«Чаликушу»

Чаликушу (fb2) - Чаликушу (пер. Григорий Халимоненко) 1334K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Решад Нури Гюнтекин

ЧАСТИНА ПЕРША

Б., вересень, 19…

Я вчилася в четвертому класі. Мені ще не було й дванадцяти років. Одного дня sœur[1] Алексі, вчителька французької мови, загадала нам таке завдання: «А спробуйте описати найперші враження вашого життя. Побачимо, що вийде. Для розвитку вашої уяви це буде добра вправа».

Ніколи не забуду, як виховательки, котрим я обридла своїми пустощами та балаканиною, відокремили мене від дітей і посадили за парту, яка стояла в кутку.

Якщо послухати директрису, то мене прирекли на довічне заслання, аж поки я не заводитимуся з подругами та не буду чемною з виховательками.

З одного боку біля мене стояв здоровенний стовп — мій гінкий статечний сусід. Цей стовп все спокушав мене, і я своїм ножиком без упину оздоблювала його різьбою. Та стовп гордо зносив ту наругу.

З другого боку — вузьке вікно, завжди зачинене віконницями, наче задля того, щоб утримувати тут похмуру пітьму й прохолоду. Все це, здавалося, було необхідне для монастирського виховання. Я зробила важливе відкриття. Злягаючи грудьми на парту, треба було підняти підборіддя вгору, тоді в щілинці поміж віконницями виднілися клаптик неба, та в плетиві листя високої акації одне-однісіньке віконце, та грати чиїхось ганків. Як направду, то картина неприваблива. Вікно ніколи не відчинялося, а на ганках щодня висів дитячий матрацик та ще ковдрочка. Але я й цим тішилася.

На уроках я клала підборіддя на сплетені під ним пальці, і вчителькам моє лице здавалося дуже натхненним, а коли я зводила очі до неба, того справжнього неба, яке зазирало в щілинку між віконницями, вони раділи, гадаючи, що я почала навертатися на розум. Мені ж здавалося, що я, милуючись життям, яке вони намагалися приховати від мене, ошукала їх — і відчувала з того приємну насолоду помсти.

Сестра Алексі пояснила нам, що маємо робити, і залишила нас самих. Окраса нашого класу, серйозні учениці, що сиділи за першими партами, одразу ж кинулися до роботи. Я не сиділа поруч з ними, але добре знала, що вони пишуть, неначе зазирала через плече в їхні зошити. Це була поетична брехня приблизно такого змісту: «Найперше, що я пам’ятаю, — це чарівна золотоволоса голівонька коханої матусі, схилена над моїм маленьким ліжечком, та ще блакитні, мов небо, очі її, повні усміху й любові…»

Хоча у тих матусь могли бути й інші кольори, не тільки золотаві та блакитні, ми, учениці сестер, мусили описувати їх, бідних, тільки так, бо цього вимагала наша метода.

Що ж до мене, то я була зовсім інакшою дитиною. Моя мати померла так рано, що я її майже не пам’ятаю. Одне знаю напевне, що в неї не було ані золотавого волосся, ані блакитних очей. І ніяка сила не змогла б примусити мене не тільки полюбити, а навіть мріяти про якесь чуже, не справжнє, материне обличчя.

Мене полонили роздуми. Що ж його написати? Годинник із зозулькою під образом діви Марії цокав та й цокав, мені ж ніяк не вдавалося зрушити з місця. Я розв’язала стрічку на голові, почала куйовдити коси, напускаючи їх аж на очі, а ручку застромила в рот й заходилася гризти зубами.

Чухати ніс, коли пишеш, або посмикувати себе за підборіддя — то все дивні звички поетів та філософів. Але саме так і в мене: гризти ручку та кошлати коси — найперша ознака того, що я глибоко задумалася.

Але задума моя, на щастя, буває рідко, інакше життя скидалося б на заплутаний клубок вовни, розснувати який так само важко, як і сюжети відомих казок про Чаршамба-кариси та Ожак-анаси.

З того часу минуло чимало літ. Я сиджу в готелі чужого міста й починаю писати спогади тільки на те, щоб якось прогнати самоту цієї довгої, здається, вічної ночі, та все смикаю, як і раніше, себе за коси й опускаю їх на очі.

Мені здається, що ця звичка пов’язана з моїм дитинством. Я була аж надто безтурботна і легковажно віддавалася життю. А коли зустрічала жорстокість, то намагалася відгородити, запнути довколишній світ моїми косами, щоб лишитися наодинці з думками.

А от звідки у мене звичка гризти ручку, начеб-то був шашлик, цього я й сама не знаю. Одне знаю, що з моїх губ ніколи не сходили фіолетові плями. А то якось, я вже була чимала, прийшли провідати мене в пансіон, і як побачили під самісіньким моїм носом намальовані вуса, та сказали мені про це, я ладна була під землю провалитися.

То про що мої спогади? Ах, так… Про те, як sœur Алексі загадала нам описати наші перші враження. Дарма що я тоді стільки думала, все одно спромоглася написати тільки таке:

«Мені здається, що я народилася в озері, як риба. Сказати, що я зовсім не пам’ятаю матері, було б неправильно. Батька я теж пам’ятаю, й няньку, і батькового ординарця Хюсейна… І ще малого чорного песика, який гнався за мною на вулиці. Пам’ятаю, як із кошика крала нишком виноград, і бджола загнала мені в палець жало… У мене боліли очі, й мені закапували їх червоними ліками, як з нашим любим Хюсейном переїхали до Стамбула…

З пам’яті не йде ще багато такого, але це вже не найперші спогади.

Перш за все було любе мені озеро, де я, зовсім голенька, плескалася поміж здоровенних листків. Озеро не мало кінця-краю. На воді плавало велике-велике листя, а з усіх боків стояли дерева. Ви скажете, як може озеречко з таким великим листям та деревами при березі скидатися на море? Але ж то правда… Я й сама дивуюся… Та що тут вдієш!..»

Коли мій твір потім читали, увесь клас повертався до мене й реготався так, що бідна sœur Алексі наледве вгамувала моїх подруг.

Дивно, але якби sœur Алексі, обличчя якої, мов той пагін, визирало з чорного, охопленого білим-білим col rabattu[2] вбрання, котре закінчувалося на лобі відлогою, що скидалася на яшмак[3], запитала своїми червоними, мов гранатова квітка, губами мене те саме, я б відповіла знову: «Так, я народилася, як рибинка в озері».

Вже пізніше я дізналася, що моє озеро лежить в межах Мосула, поблизу одного сільця, назву якого ніяк не можу втримати в голові. Це моє величезне, безмежне море є не що інше, як невеличка калюжа, що лишилася від пересохлої річечки з гайком край берега.

Коли мені було якихось два з половиною роки, батько служив у Мосулі. Стояла така страшна спека, що в місті не можна було залишатися, отож батько змушений був вивезти мене з матір’ю в село. Сам він щоранку їздив на коні до Мосула й до нас повертався вже поночі.

Мати була дуже хвора й не мала сили ходити за мною. Не було мені ніякої ради, і я тинялася місяцями по закутках у челяді. Нарешті в одному селі знайшли якусь самотню арабку. Звали її Фатма, у неї якраз померла дитина, ця жінка віддала мені всю любов свого материнського серця.

Росла я — мов дитя пустелі… Фатма прив’язувала мене, наче клунок, собі за спиною і так носила під пекучим сонячним промінням, навіть лазила по дерева щоб нарвати хурми. Якраз тоді ми й перебралися в село, про яке я вже казала. Фатма вранці брала їжі й несла мене до гаю, а там пускала мене голу у воду. Цілий день бродили ми та бовталися у воді, співаючи пісень та під’їдаючи собі… Коли ж нам хотілося спати, ми нагортали край води піску й лягали, обнявшись, на цих подушках.

Я так звикла до води, що коли ми знову повернулися в Мосул, мені було так, як тій рибі без озера. Я без угаву вередувала, падала, й при нагоді скидала з себе увесь одяг, і голяком тікала на вулицю.

Фатмині руки й лице, навіть ніс були прикрашені татуюванням. Я до цього теж так звикла, що обличчя без татуювання мені видавалося майже бридким.

Розлука з Фатмою стала моїм першим великим горем. Тоді ми мешкали вже в Кербела, куди приїхали після мандрів по рідних місцях. Мені сповнилося чотири роки, а це вже така пора, коли себе добре пам’ятаєш.

Фатмі поталанило. Як зараз бачу її весілля. Сама вона на покутті. Жінки, які здавалися мені найвродливішими на світі, бо теж були татуйовані, передають мене з рук у руки й нарешті садовлять поруч няньки. Перед нами круглі таці, і ми наввипередки хапаємо руками їжу. Нарешті цілоденна втома зморює мене, і я, отетерівши від гупання барабанчиків та бубонів, схожих на глечики, засинаю в молодої на колінах, хоча ще й не пізно.

Я не знаю, чи була ще жива наша мати Фатма [4], коли син її Хюсейн загинув у бою в Кербела. Та коли вона й дожила до того чорного дня, її голосіння не було таке, як моє, що почалося одразу після того, як я прокинулася й побачила, що лежу на руках у чужої жінки. Одне слово, я гадаю, що Кербела з того часу, як він став Кербела, ще не бачив такого голосного вияву горя. А коли я від крику геть охрипла, то оголосила, мов доросла, голодування.

Минуло багато часу, поки забулася ця гірка розлука, а сталося це через одного батькового солдата — Хюсейна. Якось під час муштри цей кіннотник упав з коня і став калікою. Батько й забрав його тоді за ординарця. Хюсейн був дуже дивний і швидко полюбив мене.

Я ж віддячувала йому чомусь якимись мінливими забаганками. Ми не спали з ним разом, як з Фатмою. Лише вранці, ледь півні проспівають, я схоплювалася й бігла щодуху в його комірчину. Плигала, мов на коня, Хюсейнові на груди й пальцями розтуляла йому повіки.

Фатма водила мене в сад, у поле, а Хюсейн призвичаїв до казарми та солдатського життя. Цей здоровенний вусатий чоловік був мастак на вигадки. Він міг затіяти такі ігрища, які б я ніде не побачила. А тим вони були привабливі, що здебільшого скидалися на небезпечні пригоди й дуже хвилювали мене, наприклад, Хюсейн підкидав мене, мов м’ячика, вгору, а потім я летіла вниз, а він ловив мене вже при землі. Або ще садовив мене собі на голову, тримаючи за ноги, плигав, а тоді починав крутити. Вся закошлана, з заплющеними очима, я задихалася від крику й неймовірної насолоди. Такої втіхи я не мала ніколи в житті.

Звичайно, доходило й до нещасних випадків, тільки ми вклали угоду, що коли мені в час забавок і перепаде, то я не плакатиму й не скаржитимуся, я навчилася, мов доросла, зберігати таємниці. Правда, це йшло біль-ще не від моєї чесності, а від того, що я боялася, аби Хюсейн не перестав зі мною бавитися. В дитинстві мене називали забіякою. І, мабуть, недаремно. З ким би я не гралася, завжди доводила до сліз. Мабуть, на мою вдачу вплинули шалені ігри Хюсейна. Та від нього лишилося мені в спадок уміння зустрічати біду навіть у найтяжчі хвилини з усмішкою.

Іноді Хюсейн загадував солдатам-анатолійцям грати на сазі [5], мене ж умощував собі на голову, ніби глек, і якось дивно танцював.

Один час ми почали нишком брати зі стайні батькового коня. Хюсейн садовив мене поперед себе на сідло, і ми годинами їздили по степу. Та недовго тривало наше дозвілля. Боюся взяти гріх на душу, але, здається, нас зрадила кухарка. Батько дав бідному Хюсейнові двічі ляща, і той вже більше ніколи не наважувався підійти до коня.

Кажуть, де любляться, там і чубляться. Ми з Хюсейном сварилися щонайменше чотири-п’ять разів на день. У мене була дивна звичка приндитися: я сідала в куточку й поверталася личком до стіни. Хюсейн давав мені посидіти хвилин п’ять, та, змилостивившись, хапав мене за руку, й підкидав угору, а я починала галасувати. Я ще трохи вередувала в нього на руках, а тоді погоджувалася поцілувати в щоку, і ми мирилися.

Наша дружба тривала два роки. Але ті роки аж ніяк не схожі на теперішні. Ті були довгі, ой які довгі…

Мабуть, не гоже говорити весь час про Фатму та Хюсейна, згадуючи своє дитинство? Мого батька звали Нізаметтін, він був майор, служив у кінноті. Невдовзі після того, як він одружився з матір’ю, його перевели в Діярбакир, а тоді пішло та й пішло, до Стамбула ми вже не повернулися. Після Діярбакира — Мосул, після Мосула — Ханикін, тоді — Багдад, Кербела… В жодному місті ми не жили більше одного року.

Всі кажуть, що я схожа на матір. У мене є фотокартка, на ній — батько з матір’ю після одруження. Я й справді викапана мати. Тільки здоров’ям я од неї дужча. Мати була дуже слаба й тяжко зносила безкінечні мандри, суворий гірський клімат і спеку пустель. А ще, мені здається, вона була й хвора. Все своє подружнє життя вона приховувала ту хворобу… А що їй було робити? Вона дуже любила батька й боялася, що їх розлучать.

А батька посилали все далі й далі від Стамбула. Щоразу перед новими мандрами він казав матері:

— Ну, що сталося б, якби ти на місяць-другий поїхала до матері. Вона й так, бідна, вже немолода. Мабуть, журиться за тобою.

Але мати тільки гнівалася.

— Хіба ж ми не домовлялися, що повернемося до Стамбула разом?

А при згадці про недугу, завжди відказувала:

— Та я здорова… Трохи стомилася… Два дні тому погода змінилася, то мені ледь погіршало… Та дарма.

Мати приховувала від батька ще й інше: вона снила Стамбулом. Але хіба це приховаєш?

Варто було їй задрімати на хвильку, як вона вже прокидалася й починала розповідати довгий сон про нашу віллу з гайком в Календері, про води Босфору. Чи треба доводити, яка жура обіймає людину, коли вона за кілька хвилин сну встигає побачити так багато.

Моя бабуся ходила плакати та просити і в військове міністерство, і до султанових наближених.

Тільки не дали ради ніякі благання.

Врешті мати так занедужала, що батько вирішив везти її до Стамбула, й попрохав місяць відпустки, та не чекав відповіді, а відразу ж вирушив у дорогу.

Наче сьогодні бачу, як ми їдемо пустелею в магфе [6]

В Бейруті, коло моря, матері наче трохи полегшало. Ми зупинилися в одних людей, і мати брала мене до себе в ліжко, розчісувала кіски, припадала мені до грудей і плакала, дивлячись на мої брудні руки й одіж без жодного гудзика.

Невдовзі вона вже звелася на ноги, навіть дістала із скрині новий одяг і прибралася. Увечері ми пішли вниз зустрічати батька. Батько лишився в моїй пам’яті як суворий, дещо відлюдний вояк. Але я ніколи не забуду, як він зрадів, коли побачив маму на ногах, як він плакав, схопивши її за руки, мов дитину, котра щойно почала тупцяти.

Це був останній день, коли ми були вкупі. Наступного дня матір знайшли біля відчиненої скрині вже мертвою. На губах запеклася кров, а голова лежала на клунку з білизною.

Шестирічна дитина мала б уже пам’ятати багато чого. А я чомусь ні про що не здогадувалася.

Будинок, де ми зупинилися, був переповнений людьми. Пригадую, як я щодня сварилася з дітьми у великому саду та як з Хюсейном блукали ми по вулицях, край моря або по дворах мечетей з високими банями.

Ми поховали матір на чужині, і батькові вже не було чого їхати до Стамбула. Мабуть, не дуже хотілося йому зустрічатися з бабусею та тітками. Проте він вважав за обов’язок послати туди мене. Либонь, подумав, що не гоже дівчинку, яка що не день, то більшала, виховувати в солдатській казармі.

До Стамбула одвіз мене Хюсейн. Маленька дівчинка на руках у погано одягненого солдата-араба — й цей розкішний пароплав. Хто знає, якою жалюгідною здавалася ця картина тим, хто був на пароплаві. Але я була неймовірно щаслива, що їхала з Хюсейном, а не з кимось іншим.

Довкола нашої вілли стояв гай з кам’яним басейном, а там статуя — голий хлопчик з повідбиваними руками. Перші дні ця брудна, чорна від сонця й вологи статуя здавалася мені покаліченим дитям пустелі. Здається, була осінь, бо зелена вода в басейні вкрилася червоним листям. Розглядаючи його, я помітила внизу кілька червоних рибинок та так і шубовснула у воду. А на мені ж були новісінькі черевички, шовкова сукня, яку бабуся так старанно прасувала.

Який же галас зчинився довкола! Ще я й не второпала, що зі мною, як тітоньки вихопили мене з води і почали цілувати та переодягати.

Ця пригода мене так налякала, що я вже більше не наважувалася залазити у воду, лише лягала животом на висипаний галькою край басейну, звішувала униз голову. Одного разу я лежала собі так і розглядала рибинок.

Як сьогодні пригадую той день. Трохи позаду, на садовій лаві, сиділа, як завжди, в своєму чорному чаршафі [7] бабуся. Долі ж, поряд з нею, сидів навпочіпки, наче готувався до молитви, Хюсейн. Вони про щось тихо розмовляли, очевидно, турецькою мовою, бо я їх не розуміла. Одначе тон бесіди й те, як вони вряди-годи позирали па мене, посіяло в моїй душі сумніви. Я насторожила, мов зайчик, вуха і вже не зважала на червону рибинку, яка крутилася довкола розжованого шматочка бублика, що я його нещодавно кинула їй, а дивилася на відображення бабусі й Хюсейна, що віддзеркалювалися на зеленій воді. Хюсейн дивився на мене і витирав великою хусткою очі.

У дітей, як на їхні роки, часом буває занадто розвинена інтуїція. Я відчула лихе: мене хочуть розлучити з Хюсейном. Але нащо? Таких тонкощів я ще не розуміла, але добре відчувала, що це розставання є такою самою неминучою бідою, як і захід сонця або страшна злива.

Серед ночі я раптом розплющила очі. Моє маленьке ліжечко стояло поруч з бабусиним. Червона нічна лампа, що висіла над нами, погасла, але місячне проміння через вікна залило білим світлом геть усю кімнату. Спати я не могла, було так гірко. Я зіп’ялась на лікті й деякий час дивилася на бабусю, а побачивши, що вона спить, сама нишком злізла додолу і навшпиньках вийшла за поріг. Темряви й самоти, як то інші діти, я не боялася. Коли дерев’яні сходинки починали рипіти, я насторожено, мов доросла, зупинялася. Ледве перейшла я до нижньої кімнати. Двері були замкнені, але поруч з дверима, що вели до саду, світилося вікно — воно було відчинене. А вже вихопитися через нього було мені дуже легко.

Хюсейн спав у садівниковій колибі, край саду. Плутаючись у подолі довгої білої сорочки, я побігла до хатини. Увійшовши туди, я вмостилася поруч з Хюсейном.

Хюсейн завжди спав непробудним сном. Ще як ми жили в Арабістані[8], то, пам’ятаю, розбудити Хюсейна вранці була ціла морока. Для того, щоб він розплющив очі, треба було скочити, мов на коня, йому на груди, ухопитися, як за вудила, за його довгого вуса і щодуху кричати. Та цієї ночі я боялася його будити. Він прокинеться і не дозволить мені, як раніше, лежати поруч, а візьме на руки і, незважаючи на всі мої благання, віднесе до бабусі. А я ж так хотіла, щоб останню ніч побути з Хюсейном.

У нашій родині й досі згадують цю мою пригоду. Вранці бабуся прокинулася, побачила, що моє ліжко порожнє, й мало не збожеволіла… За мить увесь дім ходив ходором… Кинулися з ліхтарями та свічками по садах, узбережжю, на горище, на вулицю… Обнишпорили клуню, де лежали каюки, і басейн — вздовж і впоперек… У криницю, з якої поливали городину, опускали ліхтар… Врешті бабуся згадала про Хюсейна, побігла мерщій до нього в хатину і знайшла мене сонну в араба на шиї. День нашої розлуки, цю справжню трагедію, я пам’ятаю й досі, і робиться мені смішно. Ніколи в житті я так не підлещувалася, як того дня. Хюсейн сидів край порога навпочіпки й плакав, не соромлячись довгого вуса, а я, вигукуючи благання, яких наслухалася від жебраків арабів у Багдаді та Сірії, цілувала подоли бабусі та тіток і просила не розлучати нас.

Романісти людське горе змальовують приблизно так: опустилися плечі, погасли очі, ані поруху, ані звуку — одна безпорадність. Та в мене все навпаки. Лихо якесь у мене — починають горіти очі, обличчя — веселе. Сміюся, мелю без угаву, викидаю коники, наче мені й горя мало. А все через те, що гадаю, ніби людині, яка не може ділитися своїм горем аби з ким і навіть із кимось близьким, так легше.

Після розлуки з Хюсейном я саме так і поводилася. Пустощі довели мене до божевілля, і я накинулася на своїх малих родичів, котрих привели, щоб я трохи розважилася.

Невдовзі я вже не сумувала за Хюсейном. Така невірність, звичайно, сором. Я не знаю, може, це йшло від моєї образи. Ледве хтось нагадував при мені його ім’я, як я починала кривитися, плювати й лаяти Хюсейна тими турецькими словами, які вже встигла вивчити: «Хюсейн— гидкий, Хюсейн — бридкий, дурний!»

Одначе від коробки хурми, яку бідний «гидкий та бридкий» Хюсейн послав мені з Бейрута, як тільки туди приїхав, мій гнів, здається, дещо вщух. Хурми все меншало, і це мене лякало, мов якесь лихо, та я, як сіла біля коробки, так і не встала, доки не з’їла її всю. Добре, що хурма була з кісточками, і я довго ще бавилася ними. Деякі з них я нанизала разом з намистом від пристріту на нитку, й у мене вийшов такий чудовий разок, такий самісінький, як у людоїдів. А решту кісточок я повтикала по всьому саду в землю, і щоранку протягом кількох місяців поливала з відеречка та чекала, що виросте гай.

Сердешна моя бабуся не знала, що зі мною робити. Мене й справді годі було вгамувати. Ледь світало, я вже вставала й бешкетувала аж до вечора, поки не падала зморена. Якщо мій голос затихав, всі лякалися, бо це означало, що я або порізала собі руку й нишком спиняю кров, або десь упала й кручуся від болю, щоб не крикнути, або ж роблю вже якусь шкоду: перепилюю ніжки в стільцях, фарбую напірники чи ще щось.

Сьогодні я могла видертися аж на верхівку дерева, щоб зробити там із трісок та ганчір’я гніздо для пташки, завтра ж мені заманулося б полізти на дах, і вкинути в бовдур каменюку, й налякати кухарку.

До нас на віллу вряди-годи навідувався лікар. Одного разу він залишив біля воріт свій фаетон, я ж одразу сіла в нього, уперіщила батогом коней і помчала. Іншого разу я притягнула волоком до моря дерев’яні ночви, спустила їх на воду, сіла й попливла за течією.

Не знаю, як де, а в нашій родині вдарити сироту вважали за гріх. Коли я вже вкрай допікала, то брали мене за руку й зачиняли в кімнаті.

У нас був один кумедний родич, дітлашня називала його бородатим дядьком. То цей бородатий дядько казав про мої руки, що це «пальці святих». Це тому, що вони завжди були в синцях та саднах, ще ж до того й замотані білими ганчірочками, наче я їх фарбувала хною.

З однолітками я не мирилася. Навіть старші діти мене часто боялися. Коли ж у моїм серці й прокидалася хвиля любові, а це могло бути раз на тисячу випадків, то тій дитині, яку я вподобала, окрім лиха, не було нічого. Я не навчилася любити так, як усі люди. Мов хиже звірятко, кидалася я на розгублену дитину, кусала її за вуха, дряпала, щосили смикала та шарпала.

Серед моїх малих родичів був тільки один, перед ким я ніяковіла й бентежилася, це син моєї тітки Бесіма — Кямран. Взагалі назвати його дитиною було б неправильно. Адже Кямран був старший від мене, і йому притаманні були здоровий глузд і статечність. Він не любив бігати до дітей, а переважно бродив, засунувши руки в кишені, біля моря або ж читав під деревом книжки. У нього був кучерявий русий чуб і ніжна біла шкіра. Така біла, що, здавалося, якби я наважилася та впилася зубами в кузенове вухо, то побачила б у його щоках, ніби в дзеркалі, своє відображення.

А все-таки, хоч я перед Кямраном і ніяковіла, мені довелося посваритися й з ним. Якось носила я кошелем з морського узбережжя каміння. Одна каменюка викотилася і впала Кямранові на ногу. Чи то камінь був такий важкий, чи нога така ніжна, а тільки знялося ойкання та йойкання. Я злякалася й спритно, ніби мавпочка, видерлася на чинару, що росла в нашому саду. Ані сварки й погрози, ані благання не могли примусити мене злізти. Врешті садівникові загадали зняти мене з дерева. Та ледь він почав добиратися до мене, як я опинилася аж на самісінькій верхівці. Бідолаха почав злазити додолу, бо зрозумів, що коли й далі ловитиме мене, то я випнуся на таку тоненьку гілку, яка вже не втримає мене, й станеться нещастя.

Бідна моя бабуся не мала спокою. Не раз трясла вона мене, коли прокидалася вранці, так і не спочивши після цілоденної втоми, та все виказувала моїй бідній матері:

— Ти, дочко, пішла від мене, а мені на мою старість та на голову лишила оце звіря!..

Але я добре знаю, що якби це устала зараз моя мати та спитала: «Кого ти вибереш, мене чи оце звіря?>> — бабуся, безперечно, вибрала б мене.

Тяжко старій хворій людині вставати уранці, так і не відпочивши від учорашньої втоми. Та не треба забувати, що ще тяжче прокинутися, хоч би й спочивши, в самоті, та журити серце, й гірко сумувати за померлими…

І я впевнена, що, незважаючи на всі ті прикрощі, яких я завдавала моїй рідні, бабуся була зі мною щаслива. Я стала їй утіхою.

Мені сповнилося дев’ять років, коли померла бабуся. Батько тоді випадково був у Стамбулі, бідолаху переводили цього разу з Тріополі до Албанії. У нас він міг затриматися тільки на тиждень. Через бабусину смерть він опинився в скрутному становищі. Він був неодружений, і дати скуштувати злигоднів свого життя дев’ятирічній дівчинці він не хотів. Залишити ж мене у тіток він теж не мав бажання. Можливо, боявся, що мені буде там не солодко. Думав, думав — та й, узявши мене якось уранці за руку, привів на пароплав, і ми поїхали в Стамбул.

Біля мосту ми сіли у фаетон, котрий возив нас дуже довго крутими дорогами, повз якісь базари, й привіз урешті до воріт великого кам’яного будинку. Це була так звана «школа сестер», куди мене мали ув’язнити на десять років. Нас запросили в якусь темну кімнату поруч дверей. Вікна там були запнуті, а віконниці знадвору зачинені.

Про все було домовлено, мабуть, загодя, бо невдовзі до кімнати увійшла пані в чорному й, нахилившись, уважно подивилася на мене, а потім погладила по щоці. Криси її білого капелюшка, мов крила якогось предивного птаха, торкнулися моїх кіс.

Пам’ятаю, що як тільки я переступила поріг цієї школи, почалися й мої пригоди. Поки батько розмовляв з сестрою директрисою, я кинулася нишпорити по всій кімнаті, аж поки не побачила яскраво розмальованої вази. Мені закортіло помацати пальцями яскраві малюнки на вазі. Та коли я доторкнулася до неї рукою, ваза упала додолу й розбилася на череп’я.

Батько схопився, забрязкотів шаблею і, знічений, вхопив мене за руку. Сестра ж директриса (а це їй належала ваза), навпаки, усміхнулася й замахала батькові руками, щоб якось заспокоїти.

Та, окрім вази, скільки ще всього мала я розбити в цій школі. Мої пустощі тривали й тут. Ці сестри або насправді мали янгольське терпіння, або ж ставилися до мене з симпатією. Бо інакше зносити мою наругу було неможливо.

Я не тільки молола на уроках язиком, а й ходила по класу. По сходах я теж ходила не так, як усі. Заховавшись десь, я чекала, поки всі перейдуть, а потім плигала на бильце, мов на коня, й летіла вниз.

У шкільному саду стояло якесь сухе дерево. Я тільки й шукала нагоди, щоб опинитися на ньому, і сиділа там до кінця перерви. Незважаючи на погрози, я так плигала з гілки на гілку, що одна вчителька якось вигукнула:

— Хіба це дитина? Це ж чаликушу[9]!

З того дня моє справжнє ім’я всі забули й почали називати мене Чаликушу. А потім, хтозна й як, почали мене звати Чаликушу і в родині. Справжнє ж моє ім’я, Феріде, притримували, мов святковий одяг, тільки про офіційні випадки.

Та це ім’я мені й самій подобалося, навіть було доречне. Варто було комусь поскаржитись на мене, як я енергійно знизувала плечима, мовляв:

— А що я роблю? Та й хіба від Чаликушу можна чекати чогось іншого?

Час від часу в школу приходив священик. Він носив окуляри й мав маленьку, мов у козла, борідку. Я настригла собі з голови кіс і приклеїла їх до бороди. Коли священик дивився в мій бік, я затуляла бороду руками, та ледь він одвертався, як я починала кивати, мов піп, бородою, від чого дівчата аж заливалися сміхом. А священик ніяк не міг уторопати, чого вони сміються, отож сердився ще дужче й починав кричати.

Раптом я глянула у вікно, яке виходило в коридор, і побачила, що за мною стежить сестра директриса. Я розгубилася, але знаєте, що зробила? Нагнула шию й, приклавши пальця до губ, дала знак «цс-с-с», а потім поцілувала пучку й послала той поцілунок сестрі.

Ця сестра мала в школі найвищу посаду. Всі виховательки, навіть найстаріші, молилися на неї, мов на аллаха. І незважаючи на такий авторитет, ця дама тільки усміхнулася, адже я просила її поділити мою вину перед священиком. Вона ніби боялася, що зайде до класу і втратить статечний вигляд, отож тільки посварилася пальцем і зникла в темному коридорі.

Та іншого разу вона впіймала мене тоді, коли я збирала в їдальні недоїдки й складала їх у кошик для паперу, який нишком винесла з класу.

Суворим голосом директорка гукнула мені:

— Феріде, ходи сюди. Що ти робиш?

Те, що я робила, не здавалося мені лихом. Я глянула їй прямо у вічі:

— Хіба давати їжу собакам — це погано?

— Яким собакам?.. Яку їжу?

— Тим, що на руїні живуть… Ах ma sœur, якби ви знали, як вони радіють, коли побачать мене… Учора ввечері вони зустріли мене ще на розі й почали крутиться навколо. Я їм кажу: «Почекайте, що з вами?.. Все одно не дам, поки не дійдемо до завалища…» Але ж хіба ці тварини розуміють слово? Мало мене не повалили… А я вперто не хотіла дати їм на вулиці, затиснула кошик між ногами, й усе… Ще трошки — і вони мене розірвали б… Слава всевишньому, йшов бублейник, то порятував мене.

Директорка слухала, пильно зазираючи мені в очі:

— А як ти вийшла на вулицю?

— Перелізла за пральнею паркан.

— Та як ти посміла? — ухопилася директорка руками за голову, наче почула страшну звістку.

— Не хвилюйтеся, ma sœur! Дувар [10] низенький… Ну, а потім, як же ви думали, сторож на воротях не випустить мене. Один раз я його, правда, обдурила, кажу: «Тебе сестра Терез кличе». А сама вибігла. Тільки ви не викажіть мене нікому. Бо знаєте ж, як голодним собакам…

Дивні люди наші сестри. Щоб не сталося в якійсь іншій школі, мене або в холодну посадили б, або ж іще якось покарали б.

Директорка ж присіла, і ми глянули одна одній в очі.

— Захищати звірів — гарна справа. Але не слухатися — це вже зовсім інше… Залиш кошик… Я скажу сторожеві, щоб сам відніс недоїдки собакам.

Мабуть, ніхто в житті не любив мене так, як ця жінка.

її методи виховання на мене діяли тоді не більше, ніж вітрець на скелю, й було схоже, що вони зовсім не вплинуть на мій неприборканий норов.

Та з часом, боюся, вони помалу проникнуть у мою душу й залишать там свої сліди, а тоді важко буде їх стерти, бо посіються там невигойне, хворобливе співчуття і ніжність.

Так, я справді була дивна дівчинка. Мене важко було зрозуміти. Я ж чудово вивчила характер усіх вчительок, переконалася, що на них найдужче діє, й приготувалася катувати.

Була в нас, наприклад, стара й дуже богобоязлива викладачка музики сестра Матільда. Коли вона звертала свої повні сліз очі до святої Марії й молилася, я, щоб дійняти сердешну вчительку, показувала на мух, які літали перед образом, і казала:

— Ma sœur, нашу любу матір провідали анголи…

А ще одна наша вихователька страшенно любила чистоту й порядок. Проходячи повз неї, я з усієї сили струшувала перо, буцімто гнівалася, що воно не пише, і сніжно-білий комірець бідної сестри рябів чорнильними плямами.

Інша ж сестра боялася різних жуків та комах. Я знайшла в книжці кольоровий малюнок скорпіона й вирізала його ножицями. Потім упіймала в їдальні великого гедзя й приліпила йому на спину той малюнок. На вечірньому уроці я придумала якусь зачіпку, щоб підійти до вчительки, — й залишила гедзя на кафедрі.

Поки сестра розмовляла зі мною, гедзь почав повзти. Нараз бідна дівчина побачила при світлі гасової лампи, як страшний скорпіон, розставляючи клешні й видри-гуючи хвостом, повзе прямо по кафедрі, й заверещала на всю кімнату. Потім ухопила лінійку й щосили ляснула нею гедзя. Потім притулилася спиною до стіни, вхопилася руками за обличчя й на мить знепритомніла.

Тої ночі я довго крутилася в ліжку, лягала то сяк, то так, але заснути не могла. Адже мені сповнилося дванадцять років, і я вже мала якесь почуття сорому й совість. Я не могла забути того, що зробила вчительці. До того ж я розуміла, що мені не минеться. Уранці мене викличуть на допит, і хто знає, що буде.

Уві сні я кілька разів бачила сестру директрису. Насупившись і широко розкривши очі, вона наступала на мене й кричала.

Наступного дня перший урок минув без пригод, а коли закінчувався другий, прочинилися двері й увійшла одна сестра. Вона сказала щось пошепки вчительці, а потім кивнула мені, щоб я йшла слідом. Жах! Згорбившись і прикусивши язика, я підтюпцем побігла з класу. Дівчата хихотіли, а вчителька потихеньку стукала лінійкою по кафедрі й просила зосередитися.

Невдовзі я вже стояла в кабінеті директриси. Але що це? її обличчя зовсім не скидалося на те, яке я бачила уві сні. Мені навіть здалося, наче то не я, а вона затіяла ту шкоду зі скорпіоном, від якої вчителька аж знепритомніла,

На сумному обличчі директриси тремтіли губи. Вона взяла мене за руку й ледь наблизила до себе, наче хотіла обійняти, але відпустила мої пальці й сказала:

— Феріде, дитино… Маю тобі щось сказати… Тяжка звістка… Твій батько трохи хворий… Я кажу трохи, а він, здається, дуже…

Вона перебирала в пучках якогось листа. Здається, їй тяжко було вимовити все до кінця. Нараз вихователька, котра привела мене сюди, затулила обличчя хусткою і вийшла.

Я зрозуміла все. Мені хотілося щось сказати, тільки ж язик не слухався, геть як у сестри директриси. Я повернулася до відчиненого вікна. Між гіллям у осонні шугали ластівки.

Раптом мене охопила якась жвавість.

— Я все зрозуміла, ma soeur… Не журіться… Що ж робити? Усі помремо.

Директриса притисла мене до грудей і довго не відпускала.

Незабаром до пансіону приїхали мої тітки, хоч того дня відвідин і не було. Вони просили, щоб мене пустили додому, але я сама відмовилась, мовляв, скоро екзамени. Хоч, як направду, я не дуже на них і зважала, а бешкетувала того дня чи не більше, аніж завжди. Та так, що на вечірньому уроці мене почало палити. Я склала на парті руки й лягла на них головою, як це роблять ледарі, отак і заснула, навіть не вечерявши.

Літні канікули я провела в Коз-ятаги на віллі тітки Бесіме. З тутешніми дітлахами мені не дуже хотілося знатися. Двоюрідна сестра Неджміє, мовчазна й хвороблива дівчинка, не злазила з материних колін. В цьому вона з своїм братом Кямраном була однакова.

Слава богу, там жило багато переселених з Балкан, їхні діти сходилися до нас у сад, і я вже шаленіла, як хотіла, аж до вечора. Але невдовзі моїх бідних друзів стали зустрічати вкрай погано. Садівнику було наказано вирядити їх за двері. Правда, на маленьких добровольців ця образа не подіяла, і вони знову почали приходити та виманювати мене з двору. А вже на волі бродили ми полями, та лазили через паркани, й крали садовину. Додому я поверталася, вже як поночіло. Обличчя моє було все в плямах, і марно я намагалася подряпаними руками затулити дірки на сукні. Тітка, побачивши мене, мало не рвала на собі коси й наводила, як приклад, Неджміє, котра тільки те й робила, що роззявляла свій рожевий роток та позіхала. А пухнате лискуче волосся робило її ще більше схожою на ледачу кішку. Іншим взірцем гречності, начитаності, шляхетності, делікатності і ще бог знає яких достойностей був Кямран.

Що ж до Неджміє, то й хай би… Врешті-решт, м’якенька, тепла, попеляста кицька. Не злазить з материних колін. Загалом я не могла заперечити собі, що дівчата саме такими й повинні бути.

Але ж цей двадцятирічний Кямран, у якого над тоненькими вустами вже й вус посіявся!

Кямран носив шовкові шкарпетки й замшеві черевики. І коли він ступав своїми маленькими, мов у жінки, ніжками, то так і гнувся у стані, мов гілка. З-за коміра ж виглядала довга біла шия, що робило його вже остаточно схожим більше на дівчину, аніж на юнака. І це дратувало мене. Кров у мене закипала, коли наші родичі та гості одне перед одним вихваляли всі чесноти мого кузена.

А я скільки разів пробігала повз нього, стільки й штовхала, тільки прикидалася, ніби спіткнулася. Я шматувала його книжки та шукала нагоди, щоб учепитися в нього.

«О покірний рабе! — виношувала я в собі погрози. — Хоч на мить не будь мертвим! Ти ж панна! Ось скажи мені щось погане — і я, мов кішка, вхоплюся за твою шию й повалю тебе додолу в куряву! Я вирву тобі чуба, видряпаю оті зелені гадючі очі!»

Я згадувала той день, коли камінь упав йому на ногу, і тремтіла від задоволення й ненависті.

Але він вважав себе вже дозрілим мужчиною й, поглядаючи на мене згори своїми насмішкуватими підступними очима, питав:

— Феріде, доки ж ти будеш поводитися, немов маленька?

«А ти доки будеш такий безвольний і ніжний? Доки твої манери будуть такі вишукані? Ти ж не дівка перед сватами…»

Цього я йому звичайно не сказала. Чотирнадцятирічній дівчинці не гоже в’їдатися на юнака, що так чемно зустрічає її непристойні вчинки. Вряди-годи мені так і хотілося нагородити йому чогось такого… але я затуляла рота і тікала десь в закуток саду, щоб там уже вволю вилаяти його.

Якось дощового дня Кямран та кілька наших родичок сиділи на нижньому поверсі і розмовляли про нові моди. Жінки хотіли, щоб Кямран висловив свою думку про кольори зимового вбрання, яке вони собі мали замовити. Я ж сиділа, висолопивши язика, в кутку і латала драний рукав, але більше поглядала туди, бо вся моя увага була прикута до товариства. Врешті я не витримала й зареготала.

— Ти чого смієшся? — запитав кузен.

— Так… згадала щось…

— А що?

— Не скажу.

— Ось не манірся. Все одно ж скажеш, такий язик, що вимеле…

— Коли так, то не гнівайся… Ти розмовляв із жіноцтвом про вбрання, і я подумала: помилився аллах… З тебе така дівчина була б. Тільки щоб не твої роки, а так тринадцять, чотирнадцять…

— Гаразд, а далі що?

— А те, що я ось одну дірку зашила, а вже поколола пальці. І тому чоловіком повинна бути я, так років двадцяти двох…

— Ого! А тоді що?..

— А тоді волею аллаха і пророків я взяла б тебе за себе. Он що!

В хаті гримнув регіт. Я підняла голову й побачила, що всі дивляться на мене.

— Феріде, але ж це й тепер можна зробити, — спробувала дотепно висловитись одна з жінок.

— Яким чином? — запитала я, широко розкривши від подиву очі.

— Яким? Віддайся за Кямрана… Він порядкуватиме твоїми туалетами, дірки зашиватиме… А ти вестимеш справи поза домом.

Я гнівно схопилася на ноги. Сердилася я найдужче на саму себе, бо ніяк не могла спромогтися на слово. Я взагалі не майстер молоти язиком, а тут мою всю увагу прикувала ще й ця підла дірка на шитві. Тоді я почала давати відкоша:

— Може, ваша й правда, тільки, мабуть, не з медом буде Кямран-беєві. Не доведи аллах, почнемо в хаті сварку… Що буде з кузеном, думайте самі. Гадаю, не забули, як я забила йому каменюкою ніженьку…

У кімнаті знову вибухнув регіт, а я статечно дійшла до порога і потім сказала:

— Даруйте мені… Чотирнадцятирічній дівчинці сором так поводитися, та ви вже вибачайте…

І я задріботіла по дерев’яних сходах, грюкнула дверима своєї кімнати й грудкою впала на подушку.

Унизу все ще сміялися. Може, й з мене. Гаразд, встигну поквитатися.

А таки непогано було б одружитися з цим Кямраном. Бо роки минають, і я все втрачаю нагоду помститися.

Одруження — це, вважай, єдина можливість поквитатися.

По літніх канікулах наша школа нишком вирувала, і той нурт тривав щось місяців три, аж поки надходили екзамени.

Ще весною, на Великдень, наші чотирнадцятирічні дівчатка-католички ішли до першого причащання. В довгих, із білого шовку, сукнях, схожі в своїх покривалах із тюлю на наречених, вони вінчалися з Ісусом.

Церква сяяла вогниками свічок, грав орган. Духмяні пахощі весняних квітів змішувалися з запаморочливою гіркотою ладану й столітника, і в цьому тумані заручини видавалися чимось гарним-гарним. Шкода лишень, що мої подруги були вірні синьоокому, з восковим обличчям Ісусові тільки один день. На канікулах вони міняли його на першого ліпшого юнака, а то й на кількох одночасно.

Коли ж дівчатка поверталися до школи, то везли у валізках вправно заховані листи, фотокартки, квіточки і ще бог знає що.

Я знала й те, про що вони розмовляють, коли бродять по двоє, по троє в нашому саду. Справді ж, не важко було здогадатися, що під золотисто-барвистими листі-вочками з образами пророка та ангелів, яких дарують найбогобоязливішим та найцтноливішим дівчаткам, сховано фотокартки хлопців. Від моїх очей не могло сховатися й те, як дівчатка, забившись десь у куточку саду, нашіптували одна одній про свої пригоди, та так тихо, що навіть комахи того не почули б. Такої осінньої пори дівчатка ходили не інакше, як по двоє, чи по троє наче хто їх пов’язав.

Тільки я, сердешна, і в класі, і в саду сама та й сама, бо дівчатка, ледь я до них підходила, одразу ж полишали своє нашіптування. Вони обминали мене більше, ніж виховательок. Запитаєте чому? А через те, що я була язиката. Казав же бородатий дядько, що в моєму роті ніщо не всидить. Коли я, наприклад, помічала, що котрась із наших школярок обмінюється з якимсь хлопцем через паркан квіткою, то починала гукати на весь сад, як ота оповісниця. А все тому, що такі історійки мене страшенно дратували.

Хіба можна забути, як одного зимового вечора ми виконували в класі домашнє завдання?

Мішель, учениця дуже старанна, попросилася в учительки сісти на задню парту, щоб пояснити своїй не дуже здібній подрузі урок з історії Риму. Усі працювали мовчки, аж це почулося хлипання.

— Що сталося, Мішель? Чому ти плачеш? — повернулася вчителька.

Мішель закрила обличчя руками, мокрими від сліз.

Замість неї відповіла я:

— Мішель схвильована поразкою карфагенян, через те й плаче.

У класі гримнув сміх.

Отже, дівчатка мали рацію, що не приймали мене до гурту. А воно ж не так уже й приємно, коли тебе цураються та й позирають, як на пустомелю. Адже я була вже доросла, мені минуло п’ятнадцять років. Наші матері у такі літа вже були заручені, а бабусі, задумавши бажання, бігли в Ейюп [11] до криниці й занепокоєно молилися: «Боже, поможи, сиджу в старих дівках…»

Я іде й досі була невисока на зріст, сердитим норовом я теж не скидалася на дорослу дівчину, та моє тіло вже налилося, а обличчя розквітло якимись дивними барвами.

Бородатий дядько час від часу перестрічав мене й, узявши за руку, вів до вікна, а там пильно вдивлявся своїми короткозорими очима мені в обличчя й казав:

— Дівчино, таж у тебе шкіра мов шовк і личко як сяє! Ця краса не зів’яне ніколи!

«Що ти, голубе, кажеш?» — думала я собі, зазираючи в люстерко. Мені здавалося, що звідтіля виглядає лялька, як ото з вітрини універмагу «Банмарше»[12]. Хіба такою має бути дівчина? Я ж, наче дзига, товста і мала, а на лиці мені — наче квачиком хто поквецяв.

Я показувала самій собі язика, мружила очі, і мені було смішно й весело.

Я взагалі любила канікули, але великодні — найдужче. На ці два тижні я їздила в Коз-ятаги, там якраз достигали черешні. Вони росли у великому саду вподовж усієї вулиці, і гілля аж гнулося від ягід.

Я дуже любила черешні. Цього півмісяця я, мов горобець, жила самими ягодами й не поверталася до школи доти, аж поки десь, хай навіть на верхівках черешень, лишалася хоч одна ягідка.

Якось надвечір сиділа я аж на верхівці черешні і їла ягоди, кісточками ж ціляла якомога далі. Це мене бавило. І треба ж, щоб одна кісточка влучила в ніс нашому старому сусіду, що саме йшов вулицею. Він спершу не второпав, що воно таке. Розгублено озирнувся, а глянути вгору й не додумався. І якби я промовчала, може, він мене й не помітив би. Подумав би, що то пролітала пташка, та й випустила ту кісточку. Але я не втрималася й зареготала, дарма що мені було страшно й соромно.

Дідусь побачив, що верхи на гілляці сидить дівчина, мов лошиця, та ще й нахабно сміється, і брови старого так і насупилися.

— Браво, ханим! — вигукнув він, гнівно блимаючи очима. — Такій великій пані не слід такого робити…

Я ладна була провалитися крізь землю. На моїй білій шкірі виступили які хочете барви. Дарма що так можна було впасти додолу, я склала руки на грудях, притиснула їх до моєї шкільної сорочки й, легенько схиливши голову, промовила:

— Вибачте, бей-ефенді, я ж ненароком… Це через мою неуважність…

Такий жест я запозичила в сестер та богобоязливих учениць — так вони молилися на Марію або на Ісуса. Вплив цього жесту я не раз перевіряла. Та й зрозуміло, якщо вже він задовольняв матір божу та її сина, то цього дідуся мав розчулити й поготів.

Моє передбачення справдилося — сусіда полагіднішав. Його підкупило тремтіння в моєму голосі і лицемірство, отож він хотів одказати якимись приємними словами:

— А чи не думаєте ви, що з часом така неуважність може завдати прикрощів?

Я чудово зрозуміла, на що він натякає, але зробила здивовані очі й запитала:

— А цікаво чому, ефендім?

Старий приклав до чола руку, щоб затулити очі від сонця, й, уважно дивлячись на мене, засміявся:

— А може, я вагатимусь, брати вас, наприклад, моєму синові за наречену чи ні.

Я засміялася: ^

— О, тут, бей-ефенді, я можу бути спокійна. Ви мене не вибрали б, якби я була навіть дуже вихована.

— А що таке?

— Бо лазити по випїнях та вціляти кісточками — то ще не найбільший мій гріх… Головне, що я небагата… А я чула, що убогі дівчата тепер не в пошані… Та я ще й негарна. А це ще більше лихо, аніж убогість.

Ці слова старого розвеселили.

— А хіба ти, дитино, негарна? — запитав він.

— Ви собі як знаєте, — одрубала я, — а мені моя краса відома. Хіба такою мусить бути дівчина? Вона повинна бути високою, білявою, з блакитними або зеленими очима…

Дідусь, видно, колись був паливода… Глянув на мене якось дивно й сказав вже не тим голосом, що раніше:

— Гай-гай, дитино, чи в твоєму віці розуміти, що таке оця краса та складати собі ціну? Та вже нехай… А як хоч звати тебе?

— Чаликушу.

— А це що за ім’я?..

— Пардон, але так мене називають в пансіоні. Взагалі, моє ім’я Феріде. Таке саме кругленьке й непоказне, як і я.

— Феріде-ханим, запевняю вас, що ваше ім’я таке саме гарне, як і ви. Якби мені знайти таку, як ви, моєму синові…

Не знаю чому, але мені так сподобалося розмовляти з цим добрим, лагідним чоловіком.

— Тоді я матиму можливість вціляти кісточками ще когось? — запитала я.

— Звичайно, звичайно… без сумніву.

— А тепер дозвольте пригостити вас ягодами. Ви мусите покуштувати їх, щоб довести, що пробачаєте мені. Одну хвилинку…

І я, мов білка, почала плигати з гілки на гілку. Старий сусід аж очі затулив рукою.

— Боже мій, віття ж тріщить… — кричав він. — Ще я й винен буду. Феріде-ханим, впадете ж бо.

Та я його заспокоювала:

— Не бійтеся, я так звикла падати, що… Ось якби ми й справді породичалися, то ви побачили б у мене на скроні шрам. Якраз його й не вистачало до всієї моєї вроди.

— Боже, дитино… Та впадеш же…

— Все, все, ефендім, усе… Тільки ж як я вам їх передам? Ага, придумала.

І діставши з кишені хвартуха хусточку, я зав’язала в неї черешні й гукнула:

— Не бійтеся, хусточка чиста… Я ще не встигла витерти нею носа… А тепер, будь ласка, ловіть, щоб не впало додолу… Раз, два… три…

Старий з несподіваною спритністю упіймав гостинця й сказав:

— Дуже дякую, але ж як я передам вам хусточку?

— Пусте… Хай це буде вам моїм подарунком!

— Та ні…

— А чому? Окрім усього, в цьому щось є. Невдовзі я повернуся в пансіон… А в нашій школі так повелося, що дівчата на канікулах повинні пофліртувати з молодими людьми. А коли з’їжджаються до школи, то одна одній розповідають… А я й досі цього не зробила, то дівчата мене ще за дитину вважатимуть. Так вони мені не сміють казати нічого, але поза очі, це вже напевне, сміються… Та цього разу я не дамся… Приїду й ходитиму замріяна, наче ношу якусь таємницю, та ще й, схиливши голову, журно усміхатимусь. Дівчата питатимуть: «Чаликушу, що з тобою діється?» А я їм так: «Нічого… Що б мені було?» Та вони не повірять і чіплятимуться ще дужче… Тоді я відповім: «Заприсягніться, що нікому не скажете». Та й видумаю їм якусь побрехеньку.

— Яку ж?

— Знайомство з вами мені допоможе. Це буде так: «Зі мною фліртував високий блондин…» Я, звичайно, не скажу, що ви сивий уже… Хоча ви замолоду, здається, були білявий. О, я добре знаю дівчат, вони запитають: «Про що ж ви розмовляли?» А я відповім, теж присяг-нувшись: «Він стояв по той бік дувару й казав, що я красуня». А що я вам подарувала в хусточці ягоди, розповідати не варто. Я скажу, що подарувала вам хусточку, ось так…

П’ять хвилин тому ми із старим сусідом були мало не посварилися, а зараз сміялися й на прощання помахали одне одному рукою…

Ця пристрасть до стрибання по деревах завдала мені того літа ще більших прикрощів.

Була місячна серпнева ніч. На віллу понаїжджало повно гостей, а серед них і одна двадцятип’ятирічна вдовиця Неріман. Вона вже була в нас кілька разів, що робило честь нашому дому. Всі були в захопленні від неї, і не те що якісь дурні покоївки, а навіть тітки, котрі любили на світі хіба що тільки самих себе. Чоловік Неріман помер рік тому, казали, що вона його дуже любила. Через те вона завжди носила жалобу. Та мені чомусь здавалося, що якби те чорне вбрання так не пасувало до її білявої голівки, вдова давно забула б про жалобу й викинула б його на сміття. Неріман лащилася, мов цуцик, і до мене або намагалася пригріти мене, як ту кицьку. Та я ніяк не могла полюбити її, між нами був холод. Я стримано зустрічала всі її лестощі.

І хоча мій холод до молодої удовиці не зменшився й досі, я змушена визнати, що Неріман була підступно вродлива. Ось тільки занадто вже було в ній кокетування, котре мене просто дратувало. Тільки серед жінок вона трошки вгамовувалася. Та досить було з’явитися чоловікові, як все в ній мінялося, від обличчя до поглядів, голосу й сміху. Словом, моїм подругам зі школи, що діяли більше нищечком, ще треба було повчитися…

Як мені було огидно, коли вона починала грати облудну роль нещасної вдови, тільки-но заходила мова про її небіжчика. «Для мене життя вже закінчилося», — казала вона, а я аж кипіла й думала: «Побачимо ж, якої ти заспіваєш, коли вподобаєш іншого…»

В нашому домі не було нікого, з ким Неріман могла б приятелювати. Неджміє, ота мамина доня, для того ще не годилася. Тітки були вже сиві, у них тільки й діла було, що перемити комусь кісточки. А отже?

А отже, я, здається, почала здогадуватися, чому це Неріман унадилася до нашого двору. її око впало, мабуть, на мого непутящого кузена. Може, вона хотіла вийти за нього заміж? Не думаю, що майже тридцятилітня вдовиця мріяла про одруження з двадцятирічним парубчаком. Це просто сором… Та якби навіть вона й наважилася, то хіба мої тітоньки, оці карги, віддали б наше безвольне пташеня у пазури вдовиці?

А отже?

А отже, немає ніякого отже. Щасливій вдові заманулося, поки доля не підкине для неї когось такого, хто дасть їй розкіш та задовольнить примхи, розважитися трохи з моїм кузеном…

Я назвала Кямрана непутящим, але це спересердя. Насправді ж, це потайний жовтий скорпіон, із тої породи, що придивляються, з якого боку підлізти та вразити аж у саме серце.

Від мене не могло приховатися те, що кузен, розмовляючи з Неріман, начебто вдавався до натяків.

І я почала стежити за ним, навіть тоді, коли бавилася з дітьми, плигала над мотузком або лежала долі й ворожила на картах.

А зуби вдовиці вже ось-ось ухоплять мого кузена… Вряди-годи я проходила повз них так, немов нічого не бачу й не знаю… Та вони враз змовкали… Або ж заводили якусь іншу балачку…

Ви скажете: «А що тобі, хай роблять, як їм заманеться». Що мені? А те, що Кямран, хоч і мій ворог, а все ж таки кузен. Як же мені бути байдужою, коли хтозна що за жінка хоче зіпсувати його душу…

То що я казала?.. Ага, була місячна серпнева ніч. Гості сиділи гамірливим гуртком на веранді, де нащось горіла лампа, і весело сміялися. Дзвінкий, як завжди, на щось розрахований, сміх Неріман, діяв мені, мов музичні звуки, на нерви, і я, щоб усамітнитися, пішла в найтемніший закуток саду.

Там, на межі сусідського саду, стояла стара розлога чинара. Дарма що з неї ані наїдку, ані пожитку, — я любила цю бідну стару чинару й такою. На її широких вітах можна було лежати, мов у ліжку, та й навіть бігати, і не боятися, що впадеш.

Того пізнього вечора я зробила так само — полізла на чинару й умостилася на високій-високій гілці.

Аж чую, хтось легенько ступає й стиха сміється.

Я напружила свій зір і почала прислухатися. І що ж я побачила? Мого кузена? Як це вам подобається? Він ішов разом із щасливою вдовицею прямо сюди… Я вся принишкла, мов рибалка, котрий помітив, що до гачка пливе рибина, й боялася, щоб не вломилася та не затріщала піді мною гілка. І даремно боялася! Вони так умлівали, що, мабуть, якби я там затарабанила в барабан, то вони й тоді б не почули.

Неріман ішла перша, а мій кузен, мов бранець араб, ступав за нею трохи поодаль. Та ось шлях їм заступив дувар. Іти далі вони не могли, отож стали під чинарою, на якій сиділа я.

Ходіть же, мої маленькі ягнятонька, ходіть сюди… Вас послав мені сам аллах. Ми з вами скоро побачимося… Зробімо все, що тільки можна, щоб чарівна серпнева ніч запам’яталася вам навіки.

Аж це як засюрчить коник! Ой яка ж я люта була на нього! Адже не чути було слів мого кузена, які він промовляв, щасливій вдівоньці. Якби можна було, то я крикнула б йому: «Нещасний боягузе, тут нікого немає!.. Чого ти боїшся?.. Говори дужче!..»

З його промови я вчула лише кілька слів: «Неріман… Люба моя… Ангеле мій…» Мене почало лихоманити. Я боялася, що впаду або поворухну віття. Вряди-годи до мене долинали й слова удовиці: «Я вас благаю, Кямран-бей, благаю…»

Нарешті їхня мова стихла. Неріман потихеньку підійшла до тину, стала навшпиньки, наче хотіла побачити, чи ніхто не сховався в темряві сусіднього саду. Після цього вона повернулася до Кямрана, який стояв і, здається, не знав, що йому робити далі… Коли це бачу, мій кузен ступив до неї й розставив руки… Моє серце так і закалатало, ну, думаю, зараз він отямиться і дасть цій ледачій жіночці доброго ляпаса. Ой, якби він так і зробив, я, мабуть, заплакала б, стрибнула б з дерева й до смерті жила б з ним у злагоді. Але ця гадюка й не думала того робити. З несподіваною для його слабких, по-дівочому білих ручок силою він ухопив удовицю за плечі, а потім за зап’ястя. Конвульсивні обійми — і їхні подихи злилися в один. В місячному сяйві, що лилося поміж листям чинари, я побачила, як змішалося їхнє волосся.

Боже милостивий, яка ганьба, який сором! Я вся тремтіла. Мене пройняли якісь чуття, і я тремтіла, хоч мить тому лаштувалася викинути якогось коника. Як мені хотілося тоді стати справжньою пташкою, щоб окрилитися й полетіти з цих віт, а сягнувши місяця, зникнути в його промінні і не бачити цього білого світу з його людьми!

Я затисла руками вуста, але з мого горла вирвався якийсь звук. Мабуть, це був крик жалю. Та ледве його почули там, внизу, як він перетворився на сміх. Ах, чому ви не бачили, як сполошилися ті безсоромні.

Ще недавнечко щаслива, повна почуттів, вдова линула сюди, мов місячний проміць, не торкаючись землі, а тепер вона втікала світ за очі, натикалася на дерева, била собі ноги. Мій кузен кинувся був і собі за нею, та, пробігши трохи, передумав і знічено повернувся назад.

Я все ще сміялася, бо не знала, що ж мені ще робити. А Кямран, мов лисиця з відомої байки про лисицю й ворону, почав ходити довкола дерева.

Та ось він переборов свій сором і знічення й сказав:

— Феріде, сестричко, чи не злізеш трохи нижче?

Я перестала сміятися й серйозним голосом спитала:

— А це чому?

— Так… Хочу з тобою поговорити.

— Мені немає про що з вами розмовляти… Дайте мені спокій…

— Феріде, не жартуй!..

— А хіба я жартую? Чого б це!..

— Але це вже занадто. Коли ти не хочеш злазити, то я можу сам полізти до тебе.

Від цих слів можна вмерти! Коли моєму кузенові на дорозі траплялася калюжка, то він, перш ніж перескочити її, тричі позирав то на свої черевики, то на воду, а вже як доводилося сісти на стілець, то він брався за холоші і підтягував їх. То як же не померти зі сміху, коли мій тендітний, мій ніжний кузен хоче лізти на дерево.

Тільки тієї ночі Кямран і справді наче зшаленів. Ухопившись руками за найближчу гілку, він видерся на дерево й готувався лізти ще вище…

Я мало не збожеволіла від думки, що ми отак вночі зустрінемося віч-на-віч отут на дереві. Це було б найбільшим лихом. Побачивши його зелені гадючі очі, я плигнула б на нього, і ми перетворилися б на двох хижих птахів, що клювали б одне одного, б’ючи крильми між гіллям дерев. Я б тоді вийняла йому очі, а самого кинула б на землю. О ні, я кинулася б сама. Та одразу ж мені подумалось, що не треба чинити цього божевілля, і я гукнула йому:

— Стривайте!

Але він не зважав, навіть не відповів мені. Ставши на гілку, він почав роздивлятися, куди б його ще попнутися.

— Стривайте, бо буде гірше, — сказала я. — Адже знаєте, що я Чаликушу… Дерева ростуть для мене, і я не зношу, коли хтось ступає на них.

— Що за дивна розмова, Феріде?..

Розмова й справді була дивна. І я мимоволі почала жартувати. Приготувавшись лізти ще вище, коли Кямран не зупиниться, я сказала:

— Вам відомо, як я вас поважаю. Отож мене дуже непокоїть, що буду змушена зсаджувати вас додолу. Це буде дуже сумно, якщо ви почнете галасувати «аман» [13]9 адже нещодавно ви читали любовні вірші.

Слово «аман» я крикнула його голосом і від цього ще дужче розреготалася.

— Ну то зараз ми побалакаємо віч-на-віч, — вигукнув Кямран і подерся вгору, незважаючи на мої погрози. Страх зробив його сміливим і метким. Могло здатися, що ми грали в горидуба. Він гнався, а я все втікала. Та гілля чимдалі ставало тоншим. Я подумала, що можна втекти, плигнувши на паркан. Але могла й не втекти ж, бо якби покалічилася, то заволав би не кузен, а вже я.

Тільки ж і зустрітися з Кямраном в цю ніч мені теж нізащо не хотілося. Довелося змінити тактику.

— А чи не можна дізнатися, — запитала я, — чому це вам так заманулося побалакати зі мною?

На ці слова Кямран зупинився й статечно відповів:

— Феріде, ми жартуємо, а справа серйозна… Я боюся, що…

— Що? Чого ви боїтеся, га?

— Що ти пащекуватимеш…

— А хіба я не роблю цього щодня?

— Але після цієї ночі твоя робота матиме вже інший вигляд.

— А хіба цю ніч сталося щось надзвичайне?..

Кямран стомився й був занепокоєний. Зараз він вже

не думав про напрасовані штани, а взяв та й сів на гілку. Здавалося, кузен заплаче, а він ще й жартував.

Мені не стало його жаль, тільки не було сили з ним розмовляти, і, щоб хоч на мить лишитися самій, я сказала:

— Не турбуйся… повір мені, що боятися не треба… Хутко йди до гостей… Незручно.

— Чи твоє слово вірне, Феріде?.. 1 клятва?

— І слово, і клятва… І що ти хочеш…

— Тобі можна повірити?

— Я думаю, що треба повірити… Я вже не та, що раніше…

— Феріде…

— Та й я не знаю, про що ти говориш і чого ти боїшся… Я сиділа собі сама на своєму дереві.

— Хтозна, але я чомусь не вірю…

— Кажу ж вам, що я вже не дівчинка, а доросла дівчина, то, мабуть, в цьому щось є… Ідіть, кузене, і не потерпайте… Бо є речі, які бачить дитина, та не помітить дівчина, що вже почала дорослішати… Ідіть і заспокойтеся…

Кямранів страх наче перейшов поволі на подив. Він ніби конче хотів мене побачити й все пнувся головою догори.

— Ти розмовляєш якось інакше, Феріде.

Здавалося, цим словам не буде краю. Я прикинулася,

начебто гніваюся, і крикнула:

— Але ж годі… Будете базікати, візьму свої слова назад… Отже, думайте…

Моя погроза знову налякала його. Задуманий Кямран почав злазити з дерева і, засоромившись іти в той бік, куди втекла Неріман, пішов низом.

Після тієї ночі щаслива вдова більше до нас не приходила. А Кямран ще довго боявся мене й щоразу привозив мені із Стамбула різні подарунки: барвисту японську парасольку, шовкові панчохи, хустинки, або люстерко у формі серця, чи розкішну сумочку… І нащо дарувалося все це дівчиську, яке не знайшло б тим дарункам і вжитку? Такі речі могли знадобитися вже дорослій дівчині. Отже, кузен хотів забити Чаликушу баки, заткнути рота?

Хоча я була в такому віці, коли стає приємно, що тебе пам’ятають. І ті цяцянки мені теж подобалися, тільки чомусь не хотілось, щоб Кямран чи хтось інший знали, що ці дарунки мені не байдужі. Отже, коли розмальована бамбуковими хижами та вузькоокими японками парасолька падала мені з рук хоч би й у куряву, я не хапалася за нею, аж поки котрась із тіток не починала дорікати:

— Оце така твоя, Феріде, дяка за подарунки?

А одного разу тітоньки вчинили справжній лемент. Бо я зробила жест, наче хотіла покласти в ту розкішну сумочку цілу жменю ягід. А сумочка була з м’якенької блискучої шкіри. Коли я гладила її рукою, мене охоплювало якесь неймовірне почуття.

Ет, якби я була мудріша, то, мабуть, ще довго б користалася Кямрановим страхом і він був би змушений не раз приносити мені то се, то те,

І хоч я любила оті речі, ще дужче хотілося мені їх

ухопити й побити, порвати, кинути під ноги й стерти на порох і заридати.

Так, він мені був ненависний, огидний, і моє почуття до кузена не змінилося.

Раніше думка про те, що треба їхати в пансіон, завдавала мені гіркого смутку. А цей рік я не могла дочекатися того дня, коли зможу поїхати з цього дому, від цих людей.

Якось першої ж неділі в новому навчальному році сестри повели нас на прогулянку в Кяйтхане. Взагалі сестри не любили гуляти по вулицях, але того дня ми чомусь ходили до вечора.

Я йшла позаду всіх. Не знаю, як це сталося, що я так відстала від гурту й ніхто цього не помітив. Мабуть, подумали, що я, як завжди, попереду, й навіть не гукали. Аж раптом коло мене виросла чиясь постать. Дивлюся, Мішель…

— Чаликушу, це ж ти? — запитала вона. — Чому ж це ти так помалу йдеш та ще й сама?

Я показала їй свою праву ногу, перев’язану хусткою.

— Це ми грали і я впала, хіба ж ти не знаєш?

Мішель була славна дівчина й пожаліла мене:

'— Коли хочеш, я тобі допоможу.

— Чи не думаєш ти запропонувати мені свою спину?

— О ні… Це неможливо… Але я можу тебе підтримувати рукою. Ні, не так… Ти свою руку поклади мені на плече. Міцніше тримайся… А я тебе обніму за стан. Твоїй нозі буде не так тяжко. Ну, як, тобі все ще болить?

Мені й справді стало легше.

— Дякую, Мішель, — сказала я, — ти дуже славна!

Мішель же трошки подумала й сказала:

— А знаєш, Феріде, що подумають дівчата, коли побачать, як ми йдемо.

— А що?

— Скажуть, Феріде теж закохалася й розповідає про це Мішель.

Я зупинилася.

— Це правда?

— Атож…

— Тоді забери свою руку, і негайно!

Це прозвучало як наказ командира.

Мішель не послухалася, а сказала:

— Ти вже виросла, а ще й досі дурненька. Та хіба ж це можливо?

— А чому?

— Таж усім відомо, яка ти.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Нічого, просто всі знають, що в тебе не може бути ніяких любощів. До тебе ж неможливо залицятися.

— Чому?.. Невже я така негарна?

— Ні, чому ж… Ти навіть вродлива… Але ж хіба можна виправити твою наївність?..

— Невже ти думаєш про мене так?

— Хіба тільки я, всі так думають… Кажуть: «Чаликушу до кохання така сама здатна, як і «gourdé!»

Турецької мови я добре не знала, але французька була мені відома у всіх значеннях: «баклага, кабачок, вживаний як посудина на воду, мед тощо». Словом, куди не глянь, то скрізь сяке-таке… Я не була висока та гнучка, але ж не можна сказати, що моє тіло скидалося на якогось гарбуза. Який жах, коли, окрім Чаликушу, мене ще називатимуть і цим gourde. Треба було щось робити, адже тут така загроза для моєї честі.

Я поклала голову Мішель на плече, як це не раз робила вона сама, глянувши на неї сумно й багатозначно, гірко усміхнулася:

— Ну що ж, думайте і далі так…

— Що ти кажеш, Феріде?

Мішель стала як укопана.

— На жаль, все це не так, — промовила я й тяжко зітхнула, щоб моя брехня видалася за правду.

Тепер Мішель від подиву аж перехрестилася.

— Ой, Феріде, як це гарно, ой!.. Тільки який жаль, я чомусь не вірю.

Бідна Мішель божеволіла від усього, що було пов’язане з любов’ю, і навіть історія чужих почуттів давала їй насолоду. Але що робити, коли я не наважувалася розповісти про все відверто. Одначе було б непристойно, якби я почала кривися. Коли уже почали, то треба вести далі.

— Так, Мішель, — сказала я. — Я теж покохала.

— Та й тільки, Чаликушу?

— І він теж, звичайно, grande gourde!

Отже, я повернула Мішель це прізвисько, яким вона мене щойно назвала, та ще й з прикметником «велика».

Мішель навіть в голову не прийшло сказати: «Це ти gourde! Це твоє прізвисько».

Дивно, але як тільки я почала брехати ще дужче, прихильність Мішель до мене вже й зовсім зросла. З усією ніжністю обняла вона мене за стан і просила:

— Далі, Феріде… Розповідай, що було далі… Отже, й ти теж! Як це гарно — любити, чи не так!

— Так, це чудово…

— А хто він, той юнак? Чи красень?

— Він дуже вродливий!

— А де ти з ним зустрілася? І як познайомились?

Я мовчала.

— Ну ж бо, от вперта.

Де вже там вперта, я так хотіла розповідати, але що? Я не знала, що його придумати. Щоб спантеличити дівчат, потрібен юнак не вигаданий, а справжній… А його так тяжко знайти, так тяжко, навіть в… думці.

— Ну, Феріде… Я ж чекаю… Бо скажу дівчатам, що ти пожартувала.

Це мене занепокоїло. Пожартувала? Боронь боже, ще приліплять мені прізвисько «баклага» або «кабачок». Отже, треба таке видумати, щоб вони переконалися, щоб збити їх з пантелику. І як вам подобається, роль мого коханого перед Мішель виконував Кямран?..

— У нас роман з кузеном…

— Це не той білявий юнак, якого я торік бачила у нас в передпокої?

— Звичайно…

— Ой який красень!

Я вже казала, що Мішель була дівчиною, створеною для кохання… Кямран дотепер в пансіоні був двічі, ну, може, тричі, та Мішель, мов та кішка, що пронюхала м’ясо, відчула присутність в передпокої хлопця й прибігла, щоб піддивлятися за нами. Дивно, справді?

Сходила зоря. Була вже осінь, але така, мов поліття, й мені здавалося, що пахне жнивами…

Я всім тілом налягла на Мішель, наші коси злилися докупи, а моя щока притискалася до її обличчя. І я почала розповідати їй неправдиву історію:

— Ніч була ще зоряніша, ніж ця. Ми залишили галасливих гостей на веранді й пішли в. сад. Я попереду, а мій кузен трохи позаду. Він говорив мені якісь дивні й гарні слова, хіба можна їх переказати… Та й нащо… Цикади аж заливалися… Ми йшли і йшли… Місячне проміння залило нас, і ми знайшли прихисток під деревами… А потім знову було місячне сяйво… Потім ще раз розлогі крони дерев…

— Невже у вас такий великий сад, Феріде?

Я злякалася, щоб не вийшло неправдиво, й сказала:

— Та ні. Ми помалу йшли…

Стежка урвалася… Там був уже сусідський дувар — велика чинара край саду… Там ми й зупинилися… Я стала навшпиньки, начебто дивилася через огорожу у сусідський сад… А він заломив собі руки й хотів рушити до мене… та не наважився…

— Але ж ти дивилася в сусідський сад… Як же ти це побачила?

— А тінь на огорожі… Ось…

Здається, у мене добре виходило. Я вся тремтіла, тихнув голос, і на очах бриніла сльоза.

— А далі, Феріде, далі?

— Далі… Він ухопив мої руки…

— Ой, яке щастя! І що?

— Що? Хіба я знаю…

— Боже мій, ти ж зупинилась на найцікавішому місці?..

— Потім на дереві закричала якась пташка… Гидка товста пташка… Ми злякались і повтікали.

Я вже не могла стримати сльози і, поклавши голову Мішель на груди, гірко заридала… Хтозна, скільки б я проплакала, та, дякувати богу, сестри помітили, що нас немає, й почали гукати.

Мішель крикнула:

— Ідемо… У Чаликушу болить нога… швидше не можна…

— Так, Мішель, це правда… Я таки через це плачу… Хоча можна йти і швидше.

А вночі, коли вже всі спали, я плакала ще дужче. Тільки вже не тому, щоб грати роль, а з гніву на себе. Хай я вигадала якісь любощі, щоб мені не приліпили це gourde. Але хіба немає на світі більше людей, окрім кузена. Чому я вхопилася за нього, коли він мені най-ненависніший у світі? Я заприсяглася собі завтра вранці, ледь прокинуся, одвести Мішель за руку в куточок і сказати, що вчора я все вибрехала.

Але дивно — уранці я прокинулася й відчула, що мій сором наче пропав.

Так я й не наважилася сказати правду моїй Мітель, а вона тепер аж зазирала мені в очі та леліяла мене, мов хворе дитя.

Помалу моя пригода стала відома всім. Мітель, мабуть, розповіла дівчатам це як страшну таємницю, і вони не наважувалися мені щось сказати. Але вони так позирали на мене та посміхалися, що було зрозуміло, як їм хочеться про це порозмовляти. А я пишалася, хоч довелося тимчасово відмовитися від пустування та витівок. Адже всі дивилися на мене як на дорослу, закохану в кузена дівчину. Не гоже ж мені тепер плигати, мов малій дитині.

Та, як кажуть, від долі не втечеш… Увечері, узявши на останній перерві Мішель під руку, я вигадувала їй усе нові й нові пригоди, а в душі моїй прокидалося чортеня і все-таки починало шаленіти.

Якось ми знову пішли на прогулянку за місто, та Мішель чомусь не ходила.

Коли ж ми поверталися додому, Мішель зустріла мене біля воріт, схопила за руку й повела бігом У сад.

— Тут така новина, — сказала вона, — але вона тебе не тільки втішить, а й засмутить.

Я не знала, що й подумати.

— Сьогодні в пансіон приходив твій білявий кузен.

Я завмерла.

— Звичайно ж, до тебе… Ну чому ти не зосталася вдома!

Я не вірила. Кямран не прийшов би, якби не мав якогось важливого доручення. Мішель, мабуть, помилилася.

Та я не поділилася з нею цими сумнівами, лише сказала:

— Що ж тут дивного, коли юнак приходить до дівчини, з якою любиться.

— Який жаль, що тебе не було, га?..

— Звичайно.

Мішель погладила мене по щоці й сказала:

— Якщо любить, то прийде…

— Я теж так думаю.

А після вечері sœur Matild викликала мене й подала дві барвисті, перехоплені сріблястою ниткою, коробки цукерок.

— Це приніс твій кузен.

Я не любила сестри Матільди, та цього разу ледве стрималася, щоб не кинутися їй на шию й не поцілувати в обидві щоки.

Отже, Мішель не помилилася. Кямран справді приходив. Якщо серед дівчат ще були такі, хто мав сумнів щодо моїх пригод, то тепер, побачивши ці цукерки, змушені будуть подумати інакше. Як добре!..

В одній коробці були різнокольорові цукерки з лікером, а в другій — шоколад в золотистих папірцях. Якби це сталося півроку тому, я не показала б їх навіть найближчим подружкам. Але цього вечора ми сиділи в класі й готували домашні завдання, а коробки так і ходили по руках. Кожна брала одну, дві, а хто й три цукерки — кому скільки совість дозволяла.

Деякі дівчата здалеку кидали на мене багатозначні погляди, а я ж, буцімто ніяковіючи, одверталася вбік і усміхалася. Як чудово!

Мішель, повертаючи мені коробки, в яких, на жаль, уже виднілося позолочене денце, пошепки сказала:

— Феріде, уяви собі, що їх тобі подарували з нагоди заручин.

Я поглянула на цукерки. Так, дорогою ціною заплатила я за свої вигадки, та що вдієш.

Минуло три дні. Я готувала до екзаменів кольорову географічну карту. Я не любила мати справу з фарбами. Невміло брала я то одну фарбу, то другу й геть заялозила собі руки й губи.

І ось у такий час заходить донька сторожа й каже, що в передпокої на мене чекає кузен. Я не знала, що робити, й, глянувши довкола, розгублено зиркнула на вчительку.

— Феріде, — промовила та, — карта хай полежить, а ти вийди до гостя…

Карту я, звичайно, покину, але як мені вийти до того гостя з таким обличчям?

Моя подружка, з якою я сиділа, дістала з кишені маленьке дзеркальце й весело подала мені. На мене було страшно дивитися, особливо на рот. На уроках я звикла жувати ручку, отож тепер тицяла собі в рот пензлика, через що мої губи рябіли і жовтою фарбою, і червоною, та ще й синьою. Я не знала, що робити. Вимити їх водою з милом, а тим більше, витерти хусточкою зараз, звичайно ж, неможливо, тільки дужче заяложуся.

Я на Кямрана не дуже й зважала б, вже перед ним могла б з’явитися, як мені заманулося б. Але ж перед подругами, які, дізнавшись, хто прийшов, вже й так посміхалися, треба було грати закохану дівчину, що вже готується до заручин. А нехай йому всячина! Доведеться грати закохану дівчину!

В коридорі я зазирнула в дзеркало, і в мене стиснулось серце. Якби я була тут сама, то, може, й не пішла б у передпокій. Але тут були чужі люди, хтозна, як сприйняли б вони мою поведінку.

Отже, лишається один вихід. І я штовхнула двері й бурею влетіла в передпокій. Кямран стояв біля вікна. Підійти до нього відразу?

Але тоді доведеться щось робити, наприклад, подати руку, а отже, забруднити біленькі й ніжні руки кузена.

Я знову побачила на столі два пакунки, перехоплені сріблястою ниткою. Я здогадалася, що то мені. У мене не було іншої ради, як перевернути все на сміх, а по-квецяні губи й руки видати за мої звичайні дитячі пустощі. Я ледь підняла подол мого чорного хвартуха і зробила перед пакунками тривалий і пишний реверанс. При цьому я не забула витерти об хвартух ще хоч раз свої пальці. А пославши дарункам кілька поцілунків, трохи витерла пучкою й губи.

Кямран, усміхаючись, підійшов до мене, і я подумала, що треба подякувати:

— Яка надзвичайна уважність, Кямран-бей-ефенді. Звичайно, шоколад і цукерки з лікером — це плата за моє мовчання, але я людина, й мені теж властива совість… Минулого разу ви принесли цукерки з лікером, яких там тільки не було!.. Мабуть, цього разу я побачу те саме… Справді, важко описати, що то за цукерки. Вони тобі тануть у роті, а разом з тим тане й твоє серце.

— Цього разу, Феріде, — сказав Кямран, — ви, гадаю, побачите, щось краще.

І він подав мені пакет, а я з вдаваним нетерпінням, та й ще начебто хвилюючись, почала розв’язувати. Але в пакеті було дві книжки в позолочених палітурках. Такі розмальовані казочки дарують на різдво дітям, а кузен, хтозна чого, надумався глузувати з мене. Якщо він прийшов тільки задля того, щоб принести ці казки, то це сором… Хіба ж можна було не дати йому маленького уроку? Я таки не втрималася. Суворим тоном, який зовсім не пасував до моїх розмальованих губ, я сказала:

— За подарунки треба дякувати. Та все-таки я зроблю вам невеличке зауваження… Кілька років тому ви теж були дитятко. Правда, ви й тоді своєю статечністю та поводженням скидалися на дорослого, але як там не було, дитина є дитина, чи не так? Дякувати аллаху, ви що не рік, то все ростете й стаєте схожі на героя з ілюстрованого роману, але чому тоді вважаєте, що я назавжди залишуся дівчинкою?

Кямран з подиву уп’явся в мене очима:

— Пробачте, Феріде, але я вас не розумію.

— А що тут розуміти. Коли ви зростаєте, то чому ж я маю лишатися дитям і читати казочки з «Рожевої бібліотеки»? Я заслуговую на те, щоб зі мною поводилися як з п’ятнадцятирічною дівчиною…

А Кямран все ще дивився на мене розгублено й казав:

— Я знову нічого не зрозумів, Феріде!

Я накопилила губи й зробила жест здивування, мовляв, як можна цього не зрозуміти. Але, як направду, то я й сама вже не розуміла, що я хотіла сказати, тільки шкодувала, що висловила уголос думки, й тепер намагалася облишити цю тему.

Нервовим рухом розірвала я нитку на другій коробці й побачила, що там були цукерки.

Кямран зробив легенький, майже офіційний уклін і мовив:

— Це для мене велике щастя: почути від вас особисто, що з вами час уже поводитися як з дорослою дівчиною. Я не бачу потреби вибачатися за книжки, це тільки жарт, і не більше. Адже це підтверджують ось цукерки. А якби я справді хотів подарувати вам книжку, то приніс би якийсь такий роман, що ви про нього щойно говорили.

Кямран справді жартував, але якщо навіть і так, то мені все-таки було дуже приємно, що він говорив серйозним тоном.

Щоб не відповідати, я склала руки мов до молитви й вдала, що дуже захоплена. Кямран замовк. А я, глянувши йому в очі, відкинула одним рухом голови з чола коси й сказала:

— Я не слухала вашої мови. Мене так полонили цукерки, що я давно вже вам пробачила. Навіщо розмови? Я дякую, Кямране.

Здається, йому стало прикро, що я сказала, ніби не слухала його, але він вирішив чомусь не показати цього, лише зітхнув і посмутнів.

— Ну то що ж, — сказав він, — буду тепер дарувати вам таке, що годиться дорослим, а не дітям.

Я прикинулася, що мене зараз цікавлять тільки цукерки. З такою радістю дивилася я на ту коробку, наче то була скринька коштовностей. Я розкладала цукерки на газеті й без угаву говорила:

— Їсти цукерки, Кямране, — це також мистецтво. І перша зрозуміла це я, ваша вірна служниця. Ось глянь, Кямране, ти, наприклад, не бачиш в тому лиха, якщо з’їси перед жовгою червону цукерку. А яка тут помилка! Червона занадто солодка, та ще й має присмак м’яти. З’їси — й не відчуєш тієї ніжності й духмяної поезії, яку ховає в собі жовта. Ой любі мої цукероньки…

Я взяла одну й, притуливши до губ, почала з нею розмовляти, мовби з пташенятком.

— Дай її мені, Феріде, — простягнув руку кузен.

Я з подивом глянула на нього:

— Що це має означати?

— Я її з’їм…

— Здається, ми погано вчинили, що оце відкрили коробку. Добре діло, коли ти почнеш їсти те, що приносиш мені…

— Мені тільки оцю.

Що ж це має, справді, означати?

Він не гидує з’їсти те, що майже лежало в моєму роті… Чого я тільки не подумала! Я й розгубилася, й розхвилювалася, а він простягнув руку й хотів цукерку вихопити. Але я спритно сховала цукерку й показала кузенові язика.

— Ти ба який спритний став. Раніше цього хисту вам бракувало, — пожартувала я. — Дивися, я зараз покажу, як треба уживати ці ласощі, а вже тоді й віднімай…

Я задерла голову, висолопила язика й поклала на нього цукерку. Вона танула, а я похитувала головою і все намагалася розповісти руками, бо ж язиком не могла, яка тільки незвичайно смачна ця цукерка.

А кузен дивився мені в рот так здивовано й розгублено, що я не втрималася й засміялася. Але одразу ж взяла коробку й серйозним тоном сказала:

— Тепер вважайте, що ви навчилися, а отже, дарую вам одну цукерку.

Кямран напівжартома відштовхнув коробку*

— Не хочу, їж сама.

— За це також дякую.

Розмовляти вже не було про що. Для годиться я запитала, чи здорові родичі й, поклавши під пахву коробки, хотіла вже йти, та почула в сусідній кімнаті тихеньке шарудіння. Я насторожила, мов кішка, вуха.

Я почула, як у тій кімнаті, де зберігалися наші навчальні таблиці, малюнки й карти, спершу відчинилися двері, а потім щось із цього навчального майна впало додолу й за скляними дверима почалася якась метушня, наче десь юркнули миші.

Непомітно від кузена глянула я на двері і що ж там побачила! На матовій шибці виднілася величезна тінь якоїсь голови. Ага, Мішель. Вона, мабуть, сказала дурній сестрі, що їй потрібна якась карта, й прибігла в цю кімнату, щоб підглянути.

І тінь зникла. Та я не мала жодного сумніву, що Мішель зазирає в дірочку замка. Що ж робити? Вона вважає, що ми закохані, а отже, сподівається чогось незвичайного. Якщо я скажу кузенові на прощання: «Ну гаразд, ходи з богом і вітай усіх удома», то Мішель про все здогадається, а потім перестріне мене в коридорі, покуйовдить мій чубчик і посміхнеться, мовляв, так ти мені казки розповідала!

Я злякалася й вирішила ошукати її. Так, це зле. Але коли вже я почала цю роль, то повинна була грати далі.

Мішель, як і більшість наших школярок, турецької мови не знала. Отже, наша розмова не мала ніякого значення, треба було тільки, щоб наші голоси й жести створювали враження, ніби розмовляють двоє закоханих людей…

— Ой, стривай-но, — сказала я Кямранові,— чи внук нашої няньки вдома?

Це був хлопчик-сирота, що вже ось кілька років ріс у нас.

Спантеличений цим питанням Кямран промовив;

— Авжеж, удома… Куди б він дівся…

— Звичайно… Я знаю… А проте… хтозна… Я цього хлопчика так люблю…

Кузен посміхнувся:

— А це звідки раптом така любов… Ти ж на бідолаху ніколи й не дивилася.

Я зробила якийсь недоладний жест і промовила:

— То й що, як не дивилася. А це не означає, що я його не люблю. От іще дурниця… Навпаки, я його так люблю, що…

Слово «люблю» я промовляла, схиливши голову й притиснувши руки до грудей, наче грала роль у «Дамі з камеліями». Та це не заважало мені поглядати й на двері. Якщо Мішель і знала якихось шість турецьких слів, то троє з них обов’язково були «любити», «любов», «люблю».

Але якщо я помиляюся і Мішель може, на жаль, заглянути в словник або когось запитати. Тоді вона дізнається, який зміст ховається за словом «люблю».

А мені ж іще треба було думати не тільки про Мішель, а відповідно поводитися з Кямраном. А саме з цією другою лінією політики і я не впоралася. Мої слова й жести дуже насмішили Кямрана.

— Що це таке, Феріде, звідки у тебе такі почуття?

«Ет, звідки. Хіба зараз час про це казати!» — подумала я й так само полум’яно повела далі:

— Що вдієш… Люблю, та й годі. А ти мені пообіцяй, що приїдеш додому і подаруєш моєму хлопчику якийсь сувенір… Розумієш, сувенір на знак моєї любові.

Ой, як мені хотілося дати Кямранові якусь цяцянку для того хлопчика. Хай би Мішель побачила… Але, мов нав-вмисне, у кишені не було нічого, окрім пожмаканого паперу, якого я хотіла пожбурити на одну стару сестру, що завжди дрімала на вечірніх уроках. Та ця безвихідь наштовхнула мене на ще кращу ідею. Я вхопила Кямрана за руки, мовби хотіла його обняти, і сказала:

— Ти повинен хлопчика обняти й поцілувати за мене багато, багато разів в очі… Ти мені обіцяєш?

Я майже була в його обіймах. Наші подихи злилися в одне. Бідний кузен нічого не розумів, не знав, як сприйняти цей бурхливий вияв почуттів, і страшенно розгубився.

Роль було зіграно з успіхом. Час спадати завісі. Я відпустила Кямранові руки, не перевівши й подиху, вискочила з передпокою. Я чекала, що Мішель вибіжить в коридор і повисне мені на шию, але ніде не чулося й звуку. Я повернулася й потихеньку підійшла під двері кімнатчини. Ніякого шуму. Я не втрималася й відчинила двері. Що ж я побачила? Це був старий брат Ксав’є, іноді він приходив до нас давати уроки музики. Він зліз тремтячими ногами на лаву й шукав на шафі зошити з нотами…

А нехай йому всячина!.. Я боялася, що там Мішель, та й осоромилася перед Кямраном.

Я відчувала, що моє лице палає як від лихоманки. Замість того щоб піти до класу, я побрела в сад і підставила голову під струмінь джерельної води.

Мало того, що мене палило, я почала тремтіти. Вода текла по косах, обличчю, лилася за комір, а я стояла й думала:

«Якщо вже гра в кохання змушує людину так палати й тремтіти, то яке ж тоді справжнє кохання?»

Того року Кямран часто приходив у пансіон. Так часто, що тільки-но серед уроку відчинялися двері, як моє серце одразу починало калатати, наче це знову прийшли кликати мене в передпокій. Можна сказати, що шоколаду, печива й тістечок, які мені приносив кузен, вистачало на весь клас.

Моя однокласниця Марі Пирлантаджян, відома не тільки своєю старанністю, а й ненажерливістю, кусала своїми великими білими зубами мої цукерки й захоплено, але водночас заздрісно говорила:

— Як тільки любить тебе твій кавалер, коли приносить такі ласощі!

Та тільки ця історія почала мені вже гнітити душу. Іноді я впадала в зажуру, бо все, що приносив Кямран, було лише платою за мою мовчанку, а я видавала це дівчатам, як дещо інше… Брак совісті, чи не так? Та Кямран приходив у пансіон дуже вже часто, а чому б? Щоразу знаходив він приключку: «Тут недалечко живе мій хворий товариш, то я провідаю…» Або: «Хотів послухати музику в саду Таксім…»

Якось він сам сказав, хоч я його й не питала:

— Був у Нішанташи, провідав давнього батькового приятеля… Батько його дуже любив.

Я не витримала й накинулася:

— Як його звати? Що він робить? Де він живе?

Кузен розгубився. Так розгубився, що не зміг вигадати навіть якогось імені та адреси, лише почервонів і засміявся:

— Нащо це тобі, що за цікавість?

Тоді ж я сказала, наче це питання мало для мене якесь важливе значення:

— Гаразд, я на цьому тижні запитаю в тітки.

Кузен ще дужче спаленів і почав просити:

— Тільки не питай про це матері, вона не хоче, щоб ми бачилися.

Потайний скорпіон! Це знову він мене хоче одурити… Та я знаю твоє нутро.

Я, розгнівана, схопилася на ноги й засунула руки, які кузен намагався схопити, в кишені.

— Якщо ви гадаєте, що мене цікавлять друзі вашого батька та й вас самих, то дуже помиляєтеся! — вигукнула я зовсім недоречно й вискочила з передпокою.

З того часу, скільки він не приходив, я щоразу знаходила привід, щоб не йти на побачення. Пакунки, які він, проте, носив, я розмотувала прямо в саду або й класі і одразу ж віддавала дівчатам на пограбування, сама ж і не торкалася.

Мені все зрозуміло. Щаслива вдова мешкає десь тут неподалік. Вони домовилися нишком ще тої ночі. Кузен спочатку заходить до неї, а вже потім провідує мене.

Врешті, хай що хочуть, те й роблять зі своєю честю… Що мені. Тільки жаль мене брав, що для своїх забаганок вона використовувала мене. Як тільки я думала про це, мене палило вогнем і я кусала собі губи, тільки б не заплакати.

Звичайно, було зовсім не важко запитати вдома, де живе Неріман, але я не уявляла собі, як можна сказати вголос ім’я цієї жінки.

Якось у неділю я гостювала вдома, і хтось із гостей сказав Неджміє:

— Два дні тому я отримала від Неріман листа, вона, здається, щаслива…

Я саме хотіла вийти з кімнати, щоб викупати в басейні пуделя, але, почувши це, присіла на порозі й випустила цуцика додолу.

Розпитувати про вдову я, звичайно, не могла, але слухати хатню розмову мені не забороняв ніхто.

— Неріман дуже задоволена своїм чоловіком, — розповідала пані далі.— Якби хоч цього разу поталанило сердешній…

— Так, так, — повторила Неджміє, мов бовкнув дзвін під банями, — якби хоч цього разу поталанило сердешній…

І ви думаєте хтось іще що сказав? Довелося мені самій жартівливим тоном запитати:

— Чи ханим-ефенді знову одружилася?

— Яка ханим-ефенді?

— А що ви листа отримали. Неріман-ханим…

Замість пані відповіла Неджміє:

— Ой, а ти й не чула? Давно… Неріман вийшла заміж за інженера… Вже ось півроку живуть в Ізмірі.

— Якби хоч цього разу поталанило сердешній!.. — тепер пробурмотіла, мов молитву, вже я й, підхопивши цуцика, вилетіла надвір. Тільки до басейну я вже не йшла, а летіла садом світ за очі.

Того літа я теж подорожувала. Не так далеко й їздила, лише до Текірдага… Відомо, що коли аллах і обдарував мене чимось, то це тітками. Одна з них мешкала в містечку Текірдаг, де її чоловік вже давно був мутасарифом [14] їхню доньку Мюжгян я, здається, любила дужче, ніж будь-кого з моїх численних двоюрідних братів і сестер.

Мюжгян була негарна з лиця, але ж я не звертала уваги. Вона була старша від мене всього на три роки. Та я змалечку звикла вважати її набагато старшою. Тепер різниця в літах здавалася щороку меншою й меншою, та я ставилася до Мюжгян так само, як і змалечку, й називала її тільки абла[15].

Мюжгян — це була моя повна протилежність. Наскільки я вважалася пустотливою бешкетницею, настільки вона була статечною. Треба додати, що Мюжгян була ще й деспотична. Тільки вона могла примусити мене зробити те, чого їй заманулося б. Навіть якщо ці забаганки ображали мене і я вперто не хотіла зважати на них. Так, урешті-решт я корилася. Чому? Хіба я знаю. Либонь, тому що коли любиш, то стаєш бранцем.

Мюжгян разом з матір’ю раз на два-три роки приїжджала в Стамбул та й гостювала у нас або в інших тіток по кілька тижнів.

А того літа тітка Айше прислала мені з Текірдага мало не офіційне запрошення. Вона писала сестрі: «На Вас я й не сподіваюся, а ось Феріде чекаємо на канікули обов’язково, хоча б на два місяці. Адже я теж тітка. Якщо Феріде не приїде, то твій зять, я і Мюжгян дуже образимося».

Текірдаг здавався тітоньці Бесіме та Неджміє мало не краєм світу. Вони мружилися, наче дивилися на далекі зорі, й казали: «Та як так можна? Та це ж хтозна й яке?»

— З вашого дозволу, я маю намір довести, що немає нічого неможливого, — сказала я, насмішкувато схилившись перед ними в поклоні.

Дівчата з нашого пансіону не раз їздили влітку кудись із своїми родинами, а потім стільки хвалилися по поверненні. А тепер і мені випала нагода поїхати.

А було б добре, якби я до торішньої історійки про флірт та додала ще й розповідь про мандрівку. Як мені хотілося взяти в руки сумку й самій, незалежно, стати на пароплав, мов ті американські дівчата, що в романах. Але тільки на це м, оє бажання зчинили лемент і ніяк не погоджувалися відпустити мене без старших. До того ж вони образили мою гідність різними неприємними настановами: «У темряві не звішуйся з палуби та не впади в воду… Ні з ким не розмовляй… Не бігай, мов причинна, по трапах…» Наче на старому, завбільшки з шкарбун, текірдазькому пароплавчику були стометрові трапи, як у трансатлантичних кораблів…

Два роки не бачилися ми з Мюжгян. Вона так виросла, що мала вигляд справжньої ханим. Спершу я навіть обізватися не наважилася, але трохи пізніше ми вже знову стали приятельками.

У тітки Айше та в Мюжгян було безліч знайомих. Отож ходила в гості й я, то на вілли, то в розкішні сади. Мене весь час попереджували, щоб я своїм вітрогонст-вом не заробила натяків на сором, бо вже ж таки й виросла. Отож довелося мені стежити за своїми рухами. А як це скидалося на ті забавки, коли граються з ляльками в гостей, — промовляти компліменти незнайомим жінкам, статечно й делікатно відповідати на питання…

Та разом з тим перебування серед дорослих не могло не пригладити бодай трохи мій самовпевнений норов.

Все це мене справді розважало, але ще більше я любила лишатися вкупі з Мюжгян.

Наш дім стояв край стрімкого урвища, що де-не-де скидалося на прямовисну стіну, і коли я починала там лазити, Мюжгян спершу кидалася стримувати мене, але потім звикла. Ми годинами вилежувалися на піску, жбурляли понад водою камінчики або мандрували далеко-далеко узбережжям.

Море якраз було тихе й дуже гарне, тільки якесь невеселе. Іноді кілька годин на ньому не видно було навіть вітрильця або хоч тонесенького струмочка диму. А вже надвечір гладеньке плесо наче розливалося й ширшало, і ця безмежна гладінь доводила людину до хворобливого стану. Дякувати аллаху, я передчувала це й тепер намагалася змусити довколишні скелі відгукуватися на мій регіт.

Якось ми вирішили дістатися мису, що виднівся попереду. За планом ми повинні були перейти скелі, що утворювали цей мис, а вже там лежала затока, але, як на лихо, ми самі пересвідчилися, що сушею туди не прибитися. Отож не було іншої ради, як роззутися. Я, звичайно, тільки раділа, але що нам робити з такою, бачите, дорослою панною Мюжгян?

Я знала, що марно й умовляти її, щоб скинула вона панчохи, а тому запропонувала таке:

— Ходи, Мюжгян, я тебе на спині перенесу.

— Дурне дитя, — одмовила сестра, — як ти перенесеш дорослу людину?

Бідна Мюжгян гадала, що коли вона трохи там більша за мене, то мені забракне сили її перенести. Нищечком підступила я до неї й, підхопивши на себе, понесла у воду.

— Ще й як перенесу, ось побачиш. Нумо ж, ну!

Мюжгян спершу подумала, що я тільки хочу спробувати.

— От дурне! Ну як ти мене понесеш? Пусти! — сміялася вона.

Та ось, побачивши, що я вже бреду водою, переполошилася й запручалася.

— Абла, — сказала я, — ти мов пір’їнка, та коли пручатимешся, ми обоє впадемо в воду. Ото буде! А лежатимеш спокійно, то й боятися не треба буде.

Мюжгян зблідла. Учепірившись руками мені в коси, вона боялася поворухнутися або промовити бодай одне слово, наче я від того втратила б рівновагу.

Там, де ми йшли, було зовсім мілко, але бідна абла й очі заплющила, наче під нами було провалля.

Аж ось і мис. Але що ж ми там побачили? На березі біля човна обідали трбє рибалок і дивилися на нас.

Мюжгян злякалася ще дужче, стиснувши мою руку до болю.

— Феріде, що ж ти наробила, — зашепотіла вона. — Як нам тепер бути?

— Таж рибалки людей не їдять, — засміялася я.

А насправді було не до сміху, особливо мені. З голими до колін ногами й панчохами в руках я ніяк не була готова до зустрічі з людьми.

Мюжгян уже ладна була пуститися своїми дрібними ноженятами, мов павучок од віника. Та я вирішила, що це ще більший сором, і почала з рибалками, мов нічого й не сталося, розмовляти. Запитала, чому сьогодні вода залила берег, потім — де й коли краще ловити рибу. Питання такі, що тільки б не мовчати.

Двоє з рибалок були парубки, літ по двадцять, а може, трошки більше, третій же був старий.

Парубкам стало, мабуть, ніяково, отож відповідав дід. Але йому теж було не по собі, як, врешті, й мені самій, і він запитав, хто я.

Я, трохи розгубившись, відповіла:

— Маріка [16]… Приїхала із Стамбула до дядька в гості. Мій дядько — купець.

Після цього я відійшла від них, а Мюжгян, наздогнавши мене, вчепірилася за руку й чимдуж потягла мене звідтіля.

— А бий тебе сила божа! — сварилася вона. — Нащо ти сказала таке?

— А що… Тітки мені тільки про те й торочили, щоб не молола язиком та стримувалася, бо там, мовляв, усі тільки плітками й живуть. Не вистачало мені, щоб рибалки сказали: «Оце мусульманка, не те що обличчя виставила, а й коліна!»

Словом, боягузка Мюжгян з нічого зробила хтозна-що.

Вечорами Мюжгян і я любили походити попідруки, та одного разу я помітила, що довкола нас виграє на конику молодий офіцер — кіннотник. Може, він навчає свого коня, але ж поле, місця й там вистачить, невже ж треба гарцювати конче тут? Од’їде та й знову їде, і так позирає, і так зацікавлено, що, здається, ось-ось зупинить коня й заговорить.

Та коли одного дня він знову прогарцював на своєму баскому, а ми повтікали під стіну за дерева, я нишком посміхнулася й кашлянула:

— Усе зрозуміло!

Мюжгян глянула на мене й запитала:

— Що ти хочеш цим сказати, Феріде!

— А те я хочу сказати, абла, що ми вже не діти… Ви так гарно фліртуєте з паном офіцером.

Мюжгян почала сміятися.

— Це я?.. Ти просто дурне дитя.

— А хіба що, як ви дозволите собі порозмовляти з ним.

— Ти думаєш, офіцер на конику гарцює через мене?

— Але треба бути дурною, щоб цього не бачити.

Мюжгян знов усміхнулася. Тільки на цей раз той усміх був якийсь сумний-сумний. Потім вона зітхнула й промовила:

Моя ти дівчинко, я не та, за ким увиваються… Він гарцює ради тебе.

— Що ти, абла?

Я аж очі витріщила.

— Так, ради тебе. Я бачила його й до твого приїзду, але тоді він проїжджав, не відрізняючи мене від цих дерев. І ніколи не повертався…

По вечері ми знову вийшли на вулицю й мовчки побрели до моря.

— Чому ти сумна, Феріде, навіть твого голосу не чути, — сказала Мюжгян.

Я ще трохи помовчала й нарешті відповіла:

— Мені сумно, що ти вдень сказала таку дурницю— Я ніяк не можу того забути.

— А що я таке сказала, — розгубилася Мюжгян.

— Хіба ж не ти сказала: «Я не та, за ким увиваються?»

Мюжгян тихенько засміялася:

— Гаразд, але тобі що з того?

На очах у мене забриніли сльози, я вхопила сестру за руки й промовила:

— Абла, хіба ж ти негарна?

Мюжгян знову засміялася й легенько щипнула мене за щоку:

— Я не потвора, але й не красуня… Погодьмося на тому, що я середня, та й годі нам сперечатися… Але ось ти — що більше підростаєш, то все стаєш така вродлива, аж страшно!

Я поклала руки Мюжгян на плечі й потерлася носом об її носа, наче поцілувала.

— Скажімо і про мене, що я середня, та й усе.

Ми стали на краю провалля. Я брала камінці й жбурляла їх у море. Мюжгян ухопилася й собі, не знаю тільки, як вона їх кидала, у неї, бідної, були такі слабкі рученята.

Мій камінець спочатку зникав у повітрі, а потім падав { розбивав зоряну воду на безліч світлячків. її ж камінчики ледь сягали провалля, щоб ударитися об рінь, від чого долинав якийсь смішний звук, або ж плюхалися в пісок. Це нас дуже тішило. Вкутане місячним серпанком морське плесо повинно було, звичайно, надихати молодих дівчат на вищі почуття, але що вдієш.

Та ось Мюжгян стомилася й сіла на уламок скелі, я ж присіла біля її ніг на землі.

Абла все розпитувала мене про моїх подружок по школі. Я почала розповідати їй про Мішель, а потім Якось так вийшло, що перекинулася й на історію мого Вигаданого кохання.

Що штовхнуло мене на це освідчення сестрі? Потреба поговорити… Не знаю. Кілька разів я відчувала, що плету нісенітницю, й намагалася змовкнути, та от не виходило. І ось я добалакалася до того, що розповіла, як одурила дівчат моїми баєчками про сон рябої кобили. Але якщо тоді мене й брав сум, то цього вимагала роль; чому ж тепер мене полонило те саме почуття, адже не було на це жодної потреби?

Мій голос поволі тихнув, очі були — наче в тумані. Я намагалася не дивитися на сестру, лише перебирала пучками гудзики на її сукні, м’яла поділ або ж клала голову їй на коліна й довго дивилася в безмежну далеч моря…

Спочатку я хотіла приховати, хто герой тих казок, але все-таки це вихопилось у мене.

Мюжгян слухала мене мовчки, тільки гладила рукою по голові.

— Звичайно, обдурювати подружок, видаючи їм вигадки за правду, дуже соромно, — закінчила я свою розповідь.

Але як вам сподобається її відповідь?

— Біднесенька моя Феріде. Ти й справді любиш Кям-рана.

Я з криком схопилася на неї, й, поваливши Мюжгян на суху траву, почала її щодуху трясти:

— Що ти сказала, га£ ІДо ти сказала?! Я — того жовтого, потайного скорпіона!..

Мюжгян вже ледь намагалася боронитися. Врешті спромоглася на подих, благально прошепотіла:

— Ой годі… Сукню порвеш… Люди ж ходять… не дай бог, побачать…

— Забери свої слова назад…

:— Заберу… Що хочеш зроблю, тільки пусти…

— Тільки не заради того, щоб мене здихатися, а з переконань.

— Звичайно, не для того… щоб здихатися… а з переконань… — Мюжгян устала й обтрусилася.

— Феріде, ти справді божевільна, — засміялася вона.

Я ж сиділа так само долі й тремтіла.

— Бійся бога, абла… Як ти можеш пускати на мене таку славу. Я ще дитина.

І я не втрималася й заплакала гірко-гірко.

Уночі в мене почалася гарячка. Я ніяк не могла заснути. Металася в ліжку, мов велика рибина в сітці, й марила.

Слава богу, хоч ночі були малі. Мюжгян до світанку не залишала мене саму. Мені здавалося, що змінилося моє єство. Я була гидка самій собі й відчувала якийсь непоборний страх. Мов вередливе дитя, обіймала я раз по раз Мюжгян і пхикала: «Нащо ти так сказала, абла?»

А та, либонь, боялася нового нападу й через те не казала нічого, лише гладила мене по голові, поклавши її собі на коліна. Мюжгян хотіла мене приспати. Та над ранок ще дужче розгнівалася й сама кинулася в наступ, та ще яким тоном:

— Ти дурна! Хіба любити сором? Що, біда зчиниться через це?.. Навіть, як усе буде гаразд, ви одружитеся, та й по тому… Спи… Бо я не люблю такого.

І я від такого натиску зовсім принишкла. Власне, мені забракло снаги. Я, мов та коза з казки, що цілу ніч билася з вовком, теж здалася тільки вранці.

Я вже була на хвилях сну, коли до мене долинув солодкий голос Мюжгян:

— Ти йому теж, мабуть, не байдужа.

Але я вже не мала сили, щоб обуритися, й заснула.

Наступного дня нас запросили в гості до одного з місцевих багачів. Здається, я ще ніколи в житті так не веселилася та не дуріла, як того дня. Я покинула тітку й Мюжгян біля басейну, щоб вони там досхочу набалакалися з дорослими, а сама, очоливши дітлахів, гасала з ними і сушею, й водою. Я не спинилася навіть перед неосідланим конем, хоча укоськати його мені й не вдавалося.

Тітка й Мюжгян, ловлячи мій погляд, робили й головою, й руками різні знаки, відомо якого змісту. Я чудово розуміла їх, але прикидалася, наче нічого не розуміла, й знову зникала між деревами.

Звичайно, соромно й непристойно гасати розпатланій п’ятнадцятирічній дівчині босоніж, мов кобила, як делікатно кажуть мої тітки. Я й сама це добре знала, та тільки ніяк не могла пояснити цього самій собі.

А коли Мюжгян на якийсь час лишилася сама, я вхопила її за руку й крикнула:

— Що ти дізнаєшся серед цих манірних, мов вірменська наречена, панночок? Ходи краще до нас…

На це абла розгнівалася:

— А ти дала мені тієї ночі хоч на хвильку спочити? Феріде, ти й справді якесь дивовижне створіння! Згадай, що було з тобою вночі? Ти й двох годин не спала, а вдосвіта вже була на ногах. Невже ж ти не відчуваєш утоми? Свіже лице, очі горять!.. А глянь на мене!

Бідна Мюжгян таки була гідна жалю. Зморене обличчя було жовте, мов свічка, біліли тільки очі.

— А я не пам’ятаю, що було вночі,— сказала я й знову побігла.

Звечоріло, а нашого візника все ще не було, і ми пішли пішки. Звичайно, так краще, додому було зовсім недалеко. Тітка з двома сусідками її віку ішла десь позаду. А ми з Мюжгян, котра нарешті вирішила трошки підбадьоритися, хутко подалися вперед. Край дороги росли сади, оточені тинами та напіврозваленими стінами на хатчинах. А по другий бік лежало безмежне море, без вітрил і туману, схоже на безнадію.

В сади прийшла дочасна осінь. Пожухло на тинах та на стінах в’юнке зілля. Де-не-де траплялися прибиті пилюкою польові квіти. А на дорогу падала разом з першим жовтим листям тінь миршавих грабів і лягала в куряву.

І тільки червоніла ще з глибини старих садів кущувата ожина, а вже її аллах тільки на те й послав нам, щоб було що дзьобати чаликушу.

І тому я одвертаюся від безнадійного моря, хапаю Мюжгян за руку й тягну прямо до кущів ожини.

Тітка з сусідками вже поруч, та поки вони тупцятимуть, мов черепахи, до повороту, ми ще тридцять раз упораємося.

Але Мюжгян, не те що нетерплячу мене, а й кого завгодно роздратує. Ми й так ледве тупцяємо полем, а в неї то підбори підламуються, то вона боїться поколоти стернею ногу або стане перед канавкою й вагається — боїться переплигнути.

А тут ще й мопс якийсь заповзявся гавкати на нас. Він там такий, що й в сумку влізе, а Мюжгян уже ось-ось кричатиме, щоб рятували. А до всього вона ще боїться їсти ожину.

— Захворієш, зіпсуєш шлунок! — кричить вона й хоче вирвати у мене з рук ягоди.

Отже, ми мало-похмалу сваримося, а ожина чавиться, липне до лиця й крапає на мою білу матроску, прикрашену на широкому комірі двома сріблястими якорями.

Я гадала, що ми впораємося з ожиною, поки тітка з сусідками дійде до схилу. Але вона вже там, а ми з Мюжгян все ще сваримося.

Тітка, мабуть, турбується й тому не завертає донизу, а все поглядає на нас. Там ще й якийсь чоловік.

— Цікаво, хто це? — питає Мюжгян.

— Хто б там був, — кажу, — перехожий якийсь або селянин.

— Мабуть, ні…

Як направду, то я й сама так думала.

Вже звечоріло, на дорогу падали тіні високих дерев і через те було важко упізнати того, хто стояв із жінками.

Та невдовзі він сам одійшов від них і помахав нам рукою. А потім вирушив нам назустріч.

Ми розгубилися.

— Дуже дивно, — сказала Мюжгян. — Мабуть, хтось із наших знайомих. — Але одразу ж додала схвильовано: — Ой Феріде, це, здається, Кямран…

— Не може бути. Що йому тут робити.

— Далебі ж, він!

Мюжган побігла назустріч, а я, навпаки, пішла ще повільніше, відчуваючи, як тремтять ноги й перехоплює подих.

Край дороги я зупинилася. Поставила ногу на камінь й почала повільно розшнуровувати та зашнуровувати черевики.

А коли ми стояли вже одне проти одного, я поглядала на нього спокійно й навіть трохи насмішкувато.

— Дуже дивно, — промовила я, — що ви тут… Як це ви наважилися вирушити в таку далеку дорогу!

Він не сказав нічого, лише стояв, мов перед кимось чужим, і боязко дивився мені в очі. Потім подав руку.

Я швидко сховала свою за спину.

— Ми тут з Мюжгян влаштували ожиновий банкет і тепер руки липнуть. До того ж і в куряві… А як тітки? Неджміє як?

— Вони цілують тебе, Феріде.

— Мерсі.

— Як ти засмагла, Феріде… І вся в цяточках.

— Від сонця…

— І ти теж, Кямране, — устряла в розмову Мюжгян.

Я не втрималася:

— А хтозна, може, він місячної ночі без парасольки походжав.

Ми засміялися й пішли.

За мить тітка Айше й Мюжгян уже вели мого кузена попідруки. Сусідки, яким давно перевалило вже за сорок, мабуть, вважали себе ще за жінок, а Кямрана за чоловіка. Отож йшли дещо віддалік.

А я з дітьми йшла попереду, та все-таки дослухалася до розмови позад мене. Кямран розповів тітці та Мюжгян, яким вітром занесло його до нас.

— Цього літа я так занудився в Стамбулі, ви навіть не уявляєте…

Я аж ногою тупнула. «Авжеж, — думаю, — поїхала удовичка у чужі краї, то й не дивно…»

А він веде далі:

— Два дні тому, було якраз п’ятнадцяте число, я з друзями видерся був на гору Алемдаг. Ніч була розкішна. Але мене такі розваги стомлюють, і я перед світанням спустився нишком до міста. Одне слово, було мені дуже сумно, і я вирішив, що треба на якийсь час поїхати зі Стамбула. Але куди? В Ялова ще рано. В Бурсі в цей час пекло справжнісіньке. І я згадав про вас, мені так хотілося усіх побачити.

Того вечора наші довго не відпускали Кямрана, а все розмовляли в саду. Мюжгян ледве стояла на ногах, така була стомлена, а проте не відходила й собі.

Тільки я весь час намагалася триматися осторонь, все тікала то в хату, то в темний сад.

А коли підійшла до них, Кямран ображено промовив:

— Тут не всі, здається, вітають гостя.

Я засміялася й знизала плечима:

— Адже кажуть, що гість гостя не зносить.

Мюжгян тримала мене за руку, наче боялася, щоб я

знову не втекла. Та я все-таки вирвалася й пішла до хати, сказавши, що хочу спати.

А коли Мюжгян прийшла аж опівночі, я все ще не спала. Абла сіла на ліжко й зазирнула мені в лице. Щоб не розреготатися, я повернулася на другий бік і заповзялася хропти.

— Нема чого прикидатися, краще розплющ очі!

— Я справді спала, — зиркнула я на неї.

Та врешті ми не втрималися й зареготали.

Мюжгян погладила мене по щоці й сказала:

— А що, справдилася моя здогадка.

Я рвучко схопилася, аж пружини зарипіли:

— Що ти хочеш цим сказати?

— Нічого, нічого, — схаменулася вона й, посміхнувшись, додала: —Тільки, бога ради, не треба мене душити, я помираю від утоми.

Вона погасила лампу й лягла.

Через кілька хвилин я все-таки підійшла до неї й притисла Мюжгян до грудей. Та вона вже спала.

— Не треба, Феріде, — попросила вона, не розплющуючи й очей.

— Гаразд, — погодилася я. — Але ж ти повинна все знати, я не засну, поки не розповім.

І хоч в хаті було поночі, а Мюжгян очей не розплющувала, я все-таки сховала своє обличчя їй у коси й пошепки сказала;

— Ти своїм розумом надумала щось божевільне… Я розумію… Але якщо ти хоч щось йому скажеш, я схоплю тебе й кинуся разом з тобою в море…

— Гаразд… гаразд… — мимрила Мюжгян. — Що тобі треба?

І вона знову поринула в сон, хоч я її все ще трясла.

Приїхав Кямран, і в мене зіпсувався настрій. Я відчувала гнів, страх і огиду. І це почуття що не день, то все дужчало. Варто було лишитися нам удвох, як я починала говорити з ним украй нечемно й намагалася якомога швидше утекти.

Ще добре, що Азіз-бей майже не відпускав гостя. Весь час запрошував він гостей додому й знайомив їх з Кям-раном або ж возив його кудись далеко на прогулянку чи до котрогось місцевого багача в гості.

А якось уранці кузен стрівся мені на сходах. Він, здається, лаштувався їхати в гості. А тепер заступив мені дорогу й, озирнувшись на всі боки, чи ніхто не дивиться, сказав:

— Я помру, Феріде, через таку гостинність.

Я прикинула, що проскочити мені між ним і бильцем не вдасться. Отож змушена буду тернутися об нього.

— А хіба вам погано? Ви й так щодня на гульках.

Дивно було дивитися на те, як безнадійно він посміхнувся, звівши очі до стелі.

— «Гість гостя не зносить», але є й таке: гість гостя перед господарем оббріхує. Дивися, бо й я таке зроблю…

Кямран чомусь погнівався моїм словам: «Гість гостя не зносить» — і тепер щодня дорікав мені.

— Гаразд, — сказала я, — але ж на що ви скаржитеся. Щодня вам показують мальовничі краєвиди, знайомлять з новими людьми.

Він аж скривився:

— Яка мені втіха від тих людей?

— А де ж нашим бідним родичам взяти таких, щоб вас веселили? — не втрималася я.

Кямран зрозумів, кого я мала на увазі. Він схвильовано кинувся до мене з руками:

— Феріде?..

Але ті руки лишилися ні з чим. Я хутко проскочила між кузеном і бильцем й, перестрибуючи по дві сходинки, кинулася в сад, щось наспівуючи.

Нарешті одного дня Мюжгян все-таки зрадила.

Якось ми прогулювалися коло урвища край моря. Осіннє повітря було невимовно чисте, вночі йшов дощ. Шмат хмарини, схожої на туман, заступив сонце, і морське плесо зарябіло хвилястим поблимуванням.

Далеко виднілося кілька нерухомих, мов тінь, човнів.

Раптом я побачила, що дорогою йде Кямран. Либонь, не поїхав сьогодні нікуди.

Мюжгян сиділа на величезному пні й дивилася на море, отже, кузена не помітила. Я теж прикинулася, ніби не помічаю його, й повернулася до моря. Я не бачила Кямрана, не чула його кроків, але відчувала, що він іде прямо сюди, і мені стало моторошно.

— Чому ти замовкла, — обізвалася раптом Мюжгян.

Вона озирнулася й побачила Кямрана. Той був уже

зовсім близько. І не було жодної можливості уникнути цієї ранкової зустрічі.

— Ви й сьогодні не забули парасольки? — жартома запитав Кямран.

— Бо дощ може бути й сьогодні теж… — засміялася абла.

Кямран перевів розмову на те, що йому така погода до вподоби, — тиха й нерішуча, як її характер.

А Мюжгян, що розважалася була розкриванням парасольки, заперечила йому.

— Ні,— сказала вона, — така погода приємна, але наводить на людину сум. Та й у цю пору всі дні такі. А вже зима… Ви навіть не уявляєте, яка вона тут нестерпна… А батько звик, і його лякає вже сама тільки думка, що довелося б деінде їхати.

— Але ж не гудьте ці краї. Хто знає, може, ви ще одружитеся з якимось тутешнім багатирем, — пожартував Кямран.

— Не доведи господи, — аж головою похитала Мюжгян. Мабуть, сприйняла ці слова без жарту.

Раптом неподалік пройшов босий рибалка. Це був той самий дід, якому я назвалася Марікою. На голові в нього червонів той самий завій, що й минулого разу.

— Давно тебе не видно щось, Маріко! — гукнув він мені.

— Та ось готуюся поїхати якось з вами рибу ловити, — одказала я старому.

Та так розмовляючи і пішла з ним уздовж берега.

А коли повернулася, Мюжгян саме розповідала кузенові про ту Маріку. Закінчивши ж, ухопила мене за руку й вигукнула:

— Краще вже не мене, а Феріде залишимо в Текірда-зі? їй поталанило, сватається тут син одного рибалки, усі його називають їса-капітан. Не дивуйте, що рибалка. Там такий багатирі

Кямран посміхнувся.

— Хай навіть мільйонер, але ми не настільки демократи, чи не так, Феріде? Я — кузен і протестую.

Мюжгян, завжди стриману й таку розумну, сьогодні наче нечистий підштрикував. Уявляєте, що відповіла вона Кямранові?

— Але ж це ще не всі кавалери, — сказала вона. — Феріде судилася блискуча доля. Наприклад, один красний, мов ясне сонце, офіцер-кіннотник. Щовечора під’їжджає він до нашого будинку і гарцює на коні не тільки з великим хистом, а й небезпекою, а все щоб сподобатися Феріде. -

Кямран аж зареготався. Але в тому реготі було щось не схоже на звичайний сміх, бо чувся якийсь надлам.

— Цього разу я не перечитиму. її право вибирати, кого захоче, — промовив він.

Я нишком посварилася на Мюжгян, мовляв, я тобі покажу! А потім сказала:

— Це вже занадто. Та ще ж і знаєш, що я не люблю таких балачок.

Мюжгян стала позад Кямрана й підморгнула мені.

— Так, удвох ми такого не балакаємо…

— Брехуха! Набалакуєш на мене!

Кямран тепер аж напосівся на неї:

— Мюжгян, ти повинна розповісти мені геть усе. Адже я не чужий.

Я розгнівалася й тупнула ногою:

— Ясно все! З вами не можна розмовляти, не посварившись. З богом!

І я, розхвильована, подалася до моря.

Я йшла, але якесь чуття промовляло до мене, що почата розмова ще не урвалася. Я стала край урвища й почала сердито жбурляти в море каміння. А нахиляючись, щоразу позирала назад. І те, що я бачила, аж ніяк не могло мене заспокоїти. Мюжгян, здається, ладна була й далі мене зраджувати, а я не знала, як її зупинити.

Спершу вони говорили сміючись, потім серйозно. Мюжгян почала малювати щось парасолькою на піску, наче їй бракувало слів, а кузен стояв рівний мов статуя. А потім я побачила, що вони повернулися в мій бік і, ще гірше, вже йшли до мене.

Я кинулася аж на край урвища й стрімголов скотилася в найкрутішому місці донизу, у пісок. Мені й зараз дивно, як це я того дня котилася й не те що десь там трохи, а не розбилася зовсім.

Та на жаль, я не порятувалася від них моєю шаленою втечею, бо невдовзі уздріла, як вони теж сходили сюди, тільки в іншому місці й обережно.

Звичайно, якби я кинулася навтікача, ці пещені особи й верхи не догнали б мене. Але коли я втечу, то ще подумають, що я про все здогадалася або принаймні маю підозру. Через те я тільки швидше пішла й зупинилася хіба тільки тому, щоб жбурнути камінь. А так я була начебто спокійна. Я йшла з надією, що мене врятує затока— адже вони побояться брести водою. Та, мов на зло, вранці вода відпливла й поміж скелями лежала суха-сухесенька стежка.

Та вже був готовий інший план. Треба було пройти ще трохи берегом, а потім вузенькою стежиною пролізти знову на кручу, куди навіть кози ледве діставалися. Тоді мої переслідувачі й сліду мого не побачать, а отже, змушені будуть відмовитися від пошуків.

Тільки-но я стала по той бік затоки, як побачила цілу комедію, скоріше б, трагедію, від Зого з моєї голови вилетіли всі попередні турботи. Старий рибалка, котрий ще недавно проходив повз нас, тепер бігав з веслом за чорним псом. Бідний приблуда з повискуванням не знав, як утекти. Рибалка ж ледь доганяв його, — та так і бив веслом куди попало.

Я подумала, що собака скажений, і зупинилася. Та незабаром зрозуміла, що сказився дід, бо довів себе криком вже до самозабуття.

Я все-таки не наважувалася підійти ближче й крикнула віддалік:

— Що таке, нащо ти б’єш бідолаху!

Дід, весь засапавшись, на мить зробив собі перерву. Обіпершись об весло, він плаксивим голосом сказав:

— Що таке?.. Він мені, проклятий, смолу перекинув, на цілих тридцять курушів! Та ти не бійся, я його до тебе не підпущу.

Гнів діда можна було зрозуміти. Старий повісив на вогонь бляшанку із смолою, а пес перекинув. Так, страшний вчинок! Але ж не настільки, щоб убити бідну тварину веслом.

Пес сховався в щілині між скелею, на його розсуд це було надійне місце. Він тільки тихо повискував, хоч йому краще було б тепер подумати, як порятуватися та вилізти з цієї схованки й тікати, не чекаючи, поки ворог надійде вдруге. Справді, краще йому було б утікати вздовж берега або побігти нагору тією стежкою, що й я.

Якби я мала час, то щось би зробила для порятунку собаки. Але я мала тільки клопіт, мені самій треба було втікати, мов песику. Мюжгян з кузеном ось-ось мали стати по цей бік затоки.

Хутко кинулася я берегом до кручі й почала дертися вгору, але, як направду, мені зовсім не хотілося утікати. Я раз по раз зупинялася й дивилася вниз.

А трагедія собаки очевидно зацікавила й Мюжгян та Кямрана. Вони схвильовано говорили біля перевернутої бляшанки зі смолою. Потім я побачила, як Кямран дістав з кишені гаманець і дав дідові грошей. Та ще дивніше — втішений рибалка жбурнув весло додолу й, повернувшись до мене, замахав мені руками.

Собака врятований… Незважаючи на поклики, я пішла додому. Я ніяк не могла забути того, що зробила Мюжгян. Мене почало палити. Час від часу я стискала долоні, аж нігті було знати, й промовляла: «Осоромила… Але я поквитаюся з тобою, Мюжгян…»

Я бігла так хутко, що, мабуть, за годину була б у Стамбулі. Біля воріт стрівся мені дядько Азіз.

— Чому це ти червона як буряк? — вигукнув він. — Чи, може, хтось женеться за тобою?

— З чого це ви взяли, — засміялася я нервово й метнулася в сад, звідкіля долинав дитячий галас.

У саду під величезним грабом була зроблена гойдалка. Вряди-годи я збирала сюди дітей, і сад скидався тоді на ярмарковий майдан. Сьогодні ж мої маленькі друзі позбігалися сюди й без моїх запросин. Велике й мале, усією юрмою оточили вони гойдалку.

Як до речі!.. Тепер не треба мені тікати й зачинятися в хаті. А вже відомо, що Мюжгян з кузеном найперше побіжать під двері моєї кімнати й зчинять там переполох. А я зможу сховатися в дитячому гурті або зчиню таку божевільну біганину, що Мюжгян з кузеном до мене не дістануться.

А мої малі друзі тим часом почали сварку, кому першому гойдатися. Довелося руками розділити їх на два ряди.

— Отак і стійте, а я вас по черзі гойдатиму.

Я стала на гойдалку, поставила перед себе якесь маля й почала розгойдуватися.

Та вони не забарилися. Прибігли й стали серед дітей. Мюжгян важко дихала й час від часу хапалася за серце. Либонь, кузен її занадто підганяв.

«Так тобі й треба», — подумала я й стала розгойдуватися ще дужче.

Але діти, що вже стояли на черзі, завередували:

— Годі йому… Тепер нас… Нас уже!..

Та я не зважала, а ще дужче поривалася вгору, туди, де над моєю головою шелестів ряснолист граба.

Це зовсім роздратувало малят. Вони нетерпляче переступали межу, яку я провела по землі, й кидалися до гойдалки, а Мюжгян з кузеном одтягали їх назад — боялися, що я порозбиваю дітям голови.

Але сталося ще гірше — хлоп’я, котре стояло в мене під ногами, так розревлося, що я злякалася, щоб воно не випустило з рук вервечки та не впало, і мимохіть зупинилася. «А якщо ти боїшся, коли швидко гойдають, то чому лізеш на гойдалку. Тоді краще гойдатися дома в колисці з немовлятами разом!» Ці слова я кричала малому, але тільки задля того, щоб Кямран не мав змоги обізватися до мене. Слава богу, діти допомогли мені й своїм галасом, через що сад вже скидався на пекло.

— І мене, Феріде-абла. Мене… мене… мене…

— Ні, не візьму нікого, ви всі боїтеся.

— Не боїмося, Феріде-абла, не боїмося… Не боїмося ж…

В цей час тітка гукнула з вікна:

— Феріде, та погойдай їх усіх, серце!

Я повернулася до вікна й почала довгу промову.

— Тітонько, вам легко казати, а не дай боже, котре впаде та розіб’ється, то кого ж тоді звинуватите…

— То не треба, дочко, так гойдати, щоб падали, — сказала тітка. — Гойдай помаленьку.

— І не кажіть таке, наче ви мене не знаєте. Сорок років вам звісно, яка Чаликушу, Хіба на мене можна покластися? Я починаю помаленьку, а коли розгойдаюся,

то мене ніби нечистий підштовхує: «Ну ж бо, ну ж бо ще… Гайда! Гайда!» Хіба можна, — кажу я йому, — коло мене діти…» А він: «Ще трохи… Ну трохи… Нічого не буде… Гайда! Гайда!» Гілля й листя граба й собі підхоплюють: «Гайда! Гайда, Феріде!» Подумайте, як може стриматися бідна Феріде, коли тут така спокуса!

Та мені враз забракло слів. А я ж відчувала, що за мною вже стоїть кузен, і він почне говорити, тільки-но я вмовкну, у цьому не було сумніву. Що робити? Як утекти, щоб не стати з ним віч-на-віч.

За мій поділ вхопилися чиїсь малі рученята. Це був семирічний карапузик, найменший серед моїх малих гостей. Я підхопила хлоп’я на руки й підкинула вгору:

— Ось так… А гойдатися не будемо, ти вже не гнівайся… Адже так можна розбити до крові оці пухкі щічки.

Хтось стає позаду малого. Це Кямран. Ледве я поставлю хлоп’я на землю, як ми опинимося віч-на-віч, у цьому теж немає сумніву. Порятуватися ніяк. Та втікати я не буду, моя гордість мені над усе. І тому я ставлю малого на землю й дивлюся Кямранові прямо в очі.

— Іди, крихітко, до свого племінника. Кямран-ага-бей ніжний і лагідний, мов дівчина. Він тебе не трястиме, а колихатиме помаленьку, ще й колискової заспіває, мов нянька. Тільки й ти не рухайся, бо ніжнесенькі рученята братуся Кямрана не витримають і ви обоє попадаєте.

Я зухвало й глумливо посміхалася йому в очі — чекала, коли він, не витримавши, схилить голову. Та кузен дивився на мене таким самим поглядом, наче хотів сказати: «Даремно силкуєшся, я все знаю».

І тут я зрозуміла, що програла партію. Схиливши голову, я дістала хусточку й заходилася витирати брудні руки.

— Натішилася, пустунко? — мовив він. — А тепер погойдаймося разом, побачимо…

Він хутко скинув піджак і жбурнув його Мюжгян.

— Благаю тебе, Кямране, — почувся знову тітчин голос, — не заводь з нею дитячих пустощів. То ж нечистий дух, вона тебб покалічить!

Дітлахи відчули, що зараз буде щось веселе, й відступили. Біля гойдалки ми лишилися самі:

— Ну, чого ж ти чекаєш, Феріде, може, боїшся?

— З чого це ти взяв, — відказала я й скочила на гойдалку. Тільки цього разу глянути йому в очі я не наважилася.

Зарипіло мотуззя, гойдалка поволі сколихнулася.

Я вирішила бути передбачливою, бо знала, що змагання буде нелегке. Отож, розгойдуючись, я тільки ледь-ледь підгинала коліна, щоб зберегти силу надалі.

А швидкість все наростала, від чого листя на грабові тремтіло все дужче й дужче.

Ми мовчали, стиснувши зуби, наче вже одне якесь слово могло відняти у нас снагу.

Я помалу почала п’яніти, заверетенилося в голові.

На мить голова Кямрана сховалася в грабовому листі, довгий чуб розсипався по чолу.

— Ви ще не надумали каятися? — запитала я насмішкувато.

— А то ми ще побачимо, хто каятиметься! — відповів кузен.

Його зелені очі поблимували з-під довгого чуба, від чого в мені прокинулася якась дивна ненависть і схильність до деспотичної помсти. Що було сили підштовхнула я гойдалку, це була вже шалена швидкість. Тепер моя коса і його чуб щоразу зникали в листі й дивно перепліталися. Мов крізь сон, почула я тітчин крик: «Годі, годі».

— Годі, Феріде? — підхопив він.

— Це вас треба запитати, — відповіла я.

— Мене, ні! Мюжгян сказала мені таке, що я тепер ніколи не стомлюся.

Мої коліна стали безвольні, і я злякалася, що випущу вервечку з рук.

— Я й не сподівався. Але приїхав сюди тільки ради тебе.

Я вже й не рухалася, але гойдалка літала так само шалено. Я обняла мотуззя й звела руки докупи.

— Злазьмо вже… Я впаду, — благала я.

Але Кямран не вірив, що я можу впасти.

— Ні, Феріде, — сказав він, — або ми разом упадемо й помремо, або я почую з твоїх вуст згоду на заручини.

його губи торкалися моїх кіс, моїх очей. Затремтіли коліна. Я не розводила руки, але вони самі попливли по мотузці донизу.

І я б упала, якби він не підхопив мене, тільки утримати мене було не під силу і йому. Вервечки скрутилися, і ми, утративши рівновагу, — полетіли вниз.

Розплющивши очі, я побачила себе в тітки на руках. Вона прикладала мені до чола мокру хустку й питала:

— Тобі болить, доню?

— Ні…— звела я голову.

— А чому ж ти плачеш?

— Хіба я плачу?

— На очах у тебе сльози.

Я притиснулася до тітчиних грудей і сказала:

— Мабуть, я заплакала ще перед тим, як упала.

За три дні ми поверталися до Стамбула. До нас приєдналися й Мюжгян з тіткою Айше. А тітка Бесіме, дізнавшись про це з синового листа, прибігла разом з Нед-. жміє зустрічати нас аж у Галата.

В перші тижні після заручин я уникала всіх і перш за все Кямрана. А він тільки про те й думав, щоб погуляти зі мною наодинці та порозмовляти. Мабуть, він мав на це право, все-таки наречений. Але що робити, коли я була найдурніша й найдикіша наречена на всьому світі. Варто було мені побачити, що Кямран іде в мій бік, як я кидалася навтікача, мов наполохана сарна, та так, що й стрілою не доженеш.

Через Мюжгян Кямранові було передано ультиматум: не розмовляти зі мною як з нареченою, інакше я не визнаю заручин.

Але Мюжгян не відставала від мене, а так само як і в Текірдазі, випитувала в ліжку:

— Ну чому ти, Феріде, так робиш? Це ж божевілля якесь. Ти його любищ до смерті, я знаю. А це, ж ваш найкращий час… Хто знає, які любі слова хотів би він тобі сказати…

Іноді ж вона не обмежувалася тільки цим, а гладила своїми тоненькими руками мене по голові й передавала слова Кямрана.

Я щулилася й відмовлялася слухати:

— Не хочу… Мені соромно й страшно…

Дивно, чи не так?

А Мюжгян говорила, що не може не розповідати. Мої нерви не витримували, і я починала плакати.

Та коли Мюжгян ішла спати, я на самоті промовляла самій собі Кямранові слова. Вони були мені мов пісня, і я засинала.

Тітка замовила для мене шлюбний перстень з гарним коштовним каменем, котрий аж ніяк не пасував до моїх подряпаних пальців. Цей сюрприз тітка приурочила до нашого повернення. Удома вона підвела мене до вікна, й перстень променисто засяяв на сонці, яке вже ховалося за гаєм. Я аж примружилась. І тоді подалася назад, сховавши руки за спину. А потім відчула, що червонію, й сама сховалася в затінок портьєри.

Тітка ж не могла второпати, чому це я з радощів не кидаюся їй на шию.

— Феріде, може, тобі не до вподоби?

— Дуже гарний, — відповіла я байдуже. — Дякую.

Здається, моя поведінка її дещо засмутила, та вона

ще раз усміхнулася й сказала:

— А дай-но руку та приміряймо. Я замовляла його по твоєму старому. Гадаю, буде не малий.

Я стиснула за спиною пальці, наче боялася, що тітка силою потягне мою руку.

— Пізніше, тітонько… Немає потреби зараз…

— Феріде, ти ж не дитина…

Я вперто не зводила голови, а все дивилася на черевики.

— За кілька днів заручини. Посходяться родичі, посидимо трохи…

В мене закалатало серце.

— Я не хочу. Тобто, якщо ви вважаєте за потрібне, хай родичі прийдуть після того, як я поїду в пансіон.

Мене таки треба було вилаяти. Тітка хотіла ще раз показати, що право старшої вона залишає за собою й, ледь скрививши губи в посмішці, сказала:

— Як так? Може, ти хочеш, щоб на заручинах замість тебе сидів хтось найнятий? Я про такий звичай ще не чула*

Мені, справді, не було чого відповісти, і я й далі дивилася вниз.

А тітка, щоб її урок з настановами, який я зараз мала вислухати, був не такий суворий, обняла мене й погладила по щоці.

— Феріде, — сказала вона, — я гадаю, що тобі вже час схаменутися. Тепер я тобі не тільки тітка, а й мати. Що й казати, я дуже рада. І Кямранові кращої й не треба, та й для мене… Авжеж, якби він узяв якусь чужу дівчину. Ні ми її норову не знаємо, ні вона нас. Ось тільки… ти дуже вже вітряна. В дитинстві ж може й не страшно було. Але зараз ти вже велика, скоро зовсім виростеш. Ну, звичайно ж, порозумнішаєш, станеш статечніша. До закінчення пансіону, та й до весілля, тобі ще чотири роки. Ще чимало часу. Але ти вже наречена. Не знаю: розумієш ти, що я хочу сказати. Ти повинна бути серйозна, розсудлива. Годі вже пустувати, бешкету^ вати. Та ти ще й вперта, а в Кямрана, сама знаєш, яка Тонка й ніжна душа.

Чи був у цих словах, які навіки запали в мою душу, якийсь докір? Цього я й досі не знаю. Але тоді мені здалося, ніби від тітчиних слів війнуло чимось таким, що я нерівня її дорогоцінному синові;

Врешті, тітка наче хотіла переконатися, чи вплинули на мене її настанови, запитала:

— То що, Феріде, домовилися, еге ж? Ми покличемо на заручини тільки родичів, та ще кілька найближчих знайомих.

Я уявила себе за уквітчаним столом, у кімнаті, освітленій люстрами, на мені одяг, якого я ще ніколи не носила, і зачіска теж інакша, й обличчя… Всі на мене дивляться, і тітка…

Я затремтіла.

— Ні, тітонько, не треба цього!.. — крикнула я й вибігла геть.

У ті дні Мюжгян була мені більше ніж сестра, вона замінила мою матір. Коли ми лишалися самі, я гасила лампу, обіймала руками її тіло, що тепер стало вже зовсім дрібненьким, а тоді затуляла рукою їй рот і благала:

— Мюжгян, нікого в світі не було мені так жаль, як наречених, хоч я завжди сміялася з них. А тепер я й сама така. Скажи їм, хай не називають мене нареченою. Я ще дитина, мені соромно, я ладна крізь землю провалитися. Попереду ще чотири роки. До того часу я виросту, звикну. Але зараз хай не ставляться до мене як до нареченої.

Мюжгян, зловивши мить, коли можна було нарешті вільно розкрити рота, відповіла:

— Гаразд, але з умовою. Навіть двома. Перша — щоб ти мене більше не душила, а друга… Ти ще раз скажеш мені, тільки мені, що ти його дуже любиш.

Я ховала своє лице в неї на грудях і кивала головою: так, так, так…

Мюжгян виконала свою обіцянку. Вже не тільки вдома, а й навіть ніхто із знайомих не говорив мені про мої заручини. А коли хто й починав у такий спосіб жартувати, то швидко замовкав, діставши своє. Правда, один раз мені довелося дати й ляща. Слава богу, це був мій кузен. Здається, він отримав належне, але не дай боже, про це дізналася б тітка Бесіме!..

Треба сказати, що прийшов край моєму привіллю. Так, зважаючи на винятковість мого становища, мене поселили у відповідну кімнату, змінивши портьєри, ліжко, гардероб. Я, звичайно ж, не мала права й питати, чому це так.

А коли ми лаштувалися поїхати в Мердівенкою на весілля і я, зважаючи на те, що було багато гостей, сказала: «Сяду з візником», — всі так і залилися сміхом.

Я почервоніла й хутенько полізла у фаетон.

Не могла я відвикнути ходити й на кухню, де могла взяти жменю сухих абрикосів. Але гидотник кухар тепер брався під’юджувати.

— Ханим, — посміхався він, — тепер вам не личить нишком красти. Кажіть відверто, чого вам хочеться?

Не наважувалася я скликати до себе й дітлахів із вулиці, хоч мені ніхто про це й не казав. А вже лазити по деревах, як то раніше, й зовсім не можна було, доводилося чекати, поки споночіє.

Та найдужче докучав, звичайно, Кямран. Останні дні моїх канікул пройшли, можна сказати, в іграх, що схожі були на піжмурки. Кузен шукав нагоди, щоб впіймати мене наодинці, а я хитрувала й утікала від нього.

Коли він пропонував мені поїхати на прогулянку, я або відмовлялася, або ж, якщо він вперто просив, тягла у фаетон не тільки Мюжгян, а й ще когось, і без угаву розмовляла лише з ними.

Окрім Мюжгян, мені доводилося брати ще когось через те, що я на неї не покладалася. Вона могла почати не ту розмову, або й узагалі втекти, залишивши мене з кузеном.

Якось Кямран таки сказав:

— Феріде, ти знаєш, що я через тебе нещасний?

— І навіть тепер? — не витримала я.

Це питання прозвучало з таким комічним подивом, що ми обоє засміялися.

— Мені хотілося б хоч раз почути від тебе те, що ти говорила Мюжгян. Я гадаю, що маю на це якесь право.

Я звела догори очі, прикинувшись, ніби хочу згадати, що я казала Мюжгян. Але потім подумала й промовила*

— Так, але ж Мюжгян — дівчина. І, здається, ваша покірлива раба… А я не можу розповідати хтозна-кому того, про що говоримо тільки удвох.

— А хіба я хтозна-хто?

— Не сприйміть цього помилково. Хоч ви й чоловік жіночого типу, але все-таки мужчина. І тому вам я не можу розповісти те, що кажу подрузі.

— Але ж хіба я не ваш наречений?

— Нам, здається, треба звільнитися від цих обов’язків. Адже ви знаєте, що я не зношу цього слова!

— Ось бачиш, це була правда, коли я назвав себе нещасним. Бо ж не маю права слова сказати, щоб не скуштувати ляпаса. Але моє серце палає так, як ще ніколи, до тебе…

І тут я зрозуміла, що можу потрапити в пастку, якої до цього стільки часу уникала. Він говоритиме, і в мене затремтить голос або я зроблю щось божевільне. Я не дала йому доказати й побігла геть.

Мені здавалося, що він поженеться, але ні. Я пішла повільніше й озирнулася. Кямран не гнався, він сидів під деревом на плетеній з комишу канапці.

«Я, мабуть, зле роблю», — подумала я.

І якби Кямран тої миті глянув на мене, то збагнув би, що мені його жаль… І тоді він, мабуть, догнав би мене, а я вже не змогла б утекти…

Кузен сидів на канапці й справді мав вигляд нещасної людини. Але я, щоб підбадьорити себе, сказала: «Підступний жовтий скорпіоне! Я ще не забула, як ти бігав у цьому самому саду за подолом щасливої удовиці! Я роблю так, як треба».

Не можу не розповісти й про нещастя, яке сталося зі мною в останні дні канікул.

Дома помітили, що одна пучка в мене на руці замотана, Та коли вони запитували, що це, я відповідала:

— Та нічого особливого, трошки порізала. Загоїться…

Але тітка запримітила, Що я вперто не хочу показувати, що там, і напосілася на мене:

— Це ти вже щось учинила… Раз приховуєш, то щось там є. Покажімо краще лікарю, щоб не було ще більше клопоту.

Насправді ж було ось що. Якось тітка послала мене дістати з гардероба, здається, хустку. Одна шухляда була ледь відсунута, і я побачила блакитну оксамитову коробочку. Там лежав мій шлюбний перстень. Я не змогла побороти спокуси й одягла його на палець, щоб помилуватися хоч одну мить. Та ця забаганка дорого мені коштувала. Недаремно побоювалася тітка — перстень був малий, а я ніяк не могла зняти його з пальця. Розхвильована, я тягла той перстень що мала сили, врешті почала сіпати зубами, та даремно. Що я не робила, а перстень аж урізувався в тіло, бо палець вже розпух.

Якби я сказала, наші якось уже зняли б того персня. Але ж це треба було його показати — а моя погорда! Отож я надумала замотати пальця бинтом. А потім обидва дні, як тільки випадала нагода замкнутися в своїй кімнаті, я розмотувала його й годинами тягнула персня. А на третій день, коли я вже була готова з соромом зізнатися тітці, перстень раптом зліз. Чому? Треба гадати, що за ці два' дні хвилювання я просто схудла.

Аж настав останній день канікул і я почала лаштуватися в дорогу.

— Феріде, — запротестував Кямран, — ти квапишся! Адже можна побути вдома ще хоч кілька днів.

Але я, наче зроду була взірцем учениці, не погодилася з ним:

— Сестри наказували, щоб ми приїхали в перший же навчальний день. Цього року з відвідуванням було дуже суворо, — вже експромтом вигадувала я різні дитячі зачіпки.

Моя впертість спричинилася до того, що Кямрана знову охопила туга.

Наступного дня, проводжаючи мене, він зовсім не розмовляв, і тільки вже в час розставання промовив з докором:

— Не думав я, що ти хочеш якомога швидше втекти від мене.

Насправді ж я була далеко не зразкова школярка. До того ж мене огортала тепер журба, і я зовсім розгубилася.

Оцінки за перші три місяці були вкрай погані. Ситуація ясна: коли не докласти зусиль, можна лишитися й на другий рік.

Того вечора, коли ми отримали табелі успішності, сестра Алексі відкликала мене в куток і запитала:

— А що, Феріде, подобаються тобі твої оцінки?

Я скрушно похитала головою й сказала:

— Досить-таки погані.

— Та де вже досить, геть погані. Щось я не пригадую, щоб ти була в такому стані. А я так сподівалася, що цього року ти вчитимешся набагато краще.

— Ваша правда. Адже я стала на рік старша.

— Хіба тільки це?

Дивно! Сестра Алексі гладила мене по щоці й багатозначно усміхалася. Я не знала, що робити, й розгублено дивилася вбік.

Ой ці сестри! Здається, що вони не знають нічого в світі, а насправді їм відомі найдріб’язковіші плітки. Яким чином? Від кого? Цього не могла зрозуміти навіть я сама, дарма що прожила серед них десять років і мене не вважали за недотепу.

Коли я хотіла була, щоб порятуватися, знайти якусь зачіпку, сестра Алексі й зовсім розкрилася.

— Я гадаю, — сказала вона, що вам буде незручно показувати табель усім.

А потім іще один камінець у мою грядку:

— До того ж, якщо ви залишитеся в цьому класі ще на один рік, то вам загрожує небезпека чекати ще один рік.

Я зрозуміла, що треба самій починати наступ, бо інакше не порятуюся, і, озброївшись усім нахабством, я запитала, ніби байдуже:

— Небезпека? Яка небезпека?

Але сестра Алексі вже й так стояла на останньому щаблі жіночої балакучості і не можна було їй податися ні вгору, ні вниз, інакше здалося б, що вона занадто вільно поводиться з ученицями. Кокетливим жестом, в якому я мала побачити її поразку, щипнула вона мене за щоку й сказала:

— А це вже ти сама можеш зрозуміти.

І пішла, полишивши мене саму.

Цього року Мішель у школі вже не було. А то я змушена була б усе їй розповісти, від чого душа вже зовсім переповнилася б неспокоєм.

Ще рік тому, коли я вигадувала дівчатам всякі баєчки, мені було так вільно й легко. А тепер я стала нареченою, а разом з тим і боягузкою. Дівчатам, які мене вітали, я стримано дякувала, а вже тих, котрі набридали мені своєю увагою, я вперто не помічала.

Тільки одна з них могла розраховувати на мою прихильність — донька лікаря-вірменина, котрий був з наших країв.

На недільні дні я лишалася в пансіоні, за три місяці я щось тричі всього їздила додому. Моя впертість, причини якої я й сама не знала, страшенно дратувала тітку Бесіме та Неджміе. А вже Кямран розгубився й зовсім. Він не знав, що йому й думати.

Спершу він щотижня приїжджав до мене. Хоча сестри й не наважувалися вголос заперечувати проти цих відвідин, але в душі такі зустрічі з нареченою-школяркою вважали мало не скандальними і коли повідомляли мене, що кузен чекає в parloir [17], то насуплювалися.

Я виходила й навмисне не зачиняла двері, а, засунувши руки за шкіряний пояс шкільної сукні, схилялася на одвірок і так розмовляла хвилин з п’ять. Кузен час від часу пропонував мені листуватися, але я відмовлялась, бо сестри, мовляв, мають звичку знищувати листи, передчасно давши їх тим, хто знає турецьку, щоб прочитали.

Якось в один з таких візитів між кузеном і мною сталася не зовсім приємна розмова. Кямран розсердився тому, що я стою далеко від нього, й хотів силою причинити двері. Та ледве-но він підійшов, як я вихопилася з кімнати й сказала:

— Кямране, прошу вас… Чи знаєте ви, що в цій кімнаті стільки очей, скільки щілинок в стінах.

Кямран зупинився:

— Але ж, Феріде? Ми заручені.

Я знизала плечима:

— У тому вся й справа. Чи ви хочете одного чудового дня почути таїсе: «Даруйте, але ви занадто часто відвідуєте нас. Пам’ятайте, що це пансіон…»

Кямран пополотнів. З того разу він більше не приходив до школи. Це недобре було з мого боку, але що я мала робити. Мені було нестерпно тяжко повертатися від нього в клас і бачити, як усі поглядають на мене.

Але я хотіла розповісти щось інше. Ах, так… Якось донька того лікаря-вірменина повернулася після неділі з дому й сказала мені:

— Кажуть, що Кямран-бей їде в Європу, чи правда?

Я розгубилася:

— Звідки ти знаєш?

— Тато казав, що твого кузена викликає до себе в Мадрід дядько.

Моя гордість не дала мені сказати, що я нічого не знаю; й довелося збрехати:

— Так… Є така думка. Невеличка мандрівка.

— Нічого собі невеличка, коли він має працювати там секретарем посольства.

— Але він буде там недовго.

На цьому наша розмова закінчилася.

Батько моєї подруги часто бував у нас вдома і вважався родинним лікарем. А отже, його новина була правдоподібна. Але чому ніхто мені про це не каже? Я підрахувала, що вже ось двадцять днів з дому немає нічого.

Тієї ночі я довго не могла заснути. Мені було соромно, що я так довго тримаю Кямрана на відстані, але гнівалася ще дужче, бо таку важливу звістку він повинен був мені сказати. Адже, врешті-решт, ми зв’язані одне з одним.

Наступного дня був четвер. Надворі розгодилося, й після обіду ми лаштувалися йти на прогулянку. Та в мені все вирувало. Згадка про те, що доведеться лишитися й цю ніч лише з своїми думами, налякала мене. Я пішла до директриси й відпросилася додому, мовляв, тітка хвора. Директриса погодилася з умовою, що до станції Еренкой я піду разом з одною вихователькою, котра, на щастя, саме їхала в Картал.

Коли я з своєю маленькою валізкою нарешті підходила до будинку, вже споночіло. На воротях мене зустрів наш пес. Він був дуже старий, та ще більше хитрий і улесливий. Собака знав, що в моїй валізці завжди щось є, і через те він кинувся мені під ноги, грайливо потупцяв, ставши на задні лапи, мабуть, хотів ткнутися мордою в груди. Через нього ніяк було пройти.

У цей час із-за дерев вийшов Кямран. Я присіла, схопивши пса за передні лапи, щоб не забруднив мене. Пес роззявив свою пащеку й вивалив язика, ну геть наче сміявся. Я ухопила його за ніс, і ми почали гратися.

Коли Кямран підійшов, я сказала йому, наче зробила якесь відкриття:

— Гляньте, як він сміється! А яка пащека! Справжній крокодил, хіба ні?

Кямран глянув на мене й гірко усміхнувся.

Я покинула собаку, обтрусилася, потім витерла хусткою руку й подала її кузенові:

— Бонжур, Кямране! Чи здорова мати? Я гадаю, все добре…

Кямран здивувався:

— Мати? Нівроку… А що, тобі сказали, ніби вона хвора?

— Так, я почула, що вона нездужає й занепокоїлася. Не чекала вже й неділі, приїхала мерщій.

— Хто це тобі набалакав?

— Лікарева донька.

— Лікарева донька?

— Так… Ми розмовляли, й вона, до речі, сказала: «До вас викликали татуся, часом не тітка твоя занедужала…»

Кямран ще дужче здивувався.

— Вона, мабуть, помилилася. Останнім часом лікар до нас не приїжджав, ні до матері, ні до когось іншого…

Я вирішила не затримуватися більше на цій делікатній розмові й відповіла:

— Ну, я рада… А то так сполошилася… Дома всі?

Я підняла з землі валізку й хотіла була вже йти до хати, як Кямран ухопив мене за руку.

— Ти так хапаєшся, Феріде, наче втікаєш…

— З чого це ви взяли, просто боти тиснуть. А власне, хіба ми не разом ітимемо до хати?

— Так, але тоді нам доведеться розмовляти при всіх. А я хочу бути тільки з тобою.

Я хотіла вгамувати хвилювання й посміхнулася:

— Ваша воля.

— Мерсі. Тоді, коли хочеш, не будемо нікому показуватися на очі й трохи погуляймо в саду.

Кямран міцно стискав мої пальці, наче боявся, що я втечу. В другу руку він узяв мою валізку. Це вперше після наших заручин ішли ми поруч.

Серце в мене калатало, ніби у впійманої пташки. Навіть якби він і не тримав так міцно, я, здається, все одно не змогла б утекти.

Ми вже були край саду, а ще не промовили й слова. Кямран був засмучений дужче, ніж я собі думала. Що сталося за ці три місяці, я не знаю, тільки зараз я відчувала себе винною за той холодний тон, яким зустрічала Кямрана останнім часом.

Була вже зима, та вечір випав тихий і погідний. Лисі гори зайнялися червоним світлом. І може, ця краса природи призвела мене до того, що я так швидко почала каятися в собі.

Мені конче треба було сказати йому щось, втішити його, але я ніяк не могла придумати що.

— Посидьмо трохи, — запропонував Кямран.

— Як хочеш…

Уперше по заручинах я сказала йому «ти».

Не зважаючи на свої штани, Кямран сів на голий камінь. Я відразу ж ухопила його за руку й поставила на ноги.

— Ти й так слабий, хіба можна тобі сідати на сирий камінь.

Я скинула з себе темно-синє пальто й прослала на камені.

Кямран не вірив своїм очам:

— Що ти робиш, Феріде?

— Здається, тепер мій обов’язок дбати, щоб ти не захворів, — відповіла я.

Цього разу кузен вже не йняв віри своїм вухам:

— Що ти кажеш, Феріде? Невже це ти кажеш мені? Я вперше чую від тебе такі ніжні слова.

Я схилила голову й мовчала…

Кямран узяв з каменя моє пальто й почав гладити гудзики, комір рукава, наче пестив їх.

— Я хотів докоряти тобі,— сказав він, — але тепер усе забув.

— Але ж я нічого такого не зробила, — одказала я, не зводячи очей.

А він не наважувався навіть підступити ближче, наче боявся, що я знову стану дикункою.

— А я гадаю, Феріде, що ти зробила навіть дуже багато. Адже ти раніше уникала мене? І я вже навіть зневірився, думав, що Мюжгян помилилася.

Мимоволі я усміхнулася.

Кямран запитав чому. Я не хотіла казати, але він так просив…

— Якби Мюжгян помилялася, — відповіла я врешті, одвівши погляд убік, — нічого не було б.

— Що це означає? Ти не стала б моєю нареченою?

Я заплющила очі й двічі кивнула головою.

— Феріде, люба моя!..

його голос пролетів наді мною, мов вітровій. Ще й досі в моїх вухах дзвенять ті слова.

Я звела на нього очі й побачила, як у нього на очах забриніло дві великі сльози.

— Ти за одну мить зробила мене таким щасливим, що я й перед смертю згадаю цю хвилину й заплачу. Тільки не дивися так. Ти ще дитина. Тобі цього не зрозуміти. Я все вже забув…

Кямран узяв мене за руку. Я не рвалася з рук, але мене здушили сльози і я залилася ними. Я так плакала, що Кямран налякався.

Ми йшли додому, а я плакала, аж захлиналася, і Кямран вже не наважувався доторкатися до, мене. Я розуміла, що він і так заспокоївся, від чого й самій стало радісно.

Біля хати я сказала:

— Ти підеш перший. Я вмиюся біля басейну. Бо що скажуть дома, коли побачать мене з таким лицем!

Немов тільки-но згадавши, я запитала Кямрана:

— Чи правда, що ви їдете в Європу?

— Така думка є,— одказав він. — Врешті, це не моя думка, вона швидше належить моєму дядькові, що в Мадріді. А ти звідки чула?

Я ледь знітилася, але відповіла:

— Лікарева дочка казала.

— Як багато новин приносить тобі лікарева дочка, Феріде!

Камрян уважно дивився мені в лице. Я почервоніла й одвернулася.

— А чи не є ота хвороба моєї матері зачіпкою?

— Феріде, кажи правду! Ти не тому приїхала?

Кямран підступив до мене, хотів погладити по голові,

та злякався, що зіпсує наші вже добрі стосунки. А я, до речі, вже почала звикати до нього.

— То я здогадався? — запитав він ще раз.

Я відчула, що можу зробити його щасливим, і кивнула головою: так.

— Як чудово… Невже моя доля так змінилася з учорашнього дня?

Кямран обіперся руками об крісло, на якому я сиділа, схилився наді мною. Я була оточена з усіх боків. Це було мудро придумано — адже він наближався до мене, не торкаючись руками. Я, мов їжачок, згорнулася в клубочок і щулилася до спинки крісла… Увібравши в себе плечі, я, мовби граючись, накрила обличчя хусткою, його лице було вже зовсім близько.

— Що ж пропонує дядько? — хутко запитала я кузена.

— Щось неможливе. Він хоче взяти мене до себе секретарем посольства, бо вважає великою вадою, коли чоловік не має якогось фаху або посади. Дядько пише: «Може в майбутньому й Феріде використає цю дипломатичну місію й теж приїде в Європу». Ну й так далі…

Наша розмова стала серйозною, і Кямран, знявши облогу, випростався. Я відразу ж стала на ноги.

Ми вели розмову далі.

— А чому ти вважаєш, що це «щось неможливе?» — запитала я. — Хіба тобі не хочеться поїхати?

— Я не про це. Справа в тому, що тепер я вже не можу сам вирішувати це питання. Все, що стосується мого особистого життя, ми повинні обміркувати удвох. Чи не так?

— Тоді ти можеш їхати.

— Отже, ти згодна, щоб я їхав зі Стамбула?

— Ну, коли чоловік має набути якогось фаху…

— А ти на моєму місці поїхала б?

— Думаю, що поїхала б. І гадаю, що й ти повинен поїхати.

Треба сказати, що ці слова говорили тільки мої губи. А все в мені кричало зовсім інше. Тільки я не мала права вимовляти це вголос, бо як відповіси людині, котра тебе питає: «Чи можу я лишити тебе й поїхати?»

Кямранові було, мабуть, прикро, що я так швидко погодилася на розлуку. Не дивлячись на мене, він ступив щось двічі сюди-туди й ще раз запитав:

— Отже, ти вважаєш, що я повинен погодитися?

— Так.

Він зітхнув.

— Тоді ми ще подумаємо. Ми маємо ще час, щоб вирішити остаточно.

Серце мені тенькнуло. А може, оце «ми ще подумаємо» не означає, що все вирішено.

Але від мене завжди вимагали говорити розсудливо, як дорослій, і я промовила:

— Я гадаю, що не варто довго думати. Дядькова пропозиція і справді чудова. Невеличка мандрівка — непогана справа.

— Феріде, ти думаєш, що моє відрядження триватиме недовго?

— Звичайно, це не вважається довго, коли якихось там два, три або й чотири роки. І оком не моргнеш, так

швидко пролетять. До того ж ти приїжджатимеш час від часу.

Я так легко рахувала на пальцях: раз, два, три, чотири…

А вже за місяць ми проводили Кямрана до пристані Галата, звідкіля відходив пароплав. Всі родичі вітали мене з цієї нагоди, тим більше, що це я умовила Кямрана їхати в Європу. Сама тільки Мюжгян була незадоволена, про що написала мені в листі. «Ти недобре зробила, Феріде, — писала вона. — Де твій глузд? Адже ваші найкращі роки проминуть у розлуці. А чотири роки — не жарт!»

Та чотири роки проминули справді швидше, ніж вона думала.

Кямран повернувся до Стамбула разом з дядьком, бо той уже залишив свою роботу. А я місяць тому закінчила пансіон.

Закінчити пансіон! Поки я там жила, то дала цьому похмурому будинку прізвисько — голубник. «День, коли я вирвуся на волю хоч з яким-небудь дипломом, буде для мене святом звільнення», — казала я.

Аж ось одного чудового дня двері голубника відчинилися, і я вийшла на вулицю. На мені було все нове — чаршаф і черевички на високих підборах, від чого я стала вищою. Це мене дивувало, і я, розгублена, не знала, що робити. А тут тітка Бесіме заходилася ще готуватися до весілля. Це вже зовсім збило мене з пантелику.

Садиба була повна якихось людей. Зранку до ночі товклися тут фарбарі, теслі, кравці, а до того ж з’їж-джалася рідня. І всі щось робили. Одні вже тепер писали запрошення на весілля, інші бігали по базарах та крамницях, закуповували все завчасно, а інші сиділи та. шили.

Я розгубилася вже вкрай, отож тільки сновигала та заважала людям працювати, адже безглуздих вчинків мені ще й досі не бракувало, мабуть, це був останній приступ мого божевілля. Як і раніше, я все ще водила за собою ватагу дітей, що поз’їжджалися сюди з батьками. Після нас усе в садибі стояло догори ногами.

Кухню теж саме мазали. В будинку ж скрізь був ремонт, і кухареві ніде було приткнутися, то він розташувався посеред саду в наметі й варив їсти на повітрі.

Якось надвечір я помітила, що він порається коло печива, й у моїй голові одразу ж засів шайтан.

— Агей, малюки, — сказала я, — поховайтеся за курник і сидіть тихо. А я поцуплю коржики й принесу.

Не минуло й п’яти хвилин, як я несла моїм маленьким друзям повну тацю солодощів:

Найкраще було б, якби я роздала дітям ласощі й порозганяла їх по всьому саду, а тацю сховала в курник. Я цього не зробила, бо не думала, що кухар, запримітивши крадіжку, зчинить гвалт на весь сад.

— Присягаюся аллахом і всіма святими, — почувся вже за хвилину від намету несамовитий крик, — що я попереламую злодієві всі кісточки!

Малюки поперелякувалися й кинулися врозтіч, і я не знала, як їх заспокоїти. Хоча вони добре й зробили, бо кухар уже все одно пронюхав, де ми сиділи, і кинувся з ополоником у руці до нас. Та невдовзі зрозумів, негідник, що тут верховодила я, й, полишивши дітлашню, кинувся за мною. Та тільки ж спіткнувся й упав» від чого ще дужче розлютився.

Цей кухар працював у нас недавно і мене не дуже знав. Упіймає, то не питатиме, хто ти й що, а разів зо два ополоником уперіщить.

До хати втікати було ніяк, ото я, репетуючи, побігла на дорогу.

Слава аллаху, мадемуазель кравчиха з своєю помічницею Дільбер вийшли в сад подихати свіжим повітрям, бо працювали з самісінького ранку.

З криком «рятуйте» я кинулася кравчисі на шию, а потім сховалася за спину.

Дільбер хотіла була вихопити в кухаря ополоник і закричала:

— Що ти робиш, ашчибаши [18], здурів, чи що? Таж ця ханим — наречена!..

Іншого разу Дільбер попало б від мене за слово «наречена», але тепер я була така наполохана, що крикнула одразу і собі:

— Аллахом присягаюся, ашчибаши, я наречена!

Такої впертої та бездумної людини, як цей кухар, я ще не бачила, — він не вірив.

— Еге, — промовив кухар. — Хіба може наречена бути злодійкою…

Правда, трохи згодом докумекав, що може, і сказав:

— Коли так, то славно дуже! Тільки хай наречена купить мені нові штани. Бачиш, на коліні порвав через тебе!

Він, падаючи, обідрав був ще й носа, та, слава богу, за це віддяки вже не просив.

Зате я попросила всіх, щоб нікому про цю подію не розповідали. Але, звісна річ, про кумедію невдовзі знали вже всі й не раз за обідом посміювалися, позираючи на мене.

До весілля лишалося три дні. І одного вечора, коли я з дітьми плигала біля садових воріт через мотузок, на мене знову налетіла навала. Цього разу в наступ йшла сама мадемуазель кравчиха, котра порятувала була мене від кухаря. Стара дівка шістдесяти літ уже тридцять років обшивала наш дім, і весь час я знала її як надзвичайно порядну людину. Та цього разу не витримала й вона.

— Прошу вас, мадемуазель. За кілька днів ми вже зватимемо вас мадам. Хіба ж так можна? Вже півгодини я шукаю вас, щоб поміряти сукню.

Та це ще нічого. З кравчихою разом прийшла й насуплена тітка Бесіме. А це вже не віщувало добра. І якби я почала відмовлятися, тітка, безперечно, підтримала б кравчиху.

— Пардон, мадемуазель, — промовила я. — Я ж була тут. Та якось не. почула, запевняю вас.

Але не витримала тітка і, узявши мене за підборіддя, злегенька ляснула по щоці, як і завжди, коли хотіла дорікнути.

— Дитино моя, — сказала вона, — хіба ж ти через свій сміх та крик почуєш когось? Я вже боюся, щоб ти й на весіллі не утнула чогось перед гостями…

Хоча я всі ці дні бешкетувала ще більше, ніж раніше, та мене бентежило якесь хвилювання, хотілося ласки й ладу.

Тітка все ще тримала мене за підборіддя. Я ледь підняла поділ й схилилася у реверансі.

— Не турбуйтеся, тітонько. Вам лишилося небагато потерпіти, всього три дні. А там ви станете мені вже не тільки тіткою… І можу запевнити вас, Феріде не наважиться непокоїти поважну ханим-ефенді тими пустощами, якими так допікала тітці Бесіме Чаликушу…

Тшшні очі наповнилися слізьми. Вона поцілувала мене в щоку й сказала:

— Феріде, я завжди була тобі матір’ю, нею й залишуся.

Я, зворушена й розхвильована, схопила тітку за руки й теж поцілувала в щоку.

Коли мадемуазель підняла на руках мою білосніжну майже готову сукню, я відчула, що червонію. Я цілувала усіх, хто був у кімнаті, і благала:

— Прошу вас, залиште мене саму. Я не зможу одягнутися, коли всі дивляться. Уявіть собі, як Чаликушу одягне довгу сукню й стане павою. Сміх же який… Я й сама, мабуть, не втримаюся. Скільки я просила, мовляв, буду в своїй звичайній сукні, та тільки хто зважає на моє горе.

Коли мадемуазель несла сукню, мені здалося, що хтось ловить мене, і я, зіщулившись у куточку, затремтіла, мов листочок..

А за дверима галасували й хотіли будь-що увійти.

— Ще трошки, прошу вас, я вас покличу, — попросила я.

Але вони не вірили й тиснулися в двері, мабуть, боялися, що я покличу їх після того, як роздягнуся.

Поміж мною й ними почалася боротьба, повна хвилювань. Вони, малі й старі, сміялися, тиснулися у двері, галасували, а я намагалася утримати їх.

Збігалися знадвору діти і, вицокуючи залізними підківками, горлали: «Облога… Облога… Війна…» На цей крик збіглася уся садиба.

— Стривайте, — кричала із-за моїх пліч мадемуазель, — не заходьте… Сукня ж порветься!..

Аж це стихло. Почулися кроки.

— Відчини, Феріде, це я. Мені ж не забороняється. Я прийшов тобі допомогти.

Я мало не збожеволіла.

— Хай заходять усі, це нічого, — крикнула я, — але ти — ні!.. Аллахом присягаюся, я заплачу… Будь ласка, не заходь, прошу тебе…

Але Кямран, незважаючи на мої благання, навалився на двері, аж обидві половинки розчинилися.

Я зойкнула, ухопила якесь пальто і, закутавшись ним, кинулася в куток.

Мадемуазель вже непритомніла і рвала на собі коси.

— Пропала сукня, — стогнала вона.

А Кямран потягнув край пальта й усміхнувся:

— Феріде, час уже визнати свою поразку. Розкутайся, хай і я побачу.

Я сиділа мовчазна й пригнічена.

Кямран трішки почекав і повів далі:

— Феріде, я щойно з вулиці… Так стомився. Не треба так… Мені так хочеться побачити тебе в новій сукні, що я не витримаю й розкутаю тебе силою. Рахую до п’яти: раз, два, три, чотири, п’ять…

Кямран намагався лічити якомога повільніше. Та, промовивши п’ять, він швидко потягнув пальто за край і побачив моє заплакане обличчя. Розгубившись, він лед^ ве повиштовхував усіх з кімнати й зачинив двері.

Мадемуазель від подиву слова не могла промовити. Кямран теж був у близькому до того стані. Нарешті він обізвався, знічено й журно:

— Даруй мені, Феріде… Я хотів з тобою трохи пожартувати. Думав, що маю право. Але ти ще й досі дитя… Ти пробачиш мені?

Я все ще кутала голову пальтом.

— Гаразд… Але ти зараз же вийдеш.

— З тією умовою, — вхопився він за мої слова, — що чекатиму на тебе край саду біля того каменя… Пам’ятаєш, якось увечері, чотири роки тому, ми помирилися там. Чи не зробити нам і сьогодні цього, га? Ти обіцяєш?

Я вагалася, але промовила:

— Гаразд, я прийду… А зараз іди…

Бідна мадемуазель боялася навіть обізватися до нареченої з такою украй дивною вдачею. Мовчки роздягла вона мене, і я знову убралася в свою коротеньку рожеву сукню, на яку одягла ще чорний школярський фартух. І, навіть не глянувши на Мюжгян, я кинулася до себе в кімнату й довго вмивалася холодною водою, аж поки не відійшли очі.

А коли вийшла в сад, вже поночіло. Треба було підійти до Кямрана, щоб ніхто не помітив.

Я прикинулася, ніби іду, як завжди, на прогулянку, й пішла повз кухню, де перемовилася з кухарем, а потім подалася до воріт. Я хотіла спершу замести слід, а вже тоді йти до каменя… Але…

Біля завжди відчинених воріт я побачила раптом високу жінку в чорному чаршафі. Лице приховувала вуаль.

Жінка мала такий вигляд, наче хотіла про щось дізнатися, та заходити в двір не наважувалася.

Кямран давно вже чекав на мене, а я все ще була тут. Я боялася, що біля воріт стоїть якась знайома і тоді мені доведеться порозмовляти з нею, а отже, затриматися знову. Тому я хотіла вже йти в сад, як жінка гукнула:

— Кючюк ханим [19], вибачайте, що потурбую вас…

Що я мала робити? Отже, повернулася знову до воріт.

— Будь ласка, ханим-ефенді, я вас слухаю.

— Це дім померлого Сейфеттіна-паші, чи не так?

— Так, пані.

— Тоді я маю одне прохання.

— Прошу, пані.

— Мені треба поговорити з пані Феріде.

Я, щоб не засміятися, нахилила голову. Уперше в житті мене названо пані. Тільки як сказати, що «пані» Феріде — це я. Все ще не наважуючись признатися, я кусала губи й так відповідала:

— Гаразд, ханим-ефенді, заходьте будь-ласка. А там запитаєте в будинку, і вам покличуть пані Феріде.

Жінка увійшла й стала біля мене.

— Як добре, моя дитино, що я вас зустріла. Я буду вас прохати, щоб допомогли мені. Ви будете свідком моєї розмови з Феріде-ханим. Але більше ніхто не повинен про це знати.

Я з подивом глянула їй в обличчя, але пітьма й чорна вуаль приховували жінчине обличчя.

Я ще вагалася, але все-таки промовила:

— Ханим-ефенді, я вам не сказала, бо одягнена абияк… Але Феріде — я сама.

Жінка ледь захвилювалася:

— Ви та Феріде-ханим, з якою одружується Кямран-бей?

— Тут тільки одна Феріде, — усміхнулася я.

Жінка в чорному чаршафі мовчала. Ще недавно вона так нетерпляче хотіла побачити Феріде, а зараз стояла ков укопана. В чому справа? Може, вона не вірила, що я Феріде? А може, щось інше?

Намагаючись приховати свою цікавість, я сказала:

— Слухаю вас, ханим-ефенді.

Але вона й далі мовчала.

Мені впала в око лава поміж деревами, і я запропонувала:

— Коли хочете, ходімте туди. Там ніхто нам не заважатиме.

Ми сіли, а вона все ще мовчала. Та ось, здається, наважилася, бо рішучим рухом відкинула вуаль, і я побачила розумне нервове обличчя. Воно було смертельно бліде, хоч надворі вже споночіло. Жінці було десь тридцять років.

— Феріде-ханим, — почала вона, — я прийшла сюди за дорученням моєї давньої подруги. Але й не сподівалася, що завдання, яке я на себе взяла, буде таке тяжке… Щойно я прохала вас покликати Феріде-ханим, а зараз мені хочеться тікати…

Мене пройняло тремтінням, закалатало серце. Але я відчула, що, коли не поведуся сміливо, вона нічого не скаже і втече. Я намагалася промовити спокійно:

— Ханим-ефенді, місія е місія, треба бути сміливою. Чи ваша подруга знає мене?

— Ні, правильніше б сказати, вона тільки знає, що ви наречена Кямран-бея.

— А його вона знає?

А мені теж забракло сили запитувати далі. Я вмирала, мені треба було все знати, та якби жінка пішла, зупиняти її я, мабуть, не стала б.

— Слухайте… Ви не знаєте, Феріде-ханим, чому я вагаюся. Я сподівалася зустріти дорослу панну, а побачила школярку. Я боюся, що моя розмова занадто вплине на вас. Це мене стримує.

Вона мене жаліла. Це дійняло мене й додало снаги.

Я встала на ноги, притулилася до дерева, обхопила його руками й спокійно мовила, навіть наказала:

— Нащо в таких випадках вагання. Я бачу, що розмова неабияк важлива. А тому краще відкиньмо жаль і будьмо відверті.

Моя рішучість вплинула на жінку, й вона, трохи оговтавшись, запитала:

— Ви дуже любите Кямран-бея?

— Ханим-ефенді, я не розумію, хіба це стосується вас?

— Мабуть, стосується, Феріде-ханим.

— Я вже сказала вам, ханим-ефенді, що у нас нічого не вийде, якщо ми не розмовлятимемо відверто.

— Гаразд, хай буде так. Я змушена повідомити, що Кямран-бея любить ще й інша.

— Що ж, це можливо, ханим-ефенді. Кямран — юнак обдарований всебічно. Не бачу нічого дивного, що його вподобала якась інціа.

Я вже відчувала, що цього тихого літнього вечора, коли навіть листя на деревах не шелестіло, несподівано налетіла буря. І не знаю звідки, але в мені з’явилася сила, щоб боротися з цією бідою.

Останні слова я сказала навіть з посміхом. Жінка не встала, а лише трохи випросталася, і, нервовим рухом поправивши чаршаф, стиснула потім руками краї лави, а я зрозуміла, що зараз вона вирішила вже все розповісти.

Якось машинально, хапливо, голосом майже безбарвним сказала:

— На перший погляд ви здалися мені дитиною, але тепер я бачу перед собою гарну дорослу дівчину. Кям-ран-бей, на жаль, не оцінив вас належним чином. Хоча, хто знає, може, він і оцінив, та тільки здався на мінливу звабу. Коротше, два роки тому він познайомився в Європі з моєю подругою, про яку я вже вам сказала. Не знаю, чи варто розповідати вам усі подробиці?

Я кивнула головою:

— Так, мені треба переконатися, що все правда.

— Мою подругу звати Мюневвер, її батько дуже наближений до султана. Одного разу вона вже була закохана й одружилася з тим чоловіком, та не стала з ним щасливою. Захворіла, й лікарі порадили їй поїхати в Європу. Там вона була вже майже очуняла й лаштувалася їхати додому, та сталося ось це. Приїхав у Швейцарію Кямран-бей, не знаю, відпочивати чи у відрядження, тільки зустрілися вони там. Він їхав у Швейцарію на тиждень, а пробув щось два місяці. Здається, мав з того навіть службові прикрощі.

— З вашого дозволу, одне питання… — урвала я розповідь. — Навіщо хоче ваша товаришка все це мені доповісти.

Жінка встала й стиснула руки.

— Мені важко сказати щось. Зараз вона на становищі, вашої конкурентки…

— Що ви!.. Хай вас бог милує!..

— Але ж це так, Феріде-ханим. Вона непогана людина, дуже вразлива. Зустріч з Кямран-беєм для неї не роман… Вона мала надію на одруження. А чия вина? Кямран-бея, він приховав, що заприсягнувся іншій. Я мусила взяти на себе цю недобру місію, через те що боюся, щоб ця вразлива істота не вмерла.

— Помре, як не одружиться з ним?

— Не хочу казати неправду, — так, помре, якщо я не принесу їй утішної звістки…

— Жаль бідолашної.

— Обох вас жаль, правду кажучи.

Я рвучко захистилася рукою, наче хотіла дати зрозуміти цій жінці, що вона далеко зайшла.

— Мене не чіпайте, — сказала я й засміялася. — Зараз думайте тільки про неї.

— Чому, Феріде-ханим? Ми з Мюневвер і справді давні товаришки, але ви теж гарна дівчина, і мені вас також жаль, бо й ви анітрохи не винні…

— Я не дозволю вам цього. І вважаю, що говорити нам вже нема про що, — урвала я її слова суворим і рішучим голосом.

Під час розмови жінка кілька разів розкривала свою сумочку, певне, хотіла щось дістати. А побачивши, що я не маю наміру більше розмовляти, вона вийняла зім’ятий папір і подала мені.

— Феріде-ханим, я боялася, що ви мені не повірите, й тому захопила цього листа. Може, вам буде з того гірко…

Спершу я хотіла відхилити руку з листом, але потім подумала, що це було б неправильно, і злякано вхопилася за нього.

— Коли хочете, я залишу його вам? Опісля прочитаєте. Він уже не потрібен моїй подрузі.

Я знизала плечима.

— Мені він теж не потрібен. А для вашої подруги все-таки пам’ять… Хай краще буде в неї. Я тільки, з вашого дозволу, хутко перегляну його.

Було вже поночі. Я вийшла з затінку дерев на стежинку й піднесла листа до очей.

«Моя жовта квітко!» — починався лист знайомим почерком.

Далі йшла низка літературщини такого плану, що як чисте ранкове світло заливає землю, так і жовта квітка осяяла йому душу своїм промінням.

«В мені жила якась незрозуміла радість, передчуття чогось незвичайного, що повинно було зі мною статися». І нарешті передчуття справдилося: одного вечора в саду електричне світло вихопило жовту квітку.

Я бігала очима по листу, а рядки зливалися докупи, — адже було вже темно. Я не запам’ятала всього, а тільки оці останні рядки ще й досі в моїй пам’яті. Я прочитала їх кілька разів.

«Серце моє було порожнє, у мені жила спрага кохання. І коли я побачив перед собою вас, струнку й блакитнооку, все довкола залили інші барви, ніж досі».

Жінка підійшла до мене й тремтячим голосом сказала:

— Феріде-ханим, я завдала вам болю. Але повірте, що…

Я стрепенулася, подала листа й не дала докінчити їй слова:

— Звідки ви взяли? Мені зовсім не гірко. Сталося звичайне. Я вам навіть вдячна… Ви мені сказали правду. А зараз я, з вашого дозволу, піду.

Ледь кивнувши головою, я пішла до хати. Та ось жінка гукнула:

— Феріде-ханим, ще на одну мить. Що ж мені сказати подрузі?

— Скажіть, що свою місію виконали. А більше нічого їй не треба знати. Ось і все.

Жінка говорила ще щось, та я не чула, — тихо сховалася за деревами.

Не знаю, скільки чекав на мене Кямран біля того великого каменя, якому не судилося стати свідком нашого ладу. А Кямран, мабуть, був, уражений, коли, стомившись чекати, прийшов у мою кімнату й прочитав кілька рядків на аркуші з шкільного зошита: «Кямранбей-ефенді, мені все відомо про ваш роман із Жовтою Квіткою. Ми не побачимося до смерті. Я ненавиджу тебе! Феріде»

ЧАСТИНА ДРУГА

Б., вересень, 19…

— Відколи ти приїхала, то все пишеш та й пишеш, день і ніч… І що це за писанина така безупинна. Може, скажеш, листа пишеш? Ні, листів у зошити не пишуть. Книжку? Теж ні, їх пишуть бородаті, з довгими чубами богослови. А ти ж дівчина, та ще й мала, мов мізинчик. А,що ж ти тоді пишеш і не спочинеш?..

Це питає мене старий Хаджі-калфа [20]. Понад годину мив він в готелі підлогу, допомагаючи собі піснею, а це стомився й прийшов до мене, щоб, як сам каже, словом перемовитися.

Я глянула на нього й не змогла втриматися, щоб не зареготати:

— Хаджі-калфа, що це за вбрання на тобі?

Він завжди ходив у білому фартусі, а це одягнув ентарі ще хтозна-коли пошите, по боках розрізане. Босими ногами він тягнув ганчірку, а щоб не впасти, спирався на грубезного дрюка.

— А що робити? Якщо виконую жіночу роботу, то й убиратися, мабуть, повинен, як жінка.

Хаджі-калфа — єдина людина, яка заглядає до мене, щоб поговорити. Ото ще сусідка, та в неї своє горе.

Щоправда, перші дні Хаджі-калфа уникав мене, а коли вже треба було щось у кімнаті зробити, то стукав у двері й казав:

— Це я, ходжаним[21], прикрий лице!

— Заходь, Хаджі-калфа, — жартома відповідала я, — заходь, джан… Що ти, справді… Бога ради… Чи нам ще якісь церемонії потрібні?

Сердитий старий насуплено одказував:

— Еге, багато ти знаєш… Хіба ж можна отак заходити до наречених ісламу.

«Наречені ісламу», мабуть, означало — жінки. Я не питала про це Хаджі-калфу, бо гордість вчительки не дозволяла мені розмовляти на такі теми. Та одного разу я, ніби жартома, все-таки втовкмачила старому, що немає потреби так спілкуватися. Тепер Хаджі-калфа стукає в двері і заходить без вагань.

Але він бачить, що я й досі жартую, і хотів був образитися, та потім передумав:

— Ти все так кажеш, щоб погнівати мене. Але я не гніваюсь…

Він трохи помовчав і сумно глянув на мене.

— Сидиш же сама в хаті, мов пташка в клітці. Не гріх трохи розважитися… Нічого, смійся… Ми ще більше ось заприятелюємо, отоді я тобі й потанцюю. Може, хоч трохи повеселішаєш, га?..

Як же пояснити йому, що я пишу?

— Хаджі-калфа, пишу я так погано, самі кривульки. А я ж скоро дітей вчитиму, то хіба не сором так писати?

Хаджі-калфа сперся на палицю, мов став перед фотоапаратом, і в очах у нього засвітилася щира усмішка.

— Неправду кажеш, дитино! Гай-гай, чого тільки не бачив Хаджі-калфа в житті! Бачив людей, що так красно пишуть, ніби сюлюсом [22], але писанина їхня шага не варта. А є такими кривульками понаписують, наче комашня там полазила, а тільки діло з того виходить. Знала б ти, скільки я підметок зчовгав по всяких урядах, яких тільки панів не бачив на своєму віку… Оце ж і в тебе якесь горе… Є якесь горе, є, та не моє вже діло. Тільки як пишеш, не заяложуй пучок. Позаляпуєш чорнилом, то діти й сміятимуться. Ну, ти пиши собі, а я піду подивлюся, що там. Ще й підлогу ж мити…

Я провела Хаджі-калфу й знову сіла край столу. Тільки працювати вже не змогла, слова старого не виходили мені з голови.

Старий правду каже. Тепер я вже доросла людина, учителька, яка ось-ось почне навчати дітей, тож в мені не повинно лишатися нічого від дитинства, навіть сліду.

А сліди на пальцях, та й навіть на губах, хоч про це Хаджі-калфа й промовчав, — що це, справді? Часто-часто тепер, схиляючись над своїм щоденником, надто ж уночі, я згадую пансіон, тільки даремно оточують мене люди, чиє життя там було пов’язано з моїм, — їх я вже ніколи не побачу. Та от ці плями чорнила ще звідтіля.

Не можу забути слів Хаджі-калфи: «Сидиш же в хаті сама, мов пташка в клітці…»

Невже я — як пташка в клітці? Ні, це не так, я вирвалася нарешті з клітки. А слово «пташка» дає мені снагу, щоб я, мов ота давня моя чаликушу, звела догори перебиті крила і розімкнула дзьоба. Боюся, що коли Хаджі-калфа й далі говоритиме мені таке, то наші стосунки зіпсуються.

А мені й так уже бракне сили щодня писати цього щоденника. Тяжко повертатися в той осоружний світ, що лишився позаду…

Того вечора, коли я йшла, після розмови з незнайомою жінкою додому, мені в дворі зустрілася тітка. Я но встигла сховатися десь у темному кутку, і вона мене побачила.

— Хто там, — гукнула вона. — Це ти, Феріде? А чому ти ховаєшся?

Я стояла перед нею мовчки. Було темно, і ми не бачили одна в одної обличчя.

— А чому ти не йдеш у сад?

Я мовчала.

— Звичайно, знову пустощі!

Наче хтось узяв і здавив мені горло, щоб я задихнулася.

— Тітко… — сказала я.

Якби в ту мить вона сказала мені тепле слово, погладила по щоці, по голові, я, мабуть, кинулася б, плачучи, їй в обійми й усе розповіла.

Але вона не знала, що зі мною робиться.

— Може, горе яке в тебе? — тільки й запитала вона.

Таким тоном вона говорила зі мною тоді, коли я щось

просила в неї. Тепер мені теж здалося, наче вона хотіла сказати: «Чи не досить уже?»

— Ні, немає горя, — відповіла я. — Дозвольте, я вас поцілую.

Як-не-як, вона стала мені матір’ю, і я не хотіла поїхати звідси, не поцілувавши її.

Не чекаючи на відповідь, я вхопила її за руки й поцілувала в обидві щоки, а потім в очі.

В кімнаті у мене був страшний гармидер. З шафи звисала білизна, на стільцях жужмом лежав одяг. Людина, яка наважилася зробити вирішальний крок, не повинна була б залишати в хаті отакий гармидер, мов ледача школярка. Але я квапилася, іншої ради не було.

Я боялася запалити лампу, адже хтось міг би побачити світло й прийти. Навпомацки написала я кілька рядків, а потім відчинила дверцята шафи й дістала диплома, перехопленого червоненькою стрічкою, кілька дрібних речей, дарованих мені на пам’ять, та ще мамин перстень і сережки, і все склала в шкільну валізку.

«Так, мабуть, залишають дім названі діти», — подумала я й гірко усміхнулася.

«Куди ж мені йти?» — схаменулася я, тільки-но вийшла на вулицю. Так, куди? Уранці було б легше. Бо в голові вже й план якийсь задумався… Головне, ніч би десь перебути. Але вже так пізно, де ж я могла б знайти притулок. На майбутнє план я вже склала, але ж тепер не йти мені з оцією валізкою в поле. й тинятися там до ранку! Дома незабаром зчиниться переполох. Поліцію, мабуть, не повідомлятимуть, бо ж сором, а самі шукатимуть добре. Отже, сідати на пароплав, потяг чи навіть у фаетон — небезпечно. Швидко нападуть на слід. А повернути в цей дім тепер, коли я вирішила жити вільно, не могла мене вже ніяка сила. Вони мою волю сприйняли б тільки як дитяче шаленство або примху зманіженої панночки й даремно мучили б і мене, і себе.

А завтра я напишу тітці листа. Я й вони вже не те що шукатимуть листа, ба навіть ім’я моє забудуть!

Найперше я подумала про подруг, які мешкають неподалік. Вони, звичайно, щиро привітали б мене, але мій вчинок видався б їм скандальним і пустити мене на ніч у свій дім — це сподіватися курйозів. Потім довелося б пояснювати причину такого надзвичайного гостювання, а робити це перед чужими, та ще й вислуховувати їхні поради мені було нестерпно важко. До того ж удома в нас одразу ж згадають саме про моїх подруг і найперше почнуть шукати мене там. Та й хіба б сказали батьки моїх подруг: «У нас її нема!»?

Іти тротуаром, що вів до станції, було небезпечно, і я звернула у вулички Ічеренкою. Стало вже зовсім поночі. Я почала була вже губитися, як згадала, що на Сахра-їджедіті мешкає одна жінка. Вона колись переїхала з Балкан і десь років десять тому годувала дітей у наших далеких родичів, через що частенько приходила й до нас.

Минулого року ми якось поверталися увечері з прогулянки й зайшли до неї, навіть з півгодини відпочивали в садку. Вона любила мене, бо я дарувала їй не раз щось із старих речей. Якщо я заночую в неї, ніхто навіть не здогадається, що я там.

Дорогою проїхав віз — хтось переселявся. Я хотіла була зупинити, та передумала, бо й грошей дрібних не мала, та й небезпечно. А через те, довго не думаючи, я пішла пішки. Тільки-но до мене долинало відлуння чиєїсь ходи або десь мріла тінь, як я вся аж здригалася. Кого не візьмуть сумніви, як побачить серед ночі на путівці самотню жінку? На щастя, ніхто мені не зустрівся. Раз тільки було. Я минала вже сад, аж назустріч вийшло кілька гультяїв, вони були напідпитку і виводили тюркю [23]. Я перелізла огорожу й почекала в саду, поки вони перейдуть. Якби в саду був собака, мені, звичайно, були б непереливки.

Та на Сахраїджедіті мені таки зустрівся якийсь сторож. Хоча мені й цього разу поталанило, він не помітив мене, а потягнув стомлено свого дрюка далі.

Коли нянька з своїм чоловіком побачили мене, то вкрай здивувалися. Я розповіла їм побрехеньку, яку придумала ще дорогою:

— Ми поверталися з дядьком з Ускудару, але поламалося колесо, а більше нічого, щоб доїхати додому, нам не трапилося, довелося йти пішки. Ще здалеку ми побачили, що у вас світиться, а дядько й каже: «Іди, Феріде, заночуй у няньки, адже не чужі. А я зайду до свого товариша, він тут недалечко живе».

Здається, ці прості люди не дуже повірили мені, але привітати у себе в хаті малу ханим було для них великою честю, і вони не стали висловлювати жодних сумнівів.

А коли наступного ранку бідна жінка не побачила мене в чистенькому, покропленому духами, що пахли степом, ліжку і відчула щось не те, то пташка, як кажуть, уже полетіла й караван пішов.

Уночі, правда, я майже не спала, бо, погасивши лампу, розробляла в пітьмі детальний план, основою якого мав стати мій диплом, перехоплений червоненькою стрічечкою. Ще недавно мені здавалось, що йому судилося увесь вік жовкнути в шафі, а тепер всі мої надії були пов’язані з цим папірцем, про який казали не лихі слова. Завдяки йому я буду вчителювати в якомусь вілайєті Анатолії й проведу серед дітей своє життя весело й щасливо.

Ще в Стамбулі я вирішила була шукати притулку в Гюльмісаль-калфи. Ця стара черкеска колись вигляділа мою матір, а коли мати виходила заміж, то Гюльмісаль стала на роботу в однієї жінки, що була головною служницею в Ейюп-Султан [24].

Гюльмісаль дуже любила матір, та не ладнала з тітками. Поки була жива бабуся, то Гюльмісаль ще приходила до нас і приносила мені розмальовані ейюпські цяцьки. А як бабуся померла, вона й ногою до нас не ступила, та й тітки її не згадували. Не знаю чому, не було між ними злагоди, але якась причина була, може, сварка.

А через те не було мені в Стамбулі вірнішого прихистку, як хата Гюльмісаль.

Я була впевнена, що тітка отримає мого листа, котрий в моїй уяві все збільшувався і ускладнювався, і заплаче. Та й усе. А він, гадаю, все-таки людина хоч Настільки, щоб не лізти мені на очі, навіть якщо й вислідить, де я живу.

Ще вдосвіта прийшла я до Гюльмісаль. Хвіртка була відчинена, Гюльмісаль мила кам’яний дворик. На босих ногах були тільки дерев’яні капці, пофарбовані хною, коси пов’язувала хустка.

Я стала біля хвіртки й мовчки дивилася у двір. Гюльмісаль глянула, та не впізнала, адже я закутала обличчя густою чадрою.

— Ви щось хотіли, ханим? — запитала Гюльмісаль розгублено, позираючи на мене голубими погаслими очима.

У мене пересохло в горлі, і я двічі ковтнула слину:

— Не впізнаєш, дади[25]?

Мій голос якось незвичайно дійняв її, і вона, мов налякана, зойкнула:

— Боже мій!.. Боже мій! Ханим, відкрийте обличчя.

Я поставила валізку на мокре каміння й відхилила чадру.

— Гюзіде! — вигукнула вона здушеним голосом. — Гюзіде прийшла! Дитино моя…

Слабими, набряклими від жил руками вона обняла мене. З її очей так і котилися, мов горох, сльози.

— Дитино моя, дитиночко, — тихо плакала Гюльмісаль.

Я знала, чому так розхвилювалася вона. Мені вже давно сказали, що я все більше й більше скидаюся на матір.

Одна мамина товаришка, котра ніяк не могла забути її, не раз говорила:

— Слухаю Феріде й плачу. Вилита Гюзіде в двадцять років, обличчя й голос навіть!

Гюльмісаль відчувала, мабуть, таке саме. Вона стояла, ця стара наймичка, й плакала, а я чи не вперше побачила, як то гарно, коли сльози котяться з радощів.

Матір я пам’ятаю ледь-ледь. Це можна порівняти хіба з старим портретом, тьмяним від пилюки, — висить він в забутій кімнаті і годі впізнати риси того обличчя. Ніколи ще не прокидалося в мені ані почуття туги, ані любові. А це стара наймичка притулила мене до своєї голови, крикнула вся в сльозах: «Гюзіде!» — і мені щось сталося. Перед очима постала моя матуся й наче запалила мені в серці вогонь.

— Мамо, мамочко… — вихопилося в мене, і я заридала.

Бідна Гюльмісаль, забувши своє, почала втішати мене.

— Скажи, дади, я схожа на матір?

Сльози котилися у мене по обличчю.

— Дуже, дитино моя. Я мало не збожеволіла, як тебе побачила, думала, твоя мати. Дай боже хоч тобі довгого віку.

І стара наймичка повела мене в хату, котра вікнами виходила у двір, і почала, плачучи, роздягати мене, мов малу дитину.

Як любо було мені в її хатині з батистовими завісками на вікнах, ніколи не забуду я тих днів.

Гюльмісаль роздягла мене і поклала в ліжко, заслане рядном, а потім поклала мою голову собі на коліна й почала гладити мені косу та розповідати про матір. Вона розповідала усе — від дня народження, коли вона вперше віяла дитину, укутану в синю хустку, на руки й аж по останній день.

Настала моя черга, і я теж розповіла все, що було зі мною. Дади слухала, мов якусь дитячу казку, хіба що коли-не-коли у неї вихоплювалося: «Ой дитино моя!» Та ось я почала розповідати, як утекла вчора з дому, запевнивши, що ніколи вже туди не повернуся, вона занепокоїлася.

— Феріде, ти зробила мов дитина. Кямран-бей не знав, що робив. Тепер хай заприсягнеться, що більше такого не зробить.

І не було можливості пояснити їй, що то моє обурення.

— Гюльмісаль-калфа, — сказала я врешті,— не суши марне свою стару голівоньку. Я перебуду в тебе кілька днів та й поїду далеко-далеко. Своїми руками зароблятиму шматок хліба.

Так я казала, а в неї на очах бриніли сльози. Вона пестила мої руки, чоло й казала:

— Як же мені не жаліти цих рученят?

Я посадила стару наймичку собі на коліна й почала колихати її та гладити по голові.

— Поки що цим рукам нема чого боятися. Тільки й роботи буде, що смикнути за вухо якогось малого пустуна.

Я так весело розмалювала моє життя в Анатолії, так захоплено розповіла, як там учителюватиму, що мій настрій передався й Гюльмісаль. Вона зняла з стіни загорнутий у зелений муслін невеличкий коран і заприсяглася на ньому, що не зрадить мене нізащо, а коли хтось із наших і приїде шукати, то далі порога не ступить.

Того дня, аж до вечора, ми з Гюльмісаль поралися біля хати. Раніше за мене все робили інші. Я навіть яйця собі не зварила за все моє життя. Але тепер усе має бути інакше. Хіба ж будуть у мене відтепер покоївки та кухарки? Поки маю оце Гюльмісаль, то треба навчитися у неї, як варити їсти, як мити посуд, прати та, сором сказати, штопати панчохи.

Я роззулася й кинулася до роботи. Незважаючи на крик і галас Гюльмісаль, я витягла з колодязя кілька відер води й помила підлогу, правду сказати, поналивала калюжі. А по тому сіла з Гюльмісаль біля колодязя перебирати городину й чистити картоплю.

Легко все це перелічити, а насправді, яка це тонка справа. Гюльмісаль, побачивши, як я чищу картоплю, зойкнула:

— Дитино моя, та ти ж півкартоплини в лушпину ріжеш!

Я уважно оглянула свою роботу.

— Правда твоя. Якби ти мені не сказала, то я все життя переполовинювала б картоплю. Летіли б мої зароблені грошенята…

Після цього я при собі носила завжди маленький записничок, щоб занотовувати туди всю цю науку.

Раз по раз питала я Гюльмісаль:

— Дади, за одну картоплину скільки курушів [26] платять?

— Скільки відер води треба, щоб помити підлогу?

А Гюльмісаль у відповідь так сміялася, що аж сльози котилися.

Ет, як ти поясниш неписьменній черкесці, що таке нова школа та її метода.

Незабаром ми поставили на вогонь кастрюльки, а самі посідали в кухні на ще зовсім чисті солом’яні килимки.

— Гай-гай, Гюльмісаль, — промовила я, — хто знає, як гарно там, куди я їду! Арабістан я ледве пам’ятаю. Анатолія, звичайно, набагато мальовничіша. Анатолійці, кажуть, зовсім не схожі на нас, бо самі хоч і бідні, зате серцем багаті. Такі в них багаті серця, що ніхто з них не дорікне навіть ворогові, де вже там сироті родичці. Не дійматиме тебе, що, мовляв, добра он скільки зробив.

У мене там буде невеличка школа, я її усю заквітчаю. А дітей буде цілий полк, я скажу, щоб називали мене «абла». Котрі убогі, я їм сама шитиму чорненькі сорочки. Ти скажеш: «Чиїми руками шитиму?» Е, не смійся, я навчуся.

Гюльмісаль то сміялася, то зітхала й гнівалася:

— Феріде, моя дитино, не тією стежкою йдеш… — починала вона не раз.

— Це ще ми побачимо, хто не тією стежкою йде.

Упоравшись, я написала тітці страшного листа. Наведу лише одне місце з цього листа:

«…Я говоритиму з вами відверто. Кямран за весь час не сказав мені нічого поганого. Але він ніколи не подобався мені. Зманіжений, без душі, характеру, такий собі пустий мамин синочок. Врешті, це слабка натура, а що сказати ще?

Я не любила його й не мала до нього жодних почуттів взагалі. Ви запитаете: «Чому ж я погодилася одружитися з ним?» Що ж, Чаликушу — нерозумна пташина, отож і помилилася. Та, слава богу, вчасно схаменулася.

Вам треба зрозуміти, яке лихо увійшло б у вашу щасливу оселю разом з дівчиною, котра так погано думає про вашого сина. А це сьогодні я розлучилася, нарешті, з вами, чим порвала все, що зв’язувало нас, а отже, хоч трохи віддячила вам за все добре, що бачила всі ці роки у вашій хаті.

Тішу себе надією, що після цих моїх слів ви остерігатиметеся вимовляти моє ім’я, як щось негоже. А ще вам треба знати, що невдячне й невиховане дівчисько, яке безсоромно пише ці гидотні слова, може затіяти сварку, мов та прачка, якщо ви до того дівчиська колись надумаєте завітати. А тому найкраще забути навіть моє ім’я. Уявіть собі, що Чаликушу померла, як і її мати. Хочете, то пустіть одну-дві сльозини, це мене не обходить. А коли вам заманеться мені якось допомогти, то знайте, що я з огидою відмовлюся від того.

Мені двадцять років, і я людина, що з води вже вилізла сухою. Як мені забагнеться, так і житиму…»

Мені буде завжди соромно до плачу, коли я згадуватиму цей лист. Але так треба. Інакше тітка шукатиме мене, а може, й переслідуватиме. Краще вже хай гнівається, аніж побиватиметься.

Наступного дня я сама здала на пошті листа й пішла в міністерство освіти. Я закуталася чималим чаршафом Гюльмісаль, лице ж моє приховувала густа чадра. Я була змушена так одягтися. Адже мене могли б упізнати на вулиці, до того ж я чула, ніби у міністерстві не дуже привітні до вчительок без чаршафа.

Я була весела й хоробра. Я гадала, що моя справа вирішиться негайно. Який-небудь чиновник відведе мене до міністра, а той, ледь побачить диплома, скаже: «Щиро просимо, дочко. Ми давно чекаємо на таких, як ти». І пошле мене в найквітучіший куточок Анатолії. Та, переступивши поріг міністерства, я розхвилювалася. Довжелезні, зигзагуваті коридори, безліч сходів знизу догори, а по сходах сюди й туди так і снують люди.

Я не наважувалася щось запитати, лише стояла й розгублено озиралася.

Врешті в око мені впала вивіска над високими дверима праворуч: «Секретаріат». Отже, кабінет міністра повинен бути там. Під дверима, на старезному кріслі з лискучого сап’яну, крізь який пробивалися пружини, сидів якийсь добродій у вбранні, погаптованому на рукавах золотом. А ще й сидів дуже бундючно. Отож, не диво, якби хтось із відвідувачів подумав: «Мабуть, сам міністр…»

Я боязко підступила до нього:

— Я хочу бачити назир-бея [27].

Він поплював на пальці, загнув свого довгого рудого вуса й, обдивившись мене своїм зверхнім поглядом з голови до п’ят, поволі запитав:

— А нащо вам назир-бей?

— Та я хотіла б учителювати…

Той закопилив губу, щоб ліпше роздивитися, як то загнувся його вус, і відказав:

— Задля цього назир-бея не турбують. Зайди у відділ. Призначення у методичному відділі оформляють.

Я хотіла була запитати, що то за призначення у методичному відділі, але він тільки одвернувся з тим самим зверхнім і погордливим видом.

Я боязко показала йому під чадрою язика й подумала: «Коли цей такий, то який же той, що над ним старший? Головонько моя бідна, що ж нам тепер робити?»

Край сходів сидів гурт людей. Вони влаштували собі дивну лаву — поклали на відра, що їх стояло там чи не десять, дерев’яну дошку, таку як у нашому саду на гойдалці.

Я звернула увагу на немолоду вже жінку з порцеляновими синіми очима. Вона була в чорному чаршафі, туго перехопленому під підборіддям. Я підійшла до неї й розповіла, що нічого тут не знаю.

— Мабуть, уперше, — співчутливо глянула вона. — А що, не маєте в міністерстві знайомих?

— Немає… Хоча, може, й є, та я не знаю. А навіщо вони потрібні?

З мови синьоокої вчительки було видно, що вона людина бувала.

— Трохи згодом самі побачите, — посміхнулася вона. — А зараз ходімо, я вас поведу у відділ початкової освіти. А після цього спробуйте побачити пана генерального директора.

Завідувач відділу початкової освіти був чорнявий чоловік з великою головою, густими бровами й чорною бородою.

Коли я увійшла до нього в кабінет, він саме розмовляв з двома молодими жінками. Вони стояли перед його письмовим столом, і одні з них тремтячими руками діставали з портфеля якісь пом’яті папірці й розкладали їх по одному на столі.

Завідувач брав їх, недбало зиркав на підписи та печатки, аж тоді промовив:

— Ідіть у канцелярію й зареєструйтеся.

Ті позадкували, прикладаючи руки до губ та чола, до дверей.

— А ви що хочете, ханим?

Питання стосувалося мене. Я розгубилася й почала, забалакуючись, розповідати. Але він мене урвав і сердито запитав: _

— Хочете вчителювати? Клопотання є?

Я вкрай розгубилася, але запитала:

— Ви, певне, хотіли сказати диплом?

Раптом його губи нервово скривилися в презирливій посмішці.

— Ви бачите, як тут працювати, — звернувся він до худого чоловіка, що сидів у кутку. — Хіба не здурієш? Вони навіть не знають різниці між дипломом і клопотанням! А просять місця, потім копилять губу, що далеко заслали та мало платять…

Стеля хитнулася в мене над головою. Я розгублено озиралася, не знаючи, що й сказати.

— Чого ж ви ждете? — гукнув він вже й зовсім сердито. — Не знаєте, запитайте когось. Напишіть прохання!

Я спантеличено повернулася до порога й думала тільки про те, щоб не зачепити чогось, не спіткнутися…

Нараз почувся голос худого панка:

— З вашого дозволу, бей-ефенді… Ханим, я хочу дати вам щиру пораду.

І почав… Боже милостивий, чого він тільки не говорив! Виходило, що таким жінкам, як я, краще братися не за вчителювання, а за якесь ремесло. Та й взагалі він має сумнів, чи вийде з мене вчителька, бо як «бей-ефенді сказали», я навіть не бачу різниці між дипломом і клопотанням. Але, взявшись за діло, я можу стати, наприклад, доброю кравчихою й матиму шматок хліба.

Я йшла сходами, і в очах мені ледве мріло. Нараз хтось ухопив мене за руку. Я мало не крикнула.

— Як справи, дочко?

Це була та сама вчителька з синіми порцеляновими очима. Я зціпила зуби, щоб не заплакати, все в мені пойнялося гнівом і безнадією.

Помалу я розповіла їй усе, і вона, лагідно усміхнувшись, сказала:

— Через те я тебе й питала, чи не маєш знайомих у міністерстві. Та ти не сумуй, може, щось і вийде. Ходімо, я поведу тебе до свога знайомого, він завідувач відділу* Славний чоловік, хай бог дає здоров’я.

Ми знову подалися сходами, аж поки вона не завела мене в малесеньку кімнатчину, що була відділена від канцелярії тільки матовим склом.

Мабуть, мені сьогодні не таланило. Я відразу втратила будь-яку надію, ледь побачила, що тут робиться. Якийсь ефенді з дуже дивною борідкою, бо була наполовину чорна, а з половини — сива, кричав на стару служницю та мало не кидався бити її. Вона вся тремтіла, й це нагадало мені про моє недавнє становище.

Ефенді ухопив з-перед себе чашечку й вилив каву у вікно, ніби помиї, а потім майже виштурхав стару за двері.

Я нишком смикала мою товаришку за поділ:

— Ось ходімо звідси.

Та було вже пізно, завідувач побачив нас.

— Добридень, Наїме-ходжаним! [28]

Уперше в житті я побачила, щоб розгнівана людина так швидко охолола.

І що за різні характери у цих чиновників?

Синьоока вчителька кількома словами розповіла про мене, й завідувач люб’язно усміхнувся мені:

— Чудово, дитино моя, чудово! Ходи сідай! Подивимось…

Важко повірити, що цей сумирний чоловік нещодавно вилив за вікно каву й вирядив за двері стару служницю, трясучи її, мов шовковицю.

— А відкрий-но своє обличчя, дитино моя… О, та ти й справді ще дитя. Скільки ж тобі років?

— Скоро двадцять, ефенді.

— Дивно. Ну вже як є… Тільки їхати тобі в провінцію не можна. Небезпечно.

— Чому, ефенді?

— Ще питаєш чому? Тут і так зрозуміло.

Завідувач усміхався, робив знаки Наїме-ханим, показуючи на моє обличчя, тільки я ніяк не могла второпати чому? Врешті він моргнув синьоокій учительці й промовив:

— Я нічого більше не скажу. Ви, Наїме-ханим, жінка й краще поясните.

А потім він крутнув борідкою й, начебто до себе, додав:

— Ой, якби ти тільки знала, які недобрі люди там трапляються, які погані!

— Ефенді, я не знаю ще, котрі з людей погані, а котрі ні,— промовила я, ніби була так здивована його словами, — а тому ви знайдіть мені таке місце, де немає недобрих.

Завідувач ляснув себе рукою по коліні й зареготав:

— Ого!.. Це добре!..

Я належу до тих людей, які з першого ж погляду або люблять, або ні. Мені цей чоловік все-таки сподобався. Надто ж його борода: повернеться праворуч — молодого чоловіка бачиш, крутнеться ліворуч — молодого чоловіка вже немає, а перед тобою веселий білобородий дідусь.

— Ви закінчили вчительський інститут цього року? — запитав він.

— Ні, бей-ефенді, я там не вчилася. У мене диплом школи «Dames de Sion» [29].

— А що це за школа?

Я розповіла йому й показала диплом. Та він, мабуть, не знав французької, хоча не показав цього й почав розглядати диплом з усіх боків.

— Чудово, дуже добре!

— Любий мій бей-ефенді,— удалася Наїме-ходжаним, ви про всіх піклуєтеся, згляньтеся і над цією дитиною.

Бей-ефенді звів брови й почав задумано м’яти бороду.

— Чудово, дуже добре, — сказав він ще раз, — але наші чиновники, певне, не знають диплома цієї школи…

І він стукнув рукою по столу, наче щось придумав, і додав:

— Дитино моя, а чому^б тобі не попросити місця вчительки французької мови в якійсь стамбульській школі? Послухай, як це робиться… Підеш прямо в стамбульський департамент освіти…

— Це неможливо, ефендім, — урвала я його мову. — Я повинна їхати із Стамбула, кудись у вілайєт.

— Оце тобі на! — здивувався той до краю. — Уперше бачу учительку, ладну залюбки їхати в Анатолію. Та їх не можна вирядити із Стамбула, скільки умовлянь треба. Чи не так, Наїме-ходжаним?

Завідувач не вірив мені й почав розпитувати про сім’ю. Я вже зовсім утратила надію, як він гукнув, не встаючи з місця:

— Шагаб-ефенді!..

На порозі стояв невисокий худорлявий хлопець, якийсь хворобливий.

— Шагаб-ефенді, глянь сюди… Візьми цю дівчину в канцелярію, напиши прохання та принеси мені. Вона хоче вчителювати в Анатолії.

Я вже вважала, що мою справу вирішено. Мені хотілося кинутися завідувачу на шию й поцілувати сиву половину його бороди.

В канцелярії Шагаб-ефенді посадив мене край столу, на якому був неймовірний гармидер, і почав мене запитувати й робити нотатки. Одяг його був убогий, а на обличчі панувала якась сором’язливість, навіть страх. Коли він зводив на мене погляд, щоб запитати щось, у нього тремтіли вії.

Біля вікна стояло двоє немолодих уже секретарів і, тихо перемовляючись, поглядали в наш бік.

Раптом один промовив:

— Шагабе, сину мій, ти й так стомився сьогодні. Давай я вже напишу те прохання.

Я не втрималася, бо настрій у мене вже покращав, і хоробро гукнула:

— Аж дивно, як піклуються тут люди про своїх ближніх!

Мені не треба було, мабуть, говорити цього, бо Шагаб-ефенді весь зашарівся й схилив голову ще нижче.

Може, я зверзла щось недоладне? Певне, так, бо секретарі захихикали й жваво перемовилися. Я не чула всього, до мене долетіло тільки: «Пані вчителька бувала…» Що вони хотіли цим сказати?

Аж ось моє прохання було готове, тільки довелося йому повертатися в канцелярію ще кілька разів, аж рябому від червоних плям та правок. Та врешті я побачила його чистим.

— А тепер, дочко, ти вільна поки що, — сказав завідувач. — Хай поможе тобі аллах, а я з свого боку допомагатиму, як тільки зможу.

Я не наважилася запитати, що мені робити далі, бо в кабінеті завідувача були й інші люди. Тільки ж куди нести цей папір, що казати? Цього я не знала. Озираючись, чи не трапиться мені десь Наїме-ходжаним, я помітила Шагаба-ефенді.

Він стояв на сходах і когось чекав. Зустрівшися поглядом зі мною, соромливо похилив голову. Мені здалося, що він хотів щось сказати, тільки не наважився. Я підійшла до нього.

— Пробачте, я вам завдала клопоту, та вже скажіть, коли ласка, куди віднести й оце.

Шагаб-ефенді все ще не підводив очей. Він лише тихо мовив тремтячим голосом, наче благав милосердя!

— Стежити, як просувається справа, дуже тяжко, гемшіре-ханим. Я сам би це зробив з вашої ласки. Ви не турбуйтеся. Тільки навідуйтесь у канцелярію.

— Коли ж таки прийти?

— Днів через два-три.

Я зажурилася, як дізналася, що справа не вирішиться за два-три дні.

А воно й справді не було кінця-краю цьому «прийдіть тоді, зайдіть тоді». Минув місяць. Якби не зусилля бідного Шагаба-ефенді, то хтозна й скільки б тягнулося це все. Може, зі мною й не погодиться дехто, але я повинна сказати, що й серед чоловіків трапляються чуйні та порядні люди. Бо як назвати все те, що зробив для мене цей юнак.

Ледь ставала я на порозі, він так і кидався до мене. Він чекав мене на сходах. Він бігав з моїми паперами по міністерству, а я все це бачила й ладна була крізь землю провалитися. Як мені йому й дякувати.

Якось я помітила, що він закутав шию хусткою, а коли розмовляв, то кашляв, аж голос йому пропадав.

— Ви не хворі? — запитала я. — Хіба можна в такому стані виходити на роботу?

— Я знав, що ви прийдете сьогодні по відповідь.

Я мимохіть усміхнулася. Хіба це могло бути причиною.

— Звичайно, є й інші справи. Ви, мабуть, знаєте, що відкрилася нова школа.

— То, може, у вас буде радісна новина для мене?

— Не знаю. Ваші документи в генерального директора. Він сказав, щоб ви завітали до нього, як прийдете.

На директорові були чорні окуляри, через що його обличчя зовсім нахмурилося. Перед ним лежав стос паперів, він брав їх, підписував і жбурляв додолу. Сивовусий секретар нахилявся за ними й випрямлявся, наче став до намазу.

— Ефенді, ви наказали мені зайти до вас…

— Почекай, ханим, — урвав мене його суворий голос. — Хіба не бачиш?

Сивий секретар і собі насупився: мовляв, чекати треба. Я зрозуміла, що зробила щось невлад. Відступивши назад, стала біля портьєри.

Нарешті директор попідписував папери, витер скельця окулярів хусткою й сказав:

— Ваше прохання відхилено. Ваш чоловік не дослужив тридцяти років…

— Мій чоловік, ефендім? Тут, мабуть, якась помилка?

— А хіба ти не Хайріє-ханим.

— Ні, ефендім. Я Феріде.

— Яка Феріде? Ага, згадав. На жаль, і ваше теж. Ваша школа не атестована міністерством освіти, а тому ваш диплом не дає вам права працювати у нас.

— Гаразд, але що ж мені робити?

Ці безглузді слова хтозна й як зронилися з моїх вуст.

Генеральний директор знову надягнув окуляри й глумливо промовив:

— А це вже ви, коли ваша ласка, самі про це подбайте. У нас і так справ вистачає. Як ми будемо ще й за вас думати, то що ж тоді й вийде?

Це була найтяжча мить у моєму житті.

Але що ж таки буде зі мною?

Добре вже чи погано, але стільки років я вчилася, прагла. Я молода, проте ж я й згодна їхати якнайдалі, у зовсім чужий для мене край. А мене проганяють. Що ж робити? Повернутися до тітки? Ні, вже краще померти!

Я втратила будь-яку надію й знову кинулася до завідувача, знайомого Наїме-ходжаним.

— Бей-ефенді,— стиснула я зуби, аби не заплакати, — мій диплом непридатний, що мені робити?

Я, мабуть, і справді була вкрай пригнічена, бо бідний завідувач зажурився не менше, ніж я.

— Чим же я допоможу тобі, дочко? Я казав, але хто там тебе слухатиме або читатиме ті папери та посвідчення.

Його співчутливі слова зовсім добили мене.

— Бей-ефенді, я мушу знайти роботу хоч би там що. Я з радістю поїду в далеке село, куди вже ніхто не хоче.

Завідувач щось лодумав і сказав:

— А стривай, дочко, спробуймо ще раз…

Біля вікна в кутку стояв якийсь високий добродій і читав газету. Було видно тільки його сивуватий чуб та трохи бороду.

— Бей-ефенді,— звернувся до нього завідувач. — Чл не можна вас на хвильку?

Добродій з газетою повернувся й поволі підійшов до нас. Завідувач показав рукою на мене.

— Бей-ефенді, ви завжди чините добро. Це дитя закінчило французький пансіон. І з поведінки та й мови видно, що вона чесного роду. А лиха не знає хіба що сам аллах, це вам таки відомо. Дівчина змушена шукати роботи й поїхала б у найвіддаленіше село. Але ж ви знаєте нашого, що й казати… Сказав «не можна» — і як утяв. А якби ви замовили одно-двоє слівець міністрові, то все було б як треба. Бей-ефенді, любий…

Завідувач умовляв і гладив добродія по плечах, що дочасно почали хилитися від лиха-горя. З одягу й поведінки цього добродія було видно, що переді мною зовсім інша людина, ніж ті, кого я дотепер знала. Він слухав завідувача, і, щоб краще чути, приклав до вуха долоню, й подався вперед. Нарешті глянув на мене привітним поглядом своїх спокійних очей, вже ледь прихоплених огневицею, й почав розмовляти глухим старечим голосом по-французькому. Запитав, що я закінчила, як училася та що думаю робити. Моя відповідь йому, здається, сподобалася.

Ми розмовляли, а завідувач весело й радісно усміхався:

— Ти ба, як розмовляє по-французькому, наче соловей. Таку загарливість дівчини-туркені треба вітати.

Гюльмісаль любила примовляти, що п’ятнадцять днів щомісяця — темні, але ж іще п’ятнадцять світлі. Я розмовляла з незнайомим добродієм, — потім мені сказали, що це відомий поет, — і відчувала: настають світлі дні. Після ціломісячного чекання до мене повертався мій веселий гумор.

Добродій говорив мені такі гарні слова, яких я ще ніколи й ніде не чула, а потім узяв мене під руку й повів у приймальню міністра.

Ми йшли коридорами, й чиновники схоплювалися з місць, помітивши його, а двері, здавалося, відчинялися самі.

За півгодини мені вже дали призначення на посаду вчительки географії та малювання в центральне рюштіє [30] губернії Б…

Того вечора Чаликушу не йшла в Ейюп, а справді летіла на крилах.

Тепер вона вже вільна людина, котра сама зможе заробити собі на хліб.

Тепер ніхто не наважиться зневажити її ні своєю милістю, ні доброчинством.

За три дні вирішилися всі фінансові проблеми, і я одержала належні мені гроші.

Вранці провела мене Гюльмісаль на пароплав. Там вже давно чекав на мене Шагаб-ефенді. Я ніколи не забуду людяності цього хлопця. Він передбачив навіть такі дрібниці, як адресу готелю, де я зможу зупинитися, коли приїду до міста Б. І прийшов він сюди набагато раніше за нас. З моря віяв сирий вітер, такий поганий для його хворого, ще й досі закутаного горла, а хлопець чекав, щоб побажати мені щасливої дороги.

Мою валізку разом зі скринькою, котру приніс мені на подарунок, він сам відніс у каюту. Йому й тут доводилося непокоїтися за мене, він бігав, повертався й знову біг давати настанови стюардам.

Поки пароплав ще стояв, ми сіли в куточку на палубі.

Людина перед розлукою повинна говорити, про що б там не було, але говорити, чи не так? А ми з Гюльмісаль протягом цілої години ледве чи й перемовилися двома словами. Вона пестила мої руки й дивилася своїми вже пригаслими голубими очима на море. Тільки вже наостанку притисла мене до грудей і заплакала:

— Феріде, я ж і матір твою звідсіля проводжала. Тільки ж вона була не сама. Коли воля божа, то я ще обні* му тебе…

Я, мабуть, теж не втрималася б, дарма що тут стояв Шагаб-ефенді, та тільки на палубі всі заметушилися.

— Швидше, пані, бо одводять східці!

Мою Гюльмісаль підхопили й, ледь підштовхуючи, звели вниз.

Але Шагаб-ефенді лишився.

В час прощання я вдячно потисла йому руку й побачила, що він пополотнів, а на очах йому забриніли сльози:

— Феріде-ханим, невже ви їдете назавжди?

Це вперше глянув він мені в очі й промовив моє ім’я.

Мені було тяжко й сумно в цю мить прощання, та я усміхнулася:

— А хіба ви маєте сумнів?

Він нічого не сказав, вихопив свою руку й щодуху кинувся вниз.

Над усе люблю мандрівку по морю. Я й досі пам’ятаю, які чарівні відчуття були, коли я уперше сіла на пароплав. Було тоді мені шість років, і їхала я з Хюсейном, батьковим ординарцем. Забулося все: пароплав, люди й навіть Хюсейн, пам’ять зберегла лише те, що повинна, мабуть, відчувати пташка, коли перетинає безмежжя океану: п’янкий політ в блакитній довколишності, де аж танцює поблиск, повний живої течії…

Море завжди бадьорило мене, та сьогодні я не мала сили лишитися на палубі. Коли пароплав огинав Сарай-бурну, я пішла в каюту. Подарунок Шагаба-ефенді лежав на валізці. Я не втрималася й глянула, що там. То були цукерки з лікером, якраз ті, що я найбільше люблю. Я взяла одну, й раптом з очей мені покотилися сльози. Чому — не знаю. Я хотіла перебороти себе, та сльози покотилися ще дужче, і я заплакала. Я кинулася до цукерок і жбурнула їх через віконечко в море, наче в чомусь була їх вина.

Так, немає нічого беззмістовнішого на цьому світі, як сльози. Я це розуміла. І все-таки навіть тепер, коли пишу ці рядки, сльози бринять у мене на віях, падають на папір і лишають на ньому маленький слід,

А може, це від дощу, який тихо мжичить за вікном? Цікаво, як зараз у Стамбулі? Чи так само йде дощ? Чи, може, сад в Коз-ятаги осяяний сріблястим місячним світлом?

Кямране, я ненавиджу не тільки тебе, а навіть те місце, де ти ходиш.

Цього ранку, коли я прокинулася, то побачила, що дощ, який періщив кілька днів без упину, перестав. Розвіялися хмари. Тільки високо в горах, що мені було видно їх з вікна, ще снувався легенький туман.

На ніч я забула причинити вікно, і ніжний ранковий вітерець напинав простирадло й грався моєю розсипаною косою. Сонячні зайчики тремтіли вряди-годи, мов золоті рибинки, й плигали далі. Сьогодні так вони розвеселили мою кімнатчину в готелі, де я вже ось п’ять днів живу, вкрай знервована. Якось опівночі я прокинулася була від того, що відчула, наче щоки мої вкрилися, мов осіннє листя, інеєм. Подушка теж була вогка. Я плакала уві сні. А це сонячне проміння пробудило в мені надію, наповнило всю якоюсь радістю, від чого тіло перейнялося легкістю весняного ранку, як тоді, коли я прокидалася у спочивальні пансіону.

Сьогодні я не мала сумніву, що мене чекає радісна звістка, і вже нічого не боялася. Метнулася, раденька, з ліжка до старосвітського умивальника й почала вмиватися.

Неначе пташка, що пірнає в чисту воду з головою, розхлюпалася я, аж дзеркало навпроти стало мокре.

В двері злегенька постукали, і почувся голос Хаджі-калфи:

— Доброго ранку, ходжаним, ти й сьогодні прокинулася рано?

— Бонжур, Хаджі-калфа, — відповіла я, — як бач, прокинулася. А ти як узнав, що я прокинулась.

— Ще б пак! — засміявся той. — Ти ж щебечеш — мов та пташка.

Я вже й сама почала вірити, що й справді скидаюся чимось на пташку.

— Сніданок принести?

— А чи можна сьогодні не снідати?

Тепер відповідь була вже сердита:

— Е, ні… Я такого не люблю. Ні тобі гуляти, ні веселитися, сидиш — наче у в’язниці. Якщо ти ще й не

їстимеш, то станеш як ота сусідка, що живе навпроти.

Останні слова він промовив тихо, щоб та сусідка не почула.

Я з Хаджі-калфою заприятелювала. Пам’ятаю перший ранок у цьому готелі. Я прокинулася і, швидко одягнувшись, підстрибуючи, помчала сходами з портфелем у руці. Хаджі-калфа в білому фартусі чистив біля невеликого басейну наргіле [31]. Побачивши мене, він сказав, наче ми вже сто років були знайомі:

— Доброго ранку, Феріде-ханим, чому це ти так рано прокинулася? Я думав, що ти з дороги стомилася, то спатимеш до полудня.

— Як то можна? — засміялася я. — Хіба стане вчителька, у якої стільки справ, спати до полудня.

Хаджі-калфа полишив наргіле й аж у боки взявся:

— Ви гляньте на неї. Сама ще дитина, а вже біжить вчителювати, та ще й прямо з дороги.

Коли в міністерстві мені давали призначення, я заказала собі більше не пустувати. Та ледве-но цей Хаджі-калфа забалакав до мене, мов до дитини, як я знову відчула себе маленькою й підкинула свого портфеля, мов м’яч, угору, а потім упіймала.

Цей вчинок так розвеселив старого, що він сплеснув радо руками й зареготав:

— Ну хіба я неправду кажу? Дитина, та й годі!

Може, це й не гоже — бути зі служником готелю запанібрата, я не знаю, але ми вже обоє заливалися од сміху й розмовляли про те, про се.

Хаджі-калфа й слухати не хотів, щоб я пішла до школи, не поснідавши.

— Де це чувано? До вечора крутитися голодній коло тих малих бешкетників. Зараз я скажу, щоб принесли сир та молоко. Та й ще сьогодні тільки перший день, можна й не квапитися, — силоміць посадив він мене біля басейну.

У дворі не було нікого — ранок.

Хаджі-калфа гукнув одному крамареві, що торгував неподалік:

— Молла, хутко неси нашій учительці стамбульських бубликів і молока. — А потім повернувся до мене й сказав: — Ой же й добре молоко у нашого Молли, ваше стамбульське проти нього — що вода в моєму наргіле.

Як повірити Хаджі-калфі, то Молла й взимку, і влітку годував свою корову тільки грушами, через що й молоко пахло грушами. Правда, Хаджі-калфа не оминув крамаря й глузуванням, бо додав:

— Тільки мені здається, що й сам Молла пахне грушками.

Поки я снідала біля водограю, Хаджі-калфа ворожив біля свого наргіле та бавив мене міськими плітками. Боже мій, чого він тільки не знав. Але що йому було відомо дуже добре, то це всі таємниці вчительського побуту, він знав навіть, скільки у кого й одягу..*

Коли я поснідала, він сказав:

— Тепер я тебе проведу, бо ще заблудишся. Школа хоч і недалеко, але вулиці такі покручені…

І він, кульгаючи, пішов попереду й привів мене врешті до зелених дерев’яних воріт руштіє.

Тут я маю розповісти про нещастя, яке чекало на мене в цій школі, куди я ступила з переконанням любити, хай би який не був її убогий вигляд.

Сторожа коло воріт не було. Я пішла садом і зустріла жінку в картатому тканому чаршафі. В руках у неї був старий шкіряний портфель, але обличчя закутане подвійною чадрою. Вона йшла, здається, на вулицю, та, побачивши мене, зупинилась й пильно глянула мені в обличчя:

— Вам щось треба, ханим?

— Так, хочу бачити директорку.

— Маєте справу? Директорка я.

— Так, ефендім. Я ваша нова вчителька географії та малювання. Звати мене Феріде, я тільки вчора із Стамбула.

Директорка відкрила обличчя, роздивилася мене геть усю й здивовано сказала:

— Тут якась помилка. У нас справді була вакансія, але тиждень тому нам прислали нову вчительку з Гелібала.

Я розгубилася:

— Цього не може бути, мене призначало міністерство освіти, наказ у мене в портфелі.

Директорка здивовано підняла брови, аж вони опинилися посередині її вузького лоба.

— От господи боже ти мій, — промимрила вона, —  А дайте-но я подивлюся…

Вона кілька разів перечитала наказ, поглянула на дату й похитала головою:

— Такі помилки бувають. Не розберуться та й призначають на одне місце двох. Бідна Гуріє-ханим, вах-вах!

— А хто це Гуріе-ханим?

— А та, що прислали з Гелібала. Гарна й жінка… Тамтешній клімат дуже вадив, то попросилася сюди. А це знову не таланить.

— Так, ефендім, але ж і я в скрутному становищі.

— Та й це правда. Давайте принаймні не турбувати її, бідну, поки все не з’ясується. Я зараз іду у відділ освіти, маю справи. То ходімо разом, може, щось придумаємо.

Завідувач відділу освіти, грубезний товстодум, роз «мовляв з усіма відвідувачами, заплющуючи очі, наче куняв. Говорив він уривчасто, ніби його весь час будили.

Він вислухав нас з великою нудьгою й ледве промовив:

— А що я зроблю? Як вони зробили, так і є. Треба написати в Стамбул, побачимо, що скажуть.

Та в розмову устряв секретар — височезний чолов’яга в червоному кушаці й лейбику. Цей писар дуже скидався на биндюжника.

— Дата про призначення цієї ханим-ефенді пізніша. З цього треба виходити та вважати її кандидатуру як таку, що має більше права.

Завідувач ще міркував, наче щось задумував собі на сон, а потім сказав:

— Ні, воно хоч і так, але немає наказу й про звільнення тієї вчительки. Треба дати запит у міністерство. Доведеться почекати днів десять. А вас, мюдіре-ханим [32], попрошу чекати остаточного наказу.

Я ж знову пометляла вузькими вуличками до школи, слідом за картатим тканим чаршафом директорки. І чому я не пішла в готель?

Гуріє-ханим, невелика смаглява жінка років сорока п’яти, виявилося, була дуже вередлива.

Як дізналася вона про все, то ще більше учорніла. Очі її стали великими, а на шиї з обох боків повидувалися жили.

— Та що ж це таке, люди добрі! — заверещала вона, мов пищики, що то діти висвистують на них у свята. — Що ж це за таке на мою голову!..

І вона впала — знепритомніла.

У кімнаті для вчителів зчинився переполох. Стара вчителька в окулярах ледве відганяла од дверей школярок, які поприбігали на крик.

Жінки поклали її горілиць, покропили водою, натерли оцтом, розстебнули сорочку з фланелі й почали натирати груди, котрі так покусали блохи, що здавалося, ніби то родимки.

Я ж стояла розгублено в кутку, узявши портфеля під руку, й не знала, що робити.

Стара вчителька врешті повідганяла школярок і зиркнула на мене сердито поверх окулярів:

— Я приголомшена, дочко моя, твоєю людяністю — ти ще й смієшся.

Вона казала правду, я, на жаль, не втрималася й посміхнулася. Але звідки було знати цій бабуні, що я сміялася над своєю бідною долею.

Але людяності бракувало не самій мені. Безгучно сміялася й висока молода вчителька з карими проникливими очима. Вона підійшла й шепнула мені на вухо:

— Так упала, наче чоловік її привів у дім ще й другу жінку. Присягаюся аллахом, що вона не знепритомніла — це від люті.

Гуріє-ханим розплющила очі: по щоках та носу стікали патьоки води.

А сама Гуріє-ханим так гикнула, наче в неї всередині вибухнув порох. Трясучи головою, вона заголосила:

— Люди добрі, що ж це зі мною! Вже ж ось скільки років отак, і це знову?

Недаремно кажуть: «Соловейкове лихо — його язик!» Я хотіла бути чемною, отож взяла та й запитала: «Вам стало краще, дякувати аллаху?» Та це була моя помилка, бо Гуріє-ханим аж зайнялася. Ага, мовляв, ти ще й здоров’я мого питаєш. Чого вона тільки не наговорила, переказати неможливо… Я, мовляв, хочу згубити її з світу та ще й про здоров’я питаюся. Такої нечеми, такого нахабства й невихованості й під білим світом немає.

Я зовсім зіщулилася в своєму кутку й від сорому очей не могла розплющити. Вчительки ж ніяк не могли її вгамувати. Вона вже верещала й сипала такими слівцями, яких не те що в центральному руштіє, навіть на вулиці

не почуєш. З мого виду відомо їй, що я за цяця. Я відняла в неї шматок хліба, і хто знає, скільком чоловікам в міністерстві я за це…

У мене потемніло в очах, а саму так і обсипало морозом. Зуби вицокували — ніби в лихоманці. Та ще гірше було те, що вчительки поводилися так, ніби Гуріє-ханим знала правду.

Раптом хтось ударив кулаком по столу, аж задзеленьчали склянки й карафка. Молода вчителька з карими проникливими очима, котрі недавно ще сміялися, стала схожою на тигрицю. Високим прекрасним голосом вона сердито крикнула:

— Мюдіре-ханим, що це за керівництво з вашого боку? Як ви дозволяєте цій жінці ображати честь вчительки? Ви забули, де ми! Якщо дозволите сказати їй ще хоч одне слово, то я позиватиму в суд не її, а вас! Чи ця жінка хоч уявляє собі, де вона є?.. — І кароока вчителька, тупнувши ногою, цього разу звернулася до колег: — А вас, товариші, я вітаю! Добре робите!.. Посміхаючись, слухаєте, як ображають колегу… І це в школі!..

В кімнаті стало тихо. Але Гуріє-ханим відчула, що лишається сама, й знову почала готувати стан непритомності. Та, на щастя, починався урок. Вчительки хутенько похапали свої зошити, книжки та кошики з шитвом і почали одна за одною виходити.

Мюдіре-ханим промовила мені: «Жду вас у кабінеті», — і собі вийшла.

Невдовзі в кімнаті залишилися тільки я та молода вчителька, котра щойно захистила мене. Я вирішила подякувати їй:

— О, як ви через мене розхвилювалися!..

Вона ж, наче хотіла сказати «пусте», тільки усміхнулася.

— Це я навмисне. Таких треба вряди-годи полякати, а то на голову сядуть. А вже тоді нічого не вдієте. Ну, після уроків побачимося, чи не так?

Я підійшла до дверей директорчиного кабінету, але заходити не хотілося. Було гидко вести ще якусь розмову. Руки стали безвольні, портфель видався украй тяжким, і я пішла зі школи в готель.

Хаджі-калфа ледь уздрів мене — так і сплеснув скрушно руками.

— Гай-гай, ходжаним, як же не поталанило тобі,— примовляв він.

Виявляється, він уже все знав чи не краще аа мене. Як це йому вдалося, адже все було нещодавно?

— Пильнуй, дочко, на всі чотири боки. Треба б у Стамбул написати, бо тут як почнуть шельмувати. Якщо в тебе у міністерстві є знайомі, то напишімо хутко листа!

Я сказала, що в мене немає жодного знайомого, окрім старого поета, котрий рекомендував мене міністрові.

Хаджі-калфа почув ім’я поета й зрадів, мов дитина:

— Ой, та він же й мені допоміг. Колись він був тут директором ідадіє [33]. Ангел, а не людина. Пиши, дочко, пиши. А коли мене любиш, то кланяйся йому від мене. Напиши: «Твій раб Хаджі-калфа цілує твої благословенні руки…»

Бідний Хаджі-калфа мусив щоразу, кульгаючи, пнутися на горішній поверх і давати мені настанови або повідомляти новини.

— Пан прокурор повинен не боятися, а притиснути завідувача відділу освіти, він має на це право. А інженер з муніципалітету їде в Стамбул. Обіцяв зайти в міністерство.

Який дивний тут край! За кілька годин в місті не лишилося, вважай, жодної людини, котра б не знала про мене. А в кав’ярні нашого готелю тільки про це й балакали.

— Хаджі-калфа, — дивувалася я, — чи тут усі знають одне одного?

— Таж містечко наше, мов долоня, — відповів старий, почухавши потилицю. — Це тобі не Стамбул, хай благословенні будуть його земля й вода. Якби це сталося там, то ніхто й не знав би. А тут тільки одним живуть — плітками. Ти повинна це знати. А тому тобі моя порада: поводься гідно, чемно. По базарах не ходи з відкритим обличчям. Ось так! (Боже, як він дивно промовив це «ось так»!) Тоді й доля буде в тебе, пошли її тобі, боже. Тут була в нас одна вчителька, Аріде-ходжаним, з нею сам голова нашого суду одружився. А зараз вона живе: їж — не хочу, пий — не хочу. Дай боже й тобі такого. І ти думаєш, вона була красуня? Де там! Просто була статечна, цнотлива. Тепер у людини єдине багатство — честь.

Прихильність Хаджі-калфи до мене що не день, то все дужчала. І кожного дня приносив він мені якісь подарунки: мережане накривальце на посуд, вишитий рушничок або плетене розмальоване віяльце — все, аби прикрасити мою кімнатку.

Нараз у час нашої розмови знизу долинав грубий голос:

— Хаджі-калфо, де тебе нечистий носить?

Це горлав хазяїн готелю.

Старий щоразу потихеньку, мов наспівуючи тюркю, виводив:

— Га, щоб я тебе в могилу одніс! Щоб тобі добра не було! — А вже потім кричав: — Іду, йду, мало в мене діла, чи що?

В готелі у мене була ще й приятелька: одна жінка, років тридцяти. Вона приїхала сюди з Манастиру.

Зараз я пригадаю, як почалася наша дружба. Це того вечора, як я сюди приїхала й заходилася розкладати свої речі. Двері тихенько рипнули. Дивлюся, стоїть жінка в ентарі з жовтого ситцю, а на голові в неї запинальце зеленого крепу.

— Як здоров’я, хвала аллаху? Ласкаво просимо, дочко мила! — ще з порога повітала вона мене.

її худорляве, наквецяне рум’яном обличчя нагадувало стіну, що вже обвалилася, та все ж її прихаючили, зашпарувавши дір’я вапном. Брови, підведені сурмою, та чорні зуби страхали, мов голова покійниці.

Я розгубилася та все ж одказала:

— Дякувати, ефендім.

— А матуся ж ваша де?

— Яка матуся, ханим-ефенді?

— А вчителька… Хіба ви не її донька?

Я не втрималася й засміялася:

— Я не вчительчина донька, я сама вчителька.

Жінка якось наче аж присіла і вдарилась руками об

коліна:

— Ой, то це ви вчителька! Та ви ж як мізинчик! Ніколи ще не бачила таких молодесеньких вчительок. Вважала, що ви вже літня жінка.

— Зараз і такі, як я, бувають, ефендім.

— Та бувають, бувають… На світі тепер чого не буває! А ми живемо навпроти. Дітей оце повкладала та й зайшла побажати вам доброго здоров’я… Удень з тими дітьми ніколи, стільки діла, не доведи господи! А увечері ще гірше, діти позасинають, а мене як охопить гризота. Самота споконвіку тільки для аллаха, чи не так, сестронько? Сиджу та думаю, думаю та цигарку палю, отак і до ранку. Сам аллах послав вас, сестронько, сюди, буде з ким хоч душу одвести.

Вона спершу назвала була мене «дочко», та дізнавшись, що вчителька це я сама, стала звертатись не інакше, як «сестронько».

— Сідайте, будь ласка, — запропонувала я їй, а сама вмостилася на ліжку й почала вигойдувати ногами.

— Та я, сестронько, не звикла сідати на стільцях, — одказала вона й сіла біля моїх ніг, та якось так дивно, — бородою майже злягала на коліна.

Вона дістала з кишені ентарі бляшану табакерку й почала крутити товстелезні цигарки. Одну подала мені.

— Дякую, я їх не курю, ханим-ефенді.

— Та й я колись не курила, — сказала жінка. — Лихо та горе призвели.

Моя сусідка й справді нещаслива. Батько її був багатир — на весь Манастир, мав і сади, й винниці, і волів, і корів. У хаті в них завжди не менше як п’ятеро старців ночувало. Не один манастирський бей хотів з нею заручитися, але ж ні — вона тільки водне: «Піду лише за офіцера з шаблюкою!» Що то дурне! Матері треба було взяти дрюка та видати таки за бея. Але звідки було знати й бідній старій матері, яка лиха година застукає дочку? Взяла та й видала її за офіцера, в котрого тільки й добра, що ота шаблюка. До революції[34] вони жили ще сяк-так. А 31 березня чоловік разом з армією поїхав до Стамбула. Поїхав та й немає. Ані тобі повертається, ані тобі листа посилає, хоч би ж там два слова. Аж це приїжджає зі Стамбула один родич та й каже, що її чоловік служить у місті Б… й навіть одружився там. Та вже й хай, адже за шаріатом дозволяється й чотирьох жінок брати. Поплакала трохи, а тоді зібрала діточок та з усіма трьома й переїхала сюди. Тільки ж чоловікові це не сподобалося. Він не захотів побачити не тільки дружини, яку колись благав вийти за нього, а й коханих діточок, бо вимагав лише одного: щоб вона повернулася з дітьми в Манастир. Вона кинулася йому в ноги, лащилася, мов цуцик, та благала: «Ми ж стільки років одружені, не лишай нас у злиднях!» Ні, він нізащо не хоче забрати їх.

Після цієї довгої розповіді сидіти спокійно я не могла:

— Ханим, чому ж ви, нещасна, припадаєте до ніг людини, яка вас не любить? Він вами нехтує, то й ви ним знехтуйте, та й усе.

Вона посміхнулася, наче пожаліла, що я така ще недосвідчена:

— Як же, сестронько, коли я тільки його й бачу перед собою. Стільки років наші голови лежали на подушці одна біля одної. Хіба легко розлучитися з судженим.

Вона говорила, а голос тремтів-тремтів.

— «Без матері лихо жити, без милого ж — не прожити…» — прочитала вона рядок.

Я розгнівалася:

— От же не розумію, яка жінка може кохати того, хто її зрадив!

Сусідка гірко усміхнулася, показавши свої чорні зуби:

— Сестронько, ти ще дитя. Ще, мабуть, і не кохала. Звідки тобі знати, як страждають люди. Не доведи господи!

— А я знаю одну дівчину, яка за два дні до весілля почула, що наречений зрадив був її, кинула перстень йому в обличчя й поїхала далеко-далеко.

— Потім, либонь, каялася вона, сестронько. Бідна, серце, мабуть, не раз защемить їй з туги. Хіба ж ти не чула, що діється тим, кому серце поранить куля? Вони намагаються ще йти вперед, ще пробіжать ступнів п’ять, наче хочуть порятуватися втечею. Рана, поки гаряча, не болить, а вже як охолоне… Ось побачиш, ще намучиться та бідна дівчина.

Розлютована, скочила я з ліжка й кинулася в один куток кімнати, потім у другий, мов божевільна. У вікна бив дощ, десь вили собаки.

Жінка з Манастиру тяжко зітхнула й вела далі:

— Що ж, я тут на чужині. Обламані крила. Руки не зводяться, немає снаги. Аби це я була в Манастирі, я за два дні вирвала б чоловіка з рук цієї шльондри.

— А що б ви зробили? — здивовано глянула я на неї.

— Суперниця причарувала його, приворожила. Прив’язала його до себе, бідного, що вже він і язиком своїм не володає. Але в Манастирі такі мастаки на ворожіння, куди кращі, ніж тут. І беруть недорого. З три меджідіє [35] вирвали б його з рук цієї жінки й повернули б мені.

І моя сусідка почала розповідати про румелійських [36] знахарів. — Є в нас один албанець, Аріф Ходжа, так він доти ворожив над свинячим вухом, поки воно не стало біноклем.

Варто бідній жінці подивитися через нього на свого чоловіка, як того, хоч би який гультяй не був, одразу навертало до справжньої дружини. А все тому що жінки починають здаватися йому свиньми.

Аріф Ходжа й інше робить. Бере шматок мила, а в нього зажене голку, ворожить, тоді закопає в землю. Мило тане, й твій ворог теж тане, аж поки не висохне на голку.

Вона розповідала й весь час брала з своєї бляшаної табакерки тютюн, крутила цигарки й курила.

Які пусті, які жалюгідні слова. Особливо баєчка про рану, що починає ятритися, коли вихолоне. Хіба це так? Хіба я сумую за тим деспотом? Хіба я думаю про нього?

Спочатку рум’янок, якого моя сусідка наклала на щоки понад міру, її підмальовані брови, схожі на дужку з казана, запалі очі, куточки яких були подовжені сурмою, котра густо лежала й довкола них, викликали у мене огиду. Та коли я зрозуміла, що це всього-на-всього хитрість, до котрої вдаються, щоб знову привабити чоловіка, у мене защеміло серце.

Щоб лише припасти йому до вподоби, — говорила вона далі,— одриваю від рота в дітей та купую рум’янок, хну, сурму, прибираюся, мов наречена, а все дарма. Кажу ж, приворожила вона.

З того дня я ледве зачую, що двері риплять, не повертаючи голови, знаю: це моя бідна сусідка.

— Щось робиш, сестронько? Можна зайти па хвильку?

Мені й самій тоскно на самоті, тому я й цьому голосу рада. Отож: кладу вбік перо, поводжу пальцями, бо затерпли, й готуюся, як і раніше, з цікавістю слухати докучливу розповідь про любов моєї сусідки, хоч знаю все це вже напам’ять.

З мого вікна видно високий горб, що стрімко рветься вгору. Спочатку він тішив, але трохи пізніше почав дратувати. Якщо по його схилах не ходять в тумані люди, так щоб аж вітер рвав волосся, хапаючи за поли, якщо там ніхто не стрибає, мов козеня, не пустує, то навіщо ж тоді він?

Де вони, ті дні, коли я тікала з дому й довго бродила степом? Або ще коли в саду я лякала пташок, вибахкуючи дрюком по паркану або жбурляючи між гілляччя дерев каміння? А я ж хотіла їхати тільки в Анатолію, щоб і там бавитися так само.

Ще я в дитинстві любила малювати. У школі чи не з самого тільки малювання й мала я завжди найвищу оцінку. Удома мене весь час сварили та карали за те, що я розмальовувала стіни олівцями або розфарбовувала мармурові статуї. Зі Стамбула я захопила чимало паперу на малювання та кольорові олівці, й тепер, коли обридає писати, щоб розвіяти тугу, я беру й малюю, навіть спробувала була двічі малювати портрет Хаджі-кал-фи, один — фарбами, а другий — чорним олівцем.

Я не знаю, скільки там подібності, але Хаджі-калфа упізнав себе, якщо не з виразу очей або носа, то завдяки знайомій лисій голові, довгому вусу та білому фартуху і був вражений моїм мистецтвом.

Він довго не барився, а пішов по базару й накупив собі дешевенького єдвабу, оксамиту, шовку та намиста й загадав доньці, щоб зробила на портрети рамця.

Врешті, побачивши, як я нуджуся, почав запрошувати мене в гості.

Хаджі-калфа мав хазяйновиту дружину, отож вони заощадили собі на гарненьку хату, яку потім пофарбували на дозвіллі в зелене.

Хата стояла недалеко від глибокого яру. Коли обіпертися руками об дерев’яний паркан у саду, по якому так і повився плющ, і глянути вниз, то закрутиться світ.

Як добре було мені в тому саду, в родинному колі Хаджі-калфи.

Неврік-ханим родом із Самат’ї [37]. Як і її чоловік, була вона проста, але мала чисте і щире серце.

Побачивши мене вперше, вона вигукнула: «Дівчинко моя, ти ж пахнеш Стамбулом». І вона не втрималася й почала мене обіймати.

Ледь заходить мова про Стамбул, на очах Неврік-ханим починають бриніти сльози, а великі груди її починають підійматися від тяжких зітхань, мов міх у кузні.

У Хаджі-калфи син Мірат, дванадцяти років, та чотирнадцятилітня донька Гайкануш. Ця маленька вірменка якась сором’язлива й неповоротка. У неї густі брови мов буряк щоки, геть у прищах, наче в болячках од віспи.

На противагу товстій, повнотілій сестрі, Мірат — маленький, худенький і сухий, мов таранька.

Хаджі-калфа не вміє ані читати, ані писати, але знає ціну письменності, каже, що людина повинна все знати. Хаджі-калфа стоїть навіть на тому, що вряди-годи й професія кишенькового злодія може стати в пригоді. Мірат спершу вчився два роки у вірменській школі, а це два роки ходить до османської. За програмою Хаджі-кагіфи його син повинен ще два роки ходити до іншої школи, щоб, коли йому сповниться двадцять літ, він став справжньою людиною й вільно володів французькою, німецькою, англійською та італійською мовами. Якщо, звичайно, цей тягар не розчавить до того часу слабосилої дитини.

Якось ми розмовляли про хлопчика, й Хаджі-калфа запитав мене:

— Ти звернула увагу на ім’я Мірата? Гідне мудрого. Я тиждень бив собі голову, поки придумав. Двома мовами виходить: вірменською — Мірат, а по-османському — Мурат!

І Хаджі-калфа пустив бісика. Це означало, що він скаже зараз щось дуже дотепне.

— Коли син скоїть щось недоладне й розгніває мене, я кажу йому: ти — не Мірат, і не Мурат, ти — мерет [38]!

Якось я була очевидцем того, як старий гнівається. Це треба було бачити! Хлоп’я завинило тим, що не вподобало якоїсь страви, звареної матір’ю.

— Ви тільки гляньте на це ледащо! Ледь звело голову, а вже вередує. Як той жебрак — дали йому огірок, а він викинув: кривий, каже. Авжеж, віслюкові й узвар не до смаку! Ти мою науку бери в голову, бо поки що тебе словами наставляють на розум, а там і дрюком почнуть. Що це таке, щоб хліб, посланий аллахом, тобі був не до смаку?

Старий, звичайно, пересипав свою мову примовками, тепер він теж прочитав:

Хто ти сам, зрозумій, хто ти сам,

А не зможеш цього дійняти,

Будуть інші тебе навчати.

Освіті Гайкануш надавалося не меншого значення, хоч вона й дівчина. Гайкануш вчилася у вірменській католицькій школі.

Якось Хаджі-калфа захотів влаштувати доньці суворий екзамен у присутності сусіди — старого паралітика— та літньої вірменки в чорних шароварах. Важко уявити смішніше видовище. Хаджі-калфа, як я не опиралася, тикнув мені доччині книжки та зошити, а їй самій сказав:

— Ну ж бо, дочко, не осором мене перед учителькою, а то боком вийде тобі мій хліб!

Я загадала щось їй помножити та поділити, а тоді взяла ілюстровану «Історію пророків». Погортала й натрапила на оповідь про Ісуса та охрещення. Гайкануш нагородила мені казна-чого. Я трохи виправила її, бо наслухалася про це вдосталь ще в пансіоні, і дещо розповіла сама.

Хаджі-калфа слухав, аж очі йому розширилися від подиву, а що на голові чуба не було, то зате брови дибом стали. Те, що я розумілася на християнстві, здалося йому дивом. Він хрестився й примовляв:

— Що ж це таке?! Мусульманка знається на моїй вірі краще, аніж священики. Я гадав, що ти звичайна вчителька, а ти, виявляється, людина вчена, тобі руки треба цілувати!

І Хаджі-калфа почав штовхати в потилицю свою товстелезну жінку, котрій важче було зрушити з місця, аніж баржі одійти від пристані, щоб підступила до мене, і наказав:

— Поцілуй це дитя за мене в саме чоло, чуєш!

Неборака ще відносив себе до чоловіків і тому церемонію цілування переклав на жінку.

З цього дня Хаджі-калфа заповзявся вихваляти мене, яка то я вчена-. Навіть безробітні, котрі збиралися в кав’ярні нашого готелю, збігалися, щоб поглянути на мене, коли я проходила попід вікнами.

— Хаджі-калфо, облиште, будь-ласка. Нащо ви мене хвалите всім, — спробувала була я розгніватися, але старий не вгавав:

— Я навмисне роблю це. Хай і начальство почує, може, хоч соромно їм буде!

Знайомство з родиною Хаджі-калфи знадобилося мені ще й з іншого боку. Неврік-ханим була родом із Сама-ті, а тому чудово варила варення та зацукровувала садовину. Ця наука, либонь, корисніша, аніж моє знання «Історії пророків». Без мороки й до того ж безкоштовно я вчилася у неї, як готувати варення і записувала все в той записник, де вже мала рецепти страв, що їх навчила мене варити моя Гюльмісаль. Тепер вже треба самій дбати, щоб було що смачного попоїсти.

Та дарма, аллах милостивий, може, і в мене буде маленька хатинка, коли справи мої вже підуть на краще. Тоді я заведу й собі судничок, для самого тільки варення. Застелю скрізь, як це в хаті у Хаджі-калфи, помережаним папером, понаставляю на поличках різнокольорових баночок, які так і блищатимуть, мов перли, або бурштин, чи яхонт. А як добре, нікого не питаючись, поласувати варенням, коли тобі заманеться. І не треба підкрадатися до буфета. І аллах тоді не пошле тобі хвороби.

А серед червоних, жовтих, білих баночок не буде тільки зеленої.

Так, Кямране, коли мені ще й на думку не спадало ненавидіти тебе, я вже й тоді не зносила твоїх очей, їхній зелений колір сповнював мене таємним злом. Я все пам’ятаю.

З самісінького початку й дотепер вони ненавиділи мене, Кямране, твої зелені очі. Мені ще не було дванадцяти літ, як почалася ця ненависть. Ти й сам ще не забув цього, звичайно. Так, я засипала їх тобі жменями піску. Ти гадав, що то дитячі пустощі? О, ні, я хотіла, щоб їм щеміло, отим очам, в котрих хвилює хитрість, ніби водорослі в морі, коли сонце сипле туди проміння.

Знову я повертаюся в минуле. А моя мета — писати тільки про сьогоденне. На чому ж я зупинилася? Ага, Хаджі-калфа інакше дивився на те, що я, мов дитина, сьогодні розвеселилася. Просто на мене вплинуло сонце, яке не світило вже кілька днів, а він подумав, що я маю якусь гарну звістку й почав мене діймати, що та як. А хіба ж можна, щоб якась звістка, що стосувалася б мене, була відома спершу мені, а вже потім йому? Скоро вже, мабуть, і про час, коли мені треба обідати чи лягати спати, я дізнаватимуся в цього дивовижного служника готелю.

— Ну ж бо, не вередуй, — не вгавав він, — а скажи. Не будеш же ти, ні сіло ні впало, весь час реготатися. Щось гарне є?

Мені захотілося показати йому, що маю вуха гостріші, ніж він, отож я загадково усміхнулася, моргнула йому й серйозно додала:

— А хтозна, може, це така таємниця, якої всім не можна розповідати.

А сонце було таке чудове, що я, намагаючись запам’ятати дорогу т'а не заблудитися, перебігла містком повз готель і побігла на пагорбок, яким милувалася з вікна. Потім перетнула леваду й чагарник і перейшла другий міст. Я бігала б іще, та зрозуміла, що може бути небезпека куди страшніша, ніж можливість заблудити. Хоч на мені була чадра й чаршаф, який надавав мені вигляду статечної ханим, за мною вже пленталися якісь підозріливі чоловіки й навіть спробували були забалакати.

Я згадала поради Хаджі-калфи, злякалася й повернулася назад.

Хоч я й знала, що секретар із відділу освіти, підв’язаний кушаком, знову зустріне мене словами: «А зі Стамбула, гемшіре-хаиим, ще нічого немає», — та все-таки я звикла, вийшовши на вулицю, заходити до нього.

На сходах мені стрівся служник з відділу освіти.

— Як добре, що ви прийшли, ходжаним, — сказав він, — бей якраз вас шукає. Я вже мав іти в готель.

Беєм він називав завідувача відділом освіти. Диво, та й годі!

Завідувач сидів за письмовим столом, накритим червоним сукном. Він був, як завжди, в задумі. Очі в нього були заплющені, руки обвисли, а гудзики на комірці розстебнулися. Здавалося, завідувача навіки зморила втома, і він поклав собі тепер спочивати. Та ось він побачив мене, позіхнув, потягнувся й поволі почав:

— Ханим, ми ще не отримали відповіді з міністерства освіти. Не відаю, яка буде їхня воля. Але гадаю, що Гу-ріє-ханим, як учительці з досвідом, нададуть перевагу. Якщо відповідь буде не на вашу користь, то ви опинитеся в скрутному становищі. А я зараз знайшов один вихід. За дві години ходи є село Зейнілер. Клімат, вода там чудові, мальовнича природа, люди — чесні й порядні, та й узагалі райський куточок. Школа там на утриманні вакифу [39]. Минулого року ми теж пішли на самопожертву й підремонтували школу, тепер вона — як нова.

Купили чимало різного майна та наочного приладдя. При школі є помешкання для вчительки, тепер потрібен тільки молодий, заповзятий педагог, готовий на самопожертву. Хотілося, щоб туди поїхала особлива дівчина, така, як ви, наприклад. Місце справді гарне. І прислужилися б батьківщині. Зарплата там, щоправда, дещо менша, як тут, але ж молоко, м’ясо, яйця та й інші продукти там набагато дешевші. Якщо захочете, то зможете навіть грошенят скласти собі. Я, звичайно, за першої ж нагоди збільшу вам платню, і ви матимете те саме, що одержують і тут. Тоді вже місце буде краще, ніж у директора ідадіе.

Я мовчала, бо не знала, що йому сказати на цю пропозицію. А завідувач вів далі:

— У школі там працює одна літня жінка. Вона й уроки веде, та от не знає нових методів навчання. Але ви її, звичайно, перевиховаєте. Ну, а не сподобається вам Зей-нілер, то напишіть мені кілька слів. Я влаштую вас тут на пристойну посаду. Хоча я впевнений, що ви скажете «не хочу», якщо вам пропонуватимуть навіть центр. Клімат — пречудовий, мальовнича місцевість, харчі дешеві, люди гарні. Швейцарське село, та й годі… А що треба людині ще, їй-богу…

Я уявила собі сонячні шляхи, густі садочки, річку, ліс — і серцем вже линула туди. Та все-таки разом з тим не наважувалася сказати «гаразд». Як там не є, а мені хотілося порадитися з Хаджі-калфою.

— Ефендім, з вашого дозволу, я дам відповідь за дві години.

Завідувач ураз ожив:

— Бога ради, дочко, справа така, що зволікати не можна. Он скільки претендентів, прогавиш місце, а тоді вже все.

— Тоді хоч годину, бей-ефенді…

Я почала виходити, але відразу зустрілася з своєю суперницею Гуріє-ханим. Кілька днів тому Хаджі-калфа сказав мені, що нам у місті вже дали прізвисько «суперниці». Гуріє-ханим тоді так налякала мене, що я, зустрівши її тепер в коридорі, вже аж жахнулася і, щоб не бачити її, хотіла хутко вийти. Але та заступила мені дорогу й схопила мене за кінчик чаршафа, мов якась безсоромна жебрачка.

— Ханим-ефенді,— почала вона одразу, — я нещодавно повелася була з вами нечемно… Аллаха ради, даруйте мені… Якби не нерви. На мене тоді так подіяло, що… Дочко, якби ти знала, скільки мені довелося в житті зазнати, то ти пожаліла б мене. Даруйте вже мені ту негречність.

— Пусте, ефенді,— промовила я налякано й хотіла бігти.

Але не на те йшло, Гуріє-ханим ніяк не хотіла відпускати край мого чаршафа, а почала плакатися на свою долю, що, мовляв, п’ятеро ротів, які сидять на її шиї, змушені будуть іти жебрачити.

Що більше вона кричала, то все дужче лунав її голос, аж поки не дійшов до вереску. Я вкрай розгубилася й не знала, що мені робити. Та мене чекало ще гірше — на кумедію позбігався люд, і невдовзі навколо нас утворився натовп всіляких писарів, канцеляристів та хлоп’ят, котрі продають по вулицях каву й шербет.

Моє обличчя спаленіло, руки теж горіли, мов у вогні. Я ладна була провалитися крізь землю.

— Благаю вас, ходжаним, говоріть тихше, — почала я просити. — На нас дивляться.

Але вона, мов навмисне, заголосила ще дужче й почала рвати на собі коси та бити кулаком в груди так, що гудзики сипалися. До того ж вона намагалася ще цілувати мені руки й коліна.

А я з жахом дивилася, як зростає цей натовп. Так на вулиці в Стамбулі збігаються люди до мандрівного зуболікаря або на заклики вуличного крамаря, який торгує сумнівними ліками від мозолів чи милом, од якого блякнуть навіть плями.

Вже чути було слова: «Жаль бідну! Не примушуй плакати нещасну жінку, дівчино!..» Звідкілясь узявся високий сивобородий молла в зеленому завої й звернувся до мене:

— Дочко, ставитися до старших з пошаною, бути гречною — закон нашої віри і людяності. Не однімай у цієї жінки хліба насушного — і тебе сподобить аллах і його пророк. Всевишній — щиросердий. Він відчинить двері своєї милості й тобі.

Я тремтіла під чаршафом, холодний піт котився по мені градом. Раптом якийсь кавовар, стукнувши щипцями, крикнув:

— Атож, атож, ти завжди заробиш собі на хліб там, де буде аллах!

Дехто почав реготати. Та де не взявся секретар з відділу освіти в своєму червоному кушаці, схопив кавовара за барки й потягнув на сходи:

— Негідник! Я тобі зараз пащеку розірву!

Дивно, і люди чомусь сміялися… Адже кавовар сказав те саме, що й молла.

А Гуріє-ханим не вгавала. Це вже така слава, що я ладна була вмерти, аби тільки не бачити такого сорому:

— Гаразд, гаразд! Хай буде так, як ви хочете. Тільки пустіть мене, аллаха ради.

Я ледве одірвала Гуріє-ханим від своїх колін, які вона намагалася цілувати, і метнулася в кабінет завідувача.

Навдовзі мені дали підписати папір про те, що я сама відмовляюся викладати в центральному руштіє, а погоджуюся вчителювати в Зейнілер.

Не минуло й години, як з формальностями було полагоджено й завідувач відділу, якого, здавалося, нізащо не можна було підняти з місця, сів у фаетон і сам поїхав у резиденцію губернатора підписувати наказ.

Отак швидко вирішуються справи, які іншого разу можуть місяцями передаватися зі столу на стіл.

Коли я повернулася в готель, Хаджі-калфа зустрів мене і радісно, і ображено.

— Приховала від мене. Гадала, не дізнаюся? Дякувати аллаху, все знаю.

— А що ти знаєш?

— Що наказ прийшов, голубонько…

— Який наказ?

— Тебе залишають в центральному руштіє, а Гуріє-ханим повернули паспорт.

— Ти помиляєшся, Хаджі-калфо, я щойно від завідувача відділу і нічого такого не чула.

Старий недовірливо глянув на мене:

— Та ні ж, прийшов наказ, учора увечері. Мені напевне сказали. Це завідувач приховав від тебе. Чи тут, бува, не без шельмування, га? А ну розповідай усе!

Я посміялася з його сумнівів та простих міркувань, і дістала з портфеля наказ, і, помахавши ним, сказала:

— Живемо, Хаджі-калфо. Іду в таке місце, як у Швейцарію!

Хаджі-калфа слухав мене, а ніс йому наливався кро

в’ю, мов гребінь у півня. Врешті у відчаї вдарив рука об руку:

— Нерозумна дитино, що ти наробила? Що ти тільки наробила! Таки обдурили! Іди мені негайно до завідувача та візьми його за душу!

Я знову знизала плечима:

— Не варто, Хаджі-калфо. Та й чого ти хвилюєшся так? Дивися, ще захворієш, а тоді що робитимемо?

Але, як виявилося, старий казав правду — було чого непокоїтися. Увечері я знала вже всі подробиці.

Завідувач відділу освіти підтримував Гуріє-ханим і послав у міністерство папір з проханням перевести мене деінде, а тут залишити Гуріє-ханим, як досвідченішу вчительку. Але в міністерстві чомусь вирішили тут залишити мене, а Гуріє-ханим послати в інше місце, що саме повинно було звільнитися.

Після того, як учора прийшов наказ, завідувач відділу, директорка руштіє і, здається, бухгалтер, котрий був родом з Румелії, звідтіля й Гуріє-ханим, уночі нарадили таке: мене випхати кудись у глухе село, а на моє місце влаштувати суперницю. Своїм планом вони передбачили навіть мою зустріч з Гуріє-ханим та появу молли. А що стосується Зейнілер, де, за словами завідувача, був європейський шик, то це є не що інше, як убоге село, геть у горах, куди й пташка не залетить. Вже рік ось, як там ніхто не працює, бо навіть найбезталанніші вчителі не наважуються туди їхати.

Коли я про це дізналася, то була приголомшена, а найперше тим, що солідний, поважний чиновник міг так звичайно ошукати. Я не могла цього второпати.

Хаджі-калфа сердито хитав головою.

— Ти не знаєш тієї гадюки, — говорив він. — Куняє, куняє, а потім так ужалить, що не второпаєш, де й лихо взялося. Зрозуміло?

— Та то вже й геть! Коли людині вразили серце найближчі, найрідніші, то хіба чужі вжалять дужче? Я зможу і в Зейнілер бути щасливою. Хай тільки всі вони будуть втішені.

— Зейнілер, 28 жовтня

Сьогодні, вже зовсім поночі, прибилася я гарбою в Зейнілер. Завідувач відділу відстань міряє, либонь, залізничними коліями, бо ота «двогодинна» мандрівка

Т5їгнулася з десятої години ранку й до пізнього вечора. Та вже що йому скажеш, винні ті, хто не проклав до Зейнілер залізниці. Дорога тут якраз для цього, так і га-дючиться то по бескидах, то в’юниться край пересохлих річок.

Вся родина Хаджі-калфи прийшла, щоб провести мене до джерела, що за півгодини дороги від міста. Всі одяглися мов на свято, а краще сказати б — на похорон.

Найперше зайшов Хаджі-калфа — повідомив, що він приїхав. Старого не можна було впізнати. Він скинув свій білий хвартух та виступці, які так дивно виляскували, коли старий ходив по кам’яному дворі або по сходах готелю. Зараз він убрався в довгий застібнутий аж по шию сукняний сурдут, що вже полиняв, та глибокі галоші, котрі полюбляють носити імами. А на голові, мов у святого, червоніла величезна феска, вона закрила старому лисину. Мадам Неврік із Самат’ї, Гайкануш та Мірат причепурилася теж, звісно, не гірше.

Мені сумно було полишити мою маленьку кімнатку в готелі, дарма що часом було в ній так гірко. Колись у пансіоні нас навчили вірша, в якому говорилося: людина, де живе, там і прив’язується до людей нитками, що їх і не видно. Та настає час розлуки, нитки натягаються і рвуться, мов струни скрипки, лиш чути сумні звуки. І щоразу, коли якась нитка рветься біля самого серця, людина відчуває гострий біль.

Правду написав той поет!

Дивне співпадання, але разом зі мною полишала місто Б. й моя сусідка з Манастиру. Тільки її становище було жалюгідніше.

Ще вчора увечері, спакувавшись, я лягла в ліжко, та опівночі почула крізь сон чиюсь голосну розмову, тільки не змогла прокинутися.

Раптом почувся такий гуркіт, що я так і скочила з ліжка. В коридорі щось падало, крутилося, качалося, плакали заспані діти, когось наче душили, били, частували ляпасами. Першою моєю думкою було: «Пожежа!» Але ж на пожежі все-таки не б’ються…

Боса й розпатлана, вискочила я в коридор і побачила сцену з бійкою. Здоровезний, мов дев, довговусий офіцер тягав по підлозі мою сусідку і топтав її чобітьми.

— Матусю!.. Тато вбиває нашу матусю!., — кричали діти.

Нещасна жінка після кожного удару чобота, після кожного виляску канчука, який аж гадючився, падала зі стогоном додолу, та щоразу з неймовірною силою схоплювалася й обіймала офіцера за коліна:

— Мій панночку, за наймичку буду, краще помру, краще жертвою стану твоєю, тільки не кидай мене, не розлучайся…

Я була майже гола й кинулася знову в кімнату. Та хоч би й ні, то що я могла зробити?

Прокинулися на першому поверсі, почулися тупотіння ніг, галас.

А в коридорі на стелі вигравало місячне проміння.

На сходах вже лисніла голова Хаджі-калфи. Старий, почувши гамір, запалив лампу й пришкандибав у сорочці до нас.

— Де сором? Ганьба! Чи то можна таке в готелі? — закричав він і хотів був устряти у бійку.

Але офіцер так ударив старого в живіт, що бідолаха опинився вгорі, й, мов якийсь великий м’яч, залетів у прочинені двері моєї кімнати, і бебехнувся крижами на підлогу, тільки ноги задер. Ще добре, що я встигла його трохи підхопити, а то лиса голова мого Хаджі-калфи репнула б, немов гарбуз.

Мене розбудили, я перелякалася з цього жахливого видовища, а тепер ще й це лихо з Хаджі-калфою. Мені стало недобре.

Старий ледь устав, примовляючи:

— О господи! О боже мій! Щоб вони тобі повідпадали!

Але тепер уже я впала… Що мені причинилося? Я зайшлася істеричним реготом, все задихалася, шматувала руками ковдру… Дивно, що ця криза щасливо минула, і я залишилася живою. Мені вже було не до того, що там діється в коридорі. Коли ж я опритомніла, то гамір за дверима вже ущух. Готель знову оповила тиша.

Про все я дізналася вже потім.

Настирливі любощі ханим із Манастиру так остогидли офіцерові, що він врешті вирішив будь-що відіслати її з дітьми назад. Уночі він повідомив, що квитки вже є й уранці треба виїжджати. Але хіба легко було їй розлучитися з чоловіком? Звичайно, вона почала докучливо благати його, і хто знає, які слова та сцени викликали потім цей страшний фінал.

Вже коли минуло якихось дві години і я гадала, що засну, у двері тихенько постукав Хаджі-калфа.

— Ходжаним, послухай-но… В готелі більше немає жінок… Бідна ханим лежить непритомна. Тільки не смійся. Вийди, з любові до ближнього, подивись, що з нею. Я ж не можу, ти ж знаєш, що чоловікам не гоже заходити. Я ще б, може, й увійшов, та, не дай боже, помре, то не обберешся лиха.

Я виглянула в прочинені двері й, побачивши його обличчя, зареготала знову. Хотіла було сказати: «Нічого, виживе», та не змогла.

Хаджі-калфа сердито глипнув на мене, а потім знічено похитав головою.

— Регочеш! Тільки й знаєш, що ги-ги! От уже пуста! Ну ти глянь на неї…

Чи не більше години довелося мені поратися біля нещасної сусідки. Тіло її було в синцях. Вона весь час, зціпивши зуби, пускала очі під лоба й непритомніла. Я почувалася невпевнено, бо уперше в житті доглядала-таку хвору. Хоча варто людині вже почати цю справу, як де все й візьметься.

А вона щоразу мліла не менше, як хвилин на п’ять. Тоді я починала терти їй руки й тіло. її дівчина носила глечиком воду, й ми кропили нещасній чоло. Скрізь ятрилися рани: на лобі, на щоках і на вустах. Кров, змішана з сурмою та рум’янком, стала майже чорною й тоненькими цівками текла по бороді на груди. Але, боже мій, скільки ж рум’янку було на цьому обличчі! Глек знову був порожній, а фарба все ще не змилася.

Коли я прокинулася, в кімнаті навпроти нікого вже не було. Офіцер рано вранці забрав їх фаетоном і повіз. Сусідка хотіла була попрощатися зі мною, та не наважилася’ будити, бо знала, що я не спала через неї цілу ніч. Вона поцілувала мене сонну в очі й попросила Хаджі-калфу, щоб кланявся мені.

Я сиділа на возі й сміялася. Мій погляд щоразу падав на Хаджі-калфу, а він розумів причину мого недоречного сміху й сердито хитав головою.

— Га, тобі все смішно! Тобі все ги-ги… — бурчав він. — А він мене вчора так пхнув, що, повіриш, усе в животі перевернулося. Щоб вона йому всохла, тая нога! Мірате, ось тобі моя батьківська порада: не лізь розбороняти

чоловіка з жінкою. Сказано ж, чоловік та жінка дмуть в одну сопілку…

Нарешті місто лишилося позаду, і ми зупинилися коло джерела. Треба було розлучатися. Хаджі-калфа повиливав з пляшок воду, що я взяла собі в дорогу, і набрав джерельної, а тоді почав давати настанови старому візникові. Неврік-ханим залилася сльозами й переклала в мій кошик кілька перепічок, які вона спекла для мене.

Навіть відлюдькувата — заридала. А мені ж здавалося, що я їй зовсім байдужа. Я зняла з себе перлові сережки й продягла в вуха дівчині. Хаджі-калфа зніяковів!

— Ні, ходжаним, кажуть же, що подарунок не повинен коштувати грошей. А це ж коштовні перли!

Я ледь усміхнулася. Як пояснити цим щирим людям, що ті перли, котрі котилися дівчині по щоках, були мені дорожчі за ці сережки!

Хаджі-калфа знову допоміг мені сісти на воза, тяжко зітхнув. Ударивши рукою в груди, він промовив;

— Ця розлука мені, їй-богу, тяжча, аніж учорашній стусан офіцера.

Я згадала вчорашню пригоду і засміялася знову. Віз поїхав. Хаджі-калфа стояв і сварився пальцем:

— Смієшся, пустунко! Смієшся!

Якби не ця дорога, що віддаляє нас, то ти, Хаджі-калфо, побачив би мої очі й не казав цього.

Віз посувався вузькою гірською дорогою. Вона то з’являлася по пересохлих руслах рік, то тягнулася сухими полями, покрай занедбаних винниць.

Коли-не-коли траплялися нам люди: селяни з возом, що, здавалося, аж пищав від утоми, чи боса молодиця з в’язкою хмизу за плечима.

На вузенькій стежинці, яка попнулася через виноградник, здибалося двоє жандармів, одягнутих, мов розбійники.

— Селямюн алейкюм! — повіталися вони з візником, пильно глянувши на мене.

Хаджі-калфа на прощання сказав мені: «На дорозі, слава аллаху, спокійно, але ти затуляйся чадрою, чого не буває. А в тебе не таке обличчя, щоб виставляти його, чуєш?»

Через те я, ледь бовваніла десь постать, одразу ж пригадувала настанови Хаджі-калфи й закутувалася.

Минали години, віз тужно рипів, а дорога все ще була порожня. Коли ми спускалися з гори краєм урвищ, то колеса з таким страшним скреготом котилися по камінню, що луна долинала до людського вуха, мов утіха. А коли ми їхали поміж скелями, мені здавалося, ніби за купою чорного, мов обкуреного димом, каміння є десь стежка, якою біжить жінка й тоскно голосить.

Вечоріло. За верхами поволі сідало сонце. В проваллях засів уже морок. А дорозі немає кінця-краю. Ні села, ні деревця.

Мене почав брати острах. А що, коли ми завидна не приїдемо в Зейнілер і доведеться ночувати тут у горах?

А візник вряди-годи ще й зупинявся, щоб коні перепочили.

Врешті, коли ми знову зупинилися посеред скель, я не витримала й запитала:

— Чи багато ще?

Візник поволі похитав головою й сказав:

— Приїхали…

Якби він був не старий статечний чоловік, то я подумала б, що він глузує.

— Як то приїхали? А де ж село?

Довкола чисте поле!..

Старий зняв з воза мої пожитки й додав:

— Оцією стежкою треба йти вниз. До села тут три кроки. Тільки возом не проїхати.

Ми пішли вниз. Стежка була крута, мов сходинки на мінареті. Невдовзі я побачила в пітьмі кілька кипарисів та купку дерев’яних халупок у негустих садках, оточених тинами.

На перший погляд здавалося, ніби в селі була пожежа й де-не-де ще й дим курить.

Слово «село» мені нагадувало завжди зелені садки, з яких виглядають веселі чепурні хатки, мов гарненькі голубники, коло старих палаців на Босфорі. А ці халупи вже почали хилитися, село скидалося на руїну. Біля старого млина ми зустріли діда в абі[40] та завої на голові. Старий тягнув на налигачі худу корівчину, в котрої ребра, здавалося, повипиналися зі шкури. Дід ніяк не міг загнати її у двір, та, побачивши нас, він і сам став, щоб роздивитися нас.

Це, виявляється, був сільський мухтар [41]. Візник знав його й швидко пояснив, хто я.

Під простеньким чорним чаршафом та густою чадрою важко було відгадати мій вік. А мухтар позирав на мене здивовано, либонь, мій одяг здався йому занадто пишним. Він віддав налигача босому хлопчакові й попросив нас іти за ним. Ми вийшли на вуличку. Тепер можна було краще роздивитися хати.

Вони нагадали мені халупки рибалок, що я бачила на Босфорі біля села Кавак. Загороджені сітками, вони похилилися від морського вітру, учорніли від дощів і потрухлявіли. Зейнілерські хати стояли на чотирьох стовпах, унизу був хлів, а вже над ним — оселя на кілька комірчин, куди вели хиткі сходи. Так, Зейнілер не скидалося на ті села, про які я читала, чула або бачила на малюнках.

Нарешті ми зупинилися перед високим парканом з червоними ворітьми. Село здалося мені спершу зовсім чорним, а тому я здивувалася до краю, побачивши ці червоні ворота.

Мухтар почав грюкати кулаком, від чого ворота так тряслися, наче мали ось-ось упасти.

— Хатіджіе-ханим, мабуть, стала до вечірнього намазу. Зачекаймо трохи, — сказав він урешті.

Візник не мав часу чекати й тому, поскладавши мої речі біля воріт, попрощався й пішов. Мухтар підіслав собі абу й умостився на землі, а я сіла на валізку. Почалася розмова.

Я дізналася, що Хатідже-ханим дуже богобоязлива жінка й належить до секти дервішів. Доглядає сільських хворих, читає «Мевлют»[42], напуває перед смертю святою водою, обмиває небіжчиць й закутує їх у саван.

Очевидно, мухтар вчився в медресе й тепер хоче при нагоді дати мені кілька настанов. Він не був проти нової школи, тільки погано, що тепер зовсім забули про коран. У Зейнілер було вже кілька вчительок, але жодна з них не знала добре корана та ільмігалю[43].

Мухтар, без сумніву, був задоволений Хатідже-ханим, і я зрозуміла, що коли доручу цій богобоязливій, цнотливій, розумній і праведній жінці навчати дітей корану та їльмігалю, а собі візьму решту предметів, то все село буде задоволене.

Я слухала ці настанови, поки не почулося поза парканом постукування дерев’яних виступців. Ми з мухтаром встали. Загриміла засувка, й грубий голос запитав:

— Хто там?

— Свої, Хатідже-ханим. З міста приїхала вчителька.

Хатідже-ханим була стара жінка, років сімдесяти,

трохи згорблена. Вона мала велику голову й мужнє обличчя. Пофарбовані хною коси ховалися під зеленим запинальцем. На плечі стара накинула єльдірме [44], схоже на ту одіж, що носять богослови.

Шкіра на її обличчі була мов вичинена, і на її темному тлі з-поміж кругів на диво молодо блищали очі й надзвичайно білі зуби.

Намагаючись роздивитися під чадрою моє обличчя, вона сказала:

— Просимо до нашої хати, ходжаним, заходьте, будь ласка!

Обіпершись рукою об ворітницю й не переступаючи порога, наче їй було заборонено виходити на вулицю, Хатідже-ханим взяла моє майно й повела мене з собою, зачинивши ворота на засувку.

Ми перейшли сад, і я побачила школу, відремонтовану самопожертвою завідувача «відділом освіти. Школа аж ніяк не відрізнялася од сільських хатинок, ото тільки що дошки, понабивані на стовпи, щоб вийшла якась шкільна кімната, ще не встигли почорніти.

Я хотіла була вже увійти в двері, як Хатідже-ханим ухопила мене за руку.

— А стривай-но, дочко.

Я навіть злякалася.

Вона ж прошепотіла якусь молитву й сказала:

— Тепер, дочко, промов «бесмеле» [45] й ступай спершу правою ногою.

На нижньому поверсі було темно — мов у кам’яниці. Стара, тримаючи мене за руку, повела кам’яними сінцями на сходи, такі старі, що сходинки аж вгиналися. На верхньому поверсі я побачила маленьку убогу комірчину, а далі вже й величезну кімнату зі щільно зачиненими віконницями. Це була та гарна квартира для викладача, якою так швидко похвалився завідувач відділом освіти.

Хатідже-ханим поставила мою валізку додолу, потім витягла із старої печі в кутку лампу й засвітила її.

— У цьому році тут ніхто не жив, і тому стільки пилюки, — сказала вона. — Та вже вранці я, слава аллаху, приберу.

Хатідже-ханим у цій школі вже давно вчителює, а тому у вілайєтському відділі освіти стару пожаліли й не вигнали на вулицю навіть після шкільної реформи. Вона тут отримувала двісті курушів і була учителька і прибиральниця. На кінець розповіді вона додала, що робитиме все, як я наказуватиму.

Я зрозуміла, що бідна жінка боїться мене. Як-не-як, я була її начальниця. Я пояснила їй, що не хочу нікому завдавати лиха, й почала оглядати кімнату.

Стара, витерта шпалера звисала зі стін, мов лахміття. Чорна дерев’яна стеля відлигла від дощів і увігнулася, у кутку біля напіврозваленої обідраної печі стояло якесь кособоке ліжко. Отже, тут я маю жити. Мені здалося, що я впала в погріб, де від браку повітря стискаються груди, а руки й ноги клякнуть від холоду.

— Хатідже-ханим, допоможіть мені, люба, відчинити вікно. Сама я, мабуть, не зможу.

Стара жінка й сама б не дозволила мені щось робити, Трохи пововтузившись, вона відчинила одразу віконницю. Я глянула на шибки, і в мене коси стали дибом. За вікном був цвинтар. Сонце вже майже сіло за горою і вчервонило верхів’я кипарисів. Між ними рядами стояло надмогильне каміння, та ще ледь поодаль, в болоті, блищала в очереті вода.

Я почула, як тяжко зітхнула стара жінка:

— Людина ще за життя повинна звикати, дочко.,* Усі там будемо.

Чи вона це сказала так, а чи, може, хотіла заспокоїти мене, помітивши, як налякало мене це місце. Я трохи підбадьорила себе. Треба бути хороброю. Прибравши веселого вигляду, я промовила якомога байдуже:

— Отже, тут цвинтар? А я й не знала…

— Так. Це давній цвинтар. Тепер уже ховають в іншому місці, а тут ніби історичне місце. Треба піти запалити біля могили Зейні-баба світильник, я зараз повернуся.

— А хто такий Зейні-баба?

— Праведник, хай сподобить його аллах навіки. Лежить він під отим кипарисом.

Хатідже-ханим почала молитву й подалася до порога. Досі я не знала, що в мені живе отакий страх. Стало чомусь боязко лишатися в цій непривітній кімнаті, повітря якої вже було просякнуте кипарисовим запахом,

Я метнулася за старою:

— Можна й мені з вами?

— Ходи, дочко, так навіть краще. Це добре, що ти, тільки приїхала, а вже йдеш до праведного Зейні-баба,

Через внутрішні ворота школи ми вийшли на цвинтар й почали ходити поміж надмогильним камінням.

Тітки водили мене іноді на рамазан або на проводи на наш родинний цвинтар в Ейюпі. Але тільки тепер, на цьому темному цвинтарі Зейнілер, я уперше в житті відчула, що смерть страшна.

Надмогильне каміння тут також було інакше. Воно стояло тут рівно, мов ряди вояків: високе, гладенько зчесане вгорі й геть чорне. Щось прочитати було неможливо. Тільки де-не-де мені вдавалося прочитати «аллах»!

В дитинстві я чула одну казку. Не знаю, де це було, тільки десь за високими горами давно-давно ішло військо, щоб викрасти юного султана. Удень вояки ховалися по печерах, а вночі йшли. Щоб ніхто їх не помітив, вони закутувалися в чорні киреї. Вже кілька місяців були вони в дорозі і вже тієї ночі, коли вони мали захопити місто, аллах пожалів юного султана й перетворив тих вояків, що хотіли напасти темної ночі, на чорне каміння.

Я дивилася на ряди цих надмогильних обелісків і згадувала стару казку.

«А що, коли це якраз ота казкова країна, де вояки в чорних киреях перетворилися на каміння?» — промайнуло мені в голові.

— Хто вони, ці зейнілер [46], Хатідже-ханим?

— Я теж не знаю. Колись їм належало все село, а тепер від них не лишилося нічого, окрім мінарета. Це були доброчинні люди, хай аллах сподобить їх навіки, а головним був, звичайно, Зейні-баба. Сюди приносили хворих, таких, що вже ніхто не міг вилікувати. Я сама знаю одну жінку, вона була спаралізована. Сюди її принесли на руках, а додому вона пішла своїми ногами.

Вже аж на краю цвинтаря під височезним кипарисом стояла могильниця Зейні-баба. Щоночі Хатідже-ханим запалювала тут лампадки. Одну — на кипарисовій гілці, другу — біля дверей могильниці, а третю — в могильниці.

Всередині була яма, присипана землею. Кажуть, що в ній сім років жив пустинником Зейні-баба, не бачивши сонця. А коли помер, то ніхто не посмів доторкатися його святого тіла, і побудували тоді над ним могильницю.

Хатідже-ханим запалила дві лампади й показала мені кілька сходинок, що вели до ями:

— Ходи, дочко, за мною.

Я не наважувалася.

— Ходи, дочко, — ще раз сказала стара. — Коли вже прийшла сюди, то гріх не провідати. А коли в тебе є якесь бажання, попроси Зейні-баба, і воно збудеться.

Я почала заходити, а серце калатало, мов у спійманої пташки. Якби мертві могли щось відчувати в своїх могилах, то, мабуть, зрозуміли б мене. В груди вдарив запах сирої, холодної землі.

Домовина святого Зейні-баба була оцинкована й пофарбована в зелене. Хатідже-ханим розповіла, що він усе життя жив у злиднях та самопокуті й не хотів, щоб по смерті його закутували в пишні, гаптовані шовком шати. Якщо хто й приносив сюди багате ткання, то воно за тиждень згнивало й перетворювалося на лахміття.

Стара шепотіла молитву й підливала в лампадку, котра стояла в головах домовини, олії.

— Коли комусь у селі надходить час смерті, Азраїл [47] провідує спочатку святого Зейні-баба, і тоді лампадка гасне. А тепер, дочко, попроси у Зейні-баба, щоб твоє бажання збулося.

У мене затремтіли коліна, так що я не могла стояти. Припавши гарячим чолом до холодної домовини, я шепотіла не губами, а швидше своїм ураженим серцем:

— Зейні-баба, мій рідний, я тільки мала дурна Чаликушу. Я не знаю, як з тобою розмовляти, як тебе благати. Даруй мені, що я не навчилася чомусь такому, що могло б тобі сподобатися. Ти сім років жив тут без сонця. Може, й ти утік сюди від нещирого люду, від жорстокості. Святий отче мій, я хочу попросити в тебе щось велике. За сім літ і в тебе були хвилини, коли ти сумував за сонцем, за вітром. Пошли й мені того ангела терплячості, котрий у ті гіркі хвилини допомагав тобі знести біль. І я хочу пережити своє випробування без сліз і стогону.

Я сама в кімнаті. Хатідже-ханим давно вже полишила мене тут, а сама зачинилася внизу в хатинці, що скидалася на погріб.

Там вона до півночі молилася, перебираючи чотки.

А я вже дві години пишу ці рядки при каганці. Чути, як надворі дзюрчить джерело, іноді чути шарудіння на горищі. Я слухаю звуки цієї ночі й відчуваю, як мені стає моторошно, наче хто обсипає все тіло аж від потилиці морозом. А звуків усе більшає, я відчуваю, що ця трухла хижа повна ними. Ось зарипіли сходи, в сінях чути таємниче шепотіння, наче там перемовляються люди.

Ет, Чаликушу, лягай та спи. Не бійся цих таємних голосів ночі. Вони всі не вчинять тобі стільки лиха, як вуста тітчиного сина, котрі сказали «жовта квітко» й так безжально ославили двоюрідну сестру.

— Зейнілер, 20 листопада

Сьогодні вранці я почала рахувати. Минув місяць, як я приїхала в Зейнілер. А здається, що живу тут не менше як десять років. До сьогодні мені не хотілося думати про щоденник. А як на правду, то боялася…

Перші дні мене охопила безнадія, мучив неспокій, і хтозна, що могла я тоді написати. А це вже почала звикати. Сестра Алексі любила повчати: «Дівчата, від хвороби на безнадію та всілякого лиха є тільки одні ліки: терплячість і покірлива витримка. Тузі потрібне співчуття, а хто не шукає його, а зустрічає її з усмішкою, до того вона милостивіша».

Чаликушу на ці слова завжди сміялася, але тепер вона побачила, які то правдиві слова.

У перші дні мого життя в Зейнілер в мене були такі хвилини, що, здавалося, збожеволію. «Нащо боротися?

Все даремно, ти більше не витримаєш», — говорила я собі.

Якраз тоді мене рятували слова сестри Алексі. Душа обливалася кров’ю, а я починала сміятися, співати, підсвистувати, щоб ошукати серце цими прибраними веселощами, а воно, стрепенувшись, оживало, мов у воді квітка, що вже зів’яла була.

Я шукала втіхи довкола того, від чого й справді можна було трохи жити. У моїх руках зелений листок, я гладжу ним по щоках, пещу губи. В саду зіщулилося худюще кошенятко, я тисну його до грудей, грію своїм диханням. Та коли вже зовсім немає снаги, я починаю кричати: «Феріде, не треба божеволіти! Будь мужньою! Ти знаєш, що в тебе немає нічого в житті, лише усміхнене обличчя, та ще звитяга!»

Ці веселощі пробуджували до життя абияк, і де вже їм дати крила. Все це так. Але ж хіба сонячний промінь, що пробився в підземелля, або бліда квітка, яка зійшла серед каміння розваленої стіни, не саме життя, не надія?

Сьогодні п’ятниця, і діти до школи не приходять. Ущух дощ, який лив кілька днів підряд. Останній свій банкет влаштовує осінь. Здається, навіть бескиди та болото в очеретняках весело усміхаються сонцю. Ба навіть кипариси та надмогильне каміння не такі суворі та страхітливі. Я поринаю в своє єство й відчуваю, що вже починаю звикати. Здається, вже навіть полюбила цей похмурий і сумний край, він мені якось наче вже свій.

Працювати я почала вже на другий день, після того як приїхала. Він мені незабутній, цей перший день.

Уранці вже добре роздивилася, що тут за клас, на ремонт якого потрібна була «самопожертва» завідувача відділом освіти. Колись тут був, мабуть, хлів, потім послали підлогу, зробили більші вікна, повставляли й засклили рами. Шпалера на стінах була — мов з бовдура, а на них догори ногами висіла карта, та ще плакати з людським кістяком, гадюкою та хліборобською садибою. Це, мабуть, і мало бути оте нове наочне приладдя.

Біля класної стіни, що від саду, ще й досі стояли ясла, як пам’ять про хлів. їх вирішили залишити, тільки зверху набили ляду, й вийшло щось на зразок скрині. Діти складали туди свою їжу та в’язанки хворосту, який приносили з гір, щоб натопити школу»

Хатідже-ханим сказала, що ця скриня має ще й інше призначення. Туди саджають таких пустунів, котрих не можна вже й палицею навчити. Так мухтарів найменший син Вехбі майже всі уроки там пролежував. Нашкодить, а потім сам лізе туди, лягає, мов небіжчик в домовині, на спину, ще й ляду сам зачиняє.

— А мухтар нічого не каже? — запитала я у Хатідже-ханим.

— Навпаки, задоволений. Сам сказав мені: «Славно придумала, Хатідже-ханим. У нас теж є скриня. Тепер як нашкодить, то я його, ледащо, туди й садовитиму».

— Чудовий метод виховання! А що, в школі є й хлопчаки?

— Та кілька. Більших хлопчаків ми посилаємо в чоловічу школу, в село Гаріблер.

— А далеко?

— Ген за тими скелями. Бачиш, біліють вдалині.

— А не жаль дітей? Як же вони ходять узимку, коли сніг?

— Звикли. Як нема болота, то менше ніж за годину доходять. А в дощ або як вітряно дуже та болото — дуже важко.

— Так, а чому ж ви не навчаєте їх тут?

— Хіба ж можна чоловіків і жінок разом?

— Та які ж вони чоловіки?

— А хто ж, дочко? Дванадцять та тринадцять років парубчакам.

Хатідже-ханим хотіла ще щось сказати, та передумала, мабуть, не наважилася. Але врешті прохопилася:

— Особливо тепер не можна.

— Чому?

— Занадто вже ти молода. Ось чому, дочко.

У Стамбулі кажуть: «Цнотлива жінка й від півня тікає», Либонь, і наша Хатідже-ханим так думає. Я вирішила не відповідати, а краще щось робити.

Значною частиною майна, придбаного великою самопожертвою для цієї школи, було щось п’ять старих пога-нющих парт. Але дивно, що вони стояли кучугурою в кутку і ніхто й не думав, здається, ними користуватися.

— Чому ви так зробили, Хатідже-ханим? — поцікавилася я.

— Та це не я, а вчителька, що була перед вами. Діти не звикли сидіти за партами. Де вже там наука, як людина сидить десь угорі, мов на мінареті. Правда, та

вчителька побоялася винести парти з класу, бо ще приїде інспектор абощо. Новачків ми садовимо і справді туди. А потім, коли вони починають вчитися, то пересаджуємо вниз, на солом’яні килимки. Котрі діти з багатших, то й подушечки носять.

Я попрохала Хатідже-ханим, щоб вона допомогла мені прибирати. Ми помили підлогу, винесли солом’яні килимки, а поставили уряд парти. Хлів дещо набрав вигляду класу.

Хатідже-ханим, здається, була незадоволена, та перечити мені все-таки не наважилась, а робила, як я загадувала. Мені ж хотілося якомога швидше прибрати.

Почали сходитися діти, а в мене ще й руки були в пилюці. Дівчатка були одягнені вкрай убого, майже всі без панчіх, а голови туго позапинані якимось драним старим лахміттям. Мої школярки підходили до порога, скидали дерев’яні виступці й ставили їх у рядочок, а самі ходили босоніж.

Побачивши мене, вони лякалися й знічено зупинялися біля дверей. Я просила їх, щоб підходили ближче, а вони затулялися руками й ховалися за двері. Доводилося брати деяких за руки й силоміць тягти в клас.

Та вже навіть біля мене вони затуляли очі й цілували мені руку. Мабуть, тут звичай такий був. Але мені ставало смішно, і я замалим не розреготалася. Дівчатка цілували й прицмокували, а на руці лишався мокрий слід.

Я хотіла цих ягняток якось прихилити до себе й говорила кожній дівчинці одне-двоє лагідних слів. Але на всі ці солодкі слова та запитання відповіді як не було, так і не було… Чи це сором’язливість, чи вперте мовчання? Врешті мені вдалося ублагати цих манірних дівчиняточок, тільки б вони сказали, як їх звати.

— Зехра…

— Айше…

— Зехра…

— Айше…

Боже милостивий! Скількох дівчат у цьому селі звати Зехра та Айше! Хоча сміятися тут не було чого, але мені подумалося: приїде інспектор і захоче познайомитися з дітьми, а я йому: «У класі дев’ять Айше і дванадцять Зехр!» А можна, щоб іще легше, посадити по цей бік усіх Айше, а по той — Зехр. А коли гратимемо у м’яча (я вирішила розважати їх у саду на перервах) то можна увесь клас поділити на два гурти: сюди стануть усі Айше, а туди — Зехра.

Я навіть тепер не втрималася, щоб не пустувати. Дівчатка надходили, а я їх питала:

— Дівчинко, ти Айше чи Зехра?

І мої питання майже щоразу були доречні. А одна мала кароока крихітка з повненькими щічками здивовано глянула на мене й сміливо запитала:

— А як ти знаєш моє ім’я?

Я посадила їх на місця і наказала запам’ятати, де хто сидить. Треба було бачити пози бідної малечі. Бідненькі ніяк не могли вмоститися, наче сиділи на гілці або скраєчку даху. Коли я відходила від них, вони, не зводячи з мене очей, потихеньку підгортали свої брудні ноженята під себе, мов черепашки ховалися в свою раковину. Ну нічого, помалу звикнуть.

Найбільше мене дивувало ось що. Я вже казала, що дівчатка були сором’язливі. Навіть цілуючи мою руку, затуляли очі. Але тільки-но розкривали книжки, починали що було сили кричати, хоч до того від них, мов від сільських наречених, слова не вдавалося вирвати.

А що в клас приходили все нові й нові школярки, то від такої бучі моя голова починала паморочитися.

— Чи вони все так і кричать? — запитала я Хатідже-ханим. — Хіба ж можна таке витримати?

— Аякже, дочко, — одказала та здивовано, — це ж школа. Хіба ж обтешеш дерево, не махнувши сокирою. Що дужче кричать, то краще урок знатимуть.

Тим часом поприходили вже всі школярі. Я щосили вдарила рукою по кафедрі, що була єдина гарна обнова в цьому класі. Я хотіла, щоб діти читали мовчки. Та на мене ніхто не зважав, навіть не звелася жодна голова. Навпаки, діти Загули ще дужче, мов рій бджіл, роздратований каменюкою:

— Еузюбілляхі, ебдже, геввез, гутті, джім устюн дже, джім есресі…

Я зрозуміла, що мені треба мати терпіння, щоб навернути дітей на правильний шлях. І я не мала сумніву, що так буде.

— Хатідже-ханим, — звернулася я до старої жінки, — ти навчай їх сьогодні, як знаєш. Я ж не починатиму, доки не наведу в класі ладу.

Хатідже-ханим глянула на мене сторожкої

— Ми, дочко, навчаємо, як бачимо. А що діяти. Я не знаю твоєї науки, у школі сама не вчилася.

Уже пізніше я зрозуміла, що вона хотіла сказати. Бідна, подумала, що я екзаменуватиму її, і боялася втратити свої двісті курушів…

Надворі була ясна година, та дівчатка усі поприходили в стареньких яшмагах [48]. Я запитала Хатідже-ханим, нащо їм ті яшмаги, а та здивовано одказала:

— Бог з тобою, дочко! Аякже, вони ж великі вже, на виданні. Хіба ж можна ходити їм без яшмага.

Боже мій! Як можна називати нареченими оцих блідих десяти-дванадцятирічних дівчаток? Я й справді попала в дивний закут.

Та разом з тим я й зраділа. Коли вже цих дітей тут називають дівками, то мене вважатимуть за стару дівку, а отже, ніхто не сміятиметься, що я сама ще дитя.

Найпізніше до школи поприходили хлопчики. Вони пораються по господарству, як старі: носять воду, доять корів, збирають у лісі хмиз.

Хатідже-ханим загадала їм почекати трохи надворі, а потім знічено й нерішуче запитала:

— Ти, мабуть, вдома лишила яшмаг?

— А нащо воно мені?

— Та як направду, то й треба. Воно, звичайно, не моє діло, але ж хіба не гріх тобі бути в класі отак?

Я посоромилася сказати, що не знала цього, й, ледь почервонівши, збрехала:

— Та коли їхала сюди, то забула хустку вдома.

— Гаразд, — одказала та, — я дам тобі ось чистого батисту.

Вона пішла в свою комірчину й дістала зі скрині, котра аж зарипіла, ємені[49] зеленого кольору.

Що ж робити, треба запинатися. Я пов’язала хусткою голову так само, як у Стамбулі запинаються на вулицях молоденькі циганки — під бороду.

Шибка у вікні з причиненою віконницею могла б придатися, як люстро. Непомітно підійшовши до вікна, я почала розглядати себе. Ще одержавши призначення в Зейнілер, я вже обдумала свій робочий костюм. Я вважала, що вчителька не має права одягатися так, як усі жінки, і тому надумала пошити ось що: коротке, до колін, плаття з чорного блискучого сатину, перехоплене в стані шкіряним пасочком та з двома кишенями — однією на хусточку, а другою — щоб класти записник. А відтінятиме цей чорний колір широкий комірець з білого льняного полотна. Довгої коси я взагалі не люблю, але ж вчительці не личить ходити з коротенькою зачіскою, і тому вже ось місяць я не підрізую волосся, хоч воно всього-на-всього мені тільки до плеча.

На свій перший урок я одяглася саме так, а щоб коси не лізли по чолу, я довго пригладжувала їх щіткою.

Але в цій зеленій хустинці, котра ледве чи й ховала мої короткі коси, які зразу ж настобурчилися, тільки-но я поклала щітку, з мене вийшло щось таке кумедне, що я мало не зареготалася. Довелося стиснути губи.

Пропоную вашій увазі хлопчиків, заради яких Хатідже-ханим примусила мене запнутися.

Перш за все маленького Вегбі, котрий, мов мишеня, весь час ховався в нашій скрині, він і справді скидався на мишеня, що так і кинеться на горішки: з чорними, мов намистинки, очима, маленьким хитруватим видочком та гостреньким підборіддям. У школі його й називали мишеням.

Другий — арабчик Джафер-ага. Кругле, мов дзига, з блискучими білими зубами, пречервоними губами чорненьке галченя. Коли його в школі називали просто Джафер, то він не відповідав, а вже на вулиці вдавався до каменюки.

Худий, мов кістяк, десятирічний Ашур з виснаженим, замурзаним, ще й рябим од віспи обличчям.

І нарешті найгідніша уваги постать: Гафиз Нурі. Йому тільки десять років, а лице він має — мов дід літ сімдесяти. Під бородою у нього червоніла золотушна вавка, яка тільки-но загоїлася, від чого гола шия схожа була на обдертий сучок. Повіки й так були без вій, а їх ще прихопив і вогнець. Зате голова, що скидалася на яйце, була завірчена білим завоєм. Створіння- справді, понад-дивне, хоч бери та за гроші показуй.

Того ранку Хатідже-ханим поклала біля себе кілька замашних лозин, які щойно нарізала на цвинтарі, й почала по черзі викликати учнів.

Коли один відповідав, решта ані на хвилю не припиняли крику.

Я пам’ятаю сестру Алексі в ті хвилини, коли їй бракувало вже снаги зносити гамір. Вона заломлювала на грудях свої жовті, мов тоненькі свічки, пальці, зводила догори, мов свята Марія, ясні блакитні очі й казала: «Як я караюся з вами!» Призвідницею всього того гамору та бешкету була, звичайно, Чаликушу. А це їй самій довелося мучитися від того.

Два тижні вела я боротьбу, щоб вивести цей божевільний галас, навчити дітей працювати мовчки та вислуховувати питання, яке давалося не комусь одному, а всьому класу.

І, здається, я боролася недаремно. Лише кілька перших днів не могла я дати учням ради. Атож, після лозини Хатідже-ханим, що аж свистала в класі, вигинаючись, мов гадюка, мій голос здавався їм слабеньким попискуванням. І коли вже неможливо було щось зробити, я поверталася до дверей і кричала:

— А йди-но сюди, Хатідже-ханим!

Стара влітала в клас, мов казкова відьма в ступі, й хутко давала лад.

Та врешті я перемогла — гамір ущух. Діти помалу звикали розуміти мене. Навіть Хатідже-ханим, котра вважала, що як діти голосно кричать, то краще вчаться, була теж задоволена.

Тепер вона тільки й примовляла:

— Хай тобі, дочко, аллах віддячить! Спочинула моя голова…

Але це було ще не все, чого я домагалася. Я хотіла зробити їх веселішими, життєрадіснішими. Вряди-годи мені здавалося, що цього ніколи не буде.

На дітях у цьому селі, як і на хатах, вулицях та могилах лежала чорна туга. Ці бліді дитячі губи, здавалося, не знають, що таке сміх, а завжди сумні очі думають тільки про смерть. Може, я й сама вже стала тут такою? Раніше я уявляла смерть інакше. Живе людина. Працює, розважається — п’ятдесят-шістдесят років, поки має снагу. Потім очі відчувають потребу заплющитися в солодкому сні. Людина лягає в білу постіль, ось сон полонив усе тіло, і людина усміхається, упившися солодким хмелем, і засинає… Білий мармур аж сяє на сонці, на ньому квіти. В мармурі малесенькі ямочки, і пташки прилітають, щоб напитися.

Така мила й навіть весела картина уявлялася мені при згадці про смерть. Тільки тепер я майже відчуваю

її гіркий смак, бо мої легені вдихають його разом з запахом землі, столітника й кипарисів.

Що діти такі сумні та невеселі, винна й Хатідже-ханим. Ця бідна жінка гадає, що головне завдання вчителя — погасити в дитячому серці будь-яке бажання. Вона тільки й шукала нагоди, щоб звести дітей віч-на-віч зі смертю. Вона вирішила, що якраз для того прислали в школу оті анатомічні плакати.

Вона вчила дітей хором читати урочисто-песимістичні релігійні вірші:

Посейбічний світ — він не вічний для нас,

Хай спливає життя, хай іде смерті час!

Плакат з малюнком кістяка людини Хатідже-ханим повісила на стіну й почала розповідати дітям про те, яка жахлива смерть та які муки чекають нас на тому світі:

— Завтра, коли ми помремо, наше м’ясо зогниє й залишаться отакі кістки…

Інші плакати на її розсуд призначалися також для того, щоб їх тлумачити так, як вона пояснювала малюнок хліборобської садиби:

— Аллах створив вівцю й думав: «Хай мої раби їдять м’ясо й моляться…» А ми? Набиваємо собі пельку м’ясивом, а сплачуємо борг аллахові? Аякже!.. Та вже коли ми завтра опинимося під землею й біля нас постануть з вогняними булавами Мюнкір та Некір [50] що ми тоді скажемо їм?

І Хатідже-ханим знову починала розповідати, яка та смерть.

А от гадюку, намальовану на третьому плакаті, Хатідже-ханим визнала за царицю гадюк — Шахмеран. Вона використала плакат як лікувальний засіб — виписувала імена селян у гадюки на животі.

А я до чого тільки не вдавалася, щоб розважити дітей, бодай насмішити, та все марно. Я виділила час на перерви, після кожної години виводила дітей у сад, щоб призвичаїти їх до забавок та веселощів, тільки це їх не тішило. Тоді я залишала їх самих і ставала десь у куточку.

Ці ж малі дівчатка з погаслим поглядом і змореними, мов у замучених та заклопотаних дорослих, обличчями вдавалися до своєї втіхи. Вони збивалися десь в куточку саду в гурточок і починали співати релігійні гімни, де тільки й чути було слова «смерть», «домовина», «могила», «тенешір» [51], «зебані»[52].

Я слухала цей хор тремтячих голосів, і мене обсипало морозом.

Мов розбійники, знімуть твою одежину,

І тебе покладуть у тісну домовину,

І не зможеш уникнути смерті безжальної…

Вони тужили, а в мене перед очима поставали картини жалобного погребання.

Діти й справді любили погратися в похорон. Влаштовували вони це переважно під час довгої перерви на обід.

Гра скидалася на театральну виставу. Головні актори були Гафиз Нурі та арабчик Джафер-ага.

Джафер-ага захворів. Сходяться дівчатка, читають гуртом коран, напувають свяченою водою. Аж ось хворий пускає під лоба очі, доручає всевишньому свою душу, а дівчатка голосять і підв’язують хусткою небіжчику бороду. Потім кладуть його на тенешір і обмивають.

Дошку, виламану з паркана, вони обпинали зеленими хустками й виходила домовина, що на диво схожа була на справжнісіньку труну.

Мене аж морозило, коли Гафиз Нурі проймаючим голосом зловісника сповіщав про похорон, закликав до молитви і сам ставав до жалобного намазу.

Біля могили ж він починав чинити розлучення небіжчика із вдовою й вигукував:

— Агей, Зехра, Джаферова вдово!

Це мені навіть снилося ночами.

В цьому селі людина завжди відчуває запах смерті, та вночі особливо, адже кожна година тоді спливає довго-довго…

І так тяжко гнати страхітливі привиддя…

Якоїсь ночі в горах почали вити шакали. Я налякалася й побігла вниз, до Хатідже-ханим, Та ледь я переступила поріг її комірчини, просякнутої запахом цвілі, як мене пройняв жах куди більший, ніж од завивання шакалів. Закутана з ніг до голови білим напиналом, стара сиділа на килимку, й, перебираючи чотки, хиталася, і глухим голосом шепотіла, мов у нестямі, молитву.

У мене в Зейнілер три любові. Перша — джерельце, яке тече під моїм вікном. Його вода не стає й на мить, вона — розвага моєї самоти, моя вірна посестра.

Друга любов — маленький Вегбі, отой пустун, котрий, як ще в класі була султаншею Хатідже-ханим, весь час карався у скрині. Я дуже полюбила цього пустуна, що так відрізнявся од своїх однолітків. Він так смішно вимовляв м’яке «к», геть як «ч».

Якось у саду він пильно-пильно подивився мені в очі,

— Ти чого дивишся, Вегбі, га?

Він, анітрохи не знітившись, одказав:

— Ти дуже вродлива. Ходи-но, візьму тебе старшому братові, будеш нашою невісткою. Брат купуватиме тобі пабучі [53], ентарі [54], гребінці…

Славний хлопець, цей Вегбі, дуже мені до вподоби, тільки ж ніяк не хоче шануватися. Навіть коли я розгнівана, смикаю його за вухо, він і на це не зважає. Може, тому я його й люблю.

Та коли вже він заговорив до мене запанібрата, я насупилася:

— Хлопче, хіба можна говорити таке вчительці? Скажеш іще комусь, то язика тобі одірвуть.

Малий відповів весело, наче йому стало смішно, що я така наївна:

— А дзуськи! Хіба я іншим таке скажу.

Боже, яке ж тільки розумне це сільське хлоп’я.

— Я називатиму тебе стамбульською нареченою, носитиму каштани, а брат подарує тобі низку золотих дукачів, — вів малий спокійнісінько далі.

— А що, у вас немає ще невістки?

— Є… Але ми нашу чорну невістку віддамо чабанові.

— А хто ж твій брат?

— Жандарм.

— А що роблять жандарми?

Вегбі подумав, почухав голову й одказав:

— Гавурів[55] ріжуть.

Мені подобається, що Вегбі гордий і незалежний, а вже голову дере, мов дорослий парубок. Коли я на уроці виправлю його, він сердиться й ніяк не хоче сказати правильно. Коли ж я наполягаю, він зневажливо дивиться мені в лице й каже:

— Ти ж тільки жінка. Де вже тобі з твоїм розумом…

А третя моя любов — одна сирітка.

Якось, здається, вже на п’ятий день мого вчителювання, я озирнула клас, і моє серце бентежно тенькнуло. На останній парті сиділа дівчинка з вродливим ясним обличчям, довкола якого кучерявилося русяве, майже золотаве волосся. Вона усміхнулася мені, і я побачила низку білих перлів.

Звідкіля взялося це ангелятко? Хто це?

— А ходи-но сюди! — поманила я дівчинку пальцем.

Вона, мов пташка, легенько зіскочила додолу і, підстрибуючи, так самісінько, як я в пансіоні, підбігла до мене.

Бідне пташенятко, убоге-убоге. Босоноге, закошлана кіска, крізь дірки старої запраної сукенки проглядала ніжна біла шкіра.

Я взяла її маленькі руки й сказала:

— Глянь-но мені в очі.

Вона боязко звела на мене погляд ясних синіх очей, відтінених довгими віями.

Я зазнала в Зейнілер таких мук, що вже ніяке страждання не примусило б мене заплакати. Але тепер мені довелося докласти зусилля, щоб не розплакатися від пильного погляду цих чарівливих очей напівголої дитини, від усмішки червоних вуст, між якими блищала низка білих перлів.

Я погладила дівчинку по щоці й запитала:

— Ти Зехра чи Айше?

— Мене звати Мунісе, ходжаним, — відповіла дівчинка дуже мило з чистою стамбульською вимовою.

— Ти вчишся в цій школі?

— Так, ходжаним.

— А чому ж не ходила стільки днів?

— Аба[56] не пускала. Багато діла було. А тепер ходитиму.

— А мама в тебе є?

— У мене є аба,

— А мама де?

Дівчинка мовчала, опустивши очі. Мені здалося, що я вразила чимось таємну рану в дитячому серці. Щоб не завдавати їй жалю ще дужче, я запитала інше:

— Мунісе, а це не ти вчора співала увечері?

Учора ввечері я почула, як у сусідньому саду співає чийсь дитячий голос. Він так одрізнявся від усіх тутешніх голосів, був такий м’який, що я виглянула з вікна, заплющила очі, і кілька хвилин мені все здавалося, ніби я десь не тут, а в якійсь невідомій країні.

Так, пісню могла співати тільки ця дівчинка.

Мунісе й справді знічено кивнула голівкою:

— Так, це я співала, ходжаним.

Я відпустила її й почала урок. На серці в мене чомусь стало на диво радісно і ясно. Воно наче відчуло теплий подих весни. Очі цієї дівчинки зігріли мене, як сонячне проміння гріє пташенят, що мерзнуть у снігу. Недужа Чаликушу вже тремтіла в холодному гнізді, сховавши голову під крило, а це ожила й почала веселішати, щоб стати такою, як була раніше. Мої руки стали впевненіші й навіть грайливі, голос задзвенів тепліше й веселіше.

Я весь час мимохіть позирала на Мунісе. Вона теж не зводила з мене очей. Я милувалася її білими, мов перли, зубами, милою усмішкою, синіми очима, які мені так хотілося поцілувати. Уперше в житті я відчула в своєму серці тепло материнської любові.

Була б оце в мене отака крихітка! Адже мені доведеться звікувати самій… Як жаль, що це неможливо…

Хатідже-ханим небагато розповіла мені про Мунісе. Жінка, котру Мунісе називала «аба», була її мачуха. Батько дівчини раніше служив у лісництві, а що його друга дружина була родом із Зейнілер, то він, після того, як йому дали пенсію, переїхав сюди. Ця друга жінка мала тут хату та садибу, а він до того ж десять куру-шів пенсії.

— Коли так, — сказала я Хатідже-ханим, — то вони не убогі. Чому ж дівчинки не доглянуть?

Стара насупилася:

— Дякувати, що хоч так доглядають, Інша мачуха давно б на вулицю вигнала…

— Чому?

— Мати цієї дівчинки — погана жінка. Я вже не пам’ятаю, коли це було, чи й не п’ять років тому… Вона втекла з одним жандармом-офіцером. Покинула малу дитину. А потім офіцер той кудись поїхав, а її покинув. І вона пішла недоброю стежкою, молоді хлопці водили її в гори й там як хотіли розважалися.

— Це все так, Хатідже-ханим, але ж хіба винна дитина?

Стара з якоюсь фанатичною жорстокістю похитала головою:

— А що ж їм робити? Може, одягати дитину такої жінки в шовкові шати?

Мунісе не могла ходити до школи щодня, Коли ж я питала, чому вона не відвідує школи так, як треба, дівчинка відповідала:

— Аба загадала прати… Аба загадала помити підлогу… Аба послала в гори по дрова…

Недобре ставилися до Мунісе й діти. У класі трималися осторонь, а при нагоді нищечком діймали так, що вона починала плакати. В цьому була винна і я — діти бачили мою любов до цієї малої дівчинки. Вони помічали, як лагідно ставлюся я до неї, а в саду кличу до себе й розмовляю. їх це дуже гнівило.

Одного дня я почула, як у саду плаче Мунісе.

— Що я вам зробила? — благала вона когось. — Не треба!..

Я виглянула нишком у вікно. Дівчатка набирали в рота води, а тоді ганялися за Мунісе і обливали її. Бідне дівчатко кидалося то в один куток, то в інший, намагаючись водночас затулити то голу шию, то рученята. А мої школярки, оті безмовні полохливі дівчатка з непорушним поглядом, тепер схожі були на собачий ярчак, що женеться за пораненим ланеням. Вони так швидко й твердо плигали довкола своїми чорними ногами, що видалися мені воронням, котре кружляє над поживою, щоб ось-ось кинутися на неї з диким кряканням. Школярки то заганяли Мунісе в закут, то валяли її на землю й виливали малій на голе тіло, ледь прикрите драним ентарі, повні роти води. Я немов очамріла щодуху кинулася в сад. Я так бігла сходами, що одна дошка провалилася і моя нога застряла в дірці. Коли ж я вибігла в сад, то на місці ловів побачила ось що. На захист Мунісе вже прибіг інший захисник, такий самий маленький, як і вона, але впертий і бідовий. Це був Вегбі.

Ніколи не забуду цього дев’ятирічного пустотливого лицаря. Він скочив у баюру, куди стікала з джерела вода, і, мов качки крильми, почав розбризкувати довкола брудну воду, обливаючи дівчачий гурт. Та ще дужче замурзався він сам, руки й обличчя були чорні. Його тоненький голосочок лунав серед дівчачого гелготання, мов пісня сопілки.

— Не чіпайте дівчину, гавури! А то переріжу геть усіх!

Від такого навального наступу дівчата змушені були тікати. Я взяла майже непритомну Мунісе на руки й понесла в кімнату. Годі переказати, що я відчула, притиснувши до грудей цю малу істоту. В серце вдарила гаряча хвиля, наче десь у його глибині завирувало зненацька джерело. Все тіло залила солодка млосність, мені перехопило подих, на очах забриніли сльози, в тихому теплому дурмані закрутився світ.

Я відчула, що нібито вже п’яніла колись отак. Та коли? Іде?

Тепер, коли я пишу оці слова, мені знову завмирає серце. Зазираю очима в далеке минуле й думаю: «Так, де й коли?» Мабуть, це згадка про якийсь давній сон, бо в цьому далекому й напівзабутому, мов сон, маренні є щось таке, чого несила осягти розумом. Мені здається, ніби я лечу в небесній порожнечі. А довкола мене нуртує потік листя. Воно щосили б’є мені в лице, шарудить у косах. Тільки де ж? Ні, ні, брехня, я відчуваю це уперше в житті.

Того дня я забула про дітей, а заходилася біля Мунісе. Обмила її біле красиве тільце, яке нагадувало прибиту градом лілію, розчесала її русяві, майже золоті коси.

А вона, бідна, ще довго по тому плакала. Ой ці сльози! Мені здавалося, що ті краплини котяться не по щоках дитини, а протікають моїм серцем.

Поступово вона зовсім прониклася до мене довір’ям. Я ж похапцем перешила на неї своє старе ентарі, а вона, поки я поралася біля одежини, мов котеня, терлася біля мого подолу й пильно дивилася своїми вологими очима мені в обличчя.

Як і в усіх дітей, що рано зазнали в житті горя, в Мунісе також було багато від дорослої людини. їй давно вже було відомо дещо таке, чого я скуштувала тільки тепер. Так, у хаті ще троє менших дітей, і все це на її руках. Тільки мачусі все одно не вгодиш. Кілька разів на день товче малу сироту.

Тиждень тому в їхній город забрела сусідська корова. Поки Мунісе її виганяла, з колиски випав найменший братусь. Мачуха била її, скільки вже подужала, а потім зачинила в хлів і три дні не давала їсти, самі тільки недоїдки.

І Мунісе показала мені кілька рубців, що синіли на її білому, мов вирізьбленому з слонової кістки, тілі. Це сліди батога.

— Мунісе, — не втрималася я, — але ж батько тебе хіба не жаліє?

Вона пильно глянула мені в обличчя, наче подивувала, яка я наївна, й посміхнулася:

— І він жаліє мене, і я його… Але ж ми тут нічого не маємо…

Вона промовила ці слова, тяжко зітхнула, а потім так розвела в боки свої крихітні рученята, мовляв, немає ради, що у мене защеміло серце.

Зате вже я трохи одійшла, прибираючи Мунісе. Здавалося, що я граюся в ляльки. Врешті піднесла перед неї своє люстерко. Вона вся зашарілася з радощів. А потім з острахом глянула на синє вовняне ентарі, довгі чорні панчішки й рожеву стрічку в косах, як на щось чуже.

Я потім дізналася, що це вбрання стало в селі темою кількаденних пліток. Декому моя доброта сподобалася, та більшість були незадоволені. Вони говорили, що не треба занадто жаліти гадюченя, мати котрого повіялась в гори. До того ж вони вважали, що так прибиратися гріх, бо це може навернути дівчинку на материну стежку.

Та врешті Мунісе й так не могла бавитися своїм коротеньким ентарі, рожевою стрічкою та панчішками — мачуха взяла усе це, хтозна-що надумавши, й сховала його в скриню.

А Мунісе через два дні знову прийшла в старому драному ентарі.

До школи вона ходить дуже рідко. Я не бачила її вже ось три дні. Завтра розпитаю у Вегбі, що там сталося.

Я що не день, то все дужче звикаю до школи. Порожня класна кімната стала чиста й привітна, Я її навіть дещо прикрасила.

Та й діти спершу здалися були мені дикими й чужими, а тепер я їх полюбила. Може, це я звикла до них, а може, й вони врешті ставали на той шлях, яким мені хотілося їх повести, хтозна. Мабуть, і одне й друге.

Я багато працюю. Не так для них, як для себе. Неробство й самота нагонять тугу, а щоб вона мене не оплутала, треба працювати. Успіхів ще зовсім мало, та головне — не журитися. Радію вже з того, що відчуваю, як іноді мені вдається розбудити в душі дітей спрагу жити, як у їхніх непорушних очах починає мріти думка.

Деякі селяни потикалися до мене й у гості. Тільки вони й говорити не вміють до ладу, де вже там сміятися. Може, вони соромляться мене. З самого початку я намагаюся одягатися якомога простіше, та вони, проте, вважають мене за пишно вбрану. Я розумію, що їм не до вподоби це. Мухтарова дружина кілька разів навіть зауважувала мені,

А я ж хотіла якомога більше сподобатися селянам. Завжди прислуговуюся їм і пишу листи, шию декому ентарі. Щоправда, останнім часом їхня думка про мене вже трохи змінилася.

Три дні тому приходить до мене мухтариха й переказує вітання од свого чоловіка. «Коли я, — каже, — побачив учительку вперше, то вона мені не сподобалася. А вона ж непогана дівчина. Керує школою добре. Одне слово, ханим як ханцм». Коли щось треба буде, то можна до нього звертатися одразу.

Я, звичайно, подякувала за ласку.

У селі є ще одна поважна особа, котра мене дуже вподобала й тепер ходить до мене в гості, та ще й часто-густо. Це сільська повитуха Назіфе Молла. Через те що вона не звалася ані Зехра, ані Айше, я зрозуміла: баба не тутешня. Та ще ж і те, що стара дуже любила побалакати.

Я не наважуся її про щось запитати, щоб не подумали, що я ласа на плітки. Але баба сама приносить мені всі найсмішніші новини. До речі, їй не бракує і глузду, й навіть витонченості. Наприклад, якось вона розговорилася про матір Мунісе. У хаті ми були самі, але баба,

наче боялася, щоб хто не підслухав, зашепотіла мені на вухо. Співчутливо й поблажливо говорила вона про ту жінку. А потім похитала головою й додала:

— Винний чоловік її… Йому б попом бути… Це він мав би спокутувати гріхи. Тільки, дочко, на бога, нікому не кажи ж, що я тобі розповіла, Бо тут камінням заб’ють людину.

Ебе-ханим [57] має сина. Він у неї гафіз[58]. Зараз він поїхав у містечко Б. збирати джер [59]. Мабуть, має зиск, бо ще й досі не повернувся. Цього року, як аллах сподобить, баба свого гафіза оженить. Вона тільки й шукала нагоди, щоб похвалити сина, підморгуючи мені при цьому багатозначно, мовляв, є надія, є… Отже, коли я дотримаюсь деяких умовностей та обмежень, мені судитиметься щастя стати дружиною гафіза-ефенді.

Словом, ця баба мене добре-таки тішить.

Сьогодні вранці вона прийшла знову й запитала, чи вмію я читати «Мевлют». Виявляється, в селі незабаром весілля, а замість музик тут читають «Мевлют».

Я, щоб не засміятися, прикусила собі губу!

— Та читати я вмію, але ж хіба з моїм голосом, ебе-ханим…

Повитуха засмутилася, бо якась із вчительок, що були до мене, заробляла цим добрі гроші.

Насправді ж, мета цього візиту була інша. Заміж виходила убога дівчина, й сусіди задумали зібрати їй трохи посагу: хоча б посуд та постіль. Від мене ж вони хотіли мати якесь старе ентарі. Бо й дівчина була мені не з чужих — з моїх таки ж школярок.

Я страшенно здивувалася, коли почула про це.

— Ебе-ханим, адже серед моїх школярок немає жодної, щоб була на виданні. Найстаршій дванадцять років.

Назіфе Молла засміялася:

— Боже мій, дочко, хіба це мало — дванадцять років? Коли я виходила заміж, мені було п’ятнадцять. Всі казали, що я засиділася вдома. Тепер, правда, старих законів немає, але що ж робити, не йти ж сироті попідтинню. У нас чабан є, ІМегмет, за нього віддаємо. Хоч шматок хліба буде сироті…

— Хто ж ця дівчина, ебе-ханим?

— Зехра.

У моєму класі було сім чи вісім Зехр, хіба всіх пам’ятатимеш. Та коли повитуха пояснила, про кого йдеться, я отетеріла. Адже дівчинка, з якою одружувався чабан Мегмет, — хвора. Це був різновид божевілля. Та й так це дивне створіння було страшне, такої й вві сні перелякаєшся. Якесь шорстке, наче з терну, волосся, ніби ви-фарбуване хною, безбарвне, немов свічка, обличчя, на ньому такого самого невиразного кольору ластовиння, та ще вирячкуваті очі, що перелякано позирали спідлоба. Першого ж разу я побачила, що дівчинка хворіє. У класі вона зовсім не розмовляла й лише, коли їй хотілося щось запитати або ж треба було читати, тоді Зехра починала кричати жахливим голосом.

Мене дивувало тільки те, що рахувати чи вчити щось напам’ять вона могла ліпше за всіх.

В саду вона теж ставала десь осторонь й не брала участі в таких любих дітям ігрищах у поминки та похорон.

В неї була своя забавка. Зехра час від часу згадувала про неї, чим лякала мене дужче, ніж усі оті ігри дітей. Зехра зупинялася зненацька десь посеред саду й починала прислухатися, здавалося, до якогось небесного голосу, потім у неї вирячувалися очі і вона починала пихкати, мов самовар, від чого з рота виривалися якісь звуки. По тому наступав екзальтований стан. Руді коси ставали дибом, на губах збивалася піна, і дівчинка починала крутитися. Це, без сумніву, була гра, тільки мене чомусь мов морозом обсипало від того видива.

Тепер, коли ебе-ханим розповіла про весілля, я подумала: «Бідний Мегмет! А що, як першої ж весільної ночі на дівчину найде натхнення, і вона покаже йому свою забавку!..»

Коли повитуха пішла, я кинулася пороти якусь стару одіж та шити Зехрі весільну сукню. Що діяти? Треба ж наречену трохи причепурити, щоб Мегмет не втік від неї хоч першої ночі.

— Зейнілер, 1 грудня

Учора в мухтаровій хаті було весілля. Щоб чабан Мегмет не журився, на майдані грали музики: бубон і зурна, та ще боролися пехлівани [60] Жінки ж влаштували собі кинагеджесі[61] й слухали «Мевлют».

Весільна сукня, яку я подарувала молодій, старим видалася занадто вже «французькою». Звідусіль я тільки й чула слова: «…а завтра на тому світі», «Мюнкір і Некір…», «…гарячою булавою». Зате молодші жінки тільки губи облизували. Декотрі, мабуть, заздрили молодій.

Я теж трошки розважилася. Мухтариха подала чудову вечерю. З розмов, які точилися за вечерею, можна було зрозуміти, що все це приготовано не так на Зехрине весілля, як на те, щоб похизуватися перед ханим!

Перш ніж Мегмет взяв собі дружину, мала бути смішна церемонія цілування рук. Поцілунок сором’язливого сільського парубка належав і моїй руці. Та не тому, що я* вчителька, — гадаю, швидше, через те, що я вважалася тут ледве не матір’ю.

Я ніколи не забуду кумедії, яка сталася тоді, хоч майже ніхто цього не помітив. На довгій подушці сиділо вже п’ять чи шість старих жінок, серед них і мухтариха та Назіфе Молла. Хоч Мегмет мав цілувати й мою руку, та я сіла все-таки біля печі на скрині, через те що не звикла сидіти, підкорчивши ноги.

А тому Мегмет, котрий до того ж зовсім не підводив очей, спершу не помітив мене. Тоді ебе-ханим показала парубкові рукою на мене й промовила:

— Мегмете, синку, поцілуй і вчительці руку…

Знічений чабан підійшов до мене, і я статечно подала

йому руку. Та він ледь доторкнувся моїх пальців, як одразу ж випустив їх, наче не вірив, що ця рука — людська.

Стримуючи сміх, я сказала:

— Цілуй, сину мій…

Бідний чабан знову вхопив мою руку й, забувши сором, звів голову. Ми зустрілися поглядами. Та, як на те, в печі тої ж миті зайнялося полум’я й освітило моє обличчя. Чабан побачив, що я сміюся. Я й досі не пригадую, щоб десь я бачила розгубленіше лице, як чабанове.

Після цілування рук молодого повели в кімнату до нареченої. В новій сукні та зачісці, зробленій моїми руками, Зехра могла видатися навіть гарненькою. Але через те, що за тутешнім звичаєм на неї не накинули серпанок, а запхали її в якусь торбу із зеленого єдвабу, я не змогла побачити, яке враження справила на чабана суджена.

— Зейнілер, 13 грудня

Прокинувшись уранці, я відчула, що мені наче чогось забракло. Думала довго та й додумаласяї не чути джерельця, котре ночами співало мені під вікном журливу колискову.

Я схопилася з ліжка й хотіла відчинити віконниці, та дарма. Я ще раз штовхнула, з усієї сили, — в шпарку посипався сніг.

Отже, вночі йшов сніг. Села не можна було впізнати.

Від Хатідже-ханим я чула, що сніг тут як випаде, то не тане до самісінького квітня. От гарно! Адже весна в цьому сумному, темному краї, де й листя здається чорним, починається ще за снігу. Я його дуже люблю, він нагадує мені весняні мигдалеві гаї, навіть ще краще. Жодне свято не тішило мене так, як ця чиста, біла і м’яка снігова постіль у нашому саду, де я так любила малою покачатися. А ще цей сніг такий чудовий засіб помститися тим, кого не любиші Я, пам’ятаю, ворогувала з однією дівчинкою, а та над усе боялася снігу. Я пхала їй зненацька за комір джемпера, що облягав ніжну шийку, повні жмені снігу, від чого в неї одразу починали тремтіти губи. Вона мерзла й блідла, а це давало мені невимовну втіху.

— Зейнілер, 17 грудня

Снігу все більшає, він уже засипав усі дороги. Багато дітей навіть до школи не ходять.

Сьогодні найсумніший день у моєму житті. Вранці дівчатка прийшли до школи й принесли мені страшну звістку. Учора ввечері Мунісе зробила щось не так, і мачуха накинулася на неї з поліном. Дівчинка перелякалася й вискочила у вікно. Всі думали, що вона не всидить довго в саду вночі, та ще й у таку хурделицю, а прийде проситися, Та настала ніч, а дівчинки не було.

Повідомили сусідів, і парубки запалили скіпки й пішли шукати вулицями, тільки ж Мунісе ніде не знайшли.

Тепер сирітку почали жаліти вже й ті школярки, котрі її раніше не любили.

Удень знову обшукали геть усе село. Мухтар знав, як я любила цю дитину, і час від часу посилав до мене Вегбі повідомити, що поки що не знайшли.

Вегбі сьогодні був насправді серйозний, мов дорослий. Сумно розводив руками, показуючи мені сині від холоду долоньки, й говорив насуплено:

— Пропала бідна дівчина. Мабуть, вовки з’їли.

На вечір сумніви Вегбі передалися вже й дорослим.

— У таку негоду, — казали селяни, — вона не дійшла б у сусіднє село. Певно, десь замерзла або звірина розірвала…

Разом з ніччю, що чорним туманом упала на снігову хугу, від якої й так світу не було видно, опустилася й на мене страшна безнадія. Я уперше пристала до тих, хто говорив, що життя — це лише зло й неволя, я вперше захотіла повстати проти життя.

Мені перехопило подих, я не могла мовити й слова. Голова пашіла, мов у вогні. Я рано лягла в ліжко й погасила лампу. Цієї ночі світло різало мені очі.

А завірюха аж гула. Віконниці ледве витримували її рвійні наскоки.

Хто знає, де лежить оця бідна дівчинка, де знайшла вона собі могилу? В якому закутку ворушаться її русяві коси, мов єдиний місячний промінь, що якось потрапив туди.

Скільки часу минуло — хтозна. Адже людина в такому стані вже не здатна стежити за часом. Раптом мені здалося, що хтось стукає в двері, які виходять на цвинтар. Хіба вітер?.. Але ж не схоже. Я піднялася трохи й почала дослухатися — чувся глухий стогін людини. Я схопилася з ліжка, накинула на плечі хустку й кинулася вниз до Хатідже-ханим. Але та й сама вже почула стогін і вийшла в сіни, запаливши свічку,

Та відчинити двері ми не наважувалися. До того ж за дверима було вже тихо.

— Хто там? — гукнула грубим чоловічим голосом Хатідже-ханим.

Відповіді не було.

Хатідже-ханим крикнула ще раз. І тепер ми почули, як вітер, завиваючи, доніс тихе квиління.

— Хто, хто? — перепитала Хатідже-ханим.

Та я вже пізнала.

— Мунісе! — закричала я й кинулася до засувки.

Відчинилися двері, й нас штовхнув холодний сніговій.

Свічка погасла. А з темряви прямо мені на руки впало маленьке, холодне як лід тільце.

Хатідже-ханим поралася коло свічки, а я притискала до себе Мунісе і плакала.

Дівчинка мов знепритомніла. Це були її останні сили. Личко її посиніло, коси розпатлалися, одежина була вся в снігу…

Я хутко роздягла її, поклала в ліжко й почала натирати холодне тіло шматком фланелі, котрий Хатідже-ханим гріла на мангалі.

Перші слова Мунісе, коли вона розплющила очі, були: «Шматочок хліба…»

Слава богу, у нас лишилося трохи молока. Хатідже-ханим поставила його на вогонь, і ми почали ложками напувати малу.

Минали хвилини… Обличчя дитини вже ледь зашарілося, зажевріли й очі. Вона лежала в мене на руках і, тяжко зітхаючи, гірко-гірко плакала.

Ах, ця віддяка в дитячих очах. Немає кращого почуття, як свідомість того, що ти зробила людям краплину добра.

Моя темна хатина тряслася од вітру, мов розбитий корабель, але зараз, освітлена червоним полум’ям печі, вона здалася мені затишним і щасливим гніздечком, і мені стало соромно, що я розчарувалася була в житті.

Нарешті Мунісе почала розмовляти. Обхопивши мене за шию, вона обсипала мої руки своєю русою косою й помалу відповідала на мої питання, пильно вдивляючись мені в обличчя.

Учора ввечері вона налякалася мачухи і втекла за село. Там є клуня, де вона й сховалася в соломі. Було тепло, мов у ліжку, але вдень дуже захотілося їсти, Мунісе знала, що виходити з клуні не можна, бо впіймають і одведуть додому. Треба чекати, поки споночіє. Найбільше надій вона покладала на мене. Цілий день тішила себе одним: «Вчителька обов’язково дасть хліба».

Раптом я помітила, як на живі оченята Мунісе впала тінь зажури, вогник тихої втіхи погас. Я не питала чому.

Адже той самий страх прокинувся і в мені. Завтра вранці дитину треба буде одвести додому. Правда, у мене в душі ще жевріла одна надія. Це те безнадійне сподівання, яке здається нам занадто гарним, щоб воно колись могло здійснитися.

Тихо, щоб не давати цих марних сподівань і Мунісе, я сказала Хатідже-ханим:

— Отже, дитина їм заважає в хаті… Може, віддадуть її мені? Може, погодяться, га?.. У мене нікого немає… була б мені за дочку… Як рідну дитину, доглянула б… А раптом віддадуть…

Я нахилилася й протягла тремтячу руку до Хатідже-ханим, наче моє божевільне бажання могла зарадити своїм словом вже вона.

Стара ж уп’ялася поглядом у вогонь і думала. Потім повагом кивнула головою.

— Добре, дочко. Завтра побалакаємо з мухтаром. Як він погодиться, то батьків ми вже умовимо. Все буде добре.

Ще ніколи в житті не чула я таких гарних утішливих слів. Мовчки притисла я Мунісе до грудей. А вона цілувала мені руки й жебоніла крізь сльози:

— Ненько, ненечко моя…

Я пишу ці рядки, а в ліжку спить Мунісе. На її золотих косах виблискує весела червона заграва вогню.

Яка я буду щаслива, коли мені віддадуть це дитя, боже мій! Тоді я не боятимуся ані ночі, ані бурі, ані злиднів. Я виховаю її, вона буде в мене щаслива. Колись я плекала божевільну надію, що в мене будуть свої діти, та ба! Одного вечора вони, обнявшись, померли в моєму серці, геть усі.

Тепер я знову помирилася з життям. І люблю його знову. Кямране, ти повбивав того вечора бідних крихіток, вони поховані в моєму серці. Але тепер у мене вже нема такої ненависті. Мені обов’язково хочеться кинутися комусь на шию, цілувати його, тиснути в обіймах. Мухтарові-ефенді загрожувало те саме, але я стрималася й поцілувала йому тільки зморшкувату руку.

За дві години мухтар привів до мене в школу батька Мунісе. Я уявляла його іншою людиною — страшною, з жорстоким непривабливим обличчям, насправді ж це був невеличкий, хворобливий, безталанний чоловічок..

Він розповів мені, що сам теж із Стамбула, та вже ось сорок років, як не був на батьківщині. Навіть невпевнено, ніби який давній сон, згадував він Сарифе, Аксарай.

Він погоджувався віддати мені Мунісе, та, мабуть, нелегко було йому це робити. Я ж пообіцяла, що його дитині в мене нічого не бракуватиме, та він, врешті, сам все бачитиме.

Мені здається, що насуплена Зейнілерська школа ще не бачила такого свята, яке судилося їй сьогодні. Я впевнена в цьому. Од радощів ми з Мунісе не знаходили місця, нам було-тісно в цій халупі. Зверху теж чути було щебетання — то наш сміх розбудив горобців, що мостилися попід дахом.

За кілька годин Мунісе вже мала вигляд панночки. У мене була сукня з малинової фланелі, якої я вже не носила. Отож взяла й переробила на Мунісе. Вийшло навіть кокетливо. Мунісе стала схожа на, як би його краще сказати… на цукерку з лікером, що так і тане в роті.

Сніг все ще падав, хоч і не такий, як день тому. Надвечір я взяла малу за руку й повела в сад. Серед надмогильного каміння ми влаштували гонитву та бій сніговими кулями. Наші пустощі тривали, аж поки не вийшла з лампадками Хатідже-ханим. Вона йшла до Зейні-баба, та наша радість торкнулася і її суворого обличчя. Стара усміхнулася й лагідно сказала:

— Ідіть в хату! Застудитеся та похворієте ще…

Застудимося? Як можна застудитися, в серці у тебе палає не одне сонце, а мільйон?..

Цього вечора небо здалося мені деревом, що гіллям своїм сягає заходу й сходу… Велетенським жасминовим деревом, яке помалу гойдається й осипає нас білими пелюстками.

— Зейнілер, ЗО грудня

Ми з Мунісе тепер нерозлийвода… Ця мала заповнює тепер усе моє дозвілля. Мені хочеться навчити її всьому тому, що сама знаю. Отож дві години на день ми вчимо французьку. Вряди-годи вчу її танцювати, позачинявши,

звичайно, двері та віконниці. Адже як про це дізнаються в селі, то нас камінням закидають…

Іноді я сміюся з самої себе: Чаликушу, ти хочеш навчити Мунісе усьому. Та гляди, аби вона не стала в тебе як Мірат у Хаджі-калфи.

Але моє бідне сільське дитя швидше скидається на шляхетну панночку. В кожному її слові, в кожному русі стільки витонченої краси. Спочатку я дивувалася, але потім зрозуміла, в чому справа. Либонь, мати Мунісе далеко не така, як її малюють тут селяни.

Дівчинка вдячна мені безмежно. Буває, підходить до мене, бере мої руки й підносить їх до свого личка, до губ. Я ловлю ті крихітні рученята й сама починаю цілувати їй кожну пучечку. Бідна дитина гадає, що заради неї я пішла на жертву, а не знає того: завдячувати повинна їй я.

Це дитя несподівано таке, буває, скаже…

На другий день після того, як вона перейшла до мене, я сказала:

— Мунісе, коли хочеш, називай мене мамою.

Вона лагідно усміхнулася й глянула мені в очії

— А хіба так можна?

— А чому ж ні?

— Ти ж іще й сама маленька, як же я тебе мамою називатиму?

Ішлося про мою гідність, отже, я взяла й посварилася на неї пальцем:

— Ах ти шайтаненя! Хіба ж я маленька? Я вже жінка, мені двадцять років!

Мунісе затисла краєчок язика зубами й мовчки засміялася.

— А що ж, ні? Я вже велика, я жінка вже!

Вона ж підібрала губи, наче молодиця, й відповіла:

— На скільки ти вже старша там, абаджим [62]. Трошки більше, як на десять років.

Я не втрималася й зареготала. Вона ж, підбадьорена цим, хоча й дещо знічено, додала:

— Ти ще станеш нареченою, абаджим. Я позаплітаю твої коси золотою ниткою. А він, такий самий, вродливий, як і ти…

Я хутко затисла їй рукою рота:

— Якщо ти ще колись скажеш щось подібне, то я тобі рота зашию.

Моя крихітка полюбляє вбиратися та кокетувати. Я не любила манірних дівчат, але тепер мене тішить, коли Мунісе чепуриться перед люстерком, усміхаючись собі дещо навіть самозакохано. Вчора ж я упіймала її, коли вона чорним паленим сірником малювала собі брівки. Де вона цьому навчилася? Поки що не страшно, але що буде потім, за кілька років, коли вона стане на виданні й полюбить когось? Я ледь подумала про це й одразу розхвилювалася. Так непокояться матері, хоча одночасно й радіють.

Учора ж таки вона, зашарівшись, попросила зробити їй таку саму зачіску, як у мене.

Мені й самій невимовно любо гратися з нею, мов з лялькою. Я посадила її собі на коліна, розплела косу й почала зачісувати, щоб було, як у мене.

Тоді вона дістала з полички люстерко й глянула в нього.

— Абаджим, а ходи сюди. Разом загляньмо…

Ми, притиснувшись, одна до одної, мов сестри перед фотоапаратом, почали дивитися в люстерко та сміятися, бо показували язики.

Сині очі на білому личку робили Мунісе схожою на янголя.

Але моє маля наприндилося. Погладило рукою мої вуста та носа й зітхнуло:

— Ет… Не схожа я на тебе.

— То й добре, дитино.

— Еге, добре… Коли я не така гарна, як ти…

Вона ще міцніше притиснулася до мене й погладила мене своїми рученятками по обличчю.

— Абаджим, у тебе шкіра, мов оксамит! На тебе дивишся, мов у люстерко, усю себе бачиш.

Мені стало смішно з того, що намололо це нешанобливе дівча, і я взяла та розсипала малій по голові всі коси, які ще недавно так пильно розчісувала.

Так, нащо ховатися, щоденника мого ніхто не прочитає… Я бачу мою вроду… І знаю, що я гарніша, ніж кажу сама собі. Я навіть можу погодитися з тими, хто каже: «Феріде, ти не знаєш себе. В тобі є щось таке, чого немає в інших…»

Так про що я розповідала? Ага, про моє малятко. О, поки я навчатиму її премудрощів, вона швидше зробить з мене таку кокетку, як сама.

— Зейнілер, 29 січня

Вже місяць я не доторкалася до щоденника. Я зробила багато корисніших справ, а писанина що? Та й нічого писати про щасливі дні…

Адже цей місяць був такий тиховтішний для мене, шкода тільки, що недовго. Два дні тому поштова карета привезла й мені чотири листи. Я ледве-но побачила їх, то так і спаленіла. Ще й не знала, від кого вони, а промовила:

— Краще б ви десь погубилися в дорозі, як маю вас бачити.

І моє передчуття не зрадило. Почерк на конвертах був знайомий. Так, листи від нього.

Поки вони знайшли мене, мабуть, немало рук їх перемацало. Аж рябіли на конвертах написи синім та червоним чорнилом і печатки, печатки…

Не наважуючись узяти листи в руки, я прочитала на одному конверті адресу: «Учительці центрального рюштіє міста Б. Феріде-ханим-ефенді».

Я вхопила їх, пожмакала й кинула на поличку, що над піччю.

Мунісе бачила, як я притулилася чолом до шибки й дивилася кудись вдалечінь, і запитала:

— Абаджим, ти нездужаєш, аж пополотніла?

Я намагалася підбадьорити якось себе й усміхнулася:

— Пусте, дитино. Трішки голова болить. Ходімо лишень у сад, швидко переболить.

Цілу ж ніч лежала без сну, уп’явшись поглядом у пітьму. Я губилася, не знала, яку раду дати собі. Хто знає, що заповзявся писати мені той бездушний кривдник… Кілька разів хотілося мені засвітити лампу й прочитати, та я стримувала себе. Яка ганьба читати їх, ні, я не принижуватимуся.

Минуло два дні. Листи лежали, й здавалося, що вже й повітря в хаті просякнуте їхньою отрутою, що сушила мене, в’ялила.

Моя жура передалася й Мунісе. З огидою й ненавистю позирала вона на листи. Вона розуміла звідкіля взялося в нашій оселі горе, розуміла, що я болію тими паперами.

Увечері я знову припала до вікна. Мунісе, вагаючись, підійшла до мене й боязко промовила:

— Абаджим, я щось зробила… лишень не знаю: ти гніватимешся чи ні…

Я одразу ж повернулася й побачила, що листів на полиці немає. Тоскно стислося серце:

— Де вони?

— Я їх спалила, абаджим, — схилила дитина голову. — Коли ти так караєшся…

— Що ж ти наробила, Мунісе! — вихопилося в мене.

Дівчинка злякалася й затремтіла. Чекала, що я схоплю

її за плечі й почну трясти. Я ж затулилася руками й безмовно заридала.

— Абаджим, не плач! Я їх не спалила. То я тільки сказала так. От якби ти не тужила, то попалила б. Ось вони…

Мунісе гладила мене по голові й одночасно намагалася упхати листи мені в руку.

— На ось, абаджим. Вони, мабуть, від коханої тобі дуже людини…

Я вся стрепенулася.

— Що ти городиш, пустомеля! — крикнула я.

— Не гнівайся, абаджим… Але хіба б ти плакала, якби листи не від того, кого ти любиш?..

Мені стало соромно слів цієї дитини, яка все знала. Стало прикро, що заплакала. І треба було дати лад усьому цьому, треба вирішити…

— Маленька моя, краще б ти нічого не казала. Та вже як є. Це листи не від коханої людини. Ходи-но, попалімо їх разом!

В хаті було поночі, тільки ще спалахував у печі перетлілий хмиз. Я кинула у вогонь один лист. Конверт скрутився й почав горіти. Тоді я кинула другий, третій…

Мунісе припала до моїх грудей, повна якихось незрозумілих мені чуттів.

Листи тліли, а ми стояли над ними мовчки, мов над померлим.

Надійшла черга четвертого… Серце рвалося від гіркого каяття. Три вже згоріли, хіба ж лишати цього? Серце ось-ось розірветься… Я з мукою кинула четвертого.

Вогонь не вхопився за нього так, як за ті. Десь скраєчку затлілося й ледь-ледь почало горіти. Конверт скрутився й розпався, а я побачила, як вогонь повільно перекинувся на папір, написаний знайомим дрібненьким почерком. Годі, цього несила знести. Мунісе наче вгадала, що робиться в мене на душі, подалася рукою в піч і вихопила з полум’я уривок паперу.

Шматок того листа я наважилася прочитати, коли вже Мунісе заснула.

«…Сьогодні вранці мати глянула на мене й заплакала. Я запитав: «Що сталося, мамо, чому ти плачеш?» Спочатку вона не хотіла казати, відмовлялася тим, що, мовляв, сон приснився… Та я просив, і вона, тихенько заплакавши, почала розповідати:

«Сьогодні мені приснилася Феріде… Наче я блудила якоюсь темною руїною й розпитувала всіх: «Чи тут нема Феріде?.. Аллаха ради, скажіть… Коли це якась закутана з головою жінка вхопила мене за руку й запхала в темну комірчину, схожу на келію дервіша. «Феріде лежить тут. Померла з дифтериту…» А я дивлюся, аж і справді лежить моя дитина, очі заплющила. А з виду така, як і була. Я, плачучи, прокинулася — заболіло серце… Кажуть, небіжчики ві сні — добре… Начебто зустріч… Га, Кямране? Скоро я побачу мою Феріде, правда ж, синку?..»

Це мамині слова, а про себе я вже й не кажу. Тільки ж хіба справедливо змушувати, щоб оця стара жінка, котра була тобі за матір, плакала? Тепер цей сумний сон сниться щоразу й мені. Варто тільки лягти й заплющити очі… Я бачу тебе на чужині, в темній хатині. Бачу твої заплющені очі й твої чорні коси, твоє ніжне обличчя…»

Якраз тут закінчувався уривок листа. Я так і не дізналася нічого, хіба що тільки про тітчин сум.

Кямране, ось бачиш, нас розлучає усе. Ми з тобою не вороги, ні. Ми звичайні люди, які ніколи не побачать одне одного.

— Зейнілер, 5 лютого

Учора на болоті почалася стрілянина. Я злякалася, а Мунісе, мовби нічого не сталося, пояснила:

— Це буває тут часто. Жандарми розбійників ловлять.

Постріли вряди-годи припинялися, а потім знову. Так хвилин десять.

Уранці ж ми про все дізналися, Мунісе казала правду. Серед ночі була сутичка жандармів із розбійниками, які пограбували пошту. Одного жандарма було вбито, а другого тяжко поранено.

Його привезли в село й поклали в хаті для гостей.

Десь опівдні до школи прибіг, засапавшись, Вегбі й схопив мене за руку.

— Вчителько! Одягай, дівчино, чаршаф, та йди мерщій! Тебе кличуть до хати, що для гостей.

— Хто ж кличе?

— Лікар. Батько мені загадав.

Я запнула чаршаф і пішла з Вегбі.

Хата для гостей була, власне, стара халупка на дві кімнатчини із скособоченими ганками. Зупинялися тут хіба подорожні, яких або ніч застане в дорозі, або негода чи хвороба. Іноді їх навіть годували.

Край воріт стояв прегарний кінь і кресав копитами. З ніздрів у нього аж пара йшла. Я погладила коня і зайшла у двір. Хоч горів ліхтар і ще не зовсім споночіло, було темно. На сходах сидів дебелий військовий лікар в чоботиськах і, регочучи, лихословив.

Він хотів знову викинути якесь слівце, бо аж залився від сміху, та, звівши голову, побачив мене й раптово замовк. Потім повернувся до чорнобородого чоловіка в сірому мундирі й сказав:

— Агей, капітане, ти вже не гнівайся, але тобі таки добре прізвисько дали — куди не кинь «дядько ведмідь», та й годі. Бач, чого набалакав через тебе, а тут ось жінка прийшла. — І він повернувся до мене: — Даруйте, гем-шіре-ханим, не помітив. Зачекайте-но хвилинку, спочатку я пройду. Сходи на ладан дихають, не витримають нас обох! Ось так, я вже пройшов, тепер, будь ласка, ви…

Я вихопилася нагору й почула, як лікар все ще дражнив чоловіка, якого назвав капітаном:

— Мій капітане, ця вчителька приїхала зі Стамбула. Вам дивно, як я знаю? Гай-гай, капітане, таж ти на все, що діється на білому світі, дивишся мов баран, безтямно. А мені досить побачити, як вона бігла сходами. Ти хоч подивився? Вона летіла, мов куріпка. Коли хочеш, скажу навіть, скільки їй років. Цій жінці, хоч ти мені що, немає й сорока…

Така балаканина мене завжди тішила. Я посміхнулася й подумала: «Цього разу ти помилився, пане лікарю!»

За п’ять хвилин старий лікар загримкотів своїми чоботиськами по сходах, аж вони заходили ходором, й звернувся до мене:

— Ханим-ефенді, у нас, як бачите, поранений. Небезпеки ніякої немає, але потрібен догляд. Мені треба вже їхати. А йому треба робити перев’язки. Ось тільки щоб кров не заразити. Тутешні люди не дуже вірять лікарям, швидше по знахаря біжать. Візьмуть та й прикладуть до рани якоїсь гнилятини. Ви ж освічена, і я тільки трохи поясню вам дещо. Доглядатимете його, поки не встане на ноги. Не знаю лишень, чи витримаєте?

— Витримаю, пане лікарю. У мене міцні нерви. Та й не боюся нічого.

Лікар здивовано підняв голову:

— А відкрий-но обличчя, побачимо, яка ти!

Він розмовляв запанібрата, але в його словах чулася незвичайна щирість. І я без будь-якої манірності відхилила пече [63] й навіть трошки усміхнулася.

Лікар сплеснув руками. На його обличчі був лише комічний подив.

— Що ти робиш в цьому селі? — зареготався він.

Тепер вже я здивувалася. Може, він мене знає? Можливо, тоді треба все повернути на жарт… Але у нього таке перейняте щирістю лице, що не можна не повірити.

— Лікарю, гадаю, ви не почнете запевняти, ніби знаєте мене?

— Саме тебе — ні, але приналежних до вашого різновиду знаю, На жаль, кількість його на землі все меншає.

— Це не мамонти, ефенді?

Мій потяг до пустування раптом вирвався з мене, адже цілих п’ять місяців я стримувала його. Сестра Алексі завжди казала, що мені не можна давати спуску, бо я зразу ж починаю бешкетувати, шаленіти, перекривляти, одне слово, поводитися, мов дитя.

Але лікар недаремне видався мені щирою розумною людиною. Він знову зареготався й промовив:

— Та хіба ж таку милу, веселу й ніжну істоту, як ти, можна порівнювати з гидомирними й здоровезними предками сучасних слонів?! Я ще долучу й епітет «вродлива», бо вже старий і маю право назвати тебе так. А зараз, вродлива й гречна дитино, розповідай, як ти сюди попала? -

За голосним реготом та не завше м’якими словами провінційного військового лікаря можна було почути ледь помітне співчуття.

Я, намагаючись відповідати серйозно, сказала:

— Пане лікарю, я ж вчителька. Хотіла прислужитися цій справі, і мене прислали сюди. А мені байдуже, працювати скрізь можна.

Я говорила, а він пильно дивився мені в очі:

— Отже, ти приїхала тільки на те, щоб прислужитися справі освіти? Тільки так? Заради сільських дітей?

— Атож, я склала собі таку мету.

— В такому віці й з такою зовнішністю? Кажи вже правду… А глянь на мене. Ось так… Гадаєш, я так тобі й повірю!

Веселі, привітні очі лікаря, оточені білявими віями, дивилися з-поміж повних щік дещо насмішкувато й, здавалося, читали все, що я носила в серці.

— Ба ні, дочко, не це привело тебе сюди. І не пошуки шматка хліба. Ти хочеш усе приховати, а я через це краще бачу. Звичайно, скільки б я не питав тебе про те, де живе твоя родина, з якої ти сім’ї та все інше, ти не скажеш мені нічого. Бачиш, я все знаю. Тут якась таємниця, але я й не думаю її розплутувати. Мені досить дрібнички.

Ми обоє замовкли.

Старий лікар щось міркував, а потім промовив:

— А чи не дозволиш ти, щоб я зробив тобі одну невеличку послугу. Я міг би влаштувати тебе на кращу посаду. У мене є деякі зв’язки в міністерстві освіти.

— Ні, я вам дуже дякую, але й цим місцем я задоволена.

Лікар знову усміхнувся, знизав плечима й жартома сказав:

— Дуже добре! Дуже-дуже добре! Тільки ж треба знати, що самопожертва — це не так просто, як ти гадаєш! Буде скрутно — напиши мені кілька рядків. Я залишу тобі адресу. Не бійся, я щиро хочу допомогти…

— Дякую…

— Ну гаразд… Що ж, почнімо цю справу, я поясню, що треба робити.

Він одчинив двері сусідньої кімнати. На кривобокому ліжку лежав поранений, накритий солдатським плащем.

— Як почуваєшся, Молла, трохи краще? — запитав його лікар.

Солдат відкинув плаща й спробував був повернутися.

— Не треба, лежи. Що болить?

— Нічого, дякую. Ось тільки вилицю зводить..

Лікар засміявся:

— Любі мої ведмеді! Вилицею називають чашечку на коліні. Чи, може, гадають, що шлунок десь на п’яті. Та хай хто стане їм на шляху, то й стежки не знайде. Гаразд, Молла, заживе. Дякувати аллаху, що хоч не пішла куля ліворуч… Ти думав за тиждень на ноги стати? Ба ні… Хоча, може, як тут полежиш, то й устанеш. Тут добре. Тільки гляди, роби все, що загадуватиме оця дівчина. Зрозумів? Тепер вона твоя лікарка й перев’язуватиме тебе теж вона. Поводься чемно, та не пий тутешні ліки чи ще якусь гидоту. Бо приїду, то, аллахом присягаюся, поріжу твою ногу на куски.

Лікар почав розмотувати бинти. Коли він торкався ран, солдат стогнав.

— Цить мені! — бурчав лікар. — А ще мужчина… І не соромно? Он яку бороду та вуса одпустив, а кричиш при дитині. Хіба це рана? Аби я знав, що мені стрінеться така сестра-жалібниця, навмисне заподіяв би собі щось…

За годину лікар та бородатий капітан поїхали з села.

Здавалося б, що там, ще одна звичайнісінька зустріч в житті, чи не так? Та не пам’ятаю, щоб іще коли якась отака коротенька зустріч з людьми лишала мені таке незабутнє враження.

Зейнілер, 24 лютого

Кажуть, що цього року весна буде рання. Вже ось цілий тиждень ясна година й таке сонце!.. Аби не сніг на горах, то можна було б подумати, що вже травень.

Сьогодні п’ятниця. Після обіду я почала малювати водяними фарбами портрет Мунісе, та постукали в двері — й на порозі стала Хатідже-ханим. В неї трусилися ноги, напинальце спало на шию. Такої схвильованої й занепокоєної я її ще не бачила.

— Ходжаним, там прийшли два ефенді. Один начебто завідувач відділу освіти, приїхав перевіряти. Ходи швидше. Я хвилююся й розмовляти з ними не можу.

Я похапцем напнула чаршафа й посміхнулася. Неймовірно! Сюди завітав шах ледацюг… Та він же у себе в кабінеті пальцем не поворухне.

Унизу, біля класної кімнати, стояло двоє чоловіків — один дуже високий, а другий — малий. Поки я роздивлялася, малий підійшов до мене. В сутінках я добре й не розглянула його, тільки помітила, що він з моноклем.

— Пані вчителько? Приємно познайомитися. Я Решіт Назим, завідувач відділу освіти. Як тут темно… Не школа, а хлів якийсь.

Я відчинила двері класної кімнати:

— Тут дещо видніше, ефендім.

Завідувач так поважно пройшовся, що було дивно бачити цю пихату ходу, притаманну такому маленькому тілу.

Він переступив поріг, зупинився й викинув угору обидві руки, наче починав промову:

— Мон шер[64], ти тільки глянь! Що за мізер[65], що за мізер… Треба тисячу очевидців, щоб хтось визнав, що це школа: Як тут не стати радикалом! Ось ти ще раз визнаєш, що я маю рацію, коли кажу: «Або все, або нічого!»

Тепер я розглянула їх уже краще. Новий завідувач відділу освіти, котрий на перший погляд видався мені хлопчаком, ще зовсім юним денді, був насправді голобо-родим чоловічком років п’ятдесяти. Він без угаву грав бровами, очима, за кожним словом його обличчя прибирало все іншого й іншого виразу.

Що ж стосується другого, то цей, навпаки, був сухорлявий мужчина з тоненькими вусиками, і такий високий, що аж горбився.

Завідувач знову повернувся до мене:

— Познайомтеся, будь ласка. Це мій товариш, Мюмтаз-бей, інженер з вілайєтського управління громадських справ.

— Ах, так… Дуже приємно… — сказала я, щоб не відповідати одним словом.

Завідувач ходив по класу, притупуючи ногами, наче хотів пересвідчитися, чи міцна підлога, а паличкою доторкався до парт і плакатів.

— Мій любий, у мене такі проекти. Я геть усе розвалю, а натомість побудую нові навчальні заклади. Світлі й чисті. І горе тому, хто не дасть мені коштів. Я приїхав сюди вже не з порожніми планами. Стамбульська преса, як артбатарея, готова до бою. Тільки один маленький сигнал і — бах!., бах!.. Почнеться страшне бомбардування. І я, ти розумієш, або впроваджу усі мої плани в дійсність, або ж полишу цю посаду!

Я не мала сумніву, що всі ці красиві слова говорилися тільки задля того, щоб приголомшити мене, нещасну сільську вчительку.

Решіт Назим поправив монокля й запитав:

— Скільки у вас дітей в класі?

— Тринадцять дівчаток і чотири хлопчики, ефенді.

— Школа на сімнадцять учнів. Дивна розкіш! Мюм-тазе, ти оглянеш усе приміщення?

— Нащо? Все й так видно.

Я помітила, що поки завідувач вів бесіду про свої грандіозні проекти, інженер все позирав у мій бік. Врешті ж промовив препоганою французькою мовою, мабуть, щоб я не второпала:

— Бога ради… Знайди якийсь привід, щоб учителька зняла пече. її личко аж сяє… Як вона сюди попала?

Завідувач так знітився, хоч прикинувся, ніби слова приятеля не дійняли його. Він одказав ще гіршою фран-цужчиною:

— Я тебе дуже прошу, ліюбий мій… Ми ж у школі. Будь серйознішим.

І він потягнув своє зморшкувате підборіддя, наче воно було з гуми, й замріявся. Врешті повернувся до мене рішуче й сказав:

— Ефендім, я закриваю цю школу.

— Нащо, бей-ефенді? — здивувалася я. — Щось сталося?

— Ефендім, дітей не можна навчати в такому гидотному приміщенні. Та й учнів мало. Поки в цьому вілайєті працюватиму я, всі мої зусилля будуть спрямовані на те, щоб більшість шкіл мала дешеві, але гарні, бездоганні з погляду гігієни й модерні, тобто сучасні приміщення. А тепер я хочу взяти деякі дані, прошу мені ска^ зати..*

Він дістав з кишені шикарного записника й запитав дещо про роботу в школі.

— Що ж до вас, ефендім, то ви будете переведені в якусь пристойнішу школу. Отримаєте наказ про закриття школи й негайно їдьте в Б. Вас влаштуємо… Скажіть, будь ласка, ваше ім’я…

— Феріде.

— Ефендім, у Європі є гарний звичай: кожна людина до свого імені додає й батькове. Тоді все зрозуміліше. Ви, вчителі, повинні впроваджувати все- нове. Наприклад, замість того щоб у класному журналі писати ім’я своєї учениці «Меляхат, батько — Алі Ходжа», писатимете «Меляхат Алі». Зрозуміло, ефендім? Отже, ім’я вашого батька?

Нізаметдін.

— Ефендім, тепер ви називатиметеся Феріде Нізаметдін. Спочатку вам здаватиметься все це дивним, але потім звикнете. Що ж ви закінчили?

Я не наважилася назвати свій пансіон, бо інженерові могло б стати соромно за деякі свої забаганки, сказані по-французькому, і тому я відповіла:

— Ефендім, у мене спеціальна освіта.

— То як я вже сказав, тільки-но приїдете в Б., одразу ж зайдіть до мене. Ми знайдемо вам пристойніше місце. Мюмтазе, ходімо, ми повинні відвідати ще два села.

Інженер сидів на парті, вигойдуючи своїми довгими й тонкими ногами. На слова завідувача відповів тією самою «пречудовою» французькою мовою:

— Іди, я залишуся… Це ж ласий шматочок. Я все-таки знайду привід, щоб вона одхилила пече.

Завідувач відділу освіти знову знітився й сказав цього разу, щоб я, бува, не зрозуміла ситуації, по-турецькому:

— Та час у нас ще є. Звіт напишете потім. Ну ось так…

Він вийшов, а інженер став перед надвірними дверима й удав, ніби розглядає дах та вікна приміщення, насправді ж чекав, поки я вийду.

Я ж навмисне відійшла й теж кинулася до роботи.

Йдучи садом, бідолаха оглянувся ще кілька разів, і потім, коли вже йшов поза парканом, то все ставав навшпиньки та зазирав у двір. По селу ж уже пішла чутка.

Дарма що була п’ятниця, до школи поприбігали і школярі, і матері. Усім стало вкрай гірко, що школи не буде. Та й я зажурилася. Дівчатка, котрі раніше, здавалося, були байдужі і до школи, і до мене самої, тепер плакали й цілували мені руки.

Хатідже-ханим, запнувшись здоровезною хусткою, зачинилася в хаті. Мені було скрутно, але, як на правду, то вона опинилася в становищі жебрачки.

Увечері до школи прийшли мухтариха та ебе-ханим. Обидві були пригнічені. Ебе-ханим багатозначно позирала на мене й говорила:

— Я вже сподівалася іншого життя, та, мабуть, така воля аллаха.

Мені теж випадало тільки одне: опустити очі й так само журливо одказати:

— Що ж робити? Видно, не судилось…

Отже, маленький панок з моноклем одним словом поставив Зейнілер з ніг на голову. Похмурі селяни врешті умовкли й так носили в собі цю новину.

Я знала, що гіршого місця, як у цьому селі, не буде вже ніде, та пригнічений стан селян передавався й мені. Сама тільки Мунісе не журилася. Мала пустунка тішилася й ладна була вже тепер пташкою летіти звідсіля.

— Коли ж ми поїдемо, га? Через два дні? — все допитувалася мене.

— Зейнілер, З березня

Завтра їхати.

Мунісе спершу дуже раділа, але вчора її охопила якась дивна туга. Сиділа все й щось думала, уп’явшись очима в одне місце. Коли я щось питала, вона відповідала невлад.

— Мунісе, коли не хочеш їхати зі мною, то лишайся, — сказала я.

— Хай аллах боронить, — хутко відповіла вона, — краще вже я в криницю головою…

— Може, тобі жаль полишати братів та сестричок?

— Не жаль, абаджим.

— Захочеш татуся побачити…

— Татка мені жаль… Та я не дуже люблю його.

— А чому ж ти тоді сумуєш?

Мунісе нахилилася й мовчала. Я почала допитуватися, але вона прикинулася веселою, сміялася та обіймала мене. Але ж хіба я не бачила? І справжню радість своєї дитини змогла б відрізнити від награної.

Ні, по ясних її оченятах видно, що малу гризе якась туга. Та скільки я не допитувалася, все марно.

І тільки сьогодні випадком мені пощастило дізнатися, яка журба краяла дитяче серце.

Надвечір Мунісе десь поділася, хоч знала, що їй треба бути вдома, бо ми ще не все спакували. Вона повинна була мені допомогти.

Я покликала її. Відповіді не було. Напевне, пішла в сад. Я відчинила вікно і знову гукнула: «Мунісе! Мунісе!»

Аж ось почувся десь від могили Зейні-баба тонесенький голосочок:

— Іду, вже йду…

Коли вона прибігла, я запитала, що вона робила на цвинтарі.

Дитина розгубилася й почала вигадувати якусь нісенітницю, хотіла мене якось забалакати. Я пильно глянула їй у вічі. Вони були червоні. На ледь запалих щічках — сліди сліз. Я занепокоїлася й почала допитуватися, що вона там робила й чому плакала, а вона затулялася руками і одверталася. Губи її тремтіли.

Але ж я мушу дізнатися, що сталося. І я сказала, що коли вона не розповість мені правди, то залишу її тут. Дитина не витримала — опустила голову й, немов сповідала якийсь страшний гріх, прошепотіла:

— До мене приходила мама… Почула, що я їду… Не гнівайся, абаджим…

Я погладила її по косах, що впали на личко, по щічці і сказала ніжно й заспокійливо:

— А чого ж ти боялася? Чому плакала? Це твоя мама, й ти, звичайно, повинна була з нею попрощатися…

Бідна дитина не йняла віри. Вона перелякано зиркала на мене й смішно, по-дитячому відбалакувалася, начебто не любить тієї жінки, усім ненавидної, усіма проклятої. Тільки ж я бачила, як вона любить матір.

— Моя дитино, — промовила я, — це погано, що ти не любиш матері. Це ганьба. Хіба можна не любити своєї мами? Біжи дожени її. Скажи, що я дуже хочу побачити її. Я зараз прийду до могили.

Мунісе припала мені до колін, поцілувала край моєї сукні й хутко метнулася в сад.

Я знала, що робити це небезпечно. Якщо в селі дізнаються, що я бачилася з цією жінкою, про мене також подумають погане, а може, навіть і проклянуть. Та вже як буде…

Довго довелося мені чекати в гайку біля могили Зейні-баба. Бідна жінка зайшла вже, мабуть, далеко. Дівчинці довелося бігти очеретняком, щоб наздогнати її.

Нарешті я побачила їх. Як сумно було бачити оцю матір з дитиною, як сумно!.. Вони йшли не вкупі, наче соромилися й уникали одна одної, навмисне відставали, ніби грузли в болоті.

Я готувалася сказати цій жінці кілька лагідних слів, щоб були в них любов і ніжність. Та ось ми стали одна перед одною, і я вже не знала, що їй сказати.

Це була висока, тоненька жінка у старому полатаному чаршафі на плечах. Обличчя приховане було не пече, а синьою хусткою. На ногах старі, мокрі черевики з зачовганими підборами. Видно було, що вона тремтить, наче когось боїться.

Якомога спокійніше, намагаючись не хвилюватися, я сказала:

— Зніміть, будь ласка, напинальце. Може, ви відкриєте обличчя…

Жінка трохи вагалася, та все-таки зняла хустку. Вона була русява й досить-таки молода, років тридцяти — тридцяти п’яти. Тільки змучене, стомлене лице…

Я гадала, що такі жінки фарбуються, та в неї на обличчі не помітила нічого. Дуже мене вразило, як вони схожі: мати й дочка. На мить мені здалося навіть, що це Мунісе, тільки вже доросла жінка. Потім, потім…

Я вхопила дівчинку за плечі й притиснула до себе. Мої груди схвильовано підіймалися, на очі набігла сльоза. Так, я взяла на себе велику, дуже велику відповідальність, та вже виховаю Мунісе, і стане вона справжньою людиною, і це буде для мене найбільшою втіхою в моєму житті.

Я сказала жінці, наче була впевнена в тому, що ми думаємо зараз одну й ту саму думку:

— Ханим, люба моя, вам не судилося самій виховувати цю маленьку дівчинку. Що тут зробиш, такий цей світ! Але я хочу вам сказати, щоб ваше серце не щеміло.

Я взяла Мунісе, то виховаю її, як свою дитину. Я нічого не пожалію для неї.

Мої слова, здається, заспокоїли жінку.

— Я все знаю, моя панночко^ — сказала вона. — Мунісе мені розповідала… Іноді мені траплялося бути в цих місцях, і я заходила побачити її… Хай аллах боронить вас…

— Отже, ви бачилися з Мунісе?

Я відчула, як рученята дитини, обіймаючи мене, затремтіли. Знову впіймано її на провині. Вона нишком бачилася з матір’ю. Та найсумніше в цьому всьому було інше — Мунісе соромилася признатися матері, що приховує від мене ці зустрічі.

— Якби ми з Мунісе лишилися тут, — сказала я, — ви завжди могли б приходити до доньки. Але завтра ми їдемо в Б. А куди звідти, хтозна. Ви не побивайтеся, моя люба ханим. Я не можу пообіцяти, що заміню їй вас… Адже матір не замінить ніхто. Та намагатимусь бути їй щирою сестрою.

В очереті щось зашаруділо. Це був, мабуть, батько мого учня Джафера-аги. Він полюбляє полювати диких качок.

Жінка занепокоїлася:

— Я піду, мабуть… Треба, щоб ніхто вас, моя люба ханим, не побачив зі мною.

Ці слова ще раз показували, яке чутливе серце було в цієї жінки. Та це доводили і зовнішність її, і те, як вона трималася. Мої здогади підтвердилися: і красу, і тонку благородну душу Мунісе успадкувала від своєї нещасної матері.

Бідна жінка хотіла врятувати мене від поганої слави, та вразила мою гідність. Мені хотілося, щоб у її серці збереглося до мене щире почуття. І я сказала, так ніби мене та слава не обходить:

— Чому ви хапаєтеся? Побудьте ще трохи.

У безталанної матері здригнулися губи. Вона дивилася на мою руку безмежно вдячним поглядом — хотіла поцілувати, та, либонь, не наважилася.

Ми сіли на молоденький стовбур явора, поваленого недавно бурею, а посередині посадили Мунісе. Настав час сповіді.

Бідна жінка схвильовано заговорила, що коли вона розповість про своє життя, їй стане легше.

Пригода нещасної жінки звичайна, але вкрай сумна.

Народилася вона в Румелікавак [66] Невдовзі помер батько, дрібний урядовець, а незабаром і мати. Дівчинку забрала одна багата сім’я з Бакиркоя й виховувала її, як свою дитину. Виростаючи серед багацьких дітей, вона й сама стала панночкою. Коли ж їй сповнилося п’ятнадцять років, до неї почали приходити свати із заможних родин. Та дівчина все шукала привід, аби відмовити, а все тому, що покохала іншого, — ще юного сина людей, котрі її виховали. Юнак учився в військовій школі, у хлопця тільки-но посіявся вус. Дівчина знала: сподіватися нема на що, адже вона, як-не-як, тільки приймачка. Та їй вистачало й того щастя — бачити хоч раз на тиждень кохане обличчя, чути його голос.

Та ось батька перевели раптово в Б. на посаду дефтердара [67]. Вся родина переїхала на нове місце, в Стамбулі залишився тільки молодий син, що вчився у військовій школі.

Чотири місяці не бачила дівчина свого коханого, а здалося їй, що чотири роки. Вона ледве не збожеволіла з туги. Та ось нарешті літні канікули, і він їде, тільки ж про все вже дізналися бей-ефенді, ханим-ефенді та їхні дочки, обурилися й не захотіли тримати її в своєму домі. Отож послали в одне село до якоїсь там жінки. Там і народилася старша сестричка Мунісе, що померла ще чотирирічною від дифтериту. А поки ще була жива дитина, нещасній покритці годі було й сподіватися вийти за когось заміж.

Тільки один старий урядовець з лісництва зглянувся на її безталання, і вона здалася на ласку долі. Спершу вона намагалася мовчки зносити усе, та коли чоловіка перевели в Зейнілер, її охопила тяжка туга… В отій чорній халупі вона задихалася і що не день в’яла.

Безталанна розповідала все це й, здавалося, бачила себе знову в тому чадному мороці. Очі її і навіть тіло наче придавила страшна втома.

Аж то якось в село прийшов загін жандармів — ловити розбійників. Недалеко від болота вони поставили намет. І молодий офіцер три тижні улещав її, аж поки вона не піддалася спокусі… Покинула чоловіка, дитину і втекла разом з офіцером.

Ця звичайна пригода чомусь дійняла мене невимовно.

Поночіло. Я полишила матір з дочкою і пішла до школи, їм, звичайно, є що сказати одна одній перед розлукою… Може, ніколи вони вже й не побачаться. При мені їм не вільно буде поплакати в обіймах, а в серці навіки лишився б біль невимовлених слів, пригаслих чуттів.

Я переступала надмогильне каміння й думала: «Мунісе, я любила тебе, бо гадала, що ти — сирота. Мені було жаль тебе завжди, маленьку сирітку, але зараз мене шматують ревнощі. Твоя мати — нещасна повія, та все-таки вона ж тобі мати. Ти покинеш рідний край, та в серці повезеш пам’ять про лагідні очі матері, а на губах — гіркий чарівний трунок материної сльози.

10 березня

Сьогодні вранці, поки ще Мунісе спала, я напхала портфель паперами, привезеними із Зейнілер, і пішла до завідувача відділу освіти.

Було ще рано, відділ освіти тільки-но почав працювати. Там сиділо лише кілька урядовців — пили каву та курили наргіле.

За столом, де колись сидів старший секретар у червоному кушаці, я побачила худорлявого ефенді з чорною кучерявою борідкою та засмальцьованим коміром. Я запитала про нього в одного з чиновників, і той пояснив мені, що разом із старим завідуючим відділу освіти змінився й старший секретар. Отже, мені треба було звертатися саме до цього бородатого ефенді.

Я підійшла до нього, привіталася і сказала, що привезла документи зі школи села Зейнілер, котру закрили з наказу завідувача відділу освіти.

Старший секретар дещо поміркував і сказав:

— Ага, так… Добре… Ви зачекайте, поки прийде мюдюрбей.

Три години довелося мені чекати завідувача в темному приземкуватому коридорі. Таке місце, що хто не йде, той і дивиться, а деякі навіть ще й якимись словечками перекидаються.

Біля одного вікна я побачила якісь старі сходи. Я перейшла туди, присіла на одну поламану сходинку й стала знову чекати.

Вікно дивилося в занедбаний двір медресе. Якийсь софта [68] в синіх штанях засукав рукава й мив у басейні зелень. На крислатій чинарі, що розкинула віти під саме вікно, цвірінькали горобці.

Я сиділа, обіпершись ліктями об коліна і вхопивши голову в долоні.

Учора вранці ми були в цей час ще в Зейнілер. Мої учні й навіть селяни проводили мене до самої дороги, що губилася в бескидах.

Яке дурне в мене серце — так швидко звикаю до людей, що оточують мене. Це на диво добре помітив дядько Азіз. Вряди-годи він брав мене за руку й казав:

— Ой ця дівчинка! Спершу вона цурається всіх, утікає, а потім липне, мов смола, не одірвешся від неї…

Так, він казав правду, мені жаль було залишати моїх дітей, тому що вони стали для мене найкращими, й найгіршими, і найбіднішими. Але що буде зі мною, якщо скрізь, звідкіля я їхатиму, залишатиметься кусничок мого серця?

Бідні діти! Підходили одне за одним і цілували мені руку. А чабан Мегмет і Зехра прислали мені в подарунок козенятко. Мене цей дарунок дійняв до сліз… Козенятко щойно найшлося, ще й оченят не розплющило. Я поклала його Мунісе на руки. Затремтіли слабенькими голосочками дзвіночки на возі. Ми залишали Зейнілер, починалися дикі бескиди. Я з Мунісе махали дітям, аж поки їхні голови не поховалися за чорними скелями.

Коли вже наш віз зупинився біля готелю, Хаджі-кал-фа погнався за кішкою, котра вирвалася з дверей зі шматком печінки в зубах. Вимахуючи довгою трубкою наргіле, мов канчуком, старий промчав повз воза, горлаючи:

— Стривай-но, гавурське поріддя! Я з тебе шкуру таки здеру!

— Хаджі-калфо! — гукнула я.

Старий зупинився, та відразу не зміг второпати, хто його кличе.

Та ось наші погляди зустрілися. Хаджі-калфа зняв догори руки й крикнув на всю вулицю:

— Ой моє серденько! Та це ж моя вчителька!

Як він тільки зрадів. Старого треба було бачити в ту мить.

— Тікай до дідька, гаспидська твоя душаї На здоров’я тобі! — гукнув він навздогін кішці, яка щодуху намагалася видряпатися на розвалену стіну.

Хаджі-калфа підійшов до мене, але був такий втішений, що помітив Мунісе, котра йшла з козенятком в руках за мною, тільки на другому поверсі готелю.

— Ой ходжаним, а це ж хто? Звідки ця дівчинка?

— А це моя донька, Хаджі-калфо. Ти не знаєш, я в Зейнілер одружилася й тепер маю доцю.

Хаджі-калфа погладив Мунісе по щічці:

— Так, то й так… Донька, то й донька… Як сказано, так і є…

Гарно вийшло, що моя стара кімната з голубою шпалерою була вільна. Я дуже зраділа.

Увечері Хаджі-калфа насилу витягнув мене додому вечеряти.

Я завела була мову, що стомилася, але старий не дав мені й доказати.

— Гляньте на неї! Та ти шість місяців ітимеш пішки і твоє личко не зів’яне!..

Все це, звичайно, добре, все чудово, але мені доводиться думати про інше. Учора ввечері перед сном я почала підраховувати свої гроші. Моє матеріальне становище виявилося таким скрутним, що я не могла навіть повірити. Перелічила вдруге, зважила геть усе, тільки рахунок був той самий, що й перше. Правда, хоча мені було й сумно, я все-таки не втрималася, щоб не зареготати. Адже досі я гадала, що живу на зароблені гроші, насправді це витрачалися потроху деякі мої заощадження.

Моя бідна Гюльмісаль-калфа не хотіла, щоб я їхала на чужину без грошей. Отож узяла з моєї материзни один діамант і продала його, а гроші зашила в торбинку й віддала мені.

Щоправда, мені чимало довелося і витратити, адже я довго сиділа без роботи. Багато пішло й на дорогу. До того ж я не думала, що мені доведеться працювати сільською вчителькою з нікчемною платою. Довкола мене були убогі й голодні, і я бачила, що мушу їм хоч якось допомогти. Але ж люди іноді трапляються вкрай безсоромні. Мабуть, моє лагідне обличчя підбадьорювало їх, бо останнім часом до мене простягалося все більше й більше рук.

Я ще й досі не знаю, яка в мене була зарплата, та й хіба могло вистачити тих курушів на життя? За два місяці роботи мені взагалі так і не заплатили.

І щоразу, коли ставало скрутно, я тягнула руку до торбинки. Але й вона стала вже така легенька, що я вже не наважувалася перелічити, скільки там лишилося. Отже, скільки я зазнала злигоднів протягом цих п’яти місяців, а прожити змогла тільки на ті кошти, які лишилися мені у спадок.

Я сиділа в коридорі на сходинці й гралася листям чинари, що зазирало у вікно, а від думок хотілося і плакати, і сміятися. Та я втішила себе ось чим:

— Не журися, Чаликушу. Ти не заробила грошей, але ж хіба ти не дізналася, що таке життя і як зносити скруту? А хіба цього мало? Тепер, Чаликушу, облиш дитячі пустощі, ти вже панна, ти доросла жінка.

Нараз у темному коридорі почулася веремія. Старий служник, тримаючи в одній руці пальто, а в другій паличку, промів коридором до завідувачевого кабінету,

А за кілька хвилин сходами пройшов, гордовито звівши голову й поблискуючи моноклем, сам крихітка завідувач.

Я хотіла зайти до кабінету одразу ж за ним, та мені заступив дорогу той самий бородатий служник, який ніс пальто й паличку завідувача.

— Стривай-но, ханим! — сказав він. — Нехай бей-ефен-ді трохи спочине. Чого так хапатися? Як ти тільки всиділа дев’ять місяців у матері в животі?

Я вже звикла до такого поводження і тому не зважала й цього разу. Навпаки, якомога сумирнішим голосом попросила:

— Батьку, любий, скажи мені, коли бей-ефенді вип’є каву. Повідом його, що приїхала вчителька, яку він чекає.

Завідувач мене, звичайно, не чекав. Але я вирішила так сказати, сподіваючись більшої уваги служника. А що ж робити, доводиться вдаватися й до хитрощів.

За п’ять хвилин старий служник і справді постав на порозі. Але що я була в чорному чаршафі, то він не помітив мене й буркнув:

— Де ж та жінка? О аллах! То стрибає поперед батька в пекло, то тікає.

— Не гнівайся, батьку, я тут. Можна зайти?

— Заходь, хай тобі щастить.

Завідувач сидів за столом з величезною сигарою в куточку рота. Він розмовляв з якимось немолодим вже чоловіком, котрий умостився в кутку у кріслі. Невеличка постать завідувача не пасувала його бундючному, надламаному голосу:

— Ефендім, що де за країна… Що це закраїна! Стільки проциндрюють, а не можуть замовити візитної картки. Дев’яносто дев’ять душ щодня посилають служника повідомити мене про їхній візит. І таке виходить! Адже служник не може добре запам’ятати їхні імена. Я за те, щоб в установах була система Причинного Петра [69] За чиновниками треба стежити не тільки на роботі, а й у їхньому особистому житті. Треба влазити в їхній побут, знати, що вони їдять, п’ють, де живуть, де гуляють, як одягаються. Я тільки-но влаштувався на цю роботу — одразу послав по школах наказ, де повідомлялося, що звільнюватиму всіх вчителів, котрі не голитимуться бодай раз у два дні або ходитимуть в непрасованих штанях та сорочках без комірця. Вчора поїхав перевірити одну школу. Біля дверей зустрічаю вчителя. Прикидаюся, ніби не впізнаю його й кажу: «Іди поклич вчителя, бо приїхав завідувач відділу освіти». А він мені: «Ефендім, вчитель — я, прошу дуже». — «Ні,— кажу, — ти, мабуть, сторож у цій школі. Бо вчитель так не одягнеться. Якби це мені трапився такий вчитель, то я його на вулицю випхав би…»

Ну, той став каменюкою й стоїть. А я, не глянувши на нього, зайшов у школу. Завтра знову поїду туди. Коли знову зустріне мене в такому вигляді, я його негайно ж вижену.

Я чекала, поки він замовкне, щоб сказати й собі. Але він такий, що як почне, то кипить і кипить, аж поки не переллється…

— Так, ефендім… Нещодавно я й інший наказ розіслав по школах: «Вчителі повинні замовити собі візитні картки. Без них на візити в установах не звертатиметься уваги». Але хіба тебе хтось зрозуміє?

І завідувач раптово повернувся до мене й сердито сказав:

— Б’юся об заклад, що пані вчителька також отримала мій наказ. І все-таки звертається до мене без картки. А служник знову. мені стару пісню: «Ви кликали одну ханим, вона прийшла». Хто вона? Яка ханим? Магмет-ага в жовтих чоботях?..

Я від подиву стояла як укопана. Отже, всі ці слова, увесь гнів спричинила я. Бо наважилася прийти без картки.

— Ефендім, я не отримувала наказу.

— А це чому? Де ви вчителюєте?

— В селі Зейнілер. Минулого тижня ви приїжджали й наказали закрити школу.

Завідувач звів одну брову й подумав:

— Ага, так, згадав. Що ж ви зробили? Документацію оформили?

— Все зроблено, як ви наказали, ефендім. Папери я привезла.

— Гаразд, віддайте їх старшому секретареві, хай розгляне.

Старший секретар, у якого був засмальцьований комір, допитував мене дві години. Він кілька разів переглянув усі папери й почав вимагати акти на придбання деяких дрібних речей, якісь рахунки, квитанції, копії заяв і ще багато такого, чого я й второпати не могла. На-останок же він сказав, що вважає недійсним протоколи сільської ради старих, які я привезла з собою.

Я розгубилася й раз чи двічі відповіла невлад. Як він скривив губи! Либонь, хотів сказати: «Хіба це вчителька…» А вже за те, що я на якомусь документі наліпила марку, яка вже вийшла зі вжитку, він мало не довів мене до плачу.

Та це ще не все. Якійсь учительці, котра хтозна-коли вже працювала в Зейнілер, дали двісті п’ятдесят курушів на ремонт у школі. Але розписки про одержання грошей у моїх документах не було.

Він аж закричав:

— Куди ж уписані ці гроші? Де розписка? Не знайдеш — в суд підеш!

— Бей-ефенді, що ви, я ж там і півроку не попрацювала, — обізвалася я, мало не плачучи, та він і слухати не хотів.

— Жах! Мені вже остогидло, ефендім! Я не дозволю такого неподобства! Я не маю часу, щоб божеволіти тут з вами, — репетував він, а потім ухопив папери й подався до завідувача.

Я лишилася з двома секретарями. Один був ще юнак, у нього тільки-но посіявся вус, а другий вже носив завій. Поки я звітувала старшому секретареві, вони, здавалося, зовсім не зважали на нас, а тільки пильнували роботи.

Ледве-но старший секретар переступив поріг канцелярії, як вони схопилися з місць, припали до дверей кабінету й почали підслуховувати.

Та тільки марно. За дві хвилини не те що в канцелярії, на вулиці можна було б прчути, як гримнув завідувач відділу освіти на старшого секретаря.

Секретар у завої з радощів поплескав юнака по спині й сказав:

— Хай тебе сподобить аллах, мюдер-бей, що прошпетив цього рогоносця. Бо невірного подужає теж тільки безбожник!

А завідувач не вгавав:

— Остогид ти мені, ефендім, остогид! Що це за формальності! Ти — бюрократ, з головою загнився! Жінка має рацію! Має рацію жінка! Де вона візьме тобі ту розписку? Як не варить у голові, йде краще звідсіля. Куди хочеш… Сам не підеш, вижену. Сідай і пиши заяву. Не напишеш — не май себе і за чоловіка.

У мене тенькнуло серце:

— На бога, панове, — звернулася я до секретарів, — може, мені краще піти. Я не хотіла, а тут через мене така біда. Може, краще, щоб він мене зараз не бачив, а то ще скаже щось лихе…

Секретар у завої від задоволення мало не ставав гопки.

— Ні, гемшіре-ханим, ні, не зважай. Так йому й треба, проклятому. Це такий собака, що на голову сяде, як йому хтось ще нахабніший за нього не даватиме час від часу прочуханки. Хай тебе аллах сподобить. Після такої натруски він на кілька днів присмирніє. І сам спочине, та й ми…

Завідувач замовк. Секретарі мерщій кинулися за стіл. Секретар у завої промовив сам собі:

— Гарна приказка: невірного подужає тільки безбожник!

Невдовзі в канцелярію повернувся й старший секретар. У нього помітно тремтіли коліна й борода. Не зводячи голови, він почав зирити, мов дівка на парубка, туди, де сиділи секретарі. Але ті так старанно працювали, що він і сам заспокоївся, сів і щось потихеньку собі бубонів.

Атож, йому не працювалося. Він кілька разів полегшено зітхнув, щось там трохи ще пихкотів, а потім поволі сказав:

— П’ятдесят років уже рогоносцю, все життя сидить на таких посадах, а тямить гірше од нашого служника. Аякже, йому що, завтра на іншу посаду піде, а вся морока на нашу голову. Припхається якийсь ревізор, перегляне папери й скаже: «Ослячі ви голови, де розписка за двісті п’ятдесят курушів? Що ви, не бачили, що тут безладдя?» Віддасть усіх нас під суд, та й правильно зробить. Бо є закон про державну скарбницю, а з ним не жартуй! Присягаюся аллахом, що ми вже всі подохнемо, а гроші все одно вирахують, хоч би й через сто літ, навіть з правнуків наших!..

Секретарі звели голови від книг і поштиво слухали ці глибокодумні слова.

Старший секретар відчув, що атмосфера сприятлива, й запитав:

— Чули, що він городив?

Той, що в завої, здивовано звів голову:

— А що? Ми чули якийсь галас, але хіба то вас стосувалося?

— Частково… Корчить з себе вченого.

— Ось не вбивайтеся. Хіба він щось тямить на обліку. Якби не ви, тут за три дні все пішло б шкереберть.

І ці слова говорив секретар, що носив на голові завій. А ще ж недавно він, мов дитина, тішився, що завідувач зневажливими словами вилаяв старшого секретаря! Боже праведний, які ж тут дивні люди!

Та разом з тим той секретар до деякої міри мав рацію. Після тієї натирачки та наминачки старший секретар і справді полагіднішав та присмирнів.

Він запалив цигарку, й, пихкаючи на обидва боки, промовив:

— Оце тобі так… Служи тепер вірно державі й молися за неї аллаху…

До мене він більше не прискіпувався, а швидко прийняв усі мої папери.

Коли я знову зайшла в кабінет завідувача, у мене закрутилося в голові й потемніло в очах.

Завідувач мав тепер інше діло: керував роботою прибиральниць. Щомиті можна було відчути його лихий характер. Слугам доводилося раз по раз перетирати все та перечіплювати на стінах картини, сам же завідувач устигав ще й зазирнути в люстерко, пригладити чуба чи поправити краватку.

З тих кількох речень, які завідувач сказав немолодому вже панові, котрий все ще сидів у кутку кімнати, я зрозуміла, до чого тут так старанно готуються. В місто Б. завітав французький журналіст П’єр Фор. Вчора на банкеті в губернатора Решіт Назим познайомився з цим журналістом та його дружиною. Завідувач запевняв, що ГГєр Фор — дуже цікава особа. Він сподівався, що журналіст обов’язково напише серію статей під назвою: «Кілька днів у зеленому Б.»

— Подружжя пообіцяло завітати до мене, — схвильовано розповідав завідувач, — о третій годині. Я покажу їм кілька наших шкіл. Правда, у нас немає такої школи, якою можна було б пишатися перед європейцем, та ми вдамося до політичних маневрів. В усякому випадку, нам, гадаю, поталанить вихопити з-під його пера одну статтю. Дякувати аллаху, що я тут. А то якби тут сидів той, що до мене був, то осоромилися б перед європейцями.

Я все ще стояла на порозі біля портьєри й чекала.

— Що там ще, ханим? — квапливо запитав мене завідувач.

— Я всі папери здала, ефендім.

— Гаразд, дякую.

— !!!

— Дякую, ви вільні.

— А новий наказ… Стосовно моєї роботи…

— Так, але зараз немає вільного місця. Буде можливість — зробимо. А поки що зареєструйтеся в канцелярії.

Завідувач говорив сухо й похапцем, він чекав, щоб я пішла.

Але ж вільне місце!

Я чула ці слова вже і в Стамбулі, і в міністерстві освіти, і знаю їхній зміст надто добре.

Роздратований голос викликав у мені дивний протест. Я вже зробила крок до порога, хотіла вийти, та згадала в ту мить Мунісе, котра чекала на мене в кімнатчині в готелі, бавлячись з маленьким козенятком.

Так, тепер я вже не та Феріде. Зараз я мати, котра відповідає за долю дитини.

Я підійшла до столу. Опустивши голову, мов жебрачка, яка просить милостиню під дощем, я промовила:

— Бей-ефенді, я не маю змоги чекати. Сором казати, але зараз у мене матеріальна скрута. Якщо ви не дасте мені роботу зараз, то…

В моєму голосі чулося полохливе благання. На очах забриніли сльози, стисло в горлі. Як соромно й гірко!

Завідувач відповів так само роздратовано й нетерпляче:

— Ханим, адже я сказав: немає вакансій! Правда, в селі Чадирли є… Коли хочете, їдьте в ту школу, тільки нарікайте потім на себе. Всі кажуть, що то жахливе місце. Помешкання для вчителя немає, навіть вчаться там у кав’ярні. Погодитеся, я напишу наказ, а хочете чогось кращого, чекайте!

— Ханим-ефенді я чекаю вашої відповіді.

Я чула, що в Чадирли ще гірше село, ніж Зейнілер. Та краще вже їхати туди, аніж місяцями тинятися в Б. й зносити всілякі образи та зневагу.

Я ще нижче опустила голову й з моїх вуст вирвалося, мов зітхання:

— Гаразд, я змушена погодитися…

Та завідувач вже не чув моєї відповіді — раптово розчинилися двері й долинуло: «Ідуть!»

Завідувач застібнув редінгот і вискочив за двері. Мені, отже, не лишалося нічого іншого, як піти. Та біля дверей я вже почула французьку мову:

— Будьте ласкаві… Заходьте…

І на порозі стала молода пані в рясному манто. Я глянула на неї — й з моїх вуст вихопився легенький вигук подиву. Дружина журналіста була моя шкільна товаришка Крістіана Варез.

Якось на канікули вона поїхала з родиною у Францію, одружилася там зі своїм кузеном, молодим журналістом, і до Стамбула більше не поверталася.

За ці роки вона неймовірно змінилася, стала пишною дамою.

Почувши мій зойк, Крістіана повернула голову й відразу ж пізнала мене, дарма що на мені було густе пече.

— Чаликушу! Моя маленька Чаликушу, це ти? Ах, яка зустріч!

Крістіана була одна з тих дівчат, котрі поважали мене. Вона вхопила мене за руки і силоміць витягла на середину кімнати і, незважаючи на всі мої зусилля, відкинула з мого обличчя пече й почала мене цілувати. Хто знає, як здивувалися її чоловік, котрого мені ще не вдалося роздивитися, та завідувач відділу освіти. Я поверталася до них спиною, ховала обличчя на плечах подруги, аби тільки ніхто не помітив моїх сліз.

— Ах, Чаликушу, я могла сподіватися будь-чого, але ніколи не думала, що зустріну тебе тут в цьому чорному турецькому чаршафі й зі сльозами на очах…

Мені ж нарешті вдалося взяти себе в руки. Я хотіла непомітно запнутися, та Крістіана не дозволила, повернула мене до свого чоловіка й сказала.

— П’єр, познайомся з Чаликушу.

Це був високий вродливий шатен. Правда, він здався мені дещо дивним, але таке може бути й тому, що я вже стільки часу жила серед людей, що в розмові зважують кожне слово.

П’єр Фор поцілував мою руку й почав розмовляти, як з давньою знайомою:

— Мадемуазель, я щасливий… Ви знаєте, таки справді не можна сказати, що ми незнайомі. Крістіана стільки розповідала про вас. Навіть якби вона нас не познайомила, я все одно упізнав би Чаликушу. У нас є фотокартка, де ви з виховательками усім класом… Ви ще поклали голову на плече Крістіани, пам’ятаєте. Ось бачите, як добре я вас знаю.

Подружжя Фор, забувши про завідувача відділу освіти, розмовляло тільки зі мною. Я ж по якімсь часі повернула голову. І побачила таке, що якби це сталося деінде, то я, мабуть, зареготала б. Разом з гостями в кабінет зайшло ще кілька незнайомих мені людей. Вони стояли довкола нас, а найближче сам завідувач, і від подиву аж роти пороззявляли. Моя французька мова тішила їх, мов чудернацький циркач селян.

Та ще дивніше було те, що серед них стояв і довготелесий інженер, котрий приїжджав у Зейнілер. Пізніше я дізналася, що цьому добродію було доручено вітати гостей. Нарешті сердега домігся свого — таки побачив моє обличчя. Та разом з тим йому, либонь, було й ніяково, якщо він ще не забув своєї розмови в селі по-французькому.

Мені ж було справді прикро. Не хотілося показати шкільній товаришці своєї скрути, діймало почуття власної гідності.. Щоб вона не помітила, що я й морально принижена, я навмисне розмовляла голосно й весело, намагалася якомога бадьоритися. Кажуть же: чому бути, того не минути.

Нарешті завідувач дещо опам’ятався. Зробивши своїми ніжками смішний реверансик, він показав на крісло:

— Прошу вас, сідайте… Зробіть ласку…

Мені випадало тепер піти, і я потихеньку сказала Крістіані:

— Дозволь з тобою попрощатися.

Але та прилипла до мене мов смола й нізащо не хотіла мене відпускати. Завідувач теж помітив, що моя товаришка дуже прихильна до мене. Ще недавно він поводився зі мною сухо й недобре, тепер же схилився в поштивому поклоні й підсунув крісло:

— Ханим-ефенді, сідайте, будь ласка.

Що ж, довелося сісти. Крістіана ніяк не могла повірити, що на мені такий стародавній чаршаф.

— П’єр, — звернулася вона до чоловіка. — ти навіть не уявляєш, яка цікава дівчина ця Феріде. її родина — одна з найшляхетніших у Стамбулі. У неї такий розум, така вишуканість думки, а який чудовий гумор… Я вкрай здивована, що бачу її тут.

Мені було й приємно, що подруга мене так вихваляє, але й незручно. Час від часу я позирала на завідувача. Він, сердега, й досі ще не міг опам’ятатися. Я вже не кажу про необачного інженера. Він сховався в закуток і не зводив з мене погляду. Я, звичайно, й не дивилася на нього, але мене непокоїло відчуття, що його очі повзають у мене по обличчю, як то повзає комашина. Було якось неспокійно.

А ще ж доводилось щось придумувати, щоб вгамувати подив Крістіани.

— Тут немає нічого дивного, — сказала я. — Усі ж захоплюються чимось. Мені ось забаглося вчителювати. За велінням серця я приїхала у цей вілайєт, щоб прислужитися справі виховання дітей. Я задоволена життям, в усякому випадку, це не така страшна забаганка, як кругосвітні мандри човником з вітрилом. Я дивуюся, як ти не розумієш такої звичайної справи.

П’єр Фор бадьорим голосом та з розумним виглядом вигукнув:

— Мадемуазель, мені все зрозуміло. Без сумніву, це тонке поривання душі розуміє й Крістіана, тільки не змогла одразу все це охопити. Я з усього цього зробив висновок, що в Стамбулі зараз є новітня когорта юнок, які виховалися під впливом західних ідей. Вона належить не до того покоління, котре мов «розчаровані» Лоті[70] гинуть від марної нудьги. Це зовсім інша когорта. Вони відкидають пусті аксіоми, а надають перевагу життю. Лишають розкішне й щасливе життя в Стамбулі і самі йдуть в Анатолію, щоб прокинувся й цей край. Який прекрасний, який благородний приклад самопожертви і яка тема для моєї статті! Мадемуазель Феріде-Чаликушу! Я писатиму, як прокидається турецький народ і, з вашого дозволу, згадаю й про вас.

— Крістіано, — занепокоїлася я, — якщо ти дозволиш своєму чоловікові згадати моє ім’я в газеті, я з тобою посварюся.

П’єр Фор знову помилково зрозумів і це моє бажання.

— Ваша скромність, мадемуазель, теж прекрасна, — сказав він. — Мій обов’язок рахуватися з волею такої дівчини, як ви. Але чи міг би я запитати, в якій щасливій школі цього краю ви вчите дітей?

Я вже казала: чому бути, того не минути. Отож, повернувшись до завідувача відділу освіти, я сказала:

— З вашого дозволу, я хотіла б дізнатися, де та школа, яку ви мені щойно запропонували. Здається, в селі Чадирли?..

П’єр Фор поквапливо дістав записника й вигукнув:

— Стривайте-но… Як ви сказали, Чагирла, чи Чанирли? Мадемуазель, якщо нам випаде нагода, ми в час оглядин вілайєту неодмінно завітаємо і в ваше чарівне село, щоб побачити вас серед учнів.

Завідувач відділу освіти, червоний як буряк, схопився з місця.

— Мадемуазель Феріде-ханим-ефенді наполягає на тому, щоб викладати в сільській школі. Але я переконаний, що вона краще прислужиться нашій справі, як викладачка французької мови в центральній жіночій педагогічній школі.

Я здивовано глянула на нього. Він же кинувся пояснювати мені по-турецькому:

— Ви ж не сказали, що закінчили французький пансіон і знаєте мову. Тепер справа міняється. Я клопота-тиму за вас перед міністерством. А поки прийде наказ, працюватимете поза штатом. Завтра зранку й починайте викладати, гаразд?

В житті завжди так — після всіх злигоднів людині судиться нарешті щастя. Недаремно ж мені казали: «Якщо п’ятнадцять ночей темні, то ще п’ятнадцять такі місячні…» Тільки я й не сподівалася, що місячне проміння проб’є темряву саме тепер, ось в цю мить.

Я згадала Мунісе. Тільки тепер вона постала перед моїми очима не бідною дівчинкою, що грається в кімнатчині готелю з козенятком, а чудово вбраною панночкою, котра бігає в саду довкола клумби з обручем перед гарненьким будиночком.

Коли ми прощалися, Крістіана одвела мене в куточок.

— Феріде, я хочу запитати про нього. Ти ж була заручена, а чому ж не одружилася?

— Ти не відповідаєш? Де твій наречений?

Я похилила голову й дуже тихо промовила:

— Минулої весни ми втратили його…

Крістіана розхвилювалася.

— Як, Феріде? Ти кажеш правду? Біднесенька моя Чаликушу. Тепер я розумію, чому ти тут.

Вона стиснула мені пальці, і її рука затремтіла.

— Феріде, ти його дуже кохала, адже так? Не ховайся, моя дівчинко. Ти не хотіла цього казати, але всі й так знали.

У неї забринів голос, а очі дивилися задумливо кудись у далеч, ніби вона пригадувала забутий сон.

— Ти мала рацію, його не можна було не любити. Він кілька разів приїжджав до тебе в пансіон, там я й побачила його уперше. Який він був? Геть не схожий на інших? Як жаль. Я так співчуваю тобі, Феріде. Мабуть, немає страшнішого горя для дівчини, як смерть судженого…

«Я так співчуваю тобі, Феріде. Мабуть, немає страшнішого горя для дівчини, як смерть судженого…»

Коли це ти сказала, Крістіано, я похилилася головою ще дужче, заплющила очі й промовила:

— Так, це правда…

А що ж я мала сказати ще? Я й так сказала тобі неправду. Адже я знаю, що для дівчини є ще й більше горе. Побачити судженого мертвим — це не найстрашніше.

Адже лишається втіха… Коли минають місяці, роки і якоїсь ночі десь на чужині в темній холодній хатині можна уявити собі лице судженого й з повним правом сказати: «Останній погляд його очей належав мені…» І тоді вустами серця можна поцілувати той коханий образ… А я, Крістіано, не маю права на це…

19 березня

Сьогодні вранці я почала роботу в жіночій педагогічній школі. До нового місця я, мабуть, швидко звикну. Та, коли я скажу, що після Зейнілер, мені тут не сподобалося, ви, мабуть, не повірите.

Мої колеги, здається, непогані люди, а учениці — такі самі, як і я, деякі навіть старші, справжні вже жінки.

Директор теж славний, чоловік, звати його Реджеп-ефенді, він носить завій. Коли я прийшла до школи, муавіне-ханим [71] одразу ж повела мене в кабінет директора й попросила зачекати, мовляв, Реджеп-ефенді пішов у відділ освіти, та незабаром повернеться.

Півгодини розглядала я через вікно сад, та ще намагалася прочитати марудну писанину на таблицях, порозвішуваних по стінах.

Та ось директор прийшов. Дорогою його захопила злива, й він у своїй ляті[72] геть змок.

Він побачив мене й сказав:

— Ласкаво просимо, дочко. Мені щойно сказали про тебе у відділі. Пошли нам, аллах, свою сподобу!

У директора було повновиде, мов місяць, обличчя, з кругленькою сивою борідкою. Щоки червоніли, мов яблука, а ще він був зизоокий.

Він глянув, як течуть з нього дощові патьоки, й сказав:

— Щоб тебе аллах покарав! Забув узяти парасольку. Недаремно ж кажуть, через дурну голову й ногам лихо, але цього разу лихо моїй ляті. Даруй мені, дочко, я трохи обсохну.

Він почав скидати з себе ляту, і я схопилася на ноги.

— Ефендім, я зайду пізніше, щоб вас не турбувати…

Реджеп-ефенді показав мені рукою, щоб я сіла:

Що ти, голубко… Які тут можуть бути умовності… Я тобі, вважай, батько…

Директор скинув ляту, і я побачила на ньому не то лейбика, не то сорочку з жовтого єдвабу в синю смужечку. Через те що був комірець, одежину можна було сприйняти за сорочку, але коли зважити на кишені, то вона скидалася на лейбика.

Реджеп-ефенді присунув до печі стільця й протягнув до вогню свої здоровезні черевики, підбиті грубезними вухналями, схожими на ті, якими підковують коней.

У нього був на диво сильний голос, від якого аж у вухах дзвеніло, наче хто біля тебе бив кувадлом. Звук «к» він вимовляв, як «г».

— Та ти, дочко, ще сама дитина, — сказав він.

Мені ж уже набридло чути скрізь одне й те саме.

— Так ось, дочко, сьогодні ти працюєш, а завтра можеш — гоп! — і вискочити. Не дай боже тільки. Але утриматися на роботі важче, аніж її отримати. Отже, ти пильнуватимеш роботи. Мої вчительки мені — що дочки. У нас потрібно бути особливо статечним. А то була одна соромітниця, будь вона неладна, то я навіть завідувача відділу освіти не питав, а зразу з роботи прогнав, за двері!.. Чи не так, Шехназе-ханим, га? Чи ти заприсяглася мовчати, чи що?

Шехназе-ханим — це муавіне. Вона мала вигляд літньої хворобливої жінки. Перш ніж щось сказати, вона довго кашляла. Я помітила, що вона вже давно хоче устряти в розмову.

— Так, саме так і було, — роздратовано вигукнула вона, а потім, ніби боялася втратити нагоду висловитися, додала: — Гамали[73] не погоджуються менше як за два меджідіе. Що робити?

Реджеп-ефенді схопився на ноги, ніби йому затлілися підковані підбори, з яких уже йшла пара:

— Ви гляньте на цих триклятих, щоб їх дідько вхопив! Ось звалю на спину ношу й сам потягну! Отак і зроблю! Іди й скажи їм, що я такий причинний, що так і зроблю! — А потім знову повернувся до мене й сказав — Ти бачиш, що я зизоокий? Але присягаюся аллахом, я своїх очей і за тисячу лір не продам. Я ними як гляну, то глузд швидко дорогу знайде. Тобто я хочу сказати, що дівчина повинна мати розум, бути гречною

й вихованою. Мусить пильнувати роботи, а поза школою поводитися гідно, як це належить вчительці. Муавіне-ханим, ви сказали, що вже час на урок?

— Так, ефендім, студентки вже в аудиторіях.

— Ну ходи ж, дочко, я познайомлю тебе зі студентками. Тільки, бога ради, піди спочатку гарненько вмийся.

Директор, щоправда, знітився, коли це сказав, промовив якось тихо. Я ж розгубилася, невже ж у мене замур-зане обличчя?

Я глянула на муавіне-ханим, та на мене — обидві нічого не розуміли.

— У мене щось на обличчі, ефендім? — запитала я.

— Дочко, у жінок є природний непереборний потяг малюватися, але ж вчителька не має права заходити до класу з нафарбованим обличчям та помальованими очима. Сьогодні я зауважу тобі ще по-батьківському.

— Мюдір-ефенді, але ж я не малювалася. Та й узагалі я ще ніколи не вживала рум’янку.

Реджеп-ефенді недовірливо вдивлявся в моє обличчя й прибалакував:

— Що ти кажеш, га? Що ти кажеш?

Нарешті я зрозуміла в чому справа й, не втримавшись, засміялася.

— Мюдір-ефенді, мені й самій прикро за моє обличчя. Та що вчиниш, коли аллах так помазав, що й водою не змиєш.

Засміялася й Шехназе-ханим:

— Реджеп-ефенді, це власний рум’янок у ханим.

Наш сміх перекинувся й на директора. А сміявся він

зовсім не так, як інші. Ці «га-га-га» звучали в нього якось нарізно, мовби він їх так навмисне уривав, щоб навчити першокласників добре вимовляти звуки.

— Диво, та й годі… Отже, від аллаха… Аллах обдарував… Муавіне-ханим, чи ти бачила коли таке ясне обличчя? Дочко, може, тебе мати малою замість молока годувала трояндовим варенням? Гай-гай…

І все-таки Реджеп-ефенді видався мені славною людиною. У мене став гарний настрій.

Мюдір-ефенді одягнув свою ляту, яка ще парувала, і ми пішли в аудиторію.

Ще в коридорі через шибку я побачила своїх учениць. Боже мій, як їх багато. Я дуже переполошилася. Майже всі — такі як я, дорослі, й не менше як п’ятдесят. Я губилася під їхніми пильними поглядами. Якби директор

в ту мить вийшов, було б мені непереливки, бо я зовсім знітилася. На щастя, він любив керувати та відчувати, що його слухають:

— Ну-бо, дочко, ставай за кафедру!

Відтак, ледве затягнувши мене за неї, він почав довгу промову. Боже милостивий, чого він тільки не набалакав!

— Якщо європейці перейняли від арабів медицину, хімію, астрономію та математику, то чому ж ми шиємося в дурні й не перехоплюємо від європейців усього найновішого, що є в науці? Увійти в скарбницю європейської науки й поступу, оволодіти готовими знаннями — це грабунок, але законний. Це грабунок без гармат, без рушниць, а з допомогою французької мови.

Ходжа-ефенді захопився не на жарт. З його, здавалося, залізного горла лунав такий голос, що аж у вухах закладало. Він тикав на мене пальцем і кричав ученицям:

— Ключ до знань, що їх надбав світ, має в своїх руках оця крихітна дівчинка. Не дивіться, що вона мала! Зате носить в собі дивні перли. Тягніться до неї, ухопіть її за горло, вичавіть з її рота, мов з лимона, якомога більше знань…

Я відчула, що мене ось-ось ухопить один з тих проклятих приступів реготу, і тоді я не встою на місці. Боже, який то буде сором! Та ось я наважилася глянути на дівчат — вони сміялися. Отже, тепла усмішка вже зв’язала мене з моїми ученицями. Я думаю, що цими поглядами й усмішкою ми вже проявили нишком взаємні симпатії.

Коли сміятися почали вже голосніше, директор нарешті помітив це. Він ударив кулаком по кафедрі, обвів дівчат своїми страхітливими сизими очима, яких не продав би й за тисячі лір, і гримнув:

— Це що таке!.. Що це таке, питаю? Вам як мед, то й ложкою!.. О, цьому жіночому поріддю ніяк не можна давати потачки, але я вас приборкаю! Позакривайте мені роти! Бач, повишкіряли зуби, як розварений часник.

Та дівчата щось не дуже зважали, злякалася, мабуть, тільки я.

Директорова промова тривала ще добрих п’ятнадцять хвилин. Коли ж у класі дужчав сміх, Реджеп-ефенді бив кулаком по кафедрі й кричав напівжартома, напівсерйозно:

— Чого щирите зуби? Я ось принесу «обценьки»!

Вже наостанку він ще раз прокричав:

— Дужче її вхопіть, не відставайте від неї, вичавіть з її рота, мов з лимона, якомога більше знань. Коли ж ні, то хай прокляті будуть ваші прадіди, хай гірким буде вам хліб, яким годують вас батьки й матері, наша земля і народ!

І він вийшов.

Я лишилася сама, віч-на-віч з аудиторією. Ніколи не думала, що ця мить буде така тяжка. Пустунка Чали-кушу раніше могла без угаву говорити з ранку до вечора, а зараз їй заціпило, мов соловейку після шовковиць. Що ж їм сказати, в голові жодного гарного речення… Та ось я не втрималася й мимохіть усміхнулася. Дівчата, слава богу, вирішили, що я ще й досі сміюся з директора, й теж усміхнулися. Я підбадьорилася й сказала:

— Ханим, я трохи знаю французьку мову. Буду щаслива, коли й ви скористаєтеся з цього.

Десь подівся острах, думки пливли легко й вільно. Я відчула, що дівчата помалу проймаються до мене симпатією. Як приємно звертатися до дорослих дівчат: «Ханим!» Погано, що вони надміру люблять сміятися. Я не боронила б, але ж, не дай боже, в шибочку зазирнуть зизуваті очі Реджепа-ефенді, котрі варті більше, як тисячу лір. Тому я вирішила зробити ученицям зауваження:

— Ханим, ваш сміх повинен бути не більшим, як усмішка. Я не можу покарати вас отими «обученьками», що про них казав пан директор, у мене їх немає. Але я розгніваюся.

А все-таки перший урок був гарний. Коли я вже виходила з аудиторії, одна дівчина підійшла до мене й пояснила, що обученьки— це не що інше, як обценьки. Директор намагався елегантно лякати тих, хто занадто любив сміятися: «Зуби повириваю обученьками!»

28 березня

Я дуже задоволена моїми ученицями, навіть дуже. І вони мене полюбили, не відстають навіть на перерві. А щодо колег, то і їх я не назву поганими людьми. Є, правда, й такі, що ставляться до мене холодно, або стануть десь в кутку кімнати й зиркають, перешіптуючись. Нічого доброго про мене вони там, звичайно, не нашіптують, та дарма… Навіть у своїй родині — й то не всіх полюбляєш. Серед усіх мені найдужче подобаються дві милі вчительки. Це діти Стамбула — Незіге і Вас-фіє. Вони й на мить не розлучаються. Але муавіне-ханим порадила мені близько не знатися з ними. Не знаю тільки чому. Тут я зустріла й двох знайомих. Перша — це та висока вчителька з чорними проникливими очима, котра захистила була мене колись в центральному рюш-тіє. Вона має в нас один урок на тиждень. Це єдина викладачка, яка не боїться зизуватих очей Реджепа-ефенді. Навпаки, швидше директор її боїться, бо коли заходить мова про неї, він щулиться й промовляє: «Ну й людина! Як її й позбутися! Може б, хоч спочив трохи».

А друга — немолода вже вчителька. У неї великі зуби й великі окуляри, яких вона ніколи не скидає. Вона раніше вчителювала в Гозтепе. Отож тепер пильно зазирає мені в обличчя й розповідає:

— Аллах! аллах! Як з ока випала, така схожа! Колись я в поїзді частенько зустрічала одну пустотливу школярку. Ви такі схожі на неї. Але та була француженка, чи що… Що то вже бісики пускала, увесь вагон заливався…

— Можливо, — відповідала я, похилившись головою. — Чого не буває…

У школі працює й кілька вчителів. Захіт-ефенді — викладач теології, він вже зовсім старий. Географію викладає Омер-бей — теж сивий, полковник у відставці. Ще є вчитель краснописання, та я не знаю його імені. Нарешті ж, вчитель музики Шейх Юсуф-ефенді, відомий не тільки в нашій школі, айв усьому місті. Колись він і справді був шейх «Мевлеві» [74], та кілька років тому бідолаха захворів, здається, на сухоти. Лікарі сказали, що коли не переїде кудись, де інший клімат, — помре. І вже ось два роки, як Юсуф-ефенді оселився з своєю сестрою-вдовою в Б. Кому доводилося бувати в їхньому невеличкому будиночку, той казав, що там справжнісінький музей музики. Вчитель зібрав колекцію сазів та інших музичних інструментів. Окрім того, Юсуф-ефенді зажив слави і як композитор. Він пише таку музику, якої не можуть слухати без сліз. Уперше я побачила його одного дощового дня. На великій перерві я водила дівчат в сад навчитися однієї нової гри в м’яча. Коли ми повернулися, моя чорна сукня намокла під дощем.

До речі, зразок робочої сукні, який я колись придумала, подобався усім, навіть учням. Реджеп-ефенді, щоправда, забороняє чорний колір, каже:

— Мусульманці не личить ходити в чорному… Треба вбиратися в зелене!

Та ми не дуже зважаємо, мовляв, зелений одяг швидко брудниться.

В кімнаті для вчителів топилася велика піч. Я хотіла трохи обсохнути й стала, поклавши руки в кишені, у кутку коло печі. Одчинилися двері, і до кімнати зайшов високий худорлявий чоловік літ тридцяти п’яти. Одягнений був так само, як і інші викладачі, та я відразу зрозуміла, що це Шейх Юсуф-ефенді, про якого я стільки чула. У школі його дуже любили. Вчителі одразу кинулися до нього, щоб допомогти скинути пальто. Я з кутка стежила за ним.

Він був тихий і милий. На його обличчі панувала меланхолія. Воно було прозоре й бліде. Таке обличчя буває тільки у людей, приречених на смерть. Ріденька руда борідка й великі блакитні очі нагадували мені Ісуса Христа, що сумно усміхався нам у коридорах пансіону. Особливо приємний був у нього голос — м’який, щирий, ледь скорботний. Це була та скорботна скарга, яку чуєш, розмовляючи з хворими дітьми. Він скаржився вчителям, які оточили його щільним колом, що дощ не вщухає, що ображений на природу й ніяк не дочекається сонця.

Раптом наші погляди зустрілися. Він ледь примружився, щоб краще роздивитися мене в темному закуті, й запитав:

— Хто ця панна? Наша учениця?

Вчителі всі разом повернулися в мій бік, а Васфіє засміялася й сказала:

— Вибачайте, бей-ефенді, ми забули вас познайомити… Це наша нова викладачка французької мови Фері-де-ханим.

Я кивнула зі свого закутка головою й мовила:

— Ефендім, мені дуже приємно познайомитися з нашим великим композитором.

Митці дуже чутливі до компліментів. Юсуф-ефенді зашарівся й, поклонившись, сказав:

— Ваш покірний раб не впевнений, що ці твори дають право називатися йому композитором. Коли деякі й гідні доброго слова, то тільки через те, що мені поталанило передати в них святу тугу великих поетів Хаміда й Фікрета…

Я полюбила Юсуфа-ефенді, як старшого брата.

— Б., 7 квітня

Збулася ще одна моя мрія. Ми найняли гарненьку чистеньку хаточку. її знайшов нам Хаджі-калфа, дай йому боже здоров’я. У нас три кімнати, сад, і недалечко від садиби Хаджі-калфи — кілька хвилин іти. У хаті вже були меблі, і все готове, — це нам дуже зручно.

Учора я й Мунісе були в гарному настрої, заходилися прибирати, розкладати наші речі! Але де! Нічого не встигли, бо просміялися та пробігали цілий вечір.

Бідна Мунісе очам не йме віри, думає, що оселилася в палаці. Правда, нас трохи налякав Мазлум — так назвали ми наше козенятко. На кухні були прочинені двері — воно вискочило в сад й побігло в яр. Краї урвища круті, мов стіни мінарета, і козеня ледве не полетіло в провалля. Добре, що це бісове козеня перебирає ногами краще за мене. А все-таки ми добре налякалися, поки зловили його.

Так, ми задоволені нашою садибою. Мунісе ковзається по гладенькому камінню, яким викладено двір, або малює на глиняних стінах квіти.

Ось тільки увечері, коли поночіє, нам стає трохи сумно. До наших сусідів приходять у гості то батько-мати, то брати-сестри, з гостинцем у руках. Тільки до нас ніхто не стукає, і так буде завжди.

В цьому краю гарна дуже весна. Довкола вруниться зело. І в нашому саду стільки того квіту, навіть по призьбі повився плющ. А вже яр, що поміж з нашим садом, — то справжнісінький смарагдовий водоспад. На зелених хвилях ятріє, мов рана, червоний мак. Все наше дозвілля проходить в саду… Ми граємо в піжмурки, плигаємо через мотуз, а коли стомлюємося, я починаю малювати, — у мені знову прокинулася жадоба малювати. Мунісе з козеням сідають на моріжку, я вже кілька днів малюю їх водяними фарбами. Якби ця пустунка Мунісе посиділа хоч трохи спокійно, я вже давно домалювала б її портрет, так ні ж, їй обридає сидіти з козеням на голеньких рученятах і у вінку з польових квітів на голові. Ось Мазлум починає перебирати своїми тоненькими ніжками й дригатися. Тоді Мунісе схоплюється й говорить:

— Абаджим, я хочу сидіти спокійно, правду кажу, але Мазлум не може. Я не винна.

І втікає.

Я гніваюся й сварюся пальцем:

— Ти гадаєш, що я не бачу твого шельмування? Ти навмисне лоскочеш цапка!

Та в школі все гаразд. Директор мною задоволений. Правда, коли-не-коли гнівається, щб я люблю посміятися.

Тоді я прикидаюся ображеною й кажуг

— Реджеп-ефенді, а що ж я маю робити? У мене коротка верхня губа, й через те вам здається, що я завжди сміюся.

Директор, виявляється, не байдужий до чужих мов. Тепер він десь доп’яв стару французьку читанку і водить пальцем по складах. Іноді запитує в мене, що означає те чи інше слово, й записує на полях підручника.

Я вже заприязнилася з Юсуфом-ефенді. Мені подобається цей тонкий сумний, хворобливий чоловік. Ніжно розповідає він про щось дібране, а в його голосі вчувається прихований жаль.

Десять днів тому сталася дуже дивна історія.

У нашій школі є стара зала — скоріше, звалище на непотріб. Я зайшла туди вдень, щоб відшукати одну таблицю, але віконниці були причинені і здавалося, що вже вечір. Я озирнулася довкола й побачила в кутку Старий орган. Він був у пилюці. Чомусь солодко й тужно защеміло серце. Щасливі дні мого дитинства минули в співі сумних і врочистих органних мелодій. Я підійшла до органа й розхвилювалася, мов біля забутої могили когось дорогого. Вже не пам’ятала, по що я сюди прийшла і де я. Обережно натиснула ногою на педаль і вдарила однією пучкою по клавішу. Орган тяжко й гірко зітхнув, наче то був зойк враженого серця.

Ах цей зойк!

Вже безтямно я підсунула до органа стілець, сіла й почала тихо-тихо грати свій улюблений гімн.

Линула мелодія, і я помалу забула про все на світі, ніби заснула глибоким сном. Перед моїми очима постали напівтемні коридори нашого пансіону. По них ходять гуртом мої подруги в чорних хвартухах, з коротенькими зачісками.

Не знаю, скільки я грала й чи довго тривав цей сон.

Позаду хтось зітхнув. Здавалося, вітер торкнувся листячка. Я здригнулася й оглянулась. В пітьмі біліло обличчя Юсуфа-ефенді. Він слухав мене, похилившись головою й злігши на поламану шафу. На його обличчі видно було страшну печаль.

Він помітив, що я перестала грати, й сказав:

— Грайте, я прошу…

Я нічого не відповіла, тільки ще нижче схилилася над органом і грала, аж поки на очах мені не висохли сльози. І встала вже, коли відчула, як мені перехоплює від утоми подих.

— У вас незвичайний хист до музики. І на диво вразливе серце, Феріде-ханим… Я приголомшений… Невже дитяча душа може так глибоко відчувати тугу?..

Я відповіла, намагаючись прибрати байдужий вигляд:

— Це релігійні гімни, і, звичайно ж, вони тужні. Сум не в мені, а в них.

Юсуф-ефенді недовірливо похитав головою й промовив:

— Я не якийсь там знавець мистецтва… Та коли треба визначити, де в музиці сила композитора, а де виконавця, не помилюся. Як у голосі співака, так і в пальцях музйки живе тільки йому притаманне хвилювання. Його породжує сум вразливого серця. Чи не дали б ви мені ноти деяких гімнів?

— Ефендім, я грала на слух. А нот не маю.

— Дарма. Якось ви мені програєте ще раз, коли ваша ласка, я, з вашого дозволу, запишу собі в зошит. Я колись придбав собі орган, колись на ньому грав один священик, тепер уже небіжчик… Я не байдужий до музичних інструментів. Орган у мене стоїть у кімнаті. Мені б хотілося грати ваші гімни…

При цій розмові ми вийшли з зали. Прощаючись, Юсуф-ефенді пообіцяв:

— Дещо я написав, коли мене діймала туга… Цієї музики ще ніхто не слухав. Я був упевнений, що вони не зрозуміють того. Для вас я грав би… Ви не відмовите?

Після цього ми ще дужче заприятелювали. Я ще не слухала тієї музики, яку він обіцяв виконати, але думаю, що то буде щось чудове. Мені здається, що коли ця хвора, чутлива людина доторкнеться до дерева — то й тоді почується стогін. Кілька днів тому один вчитель вирішив купити собі уд[75] і приніс показати його Юсуфу-ефенді. Той тільки злегка торкнувся струн, а здається, вразив моє серце.

5 травня

Учора я вчинила злочин і тепер боюся, що все стане відомо. Я знаю, що зробила недобре, але що я мала діяти, коли так веліло мені серце.

У нас учителям випадає чергувати раз на тиждень у школі вночі. Вчора була моя черга. Увечері, коли дівчата готували уроки, ми з Шехназе-ханим обходили класи. В одній кімнаті погано горіло світло, і ми зайшли туди. Муавіне-ханим була дуже бідова жінка й сама заповзялася полагодити газову лампу. Вона підсунула до стіни стільця й почала оглядати її. Саме тоді в клас увійшла стара прибиральниця, підійшла до однієї учениці й подала їй листа.

— Айше! — зупинила стару муавіне-ханим. — Що це в тебе?

— Нічого. Це сторожові залишили для Джеміле-ханим листа.

— Дай сюди. Скільки раз вам нагадувати, що листи, які надходять ученицям, спочатку повинна перечитати я! Яка ти безклепка!

І тут сталося несподіване. Джеміле схопилася й вирвала листа з рук старої.

Шехназе-ханим так само незрушно промовила:

— Джеміле, ходи сюди.

Дівчина й не ворухнулася.

— Я сказала, ходи сюди. Чому ж ти не слухаєш, Джеміле?

У хворобливої, дрібненької Шехназе-ханим був такий владний голос, що навіть я здригнулася. У класі панувала тиша, можна було почути, як летить муха.

Джеміле похилилася головою й підійшла. Це була вродлива дівчина років шістнадцяти. Я вже давно помітила, що вона завжди якась смутна, ніколи її не побачиш серед дівчат, а все саму, — ходить в саду й журиться. Та й на уроках вона сумна й неуважна.

Я розглянула її зблизька й зрозуміла, що дівчина мучиться. Обличчя сполотніло, губи побіліли. Вона раз по раз моргала очима, наче в неї тремтіли повіки.

— Джеміле, дай сюди листа!

Шехназе гнівно тупнула ногою.

— Чого ж ти ждеш?

— Нащо воно вам, ханим-ефенді? Нащо?

В цьому «нащо», в цьому маленькому слові «нащо» чувся такий жалібний протест.

Шехназе-ханим рвучко вхопила руку дівчини, розвела пучки й вирвала листа.

— Ось так, а тепер сідай на місце!

Шехназе-ханим провела очима адресу, і її брови ледь

насупилися. Та вона одразу ж прибрала байдужого вигляду. У класі все ще панувала мовчанка, хоч було помітно, що дівчата схвильовані.

— Лист від брата Джеміле, він служить у Сірії! — промовила Шехназе-ханим. — Але через те що вона не підкорилася мені одразу, листа я поверну тільки завтра.

Дівчата схилилися над книжками. На порозі я крадькома озирнулась. Кілька дівчат повставали біля задньої парти й перешіптувалися. Джеміле ж сиділа, поклавши голову на парту, і її плечі здригалися.

В коридорі я сказала Шехназе-ханим:

— Ви дуже тяжко покарали дівчину. Як їй тільки чекати до ранку? Либонь, страждає тепер…

— Не турбуйся, дочко, — відповіла муавіне-ханим. — Джеміле зрозуміла, що ніколи не прочитає цього листа.

— Чому, муавіне-ханим? Хіба ви не повернете листа, що прийшов від брата?

— Ні.

— Чому?

— Бо це не від брата.

І вона тихо почала розповідати.

У Джеміле заможна родина, а дівчина цього року закохалася в молодого лейтенанта. Тільки батько й слухати не хоче про заручини. Лейтенанта заслали в Бан-дирму, а за дівчиною стежать і вдома, і тут. Ми хочемо якось розважити її тугу, так лейтенант щоразу роз’ятрює рану. Це вже третій лист попав мені в руки.

Ми зайшли в кабінет муавіне-ханим, і вона рвучко зіжмакала листа, відчинила дверцята і вкинула його в грубку.

Опівночі я все ще сиділа в кімнаті для чергових вчителів і ніяк не могла заснути. Нарешті я наважилася. Знайшла якийсь привід, щоб відіслати чергову служницю, і пішла в кабінет Шехназе-ханим. Вікна були непозавішувані, і кімнату освітлювало притамоване місячне світло. Я тремтіла, мов злодійка, та все-таки відчинила дверцята й почала порпатися в кучугурі пожмаканого паперу, аж поки не знайшла листа.

Мені подобається в нас нічне чергування, коли всі сплять, ходити порожніми коридорами, темними, мовчазними спальнями. Ось якась дівчина зібгала ковдру — я вкриваю її. А ця хвора, кашель непокоїть її навіть ві сні,— я поправляю матрац і легенько торкаюся рукою її гарячого лоба. В тієї ж, що каштанові коси розсипалися по подушці, є якась радість.

І я запитую себе, яка ж надія пробуджує усмішку на її тоненьких, ледве розтулених губах? Мені здається, що цю темну безмовну дівочу спальню окутав тяжкий сонливий туман. Щоб не розвіяти його й не порушити дівочого спокою, я навшпиньки виходжу, і серце моє ледь-ледь калатає. Хай сплять, їм ще рано прокидатися з упо-кійливого сну…

Підійшовши тієї ночі до ліжка Джеміле, я зрозуміла, що сердешна дівчина тільки-но заснула, ще не встигли навіть висохнути на її віях сльози. Я ледь схилилася над нею і пошепки промовила:

— Маленька дівчинко — ти щаслива. Хто знає, як ти зрадієш, коли знайдеш завтра в кишені свого хвартуха лист коханого. Ти питатимешся, яка пері[76] принесла тобі непомітно серед ночі те, що ти вважала вже навіки втраченим для себе. Джеміле, то не пері… То одна безталанна… Самій їй судилося палити листи ненавидної їй людини, палити разом з часточками свого серця.

20 травня

Учора в школі припинилося навчання — за три дні почнуться екзамени. Усі жіночі школи міста Б. святкували сьогодні травневий байрам. Всі йшли до річки, яка текла недалеко від міста — година ходи. Мені особисто не до вподоби гамірливі свята, і тому я вирішила нікуди не ходити, а відпочити в садку. Щоправда, Мунісе побачила, як вулицями йдуть співаючи дівчата, й наприндилася. Я заходилася розважати її, аж це постукали в двері. Я виглянула — до мене прийшла Васфіе з кількома ученицями з останнього курсу. Виявляється, Реджеп-ефенді наказав їм привести мене на свято хоч би там що.

Він був розгніваний і кричав:

— Що за неподобство! Присягаюсь, тільки заради неї я загадав нашпигувати оце козеня й зробити халву. Не можна так, панове, не гоже!

Щодо моїх учениць, то їх послали дівчата старшого курсу з таким ультиматумом: «Якщо Шовкопряд не прийде, ми всі підемо зі свята».

Шовкопряд — це моє нове ім’я. Чаликушу мов і не було. Тепер — Шовкопряд. Що й казати — учениці старших курсів не бояться називати мене так прямо в очі. Прізвисько таки діймає моє почуття власної гідності, адже я пані вчителька. Ще б півбіди, аби тільки прізвисько не вийшло за межі школи. А то вчора, коли я проходила повз кав’ярню, гладкий здоровань в шароварах і мінтані почав горлати на всю вулицю:

— У мене вісім садів шовковиць. Та хіба жаль віддати їх на пожертву такому шовкопрядові.

Кажуть, що це був багатий крамар, він торгував шовком. Я ладна була крізь землю провалитися. Більше я на ту вулицю й не поткнуся.

А зараз я не знала, що й робити. Почну відмовлятися, скажуть, манірна, та й посміються. Довелося взяти чаршаф та й піти.

Здавалося, на березі біля річки розквітли ромашки. То учениці молодших курсів повбиралися в білі сукні. Але ж як багато в цьому містечку жіночих шкіл, боже мій! Дівчата все ще йшли, співаючи марші, і йшли вузенькими стежинами, що в’юняться між садами.

Вчителі-чоловіки гуляли в гайку по той бік річки. З нами лишився тільки Реджеп-ефенді. Він ходив лугом у своїй голубій ляті з великою чорною парасолькою в руці й голосно давав вказівки кухарям, які складали каміння, щоб розпалити вогнище. Вчителькам і старшокурсницям хотілося поскидати чаршафи й трохи побавитися. Вони довго вмовляли Реджепа-ефенді, щоб він теж пішов до чоловіків, і врешті-таки спровадили.

Не знаю чому, але сьогодні я була невесела. Безмежні хвилі радощів і веселого сміху цих сотень дівчат втомлювали мене й нагонили сум.

Неподалік від мене дівчатка якоїсь початкової школи співали марш. Трохи поодаль гурт дівчаток бавився м’ячем — то була гра в полянок. Ще трохи далі дівчата з’юрмилися довкола якоїсь дівчинки й оплесками зустрічали її слова, — вона читала вірша чи виголошувала промову…

Мунісе дарма було й шукати тут. Атож, хіба така пустунка всидить на одному місці?

Неподалік від загати росло кілька каштанів. Там молоді вчительки й старшокурсниці зробили собі гойдалку, й було видно, як між гіллям майорять перісті сукні. Звідусіль чути тільки сміх і веселі зойки.

Мені вдалося непомітно піти до річки. Я сіла в затінку великої скелі. На березі серед каміння де-не-де росли миршаві жовтенькі квіточки. Я рвала їх і кидала у воду, яка хлюпотіла під моїми ногами. Я думала про щось далеке й непевне.

Аж раптом хтось вигукнув тоненько:

— Знайшла! Шовкопряд тут!..

Виявляється мене шукали, щоб запросити на гойдалку. Дівчата силоміць повели мене під каштани. Я відмовлялася, казала, що не вмію й не можу, бо стомилася, та ні учениці, ні мої колеги й слухати не хотіли. А Мюрювет-ханим, та сама вчителька з проникливими гарними очима, хотіла погойдатися тільки зі мною. Ми cfaли на дошку, тільки в мене й справді не виходило: тремтіли руки, підтиналися ноги. Бідній Мюрювет довелося добре попріти, поки ми трохи розгойдалися. Врешті-решт вона й сама відмовилася:

— Ні, все даремно, мій Шовкопряде! Ти й справді боїшся гойдалки, вся мов полотно. Ще впадеш…

Реджеп-ефенді сів обідати з нами й помітив, що я сумна. Тепер він час від часу покрикував:

— Агей, пустунко, чому ж ти сьогодні не смієшся, га? Коли я кажу: «Не смійся!» — ти регочеш. А чого ж ти сьогодні така сумна та невесела?

Але він не давав мені спокою й по обіді, а загадав, щоб спеціально для мене принесли зі школи самовар, і навіть хотів сам приготувати мені чай.

Та ось одна вчителька здалеку покликала мене. Коли я підійшла, вона сказала:

— Ми послали служницю, щоб принесла тамбур [77]. Тепер треба якось усамітнитися й попрохати Юсуфа-ефен-ді, щоб програв нам. Ти ж як-небудь утечи від цього старого балакуна.

Справді, таким випадком нехтувати не можна. Музика Шейха Юсуфа-ефенді все дужче й дужче брала мене в полон. А він сам довго оце хворів і не приходив до школи. Лише кілька днів тому ми дізналися, що композитор став на ноги. А сьогодні навіть забажав повеселитися на весняному святі.

Наші вчительки знайшли якийсь привід, щоб переманити Юсуфа-ефенді від чоловіків до нашого гурту. Нас було щось десятеро. Нищечком пішли ми вузенькою стежиною вздовж річки.

Шейх Юсуф-ефенді, здавалося, був нівроку. Жвавий, веселий і навіть не обминав жартом тих, хто непокоївся, чи композитор не стомився.

— О, якби цій стежці не було кінця-краю! — промовив він. — Я не втомився б. Сьогодні я почуваюся сильним!

Хтось із учительок пошепки сказав мені, що чоловіки пили горілку і Шейх Юсуф-ефенді теж випив кілька чарок. Може, це горілка й додала йому снаги.

За п’ятнадцять хвилин ми були вже біля старого млина. Це місце називали Виром. В цьому місці бескиди раптово сходилися, від чого в провалля ніколи не зазирало сонце. Весь час здавалося, ніби вода тече в променях ранкової зорі.

Тут ми могли бути впевнені, що нас ніхто не почує. Посадивши Юсуфа-ефенді під крислатим горіхом, ми подали йому тамбур.

Я сіла дещо осторонь від товариства, біля скелі, довкола якої нуртувала вся в шумовинні річка. Та колеги закричали:

— Е, ні! Ходи сюди! Тільки сюди!

І вони посадили мене навпроти композитора.

Забриніли струни. Ця музика довіку лунатиме в моїй голові.

Вчительки в мальовничих позах сиділи довкола музики. Навіть у найвитриманіших тремтіли губи й повнилися сльозами очі. Я притиснула губи до каштанової коси Васфіє й пошепки сказала:

— Уперше я чула його музику в школі. То було, безумовно, чудово, але зараз…

Сумний погляд Васфіє змінився багатозначною усмішкою:

— Так. Це тому, що ніколи в житті Юсуф-ефенді не був ще такий щасливий і в той же час нещасний, як сьогодні…

— Чому? — здивувалася я.

Васфіє пильно глянула мені в очі, потім схилилася головою на мої плечі й шепнула:

— Мовчи… Давай слухати…

Сьогодні Юсуф-ефенді співав тільки старовинних пісень. Я ще ніколи не чула їх. Щоразу, коли він доспівував, у мене стискалося серце: «Все… Невже більше не співатиме?» Та він співав одну за одною. Очі його заплющилися, він ледь зблід, обличчя зросилося кількома крапелинками поту. Я не могла одвести свого погляду від тих заплющених очей. І раптом побачила, як по його щоках покотилися сльози. Біль так і пройняв моє серце. Хіба не гріх так замучити хвору людину. Я не втрималася і, ледь закінчилася пісня, сказала:

— Може б, ви трошки відпочили? Ви розхвилювалися? Що з вами?

Він не одказав мені, а тільки сумно глянув своїми чистими дитячими очима, на яких бриніла сльоза, і похилився головою на тамбур. Він почав нову пісню:

«Я палаю, вже серце вогнем зайнялось… Хай згораю я собі… Будь обачна! Мене не благай, щоб розкрив я вуста гарячі, Бо згориш, як і я… Не вбивай, не проси ж, розповісти тобі, Що у мене на серці, яка йому пісня болить і чого воно плаче».

Він співав, а голова його все дужче хилилася донизу. Коли ж закінчив, здавалося, не мав уже снаги.

Всг розгубилися, у мене вихопилося:

— Це все ми. Нащо так заморили його.

І я, плигаючи з каменя на камінь, побігла до води, щоб намочити хустку. Він, мабуть, трохи знепритомнів, а може, йому просто закрутився світ. Коли я підійшла до нього з хусткою, він вже розплющив очі.

— Ви налякали нас, ефендім, — мовила я.

Композитор ледь усміхнувся й одказав:

— Нічого… Це буває зі мною.

Мені здалося, що колеги поводяться якось дивно, позирають на мене багатозначно й перешіптуються.

Назад наше товариство поверталося тією самою стежкою. Ми з Васфіє йшли останніми.

— Шейху Юсуфу-ефенді щось робиться, — сказала я. — Мені здається, що в нього є якийсь таємний біль.

Васфіє знову глянула на мене багатозначно й запитала:

— Феріде, ти щиру правду мені кажеш чи ні? Не ображайся, але як тут повірити. Невже ти нічого не знаєш?

Я здивовано глянула на неї:

— А нащо мені ховатися? Звичайно, не знаю.

Та не йняла віри:

— Як ти можеш не знати того, про що говорить все місто.

Я засміялася й знизала плечима:

— Ти добре знаєш, як я живу. Сама-самісінька. Де вже до чужого життя…

— Феріде! — Васфіє вхопила мене за руку. — Таж Юсуф-ефенді кохає тебе!

Від несподіванки я затулилася руками.

На березі все ще веселилися. Дівчата сміялися, галасували, верещали. Непомітно відійшовши від усіх, я стала на стежку, що мчала між двома садами, й подалася додому.

25 липня

Цьому літу, здається, не буде кінця-краю. Нестерпна спека. У місті вже й листочка зеленого не лишилося, все попалило сонце. Смарагдові гори пожовкли і в цьому осонні здаються зовсім мертвими. Можна подумати, що це величезні звалища попелу.

Нудно. Як тільки нудно, хоч бери та й вішайся. Місто вимерло. Учениці пороз’їжджалися, багато вчителів теж поїхали з Б. Незіге та Васфіє вряди-годи присилають мені зі Стамбула листи. Пишуть, що цього року Стамбул особливо гарний, а від Босфору та Принцових островів вони взагалі божеволіють. Якщо буде хоч якась зачіпка, то дівчата залишаться в Стамбулі.

Якщо на правду, то й мені не дуже хочеться сидіти тут. Мене дуже вразило те, що розповіли про Шейха Юсуфа-ефенді. До того ж соромно виходити на люди.

Почнеться новий навчальний рік, і я попрошуся, щоб мене перевели деінде, навіть кудись у глухе місце. Там

буде мені скрутно, доведеться багато працювати і я буду завжди стомлена. Дарма. Тільки б лишитися самій-самі-с.інькій.

5 серпня

Це вже вдруге мої учениці виходять заміж. Правда, цього разу все не так, як у Зейнілер, коли ми віддавали Зехру за чабана Мегмета. Цієї ночі Джеміле вже не лежить у своєму ліжку з заплаканими очима. Цієї ночі її гарненька голівка схилилася на грудях коханого лейтенанта. Джеміле зі своїм коханим були такі завзяті, а їхнє почуття таке сильне, що батьки змушені були погодитися на шлюб.

Я вбирала Джеміле, так само як і Зехру. Давно вже не ходжу я в гості, на веселі вечори, завжди вдавалося відмовитися, та цього разу Джеміле прийшла додому, цілувала руки й просила. Цікаво, чи здогадалася вона, що це я поклала їй в кишеню тоді вночі того листа. Хтозна… Але того дня, коли дівчині, нарешті, пощастило умовити батьків, я була перша, кому вона розповіла свою радість. Мабуть, здогадалася…

Так, я сама її одягала, сама накинула напинальце. В Б. є звичай вплітати в косу сріблясту нитку, яку носить наречена. Кажуть, це приносить щастя. Як я не відмовлялася, мати Джеміле вплела мені в коси маленьку стрічечку. Довелося примиритися.

Мені дуже хотілося побачити лейтенанта. Я могла повірити, що вони щасливі, тільки побачивши їх поруч. Та я так і не побачила його, бо пішла з весілля рано.

Жінки цілий вечір нишком позирали на мене та перешіптувалися. Тільки й чути було слово «Шовкопряд».

Товста дружина голови муніципалітету, уся в золоті та діамантах, пильно глянула на мене й голосно, навіть я почула, сказала жінкам:

— Але ж і Шовкопряд! Така й справді може зв’ялити… Нудить світом безталанний, та є чого!..

Мені несила було все це слухати, я попросила в матері Джеміле пробачення, сказала, що зле почуваюся, й пішла.

Правда, перед цим стара мати показала мені дочку, яка стояла в колі моїх колег, і промовила:

Вчительки дають настанови Джеміле. Ви, панно, теж порадьте їй…

Я усміхнулася й погодилася виконати це просте бажання. Ми стали з Джеміле ледь осторонь, і я сказала:

— Джеміле, мати просила, щоб я, як твоя вчителька, що-небудь порадила тобі. Та що… Найліпшу раду дало тобі серце. Я хочу сказати тільки ось що… Дитино моя… Якщо перед тим, як прийде твій наречений, хтось скаже, що тебе на вулиці чекає незнайома жінка й хоче поговорити з тобою віч-на-віч, не слухай нікого, тікай від тієї жінки, сховай свою голову на дужих грудях лейтенанта. Гляди ж…

Як же тільки здивувалася Джеміле! Та й не диво. Навіть я сама дивуюся й питаю себе, який зміст ховали ті слова. Питаю, ніби сама почула їх від когось іншого.

27 серпня

Сьогодні увечері в нашому садку було весело. Ми з Мунісе запросили на вечерю Хаджі-калфу. Я жартома якось купила кілька червоненьких паперових ліхтариків, а потім ми взяли та почіпляли їх на гілочках тоненького мигдалевого дерева, якраз над столом. Хаджі-калфа аж вигукнув захоплено:

— Гей, та це ж не вечеря, а свято Десятого липня [78].

Я усміхнулася:

— Сьогоднішній вечір — це моє Десяте липня…

Так, сьогодні свято мого звільнення. Якраз рік тому Чаликушу вирвалася з клітки. Рік — це триста шістдесят п’ять днів. Як багато!

На початку вечора я була весела, весь час сміялася, жартувала, та ще так, що мадам із Самат’ї заливалася з реготу. Повненький видочок Гайкануш сяяв радістю й зробився такого самого кольору, як мої ліхтарики. Хаджі-калфа ж приплескував себе по колінах і теж сміявся не вгаваючи.

— Дочко, чи в тобі сьогодні шайтаненя сидить, га? — питав він час від часу.

До пізньої години балакали ми, коли ж настав час прощатися, я подарувала Гайкануш і Мірату по червоненькому ліхтарику.

Мунісе так набігалася за цілий день, що куняла вже й за столом. Я поклала її спати, а сама лишилася в саду.

Була дивна ніч. По хатах вже погасли вогні. На тлі зоряного неба бовваніла чорна, страшна, горбата гора. Я притиснулася руками й лобом до холодної сітчатої огорожі. Довкола тихо, тільки внизу в яру ледь чутно хлюпоче річечка. Там вона не висихає навіть у спеку. У воді відбивався краєчок зоряного неба.

Ось уже догоріли в ліхтариках свічки. Я відчувала, як разом з тим згасанням щезає з мого серця радість. Мою душу поглинув суцільний морок.

Я перебрала в голові всі світлі й чорні дні минулого року. Як давно було все це! Боже, як давно!

У мене дуже тіло. Воно знесе і холод, і злигодні… Знесе без нарікань. Може, я проживу ще сорок, може, навіть п’ятдесят років. І може, й тоді мені доведеться святкувати сумну річницю цієї сумної перемоги. Боже, яке довге життя! Який довгий цей шлях!

Може, у мене тоді не буде вже навіть Мунісе. Я стану сивою. А сподіватимуся, терпляче сподіватимуся. Гаразд, я згодна й на це. Тільки нащо? Чого я сподіваюся? Протягом року я кілька разів не могла стриматись — й плакала. Та ще ніколи мої сльози не були такі гіркі, як сьогодні. Цієї ночі вони обпалювали моє обличчя, мов гарячий свинець. Бо тоді плакали тільки очі, а зараз ридає серце.

1 жовтня

Вже тиждень, як почалися уроки. Майже всі наші вчительки повернулися в Б., навіть Васфіє, котра будь-що хотіла лишитися в Стамбулі. Так і не знайшла бідна роботи в столиці. А Незіге поталанило. Якось у п’ятницю зустрівся їм на березі Золотого Рогу молодий офіцер, котрий провів їх аж до Фатіха. Чоловікам завжди більше подобалася Васфіє. Цього разу було те саме. Офіцер призначив їй у якомусь парку побачення, та, мов на зло, того дня до неї прийшли гості. Васфіє не хотіла обманювати офіцера й попросила подругу;

— Незіге, піди, любцю, перепроси за мене й домовся на інший день.

Незіге увечері прийшла, але сказала, що не бачила офіцера. Тільки щось з нею діялося… За кілька ж днів стало ясно, що Незіге того вечора полонила юного офіцера, і вони за тиждень одружилися.

Васфіє тяжко страждала. їй було тяжко, що ошукала її вірна подруга. Разом з тим вона журилася ще й тому, що тепер теж сама-самісінька. Вона часто каже мені, зітхаючи:

Гай-гай, Феріде-ханим, якими подругами могли б ми бути з вами! Дуже жаль… Ви славна й весела, та бракує вам смаку до життя…

Школа здається мені пташиним гніздом. Скільки там веселої втіхи, коли повилуплюються пташенята.

Кілька днів тому пройшла велика злива з громом і блискавицею. Вона забрала з моєї душі передчасну втому і навіяну палючим спокійним літом тугу. Мені вже легше! Я весела!

17 жовтня

Вже десять днів періщить дощ. Він побив останні квіти, які весною разом зі мною так тішилися сонцем. Тоді їхні прозорі стеблинки тягнулися до світла, поволі набиралися життєдайним соком, а тепер вони тремтять в саду, щуляться, наче хочуть сказати цьому безугавному дощу: «Годі! Облиш-но, доволі…»

Такий самий нещасний вигляд мала, мабуть, і я, коли поверталася увечері зі школи. Я змокла до нитки. Чар-шаф лип до тіла, запинальце — до лиця. Перехожі позирали на мене й посміхалися.

Вдома мене зустріла Мунісе, якась бліда-бліда. її вигляд налякав мене. Чи не застудилася? Силоміць поклала її в ліжко й заварила липовий цвіт. Мунісе вередувала й сміялася, що я така боягузка.

— Абаджим, що людині холод? Хіба ти забула, як я торік зимою сховалася в солому?

Я упоралася біля Мунісе, а самій ще не хотілося лягати. Взяла книжку, лягла на тахту й слухала, як сердито бубонить на даху дощ, завиває в ринві. Ця траурна музика лунає вже два тижні.

Не знаю, скільки минуло часу. Раптом з усієї сили постукали в двері. Хто б це міг бути такої пізньої години?

Одразу відчиняти побоялася, отож перейшла у вітальню й визирнула з джумби [79]. На ганку стояла висока жінка. Вона кутала ліхтар, який тримала в руці, й одночасно ховалася від дощу сама. Світло ліхтаря відбивалося в калюжі.

— Хто там? — запитала я.

Мені відповів тремтячий голос:

— Відчиніть. Мені треба побачити Феріде-ханим.

Я відчинила двері, а сама тремтіла. З того злощасного вечора в Стамбулі незнайомі жінки, приходячи на мій поріг, лякають мене. Варто було мені почути, що мене шукає незнайома жінка, як я вже сподівалася чогось лихого.

Жінка стала на порозі й підняла ліхтар, щоб роздивитися. Я побачила бліде обличчя й сумні очі.

Це обличчя й голос підбадьорили мене трохи. Я навіть не питала, хто вона й чому прийшла.

— Проходьте, будь ласка, — повела я рукою до дверей вітальні.

Жінка боялася забруднити підлогу й пройшла дуже обережно, та сісти не хотіла.

Щоб якось порушити напружену тишу, вона промовила:

— Але ж і дощ… Такий, що й потонути можна…

Я пильно глянула на неї. Було видно, що такий нещасний вигляд вона має не через дощ… Я зрозуміла, що, перш ніж пояснити, чому вона так пізно сюди прийшла, їй хотілося б трошки заспокоїтися. Я нічого не питала.

Перше моє враження було правильне: жінка мала сумирне шляхетне обличчя.

Нарешті я наважилася:

— З ким я розмовляю, ханим-ефенді?

Жінка похилила голову, наче злякалася мого запитання.

— Феріде-ханим, — промовила вона тихо. — Ми трохи знайомі. Правда, ні я вас не бачила ще, ні ви мене.

Вона на мить замовкла, а потім, ніби збираючи силу, додала:

— Я сестра вашого товариша по школі, викладача музики Шейха Юсуфа-ефенді.

У мене завмерло серце. Але треба стояти незрушно…

— Ах так, — промовила я. — Мені приємно з вами познайомитися. Сподіваюся, ваш брат почуває себе ліпше?

Я знаю, з людиною, яка прийшла в такий час і в такому стані, годилося б розмовляти інакше, але що ж я мала їй сказати?

Вона мовчала. Мабуть, не знала, що одказати. Я ж не наважувалася поглянути на неї, а сиділа, похилившись головою. Вона заплакала. Я ще нижче похилила голову, наче скорялася неминучому горю. Жінка здавила собі руками шию, щоб не заридати, й сказала:

— Брат помирає… Надвечір йому стало зовсім погано. Вже шість годин непритомний. До ранку не доживе…

Я мовчала. Що я могла сказати.

— Панно, Юсуф менший від мене на три роки, та він мені — як син. Наша мати померла, як він був ще хлоп’я. І я була ще мала, та довелося стати йому матір’ю. Все своє життя я віддала йому. Я й вдовою стала у вашому віці. Удруге могла вийти заміж, та не захотіла. Як його самого покинути? А він мене полишає, йде від мене… Ви, либонь, запитаєте, нащо я вам все це розповідаю? Не погнівайтеся, що в таку пізню годину прийшла непокоїти вас! Не гнівайтеся й за те, чого я у вас зараз проситиму!.. Не проганяйте мене…

У неї підтиналися ноги, безвольне тіло впало додолу. Я думала, що їй зле, й хотіла підняти її, та вона з плачем билася на підлозі, обіймаючи й цілуючи мої ноги.

Я лагідно відхилила її руки й сказала якомога спокійніше, якщо в таку мить можна було мати якийсь спокій:

— Ханим-ефенді, я розумію ваше горе. Кажіть… Якщо я зможу щось зробити…

В її блідо-голубих заплаканих очах зажевріла іскра надії. Бідна жінка знову здавила руками горло, щоб не заридати.

— Юсуф хворіє вже десятий рік… — врешті спромоглася вона. — Що я не робила, як не вбивалася, хвороба нишком точила його. А з того часу, як він побачив вас… враз почав сохнути… Він же такий вразливий…

Я не втрималася й почала щось заперечувати:

— Присягаюся вам, ханим-ефенді, я нічого поганого не зробила вашому братові… Та й що я сама — поранена душа.

Вона знову припала до моїх ніг:

— Любесеньке… дитя моє… у вас теж є, мабуть, коханий… Тож не погнівайтеся. Я прийшла не скаржитися, присягаюся… І душа в мене не така вже й суха, як може вам здалося. Я його сестра. Роками вживалася в його музику. Я не нарікаю ані на вас, ані на ту зустріч. Він тане мов свічка, та мені ж видно, що вмирає він щасливий. Без жалю, без страху і гірких нарікань. Коли він непритомнів, тоді йому ледь тремтіли повіки, а бліді вуста усміхалися й тихо промовляли ваше ім’я. Юсуф ніколи не розповідав мені своєї пригоди, а вчора взяв мої руки, поцілував кожен палець і, мов дитина, попросив: «Покажи мені її ще хоч раз, абла!»

Заради нього я віддала б усе на світі, але це прохання здалося мені таким, що виконати його не спроможуся. Я гладила рукою його чоло, чуб і втішала: «Одужуй швидше, Юсуфе, і ти сам побачиш її…» Феріде-ханим, як він образився, аби ви тільки побачили. Мовчки одвернувся й заплющив очі. Та хіба це можна переказати словами. А це вже увечері він зовсім знепритомнів, і я побачила, що це все… Я віддала йому своє життя, щастя, ні в чому ніколи не відмовила. І побачила, з якою тугою заплющив він очі… І не дати йому можливості побачити людину, яку він любить понад усе… Мені несила переказати його страждання… Феріде-ханим, учиніть добро!.. Це буде остання краплина води, яку дають людині перед смертю…

Безталанна сестра вже не могла говорити. Вона впала до подолу моєї сукні й залилася слізьми.

Що було тієї ночі, я ніколи не забуду… Вона залишиться в моїй пам’яті мов сон…

Я йшла під дощем за сліпим ліхтарем якимись темними й вузенькими вулицями. Нічого не відчувала, ні про що не думала… Мов листок за водою…

Мене провели у високу й чималу кімнату, повну тіней. На стінах висіли тамбури, уди, скрипки, на полицях лежали флейти. Композитор помирав на широкому залізному ліжку. Ми навшпиньках підійшли до нього. Жовте мов віск обличчя Шейха вже оповив передсмертний спокій. На очах чорніла тінь. Тільки на ледь відкритих вустах, з-під яких сяяли білі зуби, ще відчувалося тепло життя.

Бідна жінка, яка ще півгодини тому, здавалося, не знесе цього невимовного горя, виконавши останню волю брата, стала на диво спокійна. Боже мій, яку ж силу носить в собі почуття, що зветься любов! Мов мати, коли будить сина до школи, поклала вона руку братові на чоло й промовила:

— Юсуфе, дитино моя, глянь… До тебе прийшла твоя товаришка Феріде-ханим.

Він нічого не чув, нічого не відчував. Жінку полонив жах. Невже брат помре, не розплющивши очей? Вона знову втратила спокій, плакала й заливалася сльозами.

— Юсуфе, дитино, розплющ очі ще хоч раз. Якщо ти помреш, не побачивши її, я страждатиму все життя.

Жаль пронизав моє серце. У мене підтиналися ноги… В головах композитора стояв якийсь стіл. Я притулилася до нього. Але що це? Я затремтіла. То стояв орган. Серце говорило мені, що тільки чудо може розплющити очі нещасному композитору. Не знаю, може, те, що я надумала, — злочин або великий гріх, тільки цей орган — мов прірва, яка надить у себе, хто тільки гляне туди. Я натисла на педаль і вдарила пальцем по клавішу.

Орган жалібно застогнав, мов уражене серце. Темні кутки кімнати, сази, тамбури, скрипки разом з довгими тінями по стінах затремтіли й відгукнулися таємниче й скорботно. Мені, мабуть, здалося, бо зіниці мої залила сльоза… Але я бачила, як у нього на мить розплющилися голубі очі.

Сестра плакала, припавши головою до ліжка.

Я схилилася над померлим і торкнулася губами заплющених повік, у яких, здавалося, ще було останнє тепло життя. Невже свій перший поцілунок мені судилося віддати погаслим очам померлого?

2 листопада

Цей вечір — останній в Б. Завтра удосвіта ми від’їжджаємо.

Після смерті Шейха Юсуфа-ефенді мені не можна лишатися тут. В місті тільки про мене й балакають.

Скільки разів, коли я рушала до школи або поверталася додому, за мною йшли слідком. Скільки раз перетинали мені дорогу, щоб роздивитися хоч під густим на-пинальцем моє обличчя. І скільки разів мені доводилося чути, як люди казали, навіть не вважаючи за потрібне промовити це тихіше:

— То ж Шовкопряд! Бідний Шейх!..

Я цуралася товаришів. А входила в клас і відчувала, що червонію. і

Досить! Довелося піти до завідувача відділу освіти й сказати, що мені вадить тутешній клімат, а тому хотіла б переїхати деінде.

Решіт Назим, либонь, добре знав усі балачки й не перечив мені, тільки сказав, що в іншому місці роботу знайти важко. Я відповідала, що згодна їхати навіть у гіршу школу й з меншою платнею, аби тільки далі від Б.

За два дні прийшов наказ. Мене посилали в рюштіє міста Ч.

Бідна Чаликушу! Летиш, ніби осінній листок за вітром…

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

23 квітня

Сьогодні гидирелез [80] і я сама дома. Правда, не тільки дома, айв усьому місті. Зачинені крамниці, порожні будинки… Всі мешканці ще зранку, прихопивши в кошики їжі, подалися за місто у вербовий гай, щоб засмажити там ягнятко й поласувати свіжиною. Навіть жебрак, який завжди сидів на розі вулиці, через те що його тіпав родимець, не позбавив себе задоволення побути на святі. Набундючившись, жебрак умостився на спині в гамала [81], мовби на возі, й вони влилися в натовп.

Та найдужче мені сподобалися собаки. Ці шельми відчули, що пахне гульками, й пленталися ледь позаду святочного люду. Адже кожний правовірний ніс як не сапетку з їжею, то бодай вузлик.

Мунісе поїхала з дружиною імама. Гафіз Курбан-ефенді був полковий імам й жив коло нас. Мунісе трохи попхикала, не хотіла йти без мене, та я пов’язала хусткою голову й відмовилася:

— Щось мені нездужається. Полегшає, то я прийду сама.

Я, звичайно, сказала неправду, бо почувала себе добре, й настрій у мене був чудовий. Вдома я лишилася через те, що не люблю багатолюдних галасливих свят.

Лишившись сама, я скинула з голови хустку й, мугикаючи якусь пісеньку, почала поратися по господарству.

А так приємно після обтяжливої, я сказала б, чоловічої роботи в школі поратися в хаті.

Поробивши в хаті все, я почала поратися коло пташок. Поприбирала в клітках, поналивала води й винесла їх у сад, щоб пташки побули на сонці. У нас їх ціла зграйка. Коли ми переїжджали сюди, то нам довелося залишити цапка Мазлума синові Хаджі-калфи. Мунісе довго плакала за ним, і я купила їй пташок: хай, думаю, дитина не тужить. А невдовзі я й сама захопилася пташками. Ось тільки сусідський рудий кіт не дає бідним пташкам ані хвилини спокою. Тільки-но винесу клітки в сад, як котюга плиг — і сидить перед ними. Глянеш — то такий тихий та сумирний. Сидить і ніжно позирає на пташок своїми зеленими очима, ніби співчуває. Або візьме та почне воркотати, ледь-ледь трясе бородою. Подивишся й подумаєш, чи не розмовляє з ними. Сьогодні я вийняла одну пташину з клітки й піднесла коту до носа, мовляв: «Ану ж, що робитиме?» Як же заворушилася шерсть у цього підступного створіння, наче тобі вітер подув. Зелені очі аж зайнялися, а з м’якесеньких лапок вилізли пазури. Кіт вже готовий був ухопити пташину, а вона ж, бідна, склавши крильця, увібрала в себе голівку й так тремтіла, так тремтіла… Я вхопила другою рукою кота за шкірку й сказала:

— Коли подивитися, як ти зорієш своїми лагідними зеленими оченятами, то можна подумати, що в тому погляді тільки мрія про небо та анголів. Та насправді ти тільки й зириш, аби уп’ястися пазурами в це нещасне створіння. Може, ні? Дивися ж, як я помщуся тобі!

І я розправила пальці. Крихітна пташинонька стрепенулася й одразу ж присіла, мов не вірила, що вже вільна. А потім защебетала й знялася в повітря. Я ж підвела рукою котячу голову до себе й засміялася глумливо йому в очі, котрі здивовано й жалісно стежили за пташиним летом.

— А що, вхопив пташку, рудий підступнику?

Я вся пройнялася якоюсь великою радістю, наче помстилася не тільки цьому котові, а всьому зеленоокому поріддю, що докучає бідним маленьким пташкам.

Тільки мою радість урвало жалібне тьохкання інших пташок. Насправді, вони, мабуть, і не скаржилися, тільки мені все так і вчувалося в тому щебетанні прохання цих бідолашних крихіток: «Чому б тобі не зробити й нас щасливими, як нашу товаришку?»

Я, скорившись заклику серця, волі, якої несила не слухатися, підійшла до клітки, щоб повипускати на волю геть усіх. Та раптом згадала Мунісе й, припавши щокою до залізної клітки, сказала:

— Гаразд, вас повипускаю, але що ми потім скажемо Мунісе, ще одному золотокосому деспоту? Що ж робити, мої маленькі… Скільки б ми не прагли, все одно нам не вдасться звільнитися від цих підступних рудих деспотів раз і назавжди.

Після пташок настала моя черга. В сонячну годину я люблю мити косу холодною водою, а потім сушити її на сонці.

Сьогодні я зробила те саме, а потім здерлася на сливу й підставила мокру голову під лагідний весняний вітерець. Коса в мене була вже довга, майже сягала стану. В Б. я соромилася розповідати жінкам, чому в мене коротка зачіска. Вони вважали це за сором для жінки, навіть за гандж. Я де могла шукала всіляких знадоб, щоб краще росла коса, навіть Хаджі-калфа щось діставав. А потім усі вважали свої ліки найкращими й доводили це тим, що показували на моє густе волосся.

Слива росла біля вікна, де стояли клітки з пташками. Вони теж позирали на сонце намистинками своїх блискучих очей і без угаву щебетали. Я, розхитуючись на сливі, мов на гойдалці, заповзялася з ними пересвистуватися. Але ось мій погляд упав на вікно сусідської хати. І що ж я побачила? Наш сусіда, імам Гафіз Курбан-ефенді стежив за мною. Його круглі хворі очі, що аж гноїлися, поблимували на гладкій пиці, мов дві лампадки в мечеті. Годі й розповісти, що було зі мною! Одне вже — мій вигляд… Боса й у білій блузці з вирізом на спині. Перший рух мій був — якомога швидше закрити груди й шию важкою косою. А вже тоді я, мов мішок, упала зі сливи додолу. Слава богу, хоч не високо сиділа. До моїх вух долинув зойк: «О господи, ой! ой!» Упала я, заболіло мені, а кричав сусід Гафіз Курбан-ефенді.

Цьому імамові,— його імені я не можу вимовити, щоб не засміятися, — було п’ятдесят років. Він тільки й хвалився, що дуже багатий. Жінка ж у нього була молода, гінка, вродлива черкеска. Цій кароокій молодиці було тільки тридцять літ. Ми були з нею гарні сусіди. Це вона взяла сьогодні Мунісе з собою. У самої дітей не було, і вона дуже полюбила малу пустунку, як рідну дитину.

Сьогоднішня пригода зіпсувала мені настрій, мені було соромно імама. Хто його знає, чого соромітницького він надумає.

Я пишу ці рядки, а самій і досі соромно, відчуваю, що вся червонію. От господи! Вже ж і вчителька, а й досі не полишила своїх божевільних витівок. Недаремно Реджеп-ефенді казав: «Не доведи, аллах, але ж прийде й до тебе смерть. Почне імам читати на цвинтарі молитву та й не дочитає, бо ти його й там насмішиш…»

Сьогодні після обіду я мала намір записати в щоденник усе, що сталося за цього півроку. Адже я не бралася за нього з того часу, як ми сюди переїхали.

Я стала край вікна. Виднілася сага й військові будови. Ми тільки тому й оселилися в цьому будиночку, що мені сподобався морський краєвид, а так наша садиба звичайна…

З Б. я хотіла виїхати якомога швидше, а тому пристала на першу пропозицію. Де вже було думати, сподобається мені Ч. чи ні. Не зважала я й на те, що й заробітки тут абиякі. Та, на моє щастя, місце було справді непогане. Тихе, гарненьке військове містечко.

Кого б ви не запитали з місцевих людей про їхнього батька, сина, брата чи чоловіка, вам скажуть, що вони військові. Навіть деякі ходжі служать спеціально у війську: або імамами, або муфтіями [82]. Отже, тут живуть люди, існування яких пов’язане з військом. Наш сусіда Курбан-ефенді, завірчуючи перед службою голову завоєм, одягає також військовий одяг і чіпляє збоку шаблюку.

Мені дуже подобається місцеве жіноцтво — вірне, бідове, життєрадісне, просте й неспесиве. Жінки тут люблять попрацювати, люблять і повеселитися. Тижня не минає, щоб у когось не було весілля. А вже воно разом з різними передвесільними вечорами триває цілий тиждень. Отже, й жінки розважаються щовечора. Спочатку я ніяк не могла второпати, де вони грошей беруть, але потім зрозуміла ті секрети. Наприклад, жінки одягають на весілля одну й ту саму святкову сукню всі десять, а то й двадцять років. А потім ту сукню, чисту, мов нову, одягає вже дочка. Та й розваги в них звичайні. Яка-небудь стара вірменка грає на гармошці. І якщо їй потім подарують тканини або дадуть трохи грошей, вона дуже задоволена.

Так, розваги у них звичайні, та вони більшого й не прагнуть. І чому я не народилася в цьому містечку? Чому б оце й мені не пофарбувати одного дня хною нігті й долоні в колір хурми! Та це вже інше.

Сусіди мене полюбили. Тільки сердяться, що я не ходжу з ними вкупі веселитися. А щоб не подумали, що я горда та пихата, доводиться догоджати їм та допомагати щось зробити чи вдома, чи їхнім дочкам у школі.

Найдужче я люблю тут Вербовий гай. У святкові дні ходити туди не наважуюся, а так після школи увечері беру Мунісе, і ми прогулюємося. У гаю ростуть і чинари. Хто знає, скільки століть вистояли вже вони. Нижнє гілля їм повтинали, лишили тільки верховіття, дерева здаються мені голими. І коли в гаю поночіє, людині починає здаватися, ніби вона ступає під порожню баню, якій немає кінця-краю. Заходить сонце, й пронизані його промінням дерева скидаються на ряди поруйнованих колон. Стоять вони, скільки око сягає. А по той бік річки сади й сади, оточені тинами. Поміж садами в’ються вузенькі стежини. Дивишся на них і мимохіть думаєш, що вони можуть повести людину в якийсь інший світ, де справдяться заповітні мрії.

Садиби місцевих багатирів лежать на Гасталар-тенесі [83]. Назва погана, та живуть тут найщасливіші й найбезтурботніші люди. Коли ми переїхали в це містечко, мені запропонували найняти там гарненьку хату. Тільки довелося відмовитися: зараз я не така багата, як в Б. Треба жити ощадливіше.

Та й наша хата в гарному місці. Це найгамірливіший куточок міста, тут майдан, кав’ярні, крамниці. Наприклад, сьогодні вранці повз наші вікна перейшли, поспішаючи у Вербовий гай, майже всі мешканці. А це вже й повертаються, хоча ще й не пізно. Ось пройшов гурт офіцерів. Назустріч їм йшов поспіхом лейтенант, який одразу ж запитав:

— Чому так рано. Я тільки-но з чергування і ще хочу встигнути туди.

Огрядний, вже не молодий колг-агаси [84], котрого я не раз бачила на вулиці в завше розстебнутому мундирі, одказав:

— Не біжи, можеш повертатись. Сьогодні у Вербовому гаю не цікаво. Скільки ми не шукали, гюльбешекер [85] не знайшли.

Здається, вояки цього міста над усе люблять гюльбе-шекер. І взагалі це слово на вустах і в старого, і в малого. Треба гадати, це якийсь особливий вид трояндових ласощів. Але сумувати з того, що на святі гидирелез не було трояндового варення, все-таки можуть хіба, що діти!

Так, слово це й справді на вустах і в малого, і в старого, мені довелося навіть кілька разів почути його. Якось я поверталася зі школи, поперед мене йшло кілька бідно вдягнених юнаків. Одного з них чимось прйго-щали, але він весь час відмовлявся:

— Клянусь, не можу… Щойно пообідав. Нічого не йде на душу…

— Так вже й нічого… — вдарив його по плечу товариш. — Може, ти й від гюльбешекер відмовишся?

Хлопець ураз полагіднішав і усміхнувся:

— Еге, гюльбешекер не для моїх губ…

А то ще раз сиділи перед кав’ярнею чоловіки й жартували з хлопчиком-водоносом. Той був хоч і бідний, бо ледь жив на свій заробок, та все-таки завжди привітно й весело сміявся.

— Агов, Сулеймане, коли ж весілля?

— Коли хочете, я хоч сьогодні,

— А житимеш же як зі своїми злиднями?

— Та вже якось житиму… Вмочатиму сухий хліб у гюльбешекер та й їстиму.

Ці жарти чи не щодня повторюються, бо я чула їх кілька разів. Та найдужче здивував мене наш сусіда Гафіз Курбан-ефенді. Він упіймав якось біля воріт Мунісе й, силоміць поцілувавши її в щоку, сказав:

— Але ж і пахнеш ти, як ота гюльбешекер.

З Вербового гаю повертаються вже, мабуть, усі, бо на вулиці стає гамірніше. Ось тоненько регоче Мунісе. Я не бачила цієї пустунки чотири години, а здається, чотири місяці.

Я недавно дізналася, що таке гюльбешекер. Мунісе зустріла у Вербовому гаю наших учительок і сказала, що я хвора. Ті занепокоїлися й зайшли до мене, та не хотіли заходити до хати й довелося їх просити. Одній з них я жартома кинула:

— Може, хоч ви знайшли гюльбешекер. Офіцери ось ішли, то бідкалися, що їм не поталанило.

Та засміялася:

— Ви самі добре знаєте, що й нам не пощастило…

— Чому?

— Бо вас не було з нами…

Я розгублено дивилася на неї, силкуючись усміхнутися:

— Як же це?..

Жінки засміялися, а потім одна здивовано запитала;

— Ви що, справді нічого не знаєте?

— Присягаюся аллахом.

— Ой Феріде, яка ж ти в нас наївна. Таж Гюльбешекер — твоє ім’я. Це тебе так називають наші чоловіки, бо маєш дивне обличчя.

Я розгубилася й не знала, що казати:

— Як?.. Це я… Мене називають гюльбешекер? Отже, це про мене балакали на вулиці хлопчаки, мовляв, умочатимуть хліб у гюльбешекер? Боже мій!

Я від сорому затулилася руками. Адже про мене говорить все місто. Яка ганьба!

Молода вчителька силоміць розтулила мої руки й напівжартома-напівсерйозно сказала:

— Що ж тут образливого? Ви приваблюєте чоловіків усього міста. Така честь випадає далеко не кожній жінці.

Але ж які гидотні створіння ці чоловіки! Вже й у цьому місті я не маю через них спокою. Боже, як же мені тепер поводитися на людях? Якими очима дивиться на сусідів?

1 травня

Я сиділа вдома й перевіряла зошити. Аж це постукали у ворота, і Мунісе крикнула:

— Абаджим, до нас гості!

По кам’яному дворі пройшла якась ханим у чорному чаршафі. Я не могла її впізнати й нерішуче запитала:

— Хто ви, ханим-ефенді?

Почувся сміх, і ханим, мов кішка, кинулася мені на шию. Це була пустунка Мунісе. Вона обняла мій стан і, цілуючи моє обличчя та шию, крутила мене по двору. Так, чаршаф надавав моїй дівчинці вигляду дорослої.

За ці два роки вона дуже виросла, стала гінка, ніжна й грайлива. Вона що не день, то все квітла. Ми були вже однакові на зріст, хоч я досі цього не помічала. Людині, мабуть, нелегко помітити ті зміни, які сталися на її очах. Побачивши мою малу в чаршафі, я засмутилася, хоч треба було радіти. Мунісе помітила мій сум і запитала:

— Що таке, абаджим? Я пожартувала… Тільки, може, образила тебе?

Бідна дитина зажурено глянула мені в очі, наче хотіла якось виправдатися.

— Мунісе, — промовила я, — мені не втримати тебе біля себе навіки. Я бачу, що ти не зможеш… Ти вже й тепер тішишся, коли вплітаєш на весіллях собі в косу золоту нитку. Я розумію, моя дівчинко, що ти хочеш стати нареченою… А тоді ти залишиш мене саму…

Мені стало страшно цих слів. Защеміло серце, а на очах забриніли сльози. Подумки я казала їй: «Мунісе, розрадь мене хоч одним словом». Але неслухняне дівча наприндилося й одказало:

— Що ж робити, абаджим, коли вже так ведеться…

— Отже, ти лишиш мене й станеш жінкою якомусь чужому чоловікові?

Мунісе не відповіла, тільки посміхнулася. Але яка була та посмішка. Підступне жорстоке дівча! Воно вже тепер любить його дужче за мене.

Тоді я повела розмову інакше:

— Гаразд, ти станеш нареченою, але ж до двадцяти років ще так далеко.

— До двадцяти? Чи не забагато, абаджим?

— Ну, хай до дев’ятнадцяти, може, навіть до вісімнадцяти. Тобі смішно? Ти нічого не кажеш, але твоя посмішка промовляє: «Я вже знаю». Слово честі, до вісімнадцяти років я тобі не дозволю.

Пустунка зареготалася — це торгування її тішило.

Мені ж хотілося плакати, і залилася б слізьми, якби було не так соромно. Ці золотаво-русі не бувають вірні. Вони приносять людям тільки печаль.

10 травня

У нашій школі навчається донька багатого паші, звати її Надіде. Дівчинці дванадцять років, та вона вже страшенно пихата. Якось я назвала це миршаве гни-лозубе дівча Надіде-ханим-ефенді. А потім жартома покликала її так ще кілька разів, і це прізвисько так і прилипло до неї.

Надіде живе в найкрасивішій віллі на Гасталар-тепесі. До школи вона приїжджає в ландо свого батька-паші, в супроводі ординарця, у якого довгі вуса, мов баранячі роги.

У мене склалося враження, що ця маленька панночка приїжджає до школи не вчитися, а похизуватися перед убогими школярками або й вчителями. Однокласниці в неї — мов наймички, ба навіть учителі вважають за честь всіляко догоджати манірному дівчаті. Дружина паші вряди-годи запрошує доньчиних вчителів у гості й пригощає їх, а вже ті наввипередки вихваляють розкішну садибу, хазяйчині шати та їжу, якою їх там вітають. Це славослів’я то смішило мене, то викликало огиду. Я зрозуміла, що то за люди, ота родина Абдуррахіма-паші. Купка невігласів, які мають задоволення з того, що можуть засліпити небувалих людей своїм багатством і бундючністю.

Кілька разів колеги хотіли повести туди й мене, та я презирливо знизал-а плечима й показала їм, що це мене сердить.

Я не гребую найубогішими школярками, зав’яжу їм черевики, витру болото, але цю пихату маленьку ханим-ефенді очі мої не бачать. Правда, вряди-годи я таки діймаю її на уроках, але та, як не дивно, ще дужче липне до мене. Куди я не йду, і вона слідком.

А це сьогодні опівдні біля моїх воріт зупинилося ландо. Я виглянула й здивувалася: ландо Абдуррахіма-паші. Двері відчинив прудивус-ординарець, і з ландо вийшла з виглядом принцеси моя учениця Надіде, а за нею гурт хлопчаків. Переполошилася вся вулиця, вікна зарябіли жіночими головами.

Надіде-ханим привезла мені від своєї старшої сестри листа:

«Муаліме-ханим [86], наш батько, мати і я просимо вас приїхати сьогодні до нас у гості. Вас привезе фаетон, він у вашому розпорядженні».

Я одразу здогадалася, чого вони хочуть: засліпити й мені, як нашим вчителям, очі своїм багатством і розкошами. Перша думка була така: подякувати холодно за високу честь і відіслати назад маленьку ханим разом з її ландо й крутивусом-ординарцем. Але потім мені закортіло трохи провчити цих телепнів і показати, хто я така. Ще в Стамбулі мені доводилося бачити не одного пашу, навіть вельможніших за цього. Отже, сьогодні матиму роботу. Для Чаликушу немає більшої втіхи, як зірвати з когось облудну маску й показати, що під показним величним видом ховається нікчемність і гнилість. Що робити, така я вдалася. Я не дуже погана, люблю простих людей. Але я жорстока до пихатих багатирів. Другий рік уже я сиджу як статечна панночка, та вже сьогодні маю-таки право трохи побешкетувати.

Цього разу я одяглася не так, як завжди, а з шиком, хоч водночас і просто. Дякувати аллаху, у мене ще був темно-синій костюм, якого привіз колись з Парижа дядько Азіз.

Надіде довелося почекати мене таки довгенько. Ще в Б. я вирізала з якогось європейського часопису жіночу голівку з модною зачіскою. Тепер, приладнавши малюнок до люстерка, я прикликала все своє мистецтво до того, щоб зробити й собі таку зачіску. Вийшло, щоправда, дещо більше ніж просто екстравагантно. Здається, було забагато фантазії. Але що мені? Адже я сьогодні актриса й повинна справити враження на цих пишних «провінційних красунь».

Маленькій ханим довелося мене чекати не тільки тому, що я чепурилася. Мені хотілося краще роздивитися в цій бідній темній хатині оту дівчину, котра усміхалася сама собі в люстерко. Соромливо й знічено якось дивилася я на своє обличчя, наче та дівчина була мені чужа. Ніхто не прочитає мого щоденника. Так чому ж не описати всього, як є? Дівчина здалася мені гарною. І що уважніше я придивлялася, то більше переконувалася: саме така врода зваблює людей. Не ті були очі, що в Стамбулі. Тоді Чаликушу мала веселі безтурботні оченята, якісь блакитні, а в них, здавалося, вигравало, пересипане золотими іскрами, прозоре-прозоре світло. Ні, в цих очах виднілася чорна туга, що лишилася від самотніх і тужних ночей, від утоми, суму й дум. Коли ці очі не сміються, то здаються великими й глибокими, мов жива мука. Та варто їм засміятися, як вони вже меншають, з них хлюпоче світло, і здається, що воно котиться по щоках дрібними промінчиками.

Які тонкі й гарні риси обличчя. Вони можуть викликати в людини бажання заплакати. Є в цьому обличчі і якісь вади, та навіть вони приємні. В Текірдазі дядько Азіз не раз говорив: «Феріде, твої брови, як і твоя мова, починаються гарно й тонко, а потім збиваються з дороги». Я дивлюся на ці брови, що починаються, як казав дядько, тонко й гарно. І справді: вони губляться десь біля чола. У мене верхня губа дещо закоротка, і через те видно низку зубів. Здається, що я завжди ледь-ледь усміхаюся. Недаремно Реджеп-ефенді говорив, що я й після смерті сміятимуся.

Я чула, як походжає внизу, вицокуючи підборами, маленька ханим, але не могла відійти од люстра.

Скільки я перемучилася та перегнівалася через оті прізвиська. В Б. мене називали Шовкопрядом, а тут — Гюльбешекер. Та зараз я сама не соромилася називати так дівчину, яка дивилася на мене з дзеркала. Ніжна, мов троянда у квітні з крапелинками роси, ясновида, мов ранкова зоря. Я озирнулася навсебіч, наче боялася, що хтось побачить, і припала до дзеркала. Мені хотілося поцілувати себе саму, свої очі, щоки. Чомусь захвилювалося серце, затремтіли вологі губи. Та ба! Дзеркало теж придумали чоловіки. Людина ні за що в світі не зможе поцілувати свої очі, волосся. Скільки б ти не мучився, тобі пощастить торкнутися хіба що своїх вуст.

Але що я пишу? Сестра Алексі нам казала: «Попівська ряса з людини зробить попа». То, може, й кокетлива голівка робить жінку кокеткою? Гай-гай, які беззмістовні й соромітницькі слова пише ця вчителька!

Так, по двох роках тихого життя я мала право сьогодні розважитися.

В салоні вже сиділи жінки, які, побачивши мене, відразу прибрали, мов небувалі актори, дивної пози»

Я посміхнулася й подумала: «Стривайте, зараз побачите…»

Перш за все вони подивували тому, що я не поцілувала, як інші, поділ сукні дружини та дочок паші, а обмежилася лише звичайним вітанням. Всі так і пере-ізирнулися, а одна літня вже грекиня, либонь, якась звичайнісінька гувернантка з Бейоглу [87], надягла золоті окуляри й обдивилася мене з голови до п’ят.

Я трималася вільно, рухи мої були природні, а в словах було стільки сильної впевненості, що в салоні увесь отой приготований лад зазнав краху, мов корабель у бурю.

У вітальні речі були дібрані без смаку, все тут швидше нагадувало крамницю, напхану багатим начинням, а всі ці ханим сиділи, мов манекени, й смакували з того, що вже ось скільки років бідне місцеве жіноцтво умліває коло них.

Я поводилася вільно й сміливо, навіть занадто, але саме цим мені вдалося звернути на себе увагу всіх гостей, самі ж господині від того вже почувалися теж як незграбні й небувалі гості. Звичайно, я намагалася не переборщити в цій смішній комедії, а трималася в межах природності, аби &тось не допетрав, бува, що це тільки гра. Я дала зрозуміти, що мені не подобаються тут і речі, які вони показують, і як вони це роблять. Мені кортіло роздратувати їх так, щоб вони якомога дужче відчули свою нікчемність і убогість душі. Коли старша донька паші показувала мені картини, я коректно, але недвозначно назвала все мазаниною, і тільки про одну малесеньку мініатюру, яка висіла в кутку, хоч була єдина коштовна річ у цій вітальні, запитала, чому її так далеко почепили. Одне слово, я не похвалила анічого, навпаки, все ганила. Та вже уповні помстилася я за вечерею. Хто знає, у скількох дам за цим розкішним столом застряв у горлі шматок, скільки гостей розгублено тицялися ножами й виделками, бо не вміли їх вживати, і ще скільки змушені були відмовитися від улюбленої страви, через те що не знали, як набрати її собі на тарілку або з’їсти.

Так, я сьогодні помстилася всім. У мене були такі впевнені й витончені рухи, що жінки не могли приховати свого подиву, а все позирали нишком у мій бік. Я ж теж поглядала на них, та від цих поглядів у їхніх руках тремтіли виделки, а гості й господині давилися й захлиналися. Найбільше осоромилася гувернантка з Бейоглу. Вона, мабуть, вважала себе набагато культурнішою за цих неоговтаних жінок, бо все хизувалася перед ними своєю смішною французькою мовою. Мене, як учительку, вона мала за колегу, отож вирішила, що її професійний обов’язок — позмагатися зі мною.

Але ж я їй і всипала! Вона побачила, що непереливки, і, щоб якось порятуватися, сказала:

— Я погано розмовляю по-турецькому.

— Дарма, мадемуазель, — відповіла я, — давайте розмовляти французькою.

Та ледве-но вона склеїла докупи кілька слів, як я відразу ж висміяла її.

Так маленька непомітна вчителька початкової школи знову стала Чаликушу. Тією гострою на язик, дошкульною й безжалісною, як та, що колись доводила до плачу найкрасномовніших виховательок пансіону.

Ми сперечалися з гувернанткою про правила етикету, але вона відразу ж заплуталася — їй бракувало знань французької мови. Та все-таки вона вирішила приголомшити ось чим:

— Я бувала в найвищих колах… Я все-таки бачила те життя своїми очима…

Я посміхнулася й одказала:

— Ба, не досить тільки бувати. Треба пожити в тих колах природним життям.

Моїм словам, треба сказати правду, бракувало делікатності. Бідна жінка сполотніла й хутко зникла, звернувши на те, що треба йти до одного з найменших дитяток паші.

Господиня з дочками вже й геть присмирніли. Десь ділася пиха і та гидка маска зверхності. Вони стали схожі на самих себе. І, як направду, були вони зовсім не погані люди. Тоді й я стала знову звичайною вчителькою, котра розуміє, яке незначне її становище.

Ханим-ефенді та її доньки щиро запрошували мене частіше заходити до них.

Я ж одказала:

— Вряди-годи я турбуватиму вас, але нечасто, звичайно. Адже люди подумають, ніби мені щось треба од вас.

Ханим-ефенді поцікавилася, якого я роду. Вона хотіла, щоб я була з нею якомога одвертішою.

Я сказала, що моя сім’я знатного роду, лишень зараз у скруті.

— Ханим, дочко моя, — зворушливо промовила господиня, — ви така вродлива й шляхетна! Ви можете стати дружиною теж шляхетної людини.

— Може, десь і є хтось такий, що одружився б зі мною, — одказала я, — тільки мені, ханим-ефенді, краще заробляти на хліб своїми руками. У цьому немає сорому.

— А що б ви сказали, якби вас, як рідну дочку, прийняла якась шляхетна родина?

— Я, звичайно, дуже дякую за цю велику честь, але я, мабуть, не погоджуся.

Тільки пізніше я зрозуміла, що мене сюди покликали не тільки для того, щоб приголомшити своїм багатством. Старшій пашівні раптом, ні сіло ні впало, заманулося показати мені сад.

Сад нагадував вітальню. Яких тут квітів, трав, кущів, дерев не було. Ще до того ж на кожному кроці траплялися квіти і в горщиках. А в невеличкому сосновому гайочку…

Хоча, щоб усе було зрозуміло, я повинна повернутися до випадку, що стався ще два тижні тому.

Поряд зі шкільним садом, де наші школярки відпочивають на перервах, був великий виноградник. Діти розламали тин, і тепер наш сад і виноградник — вже одне, тільки на винограднику щодня працювало кілька наймитів. На перервах я не раз розглядала, як вони, бідні, позакутувавши голови од сонця червоними хустками, копали землю, обливаючись потом.

Того дня, про який йдеться, я звернула увагу на молодого парубка, що теж копав разом з усіма. Одяг на ньому був такий самий, як і на інших, але обличчям, та й усім виглядом він вирізнявся з-поміж робітників. Він засмаг, та хіба приховаєш шляхетну білу шкіру? І очі горіли якось особливо. Найдужче ж мене вразили його руки — маленькі й гарні, мов у жінки. Ще він одрізнявся від робітників тим, що був молодий, і мені не випадало підійти до нього. Але юнак прийшов сам, сказавши, що хоче води, й попросив мене, щоб я послала котрусь школярку принести.

Я не зношу отих надто цнотливих жіночок, що тікають навіть від півня. Подумавши, що я таки вчителька, а отже, нема чого соромитися, я сказала:

— Гаразд, синку, зачекай-но, я принесу сама.

Але я вже була певна: юнак із шляхетної родини, яка тепер бідує.

Юнак був і соромливий, та водночас і сміливий. Розмовляючи зі мною, він нітився й забалакувався. А з другого боку ж запитував мене все якісь дивні речі:

— Чи дешево тут жити?.. Чи холодна зима?.. Чи багато в Ч. яблук і груш?

Юнак сказав, що він нетутешній. Він пив воду, а я стояла й сміялася собі: «Здається, парубок трохи дурнуватий…»

Цього, мабуть, досить, щоб зрозуміти мій подив, коли в саду паші серед цих спеціально насаджених низеньких дерев, яким випала ганьба зображувати сосновий гай, я зустрілася з тим самим убогим робітником. Тільки тепер він мав зовсім інший вигляд. Це був штабний капітан. Все на ньому аж вигравало: шабля, гудзики, ордени, комірець, зуби й навіть намащений чуб. Він стояв між двома соснами, гордо задерши голову, наче позував фотографу. Гетри, які облягали його ноги, здавалося, прилипли. Напіврозтулені губи показували низку сліпучо-білих зубів. У капітана були тоненькі вусики. Блискучі очі дивилися сміливо. Здавалося, він зараз махне рукою в білій рукавичці, вихопить шаблюку й вигукне: «Струнко!»

Але тут я зрозуміла, що наказ «струнко» капітан виконує сам.

— Ой Іхсане, — прикинулася здивованою Неріме-ханим, — де ти тут узявся?

Старша дочка паші так препогано виконала свою роль, що в її голосі дуже легко можна було впіймати таке: «Боже, та ж тут зрозуміло, що ми забрехалися!»

Отже, мені теж випадало на тлі оперних декорацій грати смішну комедію. Нащо? А це вже я зрозумію пізніше. Поки що ж треба триматися так, наче нічого й не сталося, сміливо й спокійно.

— Феріде-ханим, — звернулася до мене Неріме, — ви, як і ми, родом зі Стамбула. Гадаю, ви не подумаєте погано, якщо я познайомлю вас з моїм двоюрідним і молочним братом Іхсаном.

— Навпаки, з задоволенням, ханим-ефенді,— одказала я безцеремонно, і, не давши їй можливості назвати моє ім’я, промовила сама: — Феріде Нізаметтін, один з незначних офіцерів армії освіти.

Юний капітан не спромігся триматися й далі так само красиво й зухвало. Але хіба не так і повинно було статися? Вчителька початкової школи, людина з посадою такої малої ваги, кілька днів тому розмовляла з робітником, а сьогодні знову побачила його й не збожеволіла. А він же сьогодні сяяв, мов сонце, він сьогодні був прекрасний, мов казковий принц. Дивно, як тут можна дівчині не знепритомніти від хвилювання?

Та сталося навпаки: розгубився він. Капітан, певно, погано знав усі тонкощі церемонії вітання, якому нас тільки й навчали в пансіоні, наче це було найістотніше… Він метнув руку вгору, мабуть, хотів привітати мене на військовий лад, але схаменувся, одвів руку донизу й надумався подати її мені для потиску, тільки ж побачив на ній рукавичку й щосили одсмикнув до себе, наче вона зайнялася в бідолахи вогнем.

Я щось п’ять хвилин побалакала з ним про се, про те, але він, зустрічаючись зі мною поглядом, соромливо одводив свої очі вбік. Мабуть, згадував, як в одежині наймита просив у мене води. Але я прикидалася, ніби нічого не пам’ятаю, а бачу його уперше.

Невдовзі я повернулася з Неріме-ханим до салону, де господиня, вагаючись, запитала мене:

— Феріде-ханим, ви, звичайно, упізнали Іхсана?

Отже, й вона знала про той випадок у шкільному саду.

— Так, — одказала я просто.

— Може, ви щось думаєте таке. Я вам розповім усю правду. Іхсан побився з товаришами об заклад. Юність… буває…

Я з подиву аж рота розкрила, але не змовчала ж і сказала:

— Ханим-ефенді, але чому?

Неріме-ханим почервоніла і, щоб приховати знічення, засміялася:

— Ефендім, офіцери зустрічають вас, коли ви виходите зі школи, й передають, що ви надзвичайно вродлива. Ми зі Стамбула і, звичайно, не сприймаємо це, як тутешні мешканці, за образу. Та й ви теж, чи не так, моя красуне? Іхсан побився об заклад, що знайде таки привід, щоб побачитися з пані вчителькою. Того дня він не погидував одягти робочу одежину й виграв заклад. Диво, та й годі…

Я мовчала. Бідна Неріме-ханим чудово розуміла, що її слова боляче вразили мене.

Остання дія сьогоднішньої дуже дивної комедії відбулася знову в салоні. Звістка про мою зустріч з Іхсаном дійшла туди раніше, ніж ми. Про це говорили обличчя всіх дам.

Господиня дала їм нишком знак, і всі вийшли з салону, лишилися тільки вона сама, я та Неріме-ханим.

Господиня, дещо вагаючись, почала:

— Як вам сподобався Іхсан?

— Здається, дуже гарний юнак, ханим-ефенді.

— Так, і з лиця гарний, і освіта непогана. Зараз його посилають у Бейрут на вищу посаду.

— Як славно! Адже й справді вродливий, милий юнак. І освіту, здається, одержав непогану, як ви вже сказали…

Мати з донькою перезирнулися, не знаючи, дивуватися їм чи радіти, отож ханим-ефенді захихотіла:

— Хай тебе сподобить аллах, дочко! Ти полегшила мені роботу. Я Іхсанові молочна мати, він мені — як рідний, на моїх руках виріс. Дякувати аллаху, що ти розумна та розважлива, бо з молодими дівчатами так важко говорити відверто. Я хочу, щоб аллах вам допоміг стати дружиною Іхсана. Ви йому дуже припали до душі. А що й вам він сподобався, то вже хай аллах пошле вам долі. Візьмемо для нього на місяць відпустку та й відбудемо весілля тут, га? А вже потім поїдемо до Бейрута.

Я ще раніше передчувала, нащо гралася ця комедія.

І справді смішна пригода, та мені чомусь стало сумно: мене сватають на чужині й не питають моєї волі… Та я утрималася, і ніхто нічого не помітив.

— Ханим-ефенді, це для мене велика честь. Я вам щиро дякую, і Іхсан-беєві теж. Але це неможливо…

— Чому, дочко? — вигукнула ошелешена господиня. — Адже ви щойно самі казали, що Іхсан вам сподобався, що він вродливий…

Я посміхнулася:

— Ханим-ефенді, я й зараз скажу те саме. Іхсан-бей і справді вродливий і жаданий юнак. Але зважте самі. Хіба я б говорила так відверто про всі його переваги й чесноти, якби хоч на мить навіть подумки припускала можливість нашого шлюбу. Хіба б тут не було для молодої дівчини забагато волі?

Мати з дочкою перезирнулися знову. Запанувала тиша. Потім Неріме-ханим ухопила мою руку:

— Феріде-ханим, тоді хай це буде ваша неостаточна відповідь. Для Іхсан-бея це таке горе,

— О, Іхсан-бей такий красень, що за нього вийде будь-яка дівчина.

— А він марить тільки вами. Нам довелося сказати, ніби він побився об заклад. Але це не так. Бідний хлопець вже ось десять днів журиться, та все одно: «Я не відмовляюся від неї… Краще померти… Я візьму тільки її».

Я відчула, що Неріме-ханим буде вмовляти мене довго, а тому чемно, але рішуче сказала, щоб дозволили мені попрощатися, бо їхня пропозиція просто неможлива.

Неріме-ханим була пригнічена.

— Ненечко, — мовила вона до матері якось втомлено, — скажи все Іхсанові сама, бо в мене язик не повернеться. Він і на мить не припускав, що Феріде-ханим відмовиться. Як йому тепер буде…

Ой ці чоловіки! Всі такі самозакохані, такі горді. І нікому з них і на думку не спаде, що серце є й у нас, а в ньому ми плекаємо свою мрію.

Коли я на ландо паші приїхала додому, Мунісе ще була в сусідів. Я не роздягалася, мені хотілося ще раз глянути на себе в дзеркало. Воно скидалося на пригаслий місячний промінь, в якому химерно вимальовувалася моя постать. Мій синій костюм здавався сніжно-білою сукнею, довгий поділ якої губився десь у темряві.

Я вхопила голову в руки, та якраз у ту мить ускочила в хату Мунісе:

— Абаджим!

Я потягнулася до неї руками, наче просила допомоги, хотіла сказати «Мунісе», а з губ зронилося інше ім’я… Ім’я мого ворога, котрого я так ненавиджу.

11 травня

На цьому тижні мені таланить. Оце ще не охолола після вчорашньої комедії, як стала героїнею сьогоднішньої. Але сьогоднішня ще в тисячу разів смішніша і огидніша за вчорашню.

Опишу все, як було. Дія відбувалася внизу, в нашій вітальні. До мене в гості завітала дружина Гафиза Курбана-ефенді. На ній багатий чаршаф, який вона одягає тільки на весілля, на шиї кілька разків дукачів. І разом з тим вона в якомусь дивному настрої, а очі аж заплакані. Починаємо по-сусідському розмовляти.

Я:

— Ви, либонь, кудись у гості йдете?

Вона:

— Ні, сестронько, я тільки до вас,

Я:

— Але так ошатно одяглися. Чи не для мене?

Вона:

— Так, сестронько, для вас.

Я мимохіть жартую:

— То, може, ви мене сватати прийшли.

В її щирих очах щирий подив:

— А ви як знаєте?

Тепер я тетерію:

— Як? Ви справді прийшли мене сватать?

Вона зітхнула:

— Так, сестронько.

Я:

— І за кого ж?

Вона, наче мова йде про щось найзвичайніше:

— За мого пана-хазяїна.

Мені, звичайно, страшенно сподобалося, що така проста жінка, а так вміло жартує, навіть бровою не веде, Я регочу, але що це? У неї на очах сльози!

Вона:

— Сестронько, мій чоловік уподобав вас, а зі мною хоче розлучитися, щоб одружитися знову. Скільки я його благала, скільки умовляла. «Не шкодить, — кажу, — візьми й ту ханим, тільки мене не залишай. Я вам їсти варитиму, за наймичку буду…» Сестронько, голубонько, хоч ти зжалься…

— А цей Курбан-ефенді впевнений, що як покине вас, то візьме мене?

— Атож! — щиро запевняє вона, хоч та щирість мене обурює.— Він каже, що дасть за вас аж п’ятдесят золотих…

Я:

— Бідна моя сусідонько! Та не бійся. Цього не буде нізащо в світі.

Безталанна жінка молиться. В цей час падає завіса.

Сьогодні увечері, після уроків, мюдіре-ханим викликала мене в кабінет. Насупившись, вона сказала мені:

— Феріде-ханим! Дочко, я задоволена, ви серйозна й пильна в роботі. Але у вас є одна вада: ви думаєте, що й досі живете в Стамбулі. Кажуть, що врода — то лихо, так, мабуть, правду кажуть. Ви вродлива, молода й самотня, а тому вам треба дбати за своє чесне ім’я. Ви ж інколи поводилися вкрай необережно. Не журися тільки, дочко, я ж не кажу, що це якийсь гріх. Просто необачність. Тут у нас не якесь там глухе місце, жінки в нас одягаються так ошатно. Я маю на увазі й наших учительок. Але те, що на інших має звичайний вигляд, на вас падає в очі. А все тому, дочко, що ви така юна й вродлива. Чоловіки обертаються, коли трапляються вам на дорозі, а потім — по місту вже почали ходити плітки. Я тут сиджу, ніби й нічого не знаю, а насправді ж до мене доходить кожна звістка. Наприклад, така, що в місті вже немає жодного чоловіка, починаючи від офіцерів та крамарів і закінчуючи учнями старших класів, який би не знав вас.

Якщо ви запитаєте, чому я веду з вами цю розмову й хто дав мені на це право, я відповім: дві причини. Одна — те, що ви безтурботна ще дитина, але ж в принципі така славна. Ми на своєму віку стільки перебачили тих людей… А тому я хочу порадити вам, як мати, як старша сестра. А потім же — ми всі працюємо для добра школи, чи не так? — Мюдіре-ханим, не дивлячись на мене, вела далі: — Школа — таке саме святе місце, як і мечеть, і наш найперший обов’язок оберігати її від пліток, оббріхування й заплямовування. Адже так? Та ці непристойні плітки вже дійшли, на жаль, і до школи. Ви звернули увагу, як багато батьків та братів приходять тепер надвечір до школи по своїх дочок та сестер? Може, ви цього й не помітили, але я ж бо знаю, що вони приходять, щоб побачити вас. Якось ви заплели одній нашій убогій школярці косу кісниками. Не знаю, звідки про це почув один гульвіса лейтенант, але прямо на вулиці тицьнув дитині гроші й забрав ту стрічку собі. Тепер приладнав її собі до комірця й жартує з товаришами: «Називайте мене пашею над усіма пашами, бо мене ось цим нагородила сама Гюльбешекер».

А вчора наш сторож Мегмет приніс мені ще дивнішу звістку. Він бачив, як уночі з корчми виходили напідпитку чоловіки, й, коли стали навпроти школи, один сказав: «Я бачив, як Гюльбешекер рукою торкнулася оцього чорного каменя, що в стіні. Тож оберігаймо його, аллаха ради, як Гаджері Есведі» [88]. Отже, бачиш, дочко, сама, що тут мало приємного для тебе та й для школи. Але якби тільки. Недавно ви знову зробили похибку. Ви розмовляли в домі Абдуррахіма-паші з капітаном Іхсан-беєм. Якби ви пристали на пропозицію ханим-ефенді, то нічого поганого в тому не вбачали б. Але ви побачилися з капітаном, а потім відмовилися від такого щастя. Це, звичайно, привернуло увагу всього міста. Від пліток гудуть вулиці й майдани: «Коли вона відмовила Іхсан-бею, то, отже, кохає іншого. Кого ж»?

Я нічого не одказала на ці слова. Навіть не ворухнулася. Спочатку мюдіре-ханим боялася, що я почну відмовлятися, заперечувати, але тепер її охопили сумніви: чому я мовчу. Дещо вагаючись, вона запитала:

— Що ви скажете на це, Феріде-ханим?

Я зітхнула і в тяжкій задумі тихо промовила:

— Ваша правда, мюдіре-ханим, я й сама вже здогадувалась. Жаль мені цей гарний край, та що вдієш. Ви напишіть у вищі інстанції, знайдіть якийсь привід і переведіть мене в інше місце. Але ви повелися б зі мною ще людяніше, якби не написали справжньої причини, а придумали б щось інше: наприклад, що я не вмію провести роботу, або мені бракує освіти. Що вже напишете, те й буде, я на вас не гніватимусь. Тільки не напишіть: «Мені не потрібна вчителька, про яку балакає все місто».

Мюдіре-ханим стояла й мовчки думала. Щоб не показати сліз, я повернулася до вікна й почала дивитися на гори, повиті серпанком туману, від чого здавалося, що то синій вечірній небовид.

Чаликушу дивилася на ці гори і знову передчувала мандри на чужину. Запах чужини! Хто не жив на ній, ніколи не відчує всією душею справжнього змісту цього слова. Мені вже марилася дорога, безмежний шлях на чужину, який усе тікає, вужчає й стає таким, як печаль. Вже вчувається порипування воза і тужливий голос дзвіночка.

Доки ж, боже милостивий, доки так? Для чого? Яка леліється надія?

5 червня

На мені прокляття моїх пташок. В ці довгі місяці канікул я, мов ті пташини, теж ув’язнена. Мюдіре-ханим сказала, що до вересня годі й думати про інше місце. Я ж зовсім не виходжу на вулицю, аби тільки мене якось забули. Навіть сусіди вже не навідуються до мене, може, налякалися пліток. Вряди-годи розмовляю ще з однією старою сусідкою, вона нагадує мені мою тітку, надто ж голосом. Якось увечері, розмовляючи з нею, я попрохала;

— Люба моя ханим-ефенді, не називайте мене… ходжаним, а просто — Феріде. Коли можна…

Вона дещо розгубилася, та послухалася мене, і тепер, коли ми балакаємо, я заплющую очі й бачу себе знов у нас в саду в Козятаги…

Але ж і дурниці я оце пишу. Чи мені причинилася якась нервова хвороба, бо в душі у мене оселилися неспокій і невпевненість. Як і раніше, ми пустуємо з Мунісе, сміємося, мов вуличні хлопчаки, я все ще люблю висвистувати й перекривлювати пташок, тільки оцей неспокій, оця туга не минають мене, не минають…

Коли ми ще переїжджали до Ч. пароплавом, тієї ночі я зовсім не спала. Море було темне, і якийсь пасажир сидів і тоскно співав: «У тобі моє серце лиш на мандри готове, у тобі воно…» Я забула якось ту пісню, та минули місяці, і одного квітневого дня, коли у нас в саду запахли перші квіти, я хтозна-чого й що почала співати цієї пісні. Так, людська душа — незрозуміла загадка! Яким чином я запам’ятала і мелодію, і слова? Адже я чула їх тільки один раз.

А тепер, що б я не робила — годувала пташок чи милувалася морем, — весь час тільки й наспівувала цієї пісні. Вчора ж увечері, співаючи вже отой останній рядок: «У тобі моє серце лиш на мандри готове, у тобі воно…» — я раптом, ні сіло ні впало, залилася слізьми. А в мелодії та словах немає нічого сумного… Кажу ж — нерви…

Ні, вже ніколи не співатиму цієї пісні.

У школі в мене є приятелька, звати її Назміє. Це весела, приємна в розхмові дівчина двадцяти чотирьох — двадцяти п’яти років. її щовечора куди-небудь та запрошують. Колеги недолюблюють Назміє, і мені доводилося навіть чути про неї плітки, але я гадаю, що нашим жінкам не подобається, як вона одягається — ошатно й навіть виклично. А може, їй просто заздрять, хто знає. Назміє має нареченого, це — один молодий капітан, здається, гарна людина. Його батьки не погоджуються на шлюб, через те молодятам доводиться поки що приховувати свої стосунки. Назміє навіть мені розповіла про це нишком та просила, щоб я нікому не розказувала.

Вчора ж, коли я так сумувала вдома, Назміє завітала до мене й сказала:

— Феріде-ханим, а я прийшла до вас. Тітка мого Ферідуна запросила мене сьогодні на вечір, вона влаштовує його у своїй садибі. Вона хоч і не знайома з вами, та просила кланятися вам та переказати, що чекає до себе в гості.

— Хіба можна ходити в гості до чужих людей?

Назміє глянула на мене сумно й докірливо:

— Тітку мого коханого ти називаєш чужою?.. Я ж хотіла тебе познайомити з Ферідуном! Але ось присягаюся, що коли не підеш ти, то не піду й я!

Я все-таки не погоджувалася, придумувала всякі причини, та Назміє відкидала їх, бо всі вони, як направду, абиякі. Моя ж приятелька була, як я вже сказала, дівчина бувала й могла укоськати хоч кого. Вона так підлещувалася, так допрошувалася, що я, врешті, не втрималася й погодилася.

Хоча одного разу її поведінка насторожила мене. Це коли я одягала Мунісе, і вона, насупившись, запитала:

— Ти що, береш із собою дівчинку?

— Атож, як же я її залишу саму? А хіба ти щось маєш проти цього?

— Нічого не маю, звичайно… Ще краще… Але ж вряди-годи ти залишаєш її й саму… То я й запитала…

— На цілий вечір я ще ніколи не ходила…

Гріх сказати, що і я така вже нездогадлива, за ці два роки довелося побачити й наслухатися всього. Але як же це я так схибнулася того дня! Самій тепер дивно, що слова Назміє не видалися мені підозріливими. Мабуть, уся моя туга й бажання побути на свіжому повітрі збили мене з пантелику…

Маленький фаетон перевіз нас через річку й покотив зеленою дорогою. На водопої трапилася нам отара. Старий чабан діставав з колодязя воду й наливав у кам’яне корито, біля якого тупцялися маленькі тонкорогі козенятка. Ми згадали нашого Мазлума й хутко вискочили з фаетона, а піймавши одне козеняточко, почали цілувати йому вушка та малесеньку мордочку, з якої капала вода. Мені навіть подумалось: а чи не купити в чабана оце козенятко? Та я негайно ж схаменулася, адже невдовзі знову переїжджати. Хіба мало в нас того горя? Нащо ж іще звикати до чогось, щоб було більше болю?

За півгодини ми приїхали до старого будинку, довкола якого були повиті зелом ганки. А там за хатою, скільки око сягає, виднівся виноградник. Місце було мальовниче, але безлюдне. Тітка Ферідун-бея була вже огрядна молодиця. Вона відразу мені не сподобалася. Жінці не ли-чить одягатися так молодечо. Коси вона вифарбувала в руде, помалювала сурмою брови, а щоки аж паленіли від рум’янку. Страшно дивитися, та й годі.

Вона запросила нас у кімнату на другому поверсі, зняла з мене чаршаф і запанібрата поцілувала мене в щоки, наче обнюхала. А потім сказала:

— Дочко, я тішуся, що ми познайомилися. Ой же й Гюльбешекер! Діамантова моя дівчинко! Справжнісінька Гюльбешекер! Так і хочеться покуштувати… Від тебе вогнем зайнятися можна!

Я знітилася вкрай, але ж треба триматися, наче нічого не сталося. Є ж люди, які поводяться з усіма запанібрата й не думають, що говорять. Ферідунова тітка теж, мабуть, така.

Нас з Мунісе надовго полишили в кімнаті самих. Сідало сонце. Його червоне проміння ще пронизувало густу зелень на ганках, а це вже й зовсім погасло. Я жартувала, хотіла розважитися, та в серці вже мостився таємний неспокій, він вже подужав мене. Із саду долинали чоловічі й жіночі голоси, вигуки, сміх. Хтось порався коло скрипки.

Я визирнула у вікно, але рясне листя приховувало увесь той гвалт.

Нарешті на сходах почулися кроки. Відчинилися двері, і увійшла господиня з величезною лампою в руці:

— Доцю, моя любусю, я навмисне полишила тебе в сутінках. Коли сідає сонце, наші сади такі гарні… Не можна надивитися, такі чудові.

Вона поправила вогонь і почала розповідати, як місячної ночі ці сади стають раєм.

У цю мить до хати увійшла Назміє. Я встигла помітити за дверима двох офіцерів, а тому відступила назад, щоб якось прикрити голову, і спромоглася покласти на косу тільки руки.

Назміє засміялася:

— Люба моя, але ж якою провінціалкою ти стала! Гадаю, що хоч не втікатимеш від мого нареченого, га? Ось зніми руки, а то соромно, аллахом присягаюся!

Вона таки казала правду, тут не було чого ніяковіти.

Офіцери ж ніяково зайшли до кімнати. Назміє почала нас знайомити:

— Ферідун-бей, мій наречений. Феріде-ханим, моя подруга. Я така щаслива, що імена обох дорогих мені людей такі схожі.

На цей жарт молодий офіцер усміхнувся, геть розкривши рота. Пам’ятаю, коли я була маленька, бабуся купувала сірники, на яких хизувався ярмарковий красень з підкрученим вусом та кучерявим чубом, що падав аж до ока. Ферідун-бей наче випав з тієї етикетки.

Він узяв мою руку в свою міцну долоню, стиснув її й сказав:

— Ханим-ефенді, ми вам невимовно вдячні за вашу прихильність. Ми всі щасливі… Дякуємо дуже. Потім він почав знайомити мене з другим офіцером: — 3 вашого дозволу я познайомлю вас з моїм найближчим приятелем. Це мій патрон — майор Бурганеттін-бей. Він майор, та не такий, як інші майори. Бурганеттін-бей — наймолодший представник шляхетного роду Солакзаде.

Наймолодшому бею шляхетного роду Солакзаде було вже за сорок п'ять. Вуса й борода вже де-не-де посивіли, Його шляхетне походження було помітне одразу. Одяг, поводження, розмова були зовсім інші, ніж у Фері-дуна. Шляхетне обличчя й сивина дещо прогнали те погане враження, ба навіть страх, які навіяв був товариш Бурганеттін-бея. У мені прокинулося щось таке, ніби віра.

Бурганеттін-бей говорив легко й вільно. Ще здалеку кивнув він мені гречно головою, а потім уклонився й сказав:

— Ваш покірний слуга Бурганеттін. Ханим-ефенді, мій покійний батько над усі маєтності любив оцю садибу. І не раз казав: «Щастя не обминає цього місця. Коли мені в чомусь таланило, то тільки отут». Я ж, тільки-но побачив, що ви ощасливили нас своїм прибуттям сюди, одразу ж згадав слова небіжчика й подумав: це чудо!

Гаразд, вважаймо все це за комплімент, але яке відношення мав Бурганеттін-бей до цієї садиби?

Я здивовано зиркнула на Назміє, очікуючи пояснення. Але вона й не дивилася на мене, навіть уникала мого погляду. А та ханим, яку я донині мала за господиню, взяла за руку Мунісе й вийшла з нею з кімнати.

Десь більше як півгодини сиділи ми всі в тій кімнаті й розмовляли про се, про те. Правильніше б сказати, розмовляли вони, бо я не те що говорити, а навіть розуміти не мала снаги, що вони балакали. Моє серце ніби здавив залізний обруч, аж дихати було ніяк. Я ніби втратила глузд. Я ні про що не думала, нічого не відчувала, налякано лише зіщулившись, принишкла в кутку, мов те пташеня, охоплене незрозумілим ще йому жахом, коли хтось заліз до нього в гніздечко.

Внизу заграла скрипка, хтось співав газель, а потім якісь верескливі та товсті голоси заспівали кілька пісень хором.

Назміє з нареченим сиділи на канапці та все ближче й ближче присовувалися одне до одного, аж поки я не повернулася до них спиною. Які вульгарні люди! Анітрохи не соромлячись, вони обнімалися в присутності двох чужих людей, ніби грали одну з тих гидотних полюбовних сцен, які нам доводиться бачити в кіно. Так, це були погані, вульгарні люди.

Знову зайшла ханим і поставила на стіл кілька пляшок і тацю з їжею. Бурганеттін-бей, заклавши руки в кишені, ходив по кімнаті і час від часу зупинявся перед столом. Раптом підступив до мене, уклонився й сказав:

— Чи не бажаєте, ханим-ефенді?

Я здивовано звела очі: майор тримав у руці келишка, в якому палав, мов рубін, напій.

Я тихим голосом відмовилась:

— Не хочу…

Бурганеттін ще нижче схилився наді мною. Його гарячий подих обпалив мені обличчя:

— Це анітрохи не зашкодить, ханим-ефенді. Тут най-добріший і найневинніший у світі лікер. Чи не так, На-зміє-ханим?

— Не домагайтеся, Бурганеттін-бею. Феріде в цьому домі вважайте своєю. Хай робить, як сама хоче.

Досі сивина Бурганеттін-бея, його приємне й благородне обличчя хоч і якось підсвідомо, та все-таки мали вагу в моєму ставленні до нього. А тепер я вже почала його боятися. Боже милостивий, звідки це лихо на мою голову? Куди я попала? І як мені звідси вирватися?

Поволі згасало світло, і в цьому мороці перед моїми очима замерехтіли вогняні кружала. Дивно якось долинали звуки музики, наче то грало море.

— Моя золота дівчинко, час вечеряти. За столом кілька наших гостей, вас чекають.

Це були слова тієї огрядної ханим. Я від них наче опритомніла:

— Дякую, я нездужаю, лишіть мене саму.

Тепер уже підійшла Назміє.

— Феріде, любуся, там немає чужих, повір! Якихось там двоє-троє приятелів Ферідуна та Бурганеттін-бея, з нареченими та дружинами… Так, з дружинами. Коли ти не вийдеш, буде якось не гоже. Адже вони прийшли заради тебе.

Я намагалася вихопити свої руки з долонь Назміє й тулилася до крісла, увібравши голову в плечі. Я не могла вимовити жодного слова, і якби я не стиснула зуби, вони зацокотіли б.

Тоді почав Бурганеттін-бей:

— Наш обов’язок робити так, як накаже гість… Як заманеться Феріде-ханим, так і буде. Ви йдіть і скажіть, що Феріде-ханим трохи нездужає. А ще, Бінназ-ханим, принесіть нам вечерю сюди. Мій обов’язок — не лишати Феріде-ханим на самоті.

Я ледь не збожеволіла. Лишитися в цій кімнаті наодинці з Бурганеттін-беєм? Вечеряти тут з ним?!

Я не тямила, що робила, але зібрала всю свою силу й хутко схопилася на ноги:

— Гаразд, хай буде, як ви хотіли.

Назміє з нареченим попідруки йшли перші, Бурганет-тін на крок позаду мене.

Ми перейшли темний кам’яний двір, і нарешті відчинилися двері. Яскраве світло вдарило в очі. Воно потоками лилося зі стелі, де виблискували люстри. Я ступила поміж кріслами кілька кроків. В залі сяяли трюмо, і кімната, здавалося, не мала меж, а люстри, які звисали зі стелі, нагадували мені смолоскипи, що тікають кудись далеко темною й довгою дорогою.

Ніби уві сні бачила я безліч очей і якісь невиразні, мов у тумані, чоловічі й жіночі обличчя. Потім почулися страхітливі оплески. Грали музики, та ще дужче за них горлали люди. Голоси їхні були невиразні, але не вщухали, а тільки завивали мов гірський буревій. Звідкілясь долинало:

— Слава Бурганеттін-беєві, слава Гюльбешекер, слава, слава Гюльбешекер!

Коли я розплющила очі, то побачила, що лежу на руках Мунісе. Моя крихітка плакала й, притиснувшись до моєї щоки, кричала: «Абаджим!» Вона цілувала мої мокрі коси й очі, які обпалив одеколон. Я була уся мокра. В кімнаті панували сутінки, та я відчувала, що на мене зирить безліч очей. Першим порухом руки я затулила голу шию.

Чийсь незнайомий голос крикнув:

— Вийдіть надвір! Я прошу всіх вийти надвір!

Я хотіла встати, та чиясь рука вхопила мене за плече:

— Не бійся, дочко… Немає нічого страшного…

Ледь розплющеними очима я побачила, що це говорив дебелий колагаси, той самий, що завше ходив в розстебнутому мундирі. Він глянув на мене ще раз і сказав комусь:

— Бідна, вона й справді ще дитина!

Назміє стояла біля мене навпочіпки й терла мої руки.

— Феріде, любцю, тобі краще? Як ти нас налякала! — говорила вона.

Я одвернулася, щоб не бачити її обличчя, і заплющила очі.

Пізніше я дізналася, що лежала непритомна добру чверть години. Мене витерли одеколоном, давали понюхати припалену вовну, та не могли дати ради. Дійшло до того, що всі вже втратили якусь надію й почали риштувати фаетона, щоб їхати в місто по лікаря.

Коли ж я опритомніла, то сказала, щоб мене тим фаетоном одвезли додому, а коли ні, то я піду й пішки. Вони пристали й на це. Дебелий колаг-аси одягнув шинелю й сів біля візника.

Коли ми вже сиділи у фаетоні, підійшов Бурганеттін-бей, йому було, мабуть, ніяково.

— Феріде-ханим, — промовив він, не наважуючись, проте, глянути мені у вічі.— Ви нас не так зрозуміли. Присягаюся, що я не мав стосовно вас ніякого лихого наміру. Лише хотіли тут повітати й показати розвагу у винограднику. Хіба ми могли знати, що маленька ханим, яка виросла в Стамбулі й лише кілька днів тому любісінько розмовляла з нашим офіцером, має таку дику душу? Я ще раз присягаюся, що не мав ніякої лихої думки та разом з цим прошу пробачення, що так стурбували вас.

Фаетон покотив темними вузенькими стежинками виноградника. Я заплющила очі й, зіщулившись у куточку, тремтіла ніби з холоду. Мені пригадалася та ніч, коли я втікала з Коз-ятаги, не думаючи, що роблю, хоч вийшла на шлях серед ночі сама-самісінька.

Духмяне гілля маслин билося об вікна, діставало мого чола й гнало від мене сни.

Я почула, як тяжко зітхнула Мунісе.

— Мунісе, ти проснулася? — запитала я пошепки.

Вона не одказала, тільки ще дужче похилилася головою. Я помітила, що моя дитина плаче, намагаючись, мов доросла, приховати в темряві свої сльози.

Я вхопила її за руки й запитала:

— Що сталося, моє дівчаточко?

Вона одразу обняла мене й сумно-сумно зашепотіла, мов доросла людина, яка прожила більше за мене і, отже, більше знає.

— Абаджим, як я плакала цієї ночі. Як я злякалася! Я знаю, нащо тебе туди покликали. Ми ніколи вже не поїдемо до таких людей, еге ж! І ти ж ні… Щоб, не доведи аллах, не було, як з моєю матір’ю… Та й мені тоді що робити, абаджим!

Яка ганьба! Боже, яке приниження! Мені, мов повії, було соромно цієї дитини. Я не наважувалася глянути їй в очі, лише, упавши обличчям на її худеньке коліно, проплакала гірко-гірко, мов дитина на материних руках, аж до самого дому.

Коли я підійшла до хати мюдіре-ханим, сонце тільки-но викотилося на схил. Вона ж, побачивши, яка я заплакана й бліда, та ще й такої ранньої години, розгубилася:

— Чи сталося щось, Феріде-ханим? Що тобі причинилося, дочко? Я ще й не бачила тебе такою? Чи ти не хвора?

Спокійне й серйозне обличчя мюдіре-ханим, яке нерідко бувало й насуплене, завжди лякало мене. Але зараз в цьому чужому краї не було кому розповісти своє горе, хіба що тільки їй самій. А я змушена була це зробити, бо я — вчителька.

Знічено розповідала я їй свою нічну пригоду й уся тремтіла. Я не приховувала анічого. Стара жінка слухала похнюпившись і мовчала. Я закінчила й, похиливши голову, простягнула до неї руки, а потім звела догори й очі, мовби благала, щоб її відповідь хоч трохи втішила мене:

— Мюдіре-ханим, ви прожили більше, ніж я, ви більше й знаєте. Бога ради ж, скажіть мені правду. Невже тепер мене матимуть за погану жінку?

Моє питання глибоко вразило мюдіре-ханим. Несподівано я побачила, як розхвилювалася ця стара жінка.

Вона взяла мене за підборіддя й повернула мою голову до себе так, щоб зазирнути мені у вічі. Але глянула вона не так, як це робила не раз мюдіре-ханим у школі. Це був не байдужий погляд чужої людини. Мене погладила по щоці кохана матуся, яка розуміє усе.

— Феріде, — почала жінка тремтячим голосом, руками ж вона гладила мої руки, які лежали в неї на колінах. — Я й не думала, що в тобі стільки цноти, що ти чисте ще дитя. Так, тобі самій ще потрібен хтось, щоб захистив тебе. Я бачу, що ти повинна ще біля мене отут сидіти. Та ба!.. А школа…

Але ж Назміе! Я багато чого знаю, дочко, і все розумію. Та світ цей такий, що доводиться приховувати багато того, про що знаєш. Назміє — гидке створіння. Я хотіла вже не раз позбавити школу від ці$ї лиходійниці, та марно. її з цього місця не проженеш. Коли в неї стільки опікунів, від мутасарифа й полковника і до батальйонних імамів. Та й хто так улесливо походжатиме перед нашими шляхетними дамами, коли не стане тут Назміє? Хто гратиме на уді й танцюватиме по ночах на гульках, де нишком розважаються наші вельможні чиновники? Або хто постачатиме таким марнотратникам, як цей Бурга-неттін-бей, отаких як ти цнотливих, чистих і вродливих дівчат? Феріде, я знаю, вони діяли за планом. Цей Бур-ганеттін-бей — старий джигун. Він проциндрив уже всю батьківщину. Скільки нещасних дівчат ошукав він у своєму житті, а скільком родинам поруйнував життя? Для нього, честолюбного, існує тільки одне — будь-що запопасти в руки юну дівчину, про красу якої розмовляє все місто. Найбільша слава для нього — завести в залу на гульки, де п’ють такі самі джигуни, за руку дівчину, котру молоді офіцери, подзенькуючи шаблями, чекають на вулиці, щасливі вже з того, що побачать її бодай у напинальці, і примусити тих гульвіс заздрісно кричати: «Слава Бурганеттін-беєві!» Особливо ж після того, як усім стало відомо, що ти розмовляла з Іхсан-беєм. Ось так, дочко. Вони звернулися до Назміє, хто знає, чого їй наобіцяли, аби тільки погратися з тобою. Дякувати, що ти ще порятувалася. Ось тільки жаль, що мушу сказати таке: тобі ніяк не можна тут лишатися. За два дні про це знатиме все місто. Ти повинна виїхати» вже першим пароплавом. Чи є в тебе куди? Якісь родичі чи хто, га?

— Я нікого не маю, мюдіре-ханим.

— Тоді їдь в Ізмір. У мене є там знайома. Вона моя давня товаришка, працює старшим секретарем у відділі освіти. Я напишу їй листа, гадаю, вона допоможе тобі влаштуватися.

Така щирість зворушила мене до краю, і я, мов урятоване від смерті котенятко, яке потрапило після дощу й снігу в тепло, все ближче й ближче тиснулася до мюдіре-ханим і боязко терлася лицем об руки, що гладили мої коси, а потім повертала їх долонями до губ і цілувала.

Жінка зітхнула й промовила:

— Тобі в твоєму стані краще не йти додому. Ходи, я постелю тобі нагорі, трохи поспиш. Мунісе та твої речі я перевезу сюди, поживете у мене.

Я до вечора пролежала в кімнаті мюдіре-ханим, час від часу прокидалася, та одразу ж знову засинала. Коли я розплющувала очі, стара жінка підходила до мого ліжка, торкалася рукою чола й пестила дві мої коси — тепер я запліталася так, як усі дівчата в Ч.

— Феріде, ти нездужаєш? Тобі щось болить? — питала вона.

Я не нездужала, але немічно хилилася головою на подушку, мов мале дівча. Мені здавалося, що коли вона цілуватиме мене й пеститиме довго-довго, то й у моєму серці залишиться багато тепла від любові цієї нової матері. В дні самоти й гіркого жалю, що чекають мене попереду, ця любов грітиме мене, я довго відчуватиму її, мов духмяні пахощі, які довго зберігаються в подарованих хусточках.

Пароплав «Принцеса Марія»,

2 липня

Закутана в пальто я сиділа на вітрі, аж поки не сховався місяць. На палубі не було нікого, тільки один довготелесий пасажир, злігши на залізні поручні, насвистував сумні мелодії. Вітер бив його в обличчя, але той ані разу за вечір не змінив своєї пози.

Море я люблю і знаю. Воно для мене не мертве, в ньому палає своє глибоке життя. Воно або сміється й говорить, або стогне й гнівається. Тільки цієї ночі ця чорна водяна пустеля здалася мені безмежною самотиною, скорботною й безнадійною.

Я пішла в каюту. Мене морозило, наче нічна волога проймала мені навіть кістки. Мунісе спала. Я прислухалася до поштовхів та стукотіння, які чути було десь із глибини, мов там, унизу, калаталося серце тієї безмежної самоти, й вирішила дістати щоденника.

На пристань сьогодні проводила мене мюдіре. Я ні з ким не прощалася, зайшла лише до сусідки, котра так скидалася на мою тітку, і востаннє почула, заплющивши очі, як вона щось говорила, промовляючи й моє ім’я: «Феріде…»

В Б. ми покинули Мазлума, а тепер довелося розлучитися й з пташками. Я доручила їх мюдіре-ханим, взявши з неї слово, що вона не залишить пташок без їжі й води.

— Феріде, — пожаліла їх стара жінка, — коли вже ти так любиш пташок, то випусти на волю сама. Аллах сподобить твою милість.

Я гірко усміхнулася.

— Мюдіре-ханим, раніше я думала так, як і ви, але тепер мої думки змінилися. Птахи — це дурні створіння, що не знають, чого хочуть. Поки не вирвуться з клітки, то ячать і страждають. Але хіба ви впевнені, що на волі чекає їх щастя? Переконана, що ні… Я думаю, що ці нещасні звикають до клітки й навіть, якщо їм випаде вихопитися на волю, вони всю ніч сумують десь у верховітті, склавши голови під крила, або згадують, вдивляючись оченятами на світло у вікнах, колишнє життя. Пташок треба силоміць зачиняти в клітку, мюдіре-ха-ним, силоміць, силоміць…

Сльози вже бриніли у мене на очах.

Жінка погладила мене по щоці.

— Феріде, ти дуже дивна дівчина. Хіба можна плакати через якісь дрібниці?

На пароплаві є ще кілька пасажирів із Ч. Серед них два офіцери. Мені довелося почути їхню розмову.

Молодий офіцер розповідав немолодому вже:

— Іхсан-бей хотів їхати ще чотири дні тому, але я збив його, кажу: «Зачекай-но кілька днів та й поїдемо в Бейрут разом. Отже, я мимоволі спонукав його до цього нещастя. Бо якби він таки поїхав був ще чотири дні тому, нічого не сталося б».

— Атож, історія неприємна, — одказав старий. — Ось тільки не розумію, як це могло статися, адже Іхсан зовсім не забіяка. Може, ти знаєш деталі?

— Та я ж усе своїми очима бачив. Учора ми сиділи в казино. Бурганеттін-бей грав у більярд. Аж це заходить Іхсан і щось каже. Спершу вони розмовляли спокійно, а потім хтозна, що сталося, бо я побачив, як Іхсан-бей одступив назад і вдарив Бурганеттін-бея в обличчя. Майор ухопився за револьвера, але Іхсан-бей дістав свого раніше за нього. Якби на них не кинулося кілька душ одразу, пролилася б кров. Завтра Іхсан-бей стане перед військовим трибуналом.

— Якби це зробив котрийсь із нас, тугенько б йому було. А Іхсан, здається, родич паші?

— Жінчин молочний син і небіж.

— Ну то покарають абияк. А Бурганеттін-бей заслужив… Він зовсім розпустився…

— Цікаво, чому вони посварилися?

— Обидва кажуть, що на політичному грунті. Ой, ніяк не дадуть тій армії спокою через політику….

— А я гадаю, що тут знову не обійшлося без жінки, аллахом присягаюся. Наче ми не знаємо Бурганет-тіна…

Офіцери, все ще перемовляючись, пішли.

Я ж тепер зрозуміла, від кого були троянди, які привіз мені в каюту старий човняр вже перед тим, як пароплав мав рушити.

Іхсан-бею, я, мабуть, ніколи вже не зустріну вас. А коли й зустрінемося, то я прикинуся, буцімто не пізнаю. Але я до смерті не забуду, що того дня, коли вам належало стати перед трибуналом, ви згадали про мене. Ви наказали навіть приховати, від кого ці квіти. Це говорить, що ваша душа — витончена. У щоденнику я збережу пелюстку троянди, а в серці — пам’ять про вас, як про щось надзвичайно чисте.

Довготелесий пасажир на палубі все ще насвистував свої сумні пісні. Я виглянула у вікно. Починався ясний світанок, ніби виходив з глибини моря.

Чаликушу, лягай спати. Твої повіки вже обважніли від утоми. Нащо тобі світання? Світанок — то час, коли жовті квіти, упокоєні любов’ю і сном, починають розплющувати свої щасливі очі,

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Ізмір, 20 вересня

Вже майже три місяці я в Ізмірі. Справи мої кепські, лишилася остання надія. Якщо завтра і її втрачу, тоді хтозна, що й буде зі мною. Я боюся навіть думати наперед. Та жінка, що працювала старшою секретаркою й до якої писала рекомендаційного листа мюдіре-ханим, за місяць до мого переїзду в Ізмір захворіла й поїхала до Стамбула, аж на півроку. Хоч-не-хоч, довелося йти до завідувача відділу освіти самій. І кого ж, ви гадаете, я там побачила? А саме того «короля ледацюг» із Б., що весь час дрімав за своїм столом, а з людьми розмовляв, наче марив. Його заспані очі, які природа дарувала йому більше на те, щоб спати, а не дивитися на людей, мене, звичайно ж, не впізнали.

— Зайдіть за кілька днів… Подивимося, щось придумаємо.

Та вже я знала, що мовою цього сонька то мало означати кілька місяців. Так воно й було.

Сьогодні ж, коли я зайшла у відділ, завідувач був дещо люб’язніший, бо своїм лагідним голосочком промовив:

— Дочко, тут недалечко, всього дві години дороги, є одна сільська школа. Вода, повітря там пречудові, прегарна погода…

Це була копія тієї промови, яку він виголосив, посилаючи мене в Зейнілер.

Я не втрималася й зареготала:

— Не турбуйтеся, бей-ефенді, я можу продовжити сама. Керівники доклали чимало зусиль та коштів і створили там сучасну школу. Тепер потрібний тільки молодий, завзятий педагог, готовий на самозречення — такий як я… Чи не так? Дякую, бей-ефенді. Я спізнала ваше піклування ще тоді, коли ви послали мене в Зейнілер.

Я була впевнена, що він мене вижене. Та завідувач, на диво, навіть не розгнівався. Навпаки, він зареготав, а потім промовив тоном філософа:

— Обов’язок керівника. Що ж робити, дочко? Ти не поїдеш, він не поїде, а хто ж тоді поїде?

Раптом з кутка почувся хрипкуватий голос:

— Ба, яка крихітка! Горіхова лялечка, та й годі.

Горіхова лялечка? Тільки цього мені ще бракувало!

Наче мені й так уже не допекли ті прізвиська: Шовкопряд, Гюльбешекер… Я спаленіла й круто повернулася. Нарешті мені вдалося піймати хоч одного з тих негідників, що обзивають мене то «колодкою», то жучками та комашками. Мені захотілося провчити його так, щоб уже за всіх. Та не встигла я ще й почати, як той незаперечним тоном сказав завідувачу:

— Дай цій панночці все, що вона хоче. З любові до аллаха не ображай дитини.

— Як накажете, Решіт-бей-ефенді…— шанобливо од-казав завідувач. — Але зараз у нас і справді немає вільних місць. В рюштіє є вакансія для викладачки французької мови. Але це, звичайно, не для ханим…

— Чому ж, ефендім? — заперечила я. — Я викладала французьку в жіночій педагогічній школі Б.

— Так… — промимрив нерішуче завідувач. — Але ми оголосили конкурс, завтра екзамен.

— Чудово, — сказав Решіт-бей, — хай і панна візьме участь, а що хіба? Я теж прийду на екзамени, коли воля аллаха! Ви глядіть — не починайте без мене.

Цей Решіт-бей був, видно, неабияка особа. Тільки ж, боже милостивий, який він був гидкий! Я дивилася на його страхітливе обличчя й до болю кусала губи, щоб не зареготатися. Люди бувають або смагляві, або ж біляві. На парсуні ж бея-ефенді були всі кольори, починаючи хворобливим білим відтінком вавок, які ледве-но загоїлися, й закінчуючи неприємною вугільною барвою. Це був якийсь брудно-смаглявий колір, і дивним здавалося те, що комірець не робився чорним. Було таке враження, ніби хтось задля жарту наялозив сажею руку й витер її об щоки Решіт-бея. Пан мав оченята павіана, так близько сиділи вони одне біля одного. Повіки без вій нагадували червону вавку. Ніс теж вирізнявся тим, що тягнувся понад сивим вусом аж до нижньої губи. Та найсміхотворніші були щоки. Вони звисали з обличчя, мов у мавпочок, коли ті напхають рот горіхами.

Але мені таланить, бо як направду, то кілька слів Ре-шіт-бея мені неабияк допомогли. Природа, мабуть, ліпила цьому панові обличчя та й побачила, що перебрала, отож надумалася якось віддячити й наділила бея-ефенді добрим серцем. Як на мене, то краса душі набагато краща, ніж урода. Бо нащо та бездушна врода? Хіба на те, щоб сердешні дівчата марнували собі життя?

Ізмір, 22 вересня

Сьогодні я брала участь у конкурсі. Письмовий екзамен пройшов погано. Дали продієвідміняти в теперішньому та майбутньому часі десять дієслів, утворених від таких іменників, як «істіксар», «істісмар», «істірат»[89] тощо. Але як я могла їх провідміняти французькою мовою, коли не знала їхнього значення турецькою? Натомість усно я відповідала добре. Решіт-бей-ефенді поговорив зі мною французькою й кількома словами дав мені зрозуміти, що я вийду переможницею.

Хай змилується аллах над моєю Мунісе!

Ізмір, 25 вересня

Сьогодні оголосили результати конкурсу. Мені було відмовлено. Один із секретарів відділу освіти сказав мені:

— Якби Решіт-бей-ефенді захотів, то ви пройшли б. Хіба б хтось наважився заперечити йому? Може, має якісь плани.

Наше становище було вкрай скрутне. За два дні вже треба платити за помешкання. Допоміг золотий медальйон — останнє, що лишилося в мене з материзни. Сьогодні я віддала його сусідці й попросила продати. Мені гірко було розлучатися з ним, всередині я носила фотокарточку: батько з матір’ю на весіллі. Тепер сама фотокартка..* Та я спробувала себе розрадити: «Татко з мамою теж вважають, що краще їм жити в серці своєї єдиної доньки, аніж в оточенні коштовного металу…»

Із мір, 27 вересня

Сьогодні я отримала від Решіт-бея листа. Він писав, що знайшов мені роботу й викликає для розмови у свою садибу в Карші-яка. Чому ж секретар відділу освіти сказав, що Решіт-бей поставився до мене неприхильно? Отже, це не так. Побачимо, завтра я все знатиму.

Ізмір, 28 вересня

Я щойно повернулася з Карші-яка від Решіт-бея. У нього не будинок, а справжній палац. Тепер мені зрозуміло, чому до нього ставляться з такою шанобою.

Зустрів мене Решіт-бей дуже тепло й сказав, що на екзаменах був задоволений з моїх знань. Але зважив усе й вирішив, що не зможе позбавити мене від чвар та інтриг у тому колективі. Робота, про яку він писав у листі, полягала в тому, щоб я викладала французьку мову його донькам.

— Дочко, — сказав він, — мені сподобався не тільки ваш хист, а й манери, зовнішність. Нащо вам марніти по школах? Навчайте французької мови моїх дочок. Разом житимете, разом їстимете й питимете. Дамо вам прекрасну кімнату. Згода?

Отже, посада гувернантки! Може, це спокійніша й вигідніша робота, аніж місце вчительки. Та, на жаль, я завжди дивилася на цю посаду упереджено. Мені здається, що це те саме, що й наймичка.

Та мені не хотілося ображати й Решіт-бея. Я подякувала за довір’я й гостинну зустріч, та розповіла про Мунісе й сказала, що не можу через це пристати на пропозицію. Решіт-бей же почав переконувати мене, що мої докази зовсім невагомі.

— Місце знайдеться й для неї. Мале дівча нам хати не перележить.

Я все-таки остаточної відповіді не дала, а попросила три дні, щоб подумати. Спробую востаннє влаштуватися на офіційну роботу. Поталанить — то добре, а ні — то робити нічого.

Нам дали кімнату на горішньому поверсі. Кімнатка невелика, мов клітка на пташок, але гарна й затишна, з вікнами на море.

Я до пізнього вечора милувалася морем та узбережжям. З мого вікна видно затоку. А навпроти такий прекрасний Ізмір, з горами, схожими на обсипане хмарами нагромадження, та палахкотливим від розкішної ілюмінації Кордоном [90].

Та узбережжя в Каршияка подобається мені ще дужче. Життя тут аж буяє. До півночі гримкотять трамваї, в зеленому світлі газових ліхтарів гуляє юрма молоді, і немає тому плину кінця-краю. А трошки далі виграють у воді затоки різнобарвні вогні казино. Там грає гітара, то сумно, то весело.

Не знаю, чому мені так здається, але я’не бачу нічого, окрім білих і чорних постатей, що прогулюються по узбережжю, освітленому місяцем. Кожна пара для мене— закохане подружжя. Та й не тільки ці пари. Мені здається, що й там, у пітьмі, посеред скель, які ледь-ледь бовваніють край берега, теж прогулюються по двоє закохані.

З моря долинає шепотіння. Здається, що то розмова закоханих. І тепле дихання ночі, від якого стискаються мені груди, мабуть, злітає з гарячих вуст дівчат, котрі, пригорнувшись чолом до серця коханих, дивляться їм у любі зелені очі, що темнішають, як це море вночі.

У будинку Решіт-бея мене зустріли привітно й шанобливо, як панночку. Моя ноша ніколи не була заважка, та все-таки я вдячна старому служникові, котрий не дозволив мені нести валізку, а вихопив її у мене з рук і поніс до кімнати.

Мунісе ще не розуміє всіх тонкощів цього поводження, адже вона ще така мала. Розкішна вілла затьмарила її. Коли ми йшли нагору, Мунісе хотіла була пожартувати, як це не раз робила удома. Вона вхопила мене за поділ сукні й хотіла потягнути униз по сходах. Але я взяла її за руку й пошепки пояснила:

— Доньцю, ми в чужих. От якщо у нас знову буде своя хата, тоді можна.

І вона одразу ж принишкла, зрозумівши, що я хотіла сказати. Коли ми увійшли до кімнати, на її гарненькому личку вже не було втіхи. Яка ж вона чутлива! Мунісе кинулася мені на шию, притислася міцно-міцно й стала цілувати мене в обличчя.

Коли я зачиняла вікно, на узбережжі людей вже майже не було. Погасли ліхтарі, і море, яке ще недавно грало вогнями, покотило назад, оголивши смужку піщаного берега, та й, немов сонна дитина, поклало свою голову на білу постіль скель.

Сьогодні, коли я їхала сюди… Ні, про це я не писатиму… Нехай колись…

Каршияка, 7 жовтня

У будинку Решіт-бея жити непогано. Мої учениці — старша — моя ровесниця, а менша теж не набагато молодша. Старшу звати Фергунде, вона — викапаний татуньо, тільки вередлива дуже. Натомість Сабагат — мов писанка, та ще й дуже мила.

Якось одна із служниць сказала мені, багатозначно моргнувши:

— Тоді небіжчиця ханим-ефенді хорувала і її лікував молодий лікар, військовий. Ханим-ефенді, мабуть, весь час дивилася лікареві в лице, отож і народилася така гарна дитина…

Над усе боюся я служниць. Хоча хіба я не одна з них? Я намагаюся поводитися з ними чемно й нічого не загадую робити. Через те вони мене поважають. Але тут має значення й те, як до мене ставиться Решіт-бей-ефенді.

Та найбільша вада цього дому — це те, що всі тут рояться, мов бджоли у вулику. Врешті, це мене не обходило б, але Фергунде й Сабагат наполягають, щоб я конче виходила до кожного гостя. Надто ж непокоїть мене, що в цьому будинку живе син Решіт-бея-ефенді — Джеміль-бей. Цей неприємний пустий молодик років тридцяти на десять місяців їздить проциндрювати батькові гроші в Європу, а в Ізмірі живе тільки два місяці. Дякувати, що ці два місяці вже закінчуються, а то я втекла б звідсіля ще три дні тому. Ви запитаєте чому? Тому, що все не так просто…

Три дні тому Сабагат і Фергунде затримали мене допізна у вітальні. Коли ж я вже вийшла звідти, на сходах було темно. Раптом вже на третьому поверсі дорогу мені заступила чоловіча постать. Я злякалася й хотіла бігти вниз.

— Не бійтеся, панно, це я, — почувся голос Джеміль-бея.

Мляве світло з вікна в кутку ледь освітлювало обличчя панича.

— Даруйте, бей-ефенді, я не впізнала відразу… — сказала я й хотіла пройти, але він теж ступнув праворуч і заступив вузенький прохід.

— Панно, мені оце не спиться, вийшов помилуватися місяцем.

Я здогадалася, чого він хотів, та прикинулася, буцім нічого не розумію, і хотіла знову проскочити. Але ж треба було щось одказати, і я промовила:

— Але ж цієї ночі немає місяця, ефендім…

— Як немає, панно? — тихо сказав він. — А оце обличчя, що з’явилося переді мною на сходах? Воно, мов рожевий місяць, ніяке місячне проміння не може так причарувати!..

Джеміль-бей ухопив мої руки, його гаряче дихання обпалило мені, лице, і я інстинктивно одскочила назад. Якби не поручні, за які я встигла ухопитися, довелося б мені летіти аж униз. Але я боляче вдарилася головою й мимохіть зойкнула.

Джеміль-бей нишком підскочив до мене. Я не бачила його обличчя, але чула, як тяжко він дихає.

— Даруйте мені, Феріде-ханим… Ви забилися?

«Пусте, тільки облиште мене!» — хотіла я промовити,

а натомість з вуст вирвався приглушений зойк. Щоб стримати його, я притулила до губ хусточку й раптом відчула, що вона вогка. З губи бігла кров. Віконниця була відчинена і в млявому місячному світлі Джеміль-бей, мабуть, теж помітив кров, бо голос його затремтів:

— Феріде-ханим, я поводився низько, як наймерзен-ніша людина на землі. Будьте милостиві, скажіть, що ви пробачили мені…

Після такого гидкого вчинку холодні й поштиві слова молодика повернули мене до свідомості й страшенно розгнівали.

— Ефендім, — одказала я сухим тоном, — ваша поведінка така звичайна. Адже так повелося, що служницям та сиротам іншого й не чинять. Коли я пристала на цю роботу, яка мало чим відрізняється від місця наймички, то передбачила й це. Не бійтеся, я нікому не поскаржуся, тільки завтра знайду якийсь привід, щоб виїхати звідсіля.

Сказавши це, я з байдужим виглядом, спокійно оді-йшла від сходів і зникла за дверима своєї кімнати.

Взяти в руки валізку, забрати Мунісе, зачинити двері й піти — це так просто. А куди?.. Минуло вже три дні, а я все ще тут… Настав час розповісти те, чого я соромилася писати навіть у своєму щоденнику.

В Каршияка я приїхала перед вечором, коли вже споночіло. Звичайно, краше було б дочекатися ранку, але й це було неможливо.

Того сумного вечора в будинку було повно гостей. Решітбей-ефенді з дочками хотіли показати всім свою хатню вчительку, ніби це була щойно куплена цяцька. Всі позирали на мене прихильно і навіть, як мені здалося, дещо жалісливо. Я трималася скромно й чемно, як того вимагало моє місце тут, та намагалася справити на всіх гарне враження. Несподівано у мене закрутився світ, і я знепритомніла. Я вже ледь пам’ятаю, як сіла скраєчку стільця й, намагаючись утримати на губах розгублену усмішку, на якусь хвильку, а може, й на менше, заплющила очі.

Решіт-бей, його доньки та гості захвилювалися. Сабагат принесла склянку води й дала мені ковтнути. Ми обидві усміхалися, ніби це був жарт.

Якась стара пані посміхнулася:

— Пусте. Це, мабуть, подіяв лодос [91]. Ой ці теперішні панночки! Нервові, зманіжені..: Ледь зміниться погода, як вони вже в’януть і хиляться, мов троянди.

Гості подумали, ніби я й справді ніжнесенька, хвороблива панночка, така виплекана, бо боїться труднощів.

Я кивала головою, погоджуючись з ними. Я була їм безмежно вдячна за те, що вони вважали мене такою. Адже я брехала їм. Я знепритомніла зовсім не через те. Уперше в житті того дня Чаликушу нічого не їла. Вона була голодна.

Сьогодні до моїх учениць приїхали в гості з Ізміра четверо дівчат, віком від п’ятнадцяти до двадцяти років. По обіді всі лаштувалися до морської прогулянки човном до Байракли, та, мов на зло, ледве-но ми вийшли на вулицю, почався дощ. Хоч-не-хоч, довелося повернутися до хати. Панночки пограли там щось на роялі, трошки вдовольнилися плітками й розійшлися парами по кутках, все ще перешіптуючись та сміючись вряди-годи так-, наче їх лоскотали.

Весела й метка Сабагат вдавалася до всіляких забавок, аби тільки гості не занудилися. На етажерці у них лежали альбоми з родинними фотокартками, і Сабагат, узявши одного, прикликала всіх до себе, щоб розглядати вкупі. Вона показувала нам фотокартки друзів їхньої родини й при цьому розповідала такі сміхотворні пригоди їхнього життя, що ми аж заливалися.

Вона розповіла, як величного бородатого пашу, обвішаного орденами, котрий, здавалося мені, може й усесвітом правувати, била віником його ж таки жінка. Після цього Сабагат показала ще одну фотокартку й сказала:

— А це наша родичка, дуже пишна пані. Але гляньте, хіба не видно, що вона провінціалка. Якось вона сходила по трапу з пароплава на пристань, це в Кокорйали, але спіткнулася й упала в воду. Як же тільки кричала вона, та ще й своєю провінційною вимовою: «Тону! Рятуйте моє дороге життя!»

На фотокартку молочного брата Решіт-бея теж неможливо було дивитися, щоб не зареготати. Справжнісінький тобі молла в шароварах і чалмі. Але була й інша фотокартка. Цей самий пан був депутат, отже, знявся у фраці й з моноклем.

Молла, витріщивши очі, сердито зирив на депутата, а депутат насмішкувато поглядав на моллу. Я розреготалася, мов дурна, хапала Сабагат за руку, щоб вона не перегортала. Фергунде залюбки жартувала:

— Феріде-ханим, хочете заміж? Будете дружиною такій відомій особі. До того ж він саме розлучився з першою дружиною й шукає панночку на європейський лад, аякже, щоб була гідна депутата.

Я, заливаючись, одійшла від столу й відповіла;

— Фергунде, сідайте й негайно пишіть листа. Я згодна. Якщо навіть не матиму щастя, то принаймні нарегочуся вже за все життя.

Сабагат перекинула ще одну сторінку й кивнула мені:

— Феріде-ханим, боюся, що, побачивши цю фотокартку, ви дасте одкоша навіть депутату.

— Леле, який красень! — зойкнули в один голос гості, сплеснувши руками, почали кликати мене.

— Дарма, — промовила я, підходячи до столу, — хто б він не був, депутатом я не поступлюся.

Та ледве-но схилилася я над тим альбомом, як знову зойкнула з подивом. З альбома мені усміхався Кямран.

Тепер Сабагат вже не жартувала, навпаки, пояснювала серйозно і з захопленням:

— Цей пан — чоловік моєї тітки Мюневвер. Вони одружилися торік навесні, ми тоді були в Стамбулі. Якби ви його тільки побачили. В житті він в тисячу разів вродливіший! Там такі очі! Ніс! Та це що, я скажу вам хіба таке! Кажуть, він понад усе кохав свою двоюрідну сестру. Таку собі невеличку, вередливу й дуже манірну дівчину. їй навіть прізвисько дали за це, здається, Чаликушу. І ось ця Чаликушу відмовила йому. Серце не приневолиш… За день до весілля вона втекла з дому, кудись на чужину. Кямран-бей нічого не їв, все марнів та чекав. Сердега не розумів, що коли вона втекла напередодні весілля, то вже не повернеться. Я була на обряді цілування рук. Коли моя тітка Мюневвер підійшла до свекрухи, та не втрималася й заридала, мов дитина. Либонь, згадала ту дивну Чаликушу.

Я слухала цю розповідь мовчки й незрушно, злігши на рояль, що стояв позаду. А Кямран все дивився на мене з альбома й усміхався.

— А де ж серце?! — вихопилося в мене.

Сабагат повернулася до мене:

— Правду кажете, Феріде-ханим. Вона не змогла бути вірною такому красеню, такому милому юнакові. Та дівчина й справді не має серця, інакше не скажеш.

Кямране, ти ненависний мені. Якби це було не так, то я, почувши про твоє весілля, заридала б і знепритомніла. А я ще ніколи в житті не сміялася так, як сьогодні,?а не звеселяла гостей. Цей день я назвала б найщасливішим, якби за кілька годин не трапилася мені одна нещаслива пригода.

Надвечір дощ ущух, і ми вийшли на прогулянку. Коли ми йшли край бурхливої річечки, хтось вигукнув, побачивши по той бік хризантему:

— Яка краса! От якби зірвати!

Я засміялася й запитала:

— Хочете, я подарую вам ту хризантему.

А через річку переходити небезпечно — глибоко та й водою брести довелося б чималенько. Дівчата засміялися, а котрась пожартувала:

— А так, якби місток, то подарувала б.

— А я кажу, що можна перейти й без мосту, — відповіла я й кинулася у воду.

Дівчата почали галасувати.

Річку я, хоч і з труднощами, перейшла, та хризантеми зірвати мені не вдалося. Край берега вже я посковзнулася і, щоб не впасти, ухопилася за гілку терну. Бідні мої руки, як я їх поранила.

Так, якби не цей сумний випадок, через який я, ідучи до вілли, плакала в сутінках, я назвала б сьогоднішній день найщасливішим і найвеселішим у моєму житті.

Кямране, я втекла на чужину, бо ненавиджу тебе. Але тепер ненависть душить мене, мені вже не досить, що поміж нами далека дорога. Я хочу піти навіть з цього світу, бо в ньому ти живеш і дихаєш.

Я вже вирішила нізащо не лишатися в цьому домі. А тому часто ходжу до міста, у відділ освіти. Два місяці тому зустріла тут свою стару виховательку, сестру Береніш, котра добре ставилася до мене ще в пансіоні. Я розповіла їй свою долю, а вчора ми знову зустрілися з нею на пароплаві, і вона дуже втішилася.

— Феріде, я вже кілька днів шукаю тебе. Для нашого пансіону в Карантіна потрібна вчителька турецької мови та малювання. Я порадила директорові взяти тебе. Хати шукати не треба, житимеш при пансіоні, адже ти звикла до нашого життя.

Моє серце схвильовано закалатало. Мені здалося, що коли я знову оселюся в цьому світі фіміаму й глибоких звуків органа, то поверну для себе часточку дитинства. Я відповіла одразу ж:

— Гаразд, ma soeur, я приїду. Дякую вам.

А сьогодні, перш ніж поїхати в Карантіна, я зайшла у відділ освіти, щоб забрати документи. Мені сказали, що завідувач відділу розшукує мене вже третій день. Отак завжди!

Завідувач, побачивши мене, вигукнув:

— Довго тебе ждати доводиться, дочко. Тобі поталанило, є гарне місце. Поїдеш у школу Кушадаси.

З одного боку тихе життя в пансіоні, але ж, може, в Кушадаси і справді гарне місце. Що ж робити, адже я погодилася вже працювати в Карантіна.

Минали хвилини, а я все думала, що вибрати: тихе життя, чи, може, злигодні й труднощі? Але ж у труднощах є й краса. Я подумала про наших безталанних школярок, чиє життя калічать якісь грубезні руки. Ці нещасні, мов прибиті морозом квітки, чекають хоч трохи сонечка й ласки, щоб нагрітися. Тому, хто дає їм це тепло, вони дарують любов своїх серденяток. Я відчувала, що незважаючи на все, полюбила цих маленьких жебраків. Хіба й Мунісе не одна з них?

Та й два роки самостійного життя мене дечому навчили. Світло завдає болю хворим очам, щастя тамує біль пораненого серця. Сутінки — найкращі ліки на хворі очі, так само як і на розбите серце.

Я стала вчителькою, щоб заробити на хліб. Але, я не вигадала, люди цієї професії можуть померти з голоду. Тільки я не боюся. Адже моя робота приносить людям добро. Хіба не щастя — присвятити себе для щастя інших? Та й хіба можна оживити марення минувшиною, воно вже мертве. Мене вже не хвилюють терпкуваті пахощі фіміаму, а сумний голос органа, який колись звучав у моїх вухах, замовк. Я усміхнулася, як подумала про моїх майбутніх учнів в Кушадаси, що не знають лагідної любові, і сказала:

— Гаразд, бей-ефенді, я поїду.

Мені не хотілося щось говорити в будинку Решіт-бея, аж поки не прийде наказ, та довелося. Ключниця, яка вже давно розмовляла зі мною якось дивно, вчора, ні сіло ні впало, сказала:

— Дочко, я що не день, то все дужче тебе люблю. Та й хіба тільки я, ми всі так… Фергунде й Сабагат — дівчата молоді, та вони хати не прикрасять. А приїхала ти — і все стало інакше. В тебе чудовий характер, з вельможними людьми ти й сама поводишся благородно, а з простими — по-простому.

Я не надала б тій балаканині ніякого значення. Я собі подумала, що ключниці просто захотілося порозмовляти зі мною, як з колегою. Та увечері стара ще заходилася дужче.

— Дочко, — почала вона вже зовсім відверто, — як би нам зробити, щоб ти пристала до цієї хати? Тут я собі дещо надумала… Ти тільки не подумай чогось такого… Присягаюся аллахом, мене ніхто не напоумлював.

Та мені було зрозуміло, хто навертав її на цю розмову. Стара, здається, соромилася говорити відразу все, як є, й почала натяками:

— Наш бей-ефенді ще таки не старий. Я знаю його змалечку. Він не красень, зате багатий, поважний та й характером непоганий… Оце тільки без господині в хаті лихо. Фергунде й Сабагат ось-ось повиходять заміж… Не доведи господи, прийде в хату якась причинна — то вже буде нам горе. Феріде-ханим, дівчина може вийти заміж за молодого, та ще й з вусом, але ж такого багатиря годі й шукати. Оце висватати б нам, дочко, за нашого бея гарну дівчину, га?

Я мовчала та тільки гірко посміхалася. Мені здавалося, що Решіт-бей ставиться до мене з повагою, надає ваги моїй роботі з його доньками. Він міг годинами жартувати з нами, грати в м’яча. А насправді все це… Мені згадалися слова секретаря відділу освіти: «Якби Решіт-бей захотів, то вас призначили б вчителькою французької мови. Мабуть, він має свої плани».

Кілька років тому я була б обурена такою розмовою, яку почала ключниця. Але зараз я тільки сказала якомога байдужішим голосом:

— Ми могли б бути з вами свахами й висватали б за Решіт-бея гарну дівчину. Але я, на жаль, через кілька днів уже поїду в Кушадаси. Через кілька місяців туди приїде мій наречений, і ми повінчаємося. Пошли вам, господи, всілякого гаразду, моя люба… Хочу раніше лягти…

Покоївка глянула на мене ошелешено, а я пройшла собі повз неї до своєї кімнати.

— Кушадаси, 25 листопада

«Ви їдете в Кушадаси?» — питали мене, а я тішилася, примовляючи собі: «Кушадаси![92] Це так схоже на моє ім’я Чаликушу! Там я матиму спокій і щастя, я чекаю на них вже стільки часу.

І передчуття не зрадило мене. Я полюбила Кушадаси. І не за те, що це якесь там гарненьке містечко. Кушада-си це не той вимріяний мною екзотичний острів, де ми з Мунісе, цією жовтавою папужкою, мали б жити тихо й самотньо, як Робінзон Крузо. Тут нема чого й думати про спокій. Навпаки, доводиться працювати більше, ніж будь-де. То чому ж тоді? — запитаєте ви. Відповідь дещо смішна. Та що робити, коли це правда. Я люблю Куша-даси якраз за те, що тут не заживеш тихим життям, що в містечку годі й шукати доброчинної краси. Мені здається, що природа хотіла завдати людям потаємних страждань і тому створила не тільки вродливі обличчя, а й прекрасні міста, моря…

Ко;ґи я місяць тому приїхала в це місто й прийшла до школи, старша вчителька, дуже хвороблива жінка років п’ятдесяти, посадила мене перед собою й сказала:

— Дочко, за три місяці я віддала сирій землі двох синів. Були такі дужі парубки!.. Очі мої не бачать цього світу. Тебе прислали на посаду другої вчительки. Ти молода й, либонь, освічена. Ось тобі школа, керуй, як сама знаєш. У нас є ще дві вчительки, вже зовсім старі, від них вже мало діла…

Я пообіцяла працювати не покладаючи рук і дотримала слова.

Вчора старша вчителька сказала мені:

— Феріде, не знаю, дочко, як тобі й дякувати. Ти працюєш в десять разів більше, ніж обіцяла. Школи нашої вже й пізнати не можна. І діти наче розквітли. Хай тебе сподобить аллах! Всі тебе люблять, і діти, і вчителі. Навіть я забуваю деколи своє горе й починаю сміятися з тобою, коли в серці ущухне біль.

Бідна жінка думає, що я працюю через те, щоб уволити її волю. Таж працювати, віддавати себе іншим — це ж так чудово! Та й Чаликушу стала знову Чаликушу. Де поділися тяжка втома та нарікання. Все минуло, мов швидка хмаринка, яка лиш на мить заступила ясне сонце.

Мені вже не страшно, коли я думаю, що, може, все своє життя доведеться віддавати їм всю любов, яка належала тим, кого одного осіннього вечора ще два роки тому вбили в моєму серці.

Ось вже кілька днів у всіх на вустах слово: «війна». Я спершу не зважала на це, адже всі мої думки були тільки про школу. Та сьогодні в містечку почався справжній переполох: оголошено війну.

— Кушадаси, 15 грудня

Ще тільки п’ятнадцять днів, як почалася війна, а вже їдуть ешелони поранених. Школу оповив сум, у багатьох моїх учнів у війську то батько, то брат… Діти, мов дорослі, носять в собі тихий смуток, хоч самим їм, звичайно, нічого не загрожує.

Погано, боже, як погано! Сьогодні за наказом військової влади у школі тимчасово розташувався шпиталь. Хай роблять, що хочуть, мені байдуже. Тільки що робитиму я, поки знову відчинять школу? Де подіти час?

— Кушадаси, 24 грудня

Сьогодні прийшла до школи по книжки, а там метушня. Здається, загубить людина не те що книжку, а й сама себе, то не знайде. Довелося так і піти, але одна доглядальниця порадила:

— А запитайте-но у головного лікаря. Він, здається, прибрав кілька книжок…

Вона відчинила двері. В кімнаті усюди лежали пляшечки, склянки, аптечні скриньки, на столах було накладено купи бинтів. І стояв гамір. А головний лікар скинув кітель і, засукавши рукава, прибирав там. Він стояв лицем туди, я бачила тільки його шию та сивий чуб, а так починати розмову про- книжки не було зручно.

Я смикнула жінку за руку:

— Не треба.

Та вона не звернула уваги.

— Бей-ефенді, ви знайшли були кілька французьких книжок з малюнками, то де вони?

Старий лікар раптово розсердився. Навіть не оглянувшись, він так погано вилаявся, що я затулилася руками й хотіла утекти. Але тепер він озирнувся й вигукнув;

— Ой, це ти, маленька?

Я ж, упізнавши його, теж закричала?

— Пане лікарю! Та де ж ви були в Зейнілер!

Я не перебільшую, це справді був крик.

Він кинувся до мене, аж пляшечки поскидав додолу, ухопив мої руки, притиснув мене до себе й поцілував крізь чаршаф коси.

Ми бачилися тільки один день, навіть менше — усього одну годину, та вже тоді відчули одне до одного якусь внутрішню симпатію. І тепер, по двох роках, ми, як найближчі друзі, а скоріше, мов батько й дочка, кинулися одне до одного. Що зробиш, людське серце — така загадка, яку не розгадаєш…

— Розповідай, пустунко, що тобі тут треба?

Його блакитні і ясні, мов у дитини, очі так дивно сяяли під білуватими віями. Я теж так само, як і в Зейнілер, усміхнулася йому й одказала:

— Пане лікарю, адже ви знаєте, що я вчителька, то й їжджу, куди пошлють… Оце призначили сюди.

Невимовно сумним голосом, наче йому було відоме моє життя і все, що діється у мене в серці, лікар промовив:

— Маленька дівчинко, ти все ще не маєш вістей?

Я здригнулася, наче мене хтось облив холодною водою, і закліпала, прикинувшись здивованою:

— Від кого, пане лікарю?

Старий лікар насупився й посварився пальцем:

— Нащо ти мене дуриш? Твої губи навчилися брехати. Але очі й обличчя ще цнотливі. Від кого, питаєш? Від того, через кого ти мандруєш з краю в край…

Я знизала плечима й засміялася:

— Це ви про міністерство освіти? Але ж ви знаєте, що вчителька повинна прислужитися дітям своєї батьківщини.

Лікар слухав мої слова з сумнівом, так само як і в Зейнілер. Від його доказів мені стало гірко, я запам’ятала їх до єдиного словечка.

— В такому віці?.. З такою зовнішністю?.. З таким обличчям? Гаразд, хай буде так, маленька дівчинко, хай так. Тільки не будь дикункою.

Він забув про свої ліки, я — про книжки. Ми вже розбалакалися.

— Отже, ти вчителюєш у цій школі, га?

— І як недобре, що ви одняли у нас її, пане лікарю!

— Я про інше думаю. Як називалось те злощасне село, де я навчав тебе фаху жалібниці? Пам’ятаєш? Тепер ти мені теж допомагатимеш? Яка різниця, у тебе мавпенята, а в мене мої славні ведмежата — душа в них однакова. І в цих, і в тих вона чиста, щира і проста. А час бачиш який настав — війна! Допомагати моїм ведмежатам тепер ще благородніше.

Раптом він усміхнувся, і мені стало так легко на душі. Так, так, і в мене буде справа, якій я зможу віддавати свою силу й любов.

— Я згодна, пане лікарю. Почну, коли накажете.

— Та хоч би й зараз. Поглянь, що тут робиться. Наче тут не руками поралися, а…

Він присмачив свою мову поганим словом, і я зніяковіла:

— Тільки за однієї умови: ви не казатимете отакого… Наче солдафон.

— Я намагатимуся, маленька дівчинко, намагатимуся, — усміхнувся він. — Та вже як не стримаюся коли-небудь, вибачай.

Ми з лікарем до самого вечора переробляли школу на шпиталь, щоб завтра вже приймати поранених.

— Куиіадаси, 26 січня

Ось місяць вже я працюю у Гайруллах-бея сестрою-жалібницею, а війні немає кінця. Поранені все прибувають і прибувають. Роботи стільки, що інколи я не ходжу додому й ночувати. Учора всю ніч доглядала пораненого капітана, а на ранок була така зморена, що пішла в нашу кімнату, де ми готуємо ліки, та й заснула в кріслі.

Кріаь сон я чула, як хтось торкнувся мого плеча. Розплющила очі. Гайруллах-бей накинув на мене легеньку ковдру. Боїться, щоб не застудилася. Його блакитні очі лагідно усміхнулися, лице ж при місяці здалося мені таким стражденним і змореним.

— Спи, моя дівчинко, спи спокійно…

Які любі слова! Я хотіла якось відповісти, щоб подякувати йому за них, та сонлива змора подужала мене. Я тільки усміхнулася й знову заплющила очі.

Незважаючи на всі його вади, я дуже полюбила старого лікаря. Найперша вада — його непристойна сварка. Щоправда, помічники лікаря вряди-годи заслуговують того. Але ж хіба цим можна виправдати погану лайку? Іноді він таке скаже, що я тікаю, а потім по кілька днів не можу дивитись йому в обличчя.

Він знає свої вади й не раз просить мене:

— Дівчинко моя, не зважай, таке солдатське життя.

Гайруллах-бей нагадує мені малого хлопчика, якому дарують геть усе тільки тому, що він щиро кається, мило соромлячись при тому.

Друга ж вада ще страшніша, як мені здається, ніж перша. У цієї грубої людини на диво тонка душа. Він майстерно витягає в людей найпотаємніше, те, про що вони навіть самим собі не наважуються сказати. Я намагаюся нікому не розповідати про себе, та він вже знає майже всю мою пригоду. Я не помітила, коли сама розповіла йому все. Іноді він питав щось, я ж відповідала йому коротко й сухо. Та він складав ті слова, аж поки не дізнався про все.

У нього немає нікого. Двадцять п’ять років тому він одружився, та дружина померла за рік з тифу. І з того часу він самотній. Народився на Родосі, але в Куша-даси має якесь там обійстя. Платні полковника він не потребує, на хворих витрачає більше своїх грошей. Позавчора, наприклад, я прочитала пораненому солдату листа з дому. Стара мати писала, що злидні та голод порозганяли з хати всіх дітей. Вояк слухав та й гірко зітхнув.

Гайруллах-бей неподалік схилився над пораненим. Раптом він повернувся й сказав:

— Оце мені подобається! Яку ж надію ви маєте, коли обзаводитеся купою старченят?

Злий жарт пронизав мені серце, мов стріла. Якби це було не в палаті, я одказала б йому. Та трохи загодя він сам почав розмову про лист:

— Дівчинко, дізнайся якось адресу матері того ведмежати. Пошлемо якихось десять лір.

Я бачу, що старий лікар працює в армії не задля заробітку та й не заради почуття обов’язку. У нього тільки одне почуття: любов до безжалісних солдатів, котрих він називає «мої любі ведмежата». Тільки не знаю, чому він приховує це почуття, наче в цьому є якийсь сором.

Сьогодні вранці, коли я прийшла до шпиталю, мені сказали, що привезли чотирьох тяжкопоранених офіцерів. Сестри повідомили мене, що я потрібна Гайруллах-беєві.

На час складних операцій лікар брав асистенткою тільки мене.

— Дівчинко, — казав він, — це, звичайно, зле — показувати тобі такі жахливі речі, але ж надійніших за тебе немає. Інші мене тільки дратують, я кричу, а через те все плутаю.

Я скинула чаршаф і похапцем одягла халат. Та було пізно, операція вже закінчилася. Пораненого понесли нагору.

— Маленька, ми тут без тебе так добряче краяли, — звернувся лікар до мене. Краяти — це, його словами, оперувати хворого. — Молодий майср штабу. Гранатою понівечило руку й обличчя. Лежить у моєму кабінеті. Доглядатимеш його ти, сердезі так потрібні увага й піклування.

Ми зайшли в кабінет. На ліжку нерухомо лежав поранений. Ми підійшли. Незабинтовані в нього були тільки ліва щока й підборіддя. Обличчя здалося мені знайомим, але під бинтами важко було роздивитися.

Гайруллах-бей узяв ліву руку пораненого, послухав пульс, а потім нахилився й покликав:

— Іхсан-бею… Іхсан-бею!..

І тут блискавицею пронизало мені мозок. Та це ж той самий капітан штабу, з яким я познайомилася в домі Абдуррахіма-паші в Ч. Я зробила крок назад, хотіла вибігти, а потім попрохати лікаря, щоб ніколи більше не посилав мене до цього пораненого. Хворий уже розплющив очі, глянув на мене і впізнав. Тільки, здається, не повірив тому, що побачив. Хто знає, скільки разів з того часу, як поранили, непритомнів він, марив та бачив божевільні сни. Вираз його каламутних очей підказав мені, що він не йняв собі віри. Він ледь усміхнувся безкровними вустами й знову заплющив очі.

Іхсан-бею! Кілька місяців тому люди скористалися з того, що в мене немає ні батька, ні брата, які могли б захистити сироту від тих, хто хотів ошукати її вночі на гульках. Я їхала в Ч., закутавши обличчя, бо всім серцем відчула сором повії, яку висилають деінде. Мені

здавалося тоді, що в світі лише збайдужіння і кривда, а мені, безталанній, не лишилося нічого іншого, як скоритися жорстокій долі. І тоді ви, нехтуючи своєю кар’єрою, майбутнім, а може, навіть життям, благородно захистили мене. Сумний випадок звів нас сьогодні віч-на-віч. Ні, я не втечу, а буду в ці важкі дні доглядати вас, як ваша менша сестра.

— Куиіадаси, 7 лютого

За місяць Іхсан-бей стане на ноги, здоров’я рана йому не похитне. Але обличчя його неймовірно спотворить страшний шрам, який перетне всю праву щоку від брови до підборіддя.

Коли Гайруллах-бей перев’язує його, я не заходжу. І не тому, що в мене слабкі нерви. Щодня я бачу ще страхітливіші рани. Просто я відчуваю, що мій погляд завдає йому більше страждань, аніж гостре лезо в рані.

Сердега знає, яким спотвореним вийде він з цього шпиталю. Йому, мабуть, дуже важко, хоч він відверто про це й не говорить.

— Май крихту терпцю, юначе, — втішає його лікар, — за двадцять днів ти вже зовсім одужаєш.

Та Іхсан-бея ці слова доводять до відчаю.

Я віддаю хворому все тепло, на яке лише здатне моє серце, тільки б у ці дні йому було добре. Я сідаю біля ліжка й читаю книжки, а інколи навіть розповідаю казки.

А він, бідний, мовчить. Тільки ж я знаю, як він карається. Знаю, що він і на мить не полишає думок про своє спотворене обличчя. Я намагаюся його розважити, починаю хитру мову про щось далеке від нашого життя й ненароком кажу, що на світі немає нічого беззмістовнішого й навіть шкідливішого, ніж вродливе обличчя, та що красу треба шукати в душі людини.

____ Кушадаси, 25 лютого

Іхсан-бей очуняв швидше, ніж ми сподівалися. Сьогодні вранці я принесла йому чаю з молоком і побачила, що він одягнувся. Мимоволі я пригадала осяйного капі-тана штабу, якого зустріла в саду Абдуррахіма-паші, прекрасного, й з таким гордим обличчям. А зараз переді мною стояв хворий, кволий чоловік. Його тоненька шия, здавалося, хиталася в широкому комірі мундира. Свого шрама він так соромився, наче в цьому було щось гідне осуду. Невже ж це той самий красень офіцер?

Мабуть, мені не вдалося приховати смутку, та я спробувала прикинутися, ніби гніваюся.

— Іхсан-бею, ви ж не маля! Ще й не очуняли, а вже одягаєтеся!

— Ліжко робить людину зовсім хворою.

Ми мовчали. Нарешті Іхсан-бей, намагаючись приховати роздратування, промовив:

— Я хочу піти звідсіля. Вже очуняв, усе гаразд.

Моє серце з жалю обливалося кров’ю. Я хотіла перевести все на жарт:

— Іхсан-бею, я бачу, ви в мене не шануєтеся. Чи не прокинулася солдатська впертість? Але попереджую, що протестуватиму й розповім лікареві. Хай пробере вас добряче. Тоді побачите.

Я залишила тацю й хутко вибігла. Тільки по лікаря не пішла…

— 25 лютого (надвечір)

З Гайруллах-беєм я посварилася. Правда, не на роботі. Тут інше, — занадто вже вмішується в чужі справи.

Ми говорили про Іхсан-бея. Я сказала, що молодого майора дуже пригнічує спотворене обличчя. Гайруллах-бей скривив губи й відповів:

— Бо й правда. Я на його місці втопився б. Таке лице хіба що рибі на їжу здасться.

Кров так і вдарила мені в обличчя:

— Я була про вас іншої думки, пане лікарю. Що таке вродливе обличчя в порівнянні з красою душі!

Гайруллах-бей зареготався й почав глузувати:

— Дівчинко, все це тільки слова. До людини з таким писком ніхто й не підійде. Надто ж такі молоді дівчата, як ти.

І він знизав плечима, неначе доводив, що каже таки правду.

Я обурилася:

— Ви силоміць випитали в мене мою таємницю, отже, знаєте мою пригоду. Так, я мала вродливого нареченого, це був справжній красень. Та коли він обдурив мене, я викинула його з серця. Він ненавидний мені.

Гайруллах-бей знову зареготав. Його блакитні очі з білявими віями так і вп’ялися в мене, наче хотіли пройти в саму душу.

— Слухай, дівчинко. Це все зовсім не так. А глянь-но мені в очі! І тепер кажи: хіба ти його не любиш?

— Я ненавиджу його.

Лікар узяв мене за підборіддя й пильно глянув у вічі:

— Гай-гай, біднесеньке моє дівчаточко! Всі ці роки ти палаєш, мов скіпка. І все через нього. І той телепень страждає разом з гобою. Де йому знайти ще таку?..

Я захлинулася від гніву:

— Яка брехня! Звідки ви взяли?

— А згадай ще той день, коли ми зустрілися в Зейні-лер. Я вже тоді зрозумів усе. Не ховайся, марна праця. В дитячих очах любов видно так само, як і сльози…

У мене запаморочилося в голові, задзвеніло в вухах, а лікар вів далі:

— Ти не така, як всі. Ти чужа всім і всьому. У тебе скорботна, повна задуми, усмішка, так усміхаються тільки вві сні. Маленька дівчинко, як мені крається серце. Ти й народжена не так, як усі. Коли розповідають про красунь пері, народжених з чарівного поцілунку й вигодуваних поцілунками, то не вигадують. Вони є. Люба Феріде, ти — одна з них. Ти народжена на любов. Божевільне дитя! Ти погарячкувала. Тобі нізащо не можна було залишати того дурного хлопця. Ти була б щаслива.

Я залилася сльозами й закричала, тупаючи ногами:

— Нащо ви говорите це? Що вам треба від мене?

Лікар кинувся й почав мене розважати:

— Правда, дівчинко, не треба було говорити тобі цього. Та й дурень же я! Вибач мені, маленька.

Та я була така люта, що місця собі не знаходила, де вже там зважати на лікаря.

— Ось побачите! Я вам доведу, що не люблю його! — грюкнула я дверима й вибігла.

Коли я принесла Іхсан-беєві лампу, він стояв уже одягнений і дивився, як сонце вчервонило над морем небо.

Аби щось сказати, я промовила:

— Ви вже нудьгуєте, мабуть, ефендім, хочете швидше одягнути форму…

Вечірні сутінки панували в кімнаті, і мені здалося, що цей напівморок робив Іхсан-бея сміливішим. Він похитав головою, сумно усміхнувся і вперше відверто забалакав про своє горе.

— Ви сказали — форма, ханим-ефенді? Так, надія тільки на неї. Вона зробила мене таким. Тільки вона й порятує тепер від мого нещастя…

Я не зрозуміла його й здивовано зазирала йому в очі. А він зітхнув і сказав:

— Все дуже просто, Феріде-ханим. Немає нічого незрозумілого. Повернуся в армію, і хай війна закінчить те, що почала граната… І я врятуюся.

Як він страждав. І ця щирість робила його схожим на дитину.

Я стояла до нього спиною й засвічувала лампу, та після цих слів я непомітно погасила сірника й схилилася над лампою, начебто поправляла гніт.

— Не кажіть так, Іхсан-бею. Якби ви тільки захотіли… А щастя можна знайти… Одружитеся з якоюсь славною дівчиною. Буде у вас родина, все забудете…

Я так і не повернулася до нього лицем, але відчувала, що він все ще дивиться на вечірнє море.

— Якби я не знав, Феріде-ханим, яке у вас щире серце, то подумав би, що ви смієтеся з мене. Кому я потрібний з таким обличчям? Навіть тЬді, коли на мене можна було дивитися принаймні без сміху, і то я не сподобався одній дівчині. А тепер я потвора…

Далі він не доказав, а трохи помовчавши, перевів розмову на інше, наче хотів перебороти себе:

— Феріде-ханим, це все марнослів’я. Даруйте, чи не можна засвітити лампу?

Я ще раз витерла сірника, та моя рука ніяк не могла дотягнутися до гнота. Я дивилася на тремтливий вогник сірника й задумано чекала, коли він погасне. У кімнаті знову стало темно.

— Іхсан-бею, — тихо мовила я. — Тоді ви були гордий, самовпевнений. Та ні біль, ні безнадія не зробили тоді вашого серця таким чутливим, як тепер. Нехтуючи кар’єрою, ви захистили бідну вчительку початкової школи… Хоч це вам могло коштувати життя… Та нащо приховувати, тоді ви не так мучилися, як зараз. Я розумію ваше горе!.. То чому б тепер оцій бідній учительці не віддати своє життя вашому щастю?

У нього надламно затремтів голос:

— Феріде-ханим, нащо ви кличете мене мріяти про те, чого не може бути! Не робіть мене нещасним до краю!

Я рішуче крутнулася, але опустила очі додолу й промовила:

— Іхсан-бею, одружіться зі мною, прошу вас… Візьміть мене… Ви побачите, я зроблю вас щасливим. Ми обоє будемо щасливі.

З очей мені покотилися сльози, і в темряві я не могла роздивитися його обличчя. Іхсан-бей узяв мою руку й боязко поцілував мені пучки.

Отже, все. Тепер ніхто не наважиться сказати, що я люблю того…

— Кушадаси, 26 лютого

Відтоді ти став мені тільки чужий, тільки ворог, Кямране. Я знала, що ми вже ніколи не зустрінемося, ніколи не побачимося на цьому світі і не почуємо одне одного. Та все ж ніяк не могла викинути з серця відчуття того, що я твоя наречена. Що б я не казала чи не робила, я дивилася на себе, як на річ, яка належить тобі. Я не могла перебороти себе.

Та й нащо брехати? Дарма що ти мені ненавидний, що я стільки зазнала, що обурювалася й протестувала, я все одно десь твоя. Я зрозуміла це тільки сьогодні вранці, коли вже прокинулася нареченою іншого. Так, іншого… Стільки років прокидатися твоєю нареченою, а якогось дня прокинутися нареченою іншого!.. Кямране, цього ранку я вже розлучилася з тобою. Та тільки як… Мов безталанний вигнанець, який не має права повезти з собою дорогу згадку, не має права востаннє озирнутися й глянути на те, що по собі лишає…

Уранці ми підемо з Іхсан-беєм у кабінет директора, і я повідомлю його про заручення. На таку подію буденний халат медсестри здався мені занадто простою одежиною, від чого мій наречений міг би й зажуритися. Я пішла в сад, там росла миршава повитиця. Я нарвала квіток і приколола собі на груди.

Іхсан-бей був уже одягнений. Він глянув на мене й засміявся, мов дитина. І я подумала: робити його щасливим з сьогоднішнього дня — мій обов’язок.

Намагаючись бути веселою, я протягнула до нього свої руки.

— Бонжур, Іхсан-бею, — промовила я й приколола йому до мундира кілька квіточок із свого букетика. — Гадаю, спалося вам добре?

— Чудово! А вам?

— Так радісно й спокійно, як я, спали хіба немовлята.

— Чому ж ви така бліда?

— А хіба щастя не може робити людину блідою?

Ми замовкли.

Вуста Іхсан-бея були безбарвні. Він ще трохи помовчав, а потім поволі почав говорити — нерішуче, час від часу замовкаючи, мабуть, хотів подолати свій тремтячий голос.

— Феріде-ханим, я буду вдячний вам до смерті. Ви подарували мені неповторну ніч, такої не було в мене й за щасливих днів. Я вам сказав оце неправду. Я не спав до ранку. Мені весь час вчувалися слова: «Прошу вас, одружіться зі мною…» Я не заснув і на мить, адже не можна було губити жодної хвилини цієї єдиної щасливої ночі, коли я був ваш наречений. Я вам вдячний і не забуду цього довіку.

Я глянула на нього й сказала:

— А я зроблю вас щасливим навіки.

Юний майор розхвилювався. Він хотів узяти мої руки, та не наважився. Ніжним, пестливим голосом, наче звертаючись до хворої дитини, він промовив:

— Ні, Феріде-ханим, я знаю, що ця ніч не може мати «завтра». Я був такий щасливий. Та все ж за кілька годин я поїду од вас навіки.

— Чому ж, Іхсан-бею? Ви відмовили мені? Як недобре… Зігріти надією і потім поїхати. Хіба так можна.

Він притулився спиною до стіни, заплющив очі й тяжко зітхнув:

О, цей голос… — Він здригнувся й вигукнув майже суворим голосом: — Ще трохи зусиль, і жаль примусить вас думати, що ви справді любите мене.

— А чому ні, Іхсан-бею? Коли я вирішила одружитися з вами, то, мабуть, недаремно.

Іхсан-бей гірко посміхнувся:

— Звичайно. Коли ви так вирішили, то, мабуть, любите мене. Але я не хочу, щоб ви любили мене так… Невже ви справді можете повірити в реальність нашого шлюбу, Феріде-ханим?

— І невже ви вважаете мене таким ницим? Невже гадаєте, що я можу взяти милостиню? Адже у вас є тільки одне почуття жалю до каліки…

Я похилилася головою, мені стало невимовно сумно:

— Ви сказали правду. Ми обоє безталанні. Я гадала, що з двох нещасть вийде одне щастя. Це була помилка.

Я поглянула на шаблю, яка висіла на стіні, й додала:

— У вас хоч втіха є, як ви сказали… Повернетеся на фронт. А я жінка… Я ще нещасніша, ніж ви…

Був холодний зимовий ранок. Наречені стояли одне проти одного. В обох на грудях по букетику квіточок, а на вустах — жалюгідна усмішка. Така сама жалюгідна, як і ці квіточки. За десять хвилин вони розлучилися з слізьми на очах. Так прощався нещасний старший брат з самотньою маленькою сестричкою.

— Кушадаси, 2 квітня

Ген позавчора нам повернули школу. П’ять місяців діти не вчилися, а це вже кінець року, навіщо тепер школа?

Класи наповнилися ярим весняним сонцем. На стінах стрибають зайчики — відбитки зелених хвиль дзеркального середземноморського плеса. Працювати не хочеться ні дітям, ні вчителям.

Старша вчителька давно вже не хотіла залишатися в Кушадаси, і її місяць тому перевели в інше місто. На її ж місце призначили мене. Правда, посади старшої вчительки в нашій школі вже не стало. Я тепер мюдіре. Тільки це мене не тішить, до того ж і колеги позирають на мене не вельми привітно. Не можна сказати, що вони інтелектуали або освічені люди, але ж і їх треба поважати, бодай за вщ. Кожна має вже, сказати б мовою чиновників міністерства освіти, стажу років по п’ятнадцять-двадцять. Мабуть, і я образилася б, якби одного дня наді мною поставили дівчисько, котре годиться всім хіба в дочки.

На початку березня Гайруллах-бея перевели на пенсію. Він багатий, платні не потребує. Та його це образило.

— Скільки раз закривав я оцією рукою очі моїм дорогим ведмедикам. Хотілося, щоб і мої очі востаннє закрили вони, та ба…

Гайруллах-бей всю юність присвятив був освіті, і сам був справжньою скарбницею знань. В хаті у нього була величезна бібліотека, хоч він і закидав іноді, що в світі немає нічого дурнішого, як книжки, а ті, хто їх пише або читає,— телепні, що нічого не тямлять на цьому світі.

Учора я спробувала влучити в нього вагомим доказом:

— Гаразд, тільки чому ж тоді ви самі читаєте стільки і навіть мене приваблюєте?

Гайруллах-бей не знітився, а зареготав:

— Ти доречно сказала, маленька. Але ж ніхто тебе не силує, щоб ти вірила мені.

Я не розумію цього лікаря. Він в опозиції проти всього, що йому дороге. Я навіть відчуваю, що любить мене дужче тоді, коли вилає.

Тепер йому нічого робити, й він цілі дні читає. Іноді він взувається в свої чоботиська, оту пам’ять про армію, чіпляє за плече, мов жандарм, рушницю, сідає на свого коханого сірого коня Дюльдюля і їде лікувати селян. Дома лишаються тільки його вісімдесятирічна нянька та старий садівник, якого лікар називає онбаші [93]

Три дні тому лікар запросив мене з Мунісе в гості. Настрій у нього був чудовий. Я порпалася в книжках, а він бавився з Мунісе, командуючи нею серйозним тоном. Я поглядала на них і аж заливалася.

— А зараз ми пограємо в піжмурки. Тільки не ховатися в такі місця, куди я не пролізу. Бо ти — крихітка, то залізеш кудись так, що й за годину тебе не знайдеш. А вже колй доведеться довго шукати й мене, не дивуйся, бо там, де я ховаюся, можу й закуняти.

За кілька днів я вберу Мунісе в чаршаф, їй буде вже ось чотирнадцять років. Правда, вона вже така, як я. Але ж і розквітла вона, мов та ружа. Коса в неї світло-руса, навіть кольору соломи, личко біленьке, а темно-сині оченята так і міняться, увечері — такі, а вранці можуть бути іншими. Мунісе схожа на казкову пері, у якої, коли вона сміється, на щоках квітнуть троянди, а як заплаче, з очей котяться перлини.

Гайруллах-бей проти чаршафа. Я й сама знаю, що дівча мале ще. Та що вдієш, я боюся. Знайомі вже й так натякають: «Феріде-ханим, пора тобі вже ховати Мунісе від чоловічого ока, бо станеш тещею передчасно».

Отож і неспокій у мене на серці. Я то радію, то гніваюся. Недаремно кажуть, що тещі злі.

Учора, коли ми поверталися зі школи, я помітила гарненького школяра років шістнадцяти-сімнадцяти. Він ішов по той бік вулиці, але мені стало дивно, що позирає на нас. Я нишком глянула на Мунісе. І що ж! Гидотний скорпіон теж нищечком усміхався юнакові! Я мало не знепритомніла. Щосили смикнувши її за руку, я почала її сварити. Мунісе не хотіла сказати правду та, побачивши, що я їй не вірю, почала хлипати. От хитра, знає, що я не зношу сліз, бо й сама можу заплакати.

— Гаразд, — сказала я, — мені не питати, як тебе покарати! Я вже набрала на базарі темно-зеленого шовку й шию тобі чаршаф.

А сьогодні вранці знову посварилася з нею. Кілька місяців тому я в розмові з Гайруллах-беєм прохопилася словом, що люблю трояндове масло. Через три дні старий лікар десь дістав маленький флакончик і подарував мені. Я так ощадливо використовую його, тремчу над кожною краплиночкою. А вона, наче їй причинилося. Тільки залишиш пустунку в хаті саму, як по всіх кімнатах так і линуть трояндові пахощі. Починаю сварити, то тільки й чую: «Не брала, абаджим, присягаюся аллахом!»

— Кушадаси, 5 травня

Сьогодні Мунісе прокинулася якась квола й бліда, очі аж червоні. Дома мені лишитися ніяк, у школі стільки справ. Я попрохала нашу сусідку бабусю поглядати на хвору, а сама побігла до Гайруллах-бея, щоб зайшов до нас. Та мені не пощастило: десь півгодини, як він поїхав на своєму Дюльдюлі в якесь село.

Коли я повернулася додому, Мунісе все ще лежала в ліжку. Сусідка, дякувати, цілий день просиділа біля дівчинки, плела собі панчохи.

В Мунісе був нежить, а голова аж горіла. Кашель не давав дихнути, аж голос охрип. Дівча поскаржилося, що важко дихати. Я взяла її борідку, щоб подивитися горло, й під пальцями відчула тверду пухлину. Довкола маленького язичка все аж вбіліло. Я тримала лампу над головою Мунісе, та вона мені сказала, що болять очі.

Я занепокоїлася, а вона почала заспокоювати мене:

— Ото ще, кашель!.. Що тут страшного, абаджим? В Зейнілер я теж застуджувалася, хіба ти забула, абаджим?..

Так, це правда. Адже кашляла вона після тієї ночі, коли ми знайшли її під дверима… Та й взагалі діти часто застуджуються, і це не так страшно. Але я непокоїлася, бо не могла порадитися з Гайруллах-беєм. Недавно заходив онбаші й сказав, що його пан заночував у селі. Коли на те воля аллаха, то моя дитина одужає, поки він повернеться.

— Кушадаси, 18 липня

Сьогодні вранці я підрахувала дні. Минуло якраз сімдесят три, відколи я поховала мою дівчинку.

Помалу звикаю… Пережила і я важку втрату. Чого тільки не знесе людина.

Вдень ми прогулювалися з моїм старим лікарем понад морем, Я брала гладенькі камінчики та черепашки й кидала їх так, щоб вони ковзали по воді.

Гайруллах-бей тішився, мов дитина. Його добрі голубі очі так і вибухали сміхом.

— О юносте! — вигукнув він. — Слава аллахові, подужали й це горе. Тобі повертається твій колір обличчя, ти навіть повеселішала.

Я усміхнулася:

— Чому ж тут дивуватися? Адже маю такого лікаря, як ви. Все природно…

Гайруллах-бей поволі похитав головою:

— Ні, моя маленька, неприродно. Все це — й лікарський фах, і люди, й книжки, і правда, й вірність — фантастика, нереальність. Треба плюнути на науку, коли не змогли порятувати нашу дівчинку…

— Що ж робить, пане лікарю? Не сумуйте… Така воля аллаха.

Він журно глянув на мене:

— Моя бідна дівчинко, сказати, чому мені так жаль тебе? Бо тільки-но яка біда, ти забуваєш, що сама потребуєш втіхи, й починаєш розважати інших. Твоя покірливість зворушує мене до сліз.

Лікар замовк, та трохи згодом додав:

— А я стаю якийсь нікчемний… Либонь, здурів на старість. Ну, маленька, вставай, ходімо вже.

Ми поверталися додому жовтими полями, де працювали селяни. Всі вони добре знали лікаря. Біля полукіпка пшениці стояла молодиця. Ми розбалакалися. Нещодавно Гайруллах-бей вилікував їй внука, й стара довго дякувала аллаху, а потім покликала цибатого хлопчика, який в осонні поганяв на гармані волів.

— Гусейне, а ходи-но сюди! Поцілуй руку своєму рятівнику. Якби не пан лікар, лежав би ти в землі.

Гайруллах-бей погладив засмаглу спітнілу щоку Гусейна.

— Не треба, дитино, цілувати мені руку. Краще покатай нас…

Ми стали на молотило, яке тягнули двоє дужих волів, і хвилин десять пливли жовтими хвилями пшеничного моря.

Сьогодні я вже можу розповісти все.

Наступного ранку, після того, як я востаннє писала в щоденнику, Мунісе погіршало. Горло так опухло, що вона не могла говорити. Бідна дитина задихалася, їй не вистачало повітря. Треба було йти по лікаря. Хоч якого-небудь…

Я одягла чаршаф, та якраз увійшов Гайруллах-бей. Він оглянув Мунісе й сказав, що не треба непокоїтися. Та сам насупився, і очі стали стурбовані.

Я боязко зауважила, що мені не подобається вираз його обличчя. Він знизав плечима й роздратовано відповів:

— Чого його чіплятися? Я щойно приїхав… Страшенно стомився, їхав чотири години. Мало, що я вам прислуговую, то хочете, щоб я ще й запобігав перед вами?

Я знала, що коли Гайруллах-бей має справу з тяжкохворими, він стає роздратованим і навіть брутальним.

Не дивлячись мені в лице, він сказав:

— Хутко дай папір і перо. Хоча й немає такої вже потреби, та обачність не завадить. Я, мабуть, запрошу кількох лікарів… Це мої приятелі.

Як на те, і в школі того дня все склалося не гаразд. Вранці зі школи прислали прибиральницю, бо приїхав інспектор і два члени з ради міністерства освіти. Вони хотіли поговорити зі мною. Коли прибиральниця прибігла втретє, я ладна була її вигнати.

Гайруллах-бей скипів:

— А що тобі тут робити? Іди на роботу, і без тебе стомився до смерті. Стільки клопоту, так ще з тобою водися тут. Бери чаршаф — і геть з хати! Сидиш тут та голову морочиш. А то я піду, ось аллахом присягаюся!

Старий лікар сказав це так сердито й рішуче, що я не наважилася перечити йому. Напнулася чаршафом і, заливаючись сльозами, пішла до школи.

Якщо міністерство освіти обдарує мене всім щастям і добром, яке тільки є на землі, все одно йому не розрахуватися зі мною за всю мою саможертовність того дня. Чиновники заходили у класи, екзаменували учнів, просили їхні зошити й питали таке, чого годі було й сподіватися.

Голова йшла обертом, і не знаю, як тільки вдавалося мені щось відповідати. Вони ж не йшли зі школи, хоч був уже полудень. Нарешті котрийсь помітив мій нещасний вигляд.

— Ви нездужаєте, мюдіре-ханим? У вас таке скорботне обличчя.

Нерви мої не витримали, я опустила додолу очі, стиснула на грудях руки, ніби просила милосердя, й промовила:

— Дома вмирає дитина…

Чиновники почали втішати мене звичайними на те словами й дозволили піти.

Додому я завжди йшла не більше п’яти хвилин, але того дня я брела доброї півгодини. Цілий ранок мучилася я й хапалася до Мунісе, а зараз ноги наче приросли до землі. Я зупинялася і тулилася до огорожі на порожніх вулицях, сідала на каміння біля води, мов зморений подорожній.

У відчиненому вікні своєї хати я побачила двох незнайомих чоловіків. Хвіртку відчинив мені онбаші. Я боялася запитати його й очима, всім своїм єством благала його мовчати.

Але той обізвався до мене несподіваними словами:

— Бідна дівчинка хвора… Та коли воля аллаха, то очуняє.

Почувся гуркіт. На сходи вийшов Гайруллах-бей— без кашкета, груди голі.

— Хто там, онбаші? — крикнув він.

Я знемогла й сіла додолу. В кам’яному дворику було темно. Нарешті лікар помітив мене й розгублено запитав:

— Це ти, Феріде? Чудово, дочко, чудово…

Він поволі зійшов зі сходів і взяв мене за руки. На моєму обличчі було написано, що я все знаю.

— Тримайся, моя дитино, — надламно промовив лікар. — Коли воля аллаха, дівчинка одужає. Ми ввели сиворотку. Зробили все, що можна було. Не треба втрачати надії. Аллах великий.

— Я хоч гляну на неї, не бороніть мені.

— Постривай, Феріде, зараз не можна. Нічого не сталося, повір… Слово честі… Просто дівчинка впала в забуття, присягаюся…

Я сказала спокійно, але настирливо:

— Я повинна її побачити. Ви не маєте права, пане лікарю. — На очах мені забриніли сльози. Я затамувала подих і додала: — Я дуже сильна, ви не думайте. Я не зроблю дурниці, не бійтеся.

Гайруллах-бей мовчки слухав мене, потім кивнув головою й погодився.

— Гаразд, тільки не забувай, що марне голосіння налякає дитину.

Коли людина відчуває, що їй не уникнути чогось навіть найстрашнішого, то стає покірною й спокійною. Я притислася чолом до плеча Гайруллах-бея і зайшла в кімнату, не зронивши й сльози.

Відтоді минуло сімдесят три дні, довгих, мов сімдесят три роки, а я пам’ятаю кожну деталь.

В кімнаті поралися двоє молодих лікарів у розстібну-тих халатах з засученими рукавами і ще одна немолода вже жінка.

Сонце пронизувало листя дерев і наповнювало кімнату світлом і життям. За вікном щебетали пташки, чути було цвіркуна, а здалеку долинав голос грамофона.

В кімнаті стояв нелад. Скрізь лежали пакети вати, виднілися пляшечки. На підлозі валялися якісь речі Му-нісе. Біля дзеркала у вазі самотньо мріли квітки, їх Мунісе вирвала в саду Гайруллах-бея. На комоді рябіла купка перістих камінчиків та перламутрових черепашок, які дівча назбирало край моря. Під стільцем лежав один черевичок. На стіні висів її портрет, який я малювала водяними фарбами ще в Б. На ньому — моя дівчинка у віночку з польових квітів, а на руках у неї — Мазлум. На столі лишилися клаптики, ялинові шишки, безліч намиста і листівка, на ній наречена в дуваці. Це все її іграшки, такі любі її серцю.

За десять днів до цього я купила була Мунісе справжнє нікельоване ліжко й прибрала його мереживом, наче в ньому мала б спати лялька. Адже вона вже доросла дівчина, яка скоро одягне чаршаф!

Мунісе лежала на цій білій постелі під шовковою ковдрою, мов привид. Голівка її була схилена ледь-ледь набік. Здавалося, дівчинка спала. Ось зеленіє її хвилястий чаршаф, я ще не встигла його дошити. На полиці сидить лялька, яку ми купили в Б, Фарба на ній аж облупилася від поцілунків моєї дівчинки. Тепер лялька нерухомо дивилася на свою господиню великими голубими очима.

На обличчі моєї дівчинки не було помітно сліду болісних мук. В стомлених пружках побіля вуст ще світився останній знак життя.

Вуста були розтулені, наче ось-ось мав почутися сміх, і сяяла, мов перли, низка зубів. Бідне дитя! Це прекрасне личко робило мене щасливою увесь час, починаючи з тієї хвилини, коли я побачила його вперше в похмурій Зейнілерській школі.

Пташки все щебетали, грав грамофон, сонячне проміння пронизувало листя дерев, гралося золотавою косою Мунісе й забарвлювало бліде дитяче обличчя в яскравий рожевий колір, схожий на золотий пилок, який лишається на пучках, коли випустиш метелика.

Я не кричала, не побивалася, не кинулася до неї. Обвивши руками шию старого лікаря, я притислася головою до його плеча й, мов зачарована, з болем у серці, милувалася цією предивною красою.

Смерть нишком підступала до моєї дитини й ніжно, мов ненька, аби не розбудити, цілувала її в чоло і вустонька.

Лікарі підійшли до ліжка. Один відкотив край шовкової ковдри, взяв голу ручку Мунісе, щоб зробити укол.

Гайруллах-бей повернувся боком, щоб я не бачила цього.

— Одеколону, трошки одеколону… — сказав молодий лікар.

Гайруллах-бей показав головою на поличку…

Пташки щебетали, весело грав грамофон.

Раптом гостро запахло трояндовим маслом. Мабуть, не знайшли одеколону.

Трояндове масло… Я не давала його дівчинці, гнівалася. Як же це я в подяку за те щастя, котре дівчинка мені дарувала, горіла ревнощами, що й вона любила цей трояндовий запах.

— Пане лікарю, вилийте на постіль увесь флакон… — промовила я зі стогоном. — Моє дитя помре спокійніше, коли дихатиме цим духмяним трунком.

Старий лікар гладив рукою мою косу й говорив:

— Іди, Феріде, іди, дочко… Ходімо разом.

Я хотіла востаннє поцілувати Мунісе, та не наважилася. Вона іноді цілувала мені долоні. Я теж взяла її голе рученяточко й почала цілувати бліду долоньку. Я дякувала їй за все добро, яке вона зробила своїй абаджим.

Більше я не бачила Мунісе. Мене повели з кімнати, поклали в ліжко й лишили саму.

Я тремтіла, мене зросив холодний піт. Гострий запах трояндового масла розлився по будинку, його хвилі душили мене, я не могла дихнути. Здавалося, на світі тільки й є, що оцей терпкуватий запах, оце затамоване світло пригаслого дня й щебетання пташок. Поволі, мов роки, спливали години. Нарешті споночіло… У мене перед очима стояла Мунісе… Вся в лахмітті, вона тремтіла від холоду, як тої темної ночі, коли мела віхола, і ми знайшли її на порозі школи в Зейнілер. Я чула, як вона шкрябає двері й стогне тоненьким голоском, що тоне в завиванні метелиці.

Не знаю, скільки минуло часу. Яскраве світло вдарило мені в очі. Чиясь рука торкнула мої коси, чоло. Я розплющила очі. Старий лікар зі свічкою в руках схилився наді мною. На його голубих очах і білястих віях бриніли сльози,

Я запитала, мов крізь сон:

— Котра година? Це все, так?

Я промовила ці слова й знову поринула в пітьму чорної, як у Зейнілер, ночі.

Коли ж знову прокинулася, то не зрозуміла, де я. Чужа кімната, незнайоме вікно… Я спробувала встати. Голова, мов чужа, впала на подушку. Я розгублено озирнулася й знову побачила блакитні очі лікаря.

— Феріде, ти впізнаєш мене?

— А чому ж ні, пане лікарю?

— Слава аллаху, слава аллаху… Добре, що все минуло…

— А хіба щось сталося?

— Для дівчини твого віку це не страшно. Ти трохи поспала. Це не страшно…

— Скільки ж я спала?

— Багато, але це — нічого… Сімнадцять днів.

Спати сімнадцять днів! Як дивно! Світло непокоїло мене, і я знову заплющила очі. Оце сон! Аж смішно… Я засміялась якимось дивним, незнайомим сміхом. Здавалося, він виходив з чужих грудей, з чужих вуст. І знову заснула.

У мене була тяжка форма нервової гарячки. Гайруллах-бей перевіз мене у свій будинок і сімнадцять днів не відходив од мого ліжка. Уперше в житті я мала таку тяжку хворобу.

Минуло ще півтора місяця, поки я не очуняла зовсім. Всі дні я лежала в ліжку, почала сипатися коса. Тоді я попрохала ножиці й відрізала її.

Як гарно одужувати. Здається, що ти щойно народився. Тебе тішать навіть якісь дурниці. Щасливими очима дивишся на все, ніби мала дитина на цяцьку. Моє серце радісно тремтить від споглядання метелика, що лопотить крильцями по шибці, від сонячного променя, який грає веселкою край люстра, від відчуття тихого голосу дзвіночків, коли повертається череда.

Хвороба забрала навіть увесь той біль, який накипів у мене на душі за три останніх роки. Я згадувала минуле, й мені здавалося, що воно не моє, а чиєсь чуже, бо від нього моя душа не болить і не бентежиться. Час від часу я здивовано питала себе: «Може, це тільки відгомін якихось далеких слів? Чи, може, я все це читала в якомусь старому романі?» Атож, мені здавалося, що вся ця сумна пригода тільки сон, а людей, котрих вона зайняла, я бачила колись на побляклих і заяложених картинах-

Гайруллах-бей доглядав мене, як справжній товариш. За цей час він не виходив навіть з садиби. Уявляю, як він, бідолаха, вимучився. Адже йому доводилося ще й розважати мене. Отож він не тільки читав мені, а ще й розповідав усякі смішні баєчки.

— Аби ти тільки очуняла і встала на ноги… А вже я навіть якщо й не захворію, то все одно, тобі на втіху, вберуся в батистову сорочку й три місяці вилежуватимуся в ліжку та буду вередувати й маніжитися.

Іноді я марила, це було схоже на сон. Через мереживо вій сонячне проміння здавалося мені рожевим. Гай-руллах-бей читав книжку або дрімав коло мене у кріслі. В такі хвилини мені здавалося, ніби моя душа залишає тіло, і, мов оце проміння, мов звук, літає в порожнечі, так швидко, аж вітер свище у вухах. Куди ж, в чий край летіла я? Не знаю. Іноді я здригалася й прокидалася, вся налякана, ніби ось-ось мала летіти в провалля. А тоді починало здаватися, що я повернулася з якогось далекого краю. Перед очима пливло невиразне громаддя каламутних хмар, які неслися на мене.

Позавчора я сказала Гайруллах-беєві:

— Любий лікарю, я вже здорова. Ми можемо вже провідати її.

Спочатку він не погоджувався, просив, щоб я спочила ще півмісяця або хоча б тиждень. Але ж вередування хворих і справді важко знестц, а тому навіть мій старий товариш пристав на моє прохання. Ми нарвали в саду багато квітів і назбирали край моря перістих камінчиків, які моя дівчинка любила дужче навіть, ніж квіти.

Поховали Мунісе на невисокій горі край берега Середземного моря під таким самим тоненьким, як і вона, кипарисом. Ми довго сиділи біля надмогильного каменя й уперше за весь цей час говорили про неї. Я хотіла знати все: як моя дівчинка помирала, як її ховали. Але Гайруллах-бей не розповідав подробиць, тільки одне сказав… Коли Мунісе ховали, імам запитав ім’я матері.

Ніхто не знав, що йому відповісти. Лише лікар знав, що матір їй замінила я. Так імам повернув мою дитину землі, сказавши в молитві: «Мунісе, донька Феріде…»

— Кушадаси, 1 вересня

Сьогодні вранці Гайруллах-бей сказав мені:

— Маленька, мене просять приїхати в село. Доручаю тобі мого Дюльдюля, у нього на нозі рана. Сама лікуй, на того ведмедя онбаші не покладайся. Ледачий дід, мабуть, хоче, щоб і Дюльдюль, як і він, був без ноги. Дюльдюля вже можна виводити на прогулянку. Після перев’язки десять хвилин поводиш його по саду або навіть поганяй його трохи, хай баскою ходою пройде. Але недовго, ясно? По-друге, пекар Гуршіт-ага сьогодні повинен принести гроші за оренду. Там щось двадцять вісім лір… Візьмеш у нього від мого імені. А по-третє… Що ж я хотів сказати? Зовсім уже з глузду з’їхав… Ага, згадав! Накажи перенести вниз мою бібліотеку. Я віддам тобі ту кімнату, що вікна на море. Вона приємніша. Та й узимку там віє лодос, тобі там буде тепліше…

Настав час сказати Гайруллах-беєві все, що я вже давно думала:

— Любий лікарю, за Дюльдюля не турбуйтеся. Гроші в пекаря теж візьму. А все останнє робити не варто. Я й так довго вже сиджу у вас. З вашого дозволу, я піду.

Лікар узяв руки в боки й сердито, писклявим голосом перекривив мене:

— «Я й так довго вже сиджу у вас… З вашого дозволу, я піду…» — А потім насупився й посварився кулаком — Кажеш, підеш? А оце бачиш? Рота розпанахаю по вуха, будеш тоді сміятися до кінця світу.

— Пане лікарю, даруйте, але ж я так довго живу у вас…

Гайруллах-бей знову взяв руки в боки:

— Гаразд, ясновельможна панно, ви хочете піти? Чудово. І gvo vadis? [94]

Я відповіла, усміхнувшись:

— Любий лікарю, я сама себе питаю, куди мені їхати? Але це видно, що їхати треба. Не можу ж я лишатися тут хтозна-скільки… Хіба ж не так? Ви допомогли мені в найтяжчу хвилину мого життя, я ніколи не забуду цього. Але…

— Годі теревенити, маленька. Ми з тобою тепер приятелі — чавуші [95] От і все. А то городиш казна-що.

Гайруллах-бей ляснув мене по щоці, але я наполягала на своєму:

— Пане лікарю, тут лишитися — для мене велике щастя. Поруч з вами я спокійна, повірте. Але ж скільки можна сидіти у вас на шиї. Ви дуже гуманний, самовідданий…

Лікар розкошлав мої короткі коси й почав дражнити мене. Увібрав щоки, зробив губи дудою й запищав:

— «Гуманний»… Дурна дитино, ми що, трагедію тут граємо? Не розумієш хіба й так. До дідька гуманність і самовідданість! Я завжди жив собі на втіху. Дивився б я тут на твою парсуну, аби мені не подобалось. Якщо почуєш, ніби я кинувся додолу з мінарета — не вір! І тим, хто скаже, що я вчинив самопожертву, ви можете відповісти: «А звідки ви знаєте, яке задоволення має з того цей честолюбний дідуган?» У Мольєра є один герой, дуже мені подобається. Його б’ють палицями, хтось хоче навіть боронити його, але він проганяє всіх і кричить: «Бийте й далі, добродію! О боже, мій боже! Може, мені подобається, що мене молосують!» Але годі тут теревенити. Якщо я приїду й твоя кімната не буде готова, присягаюся, що матимеш клопіт. У мене є знайомий сторож, такий вже дуб. То покличу його і віддам тебе за нього силоміць заміж. Чуєш, яку я тобі кару придумаю?

Я знала, що Гайруллах-бей почне, як завжди, непристойно жартувати, і відразу ж утекла.

Гайруллах-бей став мені справжнім батьком і вірним товаришем. В його домі я не почуваюся чужою, а навіть щасливою, як тільки може бути щаслива дівчина, у котрої розбите серце й лиха доля. Я вишукую собі якесь діло, допомагаю старій няньці Гайруллах-бея, пораюся в саду, прибираю в хаті, проглядаю лікареві рахунки, готую обід і таке інше.

Що ж я робитиму, коли поїду звідсіля, адже я ще недужа. Хоча здоров’я помалу повертається мені, я все-таки відчуваю, що мені бракує тієї сили й оптимізму, які були раніше. Мені здається, що світ ніколи вже не буде таким щасливим.

Мій настрій тепер дуже мінливий. Я сміюся, а потім раптово плачу, плачучи ж — сміюся. Учора ввечері я була дуже весела. Лягала спати й почувала себе щасливою, а вдосвіта прокинулася вся в сльозах. Чому я плакала? Хтозна. Мені здалося, ніби цю ніч я обійшла всі оселі на землі і позбирала все горе й тугу собі в серці. Мене охопила якась незрозуміла печаль, я тремтіла й примовляла: «Матусю! Ненечко ріднесенька!» Щоб не крикнути ж, я затискала собі рота.

Раптом за дверима почувся голос Гайруллах-бея:

— Феріде, де ти? Що тобі причинилося, дівчинко?

Він увійшов зі свічкою в руках до кімнати й, не питаючи, чому я плачу, почав утішати мене найзвичайні-сінькими, навіть безглуздими словами:

— Це все дурниця, дитино, так, абищиця. Звичайний нервовий приступ. Швидко мине… Гай-гай, дитино-ди-тино…

Мене трясло, я хлипала, широко розкриваючи рот, мов пташеня, що вдавилося.

Лікар повернувся до вікна й посварився кулаком комусь в темряву:

— Бий тебе сила божа! Зробив таку славну дівчину нещасною!

Що ж я робитиму сама, коли мене охоплюватимуть такі приступи суму й відчаю? Та вже як буде… Нащо думати про це зараз? Цей місяць, а може, навіть і більше лікар не залишить мене саму.

— Садиба Аладжакая, 10 вересня

Я вже цілий тиждень в Аладжакая. Десять днів тому лікар Гайруллах-бей сказав:

— Феріде, у мене є в Аладжакая обійстя, я давно там не був, а не гоже лишати хазяйство без догляду. Тижнів за два я одвезу тебе туди. Зміна клімату тобі корисна, та й розважишся трохи. Адже скоро починається новий навчальний рік, сядеш у тій школі на всю зиму.

Я відповіла:

— Пане лікарю, я дуже люблю свіже повітря, але ж до початку навчального року лишилося так мало часу. Хтозна, як і бути…

— Люба моя, — знизав лікар сердито плечима, — я ж не питаю тебе, поїдеш ти чи ні. А ти викладаєш тут свої думки. Я сказав, що одвезу тебе в Аладжакая, чого ж ти лізеш у справи медицини. Бо напишу рапорта й повезу силоміць. Хутчіше складайся, захопи тільки білизну та з книгозбірні ще кілька своїх «Руссо» [96].

Він наказував мені, мов школярці. Мабуть, хвороба зломила мою волю, і я не могла суперечити. Та я й не скаржуся, мені навіть подобається слухатися.

Лікареве обійстя було занедбане, сама ж місцевість була чудова. Кажуть, що тут і зима — наче весна. Особливо гарні кам’янисті кручі, не можна намилуватися. Вони, мов хамелеон, переливаються барвами залежно від того, яка погода, — хмариться чи годиниться, або ранок це чи надвечір’я. Кручі здаються то малиновими, то червоними, рожевими або бузковими. Іноді — навіть білими або чорними. Тому й містечко називається Аладжакая [97].

Я так захопилася хазяйнуванням, навіть і не думала, що зможу так. Разом з наймичками дою корів, їжджу верхи на Дюльдюлі по гаях. Дюльдюль уже відданий мій товариш. Це те привільне життя на повітрі, про яке я> мріяла.

Та на серці в мене все-таки неспокійно. За кілька днів прийдуть до школи діти, треба трохи опорядити будинок. Але Гайруллах-бей і слухать не хоче. Увечері він примушує мене читати вголос романи й бурчить:

— Які дурні слова, справжня бридня! Жах якийсь! Але в твоїх вустах звучить мило.

Учора ввечері я знову читала якусь там книжку, а в ній стільки непристойних місць. Я ніяковіла, хутко замінювала слова або навіть викидала цілі речення. Гайруллах-бей дуже тішився, що я бентежуся, і так реготав, аж стеля ходором ходила.

Раптом у темряві загавкали собаки. Ми відчинили вікно. У ворота в’їхав вершник.

— Хто там? — крикнув Гайруллах-бей.

— Свої…— почувся голос онбаші.

Дивно, чому це він примчав з міста так пізно?

— Аллах милостивий, гадаю, все гаразд, — сказав лікар. — Зараз я вийду, дізнаюся, що там сталося. Якщо я затримаюся, ти лягай, маленька.

Гайруллах-бей цілу годину розмовляв з онбаші. Коли ж увійшов у кімнату, був червоний і насуплений.

— Чого приїжджав онбаші? — запитала я.

Лікар мало не гаркнув на мене:

— Тобі було сказано: лягай спати! Яке тобі діло? Ці жінки вже зовсім зцапіли… Жах! Справа стосується тільки мене самого.

Я вже добре вивчила норов лікаря. Сперечатися з ним в таку мить — марна справа. Довелося взяти свічку й піти в свою кімнату.

Уранці ж, прокинувшись, я дізналася, що Гайруллах-бей ще вдосвіта поїхав до міста, бо має пильну справу. Мені просив переказати, щоб не турбувалася, якщо він сьогодні не повернеться.

Либонь, повідомлення онбаші дуже непокоїло його.

Удень, коли я прибирала кімнату, мені трапився шмат офіційного конверта. Я взяла його й мені вдалося прочитати: «Кушадаси. Школа. Мюдер…» Отже, лист присланий, мабуть, мені. Я задумалася. Листа, треба гадати, вчора привіз онбаші. Але чому Гайруллах-бей приховав його? Яке він мав право приховати офіційного листа? Неймовірно! А може, я помилилась. Адже конверт міг бути в одній з книжок, які я привезла з Кушадаси.

— Кушадаси, 25 вересня

Отже, мають рацію ті, що запевняють: життя — гидотне.

Опишу на останній сторінці щоденника останню подію, як усе й було. Не хочу додавати сюди ні сліз, ні обурення.

Два дні чекала я Гайруллах-бея, а на третій надвечір мій неспокій вже не мав меж. Я вирішила вранці їхати в Кушадаси. Та вранці, коли я прокинулася, мені сказали, що лікар повернувся.

Я ще не пам’ятаю, щоб розсудливий, безбентежний Гайруллах-бей мав такий стомлений, пригнічений вигляд.

Він поцілував мене, як завжди, в коси й, пильно глянувши мені в лице, сказав:

— Бий їх сила божа! На них усе зле лихо!..

Я відчула, що над моєю головою вже чигає нова небезпека, та запитувати не наважувалася.

Гайруллах-бей довго ходив по хаті й про щось думав. Нарешті зупинився, поклав мені на плечі руки й промовив:

— Маленька, ти щось знаєш…

— Ні, пане лікарю.

— Знаєш… Принаймні відчуваєш, що не все гаразд. Отже, хочеш запитати у мене щось?

Я, стурбована, сумно одказала:

— Ні, пане лікарю, я нічого не знаю. Тільки бачу, як ви непокоїтеся й страждаєте. У вас горе, а ви мій захисник, навіть батько. Отже, ваше лихо — моє лихо. Що ж сталося?

— Феріде, чи почуваєш ти себе, дочко, вже досить сильною?

Цікавість вже взяла мене. Я намагаюся відповісти якомога спокійніше:

— Кажіть, пане лікарю. Ви вже не раз переконувалися, яка я дужа.

— Бери в руки перо й пиши те, що я скажу. Повір старому приятелеві…— І він, часто зупиняючись, наче ще раз обмірковував кожне слово, проказав мені: — «Високоповажній президії ради освіти міста Кушадаси. Стан здоров’я не дозволяє мені й далі лишатися на педагогічній роботі. Прошу звільнити мене з посади завідувачки жіночим руштіє міста Кушадаси». А тепер, — вів лікар далі,— довго не думай і нічого не питай, а підпишися внизу й дай цього папера мені. Феріде, у тебе тремтять руки? Ти боїшся глянути мені в обличчя? То й добре, дочко… Адже ти глянеш на мене своїми чистими очима, й мені буде соромно. Сталося щось незвичайне. Ти й не здогадуєшся? То слухай. Але? якщо ти почнеш хвилюватися та непокоїтися, то я змушений буду замовкнути. Ти мусиш знати все, бо помиляєшся, коли думаєш, що за три роки самостійного життя пізнала людей. Я живу на світі вже майже шістдесят літ, та й то не пізнав. Вже стільки підлості довелося зазнати на віку, але такого!..

Хіба є щось чистіше й прекрасніше в світі, як дружба? Я кілька тижнів ходив біля тебе, мов біля рідної дочки. І знаєш, що про нас думають, які плітки снують? Ні, ти не зможеш навіть уявити собі! Адже балакають, начебто ти моя коханка. Не затуляйся, тримай голову вище! Глянь мені в очі! Обличчя затуляють тільки ті, кому забракло честі. А в наших стосунках хіба є щось сороміцьке? І слухай мене, Феріде, до кінця. Ці брудні плітки вийшли з вашої школи, їх рознесли по людях твої колеги. А причина одна. Чому директрисою призначили якусь Феріде, а не когось із них? Півроку тому я не сказав тобі, а сам хотів допомогти тобі й написав листа в Ізмір своєму приятелю дефтердарові, щоб тобі дали кращу посаду. А це ще підлило олії у вогонь — плітки тліли, як вугілля, кілька місяців, аж поки не дійшли до ра^и освіти. Ба, почув навіть каймакам [98]. Почалася в канцеляріях писанина офіціальних паперів, навіть розглядали цю справу. Дирекція відділу освіти заходилась вивчати твою біографію і прийшла до висновку, що вона заплямована. Те, що ти виїхала зі Стамбула, а потім і з центрального руштіє Б., здалося їм підозріливою втечею. Два з половиною роки тому якась невідома рука допомогла тобі просунутися по службових сходинках з небаченою в міністерстві освіти швидкістю від сільської вчительки до викладачки жіночої педагогічної школи. Потім знову таємниче зникнення, ти їдеш в інше містечко, але й там тобі не вдалося пожити довше. Рада освіти міста Ч. на запит відповіла таке, що я начебто отруту ковтнув. Аби ти тільки знала, Феріде… Ні-ні, годі й сказати. Навіть мій нецеремонний солдатський язик не ладен вимовити тих слів, які так легко вилилися з-під пера цих вихованих, високоосвічених, культурних людей. А вже ти знаєш, який я нестриманий і як брутально можу лихословити… Отже, мені все це нагадало хортів, якими травлять поранену лань…

Твій найзвичайнісінький вчинок тлумачився як щось страхітливе, і в паперах його висували як доказ проти тебе. Захворіє якась школярка — ти кличеш до школи мене. Померла наша дівчинка — й ти притислася своєю бідною голівонькою до мого плеча. А потім ти захворіла сама, і я весь час просиджував коло твого ліжка. В цьому всьому вони побачили злочин. їх обурює наше сороміцьке поводження. Вони, крім того, вважають, що ми сміємося з моралі, звичаїв, честі й цноти цього краю, обпльовуємо людей, які нас оточують. Ми буцімто казали всім, що ти хвора, а самі попідручки прогулювалися полем, каталися на гармані. їх обурює те, що ти тішила в саду коня, а школи до початку навчального року не приготувала. А тепер вони кажуть: «Бач, мало їм того, так вони ще поїхали в садибу за місто…»

Феріде, люба, я розповідаю тобі все, як є, прикрашати немає потреби. Можна було сказати неправду і втішати тебе ще деякий час, але ти стратила б поволі всі свої надії. Я не хочу цього. Мій фах і життєвий досвід навчили мене, що отруту треба ковтнути враз, і тоді людина або одразу вмирає, або ж виживає. А змішувати отруту з медами, пити ковтками — то брудна, препогана справа. Повідомляти про нещастя поволі — теж наче пиляти людину живцем…

Так, Феріде, життя вдарило тебе в обличчя, і якби ти була самітня, то, може, і наклала б головою. Адже десятки людей накинулися на маленьку, мов пташеня, дівчинку. Ще дякувати, що доля звела тебе з дідом, який вже на ладан дихає. Годинник мого життя ось-ось проб’є дванадцять. Та дарма. Щоб допомогти тобі, багато часу не треба. Я не пошкодую того часу, без жалю витрачу його на цей безглуздий нелад, тільки б вдалося все зробити. А ти, Феріде, не бійся, все спливає, і ти побачиш іще чудові дні. Ти молода, отож геть відчай!

Я хотів був сам віднести прохання про звільнення з роботи, та передумав. Не можна залишати тебе в такому стані саму. В житті дітей іноді навіть дрібниці багато важать. А ходімо лишень на свіже повітря, до наших овець та корів. Повір, тварини краще вміють віддячити за добро.

Старий лікар поклав у конверт моє прохання про звільнення й віддав його онбаші. На цьому клаптику паперу була не лише часточка мого життя, а й остання втіха безталанної Чаликушу.

Боже, як тоскно! Я леліяла свої мрії, а вони гинули, як і ті, кого я тільки починала любити. Осіннього вечора, три роки тому, померли дівочі сни Чаликушу, а разом з ними — і мрія про моїх дітей. Я втратила Мунісе, потім учениць… А я ж сподівалася, що вони втішатимуть моє самотнє серце…

Так опадає і в’яне восени листя.

Мені немає ще й двадцяти трьох, на моєму тілі й обличчі ще знак дитинства, а серце моє вже не палає. Воно згасло разом зі смертю моїх любих.

Три дні не залишав мене Гайруллах-бей ані на мить. Він не йняв віри, що я спокійно зустріла нове нещастя. Навіть уночі підходив він до дверей моєї кімнати й запитував:

— Феріде, тобі, може, щось потрібно? Якщо не спиться, то я зайду.

На третій день я прокинулася дуже рано. Був теплий ясний ранок. Я надоїла для Гайруллах-бея молока, приготувала сніданок.

І коли я з тарелею в руках ступила до його кімнати, весело, навіть можна сказати, щасливо усміхаючись, обличчя лікаря аж заясніло:

— Славно, Феріде! Як я тішуся! Не бери до серця. Невже ти одна повинна страждати, що світ несправедливий.

Я відчинила вікна, прибрала в хаті й почала розмову про справи в садибі та за наших овець і вівчарів. Усмішка не сходила з моїх вуст. Іноді я навіть намагалася посвистувати, як то раніше в пансіоні.

Годі й описати, як радів Гайруллах-бей. Я ж бачила, що він тішиться, і розходилася ще дужче.

Нарешті, переконавшись, що можна починати, я підсунула крісло лікаря до вікна, накрила його коліна пледом, а сама сіла на підвіконня.

— Лікарю, — почала я, — оце маю вам щось сказати.

Гайруллах-бей затулив очі рукою й відповів:

— Кажи, тільки злізь додолу, бо ще, не доведи аллах, полетиш униз.

— Не турбуйтеся. «Я-все своє дитинство просиділа на деревах. Та' й бачите ж, що я спокійна… Учора ввечері я довго мізкувала й щось придумала. Вам сподобається моя думка.

— Яка?

— Що треба жити.

— Що ти балакаєш?

— Нічого особливого. Просто я не накладу на себе рук. Кілька днів я думала про це, й навіть дуже серйозно.

Я говорила весело, мов безтурботна мала пустунка.

Старий лікар почав непокоїтися:

— Що ти городиш? Що це має означати? Якби я оце сидів на твоєму місці, то, мабуть, упав би так, що й кістки не позбирав би. Ти все-таки злізь, бога ради. Все буває.

Я засміялася і одказала:

— Пане лікарю, хіба це не безглуздо, боятися, що я кинуся з вікна, коли вже вирішила жити? А чому я так вирішила, зараз поясню. На це є багато причин. Найперше, те, що мені забракло сміливості. Ви не зважайте, що я інколи балакаю про смерть. Як там не є, а помирати — страшно. Правда, іншої ради в мене зараз і немає, та наважитися, пане лікарю, ніяк не можу.

Я говорила просто й спокійно, не зводячи голови.

Гайруллах-бей схвильовано ухопив мене за руку, силоміць стягнув з підвіконня й посадовив на стільчик.

— Але ж і тяжко тебе зрозуміти, Феріде! Глянеш на тебе — лялька, та й годі. Виросла завбільшки з мізинчик, а як глибоко відчуваєш усе. Така дивна, і скільки в тобі мужності… Гаразд, Феріде, кажи далі, я слухаю.

— Ви в мене єдиний товариш і захисник, мій батько. Я зрозуміла, що померти не одважуся, бо дуже захотілося жити. Але як? Навчіть мене. Це було б так чудово, якби ви щось'придумали.

Гайруллах-бей почав міркувати, насупившись, а потім промовив:

— Феріде, я теж думав про це, лише хотів трохи зачекати. Та бачу, ти вже опанувала себе… Отже, перш за все ти повинна прогнати думку про те, що колись вчителюватимеш. Я сьогодні вже можу дещо розповісти тобі.

Десять днів тому з вілайєту приїхав інспектор. Там така страшна пика, справжнісінький морж, навіть ікластий. Під головуванням цього інспектора організували слідчу комісію, бо хотіли, перш ніж звільнити тебе, ще влаштувати допит. Лист, якого тієї ночі приніс онбаші, скоріше нагадував повістку. Уявляєш, Феріде, як би тобі було перед тією комісією? І як відповідала б на по-чварні звинувачення, що йдуть від казна-кого? Вже сама думка про це замалим не довела мене до божевілля. Я уявив собі кімнату, де сидить ця комісія, і тебе в чорному чаршафі… Я побачив твою похилену голову, твоє нещасне сполотніле обличчя й хижі ікла інспектора-моржа, який ніби виліз із байки «Вовк та ягня» й хоче тебе роздерти, а щоб знайти якусь зачіпку, хапається за гидку, як і він сам, брехню. Як дозволити, щоб твоє дитяче обличчя, яке враз зашаріється навіть від незлобивого старого дурня, твої налякані сірі очі лишилися сам на сам з отим моржем!..

В ясних і лагідних очах Гайруллах-бея я побачила такий страшний полиск, якого раніше не помічала. Обличчя йому пересмикнуло, звело щелепи, і він замовк. Потім посварився на когось кулаком і сказав:

— Я, звичайно, не стримався, а роззявив свого пречудового рота й так вишпетив цього моржа, що, мабуть, якби влучила в нього куля, то вже не було б крові. А позавчора я дізнався, що мене позивають у суд. Я нетерпляче чекаю цього дня. Хочу в присутності суддів розповісти людям усе, що вони наробили…

Старий лікар замовк. У його очах погасло страхітливе поблимування, з обличчя спала кров, і тільки тоді він промовив своїм теплим голосом, лагідно дивлячись на мене:

— Найтяжче тобі. Ти в скруті. Я не хочу, щоб ти колись думала про мене погано, адже це я силоміць примусив тебе написати прохання про звільнення. Але ти повинна рішуче порвати з тим, що зв’язує тебе з минулим. Аллах дав тобі очі й твої вуста на те, щоб вони сміялися й тішили всіх довкола, а не щоб плакали й тремтіли перед жахливим моржем. Феріде, я повинен сказати тобі ще щось. Зараз я двічі завинив перед тобою… Та й усе твоє лихо через мене. Я мушу все виправити. Але кажу ще раз, ти повинна прогнати й думку про роботу. Якщо навіть нам і вдалося б сьогодні якось виправдатися, то завтра тебе однак втопчуть у болото новими брехнями. А раптом мене вже тоді не буде на світі? Думай зараз… Може, ти повернешся додому, до родини?..

Я похилилася головою й одказала:

— Ні, пане лікарю, вони померли для мене навіки.

— Тоді інший варіант. Може, ти вийшла б за якогось гарного юнака, га?

— Ні, пане лікарю, я вже вирішила, що доживатиму віку старою дівкою…

— Та я й сам не вірю, Феріде, що заміжжя дасть тобі щастя. Той клятущий так полонив твоє серце, що ніяка сила вже не вирве його звідтіля.

— Благаю вас, пане лікарю, говоріть все, що вам заманеться, тільки не це…

— Гаразд, моя маленька, гаразд.

— Дякую.

Гайруллах-бей ще трохи щось міркував, кусаючи свого вуса.

— Тоді що ж нам робити? Злиднів боятися тобі нема чого, мого небагатого прибутку нам таки вистачить. Навпаки, я оце все думав, куди мені подіти мої гроші. Адже я можу віддати їх на твоє щастя?

Я знала, що моя відповідь погніває лікаря. Та що зробиш? Я погладила боязко його по коліні й сказала:

— Але ж, подумайте собі, лікарю, як я виглядатиму, коли братиму ті гроші? І чи зможу я після цього відчувати себе людиною?

Гайруллах-бей не розгнівався, а тільки сумно, навіть жалісливо глянув на мене:

— Соромно, Феріде, соромно!.. Сором говорити таке. Адже ми такі близькі. Та ба! То тільки здається, що ти вільна, незалежна й смілива, насправді ж в тобі живе обмеженість і бездушність маминої доці. Ти з тієї породи, про кого кажуть: «Фарбована вівця». Ось тобі скрутно., Але хіба може жити самотньо отака горда дівчина, як ти, котра не хоче взяти допомоги навіть з рук давнього й щирого товариша? Надто ж після тієї історії, після всіх балачок. Ось через те я й вирішив, Феріде, що тобі краще одружитися. Допомоги брати не хочеш. Воліла б працювати, та це неможливо. Якщо я запропоную тобі не розлучатися, а жити разом зі мною, ти знову не погодишся, адже так? Опускаєш голову? Боїшся відповісти? Як направду, то я й сам не вбачаю в цьому порятунку. Отже, розмовляймо відверто. Мешканці нашого кварталу послали до каймакама делегацію, котра поскаржилася, що в моєму будинку живе чужа дівчина, яка не має до моєї рідні жодного відношення. Вони сказали, що це суперечить законам і моралі, тому попросили вислати тебе деінде. Ти знаєш, який я відвертий. Усім кажу те, що думаю, прямо у вічі. От мене й не люблять за це. А тут така нагода штовхнути мене, де вже не скористатися цим? Одне слово, ти не маєш змоги жити ані сама, ані зі мною вкупі. Куди б ти не поїхала, підозра без жодної на те причини отруюватиме тобі життя повсюди. Кожний твій сумнівний вчинок в минулому даватиме право будь-якій нікчемі, будь-якому пройдисвіту ображати тебе. Що ж нам робити, Феріде? Як нам поводитися, щоб захистити себе?

Я глянула на лікаря сумно, мов рокована на смерть. Я спробувала навіть усміхнутися, тільки невимовно щеміло серце.

— Нарешті й ви визнали моє право думати про смерть. Пане лікарю, гляньте на це сонце, на ці дерева, на це море вдалині… Хіба захоче людина, яка попала так, як я, у скруту, покинути цей гарний білий світ?

Гайруллах-бей затулив мені долонею рота:

— Годі, Феріде! Облиш. Ти примусиш мене зробити таку дурницю, якої я не робив ще ні разу в житті. Я можу заплакати…

Лікар підняв руку до осіннього сонця, яке пронизало голе, сухе гілляччя дерев.

— Я вже старий. Мені довелося бачити немало людського горя та злиднів. Скільки очей закрив я оцією рукою! Та коли прекрасна дитина, чиї пустотливі вустонька ще здригаються, ніби шукають нагоди розсміятися, так спокійно говорить про необхідність смерті, хіба це не страшна трагедія! Такої я ще не бачив.

Гайруллах-бей скинув з колін плед і довго ходив по хаті. Нарешті він зупинився переді мною й сказав:

— У такому випадку треба вдатися до останньої ради. Я залишаю тебе в своїй хаті на основі закону, так, як того вимагає шаріат[99]. Я захищатиму тебе, Феріде. Готуйся і ти, це буде в четвер…

Ось тиждень вже, як ми в Кушадаси. Завтра я вже буду наречена. Позавчора Гайруллах-бей поїхав до Ізміра, мав там якісь справи та й хотів купити дещо в хату. Сьогодні сповістив телеграмою, що повернеться увечері.

Я казала йому, що немає ніякої потреби витрачати гроші на якесь майно, але він боронився якимись дивними доказами:

— Ні, люба наречено, не купити нічого — отже, посвідчити, що я старезний дідуган. Так, природа помилилася, що поставила нас на межі в сорок літ. Та дарма. Справжня молодість — це коли юна душа. Ти не зважай на вік, я дужчий за двадцятирічного юнака. До того ж я хочу бачити тебе вродливою, пишно вбраною нареченою. Моє переконання тверде: я привезу тобі з Ізміра небачене весільне вбрання.

Я мовчки дивилася поперед себе.

— Я приготував тобі ще й юзгорюмлюю[100],— вів далі Гайруллах-бей. — Це несподіваний подарунок. Ось відгадай, що це — сережки, перстень, діамант чи перли?.. Ні та й ні. Не відгадаєш. Я подарую тобі притулок для сиріт.

Я здивовано глянула на Гайруллах-бея. Його обличчя сяяло щасливою усмішкою.

— Бач, я знав, як тобі догодити. Нашу садибу Ала-джакая ми перетворимо на притулок для сорока сиріт, наберемо їх з навколишніх сіл. Я лікуватиму їх, а ти будеш вчителькою й матір’ю.

Ці рядки написані край вікна в кімнаті, де я лежала, коли одужала.

В саду — падолист. Дерева вже напівголі, вітер несе сухе листя у вікно, й той сухолист падає на пожовклі сторінки мого щоденника.

Лагідні голубі ледь пригаслі очі мого товариша, його чиста батьківська любов й співчуття не давали моєму серцю охолонути. Це був останній зелений листок на оголеному дереві. Та й він зів’яв у той день, коли мені довелося глянути на старого лікаря як на нареченого. Що робити? Таке життя, і я мушу скоритися.

Ось і остання сторінка мого щоденника. Він списаний маленькими кривульками, схожими на сліди лапок комашні. Разом з моїми злигоднями закінчується й зошит. Який сумний збіг! Ніколи вже не вестиму щоденників і нізащо не почну описувати нове життя. Та й про що розповідати… Завтра я стану дружиною іншого й не матиму вже ані права, ані одваги писати. Хіба буде щось спільне у молодої жінки, яка післязавтра вранці прокинеться в кімнаті іншого, з Чаликушу, все життя котрої лише звичайненька пісенька та кілька сльозинок?..

Сьогодні Чаликушу назавжди помре під осіннім листям, яке влягається на сторінках щоденника, скропленого слізьми.

Нащо приховувати правду в останню мить розлуки? Цього щоденника, якого ти ніколи не прочитаєш, я писала для тебе, Кямране. Так, усе, що я оповіла тут, — то тільки для тебе. Сьогодні нарешті скажу правду: я зробила помилку, і годі її виправити. Так, незважаючи на все, я знала, що ти мене кохав і я могла б бути з тобою щаслива. Та мені здалося цього замало. Я хотіла бути дуже, дуже коханою, якщо вже не так, як люблю сама (бо це неможливо), то хоча б приблизно. А чи мала я право на таке кохання? Мабуть, ні. Я, Кямране, мала й нерозумна дівчинка. Адже ти кохаєш так, як це тобі властиво, та й закохати в себе теж можеш тільки так. Чи не правда, Кямране? Я ж не розуміла цього…

Хто знає, яка чарівлива жінка була твоя «жовта квітка»! Це я кажу не на те, аби дорікнути. Повір мені, Кямране. Якщо вона подарувала тобі щастя, я ладна в думці помиритися з нею. Хто знає, які прекрасні слова говорила вона тобі, які чудовні листи вміла писати! А я… Либонь, стала б гарною матір’ю твоїм дітям, нашим дітям. Та й по всьому.

Що люблю я тебе, Кямране, я зрозуміла вже після того, як ми розлучилися. Це не тому, що я пізнала життя або кохала інших. Ні, це через те, що все ще любила своїм серцем лише твій образ.

Довгими ночами в Зейнілер, коли вітер до самого ранку стогнав та плакав і на темному цвинтарі, і в безмежнім степу, де тоненько дзеленькають сумні дзвіночки селянських возів, і на стежинках Вербового гаю, що пахне теплим трунком маслини, — скрізь відчувала я тебе поруч зі мною і завжди жила в твоїх обіймах.

Бідний старий лікар, чиєю дружиною я стану, вважає мене цнотливою дівчинкою, білою лілією, але як він помиляється! Любов до тебе виснажила, вимучила мою душу й тіло.

Лише сьогодні розлучаємося ми, Кямране! Так, тільки сьогодні я стану вдовою… Бо дарма що так сталося. Ти, проте, завжди був трішки моїм, а я всім серцем була твоєю.

ЧАСТИНА П’ЯТА

— Присягаюся аллахом, Кямране, їхати разом з тобою— мука, та й годі. За дві години я запитував тебе про се, про те, либонь, сто раз, а тільки й чую «так» та «ні». Опам’ятайся, сину!

Віз їхав горбатою дорогою. Споночіло. Подув вітер, і Кямран одкотив коміра. Він сумно дивився на Мармурове море.

Нарешті одвів погляд від плеса, усміхнувся й сказав:

— За дві години двісті разів сказати навіть саме «так» чи «ні» — це ж таки немало.

— Гаразд, сину, але ж ти відповідав механічно, нічого й не думав.

— І справді, у вас на курорті чудовий метод лікування хворих. Та ви, либонь, знову хочете мене виснажити, примушуєте думати.

— Та тобі, соромітникові, не догодиш. Так, я й справді хочу, щоб ти думав. Тільки не для того, щоб заморити тебе. Хочу, щоб ти не думав про те інше. Та, бачу, марно. Тебе не розворушиш. Ось позавчора були ми в селі на весіллі. Скільки вражень, яких тільки людей не бачили. А хлопчаки як танцювали під зурну та давул [101]. Або як пехлівани боролися… Мені було> весело, а тобі ні. І не кажи, що в мене — очей нема.

— Як вам і сказати? Може, такий вже я вдався…

— Ба ні, сину, ти просто не помічаєш. Ось мені шістдесят скоро, а я що не день, то все молодшаю.

— Глядіть, щоб тітка Айше не почула.

— Та й нехай, що мені? Я сюди як приїхав, то старішим виглядав, аніж тепер.

Кямран усміхнувся:

— В Текірдазі востаннє я був десь років десять тому. Як зараз пам’ятаю… Був такий самий серпневий день…

Азіз-бей сплеснув у долоні.

— Ти диви, як швидко минув час! Адже твоєму синові невдовзі чотири, а п’ять років тому ти був наречений Феріде. А я й досі не второпаю, Кямране, як ти міг так без жалю вчинити… Мені й досі болить серце, як згадаю чарівний голос нашої Чаликушу, її любе обличчя… Воно схоже на троянду. З того часу минуло десять літ, а моє серце все болить, коли дивлюся в сад, що за нашою хатою. І вмиратиму, а не подарую тобі, Кямране.

— Дядьку, хіба можна говорити таке хворій людині, яку ви самі запросили на відпочинок?

— Воно-то так, але хіба я що кажу про твоє горе? Ти одружився з жінкою, яку любив, але тобі не судилося бути щасливим хоч один рік. Мюневвер захворіла, і ти три роки просидів біля її ліжка. Возив її і на Принцові острови, і в Швейцарію, тільки ж від долі не втечеш. Померла Мюневвер ще минулої зими, а ти й досі не очуняв. Глянути на тебе — хворий, та й годі. А Феріде що… Ти ж любив іншу.

Кямран гірко посміхнувся:

— Ні, дядьку. Ніхто мені не вірить та й ви дивитеся, як на дивака. Були в мене в житті захоплення, й навіть неабиякі. Та нікого я, правду кажучи, не любив так, як Феріде.

— Згубна любов, згубна пристрасть… — процідив крізь зуби Азіз-бей.

— Я ж казав, що не повірите. Ніхто не вірить. Мюжгян вже ось скільки літ гнівається й не дозволяє мені навіть вимовити ім’я Феріде. Тільки й чую від неї: «Ти не маєш ^ірава говорити про Феріде». Та й мати також, і тітка, і усі. Тільки з Нермін я можу порозмовляти про Феріде. Зараз Нермін вже сімнадцять років, а коли приїжджала Феріде, їй було тільки сім. Вона й пам’ятає Феріде ледь-ледь. Каже: «Моя сестричка в червоненькій сукні, вона розважала мене на гойдалці…» Скільки треба переговорити всього, щоб завести з нею розмову про сестричку в червоненькій сукні.

— Дивний ти, Кямране. А та ж тоді що?

— Та була хвора жінка. Вона могла померти. Коли я втратив надію бути разом з Феріде, то пожалів Мюневвер і одружився. Оце й усе.

— Та ні, тут важко щось второпати. Ти й сам якийсь заплутаний.

— Це правда, дядьку. Бо ніколи не знаю, чого я хочу і що роблю. Але є одне, в чому я впевнений. Це моя любов до Феріде. Вона лишила в моєму серці незабутню пам’ять. Мені здається, що я й вмиратиму, то буду згадувати її й плакати… Коли лікарі порадили мені змінити клімат і відпочити, я перш за все подумав про Текірдаг. Ви, мабуть, гадаєте, що я приїхав сюди на ваші запросини, щоб розважатися на весіллях? Не ображайтеся, але я приїхав сюди, бо тут уламки розбитої мрії юності.

— Гаразд, ти помилився, та хіба ж не було змоги все виправити.

— Я вчинив погано, навіть підло. Феріде поїхала від нас обурена. І я, натрапивши на її слід, раптом злякався зустрічі. Адже у Феріде було вражене не тільки серце, а й гордість. Хто знає, як тільки було їй самій їхати на чужину! Якби я постав перед нею, коли ще не минуло й півроку, вона могла б зовсім ошаленіти і вчинити казна-що. Я ледве дочекався весни і вже готувався їхати, бо мав надію, що знайду її в сільській школі, як мене підкосила ота триклята хвороба, і я три місяці пролежав у ліжку. А коли поїхав у Б., було вже пізно. Мені розповіли, що вона покохала хворого композитора. Казали, що вона загадувала йому грати біля водоспаду на тамбурі й клала свою невірну голову коханому на коліна та дивилася йому в очі. Дядьку, скільки років я мріяв про її очі, думав, що вони мої, тільки мої, а одного дня…

Кямран замовк і зіщулився, наче хотів заховатися в комірі від вітру, а потім знову почав дивитися на піщаний берег, де вже горіли вогнища рибалок.

Азіз-бей теж зажурився.

— Кямране, — сказав він, — ти, сину, здається, вдруге помилився. Чаликушу не з тих дівчат, які так швидко забувають все, втішаються та й знаходять якесь там своє щастя.

Кямран знову посміхнувся гірко й похитав головою:

— О дядечку, не хвилюйтеся. Феріде теж щаслива, ось уже два роки. Мені казали ті, хто бачив її й знає.

її чоловік — старий лікар, дуже багатий. Одна приятелька Феріде, дружина мого товариша, інспектора шкіл, що готує чиновників, зустріла ЇЇ якось в Кушадаси. Чали-кушу така, як і була, — сміється, жартує. Вона розповіла подрузі, що виховує сиріт. їх у неї щось двадцятеро. До їхньої садиби їхати з міста кілька годин. Феріде щаслива, й кажуть, ніби не може розлучитися з чоловіком навіть на півгодини. Коли приятелька почала говорити щось про Стамбул та рідню, Феріде й слухати не захотіла. Я, каже, не можу чути про те місто й тих людей. Я знаю, що скривдив її. Але ж будьте справедливі й ви. Як швидко забула вона мене! Хоча кому потрібен мій жаль! Я мовчу. Тільки я вийду, мабуть, та прийду пішки. Погана дорога, так трусить. А ви їдьте щасливо.

— Ой ці мені чиновники, такі слабосилі! Скільки років я домагався, щоб побудувати цю дорогу. Сам пікся тут на сонці, мов підрядчик. Але не одбріхуйєя, бо не дорога тут винна… Боже мій, як добре зробили, що сім років тому звільнили мене з посади мутасарифа. А ти йди, сину, пройдися трохи. Тільки не барися. Постаріли вже і я, і твоя тітка, вже не ті, що раніше. Якщо запізнишся, то вона збожеволіє турбуючись, а я — з голоду.

Кямран зліз край мосту. Десять років тому такого ж самого серпневого вечора він сидів на трухлявих дошках на цьому мосту, звісивши вниз ноги. Три тижні вже гостював він у Текірдазі й щодня надвечір приходив сюди й повертався в задумі додому, коли вже поночіло.

Якось увечері Мюжгян (її чоловік був якраз в тимчасовому відрядженні в Анатолії, через що вона з дітьми приїхала в Т^кірдаг) сказала Кямранові:

— Ти якийсь стомлений. Певно, далеко ходив?

Кямран сумно усміхнувся:

— Ти вгадала, Мюжгян. Я ходив дуже далеко… В минуле десятирічної давності…

Він хотів іще щось сказати, але Мюжгян скривила губи, наче нічого не зрозуміла, й повернулася до нього спиною, промовивши тільки:

— Ти ба!..

Вже багато літ гнівається вона на Кямрана, і так запекло, як це може тільки жіноче серце.

Кямран йшов садами. Смеркало, та гори ще палали від червленого призахідного сонця. Відчувався подих ночі. Небо було що та пізня фіалка, в якої вже поблякли на краях пелюстки.

Кямран став на стежці, що в’юнилася між деревами, й довго дивився в зеленаві сутінки, де коли-не-коли спалахували вогником світлячки. Колись на цій стежці він побачив Феріде. Вона була в коротенькій матросці, з-під шапочки кучерявилися коси. Як зараз бачить він: Чали-кушу йде поперед нього й передками маленьких черевичків без підборів підбиває камінці.

Минали хвилини. Кямран знав, що його чекають, та не квапився, проте, а ще й уповільнював ходу, наче шукав на цій стежині своє минуле щастя.

Біля воріт замріяла жіноча постать. То була Мюжгян. Вона майже щовечора гуляла із своїм малим синочком. Тримаючи його за руки, вона вчила хлоп’я ходити.

Ось вона побачила кузена й помахала рукою.

— Кямране, чого це ти так поволі? Десь забарився?

— Ти ж бачиш, Мюжгян, який гарний вечір…

Мюжгян нічого не одказала, хоч видно було, їй кортить побалакати.

Вони увійшли на подвір’я, освітлене голубим світлом ліхтаря над ворітьми.

Мюжгян ступила назад і показала рукою на паркан:

— Глянь, хто приїхав…

Кямран хутко озирнувся й побачив поруч Феріде. її очі сміялися, зіниці світилися голубими іскринками, вуста усміхалися, тільки обличчя було стомлене-стом-лене.

Так, перед ним стояла Феріде. Він завжди уявляв її саме такою, варто було тільки заплющити очі. Все сталося так несподівано, що він навіть похитнувся й заплющив очі, наче боявся, що прекрасний сон зникне. По тому почав розгублено озиратися довкола, ніби шукав, до чого б йому прихилитися.

Вони мовчки дивилися одне на одного, охоплені внутрішнім трепетом. їхні вуста намагалися усміхнутися, а на очах бриніли сльози.

Мюжгян, мабуть, відчула, яка важка ця мить, і, вхопивши Феріде за руку, підштовхнула її до Кямрана та жартома сказала:

— Ви ж бо двоюрідні. Кямране, ти й справді старший брат Феріде, отож привітайся з сестрою.

Кямран нахилився, торкнувся вустами коси Феріде й тихо, наче пошепки, мовив:

— Немає слів, Феріде-ханим, щоб передати, як я радио, що бачу вас знову.

Ці слова дали наснаги й Феріде:

— Дякую вам, Кямран-бею. Я також дуже рада.

У чистому й ніжному, як і колись, голосі Чаликушу забринів жаль. Так буває, коли трісне кришталь.

— Коли ви приїхали?

— Сьогодні, ополудні. В Стамбул я приїхала ще десять днів тому, але дізналася, що нікого з наших немає. Мені ж так хотілося побачити тіток і всю рідню. Ще подумала, що, може, й за мною хто скучив. Та й хіба важко людині, яка звикла мандрувати, з’їздити в Текірдаг. Чи не так, Кямран-бею?

— Ой, оці манірні звичаї! Нащо вам називати одне одного: «ханим»! «бею»! Адже я сказала, що ви брат і сестра. Найкраще, як ти, Феріде, зватимеш Кямрана ага-беєм [102] — знову обізвалася Мюжгян.

І Феріде, і Кямран-бей знітилися, та ось сестра боязко промовила:

— І справді, Кямране, дозволь мені так і називати тебе.

Вона промовила й чекала відповіді, вдивляючись у темряву, наче сподівалася когось побачити.

— Отже, як ти захочеш, Феріде. Як тобі звелить серце, — почулися стримані слова Кямрана.

Нарешті розмова набрала спокійного тону. Феріде кількома словами розповіла про свою подорож.

— Мала в Стамбулі деякі справи. Ну й хотіла побачити вас. Лікар дав мені на два місяці відпустку. Я тішуся, що ви всі здорові. Ось тільки твоє, Кямране, горе. Я почула вже в Стамбулі й дуже засмутилася. Ця передчасна смерть — таке нещастя. Слава аллаху, що хоч сина маєш. Всевишній поверне Недждетові роки, які забрав у матері. Який гарний хлопчик! Так сподобався мені. Ми з ним одразу заприятелювали, він до вечора не злазив з моїх колін. Та я з дітьми завжди швидко знаходила спільну мову.

Феріде поволі заспокоювалася. І слова, й жести стали вільніші, легші, навіть схожі на ті колишні пустотливі дитячі повади.

Кямран тішився її голосом, усміхненими вустами, милувався ясними очима, що аж зоріли в сутінках. Він забув про все на світі, навіть про те, що вона — дружина іншому й через місяць це щастя знову стане сном.

Кямранові так не хотілося, щоб родичі побачили його тепер, та Нермін уже помітила брата й галасувала про це на все подвір’я. Потім вона кинулася до Феріде і обняла її.

— Мій братуньо теж свідок, що я тебе не забувала. Ми з ним тільки й розмовляли, що про нашу сестрицю в червоненькій сукні. Еге ж, Кямране?

_ II

Вечеряли, і всім здавалося, ніби сьогодні свято. Азіз-бей пустував, мов хлоп’я.

— Ой, Чаликушу, — вигукнув він, — ти зробила мене нещасним. Згадував весь час твій голос і ледь не плакав. Отже, любив тебе неабияк!

Чаликушу повернулася до рідного гнізда, коли вже минуло багато літ і побачити її ніхто вже й не сподівався. Вона наче принесла на своїх крилах радість і тепло тих давніх літ, літ щастя й любові. Тепер знову всі були веселі, і в серці у кожного бриніло щось потаємне й тремтливе. Так тремтять хіба крильця метеликів, які залетіли до хати на світло лампи. Лише тітка Бесіме цілий вечір говорила про се, про те, а потім раптово заплакала.

— Не зважайте, — ^ попросила вона. — Я згадала твою матір Гюзіде та й…

Феріде годувала виноградом Недждета, він сидів у неї на колінах. Вона похилилася головою й сховала своє обличчя в русявих кучерях хлопчика. Та лиш на мить, невдовзі вона знову була весела.

Бесіме-ханим почала розмову з чоловіком про Неджіє, яка жила в Трапезунті.

— У нбї таке нещастя… Торік померла дівчинка з дифтериту…

Феріде тяжко зітхнула й промовила:

— Я знаю, яке це горе, тітко. Адже й моя дівчинка померла з дифтериту.

— В тебе була дитина? — здивувалася тітка Айше. — А ми й не знали.

Феріде сумно кивнула головою:

— Якби ви тільки бачили, яка була дівчинка. Красуня. І не врятували.

— Скільки ж їй років було, Феріде? — знову запитала тітка Айше.

Феріде скрушно зітхнула й одказала:

— Тринадцять. Я шила їй чаршаф, готувалася стати тещею…

За столом почувся дружній регіт.

— Гай, Чаликушу, ти, либонь, все життя жартуватимеш, — вигукнув Азіз-бей.

Розповідь про тринадцятирічну доньку розвеселила усіх ще дужче, лише на очах у Феріде забриніли сльози. Вона притисла Недждета до грудей й почала розповідати історію Мунісе. Голос її все сумнішав і сумнішав.

Сиділи до пізньої години. Азіз-бей захвилювався:

— Феріде, дочко, ти стомилася в дорозі, іди лягай.

Та вона лише засміялася у відповідь, ще міцніше притискаючи до себе Недждета, який уже спав.

— Дарма, дядечку, я, навпаки, відпочиваю з вами. Я так стомилася від самоти.

її блакитні ясні очі й невеличка верхня губа усміхалися. То прокинулася та колишня Чаликушу. Вона без угаву говорила, говорила. її ж слухали, й милувалися нею, через що вона почала перекручувати слова, кривити рота, показувати язика та вбирати в себе щоки. Нестеменна дитина, котра знає, що її люблять і все подарують. Врешті Азіз-бей не втримався й почав жартувати, п’яний від радості, як колись давно. Це ще коли Феріде була маленька, він хапав її за підборіддя й цілував у губи, примовляючи: «Чаликушу, сяка-така! Це ти крала в мене черешні? Оддавай назад!» Тепер він знову вхопив її за підборіддя. Дарма що вона боронилася, дядько, під регіт родини, поцілував небогу. Потім пильно глянув їй у вічі й сказав:

— Сама винна, Чаликушу! Атож! Вже статечна дама, має родину, а душа й досі дитяча. Та й обличчя теж. Хто скаже, що це молодиця?

Кямран пополотнів. Цю мить він уперше відчув, що Чаликушу належить іншому.

_ III

Минуло два дні, а Кямранові й досі не вдалося побачити Феріде віч-на-віч. Десять років тому вона була дружня з багатьма дівчатами в Текірдазі. Тепер вони всі поставали дамами й не давали Феріде ні хвилини спокою. Весь час хтось приходив до неї В ГОСТІ. ЖІНКИ сиділи там годинами, а потім ще й забирали Феріде з собою, водили до знайомих, гуляли в садах.

Мюжгян бачила, як страждає Кузен, і тішилася. Вона говорила йому співчутливі слова, але очі її все одно сміялися.

— Так, вони не дадуть Феріде бути самій. Але ж вона таки мусить трошки розважитися…

За весь час йому тільки двічі поталанило побачити Феріде: тоді увечері та ще раз на вулиці в чаршафі, коли вона поверталася з прогулянки.

На третій день Кямран прокинувся удосвіта, що для нього було незвично. Садиба ще спала. Кямран відчинив вікно і побачив у саду Феріде. Вона почула, як зарипіла віконниця, підвела голову, приклавши до чола руку, щоб затулитися від ранкового сонячного проміння, і промовила:

— Ви прокинулися, Кямран-бею? Як змінилися ваші звички! Колись, щоб розбудити вас, доводилося жбурляти у вікно каміння або сніг узимку. А це, бачу, і ви стали трохи анатолійцем. Коли я в Анатолії прокидалася о цій порі, мене соромили такими словами: «Ледащице, хіба можна вставати, коли вже встало сонце?»

Зараз Феріде знову схожа на ту веселу й спритну Ча-ликушу. її голос нагадував дзюрчання струмочка, й воно повнило серце відчуттям свіжої прохолоди.

— Феріде, можна, і я вийду в сад, — боязко запитав Кямран.

Феріде, не одводячи руки від чола, посміхнулася й відповіла, як і колись, приховуючи знущання в голосі:

— А чому ж ні? Це непогано було б, якщо ви, звичайно, не боїтеся, що ранковий холод не зашкодить вашому ніжному тілу. Я ж пригощатиму вас по-анатолій-ському.

Феріде привела Кямрана до крислатого горіха й посадила на стілець.

— Зачекайте, Кямран-бею, одну мить.

— Адже ми домовилися облишити ті гречні звертання…

— Майте терпіння, з часом прийде й це. Я ніяк не наважуся вдатися до такої нещаноби.

Кямран усміхнувся:

— Але ж це ще більша неповага. Феріде, я забороняю, бо коли чую: «Ви, Кямран-бею…», то мені здається, що ти глузуєш…

Феріде теж усміхнулася:

— Так, ви кажете правду. Ти кажеш правду. А тепер дозволь, я тобі принесу гарячого молока.

— Не треба, Феріде, будь ласка…

— Даремно ти борониш. Для анатолійки найбільша ласка — це коли їй дають можливість зробити те, що вона хоче… — А потім жартома, але з сумом у голосі додала — Адже в нас єдина змога сподобатися чоловікам — це бути гарною господинею.

Феріде пішла. Було чути, як вона розмовляє з садівником, котрий щойно прокинувся й ходив з мідним джбаном у руці та збирав сухе галуззя. Нарешті вона принесла гаряче молоко. З кухлика йшла пара.

— Це не те молоко, яким би я хотіла тебе пригостити, Кямране. Але через три дні… Що в нас сьогодні? Так, в четвер уранці я запрошую тебе пити молоко. Воно буде теж овече, але ти побачиш, яке духмяне. Як я зроблю це? Таємниця. Тобі не цікаво? Де твоя чулість? Гаразд, я скажу тобі таємницю. Три дні я годуватиму овечку грушами… Ой, ти змерз. Атож, трохи холодно. А може, ти хочеш, щоб тітка Бесіме вилаяла мене? Щоб сказала: «Божевільна дівка, застудила мені сина»! На ось мій шарф, сама я звикла і до холоду, і до морозу.

Феріде закутала своїм червоним вовняним шарфом плечі Кямрана, який ледь тремтів, наче скаржився, що йому цього ранку зимно. Він згадав той вечір, ще десять років тому. Вона скинула своє темно-синє пальто. Дитячі пальчики в чорнилі. Дівчинка каже: «Мій обов’язок тепер доглядати, щоб ти не захворів…»

— Кямране, ти наче дід старий! Кухоль ось-ось перекинеться, обпечеш молоком ноги… Про що ти думаєш?

— Та, згадав щось…

— І я теж… — хутко урвала його мову Феріде, наче хотіла не дати йому сказати. — Побачила у тебе на плечах шарф і згадала, як дражнилася колись «Кямран-ханим».

Феріде сіла на ослінчик. Сукня з російського шовку, пошита вільно, на провінційний лад, вся в дрібну пілку, щільно обхопила тільки шию та груди. Феріде поклала лікті на коліна, а голову взяла в долоні, затуливши щоки пальцями, й почала говорити.

Кямран уперше побачив так близько її обличчя, таке ясне й чисте. Хіба що трохи схудле. Мабуть, тому очі здавалися ще більшими, а ледь помітна тінь у куточках робила їх навіть темнішими. П’ять років тому голубі очі Чаликущу аж сяяли, а тепер вони нагадували обпалену вогнем квітку. Вони, як і колись, сміялися й дивилися без знічення, так само щиро й сміливо, та Кямранові здалося, ніби він уже не бачить у тих очах колишньої глибини.

Феріде й зачіску мала, як у провінціалки: проділ, і дві важкі коси, так туго заплетені, що аж шкіра на чолі та скронях натяглася, від чого ледь піднялися брови, й голубуваті прожилки під ніжною шкірою теж ви-днілися дужче.

Кямран майже не розумів, що вона говорила. Він тільки слухав її голос та милувався нею. А це помітив, що колір обличчя в неї зовсім не такий, як у щасливих від родинного життя жінок. Він помітив під хворобливою прозорістю шкіри потаємний вогонь, такий, мов жар у лихоманці. Його можна побачити на трояндах, які одквітували на кущі, а потім висохли, та ще у дівчат, котрим судилося посивіти без любові.

Ранішнє світло робило це обличчя таким витонченим і виразним… Кямран сидів, мов зачарований. Йому хотілося заплакати. Ніколи не думав він, що дівоче обличчя може стати від страждань таким прекрасним.

Усмішка не сходила з вуст Феріде. Чистий голос знову лився так сумно, ніби тріснув кришталь. Феріде згадала дитинство.

Кямран уже трохи оговтався й запитав сміливіше про те, як вона жила ці останні роки. Феріде серйозно похитала головою:

— Я вже не пам’ятаю, Кямране. Не забула тільки моїх днів до п’ятнадцяти літ. Пам’ятаю, як уперше приїхала в Текірдаг, а все останнє ніби в тумані… Не бачу нічого…

Здавалося, ніби й очі її заслав туман. Вона схилила голову вбік і дивилася кудись далеко-далеко.

Після згадок про дитинство Феріде поволі почала розповідь про ті останні п’ятнадцять років, про Хаджі-кал-фу, зейнілерського мухтара й дивного Реджеба-ефенді.

її обличчя сміялося, але в очах та руках коли-не-коли помітно було незрозумілу втому, і тоді кришталь у її голосі тремтів дужче, ніби чувся стогін враженого серця.

Коли Феріде згадала берег річки, Кямран мимоволі заплющив очі й подумав: «Може, це й є те місце край водоспаду, де вона клала голову коханому на коліна й дивилася йому в очі, коли він грав на тамбурі».

Чаликушу розповіла ще кілька дрібних випадків із свого життя, а потім ніби мимохіть додала:

— Кямране, а ти ж іще не бачив фотокартки Гайруллах-бея.

Вона скинула з шиї золотий медальйон й подала кузенові. Той зблід і взяв фотокартку. Феріде вигнула шию, щоб і собі глянути разом з ним.

— Глянь, Кямране, яке обличчя. Яка краса, яке благородство! Правда ж!

Кямран зиркнув на неї. Вона так ніжно милувалася в задумі фотокарткою, що не помітила його погляду. Ця мить в Кямрановому житті була, мабуть, найтяжча й найгіркіша. Отже, ніжна, витончена й цнотлива краса Феріде судилася цьому здоровезному, сивому дідові з грубезним лицем!.. Уява вже малювала йому жахливі картини. Ось Феріде б’ється в руках цього старого. З напівзаплющених очей на рожеві од сорому щоки котяться сльози. Цнотливі дитячі вуста тремтять, ніби просять зжалитися…

Чаликушу не дивилася на Кямрана, але, мабуть, здогадалася, що він думає, і здригнулася. Вона одягла медальйон і сказала:

— А тепер, Кямране, я піду… Вибачай, але у нас сьогодні, здається, гості.

IV

Уже десять днів, як Чаликушу повернулася до рідного гнізда, а щовечора Азіз-бей казав одне й те саме:

— Бачите, діти, що наш дім став наче зовсім інакший. Це Чаликушу, мов ластівка, принесла нам цього разу весну. Як жаль, що минув ще один день!

Феріде сміялася:

— Не бійтеся, дядечку, за кілька літ я знову матиму дозвіл поїхати до вас. Не журіться, адже попереду ще стільки днів. Нащо ж затьмарювати нашу радість?

Чаликушу стала тією самою Чаликушу, що й колись. Вона ожила, немов квітка, яка розцвіла після грози в променях сонця. Малі мешканці садиби тепер знову мали верховоду.

Всі діти, починаючи з трирічної доньки Мюжгян та малого Недждета й закінчуючи Нермін, котрій минав уже вісімнадцятий рік, дуже полюбили Чаликушу. З ранку до вечора ходили вони за нею, моє на припоні, зчиняючи в садибі веселий галас. Вряди-годи так бешкетували, що старші змушені були давати їм зауваження. Хоча всіх тішила ота невгамовність Феріде. Як-не-як, а Кямран та Феріде колись були заручені, і всі боялися, щоб не роз’ятрилися в них старі рани, бо за п’ять років, здається, вже й погоїлися. А ця нестримна весела радість Феріде й тихе спокійне щастя Кямрана, якому наче тільки й потрібно було, що здалеку дивитися на неї, і зовсім заспокоїли всіх. Тільки тітки ще нагадували, що обережність ніколи не завадить, і намагалися якомога швидше поновити між Кямраном і Феріде оті давні стосунки старшого брата й молодшої сестри. При них ніколи не згадувано про сумне минуле. Це нагадувало кімнату, де всі поводяться мовчки, бо там лежить хвора дитина.

Азіз-бей іноді запитував Феріде:

— Чи не можна тобі погостювати в нас довше?

Але її обличчя хмарнішало, і вона відповідала:

— Не можна, дядьку. Чаликушу й сама мати, її чекають в іншому гнізді.

Кямрана брали ревнощі, бо Чаликушу не відходила від Недждета. Щоб їх розлучити, доводилося чекати, поки хлоп’я засне у неї на руках.

Одного ж разу Кямран побачив, як Феріде сумно навчала хлоп’ятко:

— Недждете, а скажи-но ще раз: тьотя, тьотя, тьотя… Скажи…

Дитя не слухалося, хитало русявою голівкою й казало:

— Мама, мама, мама…

— Облиш, Феріде, — несміливо обізвався Кямран.—

Хай каже «мама», що тут поганого? Може, дитина відчуває потребу.

Феріде нічого не одказала, тільки нахилилася й довго пестила Недждетові голівку.

_ V

Якось уранці Кямран прокинувся, бо почув стукіт у шибку. Він одразу ж здогадався… Так будила тільки Феріде.

Чаликушу знову запрошувала його під горіх снідати. На столі вже стояло молоко і пахло, як вона обіцяла, духмяними грушами, а також лежали сільські перепічки, біля яких виднілося на тарілочці щось рожеве, схоже на варення,

Феріде намазала на перепічку варення й подала Кямранові:

— Покуштуй, усе приготувала я сама. Не знаю, як називаються перепічки, але варення — гюльбешекер. — Вона знову взяла маленького стільчика й сіла біля Кям-ранових ніг.

— А тепер скажи, Кямране, подобається тобі гюльбешекер?

— Подобається, — усміхнувся той.

— Ти любиш гюльбешекер?

— Люблю.

— Ні, не так… Скажи: «Я люблю гюльбешекер».

— Я люблю гюльбешекер, — засміявся Кямран, бо не розумів, що це за така дивна забаганка.

Обличчя Феріде зашарілося, очі зайнялися вогнем, а вії від знічення тремтіли. Вона нахилилася до Кямрана й схвильовано запитала:

— Скажи ще раз, Кямране: «Я люблю гюльбешекер!»

Кямран захоплено дивився, як тремтять її вуста. Вони навіть ледь-ледь скривилися, зовсім як у дитини, котра вже ладна заплакати, якщо їй не дадуть того, чого вона хоче.

— Я дуже люблю гюльбешекер. Дуже люблю. Так, як ти хочеш…

Феріде радісно сплеснула в долоні. Губи її сміялися, а з очей котилися сльози. Вона почала кепкувати з себе, наче то був хтось інший, та ще й журився чомусь хтозна-чого.

— Ото дурна! Смішно радіти, що тебе похвалили! — вигукувала вона і весь час витирала сльози, що так і лилися. Раптом вона глухо зойкнула, затулилася і, вся в сльозах, побігла до хати.

За кілька днів по тому Азіз-бей з Кямраном поверталися з базару. Дітлахи вже звикли, помітивши їх, ставати край воріт та чекати гостинців.

Кямран роздавав малим ласунам цукерки і раптом побачив, що хтось кинув йому під ноги жменю камінців. Обділивши останнє маля, він озирнувся. То була Чали-кушу. Вона стояла неподалік під крислатим каштаном і робила рукою якісь знаки.

— Кямран-бею, невже ви не розумієте? Адже я теж існую…

Як завжди, коли вона хотіла пожартувати або покарати кузена, Феріде зверталася на «ви».

— Отже, ви раніше, аніж належить, даєте мені од-коща, — посміхнулася вона. — А де ж на мою долю? Гадаєте, що ваші старі фіглі вже забуті, пане мій? То знайте: або плата, щоб я мовчала, або сьогодні ж увечері я розповім про ту вашу каверзу, яка сталася була під чинарою.

Феріде посміхалася й показувала Кямранові рожевого язика, як і десять років тому. Кямран дістав із кишені пальта коробку.

— Феріде, хіба ж я ще не розквитався? — запитав він. — Але ж як співпало! Я оце саме сьогодні купив шоколадні цукерки з ромом. Хотів був нищечком з’їсти… Та не з’їси, коли вже мені загрожує сьогодні викриття.

Обличчя Феріде сяяло радістю, мов у дитини.

— Ой як добре, як чудово! — вигукнула вона.

— Але моя умова, Чаликушу… Я сам покладу цукерку тобі в рот.

— Як це так?

— А звичайнісінько собі. Так, як я хотів зробити це десять років тому.

Кямран почав частувати. Феріде щось трохи вагалася, але потім ледь нагнулась, і взяла губами цукерку. Та вже другу з’їсти у такий спосіб відмовилася, як Кямран не просив.

— Дай цукерки мені,— сказала вона, — і ми з Недждетом з’їмо їх після вечері.

— Феріде, ходімо подивимося на море. Воно саме таке гарне! Будемо розмовляти й милуватися.

— Гаразд. Мені тільки треба віднести цукерки. Зачекай хвилину.

Уперше Кямран наважився вхопити її за руку.

— Ні, Феріде, я не вірю. Скажеш: «Зачекай хвилину», — та й не прийдеш. А коли й прийдеш, то казна-коли і як. Я вже не знаю, чи й вірити тобі.

Феріде нічого не відповіла, лишень похилилася головою й поволі йшла поруч з Кямраном.

А він теж цього вечора був сумний, невеселий. Мабуть, несила було йому стриматися, бо все нарікав і скаржився — якось безладно, раз по раз замовкаючи.

Море вкутала темрява. Десь далеко летіли пташки.

— Глянь, Феріде, — сказав Кямран. — Скоро й ти полетиш отак, га?

— Скажи, невже тобі не жаль тіток, двоюрідних братів, сестер, друзів і цього краю, де проминуло твоє дитинство?

— Невже тобі не болить, що ти щаслива в своєму домі й даєш там щастя іншим, а наше гніздо лишається* мов сирота.

Феріде не відповідала, навіть не слухала. Вона писала щось олівчиком на коробці, щось закреслювала…

— Не хочеш і відповідати?

У голосі Кямрана чулася образа. Чаликушу довго дивилася на нього.

— Даруй мені. Я думала про щось інше і не чула твоїх слів. Мені згадалася старовинна пісня, яку я чула колись, та забула. І тільки тепер оце чомусь згадала. Ось слова, я записала, щоб не забути. Прочитай, коли хочеш. А мені щось зимно, вибач, я піду до хати.

Кямран прочитав чотири рядки, які вона написала своєю рукою:

Я палаю, вже серце вогнем зайнялось… Хай згораю я собі…

Будь обачна! Мене не благай, щоб розкрив я вуста гарячі,

Бо згориш, як і я… Не вбивай, не проси ж розповісти тобі,

Що у мене на серці, яка йому пісня болить і чого воно плаче.

Феріде почала уникати Кямрана. Вона вгадувала його заміри й щоразу вискакувала з його пастки, скільки б разів він її не ставив. Йому ніяк не вдавалося побути з нею на самоті, а коли вона й розмовляла з ним у присутності інших, то одводила очі й не дивилася на нього.

Четвертого дня надвечір усі пішли в гості, забравши навіть дітей. Повернутися ж мали не раніше, як по вечірній молитві.

Сердитий вітер завивав у довколишніх горах і гнав вулицею хмари куряви. Та Кямранові дома не сиділося, він вийшов на подвір’я.

Дерева аж нагиналися й гули, наче по них періщив дощ. Дорога бігла кудись далеко, але тут її перетинали стовпи куряви. Пилюка шмагала Кямранові лице, засліплювала очі. Кожних п’ять кроків доводилося повертатися спиною до вітру.

На одному белебені Кямран побачив кілька кам’яних брил, а неподалік тремтіло від вітру і вимахувало голим гіллям миршаве дерево. Кямран звернув з дороги й пішов до скель. Довкола панувала тиша, немов у пустелі. Він сів з того боку, де віяв вітер. Ніколи ще природа не здавалася йому такою мертвою, її краса такою марною, а життя — безнадійним.

Та ось на шляху, який немов слався морем, з’явилася постать. Перісте вбрання говорило, що це була жінка. Кямран, і сам не знаючи чому, залишив горб і пішов назустріч тій постаті. За кілька хвилин він уже впізнав рожевий чаршаф Нермін. Дівчина теж помітила його й махнула парасолькою.

«Дивно, — подумав Кямран. — Чому Нермін сама?»

Він швидко підійшов до неї.

Дівчина йшла, нахиливши голову, і однією рукою притримувала сукню, а другою — фалду чаршафа, що лопотів на вітрі, мов крило хижого птаха.

Нарешті Кямран упізнав дівчину, і серце йому закалатало: в рожевому чаршафі Нермін ішла Феріде.

Залишилося кілька кроків, як вітер раптово вихопив з її рук парасольку. Феріде зойкнула й хотіла бігти ловити, але вітер вже лопотів подолом сукні, грався фалдами чаршафа й кошлав коси. Кямран підійшов вчасно. Він зловив у кущах парасольку, а потім підбіг і захистив

Феріде полами свого пальта, допомігши розправити чар-шаф.

— От, добре, що ти мені трапився, Кямране. Вітер налетів на мене, мов зграя чаликушу, і ледве не заніс мене кудись далеко.

Вона хотіла сказати ще щось, але вітер знову примусив її нахилити голову й затулити рота.

Вони йшли, і Кямран все ще намагався захистити її своїм пальтом.

Феріде знову могла говорити, хоча дуже їй хотілось сміятися. Вона реготала, аж поки не задихалася, а потім, ледве відсапавшись, промовила:

— Знаєш, чому я сміюся? Ми були в гостях, і раптом я згадала, що мені ж треба забігти на базар. Я була в єльдірме, а не вийдеш же в ньому на вулицю. Та мене Нермін порятувала. Ну, а коли я в її чаршафі виходила вже з базару, за мною почав увиватися якийсь офіцер. Іде слідом і примовляє: «Нермін-ханим, ви тут! Яке несподіване щастя!»

Бач, дівчина хотіла мені зробити ласку, та й зрадила себе. А мені було так смішно, що я не втрималася й пирснула. Офіцер зирк та й почав утікати. Ще б пак — побачити замість Нермін отаку тітку!..

Кямран усміхнувся, а Феріде вела далі:

— Щоправда, я погано зробила, бо розповіла цю таємницю. Не можу вчасно прикусити свого язика. Ти вже, любий, нікому не кажи, аллаха ради. Гаразд? Може, Нермін покохає його, хто знає… Тоді, якщо зможеш, допоможи їм…

— Обіцяю тобі, Феріде. Але ж Нермін ще дитина.

— Може, й так… — скрушно промовила Феріде. — Але ж так легко помилитися з тими дитячими серцями…

Тепер вони йшли мовчки. Вітер ущух, і вони уповільнили ходу. Як їм хотілося, щоб ця дорога не мала кінця й краю.

Кямран зажурився.

«Ще недавно природа здавалася мені мертвою й мирною, а себе я вважав непотрібною людиною. Зараз же я захищаю од вітру гарну жінку в рожевому дитячому чаршафі й відчуваю, що щасливий. А так могло бути завжди. Треба було тільки хотіти, і я зробив би щасливою й цю маленьку вродливу жінку, та й сам був би… Як шкода!»

Феріде теж думала щось. Раптом вона знову почала розмову, тепер уже спокійно, наче говорила про щось незначне:

— Як-не-як, але ця моя маленька подорож до вас таки розважила мене. Вражень тепер вистачить на кілька літ. А коли я вже дуже затужу, захочу побачити тіток і всіх вас, то приїду знову. Минуть роки, моя коса посивіє. Та й твій чуб теж. Ми зустрічатимемося й радітимемо знов і знов, але, розлучаючись, сумуватимемо все менше й менше. Хто знає, може, колись я приїду навіть назавжди. Чи не так? Адже це життя, все може статися. А ти вже будеш мені справді ага-беєм, моїм старшим братом. Старші одне за одним ітимуть від нас, ми ж будемо ще дужче шанувати одне одного та все більше дарувати людям, якщо вони помиляться. Наші останні роки спливуть в тих місцях, де проминуло наше дитинство…

Дзвеніння розбитого кришталю в її голосі чулося все виразніше й робило його сумним-сумним.

Дорогою йшла жебрачка з дитиною. Босе хлоп’я почало стрибати довкола Феріде й перебирати худенькими рученятами поділ її сукні.

Кямран зупинився й подав старчисі копійку. Феріде ж звикла до маленьких сиріт і погладила хлоп’я по голівці.

Жебрачка сказала їм:

— Хай не розлучить вас аллах ніколи! Його воля, щоб ця красива ханим стала, пане, твоєю!..

Вони зупинилися. В очах Кямрана, мов у дзеркалі, можна було побачити весь той біль, який він виносив у своєму серці.

— Феріде, ти чуєш, що вона сказала?

Феріде нічого не відповіла, з очей покотилися сльози… Вони пішли далі, та вже не так близько одне від одного.

Вже поночіло, коли вони побачили садибу. Вітер ущух зовсім, і дерева, стомлені довгою боротьбою, тепер спокійно дрімали. Скелі на березі світилися перламутровим сяйвом, наче воно виходило десь зсередини.

— Феріде, ще рано, наших з міста немає й досі. Може, сходимо до скель?

Феріде вагалася.

— Вибач, Кямране, я піду переодягнуся. Вітер зовсім закошлав мені косу.

В її голосі чулася втома. Ще півгодини тому цей рожевий чаршаф здавався живою істотбю, жагуче обнімав груди, коліна, ніжно тріпотів, а зараз повис на плечах мертвим рам’ям.

Феріде в знемозі сіла на великий камінь край воріт і почала малювати парасолькою на піску переплутані й поламані, мов ЇЇ життя, смуги. Трохи загодя сів і Кямран, доторкнувшись її плеча своїм. Він узяв руку Феріде, і та аж здригнулася, зиркнувши довкола поглядом, наче хотіла втекти. Вона кілька разів тяжко зітхнула. її очі на мить спалахнули якось дико, та враз і погасли, стали сумирні й полохливі. Вона подала Кямранові й другу руку, тремтливу й холодну, мов лід. Вони сиділи поруч, притиснувшись одне до одного, із заплющеними очима. Кямранові шумувало в скронях. «її пальці тремтять у моїй руці,— думав він. — Так невже ж чарівні сни не збуваються». І він розплющив очі.

Феріде ще раз зітхнула, мов схлипнула вві сні дитина, й поклала Кямранові на плече свою важку голову.

Кямран відчував, як вона все міцніше й міцніше притискається до нього, ще дужче обхоплює руку.

Його вуста несподівано прошепотіли:

— Я люблю Гюльбешекер…

Зарипіла хвіртка, і вони кинулися.

Чаликушу схопилася, немов пташка, налякана пострілом. То прийшла Нермін, а потім і всі останні. Феріде кинулася до неї, схвильовано обняла її й цілувала дівчині обличчя та коси.

Ніхто не розумів, чому така рада Чаликушу. Вона хапала дітей і підкидала їх угору, а ті збуджено верещали. Чаликушу наче й не була недавно зморена.

Коли всі заходили в хату, вона трохи зачекала кузена в сінях і пошепки сказала:

— Мерсі, Кямране.

VII

Другого дня Феріде знову пішла до міста й повернулася лише в полудень. Дарма що була стомлена. Вона, як завжди, позгукувала дітей у сад і почала робити гойдалку.

Кямранові нарешті вдалося втекти від одного старого балакучого панка, який прийшов провідати Азіз-бея, і він теж пішов у сад. На гойдалці він побачив Феріде й Недждета. Та щосили розгойдувалася, а хлоп’я страшенно верещало й хапало її за шию, мов котенятко.

Тітка Айше, як і десять літ тому, закричала:

— Феріде, годі, дочко! Бо ще впаде хлоп’я!..

Чаликушу веселим голосом одказала:

— Тітусю, чого ви боїтеся? Адже головний хазяїн Недждета стоїть і не скаржиться. Чи не так, Кямране?

Вона гойдала дітей по черзі, щоб задовольнити всіх. Найбоязкіша була сімнадцятирічна Нермін. Щоразу, коли гойдалка летіла вгору, вона голосно кричала.

Нарешті Феріде стрибнула додолу. Коси їй розсипалися й прилипли до спітнілого обличчя. Вона обтрусила руки й запитала:

А що, здається, всі вже гойдалися?

Кямран нерішуче промовив:

— Феріде, ти забула про мене…

Чаликушу безпорадно усміхнулася. їй не хотілося відмовити кузенові, але й погодитися вона не наважувалася. її погляд пробіг по вірьовках між гіллям дерев. Вона чекала, чи не підтримає хтось Кямрана.

— Не знаю, що й казати… — промовила вона. — Боюся, вірьовки порвуться. Як ти гадаєш, Мюжгян?

Мюжгян упіймала рукою вірьовку, спокійно глянула Кямранові у вічі й сказала:

— Справа не у вірьовках… Феріде вже й так стомилася. Сам подивися, Кямране. Я гадаю, що не можна більше її мучити.

Феріде хотіла заперечити, але зрозуміла потаємний зміст слів і поглядів Мюжгян, знічено, мов пустотливе дитя, похилила голову:

— Так, я дуже стомилася.

її обличчя й справді якось відразу примерхло, в очах погасли задерикуваті вогники.

Мюжгян пильно глянула на Кямрана й тихо промовила:

— Ти бездушніший, аніж я думала.

— Чому? — запитав Кямран так само тихо.

Мюжгян одвела Кямрана вбік…

— Хіба не бачиш, що з нею діється. Ти й так понівечив їй життя, розбив серце!..

— Мюжгян…

— Ми стільки не бачились… Феріде не витримала більше жити в розлуці, забула образу й біль і приїхала. Вона вже майже здорова. Але ти знову ятриш рану, яка тільки-но загоїлася. — На очах Мюжгян заблищали сльози. — Я думаю, як їй буде завтра, коли вона залишатиме нас тут. Так, завтра вона. Кямране, їде. І більше вже не розповідає мені, що в неї на серці. їде так раптово, що навіть для мене це*—несподіванка. Я запитувала, чого вона так квапиться, Феріде відповіла, що отримала від чоловіка листа. Але я впевнена, що це не так. Вона тікає від тебе, бо скільки ж можна страждати? Я кажу це не без наміру, Кямране. Адже розлучатися їй буде, мабуть, важко. Феріде вольова, навіть дуже вольова, та все-таки жінка. Ти заборгував їй! Понівеченим життям! Зроби ж усе, щоб хоч цей час перед розлукою вона була мужня й спокійна.

Кямран стояв білий як полотно.

— Ти говориш тільки про знівечене життя Феріде. А моє!

— Ти сам цього хотів.

— Мюжгян, змилуйся…

— Зрозумій, що я вела б розмову інакше, якби все склалося не так. Але що ми можемо зробити? Феріде — дружина іншого, у неї зав’язаний світ. Я бачу, що й ти нещасний. І не гніваюся на тебе. Але немає ради.

Звістка про те, що Феріде їде, швидко облетіла весь дім. Та ніхто тільки не говорив про це. Вечеряли цього разу мовчки. Азіз-бей наче ще постарішав. Він посадив Феріде біля себе, гладив їй плечі, повертав до себе її обличчя, дивився в очі й примовляв:

— Ой Чаликушу, ти вбиваєш моє старече серце!

Того вечора всі порозходилися рано.

VIII

Мюжгян встала по півночі. Садиба ще спала. Мюжгян накинула на плечі тоненьку хустину і, взявши свічку, навшпиньки вийшла з покою. Весь час озираючись, вона підійшла до кімнати Кямрана. За дверима було темно й тихо. Молода жінка обережно постукала й пошепки гукнула:

— Кямране, ти спиш?

Двері відчинилися, на порозі стояв Кямран. Він навіть не роздягався. Скупий вогник свічки освітлював бліде, стомлене обличчя. Кямран весь час кліпав очима, наче світло свічки заважало йому.

— Кямране, ти не лягав?

— Як бачиш…

— А нащо лампу погасив?

— Цю ніч світло випікає мені очі.

— А що ж тй робиш поночі?

Кямран сумно посміхнувся:

— Нічого. Сиджу віч-на-віч із своїм горем. А ти чому прийшла так пізно? Щось потрібно?

Мюжгян хвилювалася:

— Та тут дивна новина! Ти, Кямране, не сумуй, зараз таке почуєш!

Мюжгян увійшла в кімнату, поставила свічку на стіл і обережно причинила двері. Вона мовчала, ніби думала, з чого почати, й нарешті, намагаючись затамувати хвилювання, сказала:

— Кямране, не бійся, дорогий. Новина непогана, навпаки— дуже гарна. Але якщо ти так хвилюватимешся…

Мюжгян намагалася заспокоїти брата, а сама хвилювалася ще дужче. На очах у неї забриніли сльози, голос затремтів.

— Слухай же, Кямране. Увечері до мене прийшла Феріде, якась дивна, не така, як завжди, й каже: «Мюжгян, тільки тобі я можу розповісти, що у мене на серці. Ти мені найрідніша, то знай же ще одну таємницю, тільки бережи її до ранку, поки я не поїду. А потім розповіси всім. Я знаю, що приголомшила вас усіх, коли сюди приїхала. Я пояснювала це тим, що дуже занудилася в розлуці з вами. Це правда, але головна причина — інша. Я приїхала, аби виконати останню волю дорогої мені людини. Я пообіцяла, коли він лежав уже при смерті. Мюжгян, я була змушена сказати вам неправду. Мій чоловік помер ще три місяці тому, у нього був рак».

Феріде впала мені на плече й заплакала так, що ледве змогла розповідати далі: «Перед смертю лікар покликав мене й сказав: «Феріде, тепер я не боюся, що ти житимеш у скруті, все моє добро перейде тобі. Невибагливій людині його вистачить на весь вік. Мене інше непокоїть— жінці не можна жити самій, якщо навіть вона багата. Гроші одне, а любов, тепло — то зовсім інше. Феріде, якщо ти хочеш, щоб я помер спокійно, присягнися, що після моєї смерті ти поїдеш у Стамбул до своєї рідні. Коли навіть не захочені залишитися з ними назавжди, то поживеш там хоч два-три місяці. На віку, як на довгій ниві. Може, колись тобі родичі будуть потрібні. Або колись занудишся за родинним теплом…. Отже, Феріде, люба, коли я знатиму, що ти житимеш з ріднею в злагоді, то помру спокійно й не боятимуся за твою долю…»

Я заплакала й пообіцяла лікареві, що виконаю його останню волю. Але йому цього було мало. Він попросив, щоб я помирилася з колишнім нареченим. Лікар запевняв, що Кямран стане для мене старшим братом. Він дав мені пакет, щоб я власноручно передала його Кямранові.

«У цьому пакеті,— сказав він, — один старий зошит, який завдав був мені колись багато жалю. Я хочу, щоб і твій колишній наречений теж прочитав його. Присягнися, що передаси…»

Мюжгян, тепер ти знаєш усе… Мій славний лікар була чесна й щира людина. Він вважав, що мій єдиний порятунок у примиренні з ріднею. Тільки ж він не знав, яка це мука для мене. Я поховала лікаря поруч з Мунісе й приїхала в Стамбул. І тільки там я зрозуміла, як тяжко виконати його заповіт, бо дізналася про смерть Мюневвер. До того ж я почула, що про мене ходять там погані балачки. Якби Кямранова дружина була жива, мої відвідини родичів сприйнялися б всіма, як звичайна подія. Адже я вдова, мій чоловік нещодавно помер. А так ви всі, навіть Кямран, та навіть ти, Мюжгян, можеш подумати про мене казна-що, хоч знаєш мене краще за інших. Адже можете сказати: «Бач, ось скільки років була десь у мандрах, чого їй, мабуть, не траплялося там. Он за дідугана віддалася теж, мабуть, не без корисливих замірів… А це почула, що Кямран вільний, то і майнула до рідного двору, який прокляла п’ять літ тому. Чи ж не корислива й тепер?..» Може, дехто з вас і не подумав би такого, та передними я все одно почувалася б недобре…»

Мюжгян хвилювалася все більше й більше, обличчя їй посмутніло.

— Кямране, Кямране, чув би ти її розповідь, — вела Мюжгян далі.— Як тільки плакала Феріде. Несила забути мені останні слова: «Неможливо переказати, що зі мною діялося, коли я втікала з рідної хати. Скільки горя я потім зазнала. Хіба можна розповісти, яка жорстока необхідність примусила мене вийти заміж. Якщо двадпятип’ятирічна жінка, яка в житті мала стільки пригод і в неї був чоловік, стане запевняти, що вона цнотлива дівчина і що її тіла й обличчя ніколи не торкалися чоловічі вуста, люди засміються й скажуть: «Брехуха, та й годі!» Адже так, Мюжгян? Хіба можна довести це? А більше я нічого не скажу. Я не знаю, що лежить у пакеті, якого лікар посилає Кямранові. Може, там щось надзвичайне… Я тільки виконала останню волю небіжчика, хоч це завдало мені таких мук і страждань. Останній крок я зробити вже не маю сили. Завтра все скінчиться. Віддай пакета Кямранові, коли я сяду на пароплав…»

Мюжгян замовкла. Навіть у найтяжчі хвилини вона вміла тримати себе в руках, але тепер ця молода жінка плакала, мов дівчинка.

— Кямране, ми вже ніколи не залишимо Феріде саму, — сказала вона, простягаючи до брата тремтячі руки. — Якщо буде треба, то ми й силоміць її притримаємо. Яке б не було в неї минуле, ви не повинні розлучатися. Адже я бачу, що й ти не знесеш розлуки, і вона…

Кямран стояв, ніби заціпенів. Скільки мрій було, і скільки тепер болю… Хіба це не занадто для вразливого мрійника. Кямран прогнав задуму і, мов хворий, який багато днів лежав непритомний, озирався навсебіч і кліпав очима.

Мюжгян дістала з-під хустки пакета, на якому червонів сургуч.

— Я порушила обіцянку, й даю тобі його зараз.

Вона знову закуталася в хустку й хотіла йти, але Кямран притримав її.

— Мюжгян, я тебе прошу. Ти більше за всіх знаєш всю цю пригоду, тож прочитаймо те, що в пакеті, разом.

Мюжгян засвітила лампу на столі, й Кямран розірвав конверта. В ньому лежали ще один товстий пакет і лист, написаний грубим почерком.

«Сину мій, Кямран-бею!

Вам пише стара люкина, що полишила вже суєтне суспільне життя й одну частину своїх днів присвятила книжкам, д другу тим, хто вийшов із кривавої мішанини, названої життям, поранений. Певне, ще задовго до того, як лист попаде вам у руки, старого вже не буде на світі. Тільки надія, що я зроблю добре діло й цим допоможу нещасній і такій дорогій моєму серцю істоті, примушує мене писати ці рядки вже при смерті.

Колись у далекому селі в убогій халупі стрілося мені стамбульське дівча. Воно було чисте, мов сніг, і прекрасне, як мрія. Уявіть собі холодну зимову ніч, коли надворі віхола. Ви відчиняєте вікно, і раптом з пітьми до вас лине солов’їна пісня. Щось подібне відчув і я, коли вперше зустрів цю чарівну й чисту дитину. Яка лиха доля, чи, може, випадок завели цей дібраний і прекрасний витвір природи в темне село? Я бачив, що серце їй обливалося слізьми, очі ж і вуста сміялися. Вона спробувала ошукати мене дитячими байками про самопожертву. І я подумав: «Бідна ж ти моя дитина! Хто повірить твоїм казкам? Адже я не той дурний коханий, якого ти залишила в Стамбулі!» її очі, чисті, мов у дитини, яку розбудили й не дали додивитися солодкий сон, та ще нерішучі рухи і тремтливі губи розповіли мені все.

Раніше я не раз згадував з ніжністю й захопленням Меджнуна, який пішов у пустелю шукати Лейлу [103]. Коли ж я зустрів Феріде, то забув цю прадавню легенду, бо тепер усе згадував іншу Лейлу — маленьку, благородну, чисту, прекрасну, з ясними голубими очима, Лейлу нашого часу, що в темних селах з незліченими могилами шукала втіхи в марних снах — мріях про любов. Через два роки ми знову зустрілися. Дівчина вже знемагала від тієї самої хвороби. І чому я не забрав її ще тоді, коли ми побачилися вперше? Чому не підхопив на сідло та не привіз силоміць у Стамбул, де її рідний дім? Яка помилка!

А коли ми зустрілися з нею вдруге, сталося те, чому важко було запобігти: ви одружилися. Я гадав, вона ще дитина, то забуде вас. Адже попереду все життя. Коли Феріде захворіла, до мене випадково потрапив її щоденник. Тільки тоді зрозумів я, що в юному серці глибока-глибока рана. Феріде записала все своє життя, і я переконався, що немає ніякої надії,— вона вас кохатиме весь вік.

Мені ж хотілося вилікувати її, мов рідну донечку. Та підступні інтриги нікчемного люду стали мені на заваді. Тоді я надумав одружити її з якимось гарним юнаком. Але й це було небезпечно. Яка гарна людина не був би її чоловік, він почав би вимагати від неї любові. Моя ж дівчинка народилася, щоб кохати. Любов завдала їй мук, та кохати нелюба вона не змогла б, вона б каралася, та й годі. Кохати одного, а бути в обіймах іншого!.. Це могло б убити її. Щоб урятувати її, я зробив Феріде своєю нареченою, і вирішив захищати дівчину, поки буду жити. Тієї ж спадщини, яка лишиться їй після мене, вистачить їй на життя. Та й жити вдовою легше, аніж дівці, на яку всі чортом дивляться.

Я ніколи не втрачав надії, що одного чудового дня її мрія здійсниться. Адже все буває. Ваша дружина померла, і я почав думати, що все у ваших стосунках зміниться. Зі Стамбула я весь час одержував про вас інформацію. Смерть дружини, може, й засмутила вашу родину. Я ж не хочу бути дворушним і не можу сказати, що теж журився. Ні, я чекав нагоди, щоб звільнити Феріде від фіктивного шлюбу і повернути її вам. Хтозна, як подивилися б на це люди, та я вже давно збайдужів до пліток. До того ж почала, прогресувати моя хвороба, і я зрозумів, що за кілька місяців все закінчиться. Немає потреби писати про всі дрібниці. Я знайду привід, щоб послати Феріде в Стамбул, а вона вже передасть цього листа вам. Я її добре вивчив, вона дуже дивна. Як вона вередуватиме й вигадуватиме казна-що, не зважайте й від себе не відпускайте. А коли треба, то поводьтеся з нею, як дикі й брутальні горці, коли вони викрадають жінок. Знайте, що коли вона помре у ваших обіймах, то помре від щастя.

Тепер скажу, що я тут якнайменше думаю про тебе. Бо я особисто не віддав би тобі й кішки. Та що робити? Цим дурним дівкам несила втовкмачити щось у голову. Хто знає, що вони знаходять у таких пустих і бездушних людях, як ти?

Вже небіжчик Мерхум Гайруллах

В пакеті — щоденник Феріде. Минулого року, коли ми приїхали в Аладжакая, я непомітно взяв її скриньку, а потім сказав, що її вкрав візник. У скриньці лежав щоденник. І я добре зробив, бо таки думав, що цей щоденник ще стане нам у пригоді…»

_ IX

Коли Мюжгян і Кямран перегорнули останню сторінку щоденника в голубій обкладинці, за вікном вже світало. В саду попрокидалися пташки.

Кямран похилився важкою від утоми й хвилювання головою на пожовклий напір зошита й кілька разів поцілував дорогі рядки, покроплені в багатьох місцях слізьми.

Вони вже хотіли відкласти щоденника вбік, та раптом Мюжгян підсунула до світла голубу обкладинку, пильно розглядаючи її, й сказала:

— Кямране, це ще не все. На обкладинці щось написано, тільки по голубому важко читати.

Вони поправили гніт, знову схилилися над щоденником й ледве прочитали:

«Учора я назавжди закрила щоденник. Я гадала, що вранці, після весільної ночі, я не тільки не наважуся писати спогади, а навіть глянути в дзеркало, навіть розмовляти, чути свій голос. Та ба…

Отже, від учора я вже одружена. Я покірливо попливла за течією, мов сухий листочок, що його затягнув вир. Я робила все, що мені загадували, навіть дозволила вбирати себе в довгу білу сукню, яку лікар купив в Ізмірі. Мені вплели в косу сріблясті стрічечки. Та коли підвели мене до великого люстра, я на мить заплющила очі. Та й по всьому. Оце такий був мій протест.

Люди приходили, щоб глянути на мене. Зайшли навіть мої колишні колеги зі школи. Я не чула, що вони балакали, тільки усміхалася усім однаковою жалюгідною усмішкою.

Якась бабця, зазирнувши мені в обличчя, промовила:

— Бач, як поталанило старому шкарбунові,— уцілив журавку прямісінько в око!

Гайруллах-бей повернувся додому тільки увечері. Він убрався в довгий сюртук, який облягав його повне тіло, мов корсет. Якась фантастична яскраво-червона краватка стриміла збоку. Мені було сумно, та я не стрималася й засміялася, бо подумала, що не маю права робити зі старого опудало. Отож скинула з нього ту краватку й одягла іншу.

Гайруллах-бей сміявся та приказував:

— Отак, дочко! З тебе вийде чудова господиня. Ось бачиш, як тобі корисно бути молодою дружиною.

Гості порозходилися. Ми сиділи одне навпроти одного в їдальні.

— Маленька, знаєш, чому я запізнився? Я ходив до Мунісе, носив на могилку квіти й кілька золотих стрічечок. Мені дівчинка часто говорила, коли ми лишалися з нею удвох, бо при тобі вона не наважувалася: «Абад-жим стане нареченою, вплете собі в коси золоті стрічечки, а я собі теж». Тепер я сам прикрасив би дими стрічками золотаві коси нашої пташиноньки. Та не судилося…

Я не витримала, повернулася до вікна й заплакала. Сльози були дрібні, ледь помітні, як туман за вікном цього сумного осіннього вечора. Це були потаємні сльози, вони висихали вже на віях.

Як і завжди, сьогодні ми теж сиділи довго в їдальні. Гайруллах-бей умостився в кутку на кріслі, надягнув окуляри й розгорнув у себе на колінах якусь грубезну книжку.

— Пані молода, — сказав він, — молодому не личить отак сісти та й читати. Але ти вже вибачай мені. І не хвилюйся. Ночі довгі, ще матимемо час, щоб прочитати тобі полюбовну казку.

Я поралася біля хустки, та так і нахилилася над нею.

Ах, цей старий лікар! Як я любила його раніше і як ненавиділа цю мить! Отже, коли я, втративши пам’ять від горя, притулилася головою до його плеча, він… Отже, ці щирі голубі очі під білуватими віями дивилися на мене як на жінку, як на майбутню дружину!..

Я страждала, обмірковуючи все це, аж поки об одинадцятій годині лікар не кинув книжку на стіл.

— Пані молода, — сказав він, позіхнувши й звівшись на ноги, — час і лягати. Ходімо!

Шитво випало у мене з рук. Я встала, взяла свічку й пішла до вікна, щоб зачинити його Довго вдивлялася я в пітьму, і в мене майнула думка: «А що, як взяти й тихенько втекти?.. Побігти оцими темними дорогами?»

— Пані молода, — покликав лікар, — щось ти сумна. Іди нагору, йди! Я загадаю дещо онбаші й теж прийду.

Стара лікарева нянька з сусідкою переодягли мене, знову дали в руки свічку й повели до кімнати мого чоловіка. Поки Гайруллах-бей порався десь унизу, я стояла біля шафи, стискаючи свічку й склавши на грудях руки, ніби гріючись. Я тремтіла, а вогник свічки вигравав і раз по раз присмалював мені косу.

Нарешті в коридорі почулися кроки, і Гайруллах-бей, співаючи щось/гам, увійшов до кімнати. Він ще на порозі почав скидати з себе сюртук, та, побачивши мене, аж рота роззявив:

— Як, ти ще не лягала?

Я хотіла щось відповісти, але тільки зацокотіла зубами.

Лікар, підійшов до мене впритул і глянув у вічі.

— Що таке, маленька? — спитав вій здивовано. — Що ти шукаєш у мене в спальні? — І раптом у кімнаті загримів регіт. — Маленька, а ти часом не… — І він знову залився сміхом. Потім ударив руками по колінах і, затиснувши пальцями рот, буркнув: — Сюди прийшла, еге?.. Бач яка соромітниця! Ти думаєш, ми й справді чоловік і жінка? Де ж твоя честь? Бий тебе сила божа! Та я тобі батько вже, а ти…

Захиталася кімната, стеля наче впала мені на голову.

— Соромітниця! В тебе й серце вже сороміцьке! Гай-гай! Прийшла до мене в спальню в нічній сорочці, та як ти могла?

Цікаво було б глянути мені на себе в ту мить? Хто знає, якими барвами веселки зайнялося моє обличчя.

— Пане лікарю, аллахом присягаюся… Так сказали… Звідки мені було знати?

— Хай вони витіяли таку бридню, але ж ти сама?.. Я міг уявити собі будь-що, але це!.. Я вже такий старий, а ця соромітниця зазіхає на мою цноту!

Боже милостивий, це скидалося на катування. Я кусала до крові губи, ладна була крізь землю провалитися. Ледве-но я зводила руку, як цей глумливий лікар кидався до вікна, витягав шию й надсадно кричав:

— Не підступай до мене, маленька, я боюся! Ось аллахом присягаюся, зараз відчиню вікно. Рятуйте, люди! В моєму віці…

Я вже не слухала, а метнулася до дверей. Та негайно й повернулася. Не знаю чому, либонь, так веліло серце!

— Батьку! — плакала я. — Таточку рідний!

Я кинулася старому лікареві на шию, і він, обнявши мене, поцілував у чоло й голосом, що йшов з глибини серця, сказав:

— Донечко, доню моя!

Я ніколи не забуду цього батьківського поцілунку, цих тремтячих губ.

Я пішла у свою кімнату. Від мого плачу та сміху зчинився такий галас, що лікар постукав у стіну.

— Агей, дівчино, ти й хату розвалиш! Що це за гам? Сусіди почнуть ще дужче оббріхувати мене, скажуть: «Молода у старого шкарбуна кричала до ранку!»

Але й сам він добре-таки пустував. Ходив по кімнаті й начебто сварився:

— Боже, порятуй мою честь і цноту від сучасних дівчат.

Тієї ночі ми прокидалися разів десять, я у своїй кімнаті, а лікар у своїй. Ми грюкали в стіну, кричали, мов півні, ку-ку-рі-ку, щебетали, як пташки, й квакали по-жаб’ячому.

Оце й уся розповідь про те, як я стала молодою.

Мій славний лікар був такий чистий і чесний, що навіть не попередив мене про фіктивність нашого шлюбу. Боже, та я ж у порівнянні з ним просто легковажна кокотка. У нашій святій дружбі Гайруллах-бей забув, що він мужчина, а я не забула, що я жінка.

Чоловіки переважно погані й жорстокі, це правда, як правда те, що всі жінки гарні й сумирні. Але ж є й чоловіки, хоч і мало, у яких чисте серце, чесні думи. А такого в жінок не було ніколи.

__X

Феріде до ранку не могла заснути. Коли ж прокинулася, то відчула, що вона так само стомлена і млява, як і вчора, а може, дужче. Сонце підбилося височенько, і Феріде злякалася, мов школярка, що запізнилася до школи — була дванадцята година.

— Славно, Мюжгян! Чому ти мене не розбудила? Адже я сьогодні їду.

Мюжгян відповіла, як завжди, спокійно:

— Я кілька разів заходила, щоб розбудити, та не наважилася. Ти спала, й твоє обличчя було таке стомлене… Та не бійся. Ще не так і пізно, як тобі здається. А потім ще невідомо, чи буде пароплав, на морі шторм.

— Я будь-що повинна їхати.

— Батько просив готуватися. Я послала його на пристань, щоб дізнався, чи буде пароплав. Якщо буде, то(( батько пришле повіз або й сам приїде.

Феріде інакше уявляла собі цей день. Вона їде, а Мюжгян бавиться собі з дітьми, та й тітки балакають та сміються, як і завжди. Кямрана теж не видно. Феріде стало сумно й гірко, що на неї майже не зважають.

Мюжгян тихо мовила:

— Феріде, я тобі зробила послугу: вирядила Кямрана з дому. Він теж пристав на цю самопожертву, щоб тільки не хвилювати тебе.

— То він більше не прийде?

— Може, зайде на пристань, попрощатися… Ти, звичайно, рада, що я так зробила?

Очі Феріде посмутніли, вуста затремтіли. Ще дужче заболіло у скронях. Щоб затамувати біль, вона стиснула їх пальцями:

— Так, так, дякую… Ти добре зробила…

Феріде шепотіла якісь недоладні слова подяки, і їй здавалося, що вона вже навіки померла для серця коханого ще з дитинства друга і вже ніколи з ним не помириться.

Уже перед обідом принесли запрошення від сусіди, голови муніципалітету. Він давав прощальний обід з нагоди повернення всієї родини на зиму до міста, а також на честь Феріде.

— Як це? — запротестувала Феріде. — Адже за мною повинні ось-ось приїхати.

Тітки почали її заспокоювати:

— Феріде, треба піти, сором. Тут іти якихось п’ять хвилин. А що тобі чепуритися, накинь чаршаф, та й годі.

Що ж сталося? Раніше тітки любили її, як мати дочку, а тепер зважають на неї, мов на хвору кішку, не більше. Феріде одвернулася, щоб не бачити їх, і сказала:

— Гаразд, піду.

Було десь три години. Феріде стояла в альтанці, яку заплів вже ледь пожовклий плющ, і дивилася на шлях. Раптом вона вигукнула:

— Мюжгян, я бачу повіз… Це, мабуть, по мене.

І якраз у той час край берега між деревами забовванів пароплав.

Шалено калатало серце, ладне вихопитися з грудей.

— Іде! — крикнула вона.

В саду почалася біганина. Служниці кинулися в хату по пелеринки для пань.

Феріде ж сказала тіткам:

— Я піду трохи раніше, ви собі Їдьте.

Й вона подалася з Мюжгян садом, але біля хвіртки зустрілася з кухаркою.

— Я, панночко, по вас прийшла, — сказала вона. — Це Азіз-бей приїхав фаетоном і чекає вас у господі.

Азіз-бей і Кямран зустріли їх на другому поверсі.

— Ну ось, прибігло ще двоє шалених гостей! — вигукнув Азіз-бей. Потім зміряв Феріде поглядом з голови до п’ят і запитав — А ти чого аж мокра вся? — Потім усміхнувся, підійшов до неї, узяв її за підборіддя й пильно глянув у вічі.— Пароплав прийшов, але… Твій чоловік не пускає тебе…

Феріде подалася назад і розгублено прошепотіла:

— Дядьку, що ви кажете?

Азіз-бей показав рукою на Кямрана:

— Ось він, твій чоловік. Я, дочко, нічого…

Феріде зойкнула й затулилася долонями. Вона вже падала, та чиясь рука підтримала її. Феріде розплющила очі й побачила Кямрана.

— Ага! Попала наша Чаликушу в клітку! — радісно засміявся Азіз-бей. — А що? Тепер я подивлюся, як ти вирвешся з неї. Побачимо…

Феріде знову хотіла затулити обличчя, але Кямран міцно стиснув їй руки. Вона крутила головою, хотіла хоч якось сховатися, але весь час її чоло тулилося то до грудей, то до плеча Кямрана.

Азіз-бей все ще сміявсяі

— Це родичі поставили на тебе пастку, бо зрадлива Мюжгян розповіла нам всі таємниці. Царство небесне померлому Гайруллах-беєві — він прислав Кямранові твого щоденника. А я пішов з ним до кади [104] й показав йому декілька сторінок. Кади виявився розумний чоловік, отож освятив твій шлюб з Кямраном. Зрозуміла, Чаликушу? Тепер Кямран — твій чоловік, і я думаю, що він вже ніколи не залишить тебе саму.

Феріде зашарілася, навіть очі порожевіли, а зіниці так і спалахнули вогнем.

— Не вередуй, Чаликушу! Ми ж бачимо, що ти щаслива. Кажи за мною: «Дядечку, ви зробили добре. Я цього й хотіла».

Азіз-бей все-таки примусив, щоб вона сказала ці слова, а потім відчинив двері в кімнату й, переможно усміхаючись, вигукнув:

— Я уповноважений діяти іменем шаріату. Від імені ж Чаликушу… даруйте, Феріде-ханим, пристаю на шлюб з Кямран-беєм. Читайте молитву, а ми промовимо: «Амінь!» — Він повернувся до Феріде — А що, Чаликушу! Бач яка бешкетниця! Така як пучка, а скільки років мучила нас усіх! Та ба, цього разу я тебе обдурив!

В саду почулися дитячі голоси.

— О, тепер почнеться цілування рук та довгі вітання, — вигукнув Азіз-бей! — Перенесімо все на вечір. Я приготую небачений весільний стіл. А вам зараз не до балаканини. Мені здається, у вас є що сказати одне одному. Ось бачиш — потаємний хід. Веди свою дружину цими вузенькими сходами й заведи далеко-далеко, куди тобі заманеться. Тільки поверніться разом.

Кямран потягнув Феріде за руку, й вони подалися сходами. Але тут підлетіла Мюжгян, і подруги почали цілуватися та плакати.

Азіз-бей гучно висякався. Він хотів приховати сльози.

— Агей, Чаликушу! — крикнув він, мов оратор, вимахуючи рукою. — Це ти крала в мене черешні. Матимеш ти, якщо й інших підманиш красти! Віддай мені черешні, негайно! Я з тобоїр поквитаюся!

Азіз-бей підняв угору дівчину, дарма що Кямран усе ще тримав її за руку, міцно поцілував і знову повернув її в обійми кузена.

— Цієї ночі на тебе чигала морська буря, та ми врятували тебе. Але поруч з тобою русяво-жовта буря, а це ще страшніше. Аллах з тобою, Чаликушу!

Кямран і Феріде побігли сходами. Здавалося, у них виросли крила. Кямран приголубив Феріде, а потім так стиснув її в обіймах, наче хотів задушити.

Феріде зачепилася подолом за поручні, і вони, засапавшись, зупинилися на якусь мить. Вона поралася біля подолу сукні, а Кямран схвильовано говорив:

— Феріде, я не можу повірити, що ти моя!.. Я повинен руками відчути вагу твого тіла, щоб повірило й серце.

І він підхопив її, мов дитину, на руки.

Феріде важко дихала і вся тремтіла. Вона намагалася випручатися з його обіймів. З-під чаршафа розсипалася її коса, і Кямран припав до неї лицем. Дівоче тіло запалило кров, у нього наче побільшало удвічі снаги. Кямран ніс дівчину донизу, вона ж завмерла вся, їй перехопило подих, мов у людини, яка летить у прірву. Вона плакала і сміялася.

Край воріт у кам’яному дворі Феріде почала благати:

— Кямране, глянь на мене. Хіба можна отак вийти на вулицю? Постривай, я на одну лиш мить сходжу й переодягнуся.

Кямран не пускав її.

— Це неможливо, ФерідеІ — сміявся він. — Таке буває тільки один раз. Як же можна відпустити тебе після того, як ти попала мені в руки.

Феріде здалося, що вже немає снаги боронитися, і вона соромливо сховала своє обличчя Кямранові на груди й промовила:

— Ти думаєш, я сама не каялася, що пішла тоді?

Кямран не бачив її обличчя, лише відчував, як його

руку, що нею він пестив кохані вуста й чоло, обпалили гарячі сльози.

Вони йшли дорогою й обіймалися. Лише якийсь час ішли нарізно, бо їм трапилося двоє рибалок. Мовчав і Кямран, і Феріде. Яке щастя йти поруч. Відчуття близькості тіла хвилювало їх обох. Ось і та стежка у винограднику, де років десять тому Кямран побачив її.

— Феріде, ти, часом, не пам’ятаєш це місце? — ніжно торкнувся Кямран дівочого плеча.

Вона ж глянула туди, де вдалині в’юнилася стежка, й усміхнулася.

— Отже, не забула? — все запитував Кямран.

Феріде тихо зітхнула й задумливим поглядом, ніби

усміхалася мрії, подивилася Кямранові в обличчя:

— Хіба можна забути, як я зраділа в ту мить.

Кямран взяв рукою її голівку.

Він боявся, що вона одвернеться й тоді не можна буде глянути їй в очі.

— Тут і наше лихо почалося, — промовив він тихо і повільно. — Я знаю, твої очі стільки страждали, стільки бачили всього, що можуть зрозуміти й мене. Коли я покохав тебе, ти була ще легковажна пустунка, здатна хіба на забавки та сміх. Тебе несила було упіймати, вгамувати. Як палко любив я тебе. Щоранку прокидався й відчував, що кохаю дужче й дужче. Мені й соромно було і боязко. Ти ж іноді так позирала на мене або говорила таке, що мене брав відчай. Але ти була така мінлива. Вряди-годи в твоїх дитячих очах поруч з постійним сміхом та шельмуванням спалахувало й щось нове — либонь, прокидалося ніжне й чутливе дівоче серце. Та за мить усе гасло. Я казав собі: «Ні, це неможливо, ця дитина не зрозуміє мене, лише знівечить життя». Так, я не сподівався від тебе такої вірності. Не міг і подумати, що ти присвятиш мені все життя, віддаси серце? А ти, може, тому й утікала, щоб я не помітив, як червоніє твоє обличчя і тремтять пречудові вуста. Я гадав, що то тільки легковажність пташки, і страждав з того. Розкажи ж мені, Феріде, як ти втримала в маленьких грудях чаликушу таку глибоку вірність і тонку душу.

Кямран замовк. Його ніжне чоло зросилося потом. Ще нижче похилився він головою й промовив зовсім тихо:

Але якби ці були у мене муки. Мене почали брати ревнощі навіть тоді, коли до тебе підходила моя тінь. Я жахався, що на світі немає таких почуттів, які б з часом не ослабли. Я говорив собі: «А що, як я потім любитиму її не так? Що оце чарівливе млосне почуття зникне?». Я намагався прогнати твій образ із свого серця. Так гасять ватру — бояться, що вона сама згорить, щоб більше вже не запалати. Феріде, в горах є одна трава, не пам’ятаю, як називається. Коли вона квітує й надихатися того духмяного трунку, то не зможеш уже нічого відчувати. Отак і ми, охоплені бажанням повернути собі здатність відчувати чарівні пахощі, починаємо шукати інший квіт, дихати іншими пахощами, навіть якщо то пахощі «жовтої квітки». Я знаю, та чарівна трава гине через свої пахощі,— люди рвуть її й розтирають у пучках. Феріде, твої очі, які від страждання ще поглибшали, і твоє любе личенько, зморене сумними думками, нагадують мені ту квітку, яку гублять, а вона пахне ще дужче. Ти розумієш мене, правда ж? Адже твої очі вже не сміються і ти не смієшся, хоч я кажу такі беззмістовні слова.

Феріде заплющила очі, мов сонна дитина. На віях їй забриніли сльози. Вона стомилася від хвилювання, ноги її підтиналися. Але руки Кямрана не давали їй упасти.

Дівочі вуста ніби ві сні прошепотіли:

— Ти бачиш — Чаликушу померла навіки?..

Кямран пригорнув її ще міцніше й промовив так само тихо:

— Дарма. Свою любов, яка колись належала тільки Чаликушу, я віддав іншій. Її звати Гюльбешекер.

Кямран відчув, як її мляве тіло враз налилося снагою й затремтіло:

— Кямране, не кажи більше, благаю!

Її голова все ще лежала на грудях Кямрана. Феріде звела свій погляд на нього. Від тремтливого дихання її шия ледь здригалася, голубі прожилки хапливо билися, а щоки палали, аж займалися в очах червоні вогники.

— Гюльбешекер… Моя, тільки моя Гюльбешекер… — все промовляв Кямран.

Феріде знову затремтіла, звелася навшпиньки й пригорнулася до його плечей. Здавалося, що вся кров ударила їй в уста…

За мить вони відхилилися одне від одного. Феріде наче вся ожила, мов спрагла пташка, напившись з чистого джерела. Мов пташка стріпувала крильми, затулялася Феріде, щоб не бачити Кямранових очей, і, як дівчатко, промовляла:

— Боже, який сором! Який сором! Це все ти… Це ти винен, слово честі, ти!..

Десь на гілці щебетала чаликушу.

ПРО АВТОРА

Решад Нурі Гюнтекін увійшов в історію турецької літератури як видатний письменник-реаліст, творчість якого визначається багатством жанрів і тематики.

Автор двадцяти романів, багатьох п’єс, кіносценаріїв, кількох збірок оповідань, Решад Нурі Гюнтекін відомий ще як укладач словників, мистецтвознавець, перекладач творів Толстого, Достоєвського, Сервантеса, Бальзака та інших письменників.

Народився Решад Нурі Гюнтекін 26 листопада 1892 року в Стамбулі, у родині військового лікаря.

Мандрівне життя родини дало можливість майбутньому письменникові пізнати не тільки природу рідного краю, а й життя народу в межах Османської імперії.

Закінчивши французький коледж в Ізмірі, Решад Нурі вступає на літературний факультет Стамбульського університету, по закінченні якого деякий час викладає в різних коледжах французьку й турецьку мови та літератури. Літературну діяльність розпочав у роки першої світової війни як театральний критик, публіцист і драматург. Його перші твори: повість «Давній приятель» (1917), п’єса «Кинджал» (1918) та роман «Таємнича рука» (1921).

У своєму першому романі «Таємнича рука» Решад Нурі ставив собі за мету (як свідчив сам автор) показати тих ненажерливих глитаїв, ту купку людей без принципів, що стояла біля керма влади в роки першої світової війни.

Через рік побачив світ новий роман Решада Нурі «Чаликушу».

Про цей роман Назим Хікмет писав: «Він викликав найширше зацікавлення, завоював таку славу, яка не судилася ще жодному турецькому романові» [105].

Головна тема роману — одна з найактуальніших проблем для турецького суспільства тих літ — доля жінки. Як письменник-реаліст, Решад Нурі тут ішов від життя, але, маючи освітницькі ліберальні переконання, він не зміг постати над тим матеріалом, який давала йому сучасна дійсність. Решад Нурі не показав в долі героїні роману Феріде тієї перспективи, яку змалювали письменники революційно-демократичного табору. Відсутність такої перспективи, треба зауважити, багато в чому робить безкрилою історію Чаликушу — пташки, котра не захотіла врешті-решт свободи й потяглася до позолоченої клітки, щоб щасливо оселитися в ній.

Решад Нурі писав свій роман в роки реакції, І цей засіб зображення життя через призму бачення світу дитиною, а потім дівчиною для турецької літератури був новітньою формою, а для письменника одним із методів реалістичного відображення дійсності. Оцінка очима Феріде тогочасного життя була ніби дзеркалом, у якому відбилися численні суперечності соціального й економічного життя країни.

Від Решада Нурі вимагалась велика майстерність, щоб, ідучи за чужим світобаченням, ані на мить не забуваючи про власне «я» оповідача, водночас змалювати широку, об’єктивну картину життя, вивести свій твір на велику дорогу соціального роману.

В романі немає звичайного героя — справжнього виразника ідеалів Решада Нурі, бо письменник ще не знайшов його в житті. Але він так змалював соціальне середовище героїв, що суспільне життя країни стало не тлом, на якому розвивалася любовна інтрига роману, а самостійним, повноправним художнім полотном. Зображуючи моральні підвалини провінційних містечок і столиці, середовища аристократів і кар’єристів, що доп’ялися до влади, Решад Нурі звівся до справжнього критичного пафосу.

Якщо роман «Чаликушу» можна розглядати як своєрідне наближення до повного оволодіння методом критичного реалізму, то роман «Зелена ніч» (1928) — це вже справжнє досягнення критичного реалізму турецької літератури.

Письменник неодноразово звертався й до теми «маленьких людей». Такі герої романів «Тавро» (1924), «Жаль» (1928), «Падолист» (1930). Це дрібні урядовці, що замолоду палали бажанням пройти життя чесно, віддаючи людям труд і знання, а насправді ж вони відчули, що їх життя — це втрачені ілюзії.

У деяких творах письменника вчуваються страхітливі ноти песимізму («Давня хвороба», 1938) і навіть містики («Небосхил», 1935).

1944 року Решад Нурі друкує твір «Млин», який відзначається гострою сатиричною спрямованістю проти сильних світу цього.

Ще один роман Решада Нурі — «Останній притулок» — було надруковано вже по смерті письменника, — 1961 року. Він, як і роман «Гілка терну» (1932), посвячений життю турецьких акторів.

В останні роки свого життя письменник багато часу віддавав театрові. Разом із знаменитим актором Мухсіном Ертогрулом він створив театральну школу молодого актора, часто виступав як театральний критик.

Наприкінці свого життя він жив у Парижі як атташе, одночасно репрезентуючи Туреччину в ЮНЕСКО.

Помер Решад Нурі 7 грудня 1956 року в Лондоні.

Переклав Г. Халимоненко

Перекладено за виданням: R е § а t Nur і.

£a!iku§u. Sofya,

«Narodna prosveta», 1957.

Решад Нури Гюнтекин ЧАЛЫКУШУ

Роман

(На украинском языке)

Видавництво «Дніпро»,

Київ, Володимирська, 42.

Редактор В. І. Ціпко Художник В. І. Масик Художній редактор П. Т. Вишняк Технічний редактор П. Д. Цуркан Коректор С. І. Шевцова

Надруковано з матриць Головного підприємства республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» на Київській книжковій фабриці республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР, вул. Воровського, 24.

Здано на виробництво 2/Х 1972 р. Підписано до друку 22/ІІ 1973 р. Папір № 3. Формат 84 X 1081/зг* Фізичн. друк. арк. 10,75. Умовн. друк, арк. 18,06. Обліково-видавн. арк. 19,612. Ціна 1 крб. 12 коп. Замовл. 1351. Тираж 200 000.

Примітки

1

Soeur — сестра, черниця (франц.).

(обратно)

2

Col rabattu — відкидний комірець (франц.).

(обратно)

3

Яшмак — у мусульман — тоненьке запинальце на обличчя.

(обратно)

4

Тут ідеться про Фатму, дочку пророка Мухаммеда, син якої, Хюсейн, оточений військами халіфа Язида 680 року в Кербела, загинув у бою. В Кербела і досі є могила Хюсейна, куди ходять на прощу лише ті мусульмани, котрі визнають владу тільки нащадків Мухаммеда, а не халіфа Язида.

(обратно)

5

Саз — турецький народний музичний інструмент

(обратно)

6

Магфе — ноші з дашком для перевезення людей. Прилаштовуються по обидва боки верблюда.

(обратно)

7

Чаршаф — покривало на голову мусульманок.

(обратно)

8

Арабістан — арабські провінції Османської імперії.

(обратно)

9

Чаликушу — буквально: чагарникова пташка.

(обратно)

10

Дувар — стіна, виліплена з глини.

(обратно)

11

Ейюп — район у Стамбулі, відомий своїм цвинтарем та могилою святого пророка Абу-Ейюп-Ансарі.

(обратно)

12

«Бонмарше» — великий магазин у Стамбулі,

(обратно)

13

Аман — боже мій, змилуйся І

(обратно)

14

Мутасариф — начальник округи.

(обратно)

15

Абла — старша сестра.

(обратно)

16

Маріка — поширене ім’я дівчат грецького походження.

(обратно)

17

Parloir — приймальня, в учбових закладах та установах (франц.).

(обратно)

18

Ашчибаши — кухар, буквально: головний кухар.

(обратно)

19

Кючюк ханим — буквально: молода пані. Досить часто вживане звертання до панночок.

(обратно)

20

Калфа — застаріле: слуга

(обратно)

21

Ходжаним — буквально: моя вчителько.

(обратно)

22

Сюлюс — вид арабського письма.

(обратно)

23

Тюркю — народна пісня.

(обратно)

24

Ейюп-Султан — район у Стамбулі, названий ім’ям святого Абу-Ейюп-Ансарі. В цьому районі й храм та могильниця Ейюп-султан.

(обратно)

25

Дади — нянька, молочна мати.

(обратно)

26

К у р у ш — одна сота частина турецької ліри,

(обратно)

27

Н а з и р — міністр.

(обратно)

28

Ходжаним — шанобливе звертання до вчительок.

(обратно)

29

«Dames de Sion» — жіноча релігійна конгрегадія, зорганізована 1843 року Альфонсом та Теодором Ратібсонами для навернення євреїв у католицьку віру, але створювала жіночі пансіони й для інших національностей.

(обратно)

30

Р ю ш т і є —: перші чотири класи середньої школи в Оттоманській Туреччині

(обратно)

31

Наргіле — прилад для куріння, на зразок кальяну.

(обратно)

32

Мюдіре — директорка, завідувачка.

(обратно)

33

Ідадіє— середня школа (Історичн.).

(обратно)

34

Йдеться про молодотурецьку революцію 1908 року, коли в країні було проголошено конституційну монархію.

(обратно)

35

Меджідіє— монета в двадцять грошів сріблом.

(обратно)

36

Р у м е л і я — назва європейської частини Туреччини

(обратно)

37

Самат’я — район у стамбулі.

(обратно)

38

Мерет — образливе слово, на зразок «телепень» тощо.

(обратно)

39

Вакиф — кошти релігійних громад з пожертв набожних мусульман (мусульманську,

(обратно)

40

А б а — верхній одяг.

(обратно)

41

Мухтар — староста.

(обратно)

42

«Мевлют» — проповідь про пророка Мухаммеда, яку читають на поминках.

(обратно)

43

Ільмігаль — вчення про релігійні обов’язки мусульман.

(обратно)

44

Єльдірме — жіночий верхній одяг.

(обратно)

45

Бесмеле — іменем аллаха (мусульманськ.)

(обратно)

46

Зейнілер — послідовники чи нащадки Зейні. Тут маються на увазі члени секти Зейні.

(обратно)

47

Азраїл — ангел смерті (мусульманськ.)

(обратно)

48

Яшмаг — хустка у мусульман.

(обратно)

49

Є м е н і — легенька вишивана тканина, котрою й запинаються.

(обратно)

50

Мюнкір та Некір — ангели, що за уявою мусульман, питають померлих, як вони жили на землі (мусульманськ.)

(обратно)

51

Тенешір — стіл, на якому обмивають померлих.

(обратно)

52

Зебані — ангел, що карає в пеклі грішних.

(обратно)

53

пабуч — м’яке взуття без підборів.

(обратно)

54

Ентарі — довга сорочка, одягається як халат.

(обратно)

55

Г а в у р — віроломний, тут: розбійник (мусульманськ.)

(обратно)

56

А б а — за літературною нормою вимовляється «абла» — старша сестра.

(обратно)

57

Ебе — повитуха.

(обратно)

58

Гафіз — людина, що знає напам’ять коран.

(обратно)

59

Д ж е р — милостиня духовним особам у місяць посту — рамазан.

(обратно)

60

Пехліван — борець.

(обратно)

61

Кинагеджесі — весільний вечір для жінок.

(обратно)

62

Абаджим — сестронько, сестрице.

(обратно)

63

Пече — напинальце на обличчя, яке носять мусульманки.

(обратно)

64

М о н шер — мій дорогий (франц.).

(обратно)

65

Мізер — бідність.

(обратно)

66

Румелікавак — район у Стамбулі.

(обратно)

67

Дефтердар — завідувач фінансовою частиною вілайєту.

(обратно)

68

Софта — учень медресе, духовної школи.

(обратно)

69

Делі Петро — Причинний Петро — так турки називали російського царя Петра І.

(обратно)

70

«Розчаровані» — роман французького письменника П’єра Лоті (1850–1923).

(обратно)

71

М у а в і н е — заступниця.

(обратно)

72

Л я т а — верхній одяг на зразок халата.

(обратно)

73

Гамали — носильник.

(обратно)

74

«Мевлеві» — дервішський орден, заснований перським поетом Румі (1207–1273). На чолі ордену стоїть шейх.

(обратно)

75

У д — східний музичний інструмент.

(обратно)

76

Пері — добра фея, героїня східних казок.

(обратно)

77

Тамбур — музичний інструмент на шість струн.

(обратно)

78

Десяте липня — день проголошення конституційної монархії в Туреччині.

(обратно)

79

Д ж у м б а — вікно з опуклими гратами в східних містах.

(обратно)

80

Гидирелез — свято першого дня літа.

(обратно)

81

Г а м а л — носій.

(обратно)

82

Муфтій — мусульманський богослов, уповноважений і на правничу діяльність (турецьк.)

(обратно)

83

Гасталар-тенесі — буквально: гора хворих.

(обратно)

84

Колг-агаси — військовий чин в султанській армії. Відповідав чину штабс-капітана царської армії.

(обратно)

85

Гюльбешекер — варення з трояндових пелюсток.

(обратно)

86

Муаліме-ханим — пані вчителько.

(обратно)

87

Бейоглу — аристократичний квартал у Стамбулі.

(обратно)

88

Гаджері Есведі — буквально: Чорний Камінь. Мається на увазі священий т. зв. «чорний камінь», закладений в один куток забудованої з сірого каменю Кааби — найсвятішої в мусульман мечеті в м. Мекка. З території Мекки забороняється виносити навіть крихту землі, особливо ж оберігається «чорний камінь», надто ж після того, як 929 року на місто напали кармати й вивезли звідти той «чорний камінь», а повернули його тільки через 20 років (мусульманські.)

(обратно)

89

Слова арабського походження і в турецькій мові майже не вживані.

(обратно)

90

Кордон — проспект у Ізмірі, який пролягає вздовж моря.

(обратно)

91

Лодос — південний вітер.

(обратно)

92

Кушадаси — буквально: Пташиний острів.

(обратно)

93

Онбаші — єфрейтор, капрал.

(обратно)

94

gvo vadis? — Куди йдеш? (Лат.)

(обратно)

95

Чавуш — сержант, унтер-офіцер.

(обратно)

96

«Руссо» — автор передає тут жартівливий тон героя, який книжки називає іменем французького філософа Ж.-Ж.Руссо.

(обратно)

97

Аладжакая — буквально: Перісті скелі.

(обратно)

98

Каймакам — начальник повіту.

(обратно)

99

Шаріат — релігійне право мусульман.

(обратно)

100

Юзгорюмлюю — предмет, дарований нареченим нареченій в день весілля.

(Кінець щоденника Феріде)

(обратно)

101

Давул — великий бубон.

(обратно)

102

Ага-бей — старший брат.

(обратно)

103

Лейла і Маджнун — герої багатьох легенд та поетичних творів на Сході.

(обратно)

104

Кади — духовний суддя в мусульман.

(обратно)

105

Назим Хікмет. Передмова. — В кн.: Решад Нури Гюнтекин, Зеленая ночь, М., 1963, стр 5.

(обратно)

Оглавление

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧАСТИНА ДРУГА

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ЧАСТИНА П’ЯТА

ПРО АВТОРА Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg