«Замкнене коло»

Замкнене коло (fb2) - Замкнене коло 1265K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Светлана Талан

Світлана Талан Замкнене коло

Передмова

Старенькі «Жигулі», похитуючись у різні боки, довго пленталися піщаною дорогою через поля. Навколо ні душі. Лише покинуті напризволяще людьми широкі та розлогі поля, на яких владно оселилися бур’яни. Стояла полуденна літня спека. Мирослава, яка сиділа поруч водія, відчинила вікно. Вітерець повіяв прохолодою лише на якусь мить, а потім запилюжило, і жінці довелося прикрити вікно, залишивши тільки маленьку щілинку, щоб не задихнутися від спеки.

– Довго ще їхати? – спитала вона мовчазного водія, який за дорогу не зронив жодного слова.

– Не дуже, – буркнув він і знову йому ніби заціпило.

– Ви такий завжди?

– Який? – неуважно запитав водій.

– Мовчазний.

– Коли як.

– То поговоріть зі мною, бо я дуже хвилююся, – попрохала Мирослава дещо нервово.

– Я найнявся до вас водієм, а не клоуном, щоб вас розважати, – сказав чоловік непривітно, і жінка зрозуміла, що розмову закінчено.

Мирослава тяжко зітхнула і витерла вологою серветкою спітніле чоло. Зараз, як ніколи, їй хотілося чути людський голос, а не гуготіння цієї старої автівки. Але розмова з водієм, який згодився за невелику плату довезти її з міста до забутого Богом хутора, не вдалася. Мирослава подумала, що краще було, якби вона заплатила дорожче та найняла гарну іномарку з балакучим водієм. Пошкодувала гроші – й ось тепер трясеться вже цілісіньку годину в автівці з непривітним водієм. Майбутня зустріч її лякала та бентежила, але лише на неї Мирослава покладала останні сподівання. Так жити далі вона вже не могла, але зосталася надія лише на стареньку віщунку бабцю Дубовиху, яку називали по-різному, а найчастіше – старою відьмою. Мирославі сказали, що їй вже понад сто років, тому жінка дуже нервувала, побоюючись, що стареньку може вже не застати серед живих. А може бути ще гірше, коли бабця не зможе або не захоче їй допомогти.

Нарешті вдалині Мирослава помітила кілька хатинок. Вона до болю в очах почала вдивлятися, гадаючи, в якій з хатинок чекає на неї порятунок від біди, у котрій вона сама винна. В грудях шалено почало стугоніти серце, коли автівка зупинилася біля вбогої хатки.

– Тут, – сказав водій коротко та ясно.

– Дякую, – відповіла Мирослава. – Ви зачекаєте на мене тут?

– Якщо заплатите за простій.

– Добре, добре, – сказала вона й похапцем розрахувалася з водієм.

За невисоким парканом жінка помітила курей, які греблися біля повітки, й у неї трохи відлягло від серця. Якщо є кури, то є й життя в цій невеличкій, похиленій на один бік хатинці з маленькими вікнами, що майже торкалися землі.

Жінка відчинила хвірточку та озирнулася: чи нема бува собаки? Будки не було видно, і вона пройшлася подвір’ям. Постукала у двері й завмерла в чеканні.

– Відчинено, – почулося з хати.

Мирослава відчинила двері й одразу ж перед собою в напівтемряві побачила стару жінку з безкровним обличчям у білій хустинці. Жінка сиділа за столом, поклавши на нього сухі, майже жовті руки.

– Добридень, – привіталася Мирослава, не вгадавши свого голосу. – Я до вас…

– Називай мене, як усі, Дубовихою.

– А… ім’я?

– Та чи пам’ятаю я його? Чи має воно зараз якесь значення?

– Я до вас по допомогу.

– Звичайно ж! До цієї хати заходять лише по допомогу. Я вже звикла до цього. Проходь, сідай, бо мій час, як і твій, швидко спливає.

Мирослава сіла за стіл напроти Дубовихи. Очі звикли до сутінків, і жінка тепер могла роздивитись обличчя старенької. Вона була схожа на завмерлу в одній позі воскову фігуру. Обличчя, зоране безліччю зморшок, не виражало нічого. Сиве волосся акуратно причесане та сховане під хусточкою. Але очі! Вони були темні, не вицвілі від старості, а живі, ніби роки їх не торкнулися. Вона так пильно дивилася Мирославі у вічі, що тій здалося, ніби старенька заглядає прямісінько їй у душу і бачить навіть її думки. Стало трохи моторошно, і по спині Мирослави пробігли мурахи.

– Не мовчати ж ти приїхала у таку далечінь? – голос бабці вивів Мирославу із задуму і вона здригнулася.

– Я… Я не знаю з чого почати.

– З самого початку і до кінця. Розповідай, з чого почалися твої нещастя, – сказала бабця, і далі незмигно дивлячись їй чи то у вічі, чи то в саму душу.

І тут Мирославу прорвало. Вона почала говорити. Спочатку думки плуталися, вона не могла чітко їх сформулювати, потім їй стало спокійніше і вона почувалася більш упевнено.

Мирослава почала з самого дитинства. Не розповівши про нього, вона не змогла б донести до свідомості старенької все, що з нею трапилося. А та дивилася на Мирославу пильно та уважно. Іноді вона хитала головою і вставляла деякі свої думки.

– Це ж треба! – хитала старенька головою. – Весь світ лежить у злі. Усе від диявола.

– Оце так! – іноді казала вона. – Хто робить гріх, той від диявола. Чорнота! Від тебе віє чорним.

– Та чи я зумисно? – сказала Мирослава, ніби виправдовуючись.

– Кожен кує свою долю. А ти не мовчи, не зупиняйся, час іде не на твою користь.

І Мирослава говорила, не зовсім тямлячи, що хоче сказати старенька. Їй конче потрібно було виговоритися. На душі стільки всього назбиралося! Останнім часом вона все тримала у душі, бо її ніхто не хотів розуміти, а якби й захотів, то не зміг би. Зараз був останній її шанс, остання надія.

– Зло, – старенька зітхнула та похитала головою. – Тебе опанувало зло. Не будьте поборені злом, але перемагайте зло добротою.

Тоді Мирославі здалося, що її й зараз не розуміють. Вона завагалася лише на мить.

– І не думай, що ти чинила слушно, – ніби прочитавши її думки, сказала Дубовиха. – Зло знищує душі. В тобі так багато було зла, що потьмарився розум. Треба любити ближнього свого, як самого себе.

– Я хотіла бути щасливою.

– Бог дав тобі найбільш безцінне, що є на світі.

– Що саме? Випробування? Приниження? Злидні? Нещастя?

– Він дав тобі життя, – ніби не чуючи жінку, тихо мовила Дубовиха. – А ти не змогла правильно ним скористатися, не пішло воно тобі на користь, на благо, лише – на зло.

– Я тільки хотіла бути щасливою, – повторила Мирослава. – Ви мене почули?

– Я? Так. А ось ти мене ще ні. Дай мені відповідь на запитання: скільки смертей стоїть за тобою? Скільки людський життів ти забрала? Бог їм дав життя – він, лише він, має право їх забрати.

– Я ніколи не хотіла бути… бути вбивцею, – крізь сльози мовила Мирослава.

– Вже трохи краще. Принаймні у тебе вистачило мужності визнати себе вбивцею. Вбивати можна не тільки тіло, а й душі, – задумливо промовила стара та знову запитала: – Ти хоча б рахувала, скільки життів ти занапастила у гонитві за своїм примарним щастям?

– Я… Я не знаю, – Мирослава похитала головою.

– Не буде тобі, жіночко, щастя, не буде. Його можна здобути у долі добрими справами, шляхетними вчинками, а ти пішла до своєї мети по людських кістках, сіючи навколо біди, хвороби, нещастя, залишаючи по собі смерть, зруйновані родини, розбиті надії. Ти стала продавцем нещасть, а не покупцем його. Відчуваєш різницю?

– Так, – мов у сні, погодилася Мирослава.

– Ось я і кажу, що різниця між продавцем нещасть та покупцем – це вартість твого життя.

– Як то? Я повинна за все, що накоїла, розплатитися власним життям?

– Можеш чинити, як хочеш, – ти маєш вибір, але щастя не можна отримати від нещасть інших. Ти зробила зло, а зло – темрява.

– Я не розуміла цього.

– Тепер пожинаєш плоди дерева, яке сама посадила, – тихо сказала старенька і додала: – Лишень не мовчи, бо спізнишся.

Очі бабці споглядали старий годинник на стіні.

– Або говори, або неси свої біди далі. Час іде не на твою користь. Можеш спізнитися, – мовила старенька.

– Куди?

– Ще раз зустрітися зі злом, – відповіла бабця. – Час невблаганно спливає. Ти мусиш зараз прийняти рішення. До того, як щось сказати, подумай про те, як ти будеш дивитись у вічі невинній своїй кровинці? Що ти йому скажеш, коли він підросте, якщо доживе до зрілого віку?

Згадка про онука болем стисла серце жінки.

Мирослава подумала, що старенька несповна розуму, верзе якусь нісенітницю, але звідки та могла знати про онука?

Жінка продовжила розповідь про своє життя, бо ще не все розповіла. Що робити? Ця стара віщунка – єдина та остання її надія.

– Бідна твоя душа, – промовила старенька, шелестячи голосом. – Навіть хижак кожної миті може перетворитися на здобич.

Мирослава вже майже не звертала уваги на слова Дубовихи. Їй конче було треба виговоритися людині, яка не вважає її за божевільну. Лише так вона зможе полегшити собі життя. Зараз жінка була наче на сповіді. Вона говорила швидко, ніби боячись, що її зараз зупинять, і душевний тягар знову каменем почне тиснути на груди.

– Поспішай. Так, поспішай, – тихо вставила старенька.

Мирослава почала говорити ще швидше. Вона втратила лік часу і вже не змогла б напевно сказати, як довго говорить. Скоріше за все довго, бо в горлі пересохло і їй дуже хотілося пити. Попросити води вона не сміла, бо приїхала в таку далечінь не воду пити.

– То був сам диявол, тобі допомагав саме він, – сказала бабця, притишивши голос на слові «диявол».

– Цього не може бути! – скрикнула Мирослава, бо не могла повірити в те, що почула.

– Ти приїхала за порадою до мене чи сперечатися? – голос старенької був невдоволеним.

– Вибачте, – сказала Мирослава і продовжила розповідь.

– Так, так. Це був самий диявол у людській подобі. Так, саме він. Я це знаю, – кілька разів говорила старенька приглушеним голосом.

Мирослава не помічала сліз, які потекли у неї по щоках, коли закінчувала розповідь.

– Тепер ти все зрозуміла? – запитала бабця, коли жінка замовкла.

– Я?! Я… Я нічого не зрозуміла, – сказала розгублено Мирослава.

– Сам диявол правив твоїми вчинками. Ти бачила хоча б одного разу очі тієї людини?

– Ні, жодного.

– То чому ж ти вважаєш, що то була твоя бабця? Ти повинна подивитися їй в очі.

– Але вона завжди тікає від мене.

– Ти мусиш подивитись у вічі. Тоді ти впевнишся, що то – сам диявол. Він проникав своїми очима до тебе в душу та диктував, що тобі робити.

– Я не знаю, як це вчинити, – розгублено сказала Мирослава.

– Ти ж змогла стількох людей занапастити, зробити нещасними, тож і глянути йому в очі теж зможеш, – ледь чутно мовила старенька й додала: – Якщо, звичайно, схочеш.

– І що мені тоді зробити?

– Нехай же віддасть Господь зло, зроблене тобою, тобі самій. Так написано у Великій книзі. Що віддала – те й отримай, бо такий закон життя.

– Я не зовсім второпала, що мені робити, – зізналася Мирослава стомлено та розгублено. Вона приїхала у таку далечінь, щоб почути пораду, а стара, напевне, вже несповна розуму.

– Забрати всі нещастя, які ти продала, собі.

– Але ж… Це дуже… Дуже жорстоко, – схлипнула Мирослава.

– У тебе нема іншого виходу. Кожен дістає те, на що заслужив. Отець небесний не пробачить гріхи наші.

– Ви гадаєте, що я зможу це зробити?

– Ти не маєш іншого виходу, – зітхнула старенька. Вона глянула на годинник, і Мирослава мимоволі повернула голову в той-таки бік. Була шоста вечора. Невже вона провела тут майже цілий день?

– Я довго, занадто довго чекала на тебе, – почала говорити старенька таким тихим голосом, що Мирослава ледь розчула її слова. – Ти мусила приїхати до мене задовго до цього дня. Тоді б ти менше накоїла лиха.

Мирославі здалося, що стара марить. Вона поклала на стіл гроші і вже збиралася подякувати та йти звідси, але голос старенької її зупинив.

– Зачекай, – сказала Дубовиха тихо, але чітко. – Ти повинна закрити мені очі.

– Як то? – спитала Мирослава і побачила, що Дубовиха раптом зітхнула і завмерла, дивлячись їй у вічі.

Жінка придивилася пильніше і з жахом зрозуміла, що по обличчю старенької пройшлася смерть. Бабця вже не дихала. Мирославу охопила паніка. Вона з жаху скрикнула і вже хотіла тікати геть із цієї моторошної хатинки, коли чи то знову злетіло з вуст старенької, чи забриніло в її вухах: «Ти повинна закрити мені очі». З острахом жінка підійшла до небіжчиці і тремтливими пальцями закрила їй очі. Мирослава вискочила надвір та кинулася до того місця, де на неї мав чекати таксист. Автівки ніде не було.

– Ще цього мені бракувало! – з розпачем сказала Мирослава.

Вона подумала про те, що треба сповістити сусідів про смерть Дубовихи та запитати, як дістатися міста. Мирослава роззирнулася. Навколо стояли напіврозвалені хати. Скоріше за все тут ніхто не мешкав. Про всяк випадок вона пролізла крізь зарості кропиви та постукала у двері. Ніхто не відповів. Жінка зазирнула в розбите вікно. Там був безлад і явні ознаки нежитлового приміщення. Вона побігла до іншої садиби – те саме. Третя, четверта, п’ята хата – усюди запустіння. Її охопив жах, але раптом вона помітила на пагорбі ще одну хату. Як до останньої надії кинулася бігти туди. На подвір’ї Мирослава помітила дідуся, який із цигаркою в руці сидів на призьбі біля хати, споглядаючи, як курка квокає та водить своїх жовтеньких курчат.

– Дякувати Богові, – прошепотіла Мирослава й попрямувала до старого.

– Добридень вам, – вона чемно привіталася.

– І вам не хворіти! – привітно відповів дідусь.

– Там Дубовиха померла! – на одному подиху випалила жінка, радіючи, що знайшлася хоча б одна жива людина.

– А що, вже шість годин вечора? – запитав старий та пихнув цигаркою.

– До чого тут час?! Там людина померла, а ви…

– Вона казала, що помре рівно о шостій.

– Треба сповістити її рідних.

– У неї нема нікого. Вона чекала на тебе багато років, – задумливо мовив старий. – І ось ти приїхала.

– Ви щось плутаєте. Я їй не родичка, і приїхала сюди випадково.

– Випадково до Дубовихи ніхто не приїздив. Ти все зрозуміла, що вона тобі порадила?

– Ні… Так. Здається, що так. Тепер я маю повернутися додому. Чим я зможу дістатися міста?

– А нічим, – знизав плечима старий. – До міста тридцять кілометрів. Їх треба пройти пішки. До темряви не встигнеш, то доведеться ночувати десь у полі.

– Я по мобільному викличу таксі, – сказала знервовано Мирослава, дістаючи з сумочки мобільний телефон.

– Даремно. Тут немає зв’язку.

– А автівки тут проїжджають?

– Ні. Глухий хутір.

– То що ж мені робити?! – в розпачі скрикнула Мирослава.

– Те, що повинна зробити християнка: допомогти поховати Дубовиху.

– Ви що?! З глузду з’їхали? Я боюся мерців з дитинства! – Мирослава була на грані нервового зриву – надто складним видався день, а тепер вона ще має дбати за поховання чужої жінки.

– Чого ж боятися мертвих? – гмикнув дідусь. – Треба боятися живих. Зараз підемо її обмивати та одягати.

– Ви хочете сказати, що ми вдвох все зробимо?

– Так. Навколо більше нема нікого. Дубовисі поталанило, бо вона дочекалася тебе, а ось коли я преставлюся, то згнию не в землі, а у своїй хаті. Та чого довго базікати? Ходімо займатися справами.

– Я не зможу! Ви це розумієте?! – розпачливо крикнула Мирослава.

– Ех ти! Дубовиха стільки років чекала на тебе, щоб дати пораду, як тобі бути, а ти, свиня отака, відмовляєшся її поховати! – пробурмотів дід та смачно вилаявся.

Мирослава не знала, що їй робити, й була у розпачі. Ночувати десь у полі або лісі їй не хотілося, а провести ніч біля покійниці було дуже страшно. Вона панічно боялася небіжчиків відтоді, як померла її бабуся. Жінка стомлено сіла на траву. Вона дійсно відчувала себе дуже змореною, ніби цілий день тягала на собі важезні мішки. Можливо, таке самопочуття було від того, що довелося під час розповіді знову пережити всі жахіття свого життя? Вона зітхнула та невтішно розплакалася. Треба було щось вирішувати, а не гаяти час. Вона дослухалася до внутрішнього голосу. Він їй підказував, що треба зостатися та допомогти старому. Не залишати ж Дубовиху мертвою у хаті?! Треба зібрати всю свою мужність і якось пережити цю ніч. А завтра вранці вона щось придумає.

– Ходімо вже, – сказала вона дідусеві.

– Ось і добре, – чи то осміхнувся той, чи то просто гмикнув. – Зараз підемо до повітки по труну.

– У неї була заготовлена труна?!

– А то ж як! – відповів дідусь і попрямував до садиби Дубовихи.

Труна не була оббита тканиною.

– Що, так і будемо її сюди класти? – поцікавилася Мирослава.

– Звичайно. Дубовиха наказувала, щоб поховали її як предків – у труні, що пахне деревиною.

Деревина на труні була сухою, але все одно вони вдвох ледь дотягли її до хати. Коли Мирослава опинилася всередині хатинки, то з острахом глянула на те місце за столом, де померла старенька. Її там не було! Жінка скрикнула, але дідусь уже стояв біля столу та дивився на підлогу.

– Чому кричиш, як навіжена? Йди сюди, треба її підняти й перенести у труну, – сказав дідусь, і жінка зрозуміла, що Дубовиха впала зі стільця та лежить коло столу.

– Треба ж її обмити й перевдягти, – майже пошепки сказала Мирослава, підходячи ближче.

– А ти не бачиш, що вона сама про себе подбала?

Жінка лише тепер помітила, що старенька була вбрана в білу вишивану сорочку, нову широку спідницю й запнута біленькою хустинкою у дрібну синю квіточку.

Дубовиху поклали у труну, яку поставили на дві табуретки, накрили простирадлом, що було заздалегідь покладене на прибране охайне ліжко.

– Скоро почне сутеніти, – сказала Мирослава. – Треба запалити світло.

– У неї його немає.

– А що ж робити? – запитала жінка, бо їй по спині від жаху пробіг холодок.

– Будемо сидіти при свічках, – сказав дідусь і засвітив кілька свічок, які лежали на столі поруч із сірниками.

– Дідусю, ви тільки не залишайте мене тут на самоті, – попрохала Мирослава.

– Не бійся, Дубовиха при житті була доброю жінкою, земля їй пером, – відповів старий та перехрестився.

– А чому вона сказала, що чекала на мене багато років?

– То треба було у неї спитати.

– Ви ж самі казали, що вона на мене довго чекала, – зауважила жінка.

Старий довго мовчав. Мирославі вже здалося, що він забув про її запитання та заснув, коли той тихо сказав:

– Багатьом людям вона допомогла, багатьом. Їхали до неї звідусіль й усім вона давала слушні поради. А скількох вилікувала від тяжкої недуги! Йшли до неї і криві, і горбаті, і хворі нутрощами. Нікому не відмовила жодного разу! Свята жінка була, хай земля їй буде пухом! А останні роки казала, що їй вже досить бути в гостях, стомилася дуже і вже хоче додому, у вічність. Але ще не все було зроблено. Вона знала про тебе, про те, що диявол правив твоїми думками, знала, що лише вона зможе підказати тобі, що робити, а ти все коїла чорну справу. Ось і чекала вона на тебе, на останню людину, яка потребує її допомоги. А вчора прийшла до мене та й каже: «Нарешті! Завтра вона прийде та закриє мені очі. Це буде о шостій годині вечора». Ось так, – зітхнув старий, закінчивши свою розповідь.

– Невже вона знала все наперед?

– Напевно, що знала. Дубовиха все знала.

Цілу ніч старий дрімав, а Мирослава не зводила очей із простирадла у домовині. Їй усе здавалося, що зараз Дубовиха скине з себе полотнище і знову гляне їй у вічі. Жінка полегшено зітхнула, коли за вікном почав жевріти ранок. А вдень вони з дідусем поставили труну на саморобний візочок і потягли на кладовище. Дідусь викопав могилу, і вони вдвох опустили в неї труну.

– Як її звали? – запитала Мирослава, коли старий закопував могилу.

– А Бог її знає, – сказав той. – Я ще маленьким був, коли Дубовиха здавалася мені старою бабцею. Дубовиха, то й Дубовиха! Яке це тепер має значення?

– Треба ж піти до сільради, зареєструвати смерть, отримати свідоцтво…

– А кому воно потрібне? – перебив її старий. – Головне, що поховали по-людськи.

Мирослава лише зітхнула на те.

Надвечір знесилена, падаюча з ніг від утоми, Мирослава дісталася міста. Вона сіла в автобус і склепила на мить повіки. Її розбудив водій на кінцевій зупинці. Вона подякувала й одразу ж пересіла в таксі. За двадцять хвилин жінка була вже вдома. Швидко зняла з себе запилений одяг та довго стояла під теплими струменями душу.

Накинула халатика й попила чаю. Їсти не хотілося. Сон валив її з ніг, і вже за кілька хвилин Мирослава міцно заснула у своєму ліжку. Вперше за багато днів вона спала мирним сном дитини.

Частина перша

1

Мирослава прокинулася, коли зателенькав мобільний телефон. Вона швидко підскочила з ліжка. Вчора лягла спати о десятій годині, тож мала б виспатися та прокинутися бадьорою й відпочилою. Але було зовсім не так. Якби ж то не ті сни, які переслідують її з тринадцяти років! Скільки себе пам’ятала Мирослава, поруч із нею була її бабуся. Батьки її загинули в автокатастрофі, коли вона була ще немовлям. Тоді її забрала до себе бабуся – мати її мами, та й виховувала. Мирослава не знала, які були її батьки, але добре знала, що її бабуся – найкраща у світі. Вона була їй і за батька, і за матір, і за сестру. Бабця мала маленький зріст, була худенька, жвава та весела. І дарма, що пенсія у бабусі була невеликою й вона не могла купити гарну ляльку Мирославі або новеньку сукню. Вони разом порпалися в городі, вирощуючи городину. Разом вони дбали про садок, у якому достигали такі великі та соковиті яблука, яких ніколи не було в сусідів. А ще бабуся кохалася у квітах. Посадила б на вільному клаптикові якийсь огірок, але ж ні! Усі вільні місця у садочку, на городі, попід парканами – усюди були квіти. Вони починали цвісти ранньою весною та закінчували тоді, коли на них випадав перший сніг. Бабуся була неписьменною, тож не вміла читати, але скільки вона знала казок та легенд! Було, зацвітуть навесні конвалії, вони вийдуть ввечері з бабусею в садок, а від конвалій такий іде запах, що аж п’янить.

– Це не квіти, а царицині сльози, – тихо каже бабуся.

– Які ж то сльози?! Звичайнісінькі білі запашні квіточки, – каже Мирослава в тон бабусі – майже пошепки.

– Багато ти знаєш! – у голосі бабусі звучать невдоволені нотки. – Ходімо на подвір’я, я тобі щось розповім.

Сядуть було на лавку під старезною крислатою яблунею. Навколо тиша, і лише щебетання солов’я гармонійно доповнює весняний вечір.

– Ти мені хотіла щось розповісти, – нагадує Мирослава бабусі.

– Ой леле! Мало не забула! – бабуся вмостилася зручніше на лавці, обняла онуку і продовжила: – Коли Садко був у підводному царстві, то його за щире серце і чудову гру на гуслах покохала володарка морів. Умовляла залишитися, та він відмовився й повернувся до рідного краю. А цариця ніяк не могла його забути. Якось вона травневого вечора вийшла зі свого моря-океану та й пішла до людей, туди, де жив її коханий. І раптом побачила Садка з красунею Купавою. Ні слова не мовила горда цариця. Рушила назад лісами та долами. Ішла і плакала за своєю нещасною любов’ю. І ті сльози, що капали з її очей, мати Земля перетворила на білі духмяні квіти-сльози.

– Яка сумна історія, – каже Мирослава та горнеться до бабусі.

– Не доведи Господи, моя дитинко, пізнати тобі нещасливе кохання, – зітхає бабуся і ніжно пестить її довге волосся…

Мирослава так поринула у спогади про дитинство, що не помітила, як закипів електрочайник, і від клацання його кнопки здригнулася, вийшовши з глибокої задуми. Вона зітхнула, повільно підійшла до столу, механічно заварила чай. Минуло вже двадцять сім років з того часу, коли померла її мила бабуся, і світ дитинства зруйнувався в один день. Світ, який був для Мирослави різнокольоровим, ніби квіти в бабусиній садибі, зруйнувався в одну мить, розвалився мов картковий будиночок. Здавалося, що так мусило бути завжди: садок у ранкових росах, різнобарв’я квітів, запахи стиглих соковитих яблук, а головне – бабуся і вона. Мирослава настільки боялася залишитися самотньою, що завжди відганяла сумні думки про втрату бабусі. Тому смерть рідної людини була для Мирослави несподіванкою й тяжким ударом. Навіть квіти стали не такими яскравими, а садок здавався сумним і спустошеним, бо в ньому не було її бабусі. В одну мить світ змінився з барвистого, встеленого квітами та щирістю бабусі, на чорно-білий. Відтоді бабуся сниться їй щоночі. Хай якою стомленою була Мирослава, все одно вона бачить сни. У кожному з них до неї з’являється бабуся живою. Ось і сьогодні уві сні Мирослава приїхала до хатинки, яка потопала у квітах. Усе було, як у її дитинстві. Навколо хати – різнокольорові цікаві мальви повитягали вгору свої рожеві, білі та червоні голівки. Серед них була її бабуся. Мирослава кидається до неї, плаче на радощах і дорікає, що бабуся її обдурила, вдавши, ніби померла.

– Я знала, знала, знала, що ти жива! – каже Мирослава. – Навіщо ти мене обдурила?

– Так було треба, Миро, – відповідає сумно-сумно.

Мирослава розплакалася від того ласкавого звертання «Миро», аж прокинулася, схлипуючи. Поглянула у бік чоловіка. Той спав, не почувши, як вона плаче. Можливо, було добре, що він нічого не чув. Після одруження якийсь час він щоранку терпляче вислуховував її сни та втішав. А вже за рік, коли у них народився первісток – синочок Михайлик, одного разу сказав:

– Ти вважаєш, що мені цікаві твої сни? Вони мені вже в печінках сидять! Кожного ранку те саме. Збожеволіти з тобою можна!

– Я гадала, що ми з тобою як подружжя повинні ділитися тим, що болить, – сказала Мирослава, ковтаючи сльози.

– Твоя бабуся померла, і вже за стільки років ти мала б звикнути до цієї думки, – трохи м’якше додав Андрій.

– Але я не можу, хочу й не можу, – тихо мовила вона, і непрохані сльози закапали їй на руки.

– Не можна жити минулим, треба жити сьогоденням, будувати плани на майбутнє, про щось мріяти, чогось бажати, можливо, навіть чогось нездійсненного. Життя – це не минуле чи майбутнє. Життя – це сьогоднішній день. І не можна його розділити на три етапи, воно суцільне. Я не кажу, що треба відірвати від нього минуле, – це неможливо, але слід відпустити його. Ти пам’ятаєш бабусю, все те гарне, що вона заклала в тобі, передала у спадок, – це дуже добре, але не можна, розумієш, не можна дати минулому тримати тебе при собі стільки років!

– А що мені робити, коли мене переслідує минуле? Коли бабуся сниться завжди живою?

– Сходи до лікаря, нехай випише тобі заспокійливе, – порадив Андрій і додав: – Я більше не хочу чути жодного слова про твої сни.

З того часу Мирослава перестала переповідати чоловікові сни. А як іноді кортіло! Мирослава тяжко зітхнула та поставила пательню на газову піч, щоб підсмажити собі й Андрієві на сніданок яєчню з ковбасою. За кілька хвилин нехитрий сніданок нашвидкуруч був готовий, і Мирослава зайшла до спальні, де ще спав Андрій. Їй було шкода будити чоловіка, що так міцно спав, але що вдієш? У Андрія була сьогодні перша зміна, то треба було йому встигнути поснідати й дістатися хімзаводу на околиці міста, де він працював майстром зміни.

– Любий, – Мирослава легенько торкнулася теплого та міцного плеча чоловіка. – Час вставати.

– Угу, – промугикав той і потягнув на себе ковдру.

– Не будь дитиною, – усміхнулася Мирослава з того, як Андрій кумедно та невдоволено поморщив носа.

– Зараз, зараз, – швидко промовив він і підхопився з ліжка.

А вже за двадцять хвилин Андрій трясся в «пазику», їдучи на роботу, а Мирослава була в їхній крамниці. Не можна сказати, що вона була у захваті від своєї роботи. До цього вона працювала у школі вчителем історії, але маленька заробітна плата та титанічна праця якось наштовхнули її на думку, що вона просто згоряє на роботі, а натомість вони живуть у квартирі, де з десяток років не було ремонту і сплять на ліжку, яке купили ще за її «декретні» гроші. У них був один син Михайло, який не бачив і не мав того, що мали його друзі. Вона з Андрієм вже стільки років мріяла про свою автівку, але ніяк не вдавалося зібрати потрібну суму грошей. Тоді Мирослава подумала, що вони ніколи не куплять ту автівку, не кажучи вже про окрему квартиру синові. І для чого вона так скніє на роботі? Заради того, щоб не сидіти голодними й раз на рік поїхати сім’єю до Азовського моря та винаймати там найдешевше житло? Напевне, тоді Мирослава зробила рішучий крок, щоб змінити своє життя на краще. Вона взяла кредит у банку та звільнилася з роботи. Колеги були дуже здивовані, навіть шоковані: такий гарний, на своєму місці вчитель – і ось так зненацька кинула роботу. Мирослава не радилася з домочадцями, вона поставила їх перед фактом: стану підприємцем.

– І що ж ти робитимеш? – оговтавшись від такої заяви дружини, з іронією запитав Андрій.

– Те, що й усі. Куплю кіоск і буду торгувати!

– Мамо, я… Я не можу уявити тебе за прилавком, – сказав Мишко. – Ти, вчитель першої категорії – продавець чупа-чупсів?!

– Можете покепкувати, але я так вирішила, і вам доведеться деякий час мені допомагати.

– Я свою роботу не кину, – одразу ж заявив Андрій. – Мені потрібно допрацювати до пільгової пенсії.

– А й не треба! – сказала розпашіла Мирослава. – Ви мені будете допомагати у вільний час. А так я сама вправлюся – я ж сильна.

– Не уявляю, як ти будеш справлятися, коли ніколи навіть на базарі нічого не продавала, – знизав плечима Андрій.

– То ж на базарі, а то в кіоску! – із запалом говорила вона. – Це зовсім різні речі! Ось побачите: у мене все вийде!

– Мамо, навіщо це тобі? – запитав син.

– Дурненький мій! – Мирослава потріпала долонею синову чуприну. – Це ти зараз не розумієш навіщо. Все, все заради твого благополуччя.

– Я закінчу училище та піду працювати, то нам буде легше прожити.

– Працювати, як я з батьком?! Гробити своє здоров’я і нічого в житті не бачити?! Ні, з мене досить! Мине деякий час, і вже не ти, синку, а на тебе будуть працювати інші люди. Коли ти відчуєш смак грошей, то зрозумієш, яку владу вони мають. Ти зможеш поїхати відпочити за кордон, ти не будеш думати, що все життя доведеться жити зі своєю дружиною в найманій квартирі, ти не будеш чекати дня зарплати, щоб купити дітям шоколадку та із заздрістю дивитися на новий дитячий велосипед у сусідського хлопчика. Я хочу, сину, дати тобі нове життя. Ти мене розумієш?

Михайло лише розгублено стенув плечима:

– Не знаю, я нічого не знаю. Твоє рішення таке несподіване…

– Мої любі чоловіки, – усміхнулася Мирослава своєю чарівною усмішкою, від якої завжди розтавали серця Андрія та Мишка. – Можете не сумніватися – у мене все вийде.

Дійсно, Мирослава швидко знайшла неподалік будинку невеличкий кіоск, який продавався, також швидко оформила дозвільні документи і завезла товар. Спочатку працювала сама, доки прискіпливо не вивчила вимоги покупців. Потім взяла на роботу двох найманих працівників. Михайло допомагав матері, пнучись щосили: їздив по оптових базах, скуповував різні дрібнички, з яких виростала величезна валіза, яку він ставив на візок і тягнув на собі через усе місто. Пиво й напої надвозила автівка доставки, але гроші мусили весь час працювати, тому після навчання Михайло брав гроші та візочок, щоб на собі привезти ще якихось три ящики пива. В хід пішли всі сімейні заощадження, але Мирослава не переймалася цим. За десять місяців роботи вона сплатила кредит. У цей час місцева влада ухвалила постанову про знесення малих архітектурних споруд. Її кіоск попадав під знос.

– І що тепер будемо робити? – спитав Мишко. – Всі старання коту під хвіст?

– Що Бог дає, то на краще, – загадково відповіла Мирослава.

– Збудуємо супермаркет, – з іронією промовив Андрій.

– Нема причини для хвилювання, – спокійно відповіла Мирослава. – Супермаркет ми не подужаємо, але крамницю на місці кіоску збудувати в наших силах.

– Де ми візьмемо на це кошти? І чи ти не думаєш, що так легко дістати всі дозволи? – спитав розсудливий Андрій. – Напевно, вже наслухалася від підприємців, скільки треба мати нервів і грошей, щоб кожному чиновникові дати на лапу? А! – махнув рукою. – Що я тобі розповідаю? Сама краще за мене все знаєш.

– Знаю. Мені вистачить на все сили. Тепер мене не зупинити, – сказала Мирослава, дивлячись Андрієві у вічі. – Я все зроблю, все витримаю заради того, щоб Мишко мав і машину, і свою квартиру і щоб у квартирі було не так, як у нас зараз.

– Славо, – Андрій підійшов до жінки, обійняв її ззаду за плечі. – Я прекрасно розумію твої пориви і материнські почуття. Але, зауваж, за час роботи кіоску ми не стали жити краще. Ти з цим згодна?

– Звичайно. Все не приходить одразу. Виторг у крамниці буде набагато більший, аніж із кіоску.

– Але ж і витрати зростуть.

– Так. Одначе ти подивись, як живуть підприємці, які тримають крамниці.

– Я не знаю, як вони живуть, але на тебе вже зараз не можна без жалю дивитися: змарніла, під очима з’явилися синці, вдягаєшся в те саме щодня.

– Це явище тимчасове, – не здавалася Мирослава.

– А де ми стільки грошей візьмемо?

– Я візьму ще один, більший, кредит на розвиток бізнесу.

Урешті-решт після довгої розмови чоловіки здались і погодилися з Мирославою. Наступні півтора року минули для жінки ніби в пеклі. Вона не нарікала ні на що. Терпляче, немов на роботу, ходила кожного дня до міськради та інших закладів, де у вузьких коридорах простоювала цілими днями. Щоб отримати один підпис, іноді доводилося принижуватися, плакати та вмовляти. Інколи підпис вдавалося лише купити за великий хабар. Гроші витікали, ніби вода крізь решето, тому мусила працювати в кіоску ще й у нічні зміни. Мирослава валилася з ніг від фізичної та моральної втоми. Коли (нарешті!) дістала всі дозволи на відведення землі під забудову й дозвільні документи на будівництво, прийшла додому та сказала своїм чоловікам:

– Я вас ні про що не прошу, окрім одного: дайте мені досхочу виспатися.

Вона прийняла душ і лягла спати, навіть не попоївши. Мирослава проспала цілу добу. Прокинулась відпочилою та бадьорою. Їй треба було знову братися до справи, щоб якнайшвидше збудувати крамницю.

2

У невеличкій крамниці було прибрано, чисто та охайно. Кожен товар був красиво викладений і розставлений на полицях.

«Молодці дівчата!» – подумала про себе Мирослава, але нічого не сказала, тільки стримано привіталася.

– Як завжди, каву? – запитала Марія.

– Як завжди, – кивнула Мирослава головою на знак згоди.

Лише нещодавно Мирослава дозволила собі пити горнятко міцної кави щоранку. До цього часу вона економила на всьому, де було можна. Спробувавши кілька днів пити каву щоранку, вона відчула, що цей напій додає їй на деякий час бадьорості й сили. Тепер вона вже не могла відмовитися від цього задоволення. Доки продавчиня заварювала каву, Мирослава оглянула всі полиці, щось занотувала до записника та написала в зошит для Марії все, що треба зробити впродовж зміни, з якими поставщиками розрахуватися, яке замовлення зробити торговим представникам. Так було вчора, позавчора, так є сьогодні і буде завтра. Дні схожі один на один, ніби близнюки.

Марія розповіла, як учора ввечері п’яниця-покупець мало не розбив холодильну вітрину, а Мирослава насолоджувалася гарячим ароматним напоєм і з задоволенням ще раз і ще озирала полиці, стіни, стелю та двері крамниці. Їй тут було все знайоме та рідне до болю, до кожної шпаринки й подряпинки. Скільки ж сили вона зі своїми чоловіками вклала у цю споруду! Одного разу Мишка, який сам був на будівництві, привалило плитами гіпсокартону і йому довелося майже годину волати про допомогу, бо не зміг самотужки вибратися з-під плит. Добре, що його почула якась жіночка, яка проходила повз будівництво. Дякувати Богові, відбувся переломом ноги, а не хребта.

– Мирославо Ігнатівно, – звернулася до неї Марія так голосно, що від несподіванки жінка здригнулася і мало не розлила на себе каву.

– Марічко, хай тобі грець! Чи можна ж так кричати?!

– Вибачте, стільки років пропрацювала на базарі. Там знаєте, який завжди стоїть гамір? Виробилася звичка голосно розмовляти та кричати, зазиваючи покупців.

– Не шкодуєш, що прийшла сюди працювати?

– Ой, що ви! – Марічка емоційно сплеснула долонями. – Я вже і не мріяла знайти іншу роботу! Кому потрібен продавець, якому майже сорок років, а у трудовій книжці, окрім запису про навчання в технікумі, немає жодного? Мені ж не двадцять років, щоб узяли на роботу до супермаркету? Та й комплекція у мене зовсім не модельна.

– Не прибідняйся, – осміхнулася до неї Мирослава, – не така вже ти гладка, як кажеш.

– Ні, справді, Мирославо Ігнатівно, я так вам вдячна, що ви мене взяли на роботу та ще й офіційно оформили. Таке не всюди буває, навіть у великих магазинах багато хто працює неофіційно. Мені з вами дійсно поталанило. До речі, як ваш син?

– Нормально. Служить в армії, як і потрібно для юнака.

– А відкупити не можна було?

– Навіщо? Нехай послужить. Чим він кращий від інших?

– Не ображайтеся, але зараз говорять, що до армії йдуть лише ті, у кого немає грошей, і дурні.

– Можливо, але ми з чоловіком навіть не робили спроби відкупити Мишка від армії. Нехай зростає справжнім чоловіком. Андрій каже, що його служба багато чого навчила.

– Так це ж було раніше! А ось нещодавно зустріла я свою давню приятельку, то вона мені розказала, що її сина так відлупцювали в тій армії, що вже місяць лежить у госпіталі.

– Марічко, – зупинила її Мирослава, – не каркай, а то наврочиш. Мені й так проблем вистачає, а тут ти з такими розповідями…

– Вибачте, я не хотіла вас хвилювати. Добре, що у мене двоє дівчаток, а не хлопці. Давайте краще про роботу. Завтра прийде новий торговий представник. У нього є великий асортимент недорогої горілки, дешеві вина й…

– Нехай заходить наступного тижня, я з ним зустрінуся сама і поспілкуюся, дізнаюся про умови співпраці. Наступні три дні не будемо робити закупи – мені потрібні будуть гроші на кредит.

Згадка про кредит змусила Мирославу мимоволі зітхнути. Звичайно, що без нього не можна було обійтися. Треба було заплатити за проект, за дозвільні документи та давати великі хабарі. А скільки ж потрібно було коштів на будівництво! Потім придбали для крамниці обладнання і закупили товар. Кредит гнітив, придавлював, про нього Мирослава не забувала ні на мить. І так буде ще три роки. Три роки неспокійного життя, а потім вони всі зітхнуть на повні груди й будуть згадувати цей час, як нічний кошмар. А зараз треба працювати і працювати.

Мирослава забрала теку з документами та вийшла надвір. Проходячи повз стіну, вона непомітно погладила її долонею, ніби живу істоту.

«Це все моє, наше», – подумала вона та непомітно задоволено осміхнулася.

Сьогодні вона попрямувала до податкової інспекції. Не дуже привітне місце, але що вдієш? Закінчувався термін дії ліцензії на спиртні напої, тож треба йти, щоб отримати нову. Мирославі нелегко було звикнути до зверхнього ставлення податківців до підприємців. Працюючи в школі, вона звикла спілкуватися з інтелігентними вчителями, які перебували в рівних умовах. Навіть директор чи завуч не дивилися на вчителів з такої височини, як дивляться податківці на таких, як вона. Мирослава згадала, як пішла перший раз до свого інспектора зі звітом. Та навіть не привіталася, не запропонувала сісти, тож Мирослава стояла перед молодою інспекторкою, яка годилася їй у доньки, ніби школяр, що завинив, у кабінеті директора. Інспекторка погортала сторінки звіту, і на її обличчі з’явилася невдоволена гримаса.

– Що це? – скрививши губи, запитала дівчина, тицяючи пальцем з дорогим перснем у папір.

– Звіт, – тихо сказала Мирослава, не зовсім розуміючи, що від неї хочуть почути.

– Я вас запитую: що це?

– Я… Я вперше сама зробила звіт, – пролепетала Мирослава. – Якщо в ньому щось не так, то розкажіть мені, як його правильно скласти, і я все перероблю.

– Я?! Я повинна розказувати, як його складати? – дівчина аж почервоніла від невдоволення.

Мирослава зробила глибокий вдих і видих, щоб заспокоїтися й опанувати себе.

– Я так розумію, що ви… До речі, як мені до вас звертатися? – мовила вона спокійним голосом.

– Ви йдете до свого інспектора і не знаєте, як його звати?

– Ні.

– Марина Іванівна, – неохоче відповіла та.

– Так ось, Марино Іванівно, до речі, можна присісти? Дякую. Я так розумію, що інспектор не тільки для того, щоб приймати звіти, а ще й задля того, щоб давати консультації.

– Для цього у нас є консультативний кабінет на другому поверсі. Він працює по вівторках з дев’ятої до дванадцятої години, – ледь стримуючись, сказала дівчина.

– Добре, але що мені зараз робити?

– У коридорі висять зразки звітів.

– Я робила звіт за ними, але, напевне, з першого разу в мене не вийшло. Якщо я буду чекати до вівторка, то спізнюся зі строками подачі звіту.

– Тоді я вам випишу штраф, – з якоюсь зловтіхою промовила інспектор.

– Ні, ні! Не треба штрафу, у мене великий кредит.

– Тоді найміть бухгалтера, якщо самій бракує клепки!

Мирославу ніби кип’ятком ошпарили. Ось це жовтороте дівчисько має нахабство так себе поводити! Спочатку їй хотілося висловити все, що вона думала про інспекторку, але стрималася й охолола. Їй працювати з нею, тож треба змовчати та проковтнути образу.

– Допоможіть мені виправити помилки у звіті. Будь ласка, – в голосі Мирослави забриніла покора.

– Нічого я робити не буду.

– То що ж мені з ним робити? – Мирослава кивнула у бік аркушів паперу, над якими упрівала не одну ніч.

– А ось що! – сказала Марина Іванівна та демонстративно перервала навпіл папери. – А тепер ідіть і напишіть новий звіт.

Ковтаючи образу, Мирослава вибігла з кабінету, і вже в коридорі у неї по щоках покотилися сльози. До неї підійшла якась жіночка.

– У вас щось трапилося? – запитала вона.

– Не прийняли звіт.

– Звичайне явище. Напевно, ви прийшли з порожніми руками?

– І тут треба платити?

– Аякже! Це донька нашого начмеда. Брати хабарі вона усмоктала з материнським молоком. Не переймайтеся, я допоможу вам зробити звіт, а коли будете його здавати, то зберіть для інспектора подаруночок.

– А який?

– Чим ви торгуєте?

– Продовольчими товарами.

– Ось і добре. Пляшка коньяку, коробка цукерок, паличка дорогої ковбаски і досить. Не можна одразу багато давати, бо тоді весь час будуть чекати від вас не менше.

…Зараз Мирослава йшла не з пустими руками. І хоча документи у неї були в порядку, все вчасно проплачено, але вона несла три пакети з харчами. Їй треба поставити підписи в трьох кабінетах, і зараз вона була впевнена, що все у неї буде добре.

3

Мирослава запросила свою давню подругу Оксану до себе на вечерю. Була слушна нагода. Андрій піде на роботу в нічну зміну, тож подруги будуть мати змогу поплескати язиками. Мирослава не любила залишатися вдома сама. Особливо вона відчувала дискомфорт тоді, коли залишалася сама на ніч. Вона не те що боялася бути одна вдома, але в такі моменти відчувала себе якоюсь беззахисною та покинутою. Стіни, стеля, меблі – все одразу починало на неї тиснути, і вона задихалася й не могла заснути. Тож вечірка з подругою могла затягтися допізна, до того часу, коли вона відчує, що повіки вже самі по собі злипаються. Щоразу, коли вони збиралися на дівочі посиденьки, Мирослава вмовляла Оксану залишитись у неї на ніч, але та викликала таксі й їхала додому, бо, як вона казала, чужі подушки муляють вуха. З Оксаною Мирослава познайомилася в перший свій робочий день, коли прийшла працювати до школи. Було трошки лячно, тож Мирослава почувалася невпевненою у собі. До того ж директор школи збирав учителів на термінову нараду, а Мирослава не знала, куди треба йти. Оксана побачила худеньку, з довгим чорним волоссям розгублену нову вчительку і сама підійшла до неї. Відтоді вони товаришують. Дарма кажуть, що жіночої дружби не буває. Вона є, і це на прикладі свого життя довели дві подруги. За весь час знайомства жінки жодного разу не сперечалися, не сварилися, завжди підтримували одна одну. Оксана особливо потребувала підтримки після того, як її чоловік, викладач в інституті, заявив одного разу, що кидає її заради студентки. Для Оксани це було несподівано, як грім серед ясного неба. Вона вважала свою сім’ю майже ідеальною – турботливий чоловік, гарний батько для своєї донечки. Оксана вмовляла його залишитися хоча б заради дитини, ладна була простити йому зраду, але той пішов, кинувши на прощання, що ніколи її не кохав. Оксана відчула себе приниженою й розчавленою, як муха, вбита та приліплена до стіни. Подруга впала в депресію і хтозна, що було б із нею, якби не Мирослава. В той скрутний час вона майже завжди була поруч із подругою. Чоловік Мирослави не був у захваті від того, що дружина пропадала в Оксани, але терпляче дочекався, аж поки за кілька місяців Мирослава повернулася в свою родину. Вона була стомлена, але щаслива від того, що подруга тепер здолає життєві негаразди самотужки.

На вечерю Мирослава приготувала салат по-грецьки. Його рецепт дала їй нещодавно сусідка, тож жінка вирішила приємно здивувати подругу. Мирослава поглянула на годинник. Була за чверть сьома година вечора. Знаючи пунктуальність Оксани, не квапилася полити салат оливковою олією, бо це треба зробити перед вживанням. Дістала з холодильника пляшку сухого білого вина. Так буде легше спілкуватися. Біля пляшки поставила два келихи на витончених ніжках і лише тоді закінчила приправляти салат. Залишалося нарізати трішки хліба і викласти серветки. До всього цього Мирослава додала два стакани апельсинового соку й поставила на стіл порізаний рулет. Вечірка у них завжди закінчувалася питтям чаю, який повсякчас купувала Оксана та приносила з собою. Вона добре зналася на цьому ароматному напої і за смаком могла відрізнити країну-виробника й навіть провінцію, де був вирощений чай. Мирослава мало розумілася на таких тонкощах. Звикнувши економити на всьому, все життя купувала дешевий чай. А коли у них запрацювала крамниця, Мирослава почала приносити додому «Ліптон» у разових пакетиках, і це вже було за щастя.

– Дивись, – похвалилася вона подрузі. – Справжній цейлонський чай!

– Це не чай, – засміялася Оксана.

– А то ж що?

– Пилюга цейлонських доріг.

Мирослава не могла сердитися на подругу, тож вони разом посміялись і вирішили, що на вечірки Оксана й надалі буде приносити чай.

…У двері подзвонили, і Мирослава мимоволі кинула погляд на годинник. Була рівно сьома вечора. Сумнівів не було – це прийшла Оксана і, як завжди, вчасно.

– Привіт, дорогенька! – Оксана вихором залетіла в двері та цмокнула подругу в щічку. – Я не спізнилася?

– Ти й запізнення?! Це несумісні речі, – всміхнулася Мирослава, запрошуючи подругу на кухню.

– Чим сьогодні мене здивуєш? – запитала Оксана, вмощуючись на своє улюблене місце коло вікна.

– Зараз сама скуштуєш.

Як завжди, почалися розмови про дітей, про роботу, про політику.

– А ти знаєш, – сказала Мирослава задумливо, – мені сьогодні знову наснилася бабуся.

– І як вона тобі цього разу наснилася? – спитала Оксана, знаючи, як важливо для подруги, щоб її вислухали.

– Я приїжджаю до нашої садиби, заходжу нишком у двір, – почала Мирослава тихо, і Оксана помітила, що у подруги стало сумне обличчя, – а посеред двору стоїть труна. В ній лежить моя бабуся. Десь у хаті клопочуться люди, готуючи поминальний обід, а я починаю плакати. Бабуся дочекалася, доки поруч нікого не буде, повертає до мене голову, розплющує очі і змовницьки підморгує мені. «Ну як я вас усіх обдурила?» – запитує мені та осміхається. Я починаю плакати від радощів і дорікаю їй, що так нечесно зі мною, я ж так її люблю. Тут хтось виходить з хати, і бабуся знову набирає вигляд мерця.

– А далі?

– Далі, як завжди. Я починаю плакати і просинаюся вся в сльозах. Сни закінчуються завжди однаково.

– Виходить, вона все ще тобі сниться, – замислено сказала Оксана.

– Так. Хоча я на цьому тижні ходила поминальної суботи до церкви, пом’янула як годиться, та нічого не допомогло. Я весь час думаю, чому мене переслідують ці сни. Лише сьогодні вранці мені здалося, що я зрозуміла чому.

– Чому? – запитала Оксана, переставши їсти салат.

– Бо я досі сама не вірю в те, що вона померла. Розум каже «так», а серцем не вірю в її смерть. Все це міцно засіло в моєму мозку, тому сни є продовженням мого денного мислення.

Оксана задумалась, аналізуючи слова подруги.

– Здається мені, ти маєш рацію. Я тобі вже кілька разів пропонувала з’їздити на цвинтар, привести до ладу могилку. Тоді б ти сама впевнилася, що існує могилка бабусі, а в її хаті мешкають інші люди.

– Якщо ще є хата, – вставила Мирослава.

– Ти повинна все побачити на власні очі та заспокоїтися. І взагалі, хіба ж можна так? Скільки років пройшло, а ти до цього часу не наважилася побувати на могилі!

– Ти ж знаєш, я не витримаю, коли побачу її могилу, – сказала Мирослава голосом, який ледь помітно забринів від хвилювання.

– Ти тішиш себе снами, у яких твоя бабуся жива. Тобі здається, що вірити у неможливе легше, аніж побувати на кладовищі. Поїдемо вдвох, ти вип’єш чогось заспокійливого, я буду поруч із тобою. Ми сходимо на цвинтар, потім ти покажеш мені хату, де ви жили. Ось побачиш, тобі стане набагато легше, – з запалом сказала Оксана.

– Коли я побачу, що в нашій хаті живуть чужі люди, їдять яблука з нашої яблуні, топчуть своїми ногами наше подвір’я, моє серце не витримає цього.

– Тобі так здається. Можливо, твоя бабуся ображається за те, що ти після похорону жодного разу не принесла на її могилку квіти.

– За це я у неї кожного дня прошу пробачення. Вона мене занадто любила, щоб ображатися.

Оксана налила в келихи вина, один із них подала Мирославі.

– Випиймо за її царство небесне, – запропонувала Оксана.

Мирослава пригубила вино. Оксана помітила, що подруга полинула думками кудись далеко, туди, де скінчилося її дитинство. Незважаючи на те, що у них не було секретів одна від одної, проміжок часу між смертю бабусі та заміжжям Мирослави залишався таємницею. Мирослава ніколи не розповідала про життя у дитбудинку і два роки після нього, доти, доки вона не зустріла Андрія. Одного разу Оксана зробила спробу запитати, як Мирославі велося в дитбудинку, але тій на очі навернулися сльози. Тоді Мирослава зачинилась у спальні, а Оксана чула, як вона гірко плакала. Більше Оксана не поверталася до цієї теми, а Мирослава так нічого і не розповіла.

– Знаєш, Славочко, що я зараз подумала? – урвала мовчанку Оксана.

– Що? – якось байдуже перепитала Мирослава.

– Тобі треба попрацювати з психологом.

Оксана помітила, як здригнулося тіло Мирослави.

– З ким? Із психіатром?

– Дурненька! З психологом. Він повинен допомогти тобі перебороти страхи. Тоді ми поїдемо до села твого дитинства. Тобі вже не буде так лячно, і ти на власні очі побачиш, що могилка бабусі існує, що ваша хата належить іншим людям. Можливо, тоді тебе перестануть мучити ці видіння.

Мирослава деякий час мовчала. Оксана завмерла в одній позі, боячись сполохати думки подруги.

– Я приймаю твою пропозицію, – нарешті сказала Мирослава. – Знайди мені гарного психолога.

– Ось і добре!

– Гарного, але не найбільш дорогого.

– Згода.

4

Візит до психолога у Мирослави залишив двоїсте відчуття. Василь Павлович ненав’язливо, коректно, не поспішаючи, змусив Мирославу на деякий час розслабитися та поринути у світ дитинства. Вона охоче поділилася з психологом своїми яскравими дитячими враженнями. За час прийому жінка встигла дійти у спогадах до того дня, коли якось прокинулася вранці, звично торкнулася руки бабусі, гадаючи, що та вперше у своєму житті проспала схід сонця.

– Її рука була холодна, – тихо, майже пошепки сказала Мирослава. – Вона померла вночі уві сні, а я спокійно спала до ранку. Я не розумію, чому я нічого не відчула ввечері? Ми ж з нею були такі близькі. Не було лихого передчуття або душевної тривоги.

– Ви почувалися винною? – також стиха запитав Василь Павлович.

– У той час я відчула, як на голові від жаху волосся стало дибки. Здалося, що світ навколо захитався й щез.

– Ви дуже злякалися?

– Так! Я зіскочила з ліжка та з диким криком вискочила з хати. Прийшли сусіди, щось казали, про щось запитували, але я нічого не розуміла. Я вийшла в сад, щоб не бачити, як у нашій хаті хазяйнують чужі люди. Все відбувалося ніби не зі мною. Пам’ятаю, як зазирнула у вириту могилу. Вона здалася мені прірвою, яка має поглинути назавжди мою бабусю. Я не хотіла залишатись у світі, де її немає, тому стрибнула на домовину та благала закопати мене разом з нею… Вибачте, я не можу більше, – зітхнула Мирослава, відчувши, як спазми здушили горло. – Це дуже важкі спогади.

– Добре, добре, – почула вона заспокійливий голос психолога. – На сьогодні досить. Коли ви ще зможете прийти, щоб продовжити нашу розмову?

Мирослава вагалася.

– Завтра. Я прийду до вас завтра, – сказала вона невпевнено.

– Намагайтеся більше не згадувати ці сумні події та заспокойтеся. Домовилися?

– Принаймні спробую.

Коли Мирослава залишила приміщення, то полегшено зітхнула. З душі ніби камінь впав. Їй дали змогу виговоритися, її вислухали. З іншого боку, вона почала тривожитися. Вона пообіцяла прийти завтра – це було там, у затишному кабінеті психолога, де багато квітів і тихенько дзюрчала вода у міні-фонтанчику. Зараз вона була частиною багатолюдного натовпу, який скидався на великий мурашник. Здавалося, люди рухаються хаотично, але це було не так. Кожен з них мав свою долю, свій характер, місце проживання та родину. Будь-хто з цих людей міг розповісти історію свого життя, і всі вони були б різні. Ось, наприклад, ота рудоволоса дівчина має щасливий вираз обличчя. Напевне, вона зараз квапиться на побачення, бо зиркнула на годинник і прискорила ходу. Жінка поважного віку скупилася в магазині й повільно прошкує додому. Не поспішає. Її вже ніхто не чекає вдома. Вона часто хворіє, бо має жовту безкровну шкіру. Зараз відчуває себе частиною натовпу і від цього їй трохи легше. Вдома сумні стіни та самотня старість знову почнуть тиснути їй груди, тому вона ввімкне телевізор і буде куняти перед ним: усе-таки, ніби є хтось живий поруч і балакає, хоча й говорить не до неї. У кожного із цих перехожих своя історія, своє життя. У Мирослави ж частина життя була під грифом «таємно». Вона нікому жодного разу про неї не розповідала. Чи зможе вона розкрити свою таємницю завтра психологу? Мирослава з острахом озирнулася, ніби ці люди могли заглянути до неї в душу чи прочитати думки. «У мене параноя», – подумала Мирослава і прискорила ходу.

…Цієї ночі Мирослава знову погано спала. Як завжди, наснилася бабуся, і жінка прокинулася з мокрим від сліз обличчям. Хотілося плакати з відчаю – настільки сон був схожий на реальність. У голову полізли нав’язливі думки з минулого. Мирослава тихенько, щоб не розбудити чоловіка, вийшла на балкон, на повні груди вдихнула свіже повітря. Гамірливе місто спало. Мирослава потяглася до пачки «Бонду», нервовим рухом дістала цигарку, чиркнула запальничкою. Взагалі вона майже не палила, але у хвилини розпачу йшла на балкон, де можна було бодай якось усамітнитися та зібрати докупи думки. Вона знову згадала той день, коли не стало її милої бабусі. Мирослава жадібно палила, кусаючи губи, та не в змозі стримати сльози. То був жахливий час у її житті. Вона втратила найдорожчу в своєму житті людину, якій могла у хвилину щастя або найбільшої душевної тривоги розкрити всю себе і бути певною, що знайде відгук почуттям – доброти, покірливості та просто чулості.

Мирослава добре пам’ятала той день, коли вона входила в зовсім інший, невідомий їй жорстокий світ. Її одразу ж направили до дитбудинку. Після всіх формальностей вона вперше побачила свою виховательку. Ця вихователька являла собою цілковиту протилежність її бабусі. Валентина Іванівна була огрядною жінкою з товстими пальцями, які одразу ж не сподобалися тринадцятилітній Мирославі. Дівчинці здалося, що ці пальці чомусь неодмінно мають учепитися їй у шию та задушити.

– Мене звуть Валентина Іванівна, – сказала жінка, і слух Мирослави різонув грубий, майже чоловічий голос. – Ти мусиш жити тут за моїми правилами. Я не терплю непокори та можу покарати. Порядок для мене – це все! Зрозуміла?

– Так, – тихо відповіла Мирослава, не в змозі відірватися від цупких пальців жінки.

– Тут деякі кличуть мене Жабою, проте не раджу повторювати їхню помилку. В нашому будинку навіть стіни мають вуха. Якщо до мене муха донесе з твоїх вуст це огидне слово, будеш спати без матрацу. Зрозуміла?

– Так.

– Вчися їсти швидко, бо сидітимеш голодною.

– Добре.

– Засинати потрібно в ту хвилину, коли вимкнуть світло. І головне, пильнуй себе, щоб від тебе не тхнуло. Це тобі не в смердючому селі жити, де можна ввечері впасти в ліжко з брудними ногами.

Валентина Іванівна ще щось говорила, повчаючи Мирославу, але дівчинка вже нічого не чула. Перед очима стояла мертва бабуся, і Мирослава почала схлипувати. Валентина Іванівна спочатку на неї нагримала, але це не вгамувало дівчинку, а навпаки, викликало новий потік сліз. Тоді вихователька дала їй гучного ляпаса. Дівчинка не помилилася. Рука виховательки виявилася важкою. У Мирослави розпочалась істерика. Вона не могла сприйняти те, що найсвітліше в житті зникло, лишилося щось сіре, невідоме та жахливе. Ліки, які їй запхали до рота в медичному пункті дитбудинку, не дали результатів. Мирослава билася в істериці й не могла заспокоїтися. Вона кепсько пам’ятала, як приїхала «швидка», їй зробили в зап’ястя укол і кудись повезли…

Мирослава допалила цигарку, не придавила, розчавила недопалок у попільничці, ніби ненависну істоту. Починало сіріти. Незабаром місто прокинеться, заявивши про це гуркотом автівок, тролейбусів і трамваїв, які поспішатимуть вулицями кожен за своїм маршрутом. Навряд чи вдасться Мирославі вже заснути. Цього дня вона обіцяла прийти до психолога на бесіду. Їй слід буде поринути у спогади та розповісти про психлікарню. Що вона пам’ятає? Лише те, що була зіткана з самих нервових волокон? Що весь час плакала, коли приходила до тями? Їй кололи заспокійливе та снодійне, вона не засинала, а провалювалася у якусь пітьму, щоб за кілька годин прокинутись очманілою і знову плакати. Про це вона зможе розповісти. Можливо, після цього їй стане легше? Але психолог обов’язково спитає, що було далі. Далі? Вона про це нікому не розповідала, навіть найліпшій подрузі. То чи зможе вилити душу незнайомій людині? Якби ж то після цього сни про бабусю перестали її мучити, то розповіла б. Але ні, нічого після цього не зміниться, лиш одна людина буде знати її таємницю. Від самої думки про це Мирославі стало моторошно. «Грець із тим психологом, – подумала жінка, – не піду я більше до нього, хоча Оксана може й образитися».

Мирослава зайшла до кімнати, тихо причинивши за собою балконні двері.

5

Закінчивши свої справи в крамниці, Мирослава остаточно вирішила, що не піде більше на прийом до психолога. Навіщо душу ятрити неприємними спогадами? Вона вже давно їх сховала в потаємне місце у глибинах своєї душі. Зараз ті спогади були забальзамовані створенням родини, народженням і вихованням сина, сімейним добробутом. Той період Мирослава викреслила зі свого життя. Тепер їй здавалося, що то все було не з нею, просто був жахливий сон. Настав ранок, і сон розтанув разом із нічною пітьмою. Отже, навіщо копирсатися в минулому, як у брудній білизні?

Мирослава дістала записник, щоб продивитися плани на сьогодні. «Візит до психолога – 11.00» – прочитала вона запис та одразу ж закреслила жирною лінією.

– Негарно буде з мого боку не зателефонувати йому, – вголос подумала жінка.

Мирослава зателефонувала психологу і скасувала зустріч. Наступним пунктом був запис: «Нова гуртова база. Кондитерські вироби. Вул. Заводська, 14в».

– Треба проїхати туди, своїми очима подивитися на продукцію, яку пропонує база, і, можливо, укласти договір на постачання, – вирішила господиня.

Вона поклала в теку паспорт і ксерокопії документів, перевірила, чи на місці гаманець і мобільний телефон. Таку звичку перевіряти все ще раз перед дорогою у неї виробив чоловік. Вона була трохи забудькуватою, тож не раз доводилося бігом повертатися додому вирячивши очі, коли щось забувала. Мирослава вирішила до метро пройтися пішки. Не було жодного бажання штовхатись у переповненому тролейбусі, щоб проїхати одну зупинку. До того ж сьогодні вона була чомусь нервово напружена. Було незрозуміле відчуття того, що щось має трапитися. Вона навіть не могла зрозуміти, чи буде щось хороше, чи станеться лихо. Ніби в якійсь прострації Мирослава спустилась ескалатором у метро та зупинилася на платформі. Хоча й не був час пік, тут було велелюдно. Під’їхала електричка. Мирослава вже попрямувала, підхоплена натовпом, до відчинених дверей, аж раптом поглянула вліво, де був хвіст електропотяга. І тут її ніби пройняло струмом. Там, серед юрби пасажирів, вона побачила… свою бабусю! Її обличчя Мирослава розгледіти не могла, але вона впізнала її невеличку худеньку фігурку. Бабуся була запнута білою ситцевою хустиною у синю квіточку, на ній була сіра кофтинка, чорна спідниця та синій фартух. Мирослава на якусь частку секунди заклякла в одній позі, ніби її вдарили обухом. Заворушилося на голові волосся, а по спині пробіг холодок жаху. Вона не відчувала, що людський натовп, поспішаючи до електрички, мало не заніс її у двері. Мирослава бачила, як бабуся намагається зайти крізь двері, але люди весь час її відтісняли від дверей, а вона, така маленька і квола, ніяк не може протиснутися вперед.

«Я знала, знала, що вона жива!» – майнула у Мирослави думка, і вона нарешті опанувала себе та змогла відірвати від землі свої ватяні ноги.

– Бабусю-ю! – закричала вона й побігла до старенької.

Раптом побачила, як бабуся спритно почала рухатися крізь натовп і вже за мить була у вагоні.

– Обережно! Двері зачиняються! – почула жінка застережливий голос, і перше ніж вона встигла добігти до бабусі, двері зачинилися й вагони зрушили з місця.

– Бабусю!!! – несамовитим, повним відчаю голосом заволала Мирослава, зрозумівши, що електричка поїхала.

Тепер вона ніколи її не побачить! Мирослава помітила бабусину хустинку десь усередині вагона.

– Зачекайте! – крикнула вона. – Там моя бабуся!

Почуття страху від того, що вона може втратити єдину нагоду зустріти рідну людину, вмить скувало тіло Мирослави. Вона знесилено сіла на землю. Одразу ж до неї підійшов чоловік у міліційній формі.

– Вам зле? Викликати «швидку»? – запитав він.

– Там… Там… – Мирослава вказала пальцем. – Там моя бабуся.

– Ви загубили свою бабусю? Чи не так? – запитав чоловік у формі, допомагаючи Мирославі звестися на ноги.

– Так… Ні, не зовсім, – відповіла Мирослава.

– Можливо, вона сама доїде додому?

– Ні, розумієте, вона… – Мирослава хотіла сказати «давно померла», але вчасно збагнула, що буде схожа на божевільну. – Дякую вам, – сказала вона. – Зі мною все добре.

Міліціянт відійшов від дивної жінки, а Мирослава ніяк не змогла збагнути, що то було. Вона піднялась ескалатором нагору, купила пляшку «Миргородської» та запила нею дві таблетки валер’янки. Звичайно ж, вона помилилася. То була старенька, дуже схожа на її бабусю. Як вона могла подумати, що бабуся жива, якщо своїми очима бачила її у труні? Винуваті у всьому її дивні сни та нервова напруга. Перший рік після смерті бабусі вона все вдивлялася в натовп, досі не вірячи у її смерть. Тоді їй здавалося, що ось-ось серед людей вона побачить свою бабусю і зрозуміє, що її смерть – лише жахливий сон, який нарешті скінчився. Потім вона перестала нишпорити очима по натовпу. І ось знову… Ні, вона помилилася й це є реальність. Треба їхати на базу та працювати.

Валер’янка подіяла. Мирослава трохи заспокоїлась і знову стала на ескалатор. Хай скільки вона послуговувалася метро, увесь час їй не набридало дивитися на людей, які їхали ескалатором у протилежному напрямку. Вони були так кумедно нахилені!

До платформи залишалося не більше за десять метрів, коли Мирослава вже ззаду помітила на протилежному ескалаторі знайому хустинку в синю квіточку. Серце у грудях на мить завмерло, а потім шалено закалатало. Вона встигла розгледіти гострі худенькі плечі старенької. Сумнівів не було! Не могло бути!

– Бабусю! – щодуху закричала Мирослава та мимоволі рипнулася назад, налетівши на якусь жінку.

– Що ви робите?! – загорлала та. – Ви мені всі ноги відтоптали!

Мирослава швидко побігла до протилежного ескалатора. Вона не стала чекати, доки східці повільно доповзуть угору. Жінка побігла сходинками, перепрошуючи людей, потім знову вниз – там не побачила бабусю, але на ескалаторі, що рухався угору, знову майнула знайома хустинка. Мирославі довелося ще раз піднятися нагору. Вона прожогом вибігла на вулицю, але бабуся мов крізь землю провалилася. Розгублена і стривожена Мирослава знову спустилася в метро. Якщо ця старенька їздить електричками туди-сюди, то був шанс іще раз зустріти її та розгледіти. Жінка почала на платформі зустрічати і проводжати електрички, пильно вглядаючись у натовп. Бабусі ніде не було. Проте охоронець уже помітив дивну розгублену жінку, яка цілісіньку годину нікуди не їде. Тоді Мирослава, щоб уникнути неприємностей, переїхала на іншу станцію.

Мирослава втратила лік часу. Вона переїжджала з однієї станції на іншу, все ще сподіваючись зустріти стареньку в білій хустинці. Жінка розуміла, що бабуся з її матіолового саду не може бути тут, серед живих. Так говорив її мозок. А в серці жевріла надія, що в житті трапилося якесь непорозуміння. Можливо, вона захворіла психічно і смерті бабусі не було? Її забрали до божевільні, а потім направили до дитбудинку. Могло статися так, що вона була психічно хвора і бабусю вмовили здати її на виховання під наглядом лікарів до інтернату. Бабуся загубила її сліди й зараз намагається знайти свою Миру. Тому вона, неграмотна сільська жінка, блукає у пошуках онуки гамірливим мегаполісом. Так, скоріше так і є. І чому вона до цього часу жодного разу не поїхала в село, де минуло її дитинство? Можливо, її сни були віщими? Її ніхто не хотів слухати. Вона жила своїм життям, а бабусине серце весь час краялося? Як вона могла спокійно жити стільки років?

Думки плуталися в голові, вимальовуючи неймовірні картини. Мирослава то думала, що неймовірні картини життя малює її хвора уява, то запевняла себе, що старенька випадково дуже схожа на її кохану бабусю, то її знову брав у свої тенета сумнів.

Коли метро майже спорожніло, вона дістала з сумочки мобільний телефон, щоб дізнатися час. Овва! Будо сімнадцять пропущених дзвінків. Телефонували по черзі Андрій та Оксана. Була одинадцята година вечора. Лише тепер Мирослава відчула, як живіт прилип до спини – вона зранку нічого не їла. Губи спеклися від спраги, хоча в руках вона тримала надпиту пляшку мінералки. Ноги набрякли та гули від утоми.

Розбита, розчарована й виснажена, вона повернулася додому опівночі.

– Славо, хіба так можна? – дорікнув Андрій. Він хотів ще щось сказати, але побачив бліду та стомлену жінку, яка ледь трималася на ногах. Він устиг підхопити Мирославу до того, як вона звалилася від утоми снопом.

– Господи, Славочко, що з тобою? – Андрій поклав її на ліжко, зняв взуття з набряклих ніг.

Він швидко роздягнув знесилену Мирославу, напоїв гарячим чаєм з м’ятою.

– Дякую, любий, – сказала Мирослава, коли відчула, як від гарячого напою стає тепліше не лише в середині тіла, а й на душі.

– Де ти була? – спитав Андрій, погладжуючи її чорне, ніби шматок відбитої та застиглої смоли, волосся.

– У справах, – тихо відповіла Мирослава, не впізнавши свого голосу. Напевне, вона його надірвала, коли волала в метро.

– Які можуть бути справи об одинадцятій ночі? Марічка казала, що ти поїхала на базу ще з ранку та більше не поверталася.

– Я не була на базі.

– Я думав, що поміж нами немає таємниць.

– Якщо я скажу правду – ти мені не повіриш.

– Принаймні я буду намагатися тебе зрозуміти, – мовив Андрій і взяв у свої долоні руку Мирослави. Вона була прохолодною та здавалася такою слабкою.

– Сьогодні в метро я бачила… Ти не повіриш, я бачила… – у Мирослави ніяк не повертався язик сказати, кого вона бачила.

– Привид?

– Майже. Свою бабусю.

Андрій помітив нездоровий блиск ув очах жінки.

– Люба, ти ж знаєш, що вигадуєш нісенітниці, – якомога спокійніше заговорив він, погладжуючи руку дружини.

Зараз Мирослава була майже впевнена, що бачила саме свою бабусю, а не схожу на неї чужу стареньку.

– Я ж казала, що ти мені не повіриш, – Мирослава невдоволено звільнила руку. – Я розумію, що в це повірити важко, але ж я її бачила на власні очі!

– Ти бачила її так, як бачиш зараз мене?

– Ні, я бачила її здалеку.

– Ти добре розгледіла її обличчя?

– Я його зовсім не бачила, – зітхнула Мирослава.

– Тож, виходить, була інша жінка. Чи не так? Ти виснажилася на роботі, весь час думаєш про несплачений кредит, живеш у напрузі, чекаючи перевірок. Тобі треба зупинитися на якійсь час, попити заспокійливе та снодійне. Ти ж досі бачиш ті сни?

– Так.

– Хочеш, сходимо завтра до лікаря вдвох?

– Я не хочу знову потрапити до божевільні.

– Можна лікуватись амбулаторно. То як?

– Я подумаю. Ти маєш рацію. Бабуся померла, а в мене розхиталися нерви. Добраніч, любий. Дякую за все. А тепер залиш мене, я дуже стомилась і хочу спати.

Андрій запропонував разом повечеряти, але Мирослава відмовилася. У неї не було сили дійти до кухні. До того ж вона хотіла ще раз прокрутити в пам’яті все, що відбулося цього дня. Їй треба проаналізувати ще раз усі події та зробити висновки. Вже засинаючи, Мирослава згадала, що так і не потелефонувала Оксані.

6

Слова Андрія майже стовідсотково повторила Оксана, коли Мирослава розповіла про свою пригоду.

– Ось не хочеш прислухатися до моєї поради, – дорікнула Мирославі подруга. – Поїдьмо до твого села. Ти побачиш усе своїми очима та заспокоїшся. Бо так у тебе незабаром дах зірве.

– Ти ж знаєш, що я не можу, – зітхнула Мирослава. – Розумію, що ти маєш рацію, але я ще морально не готова до поїздки.

– Я буду з тобою поруч. Попрошу свого бой-френда відвезти нас туди на автівці. Тож у будь-яку хвилину ми зможемо повернутися назад, – вмовляла Оксана.

– Дякую тобі. Тільки-но я буду готова, одразу ж поїдемо, – погодилася Мирослава.

Кілька днів Мирослава нікуди не ходила, опріч крамниці. Зараз вона заспокоїлась і зробила висновок, що поводилася по-дурному. Звичайно ж, то була зовсім чужа жінка. Хіба не так одягаються тисячі сільських жінок поважного віку? Усі вони носять біленькі совдепівські хустинки у синю квіточку, сірі практичні кофтини та фартушки.

Мирославі треба було з’їздити до санепідемстанції. Можна було проїхати в метро кілька станцій, можна було й теліпатися в напханій людьми маршрутці цілу годину. Мирослава вирішила не спускатися в метро, боячись, що жахіття повториться. Можна було сісти на маршрутку прямісінько біля крамниці. Тоді їй довелося б робити пересадку. Якщо ж пройти півкварталу й завернути за ріг величезного майже скляного будинку у вигляді велетенського вітрила, там сісти на сто першу маршрутку та доїхати без пересадок. Мирослава вирішила пройтись прогулятися, щоб не робити пересадок. Вона йшла не поспішаючи. Було приємно розчинитися у великому натовпі, щоб відчути себе достоту такою, як і всі, а не заручницею снів та примар. Вона мимоволі звела голову, милуючись тонованими блакитними вікнами височенної споруди. «Вітрила» – так називали цю будівлю. Тут були офіси різних організацій і фондів. «Скільки ж тут кімнат та офісів? – відрухово подумала Мирослава. – Напевно, кілька тисяч. Можливо, десятки тисяч?»

Мирослава прискорила крок. Раптом серед натовпу вона побачила, як промайнула знайома біла хустинка. Серце почало шалено калатати, розриваючи груди, в голові зашуміло й запаморочилося. Чи то їй привиділося? Вона майже побігла, наштовхуючись на перехожих. Вона помітила стареньку. Та сама хусточка, та сама кофтинка. Мирослава не помітила, як із шиї злетів її улюблений зелений шалик. Вона не чула, що якась молодиця кричала їй навздогін, намагаючись його повернути. Мирославі за будь-яку ціну треба було наздогнати ту незнайомку, щоб покласти край своїм сумнівам. Вона вже наближалася до старенької, відстань між ними повільно зменшувалася. Мирослава не стала гукати, щоб не сполохати жіночку. Десь у її підсвідомості жевріла думка, що то все ж таки її бабуся. Вона навіть устигла уявити їхню зустріч. Від цієї думки у Мирослави мимоволі накотилися на очі сльози. Тим часом жінка завернула за ріг «Вітрил», а Мирослава змахнула сльозу, що застилала зір. Старої вже не було! Мирослава забігла за рік будинку, але старенька як крізь землю провалилася.

– Та що ж це таке?! – скрикнула у розпачі жінка.

На неї з неприхованою цікавістю подивився огрядний дядечко у малиновій краватці. Спочатку Мирославу охопив відчай. Вона не знала, що робити далі. Хотілося сісти просто серед тротуару та з розпуки розревітися. Але потім вона подумала, що не можна гаяти час. Старенька має бути десь поруч. Не могла ж вона взяти й ось так зненацька щезнути, луснути, як мильна бульбашка. Треба не гайнувати час на марні сльози, а шукати й ще раз шукати!

Мирослава перейшла дорогу та потрапила до невеличкого скверика. Старенька могла стомитися й піти сюди, щоб сісти на лавку відпочити. На диво, тут ще з радянських часів зберігся невеличкий фонтанчик. І хоча він зараз був схожий більш на маленький потічок, аніж на водограй, біля нього завжди було людно. Алеями прогулювалися молоді матусі з візочками, галасувала дітлашня, підставляючи руки під струмені води, на мить забувши про свої велосипеди. На лавках відпочивали старші люди.

Мирослава пильно вдивлялася в людей навколо. Звичайно, міські старенькі дуже відрізнялися від сільських бабусь. Тому, якщо тут була старенька у білій хустинці, вони б її одразу ж помітили.

– Пробачте, – Мирослава підійшла до лавки, де сиділи бабці, – ви випадково не бачили тут бабусю у хустинці та сіренькій кофтині? Вона худенька, невеличка на зріст.

– Здається, такої тут не було, – відказала одна.

– Ні, не було, це точно. Я вже дві години гуляю тут з онуком і такої не бачила, – додала друга.

– Дякую, – сказала Мирослава та пішла до іншої лавки.

– А що, загубилася стара? – почула вона позад себе.

– На кшталт того.

– От горе, – зітхнула бабця, – і молодим немає спокою через старих.

Мирослава обійшла весь сквер, але ніхто такої жінки не бачив. Стомлена та розгублена Мирослава вирішила повернутися додому, щоб заспокоїтись, і вже завтра поїхати у справах до санстанції. Мимоволі її погляд ковзнув до підземного переходу, яким можна було потрапити в метро. Жінка заклякла на місці. В підземний перехід хутко спускалася старенька у білій хустині. Мирослава, боячись знову загубити її з очей, побігла щодуху до переходу. Вона ледь не впала на сходах, швидко пробігла повз нав’язливих продавців квітів і зупинилася на розпутті. Старенька могла вийти на другий бік дороги або ж потрапити в метро. Мирослава, не роздумуючи ні хвилини, мерщій піднялася сходами. На вулиці старенької не було. Жінка збігла вниз та спустилася в метро. Тепер слід було сподіватися лише на випадкову вдачу.

Мирослава зупинилася на платформі. Щойно підійшла електричка і пасажири плавним потоком рушили до розчинених дверей. Бабці ніде не було. Мирослава вже хотіла піти до протилежної електрички, коли раптово помітила знайому білу хустинку. Старенька швидко зайшла у вагон. Мирослава враз зметикувала, що не встигне добігти до потрібного вагона, тому останньою вскочила в найближчий. Вона навіть не помітила, що ледь не застрягла у дверях. Усі деталі були неважливі. Головне, що вона майже коло цілі. На наступній станції вона встигне першою вибігти з вагона й пересісти туди, де зараз перебувала старенька. Тепер їй нікуди подітися. Мирослава так хвилювалася, що їй здалося, ніби час зупинився і клята електричка до незмоги сповільнила хід. «Нарешті!», – Мирослава з полегкістю зітхнула, коли почула звук гальм.

Мирослава швидко вискочила з вагона та щодуху побігла по платформі. Вона вскочила до вагона ще до того, як вийшли всі пасажири, й почала нишпорити очима повсюди. Дивно, але старенької ніде не було. Мирослава пройшлася по вагону, вдивляючись, чи не сидить та в якомусь куточку. В цей час зачинилися двері. Електричка рушила з місця, хутко набираючи швидкість. У розпачі Мирослава притулилася розпеченим чолом до прохолодного скла дверей. І тут знову побачила стареньку в білій хустині. Вона зайшла в електричку на протилежному боці. Це була лише частка секунди, але Мирослава могла поклястися, що не помилилася. Почуття розпачу та безнадії охопило все її єство. Вже кілька разів вона була майже поруч, зовсім близько. Їх розділяли кілька десятків кроків, але старенька щезала просто у неї під носом! Чому так виходить? Мирослава схлипнула від розпуки. Сьогодні, обов’язково сьогодні вона повинна зустрітися з незнайомкою (та чи з незнайомкою?). Лише тоді заспокоїться.

Мирослава провела у метро весь день, але марно. Ще тричі майже впритул була біля бабці, але якимось дивом та зникала у неї на очах. Увечері знесилена жінка піднялась ескалатором і тяжко зітхнула. «Ще один день коту під хвіст», – Мирослава згадала бабусині слова. Вона поглянула на мобільник. Була десята година вечора та безліч пропущених дзвінків. Андрій о цій порі був уже на роботі. Сьогодні у нього нічна зміна, а вона навіть не приготувала йому бутерброди. Нехай не ображається, але вона теж не байдики била. Не все ще втрачено. «Той, хто програв бій, ще не програв усю битву», – спали на думку десь почуті слова. Мирослава не збиралася здаватися. Завтра вона прийде в метро ще раз. Не дожене стареньку завтра – прийде наступного дня. У тому, що бабця знову їй зустрінеться, Мирослава навіть не сумнівалася.

Мирослава ледь дотягла додому стопудові ноги. На серці було тоскно. Їй зовсім не кортіло залишатися наодинці всю ніч. Самотність її пригнічувала, давила на голову, спину, не давала спокійно заснути. Тому, прийнявши душ, Мирослава зателефонувала Оксані.

– Люба подружко, ти ще не спиш? – запитала вона стомленим голосом.

– Нарешті! Славочко, де ти була весь день? Я тобі телефонувала разів з десять, – почула вона в слухавці знайомий голос, і на душі стало тепліше.

– Якщо я почну розповідати, то ти мене до ранку не переслухаєш.

– Щось трапилося? – стривожено запитала Оксана.

– Так. Розумієш, я в метро бачила свою бабусю!

– …

– Я знаю, це неймовірно, але було саме так.

– Зачекай. Як ти могла її бачити, коли та померла? Ти знову?

– Сама не знаю як, але я її бачила, – впевнено повторила жінка.

– І ти бачила її перед собою?

– В тому-то й біда, що я її бачила ззаду.

– Ти помилилася, зустрівши схожу жінку.

– Мені здається, що ні. А взагалі я так заплуталася, як муха в павутинні.

– Я зараз до тебе приїду, і ти мені все до подробиць розповіси. Згода?

– Тобі ж завтра на роботу, – нагадала Мирослава.

– Це тобі на роботу, бо ніколи не маєш вихідного дня, а я завтра буду вдома, бо за кілька годин настане субота. Все. Став чайника на плиту, я незабаром буду.

Мирославі не залишалося нічого, як плестися на кухню та ставити чайник.

– … Ось де я пропадала цілий день, – закінчила Мирослава розповідь про свої пригоди.

– Подружко, – сказала Оксана, витримавши мхатівську паузу, – ти мусиш реалістично дивитися на речі. То була не твоя бабуся – це стовідсотково. Ніхто ще не повертався з того світу. Ніхто!

– А якщо вона не померла?

– Ти ж сама бачила труну, могилу і все інше. Ти жила в дитбудинку чому? Бо в тебе нікого не залишилося. Чи не так?

– Я провела кілька місяців у психіатричній лікарні. Можливо, її смерть мені примарилася там, під дією сильних ліків? Може ж таке бути?

– Ні! Ні й ще раз ні! Ти була у лікарні, бо зазнала великий стрес після похорону. Не треба ганятися за незнайомою жінкою. Забудь про неї та не ятри собі душу. Подивися, на кого ти стала схожа? Зблідла, лице змарніло, під очима чорні кола, очі блищать, як у хворої. Дай мені слово, що більше не будеш ганятися за старенькою.

– Не можу, – зітхнула Мирослава. – А хочеш, ми завтра підемо з тобою разом і я тобі її покажу? – Мирослава раптом оживилася та до болю стисла руку подруги.

– Добре. Я піду з тобою завтра, але цілий день бігати за міражем не буду.

– Дякую тобі, – Мирослава вдячно подивилася на подругу. Хто ще її так розумів? – Залишайся в мене ночувати, а завтра вранці підемо до метро.

– Ти ж знаєш, що я не зможу заснути на чужому місці. До того ж ти не забула, що у тебе є чоловік, якого треба нагодувати сніданком?

– Ледь не забула.

– А ти ніколи про це не забувай, бо будеш як я вити ночами у холодну подушку від самотності.

…Хоч скільки блукали подруги електричками, а бабцю так і не зустріли.

– Я ж казала, що тобі все привиділося, – сказала Оксана, кинувши погляд на настінний годинник, що зателенькав на вежі. – Ми з тобою вже шість годин на ногах, а її ніде немає.

– Ти мені віриш, що старенька була?

– Що бабця була – вірю, що то твоя бабуся – ані крапельки.

– Що тепер будемо робити?

– Йти по домівках, купатися та натирати ноги охолоджувальним гелем, бо підошви аж печуть.

Мирослава подякувала подрузі, за звичкою цмокнула її у щічку та рушила до тролейбусної зупинки. Додому можна було б дійти й пішки, але Мирослава відчувала неймовірну втому. Проте вона не вважала, що день минув задарма. Їй стало на душі спокійніше. Можливо, і справді розгулялася її багата уява після снів? Ніякої бабці, схожої на її бабусю, взагалі не було?

– Ви проходите чи так і будете стояти на сходах, як пеньок? – Мирославу із задуми вивів невдоволений голос дуже товстої та спітнілої жінки.

Мирослава мовчки пройшла по салону, знайшла вільне місце біля вікна, стомлено сіла. Зараз вона повернеться додому, прийме душ і вип’є дві таблетки валер’янки. І все у неї буде добре. Треба зупинити свою бурхливу уяву. Бабуся померла. Вона ніколи не повернеться. Мирослава ніколи її не побачить. Оксана має рацію, коли говорить, що треба жити в реальному, а не в уявному світі. Все! Вона більше ніколи не буде ганятися за бабусею-привидом. Вона не побіжить за нею, якщо навіть та буде зовсім поруч. Мирослава на мить прикрила очі. Раптом її ніби хтось штовхнув ззаду в плече. Вона здригнулася від несподіванки й одразу ж глянула у вікно. Тролейбус проїжджав повз велику табличку «М». По спині Мирослави пробігли мурахи. До метро швиденько забігла старенька в білій хустинці…

7

Нав’язливі думки про те, що її бабуся жива, в’їлися в мозок Мирослави, як вугільна пилюка в тіло гірника. Вона цілими днями ганялася за бабусею-примарою. Здавалося, та грається з геть знеможеною жінкою. Іноді вона дозволяла підійти до себе зовсім близько, так що жінці залишалося зробити кілька кроків, щоб розвернути стару до себе обличчям. Але в останню мить кудись зникала: вона то губилася в натовпі, то похапцем, в останню мить заходила до транспорту, залишивши позад себе розгублену Мирославу. Жінка відчула в собі інстинкт хижака, який давно голодний і зараз вийшов на полювання. У нього нема іншого виходу, він повинен будь-якою ціною добути здобич – від цього залежить його подальше життя. Навіть ззовні Мирослава нагадувала звіра на полюванні: рухи стали квапливі, різкі, знервовані, в очах з’явився незвичайний блиск. Вона забула про крамницю, не пам’ятала, коли востаннє готувала вдома страви для чоловіка, коли телефонувала синові. Зараз вона мала перед собою мету, яку прагнула досягнути в будь-який спосіб. Мирослава майже не спала ночами. Якщо забувалася на мить у тривожному сні, то знову бачила перед собою живу бабусю. Вона прокидалася з несамовитим криком, а потім знову довго не могла заснути. За тиждень свого «полювання» вона геть схудла та змарніла.

Мирослава знову повернулася додому близько опівночі. Андрій зустрів її біля дверей, допоміг роздягнутися.

– Ходімо щось з’їси, – сказав він, проводжаючи жінку на кухню, бо та ледь трималася на ногах.

– Нічого не хочеться, – мовила вона, сідаючи до столу. – Хочу лише пити.

Андрій налив у тарілку ще теплого супу, поруч поклав ложку та окраєць хліба.

– Їж понад силу, бо зовсім з ніг звалишся.

– Так-так, мені зараз потрібно набратися сил, – Мирослава механічно піднесла ложку до рота, не помітивши, що та порожня.

– Славо, нам треба з тобою серйозно поговорити, – сказав Андрій, підносячи ложку з супом до рота Мирослави. Та ковтнула його, як голодне пташеня.

– Слухаю тебе.

– Я наполягаю на тому, щоб завтра ти пішла зі мною до лікаря, – чітко карбуючи кожне слово, промовив Андрій.

– До якого? Я ж не хвора.

– Ми підемо до психіатра.

– Я все зрозуміла, – в голосі Мирослави забриніла легка іронія, – ти хочеш мене спровадити до божевільні. Давай! Так найлегше спекатися жінки!

– Люба, чи я коли бажав тобі зла? Ти пройдеш курс лікування і вже не буде тієї старої, повір мені. Я розмовляв з Оксаною, вона теж такої думки.

– Так ви з нею вже змовилися? – засміялася Мирослава. Сміх її був злий, неприродний. – Чи не на моє місце вона мітить?

– Що ти верзеш?! Що ти кажеш? Вона ж твоя найкраща подруга!

Мирослава перестала реготати так само зненацька, як і почала.

– Ні до якого лікаря я не піду, – кинула вона зле.

– Знову будеш до знемоги бігати містом?

– Уяви собі, що так. Дякую за вечерю.

– Випий склянку теплого молока, я туди добавив меду. Моя мати так готувала татові, коли той погано спав.

– Не хочу, – сказала, як відрубала. Повернулася та пішла, ніякого «добраніч».

До лікарні Мирослава все-таки потрапила. Наступного дня вона в електричці знепритомніла. Хтось викликав «швидку», й її відвезли до лікарні. Добре, що у неї при собі був паспорт і записник з телефонними номерами. Чергова медсестра приймального покою викликала Андрія. Мирославу направили не до терапевтичного відділення, як планували, а до психіатрії. Андрій розповів лікареві про зміни в поведінці Мирослави. Лікар сказав, що Мирослава дійсно хвора, не проминувши дорікнути, що жінку слід було доставити раніше, не чекаючи на критичний стан.

…Коли Мирослава розплющила очі, то не одразу зрозуміла, де вона є. Незнайоме приміщення. Білі стіни. Біла потріскана стеля, схожа на географічну мапу. Біля ліжка тумбочка. Вікна без фіранок, але заґратовані. Є ще одне ліжко, на якому, закутавшись майже по самі вуха, спить якась жіночка. Мирослава зрозуміла: вона в лікарні. Вона напружила мозок, згадуючи останні події. Вона сіла в ту саму електричку, що й бабця у білій хустині. Більше нічого не пам’ятала.

Мирослава підвелася з ліжка, повільно підійшла до вікна. Здається, це був перший поверх, але на високому фундаменті. За вікном – невеличкий скверик, де під розлогими яблунями, які були схожі на гігантські парасолі, одиноко примостилися дві дерев’яні лавки. Все тіло здавалося заважким, у голові щось шуміло та гуло, ноги були ніби ватяні. А ще дуже хотілося пити. Мирослава облизала язиком пошерхлі губи. Тягнучи важкі ноги, вона підійшла до дверей, смикнула за ручку. Вони були замкнені. Мирослава затарабанила кулаком у двері, забувши про сусідку.

– Не грюкай, – сказала жінка під ковдрою. – Прив’яжуть до ліжка, тоді будеш ревти як корова.

– Але ж я хочу пити!

– Візьми у мене на тумбочці в чашці воду, – запропонувала жінка.

– Я не хочу пити з чужої чашки.

– То натисни червону кнопку коло свого ліжка. Щоправда, тут не дуже люблять, коли їх турбують без потреби.

– Але у мене є потреба – мені дошкуляє спрага.

– То натисни, тобі принесуть «Боржомі», – гигикнула сусідка й натягла ковдру на голову.

Санітарка відкрила тумбочку біля ліжка.

– Тут є вода та харчі, – лагідно й тихо, як завжди говорять із хворими, сказала санітарка. – У вас красивий та уважний чоловік.

– Сама знаю, – в тон їй відповіла Мирослава.

Вона відкрила пляшку «Миргородської» та жадібно випила половину. Мирослава не хотіла нікого бачити, тим паче розмовляти. Вона одразу ж лягла в ліжко й за прикладом сусідки натягла на себе благеньку ковдру. Хотілося відгородитися від усього світу, побути на самоті, зібрати до купи думки. Виходить, що вона психічно хвора. Так вирішив її чоловік і лікар. Вони помиляються, бо не були на її місці, не бачили на власні очі стареньку, тому вони їй не вірять. Що ж, нехай буде по-їхньому. А лікуватися вона буде, бо нерви натягнуті, як тятива стріл. Один непомітний рух – і на великій швидкості вилетить стріла. Добре, якщо вона нікого не зачепить. А якщо від неї постраждають близькі їй люди?

Коли принесли їжу, Мирослава з’їла геть усе, навіть не помітивши, що в супі плавав один шматочок картоплини і ледь помітна розварена дрібна вермішель. Потім за мить проковтнула пісну пшеничну кашу з солоним огірком. Вона не противилася, коли ввечері медсестра поставила їй крапельницю, та з виглядом слухняної дитини ковтнула пігулки.

Перед нічною зміною до неї навідався Андрій.

– Як ти почуваєшся? – запитав він, примощуючись на край ліжка.

– Дякую, добре.

– Ти вечеряла?

– Так, – відказала вона, вже не пам’ятаючи, що їла. – Не переймайся, у мене все добре.

Розмова не клеїлася. Мирослава нікого не хотіла бачити поруч.

– Йди на роботу, бо спізнишся.

– У мене ще є час.

– Я хочу спати, – сказала Мирослава, бо дійсно у неї злипались очі.

– То від пігулок спати хочеться, – встряла у розмову її сусідка по палаті.

Андрій пішов, але тут до Мирослави причепилася сусідка.

– Мене звуть Таня. А тебе? – запитала вона, ходячи ніби маятник по палаті.

– Мирослава, – неохоче, заради пристойності, відповіла Мирослава.

– Таке ім’я, що одразу не запам’ятаєш, – сказала Таня. – У тебе є ручка і клаптик паперу.

– Навіщо вони тобі?

– Запишу твоє ім’я та прізвище. А ще краще номер твого телефону.

– А номер навіщо?

– Коли мене звідси випишуть, я буду тобі телефонувати. Мене повинні незабаром відпустити додому.

– Скільки часу ти вже лікуєшся?

– Чотири місяці. А минулого разу я тут лежала п’ять місяців і три дні!

П’ять місяців?! Ні, Мирослава на таке не згодна. Їй не можна залишатися тут так довго. Завтра прийде на обхід лікар, і Мирослава попрохає його давати їй сильнодіючі ліки, щоб за тиждень-два повернутися додому.

– Так є у тебе ручка й папірець? – вивів її з задуму голос Тані.

– Подивися в тумбочці, що там є.

– Овва! Тут у тебе такий красивий виноград! – з дитячим захопленням скрикнула Таня. – Ти мене почастуєш?

– Бери, що хочеш, – сказала Мирослава стомлено та додала: – Тільки, будь ласка, не маяч перед очима.

Мирослава повернулася обличчям до стіни й не помітила, коли заснула. Вона відмовилася від вечері, прийняла ліки та знову заснула.

Мирослава прокинулася вночі. Її сусідка монотонно, з однаковою періодичністю видавала «хррр-фуу». Мирослава подумала, що проспала півдня, а тепер буде страждати на безсоння. Вона тихенько підвелася з ліжка, пройшлася по палаті. У вікно лив своє сріблясте сяйво круглолиций місяць. Мирослава згадала, як бабуся завжди їй радила довго не дивитися на місяць. Але він був такий великий, з рожевими відтінками, суворий і холодний серед міріад миготливих зірок! Жінка підійшла до вікна та замилувалася нічним небом, яке перерізав Молочний Шлях, ніби великий шматок пирога. Парасольки яблуневого гілля зараз стали темними й кидали на землю чорну тінь.

Мирослава потяглася рукою, щоб ширше відкрити кватирку, та завмерла. Знадвору долинало сюрчання цвіркунів і тихеньке схлипування. Мирослава заклякла в одній позі та затамувала подих, вслухаючись у дивний звук. Сумнівів не було: за вікном хтось тихесенько й жалібно плакав. І тут жінка помітила на лавці під яблунею маленьку, схилену постать у білій хустині. Це була та сама старенька! Мирославі від хвилювання запаморочилось у голові, а в грудях шалено закалатало серце. Вона щосили затарабанила у вікно.

– Бабусю! – закричала вона. – Ти мене шукала? Я тут! Я зараз вийду до тебе!

– Що?! Що трапилося?! – зіскочила з ліжка перелякана Таня. – Ти зовсім здуріла чи що? – запитала вона невдоволеним сонним голосом.

– Дивись, дивись, там до мене прийшли!

– Твої родичі теж такі дурні, як і ти? – позіхнула Таня, натискаючи червону кнопку біля свого ліжка.

Майже одночасно клацнув у дверях замок і зайшла медсестра і черговий лікар.

– Чому не спимо? – запитав лікар.

– До мене прийшла бабуся! – зі сльозами радощів на очах відповіла Мирослава. – Випустіть мене до неї.

– Час побачень буде завтра вранці та ввечері, – сказав лікар.

– Але ж вона мене знайшла! – збуджено говорила Мирослава.

– Вона здалека приїхала?

– Напевно!

– Ви не знаєте, де вона живе? – поцікавився лікар.

– Живе? Взагалі, я думала, що вона померла…

– Де ваша родичка?

– Ось там! Бачите… – почала Мирослава й поглянула у вікно. – Ось бачите, її вже нема! – Жінка почала плакати. – Це ви у всьому винні! Вона мене стільки шукала, я бігала за нею по всьому місту, а коли ми мали зустрітися, ви все перекреслили! Я ненавиджу вас! Ненавиджу цю огидну лікарню! – У Мирослави почалася істерика.

Лікар щось шепнув медсестрі. Вона швидко повернулася зі шприцом. Лікар міцно тримав руку Мирослави, бо та втратила над собою контроль і якомога пручалася. Медсестра вправним рухом зробила укол у передпліччя. Мирослава збагнула, що не може чинити опір. Її тіло обм’якло. Незабаром вона відчула, що провалюється в пітьму. Страху не було, лише жаданий спокій…

8

Олексій Степанович попрохав медсестру привести до кабінету хвору Мирославу Бабенко, яка серед ночі здійняла галас. Загалом, він вже мав бесіду з чоловіком хворої, який розповів, що його дружина зовсім знесилилася, бігаючи за бабусею-примарою. Слова чоловіка були лише частиною діагнозу. Основне Олексій Степанович мав з’ясувати у розмові з хворою. Лікар завжди запрошував хворих на розмову до свого кабінету. Тут був невеличкий акваріум, де поважно плавали скалярії та пара золотих рибок. Він доклав багато зусиль і власних коштів для того, щоб у кабінеті панував домашній затишок. На підвіконні та стінах було багато квітів. Навіть важко було відрізнити, де штучні, а де живі квіти. Частенько санітарка поливала у вазонах штучні квіти, а потім вони з лікарем від душі сміялися.

В кутку дзюрчав, виспівував нехитру свою пісеньку невеличкий штучний струмочок. Годинник, який цокотів на стіні, Олексій Степанович наказав забрати з кабінету і повісити в холі, де над дверима ніби спеціально для нього чимало років стирчав великий цвях. У одній із шухляд робочого столу лікаря лежали олівці та аркуші ватману. За задумкою лікаря, обстановка в кабінеті допомагала пацієнтам розслабитися та бути більш відвертими. Це майже завжди спрацьовувало. Чекаючи на Мирославу, лікар дістав зі столу пачку кольорових олівців й аркуш ватману.

– Добридень, – сказала Мирослава, зайшовши до кабінету. Медсестра вийшла, тихо причинивши за собою двері.

– Добрий, добрий день, – осміхнувся лікар і запросив пацієнтку сісти напроти нього у велике крісло. Це крісло він купив за власний кошт і потім анітрішечки не пошкодував про це. Воно було м’яке, велике та зручне. Пацієнти завжди почувалися в ньому зручно й затишно.

Ненав’язливо, професійно та делікатно Олексій Степанович почав розмову з хворою. Спочатку Мирослава їжачилася, відповідала короткими фразами, але поступово почала розкриватися. Вона розповіла про своє дитинство до того моменту, коли її направили до психлікарні. Досвідчений лікар помітив, що далі жінці стало важко говорити. Скоріше за все спогади були нелегкі.

– На сьогодні досить, – зупинив він Мирославу. – Я вам дам цей папір та олівці. Спробуйте змалювати все своє життя у вигляді різних кольорів. Життя ж смугасте. Чи не так? То йде біла смуга, то сіра, то чорна. А бувають теплі дні та події. Ви зі мною згодні?

– Так, – кивнула Мирослава.

Вона забрала олівці й папір зі столу, мовчки вийшла. За нею тінню прослідувала чергова медсестра.

…Мирославі сподобалась ідея лікаря. Вона й не задумувалася, що її життя таке смугасте. Коли щось не лагодилося в неї, бабуся говорила, що після темної ночі завжди приходить ясний день. Але це було так давно!

Мирослава покрутила олівець у руках. Він був чорного кольору. Ні, не з такого кольору починалося її свідоме життя. Жінка дістала рожевий олівець. Саме таким рожевим, кольору мальв, було її дитинство. До цього часу Мирослава, коли десь бачила ці квіти, згадувала своє дитинство. Можливо, тому, що їх було багато навколо хати? Чи тому, що коли прокидалася вранці, то у вікно разом із сонцем заглядали до неї мальви? Не вагаючись, вона зафарбувала частину аркуша рожевим кольором. Раптова смерть бабусі лягла на папір жирною чорною смугою. Далі була психлікарня. Мирослава хотіла нанести цю частину свого життя чорним кольором, але передумала. Кілька місяців прожила там, як у тумані. Їй давали ліки, від яких вона погано розуміла, що діється навколо. Коли згадувала про смерть бабусі, починала плакати. Кожен укол паралізовував її свідомість, і вона впадала чи то в забуття, чи то в сон. Цей період Мирослава виділила сірим кольором.

Далі… Далі був інтернат. Там була вихователька Валентина Іванівна, товста, брутальна, груба й ненависна. А ще були Люда та Юля. Ліжко Мирослави було поруч із ліжками цих дівчат.

– Будеш заправляти наші ліжка, – одразу ж їй поставила умову прищава Люда.

– З якого переляку? – гмикнула Мирослава.

– Будеш із нами дружити – буде у тебе все добре, – зауважила Юля.

– Дружити? Можливо. Але застеляти за вами ліжка – ні, – сміливо відповіла Мирослава, розуміючи, що треба звикати до нового життя і не можна дозволити цим двом нахабам-ненажерам одразу ж сісти їй на голову.

– Тут головна не Жаба, а я і Люда, – жуючи яблуко, мовила Юля.

– Мені однаково, – відказала Мирослава, лягаючи на ліжко. Вона не мала ніякого бажання продовжувати розмову.

– Ми тобі, пташечко, швидко крила обламаємо! – крикнула Люда так, що з рота вилетів шматочок булки, який вона не встигла ковтнути. – Не таких приручали! Ще будеш навколішки повзати та ноги нам лизати!

– Ось вам! – скипіла Мирослава й тицьнула їм дулю.

Дівчатка, які мовчки споглядали за цією сценою, пирснули сміхом.

– Ну, сучко, зачекай, – прошипіла Люда та кинула дівчатам: – Чого ржете, кози?

– Можливо, треба спочатку познайомитися? – сказала худенька білявка з блакитними очима. Вона підійшла до Мирослави, сіла на край ліжка. – Я – Тетяна, – сказала вона.

– Мирослава, – відповіла та, радіючи, що хоча б хтось є, з ким можна буде спілкуватися.

А ввечері, коли всі полягали спати і світло вже було вимкнене, Мирослава крізь сон почула, як до неї наблизилися чиїсь кроки.

– Ми тобі обіцяли обламати крила? – пошепки запитала Люда.

– Ну то й що? – Мирослава насторожилася, відчуваючи щось недобре.

– Тобі «темну» ніколи не робили? – спитала Юля, накриваючи Мирославу своєю ковдрою.

Дівчина почала пручатися, але її накрили двома ковдрами та почали гамселити кулаками. Мирославі не залишилося нічого, як згорнутися бубликом, затуливши голову від ударів руками. Було соромно від приниження та боляче, але дівчина лише стогнала. Вона зняла з себе ковдру тільки тоді, коли перестали сипатися удари. Ковтаючи сльози й тамуючи біль, Мирослава ледь дійшла до туалету, щоб змити кров, яка юшила з носа. Тіло боліло так, ніби по ній проїхав каток.

– Боляче? – почула вона позаду себе тихий голос Тетянки.

– Нічого, – Мирослава спробувала крізь сльози усміхнутися, – до весілля загоїться.

– Людка та Юлька справжні наволочі.

– Вони не дочекаються мого приниження.

– Вони знову тебе битимуть, – співчутливо мовила Тетянка.

– Казав сліпий «побачимо», казав глухий «почуємо».

– Дай їм що-небудь, щоб відчепилися, – порадила Тетянка.

– Що?

– Щось із одягу чи з косметики. Що у тебе є?

– Лише той одяг, що тут видали, а косметики у мене взагалі ніколи не було.

– Це погано. А ласощі родичі тобі будуть привозити?

– У мене нікого нема.

– Це ще гірше, – зітхнула дівчинка. – Нічого, ми з тобою щось вигадаємо.

– Наприклад?

– Можна в когось уночі вкрасти цукерок чи яблук і їм віддати, – прошепотіла у вухо Тетянка.

– Ти що?! – обурилася Мирослава. – Я на таке ніколи не піду!

– Ходімо спати, час покаже.

Мирослава довго не могла заснути. Її ніхто ніколи не бив, тому вона почувалася приниженою та безпорадною. Вона чітко розуміла, що треба призвичаюватися до нового життя, вчитися жити по-новому, але як – ще не знала. В той час вона ще не знала, що неприємності лише починаються…

Вранці Мирослава прокинулася від крикливого голосу виховательки: «Підйом!» Дівчина не одразу збагнула, чому в неї мокра постіль. Вона піднялася, оглядаючи своє простирадло.

– Дивіться, новенька встялася! – несамовито закричала Люда, тикаючи пальцем у бік розгубленої Мирослави.

Вона не знала, що робити. Мирослава швидко стягла мокре простирадло, відчуваючи, як обличчя пашіє від сорому.

– Чому ти не попередила, що обсикаєшся? – підійшла до неї Валентина Іванівна.

– Я… Я… Це вперше, – промимрила Мирослава, ладна ось-ось розплакатися.

– Розкажи комусь цю байку! Вдягайся та неси матрац на вулицю, – дала вона команду, поморщив носа, схожого на картоплину. – Та не забудь у нянечки взяти клейонку.

Мирославі довелося пережити ще одне приниження. На подвір’ї вже було кілька хлопчаків, які одразу ж помітили дівчину, що вішала мокрий матрац на жердину.

– Вонючка! Дивіться, вонючка встялася! – закричав один з них, і як по команді всі зареготали, підхопивши оте принизливе «вонючка».

З того дня Мирослава спала на клейонці, поверх якої клала простирадло. Вона намагалася взагалі не спати, щоб не трапилося прикрості, але рано чи пізно сон заволодівав нею. Вранці вона знову чула огидне слово «вонючка».

В їдальні теж було непереливки. Люда чи Юля сідали з нею за один стіл, щоб забрати котлету, сосиску або біфштекс, залишаючи дівчині саму кашу. Вони забирали у неї печиво та фрукти, тому Мирославі зоставалися супи й каші. Валентина Іванівна все те бачила, але ніяк не реагувала. Головне для неї було те, щоб не трапилося нічого страшного з дітьми, а те, що Мирослава залишалася голодною, – такі дрібниці. Друга вихователька Ірина Михайлівна допрацьовувала останній рік до пенсії. Вона була виснажена багаторічною працею в цьому закладі та самим життям і вже, окрім жаданої пенсії, нічим не цікавилися. Чи їй було яке діло, що Мирослава голодна, коли у неї самої зашкалює тиск і тріщить голова? Ірина Михайлівна весь час поглядала на годинник. Здавалося, що вона рахує секунди до того моменту, коли зможе покинути цей заклад і опинитися вдома на дивані наодинці з подушкою. А Мирослава, змучена безсонням та недоїданням, через півроку зомліла прямо на заняттях. Її віднесли до інтернатівського медпункту, потім викликали лікаря, який дав направлення до психіатричної лікарні.

– Але чому туди?! – схлипнула Мирослава, коли те почула.

– По-перше, треба вилікувати енурез, – сказав лікар. – Ти ж хочеш вилікуватися?

– Так! – твердо відповіла Мирослава і сміливо пішла до машини «швидкої».

За нею з вікон спостерігали Люда та Юля. Боковим зором Мирослава помітила, як вони сміялися, тицяючи в її бік пальцями…

З лікарні Мирослава повернулася за місяць. Вона відпочила, посвіжішала, бо мала гарне харчування. Дівчина відчула в собі приплив нових сил, щоб давати відсіч Люді та Юлі. Але першого ж дня історія повторилася. За сніданком Люда плюнула в тарілку Мирослави. Дівчина мовчки віднесла тарілку з недоторканою кашею.

– Якщо ще раз так зробиш, – сказала Мирослава, нахилившись до вуха Люди, – я тебе вб’ю. Ти ж знаєш, звідки я повернулася.

– Га-га-га! – в один голос розсміялися Люда і Юля. – Хто тебе боїться, курка драна?!

Мирослава наївно гадала, що інцидент вичерпано. За обідом Юля поколупалася пальцем у носі, а потім цей палець тикнула Мирославі в борщ. Дівчата пообіцяли їй знову влаштувати «темну», але чомусь цього не зробили. Дочекавшись, доки вони поснуть, Мирослава довго думала про те, як їй бути далі. Вона так і не дійшла якогось певного висновку. Цієї ночі їй здалося, що бабуся її зрадила. Вона навчила Мирославу доглядати себе, бути завжди охайною, прати, прибирати, працювати на городі. Вона навчила бути доброю та поступливою, вірити людям, але вона не сказала, що за місце під сонцем треба боротися щодня, щогодини. Якщо не вміти цього робити, то цей великий світ тебе розчавить, як комаху на дорозі. Мирослава не знала, як вижити, коли стикнулася з реаліями життя. Вона була зовсім не готова до боротьби, все ще наївно вірячи в те, що світ тримається на доброті й щирості. Виявляється, що треба бути зубатою, щоб відхопити в життя свій ласий шматочок, але як це робити – бабуся не навчила. Усі питання залишилися без відповіді. Мирослава вирішила трішки зачекати, доки не знайде відповідь. Наразі їй залишалася ніч, щоб знову у снах побачити бабусю живою…

Мирослава почала малювати сіру смугу життя в інтернаті, але не закінчила, зупинилася. Недовго думаючи, послинила олівець і намалювала на сірому тлі чорні кружальця. Чи зможе вона розповісти про них кому-небудь? Адже колись вона заприсяглася забрати цю таємницю з собою в могилу…

Частина друга

9

Юрко легко зістрибнув з високих східців потяга. Відчувши під ногами рідну землю, щасливо всміхнувся. Ось вона, рідна земля його міста! Нарешті! Стільки часу, доки служив у славному війську, він мріяв про цю мить. Йому здавалося все привітним: і обшарпане роками стареньке приміщення вокзалу, і заклопотані люди з великими валізами, і продавчиня пиріжків, і навіть безхатченко-пес, який заметляв хвостом, глянувши у бік Юрка.

– Зараз, зараз, собацюго, – Юрко потріпав загривок пса, – я тобі щось дам.

– Він не такий вже й голодний, як ви думаєте, – промовила лінивим голосом продавчиня пиріжків.

– Він теж має право на свято. Дайте мені три пиріжки з м’ясом.

– А яке сьогодні свято? – запитала жінка, подаючи ще гарячі пиріжки.

– Я віддав честь Батьківщині – відслужив у армії та повернувся додому! – весело сказав Юрко. Настрій у нього був пречудовий і він ладен був розцілувати чорний мокрий ніс пса, що миттю ковтнув пиріжки і з цікавістю зазирав хлопцеві у вічі.

– Яка там Батьківщина? – жінка махнула рукою. – Розкрадено все, що можна, все розвалено, все сплюндровано. Чи я коли могла навіть думку допустити, що, маючи дві вищі освіти, буду торгувати смердючими пиріжками на вокзалі?

– Україна не винна, що в неї такі правителі. Так чи ні, мій друже? – Юрко звернувся до пса. Той ще швидше заметляв хвостом. – Ходімо, я тебе морозивом почастую.

– Вітаю зі щасливим поверненням! – крикнула навздогін хлопцеві жінка й знову монотонно, завченим голосом завела: – Пиріжки! Гарячі, свіженькі пиріжки!

Нагодувавши песика, Юрко в останню мить заскочив до маршрутки і вже за півгодини був удома в обіймах рідних. Коли мати з бабунею під час зустрічі вилили зайві сльози та перестали голосити: «Який ти став худенький!», – батько міцно потис синові руку.

– Не худий, а справжній чоловік, уже не хлопчисько, – зауважив він.

За мить стіл ломився від страв. Здавалося, що мати наготувала стільки, що вистачить нагодувати цілу роту. Випили з батьком, як годиться, по чарчині, жінки скуштували домашнього виноградного вина, і почалися звичайні розмови про знайомих. Виявилося, що Юркові нема кого з друзів запросити в гості. Хто ще був у армії, дехто виїхав з міста на навчання, хтось подався на заробітки за кордон.

– Жаль, що немає зараз Мишка, мого найкращого друга з дитинства, – зітхнув Юрко. – Ото б ми з ним загуляли!

– Йому залишилося служити ще чотири місяці, – уточнив батько.

– Знаю, тато, знаю. Ми з ним частенько теревенили по телефону. До речі, як там тьотя Мирослава? Мишко казав, що вона в лікарні, а що з нею, так достеменно і не розповів.

– Синку, – батько зітхнув, запалив цигарку, – погані справи у Мирослави.

– Вона тяжко хвора? – стривожено запитав Юрко.

– Як сказати… Якщо у лікарні, то дійсно хвора. У божевільні вона. Я телефонував Андрієві, бо ми хотіли її навідати, але він нам порадив поки не ходити.

– Але чому?! Якщо людина хвора душею, то треба якось підтримати її морально. Я не буду просити на це дозвіл у дядька Андрія. Ми виросли з їхнім сином як два брати. Я сьогодні ж навідаю тітку Мирославу!

– Тобі видніше, синку, – сказала мати. – Шкода її, така добра, душевна жінка.

…Юркові довелося чекати у фойє з півгодини, доки скінчиться «тиха година» в лікарні.

Потім він ще хвилин з десять умовляв лікаря дати дозвіл на побачення з Мирославою.

– Розумієте, лікарю, – намагався переконати Олексія Степановича хлопець, – тітка Мирослава мені ніби друга матір. Ми з її сином народилися в один день і в одній палаті. У моєї матері були пологи з ускладненнями і вона перші дні не могла мене годувати груддю. Тітка Мирослава стала мені молочною матір’ю. А коли ми з її сином зростали, то ходили в одну групу дитсадка. Спочатку ми опинилися в різних групах, але ненадовго. Ми такий лемент здійняли, що завідувачка дитсадка прибігла…

– Юначе, я вас розумію, але зараз хворій потрібен спокій і ще раз спокій.

– Лікарю, її побачення зі мною – це ніби побачення з сином. Чи воно їй зашкодить? – Юрко з надією поглянув у вічі лікареві.

– Не більше як півгодини.

– Дякую!

Мирослава була вкрай здивована, коли її медсестра провела в коридор для відвідувачів. Жінка навіть не уявляла, хто на неї міг чекати. Андрій забігав зранку перед роботою, Оксана прийде ввечері, а більше нікому. Яким же був її подив, коли до неї з букетом троянд підійшов юнак у військовій формі.

– Юра! Юрочко, невже це ти? – Мирослава обійняла хлопця. – Очам своїм не вірю! Який ти став… Подорослішав, змужнів, справжній чоловік!

– Мишко, сподіваюся, теж подорослішав. До речі, як він?

– Мишко? – Мирослава знітилася. Вона так була зайнята пошуками бабусі-примари, що вже тижнів зо два не телефонувала синові. – З ним усе добре. Розкажи мені, як служилося, тільки без брехні.

Юрко жваво розповідав про армійські будні, згадував кумедні моменти, намагаючись хоча б якось викликати у тітки Мирослави усмішку. Зовні вона здавалася цілком здоровою, хіба що всміхалася лише куточками уст та іноді роззиралася навколо себе, ніби шукала когось очима.

– Ой, мені вже пора, – схаменувся хлопець. – Лікар дав лише півгодини.

– Будеш телефонувати Мишкові, скажи, що у мене все добре, – попрохала Мирослава. – Напевно, я трішки перевтомилася в крамниці. Ось відпочину трохи, заспокоюсь, і все буде добре. Дякую, що не забув мене.

Мирослава пішла до палати у супроводі медсестри. Наостанок глипнула на Юрка, і він зустрівся з її поглядом. В очах жінки було стільки смутку, що хлопцеві защемило серце. Звичайно ж, вона не розповіла йому про свої проблеми, але що вони були у жінки, Юрко не сумнівався. Цього ж вечора він зателефонував Мишкові. Друг йому розповів, що у матері з’явилася причеплива думка про те, нібито її бабуся не померла й вона її бачила на власні очі. Юрко, як ніхто з рідних Мирослави, розумів її та пройнявся співчуттям. Він усвідомлював, що рано чи пізно сам стане пацієнтом цієї лікарні. «Якщо самотужки не впораюся зі своєю проблемою», – подумав хлопець.

Пізно ввечері Юрко зайшов до своєї кімнати. Бабуня поїхала в село, тож мати сама потурбувалася, застеливши йому ліжко. Приємно, до болю знайомо пахла свіжовипрана та випрасувана постіль. М’яке світло від бра робило кімнату ще охайнішою та більш затишною. Хлопець увімкнув комп’ютер. Звичайно ж, Інтернет не був підключений. Ніхто, крім нього, ним не користувався. Треба, не зволікаючи, завтра зранку під’єднатися до Всесвітньої мережі. Як зараз без Інтернету? Тим паче йому, Юркові. Хлопець лагідно торкнувся пальцями монітора, клацнув клавішами. Він відкрив шафу, дістав бінокль. Трохи вагаючись, вимкнув світло, тихенько прочинив двері на балкон. Його улюблений стілець стояв на звичному місці. «Цікаво, – подумав він, – чи цей стілець увесь час тут чекав на мене, чи завбачлива мати принесла сьогодні?» Хай би там як, Юрко зручно вмостився на стільці та завмер у чеканні. Скільки ж днів він з нетерпінням та внутрішнім хвилюванням мріяв про цю мить! Нарешті, нарешті він вдома! Нарешті сидить у цілковитій темряві, коли його ніхто не бачить, але він може побачити багато чого цікавого. Юрко відчув, як сильно стугонить у грудях серце від хвилювання та очікування. Ні, ще трішки, ще мить – і він буде вчиняти тортури над своїми бажаннями. Лише тоді він зможе відчути повною мірою солодку мить. Хлопець тремтливими руками кілька разів поспіль поривався піднести бінокль до очей, але знову їх опускав. Не зараз. Треба ще трішки себе помучити. Він не помічає, як міцно стискає бінокль, але чітко відчуває, як тепла, бентежна хвиля, схожа на оргазм, заливає всі клітинки його тіла, змушуючи тремтіти кожен м’яз. Можна, вже можна! Юрко підносить бінокль до очей так ніжно та обережно, як найбільш дорогоцінну річ. Напроти нього – багатоповерхівка. Деякі вікна темніють чорними дірами. Але більшість із них мерехтіли світлом від екранів телевізорів, а в багатьох ще світилося світло. Хлопець і далі себе катував. Найдужче його цікавило одне вікно на п’ятому поверсі, але він не поспішав туди дивитися.

Чим довше очікування – тим миліша зустріч. Юрко навів бінокль на другий поверх, туди, де жили двоє стареньких. Дідусь був у інвалідному візку. Кожного вечора його дружина вивозила на балкон, сама ставала позаду, клала йому на плечі свої руки. Хлопець трохи зачекав. У вікні кімнати горіло світло, але на балконі нікого не було. Незабаром вийшла старенька. Вона була сама. Жінка трохи постояла на звичному місці та пішла до кімнати. За дві хвилини вона вимкнула світло. Скоріше за все, її чоловік помер, і тепер вона, напившись на ніч снодійних пігулок, буде довго крутитися в ліжку, намагаючись заснути, бо з чоловіком померла її друга половинка. Поруч із ними живе подружжя середніх років. Зараз, як і колись, вони були на кухні. Скільки Юрко за ними спостерігав, вони завжди сварилися за вечерею. Сварка для них була, як хліб до борщу – не посварившись, вони ніколи не йшли з кухні. Після сварки жінка прибирала зі столу посуд і ставила його у раковину. В цей час чоловік ішов до спальні та вмикав торшер. Він лягав спати завжди в майці. Жінка заходила до спальні, лягала у ліжко поруч чоловіка. Він обіймав її, намагаючись поцілувати. Вона трохи опиралась, але коли він опинявся над нею, одразу вимикала світло. Юрко домислював, що вони займаються коханням так: він у незамінній майці, вона – у нічній сорочці, все поспіхом, аби не чіплявся. У цій нецікавій сім’ї Юрко ніколи не бачив дітей. Напевне, згори вирішили не посилати тій сірій родині дітей, щоб вони не успадкували таку саму сварливу вдачу своїх батьків. На четвертому поверсі в одному з вікон завжди довго світилося. Там за письмовим столом вечорами сиділа жінка, типова «синя панчоха». Скоріше за все, вона працювала або вчителем, або викладачем. Перед нею був стос книжок і зошитів. Вона сиділа над ними до півночі. Юрко ніколи не помічав, щоб ця жінка колись робила собі маски на обличчя чи фарбувала волосся. Та чи колись заглядала вона у люстерко? Здавалося, що окрім роботи її ніщо не цікавить. До неї не приходили подруги, а про чоловіків нема чого й говорити. Чи можна так жити? Життя таке цікаве, а вона його марнує роботою. Можливо, у неї було нещасливе кохання і вона розчарувалася в чоловіках? Якщо зробити їй гарну зачіску, зафарбувати сивину, стильно вдягти, примусити викинути геть старечі туфлі, а поставити на високі підбори, то вийде красуня. Невже їй ніхто не підкаже? Невже вона просидить за зошитами до самої пенсії, а потім буде плакати ночами у подушку та гадати, чому не склалося життя? Чому щастя пройшло повз неї? І чому не народила дитину для себе, щоб було кому їй на старості подати склянку води?

Юрко помітив, що в деяких квартирах змінилися хазяї. На шостому поверсі жив самотній чоловік. Зараз там оселився молодий хлопець. Може, він був ще студентом. Він сидів за комп’ютером, коли до нього завітав знайомий зі своєю подружкою. Вони принесли пластикову пляшку пива та велику тарань. Одразу ж комп’ютер залишився сам на сам, а весела компанія перебралася на кухню. Але не ці вікна цікавили Юрка.

З трепетом у душі він нарешті дібрався до заповітного п’ятого поверху. Щоб ще трохи себе подражнити, він зупинив свій погляд на вікнах кухні. Там не було світла. Це була добра прикмета. Якщо господиня не на кухні, то має бути вже в кімнаті. Юрко навів бінокль на заповітне вікно і відчув прикре розчарування – воно було темним. Невже білявка так рано лягла спати? Чи затрималася допізна на роботі? Раніше з нею такого ніколи не траплялося. Він ще довго вдивлявся в темні зіниці вікон. Марно. Її не було вдома. Розчарований, він ще з півгодини нишпорив очима по чужих вікнах. Коли його погляд знову зупинився на її вікнах, вони були такі самі темні та непривітні.

10

Після зустрічі з Юрком у Мирослави на душі потепліло. Здавалося, не Юрко, а сам Мишко приходив до неї в лікарню. Вона знову згадала, що довго не телефонувала синові. Як вона могла? Боялася, що син почне ставити зайві питання? Так, напевно, Андрій вже все йому розповів. Мирослава відчувала себе зрадницею. Ледь дочекавшись вечора, вона взяла мобільника в руки, підійшла до вікна. Дратувало те, що з коридору у віконце так часто зазирала медсестра, а сусідка по палаті то хропла, як кінь, то не спускала з неї очей і чіплялася зі своїми порадами. Не було місця, де можна б спокійно поспілкуватися з сином. Жінка зітхнула й натиснула клавішу виклику.

– Мамо, матусю, як ти, моя хороша? – Мишко не приховував радості та хвилювання. – Чому ти так довго мовчала? Я не міг тобі зателефонувати, бо не було грошей на рахунку, а тато сказав, що ти сама зі мною зв’яжешся.

– Синку, пробач мені, я… Я не знаю…

– Не треба виправдовуватися, мамо. Скажи мені, що з тобою сталося?

– Ти мене не зрозумієш, синку. Мене ніхто не хоче розуміти.

– Я намагатимуся тебе зрозуміти. Ми ж з тобою завжди розуміли одне одного з півслова.

– Я на власні очі бачила свою бабусю живою.

– Але це просто неможливо. Ти могла бачити схожу на неї жінку.

– Я не відкидаю такий варіант, мені треба було побачити її обличчя, а ніяк не вдавалося.

– Оце і вся проблема? За це тебе поклали до психлікарні?

– Майже за це. Я намагалася наздогнати її.

– В цьому нема нічого дивного.

– Я теж так думаю, але ніхто мені не вірить, що я могла її бачити, – зітхнула Мирослава. – Можливо, мені все здалося і я бачила примару? Ось підлікуюся трішки і її вже не буде.

– Дивна історія, – протяг Мишко задумливо.

– А я ось що думаю, синку, – Мирослава перейшла майже на шепіт. – У житті іноді трапляються неймовірні історії. Можливо, моя бабуся не померла?

– Ти ж сама бачила, як її ховали.

– А якщо то був плід моєї хворої уяви? Вона мене зараз шукає.

– Мамо, – підупалим голосом сказав Мишко, – звідки ти таке взяла?

– Вночі вона сидить на лавці під вікнами лікарні, – таємниче прошепотіла Мирослава.

– Матусю, моя рідненька, цього просто не може бути.

– Ось бачиш! – Мирослава була у відчаї. – Ти теж мені не віриш! Я ж казала, що ніхто не вірить мені, бо не хочуть мене зрозуміти! Навіть ти!

– Ти заспокойся, не хвилюйся, приймай ліки і не буде ніякої бабусі, – якомога спокійніше сказав Мишко.

– А я хочу, хочу, щоб вона була у моєму житті! – закричала Мирослава у слухавку. – Можливо, тобі з батьком і байдуже, але я хочу її бачити, хочу привести додому, розповісти про все, що пережила без неї! Я хочу показати їй свого сина! Я хочу посадити її на диван і подавати їй обід та вечерю! Я ніколи не дозволю їй працювати! Я покажу їй нашу крамницю!..

– Мамо, мамочко, до речі, як справи у крамниці? – запитав хлопець, щоб відвернути увагу матері від наболілого.

– У крамниці? – перепитала Мирослава, важко дихаючи. – Завтра прийде батько, я запитаю у нього.

– Ти не цікавишся справами? А як же твоя мрія купити мені квартиру?

– Я це пам’ятаю, сину, – зітхнула Мирослава. – Все у нас буде добре.

– Обіцяєш, мамо?

– Обіцяю. Все. Бувай, – сказала вона стомлено та відключилася.

Розмова з сином вкрай її схвилювала. Мишко теж їй не повірив. Зараз їй здавалося, що весь світ проти неї. Її ніхто не хоче зрозуміти. Ось і лікар попросив намалювати своє життя у вигляді різнокольорових смуг. Мирослава поклала перед собою папірець. Чи може ця чорна смуга життя в інтернаті передати те, як їй хотілося їсти? В той час їх годували добре. На полудень їм давали і цукерки, і вафлі, і яблука, але Мирослава ніколи цього не куштувала. Все відбирали ненажерливі Люда з Юлею. З нею охоче б поділилася Тетянка, але вона добровільно віддавала цим дівчатам більшу частину ласощів. Смак м’яса та риби Мирослава теж забула. Спочатку було нічого, бо дівчина не звикла розкошувати. Але потім, місяць за місяцем, вона почала відчувати страшенний голод. Особливо він докучав вечорами. Дівчина довго не могла заснути, бо щось тиснуло під серцем. У животі починало гуркотіти, як перед грозою, що наближалася. Здавалося, шлунок приріс до спини, і від цього було дуже боляче. Іноді в їдальні Мирославі хотілося зубами вчепитись у простягнуту до її тарелі руку Люди та гризонути її щосили. Але Мирославі бракувало мужності.

– Я все розповім нашій класній, – сказала одного разу Мирослава, маючи на увазі класного керівника Світлану Йосипівну.

– А ти спробуй! – Люда нахабнувато посміхнулася, запихаючи до рота варене яйце, яке щойно лежало на тарілці Мирослави.

– І спробую! Думаєш, побоюся?

– Ще й як побоїшся! – пригрозила їй кулаком Юля.

Коли всі поснули, а Мирослава все ще крутилася в ліжку, намагаючись утамувати напад голоду, заскрипіли сусідські ліжка. Мирослава побачила, як Люда з Юлею вдягли халати, взули капці та нишком кудись пішли. Цікавість узяла гору. Мирослава прослідувала за ними, але дівчата як крізь землю провалилися. Мирослава повернулася в ліжко і принишкла. Невдовзі подруги з’явилися. Вони почали щось чавкати. Мирослава потягла повітря носом – пахло чимось смачненьким, домашнім. Щоб не чути запаху, від якого у Мирослави кишківник заграв марш, вона натягла ковдру на голову. А вранці Валентина Іванівна з криками «Злодії!» підняла всіх на ноги.

– Хто з вас сьогодні вночі лазив до холодильника хлопців? – запитала вона, підперши товсті боки руками. – Я вас запитую, хто лазив у холодильник?

– Можливо, хтось із хлопців? Чому ми? – запитав чийсь несміливий голос.

– Тому що бачили, як виходив хтось у коричневому халаті.

– Майже у всіх одинакові халати.

– Тоді будемо шукати залишки розкоші, – сказала вихователька.

Вона змусила чергову дівчинку принести з туалету відро для сміття й висипати з нього все на підлогу.

– Дивно, – підняла вгору фарбовані брови Валентина Іванівна. – Тоді відчиняйте тумбочки та сідайте на свої ліжка. Тепер я сама шукатиму.

Коли черга дійшла до Мирослави, дівчина була спокійна. Вона знала, що у неї нічого не знайдуть, бо справжні злодії були біля неї.

– Ось! – урочисто промовила вихователька. – Я так і знала, що ця шклявотина не така вже й проста вівця, яку з себе вдає!

Мирослава з жахом в очах дивилася, як Валентина Іванівна дістала з її тумбочки зіжмакану газету та розгорнула її.

– Дивіться всі, щоб не говорили, буцімто я обмовляю невинну, – сказала вихователька, розгортаючи папір. Там були обгризені курячі кісточки. – Це все, що залишилося від копченої курки, яку лише вчора привезли Мирошниченку.

– Я… Це не я! – розпачливо скрикнула Мирослава. – Я не крала! Я знаю, я бачила, хто її з’їв!

– Я її з’їла, – в голосі Валентини Іванівни було стільки іронії, що дехто засміявся.

– Чесне слово, я її не крала! – у відчаї крикнула Мирослава, і з її очей бризнули сльози. – Це Люда з Юлею, я бачила на власні очі! Я вам клянуся!

– Ми?! – в один голос перепитали подруги. – Та ти ще й брехуха! Ти – пліткарка!

– Мені все зрозуміло, – підбила підсумок Валентина Іванівна. – Ти знаєш, що у нас не люблять злодійок?

– Я не крала, клянуся вам! – Мирослава почервоніла від такого приниження. Сумнівів не було, хто підкинув їй ті трикляті кістки.

– За цю крадіжку ти будеш чергувати по спальні два тижні, – винесла вирок вихователька. – До того ж на тебе чекає розмова з директором.

– Шклявотина – злодійка! – викрикнула Люда, коли вихователька зачинила за собою двері.

Розмова в кабінеті директора не принесла нічого нового у життя Мирослави. Директор не повірив їй, а втім, до принизливого прізвиська «вонючка» додалися ще два: «шклявотина» і «злодійка».

В інтернаті дівчатка по черзі допомагали на кухні мити посуд. У кінці робочого дня кухарі пригощали помічниць чимось смачненьким. Однак завжди, коли надходила черга Мирослави, на кухню замість неї йшла Люда. Мирославі було боляче до сліз, але не залишалося нічого, як зціпивши зуби мовчати. «Я мушу бути сильною, я повинна все витримати, щоб успішно закінчити навчання у школі», – наказувала вона собі. Навчання давалося їй легко, але Люда і тут їй намагалася нашкодити, хоча Мирослава завжди давала їй списувати. Одного разу Мирослава здала зошити з контрольною роботою з математики. Люда нишком узяла з учительського столу її зошит і зробила неправильні виправлення. Мирославі довелося після уроків писати ще одну контрольну роботу. «Треба все пережити, – втішала себе дівчина. – А коли я вийду звідси, то ніколи не буду згадувати ні Люду, ані Юлю. Якщо навіть колись випадково зустріну їх, то вдам ніби ніколи їх не знала. Ніколи не буду такою, як вони». Єдине, чого у Мирослави не могли відібрати «подруги», – її сни. У них вона бачила свою бабусю. Вона завжди була живою.

11

Юрко швидко зміг улаштуватися на роботу. З першої ж спроби його залюбки прийняли водієм «хлібовозки». Щоправда, мусив уставати о четвертій годині ранку, щоб завантажити хліб нічної випічки та розвезти по магазинах, кав’ярнях і їдальнях. Після обідньої перерви він знову завантажував машину та їхав на розвози. Проте були й плюси у його роботі. Він о пів на третю вже був вільний.

Якось Юрко розвантажував ятки з хлібом в одному з магазинів. Товар у нього приймала новенька продавчиня. Він зустрівся з її поглядом, і серце тривожно тріпонулось у грудях. У дівчини були напрочуд красиві сині очі. Юрко не міг відвести від них погляду. Хотілося дивитися в них, як у чисте весняне небо, а ще краще – купатися в ласкавих промінчиках, які з’являлися, коли дівчина осміхалася. Продавчиня знітилася від погляду незнайомого хлопця й опустила очі, сховавши їх під густими чорними віями.

– Новенька? – запитав Юрко.

– Так, – сказала вона. Її голос був тихий, але такий чистий, що хлопець не міг поїхати, не почувши його ще раз.

– І як тут? Подобається робота?

– Робота як робота, – знизала плечима дівчина.

– До речі, мене звуть Юрою. А вас?

– Світлана, – сказала дівчина й наважилася звести на хлопця погляд.

– Я теж нещодавно на роботу влаштувався, щойно повернувся зі служби в армії.

– Вітаю.

– Світлано! – крикнула друга продавчиня. – Досить ляси точити, йди працювати, вже черга людей зібралася.

– Мені час іти, – ніяково стенула плечима дівчина та всміхнулася.

– До якого часу ти… ви працюєте?

– До шостої вечора, і можна на ти.

– Я зустріну тебе.

– Як знаєш, – сказала вона, труснула головою та побігла до напарниці.

Ввечері Юрко зустрів Світлану. Було помітно, що дівчина втомлена, але не дає взнаки. Хлопець запросив її до найближчої кав’ярні. Вони замовили по філіжанці кави по-турецьки.

– Стомлюєшся на роботі? – запитав він дівчину.

– Трішки. Взагалі, я сільська, тому звична до всякої роботи.

– Так ти не місцева?

– Ні. Є таке село Тополі, воно за тридцять кілометрів.

– Ти десь навчаєшся?

– Після школи закінчила курси продавців, ото і все моє навчання, – в її словах був присмак суму. – А потім влаштувалася на роботу.

– Не хочеш вступити кудись на заочне відділення?

– Там теж платне навчання, а я… У мене поки що нема на це коштів.

Запала неприємна пауза.

– А хто у тебе залишився вдома? – запитав Юрко, продовжуючи знайомство.

– Мама й вітчим. Мама не працює, бо нема де, а вітчим не буде сплачувати за моє навчання. Та нічого, у мене ще все життя попереду. Головне, що я виїхала з села, – почала Світлана жваво, та потім знітилась і замовкла. В її синіх очах промайнув смуток. Юркові кортіло запитати, що змусило дівчину покинути домівку, але він стримався, боячись хоча б чимось образити цю милу, по-дитячому наївну дівчину.

– Світланко, а де ти живеш?

– Винаймаю житло. Проте воно таке дороге, що мені іноді на харчі не вистачає.

– Маленька зарплатня?

– Так. Але це поки що. Без досвіду не можна знайти роботу з гідною зарплатнею. Ще трішки попрацюю і знайду кращу роботу, дешевше житло. Ніхто нічого не принесе мені на голубій тарелі з золотим обідком. Мені треба самій влаштовувати своє життя.

– У тебе все буде добре, – бовкнув Юрко, бо чомусь ніяка більш розумна думка не зайшла до голови.

– Я знаю, – осміхнулася дівчина, і в її очах заграли веселі промінчики.

– У тебе така гарна усмішка, – зауважив хлопець.

– Скажеш таке, – дівчина зашарілася, знову ховаючи очі за пухнастими віями.

Вони ще довго сиділи за столиком і розмовляли. Юркові зі Світланою було так зручно, тепло й затишно, ніби вони були давні знайомі. Світлана була зовсім не схожою на розпещених міських дівчат. Місто ще не встигло накласти свій відбиток на цю просту сільську дівчину.

Юрко провів Світлану додому. Вона не запросила до себе в гості, а він не посмів нахабніти, боячись її сполохати, як дику пташку. Він йшов додому і все думав: чи Світлана і справді така гарна, чи то йому здалося, бо давно не було поруч дівчини? Хай там як, а вони домовилися зустрітися наступного вечора.

Коли всі полягали спати, Юрко дістав свого бінокля та нишком вийшов на балкон. Він ковзнув поглядом по знайомих вікнах. Майже те саме кожного вечора. Щоправда, «синя панчоха» захворіла. Вона часто пила чай на кухні, поправляла шалик на горлі, намагалася дивитися телевізор, але швидко його вимикала та бралася до книжки. «Цікаво, – міркував Юрко, – чи бачила ця дівчина-жінка хоча б один порнофільм? Напевно, що ні, бо це не відповідає її моралі». Бабуся знову виходила на балкон подихати перед сном свіжим повітрям. Але головним залишалося питання: де поділася білявка з п’ятого поверху? До цього часу кожного вечора її вікна зяяли темрявою. Юрко все ще плекав надію, що білявка у відпустці. Незабаром закінчиться літо – сезон відпусток, і вона знову з’явиться у вікні. Вона ніколи не запинатиме вікна на ніч фіранками. Можливо, вона знала, що він спостерігає за нею, приклавши до очей бінокль? «Швидше б скінчилося це літо», – подумав Юрко, тихенько заходячи до кімнати. Він дуже хотів бачити білявку у вікні. Йому це було потрібно, як повітря для дихання.

Невдоволеному хлопцеві не залишалося нічого, як лягти спати. Засинаючи, він бачив у своїй уяві чомусь не добру та покірну Світлану, а дівчину з вікна навпроти…

12

Мирославу знову відвели до кабінету лікаря. Вона довго спостерігала за граціозними золотими рибками з віялоподібними хвостиками. Чомусь у світі риб самці мають красивіший вигляд, більш насичене забарвлення та гарніші хвостики. В людей навпаки: жінки завжди вродливіші за чоловіків, навіть якщо не користуються косметикою.

Лікар вдав, ніби він дуже зайнятий. Він терпляче чекав, доки Мирослава намилується рибками в акваріумі та заспокоїться. Олексій Степанович із власного досвіду знав, що проблеми пацієнтки тягнуться здалеку, скоріше за все з самого дитинства. Тому йому було дуже важливо, щоб Мирослава розкрилася, вийшла зі своєї мушлі, в якій вона була щільно зачинена разом з усіма своїми проблемами.

– Я вас слухаю, – нарешті сказала жінка, вмощуючись зручніше у велике крісло навпроти лікаря.

– Це я хотів вас почути, – лікар доброзичливо всміхнувся.

Дивно, але цій малознайомій людині Мирослава могла довіритися, розповісти про наболіле й потаємне. Щось у ньому було таке, що викликало довіру. Не вагаючись, вона почала розповідати про життя в інтернаті. Мирослава розказувала про Люду та Юлю, про те, як їй завжди хотілося їсти, бо хронічно недоїдала. Вона не приховувала, що відчувала себе приниженою, не здатною дати відкоша дівчатам. Вона зізналася, що зовсім не вміла постояти за себе, чинити опір і відчувала, що її покинула не лише бабуся, а й увесь світ.

– Ось така я слабачка, – підсумувала свою розповідь Мирослава. – Коли реальність життя показала свої зуби, я злякалася.

– Не зовсім так, – зауважив лікар. – Просто все звалилося на вас зненацька, коли ви ще не були готові до самостійного життя. Ви не могли боронити себе, десь трішки прогнулися, але все одно не стали навколішки перед своїми кривдниками.

– Так, але ж я була така не одна. Інші швидко змогли адаптуватися до нового життя, а я – ні.

– Ви й надалі голодували?

– Людина до всього звикає, до недоїдання також. Але в якусь одну мить настає пік – і тоді людина ладна на все. Маленька крапля переповнює чашу терпіння. Красти я не могла, бо бабуся навчила мене не простягати руки до чужого та не просити милостиню. Я мусила знайти інший вихід.

– І ви його знайшли?

– Так. Лише за рік. Мені тоді виповнилося чотирнадцять, – почала Мирослава, але спазми стиснули їй горло так, що стало важко розмовляти. – Олексію Степановичу, – сказала вона, відвівши погляд, – можна я зараз піду, бо до мене мають прийти?

Лікар зрозумів, що то була маленька брехня задля порятунку. Було помітно, що жінка дуже хвилюється, а сьогоднішня відвертість її трохи стомила.

– До речі, я забула в палаті аркуш зі смугами. То я можу йти?

– Так, звичайно. Я так розумію, що бабусю ви не бачили вже понад тиждень?

– Так, її не було.

– Ось бачите! Не все так вже й погано?

– Усе добре, – відповіла Мирослава, натужно усміхаючись куточками вуст.

У коридорі її зустрів Юрко.

– А я вам приніс пиріжків з вишнями, – привітавшись, сказав він. – Мама напекла саме для вас. Я їх замотав у рушник, щоб були тепленькі, але, здогадуюся, що це не дуже допомогло.

– Дякую. Переказуй вітання мамі Валі й татові Анатолію. А ти чому не на роботі?

– А в мене обідня перерва.

– Зрозуміло. А чому це ти так сяєш сьогодні? Чи, бува, не закохався?

– Щось у цьому роді.

– І хто ж вона? Як її звуть?

– У неї таке гарне ім’я, як і вона сама, – Світлана. Вона працює продавчинею хліба. Одужуйте швидше – я вас із нею познайомлю.

Ще трохи потеревенивши з юнаком, Мирослава пішла до палати. За нею тінню по коридору прослідувала медсестра та клацнула замком у дверях. Мирослава чи не вперше за останній місяць залюбки поїла. Пиріжки дійсно були смачні. Мирослава вміла добре готувати, але з тістом не дуже товаришувала. Хай скільки намагалася пекти у духовці здобні пиріжки, вони ніколи не виходили такі, як у бабусі. Вона вже і тісто вчиняла з любов’ю, і пекла лише під гарний настрій, а все одно чогось у пиріжках бракувало. Смак пиріжків, які спекла Валентина, нагадав їй дитинство. Бабуся… Вона не з’являлася вночі у садку вже більше ніж тиждень. Мирослава трохи заспокоїлася, але й далі її мучили здогадки. Вона так і не розкрила таємницю, а ще більше заплуталась у своїх думках так, що вже й сама не знала, чи бачила вона її, чи то був плід її хворої уяви. Іноді вона так замислювалася, що впадала в прострацію і в такому стані могла сидіти годинами.

…Вночі Мирослава прокинулася від задухи. Було надто спекотно, тож бракувало свіжого повітря. Вона скинула з себе ковдру, поглянула у вікно. На небі був повний місяць. Він зазирав у вікно, розливаючи по палаті своє холодне срібло. Сидячи на ліжку, Мирослава мимоволі замилувалася місяцем. Вона примружила очі – і від місяця потяглися сяйливі сріблясті промені. Він став схожим на сонце, але був не таким лагідним. Мирослава згадала, як бабуся завжди на ніч запинала вікна фіранками, а Мирослава просила залишити шпаринку, щоб бачити місяць.

– Не можна довго дивитися на місяць, тим паче, ні в якому разі місячне сяйво не мусить попадати на дитину, бо стане сновидою.

– А я хочу бути сновидою та ночами ходити по дахах, – протестувала Мирослава. На її думку, не так вже було й погано стати лунатиком.

Мирослава на мить заплющила очі, поринувши у спогади. Раптом вона почула чийсь тихенький жалісний плач. Спочатку подумала, що то уві сні схлипує її сусідка по палаті. Мирослава прислухалася. Плач ішов не від неї. Аж тут вона побачила, як за вікном з’явилися знайомі руки з покрученими суглобами. Вони взялися за підвіконня, ніби хтось за вікном намагався дотягнутися, щоб зазирнути у вікно. Мирослава заціпеніла. Ніколи в житті вона не забуде ці маленькі руки з покрученими ревматизмом пальцями. Вона заклякла, затамувавши подих. Нарешті бабуся її знайшла! Ніяких сумнівів не може бути! Нехай усі говорять що завгодно, нехай не вірять і вважають божевільною! Ще мить і зараз вона нарешті побачить свою рідненьку, найкращу у світі бабусю. Треба лише не сполохати її. Мирославі здалося, що в палаті чути, як голосно калатає у грудях серце, і вона завмерла у бентежному чеканні. Помаленьку у світі місячного сяйва почала з’являтися маківка голови в білесенькій хустині.

– Ой! – почулося за вікном та одразу ж усе зникло. Мирослава прожогом кинулася до вікна. Побачити, що там коїться, заважали ґрати на вікнах, але вона чітко почула, як хтось за вікном тихенько плакав. Плач був такий жалібний, що Мирославі стислося серце. Вона простягла до вікна руки та щосили затарабанила у скло.

– Я тут! Я тут, зачекай мене! – закричала Мирослава.

– Господи, твоя воля! – підхопилася перелякана сусідка і, не вагаючись, натисла червону кнопку.

За мить до палати вбігли санітар та чергова медсестра. Вони побачили заплакану Мирославу. Жінка стояла перед ними з розпатланим волоссям, очі палали нездоровим блиском, а в них – розгубленість і надія.

– Благаю вас, – Мирослава впала перед ними навколішки, простягла руки, – випустіть мене, вона знайшла, розумієте, знайшла мене.

– Хто «вона»? – запитав санітар, підводячи жінку з підлоги.

– Моя бабуся.

Санітар зазирнув у вікно.

– Заспокойтеся, там нікого немає.

– Люди ви чи ні?! – Мирослава була на межі істерики. – Там щойно була моя бабуся! Вона намагалася дотягтися до вікна та впала. Вона плаче! Можливо, вона скалічилася, а ви мене не пускаєте до неї!

Медсестра спробувала вкласти Мирославу на ліжко, але та, зібравшись на силі, відштовхнула її від себе й побігла коридором. Вона повинна зараз же допомогти бабусі! Тієї хвилини вона не думала про себе, головне – треба було встигнути вибігти на вулицю до того, як її спіймають. Ось тоді їй усі повірять!

Мирослава була майже біля дверей, коли цупкі й дужі руки санітара схопили її в обійми та понесли до палати.

– Пустіть мене! – несамовито волала Мирослава, розуміючи, що зараз знову втратить змогу зустрітися з бабусею. І це тоді, коли вона так близько!

Мирослава пручалася, кричала і не стямилась, як опинилася в ліжку. Її руки та ноги були міцно прив’язані вервечками. Даремно вона вмовляла її випустити надвір або принаймні самим туди вийти. Її слова не доходили до медпрацівників, не розчулили їх. Жінка відчула, як голка шприца боляче вп’ялася в передпліччя та вже за кілька хвилин її тіло стало безвольним, а повіки самі по собі склепилися. Мирослава провалилася кудись у темряву. Останнє, що вона пам’ятала, було чиєсь жалісне схлипування під вікном…

Уранці Мирослава прокинулася з важкою головою. Відчула, як затерпли руки і ноги. Спробувала ними ворухнути – марно, вони були міцно припнуті до ліжка. Сусідка, сидячи на ліжку, щось енергійно наминала за дві щоки з пластикового лотка.

– Поклич когось, нехай мене відв’яжуть, – стиха попрохала Мирослава. Здавалося, що сили настільки її покинули, що не може підтягти голос.

– Ага! Так і покликала! – запихаючи до рота їжу, сказала сусідка. – Знову репетувати почнеш!

– Не почну. Мені треба до туалету.

– Зараз, – невдоволено сказала жінка й натиснула кнопку. – А то ще в штани накладеш, смердіти буде на всю палату.

Мирославу звільнили, принесли поїсти. Вона спочатку не хотіла торкатися їжі, бо не було апетиту, але злякалася, що не візьмуть на прогулянку. Не відчуваючи смаку страв та силуючи себе, трохи попоїла.

Випила ліки, лягла на ліжко. Хотілося швидше вийти надвір, зробити ковток свіжого повітря.

Мирослава ледь дочекалася миті, коли санітарка забрала її та ще двох пацієнтів на прогулянку. На ґанку лікарні вона на мить спинилася, вдихнула на повні груди повітря так, що аж у голові запаморочилося. Нічна подія зараз здавалася їй жахливим сном. Вона вийшла на центральну алею. Звідси добре було видно вікно її палати на першому поверсі. Будівля дійсно мала високий фундамент, ось чому в перший день перебування у лікарні Мирослава гадала, що палата на другому поверсі. Зненацька жінка зірвалася з місця й швидко попрямувала у бік лікарні.

– Стій! – крикнула їй санітарка. – Ти куди?

– Я зараз!

Мирослава підійшла ближче. Під вікнами її палати лежали, покладені одна на одну, кілька цеглин. Одна з них лежала поруч. Здавалося, що хтось склав цеглини, щоб була змога стати на них і зазирнути у вікно, а потім не втримався та впав – про це свідчила цеглина, яка валялася поруч.

– Мені негайно треба поговорити з Олексієм Степановичем, – сказала Мирослава санітарці.

– Нікуди він від тебе не дінеться. Після прогулянки зайдеш.

– Це дуже терміново! – Мирослава надзвичайно хвилювалася та її голос бринів від нервового напруження. – Я не можу чекати!

– То йди вже! – відмахнулася від неї санітарка, мов від надокучливої спасівської мухи. – Тільки йди одразу до кабінету лікаря! – крикнула вона вслід жінці.

Мирослава нетерпляче постукала в двері кабінету лікаря. Вона не дочекалася відповіді й широко розчинила їх. Лікар здивовано подивився на жінку.

– Я вас не викликав, – сказав він та додав, – поки що.

– Вибачте, заради Бога, Олексію Степановичу, але у мене до вас термінова розмова.

– Будь ласка. Що трапилося?

– Вам, напевно, доповіли, що було зі мною сьогодні вночі?

– Так. На жаль, у вас повторився напад.

– Я хочу довести, що то був не напад і я не хвора, – схвильована Мирослава ходила по кабінету.

– Поговорімо про це за півгодини, бо зараз маю справи.

– Я не можу чекати півгодини. Дуже прошу вас приділіть мені лише п’ять хвилин.

– Ну добре, – погодився лікар.

Мирослава потягла лікаря за рукав надвір.

– Ось вікно моєї палати, – вказала вона пальцем.

– Так-так.

– А під вікнами хтось поклав цеглини одна на одну для того, щоб можна було зазирнути у вікно. Чи не так?

– Можливо.

– Чи це не є доказом того, що там була моя бабуся?

– Можливо, ті цеглини лежать тут уже давно.

– А одна цеглина лежить поруч. Я чула, як бабуся зойкнула й упала. Я навіть чула, як вона плакала.

– Можливо, вам наснилися жахіття?

– Які жахіття?! – обурилася Мирослава. – Я бачила її руки, пальці з покрученими суглобами й білу хустинку!

– Ходімо, дорогенька, до кабінету. Там продовжимо розмову.

У кабінеті Олексій Степанович наполіг, щоб Мирослава сіла в крісло, і витримав паузу, давши змогу пацієнтці трохи заспокоїтися.

– Я вас вислухав, а тепер послухайте мене, – сказав він, пильно дивлячись у вічі жінці. – Ви маєте вищу освіту, працювали довгий час учителем, отож повинні мене вислухати та зрозуміти. Ви – хвора людина. Ніякої бабусі немає і не може бути. Ви бачите галюцинації, та єдиний вихід урятуватися від них – це тривале лікування. Можливо, ви ще деякий час будете бачити бабусю, але мусите усвідомлювати, що то лише га-лю-ці-на-ція. Якщо ви це зрозумієте і перестанете так бурхливо й боляче реагувати, то одужаєте швидше. Я хочу вам навести для прикладу слова Хеплі: «Я господар своєї долі, я капітан своєї душі». Тож будьте мужні, тримайте в душі образ дорогої вам людини, нехай світлий образ бабусі живе у вас, але не давайте ввести себе галюцинаціями в оману. Скажіть раз і назавжди, коли побачите когось перед собою: «То не моя бабуся, то – омана». Разом ми швидше здолаємо недугу. Ви мене зрозуміли?

– Так, – слабким голосом відповіла Мирослава. – Я піду до палати.

– А прогулянка?

– Пусте. Мені треба побути наодинці. Нехай нікого до мене не пускають. Добре?

– А що я скажу відвідувачам?

– Що я нікого не хочу бачити.

Мирослава знесилено лягла на ліжко. Було відчуття, як того чорного дня в інтернаті, – ніби з душі вирвали щось тепле та приємне…

13

Щовечора Юрко зустрічався зі Світланою. Таке у нього було вперше в житті. Йому подобалося дивитись, як дівчина щиро сміялася, тріпнувши світлим волоссям. Він міг годинами вслухатися в низькі оксамитові нотки її голосу. Юркові до нестями подобалися її очі, з куточків яких вибризкували тонесенькі промінчики, коли вона веселилася. В очах Світлани стільки сяйва, що хотілося для неї зробити щось таке неможливе, ризикове, неймовірне. Юрко наважився поцілувати дівчину лише раз. Він назавжди запам’ятає і той тихий вечір, і її гарячі та м’які губи, що пахнуть примороженими яблуками.

Хлопець ніяк не наважувався напроситися до Світлани в гості, а та не поспішала запрошувати. Цього разу вони гуляли біля фонтанів довго, бо завтра в обох був вихідний день. За розмовами не помітили, як швидко сплинув час.

– Господи! – Світлана сплеснула руками. – Поглянь на годинник!

Юрко глипнув на червоні цифри електронного годинника на будівлі інституту.

– Що з ним не так?

– Вже перша година ночі!

– Ну то й що? Завтра ж у нас вихідний!

– Я не про те. Чим ти доберешся додому?

– На «топтобусі», – пожартував він.

– Ні, я серйозно. Тобі ж доведеться пішки йти додому.

– Пусте, до сніданку встигну.

– Так не годиться, – сказала Світлана й рішуче взяла хлопця під руку. – Підемо зараз до мене, я нагодую тебе вечерею.

– Чи сніданком?

Дівчина осміхнулася, й усмішка освітила все її обличчя.

Світлана провела Юрка на кухню, поставила на плиту чайник.

– Я до ванної, – сказала вона, схопивши зі стільця халатик, – трішки освіжуся, бо ноги аж гудуть. Я хутко!

Сказала й зникла. Юрко оглядівся. Звичайна квартира, яку здають, – з меблів лише найбільш необхідне, світлі та охайні шпалери, хоча й найдешевші. Було помітно, що дівчина дуже чепурна, все прибрано, ніде ні порошинки, на плиті начищені до блиску каструлі, вичищена пательня. На мить хлопець прикрив очі й уявив себе у цій квартирі. Напевне, якщо буде й надалі так добре, вони одружаться, щоб бути завжди разом. Від цієї думки в Юрка розлилося тепло по всьому тілу. Це приємне відчуття сімейного затишку тривало недовго, лише якусь коротку мить. Чи буде колись у нього своя сім’я? Чи зустрічатиме його з роботи дружина? Чи колись буде тримати на руках первістка? Він знав, що не такий, як усі, бо мав ґандж, про який ніхто не знав. Про свою пристрасть він не міг розповісти навіть найкращому другові Мишкові. Не міг, бо вважав це своєю таємною інтимною вадою. Він намагався її позбутися самотужки вже не один рік. Через неї його кидали дівчата. Іноді він думав, що не в змозі нічого змінити, бо народився з ґанджем і тепер мусить прожити все життя самотнім відлюдьком. Інколи він був налаштований змінитися повністю заради створення родини. Зараз у нього була Світланка, мила, добра, щира та світла, як саме життя. Заради неї він ладен був піти на все, навіть змінити своє єство.

– Не сумував без мене? – перервала його невеселі думки Світлана.

Від неї пахло дощем і весняною свіжістю. Юрко подивився на неї закоханими очима.

– Сумував, – сказав він, обнімаючи дівчину за стан.

– Я й бачу! З чайника вже душа геть вилетіла!

Світлана розлила чай у чашки, швидкими та вправними рухами зробила бутерброди з ковбаси та сиру.

– Якщо хочеш, то наллю борщу, – запропонувала дівчина.

– Борщ о другій годині ночі? Якось незвично, – усміхнувся Юрко. – Бутерброди і швидше, і зручніше.

– Як скажеш, – погодилася дівчина.

Вони пройшли до кімнати. Світлана розклала диван-книжку, постелила постіль. «Одну на двох», – зауважив собі Юрко. Дівчина шуснула під ковдру, кивнула Юркові, запрошуючи лягти поруч. Він хутко роздягнувся, ліг поруч. Запала прикра пауза. Дівчина чекала на ініціативу юнака, а він ніби закляк. Юрко розумів, що зараз, у цю мить, може вирішитися його подальша доля: він або залишиться з коханою дівчиною, або… Він не став чекати того «або», потягнувся до дівчини, упіймав своїми устами її палкі губи. Перший поцілунок був палким, але коротким. Далі він почав цілувати так пристрасно, що йому запаморочилося в голові. «Все добре, – майнула у нього думка. – Все буде добре». Він зустрівся з блакитною яскравістю її погляду. В ньому було стільки ніжності та тепла, що Юрко набрався сміливості і його руки ніжно торкнулися твердих грудей Світлани. Він відчув, як набухли під його пальцями соски, як Світлана всім тілом подалася до нього. Охоплений пристрастю, він рвонув на ній сорочку, яка з тріском розірвалася навпіл, ніби відчинивши навстіж двері до прекрасного молодого тіла. Дівчина тихенько зойкнула від несподіваності, інтуїтивно затуляючи оголені груди руками. Не тямлячи себе від щастя, Юрко розірвав сорочку до самого кінця. Він дійшов майже до межі, але дівчина раптом міцно стиснула ноги й потяглася до світильника, щоб вимкнути світло.

– Не треба, благаю, – не сказав, простогнав хлопець.

Світлана його не послухала. Вона натягла на себе ковдру та вимкнула світло. Разом зі світлом погасла надія хлопця.

– Увімкнімо світло, – палко прошепотів він на вухо дівчини.

– Ні, – відповіла вона пошепки.

Юрко відчував, як пашіло бажанням близькості тіло дівчини, як її дихання пришвидшилося й стало важким, як спліталися їхні тіла, але він не міг нічого з собою вдіяти. Він не бачив її тіла! І він не міг нічого вдіяти, він не міг задовольнити потреби жінки, яка прагнула з ним близькості. Він хотів, дуже хотів, але не міг!

Юрко відчув, як від безвиході та розчарування обм’якло його тіло. Він відсунувся вбік, ліг на спину, закинувши під голову руки.

– Пробач, люба, – ледь спромігся сказати він, бо спазми здавили горло.

– Нічого, таке буває… від хвилювання, – сказала притишеним м’яким голосом Світлана та обняла його за шию. – Давай спати, вже дійсно пізно.

– Я поїду додому.

– На чому?

– Спіймаю таксі.

Він швидко вдягнувся, поспіхом поцілував Світлану в щоку й вискочив за двері. Сором пік обличчя. Рано чи пізно дівчина дізнається про його ваду. Чи зможе вона зрозуміти та прийняти таким, яким він є? Навряд чи…

До ранку Юрко так і не зміг заснути. Він боровся з бажанням увімкнути комп’ютер, набрати тільки йому відомий пароль і… Ні, він не може цього зробити заради Світлани, заради їхнього майбутнього, яке може бути перекреслене тими відео та фото в комп’ютері. Він мусить навчитися перемагати свої плотські бажання й почати нове життя зі Світланою. Коли надворі почало світати, він не втримався. Юрко взяв бінокль і вийшов на балкон. Похапцем прикурив цигарку та вже без надії підніс бінокль до очей. Дідько б взяв ту білявку з п’ятого поверху! Куди вона поділася? Скільки ж можна відпочивати?

14

Мирослава вже кілька днів не хотіла нікого бачити. До неї приходили і Андрій, і Оксана, і батьки Юри та сам юнак, але вона відмовилася від зустрічі. Мирослава завжди панічно боялася самотності, а зараз їй треба було побути наодинці, скласти докупи думки, які сплуталися в клубок. Їй хотілося відокремити чіткою лінією реальність від мрій, фантазій і, як висловився лікар, від «галюцинацій». Але думки, як уперті пазли, не хотіли складатися в картинку під назвою «життя». В голову лізло зовсім не те, про що думала жінка. Подумки вона починала знову і знову переживати все своє життя спочатку. Завжди зупинялася на тому місці, коли помітила, як уночі потайки ходили кудись Люда та Юля. Мирослава помітила, що дівчата просиналися разом і йшли перевіряти, чи спить вихователька. Потім одна з них поверталася й чекала у ліжку іншу, яка поверталася десь за годину. Мирослава намагалася підслухати, про що шепочуться дівчата під час зустрічі, але марно. Найчастіше вони перекидалися кількома фразами й одразу ж лягали спати. Мирослава вирішила будь-що, а дізнатися про їхню таємницю. Яким же був її подив, коли однієї ночі кудись тихенько зникла її подруга Тетянка. Це вже було занадто! Цікавість помаленьку точила Мирославу зсередини, не давала їй спокою. До того ж Мирослава останнім часом геть кепсько почала спати. Відчуття голоду заважало їй заснути, щоб не чути як гурчить у животі та нудить десь під грудьми. По-перше, що вияснила Мирослава, Люда з Юлею не знають, що Тетянка кудись ходить. По-друге, Тетянка була дуже пильною й виходила зі спальні тоді, коли була впевнена, що подруги міцно сплять. По-третє, дівчата кудись зникали не щодня, а у певні дні. Мирослава спробувала це з’ясувати. Спочатку вона гадала, що походеньки дівчат бувають тоді, коли на нічне чергування заступає певна вихователька. Кілька ночей випали на зміну Валентини Іванівни. «У Жаби міцні нерви, – міркувала Мирослава, – тож вона, напевне, спить мов убита». Але незабаром зникнення Люди, а потім і Тетянки відбулися не на її зміні. Тут Мирославина логіка потрапила в глухий кут.

У той час Мирославі виповнилося чотирнадцять. Дівчатка в її віці вже були закохані не вперше. Деякі з них вже дружили з хлопцями, інші навіть мали сексуальний досвід. Мирослава ж комплексувала через свою зовнішність, бо була дуже худою. До того ж вона почувалася невпевненою, бо швидко виростала з одягу. Мало того, що він був таким, як майже у всіх дівчаток, та ще й завжди куці рукави. До декого з вихованок інтернату або приїздили родичі, або забирали на канікули. У них було по кілька гарних одежин, вони мали прикраси, якими могли похизуватися перед хлопцями. Дехто з дівчаток навіть мав свою косметику, пахуче мило й запашні шампуні. Мирослава була не заздрісною, але ходити в сукні з куцими рукавами, митися господарським милом і замість мережаних трусиків ховати під спідницю інтернатівські труси на виріст, якось їй враз набридло. А все почалося 8 Березня, коли їй (зовсім несподівано!) однокласник Іванко приніс подарунок.

– Чого тобі? – запитала Мирослава, коли хлопець зупинив її на сходах.

– Вітаю зі святом, – сказав той, і його великі вуха одразу стали червоними, як достиглий помідор.

– Дякую, – мовила розгублена дівчина.

– Це тобі, – хлопець зніяковів і простягнув Мирославі якусь коробочку.

Настала черга червоніти Мирославі.

– Дякую, – прошепотіла вона.

– Нема за що.

Мирослава набралася сміливості, щоб звести очі та зустрітися поглядом з першим хлопцем у своєму житті, який приділив їй увагу. Вона вдячно подивилася йому у вічі й швидко побігла вниз сходами. Ледь дочекалася, коли залишилася наодинці з Тетянкою.

– А що я тобі розповім, – Мирослава таємниче прошепотіла Тетянці на вухо.

– Закохалася?

– Ще не знаю, але подарунок до свята вже отримала.

– Від кого? – у Тетянки засвітились очі.

– Ось!

Мирослава розпакувала подарунок. Там було невеличке люстерко в зеленій пластмасовій оправі та справжня пляшка болгарського шампуню.

– Шампунь! У мене справжній шампунь! – Мирослава не могла стримати захоплення. – І де він тільки його дістав? Це ж дефіцит!

– Та хто ж він? – Тетянка аж ногами перебирала від нетерплячки.

– А ти сама здогадайся!

– Іванко?

– А ти звідки знаєш?

– Сорока на хвості принесла. А то я сліпа і не бачу, як він на тебе дивиться!

– Справді? А я не помічала, – знизала плечима Мирослава.

– А в мене теж щось є! – урочисто сказала Тетянка, дістаючи з тумбочки справжні сережки. – Ось! – приклала до вух. – Мені личить? Завтра піду до медсестри проколювати вуха.

– Які гарні! Золоті?

– Та ти що?! Звідки? У мене, як і в тебе, нікого з рідних немає.

– Зізнавайся, – Мирослава жартома схопила подругу за шию, – хто цей прекрасний принц, що подарував сережки!

Мирослава не помітила, як по обличчю дівчини промайнула тінь смутку.

– Секрет, – сказала вона.

– Ось як! У мене, виходить, від тебе немає секретів, а ти…

– Вибач, я не можу тобі сказати правду, а брехати не вмію. Я тобі розповім, усе розповім, але не зараз, – сказала Тетянка і поспіхом сховала сережки.

У Мирослави на язиці так і крутилося питання про нічні зникнення подруги, але вона себе стримала. Одначе за місяць помітила, що у Тетянки незрозуміло звідки з’явилася новенька блузка, потім дівчина похвалилася новим бюстгальтером. Тоді вже Мирослава вирішила побалакати з подругою начистоту.

– Ходімо подихаємо свіжим повітрям, – запропонувала Мирослава одного разу Тетянці. – Надворі справжня весна, а ми тут душимося.

– Щось не хочеться, – Тетянка була не в гуморі. – Хочу поспати.

Мирослава прикусила язика, ледь не бовкнувши: «Треба ночами не вештатися, а спати».

– Заради мене, будь ласка, – проскиглила Мирослава так жалісно, що Тетянка не могла їй відмовити.

– Ну добре, – погодилася подруга. – Може, й справді сон розвіється.

Дівчатка пішли блукати вулицями міста. Взагалі вони не дуже любили виходити за територію інтернату. Тут вони були майже в однакових умовах. Ледь виходили за паркан, на них тицяли пальцями – «інтернатівські». Звичайно ж, це було помітно завдяки однаковому дешевому одягу. Мирославі було неприємно, коли це слово з присмаком якоїсь зневаги і приниження злітало з вуст молодих людей. Ще неприємніше було ловити на собі співчутливі погляди стареньких. Хотілося ласки, до нестями мріялося про домашнє тепло, про людину, до якої можна було б притиснутися всім тілом і відчути, що тебе люблять. Не хотілося жалощів від чужих, але надворі починалася справжня весна, в повітрі стояв запах свіжості, яка буває тільки в цю пору року, тому дівчатка мали гарний настрій. Вони увесь час жартували та сміялися. Подруги зупинилися й довго потішалися над кумедними горобцями, які весело вицвірінькували, доки не вирішили скупатися. Неподалік була велика калюжа, але всім конче треба було скупатися саме у маленькій, що була поруч. Спочатку горобці занурювались по черзі, але одному нахабі схотілося зайняти увесь «басейн». І почали горобці один одному скубти чуби! Дівчата ледь животи не порвали зо сміху.

– Все, купання закінчилося! – сміялася Мирослава. – Здається, вони взагалі вже забули, що хотіли прийняти душ!

– А хай їм грець! – Тетянка витерла сльози. – Ходімо далі.

Трохи потеревенивши про життя в інтернаті, про минулу контрольну роботу з математики та важкий диктант із англійської, дівчата на мить замовкли.

– У мене до тебе є цікаве питання, – сказала Мирослава.

– Я тебе уважно слухаю!

– Пообіцяй, що відповіси чесно.

– Обіцяю!

– Скажи мені: куди ти ходиш вночі?

– До туалету, – відповіла Тетянка та відвела погляд вбік. – Куди ще я можу ходити?

– Ти дала слово сказати правду.

– Якщо знаєш, то навіщо запитуєш?

– А що я знаю? Тільки те, що Люда, Юля й ти кудись бігаєте.

– Ти… Ти не знаєш куди?

– Намагалася дізнатися. За тобою навіть стежила, але між третім і другим поверхом ти зникала, ніби привид.

Тетянка якось сумно посміхнулася.

– Хочеш знати правду? – запитала вона серйозно.

– Так.

– Тоді дай мені клятву, що про це не дізнається жодна душа.

– Це така велика таємниця?

– Навіть не уявляєш, яка велика.

Мирослава так була заінтригована, що одразу ж поклялася, чим могла.

– Ти, звичайно ж, помітила, що останнім часом у мене почали з’являтися нові речі.

Мирослава хотіла сказати, що то, напевне, дарунки залицяльника зі старших класів, але змовчала, боячись сполохати подругу саме тоді, коли повинна була розкритися її таємниця.

– Ну не сліпа ж я!

– Родичів у мене немає, тож я мала заробити ці речі сама.

– А мені й не сказала! – дорікнула їй Мирослава з образою в голосі. – Ходжу, як жебрачка.

– Спочатку дослухай до кінця. Я помітила, що Люда та Юля кудись бігають уночі, а вранці у них з’являються то цукерки, то печиво, то ковбаски, а то й новий одяг. Тоді я вирішила за ними простежити.

– Я теж намагалася, але у мене не вийшло, – зізналася Мирослава.

– А у мене вийшло. Я йшла по слідах Люди, як пантера на полюванні. Побачила, що та простягла руку у віконце біля входу і зняла ключ від дверей. Потім вона відчинила вхідні двері та кудись побігла. Добре, що ніч була темна, й вона мене не помітила. Люда забігла за ріг будівлі та постукала у віконце вагончика, де ночує сторож.

– Який?

– Там, де зводять прибудову, є вагончик для нічного сторожа.

– Я не знала, що там хтось ночує. А далі що було?

– Мені довелося в капцях бігти за нею по снігу. Я побачила, як на стук відчинилися двері, як туди зайшла Люда. Більше я нічого не бачила, бо змерзла, мов цуцик. А наступного дня у Люди з’явився новий шалик.

– Я… Я не зовсім розумію…

– А ти уважно стеж за моєю думкою та не перебивай мене, – зупинила її Тетянка і продовжила. – Така сама історія повторилася і з Юлею. Тоді я вирахувала, що дівчата ходять до сторожки через дві ночі на третю. Так було не завжди. Напевно, вони боялися, що їх вистежать, тому були обережні. Одного разу я вирішила сходити туди сама та все дізнатися.

– Яка ти відчайдуха! – не стримала себе Мирослава.

– Тамуючи страх, я постукала у віконце, і двері відчинилися. Там був старий сторож Ігнатович. Ми з ним познайомилися, він напоїв мене чаєм з термоса. «Хочеш бутерброд з ковбасою?» – запитав він і дістав такий великий шматок ковбаси з голландським сиром. У мене аж слини потекли. Я сказала, що хочу, і вже простягла руку. «Ні, не одразу, – сказав Ігнатович, – за цей бутерброд ти даси себе помацати». Я ще нічого не зрозуміла, як його тремтячі руки вже торкнулися моїх грудей.

– Він тебе мацав?!

– Так. Спочатку я злякалася, але переді мною на столі лежала така смачна скибка, що я заплющила очі та вирішила потерпіти. Він мацав груди, потім сідниці. Я все витримала. Коли розплющила очі, то запитала, чи можу я забрати бутерброд. Ігнатович сказав, що можна отримати від нього навіть більшу нагороду, якщо буду давати при цьому себе цілувати в губи. Я нічого не відповіла, бо було так соромно, що, здавалося, п’яти горять. По дорозі я з’їла ту скибку як за себе кинула. Думала, що більше ніколи не піду.

– Але ж пішла?

– Так. Через деякий час. Ігнатович завжди мене пригощав чимось смачненьким. А одного разу приніс браслет на руку – ти ж його бачила. Я зраділа, а він зажадав, щоб я… – дівчина на мить замовкла, але Мирослава її не перебивала, бо хотіла почути, що ж було далі, – щоб я залізла йому в штани рукою та помацала… ну, сама розумієш що.

– І ти…?

– Так, я зробила це, бо дуже хотіла мати той браслет. А далі… Далі у нас було все, що буває між дорослими… Сама знаєш що.

– І ти… Ти не побоялася?

– Я хотіла мати гарний одяг. До того ж це повинно було трапитися рано чи пізно. Яка різниця коли?

– Але ж є різниця з ким.

– А мені байдуже! – скрикнула Тетянка. – Я не знаю, що зі мною буде завтра. Я не впевнена, що зустріну своє кохання і чи буду від нього сита та вдягнена. Я хочу жити сьогоднішнім днем! І їсти хочу дорогі цукерки сьогодні, а не наступного року. Зрозуміла?!

– Ну чого ти розійшлася? Я лише так запитала, з цікавості.

– Я й розповіла, – приглушеним голосом, майже спокійно, сказала Тетянка. – Тепер ти знаєш мою таємницю.

– Я дала слово ані пари з вуст. Лише скажи мені: що будеш робити, якщо завагітнієш?

– Та ти що?! Ніколи!

– Звідки ти знаєш?

– Ігнатович знає, як треба це робити, щоб не завагітніла.

– А я думала, що вагітніють завжди.

– Дурненька! Якщо чоловік не захоче, то буде тебе берегти.

Мирославі було не зрозуміло, як це може бути: коли хочеш, то завагітнієш, коли ні…

Зараз, згадуючи ту розмову з подругою, Мирослава подумала, що було б краще, якби та не розкрила їй своєї таємниці…

15

Юрко вже кілька днів не бачився зі Світланою. Він навмисне уникав зустрічі, сказавши дівчині, що на кілька днів знайшов підробіток у вечірні години. Це була брехня, і хлопець міг лише будувати здогадки щодо того, повірила йому Світлана чи ні. Зараз Юркові хотілося побути на самоті та привести до нормального стану свої внутрішні відчуття. Сталося те, чого він найбільше боявся: він осоромився перед дівчиною, яка йому так подобається. І це було не вперше. Зараз він вже не розмірковував, чому так сталося, хлопець знав причину невдачі. Коли таке з ним трапилося вперше, він був шокований, спантеличений і розгублений. Але слава Інтернету, де він знайшов відповідь на своє питання.

Все почалося з того дня, коли до них приїхала молодша сестра батька Іринка. Юркові тоді виповнилось одинадцять років. Це був вік, коли хлопчики ще не досягли юнацького віку, але вже проявляють першу цікавість до жіночого тіла. Іринка навідала батьків напередодні свого весілля, щоб запросити їх на урочистості. Батьки були ще на роботі, а Юрко вже прийшов зі школи.

– Ти не будеш проти, якщо я прийму душ? – запитала вона хлопця. – Здається, що дорожня пилюка в’їлася в тіло. Ти навіть не уявляєш, скільки бруду було у вагоні потяга.

– Як хочеш, – байдуже мовив він.

Іринка зачинилась у ванній кімнаті та відкрила кран з водою. Юрко сидів на кухні, наминаючи борщ із часником. Мимоволі його погляд зупинився на віконці, що вело з кухні до ванної кімнати. Коли батьки робили ремонт, то мама хотіла це віконце закласти цеглою, але батько сказав, що на випадок, коли вимкнуть світло, там буде видно від денного світла. Хлопцю спала думка про те, що можна залізти на стіл та побачити у віконці голу Іринку. Спокуса була надто великою. Хлопець боровся з нею кілька хвилин, намагаючись утамувати її гарячим борщем, а потім не стримав свого бажання. Заради цікавості він став ногами на стіл і витяг шию. Ніби зачарований він дивився на Іринку, не в змозі відірвати погляду. Жінка стояла під струменями води зовсім гола. Юрко вп’явся поглядом в оголені груди, які Іринка повільно, ніби пестячи, намилила милом. Від дотику руки її рожеві соски враз збільшилися в розмірі. Іринка ненароком впустила з рук мило, а потім нахилилася, щоб його підняти. Вона повернулася до хлопця задом, і в одну мить він відчув, як незнайомо напружилося його тіло. Це було нове, зовсім незвідане відчуття, від якого стало незвично млосно внизу живота, але приємно. Жінка підняла мило та звелася. Злякавшись і свого відчуття, і того, що може бути поміченим, хлопець стрімголов зіскочив зі столу й побіг до своєї спальні. І тут він уперше відчув, як тепло з усього тіла пішло шаленою хвилею донизу живота. Вночі він знову і знову прокручував у пам’яті побачене у ванній кімнаті. Юрко тоді не знав, що ця картина буде для нього фатальною, бо вона стала нав’язливою не на один день. Він дорослішав, і вже коли почав залицятися до дівчаток, ця картина завжди з’являлася перед очима.

Ставши старшокласником, він бачив, як дівчатка бігають та передають одна одній для читання книги де Сада. Заради цікавості він прочитав кілька романів. Вони були повні сцен підглядання. Саме такі моменти він вишукував у книжках, бо вони найбільше його хвилювали та збуджували.

На шістнадцятиліття Юрка до них у гості приїхала Іринка зі своїм чоловіком. Хлопець ховав від неї очі, бо здавалося, що вона знає його таємницю. Проте Юрко потоваришував з її чоловіком Романом, який подарував хлопцеві гарний бінокль. Увечері Роман вийшов на балкон покурити, за ним вийшов Юрко з біноклем.

– Ану, дай-но сюди, – попрохав Роман.

Він підніс бінокль до очей.

– Нічого собі! – сказав Роман, – тепер зможеш підглядати за дівчатами у сусідньому будинку.

– Та ну тебе! – відмахнувся Юрко й почервонів, мимоволі згадавши про те, що бачив його дружину без одягу.

І все-таки Роман мав рацію. Юрко дочекався, доки всі полягають спати, взяв бінокль і вийшов на балкон. Добре, що батько обабіч балкона зробив перегородки від сусідів, щоб ті не зазирали. Хлопець пройшовся поглядом по всіх вікнах. Зазвичай, люди в багатоповерхівці не ховалися за фіранками, тому можна було спостерігати доволі цікаві епізоди з чужого життя. Був лише один ґандж – ванні кімнати не мали вікон, які б виходили надвір. Аж раптом хлопець побачив те, від чого забило дух. На п’ятому поверсі велике вікно спальні було навстіж відчинене. В кімнаті горіло світло, і Юрко бачив велике ліжко, на якому сиділа оголена дівчина. Напевно, вона щойно прийняла душ, бо розчісувала ще мокре волосся, дивлячись у люстерко, яке тримала в руці. Раптом вона підскочила та побігла. Дівчина повернулася не сама. До спальні зайшов чоловік. Він був набагато старший за дівчину. Юркові перехопило дух, коли білявка почала з ним цілуватися й поспіхом знімала з чоловіка одяг. Вони були перед хлопцем зовсім голі. Юрко відчув себе шпигуном, бо міг бачити закоханих, а ті про це навіть не здогадувалися. Він відчував страх бути заскоченим за підгляданням, але це ще більше підсилювало його збудження та лоскотало нерви. Йшла обертом голова, коли хлопець став свідком сексуальної гри закоханих. Він хотів відвести погляд, але вже не міг – це було понад його сили. Юрко додивився до кінця. Він став свідком того, як по-зміїному звивалося тіло дівчини, як потім судомно здригнулися тіла коханців, як вони стомлено розкинули на ліжку свої оголені тіла. Хлопець був такий збуджений уперше в житті.

Від того дня Юрко з нетерпінням чекав вечорів, коли можна було залишитися наодинці з біноклем у руках. Чоловік приходив до дівчини не кожного вечора. Частіше за все він кудись ішов, покинувши дівчину вдома саму, і тільки іноді залишався на ніч. Із цього Юрко зробив висновок, що чоловік є коханцем дівчини і, напевно, має родину. Але для Юрка це було неважливо. Він навіть не помітив, як підглядання стало для нього не лише звичкою, а й нагальною потребою. Юрко втрутився в інтимну сферу чужих людей без їхнього на те дозволу та відома, і це давало йому присмак влади над тими, за ким підглядав. Він не помітив, як став ненаситним до підглядання, як ця потреба стала необхідністю. Бажання підглядання невпинно й інтенсивно зростало. Юрко не зчувся, як ця гра затяглася. Його однолітки вже мали реальні сексуальні стосунки з дівчатами, а він завис десь між своїми фантазіями та підгляданнями за чужим інтимним життям…

Першою жінкою у нього була Оля. Вона була не проти переспати з молоденькими хлопчиками. Одного разу Юрко гуляв у дворі з друзями. До них приєдналася Оля з пляшкою горілки. Хлопці вицмулили по сто грамів і від нудьги почали розходитися по домівках.

– У тебе є вдома щось випити? – запитала жінка Юрка.

– Що ти маєш на увазі?

– Щось зі спиртного, а то не вставило.

– Є. Зараз принесу.

– А не можна випити у тебе вдома?

– Можна, – сказав хлопець, бо батьки ночували на дачі за містом.

Оля випила півпляшки вина та потягла Юрка до спальні. Вона роздяглася, лягла на ліжко, розсунула ноги. В кімнаті горіло світло, і Юрко міг бачити усі жіночі принади так чітко, бо вони були зовсім поруч. Він згадав білявку у вікні й одразу ж швидко збудився. Все пройшло добре. Оля була невгамовна до самого ранку, а коли пішла, то Юрко впав знесилений і проспав час йти до школи.

Потім він почав зустрічатися з однокласницею Галею. Якось вони залишилися наодинці. Був вечір. Вони випили по пляшці пива та дивилися телевізор. Від пива у Юрка приємно зашуміло в голові, і він почав настирно, навіть зухвало, чіплятися до Галі. На його подив, дівчина була не проти. Він почав її роздягати, але Галя попрохала вимкнути світло й телевізор. Хлопець опирався, але вона була невблаганна. Він задовольнив її прохання і… втратив до неї потяг. Тоді Юрко подумав, що то була випадковість. Він ще кілька разів робив спроби з нею побути в близьких стосунках, але історія повторювалася. Незабаром вони розлучилися. Все вийшло якось саме по собі – вони втратили цікавість одне до одного. Юрко зрозумів, що не відчуває до неї потягу, а дівчина розпатякала подругам, що він не чоловік. Після цього Юрко у собі замкнувся. Він зрозумів, що має проблему, але чому – не міг збагнути. З білявкою в будинку навпроти було все по-іншому. Вона збуджувала його плоть на відстані іноді так, що він відчував оргазм. Чому так? Він не міг зрозуміти. Цим він не міг поділитися навіть з Мишком.

Розгадку Юрко знайшов тоді, коли батьки купили йому комп’ютер і хлопець підключив Інтернет. Тоді він дізнався, що насправді має велику проблему. Виявляється, він став вуаєристом! Це слово було для нього вироком. Воно мало неприємний присмак, від нього тхнуло образою та збоченням. Він дізнався, що мав нездоровий потяг до підглядання за статевими зносинами людей та інтимними процесами. І цей причепливий стан витісняє інші форми статевого життя й належить до сексуальних розладів. Це була гірка правда, яка різонула по живому. Юркові не залишалося нічого, як підняти догори руки та зізнатися самому собі, що він не такий, як інші. Так, він дійсно був нестримний у своїх бажаннях підглядати, і це відбувалося з невпинною, чимраз більшою інтенсивністю. Кілька днів після свого відкриття він перебував у прострації. Було нелегко визнати себе відмінним від інших своїх ровесників, які легко знаходили собі дівчат, спали з ними без зайвих проблем. Хлопець усвідомив, що його гра в шпигуна затягла зашморг на його ж шиї. Йому навіть не хотілося жити, бо він не знав, як йому, вуаєристу, тепер жити?! А все почалося від невинного споглядання за голим тілом Іринки. Іноді йому здавалося, що в усьому винна вона, Іринка. Згодом зробив висновок, що люди часто шукають винних, щоб виправдати себе перед своїм «я». Коли трохи охолов та вгамувався, зрозумів, що Іринка тут ні до чого. Життя тривало, і він повинен був навчитися з цим жити. Юрко почав нишпорити Інтернетом і незабаром зрозумів, що порносайти – це його рятунок. Одного разу він привів до себе дівчину, з якою мав намір зайнятися сексом. Доки дівчина була у ванній, він швидко відкрив порноролик і встиг його проглянути. Коли дівчина підійшла до нього, він устиг закрити сайт. У цей час він вже був збуджений. Юркові поталанило того разу. Дівчина була без усяких комплексів, хутенько роздягнулася при світлі та стрибнула на диван. Хлопець заспокоївся, бо все пройшло добре. Але за кілька місяців він закохався в Олесю. Вони зустрічалися кілька місяців і Юрко запросив її до себе додому, коли батьки були на дачі. Він повторив те, що робив раніше, і все йому вдалося. Так було кілька разів. Але якось Олеся одразу повернулася з ванної, бо вимкнули воду. Вона тихенько підійшла ззаду та подивилася на екран монітора, де звивалися голі тіла.

– Чи я не краща від них? – запитала вона та вимкнула комп’ютер.

Хай до яких тільки пестощів вдавалися молоді люди, Юрко так і не збудився. І це тоді, коли він був закоханий по самі вуха!

З Олесею він розлучився. Точніше, вона його кинула після кількох невдалих спроб зайнятися сексом. Це було перед тим, як Юрка забрали до лав армії. Служити він пішов із задоволенням, гадаючи, що час вилікує його дивну хворобу під назвою «вуаєризм». Якби ж то було так!..

16

Мирослава вже не один день відмовлялася від зустрічі з рідними. Вона докладала всіх зусиль для того, щоб заспокоїтися та врешті-решт зрозуміти, чи насправді її бабуся розшукує, чи то хтось із неї злісно жартує, чи та старенька – плід її уяви. Вночі вона намагалася заснути й не виглядати у вікно. Іноді це їй вдавалося, але найчастіше жінка не могла спокійно лежати у ліжку, коли чула за вікном приглушені кроки та жалібний плач, від якого краялося серце. Тоді вона тихенько підходила до вікна. Там, десь поміж деревами, вона бачила маленьку постать старенької у білій хустині. Серце Мирослави стискалося від болю. Жінка вже не лементувала, вимагаючи негайно її випустити з цієї задушливої палати, що була схожа на тюремну камеру. Вона торкалася розпеченим чолом прохолодного віконного скла й беззвучно плакала. «Моя добра, моя найкраща, наймиліша бабусечко, – шепотіла Мирослава, – потерпи трішки, і я тебе знайду. Знайду для того, щоб уже ніколи не розлучатися».

Одної ночі Мирослава не могла довго заснути попри те, що прийняла сильні снодійні ліки. Вона кілька разів підходила до вікна, пильно вдивляючись у темінь. Ще звечора небо затягло темними хмарами, здійнявся вітер, віщуючи зливу. Жінка переймалася тим, що негода може застати бабусю у сквері. Що тоді вона буде робити? Де сховається від дощу? Дякувати Богові, старенької сьогодні не було. Трохи заспокоївшись, Мирослава лягла в ліжко. Коли вона зустрінеться з бабусею, то обов’язково розповість про свої відчуття в інтернаті. Жінка згадала, як одного осіннього вечора діти знайшли надворі маленьке мокре цуценя. Воно тремтіло від холоду, жалісливо скавчало, метляючи хвостиком. Тоді вони принесли картонну коробку та змайстрували прихисток для цуценяти. Тетянка десь розжилася шматочком хлібця й мисочкою молока. Цуценя наїлося, залізло до коробки, де йому постелили якесь ганчір’я, згорнулося бубличком і швидко заснуло. Тієї ночі Мирослава подумала, що вона дуже схожа на те цуценя. Вона, як та тваринка, що нещодавно могла сховатися від життєвих негараздів на материнському череві, де було тепло, затишно, спокійно та сито, а за потреби можна було поборюкатися й підставити для цілунку свою мордочку під теплий і лагідний язик матері. Водночас цуценя втратило все та попало у незнаний світ, де панує холод, самота й жорстокість. Тут вже нема де та біля кого зігрітися, нікому пожалітися, нема від кого чекати помочі. Згадуючи минуле, Мирослава порівняла себе з тим цуценям, бо тоді залишилася сам на сам із жорстоким світом. Чи зможе вона вижити? Чи не опиниться під чиїмись брудними ногами? Чи не розтопчуть ці ноги її мов маленьку комаху? Мирослава тієї ночі багато передумала. В інтернаті вона не хотіла, щоб її життя було розтоптане якимись «людо-юлями». Вона повинна була вижити будь-якою ціною. Можливо, Тетянка має рацію, коли йде до старого сторожа на ніч. Ніхто про це не знає, а дівчина має з цього свій зиск: вона не голодна та ще й одержує дещо з одягу. Якщо Тетянка здатна до адаптації, то чому вона, Мирослава, не може стати схожою на хамелеона?

Тієї далекої ночі Мирослава прийняла для себе рішення сходити до сторожки. Вона поки що не буде нічого казати подрузі. Роздягатися та спати зі сторожем Мирослава не мала наміру, але заробити щось смачненьке їй дуже кортіло. Згадка про цукерки, шоколадки, сир і ковбасу її так схвилювали, що в животі забурчало й заболів шлунок.

…Мирослава дочекалася ночі, коли ніхто з дівчат не пішов до сторожа. Була пізня осінь. Надворі дощ періщив як з відра та стояла суцільна темрява. Мирослава тихенько встала, вдяглася й безшумно покинула спальню. Навшпиньки вона спустилася сходами вниз. Серце так шалено калатало в грудях, що схвильованій дівчині здавалося, що його стукіт чути в нічній тиші. Без перешкод Мирослава вийшла надвір. Стояла непроглядна темрява. Від сторожки, де світилося віконце, її відділяли кілька десятків метрів. Мліючи серцем та хапаючи дрижаків, дівчина повільно підійшла до дверей. На мить почуття страху паралізувало її волю, і вона, як у яйці, завмерла. Хотілося бігти кудись галасвіта, щоб сховатися від усіх, хто її оточував. Але за мить тремтлива худенька ручка дівчини сама потяглася до дверей і тихцем постукала. Двері одразу прочинилися й звідти потягло теплом.

– Заходь швиденько! – скомандував сторож. Він мерщій зачинив за Мирославою двері. Дівчина тремтіла мов листя на осінньому вітрі. Вона сіла на краєчок ліжка, не в змозі зупинити зуби, що цокотіли чи то від холоду, чи то від страху.

– От дурненька, – сказав сторож, – така негода, а вона роздягнена.

Ігнатович подав Мирославі чашку гарячого чаю.

– Пий, а то захворієш, – звелів він.

– Дякую, – тихо мовила дівчина.

Кілька ковтків гарячого напою приємно розтеклися по всьому тілу, і дівчина перестала цокотіти зубами. Тепер вона могла роздивитись Ігнатовича. Він здався Мирославі старим і неприємним. У нього була відразлива посмішка та очі, які нахабно обмацували дівчину з ніг до голови. Коли масні товсті губи Ігнатовича розтягувались у посмішці, то з рота виглядали два золоті передні зуба. Переляканій Мирославі на мить здалося, що сторож ось-ось учепиться цими зубами в її тіло та почне гризти.

– Бідна дівчина! – сторож співчутливо зітхнув. – Ти, напевно, голодна?

– Еге ж, – Мирослава кивнула головою на знак згоди.

– Бери шоколадку до чаю, – запропонував Ігнатович.

– Дякую, – тихенько прошепотіла дівчина.

Вона в руках тримала справжнісіньку шоколадку! І це був не сон, не її уява! Скільки ж ночей вона мріяла про таку мить! Уявляла давно забутий солодкий смак, а тепер вона її має і навіть може скуштувати. Мирослава розгорнула блискучий папір та відчула запах шоколаду. Дівчина не могла себе стримати. Вона почала її їсти похапцем, навіть не смакуючи кожну плиточку. За мить на столі лежала лиш обгортка від шоколаду. Дівчина запила чаєм, і світ здався вже не таким і поганим. Якби ж то можна було зараз піти звідси та лягти спати! Дівчина подякувала й попрямувала до дверей, але сторож завбачливо зачинив перед її носом двері на замок. У дівчини підломилися ноги. Їй здалося, що то зачинилися не двері, а перекрили їй клапан з киснем. Вона відчула себе пташкою, що попала в сильце. Ігнатович підійшов до дівчини, яка тремтіла, погладив шершавою долонею по голові.

– Не бійся мене, – мовив він, важко дихаючи.

– А я і не боюся, – пролопотіла вона.

Сором пік зсередини, коли тремтячі руки Ігнатовича обмацали її шию, опустилися нижче та торкнулися маленьких бугорків грудей.

– Які в тебе гарні груди, – шепотів Ігнатович, залазячи руками їй за пазуху. – Вони такі маленькі, такі тверді. Зроби мені приємно, прошу тебе, благаю, – сторож схопив руку Мирослави, намагаючись запхати її у свої штани.

– Я боюся, – налякана і спантеличена Мирослава ледь не плакала. – Відпустіть мене, я піду, – попрохала вона.

– Не можу, вже не можу, – шепотів сторож. – Дай я тебе поцілую.

Мирослава побачила, які в нього стали масні очі, та ще більше налякалася, коли в них з’явився блиск хижака, який щойно вполював свою жертву. Страх крижаним обручем обхопив серце дівчинки й безжально скував по руках і ногах.

– Я хочу піти, – крізь сльози мовила вона. – Дядечку, відпустіть мене, будь ласка.

– Один, лишень один поцілунок, – гаряче шепотів Ігнатович, намагаючись упіймати вуста переляканої дівчинки.

– Ковбаси, – мовила вона, згадавши розповідь Тетянки.

– Якої ковбаси?

– Ви дасте мені ковбаси?

– Дам, що хочеш дам…

Мирослава перестала пручатися та заплющила очі. Вона відчула, як неприємно тхнуло з рота сторожа, як його слиняві великі губи боляче вп’ялися в її вуста, й ледь не знепритомніла. Пекельний сором обпік дівчину зсередини, коли сторож міцно притис її до себе, обхопивши за сідниці. Вона відчула, як здригнулося його тіло, як той застогнав і поступово відпустив від себе до смерті налякану дівчину.

– То я піду, – мовила Мирослава, відходячи від сторожа.

– Іди, – відповів той, вмощуючись на ліжко.

– А ковбаса?

– Ледь не забув. Ти гарна дівчинка, хоча й якась перелякана. Тримай.

Мирослава схопила бутерброд, Ігнатович відчинив двері – і вже за мить дівчина опинилася надворі. Було волого, непривітно та страшно, а в голову ніби хтось забив цвях. Вона поспіхом проковтнула хліб зі шматком ковбаси, навіть не відчувши смаку. Потім ніби знову відчула на собі масні слиняві губи Ігнатовича, і її знудило.

Згадуючи цю ніч, Мирослава почала міркувати, чи зможе вона про це розповісти бабусі, якщо її зустріне? Чи розповість, як свідомо уклала угоду зі своїм сумлінням, коли знову пішла до сторожки? Адже вона нікому не розповідала, що її серце пережило, перетерпіло та нарешті стало кам’яним. Душа дівчинки, здавалося, стала бездиханною, терплячи брудні тортури. Вона навчилася жити з заплющеними очима, а ще точніше, не жити, а напівіснувати, без душі, бо її витяг старий збоченець. Вона змогла прожити кілька років, надягши обличчя-маску, під якою був лише душевний бруд. Мирослава жила з постійним відчуттям страху, що скував її, як річку кригою. Заради картатої спідниці та шовкової кофтинки вона віддала збоченцеві свою цноту, не чинивши опору, не плекаючи надії на щось світле й гарне. Тільки вона знала, як її охопив тваринний жах, як обірвалося щось усередині, але вона повністю отупіла й була близькою до істерики, коли з її тіла Ігнатович уперше зняв одяг. Потрапивши у тенета сторожа, вона найбільш за все боялася розголосу, а тому дуже зраділа, коли довідалася, що Ігнатовича звільнили з роботи за пиятику. Таємницю Мирослави знала лише Тетянка. Після закінчення навчання в інтернаті дівчатка поклялися, що ніколи та нікому не викажуть свої таємниці. Вони домовилися, що будуть спілкуватися завжди, але Мирослава навмисне пішла навчатися до іншого училища. Вона не хотіла, щоб минуле тяглося за нею по життю. Мирослава змогла вижити в інтернаті, у неї починалося нове життя, де не було місця минулому…

Зранку Мирослава дістала папірець і намалювала на чорній смузі життя в інтернаті ще чорніше коло – це був Ігнатович. Вона сама напросилася до лікаря. Вперше за своє життя Мирослава розповіла про чорний період. Їй одразу ж полегшало.

– Ви більше не зустрічалися з подругою дитинства? – запитав лікар.

– Кілька разів випадково, коли ще навчалася в училищі, – відповіла Мирослава. – А коли вийшла заміж, то дала Тетянці неправильний номер телефону. Десь у підсвідомості залишився страх від того, що вона все розповість моєму чоловікові.

– Так, так, так, – лікар постукав олівцем по столу. – Дякую вам за відвертість. Я так і гадав, що ваші проблеми тягнуться з дитинства.

– Тобто?

– Знаючи проблему, я зможу вас швидше вилікувати.

– Як це буде швидко?

– Швидко тільки кішка народжує, – осміхнувся лікар. – Зараз ви мусите усвідомити, що ви – хвора, але всі недуги лікуються. Якщо ви зрозумієте, а я певен у цьому, бо ви людина з вищою освітою, що ви бачите не свою бабусю. Це є зорова галюцинація. Ви повинні це усвідомити, – повторив він ще раз.

– Зорова галюцинація? Спробую усвідомити, – відказала Мирослава й розпрощалася з лікарем.

У палаті вона подумала, що дуже несправедливо називати дорогу їй людину «зоровою галюцинацією». «Якщо так треба, то я назву бабусю цими образливими словами заради того, щоб хутчіше звідси вибратися», – вирішила жінка.

17

Після роботи Юркові чомусь не хотілося йти додому. Він вирішив погуляти вулицями міста просто так, без усякої мети. Десь глибоко в серці він сподівався знайти душевну втіху. Хлопець розважав про те, як йому жити далі. Лише зараз, коли він мало не втратив Світлану, зрозумів, як він її кохає. Юрко міг годинами спостерігати, як вона розмовляє, як іноді червоніє та шаріється, як осміхається. Від її милої, по-дитячому наївної усмішки линуло тепло та світло. Таких людей називають «світлими», бо від них іде лише позитив. Обличчя Світлани знову і знову з’являлося перед ним. Ось вона сміється, спостерігаючи за двома кумедними малюками в пісочниці. Біля них два відерця, а вони вчепилися в одне і кожен тягне до себе.

– Дивись, Юро, які вони кумедні! – сміється Світлана.

Від її усміху світиться все обличчя, яке стає круглішим, а на щоках з’являються маленькі ямочки. Та й саме обличчя проміниться невидимим сяйвом. Іншим разом обличчя дівчини стає серйозним, як у дорослої та мудрої жінки. Тоді між чорними крилами брів залягає зморшка мудрості. А часом щира прикрість відбивається на обличчі, й воно набуває по-дитячому лагідного та простого виразу.

А ще Юрко любив її очі. Вони були кольору весняного неба. Від настрою дівчини вони змінювалися. Вони бували то блискучими з грайливими іскорками, то сміливі, то тужливо-світлі, то з хитринкою. Світлана була справжньою, хлопець це відчував серцем і за це її покохав. Вона така щира, безкорислива, лагідна й добра, а він… Хто він? Вуаєрист. Збоченець. Рано чи пізно дівчина дізнається про це та кине його. Як йому бути? Плисти за течією, доки хвилі не приб’ють його до невідь-якого берега? А що далі? Самотність на все життя? Чи навчитися жити подвійним, таємним, життям?

Занурений у свої думки Юрко не помітив, як розпочався сильний вітер. Він наскакував звідусюди, шарпав кущі та гілки дерев, чіплявся до перехожих, пронизував їх наскрізь, а зірване з дерев листя несамовито жбурляв угору та нісся далі. Раптом на асфальт впали перші важкі краплі дощу. За ними одразу ж із темного неба ринув донизу водяний шквал. Лише тоді Юрко помітив, що змок до рубця та змерз. Озирнувшись, він помітив, що стоїть перед будинком, де мешкає Світлана. Її вікна світилися, манячи до себе. Ноги самі понесли хлопця до знайомих дверей. Не знаючи, що буде говорити, як себе поводити, Юрко натиснув кнопку дзвінка.

– Світлано, це я, – мовив він глухим голосом.

– Заходь, – запропонувала Світлана, відчиняючи двері. – І чому ти без парасольки? Там періщить дощ.

– Я… Я просто гуляв.

– Хто ж гуляє по такій негоді? Йди на кухню, я напою тебе чаєм з малиною, а то так не довго і занедужати.

– Що зі мною станеться, – буркнув він, але слухняно, пішов до кухні.

– Та ти ж геть увесь промок! Знімай одяг, треба його просушити, – запропонувала Світлана та почала розстібати ґудзики його сорочки.

– Не треба, – зупинив він дівчину.

– А я й не питаю, треба чи ні, – спокійно, проте наполегливо сказала дівчина. – Роздягайся швидше.

– Я… Я не надовго, – промимрив Юрко, але підкорився та зняв сорочку.

– Штани теж сюди, – Світлана командувала далі.

У цю мить Юркові здалося, що Світлана вже його дружина. Ось він повернувся додому з роботи стомлений і мокрий, як курка. Він поспішав додому, бо його чекала кохана турботлива жінка. Зараз вона розвісить мокрий одяг, нагодує чимось смачним і тепленьким, а потім вкладе спати у теплу й чисту постіль. А потім? Потім він має сказати: «Вибач, люба, але я мушу зараз подивитися порнофільм, а ти роздягнися, щоб я бачив перед собою всі твої принади. І лише тоді я зможу зайнятися з тобою коханням». Від таких думок Юркові стало мулько, в голові зашуміло. Ні, він не може втратити Світлану! Треба щось робити. Не можна так легко загубити своє щастя, яке дістається важко, а розплескатись, як вода краплинами, може в одну мить.

– Чому надувся, немов сич на погоду? – вивів його з задуми голос Світлани, яка легенько торкнулася пальцями його вуха.

– Ні-ні, все добре.

– Їсти хочеш?

– Ні, дякую. Йди до мене.

Світлана підійшла, сіла на коліна, обняла за шию.

– Ти геть змок. Іди в ліжко, зігрійся.

– Зараз, – промовив Юрко здавленим голосом.

Лише одна думка про те, що йому доведеться в ліжку знову пережити сором, змусила хлопця здригнутися.

– Та ти весь тремтиш, – зауважила дівчина. – Я ж казала, що так недовго й занедужати. Хто ж гуляє по такому дощу?

– А і справді, щось мене морозить, – Юрко схопився за рятівну думку. – Мені дійсно треба відлежатися, зігрітися, відпоїтися теплим чайком.

– Хочеш малинового варення? Мало не забула! – похопилася Світлана. – Негайно йди та закутуйся в ковдру, а я буду тебе годувати варенням.

– Згода! Як казав Карлсон, варення – найкращі ліки, – вже веселіше промовив хлопець.

Він шуснув під ковдру та подумав, що принаймні сьогодні можна вдати з себе хворого і провести приємний спокійний вечір поруч зі Світланою.

Дівчина годувала Юрка варенням з ложечки, ніби малу дитину.

Юрко тішився з такої турботи й з задоволенням доїв варення.

– А чому так мало? – грайливо запитав він, коли ложечка цокнула в пустій банці.

– А тому, що закінчилося!

– А ще привезеш із села? Це варення не з супермаркету, де в ньому більше барвників та ароматизаторів, аніж справжніх ягід.

Від Юрка не сховалася тінь смутку, що промайнула по обличчю Світлани.

– Я не знаю, коли поїду додому, – тихо мовила дівчина.

– Чому? Не сумуєш за рідними?

– Ти ж знаєш, що у мене вітчим…

– Ну то й що? Він тебе не любить?

– Не зовсім так, – дівчина відвела погляд.

– Якщо не ображає, то вже й це добре. Все-таки ж ти не рідна йому донька.

– Через нього я виїхала звідти.

– Він здійняв на тебе руку? – Юрко ніжно попестив руку дівчини. Її пальці здригнулися.

– Ні.

– Ображав маму?

– Мене, – ледь чутно промовила дівчина, схиливши голову.

– Ти можеш мені сказати, що там у тебе трапилося? Ти мені можеш довіритися? – Юрко заглянув у вічі дівчини. Там бриніли сльози.

– Він… Він… Він домагався мене, – ледь чутно сказала Світлана.

– Господи! – Юрко притяг до себе дівчину, прихилив її голову до свого плеча. – Бідолашна дівчинка! Я не дам йому тебе скривдити, чуєш, я нікому не дам тебе скривдити. І хай як складеться наше життя, незалежно від того, чи будемо ми разом, чи підемо різними шляхами, ти повинна завжди пам’ятати, що у тебе є друг. Світланко, ти завжди зможеш звернутися до мене, коли тобі буде сутужно.

– Справді?

– Так. І це – не пусті слова. Я хочу бути завжди поруч із тобою, але життя – річ непередбачувана. Сьогодні все у тебе йде рівно та гладенько, а завтра воно може піти суцільними вибоїнами й так потріпати, посіпати, пошматувати, що будеш питати: «За що?» І хто дасть відповідь? Ніхто, окрім самого життя. І добре, коли серед тих вибоїн буде людина, котра зможе простягти руку порятунку, щоб як не врятувати, то хоча б підтримати у той час.

– Дякую, – Світлана тепло подивилася на Юрка. – Я дякую долі, що дарувала нам зустріч. Ти теж можеш звернутися до мене, якщо… якщо життя не дасть нам змоги бути поруч. Пам’ятай, що у тебе завжди є друг.

– Домовилися. Не здається тобі, що наша розмова більш схожа на прощальну?

– Ми ніколи не знаємо, де початок, де кінець, а де початок кінця, – мрійливо сказала дівчина і вже веселіше додала: – Хворий, швидко під ковдру!

18

Осінь прийшла зненацька. Здавалося, тільки-но стояло бабине літо зі своїми золотавими нитями павутиння, як одразу ж небо затягло темними хмарами та впав холодний осінній обложний дощ. Уночі несамовито й жалібно вив вітер, жбурляючи у шибки палати мокре листя. Його виття заважало Мирославі спокійно спати. Вона весь час дослуховувалася до протяжних занудливих звуків, намагаючись почути голос бабусі. Силоміць жінка примушувала себе не схоплюватися з ліжка та не стояти біля вікна, вдивляючись у суцільну темінь. Мирослава зробила для себе висновок, що все одно їй ніхто тут не вірить, а вважають хворою. Доведеться вдати, що вона вже не бачить «зорові галюцинації», не чує бабусин голос. Лише так вона зможе швидше звідси вирватися. Але лікар чомусь не поспішав її відпускати. Тож Мирославі не залишилося нічого, як чекати.

Останнім часом вона почала сумувати за Андрієм та Оксанкою. Тож коли її сповістили, що до неї прийшла подруга, залюбки погодилася на зустріч.

Оксанка обійняла Мирославу, поцілувала в щоку.

– Добридень, моя люба, – сказала вона. – Мушу тобі сказати, що виглядаєш ти набагато краще, ніж до лікарні.

– Я думаю! Цілими днями відлежувати боки й затрамбовувати шлунок харчами! – пожартувала Мирослава.

– Книжки читаєш?

– Ні.

– Але чому? Де ще, як не в лікарні стільки вільного часу?! Принести щось цікавеньке? Про кохання, наприклад.

– Про кохання? – перепитала Мирослава. – Дякую, але не треба. Гадаю, що книжка буде лише пилом припадати.

– А телевізор тут є?

– У холі, але я не ходжу туди.

– Чим же тоді, подружко, тут займаєшся?

– Аналізую прожите життя.

– Знову живеш минулим? Облиш його, і воно тебе відпустить.

– Намагаюся, – Мирослава осміхнулася куточком рота. – Знаєш, Оксанко, я довго думала над твоєю пропозицією з’їздити в рідне село, сходити на кладовище, побачити рідну хату.

– Це точно, що дуже-дуже довго думала. Сподіваюся, ти вже готова до поїздки?

– Так. Я хочу впевнитися на власні очі, що могила бабусі існує.

– Ось і добре! – Оксана попестила руку подруги. – Нарешті ти прийняла слушне рішення. Хвалю! Такою ти мені більше подобаєшся. Всміхнися, у тебе така приємна усмішка!

Мирослава не витримала, щиро усміхнулася.

– А ти візьмеш свій цифровик? – запитала Мирослава. – Хочу зберегти світлини колись нашої хати.

– Звичайно, що візьму! Буде фото на пам’ять! – з радістю погодилася Оксана та додала: – Якщо хата ще стоїть.

– Я певна, що вона є на нашому… на тому подвір’ї.

– Звідки така впевненість? – Оксана знизала плечима. – Можливо, нові господарі збудували на тому місці новий дім. Скільки ж років минуло!

– А я певна, що хата ще стоїть, – наполегливо повторила Мирослава.

Оксана не стала заперечувати подрузі. Якщо так вона гадає, то нехай буде так, лишень скоріше б Мирослава повернулася додому. Оксана віддала їй пакет з яблуками.

– Ті, що ти любиш. Їж на здоров’я та одужуй швидше, а то пліткувати ні з ким, – наостанку підбадьорила вона свою подругу.

Мирослава подякувала й попрощалася з Оксаною. В палаті вона відсунула шухляду тумбочки, щоб викласти туди яблука. На очі навернувся папірець із різнокольоровими смугами. Вона дістала його та олівці. Залишалося домалювати кілька смуг свого життя.

…Після дитбудинку Мирослава пішла вчитися на муляра-штукатура. Не можна сказати, що їй подобалась обрана професія, але дівчина знала, що на будівництві вона зможе одержувати непогану зарплатню та швидко отримати власне житло. Мирослава твердо знала, що вже ніякі обставини не змусять її торгувати своїм тілом. Зовсім легко їй не було, але кімнату в гуртожитку надали одразу. І дарма, що у шафі були відламані дверцята, ліжко мало провислу мало не до землі сітку, стіл хитався, як під час бурі на морі, а матрац був увесь у рудих плямах. Головне – це був її маленький острівець у великому самостійному житті, яке вона щойно починала. Сюди вона поверталася з навчання та не могла натішитися своєю маленькою кімнаткою. Одяг їй видавали, спецодяг також, тричі на день їх годували в їдальні. До того ж вона отримувала стипендію. Мирослава складала копієчку до копійки, щоб зробити свій острівець більш-менш затишним. Незабаром з’явилися недорогі, але такі гарненькі сатинові фіранки. Вони були ніжно-жовтого кольору з маленькими червоними квітками маків. Мирослава саморуч сплела на стіл велику білу серветку, а клапоть паласу замінив килим на стіні біля ліжка. Кімната посвітліла та стала по-домашньому затишною. А коли Мирослава вже була на практиці, то одержала деякі гроші та змогла купити собі новий одяг.

У гуртожитку вона вела відлюдькуватий спосіб життя. Старанно навчалася, на заняттях спілкувалася з однолітками, але навіть близько до своєї душі нікого не підпускала. Вона змінила весь свій життєвий уклад та почала нове життя, в якому дуже боялася схибити, припуститися якоїсь помилки, щоб надалі не шкодувати за свій необережний вчинок. Час шокової терапії, коли вона дивилася на свого ґвалтівника, міцно стиснувши зуби та боячись розголосу, для неї минув. Мирослава намагалася викинути з життя колишні страхи й душевні тривоги, як непотрібне ганчір’я. Їй треба було самостійно навчитися жити в гармонії зі світом. Задля цього варто спалити за собою всі мости. До того ж слід не потонути, вижити.

Мирослава не могла не привертати увагу юнаків. До неї залицялися хлопці, але вона вдавала, що не помічає цього. Десь у підсвідомості вона все ще вважала себе наділеною мало не всіма ґанджами життя. Вона не намагалася зрозуміти сутність чоловіків і звела особисту фортецю з залізною брамою, до якої чоловікам не було ходу. Ночами вона засинала під п’яні крики на вулицях та впускала до душі мрії. Попри все там залишався світлий куточок для нього, єдиного…

Який колір мав цей період її життя? Мирослава замислилася, бо було важко зорієнтуватися. Це був нейтральний період. Але якого кольору нейтральність? Жовтого? Ні, занадто теплий колір. Однозначно він не рожевий, не холодно-синій, не яскраво-помаранчевий, не червоний. Можливо, якогось світло-зеленого кольору?

Мирослава лягла на ліжко, так і не зрозумівши, який колір був тоді в її життя. Можливо, цей період не можна відокремити від зустрічі з Андрієм?

…Уперше Мирослава зустрілася з Андрієм у міській бібліотеці. Їй одразу впав у око високий плечистий юнак, який вибирав на полиці книжки. Боковим зором дівчина помітила, що він теж звернув на неї увагу та наближався, удаючи, ніби шукає потрібну книгу. Вони майже зіткнулись у вузькому проході поміж полицями книжок.

– Вибачте, – знітилася Мирослава та впустила з рук книжку.

– Нічого страшного, – всміхнувся незнайомець у відповідь.

Вони вдвох нагнулися підняти з підлоги книжку й ненароком зіштовхнулися лобами. Мирослава не витримала, пирснула зі сміху. Вони познайомилися, почали шепотіти поміж собою щось про книжки, аж тут бібліотекарка нагадала їм, де вони є. З бібліотеки вони вийшли разом. Андрій запропонував провести дівчину до гуртожитку. На свій подив, Мирослава погодилася. Не відмовилася вона і від наступної зустрічі. З Андрієм їй було легко й весело. Напевне, спрага життя взяла гору, коли Мирослава відчула, що жахливе минуле, в якому був Ігнатович, залишилося десь позаду. Вперше у своєму житті Мирослава почувалася цінною річчю в чоловічих міцних обіймах, річчю, яку не використовують, а яку слід берегти, плекати, цінувати, яку не мацають за шматок ковбаси, а обережно торкають руками. Найбільше її турбувало те, що треба буде колись зізнатися в тому, що вона вже не цнотлива. На диво, Андрій повірив у легенду про нещасливе кохання та покинуту дівчину.

Мирослава й Андрій незабаром побралися, і дівчина переїхала до квартири чоловіка. Вона намагалася бути гарною дружиною, не псувати родинне життя жіночим скавчанням без потреби. Мирослава готувала обіди, вчасно прала, порядкувала у квартирі, народила сина, підтримуючи в усьому імідж молодиці. За порадою Андрія вступила до педагогічного інституту на заочне навчання. Все йшло добре, як у звичайних молодих сім’ях.

Мирослава вибрала жовтий олівець і намалювала смугу. Вирішила не розділяти період навчання й життя молодої родини. Жінка поклала олівець у шухляду, сіла на ліжку, замислилася. Чому вона, не вагаючись, обрала жовтий колір? Чи була вона такою щасливою? І чому не помітила той перехід, коли перестала дивитися на світ очима щасливої жінки? Звичайно ж, подружнє життя не буває без взаємних докорів і скандалів, але не в цьому суть. Непомітно вона стала звичайною «синьою панчохою», такою собі сірою мишкою, на яку, окрім Андрія, вже ніхто не дивився. Вона втратила не красу, а жіночу принадність. Але чому? Можливо, тому, що вона так і не змогла до кінця вийти зі своєї мушлі? Мирослава намагалася знайти для себе виправдання, бо була вірною та дбайливою дружиною, але не знаходила. А чи кохала вона по-справжньому свого чоловіка? Чи лише знайшла прихисток своїй розбитій душі та сплюндрованому тілу? Чомусь згадалося маленьке безпритульне цуценя, яке вони знайшли біля дитбудинку. Йому, як і їй, треба було зовсім мало: тепло, затишок, відчуття потрібності й ласий шматочок їжі…

19

Деякий час Юркові вдавалось уникати близькості зі Світланою так уміло, що та не помічала його брехні. Для цього він пускався на різні хитрощі. То брехав, що йде підробляти у нічну зміну, то казав, що занедужала мати. Хлопець добре усвідомлював, що чисті почуття не можуть мати підґрунтям брехню, але був розгублений та не знав, що йому робити. Понад усе боячись утратити кохану дівчину, він, мов загнаний звір, метався в пошуках виходу. Йому конче треба було щось придумати, бо безвихідних ситуацій не буває. Юрко все це розумів, але виходу не бачив і досі.

Хлопець вечорами, коли бував удома, потайки виходив на балкон, прихопивши з собою улюблений бінокль. Він лаяв себе отим огидним і брудним словом «вуаєрист», але бажання побачити у чужому вікні бодай частину оголеного жіночого тіла мало над ним владу більшу, ніж його сили. Іноді йому вдавалося побачити, як подружжя займалися коханням. Одного разу він підгледів, як хлопець із дівчиною вечеряли на кухні, потім згребли геть усе зі столу й дівчина сіла на стіл, де щойно стояли тарілки та чашки. Закохані швидко поскидали з себе одяг і почали так інтенсивно й з запалом кохатися, що Юрко дуже швидко збудився. Як зачарований він спостерігав за цим дійством. Стіл стояв якраз напроти вікна, тому було все дуже добре видно. Давно Юрко не відчував такого задоволення! Неохоче він опустив бінокль, коли молоді люди повдягалися і, сміючись, почали збирати розкиданий по кухні посуд.

Хлопець зітхнув та вже збирався йти до своєї кімнати, коли йому здалося, що на п’ятому поверсі у квартирі, де колись мешкала білявка, горить світло. Тремтячими руками від нещодавнього збудження Юрко підніс бінокль до очей. Не може бути! У знайомих вікнах дійсно світилося. Оце так новина! Юрко перевів погляд з вікна кімнати на кухню. Там він помітив постать дівчини, яка щось робила, нахилившись донизу. Серце хлопця шалено закалатало від радості. Вона повернулася! Тож до неї знову приходитиме чоловік, і вони будуть кохатися перед вікном. Дівчина підвелася, підійшла до вікна. Це була не знайома білявка, а зовсім інша мешканка. Дівчина мала коротко стрижене темне волосся. Юрко був розчарований. Він і далі спостерігав за незнайомкою. Дівчина наводила лад у кімнаті. Вона протерла люстру, над ліжком повісила картину, на якій була зображена гола жінка, що напівлежала на піску. Потому дівчина натягла на ковдру жовту пішву, поправила подушки на ліжку, застелила червоне атласне покривало.

Юрко подумав про те, що було б непогано дати ім’я незнайомці. «Якщо вона буде кохатися, не запинаючи фіранками вікно, – загадав хлопець, – я дам їй красиве ім’я». Чекати довго не довелося. Дівчина повернулася до кімнати з хлопцем. Вона одразу ж показала йому картину на стіні та вийшла з кімнати. Її друг ліг поперек ліжка, закинувши руки вгору. Незнайомка повернулась оголеною. Нарешті! У Юрка тремтіли не лише руки, ноги, все тіло, здавалося, тремтить в очікуванні все його єство. Дівчина не закрила фіранками вікна, одразу ж підійшла до друга, який схопив її в обійми та почав цілувати. Юрко затамував подих так, що, здавалося, чує стукіт свого серця у грудях. Те, що заборонено, завжди приваблює – Юрко це знав напевно. Від забороненого споглядання за оголеними тілами хлопцеві трішки паморочилася голова. Він розумів, що кожен такий його вчинок на крок віддаляє від Світлани, але був як закляклий. Він спостерігав, боячись проґавити хоча б мить. Дівчина покусувала собі губи від насолоди, коли рука її друга торкнулася сосків, які збільшилися в розмірі та стали схожими на маленькі ґудзики. Юрко міг бачити навіть те, що у юнака були заплющені очі, як дівчина прикусила нижню губу, як судомно сіпнулися маленькі пальчики її ніг. «Маргарита, – майнула думка в голові Юрка. – Я буду її звати Маргаритою, бо вона така приваблива та сексапільна і схожа на гарну квітку».

Давно вже Юрко не відчував такої насолоди. Коли молоді люди вимкнули світло, хлопець повернувся в жорстоку реальність. Він ніколи не зможе так, як ті закохані. Юрко зрозумів, якщо навіть він і зможе кохатися зі Світланою, то ніколи не відчує такої втіхи, як зараз. «Якби ж то можна було кохати Світлану платонічною любов’ю та мати змогу спостерігати за іншими, щоб повністю задовольнити свої бажання так, як сьогодні», – подумав Юрко, тихенько зачиняючи за собою двері балкона.

Частина третя

20

Виписуючись із лікарні, Мирослава запитала лікаря, що їй робити з папірцем, де вона малювала барвисті смуги.

– Ось бачите, – сказав лікар, – я ж казав, що життя різнокольорове. Тепер ви самі в цьому впевнилися. А чому ви не зробили смугу теперішнього життя?

– Бо зараз ще не можу визначитися. Якщо будуть зміни в бік покращення чи то погіршення…

– Ніякого погіршення! – заперечив лікар. – Попереду завжди повинно бути світло.

– Це вже як складеться, – осміхнулася Мирослава. – Так що мені робити з папірцем?

– Забрати додому та малювати смуги й надалі. Тоді ви будете самі бачити, що сумне в житті рано чи пізно зміниться на щось веселе, яскраве, життєрадісне. Ні в кого не буває воно завжди рожевого кольору. На те воно й життя, – лікар чомусь зітхнув. – Які, коли це не таємниця, у вас плани на найближчий час?

– Ось-ось має повернутися з армії наш син, – сказала Мирослава. – Тож до того часу хочу з’їздити у рідне село, сходити на кладовище, попросити у бабусі пробачення за те, що так довго не була у неї на могилі. Хочу до повернення сина заспокоїтися, щоб його не травмувати своєю поведінкою.

– Ось і добре.

Мирослава подякувала лікареві та швидко вийшла з приміщення. Вдома вона одразу ж зателефонувала Оксані і сказала, що готова пристати на її пропозицію поїхати в рідне село.

– Давно вже б так, – відказала та. – Тільки автобусами я не хочу торохтіти.

– На літаку полетимо? – осміхнулась Мирослава.

– На чому й як їхати – мій клопіт, а ти будеш дорогу підказувати.

Оксана вмовила свого знайомого таксиста Миколу звозити її та Мирославу на батьківщину подруги. Микола вже давно вподобав Оксану, але та вертіла хвостом, жартувала з ним, однак тримала на відстані. Тому чоловікові не залишалося нічого, як виконувати нечасті прохання Оксани.

– Я заплачу за пальне, – наполягла Оксана, проте Микола лише всміхнувся у відповідь.

– Чому ти, а не я? – втрутилася в розмову Мирослава.

– Тому, що я сам заправлюся, – сказав Микола.

– Я так не можу, – наполягла Мирослава, – зараз і пальне, і все життя недешеве.

– Вважайте, що я везу Оксану на прогулянку, – промовив Микола.

– А я хто? Приший кобилі хвіст? – Мирослава не могла ніяк угамуватися. – Задарма я не поїду.

– Давай сюди символічно одну гривню та їдьмо, – сказала Оксана, поглянувши назад. – На заправці вже черга автівок за нами стоїть.

– Ех, дівчата! – махнув рукою неговіркий Микола й пішов до каси.

– І чому він тобі не подобається? – звернулася до подруги Мирослава. – І зовнішністю вийшов, і високий, і спокійний, завжди врівноважений.

– І двічі був жонатий, – з легкою іронією додала Оксана. – Розумієш, не лежить до нього душа, і все!

– Можна хоча б спробувати спільно пожити.

– Щоб тоді було болісніше розлучення?

Микола не дав їм побалакати:

– Все? Нічого не забули? Можна рушати?

– Біля квіткової крамниці треба зупинитися, – сказала Мирослава.

– Зрозумів, – кивнув головою таксист.

…Мирослава сиділа на задньому сидінні й милувалася індустріальними краєвидами околиці міста. Вона вже давно не була на околиці міста. Новозведені висотні будинки підморгували їй чистими та блискучими вікнами. Іншим разом Мирослава раділа б такому побаченню з цілими новітніми кварталами, але зараз на душі у неї було неспокійно. Як там буде? Чи зустріне вона когось із колишніх сусідів? Чи пам’ятають вони її? Але найбільше непокоїло Мирославу те, що хтось чужий живе у хаті, де колись усе належало їй та коханій бабусі. Лише там вона була цілком щасливою, тільки там було тепло, затишно, надійно. Жінка подумала про те, що будинки наділені якоюсь своєю особливою силою. Вони всмоктують у себе все, що там відбувалось, а потім довгі роки стіни будинку тримають у собі все те, що трапилося в них. Їхній будинок мав увібрати все те, що йменується словом «щастя». Чи зберегли стіни це відчуття? Чи дали новим мешканцям те щастя, яке полишила там Мирослава? Чи, можливо, їх відторгли, не бажаючи прийняти нових мешканців?

Кожна клітинка Мирославиного тіла тремтіла від хвилювання, коли автівка зупинилася біля воріт сільського старого кладовища. Колись тут були добротні дерев’яні ворота, пофарбовані в синій колір. Зараз ліва половинка брами була зламана та перекошена, а права – взагалі відсутня. Навколо кладовища замість огорожі розкинулися зарості акації. Нею заріс і весь цвинтар. Мирослава на мить зупинилася. Чи знайде вона серед цих джунглів рідну могилку?

– Я тут, поруч, – сказала Оксана, взявши подругу під руку.

– Дякую, – тихо мовила Мирослава.

– Ми у цих хащах не заблукаємо?

– Ні, – відказала Мирослава, пройшовши крізь діру у воротях.

Ноги самі понесли Мирославу крізь хащі кудись далі й далі. Від дня поховання минуло багато часу, а самий похорон для Мирослави пройшов як у тумані. Попри це вона безпомилково і швидко знайшла могилу бабусі. До цього часу стояв великий дерев’яний хрест. Він підтрух, нахилився на один бік, але вистояв, дочекався Мирославу.

– Добридень, моя рідненька, – привіталася Мирослава крізь сльози. – Пробач, що так довго не приїздила…

– Я буду неподалік, – сказала Оксана, вивільнивши руку. Вона розуміла, що Мирославі зараз треба багато чого розповісти рідній людині, пожалітися, а то й виплакатися.

Мирослава довго пошепки щось розказувала бабусі, не помічаючи сліз, що струмками текли по щоках. Скільки ж разів вона мала намір приїхати на цей цвинтар, але бракувало сил. Зараз вона виговорилася, вдосталь наплакалася та трішки заспокоїлась.

Могила бабусі існувала, тож лікар мав рацію, називаючи те, що бачила Мирослава, «зоровою галюцинацією». Вона озирнулася, шукаючи поглядом Оксану. Та була неподалік і роздивлялася портрети на мармурових надгробках.

– Можемо їхати далі, – сказала їй Мирослава.

– Вже? Чи ще побудеш тут?

– На сьогодні досить, – відказала Мирослава. – Треба негайно привести могилу до ладу. Хочу замовити красивий гранітний пам’ятник з портретом.

– У тебе є її світлина?

– Єдина. Коли мене відвозили до інтернату, то дозволили взяти лише небагато одягу. Альбоми, великий портрет бабусі на стіні – все залишилося. Я встигла прихопити лиш одну світлину бабусі. А ось батьків… Просто не дали мені часу. Мої тато й мати жили в іншому селі. До чого я це?… – розгублено запитала Мирослава.

– Не переймайся, все буде добре. Зараз подивимося хату, де ти жила. Не передумала?

– Ні, – твердо відповіла Мирослава.

…Мирослава вийшла з автівки, що зупинилася перед перекошеною від тяжкості років хатинкою. Неймовірно, але вона стояла на своєму місці! Мліючи серцем, Мирослава міцно стисла пальцями руку подруги та повільно пішла до будинку. Вона очей не могла відірвати від споруди.

– Я ж тобі казала, що вона ще стоїть! – прошепотіла Мирослава у захваті. – Старенька, похилена, з побитими шибками, але стоїть! Як добре, що вона мене дочекалася!

– Це вже не твій дім, – обережно нагадала Оксана.

– Я хочу торкнутися його стін.

На диво, зосталася та сама хвіртка, той-таки паркан. В одному місці паркану не було, отож жінки пройшли крізь вільний простір.

– Тут, на цьому подвір’ї, минуло моє дитинство, – мовила Мирослава, широко відкривши очі. – Ось ті руїни – наш колишній сарай. Там був льох.

Жінки наблизилися до будинку. Мирослава однією рукою трималась Оксани, а другою повільно провела по стіні будинку.

– Вона тепла, – мов зачарована, промовила Мирослава.

– Цього не може бути, бо сьогодні зимно, – заперечила Оксана.

– Ні, ти не відчуваєш, бо не жила тут. Я добре чую тепло стін, яке вони зберегли. Це тепло наших душ.

– Мирославо, поїхали звідси, – занепокоїлася Оксана.

– Я хочу зазирнути у вікно.

– Можливо, там хтось живе, а ми будемо зазирати у вікна. Ходімо постукаємо та зайдемо досередини.

– Всередину не можна, – таємниче промовила Мирослава.

– Але чому?!

– Бо хата притягне до себе своїм теплом, своєю енергією, тоді я не зможу її покинути.

– Ти мене лякаєш. Зазирни вже у вікно та ходімо звідси, – попросила сполохана Оксана.

Мирослава тихенько підійшла до вікна, витягла шию та зазирнула крізь вибите скло вікна. Зсередини кімната здалася Мирославі сірою й незатишною. На тому самому місці стояло їхнє ліжко, але постіль була розкидана та брудна. Зберігся й диван, на якому лежала мертва бабуся. Спогади того дня ожили миттєво, і Мирославі запаморочилося в голові.

– Тобі зле? – запитала Оксана, помітивши, як та хитнулась і зблідла.

– Пусте. Ходімо, я тобі покажу, де був садок.

Жінки пройшлися подвір’ям.

– Дивися, – зраділа Мирослава, – ось яблуня, білий налив називається. Тут висіла моя гойдалка!

Мирослава підвела голову. Там на товстезній гілці висів шматок мотузки – частинка гойдалки.

– Це ж треба! – захоплено, по-дитячому, сказала Мирослава. – Стільки років минуло, а вона не струхла, висить!

– А город не засаджували вже не один рік, – зауважила Оксана. – Бур’яни з мій зріст вимахали.

– Ой, дивися, – скрикнула Мирослава, – там сімейка мальв! Вони вже померзли, зів’яли, але й досі ростуть на своєму улюбленому місці. Розумієш, ми з бабусею їх саджали в різних місцях, вони росли, але не були такі пишні та гордовиті, як на цьому місці.

– Можливо, ґрунт не підходив?

– Ні. Там була їхня маленька батьківщина, там вони виросли в своїй родині. А якщо людину відірвати від рідної землі, то хай би де вона жила, все одно сумуватиме за родиною. Так і у квітів, – із запалом розповідала Мирослава.

Вона підійшла до почорнілих заростей квітів.

– Ну що, мої любі? Сумували за мною? Вас тут ображали? Бачу, що так, не пололи, водичкою не напували. Пробачте, так склалося. Але я вам не дам загинути, – сказала Мирослава й почала зривати «ґудзики» з сім’ям.

– І де ти їх посієш? У себе на балконі? – Оксана підійшла до подруги, почала їй допомагати.

– Ще не знаю де, але щось придумаю, – відповіла Мирослава. – Сфотографуй мене біля квітів.

Оксана не перечила. Вона зробила кілька знімків Мирослави біля мальв, потім на городі, що заріс будяками, а ще – коло річки, яка майже висохла.

– Ну що, можемо йти звідси? – спитала Оксана.

– Що ти?! А світлина будинку? А сусіди? – сполошилася Мирослава.

Оксана зробила знімки будинку з двох боків. Мирослава набрала на згадку трішки землі з подвір’я. Жінки вийшли на вулицю.

– А тепер останнє фото, – попрохала Мирослава. – Спочатку я з будинком, а потім – він без мене.

– Добре, – погодилася подруга.

До сусідів іти не довелося. До них підійшла сусідка, тітка Василина, що жила навпроти.

– Мирославо, це ти? – запитала сусідка, розглядаючи жінку.

Мирослава привіталася, запитала, хто жив у їхній хаті після них.

– Ой, і не питай! – замахала руками тітка Василина. – Після вас оселилось одне вже немолоде подружжя. Полюбляли вони зазирнути у чарчину, то й почаділи обоє.

– Померли? – якось таємниче запитала Мирослава.

– Так, в одній могилі обох поховали. Потім жила ще одна непорядна родина. На п’яну руку зчинилася сварка, чоловік зарізав свою співмешканку, а сам загримів за ґрати. Чула, що й того закопали вже. – Тітка Василина замовкла, перехрестилась і продовжила: – А потім жив один «афганець». Подейкували, що в нього не все гаразд із головою. Відлюдькуватий такий чоловік був, але зла людям не робив ніякого.

– А чому був?

– Бо щось зайшло йому в голову, то й повісився на шматку мотузки, що залишилася від твоєї гойдалки.

– Ой лихо! – мимоволі вирвалося в Оксани. Вона з острахом кинула погляд у бік хати, що зяяла темними зіницями вікон.

– А зараз там хтось живе? – обережно запитала Мирослава.

– Та безхатько якийсь прибився й оселився тут. А чи живий, чи ні – Бог його знає. Туди люди вже бояться заходити.

– А місцина гарна, – мовила Оксана. – Чому ж тут ніхто не збудує новий дім?

– О-о-о! – протягла тітка Василина. – Стільки вже люду приїжджало з міста, щоб побудуватись, а як дізнаються, що тут усі мруть, то й задки. Не хоче хата, Мирославо, після вас нікого до себе впускати, – ніби читаючи Мирославині думки, тихо сказала тітка Василина. Мирослава не стрималась, осміхнулася собі куточками уст та вдячно поглянула на хату.

– Це до нас дибає баба Дарина? – з неприхованим подивом запитала Мирослава.

Скільки себе пам’ятала Мирослава, баба Дарина завжди була стара, зігнута та ходила з ковінькою. Такою вона була тоді, коли Мирослава була ще маленькою, такою – коли її забирали до інтернату, такою самою залишилася й зараз. Час ніби зовсім її не торкався.

– Впізнала мене? – запитала стара, привітавшись.

– Ще б пак! Як здоров’ячко, бабо Дарино?

– Яке там здоров’я у мої роки? – махнула рукою стара. – Живу, як бачиш. А твоя бабуся була молодшою від мене. Могла б і до цього часу жити.

– Могла б? – тихо перепитала Мирослава.

– Ще й як могла б! А то ось бачиш, як ваша хата чужих не любить? Уночі люди бояться повз неї проходити. Смерть там живе після вас.

Поспілкувавшись із сусідками, Мирослава сіла в автівку.

– Ти задоволена поїздкою? – запитала Оксана.

– Дуже. Дякую тобі, Оксаночко. Ти лише роздрукуй світлини якнайшвидше.

– Добре. Завтра принесу.

До самого дому Мирослава не зронила ні слова. Вона дивилась у вікно, але нічого не бачила. Її думки були там, біля рідної хати, яка вперто не бажала приймати нових мешканців.

21

Юрко повертався з роботи, коли помітив, що на розі їхнього будинку відкрилася нова крамниця. «Ваш спокій» – прочитав він вивіску. Ця назва ні про що йому не говорила, тож він вирішив туди зазирнути. Сьогодні він не мав наміру зустрічатися зі Світланою, бо та послалася на головний біль. Додому він не поспішав, тому мав вільний час.

У крамниці на полицях були акуратно розкладені цифрові фотоапарати, поблискувала дуже схожа на бойову травматична й газова зброя. По інший бік лежали різноманітні електрошокери. Але серед цих дрібниць, поруч із відеокамерами, Юрко помітив міні-камери для таємного спостереження. Серед них були зовсім маленькі та непомітні. Коштували вони, звичайно, недешево, але думка, що осяяла хлопця, вже збудила його уяву. Можна встановити міні-камеру спостереження у ванній кімнаті Світлани або, наприклад, у спальні. Навряд чи дівчина її помітить. Це був вихід! Юрко зробить записи, занесе до комп’ютера, де зможе у будь-який час бачити оголену подругу.

Можна буде нишком переглянути записи, коли Світлана буде, наприклад, у ванній або десь на кухні. Головне, вчасно закрити вкладку, щоб дівчина не помітила.

Бурхлива уява хлопця змусила завирувати кров. Він уже уявляв, як займається сексом зі Світланою та не має жодних проблем.

Юрко підійшов до продавця-консультанта по детальну консультацію.

– Зазвичай, – пояснив продавець, – такими камерами спостереження користуються детективні агентства, але їх купують і для домашнього вжитку.

– Навіщо? – запитав Юра й чомусь почервонів.

– Дехто спостерігає за няньками, яких наймають для своїх дітей, а дехто – встановлює в спальнях невірних дружин, – хитро посміхнувся продавець.

– Та-а-к, – протягнув Юрко, – у мене теж щодо цього є деякі підозри.

– Тож ця річ – саме для вас, – швидко заговорив продавець, відчувши потенційного покупця. – Можливо, вона розвіє ваші підозри, а може бути інакше. Все треба побачити на власні очі. Вам без цієї штучки ніяк не можна.

Юрко подякував і чимдуж помчав додому.

– Зараз насиплю їсти, – почув він голос матері з кухні. – Ти чомусь сьогодні забарився.

– Мамо, у мене справи. Не турбуйся, я не голодний, – відказав їй Юрко та поспішив до своєї кімнати.

Хлопець відсунув шухляду столу, поспіхом перерахував свої заощадження. На таку бажану покупку бракувало триста гривень. Можна почекати до авансу, але що робити, коли трапиться нагода заночувати зі Світланою? Знову хитрувати? Чи плести нісенітниці про хворобу? Ні, цього він допустити не міг, розуміючи, що одна із зустрічей може стати останньою. Але де взяти гроші? Шкода, що Мишка немає вдома, той би допоміг. Звернутися до тітки Мирослави? Так вона стільки часу провела у лікарні, де ніхто без грошей жодної пігулки не дасть. Мишко склав гроші вдвоє, поклав до кишені.

– Мамо, дай мені в борг триста гривень, – попрохав Юрко, заходячи до кухні.

– Ти ж нещодавно отримав зарплатню, – зауважила мати. – Нічого не купував і в кишені вже порожньо?

– Це не зовсім мені, – сказав Юрко. – У мого колеги потрапила до лікарні дружина, там, сама ж знаєш, скільки треба коштів на ліки. Все, що у мене було, я вже йому позичив, але все одно не вистачило. Я віддам тобі ці гроші з авансу, а з ним ми потім самі розберемося.

– Ну якщо так, то звичайно, – сказала мати.

…Все пішло як по маслу. Ледь устиг Юрко вийти з покупкою з крамниці, зателефонувала Світлана. Вона сказала, що забула купити хліба, коли йшла з роботи додому, а зараз у неї дійсно дуже болить голова.

– Ти прийняла щось знеболювальне? – поцікавився Юрко.

– Так, але не допомогло.

– Може, викликати «швидку»?

– Та ти що?! Якщо «швидка» буде їздити до всіх, у кого тріщить голова, то коли ж їй надавати допомогу тим, хто дійсно її потребує? Не хвилюйся, за ніч відлежусь, і все минеться. Приїжджай-но швидше.

– Зараз, вже лечу бджілкою, – сказав хлопець, в останню мить заскочивши до маршрутки.

Юрко був як ніколи турботливим. Він майже силоміць поклав Світлану до ліжка, зготував їй вечерю, поставив на стілець біля ліжка.

– Їж, будь ласка, – мовив він лагідно і поцілував дівчину в щоку. – А я зараз повернуся.

Він швидко забіг до ванної кімнати й зачинився. Окинув поглядом стіни та стелю, шукаючи зручне місце для відеокамери. В кутку висіла штучна квітка, від якої тягнулися три гілки з листям. Кращого місця годі й шукати. За кілька хвилин камера була змонтована в непомітному місці. Від хвилювання Юрко геть упрів. Він підставив обличчя під струмінь холодної води і стояв доти, доки жар не спав. Звичайно, так чинити з коханою дівчиною несправедливо, але що вдієш? Задоволений хлопець підійшов до Світлани.

– Ти майже нічого не їла! А я так старався, – дорікнув він.

– Дякую тобі, але щось нічого не лізе. Поклади все до холодильника – буде чим поснідати, – мовила Світлана і винувато осміхнулася.

– Ти будеш дивитися телевізор? – запитав він, дбайливо поправляючи ковдру.

– Ні, вип’ю ще одну пігулку і спробую заснути.

Юрко йшов від Світлани додому задоволений і схвильований. Чи правильно він налаштував камеру? Чи не помітить її Світлана? Найближчими днями вона не збиралася робити генеральне прибирання, тож була надія, що відеокамера залишиться непомітною.

– Ну що? Віддав другові гроші? – запитала мати, коли Юрко повернувся додому.

– Які гроші? – перепитав він розгублено, бо гадав, що мати вже лягла спати, а йому час прокрадатися на балкон. – А! Ти про гроші? – він ляснув себе долонею по лобі. – Звичайно, відніс. Він був такий вдячний, що ти навіть не уявляєш.

Мати відвернулася від екрана телевізора, підвелася, взяла за руку сина.

– Юрко, що з тобою коїться? – запитала вона, заглядаючи у вічі хлопцеві.

– А… А що зі мною? – запитав він розгублено, ніби його спіймали на гарячому.

– У тебе все гаразд?

– Звичайно! У мене, мамо, все гаразд.

– Не бреши мені, сину. Я відчуваю, що у тебе виникли певні проблеми.

– Звідки ти таке взяла?

– Я ж сказала, що відчуваю. Хіба серце матері може помилятися? Ти став якийсь знервований, збуджений, зовсім на себе не схожий.

– І все? – хлопець усміхнувся, обняв матір за плечі. – Мамо, не хвилюйся, у мене дійсно все добре, тому причини для хвилювання немає. У мене з’явилася дівчина, тож моє збудження має своє пояснення.

– То ти просто закоханий?

– Звичайно! А ось твій вигляд мені не подобається: під очима темні мішки, обличчя якесь запухле.

– Тиск. Останнім часом не піддається врегулюванню.

– Тож сходи до лікаря.

– А! – жінка махнула рукою. – На тому тижні була, а який з того зиск? Прийшла, розповідаю, що з’явилися набряки не лише на обличчі, а й на ногах. Він призначив мені сильніші пігулки та приписав сечогінні.

– Я їй, Юро, – втрутився в розмову батько, вийшовши зі спальні, – давно рекомендував сходити до приватної лікарні. Може, хоч там по-людськи поставляться та призначать курс лікування. Так торочить своє: «Там усе дорого, ми не мільйонери». Та чи не заробили ми за життя на прийом у приватній клініці? Ти ж, сину, не заглядаєш до нашої спальні, а ти зайди, подивися. Там вже пів-аптеки лежить на столі біля ліжка. Вона вже ті знеболювальні, як чіпси, жує кожної години!

– А тобі шкода чи що? – запитала мати.

– Валю, мені не пігулок, не грошей, а тебе шкода. В такій кількості ліки стають отрутою! Хоч ти, Юрко, скажи їй, що пігулки – не завжди користь.

– Мамо, вибач, але я не знав, що у тебе зі здоров’ям такі проблеми, – Юрко почувався винним. – Тобі негайно треба пройти курс лікування.

– Сину, ти ж знаєш, що проблеми зі здоров’ям у мене давно. Скільки вже років я приймаю щодня пігулки від тиску та головного болю? Років десять, не менше. З часом не стане краще, бо організм звикає до прийому ліків. Ось і доводиться збільшувати дозу. І чому ви здійняли такий галас?

– Мамо, дійсно, сходімо до приватної клініки, ти поздаєш усі аналізи, пройдеш детальне обстеження. Добре?

– І втрачу роботу, – сумно додала мати.

– То візьми на тиждень відпустку, – порадив Юрко.

– Добре. Завтра ж переговорю з керівництвом, дізнаюся, коли мене відпустять з роботи.

– Дала слово – додержуй! – Юрко, жартома, пригрозив матері пальцем.

Юра зайшов до своєї кімнати, щільно зачинив за собою двері, сів на ліжко. Він знову лаяв себе останніми словами, обзивав «вуаєристом і сліпцем». Як він міг так з головою поринути у власні проблеми, що не помітив, яка в нього хвора мати?! Намагаючись знайти вихід з незвичайного свого становища, він перестав помічати навколо себе рідних людей. А мати так чекала на його повернення з армії! Напевно, чекала, покладаючи надії на свого єдиного сина. Дочекалася! Прийшов, улаштувався на низькооплачувану роботу. Звичайно, йому так зручно. Звільнився рано, маєш вільний час, і байдуже, що витратив гроші на відеокамеру, щоб задовольнити свої сексуальні потреби. Звичайна скотина, а не син. Егоїст. І це замість того, щоб допомогти матері пролікуватися в нормальній клініці! А міг би пошукати високооплачувану працю, щоб мати могла взагалі звільнитися з роботи та поправити своє здоров’я.

Юрко підвівся, взяв пачку цигарок, запальничку та вийшов на балкон. Він навіть не помітив, що за звичкою прихопив бінокль. Запалив цигарку, підніс до очей бінокль. Ледь не проґавив! При світлі та незапнутих фіранках на великому ліжку Маргарита кохалася зі своїм хлопцем. Їхні голі тіла утворили таке сплетіння, що й знаменитому художникові важко було передати в своїй картині. Юрко похапцем викинув цигарку та застиг, зачарований дійством. У цей час він відчував таке збудження й насолоду, ніби це він, а не той хлопець, то міцно притискає до себе гаряче тіло Маргарити, то пестить її груди, то знову стискає в обіймах. Світ перестав існувати для Юрка – в ньому залишилися він і Маргарита…

Юрко довго не міг заснути. Після солодкої миті йому довелося повернутися лицем до дійсності. У нього хвора мати. Він має серйозні сексуальні проблеми. Треба щось змінювати у своєму житті. І слід робити це негайно.

22

У Мирослави день не вдався від самого ранку. Все почалося з того, що вона забула вдома гаманець. Згадала про нього лише тоді, коли спустилася на перший поверх. Довелося повертатися додому. Взагалі вона не була забобонною, але думка про те, що «вертача-невдача» таки промайнула у голові.

У крамниці продавчиня Марічка сказала, що її напарниця більше працювати не буде, бо знайшла кращу роботу неподалік свого будинку.

– Але ж так не робиться, – обурилася Мирослава. – Треба було написати заяву про звільнення хоча б за тиждень.

– Я їй теж так сказала.

– До того ж я до неї добре ставилася, а вона вчинила якось не по-людськи. Вона хоча б прийде звільнитися чи мені треба буде її шукати?

– Сказала, що завтра о дев’ятій ранку буде на вас чекати коло будівлі Центру зайнятості.

– І на цьому спасибі, – зітхнула Мирослава.

Жінка замовила автівку і вже за півгодини була на гуртовій базі. Не встигла вона отримати виписаний крам, як їй зателефонувала схвильована Марічка.

– Тут прийшли з перевіркою, – схлипуючи, сказала продавчиня.

– Ну то й що?

– Я… Я не видала чек, а була контрольна закупівля.

– Нічого не підписуй, – звеліла Мирослава. – Я скоро буду.

Довелося поспіхом закидати крам до автівки та повертатися. Добра від податкових інспекторів годі було чекати. Мирослава це знала і завжди була готова, але все одно дуже розхвилювалася. Вона попрохала Марію поставити табличку «Зачинено» і ненадовго вийти з крамниці. Треба було домовитися з податківцями.

– І скільки ж ви мені нарахуєте штрафу? – запитала Мирослава, готуючи непроханим гостям каву.

– Тисяча сімсот гривень, – почула у відповідь.

– Будь ласка, візьміть каву, – намагаючись не показати свого хвилювання, сказала Мирослава, подаючи каву. – Розумієте, я нещодавно працюю, маю сплачувати кредит…

– А хто зараз їх не має? Почнемо детальну перевірку чи одразу візьмемося до справи?

– Я… Я не знаю, – мовила розгублена та схвильована Мирослава.

– Домовмося, – Мирослава відчула, як від хвилювання затремтів голос, – я вам дам по сто гривень, а ви складете акт, що у мене все добре.

– Ви що?! Хочете, щоб ми за сто гривень залишилися без роботи?! – обурилися податківці. – Радимо добровільно погодитися на штрафні санкції. І для вас буде вигідно, і нам роботи менше.

– Добре. По двісті.

– Ми не можемо, – голос пом’якшав. – І раді б, та не можемо. Нам дали вказівку виписати вам штраф, бо й так скільки працюєте, а нічого ще не платили.

– Ну хоча б не так багато, – попросила Мирослава. – Є ж на то супермаркети, щоб платити великі суми.

– А ви гадаєте вони таку суму заплатять? У них штрафні санкції більш серйозні. Зауважте, якщо почнемо шукати, то знайдемо чимало порушень у вашій роботі. І це вам буде коштувати вдвічі дорожче.

– Скільки? – зітхнула Мирослава. – Скільки з мене?

– Ось, – податківець показав папірець, на якому було написано «кожному по п’ятсот». Одразу ж папірець хутко зник у теці перевіряльника.

– І до казни скільки я буду винна? – запитала Мирослава.

– Стільки ж. Ви не думайте, що це для нас. У нас є начальство, яке обіймає посаду не лише для того, щоб нерви собі мотати, а щоб і в кишені не гуляв вітер.

«Це точно, – подумала Мирослава, відраховуючи гроші, – у тих кишенях ніколи вітер не загуде».

Ввечері жінка розповіла Андрієві про податківців.

– Цього й слід було очікувати, – сказав той. – Вже почалося викачування грошей.

– Вони мають право перевіряти двічі на рік, – зауважила Мирослава.

– Планово, – уточнив Андрій. – Одтак існують ще позапланові перевірки. Досить лише взяти направлення.

– Давай не будемо про сумне, – попросила Мирослава.

– Як хочеш, – сказав Андрій і вийшов до іншої кімнати.

Щоб трохи заспокоїтися, Мирослава зателефонувала Оксанці, розповіла про невдалий день.

– То все пусте, – заспокоїла подруга. – Ті податківці всіх трусять, отож треба звикати до перевірок.

– А в мене до цього часу коліна тремтять, – зізналася Мирослава.

– Забудь. Я сьогодні надрукувала світлини. Хочеш, зараз привезу?

– Дуже хотілося б їх побачити. Але коли ти повернешся додому? До мене не менше як півгодини будеш добиратися, додому – стільки саме. А ще ж треба чаю попити…

– А таксист мені навіщо? – засміялася Оксана.

– Експлуататорка. І не шкода тобі Миколу? Гаразд, приїзди вже мерщій.

Оксанка вихором залетіла до квартири, передала Мирославі конверт зі світлинами.

– Я поспішаю, – сказала вона. – Вибач, але на мене чекають.

– Щось тут не те, – пожартувала Мирослава. – Невже побачення?

– А чому б і ні? – осміхнулася Оксана. – Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де загубиш. Хочу спробувати ще раз.

– Давно вже пора. Хай щастить.

– Дякую. Я побігла.

Оксана послала подрузі цілунок рукою та зникла за дверима так хутко, як і з’явилася. Мирослава зазирнула у спальню. Андрій вже спав. «Шкода, – зітхнула жінка, – так кортіло показати йому світлини, зроблені в рідному селі, поділитися враженнями». Вона знала, що сьогодні не зможе швидко заснути – надто насиченим був день. Зараз перегляне світлини, мимоволі порине у спогади про далеке дитинство, і безсонна ніч буде їй забезпечена.

Мирослава не поспішала розкривати конверт. Вона довго ніжилась у ванній. Тепла вода з хвойним концентратом приємно зігрівала тіло, вгамовувала нерви. Жінка довго розтиралась махровим рушником, не кваплячись, пішла на кухню. Вона любила таку пору, коли знала, що вже ніхто не потурбує телефонними дзвінками, нікуди не треба поспішати, кудись бігти галасвіта й не встигати. Можна розслабитися та, попиваючи чай з м’ятою, розгледіти світлини. Жінці мимоволі спала думка про те, якщо на світлинах не буде бабусі, то вона дійсно померла, а лікар мав рацію, коли сказав, що у Мирослави «зорові галюцинації». Треба впевнитися, що на світлинах бабусі немає, бо взагалі не може бути. Залишається тільки заспокоїтися та замовити на могилку гарний пам’ятник. Сумно, але що вдієш?

Ковток гарячого напою приємно наповнив Мирославу зсередини. Заварювати такий чай її колись навчила бабуся. Вона говорила, що м’яту дуже корисно пити на ніч. Мирослава повільно зробила ще кілька ковтків, тішачись солодким напоєм. Дістала світлини з конверта. Ось родина мальв. Шкода, що не можна розгледіти колір квітів, бо їх вже прибили перші заморозки. А ось річечка, яку добре видно з городу. Далі – руїни хліва. Мирослава добре пам’ятала кожну його дощечку, побиту шашелем, бо за хлівом ріс кущ бузку, де вона маленькою любила гратися. На іншій світлині – рідна хата виглядом із двору. Вона перехилилася на два боки, ніби розламалася навпіл від ваги років. На світлинах є Мирослава, а бабусі ніде немає. «Так і повинно бути», – констатувала Мирослава, перекладаючи фотографії. Залишилася ще одна світлина. На ній хата з розбитими шибками, сфотографована Оксанкою з вулиці. Шибки приреченої відживати свій вік хатинки схожі на сумні очі людини. Раптом серце Мирослави на мить завмерло. Вона, затамувавши подих, пильно, до болю в очах, вдивлялась у світлину, а саме – на розбите скло правого вікна. Крізь потрощену шибку просто на неї дивилася бабуся!

Мирославі зашуміло в голові, перед очима потемніло, а по тілу пробігли мурахи жаху.

– Не може бути, – прошепотіла жінка.

Вона відпила чаю, відсапалася. Тремтливими руками знову взяла світлину. Зараз ще раз подивиться, щоб упевнитися, що там нікого немає, бо сама ж заглядала у вікно з двору. Якби там була бабуся, то вона б її помітила. До того ж тітка Василина розповідала, що в хаті оселився безхатченко. Мирослава не вважала себе божевільною, тому побачене на світлині ніяк не вкладалося в її свідомості.

Мирослава, мліючи серцем, знову подивилася на світлину. З вікна на неї дивилася бабуся. Було видно лише її голову в улюбленій білій хустині. Мирослава добре пам’ятала, як бабуся любила сісти на краєчок лавки біля цього вікна та спостерігати за вулицею. На світлині вона була саме на тому місці! Не тямлячи, що робить, Мирослава схопила світлину, побігла з нею до спальні.

– Андрію! – скрикнула вона, вмикаючи світло. – Вставай! Мерщій вставай!

– Що?! – Андрій з переляку підскочив у ліжку. – Що трапилося?! Щось із сином?!

– Ні-ні! Ось! – вона подала світлину чоловікові. – Дивись! На вікно дивися! Там бабуся! Вона там була!

Спросоння Андрій не одразу второпав, що хоче сказати йому схвильована Мирослава.

– Так ти її бачиш? – переривчастим голосом запитала Мирослава.

– Так. У вікні дійсно обличчя людини.

– Це – вона! Мені ніхто не вірив, але тепер ти впевнився? Не будеш заперечувати?

– А ти впевнена, що це твоя бабуся, а не інша жінка?

– На сто відсотків! Андрію, що тепер мені робити? Як таке може бути? – Мирослава безсило сіла на ліжко. – Поясни хоч ти мені, що коїться?

– Міркуймо тверезо, – сказав Андрій, обіймаючи за плечі Мирославу, яка тремтіла від хвилювання всім тілом. – Ти пам’ятаєш, як померла бабуся?

– Так.

– Ти була на похованні й на власні очі бачила, як труну опустили в могилу.

– Так.

– Тебе в інтернат забрали не просто так, а тому, що ти залишилася сиротою.

– Так.

– Ви поїхали з Оксанкою на кладовище і ти на власні очі бачила могилу бабусі.

– Так, – тихо сказала Мирослава й додала: – Я могла помилитися.

– Припустімо, що так. Але ж були сусіди, які знали, що вона померла.

– Так. Баба Дарина сказала, що моя бабуся могла б іще пожити.

– Цю розмову чула не лише ти, а й твоя подруга. Разом з нею ви зазирали у розбите вікно.

– Так. Із двору. А ця світлина зроблена з вулиці.

– Ви заглядали до тієї самої кімнати, вікна якої виходять у двір та на вулицю?

– Так. Але там нікого не було.

– І це може підтвердити Оксана?

– Звичайно. Проте від того моменту, коли ми дивилися у вікна, до тієї миті, коли сфотографували, пройшов деякий час.

– Це нічого не змінює. Бабуся померла, тому вона не могла бути в хаті, тим паче виглядати у вікно, – Андрій почав утрачати самовладання.

– Але… Ти ж сам бачиш, що вона там є!

– Можливо, це переломлення світла абощо. Я не знаю, як пояснити це явище, але знаю певно, що вона не могла дивитись у вікно. Закриймо цю тему, бо я поруч із тобою сам збожеволію.

Мирослава скинула з себе руку чоловіка.

– Кажеш, «явище»? – з легкою іронією запитала Мирослава.

– Так! Це явище, якому я не можу дати пояснення.

– Лікар називав її «зоровою галюцинацією», ти – «явищем».

– Славо! Замовкни! – не витримав Андрій. – Твоя поведінка перетинає геть усі межі! Ти вриваєшся у спальню, як навіжена, хочеш від мене почути якусь нереальну історію…

– Я вважала, що зайшла до нашої спальні, щоб поділитися своїми тривогами з найближчою людиною – своїм чоловіком, – спокійно мовила Мирослава.

– Я більше не можу! Я так не можу! – Андрій впав на ліжко, засунув голову під подушку.

– Добраніч, любий, – сказала Мирослава, вимикаючи світло. – Вибач, що потурбувала.

Мирослава поклала світлину на кухонний стіл, допила простиглий чай, зателефонувала подрузі.

– Оксаночко, ти не спиш? – запитала вона.

– Ні, ми ще не спимо, – відповіла та з притиском на слові «ми».

– Ти можеш дати мені відповідь на одне запитання?

– Слухаю.

– Ми з тобою заглядали у вікно. Пам’ятаєш?

– Звичайно. І що?

– Ти огледіла всю кімнату?

– Так.

– Там нікого не бачила?

– Безхатченка? Ні, я його не бачила. До речі, світлини тобі сподобалися?

– Дуже! Ти навіть не розумієш як! – відказала Мирослава, не зводячи очей зі світлини.

23

Ірина вже не першу годину колихалася в автобусі. Її попутники, воліючи прискорити час, здебільшого спали чи дрімали. Іноді водії зупиняли автобус, щоб пасажири могли сходити до туалету, щось перехопити нашвидкуруч у придорожніх кав’ярнях. Змучені дорогою люди виходили надвір, розправляли стомлені плечі, пили каву або чай, хутко з’їдали хот-дог або бургер і знову поспішали до салону. Ніхто не бажав надовго затримуватися. Всі ці люди поверталися на туристичному автобусі з далекої сонячної Італії до рідної України. Але їхали в ньому не туристи, а такі самі, як і Ірина заробітчани, чи, як зараз їх називають, гастарбайтери. Вони можуть себе назвати щасливчиками, бо незабаром перетнуть кордон і побачать рідну землю. А скільки ще таких зараз працюють на чужині, в тій остогидлій Італії?! Іринка згадала, що нещодавно прочитала жахливу статистику. Виявляється, лише в Італії українців на заробітках шістсот тисяч. Тільки вдуматися, скільки розлучених з родиною людей! А по всьому світові у пошуках заробітку перебуває п’ять мільйонів українців. За кожним цим числом із шістьма нулями – проходить чиєсь життя, а воно дається людині лише раз.

Ірина мимоволі тяжко зітхнула. Навіщо зараз думати про сумне? Воно зосталося позаду, там, у вже далекій Італії, де не тільки принади для туристів – Колізей, музеї Ватикану, пальми під сонцем, фрукти та овочі цілісінький рік. Там осоружна, огидна чужина, де тебе не вважають за людину. Ірина намагалася не згадувати минуле, але воно назавжди вкарбувалося в пам’ять. Вона знову згадала ту безпорадність, коли вперше її нога ступила на чужу землю. Тільки думка про те, заради кого вона приїхала на чужину, допомогла їй зорієнтуватися, не впасти у відчай та швидко знайти роботу. Спочатку знайшла житло, якщо можна так назвати напівпідвальну клітку без вікон та опалення. Помешкання здалось Ірині схожим на нору, а сама вона вперше відчула себе рабинею. Десять ліжок стояли впритул одне до одного так, що між ними не залишилося місця. Ірина довго не могла збагнути, де мешканці цієї «нори» зберігають свої особисті речі. Виявилося, що… під своїми ліжками у сумці. Щоб «нірка» якось освітлювалася, вгорі була причеплена єдина тьмяна лампочка. Біля самого входу – маленька газова плита для приготування їжі. А ще було дозволено двічі на тиждень митись у ванній. Умови жахливі, гірші, ніж очікувала Ірина, але вона була готова сприйняти й таке життя заради заробітку.

Перші півтора року були найтяжчі. Ірина влаштувалася на роботу в кілька родин. Вона прокидалась, як і всі, о шостій годині ранку. О сьомій була вже у великому будинку. Італійські жінки, навіть з небагатих родин, називають себе добрими господинями, але порядок у своїх помешканнях бажають наводити руками найманих хатніх робітниць. Ірина повинна була за п’ять годин прибрати вісім кімнат, дві веранди, все випрати, просушити, попрасувати та розкласти по полицях. Далі вона їхала до іншого будинку. По дорозі купувала бутерброд, запивала водою, бо не було часу навіть випити чашку чаю. І в іншому будинку – те саме. Залишався час тільки на те, щоб удома щось зготувати на вечерю та впасти у «норі» на своє ліжко. Іноді здавалося, що вона не витримає, звалиться з ніг від утоми або повернеться додому. Але думка про те, заради кого і чого вона сюди приїхала, надавала їй наснаги та сили. Вранці прокидалася трохи відпочилою, щоб знову повторився день, як близнюк схожий на попередній.

Згадуючи ті часи, Ірина почала міркувати, чи витримала б вона знову таке, якби довелося все починати спочатку? Ні, вона виснажена, стомлена від чужини, нестримно скучила за Батьківщиною, яка виштовхнула її від себе у пошуках заробітку, як людське тіло виштовхує сторонню річ, як скабку на руці. Та попри все Ірина любила свій край.

Довгу ніч дороги вона згадувала своє рідне село, що розляглося вздовж річки, рідний будинок, який вони з Романом довели до ладу, чекаючи народження його нової мешканки – доньки…

В салоні автобуса відчувалося збудження. Пасажири прокинулися, почали заглядати у вікна. Почулися жваві розмови, посипалися жарти. Ірина приклеїлася лобом до прохолодного віконного скла, але нічого надзвичайного не помітила.

– Що трапилося? – запитала вона свою сусідку, що вже прокинулася.

– Кордон, – пояснила та. – Незабаром будемо вдома.

Ірина всміхнулася. До самого дому ще так далеко, але скільки тепла було в цьому її «вдома»! Серце Ірини швидше закалатало у грудях від хвилювання. Невже й справді вона сьогодні побачить своїх рідних? Вона не була вдома три з половиною роки. Якби увесь цей час була вдома, то не помітила б, як той сплинув би. Але там, в Італії, вона рахувала кожен відпрацьований день. За півтора року влаштувалася на роботу, яку там називають «notte-giorno» – «день-ніч». Здавалося, що може бути краще? За житло і їжу сплачувати не треба, тож працюй та й годі. Проте Ірина тепер добре знає, що таке жити двадцять чотири години на добу чужим життям. Потрібно забути свої звички, смаки, улюблені страви й уподобання, треба повністю жити за звичками господарів. Родина була не дуже багата, але мати господаря, старезна довгожителька, була несповна розуму та прикута до ліжка. Ірину найняли доглядати стару. Потім виявилося, що домогосподарка мусить ще й виконувати всю хатню роботу, готувати їжу та на вихідних доглядати онука господаря. Господарі вважали: платять гроші, то повинна робити й терпіти все. Лоренцо мав звичку заходити до туалету саме тоді, коли Ірина мила біля вбиральні поли. Він навмисно не зачиняв двері та справляв свої потреби перед Іриною. Було й таке, що проходив повз неї, гучно випускав гази й до сліз реготав, коли Ірина морщила від огиди носа. Спала Ірина у маленькій кімнаті, яка до цього слугувала господарям за комірчину. Спальня була дуже вузькою і схожою на тюремну камеру, в якій Ірина ув’язнила себе добровільно. Іноді їй здавалося, що її тіло, думки та душа набули такої самої замкненої форми, як і помешкання. Вона замкнулася на невеликому просторі та, щоб не збожеволіти, зациклилася на думці про досягнення своєї мети. Заради неї вона була ладна витерпіти що завгодно. І вона жила, працювала міцно стиснувши зуби.

Дуже боляче було не чути цілими днями рідної мови. Лиш іноді їй давали півдня вихідного. Тоді Ірина мчала щодуху на майдан, де збиралися «свої». Бодай на якусь годину відпочити від Лоренцо, котрий не вважав її за людину, та, головне, почути рідну мову, поспілкуватися нею, щоб не розучитися розмовляти.

Пізніше Ірина працювала кілька місяців у родині, де доглядала дітей. Розбещені, зманіжені діти мали право робити все, що їм заманеться. Старший десятирічний хлопчик бігав вулицями, жбурляючи камінці у вікна електричок та автобусів. Іноді він крав на малолюдних провулках у поодиноких туристів сумочки й гаманці. Батьки, на великий подив Ірини, не карали, а захоплювалися такою «спритністю» підлітка. «Він вміє заробляти гроші, – задоволено казали вони. – Цей з голоду не помре». Одного разу Ірина зауважила, що за такі «ігри» свою б дитину суворо покарала. Здивування господарів було щирим: «Це ж дитина!» Молодша, дівчинка трьох років, не знала, що таке дитячий горщик, бо його взагалі не було. Батьки були спроможні лише на те, щоб милуватися своєю крихіткою та весь час захоплено промовляти: «Miracolo!» – «Диво!» Довелося Ірині навчати дитину того, що вона вже давно повинна була вміти…

– Митниця! – загуло в автобусі.

Ірина з полегкістю зітхнула: «Нарешті!»

24

Світлана сповістила Юркові погану новину.

– У нас скорочення, – сказала вона, схлипуючи.

– Ну то й що? Зараз вони всюди, – мовив хлопець, утираючи очі дівчини.

– А те, що мене звільнили.

– Як? Без попередження?

– А ось так. Уранці попередили, а в обід – звільнили. Що мені тепер робити? – дівчина невтішно розплакалася. – Де я знайду роботу без освіти, без диплома? Я не хочу, не можу їхати додому.

– Не треба нікуди їхати, – рішуче сказав Юрко.

Він зателефонував Мирославі та дізнався, що їй конче потрібна продавчиня. За півгодини Юрко і Світлана були вже у крамниці Мирослави.

– Сама не знаю, що найшло на мою працівницю, – пожалілася Мирослава. – Звечора все було добре, а вранці дізнаюся через Марічку, що та не виходить на роботу. Це було для мене справжньою несподіванкою. А коли ми з нею зустрілися в Центрі зайнятості, та намагалася мені щось пояснити, але так і не зізналася в істинній причині звільнення. Відчуваю, що тут щось не те, але що саме, не можу зрозуміти.

– Можливо, посварилася з напарницею? – несміливо запитала Світлана.

– Приблизно так і я подумала, але Марічка запевняє, що вони не сварилися, – відказала Мирослава та попрохала Юрка відійти на розмову.

– Розкажи мені про свою подругу, – попрохала вона хлопця. – Прошу це не задля цікавості. Я мушу знати про працівника бодай щось.

– Світлана працювала продавчинею хліба, а сьогодні довідалася, що її скорочено.

– Звідки вона? Де і з ким мешкає? Хто її батьки?

– Вона винаймає житло, бо нетутешня. Батьки живуть у селі, точніше, мати й вітчим.

– Так, не дуже ти балакучий, – осміхнулася Мирослава. – Не думаю, що на невисоку зарплатню їй легко живеться в місті. Чи не краще було б їй поїхати до батьків у село?

– Вона не може туди повернутися.

– Не знаєш чому?

– Бо до неї чіпляється вітчим, але я вам цього не казав.

Юрко не помітив, як від його слів Мирослава мимоволі здригнулася та одразу ж зблідла.

– Бідна дівчинка, – прошепотіла вона, кинувши погляд у бік Світлани.

– Візьміть, будь ласка, її на роботу.

– Добре. Нехай зараз же йде на робоче місце та стажується, – сказала Мирослава. – І хай нікуди звідси не йде, доки я не повернуся.

Мирослава викликала таксі, схопила сумочку й побігла з крамниці. Вона швидко знайшла знайомого Андрія, що працював в агенції нерухомості.

– Що привело до мене чарівну Мирославу? – запитав Ігор, осміхаючись.

– Мені соромно, але велике прохання, – відповіла Мирослава, вмощуючись у зручне крісло навпроти Ігоря.

– А я гадав, що запросиш, як раніше, нас із дружиною в гості, напечеш свої коронні пиріжки з маком, – жартома сказав Ігор.

– Вибач, але останнім часом якось усе закрутилося, що не залишилося вільного часу.

– Добре. Не виправдовуйся. Зараз усі крутяться, як можуть. То яке у тебе до мене прохання?

– Одній моїй продавчині потрібне недороге житло. Я знаю, що у вас в агенції таке навряд чи є, але вирішила тебе по старій дружбі попрохати знайти.

– І потрібно тобі це? Не твій клопіт шукати житло продавчині, – зауважив Ігор.

– Так треба, Ігорю.

– Як скажеш, – знизав плечима Ігор. – Для тебе – що завгодно.

– Справді?! – всміхнулася Мирослава.

– Я завжди думав: чому Андрієві пощастило більше, ніж мені? Чому в нього краща дружина, ніж у мене?

– Облиш. Так є у тебе щось на примітці?

– Один мій знайомий, ветеран-афганець, поїхав на півроку до реабілітаційного центру. А у нього два кактуси залишилися. Тож він попрохав мене поливати їх хоча б раз на тиждень. Я йому кажу, що то не квітка – нехай засихає. Він образився. «А ще друг називається», – дорікнув мені й пояснив, що ті квіти дуже схожі на нього, хоча, зауваж, він завжди охайний та поголений, не те що колючі кактуси.

Мирослава осміхнулася.

– Я так розумію, що ти його житло можеш здати моїй продавчині? – запитала вона.

– Слушна думка! Але твоя робітниця має сплачувати комунальні послуги та поливати кляті кактуси, – сказав Ігор і додав: – Якщо вони, бідненькі, ще не загинули без води.

– Дякую! – просяяла Мирослава. – З мене пляшка коньяку.

Ігор передав Мирославі ключі й назвав адресу. За десять хвилин Мирослава вже оглядала кімнату в гуртожитку. Вона була невеликою, десь дванадцять квадратних метрів, але прибраною, чепурненькою. Тут було все необхідне: диван, шафа для одягу та книжок, стіл, комп’ютер, телевізор, невеличка кухня, ванна кімната й туалет. Мирослава підійшла до вікна. Там, на підвіконні, стояли два вазони з кактусами. Жінка ткнула палець у засохлу землю. «Біднесенькі, – звернулася вона до квітів, – зараз я вас напою». Поливши квіти, Мирослава поспішила до крамниці, щоб повідомити Юркові та Світлані гарну новину…

Юрко допомагав Світлані пакувати речі. Він увесь час тривожився за те, щоб Світлана не пішла до ванної кімнати забрати квіти, що висіли на стіні. Там досі була камера спостереження. Тепер Юрко лаяв себе за те, що до цього часу її не забрав. Усе гадав, що буде йому замало записів. «Ще один день, – казав він собі, – і я зніму її та перегляну записи». Й ось догрався. Зараз він був весь у напруженні, ніби натягнута тятива. Доводилося не спускати очей зі Світлани, яка метушливо бігала по кімнаті, збираючи свої речі.

– Світланко, – Юрко сів на краєчок дивану. – Щось мені зле.

– У тебе щось болить? – турботливо запитала дівчина, пожбуривши у валізу каструлю.

– Голова. Мені болить голова. У тебе є якась пігулка?

– Так, – дівчина дістала з шафи аптечку. – Ось. Цитрамон.

– А іншої немає?

– Ні.

– Мені допомагає лише розчинний солпадеїн, – збрехав Юрко, уникаючи погляду Світлани. – Будь ласка, сходи до аптеки.

– Я миттю, я швидко, – сказала дівчина, на ходу вдягаючи курточку.

Ледь грюкнули двері, Юрко прожогом кинувся до ванної кімнати. Він хутко зняв камеру спостереження та сховав до барсетки. Лише тоді відлягло від серця. Юрко полегшено зітхнув. Він ліг на диван, закинув руки вгору. В голові дійсно зашуміло та почало стугоніти болем. Юрко ненавидів себе в такі моменти. Навіть те, що йому вдалося так легко зробити записи, не тішило ані трішки. Він почувався зрадником. А ще – збоченцем.

25

Мирослава дочекалася, коли Андрій піде на роботу в нічну зміну, та запросила в гості Оксану.

– А якщо я прийду не сама? – запитала Оксана.

– Я не проти, але не зараз, – відповіла зніяковіла Мирослава. – Ми давно з тобою не пліткували вдвох…

– Усе зрозуміло, – весело сказала подруга. – Будемо пити чай?

– Ти тільки не ображайся. Попереду багато свят, отож колись зберемося родинами, – почала виправдовуватися Мирослава.

– Та не переймайся ти так! Дивись на світ простіше! – порадила подруга.

На вечерю Мирослава приготувала млинці з сиром. Лише зараз вона подумала про те, як давно не готувала нормальної їжі. Вона навіть не помітила, як перейшла на напівфабрикати. З початку роботи підприємцем залишалося все менше вільного часу. Борщ або суп Мирослава готувала в найкращому разі раз на тиждень. Інколи вистачало часу на те, щоб підсмажити картоплю. Зазвичай, доводилося брати заморожені котлети або пельмені, щоб нашвидкуруч зготувати вечерю й мерщій лягти відпочивати. А раніше кожного дня вона намагалася побалувати своїх чоловіків чимось смачненьким. Мирослава збирала звідусіль рецепти, щоб у вільний час приготувати щось новеньке. Вона дуже любила, коли Мишко або Андрій заглядали до кухні та питали: «А що це у нас так смачненько пахне?» чи «А що у нас на вечерю?» Їй подобалося дивувати. Вона накривала на стіл і лише тоді запрошувала чоловіків. Ті так кумедно розглядали нову незнайому страву, нюхали її та питали: «А що це таке?» І лише тоді Мирослава називала страву та пропонувала скуштувати. Її чоловіки були не дуже перебірливі в їжі, тому їм подобалося все. Вони навіть не помічали, що іноді страва недосолена або занадто солодка. «Як смачно!» – казали вони і з вдячністю цілували її у дві щоки.

Мирослава виклала на тарілку останній млинець, поглянула на годинник. Було за три хвилини сьома вечора. Ось-ось мала прийти Оксанка. Вона завжди приходила вчасно, бо була дуже пунктуальною і цього ж таки вимагала від інших.

Соловейко дзвінка на дверях протьохкав рівно о сьомій годині.

– Привіт, – Оксанка внесла з собою до квартири запах свіжості та приємних парфумів. – Зачекалася?

– Млинці на столі ще гарячі, – відказала Мирослава, вішаючи на гачок пальто подруги.

– Хочеш із мене зробити товстуху? Щоб від мене чоловіки сахалися врізнобіч?

– Здається мені, що тобі не загрожує ані перше, ані друге, – засміялася Мирослава.

– Тоді став чайник!

– А що ми сьогодні будемо пити? – запитала Мирослава, побачивши на столі пакунок з незнайомим сортом чаю.

– Класичний чорний цейлонський чай «Ува Шоулендс»! – урочисто промовила Оксана та додала: – Насправді, я не знаю цей сорт. Микола похвастався, що біля його будинку відкрилася нова крамниця «Світ чаю», тож йому довелося розкошелитися. Я йому сказала: якщо чай нам не сподобається, куплю цілий кілограм такого самого і змушу випити!

Подруги довго розмовляли про своє жіноче, про знайомих і друзів, про роботу. Але Мирослава з нетерплячкою непосидючого учня чекала нагоди показати одну з тих світлин, які їй зробила Оксана.

– Ти переглядала світлини, що роздруковувала для мене? – вловивши слушну нагоду, запитала Мирослава.

– Так. Вийшло непогано, хоча і сумно.

– Не помітила на них щось… незвичайне?

– Ні, – стенула плечима Оксана. – Десь був брак?

– Зараз покажу, – сказала Мирослава, подаючи Оксані світлину. – Поглянь сама.

– Що я мушу тут побачити? – не зрозуміла Оксана.

– Не помічаєш нічого незвичайного?

– Ні.

– Зверни увагу на праве вікно.

Оксана довго не могла відірвати погляд від світлини.

– Це… Це твоя бабуся? – опанувавши себе, запитала Оксана.

– Саме так.

– Нічого, я нічого не розумію, – розгублено протягла Оксана.

– Там, біля вікна, стояв ослінчик, на якому вона любила сидіти та дивитися у вікно, – пояснила Мирослава.

– Я бачила той ослінчик, але там нікого не було, – сказала Оксана й додала: – Не було, бо не могло бути. Хіба що у вікно зазирнув безхатченко, коли я фотографувала хату?

– Ти хочеш сказати, що на світлині у білій хусточці чоловік? – з легкою іронією запитала Мирослава.

– Ні, – розгублено відповіла подруга. – Я чітко бачу літню жінку. Так чітко, що навіть можу розгледіти на хустці дрібні сині квіточки.

– Ось! А коли я на власні очі бачила бабусю, мені ніхто не вірив! – із блиском в очах промовила Мирослава. – До речі, ти – також.

– Мирославо, – тихо сказала Оксана, – дай холодної води, мені млосно.

Мирослава відпоїла подругу водою з корвалолом, приклала до чола мокрий рушник.

– Так краще? – запитала вона, помітивши, що бліде обличчя подруги поступово ставало звичайного кольору.

– Усе гаразд. Дякую, – відповіла Оксана, знову беручи до рук світлину. – Я не вірила тобі, а зараз дивлюся, та не вірю своїм очам. Я – сучасна людина і не можу вірити в те, чого немає. Ця жінка давно померла, вона не може сидіти на ослінчику, виглядаючи у вікно, – це ясно як білий день. Але я не можу заперечувати те, що бачу на власні очі. На мій великий подив, я бачу те, чого не можна побачити.

– Та ми ж обидві зараз бачимо на світлині бабусю. Нехай я божевільна, але ми не можемо збожеволіти разом. До того ж мій Андрій теж її бачив.

– І як він це пояснив?

– Мовляв, якесь переломлення світла, фізичне явище, на кшталт обману зору.

– Можливо, він має рацію? – якось невпевнено запитала Оксана, проте одразу ж заперечила сама собі: – Тоді було б нечітке зображення. Але ж світлина така чітка, що видно її очі.

– Оксаночко, люба, поясни хоча б ти мені, що відбувається, – ледь не плачучи, мовила Мирослава. – Я так заплуталася, що вже нічого не розумію.

– Зараз я потелефоную Миколі, – сказала Оксана. – Він людина стороння, нехай ще він подивиться світлину.

Доки жінки чекали на Миколу, вони заварили ще по чашці чаю. Пили мовчки, поринувши у роздуми. Коли зателенькав дзвінок, обидві здригнулися від несподіванки.

– Нарешті! – Оксана кинулася до дверей.

– А чому такі кислі, дівчата? – запитав Микола, побачивши стурбованих жінок. – Від вас і молоко скисне.

– Ходи-но сюди, – не відреагувавши на жарт, Оксана привела Миколу на кухню, подала йому світлину. – Скажи, що ти тут бачиш?

– Як на допиті, – мовив він.

– Нам не до жартів, – серйозно сказала Оксана. – Опиши детально все, що ти тут бачиш.

– Дивні ви сьогодні. Але якщо так потрібно… – Микола світлину підніс ближче до очей. – Тут я бачу садибу, за яку не дбали вже не один рік. Про це свідчать хащі кущів, старі дерева, бур’яни. Хатинка занедбана, похилилася набік, у вікнах розбиті шибки. Це ще раз підтверджує моє припущення, що це нежитлове приміщення.

– А ще щось бачиш? – тамуючи подих, запитала Оксана.

– Так, – почав Микола. – У покинуту хатинку зайшла, можливо, колишня її господиня. Ця літня жінка з сумом оглянула колись таку веселу, наповнену людськими голосами хату, сіла біля вікна й задивилася…

– Ось! – скрикнула Мирослава так, що напружена Оксана мимоволі здригнулася всім тілом. – Він теж бачить!

– Нісенітниця та й годі, – Оксана знизала плечима. – Я геть нічого не розумію.

– Дівчата, та що з вами? Ви можете мені пояснити, що тут коїться? – запитав Микола, переводячи погляд з однієї спантеличеної жінки на іншу.

Мирослава й Оксана навперебивки почали розповідати. Микола ледь уторопав, що вони хочуть сказати.

– Я все зрозумів, – сказав він, вислухавши жінок. – А тепер уважно вислухайте мене.

– Ти можеш щось пояснити? – запитала Оксана.

– Я вас не перебивав, тож, будьте ласкаві, тепер вислухати мене. Я маю пояснення. – Микола дістав з бокової кишені піджака світлину, поклав її на стіл. – А зараз ви розповідайте, що тут бачите.

Мирослава та Оксана прилипли поглядами до світлини. На ній два юнака, обнявши один одного за плечі, сфотографувалися на кладовищі. Скоріше за все, це було в день Проводів, бо могили були прибрані, на них лежали шматочки паски, печиво, цукерки і крашанки. Поодаль за юнаками, біля берези, стояв огрядний чоловік років п’ятдесяти. Жінки докладно описали, що вони бачать.

– А тепер зверніть увагу на ось цей могильний гранітний пам’ятник, точніше, на фотографію на ньому, – сказав Микола, поглядаючи на жінок.

– І що? – запитала Мирослава, ще нічого не зрозумівши.

– Зверніть увагу на чоловіка, що стоїть, прихилившись до берези, і порівняйте з фотографією на пам’ятнику.

– Так це ж, – ледь видавила з себе Мирослава, – та сама людина.

– Як? Як таке може бути? – Оксана взяла в руки світлину, піднесла ближче до світла.

– Тепер вже мені зле, – мовила Мирослава, прикладаючи мокрого рушника до лоба.

– Я вам поясню, – сказав Микола. – Праворуч – мій племінник. Він із другом сфотографувався біля могили свого двоюрідного дядька по матері. Хлопці стали так, щоб на світлині була видна могила дядька.

– Взагалі, – зауважила Мирослава, – не можна фотографуватися біля могил.

– А коли надрукували світлину, то були дуже здивовані, бо за ними стояв дядько коло берези. Звичайно, що то був не сам дядько, бо він помер років з десять тому. Але такі випадки не поодинокі. Я бачив по телевізору цілу передачу, де розповідали, що іноді образи померлих з’являються на світлинах біля живих. Напевно, це привиди, – підбив підсумок Микола.

– Виходить, що на нашій світлині привид бабусі Мирослави? – запитала Оксана.

– Іншого пояснення немає, – розвів руками Микола. – То є привид.

– «Зорова галюцинація», «явище», тепер – «привид», – думаючи про щось своє, сумно та тихо прошепотіла Мирослава.

– Що ти сказала? – перепитала Оксана.

– Та так, нічого, – відповіла та.

– Тепер ти заспокоїлася? – Оксана обняла подругу за плечі. – Бачиш, Славо, є речі, які ще не можуть пояснити вчені. Тепер ти впевнилася, що в хаті бабусі не було і не могло бути?

– Так, – сумовито хитнула головою Мирослава, але Оксана втямила, що Микола не зумів її до кінця переконати.

– Як мій чай? – весело запитав Микола.

– Який чай? – в один голос перепитали жінки.

– А, чай, – Оксана поглянула на пусті чашки. – Славо, як тобі чай?

– Дякую, але я не зрозуміла, – якось розгублено та винувато мовила Мирослава і одразу ж виправилася: – Я не розкуштувала, вибачте.

26

Ірині довелося довгенько побігати з паперами, доки вона (нарешті!) отримала свій червоний «фіат» і з полегкістю зітхнула. Вона закидала великі валізи до багажника й на задні сидіння, поглянула на годинник. Якщо буде все добре, то вже ввечері зустрінеться з рідними. Приємним щемом наповнилося її серце, віщуючи зустріч, на яку вона чекала три з половиною роки.

Не зволікаючи, Ірина сіла за кермо. Червона автівка виїхала на трасу та хутко набрала швидкість. «Фіат» їй подарував Даріо незадовго до від’їзду з Італії. На роботу до його будинку Ірина потрапила півроку тому. У цій заможній родині було все, окрім дітей та щастя. Дружина Даріо Барбара помирала від раку легенів, тож потрібна була домогосподарка й доглядальниця в одній особі. Барбара померла за десять днів по тому. Шістдесятилітній Даріо був у розпачі. І так вже сталося, що Ірина була єдиною людиною, яка допомагала Даріо впоратися з депресією. Вона терпляче слухала довгі розповіді чоловіка про молоді роки подружжя, про щасливі періоди та труднощі, які випали їм на долю. Іноді вона не все розуміла з його розповідей, але якомога намагалася втішити. Вона нутром відчувала, коли треба просто мовчки слухати, коли щось сказати, втішити теплим словом, коли було досить подати філіжанку кави. Іноді Ірина розповідала про свою родину. Даріо було цікаво дізнаватися щось нове про далеку Україну і про цю мужню жінку, яка заради заробітку покинула все та приїхала в зовсім незнайому країну. Одне він тільки не міг уторопати: чому її чоловік, утім, як і багато інших, сидить удома, а жінка повинна заробляти гроші.

Ірина не помітила, як вони стали друзями. Даріо й раніше ніколи не принижував Ірину, а після того, як вона йому допомогла справитися з горем, почав до неї ставитися шанобливо. Часом Ірина за звичкою починала протирати і так начищені бронзові статуетки, щоб ані хвилини не сидіти без роботи. Даріо її зупиняв.

– Облиш, бо протреш до дірок, – казав він і запрошував до тераси, яка виходила в сад.

Там вони пили каву, їли фрукти, подовгу вели бесіди.

Одного разу Даріо взяв Ірину з собою. Він водив її по крамницях, примушував приміряти різні сукні та взуття.

– Тобі дуже личить, – сміявся він, коли Ірина виходила з примірочної та проходжалася ніби модель. – Я купую тобі все це.

– Мені нічого не треба, – серйозно сказала Ірина, давши зрозуміти, що гру закінчено.

– Я хочу подарувати тобі ці речі.

Ірина була категоричною. Вона відмовилася від подарунків і зажадала повернутися додому. Настрій був зіпсований, тому вона мовчала за вечерею.

– Скажи мені відверто, – попрохав Даріо, – чому ти не прийняла від мене подарунки?

– Бо я не продаватися приїхала, а на заробітки.

– Я ж хотів від усього серця, – сказав Даріо, до кінця не розуміючи цієї українки.

Зараз вже Ірина і сама не знала, коли між нею й Даріо проскочила та іскорка, яка змусила їх відчути більшу потребу одне в одному, аніж просте спілкування. Чи не тоді, коли вона телефонувала Романові та окрім п’яного мугикання нічого не чула? Тоді вона вперше відчула себе зрадженою, приниженою та виштовхнутою в плечі не лише Батьківщиною, а й рідним чоловіком?

…Уже не одну годину Ірина була за кермом. Як довго вона мріяла про цей день! У далекій теплій, але такій чужій Італії, Ірині в найтяжчі хвилини допомагала вижити, зігрівала теплом думка про день, коли вона повернеться додому. Приємним щемом наповнювалася її душа, коли Ірина згадувала домівку та рідне село. Там вона народилася й жила до того, як стала гастарбайтером. Село розділяла навпіл невеличка річка. Влітку вона сріблястим в’юном викручувалася поміж берегів і старезних верб. Вода у ній була така прозора, що було видно на дні пласке відшліфоване каміння і зграйки веселих пічкурів. Любила Ірина річку й восени, коли та ховалася від людських очей за сірими туманами.

Там, у рідному селі, Ірина зустріла своє перше кохання. Їй було сімнадцять років, коли вона закохалася в кремезного, міцного, як скеля, кароокого Романа. Вона так і не поїхала навчатися до міста. Коли дівчина закінчила школу, від сердечного нападу раптово помер її батько. Вона не змогла залишити матір саму, коли в той час тримали чотири корови, трьох свиней, півсотні кролів та ще й птицю. Вирішила, що поїде на навчання наступного року, але склалося не так, як бажалося. Ірина завагітніла, а її Роман, що працював на рейсовому автобусі водієм, запропонував руку й серце. Мати Ірини продала майже всю худобу, щоб купити молодятам власну хату. Ірина та Роман зробили там ремонт, добудували велику терасу, вирубали в саду старі дерева, насадили молоді. Мати купила нові меблі, і все було готове до того, щоб зустріти нового мешканця – первістка. Закохані Ірина й Роман були на сьомому небі від щастя. Але щастя було закоротким. Доньці Любоньці лікарі поставили невтішний діагноз: дитячий церебральний параліч. Сподівалися на краще, але дитинка підросла і виявилося, що вона не може ходити. Мало того, у Люби траплялися часті судоми. З перервами дитині зробили дві операції. Щоб підняти Любу з інвалідного візка й поставити на ноги, треба зробити в Києві ще не одну і не дві операції, а потім пройти курс реабілітації. Столичний професор дав Ірині надію, сказавши, що дитина зможе сама ходити та вести повноцінне життя. Для цього потрібні були гроші, великі гроші. Ірина більше не могла дивитися на страждання доньки, яка вдалася дуже вродливою, чорнявою, не по роках розумною, але безпомічною, бо була прикута до інвалідного візка. Жінка намагалася знайти якийсь вихід, а Роман запив і втратив роботу. Тоді Ірина ухвалила, як на її думку, єдине правильне рішення.

– Я поїду на заробітки до Італії, – заявила вона Романові, коли той був тверезий.

– Як… поїдеш? Ти не знаєш мови, та й узагалі нікого там не знаєш.

– Я ще не знаю, як там буду, але свою дитину я врятую, – тоном, що не терпів заперечень, заявила Ірина.

– А як я?

– Ти повинен мені зараз же дати клятву перед Богом, що не будеш пиячити і добре дбатимеш про дитину, – вимагала жінка.

Тоді Роман дав клятву, а Ірина йому повірила. З Італії вона телефонувала чоловікові кожної неділі. Роман казав, що у них усе добре. Він давав слухавку Любоньці, Ірина чула рідний тоненький голосочок і мовчки плакала, ковтаючи сльози. Донька просила швидше повертатися, а Ірина не могла пояснити їй, що ще не зібрала потрібну суму грошей. І жінка знову йшла працювати немов проклята, до повної знемоги. Потім знову чула рідний голос, і тіло наповнювалося новими силами. «Я зможу, я все зможу, я – сильна», – казала вона собі, коли Лоренцо, проходячи повз неї, плював на підлогу, а вона мовчки брала ганчірку і витирала.

Раз на місяць жінка надсилала кошти Романові, який не працював, лише доглядав доньку. Якби ж то він знав ціну тих грошей! Але зараз Ірину тривожило інше. Останні півроку Роман брав слухавку, і жінка чула, що він п’яний, як чіп.

– Романе, а як же дитина? – бідкалась Ірина.

– Вона гостює у твоєї матері, – заспокоював він. – Ти гадаєш, що я можу пити при дитині? Це я так, вирішив трішки розслабитися.

Ірині хотілося вірити, що Роман її не дурить. Але все частіше вона не могла порозмовляти з дитиною. То Роман не хотів її будити, то казав, що вона у сусідському дворі, то ще щось плів. Раніше Ірині вдавалося поспілкуватися з Любонькою, коли та бувала у її матері. Проте останні чотири місяці телефон матері мовчав. Роман сказав, що мати його загубила, а новий нема за що придбати. Найчастіше, коли Ірина прохала дати слухавку доньці, той казав, що Любонька гостює у матері. Натомість чоловік попросив Ірину надсилати більше грошей, бо не вистачає.

– Тобі на пиятику? – запитала Ірина.

– Ні, на утримання твоєї доньки, – відказав той.

Як боляче різонуло по серцю оте «твоєї доньки»! Але Ірина змовчала, перетерпіла та вирішила повернутися. Їй довелося вибирати: або Даріо, або донька. Даріо дізнався, що у нього рак крові. З таким діагнозом він знав, що довго не протягне.

– Я ось що вирішив, – сказав він за вечерею, коли Ірина розповіла йому про свої тривоги й наміри повернутися на батьківщину. – Затримайся ще на деякий час. Ми одружимося, я складу заповіт на тебе. Тоді ти зможеш забрати доньку та приїхати сюди. Ви матимете досить коштів на безбідне існування. Ти зможеш прооперувати дівчинку й тут пройти курс реабілітації. А ще, не буду кривити душею, я б хотів, щоб ти була поруч в останні мої хвилини. Не боюся зізнатися, що помирати на самоті дуже страшно.

Ірина не чекала такого від Даріо. Якби складалося трішки інакше, вона б не вагаючись погодилася. Та якась невиразна тривога засіла в серці й колола скабкою. Щось лихе відчувало материнське серце. Що саме – вона не могла пояснити, але знала певно, що слід негайно їхати до доньки. Вона щиро подякувала Даріо та сказала, що спочатку їй треба з’їздити додому й дізнатися, чи там усе гаразд, до того ж вона ще одружена.

– Я тебе розумію, – мовив Даріо. – Діти – найголовніше, що є в житті людей. Вони є наше майбутнє, у них наше продовження, а значить, і ми самі. На жаль, моя дружина так і не спромоглася народити дитину. Коли я покохав тебе, то мрія мати дитину зажевріла в моїй душі. Тепер розумію, що спізнився. Мій потяг життя вийшов на фінішну пряму…

…Ірина втомилася. Від спраги пошерхли губи, але вона не робила зупинок, бо кожна зупинка віддаляла її від зустрічі з донькою. «Фіат» повернув із широкого асфальтованого шляху на вузьку кручену польову дорогу, що вела до села Великий Яр. Сіро та непривітно сіялася густа мжичка. Жінка сповільнила рух автівки, до болю в очах вдивляючись у дорогу. Чим ближче вона під’їжджала до села, тим тривожніше ставало на душі.

Села не було видно, бо смеркало. До того ж цього похмурого осіннього дня село було у полоні важких хмар. У долину, де понад річкою принишкли сільські хатини, тихо сповзали сірі тумани. Автівка спустилася вниз, де видно було хіба що шмат луків. Коли неясні обриси села виступили в тумані та мряці, в голову Ірини полізли гнітючі думки. А коли Ірина припаркувалася біля свого будинку й побачила у вікні світло, була вся ніби зіткана з самих нервових жил.

Ірина не пішла, побігла до хати, смикнула дверну ручку – замкнуто зсередини. Вона постукала у двері. Почулося шаркання, хтось увімкнув світло в коридорі. Двері відчинила незнайома літня жінка. Ірині від несподіванки перехопило дух, і вона втратила дар мови.

– Доброго вечора, – привіталася незнайомка. – Хто ви?

– Я… Я? Я тут живу, – вичавила з себе Ірина.

– Ви помиляєтеся, – жінка усміхнулася, – тут мешкаю я та моя родина.

– Як… це? – Ірина стояла, ніби оглушена.

– Дуже просто. Ми придбали цей будинок, то й живемо тут.

– Коли? – глухим, здавленим голосом запитала Ірина.

– Рік тому.

– У кого? У кого ви купили будинок?

– У молодого чоловіка, Романом його звали. Він тут мешкав з дитиною-інвалідом, а коли кудись зникла його дружина, то він вирішив продати будинок і подався в місто шукати роботи.

– А де дитина? – зібравшись на силі, що ще залишилася, спитала Ірина.

– Достеменно не знаю, але люди казали, що відвіз до тещі.

– Дякую, – мовила Ірина і рушила до автівки, бо земля хиталася, втікала з-під ніг.

– Зачекайте, а хто ж ви все-таки будете? – крикнула їй навздогін жінка.

– Зникла дружина, – тихо мовила Ірина.

– Хто-хто? – почулося ззаду, але Ірина не відповіла.

Вона швидко сіла за кермо, втерла змокріле чоло. Їй треба було заспокоїтися. Те, що її зрадив Роман, вона могла б зрозуміти. Те, що він пиячив, – теж, але Любонька… Як він міг віддати матері, не порадившись із нею? Він навіть не зізнався в цьому! А ще й надто – просив надсилати більше грошей. Дарма, це пусте. Головне, щоб з дитиною було все гаразд. Ірина заспокоїла себе тим, що мати не скривдить Любоньку. Проте чому вона не сказала, що Люба у неї?

«Щось тут не те», – подумала Ірина, повертаючи ключ запалювання. Доки ще не зовсім пізно, вона повинна доїхати до сусіднього села та зустрітися з матір’ю і донькою. Чи то відстань – десять кілометрів? Вона подолала набагато більшу і в кілометрах, і в роках…

27

Юрко переглянув записи відеокамери. Є! Перед ним на екрані монітора була оголена Світлана. Він з насолодою та неприхованим збудженням міг спостерігати, як дівчина повільно роздягається у ванній кімнаті, поступово оголюючи своє тіло. Ось вона зняла халатика, неквапно повісила його на гачок. Дівчина знімає мережаний чорний ліфчик, і він бачить її округлі невеличкі груди. Нахилившись, вона знімає трусики – і Юрко завмирає від млосної насолоди, коли бачить її пружні сідниці. Вони схожі на стигле яблуко, яке розрізали навпіл. Ось ці половинки трішки розділяються, потім складають одне ціле, лише невеличка борозенка проходить рівно посередині. Він не витримує, передивляється ці кадри ще раз, потім ще. Яка ж вона гарна! Світлана вмикає воду та стає під душ. Від перших струменів води, які тонкими несміливими потічками розтеклися по її тілу, рожеві соски набухають і стають схожими на маленькі грибочки-опеньки, які нещодавно з’явилися на світ. Його захоплення зростає, бо дівчина на екрані наносить пінистий гель на тіло. Здається, що вона пестить себе, і Юрко вже не помічає, що бачить не живий образ, а лише зйомку. Він стогне від задоволення, а потім з його вуст мимоволі виривається крик.

Хтось постукав у двері, і Юрко злякався так, що аж підскочив на стільці.

– Сину, – голос матері остаточно повернув його до реальності, – у тебе все гаразд?

– Так, – відказав він, дивуючись хрипкості свого голосу.

– Можна зайти?

– Звичайно!

Безшумно мати прочинила двері й тихо прошелестіла халатом. «Треба бути обережнішим, – майнула у хлопця думка. – Як можна було забути замкнути двері?» Він швидко закрив зображення, де під душем застигла в позі статуї оголена Світлана.

– Чому ти не спиш, мамо?

– Бо не можу заснути, коли болить голова. Мені здалося, що ти кричав.

– Вибач. Хотів подивитися фільм і забув одягти навушники. А ти пила щось знеболювальне?

– Сьогодні за день вже випила десять пігулок, але не допомогло.

– Ти домовилася на роботі, щоб дали відпустку для обстеження?

– Десь за два тижні вийде на роботу моя напарниця, тоді піду у відпустку я.

– А до того часу мусиш жменями їсти пігулки?

– А що робити? Не можу ж я втратити роботу? Ти вже лягав би, бо завтра рано вставати, – лагідно сказала мати.

Юрко на знак згоди кивнув головою, подарував матері усмішку. Вона пішла до дверей, зупинилася, глипнула ще раз на сина, маючи намір щось сказати, але передумала.

– На добраніч, – мовила вона й тихо причинила за собою двері.

Юрко не втримався й цього разу, щоб не взяти бінокль у руки. Іноді хлопець ненавидів його, як лютого ворога. Можливо, було б усе інакше, якби не він. Подекуди, лягаючи спати, Юрко мав твердий намір розбити бінокль і викинути його геть. Уранці він забував про дану собі обіцянку, а ввечері вже не був такий рішучий і категоричний. «Останній раз», – казав він собі, нишком пробираючись на балкон. Сьогодні був такий самий вечір. Юрко помітив, що останнім часом Маргарита часто сварилася зі своїм хлопцем. Усе почалося після того, як він не прийшов додому на ніч, а Маргарита до ранку просиділа на ліжку з телефоном у руках. Інколи вони про щось палко сперечались, а потім так само палко кохалися. Бувало й так, що сварка закінчувалася тим, що її обранець брав розкладайку та йшов спати на кухню. Маргарита не вимикала на ніч світло. На ліжку вона прибирала позу ембріона й так лежала до ранку. Юрко щиро їй співчував. Йому було настільки шкода цієї дівчини-жінки, схожої на підлітка, що хотілося піти, подзвонити в її двері, потім лягти поруч, обійняти та заспокоїти.

Юркові довелося чекати занадто довго. Він увесь закляк, бо зривався сніг з дощем, але він не міг покинути Маргариту на самоті. Її хлопця не було вдома. Дівчина не знаходила собі місця. Вона тинялася з кімнати на кухню, намагаючись зайняти себе бодай чимось. Потім жбурляла річ, яку тримала у руках, підходила до вікна, відчиняла кватирку. Як завжди у таких випадках, вона смикнула за пасок, і легкий атласний халатик, ковзнувши по тілу, сповз донизу. Вона зосталася лише в самих бікіні та сідала на підвіконня. Маргарита нервово запалювала тонку цигарку, примруживши очі, затягувалася, а потім тоненькою цівкою випускала дим у кватирку. Недопалок вона завжди викидала у вікно, ставала біля нього, опершись руками на підвіконня, довго і незмигно кудись дивилася. Юркові здавалося, що вона дивиться просто йому у вічі. На мить він інтуїтивно опускав бінокль, але владне бажання споглядати оголену дівчину було понад його сили. Іноді він припускав, що в Маргариті є щось ексгібіціоністське. Можливо, вона насправді його помітила та їй подобається позувати перед вікном? Чомусь вона завжди пильнувала, щоб фіранки ніколи не затуляли вікно. Іншим разом Юрко казав собі, що на такій відстані Маргарита аж ніяк не може його розгледіти, а розсунутим у боки фіранкам є просте пояснення – дівчина страждає на клаустрофобію, тож боїться замкненого простору.

Юрко поглянув на годинник. Була перша година ночі. Свого співмешканця Маргарита не дочекалася. Вона згорнулася на ліжку клубочком і застигла. Юрко подумки сказав їй «На добраніч» і пішов спати…

Перший сніг випав зненацька. Ще звечора лютувала негода. Забіяка-вітер без жалю розгойдував дерева, вони жалібно скрипіли та тріщали, а вітер, ніби знущаючись із них, набирав ще більшу силу. Перехожих, що запізно поверталися додому, він шарпав за поли, забирався їм за комірці, примушував мружити очі. Місто заснуло під його протяжне завивання, а прокинулось оновленим, свіжим, чистим, бо негода стихла – і все вкрилося першим цнотливим білосніжним снігом.

Юрко запросив Світлану ввечері прогулятися по місту. Він зустрів її біля крамниці та одразу помітив, що дівчина чимось засмучена.

– Щось трапилося? – стурбовано запитав він.

– Здається, що нічого не трапилось, але має статися, – мовила Світлана, надягаючи рукавички.

– Поясни мені, телепню, що ти маєш на увазі, бо я нічого не второпав.

– Мені не подобається моя напарниця Марічка.

– А мені вона здалася милою жіночкою.

– На позір мені також. Вона і пояснить все, і допоможе, і підкаже, якщо чогось не розумію. Але, на мій погляд, за удаваною щирістю в душі у неї причаїлася змія. Ось не знаю, чому я так думаю, але серцем відчуваю її нещирість, навіть якусь підлоту.

– Можливо, ти помиляєшся?

– Можливо-можливо, – протягла Світлана, – але мені здається, що вона ось-ось щось вибрикне.

– Давай не будемо про сумне, – попрохав Юрко. – Краще подивись на дерева. Яка краса!

Світлана звела голову, а Юрко в цей час труснув гілку. Міріади дрібних блискучих сніжинок посипалися на дівчину. Світлана скрикнула від несподіванки, змахнула рукавичкою сніг з обличчя.

– Ну, зайцю, постривай! – закричала Світлана й погналася за Юрком, обсипаючи його снігом.

Це був чудовий вечір. Вони кидали сніг одне на одного, потім зігрівали губи поцілунками, не звертаючи ніякої уваги на перехожих. До кімнати Світлани вони повернулися пізно, стомлені та щасливі.

– Скидай одяг, бо він геть мокрий, – наказала Світлана, струшуючи сніг із шубки.

– Ні-ні, мені треба йти додому!

– Нікуди ти не підеш, – категорично заявила Світлана.

Її рука потяглася до застібки курточки Юрка, але він притримав руку дівчини. Вона пильно подивилася йому в очі. В них було щире: «Залишайся. Не йди. Я хочу бути твоєю». Юрко відвів погляд, втупився у настінний календар. Він злякався, що знову знеславиться, до того ж записи залишилися вдома, а він без них не наважувався навіть спробувати. Батьки збиралися навідатися на дачу та перевірити, чи все там гаразд. Але це станеться не сьогодні й не завтра, а лише тоді, коли у матері буде відпустка. Треба дочекатися того дня. Вони зостануться наодинці в його кімнаті, тож буде можливість переглянути записи, і тоді…

– Я не можу залишити матір, бо вона недужа, – сказав він.

– Ну, якщо так… Але ж тато вдома?

– Ні. Він поїхав навідати Романа, чоловіка його молодшої сестри Ірини. Пам’ятаєш, я тобі розповідав про неї? Вона зараз працює в Італії, – швидко заговорив Юрко, намагаючись за промовою сховати брехню. – Останнім часом Роман присів на чарку, а у нього на руках хвора дитина…

– Я все пам’ятаю, – глухо сказала Світлана. – Я сподівалася, що цей вечір закінчиться так гарно, як почався.

– Люба, мила Світланко, – Юрко торкнувся губами її повік, – зачекай ще трішки, і ми будемо разом. Добре?

Світлана на знак згоди кивнула головою, осміхнулася куточками вуст.

– Йди вже, – сказала вона, відчиняючи двері.

Вдома Юрко не раз передивився записи. Він ніяк не міг зрозуміти, чому в записі Світлана хвилювала його кров більше, ніж у житті.

28

Бабуся дивилася на Мирославу з вікна. Вона поманила до себе пальцем, йди, мовляв, до мене.

– Не можу, – каже Мирослава, але чомусь не чує свого голосу, – ти мертва, а я – жива.

– І я жива, – чує Мирослава голос бабусі.

– Я бачила твою могилу, сусіди теж знають, що ти померла.

– Миро, Миро, – зітхає старенька, – а я тебе повсюди шукаю. Чи я не вчила тебе не вірити лихим язикам? Мало хто що може сказати. Я стомилася, мені вже забракне сили тебе віднайти, – каже бабуся так жалібно-жалібно і починає тихенько схлипувати.

– Я тебе теж шукала, – зізнається Мирослава, а у самої серце крається, обливається кров’ю від жалю, – але ти весь час кудись зникаєш.

– Треба знати, де мене шукати, – якось загадково каже бабуся, утираючи зволожені очі кінчиком хустки.

– Скажи мені, де ти, – просить Мирослава.

– Ходімо зі мною.

Мирослава опиняється в метро, наповненому гулом юрми. Вона шукає очима бабусю, однак не знаходить. Раптом помічає її серед натовпу людей, які спустились ескалатором та хвилею попливли у бік електрички. Мирослава намагається проштовхатися проти людської течії, але юрба наступає на неї. Ще мить – і вона опиниться під тисячами ніг, а тоді вже ніколи не зможе побачити свою бабусю.

– Де ти?! – кричить Мирослава, але безжальний натовп глушить її голос.

– У метро! – встигає вона почути голос бабусі до того, як чиясь нога в чоботях боляче наступає їй на груди, інша – на шию.

Мирослава відчуває, що задихається. Вона намагається схопити та вдихнути бодай один ковток повітря, але не може. Вона хоче крикнути «Допоможіть!», але знову чиясь нога боляче ступає їй на горло. Мирослава лише хрипить і… прокидається. Їй важко дихати, піт заливає очі.

– Господи, то був лише сон, – каже вона вголос.

Андрій прокидається, спросоння не може зрозуміти, що сталося.

– Що? Що трапилося? – сонно питає він, помітивши Мирославу, яка сиділа в ліжку та важко дихала.

– Сон. Мені наверзлося жахіття.

– Сон? То лягай спати, – бурмоче Андрій, натягаючи на себе ковдру.

Так, він має рацію. Треба спати, бо завтра на неї чекає багато роботи. Треба вставати о п’ятій годині ранку й робити в крамниці переоблік. Мирослава зручніше вмощується у ліжку, але в пам’яті – ще свіжі спогади про сон. Чому бабуся сказала, що вона у метро? Саме там її вперше помітила Мирослава. «Звичайний збіг, – говорить собі жінка. – І взагалі, не треба зациклюватися на снах і сприймати їх у прямому сенсі. Сон – лише продовження людських думок». Вона намагається міркувати про щось приємне. Наприклад, про те, що на днях повертається зі служби Мишко. Як же вона скучила за ним! Напевне, він змінився. Усі юнаки змінюються після служби.

Мирослава поринає у спогади того часу, коли Мишко був маленький. Він був такий хворобливий, що лікарі безпорадно розводили руками. Лише Мирослава не здавалася. Вона возила сина по всіх клініках, оббивала пороги лікарень, бо не могла втратити свого первістка, адже в ньому був увесь сенс її життя. Лише завдяки наполегливості жінки дитина одужала. Зараз їй теж нелегко, але вона все зробить заради того, щоб Мишко не знав скрути в житті, не відчув на собі, що таке злидні. Втішаючи себе такими мріями, Мирослава нарешті засинає…

О сьомій годині ранку були підбиті підсумки ревізії в крамниці. Мирославі запекло в грудях, коли вона промовила:

– Оце тобі й на! Допрацювалися! Нестача становить вісімсот гривень.

– Скільки?! – в один голос перепитали Марічка і Світлана.

Жінка звела очі, поглянула на одну продавчиню, потім – на іншу.

– Не може бути, – сказала Марія, опанувавши себе, – десь ми припустилися помилки. Зараз я ще раз усе «переб’ю».

– Спробуй, – Мирослава подала тій калькулятор. – Я тричі перевіряла.

Мирослава нишком спостерігала за Світланою. Було помітно, що та нервувала, у неї тремтіли губи. Дівчина стояла бліда, підперши одвірок. Мирослава не знала, чи дійсно є нестача, чи вони схибили в підрахунках, але реакція Світлани її насторожила.

– Усе правильно, – сказала Марічка, переставши клацати кнопками калькулятора. – Дійсно не вистачає вісімсот гривень. На мою думку, вони не могли «загубитися». Ось побачите, ще раз зробимо обрахунки, і все буде гаразд.

– А ти що скажеш? – Мирослава звернулася до Світлани, яка стояла мовчки, не зронивши ні слова.

– Я ніколи в житті не взяла в руки чужу хоча б копійку, – схвильовано промовила дівчина та додала: – Якщо ви це маєте на увазі.

– А чому ти так розхвилювалася? – Марічка примружила очі, дивлячись на Світлану. – Хіба тут хтось сказав, що ти їх узяла? Чи на злодієві шапка горить? Га?

– Та як… Як ви можете?! – спаленіла Світлана. – Я так старалася, щоб був добрий виторг, щоб сюди люди тяглися. Я працювала чесно і грошей з каси не брала.

– Годі сваритися, – Мирослава поклала книгу обліку до столу. – Пропоную ще раз зробити переоблік найближчими днями.

– Ось і добре, – погодилася Марічка.

…Мирослава не змогла стримати себе. Вона сказала Андрієві, що їй конче треба їхати до податкової інспекції.

– Ти ж нікуди не збиралася сьогодні, – зауважив той, – домовилися, що ти зробиш домашні котлети. Я вже приготував фарш, і що тепер мені з ним робити?

– Залиш його в холодильнику до мого приходу.

– Ти надовго?

– Ні. Я швидко повернуся.

Мирослава почувалася винуватою перед Андрієм і за брехню, до якої вдалася, і за те, що вже місяць обіцяє йому приготувати домашні котлети. М’ясо вже кілька разів розморожувалося, потім його клали в морозильник, щоб зробити наступну спробу перетворити на фарш. Але весь час щось руйнувало плани. Сьогодні Мирослава нікуди не збиралася, у Андрія був вихідний день, але сон став на заваді тому, щоб фарш нарешті став котлетами. Мирославу нестерпно потягло в метро. Вона повинна була впевнитися, що там бабусі немає, що не треба вірити всьому тому, що бачиш у снах.

Мирослава стояла на платформі, не знаючи, що робити далі. Вона вже пошкодувала, що згаяла свій вільний дорогоцінний час. Мимоволі повернулася та глянула на ескалатор. Дивно, але саме на цьому місці вона стояла у нічному сні. Мирослава задивилася на людей, які плавним потоком йшли від ескалатора в її бік. На мить стало лячно. Здавалося, що цей потік зараз зімне її під своїми ногами. Серце в грудях шалено закалатало, стало жарко так, що по спині тоненькою цівкою стік піт. Але люди її оминали, поспішаючи до електрички, яка вже сповістила про своє прибування монотонним гулом у тунелі. Людей на платформі поменшало, і Мирослава трохи себе опанувала. Раптом відчула всім тілом якийсь крижаний холод, ніби зимового дня стояла на вітрі. Зіщулившись, вона озиралася.

– Холодно, – мовила якась жінка, котра стояла поруч Мирослави.

Було не зрозуміло, чи то вона сказала Мирославі, чи мовила так, сама до себе. Потік крижаного повітря щез так раптово, як і з’явився. Мирослава вже збиралася йти додому, коли повз неї знову пролетів морозний вітер. Жінки поруч не було. Мирослава мимоволі повернула голову туди, куди був спрямований потік холоду – в тунель, де нещодавно зникла електричка. Саме цієї миті жінка помітила, як у тунель входить… її бабуся!

– Миро-о-о! – чи то вчулося Мирославі, чи загуло з холодним вітром у тунелі.

Мирослава завмерла, бо бабуся йшла у глибину тунелю по вузькій платформі. Зараз приїде наступна електричка, і бабуся загине! Мирослав кидається в бік тунелю. Вона кричить несамовито:

– Стій!!! Зачекай!!!

Бабуся не чує. Вона йде далі. Але це ж так небезпечно! Мирослава біжить до тунелю і вже чує позаду себе, як гуде електричка, що наближається.

– Куди?! – кричить якийсь чоловік, хапаючи Мирославу за руку тієї самої миті, коли вона вже майже забігла в тунель.

– Там… Там жінка! – кричить Мирослава, намагаючись спекатися руки, яка її міцно тримає. – Чи ви не бачите?!

– Там нікого немає, – відповідає чоловік. – А от ви ледь не загинули.

– Там була жінка, – каже Мирослава, але вже не так упевнено.

– Вам здалося, там нікого не було.

Відхекавшись, Мирослава роздивилася свого рятувальника. Молодий юнак з рюкзаком за плечима, високий, кремезний, із дредами.

– Відпустіть нарешті мою руку, – попросила жінка.

– Зараз відійде електричка, – говорить юнак, але руку не відпускає, – і ви самі впевнитеся, що там нікого не було.

Юнак у Мирослави викликає довіру, тому вона стоїть сумирно, дивлячись, як тунель поглинає електричку.

– Ось бачите, там не було людини, – сказав хлопець, осміхнувшись. – Якби там хтось був, то загинув би.

– Так, – погодилася Мирослава. Вона вивільнила руку, сказала юнакові: – Дякую вам. Мені здалося…

– Пусте!

Мирослава вийшла з метро, поглянула на годинник, що зателенькав на вежі будинку навпроти. Був полудень. Невже вона стільки часу пробула в підземці? Здавалося, тільки-но спустилася вниз, а вже минуло майже п’ять годин! Вона дістала з сумочки мобільник. Годинник не брехав. А ще було п’ять пропущених дзвінків від Андрія, які вона не чула. «Неймовірно!» – подумала Мирослава і згадала про чоловіка, який, напевне, чекає на жадані котлети. Вона вирішила не штовхатися в завжди переповненій маршрутці, а дві зупинки пройтися пішки. Але невдовзі про це пошкодувала. Почав падати дощ зі снігом, а у неї з собою не було парасольки. Додому вона припленталася мокра та стомлена. Андрій ходив надутий і непривітний.

– Це ти називаєш «швидко»? – він тицьнув пальцем на наручний годинник.

– Вибач. Мені довелося затриматися. Я зараз приготую котлети.

– Не треба. Я не голодний.

– А що ти їв?

– Відколи ти почала цікавитися, чим я харчуюся?

– Не заводься, – попрохала Мирослава, – у мене й так день не вдався.

Андрій хотів щось сказати, але махнув рукою, схопив куртку та шапку і хутко вибіг, щосили грюкнувши дверима.

Мирослава заглянула в холодильник. Ані фаршу, ані котлет там не було. Вона знайшла фарш у морозильнику, торкнула його пальцем – він був твердий, як крига. Вона не стала його діставати. В кімнаті довго сиділа, роздивляючись світлину, де бабуся виглядала у вікно. Вирішила: треба зателефонувати Оксанці, та має вже бути вдома. Мирослава розповіла про свою пригоду в метро.

– Ти на власні очі впевнилася, що там нікого не було? – запитала Оксана.

– Так. Одначе як пояснити те, що я провела в підземці на одному місці майже п’ять годин, а мені здалося, що минуло не більше як хвилин двадцять?

– Ти замислилася, втратила відлік часу, – пояснила Оксана.

– Але ж за цей час пройшло лише дві електрички!

– Ти могла думати про своє, відключившись від реальності, та не помічати потяги.

– Можливо, – зітхнула Мирослава. – Проте все якось дивно… А на світлині таки є бабуся.

– Я знайду відповідь до цієї загадки. Сама знайду, – пообіцяла Оксана.

– Як ти це зробиш?

– Уже знаю як, але це – поки що таємниця.

Мирослава розпрощалася з подругою та вже хотіла йти лягати спати, аж раптом задзвонив мобільний телефон. Мишко сказав, що вже демобілізувався, але одразу не поїхав додому.

– Вирішив трішки погостювати в армійського друга, – пояснив він.

Мирославу дещо образила така новина.

– В усіх діти як діти, – напівсерйозно дорікнула вона синові, – зі служби поспішають до своїх матерів, а у мене…

– Мамо, моя матусю, ти в мене найкраща! Я знаю, що ти мене чекала й будеш чекати завжди. Зачекай ще трішки. Добре? Я вже приїду і нікуди від тебе не подінуся, а тут такі гарні дівчата!

– Якщо дівчата гарні, то вже мама не потрібна? – жартома запитала Мирослава.

– Ти потрібна більше, ніж дівчата, але не зараз, потім.

– Ех ти, мій дурисвіте! Гуляй вже, проте обачно.

– Я цілую тебе, матусю! Дай тепер слухавку батькові.

– Його… Він вже спить, – збрехала Мирослава і попрощалася з сином.

Андрій до ранку так і не прийшов додому…

29

Ірина поспішала в сусіднє село до матері та доньки. В голові все змішалося. Навіть саме усвідомлення того, що Роман зрадив її сподівання, болем віддавалось у всьому тілі, в кожній її клітинці. Ірина не могла уявити, що її рідне село стало чужим, а будинок, який був наповнений і очікуванням дитини, і першим її лементом, і сподіваннями на довге та щасливе життя, вже продано чужим людям. Ірина більше не думала про те, що Роман її не дочекався. Він – чоловік, і цим усе сказано. Але те, що він без узгодження з нею продав будинок, а доньку відвіз до матері, доводило Ірину до втрати самовладання. Як він міг?! Якби ж то Роман зізнався їй у всьому, вона спробувала б його зрозуміти. А так… Хіба це вчинок чоловіка?

– Ганчірка! Зрадник! Ненавиджу! – повторювала Ірина всю дорогу.

Ірину нестерпно терзала прикра образа. Вона не помічала, що сльози застилають дорогу, гадаючи, що то опустилися на землю темні осінні дощові хмари.

Ірина намагалася втішити себе думкою про зустріч із донькою. Вона була її радістю і болем одночасно. Заради того, щоб поставити Любоньку на ноги, вона відважилася покинути її та поїхати на заробітки. Так, їй було нелегко, але заради того, щоб Любонька могла сама ходити, вона стерпіла все. Тепер Ірина мала достатню суму грошей, щоб оплатити всі операції та реабілітаційний період доньки. І начхати їй на Романа! Думка про незабарну зустріч із донькою трішки розважила жінку, а гнів та образа притупилися. А от їхнього будиночку і справді шкода…

Аж ось і село, що розчинилось у мряці. Вузьку дорогу обабіч обступили берези, осики та верби. Ірині це село не дуже подобалося. Маленьке, хати розсипані понад дорогою та по балках. Після смерті батька мати продала не лише худобу, а й будинок. Вона сказала, що не зможе жити в будинку, де все нагадувало про батька. Мати вирішила купити хату в сусідньому селі. Ірина була проти, бо хотіла, щоб мати жила поруч, але та вчинила по-своєму. Мати купила задешево невеличку, але охайну хатину неподалік лісу. «Хочеться спокою, – сказала вона, – а тут – райський куточок».

Ірина звернула ліворуч, де дорога закінчувалася на садибі матері. Ще здалеку помітила, що в хаті темно. «Напевне, мати вклала Любоньку спати та й сама лягла», – подумала Ірина, зупинившись біля воріт. Вона просунула руку в дірку паркану, відімкнула хвіртку. Загавкав собака, вилізши з будки.

– Шарику, це я! – озвалася до нього Ірина.

Пес замовк, втягуючи носом повітря.

– Ну що, собацюро, впізнав мене?

Собака радісно заскавчав, заметляв хвостом.

– Ех ти, стороже! – Ірина потріпала рукою кудлату псячу чуприну. – Старенький став. Спати хочеться?

Ірина постукала у двері. Одразу ж засвітилося світло у вікні.

– Хто там? – мати визирнула у вікно.

– Це я, мамо, відчини.

За мить Ірина була в обіймах матері.

– Іринко, донечко, нарешті! Я вже всі очі виплакала, – бідкалася мати, обіймаючи доньку.

– Ну що ти, мамо. Не треба плакати, – втішала її Ірина тихим голосом, щоб не розбудити доньку. – Я повернулася, жива, здорова, то чого ж плакати?

Ірина втерла сльози на обличчі матері. Так мало пройшло часу, але як постаріла мати! Який невблаганний та жорстокий цей володар час!

Ірина роздяглася, зняла взуття.

– Ходімо, доню, вечеряти, – запропонувала мати. – З дороги голодна?

– Ні, потім. Я хочу побачити Любоньку, – сяючи, промовила Ірина.

Мати зблідла, заклякла на місці.

– Що? Що трапилося? – вичавила з себе Ірина, ледь тримаючись на ногах, бо земля захиталася під нею і все навколо пішло шкереберть.

– А… Ти що, нічого не знаєш?

Ірина кинулася до спальні, запалила світло. Ані візка, ані дитячих речей та іграшок, ані самої доньки.

– Де вона? – прошепотіла жінка й одразу ж зомліла.

Ірина прийшла до тями, коли мати її відлила холодною водою.

– Господи! Що ж це коїться?! Усе добре з Любонькою, – сказала мати, допомагаючи Ірині звестися. – Вибач, що тебе так налякала. Ось, попий водички з барбовалом, зараз я тобі все розповім.

Жінки сіли на диван, Ірина притислася до матері.

– Розповідай, – попрохала вона. – Зі мною все гаразд. Де Любонька?

– Доню, твій дурисвіт Роман запив одразу, як ти поїхала. Спочатку випивав вечорами, коли дитину вкладав спати. Я з ним говорила, але хіба він мене слухав? Каже, мовляв, дитині моя чарка не шкодить. А згодом потяглися до нього друзяки з усієї округи. Я запропонувала, щоб залишив дитину в мене.

– А він що?

– «Е ні, – каже, – стара відьмо, не буде по-твоєму. Хочеш, щоб тобі гроші Ірина висилала?»

– Він так тебе назвав?! – обурилася Ірина. – І це після всього, що ти для нас зробила?

– Господь йому суддя, доню, – зітхнула мати. – Тож я через день їздила туди до нього. Готувала їсти, прала, прибирала. Іноді він привозив до мене Любоньку на кілька днів, а сам пив-гуляв досхочу.

– Чому ти мені нічого не казала?

– Гадала, що якось протримаємося з Любонькою до твого приїзду. А потім… Потім він продав будинок, бо заборгував комусь гроші. Чи це так було, чи ні, я достеменно не знаю. Все було зроблено тишком-нишком.

– Як він міг продати будинок без мене? Я ж там прописана і в ньому є моя частка.

– Не знаю, доню, не буду брехати. А незабаром після того припхався до мене та заявив, що Любоньку… – жінка почала схлипувати.

– Мамо!

– Він здав її до будинку інвалідів! – одним подихом випалила мати та розридалася.

– Що?! Мамо, що ти сказала?! – Ірина не могла повірити почутому.

– Це правда, Іринко.

– Коли це сталося?

– Десь із півроку тому. Він пішов, приставивши ноги моєму телефону.

– Ось чому я не могла тобі додзвонитися.

– Я одразу ж знайшла Любоньку, почала збирати документи, щоб оформити опікунство, але мені відмовили, бо я – пенсіонерка, не маю достатньо коштів на утримання та лікування дитини-інваліда.

– Тварюко! Я вб’ю його! – гаркнула Ірина.

– Тоді я поїхала до Анатолія, щоб допоміг мені знайти Романа.

– Брат знав?! Він про все знав?!

– Уяви собі, що знав, де той знайшов собі прихисток. Виявилося, що Роман живе з п’яничкою Зоєю недалеко від них.

– Брат знав, – протягла Ірина, – а його дружина Валя, Юрко знали?

– Валентина хворіє, тож Анатолій їй нічого не сказав, та й я промовчала. А Юрко лише місяць тому повернувся з армії, тож і він не в курсі справ.

– Мамо, ти знайшла Романа? – Ірина через силу вимовила ім’я, яке вже ненавиділа.

– Так. Я благала його сповістити тебе про все. Доню, – мати схлипнула, – я так принижувалась, я ставала перед ним навколішки, а він… Він сказав, що йому потрібні твої гроші. Доки, мовляв, ти не дізнаєшся, будеш надсилати йому гроші.

– Гроші йому потрібні?! – задихаючись від гніву, сказала Ірина. – Я йому влаштую гроші! Чи він знає їм ціну?! Я ж надсилала для дитини! Як же він міг?! Як, мамо? Скажи хоч ти мені.

Ірину прорвало. Вона нестримно розридалася. В тих сльозах було все, що накопичилося за всі три з половиною роки. Мати не знаходила слів, вона притисла голову доньки до грудей, пестила її долонею й тихо промовляла:

– Поплач, дитинко, поплач, стане легше…

Коли Ірина вилила весь душевний біль слізьми, то чи запитала, чи сказала:

– Завтра поїдемо до Любоньки.

– Так, так. А зараз відпочинь, заспокойся, поспи.

Ірина заснула, поклавши голову матері на груди.

30

Андрій вже кілька днів ходив похмурий та неговіркий. Мирослава кілька разів поривалася з ним поговорити, але все марно. Він відповідав на її запитання лише словами «так» і «ні». Жінка розуміла, що треба дібрати якісь теплі слова, щоб знову в родині запанувало затишшя, але хай як намагалася – потрібні слова геть вилетіли з голови. Тоді вона вирішила, що слід набратися терпіння й дати час чоловікові, щоб той перебісився.

Андрій пішов на роботу в нічну зміну, тож Мирославі було трохи спокійніше. Зникла напруга, якою був наповнений простір квартири та яка змушувала весь час очікувати чогось неприємного. Мирослава повечеряла бутербродом, попила чаю. Вона довго, не відводячи погляду, знову розглядала світлину, з якої на неї дивилася бабуся. Потім жінка поцілувала рідний образ на світлині та пішла спати.

Мирослава вже давно погано спала, а останнім часом, здавалося, сон геть її покинув. Щоб швидше заснути, жінка намагалася думати про щось приємне. Найсолодшими мріями були спогади про її дитинство до того часу, коли померла бабуся. Який жаль, що садок став занедбаним! А колись там росли такі яблуні, що все село заздрило. Люди приходили дивитися на неймовірні врожаї в ті роки, коли яблука не родили. Мирослава досі не могла збагнути, чому земля у них на садибі була такою щедрою. Чи не тому, що її так любила бабуся? Коли вона щось саджала, то спочатку пестила долонею земельку, розмовляла з нею, потім саджала рослину лагідно, обережно, щось їй кажучи пестливо-ніжне, ніби малій дитині. І все у них родило щороку. Яка ж була смачна, соковита, велика та солодка полуниця! А соняшники сягали до самої стріхи хати! А квіти? Їх було так багато, вони були усюди, такі розкішні, різнобарвні, запашні. Вони радували око своїм цвітом з ранньої весни до пізньої осені. Частенько люди, проходячи дорогою, що відділяла їх садибу від річки, зупинялися, щоб помилуватися і садком, і щедрим врожаєм, і квітами.

Мирослава згадала слова сусідки про те, що хата після них так і не сприйняла нових мешканців. Чому? Тому, що Мирославі неприємна була навіть думка про те, що там будуть жити чужі люди? Ні-ні! Як же вона не здогадалася раніше?! Хата, мальви, що дивом вижили, – все чекало на неї! Там був дух їхньої родини, туди вона мусить повернутися!

Мирослава так розхвилювалася, що вже не могла лежати в ліжку. Вона почала ходити по кімнаті, у темряві натикаючись на меблі, але не помічала цього. Так, до неї прийшло єдине правильне рішення. Хата чекала саме на неї. Терпляче чекала багато років. Чекала так, як люди не вміють чекати. Садиба витримала всі тортури нових недбалих мешканців, сподіваючись, що повернеться її господарка. Чекала тоді, коли Мирослава багато років туди не їздила. Мирослава подумала, що треба негайно закінчувати справи у місті та їхати, доки не пізно, до рідного села. Лише там вона знайде спокій і втіху. Можливо, тоді бабуся заспокоїться на тому світі й не буде їй снитися кожної ночі? Але як бути з крамницею? Залишити господарем Мишка? Він не впорається сам, бо має обмаль досвіду. Та й з податковою не зможе поладнати, бо там лише нахабні здирники, які мають зуби, гостріші за леза бритви. Та й кредит висить непогашений. Треба щось вигадати. І зробити це треба негайно, зараз, сьогодні.

Мирослава і далі тинялась привидом по кімнаті, перебираючи у пам’яті різні варіанти. Вона втратила лік часу, захопившись своєю ідеєю. Мишко не впорається з торгівлею, тож можна буде здати крамницю в оренду. Місце гарне, майже у центрі міста, тому охочі тут працювати знайдуться. Можна запросити в місяць п’ять тисяч гривень. За мінусом податку від оренди та плати за землю залишаться чотири тисячі. Дві з них будуть синові, дві – їй із чоловіком. Принаймні буде менше головного болю. При нагоді можна крамницю продати, на нерухомість завжди є попит. Можливо, зміняться часи, ухвалять справедливі закони щодо податків і самих податківців, тоді Мишко зможе сам працювати. Вона з чоловіком влаштується на роботу, а якщо не буде місця для двох, то вистачить їм на життя однієї зарплатні та грошей за оренду. Залишається знайти кошти на будівлю нової хати. Стареньку, хай як шкода, а доведеться знести, щоб побудувати нову на цьому самому місці. А щоб будинок не образився, можна взяти якусь деревину зі старої хати та вкласти в нову. А ще треба знайти заняття Мишкові. Хлопець закінчив курси водіїв від військкомату, на службі був теж водієм, казав, що дуже полюбив машини. А якщо ризикнути, взяти ще один кредит та купити дві автівки? Придбати, наприклад, мікроавтобус, на якому Мишко буде займатися вантажоперевезеннями. Іншу, легкову, здати в оренду на службу до таксі. Водій таксі сплачує за автівку господарю сто гривень на день. Треба відкинути розтрати на ремонт і підрахувати, що залишиться.

Мирослава побігла до кухні, дістала записник, калькулятор та ручку. Вона розділила аркуш на три частини. «Погано», «посередньо», «добре» – написала у стовпчиках і взялася підраховувати різні варіанти.

Вже сіріло за вікном, коли Мирослава відклала вбік папери. Всі підрахунки зроблено. Якщо вони візьмуть кредит на будівництво та купівлю двох автівок, то за два з половиною роки виплатять кредит, збудують хату, а Мишко залишиться на улюбленій роботі.

Мирослава лягла на ліжко, бо гула стомлена спина. Її уява почала малювати невеличкий, але такий гарнесенький будиночок. У ньому обов’язково повинен бути камін, щоб зимовими вечорами відчути в повній мірі домашній затишок, щоб можна було слухати не нудне виття вітру, а потріскування деревини у вогні. А ще вона власноруч відновить садок. Для городини залишить небагато місця, бо скільки там їм потрібно, а ось квітів буде багато, дуже багато. А ще зробить альпійську гірку з маленьким потічком. Можна вирити невеличке озерце в кінці саду. Над ним зробити рипучий дерев’яний місточок…

Завтра вона поділиться своєю ідеєю з Андрієм. Йому має сподобатися. А якщо ще й сходити до дизайнера…

Мирослава у щасливих мріях заснула. За годину повернувся з роботи Андрій. Жінка підхопилася з ліжка, кинулася йому назустріч.

– Андрію, любий, – почала вона з запалом, – йди снідати, а я тобі щось розкажу.

– Щось трапилося?

– Так! Ні!

– І все-таки?

Мирослава так палко й щиро все розписала, що Андрій сприйняв її ідею.

– Мені теж набридло місто, – сказав він. – Вже не ті роки, коли натовп перехожих може радувати, а вуличний гамір сприймається як належне. Хочеться якогось затишку і спокою. Та й квартира синові не завадить.

– Дякую, любий! – Мирослава цмокнула чоловіка у щоку. – Я побігла.

– Куди?

– Шукати гарного дизайнера.

– Чи не зарано?

– Ні. Це допоможе мені швидше наблизитися до здійснення мрії.

31

– Я хочу негайно побачити свою доньку, – заявила схвильована Ірина виховательці.

– Зараз діти снідають. Потім будуть на заняттях, – сказала та, розглядаючи гарно вдягнену молоду жінку та її супутницю.

– Розумієте, я не можу чекати – я так довго не бачила Любоньку, – не здавалась Ірина, якій не щастило розчулити серце цієї виховательки, схожої на воскову фігуру з колекції мадам Тюссо.

– А хто ви їй будете? – «воскова фігура» ще раз знавецьким оком зміряла Ірину з ніг до голови.

– Я? Я – її мати.

– Зачекайте тут, – сказала вихователька, – я зараз повернуся.

Ірина нервувала. Ні, не такою, зовсім не такою вона уявляла зустріч зі своєю дитиною. А тепер ще ця вперта «жовта пані»! Чому вона так настирно не хоче показати Любоньку? Невже стан доньки погіршився?

Ірина почала нервово ходити туди-сюди вузьким коридором. Три кроки в один бік, три – у протилежний. Час завмер. Обшарпані стіни, стеля, скрипучі мостини – все починає її дратувати.

– Доню, не хвилюйся ти так, – спромоглася попросити мати, хоча й сама хвилювалася не менше від доньки.

– Відчуваю щось недобре, – Ірина нарешті зупинилася.

– То все нерви.

– Щось тут не так, – не могла вгамуватись Ірина.

– Зараз вона прийде і нам вивезуть Любоньку. Коли я приїздила, то мені теж доводилося довго чекати.

– Так довго? Вона навіть не сказала, що пішла за дитиною.

– Зайдіть до директора, – почули жінки голос «жовтолицьої», що пролунав у прочинених дверях. – Вас провести?

– Дякую, – відказала мати Ірини, – я знаю, де кабінет.

Директор, повногруда, огрядна жінка, привіталася, запросила жінок сісти.

– З вами ми вже знайомі, – звернулася вона до старшої жінки, – ви – бабуся дівчинки. На вас не оформили опікунство, але ви можете навідувати онучку, ми не проти. Мені хотілося б дізнатися, хто ця жінка, – директорка поглядом вказала на Ірину.

В Ірини все закипіло всередині. Вона вже відкрила рота, щоб обуритися такою нахабністю та неповагою, але щось її зупинило. Вона набрала у легені повітря й на одному подиху вимовила:

– Я – її мати.

Ці слова були сказані з якоюсь гордістю. Так можуть говорити про своїх дітей лише матері.

– Ось справа цієї дитини, – директор поклала на стіл грубезну теку з підшитими паперами. Вона мовчки погортала сторінки. – Є графа про рідних нашої вихованки. Тут чорним по білому подано відомості про бабусю та про батька, який, на жаль, не може опікуватися вихованням дитини.

– З якої причини? – запитала Ірина. Директор не помітила в її голосі легкої іронії.

– На жаль, він поки що не має власного житла, тому не може влаштуватися на роботу. Щойно розв’яже свої проблеми, пише він у своїй заяві, то забере дитину на виховання.

– А… Мати дитини? – несміливо, з острахом, тихо запитала мати Ірини.

– З матір’ю дитині не пощастило. Зі слів батька, вона покинула його з хворою дитиною та кудись зникла. Це було більше ніж три роки тому. Чоловік припустив, що вона втекла з іншим чоловіком. Жінка не давала про себе знати кілька тижнів, тож нещасний батько подав заяву до міліції…

Ірина відчула, що земля тікає з-під ніг. Вона чула голос директорки, який лунав ніби уві сні:

– Чоловікові довелося продати будинок, бо він змушений був брати гроші в борг на утримання хворої дитини. А за три роки потому жінку не знайшли та визнали спочатку зниклою безвісти, а потім – померлою. У мене є копія свідоцтва про смерть, завірена нотаріально.

– Господи! – вирвалося в матері Ірини.

– А дитина не казала, що спілкувалася зі своєю матір’ю по телефону? – підупалим голосом запитала Ірина.

– Дитячі фантазії. У нас діти часто розказують про своїх рідних, яких взагалі не бачили. Видають уявне за реальність.

– Я… Я повернулася, – вичавила з себе Ірина.

– Не зрослося? Не вдалося влаштувати особисте життя, тож згадали, що у вас є дитина?

– Як?! Як ви можете?! Ви ж нічого про мене не знаєте, – Ірина схопилася з місця, в очах заблищали сльози.

– А я нічого про таких матерів не хочу знати, – чітко карбуючи кожне слово, сказала директор. – Є довідка про смерть, то як мати дитині таку матір, то краще вже жодної. Їдьте туди, звідки приїхали, бо ви не маєте ніяких прав на дитину.

– Як це? – в Ірини всередині ніби все обірвалося.

– Мати дівчинки померла, а хто ви, я не знаю, – від слів директорки віяло холодом та казенщиною.

– Я – жива. Я – її мати. Я не кидала свою дитину. Чому ви повірили якомусь п’яничці, а мені ні? – заявила Ірина категорично.

– Я не маю наміру з вами вести розмови далі. Покиньте негайно територію закладу. З дитиною може поспілкуватися лише її бабуся.

– Я нікуди звідси не піду, доки не побачу своєї доньки! – Ірина сіла на стілець, схрестивши руки на грудях.

– Я покличу охорону, і вас не те що викинуть звідси, а ще й відвезуть у те місце, де утихомирюють таких, як ви! – заверещала директорка.

– Доню, не сперечайся, – втрутилася мати, – вийди за ворота і чекай там на мене.

Ірині кортіло вчепитися цій директорці у фарбоване руде кучеряве волосся, роздряпати пику, але вона зуміла вгамувати свій запал, розуміючи, що потрапила у скрутне становище. Вона вийшла з кабінету, міцно зціпивши зуби, щоб з вуст не злетіло все, що було на думці.

Крізь металеву парканну огорожу Ірина помітила матір, яка по пандусу штовхала інвалідний візок з донькою. Жінка інтуїтивно рвонула з місця їм назустріч, але вчасно помітила знак, що їй рукою подала мати. Ірина зрозуміла, що краще причаїтися та почекати слушної нагоди. Мати підвезла візок на доріжку, яка не була в полі зору директорки у вікні. Ірина знайшла в паркані діру, непомітно крізь неї прошмигнула. Перед нею була Любонька, її мила дитинка. Заради неї вона витримала усі приниження, голодувала, економлячи кожну копійку. І ось вона поруч. Така красива, чорненька, з жвавими оченятами-вуглинками, які пильно розглядають жінку. Ірина підійшла до дитини, сіла біля неї навшпиньки, взяла в руки теплі дитячі долоньки.

– Любонько, ти знаєш, хто я? – ледь стримуючи сльози, запитала Ірина.

– Мама? Мамо! Я впізнала тебе!

Любонька обвила шию Ірини руками, міцно притислася до неї.

– Не забула! – прошепотіла Ірина, давлячись сльозами. – Моя рідненька, ти не забула свою маму. Тобі ж було трохи більше від трьох рочків, а ти все пам’ятаєш.

– Мамо, мамусечко, ти повернулася?

– Так, дитинко, так. Я заробила гроші, щоб зробити тобі операції.

– І я зможу сама ходити ніжками?

– Звичайно, моє сонечко! – Ірина цілує кожен пальчик із прозорими нігтиками. – Звичайно, що не одразу, проте зможеш. Треба буде зробити кілька операцій, тобі буде боляче, але ти ж у мене мужня, сильна дівчинка. Чи не так?

– Я згодна. Коли буде операція?

– Треба це з’ясувати у лікаря.

– А вихователька казала, що ти померла.

– А ти що?

– Сказала їй, що вона бреше. Вона за це залишила мене без обіду і змусила попросити вибачення. Я перепросила, а на другий день знову сказала, що вона брехуха.

Ірина осміхнулася, не в змозі сварити доньку.

– Чому ми тут стоїмо? – Любонька по-дорослому розвела руки. – Бабуню, йди збери мої речі та поїхали вже додому.

– Дитинко, – зітхнула Ірина, – я не можу зараз тебе забрати. Треба оформити деякі документи – такі правила.

– То я знову залишуся тут? – на обличчя дитини лягла тінь неприхованого смутку.

– Лише на деякий час. А потім я заберу тебе і ми завжди будемо разом. Обіцяю!

– Я потерплю, – серйозно, по-дорослому, мовила дівчинка.

– Щоб ти не сумувала, я привезла тобі багато іграшок.

– Які? – засяяло, запромінилося світлом обличчя Любоньки.

– Гарну ляльку з довгим волоссям, яке можна розчісувати. А в цієї ляльки ціла шафа з одягом. Ти зможеш її перевдягати хоч кожного дня. Вона може бути в тебе і сільською дівчинкою, і сучасною модницею, і навіть принцесою!

– Справді! – сплеснула рученятами Любонька, а в самої очі аж світяться від захоплення. – Я завжди мріяла про таку ляльку.

– А ще в неї є кімната, є спальня з ліжком та справжня кухня з купою посуду. Уявляєш, у ляльки є навіть конячка, на якій вона може покататися верхи! І справжній автомобіль! Принести тобі все це?

– Ні, – подумавши, відказала дівчинка та поморщила лоба, – не треба, бо все порозкрадають і поламають. Я візьму лише ляльку. Можна?

– Звичайно, моя красуне.

– А як звати ляльку?

– Вона твоя, тож тобі доведеться самій дати їй ім’я.

– Як мама дає своїй доні? – Любонька хитро прижмурила оченята.

Ірина принесла з автівки ляльку в коробці.

– Там розпакуєш, – сказала вона. – А це тобі пухнасте зайченя. З ним можна буде спати.

– Дівчатка, – втрутилася мати Ірини, – пора розходитися, доки… – жінка поглянула в бік будівлі.

– Ти мене скоро забереш звідси? – на Ірину дивилися чисті, щирі допитливі очі.

– Тільки-но все владнаю з паперами, – відказала Ірина.

Ірина розцілувала на прощання доньку, сіла в автівку, дала волю сльозам. Коли повернулася мати, запитала:

– Як вона там?

– Хвалиться лялькою. Все добре, доню.

– Мамо! Що мені тепер робити?

– Заспокоїтися, а потім вже думати. Вихід є завжди.

– Зараз же поїдьмо до Анатолія. Нехай покаже мені, де живе той негідник.

32

Мирослава була настільки заклопотана отриманням кредиту, що ніяк не знаходила вільний час, щоб зробити переоблік у крамниці. Довелося збирати стоси паперів, різних довідок, потім брати витяг у БТІ, щоб нотаріально внести завдатком крамницю.

Вона розуміла, що ризикує, але її мрії мусять справдитися. На своєму шляху вона вже не могла зупинитися. Спільні турботи на якийсь час знову зблизили подружжя. Коли гроші готівкою були на руках, Мирослава купила курку й засмажила її з часником і майонезом у духовці. Увечері вони вдвох випили пляшку коньяку, з’їли смажену курку. Вперше за кілька років вони нікуди не поспішали, жартували та мріяли про те, яким буде їхній будинок. Потім разом уявляли, як буде краще Мишкові зробити ремонт у квартирі, що потрібно замінити з меблів. Цього тихого вечора в оселі панували тепло та затишок. Здавалося, що негаразди відступили, і тепер у них попереду тільки кращі часи…

До повернення сина залишався один день. Мирослава з Андрієм встигли купити сріблястий «опель» і одразу ж здали його водієві в оренду для роботи в службі таксі. Майже новенький мікроавтобус «форд-транзит» чекав на Мишка під вікнами будинку. Мирослава, як мала дитина, час від часу бігала, щоб заглянути у вікно.

– Що ти все туди дивишся? – Андрій відірвався від газети, поглянув на збуджену дружину.

– Красень, а не мікрік! – сказала вона.

– Все милуєшся?

– Боюся, щоб не вкрали, не пошкодили автівку.

– Кому вона потрібна?

– Чув, скільки автівок крадуть?

– Крадуть дорогі іномарки. А цей мікроавтобус кому потрібен? – осміхнувся Андрій.

– Скажеш таке! Скільки наркоманів розвелося! Ті за копійку ладні рідну матір продати.

– То будеш стерегти її ночами?

– Так, буду. Тим паче, що сьогодні йду вночі робити переоблік, – відповіла Мирослава, запинаючи вікно фіранками.

…Переоблік у крамниці привів Мирославу в стан шоку. Недоїмка коштів становила десять тисяч гривень!

– Не може бути! – знову в один голос озвалися продавчині.

– Я констатую факт, – роздратовано сказала Мирослава. – Я не можу в це повірити! Десять тисяч гривень! Я за три місяці стільки не заробляю! Мені треба подовжити строк дії ліцензій, сплатити внески до пенсійного фонду, заплатити за кредит… Господи, та що я вам розповідаю?! Чи вас обходять мої проблеми? Я хочу знати, хто з вас злодійка?

– Я не брала, – сказала Марічка.

– А я тим паче, – мовила перелякано Світлана.

– Що ви накажете мені робити?

– Я пропоную знову перерахувати всі накладні та зробити ще раз детальний переоблік, – запропонувала розсудлива Марічка. – Я впевнена, що нестача знайдеться. Самі подумайте, як могла зникнути така велика сума?

– Знову переоблік? – з іронією, на грані нервового зриву, перепитала Мирослава. – Добре. Йдіть відпочиньте до вечора. Я попрацюю сама, перерахую всі накладні. Чекаю на вас о дев’ятій вечора.

Мирослава звикла довіряти людям. Охоловши, вона вирішила, що справді десь припустилася помилки. Вона дістала теку з накладними і почала рахувати все з початку.

33

Юрко довго чекав такої нагоди. Батьки поїхали подивитися, чи все гаразд на дачі, а схвильована Світлана зателефонувала йому та розповіла про нестачу.

– Заспокойся і приїжджай до мене, – запропонував Юрко. – Я сам удома, тож обговоримо все на місці. Мама приготувала їсти, тому ти зможеш відпочити.

– Добре, – погодилася дівчина.

До зустрічі зі Світланою Юрко увімкнув комп’ютер, виставив записи, зроблені у ванній кімнаті дівчини. При слушній нагоді можна буде хутко нишком продивитися записи. Юрко не знаходив собі місця від хвилювання. Їхня сьогоднішня зустріч мала вирішити все: або у нього все вийде і він залишиться з дівчиною, або… Ні, йому не хотілося думати про погане саме зараз. Треба ще раз перевірити, чи не запідозрить що-небудь Світлана. Юрко посмикав дверцята шафи, де була схована відеокамера. Вони були замкнені, ключ схований у надійному місці, на кухні під мийкою. А бінокль?! Треба і його сховати, щоб не виникали зайві питання. Коли все було підготовлено, Юрко увімкнув телевізор, знайшов канал «Дискавері». Його завжди заспокоювали передачі про тварин. Зараз ішлося про собак. Юрко захопився переглядом, бо завжди мріяв мати собаку. Ще зі шкільних років він канючив у батьків купити йому пса, а ті не погоджувалися. «Тримати тварину – велика відповідальність, – казала мати. – Хто буде вставати ще й на світ не зазоріло, щоб його вигуляти? Ти ж спиш до останнього, а потім летиш галасвіта до школи». В чомусь батьки мали рацію, бо рано прокидатися Юрко ой як не любив. Коли він навчався в дев’ятому класі, батьки майже погодились, але за умови, що то буде собака маленької породи. Юрко не погодився. «Якщо заводити шавку, то краще вже кота», – сказав він, бо мріяв про великого собаку для охорони. А потім зрозумів, що піде на службу в армію, а пес не кішка. Собаки прив’язані до свого господаря, який буде відсутній не один день. Навіщо ж травмувати психіку тварини? Це коти визнають помешкання, а не господаря, проте заводити кота він не мав бажання. Дитяча мрія відійшла на «потім», коли буде своя родина, своє житло…

Юрко радо зустрів Світлану. Вона принесла з собою запах свіжого морозного повітря і ще щось таке п’янке і привабливе. Хлопець запросив її повечеряти. Вони разом залюбки їли смажену на салі картоплю й салат зі свіжої капусти, скроплений соняшниковою олією, Світлана трохи повеселішала.

– Смачно, як у дитинстві, – сказала вона.

– То що там у вас трапилося на роботі? – запитав Юрко, наливаючи чай з липовим листям і гілочками чорної смородини.

– Нестача десять тисяч гривень, – сумно сказала Світлана.

– Скільки?!

– Тобі не почулося. Сьогодні вночі знову будемо все перераховувати.

– Звідки така сума?

– Я не знаю. Знаю одне: я працювала сумлінно й чесно. Марічка доводить, що припустилися десь помилки, але я мало в це вірю. Нутром відчуваю, що тут щось не так. Що саме – не можу сказати, бо в торгівлі не так давно, маю недостатній досвід. А ця Марічка… Якась вона недобра.

– Можливо, дійсно десь помилка? – запитав Юрко.

Він став позаду Світлани, обняв її. Хлопець відчув запах її волосся. Воно пахло шоколадною цукеркою. Запах приємно лоскотав ніздрі, змушував шуміти в голові.

– Сподіваюся, що так, – мовила Світлана.

– Що так?

– Ти мене зовсім не слухав!

Світлана підхопилася, жартома плеснула долонею Юрка по спині.

– Я тут розпинаюся, розповідаю йому про свої проблеми, а він мене не чує! – сказала вона, сміючись.

Юрко затулив її вуста палким поцілунком. Дівчина прикрила очі чорними віями, відповіла ніжним цілунком. Юрко відчув, як її тіло, спочатку таке напружене, стало м’якішим та піддатливим.

– Хочеш, я наберу тобі ванну гарячої води? Ти зможеш заспокоїтися, розслабитися. Там є хвойний концентрат, морська сіль.

– Хочу, але… Я сама все зроблю.

– Там на полиці білий махровий рушник, – крикнув він навздогін Світлані, – Він чистий.

Юрко почув монотонний шум води за зачиненими дверима. Не знати чому пішов до кухні. Там, угорі, було невеличке скляне віконце. Колись давно він підглядав у нього за Іринкою. Вікно батьки так і не замурували. Нестерпно тягло стати на стілець та зазирнути у нього. Але не можна, бо Світлана може помітити. Краще вже підглянути в комп’ютері. Юрко почав перегляд запису з самого початку. Прислухався, було чути плескіт води. Все йшло за його планом.

Раптом він почув якийсь шум на кухні. Там щось шаркало та тріпотіло. Юрко навшпиньки побіг до кухні. Між віконним склом застряг голуб. У пташки підвернулися крила, і бідолаха не падав донизу, але й не міг вибратися з пастки. Напевне, він залетів у відкриту кватирку та якимось чином провалився між рами.

– От дурненький! – сказав Юрко.

Він спробував просунути руку у вузький отвір, але птах забився з переляку та провалився ще нижче. Юркові стало шкода голуба, який міг так зламати собі крила. Хлопець став на стілець, дістав птаха, випустив на волю. Голуб спочатку пішов донизу, а потім змахнув крилами, піднявся вгору та швидко зник з поля зору.

Юрко повернувся до кімнати й остовпів від несподіванки. Тіло огорнув саван холоду. За столом біля комп’ютера сиділа Світлана. Вона не повернула голови, хоча почула, як до кімнати зайшов Юрко. Дівчина мовчки дивилася запис.

– Я хотіла помити голову, але не знайшла шампунь, – мовила вона тихо, не відриваючи погляду від екрана.

– Я… Я повинен був… Я тобі зараз усе поясню, – плутаючись, сказав розгублений Юрко.

– І багато ти на мені заробив?

– Тобто?

– Виклавши запис в Інтернеті, – ослаблим голосом промовила Світлана, не в змозі відірвати погляд від монітора.

– Ти не так зрозуміла. Я тобі зараз усе поясню, – почав Юрко, підходячи до дівчини.

– Не підходь до мене! – не дуже голосно, але владно, сказала вона.

Світлана пробігла повз Юрка, почала швидко вдягатися.

– Не роби цього, – попрохав Юрко, – я спробую тобі все пояснити. Якщо зможеш мене зрозуміти, то пробачиш.

– Пробачити? – дівчина випрямила спину, очима, повними сліз, глянула з осудом Юркові прямо в очі. – Чому мені так щастить? Вітчим – збоченець, ти – теж. А я тобі так вірила!

– Пробач! – крикнув у відчаї Юрко, готовий навколішках благати Світлану не кидати його.

– Не хочу тебе бачити! – спересердя крикнула Світлана, відчувши, що її власний світ зруйнувався саме зараз.

Вона хутко вибігла, грюкнувши дверима. Юрко завмер на місці, ніби його обухом огріли по голові. Все. Це кінець. Примарним, мимолітним щастям майнула Світлана в його житті та зникла назавжди. На-завж-ди. Вона ніколи не повернеться, бо він не справдив її надії. Світлана заслуговує на більше, і не на такого, як він, вуаєриста. Вуаєриста, або, як його назвала Світлана, збоченця. Зрештою, яке це має значення тепер? Ці визначення звучать однаково, як слова-синоніми…

Частина четверта

34

Мирослава марно сподівалася, що нестача коштів у крамниці знайдеться після ще одного переобліку. Марічка знову завзято перераховувала всі накладні. Вона схилилася над паперами, і калькулятор монотонно заклацав під її пальцями. Світлана стояла похмура та мовчазна. Мирослава, сказавши, що повернеться за дві години, вийшла з помешкання. Вперше здавалося, що стіни крамниці давлять зусібіч, заважають вільно дихати. Ясно було одне: гроші хтось викрав, зухвало, цинічно, без краплі сумління. Але хто? Марічка, яка працює вже не один місяць? У неї ніколи не було нестачі. Та й чи мало для неї зробила Мирослава? Світлана? Вона здавалася наївною, простою сільською дівчиною. На неї місто ще не встигло накласти свій відбиток, тому в ній не було нахабства міських дівчат. До того ж її привів Юрко, котрого вона любила як свого сина. Невже за простотою Світлани криється хижачка, яка водить за ніс хлопця та краде гроші? Хіба так віддячують за добро? Мирослава згадала, як швидко пройнялася співчуттям до незнайомої дівчини, допомогла з житлом. А якщо вони крали вдвох, щоб звалити провину одна на одну? Можливий і такий варіант, але довести це годі, бо вони працювали у парі.

Мирослава збиралася зайти до супермаркету та купити свинячих реберець, бо сьогодні приїздить син, а він так полюбляє смажені реберця. Жінка не помітила, як мимовільно опинилася в метро. Вона стояла на платформі, задивившись у тунель, де нещодавно зник образ бабусі.

– З вами все гаразд? – запитала її якась жінка поважного віку, помітивши вкрай розгублену Мирославу, яка пропустила вже третю електричку.

– Так-так, дякую, – розгублено відповіла Мирослава та знову поринула у свої думки.

– Що ж мені тепер робити? – запитала Мирослава, не помітивши, що подумала вголос.

Почувся гул електрички, яка наближалася, і несподівано звідкілясь повіяло холодом.

– Продай своє нещастя, – крізь шум потяга почула Мирослава голос бабусі.

– Де ти?! – гукнула жінка, отямившись.

Вона так чітко почула слова, які промовила бабуся, але її ніде не було видно. Електричка монотонно загула, набираючи швидкість, і Мирослава побачила бабусю. Вона стояла в електропотязі спиною до дверей. Мирослава кинулася до дверей, але чиїсь дужі руки відтягли її назад.

– Ти навіжена чи що?! – крикнув їй невдоволено кремезний чоловік з борідкою. – Якщо жити набридло, то вдома вішайся, а не під потяг стрибай!

– Вибачте, – прошепотіла Мирослава.

Вона піднялася нагору ескалатором, а в голові все бриніли слова бабусі: «Продай своє нещастя». Поза сумнівом, бабуся дала їй пораду. Але що означають її слова? Хіба нещастя – це річ, яку можна продати? Якби ж то можна було продавати біди…

Мирослава купила реберця і з тяжким серцем повернулася до крамниці. З похмурих облич продавчинь вона зрозуміла, що підрахунки були зроблені правильно, тому нестача залишилася.

– Та-а-к, – протягла Мирослава, – бачу, що справи кепські. Домовмося, нехай зізнається той, хто вкрав гроші.

– Я нічого не крала, – заявила Марічка. – Ви ж мене знаєте, я стільки у вас пропрацювала і ніякої нестачі не було. А ось коли взяли новеньку…

– Ви хочете сказати, що я поцупила гроші? – Світлана дивилася то на одну, то на другу жінку.

– Я лише хочу повернути своє, – спокійно промовила Мирослава, – і прошу, поки що прошу, зізнатись у скоєному.

– Я нічого не брала! – скрикнула Марія. Вона заплакала та побігла в туалет.

– Ти взяла мої гроші, – сказала Мирослава, ледь стримуючи себе, бо несподівано гнів почав вирувати у неї всередині й ось-ось мав виплеснутися з неї.

– Присягаюся, я не взяла жодної копійки! – у Світлани по щоках потекли сльози великими горошинами.

– А я вірила тобі…

– Ви краще подумайте, чому так зненацька пішла з роботи напарниця Марічки. Чи не тому, що знала те, чого ви не знаєте?

– Ти мусиш негайно повернути мені всю суму, – рішуче сказала Мирослава.

– Я не можу повернути те, чого не брала, – крізь сльози мовила Світлана. – Та й звідки у мене такі гроші?

– Я хочу почути, коли ти мені повернеш борг! – Мирослава перейшла на гранично-високі верескливі ноти. – Ти – злодюжка, крадійка! Я наполягаю на тому, щоб ти негайно повернула вкрадене!

– Я нічого вам не винна!

– Так ти не збираєшся віддавати гроші?!

– Ні! Бо я їх не брала!

– Добре, – майже пошепки сказала Мирослава, – тоді купи за них мої нещастя.

Мирослава навіть не встигла зрозуміти, як у неї мимоволі вирвалось оте бабусине «купи нещастя».

– Що ви сказали? – перепитала Світлана. Вона навіть перестала схлипувати.

– Те, що почула.

– Я не зовсім зрозуміла.

– А тобі й не треба розуміти, – майже спокійно відказала Мирослава, бо відчула, як душу заливає хвиля якогось спокою. – А тепер йди геть з моїх очей. Ти вже дістала те, на що заслужувала.

– Як… Як ви можете?! – з серця крикнула дівчина.

Світлана схопила одяг і вибігла надвір…

За годину дівчина повернулася до крамниці. Вона була сумна та мовчазна. Світлана біля входу залишила велику валізу. Вона поклала перед Марічкою на стіл ключі.

– Передаси ключі від кімнати, – глухим голосом мовила дівчина, – а ще квитанції за сплачене житло.

Марія нічого не сказала.

Світлана мовчки потягла важку валізу до таксі, що чекало на неї біля крамниці.

35

Оксана врешті-решт знайшла вільний час, щоб розгадати таємницю світлини. Вона домовилася з Миколою поїхати автівкою в рідне село Мирослави.

– І як ти це зробиш? – запитав Микола.

– Достеменно ще не знаю, але усьому має бути якесь пояснення.

– Як знаєш, місіс Марпл, – приязно осміхнувся Микола, повернувши ключ запалення звичним рухом.

На півдорозі Оксана попрохала зупинитися.

– Пікнік! – повідомила вона, дістаючи термос із кавою.

Вони з’їли по бутерброду, запили запашною гарячою кавою.

– Я хочу пити таку каву щоранку, – сказав Микола, пестячи Оксану ніжним поглядом.

– То ж пий. Хто тобі забороняє? – Оксана вдала, що не зрозуміла натяк.

– Я хочу її пити з тобою за одним столом. Оксанко, ти знаєш, як я тебе кохаю, – не зважаючи на її слова, промовив Микола. – Будь моєю дружиною. Законною дружиною.

– Гм, – Оксана знітилася. Вона знала, що рано чи пізно ця розмова відбудеться, але ж ніяк не очікувала, що Микола освідчиться в такій обстановці.

– Скажи мені «так», і я буду найщасливіший чоловік у світі.

– У мене є донька…

– Можеш не хвилюватися, вона стане мені як рідна.

– А… Можна мені подумати? – розгублено запитала Оксана. Вона в цей час намагалася закрутити кришку термоса, але ніяк не виходило. Микола забрав термос, закрив його.

– Тільки недовго думай, – пожартував він.

– Скільки у мене є часу?

– На зворотному шляху, на цьому самому місці, ти даси мені відповідь. Домовились?

– Якщо відмовлю, то залишуся серед поля сама-самісінька? – засміялась Оксана.

– Усе тобі жарти, а я серйозно, – махнув рукою Микола.

…Оксана попрохала Миколу піти з нею на занедбане подвір’я, де колись жила Мирослава.

– Боїшся привидів? – усміхнувся Микола.

– Нічого я не боюся, але якось моторошно.

Вони підійшли до хати, подивилися на вікно. Скло, як і раніше, розбито на тому місці, де на світлині була бабуся Мирослави.

– Бачиш, – мовив Микола, – у вікні нікого немає, бо не могло бути.

– Так. Але на фотографії ми бачили зовсім інше. Ходімо заглянемо у вікно, – запропонувала Оксана та потягла Миколу за руку.

– Якось неввічливо.

– Якщо там хтось є, ми все йому пояснимо.

Вони зазирнули у вікно. Такий самий безлад, як був тоді.

– Так ми нічого не взнаємо, ходімо в будинок.

На дверях не було замка, але з чемності вони постукали. Хата відповіла тишею. Микола тарабанив у двері кулаками щосили, але ніхто їм не відповів.

– Ходімо всередину, – запропонувала Оксана, – схоже, безхатченко кудись подався, а хату не замкнув.

Микола прочинив двері. Вони сумно та протяжно заскрипіли.

– Тут хтось є? – крикнув чоловік, але в хаті панувала тиша.

Оксана міцно вчепилася в руку Миколи, але пішла першою. Було не топлено і брудно. Усюди валялися скляні та пластикові пляшки, уривки старих газет, у другій кімнаті ліжко було завалене брудним ганчір’ям та якимось одягом. Однак не це цікавило Оксану. Вона пішла до вікна, біля якого стояв ослінчик.

– Ось тут, за словами Мирослави, любила сидіти її бабуся та дивитися у вікно, – промовила Оксана.

Вона підійшла до перекошеного на один бік старенького ослінчика. Оксана йшла з острахом, бо під ногами таємниче, якось загадково рипіли дерев’яні мостини.

– Дійсно, з цього вікна добре видно вулицю, – сказав Микола, зазираючи у вікно.

– Якщо я сяду на ослінчик, – мовила Оксана, сівши на краєчок, – то дійсно буде видно мою голову та плечі у місці розбитої шибки. Якщо зважити на те, що старенька була малого зросту, то у вікно з вулиці було б видно лише її обличчя. Все сходиться, а розгадки немає.

Оксана зітхнула та почала підводитися. Раптом під її ногами щось хруснуло.

– Обережно! – скрикнув Микола. – Тут скло!

Оксана подивилася під ноги, підняла те, що вона розчавила. Яким же був її подив, коли вона повернула предмет на інший бік! Це був збільшений до натуральних розмірів портрет бабусі Мирослави. Фотографія була в рамці під склом, яке Оксана розчавила підборами чобітків.

– Ось вам і розгадка таємниці! – урочисто мовила вона, поставивши на підвіконня світлину в рамці. – Мешканець цього будинку затуляв нею дірку у вікні!

– І справді, – погодився Микола, – якщо подивитися з того боку, то буде здаватися, ніби людина дивиться у вікно! Ти просто геній, місіс Марпл!

– Скажеш таке. Світлину треба забрати та віддати Мирославі. Все. Можемо йти звідси.

Оксана знайшла на столі газету, обережно загорнула у неї світлину. В цей час у кутку кімнати щось зашаруділо. Оксана не встигла схопитися за рятівну Миколину руку, коли помітила, як заворушилося лахміття на ліжку. Жінка заніміла від переляку.

– Га-а-а-а!!! – почулося звідти глухе та хрипке.

– А-а-а!!! – несамовито заволала нажахана Оксана.

Ганчір’я вмить злетіло з ліжка, показавши запухле перелякане обличчя безхатченка.

– Хай тобі грець! – спересердя кинула Оксана.

– Хто ви такі? Що ви робите в моїй хаті? – чоловік у ліжку почухав розкуйовджену, давно не миту чуприну.

– Вже нічого, – відповів Микола. – Ми вас покидаємо, щасливо залишатися.

– А що ви у мене поцупили? – запитав той, помітивши у Оксани пакунок.

– Це не ваше.

– Все, що є тут, моє!

– Ми взяли лише світлину, – пояснив Микола. – Гадаю, вона вам не потрібна.

– Як це?! А у вікно дме. Чим я буду затуляти дірку?

– Краще вже ганчіркою з вашого ліжка, аніж світлиною, – сказала Оксана та рушила до дверей.

– Е ні! – безхатченко на диво спритно зістрибнув з ліжка, загородив їм дорогу. – Не віддам фотографію!

– Добре-добре, – спокійно мовив Микола, подивившись на Оксану, яка була ладна вчепитися в чоловіка, але не віддати світлину. – Я вам дам гроші, а ви вставите нове скло.

– Це вже інша розмова, – безхатченко посміхнувся беззубим ротом.

Микола подав йому п’ятдесят гривень.

– Цього досить на нове скло, – сказав він.

– А якщо не вистачить, то я повинен тут замерзнути взимку? – покосився той на Оксану, яка притисла світлину до грудей двома руками.

Микола дістав ще двадцять гривень.

– Тепер, я вважаю, вистачить.

Чоловік швидко засунув гроші в кишеню, пом’явся.

– А на буханець хліба не дасте? – запитав він у Миколи.

– Може, тобі ще й на палку ковбаси дати? – кинула йому Оксана.

– Ні, на ковбасу не треба, а ось на маленьку…

Микола дав йому ще одну двадцятку.

– Дякую, – закивав головою безхатько. – Дякую, добрий чоловіче.

– Йшов би працювати, – зауважила Оксана, проходячи повз безхатченка.

– Від роботи й коні дохнуть! Га-га-га! – засміявся чоловік.

– І чоботи треба скидати, коли у ліжко лягаєш! – крикнула йому Оксана вже з порога.

…Микола зупинився на шляху додому в умовленому місці.

– Я згодна, – сказала Оксана якось одразу, зненацька.

До Миколиної свідомості не одразу дійшли її слова. Він так довго чекав цього моменту, а дочекавшись, розгубився, втратив дар мови.

– Я згодна стати твоєю законною дружиною, – повторила Оксана, подарувавши йому свою теплу усмішку.

– Я… Я просто телепень! – тільки й спромігся мовити Микола.

Він схопив її в обійми, довго та палко цілував.

– Дякую тобі, – нарешті оговтався він. – Обіцяю бути найкращим чоловіком у світі.

– Ти ж казав, що будеш найщасливішим, а тепер вже найкращим, – засміялася Оксана.

– З тобою поруч і найкращим, і найщасливішим, – відказав Микола, міцно притискаючи до себе жінку.

36

– Якби ж то я знала, що поїдемо до Анатолія, то прихопила б щось на гостинець, – бідкалася мати Ірини, – а то якось не по-людськи виходить, в гості з пустими руками.

– Іншим разом, – сказала Ірина.

– Хоча б домашньої картоплі, свіженьких яєць узяла…

– Мамо, ми не в гості їдемо, а у справах, – обірвала її Ірина. – Мені теж незручно йти з порожніми руками, хоча скромні подарунки я їм усім приготувала. Зараз для нас головне що?

– Знайти того негідника, – зітхнула мати.

– Отож-бо й воно.

Анатолій був здивований, побачивши матір і сестру на порозі.

– Валю, – гукнув він дружину, – йди зустрічати дорогих гостей!

– Та ми не в гості, – одразу почала мати, – а у справах. У гості з пустими руками не ходять, а ми… Вибачайте нам.

– Чого ви вибачаєтеся? Прошу до столу, – Анатолій запросив гостей до кімнати.

Валентина побігла на кухню, почала брязкати посудом. Треба було в кімнату віднести стіл, бо кухня замала для такої кількості людей, а Юрко сидить у своїй кімнаті.

– Чому надувся як сич на погоду? – запитала жінка, заглянувши у кімнату сина.

– Нічого, – буркнув він.

– Я ж бачу, що чимось невдоволений. Що трапилося?

– Мене кинула Світлана.

– Чи й не біда? Зустрінеш кращу Світлану, – заспокоїла мати. – А зараз ходімо, мені допоможеш, у нас гості.

– Хто?

– Бабуся твоя та Іринка приїхали.

Від згадки про Ірину Юрка кинуло у піт. Чомусь здалося, що Ірина, як і Світлана, знає про його підглядання.

– Ходімо хутчіш, бо люди з дороги, можливо, хочуть їсти, – мати підбадьорливо підморгнула синові.

За столом Ірина не те що їсти, дивитися на їжу не могла, хоча з ранку в роті і на макове зерня не було. Вона чекала слушної нагоди, щоб запитати, де живе Роман.

– Сестричко, чому ти все мовчиш та мовчиш? Розкажи нам про далеку Італію. Як там люди живуть? Як ми чи краще? – звернувся Анатолій до Ірини.

– По-різному, – неохоче відповіла Ірина. – Краще ти, братику, розкажи мені, чому не зізнався, що Роман продав нашу хату? Чому не сказав, що моя дитина в будинку інвалідів?

– Де-де? – в один голос запитали Юрко та його мати.

– У нього спитайте, – відповіла Ірина, – нехай він вам усе розповість.

– Ти на мене, сестричко, зла не тримай, – похмуро мовив Анатолій. – Ми всі знаємо, чому ти поїхала на заробітки. Я розсудив так: заробиш Любоньці на операції, повернешся, і все тут владнається.

– Довго ж мені тепер доведеться залагоджувати справи, – зітхнула Ірина та розповіла про все, що дізналася по приїзді.

– Вибач мені, – сказав Анатолій, вислухавши розповідь сестри, розбавлену жіночими слізьми, – я не знав, що все зайшло так далеко. Гадав, перебіситься Роман, ти повернешся, і все буде добре. Я справді повірив йому, що ти не надсилала грошей на утримання дитини.

– От сволота! – Валентина не могла стримати гнів. – Рідну дитину відправив в інтернат! Я б такого батька своїми руками задушила!

– Охолонь, не кип’ятися, – мовив Анатолій, – зараз же поїдемо до нього і все вияснимо.

…Роман не чекав на появу Ірини. Вона стояла перед ним вродлива, засмагла, чиста, строга, байдужа і… чужа. У неї було таке саме чорне, блискуче, гладеньке волосся, настільки ідеальне, що було схоже на красиву перуку. Така ж струнка, невелика на зріст, але з чіткою лінією талії, в джинсах, які обтягали гарну фігуру, – все, як і раніше, але це була вже не та покірна, смиренна Ірина. Вона дивилася на високого Романа зверхньо, свердлячи його поглядом, сповненим ненависті.

– Іро? – пробубнів Роман. – Проходь, поговоримо.

Ірина дивилася на Романа й мовчала. Колись плечистий, сміливий, впевнений у собі, зараз Роман був не схожий на себе. Він дуже схуд, очі запали, став якийсь низький, ніби сутулий.

– Як ти міг?! – випалила Ірина на одному подиху.

– Я… Я зараз тобі все поясню, – мимрив нудним голосом Роман. – Звідки я знав, що ти повернешся? Роки йдуть, а я все сам та сам…

– Як ти міг?! – повторила Ірина.

– Пробач…

– Чому ти просиш у неї вибачення? – з іншої кімнати вийшла жінка. На ній був засмальцьований халат без верхнього ґудзика, капці, з яких виглядали голі пальці з нестриженими нігтями, волосся недбало зібране в хвостик. Було помітно, що полюбляв випити не лише Роман, а й його Зоя. – У чому твоя провина? Не ти, а вона повинна вибачатися й ноги тобі цілувати за те, що турбувався про її дитину.

– Зою, прошу тебе, не пхай сюди свій п’ятак, – Ірина сказала це так суворо, що та одразу замовкла, пхикнула і всілася в крісло так, щоб усіх бачити. – Навіщо ти змішав моє ім’я з брудом? – звернулася вона до Романа. – Тобі було мало того, що я надсилала? Ти… Ти дитячі гроші пропивав із цією лахудрою. Як ти міг?! Скажи мені!

Роман не витримав її погляду, потупив очі.

– Добирай слова, дєвочка! – втрутилася Зоя.

– Сядь! – владно сказала Ірина. – Я не з тобою розмовляю, а з ним.

– Мені треба було влаштувати власне життя, – промимрив Роман.

– За рахунок хворої дитини?

– Я ж чоловік, а не…

– Ні, ти не чоловік! Ти – гидота! Гнида! Паразит! Ти зараз же поїдеш зі мною та скажеш, що забираєш дитину додому, – наказала Ірина, – бо мені, з твоєї ласки, її не віддадуть.

– Ну, якщо…

– Ніяких поїздок! – заперечила Зоя. – Ми зараз не можемо забрати дитину, бо не маємо роботи.

– Ти взагалі не маєш права не те, що забирати дитину, а й промовляти її ім’я! – скипіла Ірина. – Романе, збирайся швидше!

– О ні! – Зоя підійшла ззаду до Романа, обвила його стан руками, цмокнула у шию.

– Він забере дитину, віддасть мені, тоді можеш цілувати його хоч у дупу!

– Він не буде робити цю послугу безкоштовно. Чи не так, котику?

– Так! Нам потрібні гроші! – схопився за рятівну думку Роман. – Заплати нам і забирай доньку.

– Ну ти й тварюка! – похитала головою Ірина. – І скільки ж ти хочеш за власну доньку?

– Ціну однокімнатної квартири! – скрикнула Зоя.

– Скільки це?

– Щонайменше п’ятдесят тисяч зелених, – спокійно відказав Роман.

– Що?! Ти хоч розумієш, що плетеш? – в Ірини попливло все перед очима.

– У тебе є гроші, і якщо тобі потрібна донька, то ти заплатиш, – нахабно промовив Роман.

– Заплатить! Куди вона дінеться, – підтримала його Зоя.

– Побійся Бога! – устряла мати Ірини. – Чи вже він для тебе не існує?

– Для мене і цар, і Бог – гроші, – відповів Роман.

– Тоді слухайте мене всі! – сказала Ірина, блиснувши очима. – Ви не отримаєте ні копійки! А ти, горе-татусь, на старості будеш подихати, а донька тобі склянку води не подасть. Це я тобі гарантую.

– А як вона подасть, коли каліка? – засміялася Зоя.

Це вже було занадто! Ірина схопила якийсь брудний черевик, що валявся у кутку, пожбурила його з усієї сили в пику нахабі. Її з квартири силоміць майже виніс на руках Анатолій. Мати плакала та голосила: «Ой що ж тепер робити? Ой лихо нам, лишенько!» Ірина надворі охолола, трохи заспокоїлася. Вона повезла всіх до юриста на консультацію. Після цілої години розмов Ірина найняла адвоката, який взявся все владнати. «Наберіться терпіння, – сказав він. – Не обіцяю, що все буде так швидко, як хочеться. Тому раджу вам залишатися в місті». Анатолій запропонував Ірині пожити у них. Вона погодилась, але довелося відвезти в село матір, бо та все плакалася, що кури голодні посідали на сідало. А ще треба було відвезти валізи з іграшками Любоньки.

37

Мирослава ледь устигла накрити стіл до приїзду Мишка. В хаті панувало збудження та радісне піднесення, яке давно вже не зазирало до цієї оселі. Жінка ніяк не могла відійти від сина. Їй здавалося, що Мишко надто довго був відсутній, що встиг аж так змінитися. Він став ще вищим, поширшав у плечах, якось подорослішав, змужнів, став ще гарнішим. Мирослава то клала синові на плечі голову, то обіймала його, то підкладала в тарілки їжу.

– Матусю, – казав Мишко, і це слово їй так подобалося, бо в устах сина звучало по-особливому ніжно та тепло. – Ти хочеш, щоб я одразу ж розкабанів?

– Чи ти їв там щось путяще?

– Голодний не був, і це вже добре. А ти, матусю, зовсім кепський маєш вигляд, – зауважив син.

– Роки, сину, роки, – зітхнула Мирослава, – чим далі, тим час біжить швидше.

– Це не роки винні, а твоя робота, – вставив Андрій. – Немає ані вихідних, ані прохідних.

– Нічого, мої хороші, – сказав Мишко, – на одну робочу силу побільшало. Я вже завтра зможу вам допомагати.

– А ти бачив білий «форд» у нас під вікнами? – Мирослава таємниче всміхнулася.

– Так. А що?

– Він твій! – урочисто промовила Мирослава.

– Не може бути! – Мишко побіг до вікна, глипнув униз. – Справжній красень! – вирвалося захоплено.

Ще довго родина сиділа за столом. Давно застигли реберця, вкрившись білою смугою жиру, охолола картопля, а вони все розмовляли й не могли наговоритися. Мирослава поділилася планами на майбутнє, красиво розписавши майбутній будиночок і садибу. Здавалося, все у неї було прораховано, але Мишко в якусь мить подумав, що все в житті може трапитися. А якщо десь піде збій? Своїми сумнівами він поділився з батьками. Проте Мирослава була одержима власними ідеями.

– Чи ти думаєш, я брала кредити спонтанно, нічого не зваживши? – сказала вона. – У нас є нерухомість, а це найкраще вкладення. Вона завжди була і буде в ціні. Якщо щось піде не так, то в будь-яку мить можна буде її продати. У мене все під контролем.

– Життя не можна взяти під свій контроль, – зауважив Андрій.

– Не можуть лише ті, хто не хоче. А я хочу та можу.

– Уже не все так, як треба, – сказав Андрій, – у крамниці велика нестача коштів.

– Яка?

– Десять тисяч гривень, – сумно мовила Мирослава, – прикро, боляче, але що поробиш.

– Матусю, не сумуй, краще осміхнися, – Мишко обняв матір за плечі, – я сам відроблю ту нестачу. Хіба я не в змозі заробити нещасні десять тисяч?

– Ти у мене найкращий син на землі, – Мирослава потріпала долонею чуприну Мишка.

– Бо маю найлюблячу матусю, – Мишко цмокнув матір у щоку.

…Вже наступного дня Мишко покликав Юрка, і хлопці заходилися вовтузитися біля автівки. Мирослава гордівливо спостерігала за цікавістю сусідів, що зупинялися біля її сина та автівки. Вони віталися з Мишком і запитували:

– Твоя?

– Так, моя, – радісно відказував той.

Мирославі треба було йти до крамниці й щось вирішувати з Марічкою. Якщо Світлана вчинила по-свинськи, не віддавши гроші, не відпрацювавши їх, то до Марічки вона не буде такою поблажливою. Нехай відпрацьовує або пише розписку та віддає частинами. Чому Мирослава повинна роздаровувати продавчиням свої гроші? І якби ж то вони були свої, а то кредити… Мирослава зітхнула, підходячи до крамниці, де на неї мала чекати Марічка.

Вона помітила, що Марія плакала, бо сама була бліда, а очі та ніс пухлі й червоні.

– Ось вам передала Світлана, – сказала Марічка, віддавши ключі та квитанції.

– Добре, що совісті вистачило звільнити кімнату, – сказала Мирослава. – І де ж вона тепер?

– Хтозна… Приїхала з валізою, а потім я бачила у вікно, що сідала до таксі, яке вже під’їхало. Втекла кудись, як щур з корабля.

– То що будемо робити з тобою, Марічко?

– Прошу вас, не женіть мене з роботи, – в очах продавчині заблищали сльози. – Я їздила до батьків, узяла у борг п’ять тисяч гривень, щоб повернути вам. Я їх не крала, тому готова віддати половину нестачі.

– Добре, – погодилася Мирослава, бо краще вже мати синицю у жмені, аніж журавля під небом.

Мирослава забрала гроші й сказала Марічці, щоб та виходила на роботу після своїх вихідних. У неї вже майже не залишилося сумнівів, що злодійкою була Світлана. Отже, вона правильно вчинила, продавши їй нещастя. «Порада бабусі справді була слушною, – подумала Мирослава. – Я продала Світлані свої нещастя, й одразу ж Марічка повернула частину боргу. Нехай не всі кошти, але їх половину, які зараз дуже потрібні».

Увечері Мирослава почала сумніватися, чи правильно вчинила з дівчиною. Поміркувавши, вона вирішила, що не буде мучитися докорами сумління, бо лиходійка мусить якось відповісти за свій злочин. І врешті-решт, вона ніколи не зустрінеться зі Світланою, не буде знати про її подальшу долю. Треба все забути, як жахливий сон. А ще не слід нічого розповідати Юркові. Він гарний хлопець, справжній товариш її сина, тож навіщо його травмувати?

Десь о восьмій годині вечора забігла до неї Оксана. Весела, радісна, якась щаслива.

– Ти аж світишся від щастя, – помітила Мирослава. – Щось трапилося дуже приємне?

– Гадаю, що так, – загадково сказала Оксана. – Ти сама?

– Так. Андрій на роботі, а Мишко з другом кудись пішли погуляти.

– А я хотіла з ним привітатися.

– Ти ж не за цим приїхала, чи не так?

– І за цим також. Ти будеш ставити чайник або ні? Я чай принесла.

Мирослава довго сміялася, коли почула розповідь Оксанки про те, як вона злякалася безхатченка, як боронила світлину.

– Ось тобі відповідь до загадки! – Оксана віддала світлину Мирославі.

– Як я не здогадалася?! – Мирослава ляснула себе долонею по лобі. – Це ж треба бути такою пустоголовою! У мене точнісінько така сама світлина, тільки маленького розміру!

– Тепер ти задоволена?

– Дякую. Що б я без тебе робила? – Мирослава протерла долонею пил зі світлини. – Треба замінити скло.

– І ще є одна новина, – повідомила Оксана. – Я виходжу заміж. Сьогодні ми з Миколою подали заяву. Першого лютого запрошую на весілля.

– Справді?! Вітаю! Нарешті ти наважилася. Молодець!

– «Спробуй ще!» – так, здається, пишуть на лотерейних білетах, які нічого не виграли. Один раз у мене не вийшло, то я подумала, що можна спробувати вдруге. А там…

– Усе у вас буде добре, – запевнила Мирослава.

38

Нарешті Мирослава знайшла вільний час, щоб зустрітися з дизайнером. Знайомі їй порадили звернутися до Андріани – відомого у місті ландшафтного дизайнера, запевнивши, що попри молодий вік ця дівчина володіє сучасними розробками.

Андріана, вишукана, красива, доглянута й гарно вбрана чорнявка з довгим волоссям, радо зустріла Мирославу. Дівчина довго розпитувала, у якому місці розташована ділянка, яку площу займає та які там будуть споруди. Мирослава детально описала ділянку й усно змалювала уявний будиночок.

– Я запропоную кілька варіантів, а ви зможете вибрати, який вам найбільше підходить, – сказала Андріана, посадивши біля себе Мирославу так, щоб та могла бачити картинки на моніторі.

– Хочеться, щоб будинок переходив у скляну терасу, яка виходить одразу в садок. А ще там повинні бути вимощені пласким каменем доріжки, щоб росло багато дерев, чагарників і обов’язково квітів.

– Ось дивіться, – Андріана почала демонструвати свої розробки, – можна садибу прикрасити різними чашами для розведення вогню. Їх виготовляють з кераміки або глини. Можна поставити їх на підставку з глини. Є варіанти справжнього витвору мистецтва, коли чаша являє собою штучно зістарену металеву тарілку, на які конусом кладуться гілки хмизу.

– А навіщо такі вази? – поцікавилася Мирослава.

– Ввечері можна буде запалити багаття й милуватися язиками полум’я та іскорками, що будуть танути у нічному небі. Вогонь знімає стрес і напругу після робочого або невдалого дня.

Мирослава замислилася. Звичайно, вона була не проти чаш із вогню, бо дійсно любила спостерігати за язиками полум’я, але щось у цьому було їй не до шмиги. Не таким вона уявляла свій садок.

– А є інші варіанти? – запитала вона Андріану. – Розумієте, садиба розташована недалеко від водойми, тож там завжди відчувається вогкість. Вулиця проходить дещо вище від садиби. Коли падав рясний дощ, то по подвір’ю у нас потоками йшла вода з вулиці городом, вниз, до річки. Я подумала, що можна спрямувати цей потік у декоративно оформлене русло.

– Зрозуміло! Японці часто створюють так званий «мокрий сад». Можна зробити струмок, на дно якого покласти каміння та гальку, щоб вода текла струменями. Коли буде сухо, то можна запустити штучний струмок. Мінлива гра струменів на сонці вас буде просто зачаровувати.

– Ось це мені підходить! – у Мирослави аж серце у грудях затьохкало, коли вона побачила на екрані потічок.

– Йдемо далі. Рокарій – це сад каменів. До речі, він теж прийшов до нас із Японії. Він містить смисл дзен-буддизму, мінімалізм і аскетизм, – почала Андріана, але Мирослава не втямила, про що та говорить.

– Можна простіше, більш приземлено? – попрохала вона дизайнера.

– Гаразд. Це коли використовують каміння, пісок і гальку. Є в рокарії цікава особливість: камені розташовують так, щоб з будь-якої точки один камінь був невидимим для зору.

Мирослава подумала, що не хотіла б на своїй садибі щодня бачити купу каміння замість живих рослин. Але щось цікаве в цьому було.

– А можна використати лиш окремі елементи рокарію? – запитала вона.

– Все за вашим бажанням. Можу запропонувати «райський сад». Ця назва пішла від садків усередині монастирських стін. Тут багато плодових рослин, травички, кущі, висаджені купчасто, тому створюють ілюзію райського достатку.

Мирослава побачила на екрані якраз те, про що мріялося. З допомогою Андріани вона створила на екрані монітора дійсно казковий ландшафт. Біля старої груші, що вціліла до цього часу на городі, вони спланували невеличке озерце. В нього впадає розкішним водоспадом потічок. Озеро перебуватиме в оточенні каміння та рослин. Андріана запропонувала використати для освітлення давно забуте оптоволокно.

– Це безпечно та зручно, – сказала Андріана, – оптоволоконні кабелі будуть іти від проектора й передаватимуть не електроенергію, а світло. Можна розсвітити зеленим крони дерев, щоб вони вночі не відкидали зловісні тіні, а світилися, ніби в казці. Також можна зробити світними камінчики в ставку.

– Дійсно райський куточок! – захоплено сказала Мирослава, коли дизайнер закінчила робити проект на екрані.

– Я рада, що вам сподобалося.

Мирослава розрахувалася з Андріаною, і та роздрукувала їй проект. Звичайно, все це задоволення вилилося Мирославі у кругленьку суму, але такий проект був того вартий. Тепер можна буде не лише уявляти оновлену садибу, а й милуватися нею на папері.

Ввечері Мирослава продемонструвала готовий проект своїм чоловікам. Ті були в захваті. Усі троє лягали спати, поринувши у мрії. Та найдужче тішилася Мирослава. Вона все уявляла підсвічені доріжки, вибрукувані пласкими і гладенькими, нагрітими сонцем камінцями, що проходили поміж зеленими чагарниками та купкою рожевощоких мальв, які дочекалися її…

39

Юрко не знаходив собі місця вже кілька днів поспіль. Коли Світлана застукала його на гарячому та пішла, у нього ніби щось обірвалося всередині. Було відчуття, що він втратив щось світле, яскраве, тепле, те, що не кожному дається. У нього опустилися руки. Здавалося, ще мить – і він впаде в депресію. Юрко сходив до крамниці, купив пляшку горілки. Вдома нарізав хліба, дістав салат з капусти. Зовсім недавно він пригощав ним Світлану, яка була такою близькою та рідною. Тепер він буде пити й закусувати тим самим салатом. Хлопець налив у склянку прозорої рідини. Чомусь на думку спала карикатура зі знайденого у шафі тата пожовклого журналу «Перець». Там сидів п’яничка перед пляшкою горілки й казав: «Яка ж ти чиста та прозора, а все життя мені скаламутила». Романові вона теж заслала полудою очі й так, що проміняв її на рідну доньку. Невже і він шукатиме спокою в пляшці? А де він, той спокій? У самій пляшці чи на її дні? І чи саме в цій, а не в другій, третій… двадцятій? Стало гидко від такої думки. Юрко без жалю вилив рідину зі склянки в раковину, увімкнув воду й довго змивав. Можливо, треба було довіритися Світлані та все розповісти? Хоча б була надія, що вона зрозуміє його. Зрозуміла б, якби кохала. А якщо ще не пізно?

Юрко підхопився, швидко вдягнувся. Він не може втратити Світлану, не поговоривши з нею. Якщо не зрозуміє його, то принаймні буде спокійніше від відчуття того, що він зробив усе, що міг. Юрко довго тис на кнопку дзвінка біля дверей дівчини, але марно. Прислухався, за дверима була цілковита тиша. Він подумав, що Світлана може бути в крамниці, але там продавчиня сказала, що дівчина кудись поїхала. Це був крах його надії.

Юрко ледь не плакав, повернувшись додому. Хотів зателефонувати Світлані, але сумнівався, чи варто. Він не буде бачити виразу її обличчя, тож не зможе знати, чи розуміє вона його. І взагалі, Світлана не захоче його слухати по телефону. Потім повернулися батьки, а за ними приїхала Іринка з бабусею…

Повернення Мишка внесло нову, свіжу, хвилю в його життя. Біль трішки притупився, але не покинув. Юрко міг усім поділитися з другом, але зізнатися в тому, що він збоченець – було понад його силу. Мишко помітив, що його друг чимось засмучений, тож Юрко пояснив, що його кинула дівчина. Ввечері Мишко потяг його до нічного клубу зі смішною назвою «Барабас». Хлопці замовляли алкогольні коктейлі та сміялися, будуючи здогадки, який їхній вміст. Алкоголь зробив свою справу: хлопці стали більш розкутими, танцювали з дівчатами й сипали жартами. Юрко вперше був у такому закладі, тому коли біля жердини з’явилася стриптизерка, йому перехопило дух. Загадкова музика, дівчина коло жердини, яка звивалася, вабила поглядом, жестами, шум у голові від алкоголю, розбігані вогні, людські тіла, що рухалися в танці, – все так збуджувало Юрка, змушувало кров вирувати у жилах. Але яка ж гарна була стриптизерка! Ось хто по-справжньому вміє спокушати чоловіків! Дівчина в повільному танці малопомітними рухами знімала з себе одяг. Юрко був ніби в чудовому сні. Він не міг відвести погляд від грудей дівчини, які оголювалися не звичним рухом, а неквапно, поступово. Її пишні форми зваблювали, дражнили хлопця. Дівчина помітила надмірну увагу з боку новачка. Вона підійшла ближче і, дивлячись на нього, зняла тонку прозору спідницю. Він бачив зовсім близько невеличку борозенку поміж її ніг, а вона все викручувалася, вміло вигинала спину, присідала та манила до себе пальчиком. Потім вона повернулася до Юрка задом і нахилилася в танці, демонструючи округлі привабливі пружні стегна, які розділяла тоненька смужка тканини. Це вже було занадто! Юрко так був збуджений вперше в житті. Йому хотілося крикнути: «Так! Так! Ще! Ще! Не зупиняйся, крихітко!» Стриптизерка підійшла до нього, усміхаючись, пальчиками ледь розкрила трусики. Юрко дістав з кишені гроші, не рахуючи, поклав їх під резинку. Його пальці ледве торкнулися гарячого тіла дівчини, і це був пік насолоди. Юрко почервонів та озирнувся, чи хто, бува, не помітив його сорому? Але тут до нього нікому не було діла.

– Де ти вештаєшся? – підбіг до нього Мишко. – Ходімо, я там дівчат знайшов. Ластівки, а не дівчатка!

Юрко танцював з якоюсь дівчиною. Потім вони з Мишком пили коньяк. Юрко кепсько пам’ятав, як опинився в ліжку дівчини, яка була сучасно розкутою.

– Мене звуть Маша, – сказала дівчина, коли вони відпочивали від сексу, більш схожого на спринтерський забіг.

– А мене – Вася, – байдуже промовив Юрко.

– А ти не брешеш мені?

– Ні, Машо, – відповів він.

Зараз йому було добре. І не важливо, як звати цю сексуально стурбовану кішечку. Вже завтра він забуде і її саму, і її ім’я, і все, що відбулось у клубі. Головне – він відчув себе справжнім чоловіком. Дивно, але чомусь згадалася не Світлана, а Маргарита. Було відчуття, що він зрадив Маргариту.

– Пробач, Маргарито, – пробубнів Юрко собі під ніс, засинаючи.

– Мене звуть Маша, – ображено проспівала дівчина.

– А я перед тобою нічим не завинив, – відповів він та відвернувся до стінки.

40

Андрій пішов з дому, гучно грюкнувши дверима. І справа була зовсім не в тому, що Мирослава знову не встигла приготувати вечерю і йому довелося самому смажити котлети-напівфабрикати, у яких збіг термін придатності. Він був невибагливий до їжі, але так поспішав додому з роботи в надії відпочити в родинному колі. Хотілось, як раніше, увімкнути на кухні маленький телевізор, вечеряти разом із дружиною та обговорювати політичні новини, до яких не байдужі навіть діти. А що вдома? Заморожені котлети давно вже валялися на тарілці, де вже з них потекла рідина. Мирослава забігла на хвилину, потім згадала, що забула принести буханець хліба й знову побігла. Андрій посмажив ті огидні котлети, довго чекав на дружину. Вона повернулася тоді, коли страва вже охолола. Мирослава поклала котлету на окраєць хліба, подала Андрієві в руки.

– Оце і вся вечеря? – запитав він з легкою іронією.

– А що ще? – здивовано запитала Мирослава.

– Я думав, що ми повечеряємо хоча б гарячою картоплею, салатом зі свіжих овочів… – почав він.

– Якщо ми будемо взимку купувати свіжі овочі, то не побачимо власний будинок як своїх вух.

– Ти хочеш сказати, що я, ти, наш син – усі будемо так харчуватися ще кілька років?

– Не голодуємо, і це вже добре. Їж, що є, – невдоволено відповіла Мирослава. – Замість того, щоб мене діставати, запитай, як справи, – додала вона.

– І як у нас справи?

– Погано. У нових продавчинь нестача дві тисячі гривень.

– Знову?

– А ти мені про їжу…

– Мишко повинен добре харчуватися, – зауважив Андрій.

– То піднімай свою дупу і йди щось приготуй!

– Я цілий день був на ногах…

– Я теж не спала, – нервово почала Мирослава, – і взагалі, я майже цілу ніч не спала, а ти дув, аж пір’я літало! Я не досипаю, і нікому, зовсім нікому нема до цього діла! Я чужа в цій хаті!

– Ти сама винна. Жінка мусить зберігати хатній затишок і спокій у домі.

– Я що не перу? Ти голодний? Сидиш он і уминаєш котлету за обидві щоки!

– Та хай вона згорить! – Андрій не витримав, пожбурив шматок. – У горло нічого не лізе!

– Захочеш їсти – полізе.

Андрій не став сперечатися далі. Він одягнувся та вискочив із приміщення, мов ошпарений. Морозне свіже повітря охолодило його запал. Він поліз до кишені, але там не було рукавиць. Засунувши руки в кишені, він йшов, не задумуючись куди. Хотілося побути на самоті. Мирослава останнім часом дуже змінилася. Де поділося те полохливе дівчатко з великими карими очима? Андрій згадав, як уперше побачив Мирославу. Вона була стрункою, худенькою, красивою чорнявкою з довгим гарним волоссям. Але погляд у неї був якийсь переляканий, та й сама дівчина скидалася на сполохане звірятко, яке хотілося пожаліти, притулити до себе, погладити. Не можна сказати, що він закохався в Мирославу з першого погляду, але вона його приваблювала. Вони почали зустрічатись, але у неї було щось від дикої кішки. Йому, дорослому чоловікові, подобалося спостерігати, як поступово, день за днем у її душі наставала відлига. Мирослава почала горнутися до нього, а йому подобалася роль захисника і рятівника. Він не помітив, як загрався та звик до того, що вона завжди поруч. До того ж дівчина так по-дитячому раділа кожній дрібничці, яку він їй купував. Мирослава подобалася йому тим, що не була розбещена, не пила й не палила, вона завжди вміла пильнувати себе. Поступово вона почала давати лад його парубоцькому одягу, а потім і квартирі. Вона дуже добре готувала, і Андрій поспішав додому, бо там завжди пахло чимось смачненьким. Він любив здогадуватися, чим його буде годувати наречена. Заходячи до квартири, він потягував носом повітря, розмірковуючи, вгадав чи ні. А потім він запропонував побратися, так і не зрозумівши, чи кохав він її, чи то була просто звичка. Зараз Андрій вже не міг згадати, коли Мирослава стала іншою. Чи не того дня, коли заявила, що буде підприємцем? Чи все сталося не одразу, а поступово? Рік у рік вони віддалялись одне від одного. Від родини, якщо вона така була, залишилася тільки оболонка. Так, одна видимість родини, де вони ніби разом, і водночас кожен сам по собі. Коли вони перестали спати разом як чоловік із жінкою? Важко згадати. В одному ліжку, а проте окремо. Мирослава весь час то сама стомлювалася, то виснажувала його своїми проблемами. Зараз Андрій вже пожалкував, що так легко погодився, щоб вони взяли кредити. Дійсно, йому дуже набридло місто, хотілося спокою, мріялося про власний будиночок. Лише зараз він зрозумів, що і в новому будинку вони не будуть разом. Не будуть навіть тоді, коли там з’являться пахощі смаженої курки чи свіжого борщу, смак якого він вже забув. Занадто велика прірва між ними. Навіть якщо вони спробують стрибнути назустріч одне одному, нічого не вийде – обоє опиняться на її дні.

– О! Кого я бачу! – почув він знайомий голос.

– Привіт, Толю, – Андрій потис руку Анатолієві.

– Чому це ти блукаєш вулицями?

– Вийшов подихати свіжим повітрям.

– Розкажи комусь іншому. З Мирославою посварився?

– Майже вгадав, – Андрій сумно посміхнувся.

– Тоді пішли до нас. Я якраз ходив по хліб, бо не вистачило. У нас якраз живе Ірина, моя сестра.

– Це та, що була на заробітках в Італії? – запитав Андрій.

Він Ірину бачив лише раз, коли та приїздила до брата ще підлітком. Андрій почав відмагатися, мовляв, незручно, бо у них гість, малознайома йому людина. Проте Анатолій майже силоміць потяг його до себе. Вони зайшли до крамниці, де Андрій купив торт, апельсини й банани.

– Можливо, взяти щось випити? – Андрій кивнув на полиці, заставлені горілчаними виробами.

– Я не проти хильнути чарчину, а жінки точно не будуть, – відповів Анатолій.

Про всяк випадок Андрій купив пляшку шампанського для жінок і «четвертну» Анатолію.

Вони сиділи на тісній кухні та вечеряли. Поруч із Андрієм сиділа Ірина. Тепер він міг більш пильно роздивитися жінку. Вона була дуже гарна, доглянута, свіжа, засмагла. Здавалось, Ірина повернулася не з заробітків, а з курорту. Андрія так привабив її чистий до прозорості погляд, від якого йшло тепло й доброта, що він ловив себе на тому, що занадто довго дивиться на неї. Ірина ніяковіла та опускала очі. Від цього вираз її обличчя ставав по-дитячому беззахисним. Такий вигляд мають лише діти, яких хтось несправедливо образив. Андрій намагався розповісти щось веселе, щоб обличчя Ірини швидко змінювалося, як весняна погода. Ірина сміялася, й її усмішка була такою щирою й чарівною.

Андрій та Ірина так захопилися розмовами, що не помітили, як один по одному зникли з кухні Юрко, за ним Валентина, а потім і Анатолій. Вони все говорили й говорили. Ірина розповіла про те, як жила з чоловіком до народження дитини, як їй нелегко було зважитися поїхати на чужину, щоб заробити гроші для операцій, як підло її зрадив Роман. Андрій сам незчувся, як розповів Ірині про своє життя. Вони просиділи на кухні до ранку. Час, такий невблаганний і підступний, сплив надміру швидко та непомітно, а розлучатися не хотілося. Було ще так багато не сказано, що вони домовилися зустрітися знову.

– Тільки вже на нейтральній території, – сказала Ірина.

– Добре, – погодився Андрій. – Куди підемо?

– Хочу винайняти квартиру, доки буду залагоджувати свої справи. Не хочу висіти на шиї у брата. Гадала, що все хутко владнається, але тепер бачу, що суди затягнуться надовго.

Лише тепер Андрій помітив, що вони тримаються за руки. Він не стримався, нахилився та поцілував тоненькі пальчики з акуратним манікюром.

41

Мирослава була розгнівана, як ніколи. У крамниці знову була нестача. І це після того, як продавчині прохали їх не звільняти, бо хочуть відробити ту кляту нестачу! Виходить, не те що не відробили, а ще більше грошей вона втратила. Відбулася неприємна розмова з найманими працівницями. Мирослава закликала їх мати совість, бо вона ж за кожну сплачує і до пенсійного фонду, і платить страхові внески. Вона запропонувала погасити заборгованість та працювати далі, але кожна з продавчинь казала, що грошей не брала й заплатити нічим. Мирослава склала по переобліку акт про нестачу, яку підписала кожна продавчиня. Вона розділила весь недолік порівну на всіх та вимагала розписки. Ті погодилися, написавши, що зобов’язуються розрахуватися з боргом упродовж трьох місяців. Мирославу таке не влаштовувало, але що робити? Андрієві, схоже, було байдуже до нестач. Він останнім часом став мовчазним і похмурим. Мирослава не чіплялася до нього зі своїми проблемами, вирішивши, що той дується після сварки. Шкода було Мишка, який не відпочив після служби, а одразу взявся до роботи. Хлопець надсилав оголошення до газет про те, що надає транспортні послуги. Мало того, що Мишко допомагав матері в крамниці, так ще й ночами возив вантажі й людей. Матері він віддавав усе до останньої копійчини. Якби не він, то чи витримала б Мирослава такі фізичні та моральні навантаження?

Мирослава зателефонувала Оксанці, поскаржилася на несумлінних продавчинь.

– Ти дуже м’якотіла, – сказала Оксана, – раджу тобі взяти акти, розписки і йти до міліції. Нехай визвуть їх, тоді швидко знайдуть гроші.

– Але я жодного разу там не була.

– Ну й пробачати крадіжки не можна.

Мирославу прийняв та вислухав молодий слідчий. Він прочитав папери, які принесла Мирослава, подивився трудові угоди й договори про матеріальну відповідальність.

– І чим я вам можу допомогти? – запитав він, відсовуючи папери вбік.

– Я прошу вас викликати продавчинь і змусити заплатити. Я не можу їм ось так подарувати гроші. На мені висять кредити, платежі та штрафи.

– Ви мусили, виявивши нестачу під час переобліку, зачинити торгову точку, викликати спеціалістів з міліції, щоб ті перевірили всі ваші накладні, в їх присутності зробити переоблік так, щоб усе збіглося до копійки. Врахуйте, якщо у вас знайдуть хоча б одну копійку, що не була проведена через касовий апарат, постраждаєте ви, а не вони. А я певен, що через касу проходить далеко не все. Будьмо відверті, це ж так?

– Ви знаєте наші дурні закони, – почала Мирослава невпевнено. – Якщо я все проведу по касі, а потім сплачу всі податки, то через місяць залишуся без штанів.

– А я чим можу допомогти? – повторився слідчий.

– Хоча б провести з ними бесіду. Можливо, виклик до цього закладу змусить їх заплатити.

– Вони напишуть заяву, що їх змусили підписати акти. На вас посиплються перевірки податкової, прокуратури. Навіщо себе наражати на неприємність?

– Але ж я за них роблю до бюджету чималі відрахування.

– Можете звернутися до суду, але там знову вам треба буде підтвердити все документально. Повірте, з вас суди стільки крові вип’ють, що ви вже нічого не захочете. Чи ті гроші варті вашого здоров’я?

– Виходить, ви нічим мені не допоможете? – Мирослава сумно посміхнулася куточками вуст.

– Скажу вам відверто, – тихо мовив слідчий. – Начальник міліції нам взагалі заборонив приймати заяви від приватних підприємців, бо справ важливіших вистачає по саму зав’язку, а недостачі майже у кожного.

Мирославі не залишалося нічого, як подякувати, проковтнувши образу. Коли вона повернулася до крамниці, то продавчиня подала їй два акти.

– Я вам телефонувала, а у вас вимкнено телефон, – сказала вона.

– Я була у справах, – сказала Мирослава.

Акти її приголомшили не менше, ніж нестача.

– Що це? – спитала Мирослава, теліпаючи паперами перед носом продавчині.

– Я не видала чек під час контрольної закупки, – зашморгала носом продавчиня. – Звідки мені було знати, що вони з податкової? Якби ж то ви сказали, що обов’язково треба давати всім чеки…

Мирославі крити було нічим. Кожен із підприємців не мав змоги видавати чеки на кожну продану річ, бо відрахування загалом становили понад сімдесят відсотків від прибутку. Тоді б не вистачало навіть на платежі по дозвільних документах. Другий акт був складений пожежниками за вогнегасник, термін якого вже сплив.

Андрій знову сказав, що буде працювати в нічну зміну за товариша. Тож Мирославі випаде провести ніч на самоті. Мишко повіз кудись пасажирів, отож можна було не готувати їсти. Мирослава попила чай і лягла спати. Тріщала голова від тисячі думок, що в ній гули та роїлися. Незабаром треба зробити черговий внесок за кредитом, заплатити патент, оплатити ліцензію на право торгівлі горілчаними виробами, а ще на розвиток хмелярства й виноградарства, пенсійні внески і так далі. А на носі свято Нового року. Щоб поставщики завезли продукти, слід розрахуватися за попередні поставки. А що робити зі штрафними санкціями? Якщо не сплатити вчасно, буде нарахована пеня. Де взяти стільки грошей?

Мирослава зачепила рукою акти, що лежали на столику біля ліжка. Треба сховати їх, щоб не муляли очі, бо й так нудно. Вона смикнула мотузок бра і замружилася від світла. Мирослава відсунула шухляду стола, щоб покласти туди папери. Їй на очі потрапив аркуш із різнокольоровими смужками. «Здається, – подумала вона, – у мене почався чорний період». Жінка засунула руку, виловлюючи розкидані олівці. Знайшла чорний, намалювала чорну смугу. Чомусь вона вийшла такою широкою. Мирослава поклала всі папери в стіл, вимкнула світло. Все йшло не так, як хотілось. Але залишався в уяві заповітний будиночок серед райського саду.

Мирослава не могла заснути, бо все прикидала в думці, як краще зробити так, щоб і продукти були в крамниці, і сплатити за рахунки. Думки павутинням сплутували свідомість так, що гула голова. Гроші, гроші, гроші. Вони на все потрібні. Вони можуть відкривати двері, звеличити людину, але й згубити її. Вони небезпечні та підступні. Добре, що мрії безкоштовні. Вони можуть бути приватною власністю однієї людини, і ніхто не в змозі їх відібрати, вкрасти, купити, відсудити чи заборонити. Мрії – це інше, маленьке, нехай і уявне життя кожної людини. Це єдине місце, куди не може втрутитися чужак. Мирослава, щоб відволіктися від настирливих неприємних думок про гроші, почала мріяти про майбутню садибу. Вона чітко, ніби вже її має, уявила, як ступає босими ногами по брукованій доріжці. Пласкі камінці теплі від сонця. Дзюркоче прозорий потічок понад доріжкою, купаючись у сонячних променях. Мирослава вдивляється в його мінливу гру та зупиняється, ніби зачарована. А поруч палахкотять рожево-червоні мальви. Їх цілий кущ, саме той кущ, що посадила бабуся своїми руками, а він, рідненький, не загинув серед бур’янів, вижив, дочекався на неї.

А ввечері ще цікавіше. Спекотний день відходить разом із заходом сонця, яке ховається за верховіття, поступаючись теплому літньому вечору. М’які промені світла лагідно огортають крони дерев. Вечір непомітно переходить у зоряну ніч. На освітлену доріжку падають подовжені тіні дерев. Світодіоди підсвічують потічок, створюючи гру світла й тіні. Мирослава вдивляється в грайливі струмені води, і вода її вабить магічною силою, зачаровує, змушує забути про всі неприємності, відносить із собою смуток. Мов у казці, вона йде до озера під старою грушею. Ще в дитинстві вона з бабусею зривала з гілля соковиті плоди. Зараз навколо груші романтична обстановка, а саме дерево схилилося над ставком. Світні камінчики в ставку притягують до себе погляд. І раптом ставок починає переливатися блакитними хвилями ожилої води, а в його воду сиплються зорі з корця Великої Ведмедиці…

Якими ж солодкими бувають мрії! Мирославі від них стає на душі приємно-млосно. Вона навіть відчуває, як лоскочуть ноги невеличкі лагідні хвилі озера. Які гарні відчуття! Заради їх втілення в життя Мирослава згодна на все.

Жінка засинає з легкою усмішкою на вустах. Так може всміхатися лише щаслива людина.

42

Ірина радо зустріла Андрія. Останнім часом вона знайшла в цьому чоловікові доброго друга. Вдень вона була заклопотана справами, бо попри все хотіла найшвидше повернути свої права на дитину та забрати Любоньку з інтернату. Іноді здавалося, що їй забракне сили, щоб здолати всі бюрократичні перешкоди на своєму шляху. Якби її не підтримував Андрій, то впала б у відчай. Але він щоденно заходив до Ірини, щоб підтримати жінку у скрутну годину. Коли він був поруч, то Ірині здавалося, що вона має стільки сил, що ладна вергати гори. Він був уважний, ненав’язливий, по-справжньому добрий.

– Знімай курточку, я її обтрушу від снігу, – запропонувала Ірина, приймаючи пакунок.

– Я сам, – сказав він.

Ірина була надто близько від Андрія. Вона добре чула, що від нього йшов легкий запах гарного одеколону та сигарет. Від цього трохи запаморочилася голова.

– Стіл вже накритий. Чекає лише шампанське та тебе, – осміхнулась Ірина та відійшла далі, не бажаючи, щоб Андрій помітив, як вона знітилася.

– Я не проти почати зустрічати Новий рік вже зараз.

– Тоді ходімо спочатку проведемо старий. Він був для мене нелегким, тому залишмо в ньому всі негаразди, – запропонувала Ірина, запрошуючи жестом пройти до кімнати.

Вони сиділи поруч у напівтемряві за святковим столом перед телевізором. Розмовляли про щось неістотне, незначне, але хіба це мало якесь значення? Їм було добре разом, затишно та спокійно. Напередодні Нового року Ірина й Андрій були вщент наповнені надіями на краще. Коли годинник сповістив про настання нового року, вони пригубили келихи з шипучим шампанським.

– З новим роком! – сказав Андрій.

– З новим щастям! – відказала Ірина.

Вони не помітили, як їхні уста зімкнулися в поцілунку. Він був солодким і водночас п’янким, як вино. Андрій пригорнув до себе Ірину, поцілував сміливіше та палкіше. Той п’янкий поцілунок, змішаний із запахом шампанського, апельсинів і шоколаду, змусив кров шуміти в голові. Не тямлячи себе від щастя, Андрій підхопив Ірину на руки, поніс на ліжко. Його не мучили докори сумління через зраду, коли вони стомлені лежали голі на ліжку. Це не була зрада. Це – зародження нового справжнього палкого кохання. Він не буде критися від Мирослави, бо кохання не терпить таємничості, воно не може сидіти, замкненим у клітці. Коханню для розквіту, як квітці, треба дати волю.

Перед Іриною вперше за кілька останніх років майбутнє замаячіло чимось прекрасним, весняним і свіжим. Для неї нічого не було прекраснішого, аніж розділити нарівно з Андрієм решту свого життя, в якому будуть вони вдвох та донечка. Почуття тихої радості наповнювало серце жінки у цю казкову новорічну ніч.

– Ми завжди будемо разом.

– Завжди. Разом.

Андрій ще якось дивувався новому незвіданому почуттю, що поступово й несміливо опановувало його душу, але поруч була вона, така гарна, жадана, ніжна Іринка. Вони обоє розуміли, що шлях до щастя ніколи не буває легким, але заради майбутнього готові були пірнути в жорстоку реальність життя…

43

Ірина винайняла собі квартиру, тож тепер Юрко міг без остраху спостерігати за Маргаритою. Ця дівчина притягала його до себе невидимою силою. Він так звик щовечора спостерігати за Маргаритою, що почав подумки з нею розмовляти. Дивлячись крізь скельця бінокля, Юрко вітався з дівчиною:

– Доброго вечора, люба.

– Привіт, коханий.

Він жодного разу не чув її голосу, але уявляв його низьким, грудним і приємним.

– Як минув день, кохана?

– Нелегко, але я жила надією на нашу зустріч.

– Ти чекала цього вечора?

– Так, бо це – лише наш вечір. У ньому живемо тільки ми двоє.

– А ще наша пристрасть.

– Та палке кохання.

Юрко спостерігав, як прийшов додому співмешканець Маргарити, як дівчина відкинула в бік книжку та побігла його зустрічати. Їхні хапкі цілунки по дорозі до кімнати зводили Юрка з розуму. Він ревнував незнайому Маргариту так, ніби вона була його дівчиною, а зараз зраджувала. Йому кортіло побігти до неї, шалено дзвонити у двері доти, аж доки вона не з’явиться на порозі. Юрко хотів волати про те, що її хлопець зраджує її, хоча цього не бачив. Так, він був певен, що той зраджує Маргариту. Де він буває ночами, коли дівчина не вимикає світло, плаче і не лягає спати, чекаючи на нього? Звичайно, у нього є інша. Навіщо він тоді повертається до Маргарити? Навіщо дає їй надію?

Юрко затамовує подих, коли пара починає зривати одяг одне з одного, розкидаючи його навсібіч. Хлопець так захоплюється, що забуває про ревнощі. Зараз почнеться дійство, заради якого він мерзне на балконі вже другу годину. Але оголені гострі худенькі плечі дівчини, її маленькі груди з темними сосками, голі привабливі сідниці варті того. Маргарита нестримна у сексі. Вона звивається гадюкою під чоловічими руками, то скрикує, то прикушує нижню губу, то напіввідкриває уста та заплющує очі. Вона любить експериментувати, тому не може довго кохатися в одній позі. Вона крутиться на всі боки і, здається, їй нема упину. В такі моменти Юрко не помічає коханця дівчини, бо на його місці не хлопець-зрадник, а сам Юрко. Це він то стискає в руках Маргаритині груди, то пестить їх язиком. Це від його рухів так стогне Маргарита та здригається всім тілом в екстазі…

Вже кілька ночей до Маргарити не приходив її хлопець. Юрко спостерігав, як страждала дівчина, чекаючи на свого коханого. Вона часто підбігала до вхідних дверей, дослуховувалася до звуків у під’їзді. Відтак повільно поверталася на ліжко. Скільки смутку було в її очах! Юркові хотілося піти до неї, втішити, заспокоїти. Та що він їй скаже? Що спостерігав за нею у бінокль? Вона одразу ж його прожене геть та, можливо, почне щільно завішувати вікна фіранками. А якщо спробувати з нею познайомитися на вулиці? Можна, наприклад, прослідкувати, куди вона ходить. Цікаво, вона навчається чи десь працює? Скоріш за все, ходить на роботу. Якби навчалася, то сиділа б за конспектами. І чому така думка не заходила йому в голову раніше?

Юрко зателефонував на роботу та повідомив, що не зможе вийти.

– Звичайна застуда, – збрехав він, – дайте мені лише три дні, і я знову буду як свіжий огірочок. А зараз у мене температура аж зашкалює.

Отже, він має три дні. Вранці він вже стояв неподалік під’їзду будинку, де мешкала Маргарита. Вона вийшла о сьомій. Дівчина вдягла рукавички, підняла комірець хутряної короткої шубки. Юрко пішов за нею. Уявляти себе детективом йому було неважко. Він вже давно вжився в цю роль, підглядаючи у чужі вікна та спостерігаючи за чужим життям. Дівчина сіла у маршрутку так швидко, що хлопець не встиг до неї добігти. Звичайно, він запам’ятав номер маршрутного таксі, але не міг знати, на якій зупинці вона вийде.

Наступного дня Юрко чекав Маргариту на зупинці. Він ледь втиснувся в переповнену маршрутку, а потім тягнув шию вгору, щоб не проґавити її зупинку. Він помітив Маргариту вже тоді, коли дівчина бігла в бік станції метро. Залишався один день, щоб підкараулити Маргариту біля підземки.

Юрко навіть тішився з того, що до Маргарити так і не прийшов її хлопець. Увечері дівчина зібрала його речі, акуратно склала у валізу. Потім дістала сорочку хлопця, уткнулася в неї обличчям та довго плакала. Маргарита втерла сльози сорочкою свого друга, склала її, запхала до валізи. Вона рішуче застебнула блискавку валізи та віднесла її в коридор. Дівчина пхнула валізу ногою, посунувши її майже під двері.

Наступного дня Маргарита спустилася не в метро, а пішла підземним переходом. За нею хвостом йшов Юрко. У час пік було важко серед натовпу не втратити дівчину з поля зору. Маргарита зупинилася біля невеличкого кіоску з написом «Тютюн». Юрко теж зупинився. Він лише на мить відвернувся, щоб дівчина не помітила хвоста, а коли обернувся – Маргарити ніде не було. Він побіг, шукаючи очима знайому шубку, але дівчина десь розчиналася в юрмі.

Ввечері Маргарита вже не чекала на свого хлопця. Юрко помітив, що валіза з його речами з коридору зникла. Дівчина рано лягла спати. Скоріше за все, між ними було все скінчено.

Юрко не звик рано лягати спати. Він дивився телевізор, але не дуже розумів, що відбувається на екрані. Було прикро, що змарнував три дні, але так і не дізнався нічого нового про Маргариту. Чомусь пригадалася Світлана. Де вона? Як? З ким? Чи не довелося дівчині повертатися під один дах з вітчимом? Для Юрка вона була вже в минулому, але вони дали одне одному обіцянку зателефонувати, якщо буде якась скрута. Можна подзвонити Світлані просто як друг і дізнатися, чи все в неї гаразд. Юрко набрав номер її мобільного. Жіночий голос відповів, що абонент перебуває поза зоною досяжності. Юрко відчув, що з дівчиною щось трапилося, але як про це довідатися? Він набирав її номер знову й знову, але марно. Світлана зникла з його життя назавжди.

44

Мирослава дістала різьблену дерев’яну шкатулку. Її подарували на весілля мешканці гуртожитку. Раніше Мирослава клала туди свою та Андрієву зарплатню. На дні шкатулки лежав конверт, у якій відкладалися гроші на заповітну автівку та ремонт квартири, а зверху – кошти на поточні витрати. З того часу, як вона стала підприємцем, конверт спорожнів надовго, бо всі гроші йшли, як вона казала, на розвиток бізнесу. Конверт поповнився лише тоді, коли вони з Андрієм узяли великий кредит. Після купівлі двох автівок залишилися кошти на будівлю власного будинку та облаштування присадибної ділянки. Мирослава зареклася, що не візьме звідти жодної копійки, але постійні нестачі в крамниці, штрафні санкції змусили її дістати заповітну шкатулку. З болем у серці жінка видобула звідти гроші, щоб заплатити за кредитом та основні платежі. Вона вирішила, що не буде про це говорити ані Андрієві, ані Мишкові, сподіваючись на те, що поступово зможе знову наповнити конверт. Навіщо хвилювати сина? Він і так працює день і ніч, не маючи змоги купити собі гарний модний одяг. Андрієві, здавалося, все було байдуже. Він поступово зовсім відсторонився від роботи в крамниці.

– Чому ти навіть не запитаєш, як у нас справи? – якось запитала його Мирослава.

– Знаю, що нічого доброго, – відповів той.

– І тобі байдуже?! Я гарую щосили, син живе в автівці, а тебе це ніби не стосується! – нервово почала Мирослава.

– Я втомився жити у вічній нервовій напрузі.

– А як ти думав дістаються гроші? Самі з неба падають?

– Гроші? – Андрій іронічно посміхнувся. – Здається, ми вже давно забули, як вони виглядають.

Андрій одягнувся та знову кудись пішов. Мирослава так була заклопотана справами, що не помітила – Андрій цілісінький день не торкався їжі. Вона також не помічала, що в кошику для брудної білизни вже понад два тижні не було чоловікових сорочок і спіднього. Мирослава перестала стежити за графіком роботи Андрія та вже не знала, коли і в яку зміну він працює. Перед собою вона бачила лише свою мрію – невеличкий гарненький будиночок, що потопає у зелені дерев, кущів і квітів. Щоб досягти власної мети, вона ладна була звалитися з ніг. Навколишній світ затьмарили вибрукувані доріжки й озерце біля старої груші. Ця мрія тримала її на ногах, коли жінка спала по три години на добу, коли забувала, що не їла кілька днів, не діставала свіжий одяг із шафи, а вбиралася щодня в те саме. Одержима ідеєю, Мирослава забувала телефонувати Оксанці, хоча та готувалася до весілля. Перед нею була заповітна мрія, тому зовсім не важило, що квартира припала порохом і брудом, а постіль не міняли цілий місяць. І як же було прикро й боляче відкривати шкатулку, щоб дістати звідти гроші на платежі! Охайний будиночок віддалявся від неї на якусь відстань, і ця відстань озивалася болем у її душі…

– Матусю, – сказав Мишко, повернувшись додому, – ти лише не хвилюйся…

– Що?! Що трапилося? – Мирослава помітила, що син не на жарт був чимось заклопотаний.

– Ось, – Мишко поклав ключі на стіл, – це ключі від таксі.

– Звільнився таксист із нашої автівки?

– На жаль, ні. Він…

– Та не тягни вже!

– Він розбив нашу автівку. Вщент розбив. Відшкодовувати збитки не збирається. Я просив його написати розписку, щоб справа не дійшла до суду, але він відмовився.

– Як це? З його вини відбулася ДТП?

– Так. Я викликав ДАІ, взяв ті протоколи, що вони склали. ДАІвці сказали, щоб подавав до суду.

– Я його… Я зараз йому зателефоную. Дивись, який нахаба! Він брав довіреність на машину, де зобов’язувався тримати автівку в належному стані.

– Можеш не дзвонити. Він сказав, що зустрінемось у суді, але його двоюрідний дядько – місцевий суддя.

– Закони для всіх однакові! На крайній випадок – є апеляційний суд. А що тепер з машиною будемо робити?

– Здамо на металобрухт. Я викликав фахівців, сказали, що ремонт буде коштувати більше, ніж сама автівка.

Мирослава не витримала, впала на диван, гірко розплакалася.

– Чому? Чому так відбувається? Я ж хотіла зовсім не так! Я не так хотіла. За автівку потрібно сплачувати кредит. Де тепер брати гроші?

– Матусю, – Мишко підійшов до матері, погладив плечі, – не слід так побиватися за грошима. Чи вони варті того? Отримаємо якусь копійчину за наш металобрухт, вкладемо гроші в крамницю, а там ще щось вигадаємо. У нас є голови на плечах, сила в руках, то заробимо. Ходімо, я тобі заварю чай з м’ятою. Кажуть, що він заспокоює. Треба перевірити на тобі.

– Синку! – Мирослава осміхнулася крізь сльози. – Що б я робила без тебе? До речі, батько вже знає?

– Так.

– А де він?

– На роботі, напевне. Де ж йому бути?

Мишко пішов готувати чай, а Мирослава вирішила зателефонувати чоловікові. Голос у слухавці повідомив, що в неї недостатньо коштів на рахунку, щоб зробити дзвінок. Мирослава зітхнула. Вона знову забула вчасно поповнити рахунок. Жінка набрала робочий номер Андрія з домашнього телефону. Напарник чоловіка сказав, що Андрій сьогодні вихідний. Де можна вештатися, коли розбили автівку? Мирослава зателефонувала чоловікові з телефону сина.

– Андрію, ти де зараз? – запитала вона.

– Де ж я можу бути?! На роботі.

– Не бреши мені, бо я телефонувала на твою роботу.

– Ти стежиш за мною?

– Ні. Але зараз волію тебе бачити вдома.

– Щось трапилося?

– Так. Чекаю на тебе, – сказала Мирослава й натиснула червону клавішу.

Андрія, здавалося, прикрість із автівкою не діткнула. Він спокійно вислухав схвильовану розповідь дружини, порадив звернутися до суду.

– І ти так спокійно про це говориш?! – обурилася Мирослава. – Ми кожного дня зазнаємо збитків, а ти й вусом не ведеш!

– Можна було передбачити, що таксі потрапить в аварію. Ти бачила, як вони ганяють?

– Ганяють, бо не свої автівки. Свою берегли б, а так… За неї нам сплачувати ще не один рік.

– Не варто було брати ті кредити! – дорікнув роздратований Андрій.

– Ось як ти заговорив, – Мирославі на очі накотилися сльози. – Коли вирішували брати кредит, то ти був згодний, став моїм поручителем. А тепер, коли скоїлася біда, ти одразу в кущі.

– Не хотів я той кредит брати, не хотів. Але ти так красиво розписала наше майбутнє життя, будинок, садибу, що я, мов очманілий, повівся на твою пропозицію. Я просто телепень, дурень набитий!

– Не сваріться, будь ласка, – попрохав син. – Якось разом виплутаємося. З будь-якої ситуації має бути вихід.

– Андрію, ти що?! Вже не хочеш мати власний будинок? – Мирослава розгублено дивилася на чоловіка. – А потічок? А камін у вітальні? А майбутнє нашого сина? Ти злякався труднощів?

– Я вже нічого не хочу! – крикнув Андрій. – Я хочу спокою. Я хочу прийти туди, де затишок, де пахне борщем, де на мене чекають. Я втомився не спати ночами, вслухаючись, чи не затріщить телефон і сповістять про чергову неприємність у крамниці. Я стомився від усього! Ти це розумієш?!

– І тому ти скинув усю відповідальність на мене та сина, а сам кудись тікаєш? Так спокійніше?

– Ні, зовсім не так, – сказав вже майже спокійно Андрій, – я вам повинен усе розповісти. Прошу, вислухайте мене.

– Тато, мамо, – сказав Мишко, переговоривши з кимось по телефону, – у мене термінове замовлення. Ви тут погомоніть, а я пішов.

– Далеко їдеш, сину? На дорозі страшна ожеледиця, – Мирослава втерла очі, намагаючись осміхнутися Мишкові. Щоб дорога була вдалою, вона завжди проводжала сина усмішкою.

– Близько. Все буде добре, не турбуйтесь, – Мишко послав батькам поцілунок здаля. – Я вас обожнюю, тільки не сваріться.

– Ти ховаєшся від проблем, як страус ховає голову в пісок, – промовила Мирослава, коли за сином зачинилися двері.

– Це зовсім не так. Зараз я спробую тобі все пояснити.

– Я нічого не хочу чути! – закричала Мирослава. – Ти – не чоловік! Ти – слабак! Хочеш сидіти на моїй шиї?! Нічого у тебе не вийде! – Мирослава була у гніві.

Андрій мовчки дивився на жінку, з якою прожив стільки років. У неї було розкуйовджене, давно немите й нефарбоване волосся, а перекошене від гніву обличчя не додавало принади. Старий светр, що втратив свою форму, ховав її груди, робив стан жінки так само безформним і старим. Він згадав, якою привабливою чорнявкою була Мирослава замолоду. Можливо, є його провина в тому, що не закидав її кімнату квітами, не носив на рухах, не водив у гори. Але й Мирослава жодного разу не влаштувала романтичну вечерю при свічках, не придбала гарної білизни. Були котлети, борщі, прання, прибирання, секс за потреби. Вони разом не помітили, як рутина засмоктала їх. Кохання, яке ледь починало жевріти, так і не спалахнуло яскравим полум’ям, не запалало пристрастю. Їхнє життя перетворилося на буденну звичку бути разом, коли люди перестають помічати тих, хто поруч. Йому кортіло про все це поговорити з Мирославою, розповісти про Ірину, але від дружини потоком йшли самі докори.

– Ти все сказала? – приглушеним, здавленим голосом запитав Андрій, коли Мирослава замовкла.

– Все. Що ти на це відповіси?

– Я пішов, – мовив він.

Андрій пішов мовчки, нічого не пояснивши, не прощаючись. Мирослава знову розплакалася. Було боляче від такої байдужості чоловіка. А вона так потребувала підтримки! Жінка довго та невтішно плакала, слізьми виливаючи образу.

Раптом Мирослава почула, як хтось відімкнув двері. Вона швидко витерла сльози, вирішивши, що Андрій заспокоївся й повернувся. Але до кімнати зайшов Мишко. Він був блідий, губи тремтіли, на голові не було шапки.

– Сину, що трапилося? – стривожилася Мирослава.

– Мамо, пробач, – ледь вичавив із себе Мишко. Він нахилив голову, щоб мати не побачила, як по щоках скотилися дві сльозинки. – Я… Я розбив автівку.

– Як?! – Мирослава застигла на місці від несподіванки.

– Щойно виїхав на дорогу, як мене «підрізав» «мерс». Я взяв лівіше, щоб уникнути зіткнення, а там на узбіччі якась старенька стояла. Машину закрутило так, що я ледь на неї не наскочив, але бампером вдарився в одне дерево, автівку кинуло в інший бік. Об друге дерево гахнувся правим боком. Ось так, матусю.

– І сильно розбив? – переривчастим голосом запитала Мирослава.

– Так. Мамо, я розумію, що на ремонт немає грошей, – швидко почав говорити Мишко. – Я сам винен, що так трапилося. Не треба було їхати, бо дорога мов скло. Я вже прийняв рішення, і ти мені не завадиш.

– Що ти надумав? – у Мирослави завмерло серце, відчуваючи щось недобре.

– Машину Юрко поставить на автозупинку, я йому дав ключі та гроші. Я мушу сам виправити свою провину. Незабаром йде потяг до Москви. Я зідзвонився з армійським другом, який поїхав туди на заробітки. Для мене там теж знайдеться робота. Я зараз зберуся та поїду.

– Ні, сину, ні й ще раз ні! – Мирослава підхопилася, стала перед Мишком. – Я все робила заради тебе, а не для того, щоб відправити в іншу країну. Ти чув, скільки не повертаються з тієї Москви? Там дурять, не виплачують зароблені гроші, не вважають нас за людей. Ти не будеш рабом на чужині! Я цього не дозволю! Я не відпущу тебе!

– Матусю, – Мишко обняв матір, – я знаю, що ти в мене найкраща. Бачу, як ти змарніла і стомилася. Я не можу на це спокійно дивитися. Я поїду на заробітки не далеко, а в Росію. Я буду надсилати тобі гроші, щоб ми змогли швидше розрахуватися з боргами. Тоді я повернуся, і все буде так, як ми спланували.

– Ні. Я не витримаю цього. У мене серце зотліє, доки ти будеш на чужині, – Мирослава мало не плакала.

– Вибач, матусю, – Мишко легенько відсторонив матір, – але у мене залишилося мало часу. Мені слід збиратися, бо спізнюся на потяг.

– Схаменися, не гарячкуй, – благала Мирослава, – дочекаймося ранку, а потім усе обмізкуємо.

– Не можу. Я вже домовився з другом, він мене буде зустрічати.

– Господи! – Мирослава схопила телефон, пальцями, які дрібно тремтіли від хвилювання, набрала номер Андрія. У нього був вимкнений телефон. – Де його носить?! – спересердя кинула Мирослава.

Мирослава марно намагалася зупинити Мишка. Вона закрила своїм тілом вхідні двері, але син відсунув її, похапцем поцілував у щоку та побіг сходами.

– Сину! Повернися! – у розпачі, з останньою надією, крикнула жінка, але було чути лише швидкі кроки, що затихали на сходах…

45

Ірина довго розмовляла з Даріо по скайпу. Було помітно, що хвороба безжально точить його зсередини. Він ще більше зблід, схуд, а в очах – смуток і туга. Ірина розповіла Даріо про те, що треба багато часу, щоб дістати змогу забрати доньку додому.

– Ти повернешся до мене? – запитав він наостанок.

Ірина чекала на це питання. Вона не мала наміру брехати. Ірина могла б бодай зараз розповісти про зустріч із Андрієм. Даріо не осудив би її, а зрозумів. Але Андрій досі так і не сказав дружині, що збирається від неї піти. Чи була вона впевнена в тому, що Андрій залишиться з нею? Хотілося вірити, і водночас вона не мала бажання знову бути обдуреною. Їй треба ще багато часу, а Даріо смертельно хворий. Чи варто було його зараз засмучувати? Щось обіцяти тоді, коли сама ще не знала, що і як буде далі. Наразі є лише невідомість. Ірина відповіла Даріо, що про це ще рано говорити, бо навіть не знає, які будуть рішення суддів і коли зможе забрати Любоньку. Натомість Даріо сказав, що чекатиме її до останнього, і це допоможе йому жити. Він також повідомив, що Ірина в будь-який час може звернутися до нього, якщо потрібні будуть гроші.

– За мене не турбуйся, – відказала вона, подякувавши, – краще добре харчуйся, купуй усі необхідні ліки.

Андрієві Ірина розповіла, що спілкувалася з Даріо.

– Ти його кохала? – запитав він.

– Він дуже добра й порядна людина, – відповіла Ірина. – Такі там рідко зустрічаються.

Ірина не зважилася почати розмову про їхнє подальше спільне життя. Ввечері Андрій сам сказав, що найближчим часом при слушній нагоді поговорить із дружиною про розлучення.

– Я не наполягаю на розлученні, – сказала жінка. – Рішення ти маєш ухвалити самостійно. Якщо залишишся з родиною, я зрозумію і… пробачу. Тільки не бреши мені. Не хочеться наступати вдруге на ті самі граблі.

– Люба, моя мила Іринко, – Андрій притис до себе жінку, – лише зараз я відчув на собі, що таке кохання. То чи зможу я жити без тебе? Ти – моє щастя, моє життя.

– У нас буде все добре? – тихо спитала Ірина.

– Краще не буває, – запевнив її Андрій.

…Андрій прийшов з нічної зміни, механічно зняв сорочку, щоб кинути її у кошик для прання. Він дістав із шафи іншу, коли відчув – позаду стоїть Мирослава.

– Що це? – запитала вона, трясучи його сорочкою.

– Її треба випрати, – спокійно відповів він.

– Я запитую тебе ще раз: що це? – Мирослава тицьнула сорочку Андрієві мало не в обличчя. – Це губна помада? Жіноча губна помада. Вона на твоїй сорочці.

– Можливо, – сказав Андрій, одягаючись.

– Звідки вона?

– Я вже давно хотів з тобою поговорити, але не було слушної нагоди, – мовив Андрій. – Сядьмо та поговорімо як цивілізовані люди.

Мирослава сіла на краєчок стільця, стискаючи в руках сорочку.

– Я кохаю іншу жінку, – прозвучали слова з ясністю, що шокувала.

У Мирослави щось обірвалося всередині. Зупинився час, коли вона, повністю отетерівши, намагалася донести слова чоловіка в реальність. Страх неминучого розлучення холодним, тупим металевим обручем обтис її скам’янілу душу та безжально, нестримно скував усе тіло. Коли до свідомості дійшли слова Андрія, її охопив дикий тваринний страх залишитися без нього.

– Що ти сказав? – карбуючи кожне слово, запитала Мирослава.

– Вибач, але я йду від тебе, – відповів Андрій.

Він намагався не зустрічатися поглядом із дружиною, тому застібав ґудзики перед дзеркалом. Сором пік зсередини, коли він розповів Мирославі правду, але інакше він не міг. Навіщо піддавати щоденним тортурам одне одного?

– Пробач, я мусив би сказати тобі раніше.

– І як давно…? – Мирослава не спромоглася додати «у тебе є інша жінка», це було понад її силу.

– Яке це має значення?

– Хто вона?

– Просто жінка.

– Молода? Гарна? Так, звичайно. Дурне, безглузде питання. Звичайно, вона молода, вродлива, повна життєвих сил. Вона добре готує, пильнує себе. А я? Я – відпрацьований матеріал, стомлена щоденними клопотами, зароблянням грошей на шляху до нашої, вибач, уже не нашої мрії, – дивлячись у куток кімнати, мовила Мирослава. – Я схожа на коняку, яка слугувала господареві все життя, орала землю, а потім… Потім виснажилася, втратила здоров’я і силу. Навіщо така коняка господареві? Можна вже її забивати. А ще краще – знайти іншу, здоровішу, молодшу…

– Будь ласка, припини. Не треба драматизувати. Так у житті буває.

– Ти розумієш, що вбиваєш мене, як ту коняку?

– Благаю, припини. Я йду від тебе назавжди. Ти це розумієш?

– Криза середнього віку?

– Це не криза, Славо, це – кохання!

– Дурня! – Мирослава раптом ніби прокинулася. Вона схопилася з місця, пожбурила в нього сорочку. – Яке кохання, коли ми стільки років прожили разом?!

– Прожили? – Андрій іронічно посміхнувся. – Не прожили, а проіснували поруч. Роззуй очі. Ми терпіли одне одного, але не були щасливими.

Його іронія вкрай роздратувала Мирославу. Вона Андрієві віддала частину себе, стільки років піклувалася про нього, обпирала, годувала, подарувала сина, а тепер… Тепер, коли стикнулися з труднощами, він тікає від неї!

– Ти нікуди не підеш! – істерично загорлала Мирослава, яка була в паніці. – Я тебе не відпущу!

– Я не дитина, що благає матір відпустити її погратися в пісочниці, – рішуче сказав Андрій. – Сподіваюся, ти даси мені розлучення.

– Я?! Ні в якому разі! Ти забув, що є моїм поручителем? Ми повинні сплатити великі кредити. Разом брали, разом будемо сплачувати, бо тепер ми в одній запряжці ще кілька років. Не забув про це? – зриваючись на фальцет, викрикнула Мирослава.

– Гроші, гроші… Здається, тебе більше ніщо не обходить, – посміхнувся Андрій. – Я буду тобі допомагати грошима.

– А тебе що хвилює? Доля сина? Тобі на нього начхати! У нього, бачте, нове кохання!

Андрій хотів зауважити, що не нове, а перше та, можливо, останнє у його житті кохання, але стримав себе, бо Мирослава й так була надто роздратована. Хотілось якнайшвидше закінчити неприємну розмову. Чомусь у цій брудній квартирі й сам він відчував на собі липкий життєвий бруд. Скоріше б повернутися до Ірини. Там спокійно, затишно, тепло.

– Так ти не хочеш запитати, де Мишко? – розгнівана Мирослава намагалася зазирнути йому в очі.

– Я йому сам усе поясню.

– Не поясниш, бо наш син поїхав до Москви на заробітки. І це в той час, коли його татусь розважається з дівками!

– Як поїхав?

– А ось так! Уже дві доби від нього немає ніякої звістки. У мене серце вже стліло. Як він там? Чи доїхав? Чи є де переночувати, чи міліція затримала? Я нічого не знаю, до тебе не можна додзвонитися. Тобі байдуже, тобі все байдуже. – Мирослава розплакалася.

Андрій приніс їй склянку води, розпитав про сина.

– Чому ти не зупинила його? – дорікнув Андрій Мирославі.

– Ти ж знаєш, який він впертий. Це на перший погляд він тихий, потульний і спокійний, але вже якщо надумав щось – його нічим не спиниш. Я намагалася тобі зателефонувати, – схлипуючи, мовила жінка.

Мирославі здалося, що Андрій після такої новини про сина залишиться, бо треба дочекатися хоча б якоїсь від нього звістки. А там, сподіваймось, у нього мине бзик.

– Щойно отримаєш звістку від Мишка, повідом мені, – сказав Андрій, збираючись іти.

– Зачекай! – Мирослава схопила Андрія за руку. – Благаю, залишайся вдома!

На нього дивилися з надією її очі, але Мирослава вже була чужою, не його Славою, а зовсім сторонньою жінкою. На мить Андрій затримав на жінці погляд. Не відчув ніякої близькості, хоча і прожив з нею багато років, було відчуття, що розмовляє з малознайомою людиною.

– Навіщо? Ми – чужі люди, – сказав він, м’яко відтрутивши дружину від себе.

– Ти забув про наш будиночок? – схвильовано та швидко говорила Мирослава. – Ми ж так мріяли про нього! Ми з тобою ще не встигли обговорити, які потрібні меблі. Поговорімо про те, який диванчик буде стояти перед каміном. Він неодмінно має бути зручним і практичним. Чи не так? А ще я тобі зізнаюся, що завжди мріяла мати крісло-гойдалку. Так-так! Щоб можна було розгойдуватися та гріти ноги біля вогнища. Схоже, так роблять усі старенькі? А де наш проект садиби? Ландшафтний дизайн – навіть звучить якось магічно. Зараз я його принесу, і ми ще раз подивимося й помріємо. Зосталося лише трішки зачекати…

Мирослава побігла до столу, щоб дістати ландшафтний проект, але завмерла на місці. Вона почула, як за чоловіком зачинилися вхідні двері. На очі навернувся аркуш не з проектом, а з кольоровими смужками. Мирослава дістала з шухляди олівець, який першим попався під руку. Він був чорного кольору. Жінка продовжила на папері чорну смугу свого життя.

46

Мирослава сиділа вдома, поринувши у свої невеселі думки. В квартирі аж бриніла тиша. Від неї хотілося волати, щоб хоча б якийсь звук порушив цю кляту, нестерпну до болю тишу – вірну подругу самотності. Але в жінці ніби щось умерло. На кухні цокав триклятий механізм годинника на стіні, який їй колись подарував на день народження Андрій. Оте «тік-так» було схоже на перекоти грому, від якого ось-ось мали лопнути вушні перетинки. Мирослава затулила вуха руками, але цокіт усе одно було чути. Навіщо Андрій подарував їй годинник? Кажуть, годинник у подарунок – до розлучення. Якби ж вона вірила у прикмети, то одразу ж викинула б той дарунок на смітник. Цікаво, чи зраджував Андрій її раніше? Вона ніколи про це не думала, бо сама не звертала уваги на інших чоловіків. Мирослава знову почала уявляти обраницю Андрія. Вона намагалася викинути з голови навіть думки про суперницю, але вони самі липли як мухи до меду. Так тріщить голова від думок, а тут ще той клятий годинник! Ні, не можна й надалі сидіти у в’язниці, до якої вона сама себе запроторила.

Мирослава швидко вдяглася, прихопила з собою клятого годинника. Навіщо він їй? Нагадувати про минуле, про Андрія? Треба якнайшвидше його спекатися. Мирослава викинула годинник у бак для сміття. Здавалося, трохи відлягло від серця.

Від депресії та самотності можна сховатися лише там, де багато людей. Мирослава вийшла на велелюдну вулицю. Гамір натовпу створює враження ілюзії, де присутні чужі, але все ж таки живі люди. Вони проходять повз неї зі своїми радощами, тривогами, хвилюваннями, але юрма якось притлумлює душевний біль. Хочеться розчинитися в ньому, як розчиняється цукор у гарячій воді, змішатися в одне ціле, щоб забути про самоту.

Мирослава намагалася задля самовтіхи знайти виправдання вчинку Андрія. Так колись вона робила в дитбудинку, намагаючись щось гарне знайти у своєму катові-збоченці, щоб вижити. Тоді вона не думала про мораль, була закаляна брудними руками сторожа, але мусила все витримати, щоб вижити та назавжди забути про ті роки. Поруч із Андрієм її серце відтануло, спогади про минуле притупилися. Але чому життя має погану звичку розставляти пастки за вдаваним добробутом? В одну мить її крихкий щасливий світ звалився в бездонну прірву, де мешкає самотність.

– Мирослава?! – чийсь знайомий голос вивів її із задуми.

– Тетянка?!

Мирослава побачила подругу дитинства, яка підбігла до неї, схопила в обійми.

– А я дивлюся й не вірю своїм очам! – Тетянка вхопила Мирославу за руку. – Ти чи не ти? Господи! Скільки ж ми не бачилися! Ну як ти? Де ти? Заміжня? – одразу ж засипала питаннями. – Та чому ми стоїмо посеред вулиці? Ходімо кудись посидимо, побалакаємо, вип’ємо по філіжанці кави.

– А ти так змінилася! – сказала Мирослава. – Була собі така маленька сіренька мишка, а тепер…

– Яка тепер? – Тетянка задоволено розсміялася.

– Гарна, красива, приваблива. А яка у тебе шубка! Напевне, не з дешевих? Чобітки гарненькі, не на базарі ж куплені, а в дорогому бутику. І сама вся така модна, вродлива. Молодець!

Вони зайшли до найближчої кав’ярні, замовили по філіжанці кави.

– Як ти тут опинилася? – спитала Мирослава.

– У справах. Он бачиш, на тому боці вулиці стоїть така гарнесенька маленька зелененька автівка? – Тетянка показала пальцем у вікно. – Вона моя власна.

– Справді?! У тебе багатий чоловік?

– Ні, – осміхнулася Тетянка. – На щастя, коханець. Це він мені її подарував на свято Восьмого березня. Я казала, що не можна заздалегідь дарувати, а він наполіг. Та скільки вже там лишилося до свята? Якийсь тиждень.

– А ти була у шлюбі? – поцікавилася Мирослава.

– Не довелося, – зовсім без жалю мовила Тетянка. – Законного чоловіка у мене так і не було, можливо, й на краще. Заможні коханці мене ніколи не ображали. Ось нещодавно відкрила власне туристичне агентство. Не знаю, як підуть справи далі, а поки що я задоволена.

– А житло своє маєш?

– Квартиру мені подарував ще перший коханець, – засміялася Тетянка. – Старий був, як Ігнатович, але добрий такий, щедрий. До речі, я про нього та нас нікому до цього часу не розповіла.

Згадка про ненависне минуле боляче штрикнуло Мирославі під серцем. Здавалося, що вона вже очистилася від брудних рук Ігнатовича, жила іншим, новим життям, а тут минуле нагадало про себе зустріччю з подругою дитинства. Одразу стало сумно й неприємно. Мирослава, коли переїхала до Андрія, зумисне дала Тетянці хибний номер телефону, щоб шлейф бруду не тягся за нею.

– Та ти не переймайся, – Тетянка заглянула колишній подрузі в очі, – ми ж дали слово одна одній, що про Ігнатовича нікому ані мур-мур.

– Не знаєш, як склалася доля Люди та Юлі?

– Ти ж не приїздиш на зустрічі однокласників, тому нічого не знаєш. Юля вже вдруге потрапила до в’язниці за розбій, а Люда ще й не виходила звідти, як здобула термін на десять років за вбивство співмешканця. Падлюки дістали по заслузі, а ось дитинку Люди справді шкода. Вона виховується в інтернаті.

– А у тебе нема діточок?

– Коханцям вони не потрібні.

– А тобі самій?

– Я ще не готова стати матір’ю. Треба спочатку забезпечити майбутнє дитині, а потім її вже народжувати. Не хочу, щоб моя донька бігала до якогось Ігнатовича по шматок хліба.

За столом запанувала тиша. Мирослава хотіла була сказати, що роки йдуть, і може бути вже запізно народжувати дитину, але промовчала, не бажаючи робити Тетянці боляче. Та чи й має вона право повчати, коли не змогла вберегти домашнє вогнище?

– Ти не подумай, Славо, що я – нещаслива жінка. У романів з одруженими чоловіками багато переваг, – порушила незручну паузу Тетянка. – Він кохає одну мене, тому вірний. По-друге, сімейні чвари тут не мають місця, але завжди є місце палкому коханню.

– Це точно, – осміхнулася Мирослава.

– А ще я завжди залишаюся вільною, бо мої коханці не зазіхають на мою свободу, – засміялася Тетянка. – Ми не набридаємо одне одному, бо бачимося не кожен день. Коханцеві не потрібно готувати щодня борщі і прати його смердючі шкарпетки. І взагалі, під час розлучення не треба в судах ділити квадратні метри житла і накопичені кошти. До того ж він буде пристрасно, ніби востаннє, займатися сексом, а не дивитися при цьому по телевізору футбол. Скільки переваг! Ти уявляєш?

– Приблизно, – усміхнулася Мирослава.

– Ну що я все про себе? А ти ж як?

– Одружена. У нас є своя двокімнатна квартира. У мене гарний чоловік, син нещодавно повернувся з армії. Маємо свій бізнес – невеличку продуктову крамницю. Нам на життя вистачає, – збрехала Мирослава не знати чому. – Нещодавно купили синові «мікрік», він тепер на ньому працює.

– Я рада за тебе, дійсно рада. Запросиш у гості? Познайомиш зі своєю родиною?

– Ой, вибач, – Мирослава підхопилася з місця. – Мало не забула! Мене ж чекає в автівці чоловік, – вона поглянула на годинник. – Я мушу бігти.

– А де він?

– На тому боці вулиці.

– Там і моя автівка припаркована, – Тетянка побігла за подругою.

– Ні, він повинен стояти трохи далі.

– Але ж там зупинка заборонена, – Тетянка не відставала від Мирослави. – Так хочеться побачити твого чоловіка. Який він? Гарний? Високий?

– Він чекає на мене за рогом ось того будинку, – Мирослава поспішила відкараскатися від Тетянки. – Прощавай! Рада була тебе зустріти.

– Та куди ти так квапишся?

– Ми їдемо в село. Там купили маєток, зводимо будинок. Я тебе обов’язково запрошу в гості, але не зараз, потім.

– Як ти мене запросиш, якщо не знаєш навіть номер мого мобільника? Дай мені свій номер, бо знову загубимося.

Мирослава, відбігаючи, назвала номер, замінивши останню цифру вісім на одиницю. Вона бігла так, ніби тікала від минулого. Трохи стишила ходу, коли опинилася за рогом будинку. Мирослава озирнулася. Тетянки не було видно. Вона знову йшла кудись вулицею. Смеркалося. Вікна будинків миготіли відблиском телеекранів, люди поспішали додому, а їй не хотілося повертатися в квартиру, яка зараз була схожа на руїни її минулого життя.

Прикра образа щемом давила серце. В повітрі замжичило. Вогні вечірнього міста розпливалися від непроханих сліз ніби на акварельному пейзажі. Вулиця здавалася мокрою не через дрібний дощ, а від її сліз.

47

Серед невдалих днів неодмінно бувають радісні. Восьме березня у Мирослави зранку почалося непогано. Продавчині привітали її зі святом, подарували великий букет улюблених червоних троянд і коробку цукерок «Пташине молоко». Зазвичай Мирослава заздалегідь купувала своїм найманим працівникам подарунки до свят, але зараз, коли весь час були нестачі та продавчині змінювали одна одну, вона вирішила їх не поздоровляти. Утім, букет троянд її розчулив. Мирослава навіть почувалася винною. Можливо, хоч ці будуть працювати сумлінно. Вона дала їм пляшку шампанського, по шоколадці, власноруч заварила каву. Вийшло таке собі маленьке свято.

Ледь повернулася додому, зателефонував Мишко. Він сказав матері багато теплих слів, але оте його «матусю» схвилювало Мирославу найбільше. Син ще раніше розповідав матері, що зустрічається з дівчиною, яка теж приїхала до Москви з України на заробітки. Вони разом працювали на будівництві приміських котеджів підсобними робітниками. Зараз Мишко сповістив, що вони збираються винайняти житло, щоб жити разом.

– Мені готуватися до весілля? – запитала Мирослава, все ще не вірячи, що син став зовсім дорослим і самостійним.

– А чому б і ні? – засміявся Мишко.

– Чи не зарано, сину?

– Вже пора. Матусю, твій син уже виріс із шортиків. У мене гарна дівчина, вона обов’язково тобі сподобається. Гадаю, ти будеш доброю свекрухою?

– Все залежатиме від невістки, – пожартувала Мирослава. – Зізнайся, вона красуня?

– Найкраща! Уявляєш, ми з нею майже земляки.

– Ой, сину, – зітхнула Мирослава, – схоже, що в Росії вже пів-України на заробітках. Незабаром там будуть не те що земляки, а самі родичі. А коли ти збираєшся повертатися?

– Ще не знаю, матусю. Тільки-но зможемо розрахуватися з боргами, так і повернуся. До речі, як там тато?

– А ти хіба з ним не спілкуєшся?

– Зрідка. Мені прикро, що він так вчинив. Я на нього ображений, бо вважаю просто зрадником, – сказав син.

Мирославі не хотілося псувати настрій розмовами про Андрія. Вона передала вітання обраниці сина і розпрощалася з ним. Зателефонувала Оксанці, поздоровила її зі святом.

– Приїзди до мене ввечері, – запросила та, – Микола все одно буде працювати, а ми з тобою влаштуємо по-справжньому жіноче свято.

– Навіть не знаю, – завагалася Мирослава.

– Годі диван заднім місцем протирати. Я чекаю на тебе о сьомій вечора.

– Не буду нічого обіцяти…

– Ніяких заперечень! Я тобі приготувала невеличкий подаруночок. Кому я його вручу? Собі? Так мене вже привітав коханий.

– І що він тобі подарував? – поцікавилася Мирослава.

– А не скажу! Приїдеш – сама побачиш. Усе! Цілую в носик та чекаю о сьомій!

Ось така вона завжди, ця Оксанка. Сказала – як відрізала. Вирішила влаштувати свято, оповістила про це і відключилася. Вона вже й подарунок приготувала, а Мирослава забула щось купити Оксанці. Першого лютого, в день весілля подруги, Мирослава подарувала їй бавовняну ковдру. А вже за два тижні Оксанка шепнула Мирославі на вушко, що ковдра виявилася щасливою.

– Ми спали з Миколою під нею, і вона вирішила, що у ліжку не вистачає ще одного життя, – сказала Оксана.

– Як це? – спочатку не зрозуміла Мирослава.

– Яка ж ти нездогадлива! – засміялася Оксана. – Ми під нею вже втрьох спимо.

Так Мирослава дізналася про вагітність подруги. Заздалегідь для дитини вона вирішила нічого не купувати, а ось щодо Восьмого березня – вийшов конфуз. Дарма, до вечора ще є час. А зараз їй треба навести лад у квартирі. Колись тут було завжди чисто та світло, на кухні майже кожного вечора пахло випічкою й ваніллю. Зараз усе припало товстим шаром пилу і бруду. Мирослава намагалася згадати, коли востаннє прибирала, але так і не згадала. Побут перестав мати будь-яке значення в її житті. На нього не залишалось ані часу, ані сил. Вона повністю віддалася роботі, щоб досягти поставленої мети. Мирослава взагалі припинила готувати їжу відтоді, як від неї пішов Андрій. Свій брудний одяг вона запихала у кошик, а прала тоді, коли шафа вже була порожньою. Мирослава не прасувала одяг та постільну білизну, а просто скидала її на диван. Вона подумала, що сьогодні має прийти Андрій, щоб поздоровити зі святом. Так, він неодмінно прийде, бо вони прожили багато років разом, мають спільну дитину. Він не повинен бачити її слабкість.

Мирослава вдягла старенький халат у рожевих маках, який так подобався Андрієві. Колись він казав, що у ньому Мирослава схожа на сільську дівчинку. На халаті маки вже вицвіли від прання і часу, тому в ньому Мирослава завжди прибирала. Можливо, Андрій згадає минуле та знову назве «милою селяночкою»?

Мирослава з ентузіазмом і в піднесеному настрої взялася до роботи. Вона звикла робити все одразу та швидко. Водночас загули старенька пральна машинка й пилосос. Мирослава встигла поставити смажитися курку та замісила тісто на пиріг. За три години роботи вікна блищали вимитим склом, розкидані папери та одяг посіли свої законні місця на полицях, килимки на долівці здавалися новими, а на кухонному столі красувалася рум’яна курка й з-під скоринки щойно спеченого пирога визирали червоні ягоди полуниць. Мирослава прискіпливо оглянула кімнати. Здавалося, що Андрій зараз має прийти з роботи, Мишко – з вулиці, і все буде, як колись. Вони разом сядуть за один стіл і її чоловіки будуть уминати за обидві щоки смачні страви. Мирослава згадала, що полюбляла не тільки готувати, а й красиво сервірувати стіл. Зараз на ньому бракувало білої мережаної серветки та вази з фруктами. За мить серветка лежала на столі, а ось ваза залишалася порожньою. Довелося збігати до крамниці, щоб красиво викласти в посудині банани, апельсини та яблука. Все було готове до свята.

Мирослава подивилася на мобільник. Пропущених дзвінків не було. Отже, Андрій їй не телефонував. Напевне, він зараз віншує свою жінку. Що ж він їй подарував? Андрій ніколи не вирізнявся винахідливістю. Міг подарувати Мирославі парфуми точнісінько такі, що стояли у нього під носом перед люстерком у коридорі. Найчастіше дарував гвоздики, які не дуже любила Мирослава. Кожного разу вона хотіла зізнатися в цьому, але так і не спромоглася, щоб не образити чоловіка. Які квіти він сьогодні купив своїй обраниці? Теж гвоздики? Можливо, тюльпани чи троянди?

Чим більше Мирослава розважала, тим болячіше ставало на душі. Де й подівся гарний настрій, коли в голову лізуть гнітючі думки. В голові проносився вихор думок, від яких можна було збожеволіти. Мирослава нервово почала міряти кроками метри квартири. Її охопив напад ревнощів. Вона не думала, чи кохає Андрія, але не могла уявити, що в цей час він з іншою. Вона сподівалася на зустріч, вилизала все в приміщенні, накрила святковий стіл, а він навіть не зателефонував. Він просто знущається з неї! Хоче, щоб вона страждала від самотності, а сам насолоджується життям з іншою. Міг принаймні хоча б подякувати за сина. Ще невідомо, народить йому дитину його пасія чи ні. А в них є чудовий син, якого вона народила у муках, потім стільки часу боролася за його життя, коли той хворів. А Андрієві байдуже… Пішов, не подякувавши ані за сина, ані за молодість, яку вона йому віддала. І все це заради якоїсь лахудри, котра змогла звабити чужого чоловіка!

Мирослава себе так накрутила ревнощами, що втратила лік часу. Розболілася голова. На столі стояла застигла курка, до якої вона не доторкнулась, а Андрій не телефонував, не приходив. Мирослава кинулася до телефону, що зателенькав у тиші, але то дзвонила Оксана.

– Ти вже зібралася? Я розігріваю біфштекси, – сказала подруга.

– Так-так, я вже виходжу, – відповіла Мирослава.

Вона вбралася в улюблену сукню «на вихід» кольору стиглої вишні. «Чому вона така завелика?» – подумала Мирослава, помітивши, що сукня не облягає стан, а звисає порожніми мішечками по боках. Вона згадала, що не вдягала її відтоді, як стала підприємцем. Виходить, вона дуже схудла за цей час. Довго міркувати і перевдягатися не стала. Треба було ще заскочити до якоїсь крамниці, щоб купити подаруночки Оксані та її доньці. Мирослава запакувала курку й пиріг, поклала в кошик. По дорозі вона купила в крамниці подарунків дві статуетки янголів – меншу для доньки подруги, більшого розміру – Оксанці.

…Давно подруги так довго не засиджувались разом. Уже було геть після півночі, а Мирослава з Оксаною все ще сиділи за святковим столом. З екрана телевізора лився потік шлягерів і жартів, але жінки їх не чули. Оксана принесла з холодильника вже другу пляшку мартіні. Вона не пила, бо чекала на дитину, а Мирослава потихеньку доливала собі прохолодного напою. На душі їй було тоскно, тому хотілося відверто з кимось побалакати. А хто, як не Оксанка, міг її зрозуміти, поспівчувати, розрадити? Основною темою та болем була зрада Андрія. Мирослава зізналася, що навіть сама й гадки не мала, що є такою ревнивою.

– Розумієш, – сказала вона, роблячи невеличкий ковток мартіні, – коли ми жили разом, я ніколи його не ревнувала, бо, як я гадала, він мене не зраджує. Я стовідсотково була впевнена, що, окрім мене, Андрія ніхто не цікавить.

– А статистику знаєш? Сімнадцять відсотків жонатих ідуть до коханок. Так що тримайся, подруго, ти не одна така. Від мене теж пішов чоловік, але я знайшла в собі сили пережити зраду та дочекатися нового кохання.

– Я не така, як ти, Оксаночко. Ти – сильна жінка, а я… Ех, якби ти знала всю правду про мене, – Мирослава зітхнула, відправляючи до рота маленький шматочок шоколадки. – Смачно. Це мій улюблений, молочний «Міленіум».

– Одна з причин успіху – бажання. А ти не бажаєш забути Андрія, влаштовуєш самокатування.

– Він мені потрібний.

– Тобі треба змиритися. Сталося те, що сталося. Почни нове життя та не будь такою скиглійкою, – порадила Оксана.

– Легко сказати! Забути? Я не можу спокійно жити, їсти, спати. Чомусь увесь час уявляю його з іншою, і від цієї думки просто скаженію.

– Тоді подивімося на все це з іншого боку. Що таке ревнощі? По-перше, це негативне почуття. Вони не тільки руйнують твоє життя, а й можуть бути згубні для тебе ж самої. Потрібно спекатися цього негативу, і все у тебе буде добре.

– Але як я можу не думати про те, що я гірша за ту жінку, до якої він пішов? Він повинен повернутися до мене! Мусить повернутися.

– Вибач мене, Славочко, – м’яко мовила Оксана, – ти весь час говориш про ревнощі, про те, що Андрій повинен бути з тобою. Утім, зауваж, ти жодного разу навіть не натякнула про своє кохання до нього.

– Ну то й що?

– Мені здається, що ти його не кохаєш, бо вважаєш Андрія своєю власністю. І зараз ти обурена тим, що хтось посмів зазіхнути на твою власність.

– Я така самотня, – зітхнула Мирослава.

– Ось ти й сама зрозуміла, що твої ревнощі – від страху самотності. Але ж життя не закінчилося. Ти можеш спробувати навчитися жити без нього. Дай собі настанову, що твоя самота – явище тимчасове. Придивися пильніше до людей довкола тебе, розплющ очі – і ти побачиш навколо багато чоловіків, які не гірші від Андрія, – із запалом сказала Оксана. – Ревнощі – це руйнівна емоція, вона може стати параноїдальною та згубити тебе. Навіщо тобі вони, коли ти не кохаєш Андрія?

– Я хочу, щоб він був зі мною, – вперто повторила Мирослава.

– Ти мене так і не почула, – Оксана посміхнулася кінчиком вуст, – тоді ти хвора на вірус F 63.9. Я десь читала, що ревнощі – це вірус із такою назвою.

– Оце тобі й маєш! – Мирослава засміялася. – І де я могла підхопити цей вірус?

– Не знаю де, але якщо зараз же не перестанеш скавчати за Андрієм, я заражуся ним від тебе.

– Так що ж мені робити? – розвеселилася Мирослава. – Негайно бігти до аптеки та купувати пігулки від вірусу ревнощів?

– Краще зрозуміти, що ревнощі властиві впертим, деспотичним і невпевненим у собі людям. А ти в мене не така. Ти – добра, щира, відверта. А ще ліпше нам слід доїсти твою курку, – підбила підсумок Оксана. Вона взяла ніж і виделку та почала різати на шматки м’ясо, яке вже давно охололо.

48

Ірина зв’язалася з Даріо по Інтернету. Це була її ідея – поспілкуватися з ним через скайп. Розмови по телефону не давали змоги бачити співрозмовника, а Ірина хотіла його бачити на власні очі. Вона ледь стрималася, щоб не зойкнути від першого враження. Даріо мав дуже кепський вигляд. Він став не схожим на себе. Недуга ніби виссала з нього всі життєві сили. Даріо став блідий, його обличчя набуло безкровного, майже жовтого кольору, очі позападали, ніс загострився, бо він дуже схуд.

– Ти все ж така сама, гарна, – сказав він, побачивши Ірину на екрані монітора. – Навіть ні, ти стала ще привабливішою.

– Ти теж непогано виглядаєш, – ковтаючи сльози, з натягнутою усмішкою мовила Ірина. – Як ти себе почуваєш?

– Поки що живий, як бачиш.

– Ти лікуєшся?

– Знеболююсь. Яке там лікування? Ти краще розкажи мені, як твої успіхи? Чи скоро владнаєш справи щодо доньки?

– Даріо, любий Даріо, – Ірина похитала головою, – і в страшному сні я не могла припустити, що мені випаде доводити, що я – не труп, а жива людина, що я не кидала свою дитину напризволяще, що я надсилала кошти на лікування і таке інше. Навіть у нічному кошмарі не бачила такого жахіття, ніколи й гадки не мала, що буду критися від сторонніх очей, щоб на кілька хвилин зустрітися зі своєю дитиною. Бюрократія, дурні закони, тупі судді – все це мене дратує та виснажує.

– Ти – сильна жінка, справжня мати. Тобі вистачить сили, щоб усе це витримати, – підбадьорив її Даріо.

– Коли я працювала в Італії, то думала, щойно повернуся додому – і всі жахіття скінчаться. Виявилося, вони лише почалися.

– Тримайся, Іринко. У тебе все буде добре.

– Сподіваюся, що так. Я планувала, що в цей час Любоньці вже буде зроблена не одна операція, а тепер… Усі мої плани пішли шкереберть.

– Вони здійсняться, лише з невеликим запізненням, – Даріо всміхнувся. – А ось мої плани залишаться нездійсненними.

– А що ти планував, якщо не секрет?

– Не триматимеш на мене образу, якщо зізнаюся?

– Обіцяю.

– Я мріяв, що ви приїдете до мене і ти народиш мені дитину. Ні, я якось не так сказав, – виправився він. – Ми матимемо спільну дитину. Я навіть добирав їй ім’я, різні імена, для доньки, для сина. І все гадав, чи погодишся ти зі мою, чи схочеш дати дитині неслов’янське ім’я.

Ірина не знала, що сказати на те, як утішити Даріо. Їй щиро було шкода цього чоловіка, який був до неї лагідним, щирим і добрим. Напевне, Даріо здогадався, що Ірині зараз ніяково, тому запитав:

– Дорого коштують послуги адвоката?

– Недешево, – відповіла Ірина, – але без нього я не впораюся.

– Ти витрачаєш ті гроші, які заробила на лікування доньки?

– Пусте! Ще зароблю.

– Я перекажу тобі гроші. Скільки тобі треба?

– Даріо, любий, не турбуйся про мене. Я не пропаду. Краще найми собі гарну прислугу.

– У мене є доглядальниця. Вона теж із України, як і ти. Різниця лише в тому, що у тебе одна дитина, натомість вона трійко маленьких діточок покинула на своїх батьків, а сама приїхала заробити грошей на житло.

– Не заздрю я їй, – мовила Ірина.

– Я їй добре плачу.

– Вона підтримує лад у будинку? В садку? Добре готує? – з ноткою ревнощів запитала Ірина.

– Вона – гарна молодиця. Працює добре, тож у мене все гаразд. Ти краще не соромся, скажи, скільки тобі треба надіслати грошей?

– Я достеменно не знаю, скільки ще доведеться заплатити адвокату і скільки дати хабарів. Якщо знадобляться, то я тобі потелефоную. А зараз не шкодуй коштів на своє лікування. Домовились? – Ірина підбадьорливо осміхнулася.

– Добре. У тебе така мила усмішка! – сказав Даріо та попрощався.

Ірина не чула, як до кімнати зайшов Андрій. Вона відчула на собі чийсь погляд і обернулася.

– Давно ти тут стоїш? – запитала вона Андрія, котрий стояв позаду, опершись спиною на двері.

– Не зовсім. Чому ти спілкуєшся з тим чоловіком?

– Бо він гарна людина. Я тобі розповідала, як багато він для мене зробив. Тепер він потребує моєї підтримки, бо залишився на самоті зі своєю недугою.

– Ти навіть не запитала, можливо, мені це неприємно.

– Я нічого не кажу тобі, коли ти ходиш до своєї дружини, – завважила Ірина.

– Вона ж поки що моя дружина, – сказав Андрій.

Ірина нічого на те не відповіла, але ця коротка розмова чомусь їй надовго зіпсувала настрій. Кортіло запитати: «Хто тобі забороняє мати мене за дружину?», – але стрималася. Не хотілося починати спільне життя зі сварки. Жінка має завжди бути мудрішою за чоловіка, і в цьому – сила тендітної статі.

49

За весною непомітно настало літо. Ще не докучала виснажлива літня спека, а парки, скверики, озеро – все вабило мешканців міста на відпочинок. Вечорами на вулицях, біля будинків, на дитячих майданчиках – усюди було людно. Здавалося, населення міста збільшилося принаймні вдвічі, а вдома зосталися сидіти хіба що ліниві та байдужі до життя.

Мирослава була вдома. Ще від зими вона жила з обличчям-маскою, під якою була похована надія на просте жіноче щастя. Вона намагалася весь вільний час наповнювати роботою, щоб у душі не залишалося вільного місця для туги. Десь вона читала, що самота – притулок сильних, але на собі відчула, що це не так. Самотність її виснажувала, доводила до отупіння, змусила заховатись у своїй мушлі. Здавалося, що вона весь день була серед людей, а насправді Мирослава ізолювала себе не лише від зовнішнього світу, а й від емоцій, від щоденних радощів і невеличких перемог, від усього того, що має назву «життя». Іноді її охоплював панічний неконтрольований страх, який мав назву «самотність». Справи у крамниці йшли кепсько. У продавчинь часто траплялася нестача, а платежі вона мусила робити вчасно. Тоді доводилося відкривати шкатулку і брати звідти гроші, які мали бути використані на будівництво оселі та облаштування присадибної ділянки. Спочатку Мирослава рахувала залишок коштів, увесь час розмірковуючи, наскільки віддаляється здійснення її заповітної мрії. Пізніше вона перестала це робити, щоб не краяти собі серце. Стос заощаджених грошей увесь час повільно зменшувався. Вона вже не знала, коли матиме власний будинок, але він залишався тим стрижнем, який надавав їй сили жити та працювати. Єдиною втіхою стали дзвінки від сина. Вона чекала їх з нетерпінням. Мобільний телефон був з нею повсюди вдень і вночі. Теплі, підбадьорливі слова Мишка були для неї живильним бальзамом на незагойну рану. Заради сина вона мусила працювати ночами, робити щотижня переоблік у крамниці, сліпати над звітами. Нещодавно Мишко телефонував, повідомивши про те, що десь у серпні має намір повернутися додому разом зі своєю дівчиною. Мирослава зраділа, бо Мишкові й так було нелегко на чужині. Тим паче, що він вже не міг надсилати грошей стільки, як раніше, бо жив з дівчиною і мав додаткові витрати. А ще син натякнув на те, що має намір одружитися та зробити матері сюрприз. Коли Мирослава запитала: «Часом не вагітність і є той сюрприз?», – син розсміявся й відповів, що це вже буде не сюрприз, якщо знати про нього заздалегідь.

– Дійсно, сину, настав час повертатися додому, – радісно мовила Мирослава, почувши звістку про повернення Мишка. – Скільки можна працювати на «дядю»? Будеш тут мені допомагати, а я – вам.

– Тато зовсім тебе не підтримує? – запитав Мишко. Мирославі боляче кольнуло у грудях.

– Останні два місяці я його не бачила, – сумно мовила жінка.

– І на погашення кредиту не дає грошей?

– Ні. Навіть не телефонує.

– Нічого, матусю, прорвемося й без нього, – підбадьорив Мирославу син. – Ось привезу тобі помічницю, буде легше.

– З нетерпінням на вас чекатиму, – Мирослава попрощалася і ще довго сиділа, завмерши в одній позі.

Час пролетить швидко, повернеться син зі своєю обраницею, а тут нічого не змінилося. Немає ніякого руху вперед. Навіть навпаки, все ніби зрушилося назад. Слід негайно поїхати та викупити садибу. Треба щось робити. Чому вона сидить на місці? Бо нема поруч Андрія. Він повинен бути тут, коли йдеться про долю його сина. Мишко незабаром одружиться. Де буде жити подружжя? Треба негайно, цього літа, звести будинок, щоб звільнити квартиру для молодят. І досить вже Андрієві вештатися казна з ким. Слід повернути його в родину.

Чим більше Мирослава думала про Андрія, тим дужче її гризли ревнощі. Її уява знову і знову малювала картину, де її чоловік кохається з іншою. Від таких думок вона мало не збожеволіла. Вони гризли її зсередини, як хробак точить яблуко. До повернення сина потрібно спробувати повернути Андрія за будь-яку ціну. Але як це зробити?

Мирослава рішуче набрала номер Андрія. Довго йшов виклик, але він не брав слухавку. Не хоче з нею розмовляти? Ігнорує її? Вона може бути наполегливою, і Андрій це знає. Вона натискала клавішу виклику ще раз, і ще, і так цілісіньку годину. Потому він вимкнув телефон. Мирославу це збісило. А якщо цей терміновий дзвінок стосується долі їхнього сина? Ні, Андрій так не може вчинити. Він не такий. Це його пасія сидить поруч і забороняє спілкуватися. Мирослава все одно йому додзвониться, якщо не вдень, то вночі.

Коротке текстове повідомлення про те, що абонент знову на зв’язку, надійшло на телефон Мирослави опівночі. Вона не спала, чекаючи цього моменту. Мирослава знову набрала потрібний номер і знову ніхто не брав слухавку. Вона робила спроби додзвонитися до другої години ночі, але марно. Андрієві було начхати на неї, на сина, аби була задоволена його дівка. Не вийде! Спокій скінчився! Мирослава надіслала смс: «Візьми слухавку! І нехай твоя шльондра не втручається в життя нашої родини!» Вона чекала на відповідь тридцять довгих хвилин, але відповідь не надійшла. Мирослава знову зателефонувала. Якщо вони зараз кохаються, то принаймні можна їм позаважати.

– Чого тобі треба? – зненацька почула вона у слухавці заспаний голос Андрія.

– Чому ти не відповідаєш?

– Що трапилося?

– А якби сталося якесь лихо з сином? Як тобі сповістити?

– Що з Мишком? – стривожено запитав Андрій.

– Незабаром він повертається, – повідомила Мирослава.

– Ти це хотіла сказати?

– Ні. Мені треба з тобою серйозно поговорити.

– Я слухаю.

– Не по телефону. Йдеться про долю нашої родини. Чекаю на тебе завтра о десятій ранку. Приходь сам, не здумай притягти сюди її, – сказала Мирослава та, не очікуючи відповіді, натиснула червону клавішу.

У домовлений час Андрій прийшов без запізнення.

– Добридень, – сказав він, тупцяючи біля порога.

– Проходь, – лагідно мовила Мирослава. – Не в гості ж прийшов, а до себе додому.

Андрій, ховаючи очі, зняв взуття, акуратно поставив його на поличку, на своє місце.

– Ти хотіла поговорити про щось суттєве, – нагадав він, усе ще стоячи в коридорі.

– Не на порозі ж будемо розмовляти. Проходь на кухню.

– Я не надовго…

– Я заварила каву. Ходімо вже, – мовила Мирослава.

На кухні було чисто, прибрано, стіл прикрашала біла плетена гачком серветка. Пахло смаженим м’ясом і свіжозвареною кавою.

– Я ще не снідала, – сказала Мирослава, ставлячи на стіл тарілку перед Андрієм. На ній лежав рум’янобокий, ще гарячий шматок відбивного м’яса. Від однорідної маси картопляного пюре йшла пара. Андрій не захотів сьогодні їсти зранку, тому приваблива страва змусила його черево жалісливо забурчати. Мирослава поставила таку саму тарелю перед собою, сіла навпроти.

– Їж, поки не охололо, – мовила вона, подаючи йому виделку.

Вони їли мовчки. Здавалося, не було ні сварок, ані взаємних звинувачень, ані зради. Така собі порядна сучасна родина снідає на кухні. Мирославу огорнув оманливий спокій. Вона вже подумала, що не потрібні ніякі розмови. У них усе добре. Андрій повернувся та вже нікуди не піде. Все стало на свої місця. Так і мусило статися. Повештався трохи й досить.

– Твоя кава, – Мирослава поставила на стіл філіжанку.

– Дякую, – тихо сказав Андрій, намагаючись не зустрічатися з Мирославою поглядом. Він допив каву, запитав: – Про що ти хотіла зі мною поговорити?

– Про нашу родину.

– У нас її давно вже немає.

– У нас є син. Він повертається з Москви наприкінці літа разом із майбутньою дружиною.

– Це добре. Я зберу гроші на весілля. Це все?

– Ти не думав, де вони будуть жити? – Мирослава весь час намагалася впіймати його погляд, подивитися, що кажуть його очі, але Андрій втупився в порожню філіжанку.

– У мене немає свого житла. Я залишив квартиру тобі та Мишкові.

– Андрію, досить казна-де жити. Їдьмо викупимо садибу. За літо можна буде змурувати будинок. Взимку займемося опоряджувальними роботами. Спочатку обладнаємо собі спальню, потім потихеньку візьмемося до інших кімнат. А Мишко з дружиною будуть жити в цій квартирі, – швидко, із захопленням почала Мирослава.

– Знаєш, у чому твоя біда? – запитав Андрій, дивлячись Мирославі просто у вічі. – Тобі здається, що ти піклуєшся про людей, які оточують тебе, а насправді…

– Що насправді?! – вмить скипіла Мирослава.

– Ти не чуєш нікого, крім себе, не помічаєш, ба навіть не намагаєшся почути та побачити тих, хто з тобою поруч, – спокійно сказав Андрій.

– Ти хочеш сказати, що я дбаю лише за себе?!

– Ти прагнеш досягти своєї мети, але якою ціною? Якби не твої забаганки, син жив би вдома, а не продавався б у рабство.

– Не смій так говорити! Я все роблю заради сина, заради нашого майбутнього, – Мирослава перевела дух. Уже спокійніше мовила: – Андрію, годі клеїти дурня. Показився трохи й досить. Поїхали зараз же в село, викупімо садибу…

– Славо, я пішов від тебе назавжди. Вибач і прощавай, – Андрій підвівся з-за столу. – Дякую за сніданок. Мені час іти.

– Вона чекає на тебе? – знову спалахнула Мирослава. Вона дивилася на Андрія очима здичавілої кішки.

– Так. Вона чекає на мене в автівці біля будинку, якщо тебе це турбує.

– Нехай вона згорить разом з тією автівкою! Залишайся, у нас так багато спільних планів! – Мирослава стала у дверях.

– У нас давно немає нічого спільного, – спокійно відказав Андрій. Він відсунув Мирославу від дверей, не поспішаючи взувся.

– Я її ненавиджу! – заверещала Мирослава. – Я тебе теж ненавиджу!

– Ось усе і з’ясували, – промовив Андрій.

– Ти повинен сплачувати частину кредиту, – крикнула навздогін йому Мирослава.

– Я пам’ятаю. Незабаром я віддам тобі частину боргу, але зараз не маю такої змоги, – відповів Андрій вже в під’їзді.

– Нехай вона вдавиться моїми грошима, – сказала Мирослава, зачиняючи двері.

Мирослава не витримала, виглянула у вікно. Андрій сів до червоної автівки, яка швидко зникла з двору.

Мирослава не знаходила собі місця. Чому вона зірвалася? Чому не змогла спокійно поговорити? Починалося все так добре, але вона сама все зіпсувала. Якби ж то та краля не чекала Андрія під вікном. А то привезла його, а сама чатувала під вікнами. Мирослава не помітила, як знову ревнощі забрали її в свій полон. Хотіла була зателефонувати Оксанці, поскаржитися на Андрія, але передумала. Оксана останнім часом дуже потерпала від токсикозу, тому не хотілося зайвий раз її турбувати. І чим вона могла зарадити? Знову скаже, що Мирославу з’їдає вірус ревнощів.

Мирослава вийшла на балкон, сіла на стілець. На поруччі всілися горобчики. Вони жваво поміж собою про щось перемовлялися, потім затихли, з цікавістю глянули на жінку, яка дивилася кудись мимо них.

…Мирославі знову наснилася бабуся. Ніби вона приїхала купити садибу, а там, у хаті, жевріє ледь помітне світло. Мирослава заходить до хати, а на ослінчику сидить бабуся. На столі перед нею горить свічечка, а всі стіни облуплені.

– Чому ти не засвітиш електрику? – запитала Мирослава.

– Щоб люди з вулиці не бачили цих стін, – відказує бабуся.

Мирослава миттю розводить у відрі клей, дістає шпалери.

– Я зараз, я хутко, – каже вона і починає клеїти на стіни шпалери.

Бабуся задоволено всміхнулася.

– Я знала, що ти виростеш роботящою, – мовила бабуся та почала кудись збиратися.

– Куди ти? – запитує Мирослава. – Ми ще не поговорили…

– Мені треба йти, – чи то сказала, чи зітхнула бабуся.

– Мені потрібна твоя порада. Де мені тебе шукати?

– Там само, – тихо відповідає бабуся.

– Не квапся, скажи, де, – попросила Мирослава.

– В метро, – відказала бабуся й кудись зникла.

Мирослава прокинулася. Надворі було ще темно. Їй потрібна була порада. Лише бабуся могла їй підказати, як жити далі, як повернути Андрія. Скільки вже разів Мирослава їздила електричкою, ходила вулицями, мріючи хоча б здалеку побачити рідний силует, і все дарма. А тут бабуся сама підказала, де її можна знайти. Треба дочекатися ранку, щоб спуститися в підземку і знайти бабусю. Вона й не хто інший, як тільки вона, дасть їй пораду!

50

Ірина поспішала в село до матері. Там чекала на неї мила її донечка, якій дозволили один літній місяць пожити з бабусею. Щоб не викрити себе, Ірина дала матері гроші на таксі. Тепер цілий місяць вона зможе бути поруч із донечкою. Від цієї думки щасливим щемом наповнювалося все єство Ірини. Буде можливість самій скупати свою дитину, загорнути у м’якенький махровий рушник, який вона привезла з Італії. Вона буде розчісувати чорняве м’яке волоссячко Любоньки, зробить їй красиву зачіску. Цікаво, яка зачіска їй пасуватиме? Напевне, що будь-яка, бо дівчинка дійсно напрочуд гарна. Відкрите, світле обличчя, прекрасні, зволожені чорні очі в довгих темних віях, які, попри недугу, дивилися на світ щиро, з добротою. Можна буде приміряти сукні, светрики, спіднички і футболочки, що їх Ірина прискіпливо, подовгу вибирала в італійських бутиках. І нарешті, Любонька зможе досхочу награтися лялькою з великим посагом.

В Ірини раділа, співала душа, бо все, хоча й повільно, рухалося вперед. Зовсім скоро закінчаться її митарства по всіх інстанціях. Тоді вона зможе по-справжньому вільно дихати. Андрій, що з’явився в її житті неплановано, якось несподівано, зненацька, був ніби весняний дощ. Він підтримав Ірину в нелегкий час. Вона помчала назустріч новому, незвіданому, від якого паморочилося в голові. До Андрія Ірина навіть не знала, що може бути такою п’янкою, жіночою та сексуальною. Вона цінувала кожну хвилину, яку дарував їй Андрій. До повного відчуття щастя залишався один крок, і від цієї думки, як від доброго вишумуваного вина, було млосно на душі.

Вдома на неї чекав Андрій. Він приготував обід і вже накривав стіл. Ірина вихором влетіла до кімнати, міцно притислася до чоловіка.

– Я така щаслива, така щаслива, що боюся казати про це, щоб не сполохати своє щастя, – тихо мовила вона.

– Люба, моя мила Іриночко, – Андрій пестив її волосся, вдихав приємний запах парфумів, – щастя не треба боятися, його ніхто не зможе у тебе відібрати, ним варто насолоджуватися в повній мірі.

– Боюсь, ой як я боюся, щоб ніщо його не затьмарило, – мовила Ірина, дивлячись Андрієві прямо в очі.

– Я завжди буду поруч. Я нікому не дам тебе скривдити, – запевнив він.

– Я вірю тобі, – промовила Ірина якось схвильовано. – Одне тебе прошу: не вчини зі мною, як Роман.

– Ніколи! – палко сказав Андрій, обсипаючи її обличчя хапливими поцілунками. – Ніколи!

За столом Ірина з радістю сповістила, що вона зможе бути з Любонькою цілий місяць.

– Ти не зміг би взяти на цей місяць відпустку? – запитала вона Андрія. – Ми пожили б у селі всі разом, а Любонька познайомилася б з тобою, звикла б до тебе.

– Це неможливо, – Андрій стенув плечима.

– Чому? – Ірина завмерла в очікуванні відповіді. Хоча вона й вірила Андрієві, якесь лихе передчуття холодком проповзло по спині.

– Відпустки були сплановані ще в січні. Всі йдуть на відпочинок за графіком.

– Можливо, хтось зможе помінятися з тобою? – Ірина з надією поглянула на Андрія.

– Навряд чи. Ти ж будеш приїздити сюди у справах?

– Звичайно, але ж… Мені так хотілося, щоб цей час ми всі були разом, – із присмаком розчарування мовила Ірина.

– Іринко, слід трішки зачекати. Незабаром ми зможемо бути завше разом, – Андрій підбадьорливо осміхнувся.

– Коли я заберу Любоньку, то відразу ж повезу її в Київ на операцію. Ми знову будемо окремо, – в її словах забринів сум. – Я навіть не знаю, скільки буде операцій, який час потрібен на реабілітацію. Нині у нас є нагода провести місяць разом. Спробуй узяти відпустку, прошу тебе.

– Спробую, але обіцяти не буду, щоб не стати брехуном.

– Тільки не це! – Ірина замахала руками. – Я брехнею сита по самісіньку маківку!

Цього-таки дня Андрій поїхав на роботу, але повернувся з невтішною новиною. Літні відпустки були на вагу золота. Ніхто не захотів поступитися відпочинком, бо вже мали на нього свої плани. Звичайно, Ірині ця звістка не додала оптимізму, але вона знала, що буде частенько приїжджати у місто, бо ще багато незакінчених справ. До того ж Андрій обіцяв у свої вихідні їх навідувати.

Перед від’їздом Ірина завітала до брата. Анатолія вдома не було, а ось вигляд Валентини її не на жарт стурбував.

– Ніяк не зберуся сходити на обстеження, – якось винувато відказала Валентина на зауваження Ірини.

– У тебе налиті ноги, а це означає, що в організмі не все гаразд, – мовила Ірина. – Не можна ж так ставитися до свого здоров’я.

– Наступного тижня обов’язково обстежусь.

– Я бачу, що мені треба силою тебе запхати в машину та відвезти до поліклініки, – сказала Ірина. – Домовмося, я заїду по тебе і разом поїдемо до лікарні.

Валентина погодилася. Вона відчувала, що з нею не все гаразд. У тому, що у неї є серйозна хвороба, Валентина була впевнена. Щоб не почути страшний вирок лікарів, вона відтягувала до них візит. Але, рано чи пізно, слід було дізнатися правду. Можливо, передчуття її підводило? До того ж Валентину дуже непокоїв стан Юрка. Син поводився надто дивно. Він був замкнутий, знервований, чимось схвильований та якийсь розгублений. Не було в ньому тієї бадьорості й життєвої радості, якою наповнена молодість. Достукатися до його душі, змусити довіритися матері Валентині не вдавалось, а Анатолій увесь час казав, щоб не лізла зі своїми питаннями до сина, бо з ним усе добре. Лише материнське серце відчувало тривогу. Проте вона дала слово Ірині, що пройде обстеження у лікарів.

– А де це Юрко? – запитала Ірина.

– Лежить у своїй кімнаті, стелю розглядає, – зітхнула Валентина.

Ірина зайшла до кімнати Юрка. Він привітався, але з дивана не піднявся.

– Що поробляєш?

– Відпочиваю, – прозвучало сухо й стримано.

– А те, що у тебе хвора мати, тобі байдуже? – дорікнула Ірина.

– Я ж не можу її живосилом тягти до лікарні?

– Ти просто егоїст, – кинула Ірина й додала: – Ти і твій батько.

Вона вийшла з кімнати, не прощаючись.

Удома Ірина зустрілася з донькою. Любонька сиділа на долівці, а навколо неї були розставлені іграшкові меблі для ляльки, розкладена численна одежина.

– Мамочко, тут стільки всього для ляльки! – оченята дівчинки горіли від захвату. – Я навіть не думала, що може бути так багато всього цього!

– Тобі подобається, дитинко?

– Ще й як! Ні в кого у всьому світі нема такої матусі!

– Бо в мене найгарніша, найкрасивіша донечка, – осміхнулася Ірина.

А надвечір настрій Ірини був украй зіпсований. Вона розвішувала у дворі щойно випрану білизну, коли гавкіт Шарика сповістив про прихід чужинця. Ірина прочинила хвіртку. Перед нею стояв Роман.

– Чого тобі? – спитала Ірина, тамуючи тривогу.

– Сорока на хвості принесла, що ти забрала дитину на місяць.

– Не я.

– Ну твоя стара, – нахабно вишкірився Роман. – А я заберу доньку потім, на два літні місяці.

– Що?! Що ти сказав? – в Ірини випраний рушник випав з рук.

– Те, що чула.

– Май совість! Навіщо тобі дитина? Дивитися на твою пиятику? Ні, я не віддам тобі дитину!

– А хто ти їй така? Чи я повинен брати у тебе дозвіл? – Роман сплюнув на землю, примружив очі.

– Чого ти хочеш? – підупалим голосом запитала Ірина.

– Грошей. Що ж іще?

Ірина дивилася на Романа й не могла повірити, що колись кохала цю бридку страшну людину.

– Скільки ти хочеш? – запитала вона.

– Три тисячі доларів.

– Одну.

– Не тобі, не мені. Дві, – іронічна гримаса спотворила його обличчя.

Ірина мовчки пішла до хати. За мить винесла гроші.

– Можеш не рахувати, – сумно мовила жінка. – На відміну від тебе, я не вмію брехати.

– Ми ж домовилися на дві тисячі, – сказав він, похапцем ховаючи гроші до кишені.

– Ти розумієш, що крадеш гроші у своєї дитини?

– Чи мало платили за таке гарне тіло? – засміявся Роман.

Ірину ніби батогом вдарили. Вмить вона схопила дрючок, що валявся неподалік, уперіщила ним Романа по плечах.

– Скажена! – скрикнув він, відскакуючи з двору. – Божевільна!

– Геть з моїх очей! – закричала Ірина. – Не попадайся на моєму шляху, бо я вб’ю тебе, тварюко!

Роман швидко побіг. Відбігши на безпечну відстань, гаркнув:

– Ти ще пошкодуєш, відьмо патлата!

Ірина зачинила хвіртку, віддихалася. Образа та гнів наповнили її душу. Вона сперлася спиною на хвіртку й невтішно розплакалася.

51

Мирослава вже зрання була в метро. Вона безцільно сідала то в одну електричку, то в другу. Мирослава нишпорила очима по натовпу людей, відшукуючи знайому постать, але бабусі ніде не було. Вона вже стомилася, втратила відлік часу та орієнтир. Їй було не важливо, де вона зараз. Байдуже, що зранку в роті не мала й макового зернятка, а ноги стали такі тяжкі, ніби на них висіли пудові гирі. Їй конче треба було зустріти бабусю, почути від неї пораду. Минулого разу вона порадила Мирославі продати своє нещастя. Вона так і вчинила, продавши нещастя Світлані. І подіяло! Бодай частина втрачених грошей повернулася, і то добре. Зараз Мирославі треба повернути чоловіка. Вона геть змучилася від ревнощів, від своєї самотності, яка останнім часом так їй набридла. Андрій повинен бути поруч із нею. Він мусить кинути свою пасію та згадати, що він і досі її чоловік. Вона має на нього повне право, бо прожила з ним не один рік, народила дитину, дбала про нього. Він вчинив несправедливо щодо неї, і повинна бути якась справедливість. Він її і тільки її! І Мирослава доможеться свого за будь-яку ціну! Біда лише в тому, що вона не знає, як повернути Андрія.

Мирослава вийшла з вагона електрички останньою. Вона так була заглиблена у свої думки, що не помітила, як мовила вголос: «Як мені його повернути?»

– Продай своє нещастя, – почула вона знайомий голос крізь гуркіт поїзда, що рушив з місця.

– Що? – Мирослава швидко повернулася, але потяг загуготів, набираючи швидкість.

У вікно вона помітила бабусю, котра стояла у вагоні, спиною до неї.

– Зачекай! – крикнула Мирослава, але потяг хутко зник у тунелі.

Мирослава дочекалася наступної електрички, вийшла з неї на наступній станції. До вечора вона вешталася різними станціями, але бабуся як крізь землю провалилася. Відчувши, що зовсім охляла, жінка повернулася додому. Мирослава знайшла в собі сили вмикнути гарячу воду в душі. Вона стояла під теплими струменями води, прикривши очі. «Продай своє нещастя» почула вона крізь шум води, що лилася. Розплющила очі, озирнулася. Навколо – нікого. «Маячня якась», – подумала жінка.

Розтерши тіло рушником, вона відчула деяке полегшення. Втома відступила. Мирослава повечеряла, зваривши пельмені. З’їла їх, не відчуваючи смаку, запила склянкою прохолодного молока.

Посуд мити не стала. Навіщо? Гостей вона не чекає. Лягла на ліжко, а з голови не виходили слова «продай своє нещастя». Кому? Як? Незабаром втома звалила її. Мирослава потрапила в обійми сну, де вона бачила бабусю та омріяний будиночок серед потічків, які дзюрчали й виспівували свою пісеньку води на різний лад…

Уранці Мирослава відчула приплив нової сили. Вона швидко владнала всі справи в крамниці та взяла дві найбільші коробки цукерок. Вона вирішила піти на базар і продати разом з ними свої нещастя. Якщо купить незнайома людина, їй буде легше, принаймні не будуть мучити докори сумління, бо вона більше ніколи не зустріне ту людину, не дізнається про її долю. Ось продала Світлані нещастя й не знає про неї нічого, бо та без сліду кудись зникла, загубилась у вирі життя.

– Доброго дня! – почула вона поруч.

– А, це ти, Юрочко, – Мирослава зупинилася, привіталася з Юрком. – Як твої справи?

– Все добре. Моя хлібовозка зламалася, то відправили мене до завтрашнього дня додому. А куди ви несете цукерки? – поцікавився хлопець.

– Іду продавати… – почала Мирослава, запнулася та зовсім тихо додала: – Свої нещастя.

– Якраз до речі, – сказав Юрко. – Я у вас їх купую!

– Ні! – Мирослава аж зблідла, але Юрко не помітив. – Вони дорого коштують. Навіщо вони тобі? Зайди до крамниці, там є дешевші та кращі за якістю.

– Ні-ні, я якраз збирався купити одну коробку мамі на день народження, а другу – племінниці. Ось гроші, – Юрко відкрив портмоне.

– Послухай мене, – Мирослава намагалася його спинити, – вони не дуже смачні, а коштують недешево.

– Не сперечайтеся, – хлопець забрав майже силоміць коробки з рук Мирослави. – Скільки я винен?

– Сорок гривень, – ослаблим голосом мовила Мирослава, відчуваючи, що їй бракує повітря.

Юрко віддав гроші, які обпекли їй руки. Вона похапцем засунула їх у гаманець.

– Ось як гарно вийшло, – весело мовив Юрко. – І мені не треба йти до крамниці, і вам допоміг із продажем!

– Нехай щастить тобі, – тихо мовила Мирослава.

– Переказуйте вітання Мишкові! – крикнув навздогін Юрко та кудись побіг.

На ватяних ногах Мирослава доплелася додому. Вона відчувала огиду до самої себе. І треба ж було так статися, що не хтось інший, а саме Юрко купив у неї коробки, тобто нещастя. Вона не хотіла цього! Не бажала зла, але так вийшло. Прикро, неприємно, але сталося те, що сталося.

Весь день Мирослава не знаходила собі місця. Кілька разів поривалася зателефонувати Оксані, але відкладала розмову. Що вона їй скаже? Зізнається в тому, що вже вдруге продала свої нещастя? Ні, тільки не це! Оксана добра, щира, чиста, не те, що вона. Та й не повірить вона, що Мирослава знову бачила бабусю, що та їй дала пораду, а сама вкотре зникла.

Надвечір Мирослава набрала номер Андрія.

– Що трапилося? – схвильовано запитав Андрій, почувши впалий голос Мирослави.

– Мені… дуже… погано, – тихо, розтягуючи слова, мовила Мирослава.

– Тобі зле? Ти захворіла?

– Гірше.

– Виклич «швидку», – порадив Андрій.

– Мені вона не допоможе.

– Чекай на мене, скоро буду, – пообіцяв Андрій.

Андрій злякався, побачивши Мирославу в такому стані. Вона сиділа на долівці посеред кімнати якась чужа. Напевне, такий вигляд мають приречені на страту. Порожній погляд, порепані від спраги вуста, під очима залягли темні кола. Нічого не запитуючи, він узяв дружину на руки, посадив на ліжко. Приніс склянку холодної води, вона жадібно її випила. Андрій вклав Мирославу на ліжко, вона скрутилася бубликом і стала схожою на побите цуценя.

– Славо, що з тобою? Ти можеш мені сказати?

– Мені дуже зле, – прошепотіли її порепані вуста.

– У тебе щось болить?

– Я більше так не можу, – тихо мовила вона, ніби не чула питання.

– Щось трапилося?

– Я не витримаю. Я більше так не можу, – байдуже повторила дружина.

Андрій викликав «швидку». Лікар, оглянувши Мирославу, відкликав Андрія в другу кімнату. Він сказав, що жінка виснажена фізично та морально, дав пораду відвезти її до психіатричної лікарні. Андрій відмовився. Він попрохав дати їй заспокійливе, пообіцявши наступного дня викликати психіатра до хворої додому.

– Їй потрібен цілковитий спокій, тож будьте до неї уважні та поблажливі, – порадив лікар.

Він зробив укол снодійного і заспокійливого. Мирослава не реагувала ні на лікаря, ані на Андрія. Здавалося, вона так була глибоко занурена у свої думки, що навколишній світ перестав для неї існувати. Мирослава швидко заснула. Коли вона прокинулася, то вже настав ранок. Вона підняла з подушки важку голову, помітила Андрія, який кудись збирався.

– Ти куди? – запитала вона й не впізнала свого голосу.

– За речами. Незабаром повернуся. Ти поспи ще.

Мирослава відчула, що втома знову прикувала її до ліжка. Вона повернулася на другий бік та знову хутко заснула.

52

Ірина мала намір наступного дня поїхати до міста, щоб відвезти Валентину до лікарні на обстеження. Вона згадала, що за два дні у Валентини день народження. Хотілося зробити цій тихій, покірній і працьовитій жінці незвичайний подарунок. Ірина знала, що ні Анатолій, ані Юрко не балували Валентину своєю надмірною увагою. Напевне, як завжди, подарують квіти, коробку цукерок, а в найкращому разі – дешеві парфуми. Валентині з Італії Ірина привезла нічну сорочку, звичайну, недорогу, але з синім мереживом. Жінка була така рада, що мало не заплакала, розчулившись. А її чоловіки-телепні навіть не помітили щирої радості у близької людини. Ірина перебирала в шафі нові речі. Можливо, серед них знайдеться щось підходяще для подарунка. Вона відкрила шкатулку зі своїми прикрасами, згадала, як колись Валентина бідкалася, що все життя мріяла проколоти вуха і купити золоті сережки, але весь час не вистачало грошей на покупку. Ірині одразу спало на думку подарувати свої сережки. Вона дістала «бурульки», як вона їх називала. Сережки були зроблені у формі трьох кульок, що з’єднані між собою за розміром: велика золота кулька тоненькою ниточкою тяглася до меншої, а менша була таким самим чином приєднана до ще меншої. Коли Ірина купувала ці сережки, вони їй дуже сподобалися. Лише вдома, надівши їх, вона зрозуміла, що сережки їй не личать. Ірина була невисокого зросту, тому довгі сережки мало не діставали її плечей. З того часу прикраси лежали незаймані. А ось Валентина була височенька на зріст і довгошия, тому сережки їй пасуватимуть.

– Іринко, а чи не занадто дорогий подарунок? – обережно запитала мати, коли донька запаковувала сережки.

– Вона завжди мріяла про золоті сережки.

– Це зрозуміло, але може статися так, що тобі забракне коштів на операції.

– Більше віддаси – більше отримаєш, – усміхнулася Ірина. – Ви вже зібралися на пікнік?

Сьогодні вони запланували вихід до річки. Ще звечора Ірина замаринувала м’ясо на шашлики, а Любонька склала до кошика ляльку та її посуд. З Андрієм домовилися, що він приїде в обід та одразу приєднається до них. Найбільше хвилювалася Любонька. Вона вже не пам’ятала, коли купалася в річці. З самого ранку вона вдягла купальник і новенький халатик, який їй привезла мама.

Стояла тепла днина. Ірина облюбувала місце, де неподалік річки росли старі тополі. Вони давали затінок, де можна буде сховатися у полуденну спеку. Від цього місця можна було легко довезти візочок з дитиною до піщаного берега, який плавно переходив на мілину річки. Доки Любонька хлюпалась у воді, Ірина назбирала сухого хмизу та розпалила багаття. Вона зателефонувала Андрієві, але той не взяв слухавку. Ірина подумала, що він їде в автобусі та не чує дзвінок.

Був уже полудень, але Андрій не з’явився й не відповідав на дзвінки. В Ірини настрій був зіпсований, але, побачивши, як світяться захопленням очі Любоньки, вона не мала права сидіти з кислим виразом обличчя. Дівчинка, сидячи на простирадлі під деревом, з неприхованою радістю їла шашлик.

– Як смачно! – сказала вона. – Я ще ніколи таке смачне не їла.

– Незабаром я заберу тебе, і ми будемо готувати не тільки шашлики, а й барбекю, а ще запечемо велику рибину у фользі.

– Мамочко, ти рибу впіймаєш у цій річці? – запитала дівчинка, розмазуючи навколо рота дрібку сажі від підгорілого шматка м’яса.

– А ось цього я не обіцяю, – засміялася Ірина, подаючи доньці рушник. – Напевне, я куплю рибу на базарі.

– А твій друг дядько Андрій зможе піймати рибу вудкою? До речі, де він? Ти казала, що він має приїхати, щоб зі мною познайомитися.

– У нього сьогодні важливі справи, – сказала Ірина. – Дати ще хлібчика?

Мати виразно подивилася на Ірину. Вона помітила хвилювання доньки. Щоб не чула дитина, запитала:

– Дійсно, де ж твій Андрій?

– Не знаю, – похитала головою Ірина, – він мені обіцяв, але не телефонує, не бере слухавку. Нічого не розумію.

– Ой доню, доню, – зітхнула мати, – довірлива ти дуже.

– Мамо, я йому вірю, – відповіла Ірина. – Якщо не приїхав, то є на те причина. Завтра поїду та все дізнаюся.

…Ірина зайшла в кімнату, яку винаймала з Андрієм, і все зрозуміла. Ніби щось обірвалося всередині, коли побачила, що зникли його речі. Вона підійшла до столу, де білів аркуш паперу, на якому лежала ручка. Тремтливою рукою взяла аркуш, прочитала: «Моя люба, найдорожча, кохана Іринко! Ти була в моєму житті відсвіжним весняним дощем. Ти влила в мене жагу до життя, з тобою я пізнав справжнє неземне кохання. Таке буває лише раз в житті, і я тобі вдячний за це почуття. Я пам’ятаю кожен день, кожну хвилину, яку провів разом з тобою. Проте зараз я змушений піти. Мені нелегко зробити такий крок, але я мушу повернутися до Мирослави. З нею ми прожили не один рік. Було б підло з мого боку кинути її напризволяще у скрутну хвилину. Зараз їй так тяжко, що вона не в змозі обійтися без моєї допомоги. Вибач, що не сказав тобі все це віч-на-віч. Напевне, я боягуз, бо не зміг подивитися тобі в очі. Я не вартий тебе. Ти така щира, чиста, свіжа. Якщо зможеш, пробач. Сподіваюся, що важкі часи минуть, і ми знову будемо разом. Цілую. Андрій».

Ірина ще раз прочитала написане. Вона не могла повірити, що Андрій так ницо з нею вчинив. Він такий самий зрадник, як і Роман. Чим же вона завинила, що з нею так жорстоко поводяться? Навіщо було давати надію, щоб потім її забрати? Біль образи нестерпно пік у грудях так, що хотілося по-вовчому вити від того болю. Вона поклала лист на стіл, бо він обпікав руку. Цей лист поховав її надії на майбутнє. Але вона – сильна жінка. Вона повинна бути сильною, бо є у неї дорожче, ніж Андрій – її Любонька. Хотілося плакати, але сльози не йшли, а лише щипали очі. Досить плакати. Останні роки вона й так забагато плакала. Треба поховати разом із цим листом усі надії на жіноче щастя, щоб залишилися сили на боротьбу за дитину, за її здоров’я. Ірина більше не могла бути у приміщенні, де все нагадувало про Андрія. Завтра, неодмінно завтра, вона змінить житло, щоб почати життя без нього. А зараз треба їхати до Валентини, яка чекає на неї.

– Господи, дай мені сили, – прошепотіла жінка, перехрестилася і вийшла з квартири.

…Лікар зостався в кабінеті сам на сам з Іриною, попрохавши Валентину зачекати в коридорі. Лихе передчуття одразу ж охопило Ірину. Вона згадала, як колись сказав Даріо, що в житті кожної людини бувають такі дні, коли у неї проскакує думка «краще б я не народжувалася на світ». З виразу обличчя лікаря вона зрозуміла, що зараз той сповістить погану новину.

– Ви родичка хворої? – запитав лікар.

– Так. Можете одразу все казати, – рішуче відповіла Ірина.

– Вона пізно звернулася до лікарні. У неї швидкоплинний цироз печінки.

– Якщо потрібне дороге лікування, я все сплачу.

– На жаль, їй вже ніщо не допоможе.

– Як… це?

– Хвороба набрала таких обертів, що спинити її вже не можна. Звичайно, ми спробуємо зробити все можливе, але не можу дати жодної гарантії.

– Тобто, – Ірина була вкрай шокована почутим, – ви хочете сказати, що Валентина… помре?

– Саме так.

– Скільки вона ще проживе, якщо забезпечити повноцінне лікування?

– Я ж не Всевишній… Спробувати можна, але результати обстеження показують, що хвора не має шансів на одужання. Жодного шансу, – зітхнув лікар.

– Варто спробувати поборотися за життя.

– Ваше право, але лікування недешеве.

– Якщо… Якщо нічого не допоможе, то скільки часу в неї залишилося?

– Дуже мало. Не говоріть тільки це хворій. А зараз покличте її до кабінету, я напишу направлення на термінову госпіталізацію, – сказав лікар і почав щось писати в медичній картці.

Ірина підвелася зі стільця, щоб покликати Валентину, але та сама зайшла до кабінету. У неї було жовте, безкровне обличчя, але зовні жінка здавалася спокійною.

– Лікарю, не марнуйте сили на писанину, – мовила Валентина. – Двері залишилися прочинені, тож я все чула. Ірино, не треба витрачати на мене гроші, тобі є куди їх подіти. Я не згодна на шпиталізацію, бо хочу останні свої дні провести вдома.

– Не говори такого, – зупинила її Ірина. – Слід поборотися за життя…

– Відправте мене на лікарняний, – Валентина звернулася до лікаря, – бо я працюю, і мені його мають сплачувати. Прошу вас лише про одне: випишіть мені сильне знеболювальне. Й останнє прохання, я тепер маю на нього повне право, – Валентина осміхнулася куточками безбарвних уст. – Не кажіть нікому про мій діагноз.

…Ірина подарувала Валентині сережки. Жінка зраділа подарунку, ніби мала дитина.

– Які гарні! – захоплено мовила вона та приклала до вуха, заглядаючи у люстерко. – Напевно, дуже коштовні?

– Яка різниця? – осміхнулася Ірина. – Носи на здоров’я.

– А… Де я їх буду носити? На тому світі? – усмішка з обличчя Валентини швидко зникла. – Забери їх для Любоньки.

– Не мели дурниць! Доки житимеш, будеш носити. Зараз же поїдемо до салону, проколемо вуха. А потім купимо тобі гарну сукню і підемо гуляти в найкращий ресторан міста.

– А чому б і ні? – знизала плечима Валентина. – У мене залишилося трохи грошей після купівлі ліків, то прогуляймо їх! Чи тільки чоловіки можуть собі дозволити гульки?!

Жінки довго сиділи в ресторані, розмовляючи про життя. Ірина була задоволена, що не довелося скніти в квартирі на самоті. Валентина сміялася й жартувала. Ірина дивувалася її мужності. Вона так не змогла б, якби дізналася про такий страшний вирок лікаря. А Валентина була готова, бо щось зсередини їй вже давно підказало, що у неї залишилося зовсім мало часу. Вона знала напевне, що більше ніколи не потрапить до ресторану в цій новій сукні, не похизується новими сережками, тому насолоджувалася життям.

Після ресторану жінки знайшли порядну медсестру, яка погодилася ходити до Валентини робити їй уколи та ставити крапельниці. Ірина оплатила послуги медсестри на місяць уперед, хоча Валентина була проти.

Коли Ірина привезла Валентину додому, Анатолій зустрів їх непривітно.

– Щось сталося, брате? – запитала Ірина, помітивши, що Анатолій ходить надутий.

– Вештаєтеся десь, а я голодний сиджу тут, – буркнув він.

– Я миттю, – Валентина кинулася бігти перевдягатися, але Ірина зупинила її.

– То ось що я тобі, любий братику, зараз скажу, – Ірина чітко і твердо промовляла кожне слово. – Твоя дружина тяжко хвора, тому віднині всі кухонні й хатні справи лягають на твої та Юркові плечі.

– Що? Справді? Що з тобою? – Анатолій подивився на зблідну дружину.

– У неї тяжка недуга печінки.

– Треба лягати до лікарні?

– Вона буде лікуватися вдома, – пояснила Ірина. – Ліки ми купили, медсестра приходитиме до неї додому. Якщо я дізнаюся, що ви експлуатуєте хвору жінку, вам буде непереливки. Це я вам обіцяю. До речі, де ще один член вашої родини?

– У своїй кімнаті, – Анатолій кивнув у бік кімнати Юрка.

Ірина постукала у двері, почула «прошу» і зайшла до кімнати. Юрко лежав на дивані, закинувши руки під голову.

– Привіт. Чому не на роботі?

– Мене звільнили, – відповів Юрко, не встаючи.

– Чому?

– «Хлібовозка» зламалася, а в господаря нема за що її ремонтувати.

– І що ти збираєшся тепер робити?

– Буду шукати іншу роботу. Завтра відсвяткуємо день народження мами, а потім займуся пошуком.

– Якщо хочеш свята, то досить рахувати мух на стелі, – рішуче сказала Ірина. – Піднімай дупу і дуй до крамниці по харчі.

– Мама сама зготує, – почав Юрко.

– Доведеться тобі з батьком усе готувати, – мовила Ірина та розповіла про хворобу матері. Вона стримала своє слово і не сказала, що Валентині залишилося жити обмаль. Ірина помітила на столі Юрка коробку з цукерками. Вона не помилилася. На щось більше, ніж цукерки, Юркові не вистачило фантазії.

53

Мирослава прокинулася, відразу ж почула, як пахне чимось смачненьким. Напружила пам’ять, відновлюючи останні події. Андрій пішов забрати свої речі. На кухні було чути якесь шарудіння. Він повернувся! Мирослава швидко підхопилася, спіймала ногами домашні пантофлі, накинула халатика, побігла на кухню. Андрій саме викладав скибки хліба на стіл.

– Привіт, любий! – мовила Мирослава весело.

– Я приготував сніданок, – сказав Андрій, не обертаючись до неї, – зробив домашні котлети, відварив картоплю.

У Мирослави все опустилося донизу. Де й поділася радість. Голос Андрія був сухий, незнайомий. Нічого, вона зуміла повернути собі чоловіка, зможе й розтопити його серце.

– Сідай, разом поснідаємо, – запропонувала вона, вдаючи веселість.

– Дякую. Я вже перекусив.

– А я хотіла поснідати вдвох, як колись.

– Як колись уже не буде. Ніколи.

– То хоча б посидь зі мною, – попрохала Мирослава, сідаючи за стіл. Андрій мовчки сів навпроти, втупився у відрізаний шматок хліба.

Мирослава через силу з’їла котлету, покопирсала виделкою картоплю. Чомусь перехотілося їсти. Ні, не таким вона уявляла собі повернення Андрія.

– Дякую, – мовила вона. – Було дуже смачно.

– На здоров’я, – відповів Андрій і додав: – Ти зовсім погано харчуєшся.

– Пусте! – сказала Мирослава та почала збирати посуд зі столу.

– Я сам, – Андрій, не дивлячись на жінку, відсторонив її вбік. Мирослава переодяглася, пішла до виходу.

– Ти куди?

– До крамниці. У мене кожного ранку той самий маршрут.

– Ходімо разом. Я тобі допоможу.

Вони були вдвох цілий день. Андрій говорив із дружиною окремими короткими фразами. Вона запитувала – він відповідав, монотонно, без емоцій. Іноді Мирославі здавалося, що вона розмовляє сама з собою, бо завжди наперед знала, яка буде відповідь. Вона ледь дочекалася вечора, бо день з Андрієм стомив її не менше, ніж без нього. Вони разом повернулися додому. Андрій, ніби турботлива нянька, приготував вечерю, доки Мирослава приймала душ. Разом сіли до столу. Від Мирослави не сховалося те, що Андрій їсть понад силу. Їй теж нічого не лізло до рота.

– Ти повинна більше їсти, – мовив він після вечері.

– Ти теж кепсько попоїв, – зауважила вона.

– Про мене не журися.

І так цілий вечір. Андрій розмовляв на одній ноті, уникаючи зустрітися з нею поглядом. Це стомлювало і дратувало. Мирославі кортіло схопити його за плечі, трусонути, змусити його підвищити голос, ба й засміятися – будь-що, аби не було цих коротких сухих фраз.

Андрій ліг на ліжко поруч із Мирославою. Він кинув незначуще «добраніч», одразу ж заплющив очі та затих. По диханню Мирослава чула, що він не спить, хоча лежить непорушно в одній позі вже з годину. Вона поклала на нього руку. Андрій, мов обпечений, підскочив з місця. Мирослава аж здригнулася всім тілом від несподіванки.

– Що трапилося? – злякано запитала вона.

– Спекотно, – почула лаконічну відповідь.

Андрій узяв цигарки, вийшов на балкон. Мирославі було неприємно, що чоловік відскочив від неї, неначе від якоїсь гидкої тварини.

Вона пішла на кухню, зачинила за собою двері.

– Оксанко, ти не спиш? – вона зателефонувала подрузі.

– Якщо з тобою розмовляю, то ні. Що вже трапилося?

– Андрій повернувся до мене.

– Оце так новина! Поздоровляю! Тепер ти задоволена?

– Сама не знаю, – зітхнула Мирослава. – Він розмовляє зі мною так, ніби мене нема поруч.

– Тобто? – не зрозуміла подруга.

– Бубонить нудним голосом і в очі не гляне. Я вже не кажу про те, що ніякого «пробач» я не почула.

– А ти хотіла, щоб одразу впав перед тобою навколішки та цілував руки? А йому, можливо, чоловіча гордість не дозволяє!

– І як мені діяти надалі?

– Дій за обставинами. Спробуй підлеститися, годуй смачненьким, видавай, що ніякого розриву не було. А там, гляди, у нього совість заграє, тоді й пробачення попросить.

– Спробувала підлеститися, так він утік від мене на балкон, як від жаби.

– Наберися терпіння, якщо хочеш утримати чоловіка при собі. Не мені тебе вчити, як це зробити. Від мене перший чоловік теж утік і, на відміну від твого, не повернувся. Головне для досягнення мети – бажання. А зараз лягай спати, перемелеться лихо – добро буде.

– Дякую тобі.

…Андрій пристав на пропозицію Мирослави поїхати викупити садибу. Вони найняли Миколу, бо він вже знав дорогу до села. Хай як вмовляла Мирослава Оксану поїхати з ними, та відмовилася, не схотіла трястися в автівці в таку спеку.

Мирославі серце у грудях від хвилювання тріпотіло так, ніби пташка у сильці. Вона знову була на рідному подвір’ї. Хвилювалася лише за те, щоб господар погодився продати садибу.

Мирослава покликала з городу сусідку тітку Василину, розпитала, чи живе хтось у хаті.

– Безхатченко жив узимку, а зараз там нема нікого, – пояснила сусідка.

– І де ж він подівся? – поцікавилася Мирослава.

– Затопив грубку, а сам п’яний як чіп спав, доки не вчадів. Ніхто, ніхто не може прижитися в цій хаті, – похитала головою тітка Василина.

У Мирослави кожна клітинка тіла забриніла від щастя. Звичайно, їй шкода було нещасного безхатька, але хата… Вона не хотіла нікого, окрім неї, впускати до себе. Рідна, мила хатинка! Вона дочекалася Мирослави, бо любила лише її та бабусю. Тепер їй не буде так самотньо й сумно. Зараз вони знайдуть господаря садиби, оформлять потрібні папери, і вже тоді Мирослава зможе сказати: «Я повернулася. Дякую, що дочекалася».

– Чому ти вся сяєш? – запитала сусідка.

– Бо приїхала викупити свою садибу! – не приховуючи радощів, сповістила Мирослава.

– Навіщо вона тобі? Хата геть розвалюється.

– Ми збудуємо нову! А навколо такий райський куточок буде, якого в селі ще не було. Підтвердь, Андрію, що кажу правду.

– Так, – прозвучало лаконічне та сухе.

– Не радила б я вам тут оселятися, – насумрила брови сусідка, скоса позираючи в бік самотньої хатинки.

– Це ж чому? Така гарна місцина.

– Гарна, але не зовсім. Стільки смертей було в цій хаті…

– Тому що хата чекала на моє повернення! – радісно промовила Мирослава.

– А ще люди кажуть, що там оселилися привиди, – майже пошепки сказала сусідка. – Вже не одна людина їх бачила поночі.

– А ви? Ви самі бачили чи вірите в усі жахачки?

– Бачила. Клянуся, що бачила своїми очима, – таємниче зашепотіла сусідка і перехрестилася.

– І чий привид ви бачили? – скептично запитала Мирослава.

– Не повіриш! Твоєї бабусі!

Тітка Василина гадала, що Мирослава злякається, але та лише задоволено всміхнулася.

– Де нам знайти господаря садиби? – поцікавилася вона.

Сусідка пояснила.

– Як ви гадаєте, він не буде проти продажу?

– Він вже не знає, як спекатися цієї хати, – мовила сусідка і знову подибала на город.

Коли документи на садибу були на руках, Мирослава побігла до хати. З неприхованою щирою радістю дитини вона позаглядала у вікна.

– Який безлад! Усе потрощено, знищено, побито. Піч розвалилася, бо ніхто її не лагодив. А стіл! Це наш із бабусею стіл! Андрію, йди-но поглянь, що з ним сталося! Диван теж наш, але він зовсім негожий!

– Бачу, – мовив Андрій, хоча не спромігся зазирнути у вікно.

– А ось цю канавку бачиш? – Мирослава осліпла від такого щастя. – За проектом, тут буде потічок. На його дні будуть лежати відшліфовані камінчики. Ходімо далі, далі, за потічком. Він вливатиметься в невеличке озерце під старою грушею. Вночі вони будуть освітлені світодіодами. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про них?

– Так. Пам’ятаю.

– Уяви собі, як спуститься на землю вечір, а ми з тобою вийдемо в садок, а там… Де ж мої любі мальви? Ось вони! Мої ріднесенькі! Пам’ятаєте, як ми з бабусею вас саджали?

– Пам’ятаю, – механічно відповів Андрій, поринувши у свої думки.

– Ти не слухаєш мене! – дорікнула Мирослава. – Тобі байдуже, де ми будемо жити?

– Байдуже, – відказав той.

– Поїхали додому, – попросила Мирослава Миколу. – Мені набридло розмовляти зі стовпом.

– Поїхали, – луною повторив Андрій.

Настрій Мирослави був зіпсований. Андрія ніби підмінили. Поруч із нею був її чоловік, але водночас він був чужим.

54

Юрко був у розпачі. Вже цілий місяць після звільнення він не міг знайти нову роботу. Здавалося, що вакансій водіїв достатньо, але весь час робота вислизала в нього з-під рук. Сьогодні Юрко зрадів, бо у приватній фірмі пообіцяли взяти його на роботу. Коли попрохали показати трудову книжку, то виявилося, що він її забув удома. Юрко впіймав таксі та поїхав додому по документи, а коли прийшов на фірму, то дістав відкоша, бо на роботу вже взяли іншого водія.

Вдома мати Юрка не одужувала, їй ставало дедалі гірше. Попри те що медсестра приходила щодня, робила їй уколи, ставила крапельниці, мати згасала на очах. Кілька разів Ірина привозила лікарів, вони довго спілкувалися за зачиненими дверима, виписували ліки, які Ірина купувала власним коштом. Іноді мати просила Юрка посидіти біля неї. Він, як тільки міг, намагався вести бадьорі розмови. Мати сумно осміхалася вустами, а в очах застиг смуток. На столику біля її ліжка лежала непочата коробка цукерок – подарунок Юрка на день народження. Хлопець відчував себе винним, бо ніяк не міг улаштуватися на роботу, щоб заробити на ліки для матері. Але ж він робив усе можливе, щоб знайти роботу! Він ладний був працювати ким завгодно, аби платили вчасно зарплатню, але в його житті пішла чорна смуга. До всього додалися батькові пиятики. Спочатку Юрко не дуже звертав увагу на те, що батько приходив додому напідпитку. Батько й раніше любив хильнути після роботи. Якось той прийшов додому та сповістив, що авансу не буде, бо брав гроші на горілку в борг, отож довелося все віддати.

– Як ти міг?! – запитав Юрко батька на кухні, щоб мама не чула.

– Вибач, синку, так вийшло, – пробелькотів той.

– Чи ти не бачиш, що мамі стає гірше з кожним днем?

– Бачу, я все бачу, – батько почав кліпати очима та витирати сльози. – Що я можу вдіяти?

– Хоча б гроші додому приносити! – кинув йому Юрко зі зла. – Мамі потрібна дієта, а в нас у холодильнику миша повісилася.

– То йди працюй. Чому сидиш у батька на шиї?

– На твоїй посидиш, – Юрко грюкнув дверима, бо розмова з батьком не мала сенсу.

Він знову ходив до різних організацій, вже не за оголошеннями, а так, у ті, що траплялися на шляху. Все марно. «Наче прокляття яке!» – у розпачі подумав Юрко. Він помітив, що опинився неподалік крамниці тітки Мирослави. Будинок, де вона мешкала, був зовсім поруч. Ноги самі понесли Юрка до її квартири.

Мирослава здивувалася, побачивши на порозі Юрка. Хлопцеві здалося, що вона навіть зблідла, ніби побачила не його, а привид. Жінка запросила Юрка до столу, зробила у мікроволновці гарячий бутерброд, заварила каву.

– У тебе… все гаразд? – запитала вона схвильовано.

– Навпаки. У моєму житті все пішло шкереберть, – сказав хлопець і розповів про хворобу матері, про марні пошуки роботи й пиятику батька.

– А у тебе коли почалися неприємності? – запитала Мирослава, ставлячи миску в раковину.

– Хіба не однаково? Все звалилось одразу, в одну мить, ніби я чимось завинив перед Богом. Мені здається, що я не витримаю, збожеволію від усього цього. Коли проходив повз вашу крамницю, згадав, що ви – моя молочна мати, тож вирішив зайти за порадою. Хоча сам не знаю, що я хотів від вас почути, – з розпукою в голосі сказав хлопець.

– Давно у тебе почалися негаразди в житті? – Мирослава тихо повторила питання. – Коли я тебе останній раз бачила, то мені здалося, що у тебе все добре. Ти був веселий і щасливий.

– Так. Саме тоді й почалися нещастя. Того дня в мами виявили тяжку хворобу печінки, і все пішло-поїхало…

У Мирослави з рук вислизнула чашка, жалісливо дзенькнула на кахельній плитці долівки, розсипалася на дрібні скалки.

– Я сам, – Юрко кинувся збирати друзки. Він не помітив, як спала з лиця Мирослава, як хлюпнула собі в обличчя холодної води з-під крана.

– Що мені робити далі, тітко Мирославо? – запитав хлопець, дивлячись їй у вічі.

– Я спробую знайти тобі роботу, – відповіла вона, витримавши погляд Юрка.

– Я вам так вдячний! Як би не ви…

– Не треба, Юрчику, благаю, – видавила з себе жінка. – У житті не буває суцільної чорної смуги, – продовжила вона чужими словами. – Життя різнобарвне, кольорове, за чорною смугою обов’язково настане біла.

– Дякую вам за підтримку.

Мирослава мовчки кивнула й ледь-ледь осміхнулася, щоб підбадьорити Юрка.

Ввечері Юрко зварив матері бульйон з курки, яку привезла Ірина з села. Мати зробила кілька ковтків і почала блювати. Хлопець знайшов номер лікаря, який йому про всяк випадок залишила Ірина. Лікар порадив купити ліки і зробити матері укол, який мав зупинити нудоту. Юрко відкрив шухляду, де Ірина залишала гроші. Там було порожньо! Юрко одразу зрозумів, чия то робота. Але не було часу на міркування. Він позичив у сусідки гроші та помчав до найближчої аптеки. Юрко сам зробив матері укол, і вже за кілька хвилин мати перестала блювати. Він напоїв її теплим трав’яним чаєм, потім дав ліки на ніч. Юрко пішов з кімнати лише тоді, коли мати заснула.

Він дочекався батька, котрий повернувся об одинадцятій годині вечора. Той ледь тримався на ногах. Юрко силоміць затягнув його до своєї кімнати, штовхнув на диван. Батько гепнувся, ніби мішок з половою.

– Де гроші, які залишила Ірина? – запитав він батька.

– Які… гик-к… гроші? – батько дихнув перегаром.

– Ти знаєш які! То були гроші матері на ліки. Як ти міг?! Як у тебе піднялася рука?

– Я не брав! – вирячив очі батько.

– Якби не хвора мати, я б тебе зараз задушив своїми руками! – прошипів зі злістю Юрко. – Де ти був? З ким пропив мамині ліки?

– У Романа. Я навідав свого родича, випили по маленькій за здоров’я Валюші.

– Якщо завтра вранці не буде грошей на місці – я тебе вб’ю.

– І де ж я їх візьму… гик-к… завтра? З зарплатні віддам.

– Бери, де хочеш, але завтра додому без грошей краще не приходь! – Юрко сказав так суворо, що батько злякався.

– Я… Я спробую…

– Спробуй. І не думай, що сховаєшся в Романа, бо дістанеться й йому!

– Ти не посмієш здійняти руку на рідного батька, – невпевнено пробелькотів Анатолій.

– Завтра побачимо. Мені втрачати нічого.

Юрко чув, як батько вийшов у коридор, через щось перечепився та впав. За кілька хвилин звідти долинуло гучне хропіння.

55

Минали дні. Мирослава марно сподівалася на поліпшення стосунків з Андрієм. Він залишався таким же сумним, байдужим і мовчазним. Вона хотіла, щоб чоловік був поруч. Ціною нещастя молочного сина досягла вона бажаного. Чи була її забаганка варта біди, яка звалилася на Юрка? Мирослава намагалася не думати про ту дорогу ціну, якою дістався їй чоловік. Андрій був поряд, але це був не той Андрій, якого вона втратила. Поруч із нею була зневірена у майбутньому людина. Здавалося, з нього вийняли душу, залишилася сама оболонка, яка не здатна співчувати, кохати, радіти кожному новому дню. Марно вона щодня готувала щось смачненьке для Андрія. Він їв мовчки, ніби не бачив, що в тарелі, не відчував смаку. Завжди казав «дякую» і йшов спати. Одного разу Мирослава поклала перед ним у тарілку розморожені, але не зварені пельмені. Андрій з’їв їх мовчки, нічого не помітивши, подякував і пішов. Мирослава зрозуміла, що він вже не живе, а існує. Після цього вона більше не намагалася щось змінити в їхніх взаєминах. Із жахом помічала, що кожен новий день забирає щось із її душі, спустошує її. Майбутнього з Андрієм вона не бачила. Якось, зустрівшись із Оксанкою, Мирослава сказала, що живе поряд не з людиною, а з роботом, який навіть не перевдягне сорочку, якщо йому не нагадати. Оксана довго думала, а потім пояснила, що душа Андрія зосталася з тією жінкою, яку він покинув.

– Що ж тепер мені робити?! – у розпачі запитала Мирослава.

– Пам’ятаєш нашу розмову? – мовила Оксана. – Я намагалася тобі довести, що ти не кохаєш Андрія…

– І що в мене вірус ревнощів, – скептично додала Мирослава.

– Він як людина тобі не був потрібний. Ти хотіла володіти ним як річчю – це сталося. Бери, володій, він тепер твій. Та чи потрібен він тобі, коли в нього вмерла душа? Він кохає ту жінку до цього часу. Відпусти його, він теж має право на щастя.

– А я?! Як же я? Я теж хочу бути щасливою! – вибухнула Мирослава.

– Тоді будь такою, – сказала Оксанка й додала: – Вибач, якщо зможеш.

– Зможу! Я буду щасливою! – викрикнула Мирослава.

– Ти дуже змінилась останнім часом, – зауважила Оксана, – іноді я не вірю, що зі мною поруч та сама Мирослава, що була колись.

– Так, я не така, як раніше. Я хочу змінити все своє життя. І я доб’юся свого рано чи пізно!

– Шлях до щастя не завжди прокладається ліктями, – сказала Оксана, – по життю кожен вибирає собі дорогу. Іноді підеш не тим шляхом, звернеш не на ту стежку, і все піде не так, як бажається. Головне – вчасно це зрозуміти, зробити висновки, доки не пізно, і піти далі своєю дорогою, не заважаючи іншим.

– Я знаю інше, – твердо сказала Мирослава. Так говорять люди, коли впевнені в своїй правоті. – Життя інколи схоже на хижака. Воно може роздерти на шматки тих, хто не вміє дати відсіч або принаймні не здатен сприйняти умови хижацької зграї.

– Я не згодна, але не буду з тобою сперечатися. Краще припинімо цю розмову, бо посваримося.

Подруги того дня розпрощалися не в доброму гуморі. Кожна з них залишилася при своїй думці. Після цієї розмови вони не телефонували одна одній цілий тиждень. Оксана обізвалася першою. Вона поцікавилася, як у Мирослави справи.

56

Юркові нарешті поталанило. Він знайшов роботу вантажника на гуртовому ринку. Зарплатня не та, що хотілося, але вже ліпше синиця в жмені, ніж журавель у небі. Його влаштовувало те, що працював він у нічні зміни. Матері ставало чимдалі гірше. Їй бракувало сили хоча б підвестися з ліжка. Вона згасала з кожним днем, згорала, як воскова свічка. Вдень з нею був Юрко. Батько так запив, що його звільнили з роботи. Він перебрався до Романа та Зої, а вдома з’являвся лише для того, щоб поцупити якусь річ і виміняти її на пляшку самогону. На ніч до Валентини приїздила Ірина. Швидко й непомітно минув місяць, коли Любонька жила з нею. По тому довелося відвезти дівчинку до інтернату. Бідна дитина! Як їй не хотілося туди повертатися! В Ірини ледь серце не вискочило з грудей, коли вона відвозила доньку. Любонька всю дорогу гірко плакала, а Ірина запевняла її, що залишилося потерпіти ще трішечки. І лише коли вона запевнила доньку, що забере її з інтернату до нового навчального року, дитина заспокоїлася. Повернувшись додому, Ірина перевірила свої заощадження і з жахом зрозуміла, що так тяжко зароблені на чужині гроші тануть, як весняний сніг. Уже зараз було ясно, що бракує коштів на всі операції доньки. Частину грошей вона вимушена була віддати Романові, послуги адвоката теж коштували недешево. Зараз вона допомагала Валентині. Ірина просто не могла залишити жінку помирати без грошей на ліки та знеболювальне. Поміркувавши, вона вирішила, що на крайній випадок попросить матеріальної допомоги у Даріо. Якщо не вийде, то… Тоді буде видно, що робити, а зараз Валентина ніяк не зможе обійтися без її допомоги.

…Тепер, коли Юрко почав працювати ночами, він не міг спостерігати за Маргаритою, яка досі жила сама. Перші тижні без «вечірніх побачень» з нею Юрко не сумував. Потім бажання побачити Маргариту стало причепливою ідеєю. Юрко весь час думав про неї, уявляв, як вона не поспішає повертатися додому, бо там ніхто на неї не чекає. Вона заходить до квартири, кидає сумку на тумбочку, заглядає у люстерко на стіні. Вона завжди так чинить, коли повертається додому. Напевне, цей знавецький погляд – суто жіночий (чи добрий я маю вигляд?). Маргарита перевдягається, щось готує на кухні. Юрко вже знав, що дівчина вечеряє салатами. Цікаво, чи вона в такий спосіб береже свій тоненький стан, чи є вегетаріанкою? Як завжди після вечері Маргарита приймає душ, потім знімає халата, напевне, щоб він не просякнув тютюновим димом, стає біля вікна й палить цигарку. Вечір закінчується читанням книжки. Так вона рятується від самотності? Чи хоче знайти в книжках таке кохання, про яке мріє?

Юрко зрозумів, що саме ця дівчина йому потрібна. Він звик до неї, вона його збуджувала на відстані, нарешті, вона йому дуже подобалася. Юрко не знав, чи сприйме вона його, чи сподобається він Маргариті, але в таємному сховищі своєї душі плекав надію, що саме Маргарита зможе прийняти його таким, яким він є насправді.

Вночі, завантажуючи автівку ящиками з екзотичними фруктами, він подумав, що треба нарешті вже дізнатися, де вона працює. Він звільнився о шостій ранку, а вже за чверть сьома чекав Маргариту біля підземного переходу. Вона пройшла повз Юрка легкою ходою. «Цок-цок-цок!» – процокали її високі підбори вниз по сходах. Юрко рушив слідом за нею. Дівчина не пішла в метро, а піднялася сходами, щоб вийти на протилежну вулицю. Юрко не відставав від неї. Маргарита зупинилася, зустрівши знайому. Дівчата почали про щось жваво розмовляти, а Юркові довелося відвернутися та втупитись у вітрину газетного кіоску. Він лише на мить зупинив свій погляд на газеті «Наше місто», а коли повернув голову, Маргарити вже не було. Проте від зупинки від’їхала маршрутка. Дівчина могла сісти в неї або ж зайти до дверей якогось приміщення. Але якого саме? Весь перший поверх будинку займали різні крамниці та організації. Юрко пройшов повз них. Тут були і ювелірний салон «Гранат», і перукарня, і аптека, і весільний салон «Надія», і безліч крамниць. Позазиравши у вікна, він ніде не помітив Маргариту. Юрко повернувся, ще раз, про всяк випадок, пройшовся біля приміщення ювелірного салону, непомітно кинув погляд усередину. На якусь мить йому здалося, що там промайнула постать Маргарити. Нічого не залишалося, як іти додому. Там на нього чекала Ірина.

– Як мама сьогодні? – запитав Юрко.

– Не дуже, – стиха мовила Ірина. – Вночі я сама змушена була зробити укол. Хотіла викликати «швидку», але вона наполягла на тому, щоб я вколола сама, хоча до цього я ні разу не робила уколи. Валентина у своєму дусі. «Навіщо зайвий раз відволікати лікарів від роботи, – каже мені, – можливо, зараз вони врятують чиєсь життя, а мені вже поспішати нікуди». Я зварила їй попоїсти і тобі теж.

– Дякую, – сумно сказав Юрко.

Ірина пішла, а Юрко зайшов до кімнати батьків. Стояв тривкий запах ліків, хоча вікно було прочинене, а вітер роздував вітрилами голубі фіранки.

– Синку, ти прийшов? – тихо запитала мати.

– А я гадав, що ти спиш. Як ти, мамо? – Юрко сів на краєчок ліжка, поправив ковдру.

– Можна б і гірше, та вже нікуди, – гірко пожартувала жінка.

– Нічого, незабаром одужаєш, і тоді я вже тебе не відпущу на роботу, – бадьоро сказав Юрко. – Їсти будемо?

– Ти снідай, а я поки що не хочу. Мені треба з тобою поговорити.

– Я слухаю.

Жінка тремтячими пальцями зняла з себе сережки, які їй подарувала Ірина.

– Відкрий, будь ласка, шафу, де лежить моя білизна, – попрохала жінка.

– Знайшов.

– Тепер просунь руку під білизну, там має бути маленький вузлик. Дістань його та подай мені.

Юрко віддав матері щось зав’язане в носовичок.

– Розв’яжи мені вузол, бо пальці потерпли, не хочуть слухатися, – сказала жінка.

– Тримай.

– Ось це, – мати розгорнула вузлик, де були золоті прикраси, – мої з Анатолієм заручні обручки. Я кладу сюди ж подарунок Ірини. – Мати поклала сережки. – Вони дорого коштують. Якби я знала це, то не прийняла б такий подарунок. Я хочу, щоб ти забрав усе це собі. Сховай від батька у надійне місце, бо все одно проп’є.

– Я не візьму твоїх коштовностей!

– Це моє прохання, – Валентина запнулася, мало не сказавши «останнє». – Більше коштовностей у мене немає, але може так статися, що вони знадобляться у скрутну хвилину, тож не шкодуй їх. Головне, щоб вони пішли на добре діло.

– Мамо, – Юрко не стримався. Він сів на долівку біля ліжка матері, уткнувся лицем у її прохолодну знекровлену руку і сльози, які він стримував у собі, закапали з очей.

– Не треба, синку, – жінка попестила його голову слабкою рукою. – Пообіцяй мені, що ти не проп’єш ці речі, як твій батько, що ти ніколи не станеш п’яничкою.

– Обіцяю, мамо, – крізь сльози видавив Юрко.

Юрко забрав вузлика і довго ходив по кімнаті, підшукуючи підхожу схованку. Але хай де він сховає, батько знайде, бо такі люди носом чують горілку та гроші на неї. Тоді Юрко знайшов порожню коробку, напхав туди газет, а в середину поклав мамині коштовності. Зверху коробку обклеїв скотчем. Увечері він віддав пакунок Ірині, попрохавши її передати в село бабуні на зберігання…

Ще кілька днів Юрко намагався простежити за Маргаритою, але та зникала у нього під носом. Заінтригований, він вже почав думати, що дівчина з ним грається. Але чому? Що це за гра? Дійсно, куди вона зникає?

57

Неприємності сипалися на голову Мирослави, ніби відкрилася скринька Пандори – вмістилище нещасть, зла, лиха. У крамниці йшли нестачі в тисячі гривень. Дарма Мирослава оббивала пороги судів, міліції, прокуратури. Довести провину продавчинь було майже неможливо. Судді та прокурори так на неї тисли, що вона ладна була забрати свої папери й бігти з цих закладів світ за очі, бо там не бажали допомогти, навіть звинувачували в тому, що обмовляє найманих працівників і хоче з цього мати свій зиск. Мирославу обурювала така несправедливість, але чим вона могла зарадити? Вона вирішила, що треба діяти самостійно, а не чекати допомоги від карних структур. Одного вечора Мирослава з Андрієм пішли додому до однієї продавчині, яка написала розписку, що вона погоджується з нестачею й зобов’язується повернути гроші у вказаний строк. Та відчинила їм двері.

– Що вам від мене потрібно? – зухвало спитала продавчиня.

– Ти обіцяла мені повернути сьогодні гроші, – нагадала Мирослава, – ось твоя розписка.

З кімнати вийшли незнайомі чоловік і жінка.

– Це вона вимагає у тебе гроші? – запитав чоловік, кивнувши головою у бік Мирослави.

– Так, – продавчиня нахабно посміхнулася. – Гроші, яких я не брала. Вона підставила мене.

– Тоді викликай негайно міліцію, – порадив чоловік.

Такого нахабства Мирослава не чекала.

– Ти! Як ти смієш?! Я до тебе по-людськи, по-доброму, а ти… – скипіла Мирослава від обурення. – Щоб завтра ж гроші були на місці! О дев’ятій ранку! А то…

– Що мені буде?

– Тоді побачиш сама!

– Ти мені погрожуєш? – продавчиня іронічно посміхалася.

– Вважай, як хочеш, я не відчеплюся від тебе доти, доки ти не повернеш борг!

Мирослава грюкнула дверима і вискочила, мов обпечена.

– Ти диви яка хамка! – вона не могла ніяк заспокоїтися. – Поводиться так, ніби не вона мене, а я її обікрала! Поверне, ще й як поверне борг!

– Не поверне, – тихо мовив Андрій.

– Звичайно, не поверне, якщо ти й надалі будеш стояти позаду мене мов бовдур! Чому мовчав як риба?

– А що я міг сказати?

– Сказав би щось по-чоловічому! А то я сперечаюся з ними, а ти сховався за моєю спиною, – дорікнула Мирослава.

– Я працюю на заводі. Вибач, я ніколи не займався рекетом.

– Це й погано! – спересердя кинула жінка. – Ти – ганчірка, а не чоловік!

– Так, тут я з тобою згодний, я – ганчірка, я – не чоловік, – стиха промовив Андрій. Мирослава навіть не помітила, скільки туги було в його словах!

– Шкода, що зараз не «лихі дев’яності», а то швидко повернули б вкрадене, – не вгавала Мирослава, але Андрій вже не чув її.

Наступного дня Мирославу викликали до прокуратури.

– Мені йти з тобою? – запитав Андрій.

– Навіщо? Все одно з тебе ніякого пуття, – сказала вона, – лише хвостом теліпаєшся позаду…

Як з’ясувалося, продавчиня звернулася до прокуратури із заявою про здирництво з боку Мирослави. У неї навіть були свідки. Мирослава показала розписку, на що прокурор сказав, що у заяві написано, що Мирослава Ігнатівна шляхом погроз, під тиском змусила невинну продавчиню написати розписку. Мирослава нервово розсміялася.

– Дарма смієтеся, – зупинив її прокурор. – Не місце жартам, бо вам загрожує стаття.

– Мені?! Стаття? За що? – Мирослава здивувалася.

– За здирництво.

Коли Мирослава зрозуміла, що їй дійсно не до сміху, почала розповідати про свої кредити, про тяжку працю, про постійні нестачі в крамниці. Вона хотіла достукатися до серця людини в дорогому шкіряному кріслі, але марно. Він зробив свій висновок:

– Мені все зрозуміло. Ви застрягли в кредитах, у вас постійно змінюються наймані працівники через нестачі. Чи не дивно це? Я тепер розумію тих людей, які мали нещастя у вас працювати. Знаю я таких людей, як ви. Через підстави та погрози ви змушуєте жінок, які працювали на вас за копійки, писати розписки про нестачу, а потім наживаєтеся на їхніх грошах. Я караю таких здирників, нещадно караю і буду карати надалі!

– Я… Я – чесна людина, – почала Мирослава, відчуваючи, що світ навколо неї захитався.

Можливо, ці тортури тривали б ще довго, якби Мирослава не поклала на стіл стодоларову купюру, яка миттю зникла у шухляді столу прокурора. Жінка вийшла на вулицю. Стояла неймовірна спека. Їй забракло повітря, перед очима потемніло. З останньої сили вона дістала телефон, викликала таксі. Додому не поїхала, вже за двадцять хвилин сиділа на кухні в квартирі подруги.

– Мене виставили злочинницею, – обурено сказала Мирослава. – Я ніколи за все своє життя не взяла чужої копійки!

– Забудь про цю розмову, – порадила Оксана, – ти ж знаєш, що вся наша правоохоронна система недосконала. Хто добирається до влади, вважає, що вона дана йому на те, щоб наживатися та брати хабарі. Для них гроші – і цар, і Бог. Але багатство не завжди можна виміряти грошима.

– Воно-то так, – зітхнула Мирослава. – Проте без грошей нікуди.

– Так, – мовила Оксана, – гроші всемогутні, але й згубні та мстиві. Вони завжди бажані, такі жадані, однак мають підводні камені. Вони можуть привести людину не тільки до багатства, а й до шибениці.

Подруги довго мовчали. Кожна з них думала про своє.

– Щоранку я перераховую свої заощадження, – почала Мирослава. – Вони з кожним наступним днем зменшуються. Мені доводиться витрачати ті гроші з кредиту, які мали б піти на зведення будинку.

– Справи дійсно кепські?

– Ти навіть не уявляєш, наскільки. Мені весь час доводиться з тих заощаджень сплачувати кредити, бо в крамниці постійні нестачі, ніби пороблено. Вже півміста знає, що у мене працюють самі злодійки та крадії. Одна моя знайома сказала, і я з нею повністю згодна: «Немає професії продавець, є професія продавець-аферист». Я не зізнаюсь ані Мишку, ані Андрієві, що гроші тануть. Ще трішки – і в моїй шкатулці буде зовсім порожньо. Я працюю, як каторжна, відмовляю собі в усьому, і в той самий час мої борги зростають. Невчасно сплачені штрафні санкції, внески до пенсійного фонду, погашення кредитів – все збільшується в геометричній прогресії. До основних платежів додаються пеня, знову ж таки штрафні санкції, зростають проценти. Мені здається, що я стою над бездонною прірвою, в яку ось-ось сама стрибну і вже звідти ніколи не виберуся. Не знаю, чи відчую я фізичний біль, бо душевний біль – набагато тяжчий.

– Навіщо ж тобі ця сізіфова праця?

– Я маю мету. Навіть не мету, а сенс мого життя, рожеву мрію. Я нічого в житті так не бажала, як хочу тепер. Перед моїми очима вдень і вночі стоїть такий бажаний невеличкий будиночок на місці нашої хати, а навколо нього – райський садок, де багато-багато квітів і зелені. Я не можу уявити, що ніколи цього не буде. А Мишко? Знову буде працювати на якогось «дядю»? Я починала з нуля, лише я знаю, як мені було тяжко. Не хочу, щоб син повторив мою долю. Я мрію, щоб у нього була своя квартира, автівка, крамниця. Якби я працювала вчителем, то ніколи б за все життя не змогла йому це придбати.

– А зараз можеш?

– Я занадто близько була підійшла до здійснення своїх мрій. Мала вже дві автівки, зробила ландшафтний проект, де можна побачити на власні очі свою мрію, викупила садибу. А що тепер? Мої мрії тікають мов пісок крізь пальці. Ще один крок, і я залишуся з порожніми руками. Незабаром повернеться із заробітків мій син, який щомісяця надсилав мені гроші, а вони теж спливли крізь пальці. Що я йому скажу? Як подивлюся в очі? До того ж він приїде з майбутньою дружиною.

– Можливо, підприємництво – не твоя царина?

– Не думаю, – похитала головою Мирослава. – Я добре знаю свою справу, роблю правильні закупки, у мене немає зайвого краму. Але йде все не так, як хотілося б. На мене повсякчас сипляться непередбачувані витрати, нестачі, штрафи і таке інше. Я беру заощадження, щоб покрити всі витрати, а моя мрія віддаляється від мене, як міраж.

– Либонь, підприємцем можна бути, але не в нашій країні. Скільки ти вже витратила на хабарі перевіряльникам?

– Чимало. До речі, коли востаннє приходив інспектор податкової з позаплановою перевіркою, то взяв з мене дві тисячі гривень за умови, що випише мені невелику штрафну санкцію.

– А без неї за дві тисячі ніяк не можна було обійтися? – перебила її Оксана.

– Не можна. Їм дають план, яку суму треба внести до бюджету. Так ось, він узяв гроші, але все одно виписав штраф у три тисячі гривень.

– Просто надурив тебе?

– Пояснив, що його керівництво не погодилося на меншу суму.

– Це вже занадто! – обурено промовила Оксана. – Де ми живемо? В якій країні? Чи діють у нас закони взагалі?

– Хіба що закон хижацької зграї, – з сумом констатувала Мирослава.

– А ти не думала, що краще б продати крамницю, доки не пізно, і розрахуватися по кредитах? – запитала Оксана.

– Крамниця закладена в банку, тому я не зможу її продати доти, доки не погашу борг. Та й чи змогла б я це зробити, якби була така нагода? Ні, не змогла б. Я не можу розпрощатися зі своїми мріями. Я просто загину без них.

– І що ти будеш робити?

– Чіплятися до останнього подиху.

Подруги помовчали. Мирославі трохи полегшало після того, як вона розповіла про всі проблеми, які звалилися на її голову. Вдома Мирослава лягла того дня спати рано. На душі було недобре, але знову в її уяві з’явився садок, обійстя, де багато зелені, озерце з підсвіченими на дні камінцями. Вона заснула під дзюркотіння веселого потічка, що грайливо виблискував під променями сонця і наспівував якусь щасливу пісеньку мрій…

58

Нарешті Юркові вдалося дізнатися, де працює Маргарита. Він не пішов за нею, а чекав на розі будинку, біля ювелірного салону «Гранат». Саме в цьому місці Маргарита завжди «губилася». Дівчина пройшла повз Юрка і зайшла до приміщення ювелірного салону. Щоб переконатися, що вона там працює, Юрко заглянув у велике вікно. Маргарита сіла за робочий стіл, увімкнула комп’ютер, почала розкладати на столі папери. Як він одразу не здогадався, що дівчина заходила в перші ж двері? «Нікудишній з мене детектив», – зробив висновок Юрко і швидко побіг сходами підземного переходу. Ледь він вийшов з переходу, як почув позаду себе крик чоловіка, що біг по сходах угору: «Геть! Геть з дороги!» Прямісінько на нього мчав високий чоловік. Юрко не встиг відскочити вбік, як той налетів на нього, ледь не збивши з ніг. «Чорт!» – вилаявся чоловік, штовхнув Юрка та побіг далі. Юрко не втримав рівновагу, впав рачки і раптом помітив, що чоловік упустив якусь блискучу річ. За якусь частку секунди Юрко зметикував, що то коштовність – браслет з камінцями. Браслет під своєю вагою сповз у невеличку шпаринку між тротуарною плиткою біля урни для сміття. Юрко, не зводячись, швидко підштовхнув браслет – і той пірнув у щілину. Другою рукою хлопець механічно змів пісок, сховавши під ним браслет. За чоловіком вже бігли люди у формі з написом «Охорона», але той як крізь землю провалився. Юрко поспішив зникнути з місця пригоди.

Відійшовши на безпечну відстань, хлопець уже спокійніше подивився назад, щоб запам’ятати, де сховано браслет. Урна стояла коло продуктової крамниці під назвою «Смакота». Юрко помітив, як на протилежний бік дороги промчали з блимавками дві міліційні машини. Хлопець здогадався, що там трапилася якась пригода і, напевне, грабіжником був чоловік, який збив його з ніг. Юрко поглянув на годинник мобільного телефону. Слід було поспішати додому, бо в Ірини призначена зустріч з її адвокатом.

Увечері, коли Ірина приїхала на зміну Юркові, хтось подзвонив у двері.

– Я відчиню, – сказав Юрко.

– Карний розшук, – представився один із трьох чоловіків. Вони всі по черзі назвали свої прізвища і показали посвідчення. Юрко був майже спокійний, але поява людей з такої служби його насторожила. Хлопець запросив зайти, спитав, чим може допомогти.

– Ви підозрюєтеся в пограбуванні ювелірного салону, – прозвучало як грім серед ясного літнього дня. – Вас заарештовано.

– Що-о-о? – Юркові потемніло в очах. – Я не грабіжник, – пробелькотів він.

– Поїдьмо до відділку, там розберемося. Збирайтеся.

Ірина заклякла на місці. Вона здригнулася, коли на руках Юрка клацнули кайданки. Добре, що кімната Валентини була зачинена, і та не чула, що тут відбувається…

Юрка привели до кабінету слідчого.

– Мене звати Олександр Васильович, як Суворова. Це на той випадок, щоб не забув, – сказав той. – Прізвище, ім’я, по батькові, дата і місце народження…

Юрко механічно відповідав на запитання. Він гадав, що зараз розповість про те, як бачив чоловіка, що тікав, і його відпустять. Сталася прикра помилка, його сплутали з грабіжником і зараз у всьому розберуться.

– Хлопче, у тебе великі неприємності, – сказав слідчий. – Раджу в усьому одразу зізнатися.

– Я нічого не грабував, – спокійно сказав Юрко.

– Вуличні камери спостереження зафіксували, що ти кілька днів щось видивлявся в ювелірці. Планував пограбування?

– Та ні ж бо!

– Тоді розкажи мені, що ти робив кілька днів поспіль біля ювелірки «Гранат».

– Я стежив за дівчиною.

– Чому?

– Вона мені сподобалась, і я вирішив дізнатися, де вона працює.

– Ти був з нею знайомий?

– Ні.

– За якою саме дівчиною ти стежив?

– За Маргаритою… – промовив Юрко та затнувся – він називав її подумки цим ім’ям.

– Виходить, що ти не був з нею знайомий, а ім’я її знаєш? – Олександр Васильович прошивав його очима. – Запам’ятай, мене, старого горобця, на полові не обдуриш.

– Я сам вигадав це ім’я.

– У «Гранаті» дійсно працює бухгалтером дівчина Маргарита. Зранку ви вдвох підійшли до ювелірки. Вона твоя спільниця?

– Ні! Я не йшов з нею, я лише слідом крався. Ми не знайомі й жодним словом ніколи не перекинулися. Ви повинні мене вислухати, щоб усе зрозуміти, – Юрко сказав це так щиро, що слідчий на мить засумнівався у причетності юнака до пограбування. Занадто він м’якотілий, щоб скоїти такий зухвалий злочин серед білого дня. Можливо, треба вислухати і перевірити його версію?

– Розповідай, – сказав слідчий і додав: – Усе по черзі та без брехні, бо в мене мало часу, щоб слухати казки.

Звичайно ж Юрко не зізнався, чому підглядав у вікна дівчини. Він розповів, як дивився в бінокль на протилежний будинок, як помітив дівчину і вигадав їй ім’я, як не раз намагався дізнатися, де та працює. Він розказав, як його збив з ніг чоловік, що тікав від охоронців. Про схований браслет він промовчав, бо зметикував, якщо знайдуть прикрасу, одразу ж впаде на нього підозра.

– Ми перевіримо твої покази, – слідчий коротко підбив підсумок розповіді Юрка.

– Ви мене відпускаєте?

– Ти затриманий на три доби.

– Я не можу! У мене вдома лежить недужа мати, вона тяжко хвора, навіть не встає з ліжка.

– Там була якась жінка. Хто вона?

– Сестра мого батька.

– То нехай вона догляне матір, а ти, якщо сказав правду, повернешся додому за три доби. Відведіть його, – дав наказ слідчий, щоб не чути потік прохань відпустити.

На третій день Юрко знов був у кімнаті Олександра Васильовича. Слідчий стояв до нього спиною, дивився у вікно.

– Зараз, хлопче, підпишеш розписку про невиїзд. Ти не маєш права покидати місце проживання, доки буде йти слідство.

– І я зможу піти додому? – з радістю запитав Юрко.

– Підписав? – замість відповіді спитав слідчий.

– Так. Я вільний? Можна йти?

– Іди, хлопче, додому, – сказав Олександр Васильович, знову повернувшись до вікна. – У тебе померла мати.

59

Вранці Андрій прийшов з нічної зміни та сповістив Мирославі сумну звістку про смерть Валентини. Мирослава одразу ж зблідла, закотила очі, її тіло обм’якло. Андрій ледь устиг підтримати її, щоб не впала додолу. Він збризнув обличчя дружини холодною водою, розтер скроні.

– Ти… Ти не помилився? – спитала Мирослава, зробивши кілька ковтків води з барбовалом.

– Юрко телефонував мені ще вчора ввечері.

– Не може бути, – тихо мовила Мирослава.

– Валентина була тяжко хвора, ти ж знаєш. Заспокойся і збирайся, підемо на похорон.

– Ні! – мимоволі скрикнула Мирослава.

– Та що з тобою коїться?

– Я не можу… Я нікуди не піду.

– Не розумію тебе. Юрко – твій молочний син, ти мусиш підтримати його. Анатолій пиячить, тож треба допомогти хлопцю.

– Я не піду, бо… Я просто не можу піти.

– Але чому?! Не доведи Господи, трапитися біді в нашій родині, Юрко перший прийшов би на допомогу, – Андрій знервовано заходив по кімнаті. – Він ліпший друг нашого сина, а ти… Ти можеш мені пояснити, що з тобою?

– Не можу, вибач, – Мирослава опустила голову. – Йди сам.

– Що я скажу Юркові? Як подивлюся йому в очі?

– Скажи, що мені зле. Скажи, що я занедужала. Врешті-решт, можеш сказати, що я померла! – істерично скрикнула Мирослава. – Що хочеш кажи, але я не піду!

– Ти поводишся, як остання… – Андрій не доказав, гучно грюкнув дверима і пішов.

Мирослава деякий час перебувала у прострації. Вона заклякла в одній позі й так довгенько просиділа. Чомусь згадався пологовий будинок, у якому вона та Валентина лежали в одній палаті. Валентина була тихою сільською дівчиною, котра мужньо терпіла перейми в той час, як Мирослава від болю волала на весь пологовий будинок. Валентина світилася неприхованою радістю, коли вперше взяла на руки свого первістка, приклала до грудей. А вже на другий день у неї чомусь не стало молока. Мирослава сама запропонувала погодувати її немовля. Вона приклала до однієї груді білявого хлопчика Валентини, до другої – чорнявого, свого Михайлика. Відтоді вони почали спілкуватися. Спочатку родинами збиралися на всі свята, згодом почали зустрічатися рідше. Валентина завжди була тихою, малоговірковою і працьовитою. Жила тихо й померла тихо.

Мирославі боляче було згадувати той день, коли вона разом із цукерками продала Юркові своє нещастя. Вона не хотіла цього робити, все сталося випадково.

Іноді один випадок може змінити все життя. Як тепер їй жити з такою провиною перед Юрком? Забути? Не згадувати? Маячня. Не можна продати нещастя, мов якусь річ. Це просто збіг обставин. Андрій повернувся до неї, але це ще не доказ того, що подіяла порада бабусі продати нещастя. Треба заспокоїтися та жити далі. Життя не зупинилося для неї, воно триває.

Від несподіваного дзвінка мобільника Мирослава здригнулася всім тілом. Схопила телефон із забобонним страхом. Чомусь здалося, що зараз вона почує у слухавці голос Валентини: «Як ти могла?» Мирославу ніби обсипали жаристим вугіллям. Вона побачила, що дзвонить Мишко, зробила кілька глибоких вдихів і видихів та лише тоді сказала:

– Добридень, синку.

– Мамо, привіт. Як твої справи? – запитав син.

– Померла мати Юрка, – підупалим голосом сповістила Мирослава.

– Як померла?! Коли?

– Учора ввечері. Сьогодні похорон.

– Чому вона померла?

– Валентина тяжко хворіла. У неї був цироз печінки.

– Я з Юрком розмовляв днів десять тому, він казав, що мама недужа, але щоб таке трапилося… А я якраз збирався йому телефонувати.

– Не зараз, синку. Подзвониш завтра десь опівдні, бо зранку всі підуть на цвинтар, понесуть сніданок.

– Сьогодні поховання? – перепитав син.

– Так.

– А де ти, мамо, зараз?

– Удома.

– А чому? Чому ти не поруч із Юрком?

– Батько пішов, а я занедужала. Розхвилювалася так, що тиск підскочив, двісті на сто двадцять, – збрехала Мирослава. – Довелося «швидку» викликати.

– Шкода. Юркові не завадила б твоя підтримка.

– Так вийшло, синку, – зітхнула Мирослава. – До речі, чому ти зараз телефонуєш? Ти не на роботі?

– Так… Ні… Взагалі-то, я вдома, – запинаючись, відповів Мишко.

– Що у тебе трапилося? – стривожилася Мирослава.

– Все добре, – сумовито відповів син.

– Мене не обдуриш. Я чую по голосу, що у тебе великі неприємності. Ти можеш мені зізнатися?

– Мамо, у мене закінчуються гроші на рахунку, зараз вимкнеться телефон і я не встигну попрощатися. Бувай!

– Зачекай хвилинку, – попрохала Мирослава. – Коли ви приїдете?

– Наразі я не можу назвати точну дату. Бувай! – почула жінка і телефон вимкнувся.

Андрій повернувся додому пізно ввечері. Він мовчки пішов у душ, потім зайшов до спальні, де Мирослава вже лежала у ліжку.

– Як усе пройшло? – запитала вона.

– Як? Як? – різко сказав Андрій. – Я був не на виставі, щоб розповісти, як вона пройшла, з аншлагом чи без.

– Як Юрко? Тримається?

– Треба було самій піти та побачити, – кинув він злісно.

Мирослава більше нічого не питала, щоб не дратувати чоловіка. Андрій взяв свої цигарки, вийшов на балкон, чиркнув сірниками і затягнувся димом. На похороні він зустрівся з Іриною. Це була їхня перша зустріч після того, як Андрій її покинув. На поминках у їдальні вони випадково опинилися за столом поруч. На голові Ірини була чорна мережана хустинка. Андрій ніколи не бачив її у хустці, тому мимоволі задивився на Ірину.

– Пробач мені, – сказав Андрій так, щоб його могла почути тільки Ірина.

Вона нічого не відповіла, лише підвела погляд і подивилася йому в очі. В її очах були і презирство, і докір одночасно. Андрій не витримав того виразного погляду, опустив очі й не спромігся нічого сказати.

60

Ірина почула від Андрія ті слова, про які давно мріяла. Надію на своє жіноче щастя вона вже поховала на глибині душі. Вона часто згадувала час, проведений разом з коханим чоловіком. Здавалося, мусила б зненавидіти його, але цього не сталося. Занадто шаленою хвилею їх обох накрило палке кохання, захопило, затягло. Воно так яскраво спалахнуло, що вони й самі не чекали. Так буває лише раз в житті, якщо й прийде інше кохання, то вже не буде таким палким. Ірина не дозволила ненависті спаплюжити її почуття. Нехай воно залишиться в її спогадах чистим, приємним, єдиним. Муляла лише образа за таємну втечу Андрія. Він вирішив повернутися до дружини, бо мав на те повне право. Але чому не сказати про все, дивлячись у вічі? Ірина зрозуміла б його та… пробачила, бо знала з самого початку їхніх взаємин про те, що Андрій одружений. Прикро було від того, що чоловік, якому вона віддалася цілком тілом і душею, виявився чи то таким легкодухим, чи то просто боязким. Вона сподівалася від нього вибачення не на папері. Дочекалася. За поминальним обідом Андрій спромігся промовити довгоочікувані слова. Ірина подивилася з докором, нічого не сказала. Хотіла відповісти «Бог тобі суддя», але слова застрягли кісткою в горлі. Вона часто думала, чи змогла б пробачити Андрія, якби він повернувся, проте не знаходила відповіді. Ірина не була готова прийняти його з відкритими обіймами, але десь у підсвідомості плекала надію на його повернення.

Зараз в Ірини було стільки справ, що не мала часу звести голову. Юрка підозрюють у злочині, який він не скоював. Ірина була впевнена в цьому. В квартирі зробили обшук, але нічого не знайшли. Якби ж то не ті люди, що перевернули в кімнаті все догори дриґом, можливо, Валентина прожила б ще деякий час. А зараз Ірина сподівалася, що знайдуть злодія та знімуть з Юрка всі підозри. Багато часу, грошей і нервів довелося витратити на похорон Валентини. До всіх нещасть додалися пиятики брата. Ірина благала його хоча б на похованні поводитися пристойно, Анатолій пообіцяв, але не дотримав слова. Довелося з кладовища везти його додому, бо так напився, що заснув біля могили. Ірина з Юрком затягли його до кімнати, як мішок з половою. Юрко і так був пригнічений і розбитий, а тут ще й п’яний батько. «Я вб’ю його!» – з серця кинув Юрко, на що Ірина сказала: «Він твій батько, і ти повинен про нього дбати, хоч який він є. Треба витягти його з цього болота». Але була й гарна новина. Ірина вже мала повне право спілкуватися з Любонькою, в інтернаті готували документи і за два тижні вона зможе забрати дитину додому. Потім вони поїдуть до Києва на операцію.

Ірина підрахувала, що грошей, які в неї залишилися, не вистачить на лікування та реабілітацію дитини, а на власне життя – і поготів. Даріо обіцяв їй допомогти. До цього часу вона відмовлялася брати у нього гроші, але зараз зрозуміла, що доведеться. Ірина вирішила поспілкуватися з Даріо, розповісти про останні події. Якщо він запропонує матеріальну допомогу, вона не відмовиться. Якщо ні… Вона може продати «фіат», який їй подарував Даріо, хоча автівка їй дуже потрібна. Любонька не одразу зможе піти своїми ногами, тож доведеться її возити до школи, щоб не віддавати в інтернат для інвалідів.

– Добридень, Даріо, – привіталася Ірина, зв’язавшись із Даріо по скайпу.

– Я радий тебе бачити, – сказав Даріо. Було помітно, що його дні спливають, і кожне слово дається з натугою. Ірина розповіла про все, що трапилось останнім часом.

– У мене є одне прохання, – сказав Даріо. – Сподіваюся, що ти мені не відмовиш, бо навіть засуджені до смертної кари мають право на останнє бажання.

– Даріо, Даріо, – Ірина підбадьорливе осміхнулася, – я виконаю будь-яке твоє бажання. Звичайно, я не джин із пляшки, але…

– Продиктуй номер свого рахунку, я хочу тобі зробити приємний сюрприз.

– Ну, якщо приємний… – Ірина диктувала, а Даріо кволою рукою зробив запис у нотатнику.

– Я чую дитячі голоси, чи мені здається? – запитала Ірина.

– Так. Одне з моїх бажань справдилося. Я мріяв, щоб у цих стінах дзвеніли дитячі голоси. Тепер їх аж троє. Пам’ятаєш, я тобі розповідав про свою доглядальницю з України?

– Так. Ти казав, що у неї трійко діточок?

– Я зробив заповіт на цю жінку, після мене вона буде володіти цим будинком. Також дозволив їй забрати вже зараз дітей до Італії. Тепер мені не сумно. Вони такі жваві, веселі та життєрадісні. Напевне, як і всі діти, доки не виростуть і не стикнуться з реаліями буденного життя.

– А як же… Ти хворий. Тобі вони не заважають?

– Навпаки. Поруч із ними я пережив усі прогнози лікарів. Я вже давно мав померти, а я живу, бо поряд кипить життя цієї малечі.

– Даріо, у тебе неймовірно красива та щедра душа. Я захоплююся твоїми вчинками.

– А я захоплююся твоєю красою та вродою.

– Облиш, я така стомлена.

– Іринко, ти зможеш мені зателефонувати післязавтра о цій порі?

– Звичайно. Я зв’яжуся з тобою по Інтернету.

Після розмови з Даріо Ірина не стрималася та невтішно розплакалася. Було шкода Даріо, який був для неї другом, і зараз доживав останні дні. Було жаль милу, добру Валентину, котра все життя працювала, але нічого в житті окрім родини й роботи не бачила. Шкода було Юрка, на якого зненацька посипалися нещастя. Жаль було Любоньку, котра вже вся геть звелася, очікуючи на повернення до мами. А ще було шкода себе, бо не встигла напитися цілющого напою, що зветься коханням…

61

На другий день після поховання матері Юрко збирався зателефонувати Мишкові, але не встиг, бо той сам йому подзвонив. Друг висловив співчуття, перепросив, що не був поруч у скрутну хвилину. Мишко сказав, що пізно дізнався про смерть тьоті Валі, та якби й знав раніше, не зміг би приїхати, бо у нього теж біда.

– Що трапилося? – запитав Юрко.

– Пам’ятаєш, я тобі розповідав, що живу з дівчиною і що вона вагітна, – почав розповідати Мишко. – Ми мали повернутися додому в серпні, перед пологами, щоб був час зареєструвати шлюб.

– До речі, ти своїй матері зізнався, що чекаєте на дитину?

– Ні. Лише натякнув, що повернуся з майбутньою невісткою та сюрпризом. Гадаю, вона сама здогадалася.

Мишко помовчав. Юрко його не квапив, бо чув по голосу, як зараз тому важко говорити.

– Пологи почалися завчасно. Дитинка народилася недоношеною, – з сумом мовив Мишко.

– Немає приводу для хвилювання, – Юрко поспішив заспокоїти друга, – зараз виходжують навіть шестимісячних немовлят.

– Не в цьому справа. У хлопчика вроджена хвороба серця.

– І це дуже серйозно?

– Лікарі сказали, що можна врятувати дитину, якщо негайно прооперувати. Але ж тут ми – чужинці. Операція коштує дорого.

– То негайно повертайтеся на батьківщину!

– У тому й проблема, що є ризик не довезти дитину. Операція платна, а у мене за душею й копійки нема. Матері я не став казати, бо батько розповідає, що в крамниці кепські справи. У мами не буде стільки грошей, щоб усе оплатити, до того ж кредити, і крамниця закладена в банку. Я вже думав продати «мікрік», але скільки він там коштує? Купа металобрухту і все. Я знаю, що ти мені нічим не зможеш допомогти, але… Мені треба було з кимось поговорити, бо… Розумієш, у мене серце крається, коли я дивлюся на немовля, яке синіє на моїх очах, а я не можу нічим зарадити, я не в змозі його врятувати. Такий відчай охоплює, що хоч вовком вий!

– Та-а-к, – протягнув Юрко, – не весело.

– І це ще не все, – Мишко тяжко зітхнув. – У нашого сина… Як би тобі краще сказати…

– Кажи, як є. Я ж твій друг.

– У нього ще й зовнішня вада.

– Тобто?

– У народі її називають «вовча паща». Чув таке?

– Так. Але ж роблять операції та усувають цю ваду. Пам’ятаєш, у паралельному класі була дівчина, я вже й не пригадаю, як її звали. Вона мала шрами біля рота, невеликі, малопомітні. Казали, що вона народилася з такою самою вадою. Так то було давно, а зараз пластичні хірурги роблять справжні дива. Не переймайся щодо цього, а ось серце…

– Так, серце – це вже не жарт. Розумієш, Юро, я розгублений, розчавлений цим нещастям. Голова обертом йде, коли подумаю, що може не стати дитини. Немовля ще світу Божого не бачило, а тут таке… – Мишко замовк. Юра зрозумів, що тому забракло слів від хвилювання. – Доведеться ризикувати і везти дитину додому. Навіть не уявляю, як витримає все це мати, як зреагує, коли побачить спотворене обличчя хлопчика. Розумієш, Юрчику, хай яким він є, а все одно дитина – мій син. Незважаючи ні на що, я його дуже люблю, бо він – моя кровинка. Не знаю, чи зрозумієш ти мене, бо ще не став батьком. Можливо, я його люблю навіть дужче, ніж любив би здорову дитину.

– Слухай, не їдьте нікуди. Здається, я зможу вам допомогти, – радісно сказав Юрко. – Стовідсотково наразі не можу обіцяти, але завтра я тобі зателефоную та скажу вже напевне.

– Звідки у тебе такі гроші? Ти навіть не уявляєш, скільки доларів коштує операція!

– Чекай на мій дзвінок!

Юрко ледь дочекався вечора. Коли сутінки сповзли на місто, він пішов до крамниці «Смакота». На вулиці було людно, тож йому довелося довгенько чекати, доки поблизу урни для сміття нікого не буде. Юрко швидко присів, дістав з кишені відкрутку. Нею він видобув зі щілини браслет. Відкрутку викинув у сміттєвий бак, а браслет сховав до бокової кишені джинсової курточки. Для певності озирнувся. За ним ніхто не йшов. Юрко зловив таксі та поїхав на околицю міста.

– Мені потрібно знати, скільки коштує ця річ, – сказав Юрко, подаючи ювеліру браслет і п’ятдесят гривень.

Ювелір пильно глянув на юнака, який помітно хвилювався. Погляд ювеліра ковзнув на стіл, де лежали гроші та прикраса. Він вагався лише мить. Потому гроші зникли зі столу і ювелір начепив збільшуване кругле скельце. Довго роздивлявся браслет, дістав навіть лупу. Юрко вже почав нервувати. Хтозна, що в нього на думці? Чи не натиснув, бува, той тривожну кнопку? Нарешті ювелір підвів очі, уважно розглядаючи Юрка.

– Ну що? – нетерпляче запитав Юрко.

– Це дуже коштовна річ, – мовив поважно ювелір. – Біле золото, діаманти…

– Мене цікавить ціна виробу, – перебив його Юрко.

– Я все одно не візьму у вас цю річ, бо, як мені відомо, нещодавно грабіжники викрали браслет з діамантами з ювелірного салону…

Юрка кинуло в піт від почутого. Він швидко дістав ще одну п’ятдесятигривенну купюру, подав чоловікові.

– Я не збираюся її продавати, – знервовано сказав він. – Мене цікавить лише ціна.

– Якщо так, – гроші знову швидко зникли зі столу, – то я можу вам сказати, що коштує ця чудова прикраса приблизно кілька десятків тисяч доларів.

– Скільки десятків?

– Як домовитесь, але раджу менше від шістдесяти тисяч зелених не віддавати.

– Дякую, – Юрко з полегкістю зітхнув.

– У вас не візьмуть цю річ у місті, – мовив ювелір. Він ще щось хотів додати, але Юрко швидко вибіг із приміщення та розчинився в темряві.

62

Ввечері Ірина з матір’ю готували страви на поминальний обід. Завтра вранці прийдуть люди поминати Валентину. Минуло два дні після її смерті, а все ще не вірилося, що Валентини вже нема. Юрко допомагав удень. Він ходив на закупівлю продуктів, потім кудись побіг. Повернувся пізно, коли жінки вже закінчили всі приготування та збиралися спати. Юрко покликав Ірину на балкон.

– Треба поговорити, – сказав він.

Ірина помітила, що він дуже збуджений і схвильований.

– Знову щось трапилося? – запитала Ірина.

– Так. У мене є велике прохання, – сказав він. – Завтра о десятій годині ранку мені треба зникнути.

– Ти при своєму розумі?! О дев’ятій прийдуть люди, потім поїдемо на цвинтар, а тобі треба зникнути. Зникнеш по обіді, коли все скінчиться.

– Мій найкращий друг у біді, – схвильовано сказав Юрко, – я мушу йому допомогти.

– Це не може почекати якихось три-чотири години?

– Я повинен устигнути на потяг, бо від цього залежить життя його дитини.

– Дитини? – перепитала Ірина. Що таке життя й доля дитини вона добре знала.

– Який може бути потяг, якщо ти невиїзний? – вже м’якше запитала вона.

– Я хотів просити тебе прикрити мене, бо я на підписці про невиїзд. Але, якщо я не прорвуся до Москви найближчим часом, немовля мого друга помре. Розумієш?

– І як ти збираєшся туди дістатися?

– Є два варіанти. То ти прикриєш мене чи ні?

– А як же поминки?

– Мама на мене не буде ображатися, бо все бачить і знає.

– Ти можеш мені пояснити, що трапилося й чому такий поспіх? – запитала Ірина.

– Повернуся – тоді все розповім. Я швидко, лише туди й назад. Ніхто навіть не помітить мого зникнення.

– Не знаю, що й казати, – Ірина зітхнула, похитала головою.

– Побажай мені удачі, зараз вона мені не завадить, – мовив Юрко.

…Мати Ірини поїхала в село порати господарство, а сама вона залишилася в квартирі брата. Коли надворі стемніло, їй стало моторошно та страшно. Ірина хутенько прийняла душ і пішла спати до кімнати Юрка. Вона була стомлена, але знала, що відразу не засне. Ірина умикнула комп’ютер, щоб відволіктися та не прислухатися до кожного звуку. Вона трохи помандрувала просторами Всесвітньої мережі Інтернет, а потім вирішила перевірити пошту. Їй надійшов лист від Даріо. Ірина прочитала: «Люба, мила, добра Іринко! По-перше, хочу подякувати тобі за те, що ти була в моєму житті. Я був у тузі за дружиною, коли ти з’явилася в моєму домі. Ти принесла з собою ковток цілющого весняного повітря, допомогла мені зцілитися від печалі. Поруч із тобою завжди тепло та світло. І не лише мені, бо ти несеш позитивний заряд енергії самого життя. Зараз мій час спливає, слід завершити останні справи. Будинок, як ти вже знаєш, я заповів україночці з діточками. Їм я залишив певні кошти на рахунку, яких вистачить на три-чотири роки безбідного життя. Решту, точніше, основний капітал, я переказав на твій рахунок. Я уявляю, що ти будеш приємно здивована, коли дізнаєшся, яка велика сума дісталася тобі у спадок. Хотів би я бачити твоє обличчя в той час, але не зможу. Я навіть не почую слово “дякую”, так само, як і взагалі не почую твій голос. І не тому, що ти не подякуєш мені, а тому, що я вже не зможу тебе почути. Хіба що є життя після смерті. Жартую.

Мила Іринко! Я від щирого серця бажаю твоїй донечці якнайшвидше одужати, бо знаю, як ти прагнула її вилікувати. Мені здається, що за рік твоя дівчинка зможе не лише ходити, а й бігати ніжками. Будь мужньою і ти дочекаєшся часу, коли Любонька буде гратися з дітьми в доганялки. Я навіть уявляю, яка буде на твоєму прекрасному обличчі грати щаслива усмішка.

А ще мені кортить побажати тобі знайти ту людину, котра щиро тебе покохає, а ти відповіси взаємністю. Мені дуже хотілося б, щоб ти народила гарнесенького хлопчика.

Є в мене до тебе й прохання. Можеш розпорядитися моїми коштами, як вважатимеш за потрібне. Прошу лише про одне: нехай вони роблять тільки добро, витрать їх на гарні справи.

Зостається тільки попрощатися з тобою. Прощавай, люба Іринко!

P.S. Пробач. Не втримався все-таки. Є ще одне бажання. Якщо зможеш, назви свого сина моїм ім’ям. Я буду тобі дуже вдячний. Якщо не віриш, зведи очі до неба. Я звідти дивитимуся на тебе і радітиму.

З любов’ю, Даріо».

В Ірини сльози лилися по обличчю, коли вона читала листа. Дочитавши, вона схопила мобільний телефон, зателефонувала Даріо. Слухавку довго ніхто не брав.

– Ну давай же, Даріо! – благала Ірина. – Візьми слухавку! Не мовчи!

Вона ще раз зробила спробу додзвонитися. Нарешті почула жіночий голос:

– Так, я вас слухаю!

Відповіли українською. В Ірини під серцем щось боляче шпигнуло.

– Добридень, – привіталася вона. – Я можу поговорити з Даріо?

– Вибачте, ні.

– Чому? – слабким голосом запитала Ірина.

– Даріо помер, – тихо відповіла жінка.

– Коли? Як?

– Якщо ви Ірина, то Даріо написав вам листа, відправив його і завмер. Я підійшла до нього, а він вже…

– Коли це сталося?

– Годину тому, – відповіла жінка.

Ірина подивилася на час відправлення листа. Він дійсно був надісланий годину тому.

«Даріо помер рівно о десятій вечора, – майнула в Ірини думка. – Доньку я народила теж рівно о десятій годині вечора…»

63

Юрко лежав на твердій полиці потяга, дослухаючись до монотонного «тук-тук-тук». Так було спокійніше. Стугін колес принаймні давав відчуття спокою. Коштовності, як вважав Юрко, були сховані в надійному місці. Перед поїздкою він знайшов удома резинку, зав’язав її на передпліччі. На ній були закріплені мамині сережки, дві заручні обручки та знайдений браслет з діамантами. Юрко вдягнув джинсовий костюм. Курточка надійно прикривала схованку. Коштовності звичайно ж можна було знайти, якщо його обшукати, але Юрко був упевнений, що до цього не дійде. Залишалося сподіватися, що на митниці не будуть усіх перевіряти по базі даних за паспортами, бо провідниця сказала, що на митниці потяг надовго не затримують. А там до Москви не так вже й далеко. Юрко домовився, що Мишко його зустріне на вокзалі, щоб він не блукав по незнайомому мегаполісу. Юрко сам продасть коштовності, щоб не наражати друга на небезпеку. Потім він одразу візьме квиток на дорогу додому на найближчий потяг.

У вагоні почалося пожвавлення, було чути поміж пасажирів слово «митниця». Юрко занервував. Він не знав достовірно, чи перевірятимуть митники кожного по комп’ютерній базі даних, виявляючи тих, хто не має права перетинати кордон. Він сподівався лише на те, що неможливо перевірити за короткий час усіх пасажирів.

Юрко пішов до тамбура перекурити та заспокоїтися. Діяла заборона на паління, але можна відчинити двері буферного переходу і швиденько попихкати димом. Юркові одразу не сподобалися два молодики, які палили в тамбурі. Якісь вони були знервовані й робили різкі неприродні рухи. «Схожі на наркоманів», – подумав Юрко про цих підозрілих типів. Він відчинив двері, запалив цигарку, смачно затягнувся. Навіть крізь гуготіння колес потяга Юрко почув, як молодики поміж собою перекинулися кількома словами. Він дістав мобільний телефон, щоб подивитися, котра година.

– Брате, дай цигарку, бо вуха вже в’януть, – почув Юрко позаду себе.

Він обернувся і на мить зустрівся зі скляним поглядом незнайомця. Це була лише якась мить, бо одразу ж відчув різкий біль у лівій скроні та миттю провалився в чорну безодню…

– Прийшов до тями? – почув Юрко голос, який лунав ніби під водою. В голові шуміло й гуло. Спробував нею ворухнути – нестерпний біль віддався у все тіло. Юрко примружив очі, потім знову їх відкрив. Стало краще видно двох чоловіків у формі та жінку в білому халаті.

– Тобі вже краще? – запитала жінка.

Юрко помацав голову. Там була накладена пов’язка.

– Що зі мною? – запитав він, не впізнаючи свого голосу, що прозвучав хрипко і приглушено.

– Дякуватимеш провідниці, що вчасно навідалася в тамбур, – сказав чоловік. – А то б могли викинути з вагона і згадуй лиш, як звали. Що вони в тебе вкрали?

Юрко все згадав. Перевірив у боковій кишені, паспорт лежав на місці. Поліз до кишені джинсів, грошей не було, мобільника – теж. Аж задзвеніло у голові, коли згадав про сховані коштовності. Непомітно помацав передпліччя. Все було на місці. Від серця трохи відлягло.

– Пропали гроші та мобільний телефон, – сказав він.

– Багато грошей віз? – запитав один із чоловіків.

– Тисяча гривень із хвостиком.

– Пред’яви, будь ласка, паспорт, – мовив чоловік.

У Юрка похололо все всередині. Він не зміг погамувати хвилювання. Коли діставав паспорт, його руки дрібно тремтіли. Це не сховалося від досвідченого ока митника. Чоловік узяв у руки посвідчення особи, одним пальцем щось набрав на клавіатурі комп’ютера.

– То ти, юначе, невиїзний? – запитав чоловік.

– Так, – мовив Юрко, похнюпивши голову.

– Тікав від правосуддя, значить?

– Ні, бо я нічого не скоїв.

– Звичайно! Де ти бачив справжнього злодія? Усі вони невинні, – з іронією мовив митник. – Тебе підозрюють у пограбуванні. Доведеться обшукати.

Той, що сидів за столом, кивнув іншому. Молодшому чоловікові не довелося довго шукати. Вправними завченими рухами він швидко обмацав Юрка, змусив зняти куртку.

– А ось і вкрадені коштовності знайшлися, – мовив чоловік, знімаючи з руки Юрка резинку.

– Я нічого не крав, – почав був Юрко, але враз зрозумів, що весь його хитрий план луснув, мов мильна бульбашка. Тепер він не зможе допомогти Мишкові, а його син помре. Друг вирішить, що він просто брехун. Марно Мишко сподівався на допомогу Юрка. Це була його єдина надія. А він «пообіцяв, наплів три мішки гречаної вовни, й ті неповні», – так подумає Мишко про нього. Він дійсно мав намір допомогти, але невдача наздогнала його і тут, на митниці, наздогнала й завадила втілити план. Треба хоча б попередити Мишка, щоб не чекав даремно. Юрко вже розкрив рота, щоб попрохати про дозвіл зробити дзвінок, але вчасно згадав, що не знає номер Мишкового телефону, бо вкрали його телефон. У відчаї Юрко обхопив голову руками. Боліла не лише голова, а й душа…

Опинившись у СІЗО за місцем проживання, Юрко випросив дозвіл на один дзвінок.

– Я в СІЗО, – сказав він Ірині. – Виручай, мені потрібен адвокат.

Сказав та одразу ж повісив слухавку. Не хотілося слухати докори Ірини, бо на душі й так було зле та хробаком гризло зсередини почуття провини перед Мишком.

64

Мирослава вкотре перерахувала гроші в шкатулці. Якщо так надалі підуть справи, то за кілька місяців їй не буде чим сплачувати кредит. Увесь час ішли нестачі, наймані працівники змінювались, але їм на зміну приходили не кращі. Мирослава впадала у паніку, коли згадувала про повернення сина. Мишко поїхав на заробітки, щоб виправити ситуацію, а коли повернеться, то дізнається, що справи тут ще гірші, ніж були. Мирослава металася в пошуках виходу. Треба було ухвалити якесь важливе рішення. Воно мусило змінити ситуацію на ліпше. Сподіватися на ініціативу Андрія вона не могла, бо той так і залишився ходячою тінню. Оксана теж не змогла нічого порадити. Отже, вона має вирішити щось самостійно.

Вночі Мирослава сіла за підрахунки. До ранку вона списала стоси паперу, але вихід знайшла. По-перше, вона пішла до банку та написала заяву з проханням реструктурувати кредит. Причину вказала таку: «У зв’язку з тим, що останнім часом були недобросовісні наймані працівники, які зробили велику нестачу в крамниці». До такого пояснення додала кілька пояснювальних записок продавчинь, актів і розписок. Звичайно, про всі нестачі вона не могла зізнатися, бо тоді банк не піде їй назустріч.

– Не можу вам нічого гарантувати, – сказав працівник банку. – Але ми розглянемо вашу заяву найближчим часом.

«Принаймні дав надію», – подумала Мирослава.

Далі вона пішла до другого банку вже з текою готових документів. Там вона написала заяву з проханням дати їй кредит. Мирослава просила не дуже велику суму, щоб не вимагали задаток, але поручителя все одно треба було знайти. Вона подякувала та запевнила, що на днях приведе поручителя. Задоволена, вона пішла додому. Згідно з її розрахунками сума щомісячних платежів за основним кредитом повинна значно зменшитися. Новий кредит дасть змогу наповнити потрібним крамом крамницю і до зими звести фундамент, стіни і дах будиночка. Взимку можна буде братися до внутрішніх робіт. Одну продавчиню вона звільнить, бо буде сама працювати. Мишко відремонтує мікроавтобус, доставлятиме продукти й таксуватиме. Навіть ці два кредити разом будуть за сумою менші, ніж один, який є зараз.

Мирослава так поринула у власні думки, що ледь не проїхала свою зупинку. Виходячи з електрички останньою, вона подумала, як зробити так, щоб усе вийшло, як задумала.

– Продай своє нещастя – і все вийде! – чи то причулося їй, чи насправді хтось мовив позаду неї.

Мирослава ледь устигла вискочити з вагона, як за нею одразу ж зачинилися двері електрички. У вагоні вона встигла помітити бабусю, котра там стояла, притулившись спиною до дверей.

– Зачекай! – у розпачі крикнула Мирослава, але її голос заглушив гуркіт електрички, яка швидко набрала розгін і зникла в тунелі.

Мирослава ледь не розплакалася. Вона хотіла почути пораду бабусі, бажала з нею зустрічі, але їй слід було запитати, чи нема іншого способу розв’язати проблеми? Чи завжди треба продавати нещастя? З Юрком як недобре вийшло! Чи хотіла вона, щоб на хлопця посипалися нещастя? Вона ж Юркові бажала лише добра, а вийшло он як. Ні, вона тепер буде обережною, щоб ніколи не повторити помилку. Якби ж то бабуся поговорила з нею хоча б уві сні й порадила, як виправити помилку. Але ж ні! Шепнула та й знову зникла. І шукати її марно.

Додому Мирослава прийшла окрилена.

– Є добрі новини? – запитав її Андрій.

– Звідки ти взяв?

– Ти аж світишся вся. Давно я не бачив тебе такою.

– Ні, все як завжди. Ти обідав вже?

– Так. Усе в холодильнику. Їж.

– Дякую, – мовила Мирослава, але чоловік її вже не чув, бо зник за дверима іншої кімнати.

Ось так завжди. Перекинуться словами задля годиться, і знову по своїх нірках. Андрій після повернення кілька днів пожив з Мирославою разом, а потім перейшов до іншої кімнати. Незабаром приїде Мишко зі своєю дівчиною, тож доведеться Андрієві повертатися до спільного подружнього ліжка. Нічого, все налагодиться, все у них буде добре. А зараз Мирославі слід вирішити, як продати нещастя. Вона почала порпатись у своїх речах. Треба відшукати якусь річ, щоб її одразу ж купили. З одягу не було чого вибрати. Все старе, поношене або куплене в «секонді». Хіба що вибрати з прикрас?

Мирослава дістала стару косметичку, де зберігала прикраси. Золота лиш обручка, але її не можна продавати разом з нещастями. Два срібні дешевенькі персні, які вона купила, коли працювала в школі, бо варто було мати пристойний вигляд. Було ще кілька разків дешевого намиста різних кольорів, та вони й за копійку нікому не потрібні. На самому дні лежали дві пари сережок. Одні срібні у вигляді маленьких кленових листочків, а ось другі… Це було те, що треба! Мирослава так давно не вдягала прикраси, що навіть забула про існування срібних сережок із зеленими камінчиками. Вона майже не носила їх, бо не дуже любила зелений колір і не мала під них жодної одежини. Ось їх можна продати, наприклад, за десять гривень.

Мирослава поклала сережки на стіл і залишилася задоволеною. Треба знайти старенький одяг, щоб удати з себе жінку, яка не має статків, тому змушена продати прикраси. Раптом Мирослава згадала, що їй слід негайно знайти поручителя. Андрій не повинен знати про новий кредит, отож уся надія була на Оксанку. Мирослава розповіла про свої плани подрузі по телефону.

– Мені здається, що ти дуже ризикуєш, – сказала Оксана.

– Хто не ризикує, той не п’є шампанське, а хто п’є, той ризикує бути отруєним, – пожартувала Мирослава.

– Можливо, є якийсь інший вихід?

– Я все зважила, – запевнила Мирослава. – Приїжджай, я тобі покажу всі розрахунки.

– Заїду. Не обіцяю коли, але буду в тебе сьогодні неодмінно, тоді й поговоримо, – сказала Оксана.

Мирослава й далі шукала старий одяг. Вона знайшла сукню, в якій робила ремонт. По правді, її місце вже давно мало бути на смітнику, але Мирослава її випрала, хоча подекуди залишилися білі цятки від фарби. Звичайно, буде соромно йти у ній по вулиці. Доведеться швиденько дійти до найближчого підземного переходу, примоститися біля якогось волоцюги та стати з простягнутою рукою. «Купіть мої сережки, – заскиглить вона жалібно. – Задешево продаю сережки». Й тихо додасть: «Купіть мої нещастя». Вона не буде дивитися в очі тому, хто їх купить, не буде запам’ятовувати обличчя тієї людини, щоб вона не ввижалася їй ночами. «Хто перший скаже “Продайте мені”, тому й продам», – загадала собі Мирослава. Вона не обиратиме жертву, а просто продасть тому, хто попросить, і віддасть за ту ціну, яку назве покупець. Раптом у двері хтось подзвонив. Мирослава швидко закинула сукню під ліжко, побігла відчиняти. Перед нею стояла захекана Оксана.

– Спека неймовірна! – сказала вона, відсапуючись. – Микола їхав у цей бік, отож мене підкинув. А то я зі своїм черевцем вже ледь повзаю.

– Проходь до кімнати, відпочинь. Дати холодної водички?

– Давай! – Оксана важко рушила до кімнати Мирослави.

Мирослава зайшла до кімнати зі склянкою холодної води. Оксана тримала в руках сережки з зеленими камінцями.

– Навіщо ти їх дістала? – запитала Оксана, розглядаючи сережки. – Чи, бува, не продавати надумала?

– Продавати не сережки, а нещ… – мимоволі вирвалося в Мирослави, але вона затнулася на півслові та ледь не зомліла.

– Я куплю їх у тебе на щастя, – мовила Оксана, не помітивши, як ураз зблідла Мирослава.

– Ні! Я тобі їх не продам! – Мирослава подала воду, протягла руку, щоб забрати сережки.

– Не будь скнарою! Бачиш, яка на мені сукня?

– Яка?

– Зелена! Тобі ці сережки ніколи не подобалися, я ж знаю. А ось мені будуть дуже пасувати до сукні, – весело говорила Оксана. – До речі, вбиратися в одяг такого кольору мені порадив Микола, бо у мене зеленаві очі.

– Я не продам тобі ці сережки, – наполегливо сказала Мирослава.

– Продаси! Куди ти подінешся! І знаєш чому?

– Чому? – підупалим голосом запитала Мирослава.

– Бо я – вагітна, тому мені не можна відмовляти. Скільки вони коштують?

– Я передумала їх продавати.

– Не можна мені відмовляти, – наполягала Оксана.

Вона дістала з гаманця сто гривень, поклала на стіл.

– Досить чи ще?

– Оксанко, прошу тебе… Хочеш, я подарую тобі інші сережки?

– Ні-ні! – Оксана вдягла сережки. – На тобі ще сто гривень та відчепися від мене. Дай краще люстерко, я подивлюся, чи личить мені?

Мирослава принесла люстерко, майже звалилася в крісло, бо в голові запаморочилося, а ноги стали мов ватяні.

– Чому ти така кисла? Переймаєшся щодо кредиту? Та буду я твоїм поручителем, буду! Завтра піду і зберу всі необхідні папери, – запевнила Оксанка.

Наступного дня Мирославі дозволили реструктуризацію в банку. В іншому ж вона взяла новий кредит. Того-таки дня звільнила продавчинь і прийняла на роботу нових. Мирослава так була окрилена тим, що все пішло за її планом, що намагалася не думати про ті кляті сережки з зеленими камінцями…

65

Юрко був у кабінеті слідчого разом зі своїм адвокатом, коли привели Маргариту. Його одразу кинуло в піт, коли він побачив дівчину. Маргарита сиділа за столом навпроти, і Юрко міг її добре роздивитися. Зблизька дівчина здавалася ще гарнішою, більш привабливою. У неї були великі гарні зволожені очі кольору молочного шоколаду. Повні вуста, схожі на стиглі вишні, були ледь відкриті. Маргарита дивилася на Юрка збентежено і трохи злякано.

– Ви знайомі з цим юнаком? – запитав її слідчий.

– Ні, – відповіла дівчина.

– А ти знаєш її? – запитав він Юрка.

– Мій підзахисний вже дав покази, що особисто не був знайомий із цією дівчиною, але бачив її за певних обставин, – утрутився адвокат Юрка.

– Де, в яких обставинах ви його бачили? – звернувся слідчий до Маргарити.

Дівчина розповіла, що кілька разів бачила його випадково.

– Він був біля ювелірного салону в день пограбування? – запитав слідчий дівчину.

– Так, він ішов за мною до приміщення, але до нього не заходив, лише заглянув у вікно.

– Він схожий на грабіжника?

– Ні. Хоча грабіжник мав на голові панчоху, я запам’ятала, що він не був схожий статурою на цього юнака. Той був кремезніший та набагато вищий на зріст.

– Добре. Скажіть, ці речі вам знайомі? – слідчий виклав на стіл прикраси, які митники знайшли в Юрка.

– Заручні обручки всі схожі, тож я не можу достеменно сказати, чи саме ці були вкрадені, – сказала Маргарита, – у нас були такі сережки, а ось браслет…

Дівчина взяла браслет до рук, порахувала камінчики.

– Цей браслет точно з нашого салону, – сказала вона впевнено.

– Як ви це можете довести? – запитав адвокат.

– Він був зроблений на замовлення. Один чоловік замовив його на ювілей. У ньому тридцять вісім діамантів, стільки ж було років його дружині. Цей чоловік дав передплату, але посварився з жінкою і відмовився забирати. Він навіть залишив ті гроші, що заплатив. Довелося браслет виставити на продаж.

– Ти й надалі будеш покривати свого спільника? – запитав Юрка слідчий.

– У мого підзахисного не було спільника, бо він не причетний до пограбування, – сказав адвокат.

– Тоді доведіть мені це, – мовив слідчий.

– Доведу. Лише дайте мені трохи часу. Зараз мені треба поспілкуватися з підзахисним. Сьогодні він не буде більше відповідати на ваші питання, – чітко промовив адвокат.

Коли Юрко залишився наодинці зі своїм захисником, той попрохав ще раз до подробиць розповісти по хвилинах, де був Юрко в день пограбування і як у нього опинилися сережки та браслет. Коли Юрко закінчив розповідь, адвокат сказав:

– Поки що я не знаю, як довести твою непричетність до злочину, але мені потрібен час. Мені гарно платять, я – досвідчений адвокат, тому, я певен, витягну тебе звідси. Головне, без мене не давай ніяких свідчень, бо кожне твоє слово може бути використане проти тебе самого.

– Я все зрозумів, – сказав Юрко. – Дякую вам.

Опинившись знову в камері, Юрко думав про Маргариту. Чому йому так не щастить? За інших обставин він міг би потоваришувати з цією чарівною дівчиною. І не тільки потоваришувати…

66

Мирослава була дуже задоволена новими продавчинями. Щойно ті прийняли зміну, одразу ж попрохали її купити засоби для миття, чищення, дезінфікування та нові рушники для рук. Одразу ж узялися гуртом працювати. Цілу ніч продавчині мели, скребли й вичищали все в крамниці. На ранок вікна заблищали як прозорі, на полицях не залишилося жодної порошинки, на вітринах продукти були виставлені, мов солдати на параді, кожен товар мав цінник. По тому дівчата склали великий список того, що треба завезти для продажу. Мирослава взяла гроші з кредиту та поїхала на закупівлю. Вже перші дні роботи новоспечених продавчинь дали позитивні результати. В крамницю стало заходити більше покупців, тому суттєво зріс обсяг продаж. Залишалося дочекатися дня переобліку. Мирослава була приємно здивована, коли продавчині подали їй готовий звіт. Жодної копійки нестачі! Мирослава пообіцяла робітницям преміальні щомісяця, якщо й надалі будуть працювати сумлінно.

Мирослава зателефонувала Оксані, щоб дізнатись, як у неї справи. Подруга відповіла, що в неї все гаразд. Мирослава полегшено зітхнула. Справи налагоджувалися, все йшло за її планом і в подруги все добре. Вона заспокоїлася, вирішивши, що в нещастях Юрка вона не винна. Просто збіг обставин. У хлопця в житті настала чорна смуга. Вона буває в кожного. Ось вона у неї закінчується, тож і в Юрка незабаром зміниться на білу. «Все буде добре, – Мирослава повторила кілька разів. – Усе буде добре. Все буде добре». Шкода тільки, що вона не попрощалася з Валентиною. Слід хоча б на кладовище з’їздити, покласти на її могилу квіти й перепросити. Вона була доброю жінкою, щирою, вона пробачить Мирославу та не триматиме на неї зла.

Мирослава прихопила сумочку з гаманцем. Слід буде купити квіти. Найближче місце, де продають квіти, зовсім близько, у підземному переході. На таких стихійних базарчиках усе завжди дешевше, ніж у спеціалізованих крамницях.

Мирослава вже збиралася спуститися сходами в перехід, як зненацька ковзнула поглядом на протилежний бік вулиці. Вона так різко зупинилася, що на неї ззаду наткнулася якась жінка.

– Ой! – зойкнула жінка. – Хто ж так робить?!

– Вибачте, – мовила Мирослава.

Її увагу привернув чоловік, який розмовляв з жінкою. Сумнівів не могло бути. Андрій спілкувався з молодицею. Вона була невеликого зросту, чорнява, гарно вдягнена. Невже він знову зраджує Мирославу? Так ось чому він перейшов жити до іншої кімнати! У Мирослави від гніву та обурення заклекотало все всередині. Вона вважала, що повернула свого чоловіка в родину, а він знову скочив у гречку? Так нечесно! Несправедливо стосовно неї! Стоять, як два голубки, про щось туркочуть. Треба цьому покласти край. Вона не буде вдавати, що їх не бачила, а скаже Андрієві все, що про нього думає. Він був її і надалі повинен бути. Вона не дозволить якійсь вертихвістці забрати чоловіка й батька їхнього сина. Мирослава помітила, як жінка передала ключі Андрієві. Андрій нахилився до жінки і щось їй сказав на вухо. Чи поцілував? Виходить, вона передала Андрієві ключі від квартири або готельного номеру, де відбудеться їхнє побачення. Ти диви, яка вона настирна! А Андрій? Повівся на коротеньку джинсову спідничку та яскраво-жовту блузку, що обтягує її тоненький стан?

Мирослава споглядала сцену до кінця. Андрій сховав ключі в кишеню, і вони розійшлися в різні боки.

Мирослава рушила сходами вниз. Недовго думаючи, купила чотири червоні троянди. Вона вже збиралася йти назад, коли раптом біля продавців квітів помітила її. Це була та жінка, яка щойно так мило розмовляла з її чоловіком. У Мирослави потьмарився розум. Хотілося підійти до молодички, вчепитися руками в патли та відшмагати цими квітами з безліччю голочок. Мимоволі Мирослава пішла назустріч жінці. Вона була вже близько, так близько, що могла добре розгледіти її чорне блискуче волосся, гарну гладеньку шкіру, довгі, чорні без косметики вії. Дійсно, жінка була вродлива.

– Які у вас красиві троянди! – раптом сказала незнайомка, поглянувши на троянди, які тримала Мирослава. – Де ви їх купили?

– Я продаю, – мовила Мирослава, не повністю тямлячи, що каже, бо в голові все шуміло та гуло. – Нещастя, – мимоволі, майже пошепки вирвалося в неї.

– Скільки коштують ці квіти? – запитала жінка, не звернувши уваги на останні слова Мирослави. – Я купую.

– Йдіть до мене! – крикнула продавчиня квітів. – Вона спекулянтка! Тільки-но купила у мене, а вже продає.

– Не зважайте, – усміхнулася незнайомка та подала Мирославі гроші. – Цього досить?

– Так, – ледь чутно вичавила з себе Мирослава.

Мирослава схопила гроші, швидко вибігла нагору під прокляття продавчинь квітів. Додому вона майже летіла. Заскочила до квартири, швидко повернула ключ у замку. Оперлася спиною на вхідні двері. Тяжко дихаючи, ще довго вслухалася, чи її ніхто не переслідує?

…Андрій повернувся з роботи вчасно. Мирослава задля певності ще раз поглянула на годинник. Була рівно одинадцята вечора. Другу зміну чоловік закінчував о десятій, потім приймав душ і добирався додому. На все про все йому була потрібна одна година. Виходить, на побачення він сьогодні не ходив, тому ключі, які передала йому коханка, мають бути у кишені його штанів.

– Вечеряти щось є? – запитав він.

– Покажи мені, що у тебе в кишенях, – замість відповіді сказала Мирослава.

– Ти хочеш улаштувати мені обшук?

– Так! Вивертай кишені!

Андрій дістав з кишені сорочки перепустку та гроші.

– Усе? – запитав він.

– Ні, покажи кишені штанів.

Андрій вивернув кишені. Вони були порожні.

– Де твої ключі від квартири?

– На своєму місці. Ти можеш пояснити, що з тобою?

– Зараз поясню! – кинула зі злом Мирослава.

Вона перевірила зв’язку ключів Андрія, які висіли в коридорі на гачку. Зайвих ключів не виявилося. Де ж тоді вони поділися? Мирослава не могла помилитися, бо на власні очі бачила, як коханка передала Андрієві ключі.

– То була… вона? – запитала Мирослава.

– Так, – спокійно відповів Андрій.

Мирославу здивувало, як спокійно зізнався Андрій.

– Ти з нею і досі зустрічаєшся?

– Ні.

– Ти знову мені брешеш! – істерично закричала Мирослава. – За кого ти мене маєш?! Я знаю, знаю, що ти з нею спиш! Ти втік від мене до іншої кімнати, не бажаючи близькості, а з нею спиш. Звичайно, вона гарна, багата! На молоде тіло потягло?! А на себе в дзеркало давно дивився? Ти схожий на солоний огірок! Ха-ха-ха! – Мирослава неприродно, неприємно зареготала.

– Перестань! – Андрій схопив Мирославу за плечі, труснув її, щоб привести до тями.

– Не торкайся мене! – скрикнула вона. – Ти – брехун! Ти – зрадник!

– Заспокойся. Я не зраджую тебе. Я самостійно прийняв рішення повернутися до тебе.

– Повернувся, – вже майже спокійно промовила Мирослава. – Чому ти повернувся? Ти ж не кохаєш мене?

– Ні, – почула вона у відповідь. Приголомшливі, жорстокі слова. Вони були як удар блискавки.

– Чому ж ти повернувся?

– Бо не міг тебе залишити у скрутний час. Я – твій чоловік і повинен бути поруч із тобою.

– Облиш, – Мирослава гірко посміхнулася, – не треба високомовних слів. Повернувся? Добре, що повернувся. А ключі таки від неї взяв, щоб бігати на побачення. Я вас бачила сьогодні разом.

– Я зрозумів. Зараз я тобі все поясню щодо ключів. Це зовсім не те, що ти думаєш. Я мав передати ключі сусідці Юрка, бо Анатолій запив і все тягне з квартири, щоб виміняти на самогонку. В квартирі замінили замок. Доки Юрко в СІЗО… – Андрій почав плутано розповідати.

– Я все зрозуміла, – зітхнула Мирослава. – Доки нема вдома Юрка, ви будете зустрічатися в його квартирі?

– Та ні ж бо!

– Все! З мене досить! Я не хочу більше нічого чути!

Мирослава зайшла в свою кімнату, щільно причинила за собою двері. Ледь заспокоїлася, зателенькав мобільний телефон. Дзвонив Мишко.

– Синку, коли ви приїдете? – запитала Мирослава.

– Маємо намір десь за три-чотири дні, – повідомив син. – Лана дуже хвилюється.

– Лана? Яке гарне ім’я! А чому ж вона хвилюється?

– Боїться тобі не сподобатися.

– Дурня! Мені не може не подобатись обраниця мого сина.

– Мамо, я ще хотів сказати… А! Потім, як приїду, про все дізнаєшся сама, – мовив якось сумно Мишко.

– У тебе неприємності? – стривожено запитала Мирослава.

– Потім поговоримо. До побачення, до приїзду я вже не буду телефонувати, бо дзвінки обходяться недешево.

– Добре, синку. Я чекатиму вас. Бувай!

Мирослава пізно лягла спати, але сон чомусь не йшов. Якесь відчуття біди, що насувалася, давило в грудях, потім озвалося диким головним болем. Вона пішла на кухню, щоб випити пігулку. В кімнаті Андрія працював телевізор. Він теж не спав.

67

Мирослава забулась у тривожному сні вже під ранок. Їй знову наснилася бабуся, вона була жива та, як завжди, зустрічала Мирославу у своїй хаті.

– Чому ти від мене тікаєш? – запитала її Мирослава.

– Ех, Миро! – бабуся тяжко зітхнула. – То не я від тебе тікаю. Невже ти не розумієш? – дорікнула вона.

– А хто ж тоді?

Мирослава не встигла почути відповідь, бо задеренькотів на столику мобільний телефон. Вона глипнула на годинник. Була п’ята ранку. Телефонувала Оксана. Мирослава з тривогою в голосі сказала:

– Оксанко, що трапилось?

У слухавці було чути лише плач Оксани. Вона так плакала, що не могла й слова сказати.

– Що?! Що сталося, Оксанко?

– Ми… Микола… – крізь плач промовила Оксана.

– Що з ним? – ослаблим голосом спитала Мирослава.

– Він… Він розбився! – сказала подруга і знову голосно розплакалася.

– Як? – запитала Мирослава, і світ навколо неї захитався. «Сталося, – у голові майнула блискавицею думка, – і я в цьому винна».

– На смерть, – долинуло до неї крізь схлипування.

– Коли? Як це сталося?

– Приїзди до мене, – попрохала Оксана, – мені дуже погано. Я… Я не можу… Благаю, не залишай мене саму!

– Зараз, я зараз буду!

…Як виявилось, Микола працював удень, а потім вирішив відпрацювати ще одну, вже нічну зміну в таксі. Напевне, він заснув за кермом, і його автівка злетіла в кювет та врізалася в дерево. Він загинув одразу. Коли прибула «швидка», то допомога не знадобилася. Лікарям залишилося тільки констатувати смерть.

Для Мирослави все було, як уві сні. Вона їздила з Оксанкою на впізнання до моргу, зустріла вбиту горем матір Миколи, намагалася якось утішити Оксанку, допомагала готувати обід. Усе, що відбувалося, здавалося їй кошмаром. Зараз вона прокинеться й побачить поруч усміхнену та щасливу подругу. Але пройшли поховання та поминальний обід і нічого не змінилося. Більше того, Мирослава відчула жахливу реальність. Під руку тримала її Оксанка, яка ледь стояла на ногах.

– Не йди від мене, – благала вона Мирославу. – Не залишай мене саму.

– Я буду поруч стільки, скільки буде потрібно, – запевнила вона.

Доньку Оксани забрала на ніч до себе сусідка, мати загиблого поїхала ночувати до своїх родичів, удома зосталися лише подруги. Мирослава вклала Оксану на диван, сама лягла поруч.

– Знаєш, – мовила Оксана, – я вже не сподівалася, що зможу зустріти людину, яку покохаю. Але сталося так, що одного разу я зрозуміла: Микола мені потрібний, як повітря, щоб дихати, як саме життя.

Оксана замовкла, а Мирослава не підганяла її, не заважала. Вона знала, що зараз Оксанці треба виговоритися, вилити горе слізьми, комусь довіритися.

– Ми такі були щасливі, коли дізналися про мою вагітність, – вела далі Оксана. – Ми з ним так чекали, коли дитина зробить перший поштовх. Микола так боявся, що буде на роботі, коли нове життя дасть про себе знати. Уяви собі, що дитинка заворушилася саме тоді, коли ми полягали спати. Ти б бачила його обличчя! Я не бачила щасливішої людини! – Оксана усміхнулася куточками вуст, а по щоках великим горохом покотилися сльози.

– Не плач, тобі не можна хвилюватися, – тихо мовила Мирослава.

– Лише зараз я зрозуміла, що світ утратив безліч кольорів, бо в ньому немає Миколи. Він існує, в мені б’ється частинка Миколи, життя триває, але воно вже не таке яскраве та світле, – в Оксани знову потекли сльози. – І ніколи не стане знову яскравим.

– Усе буде добре, – Мирослава погладила долонею руку подруги. – Час – головний лікар. Він може зцілювати навіть незагоєні рани. А зараз спробуй трішки поспати, бо завтра буде важкий день.

Оксана, як слухняна дитина, повернулася на бік, поклала під щоку долоні, прикрила очі. Мирослава така була вимучена, що швидко задрімала. Їй наснився Микола. Снилося, ніби вона підходить до розбитої автівки, що уткнулася носом у дерево. Раптом почувся скрегіт металу, автівка ніби розкололася навпіл, а звідти виліз Микола. Замість обличчя у нього була суцільна кривава рана. Він, як зомбі, простяг до неї руки та зловісно мовив: «Це ти у всьому винна! Помри зі мною!» Мирослава намагається втекти, але його міцні холодні руки стискають горло, їй нема чим дихати.

– Ні! Не треба! – кричить Мирослава та прокидається.

Їй тяжко дихати. Напевне, вона кричала уві сні, бо Оксана прокинулася, заворушилася, розплющила очі.

– Виклич «швидку». Здається, у мене відкрилася кровотеча, – тихо попросила Оксана.

…Мирослава поривалася поїхати на «швидкій» до лікарні разом з Оксаною, але їй не дозволили, сказали, що вона нічим не допоможе, лише буде заважати лікарям. Коли автівка з блимавками зникла за рогом будинку, Мирослава, немов обпечена, заскочила в коридор, схопила свою сумочку та ключі від квартири подруги і хутко вибігла в під’їзд. Її охопив панічний страх. Тремтливими руками вона замкнула двері, натиснула кнопку дзвінка сусідки. Здавалося, минула ціла вічність, доки вийшла сусідка. Мирослава розповіла, що сталося, та передала ключі сусідці. Вона вийшла надвір. Свіжий вітер повіяв їй в обличчя, одразу стало дихати вільніше. Мирослава викликала таксі й поїхала додому. Лише зайшовши до своєї кімнати, жінка помітила, що взута в пантофлі подруги.

68

До приїзду сина з Ланою все було готове. Мирославі та Андрію знадобився цілий день, щоб усе вичистити, вигребти сміття, вимити, пропилососити і поскладати речі. Вони разом готували їсти. На якийсь час Мирославі здалося, що взаємини з чоловіком налагоджено. Вона замісила тісто і напекла в духовці пиріжків з маком, які полюбляв син. Насмажили котлет, приготували овочеве рагу, зробили кілька видів салату.

– Не знаю, чи догоджу майбутній невістці, – знизала плечима Мирослава, критично оглянувши приготовлені страви.

– Не ти, а вона повинна тобі годити. Ти ж усе-таки свекруха, як-не-як! – пожартував Андрій, а Мирослава про себе зауважила, що це був його перший жарт після повернення додому.

– Ім’я її мені сподобалося, – мовила Мирослава, – Лана. Звучить гарно.

– Головне, щоб вона тобі сподобалася, – зауважив Андрій.

У двері подзвонили.

– Я сама відчиню! – Мирослава кинулася до дверей.

Вона навстіж відчинила двері. Стояв усміхнений син і… Світлана! Та сама Світлана, яка працювала у неї продавчинею! Вона тримала на руках немовля.

– Ти-и-и? – протягла Мирослава здивовано.

– Ви?! – майже одночасно з нею мовила дівчина.

– Нічого не розумію, – Мишко дивився то на матір, то на Світлану. – Ви знайомі?

– Так, – в один голос сказали жінки.

– Чому не заходите? – Андрій вийшов, потис руку синові, взяв валізи, запросив до квартири. – Стоять на порозі, мов не рідні, проходьте, будьте як удома. І не зізналися, що зробили нас дідусем і бабусею. Ось така пішла молодь! – весело говорив Андрій.

Коли Мишко зі Світланою зайшли до кімнати, Мирослава вже трохи оговталася від несподіванки. Вона провела їх до підготовленої кімнати.

– Ми не знали, що приїдете з дитиною, – сказала Мирослава, – тому не придбали дитяче ліжечко.

– Я не знала, що ви – мати Мишка, – тихо мовила Світлана, опустивши очі.

– Я теж не знала. Він мені казав, що його дівчину звуть Ланою.

– Це те саме. Зараз Світлан часто звуть Ланами, так коротше і зручніше, – пояснила дівчина.

– Ви хоча б скажіть, хто у нас, онук чи онучка? – запитав Андрій.

– Можна подивитися? – Мирослава підійшла, протягла руку, щоб відкрити обличчя немовляти.

– Заждіть! – Мишко притримав руку матері. – Я повинен вам дещо сказати.

Мирослава завмерла, відчувши щось недобре. Вона заклякла на одному місці й так стояла з протягнутою рукою. Світлана зробила крок назад і міцніше притисла до себе дитину. Андрій стояв розгублений, не розуміючи, що діється.

– Хлопчик. У вас онук, – сказав Мишко. – Дитина народилася передчасно. У неї вроджена тяжка хвороба серця.

У Мирослави зірвалося слово-відчай «ой!». Вона зблідла, простягнута рука звисла вниз, як зів’яла квітка.

– А ще наш син… – Мишко перевів дух. Він мусить це сказати, бо обіцяв Лані. Він дав слово, що сповістить батькам цю новину сам. Якщо вони не сприймуть онука таким, яким він є, вони підуть з дому назавжди.

– Говори, синку, – порушив важку мовчанку Андрій.

– Наш син народився з «вовчою пащекою», – на одному подиху випалив Мишко.

– Ні! – тільки й спромоглася сказати Мирослава, аж тут земля пішла з-під ніг.

Мирославі стало зле, вона захиталася, але знайшла в собі сили сказати:

– Я хочу бачити свого онука.

– Добре, – мовив син. Він перезирнувся з Ланою, і дівчина підійшла до Мирослави та Андрія.

– Ось ваш онук, – стиха мовила вона і розкрила обличчя немовляти.

Маленьке личко дитини було спотворене. Верхня губа була розвернута на дві половинки, ніби її розрізали ножем до самого носика, ясна були оголені повністю, а ротик здавався дуже великим і не закривався. Від цього по куточках ротика стікала слина.

Світлана акуратно серветкою витерла слину, подивилася на Мирославу. В її очах застигло питання.

– Що ж робити? – тихо запитала Мирослава, все ще охоплена жахом побаченого.

– По-перше, дитині потрібна термінова операція на серці, – пояснив Мишко.

– Нехай Світлана вкладе спочатку дитинку, – сказав Андрій. – Ходімо на кухню, поїсте з дороги, а потім усе обміркуємо.

…Коли Мирослава дізналася, скільки коштує операція, зрозуміла: тих грошей, що лежать у шкатулці, не вистачить. Мишко розповів, як Юрко обіцяв йому допомогти, як він чекав на нього на залізничному вокзалі, але не дочекався і його телефон до цього часу мовчить. Тоді їм довелося брати ліки, щоб довезти дитину додому. Андрій розповів про те, що Юрко в СІЗО, бо його підозрюють у крадіжці. У Мишка на серці трохи відлягло. Даремно він погано подумав про друга. Той дійсно хотів йому допомогти, але не судилося. Зараз Мишко ще не знав напевне, чи Юрко причетний до пограбування, чи ні, але був переконаний у тому, що друг його не зрадив, не залишив у біді…

69

Мирослава прожила кілька найтяжких днів у своєму житті. Вона кожного дня телефонувала в лікарню, щоб дізнатися про стан Оксани, але їй завжди відповідали: «Стан стабільно тяжкий. До неї не пускаємо». Вдома вона брала на руки онука, відчувала запах малюка, його тепло, вдивлялася в риси обличчя, бо він був мов дві краплі води схожий на новонародженого Мишка, якби не той ротик… Мирослава боялася зустрітися поглядом із Світланою, бо в ньому завжди ловила докір. Звичайно ж, дівчина пам’ятала, як Мирослава за нестачу продала їй нещастя. Жінка почувалася винною перед немовлям. Іноді Мирославу охоплював панічний, несвідомий, неконтрольований страх перед майбутнім. Майбутнє. Його вона не бачила. Попереду – туманна невідома далечінь, за якою стіна непорозуміння та розкаяння. А ще холод і порожнеча. Порожнеча душі, порожнеча серця. Безпросвітна безвихідь.

Одного ранку Мирослава прокинулася з розумінням того, що точку неповернення вже пройдено. Кожен наступний новий день принесе їй не полегшення, а ще більший біль. Вона саморуч штовхнула у прірву не чуже, а своє життя. Вона попалася в пастку, яку сама ж поставила. Прагнучи задовольнити свої амбіції й досягти мрії будь-яким шляхом, вона йшла пробоєм, по долях інших людей. Вона жила в нереальному, бажаному світі, але дійсність – така жорстока.

Мирослава відчула, як їй потрібна порада Оксанки. Вона знову зателефонувала до лікарні і почула вже кращу новину: «Хвору можна навідати».

…Оксана в палаті була сама. В ній важко було пізнати ту веселу, життєрадісну щебетуху подругу. Жінка схудла, обличчя посіріло, під очима залягли темні кола, губи втратили колір, були безкровні та порепані. Мирослава привіталася, поцілувала Оксану в щічку, сіла поруч на стілець.

– Я втратила чоловіка, – тихо мовила Оксана, – я втратила дитину. Вона була така маленька й безпорадна. Тепер її немає.

– Мені шкода, – сказала Мирослава. Вона хотіла ще щось додати заспокійливе, але побачила у вухах Оксани сережки з зеленими камінцями. Мирослава мимоволі прикипіла до них поглядом.

– Чому ти так дивишся? – запитала Оксана.

– Зніми сережки.

– Навіщо? Вони так подобалися Миколі.

Ні, Мирослава так далі не могла. Вона швидко почала розповідати, як уперше бабуся їй порадила продати нещастя. Вона послухала її та продала Світлані. Мирослава говорила й говорила. Вона розповіла про всі випадки, коли продавала нещастя і після цього її життя покращувалося. Лише про те, що продала з сережками нещастя подрузі, вона не розповіла. Хотіла, але не змогла. Оксана мовчки вислухала Мирославу.

– Що мені тепер робити? Дивитись, як з моєї ласки помре онук? – запитала Мирослава.

– Здається, я знаю, хто тобі зможе допомогти, – сказала Оксана.

– Хто?

– Живе неподалік у глухому хуторі одна бабця-віщунка…

– Ти віриш, що якась бабця пошепче й мій онук одужає? – Мирослава скептично посміхнулася. – Ти ж знаєш, що я не забобонна.

– У тебе нема виходу. Можливо, вона підкаже, як вийти з біди.

– Як її звати?

– Всі її звуть Дубовихою. Моли Бога, щоб вона була ще жива…

Мирослава подякувала та вже йшла з палати, коли її гукнула Оксана.

– Зачекай, – промовила вона. Мирослава обернулася, завмерла на місці. – Ти мені… теж? – Оксана не спромоглася вимовити останні слова.

Мирослава мовчки кивнула головою. Оксана нічого на те не сказала. Вона зняла сережки із зеленими камінчиками, поклала їх на стілець.

…Повертаючись додому від Дубовихи, Мирослава чомусь пригадала один випадок. Коли вона задумала стати підприємцем, то Мишко запитав, чи впевнена вона, що все у неї вийде. Тоді Мирослава сказала, що ладна навіть душу віддати дияволу, щоб у неї все вийшло. Тоді Мирослава не надала значення своїм словам, бовкнула та й забула. Зараз, перебираючи в пам’яті кожне слово, яке сказала їй Дубовиха, вона пригадала цей випадок. Одразу все стало на свої місця. Додому Мирослава повернулася тихою, смиренною та покірною. Вперше за останні роки вона міцно заснула і спала, не прокидаючись, цілу ніч.

70

Мирослава прокинулася рано й почала перегортати сторінки свого життя від джерела. Вона жила в оманливому світі, який сама собі вигадала, бо так їй було зручніше. Дуже хотілося, щоб жила бабуся – і вона її бачила. Хотіла мати достаток – пішла, переступивши через близьких людей. Дивакувата бабця Дубовиха розкрила їй очі, допомогла скласти все докупи, ніби розкидані пазли життя. Мирослава відчула, що вона жива, але її душа вже скам’яніла та вмерла. Тієї Мирослави, яка була раніше, вже давно нема.

Мирослава відімкнула шухляду столика, де лежав аркуш паперу з різнокольоровими смугами. Дивно, але на ньому не залишилося місця, щоб малювати інші смуги. Остання, сіро-чорна, була найширшою. Мирослава, замислившись, узяла маркер чорного кольору, поставила на цій смузі чорну крапку. Це – Світлана. Вона їй першій продала нещастя, ніколи не уявляючи, що доля їх зведе під один дах. Потім усе закрутилося. Юрко, Валентина, Оксана, Микола, коханка чоловіка… Мимоволі її рука намалювала чорне жирне коло. Коло зімкнулося на тому місці, де почалося. Чорне коло, за яким нещастя, біди, смерті, розвалені родини, її недужий онук. Вона дістала те, на що заслуговувала. «Бог віддасть зло, зроблене тобою, тобі ж самій», – саме так сказала їй Дубовиха. Але конче треба врятувати онука. Для цього вона мусить забрати все, що віддала людям. «Що віддала – те й отримай», – знову сплили у пам’яті слова Дубовихи. Заради порятунку немовляти вона була згодна «випити чашу до дна», так, здається, сказано в Біблії? Навіщо жити, коли разом із душею вмерла надія? Чи її забрав диявол?

Мирослава тихцем вийшла з кімнати. Всі ще спали. Вона навшпиньках підійшла до онука, поцілувала теплу рожеву щічку. Мирослава непомітно вислизнула з квартири, тихенько зачинила за собою двері, вийшла на вулицю. Вона ще не знала, як забрати назад усі нещастя, але знала напевно, що їй треба знайти «бабусю» та подивитися їй у вічі – так порадила Дубовиха.

Місто лише прокидалося від сну. Перехожих було небагато, але по дорозі вже врізнобіч мчали автівки. Мирослава з півгодини безцільно блукала містом, спостерігаючи, як швидко вулиці стають велелюдними. Тепер вона почала вдивлятися в натовп, бо саме там, серед людей, увесь час ховалася та губилася «бабця».

Мирослава пройшла повз ДАІвця, який стояв на узбіччі та позіхав на весь рот. І раптом вона її побачила! Не на пішохідному переході, а на роздільній смузі, серед потоку автівок стояла спиною до Мирослави знайома постать. Мирослава побігла, петляючи між автівками, які різноголосо кричали своїми клаксонами. Вона майже наздогнала «бабцю», але та вже пішла вперед.

– Стій! – загорлала Мирослава, намагаючись перекричати гул автівок. – Я забираю всі нещастя, які продала людям!

«Бабця» на мить завмерла, почувши такі слова.

– Подивись на мене! – закричала Мирослава. – Я знаю, хто ти!

Мирослава метнулася вперед і побачила, як прямісінько на неї мчить червоний «фіат». Ураз вона відчула нестерпний біль, який вмить пронизав все її тіло…

Мирослава прийшла до тями, спробувала різко підвестися, але біль завадив. Серед машин вона помітила знайому маленьку постать.

– Подивися на мене! – гукнула Мирослава, зібравши всю силу. – Я знаю, хто ти! Ти – диявол!

І «бабця» різко обернулася на голос. Мирослава побачила замість очей провали в зіницях, які палали червоним полум’ям. Чи то їй здалося, бо кров залила обличчя та заважала дивитися?

– Ви бачили? – запитала Мирослава людей, що підбігли до неї. – То був диявол? – Мирослава глянула на те місце, де щойно стояла «бабця», але там вже нікого не було.

– Та де вже та «швидка»? – мовив хтось у натовпі. – Вона вже марить!

– Я викликав «швидку», – сказав ДАІвець. – Зараз буде.

І тут, біля «фіата» червоного кольору, Мирослава побачила жінку, яка плакала. Вона її одразу впізнала. Це була коханка Андрія.

– Відійдіть! – натовп розсунув чоловік у білому халаті. – Відійдіть далі!

– Вона не винна, – заледве сказала Мирослава, дивлячись на ДАІвця. – Я сама кинулася під червону автівку. Ця жінка невинна.

Чоловік у білому халаті хотів її оглянути, але Мирослава відштовхнула його. ДАІвець підійшов до неї ближче.

– Вам потрібна допомога. Вас зараз відвезуть до лікарні, – промовив він.

– Я… Я нікуди не поїду, доки не… не буде свідків… що я сама хотіла… я… хотіла, – Мирослава вже нічого не бачила, бо з голови юшила кров, заливаючи обличчя. – Я хотіла покінчити життя самогубством, – останні слова вона сказала вже чітко. – Я сама кинулася під її автівку, – збрехала Мирослава.

– Я буду свідком, – наче крізь сон почула Мирослава голос літньої жінки.

– Ви чули слова потерпілої? – долинув до Мирослави голос ДАІвця.

– Дякую, – мовила Мирослава, але вже не почула своїх слів, бо все почало зникати: і люди навколо, і червона автівка, і охайний будиночок, і садиба, схожа на райський куточок. Усе зникло, і Мирослава провалилась у глибоку темну прірву. Вона вже не відчувала болю, лише політ до яскравого світла, яке манило, притягувало до себе. Вона знала, що там, де світло, її чекає люба бабуся, справжня, добра, кохана, там випещена мріями хата біля озера, де на прозорому дні лежать гладенькі світні камінчики…

Післямова

По нерозчищеній від снігу доріжці йшов юнак з букетом червоних троянд. Він важко вгрузав ногами в кучугури снігу, але впевнено крокував далі. Нарешті він звернув ліворуч, підійшов до потрібної могили. Він довго стояв, удивляючись в усміхнене щасливе обличчя красивої жінки на мармуровій плиті з написом «Бабенко Мирослава Ігнатівна». Молодик підійшов до пам’ятника, згріб рукою сніг, що лежав шапкою, поцілував зображення на плиті, сів на лавку навпроти. Він сказав:

– Привіт, матусю! Не ображайся, що нечасто тебе навідую. Я знаю, що ти мене дуже любила, тому не можеш на мене сердитися. Я прийшов розповісти про наші справи. Ти знаєш, Юрко дійсно був непричетним до крадіжки. Його адвокат роздобув записи вуличної камери спостереження, яка була встановлена на крамниці «Смакота». Там добре видно грабіжника і те, як він загубив браслет, а Юрко його сховав. Потім мій друг дістав діамантовий браслет зі схованки, щоб привезти його мені та врятувати нашого сина. Тепер він удома. І ти знаєш із ким він живе? З тією дівчиною Маргаритою, за якою стежив і вскочив у халепу. Щоправда, він мені зізнався, що мав якісь чоловічі проблеми, але зараз вони майже позаду – йому допомогли Маргарита та досвідчений сексопатолог. Я радий за нього, певен, і ти також.

Мишко на мить замовк, зітхнув і додав:

– Нещодавно випадково зустрів твою подругу Оксану. Вона була не сама, а з якимось чоловіком. Оксана сповістила, що має намір ще раз спробувати стати дружиною. Мені здалося, що вона щаслива.

Юнак струсив сніг із троянд, продовжив розповідь:

– Щодо тата. Спочатку я був на нього розлючений, бо вважав його винним у всьому, що сталося. Потім побачив його з Іриною та все зрозумів. Пробач, матусю, можливо, тобі боляче це чути, але він дійсно кохає цю жінку. Між іншим, ти, напевно, не знаєш, що Ірина має доньку – інваліда дитинства. Ірина отримала великий спадок від чоловіка з Італії, в якого вона працювала. Завдяки цим коштам доньці Ірини зробили вже дві операції, тепер вона може ходити. Щоправда, з милицями, але це тимчасово. До речі, Ірині дали умовний термін, бо були свідки, та ти й сама встигла сказати, що Ірина не винна. Нещодавно я зустрів тата з Іриною, вони аж світилися від щастя. Тато сповістив, що у мене буде брат Даріо. Дивне якесь ім’я, але дарма, головне, що у них все добре. Незабаром вони переїдуть жити в передмістя Києва. Там Ірина купила будинок, запрошувала в гості. Не знаю, зрозумієш ти мене, матусю, чи ні, але ми з Ланою влітку поїдемо до них. І ось чому. Ірина заплатила за операцію на серці нашого сина грошима, які дістала у спадок. Якби не вона, я не знаю, що було б. Операція пройшла успішно, потому зробили ще одну, за кошти Ірини. Тепер твій онук гарний і здоровий. Про ваду нагадують лише невеличкі шрами. Коли зроблять ще одну пластичну операцію, то не буде й шрамів. І знову ж за неї платитиме Ірина. Я не сказав, як ми назвали твого онука? Я телепень! Його звати Слава, як часто звали тебе, моя рідненька. Ми похрестили Славка. Тепер Юрко не лише мій друг, а й хрещений нашого сина. А ще я хотів сказати, що ми продали крамницю і розрахувалися з усіма боргами. Можливо, тобі боляче це чути, але іншого виходу не було. За гроші, які залишилися від продажу, я відремонтував твій подарунок – мікроавтобус. Зараз я на ньому працюю. А ще ми продали садибу у твоєму рідному селі, додали решту коштів від продажу крамниці та купили за містом дачу, гарну таку, як справжній будинок, але невеликого розміру. Там є навіть камін. Щоб тобі не було так боляче, я викопав увесь твій великий кущ мальв. Вони добре прижилися. Тепер частинка твого дитинства буде поруч зі мною. Залишилося розповісти про батька Юрка. Він сам закодувався від алкогольної залежності. Зараз, воліючи не піддаватися спокусі хильнути, він живе на нашій дачі, наглядає за нею, щоб не пограбували. Звичайно, наша садиба не така, як на твоєму ландшафтному проекті, але там є і бруковані доріжки, і багато зелені, і дзюркотливий струмок.

Молодик замовк, змахнув непрохані сльозинки, що покотилися по обличчю.

– Ні, я не плачу, матусю, бо у нас усе добре. Все налагодилося після того, як ти пішла від нас. Шкода, дуже шкода, що ти не з нами й не можеш порадіти. Я часто думаю про те, чи справді ти бачила свою бабусю в натовпі, чи то був плід твоєї уяви? Зараз я часто вдивляюся в юрбу народу на вулицях, у метро, шукаючи очима твою постать. Сьогодні мені здалося, що бачив тебе у підземці, хотів наздогнати, але зрозумів, що ти не можеш там бути. Але мене знову тягне туди, щоб бодай здалеку побачите тебе. Та чи вдасться?

Мишко поклав троянди на білий сніг, який гладенькою ковдрою вкривав могилу. Юнак поцілував портрет матері на мармурі, яка мала вигляд такий щасливий і відкритий назустріч людям…

2012 р.

Оглавление

Передмова

Частина перша

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

Частина друга

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

  19

Частина третя

  20

  21

  22

  23

  24

  25

  26

  27

  28

  29

  30

  31

  32

  33

Частина четверта

  34

  35

  36

  37

  38

  39

  40

  41

  42

  43

  44

  45

  46

  47

  48

  49

  50

  51

  52

  53

  54

  55

  56

  57

  58

  59

  60

  61

  62

  63

  64

  65

  66

  67

  68

  69

  70

Післямова Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg