«Ru»

Ru (fb2) - Ru (пер. Зоя Борисюк) 678K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ким Тхюи

Кім Тхюї RU

Французькою ru перекладається як «струмочок», у переносному значенні «витікання (сліз, крові, грошей)» (Le Robert historique).

В’єтнамською ru означає «колискова», «колисати».

Людям мого краю

RU

Я прийшла на світ під час Тетського наступу[1], у перші дні Нового року Мавпи, коли вибухи петард, що їх довгими ланцюжками порозвішували перед будинками, вкупі з кулеметними чергами створювали своєрідну поліфонію.

Світло я побачила в Сайгоні, там, де рештки розір­ваних на тисячі шматочків петард забарвили землю червоним, немов би її засипали вишневими пелюстками чи полили кров’ю двох мільйонів солдат, які стояли на бойових позиціях чи були розкидані по містах і селах роздертого надвоє В’єтнаму.

Я народилася під тінню небес, розписаних феєрверками, прикрашених сяючими гірляндами, по яких урізнобіч розліталися реактивні снаряди й ракети. Місія мого народження полягала в заміні втрачених життів. Моє життя було зобов’язане продовжити життя мамине.

Мене звуть Нгуєн Ан Тінь (Nguyê~n An Tnh), а мою маму Нгуєн Ан Тінь (Nguyê~n An Ti.nh)[2]. Моє ім’я — це просто варіація маминого, адже одна лише крапочка під літерою «і» мене від неї відрізняє, відділяє і, зрештою, нас роз’єднує. Я була її розширенням уже одним значенням свого імені. По-в’єтнамськи її ім’я означає «мирний зовнішній світ», а моє — «мирний внутрішній світ». Цими іменами, які практично можуть замінити одне одного, мама підтвердила, що я її продовження і маю продовжити її історію.

Мамині плани поламала Історія В’єтнаму, та, що з великої літери «І». Тридцять років тому, примусивши нас перетнути Сіамську затоку, вона викинула особливість нашої вимови у воду. Водночас позбавила наші імена і смислу, вони стали тільки звуками, для французької мови чужими й дивними. А коли мені виповнилося десять, вона, зокрема, поламала і мою роль природного продовження мами.

Завдяки вигнанню мої діти ніколи не були продовженням ні мене, ні моєї історії. Їх звуть Паскаль і Анрі, і вони на мене геть не схожі. У них світле волосся, біла шкіра і густі вії. Я не відчула, як очікувала, природного материнського почуття, коли вони о третій годині ранку, серед ночі, припадали до моїх грудей. Материнський інстинкт з’явився згодом, упродовж безсонних ночей, з брудними пелюшками, безпричинними усмішками, неочікуваними митями радості.

Отоді, саме в той момент, я збагнула любов матері, яка сиділа напроти мене у трюмі нашого судна, тримаючи на руках немовля, голова якого була вкрита сморідними струпами корости. Цей образ стояв перед моїми очима не один день і, напевно, не одну ніч. Морок у трюмі розсіювало завжди однакове світло маленької лампочки, що висіла на кінці проводу, прибитого іржавим цвяхом. У глибині корабля день нічим не відрізнявся від ночі. Постійність цього освітлення оберігала нас від безмежності моря і неба, що нас оточували. Люди, які сиділи на палубі, розповідали, що між блакиттю неба і моря немає жодної демаркаційної лінії. Тож було неясно, чи ми прямували в небо, чи поринали у водні глибини. Рай і пекло обнялись у череві нашого судна. Рай обіцяв поворот у нашому житті, нове майбуття, нову історію. Пеклом були наші страхи: страх перед піратами, страх померти від голоду, страх отруїтися сухарями, просоченими машинним маслом, страх, що забракне води, страх, що не зможемо звестися на ноги, страх від примусового пісяння в червоний горщик, який передавався з рук у руки, страх заразитися від тієї коростявої дитячої голівки, страх ніколи вже не ступити на тверду землю, страх не побачити більше своїх батьків, які сиділи десь у напівмороці серед двох сотень осіб.

Перш ніж наше судно серед глупої ночі підняло якір на берегах Рач Джіа, більшість пасажирів були охоплені одним страхом: страхом перед комуністами, через що вони й тікали. Та щойно воно опинилося в оточенні й в облозі суцільного, одноманітного блакитного горизонту, їхній страх перетворився на чудовисько з сотнею облич і пиляв нам ноги, перешкоджав відчути занімілість наших знерухомлених м’язів. Ми заклякли у страхові, заціпеніли від жаху. І не заплющували очей, коли малий із коростявою головою нас поливав. Ми вже не морщили носа перед блювотинням наших сусідів. Ми сиділи, затерпнувши, затерті плечима одних, ногами інших і страхом кожного з нас. Наче паралізовані.

Розповідь про маленьку дівчинку, яку поглинуло море, коли вона послизнулася, йдучи по борту, поширилась у запашному череві судна, як знеболюючий або збуджуючий газ, унаслідок чого єдина лампочка перетворилася на полярну зірку, а просочені машинним маслом сухарі — на бісквіти з вершковим кремом. Смак машинного масла у горлі, на язиці й у голові присипляв нас у ритмі колискової, яку співала моя сусідка.

Мій батько вирішив, якщо наша родина потрапить до рук комуністів, ми повинні, як Спляча красуня, заснути навіки, вживши пігулки ціаніду. Я довго хотіла його запитати, чому він не хотів залишити вибір за нами, чому був готовий відібрати в нас можливість вижити.

Задумуватися над цим запитанням я перестала тоді, коли стала мамою, коли пан Вінь, заслужено відомий у Сайгоні хірург, розповів мені, як по черзі посадив своїх п’ятьох дітей на п’ять різних кораблів, у п’ять різних моментів, відсилаючи їх у море, подалі від повинностей комуністичної влади, яка насідала на нього. Він був певен, що загине у в’язниці, оскільки його звинувачували у вбивстві під час операцій товаришів-комуністів, навіть якщо ті товариші й ногою не ступали в його лікарню. Висилаючи їх у море, пан Вінь сподівався, що врятує одну, можливо, дві дитини. Я зустріла його на сходинках церковного ґанку, які він очищав від снігу зимою і підмітав улітку на знак вдячності священику, який замінив батька його п’ятьом дітям, виростивши, одне за одним, усіх п’ятьох до їхнього повноліття, доки пан Вінь вийшов із в’язниці.

Я втрималась і від крику, й від плачу, коли мені повідомили, що мого сина Анрі ув’язнено в його власному світі, коли підтвердили, що він належить до дітей, які нас не чують і до нас не говорять, хоча вони не сліпі й не глухі. А ще він належить до тих дітей, яких треба любити здалеку, не торкаючись, не обнімаючи, до них не усміхаючися, бо кожне їхнє чуття може по черзі зазнати насилля через запах нашої шкіри, інтенсивність нашого голосу, текстуру нашого волосся, биття нашого серця. Либонь, він ніколи з любов’ю не назве мене «мама», навіть якщо уміє вимовляти слово «груша» і йому вдається відобразити всю округлість і чуттєвість звуку «у». І ніколи не зрозуміє, чому я плакала, коли він уперше мені усміхнувся. Він не дізнається, що завдяки йому кожна іскорка радості ставала благословенням і що я завжди вестиму битву з аутизмом, навіть якщо наперед знаю, що його не подолати.

Наперед знаю — я переможена, позбавлена оболонки, безуспішна.

Уперше побачивши крізь ілюмінатор літака замети снігу в аеропорту Мірабель, я також відчула себе позбавленою оболонки, якщо не голою. Не дивлячися на оранжевий светрик з короткими рукавчиками, який перед від’їздом до Канади я купила у таборі біженців у Малайзії, незважаючи на мою кофтину з коричневої вовни, сплетену великими петлями в’єтнамками, я була гола. Багато хто з нас у тому літаку припав до ілюмінаторів, ми були ошелешені, аж роти пороззявляли. Після тривалого проживання у місцях без освітлення, такий незайманий краєвид не міг нас не засліпити, осліпити, сп’янити.

Мене геть приголомшили як усі ці дивні звуки, які нас зустріли, так і розмір скляної скульптури, що стояла на столі, заставленому канапками, закусками, різними дрібними потравами, які суперничали за кольором. Я не розпізнавала жодного наїдка, хоча й знала, що це місце насолод, країна мрії. Я була наче мій син Анрі: не могла ні говорити, ні слухати, навіть не бувши ні глухою, ні німою. Мені забракло орієнтирів й інструментів, щоб мріяти, щоб вдивитись у своє майбутнє, щоб жити теперішнім і в теперішньому.

Моя перша вчителька в Канаді супроводжувала нас, сім молодших в’єтнамців, при пере­ході через міст, що вів нас у майбуття. Вона стежила за нашою трансплантацією з делікатністю матері, яка дбає про свого передчасно народженого малюка. Нас гіпнотизувало повільне, заспокійливе похитування її округлих стегон і опуклих, повненьких сідниць. Вона, наче та мама-качка, крокувала попереду, запрошуючи нас іти слідом до гавані, де ми знову станемо дітьми, звичайними дітьми в оточенні кольорів, малюнків і дрібничок. Я завжди буду їй вдячною, бо саме її постать породила моє перше бажання іммігрантки — змогти рухати жировий прошарок сідниць так, як це робила вона. Жоден в’єтнамець у нашому оточенні не мав такої повноти, такої щедрості, такої недбалості вигинів. Ми складались із кутів, кісток, твердих частин. Тож коли вона, нахилившися до мене, поклала свої руки на мої й промовила «Мене звуть Марі-Франс, а тебе?», я повторила кожен склад, не змигнувши й оком і не відчуваючи потреби розуміти, бо мене колисала хмарка свіжості, легкості і м’яких парфумів. Я нічого не зрозуміла зі сказаного, вловила лишень мелодію її голосу, і цього було досить. Цілком.

Повернувшись додому, я повторила ту саму послідовність звуків батькам: «Мене звуть Марі-Франс, а тебе?». А вони запитали, чи я змінила ім’я. І якраз у цю мить мене накрило моє розуміння реальності моменту, в якій зумовлені обставинами глухота і німота стирають мрії, отже здатність дивитися вдалину, далеко попереду себе.

І навіть якщо мої батьки вже розмовляли французькою, вони також не могли дивитись далеко попереду себе, оскільки їх вигнали з курсів прилучення до французької, тобто викреслили зі списку тих, хто отримував зарплату сорок доларів на тиждень. Вони були надто кваліфіковані для цих курсів, але недокваліфіковані для всього іншого. І не маючи змоги дивитися в далечінь перед собою, вони дивилися на те, що перед нами, задля нас, їхніх дітей.

Задля нас вони не помічали ні чорних дошок, які витирали, ні шкільних туалетів, які чистили, ні імператорських роллів, які постачали. Вони бачили тільки наше майбутнє. Тож рухаючись уперед, ми — мої брати і я, йшли слідами їхніх поглядів. Мені траплялися батьки, чиї погляди згасли, деякі під вагою тіла пірата, інші впродовж надто численних років комуністичного перевиховання у таборах, не у воєнних таборах під час війни, а в таборах миру, після війни.

Маленькою я вважала, що війна і мир — два антоніми. Однак, я жила в мирі тоді, як В’єтнам був у вогні, і пізнала війну лише після того, як В’єтнам склав зброю. Гадаю, війна і мир — це, по суті, друзі, які над нами насміхаються. Вони ставляться до нас, як до ворогів, коли це їм подобається чи підходить, і ніяк не переймаються визначенням чи роллю, яку ми їм відводимо. Тож не варто, либонь, покладатися на зовнішній вигляд ні її, ні його, коли обираємо скерованість свого погляду. Мені пощастило мати батьків, яким вдалося зберегти своє бачення незалежно від кольору часу чи моменту. Мама часто повторювала приказку, яку прочитала на чорній дошці в Сайгоні, коли їй було вісім років: Ðòi là chiên trân, nêu buôn là thua — «Життя — це боротьба, в якій журба веде до поразки».

До перших битв мама взялася досить пізно і без смутку. Вона вперше почала працювати у тридцять чотири роки, спершу як хатня робітниця, пізніше як робітниця на заводах, фабриках і в ресторанах. Раніше, у житті, яке вона втратила, мама була старшою донькою префекта. І виступала лише арбітром у суперечках шефа французької кухні з шефом кухні в’єтнамської на родинному подвір’ї. Або ж розсуджувала таємні закоханості між служницями й служниками. Поза цим упродовж другої половини дня причісувалася, фарбувалася й одягалася, щоб супроводжувати батька на світські вечірки. Завдяки примхливості такого способу життя вона могла мріяти про будь-що, зокрема і про те, що стосувалося нас. Моїх братів і мене вона готувала до того, щоб ми водночас стали музикантами, науковцями, політиками, спортсменами, артистами й поліглотами.

Утім, оскільки там, далеко, далі проливалася кров і падали бомби, вона привчала нас ставати, як прислуга, на коліна. І щодня змушувала мене мити по чотири плитки на підлозі й, відриваючи корінець, чистити один за одним по двадцять пророщених, дрібніших за горох бобів. Вона готувала нас до падіння. І мала рацію, бо зовсім скоро у нас зникла підлога під ногами.

Свої перші ночі як біженці в Малайзії ми спали просто на червонуватій землі, без підлоги. Червоний Хрест спорудив табори для біженців у сусідніх із В’єтнамом країнах, щоб приймати boat people, тих, кому вдалося вижити в морі. Ті, що під час плавання потонули, імен не мали. І померли анонімними. Ми належали до тих, кому пощастило пристати до берега. Тож почувалися благословенними через те, що опинилися серед двох тисяч біженців у таборі, що мав би прийняти всього двісті осіб.

У віддаленому куточку табору, на схилі пагорба ми збудували хижку на палях. Упродовж кількох тижнів ми, двадцять п’ять осіб із п’яти родин, разом потайки зрубали кілька дерев у сусідньому лісі, закріпили їх у мокрій глинистій землі, закріпили шість листків фанери, зробивши велику підлогу, і накрили зруб плівкою кольору електрик, блакитного пластику чи іграшкової блакиті. Нам пощастило знайти досить мішків з-під рису, пошитих із мішковини й нейлону, щоб натягнути з чотирьох боків стіни, на додачу з трьох боків спільний закапелок для миття. Загалом обидві конструкції скидалися на інсталяцію сучасного художника в музеї. Уночі ми спали, притиснувшись один до одного так тісно, що ніколи не мерзли, навіть не маючи ковдр. Удень через спеку, яку вбирала блакитна плівка, повітря в нашій хижці ставало задушливим. У дощові дні й ночі вода протікала через дірочки, зроблені листям, гілочками й стеблинками, які ми накидали, щоб стало трішки прохолодніше.

Якби у дощовий день чи ніч під цією плівкою опинився якийсь хореограф, він, цілком певно, відтворив би цю сценку: двадцять п’ять осіб, дорослі і діти, стоять, тримаючи у кожній руці по консервній бляшанці, і збирають воду, що стікає з даху, інколи потоком, інколи по краплині. Якби там опинився музикант, він почув би оркестровку всієї тієї води, що стукала по денцю консервних бляшанок. Якби там побував кінорежисер, він уловив би красу того мовчазного спонтанного взаєморозуміння між нещасними людьми. Але там були тільки ми, і ми стояли на підлозі, яка потроху вгрузала в глину. Минуло три місяці, вона так похилилася на один бік, що довелося поміняти місцями геть усіх, щоб уві сні діти й жінки не сповзали до опасистого черевця свого сусіда.

Незважаючи на всі ті ночі, коли наші сни сповзали похилою підлогою, моя матір далі прагнула для нас ліпшого майбутнього. Вона знайшла собі спільника. Він був молодим і, звісно, наївним, адже наважувався демонструвати радість і невимушеність посеред монотонної пустки нашого буденного життя. Разом із ним мама організувала клас англійської мови. Наші поранки минали в повторюванні за ним слів, яких ми не розуміли. Але ми всі приходили на цю зустріч, бо йому вдавалося піднімати небо й показувати нам нові горизонти, такі далекі від зяючих отворів, наповнених екскрементами, що їх залишали дві тисячі мешканців табору. Без його обличчя ми не могли б уявити горизонту без нудотних запахів, мух і червів. Без його обличчя ми не могли б уявити, що колись ми вже не їстимемо протухлої риби, яку нам кидали просто на землю в годину розподілу їжі. Без його обличчя ми, цілком певно, втратили б бажання простягнути руку, щоб утримати наші мрії.

На жаль, з усіх тих ранків, проведених із цим імпровізованим учителем англійської, пам’ять зберегла одне-єдине речення: «My boat number is KGO338» («Номер мого човна KGO338»). Це речення виявилося абсолютно непотрібним, бо мені так і не випало нагоди його вжити, навіть під час медичного огляду канадською делегацією. Черговий лікар не промовив жодного слова. Він відтягнув гумку моїх трусиків, щоб підтвердити стать, бо не хотів мене питати: «Boy or girl?».Ці два слова я також знала. Гадаю, з вигляду десятирічні хлопчики й дівчатка були неймовірно схожими, такими худими вони були. До того ж, час підганяв: по той бік дверей нас було вкрай багато. У тій маленькій, страшенно спекотній залі вікна були навстіж відчинені на гамірну алею, де сотні людей товпилися з відрами води біля помпи. Ми були вкриті струпами від корости й вошами, у нас усіх був вигляд людей, які загубилися і зазнали поразки.

У будь-якому разі я розмовляла мало, інколи взагалі мовчала. Упродовж усього мого дитинства за мене говорила моя кузинка Сао Май, я ж бо була її тінню: той самий вік, той самий клас, та сама стать, але її обличчя належало до світлого боку, моє — до темного, до сторони тіні, мовчання.

Мама хотіла, щоб я говорила, щоб якнайшвидше почала розмовляти французькою, а також англійською, бо рідна мова була не те, щоб сміхотворною, а непотрібною. Після двох років проживання у Квебеку вона послала мене в казарму англомовних курсантів. Це — своєрідний спосіб безкоштовно вивчити англійську, пояснила вона мені. Вона помилялась, аж ніяк не безкоштовний. Я дорого за це заплатила. Курсантів було сорок, усі високі, запальні і взагалі — підлітки. Вони ставали дуже серйозними, коли докладно перевіряли складки на комірці, кут берета, блиск черевиків. Найстарші кричали на молодших. Вони, не розуміючи, грались у війну. Я їх не розуміла. І так само не розуміла, чому наш наставник знову і знову повторював ім’я мого сусіда в шерензі. Можливо, він хотів, щоб я запам’ятала, як звуть цього вдвічі вищого за мене підлітка. Свій перший діалог англійською я почала, прощаючись із ним після завершення заняття: «Bye, Asshole»[3].

Через маму я дуже часто опинялась у ситуаціях, де мені ставало неймовірно соромно. Одного разу вона послала мене по цукор у бакалію, що розміщувалась якраз під нашою квартиркою. Я пішла, але цукру не знайшла. Мама відіслала мене назад і навіть замкнула двері на ключ: «Без цукру не повертайся!». Вона забула, що я глуха й німа. Я просиділа на сходинках бакалії до її закриття, доки бакалійник не взяв мене за руку й не підвів до мішка з цукром. Він мене зрозумів, навіть якщо моє слово «цукор» було гірким.

Тривалий час я думала, що мама отримує страшенну насолоду, підштовхуючи мене до прірви. Коли у мене з’явилися діти, я нарешті зрозуміла, що мала б бачити, як вона стоїть за замкненими дверима й дивиться у замкову шпарину, мала б почути, як вона говорить із бакалійником по телефону, доки я ридаю на східцях. Пізніше я також зрозуміла, що мама, цілком певно, мріяла про моє майбутнє, але постаралася дати інструменти, які забезпечили б мені змогу почати вкорінюватися... і мріяти.

Місто Ґранбі було теплим черевом, яке нас висиділо впродовж першого року нашого перебування в Канаді. Мешканці того міста виколисали нас одне за одним. Учні моєї початкової школи ставали в чергу, щоб запросити нас до себе на обід. Таким чином, кожен наш обід був розписаний між родинами, і ми щоразу поверталися до школи з порожнім животом, бо не вміли їсти розсипчастий рис виделкою. Ми не знали, як їм сказати, що ця їжа нам чужа, що їм не обов’язково оббігати ринки у пошуках пачки «Minute Rice». Ми не могли ні розмовляти з ними, ні слухати їх. Але в тому було основне. Була щедрість і вдячність у кожному зернятку рису, що залишилося на наших тарілках. Ще й сьогодні я питаю себе, чи слова не споганили б ті моменти вдячності. І чи інколи почуття не сприймаються краще в мовчанні, яке, скажімо, панувало між Клодеттою і паном Кьєтом. Перші моменти, коли вони були разом, минули без жодного слова, однак пан Кьєт, нічого не питаючи, погодився дати сина в руки Клодетті: це було маля, його дитя, яке він знайшов на пляжі, коли їхній човен занурився у надто пожадливу хвилю. Дружини він так і не знайшов, лише сина, який друге народження пережив уже без мами. Клодетта простягнула до них руки і залишила їх у себе на кілька днів, місяців, років.

Мені так само простягнула руки Жоанна. Вона мене любила, навіть коли я одягала плетену шапочку з логотипом Макдональдса, навіть якщо після уроків я потайки їздила у вантажівці з будкою разом із іншими в’єтнамцями працювати в полях Східних Кантонів. Жоанна хотіла, щоб наступного року я пішла разом із нею у середню приватну школу. Втім, вона знала, що під вечір у дворі тієї самої школи я чекала на вантажівку фермерів, щоб їхати працювати на чорно й заробити кілька доларів в обмін на мішки зібраної квасолі.

Жоанна також водила мене в кіно, навіть якщо я ходила в блузці, купленій на розпродажі за вісімдесят вісім центів, з дірочкою біля краю. Після перегляду фільму «Fame»[4] вона показала, як співати англійською головну пісню «I sing the body electric», хоча я не зрозуміла ні слів, ні її розмови з сестрою і батьками, сидячи біля їхнього домашнього вогнища. Саме вона допомагала мені підвестися, коли я падала, вперше ставши на ковзани, вона аплодувала й вигукувала моє ім’я, коли Серж, утричі вищий за мене товариш із класу, узяв мене на руки з футбольним м’ячем, щоб я забила гол.

Я себе запитую, чи не придумала собі таку подругу. У житті мені стрічалося багатьох людей, що вірять у Бога, але я вірю в ангелів. Жоанна якраз була одним із них. Вона належала до армії ангелів, які спустилися на парашутах у місто, щоб запропонувати шокове лікування. Біля наших дверей вони побували десятками, пропонуючи теплий одяг, іграшки, запрошення, мрії. Незрідка я відчувала, що ми не маємо досить простору, щоб прийняти все, що пропонувалося, щоб уловити всі усмішки, що нам призначалися. Як під кінець тижня відвідати зоопарк Ґранбі більше ніж двічі? Як оцінити проведені на природі вихідні? Як насолодитися омлетом із кленовим сиропом?

У мене є фото, де тато стоїть, обнявшись із нашими «хрещеними», родиною добровольців, які нам були призначені. Свої неділі вони присвячували тому, щоб повести нас на блошині ринки. І довго й голосно торгувались, аби ми могли купити матраци, посуд, ліжка, софи, загалом усе необхідне, маючи три сотні доларів урядової допомоги на вмеблювання нашого першого помешкання у Квебеку. Якось один із продавців подарував батькові червоний светр із високим коміром. Він гордо носив його щодня впродовж нашої першої квебекської весни. Сьогодні його широка посмішка на фото відвертає увагу від приталеного крою того жіночого светра. Інколи ліпше чогось та не знати.

Звісно, бували моменти, коли нам хотілося б знати більше. Наприклад, що наші старі матраци кишать блохами. Утім такі подробиці неважливі, адже на фото їх не видно. У будь-якому разі, ми вірили, що маємо імунітет від уколів, що жодна блоха не може прокусити нашу шкіру, яка під малазійським сонцем стала схожа на мідь. Тоді як холодні вітри й гарячі купелі очистили нас, зробивши укуси нестерпними, а розчесане свербіння кривавим.

Ті матраци ми викинули, не сказавши нашим хрещеним нічого. Нам не хотілось їх засмучувати, бо вони поділилися своїм серцем і часом. Ми цінували їхню щедрість, хоча й недостатньо: тоді ми ще не знали вартості часу, його справжньої цінності, його рідкісності.

Упродовж року Ґранбі був для нас земним раєм. Я не могла уявити кращого місця на світі, навіть якщо мухи заїдали нас там так само, як у таборі для біженців. Якось, щоб показати комах, тамтешній ботанік повів нас, маленьких, до боліт, де тисячами розмножувалися жаби. Він не знав, що всі ми місяцями жили поруч із мухами в таборі для біженців. Вони гронами висіли на гілках засохлого дерева біля відстійників поруч із нашою хижкою. Мухи сідали одна на одну довкола гілок, нагадуючи грона ягід на перцевому дереві чи смородину. Їх було так багато, вони були такими величезними, що їм не доводилося навіть літати, аби бути перед нашими очима, в нашому житті. Нам не треба було затихати, щоб їх почути, тоді як наш гід-ботанік говорив пошепки, щоб ми могли почути, як вони гудуть, і спробувати їх зрозуміти.

Мушиний спів я знаю напам’ять. Досить заплющити очі, і мухи знову гудуть, кружляючи довкола мене, бо під палючим малайзійським сонцем мені місяцями доводилося присідати навпочіпки десятьма сантиметрами вище величезного чана, доверху заповненого екскрементами. А опинившися за дверима однієї з шістнадцяти кабінок, ма́ла, не кліпаючи, дивитися на брунатний колір, що його годі й описати, боячися послизнутися і не втриматися на двох дошках щоразу, як туди заходила. Треба було втримати рівновагу і не знепритомніти, коли випорожнення, мої чи сусіда, здіймали бризки. У такі миті я тікала, слухаючи, як літають мухи. Одного разу я загубила капця, що застряв між обома дошками, коли я зашвидко смикнула ногу. Він пірнув у цю затірку, але не занурився. І плавав там, немов дрейфуючий човник.

Чимало днів я проходи́ла босоніж, чекаючи доки мама знайде для мене капчика-сироту якоїсь іншої дитини, яка також загубила свій. Я ступала просто по глиняній поверхні, на яку тижнем раніше повилазили черв’яки. Вони сотнями тисяч виповзали з відстійника після кожного великого дощу, немов за покликом месії. Вибиралися по схилу нашого пагорба і невтомно, не сповзаючи, сунули ним угору. Вони повзали під нашими ногами, звиваючись в однаковому ритмі і перетворюючи червону поверхню глиняної землі на білий ворушкий килим. Їх було так багато, що ми відмовлялися від участі у змаганнях, навіть не вступаючи в бій. Вони ставали непереможними, а ми вразливими. І не опиралися захопленню ними території доти, доки не закінчиться дощ, у той момент наставала їхня черга бути незахищеними.

Коли комуністи зайшли в Сайгон, наша родина поступилася їм половиною своєї власності, бо ми стали загроженими. Було зведено цегляну стіну, щоб позначити дві адреси: одну для нас, іншу — для поліцейського пункту нашого кварталу.

Роком пізніше представники нової комуністичної влади знову прийшли, щоб спорожнити нашу частину будинку, тож спорожнити й нас. Інспектори зайшли на наше подвір’я без попередження, без мандату, без причини. І наказали всім присутнім зібратись у вітальні. Батьків дома не було, тож інспектори чекали їх, примостившись на краєчки фотелів ар-деко, рівно тримаючи спину і ні разу не торкнувшися двох білих лляних обшитих тонким мереживом квадратиків, які прикрашали бильця. Першою за скляними дверима з кутої сталі з’явилася мама. На ній була біла плісирована мініспідничка та взуття для бігу. За нею тато, який ніс тенісні ракетки, його обличчя досі було спітнілим. Несподіваний прихід інспекторів викинув нас у теперішнє, тоді як ми ще насолоджувалися останніми митями минулого. Усім дорослим було наказано залишатись у вітальні, інспектори взялися за описування.

Ми, діти, могли йти за ними з поверху на поверх, з кімнати в кімнату. Вони опечатали комоди, шафи для одягу, трюмо, сейфи. Запечатали навіть велику шафу для ліфчиків бабусі та її шести доньок, не записавши того, що там містилося. І тоді я подумала, що молодому інспектору було незручно думати про всіх тих дівчат з округлими персами, які зараз сиділи у вітальні одягнені в ті тонкі, імпортовані з Парижа мережива. А ще подумала, що аркуш залишився незаповненим, без опису вмісту шафи, бо він був надто охоплений бажанням і не міг писати без тремтіння. Проте я помилялася: він не знав для чого всі ті ліфчики потрібні. І вважав, що вони схожі на фільтри для кави, якими користується його матір і які виготовлено з тканини, пришитої довкола металевого кільця, закручений кінець якого служить ручкою.

Коло підніжжя мосту Лонг Бьєн, який перекинуто через річку Хонгху (Червону) в Ханої, його матір щовечора наповнювала свій кавовий фільтр водою, перш ніж занурити в алюмінієву кавоварку, щоб продати перехожим кілька чашок кави. Зимою вона ставила склянки, в яких, либонь, не більше трьох ковтків, у посудину з гарячою водою, щоб кава не вихолола, доки чоловіки, сидячи на геть низеньких ослінчиках, розмовляли. Клієнти знаходили її завдяки світлу невеличкої гасової лампи, що стояла на манюсінькому робочому столичку поруч із трьома цигарками на тарілці. Юний інспектор з дитинства, прокидаючись щоранку, бачив над головою коричневий, неодноразово церований фільтр для кави, підвішений на гвіздку, інколи ще й вологий. Я чула, як він обговорював це з іншими інспекторами, стоячи на сходах. Він не розумів, навіщо моїй родині стільки фільтрів для кави, які складено в шухляди, оббиті цигарковим папером. І чому вони подвійні? Може, тому що каву завжди п’ють у товаристві друга?

У дванадцять років цей юний інспектор пішов у джунглі, щоб визволити південну частину В’єтнаму від «волохатих» рук американців. Він спав у підземних тунелях, цілісінькі дні просиджував у водоймах під ліліями, бачив тіла товаришів, якими пожертвували, щоб утримати гармати від сповзання, переживав ночі з нападами малярії серед гуркоту гелікоптерів і вибухів. За винятком лакованих чорним, кольору гагату, зубів своєї матері, він повністю забув обличчя своїх батьків. Тож як він міг здогадатися про призначення ліфчика? У дівчаток і хлопчиків у джунглях майно було абсолютно однакове: зелена каска, сандалі зі смужок зужитих шин, однострій і шарф у чорно-білу клітинку. Опис того, що в них було, займав три секунди, на відміну від опису того, що мали ми, — він тривав цілий рік. Нам довелося поділитися простором із десятком інспекторів-солдатів, дівчат і хлопців. У нашому помешканні ми виділили їм цілий поверх. Кожен із нас мешкав у своєму закутку будинку, уникаючи контактів, окрім як під час щоденних обшуків, де нам доводилося стояти одним навпроти інших. Вони мали переконатися, що в нас є лише необхідне, як і в них.

Одного дня наші десять мешканців потягнули нас у їхню ванну, звинувачуючи у тому, що ми вкрали рибу, яку їм дали на вечерю. Вони показували на туалетну чашу, кажучи, що вранці риба була там, жива й здорова. То що з нею сталося?

Завдяки цій рибі ми змогли налагодити спілкування. Пізніше батько їх корумпував, давши змогу потайки послухати музику. У темряві я сиділа під піаніно й бачила, як по їхніх щоках, там, де зручно вмостились і безжально закарбувалися жахіття Історії, котяться сльози. Після цього випадку ми вже не знали вороги вони чи жертви, любимо ми їх чи ненавидимо, боїмося чи жаліємо. Вони також не знали, чи визволили нас від американців, чи, навпаки, ми визволили їх із в’єтнамських джунглів.

Однак дуже скоро музика, яка розтискала їхні кулаки, опинилась у вогні, на терасі даху нашого будинку. Вони отримали наказ спалити книги, пісні, фільми, все, що неправильно висвітлювало образ чоловіків і жінок з мускулястими руками, які розмахували вилами й молотами і червоним прапором із жовтою зіркою. Дуже скоро вони знову застелили небо димом.

Що стало з тими солдатами? Звідтоді, як між нами й комуністами споруджено цегляну стіну, багато чого змінилося. Я повернулась у В’єтнам, щоб працювати з тими, хто стояли біля витоків тієї стіни, хто придумали той засіб, зруйнувавши сотні тисяч, можливо, й мільйони життів. Звісно, відтоді як 1975 року штурмові танки вперше проїхали вулицею повз наш будинок, сталося багато перемін. Із тих пір я вивчила навіть комуністичний словник наших колишніх нападників, бо Берлінська стіна впала, бо залізну завісу підняли, бо я ще надто молода, щоб залишатися під гнітом минулого. От тільки в моєму домі ніколи не буде цегляної стіни. Я так і не поділяю любові оточуючих мене людей до цегляних мурів. Вони кажуть, що ті гріють кімнату.

У день, коли я прибула за призначенням у Ханой, мені довелося пройти повз маленьку кімнатку, розкриту на вулицю. Всередині чоловік і жінка складали з цеглин стінку, яка розділяла кімнату надвоє. Стінка щодень росла, доки не досягла стелі. Секретарка розповіла, що це пов’язано з історією двох братів, які надалі не хотіли жити під одним дахом. Матір була безсилою, щоб не допустити цього розставання, можливо, тому що тридцять років тому сама зводила подібні стіни між переможцями й переможеними. Вона померла впродовж мого трирічного перебування в Ханої. А в спадок синам залишила вентилятор без вмикача — старшому і вмикач без вентилятора — молодшому.

Звісно, цегляну стіну між двома братами не зрівняти з тією, що розділяла мою родину й комуністичних солдатів, обидві ці стіни мають різні історії, як і історія старих квебекських будинків, у кожної стіни своя історія. Завдяки цьому відступу я зуміла споживати їжу разом із тими, що були і правою, і лівою рукою Хо Ші Міна, не помічаючи й тіні озлоблення, не бачивши жінок, які подорожують поїздом, тримаючи стару коробку з-під сухого молока «Ґіґоз» так, наче йшлося про чашу з чудодійним засобом. Для чоловіків, які виділи у таборах перевиховання, йшлося справді про чудодійний засіб, навіть якщо в цих коробках було лише підсмажене м’ясо (thit chà bông), кілограм спеченої, розібраної на волоконця і сушеної всю ніч на вугіллі свинини, соленої-пересоленої nuóc mâm (рибним соусом), її вдалося отримати після двох днів вистоювання в черзі, надії і безнадії. У ті волоконця свинини жінки вкладали свою відданість, навіть якщо не були певні, що знайдуть батька своїх дітей у таборі, в який зібралися їхати, не знаючи живий він чи мертвий, поранений чи хворий. На згадку про цих жінок я час від часу готую таке підсмажене м’ясо для синів, аби зберегти й повторити ті жести любові.

Любов, яку знає мій син Паскаль, визначається кількістю сердець, намальованих на картці, чи кількістю історій про драконів, розказаних під пуховим покривалом у світлі ліхтарика. Маю почекати ще кілька років, перш ніж зможу йому розповісти, що в інші часи, в інших краях батьки проявляли любов, добровільно залишаючи своїх дітей, як, наприклад, Хлопчика-мізинчика. Так само як матір, яка серед високих гірських вершин Хоа Ли катала мене по воді за допомогою довгої жердини, хотіла покинути свою дитину, віддавши її мені. Хотіла, щоб я стала їй матір’ю замість неї. Вона воліла оплакувати відсутність своєї дитини, ніж бачити, як та біжить за туристами, намагаючися продати вишиті нею скатертини. На той момент я була юною дівчиною. І серед цих скелястих гір бачила тільки величний пейзаж замість нескінченної любові тієї матері. Часом уночі я біжу довгими смугами землі повз буйволів, щоб покликати й узяти дівчинку за руку.

Я чекаю, доки Паскаль подорослішає на кілька років, перш ніж зможу пов’язати історію матері з Хоа Ли з розповіддю про Хлопчика-мізинчика. Тим часом розповідаю йому про свиню, яка подорожувала у домовині, щоб минути спостережні пункти між сільською місцевістю і містами. Він любить, коли я імітую плакальниць поховального кортежу, які невтішно ридали і кидалися на довгий дерев’яний ящик тоді, як одягнені в білий одяг, з пов’язками на голові, фермери намагалися їх стримати й розрадити на очах в інспекторів, що звикли до видовища смерті. Прибувши до міста й опинившися за зачиненими дверима якогось таємного, щораз іншого помешкання, фермери віддавали свиню різнику, який ділив її на шматки. Далі торговці прив’язували їх довкола пояса і стегон, щоб відвезти на чорний ринок, родинам, нам.

Я розповідаю все це Паскалю, щоб зберегти в пам’яті шмат історії, якій ніколи не знайдеться місця у шкільній програмі.

Я пригадую учнів середньої школи, які нарікали на обов’язковий курс історії. Ми, тоді зовсім малі, не знали, що цей курс був привілеєм, який собі могли дозволити тільки країни, де панував мир. До того ж, люди надто зайняті своїм щоденним виживанням, щоб знайти час для написання своєї колективної історії. Якби я не жила серед величної тиші широких замерзлих озер, серед щоденної банальності мирного життя, у любові, яку святкують з ку́льками конфетті й шоколадом, я, либонь, ніколи не зауважила б тієї старої жінки, яка жила поблизу могили мого прадідуся у дельті Меконґу. Вона була дуже старою, такою старою, що піт стікав її зморшками, наче ru, який прокладає борозенку землею. Її спина була зігнутою, такою зігнутою, що спускатися сходами їй доводилося задкуючи, щоб утримати рівновагу і не скотитися головою вниз. Скільки зернят рису вона посадила? Скільки часу її ноги пробули в багнюці? Скільки разів за її рисовим полем сідало сонце? Від скількох мрій вона відмовилась, аби через тридцять-сорок років виявитися зігнутою вдвоє?

Ми часто забуваємо про існування всіх цих жінок, які несли В’єтнам на своїх спинах тоді, як їхні чоловіки й сини на своїх носили зброю. Про них забувають, бо з-під своїх конічних шапок вони не бачили неба. Вони тільки й чекали, доки на них впаде сонце, щоб нарешті радше знепритомніти, ніж заснути. Якби вони залишалися в очікуванні сну, то уявляли б своїх синів розірваними на тисячі шматочків чи тіла чоловіків, що плавають на річці, немов той непотріб. Раби обох Америк уміли виспівувати свій біль на полях бавовнику. А ці жінки вирощували свою журбу у камерах своїх сердець. Через усі ті болі вони ставали такими обважнілими, що не могли розхилитися. Не могли випростати свій викривлений, зігнутий під тягарем туги хребет. Коли чоловіки вийшли з джунглів і знову почали ходити земляними насипами довкола своїх рисових ділянок, вони далі несли на своїх спинах тягар нечутної історії В’єтнаму. Досить часто вони без жодного слова так і згасали під тією важкою ношею.

Одна з таких жінок, з якою я була знайома, померла, послизнувшись у своєму туалеті, притуленому над ставком, де було повно карликових сомиків. Її пластикові капці ковзнули. Якби на ту мить хтось за нею спостерігав, він побачив би, як її конічна шапка зникає за чотирма щитами, які ледве чи приховували її тіло, що сиділо навпочіпки, й, оточуючи з усіх боків, ніяк не забезпечували захисту. Вона померла у сімейній відстійній ямі, занурившися головою в яму з екскрементами між двома дерев’яними дошками, за власною хижкою, оточена схожими на котячу морду сомиками, що мають жовту плоть, гладеньку шкіру і не мають ні луски, ні пам’яті.

Опісля смерті тієї старої жінки я щонеділі ходила на берег ставка з лотосами у передмісті Ханоя, де щоразу бачили двох-трьох згорблених жінок із тремтячими руками, які, сидячи в круглому човні, пересувалися по воді за допомогою жердини, щоб покласти чайні листочки всередину розкритих квітів лотоса. Наступного дня вони поверталися, щоб, доки пелюстки не зів’яли, по одному позбирати їх після того, як ув’язнені листочки всю ніч вбирали пахощі маточок. Жінки казали мені, що так кожен листочок чаю зберігає душу цих ефемерних квітів.

Фото не змогли зберегти пам’ять про наші перші різдвяні ялинки. Гілки, зібрані у лісах монреальського передмістя чи висмикнуті з-за ободу запасного колеса, вкритого білою тканиною, видаються лисими, позбавленими будь-якої магічності, тоді як насправді вони були набагато гарнішими за наші сьогоднішні восьмифутові ялинки.

Батьки частенько нагадують мені з братами, що не мають грошей, щоб залишити їх нам у спадок, та я гадаю, що вони вже заповіли нам багатство своєї пам’яті, яка дає змогу вловлювати красу грона гліциній, вразливість слова, силу зачудування. Ба більше, вони подарували нам ноги, щоб крокувати до наших мрій, до нескінченності. Либонь, це достатній багаж, щоб ми самі могли продовжувати свою мандрівку. Інакше ми захаращували б свій шлях майном, яке довелося б перевозити, страхувати, давати йому раду.

В’єтнамська приказка каже: «Бояться тільки ті, в кого довге волосся, адже ніхто не може потягти за волосся того, в кого його немає». Тож я намагаюся, за змоги, дотримуватися того, що для мене прийнятно.

У будь-якому разі, після нашої втечі на судні ми навчилися подорожувати з мінімумом багажу. Чоловік, який у трюмі корабля сидів поруч із моїм дядьком, не мав ніякого багажу, навіть маленької сумки з теплим одягом, як у нас. Він усе віз на собі. На ньому були купальний костюм, шорти, штани, футболка, сорочка і светр, решту він сховав у заглибинах: діаманти вставлені в кутні зуби, золото на зубах, скручені американські долари в анусі. Одного разу в морі ми бачили, як жінки розгортали гігієнічні серветки, щоб вийняти американські долари, тісно складені втроє по всій довжині.

Я мала браслет із протезного акрилу, рожевого, як штучні щелепи. Він був наповнений діамантами. Окрім того, батьки повшивали діаманти у коміри сорочок моїх братів. Але на наших зубах золота не було, бо торкатися зубів дітей нашої мами було зась. Вона часто казала, що зуби й волосся є коренями чи, можливо, первозданним джерелом особистості. Мама хотіла, щоб наш зубний апарат був бездоганним.

Саме з цієї причини навіть у таборі для біженців вона зуміла знайти пару зубних щипців, щоб виймати наші молочні зуби, які хиталися. І щоразу розмахувала перед нами вирваним зубом під пекучим малайзійським сонцем. Закривавлені зуби гордо виставлялися напоказ у тканині з малюнком піщаного пляжу й загорожі з колючого дроту. Мама казала, що можна збільшити мої очі і, можливо, навіть поладнати мої надто відстовбурчені вуха. Однак переробити інші структурні недосконалості мого обличчя вона не зможе. Тож, принаймні, зуби мають бути бездоганними, зокрема, не варто міняти їх на діаманти. Вона також знала, що якби наше судно захопили таїландські пірати, вони повиривали б і золоті зуби, й кутні з діамантами.

Поліція отримала наказ «таємно» пропускати всі кораблі, які перевозили в’єтнамців китайського походження. Китайці були капіталістами, отже, антикомуністами як за етнічним походженням, так і акцентом. Тож інспектори мали право їх обшукувати, позбавляти всього до останньої хвилини, до приниження. Моя родина і я — ми стали китайцями. Ми поклика́лися на гени предків, щоб із мовчазної згоди поліції мати змогу виїхати.

Мій прадідусь по мамі був китайцем. У вісімнадцять років він випадково потрапив у В’єтнам, одружився із в’єтнамкою і мав восьмеро дітей. Четверо з його дітей вирішили стати в’єтнамцями, а четверо китайцями. Четверо в’єтнамців, серед них і мій дідусь, стали політиками й науковцями. Четверо китайців досягли процвітання у торгівлі рисом. Навіть якщо мій дідусь і став префектом, йому не вдалося переконати чотирьох китайських братів і сестер віддати своїх дітей до в’єтнамської школи. В’єтнамський клан зовсім не володів сечван. Родина була розділена надвоє, країна також: південна частина — проамериканці, північна — комуністи.

Мій дядько Цюнг, старший мамин брат, грав роль мосту між двома культурними кланами і двома політичними таборами. До того ж, його ім’я означає «разом», але я називаю його Два, бо в південних в’єтнамців є традиція замінювати імена братів і сестер у порядку народження, починаючи з цифри 2.

Дядько Два, старший син у родині, був депутатом і керівником опозиції. І належав до партії, яку створили молоді інтелектуали, вони вважали себе частиною третього табору, який проявляв характер, стоячи під перехресним вогнем. Проамериканський уряд дозволив створити цю політичну партію, щоб угамувати гнів і шум молодих ідеалістів. На афіші на міській площі першим зазначили ім’я мого дядька. З одного боку, він спокушав членів своєї команди політичною програмою. З іншого, завдяки своїй поставі героя-коханця втілював сподівання на подобу демократії у своїх виборців. Своєю безтурботною палкістю і харизмою молодого самця йому вдалося зламати кордон між китайською і в’єтнамською родинами. Він належав до тих, хто може дискутувати про вплив браку паперу на свободу преси з міністром, а водночас обійняти за талію його дружину й полинути у вальсі, навіть якщо в’єтнамки не вальсують.

Упродовж усього дитинства я таємно бажала бути донькою дядька Два. Його донька Сао Май була для нього принцесою, навіть якщо він інколи на кілька днів забував про її існування. Батьки шанували Сао Май як prima donna. Дядько Два частенько влаштовував удома свята. І частенько у розпал вечірки зупиняв усілякі розмови й садив свою доньку на стільчик біля піаніно, щоб вона зіграла якусь невеличку п’єску. В його очах упродовж цих двох коротеньких хвилин звучання «Під місячним сяйвом» існувала тільки ця лялька з пухкими пальчиками, яка спокійнісінько тренькала на піаніно перед натовпом дорослих. Я щоразу сідала під сходами, щоб запам’ятати, як дядько цілує Сао Май у носик, доки гості аплодують. Час від часу він приділяв їй усього дві хвилини уваги, але цього було досить, щоб моя кузина мала внутрішню силу, якої в мене не було. Незалежно від того, чи був її живіт порожнім чи наповненим, Сао Май, не вагаючися, завжди віддавала накази своїм старшим братам і мені.

Мене й кузину Сао Май виховували разом. Я була або в неї, або у нас із нею. Траплялося так, що в неї вдома не залишалося ні зернинки рису. Коли її батьки були у від’їзді, служниці також зникали, незрідка з горням рису. А батьки від’їжджали часто. Якось її брат нагодував нас старим рисом, що прилип до денця каструлі. Додав до нього трохи олії й зеленої цибулі і подав на обід. Ми вп’ятьох пожували цей підсушений коржик. Траплялися дні, коли нас закидали горами манго, лонган, лічі, сухої ліонської ковбаси, еклерів.

Батьки моєї кузинки купували залежно від кольору якогось фрукта чи пахощів приправи, а то й просто у миттєвому пориві. Їжа, яку вони приносили додому, випромінювала ауру свята, занепаду, лихоманки. І не переймалися порожнім горням для рису у кухні, ні віршем, який ми мали вивчити напам’ять. Вони просто-напросто хотіли, щоб ми напихалися манго, щоб ми вгризались у м’якоть фруктів, що бризкали соком, щоб кружляли одне довкола одного й довкола них, як дзиґи під музику «Дверей», Сільвії Вартан, Мішеля Сарду, Бітлів, Кіта Стівенса...

У нас страви завжди були приготовлені, служниці на місці, а домашні завдання контро­льовані. На відміну від батьків Сао Май, мама давала нам тільки два манго, якими я мала поділитися з обома братами, щоправда, у кошику було ще з десяток плодів. Якщо ми сперечалися щодо розміру порцій, вона забирала їх і вже не давала, доки ми не навчилися знаходити компроміс при нерівному поділі двох манго між нами трьома. Тож інколи я воліла їсти сухий рис разом із моїми кузенами.

Я хотіла бути зовсім інакшою, ніж моя мама доти, доки якось вирішила, що обидва сини мають мешкати в одній кімнаті, навіть якщо в будинку є ще дві вільні кімнати. Мені хотілося, щоб вони навчилися підтримувати один одного, як це робила я з двома братами. Хтось мені сказав, що зв’я́зки сплітаються, коли разом смієшся, а ще коли ділишся і коли зазнаєш розчарування при розподілі. Можливо, саме завдяки тому, що плач одного серед ночі призводив до плачу іншого, мій син-аутист, зрештою, усвідомив присутність Паскаля, свого старшого брата, якого перші три-чотири роки життя він не помічав. Нині він з очевидним задоволенням віддається в обійми Паскаля чи ховається за ним при появі чужих людей. Можливо, власне завдяки цим перерваним-розірваним снам, Паскаль охоче ставить лівий черевик перед правим, щоб послабити заціпенілість, якою страждає його брат, аби той міг почати новий день, не дратуючися, без непотрібних потрясінь.

Тож, напевно, мама мала рацію, коли змушувала нас учитися ділитися, і не тільки між мною і братами, а ще й між нами і нашими кузенами. Я ділилася своєю мамою з кузинкою Сао Май, бо мама взяла під свою відповідальність виховання племінниці. І ми, наче близнючки, ходили в одну школу, сиділи за однією партою в тій самій школі. Іноді моя кузинка замінювала нашу вчительку, коли та виходила, й опинялася на її місці, розмахуючи її довгою лінійкою. Їй було п’ять чи шість рочків, як і нам усім, але лінійка ніколи її не бентежила, бо, на відміну від нас, Сао Май завжди підносили на п’єдестал. Тоді як я пісяла в трусики, бо не наважувалася підняти руку й попроситися вийти і не наважувалася пройти до дверей, коли на мене всі дивляться. Кузинка нападала на всіх, хто списував мої відповіді. Метала громи й блискавки на тих, хто насміхався з моїх сліз. Вона мене захищала, бо я була її тінню.

Сао Май скрізь тягнула свою тінь за собою, але інколи змушувала бігти за нею, немов цуцик, просто щоб по­сміятися.

Коли я була з Сао Май — а з Сао Май я була завжди — обслуга давнього сайгонського Спортивного гуртка ніколи не приносила мені содової з лаймом після занять тенісом, оскільки її вже принесли Сао Май. Усередині високих загорож цього розкішного клубу існувало лише дві категорії людей, які чітко розрізнялися: еліта й обслуга, діти-королі в бездоганно білому вбранні й маленькі босоногі підбирачі м’ячиків. Я не належала до жодної з них. Я була лише тінню Сао Май. Я ходила за нею, щоб під час чаювання мати змогу послухати розмови її батька з партнерами по тенісу. Вмостившись у плетеному фотелі на терасі сайгонського Спортивного гуртка й поїдаючи мадленки, він розповідав про Пруста. Й однаково захоплено описував стільці у Люксембургському саду і незмірні ноги танцівниць канкану. Він давав нам можливість подорожувати завдяки своїм спогадам іноземного студента в Парижі. Стоячи за його стільцем, наче тінь, я слухала ті розповіді, затамувавши подих, аби тільки він не зупинився.

Мама часто сердилася, коли бачила мене такою безликою. Вона казала, що я маю вийти з тіні й працювати над своєю рельєфною виразністю, аби від неї відбивалося світло. Та щоразу, як вона намагалася вивести мене з тіні, з моєї власної тіні, я тонула в плачах аж до виснаження, аж доки вона залишала мене на зад­ньому сидінні авто, де я спала в пекельній сайгонській спеці. Я гаяла більше часу на під’їзних стоянках біля будинків, ніж у вітальнях їхніх мешканців. Іноді я прокидалася від гомону дітей, які кружляли навколо авто і, висунувши язик, безхитрісно з мене насміхалися. Мама вірила, що мої м’язи зміцніють, якщо я боронитимуся. З плином часу їй вдалося зробити мене жінкою, проте жодного разу принцесою.

Тепер мама жалкує, що не виховувала мене принцесою, бо не стала для мене королевою, як дядько Два був королем для своїх дітей. Він зберігав статус короля до самої смерті, хоча ніколи не підписав жодного екзамену, не прочитав жодного разу щоденника і не мив дітям брудні руки. Нам із кузинкою бувало щастило подорожувати на дядьковій «Веспі»: кузинка стояла попереду, я сиділа позаду. Ми з Сао Май неодноразово довгенько чекали під тамариндом, що коло нашої початкової школи, доки консьєрж зачинить за нами брами, навісивши замок. Навіть продавці маринованих манго, приправлених сіллю і перцем гуайяв і охолоджених хікам уже звільняли тротуар перед школою, аж ми з Сао Май, засліплені призахідним сонцем, здалеку бачили, як він наближається до нас з розвихреним на вітрі волоссям і сяючою, незрівнянною усмішкою.

Він нас обнімав, і ми раптом не лише перетворювалися на принцес, а й ставали найвродливішими й найгіднішими в його очах. Та мить ейфорії тривала лише впродовж поїздки; невдовзі він уже тримав в обіймах жінку, майже ніколи ту саму, яка своєю чергою ставала принцесою миті. Ми чекали на нього у вітальні, доки нова принцеса перестане бути принцесою. Кожна з цих жінок втішалася думкою про те, що вона його обраниця, навіть якщо невдовзі дізнавалася, що була лише однією з багатьох.

Мої батьки багато критикували розв’язність дядька Два. Саме тому, навіть без прохання дядька Два, я ніколи їм не розповідала ні про тривалі чекання біля школи, ні про вечори, проведені у вітальнях незнайомих жінок. Якби я його викрила, він утратив би право забирати нас зі школи. А я втратила б шанс бути принцесою, бачити як на його щоці квіткою розквітає мій поцілунок. Тридцятьма роками пізніше мама захоче, щоб такі самі квіткові поцілунки я залишала на її щоках. Можливо, в її очах я стала принцесою. Проте я — всього лише її донька, виключно донька.

Уже з Квебеку мама послала гроші синам дядька Два, щоб вони могли виїхати на кораблі, як це зробили ми. Після першої хвилі boat people наприкінці 1970-х років було небезпечно відправляти дівчат морем, бо зустріч із піратами стала неминучим епізодом, подорожнім ритуалом, неуникненним зіткненням. Тож в автобус із біженцями сіли лише два старші хлопці. Але їх зупинили на півдорозі. Їх видав їхній батько, мій дядько, мій король... Чи то зі страху втратити їх у морі, чи боячись переслідувань його як батька? Коли я знову про це думаю, то кажу собі, що він так і не зміг сказати, що ніколи не був їм батьком, він був для них лише королем. І, напевно, боявся, що на міській площі на нього вказуватимуть пальцем як на антикомуніста. Він, очевидно, боявся повернутися на міську площу, яка йому належала ще не так давно. Якби на ту мить я мала голос, то попросила б його на них не доносити. Я йому сказала б, що ніколи не донесла ні про його запізнення, ні про його ескапади.

Мій голос без застосування слів визволила Жанна, наша фея в трико і рожевих колготках, з квіткою у волоссі. Вона озивалася до нас — своїх дев’яти в’єтнамців з початкової школи Святого Сімейства — музикою, своїми пальцями й плечима. Вона показувала, як заполонити довколишній простір, вивільнивши руки, піднявши підборіддя, дихаючи на повні груди. Довкола нас вона пурхала, наче фея, її очі по черзі пестили кожного з нас. Її шия видовжувалась, утворюючи єдину лінію з плечем, рукою, аж до кінчиків пальців. Її ноги описували великі кола, наче намагалися знести стіни, розворушити повітря. Завдяки Жанні я навчилася вивільняти свій голос зі складок тіла, щоб він дістався до моїх вуст.

Я скористалася своїм голосом, щоб у самому серці Сайгона читати дядечку Два якраз перед його кончиною еротичні уривки з книжки Уельбека «Елементарні частинки». Мені вже не хотілося бути його принцесою, я стала його ангелом, який нагадував йому, як він занурював мої пальці в крем шантійї у віденських кав’ярнях, співаючи «Besame, besame mucho...».

Дядькове тіло, навіть захолонувши, навіть застигнувши, було оточене не лише його дітьми й дружинами — колишньою і новою, братами і сестрами, а й людьми, яких він не знав. Вони приходили тисячами, оплакуючи його смерть. Деякі жінки втратили коханця, дехто — свого спортивного журналіста, хтось — свого колишнього депутата, свого письменника чи художника, свою руку в покері.

Серед усього цього люду був один вочевидь обділений пан. На ньому була сорочка з пожовтілим коміром і чорні зібгані штани, підперезані старим поясом. Він тримався віддалік, у тіні вогненного дерева, всипаного полум’яніючими червоними квітами, поруч із забрудненим китайським велосипедом. Прочекав не одну годину, щоб піти з процесією до кладовища, що на околиці міста в огорожі буддистського храму. Але й там він тримався осторонь, мовчазний, без руху. Одна з моїх тіток підійшла до нього й запитала, чому він усю цю віддаль крутив педалі? Чи знав мого дядька? Той відповів, що ні, не знав, але він живе і щоранку встає саме завдяки його словам. Тепер він утратив свого ідола. На відміну від нього я не втратила ні свого ідола, ні короля, лишень друга, який розповідав мені історії про своїх жінок, про політику, живопис, книги, особливо про фривольності, бо він до смерті залишався молодим. Дядечко зупинив час і до самого кінця розважався і жив з легкістю юних дорослих.

Тож немає, можливо, потреби в тому, щоб мама була королевою, навіть якщо мої нечасті поцілунки в її щоки були не такими величними.

Мама заздрила дядьковій безвідповідальності чи, радше, його здатності бути безвідповідальним. Сама того не бажаючи, відчувала ревнощі і до статусу короля і королев свого молодшого брата й інших сестер. Як і старшого брата, діти її сестер боготворять своїх матерів із різних причин, одну за те, що найвродливіша, другу — за те, що найталановитіша, третю — за те, що найрозумніша... В очах моїх кузенів їхня мама завжди найкраща. На нас усіх, з тітками й кузенами включно, моя мама наводила тільки страх. Замолоду вона втілювала символ влади найвищої інстанції. І завзято нав’язувала молодшим сестрам роль старшої сестри, бо хотіла відокремитися від старшого брата, який поглинав будь-чию присутність довкола себе.

Вона присвоїла собі функції мужчини в домі, міністра освіти, вищої матері, генерального директора клану. Вона все вирішувала, визначала покарання, виправляла порушників, змушувала мовчати незадоволених. Як великий президент Ради дідусь щоденними справами не займався. Бабуся намагалася впоратися з малими дітьми і звичними для неї невиношуванням і викиднями. Дядько Два, на думку моєї матері, втілював егоїзм і егоцентризм водночас. Отож вона призначила себе управителем верховної влади. Пригадую, як одного разу бабуся не наважилася попросити її відімкнути двері ванної кімнати і випустити звідти молодших — брата і сестер, покараних за те, що пішли з дядьком Два без маминого дозволу. Оскільки вона була лише юною дівчиною, то своєю владою наївно розпоряджалася залізною рукою. Її помста за безтурботність старшого брата і за боготворіння його дітьми була погано спланована, адже малі далі бавились у ванній кімнаті, причому без неї. Уся легковажність юності прослизнула їй між пальцями, доки вона в ім’я цнотливості забороняла сестрам танцювати.

Утім, упродовж десяти останніх років мама захопилася танцями. Вона піддалася вмовлянням друзів, що танго, ча-ча-ча, пасадобль замінюють фізичні вправи і позбавлені чуттєвості, спокуси й захмеління. Проте, відтоді, як мама почала щотижня відвідувати танці, я час від часу чую, як вона жалкує, що дні виборчої кампанії не перетікали у вечори, коли її брат, мій батько і десятки інших молодих кандидатів веселилися довкола столу. А ще тепер вона шукає руку мого батька в кіно й чекає його поцілунку в щічку перед фотоапаратами.

У п’ятдесят п’ять років моя мама почала жити, дозволила собі захоплюватися, знову взялася себе створювати.

А от моєму батькові створювати себе знову не треба. Він належить до тих, хто живе лише миттю, без прив’язки до минулого. Він насолоджується кожною миттю свого теперішнього так, немов би вона завжди найліпша і єдина, без порівняння, без вимірювання. Саме тому він завжди був оповитий найбільшим, найліпшим щастям, чи стояв зі шваброю в руках на сходах готелю, чи сидів у лімузині, маючи стратегічну зустріч із міністром.

Від батька я успадкувала відчуття постійного вдоволення. Але де ж він його знайшов? Чи це зумовлено тим, що він був десятою дитиною в сім’ї? Чи довгим очікуванням повернення викраденого батька? До того, як французи пішли з В’єтнаму, до того, як туди прийшли американці, сільська місцевість країни зазнавала терору різних угруповань шпани, які були впроваджені французькою владою, щоб поділити країну. Звичною справою був продаж заможним родинам цвяха в обмін за викуп викраденої особи. Якщо цвях не купували, його вводили в мочку вуха — чи деінде — викраденого. Родина дідуся його цвях викупила. Повернувшися, він послав своїх дітей до кузенів і кузинок у міста, щоб гарантувати їм безпеку та постійний доступ до освіти. Тож батько рано навчився жити далеко від батьків, покидати місця й любити час нинішній, не прив’язуючися до минулого.

Саме тому він ніколи не цікавився справжньою датою свого народження. Офіційна дата у свідоцтві, виданому мерією, припала на день без бомбардувань, без вибухів мін і без захоплення заручників. Можливо, батьки вважали, що існування їхніх дітей починається в перший день відновлення нормального життя, а не в мить їхнього першого подиху.

Він так само не відчував потреби повернутись у В’єтнам після від’їзду. Тепер люди з його рідного міста навідуються від імені інвесторів-забудовників, щоб він почав вимагати документи на право власності на будинок свого батька. Вони кажуть, що там живе десяток родин. Останній раз, коли ми його бачили, він служив казармою для солдатів-комуністів, яких перевчали на пожежників. Вони родинами обжилися в цьому великому будинку. Чи їм відомо, що вони живуть у домі, сконструйованому французьким інженером, який закінчив Національну школу мостів і доріг[5]? Чи ж їм відомо, що цей будинок є знаком вдячності мого двоюрідного дідуся моєму дідусеві, його старшому братові, за те, що послав його вчитися у Францію? Чи ж вони знають, що десятеро дітей, які там виросли, сьогодні живуть у десяти різних містах, бо їх викинули із рідного гнізда? Ні, нічого вони не знають. І не можуть знати: вони народилися після того, як французи покинули країну, і ще до того, як їм могли викладати цей період в історії В’єтнаму. Можливо, вони ніколи не бачили виразно обличчя американця без камуфляжу, аж поки кілька років тому в їхнє місто не приїхав перший турист. Вони знають одне: якщо мій батько знову стане власником будинку і продасть його інвестору-забудовнику, вони отримають невеличкий статок, компенсацію за те, що впродовж останніх місяців їхнього життя тримали моїх дідуся й бабусю у найвужчій кімнатці їхнього власного дому.

Інколи, вечорами, п’яні й геть ошизілі, солдати-­пожежники стріляли через віконні занавіски, щоб змусити дідуся мовчати. Дідусь перестав розмовляти, ­власне, після інсульту, що стався ще до мого народження. Я ніколи не чула його голосу.

Дідуся із батькового боку я завжди бачила тільки лежачим, випростаним на величезному ебеновому ліжку для відпочинку, що спиралося на ­різьблені ніжки. На ньому завжди була бездоганно біла, без жодної зайвої складки піжама. Батькова сестра П’ять, яка вирішила не виходити заміж, щоб доглядати за батьками, затято дбала про гігієну дідуся. Вона не терпіла жодної плями, жодного сліду неуваги. Під час трапези за дідусем сидів слуга, який стежив, щоб той тримав спину рівно, тоді як тітонька давала рис, ковток за один раз. Найбільше він любив рис зі смаженою свининою. Шматки свинини нарізалися так тоненько, що здавалося, що це м’ясо січене. Але їх треба було не сікти, а лише нарізати маленькими квадратиками по два міліметри з кожного боку. Вона змішувала м’ясо з паруючим рисом у біло-блакитній піалі зі срібним кільцем по краю, щоб уникнути сколів. Якщо ці піали тримати перед сонцем, можна побачити напівпрозорі частинки у випуклостях мотивів. Їхня якість перевірялася власне завдяки відблискам, що підкреслюють блакитні відтінки орнаментів. Упродовж десяти років, щодня, при кожній трапезі піали зручно вмощувалися у глибині тітчиних долонь. Тримаючи тонку й гарячу піалу в руках, вона додавала в неї кілька крапель соєвого соусу і невеличкий, наче горішок, шматочок масла «Бретель», яке імпортували із Франції у червоній консервній бляшанці з золотими літерами. Час від часу я також мала право на цей рис, коли навідувалася до дідуся.

Сьогодні мій батько готує цю страву для моїх синів, коли від друзів, які повертаються з Франції, отримує в подарунок бляшанку масла «Бретель». Брати з любов’ю кепкують із батька, бо, характеризуючи це законсервоване масло, він послуговувався найнеймовірнішими суперлативами. Я з ним згодна. Мені подобається запах цього масла, бо нагадує про дідуся по батьковій лінії, який помер в оточенні солдатів-пожежників.

Я також люблю використовувати ці блакитні піали зі срібними кільцями, коли пригощаю дітей вершковим морозивом. Це єдині предмети, які я хотіла успадкувати після моєї тітки, яку вигнали з дому по смерті дідуся й бабусі по татовій лінії. Тітка стала буддисткою, оселилась у хижці за плантацією кокосових горіхів, позбавлена будь-якого матеріального добра, окрім дерев’яного ліжка без матраца, віяла з сандалового дерева й чотирьох блакитних піал, що належали її батьку. Вона якусь мить вагалася, перш ніж вдовольнити моє прохання: для неї піали залишалися символом останнього зв’язку із земними клопотами. Невдовзі після моїх відвідин вона померла у тій хижці, оточена ченцями з сусіднього храму.

Я на три роки повернулася працювати у В’єтнам. Однак, я жодного разу не навідалася до рідного міста свого батька, яке не далі як за двісті п’ятдесят кілометрів від Сайгона. Маленькою я долала цю відстань, блюючи, навіть якщо мама встеляла авто подушками, щоб мене не так гойдало. Дороги були всіяні глибокими вибоїнами. Комуністичні повстанці мінували їх уночі, а проамериканські військові розміновували їх удень. Інколи якась із мін вибухала. Тоді доводилося годинами чекати, доки військові засиплять ями й позбирають людські рештки. Одного разу розірвало на шматки жінку, довкола неї розсипалися подрібнені квітки жовтих гарбузів. Вона, очевидно, їхала на ринок їх продавати. Можливо, десь на узбіччі вони знайшли й тільце її малюка. Можливо, ні. Можливо, її чоловік загинув у джунглях. Можливо, саме вона була саме тією жінкою, яка втратила кохання перед будинком префекта, мого дідуся по маминій лінії.

Одного разу, коли ми сиділи, поринувши в темряву фургона вантажівки, що везла нас збирати полуницю чи квасолю, мама розповіла мені про жінку, поденну робітницю, яка щоранку чекала свого хазяїна навпроти дому мого дідуся по маминій лінії. Садівник мого дідуся щоранку виносив їй порцію нерозсипчатого рису, загорнутого у банановий листок. І щоранку, стоячи у вантажівці, яка везла її на плантацію гевеї, вона дивилася на садівника, який даленів, стоячи посеред саду бугенвілій. Одного ранку він не перетнув битий шлях, несучи їй сніданок. А тоді ще одного ранку... і ще одного. Якось увечері вона простягнула мамі аркуш, обписаний чорними знаками запитання, виключно знаками запитання. Нічим іншим. У вантажівці, набитій робітниками, мама не бачила її. Молода дівчина не повернулася ні на плантації, ні в сад бугенвілій. Вона зникла, не знаючи, що садівник марно просив у своїх батьків дозволу одружитися з нею. Ніхто їй не сказав, що на прохання садівникових батьків дідусь погодився перевести його в інше місто. Ніхто не сказав, що садівник, якого вона любила, був змушений поїхати, не залишивши їй листа, бо вона була неграмотною, бо була дівчиною, яка їздила в товаристві чоловіків, бо її шкіра була надто спечена сонцем.

У мадам Жірар була така сама спечена шкіра, навіть якщо вона не працювала ні на малинових полях, ні на плантаціях. Мадам Жірар найняла маму, щоб у неї прибирати, не знаючи, що до свого першого трудового дня мама ніколи не тримала в руках мітли. Мадам Жірар була платиновою білявкою на кшталт Мерилін Монро, з небесно-блакитними очима, а месьє Жірар, високий брюнет, був гордовитим власником старомодного виблискуючого авто. Він частенько приймав нас у своєму білому домі з бездоганно підстриженим газоном, з квітами обабіч входу і килимом у кожній кімнаті. Вони були втіленням нашої американської мрії.

Їхня донька запрошувала мене брати участь у змаганнях на роликових ковзанах. Вона ділилася зі мною своїми замалими для неї сукенками, серед них літня бавовняна сукенка, блакитна з дрібненькими білими квіточками, на бретельках, які зав’язувалися на плечах. Я носила її влітку, а також і взимку, одягаючи наверх білий светр з високим комірцем. Кілька перших років ми не знали, що для кожного вбрання є своя пора року, що не треба просто носити одяг, який у нас є. Коли нам було холодно, ми вбирали одну річ поверх іншої, шар за шаром, немов подорожні, не перебираючи й не відаючи про різні категорії одягу.

Тридцятьма роками пізніше батько віднайшов сліди месьє Жірара. Він жив в іншому будинку, дружина його покинула, а донька взяла академічну відпустку, шукаючи мети в житті. Коли батько переповів мені всі ці новини, я відчула себе майже винною. І питала себе, чи ж ми мимоволі не вкрали американську мрію месьє Жірара бодай через те, що так до неї прагли.

Тридцятьма роками пізніше я також знайшла свою першу подругу, Жоанну. Вона мене не впізнала — ні по телефону, ні при особистій зустрічі, бо ніколи не чула, щоб я озивалася, бо ми ніколи доти не розмовляли, бо пам’ятала мене мовчазною і глухою. Вона не дуже й пригадувала, що хотіла стати хірургом, тоді як у середній школі щодо профорієнтації я завжди відповідала, що мене, як і Жоанну, цікавить хірургія.

Керівники з профорієнтації щороку викликали мене в свій кабінет, бо помічали вражаючий розрив між моїми шкільними оцінками й результатами тестів щоденного інтелектуального розвитку, які межували з дефективністю. Чому я не могла знайти зайвий предмет у низці «шприц, скальпель, череп і бістурі», тоді як могла напам’ять розказати текст Жака Картьє? Я засвоювала тільки те, що мені конкретно викладали, переповідали й давали. Ось чому я розуміла слово «хірург», не знаючи слів «коханий» чи «салон для засмаги», чи «катання верхи». Я вміла співати національний гімн, але не знала ні «Танцю каченят», ні вітального приспіву на день народження. Я накопичувала знання навмання, як мій син Анрі, який може вимовити слово «груша» і не може «мама», бо наші шляхи навчання нетипові, всіяні поворотами і складнощами, без певної послідовності чи логіки. Я так само малювала свої мрії через зустрічі, через друзів та інших людей.

Багато іммігрантів реалізували американську мрію. Тридцять років тому місто не мало для нас ніякого значення, був це Вашингтон ДК, Квебек, Бостон, Рімускі чи Торонто, ми перетинали цілі квартали, всіяні трояндовими садами, величезними столітніми деревами, кам’яними будинками, але на жодних дверях ніколи не фігурувало адреси, яку ми шукали. Сьогодні моя тітка Шість і її чоловік (вуйко Шість) мешкають в одному з таких будинків. Вони подорожують першим класом, їм доводиться приколювати записку на спинці своїх сидінь, щоб стюардеси припинили приносити шоколадні цукерки й шампанське. Тридцять років тому у нашому таборі біженців у Малайзії цей самий вуйко Шість повзав повільніше за свою восьмимісячну донечку, бо охляв через брак харчування. Цій самій тітоньці Шість доводилося однією лише голкою шити одяг, щоб купити молока донечці. Тридцять років тому ми з ними жили в чорноті, без електрики, без водогону, всі на купі. Сьогодні нарікаємо, що їхній будинок завеликий, а наша родина надто розкидана, замала, щоб відновити інтенсивність, властиву нашим святам — аж до світанку — коли ми збирались у моїх батьків упродовж перших років нашого перебування в Північній Америці.

Нас було двадцять п’ять, інколи тридцять осіб, у Монреаль ми діставалися із Фанвуда, Монпельє, Спрінгфілда, Ґелфа, збирались у невеличкій трикімнатній квартирі впродовж різдвяної відпустки. Якщо хтось хотів таки поспати, він мав лягати у ванній. Інакше ми всі лежали покотом. Хоч-не-хоч, розмови, сміх і пересварки тривали всю ніч. Кожен дарунок, яким ми обмінювалися, був справді дарунком, бо був значимим. Фактично кожен дарунок був справді дарунком, бо передусім походив головним чином із пожертви і був відповіддю на якусь потребу, бажання чи мрію. Ми всі добре знали, про що мріяли наші близькі, цілісінькими ночами лежали, тісно притиснувшись один до одного. У той час ми мали однакові мрії. Тривалий час ми були змушені мати однакові мрії, мрії про американську мрію.

Коли мені виповнилося п’ятнадцять, тітка Шість, яка на той час працювала на заводі по переробці курчат, подарувала мені квадратну алюмінієву банку чаю, прикрашену малюнками китайських фей, вишняками й червоно-золотистими й чорними хмарами. Тітка Шість узяла десять складених удвоє клаптиків паперу і вклала в чай ремесло, професію і мрію, яку вона мала для мене: журналіст, червонодеревник, дипломат, адвокат, модний художник-мультиплікатор, стюардеса, письменниця, політик. Завдяки цьому подарунку я дізналася, що існують інші, окрім медицини, професії, що мені дозволяється мріяти про власну мрію.

Проте, американська мрія не покидає нас навіть після її досягнення, як той живець чи наріст. Коли я вперше — високі підбори, спідниця-олівець і течка для паперів — прийшла у в’єтнамський ресторан-школу для знедолених дітей у Ханої, молодий офіціант мого столу ніяк не міг втямити, чому я розмовляю з ним по-в’єтнамськи. Спершу я подумала, що він не вловлює мій південний акцент. Та під кінець трапези він щиросердно пояснив, що я затовста, щоб бути в’єтнамкою.

Я переклала його зауваження своїм патронам, які досі з цього сміються. Пізніше я зрозуміла, що він мав на увазі не мої сорок п’ять кілограмів, а ту американську мрію, яка зробила мене неповороткою, відгодувала, обтяжила. Ця американська мрія надала моєму голосові впевненості, рухам — рішучості, бажанням — точності, ході — швидкості, а погляду — сили. Завдяки американській мрії я вірю, що можу мати геть усе, можу їхати в авто з шофером і водночас вимірювати вагу гарбузів, що їх на заіржавілому велосипеді везе жінка, якій піт заливає очі; можу танцювати в такому самому ритмі, що й дівчата, які вихитують стегнами в барі, щоб задурманити чоловіків, чиї гаманці набиті американськими доларами; можу жити на своїй великій віллі людини, яка працює за кордоном, і проводжати босоногих дітей до самісінької школи, яка розміщена просто на тротуарі, на перехресті двох вулиць.

Але той юний офіціант нагадав мені, що я не можу мати геть усе, що вже не маю права заявляти, що я в’єтнамка, бо втратила їхню вразливість, їхню невпевненість, їхні страхи. Він мав рацію, коли мене осмикнув.

У той самий період мій патрон вирізав із монреальської газети статтю, в якій згадувалося, що «квебекська нація» була кавказькою, через що мої вузькі очі автоматично відносили мене в окрему категорію, навіть якщо Квебек і дав мені американську мрію, навіть якщо він і виколисував мене впродовж тридцяти років. Тож кого любити? Нікого чи кожного? Я вибрала любов до всіх, ні до кого не належачи. І вирішила любити пана з Сен-Фелісьєна, який по-англійськи попросив із ним потанцювати: «Follow the guy»[6], — сказав він мені. Люблю також рикшу з Дананга, який поцікавився, скільки мені платять за ескорт мого «білого» чоловіка. А ще я частенько згадую продавчиню тофу по п’ять сотень за шматочок, яка, сидячи на землі в якомусь закутку ханойського ринку, розповідала сусідкам, що я — японка й успішно вивчаю в’єтнамську.

Вона мала рацію. Мені довелося по-новому вивчати рідну мову, яку покинула надто рано. У будь-якому разі, я справді не опанувала її повністю, бо, коли народилася, країна була розділена надвоє. Я походжу зі Сходу, значить ніколи не чула, як розмовляють люди з Півночі, доки не повернулась у рідний край. Так само до об’єднання люди з Півночі ніколи не чули розмови людей зі Сходу. Як і в Канаді, В’єтнам також має свої дві самотності. Мова північних в’єтнамців розвивалася згідно з суспільно-політичною й економічною ситуацією моменту, створюючи слова, щоб описати, як за допомогою встановленого на даху кулемета збити літак, а за допомогою солей глутамату прискорити згортання крові, як виявити сховища, коли починають вити сирени. упродовж цього часу південна мова створила слова, щоб передати відчуття бульбашок кока-коли на язиці, терміни, щоб назвати шпигунів, повстанців, прихильників комуністів на південних вулицях, імена, щоб означити дітей, які народились у чортові ночі GI[7].

Саме завдяки GI дядько Шість зміг заплатити за перевезення себе, дружини, тітки Шість і їхньої зовсім крихітної донечки на тому самому кораблі, якими прямували й ми. Батьки цього дядька розбагатіли завдяки льодові. Американські солдати купували його цілими блоками метр завдовжки і двадцять сантиметрів завтовшки і завширшки, які клали під ліжко. Вони потребували трішки прохолоди після того, як тижнями пітніли зі страху у в’єтнамських джунглях. Хотіли, щоб люди їх потішили, проте не бажали відчувати жар ні власних тіл, ні найнятих на певний час жінок. Прагнули відчути свіжий потік повітря з Вермонту чи Монтани. Потребували опинитись у свіжості, щоб бодай на мить відкинути підозру, що кожне дитя, яке торкнулося волосинок на руці, ховає в руці гранату. Потребували холоду, щоб не піддатися всім тим пухким губам, які бурмотіли фальшиві слова кохання в самісіньке вухо, щоб вигнати відтіля крики товаришів з понівеченим тілом. Потребували бути холодними, щоб покинути жінок, які носили їхню дитину, і ніколи сюди не повернутися, так і не назвавши свого прізвища.

Більшість дітей GI стали сиротами й безпритульними і зазнавали огуди через професію як матері, так і батька. Вони були прихованим обличчям війни. Минуло тридцять років після від’їзду останнього GI, Сполучені Штати Америки повернулись у В’єтнам замість своїх солдатів, щоб забрати цих поранених дітей. Вони надали їм зовсім нової ідентичності, намагаючися зітерти ту, яка їх опорочила. Чимала кількість тих дітей уперше має адресу, помешкання, повноцінне життя. Утім, дехто виявився нездатним дати раду такому багатству.

Одного дня, як перекладач для нью-йоркської поліції, я мала зустріч із дівчиною, яка колись належала до таких дітей, а нині стала дорослою. Вона була мотною і вешталася вулицями Бронкса. На Мангеттен дісталась автобусом, однак назвати місце, з якого він приїхав, не могла. Сподівалася, що автобус привезе її до звичного ліжка з картонної коробки, що стоїть якраз перед поштою в Сайгоні. Дівчина наполягала на тому, що вона в’єтнамка. Навіть якщо в неї шкіра кольору кави з молоком, густе кучеряве волосся, африканська кров й глибокі шрами, вона в’єтнамка, тільки в’єтнамка, повторювала вона без упину. І благала мене перекласти поліцейському її бажання повернутися в рідні джунглі. Але поліцейський міг відпустити її тільки в джунглі Бронкса. Якби я могла, то попросила б пригорнутися до мене. Якби могла, зітерла б усі сліди від нечистих рук на її тілі. Однак, ми були ровесницями. Ні, я не маю права казати, що мені було стільки років, як і їй: її вік вимірювався кількістю зірок, які вона бачила під час ударів, а не роками, місяцями, днями.

Час від часу спогад про ту дівчину не дає мені спокою ще й тепер. Я запитую себе, чи були в неї шанси вижити в Нью-Йорку. Чи вона досі ще там. Чи поліцейський думає про неї так само часто, як і я. Можливо, мій дядько Шість, який став доктором статистики в Прінстоні, зміг би вирахувати число ризиків і перепон, які їй довелося пережити.

Я досить часто прошу дядечка порахувати, навіть якщо він ніколи не рахував, ні кілометрів, які йому довелося подолати впродовж літа, щоранку ведучи мене на урок англійської, ні кількості куплених для мене книжок, ні кількості мрій, які він для мене сконструював разом із дружиною. Я дозволяю собі багато чого в нього просити. Проте ніколи не зважилася просто сказати, чи він міг би визначити імовірність виживання пана Ан.

Пан Ан приїхав у Ґранбі тим самим автобусом, що й наша родина. І взимку, і влітку пан Ан сидів, підперши спиною стіну й поклавши ноги на перила балкона, з цигаркою в руці. Він був нашим сусідом на поверсі. Тривалий час я думала, що він німий. Якби зустріла його сьогодні, сказала б, що він аутист. Одного разу він послизнувся на ранковій росі і бабах — упав горілиць. БАБАХ! Він кілька разів прокричав «БАБАХ!» і розреготався. Я опустилася на коліна, щоб допомогти йому підвестися. Він обіперся на мене, тримаючись за руки, але не підводився. Він плакав. Ридма ридав. А тоді різко зупинився й повернув моє обличчя до неба. І запитав, який колір я бачу. Блакитний. Тоді підняв великий палець у повітря, а вказівний скерував на мій висок і перепитав, чи небо досі блакитне.

Перед тим, як пан Ан почав мити підлогу на заводі, що виробляв гумові чоботи, у промисловому парку Ґранбі, він був суддею, викладачем, випускником американського університету, батьком і в’язнем. У період між запахом каучуку й теплом суду в Сайгоні його впродовж двох років звинувачували в тому, що був суддею й засуджував співвітчизників-комуністів. Згодом у таборі перевиховання настала його черга бути засудженим і щоранку шикуватись у ряди разом із сотнями інших, що також опинилися на боці тих, хто зазнав утрат через війну.

Табір, оперезаний джунглями, став для них місцем усамітнення, де їм належало оцінити й сформулювати самокритичні оцінки щодо свого статусу контрреволюціонерів, зрадників нації, поплічників американців, а також поміркувати про спокуту, валячи дерева, сіючи кукурудзу, розміновуючи поля.

Дні минають одні за одними, наче ланки ланцюга: першу закручену довкола шиї, останню закріплено в центрі землі. Якось уранці пан Ан відчув, як його ланцюг скорочується: солдати вивели його з рядів і штовхнули на коліна в багнюку перед його колишніми колегами, які відводили перелякані й порожні очі, їхні тіла ледве чи були прикриті лахміттям і шкірою. Він розповів, що коли до його скроні торкнувся теплий метал пістолета, він в останньому бунтівному пориві підвів голову, щоб поглянути на небо. І вперше помітив відтінки блакитного, одні інтенсивніші за інші. Разом вони були такими осяйними, що аж засліплювали. Водночас у тиші почув клацання курка. Жодного шуму, жодного вибуху, ані крові, лише піт. Тієї ночі відтінки блакиті, які він побачив удень, пропливали перед його очима, немов у фільмі, що прокручувався знову і знову.

Він вижив. Небо розірвало ланцюг, врятувало й визволило його, тоді як інші гинули, задихнувшись і засохнувши в контейнерах, не отримавши шансу перелічити відтінки небесної лазурі. Тож тепер він щодня зобов’язує себе порахувати їх для них, разом із ними.

Пан Ан навчив мене розрізняти відтінки. Пан Мінь розбудив у мені бажання писати. Пана Міня я зустріла на банкетці з червоного вінілу у китайському ресторані на вулиці Кот-де-Неж, де мій батько працював, доставляючи їжу. Я сиділа й робила шкільні завдання, чекаючи доки закінчиться його зміна. Пан Мінь нотував вулиці з одностороннім рухом, окремі адреси, клієнтів, яких треба уникати. Він готувався до постачання їжі так само серйозно, завзято й напружено, як під час навчання на курсі французької літератури в Сорбонні. Його врятувало не небо, а письмо. За роки перебування в таборі перевиховання він написав кілька книжок, увесь час на одному-єдиному клапті паперу, який мав, одну сторінку на іншій, розділ за розділом, нескінченну історію. Без письма він сьогодні не чув би, як тане сніг, як росте листя і як прогулюються хмари. Він не побачив би мішечків у квітуючих братиків, оболонку зірки чи текстуру коми. Вечорами, розмальовуючи на кухні дерев’яних качок, канадських дроф, гагар, селезнів згідно з кольоровим планом, наданим працедавцем, він називав слова зі свого особистого словника: вербозілля лучне, скімлити, квадрафонія, in extremis, саккуліна, логарифмічний, кровотеча, ... вони звучали наче мантра, наче хода в порожнечу.

У той мирний чи повоєнний період у В’єтнамі кожен із нас рятувався по-різному. Мою родину врятував Ань Фі.

Саме Ань Фі, син-підліток подруги моїх батьків, знайшов пакунок золотих таалів, що його вночі мій батько викинув з балкона четвертого поверху. Весь день, що передував тій ночі, батьки просили мене смикати за кінець простягнутого по коридору шнурка, якщо раптом на нашому поверсі з’явиться один із десяти солдатів, що оселилися в нашому домі. Батьки кілька годин просиділи у ванній кімнаті, виймаючи золоті листочки й діаманти, заховані у манюсіньких рожевих і чорних плиточках. Потім вони обережно загорнули їх у кілька шарів мішечків з коричневого паперу, перш ніж викинути. Пакунок, як і передбачалося, приземлився в рештках зруйнованого будинку колишнього сусіда, що навпроти.

Упродовж того періоду на знак вдячності нашому духовному провідникові Хо Ші Міну діти мали завдання садити дерева, а ще збирати цілі цеглини серед руїн. Тож те, що я риюся на руйновищі у пошуках пакета із золотом, ні в кого не викликало підозри. Але я мала бути дуже обачною, бо на дверях стояв один солдат із нашого дому, наглядаючи за тим, куди ми йдемо і що робимо. Знаючи, що він стежить за мною, я надто швидко перетнула те місце і пакета не знайшла, навіть після другої спроби. Тоді батьки попросили пройтися руїнами Ань Фі. Після обшуку він вийшов із торбиною цеглин.

За кілька днів мої батьки отримали пакет золотих таалів, далі передали його організатору нашої втечі на кораблі. Усі таали були на місці. За тих хаотичних мирних часів нікого не дивувало, що голод замінював розум, а невизначеність — моральність, протилежне траплялося нечасто. Ань Фі та його мама виявилися людьми винятковими. Вони стали нашими героями.

Правду кажучи, Ань Фі був моїм героєм задовго до того, як повернув два з половиною кілограми золота моїм батькам, адже коли я до нього приходила, він сідав на порозі свого будинку разом зі мною і замість того, щоб спонукати йти гратися з іншими дітьми, діставав з-за мого вуха цукерку.

У свою першу самостійну, без батьків, подорож я поїхала в Техас, щоб провідати Ань Фі і, своєю чергою, подарувати йому цукерку. Ми сиділи поруч на підлозі, зіпершись на його просте ліжко в університетському містечку, я запитала, чому він повернув моїм батькам пакет із золотом тоді, як його мамі-вдові доводилося домішувати до рису ячмінь, сорго і кукурудзу, щоб прогодувати його й трьох братів, звідки такий жест героїчної чесності. Сміючися й б’ючись подушкою, він відповів, що хотів, аби батьки змогли купити нашу поїздку, інакше не мав би такої милої дівчинки, щоб дражнитися. Він далі залишається героєм, справжнім героєм, бо не може ним не бути, бо він таким є, сам того не знаючи і навіть не бажаючи.

Мені хотілося видаватися героїнею в очах дівчини, яка продавала смажену свинину перед стінами буддистського храму навпроти офісу. Вона розмовляла зовсім мало, завжди заклопотана, поглинута шматками свинини, яку нарізала й нанизувала на десятки паличок, які попередньо розщепила на три чверті. Коли вона розпалювала вугілля в металевій почорнілій від накопиченого впродовж років тлущу банці, на її обличчя було важко дивитися, бо хмара диму й попелу її оповивала, душила й змушувала плакати. Сестрин чоловік обслуговував покупців і мив посуд у двох глечиках води, які стояли просто на краю тротуару, вздовж якого біг водостічний рівчачок. Їй було років п’ятнадцять-шістнадцять, навдивовижу вродлива, незважаючи на тьмяний погляд і забруднені сажею і попелом щоки.

Одного разу її волосся загорілося, і доки брат встиг вихлюпнути їй на голову воду з-під брудного посуду, згоріла частина поліестерової сорочки. Вона була вкрита салатом-латуком, дольками зеленої папайї, стручковим перцем і рибним соусом. Наступного дня перед ланчем я навідалася до неї з пропозицією прибирати в офісі й записатися на курси кулінарії й англійської мови. І була впевнена, що задовольню її найзаповітнішу мрію. Вона, однак, відмовилася геть від усього, просто кивком голови. Тож я поїхала з Ханоя, залишивши її там на клаптику тротуару, так і не зумівши повернути її погляд до горизонту без диму, як і таку героїчну істоту, як Ань Фі, як багато інших людей, яких було ідентифіковано, названо й визначено героями у В’єтнамі.

Мир, породжений жерлами гармат, створює сотні, тисячі анекдотів про хоробрих людей і героїв. Упродовж перших років комуністичної перемоги у книжках з історії бракувало сторінок, щоб умістити всіх героїв, тож вони оселялися в книжках з математики: скільки літаків товариш Конґа збив за тиждень, якщо збивав по два щодня?

Тепер ніхто не вчився рахувати з бананами чи ананасами. Класна кімната перетворювалася на величезну гру «Ризик» з підрахунком загиблих, поранених чи полонених солдатів і патріотичних, грандіозних, барвистих перемог. Зате кольори передавалися через слова. Малюнки були монохромними, як і люди, можливо, для того, щоб ми не забували темного боку реальності. Ми всі мали носити чорні штани і блузки темних кольорів. Інакше солдати в одностроях кольору хакі забирали на постерунок для допиту чи виховної бесіди. Заарештовували також дівчат, які підмальовували очі олівцем і накладали блакитні тіні на повіки. Вони вірили, що в них підбиті очі і вони стали жертвами капіталістичної наруги. Можливо, саме через це й було знято небесну блакить із першого комуністичного в’єтнамського прапора.

Коли мій чоловік одягнув червону футболку з жовтою зіркою на грудях і вийшов на монреальські вулиці, в’єтнамці з нього насміхалися, а мої батьки змусили роздягтися й натягнути трохи затісну футболку батька. Навіть якби я сама ніколи її не одягла на себе, я не перешкоджала чоловіку її купити, бо сама гордо пов’язувала червоний шарф на шиї. Я інтегрувала цей символ комуністичної молоді у свій гардероб. І навіть заздрила друзям, в яких на трикутничку, що виглядав з-під коміра було вишито «Cháu ngoan Bác Hо»[8]. Вони були «дорогими дітьми партії», для мене цей статус був недоступним через моє походження, незважаючи на те, що я була першою в класі чи посадила найбільше дерев, думаючи про батька нашого миру. На кожній чорній дошці в кожному класі, кожному кабінеті й кожному будинку мало висіти бодай одне фото Хо Ші Міна. Його фото замінювало навіть фото предків, яких доти ніхто не наважувався торкатися, адже вони були священними. Усі предки — будь вони гравцями, нікчемами чи бузувірами — ставали людьми шанованими й недоторканними одразу після смерті, щойно їх поставили на вівтар з пахощами, фруктами і чаєм. Вівтарі мали завжди бути припіднятими, щоб погляд предків вивищувався над нами. Усі нащадки мали носити предків не в серці, а над головою.

Зовсім недавно я побачила в Монреалі бабусю-в’єтнамку, яка запитала в свого однорічного онука: «Thuong Bà d dbu?». Не доберу, як перекласти цю фразу, в якій усього чотири слова, два з яких дієслова: «любити» й «носити». Буквально це означає: «Любити бабусю носити де?». Малюк рукою доторкнувся до голови. Я геть забула цей жест, який маленькою сама робила тисячу разів. Я забула, що любов іде від голови, не від серця. В усьому тілі важливою є лише голова. Дотик до голови в’єтнамець сприймає як образу, не лише для нього одного, а для всього генеалогічного дерева. Так соромливий восьмирічний в’єтнамець перетворився на розлюченого тигра, коли його квебекський товариш по команді погладив його по голові, вітаючи з першим пійманим м’ячем у футбольному матчі.

Якщо інколи знак приязні може бути сприйнятим за образу, можливо, жест любові не є універсальним: і його треба перекладати з мови на мову, а також вивчати. У в’єтнамській мові жест любові можна класифікувати й вирахувати завдяки специфічним словам: любити, бо до смаку (thích), любити, не будучи закоханим (thuong), любити закохано (yêu), любити до сп’яніння (mê), любити сліпо (mù quáng), любити із вдячності (tмnh nghїa). Отже, любити просто так, любити без голови — неможливо.

Мені пощастило: я навчилася насолоджуватися задоволенням класти голівку в ківшик долоні, а батькам пощастило мати змогу відчути любов моїх дітей, коли ті цілували їм волосся, спонтанно, без протоколу, коли їх лоскотали в ліжечку. Батькової голови я торкнулася лишень раз. Він наказав мені зіпертися на неї рукою, коли я переступала через поручні корабля.

Ми не знали, де опинилися. Ми вперше дісталися суходолу. І коли підходили до пляжу, до нас побіг чоловік-азіат у світло-блакитних шортах-боксерках. Він повторив в’єтнамською зійти на берег і знищити судно. Чи був він в’єтнамцем? Чи ж ми знову опинилися у відправній точці після чотириденного перебування в морі? Гадаю, ніхто про це не думав, бо всі пострибали у воду, немов розгорталося військо. У тому хаосі той чоловік зник назавжди. Навіть не знаю, чому я так чітко зберегла в пам’яті образ чоловіка, який біжить по воді, піднявши руки, стукаючи кулаком у порожнечу з криком про нагальну необхідність, що його вітер до нас не доніс. Цей образ я пригадую так само чітко й виразно, як і образ Бо Дерек, яка вибігає з води в купальнику тілесного кольору. Хоча того чоловіка я бачила лише якусь частку миті на відміну від афіші Бо Дерек, яка кілька місяців щодня потрапляла мені на очі.

Того чоловіка бачили всі, хто був на палубі. Але ніхто не наважиться цього стверджувати. Либонь, це був хтось із загиблих, який бачив, як місцева влада відштовхує кораблі назад у море. Можливо, це був фантом, якому доручили нас врятувати в обмін на доступ у рай. Можливо, це був малайзієць-шизофренік. Можливо, турист із «Club Med», якому заманулося розірвати монотонність своєї відпустки.

Він, очевидно, був туристом, бо ми зійшли на пляж поруч із «Club Med», що був під охороною через наявність черепах. Це фактично колишній пляж «Club Med», бо там досі існує їхній бар під навісом. Ми спали там щодня, замість задника на стіні бару мали прізвища в’єтнамців, що тут бували і вижили, як і ми. Якби ми затрималися ще на чверть години і не причалили одразу, наші ноги не стояли б так твердо у дрібненькому золотистому піску цього райського пляжу. Потоки сильного дощу, який почав падати щойно ми вийшли на суходіл, повністю зруйнували наше судно. Нас було більше двох сотень, ошелешені, ми мовчки дивилися на цей спектакль, очі заливав дощ. Дерев’яні дошки одна за одною виринали на гребенях хвиль, немов у номері синхронного плавання. Я певна, що цей спектакль на якусь мить зробив нас віруючими. Усіх, за винятком одного. Він пішов назад, щоб знайти золоті таали, які сховав на судні, у бочці з бензином. Та так і не повернувся. Можливо, таали потягнули його вниз або ж вони були заважкі, щоб їх нести. Або ж його поніс із собою потік, караючи за те, що він оглянувся назад. Або щоб нагадати нам, що ніколи не варто жалкувати за тим, що залишається позаду.

Спогадом про це пояснюється, очевидно, те, що, покидаючи будь-яке місце, я завжди маю лише одну валізу. Із собою беру лише книжки. Решті речей ніколи не вдається стати направду моїми. Я так само добре сплю у готельному ліжку, в кімнаті для друзів чи взагалі для гостей, як і у власному ліжку. Власне, я завжди з радістю переїжджаю, бо маю нагоду переполовинити своє майно, відмовитися від деяких предметів, щоб моя пам’ять стала справді вибірковою і могла пригадувати винятково образи, які зберігають осяйність, навіть коли очі заплющені. Волію згадувати про внутрішнє лоскотання, забуття, метання, вагання, переміни, упущення... Волію все це, бо тоді все можна моделювати залежно від барв часу, тимчасом як предмет залишається чимось незрушним, застиглим, громіздким.

Так само я люблю і чоловіків, бо не бажаю, щоб вони ставали моїми. Тож для них я одна з-поміж інших, яка не має жодного значення і ніби не існує. Я не потребую їхньої присутності, бо не відчуваю потреби у людях, які відсутні. Їх хтось та замінює або може замінити. Якщо їм і не з’являється заміна, мої почуття до них замінні. З огляду на це, я віддаю перевагу чоловікам одруженим, чиї руки прикрашає обідець. Я люблю ці руки на своєму тілі й на персах. Люблю, бо попри поєднання запахів, попри їхню спітнілу шкіру на моїй, попри можливе сп’яніння, ті помережені візерунками кільця тримають мене на відстані, збоку, в тіні.

Я забуваю подробиці своїх почуттів, які огортали мене при таких зустрічах. Однак, пригадую ефемерні жести, скажімо дотик Ґійомового пальця до мізинця лівої ноги, який малював на ньому «Ґ» свого імені; краплю поту, що впала з Михаїлового підборіддя на мій перший поперековий хребець; западинку, що лежить внизу грудини Сімона, якби я щось прошепотіла в заглибині pectus excavatum[9], мої слова резонували б до самого його серця, казав він.

Упродовж минулих років я зібрала помах вій одного, неслухняне пасмо іншого, уроки одних, мовчання багатьох, там півдня́, там якусь думку — і створила одного-єдиного коханця, бо нехтувала тим, щоб запам’ятовувати обличчя кожного. Разом ці чоловіки навчили мене закохуватися, бути закоханою, бажати стану закоханості. Однак, саме мої діти навчили мене, що значить дієслово «любити», дали йому означення. Якби я знала, що таке любити, я не мала б дітей, бо полюбивши, ти любиш назавжди, як дядина Два, дружина дядька Два, яка не може розлюбити свого сина-гравця, а він спалює статок родини, немов той піроман.

Маленькою я бачила, як дядина Два уклякала перед Буддою, перед Христом, перед своїм сином, благаючи не зникати з дому на кілька місяців і не повертатися після тривалої відсутності у супроводі чоловіків, які приставляють йому до горла ніж. Доки я не стала матір’ю, я не могла зрозуміти, як вона, ділова жінка з рвучкими рухами, пронизливим поглядом і дошкульним словом, могла вірити в усі ці історії й брехливі обіцянки сина-гравця. Коли я востаннє була в Сайгоні, дядина Два сказала, що в попередньому житті, напевно, чинила великі злочини, тож тепер, у цьому житті, їй доводиться постійно вірити в крутійство сина. Вона хоче припинити любити. Вона стомилася любити.

Оскільки я також стала мамою, я також їй збрехала і промовчала про ніч, коли її син узяв мою дитячу руку і вклав у неї свій член юнака, і ще про одну ніч, коли він прослизнув під сітку від комарів довкола ліжка тітоньки Сім, яка була недоумкуватою і безборонною. Я промовчала, щоб виснажена, старіюча дядина Два не померла через те, що любила.

Тітонька Сім була шостою дитиною бабусі по маминій лінії. Цифра «7» не принесла їй удачі, як мало би бути. Коли я була маленькою, тітонька Сім інколи чекала мене при вході з дерев’яною лопаточкою в руках, щоб з усіх сил бити по мені, виганяючи зі свого тіла накопичений жар. Їй завжди було жарко. Вона відчувала потребу закричати, кинутися на підлогу і, вдаряючи, зняти напруження. Щойно вона починала верещати, всі слуги збігалися з усього дому, кидаючи по дорозі відро з водою, ніж, казанок чи ганчірку, щоб її знерухомити. До цієї колотнечі домішувалися крики бабусі, мами, інших тіток, дітей і мої. Це був хоровий спів двадцяти голосів, що доходив до істерії і божевілля. Через якийсь час ми вже не знали, чому репетуємо, оскільки зчинена нами веремія давно заглушила вереск тітки Сім. Та кожен продовжував лементувати, користуючись нагодою, що так несподівано випала.

Інколи замість того, щоб чекати мене при вході, тітка Сім відмикала двері поцупленими у бабусі ключами. Відмикала і йшла геть, щоб, блукаючи вуличками, відчути свободу, бо там її вада непомітна, принаймні, нікому невідома. Дехто не зважав на її ваду і брав золоте кольє двадцяти чотирьох каратів в обмін на шматочок гуайяви або віддавався з нею сексу в обмін на лестощі. Дехто навіть сподівався, що вона завагітніє — і тоді дитину можна буде зробити об’єктом шантажу. На той час ми з тіткою перебували на одному рівні розумового розвитку і, як подружки, переповідали одна одній свої страхи. Ділилися своїми історіями. Сьогодні моя тітка з розумовою вадою вважає мене дорослою, відтак більше не розповідає ні про свої втечі, ні про давні вуличні пригоди.

Я також мріяла потрапити на вулицю і пограти в класики з сусідськими дітьми. Я так їм заздрила, дивлячися на них через наші заґратовані вікна чи з балконів. Будинок був обнесений бетонною стіною два метри заввишки із вмурованими шматочками скла зверху, щоб відбити бажання перелазити. З того місця, де я перебувала, було важко сказати, стіна височіла, щоб охороняти нас чи позбавити доступу до життя.

На вуличках роїлася дітвора, яка стрибала через мотузку, сплетену з сотень різнобарвних гумок. Лялька, яка вимовляла «I love you», не належала до моїх найулюб­леніших. Моєю омріяною іграшкою був дерев’яний ослінчик із вбудованою шухлядкою, в яку вуличні торговці складали гроші, а ще дві корзини, які вони несли, підвішеними на кінцях довгої бамбукової палиці, що трималася в них на плечах. Вони продавали найрізноманітніші супи. Несли їх, крокуючи між двома тягарями: з одного боку — великий казанок із бульйоном і розжарене вугілля, щоб тримати його в теплі, з іншого — чашки, палички, вермішель і спеції. Інколи ще й прив’язане на спині маля. Кожна продавчиня рекламувала свій товар з особливою мелодією. Мій друг-француз прокидався о п’ятій ранку, щоб записати їхній спів. Він казав, що невдовзі ці звуки зникнуть із вулиць, що ці мандрівні торговці відмовляться від своїх корзин задля фабричних. Тож свято зберігав їхні голоси і час від часу просив їх перекласти, щоб записати залежно від категорії виконавців: продавчині супу і соєвих вершків, покупчині скла для переробки, точильники, масажисти для чоловіків, продавчині хліба... Над їхнім перекладом ми просиджували чи не весь день, починаючи опівдні. Завдяки цьому другові я дізналася, що музика народжується із голосу, ритму і серця кожної людини, що музичність цих незаписаних мелодій може припідняти запону туману, пройти крізь вікна й москітні сітки і лагідно, наче ранкова колискова, нас розбудити.

Другові доводилося прокидатися на світанку, адже супи продавалися вранці. Для кожного супу передбачалася окрема вермішель: кругленька до супу з яловичиною, маленька й пласка зі свининою й креветками, прозора з курятиною... У кожної жінки були свої спеціалізація і маршрут. Коли Марі-Франс, моя викладачка у Ґранбі, попросила мене описати свій сніданок, я відповіла: суп, вермішель, свинина. Вона перепитувала за різних обставин, імітуючи момент прокидання, протираючи очі й потягуючися. Моя відповідь звучала однаково, хіба що з незначною зміною, рисом замість вермішелі. Інші в’єтнамські діти описували сніданок майже так, як і я. Тоді вона подзвонила додому, щоб перевірити правдивість моїх слів у батьків. Ми поступово перестали їсти супи й рис на сніданок. Особисто я так і не знайшла їм замінника. Тож і снідаю лише час від часу.

Звичку снідати супом я відновила у В’єтнамі, коли була вагітною Паскалем. Мені не хотілося ні корнішонів, ні арахісового масла, вистачало чашки супу з вермішеллю, купленої на розі вулиці. Упродовж усієї моєї молодості бабуся забороняла їсти ті супи, бо чашки мили в малесенькому відерці води. Продавчині не могли носити на плечах ще й воду на додачу до бульйону й чашок. За нагоди вони просили в людей чистої води. Маленькою я часто чекала на них біля загорожі неподалік від кухонних дверей, тримаючи чисту воду напоготові. Свою ляльку з блакитними очима я охоче виміняла б на дерев’яний ослінчик. Таки треба було запропонувати їм цей обмін, бо тепер дерев’яні ослінчики замінено пластиковими, вони значно легші, вже без шухлядки, і нездатні фіксувати сліди втоми й виснаження, як це відбувалось у прожилках дерева. Продавчині вступили в сучасну еру, продовжуючи нести весь тягар коромисла на своїх плечах.

Відбиток мішечка з хлібом для сандвічів «Pom» з червоними й жовтими смужками на нашому першому тостері незмивний. Наші хрещені у Ґранбі вписали цей господарчий пристрій на початку списку першочергових покупок після нашого прибуття в нашу першу квартиру. Переїжджаючи з одного помешкання в інше, ми роками тягали тостер за собою, ніколи ним не скориставшись, адже снідаємо рисом, супом, тим, що залишилося звечора. Ми спокійно почали їсти рис «Кріспіс» без молока. Брати́ додали грінки й варення. Наймолодший брат снідає двома скибочками хліба для сандвічів з маслом і малиновим джемом; і так упродовж двадцяти років, без винятку, у Нью-Йорку він чи в Нью-Делі, у Москві чи Сайгоні. Його бонна-в’єтнамка пробувала змінити його звички, подаючи паруючі кульки з нерозсипчатого рису, вкриті свіжозмеленою стружкою кокосового горіха, підсмаженими зернятами кунжуту й потовченим у ступці арахісом, або шматок ще теплого багета з шинкою, присмаченого домашнім майонезом, печінковим паштетом, прикрашеного гілочкою коріандру... Тильним боком долоні він відсував її намагання і брався за свій хліб для сандвічів з морозилки. Коли я востаннє була в нього, знайшла у чорній шафі старий забруднений тостер. Це єдина дрібничка, яку він тягає за собою з країни в країну, немов би вона була точкою закорінення або спогадом про перше закорінення.

Свою точку закорінення я знайшла, коли поїхала зустрічати Ґійома у ханойський аеропорт. Там я розплакалася, вчувши від його футболки запах кондиціонера для білизни «Бунс». І два тижні спала, поклавши щось із Ґійомового одягу собі на подушку. Ґійом, зі свого боку, був засліплений пахощами джекфрута, рамбутана, кумквата, дуріана, карамболю, гірких гарбузів, польових (сухопутних) крабів, сухих креветок, лілій, лотосів, трав. Він неодноразово ходив на нічні ринки, де продавці обмінювалися кошиками овочів, фруктів і квітів, торгувались у гамірному і контрольованому, наче на підмостках Біржі, хаосі. На нічні базари я йшла разом із Ґійомом, накинувши щоразу на сорочку один із його светрів, бо виявила, що для мене оте «вдома» зводиться до цього звичайного, простого, банального запаху північно-американської буденності. У мене ніде не було цивільної адреси, жила я в квартирі, що належала ханойському офісу. Книжки мої тимчасово лежали у тітки Вісім, дипломи у батьків у Монреалі, фото у братів, зимові пальто у колишньої сусідки по квартирі. Я вперше констатувала, що «Бунс», запах «Бунса» викликає у мене ностальгію.

Упродовж перших років життя у Квебеку мій одяг тхнув сирістю і їжею, бо після прання його розвішували на мотузках, натягнутих між стінами наших спалень. Уночі, власне щоночі останнім образом для мене були барвисті ряднини, розвішані впоперек кімнати, наче тибетські молитовні прапори. Роками я вдихала пахощі пом’якшувача одягу своїх однокласників, які до мене доносив вітер. І з радістю принюхувалася до пакунків із вживаним одягом, який нам давали. Хотілося нюхати тільки його.

Ґійом поїхав, побувши у мене в Ханої два тижні. У нього не було нічого чистого з одягу, щоб мені залишити. Упродовж наступних місяців я час від часу отримувала поштою випраний і висушений з «Бунс» носовичок, герметично запакований у пластиковому мішечку. В останньому отриманому від нього пакетику лежав квиток на літак до Парижа. Там він призначив мені зустріч у парфумера. Хотів, щоб я відчула пахощі фіалки, ірису, блакитного кипариса, ванілі, любистку... й, зокрема, безсмертнику, про його запах Наполеон казав, що він може відчути рідний край, ще не ступивши ногою на його землю. Ґійом хотів, щоб я знайшла запах, який дасть мені мій край, мій Усесвіт.

Я ніколи не користувалась іншими парфумами, окрім тих, які на прохання Ґійома були створені для мене під час тієї подорожі в Париж. Вони замінили мені «Бунс», вони до мене озиваються й нагадують, що я існую. Одна з моїх сусідок по помешканню чимало років вивчала теологію, археологію й астрономію, намагаючися збагнути, хто нас створив, хто ми такі, навіщо існуємо. І щовечора поверталася додому не з відповідями, а з новими запитаннями. Мене завжди цікавило одне-єдине, воно стосувалося моменту, коли я можу померти. Я мала б вибрати ту мить ще до появи дітей, бо після цього опція «вмерти» пропала. Кислуватий запах їхнього нагрітого сонцем волосся, запах спітнілої вночі спинки, коли їх будить кошмар, запах пилу на їхніх долонях, коли вони виходять зі школи, змушував і змушує мене жити, чудуватися тіні від їхніх вій, розніжуватися від першої сніжинки, розчулюватися від сльозини на їхніх щоках. Діти дали мені виняткову силу подмухати на ранку й втамувати біль, розуміти невимовлені слова, володіти універсальною істиною, бути феєю. Феєю, залюбленою в їхні запахи.

Вайт був залюблений у ao dài[10], бо в цій довгій туніці жіноче тіло видається дивовижно вразливим і неймовірно романтичним. Якось він привів мене на велику віллу, яка сховалася за рядами кіосків, зведених на території колишнього саду. На віллі мешкали дві сестри, які, старіючи, спокійно продавали свої меблі колекціонерам, забезпечуючи щоденне виживання. Вайт був їхнім постійним клієнтом, тож нам запропонували відпочити на великому дивані з акацієвого дерева, схожому на диван мого дідуся по татові, поклавши голови на керамічні подушечки давніх курців опіуму. Власниця принесла нам чай і шматочки маринованого імбиру. Легенький бриз припідняв поли її ao dài, коли вона нахилилася, щоб поставити чашки між Вайтом і мною. І хоча їй було шістдесят, ми прониклися чуттєвістю її ao dài. Квадратному сантиметру шкіри, який при цьому відкрився, було байдужісінько до руйнівних впливів часу: він далі хвилював. Вайт казав, що цей мацюпусінький простір був його золотим трикутником, його острівцем щастя, його власним В’єтнамом. «It stirs my soul»[11], — прошепотів він мені між двома ковтками чаю.

Цей трикутник шкіри хвилював і солдатів Півночі, коли вони опинились у Сайгоні. Вони шизіли, коли ліцеїстки в ao dài, наче ті метелики весною, випурхували зі шкільного подвір’я. Тож ця сукня підпала під заборону. Її відмінили ще й тому, що через неї тьмянів героїзм жінок у зеленому кепі, яких можна було побачити на гігантських панно на розі кожної вулиці, вони були одягнені в сорочки кольору хакі з закасаними рукавами на мускулястих руках. Правильно зробили, що відмінили. На те, щоб застібнути на ньому ґудзики треба втричі більше часу, ніж на те, щоб його зняти. Одного різкого руху вистачало, щоб ґудзики-кнопки злетіли і розстібнулися. Моя ж бабуся витрачала не втричі, а вдесятеро більше часу для одягання цієї туніки, бо після народження десятьох дітей її тіло довелося моделювати, по-новому вимальовувати за допомогою спеціальної підставки на тридцять гачечків, щоб дотриматися приталеного силуету цієї вдавано невинної й облудно задушевної сукні.

Тепер моя бабуся дуже старенька, але досі розкішно вродлива, немов королева. Коли їй було років сорок, у своєму салоні в Сайгоні вона для самої себе несла ауру епохи, що відзначалася винятковою красою й розкішшю. Щоранку коло дверей юрмилася когорта комерсантів, які приносили їй свої здобутки. Більшість торговців уже знала її запити. І приносила нові предмети посуду, пластикові, щойно з Європи квіти і неодмінно бюстгальтери для її шести доньок. Оскільки ж у країні йшла війна і ринок був нестабільним, доводилося бути завбачливим. Інколи приносили діаманти. У кожної жінки-в’єтнамки з нашого оточення була лупа для діамантів. Я змалку навчилася виявляти вкраплення в діаманти, бо таке вміння було необхідним для ведення фінансових справ родини. Банківська система була хитка й ефемерна. Тож ма́ла опанувати мистецтво купівлі й продажу золота й діамантів, щоб давати раду заощадженням. Бабуся цілими днями займалася купівлею, ніколи нікуди не виходячи. Між візитами торговців вона приймала друзів чи слуг, які шукали роботу.

Бабуся днями постійно була зайнята щоденними справами. І хоча й віруюча, вона ніколи не мала часу посидіти перед Буддою. Після того, як ринки спорожніли, а товари і торговці зникли, після того, як її співмешканці-комуністи відібрали в неї вміст сейфа й мереживні шалі, вона навчилася носити довге сіре кімоно, яке одягають вірні. Попри посивіле волосся, гладенько зачесане і просто зібране в гульку якраз над потилицею, бабуся виділялася досконалою вродою. Вона щогодини повторювала молитви, злегка оповита димом ладанних паличок, і чекала новин від дітей, які вирушили в море. Двох наймолодших, сина й доньку, вона відпустила з моєю мамою. Мама попросила мою бабусю вибрати між ризиком втратити сина в морі і ризиком побачити його тіло, понівечене на мінному полі під час військової служби в Камбоджі. Вибирати доводилося потайки, без тремтіння, не вагаючись і не розголошуючи. Можливо, саме для контролю за тим страхом вона й звернулася до молитви. Можливо, щоб п’яніти від ладанного диму, вона не відходила від вівтаря.

У Ханої в мене була сусідка навпроти, яка щодня годинами молилася з самого світанку. Та на відміну від бабусі вікна її спальні з бамбукової дранки виходили просто на вулицю. Її мантра й регулярні, невпинні удари по дерев’яній колоді заполоняли весь квартал. Спершу я хотіла переїхати, подати скаргу чи навіть украсти й знищити її дзвінок. Та минуло кілька тижнів, і я перестала проклинати ту жінку, бо мене почав переслідувати образ бабусі.

У перші роки великих потрясінь бабуся інколи ховалась у храмах. Їй так хотілося там заховатися, що вона навіть погодилася поїхати туди з тіткою Сім. Їздити на мопеді тітка Сім не вміла, бо ніхто її не навчив, та й виходити з дому їй було заборонено. Однак опісля структурного перевороту як її життя, так і життя загалом, правила було переписано. Унаслідок руйнування родинного ядра моя розумово відстала тітка здобула певну свободу, водночас і нагоду подорослішати. Саме за таких обставин вона завела мопед, який тільки й залишився на подвір’ї. Бабуся вперше в житті осідлала такий засіб пересування. Тож тітка рушила і поїхала, вона їхала не змінюючи швидкості і навіть не зупиняючися на червоне світло. Пізніше вона мені зізналася, що перед кожним світлофором заплющувала очі. А бабуся, яка сиділа, тримаючися руками за доньчині плечі, молилася.

Мені хотілося, щоб тітка Сім розповіла про свої пологи у сестер. Не знаю, чи їй відомо, що прийомний син тітки Чотири — це насправді її син. Уже й не пригадую, як я про це дізналася. Можливо, тому що діти підслуховують через замкову шпарину, а дорослі цього не помічають. Чи й тому, що дорослі не завжди зважають на те, що поруч із ними діти. Батьки не мають потреби наглядати за дітьми, бо догляд за ними покладено на няню. Та інколи батьки забували, що нянями працювали молоді дівчата: у них, як у всіх, були бажання, вони любили, щоб на них задивився шофер чи їм усміхнувся кравець, любили на якусь мить замріяно завмирати, вдивляючись у дзеркало, стаючи частиною того, що в ньому відбивалося.

У мене завжди були няні, та інколи вони про мене забували. Жодна з них не збереглася в моїй пам’яті, навіть якщо незрідка, вмостившись у куточку, щоб мене не бачили, я роздивляюся їх на своїх дитячих фото.

Мій син Паскаль також не зберіг спогадів про свою няню Лек, вони зникли практично одразу, як ми поїхали з Бангкока і повернулися до Монреаля. Однак його няня-таїландка була з ним цілодобово, тиждень за тижнем — і так понад два роки, за винятком кількох днів відпустки час від часу. Лек полюбила Паскаля з першої миті. І не могла нахвалитися ним перед сусідами, немов би він був її сином, найгарнішим і найчудовішим. Лек любила його так, що я боялася, чи вона не забуде, що попереду неодмінно настане розлука, колись ми її покинемо, і, як не прикро, мій син, либонь, не збереже спогаду про неї.

Лек знала лише кілька слів англійською, а я таїландською, однак нам вдавалося довгенько теревенити про мешканців нашого багатоквартирного будинку. Найкінематографічнішим був образ сусіда з десятого поверху, тридцятирічного американця. Одного вечора він повернувся з роботи і побачив, що в квартирі повно пір’я і поролону. Його брюки були розрізані на дві частини по довжині, дивани розпорені, столи понівечені ножем, занавіски розірвані. Усе було порізано на шматочки його коханкою на місяць, якій він подякував після тримісячної служби. Йому не варто було довго з цим затягувати, бо в її голові день у день міцніло сподівання на велике кохання, хоча вона щоп’ятниці отримувала платню за те, що любила. Щоб уникнути аж такого розчарування, не варто, напевно, було запрошувати її щоразу до столу, де вона лише усміхалася, нічого не розуміючи, була декоративним елементом для вмеблювання столу, за яким поглинала вішісуаз[12], надто вже бажаючи салату з зеленої папаї, приправленого перцем чилі, який обпікає губи й запалює серце.

В іноземців, які в Азії купували любов поштучно, я частенько запитувала, чому після бурхливо проведеної ночі вони наполягають на тому, щоб їхні коханки — в’єтнамки чи таїландки — розділили з ними трапезу. Дівчата воліли б отримати вартість тих страв дзвінкою монетою, щоб купити пару взуття матері, замінити татові матрац чи послати молодшого брата на курси англійської. Навіщо неодмінно хотіти, щоб вони залишалися поруч, окрім як у ліжку, тоді як їхнього словникового запасу вистачало лише на розмови, які зазвичай ведуть за зачиненими дверима? Чоловіки відповіли, що я нічого не розумію. Дівчата їм потрібні зовсім з іншої причини. Своєю присутністю вони повертали їм молодість. Коли вони дивилися на дівчат, то самі себе бачили молодими, сповненими мрій і можливостей. Дівчата створювали в них ілюзію, що вони не змарнували свого життя, принаймні силу й бажання почати його знову. Без них вони відчували себе розчарованими й сумними. Їм було сумно від того, що мало любили самі та що їх теж любили не досить. Вони були розчарованими, бо гроші не принесли їм щастя, окрім як у цих країнах, де за п’ять доларів могли забезпечити собі годинку щастя чи бодай прив’язаності, товариства й уваги. За п’ять доларів вони мали невправно нафарбовану дівчину, яка приходила випити з ними кави чи пива, вона голосно реготала, коли, показуючи на гірчицю, по-в’єтнамськи казали «мочитися». Ці два слова відрізнялися лише незначним наголосом, для нетренованого вуха практично невловимим. Простий наголос для простої миті щастя.

Якось увечері, зайшовши в ресторан за якимось чоловіком, в якого мочка вуха була розрізана так, як в одного з солдатів-комуністів, який оселився в нашому домі в Сайгоні, у щілині між двома панелями приватного залу я помітила шість тендітних дівчат, які з грубо нафарбованими обличчями, в туфельках-човниках стояли в ряд попід стіною, їхні повністю оголені тіла тремтіли в миготливому неоновому світлі. Група з шести чоловіків цілилась у дівчат американськими стодоларовими купюрами, тісно скрученими, складеними вдвоє й затягнутими гумкою. Купюри пролітали через закурену залу з шаленою швидкістю, наче кулі, і вражали немов би прозору дівочу шкіру.

Упродовж перших місяців перебування у Сайгоні мені лестило, коли люди сприймали мене за ескорт мого патрона, незважаючи на мій брендовий костюм і строгі підбори, адже це означало, що я все ще молода, струнка і тендітна. Однак, коли я побачила цю сцену, де дівчата мусили нахилятися, щоб підібрати стодоларові, скручені в тугі кульки банкноти, розкидані в них під ногами, з поваги до них мене більше тішили ті лестощі, бо за тими омріяними тілами, за тими юними роками життя вони, своєю чергою, несли невидимий тягар історії В’єтнаму на кшталт жінок із зігнутими спинами.

Як дехто з дівчат із надто ніжною шкірою, які вже не могли терпіти тих ударів, я пішла відтіля, не дочекавшися третьої серії вистрілів. Я вийшла з ресторану, мої вуха були закладені не від звуку цокання склянками з алкоголем, а від невловимого звуку від удару банкнот об їхню шкіру. Я вийшла з ресторану, а в моїй голові лунало стоїчне мовчання дівчат, які там іще залишилися, в яких вистачило сили кинути виклик занепаду, які позбавляли гроші їхньої сили й ставали недоторканними, нескореними.

Коли в Монреалі чи деінде мені зустрічаються дівчата, які навмисно, з власної волі калічать своє тіло, щоб мати шрами, малюнок яких назавжди залишиться на їхній шкірі, потайки не можу не побажати, щоб на їхньому шляху трапилися ті інші дівчата, в яких також є постійні шрами, але вони аж такі глибокі, що неозброєним оком годі й помітити. Мені хотілося б поставити їх одних перед одними і почути, як вони порівнюватимуть бажаний шрам із завданим, один — витратний, інший — прибутковий, один — видимий, інший — непроникний, один — поверховий, інший — незмірний, один — вимальований, інший — безформний.

У тітки Сім також є шрам унизу на животі, слід від однієї з її ескапад у лабіринт вуличок, де вона прослизала поміж торговцями морозивом, продавцями шкіряних капців, сусідами, які сварилися, жінками, які гнівалися, і чоловіками з ерекцією. Хто з тих чоловіків був батьком її дитини? Ніхто не наважився розпитувати тітку Сім, оскільки нам довелося обманювати її впродовж усього періоду вагітності, щоб оберегти від її власного живота, який ховали під одягом черниць із церкви Птахів. Сестри називали її Жозеттою і вчили писати своє ім’я, малюючи літери пунктиром. Жозетта так і не дізналася, ні чому вона товстішала, ні чому, прокинувшись якось із глибокого сну, раптом схудла. Вона тільки й знала, що прийомний син тітки Чотири, як і вона, тікав щоразу, коли йому вдавалося. Він зі швидкістю світла гасав тими самими вуличками, тримаючи сандалики в руках, щоб підошвами відчувати тепло асфальту, консистенцію екскрементів, ріжучий край осколка розбитої пляшки. Він пробíгав усе своє дитинство. І впродовж усього його дитинства ми, малі й дорослі, нас було десятеро, п’ятнадцятеро, інколи двадцятеро, щомісяця патрулювали околиці. Одного дня ми повернулися, спіймавши облизня, так само, як наші слуги й сусіди. Він зник із нашого життя там, де з’явився, залишивши про себе єдиний спогад — шрам над лобком матері.

Мій син Анрі також тікає з дому. Він біжить до річки, що на іншому боці автостради, бульвару, вулиці, парку та ще однієї вулиці. Він біжить до води, де ритмічність і постійний рух хвиль на плесі його гіпнотизують, заспокоюють і захищають. Я навчилася бути тінню в його тіні, щоб іти за ним назирці, але так, щоб на нього не тиснути, його не стривожити, не збентежити. Одного разу я на якусь мить розгубилася і раптом побачила, як він кинувся напереріз автомобілям, неймовірно жвавий і піднесений. Мені аж подих перехопило від співставлення його радості, такої неочікуваної і такої рідкісної, і мого страху побачити його тіло, яке злітає в повітря над бампером. Чи ж треба було заплющити очі й уповільнити біг, щоб не стати очевидцем зіткнення, щоб вижити? Материнство наділило мене любов’ю, яка розриває моє серце, роздуває, збиває його з ритму і враз виштовхнуло з грудної клітини, коли я побачила свого старшого сина Паскаля, який узявся бозна звідки, схопив і прикрив брата на свіжоскошеному газоні посеред бульвару. Паскаль упав на брата, наче той ангел з товстенькими ніжками, рожево-цукерковими щічками і піднятим у повітря манюнім великим пальцем.

Пригорнувши синів, я плакала від радості, а ще від болю іншої матері-в’єтнамки, яка була присутньою при розправі з її сином. За годину до смерті її юний син біг рисовими полями з розмаяним на вітрі волоссям, він передавав відомості від людини до людини, з рук у руки, від однієї схованки до іншої, щоб готувати революцію, надаючи допомогу рухові опору, інколи просто передаючи записку зі словами кохання.

Він біг, старанно перебираючи своїми дитячими ніжками. І не відав, чим насправді він ризикує, потрапивши в руки солдатів ворожого табору. Йому було шість чи сім рочків. Він ще не вмів читати. Тільки й умів, що міцно затиснути в ручках довірений йому клаптик паперу. А коли його піймали, стоячи в оточенні націлених на нього рушниць, він не зміг пригадати ні куди біг, ні кому мав віддати записку, ні точного місцезнаходження відправного пункту. Він мовчав, охоплений панікою. Солдати змусили його замовкнути навіки. Тендітне тільце впало на землю, а солдати пішли далі, жуючи жувальну гумку. Його мама бігла через те рисове поле, де ще не охололи сліди її синочка. І хоча звук кулі й пронизав довколишню ідилію, пейзаж залишився незмінним. Молоденькі паростки рису так само колихалися на вітрі, їм байдуже до безміру тієї надто великої любові, надміру глухого болю, що від них матері, яка користаючи стару циновку, піднімає напівзатонуле в баговинні тіло сина, годі заридати-заголосити.

Я стримала свій крик, щоб він не увірвався в заворожуючий гул швацьких машин, що стояли в ряд у батьківському гаражі. Після школи мої кузени, як і я з братами, шили, щоб накопичити кишенькові гроші. Пильно стежачи за ритмічним і швидким рухом голок, ми один одного не бачили, тож досить часто наші розмови переростали у сповідь. Кузенам було всього по десять років. Але у них уже було минуле, яким можна поділитися, бо вони народились у погаслому Сайгоні й підростали у найчорніший період в історії В’єтнаму. І, посміхаючися, описали, як мастурбували чоловікам в обмін на тарілку супу за дві тисячі донгів. Не стримуючися й нічого не приховуючи, вони описували свої сексуальні жести з невимушеністю й щиросердністю тих, хто вважає, що проституція — це виключно справа дорослих і грошей, вона не стосується таких, як вони, шести-семирічних дітей, які займалися цим за можливість поїсти за півтори тисячі. Я слухала їх, не обертаючись, не припиняючи шити й не коментуючи, бо хотіла захистити невинність їхньої оповіді, щоб своїм поглядом не забруднити їхньої простодушності. Цілком певно, що саме завдяки своїй невинності вони стали інженерами після десяти років навчання в Монреалі і Шербруку.

Коли я поверталася додому з Шербрука, куди відвезла на навчання в університеті своїх кузенів, на автозаправці до мене підійшов в’єтнамець, який розгледів шрами від щеплення. Від одного лише вигляду цих шрамів він немов би повернувся в давні часи й побачив себе маленьким хлопчиком, який іде стежкою до школи з грифельною дошкою під пахвою. Щойно помітивши ці шрами, він міг сказати, що наші очі вже бачили жовтні квіти на гілках слив при вході до кожного дому в новорічний період. Від одного лише вигляду цих шрамів у нього виник спогад про особливий запах карамелізованої приперченої риби, що готувалася у глиняному горщику, який стояв просто серед розпеченого вугілля. Від одного лише вигляду цих шрамів у наших вухах знову з’явився звук, який виникає, коли пагін молодого бамбука розтинає повітря перед тим, як розсікти шкіру на наших сідничках під час покарання. Від одного лише вигляду цих шрамів знову проросли після пересадки у вкриту снігом землю наші тропічні корені. За одну мить ми констатували нашу амбівалентність, гібридність нашого стану: половина те, половина це, зовсім нічого і все водночас. Одна-єдина відмітка на шкірі, і вся наша спільна історія розгорнулася між двома бензоколонками, посеред виїзду на автостраду. Свій шрам він приховав блакитно-чорним драконом. Неозброєним оком шрам не побачити. Утім вистачило, щоб він пальцем торкнувся моєї безсоромно виставленої відмітки, а іншою рукою взявся за мій палець і провів ним по спині свого дракона, як ми одразу ж пережили момент розуміння й причетності.

Таким самим моментом причетності стала зустріч нашої розгалуженої родини у північній частині штату Нью-Йорк для святкування 85-річчя бабусі. Зібралося тридцять вісім душ, ми без упину теревенили, кепкували і піддражнювали один одного. Тоді я вперше зауважила, що в мене такі ж округлі, як у тітки Шість, стегна, а вбралась я у сукню, схожу на сукню тітки Вісім.

Тітка Вісім мені як старша сестра, яка розділила зі мною трепет від слова «богиня», що його на самісіньке вушко їй прошепотів один чоловік, в обіймах якого вона, потайки від моєї мами, сиділа на рамі його велосипеда. Саме вона показала мені, як вловити й насолоджуватися короткочасними, ефемерними лестощами чи вкраденою миттю.

Коли моя кузинка Сао Май сіла біля мене, обійнявши обома руками перед фотоапаратами двох своїх синів, дядько Дев’ять мені посміхнувся. Дядько Дев’ять знає мене ліпше за мене саму, бо саме він купив мені першу книжку, перший квиток у театр, вперше повів у музей, заплатив за першу подорож.

Сао Май стала знаною діловою жінкою, публічною особою, сучасною королевою після того, як розбила десятки й десятки яєць вручну — електрика в Сайгоні була відсутня п’ять днів із семи, — готуючи святкові торти, які вона продавала новим комуністичним керівникам. Як та акробатка, вона розвозила свої тортики на велосипеді, креслячи зиґзаґи серед інших велосипедистів, уникаючи чорного диму від мотоциклів і каналізаційних отворів, з яких украли кришки. Сьогодні її торти, до яких додалося вершкове морозиво, кондитерські вироби, шоколад і кава, продаються у всіх кварталах великих міст по всій країні з півдня на північ.

Я досі є тінню Сао Май. Проте я люблю нею бути, адже під час мого перебування у В’єтнамі, я була тінню, яка танцювала довкола столів перемовин, аби відволікти її співрозмовників, щоб вона мала час поміркувати. Оскільки я була її тінню, вона могла довірити мені свої тривоги, страхи й сумніви, не боячися компрометації. Оскільки я була її тінню, я єдина наважувалася проникати в її приватне життя, яке стало герметично закритим відтоді, як на тротуарі, навпроти свого дому, вона продавала «каву», зварену зі змеленого пересмаженого черствого хліба, відтоді як було продано вікна її будинку. Я без її дозволу запалювала вогні, які, на її думку, зникли за його фасадом, що став суцільною стіною. Я вносила сум’яття, дозволяючи її дітям кидатися у себе на терасі тістечками з кремом чи покласти їх у картонну, наповнену конфетті коробку, щоб привітати її з днем народження, вранці вона мала знайти коробку перед дверима своєї спальні, або в папку з документами на підпис підкласти стрінги з червоної шкіри.

Я люблю червону шкіру дивана в лаунж-барі, на якому наважуюся лягати оголена біля друзів, інколи біля незнайомих, проте без їх відома. Я розповідаю їм уривки зі свого минулого, немов би це були якісь анекдотичні історії, номери гумориста чи кумедна казка з якихось далеких країн із екзотичним декором, незвичними звуками й пародійними персонажами. Сідаючи в закуреному лаунжі, я забуваю, що належу до вихідців з Азії, в яких відсутній фермент дегідрогенази для сприйнятності алкоголю, забуваю, що позначена блакитною плямою на сідницях, як інуїти, як мої сини, як усі, в кому тече східна кров. Я забуваю про ту монголоїдну пляму, що демонструє генетичну пам’ять, бо вона наче розмилася впродовж перших дитячих років, тоді як моя емоційна пам’ять втрачається, розмивається, плутається перегодом на відстані.

Цей погляд збоку, ця відстороненість, ця відстань дають мені змогу без докорів сумління купити пару черевичок, вартості яких там, де я народилася, вистачило б на цілорічний прожиток родини з п’яти осіб. Варто продавцю пообіцяти «You’ll walk on air»[13], як я їх одразу купую. Коли нам вдається полинути в повітрі й відірватися від своїх коренів, — не лише перетнувши океан і два континенти, а й віддаляючися від нашого стану людини без батьківщини, від пустки тожсамості, — ми також можемо посміятися над неймовірною долею мого браслета, зробленого з акрилу для зубних протезів, в який мама заховала всі свої діаманти, як набір для виживання. Хто подумав би, що після того, як нам вдалося уникнути кораблетрощі, піратів, дизентерії, абсолютно цілий браслет знайдеться закинутим десь на горищі? Хто подумав би, що злодії обікрадуть людей, які живуть у такій злиденній, як наша, квартирі? Хто подумав би, що вони обтяжуватимуть себе такою смішною прикрасою з рожевого пластику? Всі члени нашої родити переконані, що під час відбору здобичі грабіжники одразу ж викинули браслет. Тож, можливо, колись археолог замислиться над тим, чому викладені колом діаманти опинились у землі? І, можливо, потрактує це, як релігійний ритуал, а діаманти як таємничу офіру на кшталт тієї неймовірної кількості золотих таалів, яку виявили у морських глибинах азіатського південного сходу.

І вже ніхто й ніколи не дізнається про справжню історію цього браслета, коли акрил розкладеться на порох, коли тисячі років накопичаться у сотнях страт, адже минуло всього тридцять років, а я впізнаю нас лише за якимись фрагментами, шрамами, відблисками.

За тридцять років Сао Май, наче той фенікс, відродилась із попелу, так як і В’єтнам із-за своєї залізної завіси, і мої батьки від шкільних унітазів. І поодинці, і всі разом, усі ці персонажі з мого минулого струсили бруд, що накопичився на їхніх спинах, щоб розгорнути крила з червоно-золотистого пір’я, перш ніж жваво метнутися у широкий блакитний простір, прикрасивши в такий спосіб небо моїх дітей і відкриваючи те, що за одним виднокраєм завжди ховається інший, і так відбувається нескінченно, до невимовної краси відновлення, до невідчутного на дотик зачарування. Якщо ж говорити про мене, то мені нове відкривається в можливості написати цю книжку, дожити до миті, коли мої слова ковзнуть на вигинах ваших вуст, бачити ці білі аркуші, що витримують струмінь розповіді про мене чи, радше, струмінь розповіді про тих, хто крокував попереду мене, задля мене. Я пройшлася їхніми слідами, як у сні наяву, коли пахощі розквітлої півонії є не запахом, а квітуванням; коли густий багрянець клена є вже не кольором, а благом, коли край — це не просто місце, а колискова.

А ще коли простягнута рука — це не просто жест, а мить любові, що триває до засинання, до пробудження, щодень.

Примітки

1

Têt Nguyên Dán — в’єтнамський Новий рік. Тетський наступ — військова сутичка у В’єтнамській війні, що почалася ввечері 1 січня 1968 року. У битві брали участь загони 25-ї піхотної дивізії армії США і полк В’єтнамської народної армії.

(обратно)

2

У вимові ці імена відрізняються лише тоном, який на письмі позначається один крапочкою, другий хвилястою лінією.

(обратно)

3

Бувай, козел (англ.).

(обратно)

4

Слава (фр.).

(обратно)

5

Один із найстаріших у світі цивільних інженерних навчальних закладів, заснований 1747 року, самостійний підрозділ Паризького технологічного інституту, готує лише магістрів і докторів наук.

(обратно)

6

Іди за мною, опудало (англ.).

(обратно)

7

Government issue (англ.). Зазвичай стосується американських солдатів, які воювали у В’єтнамі.

(обратно)

8

«Слухняні діти дядечка Хо» (в’єтнам.).

(обратно)

9

Воронкоподібна грудна клітка (лат.).

(обратно)

10

Довгий одяг вільного крою (в’єтнам.).

(обратно)

11

Він перевертає мені душу (англ.).

(обратно)

12

Вішісуаз — шотландський картопляний суп із цибулею-пореєм.

(обратно)

13

«Ви у них немов літатимете» (англ.).

(обратно)

Оглавление

RU Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg