«Свята Марійка»

Свята Марійка (fb2) - Свята Марійка (Українська жіноча проза) 1347K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Зинаида Валентиновна Луценко

Зіна Луценко Свята Марійка Оповідання, роман у новелах

Замість Передмови

Скільки б не писали, та кожна жіноча доля неповторна.

Хтось, як та Марійка, покірно терпить знущання чоловіка, бо так само терпіла мама.

Надежда не мириться з роллю жертви – і виростає над собою.

Параска доводить, що не ім’я красить людину, а навпаки.

Христі довелося пережити найстрашнішу зраду, але вона знайшла в собі сили відродитися і стати щасливою.

Оленка гірко розчаровується у коханому, проте це лишень перше її кохання.

Маланка ще в дитинстві намріяла собі червоне плаття – і попри все його здобула.

Неля Трохимівна віддала всю себе роботі, та сім’ю не вберегла.

Ліда Яківна до сімдесяти літ працювала в школі, тому що вдома її ніхто не чекав.

Варвара теж вирішила вікувати самотою, але доля їй подарувала сина.

Наталка могла б зламатись, проте… Недарма ж її колись покохав Андрійчик!

Історії, списані з реального життя.

Автор

Христя у намисті Оповідання

Христя у намисті

У кожного в житті бувають такі помилки, яких уже ніколи і нічим не можна виправити.

Стефан Цвейг. «Марія Стюарт»

А як же Христя любила маму! Нікого в світі так вона не любила, як її.

Ще була маленькою…

Вранці мама встане, щоб збиратись на роботу, а Христя варить каву.

– Мамусенько, йди-но їсти! – і виставляє на стіл картопельку, що вже й готова, крає хлібець, сипле цукор.

Мама розчісує у ванній довге волосся, малює губи, і Христя тут – обійме, поцілує, радіє мамі.

Разом з мамою ідуть із дому, разом повертаються назад, і навіть сплять в одному ліжку!

Мама у Христі працює в школі – веде гурток малювання, музику і танці. То Христя увесь час із нею. На кожну перерву прийде, пощебечуть.

На танцях Христя краще за всіх танцює, усім за приклад, і хоч вона найменша в групі, зате ж, мов зайчик скаче, крутить колесо, вальсує, сідає на шпагат.

– Моя ти красунечко, моя принцесо, – часом каже мама, тішачись тим, яка талановита у неї росте дитина.

Та й мама ж гарна! Висока, ставна, кучерява, аж дивно Христі, що вона працює у школі простою вчителькою, могла б зніматися у кіно або хоча б виступати на сцені; дивно.

Дуже красива у Христі мама, всім на заздрість, тільки ж… ніяк вона не може вийти заміж – немає в Христі тата. А як би Христя хотіла, аби її мама була щасливою! Так що ж… То один чоловік до них поселиться, поживе-поживе трохи, та й іде геть; мама плаче. Потім інший… Минає якийсь час, у них на столі у вітальні з’являються пишні букети квітів, мама купує нове плаття, просить Христю заночувати у сусідки. Христя чекає, надіється і радіє за маму, бо та стає веселою. Аж якогось дня застає маму в сльозах.

За одного чоловіка мама майже вийшла заміж, уже й на море з ним їздила. Правда, Христю не брали із собою, відправили у табір, на все літо. Як же Христя там за мамою сумувала, бо ще ніколи і ніде не була без неї! Перші дні то тільки й думки було – що про маму. А настане вечір лягати спати, Христя ставить хрестик, що іще один день минув, уже менше чекати. Це спочатку – і сон не йшов, і плакала в подушку, і листи матінці щодня по три рази на день писала. А далі й звикла, знайшла собі гарних подружок. Мама теж: увесь час Христі телефонує і розповідає, як же гарно воно буде, коли вони усі разом зустрінуться та й заживуть із новим татком, який він добрий і турботливий, який щедрий і веселий.

У кінці серпня Христя повернулася додому, познайомилася з майбутнім маминим чоловіком.

У середу вже мали йти й розписуватись, аж тут знов – одне й те саме: і цей покинув!

Цього разу мама плакала найдужче, ридала і била посуд – той, що подарував їй новий чоловік, а ще говорила й говорила, мов сама до себе, але ж Христя усе те чула. І зрозуміла Христя: найтяжча мамина біда, що не може вона більше мати дітей, одна Христя, й досить.

– Через те ти й сама? – спитала Христя, як мама, уже заспокоївшись, мовчки сиділа біля вікна й курила цигарку за цигаркою – навчилась із новим кавалером.

– Через те й сама. Бачиш, доню, тоді так сталося, як народжувала я тебе, трапилась зі мною біда… Я тобі не можу всього розказати.

– Чому ж, матусю?

– Ти ще мала і все одно не зрозумієш.

– Але я любитиму тебе за всіх дітей на світі! – пообіцяла тоді Христя.

– Моя ти доня золота, – поцілувала Христю мама.

– Мамочко, ріднесенька моя, я все-усе для тебе зроблю, ти тільки попроси.

– Геть усе-все?

– Геть усе!

– Тож не забудь…

Минуло й це, і зажили Христя з мамою, як звичайно. Разом ходили в школу, гуляли увечері містом, пекли пиріжки і дивились телевізор. Мама час від часу з кимось зустрічалася, ходила на побачення, інколи приносила додому цукерки, бувало, й плакала, але ніколи вже не заводила вона мову про заміжжя. Христя й звикла, як потрібно було, залишалася удома й чекала маму, часом і ночувала сама. Але вона уже була доросла і все розуміла: що мама молода і гарна жінка, і що їй потрібна чоловіча увага.

Аж якось мама повернулася із чергового побачення дуже схвильована, зайшла в квартиру і відразу ж кинулась до дзеркала, стала пильно на себе роздивлятись. Потім вона увімкнула гучно музику і затанцювала; волосся на голові розтріпалось, щоки пашіли рум’янцями, очі незвично горіли. І коли Христя підійшла до мами, то ледве упізнала в ній ту ж саму жінку, яку вона бачила сьогодні вранці.

– Мамочко, що з тобою? У тебе все гаразд? – стривожено спитала Христя. Вона вже була зростом в маму, дарма що тільки-тільки виповнилося тринадцять років, худенька і цибата.

– Ет, доню… – мама зненацька знітилася і по-дурному захихотіла, мов дівчинка-підліток.

– Я тут вечерю зготувала, сиджу, чекаю, а тебе все немає та й немає.

– Не хочу я їсти, хочу танцювати! – мама раптом вхопила Христю за плечі й міцно притиснула до себе. – Донечко моя, яка ж я щаслива!

У мами почався бурхливий роман, і Христя боялася тільки того, аби і цей чоловік не повівся так, як інші. Вона зі страхом чекала того дня, коли мама скаже, що вона от-от виходить заміж і що з ними хтось буде жити… А потім будуть сльози, утоплені у келихах із коньяком, нарікання на нещасливу долю та повна квартира диму від сигарет.

Але Христя помилилась, цього разу усе було по-іншому. Вже за тиждень мамин новий чоловік переїхав жити до них у квартиру, привіз із собою речі. Наступного ж дня він взявся за капітальний ремонт, потім закупив нові меблі…

Мама розквітала на очах. Тепер вона чи не щодня одягала до школи нову блузку; сукні, чобітки, пальта, білизна, косметика – усе нове й найкраще: вітчим Христі був заможною людиною. І Христя теж мала багато обновок. Хоча й раніше вони з мамою жили не бідно, але відтоді, як із ними оселився дядько Славко, життя стало просто казковим! Мама більше не вела уроків, вона залишила собі тільки години танців і ходила в школу не для заробітку, а більше – для розваги.

І раптом…

– Христю, я маю із тобою серйозно поговорити, – мама була чимось дуже стурбована.

– Слухаю, мамусю. – «Хоч би не сталося того ж, що й раніше», – подумалось.

– Розумієш… Ти вже велика дівчинка, Христю… Я хочу про щось у тебе попросити, про щось дуже-дуже важливе, послухай мене уважно.

– Мамо, я все розумію, і що б не сталося, я все для тебе зроблю.

– Христю, тобі уже майже чотирнадцять років, – мама чомусь погляд відводила убік і міцно-міцно стискала руки, яскраво-червоним манікюром аж різала собі долоні.

– Слухаю. Не хвилюйся, мамо, я тебе дуже люблю, кажи.

– Любиш?

– Люблю, – повторила Христя.

– Ти скоро станеш геть дорослою, і тоді я залишуся сама…

– А дядько Славко?

– Він мене покине, як і всі інші, щойно дізнається, що я не зможу народити йому дитину.

– Тоді… Я тебе ніколи не покину, мамо!

– А я дядькові Славкові пообіцяла, що народжу, – мовби не чула Христі мама. – Але ти ж знаєш, що я не можу.

– Ти не переймайся, – Христя хотіла обійняти маму, як вона це робила безліч разів, погладити рукою по волоссю, поцілувати, заспокоїти. Але мама цього разу відсторонилась, вона подивилася на Христю неначе чужа жінка, Христя аж сахнулась.

– Пам’ятаєш, ти колись казала, що все-все для мене зробиш? Та й, власне, це через тебе я не можу більше мати дітей, бо коли тебе родила… – і мама заплакала.

Христя стояла поряд і не знала, що їй тепер робити, а ще – почувала на собі за щось велику провину.

– Мамо, як я можу зарадити? Хіба я чимось можу?…

– Можеш… – і мама відвела погляд убік. – Я пообіцяла дядькові Славкові, що народжу йому дитину, а тоді він зі мною одружиться. Тільки тоді, як у нас буде дитина, він так сказав. А я йому пообіцяла! Але… Просто знаєш, доню, дядько Славко уже був одружений, і в тому шлюбі дружина була безплідна, і тепер він хоче бути впевнений. А я не можу…

– Що ж робити, – зітхнула Христя.

– Я думала і от що вирішила: ти народиш мені дитину – від дядька Славка.

– Я?…

– Ти, – мама пильно поглянула на Христю, – я все обдумала: дядькові Славкові треба дитину, і йому байдуже, хто її народить, аби тільки дитина була його, від нього, – уточнила мама. – А ти вже можеш народити, ти здорова й зріла дівчинка. Ми нікому не скажемо, від кого ця дитина. Оскількі ти неповнолітня, то відразу ж після пологів напишеш відмову від дитини, а ми з дядьком Славком її вдочеримо, добре, доню? Ти віддаси нам дитину, і все у тебе буде, як і раніше, закінчиш школу… І я теж буду щаслива, ми з дядьком Славком одружимося.

Христя мовчала.

– Ти народиш для мене дитину?

– Мамо, ні!

– Але ж ти колись мені обіцяла, що все-все для мене зробиш, Христю?! Подумай сама, – мама переходила на крик, у її очах з’явились сльози. – Подумай сама: ти колись поїдеш від мене, вийдеш заміж, у тебе з’явиться своя сім’я, діти. А я залишуся тут, стара, геть самотня, нікому не потрібна. Я й так уже півжиття на тебе поклала, тільки на тебе одну!!! І тепер мені за те така дяка?! Оце така твоя любов до мене?!

– Мені страшно…

– Тобі страшно?! А яким буде моє життя, подумала?! Я тебе прошу, доню, народи мені дитинку! Тільки ти можеш зарадити моїй біді, допоможи мені, благаю!..

– А дядько Славко про це знає? Він згоден? – раптом тихо спитала Христя.

– Я сьогодні з ним поговорю, – мама тремтячими пальцями дістала з пачки сигарету, черкнула запальничкою, затягнулася. – Коли у тебе були останні місячні?

А за тиждень усе сталося… Мама вирахувала потрібний день і час, щоб усе пройшло як слід, щоб усе вдалося з першого ж разу.

Дядько Славко був геть не проти, він тільки трішки перед тим висварив маму, що вона відразу про все йому не розповіла, що збрехала. А мама попередила дядька Славка, що ОЦЕ буде вперше і востаннє.

– Пам’ятай: це тільки заради народження нашої дитини, і не більше! Аби ти нічого такого собі не думав.

А до Христі:

– Слухай дядька Славка, він скаже, що і як.

– Я уже про все знаю! – сказала Христя, і це були її останні слова, промовлені до мами.

Вона міцно причинила за собою двері, коли вони увіходили з дядьком Славком до спальні, і ще міцніше закрила серце – од усіх дорослих.

Її однокласниці вже мали кавалерів, дехто навіть зустрічався по-серйозному, а Христя просто кохала Сергійка, свого сусіда по парті, і він ще навіть про те не знав. Вона була чистою дівчинкою, яка любила читати про кохання, гарно танцювала і потай складала вірші. І ось тепер, після тієї зустрічі з дядьком Славком, у спальні, світ для Христі утратив барви. Вона відразу ж, наступного дня, пішла до перукарні і відрізала волосся, попросила, аби зробили короткого їжачка, по дорозі додому придбала чорний лак для нігтів, туш для вій і яскраво-червону помаду.

– Ти на кого стала схожа?!! – кричала на кухні на Христю мама. – Що ти із собою таке зробила? Як тепер підеш до школи? Та тебе ж із першого уроку виженуть!

Христя їла цукерку за цукеркою, дивилася кудись повз маму і мовчала, обличчя у неї мов скам’яніло, тільки губи, що дрібно дрижали, видавали Христине хвилювання.

– Ну гаразд, але пам’ятай про дитину, нам треба, аби вона народилася здорова, тож покинь ці дурощі й заспокойся!

Усі дев’ять місяців тривав бойкот. Христя майже до останнього ходила в школу. Але коли стало відомо про її стан, однокласники від Христі відвернулись. Тільки це не надто засмутило майбутню маму, вона й так сторонилася світу. Сиділа у своїй кімнаті при зашторених вікнах, і навіть удень там панували сутінки. Христя багато читала, щось писала в особистому щоденнику, до матері й вітчима не говорила.

– Це мов не моя дочка стала, не Христя, – казала мама до дядька Славка, коли він зауважував про відчужену поведінку падчерки.

– Дивись, бо ще щось дурне надумає. Ти цю справу заколотила, тож будь уважна, аби ми не втрапили у халепу, якось розрулюй ситуацію.

– Ось народить дитину Христя, то її й попустить, усі вагітні нервові, я теж така була…

Пологи минули на диво легко. І хоч Христя була ще дуже юна, тонесенька й худенька, вона не плакала й не кричала, як інші породіллі, а коли дитина з’явилася на світ, зітхнула з полегшенням й заплющила очі.

– У вас народився хлопчик! – лікар вийшов у коридор привітати Христиних батьків.

– Яке щастя! – сказала мама. – Але ж ви пам’ятаєте, про що ми з вами говорили? Уколіть дочці який там треба препарат, аби у неї не було молока.

– Зараз медсестра перев’яже їй груди.

– І обов’язково зробіть укол! Ми хочемо бути певні. Бо наша дівчинка ще неповнолітня, це для неї й так було великим стресом, годувати дитя вона не буде, ми заберемо дитину і будемо ростити як свого сина.

– Гаразд, як скажете, – утомлений лікар рушив коридором, а Христина мама затулила обличчя руками і засміялася від щастя: – Нарешті у мене є син, мій син! Наш хлопчик, Славку, чуєш?!

Про Христю вже не думала. Хіба… Як забирали з пологового будинку, дядько Славко намагався вручити падчерці букет із квітами, а мама – таки наважилась, підійшла і одягнула на шию дочці розкішне намисто із бурштину, із золотою застібкою. Христя подарунка не відкинула, уперше подивилася на маму і посміхнулась:

– Тепер я більше тобі нічого не винна? Одного сина досить?

– Дякую, Христе, дякую тобі, моя рідненька!

Їхали додому на машині, мама на задньому сидінні тримала згорточок із немовлям, дядько Славко кермував, а біля нього, на передньому сидінні, – сиділа Христя у намисті…

Був кінець червня, однокласники святкували закінчення дев’ятого класу, деякі готувалися вступати до училищ. Христина мама теж вирішила, що досить доньці ходити в школу.

– Та ще й у нашій ситуації, я гадаю, буде краще, коли Христя поїде до іншого міста і вступить там до художнього училища. Дівчинка розумна, обдарована, закінчила музичну школу, вміє танцювати, навіщо ще два роки марно сидіти за партою. А так – покаже себе, розвиватиме талант, вчитиметься спеціальності. Там тебе, Христе, ніхто не знатиме, то й не будуть говорити.

– Я теж так думаю, – згодився дядько Славко, – а ти як, Христе?

– Я тільки за!

Маленький Ігорок не турбував ночами Христю, вона не мусила на нього навіть дивитися – усе робила мама, бо це була ЇЇ дитина. Після того як позбулась живота, Христя й справді трохи заспокоїлась і навіть чомусь ставилася до свого синочка, як до молодшого брата, її мама все робила, аби так було.

А якось уночі Христя прокинулася, йшла коридором до туалету й почула розмову – мама курила на кухні і не причинила двері:

– Хай би вона вже звідси їхала скоріше, – казала мама, – а то я почуваюся недобре.

– Ну, звісно! Це все ж таки Христина дитина, мені аж дивно, що вона така байдужа.

– А ти б хотів, аби вона увивалася навколо малого? Аби няньчилася з ним?! Або, ще, може, заявила б свої права?!

– Та не сердься, що я такого сказав? Це твій син, і крапка.

– Так і є! Тільки мій, наш! Але, знаєш, поки вона поряд, у мене серце не на місці, тривожуся я. От малий заплаче, а вона, бачу, кидає погляд, і мені мов ніж у серце.

– Таж ти навіть до рук Христі не даєш дитини, може, ти ревнуєш?

– Може, і ревную! – і мама заплакала, сльози закапали у келих із коньяком, вона голосно шморгала носом і терла очі – чи то її пекло від сліз, чи, може, лоскотав дим від сигарети. – Я б її вже й сьогодні десь відвезла, там же є якась практика, чи що? А то ходить, ходить! Сусіди мене питають, чому це Христя не вивозить малого на прогулянку. Що я їм буду пояснювати, що тепер це моя дитина, буду кожному казати, що Христя написала на малого відмову і тепер мати я?

– Заспокойся…

– Та й була б кімната вільна, зробили б Ігорку дитячу.

– Вона скоро вже поїде, і буде все, як ти хочеш.

Христя стояла під дверима й слухала, і поки мама з вітчимом говорили, заплакав синочок-братик. Христя кинулась було на той крик, та пригадала мамині слова й сахнулась:

– Ні, не мій, то й не мій… – прошепотіла тихо; скрадаючись, на самих пальчиках, швиденько пішла до туалету, а звідти – повернулася у свою кімнату, лягла, вкрилася ковдрою, та не змогла відразу ж заснути.

«А й справді, – думала Христя, – це ж мій син, моя дитина, чому б мені хоч раз на нього не глянути? Чому я відводжу погляд?»

І Христя встала, навшпиньки прокралася до материної кімнати, хлопчик вже втишився і спав. Мама з дядьком Славком і далі пили чай на кухні, вони голосно брязкали посудом і розмовляли. Тому Христя низько зігнулася над дитячим ліжечком, обережно просунула долоні під тільце дитини, вийняла малого і притулила його до себе. Підійшла із сином на руках до вікна, підставила до світла. Місяць гарно освітив маленьке личко. Христя дивилась на дитину, але нічого не відчувала, вона мов ляльку тримала на руках. Та ні! Лялькою б вона принаймні тішилась, а це…

І раптом Христі згадалося дитинство, так гостро, аж не стало дихати, як вони гарно жили з мамою, як мама її любила, як тішилася її успіхами, обіймала. А тепер? Тепер вона хоче випхати її з дому, і все через що? Через кого? Через оцю дитину? Але ж і вона мамина дитина!!!

– А! То це ти мене на нього проміняла?! – як скрикне раптом Христя, а тоді як брязне малим об ліжко, та й схопилася руками за голову, та заплакала-заридала!

До кімнати убігли дядько Славко і мама, увімкнули світло, а тут таке.

– Що це ти тут витворяєш?! Що ти собі надумала, зізнавайся!!! – замість заспокоїти доньку, кинулася до неї з кулаками мама. – Ти чого лізла до дитини? Що ти з ним робила? Покажи груди!!!

Дядько Славко ледве-ледве відтягнув маму від Христі, а то б побила. Цілу ніч Христя сиділа малопритомна у своїй кімнаті, руки у волосся, і думала, думала. А вранці зібрала речі, і дядько Славко повіз її здавати документи до музичного училища і там же зняв для Христі квартиру.

– Поживеш поки що тут, ось тобі гроші на перший час, буде ще треба, то дзвони.

– Дякую…

Із того міста Христя додому більше не повернулась. Півроку вона сумлінно вчилася, а потім – улаштувалася танцівницею у нічний клуб, почала отримувати чималі і легкі гроші та й покинула навчання.

Була красунею, у вісімнадцять таки вийшла заміж. Народила аж п’ятеро дітей. І ніколи нікому не розказувала про маму. Коли питали, то відповідала, що сирота. Аж коли була вагітна шостою дитиною, зізналась подрузі, що має сина.

– Тільки я його давно не бачила, народила ще дитиною.

– Чому ж тепер не поїдеш? Невже не сумуєш? Невже не цікаво подивитися, яким він виріс?

– Ось маю за нього від мами намисто, – сказала Христя і дивно посміхнулась.

Таємниця

Щастя не має історії, і митці будь-якої країни так добре про це знають, що кожну любовну пригоду закінчують словами: «Вони були щасливі!»

Оноре де Бальзак. «Розкіш та убозтво куртизанок»

Та ще й назвали її – Параска!

І хоч не в імені щастя, та все ж…

Таке ім’я було у батькової матері, ото й назвали доньку – на честь неї. І поки Парася була маленька, то й не задумувалась, як її назвали. І всі довкола.

Аж поки… Якось діти гралися на купі піску, й одна дівчинка, аби із чогось посміятися, знаєте ж, як воно бува в дитинстві, вигукнула Парасі в обличчя:

– Параска-праска! Параска-драска! Параска!..

– Замовкни! Не дражнись!

– Ото вже у тебе ім’я, як баба Параска і баба Палажка! – докинув ще й старший хлопчик, що любив читати.

– Бе-бе-бе, баба Параска! – підхопили інші.

– Баба Параска!

Всі сміялися.

А вона…

Одно сміється, а інше від сліз трясеться – це про неї.

– Не кажіть так! – стиснула кулачки.

А вдома розлилалася слізьми:

– Чому мене так назвали?!!! – кричала до мами з татом.

– У тебе дуже гарне ім’я, – пробували угамувати.

Та де там!

Якби ж то воно тільки тим та й окошилося, а то…

Вийшла Параска знову – на вулицю, до дітей – а вони немов позмовлялися: баба Параска та баба Параска! Хоч плач.

Параска й справді плаче.

– То й не йди до них гуляти, ну їх, тих дітей, лихі, – обняла мама. – Ось я краще тобі олівці куплю, сиди собі й малюй, і більше втіхи.

Так і зробила. Поїхали у район – бо жили в селі – вибрали аж два альбоми, коробку олівців, ще й фарби, пензлика: Параска дуже хотіла малювати, але батькам раніше усе було не до того. А тепер – саме час!

А у дворі зацвіли мальви, маленькі попід тином чорнобривці аж вбирають очі, а ще – матіоли увечері, сальвія, майори, ранні флокси, кручені паничі поплелися аж на вишню, скрізь у траві – нагідки, настурції, гвоздики!.. День запалюється у вікні – Параска біжить у двір, малює. На вулицю не йде.

А сільські діти – от цікаві ж! – по одному, по одному – та й зазирають через тин. А далі – вже й лізуть у двір:

– Параско! А ти що тут робиш? Чом до нас на вулицю не виходиш?

Вона ж – мовчить, сопе сердито.

– Параско? Ти не чуєш? А ми думаємо, десь тебе немає, а ти тут!

– Он стаємо в цурки-палки грати, Мишкові нема пари, то виходь.

Параска ще мовчить: кривда точить. Але самотньому ж і в райському саду погано. Зітхнула, підвела від альбому очі:

– А чому ви мене дражните?

– Більше не будемо, не сердься!

– Правда, не будете?

– А що то у тебе в альбомі? Можна подивитись? – та й обступили.

А там і справді, як у Катерини Білокур – квіти живуть і дишуть. Хоч і намальовані на звичайному папері, олівцями, а подекуди, правда, й фарбами, проте ж так майстерно, що от бери і знімай собі на букети.

– Як же гарно, Парасю! Невже це ти сама так малювала?

– А то хто ж!

От Парасці й відлягло від серця: діти довго образ не пам’ятають.

І так рік за роком.

От уже й дванадцять. І нікому більше вже не ріже вухо її ім’я, ніхто й не думає, що воно погане. Бо Параска виросла нівроку – ще дитина, а висока та гнучка, немов тополька, оченята зелені-зелені, вії довгі й чорні, і на личку – мов лялька з порцеляни! Вона ще в п’ятім класі, а як іде – то хлопці аж кусають губи. І не однолітки, ні – бо ті ще діти, не розуміють, що й до чого, – а старші од неї, навіть парубки після школи. От яка Параска стала дівка!

А що така із себе видна, то й ім’я її тепер у всіх на вустах, уже воно аж наче й модне стало – бо людина собою красить ім’я, а не навпаки. Ось так і тут.

Йде Параска, бува, дорогою, а напроти дівчата старші – низенькі, чеверногі, засмалені обличчя, і поряд – хлопці! То кавалери, звісно, – на Параску витріщаються, і дівчата – теж, аж пихкотять із досади.

– І куди воно ото вирядилась ота малолітка! – докине одна другій, і так, щоб хлопці чули.

– Ага! Йде, ще само зашмаркане, а вже губи малиновим наквацяла, і вії, бачили, туш наклала?

– А бачили, яке плаття? У клуб, чи що, зібралась?

Бо то ж – заздрять!

Тільки даремно таке говорять про Параску – бо то її так життя скрасило. І платтячко на ній звичайнісіньке, буденне – ситцеве, сивеньке в квіточки, таке, що вдома ходять. Але якось так воно дівчині до лиця, так ловко облягає, що здається – празникове.

Гарна вийшла дівка ота Параска!

І молодичкою стала теж нівроку. Бо з такою красою довго в дівках не засидишся. Поїхала Параска вчитися в місто, та там і зосталась: вийшла заміж ще на першому курсі інституту, на другому вже й дитину мала. Але таки довчилась.

Усе в неї добре: і чоловік хороший, і своя квартира, робота. Хоч і мало отримує, але серед людей у повазі – Параска вчителька, і чоловік її теж учитель.

Минають роки.

От Парасці ще два роки – й сорок. Та вона уже не просто Параска, а Параска Омелянівна. Це так для людей чужих. Але для своїх вона усе одно Параска чи Парася – як хто назве.

Чоловік її дуже любить і шанує. Дітки уже давно повиростали – синок ще, правда, вчиться в школі, а старша дівчина – вже й заміж вийшла, переїхала жити до нової рідні – аж у Польщу! Та Параска за донькою не побивається, бо є ще й син…

Хоча…

– Син – це чужа людина, – час від часу нагадує Парасці мати, коли та приїде до неї на гостину. – Сумуєш за дочкою? От не було б тебе поряд, то я б пропала. Бо кому розповіла б про те, що у мене на душі, зі здоров’ям? Ніхто так матір не пожаліє й не розрадить, як рідна дочка.

То Параска й собі – повернеться від матері, сяде і заплаче часом за дочкою, ось так їй дуже розвередиться серце.

Та то недовго, бо – двері тільки хрясь! – і на порозі Мірка, найкраща Парасчина подруга і сусідка.

Мірабелла на дванадцять років за Параску молодша, але то не завада для їхньої дружби, навпаки! Бо у Параски – вже великі діти, а у Мірки одно по одному – маленькі, от вона й біжить – до подруги. А та їй що порадить, що покаже – як робити, або стане сама та усе й гарно зробить. І про погоду, про міські новини, про те, як доглядати квіти і правильно прасувати шовкову білизну – про все на світі! – сидять Параска із Мірою і говорять. Аж часом чоловік прийде чи за одною, чи за другою – це де собі вмостились на розмову, у чиїй квартирі. Одне слово, подруги щирі!

І так уже чи не десять років між ними тривала дружба, відколи молоді сусіди поселилися поверхом вище – от так, над головою!

У Мірки з Віктором – власний бізнес: своя невеличка кав’ярня на першому поверсі – подарунок від батьків на весілля. Хоч там не знати які статки, але жили молоді краще, ніж учителі. Тільки ж у справжній дружбі то ніколи не є завадою, бо сказано: не шукай рівного по зросту, шукай рівного до серця. Так і між ними було.

Що кожного дня – то звичайно, а ще й на усі свята, на дні народження, разом і на море їздили.

Та якось…

Ніколи, ні разу Параска не відчувала за собою свого віку, не приглядалася пильно в люстро. Ну так, волосся трішки посивіло, з роками тіло стало неповороткішим, погрубшали ноги і живіт, груди впали, поблякли брови…

І що поробиш? Такий у жіночої краси нетривкий час, немов у троянди – то вона цвіте й гарно пахкотить, милує око, а то вмить – зів’яла, обсипались пелюстки.

Ось так і з Параскою раптом сталось. Ще й почала вона хворіти – то голова ні з того ні з сього заболить, то в жар її кидає, тиск від перевтоми почав стрибати, попід очима узялися сині кола, заболіли ноги.

– Де старість, там і слабість, – сказала мати.

– Хіба ж у сорок старість настає? – дивується Параска.

– Та звісно, що не в сорок, але – ти жінка. Воно у кожної по-різному виходить, а в тебе сталося так, почнеш тепер що рік, то усе більше марніти. Бережи, доню, своє здоров’я.

Параска ж, – а хто б учинив не так? – звісно ж, приїхала від мами та й кинулася із жалощами до подружки.

– Мірочко, зі мною така біда! Мені от навіть мама каже…

– Яка біда?

– Я старію…

– Та що ти таке верзеш дурне, Параско? Не говори більше мені про старість, не хочу й чути! Ти молода і гарна!

– Справді?

– І не думай! – а сама пильніше придивилася, ледь-ледь скривила губи.

От Параска трохи й втішилася. Пішла в лікарню, порадилася з терапевтом, той виписав від тиску ліки, вітаміни якісь, краплі для гарного сну.

Стало легше.

Але… Ще було страшно Парасці за чоловіка, а що як він її таку розлюбить? Що як відвернеться від неї або знайде собі молодшу, кращу?

Хоча це Параска аж он куди загнула! Бо її Андрій дивився і бачив усе життя тільки її, любив повсякчас тихою і вірною любов’ю.

То й заспокоїлась. Хіба почала частіше зазирати на себе в люстро, більш прискіпливо вибирати одяг, перестала носити взуття на високих підборах. Обстригла довге волосся…

– Буде менше видно сивину, – пояснила причину чоловікові, коли він обурився:

– Я так любив твої кучері! Для чого ж ти їх відрізала?

Минуло ще кілька років. Параска вже молодиця, як копиця. Товстенькі литки уже ховає в штанях, невеличкі кучерики на голові фарбує в чорне.

А от Міра – довгонога, струнка білявка, що саме увійшла в свою найкращу пору.

Парасці б схаменутись, роззирнутися як слід. Та все у них, як і завжди – спільні вечері й танці, позичання солі-перцю й обговорення ціни на білизну.

– От я собі купила сьогодні нічну сорочку, хочеш, покажу? – хвалиться подружці Міра і вискакує зі спальні у чорному шовку на бретельках, золоте мереживо на диво пишних грудях. – Ну як?

– Ти б Андрія хоч посоромилась! – спиняє дружину Віктор.

– От іще! – Мірка пускає бісики очима, манірно водить станом туди-сюди, сорочка гарно облягає її тоненьку талію. – Хіба це хтось тут чужий, щоб я соромилась!

– Як тобі ловко, з такими тоненькими ніжками, – зітхає Параска. – А у мене варикоз, пече… – та й прикусила губи. Вперше…

Бо вловила Параска якийсь дивний погляд свого чоловіка, миттєво кинутий на подружку…

Якось Параска поверталася зі школи, ударив грім, дощ полляв, мов із відра. Прибігла під свої двері уже мокра, – аж вони зачинені. Засунула руку до сумки – ключів нема! Параска набрала номер чоловіка:

– Ти де?

– У нас сьогодні змагання з волейболу, хіба забула?! – перекрикує ґвалт у спортзалі Андрій. – Я буду пізно! І Сашко зі мною! Щось трапилось?

– Я ключі забула!

– Ну, тоді… Приходь до нас!

– Ні, я краще почекаю у Мірки, – Параска не захотіла повертатися у дощ до школи.

У Мірчиній квартирі пахло львівською кавою, чувся веселий жіночий сміх.

– Привіт, ти не сама? – Параска ніяково провела долонею по мокрому волоссю. – А я от… під дощ потрапила.

– Проходь! Знайомся, це – Кеті, моя подруга, колишня співмешканка по гуртожитку. Ми десять років не бачились! Кеті щойно повернулася з Америки, на пе-ем-же! Тепер вона буде жити у нашому місті, уявляєш?!

– Ти нас іще не познайомила… зі своєю мамою, – яскраво-руда американка манірно, наче кішка, підвелася зі стільця. – А уже торохтиш і торохтиш, немов сорока, пізнаю колишню Белочку, еге ж? Як вас звуть? – подала руку.

– Та із якою мамою?… – раптом зніяковіла Мірка. – Це моя сусідка, моя найкраща подруга Па… Памела, – підморгнула раптом Парасці, але так, аби було непомітно для Кеті.

Посоромилась?…

– Памела? Гарне ім’я, але вам… чи то – тобі, якось не личить.

Параску раптом кинуло у жар.

– Та то Мірка пожартувала, ніяка я не Памела, я – Параска, – видихнула.

– Аж так? Креативненько! Крейзі, як у нас в Америці сказали б.

– Як є…

– А я от теж звалася колись… Катерина. Але то дуже не комільфо, тож я тепер Кеті!

Розмова між ними від самого початку не склалася.

Більше говорила Кеті, повільно відпиваючи зі склянки віскі. Вона розповідала про життя у Штатах, про нові тенденції на ринку моди, про ботокс і ліпосакцію. Мірка теж пила. Параска відмовилась, сказала, що голова болить, – і пила каву.

– Ось погляньте на мене, – час від часу зітхала Мірка. – Зморшки під очима. Я мажу, мажу їх кремом, уже й посміхатися перестала… Ех!..

– Дійсно, трохи є, – погоджувалась із нею Кеті і, не звертаючи уваги на Параску, що почала відверто нудитись, називала і називала бренди та невідомі гучні імена.

– Яка мода? – зітхала Мірка. – Мені вже скоро тридцять…

– О, так, після тридцяти жінка з кожним роком все більше стає бабою! Якщо не почне за собою стежити! – і війнула віями в бік Параски.

Але вона стерпіла. Мов на голках сиділа і поглядала на годинник.

Нарешті Андрій подзвонив, що вони із сином сіли на автобус та вже їдуть додому.

– Що ж, я буду йти, – підвелася Параска і з радісним полегшенням закрила за собою двері.

А за п’ять хвилин мусила-таки повертатися: забула парасольку!

Параска пам’ятала, що залишила її, мокру, просто під порогом, тому тихесенько прочинила двері. І раптом…

– Блін, Белло, що у тебе за подруга? – говорила Кеті.

– А що?

– Та вона ж уже стара кляча, ця Параска! Що між вами спільного? Про що ти з нею можеш говорити? Сидить тут, надулась, мов індик.

– Ну чому ти так? – відмовляла Мірка. – Параска вчителька, просто вона тебе не знає…

– З таким дурним ім’ям, та до всього – ще й вчителька?! Із ким ти дружиш?!

– Вона моя гарна подруга, ми давно… – стала виправдовуватись Мірка.

– Ти дружиш із бабою Параскою, от що! – зненацька розреготалась Кеті.

І Мірра спочатку несміливо, а потім голосніше й голосніше – і собі за нею розсміялась.

– Баба Параска! Ой, не можу-у-у-у!!! Я сиджу, а тут: мене звуть Параска! Оце бренд!

– Я ще й не те тобі скажу, Кеті! – либонь, хильнувши зайвого, Мірка плутала язиком. – У цієї, як ти кажеш, баби Параски, є чоловік, учитель фізкультури, до речі! Він – як античний бог Аполлон! Такий красивий! Високий, стрункий, чорнявий! А м’язи які… Аж грають під сорочкою!

– Та ти що?! Можна вмерти!

– І щоб ти знала… мабуть, цей бог накинув на мене оком!

– Воно й не дивно!

– Тільки ж ти ні-ні, нікому, гаразд? Бо Параска як дізнається, почне ще ревнувати…

– А ти часом не той? Із ним…

– Та де! Моє руде опудало такого не допустить. Хоча… деякі плани є.

– Як ти про свого Вітьку!

– Бо він рудий! А я рудих не люблю!

– То чому заміж за нього йшла?

– А за кого, Кеті? За кого було йти, га?

– Та не випендрюйся, Белло, ти ж у свого Вітьку по вуха закохана була!

– Була! Так, була! А тепер добре роздивилася і…

– Перебирати стала? Тепер тобі Аполлона подавай?

Жінки почали голосно та п’яно реготати.

Баба Параска…

У власній квартирі вона довго не могла знайти для себе місця. Заходила до ванної, потім – з невидющим поглядом брела на кухню. Аж поки Андрій не ухопив Параску в обійми:

– Ти чуєш?! Наша команда перемогла! Їдемо на всеукраїнські змагання, Парасю, моя люба!

І їй відлягло.

За два дні у Віктора мав бути день народження, зазвичай вони відзначали це свято разом. Закривши кав’ярню для відвідувачів на вечір – танцювали там до самого ранку. Так мало бути й цього разу.

Як Параска не намагалася, але заспокоїтися їй не вдавалось – із Міркою вони не бачились, але слова подруги кожної хвилини дзвеніли у вухах.

І от у визначений час із букетом у руках – Параска й Андрій зайшли до зали. За накритим столом сиділи гості – Мірчині та Вікторові батьки, сестри, куми – пили за здоров’я.

Як Параска не намагалась, але видушити із себе посмішку не змогла. Так, понуро, й сиділа біля Мірки. Нікого бачити не хотіла.

Як же вона любила раніше танцювати!

А тепер…

Гості уже стрибали під гучну музику, а вона все товкла в голові: я стара, стара, стара! І порівнювала себе із Міркою: не рівня…

– Ну що ти, Параско, ходімо? – тягнув її Андрій за руку.

– Ти йди, мені щось трохи недобре, – відмовилась Параска.

А коли чоловік танцював, рвала серце: він дійсно був надто красивий… як для неї. І увесь час увивався біля Мірки, дивився на молоду подругу телячими очима! І вона перед ним трясла грудьми…

Дійсно…

А потім ще й прийшла Кеті, припізнилась.

Наступного дня Параска пішла в лікарню – дуже боліла голова, тиснуло серце. Вирішила взяти лікарняний і відпочити, не до учнів їй було, не до зошитів, не до уроків. Тут би із собою розібратись…

Думала казати одне, а зайшла до кабінету, і – з ходу! – мов на сповіді, почала про своє нещастя, про важкість у тілі, про образу: у сорок два її назвали бабою!

– Я розумію, що у мене такий вік, але вона, як вона посміла!.. І чоловік мій увесь час увивався…

– Який там вік? Яка іще старість? – зупинив Параску лікар. – Мені от шістдесят, а моїй дружині – сімдесят років, і нехай їй тільки хтось натякнув би, що вона стара!

– ?! – уперше посміхнулася Параска.

– Та то у вас усе від перевтоми! Чим займаєтесь, заробляєте на життя?

– Працюю в школі вчителькою.

– Хіба ж то так аж дуже важко?

– Я на дві ставки працюю і ще – підробляю репетиторством і…

– І воно того вартує, щоб аж до такого себе довести? Коли востаннє відпочивали? Ну, їздили десь?

– Розумієте, і я, і чоловік… Ми учителі, а тепер такі часи… Скрутно…

– От що я вам на те скажу, Параско Омелянівно, що усіх грошей ви все одно ніколи не заробите, та й не в грошах щастя.

– Я відчуваю, як старію…

– Дорогенька моя, затямте: молодість від нас відвертається тоді, коли ми починаємо казати, що старіємо!

– Але моя подруга сказала…

– Та припиніть зараз же говорити мені, шістдесятирічному, про старість у ваші сорок років! Не хочу чути! Та люди від раку помирають, від каліцтв, а ви тут бозна-що мені верзете! Візьміть себе в руки, відпочиньте, почніть малювати, вишивати хрестиком або пірнати з аквалангом… Бо, зрештою, усі ваші проблеми просто в голові! Хто там наступний? – закінчив перемовини з Параскою.

І вона пригадала своє дитинство. По дорозі із лікарні зайшла до магазину, купила що там треба.

На цілий тиждень занурилась Параска в малювання. Спочатку це були чудернацькі створіння, потім пейзажі, квіти, люди, птахи… Малюнки один за одним лягали на стіл, стелилися по дивану, опускалися, мов яскраві метелики, на телевізор, по підвіконнях. Найкращі Андрій навіть заправив у рамки і почепив на стіни.

– Яка ж ти у мене талановита! – цілував Парасці руки.

А вона, мов у маренні, малювала, малювала.

– Я хочу поїхати на відпочинок, у гори, – сказала за два тижні.

– Але ж мені тепер ніяк не можна… Не відпустить директор… – почав Андрій.

– Я сама хочу поїхати!

Зібрала речі, написала заяву на відпустку за власний кошт, подала Андрієві до рук і викликала таксі.

Що там робила Параска у тих Карпатах, у яких джерелах купалася, яку воду пила, яким повітрям дихала – тільки коли за місяць повернулася – її було не впізнати.

Розрівнялася в Параски спина, хоч і ріденькими пасемцями, проте уже покрило шию м’яке волосся – ні, не штучно-чорне, а русяве, хоч і зрідка із сивиною. Брови й вії зачорнилися – то фарба, але як накладена майстерно! І рум’янець заграв на щічках, де й поділися ті глибокі синці під очима.

– А очі які зелені!!! Десь ти там, у тих горах, усі трави в себе всотала! – ляснула в долоні Мірка.

А Параска… Записалася на йогу, купила собі мольберт, полотно, фарби – і далі малювала. Закинула роботу, кухню, дружбу з Міркою.

За півроку вона мала першу виставку, і відразу ж найкращу Парасчину роботу – квіти, квіти, квіти… – купили іноземці.

– Аж у Японію поїхала твоя картина, оце удача! – радів Андрій.

На святкування з нагоди котроїсь там виставки Параска одягла коротку сукню до колін, усю в квітках, із шифону, відкинула довге волосся на плечі, на тонкі кисті одягла браслети в бохо-стилі, підмалювала губи.

І як вона ходила, як тримала голову, дивилась! Якісь такі погляди сіяла Параска довкола себе, що чоловіки, мов колись ще, у дитинстві, як була вона ще дівчинкою-підлітком, не могли спокійно дихати біля неї.

А надто Параска опікувалась Мірчиним рудим Віктором. І аби хто спитав – навіщо то їй треба? – не сказала б.

Але те сталось…

Тільки одна, мабуть, була причина: ревнивість жінки у зрілому віці страшна!

Мірка є Мірка – говірка, весела, а надто ж як хильне зайвого. То до одного вона підсяде, то іншому про щось торочить. На Віктора не має часу. А як підійде і щось спитає, то ще й підкусить його – при людях. Мовляв: он дивіться, який він у мене – на короткому повідку тримаю!

Мірка вкусить, відмахнеться, як від набридливої мухи, а Параска тут як тут. І це вже не вона! Де той погляд зацькований? Де важкі ноги й тісно стиснуті вуста?

Ні! Це – та Параска, якій колись дівчата ставили в провину зарано наквацяні вуста і вії, і гарне плаття… Тільки тепер направду наквацяні. Але ж майстерно!

Параска ходить від картини й до картини – розвішала їх тут спеціально: хіба їй шкода? Колеги, друзі, куми, донька з Польщі приїхала, син з інституту відпросився – усі в Параски на гостинах.

А вона найдужче увивається – за Віктором.

От він і келих їй уже підносить.

Ось запрошує на танець.

Проводжає, обережно тримаючи рукою за стан.

Шукає її очима.

Снить…

Спливає час…

Парасці скоро сорок п’ять – вік критичний для кожної жінки. У паспорті міняють фото.

– Знаєш, Андрійку, я, мабуть, вагітна, – тендітною ручкою із довгим яскраво-червоним манікюром Параска тримає чашку із кавою.

– Чому так думаєш?

– Ну, у нас, жінок, свої прикмети…

– Тоді я… Я дуже радий, Парасочко! – і підхоплює її на руки – розвеселену, легку. Тонесеньке шовкове плаття із японською сакурою по синьому тлі далеко розкидає поли.

Минає час…

Параска з Андрієм хрестять сина.

– І в кого він такий удався? – дивуються знайомі. – Вона – русява, чоловік – чорнявий, а мале руде-руде, аж червоне.

– Та то у них сусід рудий, – жартують необачні.

А правда ж – недалечко!

І тільки Мірка з Віктором знають причину.

Але їх не запрошено на гостини.

Перше – живуть тепер від них далеко.

А друге – це так Параска… помстилася.

Квіти для коханки

Чоловіки не вартують того, щоб побиватися за ними. Навіть коли він любив так, що готовий був померти за тебе. Але мине час, і він аж так зненавидить тебе, що згодний буде краще вмерти, ніж бачити тебе. Різниці в тому немає – вийдеш ти заміж за того, кого кохаєш, чи за того, кого не любиш. В будь-якім разі коханню настає край. Тільки й різниці, що розчаровуватися в коханій людині більш гірко.

Ж. Моріц

Надежда вийшла заміж молоденькою, відразу ж після школи. Ніде вона й не вчилася і світу ще не бачила.

Зате ж чоловік у Надежди був не простий собі парубок – закінчив вище військове училище й отримав направлення на службу. Молодій сім’ї виділили службову квартиру.

Спочатку між молодим подружжям наче все було гаразд.

Чоловік із дому, Надежда готує їсти, прибирає, а як час повертатися – фарбує губи, крутить кучері і виглядає із вікна.

Хоча ніде й не ходять, та скільки молодим для щастя треба? Сядуть удвох на старому дивані, цілуються, а після вечері – п’ють чай із цукерками, розмовляють.

Більше говорив Віталька, Надежда слухала: вона ж усе сама й сама в квартирі, ні з ким чужим знатись не хотіла, от хіба що по телевізору щось побачить – та й усі новини.

– Зажди, – казав Віталька, – як отримаю відпустку, поїдемо відпочивати удвох на море, у Крим чи в Одесу. Ми ж офіцерська сім’я, побачимо з тобою світу.

– Я б хотіла поїхати кудись за кордон, – мріяла Надежда. – Я ж народилася в Германії, татко мій шість років прослужив на прикордонні, у мене й фото є. Як там гарно! Стільки квітів, магазинів!

– А чому повернувся?

– Мама скучила за рідними, дуже просилася додому, от тато і пожалів її, попросив переведення, а потім вони увесь час згадували ті шість років, як найщасливіші у житті. Батьки дуже шкодували, але назад не було вороття. Я б так мріяла Париж побачити, Ейфелеву вежу…

– Твоєму батькові ще повезло, – зітхав Віталька. – А мій усе життя прокрутив гайки, мати – дояркою в колгоспі; вони тільки й світу бачили, що дім і робота. Я тобі, Надю, закордону не обіцяю, ну, щоб там жити, але думаю, що колись-таки ми туди поїдемо… із дітьми…

Кожен вечір закінчувався обіймами, а ранок починався з поцілунків.

Часом Віталька забігав додому й пообідати, приносив тоді Надежді букетик квітів. Із міста привозив цукерки, апельсини, закуповував харчі й усе, що потрібно було для дому.

– Я живу, мов принцеса! – хвалилася Надежда подружкам, як приїхали вони з Віталіком уперше додому на Різдво.

– Поталанило ж тобі…

– Тільки що від дому далеко. Але купимо машину та й будемо навідуватись частіше!

Надежді подружки заздрили – дівчата ще вчилися, а їй не треба здавати заліки, екзамени, та й роботи потім шукати; поряд законний чоловік, є своє житло.

Батьки теж раділи.

Теща гордилась зятем:

– Моя дочка така щаслива!

– От побачите, Віталька наш колись дослужиться й до генерала! – казала Надеждина свекруха.

– Нехай Бог помагає, як буде старатися та матиме удачу, так і буде!

Але потім… Розвалився Радянський Союз, часи настали непевні.

Яка там служба?

Віталька щоранку вставав, ішов до своєї частини. Як і в країні, так і тут був повний хаос. Та що поробиш, відсиджував як-небудь день. Займатися на службі не було чим, то Віталька здебільшого грав із хлопцями в карти. Або виїжджав до міста, заходив до крамниці, неначе йому було щось там треба (але нічого не купував, грошей не було), та й їхав назад до лісу. Одним словом, нудитись почав чоловік на роботі.

Надежда ж залишалась на цілий день сама вдома, никала туди-сюди, дивилась телевізор, часом спала аж до вечора. Одна їй була турбота – прибратися й чекати чоловіка. Але вона його любила, то й час спливав непомітно.

Часом Надежда подзвонить мамі та й теревенять по годині.

– Як там Віталька? – між іншим питає мати.

– Та… на роботі пропадає цілими днями.

– Він хоч тебе не ображає?

– Ні, – дивується Надежда, – за що має ображати?

– То й ти його шануй, але будь пильна: чоловік у тебе показний, усяке може статись.

– Пуста балачка! – пхикне Надежда в трубку; говорить із матір’ю, а сама тим часом розглядає себе у люстро – чи не з’явилась, бува, зморшка, чи гарно локони лежать, як блискотять камінці в сережках, чи личить до очей колір халатика.

– От іще! – буркне сама до себе, як покладе трубку. – Віталька – красень? А я що хіба, потвора?

Та й посміхається своєму відображенню.

А сам із себе Віталька і справді мужчина показний – високий зростом, очі сині. Умів він правильно заговорити, між людьми повестися, як слід. Хіба мав один ґандж – був трохи клаповухий.

От народилося в молодят одно по одному двоє дівчат. Та так якось хутко: за першим дитям Надежда ще не встигла відійти, аж тут на тобі – вже й друге в колисці плаче! І так бідолашну молодичку після пологів рознесло! То була струнка, тендітна, як берізка, а це стала не жінка, а гора. Ходить Надежда по квартирі туди-сюди, човгає ногами, важко дихає. А Віталька ж брав її, бо красуня!

– Де воно й начіплялося до мене тих дев’яносто п’ять кілограм… – журилася Надежда.

– Ти й сама на себе тепер не схожа, – жартував Віталька. – Коли б оце знав, що ти такою станеш…

– Не подобаюся – не дивись! – перебивала його Надежда. – Сам он клаповухий!

– Треба тобі якусь гімнастику, чи що, робити, або на дієту сісти, бігати вранці, – наче не чув роздратування й кпинів, – трішки схуднеш.

– Тоді буду худнути, як ти собі вуха вкоротиш!

А жили ж молоді у військовому містечку серед лісу, до міста далеченько, розваг – катма, а квартира їхня в гуртожитку маленька, однокімнатна; ще й Вітальці раптом перестали видавати платню.

От Надежда й збунтувалася.

Чоловік прийде з роботи, просить повечеряти, а вона:

– Коли я маю час готувати? Та й із чого?! Ти гроші приніс?!

Надежда кричить, сердито вимахує руками, діти від того плачуть.

Віталька підійде, хоче її обійняти, заспокоїти, а вона – ні приступу, відпихає його від себе, а сама зла така, аж труситься.

Отак Надежда день при дні тільки й злиться, вогнем аж дише, і шукає, шукає, до чого б ще причепитися та й вимістити на чоловікові свою гірку досаду.

А далі Надежда і взагалі махнула на все рукою – не пере, не прибирає, в квартирі страшенний безлад, сама увесь день ходить нечесана, невмита і неприбрана.

Оце так повелося: як устала Надежда з ліжка, сорочка на ній аж сіра, в плямах – бо ж і біля плити у ній, і малих годує, – так і проходить увесь день і лягає у тій же сорочці спати.

– А хіба мені є час за дітьми? – відгризнеться, як чоловік скаже, що хоч би постіль поміняла.

Вранці Віталька сідає снідати, Надежда йому по столі сердито мисками совгає, гримить каструлями, сопе.

– Ти чайку мені запарила? – намагається піддобритися Віталька.

– Що?! Чайку йому! – кричить Надежда. – Для чайку треба цукру, заварки треба, ти купив?

– Скажи, якого треба чаю, куплю…

– Мені, крім чаю, ще багато чого треба!

– Що саме?

– Дивана нового, штори, туфлі, увесь одяг треба поміняти, діти наші теж, мов старці, колготки на них геть порвані, машину пральну, щоб я рук не випарювала у порошках і відбілювачах, телевізора…

– Дякую за сніданок!!!

Віталька біжить у двері, а Надежда йому услід ридає. Він уже на вулиці, і звідти чує, як кричить Надежда.

От і почав Віталька шукати всіляких приводів, аби раніше з дому на роботу втекти та довше звідти не повертатись.

Молода жінка через це ще більше лютує.

Та й спробуй тут не лютуй: Надежді двадцять років, ще і погуляти хочеться, і світу побачити, розважитись, між людьми побути. А вона цілими днями товчеться сама й сама, із двома малими дітьми в чотирьох стінах…

А воно ж як – у тієї дитинки зуби ріжуться, а те просто хоче до мами на руки; у квартирі увесь день тільки крик і вереск стоїть, плач і голосіння – нема ні від кого ні допомоги ніякої Надежді, ні розради.

Як уже дівчатка почали самі ходити, стала Надежда вивозити їх гуляти. А там, у військовому містечку, були ж іще й інші жінки – дружини офіцерів. Помалу-помалу Надежда з ними й обзнайомилась, стало їй веселіше – мала із ким поговорити, відвести душу, уже й самій не нудно.

– Аж розвиднилося мені неначе! – дзвонила вона своїй мамі. – А то думала, що зійду з глузду. Ніч була, мамо, темна ніч!

Потроху життя налагоджувалося. Надежда навчилася сама пекти хліб, взялася вишивати – зробилась спокійніша.

Аж тут почали жінки Надежді доносити то одна, то друга, що її Віталька пустився берега.

– Он як почав гоголем ходити, лисину під чуб ховає, ти не помічаєш?

– Либонь, завів собі коханку та й розважається на стороні… – казали прямо в вічі.

І раптом…

– Бачила, як із букетом троянд ішов!

– Мені він букетів уже давно не носить, – зітхала на те Надежда.

– Та комусь же несе?

А далі ще й таке…

– Бачила твого Віталіка сьогодні у місті, стояв біля парку з якоюсь красунею, напевно про зустріч домовлялися.

– Може так, знайома… – не вірить вухам Надежда.

– Та вона йому бісики пускала, а Віталік – тільки ж ти не здавай мене! – тримав її за руку, от!

– Ти, Надеждо, придивись пильніше, чим твій чоловік після роботи займається, спитай його, куди він ходить.

Надежда й придивилася, і спитала…

Якось увечері, тільки-тільки переступив поріг, а вона й накрила мокрим рядном:

– То це так?! – кричить. – Я тут сама з дітьми воловоджуся, а ти волочишся за молодицями?!

– Це хто тобі таке сказав?!

Надежда не хотіла видавати, хто, то й перемовчала. А Віталька тоді:

– То це ти не маєш доказів, а причепилась? Мабуть, тільки вишукуєш причин, щоб мене позбутись?! Чого ти, курко дурна, добиваєшся? Розлучення хочеш?! То буде тобі розлучення!

Пожалілася тоді Надежда на чоловіка своїй матері, виплакалася їй у слухавку й поради запитала. А та:

– Я тебе заміж йти не силувала, – каже, – треба було після школи в інститут вступати та для початку вивчитися, знайти гарну роботу; ми ж тобі з батьком про те казали. Але… Як ти нас тоді не слухалася, вчинила по-своєму, вийшла заміж – то тепер терпи! Кому, як не мені, знати… – щось недоказала.

– У Віталіка є інша жінка, я його покину! – кричить Надежда, думає, що матір тим розжалобить. – Можна, мамо, я до вас повернуся?

– Коли б ти ще була сама, то й мови немає, приїхала б, забрали. А тепер у тебе, Надеждо, ще є двоє малесеньких дітей, хто їх одягатиме й годуватиме? На нас із батьком не надійся, нам аби пенсії на ліки вистачило, де ще троє людей на собі тягнути?

– Я піду працювати, – хапається Надежда за соломинку.

– А моє хворе серце? – каже мати. – Мені потрібен спокій, тиша в домі, діти ж будуть бігати, галасувати. Та й не закінчиться те ваше розлучення одним днем, ми з батьком не витерпимо тяганини.

От Надежда і притихла. Бо куди їй було діватися? За що б вона жила? Куди в чужому місті пішла б на роботу? Хіба прибиральницею, та й то які часи! – нехай би знайшла ще де роботи! А коли б і знайшла, то як поділити на себе й на дітей ту дрібну зарплату; квартиру знайти, дівчаток на когось залишити?

Обдумалась Надежда…

І відтоді й голову схилила, ходить, мов вівця, покірна й тиха.

А Віталька з того радий! Як побачив, що вона з усім змирилася, то й зовсім сором втратив, уже й не крився, що має полюбовницю.

Вже й друзям похвалився. А ті вдома – своїм жінкам. Жінки Надежді й донесли:

– Твій чоловік…

– А що я можу зробити?!! – кричить Надежда. – Ви мене до себе, може, заберете?

– Та ні… Тільки ж так геть неподобно, на що це схоже!

– Наші чоловіки ще з твого приклад братимуть, треба припинити!

– Ти йому пригрози розлученням.

– Уже грозила, – журиться Надежда.

– То не допускай до ліжка.

– Давно вже разом не спимо…

– Викинь його речі на вулицю! Ось так, усі, як є, збери у велику сумку й викинь, і скажи, що пожалієшся начальству!

– Ні, це ж буде страшний сором! Та й… а що як Віталька забере речі і насправді піде? Може, та полюбовниця тільки цього й чекає.

– І що ж твій чоловік думає, де його совість?

– А ще та жінка? Хто вона така, як їй не гріх розбивати сім’ю, забирати батька у малесеньких дітей?!

– Ти ж узнай, Надеждо, та піди до тієї безсоромної та хоч патли їй потріпай або – плюнь у вічі!

– Звідки ж я дізнаюся, хто вона, – прислухається до порад Надежда.

– Шила у мішку не втаїш, – кажуть їй подруги. – Рано чи пізно, але про все дізнаємось.

– Бідна ти, бідна, така ще молодесенька, а вже безталанна.

Так усім гуртом Надежду пожаліють, вона поплаче, побідкається, та й тягне дітей додому.

Віталька ж прийде, було, після роботи додому, ні на дітей, ні на жінку геть не гляне; вимиється, причепуриться, дорогим одеколоном обіллється увесь та й іде кудись, ще й насвистує – чисто тобі парубок!

Пробувала Надежда чоловіка всовістити – тільки посміхнувся. А як підняла голос… То він як шпурнув її у груди, тільки ноги зблиснули.

Надежда упала навзнак, головою ударилась об двері, скрикнула, розпласталася на весь зріст. А Віталька переступив її та й пішов собі, і не оглянувся – жива вона, чи, може, вбилась.

І не часто, але почав Віталька Надежду бити, чи казала вона йому що гостре, чи тільки мовчки – але «не так» дивилась.

Потому перестав чоловік додому на ніч приходити.

То удень перебуде на роботі, увечері не повернеться, переночує десь і аж надвечір другого дня прийде.

А далі й по три дні на квартирі не з’являвся.

Мусила сховати Надежда гордість у кулак та й іти до чоловіка на роботу, щоб хоч там його застати.

– Віталю, у нас нема що їсти, дай хоч трохи грошей… – просить.

А він:

– Нема грошей і у мене, – каже, – ти ж повинна від подруг своїх знати: нам ще зарплатні у цьому місяці не давали.

Надежда запитує у жінок, а ті кажуть: та ні, була зарплата, невелика, але ж була.

От Надежда знов – до матері.

– Мамо, – просить, – порадь мені, що робити? Хіба йти й просити у чужих людей, бо немає вдома ні копійки, діти хочуть їсти, а чоловік мене майже кинув.

А та порадила:

– Йди, – каже, – Надеждо, в касу й гарно проси касирку, щоб як будуть Вітальці видавати гроші, то нехай перед тим тебе попередить.

Так вона й зробила. В день зарплати пішла Надежда – ще й не сама, а з дітьми! – до каси, сіла біля дверей на стільчику та й сидить.

От приходять офіцери за платнею, дивляться на бідну жінку, головами хитають, вітаються. А Вітальки нема й нема. Діти почали вередувати, касирка боком зирить. То Надежда, щоб зайняти чимось дітей, носить їх по коридору, показує на стіни, а тоді почала гратися у «тосі-тосі»; хтось дав дітям по цукерці.

Аж тут – іде Надеждин чоловік… Як побачив свою сім’ю, зрозумів усе (або йому колеги розказали) та аж озвірів! Мовчки вхопив жінку попід руки й витурив за двері, а там вхопив за комір та й поволік додому; дітки плачуть, дріботять слідом, він і на них горлає; тягне.

А вдома так змісив, що Надежда тиждень боялася через синці на вулицю вийти…

Але від того разу гроші Віталька, хоч і небагато, мусив-таки давати, бо з нього у частині почали глузувати.

Ох і відливалося Надежді за ті насмішки!

Віталька прийде сердитий, Надежда сипле їсти, а він:

– Ти знаєш, що мені було?! Сьогодні той і той мене підкушував! Я своє життя у тих казармах трачу, я вислужуюся як можу, думав, колись мені звання підвищать. А все через тебе! Ти ж мене осоромила, принизила мене, цього мені ніколи не забудуть!

– Ти сам у тому винен…

– То це я винен у тому, що мені не платять? Я вчився! Я у школі був відмінником, училище закінчив із відзнакою! Мої батьки на мене покладали надію, вони копійку до копійки відкладали, щоб я в люди вийшов, вони б мали мною гордитися! І гордилися б, я б дослужився! Аби не ти… Ти мені неначе кістка поперек горла стала! Ти наче горб тяжкий на моїй спині! Бачити тебе не хочу!!!

– Тепер не хочеш бачити? А колись казав, що любиш! Я двоє дітей тобі народила, якби я знала…

– Що?! Як ти смієш дітьми дорікати?! Ти, корова, ледащо, курка ти безмозка! Чого ти без мене варта? Ось так би й витурив за двері в шию, коли б не діти. Тільки заради дітей терплю таку болячку! Але ти мене колись виведеш, що й діти не допоможуть! Геть з очей!

Такі розмови були між Надеждою і її чоловіком дуже часто. Або вони просто мовчали, як мали бути разом.

А жила в частині Соня Львівна, офіцерська вдова, вже немолода й одинока. Дітей у неї не було, от і горнулася до чужих. Жінки із військової частини дуже шанували Соню Львівну, і хоч їй щойно виповнилося п’ятдесят, любовно називали «наша бабуся».

Часто ввечері зберуться мамці на лавочках, діти гуляють, а вони про те й про се говорять. Соня Львівна тим часом винесе пиріжки та й пригощає геть усіх.

Але ж ніяка людина не самотня. «Бабуся» у цих краях таки мала одну родичку, яка жила у місті, – куму Наталку. А у тієї була доросла донька Світлана, похресниця Соні Львівни, – і красуня, і розумниця, тільки ж – нещасливо одружена. Чоловік Світлани давно сидів у тюрмі, листів їй не писав. Соня Львівна кожного разу вислуховувала бідкання Наталки про долю своєї дитини, а потім ішла в частину і ділилася почутим із офіцерськими жінками. Усі разом вони журилися за Світлану.

– Як воно у світі, – казала Соня Львівна, – у кожного своя біда. От у моєї куми, наприклад, усе у неї є. Хоч Наталка і вдова, але багата: чоловік її був дуже розумний, очолював усіх комуністів у районі. Гроші після розпаду Радянського Союзу, як у мене, на книжці не пропали, кум їх уклав у бізнес, директором поставив рідного брата, а сам тільки й їздив по закордонах, возив дочку і жінку. І де вони тільки не побували! От хтось із вас точно знає, де знаходиться Єгипет? От! А Наталка зі Світланою фотографувалися біля пірамід! Купили трикімнатну квартиру, дороге авто, почали будувати дачу… І тут – інфаркт. Кум помер, Світланка невдало вийшла заміж. Хоч Наталка з дочкою тепер і живуть, мов вареники у маслі купаються, гроші у них є і будуть, нічого ніколи не потребуватимуть, але одна тепер – справжня вдова, а інша, не знаю, як і сказати, – солом’яна?

І от «бабуся» дізналася, що її похресниця розлучилась.

– Нарешті, – казала Соня Львівна. – Бо що ж це за заміжжя? Поки він там серед усіляких злодюг і волоцюг дурного набиратиметься, вона тут буде помалу старіти? А потім той бандит повернеться, гроші собі до рук прибере, та й скаже Світланці: ти вже мені така не треба. Бо хіба таке не раз бувало? Он хоч би й наша Надежда – хоч молода і гарна, та й то… І взагалі, дівчатка, навіщо хорошій жінці чоловік-тюремщик? Яке з ним буде життя? А так – поки красива і багата, знайде йому заміну!

Вже й швидко після того знайома похвалилася Соні Львівні новою радістю.

– Я тобі не хотіла всієї правди відразу казати: не просто так Світланка розлучилася, вона буде у парі.

– Он як!

– Тепер моїй донечці посміхнулося справжнє щастя! Ходить до неї гарний хлопець, іноді залишається й на ніч. А що такого? Світланка – вже не дівчина, ти, Соню, знаєш, яка у неї важка доля. А я своїй дитині хочу добра.

– Може, не треба було б спішити залишати хлопця на ніч до весілля, ще хто його знає, як складеться.

– Я Світланці повністю довіряю, та й нема ніякої причини сумніватися у парубкові: він і гарний, і забезпечений, стриманий, делікатний. А який працьовитий! Усю роботу чоловічу нам у квартирі переробив; настане весна, то візьмемося й до дачі; матиму собі нормального зятя!

– Ну й добре! – радіє хрещена мама. – Я дуже за Світланку рада! А хто ж такий? Як звуть? Звідки?

– Родом з-під Одещини, у батьків – один син, тепер служить в армії, офіцер.

– Де ж він саме служить?

– У нашій військовій частині!

– А який із себе?

– Красень! – хвалилась майбутня щаслива теща, – високий, очі блакитні, трохи, правда, лисуватий, але то нічого, кажуть, що лисі дуже розумні.

– Так і є, мій покійний чоловік теж зарання полисів, – згадувала своє «бабуся».

– І приходить кожного разу такий доглянутий, гарно дивиться за собою, приносить Світланці квіти, а онучці купує дорогі цукерки, дарує іграшки! Із таким моя дочка буде щаслива, матиме нормального чоловіка, а я нарешті спокій. І ще: я йому кажу, щоб переїздив уже до нас, та й житимемо всі разом, квартира в мене простора, трикімнатна, місця на всіх стане. А він: «Треба ще трохи почекати, я ж таки мужчина!» Каже: «Не хочу сідати вам на шию, вже скоро зароблю на свою квартиру, а потім ми переїдемо туди із Світланкою, а до вас, Наталю Павлівно, каже, будемо приходити в гості». От яка людина! Справжній чоловік! Де тепер такі ще є?

– Що правда, то правда, кумо, таких немає…

– Бач, має службове житло, а не хоче мою Світланку до гуртожитку вести, та й у нього ж там тільки одна кімнатка.

– Ти от говориш, говориш, – каже Соня Львівна, – а не зізнаєшся, як твого майбутнього зятя звуть, чи це секрет? Боїшся, що я його собі відберу?

– Чому боюся? Звуть його Віталій!

– А він, бува, не клаповухий трохи? – раптом здогадалася Соня Львівна, про кого мова.

– Ти що, знаєш його?…

«Та який же з цього Віталія гарний чоловік для Світланки?! Коли є у нього вже сім’я – жінка, ще й двоє дітей! Знаю я цього пройдисвіта, дуже добре знаю, бо ми живемо поряд!» – подумала Соня Львівна, але вирішила всієї правди поки не казати, промовчати. Не хотіла стара жінка «кидатись на амбразуру», ставати свідком у такій делікатній справі. Бо ж відомо: хто на таємних коханців доносить, після примирення сторін стає найпершим – при тому ж для обох сторін – ворогом.

От Соня Львівна й викрутилася:

– Я живу у військовому містечку, – каже, – але може, це той, про кого думаю, а може, й хтось інший.

Ось так несподівано й дізналася Надежда, куди саме її чоловік ходив.

«Он воно що, – думає Надежда, – знайшов багату жінку із квартирою, уже й обживається в сім’ї, звикає; ще трохи потягне кота за хвіст, а там наважиться, та й шукай вітра в полі! Треба мені із цим усім щось робити».

І вирішила Надежда для початку за Віталієм прослідкувати. Але ж двоє дітей на кого зоставити? Та й клопотів по дому вистачає.

День, два збиралася Надежда, а потім таки намірилася вийти в місто, щоб хоч подивитися на той будинок, де живе її розлучниця. Що мала би з тим робити, ще не знала.

Третього дня після того, як дізналася всю правду, таки одягнулася Надежда в новіше плаття, взяла дітей за руки…

Аж тут – чоловік іде додому, мов щось відчув.

– Куди це ти збираєшся? – питає.

– Та хотіла до перукарні піти, учора домовилася із Сонею Львівною, щоб за дітьми подивилась.

– Я знаю, мені Орися сказала, що ти на бабусю із сестрою їх маєш залишити. Але я тобі дітей кидати не дозволяю! Щоб із дому нікуди ні ногою, чула?! А то…

Мабуть, слідкував за нею.

Похнюпилася Надежда, перевдягнулася в старий заштопаний халат, зосталась удома.

І Віталік цієї ночі вдома був; а потім цілий тиждень до міста не виходив.

– Мабуть, щось між ними сталося, – казала подружкам Надежда.

– А раптом усе само собою розсмокчеться?

Вона вже й рада…

Аж ось після обіду в неділю зібралися жінки на посиденьки, а тут і Соня Львівна вийшла, гукає до Надежди:

– Була я вчора в місті, заночувала у куми, оце тільки вранці й повернулась, хочу тобі новину сказати.

– Як щось гарне, то кажіть!

– Слухай: між твоїм чоловіком і Світланкою пробігла чорна кішка.

– Мабуть, таки точно покаявся, – кажуть жінки. – Одумався нарешті!

– Не в тім справа! Слухайте: Світланка (я ж і порадила) поставила жениху ультиматум: або вони до кінця місяця розпишуться і почнуть жити разом у квартирі її мами, або вона шукатиме собі когось іншого. Він, звичайно ж, почав відмовлятися, мовляв, каже, треба ще трохи часу. А вона тоді: даю тобі тільки тиждень на роздуми, у неділю буду чекати на остаточну відповідь, і як ні, то й ні!

– Ах он воно що! – аж задихнулася Надежда. – То це мій Віталік розмірковує? А я вже думала… Ми ж із ним знову почали разом спати!

– Ти зарання не тривожся, – кажуть жінки. – Якщо спить із тобою – це гарний знак. Мабуть, не піде більше до Світлани. Ти, Надеждо, сама подумай: щоб із нею одружитися, спочатку треба із тобою розлучитися. А хто ж вас без твоєї згоди розлучить?

– Та й чи буде моя кума Наталка згодна взяти до себе такого зятя, коли про все дізнається, він же їх безсовісно обманював…

– І на квартиру у нього грошей немає!

– Сьогодні побачимо, – каже Соня Львівна. – Кума казала, що Світлана дуже чекає на Віталія, зранку має йти до перукарні, і якщо вони таки помиряться, то увечері йтимуть до ресторану, відзначатимуть заручини.

– Он воно як… – шепоче Надежда. – Вже й заручини будуть відзначати…

От цього дня прийшов Віталік із чергування, а Надежда дивиться за ним, спостерігає, сама не своя від страху: що має робити? А він перевдягнувся в чисту сорочку, обіллявся одеколоном, та й каже:

– Піду я, Надю, в місто, треба нам щось до столу солодкого купити.

А Надежда:

– Нічого не треба! Я ось вечерю зготувала, маківника спекла, усе ж є, сядь та й поїж.

– Вечеряйте без мене.

А дівчатка, Надежда понавчала, й собі кинулися до батька, просяться на руки:

– Татку, татку, візьми мене, погойдай!

– Ми без тебе не будемо сідати, – каже Надежда, – діти увесь день чекали.

– Гаразд, я обіцяю, що швидко буду, повечеряємо! А тоді у мене ще можуть бути справи, – кинув роздратовано.

– Не йди…

Але Віталька її вже не слухав, узяв гроші та й вискочив із дому.

А Надежда, коли вже знала, що чоловік вирушив до полюбовниці, то й кинула усе, як є, і в халаті й капцях назирці за ним побігла.

До міста треба було через ліс іти. Віталька пішов уперед, а вона скрадається слідом, ховається в тінь, перебігає від дерева до дерева, боїться якось видати себе.

Коли ж вони так вийшли уже і в місто, чоловік завернув до першого квіткового магазину, купив великого букета – малинові троянди. Трохи із Надеждою лице в лице не здибались, вона й не заховалась, коли б трохи відхилив голову убік, помітив би свою жінку, а так Надежда стоїть посеред вулиці, ні жива ні мертва, нігтями долоні до крові здерла, а він і не озирнувся, упевнено пішов вперед.

Надежда перевела подих, побігла далі. Ще трохи попетляли вони вуличками, перейшли через найбільшу площу, Віталік знову зайшов до магазину і вийшов звідти із невеличким пакетом. «Мабуть, цукерки», – думає Надежда.

Аж ось підійшли вони до красивого чотириповерхового будинку. Зайшов Віталька у під’їзд, а Надежда перейшла через дорогу, чекає і роздивляється. Будинок гарний, хоч і не на одну сім’ю, дах покритий черепицею, на балконах ковані перила, довкола огорожа, невеличкі обрізані дерева, біля під’їзду припарковані дорогі автомобілі…

Надежда обмацала очима кожне вікно, роздивилася на кожну штору; як дізнатись, де ховається її розлучниця?

Подивилася на годинник – минуло тільки п’ять хвилин, а Надежді здалося, що ціла вічність, вона вже хотіла йти й собі за чоловіком, щоб застати на гарячому, подивитися обом у вічі. Вже й зробила крок, як тут – щасливий Віталька вийшов із дверей і попрямував геть.

Надежда трішки почекала, доки чоловік відійшов подалі від будинку, – і швидесенько забігла у під’їзд. Йде Надежда східцями нагору, прислухається… «І як я дізнаюся, де живе ота Світлана?»

Аж раптом бачить – на одних дверях, застромлений за ручку, висить Віталіків букет, а під порогом – стоїть пакунок! Надежда довго не думала, пакунка ногами потоптала, а троянди схопила в оберемок – та й ну мерщій бігти.

Біжить Надежда через місто, аж вітер їй у вухах свище; вскочила до лісу, не дивиться на стежки, вибирає найближчий шлях, чеше через кущі й бур’яни навпростець.

Швидко була й вдома.

Доки чоловік повернувся, Надежда встигла вечерю на стіл накрити. Застелила навіть нову скатерть, дістала із шафи красиву вазу, ту, що батьки їм на весілля подарували, налляла по вінця води і встромила зверху букета. Дітей за стіл всадовила і сама сіла, переможно посміхається.

Недовго і чекала…

Чує Надежда, хтось іде по доріжці, грюкає дверима, – заходить Віталька до коридору, роздягається, мугикає щось собі під ніс, щасливий.

– Я вже є! – гукає звідти. – Купив вівсяне печиво, ось, беріть!

Так із простягнутою рукою й зайшов він до кухні, аж глядь на стіл – а той букет, що він купив коханці, стоїть на видному місці! І Надежда сидить, розпатлана, упріла, із складеними під грудьми руками…

– Це що?… – показує Віталька на стіл.

– А ти не впізнаєш?

– Як ти?… Ах ти ж…

– То це так, Віталіку, ти купив нашим дітям солодкого? Чи тобі краще на хвойд і їхніх байстрюків витрачати гроші? Їм букета, цукерки шоколадні, а нам жменьку дешевих пряників у целофані? Тобі перед дітьми не соромно? От я батькам подзвоню і розкажу, як ти тут вислужуєшся! Я до командира частини піду! Що?! Заткнуло тобі пельку? Не знаєш, що й сказати? Ах ти ж волоцюга!

Як озвірів же після цих слів Віталька, та як кинеться на жінку з кулаками!

– То ти за мною стежила! – кричить. – Забрала навіть квіти! Як ти посміла, свинюка підла!

І відлупцював Надежду так, що потрапила вона в лікарню зі струсом мозку.

Віталік швидку допомогу сам і викликав, як побачив, що жінка не може прийти до тями. Тільки ж як під’їхала машина до будинку, вхопив Надежду за руку й просить:

– Надінько, ти ж нікому нічого не кажи, чула? Не зізнавайся, що… що ми із тобою посварились. Бо мене посадять у тюрму, почнеться суд, усім тоді будуть непереливки.

Надежда мовчить, а він її ще й по голові гладить, цілує руки.

– Я сам не знаю, що на мене найшло, – каже. – Якась мана мені закрила очі, я дуже каюсь, коли б усе назад вернути… Ось уже лікар іде, Надю, то ти утямила?

Так Надежда й не зізналася, сказала, що перечепилася за поріг і ударилась об ванну.

Лікар тільки головою похитав, але записав усе так, як йому сказали.

Відвезли Надежду до лікарні, а Віталік відпросився із роботи та й чкурнув разом із дітьми до своїх батьків. Дівчаткам накупив цукерок, іграшок і пообіцяв, що відведе до цирку, тільки щоб вони нікому-нікому не казали, чому мама впала.

Тим часом Надежда ні матері своїй, ні батькові не подзвонила, і чоловікові теж заборонила про те, що із нею сталося, казати.

То Віталіку – як гора з плечей. Його батьки зустрічають гостей, дивуються, чому ж Надежда не приїхала!

– Як це так?! – вже за столом каже Надеждина свекруха. – Де це видано? Що вона за мати, що маленьких дітей самих відпровадила!

– Надежда прихворіла, – пояснює Віталік.

– Знаємо ми ті хвороби, видно, хоче сама в хаті вилежатися! Де їй до села їхати, городській красуні, ще манікюри тут на городі поламає!

– Та ні, мамо, – захищає жінку Віталік. – Вона справді хвора.

– Маму лікарняна машина забрала, – каже тут одна з дівчаток. – У неї дуже голова боліла!

– Як?! Чому в лікарню?!

– Тато дуже просив, щоб ми не казали, – лепече дитина. – І як ми не скажемо, що це він маму попхнув, то підемо скоро до цирку!

Віталікова мати й за голову вхопилась.

– Ах ти ж негідник! Ти підняв руку на свою жінку? Із свого батька береш приклад? І що на це свати скажуть? Вони тобі не подарують того, що ти Надежду скривдив!

– Ніхто, мамо, не дізнається, – похнюпився Віталій. – Діти скоро забудуть, а Надежда вийде з лікарні, то я її перепрошу.

От Віталій у селі копає картоплю, а його жінка тим часом відновлює здоров’я.

Лежить Надежда в травматології, у загальній палаті. А поряд жіночка – маленька, чорнява, волосся довге-довге, звали її Ніна. До Надежди ніхто не ходить, а до тієї – зранку діти, удень чоловік, а увечері усі разом. Понаносять Ніні всього – і яблук, і пиріжків, цукерок, ковбаси, вона не може всього з’їсти, то й роздає сусідкам, і Надежду пригощає. А в тої і апетит пропав, не хоче ні їсти, ні пити нічого; нікого бачити не хоче Надежда, тільки лежить на ліжку й плаче.

Добре, що хоч Ніні чоловік приніс до лікарні телевізора, то яка-не-яка розрада – то кіно подивляться, то новини, якусь цікаву передачу, разом і обсудять. Надежда в розмовах участі не бере, лежить, мовчки дивиться, коли не плаче.

– Ти, мабуть, приїжджа? – якось питають жінки.

– Та ні… – зітхає Надежда. – Тут живу, у військовому містечку.

– Сім’я у тебе є, чи, може…

– Є і чоловік, і двоє діток.

– Зрозуміло.

– Чого ж вони не приходять до тебе? – підсіла Ніна на ліжко. – Може, що сталося? Ти ж така ще молода!

– Як я вам заздрю… – і Надежда розвернулася до стіни плакати.

– Не треба мені заздрити, – Ніна зігнулася над Надеждою, погладила по волоссю. – Бачу, ти вся у синцях, це чоловік тебе побив?

– Він…

– А за що?

– Бо має коханку, а я його вистежила.

– О-о-о-о, бідна ти, бідна, та ще й немудра, – похитала Ніна головою. – Для чого тобі було чоловіка вистежувати, що це дасть?… Мій чоловік, як був молодий…

Надежда розвернулася.

– Знаєш, – зітхнула Ніна. – Я тобі колись розкажу про свого чоловіка, потім. А спочатку хочу, аби ти подумала… про дітей. От ви чубитеся між собою, а що терплять ваші діти?

– Що ж мені робити? Покинути його?

– Твоїм дітям потрібен батько, рідний. Тому найперше тобі треба заспокоїтися, згадати, що ти вже не дівчинка, а жінка, мати. Треба набратись мудрості…

– Де ж мені її набратись?

– Затям, не я сказала: саме жінка робить свого чоловіка або дурнем, або господарем. І в тому, що між вами, є й твоя провина.

– Що ж робити?

– Коли повернешся із лікарні, – повчає Ніна, – забудь усе, що між тобою і чоловіком до цього дня було поганого. І ніколи більше про те не згадуй і не дорікай йому. Він нехай чинить так, як знає. А ти почни від того дня, коли ви ще були щасливі. Якщо буде понурий – не зважай, краще займися собою, домом, дітьми. Живи і радій життю, шукай свій інтерес, якесь заняття до душі…

– А Віталік?

– Май терпіння, якщо ти і справді хочеш далі із цим чоловіком жити. І якщо ти готова пробачити – то живи, а ні…

– А може, піти мені до якоїсь знахарки чи ворожки?

– І ворожки бувають різні. Але… коли тобі буде від того легше, йди.

Так говорили Надежда з Ніною день при дні.

А коли час було збиратися додому, Надежда попросила:

– Можна я буду вам час від часу телефонувати?

– Можеш.

Вийшла Надежда з лікарні зовсім іншою людиною. Записалася до бібліотеки, цілі дні сидить, читає.

А тоді ще й вирішила звернутися до бабок і ворожок. Напитала по людях адреси, почала ходити.

Усе робить Надежда, що їй радять. Одна знахарка каже Надежді сипати чоловікові на сліди сіль, інша навчає, що у чай доливати.

Виливали на віск.

Навіть носила Надежда до ворожок Віталікову сорочку, фотографію весільну.

Купувала різні трави й амулети.

А він – хоч і не б’є більше Надежди, але й не кидає коханки.

Уже й Світлана дізналася про те, що кавалер її жонатий, тільки ж, мабуть, полюбила його до того часу і вичікувала, що він вирішить.

Надежда як у вогні жила і таки насмілилась – пожалілася на чоловіка батькові, бо знала, що в того залишилися серед військового начальства знайомі в керівництві…

– Тату! Зроби так, щоб Віталіку виписали якусь догану, щоб його налякали, що виженуть зі служби!

– Дочко-дочко, про що ти просиш, схаменися!

– А що ж мені робити?!

– Та ти ж жінка, будь мудрою, хіба мені тебе вчити?

А потім Надежда ще й дізналася правду, через що її батьки покинули колись Германію.

– Надінько, – казала мати, – не хотіла я виносити брудну білизну, та ще й перед свою дитину, але так уже виходить. Хочу, аби ти знала, що й наш батько мав колись коханку! Як ми були в Германії, то він зв’язався з якоюсь фрау. На моє щастя, тоді були такі часи, що я швидко знайшла управу, пригрозила скандалом. І щоб не вигнали з війська, батько сам подав рапорт на переведення назад до Радянського Союзу, бо коли б пішов розголос, то одним переведенням не обійшлося б!

– І ти батькові пробачила?

– Ти теж пробачиш, Надю, тільки дивись, не будь дурною, не перегни палицю і не зостанься сама з дітьми. То все через молодість, оті Віталікові дурощі, повір моїм словам, пройде час, і він заспокоїться, вгомониться, буде сидіти вдома! Ти ж його тим часом не провокуй.

Почувши таке, Надежда більше в батька допомоги не просила, але до ворожок бігала часто – то пожалітися, то на картах погадати.

І не знати, чи то бабки допомогли Надежді, чи, може, таки постарався батько, але прийшло раптом Вітальці направлення – переїжджати на службу в інше місце.

Дзвонить Надежда Ніні, така рада!

– Дали нам у місті квартиру двокімнатну, і зарплата у Вітальки буде вища! – радіє. – Тільки не знаю, чи їхати мені разом із ним тепер, чи, може, ще трохи почекати, пожити з дітьми тут, поки він у новій квартирі ремонт зробить?

– Ти що, Надеждо? Тебе ще життя нічому досі не навчило? Мерщій кидай усе, як є, та їдь за чоловіком і не залишай його там самого ні на день, ні на годину, ходи за ним, мов тінь! – радить Ніна. – Почекай… А твій чоловік ще в частині, біля тебе?

– Ні, – каже Надежда, – вже два дні, як поїхав.

– То швидко бери ноги в руки й лети за ним! Сьогодні ж! Чи ти хочеш сама з двома дітьми залишитися?

– Ото я дурна! – Надежда злякалася. – Уже їду! Біжу складати речі! Спасибі вам за пораду.

Переїхали Надежда із Віталіком на нове місце.

Відразу ж по приїзді відвели дітей до дитячого садочка, Надежда обклалася книжками і стала готуватися до екзаменів. Ще записалася на плавання в басейн, замість м’яса їла рибу…

Навесні Надежда почала бігати до інституту, а в кінці літа прийшло повідомлення, що вона вступила на заочне відділення.

– Все! Я тепер уже більше не дурна курка! – кричала до Ніни в слухавку Надежда. – От побачите, закінчу інститут сама!

– Ну, старайся! Тільки як же ти встигатимеш усе – квартира, чоловік, діти, басейн, навчання?

– Який басейн? Я на роботу піду; спочатку нянею до дитячого садочка, там якраз звільнилося місце, жінка в декрет пішла. І біля своїх дітей буду, зароблю гроші, та й стаж зараховуватиметься.

– Молодець! – Ніна подивувалася такій переміні.

– А хто в мене є, крім мене? – каже Надежда. – На кого мені ще надіятись? У матері з батьком одна відмовка: ти вийшла заміж. Чоловік? Де гарантія, що мій Віталік знов не заведе собі коханки? Досить мені принижуватись? Ні! Усім докажу, що я теж чогось варта!

Ось так і завертілося.

Надежда усе встигала: зранку на роботі, потім порядкує вдома, у вільний час читає, вчиться. Добре, що інститут був у тому ж місті, де вони жили.

Та й Віталік, на щастя, на новій роботі мусив цілий день бути на території, вільного часу не мав і не міг вештатися без пуття. І як був зайнятий, то й дурощі йому в голову не лізли, щовечора повертався додому, до сім’ї.

Почалося і в країні прояснення. Віталік із Надеждою заробили грошей, самотужки зробили в новій квартирі ремонт, почали на машину відкладати.

А Надежда на роботі так старалася, що вже наступного року перевели її працювати вихователькою.

Інститут вона таки закінчила, ще й з відзнакою! Аж тут – ставлять її завідуючою дитсадочка…

– Це ж така відповідальність! – дивується Ніна.

– Ви б бачили очі Віталіка, коли він про моє підвищення почув! – регоче Надежда в слухавку. – А що? Не чекав, що я подужаю! Нехай тепер хоч і покине – мені не страшно.

– І що, ти…

– Та ні, нічого такого не думайте, важкі часи в минулому, колишнього уже не буде! Знаєте, якось я замислилась і зрозуміла: в тому, що мій чоловік загуляв, я таки й справді була трохи винна. Ми з колегами на роботі говорили… Мій Віталька не найгірший. І батько дітям. Ви знаєте, а відколи ми тут живемо, його як підмінили: усе додому несе, із дівчатками щовечора гуляє, купує мені квіти.

– То ти Віталіка зовсім-зовсім пробачила?

– Пробачила і геть усе чисто забула!

– Я за тебе дуже рада!

І все в Надежди і Віталіка тепер дуже добре. Дівчат своїх вони повіддавали заміж, у цьому році вже й діждалися онучка.

Живуть і радіють життю. А про те, що було поміж ними колись у молодості, не згадують.

Червоне плаття

Немає таких умов, до яких людина не змогла б звикнути, особливо ж коли вона бачить, що всі інші живуть так само.

Лев Толстой. «Анна Кареніна»

Ще маленькою Маланка якось намріяла собі червоне й довге плаття, усе по подолу вишите квітками, із золотим намистом: десь почула казку про королеву та й схотіла.

– Куди в селі тобі те плаття? – журилась її мати. – Чи до городу в ньому підеш? Може, до корів одягнеш?

– Ну купіть… Купіть мені! – канючить.

– Таке ніде й не продається, от хіба як виростеш, сама пошиєш та вишиєш, то будеш мати.

– Отаке вигадала! – так само й батько.

Тільки старший брат утішив малу Маланку:

– Я колись тобі куплю те плаття!

Та й забулося.

Підросла.

Оце ж нічого так не любила, як шити! А вишивати прошви, сорочки, а рушники, серветки! Робити квіти з паперу, голубків із соломи, лялечок із клоччя, з гілок кружечків і віночків із сухої трави та колосків плести – мамо рідна!

Як прибирають, було, молодиці, хату до Великодня чи до Різдва, чи на яке інше свято – а хоч і весілля! – то непримінно йдуть і біжать до Маланки.

– Маланочко, голубко, на ось тобі такі й отакі кольори, виріж мені на гільце чотири квітки.

– Голубків до образів, будь ласка, доню, нехай я хоч у останній свій Великдень намилуюсь!

– Сорочечку хрестильну для мого синочка виший, подруженько? А я тобі на увесь вік вдячна буду.

І Маланка сидить, і вишиває, і ріже папір на квіти до гільця, мотає житні колосочки до середини букета, щоб було гарно, і співає молитов або пісень весільних.

– Ось, маєте! – віддає нареченій.

– Яка ж краса! Очей не можна відірвати.

– Щоб щасливі були у парі…

– Ой, дякуємо!

– Зажди! – переб’є Маланка. – Я туди і любистку гілочку поклала, і молодого дубового листя, і пучечок калини, жита для довгих літ!

Ось така була Маланка! Інша б уже, аби жила у місті, мала б такі статки, що й не думала б і не гадала б ні про яку іншу роботу, як тільки сиди й вишивай на здоров’я, або ще б мала гроші добрі, та й купила б собі усе, що хотіла, хоч би і те червоне плаття із золотим намистом. Але Маланка про нього й геть забула!

Рукоділля Маланці в радість. Якась дівка і десять років сидить, плутає голкою, рве нитки, ще й мама їй допомагає, та все не встигне вишити хоч однісінького рушника собі на весілля! А Маланка, хоч і робить усе на городі й у хаті, та уже півсела обшила, аж дивно якось!

– От уже горить у вашої дівчини в руках робота, – переказують Маланчиній мамі люди.

– Та я й сама не знаю, у кого воно таке…

А Маланка не тільки ріже й шиє, вона уже й школу закінчила та й вхопила до рук сапу – і гайда сапати буряки, пішла у ланку.

– Що ні, то ні! – якогось дня приїхав із міста Маланчин старший брат і подивувався, що сестра так швидко виросла; видер із рук сапу.

– Поїдеш учитися! – каже.

– Та нізащо!!! – звереснула Маланка. – Я ні ногою із села!

– Тобі ось-ось – та й двадцять років, що собі думаєш?! – кричить на неї брат. – Усе життя хочеш бродити полями і длубатися у землі, із твоїми золотими руками та світлою головою?

– І не кажи, не поїду!

– Мамо, батьку? – розвів руками брат. – Я п’ять років вчився, вдома не був, сестра виросла, чому ви не заставили її учитися?

– А що я скажу? – знизує плечима мати. – І я не вчилась, он і писати не вмію, та живу, як усі люди.

– Так не буде! – брат рубонув рукою перед себе. – Ось буде оголошення в газеті, поїдемо, Маланко, удвох, я тебе в технікум влаштую.

Та й поїхав…

А саме весна, у берегах заспівали солов’ї, полопались на вербах бруньки, порозцвітав ряст, барвінок. Потепліло раптово і якось так, що не можна було втриматись у хаті. А особливо ввечері. Тільки смеркне, забовкає на ставку бугай, зірки сипонуть на небі, от Маланка й накидає на плечі хустку.

– Ти куди це на ніч? – питає мати.

– Піду трохи до дівчат.

– Ото вже, дня немає? – бурчить батько.

– Коли, тату, вдень гуляти, ви що це? Я он наробилась, що й рук не чую!

– Як наробилась, то лягай спати!

– Ніч довга, висплюсь!

І біжить Маланка геть із дому. Закинула навіть вишивання, уже не в’яже та не плете квіток. Їй аби сонце з неба – а вона у верби.

Аж тут приїздить брат.

– То що, сестричко, їдемо до міста, збирайся!

– Куди?… Не хочу я вчитися…

– А це ж чому?

– Бо я… бо я скоро піду заміж.

Мати з батьком були раді. А що їм? Самі усе життя землероби, трудяги, темні колгоспники, то хіба й дітям іншого треба? Для чого дитину кудись від себе відсилати? Та ще й дочку! Хіба ж не на те її плекали і ростили, щоб була біля них – і розрада, й допомога. Щоб робила, як усі люди, бо там, у місті, без батьківського ока, гляди, ще розледащіє, а тоді сором і обмова. Ні, таки вийшло на добре для батьків, що донька – та ще й така! – буде тепер жити близько біля них.

– Слава Богу! – радіє мати.

Але брат іншої думки, аж на виду потемнів, зробився хмурий.

– Хто він?! Кажи, як його звати! – приступає до Маланки, боїться, мабуть, що обманути може хлопець. – Чому ще із сватами у хаті не був, а ти вже кажеш про весілля?

– Та це… Це ж Павло, ти знаєш, він трактористом у сусідньому селі робить.

– І оце ти хочеш йти заміж за тракториста?! Тьху! Не буде ніякого весілля!

– Сину… – спиняє мати.

– Не буде! Я сестри тут не залишу, вона в мене одна, та ще й розумниця, красуня, і піде за тракториста заміж?! Ні, нізащо!

– Та яке там добро, у тому місті? – ще хоче збити батько.

– О, тату, не кажіть, як ви не були й самі не бачили! Люди у місті живуть, а у селі – тільки животіють. Немає ніякого в селі добра, тільки робота й робота, і більш нічого. А Маланка має талант, не дам їй життя занапастити!

Син дорослий – батьки тільки зітхають. Зате ж Маланка, Боже милий! Як кинеться у сльози, та як зірве із себе хустку, пхає до рота, щоб не ридати, та труситься уся і стогне.

– Як хоч, то й плач тепер, але назавтра збирайсь у місто!

– Не поїду, хоч ріжте мене… я важка, у мене буде дитина…

– Он як?!

І так-таки зосталася Маланка біля батьків, у селі, вийшла заміж. А що мав брат вдіяти, як дитина? Та тільки народилася маленька Настя, минуло ледве два місяці, й Маланка мусила виходити на роботу, він нагадав про своє:

– Вступатимеш хоч до педагогічного, на заочне! – навідався весною. – Бери атестата, та й поїдемо.

– Ой, не можу, мене чоловік не відпустить, – відмахується Маланка.

– Оце так?! Ну, як знаєш, силувати не буду, можеш, коли хоч, в колгоспі ще трохи попрацювати, але скоро сама будеш звідти проситися.

Так і сталося! Чомусь усі біди і вся робота упала на Маланчині плечі відразу ж по від’їзді брата. Усі напасті і знущання, які тільки можна було стерпіти у колгоспі, Маланка терпіла. Якось так повелося від того дня: у полудень дівчата і жінки обідають, а Маланці бригадир дає додаткову роботу, та ще й найтяжчу. Уже всі після роботи йдуть додому, а їй аби ще одна година, та й то б не встигла.

– Що це за робітниця?! – щомиті стоїть над головою і соромить її начальник, підганяє. – Як так будеш працювати, то підніматимемо питання на зборах колгоспу! Ану хутчій!

Іде Маланка з роботи, ледве дише. Переступила через хвіртку, а там – починай нову зміну! І за місяць так виробилась, що почала падати на ходу, хоч бери і лягай в лікарню, не жінка, одна тінь стала.

– Та що ж це таке зі мною? – жаліється вона чоловіку і плаче. – Я ж як усі працюю, а виходить, що ледащо?

– Ну… Будь моторніша, чи що…

– Куди вже бути моторнішою? Я й так ні хвилини ніколи не сиджу, просто мені дають забагато роботи, та ще й знущаються, вже не можу, заступись хоч ти за мене…

– А що я вдію? Що мені, йти і сваритися, бо моя жінка не може гарно працювати?

– То неправда!

– Ну, знаєш!

А сталося от що: перед тим як їхати до міста, пішов Маланчин брат до бригадира і виставив йому гарного могоричу.

– Прошу тебе, друзяко, про таке: зроби так, аби моя сестра падала від утоми, допечи їй так, завантаж найтяжчою роботою, щоб вона плакала і молила мене, аби я допоміг їй із того пекла вирватись.

– Зроблю! – пообіцяв бригадир. От і почалось…

Як приїхав за місяць брат, Маланка мало до ніг йому не впала.

– Братику ріднесенький, коли можеш, допоможи мені, бо накладу на себе руки!

– А що я казав?

Маланка вже й не думала сперечатись, завезла документи; у школі відразу ж знайшлося для неї місце – вчительки трудового навчання.

Неначе у рай потрапила Маланка після свого колгоспу. Бігає вона поміж дітьми, щебече, а ще – читає, пише, їздить на сесії. А Павло робить їй діти; це ще добре, що поряд мати з батьком, є на кого залишити, щоб гляділи.

Ледве-ледве закінчила Маланка інститут, та й то! Із останнього екзамену швидка відвезла її до пологового будинку.

– Вродила хлопця! – телефонує вона до сусідів із міста. – Перекажіть чоловікові, щоб приїжджав за мною через тиждень, бо раніше не випишуть!

Та повернулася Маланка сама, із дипломом, на руках – згорточок із немовлятком. Тільки увійшла до хати, а тут і батько з матір’ю, ведуть дітей – аж троє!

– Господи! І коли ж я усе встигатиму? – журиться Маланка. – А де ж Павло? Чому не виїхав за мною?

– Павло… Він скоро повернеться, то й спитаєш.

Маланка із дороги втомлена, ще хвора від пологів, та де дінешся? Четверо дітей, у хліві кричать свині, та й чоловіка треба стрічати.

Павло повернувся пізно ввечері, темний і чорний.

– Вже приїхала? – кричить із порога. – Давай щось на стіл, я дуже хочу їсти.

А Маланка така замучена, вже й сама б щось з’їла, прилягла б, та не має часу й на те, щоб сісти. Чоловік суне до столу, за ним слідом шлейф із запахів мазуту й диму. Не обійняв, не поцілував він Маланки, не подивився навіть у той бік, де спала малесенька дитина.

– Добре, що ти вже вдома, – тільки й сказав приємного, а тоді: – Налий-но мені чарку горілки, щось я виморився дуже.

Маланка мовчки налляла…

– От тепер ти від мене нікуди й не дінешся, – сказав Павло, як одягала вона до сну сорочку, вишиту і вимережану колись, ще в дівоцтві. – Диплом у тебе в руках, діти в ліжках, то… знаєш що, Маланко, я ляжу окремо від тебе, не можу більше із тобою спати, розлюбив як жінку, постели-но мені на дивані.

А Маланка й не пручалась, їй і самій було не до любові. Мовчки постелила, сама лягла на ліжку, та й заснула, як убита.

Пройшло п’ять років, Маланка вже знана в селі вчителька, а ще – шиє й вишиває. Знову біжать до неї люди: як не квіток просять, то щось пошити, а ще – жаліють молодицю.

– Ото бідолашна, той тракторист її п’є, гуляє, волочиться за кожною спідницею…

– Ну то й що поробиш? Купа дітей, куди з ними піде?

– Наробив, щоб до себе прив’язати, бо хіба Маланка Павлові пара?

А Павло й не криється, на увесь голос хвалиться перед чоловіками:

– Мені моя жінка потрібна для господи, аби у дворі був порядок та свині нагодовані, та їсти зварено, вона ж іще мені й гроші заробляє! А для любощів я знайду коханку.

– А як кине тебе?

– Мене?! Та я їй тоді! Я відразу ж сказав, що коли що почую дурне, голову відірву!

Маланці люди переказують, вона всміхнеться сумно, нічого не відповість, нагне низенько голову та й іде геть. То й не займали.

Маланка вже геть змирилась із таким життям, терпіла чоловіка, а він потроху-потроху, та й почав піднімати на неї руку. Почула про те мати Маланчина, сказала синові.

Аж тут, мов грім із неба! – втекла Маланка! Розлучилась із чоловіком, взяла дітей і повіялася кудись із села. Куди – ніхто й не знає…

– І ти ж подивись – не злякалася, що четверо дітей бере на себе!

– А то вони не на ній були!

– Павло який-не-який, таки батько.

– Ото тільки й назва була, що батько.

– Як такий батько… – казали люди.

І як то сталося?

Було їй уже за тридцять, приїхав якось брат до села та й привіз із собою друга, привів до Маланки в гості. Сидять вони, розмовляють. Гість розказує, що він вдівець, був на війні, а тепер має своє житло в столиці, купив ось машину, що він художник, готує виставку, продає картини, а ще – скоро їде за кордон, і дивиться на Маланку, на стіни в рушниках, на вишиті картини, голубів.

– Це ви все вишивали? – питає у Маланки.

– Я…

– У твоєї сестри надзвичайний талант! – каже до брата гість, а тоді до Маланки: – А можна я поцілую ваші руки?

Павло, як завжди, на роботі, прийшов за північ. Він і не побачив, що в хаті були гості, Маланка не сказала – хіба цікаво? Лежала й боялася ворухнутись, аби не слухати п’яного варнякання й дурних погроз.

А брат із гостем прийшли й наступного дня…

І сталась переміна!

Маланка, дарма що мати чотирьох дітей, за сільськими мірками не дуже й молода, якось враз стрепенулася, розрівняла плечі та й заходилася вишивати собі червоне плаття.

– І куди тобі такий колір? – то ніколи не звертав уваги на те, що вона там мудрує, а то враз став уважним Павло. – Краще б пошила собі сіреньке або чорне чи зелене. А то одягнешся, як дівка, де вже тобі, он на проділі волосся сиве.

– Я матерію порізала… – каже йому Маланка.

– Ну, як порізала, то шкода викинутих грошей, ший. Тільки ж будеш посміховиськом ходити.

А Маланка наступного дня поїхала із братом до міста, постриглась, гарно завила волосся.

– Давай я накрашу тобі ще й нігті? – каже братова жінка.

– То й накрась.

Приїхала Маланка від брата, увійшла до хати, і якась така вона стала, що Павло уперше пильно придивився.

– Ти дивись мені, часом не той… – пригрозив.

А Маланка вишиває. Спочатку увесь поділ розшила синіми квітками, потім подумала і подобавляла поміж пелюсток жовтих прутиків, помережила рукава. Як пішла на останній дзвоник у тому червоному платті до школи, усе село зглядалось.

– А хто то такий? – перепитували одна в одної старі баби, бо недобачали.

– Диви, по нашій дорозі і цокає підборами!

За тиждень Маланка зібрала речі, поїхала із села і більше не вернулась.

– Це… Павле, той… Написала твоя жінка заяву на розрахунок, але дуже просила не казати… – виправдовувався директор школи.

– Як я її, сучку, знайду, розірву навпіл!!! – чоловік рвав на собі волосся.

Минуло чимало часу.

Впізнали Маланку по рушниках, а ще по тому червоному платті, вишитому синіми квітками.

– Бачила її, як ось тебе, – розказувала одна жінка із села, що їздила аж до Москви по придане своїй доньці на весілля. – Волосся геть коротке, завите баранцями. Я йду, а вона стоїть у магазині! Правда, то й не магазин, а така собі якась велика зала, виставка якась. І наша Маланка у тому платті! Я трохи ближче підійшла, а вона ще й гергоче не по-нашому, от як! Я ледве саму Маланку упізнала! Роки й роки пройшли, вона дуже змінилась.

– То, може, то й не Маланка була, може, ти обізналась?

– Ні, не обізналась: уся кімната в її рушниках, у квітках Маланчиних, хіба я не впізнаю? А зі стелі – пара голубів звисає, тільки вона таких вміла вирізати! А ще – те червоне плаття на ній, а на шиї – золоте намисто!

– То чого ж ти не підійшла до нашої Маланки, не поздоровкалась, нічого не спитала?

– А хіба б я посміла? – зітхнула жінка, Маланчина колись подруга. – Там усі так гарно вдягнуті, чоловіки у костюмах, а я… – показала на шкарбани, – ось у це була взута, на плечах кухвайка. А вона там – у тому платті!

Горілка з медом

Всі закохані й віддані жінки марять про утаємничену самотність, про життя перлини на морському дні…

Оноре де Бальзак. «Розкіш та убогість куртизанок»

Оленка таки була замріяна. Як надумала в дитинстві, що стане вчителькою, то так і вийшло.

У школі вчилась – так старалась!

По закінченні сама поїхала до міста і там вступила до інституту.

Батьки в Оленки не багаті, але й не бідні – як усі в селі. Садили город, тримали корову, качки і свині. То Оленка з дитинства до праці звикла. І вирішила, що після навчання в село вернеться та й буде жити.

До інституту Оленка нікого не кохала, бо все не мала часу. У клуб на танці не ходила, на гульки теж – постійно вчилась. Та ще й така була собі – недоторкана й строга. У школі як однокласник зачепить Оленку – вщипне за щічку або розв’яже бантик, то того крику! Ото й боялись зачіпати.

А в інституті… Хоч і пора їй прийшла на дівування, але вона все, знай, учиться.

А жила Оленка в гуртожитку. Дівчат багато, це ж майбутні вчительки були, а хлопців жменька. На спільній кухні варять студентки їсти, пахощі по поверху розлетілись – а хлопці тут як тут. Дівчата їх пожаліють, запрошують до кімнати, вгощають, діляться харчами. І хлопці вільно почувались, зачіпалили дівчат, жартували, лізли цілуватись, то одну, то другу обирали. Такі тоді були порядки, такі і досі.

Але Оленці до того геть було байдуже, їй одна наука в голові.

– Та ти геть якась сільська й забита, – якось кажуть їй дівчата. – Чого ти ото зиркаєш так сердито, не посміхнешся ніколи, як хлопці у нас гостюють? Ти знаєш, що вони на тебе кажуть «недоторка»?

– Нехай собі, – зітхне Оленка. – І що в тім поганого? Не дуже мені їх торкання й треба!

Але минув рік, минув другий…

Якось у коридорі Оленка зустріла хлопця, Москалюка Івана. Була осінь, студенти тільки-тільки повернулися із канікул на навчання. Ніколи раніше Оленка не звертала на того Івана уваги. А це придивилась – і не впізнала! Чи то він так за літо виріс і змужнів, чи то вона сама здрібніла. Напроти Оленки йшов високий ставний хлопець, і тільки по зачісці та жестах змогла вона у тому красені впізнати свого однокурсника.

– Привіт, Оленко! – він ще й посміхнувся.

– Привіт… – Оленка не стрималася й озирнулась.

І він озирнувся теж! Підморгнув Оленці, махнув рукою, пішов.

Повернулася Оленка того дня після занять до кімнати сама не своя, збентежена.

То раніше зготує щось їсти та й сідає за книги. А це… Уже й дівчата з пар прибігли, щебечуть, переповідають новини. А Оленка все сидить і сидить, дивиться у вікно.

– Ти будеш із нами їсти? – уже як гукнула котрась, тоді аж Оленка схаменулась.

– О, а ви вже вдома? – сиділа, мов у сні.

– Та вже давно! Ти що це, не захворіла, бува?

– Та ні…

І сон у той день не йшов Оленці. Встала дуже рано, бо ж ізвечора знання ніяк у голову не лізли. Увімкнула Оленка лампу, відкрила книжку, дивиться на букви, аж там – Іванове обличчя їй ввижається, та й усе.

Дуже сподобався Іван Оленці. Почала вона від того дня слідкувати за ним очима. Де він іде – то аж наче світлішає у тому місці, їй так здається. І мучилась Оленка тяжко, аж трохи схудла і змарніла. Але нікому не зізнавалася, тримала себе в руках: давалося взнаки виховання, батькові слова про те, що дівчина повинна берегти свою честь аж до весілля, а якщо і зустрічатися з кимось, то тільки з майбутнім чоловіком.

А що вона знала про Івана? І чи подобалась йому? Оленка часто помічала, як Іван жартував із дівчатами, як займав котрусь із них. До неї, здавалося, був байдужий.

Вона вже добре розуміла, що закохалась. І ночами Оленка марила про те, як би було добре, аби й Іван звернув на неї увагу.

І от одного разу…

Весна в тому році прийшла рано. Тепла погода уже стояла зо два тижні. Хоч і березень, а в лісі, казали, з-під трави пробивалися проліски й підсніжники.

Оленка на вихідні зібралася додому. Ще звечора склала сумку, бо автобус до села їхав дуже рано. Але на той рейс проспала.

– Та нічого, – сказала вона дівчатам, – поїду в обід! Удома ніякої роботи ще немає, то яка там різниця, коли я доберуся, аби лиш завидна!

За годину до відправлення Оленка стояла на автобусній станції. Людей було багато, тож вона вийшла на вулицю і милувалась погожим днем. Аж раптом помітила Івана!

– Привіт, Оленко, – він підійшов, посміхнувся. – Додому їдеш?

– Так… А ти?

– Я теж! Але мені ще цілу годину тут чекати!

– І мені…

– Ну чому я так рано приперся на автостанцію сьогодні, сам не знаю, – Іван був роздратований.

– Зате не запізнишся, як я, – зітхнула Оленка. – Мала б уже бути вдома, а так… Ось, думаю, краще почекаю.

– Слухай, а для чого марно витрачати час? – враз стрепенувся Іван. – Он стоїть автобус по місту, кінцева його зупинка біля лісу. Знаєш що, Оленко, а давай разом із тобою гайнемо в ліс? Нарвемо там підсніжників, прогуляємось?

– Ні, я боюся, щоб знову не запізнитись на автобус, – завагалася Оленка, але в глибині душі вона дуже хотіла, щоб Іван ще раз попросив, і вона б уже не відмовила.

– Давай сюди свою сумку, – наче почув її думки Іван, – я віднесу до камери сховку, не будемо ж ми із сумками бродити лісом? А на автобус ти не спізнишся, у мене є годинник. Їхати до лісу хвилин десять, і назад так само, а там півгодини проведемо. Зате ж нарвемо підсніжників!

І не чекаючи від неї згоди, узяв Оленчину сумку та й поніс.

Коли Іван в автобусі сів поряд, Оленка мало не зомліла від щастя. Та й взагалі: хіба не чудом було це її спізнення, майбутня прогулянка!

Ліс обвіяв їх пахощами прілого листя, під ногами розстелявся м’який і вологий килим із торішньої трави і тендітних квітів.

– Ось, це тобі! – Іван швидесенько насмикав білоголових підсніжників просто біля стежки і простягнув їх Оленці.

– Дякую… – вона аж зашарілась.

Коли вони відійшли у ліс настільки, що вже не було чути гуркоту машин, Іван підійшов до Оленки впритул і взяв її за руку.

– Слухай, – хрипким голосом сказав він, – знаєш, що ти мені подобаєшся? Я вже давно до тебе придивлявся, хотів запропонувати, аби ми якось зустрілися, тільки ж ти така неприступна завжди. То як, ти згодна бути моєю дівчиною?

Для Оленки це був як грім серед ясного неба. Надто багато емоцій, нових відчуттів. Вона тільки зібралася на дусі, щоб відповісти Іванові. Але не встигла сказати й слова, як він згріб її в обійми і поволік у бік галявини. Там хутенько скинув із себе курточку, кинув на траву і, вхопивши Оленку за плечі, зігнув додолу.

– Ні! Ні! – запручалася Оленка. – Що ти робиш?! Не треба, Іване!

– Дурна… Дурненька, – хвилювався Іван.

Оленка таки не витримала натиску міцного хлопця і впала на розстелену куртку, тепер Іван похапцем здирав із неї одяг.

– Прошу тебе, не треба! Будь ласка! Не треба так!.. – плакала Оленка. Але Іван її не чув. Він розстебнув на ній пальто, задер спідницю, заборсався в колготках…

А коли на мить відпустив, щоб розщебнути собі штани, Оленка скористалася цим і, з усієї сили відштовхнувши хлопця, таки вирвалася з його обіймів.

Шапка так і залишилась лежати на тій галявині, десь загубився пояс, а Оленка мчала і мчала через ліс, не розбираючи дороги. Волосся їй закудлалось, обличчя обдерла об гілки. Аж поночі вибралась вона на дорогу і пішки дійшла до міста. Зайшла Оленка в гуртожиток.

– Що це з тобою? – дивуються дівчата. – Ти ж мала додому їхати?

– Я запізнилась на автобус, – каже Оленка.

– Як? Ти ж пішла в обідню пору! І де твоя сумка?

– Сумка у камері схову… зосталася.

Не розповіла тоді Оленка дівчатам про свою пригоду з Іваном: одне – соромилась, а друге, боялася, аби подружки не нафантазували та ще й не ославили її.

Другого дня вони зустрілися з Іваном в коридорі інституту. Він поводив себе, як звичайно. Усміхнувся, привітався, коли проходив мимо.

– І яким же красенем став Іван! – не знаючи правди, одна з дівчат штурхнула Оленку ліктем. – От би за такого вийти заміж, га?

– Ну, не знаю…

Хоч і сталося там між ними таке у лісі, але Оленка до хлопця геть не охолола. Вона думала, що, можливо, сама якось не так поводилась і дала привід Іванові думати, що вона йому доступна. Отож почала себе дівчина картати.

Так пройшло ще й це літо. Біль у серці Оленки потроху став стихати.

Коли ж вона побачила Івана після канікул, то здалося, що він уже дивиться на неї якось по-особливому.

«А що як і він мене покохав?» – надіялась Оленка. Але Іван був красень, і всі дівчата за ним упадали, він міг обирати будь-яку. Оленка ж низенька, непримітна, тиха й скромна.

Якось у них в кімнаті була гулянка: Оленчина подруга святкувала іменини. Запросили хлопців, Івана теж. І от у розпал танців він зненацька ухопив Оленку за руку і потягнув за собою в коридор. Вона не видиралась.

– Ти б хотіла, аби я для тебе заспівав? – промовив Іван, дивлячись Оленці просто в очі. – Підемо у мою кімнату? Там тепер нікого немає, і я гратиму для тебе на гітарі!

– Ну… не знаю…

– Але ж я тобі подобаюся? Невже ні? – він вперся руками у стіну і навис над Оленчиною зіщуленою постаттю.

– Подобаєшся, – зізналася Оленка.

– Ти мені теж, дуже…

І Оленка покірно пішла поряд з Іваном до його кімнати. Там він увімкнув нічну лампу, взяв до рук гітару і почав співати. Голос справді мав чудовий. Оленка була у захваті і від Іванового співу, і від тих пристрасних поглядів, які він на неї кидав.

– Я хочу тебе чимось пригостити, – наспівавшись досхочу, Іван почав нишпорити по шафках. Але там не було нічого, крім меду і горілки.

– Ось! – поставив він на стіл пляшку, дві чарки, банку з медом і дві ложки. – Невже не гарно? Давай я тобі наллю, тримай!

– Я ще ніколи не пила горілки, – зніяковіла Оленка, але чарку з Іванових рук взяла.

– І справді? – щиро здивувався Іван. – Але то пусте! Колись же треба починати? Чому б не зараз? Адже я тебе люблю, і тому…

Оленка випила ту першу чарку до дна, заїла медом.

– От і гарно! – втішився Іван. – Невже тобі не жарко? Цілий день у кімнату світило сонце, тепер тут немає чим дихати, знімай із себе кофту!

Оленка зняла, бо їй і справді стало жарко. Вона сиділа на ліжку у легкій блузці і спідниці. Іван підсів до неї ближче, налляв ще один келишок. Але Оленка пити відмовлялась. Тоді він випив сам і обняв Оленку за плечі, нагнувся, поцілував у волосся.

– Які ж у тебе гарні очі! А яке довге волосся! – почав сипати компліменти. – А ти б, Оленко, вийшла за мене заміж? Ти завжди мені подобалась, ще від першого курсу, ти знаєш?

– Ні… – знічено прошепотіла Оленка.

– Ті усі дівчата, – Івана трішки розвезло від випитої горілки, і язик його почав заплітатись, – усі, з якими я зустрічався раніше, вони… вони усі такі доступні, вже мені набридли! Чіпляються зі своїми любощами! А ти не така, ти інша. Ти особлива, Оленко, і тому я тебе люблю. Випий зі мною трішки, і тоді ти не будеш така скута. Не можна бути такою скутою, Оленко, бо… Бо з тобою важко. Ну невже ти мені не довіряєш?

Іван говорив і говорив. Для Оленки його слова текли, як річка.

Вона таки піддалась на вмовляння і випила ще й другу чарку, знову заїла медом.

Опам’яталася тільки тоді, коли уже лежала на ліжку гола, а Іван нависав над нею, намагаючись зняти із себе штани.

– Що це?… Чому так?… – запручалася Оленка.

– Е, ні, тепер ти від мене не втечеш, – п’яно засміявся Іван. – Я все врахував: двері на замку, ключ надійно схований, і ми з тобою на п’ятому поверсі!

– Ах, так! – Оленка вмить протверезіла. Вона без зусиль відіпхнула від себе п’яного Івана й кинулася бігти до вікна. Він ще не встиг підвестися, а вона уже вистрибнула на підвіконня, вхопилася руками за ручку, навстіж відкрила віконні рами…

– Що ти робиш? Спинись, ти, навіжена! – став підводитись Іван.

– Якщо ти хоч крок зробиш у мій бік, то я викинусь із вікна! І моя смерть буде на твоїй совісті! – закричала Оленка.

– Оце так? – Іван округлив очі. – Ніколи б не подумав, що можна бути такою ненормальною! Стрибати з п’ятого поверху, щоб убитись! Через що?!

– Не віриш? А я стрибну! – Оленка босими ногами стояла на підвіконні. – Слухай мене: ти зараз устанеш і відімкнеш двері, а тоді кинеш у мій бік одяг, а сам ляжеш на ліжко й укриєшся із головою, а я піду, ти чув? Бо інакше…

– Та добре, добре, – усміхнувся Іван. – Оце ще мені актриса! Та не потрібна ти мені, як хочеш, забирайся геть! Таких, як ти, тут знаєш скільки?

Оленка вибігла з кімнати, захлинаючись слізьми. Вона ще проплакала потім всю ніч і день, а разом зі слізьми й виплакала, мабуть, своє кохання до Івана.

Тепер боялася потрапити йому на очі, при зустрічі обминала стороною.

Пройшов час, все забулось. Оленка закінчила інститут, поїхала на роботу. Правда, направили її працювати не в своє село, а в чуже. Але зустріла вона там гарного хлопця собі до пари, вийшла заміж, народила дітей.

Про Івана не згадувала. Хоча й чула, що він теж одружений, ще живе й працює у сусідньому селі.

Аж якось раптом зустріла його на автобусній зупинці. Вони разом чекали на автобус, поряд нікого не було, то й мусили поговорити.

– Як живеш, Оленко? – першим спитав Іван. А сам такий же гарний, як і двадцять років тому. Хіба трішки сивини у волоссі, але то тільки додавало йому шарму.

– У мене все гаразд, а ти як? – відповіла банальністю на стандартне запитання. І у її душі нічого не сколихнулось – там навіть сліду не зосталося від першого кохання.

– Це ж твоє село? Маєш тут дім?

– Та я он поряд живу, біля школи, – Оленка ще й показала рукою на свою хату. Він уважно подивився.

– Ти ж пам’ятаєш той вечір і мед з горілкою?

– Пам’ятаю, – посміхнулась.

– А я… Я взагалі-то нікуди не спішу, – враз пожвавішав Іван. – Може, запросиш мене на чай? Погомонимо собі, згадаємо минуле. Бо ж ми так давно не бачились. А ти… Ти ж знаєш, що завжди мені подобалась? Ще й досі…

– Ну, взагалі-то я планую поїхати до району.

– Невже іще боїшся залишатись зі мною наодинці? Ми ж дорослі люди!

– Та ні, Іване, – усміхнулася Оленка. – Річ у тім, що так уже виходить: у мене вдома немає чаю, а є хіба що мед, горілка. Але то небезпечне пригощання.

– Пам’ятаю, – посміхнувся Іван. – Пройшли роки, а ти все така ж.

– І ти, я бачу, не змінився.

В цей час підійшов автобус, відчинились двері. Іван скочив на підніжку, розвернувся, щоб подати Оленці руку, але жінка швидкою ходою йшла від зупинки геть.

А вона те заслужила?

У самому терміні «виховання дітей» закладено якийсь обман. Виховувати можна лише власним прикладом. Іншого способу немає.

Дмитро Потапенко. Журнал «Країна»

Неля Трохимівна замолоду була красуня! Не один парубок погубив очі на стежці біля її хати. А ще – принципова, розумна, працьовита, чесна. Коли закінчувала школу, матері дорослих синів мріяли про неї як невістку.

І, може, таки якомусь і дісталася б. Бо не пішла Неля Трохимівна відразу ж після школи вчитися, хоч і була круглою відмінницею, вирішила, як мама, стати дояркою. А про те, що ця робота якраз для неї, навіть не сумнівалася. Бо ж колись, в Радянському Союзі, ні дня не минало без «трудової пропаганди», а Неля добре вчилася, ловила кожне слово своїх учителів і вірила їм так, як вірять у Бога. Навіть матері так не довіряла Неля Трохимівна, як школі. Мати її була маленька хвороблива жінка, батько загинув десь на фронті, то все господарство було лиш на жіночих плечах.

– Мамо, – було, утішає матір Неля. – Ви не журіться, я від вас нікуди не поїду, буду тільки поряд.

– Не говори так, тобі треба вчитися, – відмовляє мати.

– То й вивчуся.

– А що із своїм учінням будеш в селі робити?

– Як це що? Піду в колгосп, як і ви.

– В колгосп? На таку каторгу? Нізащо! Не для того я тебе ростила.

– Мамо, що ви таке кажете? – дивується Неля і додає слова своєї вчительки: – Усяка праця почесна, і в колгоспі теж треба комусь працювати, виконувати п’ятирічку, відбудовувати соціалістичне господарство.

– Ой, дитино, – стогне мати. – Не треба мені твоєї помочі та ще й такою ціною. Я буду щаслива, коли ти поїдеш у місто.

– Це ж у яке?

– Та хоч би і в саму столицю, ти достойна.

Але Неля не чує матері. Вона зранку попорає худобу, заплете довгу, нижче колін, косу, перекине її через плече та й біжить до школи. Звідти – до матері на роботу; варить їсти, пере, мете, шиє – мати нездужає, насилу човгає хворими ногами, заробляє біля корів сяку-таку пенсію.

Після випускного вечора півкласу повезли до міста документи – поступати. А Неля – і що їй тільки не робила мати! – сидить удома. Сховала золоту медаль і атестат за образи, зі шкільної форми пошила фартуха та й заходилася мастити хату.

Мати ж плаче, трохи не рве на собі коси – дочка своє знає.

– Я тебе Богом заклинаю, – просить мати, – здай документи.

– Немає ніякого Бога, – сміється Неля. – От уже вигадали що.

– Гріх таке казати! Задурили тобі голову, ти ж нічого не знаєш, доню, брехням віриш.

І таки пішла Неля до колгоспної контори, записалася на працю.

– Але ж яка дівчина! – Коли Неля стояла біля столу і писала заяву, зайшов голова колгоспу і аж руками сплеснув.

– Ось вам мої руки, – усміхнулася нова колгоспниця.

У голови був дорослий син, він теж упадав за Нелею, то батько зметикував – спочатку поставив дівчину до себе секретаркою, а потім почав натякати на те, щоб вона вступала до інституту на заочний відділ та й вчилася на бухгалтера. Тим часом син голови і так, і сяк підбивав клинці, тільки ж Неля була неприступною, після роботи бігла додому і на танці не ходила.

Хто його знає, як би воно далі склалося, але тут померла мати, Неля зосталася геть сама; голова колгоспу наполіг – і вирішила Неля таки поїхати на навчання. Тільки ж у місті зустріла шкільну подругу, вони розговорилися, Неля подумала – та й подала документи у педагогічне. Гарно здала екзамени та й зосталася в місті.

І гарні хлопці траплялися Нелі Трохимівні – освічені, порядні, не один і заміж кликав. Але вона за той час, доки вчилася в інституті, набралася нових прогресивних ідей; вирішила: будь-що повинна повернутися додому, бо має перед своїм селом обов’язок – гарно вчити і виховувати майбутніх чесних громадян суспільства!

Так і вчинила. Отримала червоного диплома, і хоч як її просили викладачі, один професор хотів навіть стати на коліна! – відмовилася від викладацької посади, зібрала нехитрий скарб у полотняну торбу і поїхала до материної старенької хати.

Син голови колгоспу до того часу вже був жонатий, подружки Нелі Трохимівни, ті, що позоставалися в селі, повиходили заміж. А що ж їй залишалося? Хіба – робота.

– Ой, Нелю, – казали подружки, колишні однокласниці, – за кого ж ти тепер заміж підеш? Немає у нашому селі хлопця тобі під пару.

– А мені й не треба! Я хоча б тільки встигала в школі!

І таки ж гарна була з Нелі Трохимівни вчителька – сумлінна, віддана роботі до останку; зразковий педагог, таку хіба у рамку – і на дошку пошани!

Вже й у районній газеті про неї друкували, мали намір просувати по комсомольській лінії, і Неля Трохимівна була не проти. Але що там вона не думала, а природа взяла своє – дівчина молода, вродлива. Захотіла Неля Трохимівна любові – вона й не забарилась. Повернувся після армії в село Ярижко, так собі – тоді ще напівп’яничка. Ніяка путня й розумна дівчина на того парубка серйозно і не глянула б: був невеличкий зростом, очі увесь час сльозяться, гнилі зуби, але не це найгірше – любив Ярижко випити, і хоч молодий, але не тримався міри. Як було якесь весілля, парубки перекинуть по чарці та й танцюють, веселяться, дівчат займають. А Ярижко п’є і п’є, аж доки не уп’ється зовсім, а тоді ухопиться за тин або за дерево чи зіпреться на стіну та й куняє; або ще впаде у бур’ян або й болото, вже звідти його мати витягає. І батько у Ярижка був колись такий самий, там же і закляк – в болоті, п’яний.

Якось поверталася Неля після школи, було добре пізно. Йде вона, голову похнюпила додолу – думає про уроки, по чужих дітей, як їй устигнути перечитати все, що треба, та ще й плани понаписувати. Вже дійшла до своєї хвіртки, як тут – Ярижко! Вискочив, мов чорт із конопель.

– Можна тебе провести? – та й ухопися рукою за сумку.

Неля Трохимівна не довго думала, та як уперіщить! А він – упав…

Мабуть, таки був тоді Ярижко п’яний і від того й упав, але Неля не завважила, чи то голова їй була забита уроками і дитячим гамором, чи так мало бути, але вирішила вона відвести напівпритомного парубка до своєї хати, водою напоїти.

А там хтось побачив…

І хоч не було між ними нічого серйозного, геть нічого! Але пішов по селу поговір: казали, що Неля водить парубків до хати.

Спочатку говорили тихо, потайки, а потім – це ж село – то одна, то інша молодиця стали уголос сумніватися: а що як Неля ще й чоловіків почне зваблювати?

Якось у магазині зібрався чималий гурт жінок, чекали хліба.

– До цього вже недовго! – кричала якась знервована жінка. – Чому вона не виходить заміж, га? Ходить, цвіте, чоловікам очі зриває!

– Бо вона не вироблена, – підтримала інша. – То й цвіте. Бо якби догодила чоловікові так, як я, а ще аби він п’яний її полупцював щовечора, то не була б така краля писана.

– Тихше, вона ж вчителька… – хтось прицитькав.

– То й що, що вчителька?! Можна безборонно дурити жонатим чоловікам голови, сім’ї руйнувати? – надійшла невістка голови колгоспу, вона знала, що її чоловік колись упадав за Нелею Трохимівною, та й тесть часто уголос шкодував за «втраченою невісткою».

І пішла по селу поговірка:

– Чули? Неля Трохимівна відбила у головихи чоловіка!

– Ну це вже ні в які ворота не лізе, де ж таке видано?!

– Треба на неї в район начальству поскаржитися, от що!

Село поскаржилося; у районі «прийняли міри»; єдиний, хто заступився за Нелю, був Ярижко, от вона і знайшла вихід – пішла за нього заміж.

Люди відразу ж вмовкли, заспокоїлися. Найбільше раділа мати Ярижчина, вона зітхнула із полегшенням, мерщій випровадила сина-п’яничку з хати і на радощах подарувала молодим троє свиней і корову – все своє господарство: хазяйнуйте. Неля ж завантажила на свої тоді ще тендітні дівочі плечі довічний і непосильний тягар.

Вона так само до решти віддавалася роботі, навіть ще більше. Чим раніше намагалася утекти з дому, шукала будь-якої приключки, аби туди не повертатися; крім занять, виконувала громадську роботу, покидала школу тільки тоді, як треба було чіпляти замок на двері. Та природа знову взяла своє: Неля Трохимівна стала мамою.

– Я не буду глядіти твою дитину! – кричав Ярижко, коли Неля Трохимівна за два місяці після пологів оголосила йому, що повертатиметься до школи.

– Ти ж усе одно цілими днями сидиш удома, нічим не зайнятий, приглянув би за донькою. Та й що там приглядати – завів у ясла, а тоді хоч і спи собі, як ти любиш.

– Ні! Ти жінка, то твоя дитина, – не згоджувався лінюх Ярижко. Він примудрявся ніде не працювати у часи, коли накладали покарання за ухиляння від праці, жодного дня не ходив на роботу і вдома ні за холодну воду не брався.

Але жінка від свого не відступилася, таки здала дитину в ясла і вийшла на роботу. А за рік знову мала дитину, сина.

Здавалося б, де тепер все встигати? Та Неля Трохимівна ще запекліше кинулася у вир народної освіти – вела уроки, групу продовженого дня, вечірню школу… Непосильна праця відібрала у Нелі Трохимівни і красу, і силу. Коли б із могили встала її мама, то могла б і не впізнати у худій та згорбленій, дочасно посивілій жінці із тісно стиснутими вустами колись ставну та пишну доньку. Де вже було за собою дивитися? Одне, що залишилося назавжди – це відданість роботі. Коли Неля Трохимівна за щось бралася – укладала в працю всю себе, без останку.

Рідні діти не заважали, росли на диво слухняні.

Чоловіка вона не могла покинути, але й уваги йому не приділяла, тож він потроху сам спивався, а якогось дня утопився у калюжі – просто у себе на подвір’ї.

Мертвого Ярижка знайшли сусіди, у той час Неля Трохимівна, як завжди, була у школі, виховувала сільських дітей. Свої уже повиростали.

Донька вийшла заміж і виїхала до Росії, син був одружений і жив по сусідству.

Нарешті вона могла б зітхнути із полегшенням. Та де там! Закінчились одні проблеми, почались інші: у сина не заладилось із жінкою.

– І що їй треба? – дивувалася Неля Трохимівна. – Сидір ходить на роботу, не сидить на шиї, як мій Ярижко. А що трохи випиває? То хто ж не п’є? Такі вони, чоловіки, – і щоразу наливала синові до чарки міцну горілку, як він заходив провідати, а Семен заходив щодня – вранці й увечері, іноді залишався й на ніч.

Але невістка думала інакше. І якогось дня Неля Трохимівна тільки-но прийшла зі школи, до її двору під’їхала підвода, на ній лежали синові речі.

– Як це так?! – обурилась свекруха. – Ти виганяєш чоловіка з хати?

– Він п’є безпробудно, просмердів у хаті всі дивани; уже дійшло до того, що поводиться, як дитина, не годен сам до вітру вийти, мені такий чоловік не потрібен, і моїм дітям не треба такого батька!

– А мені… Куди я його діну?

– Це ваш син, ви його такого виховали, а тепер забирайте і робіть із ним що хочете! Про мене, хоч і в пелюшки замотуйте!

Після того невістка у дворі більше не з’являлась. Син лежав у ліжку і пив горілку, Неля Трохимівна навіть мусила покинути роботу, аби за ним краще доглядати.

Та й пора було – пішла на пенсію. І раптом заслужена вчителька зрозуміла, що, крім школи, їй нічим зайнятися! Уперше в житті вона мала стільки вільного часу; почала ходити до невістки.

– Хочу з онуками поговорити, – стукала у двері.

– Не треба вам із ними говорити, – нерадо зустрічала Нелю Трохимівну невістка, – вони уже дорослі, та й чого ви їх можете навчити?

Але Неля Трохимівна ходила. Синові купувала горілку, топила в хаті та й ішла.

Аж коли захворіла – почали боліти ноги, із дому почав виходити син. Уперше його побачили в магазині – обличчя спухле від горілки, синє, сива щетина, як у старого діда. Купив хліб, горілку, та й пішов додому.

Онуки поїхали із села вчитися, невістка продала хату і гайнула до Європи – заробляти дітям на навчання.

Тривогу забили сусіди: була зима, а із комина уже другий день не видно диму. Самі не хотіли йти до хати, викликали дільничного лікаря.

Як зайшли в кімнату, побачили мертвого Семена, як сидів за столом, так і закляк на місці. Скрізь по хаті валялися пляшки, непотріб, було дуже холодно, смерділо цвіллю. Неля Трохимівна лежала в кутку на ліжку, загорнута у сіре лахміття, – самі кістки та шкіра.

– Ой лишенько! – злякалася сусідка. – Вона ж давно без розуму, не може сама ходити, а цей п’яниця, видать, морив її голодом!

Семена «швидка» забрала до моргу, а Нелю Трохимівну – завезли у будинок престарілих. Там санітарка мила бабу і плювалась:

– Я ще такого не бачила, щоб на живій людині було стільки вошей!!! Вони ж її могли на смерть заїсти!

Стара вчителька недовго й мучилась.

Померла Неля Трохимівна у будинку для престарілих, серед чужих людей, але у теплі і чиста. Невістка на похорон не приїхала – не могла покинути роботу, але вислала сусідам гроші – для похорону свекрухи. Дочка ж навідріз відмовилася з’являтися.

– А як же хата? – спитала її сусідка. – Брат помер, треба прийняти спадок.

– Для чого мені та хата?

– Продаси, будеш мати якісь гроші.

– Ото хіба заради цього і приїду.

І таки приїхала. До батьківської хати заходити навідріз відмовилася, то сусіди запросили до своєї, на чай. А там, за столом, жінки розговорилися.

– Коли ти підеш на цвинтар? – запитує сусідка.

– Не хочу туди йти.

– Як? Чужі люди ховали, треба було б поглянути на могилку. Ти, може, захочеш матері пам’ятника поставити.

– А хіба вона заслужила?

– Як?…

І почалася гірка сповідь:

– Я росла в садочку, увесь інший час мати була у школі. І ще – п’яний батько… Я так чекала, доки виросту, аби хоч у школі поговорити з мамою. Але коли я стала школяркою, стало ще гірше. Вранці вона збиралася до школи, не мала часу, щоб зварити їсти, вранці ми й не говорили, мати хіба казала: «Щоб ти не сміла у школі до мене підходити! Там я тобі не мама, а вчителька, як і для всіх інших дітей!» Та коли я все ж таки наважувалася і підходила, вона грізно дивилася на мене і гнала або просто не слухала, йшла геть. На уроках мама-вчителька мене ніколи не запитувала, а коли й питала, то не хвалила, як інших дітей, а карала – іншим для науки. Я намагалася поводитися гарно, старанно вчилась, але ж я була дитиною, і коли хтось із учителів на мене скаржився матері, вона відразу ж приходила до мого класу і била мене по обличчі на очах у моїх однокласників. Так само вона поводилася і з братом, із батьком взагалі не розмовляла… Після школи мама була дуже втомлена, щоб зі мною і братом розмовляти, вона казала, що наговорилася на уроках, вона щось робила, читала, потім готувалася на наступний день – підшукувала цікавий матеріал для того, аби учити та виховувати чужих дітей. Ніхто не знає, як я заздрила учням моєї мами, коли чула, як стримано, ніжно вона із ними говорила. Якось я на перерві разом з іншими дітьми стояла у класі і спостерігала, як моя мама ще і ще пояснює незрозумілу тему двієчнику, я дивилася, із якою турботою і терпінням вона говорить, і мені дуже закортіло, аби вона і мені так пояснювала. Я перестала вчитися, навмисно робила помилки у прикладах і рівняннях. Але замість пояснити мені, як тому учневі, мама мене просто висварила, ще й дуже жорстоко, вона ніколи так не сварилася на своїх учнів. Я ніколи не мала мами! – раптом заплакала дочка Нелі Трохимівни, сльози градом скочувалися із очей і рясно капали на блузку. – Її у мене забрала робота, школа! Тож нехай їй школа і ставить пам’ятник! Нехай усі її учні зберуться та й поставлять!

Похорон під прапорами

Ми всі жертви тих, хто сам у свій час був жертвою.

Луїза Хей

Ліда Яківна – хороша вчителька, заслужена: вона так віддавалася роботі, що й не знайшла часу заміж вийти.

Відколи її пам’ятали у селі – увесь час у синьому костюмі – піджак і спідниця, волосся зібране у вузлик; постійно кудись бігла, увесь час у клопотах, у роботі.

До сімдесяти років працювала в школі!

Ніколи не тримала ні свиней, ні корови; три курки, півень і трішки городу – от і вся господа. Бо й коли б вчительці було за тією господою доглядати, як у неї – школа!

Уже давно темна ніч, далеко за північ – світло горить тільки в одній хаті, усі в селі знали – то Ліда Яківна готується до уроків: перевіряє зошити, пише плани, книжки читає, гортає газети і журнали, аби було щось цікавеньке дітям розповісти.

– Що підручники? – відгукнеться вчителька, коли сільські молодиці їй кажуть, щоб менше світла палила та не гибіла так дуже над книжками. – Підручники діти вдома й самі прочитають, а от не кожне тобі сяде й буде вишукувати додаткову інформацію! Вам шкода світла? Мені держава гроші повертає!

А хата в Ліди Яківни стара-старезна, ще та, що баба з дідом будували. Стіни глиняні, двері чорні та низенькі, хіба одна обнова – замість солом’яної стріхи шифер, а так – «Шевченкова садиба».

Вранці ще молодиці корів не доять, а Ліда Яківна біжить до школи. А там – пише щось на дошці, робить у книжках закладки, протирає парти. Діти – в двері, а вона їх зустрічає. І кожного, кого побачить, розпитує – як здоров’я, чи поснідав вранці, чи гарно вивчила уроки, чи не дуже батьки сварилися.

А після дзвінка Ліда Яківна в класі не ходить, а літає; над кожним зігнеться, до кожного знайде питання. З інших предметів учителі не можуть назбирати школярам за цілу чверть оцінок, жаліються, що ті не вчаться, або за новим матеріалом немає коли усіх гарно опитати. А в Ліди Яківни – кожна дитина! – кожного уроку щонайменше по три оцінки має!

Вчителька усе записує у спеціальний зошит, а потім переносить до класного журналу. І як додивиться, що якась там дитина могла б і більшу оцінку мати – виходить ні «три», ні «чотири», підкреслює у своєму зошиті прізвище тієї дитини червоним олівцем, а тоді – начувайся! Уже давно закінчились уроки, вечірнє сонце золотить спустілі коридори, а в кабінеті Ліди Яківни кипить робота. «Сумнівний» учень уже аж зі шкіри лізе, аж лоб йому упріє – так старається вчительці догодити: завчити правило або пригадати потрібну дату, гарно прочитати; та все не те!

– Знаєш, Ромчику, – каже Ліда Яківна у ту хвилину, коли мученик уже надіється, що от-от зможе вискочити зі школи і побігти мерщій додому. – Я оце до тебе пильно придивилася і знаєш, що зрозуміла?

«Мученик» мовчить.

– Ти не на «чотири», ти на «п’ять» у мене повинен знати!

– Лідо Яківно, я… – важко зітхає учень.

– Нічого не хочу чути! Тепер – гаразд, можеш іти додому, на сьогодні досить! Та й я вже теж втомилася… А від завтра ми щодня будемо займатися.

І так і було! Тиждень-другий вчителька після уроків ще ловить цього учня, стереже його під дверима, носить до школи із собою хліб і яйця – щоб школяр не міг відмовитись через те, що дуже хоче їсти. А потім він звикає й долучається до компанії «ударників навчання»; наступної чверті замість трійки має тверде «чотири», а на літні канікули несе в табелі кругленьке «п’ять».

А яким класним керівником була Ліда Яківна! «Її» дітей так добре не знали тато й мама, як вона. По п’ять відмінників у одному класі не було навіть у районі, а в Ліди Яківни – не менше десяти, і це – вже у випускному.

Щоранку учні Ліди Яківни здавали звіт: як вивчили уроки, чи, бува, хто не забув удома щоденник, уточнювала – хто черговий у класі, хто сьогодні відповідатиме за поведінку всіх учнів на уроках, кожному перевіряла вуха і долоні. І горе тим, хто не встиг умитись!

Про те, щоб запізнитися бодай на хвилину, – не було й мови! Учні Ліди Яківни ніколи не пропускали школи, навіть хворі, із температурою, вони брели на навчання.

З новими учительками, які щойно переступали поріг школи, Ліда Яківна проводила вступний інструктаж.

– Вчитель – це не проста людина! – категоричним тоном казала вона, помахуючи перед ошелешеною колегою довгими гачкуватими пальцями майже біля носа. – Тепер треба навіки себе забути! Не думати ні про що, а тільки про роботу! Усе життя покласти на виховання дітей і на розвиток освіти.

Спочатку молоді колеги намагалися працювати так само самовіддано, як і Ліда Яківна. Але куди їм було до неї!

Та й кому було?

Ліда Яківна – вчителька душею й тілом; хто знає, чим вона і харчувалась, бо, подейкували, – майже півзарплати витрачала на книжки, а іншу частину – відразу ж несла в ощадкасу і відкладала на майбутнє.

Одного разу на Дев’яте травня Ліда Яківна захворіла і вперше у житті не вийшла на роботу. Та що там на роботу – не змогла з’явитись на параді.

Вчителі захвилювалися: як-не-як, жінка вже немолода, самотня. Кілька молодих колег вирішили піти й провідати.

Купили житніх пряників, банку соку.

– Ви не дивіться, що я живу так просто, – зустріла дівчат Ліда Яківна, лежачи зі зламаною ногою в ліжку. – Так, немає у мене килимів на стінах, нема сервантів та диванів, та мені й не треба. Але коли я помру, то нікому клопотів собою не буду завдавати. Он у кімнаті стоять дві скрині, а в них є все мені на смерть – хустинки, аби людей перев’язати, маленькі платочки для цукерок, свічки, новий одяг, рушники на машину і на хрест, гроші на труну… І коли що, то аби знали.

– Та про що ви таке кажете? У шістдесят про смерть думати ще рано… – почали втішати хвору.

– А хто в цьому році ніс червоного прапора перед колоною?

– Наш відмінник ніс, гордість школи і району, Ваш учень, Сашко.

– Я вам от що скажу, рідненькі! – чомусь розчулилася Ліда Яківна. – Учитель – це така важлива для країни постать, що на його похороні попереду великої траурної колони теж обов’язково мають нести прапор, мов на параді!

Учительки переглянулися. А Ліда Яківна аж на лікті звелася, вигукнула натхненно:

– Я знаю, що коли я помру, то не тільки прапор понесуть… Я знаю, що за моєю труною буде все село йти! Та що село! Усі мої учні з усіх усюд поприїжджають!

А їх було багато…

Минули від того дня роки й десятиліття. Ліда Яківна прожила аж дев’яносто вісім років. Була вже малесенька і суха, а все ходила між людей – бігала на базар, до магазину.

А як померла, то не зразу про те й дізналися. Тіло пролежало у хаті кілька днів.

І от мав бути похорон. У старої ні дітей, ні родичів – нема нікого. Оскільки вона робила в школі, то й відрядили «делегацію» – чотири вчительки. Серед них – Марія Федорівна, одна з тих, що відвідували Ліду Яківну, коли вона лежала зі зламаною ногою.

– Може, треба було б хустинок купити? – кажуть вчителі. – Бо родичів у баби немає, а людей до хреста, до труни треба перев’язати, та й хліб покласти в хустку.

– Не треба, – каже Марія Федорівна, – у цієї жінки все заздалегідь наготовлено, лежить у скринях.

Сільрада виділила на похорон машину, батюшку не звали – бо покійниця була затята комуністка.

«Делегація» зі школи вирушила тільки після четвертого уроку, раніше начальство не пускало: завуч не хотіла ставити для вчителів заміну.

– Вас підождуть, там же знають, що від школи мусить хтось бути! – сказав директор школи.

Хоч уже час був до обіду, під хатою застали тільки водія, голову сільради і старого діда – найближчого сусіда.

– А хто ж винесе тіло з хати? – дивуються вчительки.

– Ще рано, от-от зійдуться люди, – каже голова сільради. – Але спочатку треба було б бабу спорядити, бо он так і лежить, як померла, у кухвайці в ліжку. Ви жінки, то робіть, що треба.

Увійшли вчительки у хату – повітря сперте, по стінах цвіль, під ногами брудне ганчір’я, а на вікнах старенький тюль.

– Що ж, дівчата, як нема кому… Мусимо.

Марія Федорівна пішла до скрині, відкрила віко – там стосами лежать старі газети, від часу зжовкли. Виклала їх на підлогу, взялась до хустинок, а вони, мов решето, в руках розлазяться.

– Миші поїли! – сплеснула вона руками.

Взялась до іншої скрині, шукати новий одяг, – і там те ж саме! Роззирнулися вчительки по хаті – шаф ніде немає, а те, що висіло на вішалці, – старе лахміття.

– Ну що ж, – каже тоді одна із жінок, – побіжу я, мабуть, додому, мені найближче, візьму хоч байкового халата, нову хустину, не будемо ж ми покійницю нести селом у драній хустці!

А тоді підійшли до ліжка…

– Надю, може, у тебе є яке старе негодне простирадло, – каже Марія Федорівна, – то вже відшкодуй, бач…

– Гаразд, візьму.

От та жінка побігла додому за речами, а решта вийшли надвір.

– Як же це так? – зітхають. – Покійниця прожила сама, а в хаті пустка, ніде нічого.

– Боже-боже, – зітхнула Марія Федорівна. – Я тепер довго не зможу спати: вона лежить, а над нею півстіни надулось, тріщина така, що видно небо! Зараз, дівчата, приб’ємо рядно гвіздочками, бо прийдуть люди, якось недобре буде – Ліда Яківна усе село вчила, а ховатимемо з розваленої хати.

Надя швидко повернулася з речами. Вчительки разом із головою сільради поспішали навести лад у хаті – підперли кілком стіну і забили гвіздками глибоку тріщину над ліжком, повиносили на вулицю відра із помиями і гниллю, перевдягнули тіло у байковий халат, намотали хустку.

Уже й друга година – а нікого! Ніхто не йде на похорон.

– Немає чого й чекати, – каже тоді голова сільради. – Везімо на цвинтар тіло. Ми з водієм і сусідом винесемо труну, а ви кладіть поряд кришку, та й поїдемо.

– Як?! – каже Марія Федорівна. – Так не годиться! Хоч трохи селом треба пронести! Щоб люди бачили, це ж шанована вчителька!

– Як знаєте…

Труну поставили в машину, поклали на кришку труни хліб, і так, як є, – чотири вчительки понесли той хліб із двору.

– Гей, жіночки! – щойно завів мотора і гукає до вчительок водій. – У мене тут невеличка аварія сталася – згоріла свічка. То я не можу помалу їхати. Якщо хочете нести кришку, то будете підбігати.

Ось так і ховали Ліду Яківну, на бігу. Машина щосили гарчала, на машині трясся гріб, за машиною йшов голова сільради. А попереду, із кришкою в руках бігли чотири вчительки. Голова їх ще й підганяв, коли бачив, що машина от-от може наїхати.

– Гей! Давайте швидше!!! – перекрикував він ревіння мотора. – Підбіжіть! Жіночки!!! Швидше! Швидше, бо наїду!

Був місяць грудень, майже четверта година вечора, сутеніло. Людей ніде не видно, тільки дивна процесія бігла селом, з-за воріт гавкали собаки.

– Ой, дівчата, нам тільки червоного прапора попереду не вистачає! – раптом на весь голос гукнула Марія Федорівна.

Вчительки із подивом перезирнулись…

Свята Марійка Роман у новелах

Варвара хотіла сина

Найбільше, що може зробити чоловік для своїх дітей, – це любити їхню маму. Так він формує уявлення дочки про її майбутнє подружжя і показує приклад синові.

Іванка Подольська (журнал «Слово жінки»)

Була Варвара четвертою дитиною в сім’ї, останньою. Мама пізно її надбала, й, мабуть, про те дуже шкодувала.

– Доню-доню, – дуже часто казала вона ще маленькій Варці. – Не будь дурною, як була я: коли виростеш, нізащо не поспішай виходити заміж. Або й взагалі – не треба.

– Та я й не вийду, – згоджувалася у всьому.

– Але ж біда з вами, дівчатами! Для чого ви мені насіялися? Будете, як я, колись терпіти! З хлопцями воно простіше…

– Ти що, нас не хотіла? Ти не любиш мене й сестер?

– Коли – любити? Хіба є мені коли любити?! Які ж чорти придумали той заміж…

Мати стогне, Варварі її шкода…

– Я заміж не вийду… Але можна мені дитинку народити, тільки для себе, мамо?

– Хіба – хлопчика, – мати, мабуть, жартувала? – бо дівки родяться на муки.

Варвара дуже жаліла маму: худенька, згорблена, увесь час бліда на обличчі – від безсоння, очі сиві-сиві, бо вицвілі – чи то від віку, чи від сліз. У роті половини зубів немає – одне, що не було коли за роботою поїхати до лікарні, а друге… багато з тих зубів розхиталися та й повипадали після батькового кулака.

Варчин батько був гіркий п’яниця. Та й хіба тільки він один? В селі що не хата, то своя історія, свої таємниці. Дуже мало справжніх хазяїв, таких, що у них – у дворочку, мов у віночку. А більше…

– Не буває сім’ї без сварок, як без музики весілля, – виправдовувався Іван, як дочка, лиш трішки підросла, стала тата усовіщати і просити.

– А от буває, буває! – кричала Варка. – Он у Оленки, моєї однокласниці, батько не п’є! І працює так само, як і мама! Я ні разу не чула, щоби він її поганим словом скривдив!

– Бо Оленчин батько – тюхтій, підкаблучник! – реготав Іван, бо мав на все свою примовку: – А я не такий, ні… Я над собою нікому не дам посміятися! Ще твій дід, а мій батько казав: Іване, не дозволяй, аби твоя жінка на тобі верхи їздила! І таки не буде! Ніхто в селі не скаже, що твоя мати мною верховодить!

– Мама?… Верховодить?… Тату! Та вона через твої постійні бійки он ледве ноги волочить. І плаче увесь час!

– Жінка плаче, а свиня скаче!

– Тату, послухай…

– Погана жінка і вино б’ють чоловіка заодно!

– Наша мама погана?

– Все!!! – раптом зробився червоним батько. – Це ти що собі дозволяєш?! Яйця курку надумали вчити? Йди з очей, поки я ще добрий!

Варвара йшла.

Після таких розмов із батьком у неї боліла голова й тиснуло серце. А тут ще й мати:

– Доню, не дражни батька, не вичитуй. Бо він каже, що це я тебе намовляю. А тоді ще нап’ється, і буде через тебе в хаті буча! Поки лихо спить тихо – ти його не буди. Не кажи тому виродку більше нічого, не треба.

– Але ж, мамо…

Старші брати і сестри, лиш закінчили школу – та й зникли із села. Рідко тут з’являлися. А батько все більше й більше пив, буянив.

Варці вже й соромно було за батька.

Вона й до клубу на танці не ходила. Дівчата прийдуть, гукають із собою. А у неї… немає й у що вдягнутися, у що взутися. Батько п’є горілку, мати цілими днями гарує – назбирала у двір того господарства, усе кудкудаче та мекає, рохкає й реве, бо хоче їсти.

Люди б із того якісь гроші мали. А у них – немає: мати до копійки усе зароблене несе до ощадкаси, складає собі та батькові на смерть, про чорний день, на весілля дітям.

Ще старшим щось купляла. А вже Варварі, як попросить на обновку…

– Доношуй, – каже, – за старшими сестрами! От подивись, поглянь, які ще гарні плаття, які кофти. Колготки можеш позаштопувати, підошов все ’дно із туфель не буде видно.

Так Варвара й ходила – у обносках, через те й до клубу – ні ногою. Вона не хотіла ставати посміховиськом, не хотіла, аби про неї казали, що вона немов старчиха…

А які ж ті кофти?

– Мамо, ось у червоній міль рукава вже добре поточила, – жаліється Варвара і думає: а може, таки куплять нову?

– Давай її сюди, – каже мати, – ось обріжу, а ти сядь і гарненько позаштопуй, та й вийде добряча жилетка!

– А в Оленки нове плаття…

– До кого ти рівняєшся? Дядько Павло не п’є, не пропиває грошей. А у нас – сама он бачиш, яка біда лежить у ліжку!

Варвара зітхне, замовкне, візьме порвану кофту та й шиє.

Оце, бува, зайде вона до хати, погляне в той куток, де батько п’яний спить, – сорочка йому розхристається, переморщені груди у сивому волоссі, рот роззявлений, – та й аж затулить долонями обличчя.

Відчинить Варвара настіж двері, коли літо, а взимку, бувало, ще й сіє хмаркою дезодорант, аби перебити важкий і нестерпний сопух від батькового дихання. А для чого? Щоб не було чути і від неї. Бо уже й волосся, й одяг – геть усе чисто просмерділося у тому чаді.

А матері мов і байдуже, чи за довгі роки звикла, бо іншого не знала.

Вона терпить і тільки одне торочить Варці: не спішити заміж.

Та вона могла б уже того й не казати, не нагадувати майже щодня й щогодини. Бо воно було в доччиній голові – як молитва.

Варвара теж після восьмого класу втекла з батьківської хати. Жили на Сході, а вона поїхала вчитися аж на Захід, аби подалі від дому й рідше туди їздити.

Півроку матері з батьком не писала і боялася отримувати листи. Знала, що мати, як і старшим своїм дітям, буде писати одне й те ж саме: про те, який їхній батько дурний, нікчемний, що він щодня п’є горілку, влаштовує сварки і бійки.

Наче вони самі того не знали!

Надивилися в дитинстві.

– Наплакалась, і досить! – А коли дівчата з гуртожитку питали Варку, чому вона не їде на вихідні додому, відповідала: – У мене в хаті справжнє пекло! Я туди не хочу.

А коли запрошували із собою на гулянку, теж відмахувалась:

– Облиште мене, йдіть собі. Я хочу побути в спокої.

І училась. Старалася з усіх сил. Мала Варка найбільші бали у заліковій книжці. Ходила співати в хор, бо за те давали зайві вихідні і надбавку до стипендії. А ще записалася на курси крою і шиття – аби й на одяг не витрачати зайві гроші. На всьому економила.

Після закінчення педучилища направили Варвару на роботу аж до Криму!

– Як же тобі пощастило! – раділи за подругу дівчата. – Там увесь час тепло, море! Зустрінеш якогось морячка, вийдеш заміж, а ми будемо до тебе приїздити в гості.

– В гості – можна, – казала Варка. – Але морячка не буде! Я ніколи не вийду заміж…

– А як же особисте щастя?

– Я надивилася у себе вдома на те щастя вдоста, собі такого не хочу!

І яке ж гарне, яке ж добре почалося у неї життя!

Як молодій вчительці, відразу ж дали квартиру. Робота була дуже близько від дому.

Та й скільки тої роботи! Варка зранку йде до школи, там веде уроки. Потім – гуляє собі сама містом, заходить у магазини. Увечері теж – біжить на прогулянку, на берег. Сідає на лавці і дивиться на хвилі: ніколи в дитинстві не була вона на морі – батькам її було не до того, щоб повезти.

А тепер життя наче віддавало Варці сповна за всі змарновані роки.

– Девушка, а как вас зовут? – час від часу підходили до неї хлопці – знайомитися.

Та Варка тільки скине погляд, такий гострий, немов шаблею сіконе. То й відійдуть.

А були й настирливі. Бачать, що дівчина щодня сама й сама гуляє, думають, що дуже скромна, то й квіти дарують.

Хороші були хлопці.

Але ж ніхто з них не знав, що в неї в голові записано.

І раптом…

Мати дзвонить, кричить у слухавку:

– Ой, що ж я тепер буду сама робити-и-и-и-и?!!! Ой, я ж нещасна така-а-а-а! Доню, приїжджай!

– Що трапилося, мамо?

– Ой, біда! Горе яке велике-е-е-е! – Варка аж відсахнулася від слухавки. – Батько наш поме-е-е-ер! Немає більше батька! Ой, сироти ми тепер, бідні сироти-и-и-и!

– Мамо! Заспокойся! – Варка чомусь замість заспокоювати, втішати матір, розсердилась на неї. Скривила губи, але не від жалощів за батьком, – від зневаги. – За ким ти плачеш? За ким побиваєшся? За своїм катом? Опам’ятайся! Помер – хоч поживеш тепер, як людина!

Після похорону Варвара вирішила повернутися – не надовго – у своє село. Стало шкода матір. Така старенька, квола, жалюгідна. Та й хата посунулася, треба було докласти рук.

А головне: на похороні підійшов до неї директор школи…

– Хоч і молодий, а ось поставили нашого Володьку директорувати, – хвалилася Варці Оленка, шкільна подруга, та, що у неї батько був хазяїн. – А що? Не увесь же вік йому бути простим учителем. А тепер он хвалять у районі!

– Оце ваш Вовка? – аж здивувалася Варвара. Вона вже років десять, як не бачила Оленчиного брата. Та й тоді не звертала на нього ніякої уваги. А тепер…

– Варваро, привіт, – Вовка сам до неї підійшов. – Як же ти змінилася, геть зовсім якась інша стала!

– Та й ти теж!

– Давно тебе не було у селі. От на вулиці побачив би – не впізнав, подумав би, що кінозірка ненароком завітала, – не те щось ляпнув, ще й на похороні.

– Та у мене робота, ніколи було, – виправдовувалася Варвара. – Я ж учителька, а ти сам знаєш, як то воно в тій школі.

– Знаю-знаю, – посміхнувся самими кутиками вуст Володька, біля чорних очей – ні зморщечки. – А ти, до речі, що там викладала, у тій своїй кримській школі?

– Англійську мову… – зітхнула Варка.

– Але ж ти, здається, тільки педучилище закінчила, молодші класи?

– А я потім майже відразу ж і вступила на заочне! У цьому році отримую диплом, до речі!

– Ех!.. Нам би у школу такого спеціаліста, а то… хто тільки не читає ту англійську!

– А знаєш що, Варваро, кидай ти той Крим і повертайся додому! – то Оленка втрутилась в розмову. – Вовчик візьме тебе на роботу. У нас школа нова, гарна, обіцяють у новому навчальному році комп’ютерний клас зробити, га?

– Та й мати он наша вже геть слабенькою стала, чи ще й надовго переживе батька, коли залишиться тут сама… – підійшла старша сестра.

– Я не одна у мами, – огризнулася Варка.

– Не одна… Але ти ще не замужем… поки. Та й ти – наймолодша між нами. Коли що, хата, звісно, буде твоя.

– І справді, – обійняв Варвару брат. – Поки мама жива, побудь із нею?

– Скільки ж їй там зосталось… – утерла гірку сльозу ще одна сестра.

– …а потім хату продаси і поїдеш куди схочеш.

– Шкода залишати хату…

– І робота в школі є…

– Ти ж усе ’дно поки сама, і мама теж сама. То якось разом…

– Мама стільки натерпілась, тепер хай відпочине…

– Хата буде твоя, нам її не треба!

Ось так напосілися всі на Варвару, вона й зголосилася.

Було літо. Після похорону поїхала до Криму, написала заяву на перевід, повернулася додому.

А тут… Закотила рукава і взялась до праці. Від ранку й до обіду працює Варвара в школі: дали новий кабінет, але без ремонту, то треба й те підфарбувати, і те, а те докупити, випрати штори, підібрати потрібну літературу. Вовчик, чи то – Володимир Павлович, увесь час поряд крутиться. Перше, що він директор і повинен за всім тут наглянути. А друге – брат товаришки, сам і зазвав її до школи, тож мусить допомогти.

Від обіду й до темної ночі удома Варварі все те ж саме: мити, дерти, мастити, фарбувати…

Хата й не стара, але запущена, мамо рідна! Шифер поколовся – вода крізь тріщини натекла й проїла стелю – балки погнили, просіли, стіни від вогкості поцвіли, дерев’яну підлогу сточив шашіль…

– Тут тільки до чогось одного візьмись, а воно, мов вервечка, тягнеться! – жаліється Варвара.

– Так і є… – зітхає мати.

– Мамо, треба ж грошей на ремонт.

– Е, ні! Грошей не дам!

– А за що ж я все те буду купувати?

– То навіщо берешся? Я тебе не прошу ремонт робити, згодиться й так. Я гроші на похорон собі складала! От як помру, тоді хоч по мені й вали цю халупу і нову став! А поки жива – не дам тобі на ремонт ні копійки.

І мати далі годує свині. Табуни гусей, качок і курей за довгі роки зробили із подвір’я страшне болото. Рої мух, хмари пилу, калюжі із гноївки та помий, нестерпний сморід!

– Де ногою не ступну, кругом пташиний послід, – знову починає з матір’ю розмову Варка.

– А як же ти хотіла? Щось мати й бути пані?

– Якось у людей воно по-іншому виходить – і господарство є, і під ногами чисто!

– А в кого ж це так?

– Он хоч би і в Володьки! І в його батьків… Давай, мамо, відділимо для птиці шматок городу, натягнемо сітку? А на подвір’ї розіб’ємо доріжки, посіємо квіток?

– А це вже аж після моєї смерті! Бо я так звикла і по-іншому не можу! – стріпнеться мати. – Бач, чого захотіла! Яка там у своїх інститутах стала чистьоха! Городу не дам вділяти – там мають рости картопля з буряками! А птиці добре й тут, перед хатою. І мені добре – увесь час на очах, захоче їсти чи води, то я доллю…

На осінь, правда, Варці стало трохи легше: хоч вийшла з дому до школи. А там тобі й доріжки, і квітники, і діти…

От що-що, а дитину Варка й собі хотіла б – природу ж не обдуриш! Тіло їй розквітло, розпустилось, ночами від незрозумілої тривоги стало важко спати.

Але заміж – ні! І не кажіть Варці про це – всі знали. А от дитину…

– Я б хотіла хлопчика, – якось ділилася вона з учительками.

– Хлопчика? Щоб виріс п’яницею?

– Е, ні! Я б виростила із сина справжнього чоловіка!

– Так кожна мати каже! Ростять, виховують, ночей недосипають. А воно… тільки вуса висіються, вже й цупить пляшку. Краще дівчинка, – говорять вчительки.

– Та не всі ж такі! – Варка, проте, не згодна.

– А ти наведи приклад.

– От хоч би й наш Володимир Павлович, директор!

– Таких тільки одиниці!

– І у місті я бачила багато чоловіків, що не п’ють, порядних!

– То у місті! А у нас… сама знаєш.

– Ні, я свого сина виховаю – на заздрість усім! А ще, дівчата, хочу, щоб він був чорнявенький, кучерявий, швидкий!

– Ну чисто тобі наш Володька… Чи то Володимир Павлович…

– Ти дивись, Варваро Іванівно, бо щось воно на те й показує!

Та як зарегочуть!

І наче отак пожартували, посміялись. А у Варки у серці щось та й зосталося.

Вона і направду вже на Володьку якось дивно поглядає.

Не як на мужчину, ні, і борони Боже, на чоловіка!

Володимир Павлович був жонатий, у нього син росте і дочка. А жінка – красуня така, що й пошукати, не для села така принцеса.

Білява Сусанна викладала у школі музику. Казали, що вона навіть закінчила консерваторію, мала якісь надії. Аж тут – Володька…

Неймовірний красень, хто встоїть?

А як вони танцювали на вечорах відпочинку! Усі аж голови звертали, як Володька плив у парі зі своєю жінкою у танці. Він високий, кучерявий, із чорних очей аж вогонь креше, як дивиться на Сусанну. А у неї – така дрібненька й біла ручка, мов у фарфорової ляльки, лежить у смаглявій міцній Володьчиній долоні. Білі кучерики туляться до білої сорочки. Блакитні очі топляться у чорних.

– Диво, а не пара! – кажуть про них в селі.

Так воно і є…

Тільки ж яка щодо цього різниця Варці? Хіба вона хоче його забрати?

Після особливо млосної ночі таки наважилась.

– Мені треба сина, – зайшла після уроків до кабінету директора, подивилася Володьці пильно в очі.

– Не зрозумів…

– Я хочу такого сина, як ти! Зрозумів?…

– Ні…

– Ну тоді скажу прямо: я хочу народити від тебе дитину, сина.

– Варваро, ти жартуєш? – розсміявся. Але встав із-за столу, потягнувся, аж захрустіло в шиї, різко видихнув і підійшов до неї впритул. – Ти ж пожартувала?

– Я тепер піду, а ти подумай! – розвернулася.

Пішла.

Зачинила двері.

Щось тоді на неї найшло…

Це Володька тоді уперше й посварився із дружиною.

Прийшов додому, а там – не зварено й не заметено. Сусанна, як завжди, або сидить десь з вишиванням, або біля телевізора куняє. Володьці що? Не звикати, він до їди не перебірливий. Відкрив собі холодильник, вийняв сала. Або й молоко – приніс від матері, живуть через дорогу – може й два літри випити. І діти часто обідають у баби з дідом, вечеряють.

Сусанна на дієті. Прозора і тонка, мов балерина, здається, дмухни – і полетить за вітром.

Зате завжди у неї свято. Гарно вдягнена, нафарбована, спокійна – на заздрість сільським жінкам, у яких робота та й робота. Ті ще поночі годують свині, доять корови, цідять молоко, перуть, вчиняють хліб, топлять піч – до хліба. А у Сусанни щовечора увімкнений абажур біля крісла і книга у руках. Не з бібліотеки, куплена.

– У бідних розумом великий телевізор, а у мудрих – своя бібліотека, – повчала вона чоловіка.

І дітки такі ж – охайні, ввічливі, біляві…

– Ти якось, сину, переінакшуй уже потроху свою жінку, – часом казала Володьці мати. – Ну так, вона міська, я все розумію. Але ж давно живе в селі. Ти якось потроху привчай і її до роботи – до свиней, до городів. Бо що будете їсти, як нас із батьком колись не стане?

Мати докоряє, а Володька тільки сміється. Обніме матір, поцілує.

– Мамо, – каже, – я спеціально вибирав собі таку Сусанну, щоб вона була у мене не до роботи, а до душі і серця!

– Я розумію, сину… Це поки молоді, а далі треба буде щось дітям дати, а ми не вічні.

– Все буде, все буде, мамо! Але тепер мені добре й так.

Дуже Володька любив свою Сусанну. Гордився нею, мов якоюсь квіткою екзотичною. Та й то ж – учителька! Хіба не її справа – бути гарною й читати?

А ще Сусанна пречарівно співала. Підіграючи собі на роялі, часом збирала біля актової зали цілий натовп слухачів, які голосно плескали у долоні після закінчення «концерту».

Усе те дуже подобалося Володьці.

А сьогодні, після тієї дивної розмови в кабінеті із Варварою…

Володька, тільки переступив поріг, відразу ж до Сусанни:

– Чому у нас така порохнява скрізь літає? І повітря якесь затхле! Ей, Сусанно, скільки можна спати?

– Що?… Я… – прокинулась Сусанна, від несподіванки злякалась, тре кулачком сонні очі, поли шовкового халатика роз’їхалися, стало видно голі ноги, на нігтях червоний лак.

Володька придивився, а ті ноги білі-білі, аж наче сині. Раніше б він замилувався, а тепер кажуть: закінчується кохання, починають ставати видимими недоліки.

– Ти хоч би на сонце коли виходила, а то… шкіра синя, немов у курки!

– Що?…

– Кажу, що досить уже мені до матері ходити їсти. Он у нас нова хата, літня кухня, хлів. Але тут пусто й пусто… Хіба тільки павутиння, і ти увесь час як не читаєш, то малюєш нігті або спиш! Де наші діти?

– Вовчик у садочку, а Олюнька, мабуть, у баби з дідом.

– Ніколи наших дітей немає вдома! Так і виростуть, я й не побачу! За чужими день при дні пильную, а свої як не у садочку, то в баби з дідом! Яка ти мати?

– Що?…

– Нічого! Насмаж мені котлет на вечерю і звари картоплі. Я хочу, щоб ми від сьогодні усі разом їли за столом! І ти теж будеш їсти! Бо он худа, як тичка, немає на що й глянуть!

– Яка це тебе оса вкусила? – пробувала всміхатись Сусанна. – Чому ти на мені злість зганяєш? Так не можна…

– Перестань мене увесь час повчати, що мені можна, а що – ні! Я вже давно не хлопчик!

– Ти ведеш себе недостойно, Володю…

– А хто достойно? Той очкарик Віля із консерваторії? Давно треба усвідомити, що я геть інший!

– Не заставляй мене жалкувати про…

– Зрозуміло! Ти жалкуєш, що не вийшла заміж за Вілю?

І так слово за слово…

Цієї ночі вони уперше й спали нарізно. Наступного ранку Володька, правда, вибачався, казав, що то все через перевтому.

І Сусанна його пробачила: мало чого не буває в житті, та й, зрештою, у них і справді така робота. Але урок затямила і, прийшовши зі школи, взялася за хазяйнування. Напекла пиріжків, помила скрізь підлогу, заборонила дітям іти до баби з дідом.

Наступна сварка була саме через це.

– Що ти собі думаєш?! – звірів Володька. – Мати з батьком тримають для нас хазяйство! Вони побудували цю хату, виростили нам дітей! А ти… Мало того, що нехтуєш матір’ю, нічого їй не допомагаєш, тижнями не заходиш до них на подвір’я, то тепер ще й онуків не пускаєш!

– Але ти…

– Мати моя он плаче, у батька тиск піднявся. Думай, Сусанно, що ти робиш!

– Я…

– Казала колись мені моя мати, казала! Щоб я брав за себе сільську дівчину, а я не слухав!

– То я…

– Що тепер?

Чорна кішка пробігла між подружжям.

Як то воно все трапилось, Варвара й не зогляділась. Вона хотіла мати собі дитину, а виходило, що розбивала тепер чужу сім’ю?

– Та не вийду я за тебе заміж! – уже вкотре твердила вона Володьці. – Ти цього не розумієш?

– А для чого тоді усе це… Для чого ти ходила, казала… Хіба ти не казала?

– Я тільки хотіла собі дитину, і аби вона була від тебе. Що ж, не вийшло…

– Але ми уже стільки часу зустрічаємося! Я хочу, аби ми більше ні від кого не ховалися, а жили разом. Я хочу з тобою жити, Варваро! Давай одружимося, офіційно!

– Слухай, Володь, опам’ятайся. У тебе є діти, жінка, і я ніколи не стану поміж вами!

– Я своїх дітей не збираюся кидати! Але Сусанна… Я її більше не люблю, я хочу бути з тобою!

– Не хочу я будувати щастя на чужому горі, – відказувала йому Варвара. – Та й як до мене поставляться твої діти? Вони ж мене зненавидять! А батьки? Проклинатимуть на кожному кроці! Не може поміж нами нічого бути, та й усе! І – ти ж колись любив Сусанну?

– Якщо кохання закінчилось, то його й не було ніколи… – зітхнув Володька. – Я немов сліпим був увесь цей час. Я вибрав цю Сусанну, цю курку вимочену…

– Не смій так про неї говорити, мені це неприємно! – урвала його Варвара. – Сусанна – мати твоїх дітей!

– Вибач… У мене раптом все з ніг на голову стало, і я – це вже не я. А Сусанна, вона мене, мабуть, тоді причарувала, бо як подивлюся… І що я думав? А ось ти…

– Якщо хтось комусь не пара, то не допоможуть ніякі чари.

– Або це ти щось мені поробила, га, Варко? Зізнавайся! – і Володька кинувся було жартівливо обіймати свою коханку.

Але Варвара раптом стрепенулася.

– Ні! Відійди. Знаєш, коли між нами усе було б просто так, полюбовно, без ніяких таких думок із твого боку, як раніше, то я б не відсторонювалася. Але тепер… Тепер, Володько, я бачу, що доведеться забути усе, що було поміж нами. Набавились, і досить, бо ти надто серйозно почав сприймати ситуацію, мені вже страшно.

– Досить?!! – він аж руки запустив у шевелюру, чорнющі очі зблиснули недобрим вогнем. – Ти кажеш досить?! Ні! Я не якась ганчірка! Не хочеш йти до мене, то я однаково вижену Сусанну або сам піду з дому. Ми з нею мусимо розлучитися, бо я не можу більше бути разом під одним дахом із тою жуйкою! Вона мені спротивіла!

– Ти знову починаєш?

– Вибач…

– То це виходить так, що через мене ти зненавидів свою жінку?

– Може, я ненавидів її ще відразу, але не розумів цього. А тепер у мене відкрились очі. І навіть Оленка казала вже не раз, що ти була б мені кращою парою, що ми наче створені одне для одного. А це – моя сестра.

– Вона ще нічого не знає, тому й так каже.

– Ну то чого чекати? Хочеш, я сьогодні ж поговорю з дружиною, з батьками.

– А діти?

– Діти… Що діти? Діти скоро виростуть, вони мене зрозуміють, якщо не тепер, то потім. Я теж із ними поговорю. Бо… хіба буде краще, як я стану ображати їхню матір, а сам буду нещасливим?

– Діти тебе не зрозуміють і не пробачать ніколи, затям це. І твоя мати…

– Знаєш, як кажуть: для свекрухи невістка – як в горлі кістка. А ще й для моєї матері, та ще й Сусанна! А от тобі вона буде дуже рада.

– Про що ти говориш, Володько?

Але він не схаменувся…

І того дня, ледве Варвара переступила через поріг материної хати, як та на неї накинулася із криком.

– Та ти ж потіпаха дурна! – стара розпатлана жінка сунула до неї з кулаками. – Що ти здумала мене на старість знеславити? А як дізнаються у селі люди? Це ж такий несусвітній сором!

– Що таке, мамо?

– Що таке?! Ти, хвойдо, сплуталася із жонатим чоловіком!

– Яке вам до того діло… І… хто сказав?

– Хто?! Ось щойно до мене приходила Володьчина мати, просила, аби я тебе схаменула, аби ти, гадюко підла, не лізла в чужу сім’ю! Який же сором, яка біда на мою бідну голову! Я все життя прожила чесно, працювала, виховувала вас як порядних людей, а ти! Де це ти такого набралася, хто тебе навчив красти чужих чоловіків? Тобі що, мало он нежонатих п’яниць? Пішла б увечері до клубу або й до магазину, є того добра. Коли б хотіла заміж! Але ж ти, падлюко, вирішила мене знеславити!

– Досить, мамо, – Варвара гидливо склала губи, презирливо окинула жалюгідну материну постать із голови й до ніг. – Досить казна-що молоти язиком. Ви були усе життя порядні й чесні?

– Була!

– І вас у селі за те поважають?

– Усі мене поважають! Поважали досі…

– То вам так дуже важлива чужа думка? А рідні діти? Ви спитали нас, чи ми вас поважаємо? І чому це я ще досі не вийшла заміж і ніколи вже не вийду.

– Чому?… – ураз спохмурніла мати.

– Бо через ваш із батьком приклад я так зненавиділа подружнє життя!.. Та й, власне, вас! І цю хату! Це село із усіма в ньому «порядними» людьми!

– Тоді… Тоді геть із моїх очей! Забирайся хоч під три чорти, аби я тебе ніколи більше ні на очі не бачила! Хвойда!

Варвара вийшла з хати, знесилено опустилася за порогом на землю, вперлася лобом у стіну.

– Досить… Із мене й справді досить… – шепотіла пошерхлими вустами, а невидющі очі блукали по подвір’ю, все так же загидженому пташиним послідом і засміченому різним непотребом. – Для чого воно мені оце все? Й справді досить!

А у Володьчиній хаті було майже те ж саме.

– Що ти собі надумав розлучатись? – усовіщала Володьку мати. – Заради чого?

– Я не можу більше жити із Сусанною.

– А це ж яка причина?

– Я не зобов’язаний вам звітувати, мамо. Адже колись, розписавшись із жінкою, я розвівся із батьками, з вами!

– А тепер хочеш ще й із жінкою розвестися? І все заради кого? Заради Варки? Та вона ж через пару років стане точнісінько такою, як і її мама: на матір дивись, уявляй дочку. Та й тобі вже, сину, не вісімнадцять років, аби ти міг дозволити собі такі дурниці. Забув, у тебе двоє дітей і ти – директор школи? Що начальство скаже?

– Мамо, сім’я – це моя особиста справа, причому тут робота і начальство?

– Це ти тепер так думаєш, а коли воно усе почнеться, не дай Бог, тьфу, тьфу, тьфу! – сплюнула набік Сусаннина свекруха.

А та в цей час сиділа в іншій кімнаті за роялем і награвала якусь сумну мелодію.

– Ви бачите оце? – Володька показав рукою в бік Сусанни. – Вона ж просто якась лялька, їй навіть про все байдуже. І я гадаю, вона навіть не буде проти розлучення, ми ж давно із нею не спимо. Чуєш, Сусанно, агов?!

Мелодія затихла, двері навстіж відчинились. Спочатку, біла, наче якась примара, Сусанна з’явилася у дверному отворі, зробила крок, другий – і упала навзнак. Володька заледве устиг її зловити, майже при землі.

– От! А ти казав! Донечко, як ти? – Володьчина мати занепокоєно терла невістці руки. – Неси воду! – до Володьки.

А коли він вийшов за двері…

– Я усе давно знала… Але я тепер вагітна, – втомлено видихнула Сусанна.

– Давно, доню?

– Вже чотири місяці.

І Варвара теж мусила повертатися того вечора до своєї хати. Лишилося просто забрати речі та й іти геть.

Вирішила поїхати спочатку до райцентру, переночувати там у готелі, а вже потім… Та коли вона зайшла в кімнату, то побачила, що мати якось неприродно лежить на підлозі – горілиць, руки розкинуті вздовж тіла, спідниця задерта, очі широко відкриті, рот роззявлений.

– Мамо, що з вами? – кинулася Варвара підіймати матір.

Але та її не чула.

– Боже! Що ж я оце наробила?! Мамо! Мамо, простіть мене!

Але уже було пізно: життєва дорога матері добігла свого печального кінця.

Треба було робити похорон, потім дев’ять день, сороковини.

А потім…

– Я вирішила продати хату та й їхати геть звідси, – Варвара радилася із братом й сестрами.

– Ну, як знаєш, ніхто з нас уже сюди не повернеться, не буде тут жити.

– Як би це правильно оцінити хату?

– Ну, попитай в людей, які тут ціни. Тільки ж зважай: ділити гроші доведеться на чотирьох.

– Як? – здивувалася Варвара. – Ви ж тоді казали… Я майже шість років жила з матір’ю, хата по закону належить мені.

– Тоді живи тут, ніхто ж тобі не забороняє! Але коли здумаєш хату продати, тоді гроші маєш розділити по-чесному, справедливо.

– По-справедливому…

– А ще, – підперла рукою голову сестра. – Мати тримали кури, свині, качки, індики… То як воно із цим всім буде?

– Тобто?…

– Ну, це теж треба було б розділити по совісті.

– Свині я продала, гроші пішли на похорон, на поминки…

– А де материна пенсія? – підсів до столу брат. – Вона ж, як я знаю, ніколи марно не тратилась, усе собі на смерть складала. А ти кажеш, свині!

– Я не можу знайти тих грошей… усіх принаймні, – зізналась Варка. – Мати кудись ховала гроші так, аби я не бачила. Кудись їх клала, коли мене не було вдома.

– Може, під матрацом? Ти скрізь гарно подивилась?

– Лежало у хустинці двісті рублів – оце й усе.

– Ой, сестро, не бери на душу гріха, – підозріливо примружилася сестра. – Як же це так може бути, щоб мати не утаємничила тебе, де гроші?

– Вона померла… несподівано, не встигла мені сказати, не думала ще, певно, помирати, не збиралась…

– Не по-людськи воно виходить, – підвівся на ноги брат і нервово почав ходити туди-сюди по хаті. Потім різко спинився, підняв до стелі руки: – Ось, Варко, аби ти знала, закликаю у свідки небо, поки не віддаси нам материних грошей… Ну, не поділишся із нами по-чесному – не сестра ти мені.

– І мені теж!

– А я буду проклинати!

Намарно Варвара переконувала рідню – ніхто їй не повірив.

– Тоді… тримайте ключі від хати і про мене – перекидайте усе догори дном, як хочете, валіть, копайте, бо я тут теж жити не буду. А продасте… тоді мені дасте знати.

– Зачекай! – брат загрозливо рушив у бік Варвари, а їй здалося – що то покійний батько ожив, такою разючою тепер була між ними схожість. – Зачекай, сестро, не хитри! Не обманюй нас, віддай материні гроші, а все інше теж поділимо по-братськи.

– Й по-сестринськи, – докинула сестра.

– По-чесному!

– Та пішли ви всі! Я вас знать не хочу! – і Варварїа заридала.

Хату довелось таки продати. Люди у селі дізналися про її роман з Володькою, почали позаочі говорити, що вона тим доконала матір.

Якось Варвара подзвонила найкращій подрузі, ще з училища, пожалілась. А та…

– Приїжджай, Варваро, – каже, – до мене! У нас село велике – міського типу, є дві школи, коли що, то можеш і на роботу влаштуватись. Видамо тебе заміж, або – сільрада ж дає вчителям гуртожиток. Та й фах у тебе такий. Ти знаєш, як нам потрібна в школу вчителька іноземної мови?

– Дякую тобі. Чим мені ризикувати? А то й приїду!

– Приїжджай!

Варвара швиденько владнала всі формальності, зібрала речі в чемодан – та й гайнула світ за очі.

Коли забирала трудову книжку зі школи, Володька взяв її за руку.

– Варваро, якось у нас так вийшло…

– Не хвилюйся, все нормально!

Так і попрощалися.

На новому місці Варварі і справді дали квартиру. Та де квартиру! Цілих півхати виділила сільрада як молодому і перспективному спеціалісту.

Село було красиве і велике, дуже близько до обласного центру. Вулиця, на якій тепер жила Варвара, – із щойно зведених будинків. Біля хати три сотки городу, невеличке подвір’я, підведена вода.

– Яка ж я тобі вдячна, Світлано! – Варвара чулася так, неначе щойно вирвалася із пекла. – І головне – я ж сама собі створила пастку! От скажи мені, подруго, для чого мені здалася та дитина? От чому я так її тоді хотіла? Наче мана якась найшла…

– Ну, взагалі-то всі дівчата мріють вийти заміж, а вже потім народити. Але ти, Варко, завжди була якась трохи дивна.

– Тепер як згадаю… Боже, і чим я думала? Що б я там, у тому забитому селі, у тій убогій хаті робила? Як би я могла виростити сина нормальною людиною, га? Та ще й Володька… Ні, він, Світлано, красивий чоловік, освічений, розумний. Але… Уяви, що було б, якби я там народила від нього сина!

– А чому саме сина? – дивувалася Світлана.

– Тільки сина! Якщо колись мені ще щось подібне збреде в голову… Але то вже, мабуть, навряд чи буде.

– Не журись, подруго, віддамо тебе ще заміж, у нас в селі є нежонаті чоловіки.

– Вдівці або п’яниці, чи, боронь Боже, розведені? Ні, мені не треба.

– То ти перебірлива? Хочеш у тридцять років парубка? А знаєш, є у нас один такий, можу познайомити!

– Я вже нічого не хочу. Просто спокійно жити, ходити на роботу. Все…

Але сталося інакше.

Недарма кажуть, що бажання здійснюється саме тоді, коли уже перестаєш про нього думати й чекати. За тиждень, щойно відсвяткувавши сяк-так скромне новосілля (запросила Світлану з чоловіком), Варвара збирала зі столу посуд. Раптом її сильно замлоїло, перед очима попливли білі стіни, з обличчя збіг рум’янець.

– Що тобі? – Світлана сполошилась.

– Гадаю, перевтома… Я стільки всього пережила, аби ти знала…

– Ну то ми підемо, ти відпочивай.

Та наступного ранку Варварі не стало краще. «Мабуть, щось з’їла не те», – думала вона.

Поголодувавши ще два дні (бо й крихти хліба не могла взяти до рота, відразу ж починала блювати), вирішила поїхати до лікарні. А там дізналася, що то були перші ознаки вагітності, колись такої бажаної.

– Що ж ти думаєш робити з дитиною? – Світлана першою дізналась про вагітність.

– Як що? Буду народжувати!

– А батько?…

– Я народжуватиму для себе!

На родини до Варвари зійшлись лише колеги.

– Який же гарний у тебе хлопчик! Нехай росте здоровий!

– Щастя бажаємо Олежці!

– Щоб був розумний, любив і шанував свою маму!

– Бажаємо йому щастя! А ще… Аби як виросте, знайшов собі гарну пару!

Після кожного тосту гості ставали все веселішими, шум у кімнаті наростав.

– А я все знаю, – довірливо нахиливши до молодої мами голову, зашепотіла Світлана їй у саме вухо. А тоді відхилилась і голосніше: – Та що там я, усі вже знають, Варко! Про Вадима…

– Не тепер… – враз спохмурніла Варвара, вхопила сп’янілу подругу під лікоть і відвела до іншої кімнати. – Навіщо ти?… Я ж тебе просила нікому не казати.

– А що таке? Ти жінка вільна, та й він – чоловік непитущий. Це не секрет, усе село уже говорить про те, що Вадим за тобою сохне. Та й ти, я знаю, не проти… Чого таїтися? Ви ж давно не діти!

– Я й не проти, але його мама…

– Що – мама? Вона ж не знайде в селі невістки кращої за тебе. А що є дитина?… Це ж навіть на краще! Вадим матиме собі сина, а Олежка – батька!

– Ой, Світлано…

Минуло кілька років, і Варвара таки дала свою згоду на шлюб. Потім народився ще й Денис. І синів своїх, як і обіцяла, вона виростила гідними людьми.

Чужа кохана

Коли люди щасливі, їм немає діла до усіх інших.

Бернар Вербер

Як прийшов Андрійчик з армії – прорвалось небо: дощ лив і лив, мов із відра. День при дні. На городах бур’янів у пояс, по вулиці – калюжі, по вікнах капле. Сидить Андрійчик та й сидить у хаті, на серці тоскно.

– Чому ти світом нудиш? – питає мати. – Йшов би десь до дівчат та й нашукував би вже мені яку невістку!

– Яку невістку, мамо? – сидить Андрійчик і дивиться на небо.

– А якусь таку: скромну, роботящу, чемну.

– Як вам треба, то й шукайте, я ще женитися не збираюсь.

– То воно на те й показує, – каже мати. – Де то видано – такий молодий і все сидиш удома.

– Як треба, десь піду, щоб вам очей не муляти! Коли заважаю в хаті…

– Тю на тебе! Не можна й слова сказати. По мені – й сиди, але й межи люди пора десь вибиратись.

– Не хочеш дівчини – то шукай, сину, собі роботи, – це вже батько.

– Як скажете, нехай он тільки дощ ущухне, тоді й піду.

Такий Андрійчик.

Аж тут – у школі випуск! Може, й не пішов би туди. Так ось – дізнались хлопці, товариші з дитинства, що він прийшов з армії, а може, мати розказала? – та й постукали у двері.

– Агов! – гукає Максим, найкращий приятель, найщиріший дорадник, рятівник у всяких бійках колись хлопчачих. Бо Андрійчик собі був плохенький – худий, несмілий, а той, мов богатир билинний! – Привіт, друзяко! Виходь у люди, а то закопався, сидиш сам у хаті.

– Може, він на монаха готується вчитись! – підкусив Денис, той ще жартівник. А сам такий – геть тобі чисто циганчук: верткий, чорнявий, кучері мов із смоли вилиті, з очей аж іскри сиплють. Знав Денис Андрійчикову прихильність до читання Біблії, до ходінь у церкву, забобонів.

– Та що ви… – знітився Андрійчик, але друзів зустрів із розпростертими обіймами.

– Заберіть хоч ви його, хлопці, та виведіть десь у люди! – мати змиває порога, воду бере з-під ринви.

– Виведемо, тітко Світлано! Сьогодні у школі випуск, музика гратиме до ранку, підемо на дівчат полювати!

– Оце я розумію, справжні хлопці!

– А ви готуйте нам із собою пляшку гарної самогонки!

– Що ні, то ні! – насупилась Андрійчикова мати. – Ніякої горілки мені, щоб я й не чула! Ще молоді, аби п’яницями ставати.

– Та ми жартуємо!

А далі зачинили за собою двері, говорять, регочуть – що то юність!

І правда, після обіду стихло. Дощ перестав сіятися, розбіглись хмари, сонце блиснуло, сипонуло на землю рясним промінням, та так дужо, що вмить здійнялася пара. Тепло, зелено, запахущо!

Андрійчик почав збиратись. Вийняв із шафи штани, сорочку, надягнув на себе, обдивився – щось воно не те. Поки був у армії – підріс, усе замале зробилося, закоротке. До вечора ще був час, то він пішов до магазину, вибрав собі джинси, нову теніску, кеди. По дорозі забіг ще й у перукарню…

Як ішли до школи, то серед хлопців Андрійчик був чомусь найвеселішим. Чи то що дощ нарешті зупинився, чи то його одяг новий так смішив? Аж хлопці Андрійчика не впізнавали.

Почалися танці.

Усі такі розвеселені – дівчата… А хлопці? Один по одному біжать у кущі і звідти вже й собі йдуть, сміються, штовхають один одного у плечі. Директорка школи бігає за ними, посилає вчителів – не встигають. Та й де ж там встигнеш!

Майже усі хлопці наллялись алкоголем для сміливості, деякі уже й відкрито курять – навчанню кінець, атестат у кишені, кого боятись?

Але деякі… Між ними – й Андрійчик…

– Та випий, буде весело! – умовляють його Максим із Денисом. – Будеш танцювати!

– Я й так буду.

– Та невже? Ану ж бо, – і переморгуються між собою.

Танок у колі, під швидку музику. В основному, дівчата скачуть, мають яскравими подолами – гіпюрами й воланами від випускних суконь. Непевно ставлять ноги, бо котрі й уперше взуті у туфлі на високих підборах.

Хлопці ще стоять.

Аж ось заграли повільний танець. Із гурту вийшов Максим і попрямував до яскравої зграйки щебетух, вихопив звідти тонесеньку й високу Наталку, ухопив її лапищами за сліпучо-біле мереживо, шарпонув, аж війнувся на голові густий сніп кучерів, укладених до випуску у високий хвіст, спеціально. Щось зблиснуло в останніх променях вечірнього сонця, неначе зірка чи іскринка, і полетіло в густу траву.

Андрійчик те помітив. Йому аж дивно, і чомусь так цікаво стало – а що ж то таке там впало? – що він не посоромився підійти й підняти. Звичайна шпилька, якою заколюють волосся, лежала на його руці. На згині – дротяний кружечок, у ньому росинкою поблискує камінчик. Таке от диво…

Добре, що ніхто того не помітив, бо засміяли б! Андрійчик сховав заколку до кишені і став спостерігати за танцями. По широкому майданчику кружляли пари, хлопці невміло переставляли ноги, час від часу наступаючи на довгі подоли суконь, дівчатка манірно відводили убік очі, поправляли шлейки, роззиралися довкруж – чи хтось це бачить?

Все дужче вечоріло…

Далі грала музика. Танцюристів ставало більше.

Ось уже й Денис підхопив собі партнерку – ту ж таки Наталку, повів її повільно, тримаючи за обидві руки дуже обережно. Закружляли у самому центрі кола – вальс. Наталка вміла гарно танцювати, ходила кілька років на гурток, а Денис деякий час був її партнером.

Усі аж розступилися.

– Яка ж гарна пара! – почув Андрійчик поряд біля себе, як якась бабуся, що прийшла, либонь, подивитися на онуку-випускницю чи випускника, ділилася враженнями із сусідками.

– Молоді всі гарні!

– Ой, не кажіть! Ви подивіться на цього Дениса, а на Наталку! Яке у неї плаття? Мов молода на весіллі! От уже гарно вбралась!

– А Денис їй таки до пари. Який же дуже гарний хлопець! І де мої молоді роки? Гай-гай…

– Ото згадала баба, як була дівкою!

Так собі перемовлялися жінки, аж Андрійчику й самому стало цікаво. Придивився пильніше до Наталки, пригадав, як бавились у дитинстві… І раптом щось гостро вкололо його в груди. Скрикнув, засунув пальці до кишені, вийняв, подивився – її заколка, Наталчина! Міцно стиснув у кулаці…

Добре споночіло. Світломузика кидала на розпашілі обличчя чудернацькі тіні. Заграв «Дым сигарет с ментолом…», Андрійчику чомусь дрібно застукотіло-заходилось серце.

І хоч який був несміливий, але наважився. На ватяних ногах підійшов до Наталки, простягнув долоню, набрав повітря в груди… Аж тут – з одного боку до них іде Максим, а з іншого – біжить Денис! І Денис першим ухопив дівчину за руку. Максим – собі, за другу.

А Андрійчик…

– Наталко, можна запросити тебе на танець? – став просто перед нею, струснув білявими віями. Вона, мабуть, щось пригадала, оглянула його з ніг до голови й задерикувато посміхнулась:

– Можна!

– Як? – здивувалися в один голос Денис із Максимом.

– Ходімо…

Чомусь вибрала його – несміливого, незугарного у своїй по-юнацьки ще незрілій стрункості.

А він тримав її, як коштовність. Обережно торкався тремтячими пальцями до стану, боявся дихати. Аж руки йому спітніли. І обличчя. І по спині відчув патьоки. Сором… Але вона не відкинула бридливо руку, не відсторонилася від нього. Йшла поряд, у парі, як лебідка.

Андрійчик не міг повірити у своє щастя. Наталчина голова була у нього під підборіддям, і він насолоджувався-вдихав п’янкий аромат від її волосся, дивився на опущені вії, на уста, на шийку, ще нижче – де у трішки завеликому декольте біліли маленькі груди.

Умирав…

Після танцю повів назад на своє місце, але не так, як інші хлопці, а тримаючи за руку.

Уже й пора було відпускати, а він – не смів, чекав, коли вона прийме свою, сама.

І вона відпустила. Відвернулася від Андрійчика і сміялась, щось розказуючи дівчатам.

Він тепер далеко не відходив, стояв поряд. І коли заграла весела пісня, пішов у танець.

– Ти що це, ей?! – перегукував музику Максим. – Накинув на Наталку оком? Гляди, за нею Денис давно вже упадає! Вони давно вже зустрічаються! Хіба не знаєш?

Андрійчик тільки посміхнувся на те:

– А я давніше!

– Коли давніше? Може, ще в садочку? Сподобалась Наталка, зізнавайся?

Мовчав…

Ось знову заграло. Олександр Малінін співав: «Как упоительны в России вечера». Андрійчик не спускав очей із Наталки. А вона – кружляла у танку із кимось іншим – не із Максимом, не з Денисом, не з ним. Але хай собі – не з ним – думав Андрійчик, аби тільки не з Денисом.

А той, здавалось, і не дуже й журився за Наталкою, він тепер стискав у обіймах якусь яскраво нафарбовану дівицю у міні-спідниці та колготках в сіточку.

– Приїжджа, з міста, – раптом гаряче шепнув йому на вухо Максим. – Вона віддається за шоколадку, ти як?

– Що – як? – ніби не зрозумів Андрійчик. Думав, що Максим від нього відчепиться.

– Ти що, не хочеш побути наодинці з доступною дівкою? Ти ж щойно з армії повернувся!

– Та ні…

– Як знаєш, бо я – після Дениса.

Андрійчик ледве дочекався кінця пісні, підійшов упритул до Наталки:

– Можна я проведу тебе сьогодні додому?

– Я ще не йду, рано! – усміхнулася Наталка. – Це ж випускний, усі будуть танцювати аж до ранку. Та й треба ж сонце зустрічати!

– А можна, я з тобою? – сказав щось аж надто сміливе. Дурне!

– Можна! – дівчина пустила бісики очима, пхикнула – але він бачив, що незлобливо.

Цією обіцянкою Андрійчик і втішився. Пам’ятав про «доступну дівку», набрався сміливості і не відходив тепер ні на крок від Наталки, не спускав із неї очей. Помічав, що її це тішить – інші дівчата позирали із заздрістю.

Та й Денис із Максимом зникли, вони більше так і не з’явилися біля школи.

Сонце розірвало пелену ночі раптово.

– На гірку! Ходімо на гірку зустрічати сонце! – кричали випускники.

І втомлена класна керівничка, очоливши своїх колишніх учнів, построїла їх у шеренгу, аби повести асфальтовою доріжкою геть зі школи.

– Я дуже втомилася… – Наталка зняла із ніг туфлі й стала босими ногами у холодну й зарошену траву. – Я нікуди не піду!

– Так не можна, – захитала головою вчителька. – Це ж зустріч сонця! Її ніяк не можна пропустити!

– Чому?

– Бо… Бо це така давня традиція! І ще є повір’я – із ким зустрінеш схід сонця, із тим ще не раз потім зустрінешся, матимеш спільну долю! А ми ж хочемо й надалі зустрічатися, бути друзями, підтримувати одне одного в житті?

– Хочемо! Хочемо! Аякже! – кричали збентежені випускники. – Ходімо скоріше, бо сонце вже ось-ось покажеться! Ходімо з нами, Наталко!

– Ні, я краще піду додому… Андрійчику, ти не бачив Дениса?

– Не бачив…

– Куди ж це він подівся…

Ось так вони і йшли разом, у перших променях її першого сонця.

Хоча… Вона уже зустрічала сонце із Денисом, майже.

Вони давно вже зустрічалися, кілька разів стояли під вербами – аж до ранку. Цілувались…

А тепер її вів Андрійчик.

Наталка йшла – й байдуже, чи йде там хтось поряд із нею, чи вона сама. Утомлена, ноги збиті в кров – через нові туфлі та через танці.

Сонце підіймалося все вище, вище…

– Знаєш, а я вже й шкодую, що не пішла разом з усіма – капризувала Наталка. – Це все через тебе!

– Через мене…

– Так! Якби ти ото не бовкнув, що «можна я тебе проведу?» – то я б, може, й пішла з однокласниками зустрічати сонце. Ще й той Денис десь дівся…

– Ти ж втомилась?

– Втомилась?! Та я ще б танцювала й танцювала! А тут – іду з тобою? І чого ти до мене причепився, мов реп’ях котові на хвіст?

– Бо ти мені сподобалась…

– Можна вмерти – сподобалась! Хіба тільки тобі одному?

– Але мені – найдужче…

– Не тільки тобі! Тут би ціла череда хлопців йшла за мною, коли б я лиш схотіла!

– Я знаю…

– Знає він! А ти знаєш, яка я тепер на тебе сердита?

– Як хочеш, то давай повернемося назад… – його навіть тішили ці дівчачі примхи. Аби тільки не говорила про Дениса. А так – якесь сонце розгоралося у Андрійчика всередині. Воно приємно лоскотало, гріло, пекло, смалило!

І вона це відчувала.

– Але у мене збиті ноги! Ось, поглянь! Ти що, не бачиш навіть, що я йду боса?

– Бачу… Тобі, напевно, коле в ноги?

– Так що?

– А от що! – і він підхопив її на руки, притис до себе, завмер. Аж світ йому померк в очах.

Світило сонце, хоч вранішнє, погідне, але сліпучо-ясне. І, мабуть, десь уже й прокинулись люди, і хтось би міг їх так от побачити. А це ж село…

Але Андрійчик не зважав.

Та й що він робить?

Він несе на руках свій найбільший скарб – ось цю Наталку, без якої тепер не зможе й дихати!

Приніс під самі ворота, обережно поставив.

– От і все, бувай! – манірно й просто так сказала Наталка і пішла, навіть не озирнулася вслід. А він стояв, мов стовп, і дурнувато посміхався. Схаменувся, коли от-от мала увійти у двері.

– Наталко! – гукнув. – То я прийду сьогодні вечері?

– Це ще для чого? – здивувалась. Однією рукою тримається за одвірок, а іншою тре собі обличчя, хоче спати.

– Може… Підемо в кіно разом, га?

– Ну… приходь.

– Я прийду!!!

Вже й вечір вповзає у західне вікно червоним язиками полум’я, а Андрійчик усе сидить – не заснув і на мить, боїться пропустити потрібний час…

Аж тут хтось постукав у найближчу шибку. Та так голосно й уперто.

– Хто там? Сину, піди подивися! – гукає із кухні мати.

– Йду…

А втома таки дається взнаки. Хоч і молодий і кохання не давало увесь день стулювати йому повік, аж тепер відчув Андрійчик, що втомився.

– Чуєш?! А я й не знав, що ти удома! – прямо із порога вхопив його в обійми Назар, товариш і однокласник. – А у мене сьогодні весілля, бачиш? – і показав на білу квітку, пришпилену на груди.

– Я… Я тебе вітаю, – чомусь світ перед очима став хитатися. – А чому ж ти не з гостями?

– Та тут таке, друзяко… Розумієш, мій дружба перепився, його швидка забрала. А без боярина яке весілля? Дружка вередує. Я вже був у розпачі, як тут – хлопці кажуть, що ти прийшов з армії, бачили тебе на випуску сьогодні. А я й не знав! Ти чому мені не сказав, га?

– Та я тільки вчора приїхав… – виправдовувався Андрійчик.

– Вчора? І не чув про моє весілля?

– Ні…

– От мені товариш! Але не страшно! Я як почув, що ти вже вдома, відразу ж покинув весілля – і до тебе. Тож збирайсь, Андрійчику, будеш у мене дружкою, найстаршим!

– Але я… Я не можу…

– Чому це? – здивовано підвів брови Назар. – Я заради тебе кидаю молоду, гостей, мчу на всіх парах, а ти?! Ти що, хочеш мене образити, та ще й у день мого весілля?

– Ні…

– Тоді нічого не хочу чути! Даю тобі п’ять хвилин на збори, й їдемо!

– А вечеря? – із полумиском гарячої картоплі до кімнати увійшла Андрійчикова мати.

– Яка картопля, тітко Світлано? Ми ж їдемо на весілля!

– Отакої!

Сутеніло дуже швидко. Андрійчик поглянув на годинник.

– Гаразд, я зараз поїду з тобою, але потім на кілька годин мушу відлучитись, маю справу.

– Про що мова? Звичайно!

Але весілля є весілля, час тут летить, немов потік, не зогледишся, а уже минула не одна година. Андрійчик аж злякався, коли поглянув на годинник.

– Уже десята!!! Господи!..

– Що сталося? – обійняв товариша Назар. – Не бійся, мамця не буде тебе лаяти, ти ж уже дорослий.

– Та я не про те…

– А що сталося?

– Розумієш, я мушу йти, я пообіцяв…

– Та говори вже!

Назар випромінював стільки радості та щастя, що Андрійчик вирішив йому зізнатися:

– Я призначив одній дівчині побачення, пообіцяв їй прийти, а тут – весілля.

– Не біда! Хто вона така?

– Ну…

– Давай швиденько – одна нога тут, друга там – біжи до своєї любаски і повертайтеся разом назад!

– Та я не знаю, чи вона погодиться. Просто ми ще не зустрічалися ні разу. Та й… вона, здається, чужа кохана.

– Пусте! Усі дівчата – чиїсь кохані! Веди її мерщій сюди і, може, скоро потанцюємо ще й на вашому весіллі!

Андрійчик аж стріпнувся – а що як… Накинув на плечі куртку і щодуху побіг у темінь.

Наталка його таки чекала… Підходячи до її подвір’я, на мить зупинився, постояв, відхекався. А поки він приходив до тями, побачив, як Наталка визирнула у вікно, потім вийшла за ворота, знову ввійшла.

«Невже чекає на мене? Чи, може… Ні! Вона повинна бути моєю!»

Ось Наталка вже вдруге зачиняє хвіртку, повільною ходою йде у глиб двору, озирається, сідає на порозі…

Насмілився…

– Наталко! – гукнув, узявся руками за ворота. – Ходи-но сюди, це я… Андрій…

Вона раптово скочила, повернулася обличчям до дороги, місячне світло проллялось на розпущене волосся; здавалось, що навіть очі засвітились.

– Це ти… – було видно, що чекала.

– Вибач, я запізнився. Я не міг прийти відразу ж, бо…

– А я вже вирішила, що ти патякало!

– Та ні… У мого товариша, Назара, сьогодні весілля, і він узяв мене за старшого дружбу.

– Міг би хоч попередити! – уже й дорікала…

– Вибач, але не міг, він застав мене зненацька. Просто уже сутеніло, а я цілісінький день не спав… Я не міг заснути, чекав, коли швидше настане вечір, щоб прийти до тебе.

– Ага, чекав! А прийшов у глупу ніч. Ти дивився на годинник? Уже майже дванадцята ночі, хто в такий час гуляє?

– Вибач… Назар якось так напався на мене раптово, а це ж весілля. І… мене направду там чекають. Тому… Наталочко, – схопив за руки, а у самого – дрібно тремтять, – ходімо зі мною, нас там чекають.

– Як? Ні! Як це я піду з тобою на чуже весілля, та ще й опівночі? Ми ж наче… Що про мене скажуть люди?

– Та ніхто нічого не скаже! Ми просто прийдемо разом, посидимо трохи.

– Ні, вже пізно!

– Але я так чекав на цей вечір, на зустріч із тобою.

– Ти ж тепер ось біля мене!

– Але й там мене чекають.

– Тоді обирай!

– Звісно, я зостанусь із тобою. Але… Але ж, Наталочко, зрозумій, це весілля, і я пообіцяв. Уяви, як буде неприємно Назарові. От уяви, що хтось на нашому весіллі…

– Що?! Ну ти й чудний! Ти що собі намріяв? Ми ще ні разу ніде не були, я нічого тобі не обіцяла, а ти вже кажеш про весілля? – і Наталка розреготалась.

– Я тебе люблю, Наталко… – раптом сказав Андрійчик і пильно подивився їй в очі. – І буду любити все життя, не дивлячись ні на що і ні на кого. Що б не сталося, я буду тебе любити завжди, тільки тебе одну, чуєш?

– Дивно… А знаєш… – раптом струснула довгим волоссям Наталка. – А я таки піду з тобою до Назара, ти тільки трішки зачекай, перевдягнуся.

– Я чекаю!

Щастя Андрійчикове не мало меж, коли він, обережно тримаючи Наталку за руку – бо ж була темна темінь, щоб не впала – вів її вулицями сонного села до освітленого й розспіваного місця. Старші люди вже майже порозходились, залишилася сама молодь. Андрійчика з Наталкою відразу ж було посаджено за стіл. Багато хто з подивом дивився на цю пару, бо Андрій увивався коло Наталки так, неначе це була щонайменше його кохана, а насправді ж…

– Чуєш, Андрію, а як же Денис? Хіба ти не знаєш… – запитував його то один, то інший.

– Що мені до Дениса?

– То у вас це все серйозно?

– А як ти думав!

Цієї ночі Андрійчик все ж таки склепив повіки – але під ранок він провів Наталку додому і ще довго стояв біля її хати, чекаючи, коли ж погасне світло. А потім, підстрибуючи від радості, побіг додому.

Вже вклався в ліжко, та все не міг заснути, усе прокручував у голові цю їхню зустріч, пригадував Наталчине обличчя, що вона казала, обмірковував, чи сам не бовкнув чого дурного. Нарешті сон зборов, і він заснув із першими променями сонця.

Свята Марійка

Ту, яку любить, він убив би…

Пауло Коельйо. «Переможець залишається самотнім»

Марійка ніколи не була красунею. Така собі звичайна дівка. Але аж занадто несмілива, покірна й тиха. Боялась мами, а та не мала статків, то й не брали довго Марійку заміж.

Вона когось трохи там любила, хтось любив її – але до одруження діло не дійшло.

І аж у тридцять років нарешті зустрілися вони з Іваном. Він був із міста – із райцентру: нарешті Марійці повезло!

Спочатку їм зробили весілля – як для міста, не дуже й скромне: зібралось по двадцять душ із кожної сторони, у дворі накрили довгого стола, принесли лавку; щоб хоч трохи зекономити на гулянні, замість горілки давали брагу, а замість духової музики крутили патефон.

Перша ніч між Іваном та Марійкою була таки першою, але Іван того й не завважив – добре впився.

Зате як ішли молоді вранці після свого весілля на село до тещі, то саме тоді Іван дорогою спочатку несміливо, але почав у спину штовхати і скубти за волосся свою безвольну й занадто покірну жінку, а вона йому того першого разу змовчала, бо була без приданого і перестарок.

Другого дня Іван Марійку вже й побив: не вірив, що цнотлива. І як Марійка йому не божилася, як тільки не клялася, що «вчора ж все було!» – Іван їй не повірив.

– Ти що, Марійко, свята?! – кричав. – Ніколи не повірю, щоб до двадцяти п’яти років вбереглась!

Вона змовчала.

– А, то ти мовчиш? То, значить, правда?!

На третій день було те саме, іще й нове – Іван підбив Марійці око.

Четвертого дня вночі трохи подушив за шию.

На п’ятий затопив у обличчя кулаком.

Шостого – викручував руки і нагинав головою до підлоги.

Ще за тиждень – штовхав у груди і обзивав марою!

А потім – почав усе спочатку…

Першу дитину Марійка «нагуляла», це так для села виходило: бо жили молоді перший місяць після весілля нерозписані, і мати Марійки, нещаслива вдова Зойка, дуже боялася, що вже й не розпишуться ніколи.

Коли ж почула Марійка під серцем дитя, сказала про те чоловікові – і поїхали вони до його батьків похвалитися.

А там, у комунальній квартирі, – Марійка тільки очі витріщила: її молодий чоловік за столом випив нахильці аж три чарки горілки – і завівся зі своїм батьком битися! У кімнаті зчинилася страшна буча, крик і вереск…

Чоловіки між собою билися, а Марійчина свекруха, Рузя, вийшла у двір, сіла на лавочку біля під’їзду, заклала ногу на ногу, аж стало видно ніжно-блакитні краєчки теплих із начосом панталон, і спокійно закурила сигаретку, розбороняти чоловіка із сином вона не збиралась.

– Оце у нас, Марійко, аби ти знала, усе життя так, ти теж звикай, – коли Марійка вибігла надвір, сказала їй свекруха.

– Та вони там дуже б’ються! А якщо мій Іван уб’є свого тата?

– Не уб’є!

– Та я все ж таки піду…

– Воно тобі треба?

Але бійку було вже добре чути крізь відчинені вікна аж на вулиці.

– Ви мене не розумієте ні грама! – кричав Марійчин молодий чоловік у кімнаті до свого батька. – Ви мене все життя ні за що не мали! Ви все життя мене мучили!

– А щоб ти був не народився, відьмин ти син! – батько турнув кулаком сина в ніс.

– Збирайся й ходімо звідси! – кров’ю плюнув Іван на батька.

– Та я тебе!..

Але Іван із Марійкою вже пішли.

– Може, таки б у нас заночували? – знехотя у спини їм спитала Рузя і відразу ж розкурила нову сигаретку. – Батько вже натомився, він тепер засне і нам не буде заважати. А ми б ще трохи поговорили на кухні про те й про се, га?

– Ні!!! – визвірився Іван. – Я сюди більше ні ногою!

– То ти ж його там хоч добре відгепав? – спиталася про батька.

– Та йдіть ви… – додав занадто міцне слівце Іван і зачепив носаком черевика чималий камінь при дорозі.

– Давай, рви мені нові туфлі! – закричала йому вслід мати. – Я все життя гарувала, ні дня, ні ночі не бачила, а воно – таке невдячне!

– Бачити не хочу!!!

А як завернули за будинок…

– Мені треба трохи походити по дорозі, – сказав Іван і пішов навмання сонним містом. Марійка попленталася за ним.

Коли вони нарешті добралися до села, уже був ранній ранок, стара Зойка саме вийшла з дійницею до корови і тут побачила своїх дочку і зятя, мокрих з голови до ніг, ще й забрьоханих у болоті.

– Оце мені біда! – поставила вона відро собі до ніг і сплеснула руками.

– Це ще не біда! – кричав грізно від самих воріт Іван, жаско водив очима. – Згиньте! Ідіть назад до хати!!!

– Що, сину, сталося?… – таки пішла слідом.

Уже в хаті Іван скинув під ноги мокрий піджак і, як є, в чорних від бруду штанах, всівся на білому простирадлі, склав руки під грудьми.

– Кажи, стара відьмо! – почав кричати до тещі. – Кажи мені правду – із ким твоя дочка волочилася, до мене?

– Ні з ким вона, сину, не була…

– А я знаю, з ким була! Не бреши мені!!! – волав Іван. – Мені добрі люди розказували! Був у неї Карпо, і Роман сюди ходив, і…

– Сину, то ж до кожної дівчини перед її чоловіком та хтось ходив. Хіба ж і ти ніколи не мав дівчини? До тридцяти років, синок, у мене вже двоє дітей було. А ви ж оце тільки що й побралися.

– А-а-а?! То ти, стара карга, аж допіру у цім зізналася!

– Іванку, – тулячи заплакану дочку до себе, просила Зойка, – заспокойся, сину. Біжи помийся, поїж – і лягай спати.

– Ляжу, якщо коло мене буде моя жінка лежати.

– Ну то нехай лягає… Лягай, Марійко.

– Чуєш?! – кричав Іван до Марійки. – Зараз же лягай!!!

Марійка послухалась його і лягла. Зойка теж нищечком стала за дверима – вона боялася, аби Іван нічого лихого не вчинив із її дочкою.

Але Іван помітив тещу:

– Геть звідси! – закричав. – Тільки цього бракувало! Що ви тут, мамо, робите?

– Як – що? Стою й дивлюся!

А тоді як Іван заснув, Марійка плакала у своєї матері на плечі.

– Мамо, – просила вона, – я не буду жити із цим Іваном. Давайте його геть виженемо…

– Моя дитино, – дивувалась Зойка. – Треба було раніше на нього роздивитись, до весілля. Ти ж, либонь, уже й правду тяжка, а ви з Іваном – не розписані. Нехай він хоч розпишеться з тобою, щоб не була дитина байстрюком. А тоді подивишся. Може ж, він вгамується. Бо ще молодий чоловік, може, того й ревнивий?

– Мамо! Він страшний!!! Ви ж іще не все знаєте! Бо він на мене руку піднімає, ревнує страшно, обзиває негарними словами, а як учора із своїм батьком бився…

– Нехай страшний, а все ж таки він чоловік, – вела далі своєї Зойка. – А наш батько, хіба й він на мене колись руку не піднімав? Хіба не було такого, що бігав по селу з сокирою в руках, шукав мене, щоб зарубати? А як душив мотузкою, пам’ятаєш? Але тоді в батька та дурість трохи пройшла. І у Івана нашого пройде. Не ти перша, не ти й остання! Та й… одягайся, Марійко, трохи скромніше, поскидай ті кульчики із вух, вже ж не дівка. Наш батько мені разом із вухами б одірвав. Що мені було, але я таки дотерпіла до кінця!

– Але ж батько наш втопився?! – нагадала Марійка мамі.

– Ну, втопився, я його туди не волокла, він сам… І хіба ж мені потім добре було без чоловіка? Хіба вам, дітям, без батька свого добре було? Не сироти своєї дитини… – просила Зойка.

І Марійка вирішила послухатися маминої поради, і терпіла. Закрутила довге волосся у тугу гульку, познімала із себе всі прикраси – позолочені сережки й мідного хрестика, перестала фарбувати губи.

Помогло?

Коли ж за місяць до перших її пологів Іван змолотив Марійку ногами так, що вона боялася за дитину, іще й на свою тещу замахнувся, то Зойка забідкалась:

– Кидай, мабуть-таки, Марійко, цього бидла! Нехай краще твоя дитина байстрюком росте, аніж вродиться калікою!

А Іван почув, та як визвірився:

– Що?! Кого кидай?! Мене?!! – а тоді до Марійки: – Ти, дохлячко стара, дурна курко! Спочатку віддай мені те, що в тебе в животі, бо то моє, мені належить! А тоді як хоч, то й здохнути можеш!

Але увечері, як прийшов Іван з роботи додому, то до хати увійти не зміг – теща зсередини закрилася на засув.

– Більше сюди не приходь ніколи, чуєш? – кричала Марійка через вікно. – Бо я вже тобі тепер не жінка!

– Віддай мені те, що в животі!!! А тоді, про мене, хоч здихай!

– А воно не твоє! Бо ми нерозписані!

– То давай завтра підемо й розпишемось, – пообіцяв Іван.

Аж тут…

– Йди, Іване, звідси, – виглянув у вікно Костя, Марійчин старший брат, а тоді загримів засувом і вийшов із веранди.

Костя на той час відсидів другий строк в тюрмі, і це його одного-єдиного із усіх жінчиних родичів тільки й боявся Іван.

– Ти що – приїхав оце?… – Іван побачив Костю й відразу ж присмирнів.

– Я з тобою довго говорити не буду! – звів грізно брови докупи колишній зек, склав на волосатих грудях жилаві руки – геть чисто всі сині, у наколках. – Завтра зранку прийдеш за своїм дрантям. А зараз геть мені з-перед очей, дай спокій – я з дороги втомився й уже лягаю спати.

Наступного ранку під дверима тещиної хати Іван стояв уже зі своєю матір’ю.

– Доню, – просила Рузя лагідно Марійку. – Розпишіться з Іваном. Він уже покаявся і більше ніколи так не буде… Правда ж, сину?!

– От тобі святий хрест, що вже не буду! – клявся Іван. – То я дурнем був. Я ж тебе, Марієчко, люблю, того й приревнував.

А Марійка вже вирішила, що жити із чоловіком не буде.

– Доню, ну прости ти його! – все просила Рузя. – Іван буде тобі гарним чоловіком, повір… І про дитину вашу подумай. Як ти його, малесеньке, ще й не народила, а вже без батька саме залишиш? – А тоді до свахи: – А ви ж, свахо Зойко?! Чого мовчите, га? Як-не-як, буде у вашій сім’ї мужчина! Не мені вам казати, свахо Зойко, як у житті без чоловіка важко. Костя он жениться або від вас поїде… А Іван же – буде поряд! Він у нас не щось там без освіти – і вивчився, технікум закінчив, і на роботу гарну ходить, на людях ніколи не п’є, не так, як його тато, – умовляла. – Мій син ото нервовий такий, бо його батько, пияк пропащий, усе життя горілку цмулив, мов дурний, і бився! Що я, свахо Зойко, тільки не натерпілася, скільки сліз виплакала й синців наховала за темними хустками! Але я чоловіка свого не покинула! Та й ви ж, я чула… Ви маєте мене розуміти, еге ж?

– Еге ж, – зітхнула Зойка.

– А ти ж, Марієчко, – відчула Рузя свашину підтримку, – як будеш до мого Івана добра, то він коло тебе й відігріється. Пожалієш чоловіка?

І Марійка пожаліла…

Але коли народилася дитина, Зойка попросила молодих із її хати вибратися, ще й дуже терміново, бо не могла вона – на старості років – витримати кожного дня біля себе гризню і бійки.

– Ідіть собі куди хочете, бо я з вами із розуму зійду, та й сусідів соромно, – сказала Зойка. – Мало я замолоду сама натерпілася, живучи із гірким п’яницею? Та й Костя скоро одружиться, він схоче вдома жити і має право – він син! І на всіх тут не стане місця. Йдіть…

Іван вже тоді працював головним технологом у кондитерському цеху, пішов до начальства й випросив квартиру.

Перебрались.

Марійка після пологів тільки два місяці посиділа у декреті, а тоді здала дитину в ясла й теж вийшла на роботу.

Але Ігор, певно, ще був трохи замалим для відправлення в садочок і як почав слабувати! То щоб мамі не лежати із ним по лікарнях та не сидіти часто вдома, віддали на виховання в село, до баби Зойки. Там він і жив, у мирі й спокої, аж поки не пішов до школи.

А Іван із Марійкою взялися будувати хату…

Якось поїхали всі разом у село до Вірки, рідної Іванової сестри, колоти свиню.

Свиня була велика. Іван її забив, розібрав, вмився – та й по всьому ділі. А Марійка, як справжнісінька хазяйка (такою й мала б бути при чоловікових родичах по заміжжю), стояла із жінками цілий день біля літньої плити-кабиці, на вулиці, – кришила на смалець сало, варила із голови, ратиць та хвоста сальтисона і перебирала та мила кишки – для кров’янки.

Як усе було упоране й готове, картопля зварена й домлівала у часнику свіжина, Вірка мотнулася із двору, покликала з усього села своїх кумів і родичів; а коли усі зібралися за столом – дістала з-під припічка великий бутель самогону.

Добре ж тоді на шкварках усі повпивалися! Іван теж випив не одну чарку, а потім тільки сидів і пильно дивився за Марійкою, а як вона куди йшла – недобре за нею водив очима, аж вони йому почервоніли.

На ранок усі мали їхати на базар до міста і продавати там ковбаси й м’ясо.

– Іване, може, ти більше пити вже не будеш? Нам же треба вставати рано… – спитала Марійка необачно.

– Тс-с-с… – зашипів Іван.

А як вже стало далеко за північ – захотів маленький Ігор спати, Марійка узяла сина на руки та й понесла заколисувати до «чистої кімнати», і сама поряд лягла, непомітно задрімала.

Збудив Марійку чоловік – схопив її за коси й зволік сонну на підлогу.

– Ти що це, родичів моїх не поважаєш?… – п’яно сичав у лице.

– Що сталося, Ваню?

– Ваню?! Чого ти, ледацюго, вийшла з-за столу, коли усі нормальні люди ще сиділи? Ти мене не поважаєш?! Не поважаєш моїх родичів?!!

– Я дитину заколисувала, дуже втомилася за цілий день, а рано вставати, – нагадала Марійка. – І ти б, Іване, більше вже не пив, краще ляж біля мене і засни.

– Зараз я тебе тут задушу, уб’ю! Вона мені буде командувати – пити чи не пити! Та ти потіпаха!!! Кляча стара, ворона!

– Іване, тихо, дитина спить… – просилася покірно Марійка, вона ніколи й не сказала б і слова проти, бо по своєму батьку знала – не допоможе, мала досвід.

Але…

– Ти чого це сама з-за столу пішла, без мого дозволу?! – гупав Іван Марійчиною головою об бильце ліжка.

А вона? Й не видиралася.

Був би, може, й убив, коли б до кімнати випадково на той час не надбігла мама Іванова.

– Іване, сину, а ходи-но на одну хвилиночку до зали, – погукала із дверей Рузя. – Тут тебе дуже кличуть!

– Що там, не можете без мене?

– Гості вже йдуть, а треба б було їм ще й «на коня» налити.

– Та йду я, йду! А ти!.. – показав Марійці кулака.

Коли Іван пішов до гурту, Рузя прочинила низеньке вікно з кімнати і показала невістці в ніч:

– Тікай! Швидко, поки не повернувся Іван!

– Я боюся…

– Не бійся, я кожного разу сюдою вистрибувала, як втікала від свого чоловіка, коли ще була молодшою (бо це була хата Рузиних батьків), – і ти втікай!

Надворі розігралася метелиця. А у хаті було дуже тепло, тож Марійка, як була тільки в одному платті, так і вчепилася руками в підвіконня, та й вистрибнула в холодний сніг; ноги обпік лютий мороз, але назад вернутися Марійка не могла. Побігла вона городами попід межу, де було снігу менше, до тої хати, де ще світилось, та й постукала у вікно. Відчинились двері, незнайома жінка Марійку спочатку впустила до веранди, розпитала, хто і що, а далі завела в свою хату й поклала спати на дивані.

– Оце такі ті чоловіки… – одне казала. – Усі такі, не тільки твій, щоб знала. Одним війна повідбирала розум, іншим репресії й колгоспи. Колись так не було, а тепер – неначе подуріли!

– Знаю…

А на ранок, тільки розвиднілося, Марійка вже й схопилася на ноги та й побігла назад – треба ж було свиню на базар везти!

Зайшла Марійка до свекрушиної хати, усе згадала – і з ляку потерпли ноги. От вона й сховалася у коморі, стала слухати, що будуть говорити.

– Ведмедище ти проклятий! – кричала Рузя на свого чоловіка. – Виродив таке ж, як і сам! – А тоді до сина: – Шукай тепер, Іване, жінку!

– Де буду її шукати? Може, піти й до міліції заявити?

– Я тобі зараз як заявлю! Сміття із хати не винось, затямив? Вона далеко не пішла.

– Хай тільки я узнаю!.. Я їй усі патли повириваю! Ще хай трохи почекаємо, а тоді…

– Ти спочатку дочекайся!

– Як ще через півгодини не буде, то я за себе не ручаюся!

От Марійка із комори й вийшла.

– А де це ти, потіпахо, була?! З ким по селу волочилася?! – кинувся Іван до неї з кулаками. – Ви ж бачите, мамо, вона гуляща! А людям каже, що я марно її б’ю! У-у-у, зараза така!

– Я ночувала… Тут жіночка одна живе, вона прийняла мене до себе, бо ти ж почав битися… Мені твоя мати вікно відчинила й сказала, щоб я тікала… Мамо, ви скажіть!

– Так, це я їй втекти сказала!

Якраз на той час приїхав машиною друг Іванів, а разом і кум, Михась, мав везти м’ясо й сальтисони на базар. Іван при кумові скандалу робити не став; зібралися всі – й мирно поїхали на базар.

А на могорич попросив Іван кума до себе на квартиру; випили за вечерею дві пляшки горілки на двох, і Михась ліг спати, притому на єдиному у квартирі ліжку.

А Іван свою молоду жінку до ранку при зачинених дверях у туалеті подушкою душив і викручував їй пальцями шкіру на литках, і плювався в лице, і обзивав гулящою.

– Поїду, бо моя Іринка в міліції мене почне шукати! – зачинив аж уранці Михась за собою двері.

Через два тижні після того Іван загадав їхати до своїх батьків на Різдво. Марійка аж зраділа:

– Я ж так люблю кутю!

– О! Моя мати варить добру кутю, от поїдемо – ти покуштуєш! – пообіцяв Іван.

Це вже вони саме вкотре замирились.

Як же приїхали Іван із Марійкою до свекрів-батьків і зайшли до них у квартиру, то побачили таку картину: серед кухні валялися ложки, побите скло, а ще скрізь у коридорі було розлито помиї й хрустіли черепки. А в кімнаті на ліжку лежав уже присмирнілий – чи не міг від горілки сам устати – Іванів тато, і над головою у себе ще вимахував кулаками. Мати ж, розхристана й захекана, із чималою червоною «квіткою» під оком, вже била його мокрим рушником по голові. Було видно, що буря щойно відшуміла і Рузя мала перемогу.

– О! Це у нас так завжди на Різдво! – сказав Марійці чоловік. – Ходімо краще в гості до кумів, бо тут ми куті сьогодні не наїмося.

Перелякана Марійка, в оберемку із малою дитиною, замість святкувати у теплі, брела поночі містом й усе промовляла до Івана:

– Це ж яке у тебе з таким батьком тяжке життя було! – жаліла.

– Аби ти знала!..

Вже в кумів вони гарно погуляли і таки справили Різдво. Хрещений тато на радощах подарував Ігореві із нагоди свята повнісіньку свиню-копилку грошей, на що його жінка надула губи. І коли Іван із Марійкою збиралися додому, почули таке:

– Це уже останній день, що ми разом! – кричала Іринка. – Бо назавтра точно понесу у загс заяву, будемо розлучатись!

– Через що?!

– А через твою щедрість! Мені набридло, що ти всім годиш, віддаєш останнє! Нащо віддав свиню?

– Це ж хрещеник, – виправдовувався Михась.

– А я – твоя дружина! Ненавиджу, скотюго!

Іван був такий вражений почутим, що пообіцяв Марійці ніколи більше й пальцем її не чіпати.

І вона йому повірила!

Але після Різдва, вже вдома, Іван Марійку таки побив…

І того дня, коли Марійка відчула, що в неї знову має бути дитина, вона лежала у своєї сусідки із побитою головою – були перед тим у цих сусідів у гостях, Іван приревнував Марійку до господаря, цілісіньку ніч бив.

Насилу аж під ранок, як чоловік ухекався й заснув, Марійка змогла втекти із дому й не пішла на роботу, а заховалася у сусідів; плакала.

Ця сусідка уже не перший раз втішала бідну Марійку і не раз їй радила: «Поки Іван тверезий і на роботі, збери своє дрантя й тікай десь світ за очі, кидай його!!!»

І Марійка того разу вже й наважилась, але тут почало її млоїти – вона подумала, що, може, через нерви – усю ж ніч не спала. А тоді порахувала дні – і зрозуміла!

Зразу до лікарні не пішла, поїхала в село – за порадою до матері.

– Куди тобі ще одну дитину?! Із цим недолюдком?! – пожаліла її Зойка. – Йди на аборт і не видумуй!

– А може, Іванові про дитину сказати? – Марійка сумнівалась.

– Скажи! То він тебе так віддубасить, що ти осліпнеш і цієї дитини не побачиш! – показала рукою на чотирирічного Ігорка.

Але Марійка на аборт іти злякалася, вирішила, що впорається із халепою сама.

Побрела до аптеки, купила там три пачки магнезії, йоду; із тим зайшла в їдальню, змішала все разом із чаєм і зразу ж випила.

А Іван того вечора був тверезий. Сидів у хаті коло столу й чекав на Марійку, хотів побачити, яка вона прийде: якщо буде весела, то зробить вигляд, що все нормально, а якщо заплакана й у синцях – проситиме вибачення.

Марійка прийшла додому з опухлим і збитим лицем і з мокрими ногами. Важко переступила поріг і впала на вузьке ліжко, аж ойкнула.

Іван тільки й побачив, що її ступні – чорні від землі.

Марійка тоді не сказала чоловікові, що вагітна: боялася, а раптом таки вийде? А коли скаже – Іван не дозволить робити аборт, і доведеться їй родити; муситиме вона терпіти чоловіка уже заради двох дітей…

Магнезія із йодом не допомогли, тоді Марійка наварила кореню петрушки, так їй жінки на роботі підказали. Випила за раз, тільки гикати стала.

Більше вирішила не ризикувати – пішла до аптеки ще раз і купила міцніші ліки. Далеко від аптеки не відійшла, побачила бочку з квасом, купила повний кухоль, сіла на лавці, висипала усі таблетки собі у руку, запила.

– Кровотеча – от і все, що сталося! – так і сказала потім Марійка.

Обійшлося…

Та як після того не береглася, а за півроку – знов вагітна!

Тепер Марійка таблеток уже не пила: боялася підвередити собі печінку. Позичила у матері грошей і пішла на підпільний аборт: строк був уже великий, і ніякий лікар не згодився б робити операцію за просто так.

А вже як у кабінеті молодий гінеколог узяв у руки тампон із йодом і приготував кюретку, щоб вишкрібати дитя, Марійка приречено заскімлила:

– Ні, не дам, не дам!

– То що? Не робити аборт?… – спитався лікар.

– Я передумала.

Лікар був молодий, бо більш досвідчений таки довів би діло до кінця або хоча б залишив у себе гроші, хоч частину. Але той покірливо згодився, повернув увесь гонорар до решти.

Марійка злізла з крісла і, наче нічого не сталося, пішла додому.

Так Наталка й залишилась живою.

І тільки заради дитини – Іван тепер міцно ціпив кулаки, п’яно сичав Марійці у лице, обзивав її й далі здохлячкою, вороною, старою клячею, але терпів, тримався – і не бив.

– Бо то було б тобі на руку! – казав Іван Марійці. – Ти ж тільки цього й ждеш, ти ж увесь час мене доводиш, щоб я вийшов із себе, а тоді… тоді будеш казати, що це я у всьому винен!

– Нічого я не жду! – бралася в боки Марійка, осміліла. – Якби не ця проклята дитина, то я… то я б!..

– Бачиш, що надумала?! – кричав Іван. – Народиш мені дочку – усе тобі прощу, ніколи й пальцем більше не зачеплю! – клявся.

– А що мені прощати? – щиро дивувалася Марійка.

– Що ти така… незугарна ні до чого! Що ти така потворна! Що ти пригорнути мене не вмієш! Що ти… Що ти хоч би коли вміла засміятися, а то регочеш, як коняка якась…

– От уже мені зугарний знайшовся, ти дивись! Чи ти ж сам до чогось здатний?

– Мовчи, дурепо!!!

– І не подумаю!

– Геть з очей!

Так гризлися Марійка з Іваном між собою аж до пологів. І Марійка найбільше боялася, щоб не вродився у неї хлопчик.

– Досить Ігорка, як удасться в батька, буде такий же дурний і скажений. Буде хтось тоді на мене плакатися! Досить і одного. Нехай буде мені рідна душа. Не треба мені хлопчика, нехай краще дівчинка, – хоч і казала Марійка своїй мамі, але дитину нишком називала чомусь Андрійчиком…

Народилася Наталка на Різдво.

Увечері ще Марійка наварила куті та й сіла до столу з ложкою їсти, тут її й підхопило. Іван побіг до сусідів і викликав звідти телефоном швидку допомогу; вона відвезла Марійку до лікарні.

Народжувалася дитина швидко і без болю. Марійка була дуже рада, як почула, що в неї дівчинка.

Іван же був такий щасливий, та ще й усі казали, що дитина на нього схожа!

– Мов дві краплі води! – казала Зойка.

– Еге ж, – хитала головою Рузя. – Коли я народила Віру, вона один в один була, як ця дитина, у мене й фотографія є, можемо зрівняти!

– Для чого його звірятись, свахо? Моя Марійка чесна!

– А я хіба що кажу? Чи я не вірю?

– То для чого фотографія?

– Аби мій син був певен!

Іван перші дні після пологів жінки не чіпав – радів, що народилась донька, сам і назвав її на честь якоїсь там своєї першої любові – так і сказав Марійці.

Хрестини влаштували, коли минув Наталці перший місяць.

У тісній однокімнатці зібралося тоді душ із двадцять, гості розсілися по лавках біля столу – усе тільки Іванові друзі й родичі. Іван сидів і пригощався, а ще не зовсім здорова Марійка бігала туди й сюди, носила страви в мисках і ставила перед гості.

– А йди-но на хвилинку сюди! – як тільки присіла Марійка й собі за стіл, гукнув її Іван із кухні.

– Може, і я щось з’їм? – необачно дорікнула.

– Йди, щось скажу, а тоді й з’їси.

Марійка зайшла за двері, там Іван і притиснув її добре до стіни, здушив руками за горло.

– Це чого ти, дурна курко, не поважаєш моїх гостей?

– Що таке?… – злякалася Марійка.

– Чого ти ходиш насуплена, не смієшся? Чого ти ноги волочиш? На тобі халат он розхристався!

– Та я втомилась…

– Від чого ти втомилась? Чого ти набурмосена, як ніч?

– Вибач, я зараз буду посміхатись… – просилася Марійка і через переляк старанно вищирила нерівні зуби.

– А-а-а-а?! То це ти спеціально ходила насуплена, щоб люди подумали, що тобі зі мною недобре живеться?! А тепер ти ще й скалишся, мов скажена собака! – Іван схопив жінку за коси… І товк головою об стіну, аж поки не заюшила кров із носа. Тоді спинився, руку витер об її ж халата, сплюнув.

– Тепер ти добре будеш пам’ятати, що хоч перед людьми треба вирівнювати свою гидку мармизу! – сичав п’яно Марійці у лице. – Йди зараз же і вмийся, а тоді до гостей виходь, і щоб весела! Бо як будеш зарюмсана – зразу вб’ю! Ти мене добре чуєш?!

– Добре…

– Але не думай, що тобі так оце й минеться! Як усі порозходяться, я тебе ще краще буду вчити! Втямила?…

Але Марійка не чекала.

Коли чоловік повернувся до гостей, вона розчахнула навстіж двері й кинулася бігти – до своєї матері в село.

Із побитим лицем, у крові, влетіла вона серед ночі в хату й важко впала в сінях…

– Ой, рятуйте мене, мамо, бо більше я не витерплю!!! – кричала задихана Марійка.

– За що ж це Бог так тяжко нас усіх покарав? – злякалась Зойка.

А вже на ранок Іван стояв під дверима тещиної хати, разом із своєю сестрою.

– Виходь, гадюко, з хати! – гукав він до Марійки.

А коли Марійка вийшла до порога, за неї завзято взялася Вірка.

– Ти що це собі надумала!!! – кричала вона на увесь голос. – Що ти за мати така?! Покинула людей у хаті та ще й двох маленьких дітей! Як же тобі не стидно! А сама десь повіялася! Це, виходить, правду казав наш Іван, що ти гуляща й безтолкова?!

– Та я зараз її як ухоплю за ті патли, то так додому, як собаку, за собою й поволочу! – підскочив до сіней Іван.

Але тут із хати вийшов Костя, він був вищий за Івана на дві голови, і заступив собою сестру.

– Виходь, стара шкапо!!! – кричав Іван.

– Безсоромниця така! – не бачила Марійчиного збитого лиця і синіх смуг по всій шиї Вірка. – Я зараз до неї доступлюся сама!

– Ні, я сам! – сікався Іван до дверей.

Але Костя ухопив зятя за комір, добре трусонув та й кинув у траву. Упав Іван так, що аж ноги задер.

– Ой! Рятуйте! Вбивають! – завищала Вірка. – Тікаймо, братику рідненький, звідси геть! Бо нас тут не по-людському приймають! Це ненормальні, якесь відьмацьке кодло!

Й Іван зі своєю сестрою подалися геть.

– Ми за дітьми зараз прийдемо, – закрив ворота за гістьми Костя. – А вашого духу тут щоб більше не було!!! Ніколи!

Наталка була ще дуже маленькою, найперше, що вона усвідомила з побаченого у батьківській квартирі, – якогось синього чайника на столі і купу старих і зчовганих шкарбунів біля порога у коробці; вічно заплакану матір.

А брата свого старшого, Ігорка, чомусь не могла вона згадати. Бо як виповнився Наталці тільки рік, віддала її Марійка до дитячого садочка. Хотіла б, як і старшу свою дитину, віддати на виховання в село до баби, своєї матері. Але Іван був проти:

– Досить і того, що сина твоя мати із дурнуватим Костем намовляють проти мене! Воно ж іще мале, а чомусь на батька увесь час вовком дивиться! Я пам’ятаю, як ще моя баба, як я був малий, теж на мого батька дурниці всякі казала і намовляла нас із Віркою супроти нього!

– То хіба ж я в тому винна? – хилила голову Марійка. – То твоя баба…

– Знаю я тебе! Зізнавайся: намовляла проти мене Ігорка?!

– Я…

– Не треба нічого казати, я знаю: намовляла! Але це вже моя дитина!

– Ігорок теж твій.

– Наталка на мене схожа! Її твої родичі не будуть через це любити, віддамо дитину до садочка.

Ще змалечку Наталка чомусь постійно плакала. Бо від самої колиски мала перед собою безкінечні сварки та бійки своїх батьків.

Їй було страшно: налиті кров’ю п’яні батькові очі й материн істеричний плач…

З дня у день.

З року в рік…

Найперші дитячі спогади губилися серед густих і зелених, добре запилюжених придорожніх бур’янів, там вони з матір’ю і братом від п’яного й оскаженілого батька ховалися, а тоді втікали поночі до баби Зойки. Асфальтована дорога від тих кущів була дуже близько, поряд проносилися машини, освітлюючи фарами пітьму, і Наталка боялася – може, це їх шукає батько? Щоб убити матір!!!

Попри постійні бійки й чвари, батьки на місці не сиділи; час ішов, діти росли – і росли у сім’ї статки.

Побудували власну хату.

За кілька років Іван ще й заочно закінчив інститут, отримав вищу посаду. А як Наталка пішла до першого класу, пив могоричі із директором школи. Іван ходив у школу, як треба було, щоб у його дітей у табелях були гарні оцінки, був головою батьківського комітету.

Марійка теж не пасла задніх – вона працювала комірником на складі.

Грошей було багато.

Якось уночі, при зачинених вікнах, Наталка навіть підгледіла, як її мама із татом рахували радянські рублі на кухні, розкладали їх рівними паперовими стосиками на столі.

А тоді побачили, що Наталка підглядає…

– Мовчи, доню! Нікому не кажи про те, що бачила! – повчала Марійка дочку. – Чуєш? Бо коли скажеш, то приїде міліція і забере маму й тата до тюрми, чуєш?

Налякана Наталка таки мовчала, але великим грошам рада не була: Марійка ніколи не купувала нічого зайвого.

– Тепер ось це куплю, а люди побачать, – пояснювала вона дітям, – зрозуміють, що в нас є гроші, а тоді…

– Прийдуть із міліції і заберуть усе, – закінчував повчання Ігорок.

Марійка з Іваном хоч і мали великі гроші, але жили, як усі: подовгу носили один і той самий одяг, дітям купляли пальто тільки «на виріст» і, на чому могли, економили; вони ніколи не ходили разом у кіно, до ресторану, не їздили до Криму відпочивати і довго не мали власної машини.

Тих же грошей було так багато, що вони вже не вміщалися в шухляді, і батько трохи мав спалити – так здалося Наталці якоїсь ночі. Тоді Іван прийшов додому п’яний і почав, як завжди, чіплятися до Марійки, питати її про полюбовників, про те, чого вона така сердита. А Марійка на його слова – огризатися. І починалася межи ними сварка, яка поступово переростала в страшне побоїще.

Озвірілий Іван бігав по хаті за жінкою, вона плакала й кричала на увесь голос, а потім забігала у спальню до сплячих дітей і ховалася за чиєсь ліжко. Коли Ігор прокидався – починав ікати, Наталка ж зіскакувала із ліжка, ставала босими ногами на холодну підлогу і заступала собою матір.

Ще Наталка кричала… Кричала так сильно, що відбирало голос. Іван після того вже не бився, але й спати теж не відразу лягав.

Іван звірів за дверима, Марійка плакала при дітях, і ті всю ніч сиділи налякані.

Іван інколи увіходив до дитячої кімнати і таки діставав рукою Марійку, що сиділа над дитячим ліжком, Наталка тоді безтямно била батька по руках.

Наступного дня мати бралась її вчити:

– Наталко, так із татком своїм не можна поводитись! Не треба так на нього кричати і битися не можна, бо він… він же твій батько! Він чоловік. Мужчина. І може на тебе колись дуже розсердитись і незлюбити. А тоді буде тобі дуже недобре жити. Бо ж це все-таки твій батько, Наталко! Будь покірна!

– Але ж він б’є тебе! – дивувалася Наталка. – Я ж тебе, мамо, захищала! Я так не можу!!!

– То все поміж нами з татком, і ти не мішайсь, не будь аж така вже занадто… ти ж його дитина! Он Ігор, він робить правильно, так, як і треба робити в таких ситуаціях, він мовчить.

– Ні!

– Слухайся-таки мене, добре, Наталко? Домовилися, ти ж більше так не будеш поводитись із татом? Будеш слухняною, як Ігор? Обіцяй мені!

Марійка чекала марно, бо Наталка на її слова затято мовчала…

Тієї ночі Іван бився, й кричала Марійка, а діти звично плакали (тільки Наталка вголос, а Ігор тихо). Аж раптом Іван почав витягувати із шухляди пачки з грішми й кидати їх до плити. Горіла газета, якою були обгорнуті гроші; горіли гроші.

Іван став реготати. Марійка ж кинулася ті гроші витягувати, засунула руки у вогонь і вигребла звідти палаючі згортки, загасила їх голими долонями й виклала по столу.

Як уже тліла їдким димом притушена газета й чорний попіл побіг по скатерці, Іван трохи налякався і перестав битися; наступного ранку просив у всіх вибачення й у тисячний раз клявся Марійці, що «це вже було востаннє» і що «такого вже ніколи більше не повториться, нізащо в світі!».

Але воно було…

Іван випивав у компанії з «потрібними» людьми і кожного такого разу приходив додому бити свою жінку й з’їдати Наталку й Ігоря, своїх дітей.

Іван бив Марійку, отож вона ходила на роботу із синцями по всьому обличчі, а ще у неї були побиті груди, і блузка ховала чорні викрутні по руках… Вже й знали всі, звідки на Марійці ті синяки були, але хто б насмілився лізти в чужу сім’ю й дізнаватись правду? А тим більше, заступатись? Кому воно треба…

І хіба тоді тільки один Іван так чинив?

У Радянському Союзі головне було – на людях триматися пристойно. А вони ж і не привселюдно билися…

Хоч і треба було ховатися з грішми від людей, але якось Іван насмілився і купив-таки мотоцикла.

Тієї ночі їхали вони всією сім’єю на новому мотоциклі – поверталися додому. Іван був добре впитий (були вони на застіллі з нагоди свята – іменин Марійчиного брата Кості), та й не міг втерпіти, почав щипати Марійку прямо тут-таки, у мотоциклі, по дорозі, на повній швидкості. Марійка сиділа позаду Івана й трималася руками за його спину.

Іван бив жінку по руках, а ліктями старався потрапити їй у груди. І в нього те добре виходило. Марійка за кожним таким разом глухо ойкала, підвивала, а Іван на те казав:

– Що, стара колода? Отримала свого? Зараз приїдемо додому, а там я тобі ще додам! Зараз, зачекай, потерпи, от тільки-но приїдемо!

Діти сиділи поряд, у мотоциклетній колясці, і добре все те чули. Раптом у Наталчиній голові виникла дивна думка: «Хоч би ми не швидко приїхали тепер додому! Хоч би довше побути у дорозі! Хоч би…»

Була глупа й мокра осіння ніч, дорога нерівна і слизька, Марійка вже не мовчала, а відбивалась від Івана і кричала на весь голос. Іван Марійку, як тільки міг, діставав руками, він тримався однією рукою за кермо, а іншою рвав Марійку за розпущене волосся… Через те й не втримав, мабуть, кермо. Раптом мотоцикла різко повело убік – і він перевернувся догори колесами, накривши під собою пасажирів.

Марійка й не похопилась, як то все швидко сталось!

Іван стогнав, Ігор плакав, а Наталка була рада, що батьки нарешті перестали битись.

Іван відразу ж і протверезів. Він витягнув дітей з-під мотоцикла; застогнала Марійка – вона дуже забила руку. А може, то Іван дорогою її так дуже стовк?

Але врешті все вийшло на добре: Іван від стресу наче якось отупів, і майже на цілий місяць у сім’ї запанував мир і спокій.

Але перемир’я не могло тривати довго, бо Марійка звично першою зачіпала Івана сама і починала виказувати йому ще раз усі свої образи, докори, казала усе те, що й кожного разу під час їхніх бійок.

Тільки ж тоді Іван бився, а тепер уже не бився, бо почувався винуватим, що міг би повбивати дітей, через те дуже пильно вислуховував; мовчав.

Але Іван тільки прикидався, що він почувається винним, а насправді – все гарно запам’ятовував, щоб потім йому було за що віддячити Марійці.

Якось Іван серед зими так дуже напився, що бився без перерви цілих два дні (либонь, тоді він і спати не лягав): у Марійки з Іваном була відпустка, і вони разом сиділи вдома, нудились. То Іван як почав битися звечора, так і до ранку; тоді ще цілий день; і знову ніч; і ранок; і ще один день…

Аж третього дня Іван, мабуть, таки знемігся – перед ранком ліг і заснув. Діти ж тим часом швидко зібралися і побігли до школи: бійка – не бійка, спали вони ніч чи ні, а до школи треба було йти. І не дай бог принести комусь у щоденнику «чотири»: Ігор і Наталка знали, що і через їхні оцінки між батьками теж могла початись сварка.

Наталка сиділа того дня в школі й думала не про уроки, а про те, чи спить ще її батько, і чи не б’є він тим часом матір, поки їх немає вдома.

І таки вгадала, бо ще від порога вона почула, яким голосом батько говорив до матері. Хотіла Наталка втекти за двері, вирішила добратися і заночувати в баби Зойки. Але Іван уже помітив доньку і не відпустив: як була межи Марійкою з Іваном бійка, то він дітей тримав у хаті, аж поки не був певен, що «із дому сміття не піде в люди».

Вже як аж уранці виходила з Івана уся горілка, то починав він каятися, падав на коліна й просив у Марійки вибачення. І було Іванові все одно, що його жінка до кривавих ран збита, що Наталка захрипла й опухла геть від сліз, що син переляканий аж так, що весь обмочувався і трусився тілом. Мусили щоразу вибачати і терпіти.

І дотерпілися вони аж доти, що Іван від якоїсь пори почав казати:

– Як не пробачите мені тепер, то я – накладу на себе руки!

Спочатку Наталка дуже боялася, щоб батько і справді такого із собою не зробив. Та потім вже й сама хотіла, аби він десь дівся із їхнього життя – усім відразу б стало легше.

– Я тебе, страшна лахудро, уб’ю, а сам заріжуся, або – повішаюсь, або – у річці втоплюсь! – кричав ночами озвірілий Іван.

– Не треба, Іване, не кажи так, – просилася Марійка.

А коли уже не було більше сил усім плакати, і таки біг Іван вночі надвір «топитися» або «різати у ванній вени», Марійка наважилась такого попросити в Бога:

– Боже милостивий і милосердний! – вклякла на коліна до вікна. – От якби ж то він, падлюка, таки там і втопився! Але ж хіба таке буде коли? – зітхала.

– А-а-а-а? Відьма! Чого ти за мною не біжиш? Чого ти мене назад не гукаєш? Таки й справді хочеш, щоб я із собою щось вчинив?! – повертався Іван і бив Марійку далі, до самозабуття, до повного свого виснаження…

Взимку, якогось вечора, була, либонь, неділя, Наталка мусила йти додому, бо надворі тріщав мороз; голова у неї ще боліла від учорашнього скандалу, а в квартирі вже розгорявся новий.

Наталка пішла у свою дитячу спальню й хотіла так закрити руками вуха, щоб не було чути, як неприємно тонко вищить мати, але не змогла – бо та вищала надто голосно. І мусила Наталка тиснути лоба долонями і йти до кухні, ставати там у дверях й дивитися, щоб батько матір не вбив.

Боялася Наталка тишу слухати і з дому боялася теж іти… Бо її дядько Костя, материн рідний брат, як була Наталка ще зовсім маленькою, якось сказав таке: «Як тільки уб’є ваш батько матір, то зразу й ожениться на другій жінці, а зла мачуха вас із Ігорком не буде любити, вона вижене вас із дому, і будете ви ходити по світу, немов пси приблудні, і кожне вас гонитиме від свого дому…»

Витріщив Іван очі, налиті кров’ю, Наталка дивиться – вже звикла, а всередині у неї все ходором ходить, а голова аж лопається від страшного болю.

Вже була пізня ніч… «Де ж це батько взяв горілки? – думала Наталка. – Я ж у брагу стакан солі всипала!»

Бо Марійка, байдуже, що саме через проклятущу горілку у хаті були постійні бійки, гнала ту «смолу» за давньою сімейною звичкою, регулярно. Наталка вже й просила матір, щоб того смороду в хаті не було, але Марійка на доччині слова все відказувала: «Думаєш, як я горілки зараз не вижену, то твій тато не піде й більше ніде не знайде? Та він у будь-який магазин піде і купить! Але та горілка буде зла для його здоров’я, нехай вже краще домашню п’є, свою».

І грала-дозрівала знов на кухні, у куточку під шафою в емальованій каструлі брага – смерділа дріжджами й буряками на всю кімнату. Наталка ж ту прокляту бурду люто ненавиділа й одного разу всипала тихцем у смердюче пійло повну пачку солі.

А поки…

Коли ж до ранку Іван таки трохи притишився, Наталка пішла до своєї спальні, сіла там біля вікна на стільчику й пильнувала спухлими від сліз і безсоння очима крізь шибку на людей. Вони йшли попід будинком, й ніхто із них не дивився у вікно. А Наталка так хотіла, щоб хоч хтось подивився! Той хтось побачив би між фіранками заплакане й змучене вистражданим безсонням бліде личко маленької дівчинки, яка усю ніч перед тим молилася й просила Бога, щоб хоч хто-небудь зайшов у двері й притишив озвірілого батька.

Коли ще Наталка марно кликала очима людей, від дверей знов почали наростати крики, але Наталка вже не мала сил йти у той бік, тепер уже її мати убігла до дитячої спальні. Стуляючи на грудях роздерту сорочку, Марійка зашепотіла збитими губами до вікна, спльовуючи криваву слину собі у жменю:

– Наталко, тихесенько втечи із хати й біжи гукай когось на допомогу, бо батько мене зараз уже точно вб’є.

І нажахана Наталка прожогом кинулася бігти до дверей.

– ЩО?! Наволоч проклята! Намовила проти батька дитину?! – кричав Іван до Марійки, а сам вхопив доньку за руку й скажено шарпонув, аж відлетіла вона до стіни й вдарилася головою. Плакати не мала часу, навпочіпки полізла Наталка до дверей, але батько знову кинувся за нею, вхопив за лікоть і хотів затулити рукою рота. Наталка знавісніло закричала:

– Пусти!!! Пусти, приду-у-урок!!! – і вкусила батька за пальці, ногою вдарила по коліні. А як Іван відпустив – знову метнулась до дверей.

Батько її перейняв…

Тоді Наталка кинулася до вікна й почала щосили стукати долонями у скло: може, вона тоді й наважилася була б, і навіть розбила б тоді руками шибку! Але ж за вікном лютувала зима, у хату б налетів мороз, а на підвіконнях росли бегонії і кали, і ніжно-фіолетовим цвіли фіалки, вони б замерзли.

Іван з Марійкою бились далі. Уже в стіни летіли із буфета стакани й тарілки, Іван голосно гупав кулаками у стіну, пускав із перекривленого у люті рота слину, оскаженіло лупив ногами по дверях або бив ними жінку…

Наталка плакала й ридала дуже голосно: вона хотіла перекричати батька з матір’ю, але вони не чули; ніхто не бачив, дорослим не до того…

А тоді сталося чудо – у двері загупало!

– Мовчати! Всім мовчати! Бо!.. – пригрозив Іван, швидко хлюпнув холодною водою собі в обличчя, витерся рушником і сам пішов відчиняти.

І поки Іван мирно говорив на вулиці із сусідом, Марійка стояла серед хати навколішки, розпелехана, негарна й жалілася своїм дітям на їх батька, голосно схлипувала й показувала на руках потворні синці; й гадючкою збігала їй у кутиках припухлих вуст червона кров, а із розбитого носа текла тягуча юшка.

А що ж могли вони, малі, вдіяти – Наталка й її ще недорослий, але вже навіки заляканий брат? Їм було дуже шкода своєї матері.

Іван за кілька хвилин повернувся до хати й знову продовжив бійку…

Баби добре знали про таке життя в родині своїх дітей, але Рузя ще й досі іноді терпіла подібне від чоловіка, а Зойка – на щастя, вдова, своє давно відмучила, а в доччине не лізла. Костя когось пограбував і, неначе на курорті, вкотре вже сидів у тюрмі.

Якоїсь ночі Зойці приснилося, що її онуки тонуть у болоті, цілу ту ніч не могла вона заснути і аж перед світанком пішла навідатись.

Коли Зойка натиснула на дзвінок, Іван був упитий горілкою і озвірілий уже до такого стану, що не боявся нікого в світі, він поставив бутель горілки у кухні на столі і доливався чаркою кожен раз, як тільки чув, що йому в голові розвиднювалося. Це сама Марійка напередодні зробила самогонний пристрій і вигнала домашньої доброї горілки – для здоров’я.

Іван вийшов на стук і відкрив, Зойка увійшла до хати, побачила побиту дочку і заплаканих онуків, не розгледіла зятевої озвірілості й почала йому, як уміла, дорікати. Іван такого стерпіти не зміг та й кинувся до тещі з кулаками. У цей час Марійка таки змогла вискочити із хати і втекти.

Поки очамрілий від самогонки Іван зогледівся, куди ж поділася його жінка, Марійки вже й духу не було.

Дісталося ж тоді від нього тещі! Іван штурхонув Зойку кулаком у око, як бив завжди її дочку, а як Зойка впала навзнак, вхопився руками за довгі коси, добре трусонув і ще раз із силою кинув нею об землю. Аж потім побіг наздоганяти жінку…

Була зима, кінець січня, у присмерках ще висіла їдка паморозь, а Іван вибравсь за двері в самих трусах і босий.

З дверей Іван побачив, що Марійку він уже не здожене, безсило загарчав, швидко повернувся назад до хати; побачив Зойку на підлозі, зігнувся… Не випускаючи сивої тещиної коси із рук, скинув Іван зі столу на підлогу увесь посуд, відкрив ще й холодильника, вийняв звідти і розбив скляну банку з молоком; а потім – почав босими ногами танцювати по тому склі.

– Танцюй і ти, стара відьмо!!! – кричав Іван до тещі й дико гейкав: гей! гей! – Скидай чоботи й боса танцюй!!! Ставай зі мною!!! Гей! Гей! Весело нам буде разом танцювати! Гарно!

Іван танцював, трусився, стара Зойка голосно вищала, аж у дітей позакладало у вухах від того крику.

– Усім стояти! – спинився раптом Іван, як побачив, що Наталка почала тихо скрадатися до дверей, очі його залляло кров’ю, пальці розчепірились. І він заревів до тещі: – Стояти, чортова відьма!!!! Бо я зараз різону тебе по горлу! Скидай чоботи і теж танцюй, сказав!!! А ні – то очі тобі склом повиколюю!!!

Зойка поривчасто нагнулася до чобіт, але – не втрималася на ногах і впала.

Наталка з Ігорем дивилися на увесь той жах широко відкритими очима. Це через те, уже й дорослою, Наталка не могла спокійно бачити йогів, що ходять по склу!

Танці по склу…

Наталчин батько танцював, п’яно гейкав, шарпав свою тещу за голову, а кров цвіркала з його босих ніг на всі боки.

Він так тоді розтанцювався, увійшов у такий навісний екстаз, що зовсім втратив пильність – і таки випустив довгу сиву косу із рук. А Зойка швидко вхопилася за ніжку найближчого стільця, скочила на ноги й уперіщила його стільцем по голові. Іван завмер – тільки на одну мить – із розсіченої голови на чоло рівною цівкою побігла кров.

– Що?! Що це таке?! – дивився на скривавлену руку.

І тільки через це Зойка й змогла втекти із хати; вона вислизнула надвір, але – зашпортнулася коліньми об високий поріг і впала в кучугуру снігу, а там заборсалась, полізла рачки, на стежці підвелася на рівні ноги й побігла в бік дороги.

А Іван вже опам’ятався й побіг слідом за нею, босими й скривавленими ногами!

Діти залишилися в хаті самі. Наталка звично сіла на підвіконні, розсунула руками пеларгонії й дивилась. Із вікна вона тепер бачила, як її батько біжить роздягнутий по намерзлій дорозі за бабою. І як баба Зойка впала – послизнулася на льоду – а батько її бив. Дивилася на все те, як у кіно: пустився пухкий сніг; мимо їхали машини, обминали Івана з тещею, деякі навіть сигналили. І ніхто, ні одна душа не вийшла з машини, щоб спинити чоловіка в його безумстві й оборонити стару жінку!!!

Протверезив Івана мороз, він трохи опам’ятався, стояв тепер і з подивом роззирався довкруги себе. Зойка ж впала у придорожню кучугуру снігу, вона лежала там химерною сніговою бабою, закрилась руками й навіть не борсалась. Наталка бачила, як батько покинув бабу лежати на дорозі й повертався назад до хати.

Бабі допомогла встати чужа жінка, обтріпала її, взяла під руку – і вони повільно побрели геть.

Коли Іван увійшов до квартири, то весь трусився. Але він навіть не одягнувся, відразу ж сів посеред кухні просто на підлозі й застогнав, заскиглив противно, не по-чоловічому:

– Діти! Діточки мої рідні, ви ще вдома? Вдома… Аби ж ви знали, як оце дуже болять мені ноги.

І витягував із підошов скло, ойкав.

І Наталці стало шкода батька…

Марійка того вечора додому не вернулась, пішла ночувати до сусідів. Потім втік із дому й Ігор…

Та Наталка за них не хвилювалась, вона знала, що батько скоро перепросить матір і все почнеться знов.

Як Іванові виходила з голови горілка й вивітрювався «дурний туман», він падав навколішки перед дітьми й Марійкою і клявся, що він «нічого не пам’ятає», що то на нього «щось таке темне найшло», що то йому «кимось так пороблено»!!!!

І то було його виправдання…

Бо не один раз Марійка розказувала таку давню історію: як до їхньої хати зайшла стара циганка, взялася ворожити Іванові на картах і виманила залізного рубля. «А ми з батьком тоді будували хату, були ще такі бідні, що кожну копієчку складали, аж тут – віддати цілого рубля!»

Як циганка йшла геть, Іван опам’ятався і кинувся за нею бігти, вхопив за руку. «Віддай мені рубля!» – сказав. «Ще чого?! – здивувалася циганка. – Я за ворожіння з тебе гроші взяла!» – «Віддай по-доброму!»

Але жінка почала втікати. То Іван її таки догнав і здер із голови хустку. А хустка та була дуже гарна. «Ось, якщо не віддаси мого рубля, – показав на хустку, – то я собі візьму, хустка вартує більше, ніж цей нещасний рубль!» І циганка мусила віддавати назад гроші, але страшенно за те розсердилася, стала по-своєму щось жерготіти, витягнула з-за пазухи монету, кинула собі під ноги, сказала до Івана: «Щоб ти ніколи добра не знав! А коли візьмеш ці гроші, то будь ти разом із ними проклятий!» Як Іван віддавав циганці хустку, вона ще й вхопила його за чуба і вирвала звідти жмут волосся. «Ніколи не буде тобі добра!» – й побігла.

А ще Рузя якось розказувала, що був якийсь давній родич, що прокляв він колись за щось увесь свій рід аж до сьомого коліна! І от тепер виходило, що те «коліно» – то й був Іван.

– Як мене покинеш, – казав Іван до Марійки в часи просвітлення й перемир’я, – то й ти жити вже не будеш! І якщо кудись від мене здумаєш утекти, то я тебе знайду скрізь і з-під землі дістану! А тоді спочатку тебе заб’ю, а потім сам заріжуся! А ти подумала, що тоді з нашими дітьми буде? Кому вони будуть потрібні? Та й я тебе сильно люблю, ревную…

Марійка не так за себе, як за дітей боялась. Бо й справді: хто б ще так любив її й дітей!

Якось Марійка попросила:

– Іване, а давай поїдемо до ворожки, може, вона нам що добре скаже або порадить, як далі бути?

– Ну, поїхали.

А там… Поклала ворожка чомусь Івана із Марійкою поряд, одне біля одного, під столом, а по столу розклала карти. Дивна якась була ворожка. Вона совала й совала тими картами, дмухала на свічку і плювалася під стіл, а тоді сказала, щоб вставали.

– Нічим я вам не допоможу, діти, – тяжко зітхнула стара баба, – геть нічим. Там таке між вами намотано, що й ради не можна дати.

– То як же нам бути? Життя ж немає! – сказала Марійка.

– Я не знаю, тільки дурницю ви тоді зробили, коли побралися, бо ця жінка не твоя, – сказала вона до Івана, – цей чоловік мав би іншій належати. – І до Марійки: – А ви бозна-що зробили! І як це вийшло, що ви спарувались необачно? Так не повинно б було бути…

Їхали додому мовчки. А вже в хаті, перехиливши біля столу чарку, Іван грізно глянув на принишклу Марійку.

– То ти, гадюко проклята, ще й не моя жінка?! Який це у тебе мав бути інший чоловік? Кажи!!! – і гримнув кулаком по столу, аж упала дерев’яна хлібниця на підлогу й розсипалася на друзки.

– Іване… Хіба ж я знаю?

– Як не знаєш?! Ти ж чула, що сказала нам ворожка? Чула? Чи будеш брехати, що я вигадав?!

– То хіба ж я винна, що вона таке сказала?

– А хто винен?… Хто від тебе краще знає?! Тепер, мабуть, почнеш шукати «свого» чоловіка?

– Ні, не буду…

– Я по очах бачу, що ти вже думаєш про нього!!! Що? Якого тобі треба?!

– Іване…

– Ах ти ж!!! – і Іван обома руками ухопив Марійку за волосся, зігнув її донизу та й ударив коліном в ніс.

Було й таке, що Марійка в Іванових «просвітленнях» благала його:

– Іване! Ти ж бачиш, що ми не живемо – тільки мучимось? Давай мирно розійдемося!

– Ні! Я без тебе й без дітей жити не зможу! – казав Іван.

– А хто ж у тебе дітей відбиратиме? – обіцяла йому Марійка. – Ніколи такого не буде! Ти просто мене залиш… А сам – можеш ще раз женитися. Знайди собі жінку до душі, не таку, як я, знайди кращу, і живіть гарно! А як ти оженишся, то діти будуть до тебе приходити, і ти до дітей, коли схочеш, я не боронитиму! Як схочете, то й у гості будете приходити до мене із новою дружиною, разом! То що, Іване?…

– Ні… – понуро сказав Іван. – Де я ще знайду таку дурну, як ти, щоб терпіла… Більше такої блаженної немає у всьому світі!

Було й таке, що Марійка втікала далеко – аж до Києва!

Приїхала вона додому через три дні, привезла Ігорку червону сорочку і пістолета, Наталці – банта і білу у синіх горохах кофту. Яка ж то була гарна кофта! Ні в кого такої в школі не було!

А наступного дня по приїзді Марійки Іван побив її так, що вона потрапила до лікарні. Тоді вже Зойка не витерпіла і поїхала в район, написала на зятя заяву в міліцію – і його таки посадили на п’ятнадцять діб.

Але ж Іван був не останньою людиною в районі, у міліції мав «руку», тож усі два тижні відсидівся в кабінеті у начальника та й прийшов додому із коробкою шоколадних цукерок. Попросив у Марійки вибачення, і цілий місяць був тверезий.

А Зойка відтоді стала найбільшим Івановим ворогом й тепер не мала права входити у доччину хату.

Наталка ж ходила усі ті дні щаслива, а ще – знайшла в журналі «Жінка» статтю про виховання дітей і тицьнула Іванові у руки. Вона наївно повірила, що батько і справді цього разу розкаявся вже назавжди, бо він був дуже розумний – любив багато читати, умів гарно й правильно говорити, а як же його поважали люди!

Та вже через місяць прокинулася Наталка серед ночі від того, що її гукали. Розплющила очі й побачила страшну картину: мати стояла біля Ігоркового ліжка, до пояса одягнута в сині рейтузи, а зверху тіло було зовсім голе. Нічим не прикриті повні Марійчині груди звисали білими торбинками аж до пупа. Це було так противно, так соромно й принизливо, що все життя Наталка потім соромилася вигляду оголених жіночих грудей.

Марійка стояла й натужно плакала, й щось доказувала п’яному чоловікові. Й здалася вона Наталці насправді такою потворною, як батько казав, і байдуже було, що то була її мати…

А ще якось – те дуже яскраво усе життя стояло Наталці в очах і ніяк не могло стертися з роками, – та картина, коли батько бив матір у великій залі біля телевізора. Наталка із усіх сил старалася втихомирити батька й кричала до нього на увесь свій дитячий голос: він – матюк, і Наталка – теж йому матюк у відповідь, а хай буде соромно!

Іван тоді розсердився на дочку так, що почав проклинати. Він затинався, але казав:

– Проклинаю… тебе… бо ти кричиш… Прокляну й не буду більше любити! Хоч ти й моя дитина, але будь ти, Наталко, навіки проклята!

Страшні слова казав!

Коли ж і після прокльонів Наталка не втишилася, а все кричала: спинись, спинись! – Іван… скинув штани й став навколішки біля дивана.

– Дивись! Дивись! – кричав Наталці… – Ось тобі! На! Бачила?!!!

Часто під час бійок Іван кричав Марійці:

– Якби я на тобі не женився, то так би ти й осталася сама. Ти! Гуляща!

– Постидайся хоч дітей! Я за тебе чесна йшла!

– Чесна?!!! – скаженів. – Мені твоя мати сама розказувала, яка ти чесна! Люди розказували, твої сусіди!

– Іване-е-е-е!!! Хто…

– Ти – потіпаха! А твій брат Костя – тюремщик!

– Не чіпай мого брата! Він нічого тобі не винен! Не чіпай!!!

– Ти теж зечка! – відчував Іван, що втрапив у найболючіше місце.

– А твій батько?! Твій батько теж у тюрмі сидів! – відбивалася Марійка.

– Не чіпай мого батька, відьма! Він чесний громадянин! Він був у концлагері, а не в тюрмі! – Іван люто бив Марійку кулаком в обличчя.

На цей раз гарно поцілив у зуби. Марійка раптом виплюнула під ноги кров із двома зубами, попробувала сама себе пальцем в роті – аж то передні, повернулася обличчям до Івана, страшно вишкірилася.

– О, тепер і справді тільки людей тобою лякати! – сміявся з неї.

– Що ти наробив, катюго?!

– Будеш менше сміятися! Зараз я тобі усі зуби викрешу, зараз я тобі! – Іван посунув на Марійку, а вона вхопила до рук невеличку ікону Божої Матері, Зойчине благословення, й заховалася за нею.

– Іване! Спинись, побійся Бога! – затуляла Марійка іконою збиту в кров голову.

– Якого Бога?! Немає ніякого Бога! – кричав Іван і діставав Марійку кулаками десь спіднизу. – А якщо й є, то я плюю на нього, чуєш?! Плюю!

– Не можна, Іване, спинись, не кажи такого! Це ж дуже страшний гріх! Не богохульствуй, зупинись!!!

Ікона впала десь під стіл… А на Марійчину незахищену голову впали Іванові кулаки.

Наталка ж вхопила тоді намальовану на картонці Богородицю й сховалася із нею під своє ліжко.

Наталка дуже плакала над іконою й таки просила, щоби Матір Божа явила чудо: аби батько нарешті перестав битися, аби мати її більше не плакала, аби…

А коли намальована Богородиця Наталці аж до ранку так і не допомогла, вона, зневірена, узяла до рук ручку і густо замалювала глухій та сліпій Богородиці її паперові очі:

– Що, геть нічого не бачиш?! Ти тепер і не чуєш нічого?!

А раз Іван від вечора й до самого ранку обпльовував Марійку… Поставив її, зовсім голу, на середину кімнати, а сам сів на стільця – і харкав.

Марійка – змарніла, страшна й беззуба, із розпатланим та посивілим завчасно волоссям – стояла й плакала, а він – плювався.

– Оце тобі, зараза! – і – харк!

І так до самого ранку – плювався і матюки казав.

Діти теж тієї ночі геть не спали – вони всю ніч дивилися на своїх батьків і плакали.

Аж вранці Марійка не стерпіла. Як Іван напився води й харкнув на неї вкотре – розмахнулася рукою й навідмаш ударила його по обличчі.

– Паскуда ти така!!! – ще й при тім крикнула Марійка.

А тоді у неї на голові волосся стало сторч – на що ж це вона насмілилась!

– Що?!!! Це ти, паскуда, мене оце тільки що вдарила?! Та як ти, потворисько чахоточне, посміло на мене руку підняти!!! Та я тебе зараз за це уб’ю! Я тебе руками, як є, розірву на дрібні шматки зараз!!! Оце вже точно тепер не будеш жити! – ревів Іван.

І почав знавісніло товкти запльовану Марійку ногами й руками – по чому бачив. А вона… упала на підлогу й закривала руками то голову, то груди.

– Спинись! Чуєш? Спинись!!! – кричала Наталка до свого батька, хапала його за руки, але він її відкидав геть. Наталка ж вставала з підлоги, знову й знову кидалася до батька, повзла до нього на колінах і все просила:

– Не вбивай нашої мами!!! Таточку, ріднесенький мій, не вбивай!..

– Що?! Ти, Наталко, бачила, що вона мене по обличчі вдарила?! І я її за це маю простити? Уб’ю гадюку! – і копав ногою у живіт, аж Марійка по землі звивалася й справді, як змія, і підвивала.

– А що ти з неї зробив, ти бачив?!! – таки хапалася Наталка за батька.

– Відійди! Бо я зараз її уб’ю, а тоді ще й тебе!!!

– Таточку! Не убивай мою маму, я тебе дуже прошу, таточку!.. – Наталка впала своїм тілом на матір, хотіла захистити. Але Іван дочку відкинув і далі бив Марійку.

Ігорьок плакав…

Марійка, вже, певно, тоді втратила свідомість, бо уже й не вила, і навіть не пручалась. Наталка теж лежала просто на підлозі, вона загребла руки у густе волосся і скавуліла, мов собача.

Але Іван на те не зважав і стишився аж тоді, як Марійка раптом очуняла, закричала страшно і схопилася закривавленими руками за стіну – а на стіні від її долонь зостався довгий червоний слід.

– Оце, відьмо, ще сьогодні тільки й живи! А ввечері як прийду додому – то й доб’ю! – пообіцяв Іван, умився, розчесався, одягнув костюма і сорочку та й замкнув за собою двері на ключ.

Наталка дуже хотіла побачити Москву, столицю Радянського Союзу, вона стільки про неї чула!

– А правда, що там ще десь лежить мертвий Ленін? – питала вона в матері.

– Лежить, куди йому діватись.

– А як це – він мертвий і лежить? – дивувалась. – Певно, скрізь смороду й смороду!

– Він там під склом лежить, – пояснювала доньці Марійка. – Але все ’дно – мертвечина.

– Що ти таке дитині кажеш?! – спиняла свою невістку Рузя. – Такого казати про вождя не можна!

– Так, «Ленін – живєє всєх живих!» – урочисто продекламував Іванів батько. – Він – «хлопченя з розумними очима!»

– Яке хлопченя? – здивувалася Наталка. – Він же вмер…

– «Лєнін всєгда живой, Лєнін всєгда со мной!» – проспівав дід, колись затятий комуніст, потім репресований за антикомунізм, а тепер… просто громадянин колишнього Союзу з усіма наслідками впливу останнього.

– Рідний брат твого діда й тепер ще живе в Москві, – сказала Наталці баба Рузя, – якщо добре попросиш батька, то поїдете до нього в гості.

Так і вирішили…

Якого ж щастя зазнала Наталка, розглядаючи через вікно потяга невідомі міста і села! А якою великою здалася їй, малій, Москва!

У них метро не було, і коли Наталка вперше поставила ногу на ескалатор, дуже злякалася.

Ходили усією сім’єю в зоопарк, московські родичі повели гостей до ресторану. Ну і, звичайно ж, – у мавзолей із мертвим Леніним. Наталка побачила вождя пролетаріату тільки на одну мить – позаду підпирала довга черга: усім хотілося якнайкраще роздивитися найвідомішу у світі мумію, а часу на розглядини було замало.

– Він там спить? – спитала Наталка, надто голосно, як для мавзолею.

– Ішь, хахлушка! – цикнула на неї відразу ж строга тітка, що йшла попереду.

– Вибачте дитину, – сказала їй Марійка.

– Ізвінітє… – додав від себе Іван.

Усім було добре, три дні пролетіли, як один, і час було вже повертатися додому. Зібрали сумки, поїхали.

А після відвідин Москви у Івана з’явилися нові причини для скандалів: то він згадував, як Марійка при родичах не те сказала, то не так на когось подивилась, – осоромила його навіки.

І таки ж виходило на правду!

Бо перед поїздкою до Москви завелися у Наталки й Ігоря у волоссі воші, та ще й якісь аж надто живучі, бо що вже бідна Марійка тим вошам не робила, чим їх не витравлювала: і поливала трійним одеколоном, замотувала дітям волосся на півгодини у целофанові торби; а ще – посипала густо смердючим дустом й замотувала голови у мішки; добре змащувала гасом, утирала його у шкіру… Наталка кричала, що вже не зможе витерпіти, бо її пече вогнем; насамкінець Марійка змивала волосся дігтярним милом…

Найдужче Наталка не любила гасу, бо після нього клаптями падала із голови велика лупа.

Але що б не робила Марійка, та коли вони їхали до Москви, то діти везли вошей із собою.

У столиці Радянської імперії московська баба подарувала Наталці синю шапку. Як же важко було в тій шапці чухатись!

– Ма, мені у хустці їй-богу буде легше! – жалілася Наталка.

– Тут так не прийнято, із нас будуть сміятись.

– Але ж ти ходиш в хустці! – не мирилась Наталка. – Чому й мені не можна?!

– Бабушка зробила нам подарунок, не можна її ображати відмовою, – сказав Іван.

– Але воші дуже кусаються!!! – раптом закричала до нього Наталка.

Іван зробився червоний, мов рак, і цикнув на дочку.

Через ті воші у Москві Наталка не могла спокійно спати.

Коли вимикали світло, вона сідала на ліжку й тісно притискалася потилицею до стіни. Наталці тоді навіть здавалося, вона навіть могла б побожитися, що чула, як, роздушені об стіну, комахи лускали. А вранці боялася одягнути нову кофту – бо там, напевно ж, сиділи і чекали на неї воші…

Прямісінько перед Москвою поїхали Наталка й Ігор із батьком на базар, щоб купити новий одяг – для поїздки.

Купив тоді Іван дітям по гарній кофті, і ті кофти Наталці дуже сподобалися – одна була чорна із червоними цятками, а друга – синя.

Але як приїхали із базару, Марійка пхикнула:

– Що це ти накупив такого? На що воно схоже? На Ігоря – червона кофта? Він же хлопчик! А на Наталці взагалі висить, як на опудалі. Тільки грошам горе…

– Ти сама опудало мерзенне! – закричав Іван.

Дітям настрій був зіпсований, а між батьками почалася бійка; і їхала Марійка до Москви із чималим синцем під оком…

– Та то… перечепилася на східцях, – пояснювала вона московським родичам. – Упала…

Вирішив якось Іван повезти дітей до баби-знахарки, бо через постійний неспокій Наталка вночі плакала й дуже кричала крізь сон, а Ігор обмочував під собою постіль.

Була у селі знана цілителька. Жила вона у старій довгій хаті. І коли тільки до неї не приїжджали, завжди біля хати тієї було дуже людно. А їхати треба дуже рано – ще до сходу сонця.

Як дійшла до Наталки черга, посадила її кудлата баба на стілець, взяла у переморщену руку двоє яєць – і щось зашепотіла, при тім водила яйцями – по ногах, животі, плечах, по спині, довкола голови, по очах. Далі розбила яйця ножем і вилляла у мисочку із водою, роздивилася малюнок.

– Ой, великий переляк – від молодого чоловіка, – прорекла баба. – Бачу, як дитина плаче, і то постійно. Хто ж той чоловік? – запитала у Марійки.

– Та хто його знає?…

– Ну, як ви не знаєте, то я – й подавно. Тепер ось відкачала переляк яйцем, дитина буде спати.

Потім цілителька винесла яйця на вулицю – і вилляла собаці.

– От, як мій собачка вигавкає те, що з’їв, і стане тобі, дитино, легше, – пообіцяла баба, та й взялася за Ігоря, а тоді ще й за Марійку.

Івана цілителька чомусь не покачала.

– Мені того не треба! – сказав Іван. – Мені нічого не бракує. Я спокійний!

Як виповнилося Наталці десять років, батько дістав їй путівку до дитячого санаторію.

– Така наша Наталка худа і без кінця хворіє, – журилася Марійка.

– І чому ті болячки увесь час чіпляються до нашої дитини?

У санаторії Наталка чомусь не прижилась…

Тільки першого дня вона весело бавилася із дітьми, бігала, сміялась, і було їй дуже гарно. Та щойно настав вечір, треба було лягати спати, і замаячіли перед очима її рідні – батько, як завжди у цей час, п’яний і насуплений, а мати – гірко плаче. Вже звичним стало чекати у надвечір’я бійок.

І Наталка знервувалась.

Діти розстилали ліжка й готувалися до сну, а вона все сиділа, понура, все більше на неї нападав страшний неспокій: а що там діється в цей час удома, доки її немає?!

Першої ночі у таборі геть не спала і на ранок ішла до їдальні похилена й сумна. Та й увесь наступний день ходила, мов сновида, або нищечком десь сиділа, втупившись поглядом поперед себе, не чула, що і хто їй казав.

Так було й надалі – Наталка замкнулася в собі і німувала. То й дітям нецікаво було із нею гратись.

Дні потекли звичайно, довкруж усі весело розважалися, бавилися в ігри або ж збиралися у гурточки і переповідали одне одному цікаві історії, тільки Наталка сиділа сама самотою на якнайдальшій лавці у дворі, і сльози горохом сипалися невпинно із її очей.

Але вона так звикла…

Не чула Наталка й того, про що розповідали вихователі, не бачила довкола себе світу, замкнулася у собі – боялася, що батько вдома убиває матір; і увесь час плакала, плакала, плакала…

Як лягали діти на післяобідній сон і довкола усе стихало, Наталка виймала зі своєї шафки блокнот та ручку і писала до матері довгі листи: розповідала на папері про те, як їй тепер самотньо й гірко, як вона чекає вечора, аби ще один такий день минув; просила й благала на папері про те, щоб Марійка приїхала і забрала її назад додому.

«Ой, мамо-мамочко, моя ріднесенька, моя найкраща і єдина! Забери мене із цього санаторію додому, бо я тут помру!..» – так починався кожного разу – удень і ввечері – Наталчин лист додому, в нікуди.

Наталка день у день плакала, вже й дорослі почали її оминати, дратувались. Геть були байдужі…

А за тиждень приїхали до санаторію провідати дочку Іван із Марійкою удвох, – вихователька таки їм подзвонила. Наталка вийшла до прийомної зали і побачила матір, та стояла сама, була чимось дуже розтривожена.

– Не треба дутися, – замість поцілувати, Марійка низько нахилилася і зашепотіла доньці просто до вуха, – бо батько зараз увійде та й побачить, що ти плачеш, почне битися, ще й прямо тут! Ще осоромимося через тебе. Ти, Наталко, замість рюмсати, краще б відпочивала, бо вдома у нас кожного для одне й те саме, ти ж це знаєш.

– Мамо…

– От коли повернешся – ще встигнеш гарно наплакатися.

І Наталка, замість заспокоїтися, – почала лити сльози, вони самі котилися їй із очей, де вже й бралися – невідомо.

– Чому ти?… Що сталося? – нарешті підійшла і вперше співчутливо запитала у Наталки вихователька.

– Мені страшно… за маму, я додому хочу…

Увійшов Іван, роззирнувся, підійшов до Марійки і міцно стис її за лікоть, так, щоб ніхто збоку того не помітив. Але ж Наталка все гарно бачила – і плакала все дужче й дужче.

І мусили того ж дня батьки забрати доньку із санаторію. І сваритися вони почали прямо в автобусі, дорогою додому.

– Усе через тебе!.. – згиналася над Наталчиною головою і грізно шипіла до неї Марійка, вона шепотіла так, аби Іван того не почув, «бо ще гірше буде».

А для Наталки то була вже звична ситуація; і вона нарешті заспокоїлась…

Щороку діти чекають на Новий рік. І Наталка теж – вона дуже мріяла про ялинку.

Бувало, що ялинка у їхній квартирі стояла справжня.

Вбирали вони лісову красуню всією сім’єю, чіпляли на гілки дощик, скляні кульки – це була така сімейна традиція. Було гарно й весело!

А того року до іграшкового відділу магазину привезли перші штучні ялинки, невеличкі, капронові, і Марійка теж купила одну таку собі додому, Івана не спитала.

Як же Наталка раділа тій ялинці! Як же сильно вона чекала вечора, щоб прийшов з роботи батько, й усі разом вони почали прикрашання!

Ялинка лежала посеред хати ще в коробці, не розкладена – стовбур окремо, а гілки окремо, замотані в фольгу. Тільки треба було дочекатися Івана.

– Ну давай, уже почнемо? – просила Наталка в матері.

– Потерпи.

Наталці ж не терпілося побачити, якою буде це блискуче чудо – зібране докупи!

А Іван прийшов того вечора додому дуже пізно й відразу ж попросив у Марійки налити йому «сто грам». Іван сів до столу, виклав поперед себе руки і чекав.

Як же Наталка боялася тих проклятих «сто грам»!!! Бо саме після цих слів найчастіше й починалася між батьками бійка. Так було завжди…

– Ну, Іване… – просила Марійка. – Ну, не треба сьогодні…

– Що?… – заводився Іван. – Налий мені тільки сто грам, і я відразу ж піду спати.

– Ну ти ж знаєш, що не треба…

– Я тільки вип’ю й зразу ж піду спати…

– Але ж тобі не можна, Іване, ти ж будеш битися…

– Не буду! От налий – і побачиш, що не буду. Цього разу вже не буду!

Іван благав, говорив нарочито приязно і мирно. І Марійка за деякий час здалася, вона таки налила чоловікові його сто грамів.

Аж тут – Наталка…

– Тату, а коли ж ми почнемо вбирати ялинку? Скоро ж Новий рік!

– Яку ще там ялинку?!!! – обвів Іван уже стуманілим поглядом кімнату. – Де це ви взяли ялинку?! Хто приніс?!

– Я купила, в магазині… – сказала тихо Марійка.

– А?! Кавалери тобі ялинку вже й додому привезли?!

– Та які кавалери? Кому я треба отака… – виправдовувалася Марійка.

– Ти нікому не треба, правду кажеш!

– Не при дітях…

– А то чому ж? Нехай діти знають! Нехай чують, яка в них мама!

Причиною бійки того вечора була ялинка…

Потрощений об спину Марійки сріблястий стовбур лежав у кухні під столом, зелені гілки валялися розкидані по всіх кімнатах.

А Наталка сиділа над тими уламками й гірко оплакувала своє свято…

На ранок Іван протверезів і просив у Марійки вибачення.

Але по всій квартирі валялася поламана ялинка… Наталчине вбите навіки новорічне свято…

– Я цю ялинку сам зберу, – як ішов на роботу, пообіцяв Іван доньці. – Ти не плач. Хто ж винен, що твоя мати така почвара.

Увечері Іван таки намагався загладити провину і склеював докупи розтрощений на шматки стовбур, зв’язував його нитками, встромляв туди гілки. Одна ж дірочка на стовбурі таки не склалась, і якась гілка була зайвою, через те вийшла срібна ялинка кособока.

Та Наталка із усіх сил намагалася радіти: ялинка, нехай трохи і скалічена, стояла тепер до решти зібрана! Тільки ж і радість теж була якась скалічена.

Якось, після чергової бійки, щойно порозумівшись, Іван із Марійкою мирно розмовляли за столом, Наталка поряд виконувала домашні завдання, щось писала.

– Бач, Наталко, – гукнув до неї батько, – йди й послухай, які ще бувають чоловіки! Будеш знати, що я у вас – не найгірший тато.

Маленька й худа, як на свій вік, Наталка підійшла і стала покірно біля столу, щоб слухати. Слухала вона батька дуже уважно, як завжди.

– От, Наталко, ви з матір’ю мене зовсім не цінуєте. Ігорьок – то такий ще пентюх, як і його мама, але він мені хоч ніколи не виказує. А от ти на мене сваришся, буває. А хіба можна сваритися на тата?

Наталка промовчала: так краще, не можна здіймати бурі. Іван трохи почекав і продовжив:

– А чи ж ти чула, Наталко, що сталося вдома у твоєї подруги Оксанки?

– Ні…

– От, ти не чула! – вдоволено сказав Іван. – Її тато дуже побив матір. Та ще й не так бив, як я вашу маму, а дуже тяжко! Хочеш знати, як саме?

– Ні! Ні, не хочу…

– Але я тобі розкажу, щоб знала і цінувала свого тата: Оксанчин батько бив свою жінку по голові молотком! А тоді ще віддушував їй на пальцях дверима нігті!

– Тату, не треба… – попросилася Наталка, але Іван її мов не чув.

– Ні, ти вислухай! Коли Оксанчина мати вже не мала сил кричати, тоді батько ще й прив’язав її за ноги до перекладини на дверях та й повідрізав ножем груди! Хіба ж, Наталко, це не страшно?…

– Була б Оксанчина мама так і вмерла, стекла б кров’ю, але вчасно побачили сусіди та й врятували! Боже, Боже! – хитала головою на те Марійка. – Які ж іще у світі бувають страшні й жорстокі люди…

І Наталка тієї ночі, хоч батько її й не бився, і можна було б спати усім цю ніч спокійно, але – до світанку чомусь поривалася кудись бігти й голосно кричала уві сні.

Ніхто ж не знав… А бідній Наталці снилося, що це її батько наважився та й повідрізав груди – її матері.

На ранок Іван вкотре мусив везти доньку до баби-знахарки, викачувати яйцями «невідомий» переляк.

Але того разу баба Наталці не допомогла, і вона цілих два дні лежала у гарячці. Марійка ж вирішила, що то була застуда, і поїла доньку чаєм, давала аспірин.

Аж за тиждень Наталці таки стало легше. Коли ж вона пішла до школи – її подруги Оксанки у класі не було; казали діти, що вони із матір’ю виїхали геть кудись із міста.

Насправді ж Оксанчина мама померла у лікарні, онуку забрали до себе дід і баба, а батька посадили до тюрми.

Наталка через останнє Оксанці ще й позаздрила…

Якось Наталка, загравшись на вулиці, прийшла додому пізно. Іван відразу ж ухопився за це як за причину для сварки.

– Ти, і тільки ти робиш ці заколоти! – наступного ранку Марійка плакала на кухні, в той час як Наталка намагалася ковтнути бодай ложку каші. – Ні, як інші діти – якісь собі тихі та покірні, а ти завжди щось затієш, ще й батькові попадешся на очі, а він тоді звіріє через тебе!

– Я просто бавилася… – Наталка душилася кашею і докорами сумління.

– У тебе завжди є якесь виправдання! А батько твій б’є мене! Через тебе! Зараза така мала!

– Мамо, я не винна… Я ж не хотіла… Я не знаю… – скімлила Наталка.

– Ти, і тільки ти причина всіх моїх нещасть! – знавісніло кричала над головою в дочки Марійка. – Коли б не ти… Де ти взялась на мою голову! Краще б ти взагалі не народилась!

Іван щороку їздив на курорт – до Піцунди.

Отоді Марійці було роздолля! Та й дітям теж…

Наталка усю ніч спокійно спала. Ігорьок не мочив під собою ліжко.

І Марійка теж у такі дні відживала, вона навіть сміялася і бралася читати книжку.

Спокійно сідали вечеряти, не горіло усю ніч світло.

А якось повернувся Іван із санаторію і сказав до Марійки:

– Бачив я таке кіно, про чоловіка й жінку, як вони увесь час билися, – наче про нас із тобою. Більше я вже не буду так поводитися, бо це дуже страшно.

Але вже через два дні напився, й мусила Марійка з дітьми втікати в ніч, ховатись по сусідах.

Одного року Іван таки насмілився і відпустив на курорт ще й Марійку… Він дозволив узяти Марійці профспілкову путівку, і вона мала їхати до Криму, бо вже півроку, як не могла вільно дихати – лягала спати й надсадно кашляла, хрипіла і навіть вдень задихалася.

– Може, так сталося, бо ти, Іване, побив мені ногами груди? Може, надто забились ребра? – дорікала йому Марійка.

У санаторії ж старенька лікарка після огляду сказала:

– Це в тебе, дитино, не бронхіт – кашель твій від нервів. Як заспокоїшся – воно само собою й пройде.

Майже місяць Марійка ходила на море загорати й купатися, вночі гарно відсипалась – і кашель пропав без сліду.

А як приїхала додому й показала фотографії…

– А це хто такий біля тебе притулився?! – допитувався Іван і тицяв пальцем на високого гарного мужчину, що стояв у гурті, але дуже близько біля Марійки.

– Це – Валерій, хороший, приязний чоловік.

– А цей?

– Це? Сергій, здається.

– Ну… Тепер я все нарешті про тебе зрозумів! От тепер і відкрилася твоя справжня суть! – багровів Іван, пішов до кухні й там нервово перехилив «сто грам». – У тебе там, бачу, кавалерів вистачало?! Бахурі, мабуть, не дуже й дивилися на твою вічно невдоволену пику? Так?! Так! Не відводь набік очей, Марійко! Ти ж іще й запам’ятала, як кого звали! Розказуй мені усе чесно, а ні – то зараз тут тебе і вб’ю!!!

– Нема мені чого розказувати, Іване… – плакала Марійка. – Я лікувалася, спитай людей, подзвони у санаторій, сам поїдь.

– Їхати?! Щоб із мене там всі сміялися? Не дочекаєшся!!! Я знаю, ти спеціально хочеш, відьмо, мене у Крим на посміховище відправити! Щоб я приїхав, а там усі пальцем тикали, що це я, чоловік тої гультіпаки! Уб’ю-у-у-у!!! – і бив кулаком Марійку по обличчю.

Цілу ніч Іван кидав об землю посуд, гатив кулаками й ногами в стіни, розбивав вазони, зірвав зі стіни дзеркало і гримнув ним об підлогу…

Аж на ранок Іван знемігся, тільки на якусь годину заснув, та відразу ж і прокинувся. Тоді, мабуть, вже вийшла із нього уся горілка, бо він оглянув розруху у кімнаті і сказав:

– Я нічого не пам’ятаю… Що тут було?

– Ось! – показувала Марійка синці і рани. – Це хто зробив? Не пам’ятаєш?!!!

– Ні, не пам’ятаю…

Тієї осені Іван геть повністю «із котушок з’їхав», так Марійка всім і скрізь казала. Бився він уже так часто, що не було такого дня, коли б у хаті було спокійно.

Двічі або й тричі на тиждень доводилося Наталці бігти до дядька Михася й просити у нього помочі. Аж тому набридло, і він пригрозив Іванові тюрмою. На якийсь час Іван приходив до тями, брав себе до рук.

Якось Наталка прийшла з прогулянки додому дуже пізно й застала батька на кухні, він сидів, вирячивши очі, а скрізь по підлозі валявся побитий посуд, на стіні було видно кривавий слід. Наталка погукала:

– Тату…

Але коли Іван повільно підвів обличчя, вона глянула йому в очі й насилу встигла вибігти із хати.

Наталка щодуху помчала через усе село, туди, де могла б бути її мати. Якщо ще була живою… Коли ж вбігла до бабиної хати, застала там Марійку, та лежала на дивані, дуже побита й навіть порізана ножем.

– Не вернуся додому нізащо! – надсадно плакала Марійка. – Нехай хоч і вбиває, вже більше так не можу. Ти не уявляєш, Наталко, що твій батько цього разу витворяв! А тебе, як на те, і вдома не було…

Дивилася Наталка на матір і згадувала свою однокласницю Оксанку:

– Я, мамо, додому теж більше вже не піду, ніколи більше не піду.

Так і вирішили…

Тепер Наталка добиралася до школи аж від баби, майже за сім кілометрів! Ігорок теж не хотів приходити додому, він уже вчився в технікумі, жив у гуртожитку.

Зима позавівала дороги снігом, а Наталка брела й брела дорогою вперед…

Зате ж спокійно спала.

Так тривало цілий тиждень. Аж доки одного дня не об’явилася тітка Вірка, вона почала вмовляти Марійку повернутися назад до чоловіка. Вірка молилася й клялася, що її брат вже не буде більше ніколи битися, що він тепер геть зовсім змінився, іншою людиною став.

– Не було вас, тьотю Віро, у нашій квартирі тими страшними ночами, ні разу не були ви за свідка! – кричала їй Наталка.

– Ой, Наталко, кому ти все це кажеш? – зітхала тітка. – Твій дід, а мій батько, така ж була скотина. Тільки… треба постаратися зрозуміти і вчитися прощати. Я ж простила…

– Погляньте на маму! – кричала у відчаї Наталка. – У неї в сорок років геть сиве волосся! А он ті рани, залиті зеленкою, бачите? А той шрам на носі?

– Твоя бабка Рузя…

– Я – не моя бабка! І моя мама – теж! Я вже більше не можу таке витримувати!

– Чому ти кричиш на мене? – здивувалась тітка. – Мала ти ще, аби в такі справи вмішуватися, і не тобі вирішувати, як дорослим далі жити. От буде у тебе власна сім’я, тоді й побачиш, бо хто його ще знає… – а тоді розвернулась до Марійки: – То що, Марійко, повернись до брата, бо він там такий пригнічений і плаче.

– Ні… Не знаю… Треба думати…

– Мамо!!!

– Наталко… Доню? – заглядала тітка Вірка до очей Наталки ще й наступного дня, перестрівши ту, коли вона ішла дорогою до школи. – Вернись, доню, хоч ти додому! Чуєш, Наталко, ну? Вернись! Тато ваш ходив до Ігоря в гуртожиток, то брат твій тата вже простив. І ти, Наталко, теж не сердься! Що ж тобі зробив твій батько? Хіба він тебе коли образив? Йди, Наталко, жити назад додому, тобі ж і до школи буде ближче ходити. А тоді й мама за тобою повернеться. Хіба ж ти, Наталко, не хочеш своїм батькам щастя?…

Того ранку за вікном віяло немилосердно. Сніг сипався, немов з рядна, і світу не було видно. Був перший день зими. Та Наталка мусила йти до школи – вона ж була відмінниця і закінчувала восьмий клас.

Йти треба було повз свою хату. Наталка пройшла байдуже, наче й не жила тут ніколи.

Тільки й запримітила, що ворота чомусь відчинені навстіж, і вітер шарпає ними туди й сюди.

У школі Наталка висиділа всі шість уроків, пішла ще й на гурток в’язання.

Уже вчителька почала щось розказувати; учениці побрали спиці до рук, аж тут до класу зайшла Наталчина класна керівничка.

– Наталко, а йди-но сюди, вийдемо за двері, маю тобі щось важливе сказати.

– Що сталося? – здивувалася Наталка, але підвелася, вийшла.

– Ти, дитино, тільки не хвилюйся, але кажуть, ось, мені щойно потелефонували, що твій батько… наклав на себе руки, чи що. То ти йди тепер додому…

– Що?! Хто це такі брехні про мого батька розпускає?! То все брехні! У нас удома все нормально! – Наталка вже звикла ховатися з бідою, уже була доросла.

– Ну… – опустила очі вчителька. – Як знаєш, Наталко, тільки краще йди.

– Ви тільки уявіть собі, – уже в класі пошепки заговорила Наталка до своїх подруг, – наша класна щось тут таке мені намолола щойно, неначе мій батько помер… У неї, мабуть, у голові вже всі клепки повилітали.

– Але ж, Наталко, ти сама казала, що ви із матір’ю тепер живете в баби… – засумнівалася Оринка.

– То й що? Кого обходить, де ми тепер живемо? Може, класна щось пронюхала, або її моя тітка Вірка вмовила мене лякати.

– Але ж, Наталко…

– Все, не будемо більше про це! Це якась дурня, їй-Богу!

Заняття в класі йшли далі, вчителька показувала, як набирати на спиці петлі.

Коли гурток закінчився, за вікном починало сіріти. І тут Наталка відчула страшний неспокій.

– А ходімо зі мною, – попросила вона в Оринки. – Мені чомусь страшно самій, а що як батько і справді… там…

А вдома Наталка побачила все ті ж відчинені настіж ворта. У хаті – чужих людей і матір – тільки вона чомусь була у чорній хустині.

Іван і справді того дня наклав на себе руки, зробив він те із собою вранці, якраз у той час, коли Наталка йшла повз свій будинок до школи.

– Вибрав час! – крізь сльози кричала Марійка. – Наталко, батько твій вибрав час, щоб хтось побачив, він у коридорі завішався! Прямо на плафоні від лампочки, відкрив двері! Думав, мабуть, що хтось побачить його та й врятує! Або думав, що плафон не витримає його тіла! Що ж ти, дурень, зробив із собою-у-у-у-! – Марійка вила на всю хату. – Він і ворота, і двері прочинені покинув, та ніхто ж не надійшов на той час! Що ж воно таке сталося?! Ну як же це так, людоньки-и-и-и!

І Наталці зробилось страшно…

Батька в хаті не було, його мертве тіло повезли кудись «на вскритіє». У вітальні на столі вже горіла свічка, а мати ридала вголос.

Наталка упала в розпач, вона сіла біля вікна і теж почала плакати – все ж таки це був її батько, і він наклав на себе руки, і тепер вона буде називатись сиротою, а це так неприємно…

– А як же я тепер із дітьми сама буду-у-у-у! Ой, що ж мені, бідній, тепер на світі білому робити?!! – голосила мати.

Сусіди пробували Марійку втішити, та все марно.

– Не плач, ой, не треба плакати! Ти ж йому вже нічим не допоможеш! – гладила по голові кума Іринка.

– Ось тут покійний записку для вас залишив, – увійшов дільничний міліціонер і показав Марійці купку списаних Івановим почерком паперів. – Читати зараз будете? Бо ми із собою заберемо, як доказ.

– Давайте, прочитаю… – у Марійки затряслися руки: а що як чоловік про сховані гроші щось писав?

«Ти у мене свята, Марійко… І я тебе дуже сильно любив… так, як більше ніколи і нікого вже не любитиму… то навіщо жити без тебе й без дітей? А ти мені вже не простиш… – Марійка бігала стуманілим поглядом по дрібно списаних листках, визбирувала у пам’ять собі уривки. – Тож заклинаю тебе: після моєї смерті… щоб ти більше ніколи заміж не виходила… А дочки… нехай спом’януть хоч коли… на весіллях свого нерозумного, але справедливого батька… А ти бережи те, що я для тебе надбав… бо без мене ти, дурна і глупа, пропадеш…»

Списані Іваном аркуші із шкільного зошита дільничний міліціонер відразу ж по прочитанню забрав із собою.

Змилувався Бог – вчасно забрали з-перед Наталчиних очей і батькове мертве тіло.

Івана таки поховали на цвинтарі, хоч самогубцям там і не місце.

Але ті перші ночі без Івана…

Повернувся додому Ігорьок. Сусідка приходила ночувати до Марійки, та вона що далі, то все більше чомусь впадала у розпуку й відчай.

Бувало, що Марійка усю ніч голосила, завивала й плакала так неприємно-тонко, що Наталка починала шкодувати за звичною гризнею.

– Ну чого ж ти плачеш? – питалася Наталка. – За ким ти, мамо, плачеш?! Батька вже нема, не буде він більше над тобою знущатися, не буде більше тебе бити.

– Ой, що ж я буду із вами робити тепер сама-а-а-а?!!! – мати плакала все дужче.

Після десятого класу вступила Наталка до педучилища, мала вже й стипендію. І всю її до решти віддавала матері. А Марійка носила гроші в ощадкасу і клала їх на книжку.

Казала при тому: «Немає у нас батька, гроші треба економити. Хто його знає, що далі буде».

А воно таке сталося… Пропали всі ті гроші, невитрачені, разом із Радянським Союзом!

– Хай би вони краще тоді в плиті згоріли! – сказала Наталка якось матері. – Може б, ви з батьком тоді менше бились…

– При чім тут гроші? – бідкалась Марійка. – То все горілка проклятуща наробила, ревнощі. А ще… я таки заміж вийшла старою дівкою, та ще й бідна… Було б по-іншому, ми були б щасливі! І твій батько був хороший, ти знаєш, що він у прощальному листі назвав мене святою?!

Нетерпляча

Похорон – подія не для дитячого споглядання.

Ольга Слоньовська. «Дівчинка на кулі»

Перш ніж вони наважились щось відповісти, вона взяла тонкого та гострого ножа, протерла його якимось розчином й полоснула ним по животі Скарлет. Від її крику здригнулися навіть стіни.

У тебе більше ніколи не буде дітей.

Олександра Ріплей. «Скарлет»

Скільки Наталка себе пам’ятала у дитинстві – її батьки без кінця сварилися, і хоч такий-сякий спокій вона мала хіба у бабуні Зойки…

Ранньої весни, коли за вікном – за білими, помережаними ще бабунею вручну білими фіранками вітер метав під черешню сніг (це під ту черешню, з якої раннього літа діти навперейми шпакам рвали чорні й гіркі ягоди), бабуня вносила до хати у широкій корзині, плетеній із червоної лози, надщерблені великі гусячі яйця, а потім і самих гусенят, у пелені. Як же любила Наталка, знявши грубу суконну хустку із кошика, нахиляти личко над малими пташенятами і сюсюкати до них!

А як же гусенята пахли! Вона пам’ятала той дивний запах із раннього дитинства. А як дрібнесенький їхній пух пурхав від кошика угору й лоскотав за ніс! Зеленаво-сірі клубочки підіймали голівки на людський голос і, виставивши вперед невеличкі чорні дзьобики, привітно пискотіли.

Якої ж втіхи мала Наталка від тих маленьких гусенят!

Як уже прокльовувалася перша трава, гусенята з гускою пускалися у двір, а Наталка тоді сідала на стільчику біля старої груші, аби їх пасти. Бабуня тоді ніжно до неї всміхалася:

– Моя пастушка!

Як уже ходила Наталка до школи, старалася відпроситися – пожити у бабуні. І на всі канікули…

Наталка спала з бабою в одній постелі, а над головою в них була дуже гарна древня ікона Божої Матері зі Святим Дитям на колінах. Крізь сон-дрімоту Наталці чулася тиха бабусина молитва-бурмотіння. В кінці «Амінь».

– Давайте я буду вчити вас читати! – якось сказала Наталка бабці.

– Ну то вчи… – бо та була геть зовсім неписьменна, ніколи в школу й не ходила.

– Ось це буква «а», – малювала Наталка на папері олівцем. – А це «м», це «б», запам’ятали?

– Ой, дитино, я ж уже не бачу!

– Як це ви, бабунько, таких великих букв і не бачите? – дивувалася онука. – Я ж дуже великими буквами пишу, слиню олівця!

– Не бачу… – зітхала бабця. – Стара я вже вчитися, ти-бо мені, Наталко, сама щось прочитай, тільки ж інтересне!

– Сідайте, слухайте! – казала Наталка. І читала…

Влітку ходили разом попід город у вишеньки, збирати по ярочку малесенькі жовті грибки.

Як назбирували повну пелену (баба клала грибки до фартуха), несли їх у малину, там стояла літня плита – кабиця. Бабуня її розпалювала сухими дровами, ставила на вогонь баняк і кидала туди картоплю; наприкінці ще й додавала руді грибочки.

Біля плити росла висока і стара гілляста груша, на її рівній гілляці дядько Костя, Наталчиної матері рідний брат і бабусин син, прив’язав для дітей мотузяну гойдалку.

Бабусин борщ весело шкварчав на кабиці, в малиннику достигала малина, а діти гойдалися в зеленому холодочку, обтрушуючи у траву й на стежку недозрілі ще маленькі груші-дулі.

Пізніше, як баби уже не стало, ту грушу спиляли. Але на прездоровенному пеньку кожного року виростав віхтик високої трави. Коли Наталка запитувала у матері, навіщо ж вбили дерево, та казала, що воно було дуже вже старе…

А ще біля плити, під великими кущами диких троянд і бузку, була чорна й холодна яма для буряків, повна-повнісінька сірих жабок…

Восени Наталка з бабунею ходили до ліщинових заростей по горіхи і на леваду за гусьми, туди, де під старою вербою ховалася древня кам’яна криниця. Бабуня звідти зачерпувала великою залізною кружкою джерельної холодної води – й давала пити.

– А це тобі на здоров’я! – приказувала при тому.

І така та вода була смачна Наталці!

Взимку вона любила провадити з бабунею довгі розмови про все на світі. Бо ніхто так гарно не вмів слухати, як баба.

Сідали собі вдвох посеред хати на домотканому рядні, дерли разом гусяче пір’я на подушки або перебирали квасолю, – і Наталка говорила й говорила, а баба слухала.

Того вечора Наталка не забуде повік! Як, весела, вона прибігла після школи до бабусиного подвір’я і вбігла в хату.

Тітка Надія, дядькова дружина, шила на чорній «Чайці» широке плаття для якоїсь сільської тітки, тихо співало радіо. Бабця вже лежала на постелі. Коли ж Наталка хотіла примоститися поряд із нею – спати, тітка Надія промовила із сумом:

– Доню, сьогодні коло бабусі не лягай.

– Чого? – здивувалася Наталка.

– Бо твоя бабка… захворіла…

– А що ж у неї болить?

– Розумієш… – дивлячись кудись убік, тітка шукала потрібних слів. – Бабуня вже дуже старенькі. Тож не треба тобі більше коло них лягати спати. Вже не можна…

І постелили того вечора Наталці до сну окремо – на дивані у великій кімнаті.

І бемкав самотньо старий дерев’яний годинник над головою.

Наталка була поряд, але бабуня спала тепер сама, сумна і притишена, на древньому вузькому ліжку, над нею все так само висіла велика ікона Божої Матері із малим Ісусом на колінах.

Як приходила тепер Наталка до своєї бабуні, то сиділа та, тиха й занедбана, сама – під клунею на ослінчику і думала якусь свою безконечну думу.

Наталка мовчки підходила і довго стояла біля баби – боялась її потривожити.

А потім бабуня і зовсім злягла. І день, і ніч лежала вона мовчки у темній кімнаті за піччю, відпочивала від довгого і трудного життя, майже нічого не їла, зробилася худенька й квола, неначе тінь.

А якогось дня, відразу ж після школи, пішла Наталка провідати бабуню. Зайшла у сіни, відхилила двері, а Зойка стоїть посеред кімнати – у довгій білій сорочці аж до п’ят, сиве волосся розпущене по плечах.

– Прийшла? – спитала вона Наталку й підійшла до вікна, визирнула скрадливо. – А я на тебе чекала. Маю щось сказати. Знаєш, сьогодні мене навідав твій дідуньо.

– Але ж дідуньо вмер? – здивувалася Наталка.

– Так… Але тепер він хоче забрати й мене із собою, у кращий світ. Ти б не хотіла піти із нами?

– Я…

І тут рипнули сінешні двері, баба сполошилась. Наталка на мить тільки повернулась до дверей, а коли знову глянула в кімнату – побачила, як та, підхопивши руками поділ довгого плаття, швидко пробігла від вікна до свого ліжка в закуток, лягла.

Не насмілилася Наталка чомусь підійти до бабуні знову й почувалася так, неначе взнала щось заборонене, чого не можна було їй і бачити нізащо. Але як увійшла до хати тітка, то нічого не сказала.

– Наталочко, що я тебе тепер попрошу, – сказала тітка. – Перекажи мамі, передай їй неодмінно, щоб вона якнайшвидше прийшла до нас, бо он із бабунею вже геть погано, лежить мовчки цілий тиждень, зовсім не встає із ліжка, не їсть. Скоро, либонь, помре…

– Добре, скажу…

Але Наталка не сказала.

А через два дні бабця померла…

Наталці було вісім років, та вона так плакала, так сильно побивалася за вмерлою бабунею, що як ішла в гурті з усіма людьми на цвинтар, то за слізьми й не бачила, куди ступають ноги.

Нестерпний біль рвав Наталці її маленьке серце і витискав із запалених очей цілі потоки сліз, вона тоді ридала на увесь голос, здавалося, неначе сама себе хоронила, а не стареньку свою бабуню.

Чомусь ніхто із дорослих тоді не втишив і не спинив Наталку, ніхто й не спробував вгамувати її вселенське дитяче горе. А у Наталки потьмарилась свідомість і тріснула душа…

Вона ще довго ходила, немов у сні, і аж до повноліття марила бабунею. Тому й дитину свою назвала на честь неї.

Усю вагітність Наталка гордо носила свій живіт і дуже ним пишалась.

І навіть коли стояла в довгій черзі, а люди хотіли пропустити її вперед, дивувалася – це ж для чого? «Хіба ж це важко – носити в собі дитину?» – думала Наталка.

Геть неважко!

Як їхала в автобусі – стояла з усіма і тільки дивувалася на винуваті й скрадливі погляди тих, що займали місце.

Була ще дуже молода!..

Навіть у переддень пологів поїхала на велосипеді через поле у сусіднє село до тітки, і великий живіт зовсім не був їй тягарем.

Вона уже тоді так сильно любила своє дитя, що віддала б йому кожен закуточок свого тіла!

Того вечора, перед пологами, зварила Наталка гречаний суп, але сама їсти чомусь не сіла. Вирішила скупатися. У залізну балію налляла води й вляглася, як могла, на саме дно, виставивши черепахою ноги й руки.

Вимившись, зайшла до хати й стала розчісуватися коло дзеркала. Як раптом з-під халата закрапала їй на дощану підлогу вода із купелі!

– Ой, із мене вода біжить! – вибігла на вулицю Наталка, бо від когось чула, що перед пологами «має бігти вода».

– Що, болить? – сполошилася свекруха. – Дуже тебе болить? Де болить?

– Наче й не дуже… – дослухалася Наталка до свого тіла.

– Денисе, сину! Швидко біжи по батька, нехай везе у пологове!

Свекор Наталчин був водієм грузовика і в той день перевозив на колгоспний тік зерно.

Як виїжджали поночі із глухої сільської вулички, зустрілася їм навперейми жінка.

– Буде дівчинка! – «наворожив» Денис.

По дорозі у Наталки вже нічого й не боліло. Та чи й боліло до того – вона була не певна: просто налякалась? Але повертатися додому було запізно.

Зайшли у лікарняний передпокій.

– Ну що, Наталко, передаю тебе в турботливі й надійні руки лікарів. А мені… Ми тепер поїдемо додому: батько цілий день крутив руля, йому треба відпочити, – сказав Денис. – Ти тут тримайся, а я приїду рано-вранці.

– Гаразд, їдь, – дозволила йому Наталка. Почувалася звичайно і навіть рада була, що ось-ось стане мамою.

Денис вийшов в одні двері, а в інші зайшла медсестра.

– Чого сидиш? – оглянула вона з ніг до голови Наталку. – Скидай із себе одяг, – і знову вийшла.

Коли повернулася, Наталка стояла зовсім гола, її тіло били дрижаки.

– А це чого ти стоїш в трусах? – здивувалася медсестра.

– Я… а хіба не можна зостатися хоч в трусах?…

– Як робила дитину, так і родити будеш! Чи ти думала, що попала тут на курорт? О! Тут тебе, дорогенька, так закрутить, що й не до того буде! Скидай швидко, лягай на кушетку і розсувай ноги!

– Для чого? – боязко роззиралася Наталка по кімнаті.

– Буду клізму ставити!

– Навіщо?

– Щоб… Бо у нас є такі хитрі жінки! Спочатку віднікуються від процедури, а мені тоді прибирай за ними! Зрозуміла?

І Наталка, переборюючи сором, стала коліньми на холодну церату…

– Ну все, а тепер іди он у ті двері, я тебе покличу! – показала медсестра на синю кахляну стіну.

– А вдягнутися можна?

– Нічну сорочку хіба можеш одягнути!

Саме тоді вперше Наталка й відчула свій породільний біль!

Хапаючись руками за холодний кахель, тихо застогнала. Якою ж скривдженою й одинокою вона тепер була! Зовсім сама, довкруж витали неприємні лікарняні запахи, під ногами зчовганий цемент, над головою грушка лампи надто яскраво висвітлювала руді патьоки по вогких і прицвілих стінах, із поламаного бачка із шипінням у безвість текла вода.

Здалося, що минула вічність…

– Все? – нетерпляче заглянула медсестра у напівпрочинені двері. – А тепер гайда бритися! Лягай на койку! – показала на стару кушетку, накриту білим запраним простирадлом.

– Я вже підготувалася… – зізналася Наталка.

– Знаю, як ти там підготувалась! Всі ви до мене приходите готові. А тоді як лікар буде шити, я матиму що слухати! Лягай!

– А нащо шити? – здивувалася Наталка.

– Як це – нащо?! Коли при пологах матимеш розриви, треба буде тіло зшити. Чи ти як думала? О, це тобі не шури-мури! – недобре засміялась.

І на мить здалося, що медсестра їй за щось помстилась…

Після тортур Наталка зайшла до палати і нарешті залишилася там сама.

Лягла на вузьке і таке низеньке ліжко, що пружини аж прогнулися під її вагою до самої підлоги.

Була вже пізня ніч, і Наталка почала куняти. Але сон її скоро перебився: над головою раптом увімкнулася яскрава лампа – і в палату занесли носилки.

Наталка розвернулася до дверей і побачила, як дві жінки у білих халатах, взявшись за краї простирадла, переклали когось на сусіднє ліжко. Почувся стогін. Але медсестри навіть не озирнулися, вони відразу ж вийшли, не вимкнувши за собою світло.

Наталці стало цікаво. Коли ж вона придивилася – від страху й огиди волосся стало сторч – там лежала страшна й розкошлана жінка. Але та, мабуть, не помітила, яке справляла враження, зіперлася ліктями об постіль і посміхнулася до Наталки блідими й покусаними губами.

– Що так приглядаєшся, хіба ти не впізнаєш мене?

– Ні… – Наталка ще раз відчула приступ породільного болю.

– А я тебе відразу ж і впізнала! – розпатлана жінка важко впала на постіль. – Ух, зараза, як же воно болить!

Той біль швидко втишився, і Наталка знову подивилася на свою сусідку.

– Ну? То що? Не впізнаєш? Наталко! Це ж я, Таня! Ми ж колись були з тобою разом у піонерському таборі, хіба не пам’ятаєш?

Наталка знову відчула біль. Вона дивилася на розкуйовджену голову породіллі й усе силкувалася її впізнати.

І таки впізнала:

– Пам’ятаю…

– О! Це ж я тільки що народила! Дівчинку!

– Ой, як мене болить… – засичала Наталка й ухопилася руками за стіну.

– А тебе коли привезли? Тільки що? – жінка хотіла встати. – Так хочеться води… Якщо привезли тільки що, то ще буде довго боліти!

– А-а-а-а!.. – стогнала Наталка.

– Трохи потерпи, зараз відпустить!

І тут в палату влетів Казанцев – лікар, якому Наталчин свекор завіз «могоричу».

– Що? Приїхала?! – недобре подивився на Наталку. – Чого так довго сиділа вдома?! А тепер будеш мені концерти показувати?!

І Наталка злякалася, міцно закусила губи. Бо ще місяць тому Казанський заїжджав до них додому, Наталка тоді драглювала абрикоси. Свекор поніс до машини лікаря важенну торбу, а той на прощання сказав, щоб Наталка за тиждень лягала в його палату: там аж до часу пологів буде під його особистим наглядом.

Але вона дуже не хотіла тоді лягати до лікарні, бо надворі було літо в розпалі, і їй зовсім неважко було носити свій живіт.

– В лікарні лежать хворі, – сказала тоді Наталці мати, – а ти ж здорова! Не треба тобі тієї лікарні, ще наперед злякаєшся. Або понаколюють усіляких ліків, ще зіпсують здоров’я.

І Наталка не послухала Казанцева, не лягла…

– Як не розродишся тепер, то я з тобою довго сидіти не буду! Вранці своє чергування здам і піду! – Казанцев сердито гримнув за собою дверима.

– А чого це він такий сердитий? – здивувалася Таня.

– Та… я не лягла в лікарню… – Наталка віддихувалася від болю.

– А, зрозуміло… То ти по блату?

І тут Наталку скрутило знову, та ще й так сильно, що ледве встигла добігти до умивальника в кутку палати й вхопитися за його краї. Наталка бекала під краном так, як колись при місячних. «Оце які місячні, так і родити будеш», – казала її мати.

А місячні у Наталки таки були болючі. Від страшного болю вона стогнала, качалася по землі, билася головою об стіну і підтягувала ноги аж під шию – так боліло. Наталка жменями тоді пила анальгін з димедролом і аж потім засинала.

І зараз було так само. Тільки тепер вона була вагітна, мала великий живіт і готувалась народити.

Та ніч рухалася своїм шляхом, а Наталка ходила по лікарняному коридору туди й сюди, трималася руками за холодні стіни. І від доторку до них ставало легше, бо спати вже більше не могла.

Новий приступ болю… Біля таблички «медсестринський пост» вона впала на підлогу коліньми і тісно притулилася лобом до стола.

– Ой, мені дуже болить! – молила Наталка чергову медсестру.

А та у цей час із кимось говорила по телефону й навіть не повернулася на крик. За довгі роки звикла?

– Болить! Мені дуже болить! – просилася Наталка, стоячи перед медсестрою навколішки.

– Почекай… – сказала та комусь у трубку й нарешті подивилась на Наталку. – Ти мені тут не кричи, а йди собі в палату й ляж. – А тоді знову в трубку: – Здуріти можна із цими ненормальними! Я на такій роботі ніякої пенсії не дочекаюсь, одні нерви!

– Не мо-о-о-жу! – стогнала Наталка. – Болить… ду-у-уже!

– Що, гукати лікаря?

І ще раз лягала Наталка на кушетку… А лікар Казанцев провів їй огляд…

– Та тут тільки на два пальці й відкрилося! – сказав після всього невдоволено, потираючи сонні очі. – Йди в палату і лягай, ще не час. І не треба мені тут кричати на всю лікарню, втямила? Терпи!

Наталка дуже старалася терпіти. Пішла в свою палату й або тулилася головою до холодної стіни, або билася лобом об стіну, але з ліжка вже не сходила. А ще кусала губи – до крові, й дужче, ще дужче билася головою об стіну – гуп, гуп, гуп…

– От чорт!.. – почула Наталка у проміжках між болем. – Задерлася клейонка, і на матрац ось крові натекло!

Повернула голову вбік і побачила, як розпатлана Таня тягнула з-під себе заюшене кров’ю біле простирадло й жовту зіжмакану клейонку.

Під Наталкою теж була така, тільки ще без крові, – вся в зеленці, жовта й бридка підстилка.

Вона вже марила у короткому напівсні, як раптом почула:

– О, Танько, привіт!

Наталка розімкнула повіки і побачила, що в палату увійшла нова породілля – молода чорнява жіночка із великим круглим животом.

– Привіт! – зраділа Таня. – Людка? Ти що, уже з третім?!

– Так вийшло! – чомусь простогнала новенька. – А це хто з тобою?

– Та, одна моя знайома, ще з дитинства – разом у таборі були. Уяви, вже три години лупиться головою об стіну!

– А ти, я бачу, одстрілялася?

– Та вже!

– Як обійшлося? Без розривів?

– Майже!

Наталка слухала розмову і то провалювалася у напівсон, то схоплювалася, стогнала і увесь час чула монотонний гул розмови – було то наче на церковній службі.

Коли ж за вікном почало сіріти, новенька сиділа біля столу й пила із банки чай, але живота у неї вже не було!

– А де це твій живіт? – здивувалася Наталка.

– Як де? Я вже народила!

– Уже… – позаздрила Наталка.

Ранок погасив собою електричне світло, і в палату увійшла Наталчина сусідка тьотя Валя, вона жила через дорогу від Наталчиної матері й працювала у пологовому відділенні акушеркою.

– Ну що там, Наталко?

– Ой, я більше вже не можу… Не маю сил терпіти…

– Відколи мучишся?

– Мене вночі привезли…

– Значить, народиш скоро!

Тітка Валя пішла, а Наталка, коли б могла, то поповзла б за нею коліньми: надіялась на допомогу…

– Ну що? – розчахнув услід за тіткою двері Казанцев. – Будемо родити? Бо мені вже пора додому!

– А можна вже й народити? – зраділа Наталка й чомусь вирішила, що нарешті звільниться від болю.

– Зараз подивимося…

І ще раз мусила терпіти огляд на прогнутому майже до підлоги ліжку.

– Ще зарано, але… зараз, мабуть, вколемо стимуляцію, – сказав Казанцев. – Моя зміна закінчилась, я не буду потім бігти до тебе з дому і чекати теж не буду!

– Коліть, – дозволила Наталка.

І їй зробили першу ін’єкцію…

До того перейми крутили тіло цілу ніч, але хоч на хвилю ставало легше. Тепер же Наталка ладна була б викинутися зі свого тіла геть, аби тільки настав кінець стражданням.

– Дуже болить? – зігнулася над нею тітка Валя, а Наталка бачила її немов у тумані.

– Умираю! Тітонько, дорогесенька, зробіть щось мені, я вже не можу!!!!

– Підожди, я тобі зараз щось уколю.

І Наталці знову щось вкололи.

І знову…

І ще раз…

– Чого ж це «Ношпа» не допомагає? – дивувалася тітка Валя. – Я дала подвійну дозу, ще трішки потерпи…

– Давайте, ведіть її в пологову кімнату! – кричав Казанцев до медсестри, коли Наталка корчилась від болю в коридорі. – Мені немає коли чекати! Будемо пробувати родити!

Нарешті Наталку повели…

– Вилазь на крісло! – увівши до покою, наказала медсестра.

Але там накотила нова хвиля болю. Наталку знудило.

– Тужся! – кричав до неї Казанцев. – Ти що, не розумієш?! Тужся! Я сказав, тужся!

І вона, може, й тужилася б, але ж не знала як – ніхто їй того не розказав, а для втручання природи ще не настав час…

– Зараз я випущу тобі води, а тоді діло піде набагато швидше! – досадував біля крісла Казанцев.

Наталка чула, що щось недобре робили із її тілом, але не мала сил на спротив. «Аби лишень швидше народити», – думала вона.

І раптом гарячий потік хлюпнув з-поміж ніг: Казанцев розрізав оболонку, у якій була її дитина.

– Води відійшли, ще трішечки… – просила тітка Валя. – Дитина має вийти… Води ж відійшли! Давай, Наточко, давай!

І Наталка пробувала якось скерувати своїм тілом, вона пручалася із усіх сил, аж кров їй ллялась в очі, і надіялася, що ось-ось дитина з’явиться.

Але замість того її ще раз кинуло від болю аж на землю. Наталка не змогла навіть опам’ятатися, як опинилася на кахельному полу. Стояла вона, зігнута удвоє, на колінах, сорочка задерлася на спину, а довге волосся, мокре від поту й сліз, вільно розпустилося й віялом простелилося по кахлях.

– От зараза!!! Диви, що вона робить! Заберіть її геть з-перед моїх очей, щоб я не бачив! Бачити вже не можу! Як мене все дістало-о-о!!! – озвіріло кричав Казанцев. – Лазить тут рачки по полу! Забирайте й ведіть її в палату, нехай там лежить!

– Не хочу я в палату! – плакала Наталка. – Я вже більше не витримаю! Я умру-у-у-у!

– Ще ніхто на пологах не вмирав! – кричав Казанцев. – Ведіть її назад палату! Швидко!

А в палаті… Ніколи до того вона не знала, як це «лазити по стінах», тепер дізналась…

– Зроблю тобі ще один укол, – прийшла за кілька хвилин тітка Валя. – І давай, дитино, йди на крісло. Зараз, поки того нелюда немає, ти швиденько й народиш – он прийшла моя кума Людмила, вона тобі допоможе, бо без навколоплідних вод дитина може задушитись.

Наталка знову була на кріслі. Вона вже навіть трохи й заспокоїлась.

– Давай, доню, натужуйся, – тепер на Наталку дивилося повне обличчя молодої жінки із синьо підведеними очима. – Давай, рибонько, постарайся скоренько народити. Давай народимо?

– Поки того психа немає. Тужся; ще, ще…

– Аби тільки не надійшов…

– Щоб ти знала, ми так не одну тебе тут врятували, – казала до Наталки тітка Валя, озираючись на двері. – Тільки тиждень тому був би замордував молоденьку первородку. Та ми із Людою його випередили.

– Набирай повітря, видихай! Дихай гарно!

І раптом щось дивне сталося: тіло наче само відповіло на Людмилине прохання, воно глухо застогнало, спружинило, розтягнулося… І біль почав потроху відступати: немов у воді розчинялось молоко. Наталка навіть посміхнулась, відчувши до себе м’яку турботу.

Але…

– Що?! Це хто дозволив?! – раптом почула вона над собою різкий окрик.

– Тут… Валерію Леонідовичу… – виправдовувалася жінка із синіми очима.

– Це моя породілля! Я спеціально додому не йшов, сидів заради неї у лікарні!

– А-а-а-а! – закричала від страху Наталка, бо так той голос був схожий на голос її батька, коли той звірів, і очі були такі ж самісінькі… – Тьотю, допоможіть мені! Ріднесенька!!! – хапала вона жінку із синіми тінями за руки.

– Яка вона тобі тьотя?! Це Людмила Андріївна! – кричав Казанцев. – Зараз тобі допоможу я!!!

– Аа-а-а-а-а!!!!! Вийдіть!!!!

– Закрий рота!!!

– Не треба, вона вже зараз сама народить, – почула Наталка тривогу в голосі тітки Валі.

Та враз гострий скальпель полоснув по тілу. І в ту ж мить із нього вихлюпнулося щось велике і вертке.

Наталка втомлено повернула голову набік і у напівмаренні побачила, як Людмила понесла у руках її дитя. Сиве слизьке тільце видалося Наталці дуже дивним. Не таке вона бачила в індійських фільмах…

«Дитина ж має бути рожева, – подумала Наталка. – А що як воно неживе?…»

У той час Наталку всі покинули.

І вона лежала в кріслі сама-одна, тільки холодні дрижаки чомусь рясно трусили до решти виснажене тіло.

А ще Наталка відчувала, як у прочинену кватирку нічним метеликом впурхнула тривога і почала кружляти по пологовій кімнаті: її дитя чомусь не плакало!

Потім захлюпала вода у крані – і нарешті почулося тихе кректання.

Вода бігла, бігла…

А Наталка відчула, як за водою вибігає із тіла життя. Їй геть не було страшно, навпаки – стало добре й легко. Як не було ще в житті ніколи.

Бо страшний біль минув.

Натомість накочувалась непереборна млість.

Ось світло від вікна порожевіло, почало заверчуватися у спіраль, по стелі закрутились рожеві кола, ледь видимий золотавий туманець став огортати все довкола. Почувся тихий шелест, а потім неймовірно дивний свист – немов співали тисячі пташок.

А потім у кімнаті з’явилась бабуня Зойка. У довгій білій сорочці, з вільно розпущеним сивим волоссям. Вона немов пливла у повітрі, обличчя не було видно.

«Цього не може бути, – подумала Наталка. – Я ж усе добре пам’ятаю! Бабуня давно померла…»

Бабуня опустилася додолу, стала ногами на підлогу, і Наталка помітила, що ноги у неї босі.

– А я щойно народила дитину, – якомога тихіше сказала їй Наталка. – Знаєте?

Бабуся заперечливо похитала головою, і тут Наталка побачила обличчя.

«Немов у Діви Марії на іконі! Але очі сірі, таки бабунині…»

– Ви не можете говорити? – зашепотіла Наталка. – Але як добре, що ви прийшли… Я знаю, ви померли…

І враз здогадалася!

– То це ви по мене прийшли? Я помираю?…

Цього разу бабуся похитала головою ствердно.

Наталка розгублено розглянулась по кімнаті, але нічого не змогла побачити, бо геть усе чисто вкривав золотавий туман.

Пташиний щебет втих, запахло трояндами та вишневим цвітом, бабуся простягнула руки…

– Зачекайте… – прошепотіла Наталка. – Я ж іще не бачила свою дитину. Можна я на неї подивлюсь?

Бабуся посміхнулась, склала руки на грудях, заплющила очі…

– Хто в мене народився?!! – напруживши всі сили, якомога голосніше спробувала крикнути Наталка, невидющими очима шукаючи лікарів. – Ви мене чуєте?!!! Кого я народила?!

– У тебе дівчинка! – відповіла їй тітка Валя.

А потім…

– Господи!!! Йдіть сюди! Вона ж спливає кров’ю! – із тривогою скрикнула Людмила.

«Краще б я не питала про дитину… – марила Наталка. – Тоді б вони мене залишили у спокої… А куди ж це поділася моя бабуня?»

– Та тут витекло зо три літри крові!!! – кричала до Казанцева тітка Валя. – Я біжу по лід!

– Ставте крапельницю!!! – кричав Казанцев. – Мені не треба псувати статистики!

Дитину відразу ж понесли геть, так і не показавши її Наталці. Але вона про те й не турбувалась, тепер лежала й блаженно посміхалася: вона жива, а ще – щойно бачила бабуню, і ніхто не терзав тіла, нарешті нічого не боліло.

Та коли на живіт упав холодний лід й до руки присмокталася крапельниця, Наталка знову побачила білі стіни, перекривлене від тривоги обличчя над собою, почула ненависний голос:

– Розсунь ноги! Чуєш?! Ти мене чуєш?!! – кричав Казанцев.

– Ні!!! – заплакала Наталка. – Ні! Я не хочу!

– Зараз я тебе зашию, ще трохи мусиш потерпіти!

– Ні!!!!! – стогнала Наталка. – Ні, не треба…

Але голка уже рвала її тіло, і той біль теж був новим – твердим і холодним.

– Не можу… – шепотіла Наталка пошерхлими губами й хотіла б умерти. Але тіло, наперекір її бажанню, жило далі. – Не можу… Вже не можу більше… Помираю…

– Не можеш?! А кричати тут змогла?! А всім нерви виїсти ти можеш?! Зараз я тебе заштопаю, а тоді можеш помирати!!!

Коли всі покинули Наталку, порвану й понівечену, в родильній кімнаті саму, вона лежала на холодному столі, хоч і боліло їй все тіло і трясло в нестерпних дрижаках, хотілося одного – спати.

Тільки ж…

– Не спи!!! – витягував Наталку із солодкого марення голос чужої жінки. – Не можна спати!!! – різко кричала медсестра над головою. – Як оце зараз заснеш, то вже ніколи й не прокинешся! Можеш кров’ю стекти! Я коло тебе сидіти тут не буду!!! Я зараз піду, але ти знай, щоб не спала!!! Чула?!! Бо помреш!!!

Враз блискавкою промайнула думка: а я ж таки ще не побачила своєї дитини! Я не тримала дитини на руках! Не поцілувала…

І хоч спати Наталці хотілося тоді більше від життя, але мусила вона жити.

У палату Наталку, як і Таню колись, занесли у простирадлі й обережно поклали на залізне ліжко.

Під спину санітарка застелила церату, а межи ніг дала пелюшку.

– Вставати сама не смій! – сказала вона Наталці. – Якщо щось схочеш, то кажи дівчатам, нехай мене гукають.

На ліжку Наталка пролежала майже добу.

А в пологовому відділенні почали саме труїти блощиць.

– Ну, дівчата, переходимо на перший поверх! – зайшла в палату медсестра. – Всі берете зараз же постелі і йдете вниз, а ти, – звернулась до Наталки, – ще тут лежи, бо не транспортабельна!

І вона залишилась сама. Білі стіни, сині кахлі умивальника, відлуння далеких кроків. Але потім, хоч і ходив світ ходором, і в голові шуміла невідома річка, таки не витримала, встала на ноги й, тримаючись руками за стіну, вийшла із палати і пішла сама східцями донизу.

– Ти що, здуріла?! – побачила її на коридорі медсестра. – Тобі ж не можна ще ходити! Ти ж сама ще не можеш!

Наступного дня до Наталки навідався Казанцев, помацав її живіт, пощупав пульс.

– Дзвони своїм родичам, аби шукали для тебе кров! – сказав. – Бо як не уллють тобі зараз, то будеш тоді мати проблеми: зуби випадуть і посипляться кістки.

Аж тоді прийшов Денис…

Наталка лежала на ліжку й не могла підвестися від безсилля.

Через прочинене вікно Денис просунув для Наталки великий букет білих троянд, таких, як і в день їхнього весілля. Бо це й був той самий день, минало рівно рік…

– О! Яка ти тепер стала! – сміявся Денис і дивився на її плаский живіт.

А вона від болю і образи плакала, дуже хотіла пожалітись, або щоб хоч хтось її обійняв…

– Мені треба кров улляти! – замість радості попросила вона Дениса: дуже боялася зостатися без зубів…

– А ми… Як подзвонили про дитину, то ми з Максимом майже сутки відгуляли! Я ж виніс хлопцям на роботу могорич. Не зміг відразу ж приїхати, вибач…

Кров Наталці привезли на третій день.

– Ну що, курити не хочеться? – сміялася до неї медсестра, як після крапельниці тулила вату до руки.

– А то чому?

– Бо здавали тобі кров чоловіки, а вони ж усі поголовно п’ють і курять!

А вночі, після переливання крові, у Наталки від молока сперло груди…

Жінки в палаті спали, а вона одна лежала й плакала.

Як уже не мала сил терпіти, вийшла Наталка із палати й почала ходити темним коридором – чекала ранку.

– А чого це ти тут бродиш? – там її й зустріла санітарка. – Чого не лягаєш спати?

– Мене болить!..

– Де болить?

– Ось, – і Наталка показала на пазуху. – Ой, тьотю, як же мене дуже болить!..

– А як твоє прізвище? – спитала жінка.

Тієї ночі Наталка вперше побачила свою дочку, притулила її до себе, нагодувала молоком. Назвала Зойкою.

– А що, хіба у Наталки є у грудях молоко? – дивувалася вранці медсестра, коли їй сказали, що дитину треба нести на годування матері. – Я ж думала, що… Там стільки крові витекло! Ви б бачили…

Але тепер, коли несли годувати усім мамкам у пологовому відділенні дітей, то несли й Наталці її дитину. Як вона раділа!

Кожна породілля сідала і примощувала для годування дитину в пелену. Наталка ж мусила годувати дитя лежачи, бо була порізана, боліло…

Перші дні Наталку мила медсестра. Вона заходила із чайником у палату і лила теплу воду; а потім брала в руки квача із зеленкою – мастила ним по рані.

Коли ж Наталка стала на ноги впевнено, два чи й три рази на день мала сама собі робити ту процедуру.

У темному туалеті пологового відділення, в кутку стояла висока руда залізна бочка із водою, що була аж чорна від марганцю. Породіллі ставали над кахельною підлогою і давали собі раду…

Коли Наталка вперше торкнулася рукою до рани, під пальцями почула грубий рубець, гострі кінці ниток – і дуже збридилась.

Як приходив час Наталці виписуватися із пологового будинку, – а вона вже рахувала дні! – була субота, небо спохмурніло, і здійнявся сильний вітер.

– Треба почекати до понеділка. У вихідний день тебе ніхто не випише.

– Ще два дні!.. – із відчаєм простогнала Наталка. – Я тут збожеволію!

– Випишемо зараз, без огляду, можуть бути проблеми. Але якщо дуже хочеш…

– Я буду проситися.

– Тоді поміряй температуру, – сказала медсестра і дала до рук Наталці ртутний градусник.

Як же того градусника боялися всі жінки-породіллі!

– Дівчата, – розказувала якось одна, що тільки-но повернулася «із крісла». – Їй-бо, аборт легше робити! Де в мене ця температура взялася? Щоб я була знала, що так буде боліти, краще б нікому й не зізнавалася – випила б собі тихо аспірин, і все.

– А чому? – запитала Наталка.

Жінка тільки пхикнула:

– Уяви: вилазиш ти на крісло, тобі у тіло встромляють ножа і по живому ріжуть! А ти ще й щойно після пологів… Кров тоді ллється, як із свині, а ти й крикнути не смієш!

Жінка скрутилася на ліжку калачиком, підібрала під себе ноги й заскавуліла від болю.

Через те Наталка й раділа, що температури у неї не було.

Аж тут, як поміряла, набігло тридцять сім ще й п’ять…

– Тебе з такою температурою додому точно не відпустять, треба буде ще в палаті посидіти, – поспівчувала сусідка по ліжку.

– Ні, я вже не можу… – буркнула їй у відповідь Наталка.

– Із цим не жартуй, всяке може бути. Може, і випишуть, але з собою дадуть якісь таблетки.

– Мабуть, так…

І як понесла Наталка на вахту градусник, таки зізналася медсестрі, що має підвищену температуру, але жінка в той час була чимось пильно зайнята й не розчула слів, просто кивнула головою. Наталка й зраділа.

Вже за годину подзвонила вона додому і сказала Денисові, щоб їхав і забирав їх із Зойкою додому.

Після пологового будинку поверталася Наталка вже не до свекрушиної хати, до своєї! Поклала дитину на ліжку і боялася до неї доторкнутись.

– Чого ти боїшся? – сміялася з Наталки мати. – Бери дитину на руки і розмотуй!

Розпеленута дитина була такою крихітною, що Наталка ще більше стривожилась і навіть пошкодувала, що не залишилась в лікарні до понеділка.

– Може б, воно ще хоч трохи підросло? – сказала Наталка вголос.

– Треба нігтики дитині пообкушувати, – порадила мати.

– Як це – пообкушувати? Вони ж такі… дрібненькі… Я ж можу й пальчики дитині відкусити… Я боюсь…

Годувала Наталка дитину, звично лежачи на ліжку. По телевізору йшов мексиканський серіал «Просто Марія», – лягала Наталка на бік, біля себе прилаштовувала Зойку.

Вже наступного дня залишилася Наталка у хаті зовсім сама, Денис пішов на роботу, мати поїхала у місто. А Наталка не те що дитині, не знала, як самій собі давати раду – була дуже виснажена і квола.

Дитя увесь час мочило пелюшки, їх треба було міняти й прати. А ще – щось зварити їсти, помити посуд, замести…

Лягла Наталка на диван, взяла у руки дзеркало, підібгала сорочку… а тоді вибігла надвір і виблювала, бо збридилася тим, що там побачила…

А коли вставала із дивана, дуже поспішала, дзеркало випало із її рук і розкололося на три шматки.

«Це дуже погана прикмета!» – подумала Наталка.

Надвечір приїхала мати і в залізній мисці у веранді застала купу мокрих пелюшок.

– А це що таке?! – визвірилася нервово до Наталки: була дуже знервована й сердита.

– Це – дитина… Що мені із цим робити? Я не знаю…

– Фе! – розгорнула Марійка брудну пелюшку. – Бери та й замочи оце все у воді. Ти ж тепер мати!

А через тиждень у гості до Наталки приїхав брат із сім’єю, мав півторарічну дитину.

І саме тоді почала у Наталки чомусь скажено боліти голова.

Вночі вона не могла спати, бо Зойка чомусь увесь час плакала, вдень треба було догледіти дитину, прати пелюшки і бути господинею.

Брат із невісткою постійно брались до розмови, а Наталка зовсім не раділа гостям. Їй тоді хотілося одного – лягти й заснути бодай на півгодини! Але вдень бігала по хаті й голосно кричала Ігорова маленька донька…

Наталка плакала від утоми і народження кожного нового дня вона сприймала як ще одне нестерпне випробування.

Своя дитина плакала. Братова галасувала. Усі хотіли говорити й їсти. Сонце світило. Пелюшки бруднилися. Мати психувала. Денис втікав із дому.

А тоді Наталку стали бити дрижаки…

«То, певно, від того, що я геть не висипаюся», – думала Наталка.

– Це у тебе мастит! – сказала мати, помацавши її тверді й набухлі груди.

У перервах між годуванням тепер ще й клала до грудей цибулю з медом, мазь Вишневського…

Від пологів минав місяць…

Якось у хаті нікого, крім Наталки і дитини, не було – гості пішли на пляж, Денис приїхав додому в обідню пору. І хоч до цього дня вона ще не сідала, не загоївся рубець, Денис пригорнув надто ніжно, почав цілувати.

– Я ще хвора, – відмовила йому Наталка.

– Але ж я не залізний, зрозумій…

Раптом голосно загавкав собака, а тоді затарабанило у вікна.

– Денисе, ти де?! – почувся голос Наталчиного свекра.

– Батько прийшов! – підскочив Денис. – Ти хату не замкнула?

– Давай, сину, поїхали! – свекор зайшов до хати. – Там треба з току зерно додому забрати!

Наталка рвучко підхопилася з дивана, по її ногах рясно закапало молоко.

– Зараз, тату… я зараз… – почав хапливо збиратися Денис. – Можеш вийти?

– А що тут у вас таке? – дивився свекор на рясні патьоки від молока.

Якоїсь ночі лягла Наталка спати дуже пізно, ще й увесь день чомусь було їй дуже холодно. Хоч це і був ще тільки кінець серпня, на вулиці в обідню пору стояла спека, а Наталка вкрилася пуховою ковдрою із головою і дрижала-мерзла. Денис спав окремо. Вночі заплакала Зойка, Наталка встала до колиски, перемотала дитину у сухий згорточок і поклала біля себе. Дитина стала ссати, Наталка непомітно заснула. Прокинулася від того, що дуже змерзла, лапнула біля себе – а дитини немає поряд! Підхопилася, увімкнула нічника – а маленька на долівці: впала…

«А я ж могла лягти на неї й задушити!.. – страшна думка електричним розрядом пройняла мозок. – Більше не буду годувати дитину лежачи!»

Як рано всі пішли із дому, почула Наталка важку утому в тілі, лягла на дивані й укрилася з головою, бо її морозило. Але зігрітися все не змогла. Встала й одягла на себе ще й пальто зимове, зверху вкрилась…

По обіді повернулася з дитиною невістка.

– А це чого ти серед літа лежиш у пальті? – здивувалася, коли побачила Наталку під купою ковдр, одягнену.

– Та… чогось холодно мені дуже… – цокотіла та зубами.

– Як це холодно? Ти що? Зараз же літо! Та й в хаті у вас від сонця жарко…

– Я дуже змерзла.

– Може, у тебе температура?

– Я не знаю…

– Де тут у вас градусник?…

А як витягнула Наталка градусника з-під пахви, ртуть на ньому спинилася аж на тридцять вісім і п’ять.

– Ого! – похитала головою невістка. – Тобі, Наталко, треба їхати до лікаря!

– Це у мене, мабуть, мастит… І лікарка заходила, те ж саме мені казала…

Як увечері ртуть добігла до тридцяти дев’яти, Наталка сама попросилася до лікарні.

– Тільки поїду в понеділок, бо сьогодні субота, хто там на мене подивиться. І ще – треба ж халата випрати.

Халат у Наталки був один-єдиний – рожевий, довгий, у горохах…

У понеділок, хоч і рано ще було, вдарив перший приморозок.

Закуталася Наталка у пальто, дитину замотала в теплу ковдру, і повіз її вітчим до лікарні.

Зайшли в пологове відділення.

– Їдь у гінекологію! – сказала медсестра. – Після пологів минув місяць, ти вже не наша пацієнтка!

У старій дореволюційній будівлі гінекології було сиро й холодно…

– Жіночко, куди я вас із маленькою дитиною покладу? – сказав старенький лікар. – Їдьте у роддом – там є бокси для матерів із дітьми. А тут, самі бачите, у нас слабі жінки лежать; дитина ваша буде увесь час плакати. Та й немає у нас умов для дитини. Бо по тому, що ви оце мені розказуєте, я думаю, хоч би вам операцію не довелося робити. Їдьте…

У пологовому відділенні Наталка заплакала.

– Що?… Лікар не захотів вас покласти?! – розсердилася медсестра. – От я зараз!.. – і кудись пішла.

Повернулась набурмосена, але Наталку із дитиною таки поклали в бокс.

– Ну що ж, – сказав Денис. – Лікуйся, а я аж завтра до вас приїду, мені треба на роботу.

Першу ніч в лікарні Наталка зовсім не спала, її постійно трясло від холоду.

Вже й санітарка поставила в палаті камін, і дала випити Наталці аспірину, але їй все не кращало. Міряла температуру, а вона все стрибала до тридцяти дев’яти.

– Ну нічого не розумію! – дивилася на аналізи лікарка. – Все ж у тебе гарно, все у нормі. Треба було б оглянути на кріслі.

Та на кріслі дивився Наталку чомусь Казанцев.

– Злазь! Там усе добре! – сказав він після швидкого огляду. – Матка уже давно закрилася! Це до тебе якась простуда причепилася чи грип!

І Наталка сиділа у заскленому боксі ще чотири дні. Пила аспірин і годувала дитину груддю, прала пелюшки в умивальнику під холодною водою, дитячим милом, як учила її мати, мокрі пелюшки сушила просто на каміні, в боксі…

А як стало Наталці зовсім зле, упала вона на ліжко й заплакала уголос, лікарка нарешті призначила їй крапельницю.

Увечері до палати увійшла нервозна медсестра-практикантка, давня Наталчина знайома.

– Давай мені свою праву руку! – наказала.

І Наталка довірливо підставила.

Практикантка проколола на згині аж п’ять разів, але у вену так і не втрапила. На шкірі надимався пухир…

– Спробуємо в ліву! Давай!

Коли ж два рази проколола ще й ліву руку, Наталка попросилася:

– Таню, а може, краще гукни когось іншого? Нехай поставлять… Бо у мене вже рука болить…

– Що?! Ти що?! Я тільки починаю працювати, це ж мій перший день! І буду когось гукати? А тоді в лікарні будуть про мене казати, що я нічого не вмію? Потерпи, Наталко, зараз у мене все вийде, зараз я попаду…

Але й утретє, і вчетверте Таня схибила…

– Все! – почала плакати Наталка. – Як собі хочеш, але біжи й гукни когось досвідченішого, бо я вже руки тобі не дам!

– Ще можна колоти й під коліном, там теж є вени…

– Ні, будь ласка!

Таня нічого не сказала, вона встала зі стільця, систему поклала на столик і сердито гримнула дверима.

Наталка чекала аж до десятої години вечора, а тоді поклала дитину у ліжечко й пішла шукати допомоги.

Бокси були на першому поверсі, Наталка вийшла із дверей, але на медсестринському посту було порожньо, тільки самотньо горіла настільна лампа. На другому поверсі Наталка почула голосний сміх.

– Поставте мені крапельницю, – попросила вона до гурту аж надто веселих медсестер.

– А що, тобі хіба Таня не поставила?… Вона ж збиралась! – сказала найвеселіша медсестра, що сиділа в центрі столу із бокалом вина в руках.

– Ні.

– То вона поставить завтра! Йди й відпочивай!

А на ранок Наталка не змогла сама встати з ліжка – не мала сили. Годувати дитину їй допомагала все та ж медсестра-практикантка.

– Таню, чого ж ти вчора не сказала, щоб мені хтось крапельницю поставив? – спитала у неї Наталка.

– Тю?! – здивувалася Таня. – Хіба я не ясно тобі пояснила!

– Мені крапельницю так ніхто і не поставив, а мені погано… Дуже погано…

– Бо треба було ще трохи потерпіти! Я б поставила!

– Поглянь, у мене руки спухли, – закотила Наталка рожеві в горохи рукави, а там, на згинах, були криваві рани – сліди від вчорашніх ін’єкцій.

Таня відвела погляд і пхикнула:

– Нетерпляча!

Потім приїхала мати.

– Мамо, мені зле, – шепотіла Наталка спаленими губами, – гукни лікаря, нехай мене огляне.

– Я дуже поспішаю на роботу, відпросилася тільки на одну годину, щоб вас провідати! Та й ти ж тут на місці, невже лікар сам не знає, що робити?

Мати поїхала, Наталка знову залишилась сама…

Їсти їй зовсім не хотілось. До лікарняної їдальні Наталка не ходила, а те, що приносила санітарка, так і залишалося стояти на столі, аж поки не приходила інша чергова й не приймала. Натомість ставила нове. Наталка хіба пила теплий чай – та й то через силу: аби у грудях прибувало молоко.

– Ти ще тут лежиш?! – якось до боксу зайшов Казанцев і, здавалось, здивувався.

– Мені погано…

– Температуру міряєш? Вранці скільки набігло?

– Вже під сорок…

І ще раз мусила Наталка вибиратися на крісло.

– У мене там дуже болить… Шви ж хоч не розійдуться?

– Не розійдуться! – пхав у неї холодне дзеркало Казанцев.

А потім він чомусь її покинув, мовчки вийшов, і на кріслі Наталка лежала сама, дивилася у вікно, там тихо йшов дощ, було видно тільки небо. За кілька хвилин разом із Казанцевим прийшла ще й синьоока Людмила, і вони вже вдвох терзали Наталку. Вона чула, як кров бігла з неї теплими патьоками, ставало холодно.

– Я замерзла… – попросилася Наталка. – Болить…

Казанцев чомусь мовчав. А Людмила важко зітхнула:

– Ой, дитино, є тут чого замерзнути. Злазь із крісла і йди в палату. На ось, тримай, – дала вона згорнуту вдвоє пелюшку, – клади її поміж ноги.

І як ішла коридором, чула, що між ногами ллється і ллється тепла кров. «Що вони мені зробили?» – думала Наталка.

Зайшла в палату, лягла на ліжко. Почала кричати дитина, але Наталка не мала сил до неї встати. Дитина кричала й кричала, у Наталки боліла голова. Вона над силу зіп’ялась на ліжку, хотіла вже когось гукнути, щоб підставили до грудей дитину… І тут в палату зайшов Казанцев.

– Наталко, – чомусь сказав незвично лагідно. – Так уже сталося, що у тебе тепер… сепсис, зараження крові. Твоя матка тепер схожа на мочалку, яка випускає у кров отруту. І коли тобі холодно – отрута виходить у кров…

– Мені й тепер дуже холодно, – заплакала Наталка.

– А ти хочеш, щоб усе це якнайшвидше скінчилось? Хочеш одужати й поїхати додому? Ось і дитина твоя плаче, а вдома ж тобі, певно, хтось допомагає за нею доглядати?

– Хочу…

– Ну, тоді треба зробити операцію, – сказав Казанцев. – Тобі треба видалити матку, і температура відразу ж спаде. Бо в іншому разі…

– То вирізайте… – просила Наталка.

– Але у тебе вже більше ніколи не буде дітей…

– І не треба більше! Я ніколи вже не хочу пережити такого знову!!!

У ліжечку аж заходилася плачем дитина, її треба було перемотати й погодувати. Але Наталка вже не спала кілька днів, її морозило і болів після огляду живіт, витікала кров…

– Ну, тоді тобі треба підписати ось цю заяву, – підставив дрібно списаний аркуш Казанцев. – Зараз медсестра зробить укол, ми викличемо твого чоловіка, щоб він посидів із дитиною.

– Це ж не дуже довго? – спитала Наталка.

– Ні, не надовго, – пообіцяв Казанцев.

Тому Наталка й підписала той папір, не знала, що тим навіки відмовилася від усіх своїх ще ненароджених дітей, які могли б колись ще й народитися, якби не…

Казанцев кудись пішов, а вона спробувала підвестися, щоб підійти до дитини, але до палати зі шприцом у руках увійшла медсестра-практикантка.

– Таню, це ти будеш робити мені ін’єкцію?!

– Так, я! Наставляй руку!

– Ні, нехай мене уколе хтось інший, я тобі руки не дам!

– Як хочеш!

Практикантка вийшла за двері й швидко повернулася з іншою медсестрою.

– Ось, уколіть, – показала на Наталку. – Тут така вся розніжена лежить! Недоторкана вся! А я поки побавлю її дитину, бо ще розірветься від крику!

І Таня взяла сповиток у руки.

– Гляди мою дитину… – попросила Наталка у практикантки: Денис ще не приїхав, а вона вже йшла – сама, своїми ногами – на операцію, було й тоді Наталці холодно. Але вона ішла до операційної з радістю! Бо думала, що тоді скінчиться біль, можна буде зігрітися і відпочити.

Повірила…

Біля дверей операційної стояла Наталка в одній сорочці, і стікала нічим не утримувана кров по голих ногах на кахель.

І Наталці тоді ще навіть було трохи й соромно, що ось так вона, гола, стоїть, а кров тече й тече на виду у всіх.

Аж натекла калюжка…

На Тому світі її стрічав Сам Бог.

Стояв Він біля великого свого трону, точнісінько такого, як бачила колись Наталка ще у дитинстві у своєї бабці на картині. Трон той був увесь із білих хмар, у Бога в ногах сиділа похила жінка, і ще якісь люди стояли поряд, а вгорі сміялись ангели – товстенькі діти з крильцями.

І це був саме Він.

– І для чого це ти таке із собою учинила?… – печально питався в Наталки Бог, показуючи рукою кудись вперед.

Наталка повела за Його рукою поглядом і побачила там себе маленьку. Вона теж тоді сиділа у лікарняній палаті, і по губах у неї текла червона кров, боліло горло. Пригадала, як одного разу, здається, у десять років, теж сама згодилася на операцію, тоді їй рвали гланди. Лікар тоді сказав: «Якщо зараз не зробимо операцію – ти вже ніколи більше не зможеш пити холодний лимонад!»

А Наталка так той лимонад любила! Була мала ще… То й повірила.

І вже потім, обливаючись слізьми, сиділа вона перед лікарем на стільці, тримала у руках білий тазик, у який стікала кров, терпіла біль і шкодувала про своє рішення, думала: «Більше вже ніколи! Ніколи більше я не дозволю себе різати!»

І от тепер – знов згодилася! Та ще й на щось набагато гірше.

– Ну що? Ти вже й забула?… – скрушно хитав головою Бог із бабиної картини. – А мала б пам’ятати! Тепер терпи. І я тобі нічим не допоможу…

– Допоможи!!! – заверещала Наталка й простягнула до Бога руки.

Але Він уже кудись повільно відпливав на своєму троні, бо то була тільки хмара, та й та – намальована на папері. Марилось…

Бог плив все далі й далі від Наталки, ось уже від нього зосталася тільки тінь, а Наталка простягала до Бога руки і плакала-просилась:

– Візьміть і мене із собою!

Не забрав…

Бо як на короткі миті приходила вона до тями на операційному столі, то чула, як тяжко болить все тіло. А найбільше чомусь боліли ноги…

Пробувала Наталка кричати, але губи її не слухались, були німі. Розкривалися тільки, мов у риби, а горло не могло видушити із себе звуків. Як робили того вечора Наталці операцію, закінчився у лікарні наркоз. Були дев’яності: у магазинах пусто, в аптеках тільки анальгін, всі ходили злі й похмурі…

Була глупа ніч, коли Наталка в реанімації вперше розплющила очі.

І хотіла б одразу ж закрити їх навіки, так страшно боліло їй усе тіло, хотілось пити.

– Ой, ой тяжко мені… – прошепотіла Наталка геть зсушеними губами й провалилася у пітьму.

А як рано-поночі почала приходити до свідомості, принесли на годування дитину.

– А може, не треба було б їй вже до грудей прикладати? Бо що ж там… самі бачите… – питала у Казанцева медсестра. – Будемо ж колоти антибіотики, це ж недобре для немовлятка?

– Нехай годує! – сказав Казанцев. – Нічого тут нема поганого, антибіотики – це не отрута!

Зойку поклали поряд, але Наталка дитини погодувати не змогла, бо не мала сил, і молока у зсушеному високою температурою тілі було дуже мало. Лежала після операції на спині.

– Нехай ще день-два, а тоді молоко в грудях буде! – сказав Казанцев. – А тепер несіть дитину назад у бокс і дайте їй глюкози.

– Ой, як же мене болить! – сказала Наталка вголос перші свої слова. – Дуже болить… – ледь-ледь прошепотіла. – Болить мені, ой, мамочко… – застогнала і хотіла оглянути своє тіло, але не змогла підняти від постелі навіть голови.

Поряд із ліжком на стільчику сидів з дитиною на руках і плакав від розпачу Денис.

І плакала мати у ногах від безпорадності. Плакала від голоду дитина.

– Чого мені так дуже болить? – водила Наталка запаленими очима по кімнаті. – Що мені таке?…

А потім зібралась на силі й таки спромоглася повернути голову набік – побачила трубки: одна присмокталася під шию й звивалася вгору до крапельниці, ще дві губилися десь під ліжком. «Звідки ж ті трубки у мені?» – старалася відчути.

А як відчула, то й вжахнулась: «Що ж це я із собою дозволила зробити?!

– Болить! Болить мені, болить… – шепотіла тепер Наталка, наче страшну молитву, в напівсні, і день, і ніч.

– Я думаю! – зітхала на той стогін медсестра. – Як же воно не буде боліти, як тебе, дитино, всю порізали. Викинули матку.

– Як це викинули?… Куди?!..

– Не викинули!!! – раптом почула над собою крик Казанцева. – Треба казати «видалили»! Викидають сміття!

– Де моя матка?…

– Підніми простиню, полапаю живіт! – в шкіряній куртці, мокрій після дощу, навіть не помивши під краном рук, Казанцев тикав пальцем у Наталчин живіт, чорний від йоду, із величезною кривавою смугою посередині.

– Ой, болить мені, болить… – молилась Наталка. І заплющувала очі, щоб ненароком не побачити свою страшну потворність.

– Валерію Леонідовичу, помийте хоч руки, у неї ж сепсис… – тихо попросила санітарка.

– Що?! Хто це мене тут буде вчити? Я не зрозумів? – презирливо скривив губи Казанцев.

– Болить… Ой, як мені болить… – шепотіла Наталка у напівсні і через біль зовсім не могла заснути, лежала й марила.

– Може, вколоти наркотик? – питала медсестра. – Це не дуже добре, і якщо ти можеш цей біль хоч трохи перетерпіти, то терпи, а як ні, то я вколю.

– Вколіть… – Наталка чула кожен відрізаний нерв. – Дуже болить… Вколіть, будь ласка!

А ще:

– Пити… дайте мені води… – попросила.

– Не можна тобі, голубко, води, аж через два дні трохи вип’єш.

– А мої губи? – Наталка терла язиком пошерхлу і порозтріскувану шкіру. – Чого ж вони такі сухі?

– Бо у тебе висока температура, – казала медсестра. – Оце я вперше таку тяжку жінку, як ти, бачу. Що така страшна операція, та ще й уся гориш…

– Як переживе цю ніч, то буде жити… – шепотіла до медсестри санітарка, як витирала підлогу, а тоді переставляла під ліжком дві скляні баночки – одна губила свою трубку у Наталчиному животі, інша – зміїлася кудись межи ніг. А із шиї угору вилась іще одна…

– Пити, – просила кожної хвилини. – Дайте мені, тіточко, води… Дайте хоч крапелиночку малесеньку мені напитися!

– Я води тобі дати нізащо не можу, але зараз, почекай, помочу губи.

І медсестра намотала на паличку квача, умочила марлю до води…

А Наталка аж голову підняла, хоч і несила було тримати, вхопилася сухими губами за марлю й почала смоктати.

– Не можна!!! – вихопила руку медсестра. – Якби тобі хто соку з лимонів привіз, сік тобі потроху пити можна. Я скажу твоєму чоловікові.

І ввечері коло ліжка на стільчику стояла пластикова пляшка «Лимонний концентрат» – яскраво-жовта, нудотно-солодка й пахуча отрутна підробка часів перебудови-розрухи. Наталка по ложці її пила…

– Це Олег із Києва передав! – сказав Денис.

Він тепер жив у тому боксі, де перед операцією лежала Наталка, доглядав дитину.

– Видужуй швидше, бо треба чимось годувати малу, – попросив. – Дитина уже третій день тільки на глюкозі й живе, так далі не можна…

Тримав у руках згорток, а Наталка повільно повертала голову і дивилась. По запалених щоках безкінечно текли пекучі сльози.

– Притули дитинку на хвильку до мене, – попросила вона в Дениса, – дай я хоч нею подихаю, в голівку поцілую.

На третій день від лежання Наталці нестерпно боліла спина.

– Переверніть мене набік, – попросила в медсестри.

– На який же тебе бік перевертати, мученице ти наша, як у тебе тут скрізь одні катетери стирчать? Та й лікар не дозволяв з місця рухати…

– Переверніть…

І медсестра згорнула валиком верблюжу ковдру, обережно підіткнула Наталці під затерплу спину.

– Ой, дитино, я он по телевізору бачила, є в нормальних лікарнях такі ліжка, у яких матраци спеціально для лежачих зроблені. А в нас, сама бачиш… – і підтримувала за плечі. – Сама так можеш втриматися? Давай я спинку в ліжка підійму? Тут у ліжку трохи підіймається.

Нарешті Наталка змогла сидіти.

– Хоч би у тебе, дитино, пролежнів не було, вже третій день недвижимо лежиш. Давай я рукою потру.

– А що таке пролежні? – спиталася Наталка.

– Це якщо людина довго лежить, шкіра й м’ясо починають відмирати, а на спині утворюються незагойні рани.

– Не хочу…

Тепер Наталка кожну годину просила медсестер, аби вони перевертали її набік, обережно пробувала рухатись сама.

А потім у неї з’явилось молоко.

– А чого ж? – казав Казанцев. – Крапельниці цілодобово приймаєш, то й молоко буде!

Знову, як відразу ж після пологів, поверталася Наталка на бік, а Денис підкладав їй до грудей запеленуту дитину. А поки та ссала, Наталка плакала й жалілася на свій біль Денисові. Хотіла, аби він хоч по голові погладив, хоч би за руку взяв. Та він чи боявся?

– Як будеш плакати, то я до тебе більше не прийду!.. – відповідав понуро, змучений безсонням, і чомусь дивився вбік.

І Наталка дуже боялася, що він і справді більше не прийде; плакала тільки тоді, як Дениса не було поряд.

– Ти, дитино, на мого сина не сердься! – прийшла якогось дня свекруха. – Не кожен чоловік таке, як оце сталося, витримає. А Денис же тебе не покинув! Сидить он із дитиною. Годує, пелюшки пере.

– Ой, болить мені, болить… – заплакала Наталка.

– І робити будеш! – їй свекруха. – Вийдеш із лікарні, станеш зовсім здоровою, і все у вас буде – і господарство заведете, і город здужаєш сапати. Бо не ти перша, й не ти остання.

– У тебе є дитина, – заспокоювала мати. – Як не захоче Денис із тобою жити, то в тебе є для кого…

– А мені ж тільки вісімнадцять…

– Ну то що? Уже нічого назад не вернеш…

Уже як змогла сама сідати, брала до рук ту пляшечку, що до неї трубочкою збігала від спухлого живота смердюча сукровиця, і ставала сама на ноги, йшла з пляшечкою до вікна.

А там, за вікном, кудись спішили люди. І як же їм заздрила Наталка! «Якби ж я могла ось так іти, як ці люди, разом із цими людьми! Щоб я просто могла кудись іти, по вулиці! Яке б це було величезне щастя!»

Уже закінчувався перший тиждень, відколи вона лежала в реанімації, і починався другий, а Наталка все ще горіла в лихоманці.

– Та що ж це таке?! – сердився Казанцев. – Візьмемо інші антибіотики! Від цих уже точно температура спаде!

Кололи сильні, потім сильніші і найсильніші… А сили танули з кожним днем.

Якось в палату зайшла лікарка Людмила, її очі все так само густо були підведені синіми тінями.

– От бідолахо! Чим же тобі допомогти? – схилилася над ліжком.

– Мені дуже болить ця трубка, – показала Наталка на свій живіт.

– Може, це від неї в тебе й тримається температура? Скільки вже днів стоїть, – заглянула у журнал. – Пора виймати.

– Вийміть… – просила Наталка. – Дорогесенька тьотю, вийміть, уже день туди нічого не тече… – збрехала.

Людмила сіла на ліжко, медсестра принесла судок, поставила поряд, розповила живіт, і Наталка вперше побачила його «криваву посмішку». Стягнутий нитками, почорнілий від йоду, із рожевою трубкою посеред шва…

Лікарка відрізала дві нитки, які тримали трубку, і повільно вийняла її ізсередини, трубка була біла.

– Ну, тепер вже краще!

Але температура не знизилась…

– Може, спробуємо ще й УФО? – сказала лікарка.

Потім до Наталчиного ліжка медсестра підсунула коробку, крізь яку пропустила прозору трубку, встромила в тіло, а з іншого боку трубку під’єднала до скляної колби. Наталка лежала й бачила, як її кров повільно вибігає в колбу.

– Це для чого?

– Зараз тобі кров почистять, вона витече у банку, потім я пропущу кров назад через цей апарат, вона опроміниться, і всі мікроби загинуть! Може ти хоч тоді одужаєш?

– Добре…

Раптом на сестринському посту задзвонив телефон, медсестра встала зі стільця і пішла брати трубку, довго із кимось сварилася по телефону, у цей час колба переповнилася, і кров почала витікати на підлогу. Наталка бачила те витікання, але їй було геть байдуже, вона навіть рада була, що так кров витікає: «Вона ж отруєна…»

Але в цю мить до палати зайшла лікарка.

– Це що таке?! – почула Наталка окрик, але, здавалося, дуже далеко від себе. – Тут набігла калюжа крові!

– Господи! – кричала теж здалеку медсестра. – Та я ж тільки на хвилину відійшла! Що ж тепер робити! Хоч би не померла! Це ж треба, щоб таке саме на моєму чергуванні сталось! Що ж тепер робити, Людмилочко, моя дорогесенька, рятуйте! Ви ж знаєте, яка тепер у мене в сім’ї ситуація, а тут ще й це! Я ще й цього не видержу!

– Заспокойся, – трохи ближче обізвалася лікарка, і Наталка відчула, як вона торкнулась до її руки. – Зараз увіллємо трохи плазми, а тоді глюкозу поставиш, не помре. Тільки ж…

– Вибачте, я ж ненароком! Я ж не хотіла! Вона й так тут… – медсестра стишила голос.

– Казанцев може й списати, в цьому році у нашому відділенні ще ніхто не помирав, – лікарка говорила дуже тихо.

– Я все зроблю, Людочка, я все зроблю! – метушилася медсестра.

А коли Наталка прийшла до свідомості, сказала:

– Коли прийде чоловік, треба, щоб швидко знайшли кров, бо в нашій лікарні тепер нема. Хіба, може, із області запросять, але поки звідти довезуть ту кров!

– Я скажу…

Крові не знайшли.

Прокинулася Наталка тої ночі, відірвала вчаділу голову від подушки і взяла до рук термометра, встромила його під пахву.

Як витягнула й подивилася до світла – налякалась: ртутна нитка забігла вже за сорок!

– Лєна! Лєна! – гукала медсестру. – Мені погано…

А на ранок…

Спочатку Казанцев стояв над ліжком і чомусь дуже просив ще трохи почекати, аби мати Наталчина нікуди не дзвонили й не викликала з області «швидку».

– Обіцяю, що справлюся сам! Зберу консиліум, все вирішимо, все буде гаразд, потерпи.

А коли мати поїхала, Наталці знову вкололи наркоз і забрали до операційної. Коли ж цього разу вона прокинулася в палаті реанімації, ще одна трубка стриміла з її тіла, а в банку на підлозі збігала сукровиця…

– Наталко, Наталко, чуєш?… – штурхала її, змучену довгою хворобою і вчаділу від наркозу, медсестра. – Прокидайся! Чуєш?… Я ось сховаю під подушку твої ліки. Бо там привезли до нас діда, у нього біла гарячка. То Казанцев сказав забрати у тебе ампули й вколоти дідові… чуєш? А у нас більше немає таких ліків. Я сховаю, а ти, як прийдуть, не віддавай, чуєш? Тобі ж самій треба… А я скажу Казанцеву, що ти не дала.

– Як я не віддам?…

– Зараз я гукну твого чоловіка.

У кабінеті Казанцева Денис кричав:

– Та я зараз піду в міліцію!!! Чуєте? Ці ампули мені брат із Києва віз! Останні в аптеці забрав! Де я їх до завтра буду шукати?!

– Ну, понімаєш, тут, парєнь, таке діло, – бігав очима по кутках Казанцев. – Цей дід – він не просто дід, це батько великої начальниці. Ну, як тобі пояснити… Коротше, усі магазини в її руках. І як дідові не вколоти, то він до ранку може й загнутися. А тоді буде скандал.

– Скільки дідові років?! – звірів Денис.

– В тому-то й діло, що дід старий, йому вже вісімдесят п’ять…

– То дідові вісімдесят п’ять?! А у мене там помирає жінка, їй тільки вісімнадцять! І у неї не біла гарячка!!! У нас мала дитина!!!

– Та хто ти такий, щоб тут кричати?! – і собі підвищив голос Казанцев.

– Чогось, як ви брали у мого батька хабар, то так не казали!

– Який хабар? – скривився Казанцев. – Оті дві гуски й п’ять банок смердючого молока – хабар?! Не знаєш ти, молокососе, що таке хабар! Та я ті ампули зараз візьму й питати тебе не буду! Міліцією він мене лякає! Та щоб ти знав, що у того діда зять усією міліцією в районі керує, так що йди, жалійся!

Уночі прокинулась від того, що хтось стояв біля ліжка й пильно дивився їй в обличчя. Спочатку не змогла впізнати – у напівтемряві риси обличчя розпливались. А потім…

– Це ти, Андрійчику?… – прошепотіла пошерхлими губами. – Навіщо ти сюди прийшов?

– Хотів тебе побачити… Ти ж знаєш…

– Не дивись на мене, я не хочу!

– Вибач, люди в селі казали… Я хотів побути біля тебе.

– Тобі сюди не можна! А як побачить Денис? Свекруха?

– Тепер всі сплять, ніч, дуже пізно. Я прийшов сказати, Наталко, що люблю тебе, все ще люблю… Я дуже хвилювався…

– Андрійчику, ти йди, – заплющила очі і провалилася у забуття.

А наступного дня Наталку таки збирали у дорогу.

Бо від операції минало два тижні й починався третій, а їй все не ставало краще, і мати подзвонила в область.

Звідти приїхала лікарка, прочитала журнал, навіть не глянувши на Наталку, сказала, що забирає її із собою.

Швидка вже чекала під порогом, дорога була далека, і санітарка дуже спішила, вона поспіхом розв’язувала з порізаного живота мокру від гною пелюшку. Ця пелюшка тримала «криваву посмішку» укупі.

– А як же я без пелюшки буду?… – просилася Наталка, бо їй раптом здалося, що величезний шов розійдеться і нічим не підтримувані кишки просто випадуть додолу.

– Не положено! Пелюшка лікарняна, – пояснила медсестра. – З мене й вирахують! Прости, дитино, але не можу я тобі пелюшку залишити.

– Та нехай, я свою з дому віддам, – зайшла тітка Валя. – І перевдягніть її в чисту сорочку, куди ж у такій на область везти? Ви що, не бачите, що сорочка вся в крові?

– А дитина? Де моя дитина?! – питала Наталка матері.

– Немає, дитину забрали додому.

– Не показали мені… А де Денис?

– І він теж уже поїхав.

– Господи! Та це ж я тепер на всьому світі геть сама!

– Не сама, доню, я поїду із тобою…

Як винесли Наталку на носилках із лікарні, вперше за два тижні, вона побачила над собою синє небо; яскраво світило сонце, і листя на деревах було жовте.

– Чого ж ви несете її вперед ногами? – злякалась тітка Валя. – Так не можна! Це ж тільки мертвих так несуть!

А вона й була як мертва.

Сама йти вже не змогла б.

До області їхали три години. А там поклали Наталку в гінекологію…

Цілу ніч вона стогнала і плакала уві сні, не давала спати хворим.

На ранок до всього ще й почали боліти груди – від молока зробилися тверді й гарячі.

– Що ж мені тепер робити? – плакала Наталка.

Жінки із палати німували.

Не кололи більше ніяких ліків, не ставили крапельниць, і Наталка стала відживати!

Сусідки доглядали за нею й жаліли, неначе рідну.

Як хотіла сісти – брали за руки й зводили, а починала плакати – втішали. На диво, звали усіх жінок однаково – Маринами, лише одна між ними – Майя.

– Хочеш, я помию тобі голову? – спитала Марина чорнява.

– А можна? – не повірила Наталка.

– Наставляй голову під кран!

Уперше за три тижні після операції Наталка помила голову і вмилась!

– Давай я тебе ще й вичешу, – брала в руки гребінець Марина білява і чесала довгі коси.

А якогось вечора жінки з палати пішли надвір на прогулянку, Наталка лягла на ліжку й задрімала.

Спала вона тепер дуже тривожно – і крізь приплющені повіки побачила, як Майя зайшла а палату, вона була кучерява і руда, із великим животом – вагітна. Слідом за Майєю зайшла ще й її мати, поклала на тумбочку пакунки; жінки сіли говорити.

– Ти знаєш, ось тут лежить дівчина, – зашепотіла Майя. – Ото вже така нещасна! Мамо, це кошмар!

– А що з нею таке?

– Та… вона вся порізана! Стогне день і ніч… Як спить, то аж кричить крізь сон, усіх нервує. А ще – ти б, мамо, бачила її живота! І руки сколені, і шия, і, уяви, температура вже четвертий тиждень тримається. Приходила лікарка з онкології і брала в неї аналіз на рак, то уяви, ще й груди долотом пробила! Із такими жінками чоловіки не живуть, – і Майя розказувала, розказувала…

– Така молода… Гарна… От шкода… Може, чоловік її не кине?

– Де не кине! Не знаєте чоловіків? Вони і здорових жінок не дуже жалують – трохи що не так – і починають гуляти. А ця… Зіпсута… Чоловік ще молодий – покине! Ніхто такий тягар на собі не буде нести! Нікому вона вже тепер не потрібна… Так, тяжка каліка.

– Ой, Майю, не кажи… Мабуть, ти права. От була у нас історія…

Далі Наталка слухати не змогла. І як усе собі обдумала, що це з нею сталось, стало волосся на голові сторч.

І вона вже не стримувалася – натягнула ковдру на голову й стала вити-ридати на увесь голос:

– Ой! Божечку ж мій! Що це зі мною сталося!!! – кричала Наталка. – Не хочу я жити! Більше так не хочу-у-у!!! Ой, не мо-о-ожу-у-у!!! А-а-а-а!!!

На страшний крик до палати почали вбігати жінки.

Руда Майя спочатку сиділа оніміло, а тоді кинулась і собі:

– Наталочко! Спинись! Чуєш? Прости мене! Я ж не хотіла! Я ж не знала, що ти все чуєш!

– Ти сказала!!! Ти… сказала!!! – плакала Наталка.

– Що ти їй сказала?! – допитувалась у Майї білява Марина. – Що ти сказала їй?!

– Та я нічого…

– Я хочу вмерти!!! – кричала Наталка, а далі – схопилася на ноги, побігла до умивальника і стала люто битися головою об стіну, довге волосся розвилося, скуйовдилося і обплутало заплакане лице.

На той крик до палати прибігла чергова медсестра:

– Молчать!!! Прєкратіть істєріку!! – пустила вона із крана холодну воду й почала лити Наталці до обличчя, хльоскати по щоках. – Напугала мнє тут всю больніцу.

– Я більше не хочу жити!!! – закричала Наталка і безсило упала на підлогу. – Ой, що ж зі мною зробили таке страшне!!!

– Нє ти одна такая, молчи, а то сєйчас в дурку опрєдєлю!!!

Медсестра вколола Наталці заспокійливого, але вона ще довго лежала на ліжку й тихо плакала – подушка наскрізь промокла від її сліз.

Плакала уночі, здригалася у конвульсіях і цілий ранок, день…

– Ну ти й дурна, – тихо, як біля покійника стояли й говорили над Наталкою чотири Марини.

– Я ж не чула… – вибачалась Майя.

– Ти ж іще не знаєш, що із тобою буде! Лежиш тут півроку на збереженні, чи ще й виносиш дитину, чи ні, а ось таке говориш!.. – дорікали їй жінки. – Таке верзеш…

– Я ж не хотіла… Наталко, ну прости?…

– Але у тебе, Наталко, хоч є дитина! Ти щаслива, – сказала сумно білява Марина. – А я ніколи не буду матір’ю!.. – і Марина гладила її по мокрій голові. – Мені вже тридцять п’ять років, і у мене дитяча матка. Я ж по три рази на рік лежу в обласній лікарні. Як пускається із мене кровотеча, то тече і тече – сама не спиняється. А тоді чоловік везе на вичистку. Мені вже ту вичистку останні рази під загальним наркозом роблять! А чоловік мій – хірург, у цій лікарні інтернатуру проходить. Думаєш, він не розуміє, що у нас ніколи не буде дітей? Але не кидає мене, і все ще на щось надіється. Та ще й у батьків один, і я одна! Ось так, Наталко… Так що ти не плач, радій, що хоч дитина є. Я ось на тебе дивлюся, і знаєш, завидую! Не дивуйся, я не брешу, бо ще й не на таке пішла б, хай би що хотіли зі мною робили, аби тільки змогла мати свою дитинку! За дитину можна ще й не таке витерпіти, Наталко! – сама вже гірко плакала. – Так що ти на дурні Майчині слова не зважай! І не бійся: якщо тебе чоловік любить, то не покине. Хоча б і заради дитини…

– Спасибі тобі за все, Марино… – Наталка притиснулася мокрою щокою до руки.

– А я ось… уже четверте дитя носила… – розкривала душу Марина із довгою русою косою. – Три викидні у мене було, а це ось – уже четвертий…

– Ми з чоловіком уже вісім років живемо, а дитинки завести теж не можемо, – казала Марина кучерява. – Тепер мені гормони колють, може, щось і допоможе…

– Мене жених побив, – не стримуючи сліз, сміялася чорнява Марина. – А я була на п’ятому місяці вагітна, від нього ж. Але він дітей не хотів, я сюрприз хотіла зробити – пообіцяв за місяць оженитися. Ми на морі познайомилися. Я не знала, хто цей чоловік і звідки, а закохалася так, що покликала за собою. Поселила у своїй квартирі й навіть не заглянула у паспорт. Я ходила на роботу, а він вдома сидів, жив на мої гроші. А якось йому сказала, що далі так не можна, щоб теж роботу шукав; то він мене й побив… Опритомніла я в лікарні, дитину втратила, ще й потім перенесла важку операцію… Чужі люди «швидку» викликали. А мій жених… обібрав квартиру й безслідно щез. Украв у мене гроші, виніс все золото, а я й прізвища його не знаю! Написала заяву в міліцію, а там із мене всі сміються: як це ти півроку жила невідомо з ким? І от уже рік минув, а я увесь час хворію і чоловіків усіх зненавиділа! Як колись, Бог дасть, вилікуюсь, народжу дитя для себе… Хоча поглянь на мій живіт, я вже не надіюсь.

Марини принесли тазик, налили теплої води і вперше після того, як Наталка потрапила в лікарню, вимили їй ще й ноги. Шкіра злазила з підошов шматками…

– Ну що, будемо перев’язку робити?! – грюкала дверима сердита медсестра Філіповна, як була її черга заступати на чергування.

– Не знаю… – шептала Наталка.

Жінка безжально відірвала пластир, різко і боляче тикала в пошматований живіт квачем.

– Ну, не знаєш, то як собі хочеш!

– Це ж Філіповна, ти на неї не зважай. Просто вона така людина, що любить, аби їй заплатили. У тебе, Наталко, гроші із собою є?

– Нема…

– Ну, тоді якщо хтось до тебе приїде, то скажи, нехай Філіповні взятку дадуть, то тоді вона буде до тебе добріша.

– Вставай!!! – кричала над головою Філіповна після того, як робила промивання.

– Я не можу встати сама, дайте мені свою руку, – просила її Наталка.

– Ще чого?! Усі можуть, а ти – ні? Вставай!

І Наталка тужилась із усіх сил, але перерізані навпіл м’язи на животі боліли й не хотіли підіймати тіла.

– Допоможіть, будь ласка…

– От ще цяця мені!!! – бридливо кривила губи Філіповна. – Не мо-о-о-оже вона!

А як за місяць Наталка виписувалася із лікарні, таки занесла мати Філіповні повну торбу харчів – торбу гречаної крупи, порізаних курей, три літри самогонки, олії й пачку шоколадних цукерок – що могла.

– Може, тобі перев’язочку на дорогу зробити?… – незвично солодко спитала Філіповна.

– Не треба…

– То, може, бинтика із собою дати? – чула провину, бо за всі свої чергування зробила перев’язку тільки раз!

А після лікарні, вже вдома, вперше за місяць доторкнувшись до дитини, Наталка знову заплакала:

– А в мене більше немає для тебе молочка… – цілувала дитя у лобик.

– Ой, із тим твоїм молочком… – похитала головою свекруха.

А мати:

– Добре, – каже, – Наталко, що тоді тебе забрали із лікарні й Зойку відлучили від грудей. Бо, знаєш, що могло б ще й бути? Ллялася зелена піна! Ми ж як викликали лікарку, а та подивилася і каже: «Дитина могла б померти».

– Скільки ж у тебе влили ліків, нехай Бог милує!

– Моя дитинка… – плакала Наталка.

Як ще худа й жовта, трохи згорблена, бо не давав добре розрівняти тіло шов на животі, вийшла Наталка вперше й стала посеред подвір’я – була золота осінь, повз ворота йшла однокласниця Орина.

– О! Наталко? – здивувалась. – А в селі вже люди казали, що ти померла…

– Як бач, Орино, я ще жива…

– А я б тебе на вулиці, якби ти просто йшла, геть би й не впізнала! – підійшла Орина під самі ворота.

– …

– А це правда?… Казали люди, що тобі зробили операцію і що тепер твій чоловік… Він хіба не сердиться?

– За що?!!

– Ну… Ти ж йому тепер дітей не зможеш народити? Та й взагалі, ти б, Наталко, себе побачила!

– А я бачила! Бачила! І у нас уже є дитина! – відривала Наталка від воріт неслухняні руки. – Денисе! Мамо!!! – кричала на увесь голос. – Допоможіть мені назад до хати дійти! Денисе!!!!

А в хаті – дивилася на малесеньке дитяче личко і заливалася слізьми:

– А якщо я колись ще такої маленької дитинки захочу, Денисе?…

– У нас є дитинка, є для кого жити!

Минуло, мабуть, ще з півроку, стояла Наталка на автобусній зупинці, мимо пролітали машини і засипали похилену постать пилюкою, проходили якісь люди…

А Наталка стояла – мала їхати до лікарні сама. Денис був вдома з дитиною.

І тут – тітка Валя.

– Наталко?… Як там твоє здоров’я?

– Та так, як бачите…

– Мучать тебе приливи? – запитала щось незрозуміле.

– А що це таке?

– Не знаєш, значить, не мучать…

Вдома Наталка спитала в матері.

– Це якщо у жінки наступає клімакс, – сказала мати. – Тоді таке буває.

– А що таке клімакс???

– Ну…

Розповіла.

І Наталка згадала: як було їй дванадцять років, поїхали вони з матір’ю до дядька Кості в гості, побачила там тітку Мілю – дядькової жінки рідну сестру. Та тітка Міля була дуже змарніла і зістарена, обличчя жовте-жовте, все у зморшках, але очі – сині, дуже молоді. І Наталка запитала тоді у матері – чого вона така.

– Та… Тітка Міля – хвора.

– А що з нею?

– Неповноцінна, інвалідка: ніколи не мала місячних, тому й така.

І Наталці було дуже тітки шкода, й страшно, що вона така молода і вже така негарна!

– От бачиш, а ти плачеш і кричиш, коли маєш місячні, – сказала мати. – Для дівчинки добре мати місячні, хоч і болючі, бо як ні – то буде так, як тітці Мілі.

Після того, як Наталка дізналася про клімакс, пригадала вона тітку Мілю – у серці закублився лютий страх: бо й у Наталки тепер уже ніколи не буде місячних…

Якось навесні пішла вона до лікарні, почали боліти зуби.

– Наталко?! Хіба це ти? – на дорозі зустрівся їй Максим, Денисів товариш, – давно не бачились.

– Я…

– Господи! Як ти постаріла! Я ж тебе ледве-ледве й упізнав! Ти змінилась! Згорбилася, схудла. А була ж така красуня. Шкода…

Максим стояв, дивився. А Наталка – ніч упала їй на голову серед білого дня, пустила по обличчю сльози, у голові – образ тітки Мілі: «Це і я тепер така?… Така?!.. Така…»

У дев’ятнадцять років…

Було б накрило хвилею відчаю й втопило, але – поряд зашурхотіла колесами машина, зупинилась. Відкрились дверцята – вийшов Андрійчик.

– Наталко? Йдеш додому? – підійшов і став поряд. – Якщо хочеш, підвезу, – придивився: – А чому ти плачеш?

– А тобі чого тут треба? – спохмурнів Максим. – Доки ти будеш за нею волочитись? Гляди, розкажу Денисові!

– Сідай, Наталко, – не чув його Андрій. – Ти ж ідеш додому?

– Бувай, Максиме…

А в салоні, соромливо посміхаючись, Андрій торкнувся Наталчиної руки:

– Ти як?

– Як бачиш…

– А я ніяк не можу тебе забути, не можу розлюбити…

– Пробач, Андрію, але я заміжня, і у мене є дитина!

– Я знаю… розумію… Та нічого не можу із собою вдіяти.

– Досить про це, я не хочу чути. Не муч ні себе, ні мене, забудь!

– Я спробую. Але знай, Наталко, як би там не склалось у житті, я любив, люблю і любитиму тільки тебе одну! Я хочу, аби ти це знала. Я завжди буду поряд, і коли тобі буде потрібно, ти тільки поклич мене, я відразу ж…

– Спасибі тобі, Андрійчику, і – вибач…

Цієї ночі їй приснився сон. У ясно-синьому небі бабуня пливла на хмарі, із пелени сипала додолу дощ.

– Не плач, Наталко, – промовила ласкаво, – усе погане вже позаду! Ти ще будеш щасливою!

– Але ж я така потворна, скалічена…

– Повір мені, все буде гаразд! Тримай, – і кинула додолу квітку.

Наталка прокинулася, а на подушці – букет троянд…

Щедро обдаровані

І тут він зрозумів: щоб бути щасливими, вони повинні були б жити таємно.

Бернар Вербер. «Батько наших батьків»

Яка ж любов була поміж Наталкою й Денисом!

Майже від дитинства.

Неземна…

Вона ще й два роки чекала його з армії, і він до неї повернувся.

Усе показувало на гарну долю!

І батьки були не проти.

У день свого весілля Наталка з Денисом були щасливі! Сміялися й танцювали до смеркання.

Тільки той Андріїв букет троянд трішки й розхвилював Наталку. Але вона все-таки взяла його із рук закоханого хлопця, на очах у гостей!

Поряд був Денис, Наталка, ніяковіючи, віднесла квіти в хату, встромила до відра з водою – і вдала, що забула.

Та й яке кому до того діло – що було, те давно минуло!

– Мені головне, аби ти поважала мою маму, – шепнув Денис, коли свекруха покрила їй хусткою волосся, а старший боярин різав коровай.

Але Наталка не зауважила у тих словах собі загрози…

Аж уночі, вже далеко за північ, як закінчився весільний перепій і гості розійшлись, а молодій, за сільською традицією, треба було перевдягатися у буднє, йти до столів і прибирати посуд, а потім його мити, Наталка підслухала на кухні розмову між жінками:

– А та, Каріна, бачили? Встала рано – і зразу ж до вікна! Поставила до сонця дзеркало і стала лице кремом вимащувати! Губи підмальовує червоним!

– То що ж ви хочете?! – на те Наталчина свекруха. – Моя старша невістка – городська!

– А я й не змовчала! Я те побачила й кажу: «У нас, Каріно, в селі так не заведено, як ти оце робиш! У нас жінка зранку, щойно встане, то зразу із постелі у дзеркало не заглядає! Геть і лиця не вмиє, а йде роботу робити! А тоді вже і вмиватись може, якщо у неї на те буде час і вона ще й здужає!»

– І що вона тобі на те сказала?

– А нічого, Варваро! Тільки посміялась з мене! Отаке ледащо!

– Оце тепер самі бачите, яке мій синочок в городі знайшов нещастя… – зітхала Наталчина свекруха. – У Каріниній сім’ї тільки батько працює, ще й сам пере і їсти варить! А сваха із невісткою усе життя сиділи на дивані, склавши руки. Мій син мені усе, як є, розказує. А я його повчаю: ти жінці спуску не давай!

– І що?

– Сваряться постійно, гризуться між собою, як собаки! От через те я молодшого свого сина наставляла: одружуйся, казала, Денисе, тільки із сільською дівчиною, аби була мені гарна до роботи, бо все інше – не важливо.

– Твоя правда! – підтримали її жінки.

– Бо де неробство – там і клопіт! Олегові з Каріною я на весілля дарувала гроші, хрусталь і килими, а цього разу хочу переписати усе своє хазяйство, геть усі свої труди й городи! От який буде мій подарунок молодим, дівчата!

– То й правильно! Перекладай вже потроху роботу зі своїх плечей та на молодші!

– Сваха Марійка подарувала хату, а я – свій клопіт!

– Я оце вас слухаю, і мене аж завидки беруть! – додала слово сусідка Ірка. – Як щедро обдаровані Денис із Наталкою!

– Нехай дякують за все батькам та й живуть щасливі!

Наталка спати лягала аж перед ранком, зайшла в кімнату – а Дениса ще не було. Взяла вона до рук нічну сорочку, як раптом до спальні увірвалася свекруха.

– А-а-а! С!.. С… така! Не допущу! Чуєш?! Я не допущу, щоб ти знущалася над моїм Денисом так, як та хвойда Каріна! Не допущу!!!

– Що сталося?… – злякалася Наталка.

– Мені тільки що жінки очі відкрили! Та потіпаха цілий день із вашим сватом танцювала, крутила перед ним хвостом. А тоді – сіли удвох в машину й разом кудись поїхали! А мій син від горя плаче! Як ти будеш так само робити, то я тебе, як собаку скажену, уб’ю!!! Чуєш?! Уб’ю й не подивлюся-а-а-а!!!

Наталка від страху зіщулилася й затерпла: чужа жінка чомусь трясла над нею кулаками, обзивала й погрожувала.

Це ж була тепер її свекруха…

– Я ні в чому не винна… – заскімлила Наталка й почула себе безпорадною дитиною, схопилася руками за голову й, замість спинити свекруху, заплакала: – Я ж нічого…

– Дивись мені! – і свекруха голосно грюкнула дверима.

А тоді до спальні увійшов Денис, побачив заплакану Наталку.

– Що таке? Що сталося?

А вона не змогла стриматися й заридала на увесь голос, забилася в істериці.

То була їх перша шлюбна ніч…

Майже місяць після весілля Денис із Наталкою провели не в селі – були на морі: Наталка вчилася в училищі і в таборі відробляла практику, Дениса взяла із собою – винаймали разом квартиру.

А потім повернулись у село…

Денисові батьки лягали спати дуже рано. Як тільки свекруха видоювала корову, хату замикала зсередини на залізну клямку.

А вранці – сонце сходило на небо, всі мусили вставати.

Спочатку прокидався Наталчин свекор, ішов на город по бур’яни, за ним слідом брела свекруха – варити собі та свиням їсти.

Того ранку, вже після міста, Наталка прокинулася від страшенного гуркоту – свекруха совала посудом на кухні. А потім заспівало радіо…

Наталка спочатку просто лежала поряд із Денисом і дивилася на стелю, але – був ранній ранок, тож непомітно заснула знов.

Від нового крику вона сахнулася, аж кольнуло щось у серці й поніміли ноги.

– Та що ж це таке?! – почала вона шарпати Дениса. – Радіо так гучно кричить!

Денис мовчки схопився й пішов на кухню, там шарпонув із розетки шнур і повернувся із ним до спальні.

– Уф-ф-ф!.. – впав на постіль. – Уже більше не буде грати! – і кинув шнур під ліжко.

Але замість радіо почала голосно кричати свекруха:

– Вадиме! Вадим!!! – свекруха стала біля дверей спальні й гукала чоловіка. – Дивися, що це таке?! Йди швидко сюди!!! Це не ти, часом, вирвав шнура від радіо?! Де ж це подівся шнур?!!!

– Варко, чи ти не бачила, що я до того радіо і близько не підходив? Я ж на городі був! – виправдовувався свекор.

– Де ж це дівся шнур?! – і свекруха почала голосно гриміти посудом, лляла воду у залізну миску й переполіскувала у ній ложки.

– І як його можна спати так довго?! – кричала у бік спальні.

Денисові батьки тримали велике господарство: корову, гуси, індики, кури, кролі і свині. І все те від ранку й до вечора вищало, мукало й кудкудакало в дворі – просило їсти.

Від величезної купи гною в кінці подвір’я до самого берега тягнувся довгий свекрушин город. А ще два були – на полі за селом.

У дворі напроти хати була ще й літня кухня – із плитою й піччю. У печі Варвара пекла хліб, а на плиті увесь час щось варилося. Під плитою скрізь по долівці було накришено й розсипано – там готувався корм для худоби, і по літній кухні можна було ходити хіба в гумових галошах. На поличці над столом сиділа купа котів.

– Може, мені, мамо, щось вам допомогти? – кілька разів виходила Наталка вранці до свекрухи, коли та щосили мела віником під дверима спальні.

– Та що ти мені будеш помагати? Немає чого! Іди, Наталко, й лягай собі та й лежи!

А ввечері свекруха голосно ойкала, задирала спідницю догори й показувала чоловікові, синові й Наталці здуті варикозні вени на ногах.

– То, може, я чимось вам допоможу? – не знала Наталка, де себе подіти: Денис із батьком йшли рано до колгоспу, а вони із свекрухою зоставалися самі у хаті.

– Я ж тобі вже казала – не треба нічого тут робити, іди собі лягай і спи!

Цілими днями никала Наталка по подвір’ю, ходила до городу, бралася прибирати в хаті і варити їсти. Та ніде не встигала за свекрухою, не могла знайти для себе місця. Денисова мати неначе вгадувала усі наміри невістки й вихоплювала роботу їй з-під рук.

Якось (це вже був кінець літа й за тиждень Наталці треба було їхати в училище – канікули закінчувалися) вона заходилася прибирати в хаті. Повиносила сама надвір важкі синтетичні килими, повитрушувала плюшеві покривала, помила скрізь підлогу. А тоді сама й позаносила усе те назад до хати.

І тільки сіла на дивані відпочити, як почула, що до двору в’їхала машина. Зайшов Олег, Денисів старший брат.

– Що, Наталко? Ти тут сидиш і прохлаждаєшся? – недобре засміявся. – А мати ж де?

– Мама пішла на поле, щоб огірків вибрати. А тоді, казала, ще трохи бур’ян прополе. А я ось…

– Огірки закривати будете? – не дослухав до кінця Олег. – Ну й правильно, треба ж щось зимою їсти! Добре вам у селі, – сів поряд на дивані. – Захотіли м’ясця – пішли й зловили курочку, треба картопельки – бери лопату і копай! Та й свіже повітря тут, а яка природа! Справжній рай!

– Ну то й ти переїзди назад до села! – усміхнулася йому Наталка. – Чого сидиш у тому Києві?

– Я не зрозумів?! – Олег округлив очі. – Ти з мене насміхаєшся? – підвівся.

– Та ні, ти ж сам сказав, що… – знітилась Наталка.

– А що це у нас такий безлад у хаті!

І Олег, не звертаючи на Наталку жодної уваги, почав зсовувати ногами щойно розстелене на підлозі.

– Треба б тут прибирати!

– Таж я щойно вже прибрала… – Наталка не знала, як правильно сказати, щоб знову не образити Олега.

– Треба прибрати, – він мовби її й не чув.

Позгрібавши усе на велику купу, Олег гримнув дверима й пішов на розмову до сусідів. Спантеличена Наталка сіла на дивані й узялася руками за голову, але сил починати прибирання спочатку вже не мала.

– А що це у нас тут такий розгардіяш? – свекруха увійшла до хати, забрьохана з ніг до голови болотом.

– Та… Треба було б навести бодай якийсь лад. Я й почав… Але з дороги притомився. Мамо, у нас є щось їсти?

– Що ж у нас є… – недобре скосила очі в Наталчин бік свекруха. – Я так, сину, за цілий день наробилася, що вже не хочу геть нічого! Ось, як хочеш дуже їсти, то бери хоч жовтого огірка-перестарка, я гусям відро назбирала, та й гризи! А більше в нас нема нічого! Я ж, сину, скрізь сама не встигну!

Наталка сиділа спантеличена і мов опущена у воду.

– Я там, в літній кухні, суп зварила, – тихенько сказала вона до свекрухи. – Може, піду і принесу, сядемо вечеряти?

– Який ще суп?… – здивувалася свекруха.

– Гречаний…

– Гречаний?! Та у мене ж від гречаного супу печія! Ти ще його, Наталко, мабуть, і цибулею засмажила?

– Засмажила…

– Ну, може, увечері хіба тільки Денис того твого супу і поїсть, якщо більше нічого не буде зварено, – і свекруха долонею демонстративно стерла із церати неіснуючі крихти. – А я, мабуть, піду та таки щось путнє приготую.

– Я, мамо, піду з тобою. – Олег спідлоба зиркнув на Наталку.

– Пішли, синочок, поговоримо!

І ті зібгані Олегом доріжки й килими лежали посеред хати на великій купі ще два дні. Лежали вони стільки, скільки гостював син у матері.

Аж тоді, як Олег від’їхав, і всі пішли із дому, а Наталка залишилася сама, понаносила вона води із криниці і ще раз повимивала скрізь підлогу, потім порозстеляла килими по хаті.

– Піду корову доїти! – казала ввечері свекруха.

– То, може, і я з вами? – попросилася Наталка.

– А ти хіба те вмієш?

– Ні… Але навчусь!

– Ну то краще й не йди, коли не вмієш!

– Але ж…

– Не йди за мною в хлів, тобі туди не треба! Бо різні є у людей очі… У мене, скільки я живу на світі, усі корови були хороші, такі були корови, як танки! А після вашого із Денисом весілля… така гарна корова захиріла, геть зовсім перестала доїтися. Не інакше, Наталко, що то чиїсь лихі очі мою корову зурочили. І свині наші тепер погано їдять! А які ж у нас були свині! Так що – ти краще до хліва не йди, не треба тобі на скотинку дивитися, не треба…

Восени, хоч і щойно вийшла заміж, Наталка до училища їхала з великою радістю.

Хоч і доводилося їй залишати вдома свого чоловіка, і між ними давно була любов, і Наталка так мріяла, що вийде заміж… Проте цей місяць у свекрушиній хаті здався їй справжнім пеклом.

– Закінчить Наталка вчитися, а тоді й перейдете жити у власну хату, як уже не треба буде нікому й нікуди з дому їздити! – казала Денисові його мати. – Не будеш же ти сам сидіти, поки жінка вчиться!

«Своєю» для них мала стати хата Наталчиних батьків: коли батько помер, мати через рік вийшла заміж удруге і пообіцяла:

– Оце, Наталко, як вийдеш заміж – то буде тобі твоя хата!

Денис тоді служив у армії.

– Коли ж то воно ще буде?! – сердився вітчим. – Давайте цю хату продамо, а ти, Марійко, – казав до Наталчиної матері, – переїжджай до мене жити, в місто!

– Е, ні! – хитала головою мати. – Ти знаєш, як ми із чоловіком цю хату будували? Скільки ми сюди сил поклали? Та й… я ще не зовсім геть здуріла, щоб на старість остатися без своєї хати! Краще ти продавай свою квартиру та й переїзди жити до мене.

– Я квартиру продати не можу, бо у мене є діти! – казав вітчим.

– А у мене що, своїх дітей нема?!

– Ото, Наталко, як прийде твій жених з армії, ви зразу ж і розписуйтесь, і переходьте жити в хату. Бо мама твоя ще молода, рано їй себе закопувати в землю! – підбивав на швидке заміжжя вітчим.

– А я ще заміж не спішу! – відказувала йому Наталка. – Я ще буду вчитися! Після училища поступатиму до інституту, мені ще заміж рано!

– Ну й егоїстка ж ти… – хитав головою вітчим, всовіщав: – Мама ж тебе ростила! А ти їй – що? Хіба ти і для неї не хочеш щастя?

– Хочу…

– То ж знай: я довго жити сам не буду. Як не переїде мама до мене вже за рік, то я собі когось іншого знайду, одиноких жінок у місті вистачає!

І Наталка вирішила, що її мама не повинна жити сама…

На сватанні Денисова теща пообіцяла:

– Дарую молодятам цю хату! Після весілля перепишу її Наталці!

– А не буде так, свахо Марійко, – питала Денисова мати, – що ви із новим чоловіком не зживетесь, а їм тоді не буде де діватись? Бо я свого сина у прийми не віддам!

– Не бійтеся, свахо Варко! – запевняв вітчим Наталчину майбутню свекруху. – Я вам клянусь, що Наталка із Денисом у своїй хаті житимуть самі!

– Ну, дивіться ж… Щоб не вийшло якось по-іншому!

– Я вас запевняю! Клянусь своїм здоров’ям!

Та ще й колишній кавалер припхався! Вийшла Наталка за ворота – а він стоїть!

– Чого ти сюди ходиш? – заозиралась злякано на вікна, там горіло світло, гості ще гуляли.

– Може, ти передумаєш?… Я люблю тебе! Я не зможу без тебе жити! Ще не пізно: виходь за мене заміж?

– Ото дивний, – Наталка розізлилась, – коли б я хотіла вийти заміж за тебе, то б вийшла! Але сьогодні у мене сватання, я люблю Дениса!

– А мене не любиш?

– Ні, Андрійчику, не люблю! Я ніколи не буду твоєю, я виходжу заміж. А ти шукай собі іншої дівчини і не нароби мені лиха! Йди, бо як побачать люди…

Завагітніла Наталка у сімнадцять.

Приїхала вона з училища додому, і зранку їй стало зле, аж ухопилася руками за стіну.

– Ой, щось мене млоїть, – сказала Наталка матері.

– Може, ти вже вагітна?

Як повернулася до міста, відразу ж пішла до лікарні.

– Якщо щось і є, то строк ще дуже малий, – не була певна акушерка. – Приходь, дівуле, тижнів за два.

А за два тижні…

– Будеш записуватися на аборт?

– Це ж чому?!

– Ну, дивись, як знаєш… – лікарка підозріло подивилася на обручальний перстень на пальці у Наталки, а потім на її дві довгі коси, по-дівочому випущені на груди. – Ти хоч справді замужем? Бо знаю я вас, студенток! Бродите тут ночами п’яні, зваблюєте хлопців, а тоді вагітнієте бозна від кого, і плачетесь… Думай, аби не було пізно!

– Я замужем!

– Ну, тоді йди і ставай на облік.

У листі до чоловіка Наталка написала: у нас буде дитина!

Вона так і не закінчила навчання, бо народила Зойку, і вони із Денисом перейшли жити у свою хату.

Спочатку з ними жила мати, та потім вона поїхала до вітчима, і молоді зосталися самі.

Ото стільки й було їм відміряно тихого подружнього життя!

Денис вставав у будні вдосвіта. Наталка із радістю готувала йому сніданок, він забавляв дитину. Потім Наталка цілувала Дениса – на порозі. Він ішов на роботу, а вона прибирала все зі столу, замітала хату, вкладала дитину спати й сідала відпочити біля телевізора. А коли дитина прокидалася, годувала і йшла з коляскою гуляти, читала книжку.

Увечері Наталка із радістю зустрічала Дениса із роботи.

Перший Новий рік у своїй (ще материній) хаті Наталка і Денис святкували разом із його батьками.

– Наталко, у моїх батьків поламався телевізор, нехай вони прийдуть, подивляться із нами «Вогник»? Та й веселіше буде разом! Моя мама із дитиною побавиться? – попросив Денис.

– Чого ж ти мене питаєш? Нехай приходять! – дозволила Наталка.

І наступного дня стала ще від самого ранку до плити. У вісімнадцять вона вміла небагато, але гарно постаралася: накрутила цілий баняк голубців, насмажила пухких котлет, стушкувала казанок капусти, нафарширувала з десяток яєць, спекла добрячого торта. А тоді ще й роздумалась, що буде мало – все ж таки це було свято, – і накрутила налисників із паштетом, повну гусятницю, і молочного киселю зварила, і нарізала ковбаси… Увечері Наталка зварила ще й картоплі, відкрила банку маринованих помідорів, нарізала на миски сало із сиром, поклала оселедця.

За столом свекруха Наталку похвалила.

– Їж, батьку, їж! Усе розкуштуй! – казала вона до свекра. – Бач, як наша невістка гарно зготувала!

А за тиждень було Різдво, і Наталка з Денисом пішли до його батьків на свято.

– Ой, Наталко… – прикро зітхала за накритим столом свекруха. – Як ми пережили той Новий рік, одному Богу відомо!

– Що таке?…

– Мамо!.. – понурився Денис.

– У батька, Наталко, після твого новорічного вгощання цілий тиждень болів живіт, він дуже отруївся! Я вже й не знала, чим його лікувати, гору таблеток випив!

– Що ж ти, мамо, хочеш! – хитав головою Олег, він і цього разу приїхав сам, без жінки: щоб не дратувати нею матір.

– То все ж було свіженьке… – зніяковіло виправдовувалась Наталка. – І ми з Денисом їли, наче все у порядку…

– Добре, що у мене завжди купа порошків вдома лежить! – не слухала її свекруха. – Я теж пила все підряд! Але мені, Наталко, до того не звикати, я ж і так була слаба… А от що ж таке було із нашим батьком?… Бо я батькові кажу і сама так роблю: їсти треба тільки вдома! Тут я точно знаю, що я і з чого готую. Як казав колись мій дід, нехай я буду увесь у бруді, але всередині маю бути чистий!

– Але…

– У нас так завжди – куди б ми в гості не пішли, то потім відхворіємо! Ото ми нікуди й не ходимо! Я і синів своїх так навчала – будьте краще вдома!

– Та вже досить!.. – гарикнув свекор.

Навесні Наталка із Денисом засадили город картоплею і буряками, свекруха принесла четверо кролів, троє гусей і два десятки качиних яєць, підсипала ними квочку, Денис замість зарплати взяв у колгоспі бичка і пару поросят… Взялись господарювати.

А тоді… Не заладилося у Наталчиної матері щось із чоловіком, і почала вона над’їжджати додому по два чи й по три рази на тижні. Була дуже дратівлива.

– Що це у тебе город бур’янами позаростав? – ходила між грядками, бралася руками в боки і дивилася по межі. – Гляди, Наталко, бо з тебе люди в селі будуть сміятись!

І Наталка, поки мати йшла до сусідки говорити, ставила коляску із маленькою дитиною на стежці, брала до рук сапу і йшла до грядок. Але тільки починала вона сапати, як дитина із коляски викочувалась і падала на землю. Наталка кидала із рук сапу і бігла до дитини. А ще кричали у загорожі свині, мукало теля, каченята кожну годину просили їсти.

Бур’ян пер угору, як дурний…

– А я своїх дітей, як треба було на городі щось робити, садовила у балію! – повчала ще й свекруха. – Оце поставлю посеред городу, застелю дно ватним одіялом, сама сапаю, аж гуде, а що та дитина в тій балії робить – то Бог Святий знає!

У той рік, коли народилася її онука, Наталчина свекруха вийшла на пенсію і тепер бігала до синової хати мало не щодня – хотіла собі розваги. Казала:

– Я тільки так і рятуюся від депресії! Бо по-іншому вмерла б від нудьги.

– Що це у вас зібралася така купа сміття за хлівом? – показувала іншим разом Наталчина мати на неглибоку помийну яму за туалетом.

– Скажу, Денис приїде та й вивезе, – виправдовувалась Наталка.

– Коли ж це ще він його вивезе?! Кидай зараз же усе, як є, та й іди до чоловіка на роботу, нехай Денис прямо тепер і приїжджає! Я хочу сама прослідкувати, аби ви все прибрали добре!

– Та скільки ж там того сміття? – дивувалася Наталка. – Там буде відер зо п’ять, для чого ж йому саме тепер гнати машину?

– А ти хочеш, щоб тут цілий причеп набралося?! – все більше й більше дратувалась мати, аж лице їй робилося червоне. – Щоб люди через наш город заглядали і розказували, яка ти незугарна?

– Може, я увечері скажу, як Денис приїде із роботи?

– Не треба ждати вечора! – казала мати. – Іди тепер! У нас колись із батьком був порядок, а у вас… Я на таке дивитися не буду! Поки поїду до міста, хочу впевнитися, що тут все буде чисто!

– Мамо, тепер дуже сонце пече, може, якось по обіді?

– Якраз саме гарний час, щоб вивезти сміття! Чи ти, Наталко, хочеш дочекатися дощу? Ти багато мені не говори, а зараз же йди на ферму! Я тим часом полізу на горище і передивлюся зерно, треба буде набрати його в мішки, бо в дядькового брата немає чим свиней догодувати.

– А як же дитина?… – питала Наталка в матері. – Хто ж за малою пригляне?

– А ти дитину посади в коляску та й вези її з собою! Я вам за няньку не наймалась!

– Мамо, але ж це три кілометри в один бік! Мені важко. Та й далеко…

– Я колись молодою ходила на роботу аж за десять, а тут… якихось три. Помаленьку, Наталко, холодочком, йди попід дерева, та й якось дійдеш!

І Наталка таки пішла…

Вона не знала, де саме шукати Дениса, никала фермою туди й сюди, стала напитувати в людей. А тоді ще зо дві години чекала під ворітьми.

Дочекалась…

– Чого ти тут ходиш?! – розсердився Денис, як побачив зморену Наталку. – Он геть уся у пилюці і дитину по такому сонці волокла!

– Нам треба сміття вивезти…

– То хіба ж не можна було мені вдома про це сказати? – дивувався Денис.

– Там уже повна яма… – Наталка згадувала материні слова.

– Де там вона повна?! Я що, не бачив?

– Повна, Денисе, – хіба ж я марно йшла?…

– Наталко, я дуже поспішаю, повертайтеся додому, я потім справлюся… Та й взагалі, навіщо тобі той гній? Ти собі гляди дитини.

– Ні, Денисе! Їдь і вичисти саме тепер яму! – чомусь розпалювалась Наталка.

– Що з тобою таке?

– Зараз же їдь по сміття!

– Не треба мною штурхати!

І зчинилась сварка…

– Ти бачила, які у вас кругом хати кущі понаростали? Лопухи аж у вікна зазирають! Скоро там і вовки завиють! Хто вирубувати буде? – мати приїхала від дядька звично рознервована і на Наталці зганяла свій гнів.

– Денис тільки тиждень тому рубав, здається…

– Щось не видно, щоб він рубав! Гарно ж ти слідкуєш!

– Я не встигаю за господарством, та й дитину треба доглядати, готувати їсти.

– А я у свій час усе встигала!

– Гаразд, мамо… – корилася Наталка. – Я скажу, і Денис повирубує, що треба…

– Повирубує? І за хлівом непорядок! У батька твого на подвір’ї завжди був лад, і йому не треба було нагадувати, щоб він повикошував бур’ян, як Денисові, – дорікала мати. – У нас із батьком скрізь і завжди, й у всьому був порядок! А тепер?

Наталчина мати їхала із села, а у її доньки кожного разу на серці закипала злість – на свого чоловіка…

А якось мати приїхала в неділю й жила із Наталкою й Денисом увесь тиждень: казала, що у місті її образили.

За той тиждень не було жодного дня, щоб Наталка із Денисом не сварились.

Як вітчим забирав Наталчину матір назад – приїхав і перепросив, Наталка вперше сказала до Дениса:

– Може, ми спробуємо купити собі власну хату?

– А ця? Хіба ж вона не наша? Мати ж твоя казала на сватанні, що тобі її дарує. А як тепер?

– Ти що, не бачиш, моя мати нам тут не дасть спокійно жити…

– За що ж ми купимо свою хату? У мене грошей нема.

– Продамо материну, якщо вона нам її подарувала, і за ці гроші купимо свою.

– Таж люди із вас будуть в селі сміятися: є батьківська гарна хата, а вони будуть її продавати! – сказала своє рішення свекруха. – Та й не така ти вже здорова, Наталко, щоб самій собі давати раду.

– Але ж до цих пір якось давала?…

– Коли б не твоя мати та не ми з батьком, то вас із Денисом би й кури загребли!

А наступної осені, коли уже була викопана картопля й дерева стояли геть безлисті, надвечір прийшла свекруха.

– Наталко, мені треба із тобою поговорити. Зараз батько привезе твою маму назад додому, назовсім… Вона тепер буде жити разом із вами.

– ??? – здивувалася Наталка.

– Твоя мама сьогодні рано прийшла до нас із плачем, казала, що вже давно додому вернулася б, тільки ж не знає, що ви будете на це казати? Чи ти, Наталко, не будеш проти?

– Нехай мама повертається, це ж її хата…

– Що?… – Денис обурився.

– Оце так, сину, вийшло, як я казала! Я як у воду дивилася! Пішов у прийми…

Наступного ж дня свекор перевіз Наталчину матір назад до її хати.

А вже через тиждень Наталка із Денисом мусили перебиратися жити до свекрухи.

Дитяче ліжко не брали із собою.

І Наталка тепер лягала спати не біля чоловіка, а на дивані, разом із дитиною. Денис лягав у другій кімнаті, біля мами…

– От що я тоді казала! – журилася і бралася за серце Наталчина свекруха. – Я ж тоді на сватанні ще й перепитала в свахи! І – бач, як воно все перекрутилося?

– Мамо, досить… – невдоволено бурчав Денис.

– То поясни мені тепер, сину, і де це ви збираєтеся далі жити?

– Будемо жити у вас.

– Мені що, шкода? То й живіть! Тільки ж не думайте, що буде щось по-вашому! Не дозволяю ночами дивитися телевізора! Мені не треба, щоб телевізор зірвався й хата загорілась! А ще не хочу, аби вилежувалися у ліжку після того, коли я вже встала. І світло довго не дозволяю світити! Холодильника мусите купити. А ще…

Через місяць Наталчина свекруха за вечерею сказала новину:

– Ми взяли для вас, діти, садибу на полі, цілих п’ятдесят соток землі! Буде вам де розвернутись! І з весни почнемо будувати хату!

Навесні Наталці додалось городу, вона мало не вмерла, виполюючи голими руками тих п’ятдесят соток від пирію. Удень викладали разом із матір’ю і свекрухою вальки бур’яну по межі, а увечері аж плакала – так пекли її руки, болів порізаний живіт і спина.

А тоді усі п’ятдесят соток землі засадили картоплею – під лопату, вручну!

– Щоб щось мати, треба тяжко працювати усе життя! – кричав до Наталки серед подвір’я свекор, розчепіривши віялом мозолисті долоні із покрученими від роботи пальцями. – Треба добре наробитися! А вона – вчитися захотіла! Подумати тільки, хоче поступати в інститут!!! Та за які такі гроші?

– Мій батько мене сам би послав учитися. А ви! А ви! Ви!.. – задихалася Наталка від плачу. – Ви мені чужий!

– Куди тобі вже вчитися?! Ти заміж вийшла! Он Денис в колгоспі тяжко робить, і ти йди за ним в колгосп! Вчитися, бач, захотіла! Бо я ще раз тобі кажу: щоб щось мати, то треба тяжко натрудитися! Ми все життя із матір’ю тяжко робили! І тепер робимо! Ти бачила ось ці руки?! Бачила, яка спина, які ноги в матері?!

– Ну і що ж ви заробили ось цими руками? Що?! Чогось я не бачу вашого багатства! Де ж це воно?! Де?!

– А ось! – показав свекор руками по подвір’ю.

– Оці купи гною, оце і є ваше багатство?! Це ви і мені такого життя хочете? І вашому синові, і онуці? Як не хочете, щоб я вчилася, то нехай поступає Денис! – не стримувалась Наталка. – Я так жити, як ви, не буду!!!

– Ах ти ж!.. Та ти ж… Та ти ж, Наталко, жила на всьому готовому, твої батьки тобі годили, і ти ніколи, мабуть, не знала, де воно й що береться!

– У вас, бачу, доведеться навчитися…

– Робити треба! Тяжко робити! Дениса вона захотіла відправити вчитись! – плюнув свекор у Наталчин бік. – Немає вам уже коли вчитися! Запізно вже! Тепер тільки треба робити!

– Я вам робити не забороняю… Але такого життя, як у вас, я не хочу… Я таки поїду вчитися!

– А хто це тебе буде вчити?! – кричала у спину Наталці свекруха. – Наш син, своїми мозолями?! Вивчить тебе, а ти його тоді й виженеш?

– Я сама собі на навчання зароблю… – йшла Наталка з двору й душилась у рясних сльозах.

– То й зароби! То й спробуй! Тільки не з нашого гною ти будеш учитися! І не за Денисів рахунок! Чуєш, Наталко?! Не надійся!!! Як хочеш вчитися – то вчись собі сама!

– Або нехай тебе та твоя грошовита мати, що вигнала із дому, вивчить!!!

Коли дитині щойно минуло два роки, Наталка таки вступила на заочне в інститут і пішла на роботу – до школи у своєму селі, там же й заробляла на навчання.

Денис годував свині. Разом годували.

Уже трохи й звиклась була – аж мати знову вирішила їхати до дядька в місто!

– Наталко, ми із твоєю мамою вже помирилися, – дядько винувато сидів коло столу у свекрушиній хаті.

– Ма?…

– Так, ми помирились! – казала мати. – То перебирайтесь із Денисом назад до своєї хати.

– А я ж поступила в інститут, пішла на роботу, куди я тепер дитину діну?

– Віддай Зойку до дитячого садочка, та й по всьому.

– Я у садочок дитини не віддам. Ніколи… – пригадала Наталка щось своє.

– Ну, тоді нехай сваха бавить? Все одно ж вона вдома сидить!

– А мені що? Я буду бавити, – зраділа на такі слова свекруха.

– Як же я буду щодня так далеко, аж до іншого села, за дитиною до вас ходити?… – здивувалася Наталка.

– А для чого тобі щодня ходити? – спинила Наталчин сумнів мати. – Денис відведе дитину в понеділок до баби, а в суботу назад візьме. Як колись твій брат жив у бабуні? І ми його, бувало, тільки один раз на місяць із батьком додому й забирали. Це вже ти панувала, бо була в дитячому садочку!

– Мамо, я цілий тиждень без своєї дитини не витерплю!

– Ну… – встрявав у розмову вітчим. – Так, Наталочко, не можна! Це ж твоя рідна мама! Хіба ж ти не хочеш для неї щастя?

– Я вже десь колись це чула! – відгризнулася Наталка. – Перебирайтесь краще ви жити в село!

– А хіба ти не хочеш жити без свекрухи? Сама хазяйкою в своїй хаті? Всі молоді хочуть самі жити! Чи ж не так? Хіба ж я себе молодим не пам’ятаю?… – вітчим таки знайшов потрібні аргументи.

А ще – увечері, тихесенько, щоб ніхто не почув, мати Наталці прошепотіла:

– Як мене не було в місті, ну, не жила з ним на квартирі… то дядько написав до газети оголошення про знайомство… І вже приїжджала тут до нього одна жіночка, навіть жила у нього цілий тиждень.

– Мамо?…

– Ти дослухай. Але дядько її не захотів, вирішив відправити назад. Але якщо я, Наталко, тепер ось не поїду, то дядько ще раз в газету писатиме…

– Мамо, ти себе хоч чуєш?…

– Дядько казав, що ми з ним тепер перейдемо жити у стареньку хату його батьків, – шепотіла далі мати. – Я ту хату до ума доведу, вибілю, пофарбую, та й будемо жити у селі, бо я не хочу вже більше його дітям годити. Але якщо я тепер до нього не поїду, то хату можуть чужі люди забрати.

І Наталка з Денисом переїхали до материної хати вдруге. Дитину віддали на тиждень до свекрухи. Завертілось…

Якогось вечора, у п’ятницю, Наталка із Денисом прийшли до свекрухи – забрати додому Зойку, було вже добре пізно.

– Я вдома свині попорав, теля закрив, кури і качки самі зайдуть у хлів… давай заночуємо у моїх батьків? – попросив Денис.

– Гаразд, – згодилася Наталка. – Бо й я втомилась.

– І справді, заночуйте! Куди ви будете дитину серед ночі волокти? – припрошувала свекруха. – Стеліться на дивані та й лягайте спіть!

Як уже погасили у хаті світло – загримало щось голосно у шибку.

– А це кого чорти на ніч принесли?! – розсердився свекор.

Але встав, накинув на голе тіло піджак і вийшов до дверей.

Повернувся назад із Олегом. Той був увесь якийсь зіщулений, у руках тримав велику дорожню сумку.

– А це що таке?! – свекруха сплеснула руками. – Це ж як ти, сину, добрався серед ночі?!

– Попросив хлопців, вони підкинули…

– А що ж сталося?…

– Ходімо, мамо, надвір.

Уже в дверях Олег кинув на Наталку недобрий погляд.

А через годину, Наталка з Денисом уже спали, до них в кімнату увійшла свекруха, увімкнула світло:

– Вставайте і йдіть собі додому, – винувато попросила.

– Як? Перша ж година ночі?! – Денис потер заспані очі.

– Я бачу… Думаєте, я не хотіла, щоб ви у нас переночували? Але… – свекруха швидко огледілась позад себе. – Зрозумійте… Он Олег стоїть, він плаче… Йому погано.

– А що сталося? – спитала Наталка.

– Збирайтеся і йдіть собі… Олегові дуже важко… Йому прикро… на вас, що ви разом… щасливі такі… дивитися. Ви собі удвох, а він тепер – сам… Не ладиться у нього в сім’ї. І все та Каріна!!! – заплакала свекруха. – Не дасть вона мені віка дожити, хоче мене в могилу звести!

– То, може, нехай хоч дитина у вас до ранку переспить? Я завтра заберу? – спитав Денис.

– Ні! Забирайте з собою й дитину… Бо в Олега тепер і дітей, мабуть, не буде. Та змія забере і не покаже! Йдіть… йому з очей!..

Як Наталка йшла до дверей, то почула, як Олег голосно плакав у літній кухні…

– Олег із Каріною посварився, – уже за ворітьми Денис винувато пояснював Наталці. – І оце вже вона його, мабуть, із дому вигнала. Ото ще змія!

– Не нам судити…

Був кінець літа – прийшла пора копати картоплю.

– Ну що, діти, – командувала свекруха. – Завтра їдемо на ваше поле та й почнемо? Думаю, днів за три увесь город викопаємо! Картоплі буде багато, навеземо повен погріб! Буде нам, ще й свиням!

Денис тепер порався і в себе вдома, і батькам бігав-помагав, крутив педалями старого, ще Наталчиного дівоцького велосипеда, між двома селами розривався.

А як свині продавалися, то свекруха купляла на ті гроші «усе собі на смерть».

– Ой, діти, хотіла щось і для вас вділити, але… Самі розумієте, я ж слаба. А гляди, як недоживу? У чому мене ховати будете?

– Мамо, не треба… – спиняв її Денис.

– Що, сину, не треба? Не хочу, щоб мене у лахмітті поховали! Моя фотографія аж у області на дошці пошани висіла! Та у мене аж два дипломи!.. Я тридцять років на одному місці проробила! Нехай ще хтось так зможе!

І так Наталчина свекруха пророкувала сама собі постійно: то не доживе вона, щоб діждати своєї онуки, то не доживе до того дня, як онука почне ходити, а то не побачить, як її до школи збиратимуть…

З дня на день.

З року в рік…

Був серпень, стояла страшенна спека. Картоплю копали лопатами. Тільки свекруха на той час лишилась вдома: вона була слаба. Навіть мати Наталчина зібралась вибирати…

Аби добути картоплю, спочатку треба було вручну перекопати землю. Наталка врівні з усіма бухкала лопатою об сухий грунт, вивергала сірі кучугури разом із картоплею наверх, а тоді згиналася й вибирала бульби, відкидала вбік – щоб увечері їх визбирати із землі.

І руки, і лице, і все її тіло було липке від поту й сіре від пилюки. Наталці ломило спину й тягнуло ноги, і гейкало щось у животі. Але вона копала й копала далі, бо не хотіла, аби її мали за ледачу!

Як увечері зійшлися всі гуртом вибирати картоплю, Денис помітив Наталчину втому і спитав:

– Ну, як ти, Наталко, нічого не болить?

– Та трохи втомилася…

– Потерпи, зараз картоплю зберемо та й поїдемо додому, – відпочинеш.

– Що, любов? – підморгнув Олег.

– Та ж то Ромео і Джульєтта, у них ще від дитинства те кохання! – засміявся свекор. – Це ж скільки тобі було, Денисе, років, як ти до Наталки почав ходити?

– Мені було п’ятнадцять, а їй тринадцять! – Денис ще й похвалився.

– А у нас любов ще й досі! – поцілувала Наталка замурзану дитину, і… пошкодувала, бо на Олегове обличчя раптово опустилась тінь.

– Нема тої любові! – відразу ж посмутнів і свекор. – Нема…

– Нєт любві – одін только голий сєкс! – сказав Олег.

І Наталчин свекор його підтримав:

– Яка то любов? Вийшла ти, Наталко, заміж за Дениса, бо хто б тебе у селі другий взяв? Ото хто брав, за того ти й пішла. Яка там любов!

– Що?! – Наталка не стрималась і мимовільно вибухнула на образу. – Мене ніхто не брав?!

– А хіба у тебе були, крім Дениса, хлопці?

– Та я ж його з армії чекала!

– Чекала, бо ніхто тебе не брав! А якби були брали, то…

– Нащо ви таке кажете?! – скипіла Наталка. – Я не в сорок, а у сімнадцять років заміж йшла!!!

Олег же сидів, задоволено слухав і весело підморгував Денису, настрій у нього покращився. Зате ж Наталці стало чорно.

– Оженила Дениса на собі! – не зважав на те і торочив далі свекор. – Він через тебе ніде й не вчився!

– То це через мене Денис не вчився?!

– А через кого ж?! Любов вона якусь придумала!

– Та пашлі ви, тату… Самі знаєте куди! – вигукнула Наталка те, що зринуло на думку.

– Що?! – підскочив, як ужалений, Олег. – То ти, падло, будеш мого батька посилати?! Що ти таке?! – і кинувся на Наталку з кулаками.

– Тихо, тихо, Олег! – заступив її Денис плечима.

– Вези її додому! Щоб я її більше і на очі не бачив!!! Падло таке!

А Наталчина мати? Вона опустила низенько голову…

– Ходімо, Наталко, – показав Денис на бортову машину.

– Ні! – забігав по картоплі туди й сюди Олег. – Нехай вона картоплю вибирає! Додому з батьком поїду я, у своїй машині. А ви оставайтесь і вибирайте, а тоді разом із картошкою приїдете! Ходімо, батя, – повів Олег батька до свого «москвича».

– Наталко, ти хоч вранці на поле не приходь, – сказав уже в воротях Денис, винувато ховаючи очі.

Тієї ночі Наталка ночувала у хаті з матір’ю; Денис був у своїх батьків.

Але вранці, хоч і боліло їй все тіло, було ще й спечене на сонці, мати збудила Наталку затемна.

– Збирайся на город!

– Але там буде Олег… Та й Денис мені казав… – спробувала віднікатись Наталка.

– Ти знаєш, що будуть люди говорити в селі, як ти не підеш? Таж там свекруха налаштує проти тебе Дениса! Йди…

І Наталка запнулася низенько хусткою, прив’язала до велосипеда лопату, поїхала.

Зайшла до свекрів у ворота, а тоді піднялася на веранду, постукала у вікно. Із дверей вийшла свекруха.

– Ой!.. – змучено звела вона брови. – Там наш батько після вчорашнього лежить слабий… Нащо ти, Наталко, сюди прийшла?… – розвернулася і зникла в хаті.

– Што?! Да ти паскуда! Ти куріца поганая! Чого припьорлась?! – вискочив за матір’ю слідком Олег. – Ти моїх батьків покончать хочеш?! Як станеться щось через тебе із батьком чи матір’ю, то я тебе, як гадіну, уб’ю!

– Що тут таке? – вийшов із дверей сонний іще Денис.

– Да вот, полюбуйся, прішла… – показав Олег на Наталку.

– Чого ти й справді сюди прийшла? – Денис відвів очі вбік. – Треба було не йти.

– Поможу картоплю докопати.

– Йди додому…

– Я поїду з вами! – Наталка таки не відступала, бо в голові їй ще дзвеніли материні слова: «що ж люди скажуть».

– Я тебе в машину не візьму…

Як їхала Наталка зеленим «орльонком» через усе село, ще й під сідлом тарабанила лопата, обігнав її Олегів «москвич», обсипав рясно порохом.

А вона, дурна, душилася слізьми – та їхала!

Уже на полі відв’язала Наталка з-під рами лопату й пішла копати землю.

Денис із Олегом трималися окремо. Аж в обід вони нарешті сіли відпочити, взялися їсти кавуна, і Денис гукнув Наталку.

– Я не хочу, – втирала вона солоні потоки по обличчі – чи то від поту, чи від сліз.

– Навіщо їй той кавун? – реготнув Олег. – Бульдозери не їдять кавунів! – відверто знущався.

І Наталка не спиняючись скажено копала цілий день, без найменшого віддиху. А увечері впала обличчям на ріллю.

– Ось і справились! – потирав руки Олег. – Я ж казав, для чого наймати людей?! Стали втрьох – і вирили! Кидай, Денисе, Наталчин вєздєход в прицеп, клади його зверху на картошку!

– Ой, болить мені… – вдома, чорна від поту вперемішку з пилом – Наталка лежала на ліжку й плакала, не мала сил помитися.

– Де болить? – зігнувся над подушкою її брат, якраз навідався у гості.

– Скрізь мене болить… І всередині, і спина, і голова, і душа мені дуже болить, Ігоре… піду й щось зроблю собі, я більше вже не можу! Я хочу накласти на себе руки!

– Наталко, не дурій, у тебе ж дитина ще маленька, – просив її брат. – Я тебе розумію… не знаю, як ти це терпиш… Я б так не зміг, але… тобі видніше… Ти – жінка, мати…

– І навіщо я народилася на цей світ? Я ж немов у якомусь пеклі живу!

– Не кажи такого…

– Я ж училася, я старалась! Я ж усе тільки на «п’ять»!.. Все на щось надіялась! Тягну у школі півтори ставки, вдома працюю цілі дні! Що ж не так, братику? Як здужати?! – і Наталка затріпалась в конвульсіях.

– Знаєш?… – брат дивився на Наталку з острахом. – Кинь тут усе, та й поїхали зі мною хоч на місяць? Тобі треба відпочити, підлікуватись, заспокоїтися й прийти до тями. Бідна моя сестричко…

І Наталка таки наважилася. Взяла відпустку за свій рахунок, дитину завела до свекрухи.

– Я теж поки у матері поживу, – на прощання сказав Денис, відвернувся.

– Ну, живіть!

А в брата, в міській квартирі, Наталка відсипалася й відлежувалась, читала запоєм книжки, ходила на сеанси психотерапії…

Відпочила, помолодшала за той час тілом і стала неначе вища, Наталка розправила плечі і нарешті зняла із обличчя мученицьку гримасу.

У переддень від’їзду брат запитав:

– А чого ж ти не підеш від Дениса? Він тебе ні в що не ставить, геть не поважає!

– Я його люблю…

– Після всього ти не можеш такого чоловіка любити! Це ти не його любиш, а свою любов…

Наталка впала на ліжко, розридалась.

Уже й сідала у автобус, плакала. А брат на прощання помахав їй рукою…

– Знов їхати у те пекло?! Я не хочу!!!

Одне, що тільки й тягло її додому, – це дитина.

А в той час як Наталка гостювала в брата, майже щовечора на кухні у її свекрів за великим столом збиралась «чорна рада» – вирішували, як Денисові й Наталці далі жити.

Якогось разу приїхав ще й Олег…

– Ну що, покинула тебе твоя мати? – запитував Олег дитину.

– Покинула… – гірко зітхала на те Наталчина свекруха.

– А я що казав, що воно так і буде! – не стримувався свекор.

– Не покинула! – плакала Зойка. – Моя мама скоро назад приїде!

– Покинула! От бач, яка в тебе погана мама! – заперечував їй Олег.

– Моя мама гарна! Мама мене любить!

– Твоя гарна мама тебе кинула! І тебе, і твого тата, усіх нас кинула! Вона там досі знайшла собі якогось дядька і уже більше до тебе не вернеться! – лякав Олег.

А Зойка від того все дужче й дужче плакала:

– Де моя мама?!!! Я хочу до своєї мами! Мамо!!!

– Мама вже не повернеться! Ніколи!

– Ну нащо ти так?… – Денис пробував усовістити брата.

– А ти, сину, мовчи! – спиняла його свекруха. – Чи хочеш, щоб і тобі таке ж було, як і Олегові? – із притиском. – Хочеш сам, без сім’ї і без дитини зостатися?

І Денис умовкав…

– Я заберу вас із татом у Київ, – брав Наталчину дитину на руки Олег. – Там будете жити в квартирі із балконом, будеш в зоопарк із папою ходити! Хочеш у зоопарк, Зойко?

– А моя мама? – пручалася дитина.

– А мама тепер житиме сама. Папа буде їй висилати гроші, і вона буде всім довольна!

– Ти поганий! Я тебе не люблю! – видиралася Зойка. – Я не хочу так!!! Віддайте мені мою маму!!!

А ще за день до від’їзду…

– Ось, – лікарка дала Наталці із собою довгий рецепт, – купи й попий ці ліки, це заспокійливі, від них тобі стане краще. І моя порада: більше не нервуй! Бо інакше можеш потрапити у стаціонар…

– Де я ці ліки шукатиму? – Наталка зажурилась.

– Попроси Олега, він живе у місті, допоможе! А я тобі ось, – простягнув Ігор гроші, – допоможу хоч так. І ще – нехай Олег тебе із поїзда зустріне, у нього ж є машина? А разом і ліки купите…

«Так я і зроблю!» – вирішила Наталка.

Мобільних телефонів ще не було, і в той же день Наталка подзвонила у село, до сусідів Денисових батьків.

Трубку взяла тітка Іра.

– Це Наталка! Перекажіть Денисові, що я додому їду, нехай він попросить Олега, щоб він мене зустрів і допоміг купити ліки, мені тут треба… Перекажете?

– Добре, перекажу… – пообіцяла тітка.

А що собі подумала і що саме переказала?…

Бо на залізничному вокзалі Наталку зустрічав Олег. Але не сам – поряд із ним стояв Денис.

«Як же він, мабуть, за мною скучив! – зраділа Наталка, як побачила аж у Києві свого чоловіка. – Удома роботи повно, а він приїхав!»

А Денис чомусь дуже пильно оглянув Наталку і стримано спитав:

– Як ти себе почуваєш?…

– Добре…

– Тобі, казала тітка Ірка, якісь ліки треба? Чим же ти, Наталко, хвора?

– Та так, у мене ж нерви…

– І це все?! – сплюнув Олег сердито, а потім відвів Дениса трохи вбік. – Ти постій тут! – сказав Наталці. – А ми поговоримо…

Вже аж вдома вона дізналася про причину приїзду Дениса в Київ – то її свекруха по всьому селу розпустила чутку, що у Наталки рак! Вона вже й оплакала невістку наперед, і запевнила сина, що він от-от стане вдівцем.

Не діждалася…

Як ішла Наталка, свіжа й відпочила, від автобусної зупинки по запилюженій сільській вулиці з Денисом, він тримав її за руку і пригортав до себе. Та біля батьківської хати знову став, немов чужий, і відсторонився.

А Наталці й не до того, бо вона найдужче хотіла побачити дитину.

Уже й хата…

Від воріт до Наталки назустріч вийшла свекруха, слідом за нею вибігла й Зойка – у довгій Наталчиній спідниці до землі, вхопилася Наталці за ноги й притислася обличчям.

– А чого це вона в моїй спідниці? – дивувалася Наталка на такий вигляд дитини.

– Не знаю… – знизала плечима свекруха. – Як ти поїхала, вона знайшла цю спідницю і вдягла, я більше й не могла із неї здерти. Мабуть, за тобою скучала… І що ми вже не робили, як не просили, оце так увесь місяць у цій спідниці й проходила! Як заберемо, бува, то вона – в істерику, падає й по землі качається! То вже нехай краще ходе! Хоч і людей було трохи стидно…

– Мамо! Мамочко! Ти мене більше не покинеш?!! – сміялася на руках дитина й міцно тулилася Наталці обличчям до грудей.

– Не покину, ніколи не покину… – Наталка заплакала. – А чого в Зойки таке брудне волосся?

– Я без тебе їй голови не мила! – пхикнула свекруха. – Я боюся: а раптом дитина застудиться? Це ж така відповідальність! Ти знаєш, Наталко, що як тебе не було вдома, вона ночами не спала. Чомусь плакати почала уві сні!

Притулила дитину до себе…

Навесні вони знову жили у хаті Наталчиної матері (а та тепер була із вітчимом в селі), Наталка прийшла зі школи – а Денис лежав на ліжку, читав газету.

– Там моя мати сердиться, що наш город стоїть не посапаний, – сказав сердито. – А я сам сапати не піду, це не чоловіча справа, не хочу, щоб із мене люди сміялися!

– Ну то збирайся, та й підемо разом? – Наталка утомлено зітхнула.

– У мене голова болить!

– У мене теж…Тоді… може, підемо узавтра?

– Назавтра буде пізно… там батько з матір’ю сапають ще від ранку. На нашому городі, – Денис докинув з притиском.

– Гаразд, я піду сама… Зараз тільки щось з’їм.

– Поки ти почнеш збиратися, вони вже й закінчать!

Наталка не мала сил сперечатися, кинула сумку із зошитами на стіл, одяглася в короткі шорти й розтягнуту чоловічу майку, на голову закутала білу хустку і звично скочила на низенького «орльонка»…

– Ой, ой-йо-йой! – лиш побачила невістку, почала голосно стогнати свекруха. – Це вже мені, певно, до цього літа й не дожити!

– Я приїхала вам допомогти! – Наталка поклала велосипеда у траву, стала поряд.

– Допомогти приїхала?! Яка хазяйка! – гупнув сапою об землю свекор, запалився. – Та ти, Наталко, нас із матір’ю тут, на своєму городі, на смерть угробиш! Це твій город, аби ти знала! Це ти тут повинна сапати, а не ми!

– Не треба, Вадиме… не треба… – спиняла його гнів свекруха.

– Що – не треба?! Ти що тільки-но мені казала? – розвернувся. – Тебе не зрозумієш!

– Та то я так… Мені ж усюди самій встигати тяжко…

– Тяжко? Вони там, молоді, на диванах вилежуються, а ми будемо тут обсапувати їхні гектари?!

– Наталко, якось інші сільські жінки встигають! Он, подивись, твоя сусідка через межу від ранку й аж до ночі раком стоїть на городі, а тебе тут нема й нема…

– Я ж, мамо, не сиджу удома, я від ранку й до вечора у школі! А по-друге, я вас ніколи не просила мені цих городів набирати! Я їх обробити сама нездужаю!

– А що ж ти їсти будеш?! – почервонів свекор. – Оті зошити, що ти із школи принесеш?

– Де твоя сапа? – розігнулася свекруха. – Досить уже нам сваритися, а то люди почнуть зглядатись; ставай, Наталко, та й сапай коло нас, як хочеш, а ні, то хоч і йди собі звідси десь.

– Я сапу не взяла, – спохопилася Наталка. – Так спішила, що й забула взяти… думала, що у вас є… Або я піду десь зараз у людей позичу?

– То це ти й без сапи на поле приїхала?! – вхопився руками за лоба свекор. – Не будете, Наталко, ви з Денисом разом жити! Це вже я сказав! Пом’янеш колись мої слова! Не будете!

– А чого ви так, тату, кажете?… – злякалася Наталка.

– Та я ще від першого дня бачила, що не буде ніякого толку із їхнього весілля, – підтримала свекруха. – Ти ж, Наталко, спала до полудня! Ти ж корову не годна видоїти! А як що звариш, то Денис його їсти не може, він тобі це казав?!

– Не казав…

– Не казав, бо син у мене хороший! Я сама, я, мати, тепер тобі й скажу! Не ходи сюди, Наталко, бо не буде у вас із Денисом життя! Такі мої хлопці, видать, нещасні! Я їх ростила, я їх справжніми чоловіками виростила – порядні й непитущі. Я ж не знала, які будуть невістки! – вона нарочито голосно заплакала, запхикала противно, як дитина.

– Їдь, Наталко, десь дінься із наших очей! – гнав її з городу свекор.

А вдома чекала мати…

– Все, я знову перебираюся жити до вас!

– Що, мамо, трапилось?

– Та остогиділо воно мені все! Той дядько. Ті його ледачі діти! А тепер ще й село, хазяйство! Я тебе, Наталко, із малою дитиною на руках, тут, саму й хвору в хаті покинула!.. Мене ще й досі совість їсть, коли те все згадаю!

– Не саму, мамо, із Денисом… – нагадала матері Наталка. – Нам спочатку дуже добре було…

– …то мене до цих пір совість їсть! Ти тут сама, а я там, роблю, як наймичка: їсти варю, за коровою ходю, за всіма дрантя перу, городи їм висапую! Та ще й була взялася ту стару хату до толку доводити, думаєш, Наталко, хоч хтось із них мені поміг?! Оце поїхали були з дядьком у район, я й попросила оселедця мені купити. А він каже, що грошей нема! То на свою доцю у нього гроші є! Шоколадки онукові щодня купляє! А як я оселедця попросила – то в дядька вже й грошей нема?! А я ж для них свині своїм зерном вигодовувала! А я ж…

– І моїм зерном теж, – сказав Денис.

– А як я вам кури, як ось цю хату готовісіньку зоставила? – підстрибнула мати до Дениса.

– Я вас, мамо, цієї хати не просив, я за язик вас на сватанні не тягнув, як ви мені тоді оце все добро дарували…

– А-а-а?! Та ти хто такий, щоб в моїй хаті мені виказувати? Та ти хто такий?!

– Мамо, це мій чоловік, – Наталка нагадала.

– Чоловік? Мами тобі вже не треба, як є чоловік? Я тебе народила! Як батько твій помер, вчила в училищі, зробила весілля, давала гроші! Коли ти лежала після пологів в лікарні хвора, їздила і рятувала, – дорікала мати. – А тепер, Наталко, тобі матері не треба?! То я до тітки Надії жити піду! До братової жінки!

І пішла…

У хаті після того місяць було, як у гробу: Денис приходив додому і мовчав. Мовчала і Наталка, тяжкий камінь лежав на її серці, від провини перед матір’ю тріщали й лускали до межі натягнуті нерви…

Вечорами йшла Наталка додому, чужими дітьми в школі з’їдена, бралася за якусь роботу – й пила таблетку від голови, в’язалася тісно хусткою…

А тоді як за тиждень закололи свиню, взяла вона торбу сала-м’яса й пішла із тим на друге село, до дядька й тітки.

– Мамо, ходімо додому? – просила Наталка матір, стояла на порозі, бо не посміла зайти до хати. Наталка дивилася на свою похнюплену матір і чулася тоді мало не убивцею. А мати в той час стояла посеред хати, на колінах, біля алюмінієвих ночов – мовчки прала шмаття, на Наталку й не глянула.

– Мам!.. Чуєш?… Не сердься… Що ж я тобі такого сказала?

– Доню, йди додому, мама завтра прийде, – пообіцяла Наталці тітка.

Але мати прийшла додому вже цього ж вечора. Ще сердита, але таки прийшла.

– Де Денис?! Він вже спить?! – кинулася наводити порядок прямо від порога. – А чого від свиней, як слід, не вичистили? Я оце ходила в хлів і подивилася! І чого це моя нова церата лежить у кухні на столі? Я ж її для гостей держу!

– На тій дірка продерлася, ножем десь різнула…

– У вас тут тепер, де не глянь, кругом дірки! – невдоволено сопіла мати, нервово ходила по хаті й скрізь пильно роздивлялась. – Не вмієте ви нічого берегти… Бо це й не ви настаралися! Вам усе тут, Наталко, дурно далося!

А за тиждень перегоріло щось у старенькому кольоровому телевізорі «Славутич», його ще Наталчин покійний батько купував.

– А як же воно у вас та не перегорить?! – кричала на всю хату, як Дениса не було вдома, до Наталки мати. – Коли ви не вимикаєте його з розетки ні вдень, ні вночі! Ото й перегоріло! Ми колись із батьком тільки раз чи два на тиждень телевізора дивилися, ми світло економили, берегли очі, а у вас він цілодобово кричить!

– Ми відремонтуємо… Або нового купимо… – оборонялася Наталка.

– За що ж ви його купите? Хіба у вас гроші є?!

– Денис свиню продасть…

– Ту свиню і я вам допомагаю годувати!

А потім Наталка із Денисом пішли на два тижні жити до його батьків.

А потім Наталка зібрала дитину і знов пішла до своєї матері, а Денис – за нею: це тоді було, як вітчим знову перепросив матір і вкотре забрав її до себе.

А якось узимку Наталчина мати приїхала «тільки на два дні». Якраз було страшне обледеніння. Від того льоду рвалися дроти зі стовпів і тріщали дерева, стовбурами навпіл розчахувалися.

– Піду назбираю в лісі гіллячок, – шукала мати в коморі мотузка.

– Навіщо тобі ті гіллячки? Не йди… – просила її Наталка. – Он Денис привіз аж дві машини дров, вони лежать на городі, вже й порубані.

– Наталко! Що ти таке кажеш?! – мати не хотіла чути. – Подивися у вікно! Люди волочуть дерева саньми, машинами – хто чим здужає! А я в таку пору буду сидіти, склавши руки, вдома?! Та це ж дармові дрова! Казала мені сусідка, що коло ставка упала ціла верба! Ото якби швидко було взяти пилку, можна ж ще й великих колод із неї нарізати! Але до кого там… – тицьнула пальцем на спальню, там Денис бавився з дитиною, – казати…

– Мамо!.. – молила Наталка очима матір хоч про якийсь спокій у своїй сім’ї.

– Ой, дитино, не знаю, як ви будете далі жити… – а та журилась. – Такий случай розжитися дровами, а ви – лежите! – спеціально голосно казала, повернувшись лицем до спальні.

Як за тещею зачинилися двері, Денис запитав:

– Це куди твоя мати пішла?

– У ліс… по дрова…

– Вона що, дурна?! Хоче, аби якесь дерево на голову впало і забило?! Біжи й спини, бо ж там такий лід! Скажи, нехай вертається, нехай нікуди з дому не йде, нехай не робить марного діла!

– Ти що, не чув? Твоя теща хоче, аби ще й ти з нею пішов, із пилкою…

Надвечір, як Наталчина мати приволокла у двір останню гілляку, зайшла до хати й сіла біля столу, була, мов ніч, насуплена.

– Будеш їсти? – спитала її Наталка.

– Мені треба ще ті гілляки, що я сама за день натягала, пообрубувати! Нема мені коли з вами їсти! Їжте собі самі! – скинула із себе мокру куфайку, на Дениса й не глянула.

– То вже ж, мамо, надворі темно…

– Я так нарвалася сьогодні, що тіла геть не чую! Руки мені болять, спина болить, в грудях дихати не дає!

– То нащо ви волокли ті гілляки? Не треба було їх волочити! – зітхнув Денис. – У нас дров цілий хлів складений, і на городі є свіжонарубані.

– Якщо у вас, Денисе, є лишні гроші, щоб дрова купляти, то що ж я зроблю… Сидіть собі на теплій лежанці, та й хоч і співайте, або – читайте книжки, все одно дурниці!

– Нащо ви починаєте сварку?! Я по гілляки не піду, у мене мала дитина, я ще жити хочу! І вас не заставляв туди іти!

Наступного дня, лиш розвиднилося, Наталчина мати взялася за мотузку – і знову пішла по дрова.

Ходила вона так ще три дні…

Як натягала тих дров стільки, що в подвір’я не можна було з дороги вільно увійти, затято взялася їх морозяні сама й рубати.

І Наталка з Денисом ще раз пішли жити до його батьків.

За тиждень повернулися знов…

А тоді материн чоловік знайшов собі іншу жінку, а вона переїхала жити у свою хату назад – назавжди й остаточно.

За тиждень поїхала до сина – хотіла погостювати місяць, але швидко повернулась.

– Більше я нікуди з дому не піду! – сказала, як увійшла у двері.

А Ігор тоді написав Наталці у листі: «Ох і нестерпна ж наша мати… Я своїм дітям сказав: – Оце як собі, діти, хочете, але як повиростаєте, то підете жити від мами куди можна далі! Десь у інше місце поїдете! А менша, Люда, мене й питає: – А Одеса, це далеко? – Далеко, – кажу. – Ну то я в Одесі житиму…»

Від дня весілля минало вісім років. Переживши черговий переїзд до Наталчиної матері, Денис сказав:

– З мене досить! Я йду жити до своїх батьків, а ти, Наталко, як хочеш, то йди зі мною. А ні, то поки живи з дитиною… сама, тут…

– Давай краще знайдемо й купимо свою хату! Нехай хоч стареньку, аби свою?… – просила його Наталка.

– Де ми на свою хату візьмемо грошей?! Та й люди скажуть, що у нас є дві хати – у батьків, а ми ще й хочемо купляти третю?

– Та нехай люди кажуть, що хочуть! – просила Наталка. – Я так далі жити не можу! І сама теж не хочу… Може, підемо на квартиру?

– В селі – й на квартиру?! – дивувався Денис. – Це вже точно буде об що бабам язики чесати! Придумала ж таке!

А Наталка тоді так сильно хотіла своєї хати, що більше ні про що й думати не могла. Хотіла спокою…

– Якщо вже немає де дітися, то коли хочете – йдіть хоч би і до нас? – таки пропонував свекор.

Але свекруха була проти.

– Я, сину, не залізна! – хитала головою. – Я ще хочу пожити – Наталки сюди не приводь! А ти, як хочеш, то повертайся додому, тільки ж сам.

– Вертайся додому й живи! Досить тобі з’їдатися! – підтримав свекор.

А через місяць йшла Наталка із школи додому, і дорогою її перестріла тітка Ірка, свекрушина сусідка.

– Ну, як там воно, Наталочко, живеться?

– Та…

– Я все знаю, – роззирнулася тітка, чи хто її не чує, – я тобі зараз щось по великому секрету розкажу, тільки ж ти дивись, не проговоришся нікому?!

– Що таке? – не любила Наталка тітку Ірку.

– Це ж твій Денис, я знаю, тепер у своєї матері живе? Але ж він до вас з дитиною хоч приходить?

– Приходить…

– Так от! Вчора приходив до нас Олег і похвалився, що скоро вони Дениса від тебе назовсім заберуть.

– То він і так уже не в мене…

– Та ні, зовсім заберуть, не розумієш? Олег казав: «Вона йому щось поробила!» ну, це – ти понімаєш?… А твоя свекруха: «Ще такого не бачила, щоб так чоловік за кимось мучився! Дениса так і тягне туди, до неї!» А я собі тоді, Наталко, думаю: ну як це чоловіка не буде до жінки, до дитини своєї тягнути? Але собі мовчу, бо ти ж знаєш свою свекруху – візьме та ще й розсердиться? А тоді Олег ще й похвалився, що десь він якусь бабу-знахарку напитав – він же без кінця по тих бабах сам їздить, щось там собі відробляє. То мають наче завтра заставити й повезти твого чоловіка до тої баби, щоб оце вона від тебе його навіки вже відірвала! Бо ще, казала твоя свекруха, що у тебе недобрі очі, що це тільки через тебе наче у них у дворі порча, і корови не ведуться, відколи ви оженились, і…

– Нехай везуть… Перекажіть! Нехай везуть! – бризнула Наталка слізьми.

– Та твоя свекруха без кінця усім каже, що ти – відьма!!! – крикнула тітка Ірка навздогінці Наталці.

Може, й було б воно вже на краще, аби на тому й окошилось. Тільки ж…

На той час Денис таки одумався і напитував у селі для себе хату.

І хоч не рада вже й тій хаті була Наталка, і не любила вже Дениса, як спочатку. Але – як почула, що можуть вони нарешті бути незалежними від батьків і зберегти сім’ю…

Та й дитина дуже любила батька…

– Наталко, ходімо подивимося, я там хату для нас підшукав, – якось перед Покровою сказав Денис.

– Невже?!!! – Наталка аж підстрибнула від радості. Та Денис ту радість пригасив:

– Близько від моїх батьків, коли що треба – аби недалечко йти.

Хату допоміг вибрати Олег…

І подарували батьки на новосілля для Наталки із Денисом меблі – її мати віддала стару платяну шафу, старого зламаного дивана, залізне ліжко і старого стола із літньої кухні; свекруха дивана не дала, натомість виділила для онуки письмового стола із порозхитуваними шухлядами, книжкову етажерку без поличок – десь загубилися, і три «м’яких» стільці – в одному сидіння було відламане, тоненька дощечка з подертою тканиною ледве трималася на двох гвіздках…

Та й хата була добряче-таки стара – майже дев’яносто років.

Але це вже була їхня хата!

Якось Наталка мила підлогу на веранді. Проти самих дверей стирчали рідкі старі розхитані штахети. Наталка вийшла на вулицю викрутити ганчірку і побачила Олега, той спинив машину біля хвіртки.

– О?! Привіт, Олеже! – привіталася Наталка й рушила йому назустріч.

– Поклич Дениса, – спинив її Олег на півдорозі, відійшов понуро до машини.

Наталка повернулася у хату:

– Денисе, там Олег приїхав, тебе гукає. Не хоче йти на подвір’я.

А сама – кинулася швидко домивати у веранді підлогу.

Денис поки від сну розбуркався, поки із дивана встав…

Назад уже повернувся темний, наче ніч.

– Поїду я до матері… – буркнув до Наталки.

– Почекай! А що, хіба Олег до нас не зайде?

– Я поїхав!..

Денис повернувся пізно ввечері, і сам. Сів біля телевізора, мовчки дивився і сопів.

– Тату! Тату! – підійшла Зойка, хотіла обійняти…

– Та залиште ви мене всі у спокої!!! – зірвався Денис на ноги. – Не можна мені ні хвилини самому побути!!! – і пішов надвір курити.

Спати ліг окремо від Наталки, біля телевізора. Сам…

Наталка усю ніч проплакала.

А на ранок за сніданком таки насмілилась спитати:

– Що ж це сталося?… Чого ти прийшов додому такий сердитий?

– А ти не розумієш?

– Ні…

– Мені Олег усе розказав! Як він приїхав, а ти від нього у веранді заховалася! Зігнулася під вікном, щоб він тебе не побачив!

– Та я підлогу мила!.. – виправдовувалась Наталка. – А як побачила Олега – відразу ж і вийшла до нього, потім тебе гукнула! А чого ж він сам до хати не зайшов? Чого під ворітьми чекав? Чого не привітався до мене?!.. Я ж його просила… – плакала Наталка над мисками.

– Та ти… Ти мене з рідним братом хочеш посварити?! Не смій про мого брата поганого казати! Я так і знав!

– Я ж нічого не кажу… Не ховалась я. Олег мене обмовляє…

– Ти вже й забула, як лежала в лікарні, а Олег тобі ліки діставав?! Як дитині памперси із Києва привіз?! Та ти йому ноги повинна до смерті цілувати!

– Знаєш, Денисе, краще б я була тоді померла… Я вже не маю сил від тебе кожного разу про той борг слухати! Скільки ж можна?!!! Та якби Олег лежав в лікарні, хіба б і я його не навідала?

– Та ти невдячна!!! У мене брат один, і мати теж одна! – кинув Денис ложкою об стіл. – А жінок, таких, як ти, може хоч і сто штук бути! І взагалі, мені набридло ходити на роботу! Я спочатку тебе вчив, потім віддав гроші за хату! А тепер маю право відпочити. Від сьогодні я до колгоспу – ні ногою, тим більше, що мені уже кілька років там не платять!

З того дня Наталка ходила в школу на роботу, а Денис сидів удома.

Як приходила Наталка пізно ввечері, бувало, не мала сил на домашні клопоти – бо все було на ній.

І просила вона помочі у Дениса.

Він обіцяв, але…

Зранку Денис ішов до матері, працював тільки там, додому повертався пізно ввечері – і відразу ж лягав біля телевізора.

А Наталці сільська рада виділила ще й шматок поля – як учительці…

Якось серед зими захворіла Наталка на простуду, але через силу таки ходила в школу: бо хто ж її замінить? Поверталася додому і в знемозі падала на ліжко, кашляла й горіла у гарячці. За той час запустила вона всю жіночу роботу в хаті – скрізь панував страшенний безлад, назбиралася велика купа брудного шмаття до прання, на кухні не було жодної чистої миски й ложки, від каструль уже смерділо. Наталка сама соромилась просити, надіялася, що Денис не витримає й таки візьметься їй хоч у чомусь допомагати.

Проте…

За кілька днів мав бути Новий рік, Наталка отримала зарплату і вирішила купити живу ялинку. На базарі вибрала найкращу, завдала на оберемок, пішла… А дорогою їй стрілися куми і впросились на гостини.

– Тільки ж… у мене немає чим вас пригостити, – виправдовувалась Наталка. – Хіба відкрию огірки… Або запарю чаю.

– Та що ти турбуєшся?! У нас із собою є вино і ковбаса! Зараз станемо разом, зваримо картоплі, що ще треба?

Зайшла Наталка з кумами в хату – а запах як із помийниці! Денис перед телевізором спить. Стало соромно…

– Що ж… Я розумію… – кума співчутливо окинула поглядом захаращену кухню.

– Вибачте, – зіщулилась Наталка. – Я ж не знала, що в мене будуть гості…

І поки чоловіки розмовляли, Наталка з кумою взялись перемивати посуд.

За рік Денис таки знайшов роботу в Києві і поїхав із села на заробітки. Наталка полегшено зітхнула…

Була весна, закінчувався навчальний рік, у школі мали початися екзамени. Наталка вже й не ходила, а літала, та все-таки не могла з усім впоратися вчасно: городи знову позаростали бур’янами, лупилися на гніздах курчата, треба було догодувати свині, дерть закінчилась…

Аж через два місяці повернувся Денис додому – і з порога попередив Наталку, що він приїхав тільки на два дні.

Як розпакував речі, не захотів навіть відпочити…

– У батьків там тої роботи назбиралось! Мати плаче, – сказав Наталці, сів на велосипеда й зник…

Аж надвечір повернувся до родини.

– Поможеш мені висапати город? – попросила його Наталка в суботу за сніданком. – Я не встигаю, вже падаю із ніг. Тих два вихідних…

– А чого ж? Я допоможу! – пообіцяв Денис.

Навіть нагострив вранці сапи…

Та як зібралися рушати в поле, під ворота під’їхав Олег.

– Ти почекай мене, я зараз! – відмахнувся Денис від Наталки. – Постій тут, гаразд?

– Я почекаю.

А як повернувся, сказав:

– Знаєш, я хочу зі своїм братом поговорити, ми зараз від’їдемо на часинку… А ти, Наталко, тим часом відпочинь. Бо он на що стала схожа, самі кістки та шкіра, якась аж чорна на обличчі. Ти відпочинь, а я обіцяю, що через дві-три годинки приїду, підемо й посапаємо! Добре?!

– Обіцяєш?

– Обіцяю! Жди! – і Денис побіг.

Але Наталка не мала часу на відпочинок – взялася до прання. Наскидала посеред хати цілу купу брудного дрантя – із дитини й свого, а ще того, що Денис привіз із собою з роботи. Внесла Наталка до хати велику балію, а тоді – взяла два здоровезних відра і разів п’ять побігла з ними до криниці.

Хоч і поспішала, але поки все перепрала, порозвішувала по мотузках, повиносила на вулицю помиї – минуло більше трьох годин. Наталка аж стерпла, коли поглянула на годинник: город навесні не ждав! Взяла сапу – та й рушила на поле, сама…

Денис додому приїхав пізно ввечері, Наталки ще не було.

– Де це мама? – спитав дитини.

– Не знаю… Десь пішла…

Аж поночі, коли небо рясно всіяли зірки, Наталка повільно прибрела додому.

– Де це ти так довго ходила?! – зустрів її Денис біля хвіртки.

– Гуляла… – сказала Наталка тихо.

– Із ким гуляла?!

– А я тобі що казав?! – Олег сидів у машині. – Вона ж така сама, як і моя Каріна була! Мати наша метке на повійниць око має!

– Я гуляла сама, коло води… – навіщось виправдовувалася Наталка.

– Мені треба зараз же їхати на Київ! – знавісніло кричав Денис. – Я з Олегом і поїхав би давно! А так… стою тут уже годину, тебе чекаю! Де це ти ходила?!

– То їдь собі…

– Їдь?! Вночі?!

– Треба було довше говорити! – видушила Наталка з себе, вперемішку зі слізьми.

– А я не говорив! Не говорив, щоб ти знала! Я матері допомагав наш город сапати! Цілий день сапав!!! Ще трохи – і були б уже закінчили!

– То не наш город! – кричала йому у відповідь Наталка. – Я просила твоєї матері, не раз уже просила, щоб уже не садили той величезний город! У нас, Денисе, біля хати є п’ять соток, на полі ще десять вчительських, навіщо нам ще й той колгоспний город?!!

– Ну, ви собі тут між собою розбирайтесь, а я поїду, – втішився Олег.

– А я? – здивувався на те Денис. – Ти що, мене покинеш?…

– Я за тобой, братішка, утром заєду. Переночую в батьків, ладно? – і вже в машині Олег голосно розсміявся – Наталка це почула. А потім увімкнув музику на всю гучність – і на повороті посигналив.

– Невдячна! – варіював Денис у хаті. – Та я, коли ти після пологів лежала квола, дитину бавив! Як ти вже вдома була, відра за тобою із хати виносив!

– За відра – спасибі… А за дитину… Та це ж і твоя дитина!!! Ти свою дитину глядів, Денисе! Якби ти лежав… то і я б після тебе відра виносила, не сумнівайся… Я не знаю, кому з нас було тяжче…

А вранці, як Денис з Олегом поїхали на Київ, Наталка взялася за сапу – і рушила ще й на колгоспне поле – на «свій» город.

Ще здалеку побачила вона посеред лану зігнуту вдвоє свекруху.

– Чого це ти приперлась?! – буркнула свекруха до Наталки. І очей не підняла.

– Прийшла я, мамо, вам на поміч! Я ж не знала… Денис тільки поночі мені казав, що він сапав учора увесь день, казав, що ще трохи тут лишилося. Якби мені… сказав, що сапати сюди йшов, то б і я з ним була прийшла. А так сапала шкільний наділ…

– Що?! – розігнулася свекруха, підняла очі від землі. – Хто це мені тут помагав?! Я ж учора цілий день на цьому городі була сама, як палець! Ви мене всі в землю увігнати хочете!!!

– А де ж були Денис із Олегом?!

– Це ти у них спитай! Мало, кажеш, Наталко, мені тут осталося сапати? Та я ще й до середини городу не дійшла – дивись! – і свекруха обвела рукою безмежний картопляний лан, як море.

– А Денис мені казав, що цілий день сапав із вами…

– Брехло таке!!! – витерла рясний піт свекруха. – Помру… Не доживу побачити, як онука буде заміж іти… не доживу… Не діжду!

– Я вам допоможу? – зітхнула Наталка та й почала розказувати за вчорашнє.

– Знаєш, що? – повернулася свекруха до Наталки усім тілом. – Я меж вами мішатися не буду! Не я вас зводила, і розводити теж не буду! Хоч я й Денисові казала уже не раз – не хочеш так жити – то розводьтеся! Нещасний мій Денис!.. Геть нещасливий… Бідний… А я… Добре, що хоч на смерть собі вже все купила, бо як доведеться через таких невісток руки скласти, то хоч буде у чому поховати!

«Не треба, мамо, вам щороку по новій моді купляти собі на смерть! Не бійтеся, голою вас не поховають! Як помрете, то ми вам усе тоді й покупляємо!» – хотіла сказати їй Наталка. Та змовчала: було свекруху шкода…

«А не діждала б ти моєї смерті! Змія!» – мабуть, саме так і подумала свекруха.

«Видко, що й не діжду…» – наче відлуння, відповіла їй подумки Наталка.

А наступного ранку, по дорозі в школу, зайшла до своєї матері і сумно видихнула:

– Мамо, мабуть, ми продамо хату…

– А далі – що?!

– Я з дитиною повернуся до тебе.

– А Денис?

– Не знаю… Може, житиме в своїх батьків. А може…

– Чи він п’яниця, чи, може, б’є тебе? Або знайшов коханку?! Чи… ти когось іншого знайшла?

– Ні…

– Тоді я вас не розумію! Межи вами була така любов, просто неземна! Що ж це тепер сталось?

– Я теж не розумію…

– А хату… Наталко, якраз мала до тебе розмову, ти прийшла, тож… – дивлячись кудись за вікно, сказала мати. – Справа в тім, що ми із твоїм вітчимом… Ми із дядьком хочемо жити разом.

– Знову?!

– Немає чому дивуватись, були важкі обставини. У дядьковій квартирі тепер його діти, а та хата… Ми вирішили продати цю: я її колись будувала, поклала тут своє здоров’я, тож маю право розпоряджатися нею, як сама захочу! Свою хату я продам, а натомість купимо у райцентрі… Дядько правду каже: попереду старість, а де старість – там і болячки. У квартирі нам буде легше.

– А як же я?… Ми із Зойкою?

– Ти замужем, Наталко, і у вас із Денисом є своє житло.

– Але ми вирішили розлучатись!

– Ти уже доросла, Наталко. І мені ці ваші переїзди теж добряче з’їли серце.

– Мамо…

– Говоріть собі з Денисом!

У цей час постукали у двері. Увійшла поштарка.

– Марійко, розпишись за телеграму! – подала вона через поріг вузенький папірець.

– Від кого це?

– Від Іванової сестри, від Ірки: твоя свекруха померла!

Ця телеграма і вирішила Наталчину долю: за заповітом баби Рузі вона отримала її квартиру у райцентрі. Продали з Денисом хату і переїхали жити в місто.

А мати тоді продати свою не встигла: вітчим Наталчин теж помер…

Тюльпани для Лілі

І коли так сталося, що ми почали говорити про дитячий садок…

Я пригадую, як строга вихователька з силою-силенною сексуальних комплексів та матеріальних проблем заставляла мене босою стояти на холодному кахлі в туалеті за порушення дисципліни…

…я не спала в той час, коли всім дітям слід було б спати…

Наталія Правдіна

Наталка майже десять років не була в рідному селі!

Може, не приїздила б і довше, але якось подзвонила їй Оринка – колишня однокласниця і подруга з дитинства.

– Наталко, привіт! Це я, Орина! Нарешті я тебе знайшла аж в «Однокласниках»! От добре, що є ці «Однокласники», еге ж?

– Оринко?! – зраділа Наталка. – Яка ж я рада тебе чути! Це ти мій номер із комп’ютера дістала?

– Із комп’ютера! Я ж додалась тобі у друзі, а потім передивилась усі твої фото. І знаєш, мені так здається, що ти геть нітрохи не змінилась!

– Не перебільшуй, – Наталці було приємно чути компліменти, проте вона знала, що насправді все не так – роки взяли своє.

– А мене, мене ти там бачила? – кричала радісно Оринка.

– Поки що ні… – Наталка на мить відчула докори сумління. – Ти знаєш… Якось я не мала часу. Але сьогодні… Та що там сьогодні, я просто зараз же зайду на твою сторінку і все побачу!

– Ти мене, може, й не впізнаєш, я там товста… Та ще забула! Я ж змінила прізвище, як вийшла заміж, – і там записана як Півничук Дарина, тому ти, мабуть, і не звернула уваги?

– А й справді! – мов камінь із душі упав Наталці. – Чому ж ти не записалася справжнім прізвищем, я б точно проглянула твою сторінку. О! Вже бачу! У тебе двоє дітей?!

– Та ні, четверо! Тут ще немає старшого.

– Може, двох?… – Наталка нишком усміхнулась сама до себе: Оринці важко давалася шкільна наука, і математики вона не знала. – Ти так і не навчилась гарно рахувати?

– Жартуєш! Ну-ну, Наталко, що-що, а своїх дітей я порахую. Найменшенький на фото – то мій онучок! Я вже ж баба!

– Вітаю! І як там Рома? – вирішила заразом запитати й про чоловіка подруги – Оринка вийшла заміж за однокласника.

– Рома… Ми з ним розлучилися, давно. Я після того замужем побувала двічі, від кожного заміжжя маю по дитині. Та й тепер ось, не знаю… Мабуть, знову буду сама. Ех, не везе мені на чоловіків, трапляються тільки ледарі й п’яниці. Образи душать… – Орина стишила голос, і Наталка вирішила далі не питати.

– Ну що ж, у житті всяке буває. Але я дуже рада, що ти відгукнулася…

– Я от чому тобі телефоную, – перебила її Орина, – за місяць буде кругла дата – тридцять років, як ми закінчили школу…

– Отак?! Невже?!

– …а ми ще ні разу й не збиралися усі разом, не святкували зустріч однокласників, якісь усі байдужі. Так от, я вирішила взяти організацію на себе, сиджу тепер, шукаю всіх у «Однокласниках». То ти приїдеш?

– Звісно ж приїду, Оринко!

І вже за місяць Наталка їхала колись такою знайомою вулицею. Зупинила машину біля двору, у якому колись жила – ще дитиною і в юності, відчинила дверцята, вийшла. Рідна хата для Наталки вже давно була нерідна: батько помер, мати вдруге вийшла заміж. Потім таки продала хату і переїхала до міста. Той, ще батьківський, будинок нові господарі розвалили і побудували на його місці гарний, двоповерховий, навіть із басейном! Під’їзд виклали бруківкою, засіяли газон, по якому зеленіли молоді сосонки й ялинки, дворище ховав від цікавих очей високий металевий паркан.

Тож не пішла Наталка по бруківці до рідного подвір’я, а завернула у сусіднє – до Оринки.

Зустріч однокласників мала відбутися аж назавтра, тож сьогодні колишні подруги мали доволі часу, щоб наговоритись.

Спочатку сиділи в хаті, за столом. Але ж на вулиці така краса!

– А давай прогуляємося по селу? – попросила Наталка. – Я так давно тут не була, мені цікаво подивитися, як живуть люди, може, когось знайомого зустрінемо?

– То й пішли, чому ж сидіти в хаті? – радо відгукнулася Оринка. – А дорогою ще й хліба купимо.

Подруги вийшли за ворота – та як почали пригадувати, немов знову опинились у дитинстві!

Коли дійшли до річки, пригадали, як тут купалися малими. У парку погойдалися на гойдалках. Зайшли на танцмайданчик і навіть трішки погицали, самі собі підспівуючи.

– Пам’ятаєш наші дискотеки?

– А як не пам’ятати?!

Зайшли до магазину, купили хліба і вирішили обійти село ще й іншою стороною, понад поле.

Зворотний шлях пролягав повз дитячий садочок. Хоч і вихідний день, проте хвірточка тут була навстіж відкрита, за нею виднілися яскраво пофарбовані ракети, машини, східці, металева гірка з поручнями, дитяча карусель, на клумбах квітнули півонії, подекуди – жовтіли ще й пізні тюльпани.

– А знаєш, Оринко, – чомусь невесело всміхнулась Наталка. – Я свою дитину не водила до дитячого садочка. І внуків не дозволю віддавати. Тепер ось… хоч і можна, навіть не хочу сюди заходити.

– Я теж усе пам’ятаю, дуже добре, – й собі зітхнула Оринка. – І чому так гарно пам’ятається дитинство?

– А де тепер Лілі? Вона ще жива? – і Наталка подивилась на Орину.

– Жива…

– От цікаво: ми все пам’ятаємо, а чи пам’ятає вона?

– А ходімо та й спитаємо?

– А що?! То й ходімо! Ми ж уже не будемо її боятись?

– Та кого там боятися!

– Ти ж знаєш, де живе Лілі Карлівна?

– Знаю.

– То веди!

Наталка спохмурніла. Вона хотіла так багато сказати своїй колишній виховательці. І коли вони мовчки йшли вузенькою вуличкою до її хати, несвідомо й міцно стискала пальці в кулаки, бо давні спогади, мов блискавки, боляче різали свідомість…

Була середина зими, припікав мороз, мело страшенно, а батько ніс маленьку Наталку на собі, замотану у велику картату хустку поверх шуби – до дитячого садочка. І Наталці так добре було сидіти на міцних батькових плечах!

А якась зустрічна жінка на дорозі ще й сказала:

– Така здоровуля і на татових плечах сидить!

Батько, перекрикуючи вітер, відмовив:

– Та вона ще зовсім маленька! Я б, може, й не пустив би дитини в таку хурделицю до садочка, але ж у Наталки сьогодні день народження, треба цукерки дітям і виховательці занести!

– Скільки ж це тобі сьогодні виповнилося? – спитала жінка.

– Трррри роки! – твердо сказала їй Наталка. – І мене несуть в садочок, бо вдома новосілля!

Батько розсміявся. Та жінка теж.

– От яка розумна! – похвалила.

Розминулись.

Того дня їх сім’я і справді перебиралася із затісної однокімнатної квартири у новозбудований просторий власний дім – аж на дві веранди!

Наталка гарно запам’ятала запах нового помешкання, сліпучо-білі тюлі на великих вікнах, м’який диван і крісла, телевізор.

Хоч її батьки й не мали великих статків, але багато трудилися, от і здужали побудувати власну хату. Як пізніше Наталка чула від мами, та часто мусила голодувати, щоб не витрачати зайвої копійки на харчі, щоб зібрати все докупи і придбати нарешті нові меблі. Може, ще й машину…

«Якось я так захотіла солодку булочку, вона коштувала 12 копійок, – казала мама. – Підійшла до прилавка, понюхала, але не купила – зекономила гроші. Думаю, Іван мене спитає; він же каже так: сьогодні 12 копійок, завтра 12 копійок, та й немає пів рубля!»

Якось стояла маленька Наталка у дворі нової хати, чекала маму і раптом побачила вона серед купи каміння і будівельного сміття, як помирав якийсь голий рожевий дід…

Дідо той чужий лежав посеред двору і корчився, але ніхто на нього, крім Наталки, чомусь уваги не звертав. Наталка дуже злякалася і голосно гукнула до незнайомого чоловіка, він тоді мимо проходив, заклопотаний, але перехожий і не подивилася в Наталчин бік.

А Наталці було дуже страшно.

Рожевий дід почав меншати на її очах, його тіло округлилося і зробилося начебто із кількох окремих членів, а потім стало морщитися й здуватися, як пухир.

Наталка з подивом дивилася на те, як людина вмирала, танула прямісінько серед двору на очах у всіх, просочувалася крізь землю! Коли в повітрі від діда лишився тільки легкий туманець, а потім і він зник, Наталка від страху аж очі зажмурила.

– Хто то у нас вмер у дворі? – запитала Наталка в мами. А та не зрозуміла, і вона її більше вже й не питала.

Зате спиталася в дитячому садочку в няньки, старенької бабусі, що була сивенька, немов голуб.

– Ти таке бачила?! – здивувалась нянька. – Це ж перед тим, як будували ваш дім, вигорнули цілий двір і стару-престару хату. І я так думаю, що то не дід був, а умирав старий домовик, якого ніхто із собою не забрав із хати, бо хазяї померли. А тепер у домовиків ніхто не вірить, а марно!

І Наталка їй повірила.

Тому що та нянька була добра, хоч і дуже вже старенька.

А от молода вихователька Лілі Карлівна…

У дитячому садочку Наталці було зле – бо треба було вдень лягати спати. А як його затулити очі й лежати спокійно, коли руки й ноги самі аж дрижали, щоб побігати?! От Наталка часто й прикидалась.

Як сиділа вихователька на стільці посеред спальні, то Наталка лежала собі тихенько. А як чула, що та вийшла геть за двері, підскакувала на ліжку й гукала до всіх дітей, що «вже більше можна і не спати»; в кімнаті відразу ж зчинявся ґвалт і рейвах.

Якщо на той час до спальні заходила вихователька, то Наталка вміла так швидесенько пірнути під синє простирадло й прикинутися, що спить там давно і міцно, що на неї, як на призвідцю лиха, ніхто й подумати б не міг.

Вихователька входила до спальні й цитькала на всіх дітей, була дуже сердита й невдоволена – бо замість відпочити, мусила тепер сидіти увесь тихий час у спальні.

І як Лілі Карлівна сиділа в спальні, то Наталка тоді хіба від нудьги тільки й засинала.

Але якось не запідозрила і не побачила, що вихователька далеко не пішла – хитра жінка потупцяла ногами за дверима спальні, а тоді ще й стала й у щілину піддивилася, хто це колошкає дітей. І помітила Наталчині вибрики.

Бешкетницю жорстоко покарали: як тепер вкладалися на тихий час діти спати, то вихователька Лілі боляче брала її за руку вище ліктя й роздягнуту, тільки в майці і трусах, вела дерев’яними сходами вгору, на запилюжене горище, там садовила на стару незастелену розкладачку й наказувала незворушно сидіти, аж поки вона сама по неї не прийде, до кінця тихого часу.

– Оце щоб знала! – махала вихователька у Наталки перед очима пальцем. – Сиди тихо! А як будеш ще й тут галасувати, то я про все розкажу комісії! Знаєш, Наталко, хто така комісія?

Та заперечно хитала головою, бо не знала.

– Комісія – це дуже поважні люди! Вони можуть тебе вигнати із садочка! А це – страшна ганьба! Та твоїй мамі буде дуже соромно, з неї всі люди на роботі будуть сміятися! Будеш і далі мовчати?!

– Буду… – Наталка вгинала голову.

– А ще я можу твоєму батькові розказати, що ти тут витворяєш! – знавісніло кричала Лілі. – А він тебе тоді ременем поб’є! Казати?!

– Ні…

– Тоді… щоб ти сиділа нишком!

А щоб Наталка з горища таки не втекла й не наробила ніяких дурниць, вихователька, як ішла геть, за собою ще й двері замикала на ключ.

Наталка довго, дуже довго сиділа на темному горищі геть сама. Хіба мала таку розвагу – дивилася крізь щілини забитого дошками вікна на небо, дмухала на порох і уявляла, що то такі сонячні доріжки.

На горищі були ще одні двері, теж із широкими щілинами – ті, від яких донизу на вулицю збігали залізні східці. Від тих надвірних дверей дув сильний протяг, а Наталка була зовсім роздягнута й не мала у що замотатися, через те кожного разу мерзла, аж синіла.

Так тривало більше місяця, і сиділа б вона, може, на тому горищі ще й довше, якби не застудилася та й не попала до лікарні.

Як ще перед лікарнею почала Наталка в садочку натужно й голосно кашляти, то вихователька їй пригрозила:

– Ти дивись, Наталко, мамі про покарання на горищі не кажи! Пам’ятаєш нашу умову?

– Пам’ятаю… – Наталка дуже боялася, щоб через неї між батьками не було сварки.

– Бо я ж нікому не казала, що ти мене не слухалась! Я ж навіть комісію не викликала, хоч і дуже хотіла! А якщо ти тепер розкажеш мамі, то мама тебе наб’є!

І Наталка мамі не сказала…

Навіть тоді не сказала, як лежала вона в лікарні із крапельницями у венах, терпіла болючі ін’єкції. Наталчині вуста спікала висока температура, але де вона застудилася – так ніхто ніколи й не дізнався.

Після лікарні Лілі Наталку спати на горище вже більше не водила. Та вона й сама боялася не спати, щоб не сидіти в темноті й не мерзнути, щоб знову не потрапити до лікарні…

А ще боялася Наталка, щоб вихователька не вистромила її у вікно, як Оринку. Та Оринка кожного разу, як лягала спати, замочувала під собою ліжко. Вже на неї сварилися, і водила нянька Орину на вулицю в туалет після обіду, не давали їй пити, як усім, компот, але…

Якось, як Оринка ще раз оббурилася, жорстока Лілі вхопила дівчинку сонною попід пахви й виставила перед усіма на столі. А тоді ще й здерла з переляканої дитини мокрі труси, розчинила навстіж вікно на другому поверсі й виставила голою спиною до вулиці.

– Бачите?! – кричала Лілі до наляканих дітей. – Хай Оринці стане соромно! Соромно тобі, Оринко?! Нехай усі перехожі дивляться на таку засцику! І як хто із вас здумає замочити ліжко, то так само буде стирчати із голою дупою на все містечко!

Тоді діти від переляку повклякали у своїх ліжках і тільки мовчки дивилися, було дуже тихо.

– Чого ви мовчите?! Не мовчіть, а смійтеся! Смійтеся, дітки, із засцики! – кричала сердита Лілі.

І ті діти, що найдужче злякалися, таки мусили через силу сміятися.

А Наталка чомусь не засміялася, не змогла: вона ще добре пам’ятала про страшне горище. І Оринку їй було шкода.

А якось Наталка почула, що до них у садочок вже їде та страшна комісія, і щоб помститися виховательці за себе й за Оринку, вона вирішила порізати нові фартухи.

Ті фартухи висіли у рожевих шафках біля сходів на горище. Вихователька Лілі пошила їх сама й давала приміряти дітям всього тільки раз. Казала, що як приїде комісія, тоді всі одягнуться у ці гарні чорні фартухи й будуть із кольорового паперу вирізати ножицями й клеїти квіти.

– А поки що нехай фартухи повисять, новенькі, у гарних шафках!

І от сьогодні мала бути комісія.

Наталка вибрала зручний час – після сніданку, коли виховательки виводили усіх дітей із садочка на вулицю, самі сідали на лавці поговорити, а нянька мила посуд, – і пробралася до горища; по дорозі забігла ще й до спальні і там витягла із шухляди виховательчиного стола великі чорні ножиці.

Наталка поспішала, аж задихалася від страху, але одного за одним витягала із шафки фартухи й – різала. Вона брала в кулачок цупку матерію й рвучко відкраювала шматок, а потім ще шматувала. Чорні клапті кидала назад у шафку.

Аж коли дорізала останнього фартуха, озирнулась – чи ніхто її помсти не помітив.

У Наталчиній групі була Елінка. Наталка чомусь її дуже не любила. Може, це через те, що саме Елінка найголосніше над Оринкою сміялася, ще до того, як Лілі наказала усім дітям посміятись?…

Коли вихователька із розпачем ойкала перед комісією за фартухи, а тоді питалася у дітей – чи ніхто із них не бачив, хто ж то зробив таке велике зло, Наталка засумнівалася вголос:

– А може, то Елінка їх порізала?…

Елінки якраз на той день не було в садочку, то й інші діти, боячись, щоб вихователька з ними не зробила чогось страшного, почали й собі казати:

– То, певно, Елінка…

– Так, Елінка!

– Елінка!

– То Елінка порізала!

Про те, що вона порізала фартухи Лілі, Наталка не пожалкувала. Одне псувало помсту – що Елінку таки покарали теж – її поставили в куток.

І ще – саме через виховательку Лілі, ще у садочку, Наталка й почала боятися міліції…

Якось до іграшкового магазину привезли набір дитячого посуду. І Наталка випросила у мами, аби та їй купила.

– Я буду варити лялькам їсти! – казала Наталка. – У мене вже є плита, є ліжечко, є коляска, хатка є, а посуду – ще немає!

– Ну, добре, добре, якщо не дуже дорога, то підемо й купимо! – пообіцяла їй мама.

Із магазину Наталка радісно несла в руках й тулила до себе картонну коробочку із крихітними пластмасовими тарілочками, каструльками, сковорідками, чайничками й чашечками. Вдома, розклавши все те добро у себе в кімнаті, не могла ним натішитися.

Та треба ж було, щоб якраз саме такий посуд закупили тоді й для дитячого садочка!

В ігровій кімнаті, розклавши по підлозі речі, діти гралися у те, що кому подобалося.

А наступного дня вихователька Лілі зібрала у спальні всіх дітей і, примруживши очі, солодко запитала:

– Дітки, а у кого з вас вдома є ось такі синенькі іграшкові кружечки?

Наївна Наталка радісно застрибала:

– У мене! У мене є точно такі!! – похвалилася.

– А-а-а-а? – спустила усмішку з губ вихователька. – Он воно що?! Ось хто у нас злодійка! Це ти, Наталко? Ми скрізь шукаємо, думаємо – хто ж це украв у садочку кружечки, а це ти украла?! І як же ж тобі не соромно було красти!

– Я не злодійка! – злякалася Наталка.

– Як це – не злодійка? Ти тільки що зізналася, що вкрала посуд! А ми й не придумаємо, хто ж це б міг украсти.

– Я не крала! – спробувала Наталка захищатися. – Мені моя мама такий же купила…

– Ну так, купила, – сміялася Лілі. – Щоб завтра ж, Наталко, була мені кружечка! Якщо не принесеш, то по тебе приїде міліція і забере в тюрму!

– То моя кружечка! – вже й плакала Наталка, а ще – їй було дуже соромно, і вона боялася, щоб не сісти в тюрму, як злочинець. – Я його не крала… Не віддам!

– Ну, якщо так, – сказала вихователька, – якщо не хочеш сама зізнатися, що це ти украла, якщо не хочеш вкрадену кружечку сама назад до садочка повертати, то я зараз же викликаю міліцію, і тебе заберуть до тюрми! Там тебе, Наталко, посадять в клітку разом із бандитами, будуть бити палицею по руках, і ти ж все одно кружечку віддаси! Чи ти спершу хочеш сісти до тюрми?

– Не хочу… – Наталка повірила виховательці, і ще – добре пам’ятала про страшне й холодне горище. – Я не хочу в тюрму. Але кружечку я не крала, то моя…

– Діти! Ви чули, як Наталка сказала, що вкрадена кружечка у неї вдома? – розвернулася Лілі до дітей.

На Наталчине щастя, ще в однієї дівчинки теж був удома такий же іграшковий посуд, як у садочку, і в неї теж вдома була своя синя кружечка. Тому коли в обід всі діти спали, Наталка не сама боялася міліції. Удвох із Ларисою вони налякано визирали з-під своїх ковдр у велике вікно.

Наталка на все життя запам’ятала те велике вікно у спальні! Із нього було гарно видно асфальтову дорогу, дерев’яну кольорову хвіртку, через яку кожного ранку діти за руку з батьками заходили у двір, пам’ятала алейку до дверей.

І треба ж було такому статися, що саме в той час під ту хвіртку й справді під’їхав міліцейський бобик!

Лариса накрилася з головою. А Наталка заверещала і – втратила свідомість…

Наступного ранку Наталка удвох із мамою зайшли у магазин, і там мама таки купила ще один набір синього іграшкового посуду. Бо Наталка плакала й навідріз відмовлялася віддавати в дитячий садочок свої кружечки.

– Це мої! А вихователька тепер подумає, що я їх украла! Я не крала! – просилася вона у мами. – Не купляй!

– Віддамо, нехай відчепляться! – платила Марійка гроші. – Хай Лілі Карлівна вдавиться тими кружечками!!!

Якось попросилася Наталка після обіду у виховательки до туалету.

– Йди сама, на вулицю! – і Лілі дала до рук шматок старої газети.

У дитячому садочку був надвірний туалет. То була довга, побілена вапном холодна і смердюча кам’яниця, із цементованою підлогою; у тій підлозі були видовбані три круглі дірки, увесь час густо присипані їдкою хлоркою.

Ще теплої пори року від того туалету навсібіч розповзалися темно-сірі хробачки, схожі на циліндрики, із довгими тонкими хвостиками. Часом діти любили збирати тих хробачків у жмені і рахувати, в кого більше… Пізніше Наталка дізналася, що то були личинки мух, і що заводяться вони у нечистотах.

Звичайно, Наталці можна було б дати горщик, але тоді довелося б виховательці самій його виносити і мити, бо нянька саме поралася із посудом, через те Лілі й відправила маленьку Наталку саму надвір.

– Одягнеш там пальто! – крикнула вона дитині в спину і швидко зникла з очей.

Була пізня, проте ще дощова й холодна весна, але Наталка вирішила не одягатися, тим більше, що й виховательки поряд не було, вона тільки взулася в легенькі шльопанці на босу ногу і відкрила двері.

Холодний вітер відразу ж обдув усе тіло, але Наталка назад не повернулась. Вона похлюпала мокрою стежкою до туалету. Обережно переступаючи через поріг, Наталка вилізла на невеличку приступку і зіпнулася над смердючою діркою. І раптом її нога мимовільно ковзнула вбік – і з’їхала у отвір на цементі…

Хапаючись руками за краї дірки, Наталка старалася щосили, щоб вилізти зі страшної ями. Вже під ногами почула вона неприємну м’якість й щосили почала гукати, але ніхто Наталки не почув – у дитячому садочку розпочався тихий час, діти полягали спати…

– Мамо! Ой, мамочко! – гукала Наталка. – Врятуй мене! Я тону!!!

Руки Наталчині ковзали по холодному й мокрому цементу, ноги все глибше й глибше провалювалися в грузьку смердючу твань; дитина там могла б і потонути. Коли ж вона таки здужала й виповзла нарешті з вигрібної ями, вся брудна, подерта і смердюча, стала на землю й зіперлася об стіну – по доріжці йшла вихователька.

– Це що таке?! – сердилася Лілі ще здалеку. – Де це ти так довго лазиш, Наталко?! Я тебе жду, жду… Фе-е-е-е! – скривила вона носа, як підійшла ближче.

– Я впала в туалет… – виправдовувалася Наталка.

– Стій тут! – і Лілі пішла в бік садочка.

А Наталка стояла під туалетом й трусилася – від холоду, від страху й від огиди.

Замість виховательки від садочка вийшла стара нянька. Вона грюкнула біля Наталчиних ніг відром теплої води, кинула на землю ганчірку, шматок рудого мила.

– Як помиєшся, гукнеш мене з дверей, – сказала нянька й пішла геть.

І Наталка поперемінно вмочала ноги у відро, терла твердим милом руки й дуже боялася, щоб тепер Лілі не виставила і її з голою дупою у вікно. А ще – уся тремтіла: дув холодний вітер, дощ шмагав по тремтячому тілі, і здавалося, що то хтось колеться голками.

І ще раз Наталка потрапила до лікарні…

У вихідні дні вона любила довго спати.

І як прокидалася від сонця й сідала заспана на ліжку, то на дивані її вже чекав Андрійчик – вірний товариш у іграх і сусід; він був на кілька років старший.

– Я до Наталки… – щоразу казав батькам замість привітання і йшов у хату.

– Вона ще спить, – попереджала його Марійка.

– Нехай спить, я почекаю!

І чекав…

Коли після лікарні Наталка прийшла до дитячого садочка і вихователька при всіх присоромила її за те, що вона впала ногами у лайно, Наталка вирішила і цього разу не прощати Лілі.

На село падали сині сутінки, усі виховані діти поверталися до своїх домівок, щоб готуватися до сну, а Наталка гукнула на Андрійчика.

– Слухай, – озиралася вона на всі боки, – ти хочеш зробити щось таємне?

– Хочу…

– Тоді скидай своє пальто.

– Навіщо?

– Аби нас ніхто не впізнав, – шепотіла.

І Андрій її послухав.

Потім Наталка одяглася в суконне сіре «хлопчаче» пальтечко, а він – у її «дівчачий» рожевий плащик.

– Ось, візьми ножа, – уклала Наталка до рук товариша тонкий кухонний ніж, – у мене теж є, ось!

Після таких невеликих, але серйозних зборів змовники пішли до дитячого садочка.

А там Наталка бігала по клумбах й люто витоптувала посаджені Лілею квітки: вона бачила, як та восени дбайливо встромляла в розкопану землю цибулинки тюльпанів, при тому ще й посміхалася, і говорила дітям, що навесні тут буде дуже гарно; Андрійчикові залишалося дотоптувати ті, що Наталка не помітила й попропускала.

Аж коли замість квіток земля на клумбах зарясніла чорними ступнями, вирішили Наталка із Андрієм йти додому – відомстили!

На вулиці було вже добре темно, і їх скрізь шукали.

– А, ось де ви! – старший брат стрічав Наталку біля під’їзду. – Зараз тобі влетить від батька!

– Зі мною був Андрійчик! І ще ніж! – показала вона на зброю. – Я взяла ножі, аби від нападників захищатися!

Наталка уперше так далеко зайшла від дому…

Аж перед дверима в хату почула вона за собою страх: не нападників боялася найдужче, а – гніву свого батька.

Вже в хаті батько поставив Наталку посеред кімнати і допитувався:

– Чому це ти пішла вночі сама?! Без попередження? Де ти була?! – а тоді до матері: – Це ти так, Маріє, глядиш дитини?!

– Не можна без дозволу йти із дому!!! – сварилась мама. – Кого ти питалася, як виходила сама на дорогу?

– Я не сама, я була з Андрієм! – гордо відказувала Наталка.

– А якби вас хтось набив, а якби цигани вкрали?!

– Набив?!.. А як би нас упізнали? Ми ж перемінилися пальтами! А ще ось! – і Наталка витягла з-під поли довгого ножа. – У нас із собою була зброя! І якби на нас напали, то ми б усіх цими ножами й порішили!

– Це все той Андрій! – кричала мама. – Я забороняю тобі з ним бавитися! Щоб більше ніколи його не було в хаті, чуєш? Тепер товаришуватимеш тільки з дівчатками!

– Ні! Андрійчик не винен, це я його підговорила, – насупилась Наталка.

– Із таких пір будеш хлопцями крутити?! – батько важко засопів.

Того вечора Наталку вперше побили…

На середину кімнати був поставлений стілець, батько зняв із штанів ременя, поклав Наталку животом на сидіння й замахнувся.

– Оце тобі раз! Щоб не тікала! – оперезав він Наталку нижче спини.

– А-а-а! – кричала Наталка. – Відпусти мене зараз же! Ми відомстили злій Лілі!

– Що?! Та я тобі зараз!

І Наталці не так дуже боліло, як пік страшний сором. Це ж тільки що вони з Андрійчиком – самі, увечері! – пішли аж до дитячого садочка, витоптали там клумби й відомстили виховательці Лілі, не злякалися геть нікого, у них із собою навіть були справжнісінькі ножі! А тепер…

– Я тобі цього ніколи не прощу! Не смій!!! – Наталка звивалася вужем, намагаючись видертися.

Батько від тих Наталчиних слів звірів ще більше, аж мама, запідозривши щось лихе, кинулася захищати. Марійка впала на стілець і прикрила доньку своїм тілом. Удари хльоскали вже не по Наталці, а по її матері, по спині, по голові…

А потім вже батько бив Марійку ногами…

Хоч та чорна ніч і була тільки однією з багатьох таких самих, але за цю Наталка відчувала свою провину.

Тому вона ще довго, кілька років підряд – ходила вечорами до дитячого садочка, на клумбу Лілі, і там топтала її квіти.

– Ось, прийшли, вона тут живе, – Оринка показала рукою на садибу.

Підійшли…

Біля старої цегляної хати чулась пустка. Навіть ледь помітна стежечка, що вела з дороги й до хвіртки, теж густо позаростала бур’янами, лиш де-не-де в траві ще виднілися похилені голівки зів’ялих тюльпанів, але густа кропива заглушила й їх.

– Агов! Є хтось вдома? – гукнула Наталка, щойно відхилила хвіртку.

– Здається, наче тут ніхто й не живе, – Оринка з острахом роззирнулась по подвір’ю. – Навіть собака не гавкне…

Постукали у двері. Тиша.

Уже хотіли йти геть, як раптом від сусіднього двору почули:

– Хто ви такі? Чого там ходите? – і з-за тину вийшла старенька жінка, пильно подивилась.

– Та… Ми прийшли, бо… до Лілі Карлівни, – гукнула їй Орина. – Ви не знаєте, де вона?

– Як не знати? Знаю! Ще взимку поховали!

– Як?! – в один голос вигукнули Орина й Наталка.

– А як вмирають старі люди? Померла, й добре, – жінка підійшла, й видно було, що вона хотіла поговорити. – Баба Лілі – моя ровесниця, останнім часом жила сама і дуже слабувала, вже ледь-ледь ходила. Ото хіба тільки що й вовтузилась біля своїх тюльпанів, а то… Вона ж від дитинства сирота, росла у дитбудинку. Ні, мати у Лілі була, тільки ж – геть безтолкова: дуже пила горілку, водила в хату бахурів, прижила від когось цю Лілі… Але дитини не любила. Я пам’ятаю, як була зима, ми ще маленькі – а жили тут-таки, по сусідству, разом грались – і Лілі ночувала в будці з псами. Мої мама забороняли сюди ходити – бо у Лілі як не лишаї, то воші, брудна була й смерділа дуже. Так от, одного дня був сильний мороз, Лілі ночувала з псами в будці, сука вночі привела цуценят, мабуть, трохи випхала сплячу Лілі – і та примерзла волоссям до землі. Після того Лілі росла по інтернатах. Але була розумна, вивчилась, вернулась у село. Матері Лілі не признавала. Та ще була жива, а вона до неї – ні ногою. Так вона усе життя й сама. Ні кота, ні собаки не тримала, тільки одні тюльпани! От що-що, а тюльпани Лілі любила, вони для неї були, немов діти. Яких тільки не цвіло! Від ранньої весни і аж до середини червня! Цілими днями гнулася вона над тими тюльпанами. А я їй казала: ти не будь такою самітницею, йди десь між людей, бо як помреш, то тюльпани до тебе на могилу не прийдуть. Так і сталось! Як померла Лілі, то жоден сусіда не прийшов на її похорон, тільки ми із дідом – бо найближчі. А це їй ще й за те, скажу, що вона до своєї матері на могилу ні разу не ходила – не могла тої простити, от і до Лілі ніхто не піде!.. А ви ж хто такі? Може, яка рідня? – раптом спохопилася сусідка. – Чи за хату прийшли питати?

– Та ми…

– Вона у нас вихователькою була, – сказала Наталка. – От ми і зайшли провідати.

– А, знаю! Вихователька! Робила, аякже! Тільки ж… Хіба ж до виховательок приходять?

– Як бачите, прийшли! – Наталка не могла стримати емоцій, тому відповіла аж занадто різко.

– Її поховали просто біля воріт, на хресті там є підписана табличка, мій чоловік вчепив, – мабуть, жінка образилася; розвернулася й мовчки пішла геть.

Село за три хати закінчувалося, далі було тільки поле й цвинтар.

– Знаєш, мені якось дивно: я й не чула, в селі й не говорили, що вона померла, – як вийшли на дорогу, стала виправдовуватись Орина. – А може, воно й на краще? Бо що б ми їй, старій, стали б говорити? Ти знаєш, скільки у Лілі було таких, як ми? Хіба ж вона всіх запам’ятала б?

– А ходімо, хоч знайдемо її могилу? – попросила тихо Наталка. – Я все одно їй маю щось сказати…

– Ходімо!

На пустому сільському цвинтарі майоріли кінцями білі рушники, пов’язані по хрестах, по всіх могилах рясніли неприродно-яскраві штучні квіти, подекуди цвіли ще й живі, і тільки та, що була найближчою до воріт, чорніла, неначе мурашина купа – геть порожня.

– Знаєте, Лілі, я вам все-все пробачаю, – ставши над могилою, Наталка низько схилила чоло. – І ви мене теж простіть…

– Та ти що?! – округлила очі Орина. – Вона ж, гадина, зіпсувала нам дитинство! Як ти можеш просити у Лілі вибачення? Це вона б мала!

– Ти знаєш… Я багато страждала у житті, – пошерхлими губами відповіла їй Наталка. – Думала… Довго думала, читала книжки, ходила до психологів. У мене неначе камінь лежав на серці. А потім стало так нестерпно важко! Та ще й моя дочка. Я так не хотіла, аби вона повторила долю моєї баби, матері, мою… І я вирішила звільнитись.

– Від чого? – запитала здивовано Орина.

– Від поганого досвіду, від ненависті, байдужості, від образ. А для цього найкращий… та й єдиний шлях – самій усіх простити, відкинути біль і нарешті засвоїти уроки, яке дає життя. Ситуація з батьками навчила мене того, що у подружжі слід розуміти і поважати одне одного, не втягуючи у конфлікти рідню. Пам’ятати про дітей, які повинні зростати у мирі та любові, виховуватися гарним прикладом своїх батьків, аби потім створити власні щасливі сім’ї. Кожному треба самому дбати про своє здоров’я, а не покладатися на інших. І вчитися розуміти життя, не боятись змін.

– Як ти мудро кажеш!

– Я давно і всіх простила, – продовжила Наталка. – Я так думала. Але Лілі… Я геть була забулася про неї, дивно… Як добре, що ти покликала мене на цю зустріч, Оринко, і що ми згадали про Лілі.

– Дивна ти якась стала, Наталко, я тебе не впізнаю, якщо чесно…

– Невже я так змінилась?

– Твої оці слова… Ще десять років тому ти виглядала старшою, ніж зараз!

– Невже?

– Я б теж хотіла так змінитись!

– Тоді почни з прощення. Знаєш, на що це схоже, Оринко? Це неначе у тебе всередині був клубок змій, які постійно шипіли і кусались. А ти виймаєш їх по одній – і випускаєш геть. Змії потроху розповзаються, а тобі стає все краще й краще.

– Ти справді дивна… До речі, чула: Андрійчик оженився?

– Як чудово! – посміхнулася Наталка.

– Скільки ж років він за тобою упадав! Ото вже була любив! А бач – таки знайшов для себе пару.

– Я не знаю, може, я й перед Андрієм чимось завинила…

– Облиш! До речі, чим займаєшся? Як там Денис, як Зойка?

– Зойка закінчила інститут, вийшла заміж, живуть із чоловіком за кордоном. А ми з Денисом, як продали хату, усі гроші вклали в бізнес. Потім побудували свій будинок…

– А колись ви, пам’ятаю, мали розлучатись?

– Я дуже рада, що того не сталося, бо тепер маю поряд із собою люблячого і турботливого чоловіка! Ми такі щасливі!

– Як я тобі заздрю…

Наступного ранку в селі далеко було чутно музику – то колишні однокласники святкували тридцятий рік по закінченню школи. А на могилі колишньої виховательки Лілі синіли й червоніли квіти, ще й до хреста кимось був причеплений вінок, на стрічці якого виднівся напис: «Лілі Карлівні від вихованців».

Навесні ж, на провідному тижні, односельці дивувались:

– Ти ба! Це ж треба! Справжнє чудо! Там на могилі Лілі враз зацвіли усі її тюльпани! Таки зійшлись до неї на могилу…

Продала хату

Ще сто років тому діти були пенсійним фондом своїх батьків.

Журнал «Cosmopolitan», вересень 2009

Марійка вже була стара.

Іще б хазяйнувала, так дочка все частіше наполягала:

– Продавайте, мамо, свою хату та й ідіть жити до мене. Або, як не схочете, – поселитесь у баби Рузиній квартирі – там і газ є, і вода. Нащо вам взимку мерзнути? Та й не наїжджуся до вас, немає часу та здоров’я. У місті буде краще – ви ж колись хотіли!

От послухала Марійка дочки та й вирішила: на осінь, як викопає город, таки переїжджати.

– І синові, онукам допоможете! – казала дочка. – Ігор вже рік як без роботи, а в нього сім’я! От і пригодився б від вас гостинчик!

То Марійка вже не так більше й за себе думала, як за те, аби допомогти синові й онукам.

В осінь порозвішувала на стовпах оголошення і нишком надіялася: а що як купець не знайдеться? Доведеться зимувати, щоб не розікрали добро, а тоді – весна, городи, а там знову жди осені, щоб копати картоплю.

«Може, до того часу й сподоблюся померти в своїй хаті», – думала.

Та не так сталося.

Вже за тиждень під’їхав під хату джип, вийшов звідти чоловік, видко було зразу, що міський, бо в селі так не одягаються.

Підійшов до Марійки, вона якраз курей годувала, та й питає:

– Це ви будинок продаєте?

– Еге ж, – буркнула знехотя.

– А скільки ж, бабо, хочете? – і окинув зневажливо – із цегли і аж на дві половини хату!

«Ану ж загну таку ціну, щоб відчепився!» – подумала Марійка і сказала:

– Десять тисяч!

– Гривень? – посміхнувся молодик.

– Ні, доларів! – вишкірилася й собі.

А що? Вкусив?! Вона ж мало не втричі накрутила ціну!

Бо дочка, як писали оголошення, казала: «Аби ж хоч хто зо дві тисячі дав! Добре було б, звичайно, аби п’ять, але… Хата при самому березі, магазин далеко. Як буде покупець, то ви, мамо, не дуже й торгуйтеся! Беріть, скільки даватимуть!»

Але Марійка не дурна! Задарма віддати свою хату? Аби ж хто знав, скільки вона до тих стін доклала! А як вимащувала, як вікна вимальовувала! А в скільки обійшлося обкласти плиткою! Бо хата ж колись була побілена звичайно. Це вже потім, як розжилися із чоловіком, то обклали. І тепер віддавати все задурно?!

З дочкою згодилася, але на думці мала інше: поки жива, стоятиме на своєму!

Та молодик чомусь зовсім не здивувався й навіть не став торгуватися.

– Десять – то й десять! – сказав він. А тоді перепитав: – А коли ви, бабо, думаєте вибиратися?

– От коли матиму в руках гроші, тоді й буду думати! – мов відрізала.

Чомусь була дуже розчарована. Хоч і сторгувала хату дуже дорого, однак не раділа.

– Давайте, бабо, я докину зверху ще тисячу! – пообіцяв молодик, – але щоб за два дні вас тут уже не було!

– Як це – за два дні?! – здивувалася Марійка. – Та я все життя своє добро збирала, а ти хочеш, щоб я за два дні та й склалася?! Ще й до того ж треба дочці сказати, речі спакувати, найняти машину. А це, сину, діло загайне!

І Марійка по-діловому заклала за спину руки.

– З дочкою я сьогодні сам поговорю, давайте адресу, і хату зараз і переоформимо. А речі як хочете, так і складайте, я завтра пришлю до вас машину, щоб були вже готові!

Джип загурчав і щез за поворотом.

Марійка трохи постояла, а тоді пішла не до хати, а до сусідки.

– Юлько! А я тільки-но хату свою продала! – сказала аж наче здивовано.

– За скільки? – перепитала глухувата подруга.

– За десять тисяч доларів!

– Та не може того бути! – та витріщила очі.

– Он, бач, поїхав, – показала рукою на хмарку пилу, що вже всідалася на придорожній бур’ян.

– А тепер же що? До дочки у місто? – запитала Юлька.

– До дочки… Але не хочу бути в неї в хаті, не буду заважати – житиму в квартирі своєї свекрухи.

– А в твою хату – нові господарі? Приберуть тут, певно ж, усе! Бур’яни повикошують. А молоді хоч люди? – уточнила.

– Молоді, – зітхнула Марійка. – Скучатиму за своєю хатою… Шкода…

– От і добре, що молоді! – зраділа Юлька. – Будуть на вулиці діти. А то останнім часом дуже вже у нас тихо. Та ти не хвилюйся! – заспокоїла Марійку. – Як схочеш, будеш приїжджати до мене в гості, от і хату свою навідаєш! Де ж вона дінеться? Стане твоя хата, як писанка тепер! Бо що ж ти – стара! А то ж – молоді!

– Та вони в селі не житимуть, швидше купили на дачу, – зітхнула Марійка, – занехають мені хату зовсім…

– На дачу… – зітхнула й собі Юлька.

Під вечір приїхала до Марійки дочка. Покупець привіз.

– Давайте, мамо, мерщій збирайтеся, бо хата вже не ваша! – весело сказала від порога.

– Почну збиратися від ранку, поночі тепер, – буркнула Марійка. – А тепер піду ляжу спати, притомилась.

– Яке – спати?! – підстрибнула дочка. – Давайте трохи допоможу, я й приїхала для того.

Майже до ранку шурхотіла Марійка дрантям, брязкотіла посудом.

Дочка втомилася допомагати і вже після півночі лягла у ліжко. Та й звідки та Наталка знає, що саме треба складати і де воно лежить?

Марійка сама…

Встали дуже рано. Дочка відразу ж побігла на автобус, Марійці сказала чекати на машину.

Вантажівка під’їхала під обід.

Нашвидку повкидавши клунки з одягом, подушками та дрантям, виставивши в ряд мішки з банками, картоплею та іншим дріб’язком, хлопці всадовили Марійку біля шофера.

Вона навіть не попрощалася з хатою як слід.

Замкнула двері й одного ключа дала новому хазяїнові в руки, а другого зоставила у себе.

«Приїду назавтра та й подозбирую, що забула», – так думала дорогою.

Бо ж у Марійки не тільки в хаті, але й у хлівчику ще залишалося стільки того добра! Це для когось, може, воно було непотребом, але для неї – ні. Для прикладу: стара дірява виварка могла б послугувати за бочку для пшениці, а драбина, ящики, кріселко, залізне ліжко, що не вмістилося у кузов, столик, фаєрки від плити, порожній балон від газу! Та й на горищі ще стільки речей! Марійка за тим поспіхом не встигла туди добратись. І якщо добре скрізь пошукати, ще не одна така вантажівка набралася б!

– Мамо! Не вигадуйте! – зупиняла вранці Марійку дочка. – Чого ви будете їхати? Де я ті ваші драбини та скрині діватиму?! Ви ж бачте, що й так уже нема де повернутися? Половину з того, що ви привезли, треба зараз же повивозити на смітник! Такі гроші людина дала, а ви ховаєте ключа від хати в себе! Почнете там нишпорити, ще розсердиться!

– Все ж поїду! – стояла на своєму Марійка. – Там ще того добра!

– А як ви те добро думаєте сюди приперти? На спині? Я грошей витрачати не буду!

– Сама найму машину, – зітхнула Марійка.

– Мамо! Мамо! Не захаращуйте мені двір, я вас дуже прошу! Скажіть, що треба, я вам усе куплю! Воно ж і дешевше обійдеться!

Але Марійка поїхала, таємно від дочки.

Взяла в сумку гроші (всю пенсію), щоб було чим заплатити за машину, сіла на автобус і поїхала.

Вже під’їжджала до села, як почула в душі тривогу.

Подивилася в кінець вулиці, де була її хата. Чогось здалося дуже порожньо.

«Невже так швидко повирубували кущі?» – подумала відразу.

А коли підійшла до воріт – охнула: на тому місці, де колись стояла її хата, там, де був хлів і ще вчора росла стара груша, тепер чорніло чистісіньке місце! Перекопане глибокими коліями від машин, Марійчине подвір’я було геть порожнім!

Тільки сплеснула руками.

– Де ж це моя хата?! – кинулася вона до Юльки.

– Повалили, вигорнули й навіть вивезли ще вчора! Відразу ж, як ти виїхала, наїхало повне подвір’я техніки: трактори, екскаватор, хлопці з лопатами. Та як взялися до роботи! Такого гуркоту й диму наробили! От тепер бач – двір чистий, як ото нічого й не було!

– А куди ж вивезли?! – аж за голову схопилась.

– Та хто ж його знає…

– Там же була балія, драбина, ящики… Нема! Як же так?!

– Наїхали й усе прибрали…

– І для чого ж я продала?… – зітхнула Марійка, а потім витягнула з-за пазухи непотрібного тепер ключа, покрутила його в руках, зняла з шиї, розмахнулася – і з досадою кинула точно на те місце, де ще вчора стояла її хата…

Березень 2016 року

Оглавление

Замість Передмови

Христя у намисті Оповідання

  Христя у намисті

  Таємниця

  Квіти для коханки

  Червоне плаття

  Горілка з медом

  А вона те заслужила?

  Похорон під прапорами

Свята Марійка Роман у новелах

  Варвара хотіла сина

  Чужа кохана

  Свята Марійка

  Нетерпляча

  Щедро обдаровані

  Тюльпани для Лілі

  Продала хату Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg