«Коло Елу»

Коло Елу (fb2) - Коло Елу 607K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрій Цінцірук

Андрій Цінцірук Коло Елу

Спеціальна відзнака від Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення іскарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com

Світлій пам’яті моїх бабусь присвячую

Пролог

Над нічним містом задзвонили дзвони. З кожним ударом звук пронизував непроглядну темряву, заходячи глибше й глибше в лоно ночі. Розрізав її навпіл, намагаючись допомогти першим промінчикам сонця проникнути чимдалі в нутро чорноти, а звідти прогнати ніч подалі.

Промені світла щосили боролися з темрявою, начебто знаючи, що сьогодні вони мають мало часу, немовби усвідомлюючи, що нинішній час – час найдовшої ночі.

З боку пітьми виступав іще один союзник – бруківка, якою були вимощені навколишні вулиці й яка, мов гвардія, що вишикувалася рівним строєм, чорніла знизу. Адже, попри зиму, не було снігу – вічного побратима світла. Тож ніхто не міг радісно підхопити сонячне проміння й погратися ним, ганяючи врізнобіч і зачіпаючи перехожих.

Та несподівано за світло заступився вітер, що, як на замовлення, зібрав докупи всі хмари: і великі чорні кудлаті, і смішні білі, і схожі на кулі, і навіть прозорі срібні плямки, які нагадували органзу, – і відіслав їх за обрій. Вітер ніколи не робив щось задарма; напевно, йому самому набридла тягуча мряка.

Перші клаптики зимового сонячного світла проникали й у вікна будинків. Вони неохоче занурювалися подалі у квартири, чіпляючись то за краї дахів, то за шершаві сторічні стіни й віконні рами, неначе хотіли довше залишитися надворі та споглядати, як неквапливо прокидається місто.

Вулиці вже вирували. Ліниві трамваї зі скреготом поважно рухалися рівними лініями й осудливо крекотали, дивлячись на знахабнілі маршрутки, які так і силкувалися добігти до зупинки першими. Люди, втягнувши голови в коміри, кудись поспішали: хто до храму, а хто вже й на ринок. Деінде чимчикували перехожі, тягнучи за собою великі валізи та несучи важкі сумки. Зненацька деякі з них зупинялися, витягували невеликі мапи, та, не зрозумівши написаного, запитували, як їм дістатися до місця призначення, в інших перехожих. Ті, на хвилинку замислившись, починали активно махати руками. Вони чи то вказували напрямок, чи то хотіли піднятися вище в небо, щоб перехопити перші промені сонця й насолодитися ними швидше за інших.

Так починався недільний день львівської Привокзальної.

1

Так само, як і в інші помешкання міста Лева, світло завітало в невелику кімнату на третьому поверсі старого будинку. Сантиметр за сантиметром промені відвойовували територію й врешті досягли дальньої стіни. На стіні було два великі вікна, які здивовано дивились у небо, чекаючи побачити щось нове. Хоча за свій сторічний вік ці вікна бачили надзвичайно багато подій і могли розповісти безліч цікавих історій.

Кімната була звичайна, нічим не відрізнялася від багатьох інших кімнат старого міста. Хіба що розмір її був трохи більшим за інші. Тому все, що містилося в ній, здавалося непропорційно маленьким, очевидно, через високі стелі. Посеред кімнати стояв великий стіл, застелений білою скатертиною, поруч – два стільці. Під однією стіною височіла шафа для одягу та масивні, майже під стелю стелажі з книжками. Книжок було так багато, що вони не поміщалися на полицях і займали вільний простір між стелажами та стелею.

Якби хтось поцікавився, що то за книги, то, вочевидь, здивувався б їхній різноманітній тематиці. Тут були й класичні першодруки, і пригодницька література, і детективи, і наукові праці. Були книги українською, польською та російською мовами, подекуди траплялися видання англійською та латиною. На полицях були і давні видання, і сучасні. Окремо, мов підкреслюючи ставлення до книжок, чільне місце займали старенький потріпаний «Кобзар» і товста старовинна Біблія…

Біля вікна в кімнаті розташувалися дві майже однакові тумби. На одній стояв телевізор, а друга була захаращена безліччю речей. Незважаючи на те, що предмети на ній стояли акуратно, складалося враження певного безладу. Очевидно, через те, що там були речі, що належали різному часу.

На тумбі стояв старовинний годинник, який цокав так голосно, що здавалося, ніби цокіт останній у його існуванні і він вкладає туди душу, якби б така в нього була. Праворуч тихо дрімав телефон. Ні, не стільниковий чи кнопковий, а велетенський апарат із дисковим набором яскраво-червоного кольору, що своїм незвичним забарвленням сильно кидався у вічі. Поруч лежав ноутбук, немов показуючи зверхнє ставлення до сусідніх речей.

У кімнаті над тумбою на стіні з одного боку висіла ікона, а з другого – світлина двох уже немолодих людей. Поруч притулився звичайний малюнок. Мабуть, йому було багато років. Контури, накреслені простим олівцем, вигоріли, тому, лише пильно придивившись, можна було розгледіти портрет молодої дівчини.

У кімнаті була присутня ще одна дійова «особа», що в такт годиннику підспівувала стишеним шумом, – велика голуба піч, яка, мов коронована королева, займала цілий куток. Вона випускала зі свого лона цівки світла-полум’я, що немов облизували масивні чавунні дверцята, попереджаючи: «До мене не підходь».

У протилежному кутку стояло невелике ліжко, на якому, мов гори, запорошені білим снігом, лежала велика пухка перина.

У помешканні панувала цілковита тиша, і лише звуковий дует годинника й печі надавав цій застиглій картині якоїсь життєвої реальності.

Та раптом пір’яні гори на ліжку затрусилися й поволі відсунулися. Звідти, мов із печери, випірнула невисокого зросту літня жінка і, опустивши ноги на підлогу, почала, не кваплячись, шукати капці. Процес цей тривав недовго. Вона спритно вскочила в пантофлі і, мов лижник, трохи шаркаючи ногами, попрямувала до пічки. За кілька секунд старенька поставила грубу на місце, відтягнувши її червоне жало. Далі поволі підійшла до вікна й витягла з кутка щось схоже на жердину, з якою стрибають спортсмени. Підняла її й відсунула напівзатулені штори, остаточно заповнюючи кімнату світлом. Ця дія не далася жінці так легко, як заспокоєння пічки, і вона, важко дихаючи, вийшла з кімнати.

Пройшовши через крихітний коридорчик, жінка потрапила на кухню. Це приміщення було невеликим і скромно обставленим. Старий біло-голубий сервант притулився вздовж однієї стіни. З другого боку розташувалися сучасні кухонні меблі з картатими дверцятами та навісними шафами. На тумбочці стояли фільтр для води, електрочайник та мікрохвильова піч.

На протилежній стіні від дверей було невеличке вікно, та воно не надто освітлювало приміщення, тому що виходило в малий напівтемний двір. Перед вікном стояв стіл. На ньому лежали коробка цукерок «Асорті», пачка духмяного чаю й пляшка коньяку «Тиса».

На якусь секунду господиня зупинилася перед столом, а потім, згадавши, що це за наїдки, зітхнула.

На кухні жінка рухалася дуже швидко, і за кілька хвилин тут уже шумів і плювався парою чайник.

Хазяйку цієї оселі звали Ганною-Софією. Не дивуйтеся, саме так. Усі думають, що тільки зараз модно називати дітей подвійними іменами, але слід зазначити, що це давня традиція. До того ж у нашої героїні є своя історія. І, можливо, вона нам її розкаже.

Заливши чай водою, Ганна-Софія на кілька хвилин вийшла з кухні. Та коли повернулася, узяла горнятко з паруючим запашним напоєм і попрямувала в кімнату. Підійшла до вікна й уже вкотре за своє некоротке життя визирнула на вулицю.

Перед нею величаво підпирав небо готичними шпилями костел. А чому костел? Вона не раз ловила себе на думці, що так називала церкву Ольги та Єлизавети. Цей храм нагадував Ганні-Софії власне життя. У собору також було подвійне ім’я, і за свій вік він встиг побувати й католицьким костелом із найбільшим органом у тогочасній Польщі, і приміщенням без призначення, а потім і просто складом, а от тепер перетворився на греко-католицьку церкву.

Так само й життя нашої героїні вимагало від неї змінювати професії залежно від обставин. Був іще один збіг: у віці чотирнадцяти років Ганна-Софія мало не загинула, і в той самий час у храм Ольги та Єлизавети влучила авіаційна бомба, ледь його не зруйнувавши. Та нічого – вижила і вона, вижив і шпилястий собор. Навіть, як згодом дізналася, архітектор храму також мав подвійне ім’я. Ганна-Софія чомусь його навіть запам’ятала (споріднені душі) – Теодор-Мар’ян. Ще одне, що об’єднувало жінку й споруду, було те, що Франц-Йосип назвав храм на честь своєї дружини Ольги-Єлизавети, котрій одне з її імен дав на честь матері батько. Та, зрештою, вони з костелом були майже ровесники, хоча жінка визнавала, що час пішов йому на користь значно більше, ніж їй. Під час цієї думки вона вперше за ранок усміхнулася.

Ганна-Софія любила цю церкву й ходила до неї як замолоду, так і в літньому віці, звичайно, допоки могла виходити на вулицю. Єдине, про що вона жалкувала, що її вікна не виходять на фасад храму й вона задовольняється лише тильним виглядом.

Ще раз сьорбнувши вже охололий чай, Ганна-Софія повернула голову ліворуч, окинула поглядом скверик біля церкви, площу, посеред якої стояв пам’ятник Степанові Бандері. Цього року 1 січня святкували 105 років від дня народження героя. Старенька спостерігала це дійство зі свого вікна. А от завтра завітає ювілей і в її дім. Ганні-Софії виповниться дев’яносто років. Якщо задуматися, це значний вік, майже сторіччя.

Народилася жінка 22 грудня далекого 1924 року, на Ганни. Тож одне зі своїх імен дістала завдяки церковному календарю.

Завтра до старенької мала завітати вся, майже вся родина. Ганна-Софія, ніби про щось згадавши, підійшла до стіни й упевненим рухом вирвала аркуш із відривного календаря, що висів біля шафи. На неї дивилися великі цифри «21» червоного кольору, неділя. Тож її ювілей та іменини прийшлися на понеділок.

Ганна-Софія з чоловіком Дмитром мали трьох дітей. Дмитро помер давно, коли жінці було шістдесят років. Третину життя вона прожила без нього. Спочатку плакала, потім сумувала, та зрештою звикла. Хоча ніколи ні на хвилю не забувала про нього, а коли було дуже важко, підходила до портрета на стіні й просто дивилася певний час. Це додавало сили жити. І кожен раз дякувала Богу за той випадок, коли вони непередбачено потрапили у фотоательє й сфотографувалися.

Та з трьох своїх «променів», як колись вона жартувала щодо власних дітей, жінка не побачить завтра двох. Старший син Остап загинув. Тоді ще був живий чоловік. Син залишився в неї в пам’яті молодим. Так склалося, що Ганна-Софія ніколи не бачила його дружини та сина Нікіти, свого внука. Вони навіть не приїхали на похорони Остапа. Невістка надіслала коротку телеграму: «Ребенок маленький. Приехать не могу. Сочувствую». Оці кілька слів і вмістили все їхнє спілкування.

Згодом Ганна-Софія надсилала кілька листів на адресу, на яку вони писали синові. Та відповіді не дочекалася. Можливо, родичі переїхали в інше місце, а може, просто не хотіли писати.

Завтра до жінки на ювілей прийде середня донька Віруся з дітьми. Вона завжди трималася мами. Завжди була спокійна й урівноважена, намагалася заспокоїти кожного за будь-яких негараздів. Тож рідні її так і називають – Вірусею, незважаючи на те, що вона має двох дорослих синів – Василя та Ігоря – і трьох онуків. Цей «промінь» першим подарував їй, Ганні-Софії, правнуків.

Не буде завтра молодшої дочки Ольги: вона вже понад десять років живе за кордоном, приїжджає нечасто, спілкується з нею телефоном, а останнім часом і по комп’ютеру (якось вони це називають – «спайт» чи як). Під час попередньої розмови дуже перепрошувала, що не зможе приїхати на ювілей, але буде обов’язково на Великдень, а може, і швидше. Не знати чому, та Ганні-Софії згадалися чоловікові слова, сказані давним-давно, ще на першому побаченні: «Швидше – це не завжди вчасно».

Також на ювілеї не буде внука Дмитра, котрий учора приїхав привітати її з днем народження й привіз цукерки, коньяк та чай. Дмитро – син Ольги. Він поїхав у відрядження, тому й завітав напередодні свята та привіз улюблені бабусині ласощі. Вона завжди полюбляла шоколадні цукерки та коньяк. Звичайно, жінка його не пила – кілька крапель додавала до чаю, тож однієї пляшки їй вистачало до наступного дня народження.

Дмитрові подарунки Ганна-Софія не рухала й не забирала зі столу, вирішила, що сховає після свята.

Якщо так можна сказати, Дмитро – улюблений внук. Вона, звичайно, любить усіх внуків і правнуків однаково, але Дмитро – її дух і кров, і це таки потрібно визнати. Можливо, тому, що, як дві краплі води, схожий на свого діда. Можливо, тому, що виріс без батька й тривалий час вона опікувалася ним, коли мати поїхала за кордон. А може, тому, що він розуміє її з напівпогляду. Ганні-Софії завжди згадується випадок із її улюбленим годинником, який одного дня перестав іти. Це був доволі дивної форми старий польський дзиґар. З ним була пов’язана безліч спогадів із далекого дитинства. Однак настав і його час. Несправний годинник досить довго стояв на тумбі, доки котрась із доньок не закинула його подалі і поставила сучасний електронний годинник. Дмитро саме був у літньому таборі. Коли він приїхав, перше, що зробив, – знайшов старий дзиґар і заніс відремонтувати. Майстерня ще й тепер розташовується через дорогу від її будинку. За кілька днів старовинний годинник знову посів звичне місце. Так міг вчинити тільки Дмитро: він усе розуміє без слів.

Хлопець любить і пожартувати над бабусею. Каже, що вона ламає стереотип правдивих львів’ян, бо не смакує кави. А вона, львів’янка як мінімум у третьому поколінні, справді ніколи не шанувала кави, не розуміла кавового смаку. Чай став джерелом сили та енергії, тому полюбляє цей напій майже сторіччя.

Останнім часом Ганна-Софія бачила Дмитра надзвичайно рідко: часті відрядження не давали можливості їм, як раніше, посидіти за чашкою чаю, порозмовляти. Вона відчувала, наскільки їй бракувало цих посиденьок… Та важче було дружині Дмитра Галі. Він поїхав у відрядження, а вона на останньому місяці вагітності залишилась у Львові. Учора зателефонувала Віруся й сказала, що Галю забрала швидка в пологовий будинок, розташований майже поруч із будинком Ганни-Софії, на вулиці Рапопорта. Мабуть, з дня на день Галя народить дитину.

Та й знала старенька, що це за відрядження. У самої серце не на місці, а тут іще сусідка прийшла та питає:

– А ваш Дмитро в армію пішов? Я його у військовій формі бачила.

Ганна-Софія потайки здогадувалася про все. Тож прощання вийшло важким: обоє плакали, мов більше ніколи не побачаться. Та вона не вірила в це й не раз повторювала, що все буде добре.

З роздумів її вивів рух за вікном. На вулиці з’явилися люди. Недільна служба, на яку закликали ранкові дзвони, закінчилася. З храму текла ріка людей, розділялася на невеликі струмки та розтікалася по місту. Хтось поспішав додому, інші, не кваплячись, прямували на Привокзальний ринок, ще інші разом з усіма рухалися за інерцією, обдумуючи, що робити далі.

А Ганна-Софія знала, що робити. Цей день жінка обмірковувала не раз. Вона десь років із п’ять не виходила надвір, тому давно вирішила зробити собі подарунок – проїхати трамваєм через усе середмістя! Інші мріяли про навколосвітню подорож чи принаймні подорож континентом. Її ж мрія була навдивовижу звичайна.

Зрозуміло, вона могла попросити внуків, які мали автівку, провезти омріяними дорогами, які жінка не бачила вже більш ніж десяток літ. Але хіба вони зрозуміють?… Та й узагалі Ганна-Софія намагалася не турбувати своїми забаганками нікого. Тим більше, вона спланувала прогулянку вже давно.

2

Одягання давалося Ганні-Софії надзвичайно важко. У якийсь момент жінка навіть хотіла відмовитися від своєї витівки, але впертість узяла гору над неміччю. І ось вона вже стояла перед тумбою з телефоном та впевнено взяла до рук газету. Цю газету приніс хтось із внуків, витягнувши її разом із квитанціями з поштової скриньки. Таку «рекламну пресу» час від часу туди вкидали. Укотре переглянувши часопис, Ганна-Софія зрозуміла, що за місяць нічого в місті не змінилося. Судячи з оголошень, одна третина львів’ян ставила металопластикові вікна та броньовані двері, друга – давала кожному охочому гроші, а третя – обіцяла всім майже задурно мармурові пам’ятники, але, звичайно, після вікон, дверей і грошей. Серед цих оголошень і красивих малюнків жінка знайшла невеличку графу «ТАКСІ», саме це слово колись і наштовхнуло її на думку про подорож. Жінка надягнула окуляри і впевнено набрала номер телефону. Після кількох гудків у рурці задзвенів жвавий дівочий голос:

– Таксі. Слухаю вас.

Ганна-Софія розгубилася: давно вона не розмовляла телефоном із чужими людьми.

– Так, мені потрібна автівка. Адреса – площа Кропивницького, 2.

– А куди їдете?

– Головний залізничний вокзал, – уже не замислюючись, промовила старенька.

Вона думала, що викличе здивування в диспетчера, адже це поруч із вказаною адресою, але голос беземоційно відрапортував:

– Добре, дайте свій номер телефону, машина під’їде через двадцять хвилин, ми вам повідомимо.

Ганна-Софія продиктувала свій номер телефону, при цьому промовивши:

– Дитинко, телефонувати немає потреби. Я вже спускаюся, щоб встигнути.

Ця фраза також не здивувала дівчину, яка відповіла:

– Гаразд, – і поклала слухавку.

Ганна-Софія поволі відійшла від телефону, одягнула пальто і, узявши шапку, підійшла до дзеркала, що висіло на стіні в коридорі. Узяла в руки гребінець, згребла жмут срібного волосся докупи й швидко натягла головний убір, ховаючи все під нього, немов соромилася сивини. Далі довго та уважно дивилася на себе, потерла родиму плямку біля лівого вуха, неначе хотіла стерти її з обличчя. Не знати чому, але вона завжди так робила, чи їй було п’ятнадцять, чи п’ятдесят, чи, як зараз, без одного дня дев’яносто років.

Знову затрималася біля тумби, схопила в руки окуляри і, наче змагаючись із собою, таки засунула футляр у кишеню пальта. Так, зір у неї був чудовий, час більше пожартував із пам’яттю та слухом. Звичайно, вона добре чула, але бували періоди, що все навколо начебто наповнювалося прозорою рідиною, не даючи їй можливості вловити бодай якийсь звук. Це тривало певний час, але зазвичай недовго, тому жінка не надавала цьому значення. Пам’ять також час від часу жартувала з нею. Ганна-Софія могла пам’ятати до деталей день, який провела десятки років тому, і забути те, що трапилося вчора-позавчора. Але це також тривало недовго. Дмитро жартував щодо її пам’яті: мовляв, це все погода.

Ганна-Софія взяла свій ціпок, вийшла з квартири та витягла ключ, щоб замкнути двері. Замок пручався, мов не хотів відпускати власницю за поріг. Жінка пояснила це по-своєму, шепочучи до дверей:

– Давненько я вас не зачиняла ззовні.

Зрештою почувся тихенький скрип, ключ провернувся й сам вискочив з отвору.

Узявшись за дерев’яні поручні, Ганна-Софія невпевнено почала спускатися сходами вниз. Долати кожну сходинку було надзвичайно важко. Жінка поволі пройшла їх із десяток, зупинилася віддихатись і зрозуміла, що все відбувається не так, як раніше. Дерев’яні старі сходи не рипіли. Колись вона піднімалась і сходила тисячі, та ні, десятки тисяч разів і знала, як поводиться кожна сходинка. Одна скреготала, мов зозла, різко й голосно, немов сварилася, чому ти дозволив собі на неї наступити та потривожив сон, друга рипіла якось здивовано, з острахом, ніби ти заскочив її за справою, за яку соромно, а третя – саме такі Ганна-Софія любила найбільше – не скрипіла, вона начебто співала, запрошуючи бігти далі й чимдуж швидше, щоб прогнати остогидлу тишу.

– Цікаво, чи це я стала глуха, що нічого не чую, чи сходи оніміли з часом, – подумала старенька.

І в цей момент, ніби заперечуючи, одна сходинка заспівала свою пісню, за нею – друга.

Нарешті попереду виднілася брама. Ганна-Софія втомилася так, немов зробила важку роботу. Вона ще раз переконалася в правильності своїх дій – викликати таксі. Адже вона не дійшла б до зупинки трамвая, хоча той зупинявся не надто далеко звідси, лише за сквером, перед церквою. Звичайно, жінка не мала наміру їхати на таксі у свою подорож. По-перше, це не її мрія, а по-друге, внуки колись не раз возили стареньку на авто й вона як не роздивлялася навколо, нічого не бачила. Тому й вирішила доїхати на таксі тільки до кінцевої зупинки трамвая – залізничного вокзалу.

Ганна-Софія поволі вийшла з брами – світло засліпило очі.

– Що ж, природа на моєму боці, такої сонячної погоди не було давненько.

Таксі ще не приїхало, і старенька уважно почала розглядати фасад свого дому, адже вона зараз бачила його тільки з того боку «барикад». Будинок залишався таким, яким і був, як мінімум, сорок п’ять років тому, так, одну з тріщин вона пам’ятала з давніх-давен.

Раптом різко завищали гальма авто. Жінка аж підскочила від гуку. Та то було не таксі, а жовта маршрутка, що зупинилася поруч і почала випускати пасажирів. Ганна-Софія з цікавості спробувала прочитати напис на таблиці, і зір її вкотре не підвів. Це був маршрут 42 з першою кінцевою зупинкою «Площа Кропивницького», а другою «Санта-Барбара». Остання назва увела б в оману будь-якого туриста, що вперше завітав до Львова. Та, між тим, так називається один зі «спальних» мікрорайонів міста, саме на честь однойменного серіалу, який транслювався впродовж кількох років по телебаченню.

У цей момент під’їхало таксі. Водій, зрозумівши, що Ганна-Софія – його пасажирка, вийшов із машини і, відчинивши дверцята, допоміг сісти, чим приємно здивував жінку. Автівка стрімголов помчалася вперед, і наша героїня, незчувшись, опинилася на кінцевій трамвайній зупинці біля залізничного вокзалу. Водій чемно відрахував решту і, знову приємно вразивши, провів до зупинки.

Ганна-Софія присіла на лавку, чекаючи на трамвай. Першим приїхав чудернацький зелений новітній трамвай, який внуки показували їй на комп’ютері й розповідали про нього з надзвичайним захопленням. Та жінка туди не сіла, хоч їй було дуже цікаво проїхатися. Вона чекала на старий трамвай, на якому, можливо, колись їхали вони з Дмитром, катаючись середмістям. А вони подорожували таким маршрутом не раз, уважно вдивляючись у великі вікна й складаючи плани на майбутнє. Як це зараз звучить – «плани на майбутнє»!

Ганна-Софія роззирнулася довкруж, окинула поглядом залізничний вокзал, площу перед ним, автостанцію, що притулилася праворуч. Тут мало що змінилося, таким вона пам’ятала це місце здавна. Чомусь у пам’яті не зберігся довоєнний вокзал, який частково понівечила війна і який довго відбудовували після неї. У свідомості виринали пізніші картинки п’ятдесятих років минулого сторіччя, коли вона зі своєю родиною приходила сюди просто прогулятися чи сісти на електричку або автобус.

Її роздуми перервало прибуття трамвая, що тарабанив усіма своїми частинами. Це був її трамвай. Трамвай, який супроводжував жінку майже все життя, трамвай, якому вона довіряла. На трамваї було акуратно виведено номер.

Ганна-Софія поволі підвелася, кинула погляд у напрямку Янівського цвинтаря, біля якого вона колись народилася й прожила свої щасливі дитячі роки. На певну мить вона затрималася, неначе хотіла перелетіти поглядом через колії, будинки та величезну промислову зону й подивитися, як зараз виглядає їхній колишній невеликий будиночок. Але цього вона не змогла побачити, та й добре, бо вже кілька років на місці її будинку бовваніла багатоповерхівка, а це завдало б жінці щемкого болю. Новобудова немов розтоптала і будинок, і невеликий садок біля нього, неначе спеціально знищила й стерла навіть маленькі деталі, за які могла зачепитися пам’ять, щоби відтворити картину минулого.

На Янівському цвинтарі поруч поховані син Остап та чоловік Дмитро – частинки її душі. Колись жінка бувала там часто. Спочатку чи не щодня, а згодом трохи рідше. Потім настав час, коли самотужки доїхати не могла. Просила внуків. Але це бувало рідко, та й то здебільшого на свята. Адже таке життя настало, що всі заклопотані, не мають часу.

Трамвай задеренчав, мов підганяючи стареньку. Ганна-Софія не без проблем, з допомогою молодого чоловіка зайшла в салон та сіла на одне з передніх сидінь. Усередині вагону майже нічого не змінилося. Ті ж крісла, пофарбовані в той самий колір, як і багато років тому.

Трамвай, не кваплячись, мов видивляючись, чи не змінилося щось навколо під час його відсутності, вирушив згідно зі своїм маршрутом.

3

У вагоні Ганна-Софія, щось згадавши, почала нишпорити по кишенях. Вона витягла пенсійне посвідчення, розгорнула, наче хотіла переконатися, що це саме її документ. З фотографії на неї дивилася трохи здивована жінка років 50–55. Тепер важко було повірити, що це вона. Ганна-Софія згорнула книжечку й тримала в руці, мов хтось міг засумніватися, що жінка пенсійного віку, й оштрафувати за відсутність квитка.

Ганна-Софія зручно вмостилася в кріслі, що було холодне, як лід. Та це її не засмутило.

Трамвай їхав якось неохоче. Ось знову зупинився, сіпнувся. Наче всіма своїми діями показував, що незадоволений, що його розбудили так рано, та ще й примушують працювати у вихідний день. Згодом, трохи поміркувавши та обережно перебираючи рейки, поважно попрямував уперед. Так само неквапом, боячись щось пропустити або переплутати, Ганна-Софія приготувалася до своєї подорожі, але незчулася, як поринула в спогади.

З’явилася вона на світ у далекому 1924 році, аж страшно подумати. Батько її був корінним львів’янином, лікарем. Ганна-Софія була єдиною його дитиною, до того ж пізньою.

Василь Захарович весь час віддавав роботі та науці. Своїх діда й бабу, батькових батьків, Ганна-Софія бачила лише на світлинах. Вони померли, коли Василь Захарович був іще зовсім молодим, залишивши його та значно молодшу сестру Ольгу. Вони жили вдвох. Минав час, Ольга підростала. На відміну від Василя Захаровича, котрий був невисокого зросту та трохи сутулуватий, як його мама, Ольга пішла в батькову родину й виросла статною й красивою. Брат, як міг, заміняв їй батьків. Багато в чому дуже вдало. Ольга добре вчилася, знала кілька мов. Та характер у неї був непростий, як тоді казали – «хлоп у спідниці». Ще зі школи вона бавилася виключно з хлопцями, до того ж не раз дававши то одному, то іншому прочуханки. І навіть коли подорослішала, дівчину мало цікавили сукні та реверанси. Вона надавала перевагу велосипедам та м’ячам. А по деревах лазила краще за всіх сусідських хлопчаків на вулиці. Багатьох цих речей вона навчила й свою племінницю.

Хатню роботу Ольга виконувала неохоче. У родину приходила сусідка, що допомагала по хазяйству. Однак жінка зістарилася й вже не могла поратися в господарстві. Тож постало питання піклування про сім’ю самотужки. Деякий час хатні обов’язки були покладені на Ольгу. Та вже за кілька днів стало зрозуміло, що вона не може їх виконувати й треба змінити цей стан речей.

Таким чином у домі з’явилася мама. Вони з подругою приїхали до міста в пошуках роботи. Саме її подруга й мала працювати в батька. Мама прийшла за компанію. Та коли Василь Захарович уперше її побачив, його реакція була неперевершена. Як пізніше любила повторювати Ольга:

– Наш беземоційний Василько дивився такими очима, що подруга Софі (так вона називала маму) усе зрозуміла й мовчки вийшла на вулицю.

Тихий та врівноважений чоловік також сподобався Софії. А оскільки Василь Захарович був людиною не тільки науки, а й діла, то за кілька місяців вони одружилися.

Ольга спочатку була категорично проти цього шлюбу. Вона робила капості мамі, обмовляла її перед братом. Та з часом зрозуміла, що надаремно, у неї нічого не вийде. Тим більше, що батьки вже чекали дитину. Не Ганну-Софію. У подружжя мав народитися синок, та, на жаль, під час пологів помер. Ця біда дуже зблизила маму й Ольгу. Остання й допомогла матері пережити трагедію. Жінки стали близькими подругами, ділилися найпотаємнішими думками. І тепер у будь-яких суперечках Ольга ставала на бік подруги.

Пізніше мати знову завагітніла. Народилася Ганна-Софія. Та жінка під час пологів померла. Ось так крутнулося коло Елу.

Раптом вагон різко загальмував, перервавши спогади Ганни-Софії. Наша героїня уважно вдивлялась у вікно, пригадуючи, як раніше ходила цими вулицями. Мало що й змінилося відтоді. Жінка-водій якимось металевим і не дуже приємним голосом оголосила зупинку. Оголошення прозвучало двічі, ще й англійською мовою. Несподівано старенькій стало смішно, тільки під кінець промови вона зрозуміла, що це запис. Ось чому так здивував її голос, що називав зупинки та оголошував інструкцію, як поводитися, виходячи з трамвая.

Двері зачинилися, і вагон зі скрипом попрямував далі, повернув біля ринку, і за якусь мить Ганна-Софія побачила церкву Ольги та Єлизавети. Вона пильно придивилася до споруди, бо надзвичайно давно не бачила її спереду. Та церква майже не змінилася. Жінка уважно розглядала вулицю за склом трамвая в надії побачити вікна своєї квартири. Однак не встигла. Храм затулив панораму, і Ганна-Софія згадала легенду про те, що цісар Франц-Йосип побудував цей собор, щоб заступити греко-католицьку катедру святого Юра. А можливо, це зовсім і не легенда. Тепер про це не дізнається ніхто.

Трамвай рушив далі, і Ганна-Софія зі здивуванням побачила новий будинок, який виріс нещодавно поруч із її домом. З вікон цієї споруди не було видно. Вона вибивалась із ландшафту середмістя й різала око. Те, що не доробив колись цісар, здійснили інші – сучасні будівничі. Хоча, може, вона вже стара й нічого не розуміє, та в неї складалося враження, що цей шестиповерховий будинок спотворює загальну архітектурну картину. Здавалося, що цю будівлю якийсь могутній велетень переносив з одного спального району Львова (скажімо, Рясного) в інший, – Сихів, – та по дорозі, саме в цьому місці, утомився й поставив її на землю. А потім чи то забув, чи то відволікли його важливіші справи. Та він обов’язково повернеться й забере будинок звідси.

Далі перед Ганною-Софією промайнув пам’ятник Степанові Бандері. Жінка знову поринула в спогади. Батьківський дім вона пам’ятала до дрібниць. Він був невеликий і надзвичайно затишний. У дитинстві вона дуже любила свою кімнату, у якій гілки вишень із саду стукали у вікна й дівчинка могла ласувати ягодами, навіть не виходячи на вулицю. Кімната взагалі розташовувалася начебто між дерев, адже батько добудував її пізніше, коли Ганні-Софії виповнилося два роки. І, як розповідала Ольга, наказав майстрам, щоб ті не пошкодили жодного дерева.

Після смерті матері батько ще більше занурився в роботу. Донька практично його не бачила. Дівчинкою опікувалась Ольга. Вона стала хрещеною матір’ю Ганни-Софії та намагалася замінити рідну неньку. Треба сказати, що тітка також дуже важко пережила смерть братової.

Дитинство Ганни-Софії було, як зараз люблять казати, безтурботним. Звичайно, на всьому залишила свій темний слід смерть матері, але батько та тітка робили все від них залежне, щоб дитина відчувала й згадувала цю біду якомога рідше. Ольга стала найкращою подругою для дівчинки. До маленької часто навідувалася бабуся Віра, мамина мама. Старенька жила далі від Львова, на невеликому хуторі, який називався Тихий.

4

Ганна-Софія не раз чула вислів «коло Елу». Особливо часто в розмові батька з бабусею або з маминими односельцями, які нерідко приїжджали до міста та приходили до нього як до «доктора», так вони шанобливо називали Василя Захаровича. Батько нікому не відмовляв, лікував кожного, хто звертався за допомогою. Тож часто в їхньому будинку ночували приїжджі. Хтось – одну ніч, хтось – дві, а дехто – і тиждень. Це надзвичайно дратувало Ольгу.

Коли батько ввечері після роботи разом із якимось черговим пацієнтом сідав випити чай, обов’язково під час довгої розмови випливала тема народження доньки й смерті її мами. І під час цих бесід хтось обов’язково кидав фразу:

– Ото крутнулося коло Елу! – а інші тихо кивали головами.

Одного разу Ганна-Софія спробувала запитати в батька про це «коло», та він, як завжди, заклопотаний, на хвильку звівши очі, коротко відповів, що це не дитяче запитання й на нього відповість, коли донька підросте.

Та коли приїхала бабця Віра, допитлива дівчинка вирішила поцікавитись у неї:

– Бабусю, а що таке коло Елу?

– Як тобі сказати… – Старенька на хвилину замислилася, а потім зненацька продовжила: – От відпустить тебе батько на канікули до нас на хутір, там сама й побачиш. Ти ж знаєш: краще один раз побачити, ніж десять разів почути.

Маленька Ганна-Софія знизала плечима й ображено пішла в садок. Вона розуміла, що батько не дозволить їй поїхати на хутір, так само як і в попередні роки. Не відпускав не тому, що не довіряв бабці Вірі, ні. Він із великою повагою ставився до неї. Однак звик, що донька завжди біля нього. Василь Захарович був із тих людей, котрі змінювали звички дуже неохоче, хіба що під сильним тиском певних обставин.

Та настав час таких-от особливих обставин, які втрутились у їхнє упорядковане життя: на вулицю Ганни-Софійки прийшло довгоочікуване свято. Після закінчення третього класу вона готувалася до звичного літа, яке мала провести вдома під чітким керівництвом Ольги. Та одного разу, повернувшись додому, вона побачила бабцю Віру. Здивуванню дівчинки не було меж, адже жінка ніколи не приїжджала посеред тижня. Ні, таке, звичайно, бувало, але взимку чи пізньої осені, коли, за висловом бабці, «усе пороблено й заховано», а тут початок літа й погода стояла, за її ж словами, «що треба».

Ганна-Софія підбігла до бабусі та обняла її.

– Бабусю, як я за тобою скучила. Щось сталося, що ти приїхала?

– Та ні, – відповіла бабуся, розгортаючи пакунок із пиріжками, щоб пригостити внучку.

– О, мої улюблені… – Ганна-Софія вхопила пиріжки одразу в обидві руки й смачно відкусила великий шматок від одного з них.

– Я приїхала, бо твій батько через одного чоловіка, що живе в нас на хуторі, а сам працює у Львові, передав оце. – При цих словах жінка витягла складений удвоє конверт.

– Це лист? Батько написав тобі листа? – жуючи пиріжок, чи то запитливо, чи ствердно промовила дівчинка.

Ганні-Софії тоді чомусь стало смішно.

– Так, і в ньому він просить мене приїхати до міста. Добре, що одразу ще й написав, що у вас тут усе гаразд, нічого не скоїлося. А то б я переживала всю дорогу.

Весь час, поки не прийшов Василь Захарович, дівчинка розмовляла з бабцею, розпитувала про хутір. Вона не раз уявляла собі стару хату, у якій народилася її мати, дерева, по яких вона лазила в дитинстві, озеро, у якому купалася колись. Ганна-Софія вчинила справжній допит бабусі. Тітка Ольга змушена була втрутитися в розмову:

– Ганно-Софіє, дай бабусі Вірі відпочити, ти ж знаєш, що вона з дороги.

І тітка майже силоміць забрала жінку в будинок, по дорозі вмовляючи:

– Ходімо на кухню, я там чай приготувала. Скуштуєте мого печива. А з онукою ще наговоритеся.

Та Ганна-Софія вже не чула їх, вона доїдала пиріжок і думала, для чого батько ось так терміново покликав бабцю до Львова. До голови не приходило жодне правдоподібне пояснення. Дівчина сумно пхикнула: що ж, доведеться чекати батька.

Час тягнувся для Ганни-Софії надзвичайно довго, та ось нарешті Василь Захарович прийшов із роботи. Привітався з бабцею.

– Віро Петрівно, доброго дня, – він завжди називав бабцю на ім’я та по батькові, – дуже дякую, що ви приїхали.

Жінка відповіла на привітання. А Ольга й Ганна-Софія одразу ж закидали його запитаннями.

– Ох, які ви нетерплячі. Про все у свій час дізнаєтеся. А зараз ходімо вечеряти.

Родичі гуртом пішли на кухню. Дівчинці не смакували страви, і батько звернув на це увагу. Та Ольга все пояснила:

– Вона з’їла майже кошик бабусиних пиріжків, тому й вечеряти не хоче.

– Лише п’ять пиріжків, – ображено відповіла дівчинка, – і взага… – хотіла продовжити вона, та не змогла.

Її несподівано заскочила гикавка. За столом це розсмішило дорослих до сліз. Ганні-Софії також стало смішно, але вона намагалася стримуватися, і врешті це зіграло з нею злий жарт: дівчинка сміялась і гикала одночасно.

– От, у злодія й вуха горять, – промовив батько крізь сльози й передав доньці склянку з водою.

Після вечері батько покликав бабцю Віру, Ольгу й навіть Ганну-Софію в кабінет. Дівчинку це здивувало, адже поговорити вони могли в кухні або у вітальні. «Це, мабуть, для того, щоб розмова виглядала серйозно», – подумала вона.

Коли всі нарешті сіли, Василь Захарович зробив паузу й заговорив:

– Я отримав запрошення попрацювати до кінця року у великій краківській лікарні. Чесно кажучи, думав відмовитися. Та такий шанс випадає рідко, тому я довго вагався та вирішив: канікули Ганна-Софія проведе з Вірою Петрівною на хуторі. Якщо ви, звичайно, не заперечуєте, – звернувся він до бабці.

– Та ні, звичайно, – відповіла жінка. – Ви ж знаєте, я давно хотіла взяти її до себе, щоб дитина відпочила від міста.

– От і добре, цю частину погодили. – Батько поставив якийсь значок на білому аркуші, що лежав на столі. – А на початок навчального року доця, звичайно ж, повернеться, і тоді Ольга буде займатися дитиною, – продовжив Василь Захарович. Трохи подумавши й окинувши поглядом сестру, додав: – Вас, Віро Петрівно, попрошу частіше приїжджати до нас. Інколи, можливо, і мені пощастить вирватися на день-два. Усі погоджуються?

Три слухачки енергійно закивали головами. Такий варіант підходив усім. Вечір проходив, як ніколи, гамірно та весело. Родичі були не те що задоволені – щасливі. Ольга отримувала відпустку на все літо і, судячи з її грандіозних планів, бажала вирушити в подорож. Бабця Віра тішилася, що нарешті зможе побути з онукою разом, та ще й на хуторі. Звичайно, її ніхто не обмежував у спілкуванні з Ганною-Софією, зять узагалі пропонував переїхати до Львова. Але хіба могла вона покинути господарство? А тепер такий подарунок – майже три місяці з дівчинкою сам на сам.

Ганна-Софія ще не могла повірити своєму щастю. Та поволі, з кожною годиною, вона уявляла свій приїзд на хутір. А під кінець вечора подумки була вже в дорозі. Тому вночі майже не спала, думала про те, як вони з бабусею вирушать на хутір, адже ще нікуди не виїжджала з міста. Узагалі у свої неповні десять років дівчинка жодного разу не засинала поза межами своєї кімнати.

Такої довгої ночі Ганна-Софія ще не відала. Вона то поринала в сон, то прокидалася, а пробудившись, дивилася, чи ще не світає. Та коли закінчилася ніч і настав довгоочікуваний ранок, змучена тривогою та чеканням дівчинка міцно заснула.

Ранок виявився метушливим: усі кудись збиралися. Батько поспішав на потяг до Кракова й тричі перевіряв вантаж, переконуючись, що речі на місці. Зібравшись, він покликав до себе домочадців. За звичаєм, родичі присіли на дорогу. Підвівшись, Василь Захарович підійшов до доньки, міцно обняв її й поцілував у голову, так само він попрощався із сестрою. Але, наблизившись до тещі, розгубився. Проте жінка врятувала його – міцно потиснула руку й голосно промовила:

– Ви працюйте, не турбуйтеся за нас. Усе буде гаразд. Щасливої дороги.

Батько немов тільки й чекав цього побажання, схопив обидві валізи й побіг до авто, що давно чекало біля будинку.

Вони, поснідавши, помалу почали збиратися в дорогу. Ольга давала Ганні-Софії безліч порад, виголосила ґрунтовну лекцію, як потрібно поводитися в лісі, якщо загубишся. А наприкінці настанов промовила: воду оминати, на високі дерева не лазити!

От нарешті для подорожувальників настав час вирушати. Чесно кажучи, Ганна-Софія не могла дочекатися цього моменту. Та поміж тим вони з бабцею опинилися вже на вокзалі й сідали в потяг. Дівчинка побачила, що людей дуже мало, тому запитала в бабусі:

– Чому людей так мало?

– Середина тижня, – відповіла Віра Петрівна, – я до вас приїжджаю на вихідні, тоді важко добиратися.

Ганна-Софія уважно вислухала бабусину відповідь і ближче підсунулася до вікна. Поїзд, голосно завивши, повільно поповз уперед. Рівномірне цокання коліс заколисало дівчинку, і вона міцно заснула. Напевно, далася взнаки безсонна ніч.

Ганну-Софію розбудила бабця. Вона вже витягнула клунки й готувалася виходити з потяга.

– Просинайся, ми вже приїхали, – пошепки промовила бабуся Віра, щоб м’яко вивести дівчинку з глибокого сну.

– Це вже Тихий? – запитала дівчинка.

– Ні, до хутора нам ще йти п’ять кілометрів пішки, – повідомила бабця й, не чекаючи відповіді, узяла сумки й направилася до виходу.

Ганна-Софія, кілька секунд подумавши, швидко кинулася слідом за Вірою Петрівною.

Поїзд рушив далі, а вони разом із кількома жінками залишилися посеред чистого поля. Лише невеликий насип із каміння вказував на те, що в цьому місці зупинка. Більше нічого – жодних дороговказів, вказівників, табличок чи принаймні сходів, що вели з крутого насипу на ґрунтову дорогу знизу.

Бабця Віра вхопила клунки й швиденько пішла вперед, мов не хотіла йти разом з іншими. Ганна-Софія, узявши свій невеликий портфель, задріботіла за нею. Вони простували мовчки, потрохи відриваючись від односельців. А селяни про щось голосно розмовляли, жартували й сміялися. Одна з жінок навіть окликнула бабцю, але Віра Петрівна вдала, що не почула, тільки пришвидшила крок. Така поведінка здивувала дівчинку, і вона намірилася з’ясувати, чому вони так поспішають і не йдуть разом з усіма. Та бабця випередила її запитання й тихо промовила:

– Ходімо швидше, бо нам далі. Ці жінки йдуть до села, а до хутора прошкувати набагато більше. Та й хмари насуваються, може пуститися дощ.

І хоч як Ганна-Софія вглядалась у небо, жодної хмаринки не бачила. Та за мить вона вже забула про це й вигукнула:

– Ого! – Вона побачила величезне озеро, що розкинулося перед стіною лісу, нагадуючи здоровенного чорного кота, що бавиться своїми заплавами, мов лапами. – Оце таке велике!..

– Це воно вже мале, – усміхнулася бабуся, – от коли я була така, як ти, воно було у два, а може, й у три рази більшим.

Та дівчинка не чула бабці, вона бігом кинулася до води, хоча їй заважав портфель та бив по ногах. Це виглядало настільки кумедно, що бабця Віра голосно розсміялася.

Підійшовши до озера, подорожні зупинилися. Ганна-Софія запитала в бабусі, чи можуть вони трохи відпочити. Старенька ствердно кивнула головою, роззулася та обережно ступила у воду. Ганна-Софія також зняла босоніжки та занурила ноги в темне озеро. Однак за мить із криком вискочила з нього. Бабця дзвінко та щиро розсміялася:

– Холодна?

– Дуже, – ображено відповіла Ганна-Софія, вона взагалі хотіла образитися на бабцю, але, трохи подумавши, вирішила, що справді вийшло кумедно.

Та й не бачила ніколи дівчинка, що бабуся Віра так веселиться. Трохи згодом вони почули голоси й інших попутників, які наближалися до них. Проте ті різко повернули від них і обійшли озеро з іншого боку.

– А куди вони пішли? – запитала Ганна-Софія.

– У село, – відповіла бабця. – Їм потрібно обійти озеро з одного боку, а нам на хутір – з другого.

Вони більше не говорили про це. Зачекавши, щоб висохли ноги, взулися й неспішно вирушили далі. Ганна-Софія бігла попереду, розглядаючи кожну травинку й грудочку землі та дивуючись усьому, що траплялося на її шляху.

Небавом вони підійшли до лісу – велетенської стіни з дерев, що була розрізана вузькою стрічкою-дорогою, яка немов заманювала подорожніх у непрохідні нетрі. Ганна-Софія з острахом зайшла в ліс. Та всередині виявилося навіть тепліше, ніж біля озера, хоча сонячне проміння лише деінде потрапляло сюди. Ліс був наповнений теплом, немов віддавав заощаджені запаси. Лісовий дух ніс безліч запахів: і свіжість ялиці, і аромат квітів, і запах кори, і вологість моху. Довкруж співали пташки, шаруділи комашки, тріщали гілки дерев, б’ючись одна об одну.

Ганна-Софія йшла мовчки й милувалася природою. Звичайно, вона не раз була на природі, наприклад у парках Львова. Та ліс – це було зовсім інше.

– Яка краса, – промовила чи то до себе, чи то до бабусі дівчинка.

– Краса, – повторила жінка, – зараз така краса, а трохи пізніше – інша. Придивися: тут буде безліч різних ягід та грибів.

– А ми будемо ходити в ліс по гриби? – запитала внучка.

– Звичайно, і не тільки по гриби.

Дівчинка знову про щось задумалася.

– Ось ми й прийшли, – перервала її роздуми бабця.

Ганна-Софія підвела голову й поглянула вперед. Поміж рядів дерев виднілася хатина. За кілька хвилин бабуся вже відчиняла хвіртку. Перед очима з’явилося обійстя, на якому стояла невелика дерев’яна хата під солом’яним дахом із двома невеликими віконцями.

Бабуся Віра підійшла до дверей, натиснула на велику металеву клямку, і двері поволі відчинилися. Зсередини повіяло холодом. Несподівано дівчинка злякалася. Ні, звичайно, вона була зі своєю рідною бабцею, але місцина не знайома, тут доведеться жити кілька місяців.

Бабця Віра, немов прочитавши думки внучки, підбадьорливо гмикнула, узяла Ганну-Софію за руку й завела в помешкання. Дівчинка переборола страх і переступила поріг. Пізніше вона не раз згадуватиме зі сміхом цей момент. Особливо коли згодом не захоче повертатись у місто. Бабця також жартуватиме над нею з цього приводу.

Ганна-Софія й Віра Петрівна зайшли в невелику напівтемну кімнату, що слугувала одночасно і кухнею, і коморою. Вони поклали свій багаж, і дівчина уважно роззирнулася навколо. Потім бабця провела її у велику кімнату, що була значно світліша за цю.

– Ось тут я живу, – обвівши поглядом помешкання, сказала бабця й, трохи подумавши, додала: – Тут народилася твоя мама. – Вона кивнула головою в напрямку невеликого портрета.

Ганна-Софія підійшла ближче. На неї дивилася красива молода жінка у вишитій сорочці з такою знайомою родимою плямкою біля лівого вуха. Дівчинка автоматично підвела руку й потерла свою, мов переконуючись, що та на своєму місці.

– Мама… – пошепки промовила Ганна-Софія й одразу запитала: – Чому в нас, у Львові, я ніколи не бачила такої світлини?

– Тому що вона лише одна, – відповіла бабця Віра.

У дівчинки назбиралося безліч запитань, але вона розуміла, що про все, що її цікавить, улюблена бабуся розповість сама. Дівчинка слідом за Вірою Петрівною мовчки вийшла з кімнати.

Цілий день онука з бабцею провели в хаті. Старенька показувала, як розпалювати піч, у якій готує. Демонструвала свій трохи дивний, на думку Ганни-Софії, посуд. Навчила набирати воду в криниці. Дівчинка, звичайно ж, не раз бачила криницю, але тут над нею височів дерев’яний журавель, за допомогою якого витягували відро. Згодом вони ліпили вареники. У бабці вони виходили рівненькі, усі однакові, а в Ганни-Софії трохи криві й різні за розміром. Жінка заспокоювала онуку:

– Нічого, зате в тебе кожен має характер. Оцей великий, з надутим животом, напевно, дуже добрий, цей трохи кривобокий, мабуть, плакса, а оцей маленький, який має з боків величезні зуби, – в одному варенику була невдало докупи зліплена вареничка, начебто два великі ікла, – мабуть, великий злюка.

Бабусина гра сподобалася дівчинці, тож доки вони доліпили, більшість вареників мали імена.

Зрештою наварили вареників. У велику тарілку бабуся налила сметани, і вони сіли за стіл обідати.

– Першим з’їм зубастого злюку, а то він нам ще шкоду якусь зробить, – пожартувала дівчинка, і обидві розсміялися.

Дуже непомітно пролетів перший день Ганни-Софії в Тихому. Наступного дня бабця повела дівчинку знайомитися з хутором.

– Хутір у нас справді тихий і невеликий, зо два десятки дворів, – почала розповідь старенька, пропускаючи поперед себе внуку.

– А де люди швидше жили: на хуторі чи в селі? – запитала дівчинка.

– Одні кажуть, що на хуторі, інші – у селі. – Віра Петрівна хитро всміхнулася. – Ось дотепер і сперечаємося, хто з нас старший та головніший.

Вони повільно йшли вуличкою, подекуди зустрічалися хуторяни. Усі чемно віталися з бабцею й нишком зацікавлено розглядали Ганну-Софію. Деяким людям бабця Віра лише відповідала на привітання, з іншими перекидалася кількома словами.

Ганна-Софія уважно роздивлялася хатинки, що були майже однакові – біленькі та під солом’яними стріхами.

На вулиці було гамірно. На одному подвір’ї кудахкали кури, рохкали свині, на другому – голосно мукала корова, докучливо нагадуючи господареві, що її вже час гнати випасатися, на третьому – ґиґотіли гуси, і на додачу все це змішувалось із валуванням та скавчанням собак у кожному дворі.

Дівчинка пильно розглядала все, багато речей вона бачила вперше. Та несподівано до ноги Ганни-Софії хтось доторкнувся, вона навіть відскочила вбік із переляку. Однак це був велетенський кіт, що прийшов таким чином привітати її.

– От рудий. От чортяка, – вдавано сердито крикнула бабця, – а я думаю, де він подівся. Ану мерщій додому, мишей ловити! – І, звертаючись до онуки, продовжила: – Признав у тобі господиню.

– Бабусю, це ваш кіт? – здивовано запитала дівчина.

– А чий же. Бачиш, якого «кабана» вигодувала, – і вона махнула на кота лозиною, що тримала в руці.

Кіт усе зрозумів і чкурнув до хати.

Бабуся й Ганна-Софія вирушили далі. Але раптом до них підбіг надзвичайно великий чоловік, узяв дівчинку на руки й кілька разів підкинув – вона й незчулась, як опинилась у повітрі. Аж бабуся зойкнула від страху за внучку. Та чолов’яга акуратно впіймав дівчинку, обійняв і поставив на землю. Вона навіть не встигла серйозно злякатися.

– Йване, ти чого мені дитину лякаєш? – кинула бабця.

Та велетень її не почув, у відповідь ставлячи свої запитання:

– Це Софійчине дівчисько?

Дівчинка не одразу й зрозуміла, що мав на увазі чоловік.

– Так, це донька Софії.

– І як ця краля називається?

«Судячи з усього, цей великий дядько – веселун», – подумала Ганна-Софія, але вголос назвала своє ім’я:

– Ганна-Софія.

Чоловік аж присвиснув:

– Серйозно. А я просто Йван, хоча ні, офіційно вуйко Йван, – і, задоволений своїм жартом, голосно розреготався.

Бабця також усміхнулась і пояснила:

– Дядько Йван – двоюрідний брат твоєї мами. Вони разом до школи ходили. Інколи в дощ, коли було болото, він її навіть на плечах носив.

– Та що там носити, вона була легка, як пір’їнка. – Тут чоловік раптом став серйозним і промовив: – Гарна людина була твоя мама, хай їй земля буде пухом, – і при цьому перехрестився.

Виникла якась незручна тиша. Бабця вирішила перервати її й запитати у вуйка Йвана:

– Що там сьогодні коло?

– Та, слава Богу, уже кілька тижнів не піднімає хреста. – Чоловік знову перехрестився.

– Ходімо ми далі. – Бабця взяла онуку за руку.

– Та й мені треба бігти, потім зайдете до мами, – чи то запитував, чи то просив велетень і, звертаючись до Ганни-Софії, продовжив: – А ти дивись, якщо хтось образить, одразу до мене. А ще краще одразу їм кажи, що ти племінниця Йвана. Ніхто й пальцем не зачепить.

Чоловік по-змовницьки підморгнув дівчині й побіг далі.

– От жартун, зовсім не змінюється. Який був хлопчаком, такий і залишився. А в самого вже четверо дітей.

– А що це він говорив про свою маму? Хто вона?

– Я тобі вже казала, що Йван – двоюрідний брат мами, а ми з його матір’ю рідні сестри.

– Бабуню, а чому ти про неї мені ніколи не розповідала?

– Та для чого розповідати. Краще раз побачити, ніж сто разів почути. Якось зайдемо до неї на гостину.

Бабуся махнула рукою: мовляв, пішли далі. Певний час на їхньому шляху ніхто не траплявся. Та от біля одного подвір’я вони побачили кількох людей, які щось голосно обговорювали. Бабця з онукою підійшли ближче.

Ганна-Софія зупинилася. Тільки тепер вона побачила колесо, що висіло на тополі. Дівчина підійшла ближче й почала його розглядати. Коло було сплетене з лози. З одного боку був причеплений хрест, з другого – невелика, вистругана з дерева лялька. Софійці стало трохи моторошно, вона обернулася, поглядом шукаючи бабцю, і почула поруч голос:

– Я тут, не бійся.

– Я й не боюсь, – ображено відповіла дівчинка й запитала: – А що це?

– Це коло Елу.

– Коло Елу… Я багато чула про нього. Для чого воно?

– Воно щодня повідомляє людям, чи хтось народився на хуторі чи помер. – Випереджаючи наступні запитання, бабця продовжила: – Якщо коло повернулося так, що зверху хрест, то хтось помер. А якщо згори лялька – чекай народження дитини.

– А сьогодні? – запитала Софійка.

– Сьогодні немає ні померлих, ні народжених. Бачиш – і хрест, і лялька стоять горизонтально.

Лише тепер зрозуміла дівчинка, про що розмовляли бабуся з вуйком Йваном.

– А хто це придумав і навіщо? – запитала Ганна-Софія.

Бабця на хвильку задумалася, окинула поглядом людей, що стояли поруч (вони вже не гомоніли, а прислухалися до їхньої розмови) і відповіла:

– Ходімо, удома все розповім.

І вони вирушила назад до бабусиної хатини. По дорозі таки зайшли до Йванової матері. Звали її Мариною. Вона геть зовсім не була схожа на бабусю: трохи старша за Віру Петрівну й надзвичайно худа жінка. Старенька дуже добре прийняла їх.

– Нарешті ти привезла дівчинку, – дорікнула господиня Вірі Петрівні. – Ох, як схожа ти на маму…

Ганна-Софія відчула, що бабця трохи напружилася, та Марина якось сумно подивилася на неї й на мить заплющила очі, мов подаючи сестрі знак.

– Хочеш, щось цікаве покажу? – і, не чекаючи відповіді, пішла до невеликої будівлі біля хати.

Дівчинка подивилася на бабцю. Та кивнула на знак згоди.

– Іди, звичайно.

Коли пані Марина відчинила двері й вони зайшли в приміщення, дівчина зойкнула. Величезна кімната була заповнена травами та квітами, деякі з них були засушені, інші – зовсім свіжі, частина зілля лежала на полицях, котрісь пучечки звисали просто зі стелі. Посеред кімнати стояв великий стіл, а на ньому були складені в акуратні рядки наповнені різнокольоровою рідиною слоїчки.

– Оце так! – вражено вигукнула Ганна-Софія.

Звичайно, у бабці дівчинка також бачила кілька жмутків трав та настоянки. Але щоб стільки…

– Тут є ліки від багатьох хвороб, – задоволена справленим враженням, заговорила бабуся Марина.

– І що, ви всіх на хуторі лікуєте?

– Не тільки, – усміхнулася жінка, – буває, навіть із міста приїжджають.

– А в мене батько також лікар, – похвалилася дівчинка.

– Я знаю, – відповіла жінка, – та я не лікар. Людина повинна лікуватися сама. Я ж даю їй тільки той шматок природи, який допоможе.

Ганна-Софія та Віра Петрівна трохи погостювали в пані Марини й повернулися додому. Лише багато років потому дівчина дізналася, чому бабця не розповідала про сестру. Виявляється, коли в матері померла перша дитина, жінка повернулася на хутір розвіяти сум. Якось до них завітала бабусина сестра, яка знала про мамину біду. Пані Марина попросила маму лягти на ліжко, а потім якоюсь травою довго водила по животі, час від часу опускаючи її в якусь рідину. Пізніше підвелася й вийшла з хати. Наступного дня вона повідомила Вірі Петрівні, що народжувати Софії більше не можна, бо буде велика біда. Бабця розказала про цей випадок зятю, та Василь Захарович лише махнув рукою. Про пророцтво згадали вже тоді, коли сталася ця «велика біда». А Марина після похорону підійшла до своєї сестри й прилюдно сказала:

– Я ж попереджала…

Після того сестри не розмовляли кілька років. Бабця й так не могла собі пробачити смерть доньки. Василь Захарович її заспокоював, що це звичайний збіг. Як без серйозного обстеження, аналізів сільська жінка з незакінченою початковою освітою могла передбачити такий результат?

Мабуть, це також було однією з причин, чому батько не хотів відпускати дівчинку на хутір. Та час минав, сестри помирилися, вибачившись одна перед одною. І сьогодні Ганна-Софія крокувала разом із бабусею вулицею хутора.

5

За вікном трамвая будинки змінювали один одного, створюючи рівні лінії. Ганна-Софія почала згадувати розповіді бабусі. Хоча це було надзвичайно давно, та пам’ять відтворювала все до найменших подробиць, мов це відбувалось учора. Спогади складали в один рядок накопичене впродовж багатьох років те, що вона будь-коли чула про родину Елу.

У який час представники родини Елу поселилися на хуторі Тихому, ніхто не пам’ятав; напевне, давно. За багато років сусіди спостерегли, що Елу – трохи дивні люди, не такі, як усі. Тому ними цікавилися всі, і не тільки на хуторі, а й у навколишніх селах. Займалися вони, як і всі, господарством, а ще плели з верболозу кошики. Спочатку в них були якісь чудернацькі імена. Та згодом дочки з родини виходили заміж за місцевих хлопців, а хлопці одружувались із хуторянськими дівчатами, народжували дітей і називали їх звичайними іменами. Тільки прізвище викликало подив у приїжджих.

Жили Елу завжди скромно, спілкувалися із сусідами мало, і навіть ті, хто йшов із дому в прийми, з часом майже не родичалися поміж себе. Так тривало з покоління в покоління. Останні Елу, ровесники бабці, довго не мали дітей. Та от у зрілому віці вони народили дівчинку, яку назвали Надією. Дівча росло красиве, розумне й працьовите, але трохи дивакувате. Не один парубок заглядався на неї, та вона не вподобала собі жодного. Як не сваталися до Надії хлопці, усі отримували відкоша – гарбуза. Так і минав рік за роком.

На деякий час дівчина взагалі перестала показуватися на людях. Та ось одного дня підірвала хутір новина. Надя народила хлопчика. Усі були шоковані: коли, від кого?… І настали для Елу важкі часи. Лише лінивий не обливав родину брудом. Згадались і старі образи, особливо постаралися колишні «женихи-невдахи», хоча на той час усі вже мали дружин і дітей. Хутір гудів, слова зневаги сипалися звідусіль. Лише кілька людей підтримали Елу.

Цей удар надзвичайно сильно вразив родину. Надіїні батьки впродовж року, не знісши ганьби, померли. А дівчина самотужки виховувала сина. Мирон – так назвали малого – поволі підростав. Хлопчик був розумний та кмітливий, але завжди тримався осторонь від інших дітей.

Надії було дуже важко виховувати сина. Згодом хуторяни, усвідомивши свою провину в смерті старих Елу, вирішили допомогти жінці. Почали її вмовляти вийти заміж за будь-кого, аби в дитини був батько. Спочатку вона пропускала їхні слова повз вуха, а потім задумалася, адже вода точить камінь.

Врешті-решт Надя вийшла заміж за чоловіка із сусіднього села. Звали його Іваном. Був він удівець без дітей. І чоловік ніби непоганий, роботящий. Правда, мав одну ваду – любив добряче випити. Спочатку жили вони добре. Іван із любов’ю ставився і до жінки, і до п’ятирічного пасинка. А Мирон потроху підростав. Ніби дитина як дитина, але згодом люди почали помічати дивацтва.

От піде Мирон чи то на риболовлю, чи то в ліс по гриби – ніколи не повертається з порожніми руками. Сусідські хлопці в тому самому місці рибу ловили або гриби шукали – не зловили, не знайшли, а Мирон і риби наловить, і назбирає повну торбу грибів.

Якось вирішили хлопчаки провчити його. Пішли тихцем за Мироном на озеро, почекали, поки витягне першу рибину, і вигнали з насидженого місця, а самі позакидали вудки й чекають на вилов. Мирон пішов на інший бік озера й далі ловить карася за карасем, а хлопці не ловлять. Вони знову прогнали Мирона й зайняли місце, а хлопець перейшов подалі, і в нього риба клює, а в хлопців ні. Так повторювалося кілька разів. Зрештою розбишаки почимчикували додому й дали хлопцеві спокій.

А спостережливі сусідки зауважили. Бува, на небі хмари, дощ періщить, а Надя виносить сушити білизну. Усі ховаються від зливи, а вона розвішує випране на подвір’ї. І справді за якийсь час сонечко на небі сяє, а за хмарами й слід простиг. Або ж навпаки: сонце пече, усі вийшли в поле, а Надії немає. Почали працювати, аж тут дощ як уперіщить, додому всі прийшли мокрі, мов хлющ, а вона суха-сухісінька.

Люди між собою говорили, що це недобре, що Елу знаються з нечистим. Ці чутки дійшли до Івана. Він і так щодня приходив додому п’яний, кричав на жінку й пасинка, а то ще й руки почав розпускати. Один раз побив малого, потім – вдруге. Надія не втручалася в дії чоловіка. Так тривало кілька місяців. Та от одного дня по Тихому поширилася новина: Іван до напівсмерті побив Надю. Зранку її без пам’яті побачила сусідка. Мирон мовчки сидів над нею. Жінка забрала Надію з хлопцем до себе й покликала бабцю Віру. Віра Петрівна запропонувала переночувати наступну ніч у неї, та Надя навідріз відмовилася й разом із сином пішла додому. Бабця Віра розповідала, що за весь час Мирон не пустив ані сльозинки.

Наступний ранок приголомшив селян. На паркані Елу хуторяни побачили коло з верболозу, угорі якого був прикріплений дерев’яний хрест. Та наступна новина вразила ще більше – помер Іван. Гомоніли, чи може молодий чоловік, котрий нічим ніколи не хворів, отак раптово піти в домовину. Поширилися чутки, що Мирон його вбив. Та лікар із міста заявив, що Іван помер сам, від невідомої хвороби. І все. Однак люди ще довго обговорювали цей випадок і не вірили, що тут обійшлося без Миронових чарів.

Минав потроху час, а коло продовжувало висіти на паркані. Згодом на колі з’явилася вирізана з дерева лялька. Сусіди почали звертати увагу на те, що коло змінює своє положення: то хрест піднімається догори, то лялька. Побачили закономірність, що якщо хтось помирає – хрест опиняється зверху, народжується дитина – лялька. А коли нічого не відбувається, хрест і лялька висять із різних боків горизонтально.

Тож селяни, щойно прокинувшись, прямували дивитися на коло Елу. Воно ніколи не помилялося. Усі розуміли, що крутить його Мирон, але звідки він знає, що відбувається на хуторі, не вийшовши з подвір’я, не розумів ніхто. Серед хуторян знаходилися цікаві, що чергували вночі, щоб заскочити хлопця за налагодженням кола. Та всі спостереження оберталися невдачею: комусь не вистачало терпіння, хтось засинав. Правда, були й такі, які клялися й били себе в груди, розповідаючи, що бачили, як коло крутилося саме.

З часом люди звикли до кола Елу, і споглядання за його рухом стало щоденною традицією для хуторян.

Спершу не раз коло Елу зривали парубки. Однак наступного ранку на паркані висіло таке саме. Бешкетники і викидали коло в озеро, і навіть спалювали, та зранку воно висіло на місці.

Багатьом хуторянам це змагання набридло, тож загалом люди вирішили не акцентувати уваги на колі Елу – мовляв, висить, то хай собі висить. Однак знайшлися й заповзяті поборники знищення оповісника. Так, один парубок на ймення Місько не здавався довго. Аж до того дня, коли після чергового спалення кола Елу над хутором здійнялася гроза й блискавка вдарила у височезну тополю на його подвір’ї, яка розкололася навпіл. Одна половина дерева згоріла дотла, а друга впала біля хати, у якій жив Місько з батьками й шістьма молодшими братами й сестрами.

Після цього випадку коло Елу, як його називали в Тихому, ніхто не зачіпав. Згодом хуторяни звикли щоранку відвідувати обійстя Елу й дивитися, чи помер хто, чи народився. А от коли в один день були народження дитини й похорони, то коло на півдні тримало одну позицію, а на півночі – іншу. Селяни в таких випадках між собою шепотілися: «Оце сьогодні крутнулося коло Елу».

Цікаво також було, як поводитиметься коло, якщо помре двоє людей або народиться двоє немовлят. Та цього ніхто не дізнався, тому що хутір був невеликий, тож таких випадків за цей час не траплялося.

У перший день перебування на хуторі Тихому Ганна-Софія побачила коло Елу. Наступного дня вона познайомилась і з Мироном. Хлопець приніс бабусі Вірі якісь трави. Старенька часто просила його назбирати зілля й за це завжди пригощала смаколиками. Найбільше Мирон любив халву.

Вигляд хлопця трохи здивував Ганну-Софію, вона уявляла його геть іншим. Був він невисокого зросту, надзвичайно худорлявий і скидався на підлітка, хоча мав понад двадцять років. Зайшовши до хати, привітався й попросив покликати бабцю. Дівчина виконала його прохання.

Згодом вони зустрічалися не раз – і на хуторі, і на озері. А якось Мирон навіть урятував їй життя. Ганна-Софія з подругою пішли купатися на озеро. Допливши до середини водойми, вона відчула, що звело ногу. Вода швидко затягувала її, дівчинка почала тонути. Подруга кликала на допомогу, та нікого не було на березі. Але в останній момент звідкілясь з’явився Мирон і, не роздягаючись, стрибнув у воду й допоміг Ганні-Софії доплисти до берега. Згодом Ганна-Софія не раз приїжджала на хутір і ніколи не забувала привезти гостинців своєму рятівникові.

Однак через деякий час Мирон захворів, навіть не виходив надвір. Мати його, Надія, не раз приходила до бабусі Віри й розповідала про синову хворобу…

Так у щоденних турботах минали дні, тижні, роки, і на хуторі Тихому коло Елу продовжувало пророкувати зміни в житті людей: чи то величезну радість – народження дитини, чи то гірку втрату – смерть когось із рідних.

Одного дня коло Елу знову повернулося зловісно, указуючи на смерть. Було це у Великодню п’ятницю. Мешканці хутора довго гадали, до кого ж прийде біда. Надвечір у тривожній тиші пролунав пронизливий крик, що примусив захолонути кров у жилах. Кричала Надія: її син Мирон помер.

На похорони зібралося багато людей. Стоячи біля труни, бабця Віра задумливо промовила чи то сама до себе, чи то до когось:

– Помер, як Ісус, у Великодню п’ятницю. І розіп’яли його також. – І, побачивши спантеличені погляди, додала: – Упродовж життя розпинали то гострими образами, то стусанами, а то й принизливими словами.

А мати Мирона біля засипаної могили гірко сказала:

– Він усе знав наперед. Останні місяці тільки повторював: «Ох, скоро біда буде, ой, біда», – і плакав.

– Відчував, – прошепотів хтось із юрби.

Можливо, Мирон і відчував свою смерть, а може, мав на увазі інші події, глобальніші. Тому що трохи згодом, приблизно за п’ять місяців потому, настала дата, що змінила життя мільйонів. 1 вересня 1939 року. І коло Елу, яке ніхто так і не насмілився зняти після смерті Мирона, ще довго зловісно дивилося хрестом у небо, пророкуючи похорони. За декілька місяців небом летіли літаки, щоб скидати бомби на мирні міста.

Через багато років після описаних подій Ганна-Софія та її чоловік Дмитро поїхали в Трускавець. Чоловіка за багаторічну роботу нагородили путівками на курорт. Це була перша й остання їхня подорож, бо вони все життя відкладали відпочинок на потім. Завжди знаходилася причина: спочатку діти маленькі, пізніше – здобування «шматка хліба», потім народилися внуки, а далі вже й не було бажання.

Отож у Трускавці їхнім сусідом по номеру був чоловік, який приїхав із Литви. Звали його Валдасом. Вони потоваришували з ним і не раз вечорами проводили дозвілля за приємною бесідою. Литовець розповідав про Вільнюс та Йонаве – його рідне містечко, у якому працював у газеті журналістом. З’ясувалося, що Валдас ніколи не бував у Львові. Та й в Україні був тільки в Криму. Жартував, що в них, звичайно, є своє море, але занадто холодне. Він просив розповісти про місто, наші традиції.

Якось Ганна-Софія розповіла йому про родину Елу. Він замислився, а потім сказав, що якщо він не помиляється, то естонською мовою слово «елу» означає «життя».

Валдаса дуже зацікавила ця історія. Він навіть дістав нотатник і довго щось записував, шепочучи: «Коло Елу, коло Життя. Цікаво, цікаво…»

6

Ганна-Софія рік за роком підростала. Мало що змінювалося в її житті. Навчалася вона добре. Удома допомагала Ользі, часом – батькові, коли в нього було багато пацієнтів. Спершу Василь Захарович просив дівчинку щось принести чи прибрати. Але згодом Ганна-Софія вже навчилася накладати пов’язки. Батько все робив для того, щоб донька навчалася на медичному факультеті університету. І потрібно сказати, йому це вдавалося. Дівчина зацікавилась анатомією, та й приходити на допомогу людям під час хвороби їй також подобалося.

Життя в будинку йшло майже без змін. Цим «майже» була Ольга. Поштовхом до цього став день, який нічим не відрізнявся від інших. Як це й бувало раніше, під вечір до них прийшов гість. Це був молодий чоловік. Ольга невдоволено пхикнула: мовляв, знову гість із ночівлею. Та хлопець замість того, щоб привітатись або бодай сказати кілька слів, просто, мов сніп, упав їй до ніг.

– Василю, швидше! – почала кричати дівчина. – Швидше, тут людина помирає!

– Що сталося? – вибіг із кабінету лікар.

На шум вийшла й Ганна-Софія. Вони всі разом затягнули гостя до батька в кабінет. Той почав скидати з хлопця одяг, кивнувши головою, щоб дівчата вийшли. Але при цьому попередив:

– Далеко не відходьте. Можливо, буде потрібна ваша допомога.

Дівчата зачинили за собою двері, налякано дивлячись одна на одну. Десь хвилин за двадцять вийшов батько.

– Усе нормально. Правда, побили хлопця серйозно. Ребра поламані, голова розбита. Дивуюся, як він сюди дійшов. – Дивлячись на Ольгу, він продовжив: – Йому потрібні спокій і догляд упродовж кількох днів. Я знаю, як ти до цього ставишся. Та людині потрібно допомогти. Треба змінити бинти й купити деякі ліки, я написав. Якщо ти не хочеш, то думаю, що Ганна-Софійка цілком упорається із завданням.

Він підморгнув доньці та запитав:

– Що, допоможеш?

Дівчина не встигла відповісти, як Ольга різко сказала братові:

– Звичайно, я все зроблю. Як ти можеш таке говорити? Людина ледь не померла.

– Померти, звісно б, не померла, але… – Василь Захарович не закінчив думку. І, немовби щось пригадавши, продовжив: – Нікому не розповідайте про гостя. Його шукають поліцаї.

– Зрозуміло, – за двох відповіла сестра. – А як хоч його звати?

– Петро, – відповів батько, – Петро Маюк. Отже, я із самого ранку на роботу, а ви тут приглянете за хворим. А ти, Ганно-Софійко, по дорозі зі школи купи ліки, рецепт на столі. Годі, усім спати, завтра важкий день.

– А як Петро? – запитала Ольга.

Її слова прозвучали так, немов вона знала гостя вже сто років. Василь Захарович хитро всміхнувся й промовив:

– Я дав йому снодійне, тож спати буде до самого ранку.

Коли наступного дня Ганна-Софія повернулась зі школи, Петро вже сидів на кухні й обідав.

– Доброго дня, – чемно привіталася дівчина.

– Доброго й вам, – відповів хлопець, – нумо знайомитися. Мене звати Петро.

– Я Ганна-Софія, – трохи знітившись, промовила дівчина.

Саме в цей момент у кухню зайшла Ольга. Вона звернулася до племінниці:

– Ти вже прийшла. Сідай до столу, ми саме обідаємо.

Дівчина поклала на стіл куплені ліки й сіла на стілець. За хвилину перед нею парувала тарілка з борщем. Обідали мовчки. Ольга метушилася, намагаючись догодити гостеві. Це було дивно.

Після обіду Ольга взяла ліки, і вони з Петром попрямували в батьківський кабінет. Софія пішла вчити уроки.

Увечері повернувся батько. Він оглянув хворого в кабінеті, а потім усі зібрались у вітальні. Петро виявився цікавим співрозмовником. Він уникав розмов про особисті проблеми, але дуже вдало вів бесіди на загальні теми.

– Як справи в батька? – запитав Василь Захарович у Петра і, випереджаючи запитання, що могли виникнути в присутніх, пояснив: – Я знаю батька Петра. Ми колись працювали разом.

– У батька справи непогані. Вони з мамою працюють зараз у Відні.

– От як. А ви чим займаєтеся?

– Зараз в активному пошуку, – відповів хлопець.

– Ви ж навчались у «Політехніці»? – продовжив розпитувати господар.

– Так, навчався, але так сталося, що недовчився.

Побачивши, що ця тема неприємна для гостя, Василь Захарович перевів розмову на інше.

Петро пробув у них два дні. Протягом цього часу Ольга не відходила від нього. Це впало в очі братові. Та коли він через певний час побачив їх разом у місті, то вирішив серйозно поговорити із сестрою.

Одного вечора Василь Захарович покликав Ольгу до себе в кабінет, і вони там довго розмовляли. Коли батько виходив із кабінету, Ганна-Софія почула останню фразу Василя Захаровича:

– Я, звичайно, прийму будь-яке твоє рішення. Ти доросла самостійна людина.

Лише через якийсь час Ганна-Софія дізналася, що сталося того вечора. Батько просто застерігав сестру, що Петро, можливо, не зовсім та людина, яка потрібна Ользі. Та переконати її було неможливо. Ольга перший раз у житті по-справжньому закохалася. Так, звичайно, вона мала залицяльників та прихильників, але зараз відбувалося зовсім інше – це була любов дорослої жінки.

Петро почав приходити до них на гостину, тоді вони з Ольгою вибиралися на прогулянку. Інколи брали із собою й Ганну-Софію. Дівчинка також симпатизувала хлопцеві. Він був балакучий, умів захопливо розповідати веселі історії, з яких дівчата щиро сміялися.

Зрештою літо безслідно розчинилося в осінньому львівському тумані й затяжних дощах. Тогорічний жовтень виявився особливо мокрим і плаксивим, неначе закутав місто сірою непробудною мрякою, поливаючи водою все і вдень, і вночі. Осінь немов мстилася людям за винятково спекотне літо, якому вони нещодавно так раділи.

У ці осінні дні сім’я Ганни-Софії дедалі частіше збиралася вдома. Зазвичай бажаним гостем був Петро. Василь Захарович також прихилився до хлопця, і вони не раз надовго засиджувалися за шахами в лікаревому кабінеті. Ольга вдавано сердилася.

Петро також прив’язався до членів лікаревої родини. Згодом він почав розповідати про себе. Виявилося, що хлопець три роки провчився в «Політехніці». Але за участь в українській студентській організації його виключили. З властивим гумором він розповідав про це.

– Та і яка там організація, радше група. Таких груп багато. Десятеро хлопців збиралися вечорами, читали вірші українських поетів, деякі з них ознайомлювали друзів із власною творчістю. Сперечалися стосовно питань історії. Наприклад, що призвело до втрати державності часів Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки й тому подібне.

– І що, вас упіймали? – запитала Ганна-Софія.

– Та ні, такі зібрання безневинні, їх важко пов’язати з антидержавною діяльністю. Ну, зібралися студенти, про щось говорять… Головне, щоб зрадника не було. Тут була інша історія. До річниці нашої групи вирішили створити газету. От мене та ще двох товаришів із цією газетою й упіймали…

До Нового року вони ще не раз збиралися разом у вітальні. Слухали здебільшого Петра. Він розповідав про історію України, боротьбу за її незалежність. Побачивши, що всі з цікавістю слухають його розповіді, а Василь Захарович навіть складає графік роботи таким чином, щоб бути присутнім під час їхнього, як вони називали, «чаювання», хлопець почав приносити книги та газети.

Так Ганна-Софія відкрила історію України. Цим предметом вона раніше не цікавилася. А тепер зачаровано слухала книгу «Націоналізм» Донцова й праці братів Міхновських. Петро розказував їм про ОУН та її діяльність, убивства активних організаторів та учасників «пацифікації» Тадеуша Голувка та Броніслава Перацького. Звичайно, дівчина чула про замахи, організовані ОУН, але тепер вона подивилася на ці події з іншого боку.

Петро був гарним оповідачем. Він змальовував події настільки детально та в особах, що складалося враження, наче сам був присутній при них. Він розповідав, скільки українців сидять у польських тюрмах. І не тільки чоловіки, а й жінки. Це надзвичайно вразило Ганну-Софію.

Під час однієї з таких розмов Василь Захарович сказав:

– Звичайно, ці люди герої. Перед ними потрібно стати на коліна. Але що дає така самопожертва? Нічого ж не змінюється.

– Ні, ви не праві, – якось аж із притиском відповів Петро, – люди змінюються, змінюється свідомість. Заарештовані навіть у тюрмі захищають свої права. Ось нещодавно дістали дозвіл розмовляти в суді українською мовою. Скільки українців відчули себе українцями після цього?

Під час наступних відвідин хлопець приніс давню зачитану газету і, звертаючись до членів родини, промовив:

– А це в продовження нашої розмови. Самопожертва не була марною. Це польська газета «Просто з Мосту». В одній зі статей поляки пишуть: «Ми, польські народовці, зобов’язані найголосніше казати про те, що існує український народ, що він живе й бореться за своє право на життя…»

Петро повільно, насолоджуючись, прочитав усю колонку.

– Бачите. Свідомість змінюється не тільки в нас, а й у самих поляків.

Ці вечори Ганна-Софія часто згадувала впродовж життя. Їй було добре й затишно в рідному домі, поруч із найріднішими людьми.

Ще їй згадалося, як одного дня Петро прийшов у новенькому костюмі з величезним букетом квітів. Цей день вніс великі зміни в їхнє життя. Хлопець прийшов освідчуватися Ользі й просити Василя Захаровича віддати сестру за нього. Батько трохи зніяковів, але, опанувавши себе, дав благословення.

Через місяць після Нового року зіграли весілля. Молодята пішли жити до Петра, у батьківську квартиру.

7

Ганна-Софія упіймала себе на тому, що читає рекламні наліпки на кабіні водія. Там був зображений маршрут трамвая, а обабіч ряботіли невеликі рекламні оголошення. Одні запрошували на заняття бальними танцями, інші пропонували ремонт комп’ютерів. Та серце її збентежила фотографія юного хлопця у військовій формі та напис: «ДО НАС ПРИЙШЛА ВІЙНА. МИ ПОВИННІ БУТИ СИЛЬНИМИ». Жінка ніколи не думала, що в житті її знову наздожене оте страшне слово «ВІЙНА». Але доля розпорядилась інакше.

Уперше ВІЙНА прийшла до Ганни-Софії також несподівано. Хоча ні, про неї тоді багато говорили, писали в газетах. Але люди не зважали на розмови, надіялися на краще. Адже багато хто ще пам’ятав Першу світову, про яку нагадували інваліди, що просили милостиню, лякаючи перехожих куксами ніг та рук.

І ось історія вкотре зробила новий виток, знову принесла горе на нашу землю, трохи не дочекавшись сімдесятирічного ювілею. Шістдесят дев’ять років лихо оминало наші землі. Хоча її сина, а також дітей десятків тисяч матерів забрала не наша війна. Війна в Афганістані. Чужа, далека, дивна війна. Війна-привид, якої ніби й не було. Війна, що залишила по собі довжелезний чорний шлейф смертей.

У далекому 1939 році для людей водночас змінилося все: шкереберть полетіли плани, мрії, сподівання. Осіннім вихором до кожного галичанина прилетіла приголомшлива звістка: почалася війна. Це сталося 1 вересня.

Та вересень 1939 приніс людям іще один сюрприз. Сильними, не характерними для цього періоду північно-східними вітрами немовби «надуло» у Львів Червону армію. Відтоді багато людей із ностальгією згадували польську владу, не знаючи, чого чекати від нових північних гостей. Менш ніж за рік вони наробили у Львові стільки бід, що можна було лише дивуватися, звідки беруть енергію. Львів’яни жили і під австрійською владою, і під польською, але таких звірств, які чинили «совєти», не зазнавали ніколи. Це було мов страшний сон. Найкращі кадри НКВС у вже сформованих традиціях тільки на Галичині розстріляли понад десять тисяч політичних в’язнів, що кинули в тюрми.

Тож коли у Львів зайшли нацистські війська, багато корінних мешканців зустрічали їх як визволителів. Цим фактом не раз дорікала старому місту радянська система.

Саме в цей час у житті Ганни-Софії сталася ще одна велика біда. У неї померла бабця Віра.

Перед тим ніщо не віщувало лиха. Старенька частенько навідувалася до них, та й дівчина проводила канікули на хуторі. Батько неодноразово пропонував бабусі переїхати до них у Львів. Тим паче, зараз звільнилася кімната. Але старенька не погоджувалася на переїзд, сказавши одвічну фразу: «Я там народилася, там і помру». Тоді й батько, і Ганна-Софія поставилися до цих слів звичайно. Але згодом, після похорону, ця фраза часто приходила дівчинці на згадку, спричиняючи пекучі сльози.

Тим часом Ганна-Софія та Василь Захарович продовжували жити удвох. Ольга з Петром ще до приходу Червоної армії поїхали у Відень, там і залишилися. Як з’ясувалося, в Австрії вони вступили в ОУН. Повернулися в місто разом із німцями. 30 червня, у неділю, подружжя було присутнє під час проголошення Акту відновлення Української Держави. Увечері завітали на гостину до брата та провідали племінницю.

– Пам’ятаєте наші вечори, як ми тут сперечалися? Я завжди вірив, що цей день настане. – Петро в той день був у піднесеному настрої.

– Мабуть, мабуть, – видно, що батько не надто поділяв його захоплення, продовжуючи: – дай Боже, щоб воно так було, як ми всі хочемо.

Василь Захарович останнім часом дуже постарів, осунувся. Під час приходу більшовиків він продовжував працювати в лікарні. Його дуже вразила поведінка військових. Не раз він приходив додому й жалівся доньці на їхні нахабство та грубість. Поранені чи травмовані червоноармійці (здебільшого після пиятики) не зважали ні на кого, поводилися по-хамськи, обзивали медперсонал часто-густо такими словами, яких він і не чув ніколи в житті. Лікаря Микитчука, який керував лікарнею, вигнали в перші ж дні. Могло бути значно гірше. Урятувало його те, що розміняв сьомий десяток. Потім з’явився якийсь капітан, котрий не мав жодного стосунку до медицини і з цієї царини близько був знайомий тільки з формулою C2H5OH. Він любив скаржитися, як важко «руководить этим бардаком».

Ось саме в цей період і коївся найбільший хаос у лікарні. Та, на щастя, це тривало недовго. Одного дня до входу будівлі під’їхала машина й забрала капітана-п’яницю разом зі стосами документів. Більше в лікарні його ніхто не бачив. Натомість прийшов невідомий пан у цивільному. Це був височезний чоловік років сорока п’яти. За кілька днів безвладдя персонал лікарні вирішив, що старшим буде Василь Захарович. Тож гість насамперед завітав у його кабінет.

– Сенеев Петр Иванович, – чоловік простягнув руку для привітання.

– Василь Захарович, – своєю чергою відрекомендувався. – Лікар.

– Будем работать вместе. Меня сюда откомандировали, – почав Петро Іванович. Господар кабінету подумки продовжив фразу замість нього: «Руководить этим бардаком». Та гість сказав інакше: – Навести здесь порядок.

– Будемо працювати разом, – відповідь лікаря нагадувала переклад слів співрозмовника.

Та, як виявилося вже в перший день, Петро Іванович слів на вітер не кидав. Він справді прийшов наводити лад. Відбулася дуже показова для того часу історія. Василь Захарович ознайомлював Сенеєва з лікарнею, показував господарство. Вони зайшли в котрусь палату й побачили таку картину: один із трьох бійців, що там лікувалися, схопив в обійми молоду сестричку. Дівчина пручалася і намагалася вирватись із залізних лабетів пацієнта. Але ніхто й не намагався їй допомогти, товариші червоноармійця сиділи на ліжках й іржали, як коні.

– Отпусти, я сказал, – з притиском промовив Сенеєв.

Та боєць навіть уваги не звернув на його слова. Кивнув рудою головою та притиснув до себе дівчину міцніше. Те, що відбулося далі, було схоже на миттєве приборкання непокірних. Петро Іванович за секунду вже стояв біля рудого й акуратно розвів його руки. Солдат же кинувся на нього з кулаками. Однак за мить нападник лежав у кутку палати. Йому на допомогу кинулися товариші. Та Сенеєв першим же ударом знешкодив одного з них. Судячи зі звуку, йому пощастило менше, ніж ініціаторові бійки: зламана щелепа як мінімум. Очевидно, цей звук не сподобався їхньому третьому товаришеві, бо той вирішив не випробовувати долі й скромно сів на ліжко.

– Вот, так-то лучше, – промовив Петро Іванович і, розтираючи руку, яку забив під час бійки, продовжив: – Василий Захарович, пожалуйста, посмотрите, что с ними.

Рудий уже оговтався і, скрутившись на підлозі калачиком, насторожено спостерігав за подіями. Василь Захарович підійшов до бійця зі зламаною щелепою. Той іще був непритомний. Лікар схилився над ним, уважно подивився. Так, діагноз він поставив правильний: у хлопця справді була зламана щелепа. Окрім того, він тільки тепер звернув увагу, що від солдата несло сильним перегаром. Про це він сказав Сенеєву. Той кивнув головою, що вже зрозумів це сам.

З цього дня Петро Іванович узяв усе у свої руки. Не було пиятик, бійок, сварок. Персоналу в лікарні працювалося легше.

Тоді ж відбувся ще один випадок, який Ганна-Софія запам’ятала на все життя. Це сталося десь за тиждень до того, як німецька армія увійшла до Львова.

Якось батько повернувся увечері додому не сам. Разом із ним прийшов чоловік. Дівчина знала його, це був батьків колега, з котрим він їздив на практику в Краків. Звали його Степан. Батько з гостем поводилися якось дивно. Вони швиденько пройшли в кабінет, і батько попросив Ганну-Софію приготувати вечерю на двох та принести туди. Дівчина з радістю все зробила. Та коли вона прийшла забирати посуд, через прочинені двері почула частину розмови між батьком і паном Степаном. Василь Захарович пропонував гостю переночувати, але тільки на сьогоднішню ніч, промовляючи:

– Звичайно, ти ночуй. Але завтра, якщо можеш, знайди інше місце. Ти ж розумієш, я не за себе боюся. Донька.

– Василю, я прекрасно тебе розумію. Просто мені потрібно хоча б одну ніч десь спокійно перебути, зібратися з думками й вирішити, що мені робити далі.

Ганна-Софія увійшла в кабінет. Вона ще обдумувала почуте, коли батько сказав:

– Ганно-Софіє, ти вже доросла. Я мушу тобі розповісти, адже по-іншому це буде нечесно перед тобою. Степана Івановича шукають росіяни. Він не має де сховатися, тому цієї ночі буде спати в нас, у моєму кабінеті.

– Так, я завтра з самого ранку піду, – приєднався до розмови гість.

Та ранок виявився не зовсім таким, як вони уявляли звечора. Поснідавши, Степан Іванович пішов. Вони також зібралися рушати в справах. Та не встигли вийти з дому, як на подвір’я набігло кілька десятків солдатів. Вони оточили будинок, а командир різко відчинив двері й зайшов до помешкання.

– Где он?! – закричав він.

– Хто? – не розуміючи, що від нього хочуть, запитав Василь Захарович.

– Качмар Степан Иванович, – по складах промовив непроханий гість.

– А чому він тут має бути? – спробував здивуватися батько.

Та військовий нічого не відповів, махнув рукою до своїх помічників.

– Осмотреть дом. После этих грузите в машину и к нам.

Десь за годину батько й Ганна-Софія вже були в сусідній школі, у якій, судячи з усього, і розмістилися військові.

Василь Захарович із донькою сиділи у величезній класній кімнаті за партами й думали, що робити далі. Між собою не розмовляли, боялися, що їх підслухають. За дві доби їх ніхто ні про що не розпитував, просто тримали зачиненими. Правда, за цей час їм принесли три рази поїсти й на першу вимогу виводили за потребою.

На третій день, коли батько намірився розповісти все, аби випустили доньку, прийшов порятунок, якого вони й не чекали.

Великі двері з гуком відчинилися, на порозі стояв Сенеєв і на свій манір кричав:

– Как, посадили моего лучшего врача?! А с кем я, по-вашему, генералов лечить буду?!

За ним у кімнату задріботів чоловік у цивільному. Тут погляд Петра Івановича зупинився на Ганні-Софії, і він продовжив свою голосну тираду:

– И ребенка с ним держите! Вы что?! – видно було, що він шукав слово, яке мало повністю висловити гнів і яке можна було б ужити при дівчині.

Мабуть, Сенеєв не знайшов підходящого слова, бо просто ширше відчинив двері й показав Василеві Захаровичу з донькою на вихід.

Більше стосовно цього інциденту їх ніхто не турбував. Та все одно батькові цей період життя дався дуже непросто й залишив глибокий відбиток і на поведінці лікаря, і на його зовнішності.

Навіть Ольга, повернувшись із Відня, підійшла до Ганни-Софії й промовила:

– Здав трохи позиції Василь. Та нічого, усе буде добре.

Ох, якби ще цьому добру хтось сказав, що воно має бути. Батько ще не раз згадував ці випадки й самого Петра Івановича. Приблизно через рік після війни він якось зустрів одного з військових лікарів, що приїхали із Сенеєвим, і запитав:

– Може, ви знаєте, як там Петро Іванович поживає?

Співрозмовник змінився на лиці й промовив:

– Кто, Сенеев? Расстреляли гада еще в сорок четвертом.

Побачивши спантеличене обличчя Василя Захаровича, лікар смачно сплюнув собі під ноги й продовжив:

– Японским шпионом, сволочь, оказался. Кто б мог подумать.

Лікар пішов своєю дорогою, а батько так і залишився стояти посеред тротуару.

8

Життя за німців було трохи спокійнішим. Ганна-Софія закінчила школу. Планувала вступати на медичний факультет університету, та гітлерівська влада закрила його. Натомість окупанти відкрили медичні фахові курси, які дівчина зрештою й закінчила.

Батько виявився правий і щодо нової влади, і щодо нацистів, які спочатку трохи позагравали з українцями, давши їм якісь надії на незалежність і свободу, та зрештою впровадили жорстку окупацію.

Одного вечора, важко дихаючи, прибігла Ольга. Довго не могла вимовити й слова. Лише трохи заспокоївшись, промовила:

– Петра заарештували.

– Хто? – поставила недолуге запитання Ганна-Софія.

– Хто? Німці.

Батько з донькою, як могли, заспокоювали Ольгу. Вона залишилася ночувати в них. А зранку побігла по установах шукати можливостей знайти чоловіка. Так тривало приблизно тиждень.

Та якось до неї прийшли друзі Петра. Це сталося вночі. Хтось тихо постукав у двері. Батько не спав, працював у кабінеті, тож відчинив двері. Перед ним стояли два чоловіки. Вони привіталися та попросили покликати Ольгу, щоб поговорити з нею. Батько запитав у відвідувачів:

– Ви знаєте, котра година? Яка Ольга? Приходьте завтра зранку й поговорите.

– Це питання життя й смерті. Ми від Петра.

Батько ширше відчинив двері та впустив гостей у дім. За кілька хвилин прийшла Ольга, а за нею й Ганна-Софія.

– Що з Петром? – запитала жінка, навіть не привітавшись. – Він живий?

– Петро живий, але він із кількома товаришами втік із тюрми. Його шукає поліція.

– Де він? – запитала Ольга.

– У надійному місці. Ми прийшли за вами, бо вам також загрожує небезпека. Вони знають, що ви є членом організації. А під час втечі хлопці зарізали двох вартових. Тож усіх здійняли на ноги. Якщо знайдуть утікачів, одразу розстріляють на місці.

За кількадесят хвилин Ольга зібралася, обняла брата, потім племінницю, поцілувала обох, різко повернулась і вийшла з будинку в темну ніч. Мабуть, не хотіла ятрити серце довгими прощаннями. Незнайомці швидко пішли за нею, та батько встиг запитати в котрогось із них:

– А далі куди?

– Куди? У ліс. До наших.

Ще деякий час через вікно було видно їхні тіні, та за кілька секунд ніч заховала їх у темряву. Родичі не знали в той момент, що побачаться тільки раз після війни. Ця зустріч триватиме кілька годин.

Під час окупації Василеві Захаровичу кілька разів незнайомі люди приносили звісточки від Ольги та Петра. Вони воювали в УПА.

Але час не стоїть на місці. Війна тривала на всіх фронтах, радянські війська долали нацистів. Приблизно в середині літа 1944 року до Львова знову прийшла Червона армія. Радянські окупанти вирішили зупинити вільнодумство галичан. Вони розпочали з того, що забрали в армію без будь-якої підготовки тисячі чоловіків і кинули їх на фронт.

Також совєти заборонили греко-католицьку церкву, заарештувавши Андрея Шептицького та Йосипа Сліпого. Почались облави на націоналістично налаштованих людей. Львів’яни в перший час появи «визволителів» узагалі боялися виходити на вулицю. Однак люди звикають до всього. Особливо тоді, коли не можна нічого змінити.

От і їхня невелика сім’я, як і тисячі інших родин, призвичаїлася до життя в умовах тоталітарної системи. Василь Захарович продовжував працювати в лікарні. Туди ж влаштувалася й Ганна-Софія.

9

Вагон трамвая, укотре зупиняючись, заспівав скрипучу пісню. Зараз, у цей ранковий час, у неділю, зупинка біля «Політехніки» була порожньою. Зазвичай тут сідало багато молодих людей. Вони з шумом та сміхом, мов ріка, вливалися в салон і заповнювали кожен куточок вільного простору. Двері за допомогою пасажирів зачинялися, і трамвай вирушав далі. Так було з року в рік. І Ганна-Софія, котра їздила цим маршрутом більш ніж половину сторіччя, зробила висновок, що з роками студенти не змінилися. Єдине, що відрізняло їх, це одяг, зачіски, аксесуари. Але загалом вони були дітьми, що звільнилися від контролю батьків та школи і з величезним оптимізмом дивилися в майбутнє. У цей момент студенти переживали найщасливіший відрізок свого життя.

У дворі «Політехніки» Ганна-Софія познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром. І цей день вона запам’ятала до найменших подробиць…

Був початок осені. До Ганни-Софії прибігла подруга Іванка й запропонувала прогулятися. Дівчина вже кілька днів світилася від щастя. Її хлопець Василь, з котрим вони давно зустрічалися, освідчився їй. Софія раділа за подругу.

І от в той день Іванка, не заходячи в будинок, підійшла до вікна Ганни-Софії й удавано жахно запитала:

– Ти що зараз робиш?

– Так, нічого, – відповіла дівчина, відкладаючи книгу.

– А, все читаєш. Хочеш пройтися? – Іванка благально подивилася на подругу. – Пішли. Мені потрібно пройтися в політехнічний.

– Для чого? – запитала господиня.

– Розумієш, Василь забув книжку, – немов підтверджуючи свої слова, вона потрясла книгою над головою, – а вчора сказав, що вона йому конче потрібна.

– Не знаю, – завагалася Софія.

– Будь ласка, будь ласка, – благала подруга.

За кілька хвилин вони обидві виходили з двору, весело жартуючи.

Подвір’я «Політехніки» зустріло їх гамором та шумом. Студенти, мов бджоли у вулику, носились з одного місяця в інше. Одні тихо стояли із запаленою цигаркою, інші про щось голосно розповідали, а треті читали книги та конспекти.

Дівчата боязко рухалися вперед, уважно роззираючись навколо. Та зненацька Іванка вигукнула:

– Бачу, бачу! – Вона взяла Ганну-Софію за руку й упевнено потягла через подвір’я.

Зрештою дівчина побачила кремезну постать Василя. Він стояв трохи осторонь, біля лавки, і щось емоційно розповідав хлопцеві, що сидів. Василів приятель тримав у роті не припалену сигарету й щось швидко записував у зошит.

Дівчата повільно, долаючи натовп студентів, підійшли до хлопців. Василь нарешті побачив їх і радісно кинувся до Іванки.

– Принесла. – Він спочатку вихопив книжку з рук дівчини, а потім почав крутити наречену на руках. – От бачиш, я казав, що в мене найкраща дівчина, вона здогадається принести книжку, – звернувся він до товариша.

– Я й не заперечував. – Хлопець відкинув пасмо чорного, мов смола, волосся й знову втупив погляд у конспект.

– Не бурчи, – сміючись, крикнув Василь і, привітавшись із Ганною-Софією, додав: – Знайомся, це подруга Іванки – Ганна-Софія.

Хлопець звів очі й уважно подивився на дівчину, а потім різко підвівся й простягнув руку.

– Я Дмитро.

Дівчина, трохи знітившись, подала руку та кивнула. Зрештою компанія вмостилася на лавці. Василь та Іванка жартували. Закохані не зводили очей одне з одного. Ганна-Софія слухала молодих людей, час від часу долучалася до розмови, вставляючи репліку, а сама непомітно розглядала Василевого приятеля.

Дмитро був худорлявий, середній на зріст, але від нього йшла неймовірна енергія. Тому Ганна-Софія під час розмови вряди-годи вдивлялася в Дмитрове обличчя. Та хлопець наче й не слухав їхньої розмови, не реагував на жарти, лише інколи спроквола кидав розсіяний погляд на неї. Так тривало приблизно хвилин двадцять. Потім прибіг товариш хлопців і покликав в аудиторію, голосно заявляючи:

– Швидше. Степанович уже чекає!

Хлопці різко підвелися й мовчки побігли до входу в університет. Василь на ходу махнув на прощання дівчатам рукою, а Дмитро, уже відчинивши двері, круто повернувся назад. Підійшов до подруг і на секунду застиг у роздумах, а потім рішучим рухом вирвав аркуш із зошита, склав його вчетверо та передав Ганні-Софії, сказавши:

– Дуже приємно було познайомитися. Ти надзвичайно красива.

Дівчина розгубилася від таких слів, проводжаючи хлопця поглядом. Та Іванка зі сміхом вихопила аркуш із руки й побігла вперед. Ганна-Софія кинулася за нею. Коли вони проминули натовп людей і завернули в парк, подруга зупинилась і запитала:

– Ага, записка?

– Та ніяка це не записка, – ледь зашарівшись, відповіла Ганна-Софія. – Він на мене навіть не дивився.

– То можна я розгорну, подивлюся? – весело запитала Іванка.

– Звичайно, – відповіла Ганна-Софія.

Дівчина розгорнула аркуш і змінилася на лиці.

– А ти кажеш: навіть не дивився. – Іванка простягнула аркуш Ганні-Софії.

З паперу на дівчину дивилися великі карі очі, і в чітких лініях малюнка вона впізнала себе. Схожість була неймовірною. Саме в цей момент вона відчула те, що описують по-різному: хтось – як любов із першого погляду, хтось – як момент істини, коли відчуваєш, що знайшов другу половинку. Цей портрет, накреслений звичайним олівцем, вона пронесла через усе життя.

Дівчина й хлопець зустрілися через годину. Ганна-Софія вмовила Іванку дочекатися хлопців із занять. Подруга трішки подражнилася, але потім радісно погодилася.

Дівчата чекали хлопців у дворі університету. Василь та Іванка, делікатно вирішивши не заважати молодим людям налагоджувати стосунки, попрощались і пішли. Ганна-Софія подякувала Дмитрові за портрет. Хлопець трохи засоромився, а потім запропонував:

– Пройдімося.

– Добре, – відповіла дівчина, і, як згодом вони жартували, гуляння затягнулося на довгі роки.

Але це було потім. Цього дня Ганна-Софія та Дмитро довго прошкували вузенькими львівськими вуличками, розповідаючи одне одному про себе.

Дмитро трохи накульгував на праву ногу. Віджартовувався, що його вкусив собака. І лише значно пізніше дівчина дізналася правду.

Хлопець ішов мовчки. Ганна-Софія ніяково намагалася розпочати розмову. Та згодом Дмитро розговорився. Молоді люди згадували дитинство. З’ясувалося, що вони навчались у сусідніх школах.

– От бачиш, ми могли зустрітися значно швидше, – сказала Ганна-Софія.

– Можливо, – відповів хлопець і, замислившись на кілька секунд, додав: – Швидше – це не завжди вчасно.

Ця фраза змусила Ганну-Софію зупинитися.

– Так, ти правий, це ти чудово сказав. – Дівчина ще раз повторила: – Швидше – це не завжди вчасно… А я в цьому районі й надалі живу з батьком, – продовжила вона розмову.

– Я тепер живу в тітки в іншій частині міста, – Дмитро пішов повільніше, – мої батьки загинули. – Запанувала пауза, але хлопець повів далі: – Тато з мамою на початку війни потрапили під обстріл. Залишилися ми з братом самі.

– У мене також мама померла, ще давно, під час пологів. Коли я народилася, – сказала Ганна-Софія і раптом відчула, що зараз заплаче.

Дмитро теж відчув це, міцно узяв її за руку й, дивлячись в очі, промовив:

– Бачиш, у нас із тобою схожі долі.

– У тебе залишився брат, а в мене – батько, – сказала дівчина.

– Так, але я не знаю, де зараз мій брат, – відповів Дмитро, – не бачив його вже кілька років.

Вони, узявшись за руки, перейшли дорогу, поруч прогуркотів трамвай.

– Навіть не знаю, чи він живий.

– Він в УПА? – Софія заглянула хлопцеві в очі.

Дмитро не відповів. Він підвів руку, подивився на годинник і промовив:

– От лихо, уже дев’ята година, час додому.

Справді, час пролетів непомітно. Над містом нависли сутінки.

Дмитро провів Ганну-Софію додому, сором’язливо потиснув їй руку й промовив:

– До завтра, – повернувся й пішов.

Дівчина ще довго дивилася йому вслід. У неї з’явилося безліч думок. Звичайно, вона спілкувалась із багатьма хлопцями і на роботі, і під час навчання. Хтось їй подобався, з кимось приємно було порозмовляти. Деякі парубки залицялися до неї, запрошували в кіно, дарували квіти. Якось навіть батько пожартував, що вже час прийшов на себе взяти відповідальність за якогось із тих «батярів». Дівчина вдала, що образилася, і відповіла:

– Щоб за когось нести відповідальність, потрібно її відчувати.

Василь Захарович не чекав такої відповіді і, чи то осуджуючи, чи, навпаки, розуміючи, похитав головою. Більше цієї теми він не зачіпав.

І от зараз уперше в житті Ганна-Софія відчула, що готова взяти на себе відповідальність. Хоча, мабуть, це смішно після одного дня знайомства. У цей момент дівчині надзвичайно бракувало мами. Та й Ольга була далеко. Їй елементарно не було з ким поговорити й порадитися.

У цей вечір Ганна-Софія ще довго не могла заснути. Час від часу вона вдивлялась у свій портрет на аркуші. Потім підвелася з ліжка, причепила малюнок на книжкову шафу й лише після того поринула в сон.

Наступного дня, зранку, дівчина вийшла разом із батьком із дому. Василь Захарович прямував на роботу, а Ганна-Софія вирішила піти на ринок, щоб купити свіже молоко, сметану та сир: вони з батьком полюбляли молочні продукти.

Виходячи з подвір’я на вулицю, вони в прямому сенсі наштовхнулися на Дмитра. Хлопець саме відчиняв хвіртку. Молодик від несподіванки трохи знітився, але одразу опанував себе, простягнув руку Василеві Захаровичу й промовив:

– Доброго дня, мене звати Дмитро.

– Василь Захарович, – відрекомендувався чоловік.

– Це мій товариш, – щоб внести ясність у ситуацію, промовила Ганна-Софія.

– Я так і зрозумів, – відповів батько й після паузи продовжив: – Я біжу на роботу, а ви – на ринок. Сподіваюся, Дмитро допоможе тобі принести сумки?

– Звичайно. – Хлопець вихопив сумку з рук Ганни-Софії. – Звичайно, допоможу.

Батько усміхнувся і, хитнувши головою, неспішно попростував вулицею.

Хлопець і дівчина деякий час ішли мовчки. Мовчанку порушив Дмитро.

– Я неправильно зробив, що прийшов? – запитав він.

– Та ні, – відповіла Ганна-Софія, – просто я розгубилася.

– Тепер я буду тебе зустрічати кожнісінький день. – Дмитро міцно взяв дівчину за руку.

А через дві години вони сиділи в саду й по черзі розповідали одне одному історії…

10

Трамвай проїжджав повз пологовий будинок, у якому Ганна-Софія колись народжувала дітей. Вона уважно вдивлялась у вікна, мов хотіла когось угледіти. На жаль, крім сірих віконних рам, жінка нічого не побачила. Та пам’ять невпинно повертала її до подій власного життя, старенька знову поринула в спогади…

Під час цього першого чи то, ба, уже другого побачення Ганна-Софія й Дмитро розповідали одне одному найпотаємніші речі. Люди, котрі бачилися вдруге в житті, розказували найзаповітніше, те, що ніколи б не довірили нікому чужому. Таким чином вони немов пов’язували себе невидимими нитками єднання, розуміючи, що розірвати їх уже неможливо.

Історія Дмитра вражала. Коли розпочалася війна, він та його брат Володимир, котрий був на два роки старшим, навчалися в політехнічному інституті. Трагедія з батьками перевернула їхнє налагоджене життя з ніг на голову. Тепер потрібно було самим піклуватися про себе. Хлопці цю біду переживали по-різному. Якщо Дмитро майже цілими днями сидів удома, намагаючись прийти до тями, то Володимир пропадав десь цілими тижнями. На запитання молодшого брата реагував агресивно, неначе спеціально провокував сварки.

Якось увечері Володимир повернувся додому й почав збирати речі, шукати документи. Дмитро тихенько підійшов до нього й запитав:

– Куди ти збираєшся?

– Що?! – немов упійманий на гарячому, злякано вигукнув Володимир, та, побачивши брата, продовжив збиратися й додав: – От налякав…

– Куди ти збираєшся? – перепитав Дмитро з притиском.

– Куди, куди?! – закричав Володимир. – Куди хочу, туди й іду.

Хлопець зі злістю почав закривати стареньку валізу, у яку жужмом поскидав безліч речей.

– Ти що, тато мені чи мама, щоб питати, що я роблю?! – кричав Володимир, замикаючи замок у валізі.

Зрештою валіза перевернулася, і речі висипалися на підлогу. Хлопець спересердя копнув її ногою й несподівано розридався. Так, просто розридався. Для Дмитра це стало цілковитою несподіванкою. Він підійшов до брата, обняв його за плечі й відчув, що й у нього мокрі очі. Несподівано накотилися спогади про дитинство та батьків. Брати проговорили всю ніч. Під час розмови з’ясувалося, що Володимир зібрався до Відня. Хлопець випадково зустрів однокласника, котрий навчався в Австрії. Той розповів, що записався в батальйон Організації українських націоналістів. Як виявилося згодом, це був другий батальйон організації під назвою «Роланд». Цей підрозділ був створений ОУН за домовленістю з німецьким військовим керівництвом для боротьби з радянськими військами.

– І що, ти поїдеш у Відень? – чи то запитав, чи то ствердив Дмитро.

– Звичайно, – знову запально відповів брат. – Звичайно, ми мусимо помститися за батьків.

– Ми… отже, я їду з тобою?

– Ні, хтось повинен залишитися тут.

– Нізащо! Або ти береш мене із собою, або нікуди не їдеш, – уже з притиском заговорив Дмитро.

– Яким чином ти мене затримаєш? – знову агресивно заговорив старший брат, але різко осікся й примирливо продовжив: – Можливо, ти й правий, що нам потрібно їхати вдвох.

– Коли ти збираєшся їхати і як добиратися? – з цікавістю розпитував молодший брат.

– Їдемо післязавтра, – повідомив Володимир, – поїздом.

– Зрозуміло, – міркуючи, сказав Дмитро. І одразу ж запитав: – А де взяти грошей?

У хлопців зовсім не залишилося грошей. Вони ледь перебивалися з дня на день, із сумом згадуючи часи, коли були живі батьки. Навіть у дорослому віці брати не задумувалися над такими питаннями, як кошти чи їжа. Зараз у скруті їх часто рятувала мамина сестра. Вона жила сама, тож опікувалася ними.

– Я тут трохи назбирав, – витягнув невеликий пакунок Володимир, – але цього мало. А якщо й ти їдеш, то й поготів не вистачить.

Дмитро вийшов із кімнати й через кілька хвилин повернувся з невеликими заощадженнями. Хлопці перерахували гроші. Бракувало трохи більше, ніж половини.

Дмитро ще раз вибіг у сусідню кімнату й повернувся з кількома книгами.

– Ось що ми продамо, – він переможно підняв фоліанти над головою.

– Ти хочеш продати батькові енциклопедії? – трохи знітившись, промовив Володимир.

– Заради такої справи, звичайно. – Хлопець акуратно поставив книги на стіл. – Тим більше, батько подарував їх нам.

– Ну, не нам, а тобі після вступу в інститут, – уточнив старший брат.

– Ні, нам, просто він чомусь думав, що мені енциклопедія більше допоможе в житті, – відповів Дмитро. – А тобі він подарував свій улюблений велосипед.

– О, велосипед! – одночасно вигукнули хлопці і, зірвавшись із місця, вибігли з кімнати…

Увечері вони вже мали потрібну суму на подорож. Звичайно, книги та велосипед вдалося продати за половину ціни, але хлопці були задоволені й тим. Нікому не сказавши жодного слова, вони вперше в житті вирушили в самостійну подорож.

Весняний Відень зустрів братів чудовою погодою. У доброму настрої вони крокували містом і підбадьорювали себе жартами. У мандрівників було стійке відчуття, що вони навіть не залишали рідного міста. Звичайно, Відень відрізнявся від Львова, але то тут, то там із провулків виринали будинки, обриси яких нагадували львівські будівлі.

Володимир знайшов аркуш з адресою, і хлопці почали шукати Ляндштрассер-Ґауптштрассе. Зрештою брати дісталися до потрібної адреси й підійшли до вказаного будинку. Однак, побачивши його, трохи розгубилися. Перед ними стояв невеликий приватний особняк. Хлопці здивовано зупинилися.

– Ти добре подивився, це саме тут? – іще раз перепитав Дмитро.

Та хлопець не встиг отримати відповіді. Двері будинку відчинилися, і звідти вийшло троє молодих людей. Вони щось жваво обговорювали українською мовою.

– Мабуть, таки тут, – сам собі відповів Дмитро.

Хлопці несміливо постукали у двері. Проте ніхто не відчинив. Тоді Володимир натиснув на клямку, і двері відчинилися. Брати увійшли в дім.

– Проходьте, – з темряви долинув чоловічий голос.

Брати пішли на голос. Їх зустрів чоловік невеликого зросту. Обмінявшись привітаннями, вони зайшли в простору кімнату. Чоловік смішно перестрибнув через високу лаву та сів за стіл.

– Сідайте, – сказав незнайомець знову низьким голосом, що аж ніяк не пасував йому.

Почувши цей голос у темному коридорі, Дмитро уявив козака метрів зо два з величезними плечима й руками. А натомість перед ними сидів інтелігентний співрозмовник, який майже жіночими руками збирався щось записувати в грубий розгорнутий зошит. Щось схоже відчував і Володимир. Тому хлопці кілька секунд не наважувалися розпочати розмову.

– Слухаю вас, – повторив чоловік.

Брати розказали, чому прийшли. Чоловік, своєю чергою, розповів хлопцям про формування загонів, про ризики, які можуть спіткати їх. Володимир і Дмитро сказали, що не змінять рішення, і витягли документи. Єдине, про що попросив старший брат, щоб Дмитра записали під маминим прізвищем. Тож вони зареєструвалися за різними прізвищами. Дмитро так і не зміг дістати від брата пояснення такого вчинку, але не раз потім подумки дякував йому за це.

Уже за тиждень Володимир і Дмитро прибули до табору підготовки, розташованого в замку. Про табір хлопці наслухалися ще у Відні. Дмитро не раз собі уявляв, як виглядає ця місцина. Фантазія зображала то помпезну будівлю, чомусь дуже схожу на палац Потоцьких у Львові, то монументальні стіни з бійницями, як в Арсеналі.

Замок виявився не схожий ані на перший, ані на другий варіант. Це був величезний сірий будинок, оточений високим муром. За громіздкими дерев’яними воротами розгорталося просторе подвір’я. Воно й слугувало бійцям територією для проведення занять. Замок складався з двох частин: в одній були навчальні кімнати та їдальня, а в другій – приміщення для новобранців.

Братів поселили в одну кімнату та видали амуніцію. Перші дні на новому місці минули не надто легко. Особливо важко було Володимирові призвичаїтися до режиму дня. Та хлопці доволі швидко звикли до військового устрою. Вони вправно вивчали військову науку й знайшли нових товаришів…

Різкий поворот трамвая вивів Ганну-Софію з роздумів. Певний час жінка уважно вдивлялася в кожен будинок, немов боялася проминути будь-яку дрібницю. Та спогади знову заполонили її.

Хіба може вона забути, з яким виразом обличчя Дмитро розповідав, як українські вояки в чужому краї в замку біля далекого Відня раділи проголошенню Акта відновлення Української Держави? Як кожному з них хотілося бути в той час у Львові?

Дмитрові не довелося довго воювати. У другій сутичці він дістав поранення в ногу. Його доправили до шпиталю. Була небезпека зараження крові. Лікарі змогли врятувати ногу, але на все життя він залишився кульгавим.

У надзвичайно важкій розмові, застосовуючи жорсткі аргументи, Володимир переконав брата повернутися до Львова. Тож Дмитро поїхав на Батьківщину, а Володимир продовжив воювати. Відтоді брати більше не бачилися. Лише інколи старший брат передавав звісточку з товаришами, що поверталися додому. Згодом і ця ниточка обірвалася.

З часом Дмитро продовжив навчання в «Політехніці». Саме зміна прізвища допомогла йому не потрапити в розробку спецслужб. А можливо, вони просто «недопрацювали».

11

Трамвай різко пригальмував біля світлофора. Ганна-Софія виринула з роздумів. Вона поглянула у вікно й побачила будівлю, яка й досі в багатьох людей спричиняла спазми в животі. У цій споруді зараз розташовувалася СБУ, а колись – славнозвісний КДБ.

Ні, Ганна-Софія особисто там не була, та якось зустріла одного працівника «спецслужб», і він завдав їй багато лиха. Так, його ім’я, прізвище та звання вона пам’ятала й досі. Майор Василій Барсуков.

Трамвай плавно проїхав повз довгу споруду, а старенька немов повернулася в минуле.

Усе відбулося навесні 1947 року. Ніщо не віщувало біди. Якось травневого дня до них прийшов молодий лейтенант із блокнотом у руках. Як згодом з’ясувалося, побував військовий і в сусідів. Він оглянув подвір’я і, підійшовши до батька, запитав:

– Можно дом осмотреть?

– Навіщо? – запитав тато.

– Так положено, – трохи розгубившись, відповів військовий.

– Що саме ви хочете подивитися? – поцікавився Василь Захарович.

– Я осматриваю все дома на улице, – оговтавшись, відповів лейтенант, – записываю, что и как.

Батько хотів ще щось сказати, але махнув рукою й дозволив зайти в дім. Лейтенант швидко обійшов кімнати й майже вискочив із будинку. Зробив якусь позначку в блокноті й, задоволено цмокнувши, сказав:

– Ничего себе хатына, – і, не попрощавшись, пішов.

Ганна-Софія запитально поглянула на батька, той знизав плечима й промовив:

– Пішов собі, от і добре.

Батько й донька ще не здогадувалися, чого їм буде вартувати ця остання фраза гостя: «Ничего себе хатына».

День, коли вперше побачила майора Барсукова, Ганна-Софія пам’ятає в найдрібніших деталях.

Світило вже доволі тепле травневе сонце, вона з батьком сиділи на лавці в саду й насолоджувались ароматом весняного цвіту. Саме в цей момент до них у будинок постукала біда. Вона мала вигляд огрядного чоловіка середнього зросту у військовій формі. Він відчинив хвіртку, підійшов до них і безцеремонно вмостився на стільці навпроти. Нахабно окинувши господарів поглядом і не привітавшись, запитав:

– Вы здесь живете?

– Так, – відповів батько. – А ви хто?

– Разрешите представиться, – гість зняв кашкет, – майор Барсуков.

– Чим завдячуємо вашому візиту? – Василь Захарович ледь стримував гнів.

Майор зробив паузу, спочатку уважно оглянув Ганну-Софію, потім – батька. У цей момент дівчина добре його роздивилася. Його образ іще не раз приходив до неї в жахних снах.

Барсуков мав велике кругле обличчя з маленькими, мов цяточки, очима. Рідке масне світле волосся спадало на чоло, по якому рясно стікали краплі поту. Гість витягнув із кишені брудну зіжмакану ганчірку, що, мабуть, слугувала йому за носовичок, витер краплини поту й промовив:

– Да, жарко сегодня, – й акуратно, наскільки це слово можна застосувати до його дій, склав хустинку в кишеню. – Ну что, хозяин, идем в дом. Поговорить надо, – підводячись, продовжив гість і, не чекаючи відповіді, пішов до будинку.

Василь Захарович мовчки попрямував слідом, підвелася й Ганна-Софія. Батько провів гостя в кабінет. Дівчина зайшла туди за чоловіками.

– Может, с глазу на глаз? – запитав Барсуков.

– У мене немає секретів від доньки, – відповів господар.

Майор вмостився на тахту і, закинувши ногу за ногу, продовжив розмову:

– Говорю сразу, мне понравился ваш домик.

– І що? – спантеличено запитав Василь Захарович.

– Что-что, – гість окинув кімнату поглядом, – вам отсюда придется съехать.

– Що зробити??? – батько справді не зрозумів, що має на увазі майор.

– Говорю прямо: ваш дом мне очень приглянулся, и я собираюсь привезти сюда свою семью.

У господаря звело дух, і він майже викрикнув:

– Як свою сім’ю?! Це ж наш будинок!

– Был ваш. Станет наш. – Барсуков розтягнув свої тонкі губи від однієї щоки до другої (це, напевне, у нього була така посмішка) і продовжив: – Представители новой власти должны где-то жить?

– Так чому ж у нашому будинку? – не міг зрозуміти батько. – От наприкінці вулиці стоїть вільний будинок, туди й вселяйтеся.

Барсуков змінився на лиці.

– Ты мне, майору МГБ, предлагаешь жить в развалинах?

– Ми звідси нікуди не поїдемо, – голосно сказав Василь Захарович. – Це будинок моїх батьків, дідів та прадідів.

Гість хитро примружився й відповів:

– У меня тоже будут внуки и правнуки, и это будет дом их дедов. Словом, Василий, я знаю, что ты хороший доктор, тебя уважают. Но зачем вам двоим такой дом? Я уже договорился: будет вам квартира ближе к работе. Хорошая такая, аккуратная.

– Нікуди я звідси не поїду! – різко вигукнув батько.

– Вариантов нет, – позіхнувши, якось уже байдуже відповів гість.

І раптом його верткі оченята на чомусь зупинилися. Він почервонів, зірвався з місця й кинувся під батьківський стіл. Деякий час майор повзав там, потім різко підвівся й почав розмахувати перед їхніми очима невеликим погруддям Фелікса Дзержинського.

– Ты, ты, – гнів розпирав гостя, – ты знаешь, кто это?! Это сам Феликс Эдмундович! Великий человек! А ты его под стол! Под суд пойдешь. Да он, – він тицьнув пальцем в погруддя, – с таким бандеровцем, как ты, даже разговаривать бы не стал. Расстрелял бы на месте. Все. Неделю вам на сборы. Это и так очень много.

Після цих слів він вийшов, запхнувши фігурку Фелікса під пахву.

Господарі ще деякий час сиділи мовчки. Першою оговталася Ганна-Софія.

– Що це було? – запитала вона. – Нас що, виселяють???

– Якесь шаленство, цього не буде, – відповів батько. – І з тим бюстом так вийшло. Ще достоту посадять.

Погруддя Фелікса Дзержинського потрапило в дім випадково. Його подарував батькові вдячний пацієнт. Василь Захарович довго тримав його на роботі, та якось, не знати навіщо, приніс додому. Часто застосовував як важок, ось і зараз він лежав під столом, притискаючи заклеєний батьків капець.

Порадившись поміж себе, батько й донька заспокоїлися. Не можуть же їх викинути з будинку просто так. У батька було багато пацієнтів, що мали високі військові чини. Тож на сімейній нараді вирішили, що Василь Захарович поговорить із кимось із них. Можливо, питання й вирішиться.

Але насправді ситуація виявилася не такою простою, як уявлялося. Багато хто з колишніх батькових пацієнтів знав Барсукова особисто, тому відмовилися допомагати, знаючи, що майор працює в МГБ. Та все ж наступного дня батько прийшов у доброму гуморі.

– Усе, обіцяли допомогти, – промовив він, заходячи в кімнату.

– Хто? – запитала Ганна-Софія.

– Не знаю, чи ти пам’ятаєш, – продовжував батько, сідаючи за стіл, – генерал Сурдов. Він був колись у нас у гостях.

Ганна-Софія, звичайно, не забула генерала. Батько врятував йому життя. А історія була така. На Привокзальній площі був колись заклад, у якому розважався старший офіцерський склад військовиків після важкої праці. Якось під час чергової пиятики один полковник заявив, що його водій із зав’язаними очима може проїхати від костелу Ельжбети до місця, де тепер церква Анни. Це майже кілометр крутого спуску. Проїхати із заплющеними очима цей досить великий відрізок неможливо. Мабуть, полковник прибрехав, та генерал Сурдов був уже в такому стані, що почав кричати, що це простіше простого й він сам проїде із заплющеними очима, до того ж негайно!

Полковник сказав, що не вірить. Дехто з присутніх намагався відмовити Сурдова від такої шаленої ідеї. Та хіба ж можна зупинити «бойового» генерала.

Отже, заклалися! Генералові зав’язали очі, він сів за кермо, а секундантом, щоб було чесно, посадили молодого лейтенанта, котрого зупинили на вулиці. Вирішили, що секундант має бути нейтральним, адже друзі генерала могли допомогти йому виграти парі, а прихильники полковника могли не визнати чисту перемогу.

Була перша година ночі. Генерал випив іще кілька ковтків коньяку з пляшки та натиснув на газ. Те, що відбулося далі, Сурдов запам’ятав на все життя, яке могло одразу ж і закінчитися. Генерал врізався в ріг будинку вже через сто метрів. В останній момент він викрутив кермо так, що удар дістався пасажирові, – лейтенант помер на місці, а генерал потрапив у лікарню з переламаними ногами, ключицею та ребрами, які заледве не влізли йому в легені. Тож батько лікував його. Скандал зам’яли: тесть генерала служив у Москві.

Лейтенанта, який загинув, щоправда, представили до медалі, а родичам надіслали листа про те, що їхній син героїчно поліг у боротьбі з бандерівцями. Ось така до гірких сліз смішна історія.

Щодо клопотання стосовно будинку генерал дав відповідь аж через два дні. Потупивши погляд, він повідомив Василеві Захаровичу, що нічим не може допомогти. І порадив погодитися на переїзд, якщо лікар хоче мати майбутнє та навіть просто жити. А згодом усе налагодиться.

Батько прийшов додому сумний. Він не знаходив собі місця. Наступні два дні родина жила, мов на голках. Звичайно, речей не збирали, сподіваючись, що все минеться, як страшний сон. Та, на жаль, рівно за тиждень знову з’явився майор Барсуков. Він безцеремонно зайшов у дім і кинув на стіл папку. Зробив артистичну паузу й мовив:

– Да, не собрались, но я предвидел это. – Він з усієї сили завалився на канапу і, вказавши на теку, запитав у батька: – Знаешь, что там? – І сам відповів: – Там дело на тебя и сестру твою, бандеровку, лет на двадцать хватит, а может, и расстрел.

– Яке діло? – розгублено запитав Василь Захарович.

– Не детское, – гість підвівся, узяв папку й почав трясти нею перед обличчям батька. – Там показания десятка людей, что ты занимался антисоветской пропагандой, лечил бандеровцев.

Не чекаючи відповіді, він попрямував до виходу. Біля дверей різко розвернувся.

– Феликса Эдмундовича я тоже вспомнил. Даю еще неделю, я добрый, – при цьому майор Барсуков зареготав, оголюючи жовті зуби. – Не соберетесь – сожгу все во дворе. Все.

Емгебіст вийшов із будинку.

Цю ніч Василь Захарович і Ганна-Софія зовсім не спали. Що ж, виходу не було, тож вирішили збирати речі. За кілька днів приїхала вантажівка й кілька солдатів під пильним наглядом самого Барсукова завантажили речі в машину.

Майор давав команди:

– Нет, это не несите, хороший столик, пригодится.

Через кілька хвилин із глибини будинку знову чувся крик:

– Ты что, не понимаешь? Поставь этот шкаф на место. Бери тот, в углу, старенький. Им больше не надо. Да и квартирка там маленькая, привезут много мебели – сами не поместятся, – і, задоволений своїм жартом, хихотів.

Отож у результаті взяли вони найнеобхідніше. Батько переживав за бібліотеку, яка була досить велика. Він обережно взяв зв’язані книги й поніс до машини. Дорогою його перестрів солдат і закричав:

– Товарищ майор, а это пусть берут?!

Барсуков повільно підійшов, витягнув котрусь книгу.

– И что тут у нас? А, книги. Пусть забирают это барахло, – і, навіть не розгорнувши фоліант, жбурнув у кузов.

Коли все, «что им надо», на думку майора, було спаковане, солдати заскочили в кузов, і машина поїхала.

На Барсукова чекала машина з водієм. Він крикнув у бік колишніх господарів:

– Чего ждем? Садитесь и поехали.

Коли всі сиділи в авто, майор щось згадав. Почав копирсатися у величезному портфелі на сидінні. Витягнув звідти погруддя Дзержинського й швидким кроком повернувся в будинок. Через кілька секунд задоволений вийшов і промовив:

– Вот теперь порядок, Феликс Эдмундович стоит на моем рабочем столе в моем кабинете.

Нарешті Борсуков вмостився на сидінні, і вони рушили. А через декілька хвилин уже були на місці. Солдати розвантажували машину й носили речі нагору. Піднялися й Василь Захарович із донькою. Ось так Ганна-Софія зайшла у квартиру, у якій потім прожила більше ніж півсторіччя. У цій квартирі завтра вона відзначить і свій дев’яностий рік народження. А в той час їй, ще зовсім молодій дівчині, було тільки двадцять три.

Батько заходив у цей будинок уперше, а вона, Ганна-Софія, тут уже була. Один раз. Але це було її великою таємницею, про яку не знав ніхто, навіть батько. Єдиний, кому вона розповіла цю історію, був Дмитро. Хлопець пропустив події з переселенням, тому що його не було у Львові.

Дмитро повернувся наступного дня. Засмаглий, веселий, життєрадісний хлопець зустрів Ганну-Софію з квітами. Натомість вона, побачивши його, розридалася.

Цього дня вони довго прогулювалися парком, і вона йому розповіла і про вимушений переїзд у нову квартиру, і про те, що раніше була у своєму новому помешканні. Вона якось зустріла майора Борсукова біля костелу, і він їй запропонував подивитися «новое жилье». Вона відмовлялася, та він наполягав:

– Посмотришь, может, что не так. А мои солдатики и побелить могут, двери, пол покрасят.

Коли вони зайшли у квартиру, майор одразу ж почав зачиняти двері, щоб дівчина не змогла вийти. Та двері й замок були настільки старими, що Борсуков не зміг замкнутися зсередини. Це й урятувало Ганну-Софію. Майор однією рукою узяв дівчину за талію, а другою затулив їй рот, прошепотівши:

– Подумай, девочка. Если сейчас согласишься, может, и дом оставлю.

Він почав лапати її за груди. Від нього несло перегаром та квашеною капустою. Цей запах вона потім іще довго згадувала.

Ганна-Софія на якусь секунду розслабилася, Барсуков зрозумів це як згоду й послабив хватку. Та дівчина з усієї сили штовхнула його на крісло, що осиротіло стояло посеред кімнати. Очевидно, і спожитий майором алкоголь дався взнаки, тож він, перечепившись, упав на підлогу. Ганна-Софія швиденько втекла. Це було за кілька днів до переїзду.

Дмитро слухав історію й шаленів. Казав, що підстереже Борсукова й відлупить. Дівчина заледве домоглася від нього дати їй слово, що не наробить дурниць, адже цим він себе погубить.

Але є справедливість на світі. Приблизно через два місяці знайшли майора Барсукова в будинку, у батьковому кабінеті, мертвим, з проламаною головою. Поруч лежало закривавлене погруддя Фелікса Едмундовича. Ним, «великим человеком», Барсукову й пробили голову. Про це Василеві Захаровичу розповів генерал Сурдов.

Василя Захаровича також викликали на допит, але він мав алібі. У той час, коли вбили Борсукова, лікар був на нічному чергуванні. Його бачили багато свідків, серед них колеги й високопосадовці, що лікувались у лікарні.

Окрім того, ширилися чутки, що в ці дні біля будинку бачили Ольгу. Начебто вона таким чином помстилася за родину. Ганна-Софія з батьком сумнівались у цьому, бо Ольгу вони самі не бачили понад рік.

Той рік змінив багато в житті Ганни-Софії. Батько надзвичайно близько до серця взяв переселення. Він частіше залишався на роботі. Сильно змарнів, постарів. Ганна-Софія часто відчувала від нього запах спиртного. Колись він також міг випити чарку, але дуже рідко, лише на свята. Тепер це повторювалося чи не щодня. А коли дівчина спробувала поговорити на цю тему, він, навіть не дослухавши, одягнувся й пішов із хати. Майже тиждень жив на роботі, у лікарні.

У листопаді Василь Захарович застудився. Він не лікувався, хвороба настільки загострилася, що кашель чули сусіди на першому поверсі. З кожним днем батько більше й більше марнів, і його вже не могли врятувати. У грудні, не доживши десяти днів до Нового року, Василь Захарович помер.

Ці дні були, мабуть, найважчими в житті Ганни-Софії. Вона залишилася у світі сама. Якби не Дмитро, дівчина не вижила б. Хлопець допомагав у всьому, підтримував, піклувався й зрештою освідчився їй. Через рік по смерті батька вони одружилися. Дмитро переїхав до неї. На той момент він жив разом із тіткою в маленькій кімнатці. Квартиру його батьків забрала радянська влада, аргументуючи тим, що його брат – бандерівець.

12

Трамвай під’їжджав до зупинки «Парк культури». Львів’яни люблять це місце. Передусім діти. Ганна-Софія пригадала, як вона із сім’єю не раз приходила сюди у вихідні дні. Спочатку з дітьми, а потім з онуками. Ще коли був живий Дмитро, то не раз згадував, як вони гуляли парком, дивилися демонстрацію моди (як тоді називали – «покази досягнень легкої промисловості») і їли шашлики з металевих гофрованих тарілочок.

А внук Дмитро найбільше полюбляв кататися на оглядовому колесі. Підійде, притулиться й просить:

– Покатаймося на великому колі.

Ганна-Софія купувала морозиво, вони сідали в чарунку на лавки й підіймалися в голубу височінь. Дмитрик завжди розглядав краєвид і, вказуючи рукою, запитував:

– Бабцю, а що там таке?

І вона розповідала хлопчикові, а він завжди уважно слухав. Не раз Ганна-Софія ловила себе на думці, що не впевнена, кому ці прогулянки більше подобалися – їй чи внуку.

Трамвай саме проїжджав повз стіну, на якій на чорному фоні великими жовто-блакитними буквами було написано «НЕБЕСНА СОТНЯ».

В очах старенької з’явилися сльози. Ох, якби хто знав, скільки вона їх виплакала за ті страшні зимові дні. Сама вже й не думала, що може так плакати. Була впевнена, що після смерті чоловіка та сина сліз не залишилося.

Коли почалася Революція гідності, Дмитро одразу ж поїхав до Києва. Вона не затримувала його. Пам’ятала, коли майже десять років тому він іще студентом їздив на Помаранчеву революцію, сама давала йому відкладені з пенсії гроші на дорогу й харчування. Дотепер вона пам’ятає, який був у нього вигляд після повернення зі столиці. Він казав:

– Бачиш, таки правда перемогла. Таки не може зек бути президентом у нас, українців. Ти ж сама не раз розповідала про дідуся Дмитра, прадідову сестру Ольгу та її чоловіка. Скільки ж людей загинуло за Україну. Хіба вони зрозуміли б, якби народ прийняв такого президента?

Та що казати, вона раділа та вірила разом із ним у перемогу, в Україну. Але не так сталося, як гадалося. Усе перевернулося з ніг на голову, і зек таки став президентом. Тому, коли до неї приїхали Дмитро зі своєю дружиною Галею й заявили, що їдуть до Києва, вона не відмовляла. Бачила, як владна верхівка віддала наказ бити мирних мітингувальників. Такого ще не було. Звичайно, за Радянського Союзу саджали, били й убивали. Але робили це нишком: вистежували, виловлювали, засилали в табори. Втілювали це в життя послідовники «великого человека Феликса Эдмундовича». Що з них узяти! А тут на очах у мільйонів людей влаштували бійню… Та й кого били – дітей, студентів.

Ганна-Софія завжди вважала себе доброю людиною, вона не вміла ненавидіти. Та, дивлячись на екран телевізора, спіймала себе на думці, що могла б убити. Так, убити отого огрядного беркутівця, який із диким оскалом, мов розважаючись, лупив юних хлопців та дівчат палицею по голові. На якусь мить камера впіймала його лице. Старенька заніміла. Схоже обличчя переслідувало її все життя. Ох, дуже він був подібний на майора МГБ Василя Барсукова. Вона зрозуміла, що таких «барсукових» залишилося ще чимало й сьогодні.

Ганна-Софія практично не відходила від телевізора. Одного разу, пізно ввечері, до неї зненацька приїхала Віруся й застала біля телевізора. Жінка не могла підвестися з крісла. У неї підвищився тиск. Донька пригрозила, що забере телевізор. Ганна-Софія була змушена пообіцяти, що не буде дивитися новини.

Коли прийшла звістка з Майдану про перших убитих, її серце обірвалося. Вона заходилася телефонувати на стільниковий Дмитра. Та в рурці неживий жіночий голос відповідав, що абонент поза зоною зв’язку. Це продовжувалося добу. Вона не знає, як прожила ці двадцять чотири години. І коли у квартирі задзвонив телефон, довго не наважувалася взяти слухавку. Боялася поганої новини. Тепер вона усвідомила, що, як і багато років тому, залишилася сама. І єдине, що тримає її на цьому світі, це, як і тоді, шістдесят п’ять років тому, Дмитро. Тільки тоді це був її коханий, майбутній чоловік, а тепер – їхній внук. Звичайно, вона мала дочок та ще трьох внуків, котрих дуже любила. Та Дмитро був частинкою її серця.

Затамувавши подих, вона взяла слухавку й почула рідний голос:

– Привіт, бабуню. Я бачив, скільки разів ти дзвонила. Щось сталося?

А вона не могла нічого відповісти. Спазм стиснув горло, і одночасно хотілось і плакати, і кричати, і лаяти Дмитра. Він зрозумів без слів і винувато промовив:

– Вибач, телефон розрядився. Не можна було зарядити. У мене все добре. За два дні буду. Приїду на кілька днів до Львова. Маю здати одну роботу, а потім назад. Ліпи пироги. Цілую, тут Галя тобі вітання переказує. Тобі буде веселіше, бо вона вже залишиться у Львові. Усе. Бувай. Люблю. Цілую.

Ця розмова подіяла на Ганну-Софію краще, ніж будь-які пігулки. Вона зібралася, відігнала смуток і перемістилась із кімнати на кухню, до плити. Почала складати меню й думати, що смачненького приготує для Дмитра й Галі. Адже до неї внук улюблений приїжджає.

Нарешті цей день настав. Із самого ранку у двері подзвонили. Це був його дзвінок. Ганна-Софія могла його вирізнити з-поміж сотні інших. Так натискав на ґудзик дзвінка тільки Дмитро. Старенька швидко підійшла до дверей та відчинила їх. На порозі стояв онук із дружиною.

– Бабуню, привіт! – Дмитро міцно обняв Ганну-Софію. – А от і ми! Усе добре, а ти переживала.

– Доброго ранку, Ганно-Софіє Василівно, – привіталася Галя.

– Швидко заходьте! – Господиня притулилася до стінки, даючи молодятам можливість пройти у квартиру.

Гості завітали в коридор, зачинивши двері. Квартиру наповнив запах диму.

– Швиденько роздягайтесь – і на кухню. У мене все готове, – запрошувала молодих людей господиня.

– Добре, – допомагаючи знімати куртку Галі, відповів Дмитро, – але ми спочатку в душ. Скучили за теплою водичкою.

Гості зачинились у ванній. Ганна-Софія з нетерпінням чекала, поки вони вийдуть. Старенька пішла в коридор і тільки тепер зрозуміла, що запах диму поширювався від Дмитрового й Галиного одягу.

Згодом члени родини довго сиділи в кімнаті за столом. Ганна-Софія уважно розглядала молодят і слухала розповіді про Майдан та людей, про котрих розказував онук. Дмитро із захопленням розказував про події в столиці, про важкі ночі та тривожні дні, про атмосферу, яка панувала на Майдані, про те, що саме об’єднало людей. Дмитро й Галя оповідали, а вона слухала й дивилася на них, насолоджуючись тим, що зараз була разом із ними. Згодом Ганна-Софія часто згадувала цей день і вважала, що це був, мабуть, найщасливіший її день за останні роки.

Згодом Дмитро знову поїхав до Києва. А Галя залишилася у Львові й майже щодня відвідувала її. Вони разом телефонували Дмитрові, а потім довго сиділи, чаювали й обговорювали останні події.

У країні настали буремні часи, новини вражали жорстокістю, страшні лютневі події надзвичайно бентежили Ганну-Софію. Галя вже залишалася ночувати в неї. Вони цілими днями дивилися телевізор, слухали радіо й із нетерпінням чекали дзвінків Дмитра. Ганна-Софія постійно молилася за нього, за всіх людей, які на морозі боронили правду.

Згодом Дмитро повернувся додому, а вже за три місяці в нього почалося довге відрядження. Онук заспокоював її, казав, що їздить по роботі Україною. Та вона знала, так, знала, що це відрядження на схід.

13

На зупинці в трамвай увійшла молода жінка з двома дітьми. Вільних місць було вдосталь, тож, поки мама компостувала квиток, малеча встигла зайняти кілька з них. Та під строгим поглядом матері діти зі сміхом вмостилися в одне сидіння. У вагоні запанувала тиша. Але щойно жінка відвернулася до вікна, як малюки почали вовтузитись і витісняти один одного.

Ганна-Софія всміхнулася. Здавалося, ще так недавно і її діти були такими малими.

Коли народився Остап, вони з чоловіком дуже переживали. Думали, чи дадуть раду, адже залишилися самі на світі. З часом усе владналося. Дмитро працював, а Ганна-Софія виховувала сина. Остап ріс спокійним. Бувало, сусіди заздрісно запитували:

– А що, він у вас ніколи не плаче?

– Та ні, – розгублено відповідала Ганна-Софія, – звичайно ж, плаче й вередує.

– Не знаю, – заперечувала сусідка, – я його ніколи не чую. – Таке враження, що у вас у квартирі немає дитини. Постійно тиша.

Ганна-Софія з вдячністю дивилася на сина. Справді, він майже ніколи не скиглив і не кричав, як інші діти. Інколи, може, щось йому заважало, то попхинькає, але дуже рідко.

Остап ріс здоровим і життєрадісним, тож матері рідко ставала в пригоді її медична освіта. Також він був спокійним та врівноваженим. У школі навчався на «відмінно», завжди брав участь у різноманітних змаганнях, конкурсах, вікторинах. Батьки пишалися сином. Йому не потрібно було нагадувати про уроки. Тож батьки чимдалі менше часу приділяли хлопцеві. А тут іще народилася Віруся. Свою увагу молоде подружжя звернуло на неї. Остап також залюбки бавився з молодшою сестричкою.

Але коли Остапові виповнилося років десять, він навідріз відмовився йти до церкви, аргументуючи це тим, що піонер. Батько намагався переконати сина жартами. Та хлопець і слухати не хотів нічого. Одна така розмова завершилася величезною сваркою, після якої Остап на кілька днів пішов із дому.

А одного дня син прийшов зі школи радісний, мов світився весь.

– Розказуй, що сталося, – запитав батько й сам же жартома відповів: – Мабуть, закохався.

– Ні, – пхикнув Остап, – краще. Мене одного з класу приймають у комсомол. Швидше від усіх. Уявляєте?

– Уявляємо, – відповів батько і якось розгублено подивився на дружину.

Ганна-Софія кивнула головою, заспокоюючи чоловіка, і повела розмову далі:

– Остапчику, синочку, ми, звичайно, за тебе раді. – Та, зробивши доволі велику паузу, продовжила: – Ми всі зараз пообідаємо, а потім батько піде з Вірусею на прогулянку, а ми поговоримо.

– Добре. – Син уже сидів за столом і руками хапав із тарілки ще гарячі вареники.

Родина сіла за стіл. Дмитро їв мовчки й на запитання дружини тільки кивав головою.

«Образився», – подумала жінка.

Та вона знала, що робила. Розмова з Остапом мала бути непростою. Дмитро міг просто не витримати й зірватися. Звичайно, він ніколи й пальцем не торкнувся б сина, але прикрикнути міг. А крик навряд чи сприяв би кращому розумінню. Та, схоже, чоловік зрозумів її сам. Пообідавши, підвівся з-за столу, підійшов до дружини, поцілував у щоку і, підбадьорюючи, потиснув лікоть.

– Усе, дякую за обід, – промовив він, виходячи з кухні. – Іду будити манюню, і ми пішли на прогулянку.

Ганна-Софія взялася мити посуд. Остап узяв у руки рушник. Певний час вони мовчали, і, лише коли скрипнули двері, зачинившись за батьком та Вірусею, Остап запитав:

– Мамо, про що будемо розмовляти?

Ганна-Софія ще трохи помовчала, думаючи, як правильно розпочати розмову.

– Сину, ти знаєш, як ми з батьком пишаємося тобою? – промовила мати. – Ти дуже добре вчишся, у школі всі тебе хвалять. Єдине, що нам не подобається, – твоє захоплення комсомолом і тими всіма їхніми справами.

– Їхніми? – здивовано перепитав син. – А ми що, не тут живемо? Хіба, як ви кажете, мамо, не вони дають нам усе: і освіту, і медицину?

І він почав говорити тими добре завченими фразами, які в школі вкорінювали в його свідомість упродовж тривалих років. Ганна-Софія не перебивала сина, але майже не слухала його. У жінки чомусь невчасно виникло запитання, хоча ні, мабуть, саме в цей момент воно й мало з’явитися: «Як сказати Остапові про його бабусю Ольгу та дядька Володимира?»

– Мамо, ти мене не слухаєш? – мов зі сну вихопив її голос сина.

– Та ні, слухаю, – відповіла вона. – А тепер ти послухай мене.

Вона давно вирішила розказати синові про сімейні традиції та членів родини.

– Тепер я тобі дещо розповім, а ти сам зробиш висновок. Але якщо стоятимеш на своєму, усе, що я скажу, забудеш назавжди.

– Звичайно, мамо, – Остап пригорнувся до неї, – ти ж знаєш, як я всіх вас люблю.

І вона почала розказувати. Говорила довго. Згадала все. Як переслідували Ольгу, як загинули Дмитрові батьки, ким насправді був його дядько Володимир. Розповіла про голодомор в Україні 1932–1933 років, як помирали в муках люди, пухли з голоду маленькі діти. Розказала, як потім заарештовували людей, і це були не чужі люди – сусіди та знайомі; розказала вона й про видатного «героя» – товариша майора Барсукова. Усе розповіла. Ця інформація немовби заповнювала кухню чимось темним та страшним. Вона вже майже не бачила обличчя сина. Нарешті зрозуміла, що надворі сутеніло. Але Ганна-Софія та Остап продовжували сидіти в темряві, і син мовчки слухав страшну історію. Єдине, про що не сказала мати синові, – про батька. Тому що не знала, як Остап сприйме почуте. Боялася, що батько й син можуть стати чужими.

Ганна-Софія закінчила розповідь. Остап мовчав. Саме в цей момент почувся шум у коридорі. З прогулянки повернулися Дмитро й Віруся.

– Агов, тут є хтось? – жартома запитав Дмитро. – Можна ми вже зайдемо, а то нам стало холодно й страшно гуляти. Правда, доню?

З коридору долинув веселий сміх Вірусі.

Зрештою розмова нічого не змінила в поведінці Остапа. Він вступив у комсомол, пропадав на шкільних зборах і гордо носив значок ВЛКСМ.

Але життя йде своїм звичаєм, і сталася подія, що знову змінила вже внормований ритм у їхній родині. Народилась Ольга. Це була пізня дитина, яку, якщо чесно, уже ніхто не чекав. Дівчинка одразу ж збурила їхнє спокійне життя.

Та все по порядку. Одного дня Ганна-Софія дізналася, що вагітна. Це дуже збентежило жінку, адже вона відсвяткувала сорокаріччя. Остапові виповнилося п’ятнадцять, і вони з чоловіком не раз жартували, що скоро будуть бавити внуків. У Дмитра була «підступна мрія». Він казав:

– Якщо ми не змогли правильно виховати сина, – маючи на увазі захоплення «коммунистическим будущим», – то внуків ми їм не віддамо, – і чоловік смішно погрожував комусь невідомому кулаком.

Однак, як міркувала Ганна-Софія, плани доведеться стрімко змінювати. Насамперед потрібно було розповісти Дмитрові, що вагітна. Жінка довго вибирала вдалий момент, але врешті просто сказала:

– Я вагітна.

Потрібно було бачити обличчя чоловіка. Таке не забувається ніколи. Звичайно, вона повідомляла йому таку новину вже двічі. Але це було трохи інше. Вони чекали цих моментів. Тішилися, раділи. Але зараз це було неочікувано.

Дмитро замовк, а згодом, усвідомивши почуте, різко кинувся до неї, обхопив її руками та закрутив в обіймах.

– Та це дуже добре!

– Ти справді радий? – спантеличено запитала Ганна-Софія.

– Звичайно. Ще й який радий, – відповів чоловік.

Те, що ця дитина буде відрізнятися від попередніх, Ганна-Софія зрозуміла ще під час вагітності. Якщо двох старших дітей вона виносила, навіть не відчуваючи, то це немовля вимучило жінку. Ольга – а вони із самого початку вирішили назвати дівчинку (якщо народиться дівчинка) на честь тітки Ганни-Софії – не хотіла спокійно сидіти в животі, постійно нагадувала про себе. Важко проходили й пологи. Під час народження дівчинка виходила ногами вперед. Та зрештою дитина народилася здоровою. Ганна-Софія з немовлям повернулася з пологового будинку щасливою.

Але маля було неспокійним. Оля постійно кричала, не хотіла їсти, вимагала, щоб біля неї хтось постійно перебував. До її виховання були залучені всі члени родини – мама, тато, братик і сестричка. Так, мама постійно була з нею, годувала, змінювала пелюшки та колисала, тато прокидався ночами й бавив доньку, щоб утомлена мама трохи відпочила, Остап у вільний час носив дівчинку на руках, Віруся гойдала, співаючи колискових. Їхня спокійна квартира перетворилася на пекло.

Одного вечора, коли діти заснули, утомлений Дмитро підійшов до дружини, обняв її й тихо промовив:

– Ти знаєш, а в нас до того ніби й не було дітей…

– Що ти маєш на увазі? – спантеличено запитала жінка.

– От дивися, мені завжди на роботі хлопці розповідали, як важко з малою дитиною, як немовля спати не дає. Я завжди думав, що вони перебільшують, адже ми зі своїми старшими двома не мали жодних проблем. А зараз, коли народилася третя дитина, я вперше відчув, що таке немовля.

Ганна-Софія голосно розсміялася. Та чоловік сердито прикрикнув на неї, щоб не розбудити Олю. Жінка розсміялася ще голосніше й сказала:

– Ти бачиш, як ми її боїмося, – і, стишивши голос до шепоту, жартома додала: – Отже, Оля мала народитися, щоб і ми себе відчули повноцінними батьками.

І вони відчули, вони це відчували постійно. Щойно Оля стала на ноги, з неї не можна було зводити погляду: відвернувся на секунду – щось трапилося: то вона в калюжі, то до гарячої каструлі тягнеться, а то на височезний стіл залізе.

Таким чином дівчинка й зростала. Оля була, як кажуть сьогодні, гіперактивною дитиною. Її гіперактивність стосувалася буквально всього. Наприклад, читати Оля почала в чотири роки. Не раз батьки спостерігали, як маленька донька підходила до книжкової шафи, навмання витягала будь-яку книгу, перевальцем прямувала до письмового столу, сідала за нього й читала. У той момент її не було чутно годинами. Дівчинка читала все, що траплялося на очі.

Одного разу Дмитро покликав дружину й тихенько привів її до столу, за яким сиділа донька. Ганна-Софія уважно прочитала назву книги, що лежала перед дитиною, й остовпіла. Ольга уважно маленьким пальчиком водила по сторінці медичної енциклопедії. Не стримавшись, жінка тихенько засміялася. Ольга почула смішок, повернулася до батьків, окинула їх дорослим поглядом, повільно підвелася, згорнула книгу й безапеляційно заявила:

– Я йду на прогулянку.

Дмитро приречено поплентався за нею надвір.

Час минав, Остап із відзнакою закінчив школу. Хлопець оголосив, що вступатиме у військове училище. Хоче бути офіцером і захищати Батьківщину. Навчатиметься в Одесі, щоб бути самостійним. Батьки не заперечували. Лише Дмитро чи то з докором, чи із сумом тихенько кинув:

– Так, сину, я свого часу також ішов захищати свою Батьківщину.

Батьки попрощались із сином; що могли, дали хлопцеві в дорогу, і Остап вирушив у самостійне життя.

Син спочатку надсилав по кілька листів на тиждень. Жалівся матері, що трохи важко. Та з часом, коли звик на новому місці, звістки стали рідшими гостями в їхній квартирі. Щоправда, упродовж навчання писав листи кожні два тижні.

Віруся також училася добре. Дівчина не завдавала турбот батькам. Учителі її хвалили, сусіди не оминали сказати, яка добра й спокійна дитина, скоса поглядаючи на молодшу Олю.

Настав час, і молодша донька пішла в перший клас. Ганна-Софія й Дмитро хвилювалися, як ніколи раніше. Але Оля відразу взялася за науку. Звичайно, час від часу траплялись якісь інциденти, проте рідко.

14

Зрештою діти дорослішали. Остап закінчив військове училище й був відряджений у Забайкальський округ. За радянського часу надзвичайно дивно відбувався розподіл після навчання. Система робила все для того, щоб переміщати людей, родини, нації, направляючи їх з одного місця в інше. Росіян присилали сюди, в Україну, українців – у Росію, Казахстан. Насамперед це стосувалося вихідців із Західної України.

Батьки намагалися поговорити із сином щодо розподілу під час короткої відпустки перед «вступлением в должность», та намарне. Остап торочив, що йому виказали велику довіру й призначили на відповідальну посаду. Яку саме, він не казав. Батько жартував, що це військова таємниця.

Отож, погостювавши кілька днів у батьків, лейтенант Остап Дмитрович вирушив у далеку дорогу на Забайкалля. Прибувши в округ, одразу ж написав, що влаштувався добре. Надалі писав регулярно, але рідше – раз на місяць.

Віруся закінчила школу й вступила в університет на хімічний факультет. Вона давно бачила себе вчителем.

Ольга переходила з класу в клас. І чим дорослішою вона ставала, тим більше турбувала батьків. Не успішністю, звичайно: вчилася вона відмінно.

Якось, коли Олі не було вдома, між подружжям відбулася доволі дивна розмова. У цей день Дмитро прийшов трохи швидше з роботи і, повечерявши, запитав у дружини:

– І що там, як наші дівчатка?

– Усе добре. У Вірусі вже практика в школі. Їй подобається. Це дуже добре, бо я хвилювалася, чи дасть вона собі раду з дітьми, бо наука й пробірки – це одне, а вчити дітей – інше. Але нічого, каже, що їй подобається викладання.

– Як Ольга? – чоловік спеціально назвав її Ольгою, а не Олею.

Отже, судячи з Дмитрового тону, розмова мала бути серйозною.

– У неї взагалі все добре, – при цих словах Ганна-Софія вийшла з кухні.

Дмитро трохи спантеличено дивився їй услід. Дружина повернулась із якимось зошитом у руках.

– Подивись у її щоденник, – передала вона чоловікові щоденник.

Дмитро акуратно, немов чекав якогось вибуху, розгорнув щоденник на тій сторінці, де була закладка. Сторінка була майже вся списана червоним чорнилом. За три дні тижня донька отримала дев’ять п’ятірок і три зауваження за поведінку.

– Оце так колекція, – знизав плечима Дмитро.

– Але оцінки найвищі. – Ганна-Софія сіла поруч із чоловіком та поклала голову йому на плече.

– Про це я також хотів поговорити, – продовжив Дмитро. – Вчиться вона на «відмінно», але якось не так, як Остап із Вірусею. Діти завжди сиділи за уроками. Коли не могли впоратися самі, зверталися за допомогою. Віруся, бувало, сиділа ночами. А ця прийде зі школи, книжки перекладе в портфелі й за читання. Як у дитинстві, читає все підряд. Художні книжки, енциклопедії, довідники. Коли вона вчить уроки?

– Удома вона все перечитала, тож відвідує бібліотеку. А уроки для неї, я так розумію, не проблема.

– Нічого, у старших класах понизить успішність. Там буде складніше.

Та минув рік, за ним другий, нічого не змінилося. Хіба що зауважень червоною ручкою стало менше. Вони майже взагалі зникли. Ольга продовжувала вчитися на «відмінно», майже не приділяючи урокам часу. Лише читала.

Одного разу Ганна-Софія не витримала й накричала на доньку:

– Олю, може б, ти підручники в руки взяла?

Ольга здивовано подивилася на матір, без слів підійшла до портфеля й простягла щоденник. Ганна-Софія його навіть не розгорнула: знала, що там лише п’ятірки, але продовжила розмову:

– Прошу, приділяй трохи часу урокам. Нам із батьком так спокійніше буде.

Наступного дня вона побачила доньку за підручником з геометрії. Далі в руках доньки з’явилася книжка, на палітурці якої було написано «Фізика». Так тривало кілька тижнів, поки одного разу на кухню не забіг збуджений Дмитро й простягнув їй книжку. Ганна-Софія спантеличено поглянула на неї.

– Як ти думаєш, що це? – запитав чоловік.

– Географія, – прочитала жінка на обкладинці.

– А ти почитай цю географію. – Він дав жінці книжку.

Ганна-Софія розгорнула підручник навмання й побачила латинську цифру VI, під якою йшов текст: «Патриция Хольман жила в большом желтом доме, отделенном от улицы узкой полосой газона. Подъезд был освещен фонарем. Я остановил кадиллак…» Так, це явно була не географія. Жінка зірвала коричневу обкладинку. Усередині лежала книга Еріха Марії Ремарка «Три товариші».

Поки Ганна-Софія обмірковувала ситуацію, чоловік швидко загорнув книгу й побіг у кімнату.

– Встиг, – задоволено сказав він, повернувшись. – Вона нічого не помітить.

– І ми нічого їй не скажемо? – здивовано запитала дружина. – Вона ж обманює нас, ховаючи під обкладинки підручників художні книжки.

На кухні на деякий час запанувала тиша. Дмитро обмірковував відповідь.

– Знаєш, це, звичайно, неправильно, але, з другого боку, дитина вчиться, отримує відмінні оцінки. А те, що читає, також добре. І якщо чесно, це одна з тих десяти книг, які я б їй пробачив у будь-якому випадку. Навіть якби вона була двієчницею. Залишимо все як є.

Ганна-Софія цілком погодилася з чоловіком. Їй навіть здалося, що він сказав уголос те, про що вона завжди думала.

Невдовзі батьківський дім полишила Віруся. На останньому курсі університету дівчина вийшла заміж за однокурсника. Зіграли весілля. Батьки Романа – так звали Віриного обранця – жили в невеликому приватному будиночку біля Шевченківського гаю. Тож молодята перебралися до них.

Роман виявився турботливим чоловіком. Віруся була щасливою. В університеті молодята закінчували п’ятий курс. Романа залишили на кафедрі, а донька пішла працювати в школу. За рік у них з’явився первісток. Назвати вирішили Василем на честь прадіда Василя Захаровича. Роман не був проти.

Одного разу, сидячи на кухні, жартома Дмитро сказав:

– Бачиш, які в нас різні діти. Син вибрав складну дорогу. Ольга ще, звичайно, дитина, але, гадаю, її життєвий шлях не буде легким.

– А Віруся? У неї ж усе добре, – сказала дружина.

– Я б сказав не «добре», а «відмінно». Така біографія – просто мрія журналу «Радянська жінка».

І вони обоє розсміялися.

15

Трамвай зупинився на Пляці Пруса. Ганна-Софія уважно оглядала все навколо. Колись вона працювала неподалік, не раз чекала на цій зупинці трамвай. Зараз пригадалась історія, яка трапилася багато років тому. Жінка, як у кіно, бачила ці події, що відбувалися наприкінці п’ятдесятих років минулого сторіччя. Молода Ганна-Софія під’їхала до цієї зупинки, біля якої зараз перебуває вона, дев’яностолітня жінка. Швидко підвелася із сидіння й вийшла з трамвая. Красива, струнка, зодягнена в голубу сукню у великий білий горошок, з акуратно викладеною «бабетою» на голові. Диктор оголосив наступну зупинку, а жінка ще довго озиралася назад, мов хотіла ще раз поглянути на себе юну й побачити, що там відбувається…

Ганна-Софія ступила на тротуар і не встигла пройти кілька кроків, як до неї звернулася невідома жінка.

– Слава Ісусу Христу, – промовила вона привітання, яке не так часто можна було почути на той час у Львові.

– Слава навіки, – відповіла Ганна-Софія й підійшла до незнайомки.

Жінка мала років шістдесят, охайно одягнута в темно-синю сукню. Хіба що трохи дивно виглядала хустина в неї на голові. Тоді багато жінок старшого віку носили хустки, та в незнайомки вона затуляла майже половину чола.

Жінку звали Марія, і вона шукала лікарню, у якій працювала Ганна-Софія. Тож далі вони пішли разом. По дорозі співрозмовниця скаржилася на різкі болі в животі. Тому, коли жінки прийшли в лікарню, Ганна-Софія завела її у свій кабінет і після огляду відправила здати аналізи. Була підозра, що в жінки запалення апендикса. Пацієнтку залишили в лікарні до наступного ранку для обстеження.

За роботою Ганна-Софія вже й призабула про незнайомку, та несподівано почула шум у котрійсь палаті. Тож вона пішла з’ясувати, що трапилося.

Коли дівчина відчинила двері палати, то побачила, як їхня медсестра Зінаїда силою намагається зняти хустину з голови пацієнтки.

– Що тут відбувається? – Ганна-Софія підійшла до ліжка, на якому сиділа Марія.

У палаті було три ліжка, але два з них стояли порожніми.

– Що тут відбувається? – ще раз наполегливо запитала Ганна-Софія.

– Нічого, – у тон запитання відповіла медсестра. – Вона не хоче зняти хустину.

– І що? – запитала Ганна-Софія.

Зінаїда спідлоба подивилася на неї й промовила:

– Ще б шолом мотоциклетний напнула.

Поки Ганна-Софія думала, що відповісти, Марія зняла хустину. У палаті запанувала тиша. У жінки частина голови не мала волосся, а чоло було обпечене.

– Так добре? – із сумом та докором у голосі запитала пацієнтка.

– Вибачте, – перепросила лікарка й відразу запитала: – Що з вами сталося?

– Це довга історія, – промовила Марія. – Я чула, ви чергуєте вночі, приходьте, якщо буде час, поговоримо. Я все одно майже не сплю.

– Добре, – відповіла Ганна-Софія й суворо подивилася на медсестру.

Зінаїда зблідла й не могла відвести погляду від пацієнтки. Хоча медсестра була ще зовсім молодою дівчиною, та вже мала репутацію чудового фахівця. Однак колеги не товаришували з нею. Казали, що вона пише доноси. Був випадок, коли пацієнт поставив на тумбочці біля свого ліжка маленьку іконку, то вона кинула на підлогу. Санітарка, що була свідком цієї сцени, підняла образ і, перехрестившись, віддала власникові. Наступного дня у відділення завітала перевірка, і санітарку мало не звільнили.

Такі збіги траплялися не раз.

Зінаїда була стійким поборником атеїзму, примушувала пацієнтів знімати хрестики й слідкувала, щоб ніхто не порушував правил соціалістичного устрою. А якось принесла й повісила в палаті величезний портрет Леніна. Де тільки взяла його?

Ще одна особливість була в медсестри: вона ніколи не відгукалася на ім’я Зіна. Наголошувала, що вона Зінаїда Павлівна, на крайній випадок – Зінаїда. У лікарні говорили про неї: «Дивись, дівка красива й розумна, а ніби дідько якийсь у ній сидить».

Настав вечір, пацієнтів було небагато. Тож, звільнившись, Ганна-Софія направилася в палату Марії.

– Як ви почуваєтеся? – запитала вона.

– Та ви знаєте, добре. І живіт уже ніби не болить.

– Це добре. Завтра здасте ще кілька аналізів і, якщо все буде добре, підете додому.

– Кажете «додому», – жінка гірко посміхнулася. – Немає в мене дому. Нічого й нікого немає.

– Як так? А де ви живете? – запитала Ганна-Софія.

– Сестра двоюрідна прихистила. Розкажу я вам свою історію. Я розумію: ви, мабуть, тут багато історій наслухалися.

– Та ні, – заперечила Ганна-Софія, – зараз люди в основному мовчать, бояться. А якщо розповідають, то лише частково.

У цей час скрипнули двері. У палату зайшла Зінаїда й, схиливши голову, промовила:

– Я вже все зробила. Можна з вами посиджу?

– Не знаю, – Ганна-Софія справді не знала, що відповісти.

– Звичайно, хай побуде з нами, – промовила Марія.

Дівчина тихенько зайшла й сіла біля них на табуретку. Пацієнтка почала свою розповідь:

– Жили ми з чоловіком у невеликому селі під Львовом. Народили двох синочків. Назвали Петром і Павлом. Хоча різниця між ними була п’ять років, хлопці були нерозлучні. Куди старший, туди й малий, і навпаки. Василя, чоловіка, забрали ще в сорок першому. Він працював у місті на заводі. От їх усім цехом повантажили на машину й відвезли, утікаючи від німецьких літаків. Ми навіть не попрощалися. Отож я провела чоловіка на роботу й більше ніколи його не побачила. Навіть звісточки ніякої та похоронки не отримала.

Залишилася сама з двома дітьми на руках. Хоча які вже діти: старшому виповнилося майже двадцять. Важко було, та якось давали собі раду. Працювали на полі зранку до ночі, щоб прогодуватися. Їздили в місто, щось із врожаю продали, щось виміняли на найнеобхідніше. Так пролетіло п’ять років. Петро вже став дорослим, та й Павло почав парубкувати.

Улітку сорок четвертого вже німці поспіхом повантажили все, що могли підняти, на машини та підводи й залишили село. Повернулася Червона армія. Я намагалася дізнатися щось про чоловіка, та намарне.

Біда не ходить одна. Забрали до війська Петра, несподівано зробивши облаву. Совєти забрали майже всіх хлопців та чоловіків із села, залишивши хіба старих, хворих і немічних. Скільки я не ходила й не плакала, нічого не допомогло. Добре, що дали попрощатися. Мав якесь відчуття мій Петрик, тому що обняв мене міцно, поцілував і сказав:

– Знаєте, мамо, не хотів казати, але знаю, що не повернуся. Бережіть Павлуся.

Я хотіла йому заперечити, сказати, що обов’язково повернеться. Адже повернувся Іван Садин після стількох років чи Іван, Чижа син. Хай без ноги, та живий. Але Петро поклав свої пальці мені на губи, не даючи промовити слова, подивився сумними очима, різко повернувся й чітким кроком пішов до вантажівки, з якої його кликали односельці.

Колона вирушила в дорогу, а село заридало. Плач було чутно чи не в кожній хаті. Плакали не тільки люди, а й тварини, птахи, дерева. Було таке враження, що небо стало сірішим, дерева опустили гілля, домашня худоба й птиця, що якимось дивом залишилася в господарствах, замовкла. І тільки собаки навперебій, мов змагаючись, один перед одним завивали цілими ночами.

За кілька тижнів усе заспокоїлося. Та не надовго. Прийшла перша похоронка, потім – друга, третя. Плач і надривний крик злились у чорно-сіру примару, що раз по раз кидала блискавки врізнобіч, немов заброда блукала селом, човгаючи з одного кінця в другий, і не могла знайти виходу. Інколи двічі заходячи в ту саму хату.

Одного весняного дня похоронка прийшла в наш дім. Маленький трикутник, який приніс поштар, провістив про загибель Петра. А до закінчення війни залишався місяць. Але, як з’ясувалося, це закінчилася їхня війна, а не наша.

Марія зробила коротку паузу й, ковтнувши з горнятка чаю, продовжила:

– Павло, котрого не взяли на фронт через неповноліття, довго ходив невтішно, не розмовляв навіть зі мною. Зникав кудись на цілий день, потім і на ніч.

А якось на наше подвір’я заїхала вантажна машина. З неї зістрибнуло кілька озброєних солдатів. З кабіни вийшов військовий й одразу запитав:

– Де він?

– Хто? – не одразу зрозуміла я.

– Син твій, Павло! – різко сказав незнайомець і, не чекаючи запрошення, зайшов у хату.

А я й сама кілька днів не бачила синочка. Згодом з’ясувалося, що він разом із хлопцями підпалив будинок, де військовики зберігали зброю й документи.

Син довго не повертався додому. Приблизно місяць. Один сусід розповів, що бачив його в місті.

Та якось уночі хтось тихенько постукав у вікно. Я виглянула й побачила свого синочка. Худого, обдертого, але живого. Цілу ніч ми сиділи в темряві й розмовляли. Павло сказав мені, що йде в ліс. А я ж знала, що це таке. Адже не одного парубка з навколишніх сіл привозили мертвими на вантажівках і скидали посеред села, не даючи поховати по-людськи. І лише вночі рідні, мов злодії, тихцем забирали тіло й таємно ховали.

Протягом трьох років тривало це пекло. Час від часу ночами приходив Павло, інколи й не сам. Я готувала їжу, вони забирали продукти і йшли, майже не розмовляючи. А я дивилась їм услід і молилася. Не знала, чи побачу сина живим іще раз, уважно вслухаючись у нічну тишу.

Щодня приїжджали військовики. Особливо зачастив капітан, командир яструбків. Він постійно кричав:

– Где твой сученыш?! – і обзивав мене такими словами, що я в житті не чула.

У селі ширилися розмови, що москалі ніяк не можуть упіймати хлопців. І начебто командує ними мій Павло. Хоча він був наймолодшим. Скільки б засідок не робили, як би ліс не прочісували, він виводив своїх побратимів із небезпеки. За таку кмітливість і хитрість дали йому прізвисько Лис.

Одного разу взимку хтось постукав у двері. Я відчинила. На порозі стояв незнайомий чоловік. Він привітався й попросив дозволу зайти.

– Заходьте, звичайно, – запросила я його в хату.

– Я від Павла, – незнайомець говорив пошепки і, роззираючись довкола, продовжив: – Він сьогодні прийде вночі. Просив приготувати вечерю.

Чоловік пішов, а я не знала, за що взятися. Та за годину в мене все пеклося, варилося й смажилося. Насунулися сутінки. Година за годиною, очікування перетворилося на справжнє пекло. Я сіла біля вікна й, вдивляючись у темінь, задрімала. Не знаю, скільки часу тривав мій сон, та розбудив мене сильний гуркіт. Розуміла: Павло так би не стукав. Доки я дійшла до дверей, вони їх виламали, а розчервонілий капітан, вимахуючи пістолетом, кричав на весь голос:

– Где он?!

Я мовчки дивилася на непроханого гостя.

– Где твой Лис? – Капітан окинув поглядом кухню і, побачивши готову їжу, кинувся до неї й почав розкидати по підлозі. – И что ты, старая ведьма, хочешь сказать, что себе это все приготовила? Бандитов кормишь?

У цей момент я зрозуміла, що мій син укотре оминув пастку, і зраділа.

Капітан із ревінням кинувся на мене, збив із ніг і почав копати, а потім потягнув до печі й притулив голову до розпеченої жаровні. Я знепритомніла. Коли прийшла до тями, то відчула страшенний біль і запах паленого волосся. Цей шрам залишився в мене на все життя.

Марія обережно провела рукою по спотвореному шрамом чолі, мов хотіла переконатися, що це був не сон.

– За кілька днів знайшли капітана, повішеного на величезній вербі над сільським ставком.

Після цього випадку я більше не бачила сина. А за кілька тижнів приїхало до нас багато машин із військовиками. Робили велику облаву. Багатьох хлопців тоді впіймали й постріляли. Казали, що й сина мого також. Та я не вірила. Не приймало моє материнське серце цю звістку. Те, що немає на світі моїх Василя й Петра, я знала, відчувала. А за Павла була впевнена – живий.

Марія задумалась, і в палаті запала цілковита тиша.

– І що далі? – не стрималася Зінаїда.

Жінка сумно всміхнулась і відповіла:

– Молилася. Молилася за нього день у день рік за роком. Ніколи не подавала його ім’я до церкви за упокій. Тільки за здоров’я. Односельці дивилися на мене, як на божевільну. Через п’ять років отримала від нього звісточку. Він таки живий. Не зловили його тоді бузувіри. Якимось чином потрапив він за кордон. Живе тепер у Канаді.

– Ви не боїтеся розповідати нам усе це? – запитала Ганна-Софія.

– А чого мені боятися? – здивувалася Марія. – Мені вже нічого не страшно, а до синочка мого не дістануться: руки короткі. – І, трохи подумавши, сумно додала: – Не дістануться. Ні до одного, ні до другого…

Більше жінка не промовила ні слова. Почекавши кілька хвилин, Ганна-Софія підвелася з табуретки й вийшла з палати. За нею стрілою вилетіла медсестра.

Наступного дня із самого ранку Марія здала аналізи. Болі минули, попередній діагноз не підтвердився. Жінці призначили лікування й відправили додому. Більше жінку ніхто не бачив. Та незрима присутність Марії ще довго відчувалась у відділенні. Зінаїду мов підмінили. Вона по-іншому почала ставитися до людей. Звичайно, не можна змінити людину повністю за такий короткий термін. Та дівчина почала дивитися на людей іншим поглядом. Одного разу Ганна-Софія зустріла її навіть у церкві.

Трамвай прямував далі. Ганна-Софія намагалася відкинути спогади й зосередитися на вулицях, будинках, людях, що пропливали за вікном, та зрештою знову поринула в минуле…

Після переїзду Вірусі до чоловіка вони залишились у квартирі втрьох. Ганна-Софія та Дмитро працювали, а Ольга вчилася в школі й тішила батьків відмінними оцінками. Окрім того, у неї з’явилося нове захоплення – історія. Дівчина не раз приходила до батьків і просила розповісти про те, що відбувалося до війни. Батько полюбляв такі посиденьки. Та донька намагалася розібратися в історичних процесах, наполегливо вишукувала достовірні факти та підтвердження подій. Ольгу цікавила історія України. Ні, не та, що була написана в підручниках, створена спеціалістами ЦК КПРС, а справжня історія, прихована подалі від людського ока.

Ганна-Софія не раз бачила, як Дмитро переживав за доньку. З одного боку, він тішився, що Ольга хоче докопатися до правди, з другого, – хвилювався. Адже Ользі тільки чотирнадцять років і вона ще дитина.

Та виявилося, що громадянська зрілість не вимірюється тим, скільки людині років. Якось Ганну-Софію колега по роботі попросила принести підручник із хімії, за яким Віруся готувалася до вступу в університет, бо її син хотів вступати на хімічний факультет. Ганна-Софія прийшла додому й одразу вирішила знайти книгу. Жінка підійшла до книжкових стелажів, на яких Дмитро завжди слідкував за порядком. Тому вона знала, що книга, якою зараз не користуються, повинна лежати згори. Ганна-Софія принесла стільчик, стала на нього й почала шукати потрібну книгу. Підручник справді лежав згори. Ганна-Софія потягнула корінець, але разом із книгою посунулося ще кілька томів. Жінка не втримала рівновагу, і вони з гуркотом впали на підлогу. Разом із книгами упало на землю й кілька давніх газет.

– От незграба, – сама до себе промовила жінка, – це ж треба так…

На цьому слові вона завмерла. Це не були давні газети, як вона подумала одразу. Достатньо було одного погляду, щоб зрозуміти, що газети не з тих, що вони читають і які можна купити в газетному кіоску. Жінка взяла котрийсь часопис до рук і вголос прочитала назву «СВОБОДА». Трохи нижче меншими літерами було видруковано «Український щоденник». Праворуч на сторінці писалося англійською мовою «SVOBODA UKRAINIAN DАILY». Газета була опублікована в США. Ганна-Софія обвела поглядом кімнату, мов боялася, що хтось побачить, що вона тримає в руках іноземний часопис. Жінка підвелася й замкнула двері кімнати. Потім присіла на підлогу біля газети й узяла до рук. Це був номер «Свободи» від 19 січня 1978 року. Жінка прочитала заголовок статті, що займала першу сторінку, – «60-річчя проголошення державної Незалежності Української Народної Республіки 22-го січня буде «Днем Української Незалежності» в багатьох штатах і містах Америки». Оце б хтось зі знайомих побачив, що вона читає! Та цікавість перемогла, і Ганна-Софія, побіжно переглянувши першу газету, узяла іншу. Це був різдвяний номер. Великими літерами до неї зверталося привітання словами «Бог Предвічний народився». Жінка відчула, як закалатало серце. Вона вже ніколи не сподівалася прочитати такі слова в часописі.

Ганна-Софія незчулася, як поринула в читання. Вона сприймала написане жадібно, мов голодна людина, котра не їла тривалий час і хотіла насититися за раз. Жінка навіть не почула, як відчинилися двері й прийшов Дмитро. Чоловік застав її на підлозі поміж газет.

– Ти що робиш? – спантеличено запитав він.

– Присядь, – замість відповіді жінка вказала на місце поруч.

Дмитро підійшов до дружини й присів поруч. Узяв у руки часопис і присвиснув:

– Ого, і звідки в нас це добро?

– Я так розумію, що ти до газет стосунку не маєш. – Жінка пильно подивилася на Дмитра.

– Та ні, звичайно, – відповів чоловік, продовжуючи: – Хоча, мабуть, хотів би.

– Отже, у нас залишився тільки один варіант.

Доньку вони чекали, не знаходячи собі місця. Розмірковували, як повести розмову. Однак одразу домовилися, що не будуть сварити. Дмитро навів залізний аргумент:

– Сварити я її не буду, бо що я тоді хотів від Остапа? Єдине, що потрібно, – пояснити доньці, щоб була обережною.

– Погоджуюся, – з полегшенням видихнула дружина. – І ще мене цікавить, де вона ці газети взяла.

Донька прийшла додому, геть нічого не підозрюючи.

– У школі все добре, – ніби випереджаючи запитання батьків, промовила Ольга. – Мамо, а що в нас є їсти? Голодна, як вовк!

Дівчина забігла в кухню, та, побачивши, якими «стравами» застелили стіл, остовпіла.

– Знайшли, – усе, що вона спромоглася сказати.

– Так, знайшли, – повторив батько й, виправдовуючись, продовжив: – Цілком випадково, мама шукала підручник із хімії, а там знайшла це.

Ганна-Софія подивилася на чоловіка з осудом за м’якість, з якою він говорив до доньки, і вирішила повести розмову сама:

– Звідки в тебе газети?

– Знайшла, – промовила донька перше, що спало на думку.

– Не кажи дурниць, – підвищила голос мати.

– Так, я принесла. Я вже давно хотіла з вами поговорити. Я хочу знати правду. Читаю не тільки газети. Ось, сьогодні взяла.

Ольга вийшла в коридор за сумкою, повернулась і на ходу витягла якусь книгу, обгорнуту звичайною газетою. Дівчина поклала її перед батьками на стіл. Дмитро прочитав кілька заголовків часопису. Судячи з прочитаних кількох речень, це або «Труд», або «Правда».

Ганна-Софія перша наважилася розгорнути палітурку. На першій сторінці прочитала назву «Нарис історії ОУН». Унизу місто та рік видання – Мюнхен, 1968 р.

На кухні запанувала тривала пауза, яку порушив батько:

– Тепер поговорімо спокійно й серйозно. Ти розумієш, чим це може обернутися? Я не знаю, де ти береш цю літературу. Ти через два місяці переходиш у випускний клас. Тож коли тебе впіймають, це поставить хрест на твоєму житті. Майбутнього в тебе не буде – ні інституту, ні роботи.

– У нас усіх сумнівне майбутнє, – філософськи відповіла донька й продовжила: – Я нічого такого не роблю, просто читаю книги, цікавлюсь історією. І ніхто мене не впіймає. Я вже доросла, самі сказали, ще рік – і випуск. Усе буде добре.

У розмову втрутилася мати:

– Я надіюся, що ти все зрозуміла. Будь обачною.

На цих словах Дмитро встав з-за столу, обережно взяв книгу й попрямував до кімнати. Побачивши здивовані погляди рідних, пояснив:

– Іду читати. Я теж хочу знати історію.

Та через два тижні відбулася подія, яка показала, що Ольга ще не досить доросла й здатна на звичайні дитячі витівки.

Якось за буденними турботами непомітно настало 30 квітня. Весна в повну силу увійшла у свої права. Природа розквітла й тішила око. Надходило свято Першого травня. Ніщо не віщувало біди. Ганна-Софія була вдома. Ольга прийшла зі школи й сіла за книжки. Треба віддати належне дівчині, що перед іспитами батьки таки бачили в її руках шкільні підручники. Повернувся з роботи Дмитро. Родина почала вечеряти. Повечерявши й подякувавши, Ольга намірилася кудись збиратися.

– Ти куди збираєшся? – запитала мати.

– До подруги, – відповіла дівчина, – будемо разом вчитися. Повернуся пізно.

Батьки знали подругу Ольги. Вона жила в сусідньому будинку. Тож нічого незвичного не помітили.

З часом на вулиці почало сутеніти. Ганна-Софія й Дмитро дивилися телевізор. Та раптом у двері різко постукали. Подружжя переглянулося, мов запитували одне в одного, хто б це міг бути. Дмитро підвівся з канапи й пішов відчиняти двері. На порозі він побачив чоловіка у військовій формі, котрий тримав за руку Ольгу.

– Що трапилося? – вигукнув батько.

– Нічого страшного, – відповів незнайомець.

На гамір із кімнати вийшла Ганна-Софія.

– Можна ми зайдемо? – тихо запитав військовий.

– Так, звичайно. – Дмитро відійшов від дверей і пропустив їх у коридор.

Старший лейтенант, як розгледів звання гостя Дмитро, зайшов у приміщення й відпустив руку Ольги.

– Старший лейтенант, – почав представлятися незнайомець, та раптом замовк, не назвавши прізвища, – я з військового патруля. Упіймали цю дівчину, коли вона зривала прапори з будинків.

Побачивши спантеличений погляд батьків, незнайомець пояснив короткими реченнями, чітко, по-військовому:

– Завтра свято. Прапори вивісили на фасадах будинків сьогодні ввечері. Ваша донька зривала їх. Для чого – не знаю. Сподіваюся – з’ясуєте.

Ганна-Софія й Дмитро з несподіванки остовпіли. Лейтенант продовжував:

– Ви дивіться за донькою. За такі речі й у колонію загриміти можна. До побачення.

Військовий попрямував до виходу. І тільки в цей момент батьки немовби ожили й почали дякувати лейтенантові:

– Дякуємо, що привели її додому, а не в міліцію!

– Та нема за що. Вік у неї зараз критичний. У самого сестра така вдома. – Він похитав головою, показуючи, що розуміє батьків Ольги, як ніхто інший.

Коли гість зачинив за собою двері, запанувала тиша. Першим заговорив Дмитро:

– Знімай куртку, пішли в кімнату.

Ольга почала якось незграбно стягати із себе куртку, і з-під неї на підлогу випав якийсь великий червоний згорток.

– Що це? – запитала мати.

Та запитання вже було зайве. Дмитро піднімав із підлоги великі червоні ганчірки, які ще годину тому гордо майоріли на будинках, готуючи місто до свята.

– Раз, два… п’ять, шість… – то вголос, то про себе рахував батько. – Ти уявляєш? – звернувся він до дружини. – Вісім, вісім прапорів.

Та Ганна-Софія вже цього не чула. У неї перед очима постала інша картина. Це відбулося через два роки після війни. Вони з батьком ще жили у родинному будинку. Був пізній вечір. Час наближався до дванадцятої години. Ганна-Софія вже вкладалася спати, а Василь Захарович працював у кабінеті. У вікно спальні дівчини хтось тихенько пошкрябав. Так, не постукав, а саме пошкрябав, немов боявся налякати. Ганна-Софія тихенько підійшла до вікна й побачила Ольгу – батькову сестру, що приклала палець до вуст. Дівчина кинулася відчиняти двері. Ольга зайшла всередину.

– А що, дівчатко, ще пам’ятаєш мене?

– Ольга… Ольга приїхала! – з тими словами дівчина кинулася на шию тітки.

На гомін із кабінету вийшов батько. Він завжди був стриманий, але тут емоції переповнили його. Адже вони не бачили Ольгу вже кілька років. Проговорили з нею майже всю ніч. Це була їхня остання зустріч.

А чому саме зараз Ганна-Софія згадала цю історію? Тому що під час цієї останньої зустрічі на підлозі під її ногами лежали такі самі червоні прапори. Тітка Ольга після довгих привітань присіла на стільчик і почала знімати чоботи. І раптом із них з’явилися великі шматки червоної тканини. У тітчиному взутті були зірвані червоні прапори. Побачивши братове здивування, Ольга сказала:

– Їхні прапори добрі на онучі…

Так у свідомості Ганни-Софії поєдналися дві події, що відбувалися в різних часових вимірах. З царини спогадів її вивів Дмитро, узявши дружину за руку. Чоловік запросив усіх у кімнату. По дорозі шепнув на вухо чи то жартома, чи серйозно:

– Мабуть, не потрібно було називати доньку Ольгою. – Очевидно, він також пригадав цю історію, яку розказала йому колись дружина.

Розмова з Ольгою вийшла складною. Дівчина пообіцяла більше не робити дурниць. Але, попри те, заявила, що тільки-но стане повнолітньою, буде сама вирішувати, що і як їй вчиняти. На тому й погодилися.

16

Восени 1979 року в їхній сім’ї відбулися одразу дві події. Перша – Ольга пішла у випускний клас. Друга, мов грім серед ясного неба, – Остап одружився.

Про одруження син повідомив батькам у черговому листі. Написав: «Все хорошо, женился. Жену зовут Лиза». От і все. Пояснював, що весілля не справляли, на реєстрації шлюбу були тільки близькі друзі. З дружиною обов’язково приїде в гості. І, як завжди, завершував листа «поздравлением сестренкам».

Лист надійшов у жовтні, а у грудні Остап повідомив, що в нього народився син. Свого первістка вони з дружиною назвали Нікітою. Син вибачався, що не має часу приїхати. І, напевно, не скоро приїде, бо відправляють його в тривале відрядження. Писатиме й надалі. І писав. Правда, листи стали приходити ще рідше, зміст став якийсь офіційний, а слова чужі. Мов і не рідний син пише. Та що робити, видно, військова служба таким чином на нього вплинула.

Ганні-Софії сни снилися дуже рідко, а можливо, вона їх не пам’ятала. Однієї ночі перед Зеленими святами жінці наснився дивний сон.

Була місячна ніч. Одна з тих, про які кажуть, що видно, мов удень. Місяць блищав на небі, як ніколи. Складалося враження, що він наблизився впритул до Землі й до нього можна дістати рукою. Разом із чоловіком Ганна-Софія простували кудись вузькими вулицями міста. Ось вони підійшли до велетенського палацу на березі величезного озера. Місяць освітлював палац, будівля відображалася в дзеркальному плесі води, і створювалося враження, що є два палаци: один – нагорі, другий – унизу, перевернутий догори дриґом.

Подружжя підійшло до величезних дерев’яних воріт, які беззвучно відчинилися й пропустили їх усередину. Перед ними постав великий зал, освітлений сотнями, а то й, можливо, тисячами лампочок, розташованих зверху на дивних, неправильної форми люстрах. Ганна-Софія затулила рукою очі від надзвичайно яскравого світла. Тільки тепер вона помітила, що одягнена в чорну сукню, а чоловік – у військовий, кольору хакі мундир та штани-галіфе. На голові в нього була пілотка. Тут до них підійшла незнайома жінка й тихо схвально прошепотіла:

– Ви у військовій формі. Це добре. Він любить людей у формі.

Ганна-Софія спробувала запитати:

– Хто він? – та жінка, яка з’явилася нізвідки, розчинилась у повітрі.

Подружжя пройшло далі. Посеред зали стояли столи, застелені білими скатертинами, на них було безліч страв. Навколо столів снували люди. Тільки тепер Ганна-Софія зрозуміла, чого тут бракує й що мучило її. Приміщення не мало жодного вікна. Також не було жодного стільця біля столів. Незнайомі люди, про щось перемовляючись, ходили вздовж зали. Та ні, не незнайомі. Ось Ганна-Софія побачила свою бабцю Віру, котра, вітаючись, махала їй рукою. Біля неї в чорному костюмі стояв Мирон Елу й з усмішкою про щось розповідав бабусі та якійсь жінці у військовій формі. Коли Ганна-Софія й Дмитро підійшли до них, то побачили, що це її тітка. Ольга простягнула руку для привітання з Дмитром. Швидким кроком до гурту підійшов чоловік, одягнутий у таку ж військову форму, як і Ольга. Ганна-Софія впізнала в ньому Петра Маюка. Трохи осторонь перебували дві пари молодих людей, які про щось сперечалися. Придивившись, жінка ледь не зойкнула. Це були її батьки. Вони підійшли ближче, привіталися. Ганна-Софія кинулась обнімати, та мати стримала її, тихцем узяла за руку. Просто взяла за руку. Дотик був таким ніжним і очікуваним, що донька зрозуміла, що обійми зайві. Вони привіталися зі співрозмовниками батьків. Тільки тепер жінка зрозуміла: це були батьки Дмитра. Вона не раз бачила їхні світлини. І раптом у Ганни-Софії зупинилося дихання. У кутку стояв майор Барсуков. Вона хотіла підійти до нього, та дорогу перегородив молодий чоловік у такій же військовій формі, як у її чоловіка. Та й схожий він був дуже на нього. Жінка зрозуміла: це брат Дмитра Володимир.

Навколо ніби всі й спілкувалися між собою, та в залі було майже тихо. Лише панував рівний, спокійний гул. І ось настала цілковита тиша. Хтось поруч сказав:

– Усе, почалося.

Ганна-Софія тільки тепер поставила собі запитання, а що вони тут роблять. Що повинно розпочатися? Дійство не було схоже ні на святкування ювілею, ні на весілля.

Враз у залі опинилося дуже багато людей, і всі вони повернулися в один бік, щось споглядаючи. Ганна-Софія з Дмитром опинилися позаду натовпу, тож не могли нічого побачити та почути.

Тут знову з’явилася жінка, що їх зустрічала біля дверей, і, трохи сердячись, голосно запитала:

– Ви що тут робите? Ви ж маєте бути спереду. На вас усі чекають.

Подружжя розгубилося, думаючи, як же пройти туди. Та останні ряди гостей почули слова жінки й розступилися, при цьому доторкнувшись до плечей тих людей, що стояли попереду. Ганна-Софія та Дмитро пройшли далі. Наступний ряд зробив так само, як попередній. І таким чином подружжя проходило вперед. Здавалося, що ряди людей нескінченні. І це тривало цілу вічність. Гості поверталися, віталися кивком голови й відступали вбік, а Ганна-Софія з Дмитром усе йшли та йшли. Жінка почала вглядатися в обличчя людей і ловила себе на тому, що декого з них вона знає, когось колись бачила…

І ось ця людська ріка нарешті скінчилася. Вони пройшли вперед. А там відбувалася церемонія вінчання. З одного боку стояв священик, який здійснював обряд. А з другого… (Мов струмом пронизало Ганну-Софію.) З другого боку стояла наречена в чорній весільній сукні. А поруч нікого, тільки якась чорно-сіра тінь на підлозі…

Ганна-Софія прокинулася від свого ж крику. Коли вона розплющила очі, то Дмитро стояв над нею.

– Що сталося? Ти кричала.

– Сталася біда, – відповіла дружина.

Ганна-Софія розповіла Дмитрові сон. Чоловік намагався її заспокоїти, та намарне. Вона вже не зімкнула очей до ранку.

Материнське серце не обдуриш. Дмитра викликали у військкомат і повідомили, що син загинув, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок. А далі суцільні чорні дні…

Ганна-Софія аж сіпнула головою, щоб вийти зі спогадів. Так, це було вже дуже давно, але, попри те, що минуло багато років, переживати ще раз усе навіть подумки не хотілося.

Трамвай проїхав повз Арсенал, наближаючись до пам’ятника Іванові Федорову.

17

Ось трамвай поволі докотився до серця Львова. Ганна-Софія, уявляючи місто як людину, завжди вважала, що серцем Львова є площа Ринок та ратуша. Саме тут вирішувалися питання, які забезпечували життя міста. За останні роки тут майже нічого не змінилося, хіба з’явилося багато лавок.

У цей ранковий час на площі було порожньо, і тільки Діана та Нептун не полишили своєї варти, уважно вдивляючись у фасади будинків, немов шукали щось нове в уже вивчених за сотні років стінах.

Ратушу, як завжди, – чи то в літні виснажливі спекотні дні, чи в довгі зимові холодні ночі, – охороняли два великі леви. Будівля немов спала й трохи незадоволено дивилась услід трамваю, що насмілився потривожити її міцний сон.

Вагон попрямував до проспекту Свободи. Проспект – це душа Львова. На ньому розташувались Оперний театр і пам’ятник Тарасові Шевченку.

Ганна-Софія немов зараз бачила, як тут збиралися люди наприкінці вісімдесятих років ХХ сторіччя на мітинги за соборність та незалежність України, як у далекому 1990 році скидали пам’ятник Леніну. Скільки ж це років минуло? Двадцять шість. А в Києві лише минулого року його зняли. Та й то скільки галасу було. А скільки ще стоїть по українській землі цих ідолів. Страшно подумати.

На проспекті Свободи львів’яни збиралися під час Помаранчевої революції, тут само днювали й ночували під час Революції гідності.

Проїжджаючи повз будинки центральної частини Львова, Ганна-Софія уважно шукала знайоме вікно. Воно має бути на другому поверсі. Тут живе її однокласниця й подруга Дарина. Колись, будучи дітьми, вони не раз сиділи на підвіконні її квартири й спостерігали, як проспектом прогулюються люди. Вони, мабуть, тільки вдвох і залишились із класу на цій землі. Подруги частенько полюбляли порозмовляти. Коли були молодші, ходили одна до одної в гості, прошкували вулицями та парками, а тепер обмежувалися телефонними розмовами. У Дарини внук також пішов до війська. Це ще більше поєднало їх.

У Дарини теж була своя історія. Її батько був священиком греко-католицької церкви. Після повернення більшовиків до Львова та проведення сфальсифікованого собору навесні 1946 року греко-католицьку церкву заборонили, а багатьох священиків заслали в Сибір. Така доля спіткала й отця Івана – батька Дарини. Він із дружиною та двома дітьми потрапив у заслання.

Родина провела на чужині майже десяток років. Дарина в Сибіру вийшла заміж, народила первістка. Створив сім’ю і її брат Микола. Згодом, коли з’явилася можливість, Дарина зі своєю сім’єю та батьками повернулася на Батьківщину, а брат залишився в Росії.

Минали роки, вони підтримували зв’язок. Микола вже помер, та його внуки не раз приїжджали на гостину до Львова.

Після початку війни на сході України Даринині родичі спочатку телефонували, пропонуючи тікати до них. Після кількох довгих розмов і спроб переконати родичів, що в Україні безпечно жити, Дарина почула від одного з братових внуків, що всі українці – фашисти й він збирається їхати сюди, щоб воювати супроти нас.

Це була остання розмова з родичами. Цього дня Дарина зателефонувала Ганні-Софії, розповіла їй усе й із гіркотою в голосі підсумувала:

– Ти уявляєш, це внуки й правнуки людей, які боролися за Україну, яких за це вислали з рідного краю. Вони тепер будуть воювати проти Батьківщини. Оце там їм промивають мізки ще сильніше, ніж нам за Союзу. Знаєш, що найстрашніше? Те, що два брати можуть зустрітися в бою як вороги. Ось що страшно.

Ганна-Софія вже давно думала про це. На тому боці був і її онук. Вона згадувала історію подруги, і до неї підкрадалася страшна думка, що, можливо, краще нічого не знати, ніж постійно думати про те, що внуки можуть воювати один проти одного.

18

Трамвай зупинився на наступній зупинці. Це була зупинка біля Головної пошти. Ганна-Софія з цікавістю дивилася у вікно. Колись вагони проїжджали повз фасад поштамту, і погляди пасажирів зверталися до табло головного входу, на якому висвічувалися по черзі час та температура повітря. Тепер трамвай об’їжджав будівлю, а зупинка розташовувалася ззаду. Ганна-Софія думала, що це найкраща зупинка маршруту. Вона нагадувала їй якусь залізничну станцію в невеличкому містечку…

Після смерті Остапа Ганна-Софія довго не могла отямитися. Бувало, цілими днями сиділа біля могили, аж доки чоловік мало не силою забирав її звідти. Доньки також, як могли, заспокоювали маму. Віруся приїжджала чи не щодня, попри те, що саме в цей час у неї народився другий син.

Ольга чудово закінчила школу й збиралася вступати в університет. Батьки, котрі навіть не сумнівалися, що це буде історичний факультет, були здивовані, що її вибір припав на українську філологію.

– Філологія – це дуже добре, – якось почав розмову батько, – але ти ж завжди казала, що підеш на історичний. Готувалася до вступу. Історія тобі завжди подобалася.

– Так, історія, а не обман, який зараз викладають. Звичайно, й українська література є різна, але в ній принаймні більше правди. От колись зміниться все, буде нова історія. Я тоді ще раз вступлю.

– Але ж ти готувалася до вступу на інший факультет. Упевнена, що зможеш вступити? – запитала Ганна-Софія.

– Так. Там іспити майже ті самі, решту підтягну. У мене ще цілий місяць.

І Ольга справді без проблем вступила в університет, склавши іспити на «відмінно».

Дівчина закінчила перший курс, і батьки зробили висновок, що Ольга задоволена своїм вибором. Їй подобалося вчитися, адже тепер читання художньої літератури було її майбутньою професією.

Слідом за Дмитром, котрий уже рік був на заслуженому відпочинку, Ганна-Софія вийшла на пенсію.

Однак Дмитро продовжував щодня відвідувати інститут, у якому працював до пенсії. На запитання дружини: «І чого ти туди їздиш, ти ж уже понад рік не працюєш?» – Дмитро відповів:

– Допомагаю хлопцям запустити один вузол, який…

– Ні, ні, – перебила дружина, – не розповідай. Запросиш на запуск.

– Звичайно, – вигукнув чоловік, вибігаючи з квартири.

Він не знав, що не виконає своєї обіцянки. Вузол запустять. Та вже без Дмитра.

Життя ніби почало налагоджуватися. Та біда не приходить одна. Через три роки по смерті сина помер Дмитро. Покинув її назавжди. Мабуть, у цьому була й її провина. Прибита смертю Остапа, Ганна-Софія тривалий час не помічала, що коїться навколо. Вона неначе хотіла перетягнути всю трагедію на себе. Та горе втрати сина підірвало й здоров’я Дмитра.

Ганна-Софія не раз просиналася вночі, а чоловіка не було поруч. Він сидів на кухні в темряві й нерухомо дивився в одну точку. Жінка підходила до нього, клала руки на плечі, і вони так мовчали годинами.

Ганна-Софія не раз думала, що й на роботу чоловік ходить, щоб не було в нього часу на роздуми й згадки. Це його відвертало від горя. Вона й сама намагалася не сидіти без діла. То до Вірусі поїде, з внуками побавиться, то вдома знайде собі заняття. Кілька разів навіть на хутір Тихий їздила родичів, що там живуть, провідати, на могилу до мами та бабці сходити. Приходила й розмовляла там із ними годинами. Мамі розповідала все, навіть те, що не могла сказати Дмитрові. Посиділа, поговорила, поплакала, і на якийсь час їй ставало легше.

Якось восени з нею на Тихий поїхав Дмитро. Вони йшли від залізничної зупинки на хутір пішки. Ганна-Софія згадала свою першу поїздку, як вони з бабцею йшли цією ж стежкою. Вона розповідала йому про це. Побачивши озеро, вони вирішили перепочити, тим паче в Дмитра почало нагадувати про себе поранення: йому було важко йти.

Побачивши воду, Ганна-Софія згадала слова бабці Віри, що озеро за її молодості було значно більшим. Зараз жінці також здавалося, що озеро стало меншим.

Дмитро присів на траву, а Ганна-Софія зняла взуття й зайшла у воду. Вона мов повернула час і знову опинилася в дитинстві. Із забуття її вирвав голос чоловіка:

– Ти що робиш? Вода ж холодна.

– Усе добре, – відповіла вона таким голосом, що він зрозумів: не потрібно зараз тривожити дружину.

Дмитро також зняв черевики, зайшов у воду й став поруч. Так вони й стояли мовчки, поки від холодної води не почало судомити ноги. Вона згадала, як тоді маленькою дівчинкою вискочила з крижаної води. Цей спогад викликав у неї усмішку.

Потім вони повільно пішли в напрямку лісу. Ганна-Софія в деталях розповіла про свою першу подорож на хутір, про ліс. Зараз ліс був не таким темним та непривітним, як у дитинстві. Опале листя шаруділо під ногами, немов заманювало подорожніх у хащі. Стало страшно й захотілося розвернутися та кинутися назад до озера.

Та ось вони вийшли на галявину, на якій колись стояла хата бабці Віри. Її давно вже не було. Та й хутір змінився. Уже майже не було білих хатинок під солом’яними стріхами, навколо стояли добротні будинки. Не було так гамірно, як у дитинстві. Можливо, тому, що настала осінь.

Ганна-Софія з чоловіком підійшли до місця, де колись висіло коло Елу. Тут також усе змінилося. Тополі вже давно хтось зрізав, а на місці хати сім’ї Елу тепер стояв невеликий магазин.

Вони пішли на цвинтар, упорядкували могилки мами та бабці. Після цвинтаря провідали доньку вуйка Йвана. Вона одна з усіх його дітей залишилася жити в Тихому.

Ганна-Софія та Дмитро довго не засиджувалися, адже восени скоро темніло. Тож по обіді вирушили на електричку. Назад Дмитро вже ледве дійшов. Удома дав дружині обіцянку піти наступного дня до лікаря. Обіцянку він виконав, але стан здоров’я не покращився. Зрештою Дмитро перестав відвідувати роботу, а з часом і виходити на вулицю. Лікарі тільки розводили руками, не знаючи, чим допомогти. Так тривало майже два роки.

Ганна-Софія намагалася не залишати чоловіка самого, піклувалася про нього, підтримувала, розважала. Матері допомагала Ольга. Вона якось стрімко подорослішала, з дівчинки з косичками враз перетворилася на серйозну молоду жінку.

До батька весь час приїжджала Віруся з внуками, інколи з чоловіком. Але Дмитрові ставало все гірше, а одного вечора він покликав Ганну-Софію до себе й сказав:

– Ти знаєш, я тебе ніколи не обманював, – почав він, – але є одна річ, яку я тобі ніколи не розповів. Я бачу, до чого все йде… – Він зупинив помахом руки спробу дружини заперечити й повторив: – Я бачу, до чого все йде, і мушу тобі розказати свою таємницю.

Він зробив тривалу паузу, мов збирався з думками, і продовжив:

– Я вбив людину.

Ганна-Софія спантеличено подивилася на чоловіка.

– Ти ж воював. Ти мусив це робити. Війна є війна.

– Ні, це інше. Не на війні. Пізніше.

Дружина не знала, що й сказати, а Дмитро розповів їй історію, яку проніс через усе життя. Він почав говорити з таким завзяттям, немов тільки й чекав можливості оприлюднити таємницю, що мучила його довгі роки.

– Це я вбив майора.

– Якого майора? – перепитала дружина, та в голові вже була відповідь.

Пам’ять, мов пружина, випросталась, і постало обличчя тільки однієї особи.

– Майора Барсукова, – відрізав Дмитро.

І хоча вона вже здогадалася сама, почуте примусило Ганну-Софію сісти на край ліжка. Жінка тільки й спромоглася промовити:

– Ти? Як же це сталося?

Дмитро почав розповідь, а дружина лише час від часу перебивала його запитаннями.

– Після того, як ти розповіла мені історію про Барсукова, я не міг спати. Картав себе за те, що не був поруч із тобою та Василем Захаровичем у важкий час. Бачив, як ви обоє страждаєте, тож вирішив поговорити з майором сам на сам. Спочатку я не знав, що можу йому сказати. Згодом у голову прийшли два варіанти. Перший – запропоную йому гроші. Багато грошей.

– І де б ти їх узяв? – запитала дружина.

– Знайшов би. Я хотів почути суму, а потім думати, де їх дістати. Усе б продав, що мав, позичив би в знайомих. Другий варіант був, на мою думку, менш реальний. Пригрозити майорові тим, що ми розповімо його начальству, що він чіплявся до тебе.

– І ти думав, що його цим налякаєш? – вражено запитала дружина. – Ти що, маленький? Яке начальство?

– Ну, не маленький, але тоді ще дуже молодий, – спробував пожартувати чоловік, побачивши, що дружину це зовсім не розвеселило. – Одного вечора я наважився й попрямував до Барсукова. Там почав його чекати.

– Але ти ж тоді був у відрядженні. Я достоту пам’ятаю.

– Так, але начальник забув у Львові потрібні креслення. Отож мене як наймолодшого відрядили додому. Так от, я хотів зустріти майора ввечері після роботи й поговорити з ним. Довго чекав, а його все не було. На вулиці почало темніти. Раптом я побачив, що в котрійсь із кімнат засвітилося світло. Після того рипнули двері, і з будинку вийшло двоє військових. Я ледве встиг заховатися. Трохи повагався, та рішення було прийняте: або сьогодні, або ніколи. Я зайшов у двір і постукав у двері. Спочатку довго ніхто не відчиняв, та от на порозі з’явився майор. Він, напевно, когось чекав, бо відчинив двері й, не повертаючи голови, пішов у кабінет. Я – за ним. На столі лежали залишки пиятики, розкидані порожні банки та пляшки.

Майор пройшов до крісла й тільки тоді повернувся до мене. Побачивши незнайомця, він навіть не змінився на лиці, лише запитав: «Э, ты кто?»

І тільки тоді я помітив, що він такий п’яний, що заледве розмовляє…

У Дмитра голос став тихіший. Йому важко було так довго говорити. Дружина простягнула склянку з водою й запитала:

– Тобі важко? Може, пізніше розкажеш?

Чоловік зробив кілька ковтків, заперечно похитав головою й продовжив:

– Я зрозумів, що розмови не буде, і мовчки розвернувся, щоб вийти. Та Барсуков кинувся за мною, упіймав за руку й затягнув назад у кабінет. А пізніше трапилося те, що роками я не міг забути. Мабуть, він був такий п’яний, що не розумів, що робить. Почав кричати, що я бандерівець і прийшов його вбити, потім вихопив із шухляди пістолет, почав ним махати й робити спроби прицілитись у мене. Далі все відбулося інстинктивно: я вхопив перше, що потрапило під руку, – якусь металеву статуетку зі столу, – й ударив нею майора по голові. Він якось дивно рохнув і завалився на підлогу. Я, мабуть, просто оглушив його, та, падаючи, він з усієї сили вдарився головою об кут стола. Ти ж пам’ятаєш батьківський стіл, які там були кути?

Ганна-Софія, не перебиваючи чоловіка, кивнула головою. Звичайно, вона пам’ятала, і не тільки масивний стіл. Попри те, що минуло стільки років, вона пам’ятала все в будинку до дрібниць.

– От і все, – закінчив розповідь Дмитро. – Я над ним зігнувся, а там усе в крові. Кров юшить і юшить. Пам’ятаючи свою військову науку, я помацав його пульс. Барсуков був мертвий. Тоді я обережно вийшов, зачинивши за собою двері в будинок, і пішов додому.

– Можна сказати, що це нещасний випадок, – заспокоювала чоловіка Ганна-Софія, – ти ж захищався.

– Напевне, так, – відповів той, і за кілька хвилин було чути його рівне дихання.

Дмитро заснув.

За кілька днів Дмитра не стало. Складалося враження, що саме ця прихована історія й тримала його на цьому світі. Не міг він піти, не розповівши Ганні-Софії правди.

19

І знову світ навколо наповнився сірою порожнечею. Ганна-Софія тільки змирилася зі смертю сина. Та ні, не змирилася. Хіба можна з цим змиритися? Вона щойно тільки усвідомила її. Впустила розуміння того, що сталося, і звиклася, що з трагедією доведеться жити далі. Тоді в неї ще був Дмитро. Він постійно був поруч, даючи зрозуміти, що це не тільки її біда. Чоловік забирав частину того болю на себе.

Спочатку Ганна-Софія замкнулась у собі, зібрала свій біль докупи й нікого не впускала до нього. Адже вона мати. Хіба хтось зможе зрозуміти її трагедію й пережити разом із нею горе? Пізніше Ганна-Софія навіть сама собі зізнавалася, що були в неї страшні думки покинути цей світ. Піти разом із ним, із синочком. У такі хвилини вона усвідомлювала, що не можна залишатися наодинці із собою, і ще більше розуміла, що означає для неї Дмитро. Він її опора в радості та в горі.

Та ось не стало й Дмитра. Якось Ганна-Софія спіймала себе на дивній думці, що смерть найрідніших людей буває різною. Одна смерть є несподіваною, мов швидка стріла, що врізається в тебе й раз по раз проштрикує тебе наскрізь та повертається. Гострий наконечник знову й знову пронизує душу й серце. Інколи здається, що стріла зникла, але ні, вона повертається в найнесподіваніший момент і завдає ще більшого страждання.

Але є інша смерть, яка, мов хмара, давно затягнула небо. Вона висить над людиною й важким тягарем тисне зусібіч. Усі частини тіла відчувають її присутність. Здається, що серце починає працювати в іншому ритмі. Муки й біль людини щораз нагромаджуються, стають усе більшими й більшими, страждання накочуються поступово великим важким каменем і тягнуть істоту додолу, не даючи їй навіть дихнути. І немає з-під цього каменя виходу. Світ стає чорним, хмара затягує у вир небуття. Бувають моменти, що десь там, глибоко в підсвідомості, час од часу задзвенить маленький дзвоник і навіється несподіване запитання, яке примушує кожного зупинитися: «Можливо, це саме твоя хмара?»

Та приходить день, який дає відповідь на всі запитання. Рідна людина покидає тебе назавжди, а хмара залишається. І найстрашніше, що вона не стає важчою й чорнішою. Ти ловиш себе на думці, що в цей найстрашніший день ти вже ніби готовий до жахливої втрати, адже ти бачиш і відчуваєш цю хмару вже давно. Ці дві смерті різні, і не знати, яку з них легше пережити. Та зрозуміло одне: і стріла, і хмара стають твоїми супутниками в житті назавжди, до того часу, поки ти не помреш. Можливо, це буде якийсь інший, третій спосіб, невідомий тобі.

Віруся й Ольга робили все, щоб підтримати матір. Ганна-Софія була дуже вдячна їм за турботу. Віруся навіть перебралася до них на місяць, залишивши чоловіка з дітьми вдома. Та Роман із внуками приїжджав до них чи не щодня. Уже давно в їхній невеликій квартирі не було так гамірно. І це справді допомагало Ганні-Софії переживати важку втрату. Вона не мала часу залишатися наодинці зі своїми думками. Внуки бігали по кімнаті, постійно про щось розпитуючи бабцю. Одного разу до неї підбіг Василько й запитав:

– А чому мене назвали Василь?

– На честь дідуся, – відповіла Ганна-Софія.

– Але ж дідуся звали Дмитро? – перепитав малий.

– Тебе назвали на честь маминого дідуся, а твого прадіда, – втрутилась у розмову Ольга й, щоб якось відійти від цієї теми, продовжила: – А Ігоря назвали на честь дідуся вашого батька.

Ганна-Софія вдячно кивнула головою, показуючи, що все нормально, і продовжила розповідати внукам про їхніх дідів та прадідів. Ольга вийшла з кімнати, а за кілька хвилин повернулась і заявила:

– А я свого сина назву Дмитром.

Потроху вони повернулися до звичного ритму життя. Ганна-Софія їздила до Вірусі, бавилася з внуками, Ольга відвідувала навчання.

Закінчивши університет, Ольга пішла працювати. Їй пропонували залишитися на кафедрі, також могла піти, як сестра, працювати вчителем у школу, та вона влаштувалася в бібліотеку. Знайомі були здивовані таким вибором. Ганна-Софія не втручалась і належно сприйняла дії доньки.

Потроху змінювалося життя навколо. Настала середина вісімдесятих років минулого сторіччя. По телевізору постійно показували Горбачова з його «перестройкою», а у Львові в повітрі витав дух волі. Його вже відчували не тільки такі люди, як Ольга, котрі постійно перебували у вирі подій, а й пересічні городяни. Це був дух свободи. То на одній, то на іншій будівлі вночі з’являлися жовто-сині стяги. Вони розвивалися на вітрі, наганяючи на одних неймовірний жах, а іншим даруючи задоволення й сльози. Сльози радості й надії. Представники першої частини суспільства зі злістю зривали прапори, а інші раділи, що національної ідеї не спинити.

Правда, і в ці часи відбувалися події, які не вкладалися в голову й показували, що справжні зміни будуть нескоро. Одного дня Ольга прийшла додому заплакана, на материне запитання, що трапилося, кинула на стіл невелику брошурку. Ганна-Софія взяла її до рук і, розгорнувши, побачила, що це невелика збірка віршів Василя Стуса. Донька вже неодноразову приносила збірки поезій та прози самвидаву, і жінки тихцем на кухні зачитувалися ними до пізньої ночі.

Василь Стус був одним з улюблених поетів їхньої сім’ї.

– Що трапилося? – спантеличено запитала мати.

– Він помер, його вбили. – По обличчю доньки знову потекли сльози.

Важко повірити, але це сталося на початку вересня 1985 року. Саме тоді, коли починався новий виток часу, коли люди усвідомлювали себе українцями, коли навколо здіймався дух свободи, тоталітарна система проковтнула свою чергову жертву. Усі тоді думали, що останню. З’ясувалося, що це далеко не так: її кривава паща й тепер, майже тридцять років потому, знищує наших найкращих синів. Ще дотепер пам’ять Ганни-Софії зберегла вірш, який найбільше її вразив. Жінка тихенько прошепотіла:

Цей корабель виготовили з людських тіл. Геть усе: палуба, трюм, щогли I навіть машинне відділення. Морока була з обшивкою — особливо погано держали воду місця, де попадалися людські голови. Коли утворювалася потужна водотеча, діру затикали кимось з екіпажу, в той час як решта шукала щасливої пристані у відкритому морі.

Ганна-Софія крадькома роззирнулася довкола, чи, бува, хтось не помітив її дивної поведінки. Та нікому не було діла до старенької жінки, що бурмотіла щось собі під ніс.

З часом відбулися зміни і в їхньому особистому житті. Ольга несподівано вийшла заміж. Ганна-Софія від швидкості подій не могла прийти до тями. Одного вечора донька прийшла з роботи й повідомила матір:

– Ми з Павлом занесли заяву.

– Яку заяву? – спантеличено перепитала мати.

– У РАГС, ми одружуємося, – сказала Ольга й додала: – Так уже потрібно.

Ганна-Софія бачила Павла кілька разів: він приходив до них. Не могла сказати про нього щось погане. Ніби й робив усе, як заведено, приділяв багато уваги Ользі. Завжди одягнений вишукано, приносив букети квітів. Та було в ньому щось неприємне. Та й у своїй уяві Ганна-Софія не бачила їх разом. Вона завжди згадувала, як уперше побачила Вірусю й Романа разом. Вони тоді були ще студентами, дітьми, та одразу уявлялося, що вони одне ціле.

Весілля не влаштовували, молодята тільки розписалися. Та все сталося, як і передбачала Ганна-Софія. Менш ніж за рік подружжя розлучилося. Як це модно казати, не зійшлися характерами. З часом з’ясувалося, чому було так конче треба одружуватися. Ольга невдовзі народила сина й дотрималась обіцянки, назвавши його Дмитром. Ганна-Софія жодним словом не дорікнула Ользі. А Павла вони більше ніколи не бачили. Хоча жінка ще не раз згадувала його. Ні, не зі злом. Була вдячна за внука. Вона повністю присвятила себе малому. Передала йому все, що мала: час, знання, життєвий досвід та мудрість. Дмитрик надихнув її на подальше життя, і вона не раз думала про те, що, якби не він, не дожила б до своїх років. Що там сказати, вона ним жила. Ольга спочатку навіть трохи ревнувала сина до матері. Та зрештою, побачивши, що це йде обом на користь, заспокоїлася.

Та час ішов, і сталася подія, на яку всі очікували. Україна нарешті стала незалежною. Зараз можна сперечатися щодо проблем у нашій країні, та факт проголошення незалежності був і залишається для неї, Ганни-Софії, чимось надреальним і святим.

На той час жінка вже прожила досить довге життя, бачила, скільки людей склали голови, виборюючи українську незалежність. Хто, як не вона, розумів її ціну? Не раз шкодувала, що до цього часу не дожили її батько, Дмитро, бабця Віра, тітка Ольга з чоловіком та багато інших.

Ольга виконала ще одну свою обіцянку, про яку Ганна-Софія вже й не пам’ятала, – вступила на історичний факультет. На заочне відділення. Донька працювала й навчалася. Це в неї виходило дуже добре: Ольга, як завжди, була відмінницею. Після отримання диплома її запросили навчатися далі. З часом вона захистила кандидатську дисертацію, почала часто їздити за кордон на різні наукові конференції. За кордоном й познайомилась зі своїм другим чоловіком, Северином. Він був українцем, мешкав у Канаді. Колись його батьки вимушено покинули Батьківщину. Северин на кілька років приїжджав жити у Львів. Він виявився чудовим чоловіком, ставився до Дмитра як до рідного сина. Хлопець також прихилився до нього. З часом сім’я вирішила переїхати в Канаду, тому що там окреслювалися гарні перспективи. Та й Дмитрові хотіли дати добру освіту.

Однак вийшло інакше. Хлопець не пробув у Канаді й року та повернувся до Львова. Як пояснював пізніше бабусі, не може він прижитися на чужій землі, не може бути так далеко від Львова й від неї. Ганна-Софія вдавано гнівалася, та в душі була вдячна йому за цей вчинок. Жінка дуже сумувала за внуком.

Трамвай саме проїжджав повз головний корпус «Політехніки». Жінка згадала, як вона вперше прийшла сюди з внуком Дмитром здавати документи на вступ. Не раз вона приходила сюди й під час студентських онукових років. Він ніколи не соромився її, як, бува, інші діти. Завжди відрекомендовував друзям: «А це моя улюблена бабуня». А їй у цей момент більше нічого не було потрібно. Вона почувалася тоді найщасливішою жінкою на земній кулі.

Трамвай помалу під’їжджав до кінцевого пункту, замикаючи своє коло. Подорож завершувалася. Ганна-Софія відчула сильний, нестерпний холод у ногах та руках, хоча сонце вже піднялося високо.

Епілог

Наступного дня, 22 грудня 2014 року, на одному з міських інформаційних сайтів з’явилося невелике повідомлення: «Учора, 21 грудня 2014 року, у трамваї № 9, який під’їжджав до своєї кінцевої зупинки біля залізничного вокзалу, померла літня жінка. Як згодом з’ясували, це була львів’янка Ганна-Софія П., 1924 року народження, яка не дожила одного дня до свого дев’яносторічного ювілею».

На кілька рядків тексту, за якими стояло чиєсь довге та гідне життя, мало хто звернув увагу. Тим паче, що розпочався новий робочий тиждень, та й починався він зі свята. Ганни приймали вітання з іменинами, а інші користувачі інтернету переймалися робочими проблемами та нагальними питаннями, скажімо, такими, що нового принесе їм тиждень.

Окрім того, нікого не зацікавила маленька статистична довідка, що вчора у Львові народилося 12 хлопчиків і 9 дівчаток. Але одна дівчинка, що народилася в пологовому будинку на вулиці Раппопорта, 8, таки привернула увагу медсестри. Вона не відрізнялася від інших ані вагою, ані зростом, ані зовнішністю, єдине – у неї біля лівого вуха була ледь помітна родима плямка. Також поведінка дівчинки була не схожою на поведінку інших немовлят. Вона не пхинькала, не плакала, не кричала, як інші діти, а лежала мовчки й дивилася в далечінь. Хтозна, можливо, вона приміряла своє нове ім’я в цьому світі.

Її подвійне ім’я – Ганна-Софія.

Коло Елу вкотре крутнулося…

Оглавление

Пролог

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg