«Лабіринт духів»

Лабіринт духів (fb2) - Лабіринт духів (пер. Олег Лесько) (Цвинтар забутих книжок - 4) 2924K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Карлос Руис Сафон

Карлос Руїс Сафон Лабіринт духів

ЦВИНТАР ЗАБУТИХ КНИЖОК

Ця книжка належить до циклу романів, дія яких відбувається у літературному всесвіті Цвинтаря забутих книжок. Твори, що входять до цього циклу, пов’язані між собою персонажами й сюжетними ниточками, які перекидають оповідні й тематичні містки, хоча кожна книжка є завершеною і самостійною історією.

Різні частини цієї серії можна читати в довільному порядку, можна – котрусь одну на вибір. Читач має змогу зайти до лабіринту історій крізь будь-які двері й досліджувати його, подорожуючи різними шляхами: переплетені між собою, вони однаково приведуть вас до самого осередку повісті.

У будь-якому творі присутні елементи вигадки. Чотири частини «Цвинтаря забутих книжок» не виняток, хоч і мають своїм тлом реальну Барселону XX століття. У лічених випадках хронологія, місце або обставини події адаптовано згідно з логікою оповіді для того, наприклад, щоб Фермін мав змогу смакувати свої улюблені жувальні цукерки «Суґус» кількома роками раніше, ніж вони набули поширення, або щоб котрийсь із персонажів міг зійти з потяга під величним склепінням Французького вокзалу.

Книжка Даніеля

1

Тої ночі мені наснилося, ніби я повернувся до Цвинтаря забутих книжок. Мені знову було десять років, я прокинувсь у своїй колишній спальні, відчуваючи, що мамине обличчя стерлося з моєї пам’яті. І я знав – тим непоясненним знанням, яке приходить до нас у снах, – що винен у цьому лише я один, адже не здолав домогтися справедливості й не заслуговую на те, щоб пам’ятати мамине обличчя.

По котромусь часі до спальні прибіг батько, стривожений моїми розпачливими зойками. Тато, який у моєму сні був молодим і тоді ще знав відповіді на всі запитання, пригорнув мене, прагнучи втішити. А пізніше, коли в перших променях світла вже вимальовувалися імлисті обриси Барселони, ми вийшли з дому. Батько чомусь – я не міг збагнути чому – провів мене лише до під’їзду. Там він відпустив мою руку, даючи зрозуміти, що решту шляху я маю подолати сам.

Я рушив уперед, але, пригадую, одяг, взуття і навіть власна шкіра тиснули мене. Кожен наступний крок вимагав щоразу більших зусиль, ніж попередній. Діставшись до Ла-Рамбли, я помітив, що час у місті неначе завмер. Люди спинилися на півкроці й застигли, як на старих фотографіях. Голуб, що злинув угору, заніс крила для змаху, та все ніяк не опускав їх. Квітковий пилок нерухомо завис у повітрі, його порошинки мінилися в променях світла. Бризки води з фонтана Каналетас виблискували в порожнечі й здавалися намистом з кришталевих сліз.

Насилу, немовби рухаючись у воді, я посувався крізь цю зачакловану Барселону, завмерлу в часі, аж доки нарешті не дістався Цвинтаря забутих книжок. Там, знесилений, я зупинився. Я не міг дотямити, що за невидимий тягар лежить на моїх плечах і майже не дає змоги рухатися. Схопившись за дверний молоточок, я постукав, але ніхто не відчинив. Тоді я загримав по масивних дерев’яних дверях кулаками, однак сторож знову не зважив на моє благання. Знеможений, я впав на коліна. Лише тоді я збагнув, що то за чари сковували мої рухи, і мене охопила жахлива впевненість у тому, що місто, а разом із ним і моя доля, лишиться навіки під дією цього закляття і що я вже ніколи не зможу пригадати обличчя своєї матері.

І тоді, коли мене покинула остання надія, у внутрішній кишені шкільного піджака, того, на якому блакитними нитками було вишито мої ініціали, я знайшов якийсь шматочок металу. Ключ. Скільки ж часу він там пролежав, тимчасом як я про це навіть не знав? Ключ був укритий іржею і майже такий самий важкий, як моє сумління. Мені довелося взяти його обіруч, щоб усунути до замкової щілини. Зібравшись на останніх силах, я спробував повернути його в замку. Коли я вже гадав, що мені це ніколи не вдасться, замок нарешті піддався й двері прочинилися всередину.

Вигнута галерея вела в глиб старовинного палацу, а палахкі цятки свічок, зливаючись в одну лінію, вказували шлях. Я пірнув у морок і почув, як за спиною закляпнулися двері. І тоді я впізнав цей коридор, стіни якого були розмальовані фресками з янголами та казковими істотами, що пильно видивлялися з темряви й немовби ворушилися, коли я проходив повз них. Подолавши коридор, я опинився перед арочною брамою, що провадила до величезної склепінчастої зали, і спинився на порозі. Переді мною безкраїм маревом розгортався лабіринт. У вічному місті, побудованому з усіх книжок світу, плетиво кам’яних сходів, містків, критих переходів і вигадливих арок спіраллю здіймалося до неосяжної скляної бані.

Мати чекала на мене там, просто перед спорудою. Вона лежала у відчиненому саркофазі зі схрещеними на грудях руками і шкірою білою, як саван, у котрий було загорнуто її тіло. Вуста її були міцно стулені, а очі заплющені. Мама лежала нежива в цьому прихистку для загублених душ, якого не існувало насправді. Я простягнув руку й ніжно торкнувся її обличчя. Шкіра була холодна, як мармур. Аж тут очі її розплющилися й, заворожені спогадами, уп’ялися в мене. Коли мамині вуста розтулилися й пролунав її голос, він видався мені таким оглушливим, як гуркіт товарного потяга. Він відірвав мене від підлоги, підкинув у повітря й лишив падати без кінця-краю, тимчасом як відлуння маминих слів розтоплювало світ.

Ти повинен розповісти правду, Даніелю!

Ураз, весь у холодному поті, я прокинувсь у півтемряві спальні, поруч із Беа. Дружина обійняла мене й погладила по обличчю.

– Знову? – пробурмотів я.

Вона кивнула, глибоко зітхнувши.

– Ти розмовляв. Уві сні.

– Що я казав?

– Я не розібрала, – збрехала Беа.

Я глянув на неї, і дружина у відповідь усміхнулася, як мені видалося, зі співчуттям, хоча, можливо, це був просто вираз терплячості.

– Поспи ще трохи. У тебе ще є годинки півтори. Сьогодні вівторок.

Вівторок означав, що була моя черга вести Хуліана до школи. Я заплющив очі й удав, ніби сплю. Коли за кілька хвилин я їх знову розплющив, то побачив обличчя Беа, яка пильно на мене дивилася.

– Що таке? – запитав я.

Дружина схилилася наді мною й ніжно поцілувала в губи. Її вуста мали смак кориці.

– Мені теж перехотілося спати, – натякнула вона.

Я став неквапливо роздягати дружину. Я вже взявся за укривало, щоб скинути його на підлогу, коли почулися тихі кроки, що наближалися до дверей нашої спальні. Беа стримала мою лівицю, що просувалася поміж її стегнами, й піднялася на ліктях.

– Що сталося, золотко?

Маленький Хуліан, стоячи у дверях, із виразом сорому й тривоги на обличчі позирав на нас.

– У моїй кімнаті хтось є, – прошепотів він.

Беа зітхнула й простягнула до сина руки. Хуліан поспішив прихиститися в материних обіймах, і я покинув усі сподівання на тілесний гріх.

– Багряний Князь? – запитала Беа.

Хуліан скрушно кивнув.

– Татко зараз піде до твоєї спальні й задасть цьому негідникові добрячого прочухана, щоб він більше ніколи не повертався.

Син розпачливо поглянув на мене. Навіщо ж іще потрібен батько, коли не для героїчних подвигів такого масштабу? Я всміхнувся Хуліанові й підморгнув.

– Ще й якого прочухана! – вторував я зі щонайлютішою гримасою.

На обличчі сина з’явилася подоба усмішки. Я скочив із ліжка й побіг коридором до дитячої. Хуліанова спальня здалася мені такою подібною на кімнату, яку я мав у його віці, кількома поверхами нижче, що на якусь мить я подумав, ніби досі сплю. Я присів на краєчок ліжка й засвітив нічник. Хуліанові не бракувало іграшок, почасти успадкованих від мене, але насамперед дитинство його минало серед книжок. Мені знадобилося небагато часу, щоб відшукати винуватця, захованого під матрацом. Я дістав звідти невеличку книжку в чорній палітурці й розгорнув її на титульній сторінці.

Лабіринт духів VII

Аріадна і Багряний Князь

Текст та ілюстрації Віктора Маташа

Я вже й не знав, куди подіти ці книжки. Хай які б нові хитромудрі схованки я не вигадував, син неминуче виявляв їх усі. Я нашвидку перегорнув сторінки книжки, і спогади знову наринули на мене.

Укотре вже заховавши книжку на самий верх кухонної шафи – хоч і знав, що мій син натрапить там на неї певніше рано, ніж пізно, – я повернувся до нашої з Беа спальні. Хуліан посопував на материних руках. Беа заснула також. Я стояв на порозі, схований у півтемряві, дивився на дружину з сином і думав, слухаючи їхнє розмірене дихання, що я найщасливіша людина на світі. Чим же заслужив я на таку ласку долі? Споглядаючи, як вони спали отак, обійнявшись, далекі від усього зовнішнього світу, я не міг не згадати той страх, що був опанував мене, коли я вперше побачив, як Беа колисає на руках нашого сина.

2

Я ніколи нікому цього не розповідав, але тої ночі, коли народився мій син Хуліан і я вперше побачив його на руках у Беа, огорнутого благословенним спокоєм, який дається тільки тим, хто ще не знає, до якого місця насправді потрапив, мене охопило бажання бігти, бігти й не зупинятися, аж доки не опинюся на краю світу. Тоді я був ще зовсім дитиною, і життя, безперечно, видавалося мені над силу важким, однак, хай які виправдання можна було б відшукати, я й досі відчуваю гіркий присмак сорому перед нападом слабкодухості, який оволодів мною. Навіть по стількох роках мені бракувало сміливості розказати про нього тій людині, перед якою перш за все мусив зізнатися.

Спогади, які намагаєшся поховати в мовчанні, ніколи не перестають переслідувати тебе. Мій невідступний гонитель – це образ кімнати з неосяжною стелею й пасмом жовтувато-коричневого світла, що ллється з підвішеної високо лампи, окреслюючи ліжко, на якому лежить дівчинка заледве чи сімнадцяти років і тримає на руках немовля. Коли Беа, не зовсім усвідомлюючи, що довкола відбувається, підвела погляд і всміхнулася до мене, на очі мені набігли сльози. Я опустився навколішки перед ліжком і притулив обличчя до її лона. Беа взяла мене за руку і стиснула з тою дрібкою сили, яка їй лишилася.

– Не бійся, – прошепотіла вона.

Але я боявся. І на мить, за яку мені соромно досі, я захотів опинитися будь-де, тільки не там, тільки не в тій шкірі, в якій опинився. Фермін, також присутній, спостерігав за сценою, стоячи біля дверей і, як зазвичай, прочитав мої думки, перш ніж я зумів їх висловити. Не давши мені часу розтулити рот, він схопив мене попід руку й, лишивши Беа та немовля в надійному товаристві своєї нареченої Бернарди, вивів до коридору, довгої галереї, кінець якої, звужуючись, губився в темряві.

– Ти живий, Даніелю? – запитав товариш.

Я кволо кивнув, тим часом намагаючись відвести дух, який забився мені десь по дорозі. Коли я намірився було повернутися, Фермін стримав мене.

– Слухай-но, доки ти в такому гуморі, заходити знову туди не слід. На щастя, Беа ще трохи причмелена й мало що тямить. Тому я, з твого дозволу, порадив би нам перехопити дещицю свіжого повітря, яке прожене весь переполох, а вже після цього з куди більшим запалом приступати до спроби номер два.

Не чекаючи на відповідь, Фермін схопив мене попід руку й потягнув через увесь коридор до сходів, які вивели нас на балюстраду, що зависла між Барселоною і небом. Холодний, кусливий вітерець, який охоче накинувся на нас, війнув мені в обличчя.

– Заплющ очі й тричі глибоко вдихни-видихни. Поволі – так, наче твої легені опустилися в черевики, – порадив Фермін. – Цієї вправи мене навчив один тибетський монах, неабиякий пройдисвіт, з яким я познайомився, коли виконував обов’язки адміністратора й бухгалтера в одному припортовому бордельчику. Більшого пройдохи я ще ніколи не зустрічав…

Я зробив три глибокі вдихи, як було сказано, і на додачу ще три для певності, користаючи з цілющих властивостей чистого повітря, обіцяних Ферміном та його тибетським гуру. У голові злегка запаморочилося, але Фермін мене підтримав.

– Мліти тобі також не треба. Збадьорися трохи! Ситуація вимагає спокою, але не ступору.

Я розплющив очі й побачив порожні вулиці міста, що спало коло моїх ніг. Вибило третю ночі. Лікарня Святого Павла простягнулася в мороці, занурена в сон разом зі своїми банями, вежами й арками, що виплітали химерні візерунки в імлі, яка сповзала з самого вершечка гори Кармело. Я мовчки дивився на цю безпристрасну Барселону, яку можна побачити тільки з лікарень, байдужу до тривог і надій спостерігача. Холод, помалу просякаючи аж до кісток, прояснював мій мозок.

– Ти вважатимеш мене боягузом? – запитав я.

Фермін витримав мій погляд і знизав плечима.

– Не драматизуй. Я радше думаю, що в тебе впав тиск і піднялася тривога. Власне, це одне й те саме, але відповідальність знято й приводу для глузів нема. На щастя, у мене з собою є ліки, які тобі допоможуть.

Він розстібнув своє габардинове пальто – бездонне вмістилище всіляких чудес, – що було водночас і пересувною аптекою, і музеєм дивовиж, і сховищем різноманітних артефактів та реліквій, скуплених на сумнівних товчках і розпродажах.

– Просто не уявляю, як тобі вдається носити на собі стільки всякого залізяччя, Ферміне.

– Вища фізика. Зважаючи на те що моя худорлява тілобудова головним чином спирається на м’язову та хрящову тканини, цей невеличкий арсенал посилює моє гравітаційне поле й править за надійний якір у бурхливому морі. Але не думай, що тобі так легко вдасться замилити мені очі своїми геть недоречними зауваженнями, бо ми вдерлися сюди не для того, щоб обмінятися марками чи потеревенити про те, про се.

Виголосивши це застереження, Фермін дістав із однієї зі своїх незліченних кишень бляшану фляжку й відкрутив ковпачок. Потім принюхався до вмісту, наче до божественної амброзії, і усмішкою висловив своє схвалення. Відтак простягнув флящину й, значливо дивлячись мені в очі, кивнув.

– Пий, а то шкодуватимеш усе життя.

Знехотя я взяв фляжку.

– Що це? Пахне карбідом…

– Не мели дурниць. Це лише коктейль, вигаданий для того, щоб відживляти небіжчиків і хлопчаків, пригнічених відповідальністю, яку на них поклала доля. Його хитромудра формула моєї власної розробки ґрунтується на основі лікеру «Аніс дель Моно» та інших алкогольних напоїв, перемішаних із тим низькопробним бренді, що його я купую в одноокого цигана з кіоску, де торгують самогоном. А щоб витворити неповторний букет каталонських угідь, усе це довершено кількома краплинами вишнівки й трав’яного лікеру «Монсеррат».

– Матір Божа!

– Пий хутчіш! Ось тут ми й побачимо, хто відважний, а кому бракує духу. Одним проковтом, неначе випадковий гість на чужому весіллі!

Я послухався й хильнув того пекельного пійла, що на смак було як підсолоджений бензин. Настоянка пропекла мені всі нутрощі, і, перш ніж я прийшов до тями, Фермін жестом наказав мені повторити процедуру. Не звертаючи уваги на протести свого шлунка, який аж трусило, я приклався до флящини вдруге, вдячний за хороший настрій і забуття, які приносило це питво.

– Ну як? – запитав Фермін. – Ліпше, еге ж? Це називається «сніданок чемпіонів».

Тепер уже цілком переконаний, я кивнув, відсапуючи й розстібаючи ґудзики на комірці. Фермін скористався нагодою, щоб відсьорбнути свого шмурдяку, і заховав фляжку назад до кишені пальта.

– Тільки алхімії до снаги вгамувати лірику. Але надто не захоплюйся цим методом, адже настоянка – як щуряча отрута або ж як щедрість: що частіше її використовуєш, то менш ефективною вона стає.

– Про це не турбуйся.

Фермін показав дві гаванські сигари, що висовувалися з іншої кишені, але потім, підморгнувши, похитав головою.

– Ці дві кубинки, поцуплені in extremis [1] зі зволожувача для сигар, що належить виконувачеві обов’язків мого майбутнього тестя, донові Ґуставо Барсело, я беріг для сьогоднішнього дня, але гадаю, що, мабуть, ми відкладемо їх на котрийсь інший день, бо, як мені видається, ти зараз не у формі, а лишати сиротою дитину в день її появи на світ не годиться.

Фермін сердечно поплескав мене по спині й замовк на якусь хвилю, чекаючи, доки його коктейль не розійдеться по моїй крові й алкогольна паволока не покриє те відчуття глухої паніки, що охопило мене. Допіру товариш зауважив мій посоловілий погляд і розширені зіниці, ознаки загального отупіння відчуттів, як виголосив промову, що її, поза всяким сумнівом, висновував цілу ніч.

– Друже Даніелю, Богові – або тому, хто на час Його відсутності виконує Його функції, – заманулося влаштувати все так, що стати батьком і привести у цей світ дитину легше, ніж отримати водійські права. Ця фатальна обставина призводить до того, що несосвітенна кількість кретинів, обісранців і йолопів вважають, що мають право розмножуватися, і, хизуючись медаллю за батьківство, нівечать усе життя тим бідолашним дітям, яких витворили своєю соромотою. Я кажу з усією впевненістю, що збираюся піти за тобою цим шляхом величезної відповідальності й зробити вагітною мою кохану Бернарду так швидко, як мені це дозволять гонади й святий шлюб, який є sine qua non [2] з боку моєї нареченої. І тому я мушу заявити і я заявляю, що ти, Даніелю Семпере Жисперт, дітвак, який лише вступає у свій мужній вік, попри твою сьогочасну невіру у власну спроможність як голови родини, є і будеш зразковим батьком, хоча ти й новачок і загалом трохи невіглас.

Посеред цієї орації я геть розгубився, чи то під впливом вибухового коктейлю, чи то через словесний феєрверк, яким спалахнув мій добрий друг.

– Ферміне, я не впевнений, що зрозумів тебе.

Товариш зітхнув.

– Я хотів лише сказати, що коли тебе це все переповнює аж довсирачки, Даніелю, дослухайся до поради своєї благословенної дружини: не треба боятися. Діти – принаймні твоя дитина, це точно – народжуються не те що в сорочці, а й у штанах, і кожен, у кого є хоч дрібка честі й совісті в душі й трохи смальцю в голові, має всі шанси не зруйнувати їм життя й стати батьком, за якого ніколи не буде соромно.

Я позирнув скоса на цього чоловічка, який ладен був віддати за мене своє життя і в якого завжди знаходилося кілька слів – чи то пак кілька тисяч слів, – щоб вирішити всі дилеми й заспокоїти напади екзистенційного страху, до яких я був схильний.

– Якби ж то все було так легко, як ти це описуєш, Ферміне!

– Нічого, що бодай чогось варте в нашому житті, не дається легко, Даніелю. Коли я був молодий, то гадав, що, аби простувати по цьому життю, досить навчитися трьох речей. Зав’язувати шнурівки, це раз. Уміло роздягати жінку, це два. І читати, щоб насолоджуватися щодня сторінками, написаними проникливо й майстерно, це три. Мені здавалося, що чоловік, який твердо крокує по землі, уміє пестити жінку і здатен почути музику слів, живе довше, а насамперед – живе краще. Але роки навчили мене, що цього не досить і що іноді хочеться дістати можливість побути чимось більшим, ніж просто істотою, яка ходить на двох ногах, їсть, сере й займає тимчасово простір на цій планеті. І сьогодні долі, у її безмежній непритомності, забажалося надати тобі таку можливість.

Я кивнув, не надто переконаний.

– А якщо я виявлюся не гідним цієї можливості?

– Даніелю, якщо ми з тобою в чомусь і подібні, то лише в тому, що нам обом поталанило зустріти жінок, на яких ми не заслуговуємо. Цілком зрозуміло, що в цій справі гідними є саме вони, а нам лишається тільки намагатися не підвести їх. Хіба не так?

– Мені страшенно хотілося б погодитися з тобою, але я все ж вагаюсь.

Фермін вибачливо похитав головою.

– Не переймайся. Твою спроможність збагнути високий політ моєї думки затуманює та алкогольна суміш, якою я тебе нагодував. Але ж тобі відомо, що в цих справах я куди буваліший за тебе, і загалом я маю більше рації, ніж цілий сонм святих.

– Тут я навіть не збираюся сперечатися з тобою.

– І правильно робиш, бо зазнаєш нищівної поразки при першому ж наступі. Ти мені віриш, Даніелю?

– Певно, що так, Ферміне. Я ж із тобою – хоч на край світу. Тобі це добре відомо.

– Тоді зроби мені ласку й повір у себе так, як я вірю в тебе.

Я глянув товаришеві в очі й поволі кивнув.

– То як, – запитав Фермін, – до тебе вже повернувся здоровий глузд?

– Гадаю, що так.

– У такому разі прибери цей похнюплений вираз зі свого обличчя, переконайся, що твої тестикули на місці, й повертайся до палати, щоб обійняти Беа і свого сина, як чоловік, якого вони обоє з тебе зробили. І я тебе запевняю, що той хлопчина, з яким я мав честь познайомитися багато років тому під арками Королівської площі і який змусив мене відтоді стільки хвилюватися, стоїть лише на початку своєї пригоди. Перед нами ще довгий шлях, Даніелю, і те, що чекає нас на ньому, – не для дітей. Ти зі мною? Ти зі мною на той край світу, нехай би він був навіть за рогом цієї вулиці?

Мені не лишалося нічого іншого, окрім як міцно обійняти товариша.

– Що б я робив без тебе, Ферміне?

– Помилявся б частіше. І, коли вже зайшла мова про обачність, май собі на увазі, що один із найпоширеніших побічних ефектів від споживання тої мішанини, якою я тебе напоїв, – це тимчасове послаблення соромливості й надмір сентиментальності. Тому, коли зайдеш до палати, поглянь просто в вічі своїй дружині, щоб вона знала, що ти кохаєш її.

– Вона і так це знає.

Фермін терпляче похитав головою.

– Прошу тебе, – наполіг він. – Не обов’язково казати їй це, якщо соромишся, адже ми, чоловіки, всі такі, а тестостерон не сприяє віршам. Але зроби так, щоб вона все відчула. Тому що про кохання не потрібно говорити, його треба показувати. І не на кінський Великдень, а щодня.

– Я спробую.

– Спробувати замало, Даніелю. Просто зроби це.

Ось так, назавжди позбавлений стараннями Ферміна крихкого прихистку свого хлоп’ячого віку, я рушив назад до палати, де чекала моя доля.

Багато років опісля спогад про ту ніч знову зринув у моїй пам’яті, коли, зачинившись над ранок у підсобній комірчині старої книгарні на вулиці Святої Анни, я вкотре опинився перед порожнім аркушем паперу, не маючи ані гадки, із чого почати розповідати самому собі справжню історію своєї родини. Я присвячував цій справі місяці, ба навіть роки, і однаково не спромігся бодай на один життєздатний рядок.

Фермін, користаючи з безсоння, спричиненого перетравленням півкіла шкварок, вирішив зробити мені вранішній візит. Побачивши, як я, озброєний перовою авторучкою, з якої текло, наче зі старого автомобіля, мордуюся перед порожнім аркушем, товариш присів коло мене й зміряв поглядом купу зіжмаканого паперу, що валявся під моїми ногами.

– Не візьми моїх слів за образу, Даніелю, але чи маєш ти бодай найменше уявлення про те, що робиш?

– Ні, – визнав я. – Може, якби я спробував друкувати на машинці, пішло б легше? У рекламі кажуть, що «Ундервуд» [3] – це вибір професіоналів.

Фермін зважив рекламну обіцянку, але переконано захитав головою.

– Між друкуванням на машинці й писанням рукою – світлові роки.

– Дякую, що підбадьорив. А ти сам що тут робиш о такій годині?

Фермін помацав живіт.

– Мій шлунок збунтувався, коли його змусили перетравлювати цілого підсвинка в засмаженому стані.

– Може, випий соди?

– Краще, мабуть, не треба. А то ще дістану, перепрошую на слові, ранковий стояк, а тоді вже точно буде не до сну.

Я відклав ручку, покинув уже вкотре правити одну-єдину фразу, над якою мучився, і зустрівся поглядом із товаришем.

– У тебе все гаразд, Даніелю? Я маю на увазі, окрім твоєї невдалої спроби взяти приступом замок красного письменства…

Я стенув плечима. Фермін, як завжди, з’явився у визначальний момент, підтверджуючи своє реноме «базікала ex machina» [4].

– Хочу запитати тебе про дещо – це вже давно крутиться в моїй голові, – але не знаю як, – зваживсь я.

Фермін затулив рот долонею й коротко, але голосно відригнув.

– Якщо це стосується якихось фортелів у ліжку, питай не соромлячись, адже, дозволю собі нагадати, що я в цьому ділі – дипломований фахівець.

– Ні, це не пов’язано з ліжком.

– Шкода, тому що в мене саме є свіженька інформація про кілька хитромудрих вивертів, що…

– Ферміне, – урвав я його, – як ти гадаєш, я жив так, як мав жити? Гідно?

Мій приятель замовк на півслові. Потім опустив очі й зітхнув.

– Тільки не кажи мені, що це в тебе насправді стан розчарованого Бальзака. Духовні пошуки і все таке…

– А хіба ж людина пише не для того, щоб краще пізнати світ і себе саму?

– Авжеж, для того. Якщо вона знає, чого хоче, на відміну від тебе…

– Кепський із тебе духівник, Ферміне. Допоможи мені хоч трохи.

– Я гадав, що ти прагнеш стати письменником, а не святим.

– Скажи мені правду. Ти знаєш мене з дитинства. Я не розчарував тебе? Я виправдав твої очікування? Я був тим Даніелем, яким хотіла б мене бачити мама? Скажи мені правду.

Фермін пустив очі під лоба.

– Правда – це ті дурниці, які люди плетуть, коли думають, ніби щось знають. Я знаю про правду стільки, скільки про розмір бюстгальтера, який носить та дивовижна жінка з конічним іменем і бюстом, що її ми бачили якось у кінотеатрі «Капітоль».

– Кім Новак, – підказав я.

– Благословенна Господом Богом і законом всесвітнього тяжіння. Але ні, ти мене не розчарував, Даніелю. Ніколи. Ти хороша людина й добрий товариш. І якщо ти вже хочеш знати мою думку, так, я гадаю, що твоя покійна мати, Ізабелла, пишалася б тобою і вважала б тебе прекрасним сином.

– Але не прекрасним письменником, – усміхнувся я.

– Слухай-но, Даніелю, із тебе такий письменник, як із мене монах-домініканець. І ти це знаєш. І на Землі немає такої ручки чи друкарської машинки, яка це змінить.

Я зітхнув і довго нічого не відповідав. Фермін замислено споглядав на мене.

– Знаєш що, Даніелю? Ось що я насправді думаю: після того, що ми з тобою разом пройшли, я досі лишився тим самим бідолашним нещасливцем, якого ти зустрів на вулиці, покинутого всіма, і, змилосердившись, відвів до себе додому, а ти – усе ще той самий безпорадний хлопчак, який тинявся загубленим світом, наштовхуючись раз по раз на незчисленні таємничі загадки, і вірив, що коли він їх якимось дивом знайде на них відповіді, то пригадає материне обличчя й дізнається всю ту правду, якої його позбавив світ.

Я зважив товаришеві слова, які влучали просто в око.

– Усе так погано?

– Могло би бути й гірше. Ти міг би стати письменником, як твій друг Каракс.

– Може, мені слід знайти його й переконати, щоб саме він написав цю історію? – припустив я. – Нашу історію.

– Іноді це саме каже твій син Хуліан.

Я скоса зиркнув на Ферміна.

– Що каже Хуліан? Що мій син знає про Каракса? Що ти йому розповів?

Фермін глянув на мене очима безневинної овечки.

– Хто? Я?

– Що ти йому розповів?

Фермін засопів, прагнучи зам’яти тему.

– Та нічого особливого, дрібниці. Так, примітки внизу сторінки, щонайбільше. Зовсім нешкідливі. Хлопчина просто допитливий і кмітливий на вдачу, і, певна річ, він схопив усе і зв’язав докупи. Я не винен, що твій син такий меткий. Вочевидь, вдався не в тебе.

– Матір Божа… А Беа знає, що ти говорив із ним про Каракса?

– Я до твого подружнього життя не пхаюся. Але, здається мені, є небагато такого, про що твоя дружина не знає або не здогадується.

– Я категорично забороняю тобі, Ферміне, розмовляти з моїм сином про Каракса.

Товариш поклав руку на серце й урочисто схилив голову.

– На моїх устах – печать. Нехай впаде на мене щонайчорніше безчестя, якщо я у хвилину потьмарення порушу цю врочисту обітницю мовчання.

– І не смій також згадувати про Кім Новак, я ж бо тебе знаю як облупленого.

– Ось тут якраз я невинний, як офірний цап, бо ця тема від хлопця нікуди не сховається. Кажу ж, він не дурень.

– Та невже?

– Я покірливо сприймаю твої несправедливі кпини, адже розумію, що вони спричинені розчаруванням від жалюгідного стану твоєї власної метикуватості. Може, ваше добродійство бажає додати до свого чорного списку ще якесь ім’я, окрім Каракса, яке не вільно споминати? Бакунін? Естрельїта Кастро?

– Ферміне, чому б тобі не піти спати і не дати мені спокій?

– І зоставити тебе самого наодинці з небезпекою? Де ж пак! У будь-якому гурті мусить бути бодай один дорослий із клепкою в голові.

Фермін оглянув перову ручку і стос порожніх аркушів, що лежали на письмовому столі. Він торкався їх із таким захватом, наче це був набір хірургічних інструментів.

– Ти вже домізкувався, як зрушити це діло з мертвого місця?

– Ні. Я саме над цим розмірковував, доки не з’явився ти й не став верзти дурниці.

– Казна-що. Без мене тобі не написати навіть списку покупок.

Зрештою, засукавши рукави перед тою титанічною працею, що чекала на нас, Фермін упевнено сів на стілець коло мене і пильно-пильно подивився мені в обличчя так, як уміє лише той, хто не потребує слів, щоб його зрозуміли.

– До речі, про списки. Бач, в усій цій письменницькій справі я тямлю не більше, ніж у виробництві й застосуванні чернечих волосяниць, але мені щойно спало на думку, що перш ніж починати оповідь про будь-що, потрібно скласти список того, про що ти хочеш розповісти. Провести, так би мовити, інвентаризацію.

– Розробити таку собі дорожню карту? – підхопив я.

– Дорожню карту клепає той, хто не знає до пуття, куди йти, і таким робом переконує себе й інших телепнів, що кудись він таки йде.

– Це не така вже й погана ідея. Усі досягнення, які здавалися неможливими, здійснено завдяки самообману.

– Бачиш? Із нас вийде неподоланний дует. Я буду думати, а ти нотувати.

– Що ж, тоді думай уголос.

– А в цій штукенції вистачить чорнила для подорожі до пекла й назад?

– Вистачить, щоб вирушити в дорогу.

– Отже, лишилося тільки вирішити, із чого ми почнемо наш список.

– А чом би нам не почати з розповіді, як ти познайомився з нею? – запитав я.

– Із ким – нею?

– Із ким же ще, Ферміне? З нашою Алісією в Барселоні чудес.

Мій друг спохмурнів.

– Я не думав, що коли-небудь розповідатиму цю історію, Даніелю. Навіть тобі.

– У такому разі, це найкращі двері, щоб увійти до лабіринту.

– Людина повинна мати змогу померти, лишивши позаду себе кілька таємниць, – заперечив Фермін.

– Забагато таємниць приводять людину передчасно до могили.

Фермін здивовано звів брови.

– Хто це сказав? Сократ? Чи я?

– Ні. Цього разу це сказав лише кілька секунд тому Даніель Семпере Жисперт, «людина невігласна».

Фермін задоволено всміхнувся, розгорнув жувальну цукерку «Суґус» із лимонним смаком і запхав до рота.

– А ти, шельмо, таки навчився від майстра, хоч тобі на це й пішло багато років. Хочеш «Суґусу»?

Я взяв цукерку, адже знав, що це найцінніший скарб мого друга Ферміна, і, ділячись зі мною, він чинить мені честь.

– Даніелю, ти чув, як подеколи кажуть, що в коханні й на війні все дозволено?

– Чув кілька разів. Зазвичай із вуст тих, що мають більше справ із війною, ніж із коханням.

– Так і є, адже насправді це мерзенна брехня.

– То твоя історія про любов чи про війну?

Фермін стенув плечима.

– А хіба це не одне й те саме?

Ось так, під покровом ночі, огорнутий чаром спогадів, яким загрожувало зникнення в тумані часу, Фермін, жуючи «Суґус», узявся переплітати нитки оповіді, яка мала закінчити – і почати – нашу історію…

Уривок із «Лабіринту духів» («Цвинтар забутих книжок», том IV), Хуліана Каракса.Видавництво «Люм’єр», Париж, 1992.За редакцією Еміля де Розьєра Кастеллена

Dies irae [5]

Барселона

Квітень 1938 року

1

Його розбудив поштовх моря. Прокинувшись, чоловік, що подорожував «зайцем», не так побачив довкола себе нескінченну темряву, як здогадався про неї. Хитавиця, сморід селітри й шкряботіння води по корпусу судна нагадали йому, що він не на суходолі. Чоловік відсунув лантухи, які правили йому за постіль, і поволі підвівся, дослухаючись до ритмічного порипування підпірок і перекриттів, що утворювали трюм корабля.

Химерне видовище постало перед очима мандрівника: йому здалося, неначе він опинився в затопленому соборі, заставленому добром, награбованим із безлічі музеїв і палаців. Поміж шерегом скульптур і картин окреслювалися обриси цілого парку розкішних автомобілів, накритих напівпрозорою тканиною. Поряд із великим дзиґарем вирізнялася клітка з папугою неймовірно гарного забарвлення, який суворо позирав на чоловіка, неначе засуджуючи того за безквитковий проїзд.

Трохи далі мандрівник зауважив копію статуї Мікеланджело, «Давида», голову якого котрийсь дотепник увінчав трикутним капелюхом Громадянської гвардії. За статуєю примарна армія манекенів, вбраних у старосвітські шати, здавалося, завмерла в нескінченному віденському вальсі. Поруч, біля розкішного катафалка із заскленими дверцятами, лежала купа старих афіш. На одній із них повідомлялося про кориду, що мала відбутися на барселонській «Арені» [6] ще перед громадянською війною.

Серед переліку рехонеадорів [7] увагу чоловіка привернуло ім’я «Фермін Ромеро де Торрес». Очі безквиткового пасажира, якого на той час знали під іншим іменем, котре він незабаром змушений буде покинути в попелі тої війни, пестливо пройшлися по літерах, а губи безгучно повторили слова.

Ромеро де Торрес

«Гарне ім’я», – подумав чоловік. Музичне. Ба навіть оперне. Саме до пари тому, хто нидіє, подорожуючи «зайцем» по своєму життю. Фермін Ромеро де Торрес, чи то пак худорлявий чоловічок із велетенським носом, що одного – уже недалекого – дня візьме собі це ім’я, останні дві доби провів, переховуючись у нутрощах цього торговельного судна, яке дві ночі тому вийшло з порту Валенсії. Йому дивом вдалося пробратися на борт, заховавшись у скрині зі старими гвинтівками, яку серед іншого вантажу занесли до трюму. Деякі гвинтівки були в зав’язаних чохлах, які мали захистити зброю від вологи, але решту перевозили як є, жужмом. Здавалося, ніж уразити ворога, такі гвинтівки радше схильні були вибухнути в обличчя котромусь нещасливому ополченцеві або й самому Фермінові, якщо він доторкнеться до чого не слід.

Щоб розім’яти ноги й не заклякнути від холоду й вогкості, якими просякли стіни судна, Фермін щопівгодини брався заглядати до ящиків і контейнерів, прагнучи відшукати щось їстівне, або ж, за відсутності такого, просто збавити час. Під час однієї зі своїх вилазок він потоваришував із досвідченим у справах такого роду щуриком, який спершу хоч і ставився з недовірою та осторогою до чоловіка, однак згодом уже сидів, гріючись, у того на колінах і гриз шматки засохлого сиру, які Фермін знайшов у одному з ящиків із припасами. Сир, або ж те, чим була ця цупка й масна субстанція, смаком скидався на мило, і, як підказували Фермінові його гастрономічні чуття, жодна корова чи інша жуйна тварина не доклала руки, чи то пак ратиці, до його створення. Але, хоч хтось мудрий і зауважив колись, що на колір і смак товариш не всяк, злигодні тих днів допомогли Фермінові знайти собі товариша, разом із яким вони насолоджувалися бенкетом, наминаючи сир із таким завзяттям, яке з’являється лише після довгих місяців голодування.

– Друже гризуне, однією з вигод від усіх цих збройних конфліктів є те, що з плином часу будь-яка гидота зрештою смакує як божественна потрава і навіть лайно, уміло насаджене на паличку, зрештою починає видаватися вишуканими французькими делікатесами. Ця напіввоєнна дієта на основі крихт хліба, переполовиненого з тирсою, і юшки з брудної води загартовує твій дух і розвиває смакове сприйняття піднебіння до тої міри, аж доки одного дня ти не переконуєшся, що в часи скрути навіть коркове покриття для стін може бути не гіршим на смак за свинячі шкварки.

Щурик терпляче вислуховував Ферміна, під’їдаючи свою частку з припасів, які роздобув чоловік. Наївшись, гризун часом дрімав коло ніг свого товариша. Фермін спостерігав за ним, відчуваючи, що вони так легко знайшли спільну мову тому, що насправді були подібними між собою.

– Ми з тобою, приятелю, одного поля ягода. Із філософською стійкістю зносимо цю напасть у вигляді мавпи прямоходячої і борсаємося щосили, щоб вижити. Дасть Бог, уже зовсім скоро одного дня ці всі примати вимруть до дідька, долучившись таким чином до диплодоків, мамутів і пташок додо, щоб ви, істоти мирні й діловиті, які задовольняються тим, що сплять, їдять і розмножуються, успадкували цю землю або, принаймні, розділили панування з тарганами і ще якимись жуками.

Якщо пацюк і був незгодний з чоловіком, то цього не показував. Їхнє співіснування ґрунтувалося на приязності й рівноправності, така собі джентльменська угода. Протягом дня вони дослухалися до відгомону кроків і голосів, що відлунювали у ллялі [8]. Зрідка хтось із матросів спускався в трюм, зазвичай аби щось поцупити, і тоді Фермін знову ховався до скрині з гвинтівками, де, заколисаний морем і приспаний запахом пороху, він поринав у дрімоту. Другого дня своєї подорожі, досліджуючи розмаїття дивовиж, захованих у череві цього Левіафана, Фермін, цей сучасний Йона і дослідник Святого Письма на неповній ставці, натрапив на коробку з Бібліями в чудових палітурках. Така знахідка видалася йому щонайменше викличною і оригінальною, однак за браком кращого літературного меню, він узяв одного примірника й за допомогою свічки, також роздобутої серед багажу, читав уголос собі й своєму супутникові вибрані уривки зі Старого Заповіту, який завжди видавався Фермінові набагато цікавішим і захопливішим, ніж Новий.

– А зараз, боцмане, попрошу уваги, адже ви почуєте дивовижну притчу з глибоким символізмом, присмачену інцестом і каліцтвами, достатніми для того, щоб самі брати Ґрімм намочили собі підштаники.

Ось так минали години й дні в морі, аж доки вранці 17 березня 1938 року Фермін розтулив очі й побачив, що його друг-гризун зник. Можливо, його відлякали уривки з Об’явлення Івана Богослова, які минулого вечора читав йому чоловік, а може, щур просто відчув, що їхня подорож наближається до завершення і настав час сходити на берег. Фермін, який уночі задубів від холоду, що пробирав аж до кісток, дістався, хитаючись, до одного з ілюмінаторів, крізь які линув багрянець світанку. Кругле віконце було ледве чи півметра над ватерлінією, і чоловік бачив, як сонце сходить над морем кольору вина. Обійшовши ящики з боєприпасами й цілу купу зв’язаних мотузками іржавих велосипедів, Фермін перетнув трюм і глянув у ілюмінатор на протилежному боці. Промінь імлистого світла портового маяка вдарив у корабель, кинувши тої миті шквал світляних голок крізь усі щілини в трюмі. Віддалік, у туманному мареві, виповзаючи з-посеред вартівень, бань і шпилів, розкинулася Барселона. Фермін подумки всміхнувся, забувши на мить і про холод, і про забої, що вкривали все його тіло, – наслідки сутичок і всіляких знегод, які спіткали його на шляху сюди.

– Люсія… – прошепотів він, викликаючи у своїй пам’яті риси того обличчя, спогади про яке підтримували Ферміна живим у найтяжчих ситуаціях.

Із внутрішньої кишені піджака він дістав конверт, який тримав там, відтоді як покинув Валенсію, і зітхнув. Мрії розвіялися миттю. Судно вже підійшло значно ближче до порту, ніж спершу здалося Фермінові. Будь-який «заєць», який поважає себе, знає, що пробратися на борт корабля – це не найтяжче. Найтяжче – пережити подорож цілим і неушкодженим і непомітно покинути корабель. Якщо Фермін плекав надію ступити на землю власними ногами, маючи при цьому всі кістки на своїх місцях, то саме настав час підготувати стратегію втечі. Дослухаючись до кроків і метушні, що посилилися на верхній палубі, він відчув, що корабель повернув, а двигуни скинули оберти: судно зайшло в устя порту. Фермін заховав листа й поквапився прибрати всі сліди своєї присутності, ховаючи недогарки свічок, лантухи, на яких він спав і сидів, Біблію, що правила йому за поживу для роздумів, і ті крихти, що лишилися від замінника сиру й згірклих галет. Потім кинувся запечатувати ящики, які він мав зухвалість порозкривати, шукаючи харчу. Йому вдалося сяк-так поприбивати дошки на місце за допомогою каблука, що відірвався від одного з його стоптаних шкарбунів. Дивлячись на своє жалюгідне обув’я, Фермін подумав, що ледве він дістанеться твердої поверхні й виконає те, що пообіцяв, наступною його метою буде розжитися парою черевиків, які не матимуть такого вигляду, наче він їх зняв із трупа. Пораючись у трюмі, чоловік бачив крізь ілюмінатори, як судно посувається водами барселонського порту. Фермін ще раз притулився носом до скла й відчув, як йому аж морозом сипонуло за шкірою, коли на вершині гори Монтжуїк він побачив обриси замку й водночас військової в’язниці, що нависла над містом, неначе хижий птах.

– Якщо не будеш обережним, опинишся там… – прошепотів він.

Удалині бовваніла колона пам’ятника Христофорові Колумбу, що, як завжди, показував пальцем у помилковому напрямку, плутаючи американський континент із Балеарським архіпелагом. За дезорієнтованим першовідкривачем починалася Ла-Рамбла, що провадила, спинаючись угору, до самого серця старого міста, де чекала Люсія. На якусь мить Фермін уявив її, що лежить на простирадлах, відчув її пахощі. Почуття провини й сорому викинули з його голови цей образ. Він порушив свою обіцянку.

– Нікчема, – мовив він сам до себе.

Відтоді як він бачився з нею востаннє, минуло три місяці й сім днів, три місяці, які видалися йому трьома роками. Останнє, що вдалося помітити Фермінові, перш ніж він повернувся до своєї криївки, це образ покровительки Барселони, Милосердної Діви Марії, статуя якої завмерла перед входом до порту на бані церкви Ла-Мерсé, немовби хотіла злинути в повітря й полетіти над череп’яними дахами міста. Фермін доручив їй свою душу і своє жалюгідне тіло, тому що, хоча й не ступав на поріг церкви відтоді, як у віці дев’яти років переплутав капличку з муніципальною бібліотекою у рідному селі, він присягнувся перед усіма, хто міг і хотів його чути, що, коли Діва Марія – або ж будь-хто, наділений повноваженнями в небесних сферах – заступиться за нього й допоможе прибути до безпечного місця без серйозних перешкод і вимушених смертельних уражень, то він зміниться, присвятить своє життя духовному спогляданню і стане постійним клієнтом церковних закладів. Давши обітницю, Фермін двічі перехрестився й поквапився заховатися назад до скрині з гвинтівками, простягнувшись на своєму ложі зі зброї, як небіжчик у труні. Перш ніж затулити за собою віко, він помітив свого приятеля-щурика, що позирав на нього з вершечка цілого стосу ящиків і пакунків, який здіймався аж до стелі трюму.

– Bonne chance, mon ami [9], – пробурмотів Фермін.

Наступної миті він уже поринув у темряву, що пахла порохом, відчув доторки холодного заліза до шкіри й здався на невідворотний вирок долі.

2

По недовгому часі Фермін зауважив, що гуркіт двигунів стихає і судно лягає в дрейф у спокійних портових водах. За його підрахунками до пристані вони мали дістатися ще нескоро. Протягом двох чи трьох проміжних зупинок його вуха вивчили всю послідовність і навчилися розбиратися в тому переплетінні звуків, що супроводжувало причалювання: починаючи від розмотування швартових і брязкоту якірних ланцюгів аж до жалібних поскрипувань корпусу корабля, припнутого до пристані. Окрім незвичної біганини й голосів на палубі, Фермін не міг розпізнати жодної з цих ознак. Із невідь-якої причини капітан вирішив зупинити судно раніше, і Фермін, який за попередні майже два роки війни добре затямив, що несподіванки часто ведуть до прикрих наслідків, зціпив зуби і став молитися знову.

– Непорочна Діво Маріє, я зрікаюся свого непрощенного агностицизму разом із іншими мерзенними вигадками сучасної науки, – прошепотів він, ув’язнений у цій неначе труні разом із уживаними гвинтівками.

Відповідь на його молитву не забарилася. Фермін почув, як до їхнього корабля підпливає і черкає об його корпус щось, що, схоже, було іншим, меншим, судном. Якусь хвилю по тому серед метушні матросів палубою розляглися чіткі, майже військові, кроки. Фермін проковтнув клубок, що підступив йому до горла. На корабель піднялися сторонні люди.

3

«Тридцять років у морі, а найгірше завжди стається біля самого суходолу», – думав капітан Аррáес, спостерігаючи з капітанського містка за групою чоловіків, які щойно піднялися трапом з бакборту [10]. Вони погрозливо розмахували зброєю і відпихали матросів убік, готуючи прохід тому, хто, либонь, був у них за головного. Арраес був людиною моря, із тих, що мають обличчя й волосся випалені сонцем і сіллю і вологий погляд яких здавався завжди потьмареним паволокою сліз. Молодим він гадав, що люди підіймаються на борт корабля в пошуках пригод, однак прожиті роки навчили його, що пригоди завжди чекають на тебе саме в порту, і то не такі приємні, як хотілося б. У відкритому морі нічого боятися. На суходолі, натомість, останніми днями капітана дедалі частіше нудило.

– Бермехо, передай по радіо в порт, що нас затримано і що ми прибудемо з запізненням.

Бермехо, його старший помічник, що стояв поруч, зблід і став труситися, мов із пропасниці. За останні місяці бомбардувань і сутичок це траплялося з ним чимраз частіше. Колишньому боцману на круїзних лайнерах, що курсували Гвадалквівіром, бідолашному Бермехо бракувало духу для такої роботи.

– А звідки ви знаєте, капітане, що нас затримано?

Арраес зупинив свій погляд на чоловікові, який щойно ступив на палубу. Загорнутий у чорне габардинове пальто, у рукавичках і крислатому капелюсі, він, здавалося, був єдиним неозброєним серед усіх цих прибульців. Арраес стежив за тим, як чоловік неквапно йшов палубою. Його рухи свідчили про ідеально прораховану байдужість і холоднокровність. Погляд очей, які ховалися за темними окулярами, ковзав по обличчях матросів, його ж власне лице не виражало нічого. Нарешті чоловік зупинився посеред палуби, звів погляд на місток і привітався, знявши капелюха з голови й розтягнувши губи в гадючій посмішці.

– Фумеро, – пробурмотів капітан.

Бермехо, який, здавалося, став нижчим сантиметрів на десять відтоді, як цей тип ступив на палубу корабля, поглянув на свого начальника, білий як крейда.

– Хто? – ледве здолав запитати.

– Політична поліція. Спускайся й скажи всім, щоб не втнули якоїсь дурниці. А потім передай по радіо те, що я тебе просив.

Помічник кивнув, але навіть не рушив із місця. Арраес скинув на нього пронизливим поглядом.

– Бермехо! Мерщій! І, заради Бога, не обісцися!

– Слухаюсь, капітане!

Якусь хвилю Арраес лишався на містку сам-один. День видався ясний, кришталеве небо, де-не-де помережане хмаринками, що поспішали кудись, змусило б аквареліста нетямитися з захвату. На мить капітан замислився, чи не варто сходити до своєї каюти за револьвером, який він тримав у шухляді, що замикалася на ключ, але усвідомивши наївність цієї думки, Арраес лише гірко посміхнувся. Він глибоко вдихнув і, защіпаючи ґудзики на своєму пошарпаному кітелі, спустився з містка на палубу, де, крутячи цигарку між пальцями, на нього вже чекав давній знайомий.

4

– Ласкаво просимо до Барселони, капітане Арраес!

– Дякую, лейтенанте.

Фумеро вищирився.

– Уже майор.

Арраес кивнув, витримавши погляд двох скелець темних окулярів, за якими ховалися колючі очі Фумеро, так що тяжко було сказати, куди насправді вони дивляться.

– Мої вітання.

Поліціянт простягнув йому одну зі своїх цигарок.

– Ні, дякую.

– Першосортний товар, – наполіг Фумеро. – «Рубіо амерікано» [11].

Арраес узяв цигарку й сховав до кишені.

– Хочете оглянути документи й дозволи, майоре? Усі вони чинні, усі з печатками Женералітату [12]…

Фумеро стенув плечима, із байдужим виразом випускаючи з рота кільця диму і з легкою посмішкою розглядаючи жарину своєї цигарки.

– Я не сумніваюся, що всі ваші папери в порядку. Скажіть-но, а який вантаж у вас на борту?

– Харчові продукти. Ліки, зброя і боєприпаси. І велика партія конфіскованої власності для продажу на аукціоні. Можу показати вам інвентарний перелік усього, засвідчений печаткою урядової делегації у Валенсії.

– Іншого я від вас і не очікував, капітане. Але це все ви будете пояснювати портовим чиновникам і митникам. Я ж простий слуга народу.

Арраес спокійно кивнув, весь час нагадуючи собі, що не можна відвертати очей від цих чорних і непроникних скелець.

– Якби ви дали знати, що шукаєте, майоре, я б залюбки…

Фумеро жестом наказав капітанові йти за ним, і вони вдвох неквапом рушили вздовж палуби, тимчасом як уся команда вичікувально стежила за ними. Через кілька хвилин Фумеро зупинився й, затягнувшись востаннє, викинув цигарку за борт. Спершись на планшир, він поглянув на Барселону так, наче ніколи раніше її не бачив.

– Чуєте запах, капітане?

Арраес відповів не відразу.

– Я не зовсім розумію, про що ви, майоре.

Фумеро приязно поплескав його по плечу.

– Вдихніть глибше. Не поспішайте. Ви неодмінно його почуєте.

Арраес обмінявся поглядом із Бермехо. Члени команди також збентежено перезиралися між собою. Фумеро обернувся, жестом пропонуючи їм принюхатися.

– Що? Ніхто нічого не чує?

Капітан спробував витиснути усмішку, але губи відмовилися його слухатися.

– А ось я прекрасно чую цей запах, – сказав Фумеро. – І не кажіть мені, що ви його не зауважили.

Арраес невиразно кивнув.

– Звісно, що зауважили, – наполягав далі поліціянт. – Звісно, що ви чуєте цей запах. Як чую його я і всі тут присутні. Запах щура. Поганого щура, якого ви заховали в себе на кораблі.

Арраес спантеличено насупив чоло.

– Запевняю вас…

Фумеро підняв руку, наказуючи йому замовкнути.

– Коли до тебе прокрадається щур, його неможливо позбутися. Ти труїш його, а йому байдуже. Ти ставиш на нього пастки, а він сере в них. Знищити щура найтяжче над усе. Тому що він боягуз. Тому що він звик ховатися. Тому що він вважає себе хитрішим за тебе.

Фумеро на якусь хвилю замовк, щоб насолодитися своєю промовою.

– А знаєте, капітане, який єдиний спосіб покінчити зі щуром? Покінчити раз і назавжди?

Арраес похитав головою.

– Не знаю, майоре.

Фумеро посміхнувся, вишкіривши зуби.

– Звісно, не знаєте. Адже ви моряк, звідкіля вам це знати? Знати – це моя робота. Саме для цього революція поставила мене на моє місце. Дивіться, капітане. Дивіться і вчіться.

Перш ніж Арраес устиг щось сказати, майор разом зі своїми людьми рушив на ніс корабля. І тоді капітан побачив, що помилився. Фумеро все ж був озброєний: у його руці зблискував старовинний, неначе з музейної колекції, револьвер. Не звертаючи уваги на двері до кают, поліціянт перетнув палубу, безцеремонно розштовхуючи матросів, які траплялися йому на шляху. Він знав, куди прямує. За його знаком поліціянти оточили дверцята, що вели до трюму, і завмерли, чекаючи наказів. Фумеро нахилився над залізною лядою і легенько постукав кісточками пальців, немов у двері до давнього приятеля.

– Сюрприз, – протягнув він.

Коли поліціянти практично вирвали дверцята і денне світло ринуло в нутрощі корабля, Арраес повернувся на свій місток. За два роки війни він уже достатньо надивився й навчився. Останнє, що він побачив, – це те, як Фумеро, наче кіт, облизує губи, перш ніж із револьвером у руці пірнути в трюм.

5

Звикнувши за дні свого ув’язнення в трюмі до одного й того самого затхлого повітря, Фермін одразу відчув, як свіжий вітерець, яким війнуло з горішнього отвору, просякає крізь щілини до скрині зі зброєю, в якій він переховувався. Фермін повернув голову набік і крізь прозір між віком і бортом скрині побачив промені порохнистого світла, що віялом прочісували трюм. Ліхтарики.

Біле примарне світло вихоплювало з темряви обриси речей, просвічувало тканину, якою були накриті автомобілі та твори мистецтва. Звуки кроків і металічне відлуння, що віддавало в ллялі, поволі наближалися. Фермін стиснув зуби і подумки перейшовся по всіх своїх діях, аж до того, як він повернувся до сховку. Мішки, свічки, рештки їжі, сліди, що могли залишитися на підлозі, – він усе прибрав. Здається, не забув нічого. «Вони ніколи мене тут не знайдуть, – подумав Фермін. – Ніколи».

І тоді він почув знайомий уїдливий голос, який промовляв його ім’я, неначе мугикаючи під ніс якусь пісеньку, і душа у Ферміна перетворилася на драглі.

Фумеро.

Голос і кроки лунали вже зовсім близько. Фермін заплющив очі, неначе маленький хлопчик, переляканий дивним шерехом у темряві своєї спальні. Не тому, що гадав, ніби це його захистить, а лише тому, що не наважувався дивитися на постать, яка виростала перед його ліжком і нахилялася над ним. Жахливо повільні кроки розлягалися зовсім поруч, за кілька сантиметрів від Ферміна. По віку скрині, неначе змія, ковзнули пальці в рукавичці. Фумеро насвистував якусь мелодію. Фермін, не розплющуючи очі, затамував дихання. На чолі йому виступили краплини холодного поту, а руки, щоб не тремтіли, довелося стиснути в кулаки. Він не наважувався поворухнути жодним м’язом, боячись тертям свого тіла об чохли, в які були загорнуті деякі з гвинтівок, викликати бодай найменший шурхіт.

Можливо, він помиливися. Можливо, його таки знайдуть. Можливо, у світі не лишилося закутка, де він міг би сховатися й лишитися живим хоча б ще на один день, щоб розповісти про все. Урешті-решт, можливо, цей день був анітрохи не гіршим за будь-який інший, щоб припинити своє існування. І, коли вже така справа, то чому б зненацька не відкинути віко скрині й не постати перед своїми ворогами з котроюсь із тих рушниць, на яких він лежав? Краще померти за дві секунди від куль, ніж за два тижні, підвішеному до стелі катівні в замку Монтжуїк, від рук Фумеро та від його іграшок.

Фермін міцно стиснув одну з гвинтівок, намацуючи спусковий гачок. Лише тепер йому спало на думку, що зброя найпевніше не заряджена. «Байдуже», – подумав він. Зважаючи на його надзвичайну вправність у стрільбі, він мав усі шанси відстрелити собі півноги або в кращому разі потрапити в око статуї Колумба. Фермін усміхнувся на цю думку, обіруч притискаючи гвинтівку до грудей і намацуючи курок. Досі він ще ніколи не стріляв зі зброї, але подумав, що новачкам завжди щастить і що принаймні спробувати варто. Фермін звів курок і приготувався рознести голову донові Франсіско Хав’єрові Фумеро, відправивши того в рай чи в пекло, байдуже куди.

Кроки, утім, наступної хвилі стали віддалятися, таким чином позбавивши Ферміна його хвилинки слави й нагадавши, що всі великі коханці ні за ремеслом, ні за покликанням не народилися для того, щоб останньої миті стати героями. Він дозволив собі відітхнути й прибрав руки з грудей. Одяг пристав йому до тіла, наче друга шкіра. Фумеро та його прихвосні відходили. Фермін уявив їхні постаті, що зникають у темряві трюму, й полегшено всміхнувся. Може, вони шукали не його. Може, це була звичайна перевірка.

Аж тут кроки зупинилися. Запала могильна тиша, і протягом якоїсь хвилі єдине, що Фермін чув, – це власне серцебиття. Потім – ледве чутне шарудіння і тупотіння чогось крихітного й легкого, що бігало по віку скрині, лише за кілька сантиметрів від Фермінового обличчя. Він пізнав слабкий кисло-солодкий запах. Його товариш у дорозі, пацючок, нюшив крізь щілину, вочевидь, відчувши запах свого друга. Фермін хотів було вже шикнути на нього, щоб відігнати, коли в трюмі пролунав оглушливий вибух.

Куля великого калібру рознесла гризуна на шматки й пробила акуратний отвір у віку скрині, сантиметрів п’ять від Фермінового обличчя. Кров крізь щілину скрапнула йому на губи. Відтак Фермін відчув, як залоскотало в правій нозі й, поглянувши, виявив, що куля ледь-ледь не зачепила його ногу, розірвавши холошу, перш ніж пробити в дошці другий, вихідний, отвір. Промінчик імлистого світла перетнув темряву криївки, повторюючи траєкторію кулі. Фермін почув, як кроки повертаються й зупиняються просто біля його схованки. Фумеро присів навпочіпки перед скринею. Фермін побачив зблиск його очей крізь невеличкий прозір, що лишався між накривкою і бортом скрині.

– Як завжди, обираєш собі друзів із самих низів, еге ж? Шкода, що ти не чув вереску свого товариша Амансіо, коли він розповідав, де нам тебе знайти. По кабелю на кожному яйці – і навіть герої щебечуть, мов солов’ї.

Зустрівшись із цими очима й пригадавши все, що знав про них, Фермін відчув, що вся та дрібка мужності, яку йому вдалося зібрати в цій труні з рушницями і яка не вийшла з нього разом із потом, вилилася від жаху сечею.

– Фу, від тебе тхне гірше, ніж від твого волохатого дружка, – мугикнув Фумеро. – Гадаю, тобі не завадить скупнутися.

Фермін почув кроки й галас людей, які відсували ящики й розкидали речі по трюму. Поки це відбувалося, Фумеро не рухався ані на сантиметр зі свого місця. Його очі, немов очі змії перед пташиним гніздом, терпляче свердлили темні нутрощі скрині. Невдовзі Фермін відчув сильний удар по ящику. Спершу він подумав, що поліціянти хочуть розбити його сховок, але, побачивши кінці цвяхів, які повиступали по краях, усвідомив, що вони прибивають віко. Наступної секунди ті кілька мізерних міліметрів прозіра між накривкою і бортом скрині зникли. Його поховали у власній схованці.

Відтак Фермін зрозумів, що скриня почала рухатися поштовхами і що, підкорюючись наказам Фумеро, частина екіпажу судна спустилася до трюму. Уявити все інше було неважко. Кільканадцять чоловіків підважили скриню, і він почув, як брезентові паски труться об дошки, охоплюючи їх. Потім почувся брязкіт ланцюгів, і Фермін відчув раптовий ривок: ящик підіймали краном нагору.

6

Арраес та його команда спостерігали, як скриня гойдається в повітрі на висоті шести метрів над палубою. Фумеро виринув із трюму, знову надіваючи темні окуляри й задоволено всміхаючись. Підвівши погляд на місток, він по-військовому віддав честь, немовби глузуючи.

– Із вашого дозволу, капітане, ми знищимо щура, якого ви везли на своєму кораблі, одним-єдиним по-справжньому ефективним способом.

Фумеро показав кранівникові, щоб опустив ящик на кілька метрів, аж доки той не опинився на рівні його обличчя.

– Маєш якусь останню волю чи, може, хочеш покаятися?

Матроси заніміло дивилися на скриню. Звідти долинув тільки виск, немовби там зачаїлося маленьке нажахане звіреня.

– Ну-ну, не плач, не варто, – промовив Фумеро. – До того ж я не лишу тебе самого. Там на тебе вже зачекалася ціла купа твоїх дружків…

Ящик знову піднявся в повітря, і кран став повертатися до борту. Коли скриня зависла метрах у десяти над водою, Фумеро ще раз озирнувся на місток. Арраес дивився на нього скляним поглядом, бурмочучи щось собі під ніс.

«Сучий син», – вдалося розібрати поліціянтові.

Відтак Фумеро кивнув, і скриня з двомастами кілограмами гвинтівок і невеличким додатком у вигляді ще п’ятдесяти Фермінових кілограмів ринула в холодні й темні води барселонського порту.

7

Падаючи в порожнечу, Фермін ледве встиг упертися руками й ногами в стінки скрині. Коли та зіштовхнулася з поверхнею води, усі гвинтівки підстрибнули і з силою вдарили у віко. Якусь хвилю скриня трималася на воді, погойдуючись на хвилях, як поплавище. Фермін намагався виборсатися з-під купи гвинтівок, під якими опинився. У ніздрі вдарив різкий запах селітри й мазуту, а потім почувся дзюркіт води, що струменіла крізь дірку, яку пробила куля Фумеро. За якусь частку секунди Фермін відчув холодний доторк рідини, що покривала дно скрині. Його охопила паніка, і він зібгався, намагаючись переповзти вище. Та коли йому це вдалося, гвинтівки зсунулися, переважили, і скриня різко перехилилася. Фермін упав ницьма на зброю. У цілковитій темряві він намацав купу гвинтівок і кинувся її розбирати, шукаючи отвір, крізь який протікала вода. Ледве йому вдавалося перекласти за спину з десяток гвинтівок, як ті знову падали на нього, спихаючи на дно скрині, що дедалі більше перехилялася. Вода вже покрила йому ноги й струменіла поміж пальцями. Вона підбиралася вже до колін, коли Фермін нарешті відшукав отвір і сяк-так затулив його обома руками. Аж тут із палуби корабля почулися постріли, і кулі пробили дошки. У скрині утворилися три нових дірки, крізь які просякло зеленаве світло, і Фермін побачив, як вода навально рине всередину й за якусь мить сягає його пояса. Шаленіючи від страху, він закричав і спробував дотягнутися рукою до одного з отворів, проте раптовий поштовх відкинув його назад. Звук, що наповнив нутрощі скрині, вжахнув його: Фермінові здалося, ніби якесь морське чудовисько проковтнуло його. Вода підступила йому до грудей, холод забивав дух. Знову зробилося темно, і Фермін зрозумів, що скриня невблаганно тоне. Його права рука піддалася перед натиском води. Крижаний струмінь змив сльози з його обличчя, і вони розчинилися в темряві. Фермін спробував схопити останній ковток повітря.

Течія підхопила дерев’яне вмістилище й потягнула на дно. Угорі скрині лишилася бульбашка повітря завширшки з долоню, і Фермін заборсався, прагнучи дістатися туди, щоб урвати кисню ще бодай на один подих. Невдовзі скриня опустилася на дно порту й, нахилившись набік, угрузла в мул. Фермін гамселив у віко руками й ногами, але дошка, міцно прицвяхована, не піддавалася ні на міліметр. Останні крихти повітря вислизали крізь щілини. Холодна цілковита темрява спокушала його, умовляла покинути спротив, легені горіли вогнем, а голова, здавалося, ось-ось лусне від нестачі кисню. Піддавшись сліпій паніці, переконаний, що жити йому лишилося не більше ніж кілька секунд, Фермін схопив гвинтівку й узявся гатити прикладом у край віка. Після четвертого удару зброя переламалася у нього в руках. Він став мацати в темряві, і пальці його торкнулися однієї з зачохлених гвинтівок, що плавала завдяки невеличкій бульбашці повітря всередині. Фермін схопив зброю обіруч і з усіх тих незначних сил, які йому ще зосталися, знову заходився гатити нею, благаючи про диво, яке ніяк не приходило.

Усередині чохла пролунав глухий вибух, і постріл майже впритул пробив у дошці круглий отвір завбільшки з кулак. Трохи тьмяного світла дісталося всередину. Фермінові руки відреагували швидше, ніж мозок. Він наставив гвинтівку на те саме місце й натиснув на гачок кілька разів. Але вода вже просякла в чохол, і жоден набій не вибухнув. Фермін схопив іншу гвинтівку й натиснув на гачок крізь тканину чохла. Після перших двох пострілів нічого не сталося, а ось після третього рушниця віддала в плече й дірка в дошці розширилася. Фермін стріляв, доки отвір не став достатнім, щоб його змарніле тіло змогло протиснутися. Гострі скалки дерли йому шкіру, однак обіцянка того примарного світла, що зблискувало вгорі, допомогла б йому подолати навіть поле, всіяне ножами.

Каламутна вода порту пекла очі, але Фермін тримав їх розплющеними. У зеленуватій пітьмі хитався підводний ліс зі світла й тіні. Мішанина зі сміття, кістяків затонулих кораблів і вікових нагромаджень мулу лежала під Ферміновими ногами. Він звів погляд на колони імлистого світла, що спадало згори. На поверхні величезною темною плямою вимальовувалися обриси торговельного судна. Фермін подумав, що в цьому місці порт має щонайменше метрів п’ятнадцять завглибшки, а може, й більше. Якщо йому вдасться виринути на поверхню з іншого боку корабля, можливо, ніхто його не помітить і він зможе врятуватися. Фермін відштовхнувся ногами від скрині й поплив. Лише зараз, коли він поволі підіймався до поверхні, його очі вловили на мить примарне видиво, сховане під водою. Фермін зрозумів: те, що здалося йому водоростями й покинутими риболовними сітями, насправді було людськими тілами, що гойдалися в напівмороці. Десятки мерців у кайданах, з ногами, прив’язаними чи прикутими до кам’яних брил або бетонних плит, спочивали на цьому підводному цвинтарі. Вугрі, що звивалися поміж руками й ногами трупів, виїли їхні обличчя, а течія хвилювала їхнє волосся. Фермін бачив силуети чоловіків, жінок і дітей. Коло їхніх ніг лежали валізи й пакунки, загрузлі в мулі. Декотрі мерці розклалися так, що лишилися тільки кістки, які прозирали крізь клапті одягу. Людські трупи утворювали цілу неосяжну галерею, кінець якої губився в темряві. Фермін заплющив очі й наступної миті виринув до життя, щоб пересвідчитися, що звичайний процес дихання – це найдивовижніша річ, яка траплялася з ним на віку.

8

Якийсь час, потрібний для того, щоб віддихатися, Фермін тримався біля судна, прилипнувши до нього, наче слимак. Метрів за двадцять плавав бакен, що скидався на такий собі мініатюрний маяк: циліндричної форми, із ліхтарем на вершині, він кріпився на круглій основі, з кабінкою всередині. Бакен був білий із червоними смугами й лагідно погойдувався на хвилях, немов металевий острівець, що дрейфує у морі. Фермін подумав, що якби йому вдалося дістатися до бакена, він міг би сховатися всередині й дочекатися сприятливої нагоди, щоб спробувати непомітно пробратися на суходіл. Схоже, ніхто його не зауважив, але Фермін не хотів випробовувати долю. Набравши якомога більше повітря у свої змучені легені, він знову занурився під воду й нерівномірними гребками рук став рухатися до бакена. Під час цього він уникав дивитися вниз і волів думати, що йому примарилося і цей моторошний сад силуетів, які течія колихала на дні, – лише риболовні сіті, що заплуталися між сміттям. Він виринув за кілька метрів від бакена й поквапився заховатися за ним. Поглянувши на палубу корабля, Фермін вирішив, що наразі він у безпеці і що всі на борту, зокрема й Фумеро, вважають його мертвим. Він уже видирався на платформу, коли зауважив чиюсь постать, що нерухомо стояла на капітанському містку й дивилася на нього. На якусь мить вони зустрілися поглядами. Фермін не впізнав цього чоловіка, хоча, зважаючи на одяг, вирішив, що це капітан судна. Мерщій заховавшись у крихітній кабінці, він повалився додолу, тремтячи від холоду, переконаний, що не мине й кількох секунд, як він їх почує, почує, як вони пливуть по нього. Краще б він захлинувся у тому ящику! Тепер Фумеро вкине його до однієї зі своїх кліток, де довго забавлятиметься з ним.

В очікуванні минула ціла вічність, але коли він уже думав, що його історія добігла кінця, почувся гуркіт двигунів, що запрацювали, і загув корабельний гудок. Фермін обережно визирнув у вікно кабінки й побачив, що пароплав віддаляється, прямуючи до пристані. Утікач знеможено простягнувся в теплих обіймах сонячного світла, що линуло крізь віконце. Можливо, попри все, Діва Марія, заступниця невір, таки змилосердилася над ним.

9

Фермін лишався на своєму маленькому острівці, доки сутінки не пригасили неба, а портові маяки, загорівшись, не розкинули над водою свою мерехтливу сітку. Пильно оглянувши пристань, він вирішив, що найкращим виходом буде дістатись уплав до скупчення човнів, які стояли на причалі перед базарчиком рибалок, і вибратися на берег, видершись по швартових чи по линві кормового шківа якогось із суден.

Аж тут Фермін помітив якусь тінь, що виринала з туману, яким затягло пристань. До нього на веслах наближалася шлюпка з двома чоловіками на борту. Один гріб, другий пильно вглядався у темряву, тримаючи високо в руці ліхтар, який забарвлював довколишню млу в бурштиновий колір. Фермін натужно ковтнув слину. Він міг би кинутись у воду й молитися, щоб, укрившись під покривалом смерку, урятуватися ще раз, але у нього закінчилися всі молитви, а від запалу боротьби не лишилося ні іскорки. Фермін вийшов зі своєї схованки з піднятими вгору руками лицем до човна, що наближався.

– Опусти руки, – почувся голос того, що тримав ліхтар.

Фермін пригледівся пильніше. У човні стояв той самий чоловік, який дивився на нього кілька годин тому з капітанського містка. Фермін глянув йому в очі й кивнув. Потім узявся за простягнуту йому руку й застрибнув до шлюпки. Чоловік, що сидів на веслах, подав йому плед, і нещасливий мореплавець загорнувся в нього.

– Я капітан Арраес, а це мій старший помічник, Бермехо.

Фермін почав було щось белькотіти, але Арраес його стримав.

– Можеш не казати нам своє ім’я. Це не наша справа.

Капітан дістав термос і налив гарячого вина. Фермін обіруч узяв мідну чашку й вихилив її до останньої краплини. Арраес наповнював чашку ще тричі, аж доки Фермін не відчув, як тепло розливається його нутрощами.

– Так ліпше? – запитав капітан.

Фермін ствердно кивнув.

– Я не збираюся запитувати, що ти робив на моєму кораблі, ні що в тебе за справи з цим негідником Фумеро, але тобі слід обережніше ходити по цьому світу.

– Я намагаюся, повірте. Це доля весь час підставляє мені ногу.

Арраес простягнув йому сумку. Фермін зазирнув досередини. Там був сухий одяг, схоже, розмірів на шість завеликий, і трохи грошей.

– Чому ви це робите, капітане? Я лише «заєць», який вплутав вас у халепу…

– Бо мені так заманулося, – відказав Арраес, і Бермехо кивнув, погоджуючись.

– Не знаю навіть, як вам віддячити…

– Мені досить, якщо більше ніколи не будеш плавати «зайцем» на моєму кораблі. А тепер передягнися в сухе.

Арраес і Бермехо спостерігали, як Фермін позбувся своїх промоклих лахів, а потім допомогли йому вбратися в нову одежу, старий морський однострій. Перш ніж покинути назавжди свій обшарпаний піджак, Фермін понишпорив у кишенях і дістав листа, якого зберігав уже кілька тижнів. Морська вода стерла чорнило, а конверт перетворився на кавалок мокрого паперу, що розлазився в руках. Фермін заплющив очі й розридався. Арраес і Бермехо ніяково перезирнулися. Капітан поклав руку Фермінові на плече.

– Не плач, чоловіче, найгірше вже позаду…

Фермін захитав головою.

– Не в тому… не в тому річ.

Він одягнувся, неначе у сповільненому темпі, і заховав те, що лишилося від листа, до кишені своєї нової куртки. Помітивши заклопотані погляди своїх доброчинців, Фермін витер сльози й усміхнувся.

– Даруйте мені.

– Ти сама шкіра та кості, – зауважив Бермехо.

– Це лише тимчасовий наслідок усіх цих прикростей, – відказав Фермін, намагаючись говорити веселим і сповненим оптимізму тоном. – Але тепер, коли мої негаразди потроху зникають, я передбачаю майбутнє зі щедрими трапезами й споглядальним життям, протягом якого я буду нагулювати сальце, почитуючи найвиборнішу поезію Золотої доби [13]. За два дні я розгодуюся на кров’янці й бісквітному печиві, наче кнур. Не дивіться, що я такий худий: коли випадає нагода, я набираю вагу швидше, ніж примадонна.

– Як скажеш, – відповів Арраес. – Тобі є куди йти?

Фермін у своєму новому мундирі капітана без корабля, із повним шлунком, у якому нуртувало гаряче вино, енергійно закивав.

– Тебе чекає жінка? – запитав моряк.

Фермін сумовито всміхнувся.

– Чекає, та не мене, – відказав він.

– Он як. Це їй адресовано того листа?

Фермін кивнув.

– І заради цього ти ризикнув своїм життям і вирушив у подорож до Барселони? Щоб доставити їй цього листа?

Той лише стенув плечима.

– Вона цього варта. До того ж я пообіцяв своєму доброму другові.

– Він помер?

Фермін опустив очі.

– Є новини, яких краще не повідомляти, – зауважив Арраес.

– Коли вже дав слово, то мушу його дотримати.

– Як давно вона його не бачила?

– Трохи більше ніж рік.

Якусь хвилю капітан мовчки дивився на нього, а потім сказав:

– Для наших часів рік – це багато. Люди сьогодні забувають швидко. Це наче вірус, який, проте, допомагає вижити.

– От би й собі підхопити його. Мені б він став у неабиякій пригоді, – відказав Фермін.

10

Уже споночіло, коли шлюпка причалила до кам’яних східців біля корабельні Драссанас. Фермін покинув човен і розчинився в портовій імлі, перетворившись на ще одну постать серед натовпу вантажників і моряків, що прямували до вуличок Равалю, який тоді називали Китайським кварталом. Змішавшись із юрбою, Фермін почув уривки розмов, із яких зрозумів, що попереднього дня місто зазнало чергового нальоту авіації, одного з багатьох за останній рік, і що цієї ночі очікують нового бомбардування. У голосах і поглядах цих людей відчувався страх, але, переживши такий жахливий день, Фермін був переконаний: хай що йому б не готувала ніч, гірше вже бути не могло. Провидінню забажалося, щоб дорогою йому перестрівся торговець ласощами, який уже вертався з базару, штовхаючи перед собою візок із усілякими смаколиками. Фермін зупинив його і щонайуважніше оглянув товар.

– Маю цукрований мигдаль, точнісінько такий самий, як до війни, – запропонував продавець. – Не хочете покуштувати?

– Мене цікавить «Суґус», – уточнив Фермін.

– У мене саме лишився пакетик полуничного.

Очі Фермінові зробилися круглими, наче блюдечка, а по губах на саму згадку про таку лагоминку потекла слинка. Завдяки фінансам, отриманим від капітана Арраеса, він зміг придбати цілий кульок жувальних цукерок, який відразу ж розірвав із пожадливістю засудженого до смерті.

Імлисте сяйво ліхтарів Ла-Рамбли завжди видавалося Фермінові – поряд зі смаком його улюбленого «Суґусу» – однією з тих речей, заради яких варто прожити бодай ще день. Утім, того вечора, простуючи центральною алеєю Ла-Рамбли, Фермін зауважив, що кілька нічних сторожів ходили з драбиною від ліхтаря до ліхтаря й гасили їхнє світло, що відбивалося від бруківки. Фермін підійшов до одного з цих сторожів і взявся спостерігати за його роботою. Коли той став спускатися з драбини й помітив Ферміна, то зупинився й скоса позирнув на глядька.

– Доброго вечора, начальнику, – привітався Фермін приязним тоном. – Ви не образитеся, якщо я насмілюся запитати, чому ви лишаєте місто в темряві?

Сторож замість відповіді лише вказав пальцем у небо й, забравши драбину, рушив до наступного ліхтаря. Фермін постояв на місці ще якийсь час, споглядаючи незвичне видовище: як Ла-Рамбла поступово поринає в пітьму. Довкола нього стали зачинятися кав’ярні й крамниці, фасади яких мінилися слабким місячним сяйвом. Із якимось неспокоєм на душі Фермін рушив далі й невдовзі помітив те, що видалося йому нічною процесією. Численна група людей з клунками й ковдрами прямувала до входу в метро. Дехто ніс запалені свічки й каганці, інші йшли в темряві. Минаючи сходи, що спускалися до підземки, Фермін затримав погляд на хлопчикові, якому ще, либонь, не виповнилося й п’яти років. Його міцно тримала за руку чи то мама, чи то бабуся – у скупому освітленні всі ці люди здавалися передчасно постарілими. Фермін хотів було підморгнути хлопчикові, але погляд того був прикутий до неба. Дитина вдивлялася в плетиво чорних хмар, що снувалися на обрії, немовби прагнула розгледіти щось, що ховалося за ними. Фермін і собі звів очі догори й відчув доторк холодного вітру, що здіймався над містом і пахнув фосфором та горілою деревиною. Просто перед тим, як мати потягнула його сходами вниз, до підземних переходів метро, хлопчик скинув на Ферміна поглядом, від якого похололо на серці. В очах п’ятирічної дитини відображалися сліпий жах і безнадія, немовби це були очі глибокого старця. Фермін відвів погляд і кинувся геть, налетівши на міського гвардійця [14], що вартував вхід до підземки. Вказавши на Ферміна пальцем, він промовив:

– Якщо підете зараз, потім місць не буде. А бомбосховища вже всі переповнені.

Фермін кивнув, однак лише пришвидшив ходу. Він ішов Барселоною, що здавалася містом-примарою, і заглиблювавсь у нескінченний півморок, який ледь-ледь розганяло миготливе сяйво каганців і свічок у під’їздах і на балконах. Діставшись нарешті до бульвару Святої Моніки, Фермін видивився вдалині арку темного й вузького під’їзду. Тяжко зітхнувши, він рушив на зустріч із Люсією.

11

Він повільно підіймався вузькими сходами, відчуваючи, як із кожною сходинкою його рішучість кудись зникає і як його дедалі більше опановує страх постати перед Люсією і повідомити, що чоловік, якого вона кохає, батько її доньки, обличчя якого вона прагне побачити вже понад рік, помер у камері севільської в’язниці. Піднявшись на четвертий поверх, Фермін зупинився перед дверима, не наважуючись постукати. Він сів на сходинку й обхопив голову руками, пригадуючи слово в слово те, що казалося на цьому самому місці три місяці тому, коли Люсія, узявши його за руки й дивлячись в очі, просила: «Якщо любиш мене, не допусти, щоб із ним щось сталося, приведи його назад до мене». Фермін дістав із кишені зіпсутого листа і став розглядати його у півтемряві. Потім зіжмакав папір і пожбурив геть. Він підвівся й рушив було вниз сходами, маючи намір утікати звідси, коли почув, як двері за його спиною відчинилися. Тоді Фермін зупинився.

Дівчинка семи чи восьми років стояла в дверях і дивилася на нього. У руках її була книжка, між сторінками якої вона тримала палець замість закладки. Фермін усміхнувся дівчинці і здійняв руку, вітаючись.

– Привіт, Алісіє! – мовив він. – Пам’ятаєш мене?

Дівчинка із сумнівом в очах дивилася на нього.

– А що ти читаєш?

– «Алісу в Країні Чудес».

– Це ж треба таке! А можна мені подивитися?

Дівчинка показала книжку, але торкнутися не дала.

– Це одна з моїх найулюбленіших, – мовила вона, усе ще з недовірою поглядаючи на Ферміна.

– З моїх теж, – відказав він. – Усе, що стосується падінь у ями й здибанок з усілякими диваками та математичними загадками, неначе про мене написано.

Дівчинка прикусила губу, щоб не засміятися на слова цього дивного гостя.

– Але цю книжку написали для мене, – з лукавим виразом зауважила вона.

– Авжеж, для тебе. А мама вдома?

Дівчинка не відповіла, але прочинила двері ще трохи. Фермін ступив крок уперед. Алісія обернулася й мовчки побігла геть, зникнувши десь у глибині помешкання. Фермін зупинився на порозі. Усередині було темно, лише аж у кінці вузького коридору ледь-ледь блимало щось – мабуть, каганець.

– Люсіє! – позвав Фермін.

Голос його загубився в темряві. Він постукав кісточками пальців по дверях і почекав.

– Люсіє? Це я… – гукнув знову.

Фермін почекав ще якусь хвилю, а потім, так і не діставши відповіді, ступив до помешкання. Коридор, обабіч якого простягнувся шерег зачинених дверей, вивів його до просторої кімнати, що правила за вітальню. Каганець стояв на столі, огорнутий ореолом м’якого жовтуватого сяйва, що лагідно відгортало темряву. Перед вікном, спиною до Ферміна, на стільці сиділа стара жінка. Фермін зупинився. Лише тоді він упізнав її.

– Доньє Леонор…

Жінці, яка здавалася старою, мусило бути не більше ніж сорок п’ять років. Вона мала передчасно змарніле від горя обличчя й осклілі очі, змучені ненавистю й сльозами, виплаканими на самоті. Леонор мовчки дивилася на Ферміна. Він узяв стілець і сів коло неї. Потім узяв жінку за руку й кволо всміхнувся.

– Їй слід було вийти за тебе, – прошепотіла вона. – Ти негарний, але принаймні маєш голову на в’язах.

– Де Люсія, доньє Леонор?

Жінка відвела погляд.

– Її забрали. Майже два місяці тому.

– Куди?

Леонор не відповіла.

– Хто її забрав?

– Той чоловік…

– Фумеро?

– Вони навіть не питали за Ернесто. Вони прийшли по неї.

Фермін обійняв її, але жінка не поворухнулася.

– Я знайду її, доньє Леонор. Я знайду її і приведу додому.

Жінка похитала головою.

– Він мертвий, адже так? Мій син?

Фермін довго не відповідав.

– Я не знаю, доньє Леонор.

Вона подивилася на нього з ненавистю й дала ляпаса.

– Забирайся геть.

– Доньє Леонор…

– Геть, – застогнала вона.

Фермін підвівся й відступив на кілька кроків. Маленька Алісія дивилася на нього з коридору. Він усміхнувся, і дівчинка поволі підійшла до нього, взяла за руку й міцно стиснула. Тоді він опустився навколішки перед нею. Фермін збирався сказати, що він друг її мами, чи ще щось таке, що кажуть у подібних випадках, будь-що, аби тільки стерти з обличчя Алісії цей відчужений вираз, який туманив їй погляд, але саме тої миті, поки Леонор здушено плакала в долоні, почувся далекий гул, що по краплині наповнював небо. Звівши погляд на вікно, Фермін побачив, як задрижали шибки.

12

Фермін підійшов до вікна, відслонив тюлеву фіранку і глянув угору, на смужку неба, затиснутого між дахами будинків, що нависали над вузьким провулком. Гул тепер звучав голосніше й набагато ближче. Спершу Фермін подумав, що це шторм іде від моря, і уявив, як чорні хмари наповзають на пристань, дорогою вириваючи вітрила й ламаючи щогли. Але ще ніколи йому не доводилося бачити шторм, у відлунні якого звучали б вогонь і залізо. Туман розірвався на клапті, і коли проясніло, Фермін їх побачив. Вони виринали з мороку, наче величезні сталеві комахи, що летіли строєм. Він проковтнув клубок, що підступив до горла, і обернувся до Леонор і Алісії; дівчинка тремтіла, досі тримаючи в руках книжку.

– Мабуть, нам краще вийти надвір, – пробурмотів Фермін.

Леонор похитала головою.

– Вони пролетять мимо, – ледь чутно відказала вона. – Так само, як і вчора вночі.

Фермін знову взявся спостерігати за небом і помітив, що шість чи сімь літаків відокремилися від основної групи. Він відчинив вікно й висунув голову: йому здалося, що гуркіт двигунів прямує до Ла-Рамбли. А тоді почувся різкий свист, немов гігантський дриль просвердлював небо. Алісія затулила вуха руками й кинулася під стіл, щоб заховатися там. Леонор потягнулася, щоб затримати онучку, але раптом так і завмерла з простягнутими руками. За секунду до того, як снаряд влучив у будинок, свист зробився таким пронизливим, неначе його видавали самі стіни. Фермін подумав, що в нього зараз луснуть барабанні перетинки.

А тоді враз запала тиша.

Зненацька потужний поштовх струсонув увесь будинок, немовби з хмар звалився поїзд і падав, пробиваючи дах і кожен поверх, неначе вони були паперові. Губи Леонор розтулилися, утворюючи слова, але Фермін їх не чув. Гуркіт перетворився на суцільний мур і заморозив час. Оглушений Фермін побачив, як за якусь частку секунди стіна за спиною Леонор розсипалася хмарою білого пороху, а язики полум’я обійняли стілець, на якому сиділа жінка, і поглинули її. Половину меблів одразу підкинуло вибуховою хвилею в повітря, перш ніж вони зайнялися. Струмінь повітря, яке обпікало, наче підпалений бензин, ударив Ферміна й відкинув до вікна з такою силою, що він розбив скло й налетів на металеві поперечки балкона. Куртка, подарунок капітана Арраеса, диміла й обпалювала шкіру. Коли він спробував зіп’ястися, щоб скинути одяг, то відчув, як підлога дрижить під ногами. Через кілька секунд на його очах центральна частина будівлі завалилася вихором битої цегли й охоплених полум’ям уламків.

Фермін підвівся й зірвав із себе куртку, що диміла. Потім зазирнув усередину кімнати. Стіни, що лишилися стояти, укривав саван чорного і їдкого диму. Вибух знищив центр будівлі, зоставивши хіба тільки фасад і перший ряд кімнат, що оточували кратер, на краю якого здіймалося те, що лишилося від сходів. Трохи далі, де раніше був коридор, яким Фермін потрапив сюди, уже не було нічого.

– Сволота, – виплюнув він.

Його голос загубився серед сичання, що обпекло Фермінові барабанні перетинки. Шкірою він відчув хвилю нового вибуху неподалік. Їдкий вітер, що тхнув сіркою, електрикою і горілим м’ясом, пронісся вулицею, і Фермін побачив, як небо Барселони зайнялося вогненною загравою.

13

Страшний біль проймав м’язи. Хитаючись, Фермін зайшов до кімнати. Алісію відкинуло вибухом до стіни, і її тіло було притиснуте до кутка кімнати уламком фотеля. Дівчинка була вкрита пилом і попелом. Фермін опустився перед нею й підхопив обома руками попід плечі. Відчувши доторк, Алісія розплющила очі, почервонілі і з розширеними зіницями. Фермін побачив у них власне жалюгідне відображення.

– А де бабуня? – пробурмотіла Алісія.

– Бабуні довелося покинути це місце. Ти мусиш піти зі мною. Ти і я – разом. Нам треба вибратися звідси.

Алісія кивнула. Фермін узяв її на руки і став мацати крізь одяг, шукаючи рани чи переломи.

– Тобі нічого не болить?

Дівчинка показала рукою на свою голівку.

– Це мине, – мовив Фермін. – Ну що, ходімо?

– Моя книжка…

Фермін кинувся шукати книжку серед уламків і знайшов, наполовину обсмалену, але загалом цілу. Він вручив її Алісії, і та схопила книжку, немовби якийсь талісман.

– Не загуби її, гаразд? Ти ж маєш мені ще розповісти, чим усе закінчилося…

Фермін підвівся, тримаючи дівчинку на руках. Чи то Алісія важила більше, ніж він гадав, чи то в нього зосталося менше сил, ніж він сподівався зібрати, щоб вибратися звідси.

– Тримайся міцніше.

Відтак він обернувся й, намагаючись триматися подалі від велетенської вирви, що утворилася після вибуху, рушив викладеною кахлем серединою коридору, від якого лишився тепер тільки вузенький карниз, аж доки не дістався до сходів. Там Фермін виявив, що снаряд потрапив аж у підвал будинку, і перші три поверхи затопило полум’я. Оглядаючи згори сходовий прогін, він помітив, що вогонь помалу підіймається, сходинка за сходинкою. Міцно притиснувши Алісію до себе, Фермін кинувся сходами вгору, міркуючи, що якби їм вдалося дістатися даху, вони могли б перебратися звідти на сусідній будинок і, можливо, урятуватися, щоб про все розповісти.

14

Двері, що вели на дах, були з суцільного дуба, але вибух зірвав їх із завіс, і вони впали від одного удару ногою. Опинившись на даху, Фермін поставив Алісію додолу й прихилився до виступу фасаду, щоб перевести дух. Глибоко вдихнув. Повітря пахло горілим фосфором. Якусь хвилю Фермін і Алісія мовчали, не спроможні повірити в те видовище, яке розгорталося перед їхніми очима.

Барселона лежала під покривалом темряви, продірявленим стовпами вогню і клубами чорного диму, що, звиваючись, тяглися до неба, немовби мацаки восьминога. За кілька вулиць звідти, Ла-Рамбла здавалася річкою з полум’я й диму, що текла аж до середмістя. Фермін схопив дівчинку за руку й потягнув за собою.

– Ходімо, не можна тут затримуватися.

Але не пройшли вони й кількох кроків, як гуркіт знову заполонив небо й струсонув залишками будинку. Фермін озирнувся й побачив, як велике полум’я здіймається неподалік площі Каталонії. Червонуватий спалах за якусь частку секунди пронісся над дахами Барселони. Світляну бурю загасив дощ із попелу, з-посеред якого знову долинуло ревище літаків. Авіагрупа летіла дуже низько, прориваючись крізь коловерть густого диму, що затягнув місто. Відблиски полум’я миготіли на черевах фюзеляжів. Фермін простежив очима за літаками й побачив, як на дахи Равалю посипалися грона бомб. За півсотні метрів від них вибухнула ціла низка будинків, один за одним, неначе всі вони були прикріплені до одного бікфордового шнура. Вибуховою хвилею, яка розійшлася навсібіч, розтрощило шибки у сотнях вікон, що осипалися дощем зі скла, і змело все з суміжних дахів. Голуб’ятник, який стояв на сусідньому будинку, впав на карниз і перевалився на другий бік вулиці, де скинув бак із водою, що полетів униз і з оглушливим гуркотом розбився об бруківку. Фермін почув нажахані крики на вулиці.

Чоловік і дівчинка стояли мов паралізовані, не спроможні ступити й кроку. Вони завмерли так на якусь мить, не відриваючи погляду від рою літаків, що не переставали бомбити місто. Фермін побачив портову пристань, повну напівзатоплених суден. Мазут, що горів, розтікався широкою плівкою по воді й поглинав людей, які, кинувшись у воду, одчайдушно намагалися відпливти подалі. Полум’я, яке охопило доки й прибудови на пристані, шаленіло. Кілька цистерн із паливом вибухнули по черзі, заваливши цілий ряд велетенських вантажних кранів. Одна за одною гігантські металеві споруди падали на пришвартовані вантажні судна й рибальські човни, ховаючи їх під водою. Віддалік, у сірчаній і мазутній імлі, літаки розвернулися над морем і приготувалися атакувати знову. Фермін заплющив очі й дозволив брудному й гарячому вітру висушити піт на його обличчі. «Ось він я, покидьки. Подивимося, чи вдасться вам влучити ще один довбаний раз».

15

Коли, здавалося, окрім ревіння літаків, що наближалися знову, він більше нічого не міг чути, до Ферміна долинув голос дівчинки, що стояла поруч. Він розплющив очі й побачив Алісію. Дитина шарпала його щосили й нажахано кричала. Фермін обернувся. Язики полум’я пожирали залишки будинку, немов морські хвилі – пісочний замок. Чоловік із дівчинкою кинулися бігти до краю даху, де їм вдалося перескочити через невисоку стіну, що відділяла їх від сусіднього будинку. Приземлившись, Фермін покотився перевертом і відчув, як різкий біль пройняв ліву ногу. Алісія, що далі тягнула його за руку, допомогла підвестися. Фермін помацав стегно й зауважив, що між пальцями стікає теплувата кров. Вогненний спалах освітив стіну, яку вони щойно перестрибнули, і вихопив із темряви її гребінь, всіяний скалками закривавленого скла. Фермінові запаморочилось у голові й потемніло в очах, але він кілька разів глибоко вдихнув і не зупинився. Алісія тягнула його далі за собою. Припадаючи на ногу, що лишала на кахлі дахової тераси темний блискучий слід, він кульгав за дівчинкою, аж доки вони не дісталися стіни, що відділяла їх від будинку, який виходив на вулицю Арко-дель-Театро. Фермін насилу видерся по ящиках, що лежали під стіною, і визирнув на сусідній дах. Там здіймалася моторошна споруда, якийсь давній палац із позачиненими віконницями й монументальним фасадом, що мав такий вигляд, ніби провів не одне десятиліття на дні болота. Будівлю вивершувала на кшталт маячного ліхтаря велетенська баня з матового скла. Із бані стримів шпичак блискавичника, на вершечку якого маяв силует дракона.

Рана на нозі пульсувала глухим болем, і Фермін мусив схопитися рукою за виступ, щоб не впасти. Він відчув теплу кров у черевику, і запаморочення знову наринуло на нього. Фермін знав, що ось-ось знепритомніє. Алісія нажахано дивилася на нього. Фермін силувано всміхнувся.

– Нічого страшного, – промовив він. – Лише подряпина.

Віддалік авіагрупа вже розвернулася над морем і летіла над портовим пірсом, знову прямуючи до міста. Фермін простягнув Алісії руку.

– Хапайся.

Дівчинка повільно похитала головою.

– Тут ми в небезпеці. Нам треба перелізти на сусідній дах, щоб у тому будинку спробувати спуститися на вулицю, а потім дістатися до метро, – промовив він не надто впевнено.

– Ні, – пробурмотіла мала.

– Дай мені руку, Алісіє.

Дівчинка завагалася, але зрештою все ж простягнула ручку. Фермін, зібравшись на силі, підняв Алісію і підсадив на купу ящиків, а потім допоміг залізти на край виступу.

– Стрибай, – наказав він їй.

Алісія, міцно притиснувши книжку до грудей, похитала головою. Фермін почув, як кулемети затарахкотіли по дахах за його спиною, і штовхнув дівчинку. Коли Алісія приземлилася по той бік стіни, вона обернулася, щоб простягнути руку Фермінові, але її друга не було поруч. Фермін так і лишився стояти, чіпляючись за виступ із другого боку стіни. Він поблід, повіки впали на очі, так, наче лишатися притомним коштувало йому надзусиль.

– Біжи, – видихнув він з останніх сил. – Біжи.

Ноги Фермінові підломилися, й він упав навзнак. Перш ніж заплющити очі, він почув гуркіт літаків просто над собою і побачив, як із неба падають грона бомб.

16

Алісія відчайдушно бігла даховою терасою до великої скляної бані. Вона ніколи не дізналася, де вибухнув снаряд: чи зачепивши фасад котрогось із будинків, чи ще в повітрі. Єдине, що відчула дівчинка, – це навальний удар у спину маси стиснутого повітря. Оглушливий ураган підхопив її і штовхнув уперед. Шквал уламків розпеченого заліза пронісся біля неї, черкаючи її, і дівчинка відчула, як щось, завбільшки з кулак, боляче вдарило її у стегно. Дівчинку перевернуло й кинуло на скляну баню. Алісія пробила перепону зі скла й ринула в порожнечу. Книжка вислизнула їй із рук.

Дівчинка стрімко летіла вниз, крізь пітьму. Їй здалося, що минула ціла вічність, доки вона не впала на розтягнутий брезент, що пом’якшив приземлення. Тканина склалася під її вагою, і ошелешена дівчинка лишилась лежати долілиць на чомусь, що видавалося дерев’яною платформою. У височині, метрів п’ятнадцять над нею, Алісія бачила отвір, який пробило її тіло, налетівши на скляну баню. Дівчинка спробувала підвестися, але виявила, що не відчуває правої ноги і що ледве може поворухнути нижньою частиною тулуба. Алісія обернулась і побачила, що книжка, яку вона вже вважала втраченою, лежить на краю платформи.

Дівчинка поповзла на ліктях і вже торкнулася пальцями корінця, коли новий вибух струсонув будівлею, і книжка полетіла в порожнечу. Алісія визирнула за край помосту й побачила, як вона падає в безодню, змахуючи сторінками, наче крилами. Світло вогненної заграви, що бризками розіллялася по хмарах, дісталося всередину й розігнало темряву. Якщо очі їй не брехали, Алісія потрапила на саму верхівку велетенської спіральної вежі, утвореної з нескінченного лабіринту коридорів, переходів, арок і галерей, які всі разом здавалися неосяжним собором. Однак на відміну від звичних їй соборів, цей був не з каменю.

Його було побудовано з книжок.

У світлі, що падало крізь баню, перед очима Алісії поставали переплетіння сходів і містків, що вели до цієї споруди й виводили з неї, заставлені тисячами книжок. На самому дні прірви дівчинка помітила бульбашку світла, що поволі переміщалася. Світло зупинилося, і, пригледівшись, Алісія побачила чоловіка з сивим волоссям, що тримав у руці ліхтар і дивився вгору. Ногу дівчинці пройняло пекучим болем так, що аж потьмарився зір. Невдовзі по тому Алісія заплющила очі й утратила відчуття часу.

Вона прийшла до пам’яті, відчувши, що хтось обережно підхоплює її на руки. Дівчинка ледь-ледь розплющила очі й побачила, що вони спускаються нескінченним коридором, від якого навсібіч розбігаються десятки галерей, стіни яких складалися з книжок. Її ніс на руках сивоволосий чоловік із хижими рисами обличчя, той, якого вона бачила біля підніжжя лабіринту. Діставшись до самого низу споруди, сторож цього місця перетнув високу склепінчасту залу й заніс дівчинку до невеличкої кімнати, де поклав її на ліжко.

– Як тебе звати? – запитав чоловік.

– Алісія, – пробелькотіла вона.

– А мене Ісаак.

Потім чоловік узявся зі стурбованим виразом обличчя оглядати рану на її стегні. Він укрив дівчинку ковдрою і, підтримуючи голову рукою, підніс склянку з чистою водою до її губ. Алісія жадібно відсьорбнула. Ісаакові руки вклали її голівку на подушку. Сторож усміхнувся дівчинці, але очі його виказували смуток. За його спиною височіло те, що видалося Алісії базилікою, витвореною з усіх книжок світу, яка здіймалася вгору лабіринтом, що його дівчинка бачила з верхівки. Ісаак сів на стілець коло Алісії і взяв її за руку.

– Тепер відпочивай.

Сторож загасив ліхтар, і вони обоє поринули в синювату пітьму, поцятковану вогняними спалахами, що розбризкувалися вгорі. Неймовірні геометричні форми лабіринту книжок губилися в безмірі, і Алісія подумала, що їй лише наснилося, як бомба розірвалася в бабусиній вітальні, і що вона та її друг ніколи не втікали з будинку, охопленого полум’ям.

Ісаак сумно дивився на дівчинку. Крізь мури будівлі доносилися відзвуки вибухів, сирен і смерті, що гасала Барселоною на вогняній колісниці. Від вибуху, що пролунав зовсім поруч, задрижали стіни, а з підлоги здійнялася хмара куряви. Алісія затремтіла на своїй постелі. Сторож запалив свічку й поставив її на нічний столик біля ліжка дівчинки. У сяйві вогника окреслилися обриси дивовижної споруди, що здіймалася в центрі під склепінням. Ісаак помітив, як це видовище вразило Алісію і привернуло її погляд за якусь мить до того, як дівчинка втратила притомність. Сторож зітхнув.

– Ласкаво просимо, Алісіє, – зрештою промовив він, – до Цвинтаря забутих книжок.

17

Фермін розплющив очі й побачив безмір небесної білості. Янгол у білій формі бинтував йому ногу, а шерег ліжок губився в нескінченності.

– Це чистилище? – запитав Фермін.

Медсестра підвела погляд і скоса поглянула на нього.

Дівчині було не більше вісімнадцяти, і перше, що подумав Фермін, – як на янгола на божественній службі, вона має набагато кращий вигляд, ніж можна було б уявити з тих листівок, що їх розповсюджують на хрестинах і причастях. Такі порочні думки могли свідчити тільки про дві речі: покращення його фізичного стану і неминучість вічного прокляття.

– Я, розуміється, зрікаюся свого негідного безвір’я й погоджуюся до останньої коми з усім, що написано як у Старому, так і Новому Заповіті, у спосіб, який ваша янгольська милість визначить за найбільш догідний.

Побачивши, що хворий прийшов до тями й уже щось лепече, медсестра жестом підкликала лікаря, який мав такий вигляд, наче не спав уже цілий тиждень.

Лікар підійшов, пальцями підняв Ферміну повіки й оглянув його зіниці.

– Я помер? – запитав Фермін.

– Не перебільшуйте. Вас трохи пошарпало, але загалом ви цілком живий.

– Отже, це не чистилище?

– Якби ж то! Ми з вами в клінічній лікарні. Себто в пеклі.

Доки лікар оглядав його поранення, Фермін замислився над тим, як усе обернулося, і спробував пригадати, як же він потрапив до шпиталю.

– Як ви себе почуваєте? – запитав лікар.

– Дещо стурбовано, щиро кажучи. Мені наснилося, що до мене навідався Ісус Христос і ми з ним мали тривалу й ґрунтовну бесіду.

– І про що ж?

– Головним чином про футбол.

– Це через знеболювальне, яке ми вам вкололи.

Фермін заспокоєно кивнув.

– Я так і подумав, коли Господь заявив, що вболіває за «Атлетико Мадрид».

Лікар ледь-ледь усміхнувся й пробурмотів якісь інструкції до медсестри.

– Скільки часу я вже тут?

– Годин вісім.

– А дитина?

– Маленький Ісусик?

– Ні, дівчинка, що була зі мною.

Лікар перезирнувся з медсестрою.

– Мені шкода, але з вами не було дівчинки. Як мені відомо, вас дивом знайшли на одному з дахів у кварталі Раваль. Ви спливали кров’ю.

– А дівчинки разом зі мною не принесли?

Лікар опустив очі.

– Живої – ні.

Фермін спробував підвестися. Медсестра й лікар вклали його назад у ліжко.

– Лікарю, мені треба вибратися звідси. Десь там беззахиснє дитя, якому потрібна моя допомога…

Лікар кивнув медсестрі, і та відразу ж дістала ампулку зі свого візка з медичним начинням, який супроводжував її під час обходу поміж ліжками хворих, і взялася готувати ін’єкцію. Фермін замотав головою, але лікар міцно тримав його.

– Боюся, я не можу поки що вам дозволити піти звідси. Потерпіть трохи. Мені б не хотілося потім хвилюватися за вас.

– Не турбуйтеся, у мене життів більше, ніж у кішки.

– А сорому менше, ніж у політика! Тому попрошу вас більше не щипати медсестер за сідниці, коли вам міняють пов’язку. Домовилися?

Фермін відчув укол голки в праве плече, і холодок розійшовся по його жилах.

– Лікарю, будь ласка! Чи не могли б ви порозпитувати про неї? Її звати Алісія.

Лікар відпустив пацієнта, і Фермін розслабився на ліжку. Його м’язи стали як желе, а зіниці розширилися, перетворивши довколишній світ на малюнок акварельними фарбами, які поступово розмивало водою. Далекий голос лікаря загубився у своєму ж відлунні й затих. Фермін відчув, як провалюється крізь ватні хмари, і побачив, як білість приміщення кришиться й перетворюється на порохнисте світло, що випаровується в рідкий бальзам – обіцянку хімічного раю.

18

Його виписали по обіді, тому що в лікарні вже не давали ради, і всі пацієнти, які не були при смерті, вважалися здоровими. Споряджений дерев’яною милицею й новим комплектом одягу, який перейшов до нього від котрогось небіжчика, Фермін перед самим виходом із клінічної лікарні з великими труднощами забрався в трамвай, який привіз його знову до кварталу Раваль. Там він узявся ходити по кав’ярнях і крамницях, що були відчинені, розпитуючи всіх, чи ніхто не бачив дівчинки на ім’я Алісія. У відповідь цьому худому й змарнілому чоловічкові люди лише мовчки хитали головами, гадаючи, що бідолаха, як і багато інших, марно шукає свою мертву доньку, ще одну серед тих дев’ятисот – сотня з яких діти, – що загинули того дня, 18 березня 1938 року, на вулицях Барселони.

Коли стемніло, Фермін уже пройшов усю Ла-Рамблу згори донизу. Бомби потрапили в трамваї, що посходили з рейок і ще досі лежали на боці з мертвими пасажирами всередині. Кав’ярні, які ще недавно були переповнені відвідувачами, зараз перетворилися на примарні приміщення, у яких лежали нерухомі тіла. Тротуари були забризкані кров’ю, і ніхто з тих людей, що допомагали переносити поранених, накривали мертвих чи просто тікали невідь-куди, ніхто не пригадував дівчинки, схожої на ту, що описував Фермін.

І все ж він не втрачав надії, навіть тоді, коли натрапив на трупи діток, викладені вряд на тротуарі перед Великим оперним театром «Лісео». Усі були не старші за вісім-дев’ять років. Фермін упав навколішки. Поруч із ним жінка гладила ніжку хлопчика з чорною діркою завбільшки з кулак у грудях.

– Він мертвий, – сказала жінка, хоч Фермін ні про що її не запитував. – Усі вони мертві.

Протягом усієї ночі, поки містяни розбирали завали, а руїни десятків домів помалу догоряли, Фермін ходив вулицями Равалю від дверей до дверей і запитував про Алісію.

Нарешті, на світанку, усвідомивши, що більше не може ступити й кроку, він опустився на сходи перед церквою Віфлеємської Божої Матері. Невдовзі поліціянт із закіптюженим обличчям і в заляпаному кров’ю однострої присів коло нього. Він запитав Ферміна, чому той плаче, і тоді Фермін упав поліціянтові на груди і сказав, що хоче померти, адже доля вручила йому життя маленької дівчинки, а він її підвів і не зумів захистити. Якщо в Бога чи в диявола лишилася ще хоч краплина порядності, вів далі Фермін, цей блядський світ мусить навіки згинути завтра чи післязавтра, тому що не заслуговує на існування.

Поліціянт, який багато годин без спочинку витягував з-під завалів трупи, а серед них – труп своєї дружини й шестирічного сина, спокійно слухав його.

– Друже мій, – промовив він нарешті. – Не втрачай надії. Якщо я чогось і навчився у цьому сучому світі, то лише того, що доля завжди чекає на тебе за рогом вулиці. Немовби злодюжка, профура чи продавець лотерейних білетів – три найбільш помічні її втілення. І якщо одного дня ти вирішиш піти на її пошуки (тому що доля сама не прийде до тебе додому), тоді ти побачиш, що вона дасть тобі другий шанс.

Бал-маскарад

Мадрид

1959 рік

1

У кімнаті панував вічний півморок. Фіранки, пошиті таким робом, щоб не пропускати ні промінчика, не відслонялися роками. Єдиним джерелом світла, що ледве торкалося, була невеличка лампочка в мідному настінному світильникові. У її тьмяному коричнюватому сяйві вимальовувалися обриси ліжка з балдахіном, що заслоняв нерухомий силует. «Наче катафалк», – подумав Вальс.

Маурісіо Вальс дивився на свою дружину Єлену. Немічна, вона лежала незрушно на своєму ліжку, що стало їй в’язницею протягом останнього десятиліття, відтоді як вона не змогла більше сидіти в інвалідному візку. Із роками недуга, що пожирала її кістки, викривила скелет, перетворивши донью Єлену на якогось невпізнаваного покруча, приреченого на нескінченну агонію. Над узголів’ям на неї споглядав розіп’ятий Ісус, однак небо, як завжди безмірно жорстоке, відмовлялося змилуватися над нею і послати рятівну смерть. «Це через мене, – думав Вальс. – Це кара мені».

Він чув її тяжке, змучене дихання серед відгомону звуків музики й голосів понад тисячі гостей, які веселилися внизу, в парку. Нічна доглядачка підвелася зі стільця, що стояв коло хворої, і навшпиньках підійшла до Вальса. Він не пам’ятав, як її звати. Доглядачки його дружини ніколи не протримувалися більше ніж два чи три місяці, хоч якою високою була платня. Вальс їх за це не засуджував.

– Спить? – запитав він.

Доглядачка похитала головою.

– Ні, пане міністре, але лікар зробив їй на ніч укол. Увечері вона була дуже неспокійна. Зараз їй краще.

– Залиште нас, – наказав Вальс.

Доглядачка кивнула й вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері. Вальс підійшов до хворої, відслонив газове запинало й присів на край ліжка. Заплющивши очі, він якусь мить слухав її хрипке дихання, просякаючи терпким духом, який ішов від її тіла. Потім почув, як її нігті шкребуть по простирадлу. Обернувшись із усмішкою на вустах і турботливим та спокійним виразом, який застиг на обличчі, Вальс побачив, що дружина дивиться на нього палючими очима. Хвороба, ані вилікувати, ані бодай визначити яку були неспроможні найдорожчі лікарі Європи, спотворила Єленині руки, перетворивши їх на вузли шорсткої шкіри, що скидалися на кігтисті лапи плазуна чи хижого птаха. Вальс узяв те, що колись було правою рукою його дружини, й зустрівся з поглядом, який палав люттю й болем. «А може, й ненавистю», – припустив Вальс. Думка, що ця істота ще може плекати в душі бодай крихту любові до нього чи до світу, видавалася йому занадто жорстокою.

– Доброго вечора, кохана.

Єлена практично втратила голосові зв’язки трохи більше ніж два роки тому, і вимовити слово їй коштувало надзусиль. І все ж вона відповіла на його привітання горловим стогоном, який, здавалося, виривався із самих глибин покрученого тіла, прикритого простирадлом.

– Мені сказали, що в тебе був тяжкий день, – далі казав він. – Ліки скоро подіють, і ти зможеш відпочити.

Вальс не прибрав усмішки й не відпустив руки, що викликала в нього огиду і страх. Така сцена повторювалася щодня. Тримаючи за руку, він тихим голосом розмовляв із дружиною протягом кількох хвилин, а вона стежила за ним своїм палючим поглядом, доки морфій не присипляв біль і лють. Тоді Вальс покидав цю кімнату, що розміщувалася наприкінці коридору на четвертому поверсі, щоб не повертатися туди аж до наступного вечора.

– Поприходили всі на світі. Мерседес уперше одягла твою довгу вечірню сукню, і мені казали, що вона танцювала з сином британського посла. Усі розпитували про тебе й переказували найсердечніші вітання.

Поки Вальс сипав банальностями, його погляд затримався на невеличкій таці зі шприцами й усякими медичними інструментами, що стояла на металевому столику біля ліжка, вкритому червоною оксамитовою тканиною. Ампулки з морфієм зблискували, наче самоцвіти. Голос його завмер, порожні слова підвисли в повітрі. Єлена простежила за його поглядом, і її очі благально вп’ялися в чоловіка, обличчя її було залите слізьми. Вальс поглянув на дружину й зітхнув. Потім нахилився й поцілував її в чоло.

– Я кохаю тебе, – пробурмотів він.

Почувши ці слова, Єлена відвернула обличчя й заплющила очі. Вальс погладив її по щоці й підвівся. Він запнув завісу й попрямував до дверей, защіпаючи сюртук і витираючи губи хусточкою, яку кинув на підлогу перед тим, як вийти з кімнати.

2

Кілька днів тому Маурісіо Вальс запросив свою доньку Мерседес до кабінету, розміщеного на самому вершечку вежі, щоб запитати, який подарунок вона хоче до дня народження. Давно вже минули ті часи, коли він дарував їй прегарних порцелянових ляльок і книжки з казками. Від тої дівчинки лишилася тільки усмішка й прив’язаність до батька. Мерседес заявила, що її найбільше і єдине бажання – це взяти участь у балі-маскараді, який невдовзі мав відбутися у маєтку, названому її ім’ям.

– Мені треба порадитися з твоєю матір’ю, – ухильно відповів Вальс.

Мерседес його обійняла й поцілувала, закріпивши цим самим ту невисловлену обіцянку, яку їй вдалося здобути. Ще до розмови з батьком Мерседес уже вибрала собі вбрання, у якому збиралася пишатися на балі, – блискучу сукню кольору червоного вина, пошиту в першокласному паризькому ательє для її матері, яку, втім, донья Єлена ніколи не змогла одягнути. Сукня, а також сотні інших уборів і прикрас із того життя, якого так і не вдалося зазнати її матері, п’ятнадцять років лежали в шафах розкішної покинутої гардеробної, що притикала до колишньої подружньої спальні на третьому поверсі, якою більше не користувалися. Коли всі гадали, що Мерседес спить у своїй кімнаті, вона протягом багатьох років нишком прокрадалася до материного покою і брала ключ, який зберігався в четвертій шухляді комода, що стояв просто біля дверей. Єдину доглядачку, яка насмілилася розповісти про ці її нічні візити, було звільнено без церемоній і без жодної компенсації після того, як Мерседес звинуватила її в крадіжці материного браслета, який вона сама ж закопала в парку, за фонтаном із янголами. Інші доглядачки не наважувалися розтуляти рота й удавали, що не бачать Мерседес у постійній півтемряві, яка панувала в приміщенні.

Із ключем у руці вона прослизала посеред ночі до гардеробної – просторої, ізольованої в західному крилі будинку кімнати, в якій пахло пилом, нафталіном і пусткою. Зі свічкою в руках дівчинка ходила вздовж шерегів скляних шафок із черевичками, коштовностями, вбраннями й перуками. Кутки цього мавзолею одягу й спогадів заснувала павутина, і маленька Мерседес – яка виростала забезпеченою і самотньою, як і личить справжнім принцесам, – уявляла собі, що ці всі чарівні речі належать ляльці, поламаній і проклятій, ув’язненій у кімнаті наприкінці коридору на четвертому поверсі, якій ніколи не судилося пишатися ні в цьому вбранні, ні в цих показних прикрасах.

Іноді, під покровом ночі, Мерседес ставила свічку на підлогу і вбиралася в один із цих нарядів, щоб протанцювати самій під звуки «Шехеразади» [15], що лунали зі старої музичної скриньки, яку треба було накручувати ключем. Відчуваючи щемливе задоволення, вона уявляла, як батькові руки, тримаючи її за талію, ведуть Мерседес величезною танцювальною залою, а всі заздрісно й захоплено дивляться на них. Коли світанкове проміння торкалося фіранок, Мерседес повертала ключ у шухляду комода й квапилася до ліжка, щоб коли о сьомій ранку до її спальні заходила покоївка, вдати, ніби прокидається з глибокого сну.

Того вечора, на балі-маскараді, нікому не могло й на думку спасти, що цю сукню, яка так бездоганно підкреслює її талію, було пошито для іншої жінки. Линучи над паркетом під звуки музики в обіймах то одного, то іншого, Мерседес відчувала, як очі сотень гостей сласно й пожадливо пестять її. Вона знала, що ім’я її зараз в усіх на вустах, і всміхалася подумки, коли їй вдавалося мимохідь почути розмови, головною героїнею яких була вона сама.

Коли годинник вибив дев’яту, Мерседес, на свій превеликий жаль, довелося піти з цієї такої довгоочікуваної вечірки. Дівчина покинула танцювальний майданчик і рушила до сходів, що вели до головного будинку. Вона сподівалася бодай на один танець із батьком, але той не з’явився на святі, і ніхто його сьогодні ще не бачив. Дон Маурісіо дозволив їй взяти участь у балі лише в обмін на обіцянку о дев’ятій повернутися до своєї кімнати, і Мерседес не мала наміру розчаровувати батька. «Може, наступного року залишуся довше», – думала вона.

Дорогою до сходів вона почула розмову двох батькових колег із уряду, поважних і літніх патриціїв, які протягом усього вечора витріщалися на неї посоловілими очима. Вони стиха пліткували про те, що дон Маурісіо все у своєму житті зміг купити за статки своєї бідолашної дружини, зокрема й цю, навдивовижу весняну попри глибоку мадридську осінь, ніч, щоб його хвойдочка-донька змогла покрасуватися перед найдостойнішим товариством. Сп’яніла від шампанського й вальсу, Мерседес уже було обернулася, щоб відповісти їм, однак чиясь постать перетнула їй шлях і лагідно стримала за руку.

Ірена, вихователька, яка була її тінню та її втішницею протягом останніх десяти років життя, тепло всміхнулася й поцілувала дівчину в щоку.

– Не звертай на них уваги, – сказала вона, беручи свою ученицю попід руку.

Мерседес усміхнулася й стенула плечима.

– Ти сьогодні прегарна. Ану лишень краще роздивлюся тебе!

Дівчина опустила очі.

– Ця сукня просто дивовижна і дуже тобі до лиця.

– Це материна.

– Після сьогоднішньої вечірки вона має бути твоєю і тільки твоєю.

Зашарівшись від компліментів, Мерседес кивнула, відчуваючи, однак, гіркий присмак провини.

– Ви не бачили мого батька, доньє Ірено?

Жінка похитала головою.

– Просто всі запитують про нього…

– Нехай чекають.

– Я пообіцяла йому, що буду лише до дев’ятої. На три години менше, ніж Попелюшка.

– Тоді нам треба поквапитися, доки я не перетворилася на гарбуз, – не надто весело пожартувала вихователька.

Вони пройшли через парк стежкою під гірляндами ліхтариків, що освітлювали обличчя незнайомців, які усміхалися їм, наче добрим приятелькам, і підносили келихи з шампанським, що зблискували, наче лезо отруєного кинджала.

– Батько спуститься на бал, доньє Ірено? – запитала Мерседес.

Вихователька почекала, доки вони відійдуть якомога далі від нескромних вух і потайних поглядів, і аж тоді відповіла:

– Я не знаю. Я не бачила його сьогодні цілий день…

Мерседес збиралася відповісти, коли почула, що позаду сталося якесь невеличке сум’яття. Вона обернулася й побачила, що оркестр перестав грати і що один із тих пліткарів, що так негарно відгукувалися про її батька, видерся на поміст і намірився звернутися до присутніх. Перш ніж Мерседес запитала, хто це такий, наставниця прошепотіла їй на вухо.

– Це дон Хосе Марія Альтея, міністр управління [16]…

Слуга простягнув мікрофон політику, і перешіптування гостей змінилося шанобливою мовчанкою. Музиканти прибрали врочистого виразу на обличчях і звели свої погляди на міністра, який усміхався, споглядаючи перед собою публіку, що завмерла в сумирному вичікуванні. Альтея перебігся очима по сотнях облич, що дивилися на нього, і задоволено кивнув. Нарешті владно й неквапно, як проповідник, що знає покірливість своєї пастви, підніс мікрофон до губ і розпочав свою промову.

3

– Дорогі друзі, для мене велика честь і приємність промовити кілька слів перед таким шановним товариством, яке зібралося тут, щоб віддати сердечну й заслужену шану одному з найвидатніших людей нової Іспанії, що відродилася з власного попелу. І я неабияк задоволений, що можу зробити це саме тепер, коли минуло двадцять років від славетного трімфу нашого хрестового походу за національне визволення, яке піднесло нашу батьківщину на п’єдестал світової політики. Нашу Іспанію, що нею кермує рука генералісимуса, направлена самим Господом Богом, витворено мужністю таких людей, як наш сьогоднішній господар, якому ми так багато завдячуємо. Без нього неможливо уявити розвиток нашої великої нації, якою ми так пишаємося сьогодні і якій так заздрить увесь Захід. Як неможливо уявити без нього і розвиток нашої безсмертної культури. Мене сповнює гордість і вдячність за те, що я можу назвати своїм другом цю людину: дона Марісіо Вальса-і-Ечеваррію.

Хвиля аплодисментів прокотилася натовпом від одного кінця парку до другого. До овації долучилися і слуги, і охоронці, і музиканти. Альтея перечекав оплески і схвальні вигуки з доброзичливою усмішкою, киваючи з батьківським виразом на обличчі й заспокоюючи захват слухачів кардинальським жестом руки.

– Що можна сказати про дона Маурісіо Вальса такого, чого про нього ще не сказали? Його бездоганна й зразкова кар’єра почалася разом із нашим Національним рухом і вписана золотими літерами в нашу історію. Але я візьму на себе сміливість стверджувати, що саме в галузі мистецтва й літератури наш дорогий дон Маурісіо досяг виняткових успіхів і ощасливив нас діяннями, які піднесли культуру нашої країни на новий щабель. Він не вдовольнився тим, що зробив чималий внесок в освіту трудівників режиму, що приніс мир, справедливість і процвітання іспанському народу. Дон Маурісіо знав, що людина живе не тільки хлібом насущним, і став найяскравішою зіркою нашого красного письменства. Автор безсмертних творів, славетне перо Іспанії, засновник Інституту імені Лопе де Веґи – який поширює нашу мову й літературу по всьому світу і який тільки цьогоріч відкрив представництва у двадцяти двох світових столицях – невтомний і прекрасний видавець, першовідкривач і оборонець високої літератури і щонайвидатніших представників культури нашого часу, творець нової форми розуміння мистецтва й думки… Мені бракує слів, щоб описати непомірний внесок нашого господаря у створення системи освіти сьогоднішнього й майбутнього покоління іспанців. Завдяки його праці на чолі Міністерства національної освіти постали організації, фундаментальні для нашого навчання й творчості. Отже, цілком можна стверджувати, що до Маурісіо Вальса іспанської культури, як такої, не існувало взагалі. Його спадок і геніальне бачення будуть із нами протягом багатьох поколінь, а його безсмертна праця залишатиметься на самому вершечку іспанського Парнасу повік-віків.

Пауза, що настала від надміру почуттів, спричинила нову овацію, під час якої багато хто видивлявся в натовпі героя цієї хвилі, якого сьогодні ще ніхто не бачив.

– Я не хочу говорити багато, адже знаю, що чимало гостей – серед них і я – прагнуть особисто висловити дону Маурісіо свою вдячність і захоплення. Тому я хотів би лише поділитися з вами особистим привітанням із найщирішими висловленнями прихильності, подяки й поваги до мого колеги по уряду й любого друга дона Маурісіо Вальса. Воно прибуло до мене лише кілька хвилин тому від голови нашої держави, генералісимуса Франко, якого державні справи затримали в Ель-Пардо [17]…

Почулися розчаровані зітхання, присутні роззиралися довкола. Запала похмура тиша, і тоді Альтея почав читати листа, якого дістав із кишені: «Дорогий друже Маурісіо, високоосвічений іспанцю й незамінний працівнику, що так багато зробив для нашої країни й нашої культури! Донья Кармен і я переказуємо тобі наші сердечні вітання й нашу подяку від імені всіх іспанців за двадцять років зразкової служби…»

Альтея підвів погляд і завершив свою промову гучними гаслами «Хай живе Франко!» і «Іспанія вперед!», які юрба підхопила з ентузіазмом. Чимало правих рук здійнялося вгору, а дехто навіть пустив сльозу. До оглушливих оплесків, які розляглися на весь маєток, приєднався і Альтея. Перш ніж покинути сцену, міністр кивнув диригентові, і музиканти, доки овація не затихла, заграли бадьорий вальс. Ще до його завершення гості, зрозумівши, що генералісимус не прибуде, знімали маски, кидали їх на землю й прямували до виходу.

4

Вальс чув, як відгомін оплесків, якими завершилася промова Альтеї, потонув у звуках музики. Альтея, «його великий друг і шановний колега», який роками намагався встромити йому кинджала в спину, либонь, неабияк тішився, читаючи цього листа від генералісимуса, що вибачався за свою відсутність на балі. Вальс тихо лайнувся, проклинаючи Альтею та його зграю гієн, зборисько новочасних центуріонів, яких багато хто вже називав «отруєними квітами», що розцвіли в тіні режиму й починали окуповувати всі ключові посади в уряді. Більшість із них зараз тинялися парком, попиваючи його шампанське й наминаючи його канапки. Нюхом відчуваючи його кров. Вальс підніс до рота цигарку, яку тримав двома пальцями, і лише тоді помітив, що від неї лишився сам попіл. Вісенте, начальник його особистої охорони, що стежив за своїм хазяїном з іншого кінця коридору, підійшов і запропонував одну зі своїх.

– Дякую, Вісенте.

– Прийміть мої вітання, доне Маурісіо… – пробурмотів його вірний цербер.

Вальс кивнув, ледь-ледь усміхнувшись із гіркотою. Вісенте, як завжди відданий і шанобливий, повернувся на своє місце у кінці коридору, де, якщо спеціально не приглядатися, неначе злився зі стіною, зникнувши серед барвистих шпалер.

Вальс затягнувся цигаркою і поглянув на широкий коридор, що розгортався перед ним за голубуватою завісою диму, який він видихав. «Портретна галерея» – називала Мерседес цей коридор, який біг довкола четвертого поверху і мав стільки портретів і скульптур, що видавався великим музеєм, закритим для відвідувачів. Лерма, доглядач музею «Прадо», який дбав про його колекцію, завжди нагадував, що тут курити не можна і що сонячне світло може пошкодити полотна. Вальс затягнувся вдруге, згадуючи цього чоловіка. Він був упевнений: Лерма хотів би сказати йому – але не мав для цього ні мужності, ні рішучості, – що цим творам мистецтва не годиться покриватися пилом у приватному домі, хай навіть у розкішній резиденції впливового політика, і що їхнє місце – музеї, де ними зможе милуватися публіка, ці мізерні душиці, які плескають на зібраннях і плачуть на похоронах.

Вальсові подобалося, розкинувшись у одному з розставлених уздовж портретної галереї фотелів, що скидалися на єпископські трони, насолоджуватися виглядом своїх скарбів, багато з яких було реквізовано з приватних колекцій тих мадридців, які під час громадянської війни обрали не той табір. Інші експонати, які надійшли з музеїв і палаців, що перебували в підпорядкуванні його міністерства, Вальс отримав у користування на невизначений термін. Йому подобалося пригадувати ті літні надвечір’я, коли маленька Мерседес, якій тоді ще не виповнилося й десяти років, усівшись батькові на коліна, слухала історії, що їх таїть у собі кожне з цих дивовижних творінь. Вальс часто повертався до цих спогадів, пригадуючи заворожений погляд своєї доньки, що слухала розповіді про Соролью і Сурбарана, Ґойю і Веласкеса.

Не раз Вальс переконував себе, що доки він тут, дні, проведені разом із Мерседес, дні його слави й достатку ніколи не проминуть завдяки сяйву і мріям, які йдуть від цих полотен. Уже давно донька не приходить, щоб провести вечір разом із батьком і послухати його розповідей про Золотий вік іспанського живопису, однак сама лише спроба знайти притулок у цій галереї підбадьорювала Вальса й допомагала забути, що Мерседес – уже доросла жінка, яку він не впізнав, коли донька у вечірній сукні танцювала під поглядами, сповненими жадоби й недоброзичливості. Скоро, дуже скоро він більше не зможе захистити її від цього похмурого світу, що чигає на Мерседес за мурами їхнього маєтку. Цей світ не заслуговує на неї.

Вальс мовчки докурив цигарку й підвівся. Крізь затулені фіранки линули приглушені звуки оркестру й гомін голосів у парку. Не обертаючись, він попрямував у бік сходів, що вели до вежі. Вісенте, відділившись від темряви, безгучними кроками рушив за хазяїном.

5

Вставивши ключ у замкову щілину, Вальс зрозумів, що двері до кабінету незамкнені. Він завмер, не відпускаючи ключ, а потім обернувся. Вісенте, який чекав унизу, зрозумів погляд хазяїна і миттю безшелесно піднявся сходами, виймаючи з внутрішньої кишені піджака револьвер. Вальс відійшов на кілька кроків, і Вісенте жестом наказав йому притиснутися до стіни, якомога далі від дверей. Щойно міністр опинився на безпечній відстані, охоронець звів курок револьвера і дуже-дуже повільно повернув круглу ручку. Дубові двері плавно подалися під власною вагою, відчинившись досередини кабінету, в якому панувала сутінь.

Тримаючи револьвер напоготові, Вісенте якусь мить вдивлявся в півтемряву. Крізь вікна сочилося голубувате сяйво, окреслюючи обриси Вальсового кабінету. Охоронець перебігся очима по великому письмовому столі, глибокому фотелю, книжковій шафі овальної форми, канапі зі шкіряною оббивкою, персидському килимі, що вкривав підлогу. У темноті нічого не рухалося. Охоронець намацав на стіні вмикач й запалив світло. У кабінеті нікого не було. Вісенте опустив зброю, заховав її назад до кишені й ступив кілька кроків до кімнати. Вальс стояв на порозі, виглядаючи з-за спини свого охоронця. Той обернувся й похитав головою.

– Мабуть, забув замкнути двері, коли виходив по обіді, – не надто впевнено промовив Вальс.

Вісенте зупинився посеред кабінету й ретельно розглядав усе довкола. Вальс підійшов до свого столу. Охоронець саме перевіряв віконні засувки, коли почув, що кроки хазяїна раптом затихли, і обернувся.

Погляд міністра був прикутий до столу. Великий конверт кремового кольору лежав на смужці шкіри, якою була обтягнута середина стільниці. Вальс відчув, як волосся на руках стало дибки, а всередині пробіг холодок.

– Із вами все гаразд, доне Маурісіо? – запитав Вісенте.

– Залиш мене самого.

Охоронець завагався на якусь мить. Вальс не відривав погляду від конверта.

– Якщо буду потрібний – я за дверима.

Вальс кивнув. Вісенте неохоче вийшов і зачинив за собою двері. Міністр далі нерухомо стояв перед своїм робочим столом, дивлячись на конверт із пергаментного паперу, немовби на гадюку, що ось-ось учепиться йому в горло.

Вальс обійшов стіл і сів у фотель, підперши кулаками підборіддя. Минула майже хвилина, перш ніж він наважився торкнутися пакета. Мацаючи вміст, Вальс відчував, як серце калатає в грудях дедалі швидше. Підсунувши палець під печатку, він розкрив конверт. Сургуч ще не застиг, тому Вальсові це вдалося легко. Він узяв пакет за краєчок і підняв угору. Вміст випав на стіл. Вальс заплющив очі й видихнув.

Книга була оправлена в чорну шкіру й не мала назви на обкладинці, лише гравюру, яка зображувала щось схоже на гвинтові, закручені, як мушля равлика, сходи, що спускалися згори донизу.

Вальсові затремтіла рука, і він стиснув її в кулак. З-поміж сторінок книжки визирала записка. Вальс схопив її. Це був аркуш пожовклого паперу, видертий із бухгалтерського зошита й розкреслений червоним на два стопчики з числами. Унизу, червоним чорнилом, було написано такі слова:

Твій час спливає.

У тебе лишилася остання можливість.

Перед входом до лабіринту.

Вальс відчув, як йому забракло повітря. Перш ніж він зрозумів, що робить, його руки сягнули до головної шухляди стола й дістали звідти револьвер. Міністр запхав дуло в рот і звів курок. Він відчув смак мастила й пороху. Нудота наринула на нього, але Вальс далі тримав револьвер обіруч, заплющивши очі, щоб стримати сльози, які котилися йому по щоках. А тоді на сходах почулися кроки і її голос. Мерседес говорила з Вісенте за дверима Вальсового кабінету. Він поклав револьвер назад до шухляди й витер сльози рукавом сюртука. Вісенте обережно постукав кісточками пальців у двері. Вальс глибоко вдихнув і зачекав якусь мить. Охоронець постукав знову.

– Доне Маурісіо? Прийшла ваша донька.

– Нехай заходить, – відказав Вальс надламаним голосом.

Двері відчинилися, і Мерседес, вбрана у сукню кольору червоного вина, зайшла, сяючи чарівною усмішкою, яка щезла, ледве дівчина поглянула на батька. Вісенте занепокоєно спостерігав із порога. Вальс кивнув і махнув рукою, щоб охоронець лишив його наодинці з донькою.

– Тату, з тобою все гаразд?

Вальс широко всміхнувся і встав із фотеля, щоб обійняти доньку.

– Звісно, що все гаразд. А надто зараз, коли я бачу тебе.

Дівчина відчула, що батько обійняв її міцніше, ніж зазвичай, занурюючи обличчя в її волосся і вдихаючи її запах, як то він робив, коли Мерседес була маленькою, неначе гадав, ніби пахощі її шкіри захистять його від усього лиха на світі. Коли батько нарешті розімкнув обійми, Мерседес помітила, які червоні його очі.

– Що сталося, татку?

– Нічого.

– Ти знаєш, що мене тобі не обдурити. Усіх інших – так, але не мене…

Вальс усміхнувся. Годинник на столі показував п’ять по дев’ятій.

– Бачиш: я виконую те, що пообіцяла, – мовила дівчина, розгадавши батькові думки.

– Я в цьому ніколи не сумнівався.

Мерседес звелася навшпиньки й кинула погляд на стіл.

– Що ти читаєш?

– Нічого особливого. Усілякі дурниці.

– А мені можна їх почитати?

– Це чтиво не для юних дівчаток.

– А я вже не дівчинка, – відказала Мерседес із по-дитячому лукавою посмішкою і крутнулася довкола своє осі, щоб похизуватися вбранням і поставою.

– Я бачу. Ти тепер справжня жінка.

Мерседес притулила долоню до батькової щоки.

– І через це ти такий сумний?

Вальс поцілував доньчину руку й похитав головою.

– Звісно, що ні.

– Анітрішечки?

– Ну гаразд. Зовсім трішки.

Мерседес засміялася. Вальс, який досі відчував смак пороху на губах, удав, ніби також сміється.

– На балі всі запитували про тебе.

– У мене видався тяжкий вечір. А ти ж знаєш, як ці учти виснажують.

Мерседес кивнула з пустотливими вогниками в очах.

– Авжеж, тепер знаю…

Вона стала походжати по батьковому кабінеті, таємничому світі книжок і замкнених шафок, пучками пальців погладжуючи корінці фоліантів, що стояли в домашній бібліотеці. Помітивши, що батько стежить за нею затуманеними очима, Мерседес зупинилася.

– То ти не розкажеш мені, що відбувається?

– Мерседес, ти ж знаєш, що я люблю тебе над усе в цьому світі й дуже тобою пишаюся, знаєш?

Дівчина завагалася. Батьків голос, здавалося, тримався на тоненькій ниточці, а від його спокою і самовпевненості не лишилося й сліду.

– Звісно, татку, знаю… і я тебе теж люблю.

– Це єдине, що має значення. Хай що б там не сталося.

Вальс усміхнувся, але очі його були вологі. Мерседес іще ніколи не бачила, щоб він плакав, і її охопив страх, неначе все на світі пішло шкереберть. Батько витер сльози й обернувся до неї спиною.

– Скажи Вісенте, нехай зайде.

Мерседес рушила до дверей, але затрималася перед тим, як відчинити їх. Батько далі стояв обернувшись до неї спиною і дивився у вікно на парк.

– Тату! Що має статися?

– Нічого, моя зіронько. Нічого не має статися.

Тоді Мерседес відчинила двері. Вісенте чекав з іншого боку зі своїм непроникним кам’яним виразом на обличчі, від якого дівчині волосся ставало дибки.

– На добраніч, тату, – тихо промовила вона.

– На добраніч, Мерседес.

Вісенте поштиво схилив голову перед нею і зайшов до кабінету. Мерседес обернулася, щоб подивитися, але охоронець м’яко зачинив двері перед її носом. Дівчина приклала вухо до дверей і стала підслуховувати.

– Він був тут, – промовив батьків голос.

– Цього не може бути, – заперечив Вісенте. – Усі входи охороняються. Лише хатня прислуга має доступ до горішніх поверхів. Моїх людей розставлено на всіх сходах.

– Кажу тобі: він був тут. І в нього є список. Я не знаю, як йому це вдалося, але в нього є список… Боже мій.

Мерседес проковтнула клубок, що підступив їй до горла.

– Це, мабуть, якась помилка, сеньйоре.

– Подивись сам…

Запала довга мовчанка. Мерседес затамувала дихання.

– Номери, здається, правильні, сеньйоре. Не розумію…

– Час настав, Вісенте. Годі ховатися. Зараз або ніколи. Я можу на тебе розраховувати?

– Звичайно, сеньйоре. Коли?

– На світанку.

Запала тиша, а по короткій хвилі Мерседес почула кроки, що наближалися до дверей. Вона прожогом кинулася сходами вниз і не зупинялася, аж доки не опинилась у своїй кімнаті. Забігши до себе, вона притулилася до дверей і сповзла на підлогу, відчуваючи, що прокляття, немов якась зараза, розноситься в повітрі і що цієї ночі та дивна казкова вистава, у якій вона жила багато років, закінчиться.

6

Цей світанок назавжди лишиться в її пам’яті, сірий і холодний, неначе зима вирішила зненацька наскочити на них і потопити «Віллу Мерседес» в озері туману, що насувався від узлісся. Дівчина прокинулася, ледве промінчик металевого світла зашкрібся до неї у вікно. Вона лягла спати навіть не скинувши свою сукню. Мерседес відчинила вікно, і холодна ранкова вологість вмила їй обличчя. Густий туман килимом стелився по парку, немов змія, що повзала поміж решток учорашньої вечірки. Небо заволокли чорні хмари, що посувалися помалу і, схоже, виношували в собі грозу.

Мерседес босоніж вийшла в коридор. Усюди панувала глибока тиша. Дівчина потемки пройшла коридором, обігнула східне крило будинку й опинилася перед дверима батькової спальні. Ані Вісенте, ані будь-хто інший не вартував коло них, як то стало звичним відтоді, як батько почав жити ховаючись, завжди під захистом своїх вірних охоронців, немовби боявся, що хтось або щось пройде крізь стіни і встромить кинджал йому в спину. Мерседес ніколи не наважувалася запитати батька про причину такої поведінки. Їй досить було того, що іноді батько траплявся їй із відсутнім виразом на обличчі й поглядом, затьмареним страхом.

Дівчина без стуку відчинила двері до батькової спальні. Ліжко було застеленим: на ньому цієї ночі ніхто не спав. Філіжанка ромашкового чаю, яку служниця щоночі лишала на столику біля ліжка дона Маурісіо, стояла неторкнута. Часом Мерседес запитувала себе, чи її батько спить узагалі, чи майже всі ночі проводить у своєму кабінеті, на самій верхівці вежі. Раптом її наполохала зграйка птахів у парку, що шумно здійнялася в повітря. Дівчина підійшла до вікна й побачила дві постаті, які прямували до гаражів. Мерседес притулила обличчя до шибки. Одна постать зупинилась і, обернувшись, поглянула в напрямку дівчини, немовби відчуваючи на собі її погляд. Мерседес усміхнулася батькові, який дивився на неї без жодного виразу на блідому й постарілому обличчі – такого старого вона його ще ніколи не бачила.

Урешті-решт Маурісіо Вальс опустив погляд і зайшов у гараж разом із Вісенте, який ніс невеличку валізу. Дівчину охопила паніка. Ця мить снилася їй тисячу разів, але тоді Мерседес не розуміла, що значить цей сон. Вона кинулася сходами вниз, наштовхуючись на меблі, ковзаючи на килимках у сіро-сталевій світанковій сутіні. Мерседес злетіла мармуровими сходами й побігла до гаражів по витоптаній землі, на якій валялися скинуті маски й перевернуті стільці, а вгорі, досі блимаючи в тумані, гойдалися гірлянди. Вона почула, як завівся двигун машини й колеса забуксували по дрібній жорстві. Коли Мерседес вибігла на головну дорогу, що вела до воріт, автомобіль уже рушив і віддалявся на повній швидкості. Дівчина побігла за ним, не зважаючи на порізи, які гострі камінці лишали на її ногах. Перш ніж туман поглинув машину назавжди, Мерседес побачила, як батько востаннє обернувся і розпачливо глянув на неї крізь заднє скло. Вона бігла доти, доки гуркіт двигуна не затих удалині й перед нею не виросли наїжачені шпичаками ворота.

Годину по тому Луїса, служниця, яка щоранку заходила до Мерседес, щоб розбудити її та допомогти вдягнутися, знайшла дівчину біля басейну. Вона сиділа на краю, звісивши ноги у воду, в якій нитками розходилася кров. Поверхня басейну була вкрита десятками масок, що плавали по воді, наче паперові кораблики.

– Сеньйорито Мерседес! На Бога…

Дівчина тремтіла від холоду, Луїса накинула на неї ковдру й повела в дім. Коли вони дісталися сходів, пішов сніг із дощем. Злий вітер шарпав дерева, зривав гірлянди, перекидав столи і стільці. Мерседес, яка все це також уже бачила вві сні, знала, що від цієї миті будинок почав умирати.

Kyrie [18]

Мадрид

Грудень 1959 року

1

Коли чорний «пакард» [19] проїхав залитою дощем Ґран-Віа [20] і зупинився перед дверима старого готелю «Гіспанія», було кілька хвилин по десятій ранку. Хоча по шибці спливали струминки води, Алісія побачила, як двоє емісарів, сірих і холодних, як цей день, виходять із машини – у туго застебнутих формених габардинових пальтах, із форменими капелюхами на головах. Алісія поглянула на годинник. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як старий добрий Леандро вже спустив своїх псів. Через тридцять секунд пролунав телефонний дзвінок, і Алісія підняла слухавку після першого ж гудка, чудово знаючи, кого почує на тому кінці.

– Сеньйорито Ґріс, доброго дня і все таке, – відтарабанив хрипкий голос Маури з приймальні. – Двоє пройдисвітів, від яких тхне Бригадою соцрозслідувань, щойно неввічливо розпитували про вас. Вони саме зайшли до ліфта. Я послав їх на п’ятнадцятий поверх, щоб дати вам кілька хвилиночок на випадок, якби мали зіслизнути з готелю.

– Щиро дякую, Хоакіне! Що у вас на сьогодні? Щось цікаве?

Невдовзі після падіння Мадрида Хоакін Маура змушений був якийсь час провести у в’язниці Карабанчель [21]. Вийшовши звідти через сімнадцять років, він виявив, що молоді літа давно минули, що від його легень нічого не залишилося і що його дружина, яка була на шостому місяці вагітності, коли Хоакіна заарештували, домоглася, щоб їхній шлюб визнали недійсним, і вийшла вдруге за обвішеного орденами підполковника, який зробив їй трьох синів і скромну віллу за містом. Від першого недовговічного шлюбу лишилася донька Ракель, яка виросла, гадаючи, що батько помер до того, як вона з’явилася на світ. Одного дня, коли Маура захотів побачити її ближче, вони перетнулися перед входом до крамнички з тканинами на вулиці Ґойї, де Ракель працювала продавчинею. Власна донька взяла його за жебрака й подала милостиню. Відтоді Маура сяк-так перебувався в тісній комірчині біля котельної в підвальному приміщенні готелю «Гіспанія». Він виходив на нічні зміни, і на всі інші зміни, на які треба було виходити, сидів у своїй будці, перечитував дешеві детективи й курив одну за одною цигарки, сподіваючись, що смерть розставить усе на свої місця й забере його назад у 1939 рік, у якому він мав би покинути цей світ навіки.

– Читаю зараз роман, страшенно заплутаний. Називається «Кармазинова туніка», такого собі Мартіна, – відказав Маура. – Це зі старої серії «Місто проклятих». Мені дав цю книжку товстун Тудела з чотириста двадцять шостого номера, він завжди знаходить щось рідкісне на ринку Ель-Растро. Дія відбувається у вашому рідному місті, Барселоні. Може, хочете почитати?

– Заперечувати не буду.

– Тільки скажіть, і книжка до ваших послуг. І обережно з цією парочкою, я знаю, що ви не дасте наплювати собі в кашу, але ці двоє кидають дуже недобру тінь.

Алісія поклала слухавку і спокійно всілася чекати, коли двоє шакалів Леандро нападуть на її слід і покажуть свої морди. Через дві, щонайбільше три хвилини, вирішила Алісія. Вона лишила двері до номера відчиненими, запалила цигарку і стала чекати, відкинувшись у фотелі, обличчям до входу. Перед нею простягався довгий і темний коридор, що вів до ліфтів. У кімнаті потягнуло запахом пилу, старої деревини і пошарпаних килимків.

Готель «Гіспанія» був цілковитою руїною, і стан його дедалі погіршувався. Споруджений на початку двадцятих років, готель пережив свої роки слави, протягом яких вважався одним із найрозкішніших у Мадриді, перестав використовуватися після громадянської війни і поринув у два десятиліття занепаду, перетворившись зрештою на пристановище для проклятих і знедолених, у яких в цьому житті не лишилося нічого й нікого і які помалу згасали в похмурих кімнатах, що їх винаймали потижнево. Половина з кількох сотень номерів стояли порожніми, і то вже протягом багатьох років. Декотрі поверхи було запечатано, і серед мешканців готелю ходили моторошні легенди про те, що сталося в цих довгих темних переходах, де іноді ліфт зупинявся сам і, кидаючи з кабіни пасмо жовтуватого світла, показував на якусь мить коридори, що здавалися нутрощами затонулого крейсера. Маура розповідав Алісії, що вранці на комутаторі часто лунали дзвінки з номерів, у яких ніхто не мешкав з часів війни. Він знімав слухавку, але на лінії завжди було порожньо, окрім одного разу, коли він почув, як плаче якась жінка; Маура запитав, чим він може їй допомогти, і тоді інший голос, каламутний і глибокий, промовив: «Ходи до нас».

– Бачте, відтоді у мене геть зникло бажання відповідати на дзвінки з будь-якого номера після півночі, – якось зізнався він Алісії. – Іноді мені здається, що це місце – метафора, розумієте, що я маю на увазі? Втілення всієї нашої країни. На ньому лежить прокляття від пролитої крові, яку ми маємо на своїх руках, хоч як ми б не намагалися це заперечувати.

– Та ви справжній поет, Мауро. Усім цим детективам так і вдалося заглушити поетичну жилку. Ось що потрібно Іспанії – такі мислителі, як ви, що відроджують велике національне мистецтво бесіди.

– То й нехай, можете собі сміятися наді мною. Це ясно як божий день, що ви на службі у режиму, сеньйорито Ґріс. Не розумію тільки: невже вам платять так мало, що ви не можете знайти собі кращого помешкання, замість гнити в цій дірі. Тут не місце таким вишуканим жінкам, як ви, що мають клас. Сюди приходять не жити, сюди приходять помирати.

– Я ж казала, ви – поет.

– Ідіть до біса.

Філософські розмірковування Маури виявилися не такими вже й далекими від істини, адже з часом «Гіспанія» стала відомою у певних колах під назвою «Готель самогубців». Кілька десятиліть опісля, коли «Гіспанію» давно вже було офіційно закрито, інженери, що мали її нарешті зносити, обходили кожен поверх, щоб закласти вибухівку, яка мала зруйнувати будівлю. Після цього пішов поголос, що в деяких номерах познаходили муміфіковані рештки тіл, які багато років пролежали на ліжках і у ваннах. Було серед них і тіло колишнього нічного портьє цього готелю.

2

Алісія побачила, як вони виринули з темряви коридору – такі, якими були насправді: дві подібні одна на одну ляльки, призначені для того, щоб лякати людей, чиє життя вони буквально тримали у своїх руках. Вона бачила цих двох раніше, однак ніколи не завдавала собі клопоту запам’ятати імена цих опудал із Бригади соціальних розслідувань. Для неї вони всі були однаковими. Двоє агентів зупинилися на порозі і з робленим презирством обвели очима її оселю, а потім зупинили погляд на Алісії і продемонстрували ту вовчу посмішку, якої Леандро навчив їх, либонь, іще першого дня їхнього вишколу.

– Не розумію, як ти можеш тут мешкати.

Алісія знизала плечима, докурила цигарку й кивнула головою в бік вікна.

– Тут гарний краєвид.

Один із людей Леандро несамохіть засміявся, другий – щось незадоволено промимрив під ніс. Вони зайшли до номера, зазирнули до ванної кімнати й ретельно оглянули все приміщення, неначе сподівалися щось знайти. Помітно було, що молодший із них ще новачок і прагне компенсувати це позуванням. Зупинившись перед зібранням складених під стіною книжок, що займало ледве чи не півкімнати, він узявся оглядати його, зі зневажливою гримасою водячи вказівним пальцем по корінцях.

– Треба буде позичити у тебе якийсь любовний роман.

– Я не знала, що ти вмієш читати.

Новачок рвучко обернувся й рушив до неї з ворожим виразом на обличчі, однак його колега і, ймовірно, начальник зупинив його і втомлено зітхнув.

– Пудри собі носик і пішли. Тебе чекають з десятої.

Алісія не виявила наміру підводитися з крісла.

– Я в примусовій відпустці. За наказом Леандро.

Новачок, чоловічу гідність якого, як йому здавалося, було ображено, навис над Алісією усіма своїми дев’яноста з лишком кілограмами м’язів і жовчі та вишкірився тою посмішкою, яку зазвичай можна побачити у в’язницях і під час нічних обшуків.

– Не жартуй зі мною, красунечко, у мене немає часу панькатися цілий день із тобою. Тож не змушуй витягати тебе звідси силою.

Алісія твердо подивилася йому просто в очі.

– Питання не в тому, чи є в тебе час. Питання в тому, чи є в тебе яйця.

Посіпака Леандро якусь хвилю пильно дивився на неї, але коли товариш схопив його за плече і шарпнув, вирішив відступити, приязно всміхнувшись і піднявши руки у примирливому жесті. «Далі буде», – подумала Алісія.

Старший глянув на годинник і похитав головою.

– Сеньйорито Ґріс, це ж бо не наша провина. Ви ж сама знаєте, як воно.

«Я знаю, – подумала Алісія. – Дуже добре знаю».

Спершись долонями на бильця фотеля, Алісія підвелася. Двоє агентів дивилися, як вона, похитуючись, дибуляє до стільця, на якому лежало щось, схоже на корсет, зроблений із тонких шнурівок і шкіряних стрічок.

– Допомогти? – запитав новачок зі зловтіхою.

Алісія пропустила його слова повз вуха. Вона взяла цей предмет і зайшла з ним до ванної, нещільно причинивши за собою двері. Старший відвів погляд, проте новачок відшукав очима кут, із якого було видно відображення Алісії в дзеркалі. Він побачив, як дівчина зняла спідницю й закріпила цей незвичний корсет довкола свого правого стегна. Алісія затягнула застібки, і він обліг її тіло, наче друга шкіра, надавши дівчині вигляду механічної ляльки. Саме в цю мить вона підвела очі, і новачок зустрівся з її поглядом у дзеркалі, холодним і безпристрасним. Агент задоволено посміхнувся і після довгої паузи відвів погляд, встигнувши краєм ока помітити темну пляму на боці Алісії – вировиння шрамів, які, здавалось, лишило величезне розпечене до жару свердло, що колись пошматувало її стегно. Агент помітив, що старший товариш суворо дивиться на нього.

– Кретин, – пробурмотів він.

За якусь мить Алісія вийшла з ванної.

– У тебе немає іншого вбрання? – запитав її старший.

– А з цим що не так?

– Не знаю. Може б, щось скромніше?

– Навіщо? Хто ще буде на зустрічі?

Замість відповіді чоловік простягнув їй ціпок, що стояв біля стіни, і вказав на двері.

– Я ще не нафарбувалася.

– Ти й без цього маєш чудовий вигляд. Якщо захочеш, підмалюєшся в машині. Ходімо, а то ми вже запізнюємося.

Алісія не взяла ціпка й, ледь-ледь накульгуючи, рушила до коридору, не чекаючи на агентів.

Через кілька хвилин вони вже мовчки їхали в чорному «пакарді» залитими дощем вулицями Мадрида. Алісія, що розмістилася на задньому сидінні, розглядала дахи будинків на Ґран-Віа, оздоблені шпилями, банями і статуями. Квадриги янголів і вартових із почорнілого каменю поглядали згори. Сіро-свинцеве небо розлилося над зміюватим рифом велетенських похмурих будівель, що здавалися Алісії якимись, нагромадженими одне на одне, скам’янілими чудовиськами, що заковтнули цілі міста. Унизу прозорі дашки великих театрів та вітрини кав’ярень і торгових центрів зблискували під покривалом дощу. Люди – ледве помітні, крихітні постаті, що видихали пару, – сновигали під парасольками при самій землі. Алісія подумала, що такого дня, як оцей, будь-хто може погодитися зі старим добрим Маурою і повірити, що мороком «Гіспанії» затягує всю країну, від початку до кінця, не лишаючи ані найменшого просвіту.

3

– Розкажи-но мені про цього нового оперативника, якого ти пропонуєш. Ґріс, здається?

– Алісія Ґріс.

– Алісія? Жінка?

– Це проблема?

– Не знаю. А ти як гадаєш? Я чув про неї багато, але її завжди називали просто Ґріс. Мені й на думку не спадало, що це жінка. Декому може не сподобатися такий вибір.

– Твоєму начальству?

– Нашому начальству, Леандро. Ми не можемо дозволити собі ще одну таку помилку, як із Ломаною. В Ель-Пардо починають нервуватися.

– Попри всю мою повагу до тебе, дозволю собі зауважити, що єдиною помилкою було те, що мені від початку чітко не пояснили, для чого потрібна моя людина. Якби я знав, про що йдеться, то обрав би іншого кандидата. Це завдання було не для Рікардо Ломани.

– Тут правила визначаю не я, і інформацію контролюю теж не я. Усе приходить згори.

– Я розумію.

– Розкажи мені про Ґріс.

– Сеньйориті Ґріс двадцять дев’ять років, дванадцять з яких вона працює на мене. Сирота війни. Втратила обох батьків, коли їй було вісім років. Виховувалася в патронаті «Рібас», барселонському сиротинці, звідки її виключили у віці п’ятнадцяти років через порушення дисциплінарного характеру. Кілька років жила на вулиці й працювала на спекулянта й дрібного злочинця на ім’я Бальтасар Руано, який керував бандою неповнолітніх грабіжників, доки Громадянська гвардія його не заарештувала. Руано було страчено разом із іншими злочинцями в Кампо-де-ла-Бота [22].

– Я чув, що вона…

– Через це не турбуйся. Алісія здатна подбати про себе сама і, запевняю вас, може себе захистити. Це каліцтво в неї з часів війни, вона постраждала під час бомбардування Барселони. Та воно ніколи не заважало їй виконувати свої обов’язки. Алісія Ґріс – найкращий оперативник, який мені трапився за двадцять років служби.

– Чому ж тоді вона не з’явилася на призначену годину?

– Я розумію твоє розчарування і ще раз прошу вибачення. Алісія часом може бути дещо норовливою, але такими є всі найкращі оперативники цього плану. Місяць тому ми з нею мали робочу суперечку стосовно справи, над якою вона працювала. Я тимчасово усунув її від роботи й позбавив на цей час платні. Не з’явившись сьогодні на зустріч, вона показує, що досі гнівається на мене.

– Щиро кажучи, ваші стосунки видаються більше особистими, ніж професійними.

– У моїй сфері діяльності одного без іншого не існує.

– Мене турбує це її нехтування дисципліною. У цій справі більше не може бути помилок.

– Їх не буде.

– Це насамперед важливо для нас, щоб їх не було. Ми відповідаємо за результат своїми головами. Ти і я.

– Покладися на мене.

– Розкажи мені ще про Ґріс. Що робить її такою особливою?

– Алісія Ґріс бачить те, чого не бачать інші. Її мозок працює інакше, ніж у решти. Там, де будь-хто побачить тільки замкнені двері, Алісія побачить ключ. Там, де інші гублять стежку, вона знаходить слід. У неї, сказати б, талант. А найцінніше те, що її дії ніхто не може передбачити.

– Це вона розв’язала так звану «справу барселонських ляльок»?

– Або «воскових наречених». Так, це була її перша справа під моїм керівництвом.

– Мені завжди було цікаво, чи то правда, що губернатор провінції…

– Це все відбувалося дуже давно.

– Але ж ми однаково маємо вільний час, хіба ні? Доки чекаємо на твою панянку.

– Звісно. Це сталося в сорок сьомому році. Мене тоді відрядили до Барселони. Нас повідомили, що за останні три роки тамтешня поліція виявила щонайменше сім трупів молодих жінок у різних районах міста. Трупи сиділи на лавці в парку, на трамвайній зупинці, в кав’ярнях на проспекті Паралело… Одну мертву жінку навіть знайшли навколішках у сповідальні собору Санта-Марія-дель-Пі. Усі були ідеально нафарбовані й одягнуті в біле. Вони не мали ані краплини крові в тілі й пахли камфорою. Здавалися ляльками, зробленими з воску. Звідси й назва.

– Відомо було, хто ці жінки?

– Про їхнє зникнення ніхто не заявляв, тому в поліції вирішили, що йдеться про повій. Це припущення підтвердилося пізніше. Минуло кілька місяців, більше мертвих жінок не знаходили, і барселонська поліція вже мала намір закривати справу.

– Аж тут з’явилася ще одна.

– Саме так. Маргарита Мальофрé. Вона сиділа в кріслі у вестибюлі готелю «Орієнте». Там її і знайшли.

– І ця Маргарита виявилася коханкою…

– Маргарита Мальофре працювала на вулиці Елісабетс у будинку побачень певного ґатунку. Ця установа спеціалізувалася на, скажімо так, своєрідних нахилах за підвищену ціну. Стало відомо, що тодішній губернатор провінції вчащав до цього закладу і що покійна була його улюбленицею.

– І чому це він її так уподобав?

– Схоже, Маргариті Мальофре вдавалося найдовше лишатися притомною під час нестандартних залицянь губернатора, звідси й прихильність шановного достойника.

– Ось тобі і його ясновельможність!

– Хай там як, а через цей зв’язок справу було відкрито знову і, зважаючи на делікатність питання, передано до моїх рук. Алісія саме починала працювати на мене, і я доручив розслідування їй.

– А чи не була ця справа занадто брудною для юної дівчини?

– Алісія – дівчина незвичайна, і її вкрай нелегко чимось вразити чи збентежити.

– І яким чином вона розв’язала цю справу?

– Розв’язала вона її доволі швидко. Кілька ночей Алісія провела, стежачи за основними публічними домами Равалю. Вона виявила, що зазвичай під час поліційних облав клієнти втікають крізь таємні двері і що декотрі працівниці чи працівники борделю роблять те саме. Алісія вирішила простежити за ними. Вони ховалися від поліції по під’їздах, у кав’ярнях чи навіть у каналізації. Більшість ловили й саджали до в’язниці на ніч, іноді довше, але це неважливо. Однак декому все ж таки вдавалося перехитрувати поліцію, і це завжди ставалося на одному й тому самому місці: перехресті вулиць Хоакіна Кости й Пю-де-ла-Крю.

– І що там було?

– На перший погляд нічого надзвичайного. Кілька амбарів. Продовольчий базарчик. Гараж. І ткацька майстерня, господар якої, такий собі Руфат, як виявилося, уже мав проблеми з поліцією через свою надмірну схильність до застосування тілесних покарань до своїх працівниць, одна з яких через це навіть позбулася ока. До того всього цей Руфат виявився завсіднім клієнтом того закладу, у якому до свого зникнення трудилася Маргарита Мальофре.

– А дівчинка швидко працює!

– Отож перше, що вона зробила, – це відкинула Руфата, який, хоч і був покидьком, але до справи не мав жодного стосунку, окрім хіба що того, що за збігом обставин часто відвідував бордель за кілька вулиць від своєї роботи.

– І що далі? Усе спочатку?

– Алісія завжди каже, що речі не підкорюються зовнішній, видимій, логіці, а лише внутрішній.

– І яка логіка, згідно з її думкою, мала бути в такій справі?

– Та, яку Алісія називає логікою імітації.

– Ти мене геть заплутав, Леандро.

– Якщо коротко: Алісія вважає, що все те, що відбувається в суспільстві, у публічному житті, – це інсценування, імітація того, що ми прагнемо видати за реальність, але що реальністю не є.

– Відгонить якимось марксизмом.

– Не турбуйся, Алісія – найбільший скептик з усіх, кого я знаю. На її думку, усі без винятку ідеології і вірування – це хвороби мозку. Імітація.

– Ще гірше. Чому ти всміхаєшся, Леандро? Не бачу тут нічого смішного. Ця панянка подобається мені дедалі менше. Вона вродлива принаймні?

– У мене не модельне агентство.

– Не сердься, Леандро, ти ж знаєш, що я жартую. Як уся та історія скінчилася?

– Викресливши Руфата зі списку підозрюваних, Алісія почала, як вона каже, знімати шари лушпиння з цибулі.

– Ще одна теорія?

– Алісія стверджує, що кожен злочин схожий на цибулину: потрібно пробратися крізь кілька шарів, щоб побачити, що ховається всередині, а мимохідь ще й пролити трохи сліз.

– Леандро, часом ти мене просто вражаєш тими екземплярами, яких набираєш до себе.

– Моя робота полягає в тому, щоб добрати до кожного завдання відповідний інструмент. І як слід нагострити його.

– Вважай лишень, не поріжся одного дня. Але розповідай далі, ти зупинився на тому порівнянні з цибулею, воно мені навіть сподобалося.

– Знімаючи шар за шаром, досліджуючи крамниці й установи, що розміщувалися на тому перехресті, де зниклих бачили востаннє, Алісія виявила, що гараж належить барселонському Будинку милосердя.

– Ще один мертвий кінець?

– Цього разу ключове слово тут «мертвий».

– Я знову заплутався.

– У тому гаражі стояла частина автопарку похоронних служб міста, а також зберігалися труни й пам’ятники. Тоді ще управління муніципальними похоронними бюро перебувало в руках уже згаданого Будинку милосердя, і більшість працівників низової ланки, від грабарів до хлопчиків на побігеньках, зазвичай були людьми, позбавленими Божої ласки: сиротами, колишніми засудженими, жебраками тощо. Одним словом, нещасні душі, які подалися туди, тому що в них не лишилося більше нікого в світі. Алісії, застосувавши свої чималі здібності, вдалося влаштуватися друкаркою в адміністративному відділі. Невдовзі вона дізналася, що коли відбувалися облави, повії переховувалися в гаражі похоронного бюро. Переконати котрогось зі згаданих бідолах дозволити заховатися в одному з катафалків в обмін на свої послуги було неважко. Коли небезпека минала, дівчата, задовольнивши бажання свого рятівника, поверталися на роботу ще до сходу сонця.

– Але…

– Але не всі. Алісія дізналася, що серед усіх цих працівників є один, який відрізняється від решти. Сирота війни, як і вона сама. Його звали Квімет, він мав обличчя дитини й був такий лагідний у поводженні, що вдови хотіли його всиновити й забрати до себе додому. Цей Квімет неабияк тямив у бальзамуванні й підготовці небіжчиків до похорону. Увагу Алісії привернуло те, що він був колекціонером і мав цілий альбом зі світлинами порцелянових ляльок, який зберігав у шухляді свого стола. Він розповідав, що хоче одружитися й створити сім’ю і для цього шукає відповідну жінку, чисту духом і плоттю.

– Імітація?

– Радше примана для жертви. Алісія стала щоночі стежити за ним, і невдовзі її підозри підтвердилися. Коли котрась із тих заблудлих дівиць приходила шукати прихистку до Квімета, він не вимагав від неї розплати тілом, але, якщо дівчина зростом, фігурою і обличчям відповідала його вимогам, він промовляв разом із нею молитву, а потім запевняв, що з його допомогою і допомогою Діви Марії ніхто її не знайде. Найкраща схованка, переконував Квімет, – це труна. Ніхто, навіть поліція, не наважиться зазирнути до труни, щоб перевірити, що там усередині. Дівчата, обдурені його дитячим обличчям і ласкавими манерами, лягали в домовину й усміхалися хлопцеві, коли той опускав віко й запечатував їх усередині. Він чекав, доки вони не помирали від задухи, потім роздягав їх, голив лобок, мив усе тіло від ніг до голови, випускав усю кров і впорскував у серце бальзамувальну рідину, що розходилася звідти по всьому тілу. Перетворивши повій на воскових ляльок, він накладав їм макіяж і вдягав у біле. Алісія також виявила, що весь одяг, знайдений на трупах, походив із одного й того самого весільного ательє на проспекті Сан-Педро за двісті метрів від гаража. Один із його працівників пригадав Квімета й розповів, що не раз обслуговував його.

– Бінґо!

– Квімет проводив із трупами кілька ночей, імітуючи, так би мовити, щось на кшталт подружнього життя, доки тіла не починали пахнути мертвими квітами. Тоді, завжди перед світанком, коли вулиці були порожніми, Квімет вивозив дівчат у одному з катафалків до їхнього нового вічного життя й облаштовував усе так, щоб їх знайшли.

– Матір Божа… Таке тільки в Барселоні може статися.

– Алісії вдалося все це розплутати, ба більше – врятувати останньої миті з труни дівчину, що ледь не стала восьмою жертвою Квімета.

– А чому він це робив?

– Алісія довідалася, що дитиною Квімет цілий тиждень провів зачинений разом із трупом своєї матері в їхньому помешканні на вулиці Кадена, аж доки запах не привернув уваги сусідів. Схоже, його мати вчинила самогубство, випивши отрути, коли дізналася, що чоловік її кинув. Усе це, на жаль, так і не вдалося підтвердити, тому що Квімет наклав на себе руки першої ж ночі в Кампо-де-ла-Бота, лишивши на стіні камери свою останню волю. Він просив, щоб його тіло поголили, помили, забальзамували, а потім одягнули в білий костюм, поклали разом із одною з його воскових наречених у скляну домовину й виставили навічно у вітрині торгового центру «Ель-Сіґло». Начебто його мати працювала там продавчинею. Повертаючись до сеньйорити Ґріс, вона вже має бути з хвилини на хвилину. Може, по чарочці бренді, щоб змити неприємний присмак після цієї історії?

– Останнє питання, Леандро. Я хочу, щоб один із моїх людей працював разом із твоєю оперативницею. Мені не потрібне ще одне таке несподіване зникнення, як у випадку з Ломаною.

– Я гадаю, це помилка. У нас свої власні методи роботи.

– Це не обговорюється. І Альтея зі мною згодний.

– Попри всю мою повагу…

– Леандро, Альтея хотів доручити цю справу Ендайї.

– Це ще одна помилка.

– Тут я з тобою згоден. Тому я переконав його, щоб наразі він дозволив мені діяти по-своєму. Але тільки за умови, що моя людина буде наглядати за твоєю оперативницею. Або так, або Ендайя.

– Зрозуміло. Кого ти думаєш призначити?

– Варґаса.

– Я гадав, що він у відставці.

– Лише формально.

– Це покарання?

– Для твоєї оперативниці?

– Для Варґаса.

– Радше другий шанс.

4

«Пакард» об’їхав площу Нептуна, ледве не тонучи в потоках води, й попрямував вулицею Святого Ієроніма до білого французького фасаду ґранд-готелю «Палас». Автомобіль зупинився перед головним входом, і коли швейцар підбіг із величезною парасолею, щоб відчинити задні дверцята, двійко агентів із Бригади соціальних розслідувань обернулися й поглянули на Алісію почасти погрозливо, почасти благально.

– Тобі можна довіритися, чи доведеться тягнути тебе силоміць, щоб ти не викинула нам якогось коника?

– Не турбуйтеся, я не завдам вам клопоту.

– Даєш слово?

Алісія кивнула. Сідати в машину й висідати з неї завжди було нелегким завданням, але дівчина не хотіла, щоб ті двоє бачили її немічнішою, ніж вона є, а тому з усмішкою проковтнула біль, що пройняв стегно, коли вона підвелася. Швейцар супроводжував її аж до входу, тримаючи над головою парасолю. Здається, ціла армія портьє і прислужників чекала на Алісію, щоб провести її через вестибюль до місця зустрічі. Побачивши перед собою сходи, що вели до величезної їдальні, Алісія подумала, що даремно відмовилася від ціпка. Вона дістала з сумочки блістер і ковтнула одну пігулку. Потім глибоко вдихнула й стала підійматися сходами.

За дві-три хвилини, подолавши кілька десятків сходинок, вони зупинилася, щоб віддихатися, перед дверима до їдальні. Портьє, що супроводжував Алісію, помітив плівку поту, якою вкрилося її чоло. Алісія обмежилася кривою усмішкою.

– Гадаю, далі я вже сама, якщо ви не проти.

– Звісно. Як забажаєте, сеньйорито.

Портьє непомітно залишив її, утім, Алісія знала, навіть не обертаючись, що він не відведе від неї очей, доки вона не зайде до зали. Алісія витерла піт хустинкою і роззирнулася.

До неї долинали ледь чутні голоси й подзенькування чайної ложечки, якою помішували чай чи каву в порцеляновій філіжанці. Перед Алісією розгорнулася їдальня готелю, сповнена заворожливих відблисків дощу, які танцювали під велетенським склепінням. Це приміщення завжди здавалося Алісії подібним до величезної кришталевої верби, що розкинула своє віття немов шатро з вікнами-трояндами у стилі кафедральних соборів Прекрасної епохи [23]. Хай там як, а звинуватити Леандро в несмаку не міг ніхто.

У залі, що мінилася всіма кольорами, стояло багато столиків, але тільки один був зайнятий. За ним сиділи двоє чоловіків, яких запопадливо обслуговувало півдюжини офіціантів, що трималися на відстані, достатній, щоб бачити жести клієнтів, але не чути їхньої розмови. Урешті-решт, на відміну від «Гіспанії», де тимчасово мешкала Алісія, готель «Палас» належав до найрозкішніших у Мадриді. Схильний до великопанських звичок, Леандро жив і працював тут. У буквальному розумінні. Він мешкав у вісімсот чотирнадцятому номері вже багато років і вирішував свої справи в цій обідній залі, де, як підозрювала Алісія, йому здавалося, ніби він живе в Парижі часів Пруста, а не в Іспанії часів Франко.

Алісія придивилася до розмовників. Леандро Монтальво, як завжди, сидів обличчям до входу. Середнього зросту, він мав м’яку й округлу статуру бухгалтера, що непогано влаштувався в житті. Гострі, як шпичаки, очі ховалися за надміру великими окулярами в роговій оправі. Леандро видавався розслабленим і приязним, справляючи враження провінційного нотаріуса, що захоплюється сарсуелою [24], або ж банківського клерка, який полюбляє відвідувати музеї після роботи. «Старий добрий Леандро».

Поруч із ним сидів чоловік із напомадженим волоссям і вусами й тримав у руці чарку бренді. Чоловік був одягнутий у костюм британського крою, що дисонував із дещо простакуватим і провінційним виразом його обличчя, яке видалося Алісії знайомим. Це був один із тих частих героїв газетних статей, досвідчений бувалець тих постановочних світлин, на яких обов’язково мав бути присутній орлик на прапорі й котрась із картин, що зображала невмирущу славу лицарства. Хіль де Хтось Там, звали його. Генеральний секретар чогось там.

Леандро звів очі й усміхнувся Алісії здалеку. Він махнув до неї, немов до дитини чи щеняти, показуючи підійти ближче. Намагаючись приховати кульгавість, що коштувало їй різкого болю в боці, Алісія повільно перетнула простору залу. Йдучи, вона помітила на задньому плані, у тіні, двох людей із міністерства. Озброєних. Нерухомих, наче змія, що зачаїлася й чигає на здобич.

– Алісіє, який я радий, що ти змогла знайти вільний час і прийти, щоб випити з нами кави. Скажи-но, ти снідала?

Перш ніж вона встигла відповісти, Леандро моргнув бровами, і двоє офіціантів, що стояли біля стіни, кинулися обслуговувати її. Доки їй націджували склянку свіжовичавленого апельсинового соку, Алісія відчула, як погляд великого туза підсмажує її на повільному вогні. Вона зухвало глянула йому просто в очі. Більшість людей, зокрема й ті, для кого це було частиною професії, плутають поняття «дивитися» й «бачити» і майже завжди зосереджуються на очевидному, яке заважає підмітити те, що справді важливо. Леандро часто казав, що вміння зникати для очей іншої людини – це мистецтво, вчитися якого треба все життя.

Її обличчя не мало віку. Риси його здавалися розмитими, лише наміченими тінню й кольором. Алісія щодня сама завершувала цей ескіз для ролі, яку Леандро призначав їй у своїх виставах. Залежно від сценарію вона могла бути тінню або світлом, пейзажем або постаттю. Під час перепочинку вона щезала сама в собі, повертаючись до того стану, який Леандро називав прозорістю її темряви. Алісія мала чорне волосся і бліду шкіру, притаманну тим, хто живе в холодних широтах або рідко полишає приміщення. Її зеленуваті очі зблискували в півтемряві і впивалися, немов шпильки, відвертаючи увагу від вузької талії, яку однаково важко було не помітити. Коли було треба, Алісія ховала її під вільним одягом, щоб не привертати на вулиці цікавих поглядів. Зблизька, одначе, її постать, потрапивши в центр уваги, викликала похмуре враження і, як вважав Леандро, певний неспокій. Її наставник радив Алісії по змозі маскувати це. «Ти нічна істота, Алісіє, але ми всі тут повинні вміти ховатися при світлі дня».

– Алісіє, дозволь відрекомендувати тобі високошановного сеньйора дона Мануеля Хіля де Партеру, голову Генеральної служби поліції [25].

– Це честь для мене, ваша вельможносте, – промовила Алісія, простягаючи руку, яку голова поліції не потиснув, мовби боявся, що вона його вкусить.

Хіль де Партера дивився на Алісію так, наче ще не вирішив, була вона ученицею з бешкетним вогником в очах, який спантеличував його, чи якимось екземпляром, що його він не знав навіть, як класифікувати.

– Пан голова потребує нашої допомоги у справі доволі делікатній, яка вимагає надзвичайного ступеня обережності й старанності.

– Авжеж, – погодилася Алісія таким сумирним і янгольським голосочком, що заслужила легенький поштовх ногою від Леандро під столом. – Ми до ваших послуг і зробимо все можливе.

Хіль де Партера далі пильно дивився на неї з тою сумішшю остраху й захвату, яку вона викликала в чоловіків певного віку, але, схоже, так і не вирішив, якому ж почуттю віддати перевагу. Те, що Леандро називав парфумами її особистості або ж побічними ефектами зовнішності Алісії, були, на думку її наставника, двосічною зброєю, якою вона ще не навчилася як слід користуватися. Цим разом, зважаючи на очевидний некомфорт, який Хіль де Партера відчував у її присутності, Алісія вирішила, що лезо завдало свого удару. «Зараз буде відповідь», – подумала вона.

– Ви знаєтеся на полюванні, сеньйорито Ґріс? – запитав голова поліції.

Дівчина завагалася, шукаючи поглядом свого наставника.

– Алісія за своєю суттю є звіром з міських нетрищ, – утрутився Леандро.

– На полюванні можна багато чого навчитися, – провадив далі Хіль де Партера. – Я кілька разів мав нагоду полювати разом із Його Ясновельможністю генералісимусом, і саме він розповів мені головне правило, якого повинен дотримуватися кожен мисливець.

Алісія завзято закивала головою, неначе все це її неабияк зацікавило. Леандро тим часом намастив тост варенням і простягнув їй. Алісія взяла, не дивлячись, тимчасом як голова поліції далі читав свою лекцію.

– Мисливець повинен розуміти, що в ключовий момент ловів між ним і здобиччю зникає будь-яка різниця. Полювання – справжнє полювання – це герць між рівними. Ніхто не знає насправді, хто він, мисливець чи здобич, доки не проллється кров.

Хіль де Партера замовк, і по кількох секундах театральної мовчанки, що її вимагали глибокі роздуми над тою істиною, яку їй щойно виявили, Алісія з шанобливим виразом на обличчі поцікавилася:

– Генералісимус також керується у своєму житті цим принципом?

Під столом Леандро застережливо наступив їй на ногу.

– Буду відвертим, дівчино: ви мені не подобаєтеся. Мені не подобається те, що я про вас чув. Мені не подобається ваш тон, і мені не подобається те, що ви змусили мене сьогодні чекати довбаних півдня, гадаючи, ніби можете забирати мій час. Мені не подобається те, як ви дивитеся на мене, а ще більше не подобається та насмішка, з якою ви дозволяєте собі розмовляти з начальством. Якщо мене щось і бісить по-справжньому, то це люди, які не знають свого місця в цьому світі. А ще більше мене бісить нагадувати їм про нього.

Алісія покірливо опустила очі. Температура в їдальні, здавалося, різко впала градусів на десять.

– Я прошу пана голову мені пробачити, якщо…

– Не перебивайте мене. Якщо я з вами ще досі тут розмовляю, то лише через довіру до вашого очільника, який із незрозумілої мені причини вважає, що саме ви підходите для того завдання, яке я маю вам доручити. Але я хочу, щоб ви чітко собі затямили: від цієї миті ви відповідаєте переді мною. А в мене немає ані терпіння, ані великодушності присутнього тут сеньйора Монтальво.

Хіль де Партера пильно поглянув на неї. Він мав чорні очі, рогівку яких вкривала сітка крихітних червоних капілярів, які, здавалося, ось-ось луснуть. Алісія уявила, як він, у капелюсі з плюмажем і маршальських чоботах, цілує королівську дупу каудильйо на одному з тих полювань, на яких батьки нації винищують звірину, яку полчища слуг приганяють до них на відстань пострілу. Потім ці високодостойники вимазують собі яйця порохом і кров’ю домашньої птиці, щоб відчувати себе справжніми чоловіками й завойовниками, для більшої слави Бога й Вітчизни.

– Я переконаний, що Алісія не хотіла тебе образити, друже мій, – втрутився Леандро, який найпевніше неабияк насолоджувався тим, що відбувалося за столом.

Алісія підтвердила слова свого начальника, кивнувши з урочистим і покаянним виразом на обличчі.

– Зайве казати, що та інформація, яку я вам повідомлю, суворо конфіденційна, а нашої розмови ніколи не було. Вам усе зрозуміло щодо цього, Ґріс?

– Цілком зрозуміло, пане голово.

– Чудово. Тоді зробіть таку ласку негайно доїсти свій тост, і ми перейдемо до справи.

5

– Що вам відомо про Маурісіо Вальса?

– Міністра? – перепитала Алісія.

Дівчина на якусь хвилю замислилася, намагаючись упорядкувати той потік образів, який наринув на згадку про довгу й широко висвітлену в пресі кар’єру дона Маурісіо Вальса. Бундючний, доглянутий профіль, завжди під найвигіднішим кутом на світлинах і в найдобірнішому товаристві, приймає почесті й роздає незаперечну мудрість життя під оплески й захоплені вигуки придворних клакерів. Канонізований ще за життя Маурісіо Вальс здійнявся на верхівку завдяки власним старанням, а також завдяки допомозі самопроголошеної інтелектуальної еліти країни і став смертним утіленням зразкового образу іспанця – Людини пера, Лицаря думки й мистецтва. Володар незчисленних премій і вшанувань. Символ – без жодного натяку на іронію – культурної та політичної еліт країни, міністр Вальс насолоджувався увагою провладної преси. Його лекції на найбільших майданчиках Мадрида завжди збирали всіх найпомітніших членів суспільства. Його повчальні статті щодо актуальних тем перетворювалися на незаперечні істини. Юрми газетярів, які годувалися з його руки, бігали за ним і зі шкури пнулися, вихваляючи міністра. Час від часу відбувалися його авторські вечори, на яких Вальс разом із найвидатнішими артистами Іспанії читав вірші та уривки зі своїх найвідоміших театральних творів. Квитки на ці вечори розходилися, як гарячі пиріжки. Літературні праці міністра було проголошено вінцем творіння, а його ім’я записано поряд із іменами великих майстрів. Маурісіо Вальс, найвидатніший розум Іберії, світоч, який осяває весь світ.

– Нам відомо те, що пишуть у пресі, – втрутився Леандро. – Яка, по правді кажучи, останнім часом висвітлює його життя куди скупіше, ніж це вона робила раніше.

– Зовсім не висвітлює, – підтвердив Хіль де Партера. – Гадаю, сеньйорито, ви теж зауважили, що з листопада 1956 року, уже протягом майже трьох років, Маурісіо Вальс, міністр національної освіти (або ж міністр культури, як більше подобається йому самому) і, коли дозволите, улюбленець іспанської преси, майже зовсім зник із публічного життя і практично не з’являється на офіційних заходах.

– Тепер, коли ви про це згадали, пане голово… – почала Алісія.

Леандро обернувся до неї, глянув на Хіля де Партеру й, діставши мовчазну згоду, узявся пояснювати:

– Певна річ, Алісіє, що пан міністр не випадково і не зі своєї волі позбавив нас задоволення насолоджуватися його витонченим інтелектом і велемудрими повчаннями.

– Я бачу, ти з ним добре знайомий, Леандро, – докинув Хіль де Партера.

– Я мав честь познайомитися з ним, хоч і коротко, багато років тому, під час мого перебування в Барселоні. Велика людина і найкращий зразок чеснот нашої інтелектуальної еліти, а також підтвердження її виняткової важливості.

– Я впевнений, що міністр погодився б із кожним твоїм словом.

Леандро ввічливо всміхнувся і знову звернувся до Алісії.

– На жаль, справа, яка зібрала нас тут сьогодні, не стосується ані незаперечної значущості нашого шановного міністра, ані пречудового стану його еґа. Я гадаю, що я не перевищу своїх повноважень, коли з дозволу присутнього тут пана голови поліції повідомлю, що причина такої тривалої відсутності дона Маурісіо Вальса на публіці спричинена підозрою, що вже протягом кількох років існує змова з метою замаху на його життя.

Алісія звела брови й перезирнулася з Леандро.

– На прохання наших друзів із Міністерства управління наш підрозділ відрядив оперативника, щоб допомогти Генеральній службі поліції у відкритому розслідуванні цієї справи, хоча офіційно ми участі в ньому не брали й, по правді кажучи, не були в курсі його деталей, – пояснив Леандро.

Алісія прикусила губу. Очі її начальника ясно давали зрозуміти, що час для запитань іще не настав.

– Цей оперативник із причин, які ми поки що не можемо вияснити, не виходить на контакт уже кілька тижнів, і нам нічого не відомо про його місцеперебування, – вів далі Леандро. – Це лише вступ до тої місії, яку пан голова поліції хоче нам доручити.

Леандро поглянув на Хіля де Партеру, показуючи, що передає слово йому. Той кахикнув і прибрав серйозного виразу обличчя.

– Те, що я розповім, – суворо конфіденційна інформація, і вона не повинна вийти за межі цього приміщення.

Алісія і Леандро одночасно кивнули.

– Як уже згадував ваш очільник, 2 листопада 1956 року під час учти, влаштованої на честь дона Маурісіо Вальса в будинку Товариства красних мистецтв у Мадриді, на міністра було скоєно невдалий замах, як видається, уже не перший. Розголосу про цю подію не було, адже так вирішив і уряд, і сам міністр Вальс, який не хотів тривожити свою родину і колег по роботі. Тоді було розпочато розслідування, яке триває донині, але, попри всі зусилля Генеральної служби поліції та спеціального підрозділу Громадянської гвардії, нам досі не вдалося прояснити обставини цього замаху та багатьох інших, які могли статися раніше і про які поліцію не було повідомлено. Природно, що відтоді заходи безпеки та охорону міністра було посилено, а всі його публічні виходи скасовано до нового розпорядження.

– Які результати дало розслідування? – перервала його Алісія.

– Розслідування зосередилося на анонімних листах, які дон Маурісіо отримував протягом якогось часу і яким він не надавав значення. Невдовзі після невдалого замаху міністр повідомив про існування листів із погрозами, які він отримував протягом кількох років. Попереднє розслідування виявило, що найімовірніше їх було надіслано таким собі Себастьяном Сальґадо, грабіжником і вбивцею, який відбував своє покарання у барселонській в’язниці Монтжуїк. Як вам напевно відомо, міністр Вальс був комендантом цього закладу на початку своєї кар’єри, а саме від 1939 до 1944 року.

– А чому міністр раніше не повідомив поліцію про ці анонімки? – запитала Алісія.

– Як я вже сказав, він стверджував, що спершу не надавав їм значення, хоча визнав, що, мабуть, даремно. Пізніше міністр сказав, що листи були такі загадкові, що він не знав, як їх тлумачити.

– І що ж було такого в тих листах?

– Здебільшого туманні натяки. Автор анонімок пише, що «правду» не вдасться приховати, що наближається «час розплати» для «дітей смерті» і що «він» – очевидно сам автор – чекатиме на Вальса «перед входом до лабіринту».

– Лабіринту?

– Я ж кажу, що в листах повно загадок. Можливо, автор пише про щось, що відомо тільки йому та Вальсові. Хоча міністр стверджував, що також нічого не розуміє. А може, це все справа рук божевільного. Такої можливості теж не можна відкидати.

– Коли Вальс керував в’язницею, Себастьян Сальґадо ще був за ґратами?

– Так. Ми перевірили особову справу Сальґадо. Його було ув’язнено в тридцять дев’ятому, невдовзі після того, як дона Маурісіо призначили комендантом. Міністр розповів, що, як він пригадує, цей в’язень був конфліктною особою. Це підтверджує нашу теорію про те, що ці листи, дуже ймовірно, надсилав саме він.

– А коли Сальґадо вийшов на волю?

– Трохи більше ніж два роки тому. Дата вочевидь не збігається зі спробою замаху в будинку Товариства красних мистецтв, ані з попередніми спробами. Або Сальґадо мав спільника на волі, або його просто використовували як підсадну качку, щоб збити зі сліду. Що далі просувалося слідство, то ймовірнішою стала видаватися друга можливість. Як побачите самі у матеріалах справи, які я вам залишу, усі анонімні повідомлення було відправлено з поштового відділення Пуебло-Секо в Барселоні, через яке проходить усе листування в’язнів Монтжуїку.

– А звідки ви знаєте, які листи, надіслані з цього відділення, прийшли з в’язниці, а які ні?

– Усі, написані в Монтжуїку, мають на конверті розпізнавальний штемпель, який ставлять у тюремній канцелярії, перш ніж відправити листа.

– А хіба листи в’язнів не перлюструються? – запитала Алісія.

– Теоретично – так. Але практично – і нам це підтвердили відповідальні за перлюстрацію чиновники – кореспонденція переглядається лише у виняткових випадках. У кожному разі, послань із погрозами міністру ніхто не зауважив. Також існує можливість того, що через зашифровану мову листів тюремні цензори не помітили в них нічого важливого.

– Якщо Сальґадо мав спільника або спільників на волі, чи не могли б вони передавати йому листи, а він уже відправляв би їх із в’язниці?

– Могли б. Сальґадо мав право на одне побачення в місяць. Але в цьому не було б жодного сенсу. Набагато простіше відправляти листи звичним шляхом і не наражатися на небезпеку, що тюремні цензори їх виявлять, – сказав Хіль де Партера.

– Якщо тільки хтось не хотів навмисно лишити докази, щоб усі думали, ніби листи надсилаються з в’язниці, – зауважила Алісія.

Хіль де Партера кивнув, погоджуючись.

– Я одного не можу зрозуміти, – вела далі Алісія. – Сальґадо вочевидь було засуджено до максимального покарання – тридцяти років. Як він опинився на волі?

– Цього не розуміє ніхто, не тільки ви. Справді, Себастьянові Сальґадо лишалося щонайменше десять років ув’язнення, коли його несподівано було помилувано самим Франко. Ба більше. Згадану амністію було надано за клопотанням міністра Вальса.

Алісія вражено реготнула. Хіль де Партера суворо глянув на неї.

– Навіщо Вальсові було клопотатися за нього? – прийшов на допомогу Леандро.

– Попри наші доводи, міністр, посилаючись на те, що розслідування не дає сподіваних результатів, вважав, що Сальґадо, опинившись на волі, може привести до особи чи осіб, причетних до листів із погрозами та ймовірних замахів на його життя.

– А чому «ймовірних»? – вихопилося в Алісії.

– У цій справі немає нічого певного, – відрізав Хіль де Партера. – Це не значить, що я сумніваюся в словах міністра. І вам цього теж не раджу.

– Звісно. Вертаючись до звільнення Сальґадо… Воно дало ті результати, на які сподівався міністр? – запитала Алісія.

– Ні, не дало. Відтоді як Сальґадо покинув в’язницю, ми стежили за ним цілодобово. Насамперед він винайняв помешкання в низькосортному готельчику в Китайському кварталі, де заплатив за місяць наперед. Після цього він лише те й робив, що ходив щодня на Північний вокзал, де цілими годинами просиджував у вестибюлі, поглядаючи на камери схову, та ще час від часу навідувався до старенької комісійної книгарні на вулиці Святої Анни.

– «Семпере й сини», – пробурмотіла Алісія.

– Саме так. Ви її знаєте?

Алісія кивнула.

– Цей Сальґадо не видається типовим книголюбом, – зауважив Леандро. – Нам відомо, що він сподівався знайти в камері схову на вокзалі?

– Ми підозрювали, що Сальґадо заховав там якусь свою здобич, награбовану до того, як його затримали в тридцять дев’ятому році.

– Підозра підтвердилася?

– Коли йшов другий тиждень його волі, Сальґадо знову – цього разу востаннє – навідався до книгарні «Семпере й сини», а опісля, як завжди, вирушив на Північний вокзал. Одначе того дня, замість сісти у вестибюлі й дивитися на камери схову, він підійшов до однієї з них і відімкнув її ключем. Звідти він дістав валізу й відкрив її.

– І що там було? – запитала Алісія.

– Нічого, – відказав Хіль де Партера. – Повітря. Те, що він там зберігав, зникло. Барселонська поліція мала намір його затримати, коли він виходив із вокзалу, але Сальґадо несподівано впав на землю. Наші агенти також зауважили, що за ним ішли назирцем аж до вокзалу двоє працівників книгарні. Щойно Сальґадо впав, один із них підбіг і опустився навколішки біля нього, а за кілька секунд пішов геть. Коли поліція прибула на місце події, Сальґадо вже був мертвий. Можна було б розводитися про Божу кару, грабіжник, якого пограбували, і все таке, одначе докладний огляд тіла виявив проколи на спині й на одязі, а розтин показав залишки стрихніну в крові.

– Може, його вбили ті два працівники книгарні? Спільники, які прибрали підсадну качку, щойно вона перестала бути потрібною, або коли відчули себе в небезпеці, помітивши, що поліція стежить за ними?

– Це була одна з версій, але її відкинули. По суті, непомітно вбити Сальґадо міг будь-хто, присутній на тому вокзалі. Поліціянти уважно стежили за двома книгарями і не помітили жодного прямого контакту між ними й Сальґадо, доки той упав, імовірно вже мертвий.

– А вони не могли отруїти його ще в книгарні, перед тим як Сальґадо вирушив на вокзал? – запитав Леандро.

Цього разу відповіла Алісія.

– Ні. Стрихнін діє дуже швидко, тим паче на літнього чоловіка у, либонь, не найкращому фізичному стані після двадцяти років за ґратами. Між уколом і смертю не могло минути більше ніж одна-дві хвилини.

Хіль де Партера глянув на неї, стримано кивнувши на знак схвалення.

– Саме так, – підтвердив він. – Найімовірніше, що того дня на вокзалі був іще хтось, кого не помітили наші агенти. І саме цей хтось вирішив, що настав час позбутися Сальґадо.

– А що нам відомо про тих двох книгарів?

– Один із них – такий собі Даніель Семпере, син власника книгарні. Другий називає себе Ферміном Ромеро де Торресом. Його особова справа в Цивільному реєстрі [26]має ознаки фальшування. Імовірно, ім’я цієї людини несправжнє.

– Як вони пов’язані з цією справою і що робили там?

– Це визначити не вдалося.

– Ви їх не допитували?

Хіль де Партера похитав головою.

– Знову ж таки, міністр Вальс заборонив. Усупереч нашій позиції.

– А сліди спільника чи спільників Сальґадо вдалося виявити?

– Ми зайшли в глухий кут.

– Можливо, тепер міністр змінить свою думку й дозволить…

На обличчі Хіля де Партери з’явився вовчий вищир досвідченого поліціянта.

– Саме до цього я й хотів вас підвести. Рівно дев’ять днів тому, рано-вранці після балу-маскараду, влаштованого у маєтку міністра в Сомосаґуас, дон Маурісіо Вальс покинув свою домівку в автомобілі разом із начальником своєї особистої охорони, Вісенте Кармоною.

– Покинув? – перепитала Алісія.

– Відтоді ніхто його не бачив і не чув про нього жодних новин. Він зникнув із лиця землі, не лишивши жодного сліду.

За столом запала тривала мовчанка. Алісія шукала очі Леандро.

– Мої люди працюють не покладаючи рук, але на цю мить у нас немає нічого. Так, наче міністр Вальс випарувався, сівши в ту машину…

– А перед тим як піти з дому, міністр не лишив якоїсь записки чи якоїсь підказки, куди він подався?

– Ні, не лишив. Ми схиляємося до версії, що міністр якимось чином – яким нам не вдалося визначити – нарешті дізнався, хто надсилав йому ті погрози, і вирішив з допомогою свого довіреного охоронця зустрітися сам із цією людиною.

– І, найпевніше, потрапити таким чином у пастку, – докінчив Леандро. – «Перед входом до лабіринту».

Хіль де Партера закивав головою.

– А звідки ми можемо бути певні, що міністр не знав від самого початку, хто й чому відправляє йому ці листи?

Тепер обоє, і Леандро, і Хіль де Партера скинули на неї осудливими поглядами.

– Міністр – жертва, а не підозрюваний, – заявив голова поліції. – Не плутайте.

– Як ми можемо вам допомогти, друже мій? – запитав його Леандро.

Хіль де Партера глибоко зітхнув і по якійсь хвилі відповів:

– У мого управління є процедурні обмеження. Нам не повідомляли достатньо інформації про цю справу, аж доки не стало запізно. Я визнаю, що, можливо, ми й припустилися певних помилок, але ми робимо все можливе, щоб розв’язати цю проблему, доки вона не стала публічною. Дехто з моїх керівників гадає, що, зважаючи на природу справи, ваш підрозділ зможе привнести в розслідування щось нове, що допоможе нам вирішити це питання якомога швидше.

– Ти теж так гадаєш?

– Сказати по правді, Леандро, я вже й не знаю, що гадати. Одне я знаю напевне: якщо ми протягом щонайкоротшого строку не відшукаємо міністра Вальса цілого й неушкодженого, Альтея відчинить скриньку Пандори, призначивши на цю справу свого давнього друга Ендайю. А цього не хочемо ні ти, ні я.

Алісія запитально глянула на Леандро, але той ледь помітно похитав головою. Хіль де Партера стиха гірко розсміявся. Очі його були підплилі кров’ю – а може, чорною кавою, – і вигляд у голови поліції був такий, наче за останній тиждень він спав не більше ніж дві години на добу.

– Я розповідаю вам усе, що знаю. Але мені не відомо, чи все те, що розповіли мені, – правда. Я з вами максимально відвертий. Уже дев’ять днів ми працюємо навмання, і кожна година, що минає, – втрачена година.

– Ви гадаєте, що міністр досі живий? – запитала Алісія.

Хіль де Партера опустив очі й довго не відповідав.

– Мій обов’язок – вірити, що так, він живий, і що ми знайдемо його цілого й неушкодженого раніше, ніж бодай щось із цієї історії випливе назовні. Раніше, ніж справу заберуть із наших рук.

– Ми також у це віримо, – запевнив його Леандро. – Не сумнівайся: ми зробимо все, що можливо, щоб допомогти вам у цьому розслідуванні.

Хіль де Партера кивнув, якось непевно позираючи на Алісію.

– Ви працюватимете з моєю людиною, Варґасом.

На якусь мить Алісія завагалася. Вона поглянула на Леандро, шукаючи його підтримки, але її начальник зосередився на своїй філіжанці кави.

– З усією належною повагою, сеньйоре, я завжди працюю сама.

– Ви працюватимете з Варґасом. Щодо цього питання не може бути жодних дискусій.

– Авжеж, – підтвердив Леандро, уникаючи розлюченого погляду Алісії. – Коли ми можемо починати?

– Учора.

На знак голови поліції один із його підлеглих підійшов до столика й подав товстий конверт. Хіль де Партера поклав конверт на стіл і підвівся, не приховуючи, що квапиться кудись-інде.

– Усі подробиці – в цьому досьє. Тримайте мене в курсі справи.

Він потиснув руку Леандро і, ледве чи й глянувши на Алісію востаннє, рушив твердим кроком.

Алісія та її начальник провели голову поліції поглядами, доки він ішов через залу в супроводі своїх людей, а потім знову сіли за стіл. Протягом кількох хвилин вони мовчали. Алісія сиділа з відсутнім поглядом, а Леандро спочатку акуратно розрізав круасан, намастив скибку маслом і полуничним варенням, а потім узявся неквапливо насолоджуватися смаколиком, заплющивши очі.

– Дякую за підтримку, – промовила Алісія.

– Не сердься. Як мені відомо, цей Варґас – здібний хлопчина. Він тобі сподобається. Можливо, ти навіть навчишся в нього дечого.

– Оце так пощастило! Хто ж він такий?

– Бувалий служака. Колись був важковаговиком. Потім якийсь час провів у резерві, начебто розійшовся в поглядах із начальством. Щось там сталося, подейкують.

– Поліціянт, що впав у немилість? Я вже не заслуговую навіть на гідного напарника?

– Варґас – гідний напарник, не турбуйся. Йдеться лише про те, що його відданість і віра в наш Національний рух неодноразово викликали сумніви.

– Нехай не сподіваються, що я його наверну.

– Вони сподіваються тільки на те, що ми не наробимо галасу і дозволимо їм із честю вийти з цієї скрути.

– Пречудово.

– Могло бути й гірше, – зауважив Леандро.

– «Гірше» означає, що справу могли доручити «вашому давньому другові», якомусь Ендайї?

– Зокрема й це.

– А хто такий цей Ендайя?

Леандро відвів погляд.

– Краще, щоб тобі цього ніколи не довелося дізнатися.

Між ними знову запала довга мовчанка, під час якої Леандро налив собі ще одну філіжанку кави. Він мав неприємну звичку пити каву, тримаючи блюдце з філіжанкою біля самого підборіддя й сьорбаючи напій маленькими ковтками. У такі дні, як цей, майже всі його звички, які Алісія знала напам’ять, видавалися їй неприємними. Леандро помітив її погляд і відповів їй батьківською доброзичливою усмішкою.

– Якби поглядом можна було вбити… – промовив він.

– Чому ти не сказав голові поліції, що два тижні тому я подала у відставку і більше не на службі?

Леандро поставив філіжанку на стіл і витер губи серветкою.

– Мені не хотілося завдавати тобі сорому, Алісіє. Дозволю собі нагадати, що в нас тут не клуб настільних ігор, вийти з якого можна просто написавши заяву. Ми вже неодноразово говорили з тобою на цю тему, і, щиро кажучи, мені прикро, що ти так до цього ставишся. Я знаю тебе краще, ніж ти сама, і через ту велику прихильність, яку маю до тебе, я дав тобі кілька тижнів відпустки, щоб ти відпочила й поміркувала про своє майбутнє. Я розумію, що ти втомилася. Я втомився також. Я розумію, що тобі не до вподоби те, що інколи ми робимо. Мені так само. Але це наша робота й наш обов’язок. Ти знала це, коли погодилася в нас працювати.

– Мені тоді було сімнадцять років. І зробила я це не по своїй волі.

Леандро всміхнувся, неначе вчитель, що пишається своїм найкращим учнем.

– У тебе стара душа, Алісіє. Тобі ніколи не було сімнадцять років.

– Ми домовилися, що я йду. У нас була угода. Два тижні нічого не міняють.

Усмішка Леандро охолола, як його кава.

– Зроби мені цю останню послугу, а далі можеш чинити, що хочеш.

– Ні.

– Ти мені потрібна в цій справі, Алісіє. Не змушуй мене благати. Ані примушувати тебе.

– Передай справу Ломані. Я впевнена, він аж вищить, так хоче заробити собі додаткові бали.

– До речі, я ніколи не міг зрозуміти достоту, чому ви з Рікардо не можете поладнати?

– Мабуть, невідповідність характерів, – припустила Алісія.

– Річ у тому, що Рікардо Ломана був саме тим оперативником, якого кілька тижнів тому я відрядив на допомогу поліції і який досі не вийшов зі мною на контакт. Тепер мені кажуть, що він зник.

– Якби ж то. У що він вплутався?

– Коли людина зникає, зазвичай вона не повідомляє подробиць свого зникнення.

– Ломана не з тих, хто просто так може зникнути. Має бути якась причина, через яку він не подає ознак життя. Він щось знайшов.

– Я теж так гадаю, але доки в нас немає жодних новин про нього, ми можемо тільки припускати. А нам платять не за це.

– А за що нам платять?

– За те, щоб ми вирішували проблеми. А ця проблема – дуже серйозна.

– А якщо я теж зникну?

Леандро похитав головою. Потім довго дивився на неї, прибравши засмученого виразу обличчя.

– За що ти мене ненавидиш, Алісіє? Хіба я не замінив тобі батька? Не був твоїм найліпшим другом?

Алісія поглянула на свого наставника. У горлі став клубок, і слова ніяк не приходили на язик. Два тижні вона провела, намагаючись викинути все з голови, і ось тепер, коли Алісія сиділа навпроти свого начальника під велетенським склепінням «Паласу», вона знову відчувала себе тою нещасною дівчинкою, яка мала всі шанси не дожити до двадцяти, якби Леандро не витягнув її з ями.

– Я тебе не ненавиджу.

– Тоді ти, мабуть, ненавидиш сама себе, ненавидиш те, що ти робиш, ненавидиш тих, кому служиш. Ненавидиш увесь цей непотріб, який нас оточує і через який ми щодня потроху-потроху гниємо зсередини. Я знаю, як тобі, тому що сам через усе це пройшов.

Леандро всміхнувся знову, тою теплою усмішкою, що все розуміла і все пробачала. Він накрив своєю рукою руку Алісії, і міцно стиснув її.

– Допоможи мені з цією останньою справою, і обіцяю тобі: потім зможеш піти. Зникнути назавжди.

– Так просто?

– Так просто. Даю тобі слово.

– У чому фокус?

– Немає ніякого фокуса.

– Завжди є фокус.

– Цього разу нема. Я не зможу тримати тебе довіку біля себе, якщо ти цього не хочеш. Хоч як мені це не прикро.

Леандро простягнув руку.

– Згода?

Алісія завагалася, але зрештою таки подала свою руку, яку її наставник підніс до губ і поцілував.

– Мені бракуватиме тебе, коли все це закінчиться, – промовив Леандро. – А тобі – мене, хоч ти поки що цього не усвідомлюєш. Ми з тобою – хороша команда.

– Бог нас створив, а біс поєднав.

– Ти думала вже, що робитимеш потім?

– Коли потім?

– Коли будеш вільною. Зникнеш, за твоїми словами.

Алісія стенула плечима.

– Ні, не думала.

– Я гадав, що навчив тебе краще брехати, Алісіє.

– Мабуть, ні на кого більше не працюватиму, – припустила вона.

– Ти завжди хотіла писати… – нагадав Леандро. – Чи, може, станеш новою Лафоре? [27]

Алісія скинула на нього байдужим поглядом. Чоловік усміхнувся.

– Напишеш про нас?

– Звісно, що ні.

Леандро ствердно кивнув головою.

– Так, це була б погана ідея, ти це знаєш. Ми працюємо в тіні. Невидимі. Це частина нашої роботи.

– Певно, що я це знаю. Немає потреби мені про це нагадувати.

– А все ж таки шкода, еге ж? Стільки захопливих історій можна було б розповісти!

– Побачити світ, – пробурмотіла Алісія.

– Перепрошую?

– Я хотіла б подорожувати, побачити світ. Знайти своє місце. Якщо для мене є місце в цьому світі.

– Сама?

– А потрібен ще хтось?

– Мабуть, ні. Для таких, як ми, самотність – найкраще товариство.

– Мені це підходить.

– Колись ти закохаєшся.

– Звучить, як непогана назва для болеро.

– Тобі вже час. Якщо не помиляюся, Варґас уже мав би чекати на тебе надворі.

– Це помилка.

– Це втручання непокоїть мене більше, ніж тебе, Алісіє. Зрозуміло, що вони нам не довіряють. Ні тобі, ні мені. Поводься дипломатично і не лякай його. Зроби це заради мене.

– Я завжди поводжуся дипломатично. І нікого не лякаю.

– Ти знаєш, що я маю на увазі. Крім того, ми не збираємося конкурувати з поліцією. Не будемо навіть намагатися. У них своє розслідування, свої методи і своя процедура.

– Що ж у такому разі мені робити? Усміхатися і пригощати всіх цукерками?

– Я хочу, щоб ти робила те, що вмієш робити. Щоб ти розкопала те, чого поліція ніколи не розкопає. Щоб ти йшла не за процедурою, а за своєю інтуїцією. Щоб ти робила все те, чого поліція не стане ніколи робити, тому що то поліція, а не моя Алісія Ґріс.

– Це комплімент.

– Так. І наказ.

Алісія взяла зі стола конверт із матеріалами справи і встала. Леандро помітив, що, підводячись, вона взялася рукою за стегно і стиснула губи, щоб приховати біль.

– Скільки ти вживаєш? – запитав він.

– Останні два тижні – ніскільки. Час від часу кілька пігулок.

Леандро зітхнув.

– Ми з тобою про це вже неодноразово говорили. Ти ж знаєш, що тобі не можна цього робити.

– Але ж роблю.

Її наставник тихо лайнувся.

– Я накажу, щоб увечері тобі доставили в готель чотириста грамів.

– Ні.

– Алісіє…

Вона обернулася й рівними кроками пішла до виходу, кусаючи язик і ковтаючи біль разом зі сльозами люті.

6

Коли Алісія вийшла з готелю, дощ уже вщух і пара імлистим запиналом здіймалася над бруківкою. Велетенські пасма світла, пробиваючись між рухливими хмарами, краяли середмістя Мадрида, немов прожектори, що шугали внутрішнім двориком в’язниці. Один із таких променів блиснув над площею Кортесів і відбився від кузова «форда», припаркованого за кілька метрів від дверей готелю. Спершись на капот машини, стояв чоловік у чорному пальті й із посрібленим сивиною волоссям. Він курив цигарку й незворушно споглядав на перехожих. Алісія дала йому років п’ятдесят із гаком, хоча чоловік був підтягнутий і мускулястий та мав міцний вигляд того, хто провів роки служби з користю, не затримуючись за письмовим столом. Немовби відчувши її погляд, він обернувся до Алісії та з усмішкою жіночого кумира звернувся до неї:

– Я можу вам чимось допомогти, сеньйорито?

– Сподіваюся, можете. Мене звати Ґріс.

– Ґріс? Ви Ґріс?

– Алісія Ґріс. Із підрозділу Леандро Монтальво. А ви, мабуть, Варґас?

Чоловік невиразно кивнув.

– Мені не сказали…

– Либонь, хотіли зробити вам сюрприз, – урвала його Алісія. – Вам потрібні кілька хвилин, щоб оговтатися?

Поліціянт затягнувся цигаркою востаннє й пильно глянув на дівчину крізь димову завісу.

– Ні.

– Чудово. З чого почнемо?

– Нас чекають на віллі в Сомосаґуас. Якщо ви не маєте нічого проти.

Дівчина кивнула. Варґас викинув недокурок на узбіччя й обійшов автомобіль. Алісія влаштувалася на пасажирському сидінні. Поліціянт сів за кермо, втупивши погляд поперед себе й тримаючи ключі від машини на колінах.

– Я багато чув про вас, – мовив Варґас. – Не уявляв собі вас такою… молодою.

Алісія холодно глянула на нього.

– У нас не виникне проблем, еге ж? – запитав поліціянт.

– Проблем?

– Ну, я і ви… – пояснив Варґас.

– Нам не обов’язково працювати разом.

Поліціянт поглянув на неї радше зацікавлено, ніж стурбовано. Алісія вишкірилася у відповідь однією з тих своїх солодкавих котячих посмішок, які так дратували Леандро. Варґас клацнув язиком і рушив, щось тихо бурмочучи собі під ніс.

– Гарна машина, – за якийсь час зауважила Алісія.

– Головне управління розстаралося. Знак, що ця справа для них неабияк важлива. Ви кермуєте?

– У цій країні навіть рахунок у банку годі відкрити без дозволу чоловіка чи батька, – відказала Алісія.

– Розумію.

– Дозволю собі в цьому засумніватися.

Протягом кількох хвилин вони їхали мовчки. Варґас раз по раз скоса зиркав на Алісію, яка вдавала, що не помічає цього. Погляд поліціянта хоч уривчасто, але методично, наче рентгеном, просвічував її наскрізь, користуючись для цього зупинками на світлофорах і пішохідних переходах. Коли на середині Ґран-Віа вони потрапили в затор, Варґас дістав вишуканий срібний портсигар і, розкривши його, простягнув Алісії. Цигарки були імпортні, зі світлого тютюну. Дівчина відмовилася. Поліціянт узяв цигарку в зуби й прикурив позолоченою запальничкою, яка – Алісія могла б заприсягтися в цьому – була марки «Дюпон». Варґасові подобалися гарні й дорогі речі. Алісія помітила, що, запалюючи цигарку, поліціянт дивиться на її складені на колінах руки, либонь, шукаючи очима обручку. На Варґасовому пальці зблискувала чималенька.

– Маєте сім’ю? – запитав він.

Алісія похитала головою.

– А ви?

– Одружений з Іспанією, – відповів її напарник.

– Гідно похвали. А каблучка?

– З іншого життя.

– Не хочете запитати, чому я працюю на Леандро?

– А це моя справа?

– Ні.

– Отож-бо.

Знову запала незручна мовчанка. Вони помалу просувалися середмістям повз ряди машин, аж доки не виїхали до парку Каса-де-Кампо. Варґас далі серіями вивчав Алісію. Погляд у нього був холодний, металевий, а очі – сірі й блискучі, немов щойно викарбувані монети. Алісія замислилася, ким був її вимушений партнер до того, як потрапив у неласку: щирим послідовником режиму чи лише найманцем. Перші заполонили всі щаблі влади й намножилися, як злоякісні пухлини, під прикриттям знамен і промов; другі поводилися тихо й обмежувалися тим, що допомагали державній машині функціонувати. Цікаво, скількох людей Варґас ліквідував протягом своєї роботи в поліції. Гризе його сумління, чи він уже й забув лік усім своїм жертвам? А може, сумління прокинулося тільки під старість і зруйнувало всю життєву конструкцію?

– Про що ви думаєте? – запитав Варґас.

– Розмірковую над тим, чи подобається вам ваша робота.

Поліціянт розсміявся крізь зуби.

– Не хочете запитати, чи мені подобається моя? – запропонувала Алісія.

– А це моя справа?

– Мабуть, ні.

– Отож-бо.

Зрозумівши, що розмова не має майбутнього, Алісія дістала з конверта досьє, яке їй надав Хіль де Партера, і стала гортати його. На позір у ньому не було нічого надзвичайного. Звіти агентів. Свідчення особистої секретарки міністра. Кілька сторінок, присвячених імовірному невдалому замаху на Вальса, стандартним діям двох інспекторів, які відкрили справу, і деяким епізодам біографії Вісенте Кармони, Вальсового особистого охоронця. Або Хіль де Партера довіряв їм ще менше, ніж гадав Леандро, або еліта його департаменту протягом останнього тижня тільки те й робила, що длубалася в носі.

– Сподівалися на більше? – запитав Варґас, прочитавши її думки.

Алісія втупилася очима в алею перед входом до Каса-де-Кампо.

– Авжеж не на менше, – пробурмотіла вона. – Із ким ми маємо зустрітися?

– З Маріаною Седó, Вальсовою особистою секретаркою протягом останніх двадцяти років. Це вона повідомила про зникнення міністра.

– А вона трохи засиділася в секретарках, – зауважила Алісія.

– Злі язики стверджують, що вона – більше, ніж просто секретарка.

– Коханка?

Варґас похитав головою.

– Здається, донья Маріана замахнулася на зовсім інше. Подейкують, що біля керма насправді була саме вона, й у Вальсовому кабінеті нічого не робилося й не вирішувалося без її згоди.

– За спиною кожного негідного чоловіка є ще негідніша жінка. Так теж подейкують.

Поліціянт усміхнувся.

– Ніколи такого не чув. Мене попереджали, що ви дещо безтактна.

– Про що ще вас попереджали?

Варґас обернувся до неї і підморгнув.

– Хто такий Ендайя? – запитала Алісія.

– Як ви кажете?

– Ендайя. Хто це такий?

– Родріґо Ендайя?

– Мабуть.

– А навіщо вам це знати?

– Знання за плечима не носити.

– Може, Монтальво згадував Ендайю з огляду на цю справу?

– Так, це ім’я звучало під час розмови. То хто він?

Поліціянт зітхнув.

– Ендайя – різник. Що менше ви про нього знаєте, то краще.

– Ви з ним знайомі?

Варґас не відповів на її запитання. Решту дороги вони проїхали, не промовивши ані слова.

7

Майже чверть години вони минали алеї, вздовж яких щокроку траплялися садівники у форменому одязі, аж доки не виїхали на проспект, обсаджений кипарисами, що привів їх до ґратованих воріт «Вілли Мерседес». Небо набрало свинцевого кольору, і дрібні краплини дощу бризнули на вітрове скло автомобіля. Коло входу до маєтку на них чекав служник, який відчинив ґрати, щоб пропустити машину. Поряд стояла вартівня, у якій озброєний рушницею охоронець кивнув у відповідь на Варґасове вітання.

– Ви тут уже були? – запитала Алісія.

– Кілька разів від минулого понеділка. Вам тут сподобається.

Машина виїхала на посипану дрібною жорствою доріжку, що зміїлася поміж сквериків і озерець. Алісія розглядала цілі ліси статуй, ставки, фонтани й зів’ялі розарії, поколошкані осінніми вітрами. Поміж кущами й мертвими квітами виднілася невеличка залізниця. На території маєтку прозирали обриси чогось, що скидалося на зменшену копію залізничної станції. На пероні під дощем стояв паровоз і два вагони.

– Забавка для доньки, – пояснив Варґас.

Невдовзі перед ними з’явився силует головної будівлі, непомірного палацу, який, здавалося, звели для того, щоб пригнітити й залякати гостя. По обидва боки від палацу, метрів за сто, стояли два великі будинки. Варґас зупинив машину перед кам’яними сходами, що здіймалися вгору, до головного входу. Унизу біля сходів чекав мажордом в однострої і з парасолею, який показав їм прямувати до гаражів, метрів за п’ятдесят звідти. Дорогою Алісія роздивлялася головний будинок.

– Хто платить за це все? – поцікавилася вона.

Варґас стенув плечима.

– Гадаю, ви і я. І, можливо, сеньйора Вальс, яка успадкувала статки від свого шановного батька, Енріке Сарм’єнто.

– Банкіра?

– Одного з банкірів нашого Хрестового походу, як стверджують газети, – уточнив Варґас.

Алісія пригадала, що чула, як колись Леандро згадував про Сарм’єнто і ще кількох банкірів, які фінансували франкістів під час громадянської війни, даючи в борг чималі суми грошей на взаємно вигідних умовах.

– Як я розумію, дружина міністра хвора, – мовила Алісія.

– Хвора не те слово…

Сторож біля гаража розчинив їм двері й показав проїжджати всередину. Варґас опустив віконце, і чоловік його впізнав.

– Ставте машину, де вам зручно, начальнику. Ключі, будь ласка, лишіть у замку запалювання.

Варґас кивнув і заїхав у гараж, споруду з кількома поєднаними склепіннями, що їх підтримували колони з залізними перекриттями, шереги яких губилися в бездонному мороці. Розкішні автомобілі, зблискуючи своїми хромованими корпусами, вишикувалися в нескінченні ряди. Варґас знайшов вільне місце між «іспано-суїзою» та «кадиллаком». Доглядач гаража підійшов і схвально кивнув головою.

– Нічогенька у вас сьогодні машина, начальнику, – сказав сторож, коли вони вийшли з автомобіля.

– Сьогодні зі мною дама, тож начальство дозволило мені погарцювати на «форді», – відказав Варґас.

Доглядач у повністю голубому однострої на вигляд був схожий на щось середнє між гомункулом і щуром. Здавалося, тільки завдяки тим брудним ганчіркам, обмотаним довкола його пояса, і прошарку жиру сторож не розпадається на частини. Прискіпливо оглянувши Алісію з голови до ніг, доглядач шанобливо вклонився, а потім, гадаючи, що вона не бачить, по-змовницьки підморгнув Варґасові.

– Цей Луїс – непоганий хлопець, – виправдовуючи його, сказав Варґас. – По-моєму, він тут і мешкає, у власній комірці, під навісом у глибині майстерні.

Вони рушили вздовж музейної колекції на колесах до виходу, тимчасом як позаду Луїс узявся наводити лиск на «форд» за допомогою ганчірки й слини, водночас смакуючи сласні вихили стегон та обриси гомілок Алісії.

Мажордом уже чекав на них із парасолею, якою Варґас поступився на користь Алісії.

– Сподіваюся, ваша поїздка з Мадрида була приємною, – урочисто виголосив слуга. – Ходімо, донья Маріана чекає вас.

Мажордом мав ту прохолодну й дещо погордливу посмішку, що з’являється в багатьох слуг, які з роками починають гадати, ніби і в їхніх жилах тече, нехай і розведена, але все ж блакитна кров, що дає їм змогу зверхньо дивитися на інших. Алісія зауважила, що, поки вони йшли до головного будинку, мажордом скоса позирає на неї, намагаючись за її рухами й одягом відгадати, хто вона така.

– Сеньйорита – ваша секретарка? – запитав мажордом, не відриваючи погляду від Алісії.

– Сеньйорита – мій начальник, – відповів Варґас.

Пиха миттю спала з обличчя мажордома, яке витягнулося у здивованому виразі, гідному того, щоб увічнити його на фотографії в рамці. Решту дороги він не розтулив губ, а очі не відривав від своїх черевиків. Парадний вхід вів до просторого вестибюля з мармуровою підлогою, від якого у різні боки розходилися коридори, галереї і сходи. Мажордом провів Алісію з Варґасом до читальної зали, де, споглядаючи крізь вікно на залитий дощем парк, на них чекала жінка середнього віку, яка обернулася з крижаною усмішкою на обличчі, щойно почула, як вони зайшли. Мажордом зачинив двері за ними й пішов оговтуватися від свого спантеличення.

– Мене звати Маріана Седо, я особиста секретарка дона Маурісіо.

– Варґас із Головного управління поліції, а це моя напарниця – сеньйорита Ґріс.

Маріана своєю чергою взялася ретельно просвічувати Алісію поглядом. Почала з обличчя, затримавшись на кольорі помади. Далі перейшла до одягу й закінчила черевиками, на вигляд яких усміхнулася чи то з терпимістю, чи то зі зневагою, миттю, однак, заховавши усміх за стриманим і засмученим виразом, належним за таких обставин. Секретарка жестом запросила Варґаса й Алісію сідати. Вони влаштувалися на шкіряній канапі, а донья Маріана всілася на стілець, який присунула до столика, де на таці парував чайник для заварювання і стояли три філіжанки, які секретарка наповнила чаєм. Алісія оцінила ту роблену міну, за якою сховалася донья Маріана, і подумала, що незмінна Вальсова охоронниця випромінювала лиховісну ауру почасти хрещеної-феї, почасти ненажерливої самиці богомола.

– Чим я можу вам допомогти? Протягом останніх днів я вже говорила зі стількома вашими колегами, що сумніваюся, чи зможу розповісти щось нове.

– Дуже вам дякуємо за терплячість, доньє Маріано. Ми розуміємо, що це тяжкі часи для родини і для вас, – почала Алісія.

Секретарка стримано кивнула з морозною усмішкою на губах, увійшовши в досконало завчений образ вірної служниці. Проте очі її видавали роздратування тим, що доводиться мати справу з дрібними службовцями. Зневага її виявлялася і в тому, що жінка дивилася переважно на Варґаса й уникала затримувати погляд на Алісії. Та вирішила передати ініціативу поліціянтові, від уваги якого ці дрібниці також не сховалися, і послухати.

– Доньє Маріано, із матеріалів справи і ваших свідчень поліції випливає, що ви були тою, хто повідомив про зникнення дона Маурісіо Вальса…

Секретарка ствердно кивнула.

– У день маскараду дон Маурісіо дозволив своїм постійним працівникам узяти собі вихідний. Я скористалася цим, щоб поїхати до Мадрида провідати свою похресницю й провести час із нею. Наступного дня, хоча дон Маурісіо й не зазначав, що потребуватиме мене, я повернулася рано-вранці, близько восьмої, і, як завжди, стала готувати кореспонденцію та планувати розклад дона Маурісіо. О дев’ятій я піднялася до його кабінету й побачила, що пана міністра там нема. Згодом одна зі служниць сказала мені, що донька дона Маурісіо, Мерседес, повідомила, що її батько на світанку від’їхав у машині разом із сеньйором Вісенте Кармоною, начальником його охорони. Мені це видалося дивним, адже, поглянувши на його розклад, я побачила, що дон Маурісіо власною рукою дописав неофіційну зустріч із комерційним директором «Аріадни» Пабло Каскосом, що мала відбутися о десятій годині того ранку тут, у «Віллі Мерседес».

– «Аріадни»? – перепитав Варґас.

– Так називається видавництво, що належить донові Маурісіо, – пояснила секретарка.

– Цієї деталі нема у ваших свідченнях, – промовила Алісія.

– Перепрошую?

– Зустріч, яку на той ранок запланував сам дон Маурісіо. Ви не згадували про неї раніше. Можна поцікавитися чому?

Донья Маріана поглянула на неї дещо неприязно, наче запитання здалося їй тривіальним.

– Я вважала цю інформацію неважливою, адже ця зустріч так і не відбулася. Треба було розповісти про неї?

– Ви це вже зробили, це найголовніше, – заспокоїв її Варґас. – Неможливо пам’ятати про всі дрібниці, і саме тому ми так надокучаємо вам і зловживаємо вашою ласкою. Прошу, розказуйте далі, доньє Маріано.

Вальсова секретарка вдовольнилася вибаченням і повела розповідь знову, ігноруючи Алісію і дивлячись тільки на Варґаса.

– Як я вже сказала, мені видалося дивним, що пан міністр поїхав з дому, попередньо не повідомивши мене. Я поговорила з прислугою, і виявилося, що дон Маурісіо, певніше за все, не спав у своїй кімнаті, а провів усю ніч у кабінеті.

– А ви ночуєте тут, у головному будинку? – перервала її Алісія.

Донья Маріана прибрала ображеного виразу й похитала головою, підібгавши губи.

– Звісно, що ні.

– Пробачте. Розповідайте далі, коли ваша ласка.

Вальсова секретарка роздратовано пирхнула.

– Невдовзі, близько дев’ятої, сеньйор Ревуельта, начальник охорони будинку, сповістив мене, що йому не відомо про плани Вісенте Кармони й пана міністра їхати кудись того ранку, а те, що вони поїхали тільки вдвох, не взявши більше нікого з охорони, є в будь-якому разі геть незвичним. На моє прохання сеньйор Ревуельта спершу поговорив із персоналом Міністерства культури, а потім зв’язався з Міністерством управління. Ніхто не знав, де дон Маурісіо, але нам сказали, що зателефонують, щойно дізнаються його місцеперебування. Минуло близько півгодини, а новин так і не було жодних. Тоді до мене прийшла заплакана Мерседес, донька дона Маурісіо. Коли я запитала, що сталося, Мерседес відповіла, що її батько поїхав і ніколи більше не повернеться…

– Вона пояснила, чому так гадає? – запитав Варґас.

Донья Маріана лише стенула плечима.

– Що ви робили потім?

– Я подзвонила до секретаріату Міністерства управління й поговорила спершу з доном Хесусом Морено, а пізніше з головою поліції, сеньйором Хілем де Партерою. Решту ви вже знаєте.

– Саме тоді ви згадали про анонімні листи, які отримував міністр.

Донья Маріана відповіла не відразу.

– Так. Ця тема виникла під час розмови з сеньйором Хілем де Партерою та його помічником, якого звали, здається, Ґарсія…

– Ґарсія Новалес, – допоміг Варґас.

Секретарка кивнула.

– Поліція, звісно, уже знала про існування цих листів і протягом багатьох місяців отримувала їхні копії. Того ранку сталося так, що, переглядаючи розклад пана міністра, я знайшла в його кабінеті теку, де він зберігав усі ті листи.

– Ви знали, що він їх зберігав? – запитала Алісія.

Донья Маріана похитала головою.

– Я гадала, що він показує ці листи поліції для потреб слідства, яке було відкрито після прикрого випадку на зібранні Товариства красних мистецтв, а потім знищує їх, але вочевидь я помилялася і дон Маурісіо їх час від часу перечитував. Про це я й сказала вашим начальникам.

– Як ви вважаєте, чому дон Маурісіо стільки часу не повідомляв правоохоронні органи про існування цих листів? – знову поцікавилася Алісія.

Донья Маріана відвела на мить очі від Варґаса й зупинила свій хижий погляд на Алісії.

– Сеньйорито, ви маєте розуміти, що обсяг кореспонденції, яку отримує така відома людина, як дон Маурісіо, просто величезний. До міністра звертаються багато всяких осіб та організацій, і часто трапляється так, що дивні або й узагалі божевільні листи я просто викидаю і дон Маурісіо їх навіть не бачить.

– Однак ці листи ви не викинули?

– Ні.

– Ви знайомі з Себастьяном Сальґадо, чоловіком, якого поліція вважає головним підозрюваним у цій справі?

– Ні, певно, що ні, – відрізала секретарка.

– Але ви чули про нього? – наполягала Алісія.

– Авжеж. Я чула про Сальґадо, коли міністр клопотався за його звільнення і коли поліція повідомила про результати розслідування щодо тих листів.

– Це зрозуміло. А раніше? Ви не пригадуєте, може, дон Маурісіо якось згадував ім’я Сальґадо? Може, багато років тому?

Донья Маріана відповіла після тривалої паузи.

– Може бути. Я не впевнена.

– Може бути, що він згадував це ім’я? – уточнила Алісія.

– Я не знаю. Можливо. Мабуть, таки згадував.

– І коли це сталося?

– У березні сорок восьмого року.

Алісія збрижила чоло, демонструючи своє здивування.

– Ви так точно пам’ятаєте дату, але не впевнені, чи мова йшла про Сальґадо? – перепитала вона.

Донья Маріана почервоніла.

– У березні сорок восьмого дон Маурісіо попросив мене влаштувати неофіційну зустріч зі своїм наступником на посту коменданта в’язниці Монтжуїк, Луїсом Болеа.

– Із якого приводу?

– Як я зрозуміла, йшлося про неофіційний візит ввічливості.

– І ви були присутні під час цього, як ви висловилися, візиту ввічливості?

– Лише якоїсь миті. Їхня розмова була приватною.

– Але, може, вам вдалося почути якийсь її уривок? Випадково. Заходячи й виходячи… Заносячи каву… Можливо, сидячи за своїм столом перед дверима до кабінету дона Маурісіо…

– Ваші натяки мені не подобаються, сеньйорито.

– Кожна дрібниця може допомогти нам знайти міністра, доньє Маріано, – втрутився Варґас. – Прошу вас.

Секретарка вагалася.

– Дон Маурісіо розпитував сеньйора Болеа про деяких арештантів. Він хотів знати, чи вони досі живі, чи досі у в’язниці, чи, може, їх звільнили або перевели. Навіщо, він не казав.

– Ви пам’ятаєте прізвища арештантів, про яких згадував міністр?

– Там було багато прізвищ. До того ж відтоді минуло чимало часу.

– Прізвище Сальґадо було одним із них?

– Так, гадаю, що так.

– Більше ви нікого не пригадуєте?

– Ще одне-єдине прізвище, яке я чітко пам’ятаю, – це Мартíн. Давид Мартін.

Алісія перезирнулася з Варґасом, який записав щось у своєму нотатнику.

– Може, ще когось?

– Ще, здається, було прізвище якесь іноземне, французьке абощо. Точно не пригадую. Кажу ж вам, це сталося багато років тому. Яке значення це може мати сьогодні?

– Цього ми не знаємо, доньє Маріано, але повинні дослідити всі можливості. Повертаючись до листів… Коли ви показали їх міністрові вперше, чи не пригадуєте, як він на них відреагував? Може, сказав щось, що привернуло вашу увагу?

Секретарка похитала головою.

– Ні, він не сказав нічого особливого. Здавалося, дон Маурісіо навіть не надав тим листам важливості. Лише сховав їх у шухляду й наказав наступні подібні листи віддавати йому до рук.

– Не розпечатуючи їх?

Донья Маріана кивнула.

– Дон Маурісіо просив вас не розповідати нікому про існування цих листів?

– У цьому не було потреби. Я не маю звички обговорювати справи дона Маурісіо з тими, кого вони не стосуються.

– Міністр часто просив вас зберігати його таємниці, доньє Маріано? – запитала Алісія.

Вальсова секретарка стиснула губи й не відповіла.

– У вас ще є запитання, капітане? – роздратовано звернулася вона до Варґаса.

Алісія не дозволила доньї Маріані ухилитися від розмови з нею і подалася вперед так, щоб опинитися в секретарки просто перед очима.

– Вам було відомо, що дон Маурісіо клопотався перед каудильйо про помилування Себастьяна Сальґадо?

Донья Маріана глянула на неї згори донизу, вже навіть не намагаючись приховати ту ворожість, яку викликала в неї Алісія. Секретарка обернулася за підтримкою до Варґаса, але той сховав очі у свій нотатник.

– Звісно, мені це було відомо.

– Вас це не здивувало?

– Чому б це мало мене здивувати?

– Міністр вам казав, чому вирішив це зробити?

– Із гуманістичних намірів. Дон Маурісіо дізнався, що Себастьян Сальґадо дуже хворий і йому вже недовго лишилося на цьому світі. Пан міністр хотів, щоб Сальґадо відвідав своїх рідних, щоб він мав змогу померти не у в’язниці, а в родинному колі.

– Згідно з рапортом поліції, після двадцяти років, проведених у в’язниці, у Себастьяна Сальґадо не лишилося родичів, про яких було б відомо, – зауважила Алісія.

– Дон Маурісіо – палкий прихильник національного примирення і прагне до якнайшвидшого загоєння ран минулого. Можливо, вам це важко зрозуміти, але є люди, яким притаманне християнське милосердя й великодушність.

– У такому разі чи вам відомо про інші випадки за час вашої роботи на пана міністра, коли б дон Маурісіо клопотався про помилування для котрогось із тих сотень чи тисяч політичних арештантів, що за багато років пройшли крізь в’язницю, комендантом якої він був?

Донья Маріана у відповідь, наче отруєним клинком, різонула крижаною посмішкою.

– Ні, мені про такі випадки не відомо.

Алісія і Варґас коротко перезирнулися. Поліціянт дав напарниці зрозуміти, що цю тему краще облишити: було зрозуміло, що цей шлях їх нікуди не приведе. Алісія знову подалася вперед, і донья Маріана хоч-не-хоч змушена була поглянути на неї.

– Ми вже закінчуємо, доньє Маріано. Дякуємо за вашу терплячість. Ця зустріч, про яку ви згадували раніше, з комерційним директором видавництва «Аріадна»…

– Сеньйором Каскосом.

– Так, із сеньйором Каскосом, дякую. Ви не знаєте, чого вона могла стосуватися?

Донья Маріана глянула на Алісію з таким виразом, ніби вважала зайвим пояснювати, яким безглуздим видалося їй це запитання.

– Видавничих справ, як легко здогадатися.

– Зрозуміло. А пан міністр часто обговорює службові справи зі своїми працівниками у себе вдома?

– Я не розумію, до чого ви ведете.

– Чи не могли б ви пригадати, коли таке траплялося востаннє?

– Раніше такого не траплялося, це правда.

– А про цю зустріч із Каскосом домовлялися ви?

Донья Маріана похитала головою.

– Як я вже вам казала, міністр сам записав її в розклад своєю власною рукою.

– А часто дон Маурісіо заплановує зустрічі без вашого відома? «Своєю власною рукою»?

Секретарка холодно глянула на неї.

– Ні, не часто.

– І, попри це, ви все ж не згадали про цей факт у своїх свідченнях.

– Я вам уже сказала, що це не видалося мені важливим. Сеньйор Каскос працює на дона Маурісіо. Немає нічого дивного в тому, що вони запланували зустрітися, адже це траплялося вже не вперше.

– Он як?

– Так. Вони час від часу зустрічалися й раніше.

– У цьому будинку?

– Як мені відомо, ні.

– Ці зустрічі влаштовували ви чи сам дон Маурісіо?

– Не пам’ятаю. Треба переглянути мої записи. Яка різниця?

– Пробачте мою настирливість, але, може, сеньйор Каскос, коли з’явився на зустріч, повідомив вам, про що міністр того ранку хотів із ним поговорити?

Донья Маріана на якусь хвилю замислилася.

– Ні. Тоді головним завданням було знайти міністра, і мені не спало на думку, що справи з працівником середньої ланки можуть бути пріоритетними.

– Сеньйор Каскос – працівник середньої ланки? – запитала Алісія.

– Так.

– Щоб ми могли порівняти, скажіть, будь ласка, працівником якої ланки є ви, доньє Маріано?

Варґас непомітно штовхнув Алісію ногою. Секретарка підвелася з суворим виразом обличчя, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено і час прощатися.

– Прошу мені вибачити. Якщо більше нічим не можу вам допомогти… – Вона вказала на двері, ввічливо, але рішуче запрошуючи Алісію і Варґаса покинути маєток. – За відсутності дона Маурісіо його справи потребують моєї уваги.

Варґас устав із канапи й кивнув, збираючись іти за доньєю Маріаною. Він уже почав рухатися до виходу, коли помітив, що Алісія далі сидить на канапі, сьорбаючи чай, до якого навіть не торкнулася під час усієї розмови. Варґас і секретарка обернулися до неї.

– Власне кажучи, є ще дещо, чим ви можете нам допомогти, доньє Маріано, – промовила Алісія.

Вони пройшли за доньєю Маріаною лабіринтом коридорів і опинилися перед сходами, що збігали на вежу. Вальсова секретарка вела перед мовчки й не озираючись, а за нею тягнулася аура неприязні, яку можна було ледве не намацати в повітрі. Струмені дощу, які омивали фасад будинку, кидали моторошні відсвіти крізь фіранки й великі вікна, створюючи враження, що «Вілла Мерседес» поринула під води якогось озера. Дорогою їм трапилася ціла армія слуг та працівників маленької Вальсової імперії, які, побачивши донью Маріану, схиляли голови, а деякі навіть спинялися, поштиво відступаючи вбік. Варґас і Алісія, час від часу обмінюючись збентеженими поглядами, спостерігали ці ієрархічні церемонії у виконанні слуг і лакеїв міністра.

Унизу гвинтових сходів, що вели до кабінету на верхівці вежі, донья Маріана зняла зі стіни олійний ліхтар і збільшила яскравість полум’я. Вони підіймалися в цій бульбашці бурштинового світла, тягнучи за собою тіні по стінах. Опинившись перед дверима до кабінету, секретарка обернулася й, цього разу ігноруючи Варґаса, уп’ялася своїми отруєними злістю очима в Алісію. Та спокійно всміхнулась у відповідь і простягнула долоню. Донья Маріана, зібгавши губи, дала їй ключі.

– Нічого не чіпайте. Усе має лишатися на своїх місцях. А перед тим як поїхати, не забудьте залишити ключі мажордомові.

– Красно дякуємо, доньє… – промовив Варґас.

Донья Маріана обернулася й, нічого не відповівши, рушила сходами вниз, забравши ліхтар і лишивши їх стояти в темряві перед дверима.

– Оце так вдало поспілкувалися, – зауважив Варґас. – Цікаво, скільки часу знадобиться доньї, щоб зателефонувати Ґарсії Новалесу й наскаржитися, насамперед на тебе.

– Менше хвилини, – вирішила Алісія.

– Щось мені підказує, що працювати з тобою буде справжнє задоволення.

– Можеш підсвітити?

Варґас дістав запальничку й підніс вогник до замкової щілини, щоб Алісія могла вставити ключ. Кругла ручка скреготнула металічним звуком, коли дівчина повернула її.

– Наче мишоловка, – промовив Варґас.

У світлі вогника запальнички Алісія вишкірилася до нього недоброю посмішкою, якої Варґас волів би не бачити.

– Лишайте сподівання всі, хто входить [28], – проказала вона.

Варґас загасив запальничку й штовхнув двері досередини.

8

Вальсів кабінет був залитий сіруватим сяйвом. Свинцеве небо й сльози дощу застилали вікна. Алісія і Варґас пройшли до приміщення, яке видалося їм кормовою каютою на розкішній яхті. Кабінет мав овальну форму. Посередині чільне місце посідав великий робочий стіл зі шляхетної деревини. Довкола нього майже весь простір уздовж стін займала домашня бібліотека, зроблена спіраллю, що, здавалося, закручувалася, наче ласо, здіймаючись до скляного ліхтаря на самій верхівці вежі. Лише в одному місці стіна була вільна від поличок із книжками – перед столом висіла дошка з десятками фотографій у рамочках. Алісія і Варґас підійшли поближче, щоб роздивитися світлини. На всіх було одне-єдине обличчя: така собі фотографічна біографія, від дитинства до підліткового віку й першої юності. Дівчинка, бліда й світлява, зростала перед очима глядача, проживаючи все своє життя за сотню миттєвостей.

– Схоже, таки є людина, яку міністр любить більше, ніж самого себе, – мовила Алісія.

Варґас затримався на якусь мить, розглядаючи портрети, тимчасом як Алісія підійшла до Вальсового столу. Вона відсунула адміральський фотель і всілася в нього. Потім поклала долоні на шкіряну оббивку й оглянула приміщення.

– І яким світ здається звідти? – запитав Варґас.

– Маленьким.

Алісія ввімкнула настільну лампу. Приміщення сповнилося теплим порохнистим світлом. Дівчина висунула верхню шухляду й виявила там різьблену дерев’яну шкатулку.

Варґас наблизився й присів на кут столу.

– Якщо це зволожувач для сигар, я б не відмовився від першокласної «монтекрісто» [29], – промовив поліціянт.

Алісія розкрила скриньку. Та була порожньою. Середина її була оббита блакитним оксамитом і мала заглиблення, призначені, схоже, для револьвера. Варґас нахилився й провів рукою по борту шкатулки. Понюхавши пальці, він кивнув.

Дівчина висунула другу шухляду. Перед їхніми очима опинилася ціла колекція шкатулок, акуратно розставлених, наче на виставку.

– Схоже на маленькі труни, – промовила Алісія.

– Гляньмо, чи всередині немає мерців, – запропонував Варґас.

Алісія розкрила одну зі шкатулок. У ній був чорний лакований стрижень, увінчаний ковпачком із білою зіркою на самому кінчику. Дівчина дістала його зі скриньки й, усміхаючись, зважила на долоні. Потім зняла ковпачок і стала помалу крутити один із кінців. Перо із золота й платини, яке, здавалося, витворили якісь маги-ювеліри, зблиснуло в її руках.

– Чарівна ручка Фантомаса? – запитав Варґас.

– Майже. Це перша перова авторучка, виготовлена фірмою «Монблан», – пояснила Алісія. – 1905 року. Страшенно дорога річ.

– А звідки ти це все знаєш?

– Леандро має таку саму.

– Схоже, для тебе вона цінніша.

Алісія поклала ручку в шкатулку й засунула шухляду на місце.

– Так. Леандро пообіцяв подарувати її мені того дня, коли я вийду у відставку.

– І коли ж це станеться?

– Скоро.

Вона намірилася висунути третю й останню шухляду, коли зауважила, що та замкнена. Алісія глянула на Варґаса, який заперечно похитав головою.

– Якщо тобі потрібен ключ, спускайся й проси свою подругу донью Маріану.

– Мені б не хотілося її турбувати. Вона така зайнята «справами дона Маурісіо»…

– То що ти пропонуєш?

– Я гадала, вас в Головному управлінні вчать, як застосовувати грубу силу.

Варґас зітхнув.

– Відійди, – наказав поліціянт.

Відтак опустився навколішки перед тумбою з шухлядами й дістав із кишені піджака руків’я зі слонової кістки, яке розклав у двосічний ніж із зубчастим лезом.

– Не думай, що лише ти знаєшся на колекційних речах, – мовив Варґас. – Подай-но мені канцелярський ножик.

Алісія виконала його прохання, і поліціянт заходився своїм ножем колупати в замку, а канцелярський просунув у щілину між шухлядою і корпусом столу.

– Щось мені підказує, що ти вже не вперше робиш таке, – зауважила Алісія.

– У кожного має бути якесь хобі. Хтось ходить на футбол, а хтось відмикає замки без ключа…

Операція тривала трохи більше ніж дві хвилини. Пролунало металічне клацання, і канцелярський ніж упав до шухляди, коли замок піддався. Варґас витягнув лезо своєї навахи [30] із замкової щілини. На клинку не лишилося жодної подряпини чи пощербини.

– Гартована сталь? – запитала Алісія.

Варґас вправно склав ніж, сперши вістрям об підлогу, і сховав назад до внутрішньої кишені піджака.

– Колись мусиш мене навчити бавитися з цією штукенцією.

– Якщо добре поводитимешся, – відказав Варґас, висуваючи шухляду.

Алісія нетерпляче зазирнула всередину. Шухляда була порожньою.

– Тільки не кажи, що я даремно зламував письмовий стіл міністра.

Дівчина не відповіла. Вона опустилася навколішки поруч із Варґасом, помацала внутрішній бік шухляди, простукала кісточками пальців по дошках.

– Міцний дуб, – сказав поліціянт. – Тепер таких меблів уже не роблять…

Алісія збентежено насупила чоло.

– Тут ми нічого не знайдемо, – зауважив Варґас, підводячись. – Їдьмо краще до управління, подивимося на листи Сальґадо.

Алісія не звернула уваги на його слова. Вона далі обмацувала середину шухляди і її спід. Бокові стінки шухляди виступали на два пальці нижче її дна.

– Допоможи мені вийняти її, – попросила дівчина.

– Тобі мало виламати замок, тепер ти хочеш розібрати весь стіл, – пробурмотів Варґас.

Поліціянт жестом наказав їй відступити і витягнув шухляду повністю.

– Бачиш? Нічого.

Алісія перевернула шухляду. До споду двома шматками ізострічки, наліпленими навхрест, був прикріплений предмет, схожий на книжку. Дівчина акуратно відліпила ізострічку. Варґас торкнувся клейкої поверхні.

– Приклеєно недавно.

Алісія поклала книжку на стіл. Відтак знову сіла у фотель і присунулася до світла. Варґас присів навпочіпки обік неї і зацікавлено поглянув на дівчину.

Книжка мала сотні дві сторінок і була оправлена чорною шкірою. Ні на обкладинці, ні на корінці назви не було. Єдиною прикметною ознакою на палітурці була тиснена золотом гравюра у формі спіралі. Зображення створювало щось на кшталт зорової омани: читачеві, який тримав книгу в руках, здавалося, що він дивиться на закручені, як мушля равлика, гвинтові сходи, що спускаються углиб.

На перших трьох сторінках не було нічого, крім трьох начерків перовою ручкою, що зображали шахові фігури: туру, пішака й королеву. Своїми рисами фігури дещо скидалися на людей. Королева мала чорні очі й вертикальні, як у плазунів, зіниці. Алісія перегорнула сторінку й нарешті натрапила на назву твору.

Лабіринт духів VII

Аріадна і Багряний Князь

Текст та ілюстрації Віктора Маташа

Під назвою була майстерна ілюстрація, що займала цілий розворот і була виконана чорним чорнилом. Малюнок зображував примарне на вигляд місто, у якому будинки мали обличчя, а хмари, наче гадюки, повзли поміж дахами. На вулицях палали багаття і здіймалися стовпи диму, а на вершечку гори над містом нависав великий хрест, охоплений полум’ям. Алісія впізнала на малюнку подобу Барселони. Однак Барселони інакшої, Барселони, перетвореної на нічний кошмар, побачений очима дитини. Алісія взялася далі гортати сторінки й затрималася на ілюстрації, що зображала храм Святої Родини. На малюнку будівля, здавалося, жила своїм власним життям. Незавершений собор повз, неначе дракон, а чотири вежі Різдвяного фасаду звивалися до сірчаних небес, закінчуючись головами, що вергали вогонь.

– Ти бачила колись щось подібне? – запитав Варґас.

Алісія звільна похитала головою. На кілька хвилин вона поринула в дивний всесвіт, образи якого спливали з тих сторінок: мандрівний цирк із тваринами, що ховаються від світла; безкрайній цвинтар, що здіймається нагромадженням гробівців, і душі, що линуть до неба, пронизуючи хмари; судно, що сіло на мілину біля берега, всіяного рештками кораблетрощі, і море трупів, затягнутих під воду. А над усією цією химерно-фантастичною Барселоною владарює він, вбраний у туніку, що розвівається на вітрі, – Багряний Князь із обличчям янгола й очима вовка, що спостерігає з маківки собору на вулиці, які вирують унизу під його ногами.

Алісія загорнула книжку, ошелешена тою дивною порочною силою, що йшла від малюнків. І тоді дівчина зрозуміла: те, що вона тримала в руках, було лише дитячою казкою.

9

Коли вони спускалися з вежі сходами, Варґас м’яко притримав Алісію за лікоть.

– Треба сказати доньї Маріані, що ми знайшли ту книжку й забираємо її з собою.

Погляд Алісії вп’явся у руку Варґаса, і той прибрав її з вибачливим жестом.

– Мені здалося, що я достатньо зрозуміло висловилася про те, що не хочу більше її турбувати.

– Тоді принаймні треба згадати про книжку у звіті…

Замість відповіді Алісія зиркнула на нього непроникним поглядом. Варґасові спало на думку, що її зелені очі зблискують у півмороці, наче монети, які лежать на дні водойми, і надають своїй власниці дещо потойбічного вигляду.

– Я маю на увазі, оформити її як речовий доказ… – уточнив поліціянт.

– Доказ чого?

Тон Алісії був холодний, різкий.

– Того, що поліція виявила під час розслідування…

– Якщо бути точним, то книжку виявила не поліція. Книжку виявила я. А ти лише виламав замок на шухляді.

– Слухай-но…

Алісія рушила сходами вниз, не давши йому договорити. Варґас навпомацки кинувся за нею.

– Алісіє…

Парк зустрів їх мрячкою, що приставала до одягу, наче скляний пил. Служниця дала їм парасолю, проте, перш ніж Варґас устиг її розкласти, Алісія вже прямувала до гаража, не чекаючи на нього. Поліціянт поквапився й, наздогнавши її, прикрив від дощу парасолею.

– Будь ласка, – промовив він.

Варґас помітив, що Алісія трохи накульгує і зціплює зуби.

– Що сталося?

– Нічого. Давня рана. А вогкість у пригоді не стає. Пусте.

– Якщо хочеш, можеш зачекати мене, я піджену машину сюди, – запропонував поліціянт.

І знову Алісія наче не розчула його слів. Вона втупила очі кудись у далечінь, розглядаючи між деревами ледь помітне видиво – якусь будівлю, укриту запоною дощу.

– Що там? – запитав Варґас.

Алісія рушила вперед, лишивши його з парасолею в руці.

– Матір Божа! – пробурмотів поліціянт, укотре вже кидаючись за Алісією.

Коли він її наздогнав, дівчина лише вказала на якусь споруду, схожу на оранжерею, заховану в глибині саду.

– Там хтось був, – промовила вона. – Стежив за нами.

– Хто б це міг бути?

Алісія спинилася на мить і замислилась.

– Ти йди до гаража. Я буду за хвилину.

– Ти впевнена?

Дівчина кивнула.

– Візьми принаймні парасолю…

Варґас дивився, як вона, злегка накульгуючи, зникає за імлистою завісою, перетворюючись на ще одну тінь серед дерев.

10

Під її ногами простягнувся хідник із білуватого каменю. У шпаринах між тесаними брилами рівними лініями розрісся мох. Алісії доріжка видалася брукованою надгробними плитами, вкраденими зі цвинтаря. Стежка заглиблювалася у вербовий гайок. Краплі дощу падали з віття дерев, яке торкалося Алісії, коли та проходила повз нього, немов чиїсь руки, що хотіли її затримати. Попереду маячіла споруда, яка спершу видалася дівчині оранжереєю, але тепер, зблизька, мала вигляд якогось неокласичного шатра. Мініатюрна залізниця, що оббігала весь маєток по периметру, проходила повз цю будівлю, біля головного входу до якої було споруджено перон, мовби на справжній залізничній станції. Алісія переступила через рейки й піднялася по сходах, що вели до прочинених дверей. Біль пульсував і шпигав у стегні, неначе ногу було обкручено колючим дротом. Дівчина спинилася на якусь мить, щоб звести дух, а відтак штовхнула двері, які з тихим рипінням подалися вперед.

Спершу Алісія подумала, що потрапила до закинутої багато років тому танцювальної зали. Зі стелі, мов наморозь, звисали дві кришталеві люстри, а на шарі пилу, що вкривав дерев’яну підлогу, помережану ромбічними візерунками, виднілися сліди чиїхось ніг.

– Агов! – гукнула Алісія.

Голос її облетів залу й луною повернувся без відповіді. Вервечка кроків губилася в півмороці. Трохи далі місце вздовж усієї стіни займала шафа з темного дерева, поділена на невеличкі комірки на кшталт похоронних ніш. Алісія рушила по слідах, але відразу ж зупинилася, помітивши, що хтось на неї дивиться. Із темряви виринув скляний погляд, який належав обличчю зі слонової кістки, що посміхалося злостиво й виклично. Лялька мала руде волосся і вбрана була в чорну шовкову сукню. Алісія пройшла ще кілька метрів і зауважила, що лялька тут не одна. У кожній із тих комірок розміщувалося по фігурі в розкішних строях. Алісія нарахувала близько сотні ляльок, усі посміхалися, усі незмигно дивилися на неї. Вони були завбільшки з дитину, і навіть у темряві можна було розгледіти, з якою майстерністю виготовлено кожну їхню найдрібнішу деталь: від блиску нігтів чи білосніжних зубчиків, що визирали поміж нафарбованими губами, аж до райдужки їхніх очей.

– Хто тут?

Голос донісся з глибини зали. Алісія розгледіла чиюсь постать, що сиділа в кутку на стільці.

– Мене звати Алісія. Алісія Ґріс. Я не хотіла тебе налякати.

Постать підвелася й повільно наблизилась. Коли вона виринула з темряви і стала на краю тьмяного світла, що линуло крізь дверний отвір, Алісія впізнала обличчя дівчинки, яке бачила на світлинах у Вальсовому кабінеті.

– У тебе гарна колекція ляльок.

– Вони майже нікому не подобаються. Батько каже, що мої ляльки скидаються на вампірів. Більшість людей вони лякають.

– Тим-то вони мені й подобаються, – сказала Алісія.

Мерседес пильно пригледілася до своєї незвичної гості. На мить дівчинка подумала, що та чимось подібна до експонатів її колекції, немовби котрась із ляльок, замість навіки застигнути в дитинстві, вирізьбленому в слоновій кістці, виросла й перетворилася на жінку з плоті, крові й пітьми. Алісія всміхнулася їй і простягнула руку.

– Ти Мерседес, еге ж?

Дівчинка кивнула й потисла руку. Щось у холодному й пронизливому погляді цієї жінки заспокоювало її та викликало довіру. Мерседес вирішила, що її новій знайомій трохи менше ніж тридцять років, хоча, подібно як і з ляльками, що ближче дівчинка придивлялася до неї, то тяжче було визначити її справжній вік. Вона мала точену талію і була вдягнута так, як потайки завжди хотілося вдягатися Мерседес, хоча дівчинка не мала певності, що батько чи донья Ірена бодай колись їй це дозволять. Гостя випромінювала ту непоясненну ауру, що, як було відомо Вальсовій доньці, заворожувала чоловіків, змушуючи їх поводитися, як діти – чи як старці – і облизуватися, коли жінка проходила повз них. Мерседес бачила, як вона приїхала разом із якимось поліціянтом і заходила до будинку. Думка про те, що хтось у верхах розглядає цю людину як найвідповіднішу для того, щоб знайти батька Мерседес, здавалася такою самою незбагненною, як і обнадійливою.

– Ви приїхали сюди через мого батька, адже ж так?

Алісія кивнула.

– Звертайся до мене на «ти». Я не набагато старша за тебе.

Мерседес знизала плечима.

– Мене вчили казати «ви» геть усім.

– А мене вчили поводитися як сеньйорита з хорошої родини, і ось що з мене вийшло.

Мерседес тихенько, дещо сором’язливо, засміялася. Алісія подумала, що Вальсова донька не звикла сміятися і робить це так само, як і дивиться на світ: як дівчинка, що ховається в тілі жінки, або ж як жінка, що їй усе своє життя довелося прожити в дитячій казці зі слугами й ляльками, які мають скляне нутро.

– Ви з поліції?

– Щось на кшталт цього.

– Ви не схожі на поліціянтку.

– Ніхто не є тим, на кого схожий.

Мерседес зважила ці слова.

– Мабуть, ні.

– Можна присісти? – запитала Алісія.

– Звісно…

Мерседес поквапилася принести з кутка два стільці й поставила їх у смужці світла, що падало крізь відчинені двері. Алісія обережно опустилася на стілець. Дівчинка, миттю прочитавши на обличчі жінки страждання, кинулася, щоб допомогти. Алісія кволо всміхнулася, чоло її вкрилося плівкою холодного поту. Мерседес завагалася на мить, але потім витерла його хустинкою, яку дістала з кишені. Коли вона це робила, то усвідомила, що шкіра в Алісії така ніжна й така бліда, що дівчинці захотілося погладити її кінчиками пальців. Вона відігнала цю думку, відчуваючи, що невідь-чому застидалася.

– Вам уже краще? – запитала вона.

Алісія кивнула.

– Що сталося?

– Це давня рана. Ще з тих часів, коли я була маленькою дівчинкою. Часом, коли дощить або дуже вогко, вона починає боліти.

– Нещасливий випадок?

– Щось на кшталт цього.

– Мені шкода.

– Таке трапляється. Ти не проти, якщо я поставлю тобі кілька запитань?

Очі дівчинки наповнилися тривогою.

– Про мого батька?

Алісія кивнула.

– Ви збираєтеся його відшукати?

– Я збираюся спробувати.

Мерседес благально глянула на неї.

– Поліція не зможе його знайти. Це мусите зробити ви.

– Чому ти так кажеш?

Вальсова донька опустила очі.

– Тому що мені здається, він не хоче, щоб його знайшли.

– А чому ти так думаєш?

Мерседес далі стояла з похиленою головою.

– Не знаю…

– Донья Маріана розповіла, що того ранку, коли твій батько зник, ти сказала їй, ніби він пішов назавжди й ніколи не повернеться…

– Це правда.

– Того вечора батько сказав тобі щось, що змусило тебе так думати?

– Я не знаю.

– Ти говорила з ним того вечора, коли відбувався бал-маскарад?

– Я піднялася до нього в кабінет. Він так і не з’явився на балі. Був у кабінеті з Вісенте.

– Вісенте Кармоною, своїм охоронцем?

– Так. Він був засмучений. Мав дивний вигляд.

– Він пояснив тобі, чому засмучений?

– Ні. Батько каже мені тільки те, що, на його думку, мені хочеться почути.

Алісія засміялася.

– Усі батьки так роблять.

– Ваш також?

Алісія лише всміхнулася, і Мерседес не наполягала на відповіді.

– Я пам’ятаю, що коли зайшла до кабінету, батько розглядав книжку.

– А не пам’ятаєш, чи це була книжка в чорній обкладинці?

На обличчі Мерседес з’явилося здивування.

– По-моєму, так. Я запитала батька, що це за книжка, і він відповів, що вона не для юних дівчаток. Мені здалося, він не хотів, щоб я її бачила. Мабуть, це була заборонена книжка.

– Твій батько має заборонені книжки?

Мерседес кивнула, знову з відтінком сором’язливості.

– У замкненій шафі у своєму кабінеті в міністерстві. Він не знає, що мені відомо про це.

– Ну, від мене він не дізнається. Скажи-но, а батько часто брав тебе з собою до свого кабінету в міністерстві?

Мерседес похитала головою.

– Я була там лише два рази.

– А в місті?

– Мадриді?

– Так, у Мадриді.

– Тут у мене є все, що потрібно, – відказала дівчинка не надто впевнено.

– Можливо, якось ми з тобою виберемося до міста разом. Прогуляємося. Або сходимо в кіно. Ти любиш кіно?

Мерседес закусила губу.

– Я ніколи там не була. Але мені хотілося б сходити з вами.

Алісія взяла долоні дівчинки у свої й усміхнулася щонайприязніше.

– Ми підемо на Кері Ґранта.

– Я не знаю, хто це.

– Це ідеальний чоловік.

– Чому він ідеальний?

– Тому що його не існує.

Мерседес знову розсміялася своїм стриманим і невеселим сміхом.

– Що ще сказав тобі батько того вечора? Ти щось ще пам’ятаєш?

– Не багато. Сказав, що любить мене. І любитиме, хай що б там не сталося.

– Ще щось?

– Батько був знервований. Він побажав мені доброї ночі й лишився в кабінеті розмовляти з Вісенте.

– Може, ти чула щось із їхньої розмови? – запитала Алісія.

– Підслухувати за дверима недобре…

– А я завжди гадала, що тільки так можна почути найцікавіші розмови, – зауважила Алісія.

Мерседес лукаво всміхнулася.

– Батько гадав, що хтось там був. Під час балу. У його кабінеті.

– Він не сказав хто?

– Ні.

– Що ще? Нічого не привернуло твоєї уваги?

– Щось про список. Батько сказав, що хтось має список. Хто, я не знаю.

– А що це за список, про який вони говорили?

– Не знаю. Список із чисел, мабуть. Мені шкода. Я хотіла б допомогти вам більше, але це все, що мені вдалося розчути…

– Ти мені й так дуже допомогла, Мерседес.

– Справді?

Алісія кивнула й погладила її по щоці. Ніхто так не гладив Мерседес відтоді, як пальці її матері, що десять років тому опинилася прикутою до ліжка, перетворилися на рибальські гачки.

– Як ти гадаєш, що мав на увазі твій батько, коли казав «хай що б там не сталося»?

– Не знаю…

– Твій батько казав таке колись раніше?

Дівчинка не відповіла, лише пильно дивилася на Алісію.

– Мерседес?

– Мені не подобається говорити про це.

– Про що?

– Батько казав ніколи нікому про це не розповідати.

Алісія нахилилася до Мерседес і взяла її за руку. Дівчинка тремтіла.

– Але ж я не ніхто. Мені ти можеш про це розповісти…

– Якщо батько дізнається…

– Він не дізнається.

– Присягаєтеся?

– Присягаюся. Нехай я помру, якщо брешу.

– Не говоріть так.

– Розкажи мені, Мерседес. Те, що ти розповіси, залишиться між нами. Даю тобі слово.

Мерседес поглянула на неї очима, затуманеними слізьми. Алісія стисла її руку.

– Мені було років сім чи вісім, точно не пригадую. Я ходила до Школи черниць у Мадриді. Над вечір, коли уроки закінчувалися, батькові охоронці приїжджали, щоб забрати мене. Ми з дівчатами чекали у внутрішньому дворику, обсадженому кипарисами, коли батьки чи слуги з’являться по нас. О пів на шосту. Та сеньйора приходила багато разів. Вона завжди стояла за ґратами воріт і дивилася на мене. Часом усміхалася мені. Я не знала, хто ця жінка. Але вона приходила майже щодня. Знаками показувала, щоб я підійшла до неї, та я боялася. Одного дня батькові охоронці затрималися. Щось там сталося у Мадриді, в середмісті. Я пам’ятаю, як машини приїжджали, забирали інших дівчат, аж доки я не лишилася одна. Я не знаю, як це сталося, але коли одна з машин виїжджала, тій сеньйорі вдалося дістатися всередину. Вона підбігла і впала навколішки переді мною. Потім обійняла мене і зайшлася плачем. Стала мене цілувати. Я налякалася й закричала. Прибігли черниці. З’явилися охоронці, і я пам’ятаю, як двоє чоловіків схопили ту жінку попід руки й силоміць потягнули її. Сеньйора лементувала й плакала. Я пам’ятаю, як один із батькових охоронців ударив її в обличчя. Тоді вона дістала щось зі своєї сумочки. Це був пістолет. Охоронці сипонули врозтіч, а сеньйора підбігла до мене. Її обличчя було все в крові. Вона обійняла мене і сказала, що любить, і попросила ніколи її не забувати.

– А що сталося потім?

Мерседес сковтнула слину.

– Потім підбіг Вісенте й вистрілив їй у голову. Сеньйора впала до моїх ніг і лежала там у калюжі крові. Я пам’ятаю, тому що одна з черниць узяла мене на руки і зняла з мене черевички, забризкані кров’ю тої сеньйори. Черниця передала мене охоронцеві, який разом із Вісенте відніс мене до машини. Вісенте завів двигун, і ми помчали на повній швидкості, але я встигла побачити крізь вікно, як двоє охоронців волочили по землі тіло сеньйори…

Мерседес глянула Алісії в очі, і та її обійняла.

– Того вечора батько сказав мені, що та сеньйора була божевільною. Що поліція багато разів затримувала її за спроби викрасти дітей із мадридських шкіл. Він сказав, що ніхто й ніколи не вчинить мені нічого лихого, і що мені вже не треба боятися. І ще наказав мені нікому про це не розповідати. Хай що б там не сталося. До школи я більше ніколи не повернулася. Донья Ірена стала моєю навчителькою, і решту освіти я діставала тут, у цьому будинку…

Алісія, тримаючи Мерседес у обіймах і гладячи по голівці, дала їй виплакатися. Пізніше, коли на дівчинку нарешті спав розпачливий спокій, почувся гудок Варґасової машини, і Алісія підвелася.

– Мені вже треба йти, Мерседес. Але я повернуся. І ми прогуляємося Мадридом і сходимо в кіно. А поки мусиш мені пообіцяти, що з тобою все буде гаразд.

Мерседес схопила її за руки й кивнула.

– Ти знайдеш мого батька?

– Обіцяю.

Алісія поцілувала дівчинку в чоло й пішла, накульгуючи, до виходу. Мерседес сіла на підлогу, обхопивши руками коліна, огорнута темрявою свого, розбитого назавжди, світу ляльок.

11

Дорога назад до Мадрида була позначена дощем і мовчанням. Алісія їхала, заплющивши очі й притулившись головою до запітнілого скла, подумки за тисячу кілометрів звідти. Варґас позирав на неї скоса, час від часу закидаючи вудку, щоб дізнатися, чи не вдасться йому втягнути напарницю в розмову, яка б перекинула місток через ту порожнечу, що супроводжувала їх відтоді, як вони виїхали з «Вілли Мерседес».

– Ти надто жорстко повелася з Вальсовою секретаркою, – зауважив він. – Щоб не сказати інакше.

– Вона гарпія, – пробурмотіла Алісія не дуже приязним тоном.

– Якщо бажаєш, можемо змінити тему й поговорити про погоду, – запропонував Варґас.

– Дощить, – відказала Алісія. – Про що ще ти хочеш поговорити?

– Ти могла б розповісти мені, що сталося там усередині, у тому будиночку в парку.

– Нічого не сталося.

– Одначе ти була там півгодини. Сподіваюся, ти не провела весь цей час, чіпляючись до когось іще. Буде краще, якщо ми не налаштовуватимемо весь світ проти себе від першого ж дня. Повір мені, я знаю, що кажу.

Алісія не відповіла йому.

– Слухай-но, ми зможемо розплутати цю справу тільки тоді, коли працюватимемо разом, – заявив Варґас. – Обмінюватимемося інформацією. Тому що я не твій шофер.

– Якщо так, то я можу їздити на таксі. Завжди так роблю.

Варґас зітхнув.

– Не зважай на мене, гаразд? – сказала Алісія. – Я не дуже добре почуваюся.

Поліціянт пильно глянув на неї. Дівчина далі сиділа із заплющеними очима і стискала стегно з виразом муки на обличчі.

– Може, заїхати до аптеки абощо?

– Для чого?

– Не знаю. У тебе не дуже хороший вигляд.

– Дякую.

– Пошукати якесь знеболювальне?

Алісія похитала головою. Дихання її було уривчастим.

– Можеш зупинитися на хвилинку? – нарешті промовила вона.

За сотню метрів Варґас помітив придорожний ресторанчик біля станції техобслуговування, де прилаштувалося з десяток вантажівок. Він з’їхав з шосе й зупинив машину просто перед входом до закладу. Відтак вискочив із автомобіля й, оббігши його, відчинив Алісії дверцята й простягнув руку.

– Я сама.

Після двох невдалих спроб Варґас підхопив-таки її попід руки й витягнув із машини. Узявши сумочку, яку Алісія залишила на сидінні, він повісив її дівчині на плече.

– Іти можеш?

Алісія кивнула й рушила до дверей. Варґас м’яко підтримував її попід руку, і цього разу напарниця не пручалася. Зайшовши до бару, поліціянт за звичкою перебіг очима по приміщенню, оглянувши входи, виходи й публіку, що зібралася там. Гурт далекобійників бесідував за столиком, застеленим паперовою скатертиною, на якій стояло домашнє вино й газована вода. Кілька їх обернулися, щоб глянути на нових відвідувачів, однак, зустрівшись із Варґасовим поглядом, мовчки втопили свої очі й усю свою сміливість у полумисках із косідо [31]. Офіціант, суб’єкт із виглядом трактирника з якоїсь оперетки, що проходив повз них із тацею кави, жестом припросив їх сідати на місце, вочевидь призначене для почесних гостей, осторонь плебсу і з виглядом на дорогу.

– За хвилинку я до вас підійду, – сказав офіціант.

Варґас підвів Алісію до столика й посадив на стілець, спиною до відвідувачів бару. Сам усівся навпроти й вичікувально поглянув на дівчину.

– Ти починаєш мене лякати, – промовив він.

– Не лести собі.

Офіціант миттю повернувся і, виструнчившись, осяяв усмішкою таких шановних і неочікуваних гостей.

– Доброго дня! Бажаєте замовити щось поїсти? Сьогодні у нас смачнюще косідо, фірмова страва моєї господині, але ми можемо проготувати все, що захочете. Стейк…

– Склянку води, будь ласка, – попросила Алісія.

– Уже несу!

Офіціант метнувся по пляшку мінеральної води й повернувся, прихопивши два написаних рукою меню з ламінованого картону. Він налив дві склянки води й, відчувши, що його присутність є небажаною, шанобливо покинув їх, перед цим промовивши:

– Я залишу меню на випадок, якби вам захотілося його глянути.

Варґас пробурмотів якісь слова подяки й поглянув на Алісію, яка припала до своєї склянки з водою так, наче щойно перетнула Сахару.

– Ти зголодніла?

Дівчина взяла свою сумочку й підвелася.

– Я на хвилинку до туалету. Замов за мене.

Проходячи повз Варґаса, вона поклала руку йому на плече й кволо всміхнулася.

– Не хвилюйся. Зі мною все буде гаразд…

Поліціянт дивився, як Алісія, шкутильгаючи, дісталася до вбиральні й зникла за дверима. Офіціант, що поглядав із-за барної стійки, мабуть, замислювався над тим, яка ж природа стосунків між цим чоловіком і такою жінкою.

Алісія зачинила двері й замкнулась на засув. У тісній вбиральні смерділо дезінфектантом, а стіни було викладено вицвілим кахлем, списаним непристойними малюнками й не дуже доречними фразами. Вузеньке віконце обрамляло вентилятор, поміж лопатями якого гострими смужками просмикувалося порохнисте світло. Алісія підійшла до рукомийника і сперлася на нього. Вона відкрутила кран і пустила воду, від якої тхнуло іржею. Потім дістала з сумочки металевий футляр. Руки її тремтіли. Алісія взяла шприц і скляну пляшечку з гумовим корком. Зануривши голку в пляшечку, дівчина набрала півшприца. Потім постукала по ньому пальцем і натиснула на поршень, доки на кінчику голки не зібралася густа й блискуча крапля. Після цього підійшла до унітаза, опустила накривку, сіла, спершись на стіну, і лівою рукою закасала одяг аж до пояса. Помацавши внутрішній бік стегна, вона глибоко вдихнула, а потім увігнала голку трохи вище краю панчохи і випорснула весь уміст шприца. За кілька секунд вона відчула немовби поштовх. Шприц випав їй із рук і свідомість затуманилася, тимчасом як відчуття прохолоди розповзалося по її жилах. Алісія прихилилася до стіни й кілька хвилин провела не думаючи ні про що, окрім цієї крижаної змії, що звивалася в її тілі. Якоїсь миті дівчині здалося, що вона знепритомніла. Алісія розплющила очі, не розуміючи де вона, не впізнаючи смердючої й похмурої комірчини. Її увагу привернув далекий звук, немовби хтось стукав у двері.

– Алісіє! З тобою все гаразд?

Голос Варґаса.

– Так, – над силу промовила вона. – Уже виходжу.

Минуло кілька секунд, а потім кроки поліціанта стали віддалятися. Алісія витерла струминку крові, що потекла по стегні, й опустила спідницю. Потім підібрала шприц, що тріснув, і поклала його назад до футляра. Відтак умилася й витерла обличчя туалетним папером, що висів на цвяху, забитому в стіну. Перш ніж вийти із вбиральні, вона глянула на себе в дзеркало. Подібна була до однієї з ляльок Мерседес. Алісія підфарбувала губи й розгладила одяг. Потім глибоко вдихнула й приготувалася повернутися до світу живих.

Підійшовши до столика, вона сіла навпроти Варґаса й обдарувала його своєю щонайчарівливішою усмішкою. Поліціянт тримав кухоль із пивом, до якого ледве доторкнувся, і дивився на Алісію, не приховуючи стурбованості.

– Я замовив стейк, – нарешті промовив він. – Із кров’ю. У ньому багато білка.

Алісія кивнула, даючи зрозуміти, що цілком схвалює його вибір.

– Я не знав, що замовити, але потім мені спало на думку, що ти, мабуть, кровожерна.

– М’ясо з кров’ю – це єдине, чим я харчуюся, – запевнила його Алісія. – І бажано, щоб із невинних жертв.

Варґасові жарт не видався смішним. У його погляді Алісія побачила своє відображення.

– Можеш це сказати.

– Що сказати?

– Те, про що думаєш.

– А про що я думаю?

– Ти думаєш, що я схожа на наречену Дракули.

Варґас насупився.

– Так мені завжди каже Леандро, – промовила Алісія приязним тоном. – Я не ображаюся. Уже звикла.

– Я думав не про це.

– Вибач за те, що було раніше.

– Тобі немає за що вибачатися.

Підійшов офіціант із двома тарілками і послужливим виразом на обличчі.

– Стейк для сеньйорити… і наша фірмова страва, косідо, для кавальєро. Бажаєте чогось іще? Може, ще хліба? Домашнього винця?

Варґас заперечно похитав головою. Алісія глянула на свій стейк, який лежав на тарілці серед гарніру з картоплі.

– Якщо хочете, можна трішки підсмажити… – запропонував офіціант.

– Не треба, дякую.

Вони взялися до їжі мовчки, зрідка позираючи одне на одного й обмінюючись заспокійливими усмішками. Алісія не мала апетиту, але змусила себе вдати, ніби стейк їй дуже подобається.

– Смачно. А як твоє косідо? Одружився б із кухаркою, що його приготувала?

Варґас відклав ложку й відкинувся на стільці. Алісія знала, що він вивчає її розширені зіниці й причмелений вигляд.

– Скільки ти вколола?

– Це не твоя справа.

– Що це за рана?

– Така, про яку виховані сеньйорити не говорять.

– Якщо ми збираємося працювати разом, мені треба знати, чого очікувати.

– Я ж не твоя наречена. Ця справа триватиме не довше кількох днів. Тобі не доведеться знайомити мене з матір’ю.

На обличчі Варґаса не з’явилося навіть тіні усмішки.

– Мене поранило ще маленькою дівчинкою. Бомбардування під час громадянської війни. Лікар, що збирав моє стегно, не спав цілу добу і зробив усе, що міг. Але, гадаю, в мене там досі лишилося кілька сувенірів від італійської авіації.

– Це сталося в Барселоні?

Алісія кивнула.

– У мене в Генеральній службі був товариш з Барселони, який жив два роки з картечиною завбільшки з оливку, що застрягла йому в аорті, – сказав Варґас.

– І що з ним? Помер?

– На нього наїхав розвізник газет перед вокзалом Аточа [32].

– Не можна довіряти газетникам. Наїдуть на тебе за першої-ліпшої нагоди. А ти? Де ти був під час війни?

– То там, то тут. Переважно в Толедо.

– Всередині Алькасара [33] чи зовні?

– Яка різниця?

– Лишилося щось на згадку?

Варґас розщіпнув сорочку й показав їй круглий шрам із правого боку грудей.

– Можна? – запитала дівчина.

Поліціянт кивнув. Алісія нахилилася й торкнулася рубця пальцями. Офіціант за барною стійкою впустив на підлогу склянку, яку витирав.

– Нічогенький шрам, – сказала Алісія. – Болить?

Варґас защіпнув сорочку.

– Тільки коли сміюся. Я серйозно.

– Із такою роботою ти, либонь, і на аспірин не заробляєш.

Варґас нарешті всміхнувся. Алісія піднесла свою склянку з водою.

– За наші страждання.

Поліціянт підняв свою, і вони цокнулися. Далі їли мовчки: Варґас підчищав свою тарілку, Алісія дзьобала своє м’ясо то тут, то там. Коли дівчина відставила тарілку вбік, її напарник став брати звідти картоплю, якої Алісія майже не торкнулася.

– То які в нас плани на день? – запитав він.

– Я гадала, що ти міг би з’їздити до Головного управління, щоб дістати копії листів Сальґадо й розвідати, чи немає новин на тому фронті. А якщо матимеш час, відвідай ще того Каскоса з видавництва «Аріадна». Щось тут не сходиться.

– А ти не хочеш навідатися до нього разом?

– У мене інші плани. Я збираюся заскочити до свого давнього знайомого, який, можливо, зможе нам допомогти. Краще мені піти до нього одній. Він своєрідний персонаж.

– Схоже, це обов’язково умова для твоїх друзів. Ти хочеш розпитати в нього про книгу?

– Так.

Варґас показав офіціантові, щоб той приніс їм рахунок.

– Не хочеш кави, чи солодкого чи ще чогось?

– У машині можеш пригостити мене однією з твоїх імпортних цигарок, – відказала Алісія.

– Це ж не було просто хитрим приводом, щоб позбутися мене за першої-ліпшої нагоди, адже ж ні?

Алісія похитала головою.

– О сьомій ми зустрінемося в кафе «Хіхон» і «обміняємося» інформацією.

Варґас суворо поглянув на неї. Дівчина врочисто піднесла долоню.

– Обіцяю.

– Краще тобі дотриматися своєї обіцянки. Де тебе висадити?

– На бульварі Реколетос. Тобі по дорозі.

12

Того року, коли Алісія Ґріс прибула до Мадрида, її наставник і керівник Леандро Монтальво розповів, що кожен, хто прагне зберегти здоровий глузд, повинен мати в цьому світі місце, де він міг би й хотів би загубитися. Це місце – останній притулок, така собі прибудова до душі, куди людина завжди може втекти, щоб замкнутися там і викинути ключі, коли світ зазнає краху у своїй комедії абсурду. Однією з найдратівливіших звичок Леандро було те, що він завжди мав рацію. Із часом Алісія зрештою підкорилася очевидному й вирішила, що, можливо, настала мить знайти собі власний притулок, адже абсурдність світу більше не видавалася їй комедією, перетворившись на просту рутину. Одного разу долі таки забажалося здати їй на руки хороші карти. Як і всі великі відкриття, сталося це тоді, коли Алісія найменше цього очікувала.

Одного далекого дня її першої осені в Мадриді злива зненацька захопила дівчину, коли та прогулювалася бульваром Реколетос. Посеред алеї Алісія побачила розкішний, у класичному стилі, будинок, який видався їй музеєм і в якому вона вирішила перечекати негоду. Змокла до рубця, вона піднялася сходами, довкола яких стояли прегарні статуї, і не зауважила напису над входом. Якийсь чоловік із флегматичним виразом обличчя й поглядом пугача стояв на порозі, спостерігаючи за дощем, і побачив Алісію. Його хижі очі вп’ялися в неї, немов у дрібного гризуна.

– Добрий день! Що у вас тут показують? – запитала навмання Алісія.

Чоловік вбирав її своїми схожими на дві лупи очима, і враження про дівчину в нього склалося вочевидь не найкраще.

– У нас тут показують терплячість, сеньйорито, а ще вряди-годи подивування перед нахабством невігласів. Це Національна бібліотека.

Чи то сповнившись співчуття до неї, чи то просто від нудьги кавальєро з совиним поглядом повідав дівчині, що вона ступила до однієї з найбільших на планеті книгозбірень, у надрах якої на неї чекають понад двадцять п’ять мільйонів книжок, і якщо Алісія прийшла сюди з наміром скористатися туалетом або переглянути журнали про моду у великій читальній залі, то може забиратися звідси на поталу запаленню легень.

– А можна поцікавитися особою вашої вельможності? – запитала Алісія.

– Уже багато років я не бачив жодної вельможності, але якщо ви маєте на увазі мою скромну персону, то досить сказати, що я є директором цієї установи і що однією з моїх найулюбленіших розваг є виганяти втришия всяких неуків і випадкових зайд.

– Але я хотіла би записатися до вашої бібліотеки.

– А я хотів би написати «Девіда Копперфільда», але ось, стою тут перед вами, із сивиною на голові й досі без бібліографії, вартої на увагу. Як вас на ім’я, кралечко?

– Алісія Ґріс, до ваших послуг і до послуг Іспанії.

– Те, що я не лишив для нащадків творів, які могли б стати класикою, не заважає мені відчувати іронію чи недоречність. За Іспанію казати нічого не буду – нині й без мене досить тих, хто мовить за неї. А ось щодо себе, то я не бачу, як ви можете послужити мені, окрім того, що нагадати про мій літній вік. Одначе не думайте, ніби я якесь страшидло: якщо бажання ваше записатися щире, то я не стану тим, хто перешкоджатиме вашому просвітленню. Моє ім’я – Бермео Пумарес.

– Для мене честь познайомитися з вами. Звіряю себе до ваших рук, сподіваючись дістати науку, що вирятує мене з пітьми неуцтва й розчахне переді мною двері цієї очолюваної вами Аркадської академії [34].

Бермео Пумарес звів догори брови й уважніше приглянувся до розмовниці.

– Мені починає здаватися, що ви здатні вирятуватися самі й не потребуєте будь-чиєї підпомоги, а неуцтво ваше значно поступається вашому зухвальству. Я свідомий того, що надмірне споживання книжок перемінило мою мову, налаштувавши її на бароковий лад, одначе це ще не значить, що треба кпити зі старого професора.

– Мені ніколи в житті не спало б на думку кпити з вас.

– Еге ж. По їхній мові пізнаєте їх [35]. Алісіє, ви мені припали до вподоби, хоч це, може, й не очевидно. Проходьте всередину і йдіть просто до віконечка. Скажете Пурі, нехай випише вам абонемент.

– Чим я можу вам віддячити?

– Приходьте сюди й читайте хороші книжки, ті, які вам хочеться читати, а не ті, які я або хтось іще порекомендують вам як обов’язкові до прочитання, бо ж я, попри мою схильність до пишномовності, не є зарозумілим всевідою.

– Я так і зроблю, будьте певні.

Ось так Алісія отримала свій читацький квиток до Національної бібліотеки Іспанії. Той вечір став першим із багатьох, проведених у просторій читальній залі, коли Алісія видобувала на світ Божий ті скарби, що їх людській думці вдалося нагромадити за цілі століття. Не раз, відірвавши очі від книжки, вона зустрічалася зі совиним поглядом дона Бермео Пумареса, який мав звичку прогулюватися залою, щоб подивитися, що читають його гості, і витурити з бібліотеки тих, хто прийшов туди поспати чи пошушукатися, адже, як казав директор, люди, розум яких або спить, або ласий до базарних пліток, мають до своїх послуг цілий світ за цими дверима.

Відтоді минув рік, коли одного разу Бермео Пумарес, що за весь цей час уже переконався в читацькій натурі Алісії та її щирій зацікавленості книжками, запросив її до підсобного приміщення й розчахнув перед нею двері відділу, зачиненого для загалу. Там, як пояснив він, зберігалися найкоштовніші бібліотечні примірники, і потрапити до цього відділу могли тільки привілейовані власники особливого абонемента, який видавався окремим академікам і науковцям для їхніх розслідів.

– Ви ніколи не казали мені, якому фаху присвятили своє земне існування, одначе ніс мені підказує, що ви маєте справу з розслідженнями, і я кажу не про відкриття похідних продуктів пеніциліну й не про відновлення загублених віршів Архіпресвітера Ітського [36].

– А ви на правильному шляху.

– Я все своє життя на правильному шляху. Проблемою нашої коханої країни є дороги, а не подорожні.

– Щодо мене, то мені шлях вказує не Господь, а установа, яку ваша вельможність назвала би державним апаратом безпеки.

Бермео Пумарес повільно кивнув.

– Ви наче скринька з сюрпризом, Алісіє. Із тих, які краще не відчиняти, щоб не бачити сюрпризів, які там заховані.

– Мудра думка.

Пумарес простягнув їй абонемент зі своїм ім’ям.

– У будь-якому разі, перш ніж піти, мені хотілося забезпечити вам дослідницький абонемент, щоб ви могли навідатися до цього місця в будь-який час.

– Перш ніж піти?

Пумарес прибрав відповідного виразу обличчя.

– Секретар міністра дона Маурісіо Вальса був такий ласкавий довести до мого відома, що мене звільнено з посади наказом, який має зворотну дію, і що моїм останнім днем на чолі цієї установи була вчорашня середа. Рішення пана міністра, либонь, спричинене багатьма факторами, серед яких вирізняються, з одного боку, мій вочевидь недостатній запал стосовно священних принципів нашого Національного руху, хай якими б вони не були, а з другого – зацікавленість свояка згаданого державного мужа в тому, щоб обійняти місце директора Національної бібліотеки Іспанії, адже якомусь йолопові, мабуть, здається, що гучна посада дає в певних колах майже таке саме визнання, як запрошення до президентської ложі на матч мадридського «Реала».

– Мені дуже шкода, доне Бермео. Справді.

– Не шкодуйте. Дуже рідко в історії цієї країни на чолі культурної установи перебувала кваліфікована людина або ж хоча б не безпросвітній неук. Щоб цього не сталося, застосовується суворий контроль, а численний штат чиновників навчений перешкоджати цьому. Меритократія [37] і середземноморський клімат несумісні між собою. Гадаю, це та ціна, яку ми платимо за найкращу в світі оливкову олію. Те, що Національною бібліотекою Іспанії керував – нехай навіть лише трохи більше року – досвідчений бібліотекар, сталося випадково, і видатні розуми, що вершать нашу долю, виправили це непорозуміння, тим паче коли є сила-силенна родаків і свояків, яких можна найменувати на цю посаду. Можу сказати лише одне: мені вас бракуватиме, Алісіє. Вас, ваших таємниць і ваших шпильок.

– Мені вас теж бракуватиме, доне Бермео.

– Я повертаюся до мого прекрасного Толедо, чи то пак до того, що від нього залишилося. Сподіваюся, мені вдасться винайняти кімнату в якомусь спокійному будиночку на пагорбі, з якого можна буде насолоджуватися краєвидами міста. Там я проведу решту своїх змерхлих днів, буду пудити на берегах Тахо й перечитувати Сервантеса, а також усіх його противників, більшість із яких мешкала недалеко звідси, однак не змогла ані на крихту змінити курс цього судна, попри все золото й усю поезію їхньої доби.

– Може, я чимось могла б вам допомогти? Я не пишу віршів, однак ви здивувалися б, які стилістичні засоби я маю до своїх послуг, щоб із легкістю розхитати нерозхитуване.

Пумарес довго дивився на неї.

– Я б не здивувався. Але я б на це не наважився, я сміливий тільки з невігласами. До того ж, хоча ви цього ще не усвідомлюєте, ви й так мені неабияк допомогли. Щасти вам, Алісіє!

– І вам щасти, маестро.

На обличчі Бермео Пумареса з’явилася усмішка, широка й відкрита. Уперше й востаннє Алісія бачила, як він усміхається. Бібліотекар міцно потиснув їй руку і стишеним голосом промовив:

– Скажіть-но мені одну річ, Алісіє. Дуже мені цікаво знати: окрім вашого захоплення світом Парнасу, потягу до знань та інших звичних причин, що насправді приводить вас до цього місця?

Дівчина стенула плечима.

– Спогади, – відказала вона.

Бібліотекар зацікавлено звів брови.

– Спогади дитинства. Про місце, яке приверзлося мені, коли я була на межі життя й смерті. Багато років тому. Собор, побудований із книжок…

– А де це сталося?

– У Барселоні. Під час громадянської війни.

Бібліотекар спроквола кивнув, усміхаючись мовби сам до себе.

– Кажете, це вам приверзлося? Ви впевнені?

– Майже.

– Певні знання підбадьорюють, однак вчимося ми тільки сумніваючись. І ще одне. Настане день, коли вам доведеться нишпорити там, де не можна нишпорити, і збурити все це каламутне болото аж до дна. Я знаю це, тому що ви не перша й не остання, хто приходить сюди з тою самою тінню в очах. І коли настане цей день – а він неодмінно настане, – знайте, що цей будинок таїть у собі набагато більше, ніж здається, і що люди, такі, як я, приходять і відходять, але тут є дехто, хто, можливо, стане вам у пригоді.

Пумарес показав на чорні двері в глибині широкої галереї з арок і стелажів, заставлених книжками.

– За цими дверима – сходи, що спускаються у підземелля Національної бібліотеки. Поверх за поверхом незчисленні переходи провадять до зал, заповнених мільйонами книжок, багато з яких – першодруки. Тільки під час війни до колекції додалося півмільйона надходжень, щоб урятувати їх від вогню. Але це не єдине, що є тут. Гадаю, ви ще не чули легенди про вампіра з палацу на бульварі Реколетос.

– Не чула.

– Але визнайте: початок інтригує.

– Не заперечую. Але невже ви говорите серйозно?

Пумарес підморгнув їй.

– Колись я вам уже казав, що, попри свій вигляд, можу оцінити іронію. Порозмірковуйте добре над цією думкою. І, сподіваюся, ви ніколи не перестанете навідуватися до цього – або подібного – місця.

– Я робитиму це заради вас.

– Краще заради світу, який переживає зараз нелегкі часи. Бережіть себе, Алісіє. Бажаю вам знайти той шлях, який вислизнув від мене.

Відтак, не промовивши більше ні слова, дон Бермео Пумарес востаннє пройшов галереєю дослідників, потім перетнув велику читальну залу й, жодного разу не озирнувшись назад, вийшов із Національної бібліотеки. Опинившись на бульварі Реколетос, він рушив у напрямку до забуття – ще одна краплина в безкрайньому морі поламаних життів, що загубилися в сірості тогочасної Іспанії.

А кілька місяців по тому настав день, коли цікавість Алісії переважила розсудливість, і дівчина вирішила пройти крізь ті чорні двері, щоб поринути в темряву підземель, які ховалися під Національною бібліотекою, і вивідати їхні таємниці.

13

Легенда – це брехня, яку вигадують, щоб пояснити універсальну правду. Місця, де брехня й марева угноюють землю, особливо родючі для її культивування. Першого разу, коли Алісія Ґріс у пошуках легендарного вампіра заглибилася в похмурі коридори сутеренів Національної бібліотеки, то знайшла тільки підземне місто, заповнене сотнями тисяч книжок, які мовчки чекали, обсновані павутиною і відлунням.

Украй рідко життя дозволяє людині прогулятися її власними снами й торкнутися рукою власних спогадів. Йдучи цими коридорами, Алісія не раз зупинялася в півмороці, очікуючи знову почути вибухи бомб і металічне ревіння літаків. Єдиними живими створіннями, яких вона зустріла за кілька годин блукань поверхами підземелля, були два чи три ласі до книг хробачки, що повзали по корінцю збірки Шиллерових поем у пошуках харчу. Спорядившись кишеньковим ліхтариком, купленим у крамниці господарських продуктів «Кальяо», Алісія вторглася до підземних надр бібліотеки вдруге, однак цього разу не натрапила навіть на своїх друзів-хробачків. Натомість через півгодини розвідин виявила коло входу приколоту шпилькою записку, у якій мовилося:

Добрий ліхтарик.

Ви завжди ходите в одному й тому самому жакеті?

У цій країні це заледве чи не екстравагантність.

Щиро Ваш,Вірхіліо [38]

Наступного дня Алісія знову зайшла до крамнички, щоб придбати ще один такий самий ліхтарик і упаковання батарейок. Одягнувши той самий нещасний жакет, дівчина заглибилася в найдальший закуток останнього поверху й сіла перед зібранням творів сестер Бронте, її найулюбленіших письменниць ще з часів патронату «Рібас». Вона дістала сандвіч із маринованою шинкою, який їй приготували в кафе «Хіхон», і пиво, придбане в тому самому закладі, й узялася до їжі. Відтак, натоптавши черево, задрімала.

Розбудили її кроки в темряві, легкі, немов розчерки пера в поросі. Алісія розплющила очі й зауважила шпичаки бурштинового світла, що проймалося крізь стелажі книжок із другого боку коридору. Бульбашка світла переміщувалася поволі, наче медуза. Алісія підвелася й змахнула хлібні крихти з відлог жакета. За кілька секунд із-за рогу з’явилася постать і рушила далі, просто до дівчини, тепер уже швидшим кроком. Найперше, що зауважила Алісія, – це очі, блакитні й призвичаєні до темряви. Бліда, немов сторінки щойно видрукованої книжки, шкіра і пряме, зачесане назад волосся.

– Я принесла вам ліхтарик, – промовила Алісія. – І батарейки.

– Дуже люб’язно з вашого боку.

Голос був хрипкий і незвично різкий.

– Мене звати Алісія Ґріс. А ви, мабуть, Вірхіліо.

– Він самий.

– Це лише проста формальність, проте мушу запитати, чи ви не вампір.

На обличчі Вірхіліо з’явилася дивна усмішка. Алісії він у цю мить здався схожим на мурену.

– Якби я був вампіром, то вже помер би від запаху часнику з вашої канапки.

– То ви не п’єте людської крові?

– Я віддаю перевагу «ТриНаранхусу» [39]. У вас цілий список таких запитань?

– Боюся, я стала жертвою жахливого розіграшу, – відказала Алісія.

– А хто не став? Такою є природа життя. Скажіть-но, чим я завдячую вашому візиту?

– Сеньйор Бермео Пумарес розповів мені про вас.

– Я так і думав. Бібліотечні жарти.

– Він сказав мені, що ви, можливо, допоможете мені, коли настане потреба.

– Потреба настала?

– Я в цьому не певна.

– Отже, не настала. Можна глянути на ліхтарик?

– Він ваш.

Вірхіліо прийняв подарунок і оглянув його.

– Скільки років ви тут працюєте? – поцікавилася Алісія.

– Близько тридцяти п’яти. Я починав ще зі своїм батьком.

– Ваш батько теж мешкав у цих глибинах?

– Мабуть, ви плутаєте нас із родиною ракоподібних.

– Так починається легенда про вампіра-бібліотекаря?

Вірхіліо весело розсміявся. Сміх його був наче наждачний папір.

– Такої легенди ніколи не існувало, – заявив він.

– Сеньйор Пумарес вигадав її, щоб пошити мене в дурні?

– Якщо бути точним, то вигадав її не він. Він лише взяв її з роману Хуліана Каракса.

– Ніколи не чула про такого письменника.

– Майже ніхто про нього не чув. А дуже шкода. Роман неймовірно захопливий. У ньому розповідається про диявольського вбивцю, що ховається в підземеллях Національної бібліотеки в Парижі й використовує кров своїх жертв, щоб написати демонічну книгу, за допомогою якої він сподівається викликати сатану. Сама насолода. Якщо мені вдасться розшукати цю книжку, я дам вам її почитати. Скажіть-но мені, ви з поліції чи з чогось на такий самий кшталт?

– Із чогось на такий самий кшталт.

Протягом того року, поміж інтригами й брудною роботою, яку доручав їй Леандро, Алісія за найменшої нагоди шукала й знаходила можливість навідатися до підземного володіння Вірхіліо. Із часом бібліотекар став її єдиним справжнім другом у Мадриді. Вірхіліо завжди мав для неї приготовані книжки й ніколи не помилявся.

– Слухай-но, Алісіє, не зрозумій мене неправильно, але ти б не хотіла якось вечором сходити зі мною в кіно?

– Лише за умови, що це не буде фільм про житіє святих та інших достойників.

– Нехай безсмертний дух дона Міґеля де Сервантеса вразить мене на цьому ж місці, якщо одного дня мені стрілить до голови запропонувати тобі піти на якусь епопею про тріумф людського духу.

– Амінь, – підсумувала дівчина.

Час від часу, коли Алісія була вільна, вони йшли разом на останній сеанс до котрогось із кінотеатрів на Ґран-Віа. Вірхіліо захоплювався кольоровими фільмами на біблійну й давньоримську тематику, адже там він міг бачити сонце й безперешкодно насолоджуватися м’язистими торсами гладіаторів. Одного вечора, після перегляду «Quo vadis» [40], бібліотекар проводжав Алісію до «Гіспанії» і задивився на неї, коли дівчина зупинилася перед вітриною книгарні на Ґран-Віа.

– Алісіє, була б ти легенем, я попрохав би твоєї руки й серця з метою незаконного співжиття.

Дівчина простягнула йому руку, яку Вірхіліо поцілував.

– Так приємно це чути, Вірхіліо.

Чоловік усміхнувся, та в очах його був увесь смуток світу.

– Ось що значить бути начитаним – ти вже знаєш усі вірші й усі виверти долі.

Часом, суботніми вечорами, Алісія купляла кілька пляшок «ТриНаранхусу» і йшла до бібліотеки, щоб послухати розповіді Вірхіліо про невідомих авторів, імен яких не чув ніхто й ніколи. Життєписи цих проклятих письменників зберігалися під замком у бібліографічній крипті на найнижчому поверсі підземелля.

– Алісіє, я знаю, що це не моя справа, але все-таки… Що трапилося з твоєю ногою?

– Війна.

– Розкажи мені.

– Я не люблю розповідати про це.

– Я здогадуюсь. І саме тому розкажи мені. Тобі поліпшає.

Алісія ще нікому не розповідала історії про те, як незнайомець урятував їй життя тої ночі, коли авіація Муссоліні на службі у франкістів безжально бомбардувала Барселону. Дівчина здивувалася, коли почула сама себе й переконалася, що не забула нічого і що досі відчуває в повітрі запах сірки й обсмаленої плоті.

– І ти так і не знаєш, хто був той чоловік?

– Друг моїх батьків. Той, хто любив їх по-справжньому.

Тільки коли Вірхіліо простягнув їй хусточку, Алісія усвідомила, що плаче і що, попри весь сором і попри всю злість на себе, не може спинитися.

– Я ніколи не бачив, щоб ти плакала.

– Ніхто не бачив. І ніколи більше не побачить.

Того дня після візиту до «Вілли Мерседес» Алісія відіслала Варґаса на розвідини до Головного управління поліції, а сама знову навідалася до Національної бібліотеки. Що всі її тут уже знали, то дівчині навіть не довелося показувати свій читацький. Вона перетнула читальну залу й попрямувала до крила, відведеного для дослідників. Чимала кількість академіків снили наяву над столами, коли Алісія тишком пробралася повз них і рушила до чорних дверей наприкінці галереї. За кілька років вона вже встигла вивчити звички Вірхіліо, тож вирахувала, що о цій порі – була перша година дня – він найпевніше на третьому ярусі, впорядковує першодруки, які цього ранку науковці брали для консультацій. Там Алісія його й знайшла – споряджений ліхтариком, який вона йому подарувала, Вірхіліо насвистував почуту по радіо мелодійку, ліниво вигойдуючи своїм блідим і худорлявим тілом. Видовище було неповторне й заслуговувало на власну легенду.

– Твої тропічні ритми мене зачарували, Вірхіліо.

– Ритми клаве [41] чіпляють за саму душу. Але ти сьогодні щось зарано, чи це я втратив відчуття часу?

– Я прийшла з напівофіційним візитом.

– Тільки не кажи, що мене заарештовано.

– Ні, тебе не заарештовано. Однак твої знання тимчасово залучаються для державних потреб.

– Коли так, то кажи, чим я можу бути корисним.

– Я хотіла б, щоб ти глянув на дещо.

Алісія дістала книжку, яку знайшла у Вальсовому столі, і простягнула її бібліотекареві. Вірхіліо узяв книжку до рук і запалив ліхтарик. Побачивши на обкладинці гравюру з гвинтовими сходами, він пильно глянув на Алісію.

– А ти не маєш ні найменшої гадки, що це таке?

– Я сподівалася, що ти мені це поясниш.

Вірхіліо озирнувся через плече, неначе боявся, що в коридорі може бути ще хтось, і кивком голови запропонував Алісії йти за ним.

– Краще ходімо до моєї робітні.

За робітню Вірхіліо правила вузька комірчина, що розміщувалася наприкінці одного з коридорів на найнижчому ярусі. Здавалося, приміщення утворилося під тиском мільйонів книг, нагромаджених на численних поверхах. Це було щось на кшталт каюти, заваленої книжками, теками і щонайрізноманітнішим начинням: починаючи від склянок з пензликами й голками для шиття й закінчуючи лінзами, лупами й тюбиками з барвниками. Алісія гадала, що саме тут Вірхіліо надає невідкладну медичну допомогу загиблим примірникам, відновлюючи їх і повертаючи до життя. Найважливішим предметом у робітні був невеличкий холодильник. Вірхіліо відчинив його, і Алісія побачила, що там геть усе заставлено пляшками «ТриНаранхусу». Її приятель дістав звідти дві, а потім, озброївшись збільшувальними окулярами, поклав книжку на прямокутник червоної оксамитової тканини й натягнув тонкі шовкові рукавички.

– Зважаючи на весь цей ритуал, я роблю висновок, що йдеться про неймовірно рідкісний примірник…

– Ша, – закликав її до тиші Вірхіліо.

Протягом кількох хвилин Алісія спостерігала, як бібліотекар захоплено оглядає книжку Віктора Маташа, насолоджуючись кожною сторінкою, погладжуючи кожну ілюстрацію і милуючись кожною гравюрою так, наче йшлося про якусь диявольськи ласу потраву.

– Вірхіліо, я вже починаю дратуватися. Кажи вже щось.

Чоловік обернувся до неї. Його блакитно-крижані очі здавалися велетенськими за лінзами годинникарських окулярів.

– Гадаю, ти не можеш мені розповісти, де дістала цю книжку, – почав він.

– Правильно гадаєш.

– Це колекційний примірник. Якщо хочеш, можу сказати, кому його можна продати за шалені гроші. Хоча тут треба бути неабияк обережним: ця книжка заборонена не тільки урядом, але й Святою Церквою.

– Ця і ще сотні інших. Що ти можеш розповісти мені про цю книжку такого, про що я сама не можу здогадатися?

Вірхіліо зняв збільшувальні окуляри й одним ковтком вихилив півпляшки «ТриНаранхусу».

– Вибач, я перехвилювався, – визнав він. – Ось уже щонайменше двадцять років я не бачив таких смаколиків…

Вірхіліо відкинувся на спинку свого фотеля з перфорованої шкіри. Очі його блищали, і Алісія зрозуміла, що день, передбачений Бермео Пумаресом, настав.

14

– Як мені відомо, – почав свою розповідь Вірхіліо, – із 1931 до 1938 року в Барселоні вийшла серія з восьми книжок, що називалася «Лабіринт духів». Про її автора, Віктора Маташа, я можу повідати тобі небагато. Знаю, що він час від часу підпрацьовував ілюстратором дитячих книжок, що під псевдонімом опублікував кілька романів у поганенькому видавництві «Баррідо й Есковільяс» (тепер його вже не існує), і що подейкували, буцімто він позашлюбний син розбагатілого в Латинській Америці барселонського промисловця, який відмовився від Маташа і його матері, акторки, у свій час доволі відомої в театрах Паралело. Маташ також працював художником-сценографом і виготовляв каталоги для виробника іграшок з Іґуалази [42]. У 1931 році вийшла перша частина циклу «Лабіринт духів», яка називалася «Аріадна і затонулий храм». Її видало, якщо не помиляюся, видавництво «Орбе».

– Тобі щось каже фраза «вхід до лабіринту»?

Вірхіліо схилив голову набік.

– Ну, тут під «лабіринтом» мається на увазі все місто.

– Барселона?

– Інша Барселона. Та, що в його книжках.

– Схожа на пекло.

– Щось на кшталт цього.

– І де ж цей вхід?

Вірхіліо замислено стенув плечима.

– Місто має багато входів. Не знаю. Я поміркую над цим, гаразд?

Алісія кивнула.

– А ця Аріадна? Хто вона така?

– Прочитай книжку. Не пошкодуєш.

– Хоча б кілька слів.

– Аріадна – це дівчинка, головна героїня всіх романів циклу. Аріадною звали старшу доньку Маташа, вважається, що він писав свої твори для неї. Цей персонаж – відображення його доньки. Також Маташ частково надихався «Алісою в Країні Чудес», улюбленою книжкою своєї доньки. Хіба не дивовижно?

– Ти ж бачиш, я вся аж тремчу від захвату.

– Коли ти так поводишся, тебе неможливо терпіти.

– Ти ж мене терпиш, Вірхіліо, і за це я тебе так люблю. Розказуй далі.

– За що мені цей хрест? Сам-один на білому світі, і надії лишилося менше, ніж у Кармілли з твору Ле Фаню [43].

– Про книжку, Вірхіліо, про книжку…

– Отже, Аріадна була його Алісою, а замість Країни Чудес Маташ вигадав Барселону-пекло, зі страхіттями, неначе з нічних кошмарів. Сюжет здебільшого обертається довкола Аріадни та дивних персонажів, яких вона зустрічає під час своїх пригод, і з кожною книжкою стає дедалі моторошнішим. В останній відомій частині, що була опублікована в розпал громадянської війни і називалася «Аріадна і пекельні машини», якось так, розповідається, як у місто після облоги нарешті вдирається вороже військо, і після опису вчиненої ним різні падіння Константинополя видається комедією Лорела і Гарді [44].

– Ти сказав «в останній відомій частині»?

– Дехто вважає, що перед тим як зникнути після війни, Маташ саме закінчував дев’яту й останню книжку циклу. Власне, уже багато років поінформовані колекціонери ладні заплатити чималі гроші тому, кому вдасться роздобути цей рукопис, але, як мені відомо, ніхто ніколи його не бачив.

– А як зникнув Маташ?

Вірхіліо стенув плечима.

– Назви мені краще місце, щоб зникнути, ніж післявоєнна Барселона.

– А можливо розшукати решту книжок із цієї серії?

Вірхіліо допив свій «ТриНаранхус» і поволі похитав головою.

– Мені гадається, що це буде вкрай важко. Років десять-дванадцять тому я чув, що хтось виявив два чи три примірники «Лабіринту» на самому споді ящика в підвалі книгарні Сервантеса в Севільї і що заплатили за них дуже-дуже добре. Нині, гадаю, знайти щось таке можна хіба що у Віку [45] в книгарні антиквара Кости або в Барселоні. Може, у Ґуставо Барсело і, якщо дуже пощастить, у Семпере, однак я б не надто тішив себе надією.

– «Семпере й сини»?

Вірхіліо здивовано глянув на неї.

– Ти знаєш цю книгарню?

– З чуток, – відказала Алісія.

– Я почав би з Барсело. Він володіє унікальними примірниками і спілкується з найшанованішими колекціонерами. Якщо Маташ є в Кости, Барсело про це знатиме.

– А цей сеньйор Барсело матиме бажання порозмовляти зі мною?

– Як я розумію, він частково відійшов від справ, але час для статної сеньйорити він завжди знайде. Якщо ти мене розумієш.

– Я причепурюся.

– Шкода, мене там не буде, щоб це побачити. Ти мені не розкажеш, до чого це все, ні?

– Я ще сама цього не знаю, Вірхіліо.

– Можна попросити тебе про послугу?

– Звісно.

– Коли це все, над чим ти зараз працюєш, закінчиться, і якщо ти вийдеш із цієї історії цілою, а книжка на той час іще буде в тебе, принеси її мені. Я хотів би провести кілька годин наодинці з нею.

– А чому б це я мала вийти з цієї історії не цілою?

– Хто зна. Щось є таке в книжках Маташевого «Лабіринту»: усі, хто їх торкався, погано закінчують.

– Ще одна твоя легенда?

– Ні. Це правда.

Наприкінці XIX століття від світу відділився острів у формі літературного кафе й салону примар. Відтоді його, застиглого в часі, носило течією історії по широких бульварах уявного Мадрида, аж доки не викинуло на мілину за кілька кроків від будівлі Національної бібліотеки. Там, у вигляді кафе «Хіхон», острів чекав, готовий порятувати жертв кораблетрощі, які приходили до нього, прагнучи духовної або смакової насолоди. Це був неначе велетенський пісочний годинник, де кожен за ціною філіжанки кави міг поглянути в дзеркало пам’яті й повірити бодай на мить, що житиме вічно.

Сутеніло, коли Алісія перетнула бульвар, прямуючи до дверей кафе. Варґас чекав на неї за столиком біля вікна, насолоджуючись однією зі своїх імпортних цигарок і спостерігаючи за перехожими очима поліціянта. Побачивши, як Алісія заходить до кафе, він підвів погляд і махнув їй рукою. Алісія сіла за столик і перехопила офіціанта, який пробігав повз них, щоб замовити кави з молоком, якою сподівалася зігрітися після холоду бібліотечного підземелля.

– Довго чекаєш на мене? – запитала Алісія.

– Ціле життя, – відказав Варґас. – Щось прояснилося?

– Залежить, як подивитися. А в тебе?

– Мені нарікати нема чого. Спочатку я поїхав до Вальсового видавництва й навідався до того Пабло Каскоса Буендіа. Ти мала рацію. Щось тут не сходиться.

– І?

– Сам собою Каскос виявився телепнем. Телепнем, однак, чваньковитим.

– Що людина дурніша, то більше в неї пихи, – прокоментувала Алісія.

– Спершу друзяка Каскос запропонував мені першокласну екскурсію офісом видавництва, а потім узявся розводитися про особу дона Маурісіо та його зразковий життєвий шлях так, наче від цього залежало його власне життя.

– Можливо, так і є. Персонажі на кшталт Вальса зазвичай тягнуть за собою цілий почет прихвоснів і лакиз.

– Тут, ясна річ, не бракує ні одних, ні других. Каскос усе ж видався мені стривоженим. Щось у ньому було підозріливе, і я не переставав його розпитувати.

– Він сказав, навіщо Вальс викликав його до себе додому?

– Мені довелося добряче на нього натиснути, бо спершу він нізащо не хотів зізнаватися.

– А ще мені дорікаєш.

– Будьмо відверті: зі шмаркачами й кар’єристами саме так і треба.

– Розповідай.

– Дай лишень звірюся зі своїм нотатником, бо історія має деякі цікавинки, – відказав Варґас. – Ось він. Отже, слухай уважно. Виявляється, що в юності дон Пабліто був заручений із панянкою на ім’я Беатріс Аґілар. Ця Беатріс покинула бідолаху, коли той служив у армії, і вийшла заміж, щоб, так би мовити, ступити на шлях материнства в офіційному статусі, за такого собі Даніеля Семпере, сина власника комісійної книгарні в Барселоні, що називається «Семпере й сини», улюбленого закладу Себастьяна Сальґадо, який після виходу з в’язниці кілька разів навідувався туди, певна річ, щоб надолужити й ознайомитися з усіма літературними новинками, які він пропустив за останні двадцять років. Як пам’ятаєш, згідно з матеріалами справи, двоє працівників згаданої книгарні, один із них – Даніель Семпере, стежили від крамниці до Північного вокзалу за Сальґадо того дня, коли він помер.

Очі Алісії аж заіскрили.

– Далі, будь ласка.

– Повертаючись до Каскоса. Наш відкинутий герой, молодший лейтенант і рогоносець, утратив зв’язок зі своєю коханою, прекрасною Беатріс, що, як присягається Пабліто, була і є такою вродливицею, яка б у справедливому світі мала належати тільки йому, а не якомусь шарпакові на кшталт Даніеля Семпере.

– Не ослячим язиком мед лизати, – увернула Алісія.

– Після півгодинної розмови з Каскосом я, хоч і не знайомий із доньєю Беатріс, щиро порадів за неї. Це був лише вступ. Далі переходимо до середини п’ятдесят сьомого року, коли, розіславши свої резюме разом із родинними рекомендаціями до половини іспанських підприємств і організацій, Пабло Каскос несподівано дістає пропозицію від видавництва «Аріадна», заснованого доном Маурісіо Вальсом у 1947 році, де міністр і донині лишається головним акціонером і президентом. Каскоса запрошують на бесіду й пропонують роботу в комерційному відділі відповідальним за Араґон, Каталонію та Балеарські острови. Добра платня, можливості для кар’єрного росту. Захоплений Пабло Каскос погоджується й береться до роботи. Минають місяці, аж тут одного дня в кабінеті Каскоса ні з того ні з сього з’являється дон Маурісіо Вальс і запрошує нашого героя на вечерю до ресторану «Орчер».

– Отакої! Високо залетів.

– Каскосу видається дивним, що голова видавництва і найвідоміший діяч іспанської культури запрошує на вечерю – як сказала би донья Маріана – працівника середньої ланки, із яким доти не був навіть особисто знайомий, і веде його до ресторану фашистської слави, у підвалі якого, подейкують, поховано мумію дуче [46]. Під час аперитиву Вальс розповідає, як схвально йому відгукувалися про Каскоса та його роботу в комерційному відділі.

– І Каскос купляється на це?

– Ні. Той хоч і йолоп, але не настільки. Він відчуває, що щось тут не так, і замислюється, чи та пропозиція роботи, на яку він погодився, не була чимось іншим. Вальс далі грає комедію, і тільки за кавою, коли вони вже встигли зробитися найкращими приятелями, а міністр намалював перед Каскосом блискуче майбутнє свого видавництва й натякнув, що має намір призначити нашого героя комерційним директором, тільки тоді зненацька виявляється справжня причина зустрічі.

– Прохання про невеличку послугу.

– Саме так. Вальс приголомшує Каскоса зізнанням про свою невмирущу любов до книгарень, цих храмів, що бережуть диво літератури. А найбільшу прихильність, як виявилося, міністр плекає до книгарні «Семпере й сини».

– І звідки ж така прихильність?

– Вальс не уточнив. Про що він висловився цілком ясно, то це про своє зацікавлення долею родини Семпере, а найпаче долею давнього друга померлої дружини власника й матері Даніеля, Ізабелли.

– Вальс був знайомий із цією Ізабеллою Семпере?

– За словами Каскоса, не тільки з Ізабеллою, але і з її добрим другом. Як гадаєш, із ким? Таким собі Давидом Марті́ном.

– Бінґо.

– Цікаво, еге ж? Те саме, насилу пригадане доньєю Маріаною таємниче ім’я, що прозвучало в тій давній розмові міністра зі своїм наступником на посаді очільника в’язниці Монтжуїк.

– Розповідай далі.

– Далі Вальс нарешті чітко сформулював своє прохання. Міністр був би навіки вдячний Каскосові, якби тому вдалося, використавши свої чари, кмітливість і колишню любов до Беатріс, відновити з нею зв’язок і, так би мовити, відбудувати спалені мости.

– Звабити її?

– Можна й так сказати.

– Навіщо?

– Щоб довідатися, чи цей Давид Мартін живий і чи він зв’язувався з родиною Семпере протягом усіх цих років.

– А чому Вальсові самому просто не запитати Семпере?

– Каскос у нього теж це запитав.

– А міністр відповів…

– Що йдеться про делікатну тему особистого характеру і що з причин, які справи не стосуються, він воліє спершу прозондувати ґрунт, щоб дізнатися, чи має підстави його підозра, що Мартін досі на сцені.

– І що сталося далі?

– Каскос, не довго думаючи, узявся писати квітчасті листи своїй колишній коханій.

– І отримав відповідь?

– А, шельмо, як тебе зацікавили альковні інтриги…

– Варґасе, зосередься.

– Пробач. Отож, вертаючись до справи. Попервах жодної відповіді Каскос не отримав. Беатріс, яка незадовго перед тим стала матір’ю і дружиною, нехтувала всіма зальотами цього Дон-Жуана низького штибу. Але Каскос не здавався і навіть почав думати, нібито дістав унікальну можливість повернути собі те, чого його позбавили.

– Над шлюбом Даніеля й Беатріс збираються чорні хмари?

– Хтозна. Пара доволі молода, одружилися поспіхом, та ще й зробивши дитину, перш ніж стати під вінець… Крихка споруда. Але минає тиждень за тижнем, а Беатріс не відповідає на листи свого колишнього. А Вальс стає дедалі наполегливішим. Каскос починає нервуватися. Вальс натякає на неприємності для нашого героя. Каскос надсилає останнього листа й запрошує колишню кохану на таємне побачення до номера-люкс у готелі «Рітц».

– Беатріс прийшла?

– Ні. А ось Даніель прийшов.

– Її чоловік?

– Атож.

– Беатріс розповіла йому про листи?

– Або він сам їх знайшов… Хай там як, Даніель Семпере з’являється в готелі й, коли наш жевжик у напахченому халаті, капцях і келихом шампанського в руці відчиняє йому двері, молодчина Даніель дає йому прочухана й добряче підрихтовує мармизу.

– Цей Даніель починає мені подобатися.

– Не поспішай із висновками. За словами Каскоса, якому обличчя болить ще й досі, Даніель ледь-ледь не задушив його. І завадило цьому лише втручання поліціянта в цивільному, який несподівано опинився там.

– Яким чином?

– Цей пункт цілковито незрозумілий. Моя здогадка: за поліціянта видав себе спільник Даніеля Семпере.

– А потім?

– А потім Каскос, підібгавши хвоста, повертається до Мадрида з розфарбованою пикою, тремтячи від страху перед тим, що мав розповісти Вальсові.

– І що Вальс сказав на це все?

– Міністр мовчки вислухав Каскоса й змусив того присягнути, що нікому не розкаже ні про те, що сталося, ні про те, що він його попросив.

– Та й по всьому?

– Здавалося, що так, доки за кілька днів до свого зникнення Вальс не подзвонив Каскосу знову й не призначив йому зустріч у своєму маєтку. Він не уточнив, про що хотів поговорити, але, ймовірно, про щось, пов’язане з родиною Семпере, Ізабеллою і таємничим Давидом Мартіном.

– І на цю зутріч Вальс так ніколи й не з’явився.

– І тут уже нічого не поробиш, – підсумував Варґас.

– А що ми знаємо про цього Давида Мартіна? Ти встиг про нього щось дізнатися?

– Небагато. Але те, що мені вдалося з’ясувати, обіцяє куди більше. Забутий усіма письменник і – увага! – в’язень замку Монтжуїк у 1939–1941 роках.

– Якраз тоді, коли у цій самій в’язниці сидів Сальґадо, а комендантом був Вальс, – відзначила Алісія.

– Однокашники, так би мовити.

– А що сталося з Давидом Мартіном після того, як він вийшов із в’язниці в сорок першому?

– Він не вийшов. У поліційній справі зазначено, що його було застрелено під час спроби втечі.

– А це значить…

– Ймовірно страчений без суду і слідства й похований у канаві чи братській могилі.

– За наказом Вальса?

– Найпевніше. На той час тільки він міг мати владу й повноваження, щоб віддати такий наказ.

Протягом якоїсь хвилі Алісія зважувала почуте.

– Навіщо Вальсові розшукувати небіжчика, якого він сам наказав стратити?

– Іноді трапляються небіжчики, які відмовляються помирати. Переглянь «Ель-Сіда» [47].

– Припустімо тоді, що Вальс гадає, ніби Мартін лишився живим… – почала Алісія.

– Це логічно.

– Живим і з жадобою помсти. Можливо, смикаючи Сальґадо за мотузочками, ховаючись у темряві й чекаючи на час відплати.

– В’язничні побратими не забувають один про одного, – підтвердив Варґас.

– Незрозумілими тільки лишаються стосунки Мартіна з родиною Семпере.

– Щось тут нечисто, якщо сам Вальс збив поліцію з цього сліду, воліючи використовувати Каскоса для того, щоб розвідати про Мартіна.

– І це щось, можливо, і є ключем до розгадки цієї історії, – замислено промовила Алісія.

– А ми з тобою непогана команда, хіба ні?

Дівчина помітила котячу усмішку, що зачаїлася в кутиках Варґасового рота.

– Що ще?

– Тобі мало?

– Викладай усе.

Варґас закурив цигарку і з насолодою затягнувся, спостерігаючи, як кружальця диму звиваються поміж його пальцями.

– Отож, доки ти візитувала до знайомих, я після того, як практично розв’язав усю справу, щоб згодом усі лаври дісталися тобі, заїхав до Головного управління, щоб забрати листи в’язня Себастьяна Сальґадо, і взяв на себе сміливість проконсультуватися зі своїм приятелем Сіхесом, нашим почеркознавцем. Не турбуйся, я не розповідав йому подробиці справи, а він не запитував. Я показав йому чотири листи, вибраних навмання, і, ретельно оглянувши їх, мій товариш повідомив, що є численні ознаки щонайменше в чотирнадцяти літерах і з’єднаннях між ними, які дозволяють відкинути версію про правшу. Не кажучи вже про нахил, розтікання чорнила по папері, натиск і ще щось на кшталт цього.

– І що це нам дає?

– Те, що особа, яка писала Вальсові ці всі листи з погрозами, – шульга.

– І?

– Якби ти уважніше читала доповідь барселонської поліції, що стежила за Себастьяном Сальґадо після його несподіваного звільнення в січні минулого року, то пригадала б, що товариш Сальґадо під час свого ув’язнення втратив ліву руку й носив порцеляновий протез. Схоже на те, що на допиті хтось доклав свою руку – вибачай за каламбур – до цього каліцтва.

Поліціянтові здалося, що Алісія збиралася щось сказати, але зненацька дівчина заніміла, втупивши погляд кудись удалечінь. За хвилину вона зблідла, і Варґас зауважив краплини поту, що вкрили її чоло.

– Хай там як, а однорукий Сальґадо не міг написати ті листи. Алісіє, ти мене слухаєш? З тобою все гаразд?

Дівчина раптом підвелася й накинула на себе пальто.

– Алісіє?

Вона взяла зі столу теку з листами, буцімто написаними Сальґадо, і подивилася на Варґаса відсутнім поглядом.

– Алісіє?

Алісія рушила до виходу, лишивши Варґаса збентежено дивитися їй услід.

15

Щойно вона вийшла на вулицю, біль посилився. Алісія не хотіла, щоб Варґас бачив її такою. Не хотіла, щоб будь-хто бачив її такою. Напад болю, що наближався, обіцяв бути одним із найгірших. Клятий мадридський холод. Укол тільки дав змогу їй виграти трохи часу. Алісія, повільно дихаючи, намагалася не зважати на біль, що вже починав шпигати в стегно, і йшла далі, вивіряючи кожен крок. Але не встигла вона дістатися навіть до площі Сібелес, коли мусила зупинитись і спертися на ліхтарний стовп, щоб перечекати, доки мине спазм, що неначе електричним струмом пройняв їй кістки. Дівчина відчувала, як люди проходили повз неї, кидаючи косі погляди.

– Ви себе добре почуваєте, сеньйорито?

Алісія кивнула, навіть не знаючи кому. Перевівши дух, вона зупинила таксі й попросила відвезти її до готелю «Гіспанія». Водій глянув на дівчину дещо стривожено, однак нічого не сказав. Вечоріло, і вогні Ґран-Віа притягували до себе натовпи місцевих і приїжджих: немовби накочувалося хвилями сіре море тих, хто виліз із печер своїх офісів, щоб нарешті піти додому, і тих, хто не мав, куди йти. Алісія притиснулася обличчям до скла й заплющила очі.

Коли вони під’їхали до «Гіспанії», дівчина попросила таксиста, щоб той допоміг їй вийти з машини. Лишивши йому чималі чайові, вона рушила до вестибюля, опираючись на стіни. Щойно побачивши, як вона заходить, Маура, портьє, підскочив зі свого місця й зі стурбованим виразом обличчя підбіг до Алісії. Підтримуючи дівчину за талію, він допоміг їй дійти до ліфта.

– Знову? – запитав портьє.

– Це скоро минеться. Все через погоду…

– Мені ваше обличчя зовсім не подобається. Може, викликати лікаря?

– Не треба. У номері є ліки, які мені потрібні.

Маура кивнув, не надто переконаний. Алісія поплескала його по плечі.

– Ви хороший друг, Мауро. Мені вас бракуватиме.

– Ви перебираєтеся до іншого готелю?

Алісія всміхнулася й зайшла у ліфт, побажавши портьє доброї ночі.

– До речі, у вас, здається, гість… – повідомив Маура, коли дверцята вже зачинялися.

Вийшовши з ліфта, Алісія рушила довгим темним коридором до своєї кімнати, кульгаючи і спираючись на стіну. Обабіч її шляху за зачиненими дверима стояли порожніми десятки номерів. Такими вечорами, як цей, Алісія підозрювала, що вона єдина жива мешканка на всьому поверсі, хоча й мала завжди відчуття, ніби хтось стежить за нею. Часом, коли зупинялася в темряві, вона заледве не відчувала потилицею дихання вічних квартирантів або доторки чиїхось пальців до її обличчя. Діставшись до дверей свого номера наприкінці коридору, Алісія на якусь мить зупинилася, щоб перепочити.

Відчинивши двері, дівчина зайшла, але навіть не стала вмикати світло. Неонові вивіски театрів та кінотеатрів на Ґран-Віа кидали блимаве сяйво, що огортало приміщення різнокольоровим півмороком. У фотелі, спиною до дверей, сидів хтось із запаленою цигаркою в руці. Звої сизого диму витинали візерунки в повітрі.

– Я думав, ти навідаєшся до мене надвечір, – промовив Леандро.

Алісія, хитаючись, дошкутильгала до ліжка й повалилася на нього, знесилена. Її наставник обернувся й зітхнув, похитавши головою.

– Приготувати тобі?

– Нічого не хочу.

– Це якась форма покутування гріхів чи ти просто отримуєш насолоду, страждаючи без потреби?

Леандро підвівся й підійшов до Алісії.

– Покажи мені.

Нахилившись над нею, він помацав стегно з холоднокровністю лікаря.

– Коли ти востаннє робила укол?

– Сьогодні опівдні. Десять міліграмів.

– Ти ж знаєш, що цього не досить.

– Може, двадцять.

Леандро тихо лайнувся собі під ніс. Потім пішов до ванної і зупинився просто перед шафкою. Там він відшукав металевий футляр і повернувся до Алісії. Присівши на краю ліжка, Леандро розкрив футляр і став готувати ін’єкцію.

– Ти ж знаєш, як мені не подобається, коли ти так робиш.

– Це моє життя.

– Коли ти так мордуєш себе, воно стає і моїм. Повернися.

Алісія заплющила очі й повернулася набік. Леандро закасав їй одяг до пояса, потім розстібнув корсет і зняв його. Алісія застогнала від болю, зажмурюючи очі й уривчасто дихаючи.

– Мені це болить більше, ніж тобі, – промовив Леандро.

Він узявся за стегно й притиснув його до ліжка. Алісія тремтіла, коли голка входила в її зранену плоть. У дівчини вихопилося глухе виття, тіло її напружилося, наче корабельна линва. Леандро повільно витягнув голку й поклав шприц на ліжко. Він поступово відпускав ногу Алісії, а відтак перевернув її горілиць. Поправив сукню й обережно поклав подушку під голову. Чоло Алісії було вкрито потом. Леандро дістав хустинку й витер його. Дівчина поглянула на свого наставника скляними очима.

– Котра година? – пробелькотіла вона.

Леандро погладив її по щоці.

– Ще рано. Відпочивай.

16

Алісія прокинулася в темряві кімнати й побачила обриси силуету Леандро, що сидів у фотелі коло її ліжка. У руках він тримав книжку Віктора Маташа й читав її. Алісія зрозуміла, що доки спала, Леандро обшукав її кишені, сумочку й, можливо, геть усі шухляди в номері.

– Краще? – запитав Леандро, не відриваючи очей від тексту.

– Краще, – відказала Алісія.

Її пробудження завжди супроводжувалося якоюсь дивною ясністю і відчуттям, ніби по судинах повільно розтікається захололе желе. Леандро накрив її ковдрою. Алісія помацала себе й виявила, що на ній досі той самий одяг. Дівчина підвелася на ліктях і сперлась на приголів’я ліжка. Заморожений біль пульсував глухо й ледь чутно. Леандро нахилився і простягнув їй склянку. Алісія зробила два ковтки. На смак не схоже було на воду.

– Що це?

– Випий усе.

Алісія допила. Леандро згорнув книжку й поклав її на стіл.

– Ніколи не міг зрозуміти твоїх літературних смаків, Алісіє.

– Я знайшла цю книжку в кабінеті Вальса, у його робочому столі.

– Тобі здається, що вона може мати якийсь стосунок до нашої справи?

– Наразі я не відкидаю жодної можливості.

Леандро схвально кивнув.

– Ти вже говориш, як Хіль де Партера. Як твій новий напарник?

– Варґас? Схоже, користь від нього є.

– Йому можна довіряти?

Алісія стенула плечима.

– Коли бачу такий сумнів у людини, що не довіряє і власній тіні, я навіть не знаю, як його розуміти. Може, як знак того, що ти навертаєшся до віри в наш уряд?

– Розумій, як хочеш, – відрізала дівчина.

– Між нами далі війна?

Алісія зітхнула й похитала головою.

– Це не просто дружній візит, Алісіє. Мені треба залагодити ще багато справ, а в «Паласі» на мене вже чекають за вечерею. Що ти маєш мені розказати?

Дівчина стисло переповіла Леандро події дня і стала чекати, доки той, не зраджуючи своєї звички, мовчки зважить і підсумує все. Потім чоловік підвівся й підійшов до вікна. Алісія дивилася на його нерухому постать, що окреслювалася у вуличних вогнях Ґран-Віа. Хирляві руки й ноги, що кріпилися до непропорційно великого тулуба, надавали йому схожості з павуком, який зачаївся в центрі своєї павутини. Алісія не переривала його розмірковування. Вона вже знала, що Леандро любив неспішно розважати й висновувати свої подальші вчинки, насолоджуючись кожним шматочком інформації й вираховуючи, як дістати з неї максимальну користь.

– Я так розумію, що ти не повідомила Вальсову секретарку про те, що знайшла цю книжку й забираєш її з собою, – нарешті озвався він.

– Ні. Лише Варґас знає, що книжка в мене.

– Бажано, щоб так це й лишилося. Як гадаєш, зможеш переконати його не розповідати про книжку своєму начальству?

– Гадаю, що зможу. Принаймні на кілька днів.

Леандро, злегка невдоволений, зітхнув. Він відступив від вікна й неспішно повернувся до фотеля. Зручно вмостився, перекинувши ногу за ногу, і протягом якоїсь хвилі вивчав Алісію очима судмедексперта.

– Я хотів би, щоб ти сходила до лікаря Вальєхо.

– Ми вже про це говорили.

– Він найкращий у країні спеціаліст.

– Ні.

– Дозволь, я запишу тебе на прийом. Лише один огляд, який ні до чого не зобов’язує.

– Ні.

– Якщо ти маєш намір і далі розмовляти односкладовими словами, то принаймні вигадай щось нове.

– Гаразд, – відказала Алісія.

Леандро знову взяв роман Маташа зі столу й погортав його, усміхаючись сам до себе.

– Смішна книжка?

Чоловік звільна похитав головою.

– Ні. Власне кажучи, у мене від неї волосся дибки стає. Я тільки подумав про те, що вона здається написаною неначе саме для тебе.

Леандро зі скептичним виразом на обличчі пробігав очима сторінки, зупиняючись то там, то тут. Зрештою простягнув книжку Алісії, пильно вивчаючи дівчину єзуїтським поглядом, одним із тих, які бачать усі гріхи раніше, ніж ти встигнеш про них подумати, і яким досить одного змига оком, щоб змусити тебе розкаятися.

– Та дуже важлива вечеря в «Паласі» скоро зовсім захолоне, – натякнула Алісія.

Леандро не став заперечувати.

– Не вставай із ліжка й відпочивай. Я лишив тобі в аптечці у ванній десять флаконів по сто.

Алісія розлючено стиснула губи, однак промовчала. Леандро кивнув і рушив до дверей. Перш ніж вийти, він обернувся й наставив указівний палець на Алісію.

– Тільки не втни якоїсь дурниці, – попередив він.

Алісія склала руки як до молитви й усміхнулася.

17

Позбавлена присутності Леандро та його начальницької аури, що линула за ним повсюди, Алісія замкнулася на засув, стала під душ і майже на сорок хвилин забулася серед пари й крапель гарячої води. Чекаючи, доки вода змиє з неї турботи дня, що минув, дівчина навіть не вмикала світла, задовольняючись тьмяним світінням, яке соталося крізь віконце ванної кімнати. Опалювальні котли «Гіспанії» розміщувалися, мабуть, аж у самому пеклі, і металічне гримотіння в трубах просякало крізь стіни гіпнотичною музикою. Коли Алісії здалося, що шкіра її ось-ось уже почне відставати клаптями, вона закрутила кран, але ще якусь хвилю не рушала з місця, слухаючи капотіння води з душу й гул машин на Ґран-Віа.

Пізніше, загорнута в рушник, у товаристві повного келиха з білим вином, Алісія розляглася на ліжку разом із матеріалами справи, яку їй того ранку вручив Хіль де Партера, і текою з листами, буцімто написаними чи то в’язнем Сальґадо, чи то непевним небіжчиком Давидом Мартіном.

Почала вона з матеріалів справи, порівнюючи офіційну версію поліції з тим, що дізналася протягом дня. Як і в більшості поліційних доповідей, у цій ішлося лише про найменш важливе; найцікавіші теми вона обминала. Звіт про начебто замах на Вальса в будинку Товариства красних мистецтв становив собою геніальний приклад твору, побудованого на необґрунтованих і чудернацьких здогадах. У звіті не було жодного спростування, жодної думки, що суперечила б словам Вальса, який стверджував, що бачив серед присутніх когось, хто мав намір вчинити замах на його життя. Кольорова вкладка містила начебто свідчення начебто злочину, який начебто збирався скоїти чоловік, якого начебто бачили за кулісами в чомусь на кшталт маски, що частково затуляла його обличчя. У Алісії вихопилося невдоволене зітхання.

– Тільки Зорро [48] нам бракувало, – пробурмотіла вона сама до себе.

Невдовзі Алісії набридло розбирати документи, склепані вочевидь лише для годиться. Вона покинула теку з матеріалами справи й узялася до листів.

Алісія нарахувала дванадцять послань, кожне на аркуші пожовклого паперу, помережаного химерним почерком. Найдовше мало заледве чи два скупі абзаци. Судячи з вигляду літер, їх виводило перо спрацьоване й стерте, що подавало чорнило нерівномірно, лишаючи риски, насичені кольором, поряд із ледь помітними подряпинами на папері. Рука автора майже не поєднувала літери між собою, через що складалося враження, ніби текст написано побуквено. Тематика листів стосувалася завданої колись кривди й акцентувала в кожному посланні на одних і тих самих моментах. Анонімний автор раз по раз згадував «правду», «дітей смерті» і зустріч «перед входом до лабіринту». Вальс отримував ці повідомлення протягом багатьох років, і тільки тепер щось спонукало його до дій.

– Що ж саме? – прошепотіла Алісія.

Відповідь майже завжди лежить у минулому. Це був один із перших уроків від Леандро. Колись, після похорону одного з керівників барселонського відділення Бригади соціальних розслідувань, на якому була присутня й Алісія (Леандро змусив її прийти, вважаючи це частиною її навчання), її наставник промовив цю фразу. Думка Леандро полягала в тому, що, починаючи від певної миті в житті людини, її майбутнє незмінно визначається її минулим.

– Хіба це не очевидно? – запитала тоді Алісія.

– Ти неабияк здивувалася б, якби дізналась, як часто в теперішньому й майбутньому шукають відповіді, які є тільки в минулому.

Леандро мав певну схильність до повчальних афоризмів. Тоді Алісія гадала, що її наставник говорив про небіжчика або, можливо, навіть про себе самого й про те темне море, що викинуло його на береги влади, як і інших достойників, що видерлися нагору похмурої споруди режиму, – обраних, як їх стали називати з часом. Вони, як сміття, завжди спливають у каламутній воді. Плеяда переможців, яких, здавалося, породило не материне лоно, а та гниль, що тече вулицями цього безплідного краю, наче кривава річка, що вирвалася з каналізаційних люків. Алісія усвідомила, що цей образ вона запозичила з книжки, знайденої у Вальсовому кабінеті. Кров, що витікає з каналізаційних люків і поволі затоплює вулиці. Лабіринт.

Алісія впустила листи на підлогу й заплющила очі. Холод у жилах, який приносили ці чи то ліки, чи то отрута, завжди відчиняв темні комірки в її мозку. Це була та ціна, яку вона платила за можливість угамувати біль. Леандро знав це. Знав, що під цим морозним покривалом, де не існувало ні болю, ні свідомості, Алісія здатна була бачити в темряві, чути й відчувати те, чого інші не могли навіть уявити, здатна викривати таємниці, які решта вважали давно похованими. Леандро знав: щоразу, коли Алісія занурюється в ці чорні води й виринає зі здобиччю в руках, вона лишає там частинку тіла й душі. І він знав, що Алісія ненавидить його за це. Ненавидить з такою люттю, яку тільки може відчувати створіння, що знає свого творця і знає, що він відповідальний за всі її нещастя.

Дівчина підхопилася з ліжка й попрямувала до ванної. Відчинивши дверцята-дзеркало невеличкої шафки, вона побачила акуратно виставлені пляшечки, які залишив їй Леандро. Її нагорода. Алісія обіруч вигребла їх усі й поскидала в раковину. Прозора рідина витекла поміж друзками скла.

– Сучий син, – пробурмотіла дівчина.

У номері задзвонив телефон. Алісія, не зважаючи на деренчання, якусь хвилю розглядала в дзеркалі своє відображення. Вона чекала цього дзвінка. Потім повернулася до кімнати й мовчки взяла слухавку.

– Знайшли Вальсову машину, – почувся голос Леандро на тому кінці.

Алісія мовчала.

– У Барселоні, – нарешті промовила вона.

– Так, – підтвердив Леандро.

– І жодного сліду самого Вальса.

– Ані його охоронця.

Алісія сіла на ліжко, втупивши загублений погляд у вуличні вогні, що кривавими плямами блимали за вікном.

– Ти ще тут, Алісіє?

– Я їду вранці першим потягом. Здається, виїжджає о сьомій з Аточі.

Вона почула зітхання Леандро і уявила, як він сидить у ліжку в своїх апартаментах у готелі «Палас».

– Не знаю, чи це хороша ідея, Алісіє.

– Краще лишити все в руках поліції?

– Я хвилююся через те, що ти будеш сама в Барселоні, ти знаєш це. Барселона – небезпечне місце для тебе.

– Все буде гаразд.

– Де ти зупинишся?

– А ти як гадаєш?

– У квартирі на вулиці Авіньйон… – зітхнув Леандро. – Чому не в якомусь пристойному готелі?

– Тому що там мій дім.

– Твій дім тут.

Алісія обвела поглядом приміщення, свою темницю протягом останніх років. Мабуть, тільки Леандро могло спасти на думку назвати цю домовину її домівкою.

– Варґас знає?

– Повідомлення прийшло з Головного управління поліції. Якщо ще не знає, то знатиме рано-вранці.

– Ще щось?

Вона почула, як Леандро глибоко зітхнув.

– Я хочу, щоб ти обов’язково дзвонила мені щодня.

– Гаразд.

– Обов’язково.

– Я ж пообіцяла, що дзвонитиму. На добраніч.

Вона вже збиралася завершувати розмову, коли донісся голос Леандро. Дівчина знову приклала слухавку до вуха.

– Алісіє?

– Я слухаю.

– Будь обережна.

18

Вона завжди знала, що одного дня повернеться до Барселони. Те, що це сталося під час її останньої справи, надавало події іронічного забарвлення, і це не могло приховатися від її наставника. Алісія уявила, як Леандро замислено ходить туди-сюди по своєму номері, позираючи на телефон. Опираючись спокусі зняти слухавку й зателефонувати їй знову, щоб наказати лишатися в Мадриді. Леандро не подобалося, коли його ляльки намагалися обірвати мотузочки. Багато хто пробував це зробити й щоразу переконувався в тому, що їхнє ремесло не для прихильників романтичних фільмів зі щасливим кінцем. Та Алісія завжди була інакшою. Вона була його улюбленицею. Його найкращим творінням.

Дівчина налила собі ще келих білого вина, лягла в ліжко і стала чекати дзвінка. У голові промайнула думка відімкнути телефон. Востаннє, коли вона це зробила, з’явилися двоє його посіпак, щоб допровадити Алісію до вестибюля, де на неї чекав Леандро. Таким вона його ще ніколи не бачила: виснаженого тривогою, позбавленого свого звичного незворушного виразу. Тоді він поглянув на дівчину з сумішшю злості й ніжності, неначе сумнівався, як йому вчинити: обійняти Алісію чи наказати своїм людям затовкти її прикладами в нього на очах. «Ніколи більше не роби мені такого», – сказав він тоді. Від того вечора минуло два роки.

Алісія чекала дзвінка до пізньої ночі, однак Леандро так і не зателефонував. Либонь, дуже вже хотів відшукати Вальса й вислужитися перед державними зверхниками, якщо наважився-таки відчинити дверцята її клітки. Переконана, що цієї ночі ані йому, ані їй не вдасться стулити очей, Алісія вирішила шукати прихистку в єдиному місці у світі, де Леандро ніколи б не зміг її дістати. На сторінках книжки. Вона взяла зі столу роман, який знайшла у Вальсовому кабінеті, і розгорнула його, приготувавшись поринути у витвір Маташевої уяви.

Ще не дійшовши до кінця першого абзацу, Алісія забула, що тримає в руках речовий доказ. Вона дозволила аромату слів заколисати себе й невдовзі загубилася на сторінках книжки, занурившись у море образів і ритмів, якими дихала розповідь про пригоди Аріадни під час її мандрівки в глиб тої зачаклованої Барселони. Здавалося, кожен абзац, кожне речення було побудоване за законами музичного твору. Розповідь в’язала слова в разки намиста й не давала змоги відірвати очей від читання, що заворожувало своєю мелодикою і колористикою, вимальовуючи перед очима образи з театру тіней. Алісія читала дві години поспіль, розкошуючи кожною фразою і побоюючись, що книжка ось-ось закінчиться. Коли, нарешті перегорнувши останню сторінку, дівчина побачила малюнок театральної завіси, що опускається на сцену, з якої слова зникають, розвіюючись пилом, наче тіні, вона згорнула книжку, поклавши її собі на груди, і простягнулася в темряві, не здатна розлучитися з пригодами Аріадни в її лабіринті.

Підпавши під чар історії, Алісія заплющила очі і спробувала заснути. Вона уявила Вальса в його кабінеті, як він ховає книжку під сподом шухляди й викидає ключ. З усього, що міністр міг заховати перед тим, як зникнути, він обрав цю книжку. Поволі, по краплині, утома стала просякати до тіла Алісії. Дівчина скинула рушник і гола шаснула під укривало. Вона лягла на бік, згорнувшись клубком і обхопивши руками стегно. Їй спало на думку, що ця ніч цілком імовірно виявиться останньою, яку вона проведе в цій кімнаті, що була її темницею протягом кількох років. Так вона й лежала, чекаючи, слухаючи шемрання й нарікання будинку, який уже відчував розлуку з Алісією.

Дівчина прокинулася перед світанком, саме вчасно, щоб устигнути зібрати до валізи все необхідне й лишити решту як прощальний дарунок невидимим мешканцям готелю. Вона поглянула на свій невеличкий замок із книжок, складених стосами вздовж стін, і сумовито всміхнулася. Маура знатиме, що робити з її друзями.

Саме світало, коли Алісія йшла вестибюлем, не маючи наміру прощатися з заблуканими душами «Гіспанії». Вона вже підходила до дверей, коли почула за спиною голос Маури.

– Отже, це таки правда, – сказав портьє. – Ви нас покидаєте.

Алісія зупинилася й обернулася. Маура дивився на неї, спершись на швабру, що побачила на своєму віку, либонь, не менше за нього. Щоб не заплакати, він усміхнувся, та очі його були сповнені безмежним сумом.

– Я їду додому, Мауро.

Портьє закивав головою.

– І правильно робите.

– Я лишила там нагорі свої книжки. Вони для вас.

– Я берегтиму їх.

– І одяг також. Може, він підійде комусь із мешканців готелю.

– Я занесу його до «Карітас» [49]. Тут живе багато всяких слинявих збоченців, і мені б не хотілося, щоб вони порпалися там, де не слід.

Алісія підійшла до чоловічка й обійняла його.

– Дякую вам за все, Мауро, – прошепотіла вона на вухо. – Мені вас бракуватиме.

Маура впустив швабру на підлогу й обхопив дівчину тремтячими руками.

– Забудьте нас, забудьте, щойно приїдете додому, – промовив портьє ламким голосом.

Дівчина збиралася поцілувати його на прощання, але Маура, лицар сумного образу і давнього гарту, простягнув їй руку, яку Алісія потиснула.

– Якби подзвонив такий собі Варґас і запитався про мене…

– Не турбуйтеся. Я зіб’ю його зі сліду. Ну ж бо, йдіть уже.

Дівчина сіла в таксі, що чекало біля дверей готелю, і попросила відвезти її на вокзал Аточа. Місто вкривало свинцевим запиналом, і вікна машини взялися памороззю. Таксист мав такий вигляд, наче провів усю ніч – а то й цілий тиждень – за кермом, і з дійсністю його пов’язував тільки недокурок, що стримів у нього з рота. Глянувши на Алісію в дзеркало заднього огляду, водій запитав.

– Повертаєтесь чи від’їжджаєте?

– Сама не знаю, – відказала Алісія.

Прибувши на вокзал, Алісія побачила, що Леандро її випередив. Він чекав за столиком в одній із кав’ярень біля кас, читаючи газету й бавлячись ложечкою від кави. Трохи подалі, за колонами, вартували двоє його церберів. Побачивши Алісію, Леандро згорнув газету й привітав дівчину батьківською усмішкою.

– Хоч як рано не вставай, сонце швидше не зійде, – промовила вона.

– Приказки – то не твоє, Алісіє. Сідай. Ти снідала?

Вона похитала головою й сіла за столик. Найменше їй хотілося сперечатися з Леандро зараз, коли вже зовсім скоро вони будуть на відстані шестисот кілометрів одне від одного.

– У смертних є багато корисних звичок. Наприклад, снідати або мати друзів. Тобі, Алісіє, не завадило б перейняти ці звички.

– У тебе багато друзів, Леандро?

Алісія помітила сталевий зблиск в очах начальника – застережливий знак – і опустила погляд. Відтак покірливо взяла тарілку спагеті й філіжанку кави з молоком, які їй приніс офіціант на замовлення Леандро, і відсьорбнула трохи під пильним наглядом наставника.

Чоловік дістав із пальта конверт і простягнув їй.

– Я зарезервував для тебе ціле купе в першому класі. Сподіваюся, ти не маєш нічого проти. У конверті також знайдеш трохи грошей. Сьогодні перекажу ще на твій банківський рахунок. Якщо потребуватимеш більше, дай мені знати.

– Дякую.

Алісія взяла до рота трохи спагеті, сухих і шорстких на смак, пожувала й насилу проковтнула. Леандро не спускав із неї очей. Алісія потайки глянула на годинник, що висів угорі.

– Не хвилюйся, – сказав її наставник. – У тебе ще десять хвилин.

Групки пасажирів уже прямували на перон. Алісія обхопила чашку двома руками, не знаючи, куди їх подіти. Мовчанка, що запала між ними, була нестерпною до болю.

– Дякую, що прийшов попрощатися, – нарешті промовила вона.

– То ми прощаємось?

Алісія заперечливо хитнула головою. Кілька хвилин вони далі сиділи мовчки. Урешті-решт, коли дівчина вже гадала, що розчавить чашку, яку стискала обіруч, Леандро підвівся, защепнув пальто і спокійно пов’язав шалик. Натягнувши шкіряні рукавички, він доброзичливо всміхнувся й нахилився, щоб поцілувати Алісію в щоку. Його губи були холодні, а з рота пахло м’ятою. Алісія сиділа незрушно, не наважуючись навіть дихати.

– Я хочу, щоб ти дзвонила мені щодня. Обов’язково. Починаючи від сьогоднішнього вечора, коли будеш на місці. Я хочу знати, що все гаразд.

Вона не відповіла.

– Алісіє?

– Дзвонити щодня, обов’язково, – повторила вона.

– Не треба глузувати.

– Вибач.

– Як стегно?

– Добре. Краще. Значно краще.

Леандро дістав із кишені пальта флакон і простягнув його дівчині.

– Я знаю, що тобі не подобаються ліки, але ти ще мені будеш вдячна. Це пігулки, не такі дієві, як укол. Не ковтай їх натщесерце й у жодному разі не запивай алкоголем.

Алісія взяла флакон і сховала до своєї сумочки. Їй не хотілося починати суперечку зараз.

– Дякую.

Леандро кивнув і рушив до виходу, з обох боків супроводжуваний своїми людьми.

Потяг уже чекав під склепінням вокзалу. Хлопчина, якому на вигляд не було й двадцяти років, перед виходом на перон попросив Алісію показати квиток і провів її до вагона першого класу, який розміщувався в голові потяга й був зовсім порожній. Помітивши, що дівчина трохи накульгує, хлопчина допоміг їй піднятися й супроводив аж до купе, де закинув валізу на багажну поличку й відтулив фіранку. Скло вікна запітніло, і хлопець протер його рукавом свого піджака. Пасажири, немов балерини, ковзали по перону, перетвореному на дзеркало вологим подихом ранку. Алісія віддячила хлопчині щедрими чайовими, і той, шанобливо вклонившись, покинув купе й зачинив за собою двері.

Дівчина опустилася на сидіння й утупилася відсутнім поглядом у вокзальні вогні. По якійсь хвилі потяг помалу рушив, і Алісія розслабилася, насолоджуючись розміреним похитуванням вагона й уявляючи собі, як перші промені сонця зблискують над огорнутим імлою Мадридом. Саме тоді вона побачила його. Варґас мчав пероном, намагаючись догнати потяг. Його марний забіг увінчався тим, що поліціянтові вдалося ледь-ледь пальцями торкнутися вагона й наштовхнутися на непроникний погляд Алісії, що безпристрасно дивилася на напарника крізь вікно. Зрештою Варґас відстав. Засапавшись, він поклав руки на коліна й схилився з гіркою посмішкою на губах.

Місто зникало в далечині, і незабаром потяг уже мчав неозорою рівниною, що простяглася без кінця-краю. Алісія відчула, що за цією темною стіною вітер уже доніс до Барселони її запах. Дівчина уявила, як рідне місто, наче чорна троянда, розтуляє свої пелюстки, і на якусь мить Алісію переповнила та спокійна впевненість у неминучому, яка дає розраду проклятим істотам. А може, це була тільки втома. Це вже не мало значення. Алісія заплющила очі й віддалася на волю сну, тимчасом як потяг, розтинаючи пітьму, нісся до лабіринту духів.

Місто дзеркал

Барселона

Грудень 1959 року

1

Холод. Холод, що кусає за шкіру, розтинає плоть і просвердлює кістки. Вогкий холод, що, немов кліщами, стискає м’язи й випалює нутрощі. Холод. Протягом перших кількох секунд свідомості він не може думати ні про що інше.

Темрява майже цілковита. Лише вузесенький просвіт видніється вгорі. Тьмяне світло, що лине звідти, блискучими порошинками приклеюється до пітьми, ледь-ледь окреслюючи межі того приміщення, в якому він перебуває. Зіниці його розширюються, і по якійсь хвилі він бачить комірку завбільшки з невеличку кімнату. Стіни – муровані з голого каменю – дихають вогкістю, краплини якої світяться в мороці, стікаючи додолу, неначе темні сльози. Підлога кам’яна, залита якоюсь рідиною, не схожою на воду. У повітрі – густий сморід. Попереду видніється товсте іржаве пруття, а далі – сходинки, що здіймаються вгору, зникаючи в пітьмі.

Він у якійсь камері.

Вальс пробує підвестися, але ноги його не слухаються. Йому ледве вдається ступити крок, коли коліна підсікаються і він падає набік. Він ударяється обличчям об підлогу й лається. Протягом кількох хвилин, намагаючись звести дух, він безпорадно лежить, обличчям у липкій рідині, що вкриває долівку і має металічний солодкавий запах. У роті Вальсові пересохло, мовби він їв землю, а губи потріскалися. Він хоче обмацати себе правою рукою, але виявляє, що не відчуває її, неначе нижче ліктя нічого нема.

Спершись на ліву руку, йому вдається сісти. Він підносить до обличчя правицю й оглядає її проти жовтуватого світла, що паволокою заснувало повітря. Рука тремтить. Вальс бачить, як вона тремтить, але не відчуває цього. Він пробує стиснути й розтиснути кулак, але м’язи не слухаються. Тільки тоді він помічає, що на руці бракує двох пальців – вказівного й середнього. На їхньому місці два почорнілих оцупки, з яких звисають клапті шкіри й плоті. Вальс хоче закричати, але голос його такий надірваний, що з горла видобувається тільки хрипкий стогін. Вальс падає навзнак і заплющує очі. По якомусь часі починає дихати ротом, щоб уникнути нестерпного смороду, який отруює повітря. У голові спливає спогад із дитинства про далеке літо, проведене в батьківському маєтку неподалік Сеґовії, і про старого пса, який заповз до підвалу, щоб там здохнути. Вальс пригадує, що сморід, який тоді заполонив будинок, був подібний до того, що зараз випалює йому ніздрі. Але цей куди гірший: неможливо навіть думати. Незабаром – за кілька хвилин, а може, годин – Вальса долає втома, і він провалюється в неспокійну дрімоту, між сном і явою.

Міністрові сниться, що він їде потягом, у якому більше немає пасажирів. Локомотив, наче скажений кінь, крізь хмаровище чорної пари мчить до укритого за міськими мурами лабіринту монументальних, наче собори, фабрик, шпичакуватих веж і переплетених під найнеймовірнішими кутами мостів і дахів, над якими нависає криваве небо. Потяг в’їжджає у тунель, який здається безкінечним, але незадовго до цього Вальс визирає у вікно й бачить, що вхід охороняють статуї двох велетенських янголів із розпростертими крилами й гострими іклами, що стирчать із рота. На перехнябленій табличці над входом написано:

Барселона

Потяг із пекельним гуркотом пірнає у тунель, а коли виринає з другого боку, попереду нависає силует гори Монтжуїк, на вершині якої огорнутий ореолом багряного світла здіймається замок. Вальс відчуває, як усередині в нього все холоне. Контролер, покручений, наче стовбур старого дерева, пошарпаного негодою, йде коридором і зупиняється перед Вальсовим купе. На його уніформі – бейджик із написом: САЛЬҐАДО.

– Ваша зупинка, пане коменданте…

Потяг здіймається звивистою дорогою, яку так добре пам’ятає Вальс, і заїжджає на територію в’язниці. Відтак зупиняється в темному коридорі, і Вальс виходить. Потяг рушає знову і зникає в темряві. Вальс озирається й бачить, що потрапив у пастку: він у одній із в’язничних камер. З другого боку ґрат за ним спостерігає темна постать. Вальс хоче пояснити, що сталася помилка, що він має бути по той бік ґрат і що він комендант в’язниці, але слова застрягають у горлі.

Пізніше з’являється біль і вириває Вальса зі сну, проймаючи його немовби електричним струмом.

Сморід мертвечини, темрява й холод нікуди не поділися, але тепер він майже не зважає на них. Він може думати тільки про біль. Біль, якого ніколи раніше йому не доводилося зазнавати. Якого він навіть уявити не міг. Його права рука палає, наче він сунув її в полум’я і не може вийняти звідти. Він хапається лівицею за правицю. Навіть у темряві Вальс бачить, що два темні оцупки на тому місці, де мали бути його пальці, кривавлять густою рідиною. Він німотно кричить.

Біль допомагає йому пригадати.

У голові вимальовуються образи того, що сталося. У пам’яті зринає та мить, коли в присмерку вдалині показуються обриси Барселони. Крізь вітрове скло Вальс дивиться на неї, схожу на велетенську святкову декорацію, і пригадує, як ненавидить це місто. Його вірний охоронець Вісенте мовчки кермує, зосереджений на дорозі. Якщо він і боїться, то не показує цього. Вони їдуть вулицями й проспектами, де бачать закутаних у теплий одяг пішоходів, які поспішають кудись під сніжним запиналом, що висить у повітрі, наче кришталевий туман. Вальс із Вісенте прямують бульваром до горішньої частини міста й невдовзі виїжджають на дорогу, яка, викреслюючи безліч закрутів, здіймається згір’ями Вальвідрери. Вальс одразу пізнає цей дивний квартал із будинками, що наче зависли між небом і землею. Барселона лишилася далеко внизу – килим із тіней, краї якого зливаються з морем. Схилом повзе фунікулер, викреслюючи змійкою слід золотавого світла, у якому вимальовуються величезні модерністські вілли, що підпирають гору. Там, поміж дерев, видніються обриси старого занедбаного будинку. Вальс натужно ковтає слину. Вісенте запитально дивиться на нього, і міністр киває головою. Дуже скоро вже все закінчиться. Вальс зводить курок револьвера, який тримає в руці. Уже споночіло, коли вони під’їжджають до воріт вілли. Ґрати розчинено. Машина заїжджає до порослого бур’яном саду й минає фонтан, висохлий і обснований плющем. Вісенте зупиняється перед сходами, що ведуть до входу. Він вимикає двигун і дістає револьвер. Вісенте ніколи не користується пістолетом, тільки револьвером. Револьвер, каже він, ніколи не дає осічки.

– Котра година? – ледь чутно запитує Вальс.

Вісенте не встигає відповісти. Усе відбувається дуже швидко. Ледве охоронець виймає ключ із замка запалювання, як Вальс зауважує за вікном автомобіля постать, яка наблизилася до них непомітно. Вісенте, не промовивши ні слова, відштовхує свого хазяїна вбік і стріляє. Скло розлітається зовсім близько, і Вальс відчуває, як дрібні скалки впиваються йому в обличчя. Гуркіт пострілу оглушує його, вуха закладає від пронизливого свисту. Перш ніж хмара пороху, що здійнялася в машині, розвіюється, дверцята з боку водія відчиняються ривком. Вісенте обертається з револьвером у руці, але вистрілити вдруге не встигає: щось простромлює йому горлянку. Охоронець хапається обома руками за горло. Темна кров струменить між його пальцями. На якусь мить їхні погляди зустрічаються: в очах охоронця застиг подив. Наступної секунди Вісенте падає головою на кермо, вмикаючи клаксон. Вальс намагається підтримати його, але тіло завалюється набік і випадає наполовину з машини. Міністр обіруч тримає револьвер, наставляючи дуло в чорноту за відчиненими водійськими дверцятами. Аж раптом відчуває дихання позаду себе. Вальс обертається, щоб вистрілити, але руку йому обпікає холодом. Метал скрегоче по кістці, і Вальса переповнює млість, що потьмарює зір. Револьвер падає йому на коліна, і міністр бачить, як із руки цебенить кров. Постать наближається; із леза ножа, який вона тримає в руці, стікають червоні краплі. Вальс намагається відчинити дверцята машини, але перший постріл, мабуть, заклинцював замок. Чиїсь руки хапають його за горло й люто шарпають. Вальс усвідомлює, що його витягають із машини через вікно й волочать посипаною жорствою доріжкою до потрісканих мармурових сходів. Чути легкі кроки, що наближаються. У місячному сяйві вимальовується постать, яка у Вальсовому маренні спершу ввижається йому янголом, а потім він думає, що це смерть. Міністр підводить очі й розуміє свою помилку.

– Чого ти смієшся, виродку? – запитує голос.

Вальс усміхається.

– Ти такий схожий… – бурмоче він.

Вальс заплющує очі й чекає на постріл милосердя, але пострілу не відбувається. Міністр відчуває, що янгол плює йому в обличчя. Кроки віддаляються. Бог – чи чорт – зглянувся над ним, і якоїсь миті Вальс непритомніє.

Він не може пригадати, скільки часу це все тривало: години, дні чи тижні. У цій кам’яній клітці не існує часу. Усе, що тут є, – це холод, біль, і темрява. Зненацька Вальса охоплює напад люті. Він підповзає до ґрат і гамселить кулаками по холодному залізу, обдираючи шкіру. Коли вгорі утворюється прямокутник світла, у якому вимальовуються сходи, що спускаються до камери, міністр усе ще чіпляється за пруття. Вальс чує кроки і з надією підводить очі. Потім благально простягає руку крізь ґрати. Тюремник нерухомо стоїть і дивиться на нього крізь півморок. Обличчя його щось вкриває, і через це воно здається застиглою машкарою, немов у тих манекенів у вітринах крамниць на Ґран-Віа.

– Мартіне? Це ти? – запитує Вальс.

Але відповіді не отримує. Тюремник лише мовчки дивиться на нього. Зрештою Вальс киває, немовби хоче показати, що розуміє правила гри.

– Води, будь ласка, – стогне він.

Тривалий час тюремник не рухається. Відтак, коли Вальс уже гадає, що йому все примарилося і що цей чоловік – лише витвір його хворого мозку, який пожирає біль і запалення, тюремник ступає кілька кроків до нього. Вальс покірливо всміхається.

– Води, – благає він.

Струмінь сечі зрошує йому обличчя, і порізи, якими воно вкрите, починають пекти вогнем. У Вальса вихоплюється скавучання, і він відповзає в глиб камери. Він задкує, доки не впирається спиною в стіну й, зібгавшись у клубок, лишається там. Тюремник підіймається сходами нагору, дверцята з лунким відляском закляпуються, і прямокутник світла зникає.

Лише тоді Вальс помічає, що він не сам у камері. У куті, прихилившись спиною до стіни, сидить Вісенте, його вірний охоронець. Він не рухається. Видно лише обриси його ніг. І рук. Долоні й пальці розпухли і мають фіолетовий колір.

– Вісенте?

Він повзе до охоронця, але зупиняється, відчувши наближення смороду. Вальс ховається в протилежний куток і скручується вдвоє, обхопивши руками коліна й засунувши голову між ноги, щоб позбутися сопуху. Він намагається викликати в пам’яті образ своєї доньки, Мерседес. Вальс уявляє, як вона бавиться в парку, у своєму будиночку з ляльками, катається на власному потязі. Він уявляє її дівчинкою, яка дивиться на нього поглядом, що все пробачає й несе світло туди, де його ніколи не було.

За якийсь час Вальс піддається холоду, болю й знемозі і відчуває, що знову непритомніє. «Може, я помираю», – з надією думає він.

2

Фермін Ромеро де Торрес прокинувся зненацька. Серце його калатало, немов кулемет, а в грудях неначе хтось виконував партію сопрано з Ваґнерівської опери. Він розтулив очі в оксамитовій півтемряві, намагаючись заспокоїтися. Стрілки будильника підтвердили те, про що він підозрював. Ще не було навіть півночі. Йому вдалося сяк-так подрімати лише якусь годинку, перш ніж безсоння знову наскочило на нього, мов некерований трамвай. Поруч, благословенно всміхаючись в обіймах Морфея, хропла, наче молодий бичок, Бернарда.

– Ферміне, здається, ти станеш батьком.

Вагітність зробила її ще бажанішою, ніж будь-коли: Фермін тої самої миті радо б накинувся на її розквітлі принади і на весь той бенкет вигинів і опуклостей, який Бернарда становила собою. Він уже збирався виконати свій коронний номер під назвою «Опівнічний експрес», але не наважився розбудити дружину й порушити той небесний спокій, яким світилося її обличчя. Він знав, що в такому разі могло бути два варіанти розвитку подій: або воднева бомба з гормонів, які сочилися з усіх пор її тіла, вибухне й Бернарда перетвориться на дику тигрицю, що розтерзає його на шматки, або ж іскра не проскочить і його свята дружина, охоплена всілякими страхами, стане відмовлятися, посилаючись навіть на те, що будь-яке посягання на неї може зашкодити дитині. Фермін її не звинувачував. Їхню першу дитину, яку вони зачали незадовго до одруження, Бернарда втратила. Горе її було таке безмежне, що Фермін боявся тоді втратити назавжди і дружину. Та минув час, і, як обіцяв лікар, Бернарда завагітніла знову й повернулася до життя. Однак тепер вона жила в постійному страху, і часом, здавалося, боялась навіть зітхнути, щоб знову не стався викидень.

– Кохана, але ж лікар сказав, що все буде гаразд.

– Він такий самий брехун, як і ти.

Мудрий чоловік не стане будити вулкани, революції чи вагітних жінок. Фермін тихцем покинув подружнє ложе й прослизнув навшпиньках до їдальні їхнього скромного помешкання на вулиці Хоакіна Кости, до якого вони з Бернардою в’їхали, повернувшись з медового місяця. Він сподівався притлумити свою хіть і гризоти «Суґусом», але після короткого огляду виявилося, що запаси його підійшли до нуля. А це вже було геть кепсько. Розпач огорнув Ферміна. Але тут він пригадав, що у вестибюлі Французького вокзалу до пізньої ночі працює торговець солодощами й цигарками, Сліпий Дієґо, у якого завжди було вдосталь всіляких лагоминок та масних жартів. На саму думку про лимонний «Суґус» Фермінові потекла слинка, і він, не гаючи ні секунди, скинув піжаму й убрався в пальто, достатньо тепле, щоб сироти не виступали на шкірі холодної, як у Сибіру, ночі. Спорядившись таким чином, Фермін кинувся на вулицю, щоб задовольнити свої низькі інстинкти й надавати копняків безсонню.

Раваль – маленька батьківщина для всіх тих, кого мордують нічниці. Хоч квартал також не спить, однак спонукає до забуття, і хай яким не був би твій тягар, досить пройти кілька кроків, щоб натрапити на когось або на щось, що нагадає тобі: завжди є хтось, кому життя здало ще гірші карти, ніж тобі. Тої ночі, коли перетнулися між собою людські долі, жовтуваті випари, породжені почасти вбиральнями, почасти гасовими ліхтарями, почасти відлунням спогадів кольору сепії, линули над плутаницею провулків, чи то як чари, чи то як попередження – кому як більше до смаку.

Фермін блукав поміж галасу, смороду та інших продуктів життєдіяльності люмпену, що оживляли ці вулички, темні й покручені, наче фантазії єпископа. Урешті-решт він опинився біля статуї Колумба, яку зграя мартинів закаляла білим послідом, віддаючи сумнівну шану середземноморській дієті. Фермін попрямував бульваром до Французького вокзалу, не наважуючись обернутися й глянути на лиховісний силует замку Монтжуїк, що завмер на вершині гори, наче хижак, який приготувався до нападу.

Ватаги моряків-американців тинялися околицями порту в пошуках розваг і можливостей культурного обміну з дамами легкої поведінки, готовими ознайомити їх із найпростішими фразами і трьома-чотирма фокусами, відомих тільки мешканцям портових міст. Фермінові згадалася Росіїто, розрада стількох темних ночей його молодості, чиста пишногруда душа, що не раз рятувала його від самотності. Він уявив Росіїто разом з її кавалером, успішним торговцем із Реуса, завдяки якому вона покинула активну роботу; уявив, як вона мандрує світом – справжня сеньйора, якою вона завжди й була, – і, можливо, думає, що нарешті життя їй усміхнулося.

Із думками про Росіїто і про породу, що перебуває під загрозою вимирання, – породу людей із добрим серцем, Фермін прийшов на вокзал. Побачивши Сліпого Дієґо, який уже збирався згортатися, він підбіг до нього.

– Ферміне, о такій порі ти мав би жарити в ліжку свою супружницю, – промовив Дієґо. – Закінчився «Суґус»?

– Самі крихти лишилися.

– У мене є лимонний, ананасовий і полуничний.

– Давай лимонний. П’ять пакетиків.

– Тримай ще один у подарунок.

Фермін заплатив йому й не взяв решти. Дієґо, не перераховуючи, поклав монети до шкіряної сумочки, яку носив на поясі, подібно до трамвайних кондукторів. Фермін ніколи не міг збагнути, як Сліпий Дієґо знав, коли його обшахровують, а коли ні, але якимось чином він це знав. Ба більше, Дієґо міг це передбачити. Він народився незрячим, і в житті йому поталанило менше, ніж кадетові-піхотинцю. Мешкав сам у кімнаті без вікон у пансіоні на вулиці Принцеси зі своїм найкращим другом, радіоприймачем, по якому слухав футбол і новини, від яких йому робилося смішно.

– Прийшов подивитися на потяги, еге ж?

– Давня звичка, – відказав Фермін.

Він дивився услід Сліпому Дієґо, що потягнувся до свого пансіону, де його не чекала жодна жива душа, і подумав про Бернарду, яка спала у своєму ліжку й пахла трояндовою водою. Він збирався повертатися додому, але все ж вирішив вийти на перон, під велетенське шатро вокзалу, цього сповненого парою і залізом собору, куди Фермін прибув, коли повернувся до Барселони тої далекої ночі 1941 року. Він завжди вважав, що доля, коли не нападає підступно й безсоромно на невинних, любить перепочивати на залізничних вокзалах. Тут починаються або закінчуються трагедії і романи, відбуваються втечі й повернення, зради й розлуки. Саме життя – це, так би мовити, вокзал, на якому хтось завжди сідає – або когось садять – на не той потяг.

Такі роздуми, глибокі, як філіжанка кави, зазвичай приходили до Ферміна саме після півночі, коли тіло, стомлене щоденними турботами, затихало, тоді як розум далі вертівся, наче дзиґа. Вирішивши проміняти дешеву філософію на суворий комфорт дерев’яної лавки, він зайшов під склепіння вокзалу, таке вигнуте, наче хитрий архітектор хотів підказати, звідки народжується крива доля Барселони.

Фермін улаштувався на лавці, розгорнув один «Суґус» і кинув його до рота. Поринувши в цукеркову нірвану, він утупився поглядом у залізничні колії, що втікали в ніч і губилися в темряві. За якийсь час він відчув, як перон затремтів під його ногами, і побачив світло локомотива, що пронизувало опівнічну темінь. Через кілька хвилин потяг, огорнутий хмарою пари, прибув на станцію.

Запинало імли, що прийшла з моря, огортало перон, перетворюючи на марево пасажирів, які виходили з вагонів після тривалої подорожі. Щасливих облич поміж них було небагато. Фермін спостерігав, як пасажири проходили мимо, вдивлявся в їхні стомлені лиця, фантазуючи про те, які життєві обставини й переміни змусили цих людей приїхати до Барселони. Йому вже починала подобатися ця нова роль біографа, що похапцем пише життєпис нікому не відомого містянина, коли він побачив її.

Вона вийшла з вагона, огорнута тою завісою білої пари, яку Фермін завжди сподівався побачити довкола своєї улюбленої Марлен Дітріх, коли та виходила з потяга на вокзалі Берліна, Парижа чи будь-якого іншого, може, й неіснуючого, міста того славетного чорно-білого XX століття, яке можна було побачити на ранкових сеансах у кінотеатрі «Капітоль». Жінка – хоч їй, схоже, не було й тридцяти років, але Фермінові ніколи б не спало на думку назвати її дівчинкою, юнкою чи якимось іншим подібним словом – ішла злегка накульгуючи, що надавало їй загадкового й водночас вразливого вигляду.

Загострені риси її обличчя випромінювали одночасно і світло, і темряву. Якби Фермінові треба було б описати її зовнішність своєму другові Даніелю, то він сказав би, що жінка була подібна до одного з тих примарних опівнічних янголів, які іноді з’являлися на сторінках романів його колишнього товариша по в’язничному блоку в замку Монтжуїк Давида Мартіна. Найбільше вона скидалася на дивовижну Хлою, головну героїню багатьох не надто добропристойних історій із моторошного циклу «Місто проклятих», яка позбавила Ферміна не однієї години сну, коли під час довгих годин гарячкового читання він здобував енциклопедичні знання про мистецтво отруювання, каламуть пристрастей злочинного розуму і блиск жіночої білизни. Можливо, настав час перечитати ці захопливі готичні романи, подумав він, доки ще дух його і чоловіче причандалля не зачахли остаточно.

Фермін дивився, як жінка підходить, і раптом на якусь коротку мить зустрівся з нею очима. Він відразу ж утік від цього випадкового погляду, опустивши голову й перечекавши, доки вона пройде повз нього. Прикривши обличчя коміром пальта, він обернувся їй услід. Пасажири простували до виходу, і жінка – серед них. Фермін сидів на лавці, наче приклеєний, і ледве не тремтів, аж доки начальник вокзалу не підійшов до нього.

– Слухайте-но, цієї ночі потягів більше не буде, а спати тут не дозволяється…

Фермін кивнув, підвівся й пішов із перону, ледве переставляючи ноги. У вестибюлі він роззирнувся, але жінки ніде не було видно. Він поспішив на вулицю, де дув холодний вітер, який нагадав Фермінові, що надворі зима.

– Алісіє? – запитав він у вітру. – Це ти?

Зітхнувши, Фермін рушив темними вулицями, переконуючи себе, що це неможливо, що ті очі, в яких він потонув, не могли бути тими самими, які він покинув тої далекої вогняної ночі під час війни, і що дівчинка, яку йому не вдалося врятувати, Алісія, загинула тоді разом із багатьма іншими. Навіть його Немезіда [50], його лиха доля не могла мати аж такого чорного почуття гумору.

«Може, це привид, який повернувся з царства мертвих, щоб нагадати тобі, що той, хто колись лишив помирати дитину, не заслуговує мати нащадків на цьому світі. Священики кажуть: не сила осягнути того, що Всевишній прагне сказати нам», – розмірковував Фермін.

– Тут мусить бути якесь наукове пояснення, – сказав він уголос. – Як у ранкового стояка.

Схопившись за цей емпіричний принцип і одночасно кинувши до рота черговий «Суґус», Фермін попрямував додому, до теплого ліжка, у якому на нього чекала Бернарда, переконаний, що нічого не стається випадково і що рано чи пізно або він розгадає цю таємницю, або вона назавжди позбавить його сну.

3

Коли Алісія прямувала до виходу з перону, вона зауважила сухорлявого чоловічка, що сидів на лавці й крадькома витріщався на неї. Найприкметнішим у його обличчі, яке, здавалося, зійшло з картин Гойї [51], був величезний ніс. Чоловік мав на собі пальто, яке було йому завелике і на вигляд якого на думку спадав равлик, що носить на собі свою мушлю. Алісія могла б заприсягтися, що під сподом у чоловіка були газети, складені вдвоє, – звичка, яка не траплялася їй на очі вже давно, ще з перших післявоєнних років.

Мабуть, найпростіше було б забути його, сказавши собі, що це лише ще один уламок у морі знедолених, які досі, майже двадцять років після закінчення війни, пробували в темних кварталах найбільших міст, не покидаючи надії, що історія нарешті згадає про Іспанію і врятує її від забуття. Мабуть, найпростіше було б повірити, що Барселона дасть їй бодай кілька годин перепочинку, перш ніж зіштовхнути з долею. Алісія пройшла повз чоловіка й, не обертаючись, попрямувала до виходу, благаючи пекло, щоб він її не впізнав. Від тої ночі минуло двадцять років, а вона тоді була маленькою дівчинкою.

Біля виходу з вокзалу Алісія сіла в таксі й попросила водія відвезти її на вулицю Авіньйон до будинку номер дванадцять. Коли вона промовляла цю адресу, голос її тремтів. Машина рушила бульваром Ізабелли II в напрямку до Віа-Лаєтана, обганяючи по дорозі кілька трамваїв, що запалювали імлу танцем блакитних іскор, які сипалися з проводів. Алісія вдивлялася крізь вікно в темне обличчя Барселони, в арки й вежі, у вулички, що заглиблювалися в старе місто, і в далекі вогні замку Монтжуїк на горі. «Рідний дім, похмурий дім», – подумала вона.

О цій нічній порі машин було мало, і за п’ять хвилин вони вже прибули на місце. Таксист висадив її перед під’їздом будинку номер дванадцять на вулиці Авіньйон і, подякувавши за щедрі чайові (Алісія заплатила йому вдвічі більше за названу ціну), поїхав вулицею вниз у напрямку до порту. Дівчина лишилася стояти перед будинком, її обдував холодний вітер, що ніс із собою запах кварталу, запах старої Барселони, який жодному дощу годі було змити. Алісія всміхнулася, чим здивувала сама себе. Із часом навіть погані спогади починають видаватися приємними.

Її колишнє помешкання було за кілька кроків від перехрестя з вулицею Фернандо, навпроти «Ґран Кафе». Алісія саме шукала ключі в кишені свого пальта, коли почула, що двері під’їзду відчиняються. Дівчина підвела очі й побачила радісне обличчя консьєржки Хесуси.

– Господи Ісусе! – вигукнула вона, вочевидь схвильована.

Перш ніж Алісія встигла відповісти, Хесуса, наче удав, кинулася на неї, обійняла й стала покривати обличчя поцілунками, що пахли анісівкою.

– Дай лишень погляну на тебе, – відпускаючи її, сказала консьєржка.

Алісія всміхнулася їй.

– Тільки не кажи, що я занадто худа.

– Це тобі скажуть чоловіки, і вперше в житті вони матимуть рацію.

– Якби ти знала, як мені тебе бракувало, Хесуса.

– Підлесниця! У тебе зовсім сорому немає. Дай-но поцілую тебе ще раз, хоч ти того й не заслуговуєш, стільки часу ні подзвонити, ні написати, ні приїхати – анічогісінько…

Хесуса Лабордета була однією з тих удів війни, що мали дух і волю до нового життя, якого вони так ніколи не прожили й не могли б прожити. П’ятнадцять років вона працювала придверницею в будинку, де мала крихітну двокімнатну квартирку в самому кінці вестибюля, яку вона ділила з радіоприймачем, налаштованим на романтичні передачі, і старезним дворнягою, якого вона підібрала на вулиці й охрестила Наполеоном, хоча псові не завжди вдавалося вчасно відвоювати бодай ріг вулиці, щоб рано-вранці задерти там ногу, і через раз він випорожнював уміст свого сечового міхура під поштовою скринькою коло входу. До своєї мізерної платні Хесуса додавала те, що заробляла, прибираючи та лагодячи старий одяг для половини мешканців кварталу. Злим язикам – а котрогось дня такими стали майже всі – подобалося розповідати, що Хесуса прикладається до анісівки частіше, ніж матроси, і що іноді, коли добряче хильне, чути, як вона плаче й голосить у своїй тісній комірчині, тимчасом як бідолашний Наполеон злякано підвиває.

– Чого ж ти стоїш? Заходь-бо! Тут холодно, наче в дев’ятому колі пекла.

Алісія пройшла за консьєржкою досередини.

– Сеньйор Леандро дзвонив сьогодні вранці, щоб попередити, що ти повертаєшся.

– Сеньйор Леандро завжди дуже люб’язний.

– Він справжній кавальєро, – переконано ствердила Хесуса, яка його неабияк поважала. – Так гарно говорить…

У будинку не було ліфта, а сходи були облаштовані так, ніби архітектор мав на меті відлякати потенційних мешканців горішніх поверхів. Хесуса вела перед, а за нею, як могла, дерлася нагору Алісія, перетягуючи свою валізу зі сходинки на сходинку.

– Я провітрила й трохи прибрала твою квартиру – це було вкрай потрібно. Фернандіто мені допомагав. Сподіваюся, ти не маєш нічого проти? Коли він дізнався, що ти приїжджаєш, то місця собі не знаходив, аж доки я не дозволила йому щось зробити…

Фернандіто був небожем сеньйори Хесуси. Щира душа, якою не кожен святий міг би похизуватися, Фернандіто страждав на страшну хворобу – підліткову закоханість у хронічному стані. Щоб довершити насмішку, мати природа позловтішалася, наділивши його наївною вдачею. Хлопець жив із матір’ю в сусідньому будинку й працював розсильним у продуктовій крамниці, хоча найбільше своїх зусиль і талантів він витрачав на компонування високоліричних віршів, присвячених Алісії, у якій бачив утілення одночасно Дами з камеліями і злої королеви з «Білосніжки», щоправда сексуальнішої, ніж оригінал. Незадовго до того, як Алісія покинула Барселону три роки тому, Фернандіто освідчився їй у вічному коханні, висловив бажання стати батьком, якщо буде на те воля Божа, щонайменше п’яти її дітей і пообіцяв навіки тіло, душу та все інше своє добро в обмін на прощальний поцілунок.

– Фернандіто, я старша за тебе на десять років. Не годиться тобі таке думати про мене, – сказала того дня Алісія, витираючи йому сльози.

– Чому ви мене не кохаєте, сеньйорито Алісіє? Я для вас недостатньо мужній?

– Фернандіто, у тобі мужності досить, щоб потопити Непереможну Армаду [52], але тобі треба шукати наречену твого віку. За кілька років ти побачиш, що я мала рацію. Я можу запропонувати тобі лише дружбу.

Фернандіто своєю затятістю скидався на боксера-початківця, що має більше запалу, ніж майстерності: хай скільки б йому не дісталося, він постійно повертався за додачею.

– Я ніколи нікого не покохаю так, як вас, Алісіє. Нікого.

Того дня, коли вона від’їжджала до Мадрида, Фернандіто, у якого мелодраматизм просякнув у кров завдяки болеро, що крутили постійно по радіо, чекав Алісію на вокзалі, у святковому костюмі й начищених до блиску черевиках, маючи чудернацький вигляд зменшеної копії Карлоса Ґарделя [53]. У руках він тримав букет червоних троянд, який, либонь, коштував йому місячної платні. Хлопчина вручив їй любовного листа, який кинув би в жар леді Чаттерлей [54], однак Алісія, прочитавши його, тільки заплакала, і то не так, як того б хотілося бідолашному Фернандіто. Перш ніж дівчина змогла зайти до вагона й позбутися юного Казанови, Фернандіто, озброївшись усією сміливістю й рішучістю, яку накопичував від самого початку підліткового віку, поцілував її так, як цілують тільки п’ятнадцятилітні, повертаючи віру – нехай і не надовго – у цей світ.

– Ви розбили мені серце, сеньйорито Алісіє, – заявив Фернандіто, хлипаючи. – Тепер я помру від сліз. Я читав, що іноді таке трапляється. Слізні протоки пересихають, і аорта розривається. Так сказали по радіо. Вас сповістять про мою смерть, щоб ви знали: це ваша провина.

– Фернандіто, в одній твоїй сльозині більше життя, ніж я побачу будь-коли, хоч би жила до ста років.

– Ця фраза звучить так, ніби ви її вичитали в якійсь книжці.

– Не існує такої книжки, Фернандіто, яка була б із тобою чесною, окрім хіба що підручника з біології.

– Їдьте вже разом з усією своєю зрадливістю й кам’яним серцем. Настане день, коли сама-самісінька ви ще сумуватимете за мною.

Алісія поцілувала його в чоло. Поцілунок у губи вбив би хлопця.

– Я вже за тобою сумую. Бережи себе, Фернандіто. І спробуй забути мене.

Урешті-решт вони дісталися до останнього поверху, і Алісія, опинившись перед дверима свого давнього помешкання, вийшла з задуми. Хесуса відчинила двері й увімкнула світло.

– Не турбуйся, – промовила консьєржка, немовби прочитавши її думки. – Хлопець очуняв і надбав собі прегарну наречену. Проходь, проходь.

Алісія поставила валізу на підлогу й зайшла досередини. Хесуса лишилася стояти на порозі. При вході у вазі стояли свіжі квіти, а вся оселя пахла чистотою. Дівчина поволі, немов була тут уперше, обійшла всі кімнати й коридори.

Вона почула, як за спиною Хесуса кладе ключі на столик, і повернулася до вітальні. Консьєржка дивилася на неї з напівусмішкою.

– Наче й не минуло трьох років, еге ж?

– Наче минуло тридцять, – відказала Алісія.

– Ти надовго?

– Ще не знаю.

Хесуса кивнула.

– Гаразд. Ти, мабуть, втомилася. На кухні знайдеш щось перекусити. Фернандіто приніс тобі всяких продуктів. Якщо потребуватимеш будь-чого, ти знаєш, де мене шукати.

– Щиро дякую, Хесусо.

Консьєржка відвела погляд.

– Я рада, що ти знову вдома.

– Я теж рада.

Хесуса зачинила двері, і Алісія почула, як її кроки віддаляються по сходах. Дівчина відслонила фіранки, відчинила вікно й визирнула на вулицю. Океан пласких дахів старої Барселони розпростерся перед нею, удалині здіймалися вежі церкви Санта-Марія-дель-Мар. Простеживши очима вздовж вулиці Авіньйон, Алісія помітила чиюсь постать, яка ховалася навпроти в темряві під’їзду крамниці «Ла Мануаль Альпарґатера» [55]. Ця людина, хай ким вона була, курила, і дим сріблястими звоями здіймався вгору вздовж фасаду будівлі. Якусь хвилю Алісія пильно вдивлялася туди, але зрештою перестала. Зарано ще було уявляти собі тіні, що чигають на неї. Для цього прийде ще час.

Вона зачинила вікно й, дарма що не мала апетиту, сіла за стіл у кухні й трохи підвечеряла канапкою з сиром і сухофруктами. Потім відкоркувала перев’язану червоною стрічкою пляшку білого вина, яку знайшла у тумбі стола. Усе вказувало на те, що це справа рук Фернандіто, який вочевидь не забув про її слабкості. Алісія наповнила келих і відсьорбнула з заплющеними очима.

– Сподіваюся, воно не отруєне, – промовила вона. – Твоє здоров’я, Фернандіто.

Вино було пречудове. Алісія налила ще і вмостилась у фотелі, який стояв у вітальні. Ввімкнувши радіо, пересвідчилася, що воно працює. Відтак неквапно покуштувала вино – Пенедес [56], доброго врожаю. Незабаром, знудившись випуском новин, які нагадували слухачам – ану ж ті забули, – що Іспанія – це світоч і об’єкт поміж усіх народів, Алісія вимкнула радіо й узялася розпаковувати речі, які привезла з собою. Вона принесла валізу, поставила її на підлогу посеред вітальні й розкрила. Поглянувши на вміст, Алісія замислилася, навіщо було завдавати собі стільки клопоту й тягнути весь одяг і ті рештки іншого життя, якими вона вже не мала наміру користуватися. Їй закортіло зачинити валізу й попросити Хесусу віддати її завтра Сестрам Милосердя. Алісія дістала звідти тільки револьвер і дві коробки з набоями. Зброя була подарунком від її наставника на другу річницю служби і, як підозрювала дівчина, мала за собою довгий службовий список, про який Леандро волів не розводитися.

«Що це за гармата?» – «Якщо хочеш, я дістану тобі жіночий пістолетик з руків’ям зі слонової кістки й двома позолоченими дулами». – «І що мені з ним робити, окрім як тренуватися на собаках?» – «Намагатися, щоб ніхто не тренувався на тобі».

Зрештою дівчина взяла-таки це одоробло. Так завжди траплялося у її стосунках із Леандро, заснованих на мовчазній угоді, яка передбачала послух і подобу згоди, коли все несказане маскується холодною ввічливою усмішкою й покривалом німотності. Це давало змогу Алісії дивитися вранці в дзеркало й учергове брехати собі про мету свого життя. Вона зважила зброю в руці. Потім розімкнула раму й пересвідчилася, що револьвер незаряджений. Висипавши одну з коробок на підлогу, дівчина без поспіху запхала в барабан шість набоїв. Відтак підвелася й підійшла до полиць із книжками, що займали одну стіну. Хесуса та її армія ганчірок, вочевидь, навідалися сюди: ніде не було ні порошинки, ні в чому не відчувалося трирічної відсутності Алісії. Дівчина взяла Біблію в шкіряній палітурці, що стояла поряд із французьким перекладом «Фауста», і розгорнула її. У сторінках книжки ножем було вирізано заглиблення, що ідеально підходило до револьвера. Алісія сховала зброю в Біблію і поставила книжку на полицю. «Амінь!» – виголосила вона подумки.

Зачинивши валізу, Алісія подалася до спальні. Випрасувані й напахчені простирадла огорнули її, а втома від подорожі й вино докінчили справу. Дівчина заплющила очі й лежала, слухаючи місто, яке шепотіло їй щось на вухо.

Тої ночі Алісії знову наснився вогняний дощ. Вона стрибала дахами Равалю, утікаючи від гуркоту бомб, тимчасом як будинки падали довкола, лишаючи на своєму місці стовпи полум’я й чорного диму. Рій літаків тягнувся при самій землі, поливаючи кулями тих, хто намагався дістатися вулицями до сховищ. Опинившись на даху будинку на вулиці Арко-дель-Театро, Алісія побачила жінку з чотирма дітьми, що в паніці бігла до Ла-Рамбли. Вулицю накрило кулеметною чергою, і їхні тіла на бігу розлетілися фонтаном крові й нутрощів. Алісія заплющила очі, і тоді пролунав вибух. Вона спочатку відчула його, немовби з темряви на неї наскочив потяг, і лише потім до неї донісся звук. Бік опалило болем, полум’я здійняло її в повітря й швиргонуло на скляний дах. Алісія пробила його і, огорнута хмарою гострих уламків пекучого скла, ринула в порожнечу.

Однак не минуло й кількох секунд, як щось зупинило її падіння. Вона приземлилася біля дерев’яного майданчика, розміщеного на вершині якоїсь величезної споруди. Алісія підповзла до краю і, поглянувши вниз, роздивилася в мороці обриси спіральної конструкції. Дівчина протерла очі й стала вдивлятися в темряву, яку ледь-ледь розганяло червонясте світло, що відбивалося від хмар. Унизу розкинулися неймовірні архітектурні форми вежі з книжок. Незабаром по кам’яних сходах – одних із багатьох у лабіринті – розляглися кроки, що наближалися до неї, і Алісія побачила невиразні обриси чоловіка з рідким волоссям, який опустився навколішки біля неї, оглядаючи рани, що вкривали її тіло. Чоловік узяв Алісію на руки й поніс численними переходами, містками й сходами, аж доки вони не опинилися біля підніжжя споруди. Чоловік поклав Алісію на ліжко й заходився коло її ран, не дозволяючи їй переступити поріг смерті, тимчасом як за стінами далі несамовито вибухали бомби. Угорі, над скляною банею, зблискували відсвіти полум’я, і в цьому мерехтінні Алісія роздивилася те місце, найдивовижніше з усіх, які вона будь-коли бачила. Базиліка, споруджена з книжок, захована в палаці, якого ніколи не існувало, – сюди Алісія могла повертатися лише у своїх снах. Адже подібне місце могло існувати лише потойбіч, там, де на неї чекала мати, Люсія, і де лишилася ув’язненою її душа.

На світанку чоловік з рідким волоссям знову взяв її на руки й поніс залитими кров’ю і охопленими вогнем вулицями Барселони до шпиталю, де лікар, укритий попелом, подивившись на них, похитав головою.

– Ця лялька зламалася, – промовив він, обертаючись до них спиною.

І тоді, як багато разів до цього, Алісія побачила вві сні своє власне тіло й упізнала себе в цій обвугленій дерев’яній ляльці з обірваними мотузками. Від стін відділилися безокі медсестри, вихопили ляльку з рук доброго самаритянина й затягли її до неоглядного ангара, де здіймалася величезна гора з решток сотень чи тисяч таких самих ляльок, як вона. Медсестри жбурнули її на купу й пішли собі, регочучи.

4

Її розбудило сталеве зимове сонце, що зблискувало поміж дахами. Алісія розплющила очі й подумала, що це її перший і останній день свободи в Барселоні. Цього самого вечора Варґас, мабуть, уже покажеться тут. Вона вирішила насамперед відвідати сьогодні книгарню Ґуставо Барсело, яка розміщувалася зовсім недалеко звідси, на вулиці Фернандо. Пригадавши те, що Вірхіліо розповідав про книгаря і його прихильність до сеньйорит принадної зовнішності, Алісія вирішила вбратися відповідно. Відчинивши дверцята своєї колишньої одежної шафи, дівчина виявила, що Хесуса, готуючись до приїзду Алісії, випрала й попрасувала весь її одяг, який тепер пахнув лавандою. Алісія погладила пальцями свої давнішні обладунки, на дотик визначаючи вбрання, відповідне для свого завдання. Потім, користаючись із того, що за час її відсутності в будинку встановили новий котел, Алісія прийняла душ, заповнивши всю квартиру парою.

Загорнувшись у рушник із анаграмою готелю «Віндзор», вона подалася до вітальні, щоб увімкнути радіоприймач і налаштувати його на концерт оркестру Каунта Бейсі [57]. Та цивілізація – хай якою б вона не була, – що здатна витворити таку музику, має шанс на майбутнє. Уже в спальні Алісія розгорнула рушник і наділа панчохи зі швом, які купила, винагородивши сама себе, під час одного з походів до крамниці жіночої білизни «Ла Перла Ґріс». Узувши туфлі на середньому каблуці, що, без сумніву, дістали б несхвальні відгуки від Леандро, дівчина прослизнула в чорну вовняну сукню, якої досі ще ніколи не одягала і яка ідеально підкреслювала її фігуру. Не поспішаючи, наклала макіяж і підфарбувала губи криваво-червоною помадою. У тон помаді вбралася в червоне пальто, а потім, як вона це робила майже щоранку, коли жила в Барселоні, спустилася, щоб поснідати в «Ґран Кафе».

Мікель, досвідчений офіціант і перший фізіономіст кварталу, упізнав Алісію, щойно вона переступила поріг, і привітався з-за барної стійки так, наче й не минуло трьох років з часу її останнього візиту. Алісія сіла за столик коло вікна й узялася розглядати старий бар, порожній о такій ранній годині. Мікелеві не довелося навіть нічого казати: офіціант підійшов сам, несучи на таці її звичне замовлення: каву з молоком, два тости з полуничним варенням і вершковим маслом та примірник «Ванґуардії», який ще пахнув свіжою фарбою.

– Я бачу, ти не забув, Мікелю.

– За той час, доки вас тут не було, сталося багато чого, доньє Алісіє, але не це. Ласкаво просимо додому.

Алісія неквапно поснідала, гортаючи газету. Вона вже й забула, як приємно починати день, стежачи в дзеркалі «Ванґуардії» за змінами декорацій в пісочниці публічного життя Барселони, злизуючи з тоста полуничне варення, марнуючи аж півгодини так, немов часу в тебе ще ціла купа.

Завершивши ритуал, Алісія підійшла до барної стійки, де Мікель протирав келихи на вино, розглядаючи їх проти ранкового холодного світла.

– Скільки з мене, Мікелю?

– Я запишу на ваш рахунок. Завтра о цій самій порі?

– Дасть Бог.

– Ви сьогодні дуже елегантна. Ідете на вечірку?

– Навіть краще. До книгарні.

5

На вулиці її зустрів один із тих зимових барселонських ранків, коли сонячне світло по краплині просякає крізь імлисту завісу й заохочує вчитися мистецтва швидкого пересування. Книгарня Ґуставо Барсело розміщувалася перед арками на Королівській площі, за кілька хвилин ходи від «Ґран Кафе». Алісія попрямувала туди в супроводі цілої бригади двірників, які чепурили вулицю за допомогою мітли й поливального шланга. Обабіч вулиці Фернандо здіймалися крамниці, які радше видавалися храмами: цукерні, що мали вигляд ювелірень, кравецькі ательє, декоровані, наче оперні театри; книгарня Барсело була справжнім музеєм, зайшовши до якого просто повитріщатись, хотілося залишитися там на все життя. Перш ніж переступити поріг книгарні, Алісія зупинилася на якусь мить, щоб помилуватися крізь вітрину видовищем акуратно розставлених книжкових шафок і стелажів. Заходячи, вона зауважила молодого продавця в блакитному форменому вбранні, що, видершись на драбину, витирав пил із горішніх поличок. Алісія вдала, що не помітила його і пройшла до приміщення.

– Доброго ранку! – привітався продавець.

Алісія обернулася й нагородила його усмішкою, що відімкнула би будь-який сейф.

Юнак миттю зліз із драбини й став за прилавок із ганчіркою, перекинутою через плече.

– Чим можу служити сеньйорі?

– Сеньйориті, – поправила його Алісія, неквапом знімаючи рукавички.

Юнак кивнув, зачарований покупчинею. Простота цього трюку ніколи не переставала дивувати Алісію. Вона подумки благословила чоловічу простоту і наївність.

– Чи могла би я поговорити з доном Ґуставо Барсело?

– Сеньйора Барсело зараз тут немає…

– А ви не знаєте, коли він буде?

– Важко сказати… Власне кажучи, дон Ґуставо майже не заходить до крамниці, якщо тільки в нього не призначено зустрічі з клієнтом. Дон Феліпе, управитель, поїхав до Педральбес [58], щоб оцінити колекцію, але повернеться до обіду.

– Як вас звати?

– Беніто.

– Слухайте, Беніто, я бачу, що ви тямущий хлопчина, і впевнена, що зможете мені допомогти.

– Я до ваших послуг.

– Бачте, це тема делікатна. Мені потрібно було б переговорити з сеньйором Барсело, адже моєму близькому родичеві, значному колекціонерові, нещодавно дістався рідкісний примірник. Родич має намір продати його і, щоб зберегти анонімність, хотів би залучити до угоди дона Ґуставо як посередника.

– Зрозуміло, – пробурмотів юнак.

– Книжка, про яку йде мова, у прекрасному стані. Це один із романів циклу «Лабіринт духів» такого собі Віктора Маташа.

Очі юнака зробилися круглими, наче блюдечка.

– Як ви кажете? Маташа?

Алісія кивнула.

– Вам відомий цей автор?

– Коли сеньйорита буде така люб’язна зачекати хвильку, я спробую негайно зв’язатися з доном Ґуставо.

Алісія покірливо всміхнулася. Продавець зник у підсобному приміщенні, і за якусь мить дівчина почула, як він набирає номер на телефоні. З-поза завіси долинув його притлумлений голос.

– Доне Ґуставо, пробачте, що я вас… Авжеж, я знаю, котра година… Ні, я не… Так, сеньйоре, так, я вас прошу… Ні, я вас прошу… Звісно, мені подобається моя робота… Ні, будь ласка… Одну секунду, тільки одну секунду… Дякую.

Хлопчина перевів подих і повернувся до перемовин із хазяїном.

– Тут прийшла сеньйорита, яка каже, що має Віктора Маташа в прекрасному стані й хоче його продати.

Продавець надовго замовк.

– Ні, я не вигадую. Перепрошую? Ні. Я не знаю, хто вона. Я ніколи її не бачив раніше. Не знаю. Молода дівчина, дуже елегантна… О Боже, достатньо… Ні, мені зовсім не здається… Так, сеньйоре, цієї ж миті, сеньйоре…

Юнак з’явився на порозі підсобки, усміхаючись на весь рот.

– Дон Ґуставо запитує, коли вам було б зручно зустрітися з ним.

– Сьогодні о першій, – запропонувала Алісія.

Хлопчина кивнув і знову зник у підсобці.

– Вона каже сьогодні о першій. Так. Не знаю. Я запитаю… Гаразд, я не буду запитувати… Як скажете, доне Ґуставо. Так, сеньйоре. Цієї ж миті. Не сумнівайтеся. Так, сеньйоре. Вам також.

Коли продавець повернувся знову, він здавався трохи спокійнішим.

– Усе гаразд, Беніто? – поцікавилася Алісія.

– Просто пречудово. Прошу вибачення за завдані вам незручності. Дон Ґуставо – свята людина, але має свої примхи.

– Я розумію.

– Він повідомив мені, що радо зустрінеться з вами сьогодні в «Гуртку верхової їзди» [59]. Вам підходить? Дон Ґуставо сьогодні там обідає, і буде в клубі до вечора. Ви знаєте, де це? У Будинку Переса Саманільйо, на перехресті Бальмес і Діагональ.

– Я знаю. Я скажу донові Ґуставо, що ви мені неабияк допомогли.

– Дуже вам вдячний.

Алісія вже зібралася йти, коли юнак, либонь, прагнучи продовжити її візит бодай на якусь коротку хвилю, вибіг з-за прилавка, щоб люб’язно провести дівчину до виходу.

– Дивна річ, – нервуючись, сказав він, аби щось сказати. – Стільки років ніхто не бачив жодної книжки Маташа, а тут за останній місяць аж дві людини приходять до книгарні й запитують про нього…

Алісія спинилася.

– Справді? І хто ж іще розпитував про Маташа?

Беніто відразу посерйознішав, немовби сказав більше, ніж мав би. Алісія поклала руку юнакові на плече і приязно стиснула.

– Не турбуйтеся, це лишиться між нами. Мені просто цікаво.

Продавець вагався. Алісія злегка нахилилася до нього.

– Якийсь пан із Мадрида, начебто поліціянт. Показав мені якесь посвідчення, – відповів Беніто.

– А він не назвався?

Беніто знизав плечима.

– Може… Зараз важко сказати… Я згадав про цього чоловіка тільки тому, що в нього була близна на обличчі.

Алісія всміхнулася і цим ще більше збентежила Беніто.

– Шрам? На правій щоці?

Хлопчина поблід.

– А звали його часом не Ломана? – запитала Алісія. – Рікардо Ломана?

– Може бути… Я не впевнений, але…

– Дякую, Беніто. Ти просто золотко.

Алісія уже йшла вгору вулицею, коли продавець визирнув із дверей і озвав її:

– Сеньйорито! Ви мені так і не сказали, як вас звати…

Дівчина обернулася й послала хлопчині усмішку, яка стояла в нього перед очима весь день і частину ночі.

6

Вийшовши з книгарні, Алісія піддалася спокусі прогулятися знайомими шляхами й не поспішаючи попрямувала закрутами Готичного кварталу [60] до свого наступного пункту призначення. Дівчина йшла помалу, розмірковуючи про Рікардо Ломану та його дивне зникнення. У глибині душі вона не здивувалася, натрапивши тут на його слід. За роки служби Алісія звикла, що часто вони з Ломаною, йдучи одним і тим самим шляхом, наступали одне одному на п’яти. Дев’ять із десяти разів першою була Алісія. Тут вартим уваги було лише те, що Ломана, який, за словами Хіля де Партери, почав розслідувати справу анонімних погроз Вальсові кілька тижнів тому, схоже, розпитував про книжки Віктора Маташа. Про Ломану можна було сказати багато чого, але дурнем він точно не був. Хороша новина в цьому всьому – те, що Алісія тепер точно знала: якщо Ломана також шукає книжки Маташа, чуття її не підвело. Погана ж полягала в тому, що рано чи пізно їм доведеться перетнутися. А зустрічі їхні рідко закінчувалися добре.

Рікардо Ломана, як подейкували в їхньому підрозділі, був колишнім учнем сумновідомого інспектора Фумеро з барселонської Бригади соціальних розслідувань і найлихішим серед усіх посіпак, завербованих Леандро протягом тривалого часу, а таких було чимало. Під час своєї служби Алісія не раз мала сутички з Рікардо Ломаною. Остання відбулася кілька років тому, коли Ломана, сп’янілий від алкоголю й люті через те, що Алісії вдалося розв’язати справу, над якою він марно бився кілька місяців, увечері простежив за дівчиною аж до її помешкання в готелі «Гіспанія» і пообіцяв, що одного дня, коли Леандро не буде поруч, щоб її захистити, він, Ломана, знайде час і місце, щоб підвісити Алісію до стелі й познайомити зі своїми улюбленими цяцьками.

«Ти, кралечко, не перша й не остання хвойда Леандро, і коли ти йому набриднеш, я вже чекатиму на тебе. І я тобі обіцяю, що ми з тобою добре розважимося, особливо ти, бо твоє тіло аж просить попестити його залізом…»

Від тої зустрічі Ломана дістав на згадку удар коліном по своїй чоловічій гордості, який відправив його на півмісяця до ліжка, зламану в двох місцях руку і шрам на щоці, на який довелося накладати вісімнадцять швів. Алісія ж зі свого боку заплатила за це побачення кількома тижнями безсоння, коли з револьвером на нічному столику вона лежала, вдивляючись у темноті на двері, огорнута похмурим передчуттям, що найгірше чекає на неї в матчі-реванші.

Алісія вирішила викинути Ломану з голови й насолоджуватися прогулянкою і своїм першим ранком у Барселоні. Дівчина ступала поволі, зважуючи кожен крок і зупиняючись перед вітринами за найменшого потиску в стегні. З роками вона навчилася розпізнавати ознаки й виробила способи, як уникнути болю або принаймні затримати невідворотне. Алісія і біль були давніми ворогами, які добре вивчили одне одного і знали правила гри. І все ж ця перша прогулянка без корсета, затягнутого довкола ноги, була варта тої ціни, яку за неї доведеться заплатити. Час пошкодувати про своє рішення в Алісії, певно, ще буде.

Доходило до десятої, коли дівчина минула вулицю Пуерта-дель-Анхель і, завернувши за ріг, на вулицю Святої Анни, зауважила вітрину старої книгарні «Семпере й сини». На другому боці вулиці була невеличка кав’ярня. Алісія зайшла туди й сіла за столик коло вікна. Трохи перепочинку їй не завадить.

– Що будете замовляти, сеньйорито? – запитав її офіціант, який мав такий вигляд, наче не покидав закладу протягом останніх щонайменше двадцяти років.

– Одну каву. І склянку води.

– З-під крану чи мінеральної з пляшки?

– А що ви порадите?

– Залежить від того, забагато чи замало у вас кальцію в крові.

– Нехай буде мінеральна. Природна, будь ласка.

– Уже несу.

Через півгодини, випивши кілька філіжанок кави, Алісія могла стверджувати, що жодна людина навіть не зупинилася перед вітриною книгарні. Бухгалтерські книги «Семпере й синів», либонь, пролежували в забутті, вкриваючись павутиною. Її пожирала спокуса перетнути вулицю, зайти до цієї дивовижної крамниці й витратити купу грошей, але дівчина знала, що час для цього ще не настав. Поки що вона обмежиться тільки спостереженням. Минуло ще півгодини. Нічого не відбувалося, і Алісія вже стала збиратися йти геть, коли побачила його. Він ішов неуважний, заносячись думками в хмари, з напівусмішкою на губах і тим безтурботним виглядом, що притаманний людям, яким пощастило не знати, як влаштований світ. Алісія ніколи не бачила його фотографії, але знала, хто це, перш ніж чоловік підійшов до дверей книгарні.

Даніель.

Алісія, сама цього не усвідомлюючи, всміхнулася. Коли Даніель Семпере вже мав зайти до крамниці, двері відчинилися зсередини й молода жінка, якій, либонь, не було й двадцяти років, вийшла йому назустріч. Це була одна з тих красунь, про яку постановники радіоновел сказали б, що її чиста врода йде зсередини. Такі жінки змушують зітхати залюбливих дурників, що захоплюються казочками про ангеликів із серцями зі щирого золота. Вона сяяла невинністю, ба навіть непорочністю дівчини зі шляхетної родини і вдягалася так, наче здогадувалася, який скарб носить під своїм вбранням, але не наважувалася цього визнати. Славнозвісна Беатріс, подумала Алісія, невинна, як Білосніжка в країні гномів.

Беатріс піднялася навшпиньки й поцілувала свого чоловіка у вуста. Поцілунок був цнотливий: стуленими губами і нетривалий. Однак Алісія не могла не зауважити, що Беатріс заплющувала очі, коли цілувала нехай навіть свого законного чоловіка, і давала обійняти себе за стан. Що ж до Даніеля, то він досі цілувався, як школяр, і ранній шлюб ще не навчив його, як треба обіймати жінку, куди класти руки і що робити губами. Либонь, не мав учителів. Усмішка сповзла з її обличчя, і Алісія відчула, як у неї всередині ворухнулося щось лихе й порочне.

– Можна мені келих білого вина? – попросила вона офіціанта.

На другому боці вулиці Даніель Семпере попрощався зі своєю дружиною і зайшов до книгарні. Беатріс, одягнута хоч і скромно, та зі смаком, рушила в натовпі інших перехожих у напрямку до вулиці Пуерта-дель-Анхель. Алісія стежила за нею очима, вивчаючи талію Беатріс і обриси її стегон.

– Ех, як би я одягнула тебе, принцесо, – пробурмотіла вона.

– Що ви сказали, сеньйорито?

Алісія обернулася й побачила офіціанта, який тримав келих із білим вином і дивився на неї з сумішшю зачарування й страху.

– Як вас звати? – запитала вона його.

– Мене?

Алісія значливо роззирнулася довкола: бар був порожнім.

– А ви бачите тут ще когось?

– Марселіно.

– Чому б вам не підсісти до мене, Марселіно. Я не люблю пити сама. Ну гаразд, брешу. Але робити це в товаристві мені подобається значно більше.

Офіціант ковтнув слину.

– Якщо хочете, я вам щось замовлю, – запропонувала Алісія. – Може, пивка?

Марселіно остовпіло дивився на неї.

– Сідайте, Марселіно, я не кусаюся.

Молодик кивнув і сів навпроти Алісії. Дівчина солодкаво всміхнулася до нього.

– У вас є наречена, Марселіно?

Офіціант заперечливо похитав головою.

– Деякі дівчата не тямлять, що втрачають. Скажіть-но мені одну річ, Марселіно. Цей бар, окрім головних дверей, має ще один вихід?

– Перепрошую?

– Чи є у вас задній вихід, який виводив би на якийсь провулок або до сходової клітки сусіднього будинку?

– Є один, він веде на задвірок, який переходить у вулицю Бельтрельянс. А що?

– Я запитую це, тому що мене переслідують.

Марселіно стривожено кинув погляд на вулицю.

– Може, викликати поліцію?

Алісія поклала свою руку на руку офіціанта, який ледь-ледь не перетворився на соляний стовп.

– У цьому немає потреби. Нічого серйозного. Але я воліла б скористатися потайним ходом. Ви не заперечуєте?

Марселіно похитав головою.

– Ви просто диво. Скільки я вам винна?

– За рахунок закладу.

– Ви впевнені?

Марселіно ствердно кивнув головою.

– Що я й кажу: дівчата просто не знають, що ви золото, не чоловік… Скажіть-но, у вас є телефон?

– За барною стійкою.

– Ви не проти, якщо я ним скористаються? Це міжміський дзвінок, але за нього я вже заплачу, гаразд?

– Як скажете…

Алісія попрямувала до барної стійки й побачила старий телефон, що висів на стіні. Марселіно, який лишився незрушно сидіти за столиком, дивився на неї. Дівчина помахала йому рукою, набираючи номер.

– Покличте, будь ласка, Варґаса.

– Ви, мабуть, Ґріс? – запитав на другому кінці проводу голос із глузливими нотками. – Капітан чекав на ваш дзвінок. Зараз він підійде.

Алісія почула, як слухавку поклали на стіл і взялися кликати колегу.

– Варґасе, донья Інес дзвонить… – донісся голос одного з поліціянтів, тимчасом як інший насвистував приспів із «Зелених очей» [61].

– Варґас слухає. Як справи? Танцюєш сардану? [62]

– Хто така донья Інес?

– Ти. Нас тут нагородили прізвиськами. Я – Дон Жуан…

– Твої колеги – неабиякі дотепники.

– Ти навіть не уявляєш, які в нас тут таланти марнуються. Чого телефонуєш?

– Я просто подумала, що ти мав би скучити за мною.

– Мене не вперше кидають, і нічого, якось пережив.

– Я рада, що в тебе все гаразд. Я гадала, що ти вже їдеш до мене.

– Якби це залежало від мене, ти б лишилася там сама-самісінька аж до своєї відставки.

– А що каже твоє начальство?

– Що я маю сісти в машину і їхати цілий день, а потім ще частину ночі, щоб завтра бути з тобою.

– До речі, про машини. Є якісь новини про Вальсову автівку?

– Нічого нового. Її знайшли покинутою… зараз гляну лишень у записи… на дорозі Карретера-де-лес-Айґуес [63], або ж Водній магістралі, у районі Вальвідрера. Це в Барселоні?

– Вище.

– Вище? Невже на небі?

– Щось на кшталт цього. Є якісь сліди Вальса чи його охоронця?

– Кров на пасажирському сидінні. Ознаки боротьби. Міністр із охоронцем зникли безслідно.

– Що ще?

– Це все. А що ти маєш повідомити мені?

– Що я скучила за тобою, – відказала Алісія.

– Це, либонь, тебе так ошелешило повернення до Барселони. Де ти зараз? Здійснюєш паломництво до Моренети? [64]

– Майже вгадав. Я щойно спостерігала за книгарнею «Семпере й сини».

– Дуже продуктивна робота. Ти часом не розмовляла з Леандро?

– Ні. А що?

– Він переслідує мене весь ранок, розпитуючи про тебе. Зроби таку ласку, подзвони йому й побажай усіляких гараздів, а то він мені дихати не дасть.

Алісія зітхнула.

– Подзвоню. До речі, я теж маю до тебе прохання.

– Та невже? Таке зі мною трапляється вперше в житті…

– Це делікатне питання, – уточнила Алісія.

– Саме на цьому я спеціалізуюся.

– Мені треба, щоб ти скористався своїми зв’язками в Головному управлінні й обережно поцікавився, над чим працював такий собі Рікардо Ломана, перш ніж зійти зі сцени.

– Ломана? Той гицель, що зник?

– Ти його знаєш?

– Із чуток. Поганих чуток. Я подивлюся, що можна зробити.

– Більше я нічого й не прошу.

Варґас зітхнув на тому кінці проводу.

– Я розраховую бути в Барселоні завтра вранці. Якщо хочеш, поснідаємо разом і я розповім тобі все, що дізнаюся про твого приятеля Ломану – якщо взагалі щось дізнаюся. Ти добре себе поводитимеш і не вплутаєшся в халепу до мого приїзду?

– Обіцяю.

7

Марселіно далі позирав на Алісію з якимось хворобливим зачаруванням. Час від часу він потай кидав погляди на вулицю, сподіваючись побачити таємничого переслідувача. Алісія підморгнула офіціантові й показала пальцем на телефон.

– Ще один дзвіночок – і все…

Дівчина зателефонувала просто до начальникових апартаментів і стала чекати. Леандро взяв слухавку після першого ж гудка. «Мабуть, сидів, чекаючи біля телефона», – подумала Алісія.

– Це я, – промуркотіла вона.

– Алісіє, Алісіє, Алісіє, – солодкавим голосом протягнув Леандро. – Мені не подобається, коли ти мене уникаєш. Тобі це відомо.

– Я збиралася подзвонити тобі відразу ж. Не було потреби мене пасти.

– Не розумію.

– Хіба це не ти наказав стежити за мною?

– Якби це був я, то моєї людини ти б не помітила першого ж дня. Хто він?

– Ще не знаю. Я гадала, він твій.

– Не мій. Аби не наші друзі з центрального комісаріату подбали.

– У такому разі місцева школа неабияк зубожіла на таланти, якщо вони приставили до мене такого нездару.

– Не так просто відшукати здібні кадри. Хто, хто, а я це добре знаю. Хочеш, я подзвоню, щоб із тебе зняли стеження?

Алісія поміркувала.

– Мабуть, не треба. Мені спало дещо на думку.

– Легше з ним. Не знаю, кого там тобі призначили, але цілком можливо, що це найзеленіший новачок із усіх, яких вони тільки знайшли.

– Стежити за мною таке легке завдання?

– Зовсім навпаки. Скоріше, я гадаю, ніхто не хотів за нього братися.

– Натякаєш, що я лишила не найкраще враження?

– Я завжди тобі казав, що важливо дотримуватися процедури. Тепер ось бачиш, як воно все обернулося. Ти вже розмовляла з Варґасом?

– Розмовляла.

– Отже, вже все знаєш про машину. Удома все гаразд?

– Так. Сеньйора Хесуса прибрала все як на свято і випрасувала мені весь одяг – ледь не до сукенки, в якій я приймала перше причастя. Дякую тобі за турботу.

– Мені б не хотілося, щоб тобі чогось бракувало.

– І тому відсилаєш до мене Варґаса?

– Це його власна ініціатива. Його або Хіля де Партери. Я ж казав тобі, що він нам не довіряє.

– Чому б це?

– Які в тебе плани на сьогодні?

– Вранці я пройшлася по книгарнях, а по обіді у мене зустріч із людиною, яка може щось прояснити про Віктора Маташа.

– Отже, ти розкручуєш версію з тою книгою…

– Так, нехай навіть лише для того, щоб потім її відкинути.

– Я його знаю? Того, з ким у тебе зустріч?

– Не маю гадки. Він книгар. Ґуставо Барсело.

Пауза була ледь помітною, однак Алісія її все ж відзначила.

– Не пригадую такого. Подзвони мені, якщо щось дізнаєшся. І якщо не дізнаєшся, теж подзвони.

Алісія силкувалася вигадати якусь дотепну відповідь, коли почула, що Леандро поклав слухавку. Дівчина лишила кілька монет на барній стійці, щоб оплатити своє замовлення і вартість двох дзвінків, і попрощалася з Марселіно поцілунком рукою.

– Це все між нами. Гаразд, Марселіно?

Офіціант переконано кивнув і провів Алісію до задніх дверей, що виходили на незагороджений дворик. Там починалося плетиво переходів поміж будинками кварталу, що виводило на одну з тих похмурих вулиць, які трапляються тільки в старій Барселоні, такі темні й вузькі, як розпадина між сідницями семінариста.

Провулок спинався від вулиці Кануда до вулиці Святої Анни. Алісія обійшла квартал і, повернувши за ріг, зупинилася, щоб поспостерігати. Якась жінка одною рукою штовхала перед собою візок, а другою тягнула за собою хлопчика, підошви черевиків якого були неначе намащені клеєм. Молодий чоловік у костюмі і з шаликом стовбичив перед вітриною взуттєвої крамниці, позираючи потайки на двох ладних панянок в ажурних панчохах, що проходили мимо, сміючись. Міський гвардієць прогулювався серединою вулиці, розкидаючи навсібіч підозріливі погляди. Трохи далі Алісія помітила чоловічу постать, що приклеїлася, наче афіша, до стіни у під’їзді. Чоловік був куций на зріст і мав таку безбарвну зовнішність, що межувала з невидимістю. Він курив цигарку й нервово видивлявся у двері кафе, раз по раз позираючи на годинник. «А вибір усе ж непоганий», – подумала Алісія. Чоловік мав такий непоказний вигляд, що навіть сама нудьга, проходячи, не звернула б на нього уваги. Алісія підійшла ближче й зупинилась за кілька сантиметрів від його блідої потилиці. Відтак склала губи літерою «О» й подула.

Чоловічок аж підскочив і ледь-ледь не втратив рівноваги. Він обернувся й, побачивши Алісію, зробився білим як крейда.

– Як тебе звати, серденько? – запитала дівчина.

Якщо чоловічок і мав голос, то зараз він на нього не здобувся. Його очі завертілися у всіх можливих напрямках, перш ніж знову поглянути на Алісію.

– Якщо ти кинешся втікати, я всаджу тобі шило в черево. Ти мене зрозумів?

– Зрозумів, – пробелькотів чоловічок.

– Я пожартувала, – всміхнулася Алісія. – Я не така.

Бідаха був одягнутий у пальто, яке справляло враження позиченого, і скидався на загнаного звірка. Відважного філера до неї приставили, що й казати. Алісія взяла його за відлогу і настійливо, хоча й миролюбно, потягнула агента за ріг вулиці.

– Як тебе звати?

– Ровіра, – промимрив той.

– Це ти минулої ночі стояв біля дверей «Ла Мануаль Альпарґатера»?

– Як ви дізналися?

– Ніколи не кури проти світла ліхтаря.

Ровіра кивнув, тихо лайнувшись собі під ніс.

– Скажи-но мені, Ровіро, як довго ти працюєш у поліції?

– Завтра буде два місяці, але якщо в комісаріаті довідаються, що мене викрили…

– Їм не обов’язково про це довідуватися.

– Справді?

– Справді. Адже ти і я, Ровіро, можемо допомогти одне одному. Здогадуєшся як?

– Я вас не розумію, сеньйорито.

– Зараз зрозумієш, але зви мене Алісією – ми з тобою в одній команді.

Дівчина понишпорила в кишенях Ровіриного пальта і знайшла пачку сигар – тих, які продають у цілодобових барах і курять, попиваючи карахільйо [65]. Алісія запалила одну сигару і встромила її до рота чоловікові. Ровіра кілька разів затягнувся, і дівчина приязно всміхнулася йому.

– Трохи заспокоївся?

Чоловік кивнув.

– Скажи-но мені, Ровіро, чому стежити за мною доручили саме тобі?

Агент завагався.

– Не ображайтеся, але просто ніхто більше не хотів братися за цю роботу.

– Чому б це?

Ровіра стенув плечима.

– Не соромся, чоловіче. Кажи все, як є.

– Подейкують, що ви плутаєтеся з усяким набродом і що приносите нещастя.

– Он як. А тебе, отже, це не налякало?

– Так, як не щастить мені – то гірше вже немає куди. До того ж не те щоб у мене був вибір.

– А в чому саме полягало твоє завдання?

– Стежити здалеку за вами і звітувати про те, де буваєте і що робите, так, щоб ви про це не дізналися. Самі бачите, що з цього вийшло. Я казав їм, що це не моє.

– А чому ти пішов у поліцію?

– Я хотів стати художником-графіком, але тесть служить капітаном у Головному управлінні.

– Зрозуміло. А дружині подобаються чоловіки у формі, еге ж?

Алісія по-материнськи поклала руку на плече агентові.

– Ровіро, трапляються миті, коли чоловік має виявити всю свою мужність і, хоч не мені про це говорити, показати всьому світові, що він народився, щоб сцяти стоячи. Я збираюся дати тобі можливість побачити, що ти набагато здібніший, ніж гадаєш. Побачити й продемонструвати це мені, Генеральному управлінню, тестеві й дружині, якій знадобиться пляшка лікеру «Арома де Монсеррат», щоб вийти із заціпеніння, коли вона побачить, якого мачо має в хаті.

Ровіра дивився на Алісію з таким виглядом, ніби ось-ось зомліє.

– Відсьогодні ти й далі стежитимеш за мною, як тобі наказали, але ніколи не підходь ближче, ніж на сто метрів, і пильнуй, щоб тебе не помітили. А коли тебе запитуватимуть, де я була і що робила, ти скажеш те, що я попрошу тебе сказати.

– Але… хіба це законно?

– Ровіро, ти працюєш у поліції. Те, що ти скажеш, і буде законним.

– Не знаю…

– Певно, що знаєш. Ти ж хлопець не дурень. Тобі лише бракує віри в себе самого.

Ровіра ошелешено закліпав очима.

– А якщо я відмовлюся?

– Не будь таким, чоловіче, тепер, коли ми стали з тобою друзями! Бо якщо ти відмовишся, мені доведеться піти до твого тестя-капітана й розповісти, що бачила, як ти дерся по стіні Терезіанського коледжу [66], щоб подрочити під час обідньої перерви.

– Ви на таке не здатні.

Алісія пильно подивилася йому просто в очі.

– Ровіро, ти не маєш ані найменшої бісової гадки, на що я здатна.

У чоловіка вихопився схлип.

– Ви зла.

Алісія закопилила губи.

– Коли я вирішу бути злою, ти це одразу відчуєш. Завтра рано-вранці ти чекатимеш на мене перед «Ґран Кафе», і я повідомлю тобі твій план дій на день. Ми зрозуміли одне одного?

Ровіра, який під час розмови, здавалося, став ще нижчим на кілька сантиметрів, поглянув на Алісію з благальним виразом на обличчі.

– Це все лише жарт, еге ж? Ви просто глузуєте з мене, через те що я новачок…

Алісія подивилася на нього крижаним поглядом, якого навчилася в Леандро. Потім поволі похитала головою.

– Ні, це не жарт, це наказ. Не підведи мене. Я розраховую на тебе. Іспанія розраховує на тебе.

8

На початку XX століття, коли гроші пахли парфумами, а великими статками радше хизувалися, ніж передавали їх у спадок, від сумнівного роману між талантом видатних митців і пихою могутніх світу цього постав модерністський палац, щоб навіки лишитися дивовижним взірцем барселонської Прекрасної епохи.

Протягом півстоліття цей палац, що його називали Будинком Переса Саманільйо, міражем – а може, пересторогою – здіймався на скошеному розі між вулицями Бальмес і Діагональ. Зведений як родинний осідок у часи, коли майже всі вельможні сім’ї позбувалися своїх палаців, цей витвір мистецтва випромінював надмір пишноти, немов кораловий риф у паризькому стилі. З його великих вікон на вулицю лилося мідяне сяйво, без жодного сорому демонструючи простим смертним пишні сходи, просторі зали й кришталеві люстри. Алісії ця будівля завжди здавалася чимось на кшталт акваріума, де крізь скляну перегородку можна спостерігати за екзотичними й несподіваними організмами та формами життя.

Уже багато років у цьому розкішному залишку давноминулої епохи не мешкала жодна родина, натомість останнім часом він став пристановищем для барселонського «Гуртка верхової їзди», одного з тих недоторканих аристократичних товариств, що ростуть, як на дріжджах, у всіх великих містах для того, щоб нащадки вельможних родин могли сховатися від запаху поту, який ішов від тих, на чиїх спинах їхні славетні пращури будували свої статки. Леандро, який тонко примічав усі ці моменти, казав, що найперша потреба, яка постає перед людиною після вирішення проблеми харчу й житла, – це знайти причини й способи вирізнитися з-поміж собі подібних і вивищитися над ними. Осідок «Гуртка верхової їзди» здавався створеним саме для цієї мети, і Алісія підозрювала, що якби Леандро не перевели до Мадрида багато років тому, ці оббиті шляхетним деревом і вишукано вмебльовані салони стали б ідеальним приміщенням для її наставника, де він міг би творити свої темні справи в білих рукавичках.

Коло входу стояв лакей у багатій лівреї, який церемонно відчинив перед Алісією залізні двері. Посеред вестибюля здіймалася освітлена кафедра, за нею стояв чоловік у костюмі і з сухорлявим лицем, який кілька разів оглянув дівчину з голови до ніг, перш ніж на його обличчі з’явилася послужлива міна.

– Доброго дня, – привіталася Алісія. – У мене призначено тут зустріч із сеньйором Ґуставо Барсело.

Секретар опустив очі у журнал, який лежав на кафедрі, і протягом якоїсь хвилі з серйозним виглядом удавав, ніби вивчає його. Віддавши шану ритуалові, він промовив:

– Ваше ім’я?

– Вероніка Ларрас.

– Прошу за мною, сеньйоро, коли ваша ласка…

Секретар повів її розкішними залами палацу. Коли вони проходили повз членів товариства, ті переривали свої розмови й кидали на Алісію здивовані, а подекуди й ледве чи не ображені погляди. Тут вочевидь не звикли до візитів осіб жіночої статі, і, схоже, не один патрицій побачив у цьому зневагу віддавнього права чоловіків на першість. Алісія обмежилася тим, що на таку увагу до своєї персони відповідала ввічливими усмішками. Урешті-решт вони опинилися в читальній залі з величезним вікном, що виходило на проспект Діагональ. Там, розкошуючи у величезному фотелі з келихом бренді завбільшки з невеличкий акваріум, сидів кавальєро з сановитими рисами обличчя й пишними вусами, у костюмі-трійці та франтуватих черевиках. Секретар зупинився за кілька кроків від чоловіка і з несміливою усмішкою звернувся до нього:

– Доне Ґуставо? Прийшла сеньйора, на яку ви чекали…

Дон Ґуставо Барсело, почесний голова спілки барселонських книгарів і невтомний досліджувач усього, пов’язаного з вічною жіночністю та її щонайделікатнішими атрибутами, підвівся, щоб тепло привітатися з увічливим поклоном.

– Ґуставо Барсело, моє поважання.

Дівчина простягнула руку, яку книгар поцілував, немов Папі Римському, скориставшись нагодою для побіжного огляду, який, либонь, повідав йому все, аж до розміру рукавичок Алісії.

– Вероніка Ларрас, – відрекомендувалася вона. – Дуже приємно.

– А прізвище вашого родича-колекціонера також Ларрас?

Алісія зрозуміла, що продавець Беніто зателефонував Барсело знову, щойно вона вийшла з книгарні, і розповів про її візит із найдрібнішими подробицями.

– Ні. Ларрас – це прізвище мого чоловіка.

– Ясно. Обережність понад усе. Я розумію. Сідайте, будь ласка.

Вмостившись у фотелі навпроти Барсело, Алісія занурилась у характерну аристократичну атмосферу, якою було просякнуте все вбрання цього місця.

– Ласкаво просимо до осідку шляхетних родів нових скоробагатьків і змізернілих дук, які одружують своїх нащадків між собою для того, щоб зберегти чистоту породи, – прокоментував Барсело, простеживши за її поглядом.

– А ви хіба не дійсний член цього товариства?

– Я опирався багато років цьому членству заради власної гігієни. Однак із часом обставини змусили мене скоритися перед барселонською дійсністю й поплисти за течією.

– Я впевнена, що в цьому є свої переваги.

– Навіть не сумнівайтеся. Можна познайомитися з людьми, що неодмінно мусять проциндрити батьківській спадок на непотрібні їм речі, в яких вони нічогісінько не тямлять; можна вилікуватися від будь-яких романтичних ілюзій щодо самопроголошеної еліти країни; а ще тут просто відмінний бренді. До того ж це чудове місце для соціальної археології. У Барселоні мешкає понад мільйон населення, але коли настане мить істини, виявиться, що ключі від усіх дверей тримають ледве чи чотири сотні осіб. А Барселона – це місто замкнених дверей, де все залежить від тих, хто має ключі, хто може відімкнути тобі двері, а може лишити тебе на порозі. Але не думаю, що це для вас новина, сеньйоро Ларрас. Я можу запропонувати вам щось, окрім нотацій старого книгаря?

Алісія похитала головою.

– Ну звісно. Швидше до справи, еге ж?

– Якщо ви не заперечуєте.

– Аж ніяк. Ви принесли книжку з собою?

Алісія дістала зі своєї сумочки загорнуту в шовкову хустину «Аріадну і Багряного Князя» й простягнула книжку Барсело. Він узяв її обіруч, і щойно пальці його торкнулися обкладинки, як очі Барсело загорілися, а губи розійшлися захопленою усмішкою.

– «Лабіринт духів»… – пробурмотів він. – Гадаю, ви не розкажете мені, як роздобули цю книжку.

– Власник волів би зберегти це в таємниці.

– Я розумію. Із вашого дозволу…

Дон Ґуставо розгорнув книжку і став гортати сторінки поволі, насолоджуючись моментом із виразом гурмана, який смакує унікальну й неповторну страву. Алісія вже було подумала, що шановний книгар забув про її існування, поринувши в читання, коли той нараз відірвався від книжки й запитально глянув на дівчину.

– Прошу вибачити моє зухвальство, сеньйоро Ларрас, але мушу визнати, що ніяк не втямлю, навіщо хтось – у цьому випадку колекціонер, інтереси якого ви заступаєте, – хотів би позбутися цього примірника таким чином…

– Ви гадаєте, важко буде знайти покупця?

– Анітрохи. Дайте мені телефон, і за двадцять хвилин у вас буде щонайменше п’ять вигідних пропозицій, мінус десять відсотків моїх комісійних. Питання не в цьому.

– А в чому ж тоді, доне Ґуставо, якщо не секрет?

Барсело допив своє бренді.

– Питання в тому, чи ви справді маєте намір продати цю книжку, сеньйоро Ларрас… – відказав Барсело, з іронічним притиском вимовляючи вигадане прізвище.

Алісія обмежилася тим, що сором’язливо всміхнулася. Барсело кивнув.

– Можете не відповідати. І не казати мені вашого справжнього імені.

– Моє справжнє ім’я – Алісія.

– А ви знаєте, що прототипом головної героїні циклу «Лабіринт духів», дівчинки Аріадни, була Аліса – та, яка волею Льюїса Керролла потрапила до Країни Чудес. У цьому ж випадку Країна Чудес – це Барселона.

Алісія вдала здивування, м’яко похитавши головою.

– У першій частині цієї серії Аріадна знаходить чарівну книжку на горищі старого будинку на Вальвідрері, де вона мешкала зі своїми батьками, доки однієї буряної ночі вони дивовижним чином не зникли. Гадаючи, що духи мороку допоможуть їх відшукати, Аріадна ненароком відкриває портал між Барселоною справжньою та її другим боком, її проклятим відображенням. Містом дзеркал… Земля провалюється під її ногами, і Аріадна падає в темряву нескінченними гвинтовими сходами, аж доки не потрапляє до іншої Барселони, лабіринту духів, де змушена блукати колами пекла, спорудженого Багряним Князем. Під час своїх пошуків зниклих батьків Аріадна зустрічає прокляті душі, яких намагається врятувати…

– І вдається Аріадні знайти батьків чи врятувати бодай котрусь із цих душ?

– На жаль, ні. Хоча вона щосили намагається. На свій лад вона героїня, хоча її загравання з Багряним Князем помалу-помалу перетворюють і Аріадну на темне й лихе відображення себе самої, упалого янгола, так би мовити…

– Схоже, взірцева історія.

– Саме так. Скажіть-но мені, Алісіє, це те, чому ви присвячуєте свій час? Спускаєтеся до пекла в пошуках неприємностей?

– Чому б це мені шукати неприємності?

– Тому що – як вам, мабуть, уже розтелепав простодушний Беніто – нещодавно до книгарні заходив суб’єкт із зовнішністю різника з Бригади соцрозслідувань і ставив запитання дуже схожі на ваші. І щось мені підказує, що ви знаєте одне одного…

– Суб’єкта, про якого ви розповідаєте, звати Рікардо Ломана, і ви не схибили: ми справді знаємо одне одного.

– Я ніколи не хиблю, сеньйорито. Проблема лише в тих цілях, у які я влучаю.

– Про що саме розпитував Ломана?

– Хотів знати, чи останнім часом ніхто не придбав книжки Віктора Маташа, чи то на аукціоні, чи то в приватних продавців, чи то на міжнародному ринку.

– А про самого Маташа він нічого не запитував?

– Сеньйор Ломана не надто скидався на книголюба, однак у мене склалося враження, що йому відомо про Маташа все, що потрібно.

– І що ви йому розповіли?

– Я дав йому адресу колекціонера, який ось уже сім років скуповує всі примірники «Лабіринту духів», які не було знищено в 1939 році.

– Усі книжки Маташа, які були в продажу, викупила одна особа?

Барсело кивнув.

– Усі, крім вашої.

– І хто ж цей колекціонер?

– Я не знаю.

– Але ж ви щойно сказали, що дали його адресу Ломані.

– Я дав йому адресу адвоката, який заступає інтереси цього колекціонера і його іменем укладає всі угоди. Адвоката звати Фернандо Бріанс.

– А ви мали справу з цим адвокатом Бріансом, доне Ґуставо?

– Два, щонайбільше три рази спілкувався з ним. По телефону. Діловий чоловік.

– Ваші розмови стосувалися книжок Маташа?

Барсело кивнув.

– А що ви можете розповісти мені про Віктора Маташа, доне Ґуставо?

– Небагато. Знаю, що, перш ніж почати роботу над циклом «Лабіринт духів», Маташ працював здебільшого ілюстратором і опублікував кілька романів у тих двох пройдисвітів, Баррідо та Есковільяса, і що мешкав відлюдно в будинку на Водній магістралі, між Вальвідрерою і обсерваторією Фавра, тому що його дружина страждала на якусь рідкісну хворобу і він не міг – чи не хотів – лишати її саму. Ну і те, що Маташ зник у 1939 році, після того як франкісти ввійшли до Барселони.

– А де можна було б дізнатися про нього детальніше?

– Це складно. Мені на думку спадає тільки Вілахуана, Серхіо Вілахуана, журналіст і письменник, який особисто знав Маташа. Він єдиний, хто може вам допомогти. Вілахуана – постійний відвідувач моєї книгарні, йому більше за всіх відомо про цю тему. Якось він навіть розповідав, що працює над книжкою про Маташа та всією плеядою проклятих письменників Барселони, які щезли після війни…

– А таких багато?

– Проклятих письменників? Це місцева особливість, як соус айолі.

– І де я можу знайти сеньйора Вілахуану?

– Спробуйте в редакції «Ванґуардії». Але, якщо дозволите дати вам пораду, вигадайте правдоподібнішу історію, ніж ця ваша про таємничого колекціонера. Вілахуана не з тих, хто дає собі замилити очі.

– І що ви мені порадите?

– Спокусіть його.

Алісія лукаво всміхнулася.

– Книжкою. Якщо Вілахуана й далі цікавиться Маташем, не думаю, що він зможе встояти проти спокуси глянути на цей примірник. У нинішні часи натрапити на книжку Маташа майже так само важко, як на порядну людину у високих кабінетах.

– Дякую, доне Ґуставо. Ви мені неабияк допомогли. Чи можу я вас просити зберегти нашу розмову в таємниці?

– Не турбуйтеся. Таємниці, які треба зберігати, підтримують мене молодим. Це і ще дорогий бренді.

Алісія знову загорнула книжку в хустину й поклала назад до своєї сумочки. Скориставшись нагодою, вона дістала помаду й підвела губи, немовби була сама. Барсело захоплено, хоч і з якоюсь тривогою, спостерігав за дійством.

– Ну як? – запитала Алісія.

– Знаменито.

Дівчина підвелася й накинула на плечі пальто.

– Хто ви, Алісіє?

– Впалий янгол, – відказала вона, простягаючи на прощання руку й підморгуючи книгареві.

– У такому разі ви потрапили до ідеального місця.

Дон Ґуставо Барсело потиснув дівчині руку й очима провів її до виходу. Відтак знову відкинувсь у фотелі, замислившись над своїм майже порожнім келихом. Невдовзі книгар побачив Алісію крізь вікно. Вечоріло, і Барселону затягнуло пелериною червонуватих хмарин, а проміння навзахідного сонця різко окреслювало обриси перехожих на вулиці Діагональ і автомобілів, що зблискували, немов сльози розтопленого металу. Барсело вп’явся поглядом у червоне пальто, що віддалялося, аж доки Алісія не щезла з очей, немов розчинившись серед тіней міста.

9

Того вечора, лишивши Барсело разом із бренді та його підозрами, Алісія, вертаючись додому, попрямувала вулицею Рамбла-да-Каталунья [67], прекрасно відомим їй шляхом уздовж низки розкішних крамниць, вітрини яких саме починали спалахувати світлом. Дівчина пригадала ті дні, коли вона вчилася спостерігати за цими торговими центрами й за респектабельними, вишукано вбраними людьми, які почасти з жадібністю, почасти з острахом навідувалися туди.

Вона згадувала крамниці, до яких заходила з наміром їх пограбувати, згадувала те, до чого це призводило: крики продавця й покупців за її спиною, вогонь у жилах, коли її переслідували, і солодкий присмак помсти, відчуття справедливості від того, що їй вдалося видерти щось із рук тих, хто вважав себе власником за божественним правом. Алісія пригадала і той день, коли її кар’єра крадійки закінчилася у вогкому й темному підвалі центрального комісаріату на Віа-Лаєтана. У підвалі не було вікон, лише металевий стіл, пригвинчений до підлоги, і два стільці. На долівці вже почала накопичуватися волога, що стікала у водовідвід, облаштований посередині приміщення. Смерділо лайном, кров’ю і мийним засобом. Два поліціянти, що затримали Алісію, припнули їй руки й ноги кайданками до стільця й лишили саму на кілька годин, щоб вона мала змогу уявити собі все те, що з нею невдовзі будуть робити.

– Ото вже Фумеро втішиться, коли довідається, яка в нього тут молоденька хвойдочка. Він так над тобою попрацює, що рідна мати не впізнає.

Алісія чула про Фумеро. На вулиці розповідали історії про нього й про те, що ставалося з тими нещасливцями, які потрапляли до таких катівень, як ось ця, у підвалі комісаріату. Дівчина затремтіла, сама не знаючи, від холоду чи від страху, і коли через кілька годин залізні двері відчинилися й Алісія почула голоси й кроки, вона заплющила очі й відчула, як сеча біжить поміж стегнами, стікаючи далі по ногах.

– Розплющ очі, – почула вона голос.

Крізь сльози Алісія побачила приязно всміхнене обличчя чоловіка середнього зросту, що мав вигляд провінційного нотаріуса. У приміщенні більше нікого не було. Чоловік, охайно вдягнутий і напахчений лимонним одеколоном, якийсь час мовчки розглядав дівчину, а потім спроквола обійшов стіл і став у неї за спиною. Алісія зціпила губи, щоб придушити крик жаху, який обпалив їй горлянку, коли дівчина відчула долоні чоловіка на своїх плечах і його губи біля самісінького лівого вуха.

– Не треба боятися, Алісіє.

Дівчина шарпнулась і взялася щосили розхитувати стілець, до якого була прикута. Вона відчула, що чоловік прибрав свої руки з її плечей, а відтак зауважила, що зап’ястки більше нічого не стискає. Алісії знадобилося ще кілька секунд, щоб зрозуміти: цей чоловік звільнив її від кайданок. Кровообіг потроху вертався до кінцівок, а разом із ним і біль. Чоловік узяв її руки й делікатно поклав їх на стіл. Потім сів поруч із Алісією і став масажувати їй зап’ястки.

– Мене звати Леандро, – сказав він. – Так краще?

Алісія кивнула. Леандро всміхнувся й відпустив її руки.

– Зараз я звільню твої ноги. Теж трохи поболить. Але спершу мені треба знати, чи ти не збираєшся втнути якоїсь дурниці.

Дівчина заперечно мотнула головою.

– Тобі ніхто не заподіє нічого лихого, – промовив Леандро, знімаючи кайданки з ніг.

Відчувши, що вільна, Алісія скочила зі стільця й забилася в куток. Погляд чоловіка спинився на калюжці сечі під столом.

– Мені шкода, Алісіє.

– Що ви хочете?

– Я хочу поговорити з тобою. Нічого більше.

– Про що?

– Про чоловіка, на якого ти працювала два останні роки, Балтасара Руано.

– Я йому нічого не винна.

– Я знаю. Просто хочу, щоб знала: Руано затримано разом із більшістю твоїх дружків.

Алісія поглянула на чоловіка з острахом.

– І що з ним буде?

Леандро стенув плечима.

– Із Руано покінчено. Після тривалого допиту він зізнався у всьому. Тепер на нього чекає шибениця. Це лише питання кількох днів. Для тебе це хороша новина.

Алісія сковтнула слину.

– А з рештою?

– Вони ще зовсім діти. Виправна колонія або тюрма. Для тих, кому пощастить. Ті, хто повернеться на вулицю, мають лічені дні.

– А зі мною?

– Це залежить.

– Від чого?

– Від тебе.

– Не розумію.

– Я хотів би, щоб ти працювала на мене.

Алісія мовчки дивилася на чоловіка. Леандро зручно вмостився на стільці й усміхнувся дівчині.

– Я вже довго стежу за тобою, Алісіє. Мені здається, у тебе є здібності.

– Здібності до чого?

– Здібності, щоб навчитися.

– Навчитися чого?

– Навчитися виживати. А також навчитися використовувати свій талант для чогось більшого, ніж набивати кишені таким нікчемним злодюжкам, як Руано.

– А ви хто такий?

– Я Леандро.

– Ви з поліції?

– Щось таке. Важай мене своїм другом.

– У мене немає друзів.

– У всіх є друзі. Треба тільки вміти їх відшукати. Я пропоную тобі протягом наступного року працювати разом зі мною. Ти матимеш пристойне помешкання й платню. Піти зможеш, коли захочеш.

– А якщо я захочу піти просто зараз?

Леандро показав рукою на двері.

– Якщо таким є твоє бажання – іди. Повертайся на вулицю.

Алісія прикипіла очима до дверей. Леандро підвівся й відчинив їх. Відтак повернувся і знову сів на стілець, лишивши перед нею вільну дорогу.

– Ніхто тебе не затримає, якщо ти вирішиш зараз вийти. Але ті можливості, які я пропоную тобі, залишаться назавжди тут.

Дівчина ступила кілька кроків у напрямку до дверей. Леандро не зробив жодного руху, щоб її зупинити.

– А якщо я залишуся з вами?

– Якщо ти довіришся мені, щонайперше ми знайдемо тобі новий одяг, влаштуємо гарячу ванну й вечерю в «Сьєте Пуертас». Тобі доводилося там бувати?

– Ні.

– У них просто пречудова чорна паелья.

Алісія відчула, як їй скрутило кишки від голоду.

– А потім?

– А потім ти підеш до свого нового помешкання, де в тебе буде власна квартира з ванною і де ти зможеш відпочивати й спати на власному ліжку з чистими простирадлами. А завтра, не надто рано, я зайду по тебе, і ми з тобою заглянемо до мого кабінету, де я розповім тобі про свою роботу.

– А чому б вам не розповісти мені зараз?

– Скажімо так: я вирішую проблеми й знешкоджую таких злочинців, як Балтасар Руано, та інших, набагато гірших, щоб вони нікого не могли скривдити. Але найважливіше, що я роблю, – це розшукую надзвичайних людей, що, як ти, не знають, хто вони насправді, і допомагаю їм розвивати свій талант, щоб чинити добро.

– Чинити добро, – холодно повторила Алісія.

– Світ – це не те аморальне місце, яке ти знала досі, Алісіє. Світ – це лише відображення всіх нас, лише те, що творимо своїми вчинками – не більше й не менше. І тому обов’язок таких людей, як я і як ти, що народжуються з даром, застосовувати його на благо решти. Мій дар полягає в умінні розпізнати талант у інших і направити їх, щоб коли настане відповідний момент, вони могли ухвалити правильне рішення.

– Немає в мене ніякого таланту. Ніякого дару…

– Певно, що є. Повір мені. А найпаче повір у себе, Алісіє. Тому що сьогодні, якщо ти схочеш, може бути твій перший день того життя, якого тебе позбавили і яке я, якщо ти мені дозволиш, поверну тобі.

Леандро тепло всміхнувся, і Алісія відчула якесь незрозуміле болюче бажання кинутися йому в обійми. Чоловік простягнув їй руку. Крок за кроком Алісія перетнула приміщення й підійшла до Леандро. Вона поклала свою долоню в долоню цього незнайомця й загубилася в його очах.

– Дякую, Алісіє. Обіцяю, ти не пошкодуєш.

Луна від цих слів, таких віддалених у часі, потроху-троху стихала. Біль став показувати свої кігті, і Алісія сповільнила ходу. Вона знала, що відтоді, як вийшла з «Гуртка верхової їзди», хтось іде за нею назирцем. Дівчина відчувала чиюсь присутність, чиїсь очі, що вичікувально стежили за нею здаля. Зупинившись біля світлофора на вулиці Росельйон, Алісія немов знічев’я злегка озирнулась і скинула пильним поглядом на вулицю, вивчаючи пішоходів, що вийшли прогулятися бульварами Барселони, похверцювати у своїх нарядах, на інших подивитися й себе показати там, де слід. Хотілося б, щоб це був лише той нещасний Ровіра, однак Алісія не могла викинути з голови думку, що в котромусь із під’їздів метрів за тридцять від неї майстерно замаскувався Ломана. А може, ховаючись за спинами перехожих, він іде за нею по п’ятах, нетерпляче погладжуючи в кишені пальта великий ніж, який приготував для неї уже давно. Трохи далі, у наступному блоці будівель, Алісія помітила цукерню «Маурі», у вітрині якої було мистецьки виставлено різноманітні смаколики, що мали підсолодити осінню меланхолію високородним сеньйорам. Алісія знову озирнулася й вирішила перечекати якусь хвилю в цукерні.

Дівчина із сухим і непорочним виразом на обличчі провела її до столика біля вікна. Алісії цукерня «Маурі» завжди видавалася надміру розкішною курильнею рафінованого цукру, куди дами певного віку й соціального стану приходили, щоб пошушукатися під прикриттям вишуканого хересу й ледве чи не гріховних тістечок. Публіка, що того дня зібралася в «Маурі», підтверджувала цей діагноз, і Алісія, піддавшись спокусі ще раз відчути себе поміж обраними, замовила собі каву з молоком і кремове тістечко «Массіні», на яке вона поклала око ще, коли заходила, і на якому було виписано її ім’я. Чекаючи на замовлення, дівчина з відсутньою усмішкою ловила погляди, які кидали на неї з інших столиків поважні матрони, обвішані прикрасами і вбрані в розкішні сукні з дому мод «Санта Еулалія», а також читала по губах промовлені впівголоса репліки, які викликала її присутність. «Якби могли, вони здерли б із мене шкіру й зробили з неї маску», – подумала вона.

Щойно тістечко опинилося на столі, Алісія жадібно накинулася на нього, глитнула відразу половину й уже за кілька секунд відчула, як цукор надходить у кров. Потім дістала з сумочки флакон, який дав їй Леандро, прощаючись на вокзалі Аточа, й відкоркувала його. Висипавши одну з пігулок на долоню, дівчина протягом якоїсь хвилі дивилась на неї, перш ніж піднести до рота. Новий укол болю в стегні остаточно переконав її. Алісія проковтнула пігулку, запивши кавою з молоком, і доїла тістечко, радше, щоб чимось набити шлунок, аніж для будь-чого іншого. Вона лишалася в цукерні протягом півгодини, спостерігаючи за перехожими й чекаючи, доки ліки подіють. Щойно відчувши, як біль згасає під каламутним запиналом дрімоти, що огорнуло її тіло, дівчина підвелася й, розплатившись, вийшла.

Перед цукернею вона зупинила таксі й назвала адресу. Таксист мав охоту до розмови, але Алісія у відповідь на його довгий монолог лише неуважно кивала. Наркотик дедалі більше холодив кров, і вогні міста розпливалися водянистим пейзажем, немовби акварельні плями, що стікали полотном. Гул машин доносився чимраз більш притлумлений.

– З вами все гаразд? – запитав таксист, зупинившись перед під’їздом будинку на вулиці Авіньйон.

Алісія кивнула, заплатила йому й пішла не чекаючи на решту. Таксист, не зовсім переконаний у її доброму самопочутті, зачекав, доки дівчина втрапить ключем у замкову щілину. Алісії не хотілося зустрічатися з Хесусою чи з іншими сусідами, охочими побазікати на сходах із давньою знайомою. Намацавши першу сходинку, вона легким кроком розпочала нескінченне сходження потемки, від якого в неї запаморочилося в голові. Діставшись нарешті до дверей свого помешкання, вона якимось дивом потрапила ключем у замок і ввалилася досередини.

Опинившись у себе вдома, Алісія знову взяла флакон і тремтячими пальцями видобула звідти ще дві пігулки. Кинувши сумку на підлогу, вона підійшла до стола у вітальні. Там була пляшка білого вина, подарунок Фернандіто. Алісія налляла повний, аж по вінця, келих і, тримаючись рукою за край столу, вкинула до рота дві пігулки й запила їх, вихиливши вино одним ковтком. Потім піднесла порожній келих на честь Леандро та його «в жодному разі не запивай алкоголем».

Непевним кроком, скидаючи одяг по дорозі, вона пройшла до спальні, і, не вмикаючи світла, повалилася на ліжко. Ледве-ледве спромоглася натягнути на себе укривало. Десь далеко задзвонили церковні дзвони, і Алісія зморено заплющила очі.

10

Незнайомець у її сні не мав обличчя. Чорна постать немовби відокремилася від згустку темряви, що скрапувала зі стелі кімнати. Спершу Алісії здавалося, що постать стоїть нерухомо перед ліжком і дивиться на неї, але потім дівчина усвідомила, що чоловік уже сидить на краю матраца і стягує з неї укривало. Алісія відчула холод. Незнайомець поволі, не поспішаючи, зняв чорні рукавички. Його пальці були крижаними – дівчина відчула це, коли він торкнувся її голого живота й провів ними, шукаючи шрам, що розлігся по всьому її правому стегні. Руки незнайомця вивчали рубці на її шкірі, а губи притулилися до її тіла. Від гарячого доторку язика, що пестив осердя рани, Алісію ледь не знудило. Лише коли почула кроки, що віддалялися в коридорі, вона зрозуміла, що була не сама в помешканні.

Вона намацала в темряві вмикач і запалила нічну лампу. Світло засліпило її, змусило зажмуритись. Звуки кроків долинали з вітальні, потім почувся стукіт дверей, що зачинилися. Алісія знову розплющила очі й побачила, що лежить гола на ліжку. Простирадла жужмом валялися на підлозі. Алісія повільно, тримаючись за голову, сіла в ліжку. Запаморочення наринуло на неї, і на якусь мить дівчині здалося, що вона ось-ось знепритомніє.

– Хесусо! – покликала вона надтріснутим голосом.

Відтак підібрала з підлоги простирадло й загорнулася в нього. Навпомацки, шукаючи руками стіни, дівчина пройшла коридором. Одяг, який вона скидала, прямуючи до спальні кілька годин тому, щез без сліду. Вітальня була занурена в сталево-сірий півморок, обриси шафок і поличок ледь позначалися в синюватому мареві, що плинуло крізь вікно. Алісія відшукала вмикач, і лампочка, що звисала зі стелі, загорілася. Помалу очі дівчини призвичаїлися до світла. Ледве вона зрозуміла, що бачить перед собою, страх прояснив думки, і зір став чітким, немовби досі Алісія дивилася крізь розфокусовану лінзу.

Її червоне пальто висіло на одному зі стільців. Решту одягу було акуратно зібрано на столі: сукня, бездоганно складена рукою професіонала, панчохи, розгладжені по швах, спідня білизна, викладена немов у вітрині крамниці. Алісія знову відчула, як нудота підступає до горла. Дівчина кинулася до полички з книжками й вихопила звідти Біблію. Розкривши її, дістала револьвер, який зберігала там. Порожня книжка вислизнула з її рук і впала додолу. Алісія не нахилилася, щоб підійняти її. Тримаючи зброю обіруч, дівчина звела курок.

Лише тоді вона зауважила свою сумочку, що висіла на спинці одного зі стільців. Алісія пам’ятала, як, зайшовши досередини, впустила її на підлогу. Дівчина підійшла до сумки. Та була защіпнутою. Алісія розщепнула її і похолола. Лайнувшись, вона знову кинула сумку на підлогу. Книжки Маташа там уже не було.

Решту ночі вона провела в півмороці, скоцюрбившись у кутку канапи, зі зброєю в руках, прикипівши очима до дверей, дослухаючись до тисячі жалібних поскрипувань, що їх видавала стара будівля, немов корабель, який ліг у дрейф. Світанок заскочив Алісію, коли повіки її вже злипалися. Дівчина підвелася й поглянула на себе в дзеркало. У далечині по небу слалася багряниця, а поміж дахів і веж міста вимальовувалися шереги тіней. Алісія визирнула з вікна й пересвідчилася, що відблиски вогнів «Ґран Кафе» вже розсипалися по бруківці. Барселона не дала їй навіть доби на перемир’я.

«Ласкаво просимо додому», – подумала Алісія.

11

Варґас чекав на неї в обідній залі «Ґран Кафе», тримаючи в руках філіжанку з кавою, що парувала, і відпрацьовував примирливу усмішку, з якою збирався зустріти Алісію. Дівчина, вийшовши з під’їзду, відразу помітила подвійне відображення силуету поліціянта в скляних дверях кафе. Варґас сидів за тим самим столиком, що й вона вчора вранці, і порався коло решток того, що мало бути розкішним сніданком. Збоку лежало кілька газет. Алісія перетнула вулицю, підійшла до дверей кафе й глибоко вдихнула, перш ніж увійти. Побачивши її, Варґас підвівся й привітав дівчину нервовим помахом руки. Алісія відповіла на привітання і підійшла до столика, показавши Мікелю, щоб той подав їй звичний сніданок. Офіціант кивнув.

– Як поїздка? – запитала Алісія.

– Довга.

Варґас почекав, доки дівчина сяде за столик, потім теж сів. Якийсь час вони мовчки дивилися одне одному в очі. Поліціянт збентежено насупив чоло.

– Що? – запитала Алісія.

– Я очікував почути якесь прокляття або щось інше в твоєму стилі, – вихопилося у Варґаса.

Алісія стенула плечима.

– Якби я був трохи дурнішим, то навіть сказав би, що ти рада мене бачити, – додав поліціянт.

Дівчина кволо всміхнулася.

– Не перебільшуй.

– Ти мене лякаєш, Алісіє. Щось сталося?

До столика обережно підійшов Мікель, що приніс Алісії тости й філіжанку кави з молоком. Дівчина вдячно йому кивнула, і офіціант миттю щез за барною стійкою. Алісія взяла один тост і знехотя надкусила. Варґас дещо занепокоєно спостерігав за нею.

– Отже? – запитав він нарешті, стомившись чекати.

Алісія в кількох словах переказала ті події, які трапилися з нею вчора, удень і вночі. Що далі просувалася її оповідь, то похмурішим ставало обличчя Варґаса. Коли дівчина закінчила розповідати, як провела передсвітанкові години з револьвером у руці, чекаючи, що двері знову відчиняться, Варґас похитав головою.

– Я дечого не розумію. Ти кажеш, що доки спала, до твого помешкання вдерся якийсь чоловік і викрав книжку.

– І що тобі не зрозуміло?

– Звідки ти знаєш, що це був чоловік?

– Знаю, та й годі.

– Отже, ти не спала.

– Я була під дією ліків. Я тобі казала про це.

– А про що ти мені не казала?

– Про те, що тебе не стосується.

– Той чоловік тобі щось заподіяв?

– Ні.

Варґас недовірливо поглянув на неї.

– Доки я чекав на тебе, твій приятель Мікель запропонував мені оселитися у нього в мансарді з виглядом практично на твої вікна. Я скажу йому, нехай занесе мою валізу, й заплачу за кілька тижнів наперед.

– Тобі не обов’язково зупинятися тут, Варґасе. Поїдь до якогось хорошого готелю. Леандро оплатить.

– Або я лишаюся тут, або сплю на твоїй канапі. Вибирай.

Алісія зітхнула, не маючи ні сил, ні натхнення сперечатися далі.

– Ти мені не казала, що маєш зброю, – зауважив Варґас.

– Ти не питав.

– А ти вмієш нею користуватися?

Алісія вп’ялася в нього очима.

– Тільки подумати, що я мав тебе за одну з тих, що радше триматимуть у руці голку, – мовив поліціянт. – Ти будеш така ласкава завжди тримати зброю при собі? Удома й на вулиці.

– Як скажете, сеньйоре. Тобі вдалося дізнатися щось про Ломану?

– У міністерстві не хочуть нічого розповідати. Хоча в мене склалося враження, що ніхто нічого й не знає. Ту версію, яку розповідають у Генеральній службі, ти, мабуть, уже чула. Ломану перевели з твого підрозділу рік тому для допомоги у справі анонімних погроз Вальсові, розслідування якої він провадив на власний розсуд. Він мав би звітувати безпосередньо Хілеві де Партері, проте з якогось дня перестав це робити. Зник із поля зору. А що тебе пов’язує з ним?

– Нічого.

Варґас насупився.

– Ти не думаєш, що це він удерся вночі до твого помешкання, щоб викрасти книжку й зробити те, про що ти мені не хочеш розповідати?

– Ти сам усе сказав.

Варґас позирнув на неї скоса.

– Ці ліки, ти вживаєш їх через те своє поранення?

– Ні, просто щоб розважитися. Скільки тобі років, Варґасе?

Поліціянт здивовано звів брови.

– Мабуть, удвічі більше, ніж тобі, хоча я волію про це не думати. А чому ти питаєш?

– Ти ж не збираєшся уявляти себе моїм батьком абощо, адже ж ні?

– Навіть не сподівайся.

– А шкода, – відказала Алісія.

– Не вдавай розчулену. Тобі це не до лиця.

– Леандро теж так каже.

– Мабуть, не даремно. Якщо сентиментальна інтерлюдія закінчилася, чому б тобі не розповісти про наші плани на сьогодні?

Алісія допила свою каву й показала Мікелеві, щоб той приніс іще одну.

– Тобі відомо, що окрім кофеїну й нікотину, організм потребує також білків, вуглеводів і всякого такого?

– Я тобі обіцяю, що сьогодні ми пообідаємо в ресторані «Каса Леопольдо». Ти платиш.

– Яке полегшення. А перед цим що ми робитимемо?

– Перед цим ми побачимося з моїм особистим філером, добродієм Ровірою.

– Ровірою?

Алісія коротко розповіла про свою вчорашню зустріч із поліційним агентом.

– Він зараз, либонь, мерзне десь надворі, бідолаха.

– Та й біс із ним! – мовив Варґас. – А після того, як ти даси завдання на день своєму учневі?

– Я гадала, що ми могли б навідатися до адвоката. Фернандо Бріанса.

Варґас неохоче кивнув.

– Хто це?

– Бріанс заступає інтереси колекціонера, який протягом багатьох років скуповує всі книжки Віктора Маташа.

– Ти далі морочишся з цією книжкою. Не візьми за образу, але чи тобі не здається, що розумніше було б зробити щось, що справді пов’язано з нашою справою? Наприклад, піти послухати, що нам розкажуть у комісаріаті про машину, на якій Вальс поїхав із Мадрида?

– Настане час і для цього.

– Вибач, Алісіє, але ми що, вже не намагаємося відшукати Вальса, доки ще є шанс знайти його живим?

– Машина – це марнування часу, – виголосила Алісія.

– Твого чи мого?

– Вальсового. Але якщо це тебе заспокоїть – гаразд. Зробимо по-твоєму.

– Дякую.

12

Вірний своїй обіцянці, Ровіра чекав на вулиці, трусячись від холоду, із таким виглядом, неначе проклинав той день, коли народився на світ, і всі наступні дні також. Філер-початківець, здавалося, став нижчим сантиметрів на десять проти вчорашнього. На обличчі його була тоскна гримаса, що свідчила про виразку шлунка на початковій стадії. Щоб упізнати його, Варґасові не знадобилася підказка Алісії.

– Це твій геній шпигунства?

– Саме він.

Почувши кроки, що наближаються, Ровіра підвів погляд. Побачивши Варґаса, чоловічок ковтнув слину й тремтячою рукою заходився шукати свою пачку сигар. Алісія і Варґас стали по обидва боки Ровіри.

– Я гадав, що ви прийдете сама, – пробелькотів чоловічок.

– Ти невиправний романтик, Ровіро.

Той витиснув із себе подобу нервової усмішки. Алісія вийняла з його рота цигарку й викинула геть.

– Слухайте-но… – запротестував Ровіра.

Варґас трохи нахилився над ним, від чого чоловічок зіщулився ще дужче.

– Говориш із сеньйоритою тільки тоді, коли вона тебе запитує. Зрозуміло?

Ровіра кивнув.

– Сьогодні буде твій щасливий день, Ровіро, – повідомила йому Алісія. – Тобі більше не треба мерзнути. Ти підеш у кіно. Ранковий сеанс у «Капітолі» починається о десятій, крутять фільми про мавпочку Читу, тобі сподобається.

– Ще б пак, фільми знамениті, – підтакнув Варґас.

– Вибачте, доньє Алісіє, але перш ніж ваш супутник зламає мені карк, я, заздалегідь удячний за вашу великодушність, хотів би попросити вас допомогти мені, коли буде на те ваша ласка. Я прошу небагато. Не змушуйте мене йти в кіно. Я б залюбки, але якщо в управлінні дізнаються, мені повідривають усе, що в мене ще лишилося. Дозвольте, я буду стежити за вами. Здалеку. Якщо хочете, можете сказати мені наперед, куди ви підете, і я вас анітрохи не потурбую. Я вас запевняю, що ви мене навіть не побачите. Наприкінці дня мені треба здавати звіт, де ви були і що робили, інакше мене пошаткують на капусту. Ви не знаєте, що це за люди. Скажіть вашому супутникові…

Варґас поглянув на цього бідолаху з деякою симпатією. У кожному комісаріаті, либонь, був такий нещасливець, об якого всі витирали ноги й поводилися, як зі шматою.

– Скажіть мені, про що можна звітувати, а про що ні. І всім буде добре. Уклінно благаю вас…

Перш ніж Алісія встигла відповісти, Варґас наставив на Ровіру вказівний палець і промовив:

– Слухай-но, пуцьвірінку, ти схожий на Чарлі Чапліна і ти мені подобаєшся. Я пропоную тобі ось що: стежитимеш за нами здалеку, тільки дуже здалеку. Ближче, ніж на гарматний постріл, навіть не наближайся. Якщо я тебе побачу, почую чи відчую на відстані менше ніж двісті метрів, ми з тобою матимемо розмову один на один, і я сумніваюся, що в управлінні схвально поставляться до твоєї розквашеної фізії.

Ровіра на кілька секунд, здається, перестав дихати.

– Тобі це підходить, чи, може, хочеш завдаток? – добив бідолаху Варґас.

– Двісті метрів. Так, звісно. Нехай навіть двісті п’ятдесят. Красно дякую за вашу великодушність і розуміння. Ви не пошкодуєте. Ніхто не скаже, що Ровіра не виконує своїх…

– Забирайся вже геть, а то мені хочеться затопити тобі в пику, ледве на неї подивлюся, – якнайзагрозливішим тоном виголосив Варґас.

Ровіра хапливо поклонився й кинувся втікати. Невдовзі він розчинився серед натовпу, і Варґас усміхнувся йому вслід.

– Ти сентиментальний, – промурмотіла Алісія.

– А ти просто янгол. Мені треба зателефонувати Лінаресові, щоб дізнатися, чи нам сьогодні дозволять подивитися на машину.

– Хто такий Лінарес?

– Хороший хлопець. Ми починали разом і досі приятелюємо. Чи про багатьох таке можна сказати після двадцяти років у поліції?

Вони повернулися до кафе, і Мікель дозволив скористатися своїм телефоном. Варґас подзвонив до центрального комісаріату на Віа-Лаєтана й пустився розводити теревені зі своїм давнім приятелем Лінаресом, обмінюючись сумнівними жартами, зрозумілими тільки їм двом. Зрештою він дістав дозвіл приїхати й поглянути на машину, у якій, імовірно, Маурісіо Вальс та його шофер, особистий охоронець і повірник Вісенте приїхали з Мадрида до Барселони. Алісія слідкувала за розмовою, немов за виставою, насолоджуючись Варґасовою вмілою риторикою і його хистом знаходити ключ до своїх колег, виголошуючи пишномовні фрази, позбавлені жодного змісту.

– Ну ось, я все владнав, – повідомив він, повісивши слухавку.

– Ти впевнений? Тобі не здається, що цей Лінарес так легко не погодився б, якби знав, що я буду з тобою?

– Здається. І саме через це я про тебе й не згадав.

– І що ти їм скажеш, коли вони побачать мене?

– Що ти моя наречена. Не знаю. Щось вигадаю.

Вони взяли таксі перед муніципалітетом і рушили, коли ще сонні автомобілі вже починали заповнювати Віа-Лаєтана. Варґас замислено розглядав монументальні фасади будинків, що, наче кораблі, виринали з ранкової мли. Таксист раз по раз потайки кидав на них погляди у дзеркало заднього огляду, либонь, дивуючись, що за дивна парочка до нього підсіла. Одначе його неспокій і важкі думи розвіялися, коли по радіо почалася жвава передача зі світу спорту, учасники якої запекло обговорювали, чи футбольний чемпіонат уже програно, чи все ж лишилися ще причини жити далі.

13

Цей будинок називали «Музеєм сліз». Велетенський павільйон здіймався на нічийній землі між зоологічним парком і пляжем. Довкола розкинулося ціле містечко фабрик і гаражів, яке постало перед самим морем і над яким панувала Торре-де-лес-Айґуес, кругла башта, що підносилася в небо. «Музей сліз» був реліквією, руїною, врятованою від остаточного знесення, яке спіткало майже всі споруди, побудовані для Всесвітньої виставки 1888 року. Після років занедбання міська влада передала павільйон Головному управлінню поліції, яке пристосувало будівлю під склади й катакомби, де громадились на вічному зберіганні десятки кримінальних справ, речових доказів, конфіскованих трофеїв, зброї, різноманітних пристосувань та інших пам’яток і скарбів – наслідок понад сімдесяти запилюжених років злочину й кари в Барселоні.

Своїм склепінням будинок скидався на розміщений неподалік Французький вокзал. Пластинчаста покрівля пропускала всередину гострі смужки світла, що прорізало темряву й розбігалося плутаницею кількасотметрових коридорів, розміщених на рівні, вищому за більшість будинків Ашямпли. Складна система сходів і містків, наче примарна театральна машинерія, губилася у висоті й провадила до верхніх щаблів, де зберігалися речі й документи, які могли розповісти таємну історію Барселони від кінця XIX століття. За сім десятків років до цього чистилища потрапили щонайрізноманітніші артефакти: починаючи від карет і допотопних автомобілів, що їх використовували злочинці, і закінчуючи цілим арсеналом зброї і набором отрут. У будинку зберігалося стільки творів мистецтв, вилучених у ході справ, які так ніколи й не було розкрито, що їх вистачило б для того, щоб відкрити кілька музеїв. Особливої слави поміж дослідників зажила моторошна колекція висохлих трупів, яку знайшли в районі Сан-Жербазі в підвалі латиноамериканського магната, який під час років достатку й слави на Кубі взяв собі за звичку полювати на своїх рабів і убивати їх. Після його повернення до Іспанії сталася низка зникнень серед завсідників кав’ярень і салонів на проспекті Паралело. Зниклих людей так ніколи й не знайшли.

Цілу галерею в будівлі було виділено для скляних слоїків, у яких плавали в жовтуватому формаліні різноманітні представники тваринного світу. Сховище могло похизуватися приголомшливим зібранням кинджалів, заточок і сили-силенної хитромудрих різаків, від яких стало б дибки волосся у найдосвідченішого різника. Однією з найвідоміших була секція, замкнена на ключ, до якої можна було потрапити лише з дозволом від найвищих інстанцій, адже там зберігалися матеріали й документація розслідувань, пов’язаних із релігійними та окультистськими злочинами. Подейкували, що в цьому архіві містилися вельми цікаві досьє на членів вищого барселонського суспільства, зібрані в рамках справи так званої Упириці з вулиці Поньєнте [68], а також листування й протокол зі справи щодо обрядів екзорцизму, які проводилися панотцем Сінту Бардаґе [69] в будинку неподалік вулиці Принцеси. Документи ці ніколи не бачили – і не побачать – світла.

Похмура атмосфера таких вічних сховищ усякого непотребу зазвичай викликає у відвідувача бажання тікати звідти чимдуж, щоб не залишитися в цьому місці назавжди як частина його колекції. «Музей сліз» не був винятком, і хоча в поліційних документах він називався своїм справжнім іменем, Секція 13, його недобра слава й усі ті примарні нещастя, накопичені у нього всередині, заробили йому це назвисько, яке використовували всі, хто його знав.

Коли таксі з Алісією та Варґасом зупинилося перед входом до Секції 13, на порозі їх уже чекав той, кого, либонь, призначили цербером цього місця. На поясі у нього висіла в’язка ключів, а зі своїм виразом обличчя чоловік, без сумніву, посів би перше місце на конкурсі гробарів.

– Це, мабуть, Флоренсіо, – стиха промовив Варґас, перш ніж відчинити дверцята машини. – Говорити буду я.

– Він твій, – відповіла Алісія.

Вони вийшли з таксі, і Варґас потиснув руку сторожеві.

– Доброго дня, я Хуан Мануель Варґас із Центрального управління. Кілька хвилин тому я розмовляв із Лінаресом. Він мені сказав, що зателефонує вам і попередить про мій приїзд.

Флоренсіо кивнув.

– Але капітан Лінарес не попередив мене, що ви будете не один.

– Ця сеньйорита – моя небога Маргарита, що люб’язно погодилася бути моєю провідницею і секретаркою під час перебування у Графському Місті [70]. Невже Лінарес не згадав про неї?

Флоренсіо похитав головою, вивчаючи очима Алісію.

– Маргарито, привітайся з доном Флоренсіо. Флоренсіо, еге ж? Повновладний пан і господар Секції 13.

Алісія ступила кілька кроків до охоронця й сором’язливо подала йому руку. Флоренсіо насупив чоло, однак вирішив не заперечувати.

– Проходьте.

Сторож провів їх до головних дверей і запросив усередину.

– Давно ви вже тут працюєте, Флоренсіо? – запитав Варґас.

– Кілька років. До цього десять років сторожив трупи.

Варґас збентежено поглянув на Флоренсіо.

– У морзі, – пояснив той. – Прошу за мною, коли ваша ласка. Те, що вам потрібно, у новому павільйоні. Я вже все приготував.

Те, що знадвору здавалося величезною занедбаною залізничною станцією, усередині виявилося просторою базилікою, межі якої губилися в безмірі. Освітлювалося приміщення підвішеними гірляндою електричними лампочками, що надавали півтемряві золотистого відтінку. Флоренсіо вів своїх гостей незчисленними галереями, заповненими всіляким приладдям, ящиками й скринями. Алісія мимохідь зауважила колекцію тваринячих опудал і цілу армію манекенів. А також меблі, велосипеди, зброю, картини, релігійні статуї. Була навіть секція, спеціально відведена для якихось примарних постатей, – схоже, автоматичних святкових фігурок.

Флоренсіо, мабуть, помітивши зачудований погляд Алісії, з яким вона вбирала атмосферу цього місця, підійшов до дівчини і вказав на щось, що видавалося ярмарковою яткою.

– Ви не повірите, що у нас тут є. Іноді мені самому не віриться.

Що далі вони просувалися переплетінням коридорів, то виразніше чувся дивний монотонний звук, схожий на виття якихось тварин. На мить Алісії здалося, що вони продираються крізь джунглі, населені тропічними птахами й великими кішками, що стежать за ними. Флоренсіо, насолоджуючись тим спантеличенням, яке прочитав на їхніх обличчях, по-дитячому розсміявся.

– Ні-ні. Ви не збожеволіли, хоча тут запросто можна схибнутися й не помітити, – промовив він. – Звук іде з зоопарку, який тут відразу за стіною. Звідти й увесь цей галас. Слони, леви, папуги. Уночі починають вити пантери так, що волосся стає дибки. Але найгірше – це мавпи. Геть як люди, тільки без усієї цієї комедії. Сюди, будь ласка. Ми вже майже прийшли…

Автомобіль було накрито тонкою парусиною, крізь яку промальовувалися його контури. Флоренсіо вправним рухом стягнув накидку і склав її. Він уже встиг поставити два ліхтарі на триногах по обидва боки машини. Щойно сторож увімкнув їх у подовжувач, під’єднаний до електромережі, ліхтарі спалахнули двома снопами яскравого жовтуватого світла, що перетворили машину на скульптуру з блискучого металу. Задоволений результатами своєї сценографічної праці, Флоренсіо відчинив усі четверо дверцят і шанобливо відступив на кілька кроків.

– Ось, прошу вас, – оголосив сторож.

– А у вас часом немає напохваті експертного звіту? – запитав Варґас.

Флоренсіо кивнув.

– Він у моєму кабінеті. Зараз я принесу.

Сторож метнувся по звіт, ледве не злітаючи над підлогою.

– Сідай на місце пасажира, – наказав Варґас.

– Слухаюсь, любий дядечку.

Перше, що зауважила Алісія, – це запах. Вона звела очі на Варґаса, і той кивнув.

– Порох, – промовив він.

Поліціянт указав на темні плями засохлої крові, якими було забризкано пасажирське сидіння.

– Для вогнепального поранення замало крові, – визначила Алісія. – Хіба, може, лише зачепило…

Варґас повільно похитав головою.

– Постріл лишив би отвір у машині, а куля застрягла б у кузові чи сидіннях. Ця кров очевидно з іншого поранення, можливо, холодною зброєю. Або від удару.

Поліціянт торкнувся пальцями невеличких позначок на спинці сидіння.

– Пропалини, – пробурмотів він. – Стріляли зсередини.

Алісія встала з сидіння й узялася за віконну ручку. Коли вона її покрутила, піднялося лише кілька уламків довкола круглого отвору. На підлозі під віконцем лежали дрібні шматочки потовченого скла.

– Подивися на це!

Кілька хвилин вони мовчки щонайретельніше оглядали машину. Місцева поліція сумлінно попрацювала, не лишивши їм нічого цікавого, окрім стосика пошарпаних дорожніх мап у бардачку й відривного нотатника без обкладинки. Алісія прогорнула сторінки.

– Є щось? – запитав Варґас.

– Порожньо.

Флоренсіо, який уже непомітно повернувся з експертним звітом, спостерігав за ними, стоячи в темряві.

– Хоч віником мети, еге ж? – запитав він.

– У машині було щось, коли її сюди доставили?

Флоренсіо простягнув їм експертний звіт.

– Коли її сюди доставили, усе було так, як зараз.

Варґас узяв звіт і взявся переглядати перелік описаних речей.

– Це нормально? – поцікавилася Алісія.

– Перепрошую? – послужливо перепитав Флоренсіо.

– Я запитую, чи нормально те, що машину тут не оглядали.

– Це залежить. Зазвичай перший огляд робиться на місці, а потім ще один, детальніший, уже тут.

– Цей другий огляд проводився?

– Ні, як мені відомо.

– Тут у звіті сказано, що машину знайшли на Водній магістралі. Там жвавий рух? – запитав Варґас.

– Ні, це кілька кілометрів ґрунтової дороги, що петляє схилом гори, – відказав Флоренсіо. – Тому, власне кажучи, це ніяка не магістраль, і води там також нема.

Пояснення призначалося Варґасові, але, сказавши це, сторож підморгнув Алісії. Та мило йому всміхнулася.

– Слідчі вважають, що події відбулися в іншому місці, а машину пригнали туди й покинули вже після всього, – додав Флоренсіо.

– Є якісь здогадки?

– Вони знайшли трохи дрібної жорстви на протекторі шин. Вапнистої, не такої, як на Водній магістралі.

– Отже?

– Якщо ви запитаєте у слідчих, вони скажуть, що є кілька десятків місць, де можна натрапити на таку жорству.

– А якщо ми запитаємо вас, Флоренсіо? – промовила Алісія.

– Садова територія. Може, парк. Може, внутрішній дворик якогось маєтку.

– Я бачу, ви вдвох уже розплутали всю справу, – утрутився Варґас, показуючи на звіт. – Але чи можу я вас просити, Флоренсіо, зробити копію з цього звіту?

– Це і є копія. Можете лишити її собі. Я можу вам ще чимось прислужитися?

– Будьте ласкаві, викличте нам таксі…

14

У таксі Варґас не розтуляв рота, утупивши погляд у вікно: його поганий настрій, немов отруйні випари, поширювався в повітрі. Алісія м’яко штовхнула його коліном.

– Збадьорися, чоловіче, ми їдемо до «Каса Леопольдо».

– Нас примушують марнувати час, – пробурмотів Варґас.

– Це тебе дивує?

Поліціянт розлючено глянув на дівчину. Алісія безтурботно всміхнулася.

– Ласкаво просимо до Барселони.

– Не розумію, чого ти так тішишся.

Алісія розщіпнула свою сумочку й дістала звідти нотатник, який знайшла у Вальсовому автомобілі. Варґас зітхнув.

– Скажи мені, що це не те, що я думаю.

– У тебе вже прокидається апетит?

– Якщо не зважати на те, що крадіжка речових доказів – це серйозний злочин, усе, що я бачу перед собою, – це нотатник із порожніми сторінками.

Алісія нігтем видлубала з-під металевої спіральки, яка скріплювала аркуші, обривки паперу, що затрималися там.

– І що з цього?

– Сторінки було вирвано, – сказала дівчина.

– Ця інформація, без сумніву, стане нам у величезній пригоді.

Алісія приклала перший аркуш нотатника до вікна машини. Проти світла проявилися сліди, відтиснені на папері. Варґас нахилився ближче й напружив зір.

– Числа?

Алісія кивнула.

– Два стовпчики. У першому – послідовність цифр і літер. У другому – тільки з цифр. У кожній послідовності – від п’яти до семи символів. Ось, придивися.

– Я бачу. То й що з цього?

– Числа йдуть по черзі. Починаються з сорока тисяч трьохсот із чимось і закінчуються сорока тисячами чотирмастами сімома чи то вісьмома.

Варґасів погляд просвітлів, хоча тінь сумніву все ще не сходила з його обличчя.

– Це може бути будь-що, – сказав він.

– Мерседес, Вальсова донька, пригадувала, що тої ночі, коли зникнув, її батько говорив щось своєму охоронцеві про якийсь список. Список із числами…

– Не знаю, Алісіє. Найпевніше, ці числа нічого не значать.

– Можливо, – не стала сперечатися дівчина. – Як там твій апетит?

Варґас, переможений, нарешті всміхнувся.

– Якщо вже ти запрошуєш, то щось вигадаємо.

Візит до «Музею сліз» і сподівання – яке, можливо, так і лишиться тільки сподіванням, – що малозрозуміла вказівка, знайдена у відтисках на порожньому аркуші паперу, приведе їх до чогось, трохи піднесли Алісії дух. Запах нового сліду завжди був для неї таємною насолодою: пахощами прийдешнього, як подобалося казати Леандро. Сплутавши хороший настрій із апетитом, Алісія взялася до меню в «Каса Леопольдо» з рішучістю гусара й замовила за двох, якщо не за чотирьох. Варґас не заперечував, коли вона це робила, а коли нескінченним потоком на стіл ринули розкішні потрави, з якими Алісія не могла дати собі ради, досвідчений поліціянт тільки стиха щось бурмотів під ніс, поглинаючи свою – і не лише – порцію.

– За столом ми з тобою також пречудова команда, – зауважив він, смакуючи бичачий хвіст, що точив дивовижні пахощі. – Ти замовляєш, а я їм.

Алісія, що, наче пташина, дзьобала зі своєї тарілки, усміхнулася.

– Мені б не хотілося бути занудою, але не плекай собі надмірних ілюзій, – сказав Варґас. – Ці числа можуть позначати бозна-що. Наприклад, запасні частини до автомобіля.

– Щось забагато в них було запасних частин. Як тобі хвіст?

– Неперевершений. Як той, що його я куштував у Кордобі навесні сорок дев’ятого і який мені сниться ще й досі.

– Ти був сам чи з кимось?

– Ти мене допитуєш, Алісіє?

– Мені просто цікаво. У тебе є сім’я?

– У всіх є сім’я.

– У мене немає, – різко відповіла Алісія.

– Вибач, я не…

– Нема чого вибачатися. Що тобі розповів Леандро про мене?

Варґас, схоже, здивувався, почувши таке запитання.

– Щось він тобі мусив сказати. А ти мусив про щось запитати.

– Я не запитував. А він майже нічого не казав.

Алісія сухо всміхнулася.

– Ну ж бо. Це залишиться тільки між нами. Що він тобі розповів про мене?

– Слухай-но, Алісіє, те, у що ви там бавитеся між собою, мене не стосується.

– Ага, отже, він тобі розповів більше, ніж ти визнаєш.

Варґас роздратовано глянув на неї.

– Він сказав, що ти сирота. Що втратила батьків під час війни.

– Що ще?

– Що ти отримала поранення, через яке в тебе хронічні болі. І що це впливає на твій характер.

– Мій характер?

– Не будемо про це.

– Що ще?

– Що ти самотня і що тобі важко встановлювати емоційні зв’язки з людьми.

Алісія невесело розсміялася.

– Він так і сказав?

– Я не пригадую дослівно. Може, змінимо тему?

– Гаразд. Поговорімо про мої емоційні зв’язки.

Варґас закотив очі догори.

– Як ти гадаєш, мені важко встановлювати емоційні зв’язки?

– Не знаю, та й мене це не обходить.

– Леандро ніколи б не висловився таким заяложеним штампом, взятим неначе з розділу життєвих порад журналу «Крій і пошиття».

– Ну, то, либонь, я сам це вигадав, я ж бо передплачую собі кілька таких журналів.

– Що він насправді сказав?

– Навіщо ти це робиш із собою, Алісіє?

– Роблю з собою що?

– Мучиш себе.

– То ось хто я, на твою думку? Мучениця?

Варґас якийсь час тільки мовчки дивився на неї. Зрештою він похитав головою.

– Що сказав Леандро? Я обіцяю, якщо ти скажеш мені правду, я більше ні про що не запитуватиму.

Поліціянт зважив усі за і проти.

– Він сказав, що ти гадаєш, ніби ніхто тебе не зможе полюбити, тому що ти не любиш сама себе і думаєш, що ніхто ніколи тебе не любив. І що за це ти не можеш вибачити світу.

Алісія опустила очі й витиснула з себе кволий усміх. Варґас зауважив, що погляд її осклянів, і кахикнув.

– Ти хотіла поговорити про мою сім’ю… – сказав він.

Алісія стенула плечима.

– Мої батьки походять із невеличкого селища в…

– Я мала на увазі, чи є в тебе дружина й діти, – перервала вона його.

Варґас глянув на неї порожніми очима без жодного виразу на обличчі.

– Ні, – відказав він по якійсь хвилі.

– Я не хотіла завдати тобі болю. Вибач.

Варґас невесело всміхнувся.

– Ти не завдала мені болю. А як щодо тебе?

– Чи є у мене дружина і діти? – перепитала Алісія.

– Щось на кшталт цього.

– Боюся, що ні, – відказала дівчина.

Варґас здійняв свій келих із вином, немов збираючись виголосити тост.

– За самотні душі.

Алісія взяла свій келих і цокнулася, уникаючи Варґасового погляду.

– Леандро – дурень, – по якомусь часі промовив поліціянт.

Дівчина повільно похитала головою.

– Ні. Він просто жорстокий.

Більше до кінця обіду ніхто не промовив ні слова.

15

Вальс прокидається в темряві. Трупа Вісенте вже нема. Мабуть, Мартін забрав його. Лише цьому вилупку могла спасти до голови думка запроторити Вальса до камери з мерцем. На підлозі, там, де раніше лежало тіло, темніє липка калюжа. У Вальсовому кутку лежить купа старого, однак сухого одягу, і стоїть невеличке цеберко з водою, яка має металічний присмак і відгонить нечистотами. Утім, коли Вальс змочує собі губи й насилу робить невеличкий ковток, йому здається, що це найсмачніший напій, який він куштував у своєму житті. Він п’є, аж доки не вгамовує свою, як йому здавалося, непогамовну спрагу, аж доки шлунок і горло не починають пекти. Після цього він скидає з себе закривавлене й брудне лахміття й убирається в якусь одежину з тих, що знайшов у кутку. Від одягу тхне пилом і дезінфектантом. Біль у правій руці стих, і Вальс відчуває там лише слабке пульсування. Спершу він не наважується подивитися на руку, але коли все ж робить це, то бачить, що чорнота розповзлася аж до зап’ястка, немовби він засунув руку у відро зі смолою. Вальс чує сморід зараження й відчуває, як його власне тіло гниє живцем.

– Це гангрена, – мовить голос із темряви.

Серце Вальсові підстрибує, і, обернувшись, він бачить свого тюремника, який сидить на долішній сходинці й спостерігає за в’язнем. Вальс питає себе, як довго той уже тут.

– Ти втратиш руку. Або життя. Вибір за тобою.

– Допоможи мені, будь ласка. Я дам тобі все, чого попросиш.

Тюремник безпристрасно дивиться на нього.

– Скільки я вже тут?

– Недовго.

– Ти працюєш на Мартіна? Де він? Чому не приходить, щоб побачити мене?

Тюремник підводиться. Жмуток світла, що падає згори, торкається його обличчя. Тепер Вальс виразно бачить порцелянову машкару тілесного кольору, яка затуляє чоловікові половину обличчя. Одне око весь час розплющене й не кліпає. Тюремник підходить до ґрат, щоб Вальс міг його краще роздивитися.

– Не пригадуєш, еге ж?

Вальс повільно хитає головою.

– Нічого, ти все пригадаєш. Час у нас є.

Чоловік обертається і має намір підійматися сходами, але Вальс благально простягає ліву руку крізь ґрати. Тюремник зупиняється.

– Будь ласка, – благає Вальс. – Мені потрібен лікар.

Тюремник дістає з кишені пальта якийсь пакунок і кидає його всередину камери.

– Тобі вирішувати, що ти хочеш: жити чи гнити потроху, як гнили через тебе всі ті безневинні.

Перш ніж піти, чоловік запалює свічку й лишає її в невеличкому заглибленні, видовбаному в стіні.

– Будь ласка, не йди…

Вальс чує, як кроки затихають і двері зачиняються. Тоді міністр опускається навколішки, щоб підібрати загорнутий у крафт-папір пакунок. Лівою рукою розгортає його. Попервах він не може збагнути, що це. Лише коли бере предмет у руку й дивиться на нього проти полум’я свічки, Вальс упізнає пилку до дерева.

16

Барселона, мати лабіринтів, ховає в найтемнішому куточку свого серця плетиво вуличок, зав’язаних вузлом у нагромадження руїн теперішніх і майбутніх. Безстрашні мандрівники й заблукані душі всіляких ґатунків лишилися навіки ув’язненими в районі, що його за браком вдалішого означення котрийсь благословенний картограф зволив найменувати Равалем. Коли Алісія з Варґасом вийшли з «Каса Леопольдо», сув’язь вулиць, захаращених халупами, борделями й стихійними ринками, де різномастий набрід продавців пропонував товар далеко за межею законності, зустріла їх у всьому своєму похмурому блиску.

Після щедрої трапези на Варґаса напала легка гикавка, яку він намагався вгамувати глибоко дихаючи й постукуючи по грудях кулаком.

– Це тобі кара за ненажерливість, – виголосила Алісія.

– Ви тільки подивіться на неї! Спершу напхала мене бозна-чим, а тепер ще й знущається.

У під’їзді, з якого на світ божий у всій її напівкровній величі долинали звуки каталонської румби, стояла дама з округлими принадами й хижим настроєм і спостерігала за Варґасом і Алісією з виключно комерційним інтересом.

– Агов, любасику, не хочеш улаштувати собі сієсточку зі своєю худулею і справжньою жінкою в дуеті? – запропонувала володарка ночі.

Варґас, дещо зніяковівши, заперечно похитав головою і пришвидшив ходу. Алісія всміхнулася й поспішила за ним, обмінявшись поглядами з бабехою, яка, побачивши, що здобич віддаляється, стенула плечима й зміряла ще раз Варґаса поглядом з голови до ніг з таким виразом, ніби дивувалася, що такі, як він, ще трапляються серед кавальєро в пристойному взутті.

– Цей район – просто якась соціальна катастрофа, – сказав Варґас.

– Хочеш, я лишу тебе тут самого на якийсь час, щоб ти все виправив? – запитала Алісія. – Я думаю, що, зрештою, ти знайдеш собі тут подружку, яка позбавить тебе цієї гикавки у змиг ока.

– Не глузуй з мене, я ось-ось лусну.

– Може, щось на десерт?

– Лупу. І бажано потужну.

– А мені здавалося, що ти не надто віриш у ті числа.

– Кожен вірить у те, що може, а не в те, що хоче. Якщо тільки він не кретин – у такому разі все навпаки.

– Не знала, що переїдання налаштовує тебе на філософський лад.

– Ти багато чого не знаєш, Алісіє.

– Тому щодня дізнаюся щось нове.

Алісія взяла поліціянта попід руку.

– Не плекай собі надмірних ілюзій, – попередив її Варґас.

– Ти мені вже це казав.

– Це найкраща порада, яку тільки можна дати в цьому житті. Шкода лише, що ніхто до неї не дослухається.

– Які в тебе сумні думки, Варґасе.

Поліціянт подивився на неї, і Алісія побачила в його очах, що він говорить серйозно. Дівчина стерла усмішку зі своїх губ і, не замислюючись над тим, що робить, піднялася навшпиньки й поцілувала Варґаса в щоку. Це був невинний дружній поцілунок, поцілунок, який не чекає нічого, а просить іще менше.

– Ніколи більше не роби цього, – промовив Варґас, рушаючи вперед.

Алісія помітила, що повія, яка стояла в під’їзді, досі спостерігала за ними й бачила всю сцену. Вони коротко переглянулися, і досвідчена жінка, гірко посміхнувшись, лише сумовито похитала головою.

17

Після обіду небо затягло низькими хмарами, крізь які просвічував зеленавий сонячний диск. Раваль у такому освітленні здавався якимось селищем, зануреним під болотяні води. Алісія з Варґасом попрямували вулицею Оспіталь до Ла-Рамбли, і, щойно дісталися туди, дівчина повела поліціянта поміж натовпу, що плинув у напрямку до Королівської площі.

– Куди ми йдемо? – запитав Варґас.

– Шукати збільшувальне скло, яке ти хотів.

Вони перетнули Королівську площу й попрямували переходом, що повів їх попід арками довкола майдану. Там Алісія зупинилася перед вітриною крамниці, всередині якої, неначе в невеличких джунглях, невиразно маячіли постаті завмерлих у лютому вищирі диких тварин, що дивилися у вічність скляними очима. Варґас звів очі й глянув на вивіску над входом і нижче, на літери, вигравірувані на скляних дверях:

МУЗЕЙ

УДОВА Л. СОЛЕР ПУЖОЛЬ

Телефон 404451

– І що це таке?

– Люди називають цей заклад «Музеєм тварин», але насправді це майстерня таксидерміста.

Коли вони зайшли до крамниці, Варґас дістав змогу оцінити різноманітність зібраної там колекції опудал. Птахи, тигри, вовки, мавпи та всілякі інші екзотичні тварини населяли цей імпровізований музей природничих наук, відвідини якого принесли б немало втіхи – чи, може, кошмарних снів – не одному досліднику екзотичної фауни п’яти континентів. Варґас проходив повз опудала тварин, виставлені під склом, захоплюючись майстерністю, з якою їх було витворено.

– Бачу, гикавка тобі відразу пройшла, – зауважила Алісія.

Вони почули позаду кроки й, обернувшись, побачили худу, як олівець, сеньйориту, що дивилася на них, зціпивши долоні на грудях. Варґасові спало на думку, що жінка скидається на самицю богомола.

– Доброго дня! Що я можу вам запропонувати?

– Добрий день! Я хотіла би поговорити з Матіасом, якщо можна, – відказала Алісія.

Богомолиця подвоїла дозу підозріливості у своєму погляді.

– Із якого приводу?

– Із приводу консультації з технічних питань.

– А можу я поцікавитися, хто запитує?

– Алісія Ґріс.

Богомолиця ще раз ретельно оглянула дівчину й, несхвально закопиливши губи, неспішно попрямувала до підсобного приміщення.

– Ти відкриваєш мені нову Барселону, страх яку гостинну й привітну, – пробурмотів Варґас. – Може, мені перебратися сюди?

– Тобі бракує опудал у столиці?

– Якби ж то! Там якраз звірі ще які живі. Хто такий цей Матіас? Колишній наречений?

– Радше претендент.

– Важковаговик?

– Ні, перебувається в напівлегкій. Матіас – спеціаліст у своїй галузі. Тут у нього найкращі лупи в місті, а сам він має найгостріші очі.

– А відьма?

– Якщо не помиляюся, її звати Серафіна. Кілька років тому вона була його нареченою. Зараз, мабуть, дружина.

– Котрогось дня він, либонь, виготовить із неї опудало, яке можна буде поставити поруч із левами, щоб нагнати більше жаху на відвідувачів музею…

– Алісіє! – почувся сповнений ейфорії голос Матіаса.

Таксидерміст вийшов до них із теплою усмішкою на вустах. Матіас був миршавим чоловічком із нервовим виразом на обличчі. Вбраний він був у білий халат і мав окуляри з круглими скельцями, за якими його очі здавалися більшими і які надавали йому дещо кумедного вигляду.

– Скільки літ, скільки зим! – Матіас вочевидь був схвильований зустріччю. – Я гадав, ти вже не живеш у Барселоні. Коли ти повернулася?

Серафіна з очима чорними, як смола, і не надто приязним виразом на обличчі стежила за ними, наполовину заховавшись за фіранкою, якою запиналася підсобка.

– Матіасе, це мій колега, дон Хуан Мануель Варґас.

Таксидерміст простягнув руку, тим часом пильно вивчаючи поліціянта.

– Ваша колекція вражає, доне Матіас.

– О, більшість екземплярів залишилися ще від сеньйора Солера, засновника майстерні. Мого навчителя.

– Матіас дуже скромний, – втрутилася Алісія. – Розкажи про бика.

Чоловік сором’язливо захитав головою.

– Невже ви робите опудала і з бойових биків? – запитав Варґас.

– Немає замовлення, із яким Матіас не впорався б, – взяла слово Алісія. – Кілька років тому до майстерні прийшов відомий матадор і замовив Матіасові зробити опудало зі звірюки вагою понад півтонни, яку він того дня здолав на арені «Монументаль». Матадор хотів подарувати його кінозірці, в яку був нестямно закоханий… Чи не в Аву Ґарднер [71], Матіасе?

– Чого тільки не зробиш заради жінок, еге ж? – промовив Матіас, який вочевидь волів не заглиблюватися в цю тему.

Серафіна погрозливо кахикнула зі свого спостережного посту, і таксидерміст відразу виструнчився, а усмішка зійшла з його лиця.

– Що я можу зробити для вас? Хочете увічнити якусь тваринку? Домашнього улюбленця чи пам’ятний мисливський трофей?

– По правді сказати, – почала Алісія, – наше прохання до тебе трохи незвичне.

– Усе незвичне тут стає звичним. Кілька місяців тому сам Сальвадор Далі переступив поріг цієї майстерні й запитав, чи ми не можемо зробити опудала з двохсот тисяч мурах. Я не жартую. Коли я сказав йому, що мені це видається неможливим, митець запропонував зобразити портрет моєї Серафіни посеред комах і кардиналів на запрестольному образі. Геній, що тут казати. Отже, як бачите, ми тут не нудьгуємо…

Алісія дістала з сумочки сторінку з нотатника й розгорнула її.

– Ми хочемо попросити тебе, щоб ти зі своїми лінзами допоміг нам роздивитися текст, відтиснений на цій сторінці.

Матіас обережно взяв аркуш паперу й поглянув на нього проти світла.

– Завжди ти зі своїми загадками, Алісіє! Проходьте до майстерні. Зараз подивимося, чим я можу вам допомогти.

Майстерня й лабораторія таксидерміста скидалася на невеличку печеру, повну всіляких алхімічних див. Зі стелі на металевому дроті звисав повноцінний аламбік [72] із лінзами й лампочками. Стіни було заставлено шафками зі скляними дверцятами, за якими можна було побачити численні пляшечки з хімічними розчинами. По боках розміщувалися величезні анатомічні схеми, що демонстрували нутрощі, скелети і м’язи щонайрізноманітніших створінь. Посередині майстерні, що мала вигляд хірургічної палати для чужопланетних прибульців, стояли два великі робочі столи з мармуровими стільницями, а довкола них розміщувалися невеличкі металеві столики, накриті яскраво-червоною тканиною; на них лежав набір хірургічних інструментів, найдивовижніший із усіх, які Варґас будь-коли бачив.

– Не зважайте на запах, – попередив їх таксидерміст. – За кілька хвилин ви призвичаїтеся й не будете нічого помічати.

Сумніваючись, що так воно станеться, однак не бажаючи суперечити Матіасові, Алісія сіла на запропонований їй стілець біля одного зі столів і тепло всміхнулася, чудово усвідомлюючи ті сподівання, якими світилося обличчя її колишнього залицяльника.

– Серафіна ніколи не заходить сюди. Каже, тут смердить мертвечиною. А ось я тут відпружуюся. У моїй майстерні все можна побачити таким, як воно є, без вигадок і прикрас.

Матіас узяв аркуш, поклав його на скляну дощечку й розрівняв. Перемикачем, що розміщувався біля мармурової стільниці, таксидерміст послабив загальне освітлення, лишивши їх у півсутіні, і водночас увімкнув кілька ламп, що звисали зі стелі. Потім узявся за поличку, підвішену на блоках, і наблизив до стільниці набір лінз у металевих держаках.

– Ти навіть не попрощалася, – промовив він, не відриваючи очей від роботи. – Я дізнався від консьєржки. Хесуси.

– Усе сталося доволі швидко.

– Розумію.

Матіас розмістив скляну дощечку між однією з ламп і збільшувальною лінзою. У промені світла проявилися відтиски на папері.

– Якісь числа, – промовив Матіас.

Таксидерміст повернув лінзу під іншим кутом і ще раз ретельно придивився до аркуша.

– Можна крапнути на папір контрастною речовиною, але вона напевне його пошкодить, і якась частина цифр може втратитися… – зауважив він.

Варґас підійшов до письмового столу в кутку приміщення й узяв кілька аркушів паперу й олівець.

– Ви дозволите? – запитав він.

– Звісно. Почувайтеся, як у себе вдома.

Поліціянт підійшов до мармурової стільниці й, приклавши око до лінзи, узявся переписувати числа.

– Схоже на серійні номери, – висловив думку Матіас.

– Чому ти так гадаєш? – зажадала знати Алісія.

– Вони взаємопов’язані. Якщо поглянути на перші три цифри в лівому стовпчику, складається враження, що це якась серія. Решта теж ідуть у якійсь послідовності. І тільки дві останні цифри змінюються що три-чотири числа. – Матіас іронічно подивився на них. – Гадаю, не варто й питати, над чим ви працюєте, еге ж?

– Я лише підлеглий, – відказав Варґас, далі копіюючи цифри.

Таксидерміст кивнув і поглянув на Алісію.

– Я б надіслав тобі запрошення на весілля, але не знав, на яку адресу.

– Мені шкода, Матіасе.

– Це не має значення. Час усе лікує, правда?

– Так кажуть.

– А ти як? Задоволена?

– Як слон.

Матіас засміявся.

– Та сама Алісія.

– На жаль. Сподіваюся, Серафіна не буде гніватися через те, що я прийшла сюди.

Матіас зітхнув.

– Ну, гадаю, вона здогадується, хто ти. Це все коштуватиме мені невеличкої неприємності за вечерею, але не більше. Тим, хто її добре не знає, Серафіна здається трохи злостивою, однак у неї добре серце.

– Я рада, що ти зустрів людину, яка заслуговує на тебе.

Матіас лише мовчки поглянув їй в очі. Варґас, виконуючи роль «третього зайвого», намагався триматися поузбіч цієї розмови впівголоса й далі переписував цифри, не наважуючись дихати. Таксидерміст обернувся до нього й поплескав поліціянта по спині.

– Готово? – запитав він.

– Уже закінчую.

– Можна було б помістити дощечку з аркушем до проектора.

– Гадаю, я дам собі раду без цього, – відказав Варґас.

Алісія встала зі стільця й узялася блукати приміщенням, розглядаючи інструменти, немов у музеї. Матіас, опустивши очі, стежив за нею здаля.

– Давно ви знайомі? – запитав таксидерміст.

– Лише кілька днів. Ми просто разом працюємо над однією справою, нічого більше, – відказав Варґас.

– Той ще персонаж, еге ж?

– Перепрошую?

– Алісія.

– Так, дівчина має свої особливості.

– Вона ще користується корсетом?

– Корсетом?

– Це я його виготовив, знаєш? Спеціально для Алісії. Просто шедевр, хоч і не личить вихваляти свою роботу. Я використовував китовий вус і смужки вольфраму. Це називається екзоскелет. Такий витончений, такий легкий і вміло прилагоджений, що носиться, наче друга шкіра. Сьогодні вона його не наділа. Я це бачу з того, як вона рухається. Нагадуй їй, що вона мусить його носити. Для її ж блага.

Варґас кивнув, удаючи, ніби зрозумів, про що каже таксидерміст, і дописав останні цифри.

– Дякую, Матіасе. Ти нам дуже допоміг.

– Завжди до ваших послуг.

Поліціянт підвівся з-за столу й кахикнув. Алісія обернулася, і вони перезирнулись. Варґас кивнув. Дівчина підійшла до Матіаса з усмішкою, що, як здалося Варґасові, мала бути болючішою за удар кинджалом.

– Що ж, – напружившись, промовив Матіас. – Сподіваюся, нам не доведеться чекати на наступну зустріч іще кілька років.

– Сподіваюся, не доведеться.

Алісія обійняла його й шепнула щось на вухо. Матіас кивнув, однак не стиснув її у відповідь: руки його лишились опущеними вздовж тулуба. По якійсь хвилі дівчина відступила й рушила до виходу, більше не промовивши ні слова. Матіас зачекав, доки вона вийде, і тільки тоді обернувся. Варґас простягнув йому руку, і таксидерміст її потиснув.

– Бережи її, Варґасе, тому що сама вона себе не берегтиме.

– Я намагатимусь.

Матіас кволо всміхнувся й кивнув; цей чоловік мав молодий вигляд, однак досить було зазирнути йому в вічі, щоб побачити там душу, яка зістаріла від смутку й гризот.

Поліціянт перетнув виставкову залу з тваринами, завмерлими в півтемряві, Серафіна провела його до виходу. Її очі палали від люті, а губи тремтіли.

– Ніколи більше не приходь сюди з нею, – попередила жінка.

Варґас вийшов на вулицю й помітив Алісію, що, спершись на борт фонтана, масувала праве стегно з гримасою болю на обличчі. Поліціянт підійшов до неї і присів поруч.

– Чому б тобі не піти додому перепочити? Завтра буде новий день.

Дівчина лише мовчки глянула на нього. Цього вистачило, щоб Варґас зрозумів і передав їй цигарку, яку вони докурили разом.

– Ти думаєш, я погана людина? – врешті запитала Алісія.

Поліціянт підвівся й подав їй руку.

– Ходімо, тримайся за мене.

Алісія вчепилася за Варґаса, і так, кульгаючи, зупиняючись що десять-п’ятнадцять метрів і кусаючи губи від болю, добулася до свого під’їзду. Коли вона спробувала дістати ключі з сумочки, ті впали на підлогу. Варґас підняв їх, відімкнув двері й допоміг Алісії зайти. Дівчина, постогнуючи, прихилилася до стіни. Поліціянт глянув на сходи, а потім, не промовивши ні слова, узяв Алісію на руки й рушив нагору.

Коли вони дісталися на останній поверх, обличчя дівчини було залито сльозами болю й люті. Варґас заніс Алісію аж до спальні й обережно поклав на ліжко. Потім роззув її і вкрив ковдрою. Флакончик із пігулками стояв на нічному столику.

– Одну чи дві? – запитав Варґас.

– Дві.

– Ти впевнена?

Поліціянт дав їй дві пігулки й налив склянку води з карафки, що стояла на комоді. Алісія проковтнула ліки й тяжко, уривчасто задихала. Варґас узяв її за руку, чекаючи, доки дівчина заспокоїться. Алісія дивилася на нього почервонілими очима, обличчя її було пооране слізьми.

– Не залишай мене саму, будь ласка.

– Я нікуди не піду.

Алісія спробувала всміхнутися. Варґас вимкнув світло.

– Відпочивай.

Він тримав її за руку в темряві, слухаючи, як дівчина ковтає сльози й тремтить від болю. Лише за півгодини Варґас відчув, що зв’язок Алісії з реальністю послаблюється, і вона поринає у стан поміж маренням і сном. Він чув, хоч і не розумів, слова, які дівчина бурмотіла, аж доки поволі не заснула, чи то пак знепритомніла. Надвечірня сутінь соталася крізь вікно, окреслюючи обличчя Алісії на подушці. На якусь мить Варґасові здалося, що дівчина мертва, і він помацав її пульс. «Цікаво, – подумав він, – чи причина цих сліз – та рана, чи біль її значно глибший?»

Невдовзі втома стала опановувати і його. Варґас подався до вітальні, простягнувся на канапі, заплющив очі й удихнув парфуми Алісії, що стояли в повітрі.

– Ні, я не думаю, що ти погана людина, – пробурмотів він стиха, здивувавши цим сам себе. – Але іноді ти мене лякаєш.

18

Уже було попівночі, коли Варґас розплющив очі й побачив Алісію, загорнуту в ковдру, що сиділа поруч на стільці й пильно видивлялася на нього з темряви.

– Ти схожа на вампіра, – спромігся виговорити Варґас. – Довго ти вже тут сидиш?

– Не дуже.

– Мені треба було попередити, що я хроплю.

– Це неважливо. З тими ліками я не почула б і землетрусу.

Варґас підвівся й протер обличчя.

– Дозволь зауважити, що твоя канапа – старе манаття.

– Я не надто добре знаюся на меблях. Треба буде купити нові подушки. Маєш якісь побажання щодо кольору?

– Бувши тобою, я б замовив чорні з малюнками павуків або черепів.

– Ти вечеряв?

– Обідав, вечеряв і пополуднував на тиждень уперед. Як ти себе почуваєш?

Алісія стенула плечима.

– Мені соромно.

– Тобі немає чого соромитися. А як біль?

– Краще. Набагато краще.

– Чому б тобі не повернутися до ліжка й не поспати ще трохи?

– Треба зателефонувати Леандро.

– О цій порі?

– Леандро не спить.

– До речі, про вампірів…

– Якщо я йому не зателефоную, буде гірше.

– Мені вийти в коридор?

– Ні, – відказала Алісія трохи запізно.

Варґас кивнув.

– Слухай-но, я збігаю до моєї розкішної резиденції на тому боці вулиці, помиюся, перевдягнуся, а потім повернусь, гаразд?

– У цьому немає потреби, Варґасе. Ти й так сьогодні зробив для мене досить. Іди відпочинь трохи, завтра ми матимемо довгий і напружений день. Зустрінемося вранці за сніданком.

Поліціянт поглянув на неї, не надто переконаний. Алісія всміхнулася йому.

– Зі мною все буде гаразд. Обіцяю.

– Револьвер у тебе напохваті?

– Я спатиму з ним, наче зі своїм новим плюшевим ведмедиком.

– У тебе ніколи не було плюшевого ведмедика. Хіба що плюшевий чортик…

Алісія нагородила його однією з тих усмішок, що відчиняють двері й розтоплюють силу волі. Варґас опустив очі.

– Що ж, гаразд. Дзвони тоді князю тіней, щоб повідати йому свої маленькі таємниці, – сказав він, прямуючи до дверей. – І замкнися на ключ.

– Варґасе?

Поліціянт зупинився на порозі.

– Дякую.

– Досить уже дякувати мені за дрібниці.

Алісія трохи зачекала і, коли кроки поліціянта стихли внизу сходів, узяла слухавку. Перш ніж набрати Леандро, глибоко вдихнула й заплющила очі. Номер-люкс не відповідав. Алісія знала, що Леандро має інші номери в готелі «Палас», хоча й ніколи не мала бажання запитувати, для чого вони йому. Вона подзвонила до приймальні. Нічна чергова впізнала її голос, не було навіть потреби казати, кому вона телефонує.

– Одну хвильку, сеньйорито Ґріс. Зараз я вас з’єднаю з сеньйором Монтальво, – промовила телефоністка мелодійним, попри таку пізню годину, голосом.

Алісія почула на лінії однотонний звуковий сигнал, а потім на тому кінці зняли слухавку. Дівчина уявила, як Леандро сидить у темряві в котромусь із номерів готелю, споглядаючи в очікуванні світанку на площу Нептуна внизу й на небо Мадрида, затягнуте чорними хмарами.

– Алісія, – повільно промовив він безбарвним голосом. – Я вже гадав, що ти мені не подзвониш.

– Вибач. У мене був приступ.

– Мені шкода це чути. Зараз краще?

– Просто чудово.

– Варґас із тобою?

– Ні, я сама.

– Із ним немає проблем?

– Ні, жодних.

– Якщо хочеш, щоб його прибрали, я міг би…

– Не треба. Нехай буде поруч, про всяк випадок.

Запала мовчанка. Коли Леандро замовкав, не чути було ані його дихання, ані будь-якого іншого звуку.

– Дозволю собі зауважити: я тебе не впізнаю, Алісіє. Але, у кожному разі, я радий, що ви добре ладнаєте. Я гадав, що ти можеш не схотіти з ним працювати, зважаючи на його історію…

– Яку історію?

– Ніяку. Це не має значення.

– Коли ти так кажеш, я починаю хвилюватися по-справжньому.

– Він не розповідав тобі про свою родину?

– Ми не розмовляємо на особисті теми.

– У такому разі я не хотів би бути тим, хто…

– Що сталося з його родиною?

Леандро знову замовк. Алісія майже бачила, як він посміхається, облизуючи губи.

– Варґас утратив дружину й доньку в автомобільній аварії років три тому. Кермував п’яним. Донька була твого віку. Тяжко йому тоді довелося. Мало не витурили зі служби.

Алісія нічого не відповіла. Вона почула дихання Леандро, який прошепотів у слухавку:

– Він тобі нічого цього не розповідав?

– Ні.

– Мабуть, не хоче ворушити минуле. У кожному разі, сподіваюся це не стане проблемою.

– А якою проблемою це мало би стати?

– Алісіє, ти знаєш, що я ніколи не втручаюся в твоє особисте життя, хоча, їй-богу, іноді мені важко збагнути твої смаки і схильності.

– Я не розумію, про що ти.

– Алісіє, ти чудово розумієш, про що я.

Дівчина вкусила себе за губу й проковтнула слова, що обпікали їй язик.

– Це не стане жодною проблемою, – врешті промовила вона.

– Ну от і чудово. А тепер розповідай, що в тебе є для мене.

Алісія глибоко вдихнула й стиснула кулак так, що аж нігті вп’ялися в шкіру. Одначе, коли дівчина почала свою розповідь, голос її звучав із покірливою і мелодійною інтонацією, яку вона випрацювала, спілкуючись із Леандро.

Протягом кількох хвилин вона коротко переказувала події, що сталися від часу їхньої останньої розмови. Розповіді бракувало барв і деталей. Алісія обмежилася тим, що перелічила послідовність кроків, не пояснюючи, що її спонукало діяти саме так. Оминула вона й важливий епізод викрадення книжки Віктора Маташа з її помешкання вчора вночі. Леандро, як зазвичай, спокійно слухав і не перебивав. Закінчивши розповідь, Алісія змовкла, відпочиваючи, поки Леандро перетравлював її слова.

– Чому в мене таке враження, що ти не розповідаєш мені всього?

– Не знаю. По-моєму, я нічого важливого не оминула.

– Отже, що ми маємо в підсумку: огляд автомобіля, який, імовірно, було використано для, так би мовити, втечі, не виявив ніяких суттєвих свідчень, окрім слідів боротьби, яка не призвела до смерті, і начебто списку чисел, який ми не можемо ні з чим пов’язати і який, можливо, узагалі не має жодного стосунку до справи. З іншого боку, ти далі наполегливо гнеш свою лінію з книжкою цього Маташа, лінію, що мене турбує, позаяк розкриття низки бібліографічних таємниць може виявитися хай і неймовірно захопливим, однак цілковито некорисним для наших потуг відшукати Маурісіо Вальса.

– Є якісь новини від поліції, що провадить офіційне розслідування? – запитала Алісія, сподіваючись повернути розмову в інший бік.

– Нема ніяких важливих новин, і не варто тобі на них очікувати. Досить сказати, що є люди, які не схвалюють того, що нас запросили на свято, нехай навіть і через задні двері.

– Через це за мною стежать?

– Через це і через те, що вони найпевніше так і не повірили – і це цілком природно, – що, знайшовши пана міністра цілого й неушкодженого і передавши його в подарунковій обгортці, ми вдовольнимося тим, що всі лаври й медальки дістануться нашим друзям із поліції.

– Якщо ми його знайдемо.

– Скажи-но, це просто показний брак віри чи ти маєш мені щось сказати?

– Я лише мала на увазі, що важко знайти того, хто, либонь, не хоче, щоб його знайшли.

– Напевне ми цього не знаємо, отже, не будемо зважати на ймовірні побажання пана міністра. Як і на побажання наших колег із Головного управління поліції. Тому я раджу тобі поводитися з Варґасом стримано. Відданість – це звичка, якої не позбуваються за один день.

– Варґасові можна довіряти.

– Це мені каже жінка, яка не довіряє навіть сама собі. Я не розповідаю тобі нічого такого, чого ти сама ще не знаєш.

– Не турбуйся. Я буду обережна з ним. Ще щось?

– Подзвони мені.

Алісія хотіла побажати доброї ночі, коли почула, що Леандро, як завжди, уже поклав слухавку.

19

Блідо-блакитний вогник свічки, що плаває в калюжці розтопленого воску, догоряє. Вальс підносить руку, якої вже не відчуває, до тьмяного сяйва. Шкіра на руці фіолетова, майже чорна. Пальці розпухли, а нігті починають відпадати. Із ранок сочить драглиста і страшенно смердюча рідина. Вальс пробує поворушити пальцями, але рука не відповідає. Тепер це просто шматок мертвої плоті, причеплений до Вальсового тіла. Чорні нитки вже спинаються його плечем. Він відчуває у жилах гнилу кров, яка туманить думки й затягує до каламутного гарячкового сну. Вальс знає: ще кілька годин, і він може втратити притомність назавжди. Він помре в навіяному гангреною наркотичному сні, і тіло його перетвориться на купу гнилля, яка ніколи більше не побачить сонячного світла.

Пилка, яку тюремник лишив у камері, лежить тут. Вальс кілька разів розмірковував про те, щоб скористатися нею. Пробував натискати нею на пальці, які йому вже не належали. На початку Вальс відчував деякий біль. Тепер він уже нічого не відчуває, тільки огиду. Горло його надірване від криків, стогонів і благань змилосердитися. Він знає, що іноді хтось приходить і спостерігає за ним. Коли він спить. Коли марить. Зазвичай це чоловік у масці, Вальсів тюремник. Іншим разом це янгол, схожий на того, що його він бачив біля дверцят машини перед тим, як ніж перетяв Вальсові руку й міністр знепритомнів.

Щось пішло не так. Десь він помилився у своїх розрахунках і припущеннях. Мартіна тут не було, або ж він не хотів показуватися. Вальс знає, мусить вірити, що все це – справа рук Давида Мартіна, тому що тільки в його хворому мозку могла народитися думка вчинити з кимось таке.

– Перекажи Мартінові, що мені шкода, що я прошу пробачення… – тисячу разів благав він тюремника.

Усе марно. Мартін збирається лишити його помирати тут, гнити сантиметр за сантиметром і навіть не зволить бодай раз спуститися до цього льоху, щоб плюнути Вальсові в обличчя.

Якоїсь миті міністр знову непритомніє.

Вальс прокидається в калюжі власної сечі, переконаний, що зараз 1942 рік і він у замку Монтжуїк. Затруєна кров забрала в нього останні мізерні залишки здорового глузду. Вальс сміється. «Я ходив перевіряв камери й заснув у одній із них», – думає він. Аж тут він помічає, що до плеча причеплено не його руку. Вальса охоплює паніка. Він бачив достатньо трупів, і під час війни, і коли був комендантом в’язниці; немає потреби казати йому те, що він і сам знає: це рука мерця. Вальс повзе по підлозі камери, сподіваючись, що рука відчепиться, але вона волочиться слідом за ним. Він лупить нею по стіні, але рука не відпадає. Вальс не усвідомлює, що кричить: схопивши пилку, він починає пиляти руку вище зап’ястка. Плоть піддається, наче волога глина, але коли полотно пилки черкає по кістці, Вальса охоплює жахлива нудота. Однак він не зупиняється й щосили пиляє далі. Скрегіт кістки, яку розгризає метал, тоне в його витті. Під його ногами утворюється калюжа чорної крові. Вальс бачить, що рука тримається лише на клапті шкіри. Відтак хвилею накочується біль. Вальс пригадує, як маленьким хлопчиком він торкнувся оголеного проводу, з якого звисала лампочка в підвалі батьківського будинку. Він падає навзнак і відчуває, як щось підіймається горлянкою. Він не може дихати. Він задихається у власному блювотинні. Ще хвилина, і все. Вальс думає про Мерседес, усіма силами своєї істоти намагаючись викликати в уяві її образ.

Він ледве усвідомлює, що ґрати камери відчиняються й тюремник опускається навколішки перед ним із відром гарячої смоли. Чоловік бере Вальса за куксу й занурює її в смолу. Вальс відчуває, як полум’я палить його. Тюремник дивиться йому просто в очі.

– Тепер пригадуєш? – запитує він.

Вальс киває.

Тюремник встромлює йому в руку голку шприца. По жилах розливається холодна рідина, і у Вальсових думках постає образ чистої блакиті. Після другого уколу приходить спокій і глибокий, без жодного проблиску свідомості сон.

20

Її розбудив вітер, що свистів у шпаринах між вікнами й деренчав шибками. Годинник на нічному столику показував майже п’яту ранку. В Алісії вихопилося зітхання. І тільки тоді вона зауважила темряву.

Алісія пам’ятала, що перш ніж лягти подрімати кілька годин після своєї розмови з Леандро, вона лишила світло у вітальні й коридорі ввімкненим. Однак тепер усе помешкання було занурене в синюватий морок. Намацавши вмикач нічної лампи, дівчина натиснула його. Лампа не загорілася. Алісії здалося, що вона почула, як у вітальні хтось ходить і як стиха прочиняються двері. Дівчину пройняло холодом. Вона схопила револьвер, який провів ніч разом із нею на ліжку, і зняла його з запобіжника.

– Варґасе? – гукнула Алісія ламким голосом. – Це ти?

Її слова луною розійшлися по квартирі й лишилися без відповіді. Алісія відгорнула укривало, встала з ліжка і вийшла в коридор. Підлога під її босими ногами була холодною, наче лід. Наприкінці коридору, облямований чорнотою, виднівся прямокутник тьмяного світла, що линуло з вітальні. Здійнявши пістолет, Алісія помалу рушила вперед. Рука її тремтіла. Діставшись до вітальні, дівчина намацала лівою рукою вмикач і клацнула ним. Нічого не відбулося. Електрики не було у всьому будинку. Алісія роззирнулася, вдивляючись у кожен згусток темряви, в обриси меблів, у кутки вітальні, в яких заліг морок. У повітрі стояв терпкий запах. «Тютюн», – подумала Алісія. А може, це квіти у вазі на столі, які їй лишила Хесуса і які вже почали осипатися всохлими пелюстками. Не зауваживши ніякого руху, Алісія підійшла до комода й висунула першу шухляду. Там дівчина знайшла пачку свічок і коробку сірників, які лежали там, либонь, ще відтоді, як Леандро забрав її до Мадрида. Алісія запалила свічку й піднесла її. Відтак поволі рушила помешканням, тримаючи свічку в одній руці, а револьвер у другій. Підійшовши до вхідних дверей, Алісія переконалася, що вони замкнені. Дівчина спробувала викинути з думок образ Ломани, що, посміхаючись, із різницьким ножем у руках, застиг, наче воскова статуя, чекаючи на неї всередині шафи або за якимись дверима.

Обійшовши всі закамарки й закапелки в квартирі й пересвідчившись, що там немає нікого, Алісія взяла з вітальні один зі стільців і підперла ним вхідні двері. Потім, лишивши свічку на столі, підійшла до вікна, що виходило на вулицю. Увесь квартал був занурений у передранкову сутінь. Зубчасті обриси дахів і голуб’ятників вимальовувалися на тлі каламутної си́няви, предтечі світанку. Алісія притулила обличчя до шибки і стала вдивлятися в тіні на вулиці. Під арками під’їзду «Ла Мануаль Альпарґатера» блимала жаринка світла. Кинутий недокурок. Алісії хотілося вірити, що йдеться лише про того нещасливця Ровіру, який змушений був вартувати на своєму посту вже о такій ранній годині. Дівчина відійшла від вікна й узяла ще кілька свічок із комода. До зустрічі з Варґасом у «Ґран Кафе» лишалося ще чимало часу, а заснути їй вже, поза всяким сумнівом, більше не вдасться.

Алісія підійшла до полички, на якій стояли найцінніші для неї книжки, більшість із яких вона читала й перечитувала неодноразово. Уже років чотири дівчина не розгортала свого най-найулюбленішого твору – «Джейн Ейр». Алісія взяла його з полички й погладила палітурку. Відтак розгорнула на форзаці й усміхнулася, побачивши печатку з чортиком, що видерся на стос книжок, старовинний екслібрис [73], який їй подарували двоє колег на першу річницю її служби під керівництвом Леандро, коли ще Алісію вважали дивакуватим, але цілковито безпечним дівчам, примхою їхнього шефа, яка ще не викликала ні ревнощів, ні заздрості, ні злості в досвідченіших працівників.

То були часи вина й отруєних троянд, коли Рікардо Ломана motu proprio [74] вирішив уважати її своєю особистою ученицею й щоп’ятниці дарував квіти, запрошуючи то в кіно, то на танці. Алісія завжди знаходила привід відмовитися. Згодом настали дні, коли Ломана зиркав на неї зизом, гадаючи, що Алісія навмисно його не зауважує, а потім сипав сороміцькими натяками, які змушували червоніти навіть бувалих бувальців. «Те, що погано починалося, закінчиться ще гірше», – думала дівчина тоді. Вона навіть не підозрювала, наскільки гірше.

Алісія спробувала викинути з голови думки про Ломану. Вона попрямувала до ванної кімнати, прихопивши книжку з собою. Там вона підібрала волосся й відкрутила гарячий кран. Приліпивши дві свічки на поличці в головах ванни, дівчина занурилась у воду, що парувала. Холод потроху став виходити з її кісток, і Алісія заплющила очі. Минув якийсь час, і вона неначе почула кроки на сходах. Може, це прийшов Варґас пересвідчитися, що Алісія жива, а може, їй знову примарилося. Після пробудження від чорної летаргії, в яку дівчину вводили знеболювальні пігулки, завжди лишалися сліди невеличких міражів, немовби сни, яких вона не змогла побачити, намагалися пробитися крізь шпарини у свідомості. Алісія розплющила очі й сіла, сперши підборіддя на край ванни. Їй чулося кілька голосів. Жоден із них не належав Варґасові. Дівчина простягнула руку, торкнулася револьвера, що лежав на табуреті поряд із ванною, і стала чекати, слухаючи плюскіт крапель, що падали з закрученого крана. Минуло кілька секунд. Голоси стихли. А може, й не було ніяких голосів. Однак за якусь мить почулися кроки, що віддалялися сходами вниз. «Мабуть, сусід, пішов на роботу», – подумала дівчина.

Вона поклала револьвер на табуретку й закурила, спостерігаючи, як цигарковий дим викреслює витинанки поміж її пальцями. Занурившись знов у ванну, Алісія спостерігала крізь вікно, як синяве покривало хмар суне по небу. Дівчина взяла книжку й розгорнула її на першій сторінці. Із кожною прочитаною сторінкою тривога, що опанувала її, потроху-потроху відступала. Незабаром Алісія втратила відчуття часу. Навіть Леандро не зміг би відшукати її в тих словесних нетрях, що їх завжди розгортала ця книжка перед її очима. Алісія всміхнулась і знову взялася до читання, почуваючись так, немовби повернулася додому. Вона могла б провести так цілий день. Або й ціле життя.

Вилізши з ванни, дівчина стала перед дзеркалом, спостерігаючи, як струминки пари здіймаються від її тіла. Темна пляма на правому стегні скидалася на отруйну квітку, що запустила своє коріння під шкіру. Алісія торкнулася пальцями старої рани й відчула легкий, попереджувальний біль. Дівчина розпустила волосся й намастила руки, ноги й живіт кремом з трояндовою водою, який колись у нападі підліткового шалу подарував їй Фернандіто і який мав цікаву назву «Péché Originel» [75]. Алісія саме верталася до спальні, коли світло зненацька з’явилося й усі лампи, які вона повмикала раніше, загорілися одночасно. Алісія приклала долоню до грудей і відчула, як серце калатає від ляку. Лаючись упівголоса, дівчина повимикала лампи одна за одною.

Відтак, гола, стала перед одежною шафою, розмірковуючи, що вибрати. Барселона може пробачити будь-що, окрім несмаку. Дівчина вбралася у спіднє, яке випрасувала й напарфумила Хесуса, і всміхнулася, уявивши консьєржку, що складає білизну й хреститься, дивуючись, що то таке тепер носять сучасні столичні панянки. Далі Алісія надягла прозорі нейлонові панчохи, які вона змусила Леандро купити, коли мала вдавати вишукану сеньйориту на вулиці Принца Берґарського або брати участь у якихось інших інтригах, що їх її начальник плів у салонах готелю «Рітц».

– А може, ти вдовольнишся звичайними? – запротестував був Леандро, побачивши ціну.

– У звичайних доручай завдання комусь іншому.

Змушувати Леандро витрачатися на дороге вбрання і книжки було чи не єдиною втіхою, яку давала їй ця робота. Сьогодні Алісія вирішила більше не випробовувати долі й надіти корсет. Затягнувши застібку трохи сильніше, ніж зазвичай, дівчина обернулася довкола своєї осі перед дзеркалом, оцінюючи, як прилягає до тіла це пристосування, яке, на думку Алісії, надавало їй схожості зі злою лялькою, маріонеткою з темною вродою. Вона ніяк не могла звикнути до цього образу, адже він натякав, що Леандро, по суті, мав рацію і дзеркало казало їй правду.

– Бракує тільки мотузочок, – промовила Алісія сама до себе.

На сьогодні вона вирішила обрати фіолетовий костюм офіційного крою й італійські туфлі, за які свого часу заплатила місячну платню у вишуканій взуттєвій крамниці на Рамбла-да-Каталунья, де продавчиня кликала її «дитинко». Потім Алісія старанно наклала макіяж і, довершуючи образ, нафарбувала губи темно-бордовою блискучою помадою, за що, без сумніву, не заслужила б на схвалення Леандро. Алісії не хотілося, щоб Варґас, коли вони зустрінуться, зауважив на її обличчі бодай натяк на слабкість. Роки служби навчили її, що скромність викликає підозріливість. Перш ніж вийти, дівчина востаннє глянула в дзеркало, що висіло в передпокої, і лишилася задоволеною своїм виглядом. «Ти розбила б серце сама собі, – подумала вона. – Якби в тебе воно було».

Надворі тільки-тільки займалося на світ, коли Алісія перетнула вулицю й підійшла до дверей «Ґран Кафе». Перш ніж зайти, вона помітила Ровіру, що вже чатував на розі. Філер-невдаха закутався шаликом аж до носа й потирав руки від холоду. Алісія хотіла було підійти й трохи зіпсувати йому настрій, але передумала. Ровіра махнув їй здалеку й поквапився зникнути з очей. Зайшовши до кафе, вона побачила, що Варґас уже чекає на неї за столиком, який, схоже, уже забронював за ними. Поліціянт поглинав чималий сандвіч зі свининою і помідором, похлебтуючи каву й переглядаючи список чисел, який йому вдалося дістати за допомогою таксидерміста. Почувши, що Алісія зайшла до кафе, поліціянт звів очі й оглянув її з голови до ніг. Дівчина мовчки сіла за столик.

– Ти дуже смачно пахнеш, наче пиріжок, – промовив до неї Варґас і відразу ж повернувся до свого сніданку й списку.

– Як тільки тобі вдається їсти о такій ранній годині? – запитала Алісія.

Поліціянт стенув плечима й замість відповіді запропонував їй кусень свого величезного бутерброда. Алісія відвернулася, і Варґас знову заходився з неабиякою майстерністю знищувати поживу.

– А ти знаєш, що бутерброд тут називають «перекладанець», – зауважив Варґас. – Правда, влучно?

– Страшенно влучно.

– А пляшка тут – лише послухай! – «пухир». Як болячка, що з’являється, коли намуляло ногу.

– Лише кілька днів у Барселоні, а ти вже перетворився на лінгвіста.

Варґас вищирився, як акула.

– Я тішуся з того, що ти вже не така привітна, як учора. Отже, почуваєшся краще. Бачила, як наш цвіркун стрибає на морозі?

– Його звати Ровіра.

– Я й забув, що ти так пройнялася до нього повагою.

Мікель непомітно підійшов до столика, тримаючи тацю з тостами, вершковим маслом і кавником, що парував. Годинник показував пів на восьму ранку, і в кафе, окрім їх двох, нікого не було. Неймовірно тактовний Мікель, як завжди, подався до дальнього кінця барної стійки, де начебто мав якісь справи. Алісія налляла собі філіжанку кави, а Варґас знову повернувся до споглядання списку, зупиняючись очима на кожному числі, неначе сподівався, що чуття зненацька підкаже йому їхнє значення. Хвилини тяглися в густій, наче меляса, мовчанці.

– Ти сьогодні дуже елегантно вбралася, – нарешті промовив Варґас. – Ми йдемо до якогось вишуканого місця?

Алісія натужно ковтнула й кахикнула. Варґас підвів очі.

– Щодо вчорашньої ночі… – почала дівчина.

– Слухаю тебе…

– Я хотіла б вибачитися. І подякувати тобі.

– Тобі нема за що вибачатися, а дякувати й поготів, – відказав Варґас.

На його суворому обличчі промайнула тінь ніяковості. Алісія ледь помітно всміхнулася йому.

– Ти хороша людина.

Варґас опустив очі.

– Не кажи так.

Дівчина знехотя куснула один зі своїх тостів. Варґас не відводив від неї очей.

– Що?

– Нічого. Мені подобається дивитися, як ти їси.

Алісія відхопила кусень тоста й усміхнулася.

– Який у нас план на сьогодні?

– Учорашній день ми присвятили Вальсовій машині. Гадаю, сьогодні можна було б навідатися до адвоката Бріанса.

– Як скажеш. Як ти хочеш до нього підступитися?

– Я думаю відрекомендуватися наївною дівчинкою, спадкоємицею, якій потрапила до рук книжка Віктора Маташа і яка хоче її продати. Дон Ґуставо Барсело казав мені, що цей адвокат заступає інтереси колекціонера, зацікавленого в тому, щоб скупити всі книжки цього автора.

– Ти – наївна дівчинка? Цікаво-цікаво. А я? Яку роль ти призначиш мені? Зброєносця?

– Я гадала, що ти міг би бути моїм коханим чоловіком, вірним і зрілим.

– Пречудово. Жінка-пройдоха і старий капітан. Подружжя року. Не думаю, що адвокат це заковтне, навіть якщо він послідущий йолоп.

– Я на це й не сподіваюся. Ідея полягає радше в тому, щоб він відчув недобре і зробив хибний крок.

– Зрозуміло. А потім? Простежимо за ним?

– Ти просто телепат, Варґасе.

Перші промені сонця нарешті проклали собі дорогу й ковзнули по череп’яних дахах, коли Алісія з Варґасом вирушили вниз вулицею. Варґас розглядав фасади будинків обабіч вулиці Авіньйон з безтурботним обличчям провінційного семінариста, що приїхав на вихідні на екскурсію. По якомусь часі він зауважив, що Алісія озирається через плече що кілька метрів. Поліціянт хотів було запитати, що сталося, але, простеживши за її поглядом, побачив, у чому річ. Ровіра в під’їзді метрів за п’ятдесят від них марно намагався приховати свою присутність.

– Зараз я йому швидко розставлю всі крапки над «і», – пробурмотів Варґас.

Алісія притримала його за руку.

– Не треба, лиши його краще.

Дівчина, усміхнувшись, помахала рукою. Ровіра озирнувся в обидва боки, завагався на мить, але, зрозумівши, що його викрито, боязко відповів на привітання.

– От же куций нікчема, – сплюнув Варґас.

– Краще він, ніж хтось інший. Принаймні цей на нашому боці: подітися йому нікуди.

– Як скажеш.

Варґас на мигах показав Ровірі, щоб той відійшов далі й тримався на домовленій дистанції. Чоловічок кивнув і виставив великий палець на знак згоди.

– Диви на нього! Навчився в кіно всяких жестів! – здивувався поліціянт.

– Чи ж не в кіно люди вчаться життя?

– Авжеж, так улаштований світ.

Лишивши Ровіру позаду, вони рушили далі.

– Мені не подобається, що цей кретин сидить у нас на п’ятах, – не вгавав Варґас. – Не розумію, чому ти йому довіряєш. Чому ти гадаєш, що він розповість у комісаріаті те, що тобі потрібно?

– Щиро кажучи, мені його трохи шкода.

– Я гадаю, що кілька добрячих запотиличників не завадили б. Якщо не хочеш, тобі не обов’язково на це дивитися. Я зловлю його сам і намилю чуба.

– Ти споживаєш забагато білку, Варґасе. Звідси стільки агресії.

21

Якщо сутана, як то кажуть, робить із людини ченця, то приймальня й адреса роблять – або не роблять – із людини правника. У місті, переповненому адвокатами, що повлаштовувалися в розкішних апартаментах у панських і королівських палацах на проспекті Ґрасія та інших престижних вулицях, дон Фернандо Бріанс обрав помешкання куди скромніше, щоб не сказати непристойне за всіма канонами його цеху.

Алісія і Варґас помітили його будинок іще здалеку, столітню кам’яницю, що стояла, трохи похилившись, наче п’яна, на перехресті вулиць Мерсé та Авіньйон. Перший поверх займав генделик, що скидався на прихисток для забутих тореадорів і рибалок, які приходили сюди пропити отриману платню. Хазяїн бару, схожий на дзиґу невеличкий гладун із вусами «підковою», саме вийшов, озброєний шваброю і відром гарячої води, від якої тхнуло мийним засобом. Він насвистував собі щось під ніс і жонглював зубочисткою в роті, незворушно відмиваючи бруківку від калюж сечі, блювотиння алкоголіків та інших нечистот, якими зазвичай загиджують припортові вулички.

Обабіч під’їзду громадилися купи коробок і запилюжених меблів. Трійко спітнілих носіїв улаштували собі передих, щоб підкріпитися довгими булками, з яких визирали скибки мортадели [76].

– Контора адвоката Бріанса тут? – запитав Варґас у власника бару, який перервав своє ранкове прибирання й ретельно оглядав прибульців.

– На горішньому поверсі, – відповів він, підносячи вказівний палець. – Але вони переїжджають.

Коли Алісія проходила повз нього, гладун вищирився на всі свої жовті тридцять два зуби.

– Може, філіжаночку кави з молоком і кексик, кралечко? За рахунок закладу.

– Якось іншим разом. Коли зголиш ці зарості, – відказала Алісія, не зупиняючись.

Носії заплескали в долоні на цю насмішку, яку хазяїн бару прийняв із гідністю. Варґас поквапився за дівчиною до сходової клітки, що мала більше спільного зі шлунково-кишковим трактом, ніж із елементом архітектурної споруди.

– Ліфта нема? – запитав поліціянт одного із носіїв.

– Якщо є, то ми його не бачили.

Варґас із Алісією підійнялися на шостий, останній, поверх будинку й опинилися на майданчику, замотлошеному коробками, шафками на документи, вішаками, стільцями й картинами з пасторальними сценками, придбані, схоже, на блошиному ринку «Лос-Енкантес» по кілька сентимо за штуку. Алісія зазирнула до приймальні, в якій наче велися воєнні дії: здавалося, жодна річ не лежала на своєму місці і майже все було спаковано в переповнені коробки або перебувало в процесі переміщення. Варґас натиснув на дзвоник, який не працював, а потім постукав кісточками пальців по дверях.

– Доброго ранку!

У коридор визирнула копиця світлявого волосся, що, наче головний убір, трималася єдиним цілим на голові своєї власниці, одягнутої в квітчасту сукню й нафарбованої рум’янами, підібраними під колір вбрання.

– Доброго ранку, – привіталася Алісія. – Це контора адвоката Бріанса?

Сеньйорита підступила до неї на кілька кроків і здивовано оглянула відвідувачів.

– Так, це його контора. Тобто була його контора. Ми переїжджаємо. Чим ми можемо вам допомогти?

– Ми б хотіли поспілкуватися з паном адвокатом.

– Вам призначено?

– Боюся, що ні. Сеньйора Бріанса нема?

– Зазвичай він приходить трохи пізніше. І пан адвокат досі сеньйорито [77]. Якщо хочете, зачекайте внизу, у барі…

– Якщо ви не проти, ми б радніше зачекали тут. Багато поверхів підійматися.

Секретарка, зітхнувши, кивнула.

– Як забажаєте. Тут, як ви помітили, такий розгардіяш…

– Ми розуміємо, – втрутився Варґас. – І намагатимемося якомога менше вам заважати.

Солодка усмішка Алісії, а надто мужній Варґасів вигляд, схоже, розвіяли недовіру секретарки.

– Ідіть за мною, будь ласка.

Жінка провела їх довгим коридором, що перетинав увесь поверх. По обидва боки крізь прочинені двері можна було побачити приміщення, заставлені приготованими для переїзду коробками. Пил, що його здійняли всі ці пертурбації, лишив у повітрі серпанок блискотливих порошинок, що лоскотали в носі. Мандрівка поміж решток кораблетрощі завершилася в просторій кутовій кімнаті, що видавалася останнім бастіоном порядку в усій конторі.

– Будьте ласкаві сюди, – запросила їх секретарка.

Ця кімната являла собою ту дещицю, яка лишилася незайманою в усьому Бріансовому офісі. Уздовж стін громадилися стелажі з наваленими на них стосами тек, що лише якимось дивом утримували рівновагу. Справжнім витвором мистецтва був письмовий стіл зі шляхетної деревини, який мав такий вигляд, наче його вирятували з пожежі. За ним стояла шафа-вітрина, у якій зберігалося повне зібрання видань «Арансаді» [78], розставлених абияк.

Алісія та Варґас присіли на два табурети, поставлені біля вікна, що виходило на балкон, з якого видно було статую Милосердної Божої Матері, що здіймалася на маківці базиліки на другому боці вулиці.

– Можете попрохати в Діви Марії, щоб вона зглянулася на нас, бо на мої благання вона анітрохи не зважає, – мовила секретарка. – Як вас відрекомендувати?

– Хайме Валькáрсель разом із дружиною, – відказала Алісія швидше, ніж Варґас устиг оком змигнути.

Жінка діловито кивнула, однак її дещо лукавий погляд ковзнув по Варґасу, немовби вона хотіла привітати його зі значно молодшою дружиною і дати зрозуміти, що такому вродливому чоловікові, як він, можна пробачити цей грішок.

– Мене звати Пурі. До ваших послуг. Думаю, пан адвокат незабаром з’явиться. Чи можу я вам щось запропонувати, доки ви його чекаєте? Маріано, з бару, щоранку приносить мені «мадленки» [79] й каву з молоком у термосі, тому, якщо хочете…

– Я б не відмовився, – випалив Варґас.

Пурі задоволено всміхнулася.

– Уже несу.

Вона пішла, кокетливо вихляючи стегнами, що не сховалося від Варґасових очей.

– Маріано, «мадленки» – казна-що, – буркнула під ніс Алісія.

– Кожен завойовує серця тим, чим може.

– Яким дивом ти досі голодний, якщо недавно ум’яв ледь не ціле порося?

– У декого ще тече кров у жилах.

– Чи це часом не сеньйорита Пурі пробудила в тебі первісні інстинкти?

Перш ніж Варґас устиг відповісти, згадана особа повернулася з «мадленками» на тарелі й філіжанкою гарячої кави з молоком, яку Варґас охоче взяв.

– Пробачте, що частую вас не належним чином, але ми вже все поспаковували…

– Не турбуйтеся. Красно вам дякую.

– А чому ви переїжджаєте? – запитала Алісія.

– Власник хоче збільшити платню за оренду… Хапуга. Нехай його тепер зжеруть миші в порожньому будинку.

– Амінь, – погодився Варґас. – І куди ж ви перебираєтеся?

– Я й сама хотіла б це знати. У нас була усна домовленість із одним офісом тут недалечко, за поштою, але підготовчі роботи затрималися й ми тепер змушені чекати щонайменше місяць. Поки що все це поїде на меблевий склад у Пуебло-Нуево, який належить родині пана адвоката.

– А де ви будете працювати тим часом?

Пурі зітхнула.

– Тітка пана адвоката, що недавно померла, мала квартиру в пасажі Мальофрé, що в кварталі Саррія, і наразі так видається, що ми переїдемо туди. Як бачите, крутимося, як можемо…

Алісія та Варґас ще раз оглянули тепер уже колишній Бріансів кабінет, вбираючи ту атмосферу краху, якою він дихав. Очі Алісії затрималися на світлині в рамці, що видавалася пародією на випускне фото. На знімку було зображено чоловіка, очевидно юного Бріанса, оточеного людьми в лахмітті і змарнілими арештантами, закутими по руках і ногах. Під зображенням був підпис:

Фернандо Бріанс

Адвокат безнадійних справ

Алісія підвелася з табурета й підійшла, щоб роздивитися фотографію зблизька. Пурі приєдналася до неї, усміхаючись і похитуючи головою.

– Ось він перед вами, свята людина барселонської адвокатури… Багато років тому, коли він був молодий, так над ним пожартували однокурсники. Таким він лишається і зараз. І зауважте: йому цей жарт видається таким дотепним, що він навіть виставив фото на видному місці, де його можуть побачити клієнти…

– А хіба в пана адвоката немає клієнтів більш…

– Заможних?

– Платоспроможних.

– Є кілька, але досить донові Фернандо зустріти на вулиці якогось бідаху, полишеного Богом напризволяще, як він одразу тягне його до кабінету… Річ у тому, що пан адвокат – дуже добра душа. Тому так і поводиться.

– Не турбуйтеся, ми з тих, хто добре платить, – втрутився Варґас.

– Боже благослови вас. Як вам «мадленки»?

– Першокласні!

Тимчасом як Варґас на втіху Пурі влаштував практичну демонстрацію своєї невситимості, перед дверима до кабінету почувся гуркіт, наче хтось перечепився, а потім вибух голосної лайки. Пурі закотила очі.

– Пан адвокат зараз вас прийме.

Фернандо Бріанс мав вигляд шкільного учителя і носив уживаний костюм. Вузол своєї вицвілої краватки він, либонь, не перев’язував уже не один тиждень, а підошви його черевиків були такі відшліфовані, наче морська галька. Він був жвавий, стрункий і, попри поважний вік, зберіг пишну чуприну сивого волосся й проникливі очі, які ховалися за окулярами в чорній оправі, що ввійшли в моду перед війною. Він був схожий на барселонського адвоката так само, як його секретарка Пурі на черницю, і Алісія подумала, що, попри всю скромність, яка оточувала його, Фернандо Бріанс зберіг ту молодечість і жвавість, притаманну людям, які не старіють, бо ніхто їм не каже, що літа минули і слід уже поводитися статечно й респектабельно.

– Розказуйте, що привело вас до мене, – звернувся до своїх гостей адвокат.

Він усівся на край свого столу й дивився на них із сумішшю цікавості й скептицизму. Бріанс, може, й був небайдужим до безнадійних справ, але дурником він не здавався. Варґас виступив наперед і вказав на Алісію.

– Якщо не заперечуєте, нехай моя дружина сама розповість вам про нашу справу: в нашій родині вона голова.

– Як бажаєте.

– Мені записувати, доне Фернандо? – запропонувала Пурі, що спостерігала за ними з порога.

– Не треба. Іди краще розберися з переїздом. Там заблокували вулицю коробками, і пікап не може під’їхати.

Пурі розчаровано кивнула й пішла виконувати доручення.

– Отже, я вас слухаю… – повернувся до розмови Бріанс, – чи то пак вашу дружину, яка у вашій родині голова…

Дещо глузливий тон адвоката змусив Алісію замислитися, чи Ґуставо Барсело, книгар, із яким вона мала зустріч у «Гуртку верхової їзди», часом не попередив Бріанса про її можливий візит.

– Сеньйоре Бріанс, – почала вона. – Тітка мого чоловіка Хайме нещодавно переставилася й лишила нам у спадок зібрання бібліотечних творів, серед яких є вельми цінні примірники.

– Прийміть мої співчуття. Мабуть, вам потрібна допомога з виконанням заповіту чи…

– Ми звернулися до вас через те, що серед цієї колекції є книжка автора на ім’я Віктор Маташ. Це одна з частин циклу, опублікованого в Барселоні в тридцятих роках.

– «Лабіринт духів», – доказав Бріанс.

– Саме так. Ми дізналися, що ви заступаєте інтереси колекціонера, неабияк зацікавленого в придбанні творів цього автора, і саме тому вирішили…

– Я зрозумів, – урвав її Бріанс, полишаючи край столу, щоби всістися у фотель.

– Можливо, ви були б такі люб’язні сконтактувати нас із вашим клієнтом або ж, якщо хочете, надати нам інформацію, щоб ми самі…

Бріанс кивнув, радше сам собі, ніж у відповідь на пропозиції Алісії.

– На жаль, я цього зробити не можу.

– Перепрошую?

– Я не можу ані надати вам інформацію, ані сконтактувати вас із моїм клієнтом.

Алісія покірливо всміхнулася.

– А можна поцікавитися чому?

– Тому що я його не знаю.

– Вибачте, але я не розумію.

Бріанс відкинувся на спинку фотеля і сплів руки на грудях, потираючи великими пальцями.

– Моє спілкування з цим клієнтом відбувається виключно через листування. Я ніколи з ним не зустрічався й навіть не знаю, як його звати. Як то зазвичай буває з колекціонерами, вони воліють зберігати анонімність.

– Навіть зі своїм власним адвокатом?

Бріанс холодно всміхнувся і стенув плечима.

– Але ж він оплачує ваші послуги, хіба ні? – втрутився Варґас.

– Навіть якщо ви з ним спілкуєтеся тільки за допомогою пошти, принаймні ви мали б знати ім’я та адресу, на яку надсилаєте листи, – припустила Алісія.

– Листування відбувається через поштове відділення, номер якого, певна річ, я не можу вам повідомити з причини конфіденційності. Як не можу надати вам ім’я секретаря, що веде листування, позаяк я не вповноважений викривати інформацію про своїх клієнтів, яку вони самі не бажають робити публічною. Це лише проста формальність, але зрозумійте, що я мушу її поважати.

– Ми розуміємо. І все ж: як тоді вам вдається купляти чи діставати книжки для колекції вашого клієнта, якщо немає жодного способу зв’язатися з ним напрямки, щоб запропонувати книжку?

– Повірте мені, сеньйоро – Валькарсель? – якщо мій клієнт зацікавлений у придбанні примірника, який він може собі дозволити, то саме він повідомляє мені про це. Я лише посередник.

Алісія і Варґас перезирнулися.

– Що ж, – промовив поліціянт. – Вочевидь, ми помилилися, кохана.

Бріанс підвівся й, обійшовши стіл, простягнув руку з теплою усмішкою та очевидним натяком на прощання.

– Мені дуже шкода, що не можу вам нічим допомогти, і мушу попросити у вас вибачення за стан свого кабінету. Ми саме переїжджаємо, і я не чекав сьогодні клієнтів…

Алісія з Варґасом потиснули йому руку й дозволили провести себе до виходу. Бріанс ішов попереду, перестрибуючи через перешкоди й розчищаючи гостям дорогу.

– Якщо дозволите, я дам вам безкорисливу пораду. На вашому місці я скористався би послугами хорошого книгаря-комісіонера, який міг би пустити чутку. Якщо ви маєте справжнього Маташа, покупців вам не забракне.

– А можете порекомендувати когось?

– Барсело, що мешкає поряд із Королівською площею, або «Семпере й сини» на вулиці Святої Анни. Або Коста з Віку. Ці троє найкращі.

– Ми так і вчинимо. Дуже вам вдячні.

– Нема за що.

Алісія, спускаючись сходами, не обізвалася ні словом. Варґас ішов за нею на розумній відстані. Опинившись у під’їзді, дівчина затрималася, щоб оглянути стоси коробок, які поскладали там носії.

– Що тепер? – запитав Варґас.

– Тепер чекаємо, – відказала вона.

– Чекаємо на що?

– На крок Бріанса.

Алісія опустилася перед однією з запечатаних коробок. Роззирнувшись і переконавшись, що на обрії нікого нема, вона здерла з коробки наліпку й заховала її до сумочки.

– Можна дізнатися, що ти робиш? – запитав Варґас.

Алісія вийшла на вулицю, нічого не відповівши. Вийшовши за нею, Варґас на свій подив побачив, що вона прямує до бару на розі. Маріано, власник забігайлівки і співець ранкових «мадленок», що досі, озброєний шваброю, наводив блиск на бруківці, здавалося, здивувався чи не більше від Варґаса, помітивши, що Алісія підходить до його закладу. Він миттю покинув своє знаряддя праці, приставивши його до стіни, і поспішив за дівчиною, ретельно витираючи руки об ганчірку, що звисала з його пояса. Варґас, зітхнувши, пішов за ними.

– Філіжаночку кави з молоком і «мадленки» для сеньйорити? – запропонував Маріано.

– Келих білого вина.

– О такій годині?

– А починаючи від котрої години у вас подають вино?

– Для вас – усі двадцять чотири години на добу. Лагідне «Пенедес» буде гаразд?

Алісія кивнула. Варґас усівся на сусідній табурет.

– Ти справді гадаєш, що твій план спрацює? – запитав він.

– Спиток – не збиток.

Маріано повернувся з келихом вина й тарілкою маслин за рахунок закладу.

– Пивка для кавальєро?

Варґас похитав головою, спостерігаючи, як Алісія з насолодою смакує своє вино. У геометрії її вуст, що торкалися скла, у формі блідого горла, що пульсувало з кожним ковтком, було щось таке, від чого день ставав світлішим. Дівчина помітила вираз його обличчя й запитально здійняла брову.

– Що?

– Нічого.

Алісія піднесла келих.

– Не схвалюєш?

– Боже борони.

Дівчина саме допивала вино, коли за скляними дверима промайнув силует адвоката Бріанса. Алісія і Варґас перезирнулися й, лишивши на барній стійці кілька монет, мовчки покинули заклад.

22

Усі в поліції знали, що в мистецтві слідування – а часом і переслідування – за тими, хто перебуває (або не перебуває) під підозрою, Варґасові не було рівних. Коли його просили поділитися таємницею успіху, він зазвичай казав, що головне – не вміння ховатися, а вміння застосовувати принципи оптики. Суть не в тому, пояснював він, що бачить або про що здогадується слідець, а в тому, що перебуває в полі зору переслідуваного. А ще у витривалих ногах. Щойно вони почали стежити за адвокатом Бріансом, Варґас пересвідчився, що Алісія не тільки досконало володіє технікою стеження, а й винесла її на такі вершини майстерності, що поліціянт не міг не захоплюватися. Те, що вона знала кожен закапелок у цьому мереживі вуличок, провулків і переходів, які зчленовували каркас старого міста, дозволяло їм іти паралельним із Бріансом курсом, завдяки чому адвокат навіть не мав змоги помітити, що за ним стежать.

Алісія кульгала менше, ніж учора, і Варґас припустив, що вранці вона таки наділа той корсет, про який згадував таксидерміст. Її стегно рухалося інакше, і дівчина через це виглядала стрункішою. Алісія вела його цим лабіринтом, час від часу спиняючись, щоб перечекати в сліпих завулках, і обираючи шлях, яким Бріанс мав піти, хоча ще не знав про це. Майже двадцять хвилин вони йшли назирцем за адвокатом густим плетивом вулиць і переходів, які спиналися від порту до середмістя. Не раз вони бачили, як адвокат зупинявся на котромусь із перехресть, щоб озирнутися й пересвідчитися, що за ним ніхто не йде. Його єдиною помилкою було те, що дивився він не в той бік. Зрештою вони побачили, як Бріанс повернув з вулиці Кануда на Ла-Рамблу, щоб зникнути серед натовпу людей, які на той час уже почали заповнювати бульвар. Тоді Алісія зупинилася на хвилю й притримала Варґаса за руку.

– Він іде до метро, – прошепотіла вона.

Влившись у море перехожих, що простували Ла-Рамблою, Алісія і Варґас, на відстані десятка метрів одне від одного, далі йшли за Бріансом аж до входу в підземку біля фонтану Каналетас. Адвокат рушив сходами вниз і пірнув у сітку переходів, що впадали в так званий Проспект Світла.

Цей чудернацький примарний бульвар – скоріше вулицю тіней та злиднів, аніж справжній проспект – спроектував хтось не при своєму розумі, що в лиху годину при світлі гасової лампи намарив собі підземну Барселону. Проект його, одначе, так ніколи й не наблизився до вимріяної величі. Схожий на недобудовані катакомби, у яких гуляє вітер, що вирвався з тунелів, метро і тхне вугіллям та електрикою, Проспект Світла став сховищем і притулком для всіх, хто втікав від сонця з поверхні землі. Варґас оглянув похмурі шереги колон із несправжнього мармуру, які тягнулися вздовж кіосків з усяким непотребом і забігайлівок, що мали освітлення, наче в трупарні, і обернувся до Алісії.

– Місто вампірів? – запитав він.

– Щось таке.

Бріанс простував центральною алеєю. Алісія і Варґас поспішили за ним, ховаючись за колонами. Адвокат пройшов майже весь проспект, не виявляючи жодної цікавості до закладів обабіч.

– Може, у нього алергія на сонце, – припустив Варґас.

Бріанс минув квиткові каси Каталонської залізниці й рушив у глиб величезної підземної галереї. Лише тоді стало зрозуміло, куди саме він прямує.

Кінотеатр Проспекту Світла видавався моторошною ілюзією, що зринула в цій химерній підземній Барселоні. Починаючи від закінчення громадянської війни, його ілюмінація та старі афіші фільмів другої свіжості вабили на ранкові сеанси завсідників підземних переходів: витурених із посад чиновників, школярів-прогульників та звідниць низького сорту. Бріанс підійшов до каси й купив квиток.

– Ніколи б не подумав, що пан адвокат ходить уранці в кіно, – зауважив Варґас.

Капельдинер, що стояв біля входу, пропустив Бріанса, і той переступив поріг, над яким вивіска оголошувала програму цього тижня: подвійний показ, «Третя людина» та «Чужинець» [80]. Орсон Веллс із загадковою, дещо диявольською посмішкою позирав на них із афіші, обрамленої миготливими лампочками.

– Принаймні Бріанс має хороший смак, – зауважила Алісія.

Вони пройшли крізь оксамитові завіси, які затуляли вхід, і їх огорнуло духом старого кінотеатру й соромливо прихованих злигоднів. Промінь проектора пронизував густу хмару пилу, яка, здавалося, висіла в залі протягом десятиліть. Ряди порожніх крісел спускалися до екрана, на якому підступний Гаррі Лайм утікав фантасмагоричними тунелями віденської каналізації. Примарні образи фільму нагадали Алісії сцени, які вона читала в книжці Віктора Маташа.

– Де він? – прошепотів Варґас їй на вухо.

Дівчина показала у глиб приміщення. Бріанс сидів у четвертому ряді. На всю кінозалу було не більше трьох-чотирьох глядачів. Алісія з Варґасом рушили бічним проходом, минаючи сидіння, поставлені боком, спинкою до стіни, неначе у вагоні метро. Дійшовши до середини зали, Алісія зайшла поміж рядами й сіла по центру. Варґас улаштувався поруч.

– Ти вже бачила цей фільм?

Алісія ствердно кивнула головою. Вона бачила його щонайменше разів шість і знала напам’ять.

– Про що він?

– Про пеніцилін. Тихше будь!

Чекати довелося менше, ніж вони гадали. Фільм ще навіть не закінчився, коли Алісія краєм ока зауважила темну постать, яка просувалася бічним проходом. На ту мить стрічка, схоже, полонила Варґаса цілковито, і дівчина штовхнула його ліктем. Незнайомець був одягнутий у темне пальто, а в руці тримав капелюх. Алісія стиснула кулаки. Чоловік зупинився перед рядом, у якому сидів адвокат, спокійно глянув на екран, а відтак пройшов до попередного ряду і зайняв місце навскіс від Бріанса.

– Хід конем, – прошепотів Варґас.

Протягом кількох хвилин адвокат жодним чином не виявляв, що помітив присутність незнайомця, і не намагався з ним якось поспілкуватися. Варґас скинув скептичним поглядом на Алісію, яка вже сама замислювалася, чи це не звичайна випадковість. Два незнайомці в кіно, яких нічого не пов’язує між собою, окрім хіба що ймовірної короткозорості, яка змусила їх обрати місця в передніх рядах. Лише коли в кінотеатрі пролунали постріли, які остаточно обірвали життя лиходія Гаррі Лайма, незнайомець нахилився до переднього сидіння, а Бріанс повільно обернувся. Гучна музика заглушила їхні слова, й Алісія зрозуміла лише, що адвокат промовив кілька фраз і простягнув незнайомцеві клаптик паперу. Відтак, більше не звертаючи уваги один на одного, вони знову відкинулися на своїх сидіннях, повернувшись до перегляду фільму.

– У мій час їх би заарештували за гомосексуалізм, – зауважив Варґас.

– То ти застав справжню золоту добу іспанського кам’яного віку, – відказала Алісія.

Коли проектор заповнив екран монументальними фінальними кадрами стрічки, незнайомець підвівся. Він неквапом просунувся до бічного проходу й, поки зневірена героїня йшла порожньою алеєю старого віденського цвинтаря, надів капелюх і рушив до виходу. Алісія й Варґас навіть не поворухнулися, щоб обернутися за ним чи якимось іншим чином відреагувати на нього, але погляди їхні вп’ялися в постать, огорнуту імлавим світлом проектора. Широкі криси капелюха кидали тінь, однак недостатню, щоб приховати дивно блискучу, наче зі слонової кістки, поверхню його обличчя, схожого на обличчя манекена. Алісію сипонуло морозом за спиною. Варгас зачекав, доки незнайомець зникне за завісами, а тоді нахилився до дівчини.

– Мені здалося чи цей тип справді був у масці?

– Щось на кшталт цього, – підтвердила Алісія. – Ходімо, поки він не вислизнув від нас…

Аж тут, не встигли вони підвестися, як у кінотеатрі ввімкнули світло й фінальні титри зникли з екрана. Бріанс уже встав зі свого місця й просувався до бічного проходу. Будь-якої секунди по дорозі до виходу він міг звернути на них увагу.

– І що тепер? – пробурмотів Варґас, пригинаючи голову.

Алісія схопила його за потилицю й притягнула обличчя поліціянта до свого.

– Обійми мене, – прошепотіла вона.

Варґас обхопив її руками, наче невпевнений школяр, який робить це вперше. Алісія притулилася до нього, і вони сплелися в подобі потайного поцілунку, який тоді можна було побачити хіба що на задніх рядах кінотеатрів і в темних під’їздах опівночі. Губи їх ледь-ледь торкнулися. Варґас заплющив очі. Коли Бріанс уже покинув залу, Алісія м’яко відсторонила поліціянта.

– За ним.

Вийшовши з кінотеатру, вони помітили Бріанса, що віддалявся центральною алеєю в тому самому напрямку, звідки прийшов. Незнайомця з обличчям манекена не було й сліду. Метрів за двадцять від них Алісія помітила сходи, що виводили нагору, на перехрестя вулиць Бальмес і Пелайо. Вони поквапилися туди. Але тут праву ногу Алісії пройняв різкий біль, і дівчині перехопило дух. Варґас підтримав її під руку.

– Я не можу швидше, – вимовила Алісія. – Йди вперед. Хутчіш!

Варґас щодуху кинувся сходами нагору, доки дівчина лишилася стояти, прихилившись до стіни й віддихуючись. Виринувши на денне світло, поліціянт опинився серед рейваху, який панував на вулиці Бальмес. Варґас погано знав місто й не міг зорієнтуватися. Дорожній рух о тій годині був інтенсивний, і середмістя Барселони заполонило море автомобілів, автобусів і трамваїв. Потік перехожих сунув тротуаром під куряним світлом, що лилося згори. Варґас приклав руку дашком до чола, щоб затулитися від сонця, і обвів очима перехрестя, не зважаючи на поштовхи, що діставалися йому від натовпу. На якусь мить поліціянтові здалося, що тисячі чоловіків у чорних пальтах із капелюхами на голові розходяться навсібіч і йому ніколи не помітити незнайомця з кінотеатру.

Однак того виказало незвичне обличчя. Незнайомець на ту мить уже перейшов на другий бік вулиці й прямував до автомобіля, припаркованого на розі вулиці Берґара. Варґас спробував було перетнути вулицю, але зграя машин і шквал гудків повернули його на тротуар. Навпроти нього незнайомець сідав у автомобіль. Поліціянт розпізнав марку: «мерседес-бенц», модель, якій було вже щонайменше п’ятнадцять, а то й двадцять років. Коли світлофор загорівся зеленим, машина рушила і стала віддалятися. Варґас побіг за «мерседесом» і зумів добре його роздивитися, перш ніж він зник серед потоку інших автівок. Повернувшись до виходу з підземки, він перетнувся з міським гвардійцем, що дивився на поліціянта з осудом. Варґас подумав, що той, либонь, бачив, як він намагався перебігти вулицю на червоне, а потім кинувся по дорозі за машинами. Поліціянт покірливо кивнув і здійняв руку на знак вибачення. Алісія стояла на тротуарі, вичікувально поглядаючи на Варґаса.

– Як ти? – поцікавився той.

Дівчина проігнорувала запитання й нетерпляче струснула головою.

– Я встиг побачити, як він сів у машину. Чорний «мерседес», – повідомив Варґас.

– Номер запам’ятав?

Поліціянт кивнув у відповідь.

23

Шукаючи місця, щоб спокійно порозмовляти, вони зайшли до бару «Нурія» і сіли за столик біля вікна. Алісія замовила келих білого вина, уже другий за день. Вона закурила цигарку й утупилася очима в потік людей, що плинув униз Ла-Рамблою, немов дивилася на найбільший у світі акваріум. Варґас помітив, як тремтять її пальці, коли дівчина підносила келих до губ.

– Хочеш мене про щось остерегти? – запитала Алісія, не відводячи погляду від вікна.

– На здоров’я.

– Ти нічого не кажеш про чоловіка у масці. Ти думаєш те, що і я?

Поліціянт скептично знизав плечима.

– У доповіді про гаданий замах на Вальса в будинку Товариства красних мистецтв згадується чоловік із затуленим обличчям… – мовила Алісія.

– Може бути, – погодився Варґас. – Піду зроблю кілька дзвінків.

Лишившись на самоті, Алісія видихнула від болю і взялася рукою за стегно. Вона замислилася, чи не варто ковтнути півтаблетки, але відкинула цю думку. Скориставшись тим, що Варґас розмовляв по телефону в іншому кінці кав’ярні, дівчина дала знак офіціантові, щоб той приніс їй ще один келих вина й забрав перший, який вона спорожнила одним ковтком. Варґас повернувся за чверть години зі своїм невеличким нотатником у руці й блиском в очах, який віщував хороші новини.

– Нам пощастило. Автівка записана на товариство з обмеженою відповідальністю «Метробарна». Агентство з нерухомості. Принаймні так зазначено в реєстрі. Центральний офіс тут, у Барселоні. Проспект Ґрасія, номер шість.

– Це недалечко. Дай мені ще кілька хвилин, щоб оклигати, і підемо туди.

– Чому б тобі не піти додому трохи відпочити, Алісіє? А з цим я впораюся сам. Потім зайду до тебе й розповім, що з’ясував.

– Ти впевнений?

– Цілком. Ходімо.

Коли вони вийшли на Ла-Рамблу, небо нарешті прояснилося й блищало тою волошковою блакиттю, яка іноді кидає чар на барселонські зими, щоб переконати простодушних містян, що все буде гаразд.

– Прямцем додому, домовилися? Без зупинок на дозаправлення? Я ж бо тебе знаю, – попередив Варґас.

– Як накажеш. Гляди ж там, не розплутай усієї справи без мене, – відказала Алісія.

– Не турбуйся.

Алісія зачекала кілька хвилин, проводжаючи очима поліціянта, що прямував до площі Каталонії. Уже давно вона переконалася, що, перебільшуючи прояви болю й прибираючи нещасного вигляду Дами з камеліями, можна маніпулювати піддатливою та інфантильною натурою будь-якого чоловіка, який обов’язково мусить думати, ніби Алісія потребує його захисту й опіки. Власне, це стосувалося практично всіх представників чоловічої статі, окрім хіба що Леандро Монтальво, який навчив її більшості трюків зі свого арсеналу й безпомилково відчував ті, яких вона навчилася сама. Пересвідчившись, що позбулась Варґаса, Алісія змінила свій курс. Додому вона ще встигне. Їй потрібен був час, щоб поміркувати й поглянути на все із сутіні. А передусім було ще дещо, що вона хотіла зробити сама й по-своєму.

Офіс «Метробарни» розміщувався на останньому поверсі монументальної модерністської будівлі, що трохи скидалася на замок зі сновидінь. Споруда з відреставрованим фасадом із каменю кольору вохри, вивершена мансардами і приголомшливими вежами, була відома як Будинок Рокамора і являла собою зразок тих математично досконалих витворів ледве чи не ювелірного мистецтва й неабиякої мелодраматичності, на які можна натрапити тільки на вулицях Барселони. На якусь мить Варґас зупинився на розі вулиці, щоб помилуватися видовищем, утвореним лоджіями, балконами та їхньою мудрованою геометрією. Вуличний художник-аквареліст, що також поставив свій мольберт на розі, закінчував картину в імпресіоністському стилі, що зображала Будинок Рокамора. Помітивши поруч Варґаса, художник ввічливо йому всміхнувся.

– Гарний малюнок, – похвалив Варґас.

– Робимо, що можемо. Ви з поліції?

– Це так помітно?

Художник гірко посміхнувся. Тоді Варґас показав на картину.

– На продаж?

– Буде на продаж менше ніж за півгодини. Цікавитеся будинком?

– Зокрема й будинком. За вхід беруть плату? – запитав Варґас.

– Тільки не підкидайте їм такої ідеї.

Ліфт, що потрапив туди немов із марень Жуля Верна, доставив поліціянта до дверей офісу, на яких блищала чимала позолочена табличка з написом:

ТзОВ «МЕТРОБАРНА»

Агенство з нерухомості

Варґас натиснув кнопку дзвоника. Пролунало дзеленчання, за короткий час двері відчинилися, і на порозі розкішної приймальні з’явилася вбрана в діловий костюм секретарка з витонченою фігурою. У деяких фірмах навмисно намагаються приголомшити пишнотою ще з перших кроків.

– Доброго дня, – привітався Варґас офіційним тоном, демонструючи своє посвідчення. – Моє прізвище Варґас, я з Головного управління поліції. Я хотів би поговорити з вашим начальством.

Секретарка оглянула його здивованим поглядом. Мабуть, зустрічі, що зазвичай відбувалися в цьому кабінеті, були значно вищого рівня.

– Ви маєте на увазі сеньйора Санчíса?

Варґас обмежився тим, що лише кивнув у відповідь, і пройшов до приймальні, стіни якої були оббиті блакитним оксамитом і завішані акварелями з майстерно зображеними на них знаковими для Барселони будівлями. Варґас стримав усміх, впізнавши стиль художника з рогу вулиці.

– А можна дізнатися, у чому річ, пане поліціянте? – поцікавилася секретарка за його спиною.

– Капітане, – виправив її Варґас, не обертаючись.

Секретарка кахикнула й, не діставши відповіді, зітхнула.

– Сеньйор Санчіс зараз на нараді. Якщо хочете…

Варґас обернувся й холодно подивився на неї.

– Я негайно його повідомлю, капітане.

Поліціянт кивнув без надмірного ентузіазму. Секретарка поквапилася зникнути в пошуках підмоги. Почулося швидке торохтіння приглушених голосів, скрегіт дверей, що відчиняються й зачиняються, і кроки підбігцем у коридорах установи. За хвилину секретарка повернулася, цього разу з приязною усмішкою на обличчі, і запросила Варґаса проходити всередину.

– Якщо ви не заперечуєте, пан директор прийме вас у залі для засідань.

Варґас пішов за секретаркою довгим коридором, минаючи пишно обставлені кабінети, в яких із урочистим виглядом експертів-комісіонерів працювали над своїми справами вичепурені адвокати в класичних костюмах-трійках. Розкішні статуї, картини й килими траплялися їм на шляху, який привів до просторої зали із заскленим балконом, з якого можна було милуватися проспектом Ґрасія з висоти пташиного польоту. Посередині оточений кріслами, шафами-вітринами й обрамленнями зі шляхетних сортів деревини розміщувався показний стіл для засідань.

– Сеньйор Санчіс буде за хвилинку. Чи можу я тим часом вам щось запропонувати? Може, кави?

Варґас похитав головою. Секретарка щезла так поквапно, як тільки могла, лишивши його самого.

Поліціянт оцінювальним поглядом роззирнувся довкола. Офіс «Метробарни» пахнув – ба навіть смердів – грошвою. Вартість самого лише килима під ногами, либонь, з надлишком перевищувала Варґасову платню за кілька років. Він обійшов довкола столу для засідань, гладячи пальцями поверхню з лакованого дубу й убираючи пахощі розкоші й помпезності, якими дихало це місце. Увесь антураж справляв те особливе гнітюче враження, що характерне для установ, пов’язаних із грошовою алхімією, і постійно нагадував відвідувачеві, що, хоча він і гадає, нібито перебуває всередині, насправді завжди буде зовні, по той бік умовного вікна.

Зала була завішена численними портретами будь-якого розміру. Найбільше було фотографій, але висіли там також і картини, писані олією, і начерки вугіллям, на яких стояли підписи найвідоміших за останні десятиліття придворних портретистів. Варґас перебігся очима по малюнках і світлинах. На всіх було зображено одну й ту саму особу: чоловіка з посрібленим сивиною волоссям і аристократичним виразом обличчя, що зі спокійною усмішкою дивився холодними очима чи то в об’єктив камери, чи то на мольберт. Головний герой усіх цих портретів, вочевидь, володів мистецтвом позувати й вибирати собі правильне товариство. Варґас нахилився, щоб придивитися зблизька до світлини, на якій чоловік із крижаним поглядом перебував у компанії достойників у мисливському одязі, що всміхалися, як найліпші у світі друзі, довкола ще не старого генерала Франко. Поліціянт уважно пригледівся до кожної присутньої на фото особи й зупинився на одному з учасників полювання. Той стояв у другому ряді й усміхався так завзято, наче щосили намагався звернути на себе увагу.

– Вальс, – пробурмотів поліціянт.

Варґас почув, як за його спиною відчинилися двері й, обернувшись, побачив чоловіка середніх літ, стрункого, аж ледве не худорлявого, із рідким жмутиком світлявого волосся на голові, такого делікатного, наче в немовляти. Одягнутий він був у костюм із шерсті альпаки бездоганного крою, який пасував до його сірих очей, стриманих і проникливих. Чоловік приязно всміхнувся й простягнув Варґасові руку.

– Доброго дня. Я Іґнасіо Санчіс, головний директор цієї фірми. Зі слів Марії Луїси я зрозумів, що ви хочете поговорити зі мною. Вибачте, що змусив вас чекати. Ми зараз готуємося до щорічних зборів акціонерів і трохи забігалися. Чим я можу вам допомогти, капітане?

Від Санчіса віяло виробленою привітністю й професіоналізмом вищого ґатунку. Його погляд випромінював теплоту й авторитет, водночас оцінюючи Варґаса до найменших дрібниць. Поліціянт не мав ані найменшого сумніву, що Санчіс знав, яка марка його черевиків і скільки років його поношеному костюму, раніше, ніж закінчив вітатися.

– Це обличчя мені видається знайомим, – промовив поліціянт, вказавши на одну з картин, що висіли в залі.

– Це дон Міґель Анхель Убач, – пояснив Санчіс, вибачливо всміхаючись на таке чи то невігластво, чи то наївність розмовника. – Наш засновник.

– Той, що з банку «Убач»? – перепитав Варґас. – Пороховий Банкір?

Санчіс відповів тактовною напівусмішкою, однак очі його похолоднішали.

– Донові Міґелю Анхелю ніколи не подобалося це прізвисько, зовсім несправедливе щодо нього.

– Подейкують, що його вигадав сам генералісимус за ті послуги, які йому надавав ваш засновник, – сказав Варґас.

– Боюся, що це не так, – заперечив Санчіс. – Це прізвисько донові Міґелю Анхелю приклала під час війни червона преса. Банк «Убач», разом з іншими організаціями, допомагав фінансувати кампанію національного визволення. Це був великий чоловік, якому Іспанія багато винна.

– І який, без сумніву, повернув собі все з лишком… – пробурмотів Варґас.

Санчіс пропустив його слова повз вуха, не зменшивши ані на грам своєї привітності.

– А який стосунок дон Міґель Анхель має до цієї компанії? – зажадав знати Варґас.

Санчіс прочистив горло й заходився терпляче пояснювати:

– Після смерті дона Міґеля Анхеля у 1948 році банк «Убач» розпався на три компанії. Однією з них був Іпотечний та промисловий банк Каталонії, який ось уже як вісім років тому було поглинуто Іспаноамериканським кредитним банком. «Метробарна» була створена в ті часи для управління нерухомістю, яка була на балансі банку.

Санчіс розповідав так, немовби промовляв ці слова вже багато разів раніше, упевнено й відсторонено, як гід у музеї, що інструктує групу туристів, тим часом крайока позираючи на годинник.

– Одначе я переконаний, що історія нашої компанії не становить для вас значної цікавості, – зрештою мовив директор. – То чим я можу вам допомогти, капітане?

– Це дрібниця, сеньйоре Санчіс, можливо, зовсім неважлива, але ж ви знаєте, що цього вимагає рутина нашої роботи. Мусимо все перевірити.

– Ясна річ. Я вас слухаю.

Варґас дістав нотатника й удав, ніби переглядає записи.

– Чи можете ви підтвердити, що автомобіль із номерним знаком B-74325 належить компанії «Метробарна»?

Санчіс спантеличено глянув на нього.

– По правді кажучи, я не знаю… Треба запитати…

– Як я розумію, компанія володіє цілим парком автівок. Чи я помиляюся?

– Ні, ви маєте рацію. У нас чотири чи п’ять машин, якщо…

– Серед них є «мерседес-бенц»? Чорний? Модель, випущена років п’ятнадцять-двадцять тому?

Обличчям Санчіса промайнула тінь занепокоєння.

– Так… Це машина, яку водить Валентин. Щось сталося?

– Валентин?

– Валентин Морґадо, водій, що працює в нашій фірмі.

– Ваш особистий?

– Так. Уже багато років… А можна дізнатися, що…

– Сеньйор Морґадо зараз в офісі?

– Думаю, що ні. Сьогодні рано-вранці він мав завезти Вікторію до лікаря…

– Вікторію?

– Вікторія – це моя дружина.

– А дівоче прізвище вашої дружини…

– Убач. Вікторія Убач.

Варґас звів брови на знак здивування. Санчіс, дещо роздратований, кивнув.

– Так, донька дона Міґеля Анхеля.

Поліціянт підморгнув йому, немовби прагнучи показати, що захоплюється шлюбом з розрахунку, який підніс Санчіса на вершину компанії.

– Капітане, я прошу вас пояснити мені, у чому річ…

Варґас приязно й невимушено всміхнувся.

– Як я вже сказав, нічого важливого. Ми розслідуємо наїзд на пішохода, що стався сьогодні вранці на вулиці Бальмес. Підозрюваний утік з місця пригоди в машині. Не турбуйтеся, не у вашій. Однак двоє свідків повідомили, що бачили автівку винуватця трагедії припаркованою на перехресті поряд із автомобілем, опис і номер якого збігаються з описом і номером чорного «мерседеса», який водить…

– Валентин.

– Саме так. Власне кажучи, обидва свідки заявили, що в момент наїзду водій «мерседеса» був у машині. Тому ми й прагнемо його розшукати, сподіваючись, що, можливо, він розповість щось, що допоможе нам ідентифікувати водія, який утік…

Санчіс, почувши таку розповідь, прибрав скрушного виразу обличчя, хоча вочевидь відчував полегшення, що ні його автомобіль, ні водій не пов’язані з нещасливим випадком.

– Який жах! Хтось загинув?

– На жаль, так. Літня пані померла дорогою до Клінічної лікарні.

– Мені страшенно шкода. Якщо я чимось можу допомогти, то я, звичайно…

– Досить буде поговорити з вашим водієм, Валентином.

– Так, ясна річ.

– Ви не знаєте, чи сеньйор Морґадо возив вашу дружину ще кудись після візиту до лікаря?

– Напевне не знаю. Гадаю, що ні. Вікторія вчора згадувала, що сьогодні опівдні вона приймає вдома гостей… Можливо, Валентин їздив із якимись дорученнями. Часом він розвозить документи або ділові листи, якщо я чи моя дружина не потребуємо його вранці.

Варґас дістав візитівку й простягнув її Санчісові.

– Чи не були б ви такі ласкаві переказати сеньйорові Морґадо, щоб він зв’язався зі мною якомога скоріше?

– Не турбуйтеся. Я негайно накажу його розшукати й повідомити про все.

– Хтозна, чи він зможе нам допомогти, але мусимо виконати всі формальності.

– Звісно.

– І ще одне. Сеньйор Морґадо часом не має якоїсь характерної фізичної прикмети?

Санчіс кивнув.

– Авжеж має. Під час війни Валентин зазнав поранення. Частину його обличчя понівечено вибухом міни.

– Він давно у вас на службі?

– Щонайменше років десять. Валентин працював ще на сім’ю моєї дружини, йому тут всі довіряють. Я можу поручитися за цього чоловіка.

– Один зі свідків згадував щось про маску, яка затуляє половину обличчя. Може таке бути? Я просто хочу пересвідчитися, щоб не сталося помилки.

– Саме так і є. Валентин носить протез, який затуляє йому нижню щелепу й ліве око.

– Не смію більше забирати ваш час, сеньйоре Санчіс. Красно дякую за допомогу. Вибачте, що перервав вашу нараду.

– Нічого страшного. Не переймайтеся. Це обов’язок і честь для всіх іспанців співпрацювати з правоохоронними органами нашої держави.

Санчіс проводив поліціянта до виходу, коли вони пройшли перед різьбленими дерев’яними дверима, за якими виднілася приголомшлива книгозбірня з виглядом на проспект Ґрасія.

Варґас затримався на мить і зазирнув усередину. Бібліотека простягнулася музейною галереєю, що займала, либонь, усе бічне крило будівлі. Підлога й стеля були обшиті дерев’яною шалівкою, такою виґлянсованою, аж блискучою: здавалося, стоси книжок відображаються нескінченною послідовністю в двох дзеркалах, одне навпроти другого.

– Вражає, – промовив Варґас. – Ви колекціонер?

– Трішки, – відказав Санчіс. – Більша частина колекції походить із фонду Убача, однак мушу зізнатися, що книжки – це моя пристрасть і мій прихисток від світу фінансів.

– Цілком розумію. Я, у своєму скромнішому масштабі, роблю те саме, – відказав Варґас. – Мій коник – це пошук рідкісних та унікальних екземплярів. Дружина каже, що це в мене професійне.

Санчіс кивнув, зберігаючи ввічливий і терплячий вираз на обличчі, хоча очі його виказували, що розмова вже дещо надокучає директорові і він хотів би якомога швидше здихатися поліціянта.

– Ви цікавитеся рідкісними книжками, сеньйоре Санчіс?

– Більшість колекції – це тексти XVIII і XIX століть, іспанські, французькі та італійські, хоча також маємо тут прекрасну добірку німецької літератури й філософії та англійської поезії, – пояснив директор. – Гадаю, що в певних колах це стане за неабияку рідкість.

Санчіс делікатно, однак твердо взяв поліціянта попід руку і знову повів коридором до виходу.

– Я вам заздрю, сеньйоре Санчіс. Якби ж то мені… Мої ресурси обмежені, тому доводиться вдовольнятися скромнішими примірниками.

– Скромних книжок немає, є лише погорда невігласів.

– Авжеж. Щось подібне я сказав одному книгареві, що спеціалізується на вживаних книжках. Я попросив його розшукати для мене серію творів одного забутого автора. Може, ви навіть знаєте його. Маташ. Віктор Маташ.

Санчіс незворушно витримав його погляд і повільно похитав головою.

– Мені шкода, але я про такого ніколи не чув.

– Усі мені це кажуть. Чоловік присвячує все своє життя письменству, а мине кілька років, і ніхто вже не може пригадати його слів…

– Література – жорстока коханка, що легко забуває про тебе, – відказав Санчіс, відчиняючи двері на сходовий майданчик.

– Як і справедливість. На щастя, завжди є хтось на кшталт нас із вами, хто може освіжити пам’ять їм обом.

– Таким є життя, що передчасно забуває про всіх нас. Отож, якщо більше немає нічого, що я міг би для вас зробити…

– Ні, ще раз дуже дякую за вашу допомогу, сеньйоре Санчіс.

24

Вийшовши з будинку, Варґас помітив художника-аквареліста, який, збираючи вже своє начиння, курив люльку, гідну справжнього морського вовка. Поліціянт усміхнувся йому здалеку й підійшов.

– Овва, та це ж сам комісар Меґре! – вигукнув митець.

– Моє прізвище Варґас.

– Далмау, – відрекомендувався художник.

– Як справи, маестро Далмау? Уже закінчили вашу роботу?

– Роботу ніколи не вдасться закінчити. Штука полягає в тому, щоб угадати момент, коли треба лишити її незакінченою. Вона вам ще досі цікава?

Художник відгорнув ряднину, якою прикрив був полотно, і показав поліціянтові акварель.

– Здається, неначе це чийсь сон, – промовив Варґас.

– Якщо маєте бажання, цей сон стане вашим за десять дуро [81].

Поліціянт дістав гаманець. Очі художника засвітилися, немов жарини в його люльці. Варґас дістав стопесетову банкноту.

– Цього забагато.

Варґас похитав головою.

– Вважайте, що сьогодні я ваш меценат.

Художник узявся загортати картину в крафт-папір і перев’язувати мотузком.

– Вам цього вистачає на прожиття? – запитав Варґас.

– Поштові листівки з фотографіями неабияк мені нашкодили, однак ще досі лишаються люди зі смаком.

– Такі, як сеньйор Санчіс?

Художник підняв брову й підозріливо глянув на поліціянта.

– Щось це недобре тхне. Зараз ви, либонь, мене в щось уплутаєте.

– Давно вже Санчіс купляє у вас картини?

– Кілька років.

– І багато ви йому продали?

– Достатньо.

– Йому так до вподоби ваш стиль?

– Я гадаю, він купляє їх із жалощів. Він великодушна людина, принаймні як на банкіра.

– А може, у нього нечиста совість?

– Не в нього одного. У цій країні людей із нечистою совістю хоч греблю гати.

– Натякаєте на мене?

Далмау пробубонів щось собі під ніс і взявся складати мольберт.

– Уже йдете? А я гадав, що ви могли б розповісти мені дещо про сеньйора Санчіса.

– Слухайте-но, якщо хочете, я поверну вам гроші. А картину можете лишити собі. Повісите в котрійсь із катівень у комісаріаті.

– Ви заробили ці гроші. Вони ваші.

Художник завагався.

– Що вам треба від Санчіса? – запитав він.

– Нічого. Лише цікавлюся.

– Це саме казав і ваш колега. Усі ви одним миром мазані.

– Мій колега?

– Еге ж. Тільки не треба вдавати, ніби не розумієте, про що йде мова.

– Опишіть мені його. Може, у мене знайдеться для вас ще купюра, якщо ви мені допоможете.

– Нема що описувати. Такий самий душогуб, як і ви. Тільки в того ще пика була порізана.

– Він не сказав, як його звати?

– Так близько ми не знайомилися.

– І коли це сталося?

– Два чи три тижні тому.

– Тут?

– Атож, тут. На моєму робочому місці. Мені можна вже йти?

– Вам немає чого мене боятися, маестро.

– А я й не боюся. Вашого брата я вже перебоявся. Однак волію дихати іншим повітрям, якщо не заперечуєте.

– Ви були за ґратами?

Художник стиха зневажливо реготнув.

– Модело?

– Монтжуїк. Із тридцять дев’ятого по сорок третій. Ви всі нічого вже не зможете мені зробити такого, чого б зі мною не робили.

Варґас дістав гаманець, маючи намір видати другу частину плати, однак художник відштовхнув його руку. Відтак вийняв гроші, які йому Варґас вручив раніше, й кинув їх на тротуар. Після цього взяв складений мольберт і свою валізу з малярським приладдям і пішов геть, кульгаючи. Варґас спостерігав за художником, аж доки той не зник угорі проспекту Ґрасія. Потім опустився, щоб підібрати гроші з тротуару й рушив у протилежному напрямку з картиною під пахвою.

Іґнасіо Санчіс стояв коло вікна в залі для зібрань і спостерігав, як поліціянт розмовляє з акварелістом на вулиці. За кілька хвилин поліціянт рушив у напрямку до площі Каталонії, несучи під пахвою щось, схоже на картину, яку, либонь, придбав. Санчіс зачекав, доки він зникне серед натовпу, потім вийшов у коридор і попрямував до приймальні.

– Я вийду на кілька хвилин, Маріє Луїсо. Якщо зателефонує Лорка з мадридського офісу, з’єднай його з Хуанхо.

– Гаразд, сеньйоре Санчіс.

Директор не чекав на ліфт. Він спустився сходами, вийшов на вулицю й, відчувши холодний доторк вітерцю, усвідомив, що його чоло вкрите потом. Санчіс зайшов до кафе, що розміщувалося біля радіостанції «Барселона», на вулиці Каспе, і замовив собі кортадо [82]. Доки готували напій, він підійшов до телефона в глибині приміщення й набрав номер із пам’яті.

– Бріанс слухає, – відповів голос у слухавці.

– Поліціянт, який назвався Варґасом, щойно навідувався до мене.

Запала тривала мовчанка.

– Ти дзвониш зі свого кабінету? – запитав Бріанс.

– Звісно, що ні, – відказав Санчіс.

– До мене також приходили сьогодні вранці. Чоловік і дівчина. Стверджували, ніби мають Маташа на продаж.

– Ти знаєш, хто вони?

– Чоловік вочевидь із поліції. Дівчина мені геть не сподобалася. Щойно вони пішли, я зробив так, як ти казав. Зателефонував за номером, який ти мені дав, і відразу поклав слухавку, щоб дати знак Морґадо й зустрітися з ним, де завжди. Ми бачилися менше ніж годину тому. Я гадав, що він тебе вже попередив.

– Завадили непередбачені обставини. Йому довелося повернутися додому, – відказав Санчіс.

– Про що запитував поліціянт?

– Хотів знати про Морґадо. Молов бозна-яку нісенітницю про аварію. Мабуть, вони простежили за тобою.

Санчіс почув, як адвокат зітхнув.

– Як гадаєш, вони мають список?

– Не знаю. Але нам не можна ризикувати.

– Що мені робити? – запитав Бріанс.

– Не зустрічайся більше з Морґадо й не дзвони до нових вказівок. Якщо потрібно буде, я сам зв’яжуся з тобою. Повертайся до свого кабінету й працюй, наче нічого не сталося, – наказав Санчіс. – Бувши тобою, я на якийсь час зникнув би з міста.

Банкір повісив слухавку і, блідий, пройшов повз барну стійку.

– Агов, начальнику! Ваше кортадо, – гукнув його офіціант.

Санчіс поглянув на нього, наче не розуміючи, що тут узагалі робить, і вийшов із кафе.

25

Маурісіо Вальс бачив занадто багато смертей, щоб вірити, ніби далі щось є. Міністр відживає, повертаючись із чистилища антибіотиків, наркотичних ліків і безпросвітних кошмарів. Він розплющує очі, бачить убозтво своєї камери й відчуває, що одяг, який був на ньому, кудись зник. Вальс голий, загорнутий у покривало. Він підносить до обличчя руку, якої вже нема, і бачить перед собою припечену смолою куксу. Міністр довго розглядає цурпалок, наче не може зрозуміти, кому належить це тіло, в якому він прокинувся. Помалу-помалу вертається пам’ять, образи і звуки по краплині просякають у його свідомість. Невдовзі він пригадує все – все, окрім болю. «Може, Бог справді існує, – думає Вальс, – і зрештою Він таки змилосердився наді мною».

– Чого ти смієшся? – запитує його голос.

Жінка, яку Вальс, марячи, узяв був за янгола, дивиться на нього крізь ґрати. У погляді її немає ні співчуття, ні будь-якої іншої емоції.

– Чому мені не дають померти?

– Смерть – занадто м’яка кара для тебе.

Вальс киває. Він не певен, із ким розмовляє, але щось у цій жінці видається йому дуже знайомим.

– Де Мартін? Чому він не приходить?

Жінка дивиться на нього, в очах її зневага і смуток.

– Давид Мартін чекає на тебе.

– Де?

– У пеклі.

– Я не вірю в пекло.

– Ти повіриш. Скоро.

Жінка відступає в пітьму й починає підійматися сходами.

– Зачекай. Не йди. Будь ласка.

Вона зупиняється.

– Не йди. Не лишай мене тут самого.

– Там лежить чистий одяг. Одягнися, – каже жінка, перш ніж зникнути нагорі сходів.

Вальс бачить, як двері зачиняються. У кутку камери, в сумці, він знаходить одяг. Це старі лахи, завеликі на нього, однак відносно чисті, хоч і пахнуть затхлістю. Вальс скидає покривало й у півмороці оглядає своє голе тіло. Він може перерахувати кістки й сухожилки там, де раніше був шар жиру завтовшки в палець. Вальс одягається. Вдягатися, маючи лише одну руку, непросто, як непросто й застібати штани чи сорочку лише п’ятьма пальцями. Найбільше Вальс вдячний за шкарпетки й черевики, завдяки їм його ноги тепер не будуть мерзнути на холодній підлозі. На споді сумки лежить ще щось. Книжка. Він одразу впізнає чорну шкіряну обкладинку й витиснене яскраво-червоним кольором на ній зображення гвинтових сходів. Вальс кладе книжку на коліна й розгортає її.

Лабіринт духів VII

Аріадна і Багряний Князь

Текст та ілюстрації Віктора Маташа

Вальс гортає сторінки, аж доки не зупиняється на першому малюнку, що зображує кістяк старого зруйнованого театру. На сцені стоїть дівчинка в білому, із вразливим поглядом. Навіть при світлі свічки він упізнає її.

– Аріадна… – шепоче Вальс.

Він заплющує очі й хапається рукою за ґрати.

Можливо, пекло таки існує.

26

Оксамитове сонце розмальовувало вулиці, надавши їм невинного вигляду. Алісія прогулювалася серед натовпу людей, що заполонили середмістя, і розмірковувала над сценою, яку прочитала на одній з останніх сторінок «Аріадни і Багряного Князя». У цьому епізоді Аріадна перед брамою міста мертвих, величезного некрополя на півдні Барселони, зустрічає мандрівного торговця масками й зів’ялими квітами. Туди її привіз примарний трамвай без кондуктора й пасажирів, лише з табличкою над вітровим склом, на якій було написано:

Доля

Торговець був сліпий, але почув кроки Аріадни й запитав дівчинку, чи не бажає вона придбати маску. Маски, якими він торгує у своєму фургончику, пояснив продавець, виготовлено з решток проклятих душ, які пробувають на цвинтарі. Вони слугують для того, щоб обдурити свій фатум і прожити, можливо, ще один день. Аріадна зізнається йому, що не знає своєї долі й гадає, що загубила її, коли впала до цієї примарної Барселони під владою Багряного Князя. Продавець масок усміхається й відповідає їй так:

«Більшість смертних ніколи так і не дізнаю`ться своєї справжньої долі; вона лише налітає на нас, наче потяг, що мчить на повному ходу. А коли ми підводимо голову, то бачимо, що вона вже далеко попереду і що вже запізно: решту шляху нам доводиться долати узбіччям, що його деякі фантазери називають “досвідом”. Надія – це лише віра в те, що ця мить іще не настала, що нам вдасться побачити нашу справжню долю, коли вона наблизиться, і застрибнути в цей потяг, перш ніж можливість бути самим собою щезне навіки й ми змушені будемо жити в порожнечі, жалкуючи за тим, що мало бути, але чого ніколи не сталося».

Алісія пам’ятала ці слова так, наче мала їх витатуйовані на шкірі. Ніщо так не вражає і так не лякає, як те, що ти вже знаєш. Того дня, опівдні, узявшись за ручку дверей старої книгарні «Семпере і сини», Алісія відчула доторк цього життя, яке вона мала б прожити, і замислилася, чи вже не занадто пізно.

Крамниця зустріла її дзенькотом вхідного дзвіночка, пахощами книжок, які точили тисячі сторінок, чекаючи на свій шанс, і паволокою імлистого сяйва, завдяки якій усе довкола здавалося сном. Усе, як Алісія пам’ятала: починаючи від нескінченних поличок зі світлого дерева й закінчуючи найменшою порошинкою, спійманою променями світла, що лилося крізь вітрину. Усе, крім неї самої.

Алісія пройшла до книгарні, немовби повертаючись до втраченого спогаду. На мить вона подумала, що це місце могло би стати її долею, якби не війна, яка позбавила Алісію всього, що вона мала, яка скалічила її і покинула саму на вулицях проклятого міста. Війна, яка зрештою зробила з неї ще одну маріонетку, від ролі якої – Алісія знала це – їй ніколи не вдасться звільнитися. Цей міраж, що постав у чотирьох стінах книгарні «Семпере й сини», усвідомила дівчина, це й було те життя, яке вкрали у неї.

Дитячий погляд вихопив її із задуми. Хлопчик, що мав не більше двох-трьох років, сидів у невеличкому білому дерев’яному манежі поряд із прилавком. Дитя, увінчане кущиком білявого волосся, такого тоненького й блискучого, що видавалося ажурним плетивом, зіп’ялося на ноги, вчепившись за бортик і підтягнувшись, і тепер пильно роздивлялося дівчину, немов якусь дивоглядну істоту. Алісія не стрималася, і губи її розійшлися в одній із тих щирих усмішок, якими людина всміхається, навіть не усвідомлюючи цього. Малюк, бавлячись гумовим крокодилом, здавалося, оцінював вираз обличчя незнайомки. Відтак, виконавши складний акробатичний трюк, він запустив свою іграшку в повітря, що, описавши параболу, впала дівчині до ніг. Алісія нахилилася, щоб підійняти крокодила, коли почула її голос.

– Хуліане! На Бога! Як ти себе поводиш…

Алісія почула кроки, що обходили прилавок, і, випроставшись, опинилася лицем до лиця з нею. Беатріс. Зблизька вона виявилася такою самою вродливою, як і в доповідях недоумкуватих нишпорок, що несподівано спромоглися напрочуд вдало її описати. Беатріс передчасно торкнулася та благословенна жіночість, притаманна матерям, яким ще не виповнилося двадцяти років, але які вже мають погляд людини вдвічі старшої, гострий і допитливий. Ніхто не здатен прочитати жінки так добре, як інша жінка, і протягом тої короткої миті, коли Алісія передавала іграшку маленького Хуліана, руки їхні торкнулися, очі також зустрілися й кожна відчула, ніби бачить своє відображення у дзеркалі часу.

Алісія дивилася на цю Беа й думала, що в іншому житті цілком могла би бути безтурботною, як янголятко, панночкою, об’єктом зітхань усіх довколишніх чоловіків, живим прикладом бездоганної дружини, що наче зійшла з рекламних плакатів модного одягу. Беа без задньої думки своєю чергою споглядала цю незнайомку, що видавалася темним відображенням її самої, тою Беа, якою вона ніколи б не змогла, чи то пак ніколи б не наважилася стати.

– Перепрошую за Хуліана, – промовила вона. – Він гадає, що всім у світі повинні подобатися крокодили так само, як йому. Ні, щоб любити цуценят чи ведмедиків, як інші дітлахи, чи…

– Це ознака доброго смаку, – сказала Алісія. – Усім іншим дітлахам подобається лише всіляка банальщина, еге ж?

Малюк енергійно закивав головою, неначе нарешті зустрів єдину рідну душу в усьому Всесвіті. Беа насупила чоло. Ця жінка скидалася на тих стилізованих лихих аж до нутра кісток відьом із тих оповідань, що так подобалися Хуліанові. Вона, либонь, неабияк припала до вподоби її синові, бо той потягнувся до незнайомки, мовби просячись на руки.

– Здається, ви завоювали його серце, – зауважила Беа. – Хуліан не піде до будь-кого…

Алісія безпорадно поглянула на хлопчика. Вона ніколи у своєму житті не тримала на руках дитини. І навіть не уявляла, як це робиться. Беа, либонь, відчула її замішання, тому що взяла Хуліана до себе на руки.

– У вас немає дітей? – запитала вона.

Алісія похитала головою.

«Либонь, вона їх їсть», – у нападі злостивості подумала Беа. Син далі причаровано дивився на незнайомку.

– Його звати Хуліаном?

– Так.

Алісія підійшла й нахилилася так, що її лице опинилося на рівні хлопчикової голівки. Хуліан радісно всміхнувся. Беа, здивована реакцією сина, дозволила йому простягнути руку до обличчя цієї незнайомки й торкнутися її щоки й губ. Беа здалося, що від цього лагідного доторку в очах жінки забриніли сльози. А може, це була лише гра світла. Жінка рвучко відсахнулася й відвернула обличчя.

Одягнута вона була вишукано і, наскільки Беа могла визначити, неабияк дорого. Це було те вбрання, подивитися на яке іноді зупиняєшся перед вітринами найвиборніших барселонських крамниць, а потім, наче вві сні, відходиш і йдеш геть. Незнайомка мала точену талію і дещо награний вираз обличчя. Губи її були нафарбовані так яскраво, як Беа ніколи не наважувалася фарбуватися для виходу в люди, лише іноді, тільки для Даніеля, коли той підпоював її мускатним вином і просив влаштувати те, що він називав «показом мод».

– Мені подобаються ваші черевички, – промовила Беа.

Незнайомка знову обернулася до неї і всміхнулась, зблиснувши білими зубами поміж яскраво-червоних губ. Хуліан незграбно плескав у долоньки, усім своїм виглядом показуючи, що йому подобається геть усе, від несказанно дорогих черевичків аж до оксамитових очей, що, здавалося, гіпнотизували, наче зміїні.

– Ви шукаєте якусь конкретну книжку?

– Навіть не знаю. Мені довелося під час переїзду лишити майже всі свої книжки, і тепер, повернувшись до Барселони, я почуваюся наче жертва кораблетрощі.

– Ви тутешня?

– Так, але кілька років жила в іншому місті.

– У Парижі?

– Парижі? Ні.

– Я так подумала через ваше вбрання. І через вигляд. Ви маєте вигляд справжньої парижанки.

Алісія глянула на малюка, який далі, немов приворожений, не відводив від неї очей, і кивнула, неначе здогадку про її паризьке походження висловив Хуліан, а не його мати.

– Ви знаєте Париж?

– Ні. Хіба що з книжок. Але наступного року ми поїдемо туди святкувати річницю весілля.

– Оце я розумію чоловік.

– О, він про це ще нічого не знає.

Беа нервово засміялася. Щось у погляді цієї жінки розв’язувало їй язика.

Алісія по-змовницьки їй підморгнула.

– Ще краще. Деякі справи надто важливі, щоб лишати їх на чоловіків.

– Ви вперше в нашій книгарні? – запитала Беа, прагнучи змінити тему.

– Ні. Власне кажучи, дитиною я часто сюди приходила разом із батьками. Тут мама купила мені мою першу книжку… Відтоді спливло вже багато років. Це було ще до війни. Але я дуже добре все пам’ятаю і подумала собі, що це місце найкраще підходить для того, щоб почати відновлювати свою втрачену бібліотеку.

Беа залоскотало передчуття майбутнього заробітку, на який натякнула покупчиня. Вони переживали тривалу посуху в продажах, і слова ці звучали для неї небесною музикою.

– Тут у нас ви знайдете все, що вам до вподоби, а що не знайдете, ми зможемо роздобути за кілька годин, щонайбільше днів.

– Тішуся це чути. Ви власниця?

– Я Беа. Це книгарня мого свекра, але ми тут усією родиною…

– Ви працюєте разом із чоловіком? От пощастило…

– Не впевнена, що він такої самої думки, – пожартувала Беа. – Ви одружена?

– Ні.

Беа сковтнула слину. Знову вона розпустила язика. Уже вдруге поставила ймовірній покупчині особисте запитання, що не стосується справи. Алісія прочитала стурбованість у її очах і всміхнулася.

– Не переймайтеся, Беа. Мене звати Алісія.

Покупчиня подала руку, і Беа її потиснула. Хуліан, користаючись нагодою, простягнув і своє рученя, щоб подивитися, що станеться. Алісія потиснула ручку і йому. Беа засміялася.

– Ви так добре ладнаєте з дітьми, що просто мусите надбати своїх.

Ледве слова ці злетіли з її губ, як дівчина прикусила собі язика.

«Беа, прошу тебе, заспокойся».

Жінка на ім’я Алісія, здавалося, не чула її, поринувши в споглядання полиць, заставлених книжками. Здійнявши руку, вона ледве не торкалася корінців, немовби прагнула погладити їх, але не наважувалася. Беа, користаючись із того, що покупчиня стала до неї спиною, ще раз ретельно оглянула жінку.

– До речі, на зібрання у нас є знижки…

– Можна я залишуся у вас жити? – запитала Алісія.

Беа засміялася знову, утім цього разу не надто щиро, і поглянула на сина, який вочевидь хоч зараз дав би ключі цій незнайомці.

– Стейнбек… – почула вона бурмотіння.

– У нас є нова збірка його оповідань. Щойно прибула…

Алісія взяла один із примірників, розгорнула його і прочитала кілька рядків навмання.

– Немовби читаєш музику з нот, – прошепотіла вона.

Беа вирішила, що покупчиня говорить сама до себе і що, поринувши в книжки, вона забула і про неї, і про малюка. Вона більше не турбувала Алісію, поки та роздивлялася по книгарні. Жінка час від часу брала з полички то одну книжку, то іншу і клала їх на прилавок, де за чверть години утворилася чималенька вежа.

– Ми також можемо влаштувати доставку додому…

– Не турбуйтеся, Беа. Сьогодні по обіді я пришлю когось по книжки. Але цю я заберу сама. Мене переконала ця ось наліпка, на якій написано: «Рекомендація від Ферміна. “Грона гніву”, авторства шельми Хуаніто Стейнбека, симфонія літер, помічна в тяжких випадках недоумства, а також для профілактики головного мозку від розумового закрепу, викликаного надмірною прихильністю до канонів офіційного легковір’я».

Беа закотила очі до стелі й відліпила записку від обкладинки.

– Пробачте, будь ласка. Ці наліпки з порадами – одна з останніх Фермінових вигадок. Я намагаюся їх знімати, перш ніж покупці побачать, але він далі ховає їх від мене…

Алісія засміялася. Сміх її був холодний, кришталевий.

– Цей Фермін – один із ваших працівників?

Беа кивнула.

– Щось на кшталт цього. Він себе іменує літературним дорадником і бібліографічним слідцем книгарні «Семпере й сини».

– Схоже, цікавий персонаж.

– Ви навіть не уявляєте, який цікавий. Дядько Фермін – це щось надзвичайне, правда, Хуліане?

Малюк щосили заплескав у долоні.

– Вони один одного варті, – пояснила Беа. – Навіть не знаю, у кого з них двох більше здорового глузду…

Беа заходилася списувати ціни книжок, вибраних покупчинею, до бухгалтерської книги. Алісія зауважила, що робила вона це з такою легкістю, яка не лишала сумнівів у тому, хто провадить обрахунки в цьому домі.

– Зі знижкою це вийде…

– Не треба знижки, будь ласка. Витрачати гроші на книжки – це задоволення, у якому я не хочу себе обмежувати.

– Ви впевнені?

– Ще б пак.

Алісія оплатила вартість покупки, яка мала вже підготована чекати, доки її заберуть по обіді.

– Вам дісталися справжні скарби, – промовила Беа.

– Сподіваюся, лише перші з довгого списку.

– Ви знаєте, де нас знайти.

Алісія знову простягнула їй руку, яку Беа потисла.

– Мені було дуже приємно. Я ще повернуся незабаром.

Беа задоволено кивнула, але подумала, що остання фраза прозвучала дещо як погроза.

– Вважайте нашу книгарню своїм домом. У нас тут ви знайдете все, що вам потрібно…

Алісія рукою послала поцілунок Хуліанові, який завмер, наче зачарований. Беа та її син обоє спостерігали, як покупчиня з котячою грацією натягає рукавички й прямує до виходу, вицокуючи гострими, наче стилети, підборами. Саме тоді, коли Алісія виходила, нагодився Даніель. Беа побачила, як її чоловік, ошелешений незнайомкою, притримав їй двері й розплився в усмішці, яка заслуговувала щонайменше на ляпас від дружини. Беа завела очі під лоба й зітхнула. Поруч із нею Хуліан агукав так, як це він робив зазвичай тоді, коли був чимось дуже захоплений: чи то розповіддю дядька Ферміна, чи то теплою ванною.

– Усі ви однакові, – пробурмотіла Беа.

Даніель зайшов до книгарні й наштовхнувся на погляд Беа, який пронизав його холодом.

– Хто це така була? – запитав він.

27

Алісія йшла не спиняючись аж до повороту на вулицю Пуерта-дель-Анхель. Лише там, заховавшись серед натовпу, вона стала перед однією з вітрин Будинку Жорба й витерла сльози, що котилися по її обличчю. «Це моє життя». Дівчина поглянула на своє відображення у склі й відчула, як лють випалює її нутро.

– Дурепа, – промовила вона сама до себе.

Повертаючись додому, Алісія довірилася тому шляху, який був її улюбленим багато років тому, і за двадцять хвилин пройшла двадцять століть. Вона спустилася вулицею Пуерта-дель-Анхель до собору, далі заглибилася в плетиво вулиці Де-ла-Паха, що кружляла довкола залишків римського фортечного муру, і через єврейський квартал Ель-Каль спустилася до вулиці Авіньйон. Алісія завжди віддавала перевагу дорогам, які не потрібно було ділити ні з трамваями, ні з автомобілями. Тут, у серці старовинної Барселони, куди не вдалося проникнути машинам чи іншому транспорту, дівчині хотілося вірити, що час біжить по колу, і якщо не виходити з цього лабіринту вуличок, куди сонце не наважується зазирнути навіть одним оком, вона, можливо, ніколи не постаріє і зможе повернутися до днів, захованих у минулому, щоб знову відшукати шлях, з якого їй ніколи не слід було сходити. Може, її мить іще не минула. Може, їй ще лишається для чого жити далі.

До війни Алісія дівчинкою багато разів мандрувала цією самою дорогою на батькових чи материних руках. Вона пригадувала, як одного разу проходила разом із матір’ю повз вітрину книгарні Семпере й зупинилася на мить, щоб поглянути на хлопченя, яке дивилося на неї крізь скло нещасними очима. Може, то був Даніель? Вона пригадувала той день, коли мати купила їй книжку, першу, яку Алісія прочитала в своєму житті, – збірку віршів і легенд Ґуставо Адольфо Беккера. Вона пригадувала ті численні ночі, які провела при свічці, сподіваючись, що опівночі на порозі їхнього помешкання з’явиться органіст Маесе Перес [83], пригадувала, як прагнула ще раз потрапити до зачарованої крамниці книжок, де на неї чекали тисяча й одна історія, запрошуючи прожити їх. Можливо, у тому іншому, втраченому, житті Алісія стояла б зараз із другого боку прилавка, вкладаючи в руки покупцям книжки, записуючи назви й ціни до бухгалтерської книги й мріючи про подорож до Парижа з Даніелем.

Що ближче вона підходила до свого будинку, то більше її опановувало каламутне почуття злості, що затягувало Алісію до того темного, без дзеркал і вікон, закутка її душі, в якому вона мешкала. На мить Алісія уявила, як повертається до книгарні і стає перед цією дівчинкою з казки, цим янголятком із лагідною усмішкою, непорочною Беатріс. Вона хапає її за горло, притискає до стіни, впивається нігтями в її оксамитову шкіру й наближає своє лице до лиця цієї незаплямованої душі, щоб Беа змогла зазирнути в безодню, яка ховається в очах своєї суперниці. Алісія тим часом облизує її губи, які смакують медом щастя, яким життя поблагословило тих, до кого сама вона – як їй постійно нагадує Леандро – ніколи не зможе належати, – нормальних людей.

Алісія спинилася на перехресті вулиць Авіньйон і Фернандо, за кілька метрів від свого під’їзду, й опустила очі. Її огорнуло почуття сорому. Вона майже чула, як у котромусь закутку її мозку Леандро сміявся над нею: «Моя люба Алісіє, дитя тіней, ти лише шкодиш собі, уявляючи себе принцесою, яка чекає в замку на повернення свого лицаря й бавить прегарних діточок, що весело підстрибують. Ми з тобою такі, якими є, і що менше дивимося в дзеркало, то краще».

– Із вами все гаразд, сеньйорито Алісіє?

Дівчина розплющила очі й побачила перед собою знайоме обличчя, уламок минулого.

– Фернандіто?

Губи її давнього й вірного шанувальника розійшлися в щасливій усмішці. Роки не пройшли безслідно для бідолашного хлопчини з гарячою головою і прискореним серцебиттям, перетворивши його на доволі показного молодого чоловіка. Однак, попри весь той час, що минув, погляд його лишався таким самим зачарованим, як і того дня, коли він прийшов попрощатися з нею на Французькому вокзалі.

– Я дуже радий бачити вас знову, сеньйорито Алісіє. Ви зовсім не змінилися. Хоча що це я кажу? Ви стали ще вродливішою!

– Просто ти дивишся на мене закоханими очима, Фернандіто. Якщо хтось із нас і змінився, то це ти.

– Мені всі це кажуть, – підтвердив хлопець, схоже, задоволений своєю переміною.

– Ти тепер справжній крем’язень, – сказала Алісія. – Мені вже й не личить називати тебе Фернандіто, хіба що дон Фернандо.

Хлопець зашарівся й опустив очі.

– Ви можете мене називати, як вам до вподоби, сеньйорито Алісіє.

Дівчина потягнулася й поцілувала його в щоку, яка вже починала колотися. Фернандіто, приголомшений, спочатку заціпенів, а потім у запальному пориві щосили стиснув її в обіймах.

– Я радий, що ви повернулися додому. Усі за вами страшенно скучили.

– Можна тебе запросити на… – Алісія замислилася. – Тобі ще досі подобаються молочні коктейлі?

– Я перейшов на карахільйо з ромом.

– Ось що робить тестостерон…

Фернандіто засміявся. Попри свої нещодавно надбані м’язи, зародки бороди й новий, грубіший, голос, сміявся він досі як дитина. Алісія взяла його попід руку й повела до «Ґран Кафе», де замовила карахільйо з найкращим кубинським ромом і келих вина з Алельї. Вони випили за зустріч, і Фернандіто, сп’янілий від рому й присутності Алісії, розповів їй, що підпрацьовує в місцевій крамниці, доставляючи замовлення, і що в нього з’явилася наречена, дівчина на ім’я Кандела, з якою він познайомився на уроках катехізису.

– Багатонадійний початок, – зауважила Алісія. – Коли весілля?

– Весілля? Це все фантазії тітки Хесуси. Я ледве-ледве домігся, щоб Кандела мене поцілувала. Вона гадає, що робити це без священика – гріх.

– Робити це зі священиком – жодної приємності.

– Те саме і я їй казав. До того ж я не можу відкласти на весілля ні гроша зі своєї мізерної платні в крамниці. Уявіть лишень, я підписав сорок вісім боргових зобов’язань, щоб придбати «веспу» [84]…

– У тебе є «веспа»?

– Мій скарб. Уживана, але мені її пофарбували наново, і тепер на неї любо глянути. Одного дня я обов’язково вас покатаю. Скільки вона мені коштувала і ще коштуватиме! Наша сім’я зараз трохи бідує відтоді, як батько захворів і змушений був покинути роботу в «Ла Седі». Це все через отруйні випари, вони знищили йому легені.

– Мені прикро це чути, Фернандіто.

– Таке життя. Але наразі моя платня – це єдині гроші, які приходять у наш дім, і мені доведеться шукати щось краще…

– А що тобі хотілося б робити?

Хлопець, загадково всміхнувшись, подивився на неї.

– Знаєте, що мені завжди хотілося робити? Працювати з вами.

– Але ж ти навіть не знаєш, що я роблю, Фернандіто.

– Я не такий дурненький, яким здаюся, сеньйорито Алісіє.

– Я ніколи й не вважала тебе дурненьким.

– Але я справді наївний простак і мрійник, та ви й сама це чудово знаєте. Скажу лише, що мені вистачило клепки в голові, щоб здогадатися, що ваша робота пов’язана з таємницями й інтригами.

Дівчина всміхнулася.

– Мабуть, можна й так сказати.

– Я нічого нікому не скажу. Анічичирк.

Алісія подивилася йому просто в очі. Фернандіто сковтнув слину. Безодня, що чаїлася у її очах, завжди змушувала його серце битися швидше.

– Ти справді хочеш працювати зі мною? – нарешті запитала дівчина.

Очі Фернандіто стали круглими, наче блюдечка.

– Це зробило б мене найщасливішою людиною в світі.

– Це, а не одруження з Канделітою?

– Не будьте такою злою, ви іноді буваєте дуже злою, сеньйорито Алісіє…

Дівчина кивнула, погоджуючись зі звинуваченням.

– Слухайте, я не хочу, щоб ви думали, ніби я плекаю собі якісь ілюзії. Я знаю, що ніколи нікого не покохаю так, як я покохав вас, але це вже моя проблема. Я давно зрозумів, що ви ніколи не покохаєте мене.

– Фернандіто…

– Дозвольте мені закінчити. Бо якщо я вже наважився говорити по щирості, то не хотів би лишати щось несказаним, адже навряд чи ще колись наберуся відваги висловити те, що відчуваю.

Алісія кивнула головою.

– Я знаю, що це не моя справа, і, будь ласка, не сердьтеся на мене за мої слова, але я хочу сказати, що це добре, що ви не кохаєте мене, бо я лише бідний дурень. Але одного дня ви мусите когось покохати, тому що життя надто коротке й надто важке, щоб прожити його так… на самоті.

Алісія опустила очі.

– Ми не вибираємо, кого нам кохати, Фернандіто. Можливо, я просто не вмію кохати й не знаю, як дозволити комусь кохати мене.

– Я так не думаю. Хіба цей здоровань-поліціянт, який ходить тут із вами, не ваш наречений?

– Варґас? Ні, він лише мій колега. І, мабуть, добрий друг.

– Може, я теж ним стану.

– Другом чи колегою?

– І тим, і тим. Якщо ви дозволите.

Тривалий час Алісія мовчала. Фернандіто мовчки чекав, святобливо позираючи на неї.

– А якщо робота виявиться небезпечною? – запитала Алісія.

– Небезпечнішою, ніж носити сходами ящики з пляшками?

Дівчина кивнула.

– Відколи я з вами познайомився, я знав, що ви небезпечна, сеньйорито Алісіє. Я лише прошу дати мені шанс. Якщо побачите, що я ні до чого не придатний, звільните мене, та й годі. Без образ. Що скажете?

Фернандіто простягнув руку. Алісія взяла її, але, замість потиснути, поцілувала, неначе ручку якоїсь панночки, і притисла до щоки. Обличчя хлопця набрало кольору стиглого персика.

– Згода. Випробувальний термін – тиждень. Якщо через кілька днів я побачу, що ця робота не для тебе, угода скасовується.

– Ви серйозно?

Алісія кивнула.

– Дякую вам від щирого серця. Я вас не підведу. Присягаюся.

– Я знаю, Фернандіто. У цьому я навіть не сумніваюся.

– Мені потрібна зброя? У батька ще досі є рушниця з тих часів, коли він був у ополченні…

– Тобі досить буде озброїтися здоровим глуздом.

– А в чому полягатиме моє завдання?

– У тому, що ти будеш моїми очима.

– Слухаюсь!

– Скільки тобі платять за місяць у тій крамниці?

– Мізер і ще трохи.

– Помнож на чотири й матимеш свою платню за тиждень. Плюс премії та бонуси. І я сплачуватиму твої щомісячні виплати за «веспу». Це для початку. Що скажеш, справедливо?

Приголомшений Фернандіто кивнув.

– Ви знаєте, що для вас я працював би задарма. Ще й доплачував би.

Алісія похитала головою.

– Забудь про задарма, Фернандіто. Ласкаво просимо до капіталізму.

– Хіба не кажуть, що він справжнє зло?

– Ще гірше. Тобі сподобається.

– Коли починати?

– Негайно.

28

Варґас схопився руками за живіт, неначе його зненацька колька взяла.

– Що ти розповіла тому голопуцьку?

– Його звати Фернандіто. І на голопуцька він геть не схожий. У нього рама майже як у тебе. А ще у нього є «веспа».

– Матір Божа! Тобі не досить ускладнювати життя мені, тепер ти ще й уплутала у свої махінації невинного хлопця.

– Про це і йдеться. Нам у цій справі потрібна невинна людина.

– Я гадав, що для цього ми маємо того дурника Ровіру, який, до речі, ходив за мною весь ранок. Хіба йому не за тобою доручили стежити?

– Може, він не такий дурник, яким здається.

– А цей Фернандіто? Для чого він? Свіжа кров для ванни графині Баторі? [85]

– Ти демонструєш щораз більшу ерудицію, Варґасе. Але ні, Фернандіто не повинен втратити жодної краплини крові. Хіба що поту.

– І сліз. Не думай, що я не помітив, якими лагідними очицями безголового ягняти він на тебе дивиться.

– А коли це ти його бачив?

– Коли ти його гіпнотизувала в кафе. Просто-таки королівська кобра і кролик.

– А я гадала, що за мною стежить тільки Ровіра.

– Я побачив вас, коли повертався з «Метробарни».

Алісія не стала більше допитуватися, лише невдоволено пробурмотіла щось стиха і налила собі білого вина в один із келихів зі свого вишуканого кришталевого сервізу. Посмакувавши перший ковток, дівчина сперлася на стіл.

– Забудь на якусь хвилю про Фернандіто й розкажи мені, як усе пройшло.

Варґас засопів і розвалився на канапі.

– Із чого почати?

– Спробуй із початку.

Варґас коротко розповів про свій візит до «Метробарни» і про враження, що лишилися після нього. Алісія слухала мовчки, походжаючи по кімнаті з келихом у руці й час від часу киваючи головою. Коли Варґас закінчив свою розповідь, дівчина підійшла до вікна і, спорожнивши келих, обернулася до поліціянта з виразом на обличчі, який неабияк його занепокоїв.

– Я ось що думаю, Варґасе…

– Боже, поможи нам.

– Усе те, що ти дізнався сьогодні про так вдало одруженого сеньйора Санчіса та його шофера, про сліди книжок Маташа, про адвоката Бріанса та родину Семпере…

– Не забувай про людину-невидимця, твого колишнього колегу Ломану.

– Я не забуваю. Річ у тому, що ми з тобою не встигаємо розплутувати всі ці ниточки. А вузол затягується дедалі тугіше.

– Довкола наших ший?

– Ти знаєш, що я маю на увазі. Усі ці ниточки якимось чином пов’язані між собою. Що сильніше ми за них потягнемо, то ближчими станемо до розв’язку.

– Я гублюся, коли ти висловлюєшся метафорами.

– Ми просто чекаємо на хибний крок, оце й усе.

– То так ти розв’язуєш справи? Чекаючи на хибні кроки?

– Ефективніше зачекати на чиюсь помилку, ніж сподіватися зробити самим усе правильно з першої спроби.

– А якщо схибимо саме ми?

– Маєш кращу пропозицію? Я тебе уважно слухаю.

Варґас підняв руки на знак капітуляції.

– А цей Фернандіто? Що він робитиме?

– Він стане нашими очима там, де ми не зможемо бути. Ніхто не знає, хто він такий, і ніхто не очікує на його появу.

– Ти перетворюєшся на Леандро.

– Я вдам, що не чула цього, Варґасе.

– Вдавай, що собі хочеш. І як ти плануєш пожертвувати голопуцьком?

– Фернандіто стане стежити за Санчісом. Розподіл праці покращує продуктивність.

– Щось мені тхне тут якимось крутійством. А я? Яким буде моє завдання?

– Я думаю над цим.

– Ти думаєш, як позбутися мене знову.

– Не кажи дурниць. Коли це я таке робила?

Варґас пирхнув у відповідь.

– А крім думання, що ще ти плануєш робити? – запитав він.

– Присвятити більше часу й уваги родині Семпере, – відказала Алісія.

Цієї миті за дверима почувся якийсь гуркіт, неначе щось важке впало на підлогу, а по якійсь хвилі пролунав дзвінок.

– Ти чекаєш на когось? – запитав поліціянт.

– Відчини, будь ласка.

Варґас неохоче встав із канапи й пішов відчиняти двері. На порозі, тяжко відсапуючи, стояв розпашілий Фернандіто.

– Доброго дня, – сказав він. – Я приніс книжки для сеньйорити Алісії.

Фернандіто простягнув руку, вітаючись, але Варґас проігнорував його жест.

– Алісіє, тут твій хлопчик на побігеньках.

– Не будь такою ґарґарою і пропусти його.

Алісія підвелася й підійшла до дверей.

– Проходь, Фернандіто, не зважай на нього.

Побачивши Алісію, хлопець аж засяяв. Узявши коробку з книжками, він заніс її всередину.

– Дозвольте, я пройду. Де їх залишити?

– Ось тут, біля шафки на книжки.

Фернандо поставив коробку там, де показала Алісія, і глибоко відітхнув, витираючи піт, що крапав йому з чола.

– Ти всю дорогу ніс їх у руках?

Хлопець знизав плечима.

– Та ні, я привіз їх на моторолері. Але ж у цьому будинку немає ліфта…

– Яка самовідданість, Фернандіто! – промовив Варґас. – Шкода, що в мене немає напохваті медалі за відвагу, а то…

Фернандіто, не зважаючи на Варґасів сарказм, зосередив усю свою увагу на Алісії.

– Це дрібниця, сеньйорито Алісіє. Я звик доставляти покупки, коли працював у крамниці.

– Зрозуміло тепер, звідки усі ці м’язи. Варґасе, заплати йому.

– Що?

– Виплати Фернандіто аванс за його майбутню службу. І компенсуй витрати на пальне.

– За це маю платити я?

– Із нашого витратного фонду. Ти ж у нас скарбівничий. Тільки не кривися так.

– Як?

– Так, наче в тебе запалення сечового міхура. Ну ж бо, діставай гаманець.

– Слухайте-но, якщо це така проблема… – втрутився Фернандіто, який почувався невпевнено, спостерігаючи недобрий вираз на Варґасовому обличчі.

– Ніяка це не проблема, – заперечила Алісія. – Капітане?

Варґас засопів і вийняв гаманець. Діставши дві купюри, він простягнув їх Фернандіто.

– Ще, – прошепотіла Алісія.

– Скільки?

– Принаймні ще стільки ж.

Варґас дістав ще дві купюри і вручив їх. Приголомшений Фернандіто, який, либонь, за все своє життя не бачив такої суми, узяв гроші.

– Тільки не витрачай усе на цукерки, – буркнув Варґас.

– Ви не пошкодуєте, сеньйорито Алісіє. Щиро вам дякую.

– Слухай-но, парубче, взагалі-то, плачу тобі я, – нагадав поліціянт.

– Можна тебе дещо попросити, Фернандіто? – запитала Алісія.

– Усе, що завгодно.

– Спустись, будь ласка, купи мені пачку цигарок.

– «Рубіо амерікано»?

– Ти просто сонечко.

Фернандіто кинувся сходами вниз. Судячи зі звуків, він перестрибував через кілька сходинок за раз.

– Маєш тепер особистого прислужника, – прокоментував Варґас.

– Ти ревнуєш, – відказала Алісія.

– Ще б пак.

– А що це за картина? – запитала дівчина, показуючи на полотно, яке приніс Варґас.

– Я подумав, що вона буде гарно виглядати над твоєю канапою.

– Це твого нового товариша, улюбленого художника сеньйора Санчіса?

Поліціянт кивнув.

– Гадаєш, Санчіс – це наш колекціонер? – припустила Алісія.

Варґас знизав плечима.

– А цей шофер…

– Морґадо. Я вже зв’язався з центром, щоб мені надали про нього інформацію. Завтра матиму результати.

– Що ти про все це думаєш, Варґасе?

– Думаю, що подобається мені це чи ні, а ти, мабуть, маєш рацію. Вузол, чи що там іще, затягується дедалі тугіше.

– Щось не бачу в тебе впевненості.

– Тому що її нема. Щось тут не сходиться.

– Що саме?

– Коли знатиму, одразу скажу тобі. Але мене не полишає враження, що ми дивимося на все з неправильного кута. Тільки не питай, звідки я це знаю. Внутрішній голос.

– У мене таке саме враження, – погодилася Алісія.

– Ти розповіси про це Леандро?

– Щось мені треба йому розповісти.

– Якщо дозволиш пораду, я б на твоєму місці вилучив Фернандіто з кінохроніки.

– Я й не збиралася згадувати про нього.

Незабаром почулися кроки згаданого персонажа, який чимдуж збігав сходами нагору.

– Ну ж бо, відчини йому. Та будь трохи привітнішим. Йому потрібен приклад справжнього чоловіка, щоб вирости у щось путнє.

Варґас струснув головою і відчинив двері. Фернандіто, збуджений, уже чекав на порозі з цигарками в руці.

– Проходь, пуцьвірінку. Клеопатра чекає на тебе.

Фернандіто кинувся віддавати цигарки. Алісія, усміхнувшись, відразу ж розпечатала пачку й узяла цигарку до рота. Хлопець поспішив дістати запальничку.

– Ти куриш, Фернандіто?

– Ні, ні… Я ношу її, щоб підсвітити: на половині сходових кліток нашого району темно хоч в око стрель.

– Чув, Варґасе? Є у Фернандіто нахили до детективного ремесла чи ні?

– Він справжній юний детектив Марлоу [86].

– Не зважай на нього, Фернандіто. Коли люди старішають, у них псується характер. Це все хінін у сивині.

– Кератин, – виправив її Варґас.

Алісія махнула рукою, показуючи хлопцеві, щоб він не звертав уваги на Варґаса.

– Можна тебе ще про щось попросити, Фернандіто?

– Я до ваших послуг.

– Ця послуга делікатнішого характеру. Твоє перше завдання.

– Я уважно вас слухаю.

– Тобі треба піти на проспект Ґрасія і відшукати будинок номер дев’ять.

Варґас дивився на дівчину з дедалі більшою тривогою. Алісія дала йому знак мовчати.

– Там розміщений офіс однієї компанії, що називається «Метробарна».

– Я знаю цю компанію.

– Он як?

– Їм належить половина будинків у нашому районі. Вони їх скуповують, викидають звідти старих дідусів і бабусь із мізерною компенсацією, а потім перепродують удесятеро дорожче.

– Ти бач, які спритники. Отож їхнім генеральним директором є такий собі Іґнасіо Санчіс. Я хочу, щоб ти стежив за кожним його кроком після того, як він вийде зі свого кабінету. Ти маєш перетворитися на його тінь. Розповідатимеш мені, куди він ходить, що робить, із ким зустрічається… Усе. Впораєшся з цим завданням разом зі своєю «веспою»?

– Вона королева доріг. Від нас із нею не втече навіть Нуволарі [87].

– Завтра, о цій самій годині ти прийдеш і розкажеш мені все, що дізнався. Запитання є?

Варґас підняв руку.

– Я мала на увазі Фернандіто.

– Мені все ясно, сеньйорито Алісіє.

– Тоді вперед. І ласкаво просимо до світу інтриг.

– Я вас не підведу. І вас, капітане.

Фернандіто негайно вирушив на пошуки пригод у світі детективних історій і загадок. Ошелешений Варґас не зводив очей із Алісії, що, мружачись, як кішка, з насолодою попихкувала цигаркою.

– Ти геть збожеволіла?

Алісія не відповіла. Звівши очі до вікна, вона спостерігала за хмаровищем, яке повзло з моря. Призахідне сонце почервонило його, але всередині густа чорна сітка оберталася каламутним вихором. Алісія помітила електричні спалахи, що зблискували між хмарами, немовби десь там запалили велетенські бенгальські вогні.

– Гроза наближається, – пробурмотів Варґас за її спиною.

– Я зголодніла, – виголосила Алісія, обертаючись до нього.

Поліціянт прибрав украй здивованого вигляду.

– Я вже гадав, що ніколи не почую це від тебе.

– Усе колись трапляється вперше. Запросиш мене на вечерю?

– Запросив би, та ба… Я віддав твоєму шанувальникові майже все, що мав. Завтра доведеться йти до банку по гроші.

– Може, хоча б перекусимо?

– Кажи де.

– Знаєш Барселонету?

– Мені наразі й звичайної Барселони вистачає.

– Як тобі смакує добра «бомба»?

– Перепрошую?

– Гостра. Не та, що з порохом.

– І чому це мені видається, що все це твої чергові каверзи?

29

Вони спускалися до порту під небом, зітканим із блискавиць. Ліс щогл хитався на вітрі, що дув із моря й пахнув електрикою.

– Зараз добряче вшкварить, – виголосив Варґас.

Вони минули велетенські склепінчасті ремонтні приміщення, схожі на старовинні базари, що вишикувалися вряд перед пристанню.

– Мій батько працював тут колись, – мовила дівчина, показуючи на припортові споруди.

Варґас спершу промовчав, чекаючи, що Алісія ще щось додасть, але зрештою таки сказав:

– Я гадав, що ти сирота.

– Я ж не народилася сиротою.

– Скільки тобі було, коли ти їх втратила? Твоїх батьків?

Алісія застібнула комір пальта й пришвидшила крок.

– Краще поквапмося, а то змокнемо, – кинула вона.

Перші краплини дощу почали падати, коли вони дісталися Барселонети. Краплі були важкі й окремішні, неначе водяні кулі, що розбивалися об бруківку й торохтіли по трамваях, що сунули проспектом уздовж набережної. Попереду Варґас побачив квартал, помережаний сіткою вузьких вуличок, накинутою на півострів, що глибоко вганявся в море й мав вигляд великого цвинтаря.

– Схоже на острів, – зауважив поліціянт.

– Ти не так уже й помиляєшся. Сьогодні це рибацький квартал.

– А раніше?

– Ти хочеш прослухати лекцію з історії?

– Треба ж якось розігнати апетит перед твоїми «бомбами»…

– Багато століть тому те, що ти бачиш перед собою, було морем, – відказала Алісія. – Із часом було споруджено перші моли й почала утворюватися наплавина з мулу, нанесеного морем на доки.

– А звідки ти це все знаєш?

– Із книжок. Тобі теж не завадило б якось зазирнути до них. Під час війни за іспанську спадщину [88] війська Філіпа V зруйнували значну частину кварталу Ла-Рібера, щоб спорудити укріплення на цитаделі. Після війни багато людей, що втратили свої домівки, переселилися сюди.

– Через це ви, барселонці, такі затяті монархісти?

– Через це, а також через те, що любимо чинити наперекір. Корисно для кровообігу.

Злива наскочила на них у вузенькому завулку, перед фасадом будинку, що на перший погляд здавався чимось середнім між портовою таверною і придорожнім баром: жодних престижних нагород він певніше за все не здобув би, однак від пахощів, що ішли звідти, прокидався неабиякий апетит. На вивісці був напис: «ЛА БОМБЕТА» [89].

Кілька завсідників, що різалися в карти, злегка підвели голови, коли пара зайшла досередини. Варґас зрозумів, що його ідентифікували як поліціянта, ледве він ступив до бару. Офіціант із не надто привітними манерами поглянув на них із-за барної стійки і показав на кутовий столик, оподалік від звичної клієнтури.

– Ніколи б не подумав, що це одне з твоїх улюблених місць, Алісіє.

– Ми прийшли сюди не за приємною атмосферою, а за «бомбами».

– І, підозрюю, за чимось іще.

– Гаразд, дивися сюди.

– На що дивитися?

Алісія дістала з сумочки клаптик паперу й поклала його на стіл. Варґас упізнав наліпку, яку дівчина сьогодні вранці здерла з коробки з речами адвоката Бріанса.

– Адреса меблевого складу, де тимчасово зберігатимуться Бріансові папери й архів.

Поліціянт пустив очі під лоба.

– Не вдавай із себе святенника, Варґасе. Ти ж не сподівався, що нам усе звалиться готове.

– Я сподівався, що нам не доведеться порушувати закон.

Офіціант із грубими манерами став перед столиком і запитально поглянув на них.

– Принесіть нам чотири «бомби» і два пива, – замовила Алісія, не відводячи погляду від Варґаса.

– Бочкове чи «Естрелья»? [90]

– «Естрелья».

– Канапки з помідорами?

– Дві, будь ласка. Хліб трохи підсмажте.

Офіціант кивнув і пішов без дальших церемоній.

– Ніколи не міг зрозуміти, чому в Барселоні роблять канапки з помідорами, – промовив Варґас.

– А я не могла зрозуміти, чому більше ніде їх не роблять.

– Які в тебе ще сюрпризи заготовлено для мене, окрім незаконного проникнення до чужого житла?

– Якщо бути точним, це не житло, а склад. Я не думаю, що, окрім павуків і щурів, там ще хтось проживає.

– Ну і що тобі на це заперечити? Які ще думки блукають у твоїй диявольській голівці?

– Я розмірковую про того недоумка, з яким ти бачився, Каскоса. Вальсового підлеглого у видавництві «Аріадна».

– Того відкинутого зальотника?

– Пабло Каскос Буендія, – продекламувала Алісія. – Колишній наречений Беатріс Аґілар. Він ніяк не йде мені з голови. Тобі це не видається дивним?

– А що тут не дивного в цій справі?

– Усесильний міністр порпається в сімейному житті одного з барселонських книгарів…

– Ми ж з’ясували, чому він так цікавився Семпере: Вальс підозрював, що вони могли знати щось про Давида Мартіна, який своєю чергою міг стояти за всіма цими погрозами й спробами замахів, – пояснив Варґас.

– Нехай так, але що пов’язує Давида Мартіна з родиною Семпере? Яке їхнє значення у всій цій історії? – Алісія замислилася й по хвилі додала: – Щось тут є. У тому місці. У тій родині.

– І саме тому ти вирішила, нічого мені не сказавши, навідатися до книгарні «Семпере й сини»?

– Мені треба було купити щось почитати.

– Могла б купити собі коміксів. Наближатися до Семпере раніше часу може бути небезпечно.

– Ти боїшся родини книгарів?

– Я боюся, що ми сполохаємо зайця, перш ніж знатимемо, де ми.

– Я гадаю, ризик тут виправданий.

– Це ти вирішила одноособово.

– Ми з Беатріс Аґілар стали добрими приятельками, – сказала Алісія. – Диво, не дівчинка. Ти закохався б у неї з першого погляду.

– Алісіє…

Дівчина злостиво посміхнулася. Пиво й тареля з «бомбами» з’явилися саме вчасно, щоб перервати розмову. Варґас оглянув цей дивний витвір кулінарного мистецтва, щось на кшталт панірованої картопляної кулі з гострим м’ясним фаршем.

– І як оце їдять?

Алісія наштрикнула «бомбу» на виделку й угризла чималий кусень. Надворі шаленіла злива, й офіціант визирнув із дверей на вулицю, щоб поспостерігати за дощем. Варґас дивився, як Алісія жадібно поглинала наїдок. Щось було в ній таке, чого він раніше не помічав.

– Ти аж віджила під вечір…

Алісія ковтнула пива й поглянула йому в очі.

– Я нічна істота.

– Я й сам це тепер бачу.

30

Злива лишила за собою імлистий сповиток, що накрив вулиці Барселонети, зблискуючи у світлі ліхтарів. Коли Алісія з Варґасом вийшли на вулицю, падали тільки поодинокі краплини, а відлуння бурі затихало десь у далечині. Згідно з адресою, роздобутою Алісією під час візиту до Бріанса, меблевий склад, до якого адвокат вирішив перевезти своє рухоме майно, архіви та всякий непотріб, що назбирався за десятки років, розміщувався на території «Вапор Барсіно», колишньої фабрики з виробництва парових котлів і локомотивів, яку було закинуто під час громадянської війни. Не минуло й кількох хвилин ходи холодними й безлюдними вулицями, як вони опинилися перед входом до старої фабрики. Рейки залізничної колії бігли під ногами, зникаючи за огорожею. На вході здіймалися велетенські кам’яні двері з написом «ВАПОР БАРСІНО». Далі виднілася пустка з гаражами й розграбованими цехами, що височіли, немов надгробки на цвинтарі чудес доби парових машин.

– Ти впевнена, що це тут? – запитав Варґас.

Алісія кивнула й рушила вперед. Вони проминули локомотив, що лежав покинутий у величезній калюжі, з якої визирали якісь візки, труби й каркас несправного парового котла, де гніздилася зграйка мартинів. Птахи нерухомо дивилися на чужинців очима, що зблискували в півтемряві. На стовпах, розміщених уряд, трималося плетиво проводів, з якого звисали ліхтарі, що кидали тьмяне світло. Відділки цехів було пронумеровано й позначено дерев’яними табличками.

– Нам потрібен третій, – повідомила Алісія.

Варґас роззирнувся довкола. Кілька виголоднілих котів нявчали десь у пітьмі. Пахло вугіллям і сіркою. Вони пройшли повз покинуту вартівню.

– Хіба тут не мало би бути якогось сторожа?

– Гадаю, адвокат Бріанс вирішив зекономити, – припустила Алісія.

– Адвокат безнадійних справ, – пригадав Варґас. – Який змалку, такий і до останку…

Вони підійшли до відділку під номером три. Свіжі сліди коліс вантажівки, яка перевозила речі адвоката, зникали в багні перед скріпленими залізними штабами дерев’яними ворітьми, що перепиняли прохід. У воротах були прорізані менші двері, замкнені ланцюгом із іржавою колодкою завбільшки з кулак.

– Як будемо вдиратися всередину? – запитала Алісія.

– Ти ж не сподіваєшся, що я перекушу цей ланцюг? – запротестував Варґас.

– Не знаю. Зроби що-небудь.

Поліціянт дістав свій револьвер і засунув дуло в осердя замка.

– Відійди, – наказав він.

Алісія затулила вуха руками. Звук пострілу відлясками розлігся по території фабрики. Варґас вийняв дуло з замка, який, потягнувши за собою ланцюг, упав до його ніг. Поліціянт штовхнув двері ногою, і ті відчинилися.

У темряві, зітканій з павутини тіней, виднілися занедбані хатні скарби з безлічі осель. Під склепінчастою стелею звисала сітка проводів із голими лампочками. Варґас, простеживши за проводом, відшукав електричну коробку на стіні й натиснув головний умикач. Лампочки неквапно запалювалися одна за одною дрібками жовтавого миготливого світла, наче гірлянди на якомусь примарному ярмарку. Почулося тихе дзижчання електричного струму, немовби десь у темряві завис бджолиний рій.

Алісія з Варґасом рушили коридором, обабіч якого простяглися обгороджені металевою сіткою приміщення. Біля входу до кожного висіла табличка з номером партії, датою закінчення строку зберігання, а також ім’ям власника або назвою організації, якій належали речі. Кожна з тих комірок таїла в собі окремий маленький світ. У першій загорожі Алісія з Варґасом побачили цілу гору друкарських машинок, лічильних пристроїв та касових апаратів. У другій містилося величезне розмаїття розп’ять, статуй святих, сповідалень і кафедр.

– Можна заснувати свій власний монастир, – зауважила Алісія.

– Що ж, може, тобі ще не пізно…

Далі вони натрапили на зняту з кріплень карусель, за якою виднілися рештки пересувного атракціону. З іншого боку коридору лежала ціла колекція трун та іншої похоронної всячини родом із XIX століття, зокрема скляний гробівець, усередині якого містилося шовкове ложе з відтиском тіла якогось видатного небіжчика.

– Господи Боже… – пробурмотів Варґас. – Звідки це все?

– Переважна більшість із розтриньканих маєтків – майно родин, які ще перед війною потрапили долі в неласку, і підприємств, яких змило рікою часу…

– Ти гадаєш, хтось пам’ятає, що все це досі лежить тут?

– Хтось-то платить за зберігання.

– У мене волосся дибки стає, чесне слово.

– Барселона – це наче зачарований дім, Варґасе. Річ у тому, що вам, туристам, ніколи навіть на думку не спадає зазирнути за завісу. Дивися, ось воно.

Алісія спинилася перед одним із відділень і вказала на табличку.

РОДИНА

БРІАНС-ЛЬЙОРАК

Договір № 28887-ВС-56. 9-62.

– Ти впевнена, що хочеш це зробити?

– Я не думала, що ти такий скиглій, Варґасе. Я беру всю відповідальність на себе.

– Ну, як знаєш. Що саме ми шукаємо?

– Не знаю. Щось, що пов’язує Вальса, Сальґадо, Давида Мартіна, родину Семпере, Бріанса, список незрозумілих чисел, книжки Маташа, а тепер ще й Санчіса та його безлицого шофера. Знайдемо цей зв’язок, знайдемо Вальса.

– Ти гадаєш, пояснення лежить тут?

– Поки не перевіримо, не дізнаємося.

Відділення з Бріансовими речами було замкнуте на простеньку колодку, куплену в крамничці господарських товарів. Замок піддався після п’ятого удару ручкою револьвера. Алісія, не гаючи ні секунди, кинулася всередину.

– Тхне мертвечиною, – зауважив Варґас.

– Це морський бриз. За стільки років у Мадриді ти геть втратив нюх.

Варґас лайнувся й пішов за нею. Стоси дерев’яних ящиків, накритих брезентом, утворювали прохід, який вів до чогось на кшалт внутрішнього дворика, яким неначе пройшовся смерч, розкидавши довкола різноманітні реліквії багатьох поколінь династії Бріансів.

– Схоже, адвокат у своїй родині – біла ворона. Я не знавець антикваріату, але тут лежать чималі статки, – припустив Варґас.

– Сподіваюся, твоя законослухняність допоможе тобі не піддатися на спокусу забрати з собою срібну попільничку котрогось із Бріансових пращурів…

Варґас обвів рукою розмаїття посуду, дзеркал, піддзеркальників, стільців, книжок, скульптур, скринь, шаф, тумб із шухлядами, велосипедів, іграшок, лиж, черевиків, валіз, картин, ваз і ще безліч усякого хатнього начиння, яке, накидане одне на одне, утворювало чудернацьку строкату мозаїку, через що місце скидалося на якусь печеру скарбів.

– Із якого століття розпочнемо?

– Нам потрібні Бріансові архіви. Шукаймо картонні коробки середнього розміру. Знайти їх не має бути дуже важко. Носії найпевніше поскидали адвокатове майно якомога ближче до входу. Усе, на чому немає шару пилюки завтовшки у два пальці, може бути тим, що нам потрібно. Ти справа чи зліва? Чи це дурне запитання?

Продираючись крізь джунглі всякого мотлоху, який напевне лежав тут уже тоді, коли ні Алісії, ні Варґаса ще й на світі не було, вони за кілька хвилин натрапили на піраміду з коробок, на яких ще досі були наліпки, точнісінько такі самі, як поцуплена Алісією. Варґас підійшов і заходився розставляти коробки вряд, тимчасом як Алісія розпаковувала їх і переглядала їхній вміст.

– Це те, що ти шукала? – запитав Варґас.

– Ще не знаю.

– Пречудовий план, – пробурмотів поліціянт.

Вони витратили близько півгодини, щоб відділити коробки з документами, від тих, у яких були книжки й кабінетне приладдя. Немічного світла лампочок, які висіли вгорі, бракувало, щоб ретельно оглянути папери, і Варґас пішов пошукати щось, чим можна було б підсвітити. Невдовзі він повернувся зі старовинним мідяним канделябром та жменею грубих свічок, якими, схоже, ще ні разу не користувалися.

– Ти впевнений, що це не динамітні шашки? – запитала Алісія.

Варґас затримав вогник запальнички за сантиментр від ґноту першої свічки й простягнув її Алісії.

– Може, тоді запалиш сама?

Ореол світла довкола свічок відсунув темряву, й Алісія взялася перебирати один за одним корінці тек, що лежали зверху. Варґас нервово поглядав на неї.

– А мені що робити?

– Тут усе впорядковано за датами. Починаючи від січня 1934-го. Я шукатиму за датою, а ти за ім’ям. Почни з найсвіжіших, і зустрінемося посередині.

– А яке ім’я мені шукати?

– Санчіс, «Метробарна»… Будь-що, що дозволить нам пов’язати Бріанса з…

– Домовилися, – урвав її Варґас.

Протягом майже двадцяти хвилин вони мовчки переглядали вміст коробок, час від часу перезираючись і хитаючи головами.

– Тут немає нічого, що стосувалося б Санчіса чи «Метробарни», – сказав поліціянт. – Я вже передивився п’ять років – анічогісінько.

– Шукай далі. Може, щось є по Іпотечному банку.

– Тут немає ніяких банків. Його клієнти – сама голота, звиняйте за правничу термінологію…

– Шукай далі.

Варґас кивнув і поринув знову в океан паперів і справ, тимчасом як свічі підпливали восковими слізьми, грона яких застигали на канделябрі. По якомусь часі поліціянт зауважив, що Алісія затихла й припинила свої пошуки. Він підвів очі й побачив, що дівчина завмерла, прикипівши очима до стосу тек, які дістала з однієї з коробок.

– Що там? – запитав Варґас.

Алісія показала йому грубу теку.

– Ізабелла Жисперт… – промовила вона.

– Та, що Семпере?

Дівчина кивнула й показала ще одну теку, на обкладинці якої був напис «МОНТЖУЇК 39–45». Варґас підійшов ближче й опустився навпочіпки перед коробкою. Відтак став перебирати справи, дістаючи деякі з них.

– Валентин Морґадо…

– Санчісів водій.

– Семпере/Мартін…

– Дай-но глянути.

Алісія розгорнула теку.

– Це наш Давид Мартін?

– Видається, що так…

Варґас раптом завмер.

– Алісіє!

Вона відірвала очі від справи Давида Мартіна.

– Дивися сюди, – сказав Варґас.

Тека, яку він простягнув їй, була щонайменше два пальці завтовшки. Прочитавши, чия це була справа, Алісія відчула, як її пройняло холодом, і не змогла стримати усмішки.

– Віктор Маташ…

– Як на мене, цього нам цілком досить, – промовив Варґас.

Алісія вже зібралася запаковувати коробку, коли помітила на споді пожовклий конверт. Вона взяла його й оглянула у світлі свічок. Конверт завбільшки з аркуш паперу був запечатаний сургучем. Алісія здмухнула пил з пакета і прочитала одне-єдине слово, написане на ньому чорнилом.

Ізабелла

– Ми заберемо це все, – заявила Алісія. – Позапаковуй коробки, щоб лишити все більш-менш так, як воно було до нас. Пройде не один день, якщо не тиждень, доки Бріанс знайде собі новий офіс і помітить, що йому бракує кількох справ…

Варґас кивнув, але замість підняти першу коробку з підлоги він зненацька завмер і обернувся. Алісія глянула на нього. Вона теж це почула. Кроки. Стукіт черевиків, приглушений товстим шаром пилу, що вкривав підлогу. Алісія задмухнула свічки. Варґас дістав револьвер. На порозі виник чийсь силует. Чоловік у зашмульганому форменому одязі дивився на них. В одній руці він тримав ліхтар, а в другій – палицю, яка тремтіла, виказуючи, що бідолаха був наляканий більше, ніж пацюк, заскочений на продуктовому складі.

– Що ви тут робите? – пробелькотів сторож. – Після сьомої вхід заборонено…

Алісія поволі підвелася й посміхнулася. Мабуть, щось у виразі її обличчя налякало його, тому що сторож відступив назад і погрозливо підняв свою палицю. Варґас націлив револьвер йому в голову.

– Якщо тільки не хочеш, щоб тобі запхнули цей кийок у дупу, зроби таку ласку й опусти його.

Сторож впустив свою палицю на підлогу й закам’янів.

– Хто ви такі? – запитав він.

– Друзі родини, – відповіла Алісія. – Ми дещо забули. Є тут ще хтось, окрім тебе?

– Лише я один на весь склад. Ви ж не вб’єте мене, правда? У мене дружина й діти. Я ношу їхнє фото в гаманці…

Варґас вийняв із його кишені гаманець. Він викинув звідти гроші, а гаманець сховав до кишені свого пальта.

– Як тебе звати? – запитала Алісія.

– Бартоломé.

– Мені подобається твоє ім’я. У ньому стільки мужності.

Сторож не переставав тремтіти.

– Слухай-но, Бартоломе, ось що ми зараз зробимо. Ми підемо до себе додому, а ти підеш до себе. Завтра рано-вранці ти, перш ніж прийти сюди, купиш два нових замки й заміниш той, що висів на вхідних дверях, і той, що висів на цих ґратках. А потім забудеш про все, що бачив. Як тобі таке?

Варґас звів курок револьвера. Бартоломе натужно ковтнув слину.

– Мені підходить.

– І якщо раптом на тебе нападуть докори сумління або хтось стане тебе розпитувати, пригадай собі, що ті крихти, які тобі платять, не варті такої самопожертви, і що ти потрібен своїй родині.

Бартоломе кивнув. Варґас прибрав палець із гачка й опустив зброю. Алісія всміхнулася сторожеві, мовби давньому приятелю.

– Ну ж бо, біжи додому й перехили чарчинку гарячого коньяку. І позбирай свої гроші.

– Так, сеньйоро…

Бартоломе впав навколішки й заходився збирати той дріб’язок, що був у нього в гаманці.

– Не забудь свій кийок.

Чоловік схопив палицю й почепив собі на пояс.

– Мені можна вже йти?

– Тебе ніхто не тримає.

Бартоломе завагався на якусь мить, але потім став задкувати до виходу. Однак перш ніж його постать зникла в темряві, Алісія окликнула його:

– Бартоломе!

Кроки сторожа затрималися.

– Не забувай, що у нас твій гаманець і ми знаємо, де ти живеш. Не змушуй нас навідуватися до тебе. Мого товариша дуже легко розлютити. На добраніч!

У відповідь почулися кроки, що поквапливо прямували до виходу.

31

Мікель приніс їм нагору два термоси зі свіжозвареною кавою, а також – завдяки своїм зв’язкам у пекарні на розі вулиці – цілу тацю з солодкими пампухами, які щойно вийшли з печі й пахли просто божественно. Алісія з Варґасом розподілили між собою теки зі справами й повсідалися на підлогу лицем до лиця. Алісія ковтнула три пампухи один за одним і налила собі повну чашку кави, яку взялася сьорбати, не відриваючи погляду від матеріалів першої з тек, поцуплених із Бріансового архіву. По якомусь часі дівчина звела очі й побачила, що Варґас зніяковіло дивиться на неї.

– Що? – запитала вона.

Поліціянт показав на поділ спідниці, який Алісія задерла, щоб сісти спершись об канапу.

– Не будь маленьким хлопчиком. Тут немає нічого такого, чого ти не бачив раніше, я сподіваюся. Зосередься краще на роботі.

Варґас нічого не відповів, одначе всівся так, щоб до його кута огляду не потрапляла лінія шва на панчохах Алісії, що заважала йому сконцентруватися на неймовірно захопливому читві юридичних документів і записок адвоката безнадійних справ.

Так, мовчки, у товаристві кофеїну, цукру й постатей, що помалу починали поставати з паперів, вони засиділися до глибокої ночі. Алісія взяла великий альбом і креслила в ньому щось на зразок схеми з примітками, датами, іменами, стрілками й колами. Коли-не-коли Варґас натрапляв на щось важливе й показував дівчині. Слова були зайвими. Алісія лише кидала погляд і мовчки кивала. Здавалось, вона володіла надприродною здатністю встановлювати зв’язки між подіями й людьми, немовби коліщатка її мозку оберталися в сто раз швидше, ніж в інших смертних. Варґас починав здогадуватися, що відбувається в голові напарниці, і, ні про що не розпитуючи й навіть не намагаючись збагнути її внутрішню логіку, обмежився функціями фільтра, що постачав Алісії нові дані, за допомогою яких вона поступово вибудовувала свою схему.

– Не знаю, як ти, а я вже ледве тримаюся, – промовив Варґас о пів на третю ночі.

Він переглянув усі теки, які дісталися йому в процесі розподілу обов’язків, і зараз відчував, що кофеїн, який останніми годинами тік у його жилах замість крові, потроху втрачає свою силу, а очі відмовляються далі служити.

– Іди поспи, – запропонувала йому Алісія. – Уже пізно.

– А ти?

– Мені не хочеться спати.

– Як таке може бути?

– Ти ж знаєш, я і ніч…

– Ти не проти, якщо я трохи здрімну тут на канапі?

– Влаштовуйся, як у себе вдома, хоча я не обіцяю, що не буду шуміти.

– Мене, либонь, не розбудить навіть муніципальний оркестр.

Його розбудили церковні дзвони. Поліціянт розплющив очі й побачив, що в кімнаті стоїть щільна завіса, яка пахне кавою і тютюном. Небо, що визирало над дахами будинків, було барви молодого вина. Алісія досі сиділа на підлозі, тримаючи в роті цигарку. Вона скинула спідницю й блузку і була тільки в чорній нічній сорочці, яка лишала всякого спокою. Варґас поквапився до ванної кімнати, де підставив голову під струмінь води з крана, а потім поглянув на себе в дзеркало. На дверях ванної висів голубий шовковий халат, і поліціянт кинув його Алісії.

– Затулися цим.

Дівчина спіймала одежу на льоту, потім звелася на ноги, потягнулася й загорнулась у халат.

– Я відчиню вікно, доки до нас іще не викликали пожежників, – попередив її Варґас.

Струмінь свіжого повітря ввірвався в кімнату, і цигарковий дим, закрутившись вихором, шугнув у вікно, наче привид під дією заклинання. Варґас поглянув на два майже порожні термоси, тацю, на якій лишилася сама тільки цукрова пудра, і на дві попільнички, переповнені скуреними аж до фільтра недопалками.

– Скажи мені, що всі ці зусилля не були марними, – попросив поліціянт.

Окрім залишків нічної битви, на підлозі валялося кільканадцять розкиданих альбомних аркушів. Алісія позбирала їх і заходилася енергійно розвішувати їх по стіні, доки з них не утворилося щось на кшталт кола. Варґас підійшов ближче. Дівчина, мов задоволена кішка, облизала губи.

Поліціянт покалатав термосом, щоб дізнатися, чи там ще щось лишилося, і спромігся націдити півчашки. Потім підсунув стілець до схеми Алісії й кивнув головою.

– Здивуй мене.

Дівчина підперезала свій шовковий халат і зібрала волосся у вузол.

– Тобі довгу версію чи коротку?

– Починай зі змісту, а там побачимо.

Алісія стала перед своїм настінним творінням, як шкільна вчителька перед дошкою – така собі вчителька з виглядом гейші вікторіанської епохи й сумнівними звичками нічної природи.

– Замок Монтжуїк, між 1939 і 1944 роками, – розпочала вона. – Маурісіо Вальс стає комендантом в’язниці завдяки шлюбові з Єленою Сарм’єнто, донькою і спадкоємицею заможного промисловця, наближеного до владної верхівки. Цей багатій належав до тої когорти банкірів, підприємців і вельмож, котрих якийсь дотепник назвав «хрестоносцями Франко» і котрі значною мірою поповнювали франкістську казну. Серед них – і дон Міґель Анхель Убач, засновник і головний акціонер Іпотечного банку, з чийого лона пізніше вийде агентство з нерухомості «Метробарна», до якого ти навідувався вчора.

– Це все було тут?

– Так, у записках адвоката Бріанса.

– Розповідай далі.

– Протягом тих років, коли Вальс був комендантом Монтжуїку, його в’язнями й водночас підзахисними Фернандо Бріанса були такі особи: перший, Себастьян Сальґадо, гаданий автор листів із погрозами, що надходили Вальсові поштою протягом тривалого часу, а також щасливий власник помилування, виклопотаного міністром, який витягнув Сальґадо з в’язниці. Другий, Валентин Морґадо, колишній сержант республіканської армії, що потрапив під амністію 1945 року завдяки героїчному вчинку, коли, згідно з Бріансовими записами, урятував від смерті капітана замкової охорони, з яким стався нещасливий випадок під час реконструкції одного з мурів. Вийшовши з в’язниці, Морґадо користається програмою пробачення й соціального примирення, яку запустила купка патриціїв, змучених докорами сумління, і наймається гаражним робітником до родини Убачів. Із часом отримує підвищення до шофера. Після смерті голови родини він переходить на службу до доньки банкіра, Вікторії, яка виходить заміж за свого товариша Санчіса, генерального директора «Метробарни».

– Їх ще багато?

– Я тільки почала. Третій в’язень – Давид Мартін. Проклятий письменник, звинувачений у серії дивних злочинів, скоєних іще до громадянської війни. У 1930 році Мартінові вдалося втекти від поліції, як видається, перейшовши кордон із Францією. У 1939 році з незрозумілих причин він повертається інкогніто до Барселони, однак невдовзі після перетину кордону його затримують у Піренеях, у містечку Пучсарда.

– Який стосунок має Давид Мартін до цієї справи, окрім того, що був в’язнем Монтжуїку протягом тих років?

– Ось тут і починається все найцікавіше. Мартін – єдиний з усіх цих в’язнів, хто не був прямим клієнтом Бріанса. Адвокат береться його захищати на прохання Ізабелли Жисперт.

– Тої, що Семпере?

– Так, матері Даніеля. Жисперт – це її дівоче прізвище. Як вважається, померла від холери невдовзі після закінчення війни, у 1939 році.

– Як вважається?

– Зважаючи на особисті записи Бріанса, існують підстави вважати, що Ізабеллу Семпере було вбито. Отруєно, якщо точніше.

– Ану лишень угадаю…

– Правильно, Маурісіо Вальсом, який був хворобливо одержимий нею через своє кохання без взаємності. Так принаймні гадає Бріанс, який, що цілком очевидно, не може – або ж не наважується – нічого довести.

– А Мартін?

– Згідно з тими самими записами, Давид Мартін – це об’єкт іншої хворобливої одержимості Вальса.

– Здається, нехворобливих одержимостей у нашого міністра й не було…

– Схоже, Вальс намагався змусити Мартіна написати у в’язниці твори, які майбутній міністр мав намір згодом опублікувати під своїм ім’ям, щоб вдовольнити свою пиху й прагнення літературної слави чи якісь там іще амбіції. На нещастя, Давид Мартін, як стверджує Бріанс, був хворою людиною, що втратила здоровий глузд. Він чув голоси й був переконаний, ніби розмовляє з демонічним персонажем, витвором власної уяви – таким собі Кореллі. Мартінові марення, а також те, що протягом останнього року письменникового життя Вальс тримав його в осібній камері на самому вершечку замкової вежі, здобули йому серед арештантів прізвисько В’язень Неба.

– Це все починає звучати як історія, що мала би бути тобі до вподоби, Алісіє.

– У 1941 році, зрозумівши, що його план скористатися письменником не працює, Вальс наказує двом своїм посіпакам відвезти Давида Мартіна до закинутого будинку біля парку Ґуель і там його вбити. Однак у будинку сталося щось несподіване, і Мартіну вдалося врятуватися.

– Отже, Давид Мартін живий?

– Невідомо. А точніше, Бріансові невідомо.

– Однак він підозрює, що Мартін живий?

– І, либонь, це саме підозрює і Вальс…

– … який гадає, що це Мартін надсилає йому листи з погрозами й намагається його вбити. Щоб помститися.

– Такою є моя гіпотеза, – підтвердила Алісія. – Але це тільки здогадка.

– Є ще щось?

– Найцікавіше я лишила насамкінець, – усміхнулася дівчина.

– Смали.

– Четвертий в’язень – Віктор Маташ, автор циклу книжок «Лабіринт духів», примірник якого ми з тобою знайшли у Вальсовому столі. Донька міністра, Мерседес, пригадала, що ця книжка була останнім, що вона бачила у батька в руках тої ночі, коли Вальс безслідно щез.

– А як Маташ пов’язаний із рештою трьома?

– Маташ, схоже, був приятелем і колишнім колегою Давида Мартіна в тридцятих роках, коли вони обидва писали під псевдонімами серії романів для видавництва «Баррідо й Есковільяс». Бріансові записки натякають, що Маташ, як і Мартін, міг бути жертвою подібного Вальсового замислу. Хтозна, можливо, Вальс і справді намагався залучити всіх письменників-примар до написання твору, яким би він зробив собі ім’я та зажив слави в літературному світі. Зрозуміло, що Вальс не міг змиритися з тою роллю в’язничника, яку йому відвели, й очікував від свого одруження куди більшої вигоди.

– Тут має бути щось іще. Що сталося з Маташем?

– Його перевели з в’язниці Модело до Монтжуїку в 1941 році. Рік по тому, якщо вірити офіційним документам, Маташ наклав на себе руки в камері. Найімовірніше, його розстріляли і вкинули тіло до спільної могили, не лишивши про це жодного свідчення.

– І яка ж хвороблива одержимість керувала міністром у цьому випадку?

Алісія стенула плечима.

– Тут Бріанс не лишив своїх припущень, але дозволю собі звернути твою увагу на той факт, що коли Маурісіо Вальс у 1947 році заснував власне видавництво, то назвав його ім’ям головної героїні «Лабіринту духів», Аріадни…

Варґас зітхнув і протер очі, намагаючись опрацювати всю ту інформацію, яку допіру повідомила йому Алісія.

– Забагато збігів, – сказав він нарешті.

– Згодна, – підтримала його Алісія.

– Я одного не розумію. Якщо всі ці зв’язки існують, і ми – чи то пак ти – з’ясувала їх за три дні, як могло статися, що вся поліція й високопосадовці після кількох тижнів розслідування топчуться на порожньому місці?

Алісія закусила нижню губу.

– Саме це мене й турбує.

– Гадаєш, ніхто не хоче, щоб Вальс знайшовся?

Алісія ретельно зважила відповідь.

– Не думаю, що вони можуть собі це дозволити. Вальс – це не абихто, щоб зникнути, наче його й не було.

– Отже?

– Може, вони хочуть лише дізнатися, де він. І, може, вони зовсім не зацікавлені в тому, щоб вийшли на справжні причини його зникнення.

Варґас струснув головою і ще раз протер очі.

– То ти справді вважаєш, що Морґадо, Сальґадо й Мартін, троє колишніх Вальсових в’язнів, вимізкували план, щоб помститися йому за себе й за свого загиблого товариша, Віктора Маташа? Так ти гадаєш?

Алісія стенула плечима.

– Можливо, Морґадо, шофер, тут ні до чого. Можливо, це його начальник. Санчіс.

– Навіщо Санчісові таке робити? Це ж людина лояльна до влади. Він одружений зі спадкоємицею одного з найбільших статків у країні… Такий собі маленький, потенційний Вальс. Навіщо він мав би вплутуватися в таке?

– Не знаю.

– А той список чисел, який ми знайшли у Вальсовій машині?

– Це може бути що завгодно. А може, й не мати жодного стосунку до нашої справи. Просто випадковий збіг. Ти сам це казав, пригадуєш?

– Ще один збіг? За двадцять років служби в поліції справжніх збігів мені трапилося менше, ніж людей, які не брешуть.

– Не знаю, Варґасе. Не маю й гадки, що означають ці числа.

– А знаєш, що насправді в цьому всьому найменше сходиться?

Алісія знову кивнула, немовби прочитавши його думки.

– Вальс, – мовила вона.

– Так, Вальс, – підтвердив Варґас. – Попри всі його каверзи й інтриги протягом років, проведених комендантом у Монтжуїку, попри всі його вчинки, нехай навіть це він отруїв Ізабеллу Жисперт, убив чи намагався вбити Давида Мартіна, Маташа і ще бозна-кого… загалом-то ми говоримо про звичайного душогуба, в’язничника середньої ланки режиму. Таких, як він, – тисячі. Ти щодня перетинаєшся з ними на вулиці. Люди зі зв’язками, з друзями і знайомими у високих кабінетах, так, але всі вони зрештою лише підхлібники. Лакеї та дрібнота. Як такій людині за такий короткий час вдалося з самих низів видертися так високо?

– Хороше запитання, еге ж? – сказала Алісія.

– Коли твоя розумна голівка знайде на нього відповідь, тоді матимеш той фрагмент, якого бракує, щоб усе це безглуздя набрало бодай якогось сенсу.

– А ти хіба не збираєшся мені допомогти?

– Я вже починаю сумніватися у своїй придатності. Щось мені підказує, що відшукати ключ до цієї крутиголовки може бути небезпечнішим, ніж не відшукати. А я прагну вийти за кілька років на пенсію з повним забезпеченням, щоб присвятити свій час творам Лопе де Веґи й перечитати їх усі, від першого до останнього.

Алісія повалилася на канапу, вичерпавши весь свій запал. Варґас допив холодну каву й зітхнув. Потім підійшов до відчиненого вікна й глибоко вдихнув-видихнув. Удалечині знову калатали церковні дзвони, і поліціянт якусь хвилю споглядав, як сонце обсновує дзвіниці й голуб’ятники сяйнистими ниточками.

– Зроби мені ласку, – промовив він. – Не розповідай поки що про все це ані Леандро, ані будь-кому іншому.

– Я ще не зовсім збожеволіла, – урвала його Алісія.

Варґас зачинив вікно й підійшов до дівчини, яка починала виявляти ознаки втоми.

– Здається, тобі саме час до своєї труни, – пожартував він. – Ходи відпочинь.

Варґас узяв її за руку й провів до спальні. Відгорнувши укривало, він показав дівчині, щоб та лягала. Алісія скинула халат і пірнула під простирадло. Варґас накрив її аж до підборіддя, і вона, усміхаючись, поглянула на нього.

– Ти не почитаєш мені казочки?

– Обійдешся.

Варґас нахилився, щоб підняти халат із підлоги, а потім рушив до дверей.

– Тобі не здається, що нам поставили пастку? – запитала Алісія.

Поліціянт замислився над її словами.

– Чому ти це сказала?

– Не знаю.

– Пастки найчастіше ми ставимо самі на себе. Зараз я знаю тільки те, що тобі треба відпочити.

Варґас узявся за дверну ручку.

– Ти будеш тут?

Він кивнув.

– Спокійних снів, Алісіє, – сказав поліціянт, зачиняючи двері до спальні.

32

Вальс утратив відчуття часу. Він не пам’ятає, скільки днів чи тижнів уже тут, у цій кам’яній клітці. Востаннє він бачив сонце того далекого надвечір’я, коли поруч із Вісенте сидів у машині, що здіймалася вгору дорогою до Вальвідрери. Йому болить рука, але коли Вальс шукає її, щоб помасажувати, то не знаходить. Він відчуває, як йому коле в пальцях, яких у нього більше нема, як шпигає в кісточках, неначе там засіли залізні скалки. Ось уже кілька днів – а може, годин – йому дошкуляє біль у боці. Вальс не може розгледіти, якого кольору його сеча, що ллється в латунне цебро, однак гадає, що вона значно темніша, ніж зазвичай, і забарвлена кров’ю. Жінка не приходить, і Мартін також далі не з’являється. Вальс не розуміє. Хіба це не те, чого хотів божевільний письменник? Дивитися, як його кривдник гниє живцем у камері?

Тюремник без імені й лиця приходить раз на день. Принаймні Вальсові так здається. Він став рахувати дні його візитами. Тюремник приносить воду та їжу. Їжа завжди та сама: хліб, скисле молоко й часом щось схоже на висушене, як таранька, м’ясо, яке Вальсові важко жувати: зуби його розхиталися. Два вже випало. Іноді він проводить язиком по яснах, відчуває смак своєї крові й знає, що скоро випадуть ще.

– Мені потрібен лікар, – каже він, коли тюремник приносить їжу.

Той не говорить до нього майже ніколи. Тільки дивиться.

– Як довго я вже тут? – запитує Вальс.

Тюремник не відповідає йому.

– Скажи, що я хочу поговорити з нею. Розказати правду.

Одного разу він прокидається й бачить, що в камері є ще хтось. Це тюремник, який тримає в руці щось блискуче. Мабуть, ніж. Вальс не намагається захиститися. Він відчуває укол у сідницю, а потім холод, що розходиться його тілом. У руці тюремника був лише шприц.

– Скільки ще ви триматимете мене живим?

Тюремник випростується і йде до виходу з камери. Вальс хапає його за ногу. Удар у живіт вибиває з нього дух. Кілька годин він лежить, зібгавшись у клубок, скімлячи від болю.

Цієї ночі йому знову наснилася його донька Мерседес, ще зовсім маленька. Вони були в своєму маєтку, в Сомосаґуас, у парку. Вальс забалакався з кимось зі слуг і випустив дівчинку з очей. Він кидається на її пошуки й знаходить вервечку слідів, що ведуть до будинку з ляльками. Вальс заходить у темряву приміщення й кличе свою доньку. Він натрапляє на її одежу і сліди крові.

Ляльки, що облизуються, мов хижі кішки, зжерли Мерседес.

33

Коли Варґас розплющив очі знову, полудневе сонце било у вікно. Старовинний настінний дзиґар XIX століття, який Алісія, либонь, придбала на якомусь розпродажі старожитностей, показував майже дванадцяту. Варґас почув жіночі кроки в кімнаті й протер очі.

– Чому ти не розбудила мене раніше?

– Мені подобається слухати, як ти хропеш. Неначе в хаті завелося ручне ведмежа.

Варґас сів на край канапи. Узявшись руками за крижі, він став їх масувати. Почувався так, наче по ньому проїхався дорожній коток.

– Хочеш пораду? Ніколи не старій. Переваг жодних.

– Я над цим розмірковувала, – відказала Алісія.

Поліціянт звівся на ноги, намагаючись не зважати на хрускіт і поколювання. Алісія перед дзеркалом, що висіло над комодом, демонстративно фарбувала губи яскраво-червоною помадою. Дівчина мала на собі чорне вовняне пальто, підперезане поясом, чорні панчохи зі швом, а взута була в туфлі на високих каблуках-шпильках.

– Кудись збираєшся?

Алісія обернулася довкола своєї осі, немов на показі мод, і з усміхом поглянула на поліціянта.

– Я гарна?

– Кого ти маєш намір убити?

– У мене зустріч із Серхіо Вілахуаною, журналістом «Ванґуардії», про якого мені розповів книгар Барсело.

– Ескпертом із творчості Віктора Маташа?

– І з інших питань також, я сподіваюся.

– А можна поцікавитися, як ти його обкрутила?

– Сказала, що маю книжку Маташа і хочу йому її показати.

– Точніше було б сказати: мала книжку Маташа. Як я пригадую, її викрали, і зараз у тебе немає нічого.

– Це лише формальності. До того ж у мене є я.

– Матір Божа…

Алісія довершила своє убрання капелюшком із вуаллю, що затуляла верхню половину її обличчя, і востаннє глянула на себе в дзеркало.

– Можна дізнатися, звідки весь цей одяг?

– Від Баленсьяґи [91].

– Я не це мав на увазі.

– Я знаю. Скоро повернуся, – сказала Алісія уже в дверях.

– Можна скористатися твоєю ванною?

– Якщо тільки помиєш її після себе.

Домовитися про зустріч із Вілахуаною було не так просто, як вона це змалювала Варґасові. Власне кажучи, Алісії спершу довелося мати справу з секретаркою редакції, яка не давала замилити собі очі й ледь-ледь не поклала слухавку. Завдяки кільком вивертам Алісія домоглася, щоб її з’єднали з Вілахуаною, який по телефону видавався налаштованим скептичніше, ніж математик на обіді з єпископами.

– Кажете, у вас є книжка Маташа? Із циклу «Лабіринт духів»?

– «Аріадна і Багряний Князь».

– Я гадав, що лишилося тільки три примірники цього твору.

– Отже, мій – четвертий.

– І кажете, що показували книжку Ґуставо Барсело?

– Так. Він сказав, що ви його добрий приятель.

Вілахуана зареготав. Алісії в слухавці чути було галасливу метушню, яка панувала в редакції.

– Я буду після дванадцятої в бібліотеці Королівської академії красного письменства Барселони, – промовив він нарешті. – Знаєте це місце?

– Тільки з чуток.

– Запитаєте мене у приймальні. І принесіть книжку.

34

На майдані, що ховався в тіні собору, здіймався будинок з кам’яним портиком, на арочному склепінні якого був напис:

КОРОЛІВСЬКА АКАДЕМІЯ КРАСНОГО ПИСЬМЕНСТВА БАРСЕЛОНИ

До Алісії час від часу доходили чутки про це місце, але, як і більшості її земляків, дівчині не було відомо практично нічого про установу, що прихистилася в стінах цього палацу, справжньої реліквії середньовічної Барселони. Алісія знала, чи то пак здогадувалася, що Академія об’єднує товариство вчених, письменників і книголюбів, що поклали собі за мету оберігати писемні надбання людства, які вони збирали тут, починаючи від кінця XVIII століття, уперто не зважаючи на те, що довколишній світ рік за роком дедалі більше опирався їм, не сприймаючи таких дивацтв. Їхня спільнота скидалася на щось середнє між таємним орденом і літературним гуртком, такий собі приклад організації, за зачинені двері якої потрапляють тільки обрані й тільки вони знають, що всередині.

Запах каміння й неодмінна аура таємничості супроводжували Алісію, коли вона переступила поріг і пройшла до внутрішнього дворика, де були сходи, які вели нагору, до зали, що правила за приймальню. Там її перестрів схожий на першодрукаря персонаж, який, здавалося, мешкав тут від початку минулого століття. Чоловік підозріливо подивився на неї і запитав, чи це вона сеньйорита Ґріс.

– Власною персоною.

– Я так і подумав. Сеньйор Вілахуана в бібліотеці, – сказав чоловік, жестом запрошуючи її проходити всередину. – Прохання до відвідувачів зберігати тишу.

– Не хвилюйтеся, – відказала дівчина. – Я сьогодні вранці дала обітницю мовчання.

На обличчі суворого сторожа не з’явилося навіть натяку на усмішку, тож Алісія лише подякувала йому й попрямувала вперед із таким виглядом, наче знала, де шукати ту бібліотеку. Це завжди найефективніший метод, щоб потрапити до приміщень із обмеженим доступом: поводитися, як той, хто знає, куди йде, і не потребує ні дозволів, ні підказок. Подібно, як зі звабленням: хто просить дозволу, той програв ще до початку.

Алісія блукала сама по собі палацовими коридорами, зазираючи до зал зі скульптурами, аж доки не наштовхнулася на приязного чоловіка із зовнішністю бібліофіла, який назвався Полонієм і люб’язно запропонував провести дівчину до бібліотеки.

– Я вас бачу тут уперше, – зауважив Полоній, вигляд якого вказував на те, що весь його досвід стосунків із протилежною статтю закінчувався сонетами Петрарки.

– Сьогодні вам пощастило.

Алісія знайшла Серхіо Вілахуану в товаристві муз, а також близько п’ятдесяти тисяч книжок, що становили бібліотечний фонд академії. Журналіст сидів за одним зі столів перед чималенькою вежею з аркушів списаного паперу. Він гриз ковпачок авторучки й бурмотів щось собі під ніс, приборкуючи фразу, яка відмовлялася лягати на папір так, як йому хотілося. Вілахуана мав приємний вигляд задумливого й флегматичного британського науковця, що потрапив до середземноморського призвілля. Журналіст був одягнений у сірий вовняний костюм із краваткою, поцяткованою золотими письмовими перами, і шаликом шафранового кольору, накинутим на плечі. Алісія пройшла до читальної зали, відлунням кроків повідомляючи про своє прибуття. Вілахуана виринув із забуття й, підвівши голову, подивився на Алісію поглядом, у якому дипломатичність змішалася з ущипливістю.

– Сеньйорита Ґріс, я гадаю, – промовив він, надіваючи ковпачок на ручку й ґречно підводячись.

– Називайте мене Алісією, будь ласка.

Дівчина простягнула йому руку, яку Вілахуана потиснув із поштивою, але дещо стриманою усмішкою. Відтак жестом запросив Алісію сідати. Його очі, маленькі й проникливі, оглядали її з сумішшю недовіри й цікавості. Алісія вказала на стіл, вкритий аркушами з іще мокрим чорнилом.

– Я перервала вашу працю?

– Радше вирятували мене від неї, – відказав Вілахуана.

– Ви проводите бібліографічне розслідування?

– Готую промову з нагоди вступу до цієї спільноти.

– Мої вітання.

– Дякую. Не хотів би видатися неввічливим, сеньйорито Ґріс, Алісіє, однак я чекаю на ваш візит уже кілька днів, тож, гадаю, ми можемо відкинути церемонії.

– Отже, я так розумію, дон Ґуставо Барсело розповів вам про мене?

– У загальних рисах, так би мовити. Ви справили на нього глибоке враження.

– Одна з моїх спеціалізацій.

– Це я можу засвідчити сам. До речі, деякі з ваших колишніх знайомих у центральному комісаріаті також переказують вам вітання. Не дивуйтеся. Ми, журналісти, такі. Полюбляємо ставити запитання. Погана звичка, яку набуваєш із роками.

Вілахуана стер із обличчя всі ознаки усмішки й пильно подивився на Алісію.

– Хто ви? – запитав він навпрямки.

Алісія замислилася над тим, чи слід трохи прибрехати або й узагалі наплести сім мішків гречаної вовни, але щось у цьому погляді журналіста підказало їй, що це буде великою тактичною помилкою.

– Я та, хто прагне з’ясувати правду про Віктора Маташа.

– Останнім часом учасників вашого клубу не відженешся. Можна поцікавитися, навіщо вам ця правда?

– Боюся, що не можу відповісти на ваше запитання.

– Не збрехавши, ви маєте на увазі?

Алісія кивнула.

– Чого, із поваги до вас, я не збираюся робити.

Посмішка, цього разу переповнена іронії, знову з’явилася на обличчі Вілахуани.

– Ви гадаєте, що, підлизуючись до мене, досягнете більше, ніж брешучи?

Алісія кліпнула віями й прибрала щонайсолодшого виразу обличчя.

– Ви ж не дорікнете мені за те, що я принаймні спробувала.

– Я бачу, Барсело не помилився щодо вас. Якщо не можете розповісти правди, то хоча б скажіть, чому ви цього не можете зробити.

– Тому що, розповівши вам правду, я наразила б вас на небезпеку.

– То ви мене оберігаєте?

– У певному розумінні, так.

– І за це я маю сповнитися до вас удячністю й допомогти? Такий ваш задум?

– Я рада, що ви бачите речі моїми очима.

– Боюся, мені потрібен кращий стимул. Не косметика. Плоть слабка, але коли вступаєш у середні літа, здоровий глузд бере гору.

– Так кажуть. Як щодо взаємовигідної угоди? Барсело розповів, що ви працюєте над книжкою про Маташа та інших письменників із утраченого тими роками покоління.

– «Покоління» – це занадто гучно сказано, а епітет «втрачене» більше личить до поезії.

– Я кажу про Маташа, Давида Мартіна та інших…

Вілахуана здійняв брови.

– Що вам відомо про Давида Мартіна?

– Те, що, я переконана, може вас зацікавити.

– Наприклад?

– Наприклад, подробиці справ Мартіна, Маташа та інших в’язнів замку Монтжуїк, що, як вважається, зникли між 1940 і 1945 роками.

Вілахуана не зводив із неї погляду. Очі йому блищали.

– Ви спілкувалися з адвокатом Бріансом?

Алісія обмежилася кивком голови.

– Я напевне знаю, що він нізащо не розповість нікому своїх таємниць, – мовив Вілахуана.

– Є інші способи дізнатися правду, – натякнула Алісія.

– У комісаріаті мені казали, що це ще один із ваших талантів.

– Це все злі заздрощі, – відказала дівчина.

– Наш національний спорт, – підтвердив Вілахуана, який, схоже, мимоволі діставав задоволення від цієї невеличкої словесної дуелі.

– Попри це, мені здається, що дзвонити до комісаріату й розпитувати про мене, тим паче тепер, не було вдалою думкою. Це я вам кажу заради вашого ж добра.

– Я не такий дурень, сеньйорито. Я нікуди не дзвонив, і моє ім’я ніде не зринало. Як бачите, я теж роблю все можливе, щоб оберегти себе.

– Я рада це чути. У наші часи зайва обережність не завадить.

– Схоже, щодо одного ми з вами обоє згодні: довіряти вам не можна.

– У певних місцях і в певні моменти це найкраща з рекомендацій.

– Не буду заперечувати. Скажіть-но, Алісіє, чи часом усе це не має стосунку до нашого неповторного міністра дона Маурісіо Вальса та його ретельно забутого минулого, коли він був комендантом в’язниці в замку Монтжуїк? – запитав журналіст.

– Що змушує вас так думати?

– Вираз вашого обличчя, коли я згадав про Вальса.

Дівчина завагалася на якусь мить, і Вілахуана кивнув сам до себе, підтверджуючи свою підозру.

– Припустімо, що це так. Що тоді? – поцікавилася Алісія.

– Скажімо так: це посприяло б моєму зацікавленню у цій справі. Угоду якого характеру ви маєте на думці?

– Виключно літературного, – відказала Алісія. – Ви розповідаєте мені все, що знаєте про Маташа, а я обіцяю надати вам доступ до всієї інформації, якою володію, щойно розв’яжу справу, над якою зараз працюю.

– А доти?

– А доти – моя довічна вдячність і ваша втіха від усвідомлення того, що ви допомогли бідолашній панянці в скрутному становищі.

– Он як. Що ж, мушу визнати, що ви принаймні куди переконливіші за вашого, наважуся припустити, колегу, – заявив Вілахуана.

– Перепрошую?

– Я кажу про чоловіка, який навідувався до мене кілька тижнів тому і якого я, до речі, відтоді не зустрічав, – пояснив журналіст. – Ви не обмінюєтеся між собою інформацією під час обідньої перерви? Чи йдеться про вашого конкурента?

– Ви не пригадуєте його імені? Часом не Ломана?

– Можливо. Не запало мені в пам’ять. Старість – не радість, як то кажуть.

– Який він мав вигляд? – запитала Алісія.

– Куди менш спокусливий, ніж ви.

– У нього був шрам на обличчі?

Вілахуана кивнув, а потім, примружившись, поглянув на Алісію.

– Часом не ваших рук справа?

– Він порізався, коли голився. Завжди такий незграбний. То що ви розповіли Ломані?

– Нічого, чого він ще не знав, – відказав Вілахуана.

– Він згадував про Вальса?

– Не прямо. Одначе було помітно, що його цікавлять роки, проведені Маташем у замку Монтжуїк, та його дружба з Давидом Мартіном. Не треба мати бозна-скільки розуму, щоб зв’язати кінці докупи.

– І більше ви його не бачили й не розмовляли з ним?

Вілахуана похитав головою.

– Ломана може бути дуже наполегливим, – промовила Алісія. – Як ви його позбулися?

– Я сказав йому те, що він хотів почути. Точніше, те, що він сподівався почути.

– І що саме?

– Його, схоже, неабияк цікавив будинок, у якому Віктор Маташ мешкав з родиною до свого арешту в 1941 році, біля Водної магістралі, перед кварталом Вальвідрера.

– Звідки такий інтерес до будинку?

– Він запитав мене про значення фрази «вхід до лабіринту». Хотів знати, чи може це означати якесь конкретне місце, – мовив Вілахуана.

– І?

– Я сказав йому, що в книжках «лабіринтового» циклу «вхід», себто отвір, крізь який Аріадна «провалюється» до підземного світу тої іншої Барселони, розміщений у будинку, де дівчинка мешкає разом зі своїми батьками. А будинок цей жоден інший, окрім як той, у якому жила родина Маташів. Я повідомив вашому колезі адресу й розповів, як дістатися туди. Тут немає нічого такого, чого б він не зміг дізнатися сам, понишпоривши з годинку в реєстрі нерухомості. Мабуть, він сподівався знайти там скарб або що й краще. Правильно я міркую?

– Ломана сказав вам, на кого працює? – запитала Алісія.

– Він показав мені поліційний значок. Як у кіно. Я не фахівець, але значок мені видався справжнім. У вас теж такий є?

Дівчина похитала головою.

– Шкода. Фатальна жінка на службі режиму… Я гадав, на таке можна натрапити хіба що в романі Хуліана Каракса.

– Ви читали Каракса?

– Звісно! Це ж святий покровитель усіх проклятих письменників Барселони. Взагалі, я б не здивувався, якби виявилося, що ви з ним знайомі. Ви видаєтеся достоту героїнею його творів.

Алісія зітхнула.

– Це дуже важливо, сеньйоре Вілахуана. На карту поставлено життя кількох людей.

– Назвіть хоча б когось одного. Із іменем і прізвищем, коли ваша ласка. Тоді я, можливо, й поставлюся до цього всього серйозніше.

– Я не можу цього зробити, – відказала Алісія.

– Авжеж. Заради моєї ж власної безпеки, еге ж?

Дівчина кивнула.

– Але я в це не вірю, – сказав журналіст.

Відтак сплів руки на животі й, замислившись, відкинувся на своєму стільці. Алісія відчула, що втрачає його. Настав час закинути приманку.

– Коли ви востаннє бачили міністра Вальса на людях? – запитала вона.

Вілахуана розплів пальці, в очах його знову зблиснув вогник зацікавленості.

– Кажіть далі.

– Не так швидко. Наша домовленість полягає в тому, що ви розповісте мені все, що знаєте про Маташа й Мартіна, а я розповім вам усе, що можу, тоді, коли зможу. А це немало. Даю вам слово.

Вілахуана розсміявся собі під ніс, однак повільно кивнув.

– Разом із Вальсом?

– Разом із Вальсом, – збрехала Алісія.

– Гадаю, марно просити вас показати мені книжку.

Алісія продемонструвала свою найчарівливішу усмішку.

– Про неї ви також збрехали?

– Лише частково. Книжка була в мене ще два дні тому, але я її втратила.

– Підозрюю, що не забувши її в трамваї.

Алісія похитала головою.

– Наша домовленість, якщо дозволите мені поправку, така, – промовив Вілахуана. – Ви скажете мені, де дістали цю книжку, а я розповім вам усе, що ви хочете знати.

Не встигла Алісія розтулити рота, як журналіст застережливо підняв палець.

– Ще одне слово про мою безпеку, і я змушений буду побажати вам усього найкращого й попрощатися. Те, що ви мені розкажете, певна річ, залишиться між нами…

Дівчина надовго замислилася.

– Даєте слово?

Вілахуана поклав руку на стіс аркушів із текстом, над яким працював.

– Клянуся своєю вступною промовою.

Тоді Алісія кивнула й, роззирнувшись довкола, переконалася, що вони самі в бібліотеці. Журналіст вичікувально дивився на неї.

– Я знайшла її тиждень тому в кабінеті Маурісіо Вальса в його приватному помешканні. Книжка була схована в його робочому столі.

– А можна дізнатися, що ви там робили?

Алісія нахилилася ближче до журналіста.

– Розслідувала зникнення міністра.

Очі Вілахуани спалахнули, як бенгальські вогники.

– Пообіцяйте, що в мене буде ексклюзив на цю тему і все, що довкола неї.

– Клянуся вашою вступною промовою.

Вілахуана пильно поглянув їй у вічі. Алісія ані зморгнула. Журналіст узяв зі стола кілька порожніх аркушів і простягнув їх дівчині разом зі своєю авторучкою.

– Тримайте, – промовив він. – Гадаю, вам схочеться щось записати…

35

– Я познайомився з Віктором Маташем тридцять років тому, а саме восени 1928 року. Я тоді лише починав свою професійну кар’єру і працював у редакції «Голосу індустрії». Мною там затикали дірки, і робити доводилося всього потрошку. Віктор Маташ у ті часи під різноманітними псевдонімами писав серійні романи для видавництва, двоє власників якого, Баррідо й Есковільяс, зажили слави пройдисвітів, що ладні ошукати всіх на світі, від своїх авторів до постачальників чорнила й паперу. У них публікувалися також Давид Мартін, Ладислао Байона, Енріке Маркéс і вся та плеяда молодих і голодних письменників довоєнної Барселони. Коли виплат від Баррідо й Есковільяса не вистачало, щоб дотягти до кінця місяця (а таке траплялося часто), Маташ пописував на замовлення кількох газет, зокрема й «Голосу індустрії», від коротеньких оповідань до дивовижних розповідей про подорожі до місць, де він ніколи не був. Мені пригадується заголовок «Таємниці Візантія». Цей твір у свій час видавався мені шедевром, який Маташ вигадав від початку до кінця на основі самих лише старовинних поштових листівок із зображеннями Стамбула.

– Подумати тільки, а я вірила всьому, що пишуть у газетах, – зітхнула Алісія.

– Авжеж, ви маєте вигляд довірливої панянки, саме так. Одначе то були інші часи, коли ті, хто брехав у пресі, робили це елегантно. Але йдеться не про це, а про те, що мені неодноразово доручали перед самим випуском газети скорочувати Маташеві тексти, щоб зробити на шпальтах місце для якогось надзвичайного повідомлення або для несвоєчасних колонок котрогось із редакторових приятелів. Одного дня, коли Маташ прийшов до редакції забрати свій гонорар, він підійшов до мене. Я гадав, що він збирається почати сварку, але письменник лише простягнув мені руку, відрекомендувався, наче я не знав, хто він, і подякував, що саме я, а не хтось інший, краяв його тексти, коли вже не було на то іншої ради. «У вас гостре око, Вілахуано. Не загубіться тут», – сказав мені він.

Природа обдарувала Маташа хистом до вишуканості. Я кажу не про одяг, хоча письменник завжди мав бездоганний вигляд у своєму костюмі-трійці й окулярах із круглими лінзами в тонкій оправі, що надавали йому схожості з Прустом, бракувало хіба що «мадленок» [92]. Ні, я кажу про його манери, про те, як він звертався до людей, як розмовляв. Він був тим, кого редактори-халтурники називали «рідкісною птахою». До того всього Маташ був великодушною людиною: допомагав, не чекаючи, поки його попросять, і не сподіваючись нічого взамін. Власне кажучи, саме він трохи перегодом порекомендував мене до редакції «Ванґуардії», і таким чином саме завдяки йому мені вдалося визволитися від «Голосу індустрії». На той час Маташ уже майже не писав для газет. Йому ніколи не подобалася ця робота, що була для нього лише засобом збільшити свої доходи у неврожайні часи. Один із циклів книжок, який Маташ писав для Баррідо й Есковільяса, «Місто дзеркал», був у ті роки доволі популярним. Я гадаю, саме вони з Давидом Мартіном підтримували на плаву ціле видавництво, працюючи без відпочинку. Надто Мартін, який поклав своє і без того слабке фізичне й психічне здоров’я, спаливши розум перед друкарською машинкою. Маташ, завдяки родині, мав змогу почуватися трохи вільніше.

– Він походив із заможної родини?

– Не зовсім, але йому пощастило – чи то не пощастило, з якого боку подивитися – успадкувати маєток свого дядька на ім’я Ернесто, доволі екстравагантного персонажа, якого прозивали Цукровим Королем. Маташ був його улюбленим племінником, або ж принаймні єдиним членом сім’ї, якого Ернесто не ненавидів. Таким чином, невдовзі після одруження Віктор Маташ дістав змогу переїхати до розкішного будинку поряд із Водною магістраллю на згір’ї Вальвідрери, залишеного йому дядьком разом із якоюсь дещицею акцій у торговій компанії, що її Ернесто заснував відразу після повернення з Куби.

– Дядько Ернесто був із тих, хто заробив свої статки в наших колишніх колоніях?

– Так, він був типовим авантюристом, таким, як їх описують у книжках. Коли йому було сімнадцять, у кишенях Ернесто, хоч він і не минав нагоди зазирнути до чужих, свистів вітер. У Барселоні його розшукувала Громадянська гвардія, готова переламати йому ноги, і лише якимось дивом Ернесто вдалося врятуватися, пролізши «зайцем» на торговий корабель, що відходив до Гавани.

– І як йому повелося на Кубі?

– Непогано. Коли дядько Ернесто повернувся до Барселони на своєму власному кораблі, у білосніжному костюмі і з дружиною, на тридцять років молодшою за нього, яку він незадовго до того виписав собі зі Скандинавії, минуло понад чотири десятки років. За весь цей час Цукровий Король заробив і втратив не один статок – як свій, так і чужий – у торгівлі цукром і зброєю. Завдяки легіону різноманітних полюбовниць він породив стільки байстрюків, що вистачило б заселити всі Карибські острови. Він чинив такі неподобства, що якби існувала в цьому світі справедливість і якби Бог хоч трохи пильнував за її дотриманням, дядькові Ернесто було б гарантовано тепленьке місце в пеклі на десять тисяч років.

– Якби ж то, – промовила Алісія.

– Щоправда, слід усе ж зазначити, що брак справедливості небеса за своїм звичаєм бодай компенсують дрібкою іронії. Подейкують, що невдовзі після повернення з Куби Цукровий Король почав втрачати глузд через отруту, яку йому підсипала в їжу під час останньої вечері на Кубі ображена на нього кухарка-мулатка, що носила в собі непогамовну злість, а може, й не тільки злість. Зрештою Ернесто на горищі свого новісінького маєтку пустив собі кулю в голову, переконаний, що в будинку щось мешкає, щось, що повзає по стінах і по стелі й смердить, як гадюче кубло… Щось, що кожної ночі прослизало в спальню і скручувалося коло нього на ліжку, щоб висмоктати душу.

– Вражає, – мовила Алісія. – Ви самі це вигадали?

– Позичив у Маташа, який виклав цю історію у дещо драматичному стилі в одній із частин «Лабіринту духів».

– Шкода.

– Дійсність ніколи не перевершить вигадку, принаймні якісну вигадку.

– А дійсність у цьому випадку…

– Щонайімовірніше, куди прозаїчніша. Найправдоподібніше пояснення з’явилося в день похорону Ернесто, багатолюдної події, що відбувалася в соборі за присутності епископа, алькальда [93] й усієї братії з міської ради. Не кажучи вже про всіх тих, кому дядечко Ернесто позичав гроші і які прийшли, щоб переконатися на власні очі, що він справді помер і борги повертати не доведеться. Одначе я вів до того, що в день похорону розійшлася плітка, яка стверджувала, що насправді під ковдру до покійного цукрового магната прослизала донька ключниці, дівчинка сімнадцяти років, якій палець у рот не клади. Згодом вона зажила слави й грошей як танцівниця кабаре на вулиці Паралело під сценічним іменем Доріс Лаплас. І висмоктувала вона щоночі з дядечка не зовсім душу.

– А отже, самогубство…

– Очевидно, сталося з чиєюсь допомогою. Усе вказує на те, що його терплячій новій дружині (хоч і кажуть, що північні жінки холодні) допекли-таки постійні чоловікові зради, і в ніч Святого Хуана [94] вона вирішила вистрілити Ернесто в обличчя з мисливської рушниці, яку він тримав біля ліжка на випадок, якщо прийдуть анархісти.

– Звична історія.

– Житіє святих і грішних, дуже по-барселонськи. Хай що б там не сталося насправді, а садиба стояла занедбаною не один рік, і недобра слава про злі чари й прокляття, яке буцімто висіло над будинком від тої миті, коли Цукровий Король заклав перший камінь, не покинула його й тоді, коли Маташ разом зі своєю дружиною Сусаною вселилися сюди відразу після весілля. Треба сказати, що будинок був справді непростий. Одного разу, коли я гостював у них, Маташ влаштував мені екскурсію. Від цього дому волосся дибки ставало, принаймні в мене, прихильника музичних комедій і легеньких любовних історій. Там були сходи, які нікуди не вели, коридор із дзеркалами, розміщеними таким чином, що здавалося, ніби хтось іде за тобою, і підвал, у якому Цукровий Король спорудив басейн, виклавши мозаїкою на дні обличчя своєї першої дружини на Кубі, Леонор, дівчинки, якій минуло лише дев’ятнадцять весен, коли вона вкоротила собі віку, вгородивши шпильку для волосся в груди, адже була переконана, що носить під серцем змію.

– Чарівно. І це туди ви направили Ломану?

Вілахуана кивнув зі злостивою посмішкою на губах.

– Ви розповіли йому про всіх цих лихих потойбічних духів і про химери цього будинку? Ломана дуже забобонний і боїться таких речей…

– Недобре так казати з мого боку, але саме таке враження у мене про нього й склалося, і, зважаючи на ту невелику симпатію, яку викликав у мене цей персонаж, я вирішив, щоб не зіпсувати сюрпризу, не надавати йому інформації, про яку він не запитував.

– Ви вірите в усе це? У злі чари й прокляття?

– Я вірю в літературу. Ще іноді в кулінарію, надто коли переді мною стоїть тарілка смачного рису. Усе решта – дурисвітство або втеча від реальності, залежно з якого боку дивитися. Щось мені підказує, що в цьому ми з вами подібні. Я маю на увазі літературу, а не кулінарію.

– А що сталося далі? – запитала Алісія, прагнучи повернутися до розповіді про Маташа.

– По правді сказати, я ніколи не чув від Маташа якихось нарікань на потойбічні сили або щось подібне. Мені здається, що він вірив у всі ці байки менше, ніж у політичні промови, які на той час уже перетворили нашу країну на курник. Маташ одружився зі Сусаною, в яку був шалено закоханий, і працював без спочинку у своєму кабінеті, звідки розгортався краєвид на розпростерту внизу Барселону. Сусана була тендітним створінням зі слабким здоров’ям. Шкіра її ледве не просвічувалася наскрізь, а коли ти обіймав Сусану, то здавалося, що вона ось-ось зламається. Вона швидко втомлювалася і часом цілий день мусила проводити в ліжку, бо не почувалася на силі підвестися. Маташ постійно хвилювався за неї, але кохав її до нестями, і Сусана, гадаю, відповідала йому взаємністю. Я гостював у них кілька разів, і хоча мушу визнати, що, як я вже згадував, будинок був дещо моторошний, одначе мені здавалося, що, попри все, вони були щасливі. Принаймні попервах. Коли Маташ «спускався в місто», як він це називав, то часто під’їжджав до редакції «Ванґуардії», і я виходив, щоб пообідати з ним разом або випити філіжанку кави. Маташ завжди розповідав мені про книжку, над якою у ту мить працював, і давав прочитати кілька сторінок, щоб дізнатися мою думку, хоча потім не надто дослуховувався до моїх зауважень. Так би мовити, використовував мене як піддослідного кролика. На той час Маташ усе ще працював на замовлення. Він писав під бозна-скількома псевдонімами за фіксовану пословесну оплату. Здоров’я Сусани вимагало постійного медичного догляду й ліків, а Маташ пускав до неї лише найкращих фахівців. Те, що для цього письменникові доводилося класти своє здоров’я, отак гаруючи, йому мало важило. Сусана марила дитиною. Лікарі казали їй, що це буде складно. І дорого.

– Але сталося диво.

– Саме так. Переживши кілька важких років і кілька викиднів, у 1931 році Сусана знову завагітніла. Маташ страшенно боявся, що вона втратить і цю дитину, а разом із нею, можливо, і власне життя. Однак цього разу все минулося добре. Сусана завжди хотіла донечку, щоб назвати її на честь сестри, яку втратила в дитинстві.

– Аріадною.

– Ще коли Сусана тільки намагалася зайти на дитину, вона попросила Маташа взятися за нову книжку, цілком відмінну від усіх тих, які він написав доти. Книжку, призначену ні для кого іншого, тільки для їхньої донечки, що наснилася була Сусані. Саме так. Сусана стверджувала, що бачила свою доньку вві сні й розмовляла з нею.

– Це і був початок «Лабіринту духів»?

– Так. Маташ узявся писати першу книжку з серії про пригоди Аріадни в зачарованій Барселоні. Я думаю, він писав її не тільки для Аріадни, але й для самого себе. Мені завжди здавалося, що «Лабіринт духів» певним чином був попередженням.

– Попередженням чого?

– Того, що насувалося на нас. Ви тоді, мабуть, були ще маленькою дівчинкою… У передвоєнні роки все вже мало дуже поганий вигляд. Лихо висіло в повітрі…

– Ось маєте хороший заголовок для вашої книжки.

Вілахуана всміхнувся.

– Ви гадаєте, Маташ підозрював, що станеться далі?

– Не тільки він. Хіба лише сліпий міг цього не бачити. Маташ часто казав про це. Кілька разів навіть визнавав, що роздумує, чи не виїхати за кордон, але його дружина не хотіла покидати Барселони. Сусана гадала, що тоді вона ніколи не завагітніє. А потім уже було запізно.

– Розкажіть мені про Давида Мартіна. Ви його знали?

Вілахуана закотив очі до стелі.

– Мартіна? Трохи. Перетиналися з ним два чи три рази. Маташ познайомив нас у барі «Каналетас». Вони були добрими приятелями ще з юних літ, до того як Мартін розгубив клепки, але Маташ і далі ставився до нього з великою повагою. Мені, по правді сказати, він видався найдивакуватішою людиною, яку я зустрічав у своєму житті.

– У якому розумінні?

Вілахуана порозважав якусь мить, перш ніж відповісти.

– Давид Мартін був блискучим молодим чоловіком, можливо, навіть занадто блискучим, що й пішло йому на шкоду. Але, на мою скромну думку, він зовсім звихнувся.

– Звихнувся?

– Збожеволів. Геть-чисто.

– Чому ви так гадаєте?

– Назвімо це інтуїцією. Мартін чув голоси… І то були голоси не муз.

– Маєте на увазі, що він страждав на шизофренію?

– Щось на кшталт цього. Знаю, що Маташ турбувався за нього. І немало. Маташ був такий, турбувався за всіх на світі, окрім себе самого. Здається, Мартін уплутався в бозна-яку халепу й відтоді його майже не бачили. Він уникав людей.

– У нього не було родини, яка могла б допомогти?

– У нього не було нікого. А якщо хтось і був, то Мартін віддалився від усіх. Його єдиним зв’язком із реальним світом була юна дівчина на ім’я Ізабелла, яку він узяв до себе ученицею. Маташ вважав, що тільки ця Ізабелла тримала Мартіна при житті, тільки вона намагалася вберегти його від самого себе. Маташ не раз казав, що єдиним справжнім демоном його товариша був той, що жив у Мартіновій голові й пожирав його живцем.

– Єдиним? Були ще інші демони?

Вілахуана стенув плечима.

– Я не знаю, як це пояснити, щоб ви не розсміялися.

– Спробуйте.

– Одного разу Маташ розповів мені, що Давид Мартін вірить, ніби підписав контракт із таємничим видавцем на написання священної книги, такої собі Біблії нової релігії. Не дивіться так на мене. За словами Маташа, Мартін начебто час від часу зустрічався з цим персонажем на ім’я Андреас Кореллі, щоб дістати від нього вказівки з потойбіччя абощо.

– І Маташ, звісно, сумнівався в існуванні цього Кореллі?

– Сумнівався не те слово. На його шкалі неправдоподібностей Кореллі посідав місце між пацючком Пересом [95] і Країною Чудес. Якось Маташ попросив мене порозпитувати у видавничому середовищі, чи не знають там людини з таким іменем. Я порозпитував. Перерив землю, небо й те, що між ними.

– І?

– Єдиний Кореллі, на якого я натрапив, – це бароковий композитор на ім’я Арканджело, можливо, ви чули про нього.

– А ким же тоді був той Кореллі, на якого працював Мартін, чи то пак уявляв, ніби працює?

– Мартін гадав, що це інший архангел [96], тільки впалий.

Журналіст приставив до лоба, наче роги, два вказівних пальці й іронічно посміхнувся.

– Сатана?

– Із хвостом і копитами. Одягнений у дорогий костюм Мефістофель, який прибув із пекла, щоб, як Фауста, спокусити Мартіна написати прокляту книжку, на основі якої постане нова релігія, що вкине весь світ у полум’я. Як я й казав, геть-чисто божевільний. Так він і закінчив.

– Маєте на увазі в’язницю Монтжуїк?

– То вже було трохи пізніше. Наслідком Мартінових марень та його дивного союзу з рогатим кульгавцем, стало те, що на початку тридцятих років письменникові довелося втікати з Барселони: поліція звинуватила його в серії злочинів, яких ніколи так і не було розкрито. Схоже, йому лише дивом вдалося виїхати з країни. Але уявіть собі лишень, яким це треба бути божевільним, щоб не вигадати нічого кращого, ніж повернутися до Іспанії під час війни. Невдовзі після того, як Мартін перейшов Піренеї, його затримали в містечку Пучсарда, і свої дні він закінчив у замку Монтжуїк. Як і багато інших. Як згодом і Маташ. Не бачившись кілька років, вони зустрілися у в’язниці… Вельми сумний кінець.

– Ви не знаєте, чому він повернувся? Нехай Мартін і був несповна розуму, та мав би усвідомлювати, що коли він повернеться до Барселони, рано чи пізно його схоплять…

Вілахуана знову стенув плечима.

– Заради чого ми робимо найбільші дурниці в цьому житті?

– Заради кохання, грошей, помсти…

– Я знав, що в глибині душі ви романтична натура.

– Отже, заради кохання?

– Хтозна. Я не уявляю, що ще він сподівався знайти тут, у країні, одна половина якої вбиває другу через ганчірки інакшого кольору…

– Ізабелла?

– Не знаю… Цієї загадки я ще не розгадав.

– Це та сама Ізабелла, яка трохи пізніше одружилася з книгарем Семпере?

Вілахуана здивовано глянув на неї.

– Звідки вам це відомо?

– Скажімо так: у мене є свої джерела.

– Якими було б незле поділитися зі мною.

– Я це зроблю, щойно матиму змогу. Я дала слово. То це була та сама Ізабелла?

– Так, та сама. Ізабеллі Жисперт, доньці власників продуктової крамниці «Жисперт», яка ще досі працює за церквою Санта-Марія-дель-Мар, судилося стати Ізабеллою Семпере.

– Гадаєте, вона була закохана в Давида Мартіна?

– Як я пригадую, вона вийшла за Семпере, а не за Мартіна.

– Це нічого не доводить, – відказала Алісія.

– Мабуть, маєте рацію.

– Ви її знали? Ізабеллу?

Вілахуана кивнув.

– Я був на весіллі.

– Вона здалася вам щасливою?

– Усі наречені щасливі в день свого весілля.

Цього разу вже Алісія усміхнулася злостиво.

– Якою вона була?

Журналіст опустив очі.

– Я розмовляв із нею лише раз чи два.

– Але ж вона мала справити на вас якесь враження.

– О так. Ізабелла справляла враження.

– І?

– І вона видалася мені однією з тих украй небагатьох людей, які роблять цей сучий світ місцем, вартим того, щоб його відвідати.

– Ви були на похороні?

Вілахуана повільно кивнув.

– Правда, що вона померла від холери?

Погляд журналіста оповила тінь.

– Так кажуть.

– Але ви так не думаєте?

Журналіст похитав головою.

– Тоді чому б вам не розповісти решту цієї історії?

– Правду кажучи, це сумна історія, яку мені хотілося б забути.

– І саме тому ви вже стільки років пишете про неї книжку? Книжку, яку – ви мали б розуміти це – вам ніколи не видати, принаймні в цій країні…

Вілахуана сумовито всміхнувся.

– Знаєте, що сказав мені Давид Мартін, коли я бачив його востаннє? Того вечора ми втрьох, я, він і Маташ, зібралися в «Ель Шампаньєті», щоб перехилити по келишку й відзначити закінчення першої частини «Лабіринту».

Алісія похитала головою.

– Хтозна-чому розмова звернула на вічну тему письменників і алкоголю. Мартін, який здужав випити відро горілки, не втрачаючи при цьому ясності думки, сказав мені того вечора фразу, яку я ніколи не забуду: «П’ють, щоб пам’ятати, а пишуть, щоб забувати».

– Може, він і не був таким безумцем, як видавався.

Вілахуана мовчки кивнув, обличчя його обважніло від спогадів.

– У такому разі чому б вам не розповісти мені те, що ви стільки років прагнете забути? – попросила Алісія.

– Тільки не кажіть, що я вас не попереджав, – мовив журналіст.

Уривок із книжки

ЗАБУТІ:

ВІКТОР МАТАШ І КІНЕЦЬ УТРАЧЕНОГО ПОКОЛІННЯ БАРСЕЛОНИ

Серхіо Вілахуана

(Видавництво «Дестіно», Барселона, 1989)

«Чорнило й сірка», захопливий та іронічний твір, написаний Віктором Маташем у 1933 році, імовірно, під впливом нещасть, які спіткали його друга й колегу Давида Мартіна, починається так:

«Не треба бути Ґете, щоб зрозуміти просту істину: будь-який письменник, що заслуговує на це найменування, рано чи пізно зіштовхується з Мефістофелем. Ті, що мають добре серце – якщо такі ще існують, – віддають йому свою душу. Усі решта – душі тих простаків, що стоять на їхньому шляху».

Віктор Маташ, який найменування письменника заслужив кров’ю й потом, зустрів свого Мефістофеля осіннього дня 1937 року.

Жити з письменства, балансуючи на краю, вдавалося до якогось моменту, але громадянська війна, що вибухнула в Іспанії, остаточно підтяла те, що лишалося від хисткого видавничого механізму, в якому Маташ знайшов був свою мету і свій хліб. Він далі писав, далі публікувався, але новим панівним жанром стала пропаганда, памфлети й панегірики на службі в грандіозних цілей, просякнутих ґвалтом і кров’ю. За кілька місяців Маташ, як і багато інших, виявився неспроможним заробити собі на прожиття. Лишалося сподіватися хіба що на чужу ласку або на щасливий випадок, що тими днями траплялися дедалі рідше.

Його останніми видавцями, яким він довірив свій цикл книжок «Лабіринт духів», було двійко прозірливих кавальєро, що звалися Ревельс і Баденс. Баденс, неабиякий гурман і знавець щонайвишуканіших страв і продуктів, які тільки існують на Землі, тимчасово полишив справи й перебрався до себе на дачу в Емпурді [97], щоб вирощувати там помідори й розмірковувати над таємницями трюфелів, чекаючи, доки минуть часи божевілля. Баденс був природженим оптимістом, якому огидні були всілякі свари і який прагнув вірити, що конфлікт триватиме не довше двох-трьох місяців, після чого Іспанія повернеться до свого природного стану хаосу, в якому завжди знайдеться місце для літератури, смаковитих наїдків і комерції. Ревельс, пильний дослідник політичного штукарства, вирішив лишитися в Барселоні й не закривати видавництво, хоча й зазнавав збитків. Художня література опинилася в непевному становищі, і гроші йшли здебільшого від друкування відозв, памфлетів та епічних поем, що прославляли тогочасних героїв, які щотижня змінювали один одного внаслідок внутрішньої боротьби, що загрожувала перетворитися на громадянську війну вже в межах самого республіканського табору. Не такий оптиміст, як його компаньйон, що надсилав йому ящики з чудовими помідорами та іншою городиною, Ревельс мав чуття, що все це затягнеться надовго й закінчиться вкрай погано.

Незважаючи на це, Ревельс і Баденс далі виплачували Маташеві щомісячний невеличкий аванс за його майбутні твори. Маташ, попри свою скруту, брав цю платню неохоче. Ревельс наполягав, намагаючись заспокоїти його сумніви. Коли розмова неминуче звертала на тему сумління або ж того, що видавець називав «бриднями людини, яка ще не знає по-справжньому, що таке голод», Ревельс лукаво посміхався до Маташа й запевняв його: «Вікторе, про нас не турбуйся, я вже подбаю про те, щоб колись ти нам компенсував усе, що зараз ми платимо тобі наперед».

Завдяки цій допомозі видавців Маташева сім’я мала що їсти – на той час цим уже могли похвалитися не всі. Більшість Вікторових колег перебували в куди хиткішому становищі з загрозливими перспективами. Декотрі, охоплені запалом романтизму, об’єднувалися в добровільні міліційні дружини. «Ми винищимо фашистських щурів у їхньому смердючому кублі», – казали вони. Не один дорікав Маташеві, що він не вступає до ополчення разом із ними. То були часи, коли пропагандистські плакати, якими були обвішані будинки в місті, заміняли багатьом людям їхні переконання і здоровий глузд. «Хто не готовий боротися за свою свободу, не заслуговує її», – казали Маташу. Письменника, який відчував, що його друзі мають рацію, гризли докори сумління. Чи мав би він покинути Сусану та їхню доньку Аріадну в будинку на пагорбі, а сам вирушити на зустріч із військами так званого «національного табору»? «Не знаю, про яку націю йдеться, але не про мою, – казав на вокзалі Вікторові товариш, якого він прийшов провести, – і не про твою також, хоч ти й не маєш мужності виступити на її захист». Маташ повертався додому, паленіючи з сорому. Коли він зайшов, Сусана кинулася до нього, обійняла й розридалася. «Не кидай нас, – благала вона його, тремтячи. – Твоя батьківщина – це Аріадна і я».

Військові дії наближалися, і невдовзі Маташ виявив, що не може писати. Він годинами сидів за машинкою, утупивши погляд у вікно. Згодом він став спускатися в місто майже щодня, шукаючи сюжетів, як він себе запевняв, а насправді щоб утекти від себе самого. Більшість його знайомих на той час запобігали ласки на каламутному чорному ринку прислужництва, що розквітнув у тіні війни. Поміж голодними літераторами пішов поголос, що Маташ, попри збитковість видавництва, отримує платню від Ревельса й Баденса. Колись його давній друг Мартін попереджав: «Заздрість – це гангрена письменників, вона точить нас, і ми гниємо живцем, аж доки забуття не косить усіх без жалю». За кілька місяців Маташеві знайомі відцуралися його. Коли вони помічали його здалеку, то переходили на другий бік вулиці, щось бурмочучи між собою і зневажливо посміюючись. Інші проходили повз нього, опустивши очі.

Перші місяці воєнних дій Барселона провела, занурена в дивний напівсон, сповнений страхів і внутрішньої колотнечі. Фашистський заколот у місті зазнав поразки в перші ж дні, і хотілося вірити, що війна лишилася десь далеко, що це лише ще одна порожня погроза куцих на зріст і на совість генералів і що за кілька тижнів усе повернеться до тої гарячкової ненормальності, яка характеризувала громадське життя країни.

Маташ уже не вірив у це. І боявся. Він знав, що громадянська війна – це не один конфлікт, а сукупність маленьких чи великих сутичок, переплетених між собою. Офіційну історію завжди пишуть хронікери, що належать або до переможців, або до переможених, але ніколи ті, які потрапили в пастку між двома таборами і які зазвичай не підкидують дров у вогнище. Мартін часто казав, що в Іспанії противника зневажають, але того, хто має власну думку й не пливе за течією, ненавидять. Тоді Маташ йому не вірив, але тепер уже починав думати, що єдиний гріх, який не пробачають в Іспанії, – це відмовитися пристати до одного чи другого стада. А де є стадо овець, завжди з’являються голодні вовки. Маташ мимоволі навчився цього всього і вже відчував запах крові в повітрі. Ще настане час ховати мерців і розповідати байки, а тепер треба було діставати ножі й вінчати на царство нікчем. Війни загиджують усе, вичищаючи лише пам’ять.

Того лиховісного дня 1937 року, який змінив долю Маташа, письменник спустився в місто, щоб зустрітися з Ревельсом. Завжди, коли вони бачилися, видавець запрошував його на обід до бару «Велодром», що розміщувався поблизу видавництва «Орбе» на вулиці Діагональ, і тишком совав йому конверт із дещицею грошей, яких вистачало, щоб прогодувати родину ще кілька тижнів. Того дня Маташ уперше відмовився взяти конверт. Ось як він описує цю сцену в «Спогадах про пітьму», романізованій хроніці воєнних і повоєнних років аж до його ув’язнення, яку ніколи не було видано і в якій Маташ – лише ще один персонаж, що його описує оповідач-всезнавець – можливо, богиня долі, а можливо, й ні.

Засклений фасад величезного бару «Велодром» здіймався там, де вулиця Мунтанер закінчувала свій аристократичний спуск, за кілька кроків від вулиці Діагональ. Приміщення, освітлене, як акваріум, подібне своїм склепінням до мирського собору, правило за прихисток, а також цикорну залу, тим, хто досі намагався вдавати, що вірить, ніби життя йде своїм звичаєм, а завтра чи післязавтра настануть кращі часи. Ревельс завжди сідав за кутовий столик, з якого можна було спостерігати за всією залою, а також бачити, хто входить і виходить.

– Ні, сеньйоре Ревельс. Я більше не можу брати від вас милостиню.

– Це не милостиня, це капіталовкладення. Ви знаєте, що ми з Баденсом переконані в тому, що за десять чи двадцять років ви станете одним із найчитаніших авторів у всій Європі. А якщо ні, я подамся у священики, а Баденс замість трюфелів буде їсти саму тільки мортаделу. Присягаюся на цій тарілці зі смаженими равликами.

– Ви, як завжди, сиплете дотепами.

– Зробіть мені ласку, візьміть гроші.

– Ні.

– Це ж треба, щоб із мільйонів іспанців мені трапився один-єдиний, який відмовляється брати гроші під столом!

– І що вам сказала на це ваша скляна куля?

– Слухайте, Вікторе, я б із задоволенням прийняв книжку взамін на платню, але зараз ми видати її не зможемо. Вам це відомо.

– Отже, мені доведеться зачекати.

– Це може тривати роки. У цій країні є люди, які не заспокояться, доки не винищать один одного. Тут, коли хтось втрачає здоровий глузд – що трапляється доволі часто, – він ладен вистрілити собі в ногу, якщо гадатиме, що так зробить кульгавим свого сусіда. І це минеться не скоро. Повірте мені.

– У такому разі краще померти з голоду, ніж бачити це все.

– Ви справжній герой. Вибачте тільки, що не плачу від зворушення. А для ваших дружини й доньки ви такої самої долі бажаєте?

Маташ заплющив очі під тягарем свого лиха.

– Я цього не казав.

– Тоді не кажіть і інших дурниць. Беріть гроші.

– Я поверну вам усе. До останнього сентимо.

– У цьому я ніколи не сумнівався. А тепер поїжте трохи, ви нічого й до рота не взяли. І заберіть додому хліб. І, до речі, зайдіть якось до видавництва. Там Баденс надіслав нам із Емпурди кілька ящиків прекрасної городини. Чи не могли б ви забрати трохи собі, а то мій кабінет скидається на овочеву крамницю?

– Ви вже йдете?

– Маю справи. Тримайтеся, Вікторе. І пишіть, бо одного дня – ось побачите – ми знову видаватимемо книжки, а ви ще мусите зробити нас багатими.

Видавець пішов, лишивши письменника за столиком самого. Маташ знав, що Ревельс прийшов сюди тільки для того, щоб віддати гроші, і, виконавши своє завдання, волів піти, щоб не змушувати товариша почувати сором і приниження через неспроможність прогодувати свою сім’ю інакше, як із чужої ласки. Маташ підчистив свою тарілку й заходився збирати до кишень скибки хліба, що лишився, коли на столик лягла чиясь тінь. Письменник підвів погляд і побачив одягнутого в пошарпаний костюм молодого чоловіка, що тримав у руках теку, подібну до тих, що стосами валяються в судах і архівах. Молодик мав надто хирлявий і нужденний вигляд, щоб бути політичним комісаром, який прийшов по Маташа.

– Не заперечуєте, якщо я присяду коло вас?

Маташ похитав головою.

– Мене звати Бріанс. Фернандо Бріанс. Я адвокат, хоч ним і не видаюся.

– Віктор Маташ, письменник, хоч також ним не видаюся.

– Що за часи настали, еге ж? Ті, хто є кимось, видаються ніким, а ті, хто ще два дні тому був ніким, тепер видаються чимось більшим, ніж вони є насправді.

– Я бачу, ви не лише адвокат, а ще й філософ.

– І все це за цілком помірну платню, – зауважив Бріанс.

– Я б із задоволенням винайняв вас, щоб захистити своє власне кохання, але, боюся, у мене зараз скрутно з фінансами.

– Не бійтеся. Клієнта я вже маю.

– Хто ж тоді я у цій історії? – запитав Маташ.

– Митець, якому поталанило бути обраним для дуже прибуткової роботи.

– Он як? І хто ж ваш клієнт, насмілюся запитати?

– Чоловік, який ревно оберігає своє особисте життя.

– Хто ж його не оберігає?

– Той, хто його не має.

– Забудьте на хвилинку про філософію й поверніться до адвокатури, – мовив до нього Маташ. – Яким чином я можу бути корисний вам чи вашому клієнту?

– Мій клієнт – чоловік значливий і грошовитий. Він один із тих, про кого кажуть, що у них є все.

– І саме вони завжди хочуть ще більше.

– У нашому випадку ось у цьому «ще більше» й полягають ваші послуги, – пояснив Бріанс.

– Які ж послуги може надати письменник у воєнний час? Мої читачі не хочуть читати, вони хочуть убивати одне одного.

– Ви ніколи не замислювалися над тим, щоб написати біографію? – запитав адвокат.

– Ні. Я пишу вигадані історії.

– Існує думка, що серед усіх літературних жанрів найбільше вигадки саме в біографії.

– За винятком, можливо, автобіографії, – погодився Маташ.

– Отож-то. Як новеліст, визнайте, що в годину скрути будь-яка історія – це лише історія.

– Як новеліст, я визнаю тільки аванси. Бажано готівкою.

– До цього ми ще дійдемо. Однак, чисто теоретично, хіба життєпис будь-якої особи не створено зі слів, з мови? Хіба ні?

Маташ зітхнув.

– Усе створено зі слів і з мови, – відказав він. – Навіть софізми адвокатів.

– А хто ж у такому разі письменник, якщо не будівничий мови? – запитав Бріанс.

– Той, хто не має жодних перспектив у своїй професії, коли люди перестають думати головою і починають думати нижньою частиною кишківника, щоб не сказати чогось іншого.

– Бачите? Навіть сарказм у ваших вустах звучить елегантно.

– Чому б вам не перейти ближче до справи, сеньйоре Бріанс?

– Краще не висловився б навіть мій клієнт.

– Продовжуючи тему сарказму… Якщо ваш клієнт такий впливовий і заможний, чи не видається вам, що маєте надто аскетичний вигляд, щоб бути його адвокатом? Без образ.

– А я й не ображаюся. Власне кажучи, ви маєте цілковиту слушність. Я не працюю напрямки зі своїм клієнтом.

– Поясніть, – попросив Маташ.

– Мене найняла престижна адвокатська контора, що заступає інтереси цього чоловіка.

– Вам неабияк поталанило. Чому ж тут не з’явився представник цієї такої поважної контори?

– Тому що вона перебуває на «національній» території. Звісно, лише формально. Особисто мій клієнт, як мені відомо, зараз у Швейцарії.

– Перепрошую?

– Мій клієнт та його адвокати мають підтримку й захист генерала Франко, – пояснив Бріанс.

Маташ із острахом озирнувся на столики довкола. Здається, ніхто на них не зважав і не дослухався до їхньої розмови, але то були часи, коли всі підозрювали всіх і навіть стіни мали вуха.

– Ви, мабуть, пожартували, – стишеним голосом мовив Маташ.

– Запевняю вас, що ні.

– У такому разі прошу вас устати й забратися геть. Будемо вважати, що я вас не бачив і не чув.

– Повірте, я чудово вас розумію, сеньйоре Маташ. Проте не можу цього зробити.

– Чому ні?

– Бо якщо я вийду з цього бару, не домовившись із вами, не думаю, що доживу до завтра. Як і ви та ваша родина.

Запала тривала мовчанка. Маташ схопив за лацкан адвоката, що з безмежним сумом в очах дивився на нього.

– Ви кажете правду… – пробурмотів письменник, радше до себе самого, ніж до розмовника.

Бріанс кивнув. Маташ відпустив його.

– Чому я?

– Дружина мого клієнта – ваша шанувальниця. Каже, їй дуже подобається, як ви пишете. Особливо історії про кохання. Інші – не так подобаються.

Письменник затулив обличчя руками.

– Якщо вас це трохи втішить, то плата більш ніж достойна, – додав Бріанс.

Маташ зиркнув на адвоката крізь пальці.

– А вам що вони пообіцяли?

– Вони дозволять мені й далі дихати і виплатять усі мої чималі борги. Якщо тільки ви скажете «так».

– А якщо я скажу «ні»?

Бріанс стенув плечима.

– Кажуть, нині найняти вбивцю в Барселоні коштує дуже дешево.

– Як я… як ви знаєте, що ці погрози не блеф?

Бріанс опустив очі.

– Коли я поставив це саме запитання, мені надіслали пакет із лівим вухом мого компаньйона, Хусіда, і повідомили, що надсилатимуть щодня пакети з іншими його частинами, доки не отримають відповіді. Я вже казав вам, що брудна робота в цьому місті оцінюється дешево.

– Як звати вашого клієнта? – запитав Маташ.

– Цього я не знаю.

– Що ж тоді ви знаєте?

– Знаю, що люди, які працюють на нього, не кидають слів на вітер.

– А він?

– Мені відомо, що він банкір. Впливовий. Знаю, чи радше здогадуюся, що він один із тих кількох банкірів, що фінансують армію Франко. Також знаю, чи то пак мені дали зрозуміти, що це чоловік честолюбний і дуже вразливий до тої думки, яка може лишитися про нього в історії, і що його дружина, як я вже згадував, ваша віддана читачка й шанувальниця, переконала чоловіка, що йому потрібна біографія, у якій будуть відображені його досягнення, його велич і непомірний внесок у добробут Іспанії і всього світу.

– Кожен сучий син потребує біографії, найбрехливішого ґатунку літератури з усіх, які тільки існують у світі, – виголосив Маташ.

– Не буду сперечатися, сеньйоре Маташ. Хочете почути добру новину?

– Вона стосується можливості лишитися живим?

– Сто тисяч песет на рахунку, відкритому на ваше ім’я в Національному банку Швейцарії, після згоди взятися за роботу і ще сто тисяч після публікації життєпису.

Маташ ошелешено поглянув на адвоката.

– Доки ви намагаєтеся перетравити цю суму, дозвольте, я поясню процедуру. Після згоди й підписання контракту ви щодва тижні отримуватимете через мою контору платню, доки не скінчите своєї роботи. Платня ця не буде відраховуватися від загальної суми вашого гонорару. Невдовзі до вас, також через мене, надійде перша версія біографії мого клієнта, яка, схоже, уже існує.

– Отже, я не перший?

Бріанс знову стенув плечима.

– Що сталося з моїм попередником? – запитав Маташ. – Йому також надсилали пакети?

– Цього я не знаю. Як я зрозумів, дружина мого клієнта вирішила, що його робота не має ні стилю, ні класу, ні savoir-faire [98].

– Не розумію, як ви ще можете жартувати про це.

– Це краще, ніж кинутися під метро. У кожному разі, цей документ, який, судячи з того, що мені розповіли, перебуває в зародковому стані, послугує вам основою. Ваше завдання – написати зразкову біографію цієї особи, спираючись на інформацію, яку знайдете на цих сторінках. На все маєте рік часу. Після того як мій клієнт перегляне життєпис і лишить свої зауваження, у вас буде ще півроку, щоб внести всі необхідні зміни, відшліфувати текст і підготувати рукопис до публікації. А найкраще, якщо дозволите висловити свою думку, це те, що вам не доведеться підписувати книжку своїм іменем і ніхто ніколи не дізнається, що її написали ви. Власне кажучи, ваше, як і моє, мовчання є обов’язковою вимогою цієї угоди.

– Тобто?

– Мабуть, мені слід було почати з того, що насправді ця книжка має бути автобіографією. Ви напишете її від першої особи, і підписана вона буде іменем мого клієнта.

– Мабуть, уже й назва є?

– Тільки робоча. «Я, Такий-то. Спогади іспанського фінансиста». Гадаю, альтернативні пропозиції приймаються.

Тоді Маташ зробив те, чого від нього не очікував ні Бріанс, ні він сам. Він розреготався. Письменник реготав, аж доки йому не виступили сльози на очах, а відвідувачі бару не стали позирати на нього скоса, дивуючись, як у когось ще може лишатися бажання веселитися в такі часи. Пересміявшись, Маташ глибоко видихнув і подивився на Бріанса.

– Це можна розуміти, як вашу згоду? – з надією запитав адвокат.

– А який вибір мені лишається?

– Нам із вами завтра чи післязавтра пустять кулю в голову в якомусь завулку, а найближчим часом те саме зроблять із вашою та моєю родинами.

– Де підписати?

По якомусь часі, після кількох безсонних ночей, сповнених тяжких роздумів і вагань, Маташ не витримав і пішов до свого видавництва «Орбе». Ревельс не збрехав: у приміщенні стояв запах добірних овочів і фруктів з плантації в Емпурді. Ящики, наповнені справжнім скарбом – городиною Баденса, вишикувалися вздовж коридорів поміж стосів книжок і рахунків до оплати. Ревельс уважно вислухав письменника, нюхаючи тим часом розкішний помідор, яким бавився в руках.

– Що скажете? – запитав Маташ, закінчивши розповідь про свою халепу.

– Божественний овоч. На сам тільки запах у мене прокидається апетит, – відказав Ревельс.

– Я маю на увазі мою дилему, – наполіг Маташ.

Ревельс поклав помідор на стіл.

– У вас немає іншого виходу, мусите погоджуватися, – заявив видавець.

– Ви кажете мені це, бо знаєте, що саме це я хочу почути.

– Я кажу вам це тому, що мені б хотілося й далі бачити вас живого, і тому, що ви нам винні гроші, які ми сподіваємося одного дня повернути. Ви вже отримали ту писанину?

– Частково.

– І?

– Гидота.

– А ви чекали на сонети Шекспіра?

– Сам не знаю, на що я чекав.

– Принаймні тепер можна робити припущення, про кого йдеться.

– Здається, я знаю, – промовив Маташ.

Очі видавцеві нетерпляче заблищали.

– Кажіть…

– Судячи з того, що я прочитав, підозрюю, що мова йде про Убача.

– Міґеля Анхеля Убача? Отакої! Порохового Банкіра?

– Схоже, це прізвисько йому не надто подобається.

– Сучому сину, бачте, не подобається прізвисько? Нехай тоді дає гроші на благодійність, а не на війну.

– Ви знаєте все про всіх на світі. Що ви знаєте про нього? – запитав Маташ.

– Я знаю лише про тих, хто важливий, – уточнив Ревельс.

– Я розумію, що світ гольтіпак і пройдисвітів не надто вас принаджує.

Ревельс, захоплений тим, що опинився посеред такої історії з найвищих політичних сфер, пропустив шпильку повз вуха. Він визирнув з кабінету й гукнув одну зі своїх повірниць, Лауру Франконі.

– Лауро, зайди до мене на хвильку, якщо можеш…

Чекаючи на помічницю, Ревельс нервово сновигав по кабінету. Невдовзі, оминаючи ящики з цибулею, у дверях з’явилася Лаура Франконі, яка, побачивши Маташа, усміхнулася йому й підійшла, щоб поцілувати. Мініатюрна й метка, Лаура була тим дієвим мозковим центром, завдяки якому все видавництво функціонувало без скрипу.

– Як вам подобається ця виставка сільськогосподарських продуктів? – запитала вона. – Покласти вам кілька кабачків?

– Тут наш приятель Маташ нещодавно уклав угоду з богами війни, – мовив видавець.

Письменник зітхнув.

– Чому б вам не висунутися з вікна й не прокричати це в гучномовець? – поцікавився він.

Лаура Франконі причинила двері кабінету і стурбовано поглянула на Маташа.

– Розкажіть їй, – попросив Ревельс.

Маташ розповів Лаурі коротку версію подій, але жінці цього вистачило, щоб самостійно заповнити пропуски. Коли письменник закінчив, вона лише підійшла й засмучено поклала руку йому на плече.

– До речі, а цей сучий син Убач уже має видавця, який публікуватиме його примхи?

Лаура скинула на нього їдким поглядом.

– Я лише вказав на можливість зиску, – став виправдовуватися Ревельс. – Не розумію, звідки така реакція на мої слова, зважаючи на ті часи, в яких нам доводиться виживати.

– Я був би вам вельми вдячний за поради й допомогу, – нагадав Маташ.

Лаура взяла його за руку й поглянула просто в очі.

– Візьміть гроші. Напишіть цьому чванькові те, що він хоче, і забирайтеся з цієї країни назавжди. Я раджу Аргентину. Землі подостатком, а стейки – просто дивовижні.

Маташ перевів погляд на Ревельса.

– Амінь, – виголосив видавець. – Я сам не зміг би розтлумачити краще.

– А не маєте якихось порад, що не передбачали б мандрівки за тридев’ять земель і життя у вигнанні для моєї сім’ї?

– Дивіться, Маташе. Хай як би ви не вчинили, однаково на кону ваше життя. Якщо переможе зграя Убача, яка зараз значно попереду за очками, то, носом чую, коли ви завершите роботу, ваше існування створюватиме незручності й знайдуться ті, хто захоче, щоб ви зникли. А якщо переможе Республіка і хтось дізнається, що ви працювали на одного з кредиторів Франко, то, я гадаю, вам виставлять рахунок за все.

– Просто пречудово.

– Ми можемо допомогти вам щезнути. Баденс має зв’язки в торговельному флоті, і ми могли б за кілька днів улаштувати, щоб вас із родиною переправили до Марселя. Звідти – ви вже самотужки. Я б на вашому місці дослухався до сеньйорити Лаури й подався б до Америки. Північної чи Південної, байдуже. Головне – опинитися по той бік океану.

– Ми будемо до вас навідуватися, – заявила Лаура. – А може, й переберемося до вас назовсім, зважаючи на те, куди рухається ця країна…

– І привозитимемо вам помідори й гарнірну зелень для тих барбекю, якими ви будете насолоджуватися, маючи в кишені двісті тисяч песет, – виголосив Ревельс.

Маташ засопів.

– Дружина не хоче покидати Барселони.

– Підозрюю, ви їй ще нічого про це все не розповідали, – сказав видавець.

Маташ похитав головою. Ревельс і Лаура Франконі перезирнулися.

– Я теж нікуди не хочу втікати, – промовив письменник. – На щастя чи на нещастя, Барселона – це мій дім. Вона у мене в крові.

– Малярія теж у крові, але це не йде людині на користь, – зауважив Ревельс.

– У вас є вакцина проти Барселони?

– У глибині душі я вас розумію. Я почувався б так само. Одначе подивитися світ, та ще й із добре натоптаною кишенею, я б не відмовився. Вам не обов’язково вирішувати вже. Маєте рік, чи то пак півтора, щоб усе обміркувати. Доки не здасте книжки й доки триватиме війна, все лишатиметься в непевному стані. Працюйте, як працювали з нами, не вкладаючись у строки й тримаючи нас ні в сих ні в тих…

Лаура на знак підтримки поплескала його по спині. Ревельс узяв приголомшливий зразок емпурданської агрокультури й простягнув його письменникові.

– Помідорчика не бажаєте?

Зберігся лише уривок «Спогадів про пітьму», однак усе вказує на те, що Маташ вирішив упокоритися долі. Схоже на те, що першу версію автобіографії Міґеля Анхеля Убача він здав аж на початку 1939 року. Коли війна підійшла до кінця й франкістські війська тріумфально входили в Барселону, Маташ іще працював над редакційними поправками й запропонованими йому змінами, більшість яких, імовірно, належали дружині Убача Федеріці, яка поєднувала фанатичне захоплення фашизмом зі слабкістю до мистецтва й літератури. Здавши остаточну версію книжки, Маташ, який, мабуть, розмірковував над порадою своїх видавців покинути країну разом із родиною та своїм гонораром, усе ж не дослухався до остороги й вирішив лишитися. Найімовірнішою причиною такого рішення було те, що дружина письменника знову завагітніла й невдовзі мала народити їхню другу доньку.

На той час Убач уже повернувся до Іспанії з перемогою, розкошуючи у славі і вдячності від найвищих очільників держави за свою фінансову допомогу франкістам. То були часи помсти, але також і часи віддяки. Переформовувалися всі інститути суспільного життя іспанців: одні занепадали в непам’ять, внутрішню еміграцію і злидні, тим часом як інші здіймалися на престижні і впливові пости. У суспільстві не лишилося жодного закутка, де б ця чистка не проводилася з невблаганною ретельністю. Техніка перефарбовування – традиція, що глибоко вкорінилася на Піренейському півострові – досягла філігранної досконалості. Війна лишила за собою сотні тисяч убитих, але ще більше забутих і проклятих. Значна частина колишніх знайомих і колег Маташа, які раніше його так зневажали, тепер у розпачі благали його допомогти, змилосердитися й замовити за них слово. Більшість невдовзі потрапили до в’язниці, де провели багато років, доки та дещиця, що лишилася від них, не згасла назавжди. Декотрих стратили без жалю. Інші наклали на себе руки або померли від горя чи хвороб.

Були й такі – цілком очікувано, найбільш самовпевнені й позбавлені будь-якого хисту, – що перекинулися до табору переможців. Як придворні ставленці режиму, вони здобували успіх, якого власними зусиллями їм годі було домогтися. Політика часто слугує прихистком для всяких посередніх митців, а то й зовсім невдах. Там вони розквітають, здобувають владу, якою чваняться, а насамперед користаються, щоб помститися всім, хто своєю працею і талантом досяг того, до чого вони ніколи не могли навіть наблизитися в ті часи, коли з жертовним виглядом проголошували, що зроблять усе, аби виконати свій священний обов’язок перед батьківщиною.

Улітку 1941 року, через два тижні після народження Соні, другої доньки Сусани й Віктора Маташів, сталася непересічна подія. Їхня родина насолоджувалася сонячним і спокійним недільним днем у своєму будинку біля Водної магістралі, коли почувся гуркіт автомобілів. Під’їхав кортеж, і з першої машини вийшли четверо озброєних чоловіків в однакових костюмах. Маташ боявся найгіршого, аж тут помітив, що з другої машини, «мерседеса», майже ідентичного до того, що возив генералісимуса Франко, з’явився кавальєро з вишуканими манерами в товаристві дами зі світлявим волоссям, вирядженої так, наче вона приїхала на коронацію королеви. Це були Міґель Анхель Убач та його дружина Федеріка.

Маташ, який так і не розповів дружині правди про книжку, на яку поклав понад півтора року свого життя – книжку, якою врятував життя своїй коханій, – відчув, як земля провалюється йому з-під ніг. Сусана, спантеличена, запитала, хто ці, такі вельможні, гості, що йдуть через їхній садок. Пояснить усе замість нього донья Федеріка, яка провела той довгий день разом із Сусаною. Доки дон Міґель Анхель із Маташем обговорювали чоловічі справи в робітні письменника за чаркою бренді й кубинськими сигарами (які банкір приніс із собою як подарунок), донья Федеріка перетворилася на найкращу подружку цієї бідолашної простачки, яка ледве-ледве трималася на ногах, досі немічна після пологів. Попри це, банкірша не заперечувала, коли Сусана підвелася й пішла на кухню, щоб приготувати чаю, до якого гостя не зволила навіть торкнутися, і принести сухе печиво, яке в домі Убачів не кинули б навіть собакам. Донья Федеріка тим часом бавилася з дівчатками, Аріадною і маленькою Сонею, які несподівано виявилися найгарнішим зі всього, що сеньйора Убач бачила за своє життя. Вона не розуміла, як таке могло статися, щоб дві такі солоденькі, такі сповнені сонця й життя дитинки народилися в пари, напівмертвої з голоду. Авжеж, може, Маташ і має якусь краплину таланту, але він, як і всі митці, лишається тільки прислужником. До того ж єдина, по-справжньому вдала книжка, яку він написав, – це «Будинок кипарисів». Усе решта – лише якась несьогосвітня маячня, яка розчарувала донью Федеріку своїми незрозумілими й моторошними сюжетами. Вона заявила Маташеві про це, коли тисла йому руку, неприємно здивована також його стриманою поведінкою, наче письменник був не радий їх тут бачити. «Насправді доброю була тільки перша ваша книжка», – сказала вона йому. Те, що він пошлюбився з такою мугиркою, яка не тямить як слід ні вдягнутися, ні слова сказати, лише підтвердило підозри доньї Федеріки. Маташеві книжки можуть придатися, щоб згаяти час, однак серед великих йому ніколи не бути.

Попри це, донья Федеріка, щонаймиліше усміхаючись, зносила товариство цієї бідачки, яка зі шкури пнулася, щоб догодити гості, і не переставала розпитувати про її життя, наче сподівалася щось із нього зрозуміти. Банкірша слухала її одним вухом, прикипівши очима до дівчаток. Аріадна дивилася на неї недовірливо, як усі діти дивляться на незнайомців, а коли донья Федеріка її запитала: «Скажи мені, сонце, хто вродливіший, твоя мама чи я?», дівчинка поспішила заховатися за материною спиною.

Коли Убач із Маташем вийшли з письменникового кабінету, уже вечоріло, і дон Міґель Анхель заявив, що їхня несподівана гостина добігла кінця. Банкір обійняв Маташа й поцілував руку Сусані. «Ви просто чудова пара», – виголосив він. Маташі провели вельможне подружжя до їхнього «мерседес-бенца» й спостерігали, як вони разом із кортежем інших машин від’їжджають під зоряним небом, що обіцяло спокійне майбутнє і, можливо, надію.

Наступного тижня, удосвіта, перед Маташевим будинком зупинилися дві машини. Цього разу чорні, без номерів. Із першої вийшов одягнутий у чорне габардинове пальто чоловік, який звався інспектором Хав’єром Фумеро з Бригади соціальних розслідувань. Із ним приїхав чоловік, вишукано вбраний, в окулярах і з охайною зачіскою, на вигляд – чиновник середньої ланки. Він лишився в автомобілі, спостерігаючи за дійством із пасажирського сидіння.

Маташ вийшов їм назустріч. Фумеро вдарив його револьвером в обличчя й розсік губу. Письменник упав на землю, його схопили люди інспектора й поволокли до машини, не зважаючи на його крики. Фумеро тим часом витер руки від крові об своє пальто, зайшов до будинку й заходився шукати Сусану з доньками. Знайшов він їх у шафі, де вони ховалися, схлипуючи й тремтячи від страху. Коли Сусана відмовилася віддати йому дітей, Фумеро вдарив її ногою в живіт. Узявши маленьку Соню і схопивши за руку Аріадну, що, нажахана, плакала, інспектор уже зібрався покинути приміщення, коли Сусана кинулася йому на спину і вп’ялася нігтями в обличчя. Фумеро, не змінившись на лиці, передав дівчаток одному зі своїх підлеглих, що спостерігав за всім із порога, й обернувся. Схопивши Сусану за горло, він кинув її на підлогу. Відтак опустився над жінкою, придавив коліном груди й зазирнув їй просто в очі. Сусана не могла дихати, вона тільки дивилася на цього незнайомця, що розглядав її, посміхаючись. Вона побачила, як чоловік дістав із кишені клинкову бритву й розклав її. «А зараз я тобі, суко, випущу тельбухи, а потім задушу ними», – спокійно промовив він.

Фумеро зірвав із неї одяг і вже почав бавитися лезом бритви, коли чоловік, який доти лишався в машині, чиновник із крижаним виглядом, поклав руку йому на плече і стримав інспектора.

– На це немає часу, – промовив він.

Чоловіки зоставили її і пішли геть. Сусана, стікаючи кров’ю, сповзла сходами вниз і лежала там, слухаючи гуркіт машин, що віддалялися поміж деревами, аж доки не зомліла.

Забуті

1

Коли Вілахуана скінчив свою розповідь, очі його були скляними, а голос хрипким. Алісія, опустивши погляд, мовчала. По якійсь хвилі журналіст кахикнув, і вона слабо всміхнулася до нього.

– Сусана більше ніколи не побачила ні свого чоловіка, ні доньок. Два місяці вона ходила по відділеннях поліції, лікарнях і дитячих притулках, розпитуючи про своїх дітей. Ніхто нічого не знав. Одного дня, у розпачі, жінка вирішила зателефонувати доньї Федеріці Убач. На її дзвінок відповів слуга, що з’єднав її з секретарем. Сусана розповіла все, що сталося, і сказала, що сеньйора єдина, хто може їй допомогти. «Вона моя подруга», – додала Сусана.

– Сердешна, – прошепотіла Алісія.

– За кілька днів її затримали на вулиці й відправили до жіночої божевільні. Там вона провела скількись-то років. Подейкують, ніби згодом їй вдалося звідти втекти. Бог його знає. Слід Сусани загубився назавжди.

Запала довга мовчанка.

– А Віктор Маташ? – запитала Алісія.

– Адвокат Бріанс, якого Ізабелла Жисперт раніше найняла для захисту Давида Мартіна, через того дізнався, що Маташ також опинився у замку Монтжуїк. За прямим наказом коменданта в’язниці, дона Маурісіо Вальса, його тримали осібно, не дозволяли виходити на прогулянку з іншими в’язнями, приймати відвідувачів чи листуватися. Мартін, якого також неодноразово кидали до карцеру, був єдиним, хто міг із ним спілкуватися, перемовляючись через коридор. Ось таким способом Бріанс дізнався про все, що сталося. Мабуть, на той час адвоката гризли докори сумління, і, почуваючись винним, він вирішив спробувати допомогти всім тим горопахам, що опинилися за ґратами. Мартіну, Маташу…

– Адвокат безнадійних справ… – проказала Алісія.

– Звісно, йому так і не вдалося їх урятувати. Мартіна вбили за наказом Вальса, принаймні так стверджують. Про Маташа Бріанс більше нічого не дізнався. Доля письменника досі лишається таємницею. А Ізабелла, в яку бідолашний Бріанс, гадаю, закохався, як закохувалися всі, хто її знав, померла ще раніше від них за вкрай непевних обставин. Після цього Бріанс так ніколи більше й не зумів підняти голови. Він хороший чоловік, але заляканий і, по суті, не може нічого вдіяти.

– Як ви гадаєте, Маташ може бути досі там?

– У замку? Я сподіваюся, Бог не такий жорстокий і вчасно забрав його до себе.

Алісія кивнула, намагаючись засвоїти всю нову інформацію.

– А ви? – запитав Вілахуана. – Що ви збираєтеся робити?

– Тобто?

– Ви збираєтеся вдавати, ніби нічого не сталося, після того всього, що я вам розповів?

– У мене руки так само міцно зв’язані, як і в Бріанса, – відповіла Алісія. – Якщо не міцніше.

– Неабияк зручно.

– Попри всю повагу до вас, мушу зауважити, що ви про мене нічого не знаєте.

– То дозвольте мені дізнатися. Допоможіть завершити цю історію. Скажіть, що я можу зробити.

– У вас є сім’я, Вілахуано?

– Дружина й четверо дітей.

– Любите їх?

– Дужче за все у світі. До чого ви хилите?

– Хочете, щоб я вам сказала, що маєте робити? Справді хочете?

Вілахуана кивнув.

– Дописуйте свою промову. Забудьте про Маташа. Забудьте про Мартіна. Про Вальса і про все, що мені розповіли. І забудьте про мене, так, наче мене тут ніколи й не було.

– Ми так не домовлялися, – запротестував Вілахуана. – Ви мене ошукали…

– Ласкаво просимо до клубу легковірних, – відказала Алісія, прямуючи до виходу.

2

Невдовзі після того, як Алісія покинула Академію і вийшла з палацу Рекасенс, вона змушена була завернути в завулок, щоб проблюватися. Вона сперлася рукою на холодний камінь стіни й заплющила очі, відчуваючи на губах смак жовчі. Дівчина спробувала дихати глибоко, силкуючись опанувати себе, але новий напад нудоти ледве не звалив її на землю. Встояла вона лише тому, що хтось її підтримав. Обернувшись, Алісія побачила послужливо-полохливе обличчя Ровіри, філера-початківця, що занепокоєно дивився на неї.

– Із вами все гаразд, сеньйорито Ґріс?

– Можна дізнатися, що ти тут робиш, Ровіро? – запитала Алісія, віддихуючись.

– Я побачив здалеку, як вам стало зле, і… Вибачте мені.

– Зі мною все гаразд. Іди собі.

– Ви плачете, сеньйорито.

– Забирайся геть, придурку! – крикнула Алісія на Ровіру, із силою відіпхнувши його обома руками.

Ровіра знітився і, ображено глянувши на Алісію, поквапився зникнути. Дівчина прихилилася до стіни. Витерши руками сльози, вона рушила далі, стискаючи зуби від люті.

Дорогою додому Алісія зустріла розвізного торговця й купила в нього кілька карамельок зі смаком евкаліпту, щоб забити кислий присмак у роті. Повільно підійнявшись сходами й опинившись біля дверей свого помешкання, вона почула всередині голоси. Дівчина подумала, що це прийшов Фернандіто, щоб дістати вказівки або щоб відзвітувати про виконання свого завдання, і перетнувся з Варґасом. Алісія відчинила двері й побачила, що Варґас стоїть біля вікна. На канапі, тримаючи філіжанку чаю і безтурботно всміхаючись, сидів Леандро Монтальво. Алісія аж пополотніла, завмерши у дверях.

– А я-то гадав, що ти будеш рада мене бачити, Алісіє, – промовив Леандро, підводячись.

Алісія ступила кілька кроків, скидаючи пальто й обмінюючись поглядом із Варґасом.

– Я… я не знала, що ти приїхав, – промимрила вона. – Якби я знала…

– Усе вирішилося в останню мить, – пояснив Леандро. – Я приїхав учора пізно вночі, але, як бачу, саме вчасно.

– Будеш щось? – запропонувала Алісія.

Леандро показав їй чашку, яку тримав у руках.

– Капітан Варґас був такий ласкавий, що приготував мені філіжанку пречудового чаю.

– Ми з сеньйором Монтальво обговорювали нашу справу, – сказав Варґас.

– Які ви молодці…

– Ну ж бо, Алісіє, поцілуй мене, ми з тобою стільки днів не бачилися.

Дівчина підійшла до Леандро й торкнулася губами його щоки. Начальникові очі зблиснули, отже, він відчув запах жовчі в її віддиху.

– Усе гаразд? – запитав Леандро.

– Так. Шлунок щось колобродить. Нічого серйозного.

– Тобі треба більше дбати про себе. Коли б я за тобою не наглядав, ти геть пустилася б берега.

Алісія кивнула й покірливо всміхнулася.

– Сідай-бо. Розповідай. Капітан каже, у тебе був насичений ранок. Зустріч із журналістом, як я розумію.

– Він зрештою так і не прийшов. Мабуть, не мав що розповісти.

– У цій країні зовсім не шанують домовленості.

– Варґас теж так каже, – зауважила Алісія.

– На щастя, є ще ті, хто працює, і працює сумлінно. Як ви з Варґасом, що практично розплутали цю справу.

– Та невже?

Алісія глянула на Варґаса, який опустив очі.

– Авжеж. «Метробарна», шофер і той Санчіс. Як на мене, перемога у нас, так би мовити, майже в руках. Слід певний.

– Докази лише непрямі. Ми не маємо нічого більше.

Леандро доброзичливо розсміявся.

– А що я тобі казав, Варґасе? Алісія ніколи не задоволена своєю роботою. Вона перфекціоністка.

– Яблуко від яблуні… – зауважив Варґас.

Алісія хотіла запитати Леандро, що той робить у Барселоні, коли двері зненацька розчинилися й Фернандіто, засапаний після бігу сходами, увалився до приміщення.

– Сеньйорито Алісіє! У мене свіжі новини! Ви не повірите, що я дізнався!

– Сподіваюся, ти дізнався, чому мені не доставили моє замовлення, – урвала його Алісія, уп’явши очі у Фернандіто.

– Овва! Хто цей клопітний молодий чоловік? – запитав Леандро. – Ти нас не познайомиш, Алісіє?

– Це Фернандіто. Працює у крамниці недалечко звідси.

Хлопець натужно ковтнув слину й кивнув.

– То що? Ти приніс чи ні? – запитала Алісія різким тоном.

Фернандіто німував, лише дивлячись на неї.

– Я замовляла яйця, молоко, хліб і дві пляшки білого вина. І ще оливкову олію. Що тут незрозумілого?

Фернандіто прочитав у очах Алісії нагальну потребу відповісти і ще раз кивнув зі скрушним виразом.

– Пробачте, сеньйорито Алісіє. Сталася помилка. Маноло каже, що все вже готово, і перепрошує. Такого більше не повториться.

Алісія клацнула кілька разів пальцями.

– Іди. Чого чекаєш?

Фернандіто ще раз кивнув і мовчки покинув їх.

– Ніколи нічого не зроблять як слід, – поскаржилася Алісія.

– Через це я й мешкаю в елітному готелі, – сказав Леандро. – Один телефонний дзвінок – і в тебе все, що потрібно.

Алісія, наче заспокоївшись, обернулася з усмішкою до Леандро.

– І чому ми завдячуємо честі бачити тебе в моїй скромній оселі замість розкішних апартаментів «Паласу»?

– Я сказав би, що скучив за твоїм сарказмом, але насправді я привіз хороші й погані новини.

Алісія перезирнулася з Варґасом, який лише кивнув.

– Присядь, будь ласка. Це тобі не сподобається, Алісіє, але я хочу, щоб ти знала: це не моя ідея і я нічого не міг вдіяти, щоб уникнути цього.

Алісія помітила, що Варґас немовби зіщулився.

– Уникнути чого? – запитала вона.

Леандро поставив чашку на стіл і зробив паузу, неначе набираючись духу, щоб повідомити те, що мав.

– Три дні тому поліціянти, які проводять розслідування, виявили, що протягом минулого місяця дон Маурісіо Вальс тричі спілкувався по телефону з сеньйором Іґнасіо Санчісом, генеральним директором «Метробарни». Того самого ранку під час обшуку мадридського відділення компанії знайшлися документи, які вказують на те, що між Іґнасіо Санчісом та доном Маурісіо Вальсом було здійснено кілька операцій купівлі-продажу акцій Іпотечного банку, материнської компанії «Метробарни». Згадані операції, на думку фахівців, проведено з численними порушеннями, і немає жодних свідчень, що про ці угоди було повідомлено, як належить, у Банк Іспанії. Один із реєстраторів центробанку, якого опитала поліція, стверджує, що нічого не знає про подібні операції і не реєстрував їх.

– А чому нас про це не повідомили? – запитала Алісія. – Я гадала, що ми теж беремо участь у цьому розслідуванні.

– Тут немає провини ні Хіля де Партери, ні поліції. Це було моє рішення. На ту мить я ще не знав, що ваше розслідування виведе іншою дорогою на Санчіса. Не дивись так на мене. Коли Хіль де Партера сповістив мене про це, я вирішив за краще почекати, доки поліція не доведе, що ми маємо справу з важливими для справи фактами, а не якоюсь звичною фінансовою махінацією поза межами наших повноважень. Якби стало відомо про зв’язок цих подій зі зникненням Вальса, звісно, я розповів би тобі про них. Але ви нас випередили.

– Я достеменно так і не зрозуміла суті цієї оборудки… Що за акції? – запитала Алісія.

Леандро жестом закликав її до терплячості й повів розповідь далі.

– У ході дальшого розслідування виявилося більше випадків сумнівних транзакцій між Санчісом і Маурісіо Вальсом. Більшість угод стосувалися купівлі-продажу боргових зобов’язань і частки власності в Іпотечному банку. Проводилися вони протягом майже п’ятнадцяти років за спиною ради директорів та адміністрації банківської установи. Мова йде про велетенські суми. Мільйони песет. На прохання, а радше за наказом, Хіля де Партери я вирушив учора ввечері до Барселони, де поліція була готова не сьогодні-завтра затримати й допитати Санчіса. Є підстави сподіватися на підтвердження версії про те, що кошти, отримані завдяки оборудці з емісією боргових зобов’язань Іпотечного банку, Вальс використав для виплати кредиту, який узяв, щоб придбати землю в Сомосаґуас і побудувати собі приватне помешкання, «Віллу Мерседес». Поліційний звіт вказує на те, що Вальс протягом багатьох років шантажував Санчіса, щоб заволодіти грошовими фондами, виведеними незаконним способом з балансу банку та пов’язаних із ним компаній. Грошовими фондами, які Санчіс замаскував фіктивними транзакціями між непрозорими компаніями, щоб приховати справжнє призначення коштів.

– Ти кажеш, що Вальс шантажував Санчіса. Чим?

– Це ми зараз намагаємося з’ясувати.

– Тобто все це лише через гроші?

– Усе, як завжди, хіба ні? – відказав Леандро. – Певна річ, сьогодні вранці хід справи пришвидшився, коли капітан Варґас повідомив мені результати вашого розслідування.

Алісія пронизала Варґаса ще одним поглядом.

– Я щойно розмовляв із Хілем де Партерою, і ми порівняли здобутки поліції з вашими. Цієї миті вживаються відповідні заходи. Мені шкода, що це сталося, коли тебе не було, але чекати ми не могли.

Алісія лише люто зиркала то на Леандро, то на Варґаса.

– Варґас зробив те, що мав зробити, Алісіє, – сказав Леандро. – Ба більше: мені прикро, що ти порушила нашу домовленість і не тримала мене в курсі вашого розслідування. Але я добре тебе знаю і впевнений, що це сталося не через нещирість: ти просто не любиш розголошувати те, що маєш на думці, поки не переконаєшся остаточно. Так само і я. Тому й не повідомив тобі нічого про ці оборудки, доки не стало зрозуміло, що вони пов’язані з нашою справою. Щиро кажучи, я теж здивувався, дізнавшись про все це. Я ж не знав, що ви взяли слід Санчіса. Як і ти, я очікував не такого. За інших обставин я б залюбки витратив ще кілька днів на те, щоб якомога ґрунтовніше розібратися у всіх деталях, перш ніж діяти. На жаль, у цій справі ми не можемо собі дозволити стільки часу, скільки хотілося б.

– Що з Санчісом?

– Цієї миті Іґнасіо Санчіс дає свідчення у комісаріаті, куди його було доставлено кілька годин тому.

Заплющивши очі, дівчина стала масувати руками скроні. Варґас підвівся й налив келих білого вина, який подав Алісії, блідій, наче смерть.

– Хіль де Партера і вся його команда висловили мені вдячність і просили переказати вам обом похвалу за блискучу роботу, яку ви здійснили на благо батьківщини, – сказав Леандро.

– Але ж…

– Алісіє, я тебе благаю. Не треба.

Дівчина спорожнила свій келих із вином і прихилилася головою до стіни.

– Ти казав, що маєш також хорошу новину, – промовила вона зрештою.

– Це була хороша новина, – пояснив Леандро. – Погана полягає в тому, що тебе й Варґаса звільнено від справи і розслідування передається виключно до рук нового вповноваженого, призначеного Міністерством управління.

– Кого?

Леандро стиснув губи. Варґас, який досі мовчав, налив вина тепер уже й собі і засмучено поглянув на Алісію.

– Ендайї.

Алісія спантеличено подивилася на обох.

– Що ж це за нечисть така, цей Ендайя?

3

У камері тхнуло сечею та електрикою. Раніше Санчіс ніколи не зауважував, що електрика має запах. Нудкий і металічний, як запах пролитої крові. Затхле повітря камери було просякнуте цим ароматом, від якого вивертало нутрощі. Під стелею в лад із гудінням генератора, що стояв у кутку, вібрувала й хиталася лампочка, кидаючи молочно-біле світло на вологі стіни, вкриті чимось, що видавалося слідами від людських нігтів. Санчісу захотілося заплющити очі, він насилу змусив себе цього не робити. Примотаний до металевого стільця дротом, що вгризався йому в шкіру, чоловік майже не відчував ні рук, ні ніг.

– Що ви зробили з моєю дружиною?

– Твоя дружина вдома. Пречудово себе почуває. Хто ми, по-твоєму?

– Я не знаю, хто ви.

У голосу з’явилося обличчя, і Санчіс уперше зустрівся з цим кришталевим і гострим, як сталь, поглядом очей, таких блакитних, що здавалися текучими. Лице було кутасте, утім із привабливими рисами. Чоловік мав зовнішність одного з тих ставних красенів, вигляд яких змушує сеньйор із доброзвичайних родин стежити за ними крайока, відчуваючи соромливу хіть між ногами. Одягнутий був надзвичайно елегантно. Манжети його охайної, щойно з хімчистки, сорочки було оздоблено двома золотими запонками з орлом із національного герба.

– Ми – це закон, – сказав чоловік, усміхаючись, наче до давнього друга.

– У такому разі відпустіть мене. Я нічого не вчинив.

Присунувши стільця і всівшись навпроти Санчіса, чоловік кивнув з виразом розуміння на обличчі. Санчіс побачив, що в камері, біля стіни, ховаючись у темряві, стоять щонайменше ще дві людини.

– Мене звати Ендайя. Прикро, що нам доводиться знайомитися за таких обставин, але мені хочеться вірити, що ми з вами станемо добрими друзями, тому що друзі поважають один одного й нічого не приховують.

Ендайя кивнув, і двоє його підлеглих підійшли до Санчіса і стали ножицями шматувати на клапті його одяг.

– Майже все, що я знаю, мене навчила одна велика людина. Інспектор Франсіско Хав’єр Фумеро, на пошану якого в цьому будинку висить меморіальна дощечка. Фумеро був одним із тих, чию справжню велич іноді не оцінюють належним чином. Гадаю, що ви, друже Санчіс, маєте розуміти це краще за будь-кого, адже з вами сталося так само, хіба ні?

Санчіс, який уже тремтів, дивлячись, як із нього здирають одяг, пробелькотів:

– Я не знаю, про що…

Ендайя підняв руку, немовби на знак, що не потребує пояснень.

– Ми тут усі друзі. Як я вам уже казав. Нам не треба нічого приховувати одне від одного. Хороші іспанці не приховують ніяких таємниць. А ви ж хороший іспанець. Однак люди часом бувають злими, ось у чому річ. Мусимо це визнати. Ми живемо в найкращій у світі країні – у цьому ніхто не сумнівається, – але іноді нами оволодіває заздрість. І ви це знаєте. «Він одружився з донькою шефа, він це зробив тільки з розрахунку, він не заслужив бути генеральним директором, він те, він се…» Кажу ж бо вам: я вас розумію. Я розумію, що чоловік злиться, коли його честь і добре ім’я ставлять під сумнів. Якщо у нього є яйця. А у вас вони є. Осьо де вони. Пара чудових яєчок.

– Будь ласка, не треба, не…

Голос Санчіса захлинувся у вереску, коли чоловік, що порався з генератором, причепив затискачі до геніталій фінансиста.

– Не плач, чоловіче, ми ж тобі ще нічого не зробили. Ану подивися на мене. В очі. Дивися мені в очі.

Санчіс, хлипаючи, як дитина, звів погляд. Ендайя всміхнувся.

– Ось бачиш, Санчісе. Я твій друг. Між нами не має бути жодних таємниць. Ти допоможеш мені, а я тебе доправлю додому, де на тебе чекає дружина, туди, де ти й маєш бути. Ну-ну, не плач, чоловіче, не плач. Я не люблю, коли іспанці плачуть, чорт забирай. Тут плачуть лише ті, хто має що приховувати. Але ж нам немає чого приховувати, правда? Між нами немає таємниць. Тому що ми друзі. І я знаю, що Маурісіо Вальс у тебе. І я тебе розумію. Вальс – покидьок. Авжеж, авжеж. Я не соромлюся це визнати. Я бачив документи. Я знаю, що Вальс тебе змушував порушувати закон. Продавати акції, яких не існує. Я не розуміюся на цих справах. Фінанси – то не моя парафія. Але навіть такому нетямі, як я, зрозуміло, що Вальс примушував тебе красти заради своєї вигоди. Скажу тобі навпрямець: цей тип, міністр він чи ні, – справжнісінький пройдисвіт. Це тобі кажу я, а я на цьому знаюся, бо таких пройдисвітів бачу щодня. Але ж тобі відомо, як у нас все влаштовано. Ти важиш стільки, скільки важать твої друзі. Так уже воно повелося. А у Вальса друзів багато. Друзів, які при владі. Але всьому є край. Настає мить, коли треба сказати «досить». Ти хотів відновити справедливість власними руками. Слухай, я тебе розумію. Але це була помилка. Для цього є ми. Це наша робота. Єдине, чого ми зараз хочемо, – це відшукати цього шахрая Вальса, щоб усе вияснити. Щоб ти зміг піти собі додому, до своєї дружини. Щоб кинути Вальса до буцегарні й змусити його відповісти за все, що він вчинив. І щоб я міг собі спокійно піти у відпустку, яку вже запланував. Та й по всьому. Ти тямиш про що я, еге ж?

Санчіс спробував щось сказати, але зуби йому цокотіли так сильно, що слів неможливо було розібрати.

– Що ти кажеш, Санчісе? Через ці твої дрижаки, я тебе не розумію.

– Які акції? – зрештою спромігся вимовити фінансист.

Ендайя зітхнув.

– Ти мене розчаровуєш, Санчісе. А я-то гадав, що ми з тобою друзі. А друзі не ображають один одного. Так не годиться. Я хочу розібратися з цим по-хорошому, тому що в глибині душі розумію, чому ти це зробив. Інші, може, не розуміють, але я розумію. Бо я знаю, що це таке – мати справу зі сволотою, яка вважає себе вищою за всіх. І я дам тобі ще один шанс. Тому що ти мені подобаєшся. І дозволь дати тобі дружню пораду: іноді треба дуже добре подумати, перш ніж вдавати з себе героя.

– Я не знаю, про які акції ви мені кажете, – пробелькотів Санчіс.

– Не скигли мені тут, дідько тебе дери. Хіба ти не бачиш, у яке незручне становище ставиш мене? Я мушу вийти з цього приміщення з результатами. Хіба це так важко зрозуміти? Насправді все дуже просто. Коли життя грає тебе в дупу, найрозумніше зробитися педерастом. А тебе, мій друже, життя ось-ось добряче виграє. Тому краще не ускладнюй. На цьому стільці сиділи чоловіки в сотню разів міцніші за тебе. Ніхто не протримався довше ніж чверть години. А ти лише білоручка. Не змушуй мене робити те, чого я не хочу робити. Прошу тебе востаннє: розкажи, де ти його тримаєш, і ми розійдемося по-хорошому. Цього самого вечора ти знову будеш удома, разом зі своєю дружиною, цілий і неушкоджений.

– Будь ласка… Не робіть їй нічого… Вона хвора, – став благати Санчіс.

Ендайя зітхнув і помалу наблизив своє обличчя до Санчісового так, що між ними лишилося кілька сантиметрів.

– Слухай-но, нікчемо, – промовив він куди холоднішим тоном, ніж раніше. – Якщо ти мені зараз не скажеш, де Вальс, я підсмажуватиму твої яйця доти, доки в тебе з усіх дірок лайно не полізе, а потім я візьму твою шльондру-дружину і розпеченими кліщами буду здирати їй з кісток м’ясо, повільно, щоб вона знала, що у всьому винен плаксивий слинько, за якого вона вийшла заміж.

Санчіс заплющив очі й заскавулів. Ендайя знизав плечима й підійшов до генератора.

– Ну як знаєш.

Фінансист знову вдихнув той металічний запах і відчув, як підлога вібрує під його ногами. Кілька разів блимнула лампочка. Опісля було лише полум’я.

4

Леандро кивав головою, тримаючи слухавку біля вуха. Він провів біля апарата вже хвилин сорок п’ять. Варґас і Алісія дивилися на нього вичікувально, тим часом спорожнивши на двох цілу пляшку вина. Коли дівчина підвелася за другою, Варґас зупинив її, похитавши головою. Алісія взялася смалити цигарки одну за одною, уп’явшись очима в Леандро, що далі незворушно слухав і кивав.

– Авжеж. Ні, звісно, що ні. Я розумію. Так, сеньйоре. Я скажу. І вам на все добре.

Леандро поклав слухавку й знесилено подивився на них. У погляді його перемішалося полегшення нарівні з досадою.

– Я розмовляв із Хілем де Партерою. Санчіс зізнався, – урешті промовив він.

– Зізнався? У чому? – запитала Алісія.

– Усі частинки пазлу починають ставати на свої місця. Він підтвердив, що історія ця тягнеться ще здавна. Схоже, Вальс і фінансист Міґель Анхель Убач познайомилися невдовзі після закінчення війни. На той час зірка Вальса саме починала сходити на владному небосхилі після того, як дон Маурісіо продемонстрував свою відданість і надійність на посаді коменданта в’язниці Монтжуїк, роботі не надто приємній. Очевидно, Убач через консорціум, створений, щоб винагородити осіб, чий внесок у національну справу був найвизначнішим, передав Вальсові пакет акцій новоутвореного Іпотечного банку, який поглинув кілька фінансових компаній, ліквідованих після війни.

– Ти говориш про експропріацію і розподіл воєнної здобичі, – перервала його Алісія.

Леандро терпляче зітхнув.

– Обережно, Алісіє. Не всі мають такі широкі погляди, як я, і не всі такі толерантні.

Дівчина прикусила язика. Леандро зачекав, доки вона покірливо глянула на нього, а тоді повів далі:

– У січні 1949 року Вальс мав отримати другий пакет акцій. Між ними існувала усна домовленість. Але несподівана смерть Убача перед Новим роком унаслідок нещасного випадку…

– Якого нещасного випадку? – перервала його Алісія.

– У будинку сталася пожежа, і банкір із дружиною загинули вві сні. Не перебивай мене, Алісіє, будь ласка. Я саме казав, що смерть банкіра спричинила певні непорозміння із його заповітом, який, схоже, не містив жодної згадки про ці домовленості. Ситуація ускладнилася тим, що Убач призначив виконавцем своєї останньої волі молодого адвоката з контори, що репрезентувала інтереси банкіра.

– Іґнасіо Санчіса, – не стрималась Алісія.

Леандро скинув на неї докірливим поглядом.

– Так, Іґнасіо Санчіса. Санчіс як виконавець заповіту до досягнення повноліття донькою Убачів Вікторії також став її офіційним опікуном. І так – перш ніж ти переб’єш мене знову, – ледве їй виповнилося дев’ятнадцять років, адвокат одружився з нею, що викликало немало пересудів, а також певний скандал. Схоже, що пішов поголос, начебто Вікторія ще до повноліття мала незаконний зв’язок зі своїм майбутнім чоловіком. Стверджували також, що Іґнасіо Санчіс – честолюбний аферист, адже за заповітом більша частина спадщини Убачів перейшла Вікторії, від якої адвокат був значно старший. Крім того, є свідчення, що в житті Вікторії Убач були періоди емоційної нестабільності. Начебто одного разу, ще підлітком, вона втекла з дому, і півроку про неї не було жодної звістки. А проте все це – лише плітки. Найважливішим тут є те, що, узявши в свої руки управління пакетом акцій банку Убача, Санчіс відмовив Вальсові в тому, що, за словами майбутнього міністра, належало йому, оскільки було обіцяне покійним банкіром. Тоді Вальс відступив і, як то кажуть, проковтнув образу. Лише кілька років по тому, ставши міністром і діставши свій чималий пай влади, він вирішив присилувати Санчіса віддати те, що вважав своїм, і ще й з лишком. Вальс пригрозив адвокатові звинуватити його в організації «зникнення» Вікторії в 1948 році з метою приховати її вагітність у неповнолітньому віці. Нібито Санчіс сховав її, помістивши до санаторію на узбережжі Коста-Браво, як я розумію, десь біля містечка Сан-Фаліу-да-Ґішулс, де п’ять чи шість місяців по тому її знайшла Громадянська гвардія. Вікторія блукала берегом моря, дезорієнтована, із ознаками недоїдання. Усе вказує на те, що Санчіс поступився міністрові. Провівши низку незаконних операцій, він передає Вальсові значну суму у вигляді акцій та векселів Іпотечного банку. Добра частина статків дона Маурісіо пішла звідти, а не від його тестя, як часом пліткували. Але Вальс хотів більше. Він далі тиснув на Санчіса, який ніколи не пробачив міністрові, що він заради досягнення своїх цілей уплутав у цю справу Вікторію, погрожуючи зруйнувати їй репутацію цим епізодом із підлітковою втечею. Адвокат звертався за допомогою до різноманітних установ, але всюди перед ним зачиняли двері й казали, що Вальс надто могутня людина, наближена до владної верхівки, і чіпати його не можна. До того ж у такому разі довелося б піднімати справу з консорціумом, створеним для розподілу компенсацій наприкінці війни, чого нікому не хотілося. Санчіса дуже серйозно попередили, щоб він забув про цю справу.

– Чого він не зробив.

– Очевидно, що ні. Не тільки не забув, а й вирішив помститися. І ось тут, власне, він і припустився помилки. Санчіс найняв детективів, щоб ті понишпорили у Вальсовому минулому. Ось так вони й вийшли на пройдисвіта, який на той час усе ще гнив у в’язниці Монтжуїк, – Себастьяна Сальґадо, і дізналися про низку порушень і зловживань, вчинених Вальсом на посаді коменданта Монтжуїку, від яких постраждали в’язні та їхні родини. Список кандидатів на головну роль псевдомесника виявився досить довгим. Бракувало лише переконливої історії. Санчіс вирішив замаскувати свою помсту політичною або особистою вендетою, що мала походити з темного минулого міністра. Через Сальґадо, з яким зв’язалися і якому пообіцяли певну суму грошей і помилування в обмін на згоду зіграти роль, так би мовити, живця, Санчіс почав надсилати листи з погрозами. Адвокат знав, що листи будуть відслідковуватися і слід приведе до Сальґадо. Він також найняв ще одного колишнього в’язня замку, на ім’я Валентин Морґадо, у якого були свої причини бажати Вальсові лиха. Морґадо звільнили в 1947 році, однак він звинувачував Вальса у смерті своєї дружини, яка загинула від хвороби, доки чоловік був за ґратами. Морґадо став працювати водієм родини Санчісів. За допомогою такого собі Бебо, в’язничного наглядача, який уже давно працював у Монтжуїку і якому Санчіс не тільки виплатив значну суму грошей, а й за дуже вигідну ціну здав у Пуебло-Секо помешкання, яке належало «Метробарні», Морґадо діставав для свого хазяїна інформацію про в’язнів, яких Вальс гнобив найсильніше, коли управляв Монтжуїком. Один із них, Давид Мартін, письменник із серйозними психічними проблемами, який серед арештантів здобув собі прізвисько В’язень Неба, виявився ідеальним кандидатом на роль у тому сценарії, який написав Санчіс. Мартін зник за дивних обставин, коли Вальс наказав двом своїм підлеглим відвезти його до закинутого будинку поблизу парку Ґуель і там убити. Письменникові, ймовірно, вдалося врятуватися, і міністр завжди боявся, що цей чоловік, що, як видається, остаточно стратився глузду в камері для самотнього ув’язнення, одного дня повернеться, щоб спробувати помститися за вбивство жінки на ім’я Ізабелла Жисперт, у якому звинувачував Вальса. Ти встигаєш за мною?

Алісія кивнула.

– План Санчіса полягав у тому, щоб переконати Вальса, ніби його колишні в’язні змовилися між собою, щоб оприлюднити інформацію про його зловживання владою і про злочини, вчинені за його наказом проти арештантів. За цим усім мав би стояти Мартін та його товариші по в’язниці. Санчіс хотів змусити Вальса нервувати, щоб він покинув свою захисну шкаралупу й вирушив на зустріч зі своїми недругами, гадаючи, що це єдиний спосіб примусити їх замовкнути. Знищити ворогів, доки вороги не знищили його.

– Але все це було лише для того, щоб Вальс потрапив у пастку, – зауважила Алісія.

– Задумано було бездоганно, адже поліція в ході розслідування мала наштовхнутися на слід особистих порахунків і фінансових махінацій, які сам Вальс щосили намагався приховати. Сальґадо був ідеальною приманкою, адже його легко можна було пов’язати з іншими в’язнями, особливо з Давидом Мартіном, «невидимою рукою», яка начебто мала цим усім керувати. І все ж протягом років Вальс зберігав холодну голову. Почав нервувати він лише невдовзі після вчиненої Морґадо нібито спроби замаху на нього в 1956 році в будинку Товариства красних мистецтв у Мадриді. Міністр подбав про звільнення Сальґадо, щоб простежити за ним, сподіваючись, що той приведе його до Мартіна. Однак Сальґадо усунули, коли той мав намір заволодіти своєю колишньою здобиччю, яку заховав у камері зберігання на Північному вокзалі незадовго до свого затримання в 1939 році. Уже непотрібного Сальґадо змусили замовкнути навіки, і слід було заметено. Вальс тим часом припустився ще кількох помилок і хибних кроків, які ще більше заплутували справу. Міністр спонукав одного з працівників свого видавництва «Аріадна», Пабло Каскоса, щоб той зв’язався з членом родини Семпере, з яким мав певні відносини, а саме з Беатріс Аґілар. Семпере володіють комісійною книгарнею, яку, на думку Вальса, Мартін міг використовувати як притулок. Вони могли навіть бути його спільниками, адже Ізабелла Жисперт доводилася дружиною власникові крамниці й матір’ю теперішньому управителю й чоловікові Беатріс, Даніелю Семпере. Гаразд-гаразд, можеш мене перебити, а то, я бачу, що тебе зараз грець ударить.

– А як же книжки Маташа? Як пояснити те, що книжка, яку я знайшла у Вальсовому столі, була, за словами його доньки, останнім, що міністр тримав у руках, перш ніж зникнути?

– Частина тої самої стратегії. Маташ був другом і колегою Давида Мартіна і теж сидів за ґратами в Монтжуїку. Потроху-потроху тиск, погрози й ілюзія незримої змови зробили свою справу, і Вальс вирішує вирушити з охоронцем, якому довіряв, до Барселони, щоб зустрітися там із Давидом Мартіном, кого він вважав своїм месником. Поліція припускає, і я з ними згоден, що Вальс збирався на цю таємну зустріч із Мартіном з метою позбутися його остаточно.

– Але ж Мартін помер багато років тому, як і Маташ.

– Саме так. Насправді на Вальса чекали Санчіс і Морґадо.

– А хіба не простіше було б лишити Давида Мартіна поліції?

– Простіше, одначе якби Мартіна, якого Вальс вважав живим, затримали, то на поверхню могла би сплисти інформація про смерть Ізабелли Жисперт і про інші темні справи, що зруйнувало б Вальсові кар’єру.

– Гадаю, у цьому є рація. Що сталося потім?

– Схопивши Вальса, Санчіс і Морґадо перевезли його до старої фабрики Кастельс у Пуебло-Нуево, що давно вже закрита, однак перебуває у власності «Метробарни». Санчіс зізнався, що вони катували міністра кілька годин, а потім позбавилися трупа, кинувши його до однієї з фабричних печей. Поки я розмовляв із Хілем де Партерою, надійшло підтвердження, що поліція знайшла там кістки, які можуть бути Вальсовими. Надіслано запит на рентгенограму Вальсових зубів, щоб перевірити, чи рештки справді належать міністрові. До завтрашнього ранку, гадаю, це стане відомо.

– То справу закрито?

Леандро кивнув.

– Ту її частину, що стосується нас. Лишається з’ясувати, чи не було в Санчіса інших спільників, а також уточнити всі деталі його схеми.

– Це все повідомлять пресі?

Леандро всміхнувся.

– Звісно, що ні. Цієї миті в Міністерстві управління відбувається нарада, на якій вирішують, що слід оголосити. Більше подробиць я не знаю.

Надовго запанувала тиша, яку порушував лише Леандро, що сьорбав чай, не відводячи очей від Алісії.

– Це велика помилка, – зрештою пробурмотіла дівчина.

Леандро стенув плечима.

– Можливо, але тепер це вже не в наших руках. Завдання, задля якого нас залучили, – допомогти знайти Вальса, – виконано. І виконано успішно.

– Це неправда, – запротестувала Алісія.

– Так це розуміють люди з повноваженнями більшими, ніж у мене, і запевно, що більшими, ніж у тебе, Алісіє. Помилка – це не знати, коли слід спинитися. Нам лишилося тільки виявити розважливість і дозволити справі йти своїм природним ходом.

– Сеньйор Монтальво має рацію, Алісіє, – мовив Варґас. – Ми більше нічого не можемо зробити.

– Здається мені, що ми вже зробили забагато, – холодно відповіла Алісія.

Леандро докірливо похитав головою.

– Капітане, ви не могли б нас залишити на кілька хвилин наодинці? – попросив він.

Варґас підвівся.

– Так, звісно. Власне кажучи, я саме збирався йти до себе, щоб зателефонувати до Головного управління й дізнатися, якими будуть накази для мене.

– Гадаю, це чудова ідея.

Варґас уникав погляду Алісії, проходячи повз неї. Він простягнув руку Леандро, яку той сердечно потиснув.

– Дуже вам дякую, капітане, за вашу допомогу. І за те, що так піклувалися про мою Алісію. Я перед вами в боргу. Якщо вам щось буде треба, не вагайтеся – звертайтесь до мене.

Варґас стримано кивнув і вийшов. Щойно вони лишилися самі, Леандро жестом показав Алісії, щоб вона сіла на канапу біля нього. Дівчина неохоче підкорилася.

– Чудовий хлопчина цей Варґас.

– Якби ще тільки язик мав трохи коротший…

– Не будь до нього несправедлива. Він довів, що хороший поліціянт. Мені він подобається.

– Наскільки я знаю, він неодружений.

– Алісіє, Алісіє…

Леандро по-батьківськи, напівобійнявши, обхопив рукою її за плечі.

– Ну, кажи вже, доки не луснула, – дозволив він. – Виговорюйся.

– Усе це велика купа лайна.

Леандро ніжно притягнув її до себе.

– Згоден. Це халтура. Ми з тобою так не працюємо. Але в міністерстві всі дуже нервувалися. А в Ель-Пардо нам кажуть, що ми свою роботу виконали. Краще нехай так. Мені б не хотілося, щоб думали чи казали, ніби це ми не впоралися.

– А Ломана? Він з’явився?

– Наразі ні.

– Дивно.

– Так, дивно. Але це одна з тих білих плям у цій історії, які, найімовірніше, найближчими днями буде заповнено.

– Забагато щось білих плям, – зауважила Алісія.

– Не перебільшуй. Із Санчісом усе певно. Документції не бракує, мотив чіткий – великі гроші й особиста помста. Ми маємо зізнання й докази, які все підтверджують. Усе сходиться.

– Зовні.

– Хіль де Партера, міністр управління та генералісимус вважають, що справу розкрито.

Алісія збиралася щось сказати, але промовчала.

– Алісіє, це ж те, що ти хотіла? Хіба ти не бачиш?

– А що я хотіла?

Леандро сумно поглянув їй в очі.

– Звільнитися. Звільнитися назавжди від мене, підступного Леандро. Щезнути.

Дівчина пильно глянула на нього.

– Ти говориш серйозно?

– Я дав тобі слово. Такою була наша угода. Остання справа. І ти вільна. Як гадаєш, навіщо я приїхав до Барселони? Я міг вирішити все по телефону, не виходячи зі свого готелю. Ти знаєш, як я не люблю дороги.

– То навіщо ти приїхав?

– Щоб побачити тебе віч-на-віч. І щоб сказати тобі, що ти мій друг і лишишся ним назавжди.

Леандро взяв її за руку й усміхнувся.

– Ти вільна, Алісіє. Вільна, як вітер.

Очі дівчини наповнилися слізьми, вона несамохіть обійняла Леандро.

– Хай що б не сталося, – мовив її наставник, – хай що б ти не робила, я хочу, аби ти знала: я завжди буду поруч, коли тобі щось буде потрібно. Будь-що. Без жодних зобов’язань, жодних угод. Міністерство вповноважило мене виплатити тобі суму в розмірі сто п’ятдесят тисяч песет, які надійдуть на твій рахунок до кінця тижня. Я знаю, що не потрібен тобі й що ти за мною не сумуватимеш, але, якщо я не забагато прошу, коли-не-коли дзвони мені, хоча б навіть лише на Різдво. Дзвонитимеш?

Алісія кивнула. Леандро поцілував її в чоло й підвівся.

– Мій потяг від’їжджає за годину. Час уже потроху збиратися на вокзал. Проводжати мене не треба. У жодному разі. Я не люблю сцен, ти це знаєш.

Дівчина пройшла за ним до дверей. Виходячи, Леандро обернувся, і Алісії здалося, що її наставник уперше в житті почувається ніяково й невпевнено.

– Я ніколи не казав тобі того, що збираюся сказати зараз, бо не знав, чи маю на це право. Але, гадаю, зараз я можу це сказати. Я любив тебе й люблю як доньку, Алісіє. Може, я й не накращий у світі батько, але ти була найбільшою втіхою в моєму житті. Я хочу, щоб ти була щаслива. І це, правду кажучи, мій останній тобі наказ.

5

Вона хотіла йому вірити. Щосили хотіла вірити, разом із тим підозрюючи, що правда лише шкодить і що негідники живуть більше й краще, хоча й перебувають у полоні своєї власної брехні. Алісія визирнула у вікно й побачила, як Леандро прямує до машини, яка чекала його на розі. Водій у темних окулярах тримав відчинені дверцята. Це був один із тих чорних і приголомшливих автомобілів, справжніх танків, які з затемненими вікнами й загадковими номерами часом шугають дорогами, наче катафалки, і перед якими всі розступаються, бо знають без зайвих запитань, що на них їздять не прості люди і краще буде, якщо вони проїдуть мимо. Перш ніж сісти в машину, Леандро обернувся на мить і підвів погляд до вікна. Він помахав Алісії рукою, і коли вона хотіла сковтнути слину, то виявила, що в роті їй пересохло. Вона хотіла вірити.

Цілу годину Алісія, викурюючи цигарки одну за одною, ходила туди-сюди по квартирі, немов тварина, замкнута в клітці. Не раз і не два вона підходила до вікна, щоб кинути оком на той бік вулиці, сподіваючись побачити Варґаса в його помешканні над «Ґран Кафе». Але Варґаса не було видно. Він мав би вже давно зателефонувати до Мадрида й дістати свої «накази». Мабуть, він вийшов, щоб провітрити голову й прогулятися Барселоною, з якою скоро розпрощається. Либонь, останнє, чого йому хотілося в цю мить, – це бути в товаристві Алісії, ладної видряпати йому очі за те, що розбовкав усе Леандро. «У нього не було вибору». У це їй теж хотілося вірити.

Щойно Леандро поїхав, вона відчула поколювання в стегні. Спершу дівчина не звертала на це уваги, але тепер глухий біль уже пульсував у її тілі. Відчуття було таким, наче хтось намагається забити їй у тіло цвях, розмірено стукаючи по ньому молотком. В уяві з’явився образ металевого вістря, що дряпає кістку, помалу-помалу вгризаючись у неї. Алісія проковтнула півтаблетки, запила вином і лягла на канапу чекати, доки ліки подіють. Вона знала, що п’є забагато. Щоб нагадати їй про це, не потрібні були погляди Варґаса й Леандро. Вона відчувала алкоголь у крові, у своєму диханні, але тільки він притлумлював її гризотний неспокій.

Алісія заплющила очі й узялася аналізувати розповідь Леандро. Він сам учив її ще майже дівчам слухати й читати завжди з увімкненою головою. «Вишуканість промови прямо пропорційна розумові промовця, а ось правдоподібність його слів прямо пропорційна легковірності слухача», – пояснював їй Леандро.

Зізнання Санчіса, у тій версії, яку Хіль де Партера виклав Леандро, видавалося бездоганним, надто через те, що таким не було. Воно пояснювало майже все, що сталося, однак лишало кілька білих плям, як це завжди трапляється з найбільш правдивими поясненнями. Правда ніколи не буває ідеальною, і ніколи не буває, щоб усе зійшлося так, як ти очікуєш. Правда завжди лишає сумніви й запитання. Вірогідною на всі сто відсотків є тільки брехня, адже їй не потрібно підтверджувати дійсність, лише сказати нам те, що ми хочемо почути.

Ліки почали діяти за чверть години, і біль поступово вщух, зменшившись до неприємного поколювання, на яке Алісія вже звикла не зважати. Вона опустила руку під канапу й висунула з-під неї коробку з паперами, які вони з Варґасом викрали зі складу адвоката Бріанса. Дівчина не змогла стримати усмішки, коли подумала, що Леандро провів цілий ранок, маючи під своєю найяснішою дупою таку важливу інформацію і навіть не здогадуючись про це. Алісія переглянула теки, що були в коробці. Значна частина документів, та, що найбільше її цікавила, була тепер уже відображена в офіційних матеріалах справи. Утім, понишпоривши насподі, дівчина дістала конверт, на якому рукою було написано одне лише слово: «Ізабелла». Алісія розкрила пакет і вийняла звідти зошит. Із першої сторінки спурхнув клаптик тонкого картону. Це була стара фотографія, що вже почала тьмяніти по краях. На світлині зображена була юна дівчина зі світлим волоссям і живими очима, що всміхалася в об’єктив, переконана, що має попереду все життя. В обличчі дівчини було щось спільне з рисами того молодика, якого Алісія зустріла, виходячи з книгарні «Семпере й сини». Вона поглянула на зворотний бік фотокарточки й упізнала почерк Бріанса:

Ізабелла

Каліграфічно виведені літери, а також те, що Бріанс оминув прізвище, свідчили про його почуття. Адвоката безнадійних справ з’їдало не лише сумління, а й любовне бажання. Алісія поклала фотографію на стіл і взялася гортати зошит. Усі сторінки було списано охайним, чистим почерком, який, поза всяким сумнівом, був жіночим. Лише жінки пишуть так просто, не ховаючись за всякими безглуздими закрутками. Принаймні коли пишуть тільки для себе й нікого іншого. Алісія повернулася на першу сторінку й почала читати.

«Мене звати Ізабелла Жисперт, я народилася в Барселоні в 1917 році. Мені двадцять два роки, і я знаю, що двадцять три мені ніколи не виповниться. Ці рядки я пишу з упевненістю в тому, що жити мені лишилося кілька днів і що скоро я покину тих, кому найбільше завдячую в цьому світі: мого сина Даніеля й мого чоловіка Хуана Семпере, найдобрішу людину з усіх, кого я зустрічала у своєму житті, що оточив мене щирістю, любов’ю і відданістю, на які я не заслуговувала. Я пишу сама для себе, забираючи з собою таємниці, які мені не належать, знаючи, що ніхто ніколи не прочитає цих сторінок. Я пишу, щоб, хапаючись за життя, відновити все у своїй пам’яті. Єдине моє прагнення – пригадати й зрозуміти, ким я була і чому чинила так, як чинила, доки я ще спроможна це зробити, доки притомність, яка вже тьмянішає – я це відчуваю, – не згасла остаточно. Я пишу, дарма що мені болить, адже біль і втрата – це єдине, що тримає мене живою і завдає страху перед смертю. Я пишу, щоб розповісти паперові історію, яку не можу розповісти тим, кого люблю найдужче, бо не хочу завдати їм страждань і наразити їхні життя на небезпеку. Я пишу, бо доки ще здатна пригадувати, я побуду з ними на якусь хвилинку довше…»

Алісія на цілу годину поринула в читання, забувши про все довкола, забувши про біль і про ті сумніви, що лишилися в неї після візиту Леандро. Цілу годину для неї існувала тільки історія, яку розповідали ці рядки і яку – Алісія зрозуміла це ще до того, як перегорнула останню сторінку, – вона ніколи вже не зможе забути. Коли Алісія дочитала сповідь Ізабелли і згорнула зошит, поклавши його собі на груди, очі їй затягло паволокою сліз, і лише притиснувши руку до рота, вона змогла здушити крик.

Якийсь час по тому прийшов Фернандіто. Він стукав, але не дочекався відповіді й тому просто зайшов до квартири. Фернандіто побачив, що Алісія лежить на підлозі, зібгавшись у клубок, і плаче так, як ніхто ніколи ще не плакав на його очах. Хлопець нічого іншого не зміг вигадати, окрім як опуститися коло неї навколішки й обійняти її, тимчасом як Алісія завивала від болю, немовби всередині у неї палало вогнище.

6

«Мабуть, я народився під нещасливою зіркою», – думав Фернандіто. Скільки років він мріяв про ту мить, коли Алісія лежатиме в його обіймах, а коли нарешті це сталося, то сумнішої ситуації годі було уявити. Він тримав її, ніжно гладячи по голові, чекаючи, доки вона заспокоїться. Фернандіто не знав, що ще робити, що казати. Він ніколи не бачив Алісію такою. По правді сказати, він ніколи й не думав, що вона може бути такою. У фантазіях, які хлопець, немов святиню, спорудив зі своїх підліткових зітхань, Алісія Ґріс була твердою і міцною, як діамант, що не піддається нічому. Коли нарешті вона перестала схлипувати й підвела обличчя, Фернандіто познайомився з Алісією зламаною, Алісією з червоними очима й усмішкою такою ламкою, що, здавалося, ось-ось розпадеться на тисячі шматочків.

– Вам уже краще? – пробурмотів хлопець.

Алісія подивилася йому в очі й несподівано поцілувала в губи. Фернандіто, який відчув, як різноманітні частини його тіла охоплює пал, а мозком оволодіває одур, відсторонив її.

– Сеньйорито Алісіє, мені здається, це не те, чого ви зараз хочете. Ви розгублена.

Дівчина опустила обличчя й облизала губи. Фернандіто усвідомив, що пам’ятатиме цей образ до останнього свого дня.

– Вибач, Фернандіто, – мовила Алісія, спинаючись.

Він своєю чергою підвівся й запропонував дівчині стілець, на який вона сіла.

– Це лишиться тільки між нами, гаразд?

– Звісно, – відказав хлопець, подумавши, що навіть якби й захотів комусь розповісти, то не знав би, кому і що казати.

Алісія озирнулася й затримала погляд на коробці з пляшками й продуктами, що стояла посеред їдальні.

– Це ваше замовлення, – пояснив Фернандіто. – Мені спало на думку, що краще повернутися з покупками на випадок, якщо той літній сеньйор затримається тут.

Алісія всміхнулася й кивнула.

– Скільки я тобі винна?

– Це подарунок. «Пералади» в них не було, але я взяв «Пріорато», Маноло сказав, що це дуже добре вино. Сам я на ньому не розуміюся. Але якщо дозволите пораду…

– Не пити так багато. Я знаю. Дякую, Фернандіто.

– Можна запитати вас, що сталося?

Алісія стенула плечима.

– Я не впевнена, що сама знаю відповідь.

– Але вам уже краще, правда ж? Скажіть, що краще.

– Значно краще. Завдяки тобі.

Фернандіто, який сумнівався в щирості її слів, лише кивнув.

– Власне кажучи, я прийшов, щоб розказати вам, про що дізнався, – сказав він.

Алісія запитально поглянула на нього, вочевидь спантеличена.

– Про того типа, за яким ви наказали мені стежити, – пояснив хлопець. – Санчіса.

– Я зовсім забула про це. На жаль, боюся, ми запізнилися.

– Ви це кажете через затримання?

– Ти бачив, як його затримували?

Фернандіто ствердно кивнув головою.

– Сьогодні рано-вранці я чекав біля його офісу на проспекті Ґрасія, як ви мені й веліли. Там ще був приємний дідок, вуличний художник, який, побачивши, що я пильную вхід до будинку, просив переказувати вітання капітанові Варґасу. Він також працює на вас?

– Ні, то незалежний агент. Із митців. І що ж сталося?

– Санчіса я пізнав легко: він вийшов виряджений, як на весілля, і художник мені підтвердив, що це саме цей чоловік. Він сів у таксі, і я поїхав за ним на «веспі» до Бонанови. Санчіс мешкає в одному з тих дивовижних будинків на вулиці Ірадьєр. Він, мабуть, добре тямить у бізнесі, бо район страх який престижний, а будинок…

– Він добре тямить в одруженні, – сказала Алісія.

– Зрозуміло. Прихапав чуже. Отож невдовзі після того там з’явилася поліційна машина й фургон, із якого вийшла ціла ватага. Сім чи вісім чоловік щонайменше. Вони спершу обійшли дім, а потім один із них, одягнутий, як дженджик, подзвонив у двері.

– А де був ти, поки все це діялося?

– У схованці. На другому боці вулиці є будинок, в якому саме тривають якісь роботи. Там можна легко заховатися. Бачите, я подбав про обережність.

– І що сталося далі?

– За кілька хвилин вони вивели Санчіса в самій сорочці, уже в наручниках. Він опирався, але один із поліціянтів ударив його кийком під коліна, а потім його затягли до фургона. Я мав намір поїхати за ними, але потім мені здалося, що один із поліціянтів, той, що був так чепуристо вбраний, поглянув на будинок, де я заховався, й побачив мене. Фургон рушив на повній швидкості, а легкова машина лишилася, однак від’їхала метрів за двадцять, ставши на розі вулиці Марженат, де її не було видно з будинку. Про всяк випадок я вирішив зостатися у своїй криївці.

– Правильне рішення. У таких ситуаціях ніколи не можна показуватися. Краще втратити слід, ніж голову.

– Я так і подумав. Мій батько завжди каже: «Краще відсидіти дупу, ніж втратити голову».

– Мудрі слова.

– Отож я вже починав нервуватися і збирався йти звідти, коли це до будинку під’їхала ще одна машина. Розкішний «мерседес», із якого вийшов доволі дивний суб’єкт.

– Дивний?

– Він мав щось на кшталт маски, так, наче йому бракувало півобличчя абощо.

– Морґадо.

– Ви його знаєте?

– Це Санчісів водій.

Фернандіто кивнув, у захваті від тих таємничих історій, з якими мала справу його обожнювана Алісія.

– Я так і подумав. Він був одягнений, як одягаються водії. Отож цей чоловік виліз із машини й зайшов до будинку. За якийсь час він вийшов разом із жінкою.

– Як виглядала ця жінка?

– Молода. Як ви.

– Я для тебе молода?

Фернандіто сковтнув слину.

– Не збивайте мене. Як я сказав, жінка була молода. Не більше тридцяти років. Але вбрана була як набагато старша. Як багата панія. Що я не знав, хто вона така, то назвав її для себе Маріона Ребул [99].

– Ти не надто й помилився. Цю дівчину звати Вікторія Убач, чи то пак Санчіс. Це дружина затриманого банкіра.

– Авжеж, авжеж, саме такий вона й мала вигляд. Ці негідники завжди одружуються з жінками значно молодшими за них і значно багатшими.

– Бери приклад.

– Я на таке не придався. Але повернімося до справи. Ці двоє сіли в «мерседес». Жінка сіла спереду, біля водія, і це мені видалося дивним. Щойно вони поїхали, та інша машина, поліційна, рушила за ними.

– А ти за нею?

– Певна річ.

– І далеко ти їхав за ними?

– Не дуже. «Мерседес» петляв вузькими панськими вуличками – тими, де пахне евкаліптами й ходять якими тільки гувернантки й садівники, – аж доки не виїхав на вулицю Куатро-Камінос, а звідти на проспект Тібідабо, де я лише дивом не потрапив під «блакитний трамвай» [100].

– Тобі слід носити шолом.

– У мене є солдатська каска, американська, яку я придбав на «Лос-Енкантесі». Неначе на мене зроблена. Я фломастером написав на ній «Private Fernandito» [101], це по-англійськи, але «private» означає не приватний, а…

– Не відходь від теми, Фернандіто.

– Пробачте. Я піднявся за ними проспектом Тібідабо, до того місця, де закінчується маршрут трамвая.

– Вони їхали аж до зупинки фунікулера?

– Ні. Водій і сеньйора… Убач попрямували далі дорогою, що йде довкола зупинки, і заїхали до будинку, що стоїть на цьому пагорбі, просто над проспектом. Того палацу, який видно майже звідусіль і який здається казковим замком. Либонь, найгарніший будинок у всій Барселоні.

– Атож, він називається «Ель-Пінар», – сказала Алісія, яка пригадала, як тисячу разів бачила його дівчинкою, коли виходила щонеділі з сиротинця «Рібас», і уявляла, як вона житиме там посеред неосяжної книгозбірні й насолоджуватиметься нічними краєвидами міста, що розпростерлося під її ногами, немов чарівний світляний килим. – А що поліція?

– У поліційній машині сиділо два бувалих головорізи з бульдожими писками. Один із них став коло дверей будинку, а другий зайшов до ресторану «Ла Вента», щоб зателефонувати. Близько години, доки я там чекав, нічого не відбувалося. Зрештою один із поліціянтів скинув на мене поглядом, який мені анітрохи не сподобався, і я поїхав до вас, щоб розповісти про все, що бачив, і дістати нові вказівки.

– Ти чудово попрацював, Фернандіто. У тебе до цього хист.

– Ви так гадаєте?

– Я тебе підвищую, будеш тепер не «private», а «corporal Fernandito».

– А що це значить?

– Заглянь у словник. Хто не вчить мов, у того мозок перетворюються на пюре з цвітної капусти.

– Ви така розумна… То які будуть дальші накази?

Алісія замислилася на кілька секунд.

– Переодягнися й натягни на голову кашкет. Потім вертайся туди і стеж. Але моторолер залиш десь віддалік, щоб тебе не впізнав поліціянт, який на тебе дивився.

– Я залишу його біля Ротонди [102], а сам піднімуся на трамваї.

– Добра думка. Спробуй дізнатися, що відбувається всередині будинку, але не наражайся на ризик. Навіть на найменший. Ледве тобі здасться, що тебе впізнали або що хтось занадто довго видивляється на тебе, відразу втікай. Ти мене зрозумів?

– Чудово зрозумів.

– За дві-три години повернешся сюди і доповіси.

Фернандіто підвівся, готовий приступити до виконання свого завдання.

– А ви що будете робити тим часом? – запитав він.

Алісія невиразно махнула рукою. Цей жест міг означати як те, що в неї буде ціла купа справ, так і те, що жодної.

– Ви ж не втнете якоїсь дурниці, правда? – запитав Фернандіто.

– Чому ти це сказав?

Хлопець трохи зніяковіло подивився на неї з порога.

– Сам не знаю.

Цього разу Фернандіто спускався повільно, немовби кожен крок посилював його докори сумління. Лишившись наодинці, Алісія заховала записник Ізабелли до коробки, яку засунула назад під ліжко. Відтак пішла до ванної кімнати й умила обличчя холодною водою. Після цього скинула одяг і відчинила дверцята одежної шафи.

Алісія вибрала чорну сукню, яка видалася б Фернандіто гідною того, щоб Маріона Ребул з’явилася в ній у ложі для почесних гостей у театрі «Лісео». Коли Алісії виповнилося двадцять три роки – вік, до якого не дожила Ізабелла Жисперт, – Леандро пообіцяв подарувати їй, що вона захоче. Алісія попросила в нього цю сукню, якою вже два місяці милувалася в бутику на вулиці Росельйон, і замшеві французькі черевички, що пасували до сукні. Леандро, ні слова не сказавши, заплатив величезні гроші. Продавчиня, яка не знала і не наважувалася запитати, ким йому доводиться Алісія, донькою чи коханкою, лише сказала, що небагато жінок можуть носити це вбрання. Опісля Леандро повів її на вечерю до «Ла Пуньялади». Майже всі столики займали чоловіки, яких милостиво називають діловими людьми. Усі вони, наче голодні коти, облизувалися, коли дівчина проходила повз них, а потім кидали заздрісні погляди на Леандро. «Вони так дивляться на тебе, бо гадають, що ти – елітна профура», – сказав її наставник, перш ніж піднести келих за здоров’я Алісії.

Відтоді вона ще не вдягала цієї сукні. Витворюючи перед дзеркалом свій образ, підводячи тушшю очі й лагідно підкреслюючи помадою губи, Алісія всміхнулася. «Урешті-решт, усе правильно, – мовила вона сама до себе. – Елітна профура – ось хто ти насправді».

Вийшовши на вулицю, Алісія вирішила, що просто прогуляється без жодної мети, хоча в глибині душі знала: Фернандіто мав рацію, і, мабуть, вона таки втне якусь дурницю.

7

Того вечора, вимкнувши здоровий глузд, Алісія спускалася вулицею, невиразно підозрюючи, куди несуть її ноги. Крамниці на вулиці Фернандо вже запалили свої вогні, що кидали різнобарвні візерунки на бруківку. Червоногарячий круг, на тлі якого вимальовувалися карнизи й дахи, помалу догоряв на небі. Люди сновигали своїм життям у пошуках метро, крамниць чи забуття. Алісія влилася в потік перехожих, який виніс її на майдан перед міською ратушею, де вона перетнулася з батальйоном черниць, які бездоганно тримали стрій, наче пінгвіни, що мігрують кудись. Дівчина всміхнулася їм, і одна черничка, побачивши її, перехрестилася. Ріка пішоходів понесла Алісію далі, на Єпископську вулицю, до гурту спантеличених туристів, які ходили за гідом, що розмовляв із ними чудернацькою говіркою, яка мала з англійською мовою стільки ж спільного, скільки кажанячий писк.

– Señor, is this where they used to have the running of the bulls in times of the Romans? [103]

– Lless, dis is de cazidral, mileidi, bat it is ounli oupeng after de flamenco xou [104].

Дівчина лишила іноземців позаду й пройшла під показним, наче виготовленим із пап’є-маше, готичним містком. Як і туристів, її огорнув чар середньовічної фортеці, чимало елементів якої були старшими за Алісію ледве чи на десять років. Якою ж милосердною є омана і якими ж теплими є обійми незнання! За містком ловець тіней – фотограф – виставив на штативі приголомшливу фотокамеру марки «хассельблад» і тепер шукав ідеальний фокус та експозицію, щоб утілити на світлині цю чарівну казку. Це був суворий на вигляд чоловік із пильними очима, які ховалися за прямокутними скельцями величезних окулярів, що надавали йому схожості з мудрою і спокійною черепахою.

Фотограф помітив Алісію і скинув на неї зацікавленим поглядом.

– Хочете зазирнути в об’єктив, мадмуазель? – запропонував він.

Алісія несміливо кивнула. Фотограф показав їй, що треба робити. Вона поглянула на світ очима митця й засміялася, побачивши досконалість гри тіні й перспективи, що перемінила ріг вулиці, повз який дівчина проходила сотні чи тисячі разів у своєму житті.

– Око бачить, камера помічає, – пояснив фотограф. – Сподобалося?

– Це просто диво, – зізналася Алісія.

– Це лише композиція і перспектива. Весь секрет – у світлі. Треба дивитися так, наче воно – плинне. Тінь тоді видасться легесенькою хмаркою, з якої дощить світлом…

Фотограф очевидячки був професіоналом, і Алісія замислилася, якою ж буде доля його знімка. Черепаха, що володіла таємницею світла, немов прочитала її думки.

– Це для книжки, – пояснив фотограф. – Як вас звати?

– Алісія.

– Не лякайтеся, Алісіє, але мені б хотілося сфотографувати вас.

– Мене? Чому мене?

– Бо ви створіння світла й тіні, як і це місто. Що скажете?

– Тут? Зараз?

– Ні. Не зараз. Сьогодні щось вас пригнічує і не дає бути собою. Камера вловить це. Принаймні моя камера. Я хочу сфотографувати вас, коли ви скинете з себе цей тягар, що вас гнітить, і світло зможе побачити вас такою, якою ви є, а не такою, якою вас змусили бути.

Алісія почервоніла вперше й востаннє у своєму житті. Ніколи ще вона не почувалася такою незахищеною, як під поглядом цього дивного чоловіка.

– Подумайте про це, – сказав їй фотограф.

Він дістав із кишені піджака візитівку й, усміхаючись, простягнув її дівчині.

ФРАНСЕСК КАТАЛÁ-РОКА

Фотостудія з 1947 року

Вулиця Провансу, 366. Перший поверх. Барселона

Алісія заховала візитівку й поспішила залишити гостроокого митця наодинці зі своїм мистецтвом. Вона змішалася з людом, що заполонив усі усюди довкола собору, і пришвидшила ходу. Відтак рушила по Пуерта-дель-Анхель і не зупинялася, аж доки на розі вулиці Святої Анни не побачила вітрини книгарні «Семпере й сини».

«У тебе ще є можливість нічого не зіпсувати. Просто пройди мимо».

Алісія стояла на другому боці вулиці, в під’їзді, звідки могла бачити, що діялося всередині книгарні. Спадали синювато-тьмяні барселонські зимові сутінки, які підохочували кинути виклик холоду й податися блукати вулицями без мети.

«Забирайся звідси. Що ти тут забула?»

Вона помітила Беа, яка розмовляла з покупцем. Коло неї стояв літній кавальєро, що, як здогадалася Алісія, мав бути її свекром, сеньйором Семпере. Малюк Хуліан, спершись на касовий апарат, сидів на прилавку й зосереджено читав книжку завбільшки майже з нього самого, яку тримав на колінах. Алісія всміхнулася. Раптом із підсобного приміщення з’явився Даніель із цілим стосом книжок, які він поклав на прилавок. Хуліан підвів очі й поглянув на свого батька, який скуйовдив йому волосся. Хлопчик щось сказав, і Даніель засміявся, а потім нахилився й поцілував сина в чоло.

«Ти не маєш права бути тут. Це не твоє життя, це не твоя родина. Забирайся до тої діри, з якої ти вилізла, і заховайся там».

Вона спостерігала, як Даніель впорядковує книжки, які приніс. Він ледве не пестив їх, коли витирав з них пил і викладав на прилавку, акуратно розподіляючи на три стоси. Алісії захотілося дізнатися, якими на дотик є ці руки і ці губи, коли торкаються шкіри. Вона змусила себе відвести погляд і відійшла на кілька кроків. Хіба вона мусила, хіба мала право повідомляти те, що дізналася, цим людям, які щасливо й безпечно жили, не відаючи правди? Щастя – або ж душевний спокій, найближче до щастя почуття, якого може прагнути будь-яка розумна істота, – щезає десь по дорозі, яка веде від віри до знання.

«Один останній погляд. Щоб попрощатися. Попрощатися назавжди».

Перш ніж вона усвідомила, що робить, Алісія повернулася до вітрини книгарні. Вона вже майже готова була йти геть, коли побачила, що малюк Хуліан, неначе відчувши її присутність, дивиться на неї. Алісія завмерла посеред вулиці, і люди проходили повз неї, обминаючи дівчину, немов статую. Хуліан, використавши табурет як приступку, доволі спритно зліз із прилавка. Ані Даніель, що готував пакети на книжки, ані Беа, що далі разом зі свекром була зайнята розмовою із покупцем, не помітили, як хлопчик перетнув приміщення, підійшов до дверей і відчинив їх. Ставши на порозі, Хуліан подивився на неї, усміхаючись від вуха до вуха. Алісія похитала головою. Хлопченя почалапало до неї. На ту мить Даніель уже помітив, що відбувається, і губи його заворушилися, вимовляючи синове ім’я. Беа обернулася й кинулась на вулицю. Хуліан уже стояв коло ніг Алісії та обіймав її. Вона взяла хлопчика на руки, і так їх і застали Беа з Даніелем.

– Сеньйорито Ґріс? – почасти здивовано, почасти занепокоєно вигукнула Беа.

Уся люб’язність, яку вона випромінювала того дня, коли познайомилася з Алісією, здавалось, розвіялася, щойно вона побачила свого сина на руках у цієї дивної жінки. Алісія простягнула їй хлопчика й проковтнула клубок, що підступив їй до горла. Беа, глибоко відітхнувши, міцно стиснула Хуліана в обіймах. Даніель, який дивився на Алісію із сумішшю захвату й ворожості, ступив крок і став між нею і своєю родиною.

– Хто ви?

– Це сеньйорита Алісія Ґріс, – пояснила Беа за його спиною. – Наша клієнтка.

Даніель кивнув, хоча тінь сумніву все ще не зійшла з його обличчя.

– Мені дуже шкода. Я не хотіла вас налякати. Хлопчик, мабуть, упізнав мене й…

Хуліан далі зачаровано дивився на неї, не звертаючи уваги на хвилювання своїх батьків. У дверях книгарні показався сеньйор Семпере, ускладнивши все до краю.

– Я щось пропустив?

– Нічого, тату, лише Хуліан ледве не втік від нас…

– Це моя провина, – сказала Алісія.

– А ви хто?

– Алісія Ґріс.

– Та сеньйора, що робила в нас замовлення? Але ж, прошу вас, заходьте, надворі холодно.

– Та я, власне, уже збиралася…

– У жодному разі. До того ж я бачу, ви потоваришували з моїм онуком. Не думайте, що він утікає до абикого. Аж ніяк.

Сеньйор Семпере притримав двері й жестом запросив її увійти. Алісія поглянула на Даніеля, який, уже заспокоївшись, кивнув.

– Проходьте, Алісіє, – припросила й Беа.

Хуліан простягнув до неї ручку.

– Бачите, у вас нема вибору, – мовив до неї Семпере-старший.

Алісія кивнула й пройшла до книгарні. Одразу запах книжок огорнув її. Беа поставила Хуліана на підлогу, і хлопченя схопило Алісію за руку й повело її до прилавка.

– Ви його закохали в себе, – зауважив Семпере-старший. – Скажіть-но, ми знайомі?

– Я приходила сюди дівчинкою, разом зі своїм батьком.

Семпере пильно придивився до неї.

– Ґріс? Хуан Антоніо Ґріс?

Алісія кивнула.

– Святий Боже! Не можу повірити… Скільки ж це років я вже не бачив його разом із дружиною? А було колись, вони заходили сюди майже щотижня… Скажіть, як вони маються?

Алісія відчула, як у горлі їй пересохло.

– Померли. Під час війни.

Семпере-старший зітхнув.

– Мені дуже шкода. Я не знав.

Алісія зробила жалюгідну спробу всміхнутися.

– То у вас не лишилося нікого з рідні?

Дівчина похитала головою. Даніель помітив, як заблищали її очі.

– Тату, не допитуйте так сеньйорити.

Семпере-старший мав пригнічений вигляд.

– Ваш батько був великою людиною. І хорошим другом.

– Дякую, – ледве чутно пробурмотіла Алісія.

Запала мовчанка, яка ніяк не хотіла закінчуватися, і на порятунок прийшов Даніель.

– Ви не відмовитеся перехилити келишок? Сьогодні у мого батька день народження, і ми всіх клієнтів пригощаємо настоянками виробництва нашого Ферміна.

– Я б не радила погоджуватися, – прошепотіла Беа за її спиною.

– До речі, а де ж запропастився Фермін? Хіба він не мав би вже повернутися? – запитав Семпере-старший.

– Мав би, – утрутилася Беа. – Я послала його за шампанським на вечерю, але він не схотів іти до крамниці дона Діонісіо й поперся аж до бозна-якого притону поряд із Борном, тому що, за його словами, дон Діонісіо розливає у пляшки вино з торішньої меси, додає газованої води й кілька крапель котячої сечі для кольору. А мені вже остогидло сперечатися з ним.

– Не лякайтеся, – мовив Семпере-старший, звертаючись до Алісії. – Наш Фермін, він такий. Діонісіо був фалангістом у молодості, і Фермін ніяк не може йому цього пробачити. Він радше помре від спраги, ніж купить у Діонісіо пляшку будь-чого.

– Вітаю вас із днем народження, – усміхнулась Алісія.

– Слухайте-но! Я знаю, що ви будете відмовлятися, та все ж… Чому б вам не повечеряти разом із нами? Нас збереться чимало, однак… я матиму за честь, якщо донька Хуана Антоніо Ґріса буде цього вечора з нами.

Алісія подивилася на Даніеля, який мляво їй усміхнувся.

– Дуже вам дякую, але…

Хуліан із силою смикнув її за руку.

– Ось бачите, мій онук наполягає. Ну ж бо, погоджуйтеся. Ми тут усі свої.

Алісія опустила очі, повільно хитаючи головою. Вона відчула на своїй спині руку Беа.

– Лишайтеся, – шепнула та.

– Не знаю, що й сказати…

– Не кажіть нічого. Хуліане, чому б тобі не показати сеньйориті Алісії твою першу книжку? Зараз ви все побачите…

Хлопченя, не гаючись, подріботіло за зошитком, списаним усілякими малюнками, карлючками й таємничими письменами, й охоче простягнуло його Алісії.

– Це його перше оповідання, – пояснив Даніель.

Хуліан вичікувально дивився на Алісію.

– Виглядає дуже цікаво…

Маля заплескало в долоньки, задоволене похвалою. Сеньйор Семпере, який мусив мати стільки ж років, скільки мав би батько Алісії, якби був живий, подивився на неї одним із тих своїх сумовитих поглядів, що, як видавалося, супроводжували його все життя.

– Ласкаво просимо до родини Семпере, Алісіє!

8

«Блакитний трамвай» поволі повз догори, немов невеличке пором золотистого світла, що торував дорогу крізь нічну млу. Фернандіто їхав у кінці вагона. Він лишив «веспу» біля Ротонди, як і домовився з Алісією. Хлопець дивився, як моторолер зникає в далечині, а потім став споглядати на довгі шереги палаців, що стояли обабіч маршруту, зачаровані покинуті замки, оточені тінистими алеями, водограями й цілим лісом статуй, де не видно було жодної живої душі. Здавалося, багатіїв ніколи нема вдома.

У височині вимальовувалися обриси «Ель-Пінару», величний профіль якого здіймався серед клоччя низьких хмар. Будівля здавалася творивом якогось чаклуна, що поставив на пагорбі це дивовижне поєднання веж, кутових елементів і двосхилих позублених дахів, наче храм, із якого можна було споглядати не лише всю Барселону, а ще й значну частину узбережжя на північ і південь від міста. «Коли небо безхмарне, з цього пагорка, мабуть, видно навіть обриси Мальорки», – подумав Фернандіто. Того вечора, утім, завіса густої темряви огортала будинок.

Фернандіто проковтнув клубок, що підступив йому до горла. Завдання, яке йому доручила Алісія, починало його непокоїти. «Лише тоді стаєш героєм, коли відчуваєш страх», – казав його дядько, що лишився на війні руки й ока. Той, хто наражається на небезпеку і при цьому не боїться, – просто дурень. Фернандіто не знав, чого від нього чекала Алісія: геройства чи якоїсь дурниці. Мабуть, і того й іншого, вирішив він. Звісно, платню йому обіцяно щонайкращу, однак самого образу Алісії, що невтішно ридає в його обіймах, було досить, щоб змусити Фернандіто спуститися до самого пекла, та ще й доплатити за це.

Трамвай завіз його нагору, де й покинув, зникнувши в тумані; його вогні, дедалі тьмяніші, повзли схилом униз, наче примарне видиво. Майданчик о такій порі був порожній. Сяйво самотнього ліхтаря ледве окреслювало обриси двох чорних машин, припаркованих перед рестораном «Ла Вента». «Поліція», – подумав Фернандіто. Аж тут почувся гуркіт ще однієї автівки, що наближалася, і хлопець кинувся до зупинки фунікулера, щоб заховатися в якомусь темному закутку. Невдовзі автомобільні фари розітнули нічну темряву. Машина, марку якої Фернандіто визначив як «форд», зупинилася за кілька кроків від його схованки.

З «форда» вийшов чоловік, якого він уже бачив сьогодні вранці під час затримання банкіра Санчіса в його будинку на вулиці Ірадьєр. Щось відрізняло цього чоловіка від решти. Він видавався особою поважаною, родовитою, із витонченими манерами. Чоловік був одягнений як світський лев, у вбрання, яке можна побачити хіба що у вітринах крамниць «Ґалес» або «Ґонсало Комелья» і яке вирізнялося з-поміж скромнішої та практичнішої одежі агентів у цивільному, що супроводжували його. Випрасувані вочевидь у елітній хімчистці манжети його сорочки були скріплені запонками, що зблискували в темряві. Лише коли чоловік пройшов під світлом ліхтаря, Фернандіто зауважив, що рукава його забризкані темними плямами. Плямами від крові.

Чоловік зупинився й обернувся до машини. На мить Фернандіто здалося, що поліціянт помітив його, і хлопець відчув, як шлунок йому стиснувся до розміру тенісного м’ячика. Чоловік люб’язно всміхнувсь і звернувся до водія:

– Луїсе, я тут трохи затримаюся. Ти, якщо хочеш, можеш їхати. Не забуть почистити заднє сидіння. Я дам знати, коли ти будеш мені потрібен.

– Слухаюсь, капітане Ендайя.

Поліціянт дістав цигарку й припалив. Він спокійно курив, спостерігаючи, як машина віддаляється схилом униз. Здавалося, якась дивна безтурботність опанувала його, наче не існувало у світі такої тривоги чи перешкоди, що могла б завадити йому насолодитися цією миттю наодинці з самим собою. Фернандіто, під прихистком темряви, стежив за ним, не наважуючись навіть дихнути. Цей Ендайя курив як кіногерой, виставляючи напоказ свій стиль і зовнішність. Він обернувся до хлопця спиною й підійшов до оглядового майданчика, з якого можна було помилуватися містом. По якійсь хвилі поліціянт кинув недокурок на землю, педантично загасив його носком свого лакованого черевика й неспішно попрямував до будинку.

Побачивши, що Ендайя повертає на вулицю, яка огинала «Ель-Пінар», і зникає з поля зору, Фернандіто покинув свою криївку. Чоло хлопця вкривав холодний піт. Відважного героя знайшла собі донья Алісія, нічого й казати. Фернандіто поквапився за Ендайєю, який пройшов крізь арочну браму в мурі, що огороджував територію маєтку. Над входом із залізною хвірткою, розміщувався напис «ЕЛЬ-ПІНАР». Далі, як видавалося, починалася доріжка з кам’яних сходів, що перетинала сад і вела до будинку. Визирнувши, Фернандіто побачив силует Ендайї, що неквапливо здіймався сходами, лишаючи за собою струминки сизуватого диму.

Хлопець зачекав, доки поліціянт не дійде до вершини пагорба. Там його зустріли двоє підлеглих, які, схоже, відзвітували перед ним. Після короткого обміну репліками Ендайя зайшов до будинку разом із одним з них. Другий поліціянт лишився вартувати коло сходів. Фернандіто замислився, що йому робити далі. Підійти ближче цим шляхом так, щоб його не помітили, годі було сподіватися. Плями крові на манжетах Ендайї відбивали будь-яку охоту висовуватися бодай на сантиметр більше, ніж було потрібно. Фернандіто відійшов на кілька кроків і оглянув мур, що оточував територію маєтку. Вузенька вуличка, що зміїлася згір’ям, була порожня. Фернандіто побіг нею, аж доки не побачив задній фасад будинку. Там він, підтягнувшись, обережно виліз на мур, а звідти, схопившись за гілку, перебрався до саду. Нараз йому спало на думку, що в маєтку можуть бути собаки, які відразу зачують його, але за кілька секунд дещо стурбувало його значно сильніше. Довкола стояла цілковита тиша. Не чути було ані шелесту листя на деревах, ані шурхоту птахів чи дзижчання комах. Місце було мертвим.

Через те що будинок стояв на вивищенні, він здавався ближчим, ніж був насправді. Треба було видертися схилом поміж дерев і чагарників аж до брукованої дороги, що вела вгору до головного входу. Опинившись там, хлопець звернув на стежку й ішов нею, доки не дістався задника маєтку. Не світилося ніде, за винятком двох невеличких вікон у боковому крилі, що заховалося між будинком і найвищою частиною пагорба. Фернандіто здогадався, що там мали би розміщуватися кухонні приміщення. Хлопець підповз туди й, ховаючи обличчя від світла, що лилося з вікна, зазирнув усередину. Жінку він упізнав одразу. Це була та, що виходила з будинку банкіра Санчіса разом із водієм. Знесилена, вона чомусь нерухомо сиділа на стільці з опущеною набік головою, мовби непритомна. Очі її, однак, були розплющені.

Лише тоді Фернандіто помітив, що жінку до стільця прив’язано за руки й ноги. Перед нею промайнула тінь, і хлопець побачив, що зайшли Ендайя та його підлеглий. Ендайя взяв стілець і сів перед жінкою, що, як гадав Фернандіто, була дружиною банкіра Санчіса. Поліціянт говорив щось кілька хвилин, проте сеньйора Санчіс нічим не показала, що чує його. Вона далі дивилася кудись убік, наче Ендайї і не було перед нею. По якомусь часі поліціянт знизав плечима. Потім пальцями делікатно підняв підборіддя жінки так, щоб її лице опинилося навпроти його. Ендайя знову говорив їй щось, коли жінка плюнула йому в обличчя. Капітан відразу ж зацідив їй ляпаса, від якого вона перекинулася на підлогу разом зі стільцем. Поліціянт, який прийшов разом із Ендайєю та ще один, якого Фернандіто спершу не помітив, бо той, либонь, стояв біля стіни з вікном, крізь яке підглядав хлопець, підійшли до жінки й поставили стілець на місце. Ендайя утер слину з обличчя, а потім витер руки об блузку сеньйори Санчіс.

На знак свого начальника два поліціянти покинули кухню. Незабаром вони повернулися з чоловіком у наручниках – водієм, який того ранку приїжджав по дружину банкіра. Ендайя кивнув, і поліціянти силоміць розтягнули його на дерев’яному столі посеред кухні й заходилися прив’язувати йому руки й ноги до чотирьох ніжок. Ендайя тим часом скинув піджак і, акуратно склавши його, повісив на спинку стільця. Відтак підійшов до столу, схилився над водієм і зірвав маску, що затуляла частину його обличчя. Під маскою виявився жахливий шрам, що спотворював чоловікові лице від підборіддя до лоба. Частини щелепи та виличної кістки не було. Знерухомивши водія, двоє поліціянтів підтягнули до столу стілець із Санчісовою дружиною. Один із них тримав голову жінки руками, щоб та не могла відвернути погляду. Нудота підступила до горла Фернандіто, і він відчув присмак жовчі в роті.

Ендайя опустився навколішки перед дружиною банкіра і щось прошепотів їй на вухо. Жінка не розімкнула губ, на обличчі її застигла машкара люті. Поліціянт підвівся й простягнув руку з розтуленою долонею до одного зі своїх підлеглих, який подав йому пістолет. Ендайя вклав набій у набійник і притулив дуло до правого коліна водія. На мить вичікувально поглянув на жінку, а потім ще раз знизав плечима.

Гуркіт пострілу і зойк водія чути було навіть крізь скло й кам’яні стіни. Бризки крові й кісткового мозку зросили обличчя жінки, яка стала кричати. Тіло чоловіка здригалося, немовби його било електричним струмом. Ендайя обійшов круг столу, уклав до набійника ще один набій і приставив дуло пістолета до другого коліна. Калюжа з крові й сечі розтеклася по столу, скрапуючи додолу. Ендайя вдруге подивився на жінку. Фернандіто заплющив очі й почув другий постріл, а за ним жахливе виття. Нудота здолала хлопця, і його вивернуло. Блювотиння піднялося горлянкою і вихлюпнулося на груди.

Фернандіто били дрижаки, коли пролунав третій постріл. Водій уже не кричав. Обличчя жінки на стільці було вкрите сльозами й кров’ю. Вона щось белькотала. Ендайя знову опустився навпочіпки біля неї. Він слухав її, гладячи жінці обличчя й киваючи. Коли поліціянт, здавалося, почув усе, що хотів почути, він звівся й, навіть не глянувши востаннє, вистрілив водієві в голову. Відтак повернув пістолет своєму підлеглому й попрямував до умивальника в кутку, щоб помити руки. Опісля вдягнув піджак і пальто. Фернандіто переборов напади нудоти й забрався від вікна, шаснувши в чагарі. Він кинувся униз, сподіваючись натрапити на дорогу, якою дістався сюди, й вийти до дерева, за допомогою якого зістрибнув із муру. Він пітнів так, як не пітнів ніколи в житті, і холодний піт роз’їдав йому шкіру. Руки й ноги йому трусилися, коли хлопець дерся на мур. Зістрибнувши на другий бік, Фернандіто впав ницьма, і його знову знудило. Коли у нього всередині вже не лишилося ні краплини, яку можна було б вивергнути, він зіп’явся на ноги й хитким кроком став спускатися вулицею. Проходячи повз браму, крізь яку заходив Ендайя, він почув голоси, що наближалися. Фернандіто пришвидшив ходу й побіг до майданчика.

Трамвай чекав на зупинці – оаза світла посеред пустелі пітьми. Пасажирів усередині не було, тільки водій і кондуктор, що балакали й грілися кавою з термоса. Фернандіто зайшов до вагона, не зважаючи на погляд кондуктора.

– Агов, юначе!

Фернандіто понишпорив у кишені куртки й простягнув йому кілька монет. Кондуктор дав хлопцеві квиток.

– Ти ж не збираєшся мені тут наблювати, га?

Хлопець мотнув головою. Він сів попереду, біля вікна, і заплющив очі. Намагаючись глибоко дихати, Фернандіто спробував викликати в уяві образ білого моторолера, що чекає на нього на початку проспекту. Раптом долинув чийсь голос, що промовляв до кондуктора. Трамвай злегка гойднувся, коли другий пасажир піднявся до вагона. Фернандіто почув кроки, що наближались до нього. Зціпив зуби. А тоді відчув дотик. Хтось поклав руку на його коліно. Хлопець розплющив очі.

Ендайя дивився на нього, приязно всміхаючись.

– Тобі недобре?

Фернандіто німував, силкуючись не дивитися на червоні цятки на комірці сорочки Ендайї. Нарешті похитав головою.

– Ти впевнений?

– Я, здається, трохи хильнув зайвого.

Ендайя співчутливо всміхнувся. Трамвай рушив униз.

– Дрібка соди на столову ложку свіжовичавленого лимонного соку. Мій рецепт ще змолоду. А тоді в ліжечко.

– Дякую. Щойно буду вдома, я так і зроблю, – сказав Фернандіто.

Трамвай посувався нестерпно повільно, огинаючи гачкуватий закрут, яким закінчувався проспект. Ендайя, далі всміхаючись, відкинувся на сидіння навпроти Фернандіто.

– Далеко живеш?

Хлопець похитав головою.

– Ні. Хвилин двадцять на метро.

Ендайя помацав своє пальто й дістав із внутрішньої кишені щось, схоже на невеличкий паперовий пакетик.

– Хочеш карамельку зі смаком евкаліпту?

– Не варто, дякую.

– Ну ж бо, бери одну, – підохотив його Ендайя. – Тобі поліпшає.

Фернандіто взяв цукерку і став розгортати її тремтячими пальцями.

– Як тебе звати?

– Альберто. Альберто Ґарсія.

Фернандіто поклав карамельку до рота. Слини не було, і цукерка пристала йому до язика. Хлопець витиснув із себе задоволену усмішку.

– Ну як? – запитався Ендайя.

– Справді набагато ліпше, красно дякую.

– Я ж тобі казав. Скажи-но, Альберто Ґарсія, а можна глянути на твій документ?

– Перепрошую?

– Паспорт або інше посвідчення особи.

Фернандіто сковтнув слину, якої не мав, і взявся нишпорити по кишенях.

– Де це він… Мабуть, я забув його вдома.

– А хіба ти не знаєш, що не вільно виходити на вулицю без посвідчення особи?

– Знаю, сеньйоре. Батько мені завжди про це нагадує. Я такий недотепа.

– Не переймайся. Я розумію. Але гляди, наступного разу не будь таким забудькуватим. Кажу тобі це для твого ж добра.

– Більше такого не станеться.

Трамвай уже долав останній відтинок до кінцевої зупинки. Фернандіто побачив баню Ротонди й білу цятку, що зблискувала у світлі трамвайних фар. Його «веспа».

– Скажи-но мені, Альберто, а що ти тут робив о такій пізній годині?

– Відвідував свого дядька. Бідолаха дуже хворий. Лікарі кажуть, що довго не протягне.

– Мені дуже шкода.

Ендайя дістав цигарку.

– Не заперечуєш?

Фернандіто похитав головою і всміхнувся щонайприязніше. Ендайя закурив. Жаринка цигарки відсвічувала в його очах мідяним вогником. Хлопець відчув, як ці очі вп’ялися йому в мозок, наче голки. «Скажи щось».

– А ви? – раптом запитав він. – Що ви робили тут так пізно?

Ендайя випустив з рота дим і вищирився, як шакал.

– Працював, – відповів він.

Останні кілька метрів вони проїхали мовчки. Щойно трамвай зупинився, Фернандіто підвівся і, сердечно попрощавшись із Ендайєю, рушив до заднього виходу. Зійшовши з трамвая, хлопець без поспіху попрямував до моторолера. Підійшовши, він нахилився, щоб відімкнути замок. Ендайя холодно стежив за ним із трамвайної приступки.

– Я гадав, що ти поїдеш додому на метро, – сказав він.

– Та ні, я просто мав на увазі, що мешкаю тут недалечко. Кілька зупинок.

Фернандіто надів шолом, як йому радила Алісія, і застібнув його ремінцем. «Помалу, не поспішай», – сказав він собі. Трохи підваживши, хлопець зняв моторолер з паркувальної стійки і, сівши на нього, покотив по тротуару. До шосе лишалася якась дещиця. Тінь Ендайї впала на дорогу перед ним, і Фернандіто відчув руку поліціянта на своєму плечі. Хлопець обернувся. Ендайя по-батьківськи всміхався йому.

– Злазь. І віддай ключі мені.

Ледве усвідомлюючи, що робить, Фернандіто кивнув і тремтячою рукою простягнув поліціянтові ключі від моторолера.

– Гадаю, Альберто, що краще тобі буде пройтися разом зі мною до комісаріату.

9

Сеньйор Семпере мешкав просто над книгарнею, у невеличкій квартирі, вікна якої виходили на вулицю Святої Анни. Скільки сягала родинна пам’ять, Семпере завжди жили в цьому будинку. Даніель народився й виріс у цьому помешканні, і тільки потім, одружившись із Беа, перебрався на горішній поверх. Можливо, одного дня й Хуліан оселиться в котрійсь із квартир того самого сходового прогону. Члени родини Семпере подорожували завдяки книжкам, а не мапам. Оселя Семпере-старшого була скромною і сповненою чаром спогадів. Як і всі інші подібні помешкання в старій частині міста, квартира видавалася дещо похмурою і була дуже по-барселонськи вмебльована в дусі дев’ятнадцятого століття – це оберігало незаймані душі від ілюзій сьогодення.

Оглядаючи приміщення, Алісія, у пам’яті якої ще була свіжою сповідь Ізабелли Жисперт, не могла не відчути її присутності в цій оселі. Алісія наче бачила, як вона ступала по цьому кахелю, як ділила ліжко із сеньйором Семпере в цій крихітній спальні, що виднілася далі по коридору. Дівчина на мить затрималася перед прочиненими дверима й уявила, як Ізабелла дає життя Даніелеві в цьому ліжку й у ньому ж помирає від отрути чотири роки по тому.

– Проходьте, Алісіє, я вас познайомлю з рештою, – поквапила її позаду Беа, тим часом причиняючи двері до спальні.

Приставивши докупи два столи, що зайняли все місце в їдальні та ще й частину проходу, Беа спромоглася вчинити диво: розмістити одинадцятьох гостей, запрошених, щоб відсвяткувати уродини патріарха сім’ї. Даніель лишився внизу, щоб зачинити крамницю, тоді як його батько, Хуліан і Беа піднялися нагору разом із Алісією. Там уже чекала Бернарда, дружина Ферміна, яка накрила на стіл і саме завершувала чаклувати над стравою, що пахла просто божественно.

– Ходи-но сюди, Бернардо, я познайомлю тебе з сеньйоритою Алісією Ґріс.

Жінка витерла руки об фартух і обійняла Алісію.

– Ти не знаєш, коли повернеться Фермін? – запитала її Беа.

– Ох, сеньйоро Беа, цей дурисвіт мене так вимучив своїми теревенями про шампанське з котячою сечею! Ви вже пробачте, сеньйорито Алісіє, мій чоловік упертіший за віслюка, а верзе самі тільки нісенітниці. Ви на нього не зважайте.

– Якщо він найближчим часом не з’явиться, нам, схоже, доведеться підносити келихи з водою, – мовила Беа.

– У жодному разі, – театрально заявив із порога їдальні чийсь гучний голос.

Власником його виявився сусід по будинку і друг сім’ї, якого звали дон Анаклето, шкільний учитель, що, за словами Беа, у вільний час пописував вірші. Дон Анаклето з церемонністю, що, либонь, була б уже застарілою на весіллі кайзера Вільгельма, поцілував Алісії руку.

– Припадаю до ваших ніг, о прекрасна незнайомко! – виголосив він.

– Доне Анаклето, не чіпляйтеся до гостей, – пригасила його запал Беа. – То ви кажете, що принесли питво з собою?

Дон Анаклето показав їй дві пляшки, загорнуті у крафт-папір.

– Завбачлива голова варта двох, – виголосив він. – Довідавшись про певні суперечності, що виникли між Ферміном і тим гендлярем, що є прибічником затхлого фашизму, я вирішив прийти, спорядившись двома плящинами «Аніс дель Сіміо», щоб таким чином уладнати тимчасову нестачу міцних напоїв.

– Це не по-християнськи, підносити келихи з анісівкою, – зауважила Бернарда.

Дон Анаклето, який очей не міг відвести від Алісії, всміхнувся з великопанським виразом, даючи зрозуміти, що подібні міркування можуть турбувати виключно провінціалів.

– Коли сама Венера посеред нас, кожен тост буде язичницьким, – заявив шкільний учитель, підморгуючи Алісії. – Скажіть-но мені, панночко дивовижної вроди, чи виявите мені ласку, дозволивши сісти поруч із вами?

Беа підштовхнула вчителя до дальнього кінця столу, вирятувавши Алісію з незручного становища.

– Доне Анаклето, проходьте, проходьте, і не бентежте мені Алісію своїми балачками, – попередила вона. – Я вас посаджу аж у той он кінець. І поводьтеся чемно, а не як маленька дитина – у нас уже є Хуліан.

Дон Анаклето стенув плечима й заходився віншувати іменинника. Тим часом до їдальні зайшло ще двоє гостей. Одним із них був показний кавальєро, ошатно вбраний і причепурений, як справжній джиґун, що відрекомендувався доном Федеріко Флавією, місцевим годинникарем, і відзначався вишуканими манерами.

– Я в захваті від ваших черевичків, – сказав він Алісії. – Ви мусите мені повідати, де їх придбали.

– У взуттєвій крамниці «Суммун», що на проспекті Ґрасія, – відповіла дівчина.

– Звісно. Інакше й бути не могло. Прошу мене вибачити, піду поздоровлю мого приятеля Семпере.

Дона Федеріко супроводжувала молода сміхотлива дівчина на ім’я Мерседітас, яка поза всяким сумнівом була наївно захоплена елегантним годинникарем. Коли їй відрекомендували Алісію, гостя стривожено оглянула нову знайому з голови до ніг, а потім, сипонувши компліментами про її красу, вишуканість і стиль, підбігла до дона Федеріка, щоб тримати його від Алісії так далеко, як тільки можна було в такому обмеженому просторі. Якщо на цю мить їдальня вже здавалася напакованою людьми, то коли туди зайшов Даніель і змушений був якось пропихатися між гостями, маневреність у приміщенні впала до загрозливого рівня. Останньою прийшла дівчина, якій було не більше двадцяти років і яка з легкістю, притаманною зовсім юним, аж світилася своєю вродою.

– Це Софія, кузина Даніеля, – пояснила Беа.

– Piacere, signorina [105], – мовила юнка.

– Розмовляй іспанською, Софіє, – зробила їй зауваження Беа і розповіла Алісії, що дівчина родом із Неаполя і мешкає у дядька, поки вчиться у Барселонському університеті.

– Софія – небога матері Даніеля, яка померла багато років тому, – стиха промовила Беа, вочевидь не бажаючи згадувати про Ізабеллу.

Від уваги Алісії не сховалося, як ніжно обійняв дівчину Семпере-старший з такою тугою в очах, на яку боляче було дивитися. Помітила вона й світлину в рамці, що стояла на поличці в буфеті за склом. На світлині Алісія впізнала Ізабеллу у весільній сукні поруч із багато-багато молодшим сеньйором Семпере. Софія кап-у-кап була схожа на наречену. Алісія скоса глянула на сеньйора Семпере, але не витримала й по хвилі мусила відвести погляд: із таким обожненням і таким смутком іменинник дивився на свою небогу. Беа, від очей якої не сховалося те, що гостя, побачивши весільну світлину, зауважила схожість, скрушно похитала головою.

– Йому через це дуже важко, – мовила вона. – Софія – дуже хороша дівчина, але я вже не можу дочекатися, коли вона повернеться до Неаполя.

Алісія у відповідь лише кивнула.

– Чому це ви ще не сідаєте? – почувся з кухні голос Бернарди. – Софіє, золотце, ходи-но сюди й допоможи мені трохи, потрібні твої молоді руки.

– Даніелю, а торт? – запитала Беа.

Її чоловік схопився за голову.

– Зовсім забув про нього. Я миттю…

Тут Алісія помітила, що дон Анаклето завзято пробивається до того кутка їдальні, де сиділа вона, і негайно зміркувала, що робити. Коли Даніель рушив до виходу, Алісія кинулася за ним.

– Я з вами. Торт буде за мій рахунок.

– Але ж…

– Я наполягаю.

Беа, насупивши чоло, здивовано провела їх очима.

– Усе гаразд? – запитала Бернарда, підійшовши до неї.

– Так, звісно…

– Певно, вона свята і все таке, – пробурмотіла Бернарда, – але я б не посадила її поруч із моїм Ферміном. І, якщо дозволите пораду, поруч із Даніеліто, який просто янгол, також.

– Не кажи дурниць, Бернардо. Десь нам же треба її посадити.

– Овва! Це не дурниці, я знаю, що кажу!

Вони спускалися сходами мовчки. Даніель ішов попереду. Коли вони зійшли вниз, він трохи випередив Алісію і, відчинивши, притримав для неї двері.

– Кондитерська тут зовсім близько, майже на розі, – сказав він, ніби це не було очевидно й ніби за кілька кроків не висіло освітленої вивіски цукерні.

Коли вони зайшли, продавчиня здійняла руки до неба на знак полегшення.

– Слава Богу! Я вже гадала, що ти не прийдеш і нам доведеться самим їсти торт.

Голос кондитерки враз осікся, коли вона помітила Алісію.

– Чого бажаєте, сеньйорито?

– Ми разом, – відказала Алісія.

На таке твердження брови кондитерки злетіли аж на лоб, а сама вона скинула на Алісію поглядом, який аж сочився єхидством. До неї долучилися дві помічниці, що саме нагодилися за прилавок.

– Ось вам і Даніеліто, – скрадливим голоском прошепотіла одна з них. – А видавався таким дурником.

– Ґлоріє, стули рот і принеси сеньйору Семпере його торт, – урвала її старша продавчиня, даючи зрозуміти, що в пліткарстві тут теж слід дотримуватися ієрархічного порядку.

Друга помічниця, з котячими манерами й округлою статурою, що, либонь, була наслідком зловживання «дамськими пальчиками» [106], кремовими тістечками та іншою продукцією свого закладу, із насолодою позирала на Даніеля, втішаючись його роздратуванням.

– Фелісо, тобі немає більше що робити? – запитала її старша продавчиня.

– Ні, немає.

Обличчя Даніеля на той час набрало кольору стиглих червоних порічок, і хлопчина вже не міг дочекатися, щоб чкурнути з кондитерської, байдуже з тортом чи без. Двійко пекарок не переставали обстрілювати Алісію та Даніеля поглядами, на яких, либонь, можна було пекти пампухи. Нарешті з’явилася Ґлорія з тортом, справжнім витвором мистецтва, який трійця кондитерок заходилися укріплювати картонними дугами, після чого помістили у велику рожеву коробку.

– Вершки, суниця і багато шоколаду, – сказала кондитерка. – Свічки я кладу тобі всередину.

– Батько обожнює шоколад, – пояснив Даніель Алісії, наче в цьому існувала потреба.

– Пильнуй свою шоколадку, яка змушує тебе так червоніти, – ушпигнула єхидна Ґлорія.

– І дає енергію, – докинула Феліса.

– Скільки я винен?

Алісія вийшла наперед і поклала двадцятип’ятипесетову купюру на прилавок.

– І ще й платить за тебе… – пробурмотіла Ґлорія.

Старша кондитерка незворушно відрахувала решту і віддала Алісії до останньої монетки. Даніель узяв коробку з тортом і рушив до виходу.

– Переказуй вітання Беа, – гукнула Ґлорія.

Сміх кондитерок і погляди, устромлені в спини Алісії та Даніелю, наче родзинки в кекс, супроводжували хлопця й дівчину аж до двору.

– Завтра ви станете місцевою знаменитістю, – передрік Даніель.

– Сподіваюся, я не вплутала вас у якусь халепу.

– Не переймайтеся. Зазвичай, щоб уплутатися в халепу, мені не потрібна нічия допомога. Не звертайте уваги на цих трьох горгон. Фермін каже, що в них замість мозку безе.

Цього разу Даніель пропустив її вперед і почекав, доки Алісія пройде цілий сходовий марш, перш ніж рушити за нею. Вочевидь, він анітрохи не був зацікавлений у тому, щоб підійматися на дві сходинки позаду дівчини, приклеївшись очима до її стегон.

Прибуття торта привітали оплесками й вигуками «браво», немовби якусь видатну спортивну перемогу. Даніель перед поважною публікою здійняв коробку з тортом угору, наче кубок, а потім заніс до кухні. Алісія побачила, що Беа приготувала їй місце між Софією та Хуліаном, який сидів поруч зі своїм дідусем. Дівчина сіла, усвідомлюючи, що всі присутні скоса позирають на неї. Даніель, повернувшись із кухні, усівся на іншому кінці столу, поруч із Беа.

– То я подаю суп чи зачекаємо на Ферміна? – запитала Бернарда.

– Коли дармовий суп холоне, на героя не чекають, – виголосив дон Анаклето.

Бернарда почала наповнювати супниці, коли за дверима почувся гуркіт і дзвін склотари, що падає на підлогу. За кілька секунд матеріалізувався Фермін, переможно стискаючи в кожній руці по пляшці шампанського, які йому дивом удалося врятувати.

– Ферміне, ми стільки чекали, щоб ти приніс нам цього кислого мускату? – невдоволено запитав дон Анаклето.

– Ваші добродійства, вилийте те мерзенне пійло, яке лише поганить ваші келихи, адже прибув виночерпій, і тепер ви зможете насолодитися божественним смаком сонячного напою, після якого сеча ваша пахнутиме трояндами, – заявив Фермін.

– Ферміне! Стеж за язиком! – дорікнула йому Бернарда.

– Але ж, мій пуп’яночку, якщо дзюрити за вітром так само природно й приємно, як…

Нараз Фермінові відібрало всю його балакучість. Закам’янівши, він дивився на Алісію, наче побачив привида з потойбіччя. Даніель потягнув його за руку й ледве не силоміць посадив за стіл.

– Що ж, нумо вечеряти, – постановив сеньйор Семпере, який також звернув увагу на дивну поведінку Ферміна.

Дзенькіт келихів, сміх і жарти поступово заволодівали застіллям. Лише Фермін, що тримав у руці порожню ложку й не відривав погляду від Алісії, мовчав, як камінь. Алісія вдавала, що не помічає цього, але невдовзі навіть Беа стала почувати себе ніяково. Даніель штурхнув товариша ліктем і зашепотів на вухо, до чогось спонукаючи. Фермін сьорбнув трохи супу, але далі лишався напруженим. На щастя, хоча бібліографічний дорадник книгарні «Семпере й сини» втратив мову за присутності Алісії, натомість дон Анаклето завдяки шампанському переживав другу молодість, і незабаром усі мали змогу почути його звичний аналіз останніх подій у країні. Шкільний учитель, що вважав себе духовним наступником і носієм вічного вогню дона Міґеля де Унамуно, із яким його поєднувала певна фізична подібність, а також розлоге родовідне древо зі Саламанки, узявся за своїм звичаєм змальовувати апокаліптичну картину неминучого занурення Іберійського півострова в безодню щонайчорнішого безчестя. Фермін зазвичай опонував дону Анаклето зі спортивного інтересу й полюбляв саботувати ці імпровізовані дружні дискусії затруєними дротиками своїх аргументів на кшталт «показник балакучості суспільства обернено пропорційний його інтелектуальній спроможності: коли говорять, аби поговорити, то думають мало, а роблять ще менше». Цього разу, однак, літературний дорадник був такий мовчазний, що дон Анаклето, не маючи з ким посперечатися, узявся чіплятись до Ферміна.

– Наші керманичі непокояться тільки про одне: як промити людям мізки. Вам так не здається, Ферміне?

Той лише стенув плечима.

– Даремно непокояться. Здебільшого мізки їхніх підданців досить лише легенько сполоснути.

– Прокинувся анархіст! – вихопилася Мерседітас.

Дон Анаклето задоволено всміхнувся: нарешті йому вдалося роздмухати вогонь суперечки, діла, яке він страшенно полюбляв. Фермін засопів.

– Бачиш-но, Мерседітас, оскільки я переконаний, що читати газету ти починаєш і закінчуєш на гороскопі, а сьогодні ми тут відзначаємо уродини господаря дому…

– Ферміне, передай мені хліб, будь ласка! – перервала його Беа, щоб учта не вийшла з мирних берегів.

Фермін кивнув і відступив з поля бою. Дон Федеріко, годинникар, прийшов на порятунок від напруженої мовчанки.

– Розкажіть нам, Алісіє, хто ви за фахом?

Мерседітас, яку досі муляла та увага, яку всі виявляли до несподіваної гості, кинулася в бій.

– А чому це жінка обов’язково повинна мати фах? Хіба не вистачає того, що вона порається по господарству й доглядає за своїм чоловіком і дітьми? Адже так нас навчали наші батьки, і так має бути.

Фермін хотів було щось сказати, але Бернарда поклала руку йому на зап’ясток, і він припнув язика.

– Нехай, але ж сеньйорита Алісія незаміжня. Хіба ні? – наполягав дон Федеріко.

Алісія поштиво кивнула.

– Невже у вас навіть немає нареченого? – недовірливо запитав дон Анаклето.

Дівчина, скромно всміхнувшись, похитала головою.

– Та це ж просто неподобство! Незаперечний доказ, що в цій країні не лишилося достойних парубків. Був би я молодшим років на двадцять… – мовив дон Анаклето.

– Скидайте вже ліпше всі п’ятдесят, – порадив йому Фермін.

– Чоловіком можна бути у будь-якому віці, – заперечив йому дон Анаклето.

– Тільки не плутаймо епічні поеми з урологією.

– Ферміне, за столом діти, – зробив йому зауваження сеньйор Семпере.

– Якщо ви маєте на увазі Мерседітас…

– Тобі щодня треба мити рот і мозок відбілювачем, інакше горітимеш у пеклі, – винесла вирок Мерседітас.

– Там хоч заощаджу на опаленні.

Дон Федеріко підніс руку, щоб утихомирити суперечку.

– Угамуйтеся… ви ж не даєте Алісії навіть слова мовити.

Усі замовкли й поглянули на Алісію.

– Отож, – знову звернувся до неї Федеріко, – ви збиралися нам розповісти, де працюєте…

Алісія оглянула всіх присутніх, що чекали на її відповідь.

– Правду кажучи, сьогодні був мій останній робочий день. І тепер я ще не знаю, що робитиму далі.

– Але ж ви, мабуть, думали про щось, – зауважив сеньйор Семпере.

Алісія опустила очі.

– Я думала про те, що мені хотілося б писати книжки. Принаймні спробувати.

– Браво! – похвалив її книгар. – Ви будете нашою Лафоре.

– А краще сказати – Пардо Басан [107], – утрутився дон Анаклето, який дотримувався поширеної серед іспанців думки, що за свого життя літератор, якщо тільки він уже не доходить на смертній постелі, не заслуговує на жодне визнання. – Ви зі мною не погоджуєтеся, Ферміне?

Той обвів усіх поглядом, а потім зупинив очі на Алісії.

– Я б з вами погодився, дорогий друже, якби не думав, що Пардо Басан, дивлячись у дзеркало, бачила перед собою обличчя, дещо схоже на бульдожу морду, тоді як наша сеньйорита Ґріс мені видається створінням тіней, і я не впевнений, чи вона взагалі відображається в дзеркалі.

Запала глибока мовчанка.

– І що це мало би значити, всезнайко? – із докором запитала Мерседітас.

Даніель схопив Ферміна попід руку й потягнув на кухню.

– Це значить, що коли б чоловіки мали мозок бодай уполовину такий великий, як їхній рот – щоб не сказати чого іншого, – то цей світ був би набагато кращим, – зненацька промовила Софія, яка досі, здавалося, ширяла думками у хмарах або ж у тій химерній країні мрій, у якій живуть тільки юні й блаженні.

Сеньйор Семпере знову поглянув на свою небогу, яку доля послала йому чи то на втіху, чи то на прокляття його золотих років, і вже не вперше йому здалося, що він на мить почув і побачив свою Ізабеллу через океан часу.

– Це такого тепер вчать на літературному факультеті? – поцікавився дон Анаклето.

Софія стенула плечима, повертаючись до своєї країни мрій.

– Боже поможи нам у тому світі, що чекає на нас, – вирік учитель.

– Не хвилюйтеся, доне Анаклето. Світ завжди один і той самий, – заспокоїв його сеньйор Семпере. – І правда в тому, що він ні на кого не чекає, а проноситься повз тебе за першої-ліпшої нагоди. То чи не випити нам за минуле, майбутнє й за нас усіх, хто борсається поміж ними?

Малюк Хуліан охоче підніс свою склянку з молоком, підтримуючи пропозицію.

Тим часом Даніель загнав Ферміна в дальній куток кухні, де гості їх не могли ні почути, ні побачити.

– Можна дізнатися, який ґедзь тебе вкусив, Ферміне? Мабуть, завбільшки щонайменше з кавун.

– Ця жінка не та, за кого себе видає, Даніелю. Тут щось не те.

– І хто ж вона така, якщо можна дізнатися?

– Не знаю, але маю намір з’ясувати, яку хитрість вона заховала в рукаві. Я носом чую це навіть звідси, як ті дешеві парфуми, якими напахкалася Мерседітас, сподіваючись приголомшити годинникаря і зробити з нього натурала.

– І як ти збираєшся це з’ясувати?

– Із твоєю допомогою.

– Не може бути й мови. Мене в це не вплутуй.

– Не дай цій вампіриці себе одурманити. Вона хитра бестія, це я знаю так само певно, як те, що мене звати Фермін.

– Мушу тобі нагадати, що ця хитра бестія – почесна гостя мого шановного батька.

– Пхе! А ти не замислювався над тим, як трапилася така зручна для неї випадковість?

– Не замислювався. Це не важливо. Випадковості трапляються час від часу.

– Це каже твій скромний інтелект чи постпідліткові гормони?

– Це каже здоровий глузд, якого тебе позбавили разом із соромом.

Фермін саркастично розсміявся.

– Просто чудово. Вона причарувала батька й сина нараз. І це при твоїй вродливій дружині.

– Кидай верзти нісенітниці. Тебе можуть почути.

– Нехай чують, – Фермін підвищив голос. – Нехай добре чують.

– Ферміне, я тебе благаю. Сьогодні день народження мого батька. Не влаштовуй бучі.

Фермін насупив брови і стиснув губи.

– За однієї умови.

– Домовились. Якої?

– Ти допоможеш мені дізнатися, хто насправді ця жінка.

Даніель закотив очі до стелі й зітхнув.

– І як ти пропонуєш це зробити? За допомогою твоїх словесних вивертів?

Фермін стишив голос.

– У мене є план…

Вірний своїй обіцянці, Фермін решту вечері поводився зразково. Сміявся над жартами дона Анаклето, поводився з Мерседітас так, наче вона була мадам Кюрі, і подеколи нишком, мовби вівтарний служка, зиркав на Алісію. Коли настала мить різати торт і виголошувати тост, Фермін виступив із блискучою промовою на честь винуватця свята, за яку був нагороджений оплесками й сердечними обіймами від іменинника.

– Онук допоможе мені задути свічки, – оголосив книгар. – Допоможеш, Хуліане?

Беа вимкнула світло в приміщенні, і на якусь хвилю всі лишилися тільки з миготливими вогниками свічок.

– Загадуйте бажання, мій друже, – нагадав дон Анаклето. – Може, побажаєте собі пухкеньку й моторну удовицю?

Бернарда непомітно забрала в учителя келих із шампанським і замінила його на склянку мінеральної води. Беа, що перезирнулася з нею, схвально кивнула головою.

Алісія спостерігала за тим, що діялося довкола, наче вві сні. Вона вдавала приязну безтурботність, але серце калатало їй несамовито. Вона ще ніколи не була на такому святкуванні. Майже всі дні народження, які пригадувала, Алісія святкувала або з Леандро, або сама, у кінотеатрі, тому самому, де ховалася кожну новорічну ніч, проклинаючи дурну примху: вмикати опівночі світло й переривати фільм на десять хвилин. Наче те, що Алісія проводила цю ніч там, у порожньому кінозалі, серед шести-семи таких самих самотніх душ, яких ніхто ніде не чекає, було недостатнім глумом і треба було ще плюнути їй в обличчя. Тепер Алісія не знала, як їй дати лад тому відчуттю товариства, близькості й прихильності, значно вищому за всі ці ущипливі жарти й суперечки. Хуліан міцно стискав під столом її руку, немовби серед усіх присутніх лише кількарічне маля могло зрозуміти, як вона почувається. Коли б не він, Алісія розплакалася б.

Після останніх тостів, коли Бернарда запропонувала гостям чай або каву, а дон Анаклето став пригощати всіх гаванськими сигарами, Алісія підвелася зі свого місця. Усі здивовано поглянули на неї.

– Я хотіла подякувати усім за вашу гостинність і люб’язність. А найпаче вам, сеньйоре Семпере. Батько завжди дуже поважав вас, і я впевнена: він був би щасливий знати, що цей особливий вечір я провела разом із вами. Щиро вам дякую.

Усі дивилися на неї з виразом жалю, а може, Алісія просто бачила в їхніх очах те, що відчувала сама. Вона поцілувала маленького Хуліана й рушила до дверей. Беа встала з-за столу і з серветкою в руці наздогнала її.

– Я вас проведу, Алісіє…

– Ні, ні, не треба, я вас прошу. Лишайтеся з родиною.

Перш ніж вийти, Алісія пройшла повз буфет і востаннє глянула на світлину Ізабелли. Потім, заспокоївшись, зітхнула й рушила сходами вниз. Вона мусила покинути це місце раніше, ніж їй почало б здаватися, що воно може стати її домом.

Відхід Алісії викликав серед гостей хвилю перешіптувань. Сеньйор Семпере посадив Хуліана собі на коліна й дивився на нього.

– Ти закохався, чи що? – запитав він онука.

– Я гадаю, нашому маленькому Казанові час уже до ліжка, – сказала Беа.

– Цієї поради, мабуть, дослухаюсь і я, – мовив дон Анаклето, підводячись із-за столу. – А ви, молодь, гуляйте далі, життя бо таке коротке…

Даніель уже збирався полегшено відітхнути, коли Фермін схопив його попід руку й вивів з-за столу.

– Ходімо, Даніелю, ми забули принести з підвалу ті коробки.

– Які коробки?

– Ті.

Обоє забралися з їдальні під здивовано-сонним поглядом старого книгаря.

– Я дедалі менше розумію цю родину, – мовив він.

– А я гадала, що одна така, – пробурмотіла Софія.

Вийшовши з під’їзду, Фермін скинув поглядом на тунель синюватого світла, яке кидали ліхтарі вздовж вулиці Святої Анни, і махнув Даніелеві, щоб той ішов за ним.

– І куди це ти зібрався о такій порі?

– На полювання. На вампірицю, – відказав Фермін.

– Нема й мови.

– Не клей дурника, а то вона вислизне від нас…

Не чекаючи на відповідь, Фермін рушив у напрямку до повороту на вулицю Пуерта-дель-Анхель. Там він сховався під дашком над входом до Будинку Жорба і став вдивлятися у нічну темряву, помережану низькими хмарами, що повзли між дахами будинків. Даніель приєднався до товариша.

– Онде вона, змія облеслива.

– На Бога, Ферміне, не роби цього.

– Слухай-но, я своєї обіцянки дотримав. Тепер твоя черга. Ти людина слова чи макуха?

Даніель закляв свою долю, і обоє, згадавши давноминулі часи своїх аматорських детективних походеньок, пустилися слідом за Алісією Ґріс.

10

Вони йшли за нею, тиснучись до під’їздів, дорогою, яка вивела їх на проспект Де-ла-Катедраль. Там, перед кафедральним собором, розпростерся широкий майдан, який лишився після того, як бомбардуваннями під час війни було знищено до пня той район, що був на цьому місці. Рідке місячне сяйво розбризкалось по бруківці, а силует Алісії, наче обеліск, зітканий з пітьми, застиг посеред площі.

– Ти помітив? – запитав Фермін, спостерігаючи, як дівчина попрямувала вулицею Де-ла-Паха.

– Помітив що?

– Що за нами стежать.

Даніель обернувся і став вдивлятися в сріблистий півморок, що огортав вулиці.

– Он там. У під’їзді крамниці іграшок. Бачиш?

– Нічого не бачу.

– Вогник цигарки.

– То й що?

– Іде назирцем за нами від самої книгарні.

– Навіщо комусь стежити за нами?

– Може, він стежить не за нами. Може, він стежить за нею.

– Що далі, то безглуздішим усе це стає, Ферміне.

– Ба ні. Що далі, то зрозуміліше стає, що тут якась темна справа.

Вони йшли за Алісією вулицею Баньйос-Нуевос, вузьким видолинком поміж столітніми будинками, що, здавалося, вів зміїстим шляхом просто в обійми темряви.

– Куди вона йде? – пробурмотів Даніель.

Невдовзі він дістав відповідь на своє запитання. Алісія зупинилася на вулиці Авіньйон, навпроти «Ґран Кафе», і зайшла до будинку. Вони пройшли на кілька під’їздів далі й заховалися там.

– Що тепер?

Замість відповіді Фермін вказав на долішній поверх крамниці «Ла Мануаль Альпарґатера». Даніель глянув туди й переконався, що його товариш мав рацію. Під арочним входом до взуттєвої крамниці можна було розгледіти чиюсь миршаву постать у пальті й дешевому котелку.

– Принаймні він видається дрібним, – зауважив Фермін.

– А нам що до того?

– Матимеш перевагу, якщо доведеться з ним схопитися.

– Отакої! Пречудово! А чому це саме я маю з ним схоплюватися?

– Тому що ти молодший і відповідаєш у нас за те, що називається грубою силою. Я ж забезпечую стратегічне бачення.

– Не збираюсь я ні до кого прикладати грубу силу.

– Не розумію, Даніелю, звідки в тебе взялася ця манірність? Урешті-решт, колись ти вже продемонстрував свій войовничий запал, на славу відрихтувавши пику Каскосу Буендія в готелі «Рітц». Навіть не думай, що я забув.

– Я цим не пишаюся, – визнав Даніель.

– Не виправдовуйся. Я пам’ятаю, як ця свиня надсилала любовні листи твоїй дружині, щоб затягти її в ліжко за наказом цього гада Вальса. Так, так, саме того гада, про якого ти з минулої весни вишукуєш інформацію в газетному архіві бібліотеки «Атенео», гадаючи, що мені про це нічого не відомо.

Даніель пригнічено опустив очі.

– Є якась таємниця, котрої ти не знаєш, Ферміне?

– Ти не замислювався над тим, якого біса Вальса вже бозна-відколи ніде не видно?

– Щодня про це думаю, – зізнався Даніель.

– А про те, куди поділася награбована здобич, яку Сальґадо заховав на Північному вокзалі?

Даніель кивнув.

– Хто нам сказав, що ця птиця також не працює на Вальса?

Даніель заплющив очі.

– Ти виграв, Ферміне. Що робитимемо?

Підійшовши до своєї квартири, Алісія побачила смужку світла під дверима й упізнала запах Варґасових цигарок. Вона зайшла і, не кажучи ні слова, кинула сумочку й пальто на стіл. Варґас стояв біля вікна, спиною до дверей, і мовчки курив. Алісія налила собі білого вина й сіла на канапу. Доки її не було, Варґас дістав з-під канапи коробку з документами, викраденими зі складу адвоката Бріанса. Записник Ізабелли Жисперт лежав на столі.

– Де ти був цілий день? – врешті запитала Алісія.

– Гуляв, – відповів Варґас. – Хотів прояснити голову.

– І як? Вдалося?

Поліціянт обернувся. На обличчі його помітне було побоювання.

– Ти мені пробачиш за те, що я все розповів Леандро?

Алісія сьорбнула вина і стенула плечима.

– Якщо тобі потрібен сповідник, поблизу Ла-Рамбли є церква. Думаю, нічна зміна в них триває до півночі.

Варґас опустив очі.

– Якщо тобі стане від цього легше, то мені здалося, що Леандро вже знав більшу частину того, що я розповів. Йому потрібно було тільки підтвердження.

– Із Леандро завжди так, – мовила Алісія. – Ніхто йому не повідомляє нічого нового, лише прояснює деякі деталі.

Варґас зітхнув і сказав:

– У мене не було вибору. Він уже щось занюхав. Якби я не розповів йому, що ми виявили, то поставив би тебе в незручне становище.

– Варґасе, тобі не потрібно нічого мені пояснювати. Що зроблено, те зроблено.

Запала гнітюча мовчанка.

– Фернандіто ще не повернувся? – запитала Алісія.

– Я гадав, що він із тобою.

– Що ти мені ще маєш розповісти, Варґасе?

– Санчіс…

– Що з ним?

– Мертвий. Зупинилося серце, коли його транспортували з комісаріату до Клінічної лікарні. Так написано в рапорті.

– Вилупки… – пробурмотіла Алісія.

Поліціянт всівся на канапу поруч із нею. Вони мовчки подивилися одне на одного. Алісія знову наповнила свій келих і простягнула його Варґасові. Той вихилив його одним ковтком.

– Коли ти повертаєшся до Мадрида?

– Мені дали п’ять вихідних, – сказав Варґас. – І премію, п’ять тисяч песет.

– Мої вітання. Може, поїхали на екскурсію до монастиря Монсеррат, прогуляємо всю твою премію? Той, хто не торкався Моренети, навіть не уявляє, що він втратив.

Варґас сумовито всміхнувся.

– Я скучатиму за тобою, Алісіє. Хоча ти, мабуть, не віриш мені.

– Певно, що вірю. Але ти не плекай ілюзій, начебто я за тобою ні.

Варґас усміхнувся сам до себе.

– А ти? Де ти була?

– На гостині в сім’ї Семпере.

– Чого так?

– Вечірка з приводу дня народження. Довга історія.

Варґас кивнув, наче її слова все пояснювали. Алісія вказала на записник Ізабелли.

– Ти читав, поки чекав на мене?

Поліціянт ствердно кивнув.

– Ізабелла Жисперт померла, знаючи, що цей негідник Вальс отруїв її, – мовила Алісія.

Варґас затулив обличчя долонями й провів ними по волоссю. Здавалося, кожен прожитий рік лежав йому на серці важким тягарем.

– Я втомився, – промовив він нарешті. – Я втомився від усього цього лайна.

– Чому б тобі не вийти на пенсію й не повернутися до себе додому? – запитала Алісія. – Зроби їм приємне. Читатимеш у себе на віллі в Толедо Лопе де Веґу. Хіба не таким був твій план?

– І жити з книжок, як ти?

– Половина країни живе з байок. Не біда, якщо стане на двох більше.

– То як там родина Семпере? – поцікавився Варґас.

– Хороші люди.

– Атож. А ти до таких не звикла, правда?

– Правда.

– Зі мною раніше таке теж траплялося. Це минеться. Що ти гадаєш робити з цим записником? Віддаси його?

– Не знаю, – визнала Алісія. – Що б ти зробив?

Варґас ретельно зважив відповідь.

– Я б його знищив, – вирішив він. – Правда нікому не зробить нічого доброго. А їх наразить на небезпеку.

Алісія кивнула.

– Якщо тільки…

– Подумай добре, перш ніж це сказати, Алісіє.

– Мені здається, я вже подумала.

– Я гадав, що ми це все кинемо й будемо щасливі, – сказав він.

– Я і ти ніколи не будемо щасливі, Варґасе.

– Коли ти так говориш, жінко, як я можу заперечувати?

– Мені не потрібно допомагати. Це моя проблема.

Варґас усміхнувся їй.

– А моя проблема – ти, Алісіє. Або ж мій порятунок, хоча тобі, мабуть, смішно.

– Я ще ніколи нікого не врятувала.

– Усе колись буває вперше.

Він підвівся, узяв пальто Алісії і подав їй.

– Що скажеш? Посилаємо до дідька своє життя? Чи волієш прожити багато років лише для того, щоб виявити, що в тебе немає жодного літературного хисту і що п’єси Лопе де Веґи краще дивитися в театрі?

Алісія накинула на себе пальто.

– Із чого почнемо? – запитав Варґас.

– Із входу до лабіринту…

Ховаючись у під’їзді, Даніель трусився від холоду, коли зауважив, що Фермін, кощавий і худий, як скелет – сама шкура й кості, – здається, почуває себе краще нікуди й розважається, мугикаючи під ніс мелодії сон-монтуно [108] і злегка вихляючи стегнами в ритмі тропічного танцю.

– Я дивуюся, Ферміне, як ти не мерзнеш. Холодно, аж очі на лоб вилазять.

Фермін розстібнув пальто й показав підкладку з газет, яку носив під сподом.

– Прикладна наука, – пояснив він. – Це, а також щонайприємніші спогади про смаглявочку, яку я мав у Гавані, коли був молодий. Ось тобі й увесь Ґольфстрім.

– Матір Божа…

Даніель уже збирався відправитися до «Ґран Кафе», щоб попросити там філіжанку гарячої кави з молоком і добрячою порцією коньяку, коли з під’їзду Алісії почулося рипіння дверей, і вони побачили, як дівчина виходить у товаристві кремезного чоловіка з військовою виправкою.

– Диви-но, якого Тарзана підчепила собі наша птиця, – зазначив Фермін.

– Не називай її так. Її звати Алісія.

– Нумо вже закінчувати з періодом статевого дозрівання, га? Ти вже батько родини. Ходімо.

– А що робити з тим іншим?

– Шпигом? Не турбуйся. Я саме розробляю хитромудрий план…

Алісія і здоровань, який, поза всяким сумнівом, був представником органів громадського правопорядку, звернули на вулицю Фернандо в напрямку до Ла-Рамбли. Фермін і Даніель, згідно з планом, пройшли перед шпигуном, який зачаївся за рогом, нічим не виказуючи свою присутність. Вулиця о цій годині виявилася більш людною, ніж зазвичай, завдяки ватазі британських моряків, що тинялися в пошуках міжкультурного обміну, а також кільком гульвісам із елітних районів, що спустилися в нутрощі міста, сподіваючись відшукати тут можливість задовольнити свою ганебну хіть. Фермін і Даніель, використовуючи перехожих як прикриття, дісталися до арочного переходу, що вів на Королівську площу.

– Дивись, Даніелю, отут ми колись уперше зустрілися, ти і я. Пам’ятаєш? Скільки років минуло відтоді, а тут досі так само смердить сцяками. Ах ця вічна Барселона, її чари ніколи не зникнуть…

– Припини, а то я зараз розплачуся від зворушення.

Алісія і поліціянт перетнули майдан, прямуючи до виходу на Ла-Рамблу.

– Візьмуть таксі, – вирішив Фермін. – Настав час скинути баласт.

Вони обернулися й віддалік помітили шпигуна, який визирав з-за арок.

– І що ти пропонуєш робити? – запитав Даніель.

– Ти міг би підійти до нього й зацідити коліном по чутливому місцю. Це якийсь курдупель, і, я впевнений, ти легко даси йому раду.

– А запасного плану в тебе нема?

Фермін невдоволено зітхнув. А тоді помітив патрульного, який незворушно походжав майданом, поглядаючи недбало на глибоченні декольте двох проституток, що чатували коло дверей пансіону «Амбос Мундос».

– Пильнуй, щоб не втратити з очей твого ангелика і того здоровила, – наказав Фермін.

– А ти що думаєш робити?

– Дивися і вчися.

Фермін попрямував до патрульного, якому дуже церемонно, по-військовому віддав честь.

– Начальнику, – почав він. – Маю доповісти вам про злочин проти честі й гідності.

– Що за злочин?

– Бачите того щуплявого нечупару, що завзято ховається за вивіскою про розпродаж у супермаркеті? Того, що вдає, ніби йому ні до чого немає діла?

– Отого малюка?

– То аж ніяк не малюк. Я змушений повідомити вашій мосці, що під пальтом цей чоловік ходить голим як мати народила, він показує добропристойним сеньйорам свій настовбурчений стручок і верзе таку гидь, яку я не візьмуся повторити навіть перед гуртом повій.

Патрульний схопився за свій кийок.

– Та що ви кажете?

– Що чуєте. Ондечки ця кінчена мерзота, шукає собі нових жертв для свого неподобства.

– Зараз він у мене дістане на горіхи!

Патрульний свиснув і вказав на підозрюваного кийком.

– Агов! Ти! Ані руш!

Шпигун, збагнувши, в яку халепу потрапив, кинувся навтьоки. Патрульний насів йому на п’яти. Фермін, задоволений своїм обманним маневром, змінив роль поборника громадської безпеки й добрих звичаїв на роль уславленого нишпорки й не забарився долучитися до Даніеля, що чекав на зупинці таксі.

– Де вони?

– Щойно сіли в машину. Он їдуть.

Фермін заштовхав Даніеля до наступного таксі. Водій, що, наче фокусник, жонглював зубочисткою в зубах, подивився на них у дзеркало заднього огляду.

– У Пуебло-Нуево не поїду, – попередив він.

– Ну й дарма. Бачите таксі перед нами?

– Те, на якому таксує Чипріано?

– Атож. Їдьте за ним і не втратьте його з очей. Це питання життя й смерті. І добрих чайових.

Таксист опустив прапорець й іронічно посміхнувся.

– А я гадав, що таке трапляється лише в американських фільмах.

– Ваші молитви було почуто. Рушайте, але тільки щоб нас не помітили.

11

Двадцять хвилин, які знадобляться їм, щоб дістатися до комісаріату, здалися йому двадцятьма роками. Фернандіто їхав на задньому сидінні, поруч із Ендайєю, який мовчки курив, зрідка лагідно всміхаючись і кидаючи: «Не хвилюйся, усе буде гаразд», від чого у хлопця кров холонула в жилах. Попереду сиділи двоє підлеглих Ендайї. За весь час, що вони їхали, жоден із них не розтулив рота. Ніч була морозна, і в салоні теж було холодно, але, попри це, Фернандіто відчував, як краплини поту стікають йому по спині. Він дивився, як місто пролинає повз віконця машини, наче далеке марево, до якого йому вже ніколи не повернутися. Перехожі й автомобілі проносилися, недосяжні, лише за кілька метрів від нього. Коли вони стали перед світлофором на перехресті вулиць Бальмес і Ґран-Віа, Фернандіто закортіло відчинити дверцята, вискочити з машини й кинутися навтьоки, але тіло його не послухалося. За кілька секунд, коли вони вже знову рушили, хлопець помітив, що дверцята заблоковані. Ендайя приязно поплескав його по коліну.

– Заспокойся, Альберто, ми вже майже на місці.

Коли вони зупинилися перед комісаріатом, двоє поліціянтів у формі, що стояли при вході, підійшли до машини, відчинили дверцята Ендайї і, кивнувши після того, як він упівголоса віддав їм наказ, схопили Фернандіто попід руки й повели його всередину. Агент, який сидів на місці пасажира, не вийшов із машини, він обернувся до свого колеги за кермом і, показуючи на хлопця, сказав щось, посміхаючись.

Фернандіто ще ні разу не доводилося бувати в Центральному комісаріаті поліції на Віа-Лаєтана. Він був одним із тих багатьох барселонців, котрі, минаючи цю лиховісну будівлю, переходили на другий бік вулиці й пришвидшували ходу. Приміщення було темним і гнітючим – таким, яким він собі його й уявляв. Коли світло, що линуло за його спиною з вулиці, зникло, Фернандіто відчув запах аміаку. Два поліціянти вели його попід руки, підлаштовуючись під його кволі кроки, а подеколи просто тягнули його. Переходи й коридори множилися, і Фернандіто здалося, ніби він потрапив до нутрощів якогось ненажерного звіра. У коридорах стояло відлуння чиїхось голосів і кроків, усе огортала сірувата холодна півтемрява. Побіжні погляди на мить затримувалися на хлопцеві й, нічим не зацікавившись, одразу полишали його. Фернандіто тягнули сходами, але він не знав, угору чи вниз. Лампочки під стелею час від часу блимали, так наче електричний струм потрапляв до них по краплях. Хлопця завели у двері з матового скла, на якому було вигравірувано: «БРИГАДА СОЦІАЛЬНИХ РОЗСЛІДУВАНЬ».

– Куди ми йдемо? – пробелькотів Фернандіто.

Поліціянти проігнорували його слова так само, як протягом усього часу ігнорували його самого, мовби несли просто лантух із соломою. Вони повели його далі, через похмуру залу, де стояли металеві столи, на яких не було нічого, окрім настільної лампи, що огортала кожен із них аурою жовтавого світла. Наприкінці зали за скляними дверима розміщувався кабінет, усередині якого був письмовий стіл зі шляхетної деревини, перед яким стояли два стільці. Один із поліціянтів відчинив двері й показав Фернандіто, щоб той заходив досередини.

– Сядь собі там, – сказав, не дивлячись на нього, поліціянт. – І будь тихо.

Фернандіто ступив кілька кроків. Двері зачинилися за його спиною. Хлопець слухняно сів на один зі стільців і глибоко відітхнув. Поглянувши через плече, він побачив, що двоє поліціянтів сіли за стіл у великій залі. Один пригостив цигаркою другого. Обоє всміхнулися. «Принаймні ти не в камері», – подумав хлопець.

Минула добра година. Найбільший прояв мужності, який Фернандіто дозволив собі після сорока хвилин розпачливого очікування, – це пересісти з одного стільця на другий. Неспроможний лишатися довше ні секунди на цих стільцях, які, здавалося, щохвилини відбирали в нього дедалі більше сил, Фернандіто підвівся й, озброївшись чимось, що не мало нічого спільного з хоробрістю, а скоріше було ближчим до паніки, уже зібрався стукати по скляних дверях, щоб пояснити, що він ні в чому не винний і опинився тут помилково, і зажадати від своїх вартових, щоб вони випустили його, коли двері за його спиною відчинилися й проти світла вималювалася постать Ендайї.

– Вибачай, що змусив тебе чекати, Альберто. Треба було дечого припильнувати. Тебе частували кавою?

Фернандіто, який уже давно сковтнув би слину, якби в роті у нього не було сухо, наче в Сахарі, знову сів на стілець, не чекаючи наказу.

– Чому я тут? – запитав він. – Я нічого не вчинив.

Ендайя всміхнувся зі спокійним виразом на обличчі, немовби збентеження хлопця його зворушило.

– Ніхто ніколи не зізнається, що вчинив щось погане, Альберто. Ти справді не хочеш кави?

– Я хочу додому.

– Звісно. Одну хвильку.

Ендайя узяв телефонний апарат, який стояв на столі, й підсунув його до Фернандіто. Потім зняв слухавку й простягнув хлопцеві.

– Тримай, Альберто, зателефонуй батькові, нехай принесе твій паспорт і забере тебе з собою. Твоя родина вже, певна річ, хвилюється, де ти подівся.

12

Шапка хмарин повзла по згір’ю. Промені фар вихоплювали з темряви силуети панських будинків, що взирали з-за дерев обабіч дороги, яка спиналася вгору до Вальвідрери.

– Водною магістраллю я вас не повезу, – попередив таксист. – З минулого року їздити туди дозволено тільки місцевим мешканцям і муніципальним службам. Тільки поткнися туди, як з-за кущів вистрибнуть патрульні зі списком порушень, щоб виписати тобі штраф. Я можу висадити вас біля в’їзду…

Варґас показав йому п’ятдесятипесетову купюру. Очі таксиста прилипли до неї, наче муха до меду.

– У мене не буде решти…

– А решти й не треба, якщо зачекаєш нас. А муніципалітет хай іде до біса зі своїми заборонами.

Таксист засопів, проте щедра винагорода його зрештою переконала.

– Нехай буде так, – вирішив він.

Діставшись до початку «магістралі» – вузької стрічки ґрунтової дороги, що звивалася амфітеатром гір, які стояли на варті Барселони, – таксист боязко посунув далі.

– Ви впевнені, що це тут?

– Їдь прямо.

Колишній будинок Маташів стояв метрів за триста від початку «магістралі». Невдовзі фари автомобіля освітили обік дороги прочинену ґратовану хвіртку. Далі виднілися зубчасті обриси двосхилих дахів із вежами, що бовваніли над здичавілим садком, покинутим напризволяще багато років тому.

– Тут, – мовила Алісія.

Таксист скинув побіжним поглядом на це місце й подивився у дзеркало на своїх пасажирів без надмірного ентузіазму.

– Слухайте, мені так видається, що тут ніхто не живе…

Алісія, не зважаючи на його слова, вийшла з машини.

– У тебе часом немає ліхтарика? – запитав Варґас у таксиста.

– Додаткові послуги не входять у мінімальний тариф. То ми зійшлися на десять дуро?

Варґас дістав ще одну п’ятдесятку й показав водієві.

– Як тебе звати?

Таксист завороженими очима дивився на купюру: грошва у чистому вигляді загіпнотизувала його.

– Чипріано Рідруехо Кабесас, представник таксистського цеху до ваших послуг.

– Чипріано, сьогодні твій щасливий день, чи то пак ніч. Є в тебе ліхтарик для сеньйорити, щоб вона не спіткнулась і не звихнула собі ногу?

Водій нахилився й ледве не з головою пірнув у бардачок. Виринувши, він дістав звідти ліхтар чималеньких розмірів. Варґас узяв його й виліз із таксі, але перед тим розірвав п’ятдесятку й віддав водієві половину купюри.

– Другу половину дістанеш, коли ми повернемося.

Чипріано зітхнув, розглядаючи півбанкноти так, наче тримав у руках прострочений лотерейний білет.

– Якщо ви повернетеся, – пробурмотів він.

Алісія вже пролізла крізь вузький отвір в огорожі. Силует дівчини обрисовувався на місячній доріжці серед заростей трави й чагарнику. Варґасові, удвічі, якщо не втричі, ширшому за неї, насилу вдалося просмикнутися між іржавими ґратами. По той бік паркану простяглася брукована дорога, що оббігала будинок, прямуючи до головного входу, розміщеного в передній частині. Брук під ногами поліціянта був устелений опалим листям. Варґас попрямував за Алісією через садок, аж доки не дістався огородженого майданчика на краю схилу, з якого всю Барселону було видно як на долоні. Далі, немов водойма розтопленого срібла, у місячному сяйві зблискувало море.

Алісія розглядала фасад покинутої будівлі. Образи, які поставали в її голові, коли дівчина слухала розповідь Вілахуани, тепер утілилися перед її очима. Алісія уявляла будинок у кращі часи, коли сонячне проміння пестило його стіни з червонястого каменю й розбризкувалося в чаші фонтану, тепер пересохлій і потрісканій. Алісія уявляла двох дівчаток, Маташевих донечок, що бавляться в цьому садку, уявляла письменника та його дружину, що спостерігають за своїми дітьми з великого вікна у вітальні. Оселя Маташів перетворилася на покинутий мавзолей, віконні стулки якого гойдалися на вітрі.

– З мене ящик найкращого білого вина, якщо зараз ми вшиємося звідси і повернемося завтра при світлі дня, – запропонував Варґас. – Два, якщо поквапимося.

Алісія забрала в нього ліхтар і рушила до входу. Двері були відчинені. На порозі валялися залишки з’їденого іржею замка. Алісія спрямувала світло ліхтаря на залізні уламки й присіла, щоб ретельніше дослідити їх. Вона взяла в руки шматок, що, схоже, був частиною головного механізму замка, й оглянула його зблизька. Здавалося, наче замок розірвало зсередини.

– Вистрілили в осердя, – зробив висновок Варґас за її спиною. – Це були незвичайні грабіжники.

– Якщо це взагалі були грабіжники.

Алісія покинула рештки замка й підвелася.

– Ти чуєш той самий запах, що і я? – запитав поліціянт.

Дівчина лише кивнула. Вона пройшла до вестибюля й зупинилася перед сходами з білого мармуру, що здіймалися в пітьму. Промінь світла торкнувся темряви, і темрява відступила, звільняючи верхні сходинки. Угорі гойдався кістяк старовинної кришталевої люстри.

– Я б не ступав на ці сходи, – попередив Варґас.

Підіймалися вони повільно, сходинка за сходинкою. Світло ліхтаря відганяло тіні на чотири-п’ять метрів, а потім слабшало й морок поглинав його. Сморід, який вони відчули, зайшовши до будинку, не зникав, але, що вище вони сходили, то сильніше холодний вітерець, який линув, схоже, з горішнього поверху, обвівав їхні обличчя.

Діставшись на сходовий майданчик другого поверху, вони опинилися перед галереєю, що переходила в широкий коридор, наприкінці якого крізь низку віконець лилося місячне сяйво. Більшість дверей були виламані, кімнати стояли голі, без меблів і килимів. Алісія з Варґасом попрямували коридором, оглядаючи всі ці мертві приміщення. Підлога була вкрита килимом із пилу й попелу, що порипував під їхніми ногами. Алісія вказала променем світла на вервечку слідів, що губилися в темряві.

– Свіжі, – пробурмотіла вона.

– Мабуть, якийсь жебрак або мародер, що заліз поглянути, чи не залишилося тут чим поживитися, – сказав Варґас.

Алісія ніяк не відреагувала на його слова й пішла по слідах, які, оббігши весь поверх, привели їх до південно-східного крила будівлі, де й закінчилися. Дівчина зупинилася на порозі приміщення, що вочевидь мало бути головним покоєм, спальнею подружжя Маташів. Меблів майже не залишилося, а грабіжники поздирали зі стін навіть шпалери. Покрівля вже почала руйнуватися, а частина кесонної стелі була схожа на розтягнутий ковальський міх, що створювало зорову оману, через яку кімната здавалася просторішою, ніж була насправді. Біля дальньої стіни виднілася чорна довгаста коробка шафи, в якій ховалася Маташева дружина, марно намагаючись захистити своїх дітей. Алісія відчула напад нудоти.

– Тут нічого нема, – сказав Варґас.

Алісія повернулася до галереї, звідки вони почали були свій обхід. Сморід там відчувався виразніше. Запах гнилизни здіймався, здавалося, із самих нутрощів будинку. Алісія спустилася сходами, Варґас за нею. Дівчина вже прямувала до виходу, коли помітила праворуч від себе якийсь рух і зупинилась. Відтак підійшла до дверей зали з широкими й високими вікнами. Частину паркету було видерто, а на місці розкладеного кимось вогнища виднілись обвуглені рештки стільців і зчорнені корінці книжок.

У глибині приміщення гойдалася дошка, за якою чорніла діра. Варґас став біля дівчини і вийняв револьвер. Дуже повільно, з різних боків, вони наблизилися до отвору. Діставшись до стіни, Варґас відтулив заслону й кивнув. Алісія спрямувала промінь ліхтаря всередину. Довгі сходи спускались у підвал. Струмінь повітря, що війнув із глибини, був просякнутий смородом мертвечини. Дівчина затулила долонею рот і ніс. Варґас знову кивнув і пішов першим.

Вони спускалися, часто зупиняючись, мацаючи стіни й вивіряючи кожну сходинку, щоб не зробити хибного кроку й не полетіти в порожнечу.

Зійшовши вниз, вони опинилися у величезному склепінчастому приміщенні, що, як видавалося на перший погляд, займало весь цокольний поверх будинку. По боках простяглися шереги горизонтальних віконечок, крізь які тоненькими смужками проходило тьмяне світло, що відразу потрапляло в пастку густих нудотних випарів, які здіймалися під стелю. Алісія мала намір ступити вперед, коли Варґас її стримав. Лише тоді вона збагнула: те, що здавалося їй викладеною кахлем підлогою, насправді було водою. Підземний басейн цукрового магната втратив свою смарагдову барву й тепер скидався радше на чорне дзеркало. Вони підійшли до краю водойми, і Алісія провела променем ліхтаря по її поверхні. Під водою колихалася павутина зеленавих водоростей. Сморід ішов звідти. Алісія показала на дно басейну.

– Там щось є внизу, – сказала вона й наблизила ліхтар до поверхні ставка.

Вода заграла примарними відблисками.

– Бачиш? – запитала Алісія.

На споді, повільно посуваючись, колихалася якась чорна маса. Варґас роззирнувся довкола й помітив якусь жердину – держак чи то від граблів, чи від щітки для чищення басейну. За багато років усе волокно позлазило з неї, але металеве пруття ще трималося на кінці. Варґас занурив жердину у воду і спробував дістати темний предмет. Коли він торкнувся його, предмет перевернувся і став неначе розгортатися у сповільненому темпі.

– Обережно, – попередив Варґас.

Відчувши, що металевий гачок зачепився за щось міцне, він потягнув щосили. Темна маса стала підійматися з глибин басейну. Алісія відступила на кілька кроків. Варґас перший збагнув, що це за предмет.

– Відійди, – пробурмотів він.

Найперше Алісія впізнала костюм, адже сама була присутня під час його купівлі в ательє на Ґран-Віа. Обличчя, що виринуло над водною поверхнею, було біле, як крейда, а очі здавалися двома овалами відшліфованого мармуру, помережаного темною сіткою капілярів довкола зіниць. Шрам на щоці, який вона сама ж і лишила, перетворився на пурпуровий знак, немовби випалений вогнем. Голова схилилася набік, і стало видно глибокий розріз, який розпанахав горло.

Алісія заплющила очі й схлипнула. Відчувши на плечі Варґасову руку, вона спромоглася промовити:

– Це Ломана.

Коли вона розплющила очі, труп уже знову занурювався під воду, обертаючись довкола своєї осі зі схрещеними на грудях руками, аж доки не торкнувся дна. Алісія звернулася до Варґаса, який пригнічено дивився на неї.

– Вілахуана казав, що він збирався сюди. Хтось, мабуть, простежив за ним.

– Або, можливо, він натрапив тут на щось, чого не очікував.

– Ми не можемо лишити його так.

Варґас похитав головою.

– Я про це подбаю. Пізніше. А зараз ходімо звідси.

Поліціянт узяв її попід руку й м’яко повів до сходів.

– Алісіє, цей труп пролежав тут щонайменше два чи три тижні. Ломану вбили ще до того, як ти приїхала до Барселони.

Дівчина заплющила очі й кивнула.

– А це значить, що до твого помешкання вдерся й викрав книжку не Ломана, – закінчив Варґас.

– Я знаю.

Вони збиралися вже підійматися сходами, коли Варґас раптом завмер і схопив Алісію за руку. Попід склепінням підвалу відлунювали кроки: хтось ходив поверхом вище. Вони простежили очима за звуком. Поліціянт слухав із непроникним виразом на обличчі.

– Там щонайменше двоє, – ледве чутно прошепотів він.

На мить здалося, що кроки зупинилися, а потім стали віддалятися. Алісія збиралася вже ступити на першу сходинку, коли зауважила якийсь шум угорі. Почулося рипіння сходів і відлуння чийогось голосу. Алісія з Варґасом перезирнулися. Дівчина погасила ліхтар. Вони стали по обидва боки від проходу й зачаїлися в темряві. Варґас наставив дуло револьвера і звів курок. Кроки наближалися. За кілька секунд у проході з’явилася чиясь постать. Перш ніж чоловік устиг ступити ще бодай крок, Варґас притулив йому до скроні свій револьвер, готовий рознести незнайомцеві голову на череп’я.

13

Дотик вогнепальної зброї до шкіри, подібно до порошкового флана, був тою річчю, до якої Фермін, хай скільки б йому не доводилося з цим експериментувати, ніколи не міг звикнути.

– Не варто й казати: ми прийшли з миром, – промовив він, заплющуючи очі й підіймаючи руки на знак безумовної капітуляції.

– Ферміне, це ти? – збентежено запитала Алісія.

Перш ніж той встиг відповісти, у проході вигулькнув Даніель і завмер, побачивши револьвер, який Варґас далі тримав біля скроні його товариша. Поліціянт чмихнув і опустив зброю. Фермін зітхнув із полегшенням.

– Можна дізнатися, якого біса ви тут робите? – запитала Алісія.

– Диви-но, ти, мабуть, умієш читати думки: зняла в мене це запитання просто з язика, – відказав Фермін.

Алісія наштовхнулася на звинувачувальні погляди Даніеля й Ферміна й замислилася над варіантами своїх дій.

– Що я тобі казав, Даніелю, – мовив Фермін. – Поглянь лише на цю підступну ламію, уже задумує якусь підлість.

– Хто така ламія? – запитав Варґас.

– Без образ, стрільцю, але коли б ти більше вправлявся зі словником, а не з пістолем, то не ставив би таких запитань, – відказав Фермін.

Варґас ступив один крок у напрямку до Ферміна, і той відскочив аж на п’ять. Алісія здійняла руки на знак перемир’я.

– Гадаю, ти маєш нам дещо пояснити, Алісіє, – промовив Даніель.

Дівчина пильно подивилася йому в очі й кивнула з таким солодким виразом на обличчі, що мав би розвіяти всі підозри на світі. Фермін ліктем штовхнув товариша в бік.

– Даніелю, думай головою, а не нижніми частинами тіла, і не дай себе задурити.

– Ніхто тут нікого не хоче задурювати, Ферміне, – сказала Алісія.

– Те саме, либонь, казали й тому жмурикові, що ондечки плаває, – пробурмотів Фермін, показуючи на каламутні води басейну. – Твій знайомий?

– Я можу це все пояснити, – почала Алісія.

– Алісіє… – застережливо озвався Варґас.

Дівчина заспокійливо махнула рукою і підійшла до Ферміна й Даніеля.

– Але, на жаль, зробити це не так просто.

– А ти спробуй. Ми аж ніяк не такі дурники, якими здаємося, принаймні ваш покірний слуга, тому що мій товариш Даніель, який стоїть поруч, досі силкується вийти нарешті з пубертатного віку.

– Нехай говорить, Ферміне, – перепинив його Даніель.

– Навіть у королівських кобр, що їх тримають під десятьма замками в зоопарку, язики не такі отруйні.

– Чому б нам спершу не вибратися звідси й не податися до якогось місця, де ми зможемо спокійно поговорити? – запропонувала Алісія.

Варґас лайнувся впівголоса, цілком виразно демонструючи своє ставлення до такої пропозиції.

– А звідки нам знати, що це не пастка? – запитав Фермін.

– Місце обираєте ви, – відповіла Алісія.

Даніель і Фермін перезирнулися.

Вони перетнули садок і повернулися до таксі, в якому Чипріано сидів, окутаний хмарою цигаркового диму, і слухав по радіо обговорення страшенно важливого й нагального питання, яке турбувало кожного барселонця, а саме: стан мозоля на лівій нозі Кубали напередодні матчу «Реал Мадрид» – «Барселона», що мав відбутися наступної неділі. Варґас, з огляду на свої розміри, зайняв місце попереду, решті ж довелося тиснутися на задньому сидінні.

– Вас хіба не було тільки двоє? – запитав таксист, вочевидь розмірковуючи, чи не перебрав він часом із цигарками.

Варґас у відповідь тільки гмикнув. Алісія поринула в свої таємничі думи, висновуючи, як підозрював Фермін, якесь несусвітнє ошуканство, яке мала намір згодувати їм обом. Його друг Даніель здавався надто причмеленим доторком своєї правої ноги до стегна лукавниці, щоб висловити якусь думку чи бодай вимовити слово. Бачачи, що лише він зберігає здатність до дій і здорового глузду, Фермін видав водієві інструкції.

– Слухай, начальнику, будь ласкавий, завези нас до Равалю й висади біля дверей «Кан Льюїса».

Сама згадка про його улюблений і найкращий в усьому відомому Всесвіті ресторан, а крім того, ще й духовний прихисток у миті тривоги, збадьорила Ферміна, в якого після спілкування з працівниками правоохоронних органів, ладних вибити йому мозок, завжди прокидався вовчий апетит. Чипріано з’їхав на Вальвідрерське шосе й повіз їх назад до Барселони, що чекала, розпростершись біля підніжжя пагорба. Доки вони посувалися згір’ям до району Саррія, Фермін потайки вивчав потилицю персонажа, який сидів попереду на місці пасажира і якого Алісія використовувала як охоронця і постачальника грубої сили. Від нього відгонило поліціянтом, і то не рядовим. Варґас, мабуть, відчув колючий Фермінів погляд, тому що обернувся до нього з одним із тих виразів на обличчі, від яких недобре робиться тим бідолахам, яким судилося закінчити свої дні в буцегарні. Варґасові ж цей чоловічок, що його Алісія називала Ферміном, здавався крутієм, який наче зійшов зі сторінок оповідок про походеньки Ласарільйо з Тормеса [109].

– Ви не дивіться, що я такий хирлявий на вигляд, – попередив Фермін. – Усе, що бачите, – це м’язи та інстинкт бійця. Вважайте мене ніндзею в цивільному.

Варґас гадав, що за час своєї роботи в поліції бачив уже все, але тут Господь Бог вирішив його здивувати.

– Фермін, так?

– А хто питає?

– Звіть мене Варґасом.

– Лейтенант?

– Капітан.

– Сподіваюся, ваше добродійство не має заперечень релігійного характеру проти того, щоб посмакувати наїдками каталонської кухні?

– Жодних заперечень. По правді сказати, я неабияк зголоднів. Там смачно готують, у цьому «Кан Льюїсі»?

– Божественно, – відказав Фермін. – На їхню вечерю я не проміняв би навіть стегенця Рити Гейворт [110] в ажурній панчішці.

Варґас усміхнувся.

– Ці двоє вже заприятелювали, – зауважила Алісія. – Ніщо так не поєднує чоловіків, як веління шлунка й прутня.

– Не зважайте на Алісію, Ферміне. Вона ніколи не їсть, принаймні твердих харчів, і живиться, висотуючи душі своїх необачних жертв.

Фермін мимоволі обмінявся з Варґасом змовницькою посмішкою.

– Ти чув, Даніелю? – запитав товариша. – Підтверджено Головним управлінням поліції в особі його капітанства.

Алісія обернулася й помітила, що Даніель скоса позирає на неї.

– Не слухай дурного, – сказала вона.

– Не бійся, не думаю, що після того, як ти йому затуманила голову, він ще здатен сприймати хоч якусь інформацію, – відзначив Фермін.

– Чому б вам усім не замовкнути, щоб ми спокійно доїхали? – запропонував Даніель.

– Це гормони, – наче виправдовуючи товариша, сказав Фермін. – Хлопчина досі росте.

Всі поринули в мовчанку, і лише радіо продовжувало свою епічну розповідь про чемпіонат Іспанії з футболу. Так вони й прибули до дверей ресторану «Кан Льюїс».

14

Фермін вискочив із таксі, наче виголодніла жертва кораблетрощі, що дісталася берега після того, як не один тиждень провела у відкритому морі, чіпляючись за уламок щогли. Власник «Кан Льюїса», Фермінів давній приятель, обійняв його й тепло привітався з Даніелем. Помітивши Алісію і Варґаса, він блимнув на них з-під лоба, однак Фермін прошепотів йому щось на вухо й махнув рукою, запрошуючи всіх проходити всередину.

– Сьогодні саме розмовляли про тебе з професором Альбуркерке, що зайшов був на обід, і гадали собі, які то нові авантюри тепер турбують тебе.

– Нічого особливого, дрібні сімейні інтриги. Я вже не той, що колись, – відказав Фермін.

– Якщо бажаєте, я приготую для вас столик у глибині зали, там вам ніхто не буде заважати…

Вони зайняли столик у кутку, Варґас за звичкою сів так, щоб бачити вхід.

– Що бажаєте? – запитав ресторатор.

– Здивуй нас, мій друже. Я хоч і повечеряв, але після того довелося стільки пережити, що не відмовлюся ще під’їсти. І капітан ось сидить голодний, наче з в’язниці. А мóлоді принесіть по мінералці, та й буде з них. Може, додасть їм трохи енергії, – сказав Фермін.

– Мені келих білого вина, будь ласка, – попросила Алісія.

– У нас є пречудове «Панадес».

Дівчина кивнула.

– Я вам подам тоді легку вечерю, а якщо матимете охоту на ще щось, я до ваших послуг.

– Пропозицію схвалено одноголосно, – заявив Фермін.

Ресторатор поніс замовлення до кухні, і за столиком запанувала тягуча мовчанка.

– Почнеш, Алісіє? – запропонував Фермін.

– Те, що я вам розповім, повинно лишитися між нами, – попередила вона.

Даніель і Фермін пильно поглянули на неї.

– Ви мусите дати мені слово, – наполягла Алісія.

– Слово дається тому, хто його тримає, – мовив Фермін. – А ти, за всієї поваги, досі ще не надала нам доказів, що так воно є в твоєму випадку.

– І все ж вам доведеться довіритися мені.

Фермін глянув на Варґаса. Поліціянт лише стенув плечима.

– На мене не дивіться, – заявив він. – Мені вона казала те саме кілька днів тому, і ось до чого це призвело.

Невдовзі з’явився офіціант із тацею і поставив на стіл тарілки зі стравами й кількома скибками хліба. Фермін і Варґас без зайвих церемоній накинулися на свої порції, тимчасом як Алісія спокійно смакувала біле вино, тримаючи поміж пальцями цигарку. Даніель сидів, утупивши погляд у стіл.

– Ну як вам наїдок? – запитав Фермін.

– Дивовижний, – запевнив його Варґас. – Такий наїдок може пробудити до життя навіть мертвого.

– Покуштуйте, пане капітане, це фрікандó [111], якому ви співатимете славень, коли будете виходити звідси.

Даніель спостерігав за цими двома дивними, такими неподібними між собою, чоловіками, що поглинали все принесене їм із жадібністю левів на полюванні.

– Скільки разів ти можеш вечеряти, Ферміне?

– Стільки, скільки трапиться нагода, – відказав той. – Молодим, що не застали війну в перших рядах, цього не зрозуміти. Правда, пане капітане?

Варґас кивнув, обсмоктуючи пальці. Алісія, що споглядала це дійство з утомленим виразом людини, яка чекає, доки злива нарешті вщухне, жестом попросила офіціанта принести ще один келих вина.

– Ти ж нічого не їси, тобі це не вдарить у голову? – запитав Фермін, підчищаючи тарілку скибкою хліба.

– Мені байдуже, – відказала Алісія. – Аби тільки голова лишалася на місці.

Нарешті принесли каву й цілу батарею чарок з наливками. Фермін і Варґас, наситившись, вдоволено відкинулися на своїх стільцях, Алісія ж погасила цигарку в попільничці.

– Не знаю, як ви, а я сама увага, – сказав Фермін.

Алісія нахилилася вперед і, стишивши голос, промовила:

– Гадаю, ви мусите знати, хто такий міністр Маурісіо Вальс.

– Ось тепер мій друг Даніель – сама увага, – недобре посміхаючись, зазначив Фермін. – Я ж із паном міністром навіть перетинався колись.

– Тоді ви, мабуть, зауважили, що від якогось часу він майже не з’являється на людях.

– Тепер, коли ти про це сказала… – протягнув Фермін. – Хоча експерт по Вальсу в нас тут Даніель, який у вільний час навідується до газетного архіву «Атенео», щоб дізнатися про дивовижне життя цієї видатної особи, давнього знайомця його родини.

Алісія перезирнулася з Семпере.

– Приблизно три тижні тому Маурісіо Вальс безслідно щез зі свого маєтку в Сомосаґуас. Рано-вранці він виїхав з дому разом із начальником своєї охорони. Його покинуту машину згодом було знайдено в Барселоні. Самого Вальса відтоді ніхто не бачив.

Алісія пильно подивилася на Даніеля й зауважила каламуть пристрастей, що завирувала в його очах.

– Слідство з’ясувало, що Вальс став жертвою змовників, які прагнули помститися за його ймовірні махінації довкола акцій однієї банківської установи.

Даніель спантеличено глянув на неї з дедалі більшим обуренням.

– Коли ти кажеш «слідство», – втрутився Фермін, – кого саме ти маєш на увазі?

– Головне управління поліції та інші сили громадського правопорядку.

– Капітан Варґас тут, як я розумію, є представником поліції, а ось щодо тебе, сказати по правді, я гублюся в здогадках…

– Я працюю, чи то пак працювала, на одну зі служб, яка надавала свою допомогу поліції під час цього розслідування.

– А ця служба має якусь назву? – скептичним тоном запитав Фермін. – Бо не схоже, що ти працюєш на Громадянську гвардію.

– Ні, не має.

– Зрозуміло. А покійник, якого ми мали задоволення споглядати сьогодні в басейні, хто він?

– Мій колишній колега.

– Либонь, це тому в тебе немає апетиту, що ти так сильно засмутилася через його смерть…

– Усе це велика купа брехні, – утрутився Даніель.

– Даніелю… – Алісія примирливо поклала свою долоню на хлопцеву, однак той прибрав руку й поглянув дівчині просто в обличчя.

– Навіщо тоді ти вдавала з себе давню знайому моєї родини, приходила до книгарні, до моєї дружини й сина, пролазила в мою сім’ю?

– Даніелю, це складно, дозволь мені…

– Тебе справді звати Алісією? Чи ти взяла це ім’я з якогось із давніх батькових спогадів?

Тепер уже Фермін пильно дивився на дівчину, немов на привид зі свого минулого.

– Мене справді звати Алісія Ґріс. Я не збрехала про себе.

– Але збрехала про все інше, – відказав Даніель.

Варґас сидів мовчки, лишивши всю розмову на Алісію. Дівчина зітхнула, переконливо демонструючи занепокоєння своєю провиною, у щирість якого Варґас не повірив ані на секунду.

– У ході розслідування нам стало відомо про ті справи, які в Маурісіо Вальса могли бути з твоєю матір’ю, доньєю Ізабеллою, та з колишнім в’язнем замку Монтжуїк на ім’я Давид Мартін. Ми вплутали вас у це все, бо прагнули усунути всі підозри й пересвідчитися, що родина Семпере не причетна до…

Даніель гірко реготнув і поглянув на Алісію з глибоким презирством.

– Ти, мабуть, вважаєш мене за ідіота. Та я ним і є, бо досі не усвідомлював, хто ти така, Алісіє, чи як там тебе в біса звати.

– Даніелю, будь ласка…

– Не чіпай мене.

Даніель підвівся й рушив до виходу. Алісія зітхнула й заховала обличчя в долонях. Шукаючи співчуття, вона глянула на Ферміна, однак той дивився на неї, наче на спійману за руку кишенькову злодюжку.

– Першу спробу, як на мене, ти провалила, – вирік він. – Мені видається, ти досі винна нам пояснення, і то тепер ще більше, ніж раніше, зважаючи на ту локшину, яку ти намагалася нам навішати на вуха. Я вже не кажу про те пояснення, яке ти винна мені. Якщо ти справді Алісія Ґріс.

Дівчина змучено всміхнулася.

– Ти мене не пригадуєш, Ферміне?

Той подивився на неї, наче на марево.

– Я вже сам не знаю, що пригадую. Ти повернулася з мертвих?

– Можна сказати, що так.

– І навіщо?

– Я лише намагаюся вас захистити.

– Щось не схоже на це…

Алісія встала з-за столика й поглянула на Варґаса. Той кивнув.

– Іди за ним, – сказав поліціянт. – Я подбаю про Ломану й розповім тобі все, щойно випаде нагода.

Алісія кивнула й подалася шукати Даніеля. Фермін і Варґас, лишившись самі, мовчки дивилися один на одного.

– Здається мені, ви з нею занадто жорстко повелися, – мовив зрештою поліціянт.

– Давно ви її знаєте? – запитав Фермін.

– Кілька днів.

– У такому разі чи можете ви засвідчити, що це жива істота, а не привиддя?

– Я думаю, привиддям вона лише здається, – відказав Варґас.

– Авжеж, як на привида, п’є вона забагато – наче губка, то правда, – визнав Фермін.

– Ви собі навіть не уявляєте, як багато.

– Може, по карахільйо з віскі, перш ніж повернутися до будинку жахіть? – запропонував Фермін.

Варґас кивнув, погоджуючись.

– Вам потрібна допомога, щоб вивудити небіжчика?

– Дякую, Ферміне, але краще, якщо я зроблю це сам.

– Скажіть-но мені тоді одну річ, і прошу по щирості, адже ви, як і я, побували в стількох коридах, що хоч іди в бандерильєри [112]. Я помиляюся, чи тут усе дійсно гірше, ніж видається?

Варґас завагався.

– Набагато гірше, – зрештою визнав поліціянт.

– Еге ж. А це ходяче лайно, Вальс, іще топче ряст чи вже скапутився?

Варґас, на якого зненацька наче навалилася вся втома, нагромаджена за ці дні, знесилено поглянув на Ферміна.

– Це, мій друже, думаю, зараз важить найменше…

15

Постать Даніеля тінню вимальовувалася віддалік, під ліхтарями, що кидали своє світло на вулички Равалю. Алісія що було змоги пришвидшила крок. По якійсь хвилі прокинувся біль у стегні. Силкуючись подолати відстань, що відділяла її від Даніеля, дівчина відчувала, що їй бракне дихання, а гострий шпичак болю глибоко впивається в тіло. Діставшись Ла-Рамбли, хлопець обернувся й, побачивши Алісію, кинув на неї погляд, сповнений люті.

– Даніелю, будь ласка, зачекай мене! – гукнула дівчина, хапаючись за ліхтарний стовп.

Даніель не зважив на її прохання й жвавим кроком рушив далі. Алісія, як могла, пошкутильгала за ним. Піт вкривав їй чоло, а весь бік перетворився на роз’ятрену рану, що палала вогнем.

Дійшовши до повороту на вулицю Святої Анни, Даніель озирнувся через плече. Алісія далі йшла за ним, сильно припадаючи на ногу. Спантеличений цим, він зупинився й помітив, що дівчина підіймає руку, намагаючись привернути його увагу. Даніель лайнувся впівголоса. Він уже збирався йти додому, коли побачив, що Алісія впала, немов у ній щось зламалося. Даніель почекав кілька хвилин, однак дівчина не підводилася. Він повагався, а відтак підійшов ближче й побачив, що Алісія корчиться на бруківці. У світлі ліхтаря Даніель розгледів її вкрите потом і викривлене в гримасі болю обличчя. Йому закортіло кинути дівчину тут напризволяще, проте Даніель усе ж підійшов ще на кілька кроків і присів навпочіпки коло неї. Алісія обернула до нього своє лице, мокре від сліз.

– Ти ламаєш комедію? – запитав Даніель.

Алісія простягнула до нього руку, благаючи допомогти зіп’ястись на ноги. Тіло її тремтіло від болю, і Даніель відчув докори сумління.

– Що тобі сталося?

– Давня рана, – задихаючись, відказала Алісія. – Мені треба сісти, будь ласка.

Даніель обхопив її за пояс і повів до кафе на початку вулиці Святої Анни, що завжди працювало до пізньої ночі. Офіціант упізнав його, і Даніель зрозумів, що завтра вся околиця знатиме з усіма подробицями, як він з’явився в кафе ледве не опівночі з бентежливо принадною дівчиною в обіймах. Хлопець підвів Алісію до столика біля входу й допоміг присісти.

– Води, – прошепотіла дівчина.

Даніель підійшов до барної стійки й звернувся до офіціанта.

– Дай мені води, Мануелю.

– Тільки води? – запитав чоловік, по-змовницьки підморгуючи.

Даніель не став нічого пояснювати й повернувся до столика з пляшкою води і склянкою. Алісія тримала в руках металевий контейнер для пігулок і силкувалася його розкрити. Даніель забрав у неї контейнер і розкрив його. Дівчина взяла звідти дві пігулки й ковнула їх, запивши водою, що поллялася їй на підборіддя й потекла по шиї. Даніель дивився на неї стурбовано, не знаючи, що ще зробити. Алісія розплющила очі, поглянула на нього й спробувала всміхнутися.

– Зараз мені поліпшає, – сказала вона.

– Може, якщо ти з’їси щось, подіє швидше…

Алісія похитала головою.

– Келих білого вина, будь ласка…

– Ти впевнена, що це хороша ідея – мішати алкоголь із цим?

Дівчина кивнула, і Даніель пішов по вино.

– Мануелю, можна мені келих білого вина й чогось перекусити.

– Є м’ясні крокетки [113], такі смачнющі, що аж пальчики оближеш.

– Нехай буде.

Повернувшись за столик, Даніель не відступався, доки Алісія таки не проковтнула півтора крокета, щоб заїсти вино й те, що потрапло в її організм у формі цих білих пігулок. Помалу дівчина, здається, опановувала себе і зрештою спромоглася всміхнутися, наче нічого й не сталося.

– Мені прикро, що тобі довелося побачити мене такою, – мовила вона.

– Тобі вже ліпше?

Алісія кивнула, хоча очі її взялися склистою паволокою, а погляд став розмитим, і це наштовхувало на думку, що частина її перебуває десь дуже далеко звідси.

– Це нічого не міняє, – сказав Даніель.

– Я розумію.

Даніель зауважив, що Алісія говорила повільно, тягнучи слова.

– Чому ти нам збрехала?

– Я вам не брехала.

– Називай це, як хочеш. Ти розповіла мені тільки частину правди, а це одне й те саме.

– Я не знаю всієї правди, Даніелю. Поки що не знаю. Хоч би й хотіла, я не могла б тобі розповісти все.

Даніелеві мимоволі захотілося їй повірити. Мабуть, він був іще більшим дурнем, ніж гадав Фермін.

– Але я маю намір усе дізнатися, – сказала Алісія. – Я збираюся розкопати цю справу до самого дна і запевняю тебе, що не приховаю нічого.

– Тоді дозволь допомогти тобі. У мене в цій справі свій інтерес.

Алісія похитала головою.

– Я знаю, що Маурісія Вальс отруїв мою матір, – сказав Даніель. – Я маю повне право подивитися йому в очі і спитати за віщо.

– Певно, що маєш.

– Тоді дозволь допомогти тобі.

Алісія лагідно всміхнулася йому, і Даніель відвів погляд.

– Ти допоможеш мені, коли подбаєш, щоб ти і твоя родина були в безпеці. Ми з Варґасом не єдині, хто розслідує цю справу. Є інші. Вкрай небезпечні люди.

– Я не боюся.

– Саме це мене й турбує, Даніелю. Ти мав би боятися. Добряче боятися. І дозволь мені робити те, що я вмію робити.

Алісія зазирнула йому в очі й узяла за руку.

– Присягаюся тобі своїм життям, що я знайду Вальса і змушу його пообіцяти, що ти і твоя родина будете в безпеці.

– Я не хочу бути в безпеці. Я хочу знати правду.

– Ти хочеш помсти, Даніелю.

– То вже моя справа. І якщо ти не хочеш розповісти мені, що відбувається насправді, я дізнаюся про все сам. Я серйозно.

– Я знаю. Можна тебе попросити лише про одне?

Даніель стенув плечима.

– Дай мені двадцять чотири години. Якщо за двадцять чотири години я не розплутаю цієї справи, обіцяю, що розповім тобі все, що про неї знаю.

Хлопець недовірливо поглянув на неї.

– Гаразд, двадцять чотири години, – погодився він нарешті. – Але навзамін я теж хочу тебе дещо попросити.

– Будь-що.

– Я хочу знати, що Фермін мав на увазі, коли сказав, що ти винна йому пояснення. Яке пояснення?

Алісія опустила очі.

– Багато років тому, коли я була дівчинкою, Фермін урятував мені життя. Це сталося під час війни.

– Він про це знає?

– Якщо не знає, то підозрює. Він, мабуть, вважав мене мертвою.

– Це тоді тебе поранило?

– Так, – відказала вона, і хлопець подумав, що ця рана – лише одна з багатьох, які приховує Алісія.

– Мене він теж рятував, – сказав Даніель. – Не раз.

Дівчина всміхнулася.

– Іноді життя дарує нам янгола-охоронця.

Алісія стала підводитися. Даніель кинувся, щоб допомогти їй, але дівчина його зупинила.

– Я можу сама, дякую.

– Ти впевнена, що з тобою все гаразд? Мені здається, ці таблетки тебе трохи причмелили…

– Не турбуйся. Я вже доросла дівчинка. Пішли, я проведу тебе до під’їзду. Мені по дорозі.

Підійшовши до дверей старої книгарні, Даніель дістав ключі. Якусь мить вони з Алісією мовчки дивилися одне на одного.

– Ти дала мені слово, – сказав Даніель.

Вона кивнула.

– На добраніч, Алісіє.

Дівчина далі стояла на місці, дивлячись на нього тим самим склистим поглядом, причини якого Даніель не міг збагнути достеменно: чи це був наслідок дії ліків, чи, може, відображення того бездонного колодязя, який ховався в цих зелених очах. Коли хлопець уже намірився йти, Алісія піднялася навшпиньках і наблизила свої губи до його. Даніель відвернувся, і поцілунок черкнув його по щоці. Не промовивши ні слова, Алісія обернулася й пішла геть. Невдовзі постать її розчинилася в темряві.

Беа спостерігала за ними крізь вікно. Вона бачила, як Даніель та Алісія вийшли з кафе на початку вулиці й підійшли до під’їзду, коли над дахами міста вибило північ. Алісія наблизилася до Даніеля, а той завмер на місці, потонувши в її очах, і Беа відчула, як усередині в неї все стислося. Вона бачила, як Алісія потягнулася поцілувати її чоловіка в губи. Беа відійшла від вікна.

Поволі вона рушила до спальні. На мить затрималася перед дверима до кімнатки Хуліана, який міцно спав. Беа причинила двері, лягла в ліжко і стала чекати. Невдовзі в коридорі почулися скрадливі кроки Даніеля. Беа, утупивши погляд у стелю, лежала в темряві. Вона слухала, як Даніель роздягається коло ліжка й убирається в піжаму, яку вона лишила йому на стільці. Потім відчула, як його тіло прослизає під укривало. Коли Беа обернула голову, то побачила, що Даніель ліг до неї спиною.

– Де ти був? – запитала вона.

– Із Ферміном.

16

Ендайя запропонував Фернандіто цигарку, але той відмовився.

– Я не курю, дякую.

– Мудрий хлопчина. Ось тільки не можу збагнути, чому ти не хочеш зателефонувати своєму батькові, щоб той прийшов із твоїм паспортом і все прояснив. Чи ти щось приховуєш?

Хлопець похитав головою. Ендайя приязно всміхнувся, і Фернандіто пригадав, як поліціянт кілька годин тому прострілював коліна Санчісовому шоферові. На комірі його сорочки досі виднілася темна пляма.

– Я нічого не приховую, сеньйоре.

– Тоді чому?

Ендайя підсунув до нього телефонний апарат.

– Один дзвінок – і ти вільний.

Фернандіто сковтнув слину.

– Прошу вас, не змушуйте мене дзвонити батькові. У мене є вагома причина.

– Вагома причина? Яка ж це, друже Альберто?

– Це через батька, він дуже хворий.

– Он як?

– Він страждає на серце. Два місяці тому батько переніс інфаркт і кілька тижнів пролежав у лікарні. Зараз він удома, відновлюється, але все ще дуже слабкий.

– Мені прикро це чути.

– Мій батько – хороший чоловік, сеньйоре. Герой війни.

– Справді?

– Так, він вступив до Барселони з військами генерала Франко. У «Ванґуардії» на першій шпальті була фотографія, як він марширує проспектом Діагональ. Ця світлина в рамці стоїть у нас у вітальні. Батько – третій справа. Ви мали би бачити її. Батькові дозволили йти в першій лаві через його героїчну поведінку в битві на Ебро. Він був єфрейтором.

– Ви, мабуть, дуже ним пишаєтесь.

– Авжеж, пишаємося, але бідолашний батько так і не зміг оговтатися після того, що сталося з моєю матір’ю.

– А що сталося з твоєю матір’ю?

– Вона померла чотири роки тому.

– Співчуваю.

– Дякую, сеньйоре. Знаєте, що останнє сказала вона мені, перш ніж померти?

– Що?

– Піклуйся про свого батька й не завдавай йому прикростей.

– І ти послухався мами?

Фернандіто скрушно опустив очі й похитав головою.

– По правді сказати, я не став тим сином, якого ростила моя мати, ані тим, на якого заслуговує мій батько. Ви бачите перед собою останнє ледащо.

– А мені ти видався непоганим хлопчиною.

– Анітрохи. Пропаща людина, ось хто я. Від мене самі лише проблеми моєму бідолашному батечку, наче йому й без цього бракує гризот. Коли мене не виганяють із роботи, то забирають до комісаріату, бо я забув документи. Ви ж самі все бачите. Батько – герой війни, а син – розтелепа.

Ендайя пильно придивився до нього з турботливим виразом на обличчі.

– Цим усім ти хочеш сказати, що коли подзвониш батькові й скажеш, що тебе затримала поліція, бо в тебе не було при собі документів, то завдаси йому ще одну прикрість?

– Боюся, останню. Якщо йому доведеться просити сусіда, щоб той прикотив його в інвалідному візку сюди, щоб забрати мене, я думаю, він помре від сорому й горя, що має такого непутящого сина.

Ендайя замислився над ситуацією.

– Я тебе розумію, Альберто, але й ти мене зрозумій також. Ти ставиш мене в скрутне становище.

– Авжеж, сеньйоре, я розумію. І вдячний вам за терплячість, яку ви виявляєте до мене і на яку я не заслуговую. На вашому місці я посадив би мене за ґрати разом із найгіршими покидьками, щоб дати добру науку. Але благаю вас: зважте на мого нещасного батечка. Я вам зараз же напишу своє ім’я, прізвище й адресу, і ви зможете завтра прийти й розпитатися в будь-кого, найкраще зранку, коли батько спить після ліків.

Ендайя взяв аркуш паперу, який простягнув йому Фернандіто.

– Альберто Ґарсія Сантамарія. Вулиця Комерсіо, тридцять сьомий під’їзд, шостий поверх, перші двері [114], – прочитав він. – А що як наші працівники підуть разом із тобою?

– Мій батько не спить ночами, він дивиться у вікно й слухає радіо. І якщо він побачить, що мене привела поліція, то викине мене з дому – і правильно вчинить, – а потім його вхопить грець.

– А ми не хочемо, щоб це сталося.

– Ні, сеньйоре, не хочемо.

– А звідки мені знати, що ти знову не візьмешся до свого, якщо я тебе відпущу?

Фернандіто врочисто обернувся лицем до портрета Франко, що висів на стіні.

– Присягаюся перед Господом Богом і перед генералісимусом, що виправлюся, а якщо я брешу, то нехай зараз же впаду мертвим.

Ендайя стежив за ним із цікавістю, і на якусь мить у його погляді з’явилася дрібка симпатії.

– Як я бачу, ти досі стоїш на своїх двох, а отже, кажеш правду.

– Атож, сеньйоре.

– Слухай, Альберто. Ти мені подобаєшся, і, правду кажучи, уже пізно, а я втомлений. Я дам тобі ще один шанс. Я не мав би цього робити, тому що правила – є правила, але я теж маю сина, і він теж не завжди мене тішить. Можеш іти.

Фернандіто, не ймучи віри своїм вухам, поглянув на двері кабінету.

– Ну ж бо, йди, доки я не передумав.

– Дуже дякую вам, сеньйоре, дуже дякую.

– Дякуй за це своєму батькові. І гляди, щоб більше такого не повторилося.

Фернандіто, не гаючись, підвівся й, витираючи піт із чола, вийшов із кабінету. Не поспішаючи, він перетнув довгу залу Бригади соціальних розслідувань і, проходячи повз двох поліціянтів, що мовчки позирали на нього, попрощався з ними.

– На добраніч вам.

Діставшись коридору, він пришвидшив ходу й попрямував до сходів, які вели на перший поверх. Лише вийшовши з дверей комісаріату й рушивши по Віа-Лаєтана, Фернандіто дозволив собі глибоко відітхнути і скласти дяку небу й пеклу і тому, що між ними, за свою неймовірну удачу.

Ендайя спостерігав, як Фернандіто переходить на другий бік Віа-Лаєтана й прямує вулицею вниз. Відтак почув за спиною кроки двох поліціянтів, що доти вартували хлопця.

– Я хочу знати, хто він, де живе і хто його друзі, – промовив Ендайя, не обертаючись.

17

Мряка, що лишала на одязі вологі плями, затягнула вулиці Вальвідрери, коли Варґас вийшов із таксі й попрямував до бару, вікна якого світилися біля зупинки фунікулера. О такій пізній годині заклад виявився порожнім, а на дверях висіла табличка «Зачинено». Варґас зазирнув крізь скляні двері всередину. Бармен за барною стійкою протирав ганчіркою келихи в товаристві лише радіо й напівсліпого псиська, яким не спокусилася б жодна порядна блоха. Варґас постукав по склу кісточками пальців. Бармен підвів очі від своєї одноманітної праці. Глянувши мигцем, він поволі похитав головою. Варґас дістав своє посвідчення й постукав знову, сильніше. Бармен зітхнув, вийшов із-за барної стійки й рушив до дверей. Псисько, пробудившись зі своєї дрімоти, подибуляв за ним.

– Поліція, – оголосив Варґас. – Мені потрібно скористатися вашим телефоном.

Бармен відчинив двері, пропустив його всередину й показав на апарат біля початку барної стійки.

– Приготувати вам щось, доки телефонуєте?

– Одне кортадо, якщо вам неважко.

Доки бармен порався коло кавника, Варґас узяв слухавку й набрав номер центрального комісаріату. Пес сів коло нього й дивився на поліціянта сонними очима, кволо виляючи хвостом.

– Пустуне, не заважай, – кинув бармен.

Доки Варґас чекав з’єднання, вони з Пустуном оглядали один одного, оцінюючи, хто з них старіший і спрацьованіший.

– Скільки років вашому псові? – запитав поліціянт.

Бармен стенув плечима.

– Коли цей бар дістався мені, Пустун уже був тут і вже хилився від найменшого вітерцю. А відтоді минуло десять років.

– І якої це він породи?

– А всякої.

Пустун перекинувся на бік і продемонстрував голе рожеве черево. У слухавці хтось кахикнув.

– З’єднайте мене з Лінаресом. Це Варґас із Головного управління.

За якусь мить на лінії почулося коротке клацання, і пролунав Лінаресів голос, у якому вчувалися нотки іронії.

– Я гадав, ти вже в Мадриді, Варґасе, збираєш медалі.

– Я затримався на кілька днів, щоб подивитися на парад велетнів і голованів [115].

– Краще не звикай до Барселони, у нас тут вакансій нема. Навіщо я тобі знадобився так пізно вночі? Тільки не кажи, що в тебе погані новини.

– Залежить, як подивитися. Я на Вальвідрері, у барі біля зупинки фунікулера.

– Там найкращі краєвиди всієї Барселони.

– Либонь, маєш рацію. Кілька годин тому я бачив труп в одному з будинків на Водній магістралі.

Варґас не без задоволення почув, як товариш пирхнув у слухавку.

– А щоб тебе чорти вхопили! – вилаявся Лінарес. – Обов’язково було це робити?

– Ти не хочеш мене запитати, хто покійник?

– Ти мені однаково цього не скажеш.

– Сказав би, якби знав, хто він.

– А може, краще розповіси, навіщо ти о такій пізній годині лазиш там? Практикуєшся в гірському туризмі?

– Треба було дещо уточнити. Ти ж знаєш, як воно є.

– Атож. Я так розумію, ти сподіваєшся, що я зараз витягну якогось слідчого суддю з ліжка, щоб скласти протокол на тіло?

– Якщо це не завдасть тобі надмірного клопоту.

Лінарес пирхнув знову. Варґас почув, як він крикнув до когось.

– Дай мені годину-півтори. І якщо тобі не важко, зроби мені таку ласку: більше не знаходь мертвяків.

– Як скажеш.

Варґас поклав слухавку й запалив цигарку. Філіжанка гарячого кортадо чекала на барній стійці. Бармен знічев’я зацікавлено поглядав на поліціянта.

– Ви нічого не чули, – попередив його Варґас.

– Не турбуйтеся, я глухіший за Пустуна.

– Можна зробити ще один дзвінок?

Бармен стенув плечима. Варґас набрав номер квартири на вулиці Авіньйон. Відповіді довелося чекати кілька хвилин. Урешті-решт слухавку підняли, і на тому кінці почувся шелест дихання.

– Алісіє, це я. Варґас.

– Варґас?

– Тільки не кажи, що ти мене вже забула.

Запала довга мовчанка. Голос Алісії звучав наче з акваріума.

– Я гадала, що це Леандро, – протягло відказала вона.

– У тебе якийсь дивний голос. Ти пила?

– Коли я п’ю, голос у мене нормальний, Варґасе.

– Що ти вживала?

– Склянку теплого молочка, потім проказала молитву й пішла до ліжечка.

– Де ти була? – запитав поліціянт.

– Вечеряла з Даніелем Семпере.

Варґас надовго замовк.

– Я знаю, що роблю, Варґасе.

– Ну, коли ти так вважаєш…

– Де ти?

– На Вальвідрері, чекаю на поліцію і суддю, щоб вони склали протокол на тіло.

– Що ти їм сказав?

– Що пішов до будинку Маташів, щоб дещо уточнити, і натрапив на несподівану знахідку.

– Вони тобі повірили?

– Ні, але в мене лишилися хороші друзі в Управлінні.

– А про тіло? Що ти їм збираєшся розказати?

– Що не знаю вбитого, тому що бачу його вперше у своєму житті. Що, власне кажучи, є цілковитою правдою.

– Твої друзі знають, що тебе звільнили від цієї справи?

– Цілком можливо, що вони дізналися про це раніше від мене. Тут ґав не ловлять.

– Щойно тіло ідентифікують, новина про нього дістанеться Мадрида. І Леандро про все дізнається.

– Отже, у нас кілька годин запасу, – вирішив Варґас. – Це якщо пощастить.

– Фермін тобі щось казав? – запитала Алісія.

– Самі лише добірні афоризми. А ще сказав, що вам двом треба поговорити.

– Я знаю. Він не казав про що?

– Ми з ним зблизилися, але не настільки. Мені видається, що Фермін вважає тебе кимось зі свого минулого.

– Що ти робитимеш далі?

– Щойно слідчий суддя складе протокол, я поїду з тілом до моргу на тій підставі, що це вбивство може бути пов’язаним із моїм розслідуванням. Судмедексперта я знаю ще з часів своєї служби в Леґанесі. Хороший хлопчина. Побачу, що мені вдасться дізнатися.

– Ти затримаєшся там щонайменше до сходу сонця.

– Щонайменше. Кимарну в трупарні. Я певен, що в них знайдеться вільний стіл для мене, – невесело пожартував Варґас. – Усі патологоанатоми – страшенні дотепники.

– Будь обережний. І подзвони мені, коли щось дізнаєшся.

– Не турбуйся. Спробуй поспати трохи й відпочити.

Варґас поклав слухавку й підійшов до барної стійки. Узявши своє, уже ледь тепле кортадо, він спорожнив чашку одним ковтком.

– Зробити вам ще одну?

– Я б не відмовився від кави з молоком.

– Може, рогалика, щоб закусити? За рахунок закладу. Завтра їх однаково доведеться викидати.

– Давайте.

Варґас відламав ріжок непривабливого на вигляд круасана й поглянув на нього проти світла, розмірковуючи над тим, чи це хороша ідея – споживати такий артефакт. Пустун, як і належить його породі, не такий вередливий до харчів, пильно поглядав на поліціянта, нетерпляче облизуючись. Варґас кинув йому шматок, і Пустун ухопив його на льоту. Пес жадібно зжер гостинця й, хекаючи, знову подивився на свого благодійника. В очах його читалася вічна вдячність.

– Тепер вам його не збутися, ось побачите, – попередив бармен.

Варґас знову перезирнувся зі своїм новим найкращим другом і простягнув йому решту круасана, яку Пустун глитнув за одним гамом. «У цьому собачому світі, – подумав поліціянт, – коли ти робишся старим і навіть здоровий глузд уже зраджує, шматок черствого хліба, кинутий із ласки або із жалю, здається тобі наїдком богів».

Обіцяні Лінаресом півтори години перетворилися в добрі дві. Побачивши нарешті, як світло фар поліцейської машини й автофургона з моргу розтинає мрячку на своєму шляху догори, Варґас покинув свою каву й, лишивши щедрі чайові, вийшов на вулицю, де став чекати з цигаркою в руці. Лінарес не висів із машини, натомість опустив вікно й знаком показав Варґасові сідати на заднє сидіння коло нього. Один із його людей був за кермом. На передньому сидінні пасажира розмістився череватий чоловік у пальті і з похмурим виразом на обличчі.

– Ваша честь, – привітався Варгас.

Слідчий суддя не завдав собі клопоту відповісти поліціянтові чи бодай звернути на нього увагу. Лінарес із кислою міною глянув на товариша, а потім усміхнувся, здвигнувши плечима.

– Куди їдемо? – запитав він.

– Тут недалечко. На Водній магістралі.

Доки вони їхали до повороту на «магістраль», Варґас скоса позирав на свого давнього приятеля. Двадцять років на службі не пішли Лінаресові на користь.

– У тебе чудовий вигляд, – збрехав він.

Лінарес розсміявся стиха. Варґас наштовхнувся на погляд судді, що дивився на них у дзеркало заднього огляду.

– Давні друзі? – поцікавився суддя.

– У Варґаса немає друзів, – відповів Лінарес.

– Мудрий чоловік, – вирік суддя.

Варґас повів водія поміж темрявою, що вкривала дорогу, аж доки фари машини не висвітили хвіртки Маташевого маєтку. Фургон їхав трохи далі за ними. Всі вийшли з автомобіля, і суддя ступив кілька кроків уперед, оглядаючи силует будинку, що виднівся поміж дерев.

– Труп – у підвалі, – повідомив Варґас. – У басейні. Пролежав там, мабуть, два чи три тижні.

– Хай йому грець! – вилаявся один із працівників моргу, на вигляд новачок.

Суддя підійшов до Варґаса й подивився йому в очі.

– Лінарес каже, що ви виявили його в ході свого розслідування.

– Саме так, ваша честь.

– І що ви не змогли встановити його особи.

– Не зміг, ваша честь.

Суддя перевів погляд на Лінареса, що тер руки, намагаючись зігріти їх. Другий працівник моргу, досвідченіший і з непроникним виразом обличчя, підійшов до гурту й звернувся до Варґаса.

– Цілий чи шматками?

– Перепрошую?

– Покійник.

– Цілий. Здається.

Чоловік кивнув.

– Маноло, бери великий мішок, багор і дві лопати, – наказав він своєму помічникові.

Через півгодини труп уже вантажили в фургон, а суддя заповнював папери на капоті машини при світлі ліхтарика, якого тримав Лінаресів підлеглий. Варґас зауважив, що його давній приятель підійшов і став коло нього. Вони мовчки спостерігали, як працівники моргу перезиралися, розмірковуючи, як підняти труп, що виявився тяжчим, ніж вони гадали, і закинути його всередину фургона. Опинившись у такій скруті, вони, сперечаючись між собою і лаючись упівголоса, копнули небіжчика кілька разів по тому, що мало бути головою.

– Ми – лише порох, – пробурмотів Лінарес. – Один із наших?

Варґас пересвідчився, що суддя не може його почути.

– Щось на кшталт цього. Мені потрібно трохи часу.

Лінарес опустив очі.

– Дванадцять годин, максимум. Більше не можу тобі дати.

– Ендайя? – запитав Варґас.

Лінарес кивнув.

– У морзі зараз Манеро?

– Так, уже чекає на тебе. Я попередив його, що ти навідаєшся в гості.

Варґас вдячно всміхнувся.

– Щось іще, що я мав би знати? – запитав Лінарес.

Товариш похитав головою.

– Як там Мануела?

– Товста, як бодня. Викапана мамуся.

– Тобі такі завжди подобалися.

Лінарес кивнув із серйозним виглядом.

– Мене вона, мабуть, уже й не пам’ятає, – припустив Варґас.

– За іменем, ні. Але далі згадує про тебе, як про «того сучого сина». Любляче.

Варґас запропонував товаришеві цигарку, але той відмовився.

– На що ми витратили своє життя, Лінаресе?

Той стенув плечима.

– На службу Іспанії, гадаю.

– Могло бути гірше. Ми могли опинитися в мішку.

– На все свій час.

18

Обертатися не було потреби: він і без цього знав, що його вистежують. Повернувши на проспект Де-ла-Катедраль, Фернандіто скинув поглядом через плече й побачив їх. Дві постаті переслідували його відтоді, як він вийшов із комісаріату. Хлопець пришвидшив ходу й пішов круговим шляхом, ховаючись у тіні під’їздів, доки не дістався майдану наприкінці проспекту. Там він на хвилю зупинився під прозорим дашком зачиненого кафе й пересвідчився, що два агенти Ендайї не загубили його сліду. Фернандіто не мав наміру привести їх до себе додому, а тим паче до Алісії, тому вирішив улаштувати філерам туристичну прогулянку нічною Барселоною, сподіваючись, що вони відчепляться чи то втомившись, чи то завдяки щасливому випадку, чи то навіть завдяки якомусь його несподіваному виверту.

Хлопець рушив у напрямку до вулиці Пуертаферріса, простуючи на видноті посередині дороги. О цій нічній годині вулиця була практично порожньою, і Фернандіто неспішно прогулювався, час від часу зустрічаючи на своєму шляху то якогось пияка, то нічний патруль, то ще когось – звичний контингент заблудлих душ, що завжди сновигають вулицями Барселони аж до світанку. Щоразу, як він обертався, лягаві Ендайї були на місці, завжди на одній і тій самій відстані, незалежно від того, швидше чи повільніше він ішов.

Діставшись до Ла-Рамбли, Фернандіто подумав, чи не кинутися йому навтікача, спробувавши щезнути серед вуличок Равалю, але зміркував, що такий вчинок стане доказом його вини і що, зважаючи на досвідченість його переслідувачів, шанси на успіх у нього мінімальні. Він вирішив далі спускатися Ла-Рамблою аж до головного входу на критий ринок «Бокерія», біля якого вже зібрався цілий кортеж фургонів. Під гірляндами лампочок, розвішаних усередині ринку, численні робітники вивантажували з машин ящики, забезпечуючи ятки товаром на завтрашній день. Не довго думаючи, Фернандіто заглибився в лабіринт коробок і ящиків. Його постать розчинилася серед десятків постатей носіїв, що снували проходами ринку. Ледве відчувши, що переслідувачі втратили його зі свого поля зору, хлопець кинувся бігти до задньої частини ринку. Велетенське склепіння ринку розгорталося перед ним, неначе храм, присвячений мистецтву вишуканої їжі, храм, у якому зібрали всі запахи й кольори, що тільки є на світі, щоб удовольнити апетити міста.

Фернандіто минав гори фруктів і овочів, піраміди прянощів і консерви, контейнери, наповнені льодом та замороженими істотами, які ще ворушилися. Він обходив підвішені на гаках криваві туші, вислуховуючи лайку та дістаючи поштовхи від різників, носіїв та торговців у гумових чоботах. Діставшись до кінця торгових рядів, хлопець вийшов на майданчик, заставлений порожніми ящиками. Він заховався за одним зі стосів і став стежити за заднім виходом із ринку. Минуло майже півхвилини, його переслідувачі не показувалися. Фернандіто глибоко відітхнув і дозволив собі полегшено всміхнутися. Його перепочинок тривав лише якусь мить. Два поліціянти вийшли з ринку й зупинилися, роздивляючись довкола. Фернандіто пірнув у темряву й притьмом кинувся провулком попри старовинний шпиталь Святого хреста в напрямку до вулиці Кармен.

Він наштовхнувся на неї, коли завернув за ріг: фарбована блондинка, спідниця ледь не лусне, обличчя мадонни, що втратила благочестя, і губи, підведені диявольським карміном.

– Привіт, золотко, – улесливо мовила жінка. – Хіба ти не мав би зараз готувати собі пластівці на сніданок і збиратися до школи?

Фернандіто оглянув повію, а насамперед зважив ту можливість затаїтися, яку давав йому під’їзд за її спиною. Щоправда, вигляд будинку не надто заохочував зайти всередину. Чоловік із обличчям зеленувато-жовтого кольору, що займав будку завбільшки зі сповідальню, виконував обов’язки портьє.

– Скільки? – запитав Фернандіто, не спускаючи очей із повороту в завулок.

– Залежить від виду послуг. Сьогодні в мене спеціальна пропозиція для міністрантів і грудних дітей, тому що груди…

– Гаразд, домовилися, – обірвав її хлопець.

Повія, завершивши презентацію свого товару, узяла Фернандіто під руку й потягнула його до сходів. Ступивши три кроки, клієнт зупинився й обернувся, щоб поглянути назад: либонь, прокинулася сором’язливість, що дрімає всередині усіх жовтодзьобиків, а може, його стурбували запахи, якими були насичені нутрощі будинку. Непокоячись, аби не зазнати фінансової втрати, надто відчутної цієї неврожайної ночі, повія палко обійняла хлопчину й зашепотіла йому на вухо, бентежачи своїм вологим диханням і словами вмілої лукавниці, що знає, як досягнути найкращих результатів із дітваками у млявому настрої.

– Ходімо, мій студентику, я влаштую тобі випускний, від якого у тебе голова піде обертом.

Вони пройшли повз будку, де вахтер, не затримуючи їх, видав набір першої необхідності: мило, презервативи та інші потрібні речі. Фернандіто йшов за своєю найманою Венерою, не спускаючи очей із входу. Коли вони повернули сходами й піднялися на другий поверх, перед ними розгорнувся глибокий коридор із кімнатами, що пахли хлоркою. Повія занепокоєно поглянула на хлопця.

– Я бачу, ти дуже поспішаєш, – мовила вона.

Фернандіто зітхнув, і жінка заглянула в його неспокійні очі. Вуличний диплом із психології, отриманий екстерном, і практичний досвід підказували їй, що коли клієнт не шаленіє на саму лише думку про ті розкоші сластолюбства, які чекають на нього, то слід гадати, що він відступить, ледве побачивши те смердюче приміщення, яке слугувало їй за місце праці. Або й гірше: покине справу, перш ніж спустити підштаники, не задовольнивши ні статевих очікувань, ні фінансових.

– Слухай-но, серденько, поспіх – не найкращий порадник у таких справах, а надто в твоєму віці, коли загубити голову простіше простого. Цим треба насолоджуватися, як заварним тістечком. Шматочок за шматочком.

Фернандіто пробелькотів щось, що повія сприйняла за капітуляцію перед незаперечними доводами її тілесних принад. Кімната розміщувалася наприкінці коридору. Дорогою хлопець мав нагоду наслухатися засапаного дихання й поштовхів, звуки яких долинали крізь двері. Вираз на його обличчі, либонь, виказав брак культурного багажу.

– Твій перший раз? – запитала повія, відчиняючи двері й пропускаючи клієнта вперед.

Хлопець, змішавшись, кивнув.

– Не турбуйся, новачки – це моя спеціальність. До мене за консультацією заходила добра половина барселонських паничів, щоб я навчила їх перших кроків у цьому ділі. Заходь.

Фернандіто зазирнув до своєї тимчасової криївки. Усе виявилося гірше, ніж він очікував.

Комірчина являла собою зразок убозтва й смороду, втіленого в чотирьох зелених стінах, що лущилися під впливом вологості незрозумілого походження. Подобизна ванної кімнати, до якої зі спальні вели відчинені двері, містила унітаз без накривки, умивальник коричнюватого кольору й маленьке віконце, крізь яке просякало свинцеве світло. Водопровідні труби клекотали й булькотіли, наспівуючи якусь дивну пісню, яка аж ніяк не налаштовувала на любовний лад. Чималий таз біля ліжка натякав на таємниці, дізнаватися які не хотілося. Ложе складалося з металевого кістяка, матраца, який білим був років п’ятнадцять тому, і подушок далеко не першої свіжості.

– Мабуть, я краще все ж піду до себе додому, – вирішив Фернандіто.

– Заспокойся, парубче, усе цікаве лише починається. Щойно я зніму з тебе штани, тобі моя кімнатка видасться незгіршою за номер-люкс для молодят у «Рітці».

Повія підвела Фернандіто до лежака й ледве не силоміць посадила його. Скоривши свого клієнта, вона опустилася навколішки перед ним і лагідно всміхнулася, виявивши макіяж і смуток, який зачаївся в кутиках її очей. Але корислива паволока на її лиці зруйнувала ті залишки нужденницької романтики, яку Фернандіто хотілося б уявляти. Повія вичікувально дивилася на нього.

– Без бабосиків діла не буде, дорогенький.

Фернандіто кивнув. Понишпоривши в кишенях, він дістав гаманець. Очі повії жадібно спалахнули. Хлопець дістав усі гроші, які мав із собою, і віддав жінці, навіть не рахуючи.

– Це все, що в мене є? Цього вистачить?

Повія поклала гроші на нічний столик і зазирнула йому в очі з робленою ніжністю.

– Я Матильда, але ти можеш мене звати, як хочеш.

– А як тебе називають люди?

– Хто як. Сука, шльондра, свиня. Часом називають іменем дружини чи матері. Один кучерявий семінаристик кликав мене «cara mea». Я думала, що він хоче карамелі, а виявилося, що це значить латиною «моя дорога».

– Мене звати Фернандо, але всі кличуть мене Фернандіто.

– Скажи мені, Фернандо, ти вже був із жінкою?

Хлопець непереконливо кивнув. Поганий знак.

– Ти знаєш, що треба робити?

– Річ у тому, що я лише хотів перебутися тут якийсь час. Нам не треба нічого робити.

Матильда насупилася. Ці збоченці були найгіршими. Вирішивши виправити ситуацію, вона взялася розстібати хлопцеві ремінь і стягувати з нього штани. Фернандіто її зупинив.

– Не бійся, сонце.

– Я боюся не тебе, Матильдо, – відказав Фернандіто.

Повія спинилася й пильно подивилася на нього.

– Тебе хтось переслідує?

Фернандіто кивнув.

– Он як. Поліція?

– Схоже на те.

Жінка підвелася й сіла коло нього.

– Ти впевнений, що не хочеш нічого робити?

– Лише побути тут трохи. Якщо ти не проти.

– Я тобі не подобаюсь?

– Я не це мав на увазі. Ти дуже вродлива.

Матильда стиха розсміялася.

– У тебе є дівчина, яка тобі подобається?

Фернандо не відповів.

– Певно, що є. Ну ж бо, скажи мені, як звати твою наречену?

– Вона не моя наречена.

Матильда запитливо глянула на нього.

– Її звати Алісія, – відказав Фернандіто.

Рука жінки опинилася на його стегні.

– Не сумнівайся, я вмію робити те, чого не вміє твоя Алісія.

Фернандіто збагнув, що не має ані найменшої гадки про те, що вміє Алісія чи чого не вміє. І то не через брак розмірковувань на цю тему. Матильда зацікавлено дивилася на хлопця. Потім простягнулася на ліжку й узяла його за руку. Коли Фернандіто придивився до неї у кволому жовтуватому світлі лампочки, то усвідомив, що Матильда набагато молодша, ніж здалося спершу, можливо, лише на чотири чи п’ять років старша за нього.

– Якщо хочеш, я можу навчити тебе, як потрібно пестити дівчину.

Фернандіто захлинувся своєю власною слиною.

– Я знаю, як це робити, – вимовив він не надто рішуче.

– Жоден чоловік не знає цього, серденько. Повір мені. Навіть у найдосвідченіших пальці, як кукурудзяні качани. Ну ж бо, лягай коло мене.

Фернандіто завагався.

– Роздягни мене. Повільно. Що повільніше ти роздягатимеш дівчину, то швидше її здобудеш. Уяви, що я Алісія. Я напевне трохи схожа на неї.

«Як свиня на коня», – подумав Фернандіто. І все ж образ Алісії, що лежить перед ним на ліжку, простягнувши руки над головою, потьмарив йому зір. Фернандіто стиснув кулаки, щоб стримати дрож.

– Алісії не обов’язково про це знати. Я збережу це в таємниці. Ходи-но сюди.

19

У темному закутку, де зазвичай привітна вулиця Оспіталь перестає бути такою, здіймалась похмура будівля, якої, схоже, ніколи не торкалося сонячне проміння. Вхід заступали залізні двері, біля яких не було ані таблички, ані жодного вказівника, який дозволив би зрозуміти, що ховається всередині. Поліційна машина зупинилася перед будинком. Варґас і Лінарес вийшли.

– Той неборака ще досі тут працює? – запитав Варґас.

– Не думаю, що в нього надто багато пропозицій перейти на інше місце роботи, – відповів Лінарес, тиснучи на кнопку дзвінка.

Вони чекали близько хвилини, коли двері прочинилися досередини. Їх зустрів холодний, наче в ящірки, погляд, що належав чоловічкові жалюгідної зовнішності, який з не надто привітним виразом обличчя впустив поліціянтів до будинку.

– Я думав, ти вже на тому світі, – привітався він, упізнавши Варґаса.

– Я теж за тобою скучав, Брауліо.

Найстарші ветерани поліційної служби чули про Брауліо, кульгавого гомункула з дубленою у формаліні шкірою, що працював денщиком і асистентом судово-медичного експерта, а також виконував офіційні обов’язки неприкаяного духу цього місця. Злі язики запевняли, що Брауліо перебувається в підвалі трупарні, витворюючи з бруду дивовижні речі, і повільно старіє на ліжку, що кишить блощицями, у тому самому вбранні, у якому за нещасливих обставин потрапив до цієї установи у віці шістнадцяти років.

– Пан доктор чекає на вас.

Варґас із Лінаресом пішли за ним плетеницею просякнутих вологою і залитих зеленуватою півтемрявою коридорів, що вели до нутрощів моргу. Похмура легенда розповідала, що Брауліо потрапив сюди тридцять років тому після того, як утікаючи з місця дрібної крадіжки (одні стверджували, що він зазнав невдачі, намагаючись украсти сухоребру курку, інші – жмуток жіночої білизни), потрапив під трамвай навпроти ринку «Сан-Антоніо». Водій швидкої, що підібрала його, побачивши немислимим чином покручені руки-ноги, записав Брауліо до покійників і закинув його до машини, наче мішок зі сміттям. Перехиливши з приятелями по келишку винця в розливайці на вулиці Комерсіо, водій завіз кривавий вінегрет із переламаних кісток до поліційного моргу в Равалі, до якого було ближче, ніж до Клінічної лікарні. Коли судовий медик уже взяв у руку скальпель й зібрався робити розтин, небіжчик розплющив очі, круглі, як блюдечка, і аж підскочив, миттю відживши. Цей випадок, проголошений дивом, яке сталося завдяки національній медичній системі, дістав широкий розголос через те, що надворі стояло літо й газети публікували всілякі цікавинки й несерйозності, щоб зробити канікули приємнішими. «Нещасливець за крок від смерті дивом живий», – проголошувала перша шпальта «Нотісьєро Універсаль».

Утім, слава Брауліо виявилася скороминущою, залежною від легковажних настроїв епохи. Стало відомо, що врятований покійник гидкий на вигляд і страждає на хронічну дмучку після того, як його товсту кишку заплело в косичку. Через це публіка опинилася в скрутному становищі й змушена була поспіхом забувати про Брауліо й перемикати свою увагу назад на життя шансонеток і футбольних зірок. Бідолаха, відчувши солодкий смак слави, тяжко переніс своє повернення в безвість. Він намагався вкоротити собі віку, об’ївшись несвіжими пампухами, однак, сидячи в сортирі, куди його завів жорстокий розлад шлунка, Брауліо пережив містичну мить, протягом якої узрів світло й усвідомив, що Господь у своєму незбагненному замислі призначив йому життя в пітьмі на службі скальпеля й rigor mortis [116].

Із роками народна творчість знуджених працівників комісаріату витворила заплутаний містичний роман довкола постаті Брауліо й тих дивовижних пригод, що з ним сталися. Згідно з цими оповідками, тіло його під час перерваного переходу між двома світами було захоплено лихою душею, яка відмовлялася сходити до пекла. Душі цій більше подобалася Барселона тридцятих років, що, як стверджували тямущі люди, була неабияк схожа на пекло.

– Ти далі без подружки, Брауліо? – запитав Лінарес. – На цей запах зіпсутої ковбаси, що йде від тебе, вони мали б летіти з вулиці, як метелики на світло.

– Подружок у мене вдосталь, – відказав Брауліо, підморгуючи пошарпаною фіолетовою повікою, що скидалася на очну накладку. – Таких тихих і спокійних ви ніде не знайдете.

– Кидай верзти цю гидь, Брауліо, і йди по тіло, – пролунав голос із темряви.

Почувши наказ свого хазяїна, Брауліо полишив їх. Варґас побачив постать доктора Андреса Манеро, судово-медичного експерта і його давнього товариша по недолі. Манеро підійшов і простягнув руку.

– Є люди, що бачаться тільки на похоронах, але це не про нас із тобою. Ми з тобою зустрічаємося лише по великих святах, таких, як судово-медична експертиза, – мовив доктор.

– Значить, ми ще досі живі.

– Ти це точно, Варґасе. Глянь лише на себе – здоровий, як бик! Коли це ми бачилися востаннє?

– Щонайменше п’ять чи шість років тому.

Манеро, усміхнувшись, кивнув. Навіть у тому мертвотному світлі, що заливало приміщення, Варґас помітив, що його товариш постарів значно сильніше, ніж мав би.

Невдовзі почулися кульгаві кроки Брауліо, що штовхав перед собою ноші-візок. Труп було накрито полотном, що прилипло до тіла й від контакту з вологістю почало просвічувати. Манеро підійшов до нош і відгорнув саван з обличчя небіжчика. Доктор не змінився на лиці, лише кинув короткий погляд на Варґаса.

– Брауліо, залиш нас.

Помічник невдоволено насупив брови.

– Я вам не треба, пане докторе?

– Ні.

– Але я думав, що буду вам допомагати…

– Ти неправильно думав. Іди, перекури.

Чоловічок вороже зиркнув на Варґаса, не сумніваючись, що саме він винен у тому, що Брауліо не допустили до бенкету плоті. Варґас у відповідь підморгнув йому й показав на вихід.

– Мерщій, мерщій, Брауліо, – поквапив його Лінарес. – Хіба ти не чув, що сказав пан доктор? І прийми гарячу ванну. Добре потри там свою соромоту пемзою з відбілювачем, раз на рік не зашкодить. О! І тоді я підшукаю тобі пару.

Брауліо, вочевидь розлючений, пошкандибав геть, бурмочучи прокльони. Позбувшись його, Манеро відкинув покривало повністю й увімкнув регульовану лампу-кошик, що звисала зі стелі. Морозне бліде світло, зіткане з пари, окреслило контури тіла. Лінарес наблизився й кинув короткий погляд на труп. У поліціянта вихопилося зітхання.

– Святий Боже…

Він відвів погляд і підійшов до Варґаса.

– Це той, хто я думаю? – прошепотів він.

Варґас мовчки витримав його погляд.

– Цього я не зможу прикрити, – сказав Лінарес.

– Я розумію.

Лінарес, лайнувшись собі під ніс, опустив голову.

– Я можу ще щось зробити для тебе? – запитав він.

– Можеш зняти з мене свого причепу.

– Не розумію.

– Один тут стежить за мною. Хтось із твоїх.

Усмішка щезла з обличчя Лінареса. Він пильно поглянув на товариша.

– Я нікому не наказував стежити за тобою.

– Мабуть, це зробив хтось із вищого начальства.

Лінарес похитав головою.

– Якби хтось стежив за тобою, я про це знав би. Байдуже, був би він із моїх людей чи не з моїх.

– Молодий такий чоловічок. Невисокий на зріст. Новачок. Зветься Ровірою.

– Єдиний Ровіра, який у нас працює, сидить в архіві, йому шістдесят років, а в ногах стільки картечі, що хоч здавай на металолом. Бідолаха не спромігся би стежити навіть за власною тінню, хоч би йому за це платили золотом.

Варґас спохмурнів. Обличчя Лінареса виражало розчарування.

– Я здатен на всяке, Варґасе, але я ніколи не поставлю підніжку другові, – мовив він.

Товариш хотів щось відповісти, але Лінарес підняв руку, закликаючи того мовчати. Сказаного не повернеш.

– Маєш час до десятої ранку. Потім я мушу повідомити. Це потягне за собою серйозні наслідки, ти знаєш, – мовив він, рушаючи до виходу. – На добраніч, докторе.

Зачаївшись у темряві вулички, що оббігала будинок моргу, Брауліо спостерігав за постаттю Лінареса, що віддалялася в ніч. «Я з тобою ще поквитаюся, вилупку», – подумав він. Рано чи пізно вся ця когутня, яка лазить по світу і не виявляє до нього жодної поваги, закінчить, як і решта, перетворившись на шматок розбухлого м’яса, що лежить на мармуровій стільниці, віддане на ласку гострого скальпеля й беззахисне перед примхами людини, яка тримає цей скальпель у руці. І Брауліо буде там, щоб попрощатися з ними, як належить. Не вперше й не востаннє. Ті, хто думає, ніби смерть – це остання ганьба в житті, помиляються. За лаштунками буття існує довгий перелік знущань і принижень, і старий добрий Брауліо завжди напоготові додати одну-дві пам’ятки до своєї колекції трофеїв і пересвідчитися, що кожен піде у вічність, відплачений як слід. З Лінаресом у Брауліо давно вже особисті порахунки. Та й про його дружка Варґаса він також не забуде. Ніщо так не підтримує пам’ять, як образа.

– Я тебе пошматую, як свиню на хамон, а з твоїх яєць зроблю собі брелок для ключів, – пробурмотів він. – І то швидше, ніж ти сподіваєшся.

Звиклий говорити сам до себе – йому це ніколи не набридало, – Брауліо задоволено всміхнувся й, утішений своєю тямущістю, вирішив викурити цигарку, щоб відігнати холод, який о цій нічній годині заполонив вулицю Оспіталь. Чоловічок помацав кишені свого пальта, що зосталося йому в спадок від небіжчика з антирежимними нахилами, який потрапив до моргу кілька тижнів тому в стані, який свідчив про те, що в Головному управлінні поліції ще лишилися справжні майстри свого діла. Пачка була порожньою. Брауліо засунув руки в кишені і став спостерігати, як його дихання парує звоями в повітрі. За ті гроші, які йому заплатить Ендайя, коли Брауліо розповість йому, що тільки-но бачив, можна буде купити не один блок цигарок, ще й лишиться на пляшечку дорогого вазеліну, того, що приємно пахне й продається в крамничці Хенаро Китайця. Тому що до декотрих його клієнтів потрібно ставитися з особливою пошаною.

Звуки чиїхось кроків у темряві пробудили Брауліо від його мрій. Він придивися й побачив постать, що виринала з-під згорток туману, наближаючись до нього. Брауліо ступив крок назад і наштовхнувся на зачинені двері. Незнайомець видавався не вищим за нього, проте випромінював дивовижні спокій і рішучість, від яких Брауліо ставали дибки на потилиці ті кілька волосків, які йому ще залишилися. Чоловік зупинився перед ним і простягнув розпечатану пачку цигарок.

– Ви, мабуть, сеньйор Брауліо, – мовив він.

Ніхто ніколи в житті не називав його сеньйором чи доном, і Брауліо усвідомив, що йому не подобається, як звучить це звертання в устах цього незнайомця.

– А ви хто такий? Вас послав Ендайя?

Незнайомець лише всміхнувся у відповідь і підніс пачку з цигарками просто під ніс Брауліо. Той пригостився однією. Далі чоловік дістав бензинову запальничку й запропонував своєму новому знайомому вогонь.

– Дякую, – пробурмотів Брауліо.

– Нема за що. Скажіть-но мені, доне Брауліо, а хто там усередині?

– Купа мертвяків, хто ж іще…

– Я маю на увазі живих.

Брауліо завагався.

– То вас послав Ендайя чи ні?

Незнайомець лише пильно дивився йому в очі, далі всміхаючись. Брауліо сковтнув слину.

– Судмедексперт і поліціянт із Мадрида.

– Варґас?

Брауліо кивнув.

– Ну як вам?

– Що?

– Цигарка. Як вам, питаю. Сподобалася?

– Дуже. Імпортна?

– Як і все хороше. А у вас же є ключі, доне Брауліо, правда?

– Які ключі?

– Від моргу. Боюся, вони мені будуть потрібні.

– Ендайя нічого не казав про те, щоб давати комусь ключі.

Незнайомець знизав плечима.

– Плани змінилися, – зауважив він, холоднокровно надягаючи рукавички.

– Слухайте-но, що це ви робите?

Сталь зблиснула лише на мить. Брауліо побачив клинок ножа, а відтак гострий холод, якого він іще ніколи не зазнавав у своєму жалюгідному житті, увійшов йому всередину. Спершу Брауліо майже не відчував болю, тільки неймовірну ясність і слабкість, коли лезо розтинало йому кишки. Потім, коли незнайомець аж до руків’я ще раз вгородив йому ніж у живіт і з силою потягнув угору, Брауліо відчув, як холод перетворився у полум’я. Пекучий залізний кіготь продерся йому до серця. Його крик захлинувся у крові, що ринула через горло. Незнайомець тим часом відволік Брауліо у завулок і забрав в’язку ключів, яку той носив на поясі.

20

Темними переходами чоловік дістався до коридору, що вів до зали для розтину. Крізь щілини між дверима й одвірком просякало зеленувате світло. Чути було голоси двох чоловіків. Вони розмовляли, як давні приятелі: замовкали, не ніяковіючи при цьому, і жартували, щоб відволіктися від того завдання, що лежало перед ними. Він зіпнувся навшпиньки й зазирнув у кружальце тонованого скла, що вивершувало двері. Чоловік побачив Варґаса, що сидів на одній із мармурових стільниць, і судового медика, що схилився над трупом. Патологоанатом детально описував результати своєї праці. Чоловік не зміг стримати усмішки перед тою вправністю, з якою патологоанатом вивідав усі подробиці про останні миті життя Ломани. Медик розповідав без гидливості про точність порізу, про те, як лезо перетнуло цьому мурмилі артерії і трахею, після чого він помирав на колінах, а вбивця спостерігав, як жах заповнює його очі і кров цебенить йому на руки. Справжній майстер завжди оцінить добре виконану роботу.

Судовий медик також описав колоті рани, які Ломана дістав у тулуб, коли вчепився за ноги свого вбивці, марно намагаючись завадити тому зіштовхнути його в басейн. У легенях убитого не було води, пояснив патологоанатом, тільки кров. Ломана захлинувся власною кров’ю ще до того, як занурився в застояну воду басейну. Медик був людиною тямущою і досвідченою, справжнім фахівцем свого діла, і чоловік почував до нього повагу, ба навіть захоплювався ним. Таких, як він, небагато. Лише через це, подумав чоловік, він подарує медикові життя.

Варґас, старий лис, раз по раз із неабиякою проникливістю ставив запитання. Гостроти його розуму не можна було заперечити, але очевидно, що він таки просувався навпомацки і що, окрім особливостей передсмертної агонії Ломани, візит до моргу небагато міг йому прояснити. Слухаючи їх, чоловік розмірковував, чи не піти йому перепочити якусь годинку або пошукати котрусь повію, що зігріла б йому кості до ранку. Було зрозуміло, що Варґасове розслідування ні до чого його не приведе, і втручатися необов’язково. Урешті-решт, таким був наказ. Не робити рухів, доки не лишиться вибору. У глибині душі він шкодував про це. Було б цікаво зустрітися віч-на-віч зі старим поліціянтом і подивитися, чи досить у нього снаги, щоб поборотися за своє життя. Ті, хто опирався неминучому, були його улюблениками. Що ж до прекрасної Алісії, їй він виявить честь, лишивши насамкінець. Із нею він поспішати не буде, він зможе як слід насолодитися й дістати відплату за всі свої зусилля. Він знав, що Алісія його не розчарує.

Чоловік почекав ще півгодини. Патологоанатом завершив свій огляд і запропонував Варґасові перехилити по чарчині наливки, яку тримав у шафці з інструментами. Розмова повернула на теми, що їх не могли не торкнутися давні приятелі, яких розкидало життя, й перетворилася на не надто оригінальне вихваляння давноминулих часів, жалкування за втратами, яких довелося зазнати на життєвому шляху, та інші банальності літнього віку. Знудившись, чоловік уже збирався йти, лишивши Варґаса й патологоанатома плавати безцільно у своїх спогадах, коли зауважив, що поліціянт дістає з кишені клаптик паперу й розглядає його проти світла лампи, що звисала зі стелі. Голоси стихли до шепоту, і чоловікові довелося притулити вухо до дверей, щоб розібрати слова.

Доктор Манеро зауважив, що двері до зали злегка рухнулися.

– Брауліо, це ти?

Не діставши відповіді, судовий медик зітхнув і похитав головою.

– Коли я не дозволяю йому бути присутнім, він часом прокрадається до дверей і підслуховує, – пояснив він.

– Не розумію, як ти ще його терпиш, – мовив Варґас.

– Я переконую себе, що нехай уже краще буде тут, ніж блукатиме світами. Так принаймні він у нас перед очима. Як тобі почастунок? Нічогенький, еге ж?

– Що це таке? Рідина для бальзамування?

– Ні, рідину для бальзамування я бережу на той випадок, коли доводиться щось нести на весілля чи перші причастя до родичів дружини. Розкажеш мені про справу? Що робив цей бідолаха Ломана у басейні в покинутому будинку на Вальвідрері?

Варґас знизав плечима.

– Я не знаю.

– Що ж, спробуємо тоді з живими. Що ти робиш у Барселоні? Якщо пам’ять мене не зраджує, ти обіцяв більше ніколи не повертатися сюди.

– Що ж це за обіцянка, яку не можна зламати?

– А це в тебе що таке?

Манеро вказав на аркуш паперу з числами, який Варґас тримав у руці.

– А Бог його знає. Ношу це з собою вже кілька днів, а досі не тямлю, що воно означає.

– Можна глянути?

Варґас простягнув товаришеві аркуш, і Манеро, посьорбуючи наливку, придивився до чисел.

– Я думаю, може, це банківські рахунки, – докинув поліціянт.

Медик похитав головою.

– Не скажу тобі нічого за ті числа, що в правій колонці, а ось ті, що в лівій, майже напевне, – зі свідоцтв, – сказав він.

– Яких свідоцтв?

– Про смерть.

Варґас спантеличено поглянув на нього. Манеро показав йому ліву колонку.

– Бачиш нумерацію? Це запис за старим зразком. Новий було впроваджено багато років тому. Проте в цих записах ми ще бачимо номер справи, книжки й сторінки. Ці два останні додаються вже пізніше, тут ми виписуємо такі номери щодня. Ось і твій приятель Ломана матиме такий до кінця вічності.

Варґас перехилив свою чарку одним ковтком і знову придивився до списку, наче до шаради, над якою сушив собі голову роками, аж тут раптом почав ухоплювати суть.

– А ті числа, що в правій колонці? Видається, що колонки взаємопов’язані, але нумерація різна. Вони можуть бути також зі свідоцтв?

Манеро придивився й знизав плечима.

– Схоже на те, але вони не з мого відділу.

У Варґаса вихопилося зітхання.

– Тобі це чимось допомогло? – запитав медик, заінтригований.

Поліціянт кивнув.

– А де мені знайти особові справи тих, чиїм свідоцтвам про смерть відповідають ці номери?

– Де ж іще, як не там, де починається й закінчується все в цьому житті? У Цивільному реєстрі.

21

Струминка світла, що плинула з віконця у ванній, була знаком, що вже почало розвиднятися. Фернандіто сів на ліжку й кинув погляд на Матильду, що спала біля нього. Хлопець пестив очима обриси її голого тіла, а потім усміхнувся. Жінка розплющила очі й поглянула на нього з ясним виразом.

– Як справи, артисте? Трохи заспокоївся?

– Мабуть, вони вже пішли, – сказав хлопець.

Матильда потягнулася і стала підбирати свій одяг, розкиданий довкола ліжка.

– Про всяк випадок вилазь через віконце, що виходить у завулок. Ним ти дістанешся до одного із входів на ринок.

– Дякую.

– Тобі дякую, золотце. Тобі сподобалося?

Фернандіто, одягаючись потемки, почервонів, однак кивнув головою. Матильда сягнула рукою по пачку з цигарками, яку лишила на нічному столику, і закурила. Вона спостерігала, як Фернандіто хапливо вбирається, такий самий невинний і соромливий, як і раніше, попри той пізнавальний досвід, якого нещодавно зазнав. Одягнувшись, хлопець поглянув на Матильду й показав на віконечко.

– Сюдою?

Матильда кивнула.

– Тільки обережно, не скрути собі в’язів. Я хочу, щоб ти повернувся до мене цілим. Адже ти повернешся, правда?

– Звісно, – збрехав Фернандіто. – Щойно видадуть платню.

Хлопець визирнув у вікно й оглянув внутрішній дворик, що вів до вузького провулку, про який казала Матильда.

– Драбині не довіряйся, вона погано тримається. Ліпше так зістрибнеш, ти молодий, тобі це завиграшки.

– Дякую. І до побачення.

– До побачення, серденько. Щасти тобі.

– І тобі, – відказав Фернандіто.

Він уже збирався протискатися у віконце, коли Матильда за спиною озвала його.

– Фернандо?

– Що?

– Будь із нею добрим. Із твоєю нареченою, я забула, як її звати. Будь із нею добрим.

Покинувши приміщення покійницької, Варґас неначе повернувся до світу живих після тривалого перебування в чистилищі. Наливка, якою його почастував доктор Манеро, а насамперед відкриття того, що значить половина чисел зі списку, піднесли йому дух. Він майже забув про те, що не стуляв очей уже багато годин. Тіло його давало ознаки втоми, і якби Варґас замислився над цим, то усвідомив би, що йому болять геть усі кісточки, і навіть думати боляче. Однак сподівання, що ця крихта інформації, яку він щойно роздобув, допоможе прояснити справу, додавало сили й тримало його на ногах. На якусь хвилю поліціянт завагався, чи не зайти до Алісії й не поділитися новиною, але він не був певний, що цей список з номерами свідоцтв про смерть, який Вальс прихопив у свою таємничу поїздку з Мадрида, приведе до чогось конкретного, і тому вирішив спершу пересвідчитися сам. Він рушив у напрямку до площі Медінаселі, оази з пальмами й садами, оточеної ветхими палацами й укритої сповитком туману, що линув з боку пристані. Саме там скоро мав відчинити свої двері Цивільний реєстр Барселони.

По дорозі Варґас зайшов до пансіону «Амбос Мундос» на Королівській площі, де вже подавали сніданки дітям ночі, які причалювали сюди в пошуках перекусу. Поліціянт сів за барну стійку, прикликав бармена, чоловіка з розкішними бакенбардами й величезною щелепою, і замовив канапку з хамоном серрано, пиво й подвійну порцію кави з коньяком.

– Коньяк лишився тільки дорогий, – попередив його бармен.

– Тоді коньяку теж подвійну порцію, – відказав Варґас.

– Коли вже так бенкетуєте, то, можливо, вам засмакує «Ромео і Джульєта» [117] на десерт. Мені їх привозять аж із Куби. Смакота, яку вродливі смаглявочки скручують у себе на стегнах…

– Не відмовлюся.

Варґас завжди вважав, що сніданок – це найголовніша поїдка, принаймні доки не наставав час обідати. Довершити його прекрасною гаванською сигарою – це був знак, який не міг віщувати нічого іншого, окрім удачі. Лишаючи за собою хмарку карибського диму, із набитим шлунком і думками, сповненими сподівань, Варґас рушив далі. Небо набрало бурштинового відтінку, і поліціянт, спостерігаючи, як імлисте світло ковзає дахами будинків, подумав, що сьогодні буде один із тих небагатьох днів, який принесе правду або щось, достатньо на неї подібне. Як багато років по тому співатиме поет, виплеканий цими вулицями, «цей день може стати великим днем» [118].

Метрів п’ятдесят позаду, ховаючись у клаптику тіні, яку відкидали карнизи зруйнованої будівлі, за поліціянтом невідступно стежили очі його переслідувача. Із сигарою в зубах, напханим кендюхом і головою, забитою фальшивими надіями, Варґас видався йому як ніколи пропащою людиною. Та незначна повага, яку чоловік відчував до нього, випаровувалася, як паволока туману, що слався по бруківці в нього під ногами.

Чоловік казав собі, що ніколи не стане таким: ніколи не дозволить, щоб алкоголь і задоволення забили йому памороки, а тіло перетворилося на безвільний мішок із кістками. Старі люди завжди викликали в нього огиду. Якщо тому, хто зістарівся, бракує самоповаги, щоб вистрибнути з вікна або кинутися під поїзд метро, то хтось має допомогти йому й на благо громади пустити кулю в голову, як шолудивому псові. Чоловік усміхнувся, насолоджуючись гостротою свого розуму. Він завжди буде молодим, тому що він розумніший за всіх інших. Він не скоїть помилок, які призводять до того, що людина з таким потенціалом, як Варґас, обертається на жалюгідну подобу того, ким вона могла стати. Як те мурмило Ломана, що жив, як лайно, і помер на колінах, стискаючи обіруч горлянку, доки вбивця спостерігав, як капіляри лускають під рогівкою його очей, а зіниці, розширюючись, перетворюються на чорні дзеркала. Ще один потрух, який не зміг вчасно спинитися.

Він не боявся Варґаса. Він не боявся того, що Варґас міг – або думав, що може – дізнатися. Чоловік прикусив собі язика, щоб не пирснути зі сміху. Бракувало ще зовсім трохи. А коли вже не треба буде стежити за Варґасом і справу буде закрито, він зможе насолодитися своєю нагородою: Алісією. Удвох, лише він і вона, без поспіху, так, як обіцяв йому вчитель. Маючи час і можливості, він покаже цій хвойді з оксамитовою шкірою, що навчився від неї всього і більше вона нічого не може йому дати. А перед тим як відправити її в небуття, з якого вона ніколи не повернеться, він попрацює з нею як слід і вона нарешті дізнається, що таке справжній біль.

Коли Алісія розплющила очі, ранкове світло лилося крізь вікна до кімнати. Дівчина повернула голову набік і втиснулася обличчям у подушку. На ній досі був учорашній одяг, а в роті стояв отруйний присмак гіркого мигдалю, який лишався, коли вона запивала свої пігулки алкоголем. У вухах гупало. Алісія знову розліпила повіки й побачила на столі флакон із таблетками поряд із келихом, у якому ще зосталося трохи теплуватого вина. Дівчина випила його одним духом і хотіла налити ще, але виявилося, що пляшка порожня. Лише вирушивши невпевненою ходою до кухні за другою, Алісія усвідомила, що це гупання, яке віддавало їй у скронях, не було ні її пульсом, ні наслідками головного болю, який лишався після ліків. Хтось стукав у двері. Дівчина сперлася на стілець у вітальні й протерла очі. Голос за дверима наполегливо повторював її ім’я. Алісія поволоклася до дверей і відчинила їх. Фернандіто, який мав такий вигляд, наче щойно побував на краю світу й повернувся назад, дивився на неї з виразом, у якому було більше тривоги, ніж полегшення.

– Котра година? – запитала Алісія.

– Ще рано. З вами все гаразд?

Алісія кивнула з напівзаплющеними очима й попленталася назад до канапи. Фернандіто зачинив двері й, перш ніж дівчина встигла впасти, підтримав її і допоміг приземлитися на подушки цілою і неушкодженою.

– Що це за ліки? – запитав він, оглядаючи флакон із пігулками.

– Аспірин.

– Мабуть, конячий.

– Що ти тут робиш так рано?

– Я був учора вночі в «Ель-Пінарі». Маю вам дещо розказати.

Алісія лапнула по столу, шукаючи цигарки. Фернандіто непомітно прибрав їх.

– Я уважно тебе слухаю.

– Щось не дуже схоже. Чому б вам не прийняти душ, доки я приготую каву?

– Від мене тхне?

– Ні. Але, думаю, вам це піде на користь. Нумо, я вам допоможу.

Перш ніж Алісія встигла запротестувати, Фернандіто підняв її з канапи й на руках відніс до душової, де посадив на край ванної, а сам пустив воду, однією рукою пробуючи температуру, а іншою притримуючи дівчину, щоб та не впала.

– Я не маленька, – заявила Алісія.

– А часом здається, що маленька. Ану, ставайте під душ. Роздягнетеся сама чи роздягнути вас?

– А хотілося б, еге ж?

Алісія виштовхала Фернандіо з ванної кімнати й зачинила двері. Вона поскидала з себе вбрання на підлогу, одежину за одежиною, мовби відмерлу луску, і глянула в дзеркало.

– Святий Боже, – пробурмотіла вона.

За кілька секунд струмінь холодної води безжально гризонув її шкіру й повернув до світу живих. Фернандіто, готуючи в кухні міцну каву, не стримав усмішки, коли з ванної донісся її крик.

За чверть години Алісія, закутавшись у завеликий халат і обвинувши голову рушником, слухала про те, що сталося минулої ночі, посьорбуючи чорну каву з великої чашки, яку тримала обіруч. Коли хлопець завершив свою розповідь, вона допила каву одним ковтком і подивилася йому в очі.

– Ти не мав би наражатися на таку небезпеку, Фернандіто.

– То пусте. Цей тип, Ендайя, уявлення не має, хто я. Проте я певен, що він знає, хто ви, Алісіє. У небезпеці не я, а ви.

– А де ти був після того, як пошив у дурні тих двох поліціянтів?

– Я знайшов за «Бокерією» щось на кшталт пансіону, де перечекав.

– Щось на кшталт пансіону?

– Це делікатні подробиці, про них якось іншим разом. Що ми тепер робитимемо?

Алісія підвелася.

– Ти нічого. Ти вже зробив достатньо.

– Як це нічого? Після всього, що сталося?

Дівчина підійшла до Фернандіто. Щось у ньому змінилося, те, як він дивився, і те, як поводився. Алісія вирішила не допитуватися й заждати слушної нагоди.

– Ти чекатимеш тут на Варґаса, а коли він повернеться, розкажеш йому все те, що розказав мені. З усіма подробицями.

– А ви? Куди ви підете?

Алісія дістала з сумочки, що лежала на столі, револьвер і пересвідчилася, що він заряджений. Побачивши зброю в її руках, Фернандіто повернувся до свого звичного стану остовпіння.

– Слухай сюди…

22

У якийсь момент свого ув’язнення Маурісіо Вальс став думати про світло як про передвісник болю. У темряві він міг удавати, що іржаве пруття не перепиняє йому дороги на волю і що стіни його темниці не вкриті брудним шаром вологи, яка, немов чорний мед, стікає по камінню, утворюючи під ногами драглисті калюжі. А найголовніше, у темряві він не бачив себе.

Пітьму, у якій він жив, лише раз на день порушував жмуток світла, коли угорі сходів відчинялися дверцята і Вальс бачив на тлі білого прямокутника обриси чоловіка, що приносив йому ківш брудної води й кусень хліба, якого міністр пожирав у змиг ока. Помінявся його наглядач, але все інше лишилося незмінним. Новий тюремник ніколи не затримувався, щоб глянути Вальсові в обличчя, ніколи не промовив до нього жодного слова. Не відповідав на його запитання, благання, образи чи прокльони. Тільки лишав їжу і питво біля ґрат і йшов геть. Коли він уперше спустився сюди, тюремника знудило від смороду, що йшов від камери і в’язня. Відтоді він майже завжди з’являвся з хусточкою, якою затуляв рота, і перебував тут не довше, ніж було потрібно. Вальс уже не чув запаху, так само, як майже не зауважував ні болю в руці, ні глухого пульсування в тих пурпурових лініях, що виходили з кукси павутиною чорних вен. Його лишили гнити живцем, і йому вже було байдуже.

У Вальса з’явилася думка, що одного дня ніхто більше не спуститься цими сходами, ці двері ніколи більше не відчиняться і йому доведеться провести ту дещицю життя, що йому зосталася, в мороці, відчуваючи, як його плоть гниє шматок за шматком, пожираючи сама себе. Вальс не раз спостерігав за таким процесом, коли був комендантом в’язниці Монтжуїк. Якщо пощастить, усе закінчиться за кілька днів. Він уявляв собі той стан слабкості й забуття, який опанує ним, щойно муки голоду, з яких починається все, спалять усі мости. Найжорстокішим випробуванням стане відсутність води. Можливо, коли далі терпіти безвихідь і тортури буде несила і він стане злизувати зі стін гидотні краплини, серце його зупиниться. Один лікар, що працював у нього у в’язниці двадцять років тому, завжди казав, що Бог співчуває передусім негідникам. Навіть у таких ситуаціях життя поводиться як остання шльондра. Можливо, останньої миті Бог змилосердиться і над ним і зараження, яке Вальс уже відчуває у своїх жилах, позбавить його найгіршого.

Вальсові снилося, що він уже помер і лежить в одному з тих брезентових мішків, у яких виносили трупи з камер у замку Монтжуїк, коли він почув, як угорі знову відчиняються двері. Він пробудився від тяжкого сну, язик йому спух і болів. Вальс засунув пальці в рот і відчув, що ясна кровоточать, а зуби на дотик хитаються так, наче сидять у сирій глині.

– Води! – простогнав він. – Я хочу пити, води, будь ласка…

Кроки людини, що спускалася сходами, лунали важче, ніж зазвичай. Тут, унизу, Вальс значно більше довіряв своїм вухам, аніж очам. Світ зменшився, обмежився болем, повільним розпадом його тіла, відлясками кроків і дзюркотом у водопровідних трубах за стінами. Світло спалахнуло вибухом білого гармидеру. Вальс за звуком визначив, що кроки наближаються, і придивився до постаті, яка зупинилася внизу сходів.

– Води, будь ласка, – попросив він.

Вальс підповз до ґрат і напружив зір. Жмут сліпучого світла обпалив йому сітківку. Ліхтар. Вальс позадкував і затулив очі єдиною рукою, що йому зосталася. Навіть так він відчував, як світло перебігає по його обличчю й тілу, вкритому екскрементами, засохлою кров’ю і брудними лахами.

– Подивись на мене, – нарешті промовив голос.

Вальс прибрав руку від очей і дуже повільно розтулив їх. Минув якийсь час, доки зіниці призвичаїлися до яскравого сяйва. Обличчя за ґратами було новим, проте водночас дивовижним чином воно здавалося знайомим.

– Я сказав тобі: подивися на мене.

Вальс підкорився. Коли втрачаєш почуття власної гідності, підкорятися стає набагато легше, ніж наказувати. Відвідувач наблизився до ґрат і став уважно розглядати Вальса, водячи променем ліхтаря по його змарнілому тілу. Лише тоді Вальс збагнув, чому риси обличчя, яке дивилося на нього з-за ґрат, здалися йому знайомими.

– Ендайя? – пробелькотів він. – Ендайє, це ти?

Ендайя кивнув. Неначе небеса розчинилися перед Вальсом, і йому здалося, ніби він уперше за багато днів чи тижнів задихав по-справжньому. Мабуть, це ще один сон. Іноді, заблукавши в мороці, він провадив розмови зі своїми уявними рятівниками. Вальс придивився знову й розсміявся. Це був Ендайя. Із крові й плоті.

– Дякувати Богу, дякувати Богу, – захлипав він. – Це я, Маурісіо Вальс. Міністр Вальс… Це я…

Він простягнув руку до Ендайї, плачучи від удячності, не соромлячись того, що поліціянт бачить його в такому стані: напівголого, покаліченого, у власному лайні й сечі. Ендайя ступив крок до нього.

– Скільки я вже тут? – запитав Вальс.

Ендайя не відповів.

– Із моєю донькою Мерседес усе гаразд?

Ендайя мовчав. Вальс, хапаючись за пруття, із превеликими труднощами зіп’явся на ноги й опинився на одному рівні з поглядом поліціянта. Той дивився на нього без жодного виразу. Невже він знову марить?

– Ендайє?

Чоловік дістав цигарку й запалив її. Вальс відчув запах тютюну, уперше за весь той час, що видавався йому довгими роками. Нічого приємнішого він не нюхав у своєму житті. Він гадав, що цигарка призначалася йому, аж доки не побачив, як Ендайя підносить її до рота й глибоко затягується.

– Ендайє, витягни мене звідси, – попросив він.

Очі поліціянта зблиснули поміж звоями диму, що злинали з-посеред його пальців.

– Ендайє, це наказ. Витягни мене звідси.

Чоловік усміхнувся й затягнувся ще кілька разів.

– Твої друзі на тебе образилися, – урешті сказав він.

– Де моя донька? Що ви їй зробили?

– Нічого. Поки що.

Вальс почув чийсь голос, що здійнявся розпачливим зойком, і навіть не усвідомив, що це його власний. Ендайя кинув недокурок у камеру, Вальсові під ноги. Поліціянт не змінився на обличчі, коли в’язень, побачивши, що він іде, з останніх сил кинувся лементувати й битися об темничні ґрати, доки не впав, знеможений, на коліна. Дверцята вгорі загрюкнулись, наче надгробна плита, і темрява знову оповила Вальса, холодніша, ніж будь-коли.

23

Серед небезпек, що чигають у самому серці Барселони на охочих до пригод, удосталь і неприступних місць, і потаємних безодень. Випробування ж для найхоробріших – це Цивільний реєстр. Варґас іще здалеку побачив його пошарпаний, підправлений шлакоблоками фасад і зітхнув. Запнуті фіранками вікна, немов набундючене обличчя мавзолею, попереджали нерозважливого подорожнього, щоб той навіть не думав добутися всередину. Подолавши першу перешкоду у вигляді дубових дверей, що перепиняли вхід простим смертним, Варґас опинився перед наступним бар’єром – стійкою реєстратури, за якою сидів чоловічок і без жодного натяку на приязність пугачем зиркав на новоприбулого.

– Доброго ранку, – привітався Варґас мирним тоном.

– Ранок був би добрим, якби зараз були приймальні години. А згідно з оголошенням, яке висить надворі, ми приймаємо з одинадцятої до першої, з вівторка по п’ятницю. А сьогодні понеділок, восьма година тринадцять хвилин ранку. Ви не вмієте читати?

Варґас, загартований у боях із цим маленьким тираном, що живе не в одному чиновникові, який володіє гербовим папером і офіційною печаткою, прибрав люб’язний вираз зі свого обличчя й сунув своє посвідчення просто під ніс черговому. Чоловічок сковтнув слину.

– Але ж ви то вже напевне вмієте читати.

Черговий мало не захлинувся слиною. Куди й поділося його невдоволення.

– Слухаю вас, пане капітане. Прошу вибачення за непорозуміння. Чим я вам можу допомогти?

– Я хотів би поговорити з кимось, хто тут у вас головний, і бажано, щоб він не був таким кретином, як ти.

Черговий миттю схопив слухавку і став викликати якусь сеньйору Луїсу.

– Мені байдуже, – пробубонів він. – Скажи їй, щоб негайно спустилася сюди.

Чоловічок поклав слухавку, обсмикнувся й, опорядившись, поглянув на Варґаса.

– Пані директорка зараз вийде, щоб вас прийняти, – оголосив він.

Варґас присів на дерев’яну лавку, не спускаючи очей з чергового. За кілька хвилин з’явилася крихітна жіночка з волоссям, зібраним у хвостик, і в окулярах без оправи, за якими ховалися проникливі очі. Жінка здійняла одну брову й без жодних пояснень, на ходу, зробила правильний висновок про те, що тут відбулося.

– Не сердьтеся на Кармону, із нього багато не візьмеш. Мене звати Луїса Алькайне. Чим я можу вам допомогти?

– Моє ім’я Варґас. Я з Головного управління поліції Мадрида. Мені треба звірити номери свідоцтв. Це важливо.

– Тільки не кажіть, що це також терміново, – тут такі слова приносять нещастя. Можна глянути на ваші номери?

Поліціянт простягнув їй список. Донья Луїса кинула на них оком і кивнула.

– Вам прибуття чи вибуття?

– Перепрошую?

– Ці ось – номери свідоцтв про смерть, а ці – про народження.

– Ви впевнені?

– Я завжди впевнена. Не дозволяйте ввести себе в оману моїм зростом.

Луїса мала усміх хитрої кішки.

– У такому разі я хотів би поглянути і на ті, і на інші, якщо це можливо.

– Усе можливо в дивовижному світі іспанської бюрократії. Прошу за мною, пане полковнику, – мовила Луїса, притримавши Варґасові двері за стійкою.

– Я лише капітан.

– Яка прикрість. Із того, як налякався Кармона, я зробила висновок, що у вас мусить бути якесь високе звання, уявляєте? А вам не надають титули за зростом?

– Я вже давно росту донизу. Роки беруть своє.

– Повірте, я вас розумію. Коли я вперше з’явилася тут, то виглядала, як балерина, а тепер – самі бачите.

Варґас ішов за директоркою коридором, якому не було кінця-краю.

– Мені здається, чи ця будівля справді зсередини більша, ніж іззовні? – запитав він.

– Ви не перший, хто це зауважив. Щоночі будинок виростає на якусь дещицю. Подейкують, що він харчується працівниками в неоплачуваній відпустці та практикантами, які засинають над особовими справами. Тож я на вашому місці малася б на бачності.

Коли коридор нарешті завершився, Луїса зупинилася перед масивною, схожою на церковну, брамою, на вершку якої хтось почепив аркуш паперу із написом:

Лишай терпіння всяк, хто входить…

Луїса штовхнула двері й підморгнула Варґасові.

– Ласкаво просимо до магічного світу проштампованих паперів і двопесетових ордерів.

Перед Варґасом постало паморочливе видовище: громаддя книжкових полиць, драбин і картотек простягалося вдалечінь під склепінням стрільчастих арок, наче на картині флорентійської школи живопису, а лампи, підвішені хитромудрою конструкцією вгорі, цідили порошнисте світло, що спадало додолу, немов обтріпана завіса.

– Матір Божа, – пробурмотів Варґас. – Як тут узагалі можна щось знайти?

– Задум полягає в тому, щоб тут справді нічого не можна було знайти, одначе, якщо до ваших послуг спритні й умілі руки помічниці, тут можна роздобути навіть філософський камінь. Дайте мені ваш список.

Луїса привела Варґаса до стіни, заставленої шафами з теками, що здіймалися аж до стелі. Директорка клацнула пальцями, і з’явилося двійко старанних на вигляд працівників.

– Мені потрібні книги з секцій від 1 до 8В з 1939 до 1943 роки і з секцій від 6С до 14 за той самий період.

Працівники подалися шукати драбини, а Луїса тим часом запропонувала Варґасові присісти за один з робочих столів посеред зали.

– Чому тридцять дев’ятий? – запитав поліціянт.

– Усі ці особові справи пронумеровані за старим зразком. Правила нумерації змінилися в 1944 році, коли запровадили загальне посвідчення особи. Вам пощастило, адже багато довоєнних архівів утрачено, але весь період з 1939-го до 1944-й зібрано в окремій секції, яку було впорядковано кілька років тому.

– Ви хочете сказати, що всі ці особові справи належать до періоду відразу після громадянської війни?

Луїса кивнула.

– Ворушите минуле, еге ж? – запитала директорка. – Маю похвалити вас за сміливість, однак навряд чи за розважливість. Мало кому хочеться копирсатися в тих часах.

Поки вони чекали працівників із потрібними теками, Луїса гаяла час, розглядаючи Варґаса з цікавістю лікаря.

– Скільки годин ви вже не спали?

Поліціянт глянув на годинник.

– Трохи більше за добу.

– Я попрошу, щоб вам зробили кави. Це все може затягтися.

Минуло дві з половиною години, і Луїса та її два помічники успішно вибралися з океану паперів і завершили своє довге плавання, внаслідок чого на столі перед Варґасом, який на той час уже ледве тримався, утворився острівець із тек. Поліціянт зважив те завдання, що лежало перед ним, і зітхнув.

– Допоможете мені, сеньйоро Луїсо?

– Так, звісно.

Луїса відпустила своїх помічників і, доки Варґас допивав третю філіжанку кави, сама взялася сортувати реєстраційні книги, розкладаючи їх на два стоси, що повільно росли.

– Ви не хочете мене запитати, навіщо все це? – поцікавився Варґас.

– А мала би?

Він усміхнувся. Незабаром Луїса зітхнула з полегшенням.

– Ну ось. Усе мало би бути тут. Тепер нумо дивитися на ваш список.

Звіряючи з номерами, вона відбирала теку за текою. Варґас зауважив, що директорка хмурить чоло що далі, то більше.

– Щось не так? – запитав він.

– Ви впевнені, що ці номери правильні?

– Інших у мене нема… А в чому річ?

Луїса звела очі від документів і подивилася на нього з дивним виразом.

– Та ні в чому. Просто це все діти.

– Діти?

– Так. Погляньте самі.

Луїса поклала дві реєстраційні книги перед Варґасом і стала порівнювати відповідні цифри.

– Бачити дати?

Варґас спробував розібратися в цій китайській грамоті. Луїса кінчиком олівця спрямувала його до потрібного місця.

– Вони йдуть попарно. Кожному свідоцтву про смерть відповідає свідоцтво про народження. Виписані одного й того самого дня, одним і тим самим службовцем, в одному й тому самому відділі, в один і той самий час.

– Звідки вам це відомо?

– З контрольного коду. Ось, бачите?

– І що це значить?

– Не знаю.

– Хіба це нормально, що один і той самий службовець оформлює обидва свідоцтва одночасно?

– Ні. Тим паче свідоцтва, що мали би вироблятися двома різними відділами.

– Що могло б спричинити до такого?

– Свідоцтва виписано не за процедурою. Раніше вони виготовлялися районними відділеннями. А ці всі вироблено в головному.

– Це незвично?

– Доволі незвично. Але це ще не все: якщо тільки тут немає помилки, виходить, що всі ці свідоцтва було оформлено за один день.

– А це дивно.

– Дивніше, ніж на вербі груші. Але це тільки початок.

Варґас утупився в неї.

– Усі смерті засвідчено у Військовому шпиталі. Чи багато дітей помирає у військових шпиталях?

– А народження?

– У лікарні «Саґрадо Корасон». Також усі без винятку.

– Це може бути випадковістю?

– Якщо ви довірлива людина… І погляньте на вік дітей. Як можете бачити, тут числа також ідуть парами.

Варґас напружив зір, однак утома забирала всю його здатність мислити.

– Кожному свідоцтву про смерть відповідає свідоцтво про народження, – пояснила Луїса.

– Не розумію.

– Кожна дитина, що народилася, має дату народження, якій відповідає дата народження дитини, що померла.

– Я можу позичити у вас усі ці документи?

– Оригінали не можна виносити звідси. Треба запросити копії, це забере щонайменше місяць часу, і то натиснувши на всі важелі.

– А немає швидшого шляху?

– І менш публічного? – докінчила Луїса.

– І менш публічного.

– Посуньтеся трохи.

Луїса взяла аркуш паперу й ручку і протягом півгодини виписувала імена, дати, номери свідоцтв і коди з кожної особової справи. Варґас споглядав, як вона охайним, учительським почерком виводить кожну цифру, і намагався відшукати той ключ, що відімкне йому двері до розуміння всього цього. Лише тоді, коли його погляд, утомлений безліччю слів і чисел, уже зіслизав з аркуша, поліціянт побачив ім’я, яке директорка щойно написала.

– Одну хвилинку, – зупинив він її.

Луїса посунулася. Варґас узявся перебирати особові справи і зрештою знайшов, що шукав.

– Маташ, – пробурмотів він.

Луїса схилилася над документами, які переглядав поліціянт.

– Дві доньки. Загинули одного й того самого дня… Вам це щось говорить? – запитала вона.

Варґасів погляд ковзнув у сам низ свідоцтва.

– А це що таке?

– Підпис чиновника, який засвідчив виданий документ.

Чистий, елегантний почерк того, хто знається на декораціях і бюрократичних нюансах. Варґасові губи мовчки вимовили ім’я, і поліціянт відчув, як у жилах йому похолола кров.

24

Помешкання пахло Алісією. Пахло її парфумами, пахло її присутністю і тими пахощами, які лишав по собі доторк її шкіри до чогось. Фернандіто сидів на канапі вже цілу вічність у товаристві лише цих запахів і тривожного почуття, яке починало з’їдати його живцем. Алісія вийшла з револьвером якусь чверть години тому, але очікування хлопцеві вже видавалося нескінченним. Неспроможний всидіти на місці ні секунди довше, він устав і, прагнучи ковтнути свіжого повітря, відчинив вікно, яке виходило на вулицю Авіньйон. «Якщо пощастить, – подумав Фернандіто, – ці бентежливі запахи заберуться геть із кімнати й полинуть собі шукати іншу жертву». Хлопець почекав, доки морозне повітря прояснить йому думки, а потім повернувся до канапи з твердим рішенням чекати на Варґаса, як його й просила Алісія. Його благородного наміру вистачило хвилин на п’ять. Невдовзі Фернандіто став никати по вітальні, читаючи назви книжок на полицях, водячи пальцями по меблях, коли минав їх, розглядаючи предмети, на які він не звертав уваги під час попередніх візитів, і уявляючи, як Алісія ходить цим самим приміщенням і торкається тих самих речей. «Так не піде, Фернандіто, – подумав він. – Присядь».

Стільці тікали від нього. Коли у вітальні все було сходжено й переходжено, Фернандіто подався в коридор, наприкінці якого виднілися двоє дверей. Одні вели до ванної кімнати. За другими мала би бути спальня. Зненацька на хлопця наринув сором, він знітився, стривожився, змішався і, не дійшовши навіть до ванної, повернувся до вітальні. Там він сів на стілець і став чекати. Хвилини тяглися, наче желе, і єдиною відрадою було цокання годинника на стіні. Час, усвідомив Фернандіто, завжди тече зі швидкістю, протилежною до потреб того, хто його проживає.

Хлопець знову підвівся й підійшов до вікна. Варґаса не було видно. П’ятьма поверхами нижче далеке життя йшло своїм звичаєм. Не знати як, Фернандіто знову опинився в коридорі. Перед дверима до ванної. Він зайшов і подивився на себе в дзеркалі. На поличці стояла відкручена губна помада. Хлопець узяв її в руки й оглянув. Червона, як кров. Фернандіто поставив помаду на місце і вийшов з ванної, зніяковілий. Навпроти були двері до спальні. Із порога він бачив, що ліжко застелене. Алісія не спала на ньому. Тисячі думок наскочили на Фернандіто, однак він винищив їх усі, перш ніж вони встигли розтулити рота.

Хлопець ступив кілька кроків досередини, дивлячись на ліжко. Уявив Алісію, що простягнулася на ньому, й відвів погляд. «Цікаво, – подумав Фернандіто, – скільки чоловіків, причмелені, лежали тут, коло неї, пестячи її тіло руками й устами?» Хлопець підійшов до шафи й відчинив її. У півтемряві неясно виднівся гардероб Алісії. Фернандіто погладив плаття пучками пальців і зачинив дверцята. Перед ліжком стояла дерев’яна тумба. Фернандіто висунув першу шухляду й побачив цілий склад бездоганно зложених шовкових і трикотажних предметів одягу. Чорних, червоних, білих. Минуло кілька секунд, доки хлопець дотямив, що бачить перед своїми очима. Спідню білизну Алісії. Фернандіто сковтнув слину. Його пальці потяглися й зупинилися за кілька сантиметрів від тканини. Хлопець відсмикнув руку, наче обпечену, й засунув шухляду.

– Бовдур, – мовив він сам до себе.

Хай там як, бовдур чи ні, а другу шухляду він теж висунув. Там лежали шовкові панчохи і якісь пристосування з гумок, призначені, схоже, щоб їх підтримувати. Фернандіто відчув, як йому паморочиться перед очима. Він повільно похитав головою і хотів було вже засунути шухляду, коли саме в цю мить телефон задзвонив із такою люттю, що Фернандіто здалося, ніби серце його відірвалося від інших органів і ось-ось вилетить через рот, щоб розбитися об стіну. Засунувши одним махом шухляду, він кинувся чимдуж назад до вітальні. Телефон деренчав докірливо, як пожежна тривога.

Фернандіто підійшов до апарата, що аж здригався, і втупився в нього, не знаючи, що робити. Дзвінок лунав безперестанку ще протягом хвилини, якщо не довше. Коли хлопець нарешті тремтячою рукою взяв слухавку, телефон замовк. Фернандіто поклав слухавку й глибоко відітхнув. Він сів і заплющив очі. Щось стукало в грудях. Це було його серце, що калатало, як навіжене, і, здавалося, застрягло десь у горлянці. Фернандіто розсміявся сам над собою. Але ж він і безглуздо поводився! Якби тільки Алісія його бачила…

Він не придатний до цієї роботи, сказав собі Фернандіто. Що швидше він визнає очевидне, то краще. Події минулої ночі і той незначний досвід, який він дістав на службі в Алісії, показали, що його місце не у світі інтриг, а в торгівлі і сфері послуг. Щойно Алісія повернеться, він оголосить їй про свою відставку. Що ж до його порпання в інтимних предметах одягу своєї начальниці, то про це краще забути. Куди достойніших за нього чоловіків згубили набагато менші дрібниці, подумав він.

Завдяки таким повчальним роздумам самовладання помалу верталося до Фернандіто, коли раптом телефон біля нього задзеленчав знову, і цього разу хлопець рефлекторно підняв слухавку й ледь чутно сказав «ало».

– Хто це? – оглушив його голос на другому кінці провода.

Дзвонив Варґас.

– Це Фернандіто, – відповів хлопець.

– Поклич Алісію до телефона.

– Сеньйорита Алісія вийшла.

– Куди?

– Я не знаю.

Варґас вилаявся впівголоса.

– А ти що робиш у неї вдома?

– Сеньйорита Алісія наказала мені дочекатися вас і розповісти все, що сталося вночі.

– А що сталося вночі?

– Мабуть, краще про це не по телефону. Де ви зараз?

– У Цивільному реєстрі. Алісія не казала, коли повернеться?

– Вона нічого не казала. Узяла пістолет і пішла.

– Пістолет?

– Власне кажучи, револьвер, такий, що з барабаном…

– Я знаю, що таке револьвер, – урвав його Варґас.

– Ви прийдете сюди?

– Трохи пізніше. Спершу зайду до себе – прийму душ і перевдягнуся, бо від мене тхне вже нестерпно, а потім піднімуся до Алісії.

– Я чекатиму на вас.

– Сподіваюся. А, і Фернандіто…

– Що?

– Не дай Боже, я дізнаюся, що ти чіпав щось, чого не маєш чіпати.

«Блакитний трамвай» повз до нудоти повільно. Алісія прийшла на зупинку саме вчасно, щоб заскочити у вагон, коли водій вже зібрався рушати проспектом Тібідабо вгору. Трамвай був напханий по саме нікуди ватагою школярів, вочевидь із інтернату. Двоє священиків із суворими обличчями везли їх, як припустила Алісія, на екскурсію до храму на верхівці гори. Вона була єдиною жінкою серед усіх пасажирів. Щойно вона сіла на місце, яким їй за вказівкою священика поступився один зі школярів, як хлопчачий гамір ущух настільки, що стало чути бурчання в учнівських кишках. Хоча, може, це просто гормони, зірвавшись із прив’язі, наробили ґвалту в їхніх жилах. Алісія опустила очі й удала, ніби навколо нікого немає. Школярі, яким мало бути років тринадцять-чотирнадцять, скоса позирали на неї, немовби ніколи в житті не бачили подібної істоти. Один із них, рудий хлопчина із пришелепуватим виразом на обличчі, подзьобаному ластовинням, сидів наче загіпнотизований просто навпроти Алісії. Його погляд безупинно стрибав від колін дівчини до її обличчя й назад. Алісія підвела голову й на кілька секунд поглянула йому просто в очі. Бідолаха ледь не вдавився. Один зі священиків відважив йому запотиличника.

– Маноліто, не сором нас, – застеріг його панотець.

Решту дороги вони їхали серед тиші, лише подеколи хтось крадькома кидав на неї погляд і чулося притлумлене хихотіння. «Це видовище статевого дозрівання в усій своїй красі – найкраще щеплення проти ностальгії за молодістю», – подумала Алісія.

Коли трамвай прибув на кінцеву зупинку, вона вирішила зачекати, доки священики виженуть школярів, наче стадо огирів, із вагона. У вікно Алісія бачила, як вони безладною юрбою рушили до зупинки фунікулера, обмінюючись штурханами й масними смішками. Найбільш збуджені оберталися, щоб поглянути на неї і поділитися своїми думками з товаришами. Алісія зачекала, доки священики зібрали їх усіх на зупинці, наче в загін, а тоді вийшла з трамвая. Вона перетнула майданчик, не відриваючи погляду від величного фасаду «Ель-Пінару», що височів на пагорку. За кілька метрів від трамвайної зупинки, коло дверей ресторану «Ла Вента», стояли припарковані дві чорні машини. Алісія добре знала цей заклад: це був улюблений ресторан Леандро в Барселоні і він не раз приводив її сюди, щоб навчити етикету й хороших манер за столом. «Вишукана сеньйорита тримає столове приладдя так, наче пестить його». Алісія сунула руку в сумочку і, намацавши револьвер, зняла його з запобіжника.

На величезну територію маєтку «Ель-Пінар» провадили два входи. Головний, яким заїжджали машини, розміщувався на вулиці Мануеля Арнуса, метрів за сто чи трохи більше від майданчика, далі по дорозі, що оббігала пагорб у напрямку точно на північ до Водної магістралі. Другий вхід – залізна хвіртка, за якою починалися сходи, що вели через сад, – був за кілька кроків від трамвайної зупинки. Алісія пройшла вперед повз хвіртку. Як і очікувалося, та була зачинена. Дівчина пішла далі вздовж муру до головного входу. Там стояв ще один будинок, імовірно колишнє житло сторожі маєтку, за яким, підозрювала Алісія, мали би стежити й зараз. Обійшовши пагорб, вона помітила нагорі щонайменше одну постать, яка оглядала околиці. Можливо, в Ендайї були ще люди, як у будинку, так і зовні. Алісія зупинилася посеред дороги, ставши під таким кутом, щоб її не було видно з головного входу, і взялася оглядати мур. Доволі швидко вона визначила місце, де Фернандіто вчора вночі пробрався на територію маєтку. Повторити його маневр посеред білого дня було годі. Стало зрозумілим, що їй потрібна буде допомога. Повернувшись на майданчик, де трамвай уже рушав назад, Алісія попрямувала до «Ла Венти». Зайшовши до ресторану, що о цій порі був порожній (кухня починала працювати значно пізніше), дівчина попрямувала до барної стійки й сіла на один із табуретів. Із-за заслони визирнув бармен і підійшов із ввічливою усмішкою.

– Келих білого вина, будь ласка.

– Маєте побажання до сорту?

– На ваш розсуд.

Бармен кивнув і вправно наповнив келих, не дивлячись на Алісію.

– Можна скористатися вашим телефоном?

– Звісно, сеньйорито. Он він, позаду, наприкінці барної стійки.

Алісія почекала, доки бармен знову зникне за завісою, сьорбнула вина й підійшла до телефона.

Фернандіто визирав у вікно, сподіваючись помітити Варґасову постать у натовпі перехожих, що плинув угору вулицею Авіньйон, коли телефон за його спиною задзвонив знову. Цього разу хлопець уже не вагався й відразу схопив слухавку.

– Де ви поділися? Ви ще не прийшли?

– Хто не прийшов? – запитала Алісія на другому кінці проводу.

– Пробачте, я гадав, що це капітан Варґас.

– Ти його бачив?

– Він дзвонив і сказав, що прийде сюди.

– Як давно?

– Приблизно чверть години тому. Він сказав, що був у Цивільному реєстрі.

У слухавці запала мовчанка, яку Фернандіто витлумачив як те, що Алісія збентежилася.

– Він не сказав, що там робив?

– Ні. З вами все гаразд?

– Все гаразд, Фернандіто. Коли прийде Варґас, спершу розповіси йому те, що розповів мені, а потім скажеш, що я чекаю на нього в барі біля фунікулерної станції Тібідабо.

– Це поруч із «Ель-Пінаром»…

– Скажи йому, щоб поквапився.

– Вам потрібна допомога? Може, я під’їду?

– Навіть не думай. Мені треба, що ти дочекався Варґаса і вчинив так, як я тобі наказала. Ти мене зрозумів?

– Зрозумів… Сеньйорито Алісіє?

Алісія вже поклала слухавку. Фернандіто якусь хвилю далі стояв, утупившись у телефон, коли помітив щось краєм ока. У вікні Варґасового помешкання навпроти він побачив якийсь рух. Фернандіто подумав, що то, мабуть, поліціянт піднявся до себе, поки він розмовляв із Алісією. Хлопець підійшов до вікна, щоб придивитися й переконатися, чи так воно є насправді, коли помітив Варґаса, який наближався до дверей «Ґран Кафе».

– Капітане! Варґасе! – на весь голос загукав хлопець.

Поліціянт зник за дверима кафе. Фернандіто знову глянув у вікно на тому боці вулиці й устиг роздивитися постать, що запинала фіранки. Хлопець хотів набрати номер, який дала йому Алісія, але зненацька погане передчуття охопило його. Фернандіто рушив до дверей і, прискорюючись із кожним кроком, кинувся сходами вниз.

25

Варґас вставив ключ від свого помешкання в замок і відразу помітив, що щось негаразд. Ключ увійшов з труднощами, немовби наштовхнувся на якісь клинці в механізмі, а коли провернувся, то поліціянт відчув, що пружина майже не чинить опору. Замок хтось зламав. Варґас дістав зброю і м’яко прочинив двері, штовхнувши їх ногою. Усередині приміщення, яке складалося з двох невеличких кімнат, розділених бісерною завісою, панувала півтемрява. Фіранки було запнуто. Варґас пам’ятав, що лишив їх відтуленими, коли йшов. Поліціянт звів курок. Постать нерухомо завмерла в кутку. Варґас підніс зброю і націлився.

– Будь ласка, не стріляйте! Це я!

Варґас ступив кілька кроків уперед, і постать із піднятими догори руками вийшла йому назустріч.

– Ровіро? Якого біса ти тут робиш? Я ледве не розніс тобі довбешку!

Маленький шпиг, вбраний у своє благеньке пальто, дивився на нього, тремтячи від жаху.

– Опусти руки, – наказав Варґас.

Ровіра закивав головою і послухався.

– Пробачте мені, капітане. Я не знав, що робити. Я хотів зачекати вас унизу, на вулиці, але за мною стежили, я впевнений у цьому, і тоді я подумав…

– Не жени коней, Ровіро. Про що ти взагалі кажеш?

Ровіра глибоко відітхнув і став вимахувати руками, наче не знав, із чого почати. Варґас зачинив двері й показав йому на фотель.

– Сідай.

– Авжеж. Дякую, сеньйоре.

Варґас узяв стілець і всівся навпроти Ровіри.

– Давай спочатку.

Коротун натужно ковтнув слину.

– Я приніс вам повідомлення від комісара Лінареса.

– Від Лінареса?

Ровіра ствердно кивнув.

– Це він наказав мені стежити за вами й за сеньйоритою Алісією. Але запевняю вас: я робив так, як ви наказали, і тримався віддалік, щоб не заважати. І розповідав якомога менше, аби лише щось записати до справи.

– Яке повідомлення? – урвав його Варґас.

– Комісарові Лінаресу, коли він прибув до управління, зателефонували. Із Мадрида. Хтось дуже високопоставлений. Комісар попросив мене переказати, що ви в небезпеці і вам краще покинути місто. Вам і сеньйориті Алісії. Він наказав мені розшукати вас у морзі й повідомити це. У морзі мені сказали, що ви подалися до Цивільного реєстру. Ви дізналися там щось цікаве?

– Нічого, що тебе стосувалося б. Що далі?

– Отже, я попрямував до реєстру, але там мені теж сказали, що ви вже пішли звідти, і тоді я побіг сюди, щоб дочекатися вас тут. І саме цієї миті я зрозумів, що за мною стежать.

– Хіба це була не твоя робота?

– Є ще хтось, окрім мене.

– Хто?

– Я не знаю.

– А як ти зайшов сюди?

– Двері були відчинені. Мабуть, зламали замок. Я переконався, що всередині нікого нема, зачинився й запнув фіранки, щоб ніхто не бачив, що я чекаю на вас тут.

Варґас довго мовчки дивився на нього.

– Я вчинив щось погане? – боязко запитав Ровіра.

– Чому Лінарес не подзвонив мені в морг?

– Комісар сказав, що телефони в управлінні прослуховуються.

– А чому він сам не прийшов?

– У нього зустріч із тим офіцером, якого прислали з міністерства. Його звати Алая чи якось так.

– Ендайя.

Ровіра кивнув.

– Ага.

Чоловічок не переставав труситися, як новонароджене щеня.

– Можна мені склянку води, будь ласка? – попросив він.

Варґас завагався на мить. Потім підійшов до комода й налив склянку води з напівповної карафки.

– А сеньйорита Алісія? – запитав Ровіра за його спиною. – Вона не з вами?

Варґас зауважив, що Ровірин голос прозвучав дуже близько, і, обернувшись зі склянкою в руці, побачив коротуна зовсім поруч. Той уже більше не тремтів, а налякана фізіономія змінилася непроникною машкарою.

Варґас навіть не помітив клинка.

Він відчув, як щось гостре ввігналося йому в бік так люто, наче хтось вгатив молотком по ребрах, і зрозумів, що вістря пробило легеню. Йому здалося, що Ровіра посміхається, і коли поліціянт хотів вихопити револьвер, коротун ударив його ножем вдруге. Лезо ввійшло йому в шию аж по руків’я, і Варґас похитнувся. Зір йому затуманився, і він схопився за комод. Третій удар пробив йому живіт. Поліціянт осунувся на підлогу. Ровірина тінь нависла над ним. Поки Варґасове тіло здригалося в конвульсіях, вбивця забрав у нього зброю, байдуже оглянув її, а потім відкинув геть.

– Металобрухт, – зневажливо промовив він.

Варґас заглянув у його бездонні очі. Ровіра почекав якусь хвилю, а тоді завдав ще два удари у живіт, провертаючи лезо під час цього. Поліціянт вихаркнув фонтан крові й спробував ударити Ровіру, чи ким там була ця істота, що так його покремсала. Його кулак ледве торкнувся обличчя вбивці. Ровіра вийняв закривавлений кинджал і показав його поліціянтові.

– Сучий син, – пробелькотів Варґас.

– Слухай мене уважно, ти, старе лайно. Я хочу, щоб ти помер, знаючи: із нею я вже не буду таким милосердним. Із нею я забавлятимуся довго, а коли покажу їй усе, на що здатен, вона проклинатиме тебе за те, що ти її так підвів.

Варґас відчув, як нестерпний холод оволодіває ним і знерухомлює кінцівки. Серце йому билося з шаленою швидкістю, повітря бракувало. Під ним розтікалася липка теплувата рідина. Очі його наповнилися слізьми, і Варґаса опанував такий страх, якого він ніколи не відчував у своєму житті. Убивця витер ніж об лацкани його піджака й заховав зброю. Він сидів навпочіпки, зазирав Варґасові в очі й насолоджувався його агонією.

– Ну як? – запитав він. – Що ти зараз відчуваєш?

Варґас стулив очі, і перед ним постав образ Алісії. Поліціянт помер із усмішкою на устах, і коли чоловік, якого він знав як Ровіру, побачив це, убивцю охопила несамовита лють. Хоч і знав, що Варґас уже мертвий, він кинувся гамселити його по обличчю, аж доки не збив собі кулаки до крові.

За дверима Фернандіто слухав усе це. Вибігши сходами нагору, він затримався перед тим, як подзвонити до Варґасового помешкання. Звуки глухих ударів, що лунали по той бік, спинили його. Поміж цими жахливими ударами по чомусь, що, як видавалося, було плоттю й кістками, чийсь надламаний голос ревів із люттю. Фернандіто спробував відчинити двері, але вони виявилися замкненими. Враз удари припинилися, і почулися кроки, що наближалися до виходу. Страх узяв гору, і, ковтаючи сором, хлопець поквапився заховатися нагорі. Він приклеївся до стіни на сходовому майданчику горішнього поверху й почув, як відчиняються двері, а потім, як хтось спускається сходами. Фернандіто визирнув згори в сходовий колодязь і побачив низького на зріст чоловіка в чорному пальті. Повагавшись якусь хвилю, хлопець тишком спустився до Варґасових дверей. Ті були прочинені. Він став на порозі й побачив тіло поліціянта, яке простягнулося посеред чогось темного, що здавалося рідким дзеркалом. Фернандіто збагнув, що це таке, лише коли ступив у калюжу й, послизнувшись, упав ницьма біля трупа. Варґас, білий, наче мармурова статуя, був мертвий. Якусь хвилю Фернандіто не знав, що йому робити. Потім, побачивши на підлозі зброю поліціянта, підібрав її і кинувся сходами вниз.

26

Із моря насунуло хмаровище й похоронним саваном накрило Барселону. Алісія, що сиділа за барною стійкою, обернулася, почувши перші відзвуки грому. Дівчина дивилася на смугу темряви, що невблаганно наповзала на місто. Електричний спазм освітив вировище хмар, і невдовзі перші краплини дощу застукотіли по шибках. За кілька хвилин ринула злива, і світ щез у сірому непроникному мороці.

Буря шаленіла, коли Алісія покинула ресторан і знову попрямувала до кам’яного муру, що оточував маєток «Ель-Пінар». Дощова завіса розмивала обриси предметів і давала Алісії потрібне їй прикриття. Ще раз пройшовши перед хвірткою, дівчина переконалася, що звідси будинок ледве видно. Вона обійшла маєток удруге й видерлася на мур у вибраному заздалегідь місці. Зістрибнувши на той бік, Алісія приземлилася на товстий настил із листя, що розкисло під дощем і пом’якшило її падіння. Ховаючись за деревами, дівчина перетнула сад і вийшла на головну дорогу. Нею Алісія дісталася до задньої частини будинку, де побачила ті вікна до кухонних приміщень, про які згадував Фернандіто у своїй розповіді. Дощ періщив несамовито, струмені води стікали по стінах будинку. Алісія зазирнула в одне з вікон і оглянула приміщення. Вона впізнала вкритий темними плямами дерев’яний стіл, на якому перед очима Фернандіто помирав Віктор Морґадо. Поліціянтів не було видно. Гуркіт грому струсонув будинком аж до підвалин. Алісія вдарила руків’ям револьвера в шибку, і скло розлетілося на друзки. За мить дівчина вже була всередині.

Фернандіто йшов за незнайомцем по п’ятах. Чоловік безтурботно чимчикував вулицею, наче кілька хвилин тому і не вбив холоднокровно людину, а просто вийшов прогулятися. Зблиснув перший спалах блискавки, і перехожі поквапилися заховатися від дощу під арками на Королівській площі. Убивця не пришвидшив ходи і не виявив жодних намірів шукати схованки. Він далі неспішно простував у напрямку до Ла-Рамбли. Там, просто на краю тротуару, незнайомець затримався. Фернандіто, що наближався до нього, пересвідчився, що одяг чоловіка весь мокрий. На мить хлопцеві закортіло дістати з кишені Варґасів револьвер і вистрілити вбивці у спину. Той стояв нерухомо, немовби відчував присутність Фернандіто й чекав на нього. Відтак нарешті знову рушив, перетнув Ла-Рамблу, вийшов на початок вулиці Конде-дель-Асальто й попрямував у саме серце Равалю.

Фернандіто, пустивши незнайомця трохи вперед, пішов за ним і побачив, як чоловік на розі з вулицею Ланкастер повернув праворуч. Хлопець поквапився і прибіг туди саме вчасно, щоб побачити, як незнайомець зникає у під’їзді одного з будинків. Фернандіто перечекав кілька секунд, а потім повільно наблизився, притискаючись до стіни. Струмені брудної води, що падали з карнизів, бризкали йому в обличчя й лилися за комір. Хлопець зупинився перед дверима, до яких зайшов убивця. Здалеку йому здалося, що це вхід до сходової клітки, але тепер виявилося, що на першому поверсі розміщено якесь торгове приміщення. Ворота були запечатані іржавими мідними ролетами. Менші дверцята, прорізані в металі, були ледь-ледь прочинені. Розмита вивіска над ними повідомляла:

Фабрика манекенів

БРАТИ КОРТЕС

Майстерня з пошиття одягу

Заснована в 1909 році

Швальня видавалася покинутою вже багато років тому. Фернандіто завагався. У ньому все криком кричало, благаючи забиратися якомога подалі звідси й бігти по допомогу. Він дійшов уже майже до повороту, коли образ понівеченого Варґасового тіла і його знекровленого обличчя зупинив хлопця. Він повернувся і став перед входом до майстерні. Відтак просунув пальці між одвірком і дверцятами й прочинив їх на кілька сантиметрів.

У приміщенні панувала цілковита темрява. Фернандіто відчинив двері навстіж, впускаючи всередину жмуток тьмавого світла, що пробивалося крізь завісу дощу. Ставши на вихопленому з мороку порозі, хлопець оглядав обриси приміщення, схожого на крамнички з часів його дитинства. Дерев’яні прилавки, шафи-вітрини, кілька перекинутих стільців. Усе вкривало щось, що спершу здалося Фернандіто прозорою шовковою тканиною, і лише по якійсь хвилі він збентежено усвідомив, що це павутина. У кутку, обійнявши один одного, стояли два голі манекени: неначе якась гігантська комаха затягнула їх туди, щоб ізжерти.

Фернандіто почув металічні відляски, які йшли з нутрощів приміщення. Придивившись, він побачив за вкритим пилом прилавком запнутий завісою вхід до підсобки. Запона досі легенько погойдувалася. Хлопець, боячись дихнути, підійшов до неї і ледь-ледь відслонив. За запоною розгортався довгий коридор. Зненацька Фернандіто зауважив, що світло за його спиною зникає, і, обернувшись, побачив, як вітер – а може, чиясь рука, – штовхнувши двері, помалу їх зачиняє.

Алісія скрадалася кухнею, не відводячи очей від дверей, за якими чувся відгомін голосів, заглушених стукотом дощу. У коридорі пролунали кроки, а потім глухий стук затраснутих важких дверей. Дівчина спинилася й перечекала. Чекаючи, вона оглядала кухню. Плитки, пічки й дека, як видавалося з їхнього вигляду, не використовувалися вже дуже давно. На стіні ще висіли пательні, каструлі, ножі та інше кухонне начиння, що втратило свій блиск і потьмяніло. У великій мармуровій раковині було повно сміття. Посередині приміщення стояв дерев’яний стіл. Алісія помітила пута, прив’язані до ніжок, і плями засохлої крові, що вкривали стільницю. Дівчина замислилася, що зробили з тілом Санчісового шофера і чи його дружина Вікторія ще жива.

Алісія підкралася до дверей і притулила до них вухо. Голоси, схоже, лунали з кімнати десь поруч. Дівчина вже збиралася трохи прочинити двері, щоб визирнути в коридор, коли знову почула звук, який раніше здався їй торохтінням дощу по шибках. Металічний гуркіт ішов, здавалося, із самих надр будинку. Алісія затамувала дихання й прислухалася. Хтось або щось гримало по стіні чи по трубі, зв’язаній з кухнею. Дівчина підійшла до шахти підіймача, де гупання чути було набагато чіткіше. Звук ішов знизу. Під кухнею щось було.

Алісія обійшла приміщення, простукуючи стіни кісточками пальців. Порожнин начебто не було. У кутку виднілися металеві дверцята. Алісія натиснула на важіль запору й відчинила двері. За ними виявилася кімнатка площею приблизно шість квадратних метрів, імовірно, стара комора, стіни якої були заставлені вкритими пилом стелажами. Тут металічний стукіт лунав ще чіткіше. Алісія ступила кілька кроків і відчула вібрування під ногами. Аж тут вона помітила: дальню стіну комори перетинала вертикальна лінія, схожа на тріщину. Дівчина підійшла і натиснула на стіну. Та подалася. Ізсередини війнуло тяжким тваринним смородом гниття й екскрементів. Алісія відчула нудоту й затулила ніс і рот долонею.

Перед нею чорніла діра кам’яного тунелю, що спускався вниз під кутом сорок п’ять градусів. Доріжка нерівних сходинок губилася в мороці. Ураз гупання затихло. Алісія ступила на першу сходинку й прислухалася. Дівчині здалося, що вона почула шерхіт чийогось дихання. Наставивши револьвер перед собою, вона спустилася на ще одну сходинку.

Збоку, на залізному гачку, вбитому в стіну, висів подовгастий предмет. Ліхтар. Алісія зняла його й, покрутивши ручку, ввімкнула. Промінь білого світла пронизав густу й вологу темряву, що здіймалася з льоху.

– Ендайє? Це ти? Не лишай мене тут…

Голос ішов із глибини тунелю. Надламаний, він був зовсім не схожий на людський. Алісія помалу рушила сходами вниз і спускалася, аж доки не побачила ґрати. Вона спрямувала промінь світла всередину клітки, і коли зрозуміла, що бачить перед собою, кров похолола їй у жилах.

Істота здавалася якимось покаліченим звіром, у лахмітті й нечистотах. Під ковтюхами брудного волосся й завошивленою бородою ховалося жовтаве, пооране роздряпинами обличчя. Чоловік підповз до залізного пруття і в благальному жесті простягнув до неї руку. Алісія опустила зброю і вражено глянула на в’язня. Той просунув поміж ґрат другу руку, і дівчина побачила, що йому бракує кисті. Її було брутально ампутовано на рівні зап’ястка, а куксу припечено смолою. Шкіра передпліччя була фіолетовою. Алісія, силкуючись утамувати нудоту, наблизилася до ґрат.

– Вальс? – недовірливо запитала вона. – Ви Маурісіо Вальс?

В’язень розтулив рот, немовби прагнув вимовити якесь слово, але з губ його зірвався лише моторошний стогін. Алісія оглянула ґрати. Колодка з кутого заліза замикала ланцюг, обвинутий кілька разів довкола прутів. Стінами підземелля пішло відлуння чиїхось кроків нагорі, і дівчина зрозуміла, що часу в неї мало. За ґратами Вальс дивився на неї очима, змученими від розпачу. Алісія знала, що їй не витягнути міністра звідси. Навіть якщо замок вдасться рознести пострілом, Ендайя, за її підрахунками, мав залишити в будинку щонайменше двох чи трьох своїх людей. Доведеться лишити Вальса у цій клітці, а самій піти по Варґаса. В’язень наче прочитав її думки. Він простягнув руку, намагаючись ухопити дівчину, але сил йому майже не зосталося.

– Не лишай мене тут, – мовив він напівблагальним-напівнаказовим тоном.

– Я повернуся з допомогою, – пробурмотіла Алісія.

– Ні! – скрикнув Вальс.

Вона схопила його за руку, тамуючи огиду від доторку до цього мішка з кістками, якого хтось прирік гнити живцем у цій дірі.

– Ніхто не повинен дізнатися, що я була тут.

– Якщо ти спробуєш піти, паршива сучко, я закричу і тебе вкинуть сюди, до мене, – пригрозив Вальс.

Алісія подивилася йому в очі, і на мить їй здалося, що вона побачила справжнього Вальса, чи то пак ту дещицю, яка лишилася від нього в цьому живому трупі.

– Якщо ти це зробиш, більше ніколи не побачиш своєї доньки.

Вальс миттю перемінився на лиці, куди й поділася вся його лють і нестяма.

– Я пообіцяла Мерседес, що знайду тебе, – сказала Алісія.

– Вона жива?

Алісія кивнула.

Вальс прихилився чолом до ґрат і заплакав.

– Не дай їм знайти мою доньку і завдати їй шкоди, – попросив він.

– Кому? Хто хоче зашкодити Мерседес?

– Благаю тебе…

Алісія знову почула кроки, що лунали над цією підземною порожниною, і підвелася. Вальс востаннє скинув на неї поглядом, сповненим покірливості й надії.

– Біжи, – проскавулів він.

27

Фернандіто прикипів очима до дверей, що поволі зачинялися від поштовху вітру. Пітьма довкола зробилася щільнішою. Силуети двох манекенів і шафок-вітрин зникли в темряві. Коли між дверима й одвірком лишилася тільки вузесенька щілина кволого світла, Фернандіто глибоко вдихнув і сказав собі, що прийшов до лігвища вбивці не просто так. Алісія розраховує на нього. Він міцно стиснув руків’я револьвера й обернувся до темного коридору, що заглиблювався в нутрощі майстерні.

– Не бійся, – пробурмотів він.

Його вух долинув якийсь тихий звук. Фернандіто ладен був заприсягтися, що це сміх дитини. Сміх, який пролунав зовсім поруч. За кілька метрів від нього. Хлопець почув кроки в темряві, що хутко наближалися, і його охопила паніка. Фернандіто звів револьвер і, не тямлячи достоту, що робить, натиснув на гачок. Оглушливий гуркіт ударив його по барабанних перетинках, а руки відкинуло назад, наче по зап’ястках хто вгатив молотком. Спазм сірчаного світла на одну соту секунди освітив коридор, і Фернандіто побачив його. Із ножем, здійнятим у руці для удару, він наближався до хлопця. Очі його палали, а обличчя ховалося за чимось, що здавалося якоюсь машкарою, виготовленою зі шкіри.

Фернандіто вистрілив ще раз і ще раз, аж доки револьвер не випав йому з рук, а сам він не повалився навзнак. Якоїсь миті йому здалося, що демонічна постать уже нависає над ним і холодна сталь ось-ось увіп’ється йому в тіло, раніше ніж він встигне віддихатися. Хлопець позадкував поповзом, а коли зумів зіп’ястися на рівні, то рвонув до дверей, які відчинилися під вагою його тіла, і викотився на залиту водою вулицю. Фернандіто підвівся й, не обертаючись, кинувся бігти, наче грішна душа, що втікає від сатани.

Усі казали на нього Берналь. Це не було його справжнє ім’я, але йому було байдуже. Лише кілька днів він провів за наказом Ендайї в цьому будинку, від якого волосся ставало дибки, але й цього було досить. Досить, щоб зрозуміти: що менше він потраплятиме на очі цьому катові та четвірці його різників, то краще. Поліціянтові бракувало менше двох місяців до виходу на мізерну пенсію, що мала би стати компенсацією за ціле життя, втрачене на службі в поліції. Діставшись таких висот фарсу, він мріяв лише про те, щоб померти самому й забутому в темній і вогкій кімнаті в пансіоні на вулиці Хоакіна Кости. Він радше волів згинути, як стара шльондра, ніж пишатися в мундирі героя для більшої слави тих милих хлопчиків, яких надсилають із міністерства. Нових центуріонів, усіх викроєних за одним зразком, готових очистити вулиці Барселони від усяких комуняцьких недобитків та іншої бідолашної дрібноти, яка ледве здужала сцяти стоячи, провівши півжиття по криївках або в переповнених, наче вулики, в’язницях. Існують часи, коли достойніше померти в забутті, аніж жити в славі.

Поліціянт, якого кликали Берналем, саме розмірковував над цим, коли відчиняв двері до кухні. Ендайя наказав час від часу робити обхід будинком, і він виконував накази свого начальника до останньої крапки. Це була його спеціалізація. Поліціянтові вистачило кількох кроків, щоб помітити: щось тут було негаразд. Подмух вологого повітря війнув йому в обличчя. Він підвів очі й оглянув дальню частину кухні. Спалах блискавки вихопив із темряви зубчасті контури розбитої шибки. Поліціянт підійшов до кутка приміщення й присів, роздивляючись скалки, що випали з вікна. У поросі виднілася вервечка слідів. Кроки були легкі й невеликі, із натиском на каблуці. Жінка. Поліціянт на прізвисько Берналь зважив побачене. Відтак підвівся й зайшов до комори. Натиснув на стіну й відчинив двері до тунелю. Ступив кілька кроків униз, доки сморід, що підіймався знизу, не зупинив його. Він повернувся і вже збирався зачиняти вхід, коли помітив ліхтар, що висів на гаку. Ліхтар злегка погойдувався. Поліціянт зачинив двері й повернувся до кухні. Кинувши короткий погляд, він задумався на якусь хвилю, а потім ногою затер сліди й відсунув уламки скла в темний кут. Він не збирався доповідати Ендайї, коли той повернеться, що до будинку навідалася непрохана гостя. Останній нещасливець, який приніс Ендайї погані новини, заплатив за це зламаною щелепою. І то був один із його довірених людей. Ні, краще нічого не розповідати. Якщо пощастить, менш ніж за два місяці йому видадуть медальку, яку він закладе в ломбарді, щоб оплатити послуги котроїсь породистої повії, в обіймах якої він збирався розпрощатися з марнотою цього світу. А якщо він усе ж таки зостанеться живим, то матиме перед собою цілу старість, прокляту й одноманітну, щоб забути все те, що передувало цим останнім кільком дням у «Ель-Пінарі», і переконати себе в тому, що все вчинене ним в ім’я обов’язку було вчинено тим Берналем, яким він ніколи не був і не буде.

Сховавшись за деревами, по той бік вікна, Алісія спостерігала, як поліціянт незворушно обходить кухню, як перевіряє вхід до тунелю, а потім невідь-чому стирає сліди, що лишилися після неї. Поліціянт кинув останній погляд і обернувся до виходу. Не знаючи напевне, чи він збирається доповісти своєму начальству про те, що побачив, чи ні, Алісія вирішила скористатися тим, що злива знову посилилася, і ризикнути. Потрібно було спуститися зі схилу, перебігши якомога швидше садок, і перелізти через мур. Усе це забрало їй шістдесят довгих секунд, і щосекунди дівчина очікувала, що куля ось-ось вгородиться їй межи лопатками. Цього, однак, не сталося. Алісія зістрибнула на вулицю й побігла назад на майданчик, де «блакитний трамвай» уже рушав крізь зливу. Дівчина застрибнула на ходу і, не зважаючи на докірливий погляд контролера, упала на сидіння. Змокнувши до рубця, вона вся тремтіла й не знала, чи то від холоду, чи то від полегшення.

Він сидів на сходинці під’їзду, зіщулившись під дощем. Алісія підійшла, брьохаючи калюжами, в яких потонула вулиця Авіньйон, і стала перед ним. Вона вже про все здогадалася без жодних слів. Фернандіто підвів голову й подивився на неї зі сльозами в очах.

– Де Варґас? – запитала Алісія.

Фернандіто опустив голову.

– Не ходіть туди, – промимрив він.

Алісія вибігла нагору, перестрибуючи по дві сходинки на раз і не звертаючи уваги на свердлячий біль у стегні, від якого німів увесь бік. Вибігши на п’ятий поверх, вона зупинилася перед прочиненими дверима до Варґасового помешкання. Звідти йшов солодкуватий металічний запах. Алісія штовхнула двері й побачила тіло, що розпростерлося на підлозі посеред темної блискучої калюжі. Дівчину пройняло холодом, їй забило дихання, і вона схопилася рукою за двері. На тремтячих ногах вона підійшла до тіла. Очі Варґаса були розплющені. Алісія ледве впізнала його: обличчя поліціянта здавалося побитою восковою машкарою. Дівчина опустилася навколішки біля Варґаса. Погладила його по холодній щоці. Сльози люті заслали їй очі, і в неї вихопився здавлений стогін.

Побік лежав перекинутий стілець. Алісія поставила його й сіла, мовчки дивлячись на Варґаса. У стегні займалося полум’я, пропікаючи до кісток. Дівчина щосили вдарила кулаком по давній рані. На якусь мить біль осліпив її, і вона ледь не впала зі стільця. Алісія молотила по нозі, доки Фернандіто, який спостерігав за всім із порога, не стримав її, схопивши за руки. Хлопець обійняв її так, що вона не могла рухатися й лише завивала від болю, доки їй не забракло повітря.

– Це не ваша провина, – раз по раз повторював він їй.

Коли Алісія перестала тремтіти, Фернандіто накрив тіло ковдрою, що лежала на фотелі.

– Обшукай його кишені, – наказала Алісія.

Хлопець оглянув пальто й піджак поліціянта і знайшов там гаманець, кілька монет, клаптик паперу зі списком чисел і візитну карточку, на якій було написано:

МАРІЯ ЛУЇСА АЛЬКАЙНЕ

Управління архівів і документації

Цивільного реєстру Барселони

Фернандіто простягнув усе це Алісії, і вона оглянула його знахідки. Залишивши в себе список і візитівку, решту вона віддала назад хлопцеві, знаком показавши, щоб він повернув усе туди, де знайшов. Алісія сиділа, прикипівши очима до обрисів Варґасового тіла під ковдрою. Фернандіто перечекав кілька хвилин, а потім знову підійшов до неї.

– Ми не можемо його так лишити, – зрештою промовив він.

Алісія поглянула на хлопця, мовби не розуміючи його чи не чуючи.

– Дайте мені руку.

Вона відмовилася від допомоги і спробувала встати сама. Фернандіто побачив, як гримаса болю перекривила її обличчя. Хлопець обхопив Алісію руками й допоміг їй підвестися. Ставши знову на ноги, Алісія ступила кілька кроків, намагаючись не кульгати.

– Я можу сама, – промовила вона.

Голос її набрав крижаного тону. Погляд став непроникним, а обличчя не виказувало жодних емоцій, навіть коли вона обернулася, щоб поглянути на Варґаса востаннє. «Вона замкнула всі двері й викинула всі ключі», – подумав Фернандіто.

– Ходімо, – пробурмотіла Алісія, шкутильгаючи до виходу.

Фернандіто підтримав її попід руку й довів до сходів.

Вони влаштувалися за столиком у дальньому кутку «Ґран Кафе». Фернандіто замовив дві кави з молоком і порцію коньяку. Коньяк він улив до однієї з філіжанок, яку відтак простягнув Алісії.

– Випийте. Ви зігрієтеся.

Алісія взяла філіжанку і стала помалу сьорбати. Дощ дряпався у вікна, струмені води сірим запиналом спадали на місто. Коли обличчя Алісії порожевіло, Фернандіто розповів їй усе, що сталося.

– Тобі не треба було йти за ним до того місця, – сказала вона.

– Я не міг дати йому просто щезнути, – відповів хлопець.

– Ти впевнений, що він мертвий?

– Не знаю. Я вистрілив два чи три рази з револьвера капітана Варґаса. Той чоловік був за два метри від мене, не далі. Але все відбувалося в темряві…

Алісія поклала долоню на руку Фернандіто й кволо йому всміхнулася.

– Зі мною все гаразд, – збрехав він.

– Револьвер ще досі в тебе?

Фернандіто похитав головою.

– Я загубив його, коли втікав. Що ми робитимемо тепер?

Алісія мовчала якусь хвилю, утупившись відсутнім поглядом у вікно. Вона відчувала, як у стегні в ритмі її серцебиття пульсує біль.

– Хіба вам не треба вжити тих ваших пігулок? – запитав Фернандіто.

– Згодом.

– Згодом після чого?

Алісія подивилася йому просто в очі.

– Мені треба, щоб ти зробив дещо для мене.

Фернандіто кивнув.

– Що завгодно.

Дівчина понишпорила в своїх кишенях і простягнула йому ключ.

– Це ключ від моєї квартири. Тримай його.

– Я не розумію.

– Я хочу, щоб ти піднявся до мене. Перш ніж заходити, переконайся, що нікого немає всередині. Якщо двері відчинені або якщо тобі здасться, що замок зламано, біжи звідти мерщій і не зупиняйся, доки не будеш у себе вдома.

– А ви не підете зі мною?

– Коли зайдеш до вітальні, зазирни під канапу. Там знайдеш коробку з документами та іншими паперами. У цій коробці лежить конверт із зошитом усередині. На конверті написано «Ізабелла». Тобі зрозуміло?

Фернандіто кивнув.

– Ізабелла.

– Я хочу, щоб ти забрав цю коробку з собою і сховав. Сховав там, де ніхто її не знайде. Ти зробиш це для для мене?

– Так. Не турбуйтеся. Але…

– Жодних але. Якщо зі мною щось станеться…

– Не кажіть так.

– Якщо зі мною щось станеться, – наполягла Алісія, – у жодному разі не йди з нею до поліції. Якщо я не прийду забрати ці документи, перечекай кілька днів, а потім занеси їх до книгарні «Семпере й сини», що на вулиці Святої Анни. Знаєш, де це?

– Так, я знаю…

– Перш ніж зайти до книгарні, переконайся, що ніхто за нею не стежить. Якщо в тебе виникне бодай найменша підозра, проходь далі й чекай на наступну нагоду. Коли будеш там, запитай Ферміна Ромеро де Торреса. Повтори ім’я.

– Фермін Ромеро де Торрес.

– Довіряти можна тільки йому одному, більше нікому.

– Ви мене лякаєте, сеньйорито Алісіє.

– Якщо зі мною щось станеться, передай документи йому. Скажеш, що прийшов від мене. Розповіси, що трапилося. Поясниш, що серед цих документів є записник Ізабелли Жисперт, матері Даніеля.

– Хто такий Даніель?

– Скажеш Фермінові, щоб він прочитав цей записник і вирішив, показувати його Даніелеві чи ні.

Фернандіто кивнув. Алісія сумовито всміхнулася. Вона взяла його долоню й міцно стиснула її. Хлопець підніс її руку до губ і поцілував.

– Мені дуже шкода, що я втягнула тебе в це, Фернандіто. І поклала на тебе всю цю відповідальність… Я не мала права.

– Я радий, що ви це зробили. Я вас не підведу.

– Я знаю… Ще одне, останнє. Якщо я не повернуся.

– Повернетеся.

– Якщо я не повернуся, не розпитуй про мене ні в лікарнях, ні в поліції – ніде. Забудь мене. Живи так, наче ніколи й не знав.

– Я ніколи вас не забуду, сеньйорито Алісіє. Такий уже я дурень…

Вона підвелася. Видно було, що біль не відпускає її, проте дівчина всміхнулася Фернандіто, немов ішлося про якусь дрібну незручність.

– Ви йдете по того чоловіка, адже ж так?

Алісія не відповіла.

– Хто він? – запитав Фернандіто.

Дівчина викликала в уяві образ Варґасового вбивці, такого, як його описав Фернандіто.

– Він називає себе Ровірою, – відказала вона. – Але хто він насправді, я не знаю.

– Хай ким би він не був, він дуже небезпечний, якщо досі живий.

Фернандіто підвівся, маючи намір іти з Алісією, однак вона, похитавши головою, зупинила його.

– Якщо справді хочеш мені допомогти, йди до мене додому й зроби те, про що я тебе попросила.

– Але ж…

– Не сперечайся зі мною. Пообіцяй, що зробиш усе точнісінько так, як я тобі сказала.

Фернандіто зітхнув.

– Обіцяю.

Алісія поглянула на нього з однією із тих своїх руйнівних усмішок, які так часто затьмарювали хлопцеві ту дещицю здорового глузду, якою його наділив Господь, і рушила, кульгаючи, до виходу. Фернандіто дивився, як вона віддаляється під дощем, тендітніша і вразливіша, ніж будь-коли. Хлопець почекав, доки вона не зникла з очей, лишив на столі кілька монет, перетнув вулицю і зайшов до будинку Алісії. У під’їзді він зіштовхнувся зі своєю тіткою Хесусою, консьєржкою, яка, озброївшись шваброю з намотаною на кінець ганчіркою, намагалася стримати воду, що затікала всередину. Побачивши хлопця з ключем у руці, Хесуса несхвально насупила чоло. Фернандіто зрозумів, що охоча до пліток і пересудів тітка, яка мала око зірке, наче в яструба, до всього, що її не стосувалося, бачила всю сцену в «Ґран Кафе», зокрема й цілування руки.

– Життя тебе ніколи не навчить, еге ж, Фернандіто?

– Це не те, про що ви подумали, тітонько.

– Про що я подумала, я краще помовчу, але як твоя тітка і, либонь, єдина особа в родині, яка володіє здоровим глуздом, мушу сказати тобі те, що казала вже тисячу разів.

– Що сеньйорита Алісія не для мене, – проказав по пам’яті Фернандіто.

– І що одного дня, як то кажуть по радіо, вона розіб’є тобі серце, – довершила Хесуса.

Той день, коли це сталося, лишився вже давно позаду, але Фернандіто поклав за краще не порушувати цієї теми. Хесуса підійшла до нього й, лагідно всміхнувшись, узяла хлопця за щічки так, наче йому досі було десять років.

– Я лише хочу, щоб ти не страждав. А сеньйорита Алісія, хоч, їй-богу, я шаную її і поважаю, як члена родини, – це ходяча бомба: одного дня вона несподівано вибухне й знищить усіх, хто буде поруч, Господи прости мене за ці слова.

– Я знаю це, тітонько. Я знаю. Не турбуйтеся, я знаю, що роблю.

– Те саме казав твій дядько того дня, коли втопився.

Фернандіто, нахилившись, поцілував тітку в чоло й рушив сходами нагору. Він зайшов до помешкання Алісії і причинив двері. Дотримуючись отриманих вказівок, хлопець знайшов під канапою у вітальні коробку, яку описала йому Алісія. Розкривши її і глянувши на стос документів, він побачив серед них конверт, на якому було написано:

Ізабелла

Фернандіто не наважився зазирнути всередину. Він накрив коробку, міркуючи, ким же був цей Фермін Ромеро де Торрес, що заслужив на таку довіру від Алісії і кого вона розглядала як останній порятунок. Мабуть, припустив Фернандіто, у неспокійному житті Алісії було чимало інших персонажів, яких він не знав і які відігравали роль куди важливішу, ніж він.

«Невже ти справді думав, що ти єдиний?…»

Хлопець узяв коробку й рушив до дверей. Перш ніж вийти й замкнути їх за собою, він глянув востаннє на житло Алісії, твердо вирішивши, що більше ніколи ноги його тут не буде. Спустившись на перший поверх, Фернандіто побачив, що його тітка далі за допомогою швабри силкується перепинити шлях воді, яка просякала в під’їзд. Хлопець спинився.

– Боягуз, – пробурмотів він собі під ніс. – Не можна було її відпускати саму.

Хесуса перервала свою працю й поглянула на нього запитливо.

– Що ти кажеш, серденько?

Фернандіто зітхнув.

– Тітонько, можна вас про дещо попросити? – запитав він.

– Певно, що можна. Усе, що забажаєш.

– Мені треба, щоб ви заховали цю коробку там, де її ніхто не зможе знайти. Це дуже важливо. Нікому не кажіть, що вона у вас. Навіть поліції, якщо вона з’явиться тут і буде розпитувати. Нікому-нікому.

Обличчя Хесуси спохмурніло. Консьєржка кинула погляд на коробку й перехрестилася.

– Ой-ой-ой… у яку це халепу ви потрапили?

– Нічого такого, тітонько, чому не можна було б дати ради.

– Те саме завжди казав і твій дядько.

– Я знаю. То ви зробите мені цю послугу? Це дуже важливо.

Хесуса кивнула з поважним виглядом.

– Я скоро повернуся.

– Обіцяєш?

– Авжеж.

Він вийшов надвір, утікаючи від сповненого тривоги погляду тітки Хесуси. Він почував такий страх у всьому тілі, що, потрапивши під дощ, ледве зауважив той холод, який пронизав його аж до кісток. На шляху до цілком можливо останнього дня свого короткого існування Фернандіто подумав, що завдяки Алісії навчився щонайменше двох корисних речей, які завжди стануть у пригоді в житті, якщо воно в нього ще буде. Перша – це брехати. А друга – її він відчував зараз особливо гостро – це те, що зламані обіцянки схожі на розбиті серця: важко лише вперше, а потім простіше простого.

28

Алісія зупинилася на розі вулиці Ланкастер і протягом кількох хвилин оглядала вхід до колишньої фабрики манекенів. Дверцята, якими скористався Фернандіто, лишалися напіввідчиненими. Будинок, у якому містилася майстерня, був пошарпаною двоповерховою спорудою з темної цегли, накритою здутим дахом. Вікна горішнього поверху були забиті дошками й закладені вимащеними брудом цеглинами. На стіні виступала потріскана електромонтажна коробка, а з двох дірок, просвердлених у цеглі, висовувався покручений телефонний провід. Якщо не зважати на це, будівля мала такий самий закинутий вигляд, як і більшість старих промислових майстерень у цій частині Равалю.

Алісія підійшла, тиснучись до стіни, щоб її не можна було помітити зі входу. Злива розігнала всіх перехожих, і дівчина, не ховаючись, дістала револьвер і наставила його всередину. Відтак штовхнула двері, щоб відчинити їх повністю, і сторожко зазирнула в тунель, вихоплений світлом із темряви приміщення. Тримаючи обіруч зброю перед собою, Алісія зайшла до майстерні. Із середини війнуло ледь чутним запахом старого водопроводу й чогось, що здалося їй гасом чи якимось іншим видом пального.

Вхід провадив до приміщення, яке колись мало правити за крамничну залу майстерні. Увесь інтер’єр становили прилавок, кілька порожніх шафок-вітрин і два манекени, закутані у вицвіле напівпрозоре покривало. Алісія обігнула прилавок і підійшла до входу в підсобку, завішеного разками дерев’яного бісеру. Дівчина вже збиралася зайти за завісу, коли зачепила ногою якийсь металевий предмет. Не опускаючи зброї, вона кинула швидкий погляд на підлогу й побачила Варґасів револьвер. Алісія підібрала його й поклала до лівої кишені свого жакета. Розсунувши бісерну завісу, дівчина побачила перед собою коридор, що провадив у глиб будівлі. Запах пороху досі стояв у повітрі. Угорі ледь помітно колихалися якісь тіні. Алісія намацала на стіні поворотний умикач, покрутила ручку, і вервечка лампочок низької напруги, підвішених до проводу, засвітилася вздовж коридору. У червонуватій півтемряві стало видно вузький тунель, що під невеличким кутом ішов униз. За кілька кроків від входу стіна була поцяткована темними плямами, немовби хтось збризнув на неї червоною фарбою. Щонайменше одна з куль, випущених Фернандіто, потрапила в ціль. Можливо, й не одна. Кривавий слід тягнувся по підлозі й губився у віддалі. За кілька кроків Алісія побачила ніж, із яким Ровіра хотів напасти на Фернандіто. Лезо було в крові, і дівчина зрозуміла, що це Варґасова кров. Алісія, не зупиняючись, просувалася далі, поки не помітила ореол примарного світла, що біліло наприкінці тунелю.

– Ровіро! – гукнула вона.

У глибині коридору затанцювали тіні, почувся якийсь шурхіт, наче щось повзло в темряві. Алісія хотіла сковтнути слину, але в роті їй пересохло. Вона навіть не зауважила, що відколи зайшла в цей коридор, більше не відчуває ні болю в стегні, ні холоду від мокрої одежі. Вона відчувала лише страх.

Алісія подолала відстань, що зоставалася до кінця коридору, не звертаючи уваги на звук, із яким її туфлі ступали по вологій і липкій підлозі.

– Ровіро, я знаю, що ти поранений. Виходь, поговоримо.

Власний голос здався Алісії ламким і полохливим, однак луна, що пішла від її слів, стала їй за провідника. Діставшись до кінця тунелю, дівчина зупинилася. Далі перед нею розгорталася простора зала з високою стелею. Алісія оглянула те, що лишилося від робочих столів, інструментів та всякого приладдя, що лежало під стінами склепінчастого приміщення. Крізь віконце з матового скла в глибині зали соталося химерне бліде світло.

Вони звисали на мотузках, наче повішеники. Півметра над підлогою. Десятки манекенів. Чоловіки, жінки й діти у вбранні з іншого часу колихалися в сутіні, наче душі, що потрапили до потаємного чистилища. Одні мали усміхнені обличчя і зблискували скляними очима, інші ж лишилися недовершеними. Алісія відчувала в горлі калатання власного серця. Вона глибоко відітхнула й занурилася в гущу підвішених фігур. Поки дівчина поволі посувалася між ними, руки їхні пестили їй волосся й обличчя. Коли вона проходила повз, манекени починали розгойдуватися.

Під склепінням розлігся перестук дерев’яних тіл. Крізь нього пробивався якийсь механічний гул. Запах гасу ставав дедалі сильнішим. Лишивши позаду ліс манекенів-повішеників, Алісія помітила якусь промислову машинерію, що двигтіла й викидала клуби пари. Генератор. Біля нього громадилася навала з решток розібраних манекенів. Відділені голови, руки, тулуби переплелися в клубку, який нагадав Алісії про скинуті на купу тіла, які вона бачила під час війни на вулицях Барселони після повітряних бомбардувань.

– Ровіро? – гукнула вона знову, радше прагнучи почути власний голос, ніж сподіваючись на відповідь.

Алісія мала певність, що за нею стежать із якогось темного закутка. Вона напружила зір, силкуючись роздивитися опуклості, що вгадувалися в півтемряві. Нічого не рухалося. За купою решток манекенів виднілися двері, під якими тягнулися кабелі, підключені до генератора. Двері були обрамлені прямокутником електричного світла. Алісія подумки благала, щоб усередині на підлозі лежало бездиханне тіло Ровіри. Вона підійшла до дверей і поштовхом ноги відчинила їх.

29

Приміщення – квадратна комірчина з чорними стінами й без вікон, що пахла вогкістю, – скидалося на крипту. Зі стелі звисала низка голих лампочок, які випромінювали жовтувате світло й тихо іскристо гуділи так, що здавалося, ніби стіни обсів бджолиний рій. Перш ніж зайти, Алісія уважно оглянула кожен сантиметр приміщення. Ровіри ані сліду.

У кутку стояло металеве ліжко, на якому лежали кілька старих ковдр, а ящик поруч правив за нічний столик. На ньому стояв чорний телефонний апарат, кілька свічок і слоїк, наповнений монетами. Під ліжком Алісія помітила стару валізу, пару черевиків і відро. Поруч стояла простора одежна шафа з різьбленого дерева, антикварна річ, котру очікуєш побачити скоріше в якомусь розкішному палаці, ніж у промисловій майстерні. Дверцята шафи були стулені, однак між ними все ж лишалася щілина завтовшки в два пальці. Алісія помалу наблизилася до шафи, приготувавшись вистрілити. На мить вона уявила, як Ровіра посміхається всередині, готовий розчахнути дверцята, коли дівчина втратить пильність.

Міцно стискаючи зброю обіруч, Алісія вдарила двері ногою, ті подались назад і, відбившись від рами, поволі розчинилися. Шафа була порожньою. На перекладині висіло з десяток голих вішаків. На дні шафи Алісія побачила картонну коробку, на якій було написане одне-єдине слово:

САЛЬҐАДО

Алісія потягнула коробку, і її вміст вивалився дівчині до ніг. Прикраси, годинники, інші коштовні речі. Перев’язані мотузками пачки банкнот, які вже давно вийшли з обігу. Золоті виливки, виготовлені неакуратно, нашвидкуруч. Алісія опустилася навколішки, щоб оглянути всі ці скарби, справжнє багатство, яке вочевидь було здобиччю Себастьяна Сальґадо, колишнього в’язня замку Монтжуїк і першого підозрюваного у справі зникнення Маурісіо Вальса, яку він заховав у камері зберігання на Північному вокзалі і яку сподівався забрати через двадцять років, вийшовши на волю після того, як міністр виклопотав йому помилування. Однак Сальґадо так ніколи й не вдалося заволодіти награбованим. Коли він відчинив камеру схову, валіза виявилася порожньою. Хтось випередив Сальґадо, обікрав крадія, а потім прибрав його. Хтось, хто знав про його скарб і про всю історію з анонімними погрозами, які Вальс отримував протягом багатьох років. Хтось, хто смикав за мотузочки ще задовго до зникнення міністра.

Світло блимнуло, і Алісія обернулася, налякана. Лише тоді вона помітила фотографії. Вони займали цілу стіну, від підлоги до стелі. Дівчина поволі наблизилася, а коли зрозуміла, що бачить перед собою, відчула, як їй підтинаються ноги. Руки зі зброєю опустилися самі.

Десятки, сотні світлин, вирізок і заміток утворювали колаж, складений із неймовірною старанністю й завзяттям справжнього ювеліра. На всіх без винятку фотографіях була Алісія. Вона впізнала кадри її перших днів служби, поруч висіли знімки з часів її дитинства, коли вона мешкала в патронаті «Рібас». Колекція містила десятки фотографій, зроблених звіддаля, на яких Алісія йшла вулицями Барселони чи Мадрида, заходила до готелю «Палас», сиділа в кав’ярні з книжкою, спускалася сходами Національної бібліотеки, робила закупи в столичних крамницях і навіть прогулювалася в парку Ретіро біля Кришталевого палацу. На одній зі світлин були двері до її помешкання в готелі «Гіспанія».

Дівчина побачила вирізки з газет, де описувалися справи, до розв’язання яких вона доклалася. Певна річ, там ні словом не згадувалося ні про Алісію, ні про її підрозділ, а всі заслуги приписували поліції або Громадянській гвардії. Під колажем, наче вівтар, стояв столик, на якому було розкладено різноманітні предмети, що мали стосунок до неї: меню з ресторанів, які вона відвідувала, паперові серветки, на яких вона колись щось занотовувала, листи й короткі повідомлення, написані її власною рукою, келих із-під вина з червоним слідом від губ на вінцях, недокурок, зіжмаканий квиток на потяг Мадрид-Барселона…

На краю столика стояла скляна посудина, всередину якої, наче реліквію, було поміщено предмети її спідньої білизни, яких Алісія недорахувалася після тої ночі, коли хтось або щось пробралося до неї в помешкання, поки дівчина перебувала під впливом ліків. Пару її панчіх також було розкладено на столі й прикріплено шпильками. Коло них лежала викрадена з її помешкання книжка Віктора Маташа. Алісію заполонило бажання якомога швидше втікати з цього кошмарного місця.

Вона так і не побачила, як за її спиною з купи розібраних дерев’яних тіл поволі підвелася постать і рушила до неї.

30

Коли Алісія зрозуміла, що сталося, уже було пізно. Вона почула позаду уривчасте дихання й обернулася, однак не встигла підвести й націлити револьвер. Лютий удар чимось гострим струсонув їй усі нутрощі. Алісії забило дух, і вона повалилася на коліна. Лише тоді вона чітко побачила Ровіру й зрозуміла, чому не помітила його раніше. Обличчя його затуляла біла маска. Він був голий і тримав у руці щось, схоже на долото.

Алісія хотіла вистрілити, але Ровіра всадив їй у руку металеве вістря. Револьвер упав на підлогу. Чоловік схопив Алісію за горло й потягнув до ліжка. Там він кинув її і всівся дівчині на ноги. Схопивши її за пробиту долотом праву руку, він нахилився, щоб примотати її дротом до залізних прутів ліжка. Коли він це робив, маска зсунулася, і Алісія за кілька сантиметрів від себе побачила перекривлене обличчя Ровіри. Очі його були наче скляні, лице попечене з одного боку від пострілу впритул, а з вуха текла кров. Він посміхався, як дитина, що зібралася відірвати бабці крила і поспостерігати з задоволенням за її агонією.

– Хто ти? – запитала Алісія.

Ровіра поглянув на неї, насолоджуючись моментом.

– Вважаєш себе такою розумницею, а досі не второпала, хто я? Я – це ти. Той, ким ти мала би бути. Спершу я захоплювався тобою. Але потім я зрозумів, що ти слабка і більше нічого не можеш мене навчити. Я кращий за тебе. Я кращий, ніж ти будь-коли могла стати…

Ровіра лишив свою зброю на ліжку. Алісія зміркувала, що якби вдалося відволікти його на секунду, можливо, вона змогла б дотягтися до долота вільною лівою рукою й ударити ним Ровіру в шию чи в очі.

– Не муч мене, – стала благати вона. – Я зроблю все, що ти захочеш.

Ровіра розреготався.

– Голубонько, та ж я саме цього й хочу: мучити тебе. Сильно мучити. Я на це заслужив…

Відтак він схопив її за волосся, притиснув голову до ліжка, і став облизувати їй губи й усе обличчя. Алісія заплющила очі, намагаючись намацати долото. Руки Ровіри, що нишпорили по її тілі, зупинилися на її рані. Алісії вдалося ледь торкнутися пальцями руків’я долота, коли Ровіра прошепотів їй на вухо:

– Розплющ очі, сучко. Я хочу бачити твоє обличчя, коли ти це відчуєш.

Дівчина розтулила очі, уже знаючи, що на неї чекає, сподіваючись зомліти після першого ж удару. Ровіра випростався, здійняв кулак і щосили вгатив її по стегну. Алісія оглушливо завила. Ровіра, його лігвище, світло, холод, який заповнював її нутрощі, – усе відійшло в непам’ять. Лишився тільки біль, що електричним струмом проймав їй кістки, змушуючи забути, хто вона й де перебуває.

Ровіра зареготав, побачивши, як її тіло напнулося, мов струна, а очі зробилися порожніми. Він задер їй спідницю так, що стало видно шрам, який чорною павутиною вкривав стегно, і взявся водити пучками пальців по її шкірі. Він нахилився, поцілував рану, а потім ударив ще раз і ще раз, із такою силою, що обдер кулак об стегнову кістку. Він зупинився тільки тоді, коли з горла Алісії більше не видобувалося жодного звуку. Дівчину, яка, захлинаючись в агонії, поринала в темну безодню, судомило. Ровіра взяв долото й провів гостряком по сітці темних капілярів, що виднілися під блідою шкірою стегна Алісії.

– Подивись на мене, – наказав він. – Я той, хто замінить тебе. Я буду набагато кращим за тебе. Відтепер улюбленцем буду я.

Алісія виклично глянула на нього. Ровіра підморгнув їй.

– Упізнаю мою Алісію, – промовив він.

Він помер посміхаючись. Чоловік не помітив, як Алісія з лівої кишені свого жакета дістала Варґасів револьвер. Коли Ровіра почав колупати долотом в її рані, дівчина приставила дуло до його підборіддя.

– Розумниця, – пробурмотів він.

Наступної миті Ровірине обличчя розлетілося бризками крові й мозку. Другий постріл, упритул, відкинув його назад. Голе тіло з діркою в грудях, що диміла, повалилося навзнак перед ліжком, досі стискаючи в руці долото. Алісія випустила револьвер і взялася вивільняти свою праву руку, прив’язану до ліжка. Адреналін притлумив біль, але дівчина знала, що це тимчасово, що біль рано чи пізно повернеться і що коли це станеться, вона знепритомніє. Треба було вибиратися звідти якомога швидше.

Алісії вдалося випростатися й сісти на ліжку. Вона спробувала встати, але довелося перечекати кілька хвилин: ноги її підломлювалися, а все тіло її поступово опановувала якась незрозуміла слабкість. І холод. Пронизливий холод. Зрештою Алісія таки спромоглася підвестися. Вона стояла на тремтячих ногах, спираючись на стіну. Обличчя й одяг її були забризкані Ровіриною кров’ю. Правої долоні Алісія майже не відчувала, лише далеке глухе пульсування. Вона оглянула рану в животі. Вигляд у тої був кепський.

Саме цієї миті телефон, що стояв біля ліжка, задзвонив. Алісія ледве не закричала. Близько хвилини вона дивилася на апарат, що не переставав деренчати, наче на бомбу, яка може ось-ось вибухнути. Урешті-решт дівчина взяла слухавку й піднесла її до вуха. Затамувавши дихання, слухала. Панувала мовчанка, лише крізь тихе гудіння міжміського з’єднання пробивалося чиєсь розмірене дихання.

– Ти там? – запитав голос.

Алісія відчула, як затремтіла рука, в якій вона тримала слухавку.

Це був голос Леандро.

Слухавка випала їй з руки. Хитаючись, дівчина рушила до дверей. Минаючи споруджений Ровірою вівтар, вона зупинилася. Лють додала їй сил дістатися до майстерні, відшукати бідони з гасом, що стояли біля генератора, і вилити їхній вміст. Тягуча рідина плівкою вкрила підлогу приміщення, огинаючи труп Ровіри, і розтікалася чорним дзеркалом, з поверхні якого здіймалися райдужні струминки пари. Алісія вирвала з генератора один із проводів і кинула його на підлогу. Продираючись до виходу повз підвішені до стелі манекени, вона почула, як за спиною заіскрило й спалахнуло. Раптовий протяг сколихнув дерев’яними фігурами довкола. Алісія йшла коридором серед бурштинових відблисків, хитаючись і тримаючись за стіни, щоб не впасти. Ніколи їй ще не було так холодно.

Вона благала небо й пекло, щоб не дали їй померти в цьому тунелі, щоб дозволили дістатися до того клаптика світла, що виднілося вдалині. Алісії здавалося, що вона вибирається звідси вже цілу вічність. Неначе якесь чудовисько проковтнуло її, і вона, рятуючись, спинається його нутрощами нагору. Жар пожежі, що наздоганяв її, не спроможний був розняти тих крижаних обіймів, що огортали Алісію. Дівчина не спинялася, доки не переступила поріг майстерні й не опинилася надворі. Там вона вдихнула свіже повітря й відчула, як краплі дощу пестять її шкіру. Вулицею до неї поспішала якась постать.

Алісія впала на руки Фернандіто, який підхопив її. Вона всміхнулася йому, проте хлопець дивився на неї нажаханими очима. Дівчина піднесла руку до живота, до того місця, куди дістала перший удар. Теплувата кров текла поміж її пальцями й розмивалася під дощем. Алісія більше не відчувала болю, лише холод. Холод, який нашіптував їй махнути на все рукою, стулити повіки й заснути вічним сном, що обіцяв спокій та істину. Дівчина подивилася в очі Фернандіто і знову всміхнулася йому.

– Не лишай мене помирати тут, – прошепотіла вона.

31

Гроза розігнала перехожих і позбавила книгарню її клієнтів. Зважаючи на це, Фермін вирішив присвятити день управлінській та розумовій роботі. Не звертаючи уваги на гуркіт грому й натиск зливи, що наче заповзялася вивалити шибки крамниці, він увімкнув радіо. Повільно й холоднокровно, немовби зламував сейф, Фермін крутив диск налаштування, доки не натрапив на звуки великого оркестру, що саме брався за початкові такти «Сібонею» [119]. Коли пролунали перші удари в барабан, Фермін, погойдуючись у карибському ритмі, приготувався взятися за приведення до ладу шеститомового видання «Паризьких таємниць» Ежена Сю, покликавши собі на підпомогу Даніеля.

– Під цю пісню я танцював зі своєю смаглявочкою в кабаре «Тропікана», у Гавані, коли ще був зовсім юним і тямив, як треба рухати стегнами. Яких тільки спогадів не навіває вона мені… Коли б замість цього паризького фертика хист до письменства дістав я, то написав би «Гаванські таємниці», – заявив він.

– Ерос здобув, Парнас втратив, – прокоментувала Беа.

Фермін, розпростерши обійми, рушив до неї, відбиваючи кроки і вигойдуючись у ритмі клаве.

– Сеньйоро Беа, ходіть-но сюди, і я навчу вас кількох найпростіших рухів сон-монтуно, а то з вашим чоловіком, що танцює так, наче має на ногах цементові боти, ви так і не пізнаєте шаленства афрокубинського танцю. Нумо ж веселитися…

Беа поквапилася втекти від Фермінових наспівувань і пританцьовувань до підсобки, де взялася закінчувати зведення рахунків у бухгалтерській книзі.

– Слухай-но, Даніелю, твоя дружина часом буває такою нудною, як кадастровий список.

– Ще б пак, – погодився Даніель.

– Я все чую, – донісся з підсобки застережливий голос Беа.

Даніель із Ферміном мали великі сподівання приємно провести час, коли почувся скрегіт гальм на мокрій бруківці. Підвівши очі, вони побачили, що просто перед вітриною книгарні «Семпере й сини» зупинилося таксі. У небі зблиснуло, і на якусь хвилю автомобіль здався колісницею з розтопленого свинцю, що парувала у струменях зливи.

– Як казали за днів минулих, таксі подано, – мовив Фермін.

Далі все відбулося з катастрофічною швидкістю. Мокрий як хлющ, хлопчина з обличчям, перекошеним від жаху, вискочив із машини й, підбігши до дверей із табличкою «ЗАЧИНЕНО», заходився гамселити кулаками по склі. Фермін і Даніель перезирнулися.

– І нехай тепер хтось скаже, що в цій країні не хочуть купувати книжок.

Даніель підійшов до дверей і відчинив їх. Хлопець, який, здавалося, ось-ось зомліє і впаде, притискав руку до грудей і тяжко відсапував.

– Хто з вас Фермін Ромеро до Торрес? – мало не зірвавшись на крик, вигукнув він.

Фермін підняв руку.

– Той, хто кремезніший із нас двох. Себто я.

Фернандіто кинувся до нього, схопив за руку й потягнув за собою.

– Ви мені потрібні, – благально мовив він.

– Слухай-но, парубче, не ображайся, але розкішні кралі казали мені це саме безліч разів, і навіть їм я не піддавався.

– Алісія, – задихаючись, сказав Фернандіто. – Здається, вона помирає…

Фермін зблід на обличчі. Кинувши на Даніеля стривожений погляд, він, не кажучи більше ні слова, дав себе вивести на вулицю й затягнути до салону таксі, що не гаючи часу рушило.

Беа, яка визирнула з-за завіси й бачила всю сцену, спантеличено поглянула на Даніеля.

– Що це все значить?

Її чоловік тяжко зітхнув.

– Погані новини, – пробурмотів він.

Опинившись усередині таксі, Фермін відразу ж наштовхнувся на погляд водія.

– Усі зібралися? Куди тепер їхати?

Фермін спробував розібратися в ситуації. Йому знадобилося кілька секунд, щоб збагнути, що особа з восковим обличчям і відсутнім поглядом, яка лежала на задньому сидінні таксі, – була Алісією. Фернандіто підтримував її голову руками, силкуючись стримати сльози відчаю.

– Ну ж бо, рушай! – наказав Фермін таксистові.

– Куди?

– Наразі просто вперед. І хутчіш-бо, дідько тебе дери!

Фермін поглянув на Фернандіто.

– Я не знав, що робити, – пробелькотів хлопець. – Вона не дозволила мені завезти її до лікарні чи до якогось лікаря, і…

Алісія під час короткого спалаху свідомості подивилася на Ферміна й лагідно всміхнулася йому.

– Ферміне, ти завжди намагаєшся врятувати мене.

Коли Фермін почув її немічний голос, шлунок і всі сусідні органи йому аж стиснулися. А це, зважаючи на те, що він ум’яв на сніданок цілу пачку каркіньйолів [120], виявилося неабияк болюче. Алісія плавала між свідомістю й забуттям, і Фермін вирішив розпитати парубійка, який видавався найбільш наляканим з усіх трьох.

– Як тебе звати?

– Фернандіто.

– Можеш розказати мені, що сталося?

Фернандіто взявся переповідати всі події минулої доби, але так хапливо й плутано, що Фермін спинив його й вирішив взятися до вирішення більш практичних і нагальних завдань. Він помацав живіт Алісії і поглянув на свої закривавлені пальці.

– Агов, стерничий! Мчи до лікарні Божої Матері Дель-Мар, – наказав він таксистові.

– У мене не вертоліт! Подивися, які затори.

– Або ми будемо в лікарні за десять хвилин, або я спалю твою чортопхайку. Даю слово.

Таксист невдоволено забурчав і натиснув на газ. Його підозріливі очі зустрілися в дзеркалі заднього огляду з Ферміновими.

– Слухай-но, а ти колись раніше не їздив уже зі мною? Це не ти помирав кілька років тому в моїй машині?

– Оце бовкнув, як у калюжу перднув! Чого б це мені заманулося помирати в твоїй машині? Я вже радше прив’язав би до шиї «Дружину судді» [121] і стрибнув із мосту у Валькарці.

– Мені здалося…

– Припиніть, – урвав їх Фернандіто. – Сеньйорита Алісія відходить.

– А бодай тобі, – лайнувся таксист, обганяючи машини на Віа-Лаєтана дорогою до Барселонети.

Фермін дістав із кишені хустинку і простягнув її Фернандіто.

– Махай із вікна, – наказав він.

Фернандіто кивнув і взявся виконувати. Фермін обережно підняв блузку Алісії і побачив дірку, яку долото пробило в її животі. Кров юшила дзюрком.

– Господи Боже…

Він затиснув рану рукою і поглянув на дорогу. Таксист, лаючись під ніс, виробляв дива, лавіруючи поміж машин, автобусів і пішоходів на карколомній швидкості. Фермін відчув, як сніданок підступає йому до горла.

– Якщо можна, хотілося б приїхати до лікарні живими. Досить однієї умирущої.

– Моліться всім святим. Або самі сідайте за кермо, – відказав таксист. – Як там справи на задньому сидінні?

– Могло би бути й краще.

Фермін погладив обличчя Алісії і спробував повернути її до свідомості, злегка поплескавши по щоках. Дівчина розплющила очі. Їхня рогівка підплила кров’ю з капілярів, що полускали.

– Не спи, Алісіє! Не можна! Старайся не засинати. Зроби це для мене. Якщо хочеш, я розповідатиму тобі непристойні жарти або співатиму хіти Антоніо Мачіна.

Алісія витиснула кволий усміх. Принаймні вона його ще чула.

– Думай про генералісимуса в мисливському вбранні, у шапочці й чоботах. Мене після такого завжди мучать кошмари й не дають заснути.

– Мені холодно, – ледве чутно прошепотіла дівчина.

– Ми вже майже приїхали…

Фернандіто пригнічено дивився на неї.

– Це моя провина. Вона благала не везти її до лікарні, і я злякався, – сказав він. – Казала, її там шукатимуть…

– Або в лікарню, або на цвинтар, – відрізав Фермін.

Жорсткість його відповіді вразила Фернандіто, наче ляпас. Фермін пригадав, що той лише підліток і, найпевніше, наляканий зараз дужче, ніж будь-хто з пасажирів таксі.

– Не картайся, Фернандо. Ти вчинив те, що мав учинити. У такі миті, як ця, будь-кому кишки скрутилися б у морський вузол.

Фернандіто зітхнув, почуття провини точило його зсередини.

– Якщо з сеньйоритою Алісією щось станеться, я помру…

Дівчина взяла його за руку й ледь-ледь стиснула її.

– А якщо її знайде той чоловік… Ендайя? – прошепотів Фернандіто.

– Її не знайде навіть власна мати, – мовив Фермін. – Я про це подбаю.

Алісія з напіврозплющеними очима намагалася вхопити суть розмови.

– Куди ми їдемо? – запитала вона.

– У ресторан «Кан Солé». Своїми креветками в часничному соусі вони мертвих із могили піднімають. Ось побачиш, тобі сподобається.

– Не вези мене до лікарні, Ферміне…

– А хто щось казав про лікарню? Саме в лікарнях-то люди й помирають. Статистика стверджує, що це найнебезпечніше місце в світі. Заспокойся, я б нізащо в житті не повіз тебе до лікарні.

Водій, намагаючись обминути затор, що посилився на відрізку нижче Віа-Лаєтана, виїхав на зустрічну смугу. Фермін побачив, як автобус пронісся за кілька сантиметрів від вікна.

– Татку, це ти? – почувся голос Алісії. – Татку, не залишай мене саму…

Фернандіто нажахано поглянув на Ферміна.

– Не зважай, хлопче. Бідолашка марить і страждає галюцинаціями. Звична річ для іспанської національної вдачі. Начальнику, як у тебе там справи за кермом?

– Або доїдемо всі живі, або загинемо по дорозі, – відказав таксист.

– Оце я розумію, командний дух.

Фермін побачив, що вони наближаються до проспекту Колумба на крейсерській швидкості. За кілька метрів перед ними здіймалася стіна з трамваїв, машин і пішоходів. Водій лише міцніше вчепився в кермо й процідив крізь зуби лайку. Фермін здався на Фортуну, богиню удачі – чи хто там того дня чергував нагорі – і кволо всміхнувся до Фернандіто.

– Тримайся, юначе.

Ніколи ще об’єкт на чотирьох колесах не перетинав проспект Колумба з таким безтямним зухвальством, зібравши по дорозі чималий врожай із гудків клаксонів, лайки та прокльонів. Подолавши проспект, таксі попрямувало до Барселонети, пірнувши у вузеньку вуличку, наче в каналізаційний тунель, і ледве не зачепив кілька мотоциклів, припаркованих біля бордюру.

– Оле! – вигукнув Фермін.

Нарешті вони помітили попереду берег Середземного моря, що відтінювало пурпуровою барвою. Таксі під’їхало до лікарні й зупинилося перед двома «швидкими», видобувши зі своїх надр жалібний механічний стогін, що свідчив про повну капітуляцію і порушення всіх життєвих функцій. Із-під капота здіймалися клуби пари.

– Та ти справжній віртуоз, – заявив Фермін, плескаючи водія по плечу. – Фернандіто, запиши ім’я і номер ліцензії цього чемпіона, ми надішлемо йому на Різдво кошик із хамоном і халвою.

– Якщо справді хочете віддячити, більше ніколи не сідайте в моє таксі.

Через двадцять секунд цілий полк санітарів уже діставав Алісію з машини. Дівчину поклали на ноші-візок і мерщій повезли до операційної. Фермін біг поруч, затискаючи руками рану.

– Вам знадобиться не один гектолітр крові, – зауважив він. – Із мене можете викачати скільки завгодно, тому що я, хоч і худий на вигляд, та маю більше природних резервів, ніж вододайні шари парку Айгуес-Тортес.

– Ким ви доводитеся пацієнтці? – запитав Ферміна охоронець, що перепинив йому вхід до хірургічного відділення.

– Кандидат на роль позашлюбного батька, – відказав Фермін.

– І що це мало би значити?

– Те, що коли ти не відійдеш, я, на жаль, змушений буду зацідити тобі коліном по мошонці так, що в тебе яйця через очі повилазять. Зрозуміло?

Охоронець відступив убік, і Фермін супроводжував Алісію, доки її в нього не забрали з рук і не поклали на операційний стіл, прозору, наче привид. Медсестри розрізали ножицями одяг, і на її понівеченому, вкритому синяками, подряпинами й порізами тілі показалася та рана, з якої неспинно струменіла кров. Фермін зауважив темне тавро на стегні дівчини, що павутиною розповзалося по її боці, немов хотіло поглинути все тіло, і чимдуж стиснув кулаки, щоб утамувати дрож у руках.

Погляд Алісії шукав його, очі її були запнуті пеленою сліз, а на губах заблукала холодна усмішка. Фермін став благати кульгавого дідька, до якого він завжди звертався, коли потрібно було щось неможливе, щоб той не забирав її ще.

– Яка у вас група крові? – почув він голос поруч себе.

Фермін, не відводячи погляду від Алісії, простягнув руку.

– Перша резус мінус, сумісність універсальна.

32

На ті часи наука ще не відшукала пояснення, чому всередині медичних установ час пролітає зі швидкістю надзвукового лайнера. Щойно Фермін здавав кров (на око йому здалося, що з нього викачали цілу бочку), аж ось вони разом із Фернандіто сидять у почекальні, з вікна якої видно бідняцькі халупи Соморростро, що застрягли на мілині поміж морем і небом, затягнутими свинцевими хмарами. Трохи далі на цвинтарі Пуебло-Нуево здіймалася мозаїка з хрестів, кам’яних янголів і гробівців – лиховісне нагадування тим душам, що чекали в цьому чистилищі на сидіннях, спроектованих так, щоб викликати захворювання опорно-рухової системи у родичів і близьких пацієнтів, продукуючи таким чином нову клієнтуру з-поміж відвідувачів. Фернандіто споглядав пейзаж із обличчям засудженого на вічні муки грішника, тимчасом як куди прозаїчніший Фермін наминав велетенський бутерброд із ковбасою, який він роздобув у кафе, і запивав його пивом «Моріц».

– Не розумію, як ви можете зараз їсти, Ферміне?

– Я віддав вісімдесят відсотків свого кров’яного запасу, і тому, мабуть, сукупна шкода, завдана моїй печінці та іншим органам, змушує їх прагнути відновлення. Майже як у Прометея, хіба що обійшлося без орла.

– Якого Прометея?

– У юності, Фернандіто, окрім дрочити, як макака, треба ще трохи читати. До того ж я людина дії, а тому маю вельми прудкий метаболізм і повинен споживати на тиждень утричі більше, ніж важу сам, – і то бажано всяких смаколиків, – щоб підтримувати це божественне тіло в прекрасній формі.

– Сеньйорита Алісія майже не їсть, – докинув Фернандіто. – А ось п’є чимало…

– Кожен карась має свій лас, – вирік Фермін. – Я от, наприклад, після війни вічно голодний. Ти молодий, і тобі не зрозуміти.

Фернандіто, більше не сперечаючись, лише поглядав, як його новий знайомий поглинає наїдок. Невдовзі у дверях чекальні з’явився суб’єкт, що мав вигляд прокурора комарки [122], і тримав у руці портфель. Чоловік кахикнув, щоб звернути на себе увагу.

– Ви родичі пацієнтки?

Фернандіто запитально поглянув на Ферміна, який лише поклав руку йому на плече, даючи зрозуміти, що відтепер і надалі роль їхнього речника належить виключно йому.

– Слово «родичі» не відображає належним чином наших стосунків із пацієнткою, – заявив Фермін, обтрушуючи крихти з піджака.

– А яке ж тоді слово їх відображає, якщо дозволите поцікавитися?

Фернандіто гадав був, що вже має певні навики в мистецтві плести казки про білого бичка, але зрозумів, що не тямить у цьому анічогісінько, коли потрапив на бенефіс, який маестро Фермін Ромеро де Торрес улаштував тоді, коли Алісія, лежачи на операційному столі, сповзала в небуття. Коли суб’єкт відрекомендувався заступником директора лікарні й виявив свої наміри довідатися про те, що сталося, і попросити документи, Фермін згодував йому байку, так бездоганно склепану, що чиновник лише слухав, роззявивши рота. Насамперед Фермін назвався довіреною особою губернатора провінції Барселона, пестуна режиму.

– Зважаючи на те, що справа торкається його ясновельможності, що менше розголосу вона дістане, то краще, – заявив Фермін.

– Рани, завдані сеньйориті, украй важкі й вочевидь насильницького характеру. Закон зобов’язує мене повідомити поліцію…

– Я вам цього б не радив, якщо тільки не хочете прокинутися завтра помічником сторожа районної поліклініки.

– Я не розумію.

– Усе дуже просто. Сідайте і слухайте уважно.

Фермін наплів йому, що Алісія, яку він перехрестив у своїй розповіді на Віолету Леблан, – то елітна жінка за викликом, чиїх послуг запраглося губернаторові та його друзякам із Комітету розвитку праці для гулянки, яку вони влаштували за рахунок членських внесків Державної профспілки [123].

– Ви ж знаєте, як це буває. Кілька чарчинок бренді, мереживні спідниці, і всі геть-чисто втрачають глузд. Іберійські мачо – справжні мачо, і Середземному морю годі загасити їхній шал.

Далі Фермін повідав, що в процесі еротичних ігрищ високодостойник трохи перестарався і прекрасна Віолета дістала тяжке поранення.

– Ці теперішні повії стали зовсім ніжними, нічого не можуть витримати, – завершив він свою розповідь.

– Але ж…

– Зайве й казати, який скандал вибухне, якщо цей прикрий випадок випливе назовні. Подумайте лишень про те, що в пана губернатора є благочестива дружина, вісім діточок, п’ять посад у різних ощадних банках і мажоритарні пакети акцій у трьох будівельних компаніях, у яких працюють зяті, племінники та інші родичі шановних зверхників Барселони, як то узвичаєно є в нашій укоханій батьківщині.

– Я розумію, але закон є закон, і я мушу…

– Ви мусите служити Іспанії й оберігати добре ім’я її найкращих людей, як це роблю я разом зі своїм вірним помічником Міґеліто. Ось він, сидить перед вами з таким виразом на обличчі, мовби наклав у штани від страху, а щоб ви знали, хлопчина другий похресник не кого-небудь, а самого маркіза Віллаверде. Правду я кажу, Міґеліто?

Фернандіто поспішно закивав головою.

– То що ж маю з цим усім робити? – збентежено запитав заступник директора.

– Ось дивіться: я в таких випадках – а повірте, досвіду в мене чимало – завжди заповнюю документацію іменами, взятими з праць славетного Рамона Марії дель Вальє-Інклана, адже твори цього майстра пера нечасто потрапляють до списків книжок, рекомендованих до читання Головним управлінням поліції, і таким чином підміни ніхто не зможе помітити.

– Але я такого не можу зробити!

– Передайте всі папери мені. А самі тим часом зможете зосередитися на тих щедрих виявах віддяки, які на вас неодмінно посипляться за те, що ви, як справжній герой, виконали свій патріотичний обов’язок. Так ми врятуємо нашу країну. Іспанія – це не Рим. Тут зрадникам платять [124].

Заступник директора лікарні, що на той час уже побуряковів, а кров’яний тиск його, либонь, перейшов усі допустимі межі, струснув головою і зобразив на обличчі справжнє королівське обурення.

– А як вас на ім’я, можна дізнатися?

– Раймундо Луліо, до ваших послуг і послуг Іспанії, – відповів Фермін.

– Але ж це просто якась ганьба.

Фермін пильно поглянув йому в очі й кивнув.

– Маєте цілковиту рацію. А що ж іще нам робити з ганьбою, окрім як сховати її під ковдру й підраховувати тим часом грошенята?

Минула година. Фермін і Фернандіто далі чекали на новини з операційної. Піддавшись Ферміновим наполяганням, хлопець випив філіжанку гарячого какао, віджив і трохи заспокоївся.

– Ферміне, як гадаєте, він повірив тому, що ви йому наплели? Чи ви часом не перебрали міри з сороміцькими подробицями?

– Фернандіто, найважливіше те, що ми посіяли сумнів. Коли брешеш, головне – це не правдоподібність твоєї вигадки, а жадібність, пиха й тупість того, кого ти прагнеш обдурити. Ніхто ніколи нікого не обманює, люди обманюються самі. Досвідчений брехун подає дурникові те, що той хоче почути. У цьому весь секрет.

– Те, про що ви кажете, жахливо, – зауважив Фернандіто.

Фермін стенув плечима.

– Із якого боку подивитися. У тому театрі, в якому грають одягнені в шовки мавпи і який зветься світом, неправда – це той розчин, завдяки якому тримається купи вся сцена. Люди чи то зі страху, чи то заради вигоди, чи то з наївності так звикли до брехні, що добрехалися вже до того, що вважають, ніби кажуть правду. Ось, що найпаскудніше в наш час. Чесна й щира людина перетворилася на зникомий вид, як плезіозавр чи шансонетка, і скоро щезне, наче й не існувала ніколи, як одноріг.

– Не можу погодитися з тим, що ви кажете. Більшість людей хороші й достойні. Просто через купку гнилих яблук смердить весь урожай. Я в цьому навіть не сумніваюся.

Фермін приязно поплескав його по коліну.

– Це тому, що ти ще зовсім зелений і недійшлий розумом. Коли молодий, ти бачиш світ таким, яким він мав би бути, а коли старий – таким, яким він є насправді. Нічого, скоро це в тебе минеться.

Фернандіто пригнічено опустив голову. Доки хлопець опирався спокусі впасти у фаталізм, Фермін роззирнувся довкола й помітив, що на обрії з’явилися дві квітучі на вигляд медсестри в обтислій уніформі, які наближалися коридором. Фермінові, коли він побачив їхню благодатну тілобудову й те, як вони похитували під час ходи стегнами, залоскотало в нижній частині його душі. За браком важливіших справ, якими можна було б скрасити очікування, Фермін узявся ґрунтовно просвічувати їх рентгеном. Одна з медсестер, схоже, новенька, років дев’ятнадцяти, не більше, проходячи повз них, поглянула на нього так, наче хотіла сказати, що цей смаколик не для такої шантрапи, як він, і розсміялася. Друга, либонь, уже навчена поводитися з відвідувачами, що били байдики, скинула на нього осудливим поглядом.

– Свиня, – пробурмотіла дівчина.

– Ах, який розкішний харч колись матимуть хробаки, – мовив Фермін.

– Не розумію, як ви можете зараз думати про це, коли сеньйорита Алісія перебуває між життям і смертю?

– Ти завжди говориш шаблонами чи вчився красномовства з офіційної кінохроніки? – відказав йому бібліографічний дорадник книгарні «Семпере й сини».

Запала довга мовчанка, яка тривала доти, доки Фермін, що заходився здирати пластир із ваткою, наліплений на тому місці, з якого брали кров, не помітив, що Фернандіто скоса позирає на нього, не наважуючись знову розтулити рота.

– Що тепер сталося? – запитав він хлопця. – Хочеш пі-пі?

– Мені просто цікаво, як давно ви знаєте Алісію.

– Можна сказати, що ми з нею давні приятелі.

– Бо вона ніколи раніше не згадувала про вас, – докінчив Фернандіто.

– Це тому, що ми не бачилися більше як двадцять років. Я гадав, що Алісія мертва, а вона думала те саме про мене.

Хлопець спантеличено дивився на Ферміна.

– Ну, а ти? Наївний закоханий, що потрапив у тенета до королеви ночі, чи набожний доброволець?

Фернандіто замислився.

– Скоріше, мабуть, перше.

– Не соромся, таке життя. Навчитися розуміти справжні причини наших учинків – це перший крок на шляху до пізнання себе. А звідти вже зовсім недалеко до того, щоб перестати бути бевзем.

– Ви говорите, як книжка, Ферміне.

– Якби книжки говорили, довкола не було б стільки глухих. Не дозволяй іншим писати тобі репліки – ось твоє завдання, Фернандіто. Користайся головою, яку Господь помістив тобі на в’язи, і компонуй сам лібрето свого життя, бо у світі повно гендлярів, охочих напхати поважній публіці мізки всяким глупством, щоб і далі лишатися на возі й вимахувати морквиною у віслюка перед носом. Зрозумів?

– Боюся, що ні.

– Ото ж бо й воно. Ну, гаразд, користаючись із того, що ти вже трохи заспокоївся, я попросив би тебе повернутися до розповіді про те, що сталося. Тільки цього разу почни з початку, дотримуйся хронології і, будь ласка, без авангардистських стилістичних засобів. Ти впораєшся?

– Я спробую.

– Тоді гайда!

Цього разу Фернандіто не оминув ані титли. Фермін збентежено слухав, тимчасом як у його голові з домислів і гіпотез частинки пазлу поступово складалися в одне ціле.

– А де тепер ті документи і записник Ізабелли, про який Алісія згадувала?

– Я лишив їх тітці Хесусі. Вона працює консьєржкою в будинку, де мешкає Алісія. Їй можна довіряти.

– Я в цьому не сумніваюся, але нам треба буде підшукати певніший сховок. У світі поліційних інтриг добре відомо, що консьєржки славні багатьма чеснотами, проте надійність не є однією з них.

– Вам видніше.

– І ще я попрошу тебе, щоб усе, що ти мені розповів, лишилося між нами. Сеньйорові Даніелю Семпере про це – ані слова.

– Зрозуміло. Як cкажете.

– Оце мені подобається. Слухай-но, у тебе з собою часом немає якихось грошей?

– Кілька монет має бути…

Фермін вимогливо наставив долоню.

– Мені потрібно зробити один дзвінок.

Даніель відповів після першого ж гудка.

– На Бога, Ферміне, де ти запропастився?

– У лікарні Дель-Мар.

– У лікарні? Що сталося?

– Алісію намагалися вбити.

– Що? Хто? Чому?

– Даніелю, зроби мені таку ласку й заспокойся.

– Та як же мені заспокоїтися?

– Беа десь поруч?

– Авжеж, але…

– Передай їй слухавку.

Пауза. Суперечка. Нарешті спокійний голос Беа на тому кінці провода.

– Я слухаю, Ферміне.

– У мене немає часу пояснювати все детально, але суть справи така: Алісію ледь не вбили. Зараз вона в операційній, а ми чекаємо, доки щось повідомлять.

– Ми?

– Я і хлопчина на ім’я Фернандіто, який, схоже, працював на Алісію чимось середнім між хлопчиком на побігеньках і вивідачем. Я знаю, як це все звучить, але прошу тебе, не нервуйся.

– Що тобі потрібно, Ферміне?

– Завдяки своєму красномовству мені наразі вдалося владнати справу, однак я відчуваю, що довго ми тут лишатися не зможемо. Якщо Алісія з цього виборсається, не думаю, що лікарня буде для неї безпечним притулком. Хтось може захотіти довести справу до кінця.

– Що ти пропонуєш?

– Якомога швидше перевезти Алісію туди, де ніхто не зможе її знайти.

Беа відповіла не відразу.

– Ти думаєш про те саме, що і я?

– У мудрих людей думки завжди збігаються.

– І як ти плануєш витягти її з лікарні й перевезти туди?

– Саме зараз я виробляю нашу стратегію.

– Боже, поможи нам.

– Чому ти така маловірна, жінко?

– Що я маю робити?

– Звернутися по допомогу до лікаря Сольдевіли, – сказав Фермін.

– Лікар Сольдевіла на пенсії і не практикує вже щонайменше кілька років. Чи не було б ліпше…

– Нам потрібен хтось, кому можна довіряти, – перебив її Фермін. – До того ж усім відомо, що Сольдевіла – найкращий фахівець. Я переконаний, що він залюбки погодиться нам допомогти, коли ти скажеш йому, що про це попросив я.

– Коли він востаннє згадував про тебе, то називав тебе безстидником, який щипає за дупи його медсестер, і казав, щоб ти йому навіть на очі не показувався.

– То все в минулому. Сольдевіла мене дуже поважає.

– Ну, як скажеш… Щось іще?

– Медичні засоби щонайменше на тиждень для пацієнтки з однією діркою в животі, другою в руці й наслідками побоїв, які відправили б у нокаут боксера-важковаговика.

– Боже мій… – пробурмотіла Беа.

– Не відволікайся, Беа. Медичні засоби. Лікар знатиме які.

– Йому це все не сподобається.

– І ось тут тобі потрібно буде застосувати всі свої чари, щоб переконати його, – порадив Фермін.

– Пречудово. Як я розумію, потрібен буде чистий одяг і всяке таке.

– І всяке таке. Це я лишаю на твій, безумовно правильний, розсуд. Даніель коло тебе?

– Приклеївся вухом. Дати йому слухавку?

– Не треба. Нехай заспокоїться. Я подзвоню, коли щось дізнаюся.

– Домовилися.

– Я завжди казав: якщо хочеш, щоб усе йшло добре, постав біля керма жінку.

– Не підлещуйся, Ферміне, я бачу, куди ти хилиш. Що ще?

– Будь обережною. Цілком можливо, що за книгарнею стежать.

– Цього тільки бракувало. Гаразд, я зрозуміла. Ферміне?

– Я слухаю.

– Ти впевнений, що цій жінці можна довіряти?

– Алісії?

– Якщо тільки це її справжнє ім’я…

– Справжнє.

– А все інше? Також справжнє?

Фермін зітхнув.

– Мусимо дати їй шанс. Ти зробиш це для мене, Беа?

– Звісно, Ферміне. Усе, що скажеш.

Фермін повісив слухавку й повернувся до почекальні. Фернандіто, знервований, дивився на нього.

– Із ким ви розмовляли?

– Зі здоровим глуздом.

Фермін сів і поглянув на цього парубійка, який своєю схожістю з юним Даніелем почав викликати в нього щиру симпатію.

– Ти хороший хлопець, Фернандіто. Алісія пишатиметься тобою.

– Якщо виживе.

– Виживе. Одного разу вона вже повернулася з того світу, а той, хто навчився цього фокусу, вже його ніколи не забуде. Я знаю це з власного досвіду. Воскресати – це те саме, що їздити на велосипеді або однією рукою розстібати ліфика. Треба лише навчитися, як це робити.

Фернандіто кволо всміхнувся.

– Ну, і як це робити?

– Тільки не кажи, що ти не вмієш їздити на велосипеді.

– Я маю на увазі розстібати ліфика одною рукою, – уточнив Фернандіто.

Фермін, по-змовницькому підморгнувши, поплескав його по коліну.

– Ми з тобою маємо багато про що поговорити…

Однак долі забажалося, щоб, перш ніж Фермін устиг прочитати Фернандіто першу лекцію з прискореного курсу життєвих істин, на порозі почекальні з’явився хірург, який тяжко відітхнув і, геть знесилений, опав на крісло.

33

Хірург був одним із тих молодиків, які від надлишку думання починають лисіти раніше, ніж їм стукне тридцятка. Він був високий і худий, схожий на олівець, із розумними очима, що пильно оглядали все довкола з-поза окулярів, які в свій час були прозвані «труманками» на честь американського президента, що легкою рукою скидав атомні бомби завбільшки з дракона на Країну сонячного сходу.

– Нам вдалося стабілізувати її стан, зашити рану й зупинити кровотечу. На цей момент зараження немає, але про всяк випадок я вколов їй антибіотики. Рана виявилася значно глибшою, ніж спершу здавалася. Вістря дивом не зачепило стегнової артерії. Шви накладати було дуже складно, спершу вони не трималися. Якщо їй спаде жар, не буде зараження і якщо нам пощастить, шви триматимуться. Буде, як Бог дасть.

– Але чи вона видужає, лікарю?

Хірург стенув плечима.

– Усе залежить від того, як змінюватиметься її стан протягом наступних двох діб. Пацієнтка молода і має здорове серце. Хтось слабший не пережив би операції. Однак це аж ніяк не означає, що вона видряпалася з цього. А якщо з’явиться зараження…

Фермін кивнув, перетравлюючи почуте. Хірург поглядав на нього з професійною цікавістю.

– Можна поцікавитися, звідки походить шрам на правому стегні пацієнтки?

– Нещасний випадок у дитинстві, під час війни.

– Ясно… Ця рана мусить завдавати їй жахливого болю.

– Вона дуже терпелива, хоча іноді це справді впливає на її характер.

– Якщо вона виборсається з цього, я міг би їй допомогти. Тепер існують методи відновлення кісток, яких не знали двадцять років тому. Можливо, вони зменшать її біль. Ніхто не повинен жити з такими муками.

– Щойно Віолета прокинеться, я відразу ж перекажу їй ваші слова.

– Віолета? – перепитав лікар.

– Пацієнтка, – уточнив Фермін.

Хірург, що недарма облисів передчасно, поглянув на нього, примруживши око.

– Слухайте, це не моя справа, і я не знаю, що ви там розповіли тому йолопові Коллю, але я знаю, що хтось жорстоко поранив і ледве не вбив цю жінку. Хай хто б це не був…

– Я знаю, – урвав його Фермін. – Повірте, я про це думаю. Як ви гадаєте, коли її можна буде забрати звідси?

Хірург здивовано звів брови.

– Забрати звідси? За найсприятливішого розвитку подій пацієнтці потрібен щонайменше місяць цілковитого спокою. Якщо ви заберете звідси Віолету, чи як її там звати, то повезете її хіба що катафалком. Я серйозно.

Фермін якусь хвилю пильно вдивлявся в лікареве обличчя.

– А якщо перевести її до іншого місця?

– Хіба що до іншої лікарні. Але я б не радив.

Фермін кивнув із поважним виразом на обличчі.

– Дякуємо вам, лікарю.

– Нема за що. Якщо все буде добре, за кілька годин ми переведемо пацієнтку до загальної палати. Доти побачити ви її не зможете. Я кажу це на той випадок, якби вам хотілося вийти провітритися чи владнати якісь свої справи. На цей момент, як я вже казав, стан пацієнтки стабільний, а прогноз на одужання стримано оптимістичний.

– Стримано?

Лікар поглянув на нього з двозначною усмішкою.

– Якщо хочете почути мою особисту думку, а не думку хірурга, то ця дівчинка не хоче ще помирати. Іноді людям допомагає вижити сама тільки затятість.

Фермін ствердно кивнув.

– Атож, жінки, вони такі. Коли вже візьмуть собі щось у голову…

Фермін дочекався, коли хірург лишив їх самих, а тоді визирнув у коридор, щоб розвідати стан справ. До нього приєднався Фернандіто. У глибині коридору неспішно походжали дві постаті в одностроях, зовсім не схожих на санітарні.

– Слухай, а ті двоє часом не фараони?

– Хто? – перепитав Фернандіто.

– Поліціянти. Ти що, не читаєш детективних коміксів?

– Тепер, коли ви це сказали, вони мені також видаються…

Фермін гмикнув і заштовхав Фернандіто назад до почекальні.

– Гадаєте, заступник директора повідомив поліцію? – запитав хлопець.

– Усе буде складніше, ніж я сподівався. Не можна гаяти часу. Фернандіто, мені знадобиться твоя допомога.

– Я зроблю все, що накажете.

– Мені треба, щоб ти повернувся до книгарні й поговорив із Беа.

– Із Беа?

– Дружиною Даніеля.

– А як я дізнаюся…

– Ти не помилишся. Вона найрозважливіша з усіх там присутніх, до того ж просто цукерочка. Але навіть не думай на неї заглядатися.

– І що мені їй сказати?

– Що нам доведеться здійснити гамбіт дами раніше, ніж гадалося.

– Гамбіт дами?

– Беа зрозуміє. І нехай пошле Даніеля, щоб той повідомив Ісаака.

– Ісаака? Якого Ісаака?

Фермін засопів, роздратований повільністю рефлексів Фернандіто.

– Та вже ж не Ісаака Монтуріоля [125], винахідника підводного човна. Просто Ісаака, та й годі. Записати тобі це?

– Ні, не треба, я все запам’ятав.

– Тоді давай ноги в руки, а то ми вже запізнюємося.

– А ви куди підете?

Фермін підморгнув йому.

– Війни не виграються без піхоти…

34

Гроза вже пронеслася над містом, коли Фермін, вийшовши з лікарні, рушив пляжем у напрямку до Соморростро. Вітер дув зі сходу і здіймав хвилі, що розбивалися об берег за кілька метрів від халупок, що простяглися вздовж муру цвинтаря Пуебло-Нуево скільки сягало око. Навіть мерці мали кращу домівку, ніж це зборисько безіменних людських душ, які сяк-так перебувалися на березі моря, подумав Фермін.

У першому ж провулку між рядами бараків його зустрів гурт підозріливих поглядів. Обідрані діти, жінки з обличчями, потемнілими від злигоднів, і передчасно постарілі чоловіки дивилися, як він іде повз них. Невдовзі назустріч Фермінові вийшло четверо молодиків з непривітними виразами на обличчях. Молодики оточили його й перепинили шлях.

– Ти що, загубився, ґаджо?

– Я шукаю Армандо, – відказав Фермін, не виявляючи жодних ознак нетерплячості чи страху.

Обличчя одного з молодиків було покарбоване шрамом, що йшов через лоб і щоку. Хлопець підступив до Ферміна, погрозливо посміхаючись, і виклично глянув йому в очі. Фермін не відвів погляду.

– Армандо, – повторив він. – Я його друг.

Юнак оцінювально поглянув на свого супротивника, якого без довгих клопотів міг прибити одним ударом, і врешті усміхнувся.

– Ти часом не з того світу? – запитав він.

– Збирався туди, але останньої хвилі передумав, – відказав Фермін.

– На пляжі, – мотнув головою хлопець.

Фермін кивнув на знак подяки, і молодики розступилися перед ним. Він рушив вуличкою далі, місцеві жителі більше не звертали на нього уваги. Метрів за сто провулок повернув до моря, і Фермін почув сміх і дитячі голоси, що долинали звідти. Він попрямував туди й невдовзі побачив, що привело дітей на пляж.

Штормом до берега прибило старий вантажний баркас, який сів там на мілину. Судно трималося лівим галсом, його кіль і гребний гвинт визирали з піни. Хвилями змило більшу частину вантажу, який тепер плавав у морі. Зграйка мартинів кружляла над рештками кораблетрощі, екіпаж баркаса намагався врятувати те, що ще можна було врятувати, а дітлашня тішилася з аварії. Удалині, під небом, затягнутим хмарами, що волочили разом із собою відзвуки грому й спалахи блискавиць, здіймався безкрайній ліс фабричних димарів.

– Ферміне! – озвав його зовсім поруч низький і спокійний голос.

Він обернувся й побачив Армандо, циганського барона, який володарював у цьому забутому всіма королівстві. Армандо був одягнутий у чорний костюм бездоганного крою, а в руці тримав пару своїх лакованих черевиків. Він закасав холоші штанів, щоб пройти по мокрому піску й подивитися, як діти бавляться у прибої.

– Нещастя одних стає благом для інших, – виголосив Армандо. – Що привело тебе, друже мій, у ці краї, нещастя чи благо?

– Розпач.

– Розпач ніколи не буває добрим порадником.

– Натомість дуже переконливим.

Армандо кивнув, усміхнувшись. Він закурив і простягнув пачку з цигарками Фермінові, який відмовився.

– Мені розповідали, що бачили, як ти виходив із лікарні Дель-Мар, – мовив Армандо.

– У тебе очі повсюди.

– Підозрюю, що тобі потрібні не очі, а руки. Що я можу зробити для тебе?

– Урятувати життя.

– Твоє?

– Моїм я вже завдячую тобі. Сюди мене привела потреба врятувати життя, яке мені не вдалося вберегти багато років тому. Доля вручила мені його, а я її підвів.

– Доля знає нас краще, ніж ми самі, Ферміне. Не думаю, що ти когось підвів. Але здогадуюся, що треба поспішати. Розкажи мені подробиці.

– Ця справа може бути складною. І небезпечною.

– Якби вона була легкою і безпечною, а ти прийшов би просити моєї допомоги, то образив би мене. Як її звати?

– Алісія.

– Твоє кохання?

– Мій борг.

Ендайя присів навпочіпки біля трупа й відкинув ковдру, якою його було накрито.

– Це він? – запитав.

Не отримавши відповіді, обернувся. Лінарес, що стояв за його спиною, дивився на Варґасове тіло з таким виразом на обличчі, ніби щойно дістав ляпаса.

– То він чи не він? – наполіг Ендайя.

Лінарес кивнув і на мить заплющив очі. Ендайя знову накрив обличчя мертвому поліціянту й підвівся. Повагом обійшов кімнату, не надто уважно оглядаючи одяг та інші розкидані предмети. Окрім Лінареса, у кімнаті були ще двоє його людей, які мовчки спокійно чекали наказів.

– Мені повідомили, що, перш ніж повернутися сюди, Варґас був у морзі разом із вами, – мовив Ендайя. – Можна довідатися, з якої причини?

– Минулої ночі капітан Варґас знайшов труп і подзвонив мені, щоб повідомити про це.

– Він розповів, за яких обставин знайшов цей труп?

– Сказав, що в ході розслідування, яке він провадив. Подробиці цього розслідування він не обговорював зі мною.

– А ви не запитували?

– Я гадав, що Варґас повідомить мене про деталі справи, коли це буде необхідно.

– Ви так йому довіряли? – допитувався Ендайя.

– Як самому собі, – відповів Лінарес.

– Цікаве порівняння. Звісно, вірний товариш у Головному управлінні – це не абищо. А скажіть-но, чи вам удалося встановити особу вбитого?

Лінарес на мить завагався.

– Варґас підозрював, що йдеться про чоловіка на ім’я Рікардо Ломана. Ви мали би його знати. Здається, він ваш колега.

– Не мій. Але так, я знаю це ім’я. Ви повідомили про труп відповідні органи?

– Ні.

– Чому?

– Я чекав на висновок судмедексперта.

– Але збиралися це зробити?

– Звісно.

– Звісно. Скажіть-но, чи ви повідомляли комусь у комісаріаті про Варґасові підозри щодо особи Ломани?

– Нікому.

– Нікому? – перепитав Ендайя. – Жодному підлеглому?

– Жодному.

– Хтось іще, окрім судмедексперта, його помічників, судді та поліціянтів, які вас супроводжували, знає про труп?

– Більше ніхто. На що ви натякаєте?

Ендайя підморгнув йому.

– Ні на що. Я вам вірю. А знаєте, куди Варґас вирушив, коли вийшов із моргу?

Лінарес похитав головою.

– До Цивільного реєстру, – сказав Ендайя.

Лінарес нахмурив чоло.

– Ви цього не знали?

– Ні, – відказав Лінарес. – Звідки я мав знати?

– Варґас вам нічого про це не казав?

– Нічого.

– Ви впевнені? Може, Варґас дзвонив вам із реєстру, щоб розпитатися про щось?

Лінарес витримав його погляд. Ендайя всміхнувся, насолоджуючись грою.

– Ні, не дзвонив.

– Вам про щось каже прізвище Ровіра?

– Доволі поширене.

– У вас у комісаріаті також?

– Здається, є один чоловік із таким прізвищем. Він працює в архіві й ось-ось має вийти на пенсію.

– Ніхто останнім часом не запитував вас про нього?

Лінарес знову заперечно похитав головою.

– Можна дізнатися, про що ми зараз із вами розмовляємо?

– Про злочин, друже Лінарес. Про злочин, скоєний проти одного з нас, одного з найкращих. Хто міг би вчинити таке?

– Професіонал, поза всяким сумнівом.

– Ви певні? Мені це видається роботою дрібного злодюжки.

– Злодюжки?

Ендайя переконано кивнув.

– Район непевний, а ці каталонці, бачить Бог, здатні пограбувати власну матір на смертному ложі, перш ніж труп встигне захолонути. Це в них у крові.

– Жоден дрібний злодій не мав би й найменшого шансу проти Варґаса, – заперечив йому Лінарес. – Ви знаєте це так само добре, як і я. Це справа рук не аматора.

Ендайя довго дивився на нього спокійними очима.

– Послухайте-бо, Лінаресе. Серед злодіїв також трапляються професіонали. Люди тверді, позбавлені сумління. Ви це знаєте. А ваш товариш Варґас – мусимо це визнати – перебував не в найкращій формі. Старість не радість.

– Це все визначить слідство.

– На жаль, слідства не буде.

– Бо ви так сказали? – випалив Лінарес.

– Не тому, що я це сказав, ні. Я ніхто. Але коли знаєш, що для тебе найкраще, то не потребуєш нічиєї підказки.

Лінарес прикусив язика.

– Я з цим ніколи не погоджуся. До цього мене не змусите ні ви, ні будь-хто інший.

– У вас за плечима чудова кар’єра, Лінаресе. Не обманюймо один одного. Не вдавайте з себе благородного героя коміксів. Усі герої полягли по дорозі. Не починайте робити дурниці тепер, за крок від щасливої пенсії. Часи міняються. Ви знаєте, що я кажу вам це для вашого ж добра.

Лінарес презирливо глянув на нього.

– Я знаю тільки те, що ти мерзота, і я в дупі мав, на кого ти працюєш, – сказав він. – Я це так не залишу. Біжи, дзвони, кому ти там маєш дзвонити.

Ендайя лише знизав плечима. Лінарес обернувся й рушив до виходу. Капітан зловив погляд одного зі своїх людей і кивнув. Той пішов за Лінаресом. Другий підлеглий наблизився до Ендайї і запитально поглянув на нього.

– Знайшли ту сучку?

– На складі тільки один труп. Її сліду нема. Ми обшукали її квартиру в будинку навпроти. Нічого. Ніхто з сусідів не знає, де вона, а консьєржка стверджує, що востаннє бачила її вчора, коли та виходила з дому.

– Каже правду?

– Думаю, що так, але якщо хочете, можемо на неї трохи натиснути.

– Немає потреби. Прочешіть усі лікарні. Якщо вона там, то зареєструвалася під вигаданим ім’ям. Далеко вона не могла піти.

– А якщо подзвонять із Мадрида?

– Ані слова, доки її не знайдемо. І якомога менше шуму.

– Слухаюсь, сеньйоре.

35

Це був найкращий сон у її житті. Алісія прокинулася в кімнаті з білими стінами, де пахло камфорою. Гул віддалених голосів накочувався шепіткими хвилями. Насамперед Алісія усвідомила, що не відчуває болю. Уперше за двадцять років. Біль цілковито зник, забравши з собою той світ, у якому вона прожила майже все своє життя. Світло розтікалося в повітрі, наче густа рідина, зіштовхуючись із порошинками, що кружляли в приміщенні й спалахували райдужними вогниками. Алісія засміялася. Вона могла дихати й могла відчувати своє заспокоєне тіло. Її кості більше не мордувала агонія, а душа звільнилася від жорстоких залізних кліщів, які доти не відпускали її ні на секунду. Обличчя янгола схилилося над нею. Янгол дивився їй просто у вічі, був дуже високий, одягнутий у білий халат і не мав крил. Майже не було в нього й волосся, натомість у руці він тримав шприц, і коли Алісія запитала, чи вона вже померла і чи це пекло, янгол усміхнувся й відповів, що це залежить, як подивитися, але їй не слід турбуватися. Алісія відчула маленький укол, і хвиля блаженства в рідкому стані розійшлася її тілом, лишаючи по собі теплий спокій. Із-за спини янгола визирнуло сухоребре бісеня, чий велетенський ніс міг би стати темою комедій Мольєра або надихнути Сервантеса на його подвиги.

– Алісіє, ми їдемо додому, – оголосило бісеня голосом, який видався дивно знайомим.

Біса супроводжував дух із вугільно-чорним волоссям і рисами обличчя такими бездоганними, що Алісії закортіло поцілувати його в губи, запустити пальці в цю казкову гриву волосся й закохатися в нього бодай на хвилю, аби лише вистачило, щоб переконатися, що вона не спить і що натрапила на щастя, яке хтось необережний покинув на дорозі.

– Можна тебе погладити? – запитала дівчина.

Темний князь – бо ж він мав бути щонайменше князем, – збентежено поглянув на біса. Той махнув рукою, мовляв, не зважай.

– Це моя кров, що циркулює в її венах, змусила Алісію втратити на якийсь час увесь сором і зробила її дещо слабкою на втори. Не звертай уваги.

На знак князя немов із-під землі з’явилася ватага коротунів, які, однак, гномами не були і всі були в білому. Четверо підняли її з ліжка, вихоплюючи з простирадл, і поклали на ноші-візок. Князь узяв її руку і стиснув. «Він, поза всяким сумнівом, чудовий батько», – подумала Алісія. Цей потиск, цей оксамитовий доторк свідчили про це.

– Ти хотів би мати сина? – поцікавилася вона.

– У мене їх сімнадцять, моя душко, – відказав їй князь.

– Алісіє, поспи краще, – попрохав біс, – мені соромно за тебе.

Однак Алісія не заснула. Тримаючи за руку свого кавалера, вона далі марила наяву, а чарівний візок ніс її нескінченними коридорами, залитими білим сяйвом. Алісія та її супутники спускалися й піднімалися ліфтами, минали переходи й зачаровані зали, сповнені жалісним лементом, аж доки дівчина не відчула, що повітря стало холоднішим, а безбарвні стелі поступилися місцем шатру із хмар, що полум’яніли багрянцем бавовняного сонця. Бісик накрив Алісію ковдрою, а коротуни за наказом князя закотили її до повозу, який своїм виглядом зовсім не відповідав тому, що діялося, адже не мав ані запряжених скакунів, ані мідного орнаменту, лише таємничий напис на боці:

КОВБАСНІ ВИРОБИ «ПОНДЕРОСА»

Гуртовий продаж

Доставка додому

Темний князь зачиняв дверцята повозу, коли Алісія почула голоси: хтось погрожував їм і наказував зупинитися. Протягом кількох хвилин вона лишалася сама, тимчасом як її оборонці, очевидно, відбивалися від підступного нападу, адже повітря наповнилося виразними відзвуками ударів. По якомусь часі маленький біс повернувся до неї зі скуйовдженим волоссям і переможною усмішкою на розбитих губах. Громохкий повіз рушив, і в Алісії з’явилося дивне відчуття, ніби в повітрі пахне дешевою ковбасою.

Поїздка, здавалося, тривала цілу вічність. Вони долали проспекти й вулиці, викреслюючи химерні лабіринти, аж доки дверцята не відчинилися й коротуни, які на цю мить уже підросли й видавалися звичайними людьми, викотили її з повозу, який дивовижним чином перетворився на мікроавтобус, що стояв на вузенькій і темній вуличці, схожій на ущелину між чорним громаддям будинків. Бісик, обличчя якого зненацька набрало виразних Фермінових рис, оголосив їй, що вони вже майже в безпеці. Її підкотили до дверей із різьбленого дубу, із яких визирнув чоловік, що мав обмаль волосся й погляд хижого птаха. Чоловік озирнувся на обидва боки вулиці й прошепотів: «Проходьте».

– Тут я з вами попрощаюся, – оголосив темний князь.

– Подаруй мені на прощання хоча б поцілунок, – пролебеділа Алісія.

Фермін закотив очі під лоба і звернувся до шляхетного лицаря:

– Поцілуй вже її скоріше, а то ми ніколи не розпрощаємося.

І князь Армандо поцілував Алісію всім своїм темним єством. Вуста його смакували корицею, і він, без сумніву, тямив, як треба цілувати жінку: із майстерністю, запалом і великим досвідом митця, що пишається своєю роботою. Тілом Алісії, зазираючи в найпотаємніші закутки, пробігся приємний холодок, і дівчина заплющила очі, перепинивши шлях сльозам.

– Дякую, – прошепотіла вона.

– Не можу повірити, – мовив Фермін. – Поводиться, наче їй п’ятнадцять років. Добре, що батько її не бачить.

Велетенський механізм трибків і важелів замкнув із ними двері. Вони прямували довгим палацовим коридором, уздовж якого висіли фрески, що зображали казкових істот, які то з’являлися, то знову зникали у світлі олійного ліхтаря, який тримав сторож цього місця. У повітрі стояв запах книжок і чарів, і коли коридор вивів їх до величезної склепінчастої зали, Алісія побачила найдивовижнішу споруду з усіх, які вона будь-коли бачила, споруду, обриси якої пригадувала зі своїх снів.

Попід неосяжною скляною банею угору здіймався паморочливий лабіринт. Місячне світло, розщеплене на тисячу уламків, линуло згори, окреслюючи неймовірну геометрію чарів, сплетених із усіх книжок, усіх історій і усіх снів на світі. Алісія впізнала це місце, яке стільки разів снилося їй, і простягнула руки, щоб торкнутися його, побоюючись, що воно розів’ється в повітрі, наче марево. Поруч показалися обличчя Даніеля і Беа.

– Де я? Що це за місце?

Ісаак Монфорт, сторож, який відчинив їм двері і якого Алісія впізнала після стількох років, присів перед нею навпочіпки й погладив дівчину по щоці.

– Ласкаво просимо, Алісіє, знову до Цвинтаря забутих книжок.

36

Вальс починав підозрювати, що йому все примарилося. Спогади розмивалися, і тепер він уже не був певен, чи та жінка, що спустилася сходами аж до ґрат і запитала, чи це він міністр Вальс, бува, не наснилася йому. Часом він сумнівався, що це було насправді. Можливо, він дійсно її наснив. Можливо, він був лише ще одним в’язнем, який гниє в камері замку Монтжуїк і який, зробившись жертвою маячіння, уявляє себе комендантом в’язниці, хоча насправді не є ним. Вальс, здається, пам’ятав один такий випадок. Чоловіка звали Мітжанс. Він був відомим драматургом у часи республіки, і Вальс завжди відчував безмежну зневагу до нього, адже цьому чоловікові дісталося від життя все те, що дон Маурісіо жадав собі і що був неспроможний здобути. Мітжанс, як і багато інших, що були об’єктами заздрості пана коменданта, закінчив свої дні у в’язниці, у камері номер дев’ятнадцять, не знаючи навіть, хто він.

Одначе Вальс знав, хто він, тому що пам’ятав. А як сказав йому колись той диявол, Давид Мартін, людина – це те, що вона пам’ятає про себе. Тому він знав, що та жінка – хай ким вона не була – приходила-таки сюди і що одного дня вона або хтось інший повернеться, щоб звільнити його і витягнути звідси. Тому що він не такий, як Мітжанс, не такий, як усі ті нікчеми, що померли за його керівництва Монтжуїком. Він, Маурісіо Вальс, не збирається помирати в цьому місці. Цим прагненням до життя він завдячує своїй доньці Мерседес, адже лише вона підтримувала його живим увесь цей час. Мабуть, саме тому щоразу, коли він чує, як відчиняються двері до підземелля і чиїсь кроки спускаються в темряву, Вальс підводить погляд, сповнений надії. Адже це може бути саме той день.

Мав бути ранній ранок: Вальс навчився розрізняти пору доби за холодом. Щось мусило статися, бо раніше так рано до нього ще ніколи не спускалися. Вальс почув скрегіт дверей, потім кроки, важкі, неквапливі. У півмороці матеріалізувалася постать. В руках у неї була таця, від якої ішов дивовижний запах: смачнішого Вальс не чув за все своє життя. Ендайя поставив тацю на підлогу й запалив свічку, яку поставив у свічник.

– Доброго ранку, міністре, – привітався він. – Я приніс тобі сніданок.

Ендайя підсунув тацю до ґрат і зняв накривку. Перед Вальсом постало видиво у вигляді соковитого стейка в кремовому соусі з чорним перцем і печеної картоплі з зеленню на гарнір. Вальс відчув, як рот його наповнюється слиною, а шлунок підстрибує від радості.

– Помірно просмажений, – сказав Ендайя. – Так, як ти любиш.

На таці була плетена хлібниця зі свіжими хрусткими булочками, срібне столове приладдя і лляні серветки. У келиху з муранського скла плескотів вишуканий напій – червоне вино «Ріоха».

– Сьогодні великий день, міністре. Ти на це заслужив.

Ендайя просунув тацю між ґратами. Вальс, знехтувавши приладдям і серветками, схопив шматок м’яса рукою. Він підніс його до свого беззубого рота й заходився пожирати з пожадливістю, якої ніколи раніше не помічав за собою. Вальс глитнув м’ясо, картоплю, булочки. Вилизав тарілку до блиску й вихилив дивовижне на смак вино одним ковтком, не лишивши в келиху ані краплини. Ендайя спокійно спостерігав за ним, приязно всміхаючись і насолоджуючись цигаркою.

– Мушу попросити в тебе пробачення: я замовляв ще десерт, але мені його не принесли.

Вальс відірвався від порожньої таці й, схопившись за ґрати, уп’явся очима в Ендайю.

– Я бачу, ти здивований, міністре. Ось тільки не знаю, що саме тебе здивувало: твоє бенкетне меню чи, може, ти просто чекав, що прийде хтось інший.

Задоволення від їжі відступило. Вальс знову повалився на підлогу своєї клітки. Ендайя стояв над ним кілька хвилин, докурюючи й гортаючи газету. Завершивши, кинув недокурок на підлогу й згорнув газету. Зауваживши, як на неї дивиться Вальс, промовив:

– Хочеш почитати? Такій освіченій людині, як ти, цього, мабуть, ой як бракує.

– Будь ласка, – попрохав Вальс.

– Чом би й ні? – відказав Ендайя, підходячи до ґрат.

Вальс простягнув свою єдину руку з благальним виразом на обличчі.

– Учорашній день приніс нам чудові новини. Власне кажучи, саме прочитавши їх уранці, я подумав, що ти заслужив відзначити таку подію як слід.

Ендайя кинув газету до камери й рушив сходами нагору.

– Вона вся твоя. Лишаю тобі свічку.

Вальс кинувся до газети і схопив її. Сторінки розлетілися, коли вона впала на підлогу, і Вальсові коштувало чималих зусиль поскладати їх докупи одною рукою. Коли йому це вдалося, він підсунув свічку і став водити очима по першій шпальті.

Спершу він не міг розібрати літер. Вальс занадто довго провів у темному приміщенні. Одначе він упізнав велику, на всю сторінку, фотографію. Знімок було зроблено в палаці Ель-Пардо, де він стояв перед велетенською настінною картиною, одягнутий у темно-синій із білими смужками костюм, який на замовлення пошили в Лондоні три роки тому. Це було останнє офіційне фото Маурісіо Вальса, опубліковане міністерством. Слова проявлялися поволі, немов підводний міраж.

Термінова новина

Помер великий іспанець

МІНІСТР МАУРІСІО ВАЛЬС ЗАГИНУВ У АВТОКАТАСТРОФІ

Генералісимус оголосив триденну жалобу

«Він був блискучим променем світла на небосхилі нової Іспанії, великої і вільної, що відродилася в славі з попелу війни. Він утілював у собі найвищі доблесті Національного руху і підніс іспанські письменство й культуру на недосяжні висоти».

Мадрид, 9 січня 1960 року

Сьогодні вранці всю Іспанію сколихнула новина про безмірну втрату, якої вона зазнала. Не стало одного з її найулюбленіших синів, дона Маурісіо Вальса-і-Ечеваррії, міністра національної освіти. Трагедія сталася сьогодні вранці, коли міністр разом зі своїм шофером і охоронцем повертався до своєї приватної резиденції після нічної наради в Ель-Пардо з іншими членами уряду. Його автомобіль зазнав аварії на четвертому кілометрі шосе до Сомосаґуас. За попередніми висновками в автоцистерни, що їхала в протилежному напрямку, луснула шина, після чого вантажівка втратила керування й вилетіла на зустрічну смугу, де на великій швидкості зіштовхнулася з машиною міністра. Автоцистерна перевозила вантаж займистої речовини, яка вибухнула від зіткнення. Велетенський вибух привернув увагу довколишніх мешканців, які й повідомили про те, що сталося. Міністр Вальс і його охоронець загинули на місці.

Водій бензовоза, Росендо М. С., родом із Алькобендаса, помер, перш ніж рятувальні служби встигли надати йому допомогу. У результаті вибуху зайнялася величезна пожежа, тіла міністра та його охоронця сильно обгоріли.

Уже сьогодні вранці Кабінет міністрів зібрався на термінову нараду, Голова Держави оголосив, що опівдні виступить з офіційним повідомленням зі своєї резиденції в палаці Ель-Пардо.

Маурісіо Вальс мав п’ятдесят дев’ять років, більше ніж два десятки з яких він присвятив служінню державі. Його загибель – це непоправна втрата для іспанського письменства, якому він служив і як міністр, і як видатний видавець, письменник і вчений. Очільники всіх державних установ, а також наші найвизначніші діячі культури з’явилися сьогодні вранці до міністерства, щоб засвідчити свій смуток і повагу, яку відчували до дона Маурісіо всі, хто його знав.

У дона Маурісіо Вальса лишилися дружина й донька. Урядові джерела повідомляють, що всі, хто бажає віддати останню шану цьому славетному синові своєї країни, можуть зробити це сьогодні починаючи від п’ятої години вечора у Східному палаці. Редакція і працівники газети також хочуть висловити щонайглибший жаль, який відчувають через загибель дона Маурісіо Вальса, що назавжди лишиться прикладом для всіх нас, показуючи, до яких висот треба прагнути кожному громадянинові нашої держави.

Хай живе Франко! Вперед, Іспанія! Дон Маурісіо Вальс із нами!

Agnus Dei [126]

Січень 1960 року

1

Вікторія Санчіс прокинулася на лляних простирадлах, випрасуваних і напахчених лавандою. На ній була шовкова піжама, що ідеально пасувала їй за розміром. Жінка піднесла руку до обличчя й зауважила, що шкіра пахне духмяною сіллю для ванн і що волосся її чисте, хоча вона й не пригадувала, коли мила його. Вона нічого не пригадувала.

Вікторія сіла в ліжку і сперлася на оббите оксамитом узголів’я, намагаючись збагнути, де вона. Величезне ложе з подушками, які так і манили потонути в них, стояло посеред просторої, пишно й елегантно оздобленої спочивальні. Легке світло просякало крізь запнуте білими фіранками велике вікно й падало на комод, де стояла ваза зі свіжими квітами. Поруч Вікторія побачила туалетний столик перед дзеркалом і письмовий стіл. На стінах, обклеєних рельєфними шпалерами, висіли картини аквареллю, що зображували пасторальні сценки, обрамлені з дещо надмірною пишнотою. Вікторія відгорнула укривало й сіла на краю ліжка. Килим під її ногами також був пастельних барв, у лад із кольоровою палітрою кімнати. Усе було оформлено по-професійному вміло, із теплотою і безпристрасністю водночас. Вікторія подумала, чи це, бува, не пекло.

Жінка заплющила очі, намагаючись збагнути, як сюди потрапила. Останнє, що вона пам’ятала, – це будинок «Ель-Пінар». Образи поступово поверталися. Кухня. Вона сидить на стільці, прив’язана дротом за руки й за ноги. Ендайя, сидячи навпочіпки перед нею, допитує її. Вікторія плює йому в обличчя. Сильний ляпас збиває її на підлогу. Один із людей Ендайї піднімає стілець. Інші два приводять Морґадо, кладуть його на стіл і прив’язують. Ендайя знову запитує Вікторію. Вона далі мовчить. Тоді поліціянт бере револьвер і пострілом упритул розносить шоферові коліно. Крик Морґадо роздирає їй душу. Вікторія ще ніколи не чула, щоб чоловік так вив від болю. Ендайя спокійним голосом знову запитує її. Утративши мову, вона лише нажахано тремтить. Ендайя знизує плечима, обходить круг столу й притуляє дуло револьвера до другого коліна Морґадо. Один із капітанових посіпак тримає їй голову, не дозволяючи відвести погляд. «Дивися, суко, що буває з тими, хто мене дратує». Ендайя натискає гачок. Фонтан із крові бризкає поліціянтові в обличчя. Тіло Морґадо б’ється в конвульсіях, неначе через нього пропускають електричний струм високої напруги, але тепер уже з горла шофера не видобувається ані звуку. Вікторія заплющує очі. Лунає третій постріл.

Напад нудоти зірвав її з ліжка. Прочинені двері вели до ванної кімнати. Вікторія впала на коліна перед унітазом і виблювала жовчю. Її нудило, аж доки в неї зовсім не лишилося слини. Спершись на спину, вона сиділа на підлозі, тяжко дихаючи. Відтак роззирнулася довкола. У ванній кімнаті – справжньому витворі мистецтва з рожевого мармуру – було приємно й тепло. Із динаміка, вмонтованого в стіну, линули стишені звуки струнного оркестру, що виконував солодкаву версію Бахового адажіо.

Вікторія перевела дух і підвелася, тримаючись за стіну. У голові їй паморочилося. Підійшовши до рукомийника, вона пустила воду. Відтак умилася й прополоскала рот, намагаючись позбутися гіркого присмаку. Витерлася м’яким рушником, який впустила на підлогу. Хитаючись, вона повернулася до кімнати й повалилася назад на ліжко. Жінка силкувалася стерти образи зі своєї пам’яті, однак забризкане кров’ю обличчя Ендайї, здавалося, було випалене вогнем на сітківці її очей. Вікторія лежала й оглядала це дивне місце, в якому прокинулася. Скільки часу вона провела тут, жінка не знала. Якщо це місце було пеклом – а воно ним цілком могло бути, – то мало вигляд розкішних готельних апартаментів. Невдовзі Вікторія знову заснула з надією більше ніколи не прокинутися.

2

Коли вона знову розплющила очі, її осліпило сонце, що світило крізь фіранки. Пахло кавою. Вікторія підвелася й побачила шовковий халат, що пасував до її піжами, і капці, що стояли біля ліжка. Із-за дверей, які, схоже, вели до другої кімнати номера-люкс, почувся чийсь голос. Жінка підійшла й прислухалася. Чайна ложечка приємно подзенькувала в порцеляновій чашці. Вікторія відчинила двері.

Короткий коридор провадив до овальної зали, посередині якої стояв стіл на двох, уже накритий для снідання. Карафка з апельсиновим соком, плетена хлібниця з булочками, розмаїття мармеладу, вершки, масло, бовтана яєчня, хрусткий бекон, смажені печериці, чай, кава і кольорові шматочки цукру – усе це точило дивовижні пахощі, і Вікторії несамохіть потекла слинка.

За столом сидів чоловік середніх літ, середнього зросту, середньої лисуватості й середньої середньості. Побачивши її, чоловік ґречно підвівся, приязно всміхнувся й запропонував сідати навпроти нього. Одягнутий він був у чорний костюм-трійку й аж світився блідістю, притаманною тим, хто проводить життя в чотирьох стінах. Зустрівши його на вулиці, Вікторія навіть не звернула б уваги на цього чоловіка або ж узяла б його за урядового чиновника середньої ланки чи, може, за нотаріуса з провінції, який навідався до столиці, щоб сходити до музею Прадо або до театру.

Лише уважно придивившись до цього чоловіка, можна було помітити його ясні очі, проникливі й чисті, мов кришталь, які неначе постійно щось вираховували. Він дивився на Вікторію майже не кліпаючи, і його очі здавалися ще більшими за скельцями окулярів у завеликій роговій оправі, що надавала йому дещо жіночного вигляду.

– Доброго ранку, Аріадно, – мовив чоловік. – Сідай, будь ласка.

Вікторія роззирнулася довкруги. Схопивши з полички свічник, вона погрозливо замахнулася ним. Чоловік, не змінившись на обличчі, підняв накривку з однієї із таць і принюхався.

– Дивовижні пахощі. Ти, мабуть, неабияк зголодніла.

Чоловік не виявляв наміру наблизитися, однак Вікторія на опускала свічника.

– Не думаю, що тобі це потрібно, Аріадно, – терпляче промовив він.

– Мене звати не Аріадна. Мене звати Вікторія. Вікторія Санчіс.

– Присядь, будь ласка. Тут ти в безпеці, і тобі немає чого боятися.

Вікторія загубилася в його гіпнотичному погляді. Аромати сніданку знову долинули до неї. Вона збагнула, що той лютий біль, який стискав її нутрощі, був просто голодом. Поставивши свічник на поличку, вона дуже повільно підійшла до столу. Сіла, не відриваючи очей від чоловіка, який зачекав, доки Вікторія займе місце, а потім налив їй філіжанку кави з молоком.

– Скільки тобі ложечок цукру? Мені смакує дуже солодким, хоч лікар і каже, що це шкідливо для здоров’я.

Жінка дивилася, як він розмішує цукор.

– Чому ви назвали мене Аріадною?

– Тому що це твоє справжнє ім’я. Аріадна Маташ. Хіба ні? Утім, я можу називати тебе Вікторією, якщо тобі так більше до вподоби. Мене звати Леандро.

Чоловік рвучко підвівся й простягнув руку. Вікторія не потиснула її. Леандро сів із тим самим приязним виразом на обличчі.

– Хочеш яєчні? Я куштував – вона не отруєна. Сподіваюся.

Вікторії хотілося, щоб цей чоловік нарешті стер зі свого обличчя цю усмішку, через яку вона почувалася винною, не відповідаючи на його виняткову люб’язність.

– Це жарт. Певна річ, тут нічого не отруєно. То, може, яєчні з беконом?

Несподівано для самої себе Вікторія кивнула. Леандро задоволено всміхнувся й узявся накладати їй страву, а потім трішки посолив і поперчив невеличку купку яєчні, що парувала на тарілці. Кожен рух господаря свідчив про досконалу обізнаність із манерами за столом.

– Якщо хочеш щось інше, можемо замовити. Кухня й обслуговування тут пречудові.

– Не треба, дякую.

Вона ледве не прикусила собі язика за це «дякую». За що дякувати? Кому?

– Круасани неймовірно смачні. Покуштуй. Найкращі в місті.

– Де я?

– Ми в готелі «Палас».

Вікторія нахмурилася.

– У Мадриді?

Леандро кивнув і простягнув їй кошик із булочками. Вікторія завагалась.

– Свіжі, щойно з печі. Бери, а то я прикінчу всі, а мені треба дотримуватись дієти.

Вікторія простягнула руку, щоб узяти круасан, і зауважила сліди уколів на своєму передпліччі.

– Ми мусили вколоти тобі заспокійливе, вибач. Після того, що сталося в «Ель-Пінарі»…

Вікторія різко забрала руку.

– Як я тут опинилася? Хто ви?

– Я твій друг, Аріадно. Не бійся. Тут ти в безпеці. Цей чоловік, Ендайя, більше не зможе тобі зашкодити. Ніхто більше ніколи не зможе тобі зашкодити. Даю слово.

– Де Іґнасіо, мій чоловік? Що з ним зробили?

Леандро поглянув на неї з ніжністю й сумовито всміхнувся.

– Спершу поїж, тобі треба відновити сили. А потім я розкажу тобі про все, що сталося, і відповім на всі твої запитання. Даю слово. Довірся мені й не турбуйся ні про що.

Голос Леандро був медоточивий, а мова – заспокійлива. Він підбирав слова, наче парфумер, що, змішуючи аромати, готує свої парфуми. Вікторія відчула, що мимоволі перестала тривожитися і що страх, який мордував її, поступово щезає. Гаряча й смачна їжа, тепло, що йшло від батарей, і по-батьківському заспокійлива присутність Леандро вводили її в стан утихомирення й байдужості. «Нехай би це все було правдою».

– То як, мав я рацію чи ні? Щодо круасанів?

Вікторія несміло кивнула. Леандро витер губи серветкою, акуратно склав її і натиснув на кнопку дзвоника на столі. За мить двері відчинилися, з’явився офіціант, який, не глянувши ні разу на Вікторію і не промовивши ані слова, заходився прибирати зі столу. Коли вони знову лишилися наодинці, Леандро прибрав засмученого виразу обличчя, схрестив руки на грудях і опустив очі.

– Боюся, у мене для тебе погані новини, Аріадно. Твій чоловік, Іґнасіо, загинув. Мені дуже шкода. Ми з’явилися запізно.

Її очі наповнилися слізьми. Вона плакала від люті, адже й без будь-чиїх слів уже знала, що Іґнасіо мертвий. Жінка зціпила губи і глянула на Леандро, який, здавалося, оцінював, скільки Вікторія може ще витримати.

– Розкажіть мені правду, – насилу витиснула вона.

Леандро кивнув кілька разів.

– Це буде нелегко, проте я прошу тебе вислухати мене. Потім будеш запитувати все, що захочеш. Але спершу я хочу, щоб ти побачила це.

Леандро підвівся, підійшов до чайного столика, що стояв у кутку кімнати, і взяв із нього складену газету. Повернувшись за стіл, він простягнув її Вікторії.

– Прочитай.

Жінка взяла газету, нічого не розуміючи. Розгорнувши її, вона побачила заголовок на першій сторінці:

МІНІСТР МАУРІСІО ВАЛЬС ЗАГИНУВ У АВТОКАТАСТРОФІ

У Вікторії вихопився здушений крик. Газета випала їй із рук, і жінка зайшлася нестримними риданнями. Леандро щонайделікатніше підійшов до неї і м’яко обійняв. Вікторія заховалася в обіймах цього незнайомця, тремтячи, мов маленька дівчинка. Леандро дозволив їй притулити голову до свого плеча й гладив її по волоссю, доки вона виливала слізьми увесь свій біль, накопичений протягом життя.

3

– Уже протягом якогось часу ми розслідуємо Вальсові махінації. Справу було відкрито, коли комісія з цінних паперів Банку Іспанії у своєму звіті зазначила про порушення під час операцій, проведених так званим Фінансовим консорціумом Національної групи, очолював який Міґель Анхель Убач, твій батько… Чи, правильніше сказати, чоловік, якого вважали твоїм батьком. Ми запідозрили, що цей консорціум – лише димова завіса з державною печаткою, створена для того, щоб усе експропрійоване, а простіше сказати, награбоване під час громадянської війни поділити між обраними. Ця війна, як і всі війни на світі, розорила країну і збагатила тільки тих небагатьох, що вже були багатими до її початку. Для цього війни й потрібні. Консорціум також використовувався, щоб купляти спільників і покровителів, оплачувати дрібні й не дуже послуги, зради й мовчання. Це був механізм, завдяки якому багато хто зумів піднестися. Серед них і Маурісіо Вальс. Ми знаємо, що Вальс вчинив, Аріадно. Що він вчинив тобі і твоїй родині. Але цього не досить. Нам потрібна твоя допомога, щоб довести цю справу до кінця.

– Навіщо? Вальс мертвий.

– Щоб відновити справедливість. Так, Вальс мертвий, але багато хто з тих сотень людей, чиї життя він зруйнував, досі живі, і вони заслуговують на справедливість.

Вікторія недовірливо поглянула на нього.

– То ви цього шукаєте? Справедливості?

– Ми шукаємо правди.

– Хто це, ви?

– Ми – це група громадян, які поклялися присвятити своє життя служінню нашій батьківщині, щоб зробити Іспанію справедливішою, чеснішою і відкритішою країною.

Вікторія розреготалася. Леандро дивився на неї з серйозним виразом на обличчі.

– Я й не сподіваюся, що ти мені повіриш. Відразу. Але я збираюся довести тобі, що ми – це ті, хто намагається змінити все зсередини, тому що інакше нічого змінити неможливо. Ми прагнемо відродити цю країну й повернути її людям. Ми – ті, хто важить своїм життя, аби те, що сталося з тобою і твоєю сестрою, те, що сталося з твоїми батьками, ніколи більше не повторилося, щоб ті, хто скоїв ці злочини, заплатили за них і щоб правда вийшла на яв, адже без правди не буває справедливості, а без справедливості не буває миру. Ми виступаємо за зміни й за рух до прогресу. Ми – ті, хто прагне покінчити з державою, що служить лише купці обраних, які використовують її інституції, щоб захистити свої привілеї за рахунок простих робітників і знедоленого люду. І це не тому, що ми герої, а лише тому, що хтось має це зробити. А крім нас, більше нікому. Тому нам потрібна твоя допомога. Об’єднавшись, ми зможемо досягти нашої мети.

Запала тривала мовчанка, протягом якої вони лише дивилися одне на одного.

– А якщо я не захочу вам допомогти?

Леандро стенув плечима.

– Ніхто не може тебе до цього змусити. Якщо ти вирішиш, що не хочеш долучитися до нас і що тобі байдуже, чи буде відновлено справедливість для тих, хто зазнав такої самої долі, як і ти, я не буду тебе приневолювати. Усе в твоїх руках. Вальс помер. Для людини в твоєму становищі найлегше було б лишити все позаду й розпочати нове життя. Хто зна, можливо, я на твоєму місці так би й вчинив. Проте мені здається, що ти не така. Мені здається, що насправді для тебе важливою є не помста, а правда і справедливість. Так само – а може, й більше, – як і для нас. Мені здається, ти хочеш, щоб винні заплатили за свої злочини, а їхні жертви повернули собі те, чого їх було позбавлено, і жили з упевненістю, що люди, які втратили свої життя заради них, зробили це не намарне. Однак усе в твоїх руках. Я не маю наміру тримати тебе силою. Он двері. Ти можеш вийти звідси, коли тобі заманеться. Ми привезли тебе сюди лише тому, що тут ти в цілковитій безпеці. Тут ми можемо захистити тебе, доки не доведемо цю справу до кінця. Усе залежить від тебе.

Вікторія спрямувала погляд на двері з номера. Леандро налив собі ще одну філіжанку кави, розчинив у ній п’ять шматочків цукру і став спокійно з насолодою посьорбувати.

– Досить тобі лише попросити, і машина забере тебе й завезе, куди ти захочеш. Ти ніколи більше не побачиш мене і не почуєш про нас. Лише скажи слово.

Вікторія відчула, як усередині в неї все стиснулося.

– Тобі не обов’язково вирішувати зараз. Я знаю, через що ти пройшла, і знаю, що ти заплуталася. Що не довіряєш ні мені, ні будь-кому в світі. І це цілком зрозуміло. Я на твоєму місці також нікому б не довіряв. Але ти нічого не втрачаєш, якщо даси нам шанс. Один день. Чи навіть кілька годин. Ти можеш піти будь-якої миті, нікому нічого не пояснюючи. Але я сподіваюся, що ти цього не зробиш. Я прошу тебе цього не робити. Прошу дати нам можливість допомогти іншим.

Вікторія зауважила, що їй тремтять руки. Леандро з безмежною чулістю всміхнувся до неї.

– Будь ласка…

Якоїсь миті, крізь сльози, вона кивнула.

4

Протягом півтори години Леандро розповідав, що їм вдалося з’ясувати.

– Мені знадобилося чимало часу, щоб відновити картину того, що сталося. Зараз я коротко переповім тобі те, що ми знаємо, чи то пак думаємо, що знаємо. Ти побачиш, що в моїй розповіді будуть прогалини і що ми в дечому помиляємося. Може, навіть багато в чому. Ось тут і буде твій вихід. Якщо ти не проти, я розповідатиму те, що, як мені здається, сталося, а ти виправлятимеш мене там, де я помилятимуся. Домовились?

Голос Леандро заколисував і спонукав до покірності. Хотілося заплющити очі й лишитися бодай на якусь часину в обіймах цього голосу, вбраного у форму оксамитових слів, які видавалися правильними й логічними, хай що б не значили.

– Домовилися, – погодилася вона. – Я спробую.

Чоловік усміхнувся з вдячністю й теплотою, і Вікторія відчула себе в безпеці, захищеною від того, що чигало на неї за стінами цього готелю. Потроху, не поспішаючи, Леандро розказував їй історію, яку вона пречудово знала. Розповідь починалася, коли Аріадна була ще маленькою дівчинкою. Її батько, Віктор Маташ, познайомився тоді з чоловіком на ім’я Міґель Анхель Убач, впливовим фінансистом, чия дружина захоплювалася Маташевими книжками й переконала чоловіка звернутися до письменника, щоб той за чималий гонорар написав банкірові автобіографію.

Її батько, що зазнавав фінансової скрути, погодився на це замовлення. Після закінчення війни банкір та його дружина одного дня несподівано навідалися до Маташів у їхньому будинку на Вальвідрері, недалеко від Водної магістралі. Сеньйора Убач, набагато молодша за свого чоловіка, була однією з тих красунь, яких можна побачити на сторінках журналів. Вона не хотіла псувати свою ідеальну фігуру вагітністю, але дітей любила, чи то пак любила думку, щоб вони в неї були і щоб ними, як домашніми кошенятами чи коктейлем «Горілка-мартіні», опікувалися слуги. Убачі провели цілий день із родиною Маташів. На той час батьки подарували їй маленьку сестричку, Соню, яка тоді була ще немовлям. Прощаючись, сеньйора Убач поцілувала дівчаток і заявила, що вони просто диво. Через кілька днів до будинку на Вальвідрері вдерлися озброєні чоловіки. Батька арештували, щоб укинути пізніше до в’язниці Монтжуїк, а її з сестрою забрали, лишивши їхню тяжко поранену матір помирати.

– Поки все правильно? – запитав Леандро.

Вікторія кивнула, витираючи сльози ненависті.

Того самого вечора ті люди розділили їх із сестрою, і вона більше ніколи не бачила Соні. Їй сказали, що, коли вона не хоче, щоб її молодшу сестричку вбили, то мусить забути своїх батьків, бо вони злочинці, і що відтепер її звати не Аріадна Маташ, а Вікторія Убач. Їй пояснили, що її новим татом є дон Міґель Анхель Убач, а мамою – його дружина Федеріка, і що їй неабияк пощастило. Вона мешкатиме з ними в будинку, найгарнішому в усій Барселоні, що зветься «Ель-Пінар». Там у неї будуть слуги і все, чого вона забажає. Аріадні було десять років.

– Починаючи звідси історія стає плутаною, – попередив Леандро.

Вдалося з’ясувати, що Віктора Маташа, як і багатьох інших, було розстріляно в замку Монтжуїк за наказом тодішнього коменданта в’язниці Маурісіо Вальса, хоча офіційна доповідь зазначала, що він вчинив самогубство. Леандро гадав, що Вальс продав Вікторію Убачам в обмін на сприяння в кар’єрному рості та на пакет акцій банку, який нещодавно було створено з майна, награбованого в сотень людей, ув’язнених і здебільшого страчених невдовзі після закінчення війни.

– Знаєш, що сталося з твоєю матір’ю?

Вікторія, зціпивши губи, кивнула.

Леандро розповів, що, як йому відомо, її мати, Сусана, наступного дня після того, як забрали її чоловіка і доньок, зібралася на силі й звернулася до поліції, щоб повідомити про те, що сталося. Це була помилка. Її негайно затримали й запроторили до божевільні в Орті, де Сусану ув’язнили в осібній палаті й піддавали лікуванню електрошоком протягом п’яти років, аж доки не викинули її на пустищі за Барселоною, вирішивши, що вона вже не пам’ятає нічого, навіть власного імені.

– Однак вони помилилися.

Леандро розповів, що Сусані вдалося вижити на вулицях Барселони, жебраючи, ночуючи просто неба й риючись на смітниках у пошуках їжі. Живою її підтримувала лише надія одного дня повернути собі доньок. Минуло кілька років, коли Сусана, порпаючись на смітнику в котромусь із провулків Равалю, побачила газету з фотографією Маурісіо Вальса та його родини. На той час він уже став дуже поважною людиною, яка зоставила своє в’язничне минуле позаду. На світлині Вальса було зображено з дівчинкою, Мерседес.

– Мерседес була ніким іншим, як твоєю молодшою сестрою, Сонею. Твоя мати впізнала її, бо Соня народилася з характерною родимкою.

– У формі зірки на шиї, – почула Вікторія свій власний голос.

Леандро всміхнувся й кивнув головою.

– Вальсова дружина страждала на хронічне захворювання, яке не дозволяло їй мати дітей. Вальс вирішив лишити твою сестру собі й виховати її як свою власну доньку. Він назвав її Мерседес, на честь своєї матері. Сусана, крадучи все, що тільки вдавалося, спромоглася назбирати грошей на потяг до Мадрида. Потрапивши до столиці, вона кілька місяців стежила за шкільними подвір’ями по всьому місту, сподіваючись відшукати твою сестру. На той час Сусана вже дістала собі нове посвідчення особи. Мешкала вона в крихітній комірчині в пансіоні в районі Чуека, ночами працювала швачкою в майстерні. Удень обходила всі мадридські школи. І коли вже майже втратила надію, вона знайшла свою доньку. Сусана побачила її здалеку й одразу впізнала. Вона стала приходити щоранку. Вона підходила до огорожі й намагалася привернути увагу дівчинки. Кілька разів їй вдалося заговорити до неї. Сусана не хотіла її лякати. Пересвідчившись, що Мерседес… тобто Соня її вже не пам’ятає, твоя мати ледве не наклала на себе руки. Однак усе ж не здалася. Вона далі приходила щоранку, сподіваючись побачити доньку бодай на кілька секунд або навіть поговорити з нею, якщо та наблизиться до ґрат. Одного дня Сусана вирішила, що має розповісти правду. Коли вона розмовляла з твоєю сестрою, нагодилися Вальсові охоронці. Вони вистрілили їй у голову просто на очах у дівчинки. Може, зробимо перерву?

Вікторія заперечно хитнула головою.

Леандро взявся далі оповідати те, що знав про життя Вікторії в золотій темниці, яка називалася «Ель-Пінар». Із часом каудильйо поставив Міґеля Анхеля Убача на чолі групи банкірів і вельмож, що фінансували армію під час війни, і доручив йому розробити нову структуру національної економіки. Убач покинув Барселону й переїхав разом із родиною до великого будинку в Мадриді. Вікторія завжди ненавиділа цей будинок і по якомусь часі втекла з нього, зникнувши на кілька місяців. Знайшли її за дивних обставин на березі моря біля містечка Сан-Фаліу-да-Ґішулс, за сотню кілометрів від Барселони.

– Ось тут починається одна з найбільших прогалин у тому, що нам вдалося з’ясувати, – сказав Леандро. – Ніхто не знає, ні де ти була ці кілька місяців, ні з ким. Нам відомо лише те, що невдовзі після твого повернення до Мадрида однієї ночі 1948 року в будинку спалахнула жахлива пожежа, яка знищила його до пня. Банкір та його дружина Федеріка загинули під час цієї пожежі.

Леандро зазирнув в очі Вікторії, однак та не розтулила губ.

– Я розумію, що тобі дуже складно й боляче про це говорити, однак нам дуже важливо знати, що з тобою відбувалося протягом цих місяців.

Жінка лише міцніше стиснула губи. Леандро кивнув, виявляючи терплячість.

– Не обов’язково сьогодні.

Чоловік повів далі свою розповідь.

Осиротіла Вікторія, спадкоємиця величезних статків, опинилася під опікою молодого адвоката на ім’я Іґнасіо Санчіс, призначеного виконавцем заповіту Убачів. Санчіс був розумним молодим чоловіком, якого Убач іще зовсім юного взяв під своє крило. Сирота, він учився на стипендію, яку надавав Фонд Убача. Подейкували, що Іґнасіо насправді незаконний син банкіра, результат його позашлюбних стосунків із відомою на той час акторкою.

Маленька Вікторія завжди відчувала особливий зв’язок між ними. Обох їх було оточено всіма розкошами й привілеями, які могла купити імперія Убача, і, попри це, обоє були самотніми в цьому світі. Іґнасіо Санчіс часто приходив до родинного будинку Убачів, щоб у садку обговорити з банкіром його справи. Вікторія стежила за ним із горішнього вікна. Одного дня Санчіс застав її, коли вона плавала в басейні, і розповів, що ніколи не знав своїх батьків і що виріс у сиротинці в Ла-Наваті. Відтоді, коли Санчіс приходив до них, Вікторія більше не ховалася від нього й завжди спускалася, щоб привітатися.

Сеньйора Убач Ігнасіо не жалувала й забороняла своїй доньці розмовляти з ним. Казала, що він голодранець. Господиня дому вбивала нудьгу, проводячи час зі своїми двадцятирічними коханцями в розкішних мадридських готелях або відсипаючись після гулянок у своїй кімнаті на четвертому поверсі. Вона так ніколи й не дізналася, що Вікторія і молодий адвокат зробилися найкращими друзями, які читали разом книжки і яких поєднала така близькість, якої ніхто в світі, навіть сеньйор Убач, і уявити не міг.

– Одного дня я сказала йому, що ми однакові, – зізналася Вікторія.

Після трагічної загибелі Убачів у пожежі, що знищила їхній будинок, Іґнасіо став офіційним опікуном Вікторії, доки вона не досягла повноліття, а потім її чоловіком. Звісно, пересудів було чимало. Стверджували, що це шлюб із розрахунку, дехто називав його найвигіднішим шлюбом століття. Почувши ці слова, Вікторія гірко посміхнулася.

– Іґнасіо Санчіс ніколи не був тобі чоловіком, принаймні в тому розумінні, як про це думали всі, – сказав Леандро. – Він був хорошою людиною, яка дізналася правду, і одружився з тобою, щоб захистити тебе.

– Я любила його.

– А він тебе. І віддав за тебе своє життя.

Вікторія поринула в довге мовчання.

– Протягом багатьох років ти намагалася сама відновити справедливість із допомогою Іґнасіо та Валентина Морґадо, який сидів у в’язниці разом із твоїм батьком і якого твій чоловік найняв шофером. Разом ви задумали план, як наставити Вальсові пастку, і вам удалося зловити його в неї. Однак ви не знали, що за вами хтось стежить. Хтось, хто не може дозволити, щоби правда вийшла на яв.

– Через це вбили Вальса?

Леандро кивнув.

– Ендайя? – запитала Вікторія.

Він похитав головою.

– Ендайя – простий пішак. Ми шукаємо того, хто смикає за мотузочки.

– І хто це? – запитала Вікторія.

– Гадаю, ти знаєш, хто це.

Вікторія, спантеличена, повільно похитала головою.

– Можливо, ти сама цього ще не усвідомлюєш.

– Якби я знала, він опинився б у клітці разом із Вальсом.

– Тоді, можливо, ми з’ясуємо це разом. Із твоєю допомогою і нашими можливостями. Ти страждала й ризикувала достатньо. Тепер за справу беремося ми. Тому що ти і твоя сестра – не єдині. Ти це знаєш. Таких, як ви, багато, дуже багато. Людей, які навіть не підозрюють, що їхнє життя – це суцільна брехня, що їх позбавили всього…

Вона кивнула.

– Як ви про це дізналися? Як дійшли висновку, що ви з сестрою були не єдиними?

– Ми дістали номери свідоцтв про народження і про смерть, підроблені Вальсом.

– Кому належать ці свідоцтва? – запитав Леандро.

– Дітям тих в’язнів, яких тримали в замку Монтжуїк після війни, коли Вальс був його комендантом. Усі вони зникли. Спершу Вальс кидав до в’язниці батьків, убивав їх, а відтак забирав дітей. Виробляв свідоцтво про смерть одночасно зі свідоцтвом про народження з фальшивим іменем, а потім продавав дітей родинам із хорошим становищем у суспільстві в обмін на вплив, гроші й владу. Це був ідеальний план, адже, забираючи собі вкрадених дітей, нові батьки ставали спільниками й змушені були зберігати мовчання.

– Ти знаєш, скільки було таких випадків?

– Ні. Іґнасіо підозрював, що сотні.

– Ми говоримо про дуже складну оборудку. Вальс не міг провернути це все сам…

– Іґнасіо гадав, що в нього був спільник, може, й не один.

– Я теж так думаю. Ба більше, дозволю собі припустити, що Вальс був лише простим інструментом організованої мережі. У нього були можливості, було бажання це робити. Однак мені важко повірити, щоб він сам зумів замислити таку складну аферу.

– Це саме казав і Іґнасіо.

– Хтось іще, хтось, кого ми поки не знаємо, був мозком усієї цієї операції.

– Чорна рука, – промовила Вікторія.

– Перепрошую?

Вона кволо всміхнулася.

– Це з оповідання, яке я чула від батька, коли була дівчинкою. Чорна рука. Зло, яке завжди лишається в тіні, смикаючи за мотузочки…

– Ти повинна допомогти нам виявити це зло, Аріадно.

– Як гадаєте, Ендайя виконує накази Вальсового спільника?

– Цілком може бути.

– Це значить, що цей спільник повинен належати до владних кіл. Що це хтось впливовий.

Леандро кивнув.

– Саме тому так важливо не поспішати й діяти обережно. Якщо ми хочемо затримати його, потрібно спершу дізнатися всю правду, з іменами, датами й подробицями, виявити, хто знав про цю оборудку і хто в неї вплутаний. Лише коли з’ясуємо, хто за всім цим стоїть, зможемо йти по його голову.

– А що я можу зробити?

– Як я вже тобі казав, допомогти мені відтворити твою історію. Я впевнений: якщо ми зберемо докупи всі шматочки пазлу, то відшукаємо того, хто це все задумав. До того часу ти в небезпеці. Мусиш лишатися тут і дозволити нам тебе захистити. Гаразд?

Вікторія завагалася, але зрештою таки кивнула. Леандро нахилився вперед й узяв її долоню в свої руки.

– Я хочу, щоб ти знала, як я вдячний тобі за твою мужність і відвагу. Без тебе, без твоєї боротьби і твоїх страждань ми б не змогли нічого.

– Я лише прагнула справедливості. Нічого більше. Усе своє життя я гадала, що прагну помсти. Помсти не існує. Єдине, що важить, – це правда.

Леандро поцілував її в чоло. Це був батьківський поцілунок, шляхетний і сповнений бажання її захистити, і завдяки йому Вікторія відчула себе не такою самотньою, нехай навіть лише на мить.

– Гадаю, на сьогодні досить. Тобі треба відпочити. Перед нами нелегке завдання.

– Ви йдете? – запитала Вікторія.

– Не бійся. Я буду недалеко. Знай, що тебе пильнують і охороняють. Я хочу попросити твого дозволу замкнути двері. Це не для того, щоб тримати тебе тут в ув’язненні, а лише для того, щоб ніхто, кому не слід, не зміг до тебе зайти. Можна це зробити?

– Так.

– Якщо тобі щось буде потрібно – будь-що, – лише натисни на дзвоник, і за кілька секунд хтось обов’язково з’явиться.

– Мені хотілося б щось почитати. Чи можна було б дістати якісь книжки мого батька?

– Звісно. Я накажу, щоб тобі їх принесли. А зараз спробуй відпочити й поспати.

– Не знаю, чи я зможу заснути.

– Якщо хочеш, ми можемо тобі допомогти…

– Знову заспокійливим?

– Це лише ліки. Ти почуватимешся краще. Але тільки, якщо ти не проти.

– Гаразд.

– Я повернуся завтра вранці, і ми почнемо помалу-помалу відновлювати все, що сталося.

– Скільки мені доведеться тут бути?

– Недовго. Кілька днів. Тиждень щонайбільше. Доки ми не дізнаємося, хто стоїть за всім цим. Доки винуватця не затримано, ти будеш усюди в небезпеці. Ендайя та його люди шукають тебе. Нам вдалося вирятувати тебе з «Ель-Пінару», але цей чоловік не відступить. Він ніколи не відступає.

– Як це все було? Я не пам’ятаю…

– Ти була приголомшена. Двоє наших втратили життя, щоб витягнути тебе звідти.

– А Вальс?

– Уже було запізно. Не думай зараз про це. Відпочивай, Аріадно.

– Аріадно, – повторила вона. – Дякую.

– Тобі дякую, – відказав Леандро, рушаючи до дверей.

Щойно вона лишилася на самоті, Вікторію заполонила тривога і якась непоясненна порожнеча. На весь номер не було жодного годинника, а коли вона відслонила фіранки, то побачила, що вікна не відчиняються і заклеєні ззовні білим папером, який пропускав світло, однак не дозволяв нічого побачити.

Вікторія пустилася безцільно блукати по номеру, опираючись спокусі натиснути на кнопку дзвоника, який Леандро залишив на столі у вітальні. Зрештою, втомившись досліджувати границі своїх апартаментів, вона повернулася до спальні. Сіла за туалетний столик і поглянула на своє відображення в дзеркалі. Відтак усміхнулася сама до себе.

– Правда, – почула вона власний шепіт.

5

По той бік дзеркала Леандро вивчав її бліде й сумовите обличчя. Аріадна видавалася однією з тих понівечених душ, які збилися з дороги, проте й далі вірять, ніби прямують кудись. Його завжди захоплювала дивовижна річ: знаючи мову поглядів і часу, в обличчі людини можна впізнати ту дитину, якою вона колись була, і насолодитися моментом, коли світ устромлює в неї свій затруєний дротик і дух її починає старіти. Люди – наче ляльки-маріонетки або накрутні іграшки – усі мають сховану пружину, завдяки якій можна було керувати їхніми рухами й змушувати їх бігти туди, куди забажає лялькар. Леандро розкошував – а може, це була його пожива, – коли жертви рано чи пізно припиняли опір і піддавалися каламутному бажанню поступитися перед його волею, отримати його благословення й віддати свою душу в обмін на схвальну усмішку й на погляд, що дає їм віру.

Ендайя, що сидів коло нього, недовірливо поглядав на жінку.

– Мені здається, ми марнуємо час, сеньйоре, – сказав він. – Дайте мені годинку, і я витягну з неї все, що вона знає.

– У тебе було достатньо годинок. Крім тортур, є й інші методи. Ти роби свою роботу, а я робитиму свою.

– Так, сеньйоре.

Невдовзі на сцені з’явився лікар. Леандро щонайретельніше підбирав його. Він мав приємний вигляд сімейного терапевта – приязний шістдесятилітній чоловік в окулярах, вусатий мудрець, який міг бути дядечком або дідусем, солодким, наче мед. Навіть найблагочестивіші жінки не соромляться роздягнутися перед таким і дозволяють його теплим рукам обмацувати себе, тим часом зводячи очі до неба й шепочучи: «Які у вас ніжні руки, лікарю!»

Цей чоловік не був лікарем, але ніхто про це ніколи не здогадався б, побачивши, як він накульгує ветеранською ходою, вбраний у сірий костюм, в окулярах і з валізкою в руці. Він був хіміком. Одним із найкращих. Леандро спостерігав, як він допоміг Аріадні лягти на ліжко, закасав їй рукав і поміряв пульс. Шприц був зовсім маленький, а голка така тонюсінька, що жінка навіть не змінилася на обличчі. Леандро всміхнувся подумки, побачивши, як погляд Аріадни згасає, а тіло втрачає пружність. За кілька секунд вона поринула в хімічний сон, який триватиме щонайменше годин шістнадцять, можливо, й більше, зважаючи, що йдеться про жінку тендітної тілобудови. Вона плаватиме у морі спокою, без жодних сновидінь, у стані забуття й цілковитої втіхи, що помалу-помалу запускатимуть пазурі в її нутро, в її кров і мозок. День за днем.

– Це не вб’є її? – запитав Ендайя.

– За умови належного дозування – ні, – відповів Леандро. – Принаймні поки що.

Лікар сховав свої інструменти до валізки, укрив Аріадну й вийшов зі спальні. Проходячи перед дзеркалом, він кивнув із шанобливою послужливістю. Леандро чув за спиною нетерпляче дихання Ендайї.

– Щось іще? – запитав він.

– Ні, сеньйоре.

– У такому разі я дякую тобі за те, що доставив її сюди цілою і неушкодженою, але тут для тебе роботи більше нема. Повертайся до Барселони і знайди Алісію Ґріс.

– Найпевніше, вона мертва, сеньйоре…

Леандро обернувся.

– Алісія жива.

– З усією належною повагою, сеньйоре… Звідки ви це знаєте?

Леандро подивився на нього, наче на худобину, розумові здібності якої сягають тих меж, яких сягають.

– Я знаю.

6

Алісія розплющила очі у кволому світлі свічок. Перше, що вона зауважила, – це те, що, як на небіжчицю, відчуває занадто сильну спрагу. Друге – обличчя чоловіка з сивим волоссям і бородою, що сидів поруч і дивився на неї крізь маленькі круглі окуляри. Своїми рисами чоловік дещо скидався на Бога, зображеного в катехізисі, який Алісію змушували читати в сиротинці.

– Ви прибули з небес? – запитала вона.

– Навіть не сподівайтеся. Я з Матазапери.

Лікар Сольдевіла взяв її зап’ясток і, дивлячись на годинник, став рахувати пульс.

– Як ви себе почуваєте? – поцікавився він.

– Дуже пити хочеться.

– Знаю, – мовив Сольдевіла, не виявивши, однак, жодного наміру дати їй води.

– Де я?

– Хороше запитання.

Лікар відгорнув укривало, і Алісія відчула його руки на своєму тазі.

– Відчуваєте щось, коли я натискаю?

Вона кивнула.

– Біль?

– Спрагу.

– Я знаю. Але мусите потерпіти.

Перед тим як накрити її, лікар затримав погляд на чорному шрамі, що обплітав її стегно. Алісія прочитала жах у його очах, хоч як він не намагався його приховати.

– Я вам лишу дещо для цього, але будьте обережною. Ви ще заслабкі.

– Я звикла до болю, лікарю.

Лікар Сольдевіла зітхнув і вкрив її.

– Я помру?

– Не сьогодні. Знаю, що це прозвучить по-дурному, але спробуйте розслабитися і відпочити.

– Наче на канікулах?

– Якось так. Принаймні спробуйте.

Лікар Сольдевіла підвівся, і Алісія почула, як він прошепотів до когось кілька слів. Почулися кроки, і довкруги її ліжка зібралося коло постатей. Вона впізнала Ферміна, Даніеля й Беа. Разом із ними був іще майже лисий чоловік із орлиним поглядом, якого Алісія, здавалося, знала все своє життя, однак не могла згадати, хто він. Фермін шепотівся з лікарем Сольдевілою. Даніель полегшено всміхався. Беа поруч із ним дивилася з недовірою просто в очі Алісії. Фермін присів навпочіпки коло пацієнтки й поклав руку їй на чоло.

– Ти вже двічі мало не померла в мене на руках, і мені це вже починає набридати. Обличчя маєш, як у небіжчиці, то правда, але загалом ти цвітеш і пахнеш, мов ружа. Як ти себе почуваєш?

– Хочу пити.

– Не збагну чому. Ти випила щонайменше вісімдесят відсотків моєї крові.

– Доки не анестезія повністю не вийде, вам не можна пити, – сказав лікар Сольдевіла.

– Це не страшно, ось побачиш, – заспокоїв її Фермін. – Анестезія проходить, як роки в семінарії: суцільне солодійство.

Лікар Сольдевіла метнув на нього нищівний погляд.

– Намагайтеся не турбувати пацієнтку своїми непристойностями, якщо вам не тяжко.

– Мовчу, як у могилі, – виголосив Фермін і перехрестився, щоб надати більшої ваги своїм словам.

Лікар Сольдевіла щось невдоволено пробурчав.

– Я повернуся завтра вранці. А доти треба, щоб ви чергували коло неї. За найменшої ознаки лихоманки, запалення чи зараження відразу викликайте мене. О будь-якій годині. Хто лишиться першим? Ні, тільки не ви, Ферміне.

Беа виступила вперед.

– Я лишуся, – мовила вона тоном, який не лишав можливості для суперечки. – Ферміне, я зоставила Хуліана з Софією, але хвилююся, тому що він орудує нею, як собі хоче. Я подзвонила Бернарді, щоб вона прийшла до нас і наглянула за ним. Вони можуть спати в нашій спальні. Чисті простирадла я лишила в комоді, Бернарда знає, де все є. Даніель спатиме на канапі.

Даніель кинув погляд на свою дружину, але рота не розтулив.

– Не турбуйся. Я заколисаю пестунчика так, що він спатиме, як бабак. Крапля коньяку з медом у молоці робить дива.

– Не смій споювати мого сина. І будь ласкавий не говорити з Хуліаном про політику, бо він потім усе повторює.

– Слухаюсь. Оголошується безстрокове обмеження на політінформацію.

– Беа, не забудьте: щочотири години їй треба колоти антибіотики, – мовив лікар.

Фермін обернувся з дурнуватою усмішкою до Алісії.

– Не бійся, донья Беа, попри те що сьогодні поводиться, наче сержант, робить уколи, як янгол. Оскільки її шановний батечко – діабетик, хоч аж ніяк не цукерочка, то вона так набила руку, що їй позаздрить навіть нільський леопардовий москіт, чи як там звати тих африканських комарів. Беа ще змалечку цього навчилася, бо ніхто більше в її родині не наважувався, і тепер коле нас усіх, зокрема й мене, а я пацієнт непростий, бо маю сталеві сідниці й, напруживши м’язи, можу навіть зігнути голку.

– Ферміне! – скрикнула Беа.

Той по-військовому віддав честь і підморгнув Алісії.

– Що ж, моя люба вампіриця, лишаю тебе в надійних руках. Постарайся нікого не вкусити. Я повернуся завтра. Слухайся в усьому сеньйори Беа і пильнуйся по спромозі, щоб не померти.

– Зроблю все, що зможу. Дякую тобі за все, Ферміне. За те, що знову врятував мене.

– Пусте. Ходімо, Даніелю, цей вираз остовпіння на твоєму обличчі жодним чином не прискорить одужання.

Фермін пішов, потягнувши за собою Даніеля.

– Отже, якщо вам усе зрозуміло, я вас покидаю, – сказав лікар. – Як звідси вийти?

– Я вас проведу, – запропонував сторож.

Вони лишилися наодинці. Беа присунула стілець і сіла біля Алісії. Якийсь час вони мовчки дивилися одна на одну. Алісія спробувала зобразити вдячну усмішку. Беа незворушно дивилася на неї. По якомусь часі до приміщення, в якому вони перебували, зазирнув сторож і оцінив ситуацію.

– Доньє Беатріс, якби вам щось було потрібно, ви знаєте, де мене знайти. Я залишив ковдри й медикаменти з лікарськими приписами на поличці.

– Дякую, Ісааку. На добраніч.

– На добраніч тоді. На добраніч, Алісіє, – попрощався сторож.

Кроки його, віддаляючись, пролунали по коридору.

– Схоже, мене тут усі знають, – промовила Алісія.

– Так. Схоже, тебе всі знають. Шкода тільки, що ніхто достеменно не знає, хто ти насправді.

Алісія кивнула з покірливою усмішкою, на яку Беа так само не відповіла. Між двома жінками запала тяжка й тривала мовчанка. Алісія водила поглядом по стінах, заставлених книжками від підлоги до стелі. Вона знала, що очі її доглядачки прикуті до неї і невідступно стежать за кожним її рухом.

– Можна дізнатися, чому тобі смішно? – поцікавилася Беа.

– Таке безглуздя! Мені наснилося, що я цілувала дуже вродливого чоловіка, але не знаю, хто він.

– У тебе така звичка – цілувати незнайомців? Чи ти це робиш тільки під анестезією?

Тон Беа різонув, наче бритвою, і щойно слова злетіли з її губ, як вона вже пошкодувала про них.

– Вибач, – пробурмотіла вона.

– Не вибачайся. Я на це заслужила, – сказала Алісія.

– За три години з лишком мені треба буде вколоти тобі антибіотики. Чому б тобі не спробувати трохи поспати, як радив лікар?

– Навряд чи я зможу. Мені страшно.

– А я гадала, що ти нічого не боїшся.

– Я просто добре це приховую.

Беа хотіла щось сказати, але припнула язика.

– Беа?

– Що?

– Я знаю, що не маю права просити в тебе пробачення, але…

– Забудь про це. Тобі немає за що просити в мене пробачення.

– А якби я таки попросила, ти пробачила б мене?

– Твій друг Фермін каже, що той, кому треба пробачення, мусить іти до сповідальні або купити собі пса. Мушу визнати – поки він мене не чує, – що чи не вперше він має рацію.

– Фермін – мудрий чоловік.

– У нього бувають хвилини просвітлення. Тільки не кажи йому цього, а то ніхто більше не зможе його витерпіти. А тепер поспи.

– Можна потримати тебе за руку? – запитала Алісія.

Беа завагалася на мить, але потім усе ж погодилася. Довший час вони мовчали. Алісія заплющила очі, дихання її стало повільнішим. Беа дивилася на цю дивну жінку, якої боялася і якій водночас співчувала. Невдовзі після того, як Алісію, що марила, привезли сюди, лікар захотів оглянути пацієнтку, і Беа допомагала її роздягати. Перед її очима ще досі стояв той жахливий шрам, що покалічив дівчині ногу.

– Даніель – щасливий чоловік, – прошепотіла Алісія.

– Ти піддобрюєшся до мене?

– Дружина й мати. Мені б ніколи не вистачило відваги.

– Я гадала, ти вже спиш, – мовила Беа.

– Я також.

– Болить тобі?

– Ти про шрам?

Беа не відповіла. Алісія далі лежала з заплющеними очима.

– Лише трохи, – відказала вона. – Анестезія притлумила біль.

– Звідки він у тебе?

– З війни. Мене поранило під час бомбардування.

– Мені шкода.

Алісія стенула плечима.

– Допомагає відлякувати залицяльників.

– У тебе їх, мабуть, хоч греблю гати.

– Нічого путящого. Найкращі чоловіки закохуються в таких жінок, як ти. Мене вони лишають тільки для своїх фантазій.

– Якщо ти намагаєшся, щоб мені стало тебе шкода, – тобі це вдалося.

Алісія всміхнулася.

– Не думай собі, ніби про мене вони не фантазують, – мовила Беа, тихо підсміюючись.

– Я в цьому навіть не сумніваюся.

– Чому вони іноді бувають такими йолопами? – запитала Беа.

– Чоловіки? Хто зна. Може, тому, що природа – жорстока мати, і позбавляє їх глузду від народження. Але декотрі не такі вже й погані.

– Це саме каже й Бернарда, – погодилася Беа.

– А твій Даніель?

Беа гостро глянула на Алісію.

– А що з моїм Даніелем?

– Нічого. Здається, він хороший хлопець. Чиста душа.

– Він теж має свій темний бік, повір мені.

– Це через те, що сталося з його матір’ю? Ізабеллою?

– Що тобі відомо про Ізабеллу?

– Дуже мало.

– Без анестезії ти брешеш набагато краще.

– Я можу тобі довіряти?

– А хіба в тебе є вихід? Питання в тому, чи можу я довіряти тобі?

– Ти сумніваєшся?

– Ще б пак.

– Є одна таємниця, яка стосується Ізабелли, її минулого… – почала Алісія. – Гадаю, Даніель має право знати, але я не впевнена, чи насправді не буде краще, якщо він ніколи не дізнається про неї.

– Алісіє!

Та розплющила очі й побачила обличчя Беа просто перед собою. Беа міцно стискала її руку.

– Слухаю.

– Я хочу тебе про дещо попросити. Я скажу тобі це лише раз.

– Проси, що завгодно.

– Навіть не думай нашкодити Даніелеві чи моїй родині.

Алісія не відвела очей від цього погляду, який здався їй таким значливим, що вона не наважувалася дихати.

– Присягнися мені.

Алісія сковтнула слину.

– Присягаюся.

Беа кивнула, відкинулася на спинку стільця і стулила повіки.

– Беа?

– Що ще?

– Є дещо… Тої ночі, коли я проводила Даніеля до під’їзду…

– Не кажи нічого. Спи.

7

Учорашня гроза забарвила Барселону в той волошковий колір, яким можна милуватися лише деякими зимовими ранками. Сонце розштовхало хмари, і ясне сяйво, немов шляхетний напій, залило все довкола. Сеньйор Семпере, який зустрів світанок із бурхливим оптимізмом і, нехтуючи настановами лікаря, із бунтівливою насолодою випив філіжанку кави, вирішив, що сьогодні буде знаменний день.

– Сьогодні ми матимемо більше виторгу, ніж «Ель Моліно» [127] за весь Великий піст, – виголосив він. – Ось побачите.

Прибираючи табличку «Зачинено» з дверей книгарні, сеньйор Семпере зауважив, що Фермін із Даніелем про щось шепочуться в кутку.

– Що це ви там уже затіваєте?

Ті обернулися до нього з дурнуватими виразами на обличчі, що свідчили про таємну змову в зародку. Виглядали обоє так, наче цілий тиждень не стуляли очей, і, якщо пам’ять не зраджувала старого книгаря, мали на собі той самий одяг, що й учора.

– Ми оце балакаємо про те, що ви молодшаєте і бадьорішаєте з кожним днем, – мовив Фермін. – Дівки на виданні мають просто мліти перед вами.

Перш ніж книгар устиг відповісти, почулося дзеленчання двінка, почепленого на двері. Бездоганно одягнутий чоловік із кришталево ясним поглядом підійшов до прилавка й добротливо всміхнувся.

– Доброго ранку, кавальєро! Чим можемо вам прислужитися?

Відвідувач неспішно зняв рукавички.

– Я сподіваюся, що ви змогли б відповісти на кілька запитань, – сказав Ендайя. – Я з поліції.

Книгар насупив чоло й кинув погляд на Даніеля, який пополотнів так, що обличчя його набрало кольору бібльдруку, тонкого паперу, на якому видають повні зібрання творів світових класиків.

– Ми вас слухаємо.

Ендайя ввічливо всміхнувся й дістав фотографію, яку поклав на прилавок.

– Я був би дуже вдячний, якби ви поглянули на цю світлину.

Вони зібралися втрьох за прилавком і взялися розглядати знімок. На ньому було зображено Алісію Ґріс, років на п’ять молодшу, що всміхалася в об’єктив фотоапарата, вдаючи з себе невинну дівчинку, хоча на це не купилося б навіть немовля.

– Ви знаєте цю сеньйориту?

Сеньйор Семпере уважно придивився до світлини. Стенувши плечима, він передав карточку Даніелеві, який повторив його дії. Останнім узяв знімок до рук Фермін. Він підніс його, поглянув, наче на фальшиву банкноту, проти світла, похитав головою і повернув Ендайї.

– Боюся, що ця людина нам не відома, – промовив книгар.

– Треба сказати, що ця дівчина має щось шельмівське в обличчі, але ні, я її не зустрічав, – підтвердив Фермін.

– Точно ні? Ви впевнені?

Усі троє одностайно похитали головами.

– Ви не впевнені чи не бачили її?

– Впевнені, що не бачили, – відказав Даніель.

– Зрозуміло.

– Можна поцікавитися, хто це? – запитав сеньйор Семпере.

Ендайя забрав фотографію.

– Її звати Алісія Ґріс. Ця людина переховується від правосуддя. Протягом останніх кількох днів вона вчинила щонайменше три вбивства, про які нам достеменно відомо. Зокрема, учора вона зарізала капітана поліції на прізвище Варґас. Ця жінка дуже небезпечна, імовірно озброєна. Останніми днями її бачили в цьому районі, а кілька ваших сусідів підтвердили, що вона заходила до книгарні. Одна з працівниць кондитерської, що на розі вулиці, стверджує, що бачила цю жінку в товаристві одного з ваших працівників.

– Мабуть, вона щось наплутала, – відказав сеньйор Семпере.

– Може бути. У книгарні працює ще хтось, окрім вас трьох?

– Моя невістка.

– Можливо, вона знає цю жінку?

– Я обов’язково запитаю її.

– Якщо ви щось пригадаєте або ваша невістка пригадає, зателефонуйте мені, будь ласка, за цим ось номером телефону. О будь-якій годині. Мене звати Ендайя.

– Можете на нас розраховувати.

Поліціянт люб’язно схилив голову й рушив до виходу.

– Дякую за вашу допомогу. Вдалого дня.

Вони мовчки стояли за прилавком, спостерігаючи, як Ендайя неквапливо переходить вулицю й зупиняється перед кафе навпроти. Там до нього підійшов чоловік у чорному пальті, і протягом хвилини вони говорили про щось. Відтак чоловік кивнув, і Ендайя рушив угору вулицею. Тип у чорному плащі глянув на книгарню й зайшов до кафе. Там він сів за столик біля вікна й лишився наглядати за виходом із книгарні.

– Можна дізнатися, що відбувається? – поцікавився сеньйор Семпере.

– Усе складно, – почав Фермін.

Цієї миті старий книгар побачив, як до крамниці з усмішкою від вуха до вуха заходить його племінниця Софія, що повернулася з парку, де гуляла з Хуліаном.

– Хто цей красунчик, який щойно вийшов звідси? – запитала вона з порога. – Що сталося? Хтось помер?

Таємне зібрання відбулося в підсобці. Фермін, не гаючи часу, узяв стерно розмови у свої руки.

– Софіє, я знаю, що у вас, підлітків, мозок лежить перелогом, вичікуючи, доки вщухне гормональне цунамі, але якби цей чепурун, який щойно вийшов із дверей книгарні, чи будь-хто інший, об’явився і став тебе розпитувати, байдуже під яким приводом, про сеньйориту Алісію Ґріс, то ти збрешеш йому з цією неаполітанською граційністю, якою наділив тебе Господь, і скажеш, що не бачила, не чула й не маєш жодної гадки про існування такої людини, а потім зробиш дуркувату міну, як твоя сусідка Мерседітас. Інакше, присягаюся, хоч я тобі й не батько, та віддам тебе в монастир, з якого тебе не випустять доти, доки Хіль Роблес не видасться тобі вродливцем. Домовилися?

Софія ображено кивнула.

– А тепер іди за прилавок і вдай, ніби робиш щось корисне.

Щойно вони позбулися Софії, сеньйор Семпере звернувся до свого сина й Ферміна.

– Я досі чекаю, коли ви мені поясните, що в біса відбувається.

– Ви зажили вже своїх серцевих ліків?

– Разом із кавою.

– Яка чудова ідея! Вам лишилося тільки вмочити, наче сухарик, динамітну шашку, і тоді ми все знатимемо про мистецтво кавування.

– Не втікай від теми, Ферміне.

Той звернувся до Даніеля.

– Я подбаю про це. А ти йди собі й поводься так, наче ти – це я.

– Тобто?

– Тобто не роби дурниць. Ці зайчики стежать за крамницею, сподіваючись на наш хибний крок…

– Треба було б підмінити Беа…

– Підмінити Беа? – перепитав сеньйор Семпере. – А чим вона зайнята?

– Усякою всячиною, – відрізав Фермін. – Даніелю, нікуди не виходь звідси. Піду я, у мене є досвід воєнної розвідки, і я вислизну від них, наче вугор. Ну ж бо, йди звідси. Щоб не видалося, ніби ми тут про щось змовляємося.

Даніель нехотя пішов, лишивши їх самих за завісою підсобки.

– То що? – запитав сеньйор Семпере. – Ти нарешті розкажеш мені чи ні, що тут діється?

Фермін покірливо всміхнувся.

– Хочете «Суґусу»?

8

День здавався цілою вічністю. Години тяглися нескінченно довго, доки Даніель чекав на повернення Беа, лишивши більшість покупців на батька. Фермін вислизнув із книгарні невдовзі по тому, як видав сеньйорові Семпере свій черговий вінегрет із монументальної брехні й часткової правди, зрештою таки заспокоївши старого книгаря бодай на кілька годин і вгамуваши потік його запитань.

– Треба, щоб ми поводилися нормальніше нормального, Даніелю, – сказав йому товариш, перш ніж вилізти крізь віконце в підсобці, яке виходило на майданчик перед церквою Святої Анни, і таким чином вибратися з книгарні непомітно для поліційного агента, якого Ендайя лишив стежити за ними.

– Коли це ми поводилися нормально?

– Зараз не час для екзистенційних питань. Тільки я побачу, що шлях чистий, змиюся від шпигів і підміню Беа.

Урешті Беа прийшла близько полудня, коли Даніель уже почав сивіти й пообгризав собі нігті ледь не до ліктя.

– Фермін мені все розповів, – сказала вона.

– Він дістався до вас без пригод?

– Дорогою зупинявся, щоб купити солодощі – каже, не зміг втриматися, бо вони називаються «перса черниці», – і пляшку білого вина.

– Білого вина?

– Для Алісії. Лікар Сольдевіла конфіскував пляшку.

– Як Алісія?

– Стабільно. Лікар каже, що вона ще слабка, але зараження нема і гарячки також.

– Вона щось казала? – не відступав Даніель.

– Про що?

– Чому мені здається, наче всі від мене щось приховують?

Беа погладила його по обличчю.

– Ніхто від тебе нічого не приховує, Даніелю. Де Хуліан?

– У дитсадку. Його завела Софія.

– Увечері заберу його я. Треба вдавати, наче все нормально. А де твій батько?

– Он там, аж кипить.

Беа стишила голос.

– Що ви йому розповіли?

– Фермін згодував йому одну зі своїх епічних поем.

– Ясно. Я йду на закупи до «Бокерії». Тобі щось потрібно?

– Нормальне життя.

По обіді батько лишив його самого в книгарні. Беа ще не повернулася, і Даніель, занепокоєний, у собачому настрої через відчуття, що його ошукали, вирішив піднятися нагору, начебто щоб трохи подрімати. Уже кілька днів він плекав підозру, що Алісія з Ферміном щось від нього приховують. І ось тепер, як видається, до них долучилася Беа. Кілька годин він мізкував над усім цим, мордуючи собі душу. Життя його вже навчило, що в таких випадках найкраще прикинутися дурником і вдати, що нічого не второпав. Це, врешті-решт, була саме та роль, яка завжди йому діставалася. Ніхто не очікував від добряги Даніеля, бідолашного сироти й вічного підлітка з чистим сумлінням, щоб він розібрався в будь-чому. Для цього були інші, які, схоже, завжди мали для нього готові відповіді, написані чи не раніше, ніж з’явилися запитання. Здається, ніхто тут досі не зауважив, що він уже багато років не носить коротких штанців. Іноді навіть маленький Хуліан позирав на нього крайока й підсміювався, наче його батько прийшов до цього світу лише для того, щоб робити дурниці й здивовано глипати очима, коли інші втаємничували його.

«Я сам сміявся б із себе, якби міг», – думав Даніель. Ще не так давно він здатен був глузувати зі своєї власної тіні, плисти у фарватері Ферміна та його дотепів і втілювати собою образ вічного простака, якого взяв під свою опіку його донкіхотський янгол-охоронець. Це була хороша роль, у якій він почував себе зручно. Він і далі радо б лишався тим Даніелем, якого бачили всі довкола, а не тим, що вночі, коли Беа і Хуліан спали, спускався потемки до книгарні й усамітнювався в підсобці, де відставляв убік старий радіатор, який уже не працював. За ним була гіпсова панель, яка натиском відчинялася всередину.

Там, у глибині тайника, під стосом старих і вкритих пилом книжок, лежав альбом із газетними вирізками про Маурісіо Вальса, які Даніель викрав із архіву бібліотеки «Атенео». На цих сторінках було все публічне життя міністра, рік за роком. Даніель знав кожну новину, кожне газетне повідомлення напам’ять. Остання звістка, про міністрову загибель у дорожньо-транспортній пригоді, була найболючіша.

Вальс, чоловік, який позбавив його матері, вислизнув-таки від нього.

Даніель навчився ненавидіти це обличчя, яке так полюбляло з’являтися на фотографіях у миті своєї слави. Він дійшов висновку, що ти не дізнаєшся, ким є насправді, доки не навчишся ненавидіти. А коли ненавидиш по-справжньому, коли дозволяєш своїй люті спалювати тебе зсередини, поступово поглинаючи ту дрібку доброго, яку, ти гадав, носиш у собі, то тримаєш це від усіх у таємниці. Даніель гірко посміхнувся. Ніхто не думав, що він здатен тримати щось у таємниці. Він ніколи цього не вмів робити. Навіть маленьким хлопчиком, коли тільки завдяки вмінню зберігати таємниці можна тримати цей світ і всю його порожнечу на відстані. Навіть Фермін чи Беа не підозрювали, що він ховає тут цю теку, до якої стільки разів звертався, щоб підживлювати ту темряву, яка розросталася в нього всередині, відколи Даніель дізнався, що славетний Маурісіо Вальс, велика надія Іспанії, отруїв його матір. Усе це лише здогадки, казали йому. Ніхто не знає достеменно, що тоді сталося. Даніель лишив сумніви й підозри позаду і жив у світі певних речей.

І найгіршою з них, певністю, яку він не здужав осягнути розумом, було те, що Даніелеві вже ніколи не вдасться відновити справедливість.

Ніколи не настане той день, про який він мріяв, отруюючи собі душу, день, коли він зустріне Маурісіо Вальса, подивиться йому в очі, щоб той побачив у його очах усю ту ненависть, яку плекав Даніель. Потім він наставить на нього пістолет, що придбав був у бариги, який часом провертав свої оборудки в районі Кан-Туніс [128]. Пістолет, який він зберігав загорнутим у ганчірку на дні тайника, був старий, ще з часів війни, але набої були нові, і барига навчив Даніеля користуватися зброєю.

– Спочатку стріляєш у ноги, вище колін. І чекаєш. Дивишся, як він повзе. Потім всаджуєш кулю в живіт. І чекаєш. Нехай корчиться. Потім пускаєш ще одну кулю в груди, у правий бік. І чекаєш. Чекаєш, доки легені йому заповняться кров’ю і він захлинеться власним лайном. Лише тоді, коли він уже виглядатиме мертвим, робиш три останні постріли в голову. Один у потилицю, один у скроню, один у підборіддя. Зброю викинеш у річку Бесос, недалеко від пляжу, і течія віднесе її в море.

Можливо, тоді течія віднесе назавжди також біль і ненависть, які зараз точили йому нутро.

– Даніелю?

Він підвів голову й побачив Беа. Він не помітив, як вона ввійшла.

– Даніелю, ти добре себе почуваєш?

Він кивнув.

– Ти весь блідий. Ти впевнений, що все гаразд?

– Так, усе чудово. Трохи втомлений, не виспався як слід. Ось і все.

Даніель продемонстрував свою, відому всій окрузі ще зі школи, привітну усмішку. Добряга Даніель Семпере – жодна мати б не відмовилася від такого чоловіка для своєї доньки. Людина, яка не ховає пітьми у своєму серці.

– Я купила тобі апельсинів. Тільки не показуй Фермінові, бо той глитне їх за одним присідом, як минулого разу.

– Дякую.

– Даніелю, що сталося? Ти не хочеш мені розповісти? Це через Алісію? Через цю поліцію?

– Нічого не сталося. Я трохи хвилююся. Це нормально. Але ми виплутувалися і з гірших приключок. Виплутаємось і з цієї.

Даніель ніколи не вмів брехати. Беа зазирнула йому в очі. Уже кілька місяців те, що вона бачила в них, лякало її. Вона підійшла до чоловіка й пригорнула його. Даніель дозволив їй обійняти себе, однак не сказав нічого, наче Беа тут і не було. Вона поволі відсторонилася. Поклала сумку з закупами на стіл і опустила очі.

– Піду по Хуліана.

– Чекатиму на вас.

9

Минуло чотири дні, перш ніж Алісія змогла підводитися з ліжка без допомоги. Час, здавалося, зупинив свій плин відтоді, як вона потрапила до цього місця. Більшу частину дня дівчина проводила між сном і явою, не виходячи з того приміщення, до якого її помістили. Там була жаровня, до якої Ісаак щокілька годин підкладав дров, а легку завісу півтемряви ледь-ледь порушував вогник свічки або олійного ліхтаря. Медикаменти, які лікар Сольдевіла лишив, щоб притлумити біль, занурювали Алісію в драглисту дрімоту, із якої вона зрідка виринала, щоб побачити Ферміна або Даніеля, які чатували над нею. Гроші не дають щастя, а ось хімія іноді може наблизити нас до нього.

Коли до Алісії повернулося непевне розуміння того, хто вона і де перебуває, дівчина почала пробувати вимовляти слова. На більшість її запитань відповідали раніше, ніж вона формулювала їх до кінця. Ні, ніхто її тут не знайде. Ні, зараження, якого так боялися, нема, і лікар Сольдевіла вважає, що одужання йде за планом, хоча Алісія досі ще дуже слабка. Так, із Фернандіто все гаразд, він цілий і неушкоджений. Сеньйор Семпере запропонував йому підробіток: розносити замовлення й забирати партії книжок, закуплені в приватних осіб. Хлопець багато розпитував про Алісію, утім, за словами Ферміна, дещо менше після того, як зіштовхнувся у книгарні з Софією і досягнув, здавалося б, неможливого: побив свій власний рекорд отетеріння. Алісія була рада за нього. Приречений на муки кохання, нехай він краще страждає заради когось, хто на це заслуговує.

– Залюбливий він бідака, – казав Фермін. – Несолодко йому доведеться в житті.

– Тому, хто не здатен кохати, ще тяжче, – вихопилося в Алісії.

– У мене таке враження, що ці ліки погано впливають на твій мозок, Алісіє. Доки ти не схопила гітару й не почала співати псалми, треба буде попросити нашого ескулапа, щоб він обмежив твою дозу дитячим аспірином.

– Не позбавляй мене тої дрібки розкоші, яка мені ще залишилася.

– Якою розбещеною ти стала, їй-богу!

Ступінь розбещеності був недооцінений. Алісії бракувало білого вина, імпортних цигарок і самотності. Ліки притупляли її почуття, і цього було досить, щоб задовольнитися спокійним перебігом днів у приємному товаристві цих добрих людей, які врятували їй життя і, схоже, переймалися одужанням Алісії більше, ніж вона сама. Іноді, занурюючись у цей хімічний бальзам, дівчина казала собі, що найкраще було б опуститися аж на дно й зостатися там у вічному сні. Але рано чи пізно вона прокидалася знову й пригадувала, що на смерть заслуговують тільки ті, хто сплатив усі свої рахунки.

Не раз Алісія прокидалася в півтемряві й бачила Ферміна, що, замислившись, сидів на стільці коло неї.

– Котра година, Ферміне?

– Відьмина. Себто твоя.

– Ти колись узагалі спиш?

– Я ніколи не був сплюхом. Мистецтво безсоння – ось це моє. Ось коли помру, матиму вдосталь часу, щоб виспатися.

Фермін дивився на неї з сумішшю ніжності й недовіри, що дратувала Алісію.

– Ти мені ще не пробачив, Ферміне?

– Нагадай-но, що я маю тобі пробачити, а то щось я не похоплю.

Алісія зітхнула.

– Те, що не розшукала тебе й не дала знати, що не померла тої ночі під час бомбардування. Те, що лишила тебе жити з почуттям провини, буцімто ти підвів мене й моїх батьків. Те, що коли повернулася до Барселони і коли ти впізнав мене на Французькому вокзалі, вдала, наче не знаю тебе, й змусила думати, що ти божеволієш чи що тобі ввижаються привиди…

– А, ти про це…

Фермін кисло посміхнувся, однак в очах його у світлі свічок блищали сльози.

– То ти мені пробачиш?

– Я поміркую над цим.

– Мені дуже треба, щоб ти пробачив. Я не хочу помирати з таким тягарем.

Якусь хвилю вони мовчки дивилися одне на одного.

– Ти препогана акторка.

– Я чудова акторка. Просто річ у тому, що через усю ту гидоту, яку прописав мені лікар, я забула свою роль.

– Ти знаєш, мені тебе анітрохи не шкода.

– Я не хочу, щоб мене жаліли, Ферміне. Ні ти, ні будь-хто інший.

– Волієш, щоб тебе боялися?

Алісія вищирилася, показавши зуби.

– Ну, боятися я тебе теж не стану, – вирік він.

– Це тому, що ти мене погано знаєш.

– Раніше ти мені подобалася більше, коли була бідолашкою при смерті.

– То ти мені пробачаєш?

– Що тобі з мого пробачення?

– Мені не подобається думати, що через мене ти зробився янголом-охоронцем Даніеля та його родини.

– Я бібліографічний дорадник книгарні «Семпере й сини». Янгольські функції – це твоя вигадка.

– Ти впевнений, що не вважаєш, ніби, врятувавши одну порядну людину, зможеш урятувати весь світ, або принаймні зберегти ймовірність того, що в ньому лишиться щось хороше?

– Хто тобі сказав, що ти порядна людина?

– Я кажу про Семпере.

– А хіба в глибині душі тобі не байдуже, моя люба Алісіє?

– Я не вважаю, що у цьому світі є щось порядне, заради чого його варто рятувати, Ферміне.

– Насправді ти так не думаєш. Просто ти боїшся визнати, що таки є.

– Або ж ти боїшся визнати, що нема.

Фермін невдоволено чмихнув і сягнув рукою у кишеню свого габардинового пальта за ласощами.

– Облишмо краще цю претензійність, – вирішив він. – Ти лишайся зі своїм нігілізмом, а я лишуся з моїм «Суґусом».

– Обидві цінності – щонайнадійніші.

– Коли вони є.

– Поцілуй мене на добраніч, Ферміне.

– Які у нас із тобою можуть бути поцілунки?!

– У щічку.

Фермін повагався, але зрештою таки нахилився й торкнувся губами її чола.

– Спи вже, сукубе.

Алісія заплющила очі й усміхнулася.

– Я тебе дуже люблю, Ферміне.

Почувши, як він мовчки заплакав, вона простягнула руку й намацала Фермінову. Ось так, міцно сплівши пальці, вони й заснули в теплі свічки, що догоряла.

10

Двічі або тричі на день Ісаак Монфорт, сторож цього місця, приносив їй склянку молока, тости, намащені мармеладом і маслом, і якісь фрукти або солодощі з кондитерської «Ескрібá» – почастунки, які зазвичай купляються тільки в неділю. У Ісаака, окрім літератури і самітницького життя, були свої слабкості, а найпаче ті, що з лісовими горіхами й вершковим кремом. Після численних прохань сторож став приносити також старі газети, попри те що лікар Сольдевіла дивився на це кривим оком. Так Алісія прочитала все, що преса опублікувала про смерть Маурісіо Вальса, і відчула, як кров знову закипає їй у жилах. «Це те, що тебе врятувало, Алісіє», – подумала вона.

Старий Ісаак, хоч і видавався чоловіком злостивим, насправді був лагідний на вдачу і неабияк прихилився до Алісії, що було доволі помітно. Сторож казав, що вона схожа на його доньку, яка загинула. Її звали Нурія. Він завжди носив із собою два її портрети: на одному зображена була загадкова на вигляд жінка з сумним поглядом, а на другому – усміхнена дівчинка, що обіймала чоловіка, у якому Алісія впізнала молодшого на кілька десятків років Ісаака.

– Вона пішла від мене, так і не дізнавшись, як сильно я її любив, – казав сторож.

Іноді, коли він приносив тацю з їжею і Алісія змушувала себе проковтнути два чи три шматочки, Ісаак поринав у спогади й починав розповідати про Нурію та про свої докори сумління. Алісія слухала. Вона здогадувалася, що старенький сторож іще нікому не звіряв свій смуток. Провидінню заманулося надіслати йому цю чужу жінку, яка здалася йому подібною на ту людину, яку він любив найдужче, щоб тепер, коли вже запізно, коли в цьому вже немає жодного сенсу, Ісаак зміг знайти розраду і спробував урятувати Алісію, віддавши ту ніжність і тепло, які їй не належали. Часом, говорячи про доньку, старенький починав плакати, коли спогади змагали його. Тоді він ішов і не повертався протягом кількох годин. Щирий біль любить самоту. Алісія, по правді сказати, відчувала полегшення, коли Ісаак забирав свою безмежну скорботу, щоб побиватися на самоті, адже єдиний біль, якого вона так і не навчилася терпіти, – це біль, який відчуваєш, коли перед тобою плаче стара людина.

Усі сиділи з нею по черзі. Даніелеві подобалося читати їй книжки, які він брав із книгосховища-лабіринту, найпаче ті, що належали перу такого собі Хуліана Каракса, до якого хлопець відчував особливу прихильність. Перо Каракса викликало в Алісії думки про музику й шоколадні торти. Миті, які вона проводила щодня з Даніелем, слухаючи Караксові оповіді, давали змогу їй забутися в гущавині слів і образів, які завжди так шкода було покидати. Її улюбленим твором була коротка повість, що називалася «Ніхто». Останній абзац Алісія вивчила напам’ять і тихо шепотіла собі перед сном:

«На війні він здобув багатство, а в коханні втратив усе. Йому не судилося народитися для щастя й не судилося насолодитися плодами тої пізньої весни, що прийшла до його серця. Він знав, що решту своїх днів доживатиме на самоті у вічній осені, не маючи ані жодного товариства, ані спогадів – лише непогамоване жадання й докори сумління, і що коли хтось запитає, хто звів цей будинок і хто жив у ньому, перш ніж він перетворився на зачароване руйновище, люди, яким відома проклята історія цієї будівлі, опускатимуть очі й ледь чутним голосом, благаючи подумки, щоб слова їхні відніс вітер, відповідатимуть: ніхто».

Невдовзі виявилося, що про Хуліана Каракса не вільно говорити майже ні з ким, особливо з Ісааком. У Семпере з Караксом була пов’язана якась історія, і Алісія не вважала за доцільне порпатися в таємницях родини. Що ж до Ісаака, то, чуючи це ім’я, він аж буряковів від люті, бо Нурія, за словами Даніеля, була закохана в цього Каракса. Старий сторож вважав, що всіма нещастями, яких довелося зазнати його сердешній доньці і які призвели до її трагічної загибелі, вона завдячує цьому Караксові, дивному чоловікові, що, як дізналася Алісія, одного разу намагався спалити всі примірники своїх творів, у чому Ісаак радо йому допоміг би, якби не присягнув сумлінно виконувати обов’язки хранителя книжок.

– Перед Ісааком не варто згадувати про Каракса, – казав Даніель. – А ще краще не згадувати про Каракса ні перед ким.

Єдиною серед них усіх, хто бачив Алісію такою, якою вона була, і хто не плекав щодо неї жодних ілюзій, була дружина Даніеля. Беа її мила, одягала, розчісувала, давала ліки, і своїм вимогливим поглядом нагадувала про мовчазну домовленість, яка визначала їхні стосунки. Беа дбала про неї, допомагала видужати й відновити сили, щоб Алісія якомога швидше назавжди зникла з їхнього життя, перш ніж встигне їм нашкодити.

Беа, жінка, якою Алісія хотіла би бути і якою – щодня вона усвідомлювала це дедалі чіткіше – їй ніколи не стати. Беа, яка говорила мало, а запитувала ще менше, але яка розуміла її найкраще. Алісія ніколи не була надто охочою до обіймів та інших бурхливих виявів почуттів, але не раз відчувала потяг обійняти Беа. На щастя, останньої миті їй завжди вдавалося себе стримувати. Досить було обмінятися з Беа одним поглядом, щоб зрозуміти: це не серіал «Жіночки» [129] і не просто піклування за своєю ближньою – обидві вони мали виконати свою місію.

– Думаю, скоро ти зможеш звільнитися від мене, – казала Алісія.

Беа ніколи не потрапляла на гачок. Ніколи не нарікала. Ніколи не докоряла Алісії. Вона міняла їй перев’язки з безмежною турботою. Вона мастила її давню рану маззю, яку на прохання лікаря Сольдевіли розробив його знайомий аптекар і яка гамувала біль, не отруюючи крові. Роблячи це, Беа не виявляла ні співчуття, ні жалю. Вона була єдиною людиною, за винятком Леандро, в чиїх очах Алісія не помічала страху чи гидливості, коли та бачила її голе тіло, понівечене війною.

Єдиною темою, на яку вони могли розмовляти в злагоді, без жодних тіней на обрії, був маленький Хуліан. Їхні найдовші й найспокійніші бесіди відбувалися, коли Беа мила Алісію милом і теплою водою з глечика. Воду Ісаак грів на плиті, яку мав у своїй кімнаті, що правила йому за робітню, кухню й спальню воднораз. Беа обожнювала свого сина до нестями, і Алісія навіть не сподівалася бодай колись зрозуміти природу такої любові.

– Кілька днів тому він заявив, що коли стане дорослим, то одружиться з тобою.

– Гадаю, ти, як добра мати, уже застерегла його, що у світі є погані дівчата, які йому не до пари.

– Ти мала би бути їхньою королевою.

– Це саме казали всі мої потенційні свекрухи. І мали рацію.

– Мати рацію у цих справах ще нічого не значить. Я живу серед самих чоловіків і вже віддавна знаю, що більшість із них мають імунітет до логіки. Єдине, чого їх можна навчити – і то не всіх, – це закону всесвітнього тяжіння. Вони не прокинуться, доки добряче не гепнуться.

– Цей постулат звучить зовсім по-фермінівськи.

– Усе чіпляється, а я вже багато років слухаю його золоті думки.

– Що ще каже Хуліан?

– Остання його забаганка – стати письменником.

– Розвинений не по літах.

– Ти навіть не уявляєш собі.

– Хочеш мати ще?

– Дітей? Не знаю. Мені хотілося б, щоб Хуліан ріс не сам. Щоб мав сестричку…

– Ще одна жінка в сім’ї?

– Фермін каже, це допомогло б розвести тестостерон, надмір якого забиває памороки всій родині. Окрім його власного, який, за Ферміновими словами, не розчинити навіть скипидаром.

– А Даніель що каже?

Беа довший час мовчала, а потім стенула плечима.

– Даніель що день, то каже дедалі менше.

Минуло кілька тижнів, і Алісія стала відчували, що сили поступово повертаються до неї. Лікар Сольдевіла оглядав її двічі на день. Сольдевіла був чоловіком не надто балакучим, а ті декілька слів, які все ж можна було почути від нього, він адресував іншим. Часом Алісія помічала, як він скоса позирає на неї, немовби запитуючи себе, хто ця особа, не впевнений, чи хоче насправді почути відповідь.

– У вас багато рубців від колишніх поранень. Деякі з них були вельми серйозними. Вам слід замислитися над тим, щоб змінити свій триб життя.

– Не турбуйтеся за мене, лікарю. У мене життів більше, ніж у кішки.

– Я не ветеринар, але теорія стверджує, що в кішки їх дев’ять, а у вас цей запас ось-ось вичерпається.

– Ще одного життя мені вистачить.

– Щось мені підказує, що ви не збираєтеся присвятити його благодійності.

– Усе залежить, як на це подивитися.

– Навіть не знаю, що мене непокоїть більше: ваше здоров’я чи ваша душа.

– А ви не лише лікар, а ще й священик. Завидна партія.

– У моєму віці різниця між лікуванням і сповіданням стирається. Утім, мені здається, я замолодий для вас. Як ваше стегно?

– Мазь допомагає.

– Але не так добре, як те, що ви вживали раніше?

– Ні, не так, – визнала Алісія.

– Якою була ваша доза?

– Чотириста міліграмів. Часом більше.

– Святий Боже! Ви ж знаєте – чи не так? – що вам не можна вживати це й далі?

– Назвіть мені бодай одну хорошу причину чому.

– Запитайте у своєї печінки, якщо ви ще спілкуєтеся з нею.

– Якби ви не конфіскували в мене біле вино, я б могла запросити її на келишек-другий, щоб обговорити це.

– Ви безнадійна.

– Принаймні щодо цього ми троє погоджуємося.

Всі, чи майже всі, уже починали планувати її похорон, однак Алісія знала, що випрохалася з чистилища, нехай тільки на вихідні. Знала вона це тому, що поступово до неї поверталося її похмуре бачення світу і зникало відчуття вдячності за ті ніжні й зворушливі моменти останніх днів. Подих минулого забарвив усе в темні кольори, а біль у стегні, що свердлив їй кістки, нагадував Алісії, що її роль Дами з камеліями наближається до фінального акту.

Дні знову набрали свого звичного ритму, і години, які спливали, доки Алісія одужувала, сприймалися вже як втрачений час. Найдужче журився через неї Фермін, який виконував обов’язки то передчасного голосільника, то телепата-любителя.

– Хочу нагадати тобі слова поета, який казав, що помста – це та страва, яку краще подавати холодною, – говорив Фермін, здогадуючись про її недобрі наміри.

– Він переплутав її з ахобланко [130], бо ж поети зазвичай голодують і не мають про кулінарію зеленого поняття.

– Скажи мені, що ти не обдумуєш, як утнути якусь дурницю.

– Я не обдумую, як утнути якусь дурницю.

– Власне, я хотів би, щоб ти мені це гарантувала.

– Приведи сюди нотаріуса, і ми все оформимо офіційно.

– Мені досить Даніеля з його нещодавно набутими кримінальними нахилами. Тільки подумай: я знайшов у його схованці пістолет! Господи Ісусе! Учора ще віскряки під носом висіли, а сьогодні він уже ховає пістоля, наче якийсь блазень-анархіст.

– А що ти зробив із тим пістолетом? – запитала Алісія з вищиром, від якого волосся Фермінові стало дибки.

– Що мав зробити? Переховав. Там, де ніхто його не знайде, певна річ.

– Принеси його мені, – спокушаючи, прошепотіла Алісія.

– Нема й мови. Я тебе добре знаю і не принесу тобі навіть водяного пістолетика, тому що ти здатна заправити його сірчаною кислотою.

– Ти навіть гадки не маєш, на що я здатна, – відрізала вона.

Фермін скрушно поглянув на неї.

– Потроху починаю розуміти, жінко-крокодилице.

Алісія знову озброїлася своєю безневинною усмішкою.

– Ні ти, ні Даніель не вмієте користуватися зброєю. Віддай її мені, доки ви не покалічилися.

– Щоб ти покалічила когось іншого?

– Скажімо так: я обіцяю, що не покалічу нікого, хто на це не заслуговує.

– А, ну коли так, то я притягну тобі навіть автомат і кілька гранат. Маєш побажання щодо калібру?

– Я кажу серйозно, Ферміне.

– І ось саме тому, відповідь – ні. Єдине твоє завдання – це одужувати.

– Ніщо не допоможе мені видужати швидше, ніж те, що я мушу зробити. І лише це гарантує вам усім безпеку. Тобі це відомо.

– Алісіє, мені дуже прикро, але що довше я з тобою спілкуюся, то менше мені подобається тон і зміст нашої розмови.

– Принеси мені пістолет. Або я сама роздобуду його.

– Щоб цього разу таки померти в таксі? Або схопити кулю в якомусь завулку? Або потрапити до рук катів, які краятимуть тебе на шматочки, розважаючись?

– То тебе це турбує? Що мене замордують або вб’ють?

– Видається мені, що так, саме це. Слухай-но, тільки між нами. Не сприйми це, як особисту образу, але мені вже остобісіло, що ти весь час намагаєшся померти в мене на руках. Як мені приводити власних дітей у цей світ, як стати їм хорошим батьком, якщо я неспроможний оберегти від смерті ту першу людину, за яку взяв відповідальність?

– Я не та людина, Ферміне, і ти за мене не відповідаєш. До того ж ти справжній фахівець із того, як рятувати мене від смерті, тобі це вдалося вже двічі.

– Щастить до трьох.

– Третього разу не буде.

– Пістолета теж не буде. Я збираюся сам його знищити. Розтрощу його, а друзки розкидаю з набережної, щоб їх поїли ті тлусті риби-сміттярі, що плавають біля самої поверхні й чманіють від всякої покиді.

– Навіть тобі не до снаги відвернути неминуче, Ферміне.

– Це одна з моїх спеціальностей. Інша – парні танці. Суперечку закінчено. Можеш дивитися на мене скільки завгодно цими твоїми очима тигриці, мене тобі не налякати. Я не Фернандіто, і не один із тих дурників, з якими ти бавишся, принаджуючи їх чорними панчохами.

– Ти єдиний, хто може мені допомогти, Ферміне. А тепер ще й у нас тече в жилах одна й та сама кров.

– Із таким настроєм тобі її вистачить не довше, ніж поросяті на дні святого Мартіна.

– Не будь таким. Допоможи мені вибратися з Барселони і роздобудь мені зброю. Про все інше я потурбуюся сама. У глибині душі ти знаєш, що так треба. Беа мене б зрозуміла.

– Попроси лишень пістолет у неї. Подивимося, що вона тобі відповість.

– Беа мені не довіряє.

– Дивно, чого б це?

– Ферміне, ми втрачаємо дорогоцінний час. Ти мені допоможеш чи ні? Що скажеш?

– Щоб ти забиралася до дупи. Не кажу до дідька, бо до нього ти й так квапишся сторчголів.

– Хіба личить так розмовляти з сеньйоритою?

– Ти така сеньйорита, як я футболіст. Глитай уже це пійло й залазь до своєї труни відсипатися, доки не вчинила якогось паскудства.

Коли Фермінові набридало сперечатися, він лишав її саму. Алісія вечеряла якоюсь дрібкою разом із Ісааком, слухала його розповіді про Нурію, а коли старий сторож ішов, наливала собі білого вина (кілька днів тому вона виявила закуток, де Ісаак заховав пляшки, вилучені лікарем) і виходила зі своєї кімнати. Вона йшла коридором аж до просторої склепінчастої зали, і там у слабкому нічному сяйві, що каскадом падало згори, просякаючи крізь скляну баню, споглядала видиво величезного книжкового лабіринту.

Потім, узявши в поміч ліхтар, заглиблювалася в тунелі й переходи. Кульгаючи, здіймалася вгору монументальною спорудою, минаючи зали, розгалуження й містки, що провадили до потаємних кімнат, до яких можна було дістатися гвинтовими сходами чи підвісними переходами, що витворювали арки й контрфорси. Дорогою вона пестливо торкалася сотень тисяч книжок, що лежали, чекаючи на свого читача. Іноді Алісія засинала в кріслі, зупинившись на своєму шляху в котрійсь із зал. Щоночі маршрут її був інакшим.

Цвинтар забутих книжок жив за власними геометричними законами, і побувати двічі в одному й тому самому місці було майже неможливо. Не раз дівчина губилася в його нетрях, потім довго відшукуючи спуск до виходу. Однієї ночі, коли подих вранішньої заграви вже замрів угорі, Алісія опинилася на верхівці лабіринту й виявила те місце, куди вона впала, пробивши скляну баню, тої ночі 1938 року під час повітряного бомбардування. Вийшовши на порожній майданчик, вона помітила біля підніжжя лабіринту крихітну постать Ісаака Монфорта. Коли Алісія спустилася вниз, сторож чекав на неї.

– Я думав, що тільки в мене безсоння, – промовив він.

– Спання для тих, хто любить сни.

– Я заварив собі ромашкового чаю, він допомагає мені заснути. Пригостити тебе?

– Хіба якщо ми туди чогось доллємо.

– У мене є тільки старе бренді, яким я не став би навіть прочищати водопровід.

– У мене невибагливий смак.

– А що скаже лікар Сольдевіла?

– Те, що кажуть усі лікарі: що тебе не вбиває, тебе відгодовує.

– А тобі б не завадило трохи відгодуватися.

– Я маю це у своїх планах.

Алісія пройшла зі старим сторожем до його оселі й сіла за стіл, тимчасом як Ісаак налив дві філіжанки чаю і, понюхавши бренді з пляшки, крапнув трохи до кожної.

– Непогано, – мовила Алісія, покуштувавши напій.

Вони мовчки спокійно сьорбали чай, наче давні друзі, яким не потрібні слова, щоб насолоджуватися своїм товариством.

– Ти маєш добрий вигляд, – урешті промовив Ісаак. – Гадаю, це значить, що скоро ти нас покинеш.

– Якщо я лишуся, добра від цього нікому не буде, Ісааку.

– Тут не так уже й погано, – мовив сторож.

– Якби в мене не було незавершених справ, жодне інше місце у світі не видалося б мені кращим.

– Ти вільна повернутися сюди коли завгодно, хоча щось мені підказує, що того дня, коли ти підеш, ти підеш назавжди.

Алісія лише всміхнулася.

– Тобі потрібна буде нова одежа і все таке. Фермін каже, що за твоїм домом стежать, тому не думаю, що це хороша ідея – брати щось звідти. Тут у мене лишився деякий одяг Нурії, можливо, тобі підійде, – запропонував старий сторож.

– Мені б не хотілося…

– Ти вчиниш мені честь, якщо приймеш речі моєї доньки. Гадаю, моїй Нурії теж хотілося б, щоб вони дісталися тобі. До того ж мені здається, ви маєте однаковий розмір.

Ісаак підійшов до шафи, дістав звідти валізу й приніс її до столу. Відтак відчинив її, і Алісія зазирнула всередину. Там був одяг, взуття, книжки й інші речі, побачивши які, дівчина відчула безмежний смуток. Хоча вона ніколи не була знайомою з Нурією Монфорт, Алісія вже почала звикати до чарів її присутності, якими було сповнене це місце, до розповідей її батька, який говорив про неї так, наче донька досі була поруч. Побачивши залишки кораблетрощі життя Нурії, зібрані у старій валізі, яку бідолаха беріг, щоб урятувати свої спогади про мертву доньку, дівчина не змогла відшукати потрібних слів і лише кивнула.

– Якісні речі, – зрештою промовила Алісія, що мала око, нагострене на фірмові етикетки, і на дотик відчувала якість тканини.

– Моя Нурія витрачалася тільки на книжки й на одяг, бідолашка. Її мати завжди казала, що вона має вигляд якоїсь кіноакторки. Якби ти могла її побачити… Сама втіха для очей…

Алісія взялася перебирати одяг у валізі й побачила, що поміж складками щось видніється. Це виявилася біла фігурка заввишки сантиметрів десять. Алісія взяла її й оглянула на світлі лампи. Фігурка була гіпсова й зображала янгола з розпростертими крилами.

– Давно я її не бачив. Навіть не знав, що Нурія її зберігала. Це була одна з її улюблених іграшок у дитинстві, – пояснив Ісаак. – Пам’ятаю той день, коли ми купили їй цього ангелика на ринку «Санта-Люсія», біля собору.

Фігурка видавалася порожнистою. Провівши пальцем по тулубу янгола, Алісія відчинила крихітну затулку й пересвідчилася, що всередині є маленька схованка.

– Нурія полюбляла лишати таємні повідомлення в ангеликові. Вона ховала його десь у будинку, а я мав його відшукати. Така була наша гра.

– Він прекрасний, – сказала Алісія.

– Залиш його собі.

– Ні-ні, у жодному разі…

– Будь ласка. Цей янгол уже давно не розносить повідомлення. Ти знайдеш йому добре застосування.

Ось так і сталося, що Алісія, уперше в житті, заснула з маленьким янголом на сторожі, якого вона попрохала, щоб якомога швидше забратися звідси, від цих людей із чистими душами, і ступити на той шлях, що чекав на неї, шлях назад до самого осердя темряви.

– Туди тобі зі мною не можна, – прошепотіла вона ангеликові.

11

Леандро приходив щодня рівно о восьмій тридцять ранку. Він чекав на неї у вітальні за столом, на якому вже було подано сніданок і стояла ваза з незмінно свіжими квітами. На той час Аріадна Маташ не спала вже годину. Будити її було доручено лікареві, який тепер уже заходив до спальні, не стукаючи, й облишив усі формальності. Із лікарем завжди приходила медсестра, від якої Аріадна ні разу не почула ні слова. Передусім їй робили ранковий укол, завдяки якому жінка розклеплювала очі й пригадувала, хто вона. Потім медсестра її підводила, роздягала, вела до ванної кімнати, де ставила під душ на десять хвилин. Опісля вдягала її у вбрання, яке здавалося Аріадні знайомим, начебто вона купляла його колись. Одяг її ніколи не повторювався. Поки лікар міряв їй пульс і тиск, медсестра зачісувала її та підфарбовувала, бо Леандро подобалося, коли вона мала гожий вигляд. Коли Аріадна сідала за стіл разом із ним, світ повертався на своє місце.

– Добре спалося?

– Що ви мені даєте?

– Легке заспокійливе, я ж казав тобі. Але, якщо хочеш, я скажу лікареві, щоб він більше не колов його тобі.

– Ні-ні, не треба, будь ласка.

– Як скажеш. Поїси щось?

– Я не голодна.

– Випий хоча б апельсинового соку.

Іноді Аріадна вибльовувала все з’їдене, а іноді на неї наринала така сильна млість, що вона непритомніла на стільці. Коли таке траплялося, Леандро натискав на дзвоник і за кілька секунд з’являвся хтось, хто підводив її і мив знову. У таких випадках лікар зазвичай робив Аріадні ще один укол, який занурював її у стан крижаного спокою. Вона так жадала цього, що відчувала спокусу вдати, ніби зомліває, щоб дістати дозу. Вона вже втратила лік тим дням, що провела тут. Час вона міряла проміжками між уколами, між єлеєм сну, позбавленого свідомості, і миттю пробудження. Аріадна схудла, і одяг спадав із неї. Коли у ванній кімнаті, роздягнена, вона дивилася на своє відображення в дзеркалі, то запитувала себе, хто ця жінка. Увесь час вона знемагала, прагнучи, щоб Леандро якомога швидше закінчив їхню зустріч і до неї повернувся лікар із його чарівною валізою та зіллям, яке давало забуття. У ті миті, коли кров її палала так, що Аріадна непритомніла, їй здавалося, що це – найближче до щастя відчуття, якого вона зазнала протягом усього свого життя.

– Як ти себе почуваєш сьогодні, Аріадно?

– Добре.

– Я подумав, що сьогодні ми могли б порозмовляти про ті місяці, коли ти вважалася зниклою. Якщо ти не проти.

– Ми вже розмовляли про них учора. Чи позавчора.

– Так, але мені здається, що помалу починають з’ясовуватися нові подробиці. Пам’ять – вона така. Полюбляє викидати нам коники.

– Що ви хочете знати?

– Мені хотілося б, щоб ми повернулися до того дня, коли ти втекла з дому. Ти пам’ятаєш?

– Я втомилася.

– Потерпи трішечки. Лікар скоро прийде й дасть тобі збадьорливий засіб, щоб тобі поліпшало.

– А можна вже?

– Спершу розкажи мені, а потім матимеш свої ліки.

Аріадна кивнула. Щодня повторювалася одна й та сама гра. Вона вже й не пам’ятала, про що розповідала, а про що ні. Байдуже. Вона вже й не намагалася щось приховати. Усі мертві. А їй ніколи звідси не вибратися.

– Це сталося напередодні мого дня народження, – почала вона. – Убачі влаштували для мене вечірку. Запросили всіх моїх однокласниць.

– Твоїх подруг?

– Вони не були моїми подругами. Вони були куплені, як і все в тому будинку.

– І тої ночі ти вирішила втекти?

– Так.

– Але дехто допоміг тобі, чи не так?

– Так.

– Розкажи мені про цього чоловіка. Давид Мартін, правильно?

– Давид.

– Як ви познайомилися?

– Давид був другом мого батька. Вони разом працювали.

– Вони писали книжки разом?

– Радіосеріали. Один із тих, що вони написали, називався «Крижана орхідея». Це містична історія, яка відбувається в Барселоні XIX століття. Батько не дозволяв мені її слухати, казав, що вона не для маленьких дівчат. Але я вислизала від нього, вмикала радіо, яке стояло у вітальні в нашому домі на Вальвідрері, і слухала. Тихо-тихо.

– Згідно з моєю інформацією, Давида Мартіна було заарештовано в 1939 році, коли він намагався перейти кордон, щоб наприкінці війни повернутися до Барселони. Якийсь час він провів у в’язниці Монтжуїк, де перетнувся з твоїм батьком, а пізніше, наприкінці 1941 року, його було оголошено мертвим. Ти зараз кажеш мені про 1948 рік, кілька років по тому. Ти впевнена, що чоловік, який допоміг тобі втекти, був Мартіном?

– Це був він.

– А не міг це бути хтось інший, хто видавав себе за нього? Урешті-решт, ти не бачила його багато років.

– Це був він.

– Ну гаразд. За яких обставин ти його знову зустріла?

– Донья Мануела, моя наставниця, зазвичай водила мене щосуботи до парку Ретіро. До Кришталевого палацу, це моє улюблене місце.

– Моє також. Там ти й зустріла Мартіна?

– Так. Я бачила його кілька разів. Здалеку.

– Гадаєш, це була випадковість?

– Ні.

– Коли ти вперше заговорила з ним?

– Донья Мануела завжди брала з собою пляшку анісового лікеру й іноді засинала.

– І тоді Давид Мартін підходив до тебе?

– Так.

– Що він тобі казав?

– Не пам’ятаю.

– Я знаю, що це важко, Аріадно. Постарайся пригадати.

– Мені потрібні ліки.

– Спершу розкажи мені, що тобі казав Мартін.

– Він говорив про мого батька. Про той час, який вони провели разом у в’язниці. Батько розповів йому про нас. Про те, що сталося. Мабуть, вони уклали між собою щось на кшталт угоди. Перший, кому вдасться видобутися звідти, допоможе родині другого.

– Але в Давида Мартіна не було родини.

– Були люди, яких він любив.

– Він розповів тобі, як йому вдалося втекти із замку?

– Вальс наказав двом своїм людям відвезти Давида до закинутого будинку біля парку Ґуель. Там вони вбивали людей, а трупи закопували в саду.

– І що сталося?

– Давид сказав, що там, у будинку, був ще дехто, хто допоміг йому втекти.

– Спільник?

– Давид називав його Хазяїн.

– Хазяїн?

– У нього було іноземне прізвище. Італійське. Я запам’ятала, тому що таке саме прізвище мав відомий композитор, який дуже подобався моїм батькам.

– То ти пам’ятаєш, як його звали?

– Кореллі. Його звали Андреас Кореллі.

– Це ім’я не з’являється в жодному звіті.

– Бо його не існує.

– Я тебе не розумію.

– Давид був нездоровий. Йому ввижалися всякі речі. І люди ввижалися.

– Ти хочеш сказати, що Давид Мартін вигадав цього Андреаса Кореллі?

– Так.

– Звідки ти це знаєш?

– Бо знаю. У в’язниці Давид утратив розум, чи то пак ту абищицю, яка йому ще лишалася. Він був дуже хворий, але не усвідомлював цього.

– Чому ти називаєш його весь час на ім’я – Давид?

– Ми були друзі.

– Коханці?

– Друзі.

– Що він тобі сказав того дня?

– Що вже три роки намагається дістатися до Маурісіо Вальса.

– Щоб помститися йому?

– Вальс убив людину, яку Давид дуже кохав.

– Ізабеллу?

– Так, Ізабеллу.

– Мартін казав тобі, як, на його думку, Вальс її вбив?

– Він її отруїв.

– І навіщо він розшукав тебе?

– Щоб виконати обіцянку, яку дав моєму батькові.

– Лише для цього?

– Ще Давид сподівався завдяки мені дістати доступ до будинку моїх батьків. Він гадав, що рано чи пізно Вальс там з’явиться, і він зможе його вбити. Вальс часто навідувався до Убачів. У них були спільні справи. Банківські акції. Інакше до Вальса підібратися було неможливо, його завжди охороняли.

– Але Мартін так і не дістався до Вальса?

– Ні.

– Чому?

– Тому що я сказала йому, що його вб’ють, якщо він спробує це зробити.

– Це він мав би і сам розуміти. Мусило бути ще щось?

– Ще щось?

– Щось, що ти сказала йому. Щось, що змінило його плани.

– Мені потрібні ліки, будь ласка.

– Розкажи мені, що ти сказала Давидові Мартіну, щоб він передумав, щоб покинув свій план помсти Вальсові, з яким приїхав до Мадрида, і натомість вирішив допомогти тобі втекти з дому.

– Будь ласка…

– Ще зовсім трошки, Аріадно. А потім ми дамо тобі твої ліки і ти зможеш відпочити.

– Я сказала йому правду. Сказала, що вагітна.

– Не розумію. Вагітна? Від кого?

– Від Убача.

– Твого батька?

– Він не був моїм батьком.

– Від Міґеля Анхеля Убача, банкіра? Чоловіка, який тебе вдочерив?

– Чоловіка, який мене купив.

– Як це сталося?

– Він часто приходив до моєї кімнати вночі, п’яний. Казав, що дружина його не хоче, що вона має коханців, що в них не лишилося нічого спільного. Починав плакати. Потім ґвалтував мене. Коли втомлювався, казав, що це моя провина, що це я його звабила, що я така сама шльондра, як і моя мати. Він лупцював мене й обіцяв, що накаже вбити мою сестру, якщо я комусь про це розповім. Казав, що знає, де вона, і одного дзвінка буде досить, щоб її живцем закопали в землю.

– І що вчинив Давид Мартін, коли почув це?

– Украв машину й вивіз мене звідти. Мені потрібні ліки, будь ласка…

– Авжеж, авжеж, негайно. Дякую тобі, Аріадно. Дякую за твою щирість.

12

– Який сьогодні день?

– Вівторок.

– Учора також був вівторок.

– То був інший вівторок. Розкажи мені про твою втечу з Давидом Мартіном.

– Давид мав машину. Він викрав її і заховав у гаражі в районі Карабанчель. Того дня він сказав мені, що наступної суботи опівдні піджене її до парку. Коли донья Мануела засне, я мала бігти до головного виходу, що біля Брами Алькалá [131], і там зустрітися з Давидом.

– І ви все так і зробили?

– Так. Ми сіли в автомобіль і переховувалися в гаражі, доки не споночіло.

– Поліція звинуватила твою виховательку в причетності до викрадення. Її допитували протягом двох днів. Пізніше її знайшли в канаві при дорозі на Бурґос. Вона мала переламані руки й ноги і була вбита пострілом у потилицю.

– Якщо ви гадаєте, що мені її шкода, то дарма.

– Донья Мануела знала, що Убач знущається з тебе?

– Вона була єдиною, кому я про це розповіла.

– І що вона тобі сказала?

– Щоб я мовчала. Що у чоловіків, які займають важливе становище, є свої потреби і що з часом я усвідомлю, що Убач мене дуже любить.

– Що сталося тої ночі?

– Ми з Давидом покинули гараж і їхали цілу ніч.

– Куди?

– Ми були в дорозі кілька днів. Чекали, доки настане ніч, а тоді рушали сільськими дорогами й путівцями. Коли ми зупинялися на заправках, Давид наказував мені лежати, накрившись ковдрою, на задньому сидінні, щоб мене не побачили. Іноді я засинала, а коли прокидалася, то чула, як він розмовляє з кимось, наче хтось сидів коло нього, на пасажирському сидінні.

– Той Кореллі?

– Так.

– Тобі не було страшно?

– Мені було його шкода.

– Куди він тебе привіз?

– До одного селища в Піренеях, де він переховувався кілька днів після свого повернення до Іспанії наприкінці громадянської війни. Воно називалося Булбí й лежало зовсім близько від містечка Пучсарда, біля самого кордону з Францією. Там був покинутий будинок, який під час війни правив за шпиталь. Здається, «Торре-дель-Ремеї» він називався. Там ми провели кілька тижнів.

– А чому Мартін привіз тебе саме туди? Він не пояснив?

– Сказав, що це безпечне місце. Там жив один давній друг Давида, який раніше влаштував йому перехід через кордон, місцевий письменник, Альфонс Бросель. Він допомагав нам із одягом і харчами. Без нього ми загинули б від голоду й холоду.

– Мартін, либонь, обрав це місце через якусь іншу причину.

– У нього з цим місцем були пов’язані якісь спогади. Давид ніколи не розповідав мені, що там сталося, але я знаю, що те містечко мало для нього якесь особливе значення. Давид жив у минулому. Коли прийшла зима і нам стало зовсім скрутно, Альфонс порадив поїхати звідти й дав трохи грошей на дорогу. Люди починали шепотітися. Давид знав одне місце на узбережжі: невеличкий півострів, що вклинювався в море, де ще один його давній приятель, багатій на ім’я Педро Відаль мав віллу, у якій ми могли б переховатися принаймні до літа. Давид добре знав цей будинок. Думаю, він там бував раніше.

– Це було те містечко, де тебе знайшли кілька місяців по тому? Сан-Фаліу-да-Ґішулс?

– Будинок розміщувався кілометрів за два від нього, у місцевості, що називається С’Аґаро, біля бухти Сан-Поль.

– Я знаю це місце.

– Будинок стояв посеред скель, біля дороги, що зветься Камі-да-Ронда. Зимою у ньому ніхто не жив. Це було щось на кшталт тих просторих літніх котеджів, якими заможні родини забудовують передмістя Барселони й Жирони.

– І там ви перебули ту зиму?

– Так. Доки не настала весна.

– Коли тебе знайшли, ти була сама. Мартіна з тобою не було. Куди він подівся?

– Я не хочу говорити про це.

– Якщо хочеш, ми можемо зробити перерву. Я покличу лікаря, щоб він тобі дав якісь ліки.

– Я хочу вийти звідси.

– Ми це вже обговорювали, Аріадно. Тут ти в безпеці. Під нашим захистом.

– Хто ви?

– Я Леандро. Ти ж знаєш. Твій друг.

– У мене немає друзів.

– Ти нервуєшся. Гадаю, буде краще, якщо ми закінчимо на сьогодні. Відпочивай. Я скажу лікареві, щоб прийшов.

У номері-люкс готелю «Палас» завжди був вівторок.

– Сьогодні в тебе чудовий вигляд, Аріадно.

– Мені дуже болить голова.

– Це тимчасово. У тебе низький тиск. Зі мною таке теж трапляється. Ковтни цю пігулку, і все минеться.

– Що це?

– Лише аспірин, та й годі. До речі, ми перевірили те, що ти мені розповідала про будинок у С’Аґаро. Він справді належав донові Педро Відалю, що походив із однієї з найвпливовіших барселонських родин. Як нам вдалося з’ясувати, він був кимось на зразок наставника для Давида Мартіна. У поліційному звіті зазначено, що Давид Мартін убив свого старшого товариша в його будинку в Педральбес через те, що Відаль одружився з жінкою, яку кохав Мартін, такою собі Крістіною.

– Це брехня. Відаль наклав на себе руки.

– Це тобі розповів Давид Мартін? Видається так, що в глибині душі він був доволі мстивим чоловіком. Вальс, Відаль… Людям притаманно втрачати голову від ревнощів.

– Давид кохав Ізабеллу.

– Ти мені вже казала. Але мої джерела цього не підтверджують. Як він зійшовся з Ізабеллою?

– Вона була його ученицею.

– Я не знав, що письменники беруть собі учнів.

– Ізабелла була дуже впертою.

– Тобі це розказав Мартін?

– Давид багато розповідав про неї. Тільки це й тримало його живим.

– Але ж Ізабелла була мертвою вже майже десять років.

– Часом він забував про це. Саме тому він туди й повернувся.

– У будинок в С’Аґаро?

– Давид уже жив там. Із нею.

– Коли це було, ти знаєш?

– Перед самим початком війни. Перед тим як йому довелося втікати до Франції.

– Це тому він повернувся до Іспанії, хоча знав, що його тут розшукують? Через Ізабеллу?

– Гадаю, що так.

– Розкажи мені, що ви там робили.

– Давид на той час уже був дуже хворим. Коли ми дісталися до вілли, він уже майже не відрізняв дійсність від того, що йому чулося і ввижалося. Будинок навіював йому багато спогадів. Я гадаю, що насправді він повернувся туди помирати.

– То Давид Мартін мертвий?

– А ви як гадаєте?

– Скажи мені правду. Що ти робила протягом усіх тих місяців?

– Дбала про нього.

– Я думав, це він мав дбати про тебе.

– Давид уже не міг дбати ні про кого, а найменше про себе самого.

– Аріадно, ти вбила Давида Мартіна?

13

– Не минуло й місяця після того, як ми оселилися у віллі, як Давидові погіршало. Я ходила за їжею. Щоранку перед пляжем, біля «Таверни-дель-Мар», збиралися селяни з візками й продавали щось їстівне. Спершу, щоб роздобути якихось харчів, туди або до селища ходив Давид, але настав час, коли він уже не міг виходити з будинку. Він страждав від страшенного головного болю, його лихоманило, нудило… Майже щоночі він блукав будинком і марив. Гадав, що Кореллі скоро прийде по нього.

– Ти бачила хоч раз цього Кореллі?

– Кореллі не існує. Він жив лише в Давидовій уяві.

– Чому ти така впевнена в цьому?

– У бухточці перед будинком Відалів було споруджено невеличку дерев’яну пристань, що виступала далеко в море. Давид часто йшов туди, сідав на самому її кінці й дивився на море. Там він провадив свої вигадані бесіди з Кореллі. Іноді я приходила до нього й сідала поруч. Давид мене навіть не помічав. Я чула, як він розмовляв із Кореллі, достоту як тоді, у машині, коли ми втікали з Мадрида. Потім він прокидався зі свого забуття й усміхався до мене. Одного дня почався дощ, і коли я взяла його за руку, щоб відвести до будинку, він розплакався, обійняв мене й назвав Ізабеллою. Відтоді він мене вже не впізнавав і два останні місяці свого існування провів переконаний, що живе з Ізабеллою.

– Тобі, мабуть, було дуже тяжко.

– Ні. Ті місяці, коли я доглядала за Давидом, були найщасливішими – хоч і найсумнішими – у моєму житті.

– Як Давид Мартін помер, Аріадно?

– Одного вечора я запитала його, хто цей Кореллі й чому він так його боїться. Він відповів мені, що Кореллі – це чорна душа, дослівно. Давид уклав із ним угоду: він мав написати йому книжку на замовлення, однак ошукав його і знищив книжку, перш ніж та потрапила до рук Кореллі.

– Що за книжку?

– Я достеменно не знаю. Щось на кшталт релігійного тексту абощо. Давид називав її «Lux Aeterna» [132].

– Тобто Давид вважав, що Кореллі хоче йому помститися?

– Так.

– Яким чином, Аріадно?

– Облишмо цю тему. Вона ніяк не стосується ні Вальса, ні будь-чого іншого.

– Усе пов’язано, Аріадно. Будь ласка, допоможи мені зрозуміти.

– Давид був переконаний, що дитина, яку я носила в собі, – це хтось, кого він знав і втратив.

– Він казав хто?

– Давид називав її Крістіна. Він майже не говорив про неї. Але коли згадував про цю Крістіну, то голос йому стискався від муки й почуття провини.

– Крістіною звали дружину Педро Відаля. У її смерті поліція також звинуватила Мартіна. Офіційна версія стверджує, що він утопив її в озері в містечку Пучсарда, зовсім близько від того будинку в Піренеях, куди він тебе привіз.

– Це брехня.

– Можливо. Але ти кажеш, що Мартіна, коли він говорив про неї, мучило сумління…

– Давид був доброю людиною.

– Але ж ти сама переконувала мене, що він цілковито стратився глузду, що йому ввижалися речі й люди, яких не було, що він гадав, ніби ти – його колишня учениця, Ізабелла, яка померла десять років тому… Ти не боялася за себе? За свою дитину?

– Ні.

– Тільки не кажи, що тобі не спадало на думку покинути його в тому будинку й утекти звідти.

– Ні, не спадало.

– Ну, гаразд. Що було далі?

14

– Це сталося, здається, наприкінці березня. Останні кілька днів Давид почувався краще. Під накриттям, спорудженим біля стрімкого берега, він знайшов невеличкий дерев’яний човник і майже щодня, рано-вранці, виходив на веслах у море. Я вже була на сьомому місяці й проводила дні в будинку, читаючи. Там була величезна бібліотека, що містила майже всі твори улюбленого Давидового письменника на ім’я Хуліан Каракс, про якого я ніколи раніше не чула. Коли вечоріло, ми розпалювали камін у вітальні, і я читала вголос. Ми прочитали всі книжки Каракса. Тими днями ми саме закінчували його останній роман, «Тінь вітру».

– Я його не знаю.

– Майже ніхто не знає. Вони думають, що знають, але це не так. Тої ночі, пізно за північ, ми дочитали книжку. Я пішла спати, а за дві години відчула перші перейми.

– На два місяці раніше терміну…

– Боліло страшенно, немовби хтось бив мене ножем у живіт. Мене охопила паніка. Я на весь голос стала кликати Давида. Коли він відгорнув ковдру, щоб узяти мене на руки й віднести до машини, ми побачили, що простирадло було все в крові…

– Мені шкода.

– Усім шкода.

– Ви поїхали до лікаря?

– Ні.

– А твоя дитина?

– Це була дівчинка. Вона народилася мертвою.

– Мені дуже прикро, Аріадно. Може, нам краще на цьому зупинитися сьогодні? Я покличу лікаря, щоб він дав тобі якісь ліки.

– Ні, я не хочу на цьому зупинятися.

– Гаразд. Що було далі?

– Давид…

– Заспокойся, не поспішай.

– Давид узяв мертве дитя в руки і став вити, наче поранений звір. Дівчинка мала синюшну шкіру й здавалася лялькою, що зламалася. Я хотіла підвестися й обійняти їх, але була надто слабкою. На світанку, коли стало розвиднятися, Давид узяв дівчинку, подивився на мене востаннє й попросив пробачення. Відтак вийшов із дому. Я доповзла до вікна й побачила, як він спускається сходами поміж кручами до пристані. Наприкінці її було прив’язано дерев’яний човник. Давид сів у нього з тілом дівчинки, загорнутим у ганчір’я, і став гребти, раз по раз обертаючись. Я піднесла руку, сподіваючись, що він мене побачить, що повернеться. Але він гріб далі, аж доки не зупинився метрів за сто від берега. Сонце вже виринало з моря, яке видавалося вогненним озером. Я бачила постать Давида, який підвівся, тримаючи щось у руках. Потім узявся бити по дну човна. За кілька хвилин суденце пішло під воду. Давид стояв нерухомо, із дівчинкою на руках, і дивився на мене, доки море не поглинуло його назавжди.

– Що ти робила далі?

– Я втратила багато крові й була дуже слабкою. Кілька днів я пролежала в гарячці, гадаючи, що все це страшне снище і що Давид ось-ось ввійде у двері. Опісля, коли я вже могла підвестися й триматися на ногах, я стала щодня ходити на пляж. Чекати.

– Чого чекати?

– Що вони повернуться. Ви, мабуть, гадаєте, що я була така сама божевільна, як Мартін.

– Ні, я зовсім так не гадаю.

– Селяни, що приходили зі своїми візками, щодня бачили мене там, вони підходили, щоб запитатися, чи все гаразд, лишали мені щось поїсти. Казали, що я маю поганий вигляд, і пропонували відвезти мене до лікарні в Сан-Фаліу. Мабуть, це вони повідомили Громадянську гвардію. Патрульні знайшли мене, коли я спала на пляжі, і доставили до лікарні. У мене було переохолодження, перша стадія бронхіту і внутрішня кровотеча. Якби я тоді не потрапила до лікарні, то не протягнула б і дванадцяти годин. Я не сказала, хто я, але з’ясувати це їм було неважко. Оголошення про розшук із моєю фотографією висіли по всіх комісаріатах і поліційних відділеннях. У лікарні я провела два тижні.

– Батьки не приїхали тебе провідати?

– Вони не були моїми батьками.

– Я маю на увазі Убачів.

– Ні. Коли мене нарешті виписали, два поліціянти й «швидка» забрали мене й завезли назад до резиденції Убачів у Мадриді.

– Що вони сказали, коли побачили тебе?

– Сеньйора – вона вимагала, щоб її називали саме так, – плюнула мені в обличчя й обізвала невдячною сукою. Убач покликав мене до свого кабінету. За весь час, доки я там була, він навіть не підвів погляду від столу. Убач пояснив, що мене віддадуть до інтернату біля Ескоріалу [133] і що я зможу повертатися додому на кілька днів на Різдво, якщо тільки буду себе добре поводити. Наступного дня мене відвезли туди.

– Скільки часу ти провела в інтернаті?

– Три тижні.

– Чому так мало?

– Керівництво інтернату дізналося, що я розповіла про все, що сталося, своїй товаришці по кімнаті, Анні-Марії.

– Що ти їй розповіла?

– Усе.

– І про викрадених дітей?

– Усе.

– Вона повірила?

– Так. Із нею сталося щось подібне. Майже всі дівчата в тому інтернаті мали схожі історії.

– І що далі?

– Кілька днів по тому її знайшли повішеною на горищі. Їй було шістнадцять років.

– Самогубство?

– А ви як гадаєте?

– А з тобою що зробили?

– Відправили назад до Убачів.

– І…

– Убач мене побив і замкнув у кімнаті. Сказав, якщо я далі розпускатиму про нього брéхні, він запроторить мене до божевільні до кінця мого життя.

– І що ти йому відповіла?

– Нічого. Тої самої ночі, коли вони заснули, я вилізла через вікно зі своєї спальні й замкнула на ключ кімнату, де спали Убачі, на четвертому поверсі. Потім я спустилася в кухню й пустила газ. У підвалі зберігалися бідони з керосином для генератора, і я вилила все на підлогу й на стелі першого поверху. Потім підпалила фіранки й вийшла в сад.

– Ти не втікала?

– Ні.

– Чому?

– Хотіла подивитися, як вони горять.

– Розумію.

– Не думаю. Але я розповіла вам усю правду. А тепер хочу вас запитати про дещо.

– Звісно, я тебе слухаю.

– Де моя сестра?

15

– Твою сестру тепер звати Мерседес, і вона в безпечному місці.

– Такому, як це?

– Ні.

– Я хочу її побачити.

– Скоро ви зустрінетеся. Але спершу розкажи мені про твого чоловіка, Іґнасіо Санчіса. Я ніяк не можу зрозуміти, чому Міґель Анхель Убач, який мав до своїх послуг найкращі адвокатські контори країни, призначив виконавцем заповіту молодика, нехай і талановитого, але майже без досвіду. Тобі не спадало на думку, чому він це зробив?

– Хіба це не очевидно?

– Ні.

– Іґнасіо був сином Убача від танцівнички кабаре з вулиці Паралело, до якої той учащав молодим. Її звали Долорес Рібас. Сеньйора не хотіла мати своїх дітей, щоб не псувати фігуру, а Убач тримав усе в таємниці. Він оплачував навчання Іґнасіо й пильнував, щоб той користався з усіх слушних нагод і став працювати в адвокатській конторі, з якої потім найняв його.

– Санчіс це знав? Знав, що Убач – його справжній батько?

– Певно, що так.

– І тому він одружився з тобою?

– Він одружився зі мною, щоб захистити мене. Він був моїм єдиним другом. Чесним і достойним чоловіком. Єдиним з усіх, кого я знала.

– То це був фіктивний шлюб?

– Це був найсправжніший шлюб з усіх, які я бачила за своє життя, але якщо ви маєте на увазі це – ні, Іґнасіо ніколи мене не торкався.

– Коли ви почали планувати відплату?

– Іґнасіо, завдяки своєму доступу до всіх документів Убача, зумів вийти на Вальса. Це він усе придумав. Розслідуючи історію мого справжнього батька, Віктора Маташа, ми дізналися про декотрих його товаришів по в’язниці: Давида Мартіна, Себастьяна Сальґадо, а також Морґадо, якого мій чоловік найняв шофером і охоронцем. Але ми вже про це говорили… Хіба ні?

– Не має значення. Отже, то була його ідея – використати привид Давида Мартіна, щоб посіяти страх у Вальсові?

– Ні, моя.

– Хто писав листи, які ви відправляли Вальсові?

– Я.

– Що сталося в листопаді 1956 року в будинку Товариства красних мистецтв у Мадриді?

– Листи не давали бажаного результату. План полягав у тому, щоб налякати Вальса й змусити його думати, ніби існує змова, якою диригує Давид Мартін, з метою помститися йому й викрити правду про його минуле.

– Навіщо вам це було потрібно?

– Щоб він зробив хибний крок і повернувся до Барселони на зустріч із Мартіном.

– Зрештою вам удалося цього досягнути.

– Так, але треба було натиснути сильніше.

– І для цього потрібен був замах на його життя в п’ятдесят шостому році?

– Зокрема й замах.

– Хто його вчинив?

– Морґадо. Він не мав убивати Вальса, лише налякати його й переконати, що він ніде не буде в безпеці, навіть у власному бункері, доки не вирушить до Барселони, щоб власноруч змусити Давида Мартіна змовкнути навіки.

– Але він ніколи не зміг би з ним зустрітися, тому що той уже був мертвий.

– Саме так.

– Що ще ви робили, щоб, як ти кажеш, натиснути на нього?

– Іґнасіо підкупив одного з Вальсових слуг, щоб під час балу-маскараду у «Віллі Мерседес» той лишив у його кабінеті книжку мого батька, «Аріадна і Багряний Князь». У книжці була записка та список із номерами підроблених свідоцтв, які ми на той час уже виявили. Більше нічого надсилати не довелося. Вальс не витерпів.

– Чому ви не повідомили поліцію або пресу?

– Не смішіть мене.

– Я хотів би повернутися до списку.

– Я вам уже все розповіла, що знала. Чому цей список такий важливий для вас?

– Мені йдеться про те, щоб дістатися до самої суті цієї справи. Щоб відновити справедливість. Щоб знайти справжнього творця цього кошмару, в якому ти і ще багато хто жили.

– Вальсового спільника?

– Атож. І тому я мушу наполягати.

– Що ви хочете знати?

– Я прошу тебе зробити зусилля і спробувати пригадати. У тому списку були тільки номери? Імен дітей не було?

– Ні. Тільки номери.

– Ти не пам’ятаєш скільки? Хоча б приблизно.

– Десятки чотири.

– Як ви їх дістали? Хто вас наштовхнув на думку, що були й інші випадки, коли за наказом Вальса дітей відбирали в батьків, яких потім убивали?

– Морґадо. Коли Валентин став працювати на нас, він розповів, що чув про цілі родини, які зникли. Багато його колишніх товаришів по в’язниці було вбито в Монтжуїку. Їхні дружини й діти щезли без сліду. Іґнасіо попросив у нього список імен і найняв адвоката Бріанса, щоб той, не афішуючи, дізнався у реєстрі, що сталося з цими людьми. Найлегше було дістати свідоцтва про смерть. Коли Бріанс побачив, що більшість їх було видано одного й того самого дня, він запідозрив, що тут щось негаразд, і перевірив свідоцтва про народження з тою самою датою.

– Але ж і розумник, цей адвокат Бріанс! Не кожному спало б таке на думку…

– Виявивши це, ми подумали: коли Вальс справді зробив те, що, як видавалося, він зробив, то таких випадків може бути набагато більше. Сотні. Може, й тисячі. В інших в’язницях. У невідомих нам родинах по всій країні.

– Ви розповіли комусь про ваші підозри?

– Ні.

– Ви бралися за розслідування інших випадків?

– Іґнасіо мав намір взятися за це. Але не встиг.

– Що сталося з оригіналом списку?

– Його забрав той чоловік, Ендайя.

– Існують копії?

Аріадна похитала головою.

– Хіба ти або твій чоловік не зробили хоча б одної? Для певності?

– Усі копії були в будинку. Ендайя знайшов їх і там же знищив. Він був упевнений, що так найкраще. Єдине, що він хотів знати, – це де ми заховали Вальса.

– Ти впевнена?

– Цілком. Я кілька разів казала вам це.

– Я знаю, знаю. І все ж чомусь не можу тобі повністю повірити. Ти мені брехала, Аріадно? Скажи мені правду.

– Я вам сказала правду. Не знаю тільки, чи ви мені також.

Позбавлений будь-якого виразу погляд Леандро зупинився на ній, немовби чоловік щойно її помітив. Він ледь усміхнувся й нахилився вперед.

– Не розумію, що ти маєш на увазі, Аріадно.

Вона відчула, як очі їй наповнилися слізьми. Слова злетіли з її губ, перш ніж вона усвідомила, що вимовляє їх.

– Мені здається, ви все добре розумієте. Ви були в тій машині, адже ж так? Того дня, коли приїхали, щоб арештувати мого батька й забрати мене з сестрою. Ви були Вальсовим спільником… Чорною рукою.

Леандро сумовито поглянув на неї.

– Я гадаю, ти мене з кимось переплутала, Аріадно.

– Чому? – ледь чутно прошепотіла вона.

Леандро підвівся й підійшов до неї.

– Ти дуже відважна людина, Аріадно. Дякую за твою допомогу. Я не хочу, щоб ти турбувалася через будь-що. Для мене була честь познайомитися з тобою.

Аріадна підвела обличчя й зустрілася з усмішкою Леандро, що випромінювала спокій і співчуття. Їй захотілося загубитися в цій усмішці й більше ніколи не прокидатися. Леандро нахилився й поцілував Аріадну в чоло.

Губи його були холодними.

Тої ночі, коли чарівне зілля, яке лікар уколов їй, розтікалося востаннє по її жилах, Аріадні наснився Багряний Князь із розповідей, які батько написав для неї, і вона все пригадала.

Минуло вже багато років, і вона вже майже не пам’ятала облич своїх батьків чи сестри. Лише у снах вона могла побачити їх знову. У снах, які завжди переносили її в той день, коли до їхнього дому прийшли чоловіки, щоб арештувати батька, забрати її з сестрою, а матір лишити помирати в будинку на Вальвідрері.

Тої ночі їй наснилося, ніби вона знову чує гуркіт машини, що над’їжджає з-поміж дерев. До неї із саду долинає відлуння батькового голосу. Вона визирає з вікна своєї кімнати й бачить, як чорний екіпаж Багряного Князя зупиняється перед фонтаном. Дверцята екіпажу відчиняються, і денне світло меркне.

Аріадна відчуває доторк крижаних вуст до своєї шкіри, а крізь стіни, немов отрута, просякає тихий голос. Вона кидається до шафи, щоб сховатися там зі своєю сестрою, але очі Багряного Князя бачать усе і знають усе. Зіщулившись у темряві, вона слухає, як поволі наближаються кроки творця всіх її кошмарів.

16

Спершу долинув різкий запах одеколону й тютюну. Відтак почулися кроки чоловіка, що спускався сходами донизу, однак Вальс вирішив позбавити його задоволення. Коли битву програно, лишається тільки демонструвати байдужість.

– Я знаю, що ти не спиш, – промовив Ендайя. – Не змушуй мене виливати на тебе відро холодної води.

Вальс розплющив очі. Цигарковий дим зміївся в півтемряві, викреслюючи в повітрі желейні фігури. Вогник жаринки відблискував у очах Ендайї.

– Чого ти хочеш?

– Я подумав, що ми могли б порозмовляти.

– Мені нічого тобі сказати.

– Хочеш цигарку? Кажуть, куріння вкорочує життя.

Вальс знизав плечима. Ендайя всміхнувся, запалив цигарку й простягнув йому крізь ґрати. Вальс тремтячими пальцями взяв її і жадібно затягнувся.

– Про що ти хочеш поговорити?

– Про список, – відказав Ендайя.

– Я не знаю, який список ти маєш на увазі.

– Той, який ти знайшов у книзі в своєму кабінеті. Той, який був разом із тобою тої ночі, коли тебе схопили. Той, у якому було близько сорока номерів свідоцтв про народження й про смерть. Ти знаєш, який список я маю на увазі.

– У мене його вже нема. Це його шукає Леандро? Адже це на нього ти працюєш, хіба ні?

Ендайя знову сів на сходинку й байдуже поглянув на Вальса.

– Ти зробив копію?

Вальс похитав головою.

– Ти впевнений? Добре подумай.

– Мабуть, я все ж зробив одну копію.

– Де вона?

– Була у Вісенте. Мого охоронця. Перед Барселоною ми зупинилися на заправці. Я попросив Вісенте купити блокнот, переписав номери й віддав йому на той випадок, якби щось трапилося й ми розлучилися. У нього в місті була знайома людина, яку він мав попросити дістати всі ці документи й знищити їх, щойно ми позбудимося Мартіна й дізнаємося, кому ще він передав цю інформацію. Таким був наш план.

– І де зараз ця копія?

– Я не знаю. Вісенте носив її в кишені. Я не знаю, що вони зробили з його трупом.

– А більше копій, окрім тої, що була у Вісенте, не існує?

– Ні.

– Ти впевнений?

– Так.

– Ти знаєш: якщо ти мені брешеш або щось приховуєш від мене, я триматиму тебе тут невідь-скільки.

– Я тобі не брешу.

Ендайя кивнув і поринув у тривалу мовчанку. Вальс боявся, що поліціянт піде і знову залишить його самого на дванадцять, або й більше, годин. Він уже дійшов тої межі, коли короткі візити Ендайї стали для нього єдиною втіхою за весь день.

– Чому мене ще не вбили?

Ендайя всміхнувся, немовби чекав на це запитання, давно заготувавши на нього відповідь.

– Тому що ти на це не заслуговуєш.

– Леандро мене так ненавидить?

– Сеньйор Монтальво не ненавидить нікого.

– Що мені потрібно зробити, щоб заслужити це?

Ендайя зацікавлено дивився на нього.

– Зі свого досвіду я знаю, що саме той, хто найбільше чваниться своїм бажанням померти, останньої хвилини, коли дивиться смерті в зуби, задкує і скиглить, як баба.

– В очі.

– Що?

– Дивитися смерті в очі, кажуть. Не в зуби.

– Я все забуваю, що у нас в гостях така високоосвічена людина.

– То ось хто я? Один із гостей Леандро?

– Ти вже ніхто. І коли смерть прийде за тобою, вона тобі покаже свої зуби.

– Я готовий.

– Я тебе розумію. Не думай, що я не здатен зглянутися на твої страждання.

– Овва! Співчутливий кат.

– Чиє б нявчало, а твоє б мовчало. Бачиш, я теж знаю примовки. Я пропоную тобі угоду. Між мною і тобою. Якщо ти поводитимешся добре й допомагатимеш мені, я сам тебе вб’ю. Чисто й швидко. Вистрілю в потилицю. Ти навіть не помітиш. Що скажеш?

– Що я маю робити?

– Підійди ближче. Хочу тобі дещо показати.

Вальс підступив до ґрат клітки. Ендайя шукав щось у кишені свого піджака, і на якусь мить Вальсові захотілося, щоб це був револьвер і щоб поліціянт розніс голову йому тут же. Але той вийняв із кишені фотографію.

– Я знаю, що тут хтось був. Не завдавай собі клопоту заперечувати. Я хочу, щоб ти глянув на це фото і сказав мені, чи цю людину ти бачив.

Ендайя показав йому світлину. Вальс кивнув.

– Хто вона?

– Її звали Алісія Ґріс.

– Звали? Вона померла?

– Так, хоча вона цього ще не знає, – відказав поліціянт, ховаючи знімок.

– Можна я лишу собі фотографію?

Ендайя здивовано підніс брови.

– Не думав, що ти такий сентиментальний.

– Будь ласка.

– Бракує жіночого товариства, еге ж?

Ендайя поблажливо всміхнувся й погордливим жестом кинув фотографію до клітки.

– Вона твоя. Правду кажучи, дівчинка просто диво, у своєму роді. Можеш милуватися на неї цілісінькі ночі й смикати свого живчика обома руками. Пардон, однією.

Вальс дивився йому в очі без жодного виразу.

– Поводься й далі як слід і заробляй бали. Я зарезервую для тебе кулю «дум-дум» як прощальний подарунок і компенсацію за всі твої заслуги перед вітчизною.

Вальс зачекав, доки Ендайя не зникне вгорі сходів, а потім опустився навколішки, щоб підібрати фотографію.

17

Аріадна знала, що цей день стане днем її смерті. Вона зрозуміла це відразу, коли розплющила очі в номері-люкс готелю «Палас» і побачила, що котрийсь із посіпак Леандро, поки вона спала, залишив на письмовому столі перев’язаний стрічкою пакунок. Аріадна відгорнула укривало й хитким кроком підійшла до столу. Скринька була велика, біла й мала на собі витиснений золотими літерами напис «ПЕРТЕҐАС». Під стрічкою Аріадна знайшла конверт, на якому рукою було написано її ім’я. Розпечатавши його, вона дістала звідти листівку, на якій було написано:

Дорога Аріадно!

Ось і настав той день, коли ти зможеш возз’єднатися зі своєю сестрою. Я подумав, що тобі захочеться мати гарний вигляд, адже нарешті справедливість переможе й тобі ніколи більше не доведеться боятися нічого й нікого. Сподіваюся, тобі сподобається. Я вибирав сам спеціально для тебе.

Сердечно твій,Леандро

Аріадна погладила скриньку, перш ніж розкрити її. На якусь мить вона уявила, що по стінках її повзає отруйна змія, готова стрибнути й учепитися їй у горло, щойно Аріадна підніме вічко. Вона всміхнулася. Усередині скринька була вистелена шовковистим папером. Жінка відгорнула перший шар і побачила повний набір жіночої спідньої білизни з білого шовку, разом із панчохами. Під ним лежав вовняний костюм кольору слонової кістки й підібрані до нього туфлі та шкіряна сумочка. І хустина. Леандро посилав її на смерть одягнутою, наче непорочна діва.

Аріадна помилася сама, без допомоги медсестер. Відтак, не поспішаючи, вбралася в одяг, який Леандро вибрав для її останнього дня, і поглянула на себе в дзеркало. Бракувало тільки білої труни й розп’яття в руках. Вона сіла і стала чекати, міркуючи над тим, скільки непорочних дів у білому проходили очищення в цій золотій клітці до неї, скільки скриньок з найкращими творіннями Пертеґаса замовляв Леандро, попрощавшись поцілунком у чоло зі своїми невинними панночками.

Чекати довелося недовго. Не минуло й півгодини, як Аріадна почула шурхіт ключа в замковій щілині. Замок м’яко відімкнувся, і добрий лікар, який мав приємний вигляд сімейного терапевта, з’явився на порозі з теплою і співчутливою усмішкою, з якою він не розлучався, як і зі своєю валізкою, повною чудодійного зілля.

– Доброго дня, Аріадно. Як ти почуваєшся?

– Дякую, дуже добре, лікарю.

Чоловік поволі підійшов і поклав свою валізу на стіл.

– Ти сьогодні неймовірно вродлива та елегантна. Мабуть, у тебе великий день?

– Так, сьогодні я возз’єднаюся зі своєю родиною.

– Це чудово. Родина – це найважливіше, що є в нашому житті. Сеньйор Леандро просив мене переказати тобі його найщиріші вибачення за те, що не зміг особисто тебе привітати. Він змушений був тимчасово відлучитися в терміновій справі. Я скажу йому, що ти просто сяєш.

– Дякую.

– Чогось бадьорливого, щоб додати тобі наснаги?

Аріадна слухняно простягнула йому оголену руку. Лікар усміхнувся, розкрив свою чорну валізу й дістав звідти шкіряний чохол, який розклав на столі. Аріадна впізнала кільканадцять пронумерованих пляшечок, скріплених гумкою, і металевий футляр шприца. Лікар нахилився до неї і обережно взяв її руку.

– Із твого дозволу.

Він став мацати їй шкіру, яка була помережена цятками й синцями від безлічі попередніх уколів. Оглядаючи передній бік її передпліччя, зап’ястка й долоні, м’яко постукуючи пальцем по шкірі, лікар не переставав усміхатися. Аріадна подивилася йому в очі й підібрала поділ своєї спідниці, показуючи йому стегно. Шкіра тут також була поцяткована уколами, але рідше.

– Якщо хочете, можете вколоти мене сюди.

Лікар зобразив безмежну ніяковість і соромливо кивнув.

– Дякую. Думаю, сюди буде краще.

Вона спостерігала, як лікар готує укол. Він узяв пляшечку номер дев’ять. Раніше Аріадна ніколи не бачила, щоб він набирав ліки з цієї ампули. Щойно шприц було наготовано, лікар став шукати місце на внутрішньому боці її лівого стегна, відразу над щойно надітою шовковою панчохою.

– Спершу може трішечки поболіти, і ти відчуєш холод. Але це лише на кілька секунд.

Аріадна дивилася, як лікар зосереджено наближає шприц до її стегна. Коли вістря голки вже ледве не торкалося шкіри, жінка промовила:

– Сьогодні ви не протерли місце ваткою зі спиртом, лікарю.

Чоловік здивовано скинув на неї поглядом і збентежено всміхнувся.

– У вас є доньки, лікарю?

– Двоє, Боже благослови їх. Сеньйор Леандро – їхній хрещений батько.

Усе сталося менше ніж за секунду. Перш ніж лікар встиг доказати ці слова й повернутися до своєї роботи, Аріадна міцно схопила його за руку і ввігнала голку шприца йому в горло. Здивований вираз заполонив очі доброго лікаря. Руки йому безвільно повисли, він став тремтіти зі шприцом, устромленим в шию. Розчин, що містився в шприці, забарвився червоним. Аріадна, дивлячись йому в очі й міцно тримаючи шприц, випорожнила весь його вміст у яремну вену. Лікар безгучно роззявив рот і впав на коліна. Аріадна сіла на стілець і стала дивитися, як він помирає. Це забрало дві-три хвилини.

Опісля вона схилилася над чоловіком, витягла шприц і витерла кров об лацкан лікаревого піджака. Поклавши шприц назад до металевого футляра, Аріадна повернула пляшечку номер дев’ять на її місце і згорнула шкіряний чохол. Опустившись навпочіпки біля трупа, вона обшукала кишені й дістала гаманець, у якому знайшла кільканадцять стопесетових банкнот. Відтак накинула на себе елегантний жакет від костюма й наділа капелюшок, який пасував до решти вбрання. Насамкінець взяла ключі, які лікар лишив на столі, і чохол із пляшечками та шприц, які поклала до білої сумочки. Пов’язавши хустину довкола шиї й повісивши сумочку на плече, вона відчинила двері й вийшла зі спальні.

Вітальня номера-люкс була порожня. На столі, за яким вона стільки разів снідала разом із Леандро, стояла ваза з білими трояндами. Аріадна підійшла до дверей. Ті були зачинені. Жінка стала пробувати лікареві ключі один за одним, аж доки не натрапила на потрібний. Коридор – простора, устелена килимами галерея, по боках якої висіли картини й стояли статуї – навіював думки про розкішний круїзний лайнер. У коридорі не було нікого. Із сусіднього номера долинали звуки фонової музики й гудіння пилотяга. Аріадна поволі рушила. Вона пройшла перед відчиненими дверима номера, де стояв возик для прибирання, і побачила всередині покоївку, яка складала рушники. Коло ліфта Аріадна зустріла ошатно вбрану літню пару, що, помітивши її, перервала свою розмову.

– Доброго дня, – привіталася Аріадна.

Чоловік із жінкою у відповідь лише кивнули й утупили очі в підлогу. Чекали мовчки. Коли дверцята ліфта нарешті розчинилися, чоловік пропустив Аріадну й дістав дошкульний погляд від своєї компаньйонки. Ліфт рушив униз. Дама спідлоба позирала на Аріадну, критично оцінюючи її вбрання. Аріадна ввічливо усміхнулася, і жінка у відповідь холодно й різко поглянула на неї.

– Ви схожі на Евіту, – сказала вона.

Їдкий тон давав зрозуміти, що це був не комплімент. Аріадна обмежилася тим, що скромно опустила очі. Коли дверцята відчинилися на першому поверсі, пара не поворухнулася, доки Аріадна не вийшла з ліфта.

– Якась елітна шльондра, мабуть, – почула вона, як дама прошепотіла своєму супутникові.

У вестибюлі готелю було повно людей. Помітивши дорогий бутик за кілька метрів від себе, Аріадна знайшла прихисток там. Запопадлива продавчиня оглянула її з голови до ніг і, підрахувавши вартість усього того, що було на ній, усміхнулася, наче давній подрузі. Через п’ять хвилин Аріадна виходила з крамниці в модних темних окулярах, що ховали половину обличчя, а губи її палали, підведені карміновою помадою, найяскравішою, яку вона тільки змогла знайти. Непорочну діву від куртизанки відділяли лише кілька мазків.

Замаскувавшись таким чином, Аріадна спустилася сходами, що вели до виходу. Надіваючи рукавички, вона відчувала на собі погляди мешканців і персоналу готелю, що, наче рентгеном, просвічували кожен сантиметр її тіла. «Не поспішай», – сказала вона собі. Підійшовши до виходу, Аріадна зупинилася, і швейцар, що відчинив їй двері, почасти пожадливо, почасти змовницьки глянув на неї.

– Таксі, кралечко?

18

Життя, яке він цілком присвятив медицині, навчило лікаря Сольдевілу, що хвороба, яку найважче вилікувати, – це звичка. Того вечора, як це траплялося щодня відтоді, як він у недобру годину вирішив покинути практику й віддати себе на поталу другій найсмертельнішій недузі, відомій людству, – пенсії, добрий лікар визирнув на балкон свого помешкання на вулиці Пуертаферріса й пересвідчився, що день, як і майже все в цьому світі, зійшов нанівець.

Вулиці вбиралися вогнями ліхтарів, а небо набрало рожевого кольору тих благословенних коктейлів, які роблять у барі «Боадас» і якими лікар час від часу компенсував своїй печінці невигоди здорового способу життя. Це був знак. Убравшись у пальто, закутавшись у шалик і насунувши на голову капелюх барселонського сеньйора, Сольдевіла спорядився валізою, вийшов на вулицю й попрямував на свою щоденну зустріч із дивною особою на ім’я Алісія Ґріс, яка трапилася на його шляху завдяки темним справам Ферміна й родини Семпере. І до якої він відчував безмежну цікавість і слабкість, і це під час довгих безсонних ночей змушувало лікаря забувати, що він уже тридцять років не торкався здорової жінки.

Байдужий до міської метушні, він спускався Ла-Рамблою, розмірковуючи над тим, що на щастя для неї і на ганьбу для нього, сеньйорита Ґріс, без сумніву, одужала від своїх поранень не так завдяки лікарському вмінню Сольдевіли, як тому концентрованому злу, що нуртувало в жилах у цієї істоти з мороку і тіней. «Одним словом, – із сумом думав лікар, – скоро доведеться її виписувати».

Звісно, він завжди міг спробувати переконати її час від часу приходити до нього на огляд, той, що фахівці називають «контрольним візитом», утім Сольдевіла знав, що це була б така сама марна робота, як просити бенгальського тигра, із пащі якого щойно вирятувався, щоб той вертався щонеділі вранці перед месою за своєю мисочкою молока. Мабуть, для всіх, за винятком самої Алісії, буде краще, якщо вона щезне з їхніх життів якомога швидше. Досить було поглянути їй у вічі, щоб поставити цей діагноз, найпевніший з усіх, які Сольдевіла ставив протягом своєї тривалої кар’єри лікаря.

На думку про те, що доведеться попрощатися з тою, хто найпевніше стане його останньою пацієнткою, старенького лікаря опанував такий смуток, що Сольдевіла й незчувся, як увійшов до темного, сповненого тіней тунелю вулиці Арко-дель-Театро. Від однієї тіні йшов своєрідний різкий запах одеколону й імпортованого світлого тютюну.

Минулого тижня Сольдевіла нарешті навчився знаходити вхід до цього місця, про існування якого він присягнувся не розповідати навіть Святому Духові, інакше Фермін погрожував щодня по обіді навідуватися до нього додому, щоб розповідати сороміцькі жарти. «Буде краще, якщо ви приходитимете сам», – казали йому. «Це потрібно з міркувань безпеки», – пояснювали Семпере, про яких він ніколи б не подумав, що ці люди здатні вплутатися у візантійщину такого штибу. Ціле життя зазираєш людям у нутро, щоб потім усвідомити, що зовсім їх не знаєш. Життя, як і апендицит, – суцільна загадка.

Ось так, поринувши у свої роздуми, лікар Сольдевіла ступив на сходи старого будинку з наміром поринути знову в надра таємничої споруди, яку всі називали Цвинтарем забутих книжок, і взявся за дверний молоточок у формі голови чортика. Лікар збирався постукати, коли тінь, що йшла за ним від його під’їзду, матеріалізувалася поруч і притулила дуло револьвера до його скроні.

– Добрий вечір, лікарю, – промовив Ендайя.

Ісаак дивився на Алісію з деяким побоювання. Мало схильний до всіляких дурниць, він кілька днів тому не без певної тривоги помітив, що за останні тижні в його душі виросло щось дуже схоже на прив’язаність до дівчини. Ісаак винуватив у цьому старість, це вона зробила його м’яким. Ці тижні, заповнені присутністю Алісії, змусили його переоцінити своє добровільне усамітнення серед книжок. Дивлячись, як Алісія одужує й повертається до життя, Ісаак відчував, як до нього повертаються спогади про Нурію, що, замість зникнути з часом, лише загострювалися, аж доки з появою Алісії в цьому місці в його душі не розкрилися рани, про які він сам навіть не підозрював.

– Чому ви так на мене дивитеся, Ісааку?

– Тому що я старий дурень.

Алісія посміхнулася. Ісаак іще раніше помітив, що, роблячи це, дівчина злостиво вищирює зуби.

– Дурень, який постарів, чи старий, який подурнішав?

– Не глузуй із мене, Алісіє, хоч я й заслуговую на це.

Дівчина поглянула на нього з ніжністю, і сторож змушений був відвести погляд. Коли Алісія скидала з себе своє темне покривало, бодай на кілька секунд, вона так скидалася на Нурію, що Ісаакові стискалося горло й бракло повітря.

– Чому ви прийшли?

Ісаак показав їй дерев’яний футляр.

– Це для мене?

– Мій подарунок на прощання.

– То ви таки хочете позбутися мене?

– Ні, я не хочу.

– А чому ви гадаєте, що я скоро піду звідси?

– Я помиляюся?

Алісія не відповіла, однак узяла футляр.

– Розкрий його.

Усередині була авторучка із золотим пером, поєднаним із корпусом з червоного дерева, і каламар із блакитним чорнилом, у якому відблискував вогник світильника.

– Це Нурії?

Ісаак кивнув.

– Мій подарунок їй на вісімнадцятиліття.

Алісія оглянула ручку. Це був справжній витвір мистецтва.

– Уже багато років нею ніхто не писав, – промовив сторож.

– А чому ви самі не писали нею?

– Мені немає про що писати.

Алісія збиралася посперечатися з його твердженням, коли два глухих удари луною розійшлися по всьому приміщенню. Через п’ять секунд почулися ще два удари.

– Лікар, – мовила Алісія. – Нарешті вивчив умовний знак.

Ісаак кивнув і підвівся.

– Хто там казав, що старого кота пізно вчити гопки?

Сторож узяв один із ліхтарів і рушив у бік коридору, що вів до виходу.

– Спробуй нею пописати, – сказав він. – Там он є чистий папір.

Тримаючи ліхтар у руці, Ісаак пройшов звивистим коридором, який провадив до вхідних дверей. Ліхтар він брав лише тоді, коли зустрічав когось. Коли був сам, не потребував його. Він знав це місце, як свої п’ять пальців, і волів пересуватися у вічній темряві, що панувала всередині. Старий сторож зупинився перед дверима, поставив ліхтар на підлогу й узявся обіруч за важіль, який запускав механізм, що відмикав замок. Останнім часом Ісаак став зауважувати, що ця процедура забирає в нього більше сил, ніж зазвичай, і що, відчиняючи двері, відчуває, як у грудях йому щось тисне, чого не траплялося раніше. Мабуть, працювати сторожем йому лишилося лічені дні.

Зубчастий механізм замка, такий самий старий, як і це місце, становив хитромудру систему пружин, важелів, блоків і трибків, якій потрібно було секунд десять-п’ятнадцять, щоб усі деталі зчепилися між собою. Коли двері було відімкнено, Ісаак потягнув за ручку, що запускала в дію систему противаг і дозволяла відчиняти важенну споруду з різьбленого дубу ледве не подмухом. Сторож узяв ліхтар із підлоги, щоб зустріти лікаря, і прочинив двері, щоб пропустити його. Силует лікаря Сольдевіли окреслився на порозі.

– Ви, як завжди, пунктуальні, лікарю, – почав Ісаак.

За секунду тіло Сольдевіли повалилося ницьма всередину, а прохід заступила висока й кутаста постать.

– Хто…

Ендайя наставив револьвер йому межи очі й ногою відштовхнув тіло.

– Зачини двері.

Алісія вмочила перо в каламар із чорнилом і повела по паперу, викреслюючи яскраво-блакитну риску. Вона написала своє ім’я й дивилася, як чорнило поступово підсихає. Розкіш білого аркуша паперу, який завжди пахне обіцянкою чогось незвіданого, наче вітром здмухнуло. Щойно починаєш виводити перші слова, як усвідомлюєш, що в письмі, подібно як і в житті, відстань між намірами й результатами прямо пропорційна наївності, з якою ставиш собі перші та змиряєшся з другими. Алісія збиралася написати фразу з однієї із її улюблених книжок, коли враз спинилася й поглянула на двері. Потім відклала ручку й прислухалася до тиші.

Вона відразу зрозуміла, що щось негаразд. Не чути було звичної балаканини двох старих бувальців, Ісаака та лікаря Сольдевіли, і непевного відлуння нерівномірних кроків – лише затруєна тиша, від якої волосся на потилиці в Алісії ставало дибки. Дівчина роззирнулася довкола й закляла свою долю. Вона завжди думала, що помре інакше.

19

У будь-якому іншому випадку Ендайя застрелив би цих двох стариганів, щойно потрапивши в будинок, але він не хотів пострілами сполохати Алісію. Сольдевіла лежав непритомний після удару в потилицю. Зі свого досвіду Ендайя знав, що лікарем можна не перейматися щонайменше півгодини.

– Де вона? – тихо-тихо запитав він сторожа.

– Хто?

Поліціянт ударив його в обличчя револьвером і почув, як хруснула кістка. Ісаак упав на коліна й повалився на бік, стогнучи. Ендайя нахилився до нього, схопив за горло, притягнув до себе й повторив:

– Де вона?

Із носа старого чоловіка юшила кров. Ендайя притулив дуло револьвера йому до підборіддя й пильно поглянув просто в очі. Ісаак плюнув йому в обличчя. «Сміливець», – подумав Ендайя.

– Слухай-но, дідусю, не треба тут удавати з себе героя, ти вже застарий для цього. Де Алісія Ґріс?

– Я не знаю, про кого ти говориш.

Ендайя всміхнувся.

– Ти хочеш, щоб я тобі переламав ноги, діду? У твоєму віці кості вже не зростуться…

Ісаак не розтулив губ. Ендайя схопив його за комір іззаду й поволік просторою вигнутою галереєю, наприкінці якої виднілося летке світло. Стіни були вкриті фресками, які зображали фантастичні сцени. «Що ж це за місце?» – запитував себе Ендайя. Дійшовши до кінця коридору, він опинився перед гігантською склепінчастою залою, що простяглася у безмір. Картина, яку він побачив перед собою, змусила поліціянта опустити револьвер і покинути старого сторожа, наче непотріб.

Перед ним на хмарині примарного світла постало дивовижне, немов зі сну, видиво. Розлогий лабіринт, закручуючись довкола своєї осі, здіймався вгору поєднанням тунелів, переходів, арок і містків. Споруда, здавалося, виростала з підлоги і пнулася за якимись неможливими законами геометрії аж до велетенської бані з матового скла, що вивершувала приміщення. Ендайя усміхнувся сам до себе. У темних надрах старого барселонського будинку заховалося ціле місто заборонених слів і книжок, яке він підпалить, щойно розправиться з солоденькою Алісією Ґріс. Сьогодні буде його щасливий день.

Ісаак повз по долівці, лишаючи за собою кривавий слід. Сторож хотів здійняти голос, але, майже непритомний, здобувся лише на стогін. Він почув, як кроки Ендайї знову наближаються до нього, і відчув, як той поставив йому ногу межи лопатками, притиснувши його до підлоги.

– Тихо будь, діду.

Ендайя схопив Ісаака за зап’ясток і поволік до однієї з колон, що підтримували склепіння. По ній вилися три тонкі водогінні труби, прикріплені металевими скобами. Ендайя дістав наручники, одне кільце причепив до труби, а друге замкнув довкола Ісаакового зап’ястка так, що залізо аж угризлося в тіло. У сторожа вихопився глухий скрик.

– Алісії тут нема, – прохрипів він. – Ти тільки втрачаєш час…

Ендайя, не звертаючи уваги на слова старого, пильно вгледівся в півтемряву. У кутку він помітив прямокутник тьмяного світла, що окреслювало двері до кімнати. Поліціянт узяв револьвер обіруч і, тиснучись до стіни, став скрадатися в тому напрямку. Жах, що з’явився в очах старого сторожа, підтвердив, що його здогадка правильна.

Не опускаючи револьвер, поліціянт зайшов до кімнати. Посередині стояло ліжко з укривалом, відгорнутими набік, а біля стіни – комод, на якому лежали ліки та всяке медичне приладдя. Ендайя пильно оглянув темні закутки, перш ніж наблизитися до ліжка. У кімнаті стояв запах алкоголю, воску і ще якихось солодких тістечок, від аромату яких йому аж потекла слинка. Біля ліжка стояв нічний столик зі свічкою. Ендайя підійшов і побачив на ньому відкритий каламар із чорнилом і стосик аркушів. На першому з них похилим жвавим почерком було написано:

Алісія

Ендайя всміхнувся й рушив до дверей. Ставши на порозі, він спрямував погляд на сторожа, що далі вовтузився з наручниками, якими був прикутий до труби. Трохи далі, біля входу до книжкового лабіринту, він помітив легесенькі коливання тіней, немовби краплина дощу впала і кола розійшлися поверхнею водойми. Пройшовши повз Ісаака, Ендайя підібрав із підлоги олійний ліхтар, навіть не глянувши на сторожа. Ще буде час порахуватися з ним.

Підступивши до підніжжя величезної споруди, Ендайя спинився, щоб оглянути собор із книжок, який височів перед ним, і сплюнув набік. Відтак, пересвідчившись, що магазин пістолета повний і один набій уже в набійнику, вступив до лабіринту, йдучи за запахом Алісії та відлунням її кроків.

20

Що далі позаду лишався вхід, то більше вужчав коридор, який, злегка вигинаючись, заглиблювався в центр споруди. Стелажі вздовж стін від підлоги до стелі були заставлені книжками так щільно, що здавалися складеними з їхніх корінців. Кесонна стеля зі старих шкіряних палітурок, на яких іще досі можна було прочитати написи на десятках мов, нависала над коридором. Невдовзі поліціянт опинився на майданчику в формі восьмикутника, у центрі якого стояв стіл. На столі лежали розгорнуті книжки, стояли підсвічники й лампа, що кидала тьмяне золотисте світло. Кілька коридорів розходилося в різних напрямках, одні спускалися вниз, інші пнулися вгору. Ендайя спинився, щоб прислухатися до звуків, які линули з лабіринту, – шамотіння старої деревини й паперу, що, здавалося, перебував у постійному, майже невловному, русі. Поліціянт вирішив обрати один зі спадних переходів, адже Алісія мала б шукати іншого виходу звідси, сподіваючись, що Ендайя загубить її в цьому лабіринті й у неї таким чином буде час, щоб утекти. Так вчинив би він на її місці. Одначе за мить до того, як заглибитися в коридор, він дещо помітив. З однієї полички книжка виступала так, наче хтось висунув її саме настільки, щоб вона не впала. Ендайя підійшов і прочитав назву на обкладинці.

Аліса в Задзеркаллі

Льюїс Керролл

– Дівчинка хоче зі мною побавитися? – промовив Ендайя вголос.

Слова його загубилися без відповіді в плутанині переходів і зал. Ендайя засунув книжку й рушив коридором, який найвиразніше спинався вгору: щочотири-п’ять кроків під ногами з’являлися сходи. Що далі поліціянт заглиблювався в лабіринт, то сильніше ним опановувало відчуття, ніби він мандрує нутрощами якоїсь міфічної істоти, книжкового левіафана, який пречудово знає про його присутність і стежить за кожним його кроком. Ендайя підніс ліхтар так високо, як це дозволяло йому склепіння стелі, й попрямував далі. Через десять метрів він ураз зупинився, наштовхнувшись на постать янгола з вовчими очима. За якусь частку секунди до того, як вистрілити, Ендайя усвідомив, що це воскова фігура, яка тримає в своїх великих, наче кліщі, руках книжку, про яку він ніколи не чув:

Втрачений рай

Джон Мільтон

Янгол вартував вхід до ще одної зали, овальної та вдвічі просторішої за попередню. Стіни її були заставлені шафками-вітринами й округлими стелажами. Видовбані в стінах ніші були облаштовані під книгосховища-катакомби. Ендайя зітхнув.

– Алісіє! – гукнув він. – Кидай ці забавки й виходь. Я хочу тільки поговорити з тобою. Як професіонал із професіоналом.

Ендайя перетнув залу і став придивлятися до коридорів, що виходили з неї. І знову перед поворотом, там, де пітьма розмивала обриси речей, із полички на початку одного з коридорів висовувалася книжка. Ендайя скреготнув зубами. Якщо ця повія Леандро хоче бавитися з ним у кішки-мишки, то буде неабияк здивована.

– Ти сама напросилася, – мовив він, рушаючи цим коридором, що круто здіймався вгору.

Цього разу поліціянт навіть не завдав собі клопоту глянути, яку книжку вибрала Алісія, провадячи його до серця лабіринту. Майже двадцять хвилин Ендайя сходив нагору цього озіїща. На шляху йому траплялися зали й балюстради, поєднані арками й містками, із яких він міг пересвідчитися, що піднявся значно вище, ніж гадав. У самому низу фігурка Ісаака, прикутого до труби, здавалася тепер зовсім крихітною. Звівши погляд на баню, Ендайя побачив, що споруда пнеться далі вгору, викреслюючи чимраз вигадливіші закрути. Завжди, коли поліціянт уже гадав, що загубив слід Алісії, він натрапляв на корінець книжки, що висовувалася з полички коло входу до нового тунелю, який провадив до наступної зали, де дорога вчергове розходилася мереживом численних коридорів.

Природа лабіринту змінювалася, що ближче він підбирався до вершини. Плетиво переходів робилося дедалі химернішим, стали з’являтися люки й отвори, крізь які проймалися жмутки імлавого світла. Сутінь, що панувала тут, корилася чарам вигнутих дзеркал. У кожній новій залі, на яку він натрапляв, було чимраз більше фігур, картин і приладдя, мета якого лишалася для Ендайї загадкою. Деякі фігури видавалися незавершеними рóботами, інші являли собою скульптури з паперу чи гіпсу, що звисали зі стелі або стояли, втиснувшись у стіни, наче таємничі істоти в саркофагах, споруджених із книжок. Ендайєю поступово оволодівало якесь млосне й тривожне відчуття, і невдовзі поліціянт зауважив, що зброя вислизає йому з мокрих від поту пальців.

– Алісіє, якщо ти зараз не покажешся, я підпалю всю цю купу лайна й буду дивитися, як ти смажитимешся живцем. Ти цього хочеш?

За спиною почувся шурхіт, і Ендайя обернувся. Предмет, який спершу здався йому м’ячиком або якоюсь сферою завбільшки з кулак, котився вниз сходами з одного із коридорів. Поліціянт нахилився, щоб підняти його. Це була голова ляльки з бентежливим посміхом і скляними очима. За мить зала сповнилася металічними звуками мелодії, яка скидалася на колискову.

– Сучка, – процідив він крізь зуби.

Ендайя кинувся сходами догори, кров бухала йому в скронях. Звуки музики привели його до круглої зали, на краю якої відкривалася балюстрада, до якої линуло велике пасмо світла. З іншого боку виднілася скляна шибка бані, і Ендайя збагнув, що опинився на вершині. Музика йшла з глибини зали. Обабіч дверей стояло по білястій фігурі, вони були втиснуті поміж книжок і скидалися на муміфіковані трупи, полишені напризволяще. На підлозі лежали розгорнуті книжки. Ендайя, топчучи їх, пішов до протилежного боку зали. Там стояла невеличка, вбудована в стіну шафка, оздоблена, наче рака. Музика лунала звідти. Ендайя повільно відчинив дверцята.

На дні шафки лежала й бренькотіла музична скринька, зроблена з дзеркал. Всередині її поволі, наче в гіпнотичному трансі, оберталася фігурка янгола з розгорнутими крилами. Накрут пружини вичерпувався, і звук помалу стихав. Янгол завмер півповоротом. Саме в цю мить Ендайя помітив відображення в одній із дзеркальних граней музичної скриньки.

Одна з фігур біля входу, що здалися йому гіпсовими трупами, поворухнулася. Ендайя відчув, як волосся на потилиці стало йому дибки. Він рвучко обернувся й тричі вистрілив у постать, що вимальовувалася в промені світла. Шари паперу й гіпсу, з яких було зроблено статую, розлетілися хмарою пилу, що зависла в повітрі. Поліціянт опустив на кілька сантиметрів зброю і придивився. Лише тоді він помітив, як поруч із ним щось плавно ворухнулося в повітрі. Він обернувся і, знову звівши курок, упізнав блиск темних і гострих очей, що виринули з тіні.

Вістря пера встромилося йому в око, пробивши мозок аж до потиличної кістки. Тої самої миті Ендайя повалився додолу, наче лялька, якій обтяли мотузочки. Тіло його, здригаючись, простягнулося на книжках. Алісія присіла навпочіпки коло нього, забрала револьвер, який поліціянт досі тримав у руці, і ногою підштовхнула тіло до краю балюстради. Відтак ще одним копняком скинула його, і Ендайя, ще живий, полетів у прірву і з глухим та вологим звуком розбився об камінь.

21

Ісаак побачив, як вона виходить із лабіринту. Дівчина трохи накульгувала, а в руці так природно тримала револьвер, що сторожеві похолола кров. Він бачив, як Алісія підійшла до того місця, де тіло Ендайї впало на мармурову підлогу. Вона була боса, але не вагаючись переступила через калюжу крові, що розтікалася довкола тіла. Нахилившись над трупом, обшукала кишені. Дістала й оглянула гаманець. Лишивши собі жмуток банкнот, решту викинула. Промацавши кишені піджака, вона знайшла ключі й забрала їх. Якусь мить Алісія холодно дивилася на труп, а потім висмикнула щось, що стирчало з обличчя Ендайї. Ісаак упізнав перову авторучку, яку він подарував їй менше ніж годину тому.

Алісія повільно підійшла до сторожа. Потім присіла коло нього й звільнила від наручників. Ісаак, який навіть не усвідомлював, що очі його повні сліз і що він тремтить, зустрівся з нею поглядом. Алісія дивилася на нього без жодного виразу на обличчі, немовби прагнула підтвердити дійсність бідолашному старому мрійникові, якому так хотілося бачити в ній реінкарнацію своєї втраченої доньки. Алісія витерла перо об поділ своєї нічної сорочки й простягнула його сторожеві.

– Я ніколи б не змогла бути нею, Ісааку.

Він мовчки витер сльози. Алісія допомогла йому підвестися. Відтак попрямувала до невеличкої ванної кімнати, що була поруч зі спальнею сторожа. Ісаак почув, як побігла вода.

Невдовзі, хитаючись, з’явився лікар Сольдевіла. Ісаак махнув йому рукою, і лікар підійшов до нього.

– Що сталося? Хто був той чоловік?

Ісаак показав головою на скручені у вузол і впечатані в підлогу руки-ноги за два десятки метрів від них.

– Святий Боже… – пробурмотів лікар. – А сеньйорита?

Алісія, загорнута в рушник, з’явилася з ванної і зайшла до Ісаакової кімнати. Лікар запитально глянув на сторожа. Той лише стенув плечима. Сольдевіла підійшов до дверей і зазирнув усередину. Алісія вбиралася в одяг, що колись належав Нурії Монфорт.

– Із вами все гаразд? – запитав лікар.

– Усе пречудово, – відказала Алісія, не відриваючи очей від дзеркала.

Лікар Сольдевіла відклав на потім свій подив, сів на стілець і став мовчки спостерігати за тим, як дівчина досліджує стару косметичку Ісаакової доньки, підбираючи щось для себе. Вона старанно нафарбувалася, ретельно підвівши губи й очі і відтворивши той образ, який значно більше в’язався з учинками, здійсненими нею, ніж те безпомічне тіло, якому лікар Сольдевіла надавав допомогу протягом останніх тижнів. Перетнувшись із ним поглядом у дзеркалі, Алісія підморгнула.

– Коли я піду, треба, щоб ви повідомили Ферміна. Скажіть йому, що труп мусить зникнути. Нехай піде до таксидерміста на Королівській площі, скаже, що від мене. У того є всі потрібні хімічні речовини.

Алісія встала, крутнулася навколо себе, оцінюючи в дзеркалі свій вигляд, і, поклавши до чорної сумочки револьвер і гроші, забрані в мертвого Ендайї, рушила до дверей.

– Хто ви? – запитав лікар Сольдевіла, коли вона проходила повз нього.

– Дияволиця, – відказала Алісія.

22

Коли Фермін побачив, як добрий лікар заходить до дверей книгарні, то відразу зрозумів, що сезон полювання на привидів відкрито. На обличчі Сольдевіли були безпомильні ознаки того, що хтось дуже професійно причесав його без гребінця. Даніель і Беа, які за прилавком намагалися звести місячні рахунки, пороззявляли роти від подиву, а потім кинулися йому на допомогу.

– Що сталося, лікарю?

У лікаря Сольдевіли вихопилося пирхання, схоже на кулеметну чергу, після чого він скрушно похнюпив голову.

– Даніелю, дістань плящину міцного коньяку, ту, яку твій шановний батечко заховав за підручник із формування національного духу [134], – скомандував Фермін.

Беа провела лікаря до стільця й допомогла йому сісти.

– Із вами все гаразд? Хто вам це заподіяв?

– Гаразд. Я й сам достеменно не знаю, – відповів той. – Ось відповіді на ваші запитання по порядку.

– А Алісія?

– По правді сказати, за неї я б хвилювався найменше…

Фермін зітхнув.

– Уже повіялася? – запитав він.

– Огорнута хмарою сірки, – відказав лікар.

Даніель простягнув йому склянку з коньяком. Лікар не став одмагатися й вихилив коньяк одним ковтком, наче цілющу мікстуру.

– Можна ще, будь ласка?

– А Ісаак? – запитав Фермін.

– Він лишився в роздумах.

Фермін нахилився до лікаря й зазирнув йому в очі.

– Що ж, ваше добродійство, викладайте все, бажано коротко і ясно.

Закінчивши свою розповідь, лікар попрохав ще коньяку, яким він замінив собі вечерю. Беа, Даніель і Фермін із серйозними обличчями згромадилися довкола нього. Коли належний для мовчання час було витримано, слово взяв Даніель:

– Куди вона могла піти?

– Мабуть, покутувати провину, – припустив Фермін.

– Коли ваша ласка, говоріть по-людськи, бо розгадування таємниць родини Семпере не входило до мого навчального курсу, – зауважив лікар.

– Повірте, найкраще для вас буде, коли ви зараз підете до себе додому, покладете на голову шматок телячої вирізки й лишите нам розплутувати цю справу, – мовив до нього Фермін.

Лікар кивнув.

– Слід очікувати ще озброєних бандитів? – поцікавився він. – Запитую, щоб бути готовим.

– Наразі, гадаю, що ні, – відказав Фермін. – Але, мабуть, зайвим не буде, якщо ви зникнете на якийсь час із міста й на кілька тижнів поїдете собі на води до Мунґату в товаристві якоїсь гарячої вдовички, щоб позбутися камінців у нирках чи будь-якої іншої перешкоди в сечових протоках.

– Чи не вперше мушу визнати за вами рацію, – погодився Сольдевіла.

– Даніелю, чому б тобі не провести пана лікаря, щоб він дістався додому цілим і неушкодженим?

– Чому я? – запротестував Даніель. – Ти знову хочеш мене спекатися?

– Ну, тоді можеш послати свого сина Хуліана, хоча, як на мене, для цього завдання потрібен хтось, хто вже брав перше причастя.

Даніель кивнув хоч-не-хоч. Фермін зауважив, що погляд Беа вп’явся йому в потилицю, але вирішив наразі не звертати на це уваги. Перш ніж попрощатися з лікарем, він налив йому на коня й, побачивши, що в пляшці лишилося зовсім трішки, допив коньяк із горла. Позбувшись лікаря й Даніеля, Фермін упав на стілець і затулив руками обличчя.

– А до чого все те, що лікар казав про таксидерміста й про тіло, яке має зникнути? – поцікавилася Беа.

– Брудна справа, яку, на жаль, доведеться залагоджувати мені, – відповів Фермін. – Однією з двох найгірших рис Алісії є те, що вона не звикла помилятися.

– А друга риса?

– Вона не пробачає. Вона казала тобі цими днями щось, що могло б допомогти здогадатися, що в неї на думці? Подумай добре.

Беа завагалася, однак урешті все ж похитала головою. Фермін повільно кивнув і підвівся зі стільця. Узявши з вішака своє пальто, він приготувався вирушити в плавання цим зимовим вечором, який не віщував сприятливих вітрів.

– Тоді мені краще піти навідатися до того таксидерміста. Побачимо, може, щось спаде на думку по дорозі…

– Ферміне? – окликнула його Беа, перш ніж він дійшов до дверей.

Він зупинився, однак не став обертатися.

– Є щось, про що Алісія нам не розповіла, еге ж?

– Підозрюю, що вона нам багато про що не розповіла, Беа. І, гадаю, вона це зробила для нашого ж добра.

– Але є щось, що стосується Даніеля. Що може завдати йому великої шкоди.

Аж тоді Фермін обернувся до неї з сумовитою усмішкою.

– Але ж, щоб цього не сталося, у нього є ти і я, чи не так?

Беа пильно подивилася на нього.

– Будь обережний, Ферміне.

Жінка дивилася, як він вийшов у синяві сутінки, що провіщали сніг із дощем. Вона так і лишилася стояти, спостерігаючи за тим, як вулицею Святої Анни проходили люди, ховаючись у свої куртки й шалики. Щось їй підказувало, що зима, справжня зима, щойно звалилася на них без попередження. І що цього разу вона не мине безслідно.

23

Фернандіто лежав, простягнувшись на своєму ліжку і втупивши погляд у невеличке віконце. Кімнатка його, а радше сказати комірчина, мала спільну стінку з пральнею, і хлопцеві завжди здавалося, що він перебуває всередині підводного човна, тільки похмурішого й не такого комфортабельного, як ті, які він бачив на денних сеансах у кінотеатрі «Капітоль». Утім, того вечора Фернандіто завдяки гормональному сплеску – хоч він вважав це духовним і містичним піднесенням – почувався щасливим аж до неба. Його Величність Кохання постукало до ного у двері. Точніше кажучи, не постукало, а радше промайнуло десь попереду, але Фернандіто вірив, що доля, як і зубний біль, не відпускає нікого, доки людина не збереться на відвазі й не зустрінеться з нею лицем до лиця. А надто коли йдеться про любовні справи.

Об’явлення, якому нарешті вдалося раз і назавжди вигнати дух злохитрої Алісії і розбити її примарні чари, під впливом яких минув хлоп’ячий вік Фернандіто, сталося з ним кілька днів тому. Кохання йде, та до іншого веде. Так співається у піснях-болеро, які, хоч і солодкавіші за кремові тістечка, однак у любовних справах майже завжди мають рацію. Безглузде й ілюзорне кохання Фернандіто до сеньйорити Алісії привело його, крізь страхи й небезпеки, до родини Семпере й до роботи, яку йому запропонував добрий книгар. А звідти від раю його відділяв лише випадок.

Він стався одного ранку, коли Фернандіто прибув до книгарні виконувати свої обов’язки розносника замовлень. Крамницею витало бентежливо чарівне створіння з лоскітливим акцентом. Фернандіто, дослухаючись до розмови, почув ім’я Софія і розвідав, що це небога книгаря Семпере й кузина Даніеля. Як виявляється, Даніелева мати, Ізабелла, була за походженням італійкою, і Софія, що народилася в Неаполі, мешкала у своїх родичів, доки навчалася в Барселонському університеті й удосконалювала свою іспанську. Уся ця інформація, звісно, великого значення для хлопця не мала.

Вісімдесят п’ять відсотків сірої речовини Фернандіто, не кажучи вже про інші, менш важливі органи, було зайнято милуванням і обожненням Софії. Дівчині мало бути близько дев’ятнадцяти років, може, на рік більше, може, менше. Природі, безмежно жорстокій до сором’язливих юнаків, що дійшли статевої зрілості, заманулося обдарувати Софію цілим набором опуклостей, обіжних ліній і похитуванням обтиснутих одягом стегон, самого споглядання на які було досить, щоб увергнути Фернандіто в стан, близький до зупинки дихання. Її очі, обриси вуст і ті білі зубки, між якими виднівся рожевий язичок, коли вона всміхалася, туманили голову бідолашному парубкові, який годинами міг уявляти, як його пальці пестять цей ротик, що немов вийшов із-під пензля майстрів Ренесансу, опускаються шийкою, прямуючи до того райського видолинку, який увиразнювали обтислі вовняні светрики, що їх носила дівчина, і який свідчив про те, що італійці завжди були неперевершеними майстрами архітектури.

Хлопець заплющив очі й відмежувався від бурмотіння радіо у вітальні та криків сусідів, щоб викликати у своїй уяві образ Софії, яка простяглася в солодкій знемозі на ложі з пелюсток троянд (або яких інших квітів), віддаючи Фернандіто всі принади юної весни свого життя, щоб він рукою твердою і вмілою в поводженні з усіма видами застібок, «блискавок» та інших секретів вічного жіноцтва позбавив її одягу, укрив її тіло поцілунками (а може, й покусуваннями) і зрештою поклав обличчя на те незрівнянне в своїй досконалості плесо, що його небеса дуже вдало розташували між пупком і лоном кожної жінки. Фернандіто лежав, поринувши у мрії, переконаний, що якби Господь Бог цієї самої миті спопелив його блискавкою за таке неподобство, то воно того було варте.

Блискавка його не спопелила, натомість задзвонив телефон. У коридорі почулися важкі кроки, двері кімнатки різко відчинилися, і на порозі з’явилася дебела постать його батька, у майці, підштаниках і з бутербродом у руці.

– Вставай, ледащо, це тебе, – оголосив батько.

Нагло вихоплений з обіймів раю, хлопець поплентався в кінець коридору. Там на поличці стояв телефон, над яким висіло пластикове розп’яття, що його мати Фернандіто купила в Монсерраті. Коли натиснути на вмикач, очі Ісуса світилися надприродним блиском, що коштувало Фернандіто не одного року кошмарів. Щойно він узяв слухавку, його брат Фульхенсіо вистромив голову з-за дверей, щоб підслуховувати й перекривляти його, до чого був справжнім мастаком.

– Фернандіто? – запитав голос у слухавці.

– Так, я слухаю.

– Це Алісія.

Серце у хлопця ледь не вистрибнуло з грудей.

– Можеш говорити? – запитала вона.

Фернандіто пожбурив капцем у Фульхенсіо, і той сховався у своїй кімнаті.

– Так, можу. З вами все гаразд? Де ви?

– Слухай мене уважно, Фернандіто. Мені треба зникнути на якийсь час.

– Це звучить дуже погано!

– Мені потрібно, щоб ти зробив мені одну послугу. Це дуже важливо.

– Усе, що скажете.

– Та коробка з документами, яку я попросила тебе забрати з моєї квартири, досі в тебе?

– Так. У надійному місці.

– Я хочу, щоб ти відшукав серед тих паперів зошит, на обкладинці якого рукою написано «Ізабелла».

– Я бачив його. Але не читав, ні. Навіть не думайте.

– Я знаю, що ти не читав. Я хочу попросити тебе, щоб ти віддав його Даніелеві Семпере. Тільки йому. Ти зрозумів?

– Так…

– Поясни йому, що це я сказала тобі передати йому цей зошит. Що він належить йому й нікому іншому.

– Гаразд, сеньйорито Алісіє. А де ви зараз?

– Не має значення.

– Ви в небезпеці?

– Не турбуйся за мене, Фернандіто.

– Певно, що я турбуюся…

– Дякую тобі за все.

– Це звучить, як прощання.

– Ми ж із тобою знаємо, що прощаються тільки нудні романтики.

– Ви ніколи не будете романтичкою. Хоч як би не намагалися.

– Ти добрий товариш, Фернандіто. І хороший чоловік. Софії неабияк пощастило.

Фернандіто почервонів, як жар.

– Звідки ви знаєте…

– Я рада, що ти нарешті зустрів когось, хто заслуговує на тебе.

– Такої, як ви, сеньйорито Алісіє, більше нема.

– Ти зробиш те, про що я тебе попросила?

– Авжеж, не хвилюйтеся.

– Я люблю тебе, Фернандіто. Лиши собі ключі від моєї квартири. Вона твоя. Будь щасливий. І забудь мене.

Перш ніж він встиг промовити бодай слово, Алісія поклала слухавку. Фернандіто проковтнув клубок, що підступив йому під горло, і, витираючи сльози, також поклав слухавку.

24

Алісія вийшла з телефонної будки. Таксі чекало на неї за кілька метрів. Водій замислено курив крізь відчинене віконце. Побачивши, що Алісія підходить, він зібрався викинути недопалок.

– Їдемо?

– Ще трохи. Докурюйте.

– За десять хвилин зачиняють ворота… – сказав таксист.

– За десять хвилин нас уже тут не буде, – відповіла Алісія.

Вона стала спинатися вгору назустріч неозорому лісу гробівців, хрестів, янголів і ґарґулій, який вкривав схил пагорба. Сутінки натягнули на цвинтар Монтжуїк саван із багряного хмаровища. Вітер колихав завісу з мокрого снігу, встеляючи дорогу перед Алісією килимом з кришталевих порошинок. Дівчина пройшла стежиною і піднялася кам’яними сходами, що привели її на огороджений майданчик, заставлений могилами й скульптурами химерних фігур. Там, вимальовуючись проти латки світла з Середземного моря, здіймався надгробок, ледь помітно похилений набік.

Ізабелла СЕМПЕРЕ

1917–1939

Алісія присіла навпочіпки перед могилою і поклала руку на плиту. У пам’яті спливло обличчя, яке вона бачила на світлинах у будинку сеньйора Семпере й на тому знімку, що його зберіг адвокат Бріанс, знімку його колишньої клієнтки й, найпевніше, його невисловленого кохання. Алісія пригадала те, що читала в записнику Ізабелли, і хоч ніколи не була знайома з цією жінкою, останки якої лежали перед нею, вона знала, що ніхто не був їй такий близький, як ця людина.

– Можливо, було б краще, щоб Даніель ніколи не дізнався правди, щоб ніколи не знайшов ні Вальса, ні помсти, якої так жадає. Але я не можу вирішувати за нього, – промовила вона. – Вибач.

Алісія розстебнула пальто, позичене в старого сторожа, і дістала з внутрішньої кишені різьблену статуетку, яку він їй подарував. Дівчина глянула на маленького янгола з розпростертими крилами, якого Ісаак багато років тому купив своїй донечці на розпродажі різдвяних фігурок і всередині якого Нурія ховала таємні послання до свого батька. Алісія дістала зі сховку записку й перечитала те, що нашкрябала на клаптику паперу дорогою на цвинтар.

Маурісіо Вальс

Ель-Пінар

Вулиця Мануеля Арнуса

Барселона

Вона скрутила записку й поклала її назад усередину статуетки. Потім затулила схованку й поставила фігурку янгола перед надгробком, поміж вазами із зів’ялими квітами.

– Нехай вирішує доля, – прошепотіла вона.

Коли Алісія повернулася до таксі, водій чекав на неї, спершись на авто. Він відчинив їй дверцята, сів за кермо і глянув на дівчину в дзеркало заднього огляду. Алісія, здавалося, поринула у свої думки. Таксист побачив, як вона розкрила сумочку й дістала звідти флакон з білими пігулками. Ковтнула пригорщу і стала їх пережовувати. Водій простягнув їй флягу, яка лежала на пасажирському сидінні спереду. Алісія запила. Урешті звела погляд.

– Куди поїдемо? – запитав таксист.

Вона показала йому жмуток банкнот.

– Там щонайменше чотириста дуро, – припустив він.

– Шістсот, – уточнила Алісія. – Вони всі ваші, якщо будемо в Мадриді до світанку.

25

Фернандіто зупинився на протилежному боці вулиці й поглянув крізь вітрину книгарні на Даніеля. Коли хлопець виходив з дому, пішов сніг, і вулиці вже були майже порожніми. Він спостерігав за Даніелем протягом кількох хвилин, щоб пересвідчитися, що той у книгарні сам-один. Коли Семпере-молодший підійшов до дверей, щоб повісити на них табличку «Зачинено», Фернандіто вигулькнув з темряви і став перед Даніелем із застиглою на обличчі усмішкою. Даніель здивовано глянув на нього й відчинив двері.

– Фернандіто? Якщо ти шукаєш Софію, то сьогодні вона лишилася на ніч у подруги, що мешкає в Саррія, бо вони мають закінчити якусь роботу чи…

– Ні. Я шукаю вас.

– Мене?

Хлопець кивнув.

– Проходь тоді.

– Ви сам?

Даніель спантеличено глянув на нього. Фернандіто зайшов до книгарні й зачекав, доки Семпере-молодший не зачинив дверей.

– Кажи.

– Я приніс вам дещо від сеньйорити Алісії.

– Ти знаєш, де вона?

– Ні.

– Що ти приніс?

Фернандіто завагався на якусь мить, а потім дістав з-під своєї куртки предмет, що видавався учнівським зошитом, і простягнув його Даніелеві. Той узяв зошит, усміхаючись простодушності Фернандіто й усій цій аурі таємничості. Однак ледве він прочитав ім’я, написане на обкладинці, як усмішка його щезла.

– Ну, я вас лишаю… – сказав Фернандіто. – На добраніч, доне Даніелю.

Семпере-молодший кивнув, не відриваючи погляду від зошита. Щойно Фернандіто покинув книгарню, Даніель вимкнув світло й зачинився в підсобці. Там він сів за старий, іще дідів, стіл, увімкнув настільну лампу й заплющив очі на кілька секунд. Він відчував, як руки йому трусяться, а серце дедалі сильніше гупає в грудях.

Удалині задзвонили церковні дзвони. Даніель розгорнув зошит і став читати.

Записник Ізабелли

1939

Мене звати Ізабелла Жисперт, я народилася в Барселоні в 1917 році. Мені двадцять два роки, і я знаю, що двадцять три мені ніколи не виповниться. Ці рядки я пишу з упевненістю в тому, що жити мені лишилося кілька днів і що скоро я покину тих, кому найбільше завдячую в цьому світі: мого сина Даніеля й мого чоловіка Хуана Семпере, найдобрішу людину з усіх, кого я зустрічала в своєму житті, що оточив мене щирістю, любов’ю й відданістю, на які я не заслуговувала. Я пишу сама для себе, забираючи з собою таємниці, які мені не належать, знаючи, що ніхто ніколи не прочитає цих сторінок. Я пишу, щоб, хапаючись за життя, відновити все у своїй пам’яті. Єдине моє прагнення – пригадати й зрозуміти, ким я була і чому чинила так, як чинила, доки я ще спроможна це зробити, доки притомність, яка вже тьмянішає – я це відчуваю, – не згасла остаточно. Я пишу, дарма що мені болить, адже біль і втрата – це єдине, що тримає мене живою і завдає страху перед смертю. Я пишу, щоб розповісти паперові історію, яку не можу розповісти тим, кого люблю найдужче, бо не хочу завдати їм страждань і наразити їхні життя на небезпеку. Я пишу, бо доки ще здатна пригадувати, я побуду з ними на якусь хвилинку довше…

1

Мені важко в це повірити, коли я дивлюся в дзеркало, що висить у цій кімнаті, і бачу, як руйнується моє тіло, але колись давно я була маленькою дівчинкою. Моя родина володіла продуктовою крамничкою біля церкви Санта-Марія-дель-Мар. Мешкали ми в будинку за крамницею. Там ми мали внутрішній дворик, з якого видно було верхівку базиліки. У дитинстві я любила уявляти, що це зачаклований замок, який щоночі вирушає на прогулянку Барселоною і щоранку повертається, щоб заснути з першим промінням сонця. Мій батько, Жисперт, походив із довгої династії барселонських торговців, а мати, Ферратіні, – з роду неаполітанських моряків і рибалок. Свою вдачу я успадкувала від бабусі по материній лінії, жінці з таким вулканічним темпераментом, що її прозивали Везувія. Нас було троє сестер, хоча батько стверджував, що в нього дві доньки й одна віслючка. Я дуже любила свого батька, хоч і завдавала йому безліч прикрощів. Він був добрий чоловік, який крамові давав раду краще, ніж своїм донькам. Наш сімейний духівник частенько казав, що всі ми приходимо в цей світ із якоюсь метою і що моя мета – чинити всім наперекір. Мої дві старші сестри були слухняніші. Вони розуміли, що їхнє завдання – це вдало вийти заміж і рухатися по життю, підкоряючись правилам суспільної поведінки. Я ж, на лихо своїм бідолашним батькам, здійняла бунт, коли мені було вісім років, і оголосила, що ніколи не вийду заміж, що фартух на мене не начеплять навіть під загрозою розстрілу і що я хочу стати письменницею або підводницею (Жуль Верн на якийсь час трохи збаламутив мене щодо вибору професії). Батько винуватив сестер Бронте, яких я неабияк шанувала й завжди наводила як взірець. Він гадав, що йдеться про збіговисько монашок-анархісток, які забарикадувалися біля брами Святої Матрони: звихнувшись із розуму під час заворушень Трагічного тижня [135], вони тепер курять опіум і танцюють одна з одною аж до глупої ночі. «Цього б ніколи не сталося, якби ми віддали її до Терезіанського коледжу», – горював він. Мушу зізнатися, я так ніколи й не змогла стати ні тою донькою, якої прагнули мої батьки, ні тою дівчиною, якої очікував від мене світ, що в ньому я народилася. А краще сказати: не схотіла. Я завжди чинила всім наперекір: батькам, учителям, а коли всі вони втомилися сперечатися зі мною – самій собі.

Мені не подобалося гратися з іншими дівчатками: моєю улюбленою забавкою було збивати голови лялькам із рогатки. Я воліла бавитися з хлопцями, якими з легкістю верховодила. Щоправда, рано чи пізно вони бачили, що я в них завжди виграю, і врешті-решт мені довелося розважатися самій. Мабуть, саме тоді я й звикла весь час бути осторонь від інших. У цьому я скидалася на свою матір, яка часто казала, що в глибині душі всі люди – самотні, а надто ті, що народжуються жінками. Мати була меланхолійною особою, з якою я ніколи не ладнала, мабуть, тому, що вона єдина з усієї сім’ї бодай трохи розуміла мене. Вона померла, коли я була ще дівчинкою. Батько одружився вдруге, із удовою з Вальядоліда, якій я ніколи не подобалася і яка, коли ми були тільки вдвох, називала мене «сучкою».

Лише коли матері не стало, я усвідомила, як мені її бракує. Мабуть, через це я стала відвідувати університетську бібліотеку, читацький квиток до якої мама зробила мені перед тим, як померти. Батькові я нічого не сказала: він вважав, що мені належить тільки вивчати катехізис і читати «Житія Святих». Моя мачуха книжки ненавиділа. Їй неприємно було дивитися на них, і вона ховала їх у глиб шафи, щоб вони не псували інтер’єру.

Саме в бібліотеці життя моє змінилося. Катехізис не долучився до цього жодним чином, а єдиним життєписом святої особи, який я прочитала з задоволенням, була розповідь про святу Терезу, що неймовірно зацікавила мене своїм містичним екстазом, який я пов’язувала з сороміцькими практиками, про які не наважуюсь написати навіть на цих сторінках. У бібліотеці я читала все, що мені дозволяли читати, а найпаче те, що мені радили не читати. Донья Лорена, мудра бібліотекарка, що працювала у вечірню зміну, завжди готувала для мене стосик книжок, які, за її словами, «мусить прочитати кожна сеньйорита, хоч ніхто й не хоче, щоб вона їх прочитала». Донья Лорена казала, що рівень відсталості суспільства визначається тою дистанцією, на якій воно намагається тримати жінок від книг. «Ніщо так не лякає неотесану мужву, як жінка, яка вміє читати, писати, думати та ще й має відвагу заголювати коліна». Під час війни донью Лорену вкинули до жіночої в’язниці, де вона начебто повісилася в своїй камері.

Я від початку знала, що хочу жити серед книжок, і стала мріяти, що якогось дня мої власні оповідання потраплять до одного з цих фоліантів, які всі так шанують. Книжки навчили мене думати, відчувати й жити тисячами життів. Я не соромлюся визнати, що, як і передбачала донья Лорена, настав той день, коли мені також почали подобатися хлопці. Навіть занадто. Цим сторінкам я можу повідати й посміятися над тим тремтінням у ногах, яке відчувала, коли повз мене з голодною усмішкою проходив хтось із парубків, що працювали носіями на ринку «Борн», із торсами, мокрими від поту, і засмаглою шкірою, що мала би – як я собі уявляла – бути солоною на смак. «Що я тобі подарував би, красунечко!» – гукнув до мене якось один із них, а потім батько замкнув мене вдома на цілий тиждень, тиждень, який я, почуваючись трохи святою Терезою, присвятила фантазіям про те, що ж хотів мені подарувати той молодець.

Сказати по правді, хлопці мого віку не надто мене цікавили, до того ж вони мене трохи побоювалися, адже я перемагала у всіх їхніх суперечках, окрім тої, хто далі посцить проти вітру. Мені, як майже всім дівчатам мого віку, визнають вони це чи ні, подобалися чоловіки старші, а надто, хто потрапляв до категорії, яку всі матері на світі визначали як «ті, хто тобі не підходить». Я не вміла, принаймні спочатку, ні чепуритися, ні використовувати свої принади, однак швидко навчилася розуміти, коли подобалася чоловікам. Більшість із них виявилися цілковито протилежними до книжок: чоловіки були прості й прочитати їх можна було за мить. Гадаю, я ніколи не була тою, про яку кажуть «слухняна дівчинка». Я не збираюся брехати сама собі. Хто з власної волі хоче бути слухняною дівчинкою? Я не хотіла. Я заганяла хлопців, які мені подобалися, в під’їзд і змушувала їх цілувати мене. А що більшість із них помирали від страху й не знали, з чого почати, то цілувала їх я. Чутки про мої походеньки дійшли до вух місцевого пароха, який вважав за необхідне негайно провести обряд екзорцизму, оскільки вбачав у такій поведінці видимі ознаки одержимості. Мачуха, через увесь той сором, якого я їй завдала, зазнала нервового зриву, що тривав цілий місяць. Після цієї пригоди вона заявила, що мені пряма дорога щонайменше в кабаре, а то й одразу «на панель», як вона полюбляла висловлюватися. «І тоді ніхто тебе вже не захоче, сучко». Батько, який не знав, що зі мною робити, узявся готувати документи, щоб віддати мене до релігійної школи-інтернату з украй суворим режимом, однак моя репутація бігла поперед мене, і коли там дізналися, про кого йде мова, то відмовилися прийняти мене, побоюючись, щоб я не зіпсувала інших учениць. Мені не соромно, коли я пишу все це, бо гадаю, що коли й грішила в юності, то лише від надміру невинності. Я розбила кілька сердець, але ніколи не робила цього навмисно і на той час іще вірила, що ніхто ніколи не розіб’є мого.

Мачуха, ревна шанувальниця Лурдської Божої Матері, не втрачала надії і молилася до неї без спочинку, щоб я нарешті прийшла до розуму або щоб мене переїхав трамвай і вона позбулася непутящої пасербиці раз і назавжди. Порятунок, за порадою пароха, полягав у тому, щоб спрямувати мої темні інстинкти в річище праведного життя, за католицькими й апостольськими канонами. Хутко було вироблено план, щоб так чи інак поєднати мене з сином кондитерів, які тримали крамницю на початку вулиці Флассадерс. Цей хлопчина, Вісентет на ім’я, в очах моїх батьків був для мене підхожою парою. Душа в нього була біла, наче цукрова пудра, а сам він – ніжний і м’який, як ті «мадленки», що пекла його мати. Я проковтнула б його за сніданком, і бідолаха знав це, однак нашим родинам здавалося, ніби цим шлюбом вони зможуть вбити двох зайців одним пострілом. Прилаштувати безпорадне хлопченя й напутити «сучку» Ізабеллу.

Вісентет, благословенний серед кондитерів, обожнював мене. Сердега вважав мене найвродливішим і найчистішим створінням у Всесвіті, і коли я проходила повз нього, дивився на мене очима пораненої сарни і снував мрії про наш весільний бенкет у «Сьєте Пуертас» і медовий місяць на борту теплохода «Ґолодрінас» [136] аж до його закінчення на портовому пірсі. Я ж, певна річ, завдала йому стільки болю, скільки змогла. На біду для всіх Вісентетів у світі – а їх не так уже й мало – серце дівчини подібне до сховища петард під пекучим літнім сонцем. Бідолашний Вісентет, йому довелося чимало постраждати через мене. Мені розповідали, що врешті-решт він одружився з троюрідною сестрою з Ріполя, яку мали віддати в черниці і яка побралася б навіть із пам’ятником невідомому солдатові, аби тільки врятуватися від монастиря. Далі вони разом приносили в цей світ дітей і «мадленки». Вісентет навіть не уявляв, якої лихої долі йому вдалося уникнути.

Я, як і передбачалося, досягла тринадцятирічного віку й зрештою вчинила те, чого мій батько завжди боявся навіть більше, ніж того, що бабуся Везувія перебереться жити до них. Його найгіршим кошмаром було побачити, як, начитавшись книжок, що затруїли мій запалений мозок, я закохаюся в істоту найгіршого на світі ґатунку, найпідступніше, найжорстокіше й найлихіше створіння, яке тільки ступало по землі і головною метою в житті якого, окрім задоволення своєї безмежної пихи, було робити нещасними тих бідолах, які скоїли прикру помилку, покохавши його – письменника. І, коли вже на те пішло, навіть не поета, якого батько вважав більш-менш прийнятним варіантом, тим, кого він називав «нешкідливим мрійником», якого ще можна було переконати, щоб він знайшов собі пристойну роботу в овочевій крамниці, а компонування віршиків лишив на недільне пообіддя після того, як повернеться додому з меси. Ні, я закохалася в найгірший різновид письменницької братії – у романіста. Таких уже не виправити, і місця їм не було навіть у пеклі.

Єдиний письменник із плоті й крові, який існував у моєму світі, був дещо екстравагантною особою – це найкраще означення з усього того, що можна було почути про нього в нашому районі. Я розвідала, що мешкає він у великому будинку на вулиці Флассадерс, за кілька кроків від кондитерської родини Вісентета. Це місце мало недобру славу, бо, як стверджували старі люди, реєстратори нерухомості й один нічний сторож, страшенний пліткар, який звався Сопонсіо і був у курсі всіх чуток на районі, у будинку водилися привиди, а його мешканець був людиною не зі світу цього. Звали його Давид Мартін.

Я його ще жодного разу не бачила, адже гадалося, що він виходить із дому лише вночі й учащає до місць, у яких негоже бувати ані сеньйоритам, ані взагалі порядним людям. Я не вважала себе ні першим, ні другим, а тому виснувала план, щоб наші долі зіштовхнулися, наче два потяги, які втратили керування. Давид Мартін, єдиний живий романіст у радіусі п’яти вулиць від мого будинку, цього ще не знав, але дуже скоро життя його мало змінитися. На краще. Скоро чи то небо, чи то пекло надішле йому саме те, чого він потребував, щоб виправити своє порочне існування: ученицю, славетну Ізабеллу.

2

Розповідь про те, як я стала ученицею Давида Мартіна, довга й багатослівна. Знаючи його, я б не здивувалася, якби сам Давид переказав її, помістивши власною рукою до котрогось свого твору, де моя героїня, певна річ, не була б утіленням найкращих чеснот. Кажучи коротко, мені вдалося, попри його сталевий опір, пробратися до нього в дім, у його дивне життя і його думки, що самі собою були будинком із привидами. Можливо, це була доля, а можливо, річ у тому, що насправді Давид Мартін мав змучену душу й, сам цього не усвідомлюючи, потребував мене більше, ніж я його. «Загублені душі зустрічаються опівночі», – написала я тоді, намагаючись створити якусь подобу слізливої поеми, яку мій новий навчитель оголосив небезпечною для діабетиків. Він був такий.

Мені не раз спадало на думку, що Давид Мартін був моїм першим справжнім другом у цьому житті після доньї Лорени. Він був майже вдвічі старший за мене, і часом здавалося, що перш ніж ми познайомилися, він прожив сотню життів, але, навіть коли він уникав мене або ми сварилися через якусь дурницю, я почувалася такою близькою до нього, що мимоволі розуміла: «Пекло їх створило й поєднало», – як іноді жартував Давид. Подібно до багатьох людей із доброю душею, він полюбляв ховатися в панцирі циніка й відлюдника, хоча, попри всі ті кпини, які мені діставалися від нього (не більше, ніж йому діставалося від мене, якщо бути чесною), і попри всі його старання це приховати, Давид завжди був зі мною терплячим і виявляв неабияку великодушність.

Давид Мартін навчив мене багато чого: компонувати фрази, дивитися на мову та все її приладдя як на оркестр, що приготувався грати перед чистим аркушем паперу; аналізувати текст і розуміти, як його побудовано й чому саме так… Він навчив мене по-новому читати й писати: тепер я мала знати, що роблю й чому. І насамперед як. Він не втомлювався повторювати, що в літературі важить одне: не те, що ти розповідаєш, а тільки те, як ти це розповідаєш. Усе інше, казав він, лише облицювання. Також він пояснив мені, що письменництво – це професія, якої треба вчитися, але якої неможливо навчити. «Тому, хто не розуміє цього, краще присвятити себе чомусь іншому, у нашому світі не бракує ремесел». Давид вважав, що в мене як письменниці менше майбутнього, ніж у іспанців як розважливої нації, однак він був природжений песиміст, або ж той, кого він називав «поінформований реаліст», тому, не зраджуючи себе, я йшла йому наперекір.

Із ним я навчилася приймати себе такою, якою є, думати своєю головою і навіть стала собі трохи подобатися. За той час, що я прожила в його зачарованому будинку, ми з ним зробилися друзями. Добрими друзями. Давид Мартін був самотній чоловік, який, сам цього не усвідомлюючи, спалив усі мости зі світом, що його оточував. А можливо, він це зробив навмисне, бо гадав, що нічого хорошого по них не прийде. Душа його була понівечена й зламана ще з дитинства, і йому так ніколи й не вдалося її зцілити. Спершу я вдавала, ніби ненавиджу його, потім приховувала, що захоплююся ним, і, зрештою, намагалася не показати, що мені його шкода: це Давида страшенно розлютило б. Що більше він намагався мене відштовхнути – а він ніколи не припиняв спроб, – то ближчою до нього я себе відчувала. Відтак я перестала йому перечити у всьому і хотіла лише його захистити. Іронія нашої дружби полягала в тому, що я прийшла в його життя як учениця і зайвий клопіт, але насправді він неначе завжди чекав на мене, можливо, для того, щоб я врятувала його від нього самого, чи то пак від того, що сиділо в ньому всередині й пожирало його живцем.

По-справжньому закохуєшся лише тоді, коли цього не помічаєш. І я закохалася в цього зламаного й украй нещасливого чоловіка набагато раніше, ніж запідозрила, що він мені бодай подобається. Давид, що завжди читав мене, наче розгорнуту книжку, боявся за мене. Це було його ідеєю, щоб я влаштувалася працювати до книгарні «Семпере й сини», де він усе своє життя купував книжки. Його ідеєю також було переконати Хуана, мого майбутнього чоловіка, який тоді був Семпере-сином, щоб він позалицявся до мене. Хуан був такий сором’язливий, як Давид міг бути безцеремонним. У певному розумінні вони були наче день і ніч – саме так, краще й не скажеш, адже в Давидовому серці завжди панувала ніч.

На той час я вже почала розуміти, що ніколи не стану письменницею, ні навіть підводницею і що сестрам Бронте доведеться чекати на більш гідну наступницю. Також я почала розуміти, що Давид Мартін хворий. У нього в душі розчахнулася безодня, і Давид, який протягом усього свого життя боровся за те, щоб зберегти ясність мислення, уже програв цю битву, коли з’явилася я, і поступово втрачав розум, неначе це був пісок, який він намагався втримати в пригорщі. Якби я дослухалася до здорового глузду, то кинулася б навтьоки, але на ту мить я вже заразилася від нього бажанням іти наперекір самій собі.

Згодом про Давида Мартіна казали всяке і звинувачували його в жахливих злочинах. Я, мабуть, знала його краще, ніж будь-хто, і тому переконана, що єдині свої злочини він вчинив проти себе самого. Саме тому я допомогла йому втекти з Барселони після того, як поліція звинуватила Мартіна в убивстві його добродійника Педро Відаля та його дружини Крістіни Відаль, що її Давид, як йому здавалося, кохав тим безглуздим і фатальним почуттям, яке вимріюють собі деякі чоловіки, закохуючись у жінок, яких не можуть відрізнити від міражу. І саме тому я молилася, щоб він більше ніколи не повертався до цього міста, щоб знайшов спокій у котромусь віддаленому куточку світу і я змогла б його забути або переконати себе з часом, що забула. Бог дослухається до наших молитов тільки тоді, коли ми просимо його про те, чого насправді не потребуємо.

Наступні чотири роки я провела, намагаючись забути Давида Мартіна й гадаючи, що мені це майже вдалося. Я покинула мрії писати, але втілила в дійсність бажання жити серед слів і книжок. Я працювала в книгарні «Семпере й сини», де Хуан після смерті свого батька успадкував титул «сеньйор Семпере». Наше женихання, яке почалося перед самою війною, було скромне: тулення щічка до щічки, прогулянки в неділю по обіді й поцілунки потай під яткою на фестивалі Ґрасії, коли ніхто з рідні не стежив за нами. Колінця не тремтіли, але в цьому вже й не було потреби. Не можна прожити все життя так, немовби тобі завжди чотирнадцять.

Хуан не забарився з пропозицією побратися. Батько погодився за три хвилини, складаючи дяку святій Риті, покровительці безнадійних справ. Він ледве міг повірити у картину, що замаячіла перед ним: його донька в білій сукні покірливо схилила голову перед священиком. Барселона, місто чудес. Коли я казала «так», то була переконана, що це найкращий чоловік, якого я зустріла, що я не заслуговую на нього і що я навчилася кохати не лише серцем, але й головою. Моє «так» не було відповіддю юної дівчинки. Я почувалася такою мудрою! Моя мати пишалася б мною. Усі ці книжки зрештою таки прислужилися до чогось. Я прийняла пропозицію руки й серця Хуана і була впевнена, що найбільше в світі хочу зробити його щасливим і створити з ним сім’ю. І протягом якогось часу я вірила, що так воно й станеться. Я далі була наївною дівчинкою.

3

Чоловік мислить, а диявол рядить. Ми мали вінчатися в капличці Святої Анни, що стояла на майданчику відразу за книгарнею. Запрошення було розіслано, за бенкет домовлено, квіти куплено і машину, що мала привезти наречену до дверей церкви, винайнято. Я щодня казала сама собі, що почуваюся піднесено і що нарешті буду щасливою. Я чудово пам’ятаю ту березневу п’ятницю, рівно місяць до вінчання, коли зосталася в книгарні сама, бо Хуан подався до Тіани [137], щоб доставити замовлення важливому покупцеві. Я почула дзеленчання надверного дзвіночка, підвела очі й побачила його. Він майже не змінився.

Давид Мартін був одним із тих чоловіків, які не старіють, хіба що лише всередині. Будь-хто пожартував би, що він, либонь, уклав угоду з дияволом. Будь-хто, окрім мене. Я ж бо знала, що фантасмагорії його душі переконали Давида, ніби так воно і є, хоча диявол його був вигаданим персонажем, який мешкав у закутку його хворої уяви під іменем Андреаса Кореллі, паризького видавця, і персонажем таким лиховісним, що, здавалося, вийшов із-під Мартінового пера. Давид узяв собі в голову, буцімто Кореллі замовив йому написати прокляту книжку, засадничий текст для нової релігії, що мала ґрунтуватися на фанатизмі, ненависті й убивстві. Ця книжка мала вкинути весь світ у полум’я, найбільше в історії. Він носився з цим та іншими своїми мареннями і свято вірив, що літературний чорт переслідує його, бо Давид не зрадив свого генія і останньої миті знищив черговий «Malleus Maleficarum» [138], обдуривши таким чином сатану і зламавши їхній договір. Мабуть, тому, що світосяйна доброта його нестерпної учениці допомогла йому побачити світло й усвідомити помилковість свого попереднього наміру. Сама не розумію, як могла я, славетна Ізабелла, яка не вірила ні в що, навіть у лотерею, плекати надію, що пахощів моєї чарівливої юності та якогось проміжку часу, протягом якого Давид не дихатиме важким повітрям Барселони (де, до того всього, його розшукувала поліція), буде досить, щоб вилікувати його від божевілля. Щойно він поглянув мені в очі, я вже знала, що ті чотири роки, протягом яких він волочився бозна-якими світами, не вилікували його ні на крихту. Коли він всміхнувся до мене і сказав, що скучав за мною, щось у моїй душі надірвалося, я заридала й узялася клясти свою недолю. Він погладив мене по щоці, і я зрозуміла, що досі кохаю свого Доріана Ґрея, свого улюбленого безумця і єдиного чоловіка, якому я завжди дозволяла в своїх мріях робити зі мною все, що завгодно.

Я не пригадую слів, які ми тоді промовляли. Та мить досі розмита в моїй пам’яті. Здається, усе, що я вибудовувала у своїй голові протягом тих років, поки його не було, зруйнувалося за п’ять секунд, і коли я нарешті видобулася з-під лавини слів, що нічого не значили, то спромоглася лише черкнути Хуанові записку, яку лишила біля касового апарата:

Я мушу йти. Вибач, коханий.

Ізабелла

Я знала, що поліція досі розшукує Давида, тому що не минало й місяця, щоб у книгарні не з’являвся котрийсь представник правоохоронних органів, аби поцікавитися, чи немає в нас ніяких новин про втікача. Я покинула книгарню з Давидом попід руку й ледве не силоміць потягнула його на Північний вокзал. Він, здавалося, був у захопленні від свого повернення до Барселони й дивився на все з сумішшю ностальгії смертельно хворого й наївності дитини. Я ж була ледь жива зі страху й думала тільки про, де б його заховати. Я запитала Давида, чи немає якогось місця, де його б ніхто не знайшов і де нікому б не спало на думку його шукати.

– У Залі Ста [139], в барселонській мерії, – відказав він.

– Я серйозно, Давиде.

Я завжди була винахідливою жінкою, а того дня мене осяяло однією з моїх найвидатніших ідей. Давид якось розповідав мені, що його колишній наставник і друг, дон Педро Відаль, володів будинком на морському узбережжі у віддаленому куточку Коста-Браво, який називався С’Аґаро. У свій час ця вілла правила за таке собі любовне гніздечко, до таких місць каталонські багатії приводили коханок, повій та інших кандидаток на короткочасну любов, щоб загасити свій пал високородного кавальєро й не заплямувати непорочності шлюбних зв’язків.

Відаль, що мав у місті чимало зручніших помешкань, завжди пропонував Давидові свою оселю на березі моря для будь-яких потреб, тому що він сам та його кузени використовували її лише влітку, та й то лише протягом кількох тижнів. Ключ завжди був захований за каменем біля входу. Розплатившись грошима, які взяла з каси книгарні, я купила два квитки до Жирони, а звідти ще два до Сан-Фаліу-да-Ґішулс, містечка, яке лежало за два кілометри від затоки Сан-Поль із півостровом С’Аґаро. Давид не опирався. Дорогою він схилив голову мені на плече й заснув.

– Я не спав цілу вічність, – сказав він.

Без жодних пожитків ми прибули на місце, коли вже стемніло. Я поклала за краще не брати котроїсь із тих чортопхайок, що стояли перед вокзалом, і, користуючись покровом ночі, подолати шлях до вілли пішки. Ключ був на місці. Будинок стояв замкненим кілька років. Я порозчиняла навстіж усі вікна і лишила їх так, доки вранішня зоря не почервонила море під стрімкою кручею. Давид цілу ніч спав, наче дитина, а коли сонце торкнулося його обличчя, розплющив очі, підвівся й підійшов до мене. Він міцно обійняв мене, а коли я запитала, чому він повернувся, Давид відповів, що повернувся, бо зрозумів, що кохає мене.

– Ти не маєш права мене кохати, – відказала я йому.

Після багатьох років спокою в мені знову прокинулася Везувія, що завжди дрімала всередині. Я стала кричати на Давида, виливаючи на нього всю свою злість, увесь свій смуток і своє жадання, з якими він мене покинув. Я сказала, що знайомство з ним – це найгірше, що сталося в моєму житті, сказала, що ненавиджу його, що не хочу більше ніколи його бачити, нехай лишається назавжди в цьому будинку й гниє тут. Давид кивнув і опустив очі. Мабуть, тоді я його й поцілувала – адже першою завжди мусила цілувати я – і за одну секунду пустила за вітром усе своє життя. Священик, який стверджував, що я народилася, щоб чинити всім наперекір, не мав рації. Я народилася, щоб помилятися. І того ранку, в обіймах Давида, я скоїла найбільшу помилку, яку тільки могла скоїти.

4

Ти не здатен збагнути тої порожнечі, у якій минає твій час, доки не почнеш жити по-справжньому. Іноді життя – це не вервечка спалених днів, а лише одна мить, день, тиждень чи місяць. Ти знаєш, що живеш, тому що тобі болить, тому що нараз усе набуває значення і тому що, коли ця коротка мить закінчується, решта твого існування перетворюється на спогади, до яких ти марно намагаєшся повернутися до останнього свого віддиху. Для мене такою миттю були ті кілька тижнів, які я провела разом із Давидом у віллі над морем. Слід було б сказати: з Давидом і тими привидами, що жили в нього всередині, але тоді мені було байдуже. Я пішла б за ним навіть до пекла, якби він попросив мене про це. Зрештою, як видається, так воно й сталося.

Біля підніжжя кручі був навіс, під яким стояли два човники з веслами, і дерев’яна пристань, що вдавалася далеко в море. Майже щоранку Давид сідав на її краю, щоб зустріти схід сонця. Часом я приєднувалася до нього, і ми купалися в тихій заводі під кручею. Ішов місяць березень, і вода ще була холодною, але ми відразу ж бігли додому й сідали перед каміном. Потім ми довго прогулювалися дорогою, що йшла вздовж стрімкого берега й вела до безлюдного пляжу, який місцеві називали Са-Конка. У ліску за пляжем було циганське поселення, де Давид купляв харчі. Повернувшись додому, він куховарив, а потім, коли вже сутеніло, ми вечеряли, слухаючи котрусь зі старих Відалевих пластинок. Часто вночі, коли сідало сонце, здіймався дужий вітер – холодна трамонтана, що завивала серед дерев і грюкала віконницями. Тоді ми мусили зачиняти вікна й запалювати по всьому будинку свічки. Потім я розстеляла ковдри перед жаринами вогнища і брала Давида за руку, бо, дарма що він був удвічі старший за мене й пережив те, чого я не могла навіть уявити, зі мною він ніяковів, і мені доводилося направляти його руки, щоб ті роздягали мене повільно, так, як мені подобалося. Либонь, я мала б соромитися, пригадуючи й описуючи це все, однак у мене для цього світу не лишилося ані краплини сорому. Спогади про ті ночі, про його руки і його вуста, що пестять мою шкіру, про щастя й утіху, що жили серед тих чотирьох стін, – усе це, поряд із народженням Даніеля й тими роками, коли син був біля мене, коли я бачила, як він росте, усе це найкраще, що в мене є.

Тепер я знаю, що справжньою метою мого життя, від якої ніхто не міг мене відвернути, навіть я сама, було зачати мого сина Даніеля під час тих тижнів, що їх я провела з Давидом. І я знаю, що світ радо засудив би мене за те, що я кохала цього чоловіка, що понесла дитя в гріху й брехні, переховуючись від людей. Кара, справедлива чи ні, не забарилася. У цьому житті щастя нікому не дається задарма, нехай навіть на мить.

Одного ранку, коли Давид спустився до пристані, я вдяглася й пішла до ресторану під назвою «Таверна-дель-Мар», що стояв перед бухтою Сан-Поль. Звідти я подзвонила Хуанові. Відтоді як я зникла, минуло два з половиною тижні.

– Де ти? З тобою все гаразд? Ти в безпеці? – запитав він.

– Так.

– Ти повернешся?

– Я не знаю. Я не знаю нічого, Хуане.

– Я тебе дуже кохаю, Ізабелло. І кохатиму завжди. Повернешся ти чи ні.

– Ти не питаєш мене, чи кохаю я тебе?

– Ти не повинна мені нічого пояснювати, якщо не хочеш. Я чекатиму на тебе. Завжди.

Ці слова вганялися мені просто в серце, немов кинджал, і коли повернулася додому, я все ще плакала. Давид, який чекав біля дверей будинку, обійняв мене.

– Я не можу далі жити тут із тобою, Давиде.

– Я знаю.

Через два дні до нас прийшов циган і попередив, що Громадянська гвардія розпитувала, чи ніхто не бачив тут поблизу чоловіка з дівчиною. У гвардійців був портрет Давида, якого, як вони сказали, розшукують за вбивство. Та ніч була останньою, яку ми провели разом. Наступного ранку, коли я прокинулася на ковдрах перед каміном, Давида вже не було. Він лишив записку, де було сказано, щоб я поверталася до Барселони, вийшла за Хуана Семпере й була щасливою за нас двох. Напередодні ввечері я зізналася йому, що Хуан запропонував мені побратися і я погодилася. Я досі не знаю, навіщо розповіла це Давидові. Чи то щоб відштовхнути його від себе, чи то щоб він попросив мене втікати разом із ним, втікати шляхом, який провадить до пекла. Він вирішив замість мене. Коли я сказала була йому, що він не має права мене кохати, Давид мені повірив.

Я знала, що чекати на нього немає сенсу. Що він не повернеться ні цього дня, ні наступного. Я прибрала в будинку, знову накрила меблі покривалами й позачиняла всі вікна. Лишивши ключ під каменем, я пішла до залізничної станції.

Коли сідала на потяг на станції Сан-Фаліу, я вже знала, що вагітна. Хуан, якому я, перш ніж виїхати, подзвонила зі станції, прийшов мене зустріти. Він обійняв мене, не запитуючи, де я була. Я ж не наважувалася подивитися йому в очі.

– Я не заслуговую на твоє кохання, – визнала я перед ним.

– Не кажи дурниць.

Я була боягузкою і дуже боялася. За себе. За свою дитину, яку носила в собі. Через тиждень, призначеного дня, я взяла шлюб із Хуаном Семпере в каплиці Святої Анни. Весільну ніч ми провели в пансіоні «Іспанія». Наступного ранку я прокинулася й почула, як Хуан плаче у ванній кімнаті. Яким прекрасним було б життя, якби ми були здатними кохати тих, хто на це заслуговує.

Дев’ять місяців по тому народився Даніель Семпере Жисперт, мій син.

5

Я ніколи до пуття так і не збагнула, чому в останні дні війни Давид вирішив повернутися до Барселони. Того ранку, коли він зник із вілли в С’Аґаро, я думала, що ніколи більше його не побачу. Коли народився Даніель, я лишила позаду ту дівчинку, якою була, разом зі спогадами про той час, який ми з Давидом провели разом. Тепер я жила, маючи перед собою лише одну мету: піклуватися про Даніеля, бути йому хорошою матір’ю і оберігати його від цього світу, на який я навчилася дивитися Давидовими очима. Світу тіней, злості й заздрості, нікчемності й ненависті. Світу, в якому все – фальш і в якому всі брешуть. Світу, який не заслуговує на існування, але до якого я привела свого сина і від якого тепер мусила його захистити. Я ніколи не хотіла, щоб Давид дізнався про Даніеля. Того дня, коли народився мій син, я поклялася собі, що він ніколи не довідається, хто його батько, тому що справжнім батьком, найкращим, якого він міг мати, який присвятив йому своє життя й разом зі мною виховав його, став Хуан Семпере. Я знала: якщо одного дня Даніель дізнається – чи запідозрить – правду, він мені ніколи не пробачить. І все ж я знову й знову вчинила б так само. Давид Мартін не повинен був ніколи вертатися до Барселони. У глибині душі я думаю, що він зробив це тому, що якимось чином здогадувався про правду. Можливо, це й було тим справжнім покаранням, яке диявол, що його Давид носив у своїй душі, приготував для нього. Щойно він перетнув кордон, як прирік на загибель нас обох.

Його затримали через кілька місяців після того, як він перейшов Піренеї, і перевели до Барселони, де відновили слідство в тих злочинах, у яких його звинувачували. До них додалися підривна діяльність, державна зрада і ще казна-які нісенітниці. Давида запроторили до Модело, разом із іншими тисячами в’язнів. У ті часи в Іспанії вбивали й кидали за ґрати в промислових масштабах. Це відбувалося в усіх великих містах, а найпаче в Барселоні. Розпочався сезон помсти: узяти реванш і знищити свого суперника – наше національне покликання. Як і слід було очікувати, коли запанував новий порядок речей, новоспечені адепти режиму повилазили з-під каміння й кинулися займати місця в новій суспільній ієрархії і дертися догори. Більшість із них міняли кольори й перекидалися з одного табору до іншого, коли їм це було вигідно. Ніхто з тих, що пережили війну з розплющеними очима, ніколи більше не повірить, що людина бодай у чомусь краща за будь-яку іншу тварину.

Коли здавалося, що гірше вже нікуди, виявилося, що немає дна, якого б не змогла пробити нікчемність, що допалася до влади. Невдовзі на обрії з’явився персонаж, який, здавалося, прийшов у цей світ, щоб утілити в собі дух часу й місця. Мабуть, таких, як він, чимало серед тої покиді, що завжди виринає на поверхню, коли все довкола збурюється. Звати його Маурісіо Вальс, і, як усі великі люди маленьких часів, він – ніхто.

6

Мабуть, одного дня всі газети цієї країни наввипередки вихвалятимуть дона Маурісіо Вальса й співатимуть йому славу на весь світ. Наша земля родюча на персонажів такого типажу, яким ніколи не бракує причету підлесників, що волочаться за ними, аби підіймати крихти зі столу своїх господарів, коли ті зійдуть на вершину. Наразі, доки цей час не настав – а він настане обов’язково, – Маурісіо Вальс поки що один із багатьох, здібний претендент. Протягом цих останніх кількох місяців я багато чого з’ясувала про нього. Я дізналася, що починав він в одному з тих літературних гуртків книголюбів, що збираються по кав’ярнях. Посередня людина, що не мала ні таланту, ні ремесла, він, як то зазвичай трапляється, надолужував своєю безмірною пихою і невситимою жадобою визнання. Здогадуючись, що його чесноти ніколи не здобудуть йому ні грошей, ні того становища, якого він так прагнув і на яке, був упевнений, заслуговував, Вальс вирішив зробити кар’єру завдяки зв’язкам і зібрати камарилью таких самих негідників, як він, щоб просувати один одного на хлібні посади й не допускати туди своїх спільних ворогів.

Авжеж, коли я пишу це, злість і ненависть переповнюють мене, і мені соромно, що я не знаю – і що мені байдуже, – справедливі мої слова чи ні. Може, я засуджую невинних, може, лютощі й біль, що випалюють моє нутро, засліплюють мене. За ці останні місяці я навчилася ненавидіти, і мене жахає думка, що я помру з усією цією гіркотою в серці.

Ім’я цієї людини вперше я почула невдовзі після того, як отримала звістку, що Давида заарештовано. Маурісіо Вальс тоді був цуценям нового режиму, відданим його прибічником, що зробив собі ім’я, одружившись із донькою фінансового магната, який підтримав франкістів. Вальс починав як кандидат у письменники, але найбільшим його здобутком стало те, що йому вдалося звабити й привести до вівтаря бідолашну дівчину, яка народилася з жорстокою хворобою, що зруйнувала їй кістки і з юних літ посадила в інвалідний візок. Багата спадкоємиця, з якою ніхто не хотів одружуватися, – золотий шанс.

Він, мабуть, уявляв собі, що цей вдалий хід одразу підкине його на вершину національного Парнасу, на помітну посаду в академії або якесь інше престижне місце в царині іспанського мистецтва й культури. Але Вальс не врахував одного: таких, як він, кар’єристів було хоч греблю гати, і всі ці пізні діти режиму, побачивши, хто виграє війну, поставали в чергу за днем своєї слави.

Коли нарешті стали ділити здобич, Вальс дістав свою винагороду разом із лекцією про правила гри. Ця влада не потребувала поетів, а тільки в’язничників та інквізиторів. Ось так, сам цього не очікуючи, він дістав призначення, яке вважав недостойним і значно нижчим його інтелектуального рівня: посаду коменданта в’язниці в замку Монтжуїк. Певна річ, такі люди, як Вальс, не нехтують можливостями, і йому вдалося використати цей поворот колеса фортуни, щоб зробити декому послуги й підготувати своє майбутнє сходження, а мимохідь, отримавши у своє повне розпорядження, ув’язнити й знищити тих своїх суперників, справжніх чи уявних, які були в його довгому списку. Як у цьому списку опинився Давид Мартін, я так ніколи й не збагнула. Він був не єдиний, але саме до нього Вальс із невідь-якої причини ставився з якоюсь особливо хворобливою одержимістю.

Ледве він дізнався, що Давида Мартіна помістили до в’язниці Модело, як став домагатися, щоб його перевели до замку Монтжуїк, і не заспокоївся, доки не побачив його за ґратами однієї зі своїх камер. Мій чоловік Хуан знався з молодим адвокатом на ім’я Фернандо Бріанс, нашим частим покупцем. Я звернулася до нього по допомогу. Наші заощадження були мізерними, і Бріанс, добрий чоловік, який у ці тяжкі місяці став нам справжнім другом, погодився працювати безоплатно. Він мав у в’язниці деякі контакти, зокрема одного наглядача на прізвисько Бебо, і зумів довідатися, що Вальс має стосовно Давида певний план. Він був знайомий із його творчістю і, хоча не втомлювався називати його «найгіршим письменником у світі», намагався змусити Давида, щоб той написав, чи то пак переписав, якусь книжчину під Вальсовим іменем, із якою пан комендант сподівався утвердитися як письменник, використовуючи свою нову позицію у владному апараті. Уявляю, що Давид йому відповів!

Бріанс перепробував усе, але злочини, в яких звинувачували його підзахисного, були дуже тяжкі, і лишалося тільки одне – прохати Вальсової ласки, щоб із Давидом у в’язниці поводилися не так погано, як ми всі це уявляли. Не послухавшись Бріанса, я пішла на прийом до Вальса. Тепер уже я знаю, що це була помилка, жахлива помилка. Скоївши її, я перетворилася на об’єкт Вальсового жадання, нехай навіть лише тому, що він дивився на мене як на ще одну річ, що належала людині, яку він ненавидів, Давидові Мартіну.

Вальс, як багато хто в його становищі, швидко вчився користати з тривог родичів і близьких ув’язнених, які перебували в його руках. Бріанс мене завжди попереджував. Хуан, який здогадувався, що моя відданість Давидові – це щось більше, ніж благородна дружба, дивився на мої візити в замок до Вальса з побоюванням. «Подумай про свого сина», – казав він мені. І мав рацію, однак я була егоїсткою. Я не могла покинути Давида в тому місці, якщо хоча б чимось могла йому допомогти. Це вже не було питання гідності. Ні в кого, хто пережив громадянську війну, не лишилося бодай крихти гідності, якою можна було б похвалитися. Моїм прорахунком стало те, що я не збагнула відразу: Вальс не прагнув ні володіти мною, ні принизити мене. Він хотів мене знищити, адже врешті зрозумів, що лише так зможе зламати Давида й завдати йому справжнього болю.

Усі мої старання, уся наївність, із якою я намагалася переконати Вальса, обернулися проти нас. Хай скільки б я йому не лестила, скільки б не вдавала, що поважаю його й боюся, скільки б не принижувалася перед ним, благаючи змилосердитися над його в’язнем, – усе марно. Усе це були лише дрова, які я підкидала у вогнище, що палало у Вальса всередині. Тепер я знаю, що, намагаючись допомогти Давидові, я прирекла його на загибель.

Коли я це зрозуміла, уже було надто пізно. Вальс, що знудився від своєї роботи й від самого себе, знудився чекати, коли нарешті до нього прийде слава, заповнював свій час фантазіями. Одна з них полягала в тому, що він начебто закохався в мене. Я гадала, що коли дозволю йому вірити, ніби в цієї фантазії є майбутнє, Вальс може виявити великодушність. Але зрештою я йому набридла також. Упавши в розпач, я пригрозила викрити його, показати всім, хто він насправді і до чого дійшла його нікчемність. Вальс посміявся наді мною і над моєю наївністю, але захотів провчити мене. Щоб уразити Давида й завдати йому вирішального удару.

Майже півтора тижня тому Вальс призначив мені зустріч у кафе «Опера», що на Ла-Рамблі. Я пішла, не сказавши нікому ні слова, навіть своєму чоловікові. Я була впевнена, що це мій останній шанс. Я помилилася. Уже того вечора я зрозуміла, що щось пішло не так. Уночі я прокинулася від нудоти. У дзеркалі я побачила, що мої очі пожовтіли, а на шиї і грудях повиступали плями. Уранці я почала блювати кров’ю. А потім прийшов біль, холодний, немовби лезо ножа прохромлювало мої нутрощі зсередини й вилазило назовні. Мене лихоманило, я не могла ні їсти, ні пити. Волосся випадало жмутками. М’язи по всьому тілі були напружені, наче корабельні линви, змушуючи мене кричати від болю. Кров ішла крізь шкіру, з очей і з рота.

Лікарі не могли нічого вдіяти. Хуан гадає, що я підчепила якусь заразу і що є надія. Він не може змиритися з думкою, що втратить мене, і я не можу змиритися з думкою, що лишу його самого з моїм сином Даніелем. Я так і не змогла стати хорошою матір’ю, дозволивши бажанню врятувати чоловіка, якого вважала коханням усього свого життя, взяти гору над моїм обов’язком.

Я знаю, що того вечора в кафе «Опера» Маурісіо Вальс отруїв мене. Знаю, що вчинив він це, щоб завдати болю Давидові. Знаю, що жити мені лишилося кілька днів. Усе сталося так швидко. Моя єдина розрада – це опіум, який гамує біль у моїх нутрощах, і цей зошиток, перед яким мені захотілося висповідати свої гріхи й хиби. Бріанс, який відвідує мене щодня, знає, що я пишу, щоб лишатися живою, щоб стримувати це полум’я, яке пожирає мене. Я попросила його, щоб він знищив ці сторінки після моєї смерті і щоб не читав їх. Ніхто не має прочитати те, про що я розповіла тут. Ніхто не має довідатися правду, тому що я вже знаю: у цьому світі правда лише шкодить, а Бог любить тих, хто бреше, і допомагає їм.

Мені не лишилося кому молитися. Все, у що я вірила, мене зрадило. Іноді я вже не пригадую, хто я, і, лише перечитавши цей записник, розумію, що сталося. Я писатиму аж до кінця. Щоб пам’ятати. Щоб намагатися вижити. Мені хотілося б обійняти свого сина Даніеля й пояснити йому, що ніколи його не покину, хай що б не сталося. Що я буду з ним. Що люблю його. Господи, пробач мені! Не відала-бо, що чиню. Я не хочу помирати. Господи, дозволь прожити ще один день, щоб я могла пригорнути до себе Даніеля і сказати йому, як же сильно я його люблю…

Того ранку Фермін своїм звичаєм вийшов надвір, щоб прогулятися порожніми вулицями припорошеної памороззю Барселони. Реміхіо, нічний сторож їхнього району, уже знав його і, побачивши, завжди розпитував про безсоння. Він дуже перейнявся цим питанням відтоді, як став потайки слухати радіопередачу з порадами для жінок. Йому здавалося, що майже всі проблеми, про які розмовляли в ефірі, стосуються його, навіть та, яку позначали терміном, що страшенно заінтригував сторожа, – менопауза. Він гадав, що цю біду можна вилікувати, потерши статеві органи бруском пемзи.

– Навіщо називати безсонням те, що зветься сумлінням?

– Ти справжній містик, Ферміне! Якби я, як ти, мав жінку, що чекала б на мене в нагрітій постельці, то носа з ліжка не показував би. І вдягайся тепло, цьогоріч зима, схоже, прийде пізно, зате схопить міцно.

Фермін цілу годину опирався пронизливому вітру, що жбурляв йому в обличчя мокрим снігом, і зрештою вирішив скерувати свої кроки в бік книгарні. Там на нього чекала робота, а Фермін навчився насолоджуватися цими хвилинами на самоті, доки ще не зійшло сонце або доки не спускався Даніель відчиняти крамницю. Літературний дорадник вступив у коридор блакиті, який простягнувся вулицею Святої Анни, і побачив здалеку кволе світіння у вітрині книгарні. Фермін поволі наблизився, слухаючи звуки власних кроків, і зупинився за кілька метрів, сховавшись у під’їзді від вітру. Зарано навіть для Даніеля, подумав він. Либонь, ця хвороба сумління виявилася заразною.

Якийсь час він вагався, що йому робити: повернутися додому й розбудити Бернарду, продемонструвавши їй увесь запал справжнього іберійця, чи зайти до книгарні й перервати Даніелеві те, що він там робить (насамперед щоб пересвідчитися, чи не застосовується при цьому вогнепальна або холодна зброя), аж тут побачив, як його товариш виходить із дверей крамниці. Фермін ще сильніше притулився до брами під’їзду, відчуваючи як дверний молоточок втискається йому в нирки, і побачив, як Даніель, замкнувши двері, рушив у напрямку до вулиці Пуерта-дель-Анхель. Він був у самій лише сорочці, а під пахвою щось ніс: чи то книжку, чи то зошит. Фермін зітхнув. Нічим хорошим то не пахло. Бернарді доведеться зачекати.

Протягом майже півгодини він ішов за своїм товаришем покрученими вуличками, що бігли вниз, до порту. Фермін не надто ховався: Даніель, здавалося, цілковито поринув у свої думки й не помітив би, що хтось іде за ним, навіть якби це була ціла трупа танцівників чечітки. Фермін, який тремтів від холоду й шкодував, що підклав під пальто спортивну пресу, трухляву й негодящу для такого використання, замість солідних недільних випусків «Ванґуардії», відчув спокусу покликати свого приятеля. Однак, добре розваживши, не зробив цього. Даніель ішов, наче в трансі, не звертаючи уваги на мокрий сніг, що приставав до його одягу.

Урешті перед ними розгорнувся проспект Колумба, а далі постало химерне видовисько доків і щогл, укритих імлою, що нависала над портом. Даніель перетнув проспект і минув два трамваї, що стояли, чекаючи на світанок. Відтак заглибився у вузькі переходи поміж доками й велетенськими склепінчастими сховищами, у яких зберігався різноманітний крам, аж доки не дістався до дамби, де рибалки, що, збираючись виходити в море, готували сіті та інше рибальське знаряддя і, щоб зігрітися, запалили вогнище в порожній бочці з-під мазуту. Даніель підійшов до них, і чоловіки, помітивши його, відступили вбік. Щось у його погляді було таке, що не спонукало до бесіди. Фермін пришвидшив ходу й, наблизившись, побачив, що Даніель віддає на поталу вогню той зошит, який ніс під пахвою.

Фермін підійшов до товариша, став із іншого боку бочки й несміливо всміхнувся. У Даніелевих очах відблискувало полум’я.

– Якщо ти шукаєш, де б роздобути запалення легень, то май на увазі: Північний полюс у протилежному напрямку, – спробував пожартувати Фермін.

Даніель ніяк не відреагував на його слова, лише далі спостерігав, як вогонь пожирає сторінки зошита, що корчилися в полум’ї, немовби невидима рука жмакала їх одну за одною.

– Беа хвилюватиметься, Даніелю. Чому б нам не повернутися?

Даніель підвів погляд і подивився на Ферміна порожніми очима, наче бачив його вперше в житті.

– Даніелю?

– Де він? – запитав той холодним, позбавленим емоцій голосом.

– Хто?

– Пістолет. Що ти зробив із ним, Ферміне?

– Пожертвував Сестрам Милосердя.

Крижана посмішка торкнулася кутиків Даніелевих губ. Фермін, який відчував, що ніколи ще не був так близько до того, щоб утратити свого товариша назавжди, підійшов до нього й обійняв за плечі.

– Ходімо додому, Даніелю. Прошу тебе.

Той зрештою кивнув, і помалу рушив назад. Усю зворотну дорогу вони мовчали.

Уже світало, коли Беа почула, як відчинилися вхідні двері й Даніель зайшов у передпокій. Вона вже кілька годин сиділа у вітальні, накинувши плед на плечі. Силует її чоловіка окреслився в проході. Якщо Даніель і зауважив її, то жодним чином цього не виявив. Він пройшов повз вітальню до Хуліанової кімнати, що розміщувалася в задній частині помешкання й виходила вікнами на майданчик, де стояла церква Святої Анни. Беа встала з фотеля й пішла за ним. Даніель стояв на порозі кімнати й дивився на малюка, що спокійно спав. Беа поклала долоню чоловікові на спину.

– Де ти був? – прошепотіла вона.

Даніель обернувся й подивився їй в очі.

– Коли це все закінчиться, Даніелю? – тихо запитала Беа.

– Скоро, – відповів він. – Скоро.

Libera me [140]

Мадрид

Січень 1960 року

1

Світанок був сірий, як сталь. Аріадна рушила довгою алеєю, обсадженою з обох боків кипарисами. У руці вона тримала букет червоних троянд, який купила біля входу на цвинтар дорогою сюди. Стояла повна тиша. Не чути було щебету пташок, і навіть вітерець не наважувався поворушити килим із опалого листя, що вкривав бруківку. У супроводі лише відзвуку власних кроків Аріадна підійшла до входу на територію маєтку – величезних ґратованих воріт, увінчаних написом:

ВІЛЛА МЕРСЕДЕС

Палац Маурісіо Вальса здіймався серед Аркадії парків і садків. Вежі й гостроверхі дахи роздирали попелясте небо. Аріадна, краплина білого серед царства сірості, поглянула на обриси будинку, що виднівся з-поміж статуй, живоплоту й фонтанів. Він здався їй якоюсь потворною істотою, що, смертельно хвора, приповзла в цей лісовий закуток. Ворота були прочинені. Аріадна зайшла.

Дорогою вона помітила залізничну колію, що бігла поміж дерев довкола маєтку. Зменшена копія поїзда, з паротягом і двома вагончиками, стояла покинута серед кущів. Аріадна пішла далі брукованим хідником, що привів її до головного будинку. Фонтани пересохли, їхні кам’яні янголи й мармурові мадонни почорніли. Гілля дерев було всипано безліччю білястих лялечок у коконах, схожих на крихітні труни, зіткані з цукрової вати. З павутинок, що маяли в повітрі, звисали міріади павуків. Аріадна пройшла по містку, перекинутому через велетенський овальний ставок. У зеленуватій, вкритій тонким покривалом із блискучих водоростей воді плавали трупи невеликих пташок, які, здавалося, впали сюди під дією якогось прокляття. Далі виднілися занурені в сутінь порожні гаражі й господарські будівлі.

Аріадна піднялася сходами, що вели до головного входу. Вона тричі постукала в двері й лише тоді зрозуміла, що вони також відчинені. Жінка обернулася, щоб іще раз насолодитися тим станом занедбаності й руїни, який панував у маєтку. Імператор упав, зникли всі вигоди, і слуги порозбігалися з палацу. Аріадна штовхнула двері й зайшла до будинку, в якому вже тхнуло смертю й забуттям. Плетиво коридорів і сходів, що розгорталося перед нею, оповивала оксамитова півтемрява. Аріадна стояла незрушно, немов білий привид перед дверима чистилища, оглядаючи всю ту померлу розкіш, якою Маурісіо Вальс оточив себе у дні своєї слави.

Відтак до її вух донеслося слабке, віддалене квиління, яке здавалося стогоном якоїсь тварини, що помирає, і йшло з поверху вище. Аріадна неспішно піднялася по сходах. На стінах полишалися сліди від вкрадених картин. По обидва боки сходів стояли порожні п’єдестали, з яких познімали статуї та бюсти. Зійшовши на другий поверх, Аріадна спинилася, прислухалася знову до стогонів і визначила, що вони долинають із покою в кінці коридору. Жінка поволі рушила туди. Двері були прочинені. Ізсередини в обличчя їй ударив тяжкий сопух.

Аріадна перетнула півморок, що заповнював кімнату, і підійшла до ліжка з балдахіном, що в темряві здавалося похоронною колісницею. Коло ліжка без діла лежав цілий арсенал медичного приладдя, стояла від’єднана, відсунута під стіну апаратура. На вкритій килимом підлозі валялося сміття й покинуті кисневі балони. Аріадна обійшла ці перешкоди й відслонила запону, якою було завішено ліжко. На ліжку лежала істота, покручена так, мовби її кістки перетворилися на желе, а біль і натяг шкіри витворили нову тілобудову. Її підплилі кров’ю очі, що здавалися величезними на висхлому обличчі, дивилися на Аріадну з острахом. Той гортанний стогін, щось середнє між задухою і плачем, знову вихопився з її горла. У Вальсової дружини повипадало волосся, нігті й майже всі зуби.

Аріадна дивилася на неї без жалю. Присівши на край ліжка, вона нахилилася до каліки.

– Де моя сестра? – запитала вона.

Вальсова дружина заворушила губами, силкуючись щось вимовити. Аріадна, не зважаючи на сморід, який ішов від жінки, наблизила своє обличчя аж до її губ.

– Убий мене, – почула вона благання.

2

Заховавшись у своєму будинку ляльок, Мерседес бачила, як вона зайшла крізь прочинені ворота до маєтку. Вбрана в примарну білу одіж, вона йшла поволі, тримаючи в руці оберемок троянд. Мерседес усміхнулася. Вона вже давно чекала на неї. Вона багато разів бачила її в своїх снах. Смерть, одягнена від Пертеґаса, нарешті навідалася до «Вілли Мерседес» перед тим, як пекло остаточно поглине будинок і на його місці лишиться тільки пустка, де ніколи більше не ростиме трава й не віятиме вітер.

Мерседес визирала з вікна павільйону ляльок, куди вона перебралася відтоді, як слуги покинули будинок, щойно стало відомо про смерть її батька. Попервах донья Маріана, батькова секретарка, намагалася їх затримати, але коли споночіло, з’явилися люди в чорному, які виволокли її з будинку. Мерседес чула постріли за гаражами. Іти дивитися туди дівчинці не хотілося. За кілька ночей мародери позабирали картини, статуї, меблі, одяг, кухонне начиння – усе, що впало їм в очі. Грабіжники приходили після смеркання, наче голодна зграя. Вони позабирали також машини й понищили стіни в кімнатах, шукаючи заховані скарби, яких так і не знайшли. Потім, коли вже нічого не лишилося, вони пішли й більше не поверталися.

Одного дня Мерседес побачила, як приїхали дві поліційні машини. Разом із поліціянтами були кілька батькових охоронців, яких вона впізнала. На мить дівчинка завагалася: чи не вийти до них і не розповісти про все, що тут сталося, але коли Мерседес побачила, що вони підіймаються до батькового кабінету у вежі, а потім виносять усе звідти, вона знову заховалася поміж своїх ляльок. Там, серед сотень фігур, що дивилися в порожнечу своїми скляними очима, ніхто її не знайшов. Сеньйору ж вони кинули напризволяще, повід’єднувавши всі апарати, які підтримували її в стані вічної муки. Уже кілька днів лунали її стогони, але сеньйора досі не померла. До сьогодні.

Сьогодні до «Вілли Мерседес» завітала смерть, і скоро дівчинка лишиться сама на цьому руйновищі. Усі їй брехали, вона знала. Вона вірила, що батько її живий, він у безпечному місці і, щойно матиме змогу, повернеться до неї. Мерседес знала це, тому що їй пообіцяла Алісія. Пообіцяла знайти її батька.

Побачивши, як смерть підіймається сходами до дверей будинку й заходить усередину, дівчинка засумнівалася. Може, вона помилилася. Може, ця жінка в білому, яка їй здалася паркою, що перетинає нитку життя, і є Алісія, яка повернулася по Мерседес, щоб відвести її до батька. Лише в цьому був сенс. Мерседес знала, що Алісія її ніколи не покине.

Дівчинка вийшла з павільйону ляльок і попрямувала до головного будинку. Зайшовши, вона почула кроки на горішньому поверсі й побігла сходами. Вона саме встигла побачити, як жінка в білому заходить до покою сеньйори. Сморід, що заполонив коридор, був нестерпний. Мерседес затулила долонею рот і ніс і підійшла до дверей. Жінка в білому, немов янгол, нахилилася над ліжком сеньйори. Мерседес затамувала віддих. Жінка взяла одну з подушок, поклала її на обличчя сеньйори, міцно притиснула й тримала так, доки тіло, що сіпалося в конвульсіях, не затихло.

Жінка почала обертатися, і Мерседес відчула, як її огорнув холод, якого вона досі ніколи не знала. Вона помилилася. Це не була Алісія. Смерть, вбрана у біле, повільно підійшла до неї і всміхнулася. Потім простягнула їй червону троянду, яку Мерседес узяла тремтячими руками, і запитала:

– Ти знаєш, хто я?

Мерседес кивнула. Смерть обійняла її з безмежною ніжністю й ласкою. Дівчинка, тамуючи сльози, дала себе приголубити.

– Ша, ша, – шепотіла смерть. – Тепер нас ніхто більше не розлучить. Ніхто більше не скривдить. Ми завжди будемо разом. Із мамою і татом. Завжди разом. Ти і я…

3

Алісія прокинулася на задньому сидінні таксі. Вона підвелася й побачила, що в салоні, крім неї, нікого нема. Вікна машини запітніли. Дівчина протерла скло рукавом і виявила, що вони зупинилися на заправці. Ліхтар кидав пасмо жовтуватого світла, яке тремтіло щоразу, коли вантажівки на повній швидкості проносилися по шосе. Світало, свинцеві хмари затягнули небо, не лишаючи жодного просвітку. Алісія протерла очі й опустила віконце. Струмінь крижаного повітря миттю зігнав рештки сну. Стегно пройняв різкий біль. Застогнавши, дівчина схопилася рукою за бік. Помалу біль заспокоївся, лишилося тільки глухе пульсування, ознака того, що все може повторитися. Найрозумнішим учинком було б ковтнути одну чи дві пігулки, доки страждання не стали нестерпними, однак Алісія не хотіла втрачати пильності. У неї не було вибору. За кілька хвилин із кафе біля заправки показалася постать таксиста, що ніс у руках два паперові стаканчики й пакет із чимось масним. Він помахав Алісії рукою й легким кроком обійшов машину.

– Доброго ранку, – промовив він, сідаючи знову за кермо. – Холодно, аж страх. Я приніс вам поснідати. Цим не дуже наїсися, але все принаймні ще тепле. Кава з молоком і пундики, на вигляд смачні. Я попросив улити до кави трохи коньяку для підняття бойового духу.

– Дякую. Скільки я вам винна?

– Все враховано в оплату таксі. Повний пансіон. Поїжте-но трохи. Вам не завадить.

Вони мовчки поснідали в салоні автомобіля. Алісія не була голодна, але знала, що мусить підживитися. Щоразу, як повз них проносився черговий ваговіз великої вантажності, дзеркало заднього огляду тремтіло, а вся машина аж здригалася.

– Де ми?

– За десять кілометрів від Мадрида. Кілька водіїв-далекобійників сказали мені, що майже на всіх під’їздах до міста зі сходу стоять патрулі Громадянської гвардії, то я собі подумав, що ми могли б зробити гак і заїхати до Мадрида з боку Каса-де-Кампо чи Монклої.

– Навіщо б нам це робити?

– Не знаю. Мені спало на думку, що барселонське таксі, яке в’їжджає о сьомій ранку до Мадрида, щонайменше приверне до себе увагу. Бодай лише через жовтий колір [141]. До того ж ви і я, не візьміть за образу, – доволі незвична пара. Але як скажете, так і поїдемо.

Алісія одним ковтком допила каву з молоком. Коньяк обпалював нутрощі, наче бензин, але принаймні повернув трохи тепла в кістки. Таксист краєм ока дивився на Алісію. Досі вона не звертала на нього особливої уваги. Він був молодший, ніж здавався на вигляд, з рудуватим волоссям і блідим обличчям, носив окуляри, перемотані на переніссі ізострічкою, і досі зберігав дитячий вираз в очах.

– Як тебе звати? – запитала Алісія.

– Мене?

– Ні. Твоє таксі.

– Ернесто. Мене звати Ернесто.

– Ти мені довіряєш, Ернесто?

– А вам можна довіряти?

– До певної межі.

– Отож-бо. Ви не заперечуєте, якщо я поставлю вам запитання особистого характеру? – сказав таксист. – Ви не зобов’язані на нього відповідати, якщо не захочете.

– Стріляй.

– От я саме про це. Коли ми виїжджали з Ґвадалахари, я різко повернув і вміст вашої сумочки випав на сидіння. Ви спали, я не хотів вас турбувати й позбирав усе…

Зітхнувши, Алісія кивнула.

– І ти побачив пістолет.

– Атож. І, як видається, він не водяний, хоч я в цьому й не фахівець.

– Можеш висадити мене тут, якщо тобі так буде спокійніше. Я заплачу тобі те, про що ми домовилися, а потім попрошу когось із твоїх друзів-далекобійників, щоб вони підкинули мене до Мадрида. Хтось обов’язково погодиться.

– Я в цьому навіть не сумніваюся, але спокійніше мені не буде.

– За мене можеш не хвилюватися. Я дам собі раду.

– Та ні, уявіть собі, я більше хвилююся за далекобійників, ніж за вас. Вас повезу я, як ми й домовлялися. І край.

Ернесто завів двигун і поклав руки на кермо.

– То куди їдемо?

Місто зустріло їх, поховане під туманом, що хвилею наповзав на вежі й бані будинків на Ґран-Віа. Щільна, немов із металевої пари, завіса линула над бруківкою, огортаючи автобуси й легкові автомобілі, які намагалися прокласти шлях світлом своїх фар, якому, однак, не вдавалося пробитися крізь імлу. Машини їхали повільно, навпомацки, а силуети пішоходів здавалися примарами, вмерзлими в тротуар.

Коли вони проїжджали повз «Гіспанію», її осідок протягом останніх років, Алісія звела погляд догори, щоб глянути на своє колишнє вікно. Вони їхали середмістям під цим саваном імли, аж доки попереду не вималювалися обриси фонтана Нептуна.

– Куди далі? – запитав Ернесто.

– Їдь до вулиці Лопе де Веґа, там повернеш праворуч, а потім піднімешся вулицею герцога Медінаселі, перший поворот, – сказала Алісія.

– Ми хіба не до «Паласу»?

– Під’їдемо до нього ззаду. Із боку кухні.

Таксист кивнув і повів машину, дотримуючись вказівок Алісії. Вулиці були майже порожніми. Готель «Палас» займав цілий блокований будинок у формі трапеції, що сам собою був маленьким містом. Вони їхали довкола нього, доки Алісія не попросила зупинитися на розі, за мікроавтобусом, з якого носії вивантажували ящики з буханцями хліба, фруктами та іншими харчами.

Ернесто нахилив голову і скинув поглядом на монументальний фасад будівлі.

– Ось. Як домовлялися, – сказала Алісія.

Водій обернувся й побачив у її руці жмуток купюр.

– Ви не хочете, щоб я зачекав на вас?

Алісія не відповіла.

– Ви ж повернетеся, хіба ні?

– Бери гроші.

Таксист завагався.

– Я втрачаю час через тебе. Бери гроші.

Ернесто взяв плату.

– Перерахуй.

– Я вам вірю.

– Ну, як знаєш.

Ернесто побачив, як вона дістала щось із сумочки й заховала під свій жакет. Таксист ладен був закластися, що то не губна помада.

– Слухайте-но, мені все це геть не подобається. Чому б нам не поїхати звідси?

– Саме це ти зараз і зробиш, Ернесто. Щойно висадиш мене, повертайся до Барселони й забудь, що ти мене бачив.

Таксист відчув, як усередині в нього все зіщулилося. Алісія поклала руку йому на плече, вдячно потиснула й вийшла з машини. Через кілька секунд Ернесто побачив, як вона зникла в утробі готелю «Палас».

4

Механізм велетенського готелю вже функціонував на повну потужність, щоб забезпечити першу чергу сніданків. Кухнями й коридорами сновигала туди-сюди ціла армія кухарів, кухарчуків, служниць і офіціантів з візками й тацями. Алісія проминула весь цей рейвах, скупаний у пахощах кави і ще безлічі всяких лагоминок. Час від часу вона зустрічалася з котримось поглядом, здивованим, однак надто заклопотаним, щоб затриматися на жінці, яка, певна річ, була або мешканкою готелю, яка заблукала, або – що здавалося імовірнішим – елітною куртизанкою, яка потайки верталася з нічної зміни. До правил етикету кожного першокласного готелю належить уміння не помічати, і Алісія, не соромлячись, розіграла цю карту й безперешкодно дісталася до службових ліфтів. Вона зайшла до першого, у якому разом із нею опинилася покоївка, яка несла рушники й мила і оглянула Алісію з голови до ніг із сумішшю цікавості й заздрості. Алісія приязно всміхнулася до неї, даючи зрозуміти, що вони обоє в одному човні.

– Так рано? – запитала покоївка.

– Хто рано встає, тому Бог дає.

Покоївка ніяково кивнула. Вона вийшла на п’ятому поверсі. Коли двері ліфта зачинилися і він поїхав далі, на останній поверх, Алісія дістала з сумочки в’язку ключів і відшукала серед них ключ золотого кольору, який Леандро вручив їй два роки тому. «Це універсальний ключ. Він відмикає всі номери готелю. Мій також. Користуйся ним мудро. Ніколи не заходь туди, де не знаєш, що тебе чекає».

Двері службового ліфта розчинилися, і Алісія вийшла в темний коридорчик, заставлений шафами з приладдям для прання й прибирання. Минувши його швидким кроком, дівчина прочинила на кілька сантиметрів двері, що вели до головного коридору, який оббігав увесь поверх. Апартаменти Леандро розміщувалися в куті будівлі, над площею Нептуна. Алісія вийшла в коридор і попрямувала туди. Дорогою вона зустріла мешканця готелю, який вертався до своєї кімнати, либонь, після сніданку й приязно їй усміхнувся. Алісія відповіла йому такою самою приязною усмішкою. Завернувши за ріг, вона побачила двері номера-люкс Леандро. Охорони біля них не було. Леандро терпіти не міг демонстративності й над усе цінував стриманість і непримітність. Проте Алісія знала, що принаймні двоє його людей мають бути десь поблизу: або вартують у сусідній кімнаті, або обходять готель у цю мить. Вона вирішила, що в найкращому разі має від п’яти до десяти хвилин.

Дівчина стала перед дверима й роззирнулася в обидва боки. Відтак непомітно вставила ключ і м’яко його повернула. Двері відчинилися, і Алісія прослизнула всередину. Зачинивши двері за собою, кілька секунд вона стояла, притулившись до них спиною. Невеличкий передпокій провадив до коридору, за яким розгорталася овальна зала, що розміщувалася під склепінням однієї з кутових веж будівлі. Скільки Алісія пам’ятала, Леандро завжди мешкав тут. Скрадаючись, вона пройшла до зали й поклала руку на пістолет, який тримала за поясом. У вітальні панувала сутінь. Двері до спальні були прочинені, крізь щілину падала вузька смужка світла. Алісія почула дзюркіт води й таке знайоме їй насвистування. Вона перетнула залу, підійшла до дверей і відчинила їх повністю. У глибині кімнати виднілося ліжко, порожнє й незастелене. Ліворуч – відчинені двері до ванної кімнати, звідки линула пара й аромат пахучого мила. Алісія зупинилася на порозі.

Леандро стояв до неї спиною і ретельно голився перед дзеркалом. На ньому був багряний купальний халат і капці такого самого кольору. Поруч, чекаючи на нього, парувала наповнена водою ванна. Із радіорепродуктора линула тиха мелодія, яку Леандро насвистував. Алісія зустрілася з його поглядом у дзеркалі, і її колишній наставник тепло всміхнувся, без жодного натяку на здивування.

– Я тебе вже давно чекаю. Ти, мабуть, помітила, що я наказав своїм хлопцям забратися звідси.

– Дякую.

Леандро обернувся й витер рушником піну з обличчя.

– Я зробив це заради їхнього ж добра. Я знаю, що тобі ніколи не подобалося працювати в команді. Ти вже снідала? Замовити тобі щось?

Алісія похитала головою. Вона дістала пістолет і націлила його чоловікові в живіт. Леандро плеснув на долоню лосьйону після гоління і взявся втирати його в обличчя.

– Підозрюю, що це зброя бідолашного Ендайї. Добре придумано. Гадаю, питати в тебе, де ми можемо його знайти, немає сенсу? Кажу це насамперед тому, що в нього лишилися жінка й діти.

– Пошукайте в бляшанках із їжею для котів.

– Не впізнаю тебе, Алісіє. Присядемо?

– І так добре.

Леандро сперся на туалетний столик.

– Як хочеш. Я тебе слухаю.

Кілька секунд Алісія вагалася. Найрозумнішим було б зараз вистрілити. Випустити кулю й спробувати вибратися звідси живою. Якщо пощастить, вона могла б добігти до службових сходів. Хтозна, можливо, їй навіть вдалося б дістатися вестибюля, перш ніж її вб’ють. Леандро, як завжди, прочитав її думки й, ледь-ледь похитавши головою, скинув на неї співчутливим, по-батьківськи люблячим поглядом.

– Тобі ніколи не треба було лишати мене, – сказав він. – Ти навіть не знаєш, якого болю завдала мені своєю зрадою.

– Я тебе ніколи не зраджувала.

– Прошу тебе, Алісіє. Ти чудово знаєш, що завжди була моєю улюбленою ученицею. Моїм найдосконалішим витвором. Ми з тобою створені одне для одного. Ми – ідеальна команда.

– І саме тому ти послав ту тварину вбити мене?

– Ровіру?

– Його справді так звали?

– Іноді. Вважалося, що він стане твоєю заміною. Я послав його лише для того, щоб він пильнував за тобою і вчився від тебе. Він тобою страшенно захоплювався. Два роки вивчав тебе. Всі твої справи. Казав, що ти найкраща. Це я помилився, гадаючи, що він зможе зайняти твоє місце. Тепер я розумію, що тебе ніхто не замінить.

– Навіть Ломана?

– Рікардо так і не збагнув свого завдання. Він став керуватися власними припущеннями і пхати свого носа, куди не слід, тоді як єдине, що від нього вимагалося, – це груба сила. Він заплутався і забув, кому служить. У нашій роботі той, хто не тямить цього як слід, довго не живе.

– А кому служиш ти?

Леандро струснув головою.

– Чому б тобі не повернутися до мене, Алісіє? Хто ще піклуватиметься про тебе так, як робив це я? Я знаю тебе так добре, ніби ти з моєї плоті й крові. Мені досить лише поглянути на тебе, щоб зрозуміти, що цієї самої миті тебе живцем пожирає біль, але ти не схотіла нічого вживати, щоб не втрачати пильності. Я дивлюся тобі в очі й бачу, що ти боїшся. Ти боїшся мене. І це мені болить. Дуже болить…

– Якщо хочеш пігулку, а ще краще весь флакон, будь ласка, пригощайся на здоров’я.

Леандро сумовито всміхнувся, похитавши головою.

– Я визнаю, що помилився. І прошу в тебе пробачення. Цього ти хочеш? Бо, якщо потрібно, я стану й навколішки. Я не соромлюся. Твоя зрада сильно вразила й засліпила мене. Мене, який учив тебе, що ніколи не можна вирішувати щось під впливом злості, болю чи страху. Тепер ти бачиш: я теж людина, Алісіє.

– Я ось-ось розплачуся.

Леандро злостиво посміхнувся.

– Бачиш, насправді ми однакові. Де ще тобі буде так добре, як біля мене? У мене величезні плани для нас обох. Останніми тижнями я багато думав і зрозумів, чому ти хочеш покинути все це. Ба більше, я зрозумів, що також хочу це покинути. З мене досить вирішувати проблеми для всяких нездар і недоумків. Нас із тобою чекають інші справи.

– Он як?

– Саме так. Чи ти гадала, що ми завжди будемо розгрібати лайно за інших? Із цим покінчено. Я планую зосередитися на дечому важливішому. Я теж покину все це. І мені потрібно, щоб ти була поруч зі мною. Без тебе я не зможу цього зробити. Ти ж розумієш, про що я кажу, правда?

– Не маю ані найменшої гадки.

– Я кажу про політику. Ця країна зміниться. Рано чи пізно. Наш Генерал не назавжди. Потрібна свіжа кров. Люди з думкою. Люди, які вміють працювати з реальністю.

– Такі, як ти.

– Такі, як ми з тобою. Ти і я разом, ми можемо здійснити великі справи для цієї країни.

– Такі, наприклад, як вбити невинних і викрасти їхніх дітей, щоб потім продати?

Лендро зітхнув із засмученим виразом на обличчі.

– Не будь наївною, Алісіє. То були такі часи.

– Твоя була ідея чи Вальсова?

– Хіба це має значення?

– Для мене – має.

– Це була нічия ідея. Просто все так склалося. Убачеві та його дружині запали в око Маташеві доньки. Вальс побачив у цьому вигоду. А пізніше нагодилися інші можливості. То були часи можливостей. Не буває пропозиції без попиту. Я робив лише те, що мав робити, і пильнував, щоб ця справа не вийшла у Вальса з-під контролю.

– Здається, недопильнував.

– Вальс – чоловік жадібний. На жаль, жадібним людям ніколи не вдається розпізнати ту мить, коли треба перестати зловживати своїм становищем, і вони не спиняються, доки не доведуть усе до безладу. Тому рано чи пізно вони мусять упасти.

– То Вальс живий?

– Алісіє… Чого ти від мене хочеш?

– Правди.

Леандро злегка підсміхнувся.

– Правди? Ти ж не гірше за мене знаєш, що її не існує. Правда – це угода, яка допомагає наївним людям змиритися з дійсністю.

– Я прийшла не для того, щоб ти сипав переді мною афоризмами.

Погляд Леандро зробився жорсткішим.

– Ні. Ти, як завжди, прийшла, щоб нишпорити там, де нишпорити не слід, і ти це знаєш. Ти прийшла, щоб все ускладнити. Тому що ти завжди все ускладнюєш. Саме тому ти залишила мене. Саме тому ти зрадила мене. Саме тому ти прийшла сьогодні й розводишся тут про правду. Тому що ти хочеш, щоб я сказав тобі: так, Алісіє, ти краща за мене, ти краща за все це.

– Я не краща ні за кого.

– Звісно, що краща. Саме тому ти завжди була моєю улюбленицею. Саме тому я хочу, щоб ти знову була поруч зі мною. Тому що цій країні потрібні такі люди, як ти і як я. Люди, які знають, як це все контролювати. Знають, як підтримувати спокій і не давати ситуації виходити за межі, щоб усе не перетворилося знову на мішок зі щурами, які живуть, щоб підгодовувати свої ниці почуття: ненависть, заздрість, злість, – і поїдають один одного живцем. Ти знаєш, що я маю слушність. Що, хоча в усьому завжди звинувачують нас, без нас ця країна давно б уже провалилася в пекло. То що ти мені скажеш на це?

Леандро довго дивився їй в очі, а відтак, не діставши відповіді, рушив до ванни. Обернувшись до Алісії спиною, він скинув халат. Гола шкіра його була блідою, як черевце риби. Чоловік узявся за прикріплений до мармурової стіни позолочений поручень і помалу занурився у воду. Простягнувшись у ванні й підставивши обличчя клубам пари, він розплющив очі й меланхолійно глянув на дівчину.

– Усе мало би бути інакше, Алісіє, але ми діти своєї доби. Насправді так навіть краще. Я завжди знав, що це будеш ти.

Алісія опустила зброю.

– Чого ти чекаєш?

– Я не збираюся тебе вбивати.

– Тоді навіщо ти сюди прийшла?

– Я не знаю.

– Авжеж знаєш.

Леандро потягнувся рукою до телефона, що висів на стіні ванної. Алісія знову наставила на нього револьвер.

– Що ти робиш?

– Ти знаєш, Алісіє… Оператор? Так. З’єднайте мене з Міністерством управління. З Хілем де Партерою. Так. Леандро Монтальво. Я чекаю. Дякую.

– Повісь слухавку негайно. Будь ласка.

– Я не можу цього зробити. Завдання ніколи не полягало в тому, щоб урятувати Вальса. Завдання полягало в тому, щоб знайти його й змусити мовчати, щоб уся ця прикра історія не спливла на поверхню. І ми, укотре вже, були за якусь дещицю від успіху. Але ти мене не послухала. Саме тому я зараз змушений, хоч і проти своєї волі, наказати знищити всіх, кого ти втягнула у свою авантюру. Даніеля Семпере, його дружину і всю його родину, а також того дурника, який працює на них, і всіх інших, кому ти, прагнучи спокути, розповіла їм на лихо те, чого вони ніколи не повинні були знати. Тобі так захотілося. На щастя, ти привела нас до них усіх. Як завжди, ти – найкраща, навіть, коли до цього не прагнеш. Оператор? Так. Пане міністре? Навзаєм. Саме так. У мене є новини…

Вистачило одного пострілу. Слухавка випала з його руки на підлогу біля ванни. Леандро повернув голову і скинув на Алісію поглядом, затруєним любов’ю і бажанням. У воді розпливлася багряна хмарка, покриваючи його тіло. Алісія стояла незрушно, споглядаючи, як із кожним скороченням серця її колишній наставник стікав кров’ю, аж доки зіниці його очей не розширилися, а на губах застигла насмішкувата гримаса.

– Я чекатиму на тебе, – прошепотів Леандро. – Не затримуйся.

За мить тіло осунулося вниз, і обличчя Леандро Монтальво з розплющеними очима занурилося під воду, червону від його власної крові.

5

Алісія підібрала слухавку з підлоги й піднесла до вуха. Лінія була порожня. Леандро нікому не дзвонив. Дівчина дістала флакон із пігулками, кинула кілька в рот, розжувала й запила ковтком дорогого бренді, яке Леандро тримав у невеличкій шафці у вітальні. Перш ніж покинути його номер-люкс, Алісія ретельно протерла пістолет Ендайї й кинула його на килим.

Шлях до службового коридору здався їй нескінченним. Два ліфти їхали вгору, і Алісія чимдуж побігла сходами. Вона знову минула плетиво коридорів, що звивалися довкола кухонних приміщень, і вийшла на останній відтинок шляху до виходу, щомиті очікуючи кулі в спину й уявляючи, як вона падає ницьма й помирає, як щур у підземеллях палацу Багряного Князя. Коли вона вийшла на вулицю, вітер війнув їй в обличчя мокрим снігом. Алісія спинилася на мить, щоб звести дух, і цієї миті побачила таксиста Ернесто, який, вочевидь непокоячись, чекав на неї біля машини на тому самому місці, де висадив її. Щойно побачивши Алісію, Ернесто підбіг до неї, мовчки підхопив під руки й довів до автомобіля. Він посадив дівчину спереду й поквапився за кермо.

Уже чути було далекі сирени, коли двигун запрацював і таксі рушило в напрямку до дороги Святого Єроніма. Проїжджаючи перед головним входом до «Паласу», Ернесто нарахував щонайменше три чорні машини, припарковані перед готелем. Із машин вискакували люди й неслися всередину, розштовхуючи всіх на своєму шляху. Таксист спокійно поїхав далі, увімкнув поворотник і пірнув до гурту машин, що сунулися вниз до бульвару Реколетос. Сховавшись серед юрмовиська автобусів, трамваїв і легкових автомобілів, що повзли крізь туман, Ернесто зітхнув із полегшенням і наважився вперше поглянути на Алісію. Губи її тремтіли, а обличчя було пооране сльозами.

– Дякую, що зачекав на мене, – сказала вона.

– Ви добре себе почуваєте?

Алісія не відповіла.

– Додому? – запитав Ернесто.

Жінка похитала головою.

– Ще ні. Мені лишилася остання зупинка…

6

Машина спинилася перед ґратованими воротами. Ернесто заглушив мотор і поглянув на силует «Вілли Мерседес», що виднілася поміж дерев. Алісія також мовчки роздивлялася будинок. Так вони сиділи якусь хвилю, поки тиша, що огортала це місце, помалу просякала в салон машини.

– Здається, тут нікого нема, – промовив таксист.

Алісія відчинила дверцята.

– Піти з вами? – запитав Ернесто.

– Зачекай на мене тут.

– Я буду чекати.

Алісія вийшла з машини й підійшла до воріт. Перед тим як зайти, вона обернулася й глянула на Ернесто, який, ледь живий зі страху, кволо їй усміхнувся й помахав рукою. Алісія пролізла між прутами й попрямувала через парк до будинку. Дорогою вона помітила серед дерев силует паротяга. Алісія проминула сад статуй. Чути було лише її кроки по опалому листю. За кілька хвилин, протягом яких вона перетнула територію маєтку, дівчина не побачила жодної живої істоти, окрім міріад чорних павуків, які звисали з приліплених до листя коконів і бігали під її ногами.

Діставшись до головних сходів і помітивши, що двері до будинку відчинені, Алісія зупинилася. Вона роззирнулася довкола й пересвідчилася, що гаражі порожні. «Вілла Мерседес» була огорнута тривожною аурою пустки й занедбання, немовби всі, хто жив у цьому місці, раптово виїхали посеред ночі, втікаючи від якого прокляття. Алісія повільно піднялася сходами до дверей, переступила поріг і стала у вестибюлі.

– Мерседес? – гукнула вона.

Її голос відлунням-літанією пішов гуляти порожніми залами й коридорами. По обидва боки віялом розгорталися темні сходи. Алісія зазирнула до просторої танцювальної зали з колонами, підлога якої була встелена занесеним вітром листям. Фіранки хвилювалися на протязі, а комахи, що позаповзали сюди з садка, порозлазилися по плитці з білого мармуру.

– Мерседес? – гукнула Алісія ще раз.

Голос її знову заблукав у нутрощах будинку. Тоді вона відчула солодкуватий сморід, що йшов згори сходів. Дівчина пішла за ним, і запах привів її до кімнати в кінці коридору. Алісія зайшла до покою, але зупинилася напівдорозі. Труп Вальсової дружини вкривав чорний шар павуків, які пожирали її плоть.

Алісія вибігла назад у коридор і відчинила вікно, щоб ковтнути свіжого повітря. Висунувши голову, вона зауважила, що всі вікна, які виходили у внутрішній дворик, були зачинені, окрім одного, крайнього, на четвертому поверсі. Алісія повернулася до головних сходів і піднялася на четвертий поверх. Кінець довгого коридору губився в темряві. У глибині виднілися прочинені двійчаті двері білого кольору.

– Мерседес! Це я, Алісія! Ти тут?

Вона поволі пішла далі, пильно вдивляючись у рельєфні виступи під фіранками і в обриси тіней, що визирали крізь відчинені двері обабіч коридору. Діставшись до його кінця, Алісія притулила долоні до дверей і спинилася.

– Мерседес?

Вона штовхнула двері.

На стінах, пофарбованих у блакитно-небесний колір, було зображено цілий розсип малюнків із казок та легенд. Замок, карета, принцеса та всілякі фантастичні створіння подорожували небом, усіяним срібними зірками, інкрустованими в склепінчасту стелю. Алісія збагнула, що це дитяча кімната, рай для привілейованих дітлахів, у якому можна було знайти будь-яку іграшку, усе, чого душа забажає. Сестри чекали на неї в глибині кімнати.

Біле ліжко було увінчане узголів’ям із різьбленого дерева у вигляді янгола з розпростертими крилами, що з безмежною благочестям оглядав покій. Аріадна й Мерседес, вбрані у біле, лежали на ліжку, тримаючись за руки. У другій руці кожна тримала на грудях червону троянду. На нічному столику, біля Аріадни, Алісія побачила шприц і ампули.

Вона відчула, як їй затремтіли ноги, і схопилася рукою за спинку стільця. Алісія не знала, скільки часу пробула там, одну хвилину чи одну годину, пам’ятала лише те, що, коли спустилася на перший поверх, ноги самі привели її в танцювальну залу, до каміна. Там, на поличці, вона знайшла коробку з камінними сірниками. Дівчина черкнула одним і стала обходити будинок, підпалюючи фіранки й полотна. Невдовзі вона почула, як полум’я реве за її спиною, і покинула цей будинок смерті. Алісія, не озираючись, знову рушила через парк, тимчасом як «Вілла Мерседес» палала і чорне вогнище здіймалося аж до неба.

In paradisum [142]

Барселона

Лютий 1960 року

1

Відтоді як овдовів, Хуан Семпере ось уже понад двадцять років щонеділі прокидався рано, заварював собі міцну каву, вбирався у свій костюм, надівав капелюха, щоб мати вигляд справжнього барселонського сеньйора, і йшов до церкви Святої Анни. Книгар ніколи не був релігійним чоловіком, якщо тільки Александра Дюма не зараховувати до святих. Йому подобалося сідати в останньому ряду й мовчки слухати службу. Із поваги до присутніх він вставав і сідав знову, коли священик давав знак це робити, але не молився разом із усіма й не ставав до причастя. Відтоді як померла Ізабелла, він і Бог, які ніколи не спілкувалися надто багато, не мали чого казати один одному.

Парох, який був у курсі переконань старого книгаря, чи то пак їхньої відсутності, завжди вітав його і нагадував, що це його дім, байдуже, вірить він чи ні. «Кожен проживає свою віру по-своєму, – казав священик. – Тільки не повторюй нікому, що я тобі сказав, інакше мене відішлють у місію на пожертя якійсь анаконді». Книгар завжди відповідав, що віри в нього нема, але в цьому місці він почувається ближчим до Ізабелли, либонь, тому, що в цій церковці відбувалося їхнє вінчання, а лише через п’ять років – єдиних щасливих років у його житті – її похорон.

Того недільного ранку Хуан Семпере, як завжди, сів на лавицю в останньому ряді, щоб послухати месу й поспостерігати за тим, як місцеві ранні пташки: мішанка зі святенниць і грішниць, самотніх людей, безсоньків, оптимістів і тих, хто вже покинув усяку надію, – збираються разом, щоб благати Бога, аби він, у своєму нескінченному мовчанні, згадав про них і їхнє швидкоплинне буття. Книгар бачив, як парохове дихання вимальовує парою молитви в повітрі. Присутні тиснулися до єдиної газової грубки, яку дозволяли доходи парафії і яка, попри таку кількість святих, що поглядали зі своїх ікон, ніяк не могла здійснити чудо.

Парох саме збирався спожити євхаристичний хліб і випити того вина, від якого у такий холод книгар і сам би не відмовився, коли краєм ока Семпере помітив, як хтось ковзнув по лавиці й сів коло нього. Він обернувся й уздрів свого сина Даніеля, якого не бачив у церкві від дня його весілля з Беа. Бракувало тільки Ферміна з молитовником у руці – тоді б старий книгар вирішив, що насправді будильник його підвів і все це лише частина безтурботного сну зимовим недільним ранком.

– Усе добре? – запитав Хуан.

Даніель кивнув зі смиренним виразом на обличчі й спрямував свій погляд на пароха, який почав роздавати причастя парафіянам, тимчасом як органіст – учитель музики, який підпрацьовував у кількох церквах їхнього району й частенько заходив до книгарні – грав, як міг.

– Судячи зі злочинів, вчинених проти Йоганна Себастьяна Баха, маестро Клементе, либонь, відморозив сьогодні всі пальці, – зауважив книгар.

Даніель знову лише кивнув. Семпере поглянув на сина, який уже багато днів ходив занурений у свої думи. Даніель носив у собі захмарний мовчазний світ, у який батько ніколи не міг пробитися. Він часто пригадував той ранок, коли його син прокинувся з криком через те, що не пам’ятав обличчя своєї матері. Того дня книгар уперше відвів його до Цвинтаря забутих книжок, либонь, сподіваючись, що це місце і його значення зможуть заповнити ту порожнечу, яку втрата Ізабелли лишила в їхньому житті. На його очах Даніель виріс, перетворився в чоловіка, одружився й привів у цей світ власного сина, і, попри це, щоранку Хуан прокидався зі страхом за нього і бажав, щоб Ізабелла була поруч, аби сказати ті слова, які він сказати ніколи не міг. У батькових очах діти ніколи не дорослішають, лишаючись назавжди тими малюками, які одного дня подивилися на нього зі святобливою впевненістю, що йому відомі відповіді на всі загадки світу.

Того ранку, одначе, книгар дивився на свого сина в тьмяному світлі церковки, далекої від Бога й усього світу, й уперше подумав, що час почав бігти і для Даніеля також і що ніколи більше Хуанові не побачити того хлопчика, який жив, щоб пам’ятати обличчя своєї матері, яка ніколи не повернеться. Семпере силкувався підібрати слова, щоб сказати йому, що розуміє це, що він не сам, але та чорнота, що отруйною тінню нависала над сином, лякала його. Даніель обернувся до свого батька, і Семпере прочитав у його очах лють і ненависть, якої не бачив навіть у старих людей, яких життя засудило на злигодні.

– Даніелю… – прошепотів він.

Тоді син, не давши йому договорити, обійняв його, стискаючи міцно-міцно, немовби боявся, що хтось забере в нього батька. Книгар не бачив його обличчя, але знав, що його син мовчки плаче. І вперше, відтоді як Ізабелла їх покинула, помолився за нього.

2

Майже опівдні автобус зупинився перед брамою цвинтаря Монтжуїк. Даніель узяв Хуліана на руки й почекав, поки Беа вийде першою. Він ще ніколи не приводив сина до цього місця. Холодне сонце зсушило хмари, і небо виблискувало металевою блакиттю, дисонуючи з навколишньою місцевістю. Вони пройшли крізь браму міста мертвих і стали підійматися схилом. Дорога, яка спиналася згір’ям, минала старе кладовище, споруджене наприкінці XIX століття. Обабіч здіймалися гробівці й надгробки в надміру мелодраматичному стилі, ознакою якого було екстравагантне нагромадження янголів і примар, що мали служити для більшої слави найзаможніших барселонських родин.

Беа завжди ненавиділа це місто мертвих. Ненавиділа приходити сюди, адже бачила тут лише якусь хворобливу театралізацію смерті і спробу переконати нажаханих відвідувачів, що шляхетне походження й добре ім’я лишаються навіть у темній вічності. Їй прикро було думати про ту армію архітекторів, скульпторів і ремісників, які продали свій талант, щоб звести цей бундючний, населений статуями некрополіс, де духи смерті нахилялися, щоб поцілувати в чоло дітей у допеніцилінові часи, де діви-примари застигли у вічній журбі й де невтішні янголи над мармуровими плитами оплакували втрату якогось кровожерного магната, який здобув собі статки й славу завдяки торгівлі рабами і кривавим цукром на Карибах. У Барселоні навіть смерть вбирається наче на весілля. Беа ненавиділа це місце, але ніколи не змогла б сказати цього Даніелеві.

Малюк Хуліан дивився на весь цей дантівський карнавал очима, круглими, як блюдечка. Хлопчик указував на фігури й мудровані споруди родинних склепів із сумішшю страху й подиву.

– Це лише статуї, – заспокоїла його мати. – Вони нічого тобі не заподіють, тому що тут нічого нема.

Щойно промовивши ці слова, вона пошкодувала про них. Але Даніель наче не почув їх. Він ледве чи розтулив рот відтоді, як повернувся додому рано-вранці, не пояснивши, де був. Він мовчки лежав коло неї на ліжку, але не заснув ні на хвилю.

Пізніше, коли Беа запитала його, що сталося, Даніель лише поглянув на неї і не відповів нічого. Відтак зі злістю здер із неї одяг. Він узяв її силою, не дивлячись в обличчя, одною рукою завівши їй руки за голову, а другою безцеремонно розсунув їй ноги.

– Даніелю, ти робиш мені боляче. Зупинися, будь ласка. Зупинися.

Він не звернув уваги на її протести й накинувся на неї з такої люттю, якої Беа від нього ще ніколи не бачила. Це тривало, доки їй не вдалося звільнити руки й уп’ясти нігті йому в спину. Даніель завив від болю, і Беа що було сили відштовхнула його. Звільнившись, вона зіскочила з ліжка й накинула на себе халат. Вона хотіла закричати на нього, хотіла заплакати, але стрималася. Даніель лежав на ліжку, зібгавшись у клубок, і уникав її погляду. Беа глибоко відітхнула.

– Ніколи більше не роби такого, Даніелю. Ніколи. Ти мене зрозумів? Подивись мені в очі й дай відповідь.

Він підвів обличчя й кивнув. Беа зачинилася в ванній і лишалася там, доки не почула, як стукнули вхідні двері. За годину Даніель повернувся. З квітами.

– Я не хочу квітів.

– Я думав піти провідати матір, – сказав Даніель.

Малюк Хуліан, що сидів за столом і тримав у руках чашку з молоком, дивився на батьків, відчуваючи, що щось негаразд. «Усіх можна обдурити, тільки не Хуліана», – подумала Беа.

– Тоді ми підемо з тобою, – відказала вона.

– У цьому немає потреби.

– Я сказала, що ми підемо з тобою.

Підійшовши до пагорка, на якому розміщувався огороджений майданчик, що нависав над морем, Беа спинилася. Вона знала, що Даніель хотів побути з матір’ю наодинці. Чоловік мав намір передати їй Хуліана, але хлопчик запручався й не схотів покидати батькових рук.

– Бери його з собою. Я зачекаю на вас тут.

3

Даніель опустився перед могилою і лишив квіти на плиті. Потім погладив літери, вирізьблені в камені:

Ізабелла СЕМПЕРЕ

1917–1939

Якийсь час він стояв, заплющивши очі, аж тут почув, як Хуліан став нерозбірливо белькотати, як то робив завжди, коли щось заходило йому в голову.

– Що сталося, Хуліане?

Хлопчик показував на щось біля надгробної плити. У тіні скляної вази Даніель побачив якусь фігурку, що визирала з-поміж пелюсток зів’ялих квітів. Схоже, різьблена з гіпсу статуетка. Даніель був певен, що останнього разу, коли він приходив на могилу до матері, її тут не було. Він узяв статуетку й оглянув її. Янгол.

Хуліан, який із захватом дивився на фігурку, нахилився і спробував вихопити її. Янгол вислизнув у Даніеля з рук, упав на мармурову долівку й розбився. Коли це сталося, Даніель помітив, що з однієї половинки щось визирає. Клаптик зіжмаканого паперу. Даніель поставив Хуліана на землю й підібрав фігурку. Розгорнувши папір, він упізнав почерк Алісії Ґріс:

Маурісіо Вальс

Ель-Пінар

Вулиця Мануеля Арнуса

Барселона

Хуліан уважно дивився на нього. Даніель сховав записку в кишеню й усміхнувся до сина, але, схоже, не надто заспокоїв хлопчика, який дивився на батька так, як тоді, коли той, бувало, лежав із температурою на канапі. Даніель поклав на могилу білу троянду й узяв сина знову на руки.

Беа чекала на них унизу. Підійшовши до неї, Даніель мовчки обійняв дружину. Він хотів вибачитися за те, що сталося вранці, вибачитися за все, але не відшукав потрібних слів. Беа зазирнула йому в очі.

– Усе гаразд, Даніелю?

Він заховався за тою усмішкою, якою не зміг переконати Хуліана, а Беа й поготів.

– Я люблю тебе, – сказав він.

Того вечора, уклавши спати Хуліана, вони повільно кохалися в сутіні. Даніель пестив вустами її тіло так, мовби боявся, що робить це востаннє. Пізніше, коли вони лежали обійнявшись під ковдрою, Беа прошепотіла йому на вухо:

– Я хочу ще одну дитину. Дівчинку. А ти?

Даніель ствердно кивнув і поцілував її в чоло. Він не переставав її голубити, доки Беа не заснула. Тоді він дочекався, коли дихання її стане повільним і глибоким, а потім потайки встав із ліжка, узяв свій одяг і вдягнувся у вітальні. Перш ніж вийти, він спинився перед кімнатою Хуліана і ледь прочинив двері. Його син спокійно спав, обійнявши плюшевого крокодила, Фермінів подарунок, який був удвічі більший за нього самого. Хуліан охрестив його Карліто й, попри всі намагання Беа, відмовлявся спати без свого улюбленця. Даніель стримав бажання зайти до спальні й поцілувати сина. Хуліан мав сторожкий сон і, наче радаром, вловлював переміщення батьків по кімнаті. Даніель зачинив за собою вхідні двері, не знаючи, побачить ще колись свого сина чи ні.

4

На площі Каталонії він заскочив до нічного трамвая, коли той уже сунув по колії. У вагоні було п’ять-шість зіщулених від холоду пасажирів, які сиділи з приплющеними очима, байдужі до навколишнього світу, і скидували головами, коли трамвай шарпався. Жоден із них не зможе запам’ятати Даніеля.

Протягом півгодини трамвай повз угору вулицями міста, ледве чи й зустрівши на своєму шляху якусь машину. Вони минали порожні зупинки, лишаючи за собою блакитний слід з іскор на проводах і запах електрики та горілого дерева. Час від часу хтось із пасажирів повертався до життя, ішов хитким кроком до заднього виходу й зістрибував, навіть не чекаючи, доки трамвай зупиниться. Останній відрізок дороги, що спиналася вгору, від повороту Віа-Авґуста на Бальмес до проспекту Тібідабо, Даніель їхав лише в товаристві сонного кондуктора, що дрімав на своєму табуреті в кінці вагона, і водія, чоловічка, якого з навколишнім світом пов’язувала тільки цигарка, що випускала султанчики жовтуватого диму, який тхнув бензином.

Діставшись до кінцевої зупинки, водій переможно пихнув ще раз цигаркою і дав знак дзвінком. Даніель зійшов і опинився поза аурою янтарного світла, що огортала трамвай. Перед ним простягнувся, втікаючи в далечінь, проспект Тібідабо і шерег розкішних особняків і палаців, які здіймалися схилом гори. У височині, наче мовчазний сторож, що вартує місто, бовванів силует «Ель-Пінару». Даніель відчув, як серце почало битися сильніше. Він запнув пальто і став підійматися.

Проходячи проспектом повз номер 32, він повернув голову й побачив крізь ґрати колишній будинок родини Алдая. Спогади наринули на Даніеля. Минула ціла вічність, чи то пак лише кілька років відтоді, як він знайшов себе в цьому старому будинку і в ньому ж ледь не втратив свого життя. Фермін, якби зараз був поруч із ним, напевно відшукав би якусь іронію в тому, як цей проспект немовби пише Даніелеву долю, і в тому, що лише дурневі могло спасти на думку здійснити те, що він збирався здійснити, тимчасом як його дружина й син досипають свою останню мирну ніч на Землі. Може, треба було б узяти Ферміна з собою. Але той зробив би все можливе й неможливе, щоб зупинити його, і не дозволив би вчинити таке безумство. Фермін став би між ним і його обов’язком (чи, може, просто його темним прагненням помсти). Тому Даніель знав, що цієї ночі він мусить сам зустрітися зі своєю долею.

Вийшовши на майданчик, яким вивершувався проспект, Даніель злився з тінями й рушив до вулиці, що оббігала пагорб, на якому здіймався темний кутастий силует «Ель-Пінару». Здалеку здавалося, наче будинок завис між небом і землею. Лише підійшовши ближче, Даніель зміг осягнути розміри території й монументальні масштаби споруди. Маєток, розміщений на залісненому пагорбі, оточував мур, що йшов уздовж вулиці, а головний вхід – ґратовані ворота ще з тих часів, коли з залізом працювали справжні митці, – вартувала прибудова з вежею. Нижче в мурі було пророблено другий вхід, кам’яний портик із табличкою, на якій була назва маєтку. За воротами, які видавалися такими ж міцними, як і перші, виднілася плутаниця довгих сходів, що здіймалися поміж дерев. Даніель вирішив, що єдиний вихід – це видертися на мур, зістрибнути з другого боку й під прихистком дерев дістатися до будинку, сподіваючись, що його ніхто не помітить. А що як маєток охороняють собаки, або десь заховалися охоронці, яких він не помітив? Звідси не було видно жодного світла. Від «Ель-Пінару» йшов гнітючий дух пустки й самотності.

Після кількахвилинного огляду Даніель вирішив перебратися через мур у місці, яке видавалося трохи більше прикритим деревами. Каміння було слизьким від вологи й хиталося, тому знадобилося кілька спроб, перш ніж він зумів видряпатися нагору, а потім зістрибнути на другому боці. Ледве опинившись на вкритій віттям і глицею землі, Даніель відчув, як упала температура довкілля, немовби він спустився до якогось підземелля. Він почав сторожко підійматися схилом, щокілька метрів зупиняючись, щоб прислухатися, але чути було тільки, як вітер шумить у листі. Незабаром Даніель натрапив на бруковану дорогу, що вела від входу на територію маєтку до кружґанку, що біг довкола будинку. Хлопець пішов нею, доки попереду не з’явився фасад «Ель-Пінару». Даніель роззирнувся довкола. Його огортала тиша й щільна темрява. Якщо тут був ще хтось, то він вочевидь не мав наміру виявляти свою присутність.

Будівля стояла занурена в пітьму, з темними вікнами, і єдиними звуками, які чув Даніель, були його кроки й завивання вітру поміж деревами. Навіть у слабкому світлі місяця він зауважив, що вже багато років за «Ель-Пінаром» ніхто практично не доглядав. Даніель спантеличено дивився на будинок. Він очікував на вартових з собаками чи на якусь іншу збройну охорону. Можливо, у глибині душі він навіть хотів цього. Наштовхнутись на когось, хто зміг би чи схотів би його затримати. Але не було нікого.

Даніель підступив до одного з вікон і притулив лице до потрісканої шиби. Усередині видно було лише темне приміщення. Хлопець обігнув споруду й вийшов до чогось на кшталт дворика, куди виходила засклена галерея. Пильно придивившись, Даніель не помітив усередині ані світла, ані жодних рухів. Взявши камінь, він розбив скло на дверях. Потім просунув у отвір руку й відімкнув двері зсередини. Запах будинку накинувся на Даніеля, немов древній злий дух, що нетерпляче чекав на нього. Даніель ступив кілька кроків і помітив, що тремтить і що досі тримає камінь у руці. Камінь він так і не викинув.

Галерея провадила до прямокутного просторого приміщення, яке у свій час мало бути парадною залою. Він перетнув її і опинився в покої з велетенськими візерунчастими вікнами, з яких було видно всю Барселону, що здавалася дальшою, ніж будь-коли. Кімната за кімнатою Даніель оглядав будинок, йому здавалося, ніби він обходить каюти затонулого корабля. Меблі були вкриті саваном вицвілого мороку, стіни – зчорнені, фіранки – пошарпані. У центрі будинку він натрапив на внутрішній дворик із потрісканим дахом, крізь який, немов мечі з пари, падали жмутки світла. Даніель почув шум та помахи крил угорі. Збоку починалися пишно оздоблені мармурові сходи, які видавалися доречнішими для якогось оперного театру, ніж для приватного будинку. Поруч стояла старовинна каплиця. Осудливе, пооране кривавими слізьми обличчя розіп’ятого на хресті Ісуса виднілося в темряві. Далі, за шерегою кількох зачинених кімнат, розчахнуті двері, здавалося, запрошували гостя зануритися в надра будинку. Даніель підійшов туди й зупинився. Легкий повів вітерцю торкнувся його обличчя й приніс із собою запах. Запах воску.

Даніель ступив у коридор і за кілька кроків натрапив на менш претензійні сходи, що, як він здогадувався, мали призначатися для прислуги. Трохи далі розгорталася простора зала, посередині якої стояв дерев’яний стіл і валялися перекинуті кілька стільців. Даніель збагнув, що потрапив до колишнього кухонного приміщення. Запах воску йшов звідти. М’яке миготливе світло окреслювало контури стін. Даніель помітив, що велика чорна пляма розтеклася по стільниці й пролилася за край, утворивши на підлозі калюжу рідкої пітьми. Кров.

– Хто там? – вигукнув голос, власник якого здавався більше нажаханим, ніж сам Даніель.

Хлопець зупинився і став шукати сховку в темряві. Почулися кроки, що наближалися дуже повільно.

– Хто там?

Даніель дужче стиснув камінь й затамував дихання. До нього наближалася чиясь постать зі свічкою в одній руці і якимось блискучим предметом у другій. Раптом чоловік зупинився, мовби відчувши, що тут хтось є. Даніель глянув на тінь, яку той відкидав. Чоловік тремтячою рукою стискав пістолет. Постать ступила ще кілька кроків, і тої миті Даніель, що причаївся за порогом, побачив поруч із собою руку з револьвером.

Зненацька його страх перетворився на лють, і, перш ніж він усвідомив, що робить, Даніель кинувся на чоловіка й щосили зацідив йому по руці каменем. Почувся тріск кістки й несамовитий скрик. Зброя впала на підлогу. Даніель кинувся на її власника, виливаючи всю ту злість, яку носив у собі. Він бив чоловіка кулаками по обличчю й тулубу, чоловік намагався затулити лице руками й кричав, як тварина, пойнята жахом. Свічка, що впала додолу, розлилася калюжею воску, що зайнялася вогнем. Саме цей бурштиновий вогник освітив налякане обличчя миршавого чоловічка. Спантеличений, Даніель зупинився. Чоловік із закривавленим лицем уривчасто дихав і дивився на нього, нічого не розуміючи. Даніель схопив револьвер і приставив дуло йому межи очі. Чоловічок заскавулів.

– Не вбивайте мене, будь ласка, – став благати він.

– Де Вальс?

Чоловічок далі дивився на нього, нічого не розуміючи.

– Де Вальс? – повторив Даніель, не впізнаючи власного голосу, що аж бринів ненавистю.

– Хто такий Вальс? – пробелькотів незнайомець.

Даніель розмахнувся, щоб ударити його револьвером в обличчя, чоловічок затремтів і заплющив очі. Ураз Даніель збагнув, що б’є стару людину. Він подався назад і сів на підлогу, притулившись спиною до стіни. Глибоко віддихнувши, він спробував опанувати себе. Старий скімлив, зібгавшись у клубок.

– Хто ти? – видихнувши, спромігся вимовити Даніель. – Я не збираюся тебе вбивати. Я хочу лише знати, хто ти і де Вальс.

– Сторож, – проскавулів той. – Я сторож.

– Що ти тут робиш?

– Вони сказали мені, що повернуться. Сказали, щоб я носив йому їсти й чекав на них.

– Носив їсти кому?

Старий знизав плечима.

– Вальсові?

– Я не знаю, як його звати. Вони лишили мені пістолет і наказали вбити його і вкинути в колодязь, якщо вони не повернуться через три дні. Але я не вбивця…

– Коли це було?

– Я не знаю. Багато днів тому.

– Хто тобі казав, що повернеться?

– Капітан поліції. Він не назвався. Він дав мені гроші. Забирайте їх, якщо хочете.

Даніель похитав головою.

– Де цей чоловік? Вальс…

– Внизу, – старий показав на металеві двері в кінці кухні.

– Дай мені ключі.

– То ви прийшли його вбити?

– Ключі.

Старий понишпорив у кишенях і простягнув йому в’язку ключів.

– Ви разом із ними? З поліцією? Я зробив усе, що мені сказали, але я не зміг убити…

– Як тебе звати?

– Мануель. Мануель Рекехо.

– Іди додому, Мануелю.

– У мене немає дому. Я живу в курені, там, за будинком, у лісі.

– Іди звідси.

Старий кивнув. Він важко підвівся й схопився рукою за стіл, щоб не впасти.

– Я не мав наміру тебе кривдити, – запевнив його Даніель. – Я переплутав тебе з іншим.

Чоловік, уникаючи його погляду, поплентався до виходу.

– Я збираюся зробити тобі послугу, – сказав Даніель.

5

За металевими дверима виявилася комірка з поличками, на яких стояли бляшанки з консервами. У дальній стіні був отвір, за яким виднівся кам’яний тунель, що стрімко спускався вниз. Коли Даніель підійшов до отвору, в обличчя йому вдарив різкий сморід, що підіймався з підземелля. Це був тваринний сморід, сморід лайна, крові і страху. Даніель затулив ніс рукою і прислухався до темряви. Він помітив, що на стіні висить ліхтар. Хлопець запалив його і спрямував промінь світла в тунель. Витесані з каменю сходи губилися в чорноті.

Даніель став повільно спускатися. Стіни сльозили вологою, і сходи були ковзкими. За його підрахунками він опустився вже метрів на десять, коли побачив кінець сходів. Там тунель розширювався в печеру завбільшки з невелику кімнату. Сморід був такий сильний, що Даніелеві запаморочилося в голові. Розігнавши темряву світлом ліхтаря, він побачив ґрати, що ділили келію, видовбану в камінні, надвоє. Збентежений, Даніель посвітив усередину клітки. Там нікого не було. Він зрозумів, що помилився, лише коли почув якесь сопіння, неначе хтось важко дихав, і побачив, як тінь, що дрімала в кутку, перетворюються на схожу на скелет постать і повзе до світла. У клітці таки хтось був, хтось, у кому Даніелеві коштувало великих зусиль розпізнати людину.

Очі, випалені темрявою, очі, які, здавалось, не бачили й були затягнуті білястою запоною. Ці очі шукали його. Істота – мішок із кістками, прикритий лахміттям, у плямах крові, бруду й сечі, – схопилася за ґрати й спробувала підвестися. Вона мала тільки одну руку. На місці другої був гнійний припалений оцупок. Істота притиснулася до ґрат так, немовби хотіла відчути його запах. Зненацька в’язень йому всміхнувся, і Даніель зрозумів, що він побачив револьвер у його руці.

Даніель узявся перебирати ключі й зрештою відшукав той, що підійшов до замка. Він відімкнув клітку. Істота всередині вичікувально дивилася на нього. Даніель упізнав у ній бліду тінь того чоловіка, якого протягом цих останніх років навчився ненавидіти. Від його королівського виразу обличчя, від його зарозумілості й пихи не лишилося й сліду. Хтось або щось видерло з нього все, що тільки можна видерти з людини, зоставивши лише прагнення до темряви й забуття. Даніель підніс револьвер і націлив Вальсові в обличчя. Вальс радісно засміявся.

– Ти вбив мою матір.

Вальс запопадливо закивав головою й припав до його колін. Єдиною рукою він налапав револьвер і приставив до свого чола.

– Будь ласка, будь ласка, – благав він крізь сльози.

Даніель звів курок. Вальс заплющив очі й щосили притиснувся чолом до дула.

– Подивися на мене, сволото.

Вальс розплющив очі.

– Скажи мені чому.

Вальс усміхнувся, не розуміючи. У нього випало кілька зубів, а ясна кровоточили. Даніель відвів погляд, відчуваючи, як нудота підступає до горла. Він заплющив очі та уявив обличчя свого сина Хуліана, який спить у своїй кімнаті. Відтак відвів револьвер убік і розімкнув раму. Набої висипалися з барабана на брудну підлогу, і Даніель відштовхнув Вальса від себе.

Той подивився на нього, спершу збентежено, а потім нажахано, і кинувся збирати набої, один за одним, щоб простягнути їх тремтячою рукою. Даніель пожбурив зброю в куток клітки і схопив Вальса за горло. Іскра надії спалахнула в очах в’язня. Даніель міцно взяв його за комір, виволік із клітки й потягнув сходами догори. Діставшись до кухні, він штовхнув двері ногою й вийшов надвір, не відпускаючи ні на мить Вальса, який волочився за ним. Даніель не дивився на нього, не говорив ані слова, лише тягнув за собою по садових доріжках, доки вони не дісталися до залізної брами. Там він знайшов серед ключів, які віддав йому сторож, потрібний і відімкнув ворота.

Вальс став нажахано підвивати. Даніель виштовхнув його на вулицю. Чоловік упав на бруківку, Даніель узяв його попід руки і звів на ноги. Вальс ступив кілька кроків і зупинився. Даніель копнув його, понукаючи йти далі. Він штовхав Вальса, аж доки вони не дісталися до зупинки, де чекав перший «блакитний трамвай». Починало світати, і небо рожевою павутиною розкинулося над Барселоною, запаливши море на виднокраю. Вальс упав на коліна перед Даніелем, благаючи його.

– Ти вільний, – сказав Даніель. – Пішов геть.

Дон Маурісіо Вальс, світоч своєї доби, пошкутильгав проспектом униз. Даніель стояв на зупинці, доки Вальсова постать не розчинилася в сірому світанку, а потім рушив до порожнього трамвая. Зайшовши, він сів позаду, притулився головою до вікна й заплющив очі. По хвилі він поринув у сон, а коли кондуктор його розбудив, ясне сонце вже розігнало хмари і Барселона пахла свіжістю й чистотою.

– Куди їдемо, начальнику? – запитав його кондуктор.

– Додому, – відказав Даніель. – Я їду додому.

Незабаром трамвай став спускатися, і Даніель, споглядаючи обрій, що розгортався внизу, перед довгим проспектом, відчув, що в його душі не лишилося більше злості і що вперше за багато років він прокинувся з образом, який супроводжуватиме його тепер до кінця життя: обличчям матері, дівчинки, від якої він уже був старший.

– Ізабелло, – пробурмотів він сам до себе. – Хотів би я познайомитися з тобою.

6

Кажуть, його бачили перед входом до метро. Він спустився сходами, до підземних переходів, немовби шукаючи шлях до пекла. Кажуть, що люди, побачивши лахміття, яке було на ньому, і відчувши сморід, який ішов від нього, сахалися вбік і вдавали, що не бачать його. Кажуть, він сів у метро й забився в куток вагона. Ніхто не підходив до нього, ніхто на нього не дивився і ніхто пізніше не хотів зізнатися, що бачив його.

Кажуть, що чоловік-невидимець плакав і кричав у вагоні, благаючи зглянутися на нього й убити, але ніхто не хотів бодай поглядом перетнутися з такою руїною. Кажуть, він цілий день блукав підземними переходами, чекав на пероні наступного потяга, щоб той віз його плетивом тунелів, захованих під лабіринтом Барселони, потім пересідав на інший, потім на ще один, і ще один, який віз його в нікуди.

Кажуть, що наприкінці дня один із тих проклятих потягів приїхав на кінцеву зупинку й лишився там стояти, а коли жебрак відмовився сходити й, здавалося, не чув, що йому казали кондуктор і начальник станції, ті викликали поліцію. Коли прибули поліціянти, вони зайшли до вагона, але обірванець не реагував і на їхні накази. Тоді один із них, затуляючи рукою ніс і рот, підійшов до чоловіка й легенько штовхнув його дулом пістолета. Кажуть, тоді жебрак повалився неживий на підлогу, а під лахміттям виявився труп, який уже, здавалось, почав розкладатися. Із особистих речей знайшли тільки затиснуту в руці фотокарточку невідомої молодої особи жіночої статі. Один із поліціянтів забрав собі знімок Алісії Ґріс і багато років зберігав його у своїй шафці, гадаючи, що це не хто інший, як сама смерть, що лишила цьому бідоласі свою візитівку, перш ніж відправити його на вічні муки.

Похоронні служби забрали труп до моргу, куди зрештою потрапляли всі жебраки, нерозпізнані тіла та всі інші покинуті душі, які місто лишало за собою щоночі. Коли смеркло, двоє грабарів запхали мерця в брезентовий мішок, що смердів сотнями трупів, які вирушали в ньому у свою останню путь, і закинули до кузова вантажівки. Вони їхали старим шляхом, що здіймався згір’ям довкола замку Монтжуїк, який вимальовувався на тлі вогненного моря, і, здавалося, тисячі янголів і духів з міста мертвих зібралися тут, щоб виказати свою останню зневагу на дорозі до спільної могили, до котрої цей жебрак, цей чоловік-невидимець в іншому житті відправив так багато людей, імен яких він навіть не пам’ятав.

Приїхавши до могили, бездонної прірви з мерцями, прикиданими вапном, два грабарі розв’язали мішок, і дон Маурісіо Вальс покотився вниз по трупах аж на саме дно. Кажуть, що він упав долілиць і лежав із розплющеними очима, і останнє, що бачили грабарі, перш ніж полишити те місце, був чорний птах, який сів на труп і став рвати його своїм дзьобом, тимчасом як удалині по всій Барселоні дзвонили дзвони.

Барселона

23 квітня 1960 року

1

Настав той день.

Перед самим світанком Фермін прокинувся, розпалений жагою. Нестримний порив ранкових любощів виморив Бернарду на тиждень уперед і спричинив переміщення меблів по всій спальні, що викликало рішучі протести сусідів за стіною.

– Це все через повний місяць, – вибачався потім Фермін, вітаючись із сусідкою крізь вікно, що виходило до пральні. – Сам не знаю, що зі мною коїться.

– Еге ж, тільки замість вовка ви перетворюєтеся на кнура. Намагайтеся якось тримати це під контролем, а то тут не всі ще ходили до першого причастя.

Як завжди це траплялося, коли Фермін відповідав на первісний поклик дикого огира, якого носив у собі всередині, на нього нападав вовчий голод. Він приготував собі омлет із чотирьох яєць зі шматочками шинки й сиру, який ум’яв із середнім багетом і запив келишком шампанського. Задоволений, він завершив трапезу чарочкою орухо [143] й заходився вбиратися в одяг, потрібний для того, щоб зустріти новий день, який заповідався бути непростим.

– Можна дізнатися, чому ти вдягнувся, як водолаз? – запитала його Бернарда, стоячи в дверях кухні.

– Про всяк випадок. Насправді це лише старе габардинове пальто з підкладкою із примірників «А-Бе-Се» [144], які не пропустять навіть святої води. Вони, либонь, додають щось у друкарське чорнило. Здається, насуває неабияка злива.

– Сьогодні? На Сан-Жорді? [145]

– Замисли Господні недовідомі, однак зазвичай вони шкодять тобі, коли тільки можуть.

– Ферміне, я не потерплю в цьому домі блюзнірства.

– Пробач, любове моя. Зараз я ковтну пігулку від агностицизму, і все пройде.

Фермін не брехав. Ось уже кілька днів провіщено незчисленні біблійні лиха, які мали впасти на Барселону, місто книжок і троянд, у день найпрекраснішого з усіх її свят. Експертна рада зібралася в повному складі: Національна метеорологічна служба, радіо «Барселона», «Ванґуардія» і Громадянська гвардія. Останньою краплиною, яка переконала всіх у неминучості нечуваної зливи, були слова знаменитої віщунки мадам Карманьйоли. Віщунка ця була знаменита з двох причин. Перша – це те, що під личиною повновидої німфетки ховався сеньйор із Курналі [146] на ім’я Кукуфате Бротолі, який після довгої служби нотаріусом переродився в бородату жінку й виявив, що в глибині душі завжди мріяв про те, щоб одягатися, як хвойда, і вигойдувати задом під чутливі ритми фламенко. Другою причиною були її непомильні прогнози погоди. Хай там як, а всі були згодні: цьогоріч Сан-Жорді буде тим днем, коли хазяїн навіть собаку з дому не вижене.

– Тоді, либонь, краще тобі зовсім не виходити на вулицю, – порадила Бернарда.

– Не може бути й мови. Дон Міґель де Сервантес і його колега дон Вільям Шекспір недаремно померли одного й того самого дня, 23 квітня. Якщо такі люди врізали дуба цього дня, негоже відступати нам, книгарям. Сьогодні ми поєднуватимемо книжки з їхніми читачами, хоч би сам генерал Еспартеро бомбардував Барселону з замку Монтжуїк.

– То я дочекаюся від тебе бодай одну троянду?

– Ти дочекаєшся від мене цілу машину троянд, мій пуп’яночку, щонайпишніших і щонайпахучіших.

– У такому разі не забудь виділити одну сеньйорі Беа, бо Даніеліто – це справжнє лихо, і я впевнена, що останньої миті він забуде.

– Я стільки років міняю, так би мовити, цьому хлопчині пелюшки не для того, щоб забути сьогодні про таку стратегічно важливу справу.

– Обіцяй мені, що не намокнеш.

– Якщо намокну, то повернуся ще плодючішим.

– О Господи, ми з тобою потрапимо до пекла.

– Ще одна причина не відмовляти собі в задоволенні зараз.

Після шквалу поцілунків, щипків за дупцю й лащення до своєї коханої Бернарди Фермін вийшов на вулицю, переконаний, що останньої миті станеться диво й сонце засяє, наче на картині Сорольї [147].

Дорогою він поцупив газету в консьєржки – та була пліткаркою і фалангісткою – і переконався, що найгірші прогнози підтверджуються. Очікувалися грім, блискавка, град завбільшки з цукровані каштани та ураганний вітер, який підніме в повітря щонайменше мільйон книжок і троянд, щоб занести аж ген за обрій і, опустивши, утворити з них острів Гармадармія.

– Поживемо – побачимо, – підсумував Фермін, залишаючи газету якомусь бідоласі, що відсипався на стільці просто біля кіоску «Каналетас» [148].

Не один він так думав. Барселонець ніколи не знехтує нагодою заперечити загальновизнані речі: чи то синоптичну карту, чи то аристотелеву логіку. Того дня, коли на світ благословилося під темно-сірим, мертвотним небом, усі барселонські книгарі попрокидалися з раннього рання, щоб виносити свої прилавки з книжками на вулицю й там, якщо знадобиться, кинути виклик торнадо й тайфунам. Бачачи таку демонстрацію esprit de corps [149] на Ла-Рамблі, Фермін відчув, що сьогоднішній день належатиме оптимістам.

– Отак я люблю. Оце по-нашому. Нехай дощ пірить, хоч заливається, а ми не рушимо з місця.

Квітникарі, що потопали в океані троянд, також не підвели. Рівно о дев’ятій вулиці Барселони були заквітчані й готові до великого дня книжок, і лишалося тільки сподіватися, що похмурі віщування не відлякають закоханих, книголюбів та інших гультяїв, які щороку, починаючи з 1930-го, збираються 23 квітня, щоб відзначити найкраще, на думку Ферміна, свято в усьому відомому Всесвіті. О дев’ятій двадцять чотири, усупереч очікуванням, сталося диво.

2

Яскраве, наче в пустелі, сонце прохопилося крізь фіранки й жалюзі в спальні й ляснуло Даніеля по обличчю. Він розплющив очі й, не ймучи віри, дивився на чудо. Поруч була оголена спина його дружини, яку Даніель узявся цілувати згори донизу, від чого Беа прокинулася зі сміхом і рвучко обернулася. Даніель обійняв її і повільно поцілував у губи, так, ніби хотів випити її. Потім відгорнув укривало і став насолоджуватися спогляданням, пестячи її живіт пучками пальців, доки Беа не затиснула його руку між стегон і сласно не облизала йому губи.

– Сьогодні Сан-Жорді. Ми запізнимося.

– Фермін уже відчинив, я впевнений.

– П’ятнадцять хвилин, – погодилася Беа.

– Тридцять, – відказав Даніель.

Зрештою вони вклалися в сорок п’ять, плюс-мінус хвилина.

Ранкові вулиці починали оживати. Блакитно-волошкове небо з оксамитовим світилом на ньому, наче гобелен, розіслалося над Барселоною, тимчасом як тисячі містян повиходили на сонечко, щоб прогулятися між сотнями прилавків із книжками, якими були заставлені алеї і тротуари. Сеньйор Семпере твердо вирішив, що вони мусять виставити свій прилавок перед книгарнею, просто посеред вулиці Святої Анни. Просто неба стало кілька столиків із книжками, а за ними, обслуговуючи покупців, загортаючи покупки або ж просто спостерігаючи, як люди проходять мимо, зібралася вся команда Семпере в повному складі. Попереду виступав Фермін, уже лише в сорочці, без свого габардинового пальта. Поруч із ним Даніель і Беа пильнували касу.

– І де ж обіцяна злива? – запитав Даніель, вступаючи в стрій.

– По дорозі до Тунісу, там вона більше потрібна. Слухай-но, Даніелю, а чому це в тебе сьогодні з самого ранку така шельмівська пика? Правду кажуть, весна прийшла…

Сеньйор Семпере й дон Анаклето (який мав руку, набиту до загортання пакунків, і завжди приєднувався до книгарів як допоміжна сила) сиділи кожен на стільці й радили книжки тим покупцям, що ніяк не могли вибрати. Софія вабила до прилавка молоденьких парубків, які підходили, щоб просто подивитися, і йшли зрештою, обов’язково щось купивши. Навіть місцевий годинникар, дон Федеріко, разом зі своєю спорадичною полюбовницею Мерседітас зголосилися допомогти.

Однак найбільше розкошував маленький Хуліан, який із захватом спостерігав за людьми, що носили книжки й троянди. Стоячи на ящику біля своєї матері, він допомагав їй рахувати монети й методично знищував запас «Суґусу», який знайшов у кишенях Фермінового пальта. Якоїсь миті опівдні Даніель задивився на нього й усміхнувся. Хуліан давно не бачив батька в такому доброму гуморі. Можливо, сьогодні тінь смутку, що так довго супроводжувала його, забралася геть, як ті грозові хмари, про які всі говорили і яких ніхто не бачив. Іноді, коли боги не дивляться, а доля блукає невідь-де, навіть хорошим людям трохи щастить у цьому житті.

3

Вона була одягнута в чорне з голови до п’ят, а на обличчі мала темні окуляри, в яких відбивалася, прямуючи в далечінь, заповнена людьми вулиця Святої Анни. Алісія ступила кілька кроків уперед і заховалася під аркою одного з під’їздів. Звідти вона потай спостерігала за тим, як члени родини Семпере продавали книжки, балакали з перехожими й насолоджувалися днем так, як вона цього ніколи не зможе робити.

Вона всміхалася, бачачи, як Фермін вихоплює книжки з рук у необачних покупців і замінює їх на інші; як Даніель і Беа обмінюються поглядами, спілкуючись мовою, яка сповнювала Алісію заздрощами, хоч вона й знала, що не заслуговує на таку близькість; як Фернандіто зачаровано дивиться на Софію і як Семпере-старший задоволено оглядає свою родину й друзів. Алісії хотілося підійти до них і привітатися. Сказати, що більше їм не треба нічого боятися, й подякувати за те, що впустили її, нехай і ненадовго, у своє життя. Їй хотілося б, понад усе на світі, бути одною з них, однак їй вистачало й самого спогаду про них, щоб почуватися щасливою. Алісія вже збиралася йти звідти, коли помітила погляд, який зупинив час.

Малюк Хуліан пильно дивився на неї з сумовитою усмішкою на обличчі, немовби читаючи її думки. Хлопченя підняло ручку й помахало на прощання. Алісія помахала йому у відповідь. За мить вона вже зникла.

– Кому це ти махаєш, зайчику? – запитала Беа, помітивши, що син, немов загіпнотизований, уп’явся очима в натовп.

Хуліан обернув обличчя до матері й узяв її за руку. Фермін, який саме нагодився за своїм запасом «Суґусу», наївно гадаючи, що той досі в його пальті, знайшов лише порожні кишені. Він обернувся до Хуліана з наміром вишпетити його, коли також помітив, як хлопчик махає комусь, і простежив за його зачарованим поглядом.

Алісія.

Він відчув її присутність, не потребуючи навіть бачити її, і благословив небо – чи будь-кого, хто відвів ці хмари на інші пасовиська, – за те, що воно повернуло її ще раз. Можливо, Бернарда врешті-решт таки мала рацію, і часом дещо в цьому собачому світі закінчується так, як повинно закінчуватися.

Фермін схопив своє пальто й нахилився до Беа, з якою хлопчина в окулярах зі скельцями, як у телескопа, саме розраховувався за збірник творів сера Артура Конан Дойла.

– Слухай-но, начальнице, твій синок підчистив мені всі кишені, і я відчуваю, що рівень цукру в моїй крові впав нижче, ніж після промови Пассіонарії [150]. Зважаючи на те, що всім вам тут, за винятком дурепи Мерседітас, вистачає з надлишком кваліфікації для цієї роботи, я піду пошукаю якусь путню цукерню, щоб поповнити свої запаси, а заразом куплю троянду для Бернарди.

– У церковній квітникарні зосталися троянди, – відказала Беа.

– Про це навіть не думай…

Беа насупила чоло, дивлячись, як він поспішно полишає їх.

– Куди пішов Фермін? – запитав Даніель.

– Бог його знає…

4

Він знайшов її наприкінці пристані. Алісія сиділа на валізі й курила на осонні, спостерігаючи, як матроси вантажать скрині й баули до лайнера, що білим громаддям здіймався над водами порту. Фермін прилаштувався поруч. Якийсь час вони сиділи мовчки, насолоджуючись товариством одне одного й не потребуючи для цього слів.

– Чимала валіза, – мовив нарешті Фермін. – А я гадав, що коли існує жінка, яка вміє подорожувати порожнем, то це ти.

– Куди легше лишити позаду погані спогади, ніж добрі черевики.

– А в мене всього лише одна пара…

– Ти справжній аскет.

– А хто ж їх тобі спакував? Фернандіто? От шельма – ні пари з вуст!

– Я змусила його присягтися, що він нічого не скаже.

– Чим ти його підкупила? Французьким поцілунком?

– Усі поцілунки Фернандіто – тільки для Софії, як і належить бути. Я віддала йому ключі від своєї квартири, щоб він там мешкав.

– Гадаю, цю інформацію краще не доводити до відома сеньйора Семпере, офіційного опікуна дівчини.

– Слушна думка.

Алісія поглянула на нього. Фермін потонув у її котячих незглибимих очах. Двох темних безоднях. Дівчина взяла його руку й поцілувала її.

– Де ти пропадала? – запитав Фермін.

– Там і тут. Доводила все до кінця.

– Чийого кінця?

Алісія вищирилася до нього крижаною посмішкою.

– Треба було вирішити кілька справ, сплести кілька історій. Я виконувала свою роботу.

– А я гадав, що ти пішла у відставку.

– Я лише хотіла прибрати свій робочий стіл, – відказала вона. – Не люблю кидати справи напівдорозі.

– І ти навіть не думала попрощатися?

– Ти ж знаєш, Ферміне, що прощання – не для мене.

– Було б непогано знати, що ти жива і здорова.

– Невже ти в цьому сумнівався?

– У мене були миті слабкості. Це через вік. Що ближче до людини вовчий вищир смерті, то сильніше вона падає на дусі. Це називається «м’якшає».

– Я мала намір надіслати тобі листівку.

– Звідки?

– Я ще не вирішила.

– Скидається на те, що цей пароплав іде не до Коста-дель-Соль [151].

Алісія похитала головою.

– Ні. Трохи далі.

– Так я і подумав. Завеликий для цього. Можна тебе дещо запитати?

– Якщо це не стосується курсу…

– Родина Семпере в безпеці? Даніель, Беа, сеньйор Семпере, Хуліан?

– Тепер так.

– І до якого ж пекла тобі довелося спуститися, щоб невинні люди змогли жити в мирі й спокої, чи бодай у безтурботному невіданні?

– Мені не довелося спускатися нікуди, де б я вже не побувала раніше, Ферміне.

– Твої цигарки приємні на запах. Мабуть, дорогі. Певна річ. Тобі завжди подобалися гарні й вишукані речі. Я ж більше людина війни, люблю ощадливіше використовувати ресурси.

– Хочеш спробувати?

– Чому б і ні? Як нема «Суґусу», треба ж чимось заморити хробачка. Мушу визнати, я не курив уже від часів війни. Нашим куривом тоді були недопалки і всякі бур’яни. Упевнений, відтоді асортимент став кращим.

Алісія прикурила цигарку і простягнула її Фермінові. Той зачудовано поглянув на слід від червоної помади, перш ніж затягнутися.

– Ти не хочеш розповісти мені, що насправді сталося?

– А ти справді хочеш це знати, Ферміне?

– У мене є одна погана звичка: я завжди хочу знати правду. Скільки розчарувань вона мені принесла… той, хто усе життя провів затурканим, навіть не уявляє.

– Це довга історія, а мені скоро відчалювати.

– Але ж, перш ніж віддати швартові, у тебе ще є трохи часу, щоб просвітити бідолашного дурня.

– Ти впевнений, що хочеш усе це почути?

– Авжеж упевнений.

Протягом майже години Алісія розказувала йому все, що пам’ятала, починаючи від своїх днів, проведених у сиротинці, а потім і на вулиці до того моменту, коли вперше стала під керівництво Леандро Монтальво. Вона розповіла йому про свої роки служби, про те, як зрештою вирішила, що дорогою загубила свою душу, яку насправді весь цей час носила в набійнику й навіть не підозрювала цього, і про те, як відмовилася працювати далі на Леандро.

– Справа Вальса мала бути моєю перепусткою на волю, моєю останньою послугою для нього.

– Але вона такою ніколи не була, еге ж?

– Ні, звісно, що ні. Ти вільний лише доти, доки не знаєш правди.

Алісія розповіла йому про зустріч у готелі «Палас» із Хілем де Партерою і про завдання, яке дістала вона та її колега по силових органах капітан Варґас: допомогти розслідуванню, яке зайшло в глухий кут.

– Моєю помилкою було те, що я не зрозуміла: це завдання було оманою. Від самого початку. Насправді ніхто не хотів рятувати Вальса. Він нажив собі достатньо ворогів. Учинив достатньо дурниць. Він порушив правила гри, зловживаючи своїми привілеями й наражаючи на небезпеку спільників. Коли Вальсові злочини повернулися по нього, його лишили на самоті. Вальс гадав, що існує змова з метою вбити його, і він не так уже й помилявся. Але, зоставивши по собі стільки крові, він уже й не знав, звідки очікувати удару. Протягом багатьох років він гадав, що привиди його минулого повернулися, щоб поквитатися з ним. Сальґадо або його В’язень Неба, Давид Мартін, і багато інших. Проте він навіть не підозрював, що насправді людьми, які хотіли з ним покінчити, були ті, кого він вважав своїми друзями й покровителями. Коли ти нагорі, удари дістаєш не в лице, а завжди в спину, разом із обіймами. Ніхто з владної верхівки не хотів його ні рятувати, ні знаходити. Там лише прагнули переконатися, що він зник і що слід його злочинів стерто назавжди. До цього було долучено багато рук. Ми з Варґасом були тільки знаряддями. Тому наприкінці також мали зникнути.

– Але моя Алісія має більше життів, ніж кішка, і зуміла вкотре ошукати кістляву…

– Ледь-ледь. Здається, я вже витратила всі свої життя, які мені лишалися, Ферміне. Настав час мені також зійти зі сцени.

– Не заперечуєш, якщо я скажу, що скучатиму за тобою?

– Якщо ти зараз ударишся в ніжності, я зіпхну тебе в воду.

Гудок пароплава луною розлігся над портом. Алісія підвелася.

– Можна допомогти тобі з валізою? Обіцяю, що залишуся на суходолі. Плавання на кораблях у мене пов’язано з неприємними спогадами.

Фермін провів її до містка, по якому переходили останні пасажири. Опинившись там, Алісія показала свій квиток боцману, і той, діставши щедрі чайові, наказав матросові занести речі сеньйори до її каюти.

– Ти ще повернешся колись до цього міста? Барселона – це чарівниця, знаєш? Вона всотується людині під шкіру й уже ніколи не відпускає…

– Доведеться тобі подбати про неї замість мене, Ферміне. І про Беа, і про Даніеля, і про сеньйора Семпере, і про Бернарду, і про Фернандіто з Софією, а найпаче про себе самого й про маленького Хуліана, який одного дня зробить нас усіх безсмертними.

– Оце мені подобається. Я маю на увазі безсмертя, надто тепер, коли в мене все тіло починає скрипіти.

Алісія міцно обійняла його й поцілувала в щоку. Фермін знав, що вона плаче, і не дивився їй в обличчя. Нікому з них не хотілося втрачати гідності, коли вони вже ось-ось мали розійтися.

– Навіть не думай лишатися тут і махати мені на прощання з пристані, – попередила його Алісія.

– Не турбуйся.

Фермін опустив голову і слухав кроки Алісії, коли вона піднімалася містком на пароплав. Потім розвернувся й, не підводячи очей, рушив геть, запхавши руки в кишені.

Він побачив його на початку пристані. Даніель сидів на краю, звісивши ноги. Вони ззирнулися, і Фермін зітхнув, а відтак сів поруч із товаришем.

– А я гадав, що мені вдалося збити тебе зі сліду, – сказав Фермін.

– Це все твій новий одеколон. По його запаху тебе можна вислідити навіть на рибному базарі. Що вона тобі розповіла?

– Алісія? Історії, які позбавляють сну.

– Не хочеш поділитися?

– Якось іншим разом. Я вже маю певний досвід із безсонням і тобі не раджу.

Даніель стенув плечима.

– Мені видається, ти трохи запізнився зі своєю порадою.

Ревіння парового гудка рознеслося над портом. Даніель мотнув головою у бік корабля, що віддавав швартові й помалу відчалював від пристані.

– Такі ходять в Америку.

Фермін кивнув.

– Ферміне, ти пам’ятаєш, як кілька років тому ми сиділи тут і збиралися докорінно перебудувати весь світ.

– Це було тоді, коли ми ще думали, що в ньому можна навести лад.

– Я й досі так думаю.

– Це тому, що в душі ти лишився наївним простачком, дарма що вже голишся.

Вони сиділи там, спостерігаючи, як лайнер перетинає відображення всієї Барселони у водах порту, перетворюючи найвеличніше марево у світі на порожній кільватерний слід. Фермін не відривав погляду, аж доки корма судна, яке супроводжувала зграйка мартинів, не щезла в імлі, якою затягнуло устя затоки. Даніель замислено дивився на товариша.

– Ти не захворів, Ферміне?

– Ні, я здоровий, як бійцівський бик.

– Я тебе ще ніколи не бачив таким сумним.

– Це тому, що ти раніше не придивлявся.

Даніель не став сперечатися.

– Що ж… Ходімо потроху? Що, коли б я запросив тебе до «Ель Шампаньєту» на келишок ігристого?

– Дякую, Даніелю, але сьогодні я, мабуть, відмовлюся.

– Хіба ти не пам’ятаєш? Життя чекає на нас!

Фермін усміхнувся йому, і вперше Даніель усвідомив, що на голові його старого приятеля не лишилося жодної волосинки, яка б не посивіла.

– Воно чекає на тебе, Даніелю. На мене ж чекають лише спогади.

Даніель лагідно стиснув йому плече й зоставив товариша наодинці з його спогадами і його сумлінням.

– Не затримуйся, Ферміне, – сказав він йому.

1964

Щоразу, коли його син Ніколас запитував, що потрібно для того, щоб стати хорошим журналістом, Серхіо Вілахуана завжди відповідав йому:

– Хороший журналіст подібний до слона: він мусить мати довгого носа, великі вуха, а найголовніше – добру пам’ять.

– А бивні?

– А з бивнями треба бути обережним, тому що завжди знайдеться хтось зі зброєю, охочий вирвати їх у тебе.

Того ранку, як завжди, Вілахуана провів свого молодшого сина до школи, після чого попрямував до редакції «Ванґуардії». Така прогулянка допомагала йому впорядкувати думки перед тим, як поринути у вир редакційного життя і стати до боротьби з темами дня. Коли він дістався до штаб-квартири газети на вулиці Пелайо, його зустрів Хенаро, їхній молодший кур’єр, який ось уже п’ятнадцять років намагався переконати головного редактора, щоб той узяв його на стажування до спортивного відділу: метою всього його існування було потрапити до почесної ложі «Барси».

– Того дня, коли ти, Хенаро, навчишся читати й писати, станеться диво, якого не бачили навіть у Фатімі [152]. Наразі ж, поки ти не тямиш, з якого кінця брати швабру, тебе до почесної ложі не пустять навіть на змагання дитячих команд, – завжди казав йому Маріано Кароло, головний редактор.

Хенаро, щойно побачив, як Вілахуана заходить у двері, з серйозним виразом обличчя підійшов до нього.

– Сеньйоре Вілахуана, вас там чекає цензор із міністерства… – прошепотів він.

– Знову? Що їм там, нічого більше робити?

Вілахуана з порога оглянув залу редакції і помітив знайому постать свого улюбленого цензора, суб’єкта з напомадженим волоссям і виглядом грушки-лимонки, що чатував біля робочого столу журналіста.

– А, іще одне. Вам прийшов якийсь пакунок, – сказав Хенаро. – Не думаю, що бомба, бо він мені вже падав на підлогу і ми всі лишилися цілими.

Вілахуана забрав пакунок і розвернувся назад, вирішивши уникнути спілкування з цензором, невдахою, який уже кілька тижнів намагався заскочити журналіста на його робочому місці, щоб висловити догану за статтю про братів Маркс [153], у якій він угледів вихваляння міжнародного масонства.

Вілахуана зайшов до кафе, яке заховалося в щонайтемніших глибинах вулиці Тальєрс і яке журналісти, а також танцівнички кабаре та інша шушваль із північного кінця Равалю, що вчащала сюди, прозвали «Свинюшником». Вілахуана замовив філіжанку кави й улаштувався за столик у глибині зали, куди ніколи не сягав жоден промінчик сонця. Сівши, він оглянув пакунок. Це був товстий конверт, перемотаний пакувальною стрічкою, на якому було зазначено його ім’я та адресу «Ванґуардії». Напівзатерта від частого тасування поштова марка була зі Сполучених Штатів Америки. На місці імені відправника стояли лише дві літери:

Поряд із ними був малюнок – гвинтові сходи, закручені, як мушля равлика, – подібний до того, який було вигравірувано на обкладинках усіх романів Віктора Маташа з серії «Лабіринт духів». Вілахуана розпечатав конверт і дістав звідти перев’язаний мотузком стос документів. Під мотузком він побачив візитівку нью-йоркського готелю «Алґонкін», на якій було написано:

Хороший журналіст знайде тут історію, яку потрібно розповісти…

Вілахуана насупив чоло й розв’язав мотузок. Він розклав безладну суміш паперів на столику і спробував розібратися у всіх цих листах, вирізках, фотографіях і записках. Йому вистачило кількох хвилин, щоб зрозуміти, на що він дивиться.

– Святий Боже, – прошепотів він.

Того ж дня Вілахуана повідомив, що підхопив украй заразний вірус, який перетворює травну систему на мінне поле, і що він не зможе приходити до редакції протягом тижня, щоб не приректи весь колектив на постійне паломництво до вбиральні. У четвер головний редактор газети Маріано Кароло, який нюхом відчув щось не те, з’явився до нього додому з рулоном туалетного паперу.

– Краще перестрахуватися, – сказав він.

Вілахуана зітхнув і пропустив його. Головний редактор пройшов до вітальні. Побачивши, що цілу стіну завішано паперами, Кароло підійшов ближче й нашвидку ознайомився з матеріалами.

– Це те, чим видається? – по якомусь часі запитав він.

– Я б сказав, що це лише початок.

– І хто твоє джерело?

– Я навіть не знаю, звідки почати.

– Еге ж. Йому принаймні можна довіряти?

– Думаю, що так.

– Гадаю, ти усвідомлюєш: якщо ми це опублікуємо, газету закриють і нам із тобою доведеться заробляти на життя, викладаючи іспанську в якійсь дірі в Кордові, а нашому любому власникові доведеться податися у вигнання кудись до гірського й бажано важкодоступного краю.

– Я розумію.

Кароло подивився на нього сповненим поганих передчуттів поглядом, потираючи живіт. Відтоді як він став головним редактором, його виразка росла не щоднини, а щогодини.

– Подумати тільки: я міг би стати каталонським Ноелем Ковардом [154], – пробурмотів він.

– Насправді я не знаю, що мені робити, – зізнався Вілахуана.

– Ти знаєш, як це розкрутити?

– Так, я напав на слід.

– Я скажу, що ти працюєш над серією репортажів про таємні, однак видатні здобутки генералісимуса в такій маловідомій галузі його діяльності, як кіносценарій.

– Голлівуд утратив, Іспанія надбала.

– Чудовий заголовок. Тримай мене в курсі. У тебе є два тижні.

Решту тижня Вілахуана провів, аналізуючи документи й упорядковуючи всю інформацію в деревоподібну діаграму. Коли він дивився на неї, здавалося, що це дерево – лише одне з багатьох і що за чотирма стінами вітальні на нього чекає цілий ліс. Коли всі документи було опрацьовано й висновки зроблено, постало питання, йти далі по сліду чи ні.

Алісія надала йому майже всі частинки пазлу. Відтепер усе залежало від нього. Кілька безсонних ночей вирішили за нього. Першою його зупинкою став Цивільний реєстр, величезна, схожа на вулик, будівля перед портом, у якій архіви й бюрократи сплелися в досконалому симбіозі. На кілька днів він поринув у море течок, але нічого не знайшов. Вілахуана почав уже думати, що слід, на який навела його Алісія, хибний, але п’ятого дня натрапив на старого вахтера, що ось-ось мав вийти на пенсію. Цей чоловік жив у тісній комірчині, заставленій швабрами й продовольчими припасами, і не відходив від радіоприймача, по якому жадібно слухав футбольні трансляції і передачі «Клуб розбитих сердець». Нове покоління працівників архіву називали його Мафусаїлом, тому що він був єдиним, кому вдалося пережити останню чистку особового складу. Нові центуріони, вилощені й вимуштрувані краще за своїх попередників, були непроникними, як мур, і хоч як Вілахуана не намагався їх розговорити, ніхто з них не погоджувався пояснити, чому він не може знайти справ зі свідоцтвами про смерть і про народження в місті Барселона перед 1944 роком.

– Це було до впровадження нової системи, – усе, що казали у відповідь.

Мафусаїл, який завжди мусив підмітати саме там, де Вілахуана провадив свої пошуки серед шухляд і течок зі справами, зрештою зглянувся на нього.

– Що ви шукаєте, добрий чоловіче?

– Мені вже починає видаватися, що Святу Плащаницю.

Діставши щедрі чайові та пройнявшись співчуттям до Вілахуани, що, як і він, зіштовхнувся з загальним остракізмом, Мафусаїл зрештою повідав йому, що шукати треба не папери, а людину.

– Донью Марію Луїсу. Колись вона тут усім порядкувала, геть інші часи то були. Що й казати…

Однак спроби відшукати цю донью Марію Луїсу наштовхнулися на той самий мур.

– Ця людина на пенсії, – повідомив йому новий директор архіву тоном, який давав зрозуміти: розумний чоловік мав би облишити цю тему й піти прогулятися Барселонетою.

Минуло кілька тижнів, перш ніж журналістові нарешті вдалося зустрітися з цією жінкою. Марія Луїса Алькайне займала крихітне помешкання поблизу Королівської площі, на останньому поверсі будинку без ліфта і без надії колись його мати. Її оточували голуб’ятники й недобудовані дахи, а від підлоги до стелі здіймалися гори коробок з паперами. Роки, проведені на пенсії, не пожалували її. Жінка, що відчинила Вілахуані двері, видалася йому старенькою бабцею.

– Донья Марія Луїса Алькайне?

– А ви хто?

Вілахуана чекав цього запитання й заздалегідь приготував відповідь, завдяки якій, він сподівався, двері не мали б затраснутися в нього перед носом.

– Моє ім’я – Серхіо Вілахуана, я журналіст «Ванґуардії». Мене до вас надіслала подруга людини, яку ви колись знали. Капітана Варґаса. Ви пам’ятаєте його?

Донья Марія Луїса тяжко зітхнула й обернулася, лишивши двері за собою відчиненими. Жінка жила сама в цій дірі, повільно помираючи чи то від раку, чи то від забуття. Вона курила, припалюючи цигарку від цигарки, немовби це були бенгальські вогні, а коли заходилася кашлем, то здавалося, ніби вона вихаркує душу шматок за шматком.

– Тепер уже однаково, – наче виправдовуючись, сказала вона. – Сідайте. Якщо знайдете собі місце.

Того дня Марія Луїса розповіла журналістові, як багато років тому, коли вона ще керувала Цивільним реєстром, з’явився капітан поліції на ім’я Варґас.

– Ставний чоловік, тепер таких уже нема.

Варґас показав їй список із номерами свідоцтв про народження і про смерть, що, як видавалося, були пов’язані між собою. Той самий список, який Вілахуана отримав тепер, багато років по тому, старанно видрукуваний на машинці.

– То ви пам’ятаєте його?

– Певно, що пам’ятаю.

– А ви не знаєте, де я міг би знайти архівні справи з цими свідоцтвами, виписаними до 1944 року?

Луїса запалила наступну цигарку, глибоко затягнулася, аж Вілахуана подумав, що вона зараз задихнеться, і, випустивши хмару диму такого густого, наче в неї щось вибухнуло в легенях, показала журналістові, щоб ішов за нею.

– Допоможіть мені, – попросила вона, указуючи на стос коробок, складених у кухонній шафі. – Ті дві, на самому споді. Я забрала документи додому, щоб їх не знищили. Я гадала, що одного дня Варґас повернеться по них. А якщо пощастить, то й по мене. Але минуло чотири роки, і боюся, що бравий капітан випередив мене на дорозі до неба.

Марія Луїса розповіла журналістові, що коли Варґас пішов того дня з архіву, вона взялася розбиратися у всьому. Риючись у справах, вона знаходила дедалі більше таких пов’язаних між собою свідоцтв про народження і про смерть, які було виписано з порушенням процедури.

– Сотні дітей. Вкрадених у батьків, яких найпевніше вбито або вкинуто за ґрати, щоб вони гнили там живцем. І це лише те, що я встигла виявити за кілька днів. Що змогла, я принесла додому, бо коли стали розпитувати про капітана і про його візит до архіву, я побачила, до чого все йде. Це те, що мені вдалося врятувати. Через тиждень після того, як Варґас навідався зі своїми запитаннями до Цивільного реєстру, оголосили, що в архіві сталася пожежа. Було втрачено все до 1944 року. Два дні по тому мене звільнили, звинувативши в катастрофі. Якби вони знали, що я забрала всі ці справи додому, навіть не уявляю, що вони зі мною зробили б. Але вони гадали, що весь архів знищено у вогні. Минуле нікуди не зникає, хай як би дýрні не намагалися його забути, а шахраї – переписати, щоб потім видавати за справжнє.

– Що ви робили протягом усіх цих років?

– Помирала. У цій країні порядних людей вбивають помалу. Швидка смерть – привілей негідників. Таких, як я, вбивають, просто ігноруючи нас, зачиняючи перед нами всі двері, вдаючи, ніби ми не існуємо. Кілька років я продавала з-під поли лотерейні білети в метро, доки про це не дізналися і не позбавили мене й цього заробітку. Більше жодної роботи мені знайти не вдалося. Живу відтоді з ласки сусідів.

– Ви не маєте сім’ї?

– У мене був син, але йому сказали, що його мати – комуняцьке лайно, і ось уже багато років я його не бачу.

Марія Луїса дивилася на журналіста з незрозумілим усміхом.

– Я можу щось зробити для вас, доньє Маріє Луїсо?

– Ви можете розповісти правду.

Вілахуана зітхнув.

– Сказати по щирості, я не знаю, чи зможу зробити це.

– У вас є діти?

– Четверо.

Вілахуана зустрівся очима з цією жінкою, якій жити лишилося обмаль. Сховатися від її погляду було нікуди.

– Зробіть це заради них. Заради них розкажіть правду. Коли зможете і як зможете. Але не дайте нам померти. Нас багато. Хтось мусить виступити від нашого імені.

Вілахуана кивнув. Марія Луїса простягнула йому руку, яку журналіст потиснув.

– Я зроблю все, що зможу, – сказав він.

Того вечора, коли Вілахуана вкладав до сну Ніколаса, син пильно подивився на нього, відчуваючи, що батькові думки блукають десь далеко в піднебессі.

– Тату?

– Що, синку?

– У мене запитання про слонів.

– Я слухаю тебе.

– Чому ти зробився журналістом? Мама каже, дідусь хотів, щоб ти став кимось іншим.

– Твій дідусь хотів, щоб я став адвокатом.

– Але ти його не послухався?

– Трапляються випадки, коли доводиться йти проти батькової волі. Але зайве й казати: тебе це не стосується ані тепер, ані в найближчому майбутньому.

– А чому?

– Бо деякі батьки – певна річ, не твій – не знають, що краще для їхніх дітей.

– Я маю на увазі: чому ти захотів стати журналістом?

Вілахуана стенув плечима.

– Мабуть, через мільйонні гонорари й нормований графік роботи.

Ніколас засміявся.

– Та ні, я серйозно. Чому?

– Не знаю, Ніко. Стільки часу вже спливло відтоді. Іноді, коли людина стає старшою, те, що колись здавалося їй очевидним, перестає таким бути.

– Але слони не забувають. Навіть якщо їм хочуть обтяти бивні.

– Гадаю, що ні.

– Отже…

Вілахуана, здаючись, кивнув головою.

– Щоб розказувати правду. Ось для чого я став журналістом.

Нікола замислився, зважуючи врочисту батькову відповідь.

– А що таке правда?

Вілахуана вимкнув світло й поцілував сина в чоло.

– Про це ти вже мусиш запитати маму.

Оповідь не має ні початку, ні кінця, лише двері, що впускають до неї.

Оповідь – це нескінченний лабіринт слів, образів і духів, викликаних для того, щоб виявити нам невидиму правду про нас самих. Оповідь – це, врешті-решт, бесіда між тим, хто її розповідає, і тим, хто слухає, але оповідач може розказати лише те, що дозволить йому його ремесло, а читач може прочитати лише стільки, скільки записано у нього в душі.

Це основна засада, на якій ґрунтується мистецтво виливання слів на папір, тому що коли гасне світло, стихає музика й зала порожніє, важить лише одне – міражні спогади, записані в театрі уяви, який міститься в голові у кожного читача. Це і ще надія, яку плекає кожен, хто береться за перо: щоб читач відчинив своє серце котрійсь із постатей, створених на папері, і дав їй часточку себе, щоб зробити безсмертною, бодай на кілька хвилин.

Сказавши це все з урочистістю значно більшою, ніж та, на яку, либонь, заслуговує ця нагода, я радше спущуся з небес на сторінки цієї книжки й попрошу люб’язного читача супроводити мене до кінця цієї історії і допомогти відшукати те, що найважче дається бідолашному оповідачу, заблуканому у своєму власному лабіринті, – двері до виходу.

Передмова до «Лабіринту духів» («Цвинтар забутих книжок», том IV) Хуліана КараксаВидавництво «Люм’єр», Париж, 1992.За редакцією Еміля де Розьєра Кастеллена

Книжка Хуліана

1

Я завжди знав, що одного дня сяду писати цю історію. Історію своєї родини й тої зачарованої Барселони, сповненої книжок, спогадів і таємниць, у якій я зростав і яка переслідувала мене все життя, хоча я й усвідомлюю, що це може бути лише сон про якесь казкове місце.

Мій батько, Даніель Семпере, намагався це зробити переді мною й витратив на свою спробу чи не всі молоді літа. Протягом багатьох років він вислизав зі спальні посеред ночі, коли гадав, що моя мати вже поринула в обійми Морфея, і спускався навшпиньках до книгарні, де зі свічкою зачинявся в підсобці. Там, озброєний дешевою авторучкою, він до світанку провадив нескінченну борню з сотнями аркушів паперу.

Мати ніколи не докоряла йому за це й удавала – як це часто робиться в подружньому житті, щоб утримати його на спокійних водах, – що нічого не помічає. Ця одержимість, одначе, непокоїла її майже так само, як і мене. Я вже навіть почав було побоюватися, що мій батько, подібно, як Дон Кіхот, потроху зсувається з глузду, лише в його випадку причиною цього стало не читання, а писання. Мати знала, що цей шлях він мусить пройти сам – не тому, що мав якісь літературні амбіції, а тому, що ця боротьба зі словами була його способом зрозуміти, хто він насправді, і таким чином віднайти спогади про свою матір, яку втратив, коли мав лише п’ять років, і повернути її дух.

Пригадую той день, коли я зненацька прокинувся перед світанком. Серце шалено калатало, а в грудях бракло повітря. Мені наснилося, що батько розчиняється в імлі і я втрачаю його назавжди. Уже не вперше я бачив цей сон. Я скочив із ліжка й кинувся сходами вниз до книгарні. Я знайшов батька в підсобці, перетворитися на пару він ще встиг, але під ногами його валялося море пожмаканого паперу. Пальці його були в чорнилі, а очі червоними. На столі перед ним лежав старий знімок дев’ятнадцятирічної Ізабелли, який – ми всі про це знали – батько завжди носив із собою через те, що боявся забути її обличчя.

– Я не можу, – пробурмотів він. – Я не можу повернути її до життя.

Насилу стримавши сльози, я поглянув батькові в очі.

– Я зроблю це за тебе, – сказав я. – Обіцяю.

Батько, у якого мої врочисті заяви зазвичай викликали усмішку, обійняв мене. Випустивши з обійм і усвідомивши, що я говорив серйозно, він простягнув мені свою ручку.

– Тоді тобі знадобиться ось це. Бо я вже й не знаю, яким кінцем писати…

Я оглянув це незугарне письмове приладдя й поволі похитав головою.

– Я писатиму на машинці, – заявив я. – На «ундервуді», виборі професіоналів.

Цей «вибір професіоналів» я бачив у газетному оголошенні, і він мене неабияк вразив. Хто б міг подумати! Виявляється, щоб зі звичайного писаки, який базграє папір у вихідні, перетворитися на професійного письменника, досить лише придбати цю махиню завбільшки й завважки з паротяг. Моя заява про наміри заскочила батька зненацька.

– То ти хочеш стати професійним письменником? Із «ундервудом» і всім іншим?

«Коли вже так, то з кабінетом на горішньому поверсі готичного хмарочоса, пачкою імпортних цигарок, склянкою сухого мартіні в руці й музою, що сидить на колінах у дорогій білизні, нафарбована криваво-червоною помадою», – відразу запропонувала моя ліва півкуля мозку. Так я собі уявляв на той час професійних письменників, принаймні тих, що писали детективні романи, які поглинали мій сон і душу. Одначе, попри великі надії, що вирували в моїй голові, від мене не сховалися ті ледь помітні нотки іронії, що прослизнули в лагідному тоні мого батечка. Якби йому заманулося ставити під сумнів моє покликання, миром це не скінчилося б.

– Авжеж, – сухо відповів я. – Як Хуліан Каракс.

«Як тобі це?» – подумав я.

Батько здійняв брови. Мої слова його вочевидь спантеличили.

– А звідки ти знаєш, як пише Каракс? Та й узагалі, звідки ти знаєш, хто він?

Я зробив таємничу міну, якою користався тоді, коли хотів показати, що мені відомо більше, ніж усі гадають.

– Знаю, та й годі, – невизначено відказав я.

Ім’я Хуліана Каракса завжди вимовляли пошепки за зачиненими дверима й зі стурбованими обличчями, подалі від дитячих вух, немовби йшлося про котрусь із тих пляшечок із наліпкою, на якій зображено череп із двома перехрещеними кістками. Мої батьки навіть не підозрювали, що у віці восьми років, риючись у верхній шухляді кухонної шафи, до якої діставався, ставлячи стілець на дерев’яну скриню, я виявив сховане за двома бляшанками кампродонського печива (яке я все ум’яв) і пляшкою мускатного вина (від якої у ніжному віці дев’яти років я мало не впав у алкогольну кому) зібрання творів Хуліана Каракса, перевиданих другом нашої сім’ї, доном Ґуставо Барсело.

Коли мені виповнилося десять років, я прочитав їх усі щонайменше двічі, і хоча, певна річ, небагато з них зрозумів, ця проза, виткана зі світла, полонила мене й запалила мою уяву образами, світами й персонажами, яких я не забуду до кінця свого життя. Дійшовши до такого рівня чуттєвої інтоксикації, я поклав собі навчитися Караксового ремесла, мистецтва оповіді, і стати найвидатнішим послідовником його діла. Однак я здогадувався, що для цього мені спершу треба з’ясувати, хто він і чому мої батьки завжди так пильнували, щоб я не дізнався про його існування.

На щастя, мій названий дядько, Фермін Ромеро де Торрес, не поділяв інформаційної політики моїх батьків. На той час Фермін уже не працював у книгарні. Він часто нас навідував, але його нове місце праці завжди оточувала аура таємничості, яку ані він сам, ані будь-хто з моєї родини не хотів розвіяти. Утім, щодо одного жодних сумнівів не виникало: хай якою була нова робота Ферміна, вона лишала йому багато часу для читання. Серед останніх прочитаних ним книжок було чимало підручників із антропології, на основі яких він сформулював різноманітні спекулятивні теорії, практичне застосування яких, за словами Ферміна, допомогло йому уникнути ниркових кольок і полегшило виведення з сечового міхура каменя завбільшки з кісточку мушмули (sic).

Одна з цих своєрідних теорій стверджувала, що знання, нагромаджені протягом століть завдяки старанням археологів і судмедекспертів, дають змогу зробити висновок, що за тисячоліття начебто еволюції людство не спромоглося на жодні здобутки, окрім як позбутися частини волосяного покриву, удосконалити плавки й винайти нові способи видобування вогню. Із цього, невідь-яким чином, випливала друга частина теореми, що звучала приблизно так: уся ця недоеволюція безсила перед простим фактом: що більше ти намагатимешся приховати щось від дитини, то наполегливіше вона прагнутиме це знайти, байдуже, йде мова про ласощі чи про листівку з безсоромними танцюристками кабаре, що демонструють свої принади.

– І це добре, що так є, адже того дня, коли згасне іскорка цікавості й молодь задовольнятиметься будь-якою оправленою в сухозлітку нісенітницею, яку намагаються їй втелющити перебіжні гендлярі – чи то мініатюрний електроприлад, чи то нічний горщик на батарейці, – і перестане бачити далі своєї дупи, то ми повернемося до кам’яної доби.

– Це буде якийсь апокаліпсис, – сміявся я, козиряючи слівцем, якого навчився від Ферміна й за яке він мене завжди нагороджував «Суґусом».

– Оце мені подобається, – казав Фермін. – Доки не перевелися парубійки в коротких штанцях, які тямлять уживати таких доладних грецизмів, надія є.

Може, це сталося через згубний Фермінів вплив, а може, завдяки вивертам, що їх я навчився з усіх тих гостросюжетних романів, які поглинав, наче зацукрований мигдаль, – хай там як, а невдовзі загадка особистості Хуліана Каракса й того, чому батьки вирішили назвати мене на його честь, потроху стала розвіюватися внаслідок моєї схильності складати докупи частинки пазла, вихоплювати уривки потайних розмов, ритися в заборонених шухлядах і, насамперед, читати всі ті пописані аркуші паперу, що мали би, як наївно гадав мій батечко, мирно спочивати у відрі на сміття. А там, куди не сягали мої вивідницькі й дедукційні таланти, на допомогу приходив Фермін та його потайні інформаційні довідки, які дали мені ключі до розгадки цієї таємниці й дозволили поєднати різні сюжетні лінії докупи.

Того ранку мій батько – наче йому бракувало клопоту – дізнався дві неприємні новини: по-перше, що його десятилітній син хоче стати «професійним» літератором і, по-друге, що він у курсі всієї тієї купи таємниць, які батько, керуючись найпевніше почуттям сорому, намагався з незапам’ятних часів приховати від нього. До його честі, слід зазначити, що сприйняв він усе це достойно: замість горланити, погрожуючи мені інтернатом чи працею в каменярні, бідолаха лише дивився на мене, не знаючи, що сказати.

– Я гадав, що ти захочеш стати книгарем, як я, як твій дідусь, а перед ним мій дідусь, як майже всі Семпере з давніх-давен…

Бачачи, що заскочив його непідготовленим, я вирішив укріпити свої позиції.

– Ні, я буду письменником. До того всього ще й романістом. А це ж найгірше, хіба ні?

Я гадав, що останній жарт розрядить атмосферу, але батькові вочевидь було не до сміху. Він схрестив руки на грудях, відкинувся на спинку стільця й обережно дивився на мене. Щеня показувало вибрики, які йому не подобалися. «Ласкаво просимо до батьківського клубу, – подумав я. – Для цього дітей і приводять у цей світ».

– Твоя мати завжди мені це казала, але я гадав, що вона це робить, щоб ушпигнути мене.

Ще одне очко на мою користь. Те, що моя паніматка колись помилиться бодай у чомусь, є так само малоймовірним, як те, що Судний день припаде на День побиття немовлят. З дитинства маючи алергію до визнання поразки, батько далі сидів у своїй позі, із застережливим виразом на обличчі, і я побоювався, що зараз він візьметься переконувати мене покинути думку стати письменником.

– У твоєму віці я теж думав, що в мене є хист до письменства, – почав він.

Я бачив, як катастрофа наближається, наче охоплений полум’ям метеорит. Я мусив її негайно зупинити, інакше мені довелося б вислухати нудне казання про небезпеки, які чигають на того, хто збирається присвятити своє життя літературі, що (як це я часто чув від не одного голодного автора, які навідувалися до книгарні і яких доводилося обслуговувати в кредит, а часом навіть підгодовувати) плекає до своїх відданих послідовників такі самі почуття, як самиця богомола до свого самця. Поки батько не розпалився, я обвів мелодраматичним поглядом розкидані по підлозі аркуші, а потім мовчки вп’яв очі в нього.

– Як каже Фермін, розумним людям властиво помилятися, – визнав він.

Тут я усвідомив, що мій контраргумент провадив просто до тези, на яку спирався батько, а саме: що ми, Семпере, не маємо в крові таланту до письменства і що літературі з таким самим успіхом можна служити як книгар, не впадаючи в руїну й не занурюючись до темної безодні. Глибоко в душі я підозрював, що мій добрий батечко має цілковиту слушність, і тому перейшов до оборони. У словесній суперечці ніколи не слід віддавати ініціативу опонентові, а тим паче тоді, коли він має всі шанси, щоб виграти.

– Фермін радше каже, що розумні люди іноді помиляються і завжди визнають свої помилки, тимчасом як дýрні помиляються весь час, але ніколи не визнають цього і вважають, що тільки вони мають рацію. Це називається Архімедовим принципом сполученої недоумкуватості.

– Он як?

– Саме так. Згідно з ним, недоумок – це істота, яка ніколи не змінить своєї думки, – перейшов я в наступ.

– Я бачу, ти зробився послідовником Фермінового вчення.

– А хіба він не має рації?

– Що він має, то це надмірну схильність до виголошення сумнівних наукових концепцій.

– А що це значить?

– Те, що він забагато патякає.

– До речі, про патякання. Він також казав мені, що ти маєш мені дещо показати, коли настане час.

Батько миттєво розгубився. Увесь його запал до напучування розвіявся, як дим, а сам він немовби захитався, не знаючи, звідки прийде наступний удар.

– Що, він сказав, я маю тобі показати?

– Щось, пов’язане з книжками. І з мерцями.

– Мерцями?

– Не знаю, він казав щось про цвинтар. На цвинтарі ж мають бути мерці, я думаю?

Насправді ж я собі міркував, що вся ця справа якось пов’язана з Караксом, який у мене асоціювався саме з цими двома речами: книжками й смертю. Батько замислився на якусь хвилю. Відтак очі його зблиснули, як це траплялося завжди, коли йому щось спадало на думку.

– Гадаю, тут Фермін таки справді може мати слушність, – визнав він.

Я відчув, як десь війнуло солодким запахом перемоги.

– Ну, біжи нагору й одягнися, – сказав батько. – Але гляди, не розбуди матері.

– Ми кудись ідемо?

– Це таємниця. Я покажу тобі те, що змінило моє життя і, можливо, змінить твоє.

Тут я збагнув, що втратив ініціативу й ролі помінялися.

– Так рано?

Батько знову всміхнувся й підморгнув мені.

– Деякі речі можна побачити лише в сутіні.

2

Того дня, на світанку, батько вперше відвів мене до Цвинтаря забутих книжок. Була осінь 1966 року, і дрібний дощик помережив Ла-Рамблу маленькими калюжами, що зблискували, коли ми проходили повз них, наче мідяні сльози. Імла, що так часто снилася мені, супроводжувала нас, однак підняла своє запинало, щойно ми ступили на вулицю Арко-дель-Театро. Перед нами відчинилася ущелина, сповнена тіней, з-посеред яких невдовзі виринув величезний палац зі зчорнілого каменю. Батько постукав дверним молоточком у формі голови чортика. На мій подив, відчинив нам не хто інший, як Фермін Ромеро де Торрес, який, побачивши мене, в’їдливо посміхнувся.

– Нарешті, – сказав він. – А то через ці всі секрети я собі виразку шлунку заробив.

– То ти тепер тут працюєш, Ферміне? – зацікавлено запитав я. – Це якась бібліотека?

– Щось таке, тільки коміксів тут малувато… Що ж, проходьте.

Фермін провів нас вигнутим коридором, стіни якого були розмальовані фресками з янголами та казковими істотами. Годі й казати, що на ту мить я вже поринув у транс, не відаючи того, які дива на мене чекали далі.

Коридор привів нас до велетенської склепінчастої зали, що линула в безмежжя, залита каскадами бентежного світла. Я підвів погляд, і перед моїми очима, немовби народившись із марева, постав лабіринт. Вежа здіймалася вгору нескінченною спіраллю й видавалася рифом, об який розбилися всі бібліотеки світу. Роззявивши рот, я поволі наближався до цього замку, зведеного з усіх книжок, будь-коли написаних. Я почувався так, немовби потрапив на сторінки однієї з історій Хуліана Каракса, і боявся ступити крок: мені здавалося, що тоді все видиво перетвориться на порох і я прокинуся у своїй спальні. Батько став поруч мене. Я поглянув на нього й узяв за руку, щоб переконатися, що не сплю і що це місце справжнє. Батько всміхнувся до мене.

– Ласкаво просимо до Цвинтаря забутих книжок, Хуліане.

Знадобилося чимало часу, щоб моє серце перестало калатати, як навіжене, і я знову відчув силу тяжіння. Коли я заспокоївся, батько прошепотів до мене в сутіні:

– Це таємне місце, Хуліане, святилище. Кожна-кожнісінька книжка, яку ти бачиш перед собою, має душу. Душу того, хто її написав, душі тих, хто її читав, хто жив цією книжкою, мріяв про неї. Щоразу, коли книжка переходить до нових рук, щоразу, коли хтось пробігає очима по її сторінках, дух її зростає і міцніє. Багато років тому, коли мій батько вперше привів мене сюди, це місце вже тоді було давнім. Можливо, таким самим давнім, як Барселона. Ніхто достеменно не знає, скільки років існує Цвинтар забутих книжок і хто його заснував. Я скажу тобі те, що почув колись від свого батька: коли зникає бібліотека чи зачиняється книгарня, коли якась книжка приречена на забуття, ті з нас, кому відоме це місце, його охоронці, слідкують, щоб вона потрапила саме сюди. У цьому місці книжки, яких більше ніхто не пам’ятає, книжки, що загубилися в часі, живуть вічно, чекаючи на той день, коли потраплять до рук нового читача, коли в них ввійде новий дух. У книгарнях люди купують і продають книжки, але насправді книжки не мають хазяїна. Кожна книжка, яку ти бачиш тут, колись була чиїмось найкращим другом. Тепер у них є тільки ми, Хуліане. Як гадаєш, ти зможеш дотримати цієї таємниці?

Мій погляд губився в чарівному світлі неосяжної будівлі. Я кивнув, і батько всміхнувся. Фермін подав мені склянку води й запитально глянув на мене.

– Хлопчина знає правила? – звернувся він до батька.

– Я саме збирався йому все пояснити, – відказав той.

І батько розповів мені про правила й обов’язки, яких повинен дотримуватися кожен, хто вступає до таємного братства Цвинтаря забутих книжок, а також про можливість обрати одну книжку, щоб стати її довічним охоронцем.

Слухаючи його, я замислився, чи, бува, не існує якоїсь прихованої причини, чому батько обрав саме цей день, щоб вразити мої очі й уяву цим видовищем. Може, хапаючись за соломинку, добрий книгар сподівався, що побачене місто сотень тисяч покинутих книжок, забутих життів, думок і світів видасться мені втіленням того майбутнього, що чекатиме на мене, якщо я й далі вперто триматимуся думки одного дня заробляти собі на життя писанням книжок. Якщо батьків намір справді був таким, то видовище це справило на мене цілком протилежне враження. Моє покликання, що доти було лише дитячою мрією, того дня міцно вкорінилося в моєму серці. І жодні доводи, чи то батька, чи то будь-кого іншого, не змогли б переконати мене змінити думку.

Гадаю, що сама доля вирішила замість мене.

Під час своєї довгої подорожі коридорами лабіринту я вибрав книжку під назвою «Кармазинова туніка», що належала до циклу романів «Місто проклятих» авторства такого собі Давида Мартіна, про якого я ніколи раніше не чув. Можливо, краще сказати, що книжка сама вибрала мене, тому що, коли я зрештою зупинив погляд на її обкладинці, мені видалося, що цей примірник уже давно чекає на мене, мовби знаючи, що одного дня на світанку я прийду по нього.

Коли я нарешті вийшов із лабіринту, батько глянув на твір, який я тримав у руках, і пополотнів. На мить мені здалося, що він зараз знепритомніє.

– Де ти знайшов цю книжку? – пробелькотів він.

– На столі в одній із зал… Вона стояла на видноті, немовби хтось зумисне хотів, щоб я звернув на неї увагу.

Батько з Ферміном обмінялися непроникними поглядами.

– Щось негаразд? – запитав я. – Вибрати іншу?

Батько похитав головою.

– Це доля, – пробурмотів Фермін.

Я усміхнувся, схвильований. Я був такої самої думки, хоча достеменно не знав чому.

Решту тижня я провів, наче в трансі, читаючи пригоди, про які розповідав Давид Мартін, насолоджуючись кожною сценою, немовби дивився на велике полотно, що довше приглядаєшся до якого, то більше подробиць бачиш. Батько ж своєю чергою поринув у власний світ ілюзій, хоча цього разу його тривоги, схоже, ніяк не були пов’язані з письменництвом.

Як багато чоловіків у його віці, мій батько на той час почав усвідомлювати, що вже не молодий, і часто повертався до подій своєї юності, замислюючись над запитаннями, відповідей на які він не знайшов і досі.

– Що коїться з татом? – якось я запитав матері.

– Нічого. Просто він дорослішає.

– Я гадав, він уже дорослий.

Мати зітхнула й терпляче пояснила:

– У вас, чоловіків, так завжди.

– Я швидко подорослішаю, і тобі не доведеться хвилюватися.

Мама всміхнулася.

– Не поспішай, Хуліане. Життя саме про це потурбується.

Під час однієї зі своїх таємничих подорожей до власних надр батько вирушив на пошту й повернувся звідти з пакунком із Парижа. У пакунку була книжка, що називалася «Янгол імли». Будь-що, пов’язане з янголами і млою, задовольняло всі критерії, щоб привернути мою увагу, тож я вирішив дізнатися більше, надто коли помітив, як батько змінився на обличчі, коли розгорнув пакунок і побачив обкладинку книжки. Мені вдалося довідатися, що йдеться про роман, написаний якимось Борисом Лораном, і це, як виявилося, був псевдонім самого Хуліана Каракса. Книжка містила присвяту, через яку мати розплакалася, хоч була й не з тих, у кого очі на мокрому місці, а батько переконався в тому, що доля міцно тримає нас за деяке місце. Яке саме, батько не сказав, але я здогадувався про делікатний характер цього місця.

Мушу визнати, що, попри все, найбільше здивованим виявився я сам. Чомусь я завжди гадав, що Каракс помер ще в незапам’ятні часи (історичний період, який охоплював усі ті події, що сталися до мого народження). Я завжди думав, що Каракс – це один із багатьох привидів минулого, що чаїлися в тому зачарованому замку, яким була офіційна пам’ять моєї родини. Те, що я помилявся і що Каракс, живий і здоровий, пописує собі в Парижі, стало для мене справжнім об’явленням.

Погладжуючи сторінки «Янгола імли», я зненацька збагнув, що повинен робити. Так народився план, що мав допомогти мені виконати своє призначення, яке, вирішивши навідатися до моєї домівки, спричинило багато років по тому появу цієї книжки.

3

Життя мчало на крейсерській швидкості, маневруючи, як зазвичай, між відкриттями й ілюзіями і не надто зважаючи на своїх пасажирів, що теліпалися десь на приступці. У мене було два дитинства: одне доволі звичайне (якщо таке взагалі існує) – те, що бачили інші, і друге уявне, яким жив я. У мене було чимало добрих друзів, переважно книжок. У єзуїтській школі я нудився страшенно і скоро взяв за манеру під час уроків літати в хмарах, – звичка, якої не можу позбутися й досі. Мені поталанило натрапити на кількох хороших учителів, які ставилися до мене з терплячістю, усвідомлюючи, що моя інакшість не означає нічого поганого і боротися з нею не потрібно. У світі є багато різних дітей, і коли-не-коли трапляється навіть Хуліан Семпере.

Цілком імовірно, що читаючи в чотирьох стінах книгарні, відвідуючи бібліотеки за власним бажанням і слухаючи Ферміна, який завжди мав напоготові якусь теорію, пораду або практичне застереження, я дізнався про світ більше, ніж за всі роки свого навчання.

– У школі кажуть, що я дивакуватий, – зізнався я Фермінові одного дня.

– Знайшов, чим перейматися! Непокоїтися будеш тоді, коли тобі скажуть, що ти нормальний.

На щастя, чи на нещастя, ніхто ніколи такого мені не сказав.

Гадаю, що моя юність становить собою не лише біографічний інтерес, адже принаймні частину її я прожив так, наче був несповна розуму. Мої рожеві мрії і прагнення будь-що стати лицарем пера набирали сили. Хоча їх, мушу визнати, і було дещо підкориговано, коли з плином часу я почав розбиратися в тому, як функціонує механізм світу. Напівдорозі я усвідомив, що мрії мої зіткані з неможливого, але ж якщо відступати з поля бою ще до початку битви, війни ніколи не виграєш.

Я далі вірив, що одного дня боги Парнасу таки змилосердяться наді мною й дозволять навчитися оповідати історії. А тим часом я громадив запаси сировини, чекаючи на день, коли зможу відкрити власну фабрику снів і кошмарів. Потроху, правдами й неправдами, я з неабиякою наполегливістю збирав усе, що стосувалося історії моєї сім’ї, її численних таємниць і сюжетних переплетінь, що становили маленький всесвіт родини Семпере, уявну оповідь про який я назвав «Сага про Цвинтар забутих книжок».

Окрім вивідування про мою родину всього, що можна було вивідати, а також того, що опиралося моїм пізнавальним спробам, у мене на той час було дві пристрасті: одна магічна й ілюзорна – читання, і друга, земна й цілком очевидна – підліткові закоханості.

Що стосується моїх літературних амбіцій, то похвалитися мені було нічим. Тими роками я написав силу-силенну нікудишніх повістей, які померли напівдорозі, сотні оповідань, театральних п’єс, радіовистав і навіть віршів, яких ніхто не читав. І слава Богу, що не читав. Мені досить було прочитати їх самому, щоб зрозуміти, як багато мені ще треба навчитися і як мало я просунувся вперед, попри все те бажання й завзяття, з яким брався до справи. Я читав і перечитував без спочинку книжки Каракса та тьми-тьмущої інших письменників, яких брав у батьківській книгарні. Я намагався розібрати їхні твори на складові, наче це був радіоприймач або двигун від «ролс-ройса», сподіваючись таким способом збагнути їхню будову, те, як вони працюють і навіщо.

Колись я прочитав у газеті статтю про японських інженерів, які працюють, застосовуючи метод так званої «оберненої інженерії». Я дізнався, що ці працьовиті японці розбирають механізм на найдрібніші деталі, аналізують функції кожної з них, динаміку з’єднання і внутрішну будову цього приладу, щоб таким чином виснувати математичну основу його функціонування. Брат моєї матері – інженер, що працює в Німеччині, тож я гадав, що у мене в генах мало би бути щось, що дозволило б мені вчинити те саме з книжкою, чи то пак з оповіддю.

Щодня я дедалі більше переконувався, що добра література має дуже мало, а то й зовсім нічого спільного з такими дріб’язковими й химерними речами, як «натхнення» або «потреба щось розповісти». Значно важливішими були інженерія мови, архітектура розповіді, фактура тексту, кольори й відтінки, вжиті для його побудови, змалювання образів і музика, яку витворює оркестр слів.

Друге моє захоплення, що за своєю вагою було чи не першим, могло дати багатий матеріал для комедії, місцями переходячи у фарс. Траплялося, я щотижня закохувався в нову дівчину, і, озираючись із висоти прожитих літ, не раджу повторювати мій досвід. Я закохувавсь у погляд, у голос, а найпаче в те, що вимальовувалося під обтислими вовняними сукенками, які дівчата носили в мій час.

– У тебе не кохання, а лише пал, – давав визначення Фермін. – З погляду хімічних процесів відрізнити одне від іншого в твоєму віці неможливо. Мати природа потребує тих штучок, щоб знову залюднити планету, і для цього впорскує юнацтву в кров кінську дозу гормонів і дурості, отримуючи таким чином гарматне м’ясо, готове розмножуватися, як кролики, водночас віддаючи себе на жертву в ім’я гасел, які виголошують банкіри, священики й революціонери-фанатики, яким потрібні ідеалісти, щоб світ не міг еволюціонувати й завжди лишався тим самим.

– Але ж, Ферміне! Що це все має до сердечних поривів?

– Ось тільки не треба цього, цю пісню ми вже добре знаємо. Серце – це орган, який качає кров, а не сонети. Якщо пощастить, трохи крові доходить і до голови, але здебільшого вона зупиняється в череві, а в твоєму випадку в соромітних органах, які, якщо не будеш обачним, замінятимуть тобі головний мозок аж до двадцять п’ятої весни твого життя. Не пускай свої тестикули до штурвала, і прибудеш безпечно до порту. Дурій далі, і не зглядишся, як життя спливе пусто-дурно.

– Амінь.

Мій вільний час минав поміж романами в під’їздах, більше чи менше вдалими дослідженнями під блузками й спідницями на останньому ряді котрогось із місцевих кінотеатрів, танцями в «Ла Паломі» і прогулянками молами за ручку з черговим коханням вихідного дня. Я не вдаюся в подробиці, адже нічого, про що варто було б оповісти, не сталося, доки мені не виповнилося сімнадцять років і я не зіштовхнувся з дівчиною на ім’я Валентина. Кожен поважний мореплавець має спіткати на своєму шляху айсберг; моїм айсбергом стала Валентина. Вона була старша за мене на три роки (які на практиці перетворювалися на всі десять) і на кілька місяців увела мене в стан прострації.

Я познайомився з нею одного осіннього дня у старій Французькій книгарні, що на проспекті Ґрасія, куди я зайшов, щоб сховатися від дощу. Вона стояла спиною до мене. Щось змусило мене підійти й скинути на неї краєм ока. Дівчина гортала «Тінь вітру» Хуліана Каракса, а що тоді я чувся непереможним, то наважився підступити ближче й розтулити рота.

– Я теж читав цю книжку, – мовив я, демонструючи рівень інтелекту, який не лишав жодного сумніву в правильності Фермінових теорій.

Дівчина глянула на мене смарагдово-зеленими очима, гострими, як шпички, і кліпнула так повільно, що мені здалося, ніби час зупинився.

– Що ж, рада за тебе, – відповіла вона, поклала книжку на полицю, обернулася й рушила до виходу.

Я побуряковів і на кілька секунд наче вріс у підлогу. Коли здатність рухатися повернулася до мене, я схопив книжку з полиці, кинувся до каси, заплатив і вибіг на вулицю, сподіваючись, що мій айсберг не поринув назавжди під воду.

Зі сталево-сірого неба падали краплі завбільшки з перлини. Я наздогнав її на світлофорі, коли вона, байдужа до дощу, чекала зеленого світла, щоб перейти на другий бік вулиці Росельйон.

– Мені викликати поліцію? – запитала вона, навіть не дивлячись на мене.

– Сподіваюся, такої потреби не виникне. Я Хуліан.

Валентина зітхнула й обернулася, знову вп’явши в мене свої проникливі очі. Я всміхнувся, як ідіот, і простягнув їй книжку. Дівчина вигнула брови, але, повагавшись якусь мить, узяла подарунок.

– Ще один Хуліан? У вас якесь братство чи що?

– Мої батьки назвали мене на честь автора цієї книжки, він був їхнім другом. Це найкраще, що я читав у своєму житті.

Мою долю, як це зазвичай трапляється в таких випадках, вирішили зовнішні обставини. Зненацька блискавка посріблила фасади будинків на проспекті Ґрасія, а над містом розлігся неприязний гуркіт грому. Перш ніж Валентина встигла послати мене до дідька чи викликати поліцію, я вистрілив свій останній набій.

– Десять хвилин. Кава. Якщо за десять хвилин мені нічого не вдасться, я розчинюся в повітрі і ти ніколи більше мене не побачиш. Обіцяю.

Валентина дивилася на мене, вагаючись і ледве тамуючи усміх. У всьому, що сталося, винен дощ.

– Згода, – сказала вона.

А я-то гадав, що моє життя змінилося того дня, коли я вирішив стати письменником.

Валентина мешкала сама в надбудованому приміщенні на вулиці Провансу. Звідти можна було споглядати всю Барселону, що я робив рідко, адже волів споглядати Валентину в різних стадіях роздягнутості, до яких постійно намагався її довести. Її мати була нідерландкою, а батько – відомим барселонським адвокатом, чиє прізвище чув навіть я. Коли він помер, мати Валентини забажала повернутися на свою батьківщину, але дівчина, на той час уже повнолітня, вирішила лишитися в Барселоні. Вона володіла п’ятьма мовами й працювала в заснованій її батьком адвокатській конторі, де перекладала позовні заяви у справах на мільйони між великими компаніями й родинами, що протягом чотирьох поколінь займали почесну ложу в театрі «Лісео». Коли я одного разу запитав її, що вона хоче робити в цьому житті, Валентина подивилася на мене тим своїм поглядом, який завжди мене обеззброював, і відповіла: «Подорожувати».

Валентина була першою людиною, якій я дозволив прочитати свої скромні проби пера. Виявилося, що ніжність і чулість вона приберігала для інших, прозаїчніших, вимірів наших стосунків. Тож коли потрібно було висловити думку про мої перші кроки в царині літератури, вона зазвичай казала, що з Караксом у мене, крім імені, немає нічого спільного. Що в глибині душі я був згодний, то не тримав зла на неї. Я вірив, що ніхто в світі краще за неї не зрозуміє той план, який я виношував багато років, і, мабуть, саме тому одного дня, коли почувався готовим до добрячої прочуханки, я повідомив Валентині, щo маю на думці вчинити, коли мені виповниться вісімнадцять років.

– Сподіваюся, не освідчитися мені? – зауважила Валентина.

Мабуть, я мав би здогадатися, на що натякає мені доля, адже все важливе між мною і Валентиною починалося з дощу, який або насідав мені на п’яти, або шкрябав у шибки. Того разу було так само.

– То який у тебе план? – зрештою запитала вона.

– Написати історію моєї родини.

Ми були разом уже майже рік – якщо тільки про ту низку вечорів, які ми проводили на простирадлах у її квартирі-студії попід хмарами, можна сказати «були разом», – і попри те, що я вивчив напам’ять її шкіру, я досі не знав, як тлумачити її мовчання.

– І? – запитала вона.

– Ти вважаєш, цього замало?

– Кожен має родину. І кожна родина має якусь історію.

Із Валентиною завжди було так: хай що б це не було, усе доводилося здобувати тяжкою працею. Вона відвернулася від мене, і я, промовляючи до цих оголених плечей бездоганної форми, вперше висловив уголос той намір, який уже багато років крутився в моїй голові. То не була якась видатна промова, але мені потрібно було почути це з власних вуст, щоб самому повірити.

У мене вже був початок – назва. «Цвинтар забутих книжок». Багато років я носив із собою порожній зошит, на обкладинці якого кучерявими літерами було старанно виведено:

ЦВИНТАР ЗАБУТИХ КНИЖОК

Роман у чотирьох томах

Автор

Хуліан Семпере

Одного дня Фермін заскочив мене зненацька з ручкою в руці, коли я сидів, втупившись у першу порожню сторінку зошита. Глянувши на обкладинку, він видав звук – щось середнє між бурчанням і пердінням – і прорік:

– Горе тим, чиї мрії зіткані з пера й чорнила, їх бо спіткає чистилище пихи й розчарувань.

– Чи не було б ваше добродійство таким ласкавим перекласти цей високохмарний афоризм на людську мову? – запитав я.

– Коли бачу дурість, на мене завжди находить біблійний настрій, – відказав Фермін. – Це ж ти у нас збираєшся бути письменником. Ось і проведи семантичний аналіз самостійно.

За моїми підрахунками цей magnum opus [155], витвір моєї розпаленої юної уяви, досягне гігантських розмірів, а важити буде близько п’ятнадцяти кілограмів. Я вимріяв, що ця оповідь мала бути поділена на чотири пов’язані між собою частини, які служили б чимось на кшталт дверей до лабіринту історій. Читачеві, що простує сторінками твору, його побудова мала б скидатися на матрьошку, коли з кожної історії виникає наступна, а з тої – ще одна і так далі.

– Це більше схоже на інструкцію, як зібрати з конструктора електропоїзд.

Моя мила Валентина – завжди така прозаїчна.

– Щось спільне з конструктором тут справді є, – визнав я.

Я намагався не соромитися, виголошуючи перед нею цю гучну заяву про наміри, адже цей план я старанно, літера за літерою, уклав у віці шістнадцяти років і вирішив, що половину роботи виконано. Те, що я нахабно запозичив ідею з роману, який подарував Валентині того дня, коли ми познайомилися, себто з «Тіні вітру», турбувало мене найменше.

– Хіба Каракс не написав уже такої книжки? – запитала Валентина.

– Усе в цьому житті вже хтось робив раніше, принаймні те, що варто було робити, – відказав я. – Штука в тому, щоб спробувати зробити краще.

– І тут на сцені з’являєшся ти з усією своєю скромністю молодості.

Уже призвичаєний до відер крижаної води, якими частував мене мій обожнюваний айсберг, я продовжив розповідь із рішучістю солдата, який, волаючи на всю горлянку, вистрибує з шанця й біжить на кулеметний вогонь.

Згідно з моїм досконалим планом, перший том зосередиться на історії читача, а саме мого батька, і на тому, як він у свої юні літа відкриває для себе світ книжок, а заразом і життя, через написаний невідомим автором таємничий роман, що містить незліченні загадки й таємниці, від яких відвисає щелепа. Усе це мало стати підвалиною, на якій кількома помахами пера постане роман, що поєднував би всі літературні жанри, можливі й неможливі.

– А також лікував грип і застуду, – додала Валентина.

Другий том, просякнутий хворобливим і лиховісним присмаком, мав би стати викликом доброзвичайним читачам, розповідаючи моторошні перипетії життя проклятого письменника – образ, списаний безпосередньо з Давида Мартіна, – який від першої особи пові́дає, як стратився розуму, й потягне нас за собою в безодню власного безумства. Це буде оповідач, вартий довіри не більше, ніж Князь пекла, який теж з’явиться на сторінках цього твору. А може, й ні, тому що це все гра, у якій саме читач має зібрати докупи цю крутиголовку й вирішити, яку власне книжку він читає.

– А якщо читач не захоче бавитися в цю гру й утече від тебе?

– Однаково варто спробувати, – відказав я. – Обов’язково знайдеться хтось, хто захоче.

– Письменництво – ремесло для оптимістів, – зробила висновок Валентина.

Третій том, якщо, звісно, читач переживе перші два й не пересяде до іншого трамвая в напрямку до щасливого фіналу, мав би вихопити нас із пекельної безодні й запропонувати історію виняткового персонажа, офіційного голосу й сумління історії, так би мовити. Себто мого названого дядечка, Ферміна Ромеро де Торреса. Його розповідь у дусі крутійського роману покаже нам, як він став тим, ким став, а його численні незгоди в найтемніші роки нашого століття виявлять сюжетні лінії, що пов’язують усі частини лабіринту.

– Принаймні тут посміємося.

– Так, Фермін про це подбає, – погодивсь я.

– І як це все неподобство закінчується?

– Феєрверками, великим оркестром і роботою театральної машинерії на повну потужність.

Четверта книжка, хворобливо велетенських розмірів, припахчена парфумами всіх попередніх частин, нарешті мала би привести нас до самого осердя таємниці, а всі загадки буде розгадано моїм улюбленим темним янголом, Алісією Ґріс. На сторінках саги з’являться герої й негідники, міститиме вона також тисячі тунелів, крізь які читач зможе досліджувати калейдоскопічний сюжет, подібний до того марева перспектив, що відкрилося мені того дня, коли батько відвів мене до Цвинтаря забутих книжок.

– А ти в книжці не з’явишся? – запитала Валентина.

– Лише насамкінець, і то зовсім трішки.

– Оце ти в нас скромник!

Із її тону я здогадався, яке наступне запитання чекає на мене.

– Єдине, чого я не розумію, це те, чому б тобі замість розповідати стільки про цю історію, просто не написати її?

За останні кілька років я ставив собі це саме запитання не одну тисячу разів.

– Тому що, коли я розповідаю про неї, це допомагає мені краще її уявити. А головним чином тому, що не вмію цього зробити. Звідси і мій план.

Валентина обернулася і збентежено поглянула на мене.

– Я гадала, що це і є твій план.

– Це моя мета. План полягає в іншому.

– І в чому ж?

– Щоб цю книжку замість мене написав Хуліан Каракс, – зізнався я.

Валентина свердлила мене поглядом, здатним надірявити вентиляційних отворів у душі.

– І чому він мав би це зробити?

– Бо це, власне кажучи, його історія також. Історія його родини.

– Як мені відомо, Каракс живе в Парижі.

Я кивнув. Валентина приплющила очі. Холодна й розумна, моя кохана Валентина.

– Тобто твій план полягає в тому, щоб поїхати до Парижа, відшукати Хуліана Каракса – якщо він досі живий – і переконати його, щоб він написав від твого імені три тисячі сторінок історії, яка очевидно така важлива для тебе?

– Приблизно так, – визнав я.

Я всміхнувся до неї, чекаючи на прочуханку. Я гадав, що зараз вона скаже, що я не при тямі, назве наївним дурником чи фантазером. Я був готовий до будь-яких звинувачень, окрім того, яке дістав і на яке справді заслуговував.

– Ти боягуз.

Валентина встала, позбирала свої речі й одягнулася перед вікном. Відтак, не дивлячись на мене, запалила цигарку й утупила погляд у далечінь над залитими дощем дахами Ашямпли.

– Залиш мене, – сказала вона.

П’ять днів по тому, коли я знову піднявся сходами до мансарди Валентини, двері були відчиненими, а помешкання порожнім. На стільці перед вікном лежав конверт із моїм іменем. Я розпечатав його. У конверті були двадцять тисяч французьких франків і записка:

Bon voyage et bonne chance [156].

V.

Коли я вийшов на вулицю, почався дощ.

Три тижні по тому, коли одного вечора всі постійні клієнти нашої книгарні зібралися, щоб разом відзначити вихід першої книжки професора Альбуркерке, доброго друга родини Семпере, стався випадок, на який багато хто чекав уже віддавна і який мав змінити хід історії цієї країни, або ж принаймні повернути його в напрямку до теперішнього.

Ми вже мали зачиняти книгарню, коли дон Федеріко, наш сусід-годинникар, розчервонілий увірвався до книгарні разом із пристроєм, який виявився переносним телевізором, купленим в Андоррі. Він поставив його на прилавок і обвів нас усіх урочистим поглядом.

– Хутчіш, – мовив він. – Мені треба налаштувати зв’язок.

– Не тільки вам, а й усім в цій країні, бо в наш час без зв’язків і ні туди, і ні сюди, – скаламбурив Фермін.

Щось у виразі обличчя дона Федеріко підказувало, що йому зараз не до жартів. Професор Альбуркерке, який уже підозрював, про що йдеться, допоміг під’єднати телевізор до мережі, і годинникар увімкнув апарат. На екрані з’явився білий шум, і книгарню залило блимаве світло.

Мій дідусь, потурбований загальним збуренням, визирнув із підсобки й запитально глянув на нас. Фермін стенув плечима.

– Покличте всіх, – наказав дон Федеріко.

Доки він крутив антеною, намагаючись налаштуватися на канал, ми громадилися перед телевізором, немовби на літургію. Фермін і професор Альбуркерке розставляли стільці. Невдовзі мої батьки, дідусь, Фермін, дон Анаклето (який, повертаючись зі своєї вечірньої прогулянки, побачив у вікнах книгарні миготливе світло й, вирішивши, що в нас дискотека, зайшов, щоб розвідати), Фернандіто й Софія, Мерседітас і наші покупці, які завітали, щоб ушанувати професора Альбуркерке, – ми всі зібралися в цій імпровізованій кінозалі в очікуванні невідомо чого.

– Я встигну збігати в туалет і купити попкорну? – запитав Фермін.

– Я б на твоєму місці потерпів, – порадив йому професор Альбуркерке. – Мені видається, це буде справжня бомба.

Нарешті дон Федеріко повернув антену так, що екран зі статичними перешкодами поступився місцем понурості чванькуватого й бархатистого чорно-білого кадру, одного з тих, що їх у ті часи транслювало іспанське телебачення. Перед нашими очима з’явилося скрушне й заплакане обличчя чоловіка, схожого на щось середнє між провінційним прокурором і Суперпацюком [157]. Дон Федеріко додав гучності.

– Франко помер, – у перерві між схлипуваннями оголосив цей чоловік, Аріас Наварро, тогочасний голова уряду.

Важезна тиша впала чи то з неба, чи то ще звідкись. Якби дзиґар, що висів на стіні, досі йшов, його маятник зупинився б у повітрі. Те, що сталося далі, відбулося більш-менш одночасно.

Мерседітас розридалася. Дідусь побілів, як стіна, мабуть, очікуючи з хвилини на хвилину почути гуркіт танків, що повзуть проспектом Діагональ, починаючи нову громадянську війну. Дон Анаклето, зазвичай такий велемовний, німував, либонь, уявляючи собі підпали монастирів та інші народні гуляння. Мої батьки збентежено дивилися одне на одного. Некурець професор Альбуркерке попросив у годинникаря цигарку й закурив. Фернандіто й Софія, байдужі до загального зрушення, усміхалися так, наче повернулися до своєї казкової країни, і далі трималися за руки. Декотрі з наших покупців, що були зібралися в книгарні, хрестилися й, нажахані, утікали геть.

Я роззирнувся довкола, шукаючи очима якогось дорослого, що володів би собою, і мій погляд зупинився на Фермінові, який із холодною цікавістю і цілковитим спокоєм дивився в телевізор. Я сів коло нього.

– Диви-но, хлипає так, наче у своєму житті ніколи тарілки не розбив, а тимчасом саме цей недоросток підписав більше смертних вироків, ніж Аттіла, – прокоментував Фермін.

– І що буде далі? – поцікавивсь я.

Фермін безтурботно всміхнувся до мене й поплескав по спині. Потім пригостив мене «Суґусом», собі розгорнув другого, зі смаком лимону, і з насолодою взявся його смоктати.

– Не хвилюйся, нічого надзвичайного не станеться. Невеликі сутички, театральні вистави й фарисейство в значних кількостях – авжеж, протягом якось часу все це ми побачимо, але нічого серйозного. У найгіршому разі якийсь блазень може переграти, але ті, хто смикає за мотузочки, не дозволять, щоб усе вийшло з-під контролю. Не варта справа заходу. Буде багато пари, але вся піде в гудок. Буде побито олімпійські рекорди з перефарбовування, а народні герої швиденько повилазять із-під ліжка. Без цього в таких випадках ніяк. Це як тривалий закреп. Тужитися доведеться довго, але зрештою все лайно вилізе геть, або принаймні та його частина, яка ще не перетравилася. Але кров не поллється, ось побачиш. Просто тому, що це нікому не вигідно. Урешті-решт, це все лише торговище власних інтересів, краще або гірше замаскованих для отупілої публіки. Важить не цей театр маріонеток, а лише те, хто керує, у кого ключі від сейфа і як вони поділять між собою наші гроші. Прагнучи дістатись до наживи, вони муситимуть ретельно відмитися, без цього ніяк. З’являться нові пройдисвіти, нові вожді, а юрми наївних дурників, які все забули, повиходять на вулиці, готові вірити в те, у що їм хочеться вірити. Вони побіжать за черговим Гамельнським щуроловом [158], який одурить їх лестощами й наобіцяє рай на цьому світі. Ось так воно все відбувається, Хуліаніто, у величі і злиднях, і нічого іншого очікувати не слід. Є ті, хто бачить наперед, куди все поверне, і виїжджає далеко, як наша Алісія, а є ті, хто як ми, лишається в цьому болоті, бо не має куди їхати. Але не бійся, нас чекає неабиякий цирк, ось-ось настане час клоунів, а потім і акробати не забаряться. А може, це найкраще, що могло з нами всіма статися. Щодо мене, то я навіть радий.

– А звідки ти знаєш, що Алісія поїхала кудись далеко?

Фермін лукаво всміхнувся.

– Туше!

– Що ти мені ще не розповів?

Фермін узяв мене попід руку й затягнув у кут.

– Іншим разом. Тут у нас національна жалоба.

– Але ж…

Не давши мені доказати, він повернувся до загального зібрання, яке досі не оговталося від новини про кончину того, хто був головою держави протягом останніх чотирьох десятиліть.

– Може, піднімемо тост? – запропонував дон Анаклето.

Фермін похитав головою.

– Я не піднімаю тостів за будь-чию смерть, – відказав він. – Не знаю, як ви, а я зараз збираюся піти додому, до своєї Бернарди, щоб, із Божою допомогою, зробити ще одну дитину. Раджу вам по змозі взяти з мене приклад. Якщо ж незмога, прочитайте хорошу книжку, як та, що її написав наш добрий друг професор Альбуркерке. А завтра знову буде новий день.

Завтра настав новий день, а післязавтра ще один, а потім ще один, і так спливло кілька місяців, протягом яких Фермін застосовував усі свої хитрощі, щоб уникнути мене й моїх запитань стосовно його натяків про Алісію Ґріс. Здогадуючись, що він розповість мені те, що має розповісти, лише коли надійде відповідний момент або коли йому того схочеться, я купив за ті франки, які мені зоставила Валентина, квиток до Парижа. Ішов 1976 рік, і мені виповнилося дев’ятнадцять.

Батьки не знали справжньої мети моєї подорожі – я сказав їм, що хочу побачити світ, – хоча мати завжди підозрювала мої справжні наміри. Я ніколи не міг приховати від неї правди, бо, як одного разу сказав батькові, не мав від неї жодних секретів. Мати знала про мої шури-мури з Валентиною, і про мої письменницькі амбіції, і завжди підтримувала мене, навіть коли у хвилю зневіри я через брак хисту й рішучості зарікався писати.

– Ніхто не досягає успіху, не зазнавши перед цим поразки, – запевняла вона мене.

Я бачив, що батько незадоволений, хоча він мені цього й не казав. Він не дивився прихильним оком на мою подорож до Парижа. Батько вважав, що мені слід нарешті визначитися й присвятити себе раз і назавжди тому фахові, який оберу. Якщо я справді хочу бути письменником, то треба закасати рукава й писати. Якщо ж я маю бажання стати книгарем, чи дресирувальником папуг, чи ще кимось іншим, то треба працювати в цьому напрямку.

Я не знав, як пояснити батькові, що мені потрібно їхати до Парижа, щоб знайти там Каракса, адже розумів, що мій задум не мав жодного сенсу. У мене не було доводів на його підтримку, я просто відчував його правильність. Батько не схотів провести мене на вокзал, пославшись на те, що мусить їхати до Віка, щоб зустрітися там зі своїм шановним колегою, сеньйором Костою, старійшиною їхнього цеху й чи не найкращим фахівцем у царині антикварної книжки. Прибувши на Французький вокзал, я побачив на пероні матір, що сиділа на лавці.

– Я купила тобі рукавички, – сказала вона. – Кажуть, що в Парижі страшенно холодно.

Я обійняв її.

– Ти також гадаєш, що я помиляюся?

Мати похитала головою.

– Кожен повинен скоїти свої власні помилки, а не чиїсь. Роби, що маєш робити, і повертайся якомога швидше. Або коли зможеш.

У Парижі мені відкрився світ. Мої скромні заощадження дали змогу винайняти мансарду завбільшки з попільничку в будинку на розі вулиці Суффло, яка була архітектурним відповідником до соло Паганіні. Моя вартівня здіймалася над площею Пантеону, і звідти я міг споглядати весь Латинський квартал, дахи Сорбонни й другий берег Сени.

Мабуть, я винайняв її тому, що вона нагадувала мені про Валентину. Коли я вперше глянув на гребені дахів і коминів, що оточували мою оселю, я відчув себе найщасливішим чоловіком на Землі. Перші дні я провів, досліджуючи дивовижний світ книгарень, кафе й вулиць із палацами, музеями та людьми, що дихали повітрям свободи, яке збивало з ніг такого новачка, як я, дивака, що прибув сюди з кам’яного віку.

Місто Світла забезпечило мені м’яку посадку. Під час своїх прогулянок я заводив своєю ламаною французькою численні розмови з молоддю, старшими людьми та особами не з цього світу. Не бракувало й вродливиць у міні-спідничках, які добротливо сміялися з мене й запевняли, що я très adorable [159], хоч і зелений ще, як молода трава. Невдовзі мені стало здаватися, що у Всесвіті, який втілювався в невеличкій частині Парижа, повно Валентин. Уже на другому тижні свого паризького життя мені без надзусиль вдалося переконати одну з них розділити зі мною прекрасні краєвиди з вікна моєї богемної мансарди. Невдовзі я виявив, що Париж – це не Барселона, і правила гри тут зовсім інші.

– Скільки ж ти втратив, Ферміне, через те, що не говориш по-французьки…

– Qui est Fermín? [160]

Мені знадобився якийсь час, щоб відійти від чар Парижа та його знадливих міражів. Завдяки одній із моїх Валентин, рудоволосій дівчині на ім’я Паскаль, що мала коротку зачіску, як у Джин Сіберґ [161], і трохи була подібна до неї, мене взяли офіціантом на півставки. Я працював з ранку до обіду в кафе навпроти університету, яке називалося «Le Comptoir du Pantheon» [162] і де після закінчення своєї зміни мав право на безплатне харчування. Власник кафе, вельми люб’язний панок, який ніяк не міг добрати, чому, бувши іспанцем, я не присвятив себе фламенко або не став тореадором, запитав мене, навіщо я приїхав до Парижа: щоб навчатися, чи в пошуках щастя й слави, чи, може, щоб удосконалити мою французьку, яка потребувала не те що вдосконалення, а радше операції на відкритому серці й трансплантації мозку.

– Я приїхав сюди, щоб відшукати одного чоловіка, – зізнався я.

– А я гадав, що ти по дівчатах! Одразу видно, що Франко помер… Два дні без диктатора, і ви, іспанці, вже поробилися бісексуалами. Що ж, вітаю! Треба спішити жити. Vive la différence! [163]

Ця розмова нагадала мені, що я подався до Парижа з певною метою, а не просто щоб утекти від самого себе. Тому наступного дня я взявся до пошуків Хуліана Каракса. Почав я з того, що обійшов усі книгарні вздовж бульвару Сен-Жермен, розпитуючись про нього. Паскаль, із якою ми стали добрими друзями, хоча вона й дала мені зрозуміти, що наші постільні спотички не мають майбутнього (я виявився для неї trop doux [164]), працювала коректоркою у видавництві й знала багатьох людей із паризького літературного цеху. Щоп’ятниці ми з нею відвідували літературний салон у місцевому кафе, до якого вчащали письменники, перекладачі, видавці, книгарі та інша флора й фауна, що проживала в книжкових джунглях та їхніх околицях. Публіка мінялася щотижня, однак усі дотримувалися обов’язкових правил: пити й курити понад усяку міру, палко сперечатися про книжки та ідеї і нападати на опонента так, наче від результату цієї суперечки залежало їхнє життя. Я здебільшого тільки слухав, вдихаючи галюциногенні клуби диму й намагаючись просунути руку під спідницю Паскаль, яка вважала таку поведінку gauche [165], bourgeoise [166] і притаманною невихованим мужлаям.

Там мені поталанило зустрітися з кількома перекладачами Караксових творів, які прибули до Парижа на конференцію з питань перекладу, що відбувалася в Сорбонні. Англійська письменниця на ім’я Люсія Гарґрівз, що провела дитинство на Мальорці, а до Лондона повернулася за своїм коханням, розповіла мені, що вже віддавна не має жодних новин про Каракса. Його перекладач на німецьку, пан із Цюріха, який віддавав перевагу поміркованішому клімату і пересувався вулицями Парижа на розкладному велосипеді, гер Петер Шварценбельд, виклав мені свої підозри, що Каракс тепер присвятив себе виключно створенню сонат для фортепіано й прибрав собі інше ім’я. Перекладач на італійську, синьйор Бруно Арпаяні, зізнався, що вже давно ходять чутки, ніби невдовзі має з’явитися новий роман Каракса, але сам він у них не вірить. Одним словом, ніхто не знав нічого конкретного про Караксове місцезнаходження, ані про долю, яка його спіткала.

На одній із тих зустрічей я познайомився з напрочуд розумним чоловіком на ім’я Франсуа Масперо, який раніше був книгарем і видавцем, а на той час майстерно перекладав прозу. Масперо був наставником Паскаль, коли вона тільки приїхала до Парижа, і погодився на її пропозицію зустрітися зі мною в кафе «Les Deux Magots» [167], де я зміг окреслити йому в загальних рисах свій задум.

– Дуже амбітний план, молодий чоловіче. І дуже складний до виконання, однак…

Кілька днів по тому, прогулюючись своїм районом, я випадково натрапив на месьє Масперо. Він сказав, що хоче зазнайомити мене з однією німкенею, гострою на розум і на вдачу, яка мешкала поперемінно то в Парижі, то в Берліні, володіла стількома мовами, що й не злічити, і присвятила своє життя пошукові талановитих і невідомих авторів, яких потім друкувала в різноманітних європейських видавництвах. Звали її Міхі Штраусманн.

– Можливо, вона знає щось про Каракса…

Паскаль, яка зізналася мені, що хотіла би бути такою, як ця жінка, попередила мене, що характер у фройляйн Штраусманн не подарунок і що вона не терпить усяких дурниць. Месьє Масперо домовився про зустріч, і ми зібралися вчотирьох за столиком у кафе в кварталі Маре, недалеко від місця, де мешкав Віктор Гюґо.

– Фройляйн Штраусманн – справжня знавчиня творів Каракса, – розпочав нашу розмову месьє Масперо. – Розкажіть їй усе, що розказали мені.

Так я і вчинив. Замість відповіді фройляйн Штраусманн скинула на мене поглядом, від якого впало б і щонайретельніше замішане тісто.

– Ви ідіот? – запитала вона бездоганною іспанською.

– Іноді практикую, – зізнався я.

Одначе згодом серце грізної валькірії пом’якшилося, і вона визнала, що була надто суворою до мене, а також підтвердила, що, на її превеликий жаль, вона, як і всі інші, уже давно не чула нічого про Каракса.

– Хуліан не пише вже багато років, – сказала вона мені. – На листи також не відповідає. Я бажаю вам успіху у вашій справі, але…

– Може, у вас є адреса, на яку я міг би йому написати?

Фройляйн Штраусманн похитала головою.

– Спробуйте дізнатися в Карріґан і Коліччіо. Це через них я листувалася з ним, і на них обірвався слід багато років тому.

Паскаль пояснила мені, що мадам Карріґан і Томмазо Коліччіо були літературними агентами Каракса протягом понад двадцяти п’яти років, і пообіцяла влаштувати мені з ними зустріч.

Агенція мадам Карріґан розміщувалася на вулиці Ренн. У літературному світі йшов поголос, що з плином часу ця жінка перетворила свій кабінет на вишуканий квітник орхідей, і Паскаль порадила мені принести їй у подарунок якийсь новий екземпляр. Паскаль приятелювала з членкинями так званої «бригади Карріґан» – дивовижної четвірки жінок різних національностей, що працювали під керівництвом мадам на ниві літератури й допомогли мені добитися зустрічі з агенткою Каракса.

Із вазонком у руках я з’явився в агенції. Дівчата з «бригади Карріґан» (Гільда, Клаудія, Норма й Тоня) подумали спочатку, що я хлопчик на побігеньках з найближчої квітникарні. Однак, щойно я розтулив рот, мою особу було встановлено, непорозуміння вичерпано, і мене припровадили до кабінету мадам Карріґан. Коли я зайшов, в очі відразу впала шафка-вітрина з повним зібранням творів Хуліана Каракса, а також ботанічний сад найвищого ґатунку. Мадам Карріґан терпляче мене вислухала, курячи цигарку й засновуючи приміщення павутиною диму.

– Справді, одного разу я чула, як Хуліан говорив про Даніеля й Беа, – сказала вона. – Але це було дуже давно. Уже довгий час я не маю жодних новин про нього. Раніше він частенько навідувався, але тепер…

– Він занедужав?

– Мабуть, можна й так сказати.

– На що ж він хворий?

– На меланхолію.

– Може, синьйор Коліччіо знатиме щось?

– Навряд чи. Я щотижня спілкуюся з Томмазо з робочих питань, і, як мені відомо, він також не чув нічого від Хуліана протягом щонайменше трьох років. Але спробувати не завадить. Повідомте мені, якщо дізнаєтеся щось.

Колега літературної агентки дон Томмазо мешкав у заповненому книжками човні, що стояв на якорі біля набережної Сени за півкілометра на схід від острова Сітé, разом зі своєю дружиною, видавчинею на ім’я Елен, що з теплою усмішкою привітала мене на причалі.

– Ви, мабуть, той хлопчина з Барселони? – запитала вона.

– Саме так.

– Підійматеся на борт. Томмазо читає якийсь жахливий рукопис і буде вдячний за привід відволіктися.

Синьйор Коліччіо мав вигляд справжнього морського вовка й носив капітанський кашкет. Волосся його посріблила сивина, але в очах зберігся пустотливий дитячий вогник. Вислухавши мою історію, він на хвилю замислився, а потім промовив:

– Ось що я вам скажу, юначе. У Парижі практично неможливо знайти дві речі. Перша – це пристойна піца. Друга – це Хуліан Каракс.

– Припустімо, що я відмовився б від піци і вдовольнився Караксом, – відказав я.

– Ніколи не відмовляйтеся від доброї піци, – порадив мені синьйор Коліччіо. – А чому ви гадаєте, що Хуліан захоче говорити з вами? Це за умови, що він досі живий.

– А чому він мав би бути мертвим?

Дон Томмазо скинув на мене поглядом, сповненим смутку.

– Бо люди помирають, а надто ті, які мали б жити. Може, Бог звільняє місце для тої купи сучих синів, якими йому так подобається заселяти Землю…

– Я мушу вірити, що Каракс живий, – відказав я.

Томмазо Коліччіо всміхнувся.

– Спробуйте порозмовляти з Розьєром.

Еміль де Розьєр протягом багатьох років був Караксовим видавцем. У вільний час поет і письменник, Розьєр мав за собою довгу й успішну кар’єру в багатьох паризьких видавництвах. Він видавав як іспанською, так і у своєму перекладі французькою твори іспанських авторів, заборонених владою або змушених жити у вигнанні. Це ж саме стосувалося й визначних латиноамериканських письменників. Дон Томмазо розповідав мені, що не так давно Розьєра було призначено головним редактором невеличкого, але гонористого видавництва «Люм’єр». Розміщувалося воно поблизу, і я відразу рушив туди.

Еміль де Розьєр хоч не мав багато вільного часу, та виявився таким люб’язним, що запросив мене на обід до кафе на розі вулиці Драґон, неподалік видавництва, й уважно вислухав.

– Мені подобається задум вашої книжки, – сказав він, чи то з увічливості, чи то справді зацікавившись. – А «Цвинтар забутих книжок» – просто чудова назва.

– Назва – це єдине, що в мене є, – зізнався я. – Для решти мені потрібен месьє Каракс.

– Як мені відомо, Каракс більше не пише. Якийсь час тому вийшов його останній роман, під псевдонімом, але не в моєму видавництві, і відтоді нічого. Тиша цілковита.

– Як гадаєте, він досі в Парижі?

– Не думаю. У такому разі я щось почув би про нього. Минулого місяця я бачився з його колишньою видавчинею в Нідерландах, моєю приятелькою Неллеке, яка розповіла мені, що хтось в Амстердамі їй казав, нібито Каракс відплив до Америки два роки тому й помер посеред подорожі. Пізніше хтось інший стверджував, що Каракс таки дістався до порту призначення й тепер пише під псевдонімом сценарії для телесеріалів. Можете вибрати собі ту версію, яка вам більше до вподоби.

Мабуть, Розьєр побачив на моєму обличчі відчай, який не міг не з’явитися після стількох днів марних пошуків.

– Чи можу я вам дещо порадити? – запитав він.

– Авжеж, будь ласка.

– Це практична порада, яку я даю всім авторам-початківцям, які запитують у мене, що їм робити. Якщо хочете стати письменником, пишіть. Якщо маєте, що розказати, розказуйте. Або принаймні спробуйте це зробити.

– Якби для того, щоб стати письменником, досить було мати лише історію, яку можна розказати, то всі в цьому світі поробилися б ними.

– Лишень уявіть собі цей жах: світ, повний письменників. Справжній армагедон, – пожартував Розьєр.

– Може бути, найменше, що цьому світові потрібно, – це ще один романіст.

– А це вже дозвольте вирішувати світові, – порадив Розьєр. – І якщо нічого не вийде, не переймайтеся. Тим краще для вас, як стверджує статистика. Але якщо одного дня вам таки вдасться викласти на папері історію, подібну до тої, яку я від вас почув, приходьте до мене. Цілком можливо, вона мене зацікавить.

– А тим часом?

– А тим часом забудьте про Каракса.

– Семпере ніколи не забувають. Це вроджена хвороба.

– У такому разі я вам співчуваю.

– То, може, вчините якусь справу милосердя?

Розьєр замислився.

– Хуліан мав одного доброго друга. Мабуть, то був його найкращий друг. Його звали Жан-Раймон Плано. Він не мав нічого спільного з цим нашим абсурдним світом. Тямущий, розважливий чоловік, без усяких дурниць в голові. Якщо хтось знає щось про Хуліана, то тільки він.

– Де мені його знайти?

– У катакомбах.

Мені слід було почати свої пошуки звідти. Адже йшлося про Каракса, і якщо й була якась надія відшукати його слід, то вона неминуче мала бути пов’язана з місцем, неначе взятим зі сторінок котрогось із його романів, – Паризькими катакомбами.

Жан-Раймон де Плано Флав’є був дебелим чолов’ягою, вигляд якого спочатку відлякував, але дуже скоро виявлялося, що це доволі привітний жартівник. Він працював у компанії, що врядувала Паризькими катакомбами, і відповідав за підтримку їх у належному стані, організацію туристичних екскурсій і все інше, пов’язане з цим краєм потойбіччя.

– Ласкаво просимо до світу мертвих, юначе, – сказав він, стискаючи руку так, що мені аж кістки затріщали. – Що я можу зробити для вас?

– Я думаю, що ви могли б допомогти мені зустрітися з моїм другом.

– Він живий? – розсміявся Плано. – Бо тих, що живі, я вже всіх позабував.

– Хуліан Каракс.

Ледве я вимовив це ім’я, як месьє Плано насупився, прибрав із обличчя всю приязність і нахилився вперед із погрозливим виразом, припираючи мене до стінки.

– А ти що за дідько?

– Хуліан Семпере. Батьки назвали мене на честь месьє Каракса.

– Про мене, то нехай би вони назвали тебе хоч на честь винахідника громадських вбиралень.

Я побоювався за свою фізичну цілість і спробував відступити назад. Однак стіна, по той бік якої, ймовірно, були катакомби, перешкодила мені. Я вже бачив себе, вмурованого в неї разом із тисячами інших кістяків.

– Мої батьки, Даніель і Беа, знали месьє Каракса, – сказав я, намагаючись замирити його.

Якусь хвилю Плано свердлив мене своїм поглядом. Згідно з моїми підрахунками, імовірність того, що зараз він зацідить мені по пиці, становила п’ятдесят процентів. Решта п’ятдесят були дуже непевними.

– То ти син Даніеля й Беатріс?

Я кивнув.

– Із книгарні Семпере?

Я кивнув знову.

– Як доведеш?

Протягом майже години я виголошував перед ним ту промову, яку раніше вже чули колишні Караксові літературні агенти й видавець. Плано уважно мене слухав і, здавалося, дедалі смутнішав із кожним моїм словом. Коли я скінчив розповідь, він дістав з кишені піджака гаванську сигару й закурив, пускаючи клуби диму, що могли б заволокти весь Париж.

– Ти знаєш, як я познайомився з Хуліаном?

Я похитав головою.

– Коли я був молодий, ми з ним працювали разом в одному поганенькому видавництві. Це було ще до того, як я зрозумів, що смерть дає більшу перспективу, ніж література. Я був продавцем, і моїм завданням було збувати ту базгранину, яку ми здебільшого публікували. Каракс писав оповідання жахів. Скільки цигарок ми з ним викурили, засиджуючись до півночі в кафе на першому поверсі будинку, в якому розміщувалося видавництво, і проводжаючи очима розкішних дівчат! Що то були за часи! Ніколи не повторюй моєї помилки й не старій. Старість не приносить нам ані шляхетності, ані мудрості, ані будь-якого іншого гівна на паличці, що було б цього вартим. Здається, це у вас, в Іспанії, так говорять: я почув цю фразу колись від Хуліана, і вона видалася мені дуже точною.

– Ви не знаєте, де я міг би його знайти?

Плано стенув плечима.

– Хуліан давно поїхав з Парижа.

– А не знаєте куди?

– Він не сказав.

– Але ж у вас, мабуть, є якісь здогадки?

– Ото вже ти пролаза!

– Куди? – наполіг я.

– Де шукають прихистку люди, коли старіють?

– Я не знаю.

– Тоді тобі ніколи не зустрітися з Хуліаном.

– У спогадах? – припустив я.

Плано глянув на мене з сумовитою усмішкою.

– Ви хочете сказати, що він повернувся до Барселони? – запитав я.

– Не до Барселони, а до тої, котру кохав.

– Не розумію.

– Він також не розумів, довго не розумів. Йому знадобилося ціле життя, щоб збагнути зрештою, яка його найбільша любов.

Стільки років я слухав розповіді про Каракса, а тої миті почувався таким самим розгубленим, як першого дня, коли приїхав до Парижа.

– Якщо ти той, за кого себе видаєш, то мав би здогадатися, – заявив Плано. – І якщо ти скажеш «література», я роз’юшу тобі писок, хоча не думаю, що ти такий йолоп.

Я сковтнув слину.

– Здається, я здогадуюся, про що ви кажете. Чи радше про кого.

– Тоді ти знаєш, що маєш робити.

Того вечора я попрощався з Парижем, із Паскаль, зі своєю скороминущою кар’єрою у сфері обслуговування й зі своїм кубельцем у піднебессі, після чого вирушив на вокзал Аустерліц. Все, що в мене лишалося, я витратив на квиток третього класу й сів на нічний потяг до Барселони. Приїхав я над ранок, переживши подорож завдяки милосердю пари пенсіонерів з Ліона, що верталися з гостин у доньки й частували мене всілякими харчами, закупленими того вечора на ринку біля вулиці Муффетар, доки я аж до пізньої ночі розповідав їм свою історію. «Bonne chance, – сказали вони мені, сходячи з потяга. – Cherchez la femme…» [168]

Протягом кількох днів після повернення все здавалося мені маленьким, замкнутим і сірим. Світло Парижа глибоко врізалося в мою пам’ять, і світ зненацька зробився великим і чужим.

– То як, бачив «Еммануель»? [169] – запитав мене Фермін.

– Сценарій бездоганний, – відказав я.

– Так я і думав. Мабуть, позаздрять Біллі Вайлдер [170] і компанія. Скажи-но, то ти зустрів Привида опери? – хитро підсміхнувся Фермін: певна річ, він чудово знав, навіщо я їздив до Парижа.

– Не зовсім, – зізнався я.

– Себто у тебе немає нічого смачного мені розповісти?

– Здається, це ти мав би розповісти мені щось смачне. Хіба ні?

– Спершу розгадай свою загадку, а тоді подивимося.

– Це несправедливо.

– Ласкаво просимо на планету Земля, – відказав Фермін. – А ну, здивуй мене. Скажи щось по-французьки. «Бонжур» і «о-ля-ля» не рахується.

– Cherchez la femme, – промовив я.

Фермін насупив чоло.

– Класичний принцип кожної путящої інтриги? – припустив він.

– Voilà…

Могила Нурії Монфорт була на оточеному деревами пагорку, у старій частині цвинтаря Монтжуїк, недалеко від гробниці Ізабелли. Саме там одного літнього вечора 1977 року, марно обходивши всі закутки тої Барселони, яка вже почала потроху відходити в непам’ять, я нарешті зустрів Хуліана Каракса. Він поклав квіти на надгробок, а потім сів на кам’яну лавку перед могилою. Він сидів так протягом майже години, розмовляючи сам із собою. Я не наважився його перервати.

Я побачив його на тому самому місці наступного дня, і наступного. Хуліан Каракс надто пізно зрозумів, що та, кого він кохав найбільше в цьому світі, жінка, що віддала за нього своє життя, уже ніколи не зможе почути його голосу. Він приходив туди щодня й сідав на лавці перед могилою, щоб розмовляти з нею і проводити рештки свого життя в її товаристві.

Він сам одного дня підійшов і став мовчки мене розглядати. Шкіра, що була обгоріла під час пожежі, відновилася, і його обличчя, сховане за густою бородою і крислатим капелюхом, не виявляло ні його віку, ні жодної емоції.

– Хто ви? – запитав він без тіні ворожості в голосі.

– Мене звати Хуліан Семпере. Я син Даніеля й Беа.

Каракс повільно кивнув.

– З ними все гаразд?

– Так.

– Вони знають, що ви тут?

– Ні, ніхто не знає.

– А можна поцікавитися, чому ви тут?

Я не знав, із чого почати.

– Можна запросити вас на каву?

– Я не п’ю кави, – відказав він. – Можете запросити мене на морозиво.

Мабуть, він помітив здивування на моєму обличчі.

– У часи моєї молодості морозива майже не було. Його я відкрив пізно, як і багато чого іншого…

Ось так неспішного літнього вечора сталося те, про що я мріяв від самого дитинства: перевернувши весь Париж і Барселону в пошуках Хуліана Каракса, я опинився з ним за одним столиком у цукерні на Королівській площі, куди запросив його на полуничне морозиво, подвійну порцію у вафельному стаканчику. Собі я замовив лимонад із льодом, бо мені вже почала докучати та волога спека, що нею, немов якимось прокляттям, просякало кожне барселонське літо.

– Що я можу зробити для вас, сеньйоре Семпере?

– Якщо я вам розповім, ви вважатимете мене дурнем.

– У мене склалося враження, що ви мене розшукуєте вже тривалий час, тому я вважатиму вас дурнем, якщо ви мені цього не розповісте зараз, коли нарешті зустрілися зі мною.

Я вихилив одним духом половину склянки, щоб набратися сміливості, і розказав йому про свій задум. Каракс уважно мене слухав, нічим не виявляючи незадоволення і не висловлюючи жодних зауважень.

– Блискуче придумано, – підсумував він, коли я закінчив.

– Не смійтеся з мене.

– Навіть не збирався. Я кажу те, що думаю.

– А що ще ви думаєте?

– Що цю історію мав б написати ти. Вона належить тобі.

Я повільно похитав головою.

– Я не знаю, як це зробити. Я не письменник.

– Купи собі «ундервуд».

– Я й не знав, що ця реклама дісталась аж до Франції.

– Вона дісталася всюди. Але не вір рекламі. «Оліветті» [171] також підійшла б.

Я всміхнувся. Принаймні почуття гумору в нас із Караксом також було спільне.

– Дозволь, я дещо тобі покажу, – запропонував Каракс.

– Ви навчите мене писати?

– Цього ти мусиш навчитися сам, – відказав Каракс. – Письменство – це ремесло, якого можна навчитися, але якого не можна навчити. Того дня, коли ти зрозумієш, що це значить, станеш письменником.

Він розщіпнув свій чорний лляний піджак і дістав із внутрішної кишені якийсь блискучий предмет. Потім поклав його на стіл і підштовхнув до мене.

– Візьми, – запропонував він.

Це була найпрекрасніша ручка з усіх, які я будь-коли бачив, королева усіх «монбланів». Вінчало її перо, виготовлене з золота й платини, і якби я побачив його в дитинстві, то подумав би, що з-під нього можуть вийти тільки шедеври.

– Стверджують, ніби першим її власником був Віктор Гюґо, хоча мені це видається радше гарним образом.

– А хіба авторучки вже існували в часи Гюґо? – запитав я.

– Першу авторучку з поршневою подачею чорнила запатентував у 1827 році румун на ім’я Петраке Поєнару, але тільки у вісімдесятих роках XIX століття її вдосконалили й почали виготовляти в промислових масштабах.

– Отже, вона таки могла належати Вікторові Гюґо?

– Коли вже тобі так хочеться… Скажімо так: із рук месьє Гюґо ця ручка перейшла до рук не менш славетних, однак більш правдоподібних такого собі Даніеля Семпере, мого доброго приятеля. Із часом вона потрапила до мене, і я зберігав її всі ці роки, чекаючи, доки хтось – хтось такий, як ти, – не з’явиться по неї. Уже давно настав час передати її.

Я енергійно замахав головою, відсуваючи ручку від себе.

– Я не можу її взяти. У жодному разі. Вона належить вам.

– Ручка не належить нікому. То вільний дух, який лишається з тобою доти, доки ти його потребуєш.

– Це сказав персонаж одного з ваших романів.

– Мені завжди дорікали тим, що я повторююся. Це хвороба всіх письменників.

– Я ніколи на неї не хворів. Це значить, я не письменник.

– На все свій час. Бери ручку.

– Ні.

Каракс знизав плечима й заховав перо.

– Ти ще не готовий. Ручка – вона як кішка, піде тільки за тим, хто її нагодує. І як приходить, так і йде геть.

– То що ви скажете на мою пропозицію?

Каракс доїв своє морозиво.

– Зробимо ось як: напишемо твою книжку разом. Ти вкладеш у неї запал молодості, а я – досвід старого бувальця.

Я аж закам’янів.

– Ви серйозно?

Каракс підвівся з-за столу й поплескав мене по плечу.

– Дякую за морозиво. Наступного разу пригощаю я.

Був і наступний раз, і ще багато-багато разів. Каракс завжди замовляв собі подвійну порцію полуничного морозива, байдуже літом чи зимою, але ніколи не з’їдав вафлі. Я приносив йому те, що написав, а він переглядав результати моєї праці, робив позначки, щось викреслював, щось доповнював.

– Я не впевнений, чи це правильний початок, – казав я.

– Оповідь не має ні початку, ні кінця, лише двері, що впускають до неї.

Під час кожної нашої зустрічі Каракс уважно перечитував нові аркуші, які я приносив. Діставши свою ручку, він робив примітки, а потім безмежно терпляче пояснював, що мені не вдалося, а це було майже все. Каракс по пунктах показував мені, що не працює, розтлумачував чому й радив, як це виправити. Він аналізував усе до найменших дрібниць. Там, де я бачив одну свою помилку, він показував мені п’ятнадцять, про які я навіть не підозрював. Каракс розбирав на частини кожне слово, кожну фразу, кожен абзац, а потім збирав наново, мовби ювелір із лупою. Робив він це без жодної зверхності, а так, наче був інженером, що пояснює учневі, як працює двигун внутрішнього згоряння або паровий котел. Часом він ставив під питання звороти й думки, які я запозичив у самого Каракса, і вважав їх єдиним, що чогось було варте.

– Не намагайся мене наслідувати. Наслідування стилю іншого автора подібно до милиці. Придасться, щоб навчитися й відшукати власний, але зрештою на ноги треба ставати самому. Копіювання лише для початківців.

– А я хто? Хіба не початківець?

Я так і не дізнався, де він ночував чи де проводив час, коли не був зі мною. Він мені ніколи не розповідав, а я не наважувався запитати. Зустрічалися ми завжди в барах і кафе в Старому місті, єдиною умовою було те, щоб там подавали полуничне морозиво. Я певен, що після обіду Каракс щодня ходив на своє побачення з Нурією Монфорт. Коли він прочитав уривок, де вона вперше з’являється як персонаж твору, то всміхнувся з таким смутком, який переповнив навіть мене. Хуліан Каракс утратив свої сльозові залози під час пожежі, яка понівечила його, і не міг більше плакати, але я ніколи в своєму житті не зустрічав людини, яка б носила на своїх плечах такий важкий тягар утрати.

Мені хотілося б думати, що ми стали добрими друзями. Щодо мене принаймні, то кращого я не мав і, мабуть, ніколи не матиму. Може, через ту прихильність, яку він відчував до моїх батьків, може, цей дивний ритуал відтворення минулого допомагав йому змиритися з болем, що поглинав його життя, чи, може, він просто бачив у мені якусь частку себе, – не знаю напевне чому, але він був поруч зі мною, направляв мої кроки й моє перо протягом усіх тих років, які я витратив, щоб написати ці чотири книжки, виправляв мене, викреслював і перекомпоновував цілі розділи аж до самого кінця.

– Писати – значить переписувати, – завжди нагадував він мені. – Пишеш ти для себе, а переписуєш для решти.

Звісно, життя існувало й поза світом художньої літератури. Багато чого сталося протягом тих років, які я присвятив багаторазовому переписуванню сторінок своєї саги. Дотримуючи обіцянки не йти батьковим слідом і не ставати книгарем (урешті-решт, вони з матір’ю цілком давали собі раду з книгарнею), я знайшов роботу в рекламній агенції, яка розміщувалася – ще один виверт долі – на проспекті Тібідабо, у будинку номер 32, колишньому помешканні родини Алдаїв, де батьки зачали мене далекої буряної ночі 1955 року.

Мої результати у специфічній сфері, якою була рекламна діяльність, ніколи не видавалися мені чимось надзвичайним, але до свого подиву я виявив, що платня моя збільшується щомісяця, а слава найманця слів і образів зростає. Минали роки, і я створив чимало реклами для телебачення, радіо й газет, вихваляючи дорогі автомобілі, від яких текла слинка в перспективних менеджерів, банки, які тільки й думали про те, щоб перетворити на дійсність мрії дрібних вкладників, електроприлади, які обіцяли несказанне щастя, парфуми, які вкидали в еротичне шаленство, та силу-силенну інших матеріальних цінностей, які процвітали в Іспанії, що, позбувшись старого режиму – або принаймні його найзатятіших цензорів, – модернізувалася зі швидкістю грошових потоків, що ринули до неї, і викреслювала на своєму шляху біржеві графіки, проти яких Швейцарські Альпи здавалися невеличкими горбиками. Батько, коли дізнався, скільки я заробляю, запитав, чи те, що я роблю, законно.

– Законно, так. А ось чи етично, це вже зовсім інше питання.

Фермін натомість не мав жодних заперечень проти мого збагачення й навпаки перебував у захваті.

– Доки ти не збився з курсу й не став гнути кирпу, не бачу нічого поганого в тому, щоб заробляти гроші, коли молодий, поки вони ще можуть для чогось придатися. Та ще й такому завидному парубкові, як ти. Уявляю собі, з якими кралями ти маєш справу в цьому рекламному бізнесі, де все гарне й блискуче. Хотів би й я зазнати чогось такого в ті бісові повоєнні роки, що випали нам на долю, коли навіть незаймані дівчата мали вуса. Але кожному своє. Насолоджуйся життям, поки є час, улазь до всіляких авантюр – ти розумієш про що я – розтягуй мéжі до межí й не забудь вчасно вистрибнути з потяга, адже деякі професії – лише для молодих, і якщо тільки ти не станеш мажоритарним акціонером якоїсь агенції – роль, у якій я тебе не бачу, адже ми обоє знаємо, що в тебе лишилися порахунки з куди гірше оплачуваним видом творчості, – то сидіти далі після тридцяти років на такій бочці з порохом було б божевіллям.

Потайки я соромився того, що робив, і тої непристойно великої купи грошей, яку мені платили за це. А може, мені лише хотілося так думати. Хай там як, а я, не змигнувши оком, приймав свою астрономічну суму й проциндрював її, щойно вона опинялася на моєму рахунку.

– Тут немає чого соромитися, – переконував мене Каракс. – Навпаки, це перспективна професія, що потребує кмітливості, і вона дасть можливість тобі, якщо правильно розіграєш свої карти, купити собі свободу й трохи часу, щоб, коли кинеш рекламу, стати тим, ким ти є насправді.

– А хто я насправді? Автор рекламних текстів про газовані напої, кредити й розкішні автомобілі?

– Ти будеш тим, ким себе сам вважатимеш.

По правді сказати, мені важило не те, хто я, а радше те, що про мене думає Каракс. Ми далі працювали над нашою книжкою, як мені подобалося її називати. Ця робота перетворилася на моє друге життя, і я вертався до того світу, знімаючи й вішаючи перед входом до нього свою щоденну машкару, щоб, озброївшись ручкою чи «ундервудом», поринути в історію, яка мені здавалася нескінченно реальнішою, ніж моє забезпечене земне існування.

Протягом тих років у житті кожного з нас сталися якісь зміни. Невдовзі по гостині Алісії Ґріс Ісаак Монфорт оголосив, що настав час йому відійти на пенсію, і запропонував Фермінові, який саме тоді вперше став батьком, зайняти його місце сторожа Цвинтаря забутих книжок.

– Настав час передати пронозі кермо до рук, – пояснив він.

Фермін випрохав згоду в Бернарди, яка погодилася зрештою перебратися до помешкання на першому поверсі будинку, який сусідив із Цвинтарем забутих книжок. Фермін спорудив там секретні двері, що вели до тунелів палацу, і перетворив колишнє Ісаакове помешкання на свій новий кабінет.

Багато років по тому, користаючись зі своєї роботи на відому марку японської електроніки, я подарував Фермінові величезний кольоровий телевізор, такі тоді називали «люксусовими». Фермін, який раніше вважав телебачення ледве не антихристом, змінив свою думку, коли дізнався, що часом там показують фільми Орсона Веллса («Цей зух умів робити кіно», – казав мій названий дядечко) і насамперед Кім Новак, чиї конічні бюстгальтери підтримували його віру в те, що у людства є майбутнє.

Мої батьки після кількох років домашніх чвар, коли я вже гадав, що їхній шлюб зайшов у круте піке, незбагненним чином оминули підводні камені й на подив усім подарували мені пізню сестричку, яку охрестили Ізабеллою. Дідусь іще встиг потримати її на руках, а через кілька днів помер від раптового серцевого нападу, який уразив його, коли старенький книгар піднімав коробку з повним зібранням творів Александра Дюма. Дідуся поховали поруч із бабусею Ізабеллою, поклавши йому до труни «Графа Монте-Крісто». Втративши свого батька, мій ураз постарів за нас усіх і ніколи вже не був таким, як раніше. «Я гадав, що твій дідусь житиме вічно», – сказав він мені того дня, коли я застав його заплаканого в підсобці книгарні.

Фернандіто й Софія побралися, як того всі й очікували, і переїхали до колишнього помешкання Алісії Ґріс на вулиці Авіньйон, яке Фернандіто вже використовував раніше, щоб у ліжку з Софією скласти іспит з кохання, застосувавши всі ті знання, які колись йому дала Матильда. Із часом Софія відкрила власну невеличку книгарню, що спеціалізувалася на дитячій літературі й називалася «Семпере-молодша». Фернандіто влаштувався на роботу до мережі великих супермаркетів, де згодом зробився директором книжкового відділу.

У 1981 році, невдовзі після невдалого державного перевороту, який ледь-ледь не повернув Іспанію до кам’яної доби або й гірше, Серхіо Віллахуана опублікував у «Ванґуардії» серію статей, у яких розповів про сотні випадків викрадення дітей у їхніх батьків, переважно політичних в’язнів, знищених у барселонських тюрмах у перші повоєнні роки, щоб замести всі сліди злодійства. Вибухнув скандал, що розкрив старі рани. Багато хто навіть не знав про них, інші ж воліли їх приховати. Ці статті спричинилися до низки кримінальних проваджень (деякі з них тривають ще й досі), внаслідок яких було згенеровано гори документів і подано не один позов до цивільних і кримінальних судів. Ця справа додала багатьом сміливості, люди стали збирати свідчення й шукати інформацію про ті найтемніші роки історії нашої країни, які доти були похованими в непам’яті.

Друже читачу, ти, мабуть, запитуєш себе, чи, поки все це діялося, наш неповторний Хуліан Семпере присвячував свої дні виключно найманій праці у сфері рекламного бізнесу, а ночі – непорочній діві, літературі? Не зовсім так. По якомусь часі праця з Караксовою допомогою над циклом із чотирьох книжок перетворилася зі втечі до раю на чудовисько, яке взялося пожирати те, до чого могло дістатися, тобто мене. Чудовисько, яке я сам впустив у своє життя і яке тепер не хотіло забиратися звідти й мусило навчитися співіснувати з іншими привиддями, що турбували мене. Подібно до свого другого дідуся, Давида Мартіна, я також опинився над прірвою, яку кожен письменник носить у своїй душі, і зрештою завис над нею, чіпляючись за край самими лише кінчиками пальців.

Року 1981-го Валентина повернулася з небуття, і сценою її появи переді мною не знехтував би й сам Каракс. Це сталося одного з тих днів, коли мозок мій перебував у рідкому стані, і я боявся, що він ось-ось почне витікати мені крізь вуха. Я пішов до Французької книгарні, місця першого злочину, і, тиняючись поміж столами у відділі новин, побачив її. Я стояв, перетворившись на соляний стовп, аж доки Валентина не підвела очей і не помітила мене. Вона всміхнулася, а я кинувся геть із книгарні.

Валентина наздогнала мене на світлофорі, що на вулиці Россельйон. Вона купила мені книжку, і коли я взяв її подарунок, навіть не глянувши на нього, поклала руку мені на плече.

– Десять хвилин? – запитала вона.

І так, звісно, пішов дощ. Хоча саме це важило найменше. Після трьох місяців потаємних зустрічей у її черговій мансарді з краєвидом на половину північної півкулі ми стали жити разом, а точніше сказати Валентина перебралася жити до мене, адже на той час я вже мав шикарні апартаменти в районі Саррія, у яких для мене одного було забагато місця й порожнечі. Цього разу Валентина лишилася на два роки, три місяці й один день. Однак, крім розбити мені серце, вона зробила подарунок, найкращий з усіх, які я міг отримати від будь-кого: доньку.

У серпні 1982 року ми охрестили Алісію Семпере. Наступного року Валентина, уже після кількох розлучень і повернень, яких я ніколи не міг зрозуміти, покинула мене знову, цього разу назавжди. Ми лишилися з Алісією самі, однак мали тепер одне одного. Донечка врятувала моє життя й допомогла усвідомити, що все те, що я роблю, має якийсь сенс лише завдяки їй. Протягом тих років, коли я намагався завершити ці кляті книжки, хоча б лише для того, щоб нарешті звільнитися від них, Алісія була поруч і повернула мені те, у що я навчився не вірити: натхнення.

У мене було кілька скороминущих романів, кілька кандидаток на роль названої матері для Алісії, добрих душ, від яких я врешті-решт таки віддалявся. Донька постійно повторювала мені, що не хоче, щоб я був сам, але я відповідав їй, що не сам.

– У мене є ти, – казав я.

У мене була вона, а ще ціла галерея тіней, що застрягли на півдорозі між дійсністю й вигадкою. У 1991 році я зрозумів, що коли не зроблю цього, коли негайно не вистрибну з потяга, то втрачу ту дрібку себе справжнього, яка ще лишалася в моїй душі. Я покинув своє прибуткове ремесло в рекламній галузі й присвятив решту року тому, щоб завершити сагу.

На той час я вже не міг не помічати, що стан Каракса дедалі погіршується. Я звик думати, що в нього немає віку і що нічого не може з ним статися. Я став сприймати його як батька, когось, хто ніколи тебе не покине. «Я гадав, що він житиме вічно».

Хуліан Каракс більше не замовляв полуничного морозива, коли ми зустрічалися. Коли я прохав його поради, він уже вкрай рідко щось викреслював чи поправляв. Він казав мені, що я вже випурхнув із гнізда, заслужив свій «ундервуд» і не потребую його настанов. Я дуже довго не хотів нічого помічати, але наприкінці не міг уже довше обдурювати себе і зрозумів, що той страшенний смуток, який Каракс завжди носив у собі, повернувся, щоб покінчити з ним.

Одної ночі мені наснилося, що Каракс зникає в імлі. Рано-вранці я кинувся з дому шукати його. Я обійшов усі місця, де ми зустрічалися протягом цих років, і знайшов його на світанку 25 вересня 1991 року на могилі Нурії Монфорт. У руці він тримав футляр із батьковою ручкою і запискою:

Хуліане!

Я пишаюся тим, що був твоїм другом, і вдячний за все те, чого навчився від тебе.

Мені шкода, що я не зможу бути поруч, щоб бачити твій успіх, бачити, як ти досягнеш те, про що я сам навіть не міг подумати. Але мене заспокоює думка, що, хоча спершу тобі буде тяжко в це повірити, ти вже не потребуєш мене, як не потребував ніколи. Я вирушаю на зустріч із жінкою, яку ніколи не мав би покидати. Піклуйся про своїх батьків і про всіх героїв нашої оповіді. Розкажи світові наші історії і ніколи не забувай, що ми існуємо доти, доки хтось пам’ятає про нас.

Твій друг,Хуліан Каракс

Того самого дня я дізнався, що власником місця поруч із могилою Нурії Монфорт є барселонська мерія. Іспанські чиновники як були, так і лишилися ласими до грошей, і я, натиснувши на відповідні важелі, без жодних вагань заплатив астрономічну суму, уперше в житті пустивши на щось корисне ті величезні фінанси, які заробив, оспівуючи спортивні автомобілі й створюючи різдвяні ролики з рекламою ігристого вина, в яких було більше танцюристок, ніж у підсвідомості Басбі Берклі [172].

Мого наставника Хуліана Каракса поховали в суботу, наприкінці вересня. Зі мною була моя донька Алісія, яка, побачивши дві могили поруч, одна біля одної, міцно стиснула мені руку і сказала, щоб я не турбувався, адже тепер мій друг уже ніколи не буде сам.

Мені важко говорити про Каракса. Часом я запитую себе, чи не вигадав його, як мій другий дідусь, нещасний Давид Мартін, вигадав собі месьє Кореллі, щоб розповісти те, чого ніколи не було. Через кілька тижнів після похорону я написав мадам Карріґан і синьйорові Коллічіо, щоб повідомити їх про смерть Каракса. У листі я попросив, щоб вони своєю чергою переказали сумну новину його приятелеві Жанові-Раймону й тим, кому вважатимуть за потрібне. Мадам Карріґан надіслала відповідь, у якій подякувала за листа й повідомила, що незадовго до смерті Каракс написав їй і розповів про той цикл книжок, над яким ми працювали разом стільки років. Вона просила, щоб я надіслав їй рукопис, щойно завершу його. Каракс навчив мене, що робота над книжкою ніколи не закінчується і що саме книжка, якщо пощастить, лишає письменника, щоб він не провів решту своїх днів, виправляючи її та переписуючи.

Наприкінці 1991 року я зробив копію рукопису – майже дві тисячі сторінок, надрукованих – цього разу, так, на «ундервуді», і надіслав її колишнім Караксовим агентам. По правді сказати, я не сподівався отримати від них відповідь і почав працювати над новим романом, дослухавшись знову до однієї з порад мого наставника. «Часом краще зайняти свій розум працею і виснажити, ніж дозволити йому нудитися в бездіяльності. Знудившись, він стане пожирати живцем свого власника».

Місяці минали поміж написанням цього роману, який ще не мав назви, і довгими прогулянками Барселоною з Алісією, яка саме починала всім цікавитися.

– Ця нова книжка буде про Валентину?

Алісія ніколи не називала її «мамою», тільки «Валентиною».

– Ні. Про тебе.

– Брехун.

Під час цих прогулянок я навчився відкривати місто наново, дивлячись на нього доньчиними очима, і зрозумів, що та похмура Барселона, в якій жили мої батьки, помалу проясніла, хоча ми цього навіть не помітили. Того світу, який, мені здавалося, я пам’ятав, уже не існувало: його заступила вилощена й напарфумлена декорація, встелена килимами для туристів і тих добрих людей, друзів сонця й піску, які, хоч скільки б не дивилися, не хотіли бачити занепаду епохи, що, впавши, розвіялася хмарою пилу, яким ще досі насичене наше повітря.

Тінь Каракса далі переслідувала мене всюди. Мати часто приходила до мене додому з маленькою Ізабеллою. Алісія показувала їй свої книжки й забавки, яких було чимало, але серед яких не було жодної ляльки. Річ у тому, що моя донька ненавиділа ляльки і вони їй правили хіба що за мішень для вправ зі стрільби з рогатки на шкільному подвір’ї. Мати завжди запитувала, чи в мене все гаразд, знаючи, що відповідь – «ні», і чи немає новин про Валентину, також знаючи, що відповідь буде такою самою.

Я ніколи не розповідав матері про Каракса, про таємниці й недомовки всіх цих років, але щось підказувало мені, що вона здогадувалася, бо в мене ніколи не було секретів від матері, окрім тих, на які вона заплющувала очі.

– Батько за тобою скучає, – казала вона мені. – Тобі слід було б частіше зазирати до нашої книгарні. Навіть Фермін мене якось запитав, чи ти часом не вступив до ордену картезіанців [173].

– Я був зайнятий, намагався завершити книжку.

– П’ятнадцять років?

– Це виявилося складніше, ніж я думав.

– Можна прочитати?

– Я не впевнений, що тобі сподобається. Власне кажучи, я не знаю, чи публікувати її – це хороша ідея.

– Можна дізнатися, про що ж твоя книжка?

– Про нас. Про нас усіх. Це історія нашої родини.

Мати мовчки поглянула на мене.

– Може, краще знищити її? – запропонував я.

– Це твоя книжка. Ти можеш робити з нею все, що вважаєш за потрібне. Тепер, коли дідуся вже нема з нами, все змінилося, і я не думаю, що наші таємниці комусь зашкодять.

– А татові?

– Можливо, саме йому ця книжка найпотрібніша. Не думай, що ми не здогадувалися про те, що ти робиш. Ми не такі дурні.

– То я маю твій дозвіл?

– Мого не потребуєш. А якщо хочеш батькового, то мусиш сам його попросити.

Я зайшов до батька рано-вранці, коли, крім нього, у книгарні нікого не було. Він намагався не показувати здивування моїм візитом, а коли я запитав, як ідуть справи, довго не хотів зізнаватися, що «Семпере й сини» на межі банкрутства і що йому вже не раз і не два пропонували продати приміщення книгарні, щоб улаштувати тут крамничку сувенірів, де продавалися б фігурки храму Святої Родини й футболки «Барси».

– Фермін попередив мене, що підпалить себе навпроти вітрини на знак протесту, якщо я погоджуся.

– Важкий вибір, – зауважив я.

– Він скучає за тобою, – сказав батько, звикши приписувати іншим почуття, яких не міг розпізнати в собі. – Ну, а в тебе як справи? Мати казала, що ти покинув рекламу й присвятив себе письменству. Коли вже я зможу продати тут щось твоє?

– Мати не казала, що за книжку я написав?

– Сподіваюся, ти змінив нам імена й оминув ту чи іншу непристойну подробицю, головним чином щоб не викликати скандалу серед сусідів.

– Певна річ. Єдиний персонаж, який демонструє всілякі неподобства, – це Фермін. Але йому так і належить. Завдяки цьому в нього буде більше фанатів, ніж у Ель Кордобеса [174].

– То мені вже готувати місце на вітрині?

Я стенув плечима.

– Сьогодні я отримав відповідь від двох літературних агентів, яким надсилав свій машинопис, цикл із чотирьох романів. Зацікавився один паризький видавець, Еміль де Розьєр, німецька видавчиня Міхі Штраусманн також запропонувала купити права. Агенти написали, що буде більше пропозицій, хоча спершу мені треба допрацювати ще силу-силенну деталей. Я поставив дві умови: по-перше, я маю отримати дозвіл батьків і моєї родини, щоб опублікувати цю історію, по-друге, цикл буде видано під іменем Хуліана Каракса.

Батько опустив очі.

– Як там Каракс? – запитав він.

– Спочиває з миром.

Він кивнув.

– То я маю твій дозвіл?

– Пам’ятаєш, як ти, ще зовсім малий, пообіцяв мені розказати нашу історію замість мене?

– Пам’ятаю.

– Протягом усіх цих років я жодного дня не сумнівався в тому, що ти це зробиш. Я пишаюся тобою, синку.

І батько обійняв мене так, як не обіймав ще з часів мого дитинства.

Я навідався до Цвинтаря забутих книжок у серпні 1992 року, того дня, коли в Барселоні відбувалася церемонія відкриття Олімпійських ігор. Місто вбралося в наряд зі світла, а в повітрі панував дух оптимізму й надії, якого я ніколи не відчував на цих вулицях і, ймовірно, уже ніколи більше й не відчую. Побачивши мене, Фермін усміхнувся й по-військовому віддав честь. Я побачив, що він уже геть постарів, але не сказав йому цього.

– Я вже гадав, що ти помер, – заявив він.

– Працюю над цим. А ти, я дивлюся, здоровий, як бик.

– Це все «Суґус», я зацукрувався завдяки йому.

– Може бути.

– Мені тут пташка наспівала, що ти збираєшся зробити нас відомими, – кинув Фермін.

– Тебе насамперед. Коли дістанеш пропозиції стати обличчям рекламної кампанії, звертайся до мене по консультацію не вагаючись, я на цьому вже розуміюся.

– Я погоджуся рекламувати хіба що чоловічу білизну, – відказав Фермін.

– Отже, я маю твій дозвіл?

– Не тільки дозвіл, а й благословення urbi et orbe [175]. Але, здається мені, ти тут не тільки для цього.

– Чому ти завжди шукаєш у мене якихось прихованих мотивів?

– Бо в тебе мозок викривлений, як мушля в равлика. Сприймай це як комплімент.

– І для чого ж я тоді прийшов, на твою думку?

– Мабуть, щоб насолодитися моєю вишуканою мовою. А ще, може, тому, що я винен тобі одну розповідь.

– Хіба тільки одну?

Фермін провів мене до кімнати, яку завжди тримав замкненою на ключ, щоб уберегти від набігів своїх численних нащадків. Там він припросив мене сідати у помпезний фотель, який купив на блошиному ринку «Лос-Енкантес», а сам сів на стілець поруч. Узявши картонну коробочку, він поставив її собі на коліна.

– Пам’ятаєш Алісію? – запитав він. – То, певна річ, риторичне запитання.

Я відчув, як серце підстрибнуло мені в грудях.

– Вона жива? Ти щось дізнався про неї?

Фермін розкрив коробку й дістав звідти стосик листів.

– Я ніколи цього не розповідав, бо вважав, що так буде краще для всіх. Перш ніж зникнути назавжди, Алісія повернулася до Барселони в 1960 році. На свято Сан-Жорді. 23 квітня. Вона повернулася, щоб, на свій манер, попрощатися.

– Я чудово це пам’ятаю. Хоч і був зовсім малим.

– Я тоді пішов за нею.

Ми мовчки дивилися один на одного.

– Куди вона вирушила?

– Я попрощався з нею на пристані. Вона зійшла на пароплав до Америки. Відтоді кожного Різдва мені приходить лист без зворотної адреси.

Фермін простягнув мені оберемок із понад трьома десятками листів, по одному за рік.

– Можеш подивитися.

У кожному конверті була фотографія. Поштові штемпелі вказували, що їх усі було надіслано з різних міст: Нью-Йорк, Бостон, Вашингтон, Сіетл, Денвер, Санта-Фе, Портленд, Філадельфія, Кі-Вест, Новий Орлеан, Санта-Моніка, Чикаго, Сан-Франциско…

Спантеличений, я поглянув на Ферміна. Він став мугикати гімн Сполучених Штатів, що в його вустах був більше подібний на сардану [176]. Усі світлини були зроблені спиною до сонця й зображали жіночий силует, який тінню лягав на тло з парків, хмарочосів, пляжів, пустель чи лісів.

– Більше нічого? – запитав я. – Жодної записки? Бодай чогось?

Фермін похитав головою.

– Аж до останнього листа. Прийшов на минуле Різдво.

Я насупив чоло.

– Звідки ти знаєш, що він останній?

Фермін простягнув мені конверт.

Поштовий штемпель указував, що листа було відправлено з міста Монтерей, штат Каліфорнія. Я дістав із конверта фотографію, поглянув на неї і не зміг відірвати очей. Цього разу я побачив не лише тінь. На світлині була Алісія Ґріс, тридцять років по тому, що дивилася в об’єктив і всміхалася до мене з місця, яке видавалося найгарнішим куточком у світі: за її спиною півострів зі скелястими берегами й примарними лісами вклинювався в повитий імлою Тихий океан. На табличці біля Алісії видно було напис: ПОІНТ-ЛОБОС.

Я обернув фотографію і побачив слова, написані рукою Алісії.

Кінець шляху. Це було того варте. Дякую ще раз, Ферміне, що врятував мене стільки разів. Урятуй також себе й перекажи Хуліанові, щоб він зробив нас усіх безсмертними. Ми завжди на це розраховували.

Люблю тебе,

Алісія

Очі мені наповнилися слізьми. Хотілося вірити, що в тому казковому місці, так далеко від нашої Барселони, Алісія знайшла нарешті свою долю і спокій.

– Можна я лишу її собі? – запитав я тремтячим голосом.

– Вона твоя.

Тоді я зрозумів, що закінчив свою історію і що відтепер на мене чекає життя і, якщо пощастить, нові оповіді.

Епілог

Барселона

9 серпня 1992 року

Молодий чоловік, із волоссям, якого вже торкнулася сивина, іде вулицями сповненої тіней Барселони під місячним сяйвом, що срібною доріжкою проливається на бульвар Святої Моніки. Чоловік тримає за руку дівчинку років десяти, її очі п’янить передчуття таємниці, адже ввечері батько пообіцяв їй дещо, пообіцяв показати Цвинтар забутих книжок.

– Алісіє, про те, що ти сьогодні побачиш, не можна розповідати нікому. Нікому-нікому.

– То це буде наша з тобою таємниця? – запитує дівчинка стишеним голосом.

Батько зітхає, на вустах його з’являється сумовита усмішка, що супроводжує його все життя.

– Звісно, що так. Тепер це назавжди буде наша з тобою таємниця.

Зненацька небо вибухає фонтанами світла, і феєрверки церемонії закриття затримують на мить образ нічної Барселони, яка вже ніколи не повернеться.

По якійсь хвилі дві примарні постаті, батька й доньки, зливаються з юрбою, що наповнює Ла-Рамблу, і кроки їхні губляться назавжди в лабіринті духів.

Примечания

1

На випадок крайньої потреби (лат.). – Тут і далі прим. перекладача.

(обратно)

2

Обов’язкова умова (лат.).

(обратно)

3

Одна з найпопулярніших у свій час марок друкарської машинки.

(обратно)

4

«З машини» (лат.) Перекручене «Deux ex machina» – «Бог із машини».

(обратно)

5

Dies irae (лат. «день гніву») – католицька секвенція. Написана, імовірно, у XIII столітті францисканцем Томмазо да Челано. З 1570 до 1962 р. була обов'язковою частиною заупокійної меси.

(обратно)

6

«La Plaza de toros de las Arenas» – відкрита в 1900 році арена для бою биків. У наші часи переобладнана під торговий центр.

(обратно)

7

Назва тореадора в кінній кориді.

(обратно)

8

Лляло – водостік у нижній частині трюму на суднах зі сталі, утворений крайнім міждонним листом і зовнішньою обшивкою.

(обратно)

9

Нехай щастить, мій друже (фр.).

(обратно)

10

Лівий за рухом борт судна.

(обратно)

11

Сорт тютюну.

(обратно)

12

Уряд Каталонії.

(обратно)

13

Золота доба Іспанії (ісп. Siglo de Oro) – видатне культурне піднесення в історії Іспанії, яке припало на XVI і на першу половину XVII століття. Найвідоміші представники: Сервантес, Лопе де Веґа – в літературі, Ель Ґреко, Веласкес, Мурільйо, Сурбаран – у живописі.

(обратно)

14

Міська гвардія (ісп. Guardia Urbana) – муніципальні поліційні сили Барселони.

(обратно)

15

Симфонічна сюїта російського композитора М. Римського-Корсакова, написана 1888 року.

(обратно)

16

Міністерство управління (ісп. El Ministerio de la Gobernación) – назва Міністерства внутрішніх справ Іспанії до 1977 року.

(обратно)

17

Улюблена резиденція Франсіско Франко.

(обратно)

18

Господи (гр.). «Kýrie eléison» – християнське молитовне звернення, що означає «Господи, помилуй».

(обратно)

19

Американська марка престижних легкових автомобілів.

(обратно)

20

Gran Via (ісп. «велика дорога») – вулиця, що неофіційно вважається головною в Мадриді.

(обратно)

21

В’язниця, що була побудована політичними в’язнями після громадянської війни в мадридському передмісті Карабанчель.

(обратно)

22

Передмістя Барселони, де після громадянської війни відбувалися масові страти.

(обратно)

23

Прекрасна епоха (фр. Belle époque) – умовне позначення періоду європейської історії між 1890 і 1914 роками.

(обратно)

24

Іспанський лірично-драматичний жанр, у якому чергуються розмовні та пісенні сцени, із використанням елементів опери, народних пісень і танцю.

(обратно)

25

Генеральна служба поліції (ісп. Cuerpo General de Policía) – силова структура, яка існувала в Іспанії під час режиму Франко і до обов’язків якої входило розслідування злочинів і проведення репресивної політики.

(обратно)

26

Цивільний реєстр (ісп. Registro Civil) – назва органу реєстрації актів цивільного стану в Іспанії.

(обратно)

27

Марі Лафоре (фр. Marie Laforêt, справжнє імя – Майтена Думенаш, нар. 1939 р.) – французька співачка й актриса.

(обратно)

28

Напис над воротами до пекла в «Божественній комедії» Данте Аліґ’єрі. Переклад Є. Дроб’язка.

(обратно)

29

Марка дорогих сигар.

(обратно)

30

Іспанський складаний ніж.

(обратно)

31

Косідо (ісп. cocido) – популярна страва іспанської кухні, густий суп із квасолі з овочами і м’ясом.

(обратно)

32

Аточа – один із двох вокзалів Мадрида (другий – вокзал Чамартін).

(обратно)

33

Алькасар (ісп. Alcázar) – традиційна назва середньовічних фортець в Іспанії, фактично місцева назва замку. Під час громадянської війни в Іспанії відбувалася відома оборона толедського Алькасара повсталими військовими (націоналістами й «фалангістами»), яка тривала від 22 липня до 27 вересня 1936 року й закінчилася перемогою повстанців.

(обратно)

34

Аркадська академія або академія Аркадії – спільнота вчених, поетів і прихильників мистецтва, заснована в Римі в 1690 році.

(обратно)

35

Перекручена цитата з Біблії, Євангеліє від Матвія, 7: 16: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх».

(обратно)

36

Хуан Руїс, також відомий як Архіпресвітер Ітський (бл. 1283 – бл. 1350 рр.) – іспанський поет і священик.

(обратно)

37

Меритократія – принцип управління, згідно з яким керівні пости повинні займати найздібніші люди, незалежно від їхнього соціального походження та матеріального становища.

(обратно)

38

Іспанська форма латинського імені Верґілій.

(обратно)

39

Негазований фруктовий напій.

(обратно)

40

«Quo vadis» (лат. «куди йдеш») – екранізація однойменного роману польського письменника Генрика Сенкевича, який розповідає про гоніння перших християн у Римській імперії.

(обратно)

41

Ритмічний малюнок, що використовується в афро-кубинській музиці, зокрема в таких її жанрах, як румба, конґа, сон, сон монтуно, мамбо, сальса та інші.

(обратно)

42

Іґуалаза (кат. Igualada) – муніципалітет в Автономній області Каталонія, в Іспанії.

(обратно)

43

«Кармілла» – готична новела Джозефа Шерідана Ле Фаню, яка вийшла 1872 року і в якій розповідається про молоду дівчину, за котрою полює жінка-вампір на ім’я Кармілла.

(обратно)

44

Стен Лорел (сценічне ім'я Артура Стенлі Джефферсона) (1890–1965) і Олівер Гарді (1892–1957) – американські кіноактори, коміки, були однією з найпопулярніших комедійних пар в історії кіно.

(обратно)

45

Вік – місто в автономній області Каталонія.

(обратно)

46

Дуче (італ. Duce, «лідер», «вождь») – титул, який носив Беніто Муссоліні.

(обратно)

47

«Ель Сід» – історична драма 1961 року режисера Ентоні Манна. Прототип головного персонажа – легендарний герой Реконкісти, національний герой Іспанії – Сід Кампеадор, відомий також як Ель Сід та Родріґо Діас де Вівар.

(обратно)

48

Зорро (ісп. Zorro – лисиця) – вигаданий персонаж, герой у масці, що подібно до Робін Гуда приходить на допомогу до знедолених. Уперше з’явився у пригодницьких книжках Джонстона Маккалі.

(обратно)

49

Карітас (від лат. carítas – «любов-милосердя») – католицька благодійна організація.

(обратно)

50

Немезіда – у грецькій міфології – богиня людської долі, покровителька суспільного порядку, уособлення кари богів.

(обратно)

51

Франсіско-Хосе де Гойя (1746–1828) – відомий іспанський живописець і гравер.

(обратно)

52

Непереможна Армада (ісп. Armada invencible) – великий військовий флот, зібраний Філіпом ІІ Іспанським протягом 1586–1588 років під час англо-іспанської війни (1587–1604).

(обратно)

53

Карлос Ґардель (ісп. Carlos Gardel) – аргентинський співак, композитор, актор, один з найвизначніших виконавців танго першої половини XX ст.

(обратно)

54

Героїня твору Девіда Лоуренса «Коханець леді Чаттерлей».

(обратно)

55

«La Manual Alpargatera» (ісп.) – «Еспадрильї ручної роботи».

(обратно)

56

Ал-Пенеде́с (кат. Alt Penedès) – район Каталонії, відомий центр виноробства.

(обратно)

57

Каунт Бейсі (справжнє ім’я – Вільям Джеймс Бейсі, 1904–1984) – відомий американський джазовий піаніст, органіст і керівник джаз-оркестру.

(обратно)

58

Педральбес (кат. Pedralbes) – квартал у Барселоні.

(обратно)

59

«Гурток верхової їзди» (ісп. Círculo Ecuestre) – спортивний гурток, а також соціальний простір у Барселоні.

(обратно)

60

Готичний квартал – один з чотирьох кварталів, які входять до міського району Барселони Старе місто.

(обратно)

61

«Зелені очі» (ісп. «Aquellos Ojos Verdes») – популярна пісня в стилі болеро написана в 1929 році на Кубі.

(обратно)

62

Сардана (кат. sardana) – національний каталонський танок.

(обратно)

63

Карретера-де-лес-Айґуес (кат. Carretera de les Aigües, досл. «шлях води») – дорога, що проходить гірським масивом Кольсерола. Колись уздовж дороги йшов акведук, звідки й назва.

(обратно)

64

Моренета (кат. «La Moreneta» – «чорнявка») – пестлива назва скульптурного зображення Діви Марії з Дитям, що зберігається в бенедиктинському монастирі Монсеррат і дуже шанується каталонцями.

(обратно)

65

Іспанський кавовий напій, суміш кави з бренді чи ромом.

(обратно)

66

Терезіанський коледж (ісп. Colegio de las Teresianas) – будівля, зведена у 1888–1890 роках відомим архітектором Антоніо Ґауді, в якій мали навчатися черниці ордену Святої Терези.

(обратно)

67

Рамбла-да-Каталунья (кат. La Rambla de Catalunya) – головна вулиця району Ашямпла.

(обратно)

68

Енрікета Марті Ріпольєс (кат. Enriqueta Martí Ripollés, 1871–1913) – ймовірна серійна вбивця, викрадачка й сутенерша дітей, відома під прізвиськами Упириця з вулиці Поньєнте, Барселонська упириця, Упириця з Равалю.

(обратно)

69

Жасíн Бардаґé-і-Санталó (кат. Jacint Verdaguer i Santaló, 1845–1902) – один з найвизначніших каталонських поетів, відомий також під іменем Панотець Сінту Бардаґе (кат. Mossèn Cinto Verdaguer), оскільки був священиком.

(обратно)

70

Із 801 до 1162 року на території сучасної Каталонії існувало графство зі столицею у Барселоні. Із 1162 року перебувало в династичному союзі з Арагонським королівством, а в 1479 році ввійшло в склад королівства Іспанія.

(обратно)

71

Ава Ґарднер (англ. Ava Gardner; 1922–1990) – відома американська акторка, одна з найяскравіших зірок Голлівуду 1940-х і 1950-х років.

(обратно)

72

Аламбік – мідний перегінний куб особливої конструкції, призначений для дистиляції спирту. Складається з конденсатора, шолома, труби для відводу пари і власне перегінного куба.

(обратно)

73

Екслібрис (лат. ех libris – із книг) – книжковий знак, який вказує, кому належить книжка. Наклеюється або ставиться печаткою на лівому форзаці.

(обратно)

74

Motu proprio – з особистої ініціативи (лат.).

(обратно)

75

Первородний гріх (фр.).

(обратно)

76

Мортадела – варена ковбаса з Болоньї, яку виготовляють зі свиного фаршу й сала.

(обратно)

77

Сеньйор – звертання до одруженого чоловіка в Іспанії, сеньйорито – до неодруженого.

(обратно)

78

Іспанське видавництво юридичної літератури.

(обратно)

79

Французькі бісквітні тістечка у формі скойок.

(обратно)

80

«Третя людина» (англ. «The Third Man») – британська кримінальна кінодрама в жанрі нуар, нагороджена головним призом Каннського фестивалю 1949 року. Режисер – Керол Рід, сценарій Ґрема Ґріна, у одній із ролей – Орсон Веллс. У 1996 р. Британський інститут кіно визнав «Третю людину» найкращим британським фільмом в історії. «Чужинець» (англ. «The Stranger») – американський художній фільм 1946 року, режисер та виконавець головної ролі – Орсон Веллс.

(обратно)

81

Дуро – неофіційна назва монети в 5 песет.

(обратно)

82

Кортадо – напій, популярний в Іспанії та Португалії, на основі кави і молока. Готується з еспресо, із подальшим додаванням гарячого молока, в пропорціях 1:1.

(обратно)

83

Герой творів Беккера.

(обратно)

84

«Vespa» – марка культового італійського моторолера.

(обратно)

85

Графиня Елізабет Баторі (також відома як Кривава Графиня, 1560–1614 рр.) – угорська графиня, відома серійними вбивствами юних дівчат. За легендою, вона купалася в їхній крові, щоб лишатися молодою.

(обратно)

86

Філіп Марлоу – вигаданий приватний детектив, головний герой багатьох творів Раймонда Чандлера.

(обратно)

87

Таціо Нуволарі (1892–1953) – італійський авто-і мотогонщик.

(обратно)

88

Війна за іспанську спадщину – війна 1701–1714 років між Великою Британією, Австрією, Нідерландами, Португалією і Данією проти Франції, Іспанії і Баварії. У її результаті іспанський трон посів Філіп V із французької династії Бурбонів.

(обратно)

89

Маленька бомба (ісп.).

(обратно)

90

Марка пива, яке варять у Барселоні.

(обратно)

91

«Баленсьяґа» – відомий паризький дім моди, заснований іспанцем Крістобалем Баленсьяґою.

(обратно)

92

Марсель Пруст присвятив опису печива «мадлен» кілька сторінок у своєму творі «У пошуках загубленого часу».

(обратно)

93

Назва мера в Іспанії та деяких країнах Латинської Америки.

(обратно)

94

Аналог нашого свята Івана Купала, святкується в ніч із 23 на 24 червня.

(обратно)

95

Пацючок Перес (ісп. El Ratoncito Pérez) – вигаданий персонаж, популярний в Іспанії та Латинській Америці. Подібно до зубної феї, пацючок Перес приходить до діток, у яких випадає зуб і обмінює його на подарунок.

(обратно)

96

Arcangelo – архангел (італ.).

(обратно)

97

Емпурдá (ісп. Ampurdán, кат. Empordà) – природний та історичний регіон, розташований у провінції Жирона Автономної області Каталонія.

(обратно)

98

Savoir-faire – майстерність (фр.).

(обратно)

99

Головна героїня однойменного історичного роману 1943 року, написаного іспанським письменником Іґнасіо Аґусті. Дія роману відбувається серед вершків барселонського суспільства.

(обратно)

100

«Блакитний трамвай» (кат. Tramvia Blau) – трамвайна лінія, що пов’язує 7-му лінію Барселонського метрополітену з фунікулером Тібідабо. Частина туристичного маршруту з центру міста до його найвищої точки.

(обратно)

101

«Рядовий Фернандіто» (англ.).

(обратно)

102

Неофіційна назва Вежі Андреу, модерністської будівлі на розі алеї Сан-Жервазіо та проспекту Тібідабо.

(обратно)

103

Сеньйоре, це тут проводили забіги з биками ще за римлян? (англ.)

(обратно)

104

Так, це собор, міледі, але він відчиняється тільки після вистави фламенко (лам. англ.).

(обратно)

105

Дуже приємно, синьйорино! (італ.)

(обратно)

106

Бісквітне печиво довгастої пласкої форми, посипане цукром.

(обратно)

107

Емілія Пардо Басан (ісп. Emilia Pardo Bazán, 1851–1921) – іспанська письменниця.

(обратно)

108

Жанр кубинської музики.

(обратно)

109

Життя Ласарільйо з Тормеса: його пригоди й злигодні» (ісп. La Vida de Lazarillo de Tormes: y de sus Fortunas y Adversidades) – іспанська повість, що була видана анонімно в 1554 році. Розповідає про долю хлопчика, який мимоволі стає шахраєм, щоб вижити в боротьбі з бідністю й голодом. Дала початок жанру крутійського роману.

(обратно)

110

Рита Гейворт (англ. Rita Hayworth, справжнє ім'я – Маргарита Кармен Кансіно; 1918–1987) – американська акторка й танцюристка іспанського походження, секс-символ 1940-х років.

(обратно)

111

Традиційна каталонська страва, що готується з телячого філе із задньої ноги.

(обратно)

112

Учасник кориди, завданням якого є встромити кілька невеликих списів (бандерилій) у тіло бика.

(обратно)

113

Крокети – страва циліндричної чи круглої форми з м’ясного фаршу або овочів, панірованих у сухарях та обсмажених у фритюрі.

(обратно)

114

Будинки в Іспанії здебільшого блокового типу, тому в адресі вказується номер під’їзду. Нумерація квартир окрема для кожного поверху.

(обратно)

115

Велетні й головані (ісп. gigantes y cabezudos) – костюмовані фігури, традиційні учасники багатьох іспанських фестивалів.

(обратно)

116

Трупне задубіння (лат.).

(обратно)

117

Марка кубинських сигар.

(обратно)

118

Мова йде про пісню «Hoy puede ser un gran dia» іспанського й каталонського співака, автора пісень і музиканта Жуана Мануеля Серрата.

(обратно)

119

«Сібоней» – класична кубинська пісня, написана в 1929 році композитором Ернесто Лекуоною. Сібоней – назва прибережного містечка, недалеко від Сантьяґо-де-Куба.

(обратно)

120

Традиційне каталонське сухе печиво з мигдалем, виготовлене з солодкого тостового хліба.

(обратно)

121

«La Regenta» – книжка іспанського письменника Леопольдо Аласа, що писав під псевдонімом Кларін.

(обратно)

122

Комарка (ісп. comarca) – назва адміністративного району в частині Іспанії, зокрема в Каталонії.

(обратно)

123

Державна профспілка (ісп. Sindicato Vertical) – єдина офіційна профспілка у франкістській Іспанії.

(обратно)

124

Алюзія на крилатий вислів «Рим зрадникам не платить» (лат. Roma traditoribus non premia). За легендою, так римський полководець Квінт Сервілій Цепіон відповів убивцям Віріата, царя лузітанів, племені, яке проживало на південному заході Піренейського півострова.

(обратно)

125

Насправді над першими підводними човнами працювали Нарсіс Монтуріоль та Ісаак Пераль.

(обратно)

126

Агнець Божий (лат.).

(обратно)

127

Відоме барселонське кабаре.

(обратно)

128

Колишній район Барселони, населений переважно циганами і кримінальними елементами.

(обратно)

129

«Mujercitas» – мексиканська теленовела 1962 року.

(обратно)

130

Кремовий іспанський холодний суп з мигдалем і часником.

(обратно)

131

Брама Алькала (ісп. La Puerta de Alcalá) – монумент на Майдані Незалежності в Мадриді. Брама розташована недалеко від головного входу до парку Буен-Ретіро.

(обратно)

132

«Вічне світло» (лат.).

(обратно)

133

Ескоріал (ісп. Monasterio de El Escorial) – архітектурний комплекс другої половини XVI століття, до якого належали монастир Святого Лаврентія, бібліотека, шпиталь, усипальня і резиденція іспанського короля Філіпа II.

(обратно)

134

Обов’язкова університетська дисципліна у франкістській Іспанії.

(обратно)

135

Трагічний тиждень (ісп. Semana Trágica) – низка антимілітаристських виступів, що супроводжувалися барикадними боями в кількох містах Каталонії в 1909 році.

(обратно)

136

Назва популярного круїзного туру вздовж барселонського узбережжя.

(обратно)

137

Муніципалітет на сході провінції Барселона.

(обратно)

138

«Malleus Maleficarum» (лат. «Молот відьом») – одна з найвідоміших книг з демонології, написана в 1486 році двома ченцями-домініканцями й інквізиторами Генріхом Крамером та Якобом Шпренгером.

(обратно)

139

Місце засідання Ради Ста, історичного органу управління Барселоною, зборів найповажніших громадян міста.

(обратно)

140

Позбав мене (лат.) – назва респонсорію – піснеспіву в католицькому обряді, – що виконується під час заупокійної меси. Починається такими словами: «Позбав мене, Господи, від вічної смерті цього жахливого дня».

(обратно)

141

Один із кольорів прапора Каталонії.

(обратно)

142

У рай (лат.) – піснеспів, який виконується під час заупокійної меси, коли тіло виносять із церкви.

(обратно)

143

Алкогольний напій, традиційний для північно-західної Іспанії. Продукт перегонки вичавок – зброджених залишків винограду після їх віджиму в процесі виготовлення вина.

(обратно)

144

«ABC» – іспанська щоденна газета, одна з найпопулярніших у країні.

(обратно)

145

Día de Sant Jordi (кат.) – день Святого Георгія, популярне в Іспанії, і насамперед у Каталонії, свято. Вважається днем книжок, троянд і кохання.

(обратно)

146

Курналя´-да-Любрагáт (кат. Cornellà de Llobregat) – муніципалітет, розташований в Автономній області Каталонія.

(обратно)

147

Хоакін Соролья і Бастіда (ісп. Joaquin Sorolla y Bastida, 1863–1923) – іспанський художник, майстер декоративного живопису.

(обратно)

148

Популярний у Барселоні заклад, у якому продавалися спиртні напої. Був знесений у 1951 році.

(обратно)

149

Товариського духу (фр.).

(обратно)

150

La Pasionaria (ісп.) – страстоцвіт. Псевдонім іспанської політичної діячки баскського походження, лідерки іспанських республіканців під час громадянської війни Долорес Ібаррурі.

(обратно)

151

Costa del Sol (ісп. «Сонячний берег») – регіон у південній Іспанії, популярний серед туристів завдяки теплому м’якому клімату.

(обратно)

152

Фáтіма – місто в Португалії, у якому в 1917 році відбулося об’явлення Пресвятої Богородиці.

(обратно)

153

Брати Маркс – американські актори-коміки, п'ять братів, що виступали у водевілі, театрі, кіно й на телебаченні, спеціалізувалися на «комедії абсурду».

(обратно)

154

Ноел Пірс Ковард (англ. Noël Peirce Coward, 1899–1973) – англійський драматург, актор, композитор і режисер.

(обратно)

155

Шедевр, головний твір митця (лат.).

(обратно)

156

Щасливої дороги й удачі (фр.).

(обратно)

157

Суперпацюк (англ. Super Mouse, пізніше переймований на Mighty Mouse) – герой американських мультфільмів.

(обратно)

158

Персонаж середньовічної легенди, музикант, якого ошукав магістрат міста Гамельн, відмовившись виплатити винагороду за позбавлення міста від щурів, після чого він, загравши на флейті, вивів за собою міських дітей, які потім загинули.

(обратно)

159

Дуже милий (фр.).

(обратно)

160

Хто такий Фермін? (фр.)

(обратно)

161

Джин Сіберґ (англ. Jean Seberg, 1938–1979) – американська актриса, друга дружина французького письменника Ромена Гарі.

(обратно)

162

«Барна стійка біля Пантеону» (фр.).

(обратно)

163

Хай живе різноманітність! (фр.)

(обратно)

164

Занадто м’який (фр.).

(обратно)

165

Лівацькою (фр.).

(обратно)

166

Буржуазною (фр.).

(обратно)

167

«Два маґо» (фр.) – відома літературна кав’ярня в Парижі.

(обратно)

168

Щасти вам. Шукайте жінку… (фр.)

(обратно)

169

Французький еротичний фільм 1974 року, що став культовим.

(обратно)

170

Біллі Вайлдер (англ. Billy Wilder, ім’я при народженні – Самуель Вілдер; 1906–2002) – американський кінорежисер і сценарист польсько-єврейського походження, лауреат премії «Оскар».

(обратно)

171

Марка друкарської машинки.

(обратно)

172

Басбі Берклі Вільям Енос (англ. Busby Berkeley William Enos, 1895–1976) – американський кінорежисер і хореограф.

(обратно)

173

Чернецький орден Римо-католицької церкви, члени якого сповідують усамітнене життя.

(обратно)

174

Ель Кордобес (ісп. El Cordobés, справжнє ім’я – Мануель Бенітес Перес, 1936) – відомий іспанський тореадор.

(обратно)

175

«Місту та світу» (лат.) Назва святкового благословення й послання Папи Римського вірянам.

(обратно)

176

Каталонський танець.

(обратно)

Оглавление

Книжка Даніеля

  1

  2

Dies irae [5]

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

Бал-маскарад

  1

  2

  3

  4

  5

  6

Kyrie [18]

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

Місто дзеркал

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

  19

  20

  21

  22

  23

  24

  25

  26

  27

  28

  29

  30

  31

  32

  33

  34

  35

Забуті

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

  19

  20

  21

  22

  23

  24

  25

  26

  27

  28

  29

  30

  31

  32

  33

  34

  35

  36

Agnus Dei [126]

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

  15

  16

  17

  18

  19

  20

  21

  22

  23

  24

  25

Записник Ізабелли

  1

  2

  3

  4

  5

  6

Libera me [140]

  1

  2

  3

  4

  5

  6

In paradisum [142]

  1

  2

  3

  4

  5

  6

Барселона

  1

  2

  3

  4

Книжка Хуліана

  1

  2

  3

Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg