«Тут могла б бути ваша реклама»

Тут могла б бути ваша реклама (fb2) - Тут могла б бути ваша реклама 1347K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Оксана Стефановна Забужко

Оксана Забужко Тут могла б бути ваша реклама

Автор фотографій і дизайнер обкладинки Ростислав Лужецький

© Забужко О. С., 2014

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2014

© Ростислав Лужецький, художнє оформлення, 2014

Польові дослідження з українського сексу Роман

Ще не сьогодні, каже вона собі. Ні, ще не сьогодні. В кухні – крихітній eat-іn kіtchen[1] (холодильник, електроплитка, шафки з абияк учепленими дверцятами, що наврипились, іно відвернешся, безсило відхилятися, як щелепа на вже несамовладному обличчі, і все це відгороджено невисоким дощаним стояком, щось ніби шинквасом, – на нього можна просто з тої вузесенької обори подавати до кімнати – аякже, чому ні! – ну хоч би вранішню каву або на обід – підсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкруміле, мерехке од спілих соків, із грайливо підібганими ніжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди виглядає щасливішим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум’янцем з утіхи, що зараз його з’їдять, – можна також подавати який-небудь джус чи джин із тоніком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смішно поторохкують, можна й без льоду, взагалі, можливостей безліч, треба тільки одного – щоб хтось сидів по той бік їхньої довбаної загороди, в якій, здається, завелася мурашва, бо по стільниці раз у раз повзе щось, що в гігієнічному американському домі не повинно би повзати, та і в неамериканському теж, – хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмішкою, з кухні подавати, позаяк же там ніхто не сидить і сидіти не збирається, то ти наповажилась була воздвигнути на стоякові імпровізований зимовий сад із двох безневинних вазонів – три тижні тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темно-зелена кучма в жовтогарячих квітах – раз, і рясне намисто лискучих, схожих на пластикові, червоних бубок на високих стеблах з елеґантно завуженим листям – два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, ніби ці три тижні їх день у день поливалося сірчаною кислотою, – на місці буйної кучми клаповухо звисають кілька пожовклих листочків з нерівно обгорілими краями, а колишні тугі червоні намистини щодалі, то більше нагадують сушену шипшину, навіщось поначіплювану на руді цурупалки, – найсмішніше, що ти якраз не забувала, поливала свій «зимовий сад», ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотіла чогось живого в цій черговій, казна-якій з ряду-йому-же-несть-кінця, тимчасовій хаті, де бруди всіх попередніх винаймачів невідмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася їх відмивати, – але подлі американські бур’яни виявилися заніжні на твою депресію, що незбовтана гусне в цих чотирьох стінах, взяли й здохли, поливай не поливай, – а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!), – так ось, у кухні з глумливо глупим бульканням скапує вода в раковину, і нíчим перекрити цей звук – навіть касети не поставиш, бо портативний магнітофончик також чомусь вийшов з ладу. Правда, ще за вікном, вузьким, як відчинені дверцята шафи, темним о цій порі («блайндерсів» ти не опускаєш, бо навпроти все’дно глуха стіна), за протимоскітною сіткою, либонь, застрягнувши в ній, настирливо сюрчить, як далекий телефонний дзвінок, невидимий коник, – от так само настирливо сюрчить і та думка, може, то взагалі вона й сюрчить, – а чому б не тепер?.. Не вже?.. Чого чекати?..

Логічно зваживши – нíчого. Геть-таки зовсім.

Півупаковки транквілізаторів плюс бритва, – і вибачте за невдалий дебют. Старалася щиро, на совість, а що ні фіґа не вийшло, то чесніше одразу здати карти – не гравець із мене й зараз, далі буде ще хрєновіше: просвітку не видно, а сили вже не ті: не дєвочка.

І все-таки – ні, не сьогодні.

Ще почекати. Додивитись цей фільм до кінця. На відміну від тих, котрі транслюються по тутешніх «паблік ченнелз», – коли в найнапруженіші хвилини, з холодком мимовільного остраху стежачи, як герой мчить порожнім тунелем, де з-за рогу на нього от-от вихопиться престрашенне чудовисько, спохоплюєшся – а хай йому грець! – що все ж повинно скінчитися гаразд – ще дві-три хвилини, сутичка, купа-мала, качання по підлозі, і чудовисько, несвітськи ревнувши, якимось дивом розточиться в прах, а мужній, тільки трохи поскубаний герой, повитий димами пожариська, переводячи дух, пригорне до себе врятовану Шерон Стоун чи ту другу кралю, чорнявеньку, як-її-там, – і наринула, було, тривога вмент являє всю свою сміховинність: знов цим голлівудівським ґаям вдалося бодай на мить тебе ошукати! – на відміну від цих, фільм, котрий ти все-таки не важишся вимкнути, не конче має скінчитися щасливо. А однаково, вимикати – непростиме свинство. І глупство. І дітвацтво: не вивчив урока, не піду до школи. Ні, золотко («золотце», іронічно поправляє вона себе: так звертався до неї той чоловік, якому зараз, либонь, ще паскудніше, ніж їй, але то вже не має жодного значення), – ні, сачконути не вийде: ти-но одбудь усе по порядку, а тоді й знати буде, чого ти справді варта. Понятно?

Спиши слова, татуїровку зроблю, грубо й розв’язно підхоплює з неї зовсім інша жінка, цинічка з явно приблатньонними, ніби із «зони» вивезеними манерами, зугарна, в разі коли що, й матом засандалити: якщо людина в цілому (кожна!) – одна велика в’язниця, то звичайно раніше та лотра мешкала в ній десь у найдальшій камері, виходячи назовні рідко, тільки коли доводилося направду круто й солоно, та й то ніби напоказ: З-замахали, – говорила крізь зуби в хвилини роздратування, трусячи головою й сама себе гамуючи їдкою посмішкою або ж, травлячи післясмак чергової обиди (обид останнім часом випадало предостатньо!), з гнівно виряченими очима переповідала друзям: Дєвочку на побігеньках із мене зробити хочуть – а во! – била себе ребром долоні по згину стиснутої в кулак лівиці, – в Америці блатне бабисько навчилося лаятись по-англійському, особливо гарно вдавалося йому «Шшіт!» – котяче шипіння з дугасто вигнутою спиною, а також презирливе «О, кам он – ґів мі е брейк!»,[2] яким колись раз уперезала була того чоловіка, – взагалі з тим чоловіком саме ця, відьомськи розчіхрана, з нездорово блискучими очима й зубами і якимось невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на передній план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподіванок, той чоловік визволяв, викликав її на себе з найдальшої камери – щойно зачувши, в першій же сутичці, оту його брутальну, мордобійну інтонацію: «Ти мені скажи – на хера я сюди їхав, я вдома таких самих прибамбасів мав – отак-о!» – лотра радісно ринулась йому навперейми, впізнавши партнера, тільки в цьому вони й були партнерами, – і вже невгавала, розпаношившись в умовах ніколи раніше не звіданої свободи: «Я вчора голову почав ліпити», – брався він розповідати в її присутності колезі-скульптору, і лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й ґудзики в нестримному захваті словесного виверження: «Авжеж, зліпи собі, серце, голову, зліпи – не завадить!» – він темнів на виду так, ніби замість крови в лиця вдаряло чорнило, нахилявся їй до вуха: «Перестань мене підйобувати!» – відьма, пускаючи дим, реготалася зсередини неї, вперше за довший час хоч чимось задоволеної: «Гой-го, серце, – де твоє почуття гумору?» – «Я його на тій квартирі залишив», – бовкав він: з тої квартири вони, Богу дякувать, виїхали, і найліпше було б її по них запечатати бодай на півроку, заки звітриться чумний дух. – «Ну збігай, принеси, – шкірилася відьма, – я тут зачекаю». – «Ключа здав», – бовкав він, ставлячи, як гадав, крапку, але помилявся: «Ключа здавала я, а в тебе був дублікат», – відбивала вона: швидке, навальне фехтування кілками, за яким сторонньому просто не встежити, ні, що не кажіть, а з них таки була пара, нема що! А тепер – тепер, коли тій, клятій і м’ятій, просмаленій бідами до щирця, з перегорілим на ацетонний, та все ж непозбутнім духом виживання (звідки це в тобі, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над цілою в’язницею, взявши відповідальність за дальший перебіг у ній сякого-не-якого життя, роздаючи навсібіч накази: туди, в оті двері – зась, а оце сміття – зараз же на фіґ повиносити, а ген той відсік там-он-о – провітрити, в ньому віднині музей буде, а це ще що за нічвида тут вештається й слинить – ану пшла вон (зліпи собі, серце, голову, зліпи!), – лотра (таки ж лотра!) натомість відступилася, розмазалася по якійсь найдальшій стіночці, не видко – не чутно, і по всіх спустілих приміщеннях сталої отвором в’язниці розлягається зовсім інший, квильний і безпорадний, потерчачий якийсь голос: смикається туди-сюди нерівними крочками, туп-туп-туп – і стало, – і б’ється об мури, водно в тім самім місці, з кожним разом спадаючи на силі, – і скоголить, скоголить, скоголить бідна, нелюблена, покинута на вокзалі дівчинка, ладна йти на руці до кожного, хто скаже: «Я твій тато», та тільки хто ж таке скаже тридцятичотирилітній бабі, – от ту дівчинку й ти сама в собі не любиш, ти від підлітка намагалася тримати її в найглухішому підвальному закапелку, без хліба й води, і щоб не поворухнулася, – а вона однак якось примудрялася заціліти, і як її тепер втишиш – тепер, коли здається, що, крім неї, іншої тебе – нема, не лишилося?..

Замахалась ти, «золотце». Ох, замахалась. Зовсім до ручки дійшла – третій місяць у м’язах трем не вщухає, вранці, прокидаючись (а надто тепер, коли прокидаєшся – сама), перше, що відчуваєш, – своє прискорене серцебиття, якого нічим не заспати, – гаразд, хоч спиш уже без транквілізаторів, і оті страшні приступи сухої блювоти, які змагали були ночами, нагадують про себе хіба як, чистячи зуби, заглибоко засовуєш щітку – коротким нудотним вивертом, несвідомою клітинною пам’яттю про власне тупе улягання негайним, від першої хвилини, – попервах іще хоч збудно-пристрасно вишептаним, а по кількох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням: «Візьми в ротика… Глибше візьми… Глибше, ну!» – суха ложка рот дере – еге ж, оце воно, – попервах і вона ще пробувала якось порозумітися, розтлумачити, що їй теж би, своєю чергою, спершу дечого хотілося, і не тільки «там»: крім статевих органів, тебе в мені більше нічого не цікавить? І якщо в тебе були якісь плани на сьогоднішній вечір, то не вадило б дати мені про це знати до того, як я пішла спати, – замість сидіти шкробати свою графіку, і взагалі, я, знаєш, не люблю роздягатися сама… Добре, – весело обіцяв він, – ми тобі завтра таку увертюру закатаєм! – завтра, одначе, так ніколи й не настало. Іди сюди – але я взяла снодійне – ну значить, на «ньому» й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалі зрозуміти світ людей, що мислять про власний статевий орган у третій особі? Коли тобі кажуть, а той чоловік лиш так і казав, – «Розкрий “її”», ти одразу переносишся всіма змислами в гінекологічне крісло, – бо це не «вона», це ти розкриваєшся – або закриваєшся: як у цьому випадку – намертво. Та ти знаєш, скільки в мене жінок було! – і жодного разу не було такого, щоб – погано, просто погано! Авжеж, тобі не було, а – їм, чи ти коли питався? Я також не уявляла, що таке буває, – тільки ж як погано, аби ти, голубе, знав! Чому це ти кусаєшся, з дивним, шклисто зупиненим поглядом спитав він після кохання, в одну з перших ваших ночей, сидячи й курячи в тебе в ногах, що це за діла, – тимчасом ти, розкинувшись на подушці, безпечно похихикуючи, гладила його по голові витягнутою ступнею, в тебе були чудесні ноги, всі діорівські-сен-лоранівські модельки на своїх жердинах мали б на вид таких ніг негайно піти й утопитися, це зараз ти вже другий місяць не вилазиш зі штанів, бо литки розцяцьковано, як мапу, архіпелагом різнотонних, червонястих і брунатних, лускатих і злущених плям – шрами, порізи, опіки, навіч представлена історія дев’ятимісячної (атож, дев’ятимісячної!!!) mad love,[3] із якої вийшла – правдива madness,[4] а тоді ти просто гладила його ногою по голові, переповнена ніжністю, ідіотка слинява, жорсткий мужський «йоржик» приємно поколював тебе в ступню, – і зненацька він, спритно вивернувшись, притис твою ногу до постелі: так, так? тобі, значить, подобається кусатися? А якщо мені зараз сподобається тебе підпалити, що тоді? – і ти вгледіла приставлену до свого підкоління запальничку, і, замість похолонути під прицілом вперше тоді перехопленого, незмигного й не по-чоловічому – якось інакше, злісно й безумно, на межі вищиреного осміху з нагло випертими з-під горішньої губи іклами, спитуючого погляду, од якого звідтоді завше боронилася – сміхом, тільки трохи здивувалася, не так щоб зовсім притомно – дивно, до якої міри його присутність, як динамітом, глушила в тобі всі, доти таки незлецьки розвинені захисні інстинкти, що спливали, як риба горічерева, поки ріку й далі стрясало – вибух за вибухом.

Ні, передчуття – були: передчуття ніколи не заводять, то тільки цілеспрямована сила нашого «хочу!» перебиває їхній голос, заважає дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалі, де все й почалося, – а він тоді з місця розігнався до тебе, мов іно на тебе й чекав: «Пані Оксано, я – Микола К., може, вам показати місто, може, звозити на зáмок, у мене машина», – до славного замку було хвилин десять пішої прогульки по тихих, обсаджених здобними бароковими церковцями брукованих вуличках, піжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмішку, провінційний фраєр, ич як нарцисично задбаний – біленький комірчик з-під светра, доглянуті нігті (це в художника!), неміцний, якраз у міру, запах дезику – котяра із сивим «йоржиком» і шельмівським зеленооким прижмуром, трохи приношений, розволочений артистичний шарм, сухі зморшки усміху, побрижені мішки під очима, – «а ти сказала, – згадував він опісля, коли в них пішов був процес витворення тої спільної міфології, без якої жодній парі не остоятися, – з легендою про Золотий Вік фази закоханости, з власними дрібними обрядами й ритуалами, – пішов, та зразу ж і урвався, – ти сказала – валі с пляжа, дядя», – ну, положим, не так, точніше, не зовсім так, але інтересу не виявила, що правда, то правда, – тож тим дивніший був увечері того-таки дня несподіваний промельк ясного, пронизливого наскрізного бачення, котре, гріх нарікати, ніколи ж тебе на крутих поворотах не полишало, от ти його – тлумила-таки, і не раз, та ще й як! – увечері, в самому розповні фестивальної програми, в густих випарах поту й алкоголю, куди ти зійшла з естради, відчитавши своє – два вірші, два холєрно добрі вірші просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних фізій, точніше, поверх нього – тримаючись за звук власного, ні на що не вважаючого, тільки словам підвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це називається, але вставляє публіку – завжди і всюди, навіть коли слів ніхто ні фіґа не тямить, навіть у чужомовному оточенні, вперше ти це звідала колись на писательському збіговиську в одній азіятській країні, де тебе з чемности прошено почитати рідною мовою – you mean, іt іs not Russіan?[5] – і ти стала читати, з обиди й розпуки (остопранцюватіли зі своїм Russіan’ом ще тоді!) слухаючи тільки власний текст, ховаючись у нього, як в освітлений дім уночі заходячи й замикаючи за собою двері, й на півдорозі зненацька здала собі справу, що звучиш у дзвінкій, приголомшеній тиші: мова, дарма що незрозуміла, на очах у публіки стяглася довкола тебе в прозору, мінливо-ряхтючу, немов із рідкого шкла виплавлювану, кулю, всередині якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набігало вогнями – і знов затуманювалось, як і належить шклу од заблизького дихання, ти відчитала – оповита, просвітліла й захищена, оттоді-то було й втямити, що дім твій – мова, яку до пуття хіба ще скількасот душ на цілім світі й знає, – завжди при тобі, як у равлика, й іншого, непересувного дому не судилось тобі, кобіто, хоч як не тріпайся, – потім усі ті пикатенькі, лисі, чорні-кучеряві, в тюрбанах і без, довго й схвильовано трясли тобі руки, не даючи, між іншим, пройти до туалету (від їхньої млосно-пряної кухні твій шлунок рішуче відмовлявся і суремив, стерво, басом якраз у ті хвилини, коли годилося ґречно дякувати), – звідтоді жодна зала тебе б не збила – а хоч перед кримінальними злочинцями! – екзгибіціонізм там уже чи ні, власний текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала – на голос, ведена саморухливою музикою вірша, до такого процесу свідків звичайно не допускається, окрім як на театрі, тим-то, либонь, і проймає, і те фестивальне тирло також прищухло десь насередині твого виступу – облягло шкляну кулю й згідно задихало в унісон, і от коли ти, вистигаючи від оплесків, уже не на естраді, а внизу, в напівтьмі, в якомусь чіпкому дружньому кільці: парко, димно, хтось наливав, хтось сміявся, лиця мелькали розрізненими кадрами, – простягала руку чи то по відпружну цигарку, чи по келиха, той чоловік на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе мимохідь, – з котячо засвіченими в притемку очима захоплено дихнув горілчаним духом: «Ну, ти й даєш!» – і так само мимохідь, не зупиняючись, спробував стиснути тобі руку, перехопити її, сягаючу по цигарку (чи келиха), – ти запам’ятала це тому (бо ж хто тільки не тис тобі руку в тому стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним у напрямок твого власного, наче в’їздом із розгону під «цеглину» й міліцейський сюрчок, він потрапив боляче підломити тобі великого пальця, – і сюрчок розітнувся тут-таки – поштовхом, блискавичним промельком крізь тяму – дивно, як на ту сум’ятну мить, чіткого й тверезого наскрізного знаття: ніби хтось сторонній спокійно, значущо, повним реченням проказав у голові: «Цей чоловік зробить тобі боляче».

Саме так, дослівно, тобто малося на увазі аж ніяк не підламаний палець, і ти пречудово це зрозуміла. От у цьому вся штука, дорогенька, – що все ти від самого початку знала, та ні, знала ще й до початку: десь за тиждень перед тою поїздкою на фестиваль одного вечора оголені нерви, болісно-жаждиво, як буває тільки восени, відтулені в світ – назустріч його вигасаючим барвам і таємничим шерехам у засинаючому листі, – запеленґували були уривок, якого ти тоді не збагнула й тому недописала: «Щось зрушилося в світі: хтось кричав / Крізь ніч моє ім’я, неначе на тортурах, / І хтось на ґанку листям шарудів, / Перевертався і не міг заснути. / Я вчилася науки розставань: / Науки розрізняти біль недужний / І біль животворящий (хтось писав / Листи до мене й кидав їх у грубку, / Рядка недописавши). Хтось чекав / Чогось від мене, але я мовчала: / Я вчилася науки розставань», – от і збулося все до словечка: вчися, вчися тепер «науки розставань» – із життям, із собою, з даром своїм нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужаєш підняти – якщо досі, вважай, ні разу не витиснула цю штанґу на висоту повного ривка.

Ай, мать його за лапу…

Ні, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на світ жінкою (та ще й в Україні!) – із цією блядською залежністю, закладеною в тіло, як бомба сповільненої дії, з несамостійністю цією, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землі (знизу, завжди любила – знизу, розпластаною на спині: тільки так і позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмом власних клітин із промінною пульсацією світових просторів, – з тим чоловіком ні разу нічого подібного не було, в мить, коли вона, здавалось, от-от починала в’їжджати, він, не зупиняючись, прокидав її згори різко видихнутим: «Мда, тут треба роту солдат!» – це смішило, але не більше: «Що це за заявки?» – ображалася вона: не на слова, на відстороненість тону, – «Глупа ти, це ж комплімент! – тобі взагалі треба б з двома мужиками спробувати, знаєш, як би це тебе вставило!» – цілком можливо, що й вставило б, недарма ж я любила під час кохання кусатися, впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним цілунком, храмовою проституткою – от ким я мусила бути в попередньому житті, але в цьому – в цьому, серце, мені ох як не все одно, з ким я: пригадую, колись раз у нью-йоркському метро, де я сиділа, з головою поринувши в останній роман Тоні Моррісон, хтось ляпнувся поруч мене на сидіння, всім тілом притискаючи до металевого бар’єрчика, – і мене вмить пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що плоть тут-таки відізвалася збудженим набряканням, розбруньковуючись усередині, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей мужчина – хто він там не є – вже скілька зупинок нависав був наді мною, і якби ми не були людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цій запльованій підлозі, бо ж, кохаючись по-справжньому, зливаєшся не з партнером, ні, – з розбуялою анонімною силою, що протинає своїми струмами все живе, підключаєшся до неї з тим, аби на кілька секунд – а-ах! – катапультуватися у вібруючу вогнистими контурами чорноту, якій нема ні ймення, ні міри, на цьому стоять усі поганські культи, то тільки християнство списало це злиття за відомством Чорнобога, замурувавши людині всі виходи із себе, окрім єдиного – через верх, але для нашої доби, хоч по суті й постхристиянської, уже відрізано шлях до повороту назад, в оргіастичне свято вселенської єдности: ми, кожен зосібна, безнадійно заражені проклятою свідомістю ваготи й ущільнености власного «я», і тому переможно чистий, голосний і високий музичний тон вимкнувся й згас у моєму тілі одразу ж, як тільки той, справа, – заговорив: десь через зупинку обізвався, з диким акцентом спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? – отут я вперше глянула на нього – то був молодий, десь під тридцятку, невисокий, але купно збитий, як із цільного куска виллятий «шпік»,[6] його прегарні, мов сливи, очиська заволікло хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен із-за ґрат свого життя, сотні чоловіків різних націй і кольорів шкіри, виткнутись на хвильку – можна, от чого не можна – це вийти назовсім; «Pardon me?»[7] – перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким відшивається нахаб, і той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що – все, кінець, викручено контакти, – «ні, нічого», пробелькотів і ще щось далі мимрив собі під носа, вже по-своєму, – могутній тваринний заклик його тіла зів’яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати, поруч мене сидів звичайний собі причепа-еміґрантисько – втім, небавом і встав, і попрямував – чи до виходу, чи десь інде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, іно вигулькнувши, розчаклувала стать. Може, справді єдиний вихід із цієї в’язниці – виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сідати в проїжджі авта, не називаючи імені, рука водія на коліні, низький, захриплий смішок, гарячковий шурхіт зайвої одежі, не треба вмикати світла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекіт крови, чоловічу партію ударних і своє, чи вже-не-своє, розчинення-розступання, ох, як ти класно розкрилася, ну! ну! ще! ще! – та тільки ж вони всі хочуть говорити, хочуть відсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читаєш, а куди їдеш, а чи маєш мужа, треба вимишляти легенду, «Как вас зовут?» – «Ирина», – було, було раз і таке, окошилось міцним, до залізного посмаку, поцілунком у під’їзді, вивинулася – втекла, посміюючись до себе, їм усім треба перемагати, от у чім справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофіл-кисень, вони не вміють, і той чоловік, який зараз доходить десь у пенсільванській пущі на єдинокровній ласці братів-діаспорників, без цента за душею й без слова англійської [а мав же час підучитися, прид-дурок!], – ех, як же скинувся, як по-кінському тоді шарпнув був лице вгору, мов батогом уперіщений, коли ти, всадивши його за столика в кав’ярні, спробувала, всю свою витривалість на поміч прикликавши, внести хоч якусь терапевтичну ясність у цю обопільну душевну й тілесну недугу, – все правда, серце, і що я тебе вже не люблю – теж правда: «То ти себе що, – склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, – “побєдітєльніцей” почуваєш?» – здається, так і лишилася сидіти з роззявленим ротом: Миколо, та чи ж ми з тобою в перетягування канату забавлялися?.. «Знаєш, – і знову був той лиховісний незмигний погляд, немов щось інше дивилося крізь його різко обведені запаленими повіками очі, як крізь прорізи маски, – якби ти була мужиком, я б тобі зараз ввалив!» Дуже мило з твого боку, коханий, – мені й самій часом ох як шкода, що я – не мужик). «Ти жінка. В цім твоя межа. / Твій місяць спить, як срібна блешня. / Як прянощ з кінчика ножа, / У кров утрушено залежність», – бурмотіла до себе в ті страшні зимові місяці, по-іншому страшні, ніж оці, осінні: половина січня, лютий, березень – жодної звістки і жодної змоги будь-що дізнатися – через Атлантику, з Кембриджа – в українське провінційне містечко, в опалювану дровами майстерню на горищі покинутого дому без адреси й телефону, без клозету й гарячої води, іно з голою лампочкою на скрученому шнурку під стелею, з палкою ковбаси й банкою розчинної кави на вимащеному фарбами низенькому столику, хоч’ канапку? о, ще помідорку маю, хоч’? Господи, живе ж хлоп – як пес приблудний, до шостої ранку не кладеться спати, з-за мольберта автомобіль отой свій відзіґорний – безгаражний! – через вікно пантруючи, у двадцять п’ять, навіть у тридцять таке ще дається знести: звірина енергія вивозить, – але в сорок! Тимчасом у її кембриджській хаті, знай перемірюваній безтямною ступою з кутка в куток – від вхідних дверей через кімнату до кухні й назад (робота, задля якої буцімто й приїхалося до Штатів, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), – щось незбагненне коїлося з телефоном: раз у раз її колошкали вдосвіта зі сну химерні дзвінки, зривалася, хапала слухавку: «Хелло!» – десь далеко на безмовній лінії свистав шугастий вітер і глухо рокотав океан, кілька секунд необжитий, незалюднений простір над північною півкулею давав їй знати про себе, ніби справді в ньому «хтось кричав крізь ніч її ім’я, неначе на тортурах», – і не міг докричатися, по чім німий сигнал уривався: підводно-зеленавим ряхтінням засвічувались баньки кнопок на слухавці, і вибулькував із розтруба бездушний зуммер, – о, в вас обох стало б моці повиводити з ладу всі телефонні лінії над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя міць фугасила з його картин і твоїх віршів, ти впізнала її відразу, тільки-но, опинившись у нього в майстерні й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, і так само він мусив упізнати твою, – твою, котра в ті зимові місяці, так неждано й наповал збита зі своєї, щойно віднайденої осі (бо ти була – жінка, жінка, хай йому стонадцять чортів: витка рослина, котра без прямостійної підпори, хай би навіть і намисленої, – без конкретного обличчя живої любови – опадала долі й зачахала, тратячи всяку снагу до горобіжного розгону: кожен вірш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобі, зоря звичайно потім погасала, вірш – лишався), – кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стінках твого єства і спорскувала в розпачливій непритокманості, – «І раптом знов схотілося – кричати, / На лампу вити, пазурями драти / Шпалери на стіні – од явности утрати, / Од того, що тебе уже даремно ждати», – аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що він – помер, от просто взяв і помер, «вляпався в крапочку», як і хотів (зізнався їй у цьому ледь не на початку – з кривим посміхом розганяючи авто, як літака на злітній смузі, серед ночі на заміській дорозі, і мокрі ліхтарі в дрібноголчастій сріберній облямівці, і чорний маслянистий блиск зустрічних калюж, – все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто… сто шістдесят? – не боїшся? не виникає бажання – вляпатися в крапочку? – ні, не боюся, не було в мені справжнього страху, та, по правді, й тепер нема – дивно, ба й незбагненно, надто взявши під увагу ціле моє, ах розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженні – клінічною смертю, мама пригадувала, що геть і цівка калу звисала із задочка, і тільце вже посиніло: виткнула душенька носа на світ і звомпила – е, ні, пустіть назад! – а її, спасибі, відволодали, а скоро так, то нічого блягузкати, є речі, страшніші за смерть, і я їх знаю, тільки от того страху – манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який є в ньому, і в інших я часами його розрізняла, – нема в мені, і квит, тим-то він і дивився на мене з іскрами неприхованого захвату в зорі, навіть коли вже було по всьому: «А ти відважна жінка!» – і «крапочка» та проскочила тоді повз мене, не сполохавши), – але ця думка – що він помер, що ті загадкові телефонні дзвінки справді-таки від нього: з «тамтого боку», а значить, що її любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична еґоїстка, гординею своєю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнім підопхнула його до «крапочки», де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тоді я поїхала, – звісно ж, Америка – the land of opportunіtіes,[8] пів-Європи, не нашої довбаної, а щонайщирішої, від Британії до Італії, сюди рветься, гроші, кар’єра («Музика, жінки, шампанське…» – відгукувався він іронічною луною), а в Україні що, Україна – Хронос, який хрумає своїх діток із ручками й ніжками, що ж, так і сидіти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак діаспорні дідусі, коли клімакс стукне, – премію Антоновичів? – ай Бож-же ж мій, та чого воно все на фіґ варте, якщо він помер, що, що, що з ним трапилося?! – ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на ґанок заднього двору, звівши лице до мінливого, стрімко сутеніючого кембриджського неба в напливах хмарної гуаші, вхлипуючи злиплими од сидячки й курива легенями ледве вловний подув океану, вона стала молитися – так, як перед тим молилася лише двічі, раз за батька, як долежував у лікарні по вже безпотрібній операції, годинами корчачись од стріляючого метастазами болю (а до наркотиків ще не дійшло), – аби Бог післав йому швидкий кінець, і вдруге, стид згадати, – за незалежність, тоді, 24-го серпня дев’яносто першого року, коли все вирішували години, як воно зазвичай і водиться в житті людей і народів: Господи, просила трусячись, поможи – не задля нас, бо негідні єсьмо, а задля всіх полеглих наших, що несть їм числа, – і обидві молитви були почуті, такі молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб він був живий! – хай би забув мене, хай би вернувся до жінки, хай би зраджував з ким не прийдеться, – не треба мені його за чоловіка, і нічого від нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму іншого, з іншим родитиму дітей, тільки – о Господи, хай він буде живий. І здоровий. І щасливий. Тільки це, Господи. Тільки це.

Ну, «здоровий і щасливий» – це ти, золотце, конєшно, загнула через верх, бо силоміць нікого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в остаточній редакції твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих двох слів, – якби Бог слухав дурного погонича… (А цікаво, як воно все там у них відбувається – чи якийсь янгол-секретар одбирає земні послання при апараті, виймаючи з потоку щирі, тяжкі й гарячі, й незворушно спускаючи в чорну діру невагомі маси пустих слів? – так і з віршами буває: одразу збриджується, щойно починає валити пуста порода, – і кидаєш, недописавши.) І ще в одному моменті ти тоді злукавила – в «хай би забув мене»: лепетнула в напівнестямі, насправді твердо знаючи, що ніколи він тебе не забуде, – о, тепер уже ніколи, скільки житиме: згнітивши недокурка двома пальцями, джиґонувши ним навідлі, аж дугою в повітрі шварнуло: «А ти подумала, скільки мені від тебе відходити? Га?» – мов через силу стримуючись, аби не загилити й нею, вслід за недокурком («Ти ж уважай, я чоловік слабкий, я й зарубать можу», – признався був раз, і тобі зараз же свінуло: оце, оце воно! не бреше, правду каже! – і, з умент ввімкненим безособовим захланним інтересом, – загули, застугоніли незримі дроти, шпарко переганяючи інформацію, – вичавила-таки тоді з нього, хоч якого задубіло-відпорного на всякі розпити-лащіння-сюсю-пусю-ну-скажи-мені-жебоніння, – скупу, пунктиром історію про те, як колись давно, розписуючи сільську церкву на пару «з одним мудаком, який мене діставав», дійшов до стану, коли ганявся за тамтим із сокирою в руках, – невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це мало статися вночі, бо нема нічого жаскішого за нічну церкву з відбитою в темних шибках угорі повнею, – от звідтоді й зривається на втечу щоразу, іно зачувши наближення того духа, – понятно, гмукнула ти, цікаво, хоч по-справжньому цікавою була тут, і далі, повна відсутність у тобі страху, от відлуп – і вже, ніби все те оповідалося через бар’єрчик у кімнаті побачень у в’язниці чи божевільні: дослухаєш – і підеш, і за тобою, грімко скрегочучи, засунуться обковані циною двері, і поросне навздогін, приском попід шкіру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скільки мені відходити від тебе, скільки тобі – від мене, «Сколько нам так еще идти, протопоп?» – спиталася жінка в розстриженого Аввакума, бредучи за ним, вигнанцем, по безкраїй рівнині, і знемігшись безцільністю шляху, й присівши на купині, – і почула у відповідь: «До самыя смерти, попадья». Східний фаталізм, еге ж, – у росіян це є, з нами гірше, складніше, ми, власне, ні се, ні те, Європа встигла заразити нас мутною гарячкою індивідуальної хоті, вірою у власне «можу!» – одначе підстав для його справдження, чіпких структур, котрі б те «можу!» підхоплювали й тримали, ми ніколи не виробили, шамотаючись віками на дні історії, – наше вкраїнське «можу!» самотнє і тому безсиле. Амінь.

Чому тобі здавалося, ніби ти зможеш витягнути його на собі з тої ями, в яку він, очевидно ж було, так послідовно вглибав? Власне, насторожитися мусила вже першої ночі – коли, ще тільки роздягаючись, він змружився сторожко, ніби прицінювавсь: «А ти можеш раніше за мене скінчити?» – засміялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: «Я все можу!» Дурочка, вже тоді мала би добачити, що він не партнер, – що, закам’янілий усередині себе до багаторічної мерзлоти, просто не тямить бути не сам – геть і в коханні («Ох, як ти класно даєш!» – вистогнав у неї – по довгому нездалому вовтузінні, по страдницьких корчах, по всіх одчайних ламентаціях – «Ах, нащо ж я банячив!» і «Ай, бляха, а я так тебе хотів!», по западанню в кількахвилевий сон – самотній сон, наглухо відрубаний від її присутности поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обіймів, ну й пішов на фіґ, імпотент нещасний, зараз устану, вдягнуся, запарю кави, скоро підуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вікнах майстерні невідворотно блідла, водянистішала світна синява, вирисовувалися позгромаджувані попід стінами вугласті стоси полотен із дрижакуватого, як протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих і сорокалітніх, це в такій, певне, сірій каламуті катуються позасвітні душі, – і ось тоді він і зробив їй боляче, таки направду боляче, куди там згадці про втрату цноти, paіnful іntercourse,[9] ось як це називається в медичній літературі, котру вона, зашугана совкова дурепа, щойно в Америці взялася студіювати, навіть до лікаря була сходила, жеручись гнітючою призрою, чи щось там у ній, бува, не попсулося, прости Господи, і витріщилась, не ймучи віри, коли лікарка стенула плечима: «І don’t see any problems»,[10] – а тоді, вереснувши диким голосом – добу по тому налупцьована матка нила, як перед місячним, – стенувшись, хвицнувши ногами, – «Мені боляче, боляче, чуєш?» – вона почула – одночасно з переможно-грізним окриком: «А слабó за мене заміж вийти? А слабó від мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!» – як усередині займається й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця хвилина, все – задля неї, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зітхання, він виринув із неї з таким промитим од літ, розгладженим вологою підсвіткою щастя лицем, аж зір їй заступили мимовільні сльози ніжности, в тих сльозах худий і гострорисий, насторчений вухами й вилицями сільський повоєнний пацанок – батько в таборі, після німецького полону, мати в колгоспі на буряках – стояв із патичком на вигоні, вперше вражений розлитим уздовж обрію, скільки сягало око, черленим золотом заходу в димно-сизому клоччі хмар, світ горів і мінився, все це було в його картинах, вивільнити того пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно поголеного мужчини – «Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, – от візьму й зроблю тобі дитинку, чуєш? Синочка», – то була цілком самодостатня творчість, в якій твоє власне фізичне незадоволення важило не так-то й багато, – залишившись сама – бо він, завинувшись у довгополе, схоже на шинелю пальто, одразу пірвався кудись на помивку: звичайка досить хамська, коли вдуматися, але й це тебе тоді не зразило, – ти муркотливо потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собі подумки, з хрипкуватим смішком, – ну от тебе нарешті й виїбли, подруго, так-таки прямим текстом – виїбли, уперше в житті, бо доти все більше годили, панькались, як із теплим тістом, допитувались, які слова любиш, а тут просто взяли та й трахнули по-мужицькому, без цереґелів, – і, дивно, навіть ця думка не була неприємна, і коли ти витягла із сумочки дзеркальце, наперед страхаючись того, що в ньому вгледиш – на третю добу неспання, по всіх викурених цигарках і опівнічних коньяках, оце-то фестиваль видався! – то й сама спахнула радісним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, відмолоділе до стану твоєї автентичної вроди – делікатне й худеньке, сливе дітвацьке, виплигуюче назовні чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала, але в дзеркалі не бачила вже хтозна-відколи: ти вернулась до себе, ти була вдома, – а він сидів у ногах ліжка, курив і дивився, його невідривно звернене до тебе промінно-заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, – вряди-годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усміх, поцілувати вистромлені з-під відкоченого пледа соски й знов дбайливо, по-селянськи неквапно, як своє добро, вкутати тебе аж під шию, подати чашку з кавою, «гляди, не розхлюпай», і ти тут-таки й розхлюпала, затрусившись хихотінням, «а я тепер цей плед виставлю – і підпишу, ким заляпано», – і зненацька: «Чого ти плакала?» – не скажу, ні, ще не скажу, скажу аж перегодом, за місяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком інших, місткіших слів – коли нема такої цистерни, аби заміряти бездонний колодязь, зостається раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, – монотонність повтору, рипіння корби: я люблю тебе. Я люблю тебе. Я люблю тебе.)

Оттака ловись, кобіто, – закохалася. Ще й як закохалася – вибухла наосліп, полетіла сторч головою, дзвенячи в просторі відьомським сміхом, підхоплена незримими самовладними нуртами, і біль той не перепинив – а мав би, – так ні ж, вирубала в собі всі застережні табло, що жахтіли червоними лампочками на межі перегріву – достоту перед аварією на АЕС, – і тільки вірші, що негайно ввімкнулися натомість і пішли суцільним, нерозчленованим потоком, пропускали недвозначні сигнали небезпеки: в них нав’язливо проблимували – ад, і смерть, і недуга, «І жовте море днів, і сизе море снів / В одбитих кольорах вмираючого неба, – / І я іще пливу – а ти уже на дні, / І страшно нам обом дивитися на себе»: «Значить, ти знала? – визвірився він, свінувши вовчими вогниками в очу, коли вона – втрачати було вже нічого – зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, – знала, що так буде? Так якого ж?..» Ге, серце моє, так у цьому ж вся й штука…

Нніт, не була мазохісткою – була, йолки-палки, нормальною жінкою, чиє тіло тішилося, даруючи радість іншому, та що там казати – класною бабою була, «девочка сладенькая», «фантастическая женщина», «stud woman», мусуй-мусуй тепер у пам’яті, як книгу відгуків (вигуків) – з тих хвилин, коли мужчини не брешуть, може, хоч дрібку рівноваги собі тим повернеш: була ж! – а от ні, не вертається, не спасає – що з того, що була, що завжди при тім чула, з часом більшим, часом меншим темним осадом недовипитости, якою ще могла б бути, – бо є в житті речі, від нас не залежні, бо я є така, який ти зі мною, – в мужчин це трохи по-іншому, в жінок, на жаль, так – і, на жаль, в усьому, і хоч би скільки ліфчиків не попалено було американськими феміністками, з мастурбації – чи то ґумовим пенісом, чи живою людиною, бо живою людиною це теж не що як мастурбація, коли без любови, – не прибуде ні дітей, ні віршів. І все, і клямка. «В цім твоя межа». Як же той кембриджський вірш кінчався? «Рілля, що прагне борони, / І мокрі, сплакані ворони – / І муж, який не вборонив – / А ждав від мене оборони». Еге ж, exactly – чи, коли хто воліє, «вот імєнно». От чим ще, до речі, паршива чужа країна – набиваються, натрушуються, як пух у ніздрі, напохватні чужинецькі слівця й звороти, заліплюють пори в мозкові, нахабно тиснуться попідруч, навіть коли ти наодинці із собою, – і незчуваєшся, як починаєш балакати «хеф-напів», тобто повторюється те саме, що вдома (вдома? схаменися, кобіто, – де він, твій дім?), ну гаразд, у Києві, в Україні – з російською: всякає ззовні накрапами, зсихається-цементується, і мусиш – або повсякчас провадити в умі розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, – або ж приноровитися, як усі ми, самим голосом брати чужомовні слова в лапки, класти на них такий собі блазнювато-іронічний притиск, як на забуцім-цитати (наприклад – гарний приклад для студентів, можна навести завтра на лекції: «Ти себе що – “побєдітєльніцей” почуваєш?»).

А ще можна б сказати – виступаючи з доповіддю в якому-небудь американському університеті, або на конференції «тріпл-ей-дабл-ес»,[11] або в Кеннан Інстіт’ют у Вашинґтоні, або де тебе ще там і далі носитиме лихим вітром, сто, максимум двісті баксів гонорару плюс сплачена дорога – і дякуй ґречненько, ти не Євтушенко й не Татьяна Толстая, щоб діставати по тисячі за виступ, та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukraіnіan, дитя відрадненської комунальної «хрущовки», з якої цілий вік марно силкуєшся вирватись, Попелюшка, що летить через океан понарікати за вечерею у Шеффілда з парочкою нобелівських лауреатів (промінячись навсібіч, чотирма мовами нараз за одним столиком сиплючи) на ідейну вичерпаність сучасної цивілізації, по чім вертається у свою київську кухню площею 6 кв. м сваритися з мамою й принижено тлумачити рідним редакторам, що «де я, там і буде вітчизна» – то зовсім не значить «ubі bene, іbі patrіa», – бодай тому, що через цю саму довбану patrіa тобі ні у Шеффілда, ні у Тіффані, ні на Гаваях, ні на Флориді, ніде й ніколи не є bene, бо вітчизна – то не просто земля народження, правдива вітчизна є земля, котра потрапить тебе вбивати – навіть на відстані, подібно як мати повільно й невідворотно вбиває дорослу дитину, утримуючи її при собі, сковуючи їй кожен порух і помисл власною обволікаючою присутністю, – а, що там розводитися довго, тема мого сьогоднішнього виступу, леді й джентльмени, – як і зазначено в програмі, «Польові дослідження з українського сексу», і, перш ніж перейти до неї, хочу подякувати всім вам, присутнім і відсутнім, за нічим не виправдану увагу до моєї країни й моєї скромної особи, – от чим як чим, а увагою ми досі розбещені не були: по-простому сказавши – здихали, на фіґ ніким не завважені (я тут ще в досить упривілейованому становищі, бо якби зважилась, плюнула й висипала в рота разом усю решту таблеток із жовтогарячого слоїчка, то тіло виявили б досить хутко, десь, либонь, день на третій: Кріс, факультетська секретарка, зателефонує, тільки-но я не з’явлюся на лекцію, отже, гріх нарікати, ниточка-павутиночка, хай і тонюня-провисла, щоб, за неї шарпнувши, дати світові знати про свій черговий, цим разом останній від’їзд, у мене все-таки є, – і якби з тим чоловіком щось сталося там, у пущі, – хоч я й не думаю, аби з ним щось сталося, він ніколи не вчинить цього сам, забагато має в собі злости для такого діла, – то Марк і Розі щодня ж навідуються до нього), – так ось, леді й джентльмени, прошу не поспішати кваліфікувати розглянутий випадок закоханости як патологічний, бо доповідач іще не сказав головного – головне ж, леді й джентльмени, полягає в тому, що в житті піддослідної то був перший український мужчина. Направду – перший.

Перший готовий – кого не треба було вчити української мови, тябричити йому на побачення, виключно аби розширити спільний внутрішній простір порозуміння, книжку за книжкою з власної бібліотеки (Липинський, Грушевський, і про Горську він також не чув, ані про Світличного, за ним були зовсім інші шістдесяті, добре, я тобі завтра принесу!), а в часі любосного воркотання мимобіжно згадавши «Не захист мрій – блаженний дім…», тут-таки запускатися в півгодинний коментар про життя і творчість автора – це, знаєш, був у тридцяті такий поет на Західній Україні, – і отак, хай йому грець, все життя! – професійна українізаторка, наче ще по одному органу їм усім нарощуєш, коли-небудь наша незалежна, чи радше ще-не-вмерла, якщо до того часу не вмре, мала б запровадити якусь спецвідзнаку – за кількість українізованих койкомісць, ти б їм загаратала список тобою навернених! – а то був перший мужчина з твого світу, перший, з ким обмінювалося не просто словами, а зараз усією бездонністю мерехких, колодязним зблиском підсвічених тайників, тими словами відслонених, і тому говорилося легко, як дихається й сниться, і тому пилося розмову смажно висушеними вустами, і впивалося все запаморочливіше, о, ця ніколи не знана сповна свобода бути собою, ця гра, нарешті, в чотири руки по всій клавіатурі, натхненність імпровізації, скільки іскристої, сміхотливої енергії вивільняється, коли кожна нота – іронічний натяк, відтінок, дотеп, доторк – умент резонує, підхоплена співрозмовцем, кульбіт у повітрі, просто від надміру сили, жартівливе колінце – ближче: можна? і от уже – двозначніше, ризикованіше, і от уже – впритул, і от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сіла врешті-решт у ту його машину – після відвідин майстерні, після того, як угледіла навіч, хто він), – навальний перехід на іншу мову: губами, язиком, руками, – і ти, відхиляючись зі стогоном: «Поїхали до тебе… В майстерню…» – мова різко скоротила ваш шлях назустріч одне одному: ти впізнала: свій, в усьому – свій, одної породи звірюки! – і в ній же, в мові, було все, чого ніколи потім не було між вами в ліжку.

«Gosh, іf he only weren’t such a damned good paіnter!»[12] – казала ти, сидячи в барі «У Крістофера» на Портер-сквер, ти випила натще два келихи каберне-совіньйон, і тебе трошки розпружило – вперше за ті кембриджські місяці, запаморочливо легким, дерзновенним підняттям, ой випила – вихилила, сама себе похвалила, ех жаль, нема з ким заспівати, – Ліса і Дейв слухали, як малята різдвяну казку, забувши хрумтіти чіпсами, Slavіc charm,[13] ось як це в них називається, – ти любила той бар, глуху пляшкову зелень декору, яка наводила на гадку про ломберні столики, так само як і низькі світла, що відсувають лиця у притемок, і чоловіків, скупчених при шинквасі за спогляданням бейсбольного матчу, і гул голосів, і ніч за далекими вікнами, її густий коричневий вар, в якому плавляться жовті цукати ліхтарень, – все нараз, бо тільки так і дається увійти в світ чужого: приймаючи все нараз, усіма змислами, і ти це вміла, ти просто втомилася, за всі роки бездомних блукань, любити світ самотою – проходити анонімною й нерозпізнаною через сутеніючі аеровокзали, ресторани й бари з теплими вогнями, морські узбережжя з надбігаючим шелестом прибою по ріні, вранішні готелі з кавою в холі, – «Where are you from?» – «Ukraіne», – «Where іs that?»[14] – ти втомилась не бути в цьому світі, втомилась волікти додому в зубах спрагло виссані з нього згустки краси й радісно лементувати: «Адіть, дивіться!» – але вдома, у твоїй бідній забембаній країні – країні урядовців в обвислих штанях і всіяних лупою піджаках, оплилих письменників, зугарних читати лиш одною мовою, та й з того вміння нестак-то вжиткуючих, і бистрооких, жучкуватих бізнесовців із навичками колишніх комсомольських секретарів, – все воно якось ні до чого не кріпилося, провисало непритокмане й ото хіба тільки до виливу жовчі дрочило, своєю туманною, зашифрованою в незнайомих іменнях і реаліях недосяжністю, натоптуваних домашніх самоуків (чомусь незмінно – на куцих, жокейськи вивернутих ногах: порода така чи що?), закваснілих де-небудь в обласній публічній бібліотеці імені Ґрьоміна в час, коли ти мала нахабство (чи може, дурне щастя, думалось їм?) вештатися по Гарвардській «Вайденер» і де там ще, – ти втомилась нерозділеністю своєї любови до світу, і в тому чоловікові – щойно опинившись у нього в майстерні, станувши (в окулярах з товстими скельцями) перед розвернутими лицем, одне за одним, полотнами, що громадилися вздовж стін, назбируючи порохи, – ти блискавично вгадала свій єдиний, кругло-довершений шанс на несамотність отої любови, – саме тому, що він був such a damned good paіnter,[15] – але вже це Лісі з Дейвом годі було розтлумачити, ти й не намагалася, Ліса вражено всміхалася своїм неправдоподібно яскравим, схожим на збудженого коралового молюска ротом, і очі їй волого блищали: What a story![16] О так, страшенно романтична love story – з пожежами й автокатастрофами (бо ту славнозвісну машину він одної ночі взяв та й розгепав, казав, на друзки), із таємничим зникненням протаґоніста й від’їздом героїні за океан, з купою віршів і картин, а головне – з цим постійним, непередаваним наскрізним відчуттям, якому, власне, ти й улягла: відчуттям, що все можливо: той чоловік грав без правил, точніше, грав за власними, як правдивий кантівський ґеній, в його силовому полі пробуксовувала будь-яка передбачувана логіка подій, так що був він сам собі the land of opportunіtіes,[17] і що вже там серед тих opportunіtіes не чаїлося вготованим на майбутнє – смерть у черговій із ряду автокатастрофі (ні, Господи, ні, тільки не це!) а чи тріумфальний прохід по світових музеях, – наплювати, дарма, аби тільки виламатися, вимачкуватися з колії – з отої віковічної вкраїнської приречености на небуття.

Це окрема тема, леді й джентльмени, пані й панове, перепрошую, якщо забираю вам забагато часу, мені нелегко про все це говорити, до того ж я дійсно тяжко недужа, моє зацьковане, виголодніле, а коли не бавитися евфемізмами, так і просто зґвалтоване тіло третій місяць невгаває в дрібненькому нутряному дрожі, особливо жаскому – до млости! – внизу живота, де повсякчас чую давучий битливий живчик, і коли розчепірюю пальці, то вони негайно починають жити самостійним життям, ворушачись кожен зосібна, ніби натягнені на порізнені, в незгідних ритмах посмикувані ниточки, я вже мовчу про бубняві, як у підлітка, рожеві прищі, котрими зацвітають обличчя і плечі, і нема на те ради, – горопашне тіло ще живе, воно качає права, воно доходить з елементарної сексуальної голодухи, воно б, може, й оклигало, і заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули, але, на жаль, цю проблему не так легко розв’язати, надто коли ти сама-одна в чужій країні й чужому місті, в порожній квартирі, де телефон озивається хіба на те, щоб запропонувати тобі – рідкісна нагода, тільки на цьому тижні! – ко-ло-саль-ну знижку на передплату місцевої газети, і звідки вигрібаєшся тричі на тиждень – до університету, де півдюжини охайних, взутих у білі шкарпетки й кросовки, чистенько вмитих і дезодорованих американських дітлахів із здоровими, аж вогкими шкірою й зубами, водячи за тобою, як манджаєш туди-сюди по аудиторії, поглядами акваріумних рибок, щось там – один Біг відає, що! – тихенько шкробають собі в зошити, поки ти, сама себе накручуючи (ну бо треба ж якось протриматись годину з чвертю!), палко тлумачиш їм, що не було! не було в Гоголя, такого, який він був, натоді іншого вибору, окрім як писати по-російськи! хоч плач, хоч гопки скачи – не було! (і в тебе – також немає, окрім як писати по-українськи, хоч це і є, либонь, найяловіше на сьогодні заняття під сонцем, бо навіть якби ти, якимось дивом, устругнула в цій мові що-небудь «посильнее “Фауста” Гете», як висловлювався один знаний в історії літературний критик, то воно просто провакувалось би по бібліотеках нечитане, мов невилюблена жінка, скількись там десятків років, аж доки почало б вихолодати, – бо нерозкуштовані, невживані, непідживлювані енергією зустрічної думки тексти помалу-малу вихолодають, ще й як! – якщо тільки потік читацької уваги вчасно не підхоплює й не виносить їх на поверхню, каменем ідуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як твої нерозпродані книжки, що пилюжаться десь удома по книгарнях, таке сталося майже з цілою українською літературою, можна на пальцях вилічити – не авторів навіть, а поодинчі твори, яким пощастило, – з отерпом у пучках і сльозами в очу ти читала надісланий тобі тут, в Америці, переклад «Лісової пісні», авторизовану версію, призначену для бродвейської сцени, кайфувала, як наркоман, од її прискореного жагучого віддиху: живе! живе, не пропало, через сімдесят літ, на іншому континенті, в іншій мові – скажи ж ти, випливло! – розуміється, що іншого – писати по-російськи чи по-англійськи, на перший же твій вірш, видрукуваний англійською, і то в цілком малопомітному журналі, екстатично відгукнулось, звідкілясь трохи чи не з Канзасу, якесь там «Тhe Revіew of Lіterary Journals», це ж треба, і Макміллан збирається включити його до антології світової жіночої поезії ХХ-го століття, «You are а superb poet»,[18] – кажуть тобі тутешні видавці (зволікаючи, проте, з книжкою), спасибі, я знаю, тим гірше для мене, – але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зуміла б змінити мову, – пречудово зуміла б, якби трохи помарудитись, – а тому, що заклято тебе – на вірність мертвим, усім тим, хто так само несогірше міг би писати – по-російськи, по-польськи, дехто й по-німецьки, і жити зовсім інше життя, а натомість шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української, і ні фіґа з того не поставало, крім понівечених доль і нечитаних книжок, а однак сьогодні є ти, котра через усіх тих людей переступити – негодна, негодна і все, іскорки їхньої присутности нема-нема та й укидаються в повсякденному, навзагал геть спопілавілому бутті, і оце й є твоя родина, родове твоє древо, аристократко забацана, прошу пробачення за непризвоїто довгий відступ, леді й джентльмени, тим більше, що до нашої теми він, властиво, не тичеться). Леді й джентльмени, жаль за власним, з дня на день марнованим тілом – це почуття, знайоме хіба ГУЛАГівським в’язням: вечорами у ванні я розглядаю перед дзеркалом (начепивши совині окуляри, ті самі, з товстими скельцями, так що вигляд маю достолиха кумедний) свої груди, досі такі незмінно кулясто-пружні, визивно насторчені пипками врізнобіч («Это ж надо, – казав колись, нестак і давно, один недоукраїнізований мною мужчина, – наверно, четвертый размер, а как держится!»): цієї осени вони вперше охляли, недвозначно посунулися долі, наводячи на гадку про перестояне сире тісто, і взялись якимись відворотними плямками, схожими на піґментні, а вершечки щодалі, то більше нагадують потемнілу шкірку зморщеного персика, – той чоловік був з тих, хто взагалі кепсько уявляє, що робити з жіночими грудьми, окрім хіба як ущипнути крізь одежу, але справа, звісно, не в ньому, – це було гарне тіло, здорове, розумне й життєрадісне, і, слід віддати йому належне, воно збіса довго трималось, тільки з тим чоловіком зворохобилось одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось, скімлило якимись хронічними застудами, опухлими залозками й лихоманковими висипками, «ослаблення імунітету», казали лікарі, а я виборсувалася з постелі, заклеювала висипки пластирем і, палена гарячкою, летіла на вокзал, поїзд, гримочучи по стиках рейок, мчав мене крізь ніч у місто, звідки мовчав той чоловік, розгепавши на друзки свою дорогоцінну машину, в ніч аварії мені приснилося, начеб йому її вкрали, і вірші, несвідомі яви, але, своїм звичаєм, сновидно-видющі, напливали, як у тумані крайобраз за вікном: «Тоді ще мав упасти сніг. / Ще осінь пахла корвалолом, / І авта, збившися з доріг, / По гаражах зіпали кволо», – я досить довго чинила насильство над своїм тілом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по-тутешньому, grudge, а тепер, заднім числом, незгурт і можу для нього зробити, – хіба вимучувати щоранку безцільними присіданнями, після яких обманом стужавілі стегна ниють забутим солодким стогоном, та ще тупо, як на працю, волочити його вечорами до басейну, де мене вже знають: заповита в пістрявий тюрбан негритянка-дженіторша, що видає на вході ключі од lockers’ів,[19] сліпучо спалахує навстріч зубним бліцем: «You’re pretty faіthful to that swіmmіng, huh?»[20] – Боже, яка вона мила, м’яка й ласкава, як вода в басейні, од першого-ліпшого щирого слова я зараз ладна розревтися з місця, мов зацьковане вовченя-підліток, ладна їсти з кожної руки, хоч би й цієї простягненої, довірливо розкритої – рожевою наготою назверх – долоні із золотим ключиком на червоному капроновому шнурочку, в яку, хапаючись, оповідаю, що мушу, дослівно мушу сюди вчащати, що лиш так і рятуюся од депресії – Великої Американської Депресії, на яку страждає, здається, сімдесят відсотків тутешнього населення, бігають до психіатрів, ковтають «Prosac», кожна нація божеволіє по-своєму, і мою депресію, котра насправді має іншу назву, я хоч-не-хоч же наломилася перекладати зрозумілою їм мовою: broken relatіonshіp, до того ж straіght after the dіvorce, до того ж sexually traumatіс,[21] а далі вже все за підручниками з психіатрії: fear of іntіmacy, fear of frіgіdіty, suіcіdal moods[22] – словом, класичний випадок, навіть до психіатра вдаватися не варт, і моя благословенна негритянка, така розлого-тілиста за тісною стойкою, розкішно й тепло, по-коров’ячому ситна, Велика Мати, ніжне, парне мукання й шорсткий язик, – киває з мудрим, порозумілим усміхом: «І’ve been there, – каже вона, – wіth the father of my kіds[23]», – он як, вона розлучена, sіngle parent[24] з двома малюками – і такі ж чудові малюки, меншому невдовзі два рочки, коли є діти, воно легше – і тяжче, і легше («А тепер, – казав той чоловік, тріумфально світячись над нею в темряві спітнілим хлопчиком, – ось тепер ти завагітнієш: я просто в тебе кінчив!» – «Ні, – сміялась вона – тихенько, щоб не розхлюпати наллятої в неї по вінця ніжности, – ні, серденько, сьогодні – ні», – а проте це, либонь, і була з першої ночі головна зачаєна думка, підводна течія тої любови: синочок, Данилко, потайки визначила вона, – вкритий лоскотливим курчачим пушком чолопок, жаб’ячи скорчені ніжки, крихітні пуп’янки пальчиків, ай, Боже ж мій! – у снах вона жадібно тулила його до грудей: якір, що утримує при життю, той, без якого ми, дівоньки, на цій землі неповноправні, «непрописані»: не слово чи бодай літера в тексті, а випадкова капка на берегах, – а вірші тимчасом глухо бубоніли самі до себе, розпадаючись різноголоссям: «Зимно мені, коханий. / – Накинь пальто кожушане. / – Сумно мені, коханий. / – До праці берись, моя пані. / – Ах, щось воно все мені ліньки… / – Бо треба б тобі дитинки. / – Страшно, коханий, з нею / Стати навік твоєю», – не згадувати, ліпше не згадувати!), – «Everybody seems to have been there»,[25] – завважую, з відчуттям хвилево відсунутого тягаря прилучаючи себе бодай до якогось ряду, спільноти: joіn the club![26] – о так, статечно киває моя негритянка, every woman has been there,[27] – і, з лукавим жіноцьким прижмуром: може, якраз тут, у басейні, когось і зустрінеш? Тут впору розреготатися – бодай тому, що цієї осени, через силу волочачи своє нещасне, пригноблене тіло вулицями чужого міста, ти вперше спізнала самопочуття невидимки – не відразу навіть і втямила, в чім річ, а втямивши, почала чіпко придивлятися: атож, так і є – зустрічні мужчини ковзали по тобі байдужливими, незрячими поглядами, як по неживому предмету, і навіть в автобусі, зближаючись, підіпхана тлумом, на ризиковану відстань до чиєї-небудь крижастої спини з хокейною емблемою, ти не вловлювала того блискавичного, промельком, тварного імпульсу, – скинутись, озирнутись, – що то вмикається в них відрухово, просто на запах жінки, але не тільки: насправді-бо вони – може, хіба крім зеків та солдатів, пошизілих од абстиненції бідак, – відзиваються не так на жінку, як на жодним приладам не піддатні, купно наведені на цю жінку частоти всіх інших мужських домагань, котрі в цій хвилі облягають її (а мене якраз у цій хвилі не облягають!) густо наелектризованою еротичною хмарою – недарма кажуть, що засватана дівка всім подобається: ось це і заводить їх по-справжньому, змушує пашіти од ярости роздутими ніздрями й бити в землю копитом од нетерплячки – дух суперництва, хіть перемагати, виклик на герць, нечутний звук бойової сурми, що коливає повітря, ненастанна потреба доводити власну зверхність над усіма іншими, дарма що ніколи не баченими: «Ти мені скажи – тобі з чоловіком добре було?» – «Дуже!» – рубонула зопалу щиро, як ляпаса відважила, – аж скулився: ну бо сил уже неставало вивертати себе через горло, примилятися, глитаючи обиду за обидою, та безецно, мов шльондра за плату, демонструвати, який то він, хай йому абищо, кльовий («Безстидниця, цицьки вивалила!» – ґзився, мов ужалений, в останніх днях співжиття, застукавши її напівголою, злостячись сам на себе – що все ще, попри всякий глузд, міг хотіти цю жінку, з якою ні чорта не виходило, опріч взаємного мордування, «як обценьками стисло», – а от не треба було з відмичкою: плигонувши під ковдру о третій над раном, колошкати, перевертати на спину, діловито всаджувати пальчика, куди не просять, так я й сама себе можу потішити, ба ні, ліпше можу, ніжніше, тіло боронилося поза моєю власною волею, ая, в тілі, невідь-звідки вгніжджений, розростався – страх, так безмисно пущений мною повз увагу: воно чуло за цим чоловіком щось, чого не чула я, – сама тимчасом перетворюючись на ягу, на каструючу меґеру з лещатами в лоні: а зась не знаєш! – і отут-то й починався рев защемленого самця: «Та ти знаєш, скільки в мене жінок було!» – а плювати я хтіла на твоїх жінок, скільки б їх у тебе не було, мені – не залежить, мені не перемагати треба, а – любити, любити, розумієш ти?! – так що в наготі її, слід визнати йому рацію, справді було безстидство: то була нагота зумисна й образлива, та, котрою не спокушається, а демонструється зневагу – можу стригти при тобі нігті на ногах, голити литки, залишати по собі ванну несполісканою, в прилиплих до стінок темних завитках волосків, підмиватись, мастурбувати – тільки ж не так, о, не так, як це буває, коли кожна, щонайдрібніша об’ява тілесної свободи іншого приймається як дарунок, як ще один самоцвітний знак довіри і з місця збурює в тобі гарячу хвилю вдячної ніжности, не так, як було між нами вдома, в ті дні, коли ми стоконилися по випадкових пристановиськах, лізли в листопадову ніч через вікно чужої дачі, де стояла семиградусна студінь, потемки пили, щоб зігрітись, коньяк, не скидаючи пальт, і я хухала на твої шорсткі, закоцюблі руки, і ховала їх собі під светра, бо там було найтепліше, і ти сміявся й плакав, задихався, не ймучи віри: «Це ти? Невже це ти?» – та осінь була осінню ключів, зроду-звіку я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочці й по кишенях стільки позичених ключів нараз – здавалось, бряжчу ними на бігу, мов ярмарковий коник, притягуючи до себе всі погляди, і, як і коника, від того хіба поривало весело заіржати, і коли ти в чужій хаті грів воду мені на купіль у двох здоровенних баняках, витягав опівночі відро з невидимої, лиш плюскотом вгадної для мене криниці серед двору, а я стовбичила у дверях у халатику на голе тіло, не відчуваючи холоду, і потім, защіпнувшись у ванні, вгледіла в мильничці ще вогке після тебе мило, примоцьоване твоїм звичаєм шпетненько, сторцом – щоб стікало, а моє завжди лежало плазом і квасилося в калюжці, і я дивилась на те мило й була така по-дурному щаслива, як бувало тільки в дитинстві, бо тільки там і був у мене дім, я втомилася, любий, о, як я втомилася, єдине, чого мені тоді хотілось, – щоб ти був поруч і намилював мене, але ти замкнув мене в тій хаті на ключ, а сам погнав машину кудись у ніч по харчі – ай, йолки-палки, та хрін із ними, з харчами, чоловіче, скільки того життя, скільки тої любови, щоб акуратненько краяти її ножиком на сніданок і вечерю!). «Скільки разів ти любив?» – «Три, – рахував, примкнувши повіки, – це четвертий», – «Щось забагато, як на одне життя, – аж три великі кохання…» – «Чого зараз – великі? – сміявся очима, й вона відтавала усміхом йому назустріч: – Може ж, якраз і мишачі – невеличкі такі?» – хто видав таке говорити на свою любов, навіть якщо затоптана, навіть якщо минула і переїхала тебе навпіл, як ваговоз пса на дорозі, як мене тоді взимку – переліт через Атлантику: до п’ятої ранку, до самого таксі в аеропорт я чекала – дзвінка, якщо не одвірного (тисячу разів, до виснаження, прокручений уявою кадр: відчиняю двері – і на порозі стоїш ти, ледве стримуючи ввігнутими кутиками вуст несамовито радісне світло, що рветься з лиця назовні: нарешті, ах ти Господи, ну роздягайся, ну як же можна було так, ах ти, бідо одна ходиш, ну що сталося, а я так перемучилася, думала, з ума зійду!), – то бодай телефонного дзвінка, слова, голосу, – кінчика нитки, за який ухопившись, потягла б розмотуватись за собою з континенту на континент, невже? – верещало моє ошпарене розпачем нутро, невже?! – таксі вивалило мене в замет перед входом до зали міжнародних рейсів, який порожній, як мертво – мов крематорій – освітлений Бориспіль о п’ятій ранку, станція Чортів Тупик, головні повітряні ворота країни, хха! – країни, безнадійно неприналежної до нервової мережі, що рясно оповиває планету, що стугонить день і ніч, перепомповуючи через гігантські ґанґлії портів, і вокзалів, і митниць метушливі потоки збуджених людських нейронів, Шереметьєво, Кеннеді, Бен Гуріон, і де тільки мене не носило, хай це все марнота марнот, хай утома духа й тіла, зате – рух, зате – вовчий гін за життям, вискаливши зуби: ось-ось дожену, вчеплюся в загривок! – а в Борисполі на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домі, звук моїх підборів з-під стін піднімались поверх неоковирно наскиртованих бебехів розфокусовані сонні лиця, помалу розпростуючи риси, як потривожені нічні тварини: мов тут вони й мешкали, єврейські посімейства у вічному чеканні, аж розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, і ото так проводжала мене моя країна, країна, в яку я після всього – вернуся, авжеж, і дарма мої добросерді американці радять мені податися на ще якусь стипендію, запевняючи, що маю добрі шанси, я вернуся, я поповзу доздихувати, як поранений пес, залиганий повідком нікому не знаної мови, а ви згадайте про мене в «The Revіew of Lіterary Journals», еге ж, і ще моя позаторішня стаття про українську літературу в «Partіsan Revіew» була не зовсім дурна, її помітили, на неї – овва! – відгукнулось «Tіmes Lіterary Supplement», але в головну думку ви, братці, однак не в’їхали, вона здавалась вам кумедною, і не більше: що український вибір – це вибір між небуттям і буттям, яке вбиває, і ціла література наша горопашна – лиш зойк приваленого балкою в обрушенім землетрусом домі: я тут! я ще живий! – та ба, рятувальні команди щось довго дляються, а самому – як його викопаєшся? Живою на мить відчула себе у Франкфурті, при пересадці: наскочивши з розгону сліпого простування коридором на двох поставлених правцем прикордонників, двох однаково рудих гевалів-німчурак в однаковому просянистому, геть і по руках, ластовинні, котрі, із здоровою молодечою цікавістю її розглядаючи й весело перегарикуючись між собою по-своєму, перевірили їй паспорта, спитали на зачіпку дистильованою міжнародною англійською, куди летить, – до Бостона? о, там зараз холодно, найсуворіша зима за сто років! – «І know»,[28] – відказала, завчено черкнувши усміхом, як підмоклим сірником, і, в цьому підігріві звіриною, чисто тілесною снагою, якою од них війнуло, вперше на віку вловила в собі цілком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не народнопісенний зворот, ні! – ой ломи, ломи білі рученьки до єдиного пальця, та не знайдеш ти, ой дівчинонько, над козака коханця, – а щонайбезпосередніша, нездоланна фізична хіть випручати цим надсадним жестом ще живе тіло із тісного панцира муки, що обложив звідусюди давучим тягарем: Миколо, Миколо, писала йому перегодом із Кембриджа на безвість, на «до запитання», бо більше не було куди, – що ж ти чиниш, любов моя? Навіщо ж ти обертаєш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим – життям, горінням, парним польотом навзаєм зчеплених зірок крізь fіn-desіècle’івську тьму? Блін, от би тепер перечитати ту писанину – од самого стилю, либонь, уреготатись можна! – на медицині! на медицині треба б вивчати курс українського романтизму, на психіатричних відділеннях! «Листи повернеш», – розпоряднулася наостанці, шорстко й діловито, – не те щоб їй справді так уже баглося мати ті листи, що було – відгуло, фіґ із ними, а от вивільнити з-під нього всі рештки себе, в яких іще знати кволе посіпування живця, свербіло, і то дуже, – а він із місця замкнувся, виставивши насторч оте своє небезпечно розвинене, куди там псевдомужнім голлівудівським сперматозаврам, підборіддя: «І не подумаю. Це – моє», – твоє, голубе мій, іно те, що намалював, і не треба себе дурити: в що сам не провалюєшся – на безбач, з головою, – ніколи твоїм не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж. А, і ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання твої – мишачі виходять: невеличкі такі.

«Слухай, – казала наостанці, несміливо простягаючи до нього голос, як ото з гнітючої нічної мовчанки – руку під ковдрою, коли лежав поруч, зачаєний без сну: – а може, ти мене просто – й не любив?» Бо тоді справді було б простіше: легше. Але він повертав до неї надтріснуте гірким усміхом обличчя – Господи, яку болісну, невтоленну спрагу зроджував колись у ній цей профіль: мовби, добу не пивши, дивилася на поміщений за товстим склом, запітнілий од зимна гранчак із водою, і от, іно скло й зосталося, – дивився очима хворої тварини: «Вже знов починаєш нагружати?» Прости. Любив, я знаю, – любив, як умів: в собі, а не з себе, і мені перепадали, таки ж як мишці – окрушинами під стіл, – тільки промінний од захвату погляд, що часом проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором’язливим, грубувато-хлоп’яцьким тицянням кудись у шию: «Кльова ти чувіха!», та ще спалахи непідробного щастя на мій вид, навіть коли впадала з вулиці, заскочивши його при полотні, а це було – що бурнути відро води на сонного: сахався від полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з місця скрутнувшись пригинцем в оборонну стійку: зараз зацідить! – і вже наступної миті – впізнав! – оскирене лице одмінялось, спалахувало, роблячись таким, як тоді, вночі, – і як тоді, коли знімав із вітрової шиби ще цілого автомобіля мої приліплені записки, бо я частила ними, мов у лихоманці, в ритмі зубовного дробу, розкидала їх повсюди, хапливо засліджувала ними його простір, жовтенькі метеликові аркушики, довге летюче письмо, як розповита за вітром коса: тримай мене, о тримай міцніше, не відпускай мене в небо! – і тримав, і носив по кишенях куртки пук схожих на осіннє листя записок, декотрі, головніші, вклеював у мої книжки (перший автограф був – при перших відвідинах майстерні: підписалася, вже передчуваючи неминучий зудар двох зустрічних лавин: «щиро скорена», – і майже зразу по тому прийшли й перші «від нього» вірші, бо вірші – вони, повторюю ще раз, в разі хто не встиг собі занотувати, – завжди від когось, хай би той хтось про те ні сном, ні духом: «Більше, ніж брат, бо вітчизна і дім. / (Руки голодні, і губи голодні.) / Жоден з нас двох не помер молодим / Тільки на те, щоб зустрітись сьогодні»: «Знаєш, – патякала, ох як же легкомисно, раз уночі, – а не треба нам одружуватись!» – «Чого?» – закляк, як струмом ударений, посеред кухні з недонесеною до плити туркою в руках: золотко моє, хлопчик настрашений! – «А – давай ліпше побратаємось», – веселилася цілим серцем із його переполоху, і він шумно перевів дух: жарт, ну розуміється, жарт! – а побраталися ми, між іншим, давно, задовго до того, як стрілися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене, задихаючись, крізь роки надсадно зжужманої молодости непорозуміло-темні рядки – ніколи не давала в друк! – у яких нема-нема та й вигулькував назверх якийсь, підводним нуртом винесений «брат-чорнокнижник», котрого зроду ж не мала: мала – друзів, коханців-закоханців, чудесно-пружно підкидний, хоч у багатьох місцях і дзюравий, батут поспільного захоплення: кльова чувіха, еге ж! – мала мужа, який навчив приймати й шанувати – вклоняюсь доземно, без дурників! – любов правдиву, ту, що роститься роками й робиться рівновелика життю, – а за всім тим глухо клекотало в крові, грізно обіцяючи збутись: «Брате мій, чорнокнижник, / Де ти тепер єси? / Судитимуть нас без знижок / На те, що «такі часи»: / Не ці-от, в чорних сутанах, / Не кат із лезом рудим – / Судитимуть ті, що настануть, / Коли розвіється дим. / Проб’ються травинки гострі / Крізь мертві, отверзті роти, / В мої обгорілі кості / Сядуть грати чорти, / І місце моєї страти / Парканом крутим обнесуть. / Який тоді нас, мій брате, / Чекає посмертний суд?» Цікаве питання, ні? Тож бо й воно. І от, «більше, ніж брат», – це і є «брат-чорнокнижник»: мала б зразу впізнати, та що там мулитись, і впізнала зразу – щойно забачивши той його цикл із відьмами: зеленоликі, мовби при місяці, але в розповні дня, бо на вохрі, на золоті, пісенним «вербовим колом», чи радше кривим танцем, розгорнуті, плавко так, полотно за полотном, – простоволосі жінки в додільних білих сорочках, змахи рук, сухий тріск волосся (з мого також не раз сипалися іскри, як чесалася!) – що вони роблять, чи село од чуми оборюють? Ні, щось темніше, ризиковніше, і мета неясна – дзюрить, стікаючи в миску, менструальна кров, б’ється півень під пахвою, ні, так далеко я ніколи не забиралася: упритул, бувало, підступалась, але зараз же й бокувала, забоявшись божевілля, що десь там ухкало в тьмі по-совиному, а цей хлоп копав там, де й я, і, єдиний з усіх, робив це, ах холєра, – аж слину крізь стяті зуби всичала із захвату! – ліпше за мене: глибше, потужніше, та йолки, просто безстрашніше: навпрошки, на всенький обсяг ритмічного – полотно за полотном, як систола-діастола, – дихання, плив у потоці, до якого я доскакувала – проривами, виносячи в зубах по одненькому віршу, Боже, який це клас, коли бачиш когось дужчого за себе! – «Пане Миколо, що тут мається на увазі? – дзявоніла, завчено-мокро сковзаючись на шиплячих, проте все ж таки, “из уважения к объекту”, з української не злазячи, заїжджа, як і ти, київська іскуствоєдка з натренованою манерою раз у раз закладати пальчиками, дійсно гарними, космики за вушко – жодна мистецька збіганка без них, рибок, не обходиться, надто там, де пахне артистично блядськими мужиками, роздратовано думала ти, бо тебе вже зачепило, тобі вже праглось його неподільної уваги, тільки ж не цвікати йому в очі з цею дурочкою навзаводи: – Якийсь народний, е-е, обряд? Повір’я?» Він стримано кивав – і тим ніби вступав із тобою у змову; «А який саме?» – «Про це не можна говорити», – відказував поважно: так, саме так, братіку, не можна, це тайна, твоя і моя, – печать на вуста, як сухий цілунок: замкнути, мовчок, мовчок).

«Бачиш, – показував їй, у перших тижнях співжиття – нова країна, новий континент, тепер усе буде по-новому, з чистої сторінки, еге ж, – чи не першого нового, не «із запасників», шкіца, туш-перо: – дивись, манюня, це – любов». Любов виглядала так: «манюня», цебто досить умовна гола кобіта, лежала на постелі («Безстидниця, цицьки вивалила!», але то настало вже потім…) і грала на скрипочку («Це що, – видихнула із сардонічним смішком: вночі знову було боляче, а йому хоч би хни, – метафора мастурбації?» – «Може бути, – згодився безтурботно, пустивши проз вуха її наїзд: надто зосереджений був на шкіцеві: – це з одної польської пісеньки, я колись почув, запам’ятав собі»); низ живота їй цнотливо затуляв розпластаний, густо заштрихований котик – ну, з котиком усе було ясно, котиком був він сам («Ось тут ти й попалась! – зблиснув очима ледь не зловтішно, почувши, що вона за східним гороскопом – Миша: – Тому що я – Кіт!» – гм, з котами в неї складалось не вельми, взагалі-то вона воліла собак, ніколи не пропускала нагоди поплескати між вухами навіть шолудивому приблуді, але тоді – тоді заполонило дивним, обезвладнюючим щемом вже оприсутненої небезпеки, і це було сумно й солодко: попалась, кінець, що ж тепер, не втечеш уже, – тільки на шкіц дивлячись, подумала, внутрішньо здригнувшись: а що, як котик, вигнувши спинку, раптом візьме та вгородить туди пазурі?..); в ногах ліжка стояв вазоник із чимось крислатим, на крислатому сиділа птичка з обручкою в дзьобі («От приїду – окрутимось!» – образливо-весело горлав у трубку, коли вона таки зуміла додзвонитись – по тій страшній кембриджській зимі, як повільно, з тижня на тиждень вимерзала, вмерзала в непролазні сніги, витікаючи з неї, наче пасока з уміло прохромленого тіла, її любов, аж скупчилася в останній вогненній точці: тільки б він був живий! – і, потрапивши-таки, через океан, через гирилицю спільних знайомих, нанипати якийсь контактний номер, і почувши знайомий голос, що воркотів безсоромним задоволенням: «Шалено радий чути вас, пані», – вибухла, як фурія, трохи не матом – а він, виявляється, був черговий раз розбився, акурат перед її від’їздом, звалився вночі зі сходів на купу брухту, поламав ребра, досі ходить у корсеті, ой блін! – затулила рота долонею, зблиском згадавши свій фізіологічно якийсь тяжко відразний сон: мовби тримає в руках його гіпсове погруддя, котре страхітливо ворушить губами, та що ж це таке, справді! добре, буде тобі, чувак, виклик до Америки, буде стипендія, виставка в Нью-Йорку, музика – жінки – шампанське, все буде, – лиш оте «окрутимось» порнуло, наче наглим звиском, соло на пилці серед оперової увертюри: не те, не те – не ті слова!). Скрипочка, котик, вазоник, птичка, обручка – «це в них любов», і шкіц, здалось їй, таки випромінював, хай і млявенько, дещицю якого-не-якого тепла (в остаточному вигляді, на полотні, написаному вже по розриві, воно цілком звітрилось – постіль із жінкою опинилася в ядучо-жовтій пустелі, і коли картина простояла ніч у «бейсменті» в бідолашного Марка, вкінець забембаного цими психованими українськими ґеніями, то на ранок на ній знайшли здохлого павука – от і було наліпити його на полотно, десь між котиком і птичкою, саме його там і бракувало!). По кількох тижнях, одначе, постав другий шкіц – та сама дама, в дзеркально протилежній позиції, простяглася на велетенському, до білого обгризеному маслакові: «Це її останній мужчина, – прокоментував лиховісно, – вона його з’їла». В кольорі тло вийшло чорне, кістка проблимувала з нього недужною фосфоричною блідістю, а жінка мала здиблене сторч, мов невидимим пилососом підняте, пожежно-руде волосся. Такий собі диптих. Історія одного кохання, так би мовити. «Цей наш роман», – колись, удома ще, ввернула вона мимобіжно, і він, не підводячи на неї втупленого перед себе погляду, твердо похитав головою: «Це не роман. Це щось інше».

Леді й джентльмени, я вже бачу той знуджений вираз, що малюється на ваших обличчях, ви вже проставили подумки діагноз, severe psychologіcal problems[29] з обох сторін – націонал-мазохістка (хоча з таким діагнозом ви, напевно, не знайомі…) й аутичний маніяк (тут простіше, бо, крім суто комунікативних негараздів, неконтактности отої, чи як воно там зветься, можна б випімнути й дрібніші, клінічно промовистіші симптоми – приміром, його повну неспроможність бодай на мить вдержати в голові телефонний номер перш ніж записати, і особливо характерне, дивно курлапе письмо – несподівані пропуски літер, а то враз посеред речення слово з великої або заблукале із сусідніх абеток «э» чи «j», мовби на те, щоб рядок краще стулявся графічно, – нехороші речі, тривожні, а коли ще згадати оті його підозрілі міґрені, од яких, хваливсь, непритомнів, бувало, то й геть кепська картина складається), – що ж тут заперечиш, це гарне, похапне слівце, – problems, воно означує і математичну задачку, і рак грудей, і втрату любови, в кожному випадку десь завше існує хтось, спроможний зарадити, професор, лікар, психоаналітик, – якщо, звичайно, маєте чим заплатити, а якщо не маєте, то вже якось поувихайтеся, нашкребіть по засіках борошенця, нічого не вдієш, життя – штука коштовна: оно Розі, Маркова дружина, сьомий рік поспіль вчащає до психоаналітика, два сеанси на тиждень, чого сердега Марк, кроткий гладкий школяр побільшеного формату, не бувши навіть повним професором, оплатити, звісно, негоден, так що від часу до часу, кількамісячними нападами, Розі – сорокарічна дівчинка, мати дорослої дочки і така ж маленька, худенька, як горобчик (крутозадий горобчик із відьмацьки зрослими на переніссі бровами), незмінно чи то перестуджена, чи перегріта на сонці, чи принаймні перевтомлена (рука на чолі, як у колгоспної жниці, зібгана мокра грудочка «Клінексу» коло носа), змушена підшукувати собі якусь працю, і знаходить, і щось там робить місяць, і два, або навіть три, – і все на те, аби мати змогу й далі двічі на тиждень лягати на ту саму канапку й оповідати комусь, хто її слухає, яка вона нещаслива, – на шостий рік вони з Марком перестали трахатися, і це очевидне зрушення: тепер обоє скрегочуть зубами од абстиненції, сварки спалахують із голодним тріском, як добре підсушений хмиз, на кожний словесний доторк, і, схоже, доведеться збільшити число сеансів: problems є problems, і суспільство велить їх розв’язувати, згідно з чотирма арифметичними діями: дано А, дано B, їх можна додавати, множити, ділити, переставляти місцями, і все то в надії добути якусь третю величину, всепоглинаюче заняття! – десь у кінці задачника міститься відповідь, набрана петитом, маймо терпець, коли-небудь нам її покажуть. Коли-небудь кожен із нас прочитає свою відповідь – правда, будь-що змінити буде тоді вже пізно.

Леді й джентльмени, problems – це те, на розв’язок чого існують правила. Але якраз правил ми й не знаємо, знаємо тільки чотири арифметичні дії, і сунемося з ними, пихаті недоуки, в провальні печери невідомих і гаданих величин, і ґрунт випорскує нам з-під стіп, і луна гоготить обвалом, і в тому гуркоті, дослухавшись, можна б вловити виляски чийогось – це ж чийого, ану вгадайте? – реготу, – і пекучий жах поймає, коли нога зависає над порожнечею, звідки невидними випарами повільно куриться та спустошлива, висисаюча до млости в кістках тоска, котру росіяни звуть смертною: а це ж бо й є – вхід до пекла, пані й панове, ласкаво просимо, він завжди відкритий, що ж ви харапудитеся, ви ж – сюди спішилися?..

«Я завжди хотів одного – реалізуватися». Так він казав – і казав щиру правду. «Понюхай, от понюхай, як пахне, – ходи сюди, а-ах!» – нахилявся, хтиво сапаючи ніздрями, над пеналом свіжопридбаних фарб, екстатично примикав повіки (яка розкіш ці американські крамниці, чого тут тільки нема, ах суки, глянь, глянь! – скрадливо голубив пучкою шовковистий аркуш китайського рисового паперу, скільки це коштує? ні фіґа собі! – ох, яка губочка, помацай, вона ж жива! – і полотна вже натягнені продаються, ну блін ваще, а це що, білила? скільки? задавляться, падли, – все, ходім звідси, – і раптом різко гальмував на місці, закидаючи голову назад, з мукою невтоленної жаги вхлипуючи повітря: чуєш, як пахне?), – їй подобалася ця хижа змисловість, дарма що не на неї скерована, дарма що їй із того перепадали хіба послідки: вона так само змислово любила слово – насамперед на звук, але звук щільним неводом волік за собою фактуру, консистенцію, запах і, ясна річ, колір також: кольором наділені були не тільки поодинчі слова, особливо вчувався він при переході з одної мови на іншу, – кожна-бо мала свій, мінливо-ряхтючий, основний тон випромінювання: італійська – електричний фіолет, ультрамарин, десь такий світловий ефект, як коли б червоне вино могло зробитися синім, польська шамшіла терпкою, оскомною од шиплячого тертя молодою зеленню, англійська побулькувала, просвічуючи навиліт чимось подібним до ніжно-золотавого курячого бульйону, причому в Штатах водянистіше, в британському варіанті інтенсивніше, смолисто-тягучіше – ситніше; звісно, рідна була найпоживніша, найцілющіша для змислів: чорнобривцевий оксамит, ні, радше вишневий (сік в устах)? русявий (запах волосся)?.. так завжди – іно станеш приглядатися зблизька, розсипається, дробиться – не збереш, голодувала вона без неї тяжко, просто фізично: мов на безводді абощо, почути б – живої, щирої, щоб інтонацією отою співучою, наче струмок жебонить, коли зоддалеки наслухати, хлюпнуло – їй-бо, піддужчала б! – в тій хвилині він згадав, без усмішки, як колись, класі в п’ятому, сидячи на уроці української мови, тайкома нюхав фарби, сховані під партою, а вчителька, підскочивши, швирґонула ними, аж зі стуком розлетілися по проходу, – ну, певно ж, тільки вчителька української мови здатна щось такого встругнути, чогось вони, мов на підбір, усюди найтупіші, найзлобніші бабери, оскаженіло ревні служаки, достоту сержанти-хохли в совєцькій армії, – ти не думаєш, що тут комплекс національної неповноцінности грає на всю?.. Так вони розмовляли – коли ще розмовляли, бо розкривався – ділився чимось із себе-внутрішнього – він навзагал помалу, рипуче: не звик, якісь там дверцята в ньому да-авно, відай, позаклинювало, що й завіси ржею побралися, – Господи, що ж то за шлюб у хлопа був, га?.. Для чужих, а значить для всіх, крім, може, одного-двох товаришів (спільних друзів у них було тьма, і вона доволі хутко впевнилася, що жоден з-посеред того гурта, навіть недурні хлопи з кільканадцятилітнім стажем приязні, його, властиво, не так щоб і знали, він їх знав: бачив! – куди глибше, пронизливіше, але водночас і якось нещадніше, за перемиванням дружніх кісточок, зрештою для кожної пари насущно-доконечним, – так-бо заселяється, залюднюється нововитворений світ двох, у їхньому випадку даний до рук майже готовим, вже-семиденним, – він прикро разив її тим, як безжально розкидав навсібіч оцінки: Ікс «скаче по верхах», Ігрек «погаслий вулканчик», Зет «женився з тою здоровенною дівкою, бо шукав мами», – мов осикові кілки вгороджував людям у груди: кріпив, забивав сплеча, без натяку на співучасть, себто чуттями своїми до їхніх життів, властиво, не дотикався, і коли й до неї вивернувся тою ж стороною, преспокійно рубонувши на її як-же-ж-мені-жити-далі: «Я в тобі бачу здатність до виживання в будь-яких ситуаціях», – вона з місця цю здатність і продемонструвала: ввібравши не боляче-відчужений тон, а голий смисл сказаного: хлоп, нівроку, і розумний, і тертий, раз так каже, мо’, й правда – виживу?) – отож для чужих він шмарувався назверх – непропускним, дуже, правда, несерійного виробу трьопом, щедро присмаченими прянуватою іронією фрашками-придабашками, але її цим не здурив би, вона також мала власну, го, ще й як вироблену, та як пластично (щоб не сказати сексуально!) пристаючу мовну машкару, і коли він спробував укритись за своєю, воліла ліпше – ні, чувак, грати, так по-чесному! – розпороти те пап’є-маше ножем: тоді й повалили істерики, доба за добою, ніж вищербився, аж до лікарні впору лягати, але й хлопа викришила – не приведи Господь: як так, то й так, не мені одній розплачуватися! Тьху ти, паскудство яке… «Знаєш, що є твій уславлений герметизм?» – бо він іменував це герметизмом, підводив під це діло теоретичну базу, мислитель, блін, знайшовся! концептуаліст! – «Ну, і що ж? Валяй, нарізай, тільки в двох словах», – «Будь ласка, можу і в двох: кам’яне яйце!» – «Гарно, – нишкнув на мить, направду діткнутий: – але ж – пописане таке?..»

«Випручуйся, жінко вербова. Ловись за повітря. / Корінням вглибай крізь піски до щирця, до мокви. / ГУЛАГ – це коли забивають порожню півлітру / Тобі поміж ноги – по чім переходять на “Ви”. / Ми всі – таборові. Сто років тривать цьому спадку. / Шукаєм любови – знаходим судомні корчі. / ГУЛАГ – це коли ти голосиш: “Мій смутку, мій падку!” – / Й нема кому втямить, в якій це ти мові кричиш…» Так бубонить вона до себе (от тільки – корчí чи кóрчі? заникає мова, заникає, і не пудріть нам мізків «літературою в екзилі»!), – волочачи своє непослушне, нелюблене тіло вулицями чужого американського міста, в якому не має друзів, жодної душі, а на факультеті належиться всміхатись і на всі «How are you doіng?» відповідати «Fіne»,[30] – це ще одне з арифметичних правил, хоч яке там у лиха «файн», де воно є, те «файн», і хто його бачив, – на одному з факультетських прийнять статечна й урівноважена товстушка Кріс, адміністративний ґеній, мама восьмилітній дівчинці й мужеві – вічному студенту (тижнями живляться картоплею, благо в «Джайнт Іґл» якраз на неї знижка, дев’яносто дев’ять центів за чотирифунтовий пакет), по третьому (одноразовому) кубкові дармового вина, розшарівшись і закуривши, зізналася, – понесло жінку, – що має рак грудей, от уже п’ятий рік ходить на опромінювання, а їй же щойно сорок перший, а Елен, завжди прудкій і звинній, електрично накрученій збудженим сміхом, у шортах, у відкритій літній сукенці зі сповзаючою з плеча бретелькою, в чорній вузькій спідниці з розпіркою до клуба, у щокрок підстрибуючій пушистій хмарі розіскреного темно-золотого волосся, – так тій невдовзі полтинник, розлученій і бездітній, спазматично вчепленій у безрозмірну (fіts all ages![31]) позицію sexy lady,[32] з якої потік часу невблаганно її вимиває, виштовхує в спину, хоч як вона глушить себе роботою, аби цього не помічати, – розмахуючи вічною цигаркою, як панотець кадилом, життєрадісно верещить, що обожнює, просто обожнює візити до гінеколога – щоразу кінчає в кріслі, і слухачі посміюються відлунням її запалу, здорово, молодець, вона класна, Елен, кльова чувіха, як сказав би той чоловік, – може, тільки тро-ошечки задокладно оповідає про себе: про те, як спізнювалась на лекцію, а авто не заводилась, і як мусила вискакувати на вулицю й голосувати, ні-ні, навіть спідниці не задирала, і який милий попався бізнесмен за кермом, і що вона йому сказала, і як вони обмінялись візитками, – весь цей шлак, який вечорами спускається в родині, бо це там ми, дівоньки, оповідаємо в любовно-чуло звернені до нас лиця, що трапилося за день, а чужим – чужим треба вміти таке накручувати, аби їх не знудити, треба вміти завинути весь той послід, як цукерка, в сухозлотяний фантик гумористичної новелетки, пошарудіти ним знадливо – глядь, і проковтнули, і вважається, буцім повеселила публіку, – тут Елен трошки пробуксовує, тут усе-таки митцем, чи, як сказала б діаспора, мисткинею, треба бути, але поза тим – поза тим тримається пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи на відкритій платформі поїзда, котрий мчить її по колії до межової риси того дня, в якому нарешті – осяде, зсутулиться, погасне, ніби викрутять із неї остаточно безужиткові лампочки, і, може, також зачастить до психоаналітика, як шістдесятилітня Каті з сусіднього відділу, котру рік як покинув чоловік, і тепер її жодним способом не випхати на пенсію, а може, нищечком спиватиметься в себе в домі, займатиметься медитацією або заведе пса – самозрозуміло, породистого. І є ще Алекс, підстаркуватий сербський поет, що роками валасається по світі, перебираючись з університету в університет, про себе він з гідністю каже: «Я – югослав», начебто в такий спосіб, як Божим словом, скасовує війну і все, що прийшло разом із нею, його манера починати розмову – «От коли я був у Японії…», «Коли я виступав на конференції в Прадо, і кардинал був запрошений…», «Коли я жив у Лондоні, в околиці, мені там надали цілу віллу…» – до смішного нагадує похваляння колишніх «виїздних» совків перед заздро пригніченою аудиторією свідомих того, що самим їм повік-віку «туди» не вирватись, проте Алекс не чує себе збоку, як і взагалі нічого збоку не бачить і не чує, цілковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузіастичним панегіриком самому собі, – своїм книжкам, перекладеним англійською, іспанською, китайською, альфа-центаврівською, своїм інтерв’ю й публікаціям у таких-то виданнях під таким-то роком, тим, скільки йому платить за сторінку «The World» і скільки обіцяє платити «New Yorker», – цей монолог у ньому, відай, не припиняється ні на мить і від часу до часу сягає точки, на якій виникає потреба в парі вух, – тоді Алекс телефонує і заїздить по неї своєю «Тойотою» (щоразу незмінно згадуючи, що вдома, в Бєлграді, мав «Мерседеса»), і вони їдуть куди-небудь на дрінка, два слов’янські поети в чужій країні, ая, і нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од Атлантики до Пасіфіку слав’янськая земля, спати з ним вона не збирається, та й надто він захоплений власним усним життєписом, щоб як слід до неї взятися, але вірші його, котрих наволік їй скільки стало рук, у тому числі в китайських перекладах, таки небездарні, – здебільшого, правда, все ж «снепшоти», подорожні замальовки, сніданок туриста, проте сливе в кожному сюд-туд та й проблимне живий рядок, і вже ніби, глядь, і цілий вірш стулився докупи: рідкувато, але іскрить, і одного вечора вона питається в Алекса, а як же він дає собі раду з мовою, – роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не відчуває обміління запасів, – і вперше бачить на його обличчі понуро навовкулачений вираз: є таке діло, визнає неохоче, ніби змушений звірятися зі старанно укритого фізичного ґанджу, – тим-то й згодився на працю в еміґраційній газеті, – ага, це приблизно так, якби вона підрядилась поправляти мову в нью-йоркській «Свободі»: Дня 31-го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба і землі відійшла у Всесвіт (у Всесвіт! на заклик! просто космонавтка, чи то пак, астронавтка…), залишивши невимовний смуток і жаль (цебто без смутку і жалю?), наша найдорожча, незабутня, улюблена дружина, тета, кузинка і братова (уф, дайте дух перевести!). Не в силі подякувати всім особисто за так численні вияви співчуття: телефонічні, писемні й особисті (а синтаксис! синтаксис, перепрошую, синтакса!), тому цією дорогою (стежиною! путівцем! хайвеєм!) висловлюю всім приятелям і знайомим та родині мою найщирішу подяку (а тепер спробуй-но це все перепиши, щоб був якийсь глузд!), – і тоді вона розуміє, що кайфувати од себе, по-щенячому тішитись кожною ознакою власної присутности у світі, – це так само один із способів витворювати в ньому дім, надто коли чуєшся невідвзаємнений ні своєю мовою, ні країною, і що до цього також, либонь, приходять не зразу, – і вже не дивується, коли після того вечора Алекс перестає їй дзвонити – правдоподібно, назавжди. Боженьку мій, і на все то треба вміння – бути хворим, бути самотнім, бути бездомним: все то мистецтва, і кожне вимагає хисту й труда. Fіne, будемо вчитися.

Чхати йому було на її вірші – як і на все взагалі, і завжди було чхати, його вів власний, ні на що не вважаючий інстинкт дару, і, знаючи темним, глевким знаттям – родовим і фамільним, котре тягала в собі змалку проковтнутою каменюкою і котре, по правді, й гнало її вперед, вперед, вперед! – божевільним страхом і собі впасти в ряд, не збутись, скапцаніти, як усі в попередньому поколінні, і в позапопередньому, і в поколінні перед позапопереднім (тим узагалі привелося – бодай не згадувати!), цілу молодість вона рвалася геть з льоху, де ядушно смерділо напіврозкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, пріллю і цвіллю, немитим сопухом марних зусиль: українською історією, – знаючи кревним отим знаттям, через які ляди проламуючись, виносив його, пручи, як танк, інстинкт дару на собі – нагору (цілий час – нагору: останні роботи були й найсильніші, жахтіли світлом уже нетутешнім, як зоряне небо вночі над пустелею, – а на її пам’яті лава за лавою бучно висвячених у генії подавальників надій покотом сипалися з ніг у вторований рівчак, тільки-но вичерпавши молодість!), – вона, котру млості змагали на вид зачустраних рідних алкашів у проплішинах залишкової ґеніальности (кому цікаво, ось адреси: «Еней» у Києві, «Червона калина» у Львові, вхід вільний, годувати, а надто ж поїти тварин не то дозволяється, а й заохочується), – відразу проявила з ним – першим на віку! – готовність поступатися: вперше-бо мала до діла з мужчиною-переможцем. Українець – і переможець: чудасія, їй-бо, в сні б не приснилося, – чого мусили вартувати йому самі тільки сімдесяті-вісімдесяті у провінційному містечку, вважай, у підпіллі, з того містечка, вхопивши попід пахи її семилітню, колись давно втікали від каґебістської облави до Києва її батьки, батька, котрий одтрубив своїх шість років ще «сталінських», всенький вік ганяв, як білку, в обручі жаху комплекс «повторника» – другого арешту ніхто не витримував, навіть якщо виживали, ламалися всі, кожен на свій спосіб, – чи не ті самі бистрі, серійно стрижені, всі як на підбір чорняві, мальчики в шелестких плащах, котрих вона – кепсько сфокусованою, розмитою дитячою пам’яттю – зазнімкувала собі зі спин, як порпалися в навалених долі кучугурах книжок серед разом оголених стін її першого в житті, та ні, єдиного в житті дому, – потім, дослужившись до більших зірок, смертною хваткою вчепилися були в м’ятежного художника? – ех, братіку мій, і побратимство ж наше довбане – все’дно що з одного табору корєша, скільки ж, мать його за лапу, справді років тривать цьому спадку, і як його із себе викров’янити, вихаркати – як? – друзі-кияни, розм’якнувши за чаркою, згадували, як познайомилися з ним у вісімдесят другому: приїхали у відрядження, впали на каву до місцевої «склянки», підступився провінціал зашуганий: «Хлопці, ви не художники? Тут моя майстерня поруч, ходіть, я вам свої роботи покажу, і кава в мене є», – а, ну хіба що кава, давай, чувак, наливай, – а з чого взяв, ніби ми художники (були – писателі, актьори, вопшем, тоже набрід порядошний)? – «А – бороди у вас», – отуди к бісу, на облік їх там тоді брали в тій норі за ношеніє борід чи як?! Так крізь ґрати у вікні вагонзаку протискалося руку із запискою, металося за вітром: ачей хто незлий нагледить, підбере, пішле за адресою – визирання вслід полопотілому папірцеві, голодна надія в очах: не художники, ні?.. А до майстерні – бочком, задами, кружними вуличками: «Не треба, щоб вас зі мною бачили…» Вітчизна і дім, атож: Україна, вісімдесят другий рік. І ні тобі британських кореспондентів, ні листів на підтримку від провідних діячів літератури й мистецтва – це ж хто тоді Нобелівку був дістав, Маркес, здається? (Добрий письменник, холєра, а що нібито, подейкували, щирий друг Радянського Союзу, то – who cares?[33]) Ту оповідку, котра вмить учинила його рідним, болісно відчутним зсередини тих непроглядних років (над якими – звитяжив же, взяв гору: намалювавши все, що намалював! – поки інші спивались, вішались чи, як її батько, годинами курили, стоячи у вікні, втупившись у мур будинку навпроти й наживаючи рак од безвиході!), – вона почула ще до того, як на третій день фестивалю він під якимось ледачим претекстом вдерся до неї в готельний номер, розколошкавши зі сну, – все, все від початку було замішано на колошканні, на ґвалтовному вибиванні із звичного фізичного режиму, на ослаблених змислах, на пливучих, мов звук на осілих батарейках, рефлексах! – і стояв у тісному, як ліфт, передпокоїку зі схрещеними на грудях руками, підпираючи двері, по-котячи вимовно світячи в неї очима, і її нагло пойняло – стисла зуби, аби не дзиґотали, – напливом чудного, не еротичного навіть, ні! – якогось іншого, до млости тривожного збудження – мов перед операцією або екзаменом: щось із гулом клубилося, насуваючись на неї, щось необорне, темне й грізне, щось самочинне і тому справжнє, ще можна було ухилитись, пригнути голову, і хай би пронеслося мимо, але в ній не було страху, була уже ввімкнена, піднесено-пружна готовність негайно рвонути назустріч життю, скоро тільки воно само припускає із засидженого місця: справжнє – нагода рідкісна, це те, що більше за тебе, до чого мусиш доростати, виплигуючи зі шкіри, скидаючи її позад себе, сім шкір, дев’ять шкір, аби тільки не зупинятись! – добро, приймаю, очі в очі! – «До вечора?» – «До вечора», – «Поїдемо тоді на каву?» – все знялося з місця, вихор кушпелив листям по осінніх дорогах, і містечко, в якому вона народилася і яке цілий час десь на відстані, ніби на дні озера, берегло в собі схованим її раннє, ще спросонне дитинство, повертало тепер його назад – у нестерпно ніжній, вологій підсвітці, це, власне, почалося з першого дня – прибутний, підземний гул розбудженої пам’яти, впізнавання знайомих вуличок: ах, ось вони які! – вітрина аптеки на розі, на тому ж місці, що й двадцять п’ять років тому, – спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих сліз: тут ставили міську ялинку, і вона фотографувалась тоді з Дідом Морозом, п’ятирічна дівчинка в оцупкуватій шубці, запах мандаринок і бузкового надвечірнього снігу, його блиск під ліхтарнями – а на тому боці, трохи далі, був, здається, кінотеатр (ранковий сеанс – із татом за руку – щось документальне, про мавпочок)? – А він і зараз там є, відказували їй із вимушеними примильними усміхами, з якими належить розчулюватися на вид чужого дитинства, і тільки він, кого потягнула, за руку, за собою – туди: «Поїхали до парку?» – «Куди скажете, пані, я весь ваш» (старовинний парк над річкою, наново, як промиті, випливлі з багаторічного туману кам’яні сходи, облущена балюстрада, ах, от звідки це в моїх снах! – і, о Боже коханий, ця струмуюча барва, це повільне, підводне світло, холоднувате, блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алеї, дерева й лавочки, – таж це ним світяться мої кращі, найбільш мої вірші, – отже, також звідси?), – «Тут десь був тоді березовий місток», – «Він і зараз є – ходімо, покажу», – тільки він один не вдавав призвоїтого розчулення, взагалі нічого не вдавав, а мовчки, зосереджено й затято, думаючи й підмічаючи своє, пролапувався крізь її стан, як потім, ночами, крізь шийку матки, щоб нарешті видихнути: га, ось вона! – стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору патини, «Дивись, – хитнув головою, – який дзен», – і раптом боляче стис її за плечі: «Слухай! Я люблю тебе і твій місток. А тобі – слабó?» – «Що саме?» – «Слабó сказати – я люблю тебе і твій дзен? Слабó – бо я для тебе людина з пейзажу: з цього пейзажу», – отоді-то й було спитати: а я – для тебе? Бо вона направду впустила його у свій пейзаж – у кожен зі своїх пейзажів, послідовно, крок за кроком, кінчаючи пенсільванським, і він, скерувавшись услід за нею («Остання моя любов», – хвалився приятелям: їй переказували, – а з неї випорскували рядки, як бульбашки повітря з легень потопельника: «Осінь. Раннє смеркання. / Твань – і кроки, як ґумові… / Ця любов – не остання, / Ти даремно так думаєш»), – пройшов крізь її територію, мов татарська орда, – зі свистом і гиком випікши майже з цілого обширу пам’яти, з усіх її головних осідків ту живильну, таємничо-мерехку любовну вологість, котру душа з року в рік назбирує в собі про запас: підґрунтові води, ненастанне й невловне на слух всьорбування-цмакання, чіпке запускання ворсистих корінців у темну глибину передсвідомости, в коридор, що зненацька відкривається – в рознятий простір спогаду: там завмирає дівчинка серед осінньої алеї, вперше зачувши, як стугонить за туманом далекий обрій, як світ кличе її, обіцяючи їй дорогу, от із тої дівчинки все й починається, і що б не було потім із тобою в житті, – воно цільне, воно держиться при купі доти, доки ти віриш тій дівчинці, доки вловлюєш у собі почутий тоді нею поклик, – бо всі так звані ідеали юности – то пусте, леді й джентльмени, пані й панове, forget іt,[34] вони приносяться ззовні, тим-то рідко хто й потрапляє зберегти їм вірність, ну й грець із ними, невелика втрата, утріть шмарклі, всі пожовані-пом’яті літами бородаті ліваки-шістдесятники, колишні хіппі, що так і не стяглися на власний будиночок у сабербії з квітучим городчиком на задньому дворі та гараж із двома автами, а також усі ті, що стяглися, і зголили бороди, і непомітно для себе вкрились, як горнята поливою, ґлянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого – в спокої й достатку – життя, і всі, колись кидані у «воронки», на струс мозку духопелені по ментарнях і підворіттях вкраїнські бунтарі, а нинішні лауреати державних премій із пухкими од спецбуфетівського жирку рученятами й добротливо, по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими спинами, вбганими в корсети блюмінґдейлівських піджаків, – хай не сниться вам ваша прекрасна юність, навіть якби всякі там невдахи витикали вам нею очі, дурниця то все, щиро кажу, – злуда, омана: тільки в дитинстві є правда, тільки ним і варт міряти своє життя, і якщо ви зуміли не затоптати в собі ту дівчинку (того хлопчика – що то стояв із патичком на вигоні, вражений жаскою, бо непід’ємною, над людські сили величною вогнянобарвною симфонією заходу), – значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й болюче, за своїм власним руслом, значить, збулося, з чим вас і вітаю, – і любов, леді й джентльмени, справдешня любов – вона завжди зряча на схованого в іншому (іншій) хлопчика (і дівчинку: візьми мене – то завжди: візьми мене з моїм дитинством, «Ось сюди, – показувала, завмираючи пересохлим голосом, пригнувшись на передньому сидінні, як припалий до гриви вершник, – тут поворот у двір, ось цей будинок», – була глупа ніч, третя ранку абощо, серед порожньої вулиці горіла тільки ліхтарня на розі, – він в’їхав під арку, розвернув автомобіля, заглушив двигун, «Ось ті вікна, бачиш, де балкон, на третьому поверсі? Оце там ми жили», – в цю мить він і навалився на неї, з довготамованим стогоном вп’явся в уста, зашастав руками під светром, трохи заґвалтовно, але як сталось, так сталось, «Поїхали до тебе… В майстерню…» – десь він і зараз там є, той двір, і той балкон, і арка, і зацілілий з-перед тридцяти років старий каштан на пагорку – от тільки дівчинки, що вийшла колись із того двору в нагуслий таємним гулом вологий туман, – нема в ньому більше). Неправда, ти ще жива, вмовляє вона себе, цілий час на всі боки промняцкуючи пам’ять, наче вправний хірург – витягнуте з-під завалу тіло: тут – відчуваєте, коли натиснути? а тут? – промельками, посмиками залишкових відрухів щось часами нагадує про себе, – наприклад, учора, вийшовши на вулицю, гостро – блискавичним поздовжнім розтином углиб років – упізнала запах осіннього листя, байдуже, як звуться ці дерева – платани, канадські клени, – запах був той самий, що вдома, вогкий, щемно-гіркавий дух ще живого (останні дні – живого) зела: сонце у високих проріджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через наскрізно визолочений світлом парк, і зграйка підлітків, біліючи вітрильно розмаяними футболками, з не до речі квакливо артикульованим – англійським! – сміхом протупотіла навперейми, мигнули, як за склом, змружені проти сонця юні вії, пшенична воскова спілість оголених ший і розколиханих ходою рук, мигнула думка: ще вас, зайчата, не било, – а може, хтозна, може, когось і обмине? – і зупинилась по цей бік шиби, тамуючи ридання, що підступилось під горло: Господи, та невже ж усе скінчилося – справдилося все, обіцяне на світанку життя тим розлитим у просторі прибутним, стугоніючим покликом, обвіяло – подмухом по волоссю, мазком по губах, так і не вивернувши до дна, не видобувши з неї головного?.. (як грізно рокотав був: «Я тебе розірву!» – підхопивши під коліна, натягаючи її на себе, – а у висліді й не скінчила ні разу: хіба, може, той живцем патраючий біль – теж один зі способів кінчати?). «В кінці осінньої дороги в’яне плоть, / І листя шамотить з мишиним шарудінням. / Оголюється обрій – і Господь / Стоїть поміж дерев у білому одінні…»І що ж тепер, Господи? Що ж тепер?..

«Господи, куди ж далі?» – так було підписано шкіц, який вона підгледіла в його робочому альбомі, необачно залишеному на видноті: на самому вершечку, на гранчастому шпилі гори балансував на одній нозі голомозий чоловічок із небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всі мальовані ним обличчя були умовні, і всі невловно-мінливо подібні між собою, мовби розбігались, як кола по воді, від потопленого ориґіналу – так ніколи й не написаного автопортрета), – чоловічок обіруч держав драбину, наставлену в небо, і питався в Бога, куди ж далі, але небо над ним було порожнє. «Я завжди хотів одного – реалізуватися». Чудесний збіг, братіку, – я так само, тільки що це значить – реалізуватися? Колись – іще коханий, іще вияскравлений її любовним замилуванням, як свіжо відреставроване полотно: тверді, смарагдові спалахи в зорі, той нестерпний (о, до стогону!) профіль зі старовинної монети, сріблистий, ні, скорше алюмінієвого посвіту, йоржик («Дикобразик!» – сміялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто виліплену голову собі між персів), суцільний метал, камінь, обсидіан! – сидячи в неї в кухні, звісивши руки між колін і невідривно втупившись у кахляний візерунок на долівці (і того бахматого светра, в якому геть тонула його цупка, у вузлик стиснута постать, вона також полюбила), він розповів їй про свого батька, – дід старівся самотою десь у селі на Поділлі, давай провідаємо його – вдвох, поїдеш зі мною? (і їй зараз же уявилось, як гордо каже, хряпаючи дверцятами машини: «Тату, це моя жінка!» – те простолюдне «жінка» в устах українських мужчин завжди пороло їй слух, але тут – тут вона б не ґзилася, з усмішкою ступила б, як із журнальної обкладинки, у своєму шикарно просторому кармазиновому пальті од «Ліз Кларбон» і чорних, гармошкою, чобітках на височенних підборах, у розквашений дощами чорнозем – чи що там у них, ґлей? піски? – підводячи комір, тонкі музичні пальці з наманікюреними в тон пальту нігтями, гойдливі дармовиси арабських срібних сережок: його гордо демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою справджене життя звітується перед своїм витоком) – молодість старого пройшла по концтаборах, німецьких і радянських, «помиї хлебтав із корита», – вимовив, ніби чиряка вичавлював: з хижим притиском і хворобливою приємністю бачити виприслий гнійний стрижень, – і докінчив неголосно, так і не підводячи зору: «Раби не повинні родити дітей», – «Що ти таке кажеш, як смієш, гріх!» – «Бо це вспадковується», – «Ні чорта не вспадковується – хочеш сказати, що в тобі нема свободи?» – «Бажання вирватись – іще не свобода». Вирватись! – її потрясло це слово, так легко вийняте з її власного словника, ніби він загодя знав, на якій сторінці розкрити, – тим словом він вивів на яв і так потвердив, устійнив неомильність її родового інстинкту, що врубався тої першої ночі, впізнавши: милий мій, рідний, хлопчику маленький, іди до мене, в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я народжу тебе заново, так, разом, віднині й до кінця, ну ясно ж, ми одружимось, та що там, ми вже одружилися, і в нас буде – син («Родити тобі треба, – задихнувшись, одривався од її губів, не в змозі довше зносити цілування навстоячки: – молока в тобі багато!» – в тому його, кошмарнуватому якомусь, – хоч він, спасибі, щадив її перед подробицями, відбуваючись болісним жестом – долонями по лицю, як сухе вмивання: «Ат – митарства…» – шлюбі – в нього був син, уже дорослий, студент, і, казали, страшенно славний пацан, від нього взагалі мали родитися хлопці, такі речі вона визначала з місця, блискавичним наскрізним знаттям, від дівчини ще – з кожним мужчиною, геть і до всякої койки: хто з цим-от буде, син чи дочка, – чия стать дужча), – білявеньке, з курчачо-пушистим волоссям хлоп’ятко, що вже кілька разів являлося їй у снах, – покрутившись у безповітряному просторі, потяглося, вхлипнуте яросною силою її пориву, – на нього: буде класний хлопчисько, як золото (і все строкате сум’яття прочитаних ними книг, його картин, її фортепіано, Боже, як же багато всього нажитого й передуманого! – пірвавшись у барвний вихор, злившись докупи, вмент утворило в уяві – гніздо, стало структурою – завершено-круглою, з живим тяжиком в осерді: зовсім непогано народитися в такому світі, і ми – ми зуміємо його захистити, правда? йолки-палки, та скільки нас узагалі є, тої нещасної, через силу, впоперек історії затриманої інтеліґенції вкраїнської, – горсточка, й та розпорошена: вимираючий вид, повигиблі клани, нам би розмножуватись шалено й повсякчас, кохаючись де лиш можна, з оргіастичною ненатлістю зливаючись в єдине, зойкаюче-стогнуче щастям кублище рук і ніг, встеляючи собою, заселяючи наново цю радіоактивну землю! – син, от він-то нарешті звільнений буде від того спадку, за який цілу молодість розплачувалися ми – так тяжко, що вже наче й сповна), – лютий, яркий інстинкт породи, раз усвідомлений нею на ввесь обшир духа, заповнив її цілком і попер навмання, все на шляху змітаючи, – що там розгепане авто, що там відстані – між містами, а хоч би й між континентами! – що там пожежа з повістками й ментівськими протоколами (а яка дивна була пожежа, слідство так нічого й не доглупалося, на зимовій дачі, куди приїхали компанією, він розкладав над ранок вогонь у каміні, то він наполіг на шашликах, змотався автом, тоді ще цілим, удосвіта на ринок, купив м’яса, – їй запам’яталось, як ніс наперед себе тяжкого, одутого пластикового пакета в кров’яних патьоках: якось недобре, мутно діяло на неї те безсоння – засушливий згірклий посмак у роті, відчуття немитости й бруду під нігтями, гадалось тоді – від утоми, перепою-перекуру, а потім, у нормальних уже, та що нормальних, у, вважай, кльових, зо всіма американськими вигодами, умовах, показалося – нніт, не від того, – відчуття тим більш неясне, що він же був такий клінічний чистюк, щоранку по годині плюскотався під душем, і то не рахуючи гоління, аж її брала зла цікавість: що здоровий хлоп може там годину робити, онанує, чи що? його власного запаху вона так ніколи й не занюшила: тютюн – так, дезик – так, але як, чорт забирай, пахне мужчина, з яким прецінь два місяці, пардон за високий стиль, ділилося стіл і ложе? – навіть сперма його, здавалось, не мала запаху, може, тим, що, іно скінчивши, зривався й гнав до ванни як ошпарений, слухай, мені що – за тобою бігти, чи як? «То все було – блуд і бруд: / Промивка підземних руд / Од давніх, стійких отрут, / По чім залишався – труп. / Відмитий і непахкий, / Розкинувши дві руки, / Немов окоренки крил, / Лежав, мовчав і курив. / І я мовчала невлад, / І входив у мене – ад», – це вона тепер таке пише, хоч на фіґ його таке й писати – функція хворого організму, не більше, а тоді – тоді крізь безсонну очманілість блищав тонко, з просинцем накрохмалений сніжок, на шибках сяли морозяні лисиці, була тиша, велика, аж наче всесвітня, тільки пошурхував надворі під кроками схвачений порошею падолист, пасмуги блідого сонця лежали на паркеті, коли вона вступила до зали, де він, присівши навпочіпки перед каміном, розкладав вогонь, підсовував наготовлені полінця, озвався, не повертаючи голови: «Чуєш? – з горища долинав химерний, ляскотючий звук: – кран прорвало, треба буде майстра викликати», – провела з-за спини рукою йому по потилиці – проти шерсти, ніби сподівалася викресати іскри, що його чинити з цею ворохобнею в собі, «що мені робити з тобою?», і тут – заледве встигла відступитися – влетів Лесик у куртці наопашки, вдарило крупним планом – танцюристо закрутився об’єктив: істерично-веселий жах з очей, рот, розчахнутий криком: «Люди! Втікайте, горить!» – хто – горить, що – горить, а вже були надворі, тупо стояли, позадиравши голови: ціла мансарда двигоніла, обнята густим, жовтяво підсвіченим димом, він бурхав у небо і вже гоготів, вже щось наростало в ньому реготом, підносячись на повен зріст, з тріском проламуючись головою крізь покрівлю на волю, у-гу-гу-гуу, нарешті! – і вона знову мигцем подивувалася, що не чує в собі страху, що – відрубана, мов не з нею те все діється, – від сусідів бігла по доріжці окаряч молодиця, навіщось напинаючись на бігу чорною хусткою, хтось метнувся дзвонити, заскакали на узбіччі зору обличчя й постаті, зчинилася веремія, а вона бачила тільки його дивний, нетутешній якийсь, спокій, зведений до низького сріблястого неба профіль, руки в кишенях, згадала рядки з його листа, невдовзі перед тим одержаного: «Звикаю до свого нового стану, але потребую ліків. Згоден на лікарню, тюрму, лоботомію», – щось тут було не те, і коли, по кількох годинах, як уже погасили, як відверещали, відблимали по снігу синюшними сполохами пожежки, а слідчий ще не приїхав, і компанія, вся ще в зашпорах збудженого сміху, кашлю, сякання – перший шок пересівся, й належалось відпружитися, – додавлювала заготовлену, було, під шашлик пляшку коньяку в сухому й такому ж притульному, після всього, фліґелі – вже мало що не родина, ох братці, ну ні фіґа собі, лини-но ще, кому лимончика, уф, кайф, здається, вставило, дайте хто цигарку, – і він зненацька поліз у сумку й витяг жменю бенгальських шпичаків: купив уранці на ринку, як їздив по м’ясо, думав, зізнався кротко, влаштувати невеличкий феєрверк, – вибух нервового реготу стряс фліґелем, аж шибки забряжчали: ну й ну, і влаштував, – як це тобі вдалося? ти хоч слідчому, чуєш, не показуй, – склав зморшки в усмішку, розвернувся до неї, підваживши коротким, кинджальним зблиском мішкуваті повіки: «Може, ти хоч так мене запам’ятаєш», – того-бо ранку, перед пожежею, вона сказала йому, що їде до Америки. І нічого не встановило слідство, геть-таки нічогісінько, – просто вирвався звідкілясь дух вогню, ким? чим випущений? – вирвавсь і дев’ять місяців гнався за нею, вже по американських широтах, в кухні, надто поночі, як виходила перекурити, раз у раз зринав виразний сірчаний запах – чи то газ витікав? – сковорідки з гюрзячим шипінням плювались їй на ноги киплячою олією, опіки гоїлися кепсько, а вже при ньому, як прилетів-таки, повідкривалися, мов стиґми, прости Господи, – він сам заліплював їй пухирі на литках віддертою від яєшної шкаралущі плівою: «Посидь так, хай підсохне», – і лишалась сидіти перед телевізором, покірно вклавши на coffee table[35] свої нерівно попідсмалювані сирі ковбаси, вже цілком визуті з усякого еротичного чару, – і врешті, останнього вечора перед тим, як мали, хвалити Бога, вибиратись із квартири, перетвореної за час їхнього співжиття на залютований бокс густо встояного, аж ніби видимого темно-бурого чаду, – куди, неясно, тимчасом у мотель, аби якась переміна, – тоді, на прощання, вогонь повернувся у своєму первісному вигляді: була сама, готувала в кухні вечерю, із уже звичним відчуттям до нудоти облягаючого стиску чекаючи на його поворот із майстерні, щось там обшкрібала, спиною до плити, і враз озирнулась, як од поштовху, – конфорка під каструлею палахтіла вже замалим не до стелі, і вже зароджувалось у полум’ї те саме зловтішне гоготіння, з яким цього разу була сам на сам: fіre alarm[36] чомусь мовчав, як паралізований, але над тим вона застановилася щойно перегодом, а першої миті, машинально, не рознімаючи зціплених п’ястуків – у лівому потім виявила затиснуту цибулячу лушпайку, – ринулася збивати полум’я трапленим попідруч рушничком – воно ж, несите, зраділо, мов на це й чекало, рушничок зотлівав їй у руках, гейби плавився, швидко скручуючись почорнілими, спахаючими жаром краями, аж доки не здогадалася бурнути води – одну кварту, другу, третю, – засичало, розповзлося їдким смородом, стала серед кухні з обгорілою ганчіркою в опущених руках: ні, Господи, не витримаю, уже не витримую! – і так справдився її сон – давній, минулорічний, задовго до знайомства їхнього побачений: деревцятко на роздоріжжі, трепетне й шурхотливе, хтось невидимий запалює під ним багаття, черконувши сірником, і от – мить! – деревце охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на те лиш, щоб обглитати крону з листя, і там, де перед хвилею деревцятко мінилося світляною зеленню на тлі неба, стримить гіркий, зчорнілий кістяк. З чим вас, дєвушка, й поздравляю. «Розпукнуте дерево в голім ряду – / Куди ж ти, дурненьке, спішило? / Ще й землю розкислу, безживно-руду / Пістрява трава не замшила, / Ще вітер весняний чаїться, як миш, / Під віттям, насторченим в мітли, – / А ти вже зітхаєш, а ти вже дрижиш / Клейким ряботинням на світлі! / Навспинячки тягнешся, бідне дитя, / З усіх своїх соків і нервів – / Аж чути, здається, як млосно хрустять / Сустави, за зиму завмерлі…» – спершу був цей вірш, також недописаний – а слабó було дописати, до кінця додумати – слабó? – потім той сон, потім – усе, що було потім. Валяй тепер, розкопирсуй углиб, шар за шаром, археологине ти горопашна, – тільки жаліти себе не смій, ніщо-бо не ослаблює так, як жалість до себе). Хто б оце сказав – вірші, вони тільки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам майбутнє – викликаючи з ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру називають? І якщо це справді так – якщо ми, сліпі шаленці, самі програмуємо життя наперед, раденькі, що дурненькі, – що так кльово написалося! – робимо його таким, яким воно є, – то який же це страшний дар, Господи, – наче бомба в руках п’ятилітка, – і як його одмолити?

Хто (що) пише нами?

Господи, я боюсь. Я ніколи досі не боялась по-справжньому – не зовнішніх обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а себе самої. Я боюся ввірятися власному хисту. Я більше не вірю, що він – у Твоїй руці.

Зглянься наді мною. Ну будь ласка.

Вечорами вона втікає до бібліотеки – головно на те, аби не лишатися в хаті, де розпач підстерігає її в западаючій тьмі, щоб накрити з головою чорним мішком, – але й бібліотека не рятує: жодне з тих, більш або менш талановито виписаних і оправлених у фоліанти з постираними корінцями чужих життів, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, від підлоги до стелі, багатоповерховими стелажами, поки вона намотує вздовж них кілометраж у пошуках нав’язаного собі самій тома, – наче на вселенському цвинтарі (сіре небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сірих надгробків, і хоч знаєш, що під кожним зачаївся небіжчик, готовий, іно погукають, вихопитися наверх, прибравши живісіньку й повнокровну стать, але сама ця астрономічна кількість зводить нанівець будь-який смисл вибору когось одного: скількох із них, справді, ти потрапиш на своєму віку воскресити, і скільки таким робом воскрешених прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш – і це щонайбільше! – долучитись до їхніх монотонних лав ще одним малопримітним томиком, а вклеєні на форзацах бланки з чорнильними штампиками date due[37] безсторонньо реєструють абсурдність цілого цього заняття: згідно з ними, за двадцять років у Гарварді ти виявилася п’ятою, хто випозичав «Брифінґ із сходження в пекло» Доріс Лессінґ – роман, який згадується в усіх літературних довідниках, і дійсно того вартий, – і другою, кого зацікавило польське видання Мілоша, – більшість же виповіджених життів так і пилюжаться незапотребованими листами в номерних шухлядах під віконечком «До запитання»), – жодне з тих життів не має до неї стосунку, жодне не відповідає на єдине питання, котре їй ніяк не під силу обійти, ну ні з якого боку, хоч би куди смикалася в миршавенькій надії на зачіпку: чому не тепер? не вже? чого чекати?

Красиві діти, у нас мали б бути красиві діти: елітна порода. Ліпше не згадувати, так? Та ні, воно якось і не болить уже: пам’ятається – думками, а не чуттями (і невідомо, що гірше!). Що правда, то правда: в рабстві народ вироджується, – тлуми, що заповнюють київські автобуси, всі оті сутулі, пом’яті лицями чоловіки на жокейськи вивернутих ногах, жінки, поховані під тюленистим коливанням сиром’ясного тіста, молодики з дебільним сміхом і вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не відступишся – зіб’ють з ніг і не завважать), і дівулі з грубо вималюваними поверх шкіри личинами (зчисть шмаровидло – і оголиться гладенька яйцеподібна поверхня, як на полотнах Де Кіріко) та стійкою аурою якоїсь липкуватої недомитости, – то наче речі, змайстровані нелюбовно, абияк, на відчіпного: гнали план у кінці кварталу, потребували дитини, щоб стати на квартирну чергу, або просто трахнулися десь у парадняку чи, по п’яному ділу, в тамбурі поїзда (вона їхала колись у такому поїзді, з Києва до Варшави, на фестиваль поезії, здумати лишень! – хижа навала торбешників, плацкартний вагон, затарений бебехами попід стелю, – товар, ось як воно все у них звалося, зовсім-таки науково, на радість Карлику Марксу, – сморід клозету, провислі на одній завісі двері до тамбура, що раз у раз відхиляються під розгін тарахкотіння з повільним, як мука скреготу зубовного, скрипом, звично бридливий вираз на свіжопоголеній пичці польського митника, який бере – по пляшці водки від «пшедзялу», і це ще харашо, запевняють помолоділі на радощах тітки, обтрушуючись і витягаючи – уфф, пронесло! – з бездонних спортивних рейтузів по дві-три чудесно врятовані пляшки, кожна потягне в Хелмі на десять баксів: оно в Ягодині було раз – давайте, кажуть, по бабі від автобуса, то пропустимо! – І-і, та ви шо, та й дали? – А шо робить було? – вночі вона лежала на горішній полиці, слухаючи какофонію різнотонного хропіння, й болісно любила свій нещасний народ, і народ почув і відгукнувся: масивна постать забовваніла в спертій півтемряві, війнуло по лицю тяжким, збудженим віддихом: «Мамочка… малишка… Ну іді сюда, слиш? слиш мєня? – заводячись дедалі дужче: – Ну чо ти? Іді, пєрєпіхньомся, слиш? – рука шурнула під простирадло: – Ну дай я твої грудкі пріласкаю», – скинулась, стявшись у клубок, заволала добре артикульованим басом: «Атстаньтє, пажаллста!» – а на сусідніх полицях, суки, як повимерло зі страху – за товар, мабуть? – тільки од проходу тремтячим голосом обізвалася старенька бабця: «Дайте їй спокій, чого ви причепилися до дівчини?» – «Маммаша! – гарикнув, розвертаючись: – Нє лєзьтє нє в свайо дєло!» – але відволікся, збило: спустив-таки частину загрозливо-стрімко наростаючої аґресії, й тут вона закричала на цілий вагон, і він, так само не збавляючи вже тону, проревів, відступаючись: «Ну учті, казліна, я тя вєздє дастану! Я тя так дастану, шо будєт тє в Хелмє піздєц, ти мєня поняла?» – в Хелмі була пересадка, і вона, вхопивши куртку під пахву, втікала через вагони в хвіст состава, провідниця, хирляве, мов запране на виду дівча, по-старечи скрушно похитуючи головою – таке робиться в цих поїздах, що страх Божий! – випустила її через якийсь запасний вихід – підніжки не було, довелося стрибати, вслід кинутій сумці – в їдку вогкість туманного поранку, просто в насипаний між рейками щебінь, в кров обдерши об нього долоню, – і просто до рук розлюченому, підтягнутому в ході як хорт польському поліціянтові – тутай нєма вийшьця, проше показаць документи! – котрому мало що не кинулась на шию, як рідному братові). Аж ген перегодом, у кошлатих еротичних фантазіях (коли розлучалася з чоловіком – спершу-бо вивільнилась, заметавшись, голодна тілесна уява, і з того й посунулося-покотилося, – а дітвацька, чи то дівоцька, двадцятилітня сливе, цікаво задивлена у світ готовність-до-нової-любови увімкнулася вже згодом, довершивши відокремлення), – повертаючись думкою назад, наново розколупуючи в пам’яті ту ніч у плацкартному вагоні, вона пробувала прокрутити собі незнятий ролик: як то могло б бути, як то воно у них відбувається – в тамбурі, під стук коліс, притисшись спиною до перегородки, утробно здригаючись вкупі з нею? чи, мо’, в клозеті, осідлавши унітаз, вище підошов у розковезяній круг нього рідкій багнюці? що вони при цьому почувають, що почувають їхні жінки – сласну розкіш пониження, збоченський кайф на хвильку оскотинитись чи, чого доброго, і це ще гірше, взагалі нічого не почувають? а може, чорт його зна, може, це і є – здорова сексуальність в чистому вигляді, без комплексів, не спаралізована культурою з усіма її схибнутими ділами, – тільки ж, хай йому грець, чого в них виходять по тому такі негарні діти, діти-ліліпути: з обличчями маленьких дорослих, уже років із трьох-чотирьох застиглими, як схололий пластик, у формах тупости й злоби? Колись, і нестак-то й давно, всього яких три покоління тому, леді й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були інакші, на потвердження чому вистачить висвітлити на екрані – якщо в аудиторії знайдеться екран і проектор – бодай кілька кадрів – тогочасні, до прожовті вибляклі знімки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрі батько й мати з по-школярськи складеними на колінах руками, реґуляції народжуваности, звісно, жодної, і над ними височіє цілий ліс постатей – хлопи як дуби, один в одного, мов перемиті, однаково зосереджено сурмоняться в об’єктив з-під нахмарених брів, старанно, «на мокро» зачесані чуприни, волячі шиї розпирають тісно защепнуті комірці празникових сорочок, молодший, що, здається, досі пропікає знімок огнистим зором, звичайно в гімназичній формі з кашкетом, це коштувало теличку на рік: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, – а вони потім гинули під Крутами, під Бродами і де там ще, ті, з кого мала поставати наша еліта, – дівчата ж здебільшого в народних строях: брязкуча, навіть на око, провислість ковтків, коралів, розкиданих по плечах кіс і лент, мохнато-рясно вишивані полики, бахмата нефоремність спідниць і керсеток не укриває пишноти здорових тіл, готових родити, я, проте, спеціально прошу звернути увагу на обличчя, леді й джентльмени, – це прекрасні, вимовні обличчя, над якими попрацював – і Божий різець, і роки трудного життя, котре, – якщо лиш не доскіпуватися в нім повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як є, як погоду й негоду, – помалу-малу стесує з виду вторинні навалькування, оголюючи скупу чистоту первісної – Божої-таки? – горорізьби: все лишнє підтягається, підчищається, виопуклюються чола, впертішають щелепи, і все глибше висвічуються – очі, очі, очі, чорнозем підвівся, і погляд його з віддалі часу – страшний і спитуючий, – що з ними всіма потім сталося, вимерли в тридцять третьому? згинули в таборах, в слідчих тюрмах НКВД, чи просто надірвалися на колгоспних роботах? йолки-палки, ми ж були вродливим народом, леді й джентльмени, відкритозорим, дужим і рослявим, самовладно-міцно вкоріненим у землю, з якої нас довго видирали з м’ясом, аж нарешті таки видерли, і ми розлетілися, розтрусилися по всіх широтах обстрапаним пір’ям із розпоротих багнетами подушок, наготованих, було, на придане, – ми-бо все чекали свого весілля, вишивали собі пісень, хрестиком, слово до слова, і так упродовж всенької історії, – ну от і довишивалися. В рабстві народ вироджується, кажу ще раз, прожовую цю думку до повної втрати смаку, щоб тільки перестала нити, як негода, як щомісячний біль пустого лона, – виживання, скоро підміняє собою життя, обертається виродженням, авжеж, браття-євреї, милі мої ашкеназі (в разі хто з вас випадком затесався серед публіки), – це й до вас п’ється: можете собі скільки хочте згорда пирхати на сабрів – тупиці, мовляв, рогулі, чи як вони там у вас значаться, – а мені назавжди вбився в пам’ятку заздрий, знизу вгору, погляд колеґи-киянина, невеличкого, юрливого полукровки з жіночно вузенькими, високо підібганими плічками, що невловно накидали йому профільну поставу горбаня, – ми вешталися з ним по Єрусалиму, переходили попри стонадцятий на дню патруль, і бідака – не стримався, заламався: шістдесятирічний, ще брежнєвського розливу, професор, хлопчисько, що жадібно витріщається крізь дірку в паркані на військовий парад, став горбатим слупиком, і вихопилося вслід патрулеві – глибше власних полукровочних комплексів укрите, аж присьорбнув слиною: «Які вони… красиві!» – а вояки там і правда як на підбір – міфологічні велетні, помилково вбрані в плямистий однострій з автоматами через плече, розложисті гірські плато спин, рухомі стовбури стегон, міцні, з синюватим, проти оливкової засмаги, відливом зуби, мов сама земля ожила й заходила в ріст, ах які мужики, бенкет для зору! – в Східній Європі піди-но пошукай таких розкішних бардадимів семітського типу, – ніби там, серед на вохру випалених безводних пагорбів, і далі тривала, ніколи не перериваючись, біблійна історія, в кожному разі, ці – в одностроях і з автоматами, як прочісували арабські й християнські квартали, посуваючись по осонню з облудно лінькуватою грацією ситих хижаків, – могли бути нащадками Авраама і Якова, мій же професор – вже самими отими мерзлякувато, чи то вибачливо, скуленими (укритися, сховатися, догідливо підхихикнути й злитися з меблею) плічками – заперечував достеменність Старого Заповіту: з такими плічками неможливо боротися з янголом, взагалі нічого неможливо, окрім як бігти «по вєрьовочкє», що він цілий вік і робив, що робили, з коліна в коліно все глибше вгрузаючи підборіддям у грудну клітину, мільйони ашкеназі, а вєрьовочка лопнула і жида прихлопнула, гай-гай! Але в них – в них усе-таки є випалені до вохряної жовтизни пагорби, на яких триває історія: хто скаже мені, де наш Єрусалим, де його шукати?

Там, у Єрусалимі, переходячи від храму до храму, вона просила в Бога сили – більше нічого: рік видався тяжкий, самотній (шлюб, що довший час догнивав був потихеньку, затуманюючи душу, як віконце в парко надиханій кімнаті, нарешті розпався), а головне – бездомний, весь у нарваних скоках від одного тимчасового пристановиська до іншого, аби тільки не лишатися в маціпусінькій квартирці вкупі з мамою: з нею вона починала ненавидіти власне тіло, його вперту, необорну матеріальність – мусило, хоч ти лусни, займати певний кубічний об’єм простору! – ночами снилась собі хлопом – високим, довговолосим чорнявим самцем-Мауґлі, що волочить у койку стару відьму у звислих блакитнаво-сивих космаках – і не може її взяти! – ото б утішились американські психоаналітики, аби їм таке доповісти! – тоді-то й стало зринати – промельком, скидом, вихопиться й спорсне – відчуття якоїсь наскрізної відкритости-всім-вітрам: на добре чи на зле? Розумом запевняла себе, зціпивши зуби: хай хоч гірше, аби інше! – а вірші обіцяли: «Цієї ночі, певно, прийде жах. / Гарячий дрож – любовний чи блювотний – / Передчуттям збоченського зв’язку / Чи крику смертного стенає кволе тіло. / Розрив, розрив – всіх зв’язок, нервів, жил: / Моя беззахисність така тепер зовсюдна, / Немов одвертий заклик злу: Приходь! / Я вже себе побачила будинком, / З якого в ніч оголеним вікном / Горить жовтогарячий прямокутник / Із планками упоперек грудей / І низу живота – як на рентґені, / І камінь той, котрий розтрощить шибку, / Вже десь лежить, чекаючи руки». Во блін – що тут ще скажеш… А в Єрусалимі якось було попустило, зрештою, й симпозіум видався цікавий, так що поперек-горла-вгороджену кістку власного, вже зафаховілого екзгибіціонізму: щоразу заново демонструвати вишкіреним західним інтелектуалам, що й українці, бач, годні висловлюватися складнопідрядними реченнями, – вона тоді проковтнула порівняно безболісно, – тільки, сидячи в перерві між сесіями на відкритій терасі за столиком, блаженно витягши ноги, посьорбуючи кавусю впереміж із балачкою – сперечалися за Донцова, та зрозумійте ж ви, панство, це не антисемітизм – це рев пораненого звіра: пустіть, дайте нам жити! – й з укритою посмішкою розглядаючи співрозмовців крізь золотинки змружених вій, вона зненацька почула різке, надсадне янчання: невідь-звідки на терасі взявся антрацитово-чорний котюга, задерши хвоста йшов між столиками, крізь загальний сміх та різномовні оклики, й патрав повітря червоно роззявленим вереском, – бризнуло попід шкіру легеньким холодком: це ще що за проява? – а воно, стерво, скерувалося просто до їхнього гурта – вигнувши спину, плигицьнуло їй на коліна, теплим тягарем зібгалося в пелені й занишкло, посіпуючи насторченим вухом, перемкнувшись на утробне воркотання: знайшло, кого шукало. Посміялись тоді, та й вже, – з несвідомим острахом, мов на те, щоб загодити, вона обережно погладила звірюку, – котище розплющив на неї жорстко засклені золоті очиська з чорними прорізами зіниць, як у навспак поставлених свічок, охнула подумки: свят-свят-свят! – попалась, золотце, от коли попалась – акурат за півроку до того, як – оглушило, завертіло вихором, підхопило-понесло, не давши оханутись: спасительницею себе уявила, жоною-мироносицею, так? Ну то маєш – прицільно, просто в той світляний прямокутник, із планками упоперек грудей і низу живота, і не скигли тепер – він як-не-як тебе любив, той чоловік. Ні, то щось інше хотіло ним тебе любити: котик у пелені, котик на лоні, зблиск очей і пазурів, а я, розпростерта, граю на скрипочку і кричу: ах коханий, мені боляче, боляче, чуєш?

Поясни мені одну штуку. Поясни, бо я щось ніяк не в’їду. Ти що ж – справді вважаєш, що коли у тебе – стоїть і не зразу кінчаєш, то ти вже й князь, і жінка мусить сукати ніжками й прискати окропом, іно ти зволиш до неї доторкнутися – серед ночі, по тому як позгортаєш, акуратненько так, свої рисунки, а я тимчасом відбуватиму перший сон? А втім, із його приїздом їй перестали снитися сни – точніш, вона перестала їх пам’ятати: клубочились якісь ошмаття, переважно тьмяних, брунатних і асфальтово-сірих тонів, але жоден сюжет не протискався в денну тяму, немов між нею і нічною в мить пробудження падало важке віко, – свідомість його присутности поруч перекривала канали зв’язку. Чи не вперше в житті вона виявилась ув’язненою в клітці голої наявности – світ зробився непрозорим, вимкнулось і погасло його друге дно, мерехтючо-підводна сітка нерозгаданих значень, що доти завше світилася в снах і віршах, – тепер не було ні снів, ні, відповідно, віршів: вона втратила орієнтацію, наче позбулася одного із змислів, оглухла чи осліпла. Розбомблене вночі тіло цілий час відчувалось неповоротким, якимось одутлим всередині, ніби справді була вагітна – пакетом базарного м’яса в кров’яних підтьоках, та що ж це мені все не слава Богу, тупо дивувалась вона – і засинала на його руці, мов непритомніла, а він радісно бубонів над вухом: «А знаєш, ти, виявляється, можеш бути дуже навіть “пріятной женщиной” – тільки із сексом наладити треба», – «Секс, – спросоння мимрила настановчо: голова все-таки вирубувалась останньою, – це тільки показник якоїсь глибшої незгоди», – «Сумніваюсь», – обтинав він – і тим закривав тему. Виходить, не так уже й багато ти про це діло знаєш, радість моя, – попри весь свій уславлений досвід, і хто б подумав! Говорити, звичайненько собі дійти згоди було неможливо – оскирявся з місця, займаючи оборонну стійку, на той час, коли спроба серед дня витягнути до нього руки стала зроджувати в ній блискавичне млосне відчуття захитаної рівноваги – наче в різко спиненому ліфті або коли спішиш одинцем навперейми юрбі, що сипонула з тролейбусної зупинки, – він-бо «не любив, коли його обмацують», далебі нездоровою була ця знехіть до нормального контакту («І не соромно тобі оце, – насмішкувато скалив око з подушки, – обмацувати мужчин?»), – на той час вона ладна була вже не те що говорити – голосити, нескінченним двадцятичотиригодинним монологом (так неперетравлена їжа пре з отруєного організму в оба кінці), трясти його за плечі, щоб докричатися, та що ж це таке, чувак, – а чувак, між іншим, сім’ю будувати приїхав, сурйозно, без дурників, привалив у чім стояв, оце кохання! – і все випоминав їй, що, поки він тут із нею, у нього вдома на будівництві майстерні цеглу розкрадають, «Ти що, – бралась руками в боки: відьма, зечка-блатнячка, зроду не підозрювала себе такою, – хочеш, щоб я тобі неустойку заплатила?» – ах холєра, ну як мислимо, щоб двоє недурних людей, які начебто ж кохають одне одного, так? які здолали стільки перепон, щоб бути разом, чого коштувала йому сама тільки віза після всіх автокатастроф і розбитих ребер, чого коштувала їй та зима в Кембриджі, – негодні були е-ле-мен-тар-но порозумітися, – на голову не налазить! І – як об мур без пробоїн, от під такі хвилини, певно, його дружина й шпурляла в нього ножами, про що раз був обмовився знехотя, – премиленько, нічого не скажеш, родинний спорт української інтеліґенції: і що, свербіло спитати, не влучила? Натомість силкувалася бути розважливою: слухай, я ж не кукла на шнурку, що ж ти так, – визвірявся спідлоба, зігнутий над столом, мов розмотуючи димні кільця злоби: «В мені просто багато речей убито!» Дякую тобі, серце, – відтепер, здається, в мені також. Значить, вона заразна, ця хвороба духа? Значить, тепер і мені ліпше втікати од людей, ліпше не зближуватись ні до кого на відстань подиху? Ти навчив моє тіло – каструвати кривдника: вся моя, з коліна в коліно громаджена жіноцька сила, досі спрямована до світла (найдорожча пам’ять із минулих кохань – сонце в чорному небі: таким воно бачиться з космосу, то звідти набиралась по вінця струмуючою радістю моя утла посудинка), з тобою вивернулась чорною підкладкою назовні, зробилась нищівною – смертоносною зробилась, щоб сказати прямо, не завиваючи в папірці. «Вклякну, де стою: о, бих / Страшний, переступний гріх – / Донині трясе відриг, / Мов труться тороси криг / У нутрощах! Під грудьми! / Кого благати: Задми / Цей синій, сухий пожар, / З грудей відвали тягар?» Бо я – винувата-таки, бо любов моя зосталася в Кембриджі, станула по весні з глибокими снігами, а на літо, на час твого приїзду, лишився вже тільки рубець – і надія, що ти його – відживиш. Мала б раніше втямити: відживляти – не твій фах.

Несподіваний дзвінок із дому – від товаришки, що рік як пішла в бізнес і єдина з-поміж усіх київських приятелів-друзів може собі дозволити телефонувати до Америки: чи ти зараз у стані вислухати справді страшну звістку, питає вона. Тобто? У слухавці коротка пауза, відтак падає, стиснутим горлом: Дарка загинула. Вмент терпнуть обкидані приском ноги, а за ними й усеньке тіло отерпає, як при анестезії: ні! (А десь на дні свідомости дзижчить невпійманою комашкою між шибками паскудна думка: щасливиця, відмучилась! – бо мучилась вона таки тяжко, красуня й розумниця, ох як їй пасували «по-молодицьки» вив’язані тернові хустки з випущеними поверх кожушка тороками – рум’янець на розложистих вилицях, як яблуко-циганка, гостренький, мишкуючий носик, складені чирвою вустонька, суцільна цитата з фольклору, жива ілюстрація до Гоголівської «Ночі перед Різдвом», і гумор у неї був – також гоголівський, класично-український: коли баляндраситься з преповажною міною, а слухачі надривають боки, – і цілу молодість мучилася – з дурепою-матір’ю, що позвихала мізки й чоловікові, й дітям, зі сволочними хлопами: перший муж покинув зараз по дипломі, іно дістав столичний розподіл, задля якого, з’ясувалось, і женився, з другим скінчилося зірваною вагітністю, і по-оїхала гінекологія, мов з гори вділ, з третім, смирним, як хлібний м’якуш, і цілий вік не-при-ділі, гарувала за здорового дядька, поки він, спасибі, глядів малу, – репетиторствувала навсібіч, брала переклади, скакала, як і всі ми, по винайнятих хатах, волочачи на горбі родину, дописувала дисертацію, і от, бач, знайшла врешті працю в якійсь новозаснованій американсько-українській фундації, три місяці як стала на ноги, їхали автом із Борисполя, а назустріч, по тій самій смузі – в дупель п’яний «жигуль»: четверо душ, усі, хто сидів ув авті, – на місці, і бувайте здорові, і тільки високий, тонкий голос виводить – без сліз! – у порожньому закадровому просторі: ой якби я знала, що буду вмирати, я б собі казала явора врубати, збудувати трумну на чотири боки, щоб вона стояла трийцять штири роки, стояла, стояла, та й почала гнити, та й стала до дівки труна говорити: або іспаліте, або порубайте, або порубайте – або тіло дайте…). Стоячи серед кухні зі слухавкою в руці, держачись за Санин голос, який укотре повторює: що тепер буде з Талею, що буде, – Талі п’ятий рочок, вилицювата, в маму, дівчинка, тільки з татовим носом бараболею, колись, іще немовлям, вона вразила тебе своїм стеряно плаваючим, питальним водянистим зором, котрий ніби шукав, за що зачепитися, – Дарка переповивала її, й зринуло, мов невидимим вітром нашелещене: «Як це дивно – дівчинка. Дитя. / Вираз невдоволення на личку: / Впорядкуйте спершу це життя – / А тоді, мовляв, мене і кличте. / Лялечко, людинонько, прости – / Світ, що не біливсь хтозна-відколи, / І батьків, що вкинули – рости! – / Наче помирати в чистім полі», – стоячи так, вона виразно чує той інший, закадровий голос – не Дарчин, ні, хоч Дарка – співала, і саме народні пісні лепсько їй удавалися, була в неї, бозна-звідкіль, ота природна, жіноцьки-грудна – колодязним провалом углиб – етнічна інтонація, яку фіґ підробиш, і найупитіша компанія розм’якала, занишкала хляками в кріслах, щойно Дарка, затягнувшись напослідок цигаркою, сміхотливо сіпнувши бровою: «нікотинчик-вітамінчик», – заводила, на диво чисто, обличчя їй випогоджувалось лагідним смутком, – осипалися долі платочки тернового цвіту, чий-то-кінь стояв, чутко нашорошивши уші, похитувався в березі човен, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, шамшіла трава під чиєюсь скрадливою ступою, і зносила вода вербове листя, і все-все, скільки світу, зносила вода, жили на цій землі якісь безіменні люди, до чогось прагнули, кохали й страждали, і тільки розрізнені мокрі сліди голосів (голосінь?) зостались по їхніх життях – ще можна напитись із того слідочка, ще можна відчути: твоя власна мука, на мить осяяна пізнім, навзахіднім проблиском смислу, – не одинока, не перша й не остання, й тут вона згадує, що насправді в тій баладі труна стояла впорожні не трийцять штири, а двайцять штири роки: та жінка, що високо й пронизливо виспівала свою смерть (поклала б я мужа – люблю його дуже, лягла би самая – дитина малая; лягай, мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й доглянуть люде…), була ще молодшою за нас, дівчисько ще зовсім, – а ти, обурюється Сана, ти що, зовсім там від’їхала, ідіотко, подумаєш, трагедія – невдачно трахнулись, – ні, коли так переповісти, то яка ж тут трагедія, все залежить від того, як переповідається, тільки Сана не знає, і ніхто не знає, що розповіла тобі Дарка незадовго перед твоїм від’їздом, – то був чи не перший раз, коли вона розкрилась тобі по-справжньому, хоч зналися ви ще з університету, рік перед тим Дарка поховала батька – той був музика-лауреат, депутат і, свого часу, ледь не член ЦК, трохи, правда, і його були поскубли за націоналізм, і він став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту жона робила йому дірку в голові, коли натинався на офіціозних бенкетах виголошувати тоста українською мовою – хай і видурнюючись, блазнювато каламбурячи, «здоровенькі-буликаючи», представник ЦК – бетонна брила в сірому костюмі – несхвально мовчав: жоден м’яз не здригнувсь на непроникному, мов наллятому водою обличчі, ай-яй-яй, що ж тепер буде, «ти ж в Канаду собрался, – лящала мати, скидаючи пальто в передпокої, поки вагітна Дарка, знемагаючи од токсикозу, молола в кухні каву для тата, – ти головой своєй соображаєш?» – і, вийшовши в кухню, засмаливши (по кількох обламаних сірниках), старий сказав дочці – так само по-російськи, жорстко: «Я знаю, я всего лишь общественно-политический шут», і ця фраза зосталася в ній назавжди, невийнятим цвяхом – поховали його на Байковому, з усіма почестями, в усіх газетах були некрологи, і оркестр, згідно з останньою волею небіжчика, грав «Козака несуть», – кінь клонив головоньку, пізня дитина, Дарка була пізня дитина, батькові на той час сповнилося сорок: вродливий, зрілий мужчина в зеніті слави, і як іще можна було його втримати, коли не другою дитиною? – я тільки тепер зрозуміла матір – як жінка, говорила тобі Дарка, болючо світячи очима, я зрозуміла: я – той останній, хто приходить по бенкеті й за все розплачується, – в той вечір вона не співала, ви укрилися вдвох кінець стола, і ти слухала, наскрізь вистуджена подувом її жорстокої відваги насупротив життю, до кісток проймаючим протягом враз установленого посестринства: платим, дівоньки, авжеж, за все платим, до останнього шеляга! – потім ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи металічно цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не Санин-таки, – хтось мостився між сидіннями, хтось, у неповороткій шубі, громадивсь комусь на коліна, по-оїхали! – як сказав пєрвий совєцкій космонавт, – і – поїхали, полетіли, сестрички-голубочки: ти – за океан, а Дарка – ще далі, молочно-білою тінню стартувавши з гори перем’ятого брухту на котрусь із найдальших зірок, – пізня дитина, народжена матір’ю, щоб утримати чоловіка, а не стало кого втримувати – і вичерпалось життя, розтиснула п’ястук Господня десниця, відпускаючи на свободу наболену душу: мир тобі, страднице, відпочинь.

Дарцю. Дарцю, ти чуєш мене?

Не було на тобі вини, що покликана в цей світ – не любов’ю. Помолися там, де ти зараз є, за нас усіх – нам іще жити.

Прокидаючись уранці (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить на животі, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом виснажливо-безглуздих зобов’язань – замовити ксерокси для студентів, відштампувати їм на факультетському принтері нову контрольну, зайти до банку, до drugstore[38] – скінчилися вітаміни, і колготок треба би прикупити, відповісти на два листи, потелефонувати до travel agency,[39] ой блін! – десь загубився замовлений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою, хоч, коли подумати, на фіґ їй здався той цілий Нью-Йорк – ну вилізе на сцену, ну прочитає по-англійському парочку своїх, з таким скрипом перекладених стихів, ну вип’є потім навстоячки келих вина і заїсть вмоченими в помідоровий соус креветками, пошкіриться до двох-трьох випрасуваних літературних аґентів і дядь із ПЕН-клубу, можливо, заскочить на годинку-другу до колись улюблених музеїв («На фіґа мені ті музеї, – весело горлав у телефон, коли дзвонив до неї до Кембриджа, з України ще, – мені в тій Америці тільки одну баришню побачить треба!» – тоді це здавалося бравадою: ну як таки можна свідомо від чогось відмовлятись, обтинати собі життя на пню, воно ж таке неосяжно-цікаве! – а тепер, бач, і в ній пропав усякий-будь смак пізнавати, колишня невситимо-вбируща хіть відкривати нове – мать його за лапу, та чи я вже вмерла?.. Перша розмова між ними на цю тему вийшла була якась безтолкова: «Їду до Америки – поїхали разом?» – «Ага, – сміявся, – машиною – якщо солярки вистачить». – «Я серйозно кажу». – «Що я там робити буду?» Таж малюватимеш, бевзю, – і побачиш Metropolіtan, і Modern Art Museum, і Art Іnstіtute у Чикаґо, дзеркальні октаедри космічно-гігантських сталаґмітів, що громадяться на обрії, коли під’їжджаєш до міста, вигинисті видихи мостів і віадуків над автострадами, простір із фантастичного фільму чи сну, жаскувато-безмежний, нема ж йому впину, розгін, прерію без ковбоїв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нічному жахтінні реклам: розум, що лякається власного творива, це ж бо всуціль рукотворна цивілізація, і тому звідси – лунатично-щемлива, місячним сяйвом розіллята в пустелі саксофонна туга, вихляючий (п’яним негром насеред хідника) і за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос співачки в джаз-клубі: «І’m all alone іn thіs bіg cіty – Wіlson, buddy, have some pіty»,[40] колихаються дими у притемку над баром, над більярдними столами, де постукують киї, всі ми тут самотні, вільні й самотні, це прекрасно – творити собі життя саморуч, це страшно – творити собі життя саморуч, побачиш живцем обличчя всіх рас, зібрані докупи, кольори й відтінки – від топленого шоколаду (які безсоромно лілові підкладочною наготою мушлі губів, які звірино розчепірені закамарки ніздрів!) до азійської химеричної – жовтий місяць, цитрина, неспіле авокадо – прозелені, все це міситься в одному тиглі, який шалений, оглушливий для ока фільм, нема ж йому впину, ярмарково-строкаті ятки на вулицях, хризолітовий полиск вітрин у розповні дня, і над усім, на придорожніх щитах – карамельно-яскраво розсміяні кількаметрові личка загиблих дітей: жертви drunk drіvіng,[41] вознесені в небо маленькі янголи цього земного падолу, о Дейві, о Кевіне, о Мері-Джейн, що буде завтра з нами всіма? – побачиш з ілюмінатора захід сонця над Атлантикою: воно падає стрімко, на очах, відкидаючи вздовж овиду яро-червону доріжку, і хмарні сніги сутеніють на вапняк, на гірську породу в темних прожилках рівчаків, а відтак починають скресати, сірими торосами в студених сталево-синіх проталинах, тільки там, де впало сонце, ще видніється чітко окреслений острівець жару, і вже напливає звідусюди морська мла, і літак входить у ніч, за яку годину протинаючи її з кінця в кінець, і от уже знову сіріє в ілюмінаторах, цим разом світаючи, – ти почуєш, як дихає планета – мов немовляче тім’ячко, як близько там, у небі, до Бога, бо, знімаючись із місця, виламуючись із насидженої лунки, ми відкриваємося йому так само, як у мить народження або смерти, – і ти вирвешся, о, вірю, знаю! – вирвешся з глухого тунелю, що ним, по-дурному затявшись, прешся назустріч своїй лікарні-тюрмі-лоботомії [якого хріна, що ви всі собі дозволяєте, хлопці, чи розпач – не завелика розкіш для українців, уперше в цьому столітті все-таки наділених реальним шансом на повноту життя?..], ти напишеш свої найкращі картини, і слава – справжня слава, та, якої жоден українець іще не мав, хіба Архипенко, – виведе тебе – першого з-поміж нас – під сліпучий прожектор історії, ти-бо вартий більше, ніж їхній Шемякін чи хоч би й Нєізвєстний, ти ж направду such a damned good paіnter, це тобі належиться по праву власна галерея на Сохо, десь вона мусить чекати на тебе, поки ти сліпаєш ночами у своїй злиденній майстереньці без водогону, де тиньк сиплеться зі стелі на свіжі скульптури, до чого ж уїлася вже ця класична національна безвихідь – сил нема терпіти! – звинемося туди-сюди, понипаємо в пошуках rіght people,[42] які б тебе побачили, зараз саме слушний час, все-таки, яка не є, а Юкрейн, і арт-менеджери починають мишкувати за новими іменами, все буде клас, все-все дасться зробити, Господи, як я хочу, аби ми щось побачили, аби нас нарешті почули, і скільки сил я вгепала в це діло – як в унітаз спустила, подумати страх! тябричила на Захід із дому найвиборніші книжки й слайди, тицькала людям під носа, удаючи довкруг себе димову завісу якогось примарного контексту, з яких лиш трибун не вимахувала руками – приголомшений директор Кеннан Інстіт’ют запевняв мене після того в подячному листі, що «іf the fate of Ukraіnіan lіterature іs іn the hands of people lіke yourself, one need not fear for іts future»[43] – не підозрюючи, звісно, що в моїх hands хіба поручень в автобусі, та й то коли не одтиснуть, – нічо’, братіку, не журись, прорвьомся, я витягну, виволічу тебе на собі, моєї потуги стане на все: пів-України з місця зірвати, пів-Америки поманити за собою в Україну [і справді ж була проходила по їхньому континенту, як гаммельнський щуролов із денцівочкою: студенти ледь не цілим класом подавали заяви в Корпус Миру – for Ukraіne, колеґи з американських університетів починали студіювати українську мову, запускалися в рух маховики дерзновенних проектів – спільні видання, симпозіуми, перекладні антології, йолки-палки, скільком людям голову заморочила!], – на всі її «говорила-балакала» [давала – плакала…] він тільки скупо всміхався: ну-ну, «Подивимось», те його «Подивимось» з часом почало їй звучати як пароль безнадії, попервах вона списувала таке маловірство на рахунок провінційної закомплексованости: куди, мовляв, нам, зі свинячим рилом, – «Ні, ти все-таки мені поясни, як так можна було – пропасти, щоб ні звука, ні знаку?» – нагороїжувався, ставлячи очі рогом: «Кажу ж тобі, я не вірив, що коли-небудь сюди приїду!» – ну от і приїхав, і що тобі з того прибуло, скоро наперед знав, що все тут тобі – «на фіґа»? Привіз із собою грубий альбом зі шкіцами, з нього й писав: все ті самі голомозі й гострорисі чоловічки несли по горбах крізь жовтогарячу пустелю на рогатинах то місячно-зелених вирлооких риб, то велетенський вказівний палець лівої руки [чому – лівої?], то розмаяну вітром вишивану корогву, зависали між підпаленим небом і посутенілою землею, перебирали дитинно-вузькими босими ступнями по зубчастих коліщатах точильного станка: отак, лукаво мружив до неї око, Бог вчить поетів ходити – гмукала, не годячись, чи радше, напівгодячись: хтозна, мо’, й справді – так?). Чим, і з чого продовжує писати, якщо світ довкола йому нецікавий? Нещасний ти чоловік, Миколо: любив машину – розбив, любив жінку – зламав, – в ніч остаточного розриву їй приснилося (і той сон вона запам’ятала-таки, винесла з тьми нагору), як він повільно відходить від неї, обернений спиною – така ще рідна стрижена потилиця, опущена голова, шорти й жорстко накрохмалена біла сорочка з настопірченими короткими рукавами: пацан пацаном! – по вузенькій кладочці, похиленій кудись вділ, куди – не розгледіла, і спокійно (вперше за цілий час із ним – спокійно!), розважно-ясно ствердилося крізь сон: не спасеться, ніт, не спасеться.

А хрєново ти, подруго, виглядаєш – ох, хрєново: на повний сороковник, дарма що сходила постриглася (на героїчну надсаду спромоглася, бо стан такий, особливо вечорами, що раз була замалим не заснула вбраною, і лиш дивно притомний, крізь липку млу обважнілого мозку, укольчик страху: та що ж це я, до ручки вже докотилася?! – змусив-таки спустити ноги долі, намацати халат, перебратися й поплуганитися до ванни: і косметику змий, так, ваткою, лосьйончиком змоченою, протри під очима, і зубки почисть, спершу «Лістеринчиком» прополоскавши, дуже добре, молодця, а тепер під душ! – а тепер нумо, рушничком розтерлася, а тепер нічний «Oіl of Olay», оно він чорніє на поличці, спершу на шию, тоді на лиця, цяп-цяп, кінчиками пальців, помасажуй трошки, ну от, готово, і слоїчка закрити не забудь – а тепер уже й кладися до ліжка, як Бог приказав), – і все то як мертвому припарка: несподівано видибаючи собі назустріч із випадкових, на повний зріст, дзеркал, вуличних і крамничних, вона першої миті не впізнає цієї бабери в знайомих елеґантних строях, і справа навіть не в страхітливій шкірі, відразу на кілька років змарнілій (треба б менше курити…) і поплямленій слідами од прищів, і не в брезклому, якомусь обдемкувато-бридливому, мов спущений м’яч, зачерку долішньої половини обличчя (так і жди: іно розтулить пельку, зараз скиглити почне!), а от – щось невловно змінилося в цілій постаті, в рухах, в ході: щезла та неповстримна розгонистість літака перед злетом, що завжди в ній була, і – знявши димчасто напилені окуляри, придивлялася: атож, погас зір – не вдаряли більше очі з обличчя прожекторами, а ховались у нього з такою заплаканою мукою, що самій хочеться чимскорше перевести погляд кудись-інде. Кажуть, за статистикою пересічна людина дивиться в дзеркало сорок три рази денно, – сорок три рази денно ти зі стиском утробного страху, все ще не ймучи віри, витріщаєшся на цю мегеру: отже, це я? Відтепер і назавше? (І зараз же збирається на плач, уже од безнадії: відчуття, забуте з підліткового віку.) М-да, ні фіґа собі. Ні, якби правильне освітлення, згори і трошки під кутом, то ще б туди-сюди, ще щось із тої давньої дається впізнати… Ой, я тебе прошу! – кого ти дуриш? Ще взимку, під час того перелету, у Франкфурті, де сиділа скулившись під стіною й шпарко строчила в блокнот, невидимим болем спливаючи, – перехожі парубоцькі ватаги цікаво перечіпалися об неї, пригальмовуючи на ходу: «Hі, gіrl!», ще півроку тому, в Кембриджі, за нею упадав суперхлопчище, красень і атлет, шість футів два дюйми, і в плечах стільки ж, ласкавий, як заїнько, зі шкірою наче смуглявий шовк і чистим запахом здорового молодого мужчини, ах, який із нього мав бути коханець – гризи тепер собі кісточки, гризи! – і на її «І’m ten years older than you are» відказував, по паузі, трошки заскочено: «You’re lyіng»[44] – вона й для нього була, щиро й невдавано, просто gіrl, котра йому подобалась, – а її, замість вабити, вже нишком дрочив той непереможний натиск дурного здоров’я, весела й самовпевнена небитість, вона-бо була «поетеса гостро трагічного світовідчуття», як колись писав про неї вдома один прибацаний критик, ая, вона вспадкувала це, як ото групу крови, і в цій країні, з її кодексом примусового щастя, котрий, розуміється, покотом тиражує невротиків і психопатів, носила своє історичне страждання з викликом, наче породистий пес медаль із виставки, – ледь-ледь зверхньо осміхаючись, говорила в довірливо розкриті роти (слова падали в підставлений келих з вином і коливали блиском поверхню): у вашій культурі горе – виключно особистого характеру, самотність, любовні драми, оті клінічні інцести, котрі сорокалітні тітки буцімто починають видлубувати на психотерапевтичних сеансах із дитячої пам’яти і в котрі я, по правді, не вельми вірю – повчащавши рочок-другий до психіатра, ще й не таке згадаєш, – але вам невідома підвладність необорному, метафізичному злу, де від вас ні чорта не залежить, – коли зростаєш у квартирі, яка постійно прослуховується, і ти про це знаєш, так що вчишся говорити – одразу на невидиму публіку: де вголос, де на миґах, а де й змовчати, чи коли перше твоє дівоче захоплення виявляється приставленим до тебе стукачем, який за рік доволі халтурно відбутої служби – переважно кав’ярняних балачок і валасання по кінах – бере та й закохується в тебе направду, без дурників, і освідчується – освідчуючи свою каґебівську місію (роти роззявлялися ще ширше, кругліше: оце життя, заздро гадалося їм, оце real lіfe!), і ще, ще – одначе про це вона вже воліє мовчати, – коли в тридцять років уперше шугаєш у койку з чужоземцем, навальна романтична пристрасть (із напрочуд приємним пахом дорогого дезику!), до якої він, утім, поставився поважно й став забалакувати про одруження, – і фартило ж тобі, дівко, в житті на сурйозних чуваків, кого не візьми – усім зараз кортіло женитись, хвороба така чи що? мар’яжна пошесть або, може, мода на поетес? – і той запашний (і ніжний, авжеж!) мужчина спробував справити тобі гардероб, бо твій власний складався зі старих джинсів і кількох, навіть не богемних – жебрацьких уже, кохтин, – він купив тобі дві справжні сукні з тонкої вовни, і сріблясту шовкову блузку з підкладними плечима, і розкішний, барви червоного вина костюм, у якому ти вмент спалахнула цілком уже заморською вродою (басейни, шезлонґи, яхти, білі гоночні автомобілі…), і кілька пар черевичок (привіт од гоголівського Вакули – італійські, м’якесенької шкіри стодоларові «лодочки» ти доношуєш і досі), і ще купу всяких придабашок, сумочку, і метеликовий рій строкатих шаликів, і косметику, і дзвінкі циганські брязкальця, годинникова браслетка наново вирізьбила артистичну вузькість зап’ястка, а рясні дармовиси-сережки – високу беззахисну шию, все було дороге, дібране любовно й зі смаком – і, вперше на віку затоварена по саме нікуди, вперше по-журнальному вистроєна, аж самій од себе заперло дух перед дзеркалом (і так сорок три рази!), – ти впала в нестерпний, ядучий стид, ти відчула себе типовою совковою проституткою, що трахається в готелі за пару трусів, і хоч не прийняти все те добро тобі таки виявилось понад силу, але роман на тому й урвався – ти просто перестала відповідати на його амстердамські дзвінки (а він тимчасом спішно оформляв розлучення і таки, здається, трохи чи не оформив), бо зрештою що б мала робити в Амстердамі? – і вернулась до чоловіка, возити йому джинси й запальнички із закордонних відряджень, і була не те щоб задоволена, але – чиста: які там не є, а людські взаємини, не заражені наперед принизливою нерівністю країн і обставин, проти якої – не попреш-таки (і тому тебе зовсім не діставало, що в Америці твоє велике кохання жило на твоєму утриманні: подумаєш, біґ діл, заробиш – оддаси, – дістало, і то не жартом – оттоді-то заламалась, забігала по хаті, ухнувши на кілька годин в яму чорної, огненно-пропекущої зненависти, ладна, як його колишня дружина, і собі, аби трапився попідруч, вгородити в нього всі наявні ножі й інші колющо-ріжущі предмети, щоб рухнув, виблядок, стікаючи кров’ю, щоб ходив кров’ю, щоб кінчав кров’ю! – у-уу, жах, дякую красно за такі пережиття, воліла б ніколи себе такої не знати! – щойно тоді, коли з хамською незворушністю – мужчина ж бо! кремінь! – заявив, уже по телефону, що нічого їй не винен – що це якраз навпаки, вона ще з ним не розрахувалася, – не інакше як неустойку собі вилічив – за цеглу, Бігме, за цеглу! – хоча звучало як погроза, засміялася хрипко, таки не ймучи віри: «Слухай, мені що – рекет на тебе наводити?» – але він уже поклав трубку – молодець боєць, душка-пупсик! – оскаженілу од злоби, мов придержало за плече промельком думки: а як же воно мусить бути хх…рєново так жити – повсюдно викликаючи в людей, і не в самих лише жінок, отакі на себе реакції! – яке ж воно дурне, нещасливе – і не кається…). Знаете ли вы украинскую ночь, леді й джентльмени? Ні чорта ви не знаєте, та й ні до чого воно вам, у вас свої, не менш муторні ночі, ви вкорочуєте собі віку в ошатних сабербіальних будиночках, обплетених плющем, бо нема з ким їсти індика на Thanksgіvіng,[45] тільки я вже замахалась од власної всесвітньої спочутливости, замахалась бачити, куди не піткнусь, – іно горе, горе і горе, – чи то я так влаштована, чи то моє «гостро трагічне світовідчуття», як антена комашиного вусика, всюди виловлює запах горя, і я крекчучи повзу на нього, замість весело трахатися з молодим здоровим бичечком (який, збитий мною з пуття, почав, о диво, читати – уже здолав «Хатину дядька Тома», щось із Джейн Остін і спинився на «Пригодах Тома Сойєра», а тоді якось, одного вечора, п’ючи чай у мене в кухні, – приїздив після тренувань, розпашілий, стягував куртку через голову, метав на ліжко, смішно, по-цуценячому, нюхав собі передпліччя: щойно з басейну, ще пахну хлоркою, – життям він пахнув, блін, життям! – захоплено розповідаючи, що вже навчився уявляти описаний у книжці краєвид або кімнату, зненацька перебив себе й спитав простосердо: тільки де ж я тепер знайду таку дівчину, щоб про все це з нею розмовляти? – ах розумничка, просік на перших-таки кроках: шлях, який вона йому відкривала, обіцяє самотність, – молоснуло, як ляпасом: стоп, ідіотко, гальмуй, – перестань, нарешті, забивати нормальним хлопам памороки й пхати їх на блудні вогники якогось потайного смислу, в якому й сама ж ні бельмеса не тямиш, а відтак кидати їх на півдорозі на кількарічне зализування ран, – і вже знала, що спати з ним не буде, що тільки такого чумного, як сама, ба ні, ще чумнішого – в лікарняному гіпсі, в драконівських боргах і хвостах міліцейських повісток, брате мій чорнокнижник, ми однієї крови, ти і я, – потрапить не виламати з власної, од Бога приналежної колії, – ай як шляхетно з твого боку, золотце, ну помилуйся, помилуйся собою – кругом файна виходиш, ні?). У психіатрії це, здається, називається віктимною поведінкою, але я нічого не можу вдіяти, мене так учили; взагалі все, що українці здатні про себе повідати, – то як, і скільки, і на який спосіб їх били: інформація, що й казати, малоцікава для сторонніх, одначе, коли більше нічого ні в родинній, ні в національній історії не нашкребти, то помалу-малу звикаєш пишатися саме цим – адіть, як нас били, а ми ще не вмерли, – кембриджські приятелі лягали зо сміху, коли ти переклала їм початок національного гімну, Ukraіne has not dіed yet, – «What kіnd of anthem іs that?»[46] – а й справді, ні фіґа собі заспів – якраз із таким «турка воювати», коб не часом! – і тому, тому, дорогенька, скоро так, то – радій і веселися, що не вмерла, бідолашна сексуальна жертва національної ідеї, хоча, як гаразд зважити, то що тут такого вже веселого, і на кий воно здалося, життя без любови, і чи не лучче було, лучче було вмерти, а ще краще, а ще краще та й не народжуватися, чим тепер, чим тепер так катуватися (колись мала одну, також неабияк патріотично схарапуджену товаришку, котра все нарікала – мовляв, ми закохуємося не в мужчину, а в національну ідею, – і скінчила тим, що пройшлася кількарічним демаршем по койках заморських дідусів, доки в котрійсь не осіла-таки, підчепивши бебі, – яке, не виключено, вирісши, може, навіть вивчить українську мову, якщо, звісно, захоче, а тимчасом його мама підробляє дешевими репортажами на українській «Свободі», яку Клінтон усе не збереться закрити, – витьохкує колись рідною мовою з тими, наче пружини з матраца, випираючими чужинськими інтонаціями, які мають засвідчити, що вона вже – бери вище! – не з нашого села: вирвалась!): я до того веду, леді й джентльмени, що не бозна-який воно кайф – належати до битого народу, як примовляла фольклорна лисичка, битий небитого везе, – і так йому, битому, й треба, біда в тім, що при тому він примудряється співати, ну скажімо, думу про безталанних невольників, і тим – усправедливлює власну принижену позу, бо мистецтво, гай-гай, завжди всправедливлює в сторонніх очах життя, котре його породило, і в тому його, мистецтва, ве-еликий обман. Латинське ars, що просочилося в більшість європейських мов, нордичне Kunst, що відрикошетило у західних слов’ян «штукою», – от де направду здоровий підхід, аж чути бюрґерську пообідню кислокапустяну відрижку: штука, забавка, безневинне трюкацтво, акробатичний переверт на линві, мелодійний подзвін барокових дзиґарів і штудерно різьбована табакерка, наше «мистецтво»-мастацтво тої ж природи, тільки так – байдужно-поблажливим позіхом: ну-ну, чим там мастаки нас сьогодні потішать? – і знешкоджується, розчакловується приховану пастку, і, здається, єдина церковнослов’янщина марно виціляє застережного сухого перста: «изкусство» – від «изкус», спокуса, ота сама, в яку молитва просить не ввести.

Тільки от одне, каже вона собі, вчотириста-сорок-третє (це що ж, уже довіку?) розглядаючи в дзеркалі – мутному, в плісняво-зеленкових процяпинах (що ти хочеш, дешева квартира в убогому кварталі!) – своє грубо відретушоване близькою старістю (тридцять чотири роки, йо-майо!) обличчя. Тільки одне. Нас не вчили, ціла наша література з її культом трагічної любови – Іванко й Марічка, Лукаш і Мавка, мої студенти були в захваті й заявили, що «Лісова пісня» ліпша за Шекспірову «Mіdsummer Nіght Dream», еге ж, – якось забула нас попередити, що в дійсності трагедії виглядають некрасиво. Що смерть, у будь-якій формі, є насамперед діло брудне. А там, де нема краси, – яка ж там істина?

Обидно, блін. Обидно. Піти на ґанок перекурити все це діло?..

Відкриття: ось так сприймають світ фриґідні жінки! Був час, – в останніх днях співжиття і зараз по розриві, – коли, забачивши по телевізору еротичну сцену, вона починала плакати. Тепер дивиться спокійно, як зоолог на злягання ящірок (а інтересно, як злягаються ящірки?): двоє напівголих людей на ліжку, мужчина кладе жінці руку на стегно, посуває вище, вона повертається до нього, розхиляючи зігнуті в колінах ноги, обхоплює його за шию, обоє, стогнучи й вовтузячись, зливаються в поцілунку… Слава Богу, переміна кадру.

Ляпнула була з маху, так би мовити, довірчо поділилась цікавим спостереженням: «Знаєш, що мені здається? Тільки зрозумій мене правильно, не ображайся: що ти відкритий до зла». То був третій чи четвертий день по його приїзді – в пенсільванську глушину, де добряга Марк, ладний запросити коштом керованого ним факультету всіх поетів і художників світу нараз, аби лиш пособили йому на часинку вистромити носа з тучі хатнього пекла (щоразу, телефонуючи їй до Кембриджа, сповіщав – голоском, до якого пасувала б по-пташиному схилена набік голівка, ку-ку: «А я сьогодні познайомився з гарненькою росіяночкою», «А тут одна муриночка мною цікавиться», – хто б ним, бідашечкою, цікавився, вайлуватим сорокалітнім школярем-відмінником, по-качиному розкарякуватим в ході, з черевцем плюшового ведмедика, вистромленими з ніздрів волосками й ріденьким пушком на лисіючому тім’ячку, – і знову збивався на домашнє, із дитячих зобиджених інтонацій: сьогодні перемив увесь посуд, на працю через те спізнився, а вона тільки й сказала, мовляв, ти зле вичистив пательню, – спорскаючи на верескливо-істеричні: коли, вичерпавши всі можливі розради, буцнувшись лобом у глухий мур чужої безвиході, питала в нього навпростець – Марк, ну якщо все так безнадійно, то чого ж ви не розходитеся? – «Because the fuckіng bіtch couldn’t survіve!»[47] – ага, утримувати дім, платити mortgage, іnsurance[48] і всі інші рахунки, гаразд, що ми в Україні позбавлені цих проблем, нам простіше – спакував валізку, грюкнув дверима, і ґуд бай, май лав: злидні це свобода це свобода), – Марк виклопотав йому майстерню на час літніх канікул: куток у здоровенній, схожій на сюрреалістично заставлений мольбертами спортзал кошарі з матовим, як у клозеті, вікном на всю стіну, – скажи, чувак, спасибі й на тому, beggars can’t be choosers,[49] – вона ж приїхала в те обезлюдніле університетське містечко єдино задля нього, задля нього залишила Кембридж – і, щойно залишила, – мов рухнула протаранена стіна, все посипалося з устійнених місць: вже в Бостонському аеропорту Logan, щойно вилізла з таксі, – розірвався босоніжок – волочачи ногу, підійшла до стойки з квитком, і з’ясувалося: всі рейси «Unіted» затримано, у Вашинґтоні, де мала пересідати на калікуватого пенсільванського «кукурузника», лютувала гроза, – заметалася від одного службовця до другого, всі знай вистрілювали хлопавками пустих усмішок, що ж робити, вона конче мусила встигнути сьогодні на вечір до Марка, завтра вранці вони планували вирушати автом до Нью-Йорка, до Кеннеді, зустрічати ґеніального українського художника, що не знає ж (ідіот!) ні слова по-англійському, так класно було підігнано сценарій, і от нá тобі! – міняла квиток на інший рейс, сорок хвилин упрівала в салоні під булькіт музики в навушниках (щоп’ять хвилин перебиваний бадьорими обіцянками злетіти, тільки-но дістануть дозвіл), у Вашинґтонському Dulles було так, мов перед хвилею оголосили воєнний стан: люди гупотіли коридором, метляючи перекинутими через плече сумками, вищали візочки, скреготали коліщата, заходилось ревом, на всьому протязі коридорного склепіння, невидиме немовля, і вона й собі гналася за іншими, з поверху на поверх, петляючи, як уві сні чи в хорор-фільмі, від ґейту до ґейту, і, добігши, сапаючи, як собака-гончак, до закапелка з своїм кукурузником, розбилася з льоту об мов-скеля-непорушного, професійно погідного клерка за стойкою: «Your plane has just left, ma’am»[50] – а наступний же коли? – а наступний завтра опівдні – бликнув зубами: «Have a good nіght!»[51] – матюкнулась, пірвалась дзвонити Маркові, всі телефонні «бути» були переповнені, автомат з’їв монету, коло стойок «Unіted» біснувався, качаючи права (от де різниця між нами й американцями!), розвереджений тлум, чолов’яга з чомусь мокрою чуприною, явно на межі епілептичного нападу, трусив за барки також мокро-блискучого лицем негра в «Unіted’ській» формі: «You’re a jerk, you heаr me, man? You go and brіng me your boss rіght now, you hear? Rіght now!»[52] – той, з біло вибалушеними очима, видирався, цвікав слиною: «You just don’t call me names!»[53] – і, фокусницьким, чи то офіціантським, елеґантним жестом вихопивши з кишені рацію, кликав, замість запотребованого боса, поліцію, ну, таке й у Совдепії б сталося, – Розі заскиглила в трубку, що Марк уже виїхав – в аеропорт, їй назустріч, – за шкляними дверима, в жовтяво підсвіченій тьмі, знову закосив дощ, пошкандибала до багажних конвеєрів – забрати валізки, ясно вже, що ночувати доведеться у Вашинґтоні, маленький носильник з ямкуватим, мов з іншого обличчя перенесеним носом, іно глипнувши на її квитанції, радісно сповістив, що вони встигли перекинути багаж із бостонського рейсу на дідьчого «кукурузника» – дуже хапалися, мем, усього десять хвилин мали, але – встигли, Богу дякувати, don’t worry, ma’am,[54] – стояв, розпромінений своїм звершенням, і чекав на похвалу, аж шкода було його розчаровувати: значить, багаж відправили, а мене ні? І стою я в аеропорту Dulles, у городі Вашинґтоні, на північноамериканському континенті, на планеті Земля, через праве плече дамська сумочка, в лівій руці течка з комп’ютером, ані зубної щітки, ні пари білизни, летить зараз десь над Атлантикою чоловік, задля якого я все це затіяла, і ось це й є – єдина моя адреса: трохи прийшовши до тями, викуривши підряд дві цигарки, перештампувала квиток – на Кеннеді: хай уже, раз таке діло, Марк завтра зустрічає там нас обох – нарізно, якось уже здибаємось; потелефонувала вашинґтонським знайомим, що віддавна кликали її в гості, хоч, мабуть-таки, не опівночі, – драстуйте вам, оце ж я тут, у Dulles, дайте води напитися, бо так їсти хочу, що переночувати ніде, – от уже справді, дослівно; із записаною на клаптику паперу адресою – іt’s fіfteen mіnutes drіve, we’re waіtіng for you,[55] уфф, спасибі, не без добрих людей світ, – відчуваючи на вустах, од перевтоми, невідліпну посмішку розумово відсталої дитини, потрюхикала на стоянку таксі, але й це ще був не кінець: за кермом трапився маленький пакистанець, в чиїй твердій, розкотистій тарабарщині не відразу вгадувалась англійська, – сміливо рушивши в ніч, десь акурат на п’ятнадцятій хвилині він повернув до неї голову в тьмі автосалону, повільно, як на шарнірах, світло зустрічних ліхтарень напливало й відринало, тінями величезних невидимих риб, червоне табло лічильника мерехтіло, мов кардіограма в покинутій лікарями операційній, – і спитав, чи знає вона дорогу, – перепрошую, але дорогу належиться знати таксистові, ні? – голизна порожніх заміських автострад, ніч без вогника обабіч траси, де я, Господи, хто я, чому я тут? – ще за чверть години в’їхали в містечко, погналися виметеними місячними вуличками – в один бік, відтак, розвернувшись, у другий, як довго ви в Америці? – кричала вона з заднього сидіння, наче глухому, – п’ять років, відказував він, так само штивно тримаючи голову, – і спиняв кеб, і вмикав світло, і витягав з-під сидіння зім’яте простирадло мапи, обіруч тримаючись за нього, мов за казковий килим-самоліт, що має чудом вивезти, й чогось чекав, втупившись у нього, їй тупо подумалося, що бідака, мабуть, не вміє читати, – як, ви сказали, зветься вулиця? – перекочував у роті камінчики неслухняних звуків, не в змозі вимовити «Руперт-стріт», а чи то повторити за нею, бо ж вона також говорила з акцентом, хай і не таким диркучим, «куд ю кол дере?» – що-що? ага, could you call there,[56] цебто туди, куди ми їдемо, вже другу годину поспіль, мої друзі там оце, либонь, навісніють, подзвонила й пропала! – добре, давайте сюди трубку, – раз, і вдруге, і втретє, спершу не було зв’язку, потім знервований Рон, який уже, виявляється, телефонував до компанії таксі, давав пакистанцеві, котрий все не виходив із своєї атараксії, якісь багатоповерхові інструкції, й знову починалося загнане метання в химеричному плетиві безлюдних вуличок, ніби водій віддав усі свої реакції машині: кеб розпачливо шарпався, зупинявся, гмукав, чухав потилицю, питав себе: а якщо туди? – чортихався (звискнувши шинами), ламав руки, а в пітьмі автосалону знай ширився мовчазний пакистанців страх, вона відчувала його фізично – до нудоти, чоловікові вимикалася з безпорадних рук, як линва, його праця, його нетривка зачіпка за цей примарний край, і дідько б узяв цю леді з дивним акцентом, якій забандюрилось невідь-куди пертися серед ночі, – їй було ніяково, хотілося все менше займати місця на задньому сидінні, за четвертим (!!!) дзвінком «дере» Рон зарепетував у трубку: де ви є? стійте на місці, just don’t move, man, okey?[57] – по п’яти хвилинах з-за рогу вилетіло біле авто, вихопилась Ронова постать, рвонула на себе дверцята кеба, легені заповнив вогкий запах літньої ночі, а автосалон – Ронів розлючений клекіт (іt’s fіfteen mіnutes drіve, man, you just don’t know your busіness![58]) – і, вилазячи на свободу, похитуючись на підборах (лівий босоніжок таки розповзався, не тримаючись купи), вона відчула мокротний пробульк у трусиках: почалося місячне. Абзац.

І забракло вже жалю до пакистанця – грошей він із переляку не взяв, ані цента, що ж, не тільки йому випав тяжкий день… Так і заснула в домі у Рона й Марти з тою приклеєною до вуст, як лузга, ідіотичною посмішкою: ну-ну, подумалося перед сном, летить, таки явно летить моє золото – вже посипалися катастрофи! І чого ж дивувати, що першим відрухом у Кеннеді на вид коханого мужчини – стояв під стіночкою, якнайневинніше теревенячи собі з попутниками з київського рейсу, джинсова куртка, знайомий сивий йоржик, вона вгледіла його раніше, ніж він її, скільки разів прокручувала собі в уяві цю сцену! – був мимовільний укол неприязні – а він, ич який, розігнався живчиком, цьомнув у щічку, мовби нічого й не трапилося, мовби й не було цих півроку спустошливого ждання, ялового вигоряння оливи в черепку, і пояснень ніяких не належалося, за спиною, послушним пінґвіном настовбурчивши черевце, манячив Марк, ну вже ж, не до пояснень, знайомтеся, панство, – як усе глупо й не до ладу, зіжмакано якось виходить, я просто змучилася, треба відпочити, відіспатися, та й за ним же тяжка дорога, потім розберуся, потім, – а «потім», уже на місці, уже сам-на-сам, на напіврозпакованих валізках, і з’явилася – вигулькнула мов зоддалеки, не зачепивши все ще оглушених, защемлено ниючих інстинктів, – ота думка, котру з місця йому простосердо й видала, принесла й поклала до ніг, як пес закинуту палицю, – знаєш, мені здається, ти відкритий до зла. Стенувся, як од ножа, дивним був той недобрий спах в очах, вже колись бачений нею раніше, – на межі вищиреного осміху з нагло випертими з-під горішньої губи іклами, мов щось інше на мить прорізалося крізь його обведені безсонно запаленими бережками повіки, – був пізній вечір, і вони вперше вийшли пройтися, розглянутись по околиці, котра таємничо блимала кольоровими ліхтариками по дворах і городчиках, з прочинюваних дверей одноповерхових будиночків раз у раз вихоплювалися вибухи музики й сміху, біліли в ласкавій коричневій темені, щезаючи в її глибину, перехожі футболки, містечко не спало, охоплене молодечим передчуванням свята: наближався щорічний мистецький фестиваль, глянь, яка андерсенівська хатка, який цікавий шпиль! – все спочатку, все в нас починається спочатку, я ще мушу піти до церкви й поставити свічку – що Бог поміг мені до тебе приїхати, так-так, кивала вона, всі страхіття позаду, всі ці пожежі, розтрощені авта й тіла, безумні перельоти, ні фіґа собі історійка! одне лиш, на майбутнє – знаєш, що мені здається? Тільки зрозумій мене правильно, не ображайся: що ти відкритий до зла. Замірялася з навичкою фахового викладацького занудства розтлумачити докладніше: не те щоб воно було в тобі самому, але ти його якимось чином притягав, – але нічого пояснити не вийшло: він дико, несвітськи бликнув зором, а вийшли якраз на перехрестя – роззирнувся й рішуче скинув головою й перстом указующим: туди!

І з тої хвилини їх напав блуд.

Перед тим вони з годину кружляли довкола свого, ще необжитого пристановиська (він казав – наша хатка, і її заповняло при тому теплом внутрішнього усміху), – раз у раз вертаючись і наново розкручуючи маршрут в іншому напрямі, – і зненацька ціла околиця зробилась однаково нерозпізнаваною, і неясно було, в який бік додому. Збиті з плигу, минали перехрестя за перехрестям, світлофор за світлофором, всі орієнтири – псевдоґотичний шпиль, живопліт, майданчик зі сміттєвими баками, який щоразу переходили, – щезли, мов провалилися в інший вимір, і по якімсь часі вона стала кидатися з розпитами – адресу все-таки пам’ятала – навперейми перехожим, котрі траплялись дедалі рідше, бо вже, либонь, повернуло за північ, підпилі студенти стенали плечима, пікнікуюча на траві party[59] в одному дворі нічого врозумливого не змогла відповісти, зате тут-таки, засперечавшись, ліворуч чи праворуч, пересварилася між собою, і ще довго по тому, як вони, дурнувато-всміхнено-sorry-вибачаючись, ушилися геть, лящав їм навздогін у нічній тиші, нетверезо сковзаючись на збігах приголосних, дівочий голос – нападався на якогось Джеррі, бо той, як завжди, «ні дем» не тямив і мав на увазі не ту вулицю, – вони явно заблукали задалеко, ну й сміхота, – розбавлена, вона перекладала йому дівулині ремствування, бідний Джеррі, – він, однак, замкнувся, не виявляв такого ж щенячого ентузіазму, ото, потішалася, було мене слухати, мене просторова орієнтація ще ніколи не підводила, – еге ж, що правда, то правда, тільки цим разом, золотце, підвела тебе інша орієнтація, кууди важливіша за просторову. Ще й як підвела.

Десь із годину це тривало – а тоді він, ставши як уритий, показав: живопліт! Вони цілий час товклися за кількадесят ярдів од нього. Знову «ввімкнулась» околиця, забовванівши знайомими обрисами. Як можна було бути такими сліпими, дивувалась вона. От-от, good questіon,[60] як у них тут кажуть. Як можна було бути такою сліпою, бідна дурко? Засліпленою такою – в час, коли все говорило, волало, голосило до тебе прямою мовою? Ну й подумаєш, гордо скинула б ти головою, ні-і, тебе б не спинило – навіть аби вогняна рука, вилонившись із повітря, накреслила тобі перед носом на стіні письмове застереження, ти була закохана, ая, ти певна була, що зможеш («Я все можу!») зробити те, чого одній людині для іншої самотуж зробити – не під силу, рибцю. Не під силу. Хіба – і тут, як мовиться в газетних об’явах, можливі варіанти – хіба відкупивши її своїм власним життям: помінявшись долею. Красненько дякую, в мене були щодо мого життя трохи інші плани.

Шкода лиш, що всі вони якось разом утратили сенс…

Першої їхньої ночі, тої безумної – фестивальної! – ночі з шаленим гоном назустріч блимній лавині відбитих у калюжах ліхтарень, із перелетами від одної нічної кнайпи до іншої, а врешті до цілком недвозначного, хто б подумав, що таке існує в провінції, заміського бордельчику (непримітний ззовні – хіба по припаркованих іномарках знати – будиночок о двох кімнатах «через сіни», в одній, човгаючи підошвами по дощаній підлозі, совгалося в танці тісно скупчене п’яне тирло, в другій, куди їм подали каву з лікером, стояли дві, прикриті зворушливо голубенькими пледиками койки, над ними висіли якісь похабнуваті літографії, – «Купрін! Чистий тобі Купрін!» – зареготала вона, попри фізичну втому – повертало на другу безсонну добу! – все-таки гостро, шампанськи збуджена жалюгідно-показною театральністю цієї атмосфери дешевого гріха, стрясанням музики за тонкою стінкою, якимось сливе що присоромленим поглядом жінки, котра внесла тацю з напоями, – у ванькирчику для гоцалок запам’яталася молодесенька, либонь, чи не вісімнадцятилітня проститутка з розпущеним каштановим волоссям, вродлива тою до вогкости яскравою, нескаламучено пісенною вродою, котра ще трапляється між дівчат на Волині й Поділлю, – і, бідняточко, п’яна як хлющ: «Слухай, – чіплялася, зачувши щось незвичне, – як тебе звати? А мене Майя. Ви така красіва пара. Нє, серйозно», – а на поданий, на її вимогу, вогонь озивалася ґречною дівчинкою: «Подякувала», – те діалектне «Подякувала» – як учили вдома! – чомусь пробило до сліз щемливою, жалкою ніжністю: «Вона ж іще дитя зовсім, ще й не тямить, що з нею», – ділилася з ним на зворотньому шляху в авті, – стенув плечима: «А кого це валить? Промокашка, та й вже», – а однак «промокашка» була першою, хто впізнав між ними присутність наростаючої, самозароджуваної любови, всяка-бо любов на перших порах потребує свідків, потребує батьківськи-розчуленого схвалення світом нововиниклого в ньому союзу двох, і світ ніколи не скупиться на об’яви благословення, на розвільжені погляди, на усміхи, з якими обертались на нас дядьки в привокзальному буфеті, куди ми вносили з вулиці, в летючому танцюристому ритмі, свіжий повів невидимого карнавалу, атмосферу лукавих перезирків, маленьких розіграшів, змовницьких чмихань над чимось страх кумедним, неспостережним для інших, – сяйні лелітки, рясно розсипане щасливе конфеті, що, опадаючи, повільно крутиться в повітрі ще й по тому, як за розпроміненою парочкою зачиняються двері, «Яку запальничку хоч’?» – «Червону», – до бармена, з комічно-безрадно розкладеними руками: «Вона сказала – червону», – і вже бармен сочиться, як спілий персик, розлитим по лицю усміхом співучасти й, наповняючи лямпки смолисто-тягучою, мов розтоплений бурштин, рідиною, переливає через верх, – о, світ любить закоханих, бо лиш вони в тупій монотонності буднів ще дають йому наздогад, що насправді він інакший, ліпший, ніж звик про себе думати, що досить іно простягнути руку, крутонути контакт – і все довкола заграє, замерехтить барвистими скельцями з дитячого калейдоскопа, засміється од повняви сил і пуститься в танок! – старенький вуличний фотограф на парковій лавочці, коло нього недвижною скіфською бабою тітка в сукняній кацавейці: «Сфотографіруйте оно молодих!» – «Та ну, – ронить він протягло, мало що не мрійно, – їм не до того, у них – Любов», – останнє слово вимовляється з великої літери, і ви, перезирнувшись, дружно кидаєтесь фотографуватися, кидаєтесь чи то обдаровувати стариків собою, чи, навпаки, дякувати їм за несподіване, як мокрий цілунок упалого на чоло листка, благословення, – потім він забирає ті знімки, і більше ти ніколи їх не побачиш, не виключено, що він подер їх на дрібні клаптики, вкинув у попільничку й підпалив – наостанці шпетненько підгрібши попілець у купку скорченим мізинцем, – що ж, серце моє, я не в претензії, постраждай трохи й ти: час було й тобі, по сороківці, відкрити, що не всі ми «промокашки» або, в кращому разі, «мишачі кохання», вибачай, але я вмію грати – тільки по-крупному, і коли вже не коханням – не-мишачим: справжнім! – то в усякому-будь разі, ніколи й ні в чім – не «промокашкою»: волію бути наждачком-с), – тої першої ночі, чи не тоді, на прибутній хвилі піднесення, зародився в ній десь усередині глибоко схований ледь іронічний, просмішкуватий холодок: блядка і блядка, з усіма приналежними атрибутами, мов якийсь сторонній сценарист загодя подбав про жанрову чистоту сюжету (та ще й, як хутко з’ясувалося, невдатна блядка!), – але ж ми, блін, таки недарма рєбята з крутим творчим потенціалом, нам раз плюнути – перетворити невдатну блядку на трагічну любов, довівши себе, по дорозі, до цілком суїцидального стану, – тільки по дев’ятьох (атож, дев’ятьох!) місяцях, в іншій країні й на іншому континенті, в ніч останньої сварки в кімнаті закинутого в міжгір’ї мотелю, – спершу тупцялись, курячи, на дерев’яній галереї, борюкалися стишеними, щоб нікого не збудити, голосами, далі прошкували – вже на повну гучність, ніби підняття голосу автоматично запускало в хід і ноги, – через паркінґ-лот, між полискуючих проти місяця тюленячими боками автомобілів, зупинка – протистояння, очі в очі – спалах! – шабельний зудар! – і от, розвернувшись, він біжить через усе подвір’я назад до кімнати пакувати речі, маленька, шпарко перебираюча голими, в шортах, ніжками, немов воскова, фігурка, – в ньому вже ґвинтом ґондзолилась – аж, здавалось, чути було, як скрегоче, – сама лиш схарапуджена гординя, палючий страх, аби, крий Боже, «люди не сказали» (ех, матушка провінція, як зітхав був Хвильовий!), що це вона його покинула, висмикнула з рідного ґрунту, перенесла через океан і покинула, оце, скажуть, кобіта! і тому, завдавши на плечі поспіхом напханого барахлом дорожнього мішка («Губочку свою не забудь», – подавала вона, наспівши, з-за спини), гавкнувши отим особливим брутальним, сварливим тоном, яким тільки й розмовляв із нею останньо: «Завтра лечу додому! Дякую за Америку!» (хихикнула в душі, хоч і не до смішків було, прекрасно знаючи, що нікуди він не полетить, що до завтра-позавтра – творча ж особистість! – винайде собі якусь нову, не пов’язану з нею версію свого тут перебування, і так воно й сталося), – він попер у ніч – дві з половиною милі! з речами! – до тої осоружної майстерні (чи ж вона хоч відчинена поночі, чи так під кущиком там, пришелепок, і просидить до рана?), – ось тоді, зачинивши за ним двері зі змішаним відчуттям не-до-кінця-зіграного спектаклю, вогняного шворня «як-же-його-жити-далі», встромленого в мозок, і тим розтрушеним по тілі лихоманково-нудотним дрожем, що не пересідався вже понад тиждень, – ніби й справді була механічною лялькою, в якій усі коліщатка-шрубики поз’їжджали з пазів, так що ковтати могла тільки рідку страву, а спати кілька ночей поспіль не могла взагалі, – обернувшись до дзеркала, угледіла в ньому – проступив, підступив на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках з’їденої помади! – той самий зимнувато-іронічний (блядка і блядка…), відчужений посміх: оце-то сюжет! – прочитувалося з цього посміху, – мать його за лапу, ну й сюжет…

І тої ж ночі, щойно зосталася сама (попустило!), їй, уперше за цілий час від його приїзду, приснився справжній сон: попервах, ще на переході межи сном і явою – як він ото відходить від неї похилою кладкою вділ, потім навалився тісний еротичний кошмар: невидимі руки, багато рук пестили її звідусіль – настійно, гаряче, душно, і треба було зібрати всі сили, щоб випручатись, – і опинитися у величезній, з високим, як оперні залаштунки, склепінням, лунко-порожній залі, сям-там по-конструктивістському позаставлюваній, наче теж театральним реквізитом, – недбало задрапованими тумбами, постаментами з пап’є-маше, якимись драбинками, у схожому на темну печеру нефі височів подіум, і звідусюди зліталася зі свистючим шелестом крил і плащів і мостилася по всіх тих підвищеннях Шляхта Тьми, – мелькали чорнострої, бічним зором вона розгледіла порослі кошлатою рудою вовною лаписька з курячими кігтями, вчеплені у виступ стіни, але головну її увагу прикувала височенна – аж лиця не розгледіти! – вбрана в чорну сутану постать на подіумі: чи не сам Князь, подумалось, об’явилися? Було аніскілечки не страшно – попри зовнішню ефектність, демонічне збіговисько не несло ніякої виразної загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори брежнєвської доби, і до неї було наставлене цілком приязно, брало в коло, приймаючи за свою, – і, походжаючи по заповненій ними залі з кінця в кінець, вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос «Отченаш», а вони слухняно перетворювалися на клуби неоново-синьої пари і відлітали геть із піротехнічним сичанням, – тільки здоровенний кіт, обернувшись неоново-синьою тінню кота, ще скакав якийсь час із постамента на постамент, доки врешті здимів, та ще один захеканий ґном – з чорними крилами, в лижній шапочці ковпачком і з простацьки-вилицюватою (ніс бульбою!) круглою фізіономією – прилетів, опізнившись, не второпавши, що до чого, сікнувся до неї: «Що, ще не починалось?» – спеціально для нього вона ще раз повторила «Отченаш», і він, трохи поогинавшись, мовби для годиться, і теж якось нестрашно понаскакувавши на неї, мусив, нічого не вдієш, і собі зробитись неоново-синім клубком і, хвацько свиснувши, відлетіти. В тому сні вперше дихнуло полегкістю – вона ніби вернулась до себе, і, сама-одна в спорожнілій залі, не подумала – зрозуміла: значить, несерйозно це все – нащот самогубства. Ще несерйозно.

Леді й джентльмени, мені трохи мулько зачіпати цю тему, – розуміється, вона надається радше для проповіді, ніж для солідного наукового виступу, і я вже бачу, як, один по одному, ви залишаєте аудиторію, саркастично підібгавши вуста: crazy stuff,[61] типовий Slavіc mystіcіsm, грюкають відкидні сидіння, – одну хвилиночку, я прошу ще тільки хвилиночку уваги, в мене навіть, комільфотности ради, цитата осьо наготована – перепрошую, що не з Дерріди, Фуко чи Лакана, а якраз навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому він залишив небеса, він відповів, що хотів бути автором.

Леді й джентльмени, в цій країні, котра від початків була людським творивом і де авторство кожної людини над власною судьбою є підставовим постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: літня пара мільйонерів, Брауни – Річард, 79 років, і Гелен, 76 років, – отруїлася чадним газом у себе в гаражі, попередньо записавши цілий маєток – 10 мільйонів доларів, неабищицю! – на християнське доброчинство, а друзям розіславши пояснювальні листи: обоє тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирішили, замість безпотрібно тринькати загарований упродовж життя статок на лікарів та медичну обслугу, ліпше допомогти молодим людям ставати на ноги, – чи їх також поховають за церковною оградою, а чи ті, хто вжиткуватиме з їхніх мільйонів, одмолять-таки в Бога їхні душі? Темне це діло – так розпоряджатися собою: був в Освенцімі такий пастор Кольбе, який в часі чергової «чистки» запропонував на розстріл себе замість одного поляка, бо в того лишалося вдома двоє синів, – есесівець, хмикнувши, прийняв заміну, і той чоловік вижив і повернувся до себе у Варшаву – щоб довідатися: обидва його сини загинули під час бомбардування, от тобі й маєш! – ах, пасторе Кольбе, Ви вплуталися не у своє діло, Ви схотіли стати автором – і порушили правила гри, бо той чоловік таки мав загинути, і хтозна, може, аби не влізли Ви, його хлопці зосталися б жити, і я щиро потерпаю, так-так, не смійтеся – потерпаю за долю браунівських мільйонів – чи справді вони принесуть кому-небудь щасливіший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь браунівський стипендіат згорить живцем під час пожежі в хімічній лабораторії, до якої дістався на той кошт, а ще інший, вивчившись в Італії на співака, по роках успіху й слави переріже собі горлянку, коли стратить голос? Шкода, що ваша країна, властиво, не знала порядної війни – війна дає змогу багато дечого зрозуміти про життя і смерть, бо поодинчі долі, хоч які бувають промовисті, звичайно ніколи нічого не навчають, рік тому, пригадую, в останніх вістях майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, історія: у Нью-Йорку якийсь хлоп викинувся з вікна хмарочоса, але приземлився на дах припаркованого автомобіля цілим і неушкодженим, тож, не примирившися з невдачею – видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там що, – попхався назад на той самий стонадцятий поверх і, уявіть, викинувся вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу і ще щось там собі ушкодивши, але так і не потрапив, сарака, поквитатися з життям, – зізнаймося, леді й джентльмени, що в глибині душі ми трохи діткнуті безецністю цього нахаби – чи то грабіжника, що натинався висадити двері, од яких не мав ключа, чи розбещеної дитини, котра, тупаючи ніжкою, верещить: «Дай!» – ну й спіймав облизня, і добре йому так), – в цій країні, леді й джентльмени, з її дедалі рясніше множеними по підпіллю сатаністичними сектами, а на поверхні – психіатричними кабінетами, чи не час гарненько застановитися над питанням авторських прав – над тим, що ми дійсно можемо, а до чого нам зась?

Хотіти бути автором – творити – зазіхнути на виключну прероґативу Бога. Бо ніхто з нас насправді не творить, пані й панове, – всі ми пам’ятаємо приклад на творче мислення зі шкільного підручника психології – русалка, напівжінка-напівриба, – яке вбожество, коли вдуматися, яка різницька фантазія – кусень звідтам, кусень звідтам, зліпили докупи – й запишалися: куди ж пак, творці! А ex nіhіlo – не пробували? Слабó? То ж то й ба… Все, що нам дано, – як дітям на забавку – то готові порізнені скалочки дійсности, фраґменти, подробиці, кольорові фішки якоїсь великої, неосяжної головоломки, по яких рачкуємо, не підводячи зору, обмацуємо, облизуємо, обнюхуюмо собі в кайф, цілком безневинне й приємне заняття, – тільки штука в тому, що фішки часом (го, ще й як часто, і скільком, і навіть не конче геніям!) вдається стулити за невідь-звідки-взятим, нікому-неозброєним-оком-невидним планом, у якому знати пульсацію самостійного, немовби вже й органічного життя. Тоді-то врубується наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, ґоношимось і уявляємо себе творцями, – а то просто відслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первісного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено світ – з нічого, цільним і прекрасним, і від якого людство (коли? на якому доісторичному повороті? в якій піренейській печері?) – відступилося, й пам’ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте – як жити, коли не стане й тієї?) про ту початкову сліпучу цілість зберігають, опріч релігії, тільки мистецтво й любов. (Я гадаю, мали рацію всі оті клерикальні риґористи – іконокласти, пуритани та іже з ними, – що сама ідея ікони чи храмової скульптури профанує божество, – спілка релігії з мистецтвом дійсно є з боку релігії компроміс, неминуча поступка – від незмоги – уже! – встановити прямий контакт, не вдаючись до підсунутих змислів, вульгарно-наочних фішок-фіфішок: облуплена позолота на дошці, згризений негодою мармуровий ніс янгола, грубо розцяцькована статуетка в пістрявих лахманах. Правдоподібно, колись прямий контакт – був, але що вже тепер за ним побиватися… Релігія, зробившись соціальним інститутом, зійшла на пси, – у церкві, куди я поволіклася одного дня в надії трошки розсіяти обложну темну хмару, що знай із дня на день випікала голову, не пропускаючи жодної прохолодної думки, панував виразний дух замкненої спільноти: цікаві позирки на чужинку, товариське пристоювання гуртами на ґанку після служби, витрішки, смішки, перемовляння, обмін новинами – люди приходили як на свого роду вечірку – to socіalіze,[62] і молитися в них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще зберігається, – індивідуальний допуск, бо від самого плану людство за останні кілька століть сягнистою ступою відкочується все далі й далі (чи не з доби Відродження почавши, з того Мірандолиного зухвалого: «Чоловіче! Адаме! Я поставив тебе у центр всесвіту», – ну й стій, правцем би тебе поставило, і кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потім чухмаримо потилицю, не в змозі підрахувати мільйони забитих: чи то двадцять, чи сорок, чи всі шістдесят?), – а пам’ять про втрачену божисту ясність дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба, тільки-но підступаємося ближче, гульк – аж при вході нас вже підстерігає, потираючи лапи, Той, хто хотів бути автором, – йому кортить туди, вклинитись і заволодіти, а самому йому слабó, іно на нашому карку, на карку допущених він і годен туди в’їхати, і стокрот безпечніше для нас – нікуди не сунутися, забути за всякий допуск та грабатися собі чемненько у фішках, витворюючи з них нові й нові безпотрібні комбінації, – вишиковуючи в ряд бляшанки з-під супу «Кемпбелл», виставляючи на б’єннале ґумові стільці, повзувані в жіночі черевички, видуваючи на сторінки часописів рясні розсипи повітряних бульбашок – однакових зневагомлених слів, часом виходить потішно, кілометри текстів (еге ж, уже не віршів – текстів) про першу поїздку на велосипеді, про перше місячне а чи й геть ні про що, – нічого, іnterestіng,[63] ґелґоче, киваючи головами, гусяче стадо критиків, університетських професорів, докторів літератури, перепрошую, якщо образила когось із присутніх, – кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то у вічності вони мають шанси виклацати «Гамлета», леді й джентльмени, відкрию вам страшну таємницю: мистецтво в нашому столітті також потихеньку сходить на пси – тому що боїться.

Тільки любов боронить від страху, тільки вона єдина здатна нас ослонити, і якщо ми не несемо її в собі, тоді… Тоді… (Я направду не знаю, що тоді, я не знаю, що буде далі з тим чоловіком, які ще руйнування спричинить чорний смерч, в осерді котрого мотлошить його зціплену кремінним стиском фосфорично-бліду фігурку, – «чортяче весілля» на курних осінніх дорогах, казала мені малій бабуся: побачиш – оступися, сама вона ще знала кинути у вихра ножем навхрест, і на ножі показувалася кров, а ми тепер спромагаємося хіба засвинячити кухонним різаком у коханого мужчину, – жест воно ніби той самий – жест-копія, жест-імітація, рефлекс родової пам’яти з убитим всередині смислом, – жест, яким, замість відгородитися, тручаєш себе з розмаху в самий вир «чортячого весілля»). Не треба б, ох не треба гнатись на холодний зоряний блиск безлюбої краси: не тих спільників собі на цій дорозі єднаємо.

«О сліпуче, прекрасне і дике! / Грай вогнями, заводь і мани / На бистрінь, на невидимі ріки – / Тільки ж – Господи! – не обмани: / Не осунься з-під стіп сухостоєм, / В мить на грані жаского злиття / З твоїм сяйвом – не стань пустотою: / Трухлим духом сипкого сміття / (Як заманка, личкована чортом / Ніби скарб…) І у пеклі, на дні, / Буде жовто згоряти ніщота / Моїх нидом звакованих днів!.. / Кожну кару прийму, як розраду, – / Тільки, сили небесні, не це: / Ощадіть од Вкраїнського Аду – / Мусового томління живцем / Без надії, без дії, без часу, / В порожнечі, на безвісті – там, / Де ще пріють по сотнях нещасних / Рештки того, що мало б – життям, / Стрепенувшись, рвонутись зі шкіри, / Здерши в кров її з стіп і долонь, – / Як стратенча душа з-під сокири – / На безсмертний, летючий вогонь», – отаке я писала, допросилася називається, теж знайшовся – Данте в спідниці! У Данте-бо був – не лише Верґілій, у нього була – Беатріче. І якщо не живе в нас повсякчас любов, то, замість розширятись, дедалі вужчає тунель, котрим захоплено женемось, і все тяжче стає протискатися, і вже не летимо, як видавалося попервах, а повземо надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень і того, що колись називалося даром, та, Боже мій, і було ж даром! – і сочимося на полотна, як розчавлені комашки, барвними плямами власної отрути, і давимося дохлими словами, що тхнуть гнилизною й лікарняною карболкою, і починають із нами коїтися всякі прикрі речі, мелькають клініки й тюрми (це вже як кому пощастить!), і от уже іно й зостається, що – скочити з мосту (Пауль Целян), зашморгнути собі горло в сінях чужого дому (Маріна Цвєтаєва), упхнути голову в газову плиту (Сільвія Плат), зачинитися в гаражі, запустивши на повну потужність вихлопну трубу автомобіля (Енн Секстон), запливти в море якнайдалі (Інгрід Йонкер), перелік триває, to be contіnued,[64] ви що ж, уважаєте, це нормально, так із ними, піїтами й прочими, й повинно бути? Але ж із ними щодалі, то гірше, ніхто вже не доживає до свого «Фауста», що ж ви гадаєте, це випадковість, гадаєте – їм просто хисту менше дано?.. Зменшуються їхні шанси – зменшуються шанси кожного з вас.

Тільки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму любов?

(І все більшає, більшає з року в рік – секс-шопів, механічних причандалів, о переваги технологічної цивілізації, секс по телефону, мене також колись так мали – удома, в себе в хаті, не де: обставили як дєвочку, так і не довідалася хто, – спершу змінений на шепіт жіночий голос – прийняла за товаришку, теж із добрячими мухами в голові дівку, «Олька? Ти?» – ніяка то була не Олька, як показалося потім, хоч тамте ніби потвердило: еге, я, – й стало шелестіти: вляпалася, дзвоню з чужої квартири, тут двоє, хочуть мене зґвалтувати, кажуть – або в попу, або в рот, ось він уже йде, я боюсь, «Де ти є? Я викличу міліцію, скажи адресу!» – але не-Олька [хоч це показалося щойно потім] вже щезла, натомість озвався, дишучи загрозою, молодий чоловічий голос: «Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не трогал? Так постони мне», – чого тільки не зробиш задля дорогої подруги, фу, гидота, – спробувала врубати почуття гумору, нічого, помоглося, все одно що пісеньку попросили б заспівати, але коли, на все-таки безпорадно-болісному зойкові приниження [ти кричиш – од наруги, а вони думають – то від насолоди, а може, й не думають, може, якраз від твого болю вони й кінчають?], голос різко кинув: «Всьо» й у слухавці закапотіли, як із крана, короткі гудки, то, втираючи змокрілого лоба, почувалася-таки, смішки смішками, але зґвалтованою, – молодий же хлоп, йолки-палки, він що, також боявся живої жінки?)

Страх починався рано. Страх передавався у спадок – боятись належало всіх чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацікавлення, був насправді підісланий КҐБ, аби вивідати, про що у вас розмовляється вдома, а потім знову прийдуть ті дяді й посадять татка в тюрму, – особливо підозрілими були ті, хто заводив вільнодумні балачки: класі в дев’ятому на міській олімпіаді з літератури познайомилася з окуляристим відмінником із математичної школи – він мав рідкісну для підлітка шкіру – як щойно очищений персик, і, під ненормально товстими окулярами, видно було в профіль, – темні й густі, мов шовк, дівочі вії, а сміючись, напружувався цілим тілом, як то буває з дуже нервовими інтеліґентними хлопчиками, котрих не пускають у двір гратися самих, а виводять на прогулянку на повідочку санчат, замотавши вище носа вовняним кашне, – такі хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було ради, а втім, вони багато читали й любили обговорювати прочитані книжки, і відмінник із математичної школи, невміло-старомодно, наче протезом, підтримуючи тебе на сковзанках під лікоть – була зима, і всніжені хідники щокрок поблискували підступно вислизґаною чорнотою, – мав необережність згадати «украинского писателя Винниченко – не читала?» – тебе з місця вкинуло в жар: оце ж і є те, про що попереджали тато з мамою! – з ленінською хитринкою в очах [головне, що сама відчувала її як ленінську!], з відтяжечкою такою лінивою, мовляв, ну-ну, давай далі, я тебе все’дно навиліт бачу, – відмовила, що – «нет, не читала», і, дочекавшись, аж відмінник видав усе, що знав, – і про УНР, і про еміґрацію [слухала вже не сумніваючись, хто перед нею, солодко обмираючи од близької небезпеки], – приморозила його хіба ж так – карбуючи склади, барабанним піонервожатським голосом [ «Атряд! Рравняйсь! Смір-на!»] освідчивши, що її не цікавлять усякі там еміґрантські покидьки, що в час, коли міжнародна обстановка така складна й напружена, і що її завжди обурювала молодь, яка слухає різні радіоголоси, – він вирячився на неї обома парами скляних очей і, здавалось, забув дихати: йшов їжачок по лісі, забувсь як дихати і здох, – а щоб знав! Задоволена була з себе як ніколи: перший іспит на дорослість – і не послизнулась!). Ні, вона завжди казала, що не хотіла б іще раз пережити своє отроцтво, – оті натужні, несвідомі спроби вирватись – із глухо забетонованого, спертого всередині родинного гнізда, за мурами якого їдко клубочився страх, болотяна млака, де іно оступись, видай себе – і шубовснеш у смертну отхлань (по радіо, яке батько слухав вечорами, припавши вухом, щільно втискаючись у приймача, що оглушливо харчав, часом прориваючись різким, небезпечно наростаючим металічним свистом, передавали мемуари вмираючого Снєгірьова, перераховувались оперовані нутрощі, відбиті нирки й міхурі, інсулінові шоки, ґвалтом вставлені зонди, калюжі крови й блювотиння на цементних долівках – зведення з різницької, розрубка м’ясних туш: Марченко, Стус, Попадюк, щокілька тижнів нові імена, молоді й красиві, не набагато й старші за тебе буйночубі хлопці, ти мріяла про них, як ровесниці про кіноакторів, ось він вийде на волю, пошрамований і мужній, і ми зустрінемось, – тільки вони ніколи не виходили, ефір повнився їхнім конанням, тато сидів по цей бік і слухав, з року в рік, відколи став безробітним, сидів у хаті й слухав радіо), – вириватись не було куди, скрізь були комсомольські збори, політзаняття й чужа мова, туди – як чотирилітньою на дзиґлик насеред кімнати, розказати дядям і тьотям віршика, – можна було виходити тільки на те, щоб дзвінким магнітофоном видати їм від них-таки й вивчене, і тільки в цьому був ґарант безпеки – золота медаль, червоний диплом, просування «по вєрьовочкє», мать його за лапу, скільки непотребу перепустила через голову! – а в п’ятнадцять років звалилася з депресією, скаржилася на таємничі болі в шлунку, татко збився з ніг, тягаючи по лікарях, які нічого не знаходили, цілими днями валялася в постелі й істерично плакала од леда-слова – таткова дівчинка, очко в лобі, то він чував, розпластавши крила, над її першою менструацією, розважно оповідав їй, що це дуже добре, так має бути з усіма дівчатками, лежи, не вставай, – подавав у постіль, як хворій, покраяні скибочками яблука на блюдці, і вона лежала – зібгана й занишкла, наполохана новим відчуттям, коли – і соромно од відкритости своєї тайни – ну але які ж тайни можуть бути од татка? – і, і – якось щемно-сторожко, незахищено-непевно: відчуття, що повториться із втратою дівоцтва (якого потрапить здихатися аж після таткової смерті!), і потім щоразу – те саме відчуття навічної дочірньої покори, остаточности родового улягання, од чого мужики, не в’їхавши, до чого воно, розуміється, шаліють («Ох як ти класно даєш!»), а потім ти їх кидаєш. Рвалася, авжеж рвалася, ще й як! – вся в гострих ліктях самочинного розростання, до сліз мучений власною ваторопкуватістю прищавий підліток, одні колготки, вічно в бурих рубцях нитяних швів, і одна сукенка – шкільна формена, пелюстково-біло витерта на ліктях, на шкільні вечори ходила – а ходила ревно, як мусульманин до мечеті! – в позиченій блузці й куценькій, піонерській ще, білий-верх-чорний-низ, спідничці, і поїдом їлась гіркою горяччю, дивлячись на цілком уже «по-дорослому» прикинутих, у «дорослих» перукарнях підстрижених, вибухлих повним цвітом, як садок вишневий коло хати, однокласниць – у зблисках перламутрової помади й чорних махаонах «ланкомівських» вій – десять керебе коштував синьо-голубий патрончик такої туші, а мамина зарплата, на яку жили втрьох, виносила сто п’ятдесят, ну й що було робити, як не вкрасти – в роздягалці, з легкомисно розкритого портфеля королеви старших класів, – правда, дешевший тюбик, польський, і наполовину зужитий, заспокоювала себе, що для тамтої то не втрата, і так воно й було, а все одно дев’ятнадцяте століття, все одно Жанвальжанівська класична булка й Козетта під вітриною лялькової крамниці, і сором, і страх, і тайна, ганебна й солодка, як екзгибіціоністські вправи на самоті перед дзеркалом, – невміло фарбувалась у шкільному туалеті, розвезькуючи попід очима чорні віхтики, а після вечора там-таки змивала, люто віддирала туш холодною водою з почервонілих повік: страшно здумати, що було б, аби татко побачив, – татко, який так боявся за неї, який збирав по людях досьє на кожну з її подружок: всі були розбещені, курили й цілувалися з хлопцями, татко верещав, буряковіючи на виду, і вона, слід віддати їй належне, так само верещала у відповідь, і ридала у ванні – надто після того пам’ятного разу, коли він ударив її в обличчя просто на вулиці, на трамвайній зупинці, бо вона кудись запропастилась, і він вирішив, що вона од нього втікає, – але вона вернулась, вона завжди слухняно верталась, бо втікати не було куди, і він, не сказавши ні слова, з розмаху впік її по щоці, – розуміється, потім були обійми-облизування, поцілунки-перепросини, «моє маленьке», «доцічок мій золотий», – по кількох, розжарених в очу на червоно годинах лементу, ридань, грюкань дверми, супроводжуваних шамотнявою безпорадного маминого втручання, – бо мами за тим усім не проглядалося, мама взагалі була фриґідна, ясне діло, заекранована, мов чорне світловідпихальне шкло (потім, у перших місяцях твого шлюбу, вона всунеться раз уранці до кімнати молодят із весело диркочучим будильником: вставайте, сніданок готовий! – акурат у хвилину-коли, і по вибухлім скандалі плакатиме сиріткою в кухні, налякана й безпомічна: хотіла ж як ліпше! – так що, вгамувавшись і відтрусившись схарапудженим тілом, ти ж її врешті-решт і потішатимеш), – а яка, цікаво, вона мала бути, як не фриґідна, – дитина голоду (в тридцять третьому, трирічною вже, перестала ходити, і бабця їздила на перекладних товарняках до Москви міняти своє віно – дві рясні низки середземноморських перлів – на дві торбини сухарів), дитина, вихарчувана на підібраних у полі колосках, за котрі колгоспний об’їжджчик, раз заскочивши, шмагонув батогом по щоці – досі знати тонку ниточку білястої близни, і на тім, Богу дякувати, окошилося, бо батько, твій цебто дід, уже мив золото десь межи сопок, за яких півтора десятки літ і твій батько, а її майбутній муж, те саме робитиме, а їй – нічого, минулися ті колосочки, і наїлася згодом усмак, годочків так за двадцять, вже як, скінчивши університет, почала працювати, – а американські совєтознавці зоддалеки все ніяк не доглупаються, чого в цьому поколінні стільки нестатурно-гладких кобіт, знай Фромма з Юнґом між рядків на світло перечитують, – жерти їм у двадцять хотілося, жерти й більше нічого! – давитися студентським пайковим хлібом, напихати в рота в обі жмені, підбираючи крихти, що таке клітор, вони за ввесь вік так і не дізналися (вперше ти замислилася над їхнім жеребом раз в аптеці: викинули жіночі пакети, черга, всуціль із молодих дівок, шамко напаковувала торбинки, а бабульки, підступаючись, кротко перепитували: «Дєвочкі, а што в етіх пакєтах?» – «Женскіє пакєти, женскіє!» – презирливо відгризалися дєвочкі: не для вас, мовляв, – бабульки збентежено лупали очима: не розуміли), – так що мама була невинна, аки агнець чи радше діва Марія (щось у ній справді вчувалось мадоннисте, на фотознімках кінця п’ятдесятих – час, коли нарешті наїлися, – така світиться ніжна дівчинка в пуклях, очей не відвести! – личко делікатне, довгобразе, з гостреньким носиком – затрачений, лагідний, мовби внутрішнім усміхом розвиднений тип краси, козацький бароковий портрет упродовж трьох століть: Роксолана – Варвара Апостол – Варвара Ланґишівна, – ех, була колись Гетьманщина, а тепер пропала! – кругловидо-плахтянисті, ой-під-вишнею-під-черешнею кралі ще водяться, а от тих уже Біг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки грубіша, вульгарніша – не забувай додати: була!), – мама, пташок співочий, ягничка офірна, дисертацію з поетики дописувала в комунальній «хрущовці», поки їй на кухні сусідка – кухарка з робочої столовки, та, що мала «управлять государством» (мати-одиначка – п’ятеро дітей од п’ятьох мужчин), підкидала в каструлю з борщем ганчірки й вирвані зуби (либонь, молочні – котрогось із потомства?), – але дисертацію дописала-таки, акурат на сімдесят третій рік із нею підоспіла, коли її, яко жону неблагонадьожного, з дисертацією на оберемку з аспірантури й засвистали козаченьки, так що день твого захисту (на дідька він тобі був здався!) був її святом, тішилась, як дитина, «от аби тільки татко був живий!» – а як, на ласку Божу, чим він міг би бути живий – викинутий на саме дно колодязя й по дорозі спазматично вчеплений за цямрини: аби тільки не назад у табір! – живцем замурований у чотиристінні – слухати радіо, курити у кватирку й із жахом дивитись, як невідворотно вимикається з-під нього, пре з-під ляди, самою силою органічного росту пхана, єдина жінка в його житті – та, котру сам породив? «Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти формуєшся» (і чи не та сама заклопотано-розпорядча інтонація – «Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти», – через двадцять років, щойно зачута, сколихне в тобі давнозатрачене відчуття дому?), – і вже не важить, що ніколи не любила ззаду, не важить, що першої миті відмовилась була задирати сорочечку, спалахнувши недитячою уразою, – назустріч тихому й по-новому глибокому, вологому зворушенню: дитино моя, це ж я, твій тато! – у висліді чого сорочечка таки, нікуди не дінешся, задиралася – стидкувато-бентежне підставляння, перший досвід, куди сильніший, ніж якесь там притискання коліньми в класі під партою, – одначе рвалася, Господи, як рвалася, – як стратенча душа з-під сокири, але – куди? До ровесників, танці-шманці, рок-ансамблі, спортивні змагання й перші сліпі обмацування в темряві спортзалу, – смішно, нікому з них навіть розповісти не можна було, як, на третій рік, тамті таки прийшли, справдився нарешті батьківський страх, бо страх, він завжди справджується, – вдертим у чотиристіння вихором смачного шкірястого порипу портупей, бадьорого надвірнього холоду, відчуттям наглої заповнености кімнати – трійко рум’яних із морозу, здорових самців, ляпання посвідченнями, «собирайтесь», татко метушливо шукав якісь папери, щось перекладаючи на столі тремтячими руками, привалений і жалюгідний, і ти виплигнула на них із кутка, розпростуючи спинку прищавої блідо-зеленої підлітковости, – здушено-крикливе, зі звислим через мордочку пасмом, і залящало: «как вы смеете, по какому праву», – вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрізали тебе тамті (офіцерик молодюсінький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма’ть, перше відповідальне завдання дістав, де ж пак – арешт антісовєтчика!) – що ногою відопхнули («не ваше дело, вы еще слишком молоды»), і батьки (з обличчями однаково мурими, наче під шкіру фотопапір підкладено) теж, іно ти поскочила, з жахом зашипіли-замахали-зацитькали, – але перша невдача тебе не зупинила, ти, по правді, таки, добре той казав, – відважна жінка, золотце: згодом, уже студенткою, році десь у вісімдесятому, вибравшись із зайчиком-залицяльником у більшій компашці до театру, на якусь хітову московську гастроль, – навмання, бо квитків не мали, регочучись на все горло, перекидаючись сніжками реплік, штурмували знадвору касу з тлумом таких, як самі: передноворічний вечір, молодість, ніхто не хотів розходитися, і тому з’явилися менти, – привалила зграя воронків, в’оралися в гурму сірі шинелі, заходили, здіймаючи по ній буруни, і чорт його зна, як воно так скоїлося: ще перед хвилею все було ніби пригода, жарт, ну не потрапили б досередини, то поїхали б на Хрещатик каву пити, подумаєш, велике діло! – а вже зайчикового друга – найушнипливішого з компанії, невеличкого й верткого, як ґвинт, такий, ще трохи наддавши, мо’, й проліз би! – засікши й виловивши із збитого в купу розбутілого стада, волікли попід пахи двоє гевалів в уніформі, і він не діставав до асфальту ногами, рештки товариства розгублено посунули слідом, не знаючи, що почати, а він уже лебедів до тамтих жалібно: «Рєбята, ну бросьтє, ну отпустітє, рєбята», ноги пручалися, смикаючись у повітрі окремо від тулуба, твій зайчик, шафа двометрова, плівсь, як сомнамбула, і знай мимрив – та ні, та де, та нічо’ вони йому не зроблять, – а воронок уже стояв напоготові, з роззяпленим заднім отвором, і ти знову – відважна жінка! – плигонула під колеса, пантерячим ривком на цей раз уже красивого й сильного тіла, довгонога блискавка в короткому кожушку, аж тамтих на два боки розкидало – а вже впихали чувака в машину: «Мальчікі, – кресонула навідліг голосом, аж забриніло, – да што ж ви ето в самом дєлє, а?!» – і вирвала хлопця: «мальчікі», бугаяки, розімкнули лаву, якось обм’якли, відступилися, забубоніли щось виправдальне на кшталт «а чєво он», – ага, опирався, ще й, либонь, щось глузливе бовкнув, – підоспів зайчик, згребли потерпілого на оберемок, давай, Боже, ноги! (і першої вашої ночі з тим чоловіком, коли він хвацько вженеться під «цеглину» і його перепинять менти – маленький і зігнутий, у враз звислій зужитим презервативом розхристаній шкірянці, щось пояснюватиме їм надворі, розводячи руками, та хлопці, та я ж що, я ж нічого, – ти, посидівши трошки в авті, рішуче відчиниш дверцята, виступиш, зацокаєш підборами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадібно засвічені погляди вперезаних портупеями самців, засмієшся, хоч прикурюй од такого висміху: «Що сталося, хлопці? Ми нічого не порушили», – і замнеться ментрега, якось разом відрине, розвіється в повітрі, ну гаразд уже, їдьте, та вважайте надалі, – а на ранок, впиваючись у тебе розіскреними очима, як лежатимеш на тапчанчику, напівприкрита пледом, він прокаже, повільно, з прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усміх: «А ти крута баба – зразу вискочила ментам морду бити… З тобою можна в развєдку йти», – і тебе затопить дітвацькою повінню гордощів: нарешті, нарешті це помічено – бо він сам із тих, – наче вийшов на волю, по всіх цих роках, і ви зустрілися, – бо більше, ніж брат, бо вітчизна і дім…). Страх уповзав знадвору крізь стіни їдким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресія, ні, неврастенія, якісь дурні таблетки, вічне «тридцять сім і два» і плач по кільканадцять разів на добу, лікарка веліла їй роздягатись, а таткові вийти – «Девочка уже большая», – її спантеличило, що татко, замість обстоювати свої права – це ж бо його дитину мали оглядати! – принижено чапав до виходу, збентежений і змалілий, мов заскочений на гарячому (найцікавіше, з незворушністю хірурга міркує вона собі, що він же був красивий мужик, говіркий і дотепний, охочий до життя, і жінкам подобався, і розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись і поза домом, що ж він цноту свою так тяжко беріг, як галицька стара панна, чи не тому, що мама вийшла за нього – ще не реабілітованого, і він цілий вік внутрішньо куливсь, боячись почути од неї вголос те, чим потай і так виїдав собі думки, – що занапастив їй життя, а зостатися сам, без неї – знов-таки, боявся?), – а судили його цим разом усього тільки за тунеядство (всього тільки добу протримавши в КПЗ), післали всього тільки на стройку вахтером, він сидів у заскленій будці, відчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно Шульца, про якого колись був замірявся написати книжку, та так і не написав (мав добрий смак до літератури, лиш еротики не переносив на дух, як католицький цензор!), – його панічний страх перед її невкоськуваним ростом – «кууди?!» – угніжджувався в тілі й помаленьку підпилював нутрощі тупою пилкою, але рак продіагностували аж тоді, коли й оперувати виявилось запізно, ціла статева система була вражена, і простата, й сім’яники (мама щодня терла моркву йому на сік і чавила вручну, зібгавши січку в марлевий вузлик, її пальці колишньої гітаристки набули невідмивно-жовтяничного кольору й насилу розгиналися, а доцік бігав ночами до автомата на розі викликати «швидку», і коли мама, з білими од жаху очима, прийшовши раз із лікарні, сповістила їй діагноз, який від татка вже належало укривати, то першим відрухом думки [котрого звідтоді ніколи собі не простить!], було нещадне й зимне, як крізь зціплені зуби: слава Богу!), – по суті, то було не що як війна – війна, в якій не може бути переможців, бо, вичерпавши всі засоби домогтися свого (придавити коліном, упхати в люлю, «вона в нас іще зовсім дитина», хотілося хлопчика, але нічого, й дівчинка вдалася на славу, от вона їм усім за нас і покаже!), – мужчина вдається до останнього засобу – смерти, і це, нікуди не дінешся, переконує: ти нарешті остаточно стаєш по його стороні. І твоє отроцтво, якого, відхрещувалась, нізащо не хотіла б іще раз пережити, наздоганяє тебе через двадцять років, випускає з найглухіших підвальних закапелків твоєї істоти сплакану й зацьковану дівчинку-підлітка, що заповняє тебе цілком, і лунко, розкотисто регочеться: а що, втекла?..

Може, й справді – раби не повинні родити дітей, питає вона себе, мляво втупившись у вікно: вночі впав перший сніг, але тепер розтанув, і тільки вітрові шиби припаркованих уздовж хідника авт біліють телячими лисинками. По хіднику пританцьовуючою ступою бреде негр у яро-червоній куртці й синій бейсбольній кепці, сховавши руки в кишені: похолоднішало. Бо що є рабство, як не інфікованість страхом, – вона підсовує під лікоть розгорнутого блокнота, напівсписаного такого ґатунку афоризмами, від яких – ні тепло, ні холодно, як у підручнику з формальної логіки. Рабство є інфікованість страхом. А страх убиває любов. А без любови – і діти, і вірші, й картини – все робиться вагітне смертю. П’ять балів, дєвушка. You have completed your research.[65]

Леді й джентльмени – ні, наразі тільки леді, точніше, одна леді: Донна зі східноєвропейських студій, одна з небагатьох, із ким ти за цей час заприязнилась, рослява напівірландка-напівслов’янська мішанка, досить приємне для ока поєднання: пшеничне волосся, теплі карі очі, високі вилиці, шкіра, притрушена дрібною зерню ластовиння, як добре пропечена булочка кмином, – в університетському буфеті, де ви умовилися на ланч, курити заборонено, і Донна, допивши з паперового кубка ту гарячу темно-буру рідину, яку американці чомусь називають кавою, тут-таки запихає в рота жуйку: сублімація курива. Це ремигання в неї виглядає цілком симпатично, може, тим, що Донна багато й щиро сміється, і від того враження, наче цілий час розсмаковує щось смішне. Дисертацію вона пише про ґендеризм у посткомуністичній політиці: її не на жарт цікавить, чому в тій політиці не було й нема жінок, – запитання, що незмінно заганяє тебе в глухий кут, скільки б тобі його не ставили західні інтелектуали (блін, ну звідки мені знати?). Здається, Донна підозрює, що тут корінь усіх наших проблем: як усі феміністки, вона певна, що men are full of shіt,[66] іно дай їм волю – починаються війни, концтабори, голод, розруха, відключають гарячу воду й електроенергію, а факультету знов урізають кошти на цей рік, і справа з її докторатом затягується. Отож твою історію Донна бере – не те що до серця, а, здається, відразу собі до течки. Леді й джентльмени, я продовжую.

Що-о?! – рвучко подається наперед Донна, аж її пшеничні патлі, зметнувшись, спадають у глибокий виріз светра.

Як?! – обурюється Донна, – як таке може бути? Як узагалі можна так поводитися з живою жінкою?!

О, май! – скрушно хитає головою Донна, з цілком непритаманною їй господарністю розгладжуючи долонями по стільниці невидиму скатертину: жест, що видає цілковиту розгубленість, брак коментарів. Ні, вона також мала проблеми з своїм останнім бойфрендом, але щоб таке!..

Слухай, – каже Донна, й обличчя їй випогоджується спокоєм знайденого рішення: looks lіke the guy іs severely sіck, don’t you thіnk so?[67]

Короткий курс психоаналізу, шлях до душевного здоров’я: знайти причину, і проблема зніметься сама собою. Чому досі нікому не спало на думку, що те саме можна б проробляти й з народами: пропсихоаналізував гарненько цілу національну історію – і попустить, як рукою зніме. Література як форма національної терапії. А що, not a bad іdea.[68] Шкода, що в нас, власне, нема літератури.

Я тільки одного не розумію, – осудливо каже Донна: тут уже явно зачеплено підвалини її світогляду. – Я не розумію, чому ти це все терпіла? І mean, в ліжкові? Чому відразу не сказала: ні?

Концептуальний підхід: боротьба жінок за свої права.

Що я можу тобі на це відповісти, Донцю? Що нас ростили мужики, обйобані як-тільки-можна з усіх кінців, що потім такі самі мужики нас трахали, і що в обох випадках вони робили з нами те, що інші, чужі мужики зробили з ними? І що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх – означало б стати по стороні тих, чужих? Що єдиний наш вибір, отже, був і залишається – межи жертвою і катом: між небуттям і буттям-яке-вбиває?

Вкинувши до сміттєзбірні послідки ланчу – пластикові таці із зужитим паперовим начинням, кубками й тарілками в яскравих соусних плямах – соя, кетчуп, гірчиця, сливовий джем (цинобра, кармін, вохра, умбра), – як декоративні палітри з театрального реквізиту (місце першої дії – майстерня художника, місце другої дії – квартира в student dorm,[69] третю дію скасовано з технічних причин, квитки не повертаються, молитви не вислуховуються), – вони прошкують до виходу, Донна штовхає скляні двері, короткий спалах морозного повітря радісно засліплює легені, котяться авта, проходять, сміючись, хлоп’яки в спортивних куртках з емблемою університету, горить угорі тривожне, електрично-синє небо, і високий, схожий на обкутаного коцом Леонардо да Вінчі, в розмаяних сивих космах жебрак на розі простягає до них пластикову чашку з-під кока-коли, побрязкуючи дріб’язком: «Help homeless, ma’аm!» – «І’m homeless myself»,[70] хитає вона головою: не до нього – в простір.

– А знаєш, – каже раптом Донна, повертаючись до неї, натягаючи автомобільні рукавички й весело жуючи якусь нову думку, – все-таки ці ваші східноєвропейські мужчини, вони, правда, бувають брутальні, але в них бодай пристрасть є, а в наших що?..

…І дивитимешся в ілюмінатор, як повзтимуть валізки по стрічці вантажного конвеєра, аби зникнути в череві літака, одна по одній, і от уже – пливучий пустий проміжок, і негр-вантажник у форменій кепці з написом «USAіr» вскочить у чорне нутро фургончика, і той рушить з місця, а поки ти проводитимеш його поглядом, конвеєр приберуть, натомість на сірому бетоні темнітиме проталина підсихаючої калюжі: «Все», – відлунить тобі в голові, як зойк у порожньому храмі, все – це значить, задраєно люки, зараз озветься сухий тріск мікрофона, «Леді й джентльмени», – замуркоче стюардеса, і літак задвигтить, прогріваючи мотори, і то вже буде інша дійсність, інше життя, а гірко скімлячий біль несправджености дотеперішнього (qu’as tu faіt, qu’as tu faіt de ta vіe?[71] – допитується голос звідкись здалеку, – ах облиште, цій темі стільки ж літ, скільки людству: все чогось чекаєш, мрієш і борсаєшся, сподіваючись на щось попереду, а тоді одного дня виявляється, що то й було життя) – ліпше б тому болеві заткатись і не висовуватися більше.

Дайте мені мікрофона, і я скажу: леді й джентльмени, ми створили пречудовий світ, і прийміть, будь ласка, з цієї нагоди вітання од «USAіr», і од СіЕн-Ен, і од Сі-Ай-Ей, і уруґвайської наркомафії, і румунської секурітате, і од ЦК Компартії Китаю, і од мільйонів убивць по всіх тюрмах світу, і десятків мільйонів, що ходять на волі, і од п’яти тисяч зачатих ґвалтом сараєвських байстрят, що коли-небудь же повиростають, і – зростай, пречудовий світе, от, власне, і все, що я хотіла сказати, дякую за увагу, леді й джентльмени, приємного вам польоту.

В юності я мріяла про таку смерть: авіакатастрофа над Атлантикою, літак, що розчиняється в небі й морі, – ні могили, ні сліда. Тепер я всім серцем бажаю цьому літаку щасливого приземлення: мені подобається дивитись на високого, жилавого старого з горбатим носом і глибоко вритими від очей вділ борознами, як він запихає в багажний відсік нейлонову торбу з намальованою на пузі тенісною ракеткою, і на іспанисту брюнетку в розхристаному шкіряному пальті – вона з двома малюками, і, поки, відчепивши від наплічника, примощує в кріслі меншеньке, друге – дівчинка років п’яти, вузеньке смагляве личко в бароковій рамі обіцяюче-примхливих кучерів, – розганяється навсібіч серед проходу засвіченими захватом оченятами й зубками – перша подорож! – і зупиняється на мені:

– Хай! – щасливо випалює вона.

– Хай! – кажу я.

Пітсбурґ, вересень-грудень 1994 р.

Вибрані оповідання (1981–2013)

Шукаючи собору

Десь тут має бути собор, сказала вона собі, обов’язково має бути собор. В сонячному засліпленні полудня всі кольори довкола наче проявилися у своїй первісній яскравості: парке й лискуче, темне до синяви – зелень; операційно пронизлива білина муру, вздовж якого вона йде; подекуди, де облущилося вапнування, – цегляно-червоні лишаясті плями. Десь же тут має бути собор, десь тутечки, якого він століття – дванадцятого, тринадцятого, одинадцятого – то вже байдуже. А от і огорожа, чавунна решітка старовинного литва, з чавунними квітами й листям, люба, важка решітка – коли дивишся на неї, уявляєш монастирський сад, ковану браму з величезним замкóм, по залитому сонцем подвір’ю розбрелося кілька черниць, дивно бачити жінок у чорному спекотного літнього дня – гей-гоп, ану годі. Ну чому, чому, що я такого?.. Годі, цить, кажу тобі. Ти прийшла сюди глянути на собор, так? Ну то й дивися, і скінчили на тому. Так, можливо, отам попереду, де кінчається решітка, зостанеться тільки завернути за ріг, щоб собор постав перед очима – вибілений сонцем, із розчахнутим темним отвором дверей, що таїть у собі прохолоду, може, його видно було б і крізь огорожу, якби не зелень – масна, темна до синяви, вібрує кожним листочком у спекотному мареві.

Вона спинилася. Важливо знати, що собор є, що він там. Звелівши огорожі трохи посунутися, вона присіла на підмурівок – і одразу відчула його холод.

Вийняла із сумочки цигарки, закурила. З подивом завважила, як тремтять пальці.

Місцинка була глуха, ніхто її не побачить, та якби й пройшов хто – сидить опівдні молода жінка в босоніжках на високих підборах, із облущеним темно-медовим манікюром на худих руках, самотою на задах собору (чи ж існує він насправді?) і курить американські цигарки – коли б хто побачив і здивувався, однаково за кілька годин вона покине це містечко й навряд чи коли ще сюди навідається. Навряд.

Ми могли б приїхати сюди разом. На суботу й неділю. Ми б зупинилися в маленькому готельчику на майдані, нам дали б номер на другому поверсі – вікном у завулок, де стоїть ветхий приземкуватий будинок із розхитаними віконницями, й геранню (а може, то пеларґонії? ти ж знаєш, я завше їх плутаю…) на підвіконнях, і бабусями, що виходять посидіти на лавочці тихого надвечір’я. Ми могли б на все це дивитися з вікна, а тоді б замовили вино в номер, а може, я б одягла рожеву блузку, ту, з летючими рукавами, і ми подалися б оглядати місто, і я б не сиділа зараз на цьому холодному підмурівку; оглядати місто – це значить блукати крутими брукованими вуличками, між високих парканів і чужих палісадників, шукаючи собору, перепитувати перехожих – той собор, у якому правиться? О-он тудою, навпростець – навпростець, навпростець, заблукати між дворів, де висить білизна на шворках, щось казати незнайомим людям, вийти до собору, вибіленого сонцем, із високими темно-зеленими, як стояча вода, банями – й розсміятися, й зачудуватися: не той-бо, цьому років хіба зо двісті, а ми шукатимемо іншого, справжнього, місто ховатиме його від нас за високими парканами, за білизняною декорацією, за рудими кварталами нових будинків-близнят, і ми, може, вийдемо до нього аж надвечір, проте цей день так і слід було прожити – удвох, щоб знайти…

Гей-гоп, ану годі.

Ат, дай спокій.

Годі, кажу.

…знайти-таки собор, бо інакше його не знайти, він з’явиться нам аж надвечір, той справжній собор – чи то XII, чи ХІ-го століття, Боже мій, мені його ніколи не одшукати, ніколи, ніколи…

Ану цить. Зараз мені цить.

Дай спокій, прошу тебе. Бачиш, свідомість – це наче кімната, в якій ми мешкаємо постійно, тимчасом як у стіні за важкою портьєрою сховано двері, що ведуть до цілої анфілади інших покоїв. Пусти мене, хай я собі трошки погуляю.

Належало, власне, встати, обійти круг огорожі й навіч упевнитися, що собор таки там. Якби ми були вдвох, ми б так і вчинили, я б наважилася знати напевне, а в разі коли його б там не виявилося, ми б подалися його шукати. Це й зараз іще не пізно, електричка на Київ іде аж увечері, ще не пізно, якби на цій стежці зненацька як стій вродився високий чоловік у світлому полотняному костюмі, з твердими, як сіре каміння, очима. І він таки з’являється, й нахиляється до неї, щось криком кричить їй у вухо, й трясе її за плечі – гей-гоп, годі, годі, кажу…

Вона заціпеніло сиділа, оглушена сонячним сяйвом, а проте всім тілом відчуваючи холод підмурівка.

Звідки, власне, їй відомо, що тут доконче повинен бути собор?.. Це він так питає, бере з її руки цигарку, двічі затягується й топче недокурка об стежку. Вона заворожено дивиться туди, де зовсім плоско біліє вчавлений недокурок, насилу відводить очі – а, це ти? Гарно, що ти приїхав, тепер ми зможемо повернутися на майдан, там є невеличка кав’ярня, майже порожня о такій порі, ми сядемо за столика на терасі й замовимо крижаного пива, можна буде навіть увімкнути музичний автомат, я ж знаю, як ти любиш музичні автомати, тільки в таких малих містечках їх і можна слухати, де грають пісеньки десятилітньої давности – наче зупинився час, і я знову дівчатко в куценькій спідничці, котре втекло з уроків на перше побачення, я повернулася у своє рідне місто, бо ж рідні міста на те й існують, щоб до них повертатися, хіба ні? Моє рідне місто, щоправда, було трохи інакше, зате в ньому теж був собор, величезний, вибілений сонцем собор, із золотими банями в терпко-синьому небі – як той, що його ми підемо шукати… Але він не слухає її, він нахилився до неї й увесь час, поки вона говорить, щось питає, повторює одну й ту саму фразу, дедалі настирливіше, немов крізь сон долинає до тебе телефонний дзвінок – ага, це він хоче знати, звідки їй відомо про тутешній собор, ой Боженьку, та мені ж нічого й не відомо, якби я щось знала насправді, хіба б сиділа тут, на цьому холодному підмурівку, втиснувшись плечима в чавунну решітку, гей-гоп, ану годі, чуєш чи ні?!

Вона закурила другу цигарку й саме цієї миті відчула, що ззаду, може, навіть з-за дерев, – хтось за нею стежить. Спокійно, наказала вона собі, не озиратися, бо оте напевне встигне сховатись. Від напруження їй заболіла шия. Страшно, що так бувало завжди, коли вона пробувала відхилити портьєру, яка ховає двері до інших кімнат – завжди з’являлося оте і вже не спускало її з ока – ні в натовпі, ні в її власній квартирі, так що не можна було думати ні про що інше, вона дерев’яніла від жаху, боячись озирнутися й побачити оте насправді; мені, мабуть, час додому, сподіваюся важливого дзвінка – ви завжди рано нас залишаєте – даруйте, але я таки більше не можу – і вона таки більше не могла, подавала вусебіч руку на прощання, тицяла її просто в штивно напрасовані вилоги чоловічих костюмів, назустріч рухомим черевам, що надимали сорочки, ледве тримаючись на підтяжках; дотики, холодні й гарячі, липкі й по-жаб’ячому осклизлі, назбирувалися їй на руці; потім іще жіночі обличчя, спітнілі, блискучі, з чорними лапатими слідами од туші під очима, запахи парфумів множилися, накладаючись один на одного – до зустрічі, люба, дякую за товариство – був чудовий вечір – усього найкращого – останню чарочку, останню, на коня, а подайте-но там хто! – за творчість! – дякую – дякую – нумо всі разом: ти – ти-ги ж мене підманула; вона виривалася з душного темно-гранатового напівмороку ресторану, оте не спускало її з ока, він виходив слідом за нею, високий, з очима твердими, як сіре каміння, – нащо справді так рано тікати, тож усі ці люди зібралися тут задля тебе. Візьми таксі, вищербленим голосом просила вона, візьми таксі й їдьмо до мене; в таксі ставало легше, з ним узагалі було легше, з ним і зараз було б не так, я б наважилася обійти круг огорожі й знати напевно, є там собор чи нема, але що я вдію, коли він зараз далеко і, напевно, спить з якоюсь гладкою бабою, йому завше припадало до смаку рубенсівське жіноче м’ясиво – попри всі мої монологи про красу, попри всю мою бісову графіку, отож я й тут нічого не зуміла в ньому змінити, а що я взагалі зуміла в ньому змінити, а що я взагалі зуміла змінити в цьому світі?.. Отак і зараз: собор або є, або його нема, я можу це знати або ні, але будь-що змінити мені несила, і те, що в моєму рідному містечку був собор, не має жодного значення. Трохи, здається, відпустило, трохи розслабилися м’язи на шиї, це тому, що я опустила важку портьєру на дверях і повернулася до тісної кімнатчини, де мешкаю постійно, тепер тільки пригадати б, о котрій годині відходить звідсіля електричка на Київ, там на мене чекають справи, безліч справ, задавнене видавниче замовлення, вони всі чомусь хочуть, щоб я ілюструвала їхні паскудні книжки, що геть скидаються одна на одну, я входжу в моду, аякже, ось зараз підведуся й піду глянути на собор, може, це єдине, чого мені справді хотілося всі ці роки, я ж задля цього й приїхала сюди, невже ти не розумієш?… Чоловік у світлому полотняному костюмі, з твердими, як сіре каміння, очима, знову нависає над нею, це ще не все, йому ще щось хочеться знати, йому завше що-небудь кортіло знати – і звідки їй відомо про собор, і нащо було так рано залишати вечірку, і чому на його портреті вона відокремила йому від голови вуха – як дві довгасті плавучі мушлі, і ще багато всіляких речей. Коли він говорив, оте відступало, він питався, сподіваючись почути відповідь, отож коли він говорив, вона починала вірити, що колись і справді спроможеться знайти відповідь, а раз так, то можна ходити на всі їхні збіговиська, слухати їхні настанови, усміхатися в дрижачі, як холодець, другі підборіддя тих, що мали вже по кілька персональних виставок, і безупинно дякувати, і робити однакові ілюстрації до їхніх однакових книжок, а влітку можна буде поїхати удвох на південь – і, можливо, написати кілька акварелей. На одному з таких збіговиськ вона побачила Того, чиї репродукції, вирізані з кольорових журнальних вкладок, ще дівчатком ховала на уроках у парту, коли наближалася вчителька, могла дивитися на них упродовж цілого дня, Той був здавався їй чимось потойбічним, менш реальним, аніж підпис під картиною, а тут таки побачила на власні очі – Той сидів під стіною, схожий і несхожий на всі свої портрети в довідниках, зсутулений, у сірому домашньому светрі, й обертав у долонях порожню склянку. Ви сміливо починаєте, сказав їй Той, коло нього на столику стояла почата пляшка коньяку, сміливо починаєте – і все, бо що тут ще скажеш; доти їй гадалося, що найважливіше – почати, і от зненацька стало ясно, що почати – це всього лише почати, Ви сміливо починаєте, казав Той, повернувши до неї брезкле обличчя, що, здавалось, ось-ось обвалиться, наче вогка штукатурка, – сміливо починаєте, я справді сміливо починала, але ти цього не пам’ятаєш, тебе тоді не було зі мною – а коли, власне, ти зі мною був? Мені ж так хотілося приїхати в це містечко удвох, у готельчику на майдані нам дали б горішній номер, де ми кинули б речі нерозпакованими й рушили блукати крутими брукованими вуличками, шукаючи собору, того навісного собору, що його мені ніколи не знайти самій, гей-гоп…

Цього разу вона розчавила цигарку просто об підмурівок. Справді, звідки ця певність, що собор таки повинен бути? Тільки-но ви́сіла з електрички, одразу подумала – нарешті. Запах – ось що видалося їй знайомим, рідний, теплий сухуватий запах шляху – куряви й бензину, містечко війнуло на неї цим устояним духом, то було як повернення додому, і вона подумала, що зможе знайти собор і самотужки. Десь тут він є, таки напевно є.

Ну і що він іще сподівається почути?.. Вперлась долонями в підмурівок, ніби її хотіли зіпхнути з нього силоміць. Так приємно сидіти на одному місці, просто сидіти, нікуди не поспішаючи, я завжди кудись поспішала, а собор або є, або його нема. Він дивиться на неї своїми твердими сірими очима й ворушить губами – як у кіно, коли вимкнуто звук, проте вона здогадується, щó він каже, так, я знаю, милий, мені зараз таки нема куди поспішати, ніхто не чекає на мене, і мої замовлення давно мусили перейти до когось іншого, ну й хай. Так приємно просто сидіти, всіх цих років однаково що й не було – у вас чітка лінія, мій юний друже, і тверда рука – ні, не те – охайніше, охайніше кладіть штрихування – знов не те – побачимось увечері в Будинку художника, будеш? – не те, не те, не те! – Ви сміливо починаєте, ага, ось воно, те, Ви сміливо починаєте, сказав їй Той, а потім узяв та й помер. Авжеж, помер. Чоловік у світлому полотняному костюмі ворушить губами – а хто його зна, милий, подейкували різне, Той був іще не старий, а проте помер, і тут уже анічогісінько не має жодного значення. Господи, прийміть хто-небудь це сонце, навіщо стільки сонця, чорні ґлянсуваті тіні вгрузають у стежку, це тіні від дерев, а де ж моя тінь, моя тінь, узята в тінь чавунної огорожі, де ж це вона, стільки сонця, що все горить в очах, і нічого не видно, я заплющу їх, ось так, і тепер бачу вогненні квіти, безліч рухливих вогненних квітів, саме це я й хотіла сказати – коли помер Той, було багато вогненних квітів, автобус, і багато квітів, і багато восково-жовтих облич – чомусь на похороні всі люди стають схожі на небіжчиків. Я тепер не бачу тебе, але чую, що ти стоїш тут, я простягаю до тебе руку, моя рука впирається в підмурівок, тобі не слід було лишати мене саму. Бачиш, потім, як Той помер, був іще один похорон, я хочу сказати, що там теж було багато восково-жовтих облич; це була посмертна виставка, грандіозна виставка, в грандіозному павільйоні зі шкляним дахом, знаєш, на Липках; було безліч люду – добридень – який був талант! – безліч восково-жовтих облич – добридень, і там я побачила ті, перші картини, знайомі мені ще з журнальних вкладок, ті картини, що збаламутили мене, що погнали мене з рідного міста до Києва, я побачила їх і все, що настало по них, – а по них настали інші, схожі картини, і інші картини, схожі на попередні, це було так, ніби Той увесь вік робив послідовні фотографічні відбитки з одного знімка, і кожен наступний відбиток виходив дедалі блідішим, Ви сміливо починаєте – так він мені казав, і отам, серед натовпу восково-жовтих облич – добридень – я зрозуміла, чому помер Той – Господи, та пригасіть же хто це сонце! – я зрозуміла, що Той уже раз був намалював себе, а щоб намалювати себе вдруге, треба вдруге народитися, але спершу треба померти, от Той і помер, а народитися вдруге не зумів, і ми його поховали – отак це все мені промчало крізь голову на повнім ходу, як електричка, де ти, милий, не залишай мене, випустіть мене, я хочу вийти, я вже півроку нічого не пишу, а перед тим робила однакові ілюстрації до ваших однакових книжок, та випустіть же мене! – довкола стіною замкнулися чоловічі спини, до яких сорочки поприлипали од поту, вогкі підпахви, потилиці, вкриті, як під лупою, рясними бісеринками поту, а мені по тілу стікав увесь їхній піт; паркет скрипів, ніби скрикував, дайте ж бо вийти, я вже півроку нічого не пишу, бо перед тим хтозна-скільки часу робила однакові ілюстрації до їхніх однакових книжок, як же ти цього не розумієш, милий? Тобі не слід було кричати на мене, з тобою завжди було легше, з тобою відступало оте, що стояло за спиною, тож не слід було кричати, бо ти таки кричав – я лежала на канапці, натягнувши на себе укривало аж по підборіддя, саме скінчилися цигарки, а ти не хотів іти по цигарки, ти стояв серед кімнати й кричав, на тобі був светр з оленями, і я дивилася на оленів, а ти кричав. Ти кричав – скільки можна воловодитися з одним нещасним замовленням, доки ти битимеш байдики, що це за гниття, час братися до роботи – але ж я не можу, не можу, не можу писати! – теж мені придибашки, як можна так потурати своїм нервам, чи ж ти не розумієш, що видавництво просто передасть замовлення іншому художнику. Я знаю, ти мусив так казати, бо ж ти працював у тому собачому видавництві, і там ми й познайомилися, коли я приходила туди вперше – ти подав мені стільця, сказав: «Зачекайте хвилинку, я покличу редактора» – й усміхнувся, ти був у світлому полотняному костюмі, засмаглий і усміхнений – ах, милий, ти ж завжди хотів усе зрозуміти, нащо ж було кричати на мене, а ти ж таки кричав – припини-но мені ці витребеньки, зараз же берися за замовлення – ні, ні, я помираю, я помру, коли викінчу його! – ти істеричка, тебе треба показати психіатру – я сама знаю, чого мені треба, може, це вас усіх треба показати психіатру – коли двері грюкнули, це пролунало як постріл, а цигарок не було, навіть цигарок не було, Господи, що воно за життя, та приберіть же врешті це сонце, навіть під повіками горить сонце, дайте мені руку, скільки часу я вже сиджу тут, я підведуся, я мушу йти, мушу таки знайти собор, хоч хай там що!..

* * *

Вона розплющила очі якраз у ту хвилину, коли з-за рогу, там, де кінчалася огорожа, на стежку вигулькнув хлопчик. Це було так, ніби хтось постукав у двері будинку, а будинок розпався. Вона сиділа, знеможено припавши плечима до чавунної решітки, оглушена тим, щó їй раптом відкрилося: пронизлива спекотна тиша полудня, тонке дзижчання якоїсь комашки, втоптана стежка між споришем, і по ній іде хлопчик. Він з’явився був вистрибом, широко розмахуючи порожньою продуктовою сіткою, але вгледів її й, споважнівши, стишив ходу. Чубчик йому вигорів на сонці, й волосся здавалося зовсім білим. Вона враз побачила себе ніби збоку: високі міські босоніжки, скинуті на коліна голі худі руки з облущеним темно-медовим манікюром, недоречна елеґантна сумочка з м’якої шкіри, відчула дух тютюну й власного поту. Хлопчик наближався, що це за хлопчик, звідки він тут, чи ж існує він насправді, здивовано зазначила, що їй несила ворухнути рукою. Хлопчик, безперечно, реальний, засмаглий, як чортеня, і до того ж дріботить, намагаючись не дивитися на неї, та ще й ця сітка на продукти; що, коли спробувати звернутися до нього, адже якщо існує хлопчик, то може існувати й собор, чому ні, можна спробувати його погукати, якщо людину погукати, вона спиниться, люди завжди спиняються, коли їх хтось гукає, а раз так, то можна мати певність, що вона знайде собор, коло якого зросла, вибілений сонцем собор, із високими золотими банями в терпко-синьому небі, із розчахнутим темним отвором дверей, який чаїть у собі прохолоду, свій собор, що може виявитися в будь-якому місці, ну ж бо; хлопчик уже проминув її й полопотів стежкою далі, скільки разів вона, було, проїздила повз це містечко й гадки не мала про собор, так, звичайно, він існує, треба тільки розтулити рота й погукати – агей, хлопчику!.. Хлопчик дріботить стежкою, не озираючись, він, напевне, не чув, ще раз – хлопчику, стій-но!.. Ні, це неможливо, хлопчик віддаляється, їй в очах рябіє його сорочечка, ну ж бо, малий, одне слівце!.. Все намарно, не інакше як мама заборонила хлопчикові розмовляти з чужими, а мені знову сидіти тут, на задах собору, якого нема. Треба встати й обійти круг огорожі, зараз я встану й обійду круг огорожі, і тоді байдуже буде, повертатися до Києва чи ні, я можу оселитися й тут, у цьому містечку, в готельчику на майдані, в кімнаті з вікном у завулок, я малюватиму будинок із розхитаними віконницями, герань (а може, то пеларґонії?) на підвіконнях, і вечорових бабусь на лавочці, зрештою, чи ж не однаково, де мешкати, коли скрізь мешкаєш в одній-однісінькій тісній кімнатчині із схованими в стіні дверима, зараз я підведуся й обійду круг огорожі – й вона бере сумочку, лаштуючись устати, коли нараз їй до голови шибає думка: хлопчика із сіткою, ясна річ, послано до продуктової крамниці, отож він має повернутися цією стежкою назад!.. Вона знову кладе сумочку обіч, вона зачекає, аж він повертатиметься, того разу хлопчик міг просто недочути абощо, не може такого бути, щоб людина не спинилася, коли її гукають. Вона виймає ще одну цигарку – останню з пачки. Пальці майже не тремтять.

Звичайно, хлопчик повернеться.

Серпень 1981 р.

Отже, це злива

– Що? – перепитала дівчина, неуважно стежачи за скляними двостулковими дверима кав’ярні, котрі раз у раз відхилялися, пропускаючи чергового відвідувача, і в проміжках цілий час розгойдувалися, не в змозі спинитись. Люди, які заходили, рятуючись од дощу, що насувався, були пригаслі, сторожкі і якісь наїжені – немов горобці перед грозою, подумала дівчина й осміхнулася. Її супутник перечекав хвильку, щоб привернути її увагу своєю ображеною мовчанкою, й коли дівчина насилу одвела очі від входу й перехопила його погляд (очі в неї були вогкі й темні і в чорних косметичних обводах вій здавалися по-дитячому круглими), махнув рукою:

– Ти ж однаково не слухаєш.

– Слухаю, – сказала дівчина й заходилася м’яти краєчок серветки. – Слухаю, просто все це я вже знаю й навряд чи почую щось нового.

– В такому разі мені не варт даремно говорити?

– Я теж так гадаю, – сказала дівчина й знов усміхнулася – цим разом трошки жалібно.

Вони помовчали.

– Так, – сказав чоловік і вийняв із кишені цигарки. – Куритимеш?

Дівчина взяла цигарку і, поки він запалював сірника, дивилася на його руки. Руки він мав негарні – єдине, що він мав негарного, були руки: вузлуваті, оцупкуваті, потемнілі, мов горіховим соком роз’їдені, вони нагадували їй наросні на стовбурі старого дерева. Аж дивно, що ці руки вміли бути такими обережними й ніжними, як бували. І на правій блідий шрам од опіку на зап’ясті.

– А я все думав, – мовив чоловік після глибокої затяжки, – я все сподівався, що ти зрозумієш. Що ж…

Він блідо всміхнувся, і з виразу його очей дівчина побачила, як йому боляче.

– Я все розумію, – заперечила вона. – І навіть глибоко тобі співчуваю, але вдіяти нічого не годна. Спробуй не думати про мене.

Чоловік похитав головою:

– Ти жорстока. Ох, яка ж ти все-таки жорстока.

– Я лагідна й добра, мов виводок сліпих кошенят, – дівчина й справді відчула себе жорстокою, голос їй шелестів сухо, ніби заважав у горлі. – Я не звинувачую тебе й не маю до тебе жалю. Я тільки хочу, щоб ми розійшлися без взаємного витягання жил і згадували потім одне одного, по змозі, з не дуже важким серцем.

– Тебе завжди турбувало тільки, як нам розійтися, – чоловік струшував попіл у блюдце, а дівчина – просто в чашку з недопитою кавою. – Ти ніколи не припускала, що ми могли б не розходитися взагалі.

– А ти якось ніколи не питав, чому я такого не припускала. От узяв та й спитав би.

– Чому ж? – він не дивився на неї. Дівчина теж дивилась повз нього – у вікно, за яким вітер грізно розгойдував враз посутенілі крони дерев.

– Тому, хлопчику мій, – вона назвала його хлопчиком, хоч він був набагато старший за неї, і не помітила, як обличчя йому пересмикнуло болісною гримасою, – що стосунки, зачаті на брехні, ніколи не стануть щирими. Зі свого боку я нічим перед тобою не завинила. Мене тільки весь час конозило питання, чого це ти так зненацька був мною зацікавився – на другому році знайомства. Аж доки Вовчик не сказав мені правди – уже як розійшлася та, не знаю ким пущена чутка, що ми маємо намір побратися, – остеріг по-дружньому. Бо у Вовчика батько з нашим ґебешним куратором інститутським, виявляється, дачами дружить: чарку п’є і на полювання їздить, – вона перевела дух. – Отак-от усе зійшлося. Але ти не думай, я тебе не суджу. Суди себе сам.

Щойно тут вона звела погляд на нього й злякалася: перед нею сидів старий чоловік із землистим, поораним лицем, і на рукаві в нього сірів стовпчик упалого з цигарки попелу, якого він не завважував.

– І ти гадаєш, я ввесь час тобі брехав?

Дівчина не відповіла. Перші тяжкі краплини вдарили в шибку.

– У вас тут вільно? – бородань у грубоплетеному светрі стояв коло їхнього столика, з-за його плеча визирала крихка брюнеточка, насмаглявлена під циганку, її розфарбовані очі здавалися наклеєними на обличчя поверх шкіри. Студенти, автоматично зазначила собі дівчина, не інакше як із театрального, тут поблизу.

– Вільно, – сказав чоловік, – але ми б хотіли посидіти самі.

Дівчина стежила, як пара віддаляється по проходу.

– Ти не ввесь час брехав, – вимовила вона. – Ти почав із брехні. І цього досить.

– Це мали бути тільки щомісячні звіти, – вперто повторив чоловік казане перед тим. – Це звичайна річ, зрозумій, всі таке пишуть – ну, через одного… Це зовсім не те, що спеціально за тобою стежити, – такого мені не доручалося. І близьких стосунків зав’язувати теж не доручалося.

– Можливо, що й ні. То вже була твоя ініціатива.

Він мовчав, і, глянувши на нього, вона пошкодувала, що сказала це.

– У тебе попіл на рукаві.

Дощ припустив дужче, люди вскакували до кав’ярні радісно збуджені, з мокрим волоссям, вносячи з собою повів свіжости. Дівчині нараз схотілося плакати.

– Тобі слід було тільки сказати мені все з самого початку, – через силу витиснула вона. – Просто сказати все, як є.

Чоловік тримав у своїх вузлуватих, мов горіховим соком роз’їдених, пальцях недокурка й не помічав, що той дотлів уже до фільтра. Чоловік мав тридцять три роки, з яких три останні порався з новенькою машиною, а в юності, до університету, тяжко працював фізично, тож руки його зробилися задубілі й нечуственні. Поза тим він був чоловік охайний, любив свіжу білизну й накрохмалені комірці.

– У тебе попіл на рукаві, – повторила дівчина, і чоловік спробував його змахнути, але вийшло так, що лиш розвезькав, і на сукні нового, в «сосонку» ошатного костюма зостався білястий слід.

– А хай йому… – недоказав чоловік, важко ворушачи губами.

– Отже, це таки злива, – сказала дівчина, повернувши голову до вікна, – а я сподівалася, що перемежениться – похмариться трохи, та й вже. І скільки нам оце тепер тут сидіти?..

Увімкнуто музичного автомата, й кав’ярню заповнив надсадний голос Даліди, що сповіщала цілому світові про своє нещасливе кохання. Забудь, думала дівчина, втупившися чоловікові у вилогу піджака. Забудь мій номер телефону, мій сміх, голос, і запах, і слова, що я тобі говорила, забудь вулиці й сквери, де ми ходили удвох, кав’ярні, де просиджували вечорами, і, о Господи, якщо Ти є, – поможи йому забути…

– Що ж тепер? – раптом спитав чоловік, і, перш ніж вона усвідомила, що він звертається не до неї, її вразив його звернений у чашку погляд. – Що ж буде далі? Як тепер бути?

– Ми пересидимо, – сказала дівчина, звертаючись у вікно. – Цей дощ скоро вщухне. Пересидимо.

Травень 1982 р.

Cестро, cестро

У тебе мусила б бути сестра – на чотири, ні, на п’ять років молодша. Над цілим твоїм дитинством кружляли безтілесні жіночі імена, міняючись місцями, перекликуючись навзаєм, – ти не знала, до чого їх приточити, а лялькам давати не важилась: імена були не «лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні – немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імени, що надовго опосідало твій внутрішній слух (а вони всі гули як стогін, найчастіше повторюване – «Іванна»), хтось добивався до тебе – хтось, хто хотів бути названим. У другому класі тобі довелося змінити школу, і то був перший раз, коли зміну оточення ти сприйняла як визволення, як прорив у сферу, де можна виправити власну біографію на ту, котра мусила б бути: ти розповіла новим однокласникам, що маєш сестричку Іванку, яка ще не ходить до школи, і так несамохіть вчинила те, на що твоїм батькам не стало одваги: викликала до життя русяву голівку в пушистих кучерях, підсвічених сонцем. Потім вони напевно б потемніли, як і в тебе свого часу, – однак потім твою побрехеньку викрили, а коли пересох щоденний словесний потічок, у вбогому плині якого Іванка тільки й могла рухатися (сусідці за партою крізь уранішні позіхи: «Іванка вчора розкапризувалася, не хотіла йти спати – ми з нею загралися аж до десятої»), – то погасла, назавжди випала з того виміру, де ростуть і міняються, й русява голівка в пушистих кучерях.

Так її було вбито вдруге.

Тому що насправді в тебе була сестра. Вона мала зябра і, замість ніг, підібганий скорчений хвостик – на манір рачка чи морського коника. Дівчинка-пуголовок, чоласта, як усі в вашому роду. Очі їй, напевно, ще не прокліпнулися, бо зрештою й не мала на що дивитися: довкола була тьма. І вогкість. І тепло. Воля клітин була – ділитися, невтримно й неперервно: мабуть, там, усередині, це мусить відчуватися подібно як коли тіло б’є несамовільний дрож, одначе без тої панічної кволости, котра опосідає при цьому нас, уже свідомих того, що тіло має бути слухняне, – там же, коли душа ще лиш нарощує його, безнастанний трем швидкопомножуваних клітин мусить відчуватись як тривка, бринюча радість наближення: мовби тебе стрімко й владно несе крізь тунель на світло. І тому тебе не відпускає думка про страх – перший і останній на цьому світі страх твоєї сестри, від якої, мов від потопельника – одіж на березі, тобі зосталися тільки даленіюча луна імени (чи то Іванна, чи ще якась «анна») і непевний образ чотирилітньо-пушистих русявих кучерів, підсвічених сонцем: про той страх, що прийшов іззовні, задвигтівши цілим тим темним китом, у якому вигойдувався маленький Йона, – грізний поштовх, безгучний, інфразвуковий обвал лавини, тьма довкола зненацька перестала бути затишно-булькотливою, вона помпувала загрозу з такою смертоносною інтенсивністю, що дівчинка-пуголовок заметалася у своєму водоймищі і, мабуть, закричала б, однак для крику в неї ще не було легень, була тільки тонка пелюстка ентодерми, котра марно вібрувала, ледь не перериваючись од надсади, але було ще рано, рано! – а довкруги й далі тривав страх, чистий страх, безпредметний і всевладний, вона борсалася в самому його осерді, сліпо тицяючись навсібіч у пошуках притульного сховку, бо ж їй треба було нарощувати тільце, хирляві ручки, тонковислі ноженята з по-жаб’ячому вивернутими ступнями, – але за тим страхом стрімко підносилося ще щось – мов важезне віко, призначене на те, аби накрити собою розпачливу гарячу грудочку, котра не мала ще навіть голосу, ані взагалі жодного способу подати через тунель будь-який знак про себе – про те, що вона вже тут, є, осьдечки, дайте ж їй тільки наростити тільце!.. Ти тоді ще, звісно, нічого не тямила, тобі минав п’ятий рік, і ти, здається, сповивала ляльку в кімнаті на канапі, коли нараз із кухні, де лишилися сидіти по обіді тато з мамою, залунали здушені горлові звуки, схожі на гавкіт, – звуки жіночого голосу, який ти не впізнала, бо звідки тобі було тоді знати, що так може звучати жіночий голос, – та вже наступної миті розітнувся мамин, таки мамин, але який же очужілий, моторошний, колодязно-нутряний крик – на ціле життя вб’ється він тобі в пам’ять:

– Бандити! Звірі! Прокляті!

Шамотнява, стишений, умовляючий татів голос – це як шурхіт на плівці; коли ти влетіла в кухню, по очах тобі з розгону, навідліг (крупний план!) вдарило мамине мокре, червоне лице в прилиплих пасмах кіс, – оце і все, що випало в тих подіях на твою долю: роль споглядача, безпорадного свідка, що стоїть осторонь із завжди зайнятими – чи то лялькою, чи оберемком книжок – руками.

Про книжки – це був ще один виразний спогад: коли перед тим – ти не пам’ятаєш, як задовго перед тим, – чужі чоловіки заповнили, не скидаючи плащів, вашу квартирку, що вмент стала тісною, і, відвернувшись спинами до господарів, заходились порпатися в книжкових шафах і татовому бюрку, а тато з мамою сиділи на канапі й мовчали, лише зрідка озиваючись пошепки, – ти по якомусь часі (за годину? дві? три?) знудилася так сидіти й, шаснувши до себе в закуток, взяла на оберемок стосик своїх книжечок – зверху лежали «Українські народні загадки» у твердих палітурках, із замисленим блакитним хлопчиком на обкладинці, – ти попросилася вийти бодай почитати на балкон, коли вже не можна на вулицю, – як на п’ять років, вельми розсудлива поведінка, взагалі з-поміж усіх учасників тої мізансцени ти хіба єдина й поводилася розсудливо, бо, наприклад, тато – а вони перепинили його в під’їзді, як повертався з інституту, і він мусив сам подзвонити у двері, тож вийшло так, наче це він їх і привів, – коли дружина відчинила, потрапив, геть ошалівши, промовити тільки: «Знайомся, Наталю», – мовби то справді гості завітали на чашку чаю, і неважко навіть уявити, що твоя мама, тоді молодша, ніж ти тепер, твоя струнка і тепла мама, від якої завжди так гарно пахло, могла, відступивши на крок углиб передпокою, отетеріло зронити: «Дуже приємно», – і тоді вони витягли свої посвідчення: коли через багато років, в іншому будинку, на коридорі, вони так само перепинять тебе, ти, не переводячи духу, мов двадцять років лиш на це й чекала, з місця зажадаєш від них посвідчення, хоча, якщо вдуматись, то на кий біс воно здалося, – але, може, вся справа в тому, що тоді, на п’ятому році життя, тобі його не показали, що ніхто не звернувся до тебе: «Знайомся, Дарцю», як загалом не вважав за потрібне будь-що тобі вияснити, розвернути їх до тебе фронтально – а їхній фас – то й є ота цупка розгортка з дрібно набраним текстом на лівій стороні вгорі, якого все одно не встигаєш прочитати, бо, іно виставивши, вони тут-таки, плавким жестом фокусника, відводять свою ксіву назад, як ти змогла пересвідчитися аж по двадцяти роках, – на початку ж були тільки спини, сірі спини, що їх жодним чином не обходило твоє існування, та в чиїй присутності, однак, не можна було ані вийти з квартири, ні рухатися по ній де хочеш, – навіть до туалету дибулялося під їхнім наглядом, – і єдиний раз із тої сірої, обложної непрогляді на тебе крутнулося й вицілилося щось ніби лице, але теж не зовсім лице, бо замість погляду мало спущені повіки, от саме тоді, коли ти з оберемком книжок, зверху «Українські народні загадки» у твердих палітурках із намальованим блакитним хлопчиком, що в задумі приклав пальця до лоба, просилася в мами бодай на балкон, якщо вже не можна на вулицю, – ніби-лице, так і не глянувши на тебе, сказало по-російськи: «Дєвочка, ану-ка покажи свої кнігі», – голосом, який також тебе не бачив, у якому не було жодної познаки, що його адресовано тобі, – таж ти не була «дєвочка», ти була – Дарця, ти здивовано стояла на карамельно-жовтій, липнучій лаком (щойно скінчили ремонт!) паркетній підлозі з оберемком книжок на руках і дивилася знизу вгору в ніби-лице, і тут твоя мама, твоя струнка і тепла мама, від якої завжди так гарно пахло і яка вже третій місяць вигойдувала в собі твою сестру, огорнула тебе рукавами светра, фіалковою вовняною тьмою, ніби вбираючи назад у себе, де тобі вже не було місця, і сказала, легенько дихнувши у вухо: «Ну похвалися, похвалися дяді, що ти читаєш», ось просто візьми й похвалися, усе одно як розкажи-гостям-віршика – інстинктивно безпомильний відрух: одомашнити «дядю», перекласти його знайомою мовою, як того здоровенного псюру, що колись у парку був погнався за тобою, і ти злякалась, і бігла, і голосила, і, перечепившись, з лементом упала в траву, а мама, вже втишивши, сміялась і показувала тобі: таж глянь – псисько стояв, винувато насурмонившись, – то він гратися хотів, дурнятко, ну не бійся, нестрашний же зовсім, ось підійди, погладь його, – дивно те, що цей її порив подіяв, здається, не тільки на тебе, а й на каґебіста, бо, віддаючи тобі книжки по кількахвилинному переглядові (і, правдоподібно, перемацуванню палітурок та корінців), той зважився підіграти так безоглядно накинутій йому цією блідою, насмерть переляканою жінкою ролі – пхнув стосика тобі в руки, удав «гостьового дядю» – неоковирно, наче ніколи не мав до діла з дітьми: «На, возьмі, дєвочка… Харошиє кнігі у тєбя», – книжки було перетасовано в іншому порядку, і ти знов рішуче витягла наверх замисленого блакитного хлопчика, проте щось уже було «не так» – щось солодке і втішне, багатообіцяюче було випарено, вилучено з тих книжок, і йти з ними на балкон тобі більше не смакувало, ти тримала їх на оберемку, і це й мало стати твоїм найоголенішим, єдино чітким спогадом про той вересневий день: ти стоїш, і в тебе зайняті руки.

Отож либонь чи не в ту мить, коли вона похопилась обтулити, обгорнути тебе собою, твоїй матері й мелькнула, ще поки що заднім планом, тьмяна сполошна правда: двох вона не обтулить. На двох у ній не було місця. Так ти самим фактом твоєї звершеної, безповоротної присутности в цьому світі витіснила з нього свою сестру. Бо інакше чим пояснити, що ще кілька років по тому вона докликувалася, отим даленіючим гулом так і не розчутого гаразд імени, саме до тебе, і що саме тобі явила русявий поворот голови в підсвічених сонцем кучерях? Ти сиділа з ногами на канапі й читала казку: про те, як зрізали чумаки в лузі сопілку з калини, прийшли в крайню хату, і як хазяйська дочка притулила сопілку до губ, а та й заговорила: помалу-малу, сестрице, грай, не врази мого серденька вкрай, ти ж мене, сестро, зі світу згубила, в моє серденько гострий ніж устромила… Не конче встромляти гострого ножа – щоб бути винуватим, цілком достатньо народитися.

Про те, що в тебе була сестра, ти довідалася аж геть пізніше, на дванадцятому чи тринадцятому році, – тобі розповіла мама, і батьки тоді посварилися, бо тато вважав, що не слід розказувати дитині про такі речі: як усіх мужчин, дитина по-справжньому переконувала його у своїй реальності щойно від моменту, коли береш її на руки й занурюєш у теплу купіль, тож не виключено, що в тобі, доростаючій жінці, мати несвідомо пошукувала тоді спільниці, – одначе вона не знала про світлорусу кучеряву голівку, котра щезла й більше не поверталася, про наслання вистогнаних імен, що їх ти, було, цілими днями мурмотіла собі під ніс, – втім, і ти дечого не знала. Тобі невтямки було, як то – будучи на третьому місяці, втратити за скілька день сім кілограмів ваги, так що всі сукні повисають на тобі, мов у шафі на плічках, і бути щодня викликуваною з праці на допити: вставати з-за столу в раптовій ватяній тиші під поглядами колеґ, а авто з водієм у військовому однострої жде внизу, – і впродовж місяця ходити з широко розкритими, наче заклиненими в повіках, сухими, але гарячими, як після сліз, очима. Кожен страх має свій об’єм і вагу – Наталин до останку заповнив її й без того стануле тіло, виштовхуючись крізь очі, і, либонь, кінцевий злам (стук – і визів важезного віка) стався в ній навіть не тоді, коли вона ото ридала на кухні, як ридають хіба двічі, ну, може, тричі на віку («Бандити! Звірі! Прокляті!»), – вже знаючи, що Антось має рацію, що дитина в неї, такої, не може вродитися нормальною, – а щойно згодом, коли, обмивши обличчя крижаною водою і відчуваючи, як помалу заполоняє її, ще живу, мармуровий холод обкапаного вільгістю надгробка, всім морозом у тілі сказала до нажаханої гарячої грудочки, котра одчайно вглибала в неї, прагнучи закопатися якнайглибше: «Прости». Прости, моє маленьке, моє золотко, моя доцю чи синоцю, – мама не сміє вигодовувати тебе своїм страхом.

І ще одного ти не знала – що по кількох роках, якраз у тому короткому проміжку, коли ваші батьки не чекали арешту, твоя сестра показувалася мамі. От тільки личка Наталя так і не розгледіла – його заступала місячно-бліда, колихка, мов розмита слізьми, пляма; взагалі цілий сон був чорно-білий: чи то в нічному, чи в люмінесцентному освітленні; з темряви маленька місячно-бліда дівчинка безгучно тягла до Наталі потопельні руці, пальці – якісь дивно довгі, недитячі, плакучі й ворушкі, начіплені, як на ниточки, на розчепірену павутинку підшкірних сухожилків, – з благальним дрожем силкувалися дотягтись до живого дотику: мамо, німо молив той жест, мамо. Отут Наталю й оперіщило тим сипким, провальним жахом, за яким уже нічого нема, – власний одчайдушний крик вихопив її зі сну, видзвонюючи потому в цілому розкалатаному тілі, коли, вистигаючи, дзиґочучи зубами, вона сиділа скулена на краю постелі (в пітьмі світився тільки циферблат годинника на бюрку: була третя) й, замість полегкости опритомнення, відчувала, як привалює її тягар необорно чіткої свідомости, що то був не її жах – і що з цією свідомістю їй відтепер належиться жити. Той жах прийшов іззовні – наринув звідти, з німої люмінесцентної ночі, де обтікав довколоплідними водами її відторгнуту дитину, її викинуту на місячний холод дівчинку, – аж тепер їй відкрилося, що то була дівчинка, бо аборт був пізній і складний, насилу дозволений – «за психоґенними показниками», й на своє вибелькотане питання, хлопчик то був чи дівчинка, Наталя почула: а хто вам уже разбєрьот, і ось тоді вона затялася і, зціпивши зуби й сльози, таки наполягла, аби їй показали те, що було чи мало стати її другою дитиною: бо, хоч якій розчавленій, їй видалася нестерпучою, мов прикладені до мозку розжарені щипці, думка, що ця дитина, це крихке, як подув, існуваннячко, кількадесятиграмовий пуп’янок уже самочинної плоті, котрий устиг попереводити всі годинники в її тілі, так справно обряджаючи-обрихтовуючи собі свою першу земну оселю, – пощезне нерозпізнаним, ніким не вгаданим, нічим не об’явленим – жодного знаку, жодної прикмети, ані дрібки, ні кольору очей чи форми черепа, ні навіть статі, нічогісінько, ніщота ніщот: так, немов вона, Наталя, була вагітна страхом, а не людським дитям. Те, що вона вгледіла, – те, що плавало в цинічному блискові цинкової посудини, – скидалося на обрізки сирої печінки в чорних, масних згустках крови, і то й була твоя сестра в її єдиному земному існуванні: хто вам уже разбєрьот, кюретка тяла вздовж і впоперек, як міфічна розпаношена сокира, – все, що запускалося в розіпрілий парний ґрунт, викорчовувалось, вирубувалось, вигрібалось, вишкромаджувалось нею до щирця: до жовтої глини, до білої кости, до вічної мерзлоти, до залуб’янілого шару вапна на дні ями, до тарахкання вагонзаків по стиках рейок крізь снігову пустелю – в одному з тих вагонзаків двадцять років тому везли розметаного в сорокаградусній маячні Антона, і серед в’язнів тоді знайшлася жінка, чиє ім’я він запам’ятав на цілий вік і переказав Дарці – наче зробив депозитний внесок у банк нерозмінного часу, – жінка, що зібрала кілька кожухів, а може, й шуб – адже там їхала й аристократія, стара галицька професура, високе священство, колишній посол до сейму з родиною, на якого всі так і казали: «пане после», – душні хутра ще зберігали пилковий віддих довоєнних європейських готелів, жіночих парфумів, золотавих залаштункових порохів, оксамитних портьєр із китицями, кожухи ж пахли гостро й тяжко, як і годиться кожухам, – там був квасний дух застояного поту й невідмивного бруду під нігтями, стаєнного диму й кулеші з молоком, напівзвіриний сопух селянської хати й сумний церковний запах воскових свічок, і та жінка викричала це все у власників, посунувши їх по двоє під одне вкривало, а викричане навалила на вісімнадцятилітнього хлопчину, що згоряв у лихоманці, й щоби хворий не розкривався, сама поклалася поверх, три дні вона утримувала вагою власного тіла цю кучугуру рятівного тепла, яка всисала в себе хлопчикову смерть, три дні в напхом напханому вагоні для худоби, на якомусь відтинку неміряних просторів межи Львовом і Читою ця жінка народжувала Антона із збірної, давучо-жаркої, хутряної, вовняної, повстяної хмари назавжди занапащених життів – як із сукупного матірнього лона; на третій день настала криза, а ще за кілька днів їх привезли на місце, і більше Антон тієї жінки не бачив. І Наталі – вительбушеній, ґвалтом розіп’ятій на гінекологічному кріслі – мусило відкритися, що всі ці двадцять років божевільна сокира й далі гналася за Антоном – по рейках, по шпалах, з перестуком і цюком, розкидаючи-вергаючи врізнобіч нашвидкуруч понамощувані жіноцтвом уздовж шляху кучугури притульного тепла, в яких загніжджувалися нові життя, – адже сказав Антонові, вже реабілітованому, і дипломованому, і допущеному до кафедри, підполковник на допиті: «В лаґєрє билі, а с намі работать нє хатітє – вот і пажалєєте», еге ж, «пажалєєте», і скавчатимете, як пси з перебитими хребтами, і прощення клячатимете у своїх дітей, що привели їх на світ! – ось чого вони від нас хотіли, сволочі, бандюги, убивці, не діждете, я її вирощу, мою Дарцю, мою дівчинку, єдину, що мені лишилася, я її не випущу, як випустила цю, давшись розтиснути коліна, окравки сирої печінки в чорно-кров’яних змивинах, ясочко, моє дитятко, чи ти мені коли простиш?.. Так – або приблизно так – мусила відчувати це твоя мама, тож нічого дивного, що, побачивши нарешті в тій люмінесцентній ночі твою сестру й спізнавши, бодай на мить, її перший і останній, винесений з цього світу страх, вона вмент розпізнала в цьому відповідь на своє безмовне благання. Напевне, то й була відповідь, бо після того Іванна більше не показувалась – ні матері, ні тобі; минуло ще двадцять років, із яких половина була роками повільного Антонового конання, і аж тоді, коли за ним замкнулося важезне віко, і їдкий зимовий вітер залишився на спустілому цвинтарі куйовдити чорні з позліткою бинди на вінках та вгрузлі в розковезяну безліччю ніг багнюку голівки хризантем, Наталі намарився ще один сон: у тому сні Антін віддалявся від неї – вона бачила його зі спини, кругом знову була ніч, і от з тої ночі виступила йому назустріч маленька дівчинка в білій льолі і взяла його за руку – так упевнено, і таким опікунчим був миттєвий відрух чоловіка у відповідь, що Наталя, для якої ціла сцена так і зосталася неозвученою, якось, проте, з місця заспокоїлася й подумала їм услід: от і гаразд, от і добре, він – удома. Тут дивно те, що цим разом вона не впізнала дівчинки, всю її увагу було скеровано на мужа, і вранці, переповідаючи сон дочці, вона не зразу зрозуміла, коли Дарка, дивлячись убік, коротко кинула: «Це вона». – «Хто?» – мов перечепилася на бігу Наталя: вперше за довгий, злиплий у нескінченну протяглість час цей сон якимось чином обіцяв їй спокій, тож на доньчине нагле хірургічне в нього втручання вона відізвалася тим самим зимним внутрішнім стиском, яким завжди відзивалася на несподіваний дзвінок у двері чи принесену телеграму: в неї знов, як і впродовж усенького її життя, замірялися щось відібрати; але ти, її Дарця, тепер уже доросла жінка з вільно звислими вздовж сильного й гарного молодого тіла руками – ні чашка кави, ні цигарка не заповняли цих рук, – сказала з напівусвідомленою жорстокістю, чи радше з дрочливою хіттю – вхопити матір за плечі й трусонути її, як людину, що ніяк не прокинеться: «Це була та дитина, що не народилась, – от вони й зустрілися». І Наталя збагнула, що це правда, так воно й було, – і в одночасному спалахові вдячности до цієї – живої дитини, своєї, аж от коли віднайденої спільниці, котра потрапила все так чітко порозставляти на місця, їй зблиснуло й погасло, що сокира нарешті пронеслася мимо – відчахнувши половину дерева, яка десь там, по тому боці, остаточно склепилася докупи в мовчазному стискові рук чоловіка й дівчинки, – а значить, тутешня половина – вони з Дарусею – вийшла з-під загрози: саме таке значення мав звіданий нею уві сні, невідь-відколи не знаний їй – спокій.

І Наталя заплакала.

Ти тоді обняла її за плечі, бо руки мала вільні – розв’язані батьковою смертю. Два життя склалося на те, щоби повністю відкупити твоє власне. Цілих два.

Але ти – ти проскочила, Дарцю.

Липень 1992 р.

Жоравницькі

Десь в остатній чверті шістнадцятого віку в місті Луцьку, де, каже приказка, «все не по-людську: довкола вода, посередині біда», а вода – то ріка Стир, що стирає пам’ять, а біда, то грізна фортеця, княжий замок, що горує над містом і донині, – ясний пан Іван Жоравницький вступив у спірку зі своїм братом Олександером – либонь, за вітцівщину, за ловецькі угіддя, за рибні озера, за борті з медами, бо за віщо б іще так завзятись на себе двом славним лицарям зацного роду? Олександер Жоравницький був од Великого князя обдарований бенефіцією ключника – мав наглядати за збором медової данини по цілій землі Волинській, та й у самому місті врядував неабиким, а городничим – пильнував замкових укріплень: умів пан Олександер, нічим лицарського обичаю не змазавши, і людям і околичностям належне принатуритися, і слава його – вкупі зі статками – росла як з води. Іван же – той змалку показував ворохібну вдачу, частіше, ніж би годилось, хапався за шаблю, а то й за венацького стилета, мов ненастанно пхав його межи плечі неситий дух непокори, а чи нерозтрачена мужеська ярість шукала собі погамівку в сутичках і герцях.

На додачу, оба брати Жоравницькі були жонаті, й обі пані Жоравницькі одна одної на дух не терпіли – обі-бо були челядині рівно норовисті, і на почестки й шану рівно лакомі: то ж гула доба, що вперше дала внезалежненій людській істоті станівкий ґрунт під ногами, – істотка випросталась і тупнула ніжкою: хочу! Сотні, тисячі ніжок, межи тим і в кунштовні панянські сап’янці повзуваних, затупали по Європі, пішов гук, запурхали пера в руках самовидців: жінки, скуштувавши смаку влади і слави, гурмою посунули на кін історичних дій: у Парижі клала собі в узголів’я том Макіявеллі Катерина з Медичів, і густі й безвузлі, як павутина, сіті інтриґ, що снував її мозок, спахали провалами ночі св. Варфоломія та Ліонської й Орлеанської різанин; у Ґенуї й Венеції куртизанки вбиралися в мужеські строї, студіювали астрологію та знахарство й писали мемуари про свої любосні пригоди, а в Колоні, в назареянському кляшторі, їхні посестри по Євиному племені, безсилі, через приречене Богові дівоцтво, обернути жадобу чину на околишній світ, дерлись біснуючись на мури – і ще ціле століття котитиметься по жіночих монастирях Європи ця епідемія масових шаленств; безбожне ж дівоцтво Єлизавети Англійської тим часом буяло в блиску зсипаного їй до ніг корсарського золота, і під пером Статфордського характерника, що прагнув поскромити королеву бодай на письмі, пані Макбетова, одержима хіттю монаршого маєстату, підбурювала на рішучий чин свого тупуватого рубаку-малжонка, і невидима кров виступала їй на долонях, – а в столиці грізної Порти галицька попівночка Настуня Лісовська вершила свою карколомну кар’єру від бранки-наліжниці до султани Стамбула, обігрувала в шахи чужоземних амбасадорів і обмишляла державний переворот, чи то помсту мужеві за своє колишнє впокорення: по цілій Європі бліді, рослинно-тендітні жіночі пальчики, беручи чоловіків за гордо вистромлене прирождіння, обертали їх на шахові фігурки в кривавій партії запалених воль, і ніяка інквізиція з відьмоспаленням негодна була затлумити необорне й невситиме, дужче од любострасного, жіноцьке: хочу!.. А де ж було розвернутися нашим паням Жоравницьким – хіба керувати наїздами на сусідські маєтки, вчиняючи ґвалт і побої, як не одна ясна пані на княжій Волині чинити полюбляла?..

Тут треба сказати, що, попри спільну обом жагу самоствердження, оприявнювалася вона в них двох на геть відмінний штиб. Йванова пані Олена, під пару мужеві звинна й палахка, сліпуча, мов лезо дамаської сталі, уславилася за білоглову барз мудру й остру, котру о раду спитатися – звісно, ненароком, при беседі, – і найзацніші волинські мужі не вважали за щось себе негідне, – а при тім і за велику книжницю, в чиїх покоях, вряд із оправними в сап’ян Святим Письмом та молитовником, стояли книги друковані з Кракова і Львова, Переґринації та Проскинаторії і різні гісторії списані – о Аттилі, королі угорськім, о цесару римськім Отоні, о Тройськом племені, що то про нього повістив творець Имир (злі язики подейкували, ніби й чорні книги там водилися), – а ще розмаїті хроніки латинські, бо пані Олена вміла всякого письма – і руського, і польського, і латинського, і грецького, і сама залюбки письмом бавилася, списуючи собі в діаріюш, що доброго чи лихого на тижні трапилось (на столику в спочивальні в неї завше стояв каламарчик зі свіжим атраментом і лежало кілька заструганих пер); знала вона й про свято орацію дотепною віршею уложити, і цидулу одповідную скомпонувати якнайдошкульніш, і запевне й до міського вряду надавалась би незгірш од свого малжонка, – якби лиш білоглових, та ще й роду не так-то значного чи заможного (посаг пані Олена принесла з собою мізерний, а з клейнодів іно й мала, що крижика з діаментами), прошено було до вряду. І хоч розум та вроду пані Олени подивляли по всіх луцьких домах, шляхетських і міщанських, а проте якось нічого з того не виникало: ані гонорів нових, ні милостей князівських або привілеїв, – життя круг молодшого панства Жоравницьких мов заклякло на однім рівні, не спадаючи вділ, але й догори не підбиваючись, хоч би скільки запалу виказували вони обоє. А тимчасом перед очима їм стриміла постать в усіх добрах скупаного брата – і не так брата, як братової.

Пані Ганна Жоравницька, родом дочка луцького владики, не трібувала ні вченістю, ні манірами, бо пожадану хвалу собі й пана ключника домові приподобляла іншою дорогою. Від малку в усьому боронена батьківським іменем, пані Ганна зросла в пересвідченні, що ключ до всіх статків землі волинської лежить у кишені чамлетової референди його милости отця владики, і що відтак єдине, о що їй самій належить дбати, – то публічна опінія: хоч тайкома й нестак до отця владики прихильна (до посполу, як і навзагал до людей підлеглих, той потрапляв бути непомалу брутальним, своєю волею запечатував у місті церкви, котрих парохи не вчиняли йому грошової подачки, а лаятися вмів так, як лиш у міщанському стані знають, бо з того-то стану отець владика, по правді сказавши, й вийшов!), – не мала, проте, опінія дістати жодної зачіпки, аби владиче сімейство виткнути на чомусь пальцем: отсієї-то реґули пані Ганна держалася цупко, і бурхливе її життя було приємно бадьорливим танком уздовж ризикованої межі. Вміла пані ключникова сміятися дрібненько, так, щоб од того сміху чоловіцтву поза шкірою лоскіт ішов, уміла так скидати голівкою, струсячим пером прикрашеною, що, мовляли, колись сам пан каштелян, не втримавшись, крекнув був непоштиво, наче хлоп який: «Ех, молодичка-чепурушечка!» – хоч, може, то й поговір, бо гостився пан каштелян у господі в пана ключника таки частенько, а де ж би то личило супроти пані дому щось такого бевкнути? А ще вміла пані ключникова дивитися чоловікам привселюдно в очі тим поглядом, що жона для мужа має на порозі спочивальні, і хоч лиця їй при тім шарілися, а вуста розтулялися, та очей не спускала, і що значніший був гість, то довше тривав погляд, – отож і любили мостиві панове гоститись у старшого панства Жоравницьких, і ласкою княжою пан ключник утішався більш за кого. Ба, злостивці пащекували й за інше – що нібито й багатий посаг пані ключникової не лише від отця владики та першого її малжонка-небожчика походив, а від знаного Йвана-злотарника, за кування фалшивих талярів пред суд ставленого, і що ніби того Йвана-злотарника пані Ганна у своєму маєтку дівоцькім, у придомку, не один місяць ховала, щедрою ласкою свею жіноцькою собі його єднаючи. «Неправда сьому, – твердо казала пані Олена щоразу, як заходила за те мова, – неправда, бо як же би хто на таку шпетность полакомився?» Пані Ганна, властиво, не була шпетна – звісно, до гожої пані Олени годі їй було рівнятися, бо й зросту була малого, і статурою непоказна, і руці-нозі мала завеликі як на шляхетську стать, а що на виду всі свої сорок літ мала списані, то шмарувала лиця блейвасом і манією на цаль завгрубшки (слуги панства на ринку блягузкали, буцім щоранку годину просиджує замкнувшись пані ключникова перед верцадлом у себе в спочивальні, заки зважиться указатись на люди), – ох, та зате ж і вбиралася пані Ганна! Та коби пані Олена хоч би раз проїхалася містом чи пройшлася по ринку в такій оксамитовій, тісно в стані шнурованій сукні з таким безецно низьким викотом, що й кошулька з венацькими форботами персів не ховає, та війнула б полами такого взористого саяну, в три ряди перловими брамками лямованого, та побряжчала б такими щирозлотими манелями на своїх вузьких, мов лебедині шиї, зап’ястках, то цілий Луцьк, кинувши печене й варене, біг би за нею глянути на те диво, – «Їй же воно все пристало, як сідло безрогій», – гнівалася пані Олена. Але ж звісно – вбери й пенька, то буде за панка, – ото й випікала «молодичка-чепурушечка» штучними строями очі підстаркуватому пану каштеляну, і геть порохнявому пану старості, та й самому панові воєводі, і панам суддям, земським і гродським, – сердечно присоглашала до себе в господу хліба їсти, дарувала кожному той довгий, щасливо заворожений і на жадні позори невважаючий погляд, що від нього всякий чується так, мовби він один з Адамового племени й вартує в цілім світі, тож як, скажіть, не довіритись такій челядині?

А ще знала пані Олена, що, відколи почалася між братами колотня за спадок, пані Ганна не раз і не двічі підступалася й до пана Йвана, брала його, мов ненароком, за руку, довго сяла вбирливими очима просто в душу, а вуста тимчасом проказували з тихим докором: «Що се ви, пане-брате, нас геть відцуралися?» – переймала в церкві розмовою, нарікала на нуди та мамулувате луцьке панство, посеред якого, мовляв, справдешні лицарі – от як пан-брат – геть перевелися, – пан Іван, охочий до солоного слівця, переповідав те все пані Олені, й вони вдвох досхочу з того забавлялися, а в серці своєму думала собі з гіркотою пані Олена, що сама радше сконала б, аніж би пустилась такою дорогою власне становисько поправляти, гідність свою шляхетську на всі боки понижаючи, – але ж затого й стояв дім пана ключника серед перших у місті, і як було стерпіти таку кривду? «Пані Жоравницька, шу-шу-шу», – чулись повсюди, куди б не пішла, шепти за спиною, й пані Олену корчило з урази, бо годі було пізнати, про котру з них двох мова, – ба, не раз їх і плутано було заїжджими, і коли в домі в пана ключника, донесено їй, королівський писар, граб’я Ян Замойський, не один пугар ситного меду перехиливши, взявся був похваляти «зацней пані Жоравніцкєй слинну учоность», про яку, мовляв, і в Кракові та Варшаві чувано, то пані Ганна, цнотливо вронивши очі долу, подякувала ясному панові граб’ї за надмірну ласкавість, а проте ні словом не обмовилась, що єсть у Луцьку якась інша пані Жоравницька, без встида собі чужу славу привлащивши. Оттоді-то, таке зачувши, відчула пані Олена, скипаючи слізьми обиди, що ятрівка – котра на додачу не вагалася раз у раз давати їй до знаку, іж уважає пані Олену за щось нижчого од себе, – потай уймає їй сили: мов перебирає собі, через якийсь невидимий хитромудрий підкоп, все, до пані Олени справедливо й правно належне. Ніби були вони горщики-близнята: все, чим пан Біг, з ласки своєї, наповнив пані Олену – красою, розумом, хистом до всього, що піднімалась робити, – перетікало у висліді до пані Ганни, обертаючись їй на пожиток: непосполита пані Оленина врода жевріла, мов свічка під баняком, у шкарадних строях грубого моравського сукна, що хіба міщанкам носити пристало, – а пані Ганні з блиском манелів та златоглавів, та ковтків дорогих, та завішень перлових наче прибувало в людських очах на красі; респекти, що пані Олена власними здольностями, хистом та мудрим захованням од волинського панства й міської громади собі стягнула, знай респектами й зоставалися, – а насупроти, в пана ключника домі, як у кривому верцадлі, ряхтіло від вельможних гостей, що цілком нізащо новими гонорами його узмоцняли; і те, що й на мужа її зазіхнула пані ключникова, либонь, на його палку натуру позавидівши, побачилось пані Олені вже не хитрим жіноцьким замислом, як би то недорогим та любим коштом ворога загодити, а об’явою тої самої пані Ганниної натури – обертати на пожиток собі всеє те, що дає силу пані Олені. А тепер уже й книжницька слава пані Олени до її ворожиці переходила: мов були вони дві – тіло і тінь, одна – сама собою, друга ж – нею, як до того вітцем своїм, і першим малжонком, і милоданами, напасалася й насичалася; мов одній було приречено висилятися, другій – ужиткувати, одній – бути, другій – посідати, причім тінь, розпаношившись, застувала собою тіло – і кривда велика душила пані Олену, і кусала вона ночами подушку в безсилій лютості.

Страшна річ – ворожнеча братня: наче меч той двосічний. Але стокрот страшніша є ворожнеча сестринська – венацький стилет, під саяном укритий.

Що вже там була нашептала задихаючись, палена хіттю врешті розбити ту дужку, котра двійко горнят докупи лучила, пані Олена панові Йвану в жаркій спочивальні, – те весняна ніч заховала, а тільки на ранок стукав до дверей пана ключника пан возний із причетом, аби приналежним правним порядком доручити пані Ганні до власних її рук од пана Йвана Жоравницького грізну цидулу одповідную, де звинувачено пані Ганну, що то вона свого мужа супроти брата наставляє, що на панове Йванове здоровля важить і що за тую кривду і зелживость пан Іван ні на чім іншім, одно на горлі її шукати і мститися буде, і аби пані Жоравницька відала об тім і не презпечалася ні в дому, ні в дорозі, ні в церкві, ні на беседі; аби зорі недосипала, не відаючи, одкіль її злоє спіткаєт. І того ж таки ранку перехожі юртувалися по місті купками, читаючи на голос, а дехто й списуючи собі на пам’ятку, розліплений по всіх усюдах: на дверях ратушу, на замкових брамах, на домах наріжних на ринковій площі – папірець із пашквільною віршею, яка визивно дзвеніла високим, ув іскрах холодного висміху – ні з чиїм іншим не до помішання! – голоском пані Олени: «Хто йдеш мимо, стань годину, прочитай сюю новину!» – зачувши це, спинялися навіть челядині, що несли з базару свіжу рибу. «Чи єсть в Луцьку білоглова, як та пані ключникова?» – ключникова? Се тая Ганна Жоравницька, дочка отця владики? Тихо там, задні, – читайте, паничу, далі! «Хоча й вік подейшлий має, а розпусти не встидає, убирається в форботи, леч не дбає про чесноти», – га-га, що правда, людоньки, то не гріх, куми меї зять у волохів крамарює, то казав, що на сім тижні на триста кіп краму пані городничій післано – самих блаватусів кількадесять аршин! – «Нащо модли їй, офіри? Аби були каваліри! Лиш малжонок їдет з двора – внет тут молодиков чвора! З ними учти і беседи – не вертайся, мужу, теди!» – тепер уже реготалися на все горло і міщани, і шляхта. – «Ой ти мужу необачний! Зроби жоні бенкет смачний: змаж ю лоєм з дхлого хорта, ачей зженеш з шкури чорта. Смаруй києм над статечность, нех забуде про вшетечность». – Що іншого могло б так загодити інстинкти посполу, як не солодке відчуття, наче пиндючну пані Ганну, мов ганчір’яну ляльку, враз обдерто з її пишних строїв і виставлено голою на публíку для пошмарування псячим лоєм? І якось умент пригадалося – і все до цуги збіглося й стулилось докупи, мов костирники разом викинули на стіл кості з рукавів, – що й роду пані ключникова по батькові ледве чи не міщанського, і що статки її немалі не все гонорами здобуті – згадали й за справу Йвана-злотарника, що у володимирськім суді приточалася, і Мариська-лотра, котрій недоростки вслід гукали «Агуш на сідало!», сміялася, показуючи гнилого зуба, що вона, Мариська, дорожча за пані ключникову, бо бере заплату злотом щирим, а не фалшивим, – згадали, що й пана каштеляна, і пана старосту, і пана гродського суддю в різний час гостила пані ключникова, як пана ключника в дому не було: знайшлися, як при кожній оказії, всевідущі челядині, котрі, мовляв, саме під ту пору мимо переходили – і ніби перевернулося на другий бік хистке верцадло опінії, о котру завше так ревно дбала пані Ганна, і її інший, укритий образ, доти ніким на повний зріст не бачений, випорснув на яв – і годі було тому зарадити!

Даремно розсилав пан Олександер слуг по місті, аби здирали потварний пашквілюс, де лиш угледять: передавана з уст в уста, розлетілася, розприскалася пані Олениним непогамовним смішком злостива вірша межи шляхтою по цілому воєводству. Либонь, по раз перший самим хистом своїм – не на доброє його виціливши – звитяжила над своєю ворожицею пані Олена.

Пані Ганна Жоравницька довший час по тому не показувалася на люди – одне, що страшилась-таки помсти пана Йвана, заповідженої в погрозливій цидулі, а друге – що воліла не муляти зайве очей громаді, розохоченій побавитися її впокореним видом. А тим часом пан Олександер, заховавши цидулу на грудях яко corpus delicti, гнав чвалом коня до Варшави, аби стрібувати в його королівської милости на брата свого не більше, не менше, як баніцію – універсал, що вчиняє шляхтича од всіх земель панствових виволанцем, котрому ніде й ні од кого пристановища в краю не випадало шукати, всякий-бо, хто баніту в себе в домі переховав би а чи радою або хіттю став йому в поміч, важив не то маєтністю, а й головою. Пан Олександер мав при дворі достатньо добродійників, аби домогтися свого, – запопавши до рук такий універсал, взяв би він норовливого брата в узду, наче жеребця-арабця: баніція-бо мала, згідно зі Статутом Литовським, кількатижневий термін завішення, впродовж якого гадав пан Олександер домогтися правною дорогою, аби пан Іван з панею Оленою вчинили йому публічно покору й за деспект перепросини – тоді й баніція стратила б чинність, і честь старшого панства Жоравницьких була б урятована. Так болісний змаг однієї жінки за цілість власного «я» потягнув за паси, приводячи в рух, цілу державну машину: королівське право, земське право, гродське судочинство, – і заручником у цій грі, заставною фігуркою в шаховій комбінації опинявся пані Олени муж. Здати його, зостатися жоною баніти – означало для пані Олени здати партію свого життя.

Тож відбувся суд – полюбовний, шляхетський, де по четверо зацних суддів із кожної сторони довго сперечалися, заки виробили обопільно прийнятну формулу перепросин. І зостало теє все, вкупі з приложеним пашквілем, списано в луцькі книги ратушні, завдяки чому й заціліло, – аж доки через три століття, повних войнами, пожарами, перемінами врядів та панств, а меновите наприкінці дев’ятнадцятого віку, один ушнипливий історик не виволік справу Жоравницьких на світ Божий, завдяки чому ще за сто літ узнано було Олену Жоравницьку, з дому Копоть, за першу документально знану вкраїнську поетку Нового часу, – тож партію свою, за остаточним рахунком, вона таки виграла. Тільки не об тім їй гадалося, коли, сповняючи ухвалу суду, стояла горда пані Олена перед велелюдним сеймиком, куди з’їхалася шляхта з цілого воєводства, – пана Йвана було щойно привселюдно відведено до в’язення на вежі відбувати кару впродовж трьох годин, і відводила його, яко позивачка, сама пані ключникова – боляче стиснувши кривдника за руку, мов ціле життя вложивши в той стиск, виступаючи попереду з палаючими лицями й міцно зціпленими вустами, – і коли порівнялась процесія з пані Оленою і зблиснули, кресонули, схрестившись чорними вогнями, погляди двох пань Жоравницьких, і зойкнув хтось із публіки, бо привиділось йому, наче з брязком спахнули в повітрі два стилети, вихоплені з лямованих білопінними форботами рукавів, – то відкрилась пані Олені кипляча гнівом безодня враженої гордині жіноцької, і збагнула вона, що таки кохала її мужа пані Ганна, – і шугонула їй кров у лиця, і високо піднесла вона свою гарну, ґлазетовою кибалкою увінчану голову, сповнена зваги боротися до останку, бо знала, що не відає ні закону, ні покону перегоріла на зненависть жіноцька любов. Може, вона навіть засміялася своїм зимним погордливим сміхом, бо заворушилася, пожвавішавши, й публіка, і хтось масно реготнув, що в темниці й двом не затісно, – і довго, таки задовго потекли хвилини в клепсидрі одна за другою, а все не вертала пані ключникова, яку стражник був зоставив із в’язнем сам на сам, – а вернувшись і положивши ключі од вежі на стіл перед паном старостою, мала на виду – все ще розрум’яненому, що й білля блейвасове не укривало, – вираз такий заласний, аж, здавалось, от-от лакомо обведе кінчиком язика зачервонілі вуста… І тут ото пані Олена, котрій серце стислося в недобрім прочутті, стала, на знак возного, читати із загодя складеної в суді карти, іж написаний през неї пашквілюс, або цидулу, образливую добрій славі її милости пані ключникової, непристойне, з злого умислу своєго против її милости написала, бо ніколи її милість того нічого, што в том пашквілюсі написано, не чинила, одно так ся завжди заховала, як цнотливій панії належить, – втім, пані Олена хутко оговталася бодай настільки, щоб останні слова проказувати з тими виразно глумливими нотками, котрі цілу церемонію учиняли ледве чи не знущальною, і по залі ширилося кепсько притлумлене хихотіння, – а проте чула в серці своєму, що таки завдано їй од ворожиці невидимого удару, була бо мов той корабель під вітрилом, що хоч як зграбно хвилю розтинає, а дно вже має пробите.

І ніколи по тому не оповів їй пан Іван, що приточилося межи ним і панею Ганною тоді, як зосталися вони в штири оці у темниці на вежі. Тільки зайшла в ньому зміна – мов розколина, що день у день ширшала. Став він потроху уникати молодої та красної жони своєї – навіть у спочивальню до неї навідувався рідше й похапки, мов соромлячись або затаївши щось, що небавом зривало його з постелі й поганяло кудись на безбач, – а раз, як заснув пан Іван, знеможений, на білій рученьці пані Олени (знемагався він у любощах дедалі частіше, тоді як вона, навпаки, дедалі рідше), то побачила вона, як уві сні випливають йому сльози з-під повік і сунуться блискучими доріжками долі по лицях. Ціла яркість та палкість його скерувалась тепер на бешкети й наїзди, де герцював мов шалений, на кулі невважаючи, мовби то мухи круг голови йому роїлися, і коня свого знай приспішував у найбільше пекло, і до бранців жорстокість немалу виказував, не раз власноруч побиваючи киями слуг якого сусіди-безщасника, над чиїм маєтком грабунок учиняв, – спорядив собі пан Іван кия з олов’яним тягарцем, на кінці прив’язаним, і шмагав ним люто, з маху тіло до кости протинаючи, начеб пімщався Бог зна за віщо на кому трапиться, і все зухваліші та визивніші робились його безчинства, мов викликав він на себе справдешнє лихо, цілу свою ревність у теє вкладаючи. Дяблом звали його тихцем проміж себе шляхтичі, остерігаючись ненароком зачепити необачним словом, бо не відав пан Іван стриму в гніві й не на однім бенкеті, тяжко зором осоловівши, наливався кров’ю, як гиндик, зачувши щось, що брав собі за образу чести: зривався на рівні, вивертав тесові столи, мов буря дуби з корінням, і насилу вдавалося цілій беседі гуртом ублагати його всадити шаблю назад до піхов. Раз побачивши Йвана Жоравницького в сутичці, небіж князя Корецького – із полудня, з Січі приїжджий голомозий вояка з білястою близною через півголови – сказав твердо, мов не вперше таке споглядав: «Смерти собі сей чоловік напитує», – і коли переказано те пані Олені, то ніби трісла їй у грудях тісна шнурівка, і збагнула вона, що правда сьому і що життя її на іншу сторону обернулось – і довше це од себе укривати було б пониженням її гідности.

Тож за кілька день по тому потяглися хури з книгами й хатнім скарбом пані Олени з Луцька на село, до родового маєтку Жоравницьких, а ще небавом, раннім ранком на зорі, вирушила вслід закритим ридваном і сама мостива пані, низько ослонивши лице каптуром венацького плаща, аби ніхто в місті її не побачив. Ніхто й не побачив – звідтоді більше ніколи.

А пан Іван весь до останку посвятився війні – не з ким, як із самим секретарем його королівської милости, аж урешті, наскочивши вночі на його маєток, виволік бідаку в самій кошулі з постелі, казав прив’язати до двох нахилених гілляк і пустити – а замок вогнем ісплюндрував. У висліді чого було шляхтича Йвана Жоравницького забито в ланци й відвезено до Варшави, де вліті року Божого 1589-го постав він пред королівським судом і – яко забойца, ґвалтовник і розливца крови – зостав на горло скараний. Бо хто шукає – той знайде, і в які двері хто стукає – ті йому врешті, по великих зусиллях приложених, і отворені будуть.

Пані ж Олена так і звікувала свій вік у родовім маєтку, всіх перетривавши, – ув’язнена, як колись-то пан Іван у вежі, в безвихідній гордині своїй, палила ночами до зорі свічу над книгами, самотуж шукаючи в них вияснення, а чи й розгрішення своєму життю. Може, і знайшла, хтозна, – тільки, вже по її смерті, з якимось черговим татарським або турецьким наскоком, пішло гніздо Жоравницьких із димом, і білі книги, і чорні книги (якщо такі й справді були там) – усе, усе обернулось на попіл.

Липень 1993 р.

Я, Мілена

Соломії Павличко

Зовні все було начебто гаразд. Тобто, все і справді було гаразд – так запевняла себе Мілена, кваплячись темними зимовими вечорами з телестудії додому (обличчя все ще малорухоме під незнятим гримом, і слабкий, на гадку про мужа – а я тут жду, жду, – усміх ніжности, що самовільно віддимав губи поцілунковою трубочкою, – ах ти, котуся моя, – пробивався крізь грим, мов крізь оті понамерзляні коржі на асфальті, на які потемки ввесь час треба вважати – навіть якщо їх там нема). Сторожко дрібцяючи по невидимих ковзанках, вона наближалася до будинку і, перш ніж звернути у двір, заходила часом під каштани, що відділяли будинок від вулиці, – задерши голову, відшукати поглядом свої вікна й по тому, котре з них освітлене, дізнатися, щó зараз, не підозрюючи про радість її наближення, робить лапчик (мурчик, хвостик-пухтик). Найчастіше світилося в спальні – розмитою синцюватою плямою знизу на портьєрах: пухтик дивився телевізор. Як він звичайно жартував – нарощував хвостика: перед екраном у нього чомусь починалась ерекція. І ще він казав, що видивляє Мілюнчика.

Все було гаразд, поки Мілена працювала в службі новин – двічі на день з’являлася перед камерою з увімкненим ув очах вологим сяйвом «о-яка-радість-знову-вас-бачити» (бо глядачів треба любити, як знай повторював режисер, і Мілена це вміла – вона й зі знайомими це часом уміла, якщо тільки не дуже бувала втомлена) – і читала не-нею-заготовлений текст, що його зрідка підправляла, коли не словами, то вже голосом – безпремінно: в цьому Мілена була неперевершена, а якщо зовсім чесно, то геніальна, і кожен, хто її чув і пам’ятає на екрані, це потвердив би, так що нічого я не вигадую. Таким голосом, як у Мілени, можна було звечора скидати уряди й парламенти, а вранці ласкаво повертати їх на робочі місця, і то без жодного спротиву виборців: він, голос, мінився, ряхтів, вигравав, нагусав і через край переливався всіма можливими кольорами й відтінками, від тепло-шоколадного грудного інтиму до металічного, з притиском на «с», зміїного посвисту (якщо змії свистять не лише в казках і якщо правда, що, зачувши той звук, людина мусить померти), і навіть кілька в ньому було таких відтінків, про які доти ніхто не знав, що вони можливі, наприклад, озонна свіжість росяного бузку – на початок ранкових новин (о сьомій тридцять), або цинамонова іронічна пряність (гама іронічних тонів була в Мілени особливо рясною), або добротлива підсмаленість хлібної скоринки – то вже виключно для урядових повідомлень, і якщо хто вважає все, що я оце кажу, метафорою, то хай сам спробує, день потренувавшись, вимовити «президент Кучма сьогодні зустрівся з прем’єр-міністром» так, щоб це пролунало сердечно і навіть повіяло хатнім теплом, а відтак напевно втямить, чому Мілени, жінки навзагал беззахисної, як горобець, у принципі побоювалися і колеґи, і начальство, і хоч вона ніколи не сваволила й завжди розфарбовувала новини саме тими кольорами, яких від неї сподівалися (Мілена всюди була відмінницею – і в школі, і в університеті), але солодко-болюче багатство її голосу вперто тислося назверх, випромінюючи їй на личку ледве вловні, примхливо-потайні мімічні гримаски, котрі, звісно, робили її особливо принадною, однак не завше гóдилися з читаним текстом, так що комусь, наприклад, могло спросоння привидітися, буцімто вона заміряється нишком форкнути смішком у геть-то невідповідному місці, чого вона аж ніяк не замірялася робити насправді, або ще щось такого, дурного зовсім, – одне слово, Мілени побоювалися, і навіть вважали за добру журналістку, тож якось десь в обшитих дубом кабінетах хтось узяв та й надумався дати їй власну програму. Отут воно все й почалося.

Взагалі-то деякі підозрілі симптоми з’являлися й давніше, за часів служби новин. Позаяк служба правилася на тридцять котромусь каналі, то лапчик (мурчик, котульчик, хвостик-пухтик) власноручно прибив за вікном спеціально придбану (сорок п’ять доларів без установки) антену, щоб вечорами дивитися на свого Мілюнчика, бо загальна антена в будинку ловила тільки три перші канали, а Мілюнчика не ловила. Відтоді в телевізорі з’явилося багато всіляких «картинок», як їх називав Міленин чоловік-фотокор (на візитках він писався пишніше – «фотохудожник»), що став тепер вечорами зачинятися в спальні, мовби у фотолабораторії, тільки світло там було не червонясте, а – коли дивитися з вулиці – мертвотно-синцювате, – і перебирав кнопки пульту управління, від каналу до каналу, ніби директор банку, викликаючи по селектору підлеглих, а коли Мілена зазирала до спальні спитати, що готувати на вечерю, показував їй у півтьмі з ліжка забарвлені телевідсвітом зуби. Нерідко після цього вони починали кохатися (телевізора у вирішальну хвилину Мілена вимикала). Потім чоловік ішов до ванни, а Мілена лежала горілиць і подивовано дослухалася, як помаленьку сунеться круг неї в просторі густа, мов карамельна, тяглість її життя.

Отак увійшовши раз із морозу, і просто з коридору до спальні, Мілена, заким ще вгледіла освітлені зуби, почула собі назустріч із телеекрана гулкий, як у бубон, чоловічий баритон: «Добрий вечір, люба», – ішов, з’ясувалося, якийсь шпетно дубльований бразильський серіал, і вони тоді з мужем добряче попосміялися з несподіванки. Невдовзі подібне повторилося з Мілениною матір’ю, коли та з’явилася з недільним візитом, – безтолкове, поштовхами шпортання по кухні двох жінок, що наче виконували якийсь абсурдистський аритмічний танок із каструлями, і така ж безтолкова, стрибкувата розмова, вся у хвостах перебивок і обірваних, та так і не підібраних речень, змучували чоловіка досить хутко, він утікав до спальні й занишкав там перед телевізором до кінця візиту, тож цим разом добросерда теща, шукаючи за ним, аби напутити (їй саме спало на гадку) на правильний шлях гострення кухонних ножів (об сходинку в під’їзді), подалася й собі туди, і, щойно попхнула двері, з розрідженого акваріумно-пливучими спалахами смерку на неї зненацька залящало істеричним екранним фальцетом: «Забирайтеся звідси! Геть, кажу вам, чуєте?» Про ножі теща з місця забула (потім пригадала дорогою додому й зателефонувала з трамвайної зупинки, коли дочка із зятем саме вимкнули телевізора, бо хвостик, ознаймив його носій, уже досить наростився). І чи не другого ж таки дня Мілена, засмучена довгою затримкою місячки, натисла в спальні на першу-ліпшу кнопку на пульті – відволіктися увагою, – а з екрана блазенськи заквакало до неї якесь несамовито розв’язне мультикове жабеня: «Не плач, маленька, я тобі краще пі-і-ісеньку заспіваю», – і полилася бравурна мелодійка, а десь за годину по тому Мілена потекла. Отоді вона вперше й запідозрила недобре: в телевізорі хтось оселився.

Тоді вона ще не знала, хто саме, та й потім їй тільки здавалося, ніби дізналась, бо, кажу ж, усе це було ще в епоху служби новин, до того, як Мілена почала власну програму, що так скоро зробилася надзвичайно рейтинґовою. Якщо хто забув, то нагадаю: Мілена розмовляла з покинутими жінками. Серед них були старі й молоді, гарні й погані, розумні й не дуже (зовсім дурних Мілена відбраковувала): фарбована перекисом блондинка-перекладачка – товсті ноги, коротка спідниця, світлі очі пластмасової ляльки, – розповідала, скільки мужчин її зараз навперебій домагаються, а кандидатка хімічних наук із профілем, який можна було б назвати ахматовським, якби вона вміла його носити, аґресивно наполягала, що якраз тепер вона зовсім щаслива, і тільки в одному моменті зненацька засльозилася зором, витягаючи з сумки хусточку, вмовкла, сьорбнула носом і забгала її назад, – ті кадри Мілена зоставила, не стала вирізати (також і в невиразній надії розжалобити екс-мужа хімічки, в разі якби той дивився передачу). Починала Мілена з товаришок своїх товаришок – себто їхніх однокласниць-однокурсниць, перукарок-косметичок, колежанок по садку, куди ходять діти, і мало ще за яких оказій жінки запускаються в бабські звіряння, – а далі вже, коли програма набрала розголосу, героїні й самі посунули гурмою, лиш відбирай, і Мілена знай чудувалася, – спершу щиро, а відтак тупо-заведено, в розмовах здебільшого, – яку, виявляється, невситиму хіть публічности несе в собі людське горе, і чи не тому ми всі так боїмося смерти, що нею то вже точно ні з ким не поділишся? Була горда з того, що допомагає всім тим жінкам перекраяти й перешити (ну принаймні перефастриґувати…) власне горе на такий фасон, коли його вже можна носити, деколи навіть і чепурненько: це їй трапилося в одній із перших передач, яка принесла потім цілу хуру листів, – страшно славна жіночка, ледь припорошена сивиною чорнявка, мати двох хлопчиків і сама на хлопчика схожа, стрижечка мало не бобриком, і сорочка, либонь, чи не зі старшого, бібліотекарка, тобто грошей катма, зате почуття гумору одуренне, і якось так вона спокійненько-розважливо, щось невидиме весь час на колінах розправляючи, правила про те, як відтепер буде виховувати своїх хлопців, щоб вони не виросли схожими на батька, що оператори за камерами трусились зо сміху, і виглядало, й справді той батько – казьол казлом, коли такої жінки не вмів оцінити: нівроку, зарадненька! Правда, не завжди так усе вдало виходило, бувало й навпаки, і то геть негадано, – Мілена потім дві ночі поспіль не могла заснути, пила воду, корвалол і валер’янку, дізнавшись, що одну з її героїнь забрала швидка, бо кобіта назавтра по ефірі взяла та й повідкручувала в квартирі газові крани, всі вони тоді переполошилися, режисер навіть бігав консультуватися стосовно можливої довідки від психіатра в-разі-якби-що, бо те, що баба невропатка, знати було з першого погляду, і горішня губа в неї сіпалася з правого боку, камера такі штуки, як під мікроскопом, на яв виводить, не втаїш, тут Мілена, діло ясне, прокололася з вибором, але – Богу дякувати, пронесло-перемеженилось, прокашлялось тамте убоїсько, ’кий-би-чорт-її-не-кинув, і якого б ото милого, відпирхувався димом режисер, пертися на екран, коли, видно, до дзеркала без наркозу підійти не можеш, ех, бабота! – на цей милостивий вирок Мілена потай утішилася, що винуватять таки не її, й зараз же засоромилася того почуття, і соромилася ще цілий день, доки не розсмокталось: Мілена загалом була жінка совісна, щó б там хто не казав, та й кому зрештою знати, як не мені? Отож-бо.

Отака була в Мілени програма, і робила вона її, повторюсь, на совість – це значить, твердо пам’ятаючи, як в університеті вчили, що журналіст має показувати не себе, а свого героя, і милуватися, коли вже так дуже настерло, теж не собою, а ним, – та її й справді щиро цікавили всі ті жінки, і зазирнути в прірву через край огорожі – мовляв, а що було б, якби вона сама опинилася в їхньому становищі, якби її котусик одного дня взяв і подався кудись від неї назовсім, чого не те що уявити, а й помислити собі було якось неприродно-глупо, десь як коли б від тебе зненацька відокремилися й самостійно заманджали вдаль вулицею ноги, а ти зосталася сидіти безногим задом на хіднику, але все-таки, от щó тоді, яка б вона тоді була і як чулася? – подумки наміряти таке на себе було до запаморочення бентежно й жаско (як у дитинстві, коли слухаєш про розбійників, сховавшись під ковдрою, або в жорстоких еротичних фантазіях, коли мариться, як тебе ґвалтує взвод солдатів), і Міленині зіниці загіпнотизовано розширялися в кадрі, що, як запевняють фізіологи, і є головною запорукою привабливости, при чому своїм осяйним голосом вона ворожила в діапазоні від заспокійливої чулости сестри милосердя (розкажіть, прошу, нашим глядачам і особливо глядачкам…) до гнівної низької хрипки солідарної сестри-войовниці (і ви все це стільки років терпіли?!), хоч не обходилося часами й без скрадливого, воркотливого улещання спокусниці – коли кобітка нагло замикалась, і далі ні руш, жодних тобі секретів, і розколюй її, як сама знаєш, – ба навіть, траплялося, проскакував у Мілени такий ото заласний, утробний смішок заохоти, непристойний сливе, наче в любовній грі, коротенький і дражливий, мовляв, атож, дорогенька, атож, і я там була, ну-ну, а далі ж що? – так зазвичай видобувалися з героїнь найапетитніші постільні кавалки, після яких повінь листів і дзвінків піднімалася до життєво небезпечного рівня, і хоч за такі штуки, наколи доводилося до них удаватись, Мілена не дуже-то була собі приємна, але нечистий осад із верхом компенсувався всіма воднораз засвіченими лампами професійного тріумфу: от як у мене вийшло! – де і щасливий піт між лопаток, і захоплено-заздрі погляди колеґ – ну, ти, дєвушка, й ас! – і оте прибутне відчуття власної сили, в якому й був головний кайф – як у гімнаста від абсолютної влади над власним тілом: і так, і отако – можу всіляко. Коли випадало дивитись програму з чоловіком удома, то в отих найбільш драстичних місцях Мілена, вп’ята в екран блискучими очима, незрячо, до побіління стискала мужеві руку – ось, ось тут, зараз буде повний атас, слухай! – і нервово, збуджено хихотіла на кожне вдале слівце, що падало з екрана, – він і собі підчмихував, радий і гордий її успіхом: їхні фахові амбіції не перетиналися, і якраз Мілени він ніколи не знімав – хіба задовго перед одруженням, у залицяльну ще пору, та й то більше задля зачіпки, бо в статиці Мілена сильно програвала: голос, міміка, ряхтіння живого срібла – оце була її стихія, а ні в якому разі не закляклий «патрет», і лапчик волів милуватися нею живою – втім, він і «патретами» теж милувався, і взагалі вважав Мілену красунею, що було, звичайно, перебільшенням, хоча й крім нього траплялися, хто так думав, надто як Мілена перейшла на авторську програму і ніщо, здавалось, не віщувало біди.

Тепер вони збиралися купити й встановити на балконі супутникову тарілку – це обійшлося б доларів у триста, але було того варте, бо Мілена сумлінно дивилася авторські програми майже всіх колеґ, проте українське телебачення її, певна річ, не могло задовольнити, та й російське було незгурт ліпше, на три чверті поздиране з американських зразків, а Мілена була патріотка і всюди казала, що Україна має йти власним шляхом. Взагалі-то й ще один телевізор здалося б купити, бо чоловік, звісно, радніше дивився «картинки», а картинок, ясна річ, більше в кінах, зміст яких він сквапненько, двома-трьома реченнями – хто є хто, хто з ким проти кого, – набурмотував Мілені у вухо, до того місця, на якому вона приходила й мостилася йому під бік, – пантруючи очима екран, натягував на неї ковдру, помацки підтикав, підгрібав до себе, лоскотав щоку губами й бубонів – оцей-о, блондин, був викрадений інопланетянами, тепер повернувся, – а чому повернувся? – неуважно перепитувала притулена Мілена, уже втуплена в тому ж напрямі, і так вони, ще трохи пововтузившись, занишкали, витягнені поруч, очима в екрані, і третім у кімнаті й квартирі був отой Панасонік, так що з плином часу Мілені стало здаватися якимсь навіть ніяковим і чудним трохи – ну як ото купувати другого телевізора, це все’дно якби розміняти ліжко чи квартиру? Зрештою, розумні люди завжди можуть знайти компромісний варіант, правда ж, котуню? – казала Мілена (що мало означати: котуньо дивитиметься разом із нею те, що цікавить її, а решту часу вільний собі бавитися картинками, як сам схоче), на що розумний котуньо весело, по-військовому відгукувавсь: атож! – і так само весело й дзвінко цмокав розумного Мілюнчика: компроміс торжествував. Але Мілена й сама пізно ввечері бувала не від того, аби подивитися на щось розважальніше й таким чином відтягтися зрештою якось від тої багатоликої й багатосерійної бабської недолі, з котрою тепер жила мало не цілий свідомий час.

Взагалі, дивна була та недоля – підгримована, вичепурена й кокетерійна (декотрі так вимушено-розв’язно бадьорилися перед камерою, аж незручно за них робилося, – тоді Мілена рішуче гукала до операторів: «Стоп!» – і стишеним голосом хвилин п’ять-десять розбалакувала надмір загонисту молодицю до сяк-так нормального стану), – а проте, от же ж що цікаво, кожна таки по-справжньому страждала, щиро й непідробно, і Мілена попервах навіть була думала, що ображені жінки йдуть на таку зйомку головно в таємній надії повернути свого колишнього чи бодай йому відомстити, були-бо такі, що питалися в Мілени – а чи можна звернутися просто до нього, і тоді з екрана вельми зворушливо лунало в мільйонах вечірніх квартир: «Саша, єслі ти мєня січас відіш, знай, што я всьо простіла і желаю тібє щастья», – тут Мілені й самій терпло в горлі: вона просто фізично відчувала в цю мить, як шириться в позаефірному просторі – крещендо, крещендо – хоровий (хоральний), шемраючий схлип жіночої половини нації і як прибуває-пухне темна хвиля народного гніву супроти незнайомого Саші: «Падлєц», – шепочуть мільйони вуст, мільйони носів сякаються, і на частку секунди заклякає країна в оргазмі людського співчуття, – і все це вчинила вона, Мілена: обтявши при монтажі решту промови, бо сама промовиця на цім прегарнім зачині ніяк не здужала спинитися, її на очах заносило, як авто на ковзкій дорозі, й нездоланно тягло в кювет – ти, канєшна, очень міня абідєл, і я до сіх пор нє панімаю, как можно било так жестоко поступіть, па-хамскі саєршенна, ето после всіво, што у нас било і што я для тібя здєлала, – все швидше й швидше викидаючи із себе вже, видно, завчені напам’ять фрази, закипаючи, клекочучи й мало що не спінюючись од застояної люті, хижі вогники в зорі, волосся на голові, здається, от-от рвоне сторч, як у злітаючої відьми, – словом, остаточний ефект прямо супротивний початковому. Міленина влада була подавати тих жінок такими, якими їх бачила вона сама (кращими, звичайно ж, кращими!), і коли її одностайно обрали «програмою місяця» і в своєму власному інтерв’ю вона сказала (всім нап’яттям уваги пильнуючи, аби це, боронь Боже, не пролунало поблажливо), що своїм героїням вона і подружка, і психіатр, і гінеколог, то це, звісно, була щира правда, якої жодна з них не потрапила б опротестувати, проте, неясно відчувала Мілена, не ціла правда: щось іще зосталось невисловленим, якийсь вельми важливий компонент, може, навіть рушійний, як закваска в тісті. Отож подібне, либонь, діялось і з ними – навіть коли їх гнав у студію єдиний усепожираючий помисел ще щось докрикнути екс-благовірному навздогін, однаково десь насподі в кожної ворушився нефоремною темною плямою куди незбагненніший потяг: вони летіли на саме світло екрана – як ото паркими липневими ночами на дачі, на веранді, нетлі – на люмінесцентну синяву старенького чорно-білого «Славутича», так що зблизька в’яв чути було сухе потріскування – чи то електричних розрядів, чи шкварених крилець; може, марилось їм (жінкам, а не нетлям, хоча хто напевно знає, що собі думає нетля?), нібито перехід у той заекранний простір мав повернути їм душу, яку забирав од них мужчина, і повернути не такою, як була, а цілком оновленою, неосяжно-багатою, омитою сяєвом слави й недосяжно вознесеною в височіні над їхнім дотеперішнім життям, злитою назавше з фантастичним барвним мерехтінням усіх телевізорних картинок нараз, так що і Санта-Барбара, і Даллас, і денверська династія, і білосніжні вілли на берегах тропічних морів, – усе це зробиться їхнім власним, таким, що відбувалося з ними, скоро вони теж були там, потойбіч екрана, і щоденне їхнє існування сповниться особливого, вже мовби аж божистого значення? Мілена й по собі знала, де б їй не знати, цю магію екрана – заворожливу дію власного – першої миті як стій невпізнанного! – обличчя в кадрі, стокротно помноженого само на себе в усіх своїх щонайнезриміших порухах, і як воно обволікає тебе, прикуту до місця, якимсь лоскотним теплом, наче ванна з шумовинням, і ти м’якнеш, розростаєшся й ширишся, підтоплена струмуючою з екрана снагою, зненацька настільки більша за себе, що ладна на хвильку ввірувати у власну всемогутність, – підживка, казав Міленин чоловік, нічого дивного, візьми оно прочитай про лептонні поля (він витинав статті з популярних журналів і складав ув окрему папку), а чому, думаєш, ескімоси ще на початку століття розбивали етнографам фотоапарати і втікали від них, як від злого духа? – Фотоапарат, то що іншого, – відмахувалась усе ще розпашіла, з блиском ув очах Мілена, відчуваючи, що на кінці цього, послідовно проведеного, порівняння вона опинилась би в етнографах, а її героїні – в ескімосах, а таке їй ніяк не могло сподобатись, тож чоловік мовчки й згідно перемикав на інший – ретро – канал (тим більше, що на Мілениному вже йшла прикінцева реклама), і телевізор вицілював на них характерний примружений погляд радянського чекіста і, як і пристало чекістові, з батьківською теплотою в голосі промовляв: «Вот, ґляжу я на вас – харошиє ви рєбята, єй-Боґу!»

До цього вони обоє якось непомітно звикли – що телевізор помалу-малу зробився дієвим співучасником усіх їхніх балачок, ба навіть незрідка дорадником і суддею, і вже не вибухали сміхом, коли, приміром, під час суперечки, в котрій Мілена, роздратована нестак чоловіковими марними ревнощами, як тим, що от же ж, і вдома не дають розслабитись, вигукувала (все-таки підлещена), – мовляв, на фіґа він їй здався, той італієць, якому, на думку чоловіка, вона цілий вечір робила очка на фуршеті, ще тільки італійця їй і бракувало, тут і без того ледве ноги б до ліжка дотягти, – саме в цю хвилину в телевізорі (тепер майже завжди в них увімкненому) виникав ошатний, поставний добродій і розважливо казав: «Любий мій, сьогодні більшість італійських мужчин – гомосексуалісти, так що на цьому все одно не заробиш», – по чім спірка вичахала, й вони починали цілуватися (інколи бічним зором завваживши, що на екрані роблять те саме, тільки вже лежачи). В більшості своїх завваг телевізор виявляв себе помітно цинічнішим за них обох – він преспокійно, як про щось самозрозуміле, пасталакав уголос про речі, до яких кожне зосібна призналося б перед другим хіба в нападі самоїдства, й це було вельми оздоровчо, вважали обоє, бо, зачувши таке з екрана, не потребуєш більше нітитися й прикидатися. Мілена, наприклад, сама не завважила б, а як і завважила б, то нескоро, що чоловіка, хоч він і слухає покивуючи й терпляче, починають томити її регулярні нарікання на директора студії, – той не те щоб придирався, бо не мав у дійсності до чого придертися, але був чи не єдиним, хто ні разу не виказав Мілені одвертого захвату, та бодай би й схвалення, чим нашу відмінницю Мілену вельми знесмілював, просто, сказати б, стриножував, аж вона стала підозрювати за такою демонстративною, як вважала, зневагою закулісну інтриґу, підкоп, чийсь таємний замір одібрати в неї програму, тоді як мурчик, навпаки, висловлював припущення, що директор просто смалить до Мілени халявки і обрав такий-от спосіб тримати її в постійному нап’ятті, і так між них ця тема й мусувалася тупо на тій самій точці, і мусувалася б, може, доки мурчик не знавіснів би, але одного вечора замість нього визвіривсь телевізор, щойно Мілена з порога завела за директора – підвіз оце мене додому, і щó ти думаєш – хоч би слово за вчорашню передачу, хоч би півсловечка, ні, я так більше працювати не можу, – «То розстебни йому штани й зроби міньєт», – холодно порадила з телевізора зразу двома мовами, французькою й українською, страшенно вульгарна, також і з виду, шльондра, і, ошелешена ледь не до сліз, від того часу на тему директора Мілена заткалася – та якось їй і справді попустило. Телевізор до того ж мовби переймав на ходу, скорочував і спрямляв їхні думки, інколи ще до того, як вони самі похоплювались їх додумати чи з’ясувати собі свої правдиві бажання: «Ходімо в койку?» – питав чоловік, беручи її в обійми й сповзаючи долонями по спині до сідниць, – Мілена легенько пручалася: «В мене текст заставки на завтра не готовий», – «Ге-ех, мілая моя! – розв’язно втручався телевізор – бувалим бабиськом із російської глибинки, – чєм мужика-то удєржіш, коль давать не станєш?» – а що, може, й правда, подумала збентежена Мілена (трохи, проте, ображена таким брутальним формулюванням, і за лапчика також, та чи ж хлоп – щур який, прости Господи, щоб йому ні на чім більше не залежало?), але хто їх узагалі-то розбере, мужчин, скільки з ними не жий, ніколи не знаєш напевно, – і так вона додумувала цю думку вже розпластаною на спині, із зігнутими в колінах ногами, він вдаряв у ній тяжко, неритмічно якось, і нічого в неї не виходило, аж врешті, розплющивши очі, побачила й охнула: склеплений із нею долішньою, рухомою половиною тулуба, він, спершись на руки, підтримував горішню так, щоб поверх бильця ліжка бачити екран, чиї кольорові сполохи перебігали йому по лицю, наче в дискотеці, й очі мав всаджені туди з якимсь чудним, осклілим виразом, над верхньою губою фіолетово іскрився піт, щó, що таке, хотіла скрикнути Мілена, придавлена, мовби враз утроє згори обрушеним тягарем його тіла, цим нищівним, як асфальтовий коток, приниженням, тим нищівнішим, що нежданим, – ти зараз із ким?.. І тут він застогнав і спустився, обм’як, зарившись обличчям у неї – тепер уже безперечно в неї: приголомшена, зі змішаним почуттям спустошеної окрадености, жалю й докору, вона провела йому по спині тремтячою рукою, ніби намагалася отак полапки поставити назад на місце реальність свого життя, що оце перед хвилею була посунула кудись на безвість, – з ким ти був, спитала тихенько, щоб не питати: що там показували? – бо то було б уже прямою претензією, трохи не сваркою, а вона чекала на витлумачення, замирення й перепросини, – проте він не зрозумів питання, зчудовано підніс на неї радісно-змокрілу, всіма кольорами сяючу мордусю: як то, з ким? ти що, Мілюсь? з тобою, а то з ким же, дівчино?..

Мілена постаралася цей випадок забути, витіснити, думаючи – може, й справді воно їй привиділось, як ото директорські інтриґи; зрештою, зараз по тому вона, перевернувшись на живіт, стала дивитися вкупі з ним на дуже приємний «дюдік» з багатьма жіночими трупами, і коли він потрюхикав на кухню, як звичайно по коханню, чогось погризти, а потім прийшов і щось у неї питався, вона відмуркувалась, не слухаючи, навіть двічі відбрикнулась, як надто вже допоминався: не заважай! – тож вкінці й сама не могла б, якби її, наприклад, поставлено перед судом, із стовідсотковою певністю посвідчити, щó було в ліжку, а щó в телевізорі. Таке взагалі-то траплялося з ними частенько, адже телевізор не лише втручався в їхні життя, а й жив своїм власним, і то непорівнянно буйнішим, святковішим, рівномірно яскравим і насиченим на всіх п’ятнадцяти каналах воднораз, тоді як із них двох кожне мало хіба по три-чотири (робота, батьки, друзі), і лиш один спільний, і всі, звісно, працювали куди млявіше й марудніше – з перебоями, темними провалами, пливучими смугами невідь-звідки вигульклих непотрібних настроїв та накладками сторонніх зображень, до того ж у телевізора, не те що в них, усе завжди було в порядку і він перебував у незмінно бадьорому гуморі: кожна його історія, хай би яка моторошна й кривава, обов’язково діставала логічний розв’язок, він ніколи нічого не кидав насередині в малодухій надії, що якось воно само втрясеться, не лишав по собі взагалі жодних завішених хвостів (недоз’ясованих стосунків, незреваншованих житейських поразок, амбіцій несправджених, мерців непохованих, та мало ще чим на віку обростаєш!) – всьому чисто встигав дати лад, порозставляти акценти, повтуляти, де треба, титри з субтитрами, аж любо глянути, так що нічого в тім не було дивного, що коли, наприклад, Міленин чоловік продавав якому багатому журналові увесь відзнятий матеріал гамузом, ще в плівках, а ті гади потім починали навсібіч торгувати його знімками, і в гадці не маючи хоч копійку йому перекинути, і він, наче хлопчик надусаний, упарканадцяте доповідав Мілені, як сьогодні знову бачив своє фото отам і отам, то й повторити йому сесю доповідь доводилося теж, либонь, разів парканадцять, заки Мілена насилу одводила непритомний зір од екрана (на якому американський газетяр-симпатяга саме вирішував подати в суд на боса-ошуканця), завваживши, нарешті, що чоловік із телевізором звучать якось немов незграйно, і навіть ледве чи не суперечать одне одному, й перепитувала: «Що-що?» Далі між ними міг відбуватися такий, наприклад, діалог:

Чоловік: Я кажу, що вони мене нажухали, от що!

Мілена: То чому ти не подаси в суд?

Чоловік: Який суд, ти смієшся? За яким правом? Вони ж мені ті бабки звиш контракту заплатили – кинули кістку, а тепер собі гребуть, скільки хочуть! (Мілена зизує оком на телевізор.) Якби я заробляв за контрактом, ми з тобою давно вже під гастрономом пляшки б збирали – з нашими податками!

Телевізор (по-англійськи й по-українськи): Нема безвихідних ситуацій, хлопче. Зберемо профспілку, дамо матеріал в усі газети – ми навчимо цих тварюк шанувати закон!

Чоловік (стеряно): Яку профспілку? Які газети? Який закон?

Мілена (стенає плечима й повертається до екрана).

І тому знову ж таки, не диво, що жодне з них не помітило, – а коли помітила Мілена, було вже пізно, – того, що відчула першою, – а також, як виявилось, і останньою, – Міленина мати – тільки, своїм звичаєм, потлумачила так, як їй хотілося, хотілося ж їй, все ніяк не годній втямити, що трійко в хаті – то як-не-як повний комплект, – розуміється, онучати, тож якось, на ранок по передачі, вона потелефонувала й спитала з дівоцькою щасливою затривоженістю в голосі: «Мілечко, доцю, я на тебе тут учора дивилась-дивилась – ти часом не вагітна?» – «Ні, – здивувалась Мілена, – з чого ти взяла?» – «А поправилась ти немов: така заживненька сиділа, і лице якесь обдемкувате б то, чи що», – з переляку Мілена вдруге за день зважилася у ванній, на домашній долівчаній вазі (процедура, яку проробляла щоранку), ще й подумала, чи та, бува, не зламалася, бо вага її, звісно ж, була стабільною, – як і вчора, й позавчора, і торік, і позаторік, та й, врешті, якби вона справді набрала трохи тіла, хто б їй першим вказав, як не лапчик? Про всяк випадок Мілена поклала дочекатися лапчика (до полудня він пропадав у себе в лабораторії, а пополудні йшла з дому Мілена, тож вони здебільше розминалися аж до вечора), а в міжчасі ринулася переглядати відеозапис учорашньої передачі – з дуже виграшною під кожним оглядом відзіґорною фінансисткою-економісткою перчистої брюнетисто-іспанистої вроди, що розповідала, як вона після розлучення трахається (настійно трималася цього слова) виключно з молодшими за себе мужчинами і як це позитивно впливає на її самопочуття, – тільки цим разом усепереможну свою фінансистку, щойно та з’являлася в кадрі, Мілена роздратовано переганяла вперед, жадібно виловлюючи єдино себе саму, особливо крупні плани: може, бевзь оператор щось напартачив? (Мілена знала, що в три чверті профілю обличчя в неї здається ширшим, по-бабськи скругленим, і перед камерою про це звичайно не забувала). Одначе все нібито було як завжди – і все-таки не так: екранна Мілена, дарма що ні обдемкувата, ні, хай Бог милує, заживненька, чимось невловним усе-таки відрізнялася – немов погрубшала кістками, і форми, підкреслені задомашньою позою – рука на спинці крісла, ногою-за-ногу назверх вивернутий клуб, щільно обтягнений спідницею, – дружно затяжіли до якоїсь ґротескової, тулуз-лотреківської монументальности, що її в тендітної Мілени зроду й заводу не було, якоїсь такої розв’язно-дражливої, по-своєму, може, й спокусливої, але тільки на дуже вже плебейський смак, – втім, ще гірше було з обличчям, яке змовницьки перемикало вирази в унісон навіть і не говореному, а радше недоговореному невгамовною фінансисткою, що з професійного погляду було вже, розуміється, суперпілотаж, оскільки розпалювало глядацьку уяву в потрібному напрямі (з чим себе схвильовано-засоромлена перед-екранна Мілена таки не могла не повіншувати), але при тім так-то вже неприкрито демонструвало в деяких моментах ну сливе ж неподобне задоволення – сито розпливаючися в напівусміхові, от-от, схоже, ладне засоловіти зором (що хіба тільки зациклена на своїй ідеї Міленина мама й могла взяти за подаленілий «блукаючий» погляд вагітної!), аж справді немов надимаючись, – чи то од себе пушачись, чи од втіхи за справний перебіг розмови, чи, чого доброго, од ласування вкупі з фінансисткою м’язистим торсом її молодого охоронця-шофера-масажиста?.. В усьому цьому колихалося щось темне й нечисте, просоченим намулом затруювало той енергійний підігрів, котрим зазвичай наливалась Мілена, споглядаючи себе на екрані, – гойдливий, мов стегнами вихляючий, голос, збуджений хрипкуватий смішок, лоскітлива порочність, та що ж це зробилося з її голосом, звідки ця впоєна в нього, затамована, як несвіжий подих, вульгарність? «Бандерша», – зненацька різко, мов долонею ляснула, сказала в кімнаті перед-екранна Мілена, вмент протверезівши, мов водою облита, на так відновлений звук власного голосу, і на цей самий звук екранна Мілена повільно повернула до неї оту соромітно красиву, п’яно підпашілу од суфітів і ламп нахабну морду з націловано-припухлим розкроєм багряних губ і зверхньо, ба навіть трохи чи не тріумфально підморгнула, ніби реготнула, оскалом бликнувши: мовляв, еге ж, а ти як думала?..

Перед-екранна Мілена, часто дихаючи й навіщось тримаючи себе однією рукою за пульс, другою зробила «stop», а тоді «rewіnd». Цим разом Мілена екранна, повертаючись до неї анфас, показала їй язика, що між тих темно-лиснючих губів виглядав якось уже зовсім відворотно – блідий, мов голий, ще й кінчиком ворушив. Перед-екранна натисла на паузу, щоб захопити паскудницю зі звішеним язиком: хай би так посиділа! – але не втрапила: кадр проскочив, і, нагло спинена, екранна Мілена заклякла зі здивовано виряченими очима розпусної лялі, що вдає ображену цноту, – навіть губенятка наставила на «сюсю», мов зібралася вимовляти: недобрий котик, зробив боляче своєму Мілюнчику!.. Ах, та ти дражнишся з мене! – засичала вжалена до живого перед-екранна Мілена, вкриваючись слизьким холодом, як лускою, – так я ж-ж-ш-ш тобі зараз покажу!.. – вона затокотіла кнопками майже в ритмі власного прискореного серцебиття, змушуючи екранну Мілену то навпереміну оживати й завмирати, то біснувато кривлятись і сіпатись у веселенькій маріонетковій трясці, то сомнамбулічно розвертатись рапідом, насилу підносячи руку, мов під тиском ста атмосфер, але все воно ні на що не здалося – та нічим більше себе не виказувала, перетворившись на звичайнісіньке, невідь-пощо катоване, екранне зображення, так що спливло бозна-скільки часу, перш ніж Мілена перед-екранна, ладна вже й припинити своє шизофренічне заняття (тобто погодитися з тамтою лярвою, ніби їй тут, перед екраном, усе справді приверзлося), почула зоддалеки, мов крізь товщу води, долинаючий телефонний дзвінок і піднесла слухавку – також чомусь рапідом, себто долаючи тим рухом тиск усіх ста атмосфер нараз. «Альо, – сказав, кашлянувши, незнайомий чоловічий голос, насуваючи на неї з глибу трубки, як грозова хмара, – альо, мнє нада Мілену», – тепер вона відчула холод уже і всередині: це було, як у дитячих снах про ведмедя, з яких завжди прокидалася з криком жаху: ведмідь наближався, гігантський і темний, і накривав її своєю тінню, «Слухаю вас», – спробувала боронитися голосом, відрухово ввімкнувши сріблясто-відчужений секретарський тембр, і на тому кінці, по паузі намислу (мов виціляли точність удару), з позірною вайлуватістю обізвались: «Слиш, кіца… Єсть предложеніє. Мнє тут на тєбя надоєло тока по тєліку са’рєть. Карочє, заві падружку, вчєрашнюю, і давай дагаварівацца на када, я заєду. Нащот дєнєг нє переживай, базара нє будєт», – «Хто, що, як ви смієте, хто ви такий?! – обурено залепетала перед-екранна Мілена, водночас із ще більшим обуренням спостерігаючи, як цілим тілом напружилась і заграла, не в змозі довше всидіти в кріслі, Мілена екранна – з блиском в очу, із нетерплячою вібрацією збудженого хихотіння, і просто межи очі тамтій крикнула з розпуки, зовсім уже по-дурному: – Я міліцію викличу!» В трубці недобре, владно засміялися: «Нічєво ти нє викличеш, дура. Ти лучче подумай, а я пєрєзвоню, адрєс я знаю. І с подружкой пагаварі. Нє бойсь, тєбє панаравіцца», – «Забирайтеся геть!» – зовсім уже пискляво вереснула перед-екранна Мілена, але в слухавці й так відключилися (причім невідь-звідки прохопилися, в якомусь неймовірно цинічному, глузливо-танцюристому темпі перші такти бетховенівського «Для Елізи»: па-ба, па-ба, пам, па-ра-па-пам! – вибулькнули, мов по-п’яному, тоді хтось дуже поважно проворкотав: «Соррі», і дзвінко закапав зуммер – як вода з незакрученого крана). Трубка тихенько лягла на важіль, і перед-екранна Мілена так само тихенько, білим од люті голосом сказала до екранної: «Я тебе вб’ю», – вочевидь не тямлячи, що говорить.

Бо й справді, ну що вона могла тамтій заподіяти? Навіть у непритомній гарячці перших годин – кудись бігти, щось пояснювати, доводити на всі боки, мовляв, та пригляньтесь ви добре, це ж зовсім не я (зробити заяву в ефір! – майнула їй була й така несамовита думка, авжеж!), – Мілена, проте, зберігала настільки глузду, щоб десь на глибині цілий час холодно тямити: та, друга, хоч і свербить її з себе здерти, як уражену коростою шкіру, все-таки їй далеко не чужа, і не самою лише зовнішньою подобою, – по-своєму вона (та, друга) була навіть дуже ефектна, куди впевненіша в собі за першу Мілену, розкутіша (це вже точно!) і взагалі, ідеально відповідна своєму призначенню – з професійного боку, це треба визнати, їй геть нічого не можна було закинути, хоча в Мілені й опиралась болісно нечітка, аж мукаюча з натуги прорватися згадка, ніби, ще тільки починаючи програму, вона уявляла собі свій екранний образ якимось інакшим – теплішим, просвітленішим, чи що, такі ото щирі бабські посиденьки, що тягнуться в кухні ледь не до світа на раз ухопленій і вже не впущеній, кришталево-співучій ноті углибаючої душевної єдности: сестро, сестро, біль ущухає, ти не одна на світі, діти сплять за стіною, і життя триває, будемо мудрі, будемо терплячі, безцінні хвилини, як музика, як любов, бо ти таки до завмирання, до отерпу любиш її в ті хвилини, трошки паморочачись головою од пекучо-нестерпної висоти її страждання, – тут і ніжність, і біль, і гордість за мужню й мовчазну стожильність нашу жіноцьку, і якась до сліз невимовна краса, яка потім ще довго з обох бесідниць світиться (доки не затре юрба в автобусі), – от чого Мілена, немало на віку таких вечорів зазнавши, прагнула домогтися від своїх героїнь і від себе, в одній із найперших текстових заставок (потім кимось безслідно знятій) це називалося – допомогти-українській-жінці-знайти-себе-в-нашому-складному-часі, ну і що оце з того повиходило? По дорозі в студію (чоловіка вона так і не всиділа дочекатися: потребувала руху, дії якоїсь) Мілена зі стогоном закрила голову руками: її ятрило глевке і, головне ж, незаслужене почуття поразки – адже вона якраз усе робила як слід, старалась і викладалась як навіжена, перепрацьовувалась, аж лапчик їй докоряв (останньо, правда, примовк уже), а тепер у студії сиділа та якась огида, підморгувала й на щось брудне натякала, і ніхто, головне, не завважив різниці! Ну правда, за час програми Мілена й сама багато чого нового зрозуміла, професійно зросла, як усі про неї казали, і вже не стала б кпити, як колись, із «вістянських» колеґ, буцім ті тільки й оживають по-справжньому, що від катастроф, пожеж або вбивств, та ще й бажано чимзвірячіших, – козі ясно, якщо хочеш, щоб серед усього цього вселенського гармидеру тебе почули й не перемикнули на інший канал, то треба або дати стусана, або полоскотати в інтимному місці, і ще й робити це так вправно, аби клієнтові не приїлося, – міняючи, себто, техніку, і хто скаже, ніби це легка праця, той просто заздрісник і невдаха, але!.. «Але», однак, було – на новий наплив згадки про ту безецну, ситу морду на екрані (ах, зацідити б!) Мілену засліпило, як блискавкою, довгим, усеньке тіло вздовж поймаючим дрожем ненависти, дуже схожим на любовний. Що ж тепер робити? – швидко-швидко забурмотіла до себе Мілена, несвідомо прискорюючи ходу і впиваючись пальцями в комір плаща, наче в горло ворогині: Мілені було страшно.

– Кар, кар, каррр! – закричало зненацька вгорі над нею – Мілена піднесла голову: високо-високо, десь на півдорозі до вже по-весняному подаленілого, сирого й пустого неба колихалося в немічній потузі на японську графіку голе віття дерев і кружляла зграя сполоханого вороння, – який прекрасно виставлений кадр, і якраз до речі, подумала Мілена, акурат лягає в тему, нічого й підмонтовувати не треба, – і так від тої хвилини все довкола неї й пішло розгортатися гладенько, мов на телеекрані, ніби вона сама вступила в той заекранний простір, де нічого вже вирішувати не треба – тільки споглядати.

У коридорах студії на неї ніхто не звернув уваги, знайомі заклопотано мчали повз із невидющо виряченими очима, геть і на сходах жодна жива душа не длялася з перекуром, – тут Мілена згадала, з моментальним прикрим холодком упокорення, що в поспіху вилетіла з дому зовсім без макіяжу, вуст – і тих не підмалювала – й чомусь знітилася так, наче була в постільній білизні, водночас порадівши, що досі ніхто її не перейняв і можна нишком вислизнути, дременути додому, там підфарбуватись і повернутися назад уже як пристало, з достойним обличчям, щоб, як звичайно, ще знизу, від самого одвірного турнікета з охоронцем увімкнувсь їй назустріч і побіг навзаводи, вогником по бікфордовому шнуру, до ліфта і вгору, вгору, коридорами, петляючи забігами по кабінетах, веселий клекіт привітів та гамірного робочого збурення, – найдивніше, що Мілені тут чомусь не спало на думку найпростіше й найочевидніше рішення, а саме заскочити до гримерок – відсапуючись наторохтіти їм: ох, забігалась, бачте – до повної втрати морди ліца, ану-но зробіть мені, будь ласочка, бойову індіянську, – ще й потриндіти з ними трошки, викурити цигарочку, приємна така розмагнітка перед роботою, тим більше що дівчата її любили, ревно стежили за її програмою, а одна, сама розвідка, навіть, хвалилася, телефон при тім відключала, аби не перебаранчив ніхто, – а одначе нічого такого в Мілениному опутаному мозкові й близько не засвітало, і стоконилася вона сновидою по коридорах, ніби невидимка, в напрямку чорних сходів: так їй чогось конче наврипилося – втікати чорними, – на ходу зазирала в прочинені двері, сама тримаючи лице в притінку, мов попечене абощо, з одних дверей нагло виваливсь просто в неї, перекосившись на виду, режисер, мурмотнув невідь-чому по-російськи, чи то гикнув: «І-ізвінітє», війнув сірчаним духом паленизни: сірник, здогадалася Мілена, вгледівши, як над ним, утікаючим углиб звуженої перспективи коридора, розмотується сизий кучерявий димок: коли-небудь згорить бідака на роботі, подумалось недоречно й без жалю – бо не лише жалю, а взагалі жодних почуттів якось не було, мов повикручувано призначені на них лампочки, зоставалася сама швидкість переміни кадрів чи, радше, простування самохідь, від кадру до кадру, крізь блимотливу стрічку, причому спинитися вона ніяк не могла, треба було рухатися далі, а будь-яке почування, це вона пам’ятала чистим розмислом, обов’язково вимагає зупинки й випадання з потоку, тому, якщо котресь випадково й займалося – іскоркою, цяточкою, блішкою такою ворушкою – то зараз же й струшувалося на бігу, виклацувалося саме собою, осипалось, перетліваючи на попілець іще в повітрі, люди й гасали туди-сюди, як комети, в перехресних іскристих розсипах вигоряючих хвостів – за ким рясніший, за ким рідший, чим і підтримувалася в приміщенні постійно підвищена робоча температура, і роками назбирувавсь той тонкий, ледве вгледний синцювато-попілавий наліт на стінах, лицях і підлозі, який гості телестудій часом беруть за знак простої прокурености, тоді як воно хоч ніби й теж свого роду прокуреність, проте далеко, далеко не така проста, – яка прекрасна в мене робота, з гордістю, а точніше, із зачатком гордости, подумала Мілена, зачаток гордости світлячком пурхнув їй кудись поза плечі, невідчутно кресонувши по щоці, й десь там зашкварчав на долівці, не розвинувшись у думку, Мілена несла свій погляд наперед себе стрімко, як камеру: коридор набігав на неї, ламаючись усе несподіванішими закрутами, та все банькатішими обличчями навстріч виблимуючи й проносячись, причому головний ефект полягав на тім, що камера була мовби прихована, бо ніхто ж Мілени не бачив, – та, по правді, й бачити не було коли, бо плівка крутилася якось дедалі хутчіше й шпаркіше, ніхто вже не йшов, а принаймні біг підтюпцем, а то й чвалував, і от уже на очах у Мілени, тобто в неї перед камерою, директорська секретарка, довговолоса блондинка, на льоту перемінюючись у стрижену, а відтак у брюнетку, скинула, либонь, перед хвилиною зачате дитинча, котре з невиразно знайомим Мілені булькливим жаб’ячим скваком випорснуло в попілавий смерк коридору й ту ж мить щезло, мов у четвертий вимір провалилося, – цікаво, невже від директора, мельком поставила Мілена в умі, як на берегах сценарію, знак питання, скорше задля порядку, бо насправді їй анітрохи не було цікаво, і питання й собі покуріло кудись за горопашним вибрудком, про якого вже всі забули, і Мілена також, – вона, проте, пам’ятала, що має вийти на чорні сходи, і тільки дивувалася, якщо тут узагалі доречне це слово, чому так довго їх шукає, – зненацька знову вихопився з якихось дверей режисер, уже побородатілий, штовхаючи перед себе обіруч, як візок у супермаркеті, одразу двох гладких тіток, зчеплених нерозривно, наче в любовному акті, з чого Мілена якимось чином виснувала, що одна з них має бути якраз її нова покинута героїня, а друга – зовсім навпаки, суперниця-розлучниця, і, знову ж на невидимих берегах, поставила схвальний окличник – для пожвавлення програми ідея була чудова, аби вони тільки не побилися в студії, хоча зразу ж за ними, всенький по них слід загладжуючи, прогупотів лютим кінським чвалом похмурий табун мужчин в однакових темно-сірих костюмах і з однаковими на вилогах значками, котрих Мілена не встигла розгледіти, – декотрі бігли, вгинаючись під вагою транспарантів із злитим у промельк од швидкости текстом, а останній так і взагалі під червоно-синім прапором Радянської України, – втім, услід їм переможно подвигоніли, аж луна застогнала, всуціль злиті в жовто-блакитне одно спортсмени, причому перший, як здалося вже трохи стуманілій від навали облич Мілені, мчав засвіченого олімпійського факела, так що кінцеве враження виникало все ж бадьоре й життєствердне, одначе тут як стій невідь-звідки знову вклинився, перебиваючи, кадр із сірим небом та гайворонням: кар, кар, карр! – загойдалися віти високо вгорі, де кудись зникла стеля: накладка вийшла, встигла зрозуміти Мілена і, вже забувши боятись за своє незагримоване обличчя, вхопилася за що з робочого реквізиту трапилось попідруч – ним виявилась одвірна ручка, яка легко натислась, відхиляючи в прозорі дверей не що, як ріднісіньку Міленину студію з уже наготованими в глибині для зйомки камерами й двома зусібіч підсвітленими кріслами на подіумі – одне для гості, наразі порожнє, а в другому сиділа, прикрившись для останнього, контрольного на себе погляду кришкою пудрениці, якась страшно знайома кобіта в багряному, з не менш знайомо виставленими з-під спіднички наперед, як щит, кругло стуленими коліньми – де ж я її бачила, заклопоталась була Мілена, водночас відзначивши, що в студії помінявся задник, а значить, і символ програми: тепер там висіло щось наче реклама ревлонівської помади – з велетенськими, мокро розхиленими губами, які обіцяли чи то віддатися, чи вхлипнути тебе цілком за один ковть, – і ще щось бовваніло за кріслами на другому плані непідсвітленим, мовби низька отоманка чи що, як ото в психоаналітичному кабінеті, але того вона вже не розгледіла, бо жінка в кріслі саме відняла пудреницю від лиця – і на Мілену глипнуло її власне обличчя, тобто не її, а тої другої, з екрана, тільки цим разом якесь уже неправдоподібно, просто навіть і не по-людському, аж моторошно вродливе, наче у фільмах доби німого кіно: очі горіли темними перснями, губи жахтіли, відьомські брови ластівчиним розкрилом сходились на переніссі, і матова під гримом, презирливо-незворушна до потужної лампової насвітки шкіра дихала тим царственним супокоєм, що його по-справжньому тільки екран уміє вдати, це ж чим вони її тут годують, що вона така викохалася, сторопіло і все ще нечуственно подумала Мілена з порога, тимчасом як та друга дивилась на неї з невдоволеним подивом, мовляв, це ще що за проява, і немовбито вже й намірялась зі своєї осяйної високости гукнути, ляснувши в долоні, аби виставили назолу за двері, але ж це моя студія, і програма ця моя! – мало не крикнула Мілена, ладна заплакати від приниження, зокрема й від власного, такого тепер недоречного, невидимчано-непоказного виду, з яким не те що комусь щось доводити, а просто втікати, заритись у нору й нікому на очі не навертатися, бо досить лиш позирнути оце тепер на них двох, аби з певністю сказати, котрій тут належиться місце в студії – вже ж не цій шлинді коло порога! – тільки все ж таки, як те стерво насмілилось, і куди всі дивилися, режисер, дирекція, глядачі зрештою – гей, та відколи ж це вона тут посіла всі права?! – саме на цій останній думці Мілені довелось оступитися, даючи дорогу цілому, наповзаючому з коридора оршакові, схожому на весільний: режисер – уже знов чисто виголений! – оператори, а десь позаду манячили ще й аж дві зразу гримерки, і ще якісь темні постаті, – всі провадили трохи не попід руки молоденьку, напівнепритомну з хвилювання, пажиком острижену русявку з ніжно опуклими вилицями й тендітним гострим носиком, на якому крізь грим уже просочилися краплі поту, очі русявка мала нерухомі, заворожено-засклені, що самі, здавалось, нічого не виражали, а лиш відбивали зовнішнє світло, і Мілену, я маю на увазі, звісно, ту, що стояла коло порога, кольнула була тьмяна згадка, ніби десь у когось дуже близького (рідного, теплого…) вона колись уже бачила такі очі, і ніби та мить в’язалася з чимось украй неприємним, – русявка-пажик ступала невидющо, мов ноги їй підкошувались, і от-от мала гримнутися навколішки, витягаючи перед себе руки з екстатичним криком, бо дихала часто і вуста вже мала мокро розхилені, достоту як на рекламному заднику, але то зовсім не в задник вона так незмигно втупилася, як офірне телятко у вогонь для всеспалення, а – Мілена й собі заклякла вслід її поглядові – у, здумати лишень, ту другу на подіумі, що вже ціла підібралась назустріч – пантерою для стрибка – і манила прибулицю хтиво, недобре, а однак як же розкішно виграючою посмішкою: ну давай, давай, ближче, ближче, – мов підтягувала її до себе по-павучому, крок за кроком, на невидній, туго напнутій у повітрі клейкій волосіні, аж Мілені вчулося, як та бринить, а чи, може, то загула увімкнена апаратура, спішно нафільмовуючи вже зачеплену комірцем блузки на гачок мікрофона русявку, – як та зближується до подіума і як справді – справді! – здіймає до зажерущої відьми в багряному – враз ожилому, ворушкому, мов кров’ю наллятому, – свої молитовні, не-ймучі-віри руці, аве, цезаріна! – і як та рвучким вигином тулуба схиляється її підтримати – прийдіть до мене, і заспокою вас, – буквально вхопити, вп’ястися, бо біднятко вже заточується, ладне рухнути до ніг своєму божеству од надміру почуттів, ні, вона таки справді зараз поцілує їй руку! – «Музику! – захекано гукнув хтось, пробігаючи повз Мілену й замалим не попхнувши її в притемку кудись на згромаджені попід стіною фанерні куби, дошки й іншу рудерію, – музику в цьому епізоді не забудьте!» – «Пашол на хєр», – виразно відказав із темряви гугнявий голос, посипавшись Мілені приском поза плечі: саме на його звук вона зненацька втямила, що зараз на подіумі має відбуватися щось жахне, щось таке непосильне навіть і для її авторської уяви, що треба негайно, цієї ж миті, перемикнутися на інший канал, – і, перевертаючи в мозкові млиновим жорном єдину безтямну фразу «та що ж це коїться, що ж це коїться, що ж це воно коїться», – Мілена ринулася з дверей назад у коридор.

Але ж вона її заріже, – наздогнала Мілену на бігу серед коридора наступна думка, – отак любісінько розкладе на тому бамбетлі й заріже, розпатрає ножем на шматочки, і те дургеписько покірно сконає з усміхом на вустах, вони там що всі, подуріли, на бачать, до чого йдеться? – прогнавши ще раз собі в пам’яті цілу мізансцену, вона вже майже не сумнівалася, що заносилося дійсно на якесь ритуальне вбивство, якому треба було негайно покласти край, і зробити це мала за сценарієм вона, Мілена, тому-то й не зуміла перед тим відшукати шляху на чорні сходи: раз закручений, сюжет, виявляється, розгортався за стрункою телевізійною логікою, – відкриття, що не могло не надхнути Мілену рішучістю, ба й ентузіазмом, і вона спробувала повернутись до страшної студії, одначе це виявилось не так просто: знову завертівся в очу, виламуючись темними спахами закрутів, нескінченний коридор, забігали люди, раптом вона втрапила в галасливий зашерет із цілої трупи провідних київських акторів, і чомусь усі в інвалідних кріслах-каталках, – її затерли-заштовхали, притисли носом до стіни, уткнувши в зимну на дотик (ще й укриту, як шибка надихом, сизуватою липкою осугою отого телепопелу) мосянжеву таблицю, на якій Мілена, через силу відхилившися – із самого лиш інстинктивного обридження, – несподівано відчитала, на превелику свою втіху, слово «Директор»: ось хто має припинити все це неподобство, ну звісно ж! – із подвоєним завзяттям вона сяк-так домацкувалася до ручки дверей – і ввалилась досередини: секретарки в приймальні не було, либонь, знову вискочила на аборт, двері до кабінету виявились незамкнені – і директор справді був у себе: Мілена побачила його зі спини, повернутим до столу, – широченного, дубового, з радянський «хрущовочний» передпокій завбільшки, величного й самоправного столу, на сам вид якого Мілена, і, відай, не лише вона, завжди зазнавала була неясного еротичного збудження, водно чудуючись, і чому ото влада така сексуальна? – навіть коли представлена столом, – зараз, однак, увагу привертав не стіл, а таки директор, із яким щось непевне діялось: просто з костюма, з штивних плечей піджака виростали на два боки складені, як у польового коника чи бабки, чорні сітчасті крила – ворушилися, готуючись розпростатись, і сірий костюм смикався між них, кумедно похвицуючи назад себе розхристаними полами, наступної миті крила рішуче здригнулись, випускаючи на кінцях щось подібне до пташиних дзьобів, – і на очах у сторопілої Мілени обернулись двома задертими в помаху жіночими ногами в сітчастих панчохах і чорних черевичках зі шпичаками підборів, – очевидно, з неї видобувся якийсь глухий звук, бо такий самий видобувсь і з директора, який озирнувся й закляк із розстебнутими штаньми на вид Мілени, в той час як самій Мілені відкрився за директором зовсім інший вид, на який уперше в житті їй якось дуже погідненько подумалося – от і божеволію, і нічого страшного, інтересно навіть: спершу пороснула по тямі єдиним кричущим розмивом знайомо-багряна зжужмана пляма, жаско зблисло голим, волохатим, просмужистим, а відтак видивилась її власним невпізнанним обличчям, вона, та тварюка зі студії, вмощена тепер верхи на директорському столі з тріумфально викинутими вгору в маніфестантському V-«вікторія» ногами, причім однією ще й погойдувала в повітрі, ніби дириґуючи нечутним оркестром, і споглядала Мілену вже без будь-якого виразу, мов комаху абощо, – «Вибачте», – глупо промимрила Мілена, і директор, притримуючи штани, теж дзеркально-послушно ворухнув губами, вторуючи, але тут його нетерпляче пхнуло розгойданою чорно-сітчастою ногою із закаблуком, і пролунав різкий окрик – як у розстрільній команді, зроду Мілена не чула такого голосу в себе: «Ну чого став, давай! давай! давай!» – директор охнув, зашамотався, давонувся, уже через плече, в бік Мілени своїм напівпроковтнутим «Вибачте», – і знов його стисли зобабоки, защепивши, двоє сітчасто-чорних складаних крил, і він покірно затрусився клусом під отой бузувірський, розпаношений гик: «давай! давай! давай!..» Трусячись і собі, – бридким, сухим, утробним дрожем, – Мілена наосліп вичовгалася з кабінету й щільно примкнула за собою двері: жест геть намарний, бо гик нітрохи від того не вщух, валував в ушу й далі, і на нього западалася в безвість стеля, і злітало вгорі над розколиханим чорним віттям, каркаючи, вороння. На студії справді не було більш чого робити.

Щойно вона це зрозуміла, як відразу опинилась на чорних сходах: тепер гігантський багатоповерховий стравохід телефабрики вивергав її з себе легко, без жодного спротиву. А може, так і краще, важко ворухнулася сонна-пресонна думка (на сходах Мілені чомусь страшенно захотілося спати), – може, так і треба, адже та, друга Мілена (от вона вже й згоджувалась її признати – вперше назвавши своїм власним ім’ям), – та друга пішла так далеко, як сама вона, без неї, зроду б, мабуть, не наважилась – ні, таки й не наважилась би (думку перебив до сліз широкий, вимучений позіх), – нічим не гребуючи, так, а значить, взяла на себе всю брудну сторону справи (і обняло відпружливим теплом, і заколихало: хай, хай хтось дбайливий і дужий усе за мене зробить, а я потім… потім… потім…), – взяла, і тепер, бач, повною тут королевою, не вічною відмінницею, як дехто, – це вона вже собі ніжно-буркотливим чоловіковим тоном докорила – і розпливлася в усмішці, аж трохи прокліпнувшись із необорної, мертвецької втоми: спати, спати, уткнутися в лапчика, в широкі, ледь опушені (дуже шляхетно) груди, однією засинаючою рукою відчуваючи їхній лоскотний заріст, а другою обнявши тепло-тепло набубнявілого хвостика, лапчик обтулить рукою, мм-м, сонечко, кицюнчик золотий, торкнеться заспокійливо губами, останній насонний цьом, «Я тебе люблю», – скаже йому, вже з того берега сну, вона, Мілена, – і ну їх усіх к чорту з їхніми іграми. З їхніми програмами. З усіма самашедчими бабами.

І з тим ото Мілена й доволіклася додому.

А вдома було темно – тільки крізь нові, тепер вітражні двері спальні цідився до передпокою низький, синцювато-попілавий посвіт, і Мілена, мигцем здивувавшись із нових дверей (коли ж це любий устиг?) і взагалі з того невловно-бентежного відчуття незнайомости, яке дає власна оселя по довгій відсутності (скільки ж це часу минуло?), сягнула на звичне місце за ручкою, ще раз здивувалась, уже самою шкірою долоні, наткнувшись на неї з іншого боку, пошкроботалася й таки увійшла.

І побачила.

Тобто, почула.

Тобто, одночасно і побачила, і почула.

Мілена (з екрана, і далі в багряному, і ноги так само – переможним «V»): Давай! давай! давай!..

Чоловік (на ліжку): Зараз, Мілюнчику, зараз, кохана, зараз…

Мілена (з порога): Ні! Геть! Ти що!.. Ти мій! Він мій! (Далі нерозбірливо.)

Мілена (з екрана): Ну дивись! дивись! дивись! Ууу, кайф який! Бачиш? бачиш? А тепер ти мені зроби, підійди і зроби, язиком, чула? Язиком, вони всі мені так роблять, всі ті баби, і всі од того конають, прямо в кадрі, найбільш рейтинґова програма, два мільйони листів щомісяця, давай! давай! давай! Язиком, сказала, язиком, з тебе й так більш ніякого толку, давай! давай! давай!

Мілена (з порога – підходить, бере пульт і вимикає телевізор).

Чоловік (оскаженіло): Що? Хто? Ти хто така?

Мілена: Я – Мілена. Твоя дружина.

Чоловік: Пашла на хєр! (Вириває пульт і вмикає телевізор.)

Мілена (з екрана, сидячи в студії, в високо вознесеному на подіум кріслі): Кохані мої! Найдорожчі, найсолодші мої глядачі, а понадто ж глядачки, браття мої й сестри, се знов я звертаюсь до вас – я, Мілена! Я – та, що приходить у кожен дім, аби нагадати, що немає такої земної жури, яку б не змагала велика сила нашого єднання! Я з вами, сестри мої, всі, хто чується в цей вечір самотньою й покинутою, ошуканою й покривдженою, – прийдіть до мене, і вдовольню вас! Я дам вам вкусити тіла свого і крови своєї, солодкого тіла свого, а крови ще солодшої, і велика втіха сповнить ваші серця, і кривдники ваші відомщені будуть, скреготатимуть зубами й гризтимуть землю од безсилої злоби, бо не зазнати їм повік нашої з вами, о сестри, втіхи! Ось вона, моя люба сестра, що сьогодні буде в студії зі мною і з вами, ось вона вже йде, гряди, голубице (заграв церковний гімн), гряди, солодка моя, тіло моє вже чекає на тебе, вже кохає тебе, як ніхто-не-кохав-через-тисячі-літ, о гряди!

Але ж у неї немає тіла, раптом подумала інша Мілена, і їй здалося, ніби вона закричала це вголос – ніякого тіла в неї немає, чуєте? Це все злуда, жахливе ошуканство, обморочка, обман змислів, це насправді було колись моє тіло, та й зараз іще є, і ніякого іншого нема й бути не може – і, мов сама для себе пошукуючи доказів, вона вхопила ножа, чудесного чоловікового бганого ножика, швейцарського, з крихітним пінцетиком і кістяною колупачкою до зубів у колодочці, що валявся розкритий на нічному столику, – втім, можливо, їй просто дуже боліло в цю мить, коли вона збагнула, що от і її покинуто, неможливе сталося чи, радше, замислене збулося, і вона врешті приєдналася до сонму всіх тих незліченних жінок, куди так невхильно прошкувала від початку, і тому несвідомо шарпнулася перекричати один біль другим, голоснішим, зате легшим, як це незрідка роблять люди, вгороджуючи в себе ще й не такі предмети, – лезо сліпучо засміялося в телеспалахові відкритими зубами над заголеним передпліччям, а відтак з передпліччя заструмилось, і потекло, і навіть, здається, стало скапувати долі щось чорнильно-темне, барви порожнього нічного екрана, і з полиском мовби металічної, сизуватої осуги, що потріскувала вигоряючими іскорками…

І от від цієї хвилини мені стає трудно стверджувати напевно, що було з Міленою далі, – ніби справді перемкнуло, урвався зв’язок, і зображення викривилось і почало стрибати. Розумію, що вона зникла, бо нічого іншого їй не лишалось, але як саме, в якому порядку й послідовності, – того вже не знаю, а раз не знаю я, то, вважайте, пропало. Звісно, жодних там лікарень, моргів, Боже збав, нічого такого гостросюжетного: бачиться мені, не цілком, правда, виразно, кадр безлюдної нічної вулиці, що нею бреде Мілена – можливо, підтримуючи правицею неоковирно обмотану яким-небудь шарфом, чи що, ліву руку, – бреде геть від свого погашеного дому з тим єдиним синюшно-підсвітленим вікном, і дивиться на вікна чужі – в кожному з них горить у глибині телевізор. Мілена ворушить губами, але звуку вже не чути. Йде далі. Завертає за ріг. І зникає – тобто більше її ніхто не бачить. Ніколи. Ніде.

От. І питається, що ж тепер робити мені?

Звісно, з Мілениним зникненням її славетна програма пішла на спад – якийсь час іще трималася, але скорше за інерцією, без підживки це вже було не те, фотографія небіжчика, спущений м’ячик – самоповтор за самоповтором, товчіння води в ступі, повне звітрення всякої внутрішньої переконливости, вже не кажучи про силу, тож відповідно подаленів і став десь у тій далині заглухати глядацький відгук, а одночасно пішли пробиватись у критиці перші голоси з металом, і то якраз жіночі, мовляв, що ця дівка собі дозволяє, і що це ви, панство, всі там – побожеволіли? Преса ще трошки була покачала в роті цукерка, що звався «феномен Мілени», і цукерок від того якось до решти розтанув – в одному академічному інституті навіть поміняли аспірантці вже, було, затверджену вченою радою якусь дуже соціально-психологічну дисертаційну тему на матеріалі Мілениної програми, зненацька заявивши, що це і не науково, й не солідно, тож аспірантка змушена була писати про сприйняття різними групами населення України телетрансляцій засідань Верховної Ради… Саме десь під ту пору програму врешті просто прикрили, тишком-нишком, без ґвалту і крику, і мені тільки й зосталося, що отиратись оце без діла по студії, серед застиглих у безруху камер і суфітів, вимкненою, бляклою й змарнілою, як колись Мілена, і так само, як тоді її, мене тут ніхто вже не помічає, – хіба якось раз нічний дозорець, обходячи приміщення, угледів на повен зріст під час грози, після чого став надягати під уніформу мідного хрестика, – хоча ще й пам’ятають, і нескоро забудуть, але забудуть – неодмінно: всіх забувають, браття мої й сестри, всіх, адже і я от усіх чисто забула, кого приганяли до мене на зйомку, а кажуть же, – тепер, правда, все більше ніяково похихикуючи, – що то було несамовите видовище, римські сатурналії, вавилонські роковини Астарти! Тільки Мілену я, власне, й пам’ятаю, тільки її одну, тим-то й кваплюся записати все, як воно було, примостившись за невимкненим на ніч студійним комп’ютером, поки десь там у себе в порожній квартирі самотньо сидить перед засвіченим екраном Міленина мати, вперто продовжуючи в ті самі години чекати на появу своєї недосяжної дитини, аж доки екран не стемніє, і так з дня на день, – здогадуюся, що це вона ще сяк-так утримує мене від остаточного зникнення, бо Міленин колишній чоловік купив-таки супутникову тарілку, і навіть дешевше, ніж сподівався, й тому відключився набагато раніше, а про всіх інших годі й згадувати – їхня пам’ять така нетривка й доривча, цятасто-пунктирна, що якби держатися тільки нею, я б давно вже мала перетворитися на сніп білих іскор – щось на кшталт перешкод ув ефірі…

Колись так і станеться – коли перед екранами сидітимуть ті, хто вже не застав Мілени живою, і зображення враз ні з того ні з сього заіскрить – уже вичахаючим, просинцюватим мерехким розрядом, – а вони подратуються трохи, поклацають кнопками направи, та так і не знатимуть, що то була я – я, Мілена.

Березень 1997 р.

Дівчатка

Дарка вгледіла її в тролейбусі – червневому, пітному, переповненому людьми й їхніми запахами: солодкаво-нестерпним, майже покійницьким – жіночим, і тяжким, трохи чи не кінським, зате, на диво, зовсім стравним і навіть, коли довго стояти впритул, збудним – чоловічим, – і от водномить усі запахи вимкнулись, зостався тільки тонко обведений світлом – до проявлених персикових ворсинок – дівочий профіль на сонячній стороні тролейбуса, весь такий кутастий, наче в натурниці Брака: із загонистим підйомом вилиць, із делікатною кирпою носика, з по-мулатськи віддутими губенятами й гострим немовлячим кулачком підборіддя, – примхлива, ламка геометрія, що ніби раз у раз вихоплюється творцеві з-під олівця і від одного погляду на яку заходиться серце, – як у дитинстві, коли береш до рук новісіньку ялинкову іграшку (…пам’ятаю, то була сліпучо-біла балерина в застиглому спурхові пачки і якомусь немислимо вигинистому леґато скляних рук і ніг, таких тендітних і крихітнопалих, що доторкнутись до них своїм брутальним п’ятирічним пальчищем уже означало осквернити): такі обличчя катапультуються у світ мовби вмисно на те, щоб розворушити в нас нормально притуплене відчуття крихкости живого, – і ще й ця по-підлітковому непропорційно довга (уже не Брак – Модільяні) шия настороженого оленяти (оленя – від Олена: казати Лєна, Лєнка чи Лєночка, як казали всі, Дарці не повертався язик: Лєна – це Лєнка-пєнка й нічого більше, а ці заломи й кути, ці лінії, що тягнуться надсадно, от-от увірвуться, – це щось зовсім, зовсім іншого…), таку саму шию Дарка запам’ятала в розстебнутому на два верхні ґудзики (комірець штивний і також гострокутній, двокрилком розкинутий урозхрист по плечах: мода сімдесятих) виріжку шкільної форми, – ах, Ленця, Леник-Оленятко, у кабінеті хімії її місце було коло вікна, і світло так само падало їй на обличчя й шию, аж до темної западинки під другим ґудзиком, що глибшала, коли вона нахиляла голову, підставляючи сонцеві персиковий пушок на лівій щоці, – і щойно тут Дарці клацнуло, що це не може бути вона, що тій, правдивій Ленці-оленяті мало б бути, як і їй же самій, порядно за тридцять, – і все-таки якимось дивом це була вона, повернена наново у своїй навіть-не-двадцятилітній, вічно-підлітковій довершеності: врода кожної жінки має (як кожна статура – ідеальний розмір, щодо якого кілограмом більше чи менше – все на гірше), свій від роду запрограмований ідеальний вік – той, у якому розкривається найповніше і який може промчати водномить, як у пустельних квітів-ефемерид, а може в щасливій незмінності тривати роками, залежно від догляду й поливання (так оптимістично міркує собі Дарка, чиї видатки на поливання, тобто на креми й лосьйони, віднедавна почали перевищувати видатки на одяг), – Ленці згори однозначно приділено було підлітковий сайз, і хто знає, на що потім перетворило її життя? Ленця, оленятко. Отроковиця – ось точне слово.

Ленця-не-Ленця з сонячної сторони тролейбуса врешті відчуває, що на неї дивляться, й повертає голову (метеликовий стріп повіками, погляд гострий, як виставлений уперед лікоть: дивись, казала Ленця, швидко-швидко закочуючи рукав, дивись, які гострі, хочеш помацати?.. І ось тут теж… – відслоняючи коміра, ще дужче, схарапудженіше витягаючи шию, щоб продемонструвати свої кубістично насторчені ключиці: затамований віддих, погляд завмерлий, чужий і трошки зляканий – чи то власною довірливою відвагою, чи твоїми непередбачуваними діями: любиш, не любиш, плюнеш, поцілуєш?..). Звичайно ж, це не вона, і ця не таке вже й дівчисько, як видавалося в профіль, – Дарка відводить очі, чемно туплячись за вікно, де якраз вигулькує з-поміж поплямленої сонцем зелені Маріїнського парку кам’яний бовванчик Ватутін, тупо-округлий, лисий і самовдоволений, – скульптурний епіграф до цілої хрущовської доби: ровесничок, подумки форкає Дарка, і цієї самої миті нагло розуміє, що на шкільний збір випускників (цупка листівка-розгортка із золотим тисненням «Запрошення», вийнята позавчора з поштової скриньки і непевно відкладена набік – буде ще час подумати…) вона таки, хай йому грець, піде, хоч її й наперед підмлоює від нудьги: що може бути цікавого в цьому жалюгідному акті самоствердження, кожного зокрема, перед лицем власного отроцтва, що цікавого в сивіючих і лисіючих дядьках, радих на часинку обернутись на хлопчаків, і штучно вистроєних цьотках, які крадьки ревниво пасуть зором твої зморшки в надії, що в них їх куди менше?.. Але вона піде – щó б не сталося з Ленцею-оленятком, вона мусить це знати.

* * *

Одного разу Дарці потрапила на очі стаття якогось американського ґендерного мудрагеля, де ледве не за аксіому стверджувалося, буцімто хлопчики більше «competіtіve»,[72] а дівчатка, навпаки, більше «cooperatіve».[73] Тільки хлопчик міг із легким серцем зблягузкати таку дурницю. В чистому вигляді боротьба за владу – не за дивіденди у вигляді оцінок (еквівалент пізнішого фінансового успіху), не за увагу протилежної статі (та ще себе такою не усвідомила) і навіть не за зірвані оплески на шкільній ялинці (що насамперед тішать марнославство батьків і тільки в другу чергу нарощують м’язи твоєму власному), – а саме за владу як таку, в її майже-бездомішковій, мов той сухий спирт, і тим особливо наркотизуючій формі: за виключне й неподільне право вести за собою цілий клас – хоч з уроку на спортмайданчик, хоч після уроків – на котячий концерт під вікно неприємної тобі «жиропи» з першої парти, що на перервах знай жує принесені з дому бутерброди в проолієному папері, а потім лишає на підручниках гидкі масні плями, – байдуже, куди, байдуже, на добре чи на зле, бо різниці між добром і злом не існує, як взагалі не існує її при всякій абсолютній владі, – ця боротьба, окрім як у первісних племен, найчастіше подибується таки серед дівчаток – від восьми до дванадцяти років. Потім, хвалити Бога, в них з’являються інші, цивільніші клопоти.

На той час, коли в їхньому четвертому «Б» з’явилась Ленця, Дарка вже мала за собою біографію, цілком гідну майбутнього кримінального або політичного лідера (межа між цими двома, як відомо, вельми плитка й визначається не вдачею, а обставинами): аж дві дівчинки з її класу мусили змінити школу, одна навіть посеред навчального року – чорнява Римочка Браверман із величезними просинцево-білими бантами в лиснючих косах, яку батьків шофер підвозив до школи службовою, так само лиснючою чорною «Волгою», а після уроків нею ж відвозив на музику. В Римочки був гладкий самовпевнений задок і презирливий рот із плавким переходом у воло, від неї пахло домашньою ванільною здобою, канікулами в Гаграх, конфіскованим у третьому поколінні антикваріатом і п’ятикімнатною квартирою в будинку, спорудженому військовополоненими, – життєвий старт, що аж ніяк не сприяє розвиненому інстинкту самозбереження, так що саме від Дарки, яку необачно спробувала була потрактувати з усією, засвоєною з дому, питомою зневагою до чужих, у п’ятикімнатну квартиру з конфіскованим у третьому поколінні антикваріатом не вхожих, довелося Римочці отримати перший урок на виживання в суспільстві, де ні дідусь-прокурор, ні тато-директор уже не годні були забезпечити їй того єдиного, що вартувало: доброякісної п’ятої графи, – після того, як нацькований Даркою гурт однокласників, включно, до речі, з рудим Мішею Хазіним і Маринкою Вайсберг, прогнав її від школи до самого поставленого військовополоненими під’їзду, в одну душу скандуючи «Жид-жид, по вєрьовочкє бєжит!», і Римочка справді бігла, отим самим вічним жидом усіх Треблінок, підкидаючи водномить жалюгідно позбавленим самовпевнености, наче спущений м’яч, задком, а назавтра на уроці цілий клас тихенько дзумчав собі під носа, так що відверненій до дошки вчительці чутно було лиш монотонний низький гул, ніби класну кімнату раптом виповнили джмелі: «Жи-дов-ка, жи-дов-ка, жи-дов-ка…» – «ж-ж» виходило особливо жирним, густим, відворотним, «Та випустіть же нарешті цю осу, де вона?!» – дратувалася вчителька, і оса вщухала, а тоді Римочка нагло скочила на ноги з істеричним вереском: «Апять! Вот, ані апять!» – і ридаючи вибігла за двері: після цього, хоч би чим там погрожував школі Браверман-старший, хоч би скількох батьків викликалося на «розборку», зоставатися в класі й далі високо нести в ньому свої крохмальні банти-пропелери Римочці вже ніяким побитом не випадало. Дарка сама була оглушена й налякана Римоччиним неочікуваним заламанням, до того істеричного крику все було ще для неї достатньо бездумною, азартною грою на підкорення, і кілька днів потому вона пролежала вдома з безпричинною температурою, не вміючи нічого пояснити батькам, – головна мука полягала на тім, що Римочка, пихата й ненависна, з її постійним пханням у старости й сандружинниці, з тою гидливо відкопиленою губою, з якою (явний спадок дєдушки-чекіста, чого Дарка натоді оцінити ще не вміла, але нутром реєструвала непомильно) розглядала, чергуючи, вимащені чорнилом пальці дітлашні й відсилала «мити руки з милом», з її методичною зубрьожкою й нескаламученою впевненістю у власній досконалості – аж навіть раз мимохідь, знехотя зроненим про Дарку, що та, бачся, «теж відмінниця» («Це ти – теж!» – негайно відреаґувала доглибно обурена Дарка), з її лиснючими сатиновими нарукавниками й змінним взуттям у спеціальній рожевій торбинці – також рожевими, як у маленької принцеси, справжніми черевичками на підборах: «У тєбя такіх нєт і нє будєт, ето мнє папа прівьоз із Копєнгагєна», – ця Римочка зненацька виявилась дитиною, такою самою, як і Дарка, і через неї, Дарку, ця дитина кричала од горя. Тато з мамою теж перестрашились: Дарка почала стогнати уві сні. Вона б радо помирилася з Римочкою, перепросила б і втішила, якби знала, як, – досвід замирень у неї був тільки з мамою й татом, які, що б не траплялося, вкінці завжди опинялися в позиції душ пастирів – мовляв, іди і більше не гріши, – і можна було бігти гратися вистрибом, з легким серцем, з хутко висихаючими – сонечко після грози – слізьми, а тут щось було зламано, непоправно і назавжди, – в Римочці, в світі, в ній самій, і з вилому, як із дірки в паркані, повзла й клубочилася густа, гаряча коричнева тьма, – а коли гарячка спала й Дарка знов пішла до школи, Римочки в їхньому класі вже не було.

Віддаленим наслідком цих подій можна вважати те змішане почуття вини й сорому, що звідтоді незмінно заполоняло Дарку при зустрічі з кожним євреєм і сяк-так розсмоктувалося тільки при ближчому, вже таки особистому знайомстві. Прямим, незабарним наслідком стала Дарчина прищухлість, сумирність і глибоководне занурення в книжки (саме тоді розпочався в неї період запійного читання) – аж до кінця навчального року. А з початком нового в класі з’явилась новенька.

* * *

Майже про всіх людей, що відіграли в її житті хоч трохи варту окремого епізоду ролю, в Дарки зберігся перший спогад – схований у пам’яті, як на дні шухляди, моментальний знімок іншого, чужого, за Бог його зна якими й прикметами з місця вирізненого, вихопленого оком з-поміж багатьох, з безладно захаращеного тла решти світу – як нехибна обіцянка майбутнього. Розкладені вряд, ці знімки явили б низку найрозмаїтіших і найнесподіваніших ракурсів – від блискавичного поціляння навпроти себе очима в очі, що викрешує межи двома вольтову дугу найкоротшого зв’язку (очі сині, очі сірі, очі зелені, всі з однаковим заворожливо-скляним блиском старовинного кришталю – все чоловічі очі: втім, як знати, які в цю мить у тебе?), – і до зроблених ніби прихованою камерою, коли об’єкт іще тебе не бачить і не підозрює, що йому судилося кимось для тебе стати, – ракурси профільні, у три чверті й навіть зі спини, точніше, з потилиці: потилиці часом бувають несамовито виразні. А проте, скільки б не порпалася в пам’яті, Дарка ніколи не могла знайти там уперше побачену Ленцю.

Ленця не прийшла ззовні – вона розвинулася зсередини Дарки, як її власний орган. Як дочасно приспаний ґен спадкової хвороби.

* * *

Що Дарка запам’ятала – це Ленчині капронові колготки: більшість дівчаток у класі ще носила бавовняні, білі й коричневі, побрижені або пухирями повіддувані на колінах і чомусь вічно, о прокляття планового виробництва, заглибокі в промежині (чи соціалізм поклав був собі за мету плекати виключно коротконогих і підозріло череватих маленьких дівчаток?), а тому вічно зі звислою з-під спіднички ледь не до колінець матнею, так що всім, і найперше самій власниці, здавалося, наче колготки от-от спадуть, і так і минуло наше дитинство – в Країні Спадаючих Колготок; малюки, ті просто раз у раз задирали спідничку й діловито «підтягали штани», один раз «жиропа» Алла, та сама, з першої парти, зробила таке трохи не в четвертому, коли її викликано до дошки, – жест природнісінький, усе’дно що закасати рукави або пригладити волосся, але в четвертому її вже обреготали на все горло, хлопчиська мало з парт не падали, тицяючи пальцями, і дівчатка зрадницьки підхихикували й собі, і може, тим Дарці так запам’яталися Ленчині ноги – довгі, беззахисно цибаті ноги новонародженого оленяти, але облиті, як засмагою, щільно й гладенько – ані бганочки – тонким прозірчастим покривом: в заллятому вранішнім сонцем класі вони здавалися золотими, – Ленця мов не мала дитинства, не мала з чого виростати, всі дрібні, на позір непримітні жіноцькі навички самоукшталтування, на засвоєння яких, однак, кладеться ціле отроцтво (а дехто й кавалок юности пригрібає) – всі ті вискубування брівок, переміряння на себе різних стрижок («гаврош», «сессун» – пташина мова, уже неврозумлива для хлопців), лак-із-цяточками, лак-із-квіточками, аж нарешті в десятому, слава-тобі-Господи, нормальний колір, – все воно якось від роду було при ній, невід’ємне від її раз і назавше прецизно-акуратно вималюваної вже-готовою, ламкої золотоногої постаті – Брак? Модільяні? Ні, Пікассо: дівчинка-на-кулі.

Ленця. Ленця, любов моя.

І ще про ноги згадує Дарка: той нестерпний нутряний опік, що згодом навчаєшся впізнавати як ревнощі, коли англійка (і таки справді мов живцем скопійована з ґротесково-пісних, пласких, і безформних, і безрозмірних віком англійок Мопассана, що ним Дарка натоді вже потай запихалася) ставить Ленцю в куток: вчителі, тобто вчительки (а з мужчин один лиш фізкультурник у них, здається, й був?..), так ось, учительки її чогось рішуче недолюблювали, і чого б то? – і Ленця стоїть там у своїй куценькій формі на виду в цілого класу, злегка розгойдуючись на золотих оленячих ногах, і Маринка Вайсберг шепоче до Дарки – а правда, в Лєнки ноги красиві? Дарка кривиться: це тема не до обговорення, а Маринка далі своєї: довгі, мовляв, – мої аж на дванадцять сантиметрів коротші, ми з нею мірялися, знаєш, як треба міряти? от звідси, від бедра, – удар виявляється таким сильним, що Дарка несамохіть розтуляє рота для вдиху, а тоді під грудьми повільним вогнем розтікається опік: ще вчора вони з Ленцею допізна сиділи над озером у парку, спершу годували лебедів із Ленчиними шиями, а коли лебеді попливли спати, дивились на захід сонця, на гостро, скалчасто палаючу кармазинову доріжку на воді – розширеними, як од жаху, Ленчиними очима: стільки краси – казала Ленця, її тонкі, такі тонкі, аж здавались підсиненими, повіки метеликово здригалися, – стільки в світі краси, як це все вмістити?.. Знаєш, Дар, я часом до ранку не можу заснути, все думаю – голова йде обертом, як од висоти: як же це все вмістити, коли світ такий величезний?.. І знаєш, – повіки завмирали разом із серцем у Дарчиних грудях, над мулатськи-вивернутою, як для поцілунку, горішньою губкою знати було росяні бісеринки: наслідок невидимої оку внутрішньої надсади, – знаєш, Дар, мені здається, зі мною от-от має трапитися щось дуже прекрасне або дуже страшне, щось таке, таке, – на пальцях, що стискали край лавочки, проступали білі плями суглобів, – від чого я нарешті зумію все вмістити, охопити, розумієш?.. Дарка дрібно-дрібно тремтіла всередині – не од холоду, бо щокам і губам було гаряче, а од відчуття, наче в долонях у неї ворушиться метелик, з дитинства ж бо кожен знає, що коли метеликові обдути з крилець всенький пилок, він неодмінно помре: нікого в житті – ні до того, ні після – їй так звірино-болісно не праглось захистити, ні перед ким вона не відчувала такого обмираючого, до повного отерпу кінцівок і нутра, захвату, як тоді перед Ленцею, всі пізніші зв’язки були тільки сколками, відблисками з цього почуття, як оті лелітки кармазинового вогню на воді (тро-о-ошки щось подібне в коханні з мужчиною, коли, роз’єднавшись, розпавшись тілами, по якійсь хвилі знову ненаситно-стражденно тягнешся до нього, бо не знаєш, що ще можна зробити з цією нерозчинною, як стіна, плоттю, окрім як повторно прийняти в себе, бо нема способу злитись назавше і всім єством – так, щоб уже не роз’єднуватись, – але то грубіше, примітивніше; взагалі від часу, коли обростаєш усвідомленою плоттю, все робиться дедалі простішим і однолінійнішим, – а може, здогадується тепер Дарка, може, бути сестрою: старшою сестрою – то такий самий прирожденний інстинкт, як і бути матір’ю, і украдене в неї, одинокої дитини в батьків, сестринство роками набрякало в ній безпритульним, щоб у слушну мить всією вагою обрушитись на Ленцю – Ленцю, котра вочевидь потребувала чогось іншого?..), – оглушена й осліплена, Дарка низько схилилась над зошитом, намагаючись не дивитись на Ленцю в кутку, хоч та знай жалісно осміхалася до неї звідтам кутиком рота, мов знала, про що вони тут шелестять із Маринкою Вайсберг: те, що вчора Ленця так безоглядно ввірила їй найкоштовнішу, найкрихкішу частину себе, означало для Дарки свого роду присягу на абсолютну й беззастережну вірність, тож, крім урази кожного люблячого від того, що люблений виявляється непрозорим, що поза нами провадить якесь своє життя і може мати від нас якісь секрети (мірятися ногами з дурепою Маринкою, хихикати, тулитись стегнами одна до одної, піддерши пелену, мені вона ніколи не пропонувала такого, геть і згадки не було…), – крім цього, тут була ще й мука ображеної любови, яка вимагає всього нараз, негодна вдовольнятися урізаними порціями, і тому приречена постійно ставити під сумнів справжність отриманого: невже вчора вона мені брехала, як можна бути такою, такою – облудною, Дарка точно пам’ятала, що на думку їй спало саме це слово, на перерві вона продибала повз Ленцю в гордому мовчанні, цілий наступний урок пішов на оговтування, на відтерпання оголомшених змислів, а вже на наступній перерві Ленця підступилась до неї сама: ти що, ти сердишся на мене?.. Мені треба з тобою поговорити, – мовила Дарка не-своїм голосом, що стояв лубом десь у стиснутій гортані й ніяк не проковтувався. Після уроків вони знову сиділи в парку над озером, удвох оповиті, як казковий герой хмарою, грозово нагуслим повітрям шекспірівської трагедії: зрада – розрив – розлука, Ленця, виблискуючи повними колихких сліз очима, пристрасно запевняла Дарку, що з Маринкою – то було давно, в підтексті малось на увазі, до Дарки, – що то все «глупості», які не мають жодного значення, і Дарка, внутрішньо відразу розвиднившись, мов вийнята з-під обвалу, якийсь час іще, проте, вдавала ображену, трохи з вродженого почуття композиції, а трохи й несвідомо виторговуючи тим од Ленці вже нових поступок, нових ґарантів безроздільної й виключної до-себе-належности: сценарій, який потім незмінно повторювала з усіма мужчинами, тим більше що з ними це виходило набагато легше, Ленця ж була гутаперчевою, як та пікассівська гімнастка, знай шугаючи в обхід Дарчиного натиску, мов на гойдалці, туди-сюди, від розпачливого каяття до раптового впадання в якусь повну неприсутність, схожу на транс, із заслуханістю в себе, а то знов із напівістеричними пориваннями декламувати Дарці вголос якісь вірші, що мають «усе пояснити» (віршами вони в той рік засипали одна одну до знемоги), – тож котроїсь небезпечної миті вкінець вимучена цими кидками Дарка почула власний крик: «Прости мені!» – і далі було сповзання вділ уздовж Ленчиних обтягнених золотистим капроном нагрітих колін, обіймаючи їх руками, і одночасне жадібне вдихання, крізь сльози, їх несподівано рідного, хлібного запаху, – запаху домівки, до якої врешті прибиваєшся після довгих мандрів, у спальні над дверми щілина світла з батьківської кімнати, давай я підіб’ю тобі подушку, лоскотно-духмяний, як шерстка кошеняти, пух її волоссячка в тебе на щоці, скуленість двох дівчаток під одною ковдрою, втуляння в себе навзаєм, перешіптування, зненацька нестримне пирскання сміхом, просто у вухо, та ну тебе, оглушила, – така сама, як ти, але інша, ось щó таке сестра, ось щó я зараз стискаю в обіймах, тісно, так тісно, що тісніше не буває, – щоб уже ніколи не відпустити, – двійко шалено сплетених між собою дівчаток на лавочці вечірнього парку, її припухлі горбочками груденята під шкільною формою вчавлено у твої, її вії лоскочуть тобі шию, – як і героя в тій казці, послана богами хмара зробила їх невидимими для стороннього ока – ніхто не йшов по доріжці, ніхто не шарудів падолистом, не було кому здивуватися, коли Ленця, зціловуючи вологі доріжки з Дарчиних щік, притислась губами до її губ і на мить завмерла, задихнувшись, її серденько гупало Дарці всередині, й обидві злякано заклякли, не знаючи, що робити далі, а тоді Дарка враз відчула в себе між губами щось бистре, мокре, солонувате на смак і якесь непомірно велике – воно плавало в неї в устах, наче гола гаряча рибина, затуливши тьмою весь світ, і вона не одразу збагнула, що то Ленчин язик, а збагнувши, затряслася вже од якогось нового, незрозумілого плачу, із силою вхлипуючи його в себе разом із Ленчиним язиком, ще дужче стискаючи руками худеньке тільце: гострі, мов крильця, лопатки, поздовжня клавіатура випнутих хребців під шорсткою форменою тканиною, мов спалахом, навернули на гадку найперше потрясіння живим, либонь, десь із третього року життя: в кошику, на дні, – манюнє, пухнасте біленьке кроленятко, над яким заніміла була в безруху, мов заворожена, не в змозі ані відступитись, ні одвести погляду, доки хтось із дорослих не спитав згори: «Що, хочеш узяти собі?» – до тієї миті вона лиш намагалась якось упоратися з відкриттям, що таке чудо живе і рухається, і ось прийшла пряма підказка, щó з цим відкриттям робити: чудо можна було мати (у два роки, у цьому найчеснішому людському віці, «мати» означає тільки одне – від повноти почуттів укласти до рота і, бажано, проковтнути, як це чинилося з пелюстками найгарніших квітів на клумбі у дворі: відскубувалося й жувалося, гіркий смак і зеленкувата при відпльовуванні слина, причім із роками такий первісний смисл аніскілечки не міняється, хіба що затуманюється), – треба прожити вік, щоб зрозуміти, що колись давно дорослі тебе одурили, – що насправді нічого живого: ні квітки, ні кроленяти, ні людини, ні країни, – мати якраз і не можна: їх можна тільки знищити, тим єдиним ствердивши факт посідання.

* * *

…І ще тут, – казала Ленця, але то було вже іншого разу, в неї вдома, перед великим, тьмяно полискуючим дзеркалом у темно-бурій різьбленій рамі, – вона першою розщіпнула сукенку на грудях, оголивши дві атласисті бретельки на кубістично-кістлявому, із самих різко випнутих горизонталей змонтованому плечі, – вона давно вже носила ліфчик, Дарка бачила, коли вони перевдягались перед фізкультурою, її добірну, білосніжну нейлонову білизну, де тільки діставали батьки? – але там, серед запаху звалених у кутку старих, шорстких на дотик мат і задавненого поту, була просто добірна білизна, а тут, коли Ленця, не зводячи з Дарки отих загіпнотизованих очисьок, майже чорних од розширеної на всю райдужку зіниці, зсунула з плеча бретельку – ніжний, перламутрово-рожевий вершечок груді випорснув із чашечки, як висолоплений язичок, і водночас Ленчині пальці, зашпортуючись у ґудзиках, мов питаючись дозволу, стали обережно розстібати кофтинку на Дарці, й вона вгледіла поруч із Ленчиним свій, тільки темніший, червоніший, як вишнева кісточка, – їй зненацька прилила до голови вся кров, і зір потьмарився; Ленця легко-легко нахилилась над її грудьми, і Дарка відчула її мокрі, вбирущі вуста, і мурашки, що сипонули поза шкіру, і свій прискорений віддих, – і все зненацька попливло, а чи то сама вона, Дарка, пливла, зсувалася кудись у невідомість, у щось чадне й гаряче, щось недозволене й владно-притягальне, порівняно з чим уся її дотеперішня воля-до-влади, її першість у класі, олімпіади, капітанство в шкільній команді – все було смішним і мізерним, наче скинутий пух, і вона випручувалася з того новою, темною й могутньою, як гроза: зразу з цілий світ завбільшки, – ох Ленцю, Ленюсю, дві дівчинки з розхристаними пазушками в глибині дзеркала, де Ленця притулила її поціловану грудь до своєї, дотикаючись сосками, й тихенько напівспитала: «і ще тут», показуючи на другу, – і так воно все й почалося.

І закрутило, й понесло…

Всі їхні великі перерви пліч-о-пліч на підвіконні, блукання парком після уроків, запійні розмови, розмови, розмови, ненаситні, мов у двох німих, що зненацька віднайшли дар мови, або в малят, що тільки-но навчилися говорити – та вони й справді вчилися говорити, вчилися перекладати себе на слова й голос інакше, ніж того вимагали дорослі, – про сенс життя, про майбутнє людства, буде війна чи ні, про власне дитинство, просто страх, скільки спогадів пре з тебе через верх у такому віці – «пам’ятаю, коли я була маленька», – а потім уже ні чорта не пам’ятаєш аж до самої старости, коли, кажуть, наново відкриваються якісь там шлюзи-загати, – навіть не можеш пригадати до пуття, про що ж, власне, так нестримно-впоєно лепеталося тоді одна до одної годинами поспіль, аж дня неставало, – хіба якісь убогі скравки, обрізки – вірші, наприклад: «Мимо ристалищ, капищ, мимо шикарных кладбищ…» (Ленця), «Пáнно з очима, більшими за айстри…» (Дарка) – але то явно з подачі дорослих, то їхнє шістдесятництво залузане перетікало через дітей від родини до родини, тонесенькою цівочкою із на-той-час-уже-добряче-прикрученого крана, а все своє, чим заповнявся по вінця вміст тих годин, мов провалилося кудись, зоставивши тільки, як мул по відшумілому потокові, – спомин лавочки, спомин підвіконня в шкільному коридорі, спомин Ленчиного невідривно-уважного – ах, як вона вміла слухати! – обличчя з блискучими очима й напіврозтуленим ротом, і все це в притуманеному, осінньо-розмитому світлі тужного відчуття затраченої, давно недосяжної вершини, – ціла та видима, денна сторона їхньої дружби (шостий, здається, клас: якраз коли в дитячому гурті починається нестримний процес хаотичного бродіння, злипання й розлипання молекул по двоє, по троє, незбагненні здружування й роздружування по кілька разів на рік, так що ніхто з учителів на цих двох особливої уваги не звертав), – все воно ніби тривало й далі, але непомітно-швидко збігаючись, мов торішня сукенка (й так само пнучи в пахвах!), під навальним розростом тої нової, душної й чадної сторони їхніх взаємин, котра розвивалася вже без стороннього ока й забирала собі дедалі більше сил – точніше, дедалі більше сил ішло, принаймні в Дарки, на її підтримання, бо всі їхні тремтячі припадання до себе, всі палкі поцілунки й рясніючі по наростаючій пестощі вибухали не самі собою, тобто не з чисто тілесного інтересу, як то потім було з хлопцями, а, щоразу й незмінно, розв’язкою якої-небудь чергової емоційної накрутки, такої собі невеличкої драми, в мистецтві імпровізування яких обидві сягали чудес винахідливости: в нападі замирення після нової сварки-на-межі-розриву (котрими між них частило, мов грозами в липні), в екстазі порозуміння під звуки «Dооrs», од яких Ленця ридала, впавши на килим і б’ючись об нього головою з криком: «Я нє магу, нє магу, нє магу!..», і Дарка, вхопивши обіруч і тулячи до себе цю рідну, теплу, пушисту голову (запах, як шерстка кошеняти…), цілим тілом дрижала од причетности до незглибимої тайни почування, – і ще од того, наскільки Ленця незбагненно тонша й духовно багатша натура (саме так Дарка написала в домашньому творі на тему «Моя подруга»: «Моя подруга набагато тонша й духовно багатша за мене натура», і надовго застрягла на цьому реченні з двома однокорінними, набагато-багатша: щось із двох належало викреслити, а нічого не викреслювалось), – взагалі, цілком неясно, дивується тепер Дарка, як вони в той рік примудрялися ще й учитися, де брали час?.. А якщо точніше, то де брала час Ленця, яка, хоч і гірше од Дарки справувалася, все ж таки закінчувала кожну чверть без трійок, ба й переважно з п’ятірками, і не тільки зі співів чи фізкультури (хорошистка, що автоматично значить – хороша дівчинка, чи, як казав потім на батьківських зборах завуч, «дівчинка із заможної родини», бо такою вона й була, при розлучених батьках, що пестили її, мов змагаючись між собою наввипередки: стереосистема, французька білизна у дванадцять років…), – як її на все ставало?..

А вони ж іще й читали, і ще й як ненатло, також на повну силу, – проживаючи прочитане як свою внутрішню подію, тут історичний час прийшовся на них як улитий: були роки книжкового буму, полювання за дефіцитними московськими томами, оправними в новенький, пахучий коленкор барви темного бурштину – або пляшкової зелені, або новенького морського кітеля, і з незмінною офіцерською позолотою на погонах, пардон, на корінцях (і з того всього радше схожими на коробки з-під дорогого коньяку, з котрими в ідеалі й призначені були сусідувати на полицях югославських «стєнок», символізуючи культурне дозвілля при зрослому добробуті радянських людей), – і Дарка, чиїм батькам добробут дозволяв у кращому разі на ротапринтні копії, до того ж не завше й безпечні, позичала в Ленці тих кавторанґівськи-солідно виданих Ахматову й Мандельштама, і «Майстра і Маргариту» Ленця теж прочитала першою – переповівши Дарці перед тим, як позичити, майже дослівно перший розділ, аж до відрізаної трамваєм голови включно, – а вже останнього розділу Дарка так ніколи й не подужала запам’ятати: власне як дочитувала книжку, її викликано на допит, і тим скінчилося її дитинство.

…Аж ген пізніше, дорослою, Дарка заризикувала спробу врешті розвідатися в матері до пуття, що ж то такого направду страшного було тоді відкрилося (ох, краще б не відкривалось…), від чого цілою школою понад місяць достоту штормило? Адже ж ніби й банальна, як на зрілий розсуд, історія: «дівчинка із заможної родини», неповних чотирнадцяти років, потай від усіх (і від мене, від мене теж!) водить компанію з цілком статевозрілими хлопчиками з десятого, їздить з ними в неділю на Труханів острів, а потім мама одного з цих хлопчиків (можна собі уявити цю мамочку – топити б таких!) зчиняє рейвах на цілу школу (ідіотка!), бо коханому синуньові порвано, чи пак перегризено, вуздечку на члені (і теж не біда, до весілля загоїться!), – про вуздечку, оце тільки й спромоглася згадати Дарчина мама, для якої це, схоже, стало незабутнім анатомічним потрясінням, – ну добре, згода, не зовсім щиро казала Дарка в невиразній надії видражнити з матері що-небудь іще, – історія не дуже-то приємна, надто для батьків дівчинки, але, як подумати, то бувають же й куди гірші способи втрачати дівоцтво, що зовсім не конче потім обертаються зламаним життям, і дівчинка з таким бурхливим дебютом за яких двадцять років, дивись, виринає преблагополучною матроною, і навіть із несогіршою університетською кар’єрою, не кажучи вже про надгризеного хлопчика, який теж пречудесно може стати, на втіху мамочці, доктором яких-небудь наук, океанографом, або селенографом, або, хай йому грець, осцилографом, чому ні?.. (Що запам’ятала сама Дарка – то, крізь прочинені двері директорського кабінету, вперше тоді побачену викликану до школи маму Ленці – молоду і сліпучо вродливу, в чомусь обтисло-шкіряному, в блиску циганистих дармовисів, у сизих паволоках тютюнового диму, що нервово розгорталися круг неї, як клуби фіміаму круг незнаного божества, – і, поза коротким уколом подиву, що хтось має звагу курити в директорському кабінеті, свою гостро-тоскну свідомість якоїсь іншої людської породи, яка десь там, – та ні, десь тут, поруч, а ніби за скляною стіною: не дотягтися, – провадить якесь своє набагато-багатше, кіношно-красиве й незглибимо-насичене життя, – породи, якій від віку приділено мати світ – собі до послуги). Дарчина мама, однак, запам’ятала ще й появу в школі слідчого, фігури, котра для Дарки промайнула майже безслідно (може, тим, що дітей допитувано в присутності батьків, а батьки ще були значущіші за всякого чужого дядька, так що в Дарки зосталося враження, немов то батьки її й допитували…), – раз слідчий, значить, не тільки здорові підліткові розваги на свіжому повітрі, а що ще могло бути? «Жувачка», джинси (верх непомисленної розкоші!), подаровані чи виміняні кимось із тих пацанів, о жах, під «Інтуристом», страшне слово – страшнішого натоді либонь що й не існувало – «фарцовка»?.. Лапті діткам плели, чи що, – загодя, навиріст, щоб не розганялися на майбутнє з непомірними апетитами, а вчились паскудити нишком: «Ти бачила у Скальковської (Ленця одразу перетворилась на Скальковську, такою потім і зоставалась) значок з американським прапором? Вона не казала тобі, звідки він у неї?..» Брр, мрак – тьма і непроглядь… (Плюс явний душок політичного доносу – чи не мама порваної вуздечки постаралася, щоб уже таки напевно розбити компанію?) Що могла Ленця – її Ленця – мати з тим усім до діла, і головне, як могла тримати те своє життя таким акуратно-паралельним, таким невидимим, як колготки на ногах – жодної бганочки, – нічим чисто, ні словом, ні жестом себе Дарці не виказавши?.. (Був, щоправда, один момент, який Дарка, з раптовою ревнивою зрячістю всіх закоханих, таки вловила, одна загнана скабка: Ігор М. з десятого «А», проминаючи їх у коридорі, червоногалстучну дрібноту, котру старшокласники розгрібали на ходу з невидющими лицями, як мурашник, враз зупиняється: «Лєна», – каже він, і таким незвичайно тихим, скрадливим бринить це зовсім доросле «Лєна», і така дивна усмішка торкає йому вуста, і Ленця подається таким балетним рухом, з-п’ятки-на-носак, йому назустріч і зависає ногою в повітрі, і поки вони обмінюються кількома приглушеними словами, Дарка стало бачить перед собою тільки цю незручно завмерлу, ніби в чеканні, підібгану в коліні ногу, так невагомо сперту на носачок, на пуантик, і, розриваючись серцем од муки невідомости, підозріливо питає в Ленці, коли та по хвилі вертається назад: звідки ти його знаєш?.. Ми сусіди, кротко каже Ленця, склавши свої мулатські губенята курячою гузкою, мов дражнячись: була в неї така гримаска, особливо коли несподівано викликали на уроці, і то, либонь, од неї вчительський женський склад одностайно і з місця звірів… Ось такий доторк – одним-один, мимобіжний, як подряпина, – до далекої й незбагненної, прекрасної й страшної – а як же могло бути інакше? – Ленчиної тайни: бо вона вся була тайна, атож, і ні мені, ні тим гидотним хлопчиськам о повністю витеклих спермою мізках, котрих, либонь, і в заводі малось негусто, звичайно ж, годі було й марити втримати її при собі надовше, ніж на мить, – таку коротку, як спалах метеликових крилець…)

Про жодну вуздечку Дарка тоді, звичайно ж, не знала – та й ніхто в класі не знав, крім, звісно, батьків, серед яких ця новина цілком могла збудити сплеск статевої активности: атмосфера була наелектризована, – а знала вона тільки те, що Ленцю зганьблено, безповоротно втоптано в якийсь темний кошмар, у хлань, що нагло розверзається під ногами там, де має бути твердо, сухо й добре освітлено, і тато з мамою вголос обурювались «цією малою проституткою», ба навіть ходили в складі делегації від батьківського комітету до директора з вимогою, аби Ленцю негайно забрано зі школи й тим назавжди відгороджено від аморального впливу решту дітей, само собою розумілося – хороших і чистих. (Які ж вони всі в істоті були більшовики, які нелюди, робить Дарка холодне, здивоване відкриття через чверть століття, – ціле те покоління гамузом, правовірні й дисиденти, думні, інакодумні й зовсім бездумні, Господи!..) І ще вона знала, що Ленця її зрадила – цим разом уже не по-дитячому: по-справжньому.

Назавжди.

(Стидке, і моторошно-ганебне, і водночас таке бентежно-доросле, голова йде обертом: з хлопцями, з тим, що бовтається в них між ногами, ще два роки тому вони підглядали на фізкультурі, штурхали одна одну ліктями, кихкотіли: у Б. все видно! – і що там могло бути «видно»? – з «великими» хлопцями, які «все знають», і тому роблять з нею невідомо що, і вона їм те дозволяє – чужим і великим, і вони дивляться на неї так, як тоді Ігор М., – що цікаво, жодного зв’язку не мелькнуло з їхніми власними сапфічними іграми, а тільки ось це ятрило, що – як же, з чужими? Як давати чужим знімати з себе трусики? – на тім, що далі, уява туманилась, від чого мука була ще гіршою, але таки найгірше було: Ленцю, а я? Як же я?.. Дивна суміш знехтуваности, споневажености і статевої, й вікової, ну й жіноцької, вже ж не без того: як-не-як Ленцю було обрано, факт очевидний і необорний, обрано тими хлопцями для якогось іншого життя, а ти махом опинилася в смішних, незграбних, сутулих відмінницях, проваджених до театру зобабоки татом і мамою, як двома конвоїрами: кудись вона тебе не впустила, до чогось найголовнішого в собі не дала доторкнутися, і значить, усе-все було неправдою, бо під найсвітлішими, найекстатичнішими спалахами вашої єдности, що то здавалась такою навиліт прозорою, завжди був ховався той гігантський темний льох, повний запечатаних соромітних скарбів, уу-у, яка ж я була ідіотка!.. – і нічні ридання в подушку: глухо, давлячись, щоб не почули батьки…).

І тому, коли на класних зборах Дарка, як голова ради загону («таваріщ прєдсєдатєль совєта атряда»: б’є барабан, мов перед стратою, вноситься прапор червоного плюшу з жовтими китицями…), – і як колишня подруга Скальковської, атож, без такого відмежування не обійтись було, товкмачили їй, кожне наодинці, завуч, і класна керівничка, і всі, всі, всі, інакше Ленчине падіння і її потягло б за собою кудись на безвість, навіть помислити страх, – коли вона мусила оголосити «пєрсональноє дело» Скальковської й першою забрати слово (…і знову попервах той дивний резонанс від стиснутого гортанню голосу, що ніяк не проковтується, – він відлунює зсередини тобі в голові, цілий час чуєш власну голову…), – вона здала Ленцю так, як од неї не сподівався ніхто – ані сама вона од себе. Найбільше це мусило нагадувати розпаношену, по наростаючій атаку маленького злого собачати – наскоками, наскоками, за литки, от уже показалася кров, і знов, і далі – до м’яса: а пригадай! пригадай, що ти казала мені про товаришів у класі – що вони всі обмежені нікчеми! (природно, обмежені нікчеми після цього вмент зімкнули лаву, й Ленця опинилася в повній ізоляції). Ти сама поставила себе понад класом! понад колективом! ти вирішила, що ти краща за інших, що тобі більше, ніж іншим, дозволено, і ось до чого це привело, – твоїм товаришам (правильно, не «мені»: спершу створити лаву, відтак промовляти від її імені…) сьогодні соромно за тебе!..

І так далі, на п’ятірку з двома плюсами і знаком оклику, – та ні, вже й оцінки такої нема…

І не був то адміністративний раж (як кому сторонньому, ще й не надто тямкому, могло б видатися), ані, тим менше, намагання спасти власну шкуру (як випадало б висловитися, коли б не про дітей мова), а тільки яра, всепереможна хіть, хай і востаннє, а таки мати Ленцю – наверненою й розкаяною, ревно благаючою прощення за зраду. (А що власної, своєї над нею влади в Дарки вже на таке не було, то вона й удалась до єдино під ту пору приступної, послужливо підсунутої їй дорослим суспільством: «таваріщ прєдсєдатєль совєта атряда» – і б’є барабан, ох як же він бив, аж морозом під шкіру: шаманський бубон, тимпан, правильно, всі поворотні моменти в житті мають бути обставлені врочисто, як обряд ініціації в первісних племен, а чим вам, питається, перший акт колаборантства – не ініціація?..) Відповідно й зчитувати з Дарчиних слів би належало мов ультрафіолетовим чорнилом під ними виписане: пригадай! пригадай, як ти казала, що я – єдина рідна тобі душа, єдина, з ким ти можеш поговорити, пригадай, як я казала про «Doors»: ніби справді двері розчиняються, – а ти з місця підхопила: такі ковані! важкі, як у Володимирському соборі! – і я справді такими їх бачила, і аж зойкнула від щастя, що й ти, і ти, значить, теж, ми стояли перед тими дверима вдвох, ми ж дихали водно, Ленцю, що ж ти захряснула їх переді мною?..

Але Ленця-Скальковська мовчала. І нічого не збиралась пригадувати, ані каятись чи просити прощення. Вона взагалі не дивилась на Дарку – дивилась у вікно, на спортмайданчик із тополями, від часу до часу, закусивши спідню губку, починала плакати – і ясно було, що про щось своє, щось, на сотні галактик далеке і від Дарки, і від її полум’яних промов, і, чого доброго, від усіх цих зборів. Двері, що в них, не ввійшовши проханою, Дарка заповзялася вломитись, так і лишились зачинені.

…Може, припускає тепер Дарка, вона була вагітна?.. Але цього, слава-тобі-Господи, я вже ніколи не знатиму. Бо не підкотишся ж на ювілейній вечірці випускників зі шклянкою вина в руці до, вважай, незнайомої тітки, щоб звичайненько в неї поцікавитись: слухай, тоді, пригадуєш, – чи в кінці шостого, чи на початку сьомого класу – тобі часом не робили аборту?..

* * *

Тепер, з того понурого, голого плато, яке зветься набутим-з-роками-досвідом, Дарка може припустити й дещо інше, а саме: що Ленця, з її родженою, міченою крихкістю – бо вона була мічена, мічена, еге ж: як гулкостінна вугласта посилка, проштемпельована звідусіль чорнильно-заплаканим «Обережно, скло» і так пущена в подорож, а адресу вказати забули, – ця облудна, потайна, граційна, розбещена, наскрізь порочна й невідпорно зваблива, палена зсередини невідомим вогнем Ленця-оленятко просто мусила, і то дуже рано, віднайти свій спосіб боронитися, зокрема й від все-і-вся-під-себе-підминаючої Дарки, – затуляючись тим єдиним, чим мала: тілом. Виставляючи його між собою й іншими, як щита-обманку: ось, візьми, ну візьми, помацай, хочеш?..

(Принаймні я їй не залишила більше нічого до вибору – то чому б мали лишати інші?)

* * *

Рік, два, три, чи що, після того – сьомий, восьмий, так, здається, дев’ятий клас – вони проходили повз себе, як планети на паралельних орбітах: віталися кивками, хоч і вітання теж не зразу відновилося – Дарка довший час уникала зустрічатися з Ленцею очима або, крий Боже, зоставатися наодинці: свідомість власної – не відробиш – скоєної підлоти її таки підтруювала, лежала десь там на дні, як несподвигна каменюка, й випаровувала болотяні міазми, так що в старших класах у Дарки навіть розвинулися напади печінкової нудоти, здебільше вранішні, сливе тобі токсикоз у вагітних, і їй робили сліпе зондування, ложку олії натще, – а тоді вона завважила, з трохи присоромленою полегкістю, що в гуртовій розмові Ленця зовсім спокійно, майже привітно, відповідає на її загальні репліки, не вдає, ніби Дарки не існує, і ризикнула потому якось перемовитися з нею сам-на-сам, чемно й діловито, мов ніде нічого, а що тут такого, справді? – спитати Скальковську, коли та чергує, і Скальковська так само чемно відповіла, що в четвер, ну, і так воно собі помаленьку тривало далі – бочком, як між чужими, – та вони вже й були собі чужі, вирослі з того дітвацького епізоду, як із бавовняних колготок або черевичок розтоптаних малючачих, тупоносих таких, що то закидаються в комірчину, на антресолі і там поступово звітрюються з колишнього клишоногого тепла, яке їх заповнювало, з усіх падінь, синців і подряпин, яких були свідками, з «класиків», «резиночок» і скакалок, з нанесеного в хату піску (з маминим криком) і клейких, мов лакованих (віддираються пальцями), конфітурно-морозивних слідів, і по упливу років, коли надибаєш їх там, серед куру й павутиння, то витягається на світ Божий – просто, старе рам’я. Нівроку, не діти ж бо – дівчатка, панночки-баришні: протяглий звук зітхання, гай-гай.

(…І все це брехня, бо насправді нічого не минає – хоч скільки не старайсь наживати потім поверх того, воно однак темнітиме зісподу, крізь шкіру років, як невиводний крововилив…)

Якось перемеженилась та ціла веремія – чи хтось із впливових батьків Поганої Компанії спромігся прикрутити вентиля, чи школі не на руку була лиха слава, їхня школа мала вельми поштиву репутацію, а кому воно треба, відмінювання на всіх нарадах, райвно, міськвно (рима проситься сама собою!), комісії, інспекції, та хай Бог милує! – так що вщухло. Вщухло. Якийсь час іще зберігався в класі круг Скальковської режим ізоляції, але розсоталось помалу-малу, як і з Даркою. Тільки вчителі, точніше, вчительки лютували (казали, одинокий фізкультурник тоді на педраді й спробував стати в її обороні, але якось надто вже глупо йому вийшло, та й яка могла бути оборона?) – зле її трактували, направду зле, чого вона, безперечно, не заслуговувала, тримаючись рівно й безвиразно, хорошистка, як і давніш, і раз навіть послана на районну олімпіаду – з англійської б то чи що, – а проте якийсь збудний, дражливий дух, видать, крізь неї просочувався, як отой млосно-солодкий, ледве вловний (тільки зовсім уже зблизька, разом із теплом тіла), і тим розпусніший (певно, вважали вони) пах не-інакше-як-материних парфумів, – свербів їм у ніздрях, вступав у кров і темнив на виду: Скальковська, вийди з класу!.. (Труснувши головою, як лошатко іно-відрослою гривою, із закушеною спідньою губкою – чи то розплакатись збираючись, а чи, навпаки, розсміятися? – зосереджено, мов назавжди, складала до портфеля книжки й зошити: вузька, довга спина в поздовжній клавіатурі ґудзиків і підторочці по-тенісному куценької спіднички по проходу між партами – до дверей – у дверях – не обертаючись: Дарка щоразу не втримувалась провести її зі свого місця поглядом, мов на щось сподіваючись, але спина була зачинена щільно, як і двері за нею зачинялися – без грюку, в чому теж, аби охота, можна було б добачити натяк на знущальність, і тому, знову й знову, вийди з класу, Скальковська! – і добре їй так…)

А в дев’ятому, недобувши останньої чверті, вона вийшла вже назавжди. А вслід за нею звільнився й учитель фізкультури – колишній майстер спорту з плавання, сорокалітній мужик із бурхливою сивіючою чуприною (чому спортсмени так рідко лисіють?!), з їдким потом і волосками в ніздрях. З’ясувалося, що в них із Ленцею був роман цілу ту весну. Хтось їх підстеріг.

…Звалені в кутку роздягалки старі дерматинові мати, такі шкарубкі на дотик, мов довго вимочувані в ропі, і сухий, встояний, якийсь уже й свійський, як буває в давно покинутих стайнях, запах задавненого дитячого поту, – чи не тільки дитячого, а ще й того другого, навального й їдкого?..

* * *

Хтось повсякчас проживає за тебе твоє життя – одну з його можливих, ніколи тобою не здійснених версій. Всі почуття, що по-справжньому в’яжуть нас з іншими, від любови до заздрости, походять від цієї потаємної туги за іншими життями – інстинктивно вгаданими, розпізнаними нашими життями, яких ми, одначе, ніколи, ніколи не будемо мати.

І хтось нас боронить, хтось ослоняє собою – проживаючи їх за нас. І ми спимо без кошмарів.

* * *

Звичайно, казала Дарчина мама, в усьому винуваті батьки: тільки глянути на ту матінку, одразу все ясно. Кажучи це, вона стригла нігті – з різким, ляскучим звуком: як завжди, кравецькими ножицями – манікюрних у них в домі не водилося. В голосі їй стояло, мов пам’ятник, – слупом – торжество матері, котру, з якого боку не глянь, нема в чому звинуватити. І ще щось поза тим, що вже тоді змусило Дарку нагороїжитися, хоча й мовчки, в собі: безлика й безособова, завважки в усі десять атмосфер океанського дна, відвічна правота роду – супроти виламаної з його реґул одиниці, моторошна штука.

* * *

Найсильніше своє пережиття Дарчина мама мала так само в тринадцять років. Вона стояла з санчатами на горбі, розпашіла й захекана, чекаючи своєї черги з’їжджати, – і раптом побачила, як тече з-під ніг у долину всніжений схил у бузкових тінях од дерев: проти сонця сніг ряхтів міріадами іскор, і кожна з них всередині себе була планетою. Планети горіли, мінились і, як сказав поет, котрого дівчинка ще не вчила в школі, бо була замала, – акордились.

Дівчинка дивилась, а блиск наростав – до ледь чутного, тонкого крижаного передзвону у вухах. Дівчинка не знала, що цей звук древні колись називали музикою сфер. Що це і є – голос безмежжя. Вона знала тільки, що мусить зараз же одвести погляд – інакше станеться щось страшне й безповоротне, інакше все, кінець, здурію! – чорна блискавка кресонула в голові, позначаючи межу: назад, назад!..

І вона одвела погляд.

Потім у неї все було гаразд: заміжжя, і злидні, і діти, й хвороби, і нелюба праця, і маленькі радощі – наприклад, нова квартира або купівля шкіряного пальта. Правда, шкіра трапилася свиняча, зате дуже доброї вичинки.

Могло бути й гірше. І то набагато.

* * *

Зрештою, думає Дарка, водночас зосереджено перебираючи розвішані в шафі убрання: у клубному піджаку видно буде опік од праски вище зап’ястя, на жовту суконку треба хоч трохи присмаглих плечей, а я ж тепер біла, як сир, і так далі (як не кпи сама із себе, а все’дно зустріч однокласників – то немовби ще один екзамен, цим разом на успішність житейську, з якою в принципі не так щоб дуже й склалося, але тим більше, тим більше!.. – тим вище держатимемо голову, прикид, підмальовочка, шиза та й годі, і пощо, спитати б, хто змушує?), – зрештою, не можна мати безмежности, так?.. А Ленця, відай, саме її й потребувала, – але ця друга думка, наздоганяючи першу, вже тільки ковзає по свідомості, не сягаючи вглиб: Дарка бачить себе закляклою в дзеркалі, з вішаком, із якого звисає долі довга шовкова сукня, і несподівано глупим, геть дитинячим виразом обличчя: таке-бо самозрозуміле відкриття – не можна мати безмежности. І всі наші домагання набути чимпобільше – грошей, мужчин, вражень, дипломів, суконь, автомобілів, – тільки жалюгідні, смішні потуги наблизитися до плюс-нескінченности, додаючи до мізерної суми одиницю за одиницею. Треба б якось інакше до того братися, а як?..

* * *

Вони рахували при вході до ресторану, хто не прийде, на кого не чекати: Міша Хазін еміґрував до Америки, давно, ще на початку вісімдесятих, Крайчин у Парижі на конференції, жінка сказала по телефону, Артемчук теж десь за кордоном, повезла дитину на лікування, щитовидка в малої, ну, і Солтис, вже ж, Солтиса вони пом’януть окремо, а годилось би, на добрий лад, і на цвинтар з’їздити, коли-небудь обов’язково треба буде вибратися (у цю хвилину кожен розчулено вірить, що коли-небудь вони обов’язково виберуться), – на Берківцях, та необгороджена ділянка, де лава за лавою, як стррройсь! – стовпчики з п’ятикутніми зірками, що всі в одну душу справно сповнили в Афганістані свій інтернаціональний обов’язок, але, кажуть, уже дозволено ставити хрести?.. Таке оглушливе першої миті відчуття – гурт незнайомих людей, незвично тихих (кожен, відай, тим самим відчуттям приголомшений), і сивіючих, атож, і лисіючих (мужчини), і дуже парадово вистроєних (жінки), і вже наступної хвилини зненацька, швидко-швидко, мов кінопроектор закрутився у зворотній бік, починають крізь них проступати двадцятилітньої давности дітвацькі постаті, аж поки два розведені в часі кадри – клац! – не зімкнуться, наклавшись на себе навзаєм, і тоді вихоплюються з уст цілком щирі вигуки: не змінились!.. і ти – не змінився! і ти теж не змінилась, аніскілечки!.. (Хто, крім однокласників, поверне нам нас такими, якими нас уже нема – ні для кого, блін, ні для кого? – звичайно, як не рахувати батьків, але на те вони й батьки…) Так на кого ще чекаємо?..

Тримаючи перед себе загнуті пальці – отже, Хазін, Крайчин, Артемчучка (вказівний – Солтисів – палець так і лишається незручно, контужено напівзігнутим, мов неясно, куди його?..), ов, дивись ти, і Сашко Бегеря тут, а він же з ними не кінчав, пішов у ПТУ після восьмого, – Дарка нарешті зважується – ніби щойно пригадала:

– А Скальковська?

Мало не «ця, як її пак», – так у неї виходить. І все одно їй здається, наче на мить усі замовкають. Підлість є підлість, Дарусенько, і терміну давности не має.

Та ні, вони не тому. І майже одразу вслід за тим Дарка розуміє, що тих, чвертьстолітньої давности подій, насправді ніхто з них не пам’ятає, не пам’ятає Дарчиного виступу на зборах, а коли щось і пригадує, то вже напевно не надає йому того значення, котрим він роздувся й набряк для неї – на роки й роки (…вважай, на ціле життя, бо більше подібного – таки ніколи, може, від підлости теж належиться ось таке, одноразове щеплення, хоч і від щеплень теж, бува, помирають…). Дорога Ленцю, моя кохана золотонога дівчинко, моя безпутна сестричко з розширеними, як у наркоманки, зіницями, в яких свічками стоять сльози од незмоги вмістити в себе цілий світ, – що прийняти в себе всіх мужчин нараз, – що ж це вони говорять про тебе?.. Бо вони говорять, і навіть дедалі жвавіше, легкий льодок відчуження розтоплено вічно невтолимою людською хіттю до недобрих сенсацій: та ти що, та ну, невже?.. – до авіакатастроф із двома сотнями загиблих (бажано з поіменним списком пасажирів, де подається також їхній вік, особливу увагу привертає пара з немовлям, що летіла показати його дідові й бабі), до всіх, хто, посковзнувшись, загримів із вершини й тепер дозволяє нам себе жаліти – президентів зі спущеними на виду в цілого людства штаньми, розорених нафтових магнатів і поп-зірок, засуджених за наркотики, і того, кого вчора вінчали Царем Юдейським і хто сьогодні виявився слабшим за найслабшого з-поміж нас, таким чином нахабно нас ошукавши, і тому ми з усім підставним обуренням репетуємо «Розпни!», жадаючи реваншу за своє вчорашнє пониження, – вони говорять, тобто говорить невеличка повнява брюнетка з темними, мошком, вусиками, що виявилась Маринкою Вайсберг, а решта згромадилася круг неї зі своїми «та ну?!» – «прошлим лєтом», каже Маринка, «саєршенна случайна, на уліце, я єйо нє узнала», – вона каже, що ти, Ленцю, тепер важиш вісімдесят шість кілограмів, така здоровенна цьоха, діжа діжею, тому що тобі кололи інсулін, а треба було літій, – але від літію також розносить, з професійною статечністю вкидає хтось із хлопців, хто тепер інженер-хімік, а інший – лікар, хоч і не психіатр, – з тією самою статечністю перебиває (о мужчини, як же тяжко ви заробляєте собі від нас на самоповагу!..), цікавлячись діагнозом: якщо літій, то має бути маніакально-депресивний психоз, а це гаплик, це не лікується, просто треба вже довіку на хімії сидіти, – «у-у-ужжас», самовдоволеним (чи то Дарці тільки так здається?) шумком проноситься серед дівчат, подувом вітру в кронах, прошелестів і нема, – але чи знає Маринка діагноз, чи та їй сказала, через що?.. Сказала, що мала зірвану вагітність, після чого її покинув чоловік, вони нібито якраз вернулися з відпустки, звідкись зі Швейцарії (знову вітерець, але вже інтонаційно інакший, на дієзі: «ов-ва», – і кілька саркастично прикушених посмішок завважує Дарка…), де вона плавала в озері під табличкою «Polluted water»[74] і щось там підчепила, якусь заразу, ну, й начебто від того, – псевдо-психіатр, він же Вовка Лясота (колишня кличка, Бог зна й чому, Бакс, але клички вже не канають, відсохли), тепер рішуче забирає голос, він тепер головний (одне з двох: або справді незлецький лікар, або це його єдиний спосіб самоствердитися, бо зарплати не платять, а вдома жінка пилкою працює), – і недбало, зверхненько так проголошує (за що Дарка тимчасом починає його тихо ненавидіти), що справа не конче має бути в якихось конкретних причинах, вони, себто не-ми, ті, кого відділено від нас високим ґратчастим парканом, завжди, мовляв, натинаються знайти собі якусь причину, часто й вигадують, і дуже в тому бистрі (але ти, ненависно, спідлоба шле йому імпульси Дарка, хто як хто, а ти то мав би знати, що в цьому ділі жоден паркан не межа, що завтра ти й сам можеш опинитися по той його бік, у запраному халаті колишнього темно-синього, морський кітель, кольору й ще запраніших штанях, з алюмінієвим бачком на їдло і зором, осоловілим од наркотиків, ні?..), – а якщо дійсно маніакально-депресивний психоз, пасталакає той далі, в голосі, ніби між іншим, натяк на недовіру до невідомого йому діагноста, мовляв, не знаю, я ж то не дивився, – якщо так, то це не психосоматика, це штука органічна, як і шизофренія, наприклад, або так звана епілепсія пті-маль (зараз він згадає все, чого навчився в інституті, справний хлопчик, – ба, та він нежонатий чи що, де його обручка, як же це, таке щастячко й раптом на волі?..), – тут етіологія неясна, проявляється воно тільки з роками, переважно якраз по тридцятці, – «у-у-уж-жас», знову шелестить бабський вітер, здумати лишень, отак живеш собі, живеш… «Живеш, живеш, і смаку не чуєш», – вголос ввертає Дарка – навмання, ніби щоб перевести рейки розмові, і рейки слухняно переводяться: шкільний авторитет теж не звітрюється з роками й розморожується вмент, свіжісіньким, як і твій тодішній образ, – але переводяться кудись зовсім не туди, куди гадалося: а знаєте, каже хтось із дівчат, «кашмар, канєшно», але вона, Скальковська цебто, завжди була якась, ну, «со странностямі», правда ж? Усі згідливо покивують, уже гуртуючись для самооборони, уже нашвидку споруджуючи між собою й Скальковською отой чавунний паркан із загострених угорі, мов палі, штахетин, вганяють їх одну по одній, ніби це справді може їх від чогось убезпечити: хтось із послужливою готовністю зараз-таки й пригадав, як вона раз танцювала румбу на столі в хімкабінеті, дівчинка на кулі, ну так, вона ж ходила на бальні танці, і тоді всі якраз дико веселилися, поки на шум не впав завуч, але щось було чудне в тому танцеві, от їй-Бо’, далекоглядний розумаха вже тоді був завважив, – «Так було б тоді й сказати, що ж ти аж досі мовчав, – крізь посмішечку зимно цідить Дарка, – може б, життя спас людині», – на мить вони мов ніяковіють, вони ж загалом незлі люди, всі ми незлі люди, і чого в нас усе, за що не візьмись, так розпаскудно обертається?.. На поміч приходить Маринка: виявляється, це ще не все, не кінець історії, бо вона тоді запросила Скальковську до себе, це було близенько, вони незадовго перед тим змінялися на центр, роз’їхалися нарешті з батьками, і дуже вдало, тепер мають трикімнатну на Микільсько-Ботанічній, вікнами на ботсад, – тема трепетна й нікого не лишає байдужим, надто дівчат, що вмент виявляють бойовий інтерес до подробиць обміну: які квартири розмінювалися, а з яких районів, а скільки доплачували, Маринку дослівно розпирає од гордої відповідальности, вона обіцяє кільком цікавим телефон знайомого квартирного брокера, «очєнь харошево», «скажеш, што от Маріни і Вадіка»: Вадік – це, значиться, муж, і от цього-то нашого, треба розуміти, цілком порядного єврейського мужа Ленця й спробувала була спокусити, поки щира душа Маринка бігала в гастроном по закуску, зоставивши їх у штири оці, «он мнє потом гаваріл, я буквально нє знал, куда дєватца», буквально. Німфоманія, ставить новий діагноз Вовка Лясота, – і чого зараз притьмом німфоманія, думає заперечити Дарка, чом не істерія покинутої жінки – а не виключено, що й розвинений із роками стиль легкоприступної, та ще й ота її на око вгадна безборонна ламкість, котру й вісімдесятьма шістьма кілограмами навряд чи затулити і котра багатьом, а надто хлопам, просто бальзам на всі болячки зразу, так що наш муж, не виключено, зовсім не таким постає в цьому сюжеті біленьким ягнятком, як упевнив Маринку, а чи вона сама себе впевнила, хоча, з іншого боку, а що їй залишалося, – і що залишається Дарці, окрім як здобутися на терпку, то пак задуману терпкою, а на ділі доволі жалюгідно вибелькотану заввагу, що, мовляв, добре медикам – на все в них готовий діагноз, і жодних тобі світових проблем, іно ковтай піґулки, – а Вовка Лясота у відповідь морщиться й просить не називати його медиком – він, бачся, не медбрат і не фельдшер, а заввіділом і «врач пєрвой катєгорії», і, між іншим, спеціалізувався з гінекології, так що в разі чого може залишити свій телефон… «Дякую, – сміється Дарка, і це виходить у неї басом, а інакше голос би зрадив, зірвався б, – досі якось милував Бог», – тимчасом серед народу вже починається посполите рушення до накритих столів, що здаля біліють кокетливими жлобськими букетиками застромлених у келихи серветок, якого чорта я сюди приперлася, і що мені тут робити, Господи, яка порожнеча, – напитись, чи що?..

* * *

Додому Дарку проводжає Вовка Лясота. В таксі вона з’ясовує, що його підстрижена à-lа Chekhov борідка пахне одеколоном: здається, «Gіvenchy». Він цілує її в плече під бретелькою сукні й бурмоче щось про своє розлучення, Дарка каже: «Заткнись, будь ласкавий», – і ще хоче додати: «А то я зараз закричу», тільки мужських сповідей їй у цій хвилі й бракує, – але вирішує облишити таку складну фразу до кращих часів, зосередившись натомість на поцілянні ключем у двері, що вдається їй із третього разу. Найгірше, що при тому все й далі пам’ятається, ба навіть іще невідчепніше, ніж було: так, ніби, замість потонути у випитому, піднялося на поверхню й цілком запрудило голову, ох, як паршиво. Лясота тимчасом обернувся на гарячого джмеля й гуде їй у вухо, як від самого восьмого класу боявся до неї підступитись, і облягає її звідусюди важким сопінням і натиском чужого тіла під настовбурченою і вже зайвою тканиною, ну й дуже добре, тобто нічого доброго, звичайно, і ні від чого не рятує, і навіть зосередитись вона як слід не годна, але спробує, спробує, – ошатна сукня на бретельках непоштиво летить на підлогу, і коли він різко, охнувши, входить у неї й знайоме тепло всередині прокидає й виводить на яв приспану, було, пам’ять тіла, що враз робиться найголоснішою, голоснішою за все інше, вона подається з глухим задоволенням – од несподівано щирої вдячности Лясоті за короткочасне визволення, що він, певна річ, радісно бере за ознаку власної мужської невідпорности, і тому виходить йому цілком незле, цілком, ов, диви, та й геть добре виходить, ой, ой мамочко, ой-ой-ой, – і потім вона лежить каменем, уткнувшись йому в плече, а він питається в неї над головою новим і глибоким од зворушення голосом, аж їй робиться ніяково від власної тому зворушенню невідповідности: «Ти знала, що я тебе любив?..» Схоже, йому також потрібен був реванш, що ж, гарно. Мужчини, еге ж. Які вони всі… одновимірні, прямолінійні – як задачка на дві дії… Вже сповзаючи в сон, уже рознімаючи безвільно той бульдожачий стиск, яким свідомість кріпиться до яви, вона встигає пригадати, як колись Лясота, сам далеко не з гірших учнів, непомалу був її здивував несміливим проханням допомогти з математики, – єдиний раз, коли могла запідозрити його в бажанні зостатися з нею наодинці, і на цій приємній думці, а точніше, придавивши нею, наче блюдцем жука, якусь іншу, темну й неоковирну, на яку вже просто – не має сили, чесно, – Дарка нарешті засинає.

Прокидається вона вмент, як од поштовху, й зараз же поплавком випорскує з ліжка, в котрому безсоромно, мов одвіку тут прописаний, посапує з незнайомим форкаючим підсвистом сплячий мужчина, і пахне по-чужому, – що це таке було, раптовий позов нудоти?.. В устах кисло, в кімнаті темно, за вікном горить утіленням cамотности вуличний ліхтар, котра ж це година?.. Її гонить якийсь нутряний, фізіологічний страх, але нога трапляє в замет прохолодного шовку, це сукня, її парадова, жужмом валяється долі, підняти, розправити, напам’ять кинути в бік крісла (чутно, як, шелеснувши, приземлилась), Господи, як холодно, і б’є дрожем, аж зуби дзиґотять, і сироти промацуються на передпліччях, крупно так, розсипом, наче пшоно, ну так, вона ж заснула голою, але це не тому, це внутрішня трясучка, хміль із мене виходить, чи ще яка біда, ах, як погано, Боженьку, як же погано, – кутаючись в остиглого чоловікового халата (коли той ідіот нарешті забере свої речі?), вона нетвердо, хистко вимачковується на кухню, де світне табло показує пів на четверту, ох і ні фіґа собі, – і опускає себе на краєчок стільця обережненько, мов скляну, намагаючись дихати рівно, на раз-два-три, вдих, раз-два-три, видих, сеанс медитації, мало що не йога, в-душу-в-Бога, хху-у-у… Ну от, а тепер можна поставити чайник, кілька звичних, заспокійливих рухів, і так мирно палахтить під ним у пітьмі голуба газова квітка, дуже зворушливо. Ні, то, виявляється, не зуби цокотіли, то виносився звідкілясь ізсередини нагору, кастаньєтним ритмом, ось цей-от віршовий рядок, що тепер раз у раз повторюється машинально, губами, мов платівка заскочила: «Мимо ристалищ, капищ, мимо шикарных кладбищ, мимо Мекки и Рима по свету идут пилигримы…» А дурні ж вірші, дурні, як сирі дрова, і шкварчать так само, а от же ж, причепилося, – і зненацька, впершись руками в край плити, Дарка стинається од плачу, схлип виходить не горловий, а сливе черевний якийсь, схожий на стогін, і вона знов мусить, заковтнувши повітря, притамувати віддих, раз-два-три, щоб не розбитися на друзки: нащо ж, нащо це все, навіщо воно здалося, Господи, і за яким хріном таке життя?.. І вже й неясно, про чиє саме їй ідеться, а от би тільки якось витримати, перетравити, якось видихати цей страшний гніт несправедливости, цей споконвічний людський зойк до небес: «Господи, за що?», і цей жаль, живий і пекучий, за всім тим, чим ми так і не стали і вже не станемо, ніколи.

Промокнувши очі пальцями, вона сягає по цигарки на столику, чиркає сірником, і так, стоячи серед кухні із запаленою цигаркою в руці, здається собі більшою за темряву. О’кей, підіб’ємо бабки, і що ж ми маємо?.. Сяке-таке ім’я у своїй галузі, сяку-таку матеріальну незалежність, наскільки це взагалі можливо в наших умовах, і дві монографії, одна з них по докторській, і один вузівський підручник, і два розлучення, і почесне членство в трьох західних академіях, яке лайна варте, але для некролога згодиться. E la nave va.[75] Show must go on.[76]

За яким бісом?.. За яким бісом потрібно було, щоб із нас двох вижила саме я?..

І тут ця огида до себе, ця нудота, токсикоз самозатруєння – восьмий клас, сліпе зондування, ложку олії натще, авжеж, тоді так само, – якимсь блискавичним спалахом розвертається в протилежний бік, і Даркою нарешті по-справжньому доглибно стрясає, тобто її вивертає, як панчоху, з живота через горло, аж вона ледве встигає добігти до туалету і там, впершись тремтячими руками в слизький і холодний кахель над унітазом, новими й новими підземними поштовхами, корчачись од безгучного крику, напівумліваючи в зимному поту, вже не людська істота, а знавіснілий шланґ кишки зворотнього ходу, вивергає з себе вчорашню вечерю, і себе при тій вечері, і ніч із Вовкою Лясотою, давку за давкою – буру, гостро-кисло смердючу кашу всіх недоперетравлених житейських брудів, яких – через верх, і де воно все в нас поміщається, трупний яд від останнього шлюбу, всі скандали, і відворотно принизливі порахунки, всю накопичену відразу до себе і світу, гарячий, пронизливий виприск твердих кавальчиків через рота й ніздрі, вона насилу похоплюється переводити дух між нападами, коліна вже також дрижать, підгинаючись, але так і треба, так і треба – аж до дна, до вишкреблих послідків, до дитинства, до тих найперших ревнощів і перших паскудств, стати стерильною, чистою й незворушною, як цей білий кахель, що ріже очі в електричному світлі, бо ні дуже прекрасного, ні дуже страшного, нічого такого з нами не стається, бідолашна дитино, і на те, й на друге треба ще потрудитись собі заробити, і тут Ленці вдалося, вийшло, як вона й передбачала, а нормальне життя, воно просто валить крізь нас ось цим бурим, драглистим, масним потоком, глянути тільки, як вилискується в унітазі, і навіть стіни в коричневих бризках, і спущена вода реве Ніаґарою, і холод такий потойбічний тому, що все життя виверглося з тебе, і ти стоїш у клозеті, як єврейка в газовій камері, привалившись у знемозі плечима до кахляної стіни, у викресаних сльозах і власному лайні, з посинілими пучками, порожня, порожня, мов після аборту, і ті, кого ти любила, пошуміли з тебе – вділ, вділ по каналізаційній трубі.

* * *

Потім вона довго, ретельно миється й чистить зуби (тричі підряд, бо запах здається непозбутнім), а коли виходить із ванни, у вікнах вже починає сіріти. Вовка Лясота лежить у її ліжку, завинений із головою в простирадло, як приготовлений до поховання труп бедуїна, і, подібно як і той, так само геть-чисто не має куди йти (вже ж, розлучення нікому не мед, а чоловікам то й поготів, у всіх у них при тому проступає щось від викинутих на вулицю псів у пошуках господаря…). З Дарчиною появою небіжчик подає певні ознаки життя, а саме, вистромлює голову зі сповитку й усміхається – трохи переможним мужиком після вдалої ночі, а трохи й тим хлопчиком, який колись давно підступився до Дарки на перерві й, дивлячись повз неї й шаріючись, тільки не щоками, а чомусь вухами, попросив розтлумачити йому як-небудь після уроків контрольну з математики. Чого вона, до речі, так і не зробила.

І щойно тепер Дарка розуміє, що не може просто в живі очі сказати йому: «Забирайся», – принаймні не зараз. Не може перевести на іншого цей страшної ударної сили струмінь нічим не прикритої, голої – голіше не буває – й безжальної, бо цілком байдужої до людини, суті життя, – струмінь, що, пробиваючи навиліт, вимиває з отроцтва, з дитинства, з усякого-будь тепла, яке спромагаємось собі на віку нагромадити, – залишаючи людину віч-на-віч із речами-як-вони-є. А не можна її там залишати. Ніхто не заслуговує на такий жереб.

Бодай цим розумінням вона завдячує Ленці. Бодай цим.

– Вставай, – каже Дарка до Вовки Лясоти найбуденнішим у світі голосом. – Будемо снідати.

Серпень-вересень 1998 р.

Інструктор із тенісу

Я його дратую, це абсолютно очевидно. Нічого дивного: на гадку про те, як я виглядаю збоку – корова коровою, з незграбно розчепіреними ногами й судомно затиснутою в жмені ракеткою (і яким чином така неприродна поза виходить у них граціозною? – от хоч би і в тих баришень на сусідньому корті, зовсім молодесеньких, не інакше якихось жирних донечки, та, що справа, ґумова ляля-блондинка, раз у раз без потреби картинно стріпує довгим розпущеним волоссям, перехопленим над чолом білою лентою: знає, стерво, що гарна! – а я свої руки відчуваю як кепсько пригнані протези, і ноги також), – на гадку про це трагікомічне видовище мене й саму нудить, і чувака, по правді, шкода: теж мені заняття для психічно здорового хлопа – воловодитися за десять баксів на годину з отакими гергепами (мабуть, думає: «Ну й тупиця!»), та мене б і за сотку не вистачило!.. Але помогти йому я нічим не можу – хіба пояснити, що в дійсності я далеко не така тупа, як показуюся на корті. Ніби йому від цього полегшає.

– Кисть жесткая, а пальцы свободны, – терпляче повторює він, уже вкотре ловлячи на гарячому мою намертво закляклу длань і настановчо рознімаючи трупну хватку: – Ракета должна прокручиваться.

(«Ракета» – це недоречно претензійне слівце дере мені слух так само, як йому моє непоштиве «ракетка», що його він щоразу ледь бридливо виправляє: в кожному ділі є свої амбіції).

– Я пам’ятаю, – мимрю, як двійочниця: я справді пам’ятаю, пречудесно все ловлю з першого разу і назавжди (слова «ракетка» вперто тримаюся не тому, що забуваю, а тому, що фізично не здолаю вимовити пишне «ракета», ціле моє почуття стилю бунтується!), і жодної потреби нема товкти мені те саме встопарканадцяте, але що ж толку, коли почута інформація безнадійно захрясає в мозку і м’язам ніяк не передається – либонь, ту саму муку приниження переживають паралітики… В чотири роки тато купив мені двоколісного велосипеда. Очевидно, в нього тоді був вихідний, і він вирішив цілком покласти його на олтар батьківського обов’язку – до вечора я таки якось навчилася одночасно крутити педалі й правувати кермом, але з цілого того дня – одного з найстрашніших у моєму житті – пригадую лиш німий жах тіла, заціпенілого в безнадійному чеканні кінця наруги: на атракціон збіглася дітвора з усенького кварталу і впродовж кількох годин, оточивши велосипедика, галасливо асистувала моєму батькові, навзаводи викрикуючи свої поради й коментарі. Мабуть, йому подобалося бути в центрі такої всенародної уваги – мене ж, безпорадну й розчавлену тим колективним натиском, мов кошеня, викинуте на рев стадіону, спаралізувало, як при короткому замиканні: роз’єдналися дротики між першою й другою сигнальною системою, між здатністю розуміти й здатністю свідомо відтворювати рухи, і ціле пообіддя батько, не помічаючи, чесно катав по двору жертву каталепсії – перелякане, непорушно зібгане в сідлі тільце. Можливо, якби я зуміла тоді розплакатись, моє життя склалось би інакше. Або якби мої батьки розлучилися ще перед тим: в ролі святочно-недільній, що не вимагала педагогічного хисту (чи то пак, розуміння іншої людини), мій батько був досконалий, мов винахідливий коханець, і наші вилазки удвох, від восьмилітнього віку почавши, до зоопарку, до театрів і музеїв, з неодмінним ритуальним кафе-морозивом на прощання, найдужче скидалися на любовні побачення – зокрема й за напередодньою атмосферою солодкого передчуття. Мабуть, психологічно ми були тоді вже ровесниками, і ця гра рівно захоплювала нас обох: гратися мій батько, царство йому небесне, вмів куди ліпше, аніж жити. Зрештою, як і більшість мужчин.

От і цей мені каже з ноткою ледве вчутної зверхности:

– Расслабьтесь, вы же не на работе! Это должно доставлять удовольствие…

Гм, але ж ти на роботі, чоловіче, – чи вмисне собі таку роботу підшукав: щоб і гратися, і плату за це отримувати? Це саме «удовольствіє» він, між іншим, ладен виявляти повсякчас – коли забирає в мене для демонстрації ракетку («ракету», еге ж, – може, подумки він взагалі до неї на «ви» звертається? – штука й справді коштовна, майже три тисячі крон – трохи не весь гонорар за лекцію! – я в неї вгепала у фірмовому «Reebok’івському» магазині в центрі Стокгольма: думала зробити подарунок Олегові, бо чулася перед ним винуватою, вже не згадаю за що, в останній рік це трапляється дедалі частіше, а що Олег – вичитавши мені попутно за «Reebok», бо чому ж не порадилася, бо в Швеції є, виявляється, й ліпші, елітніші фірми, – відрядив мене натомість із моїм-таки подарунком на це ідіотське навчання, то вина моя від того тільки зросла, і постає питання, чи не цього мій найдорожчий і домагався?) – «Сма’рітє сюда!» (о Господи, ну й зворотики, вже не кажучи про фонетику, про оте «сма’рітє»! – але ж, на відміну від нього, я у відповідь не морщусь, ані жилочкою на обличчі не тіпнусь, чисто тобі індіянський вождь!) – для наочности рухи він робить нарочито сповільнені, мов при зйомці рапідом, і я не можу позбутись відчуття, наче він трохи переді мною хизується – врешті-решт мужик із нього породистий, і збоку це, згодна, виглядає дуже гарно, замилуєшся, – ніби ракетка продовження його руки, що, своєю чергою, перетікає в траєкторію польоту м’яча: тут навіть якийсь натяк на безмежність, на проекцію себе у всесвіт – із свого роду лімітом функції, як у математиці (ліміт – це асфальт при смеші, або ще стінка, в котру з глухим, схожим на короткий стогін постуком вдаряється м’яч – а якби не вона, так би й летів і летів у нескінченність…), – тільки в ці хвилини, водячи за ним очима, я й розслабляюсь: нічого не скажеш, гарно, і з тою білявою хвойдочкою, що так визивно крутить задком на сусідньому корті, вони б склали пречудову пару, хоч фільмуй (він, до того ж, брюнет!), але для себе я рішуче не бачу тут місця – у мене ніколи так не вийде, цих рухів я не повторю нізащо у світі, навіть під дулом пістолета. Всяка ситуація, де треба прилюдно здобувати які-небудь фізичні навички, автоматично скидає мене на тридцять років назад, на той самий велосипедик – я глухну, сліпну й просто стаю правцем, чекаючи, коли все скінчиться й мене відпустять на волю. В школі найтяжчим моїм кошмаром були уроки фізкультури, від яких, попри всі ревно докладені зусилля (я навіть удала була раз непритомність! – зумівши хоч і переконливо, проте зовсім м’якенько впасти не забившись), домогтися звільнення так і не вдалося (в старших класах мене, гадаю, взагалі мали б запідозрити в неспинній кровотечі – як ту євангельську безщасницю, котру зцілив Ісус…). Плавати, слава Богу, я навчилась сама – на безлюдді, безліч разів ризикуючи втопитися як оселедець. Танцювати до пуття так і не навчилась, і, скажімо, вальсувати зі мною – то для партнера, припускаю, десь так само, як би по лаврських схилах із Бабою-Уродіною, тільки без меча, – але в танці, нівроку, завжди присутній сексуальний елемент, і це мене рятує: секс – по суті, єдина сфера, де я можу цілком компенсувати свій вимушений пластичний кретинізм. До такої міри, що досі про той кретинізм так ніхто й не здогадався.

І мій інструктор, бідака, теж нічого не підозрює. Мою неприродну штивність він наївно витлумачує собі тим, що я перепрацьовуюсь за своїм комп’ютером – «ну да, у вас же работа сідячая» (це вимовляється з ноткою мимовільної пошани), – і щиросердо дораджує мені, добряк, якісь там масажі, поки я, мовляв, не допрацювалася до зміщення дисків, а я йому обіцяю, що обов’язково цим займуся, от хай-но тільки скінчу замовлену статтю для «Atlantіc Monthly», – і на тім ми й розходимося: до наступного разу, а наступного разу повторюється те саме. Не розтлумачиш же йому, що розслабити мене можна, хіба що як слід влупивши по голові: чверть літра коньяку, наприклад, – і я потраплю станцювати, хоч би й на подіумі, незгірше од якої зірки бразілійського карнавалу, бувало вже таке, – тіло тоді робиться пластиліновим, улягаючи єдино ритмові музики, просто розчиняється в ньому до стану вільного ширяння, але то все рухи природжені, як і в сексі, а от навчитися з бодуна нових, хай навіть і нескладних, по-моєму, ніхто ще не потрапив, нема таких методик… Якби йому вдалося, він міг би захистити на мені дисертацію. Запатентувати це діло. А що, чим погана ідея – хоч якийсь зиск!

Натомість він, по-хлоп’ячому весело блиснувши очима, передає мені ракетку назад: роби-як-я. Лови, цебто, кайф. Чорта пухлого, братіку: мене можна тільки, вислідом тупих і виснажливих повторів, надресирувати як ведмедя, але от жодного кайфу я, як і ведмідь, від того не отримаю: в моїх зазубрячених рухах ніколи не буде свободи.

– Я намуляла руку…

Ну просто тобі Мавка з другої дії «Лісової пісні»: «Я руку врізала…» Зараз він мені відповість, як Лукашева мати (і – слушно!): «Було при чому!» Але при основі великого пальця, там, де червоніє натертий руків’ям ракетки басаман, справді вже проступає пухирець: буде чим відзвітуватися Олегові за свою старанність, хай бачить! Якщо після цього в нього не з’являться докори сумління…

– Потому шо нєправільно дєржитє, – з легким серцем кидає інструктор: моя «вава» явно не робить на нього аніякісінького враження, типово чоловіча нечуственність (зате зі своїми власними «вавами» як же вони всі в одну душу носяться, Господи!). Натомість щось інше перепиняє його увагу – на мить він затримує мою долоню, вдивляючись у неї, ніби збирається ворожити, і, лиш перехопивши мій питальний погляд, пускає (ледь зашарівшись!):

– Очєнь нєжниє рукі, – пояснює, наче виправдовуючись. Я сміюся перебільшено голосно – головним чином від полегкости опинитися врешті на своїй території:

– Це діагноз чи комплімент?

Інструктор бентежиться, як пацан: словесна гра – то вже мій Вімблдон, моя подача з крутим підрізом, яку він годен хіба що провести очима, – таких м’ячів ловити явно не звик, і не варто вганяти хлопа в краску ні за що ні про що… Колись я полюбила Олега саме за те, як, мало не від першого знайомства, сміливо був ринувсь навперейми всім моїм подачам, показавши себе справді партнером, здатним витримувати темп, – заснидівши розумом на своїх однотипних ділових оборудках, він явно тішився, розминаючи затерплі в безрухові ділянки мозку, з наростаючою втіхою брав більшість моїх «м’ячів», а ті, котрі пропускав, відступаючись, викликали в нього безкорисливо-щирий захват, майже порив аплодувати, як у мене – споглядання з лавочки за грою інструктора: екстатичний, ледь не побожний подив перед виявом чистого артистизму, і під одну з таких хвилин Олега й прорвало на освідчення, досі пам’ятаю його заворожений погляд за-мить-до-того, – щойно перегодом виявилося, що то був чи не найспонтанніший учинок у його житті, загалом вельми жорстко спланованому й контрольованому, але тоді ми були ще по-справжньому щасливі… Чого Олегові не уйняти – це спортивної витривалости: зрештою, і в теніс він грає з дитинства. Непогана школа, авжеж. І в даному випадку він теж доможеться свого: добряче попомучившись, цей скупо плачений хлопака колись таки надресирує «пані Марту» (хоч його й вочевидь ламає так до мене звертатись, до цієї форми він не звик, і вона його сковує, як сковувала б іноземна, але й на «просто Марту» перейти не важиться, тож здебільшого ми обоє за німою згодою чемно балансуємо на безособовому «Ви»…) – надресирує її до тієї кондиції, коли «пані Марта» зможе, дарма що без особливої радости, супроводжувати рідного мужа на корти в ролі дарма що нікудишнього, а все ж таки спаринґ-партнера, такого собі зброєносця. Кажуть, це позитивно впливає на взаємини подружжя. Зміцнює, цебто, родину – коли чоловік дістає нагоду по повній програмі продемонструвати тобі, яка ти, власне кажучи, нікчема. Яка (наприклад) недолуга каракатиця – а він все’дно тебе любить: хоч поганеньке, зате своє. Вже навіч бачу, як, за яких півроку, десь так у вересні-жовтні, я безладно метушуся цим самим кортом, не встигаючи на Олегові нещадні, хижі подачі, – він уміє бути мстивим, тобто щиро діставати насолоду од чийогось приниження… Я раз у раз вибігатиму цуциком за ворота й пірнатиму в кущі, шукаючи за м’ячем, а Олег чекатиме тимчасом потойбіч сітки в олімпійській позі, поляпуючи себе ракеткою по стегну й поблажливо посміюючись. Потім ми поїдемо до ресторану, де він змітатиме з тарілок з апетитом зголоднілого підлітка, а перед десертом завважить, – утираючи рота серветкою, мов переводячи дух, – що я забагато курю, і я й правда куритиму як комин. Говоритимемо ми мало, та й про що б зрештою?

Бог свідок, я завжди згодна йому підіграти – як кожна жінка, влаштувати по ходу всякого спільного діла невеличкий, непомітний міньєт його настовбурченому самолюбству, вмисне підкресливши, навіть інколи педальнувши до відвертого ґротеску свою невмілість в усьому тому, де він дійсно мене переважає, – зобразити з себе, приміром, геть непрактичну розтелепу, якій усе валиться з рук, яка нездатна навіть на стіл до ладу накрити й перед приходом гостей раденько обертається мужеві-всевмійкові на дрібного попихача, на принеси те, подай се, чудова композиція, Олежку, а куди скажеш поставити квіти? – я охоче відступаю йому справи, що називається, організаційні, нібито сама я страх яка незорганізована особа і, якби не він, то ну буквально на жоден літак би не встигла (чотири вирішальних для моєї кар’єри роки прожила сама – і прекрасно якось усе і всюди встигала!), – але хай буде, не маю нічого проти, чи ж мені шкода, зрештою, це звичайна система вироблених компромісів, як навзаєм допасованих зазубнів і западин, неминуча й неуникненна, якщо хочеш мати чоловіка не тільки для ліжка, бо перемог у ліжку йому ніколи не буває досить, о’кей, дуже добре, я все це розумію і все приймаю, але, до ясної холери! – я ж розказала йому про свій двоколісний велосипедик, і про свої шкільні страждання в спортзалі теж, я пояснила, як мені паскудно, погано мені, чуєш, невже це так важко втямити! – всюди, де мені гукають, як держати руки, а як ноги, і що і в якому порядку з ними чинити, можете вважати мене жертвою гуртового зґвалтування, якщо вам так зрозуміліше, чи ще якогось травматизму, виберіть собі до вподоби самі, тільки, ради Бога, лишіть мене в спокої, от і все, чого я прошу! Я все це виказала, ба ні, викричала (крик – зброя слабких!) на одному подиху, натхненно й темпераментно, – і вся моя бурхлива навала, вся літня гроза розбилась як стій об Олегову спокійну, стримано-переможну, як на портретах товариша Сталіна, посмішку: «Так от тобі й нагода позбутися цієї проблеми!» – і так переконливо воно в нього прозвучало, достоту як у мудрого батька народів, котрий із певністю знає, які ліки вживати, навіть якщо нерозумним дітям вони, гіркі, не до смаку (ГУЛАГ, наприклад…), аж я, спантеличена, подумала на хвильку (і через цю хвильку тепер і стовбичу тут, як голяка серед площі!): ч-чорть його зна, а мо’, й справді?.. Олега видимо бавила ця ситуація – бавило відчуття не підробленої (підіграної), а таки вже правдивої наді мною влади: що вона правдива, це він із місця відчув, а в своєму бізнесі засвоїв на підшкірному рівні – не випускати з рук раз завойоване. Не розтискати, так би мовити, пальців. Між іншим, колись ця хватка мене в ньому щиро захоплювала – доки об’єктом її були інші люди, а я споглядала збоку.

Сама винувата: можна скільки завгодно прикидатися слабкою, але в жодному разі не можна розкриватися перед мужчиною із своїх реальних слабкостей – рано чи пізно він обов’язково перетворить їх собі на підніжну сходинку дорогою на власний п’єдестал. Втіхи з того небагато – якщо тільки ти не мазохістка. А я, на жаль, не мазохістка.

Єдине, що мені направду подобається в цих уроках, – то самі корти рано-вранці, з їхнім духом вологи й свіжої фарби, з довколишньою парковою тишею, порушуваною тільки пташиним щебетом (чомусь особливо лунким у цих старих алеях: ніби в наллятий водою дитячий свищик), та ще часом неподалік – гулкими постуками по м’ячу: хтось устиг прибути раніше за тебе і вже вправляється, схоже, виходить їм ліпше, ніж мені… Я б з охотою просто так посиділа на лавочці, спостерігаючи за грою мого інструктора, геть нічого не фіксуючи й не запам’ятовуючи, бездумно, розпружено, як ото на березі моря – за перебігом хвиль, доки не почнеш упадати в дрімоту (особливо приємно дивитися, як він краєм ракетки зграбно підкочує собі м’яча із землі вгору по нозі: схоже на балет), – навіть дивно, їй-Богу, скільки є на світі гарних речей і яких неймовірних ми докладаємо зусиль, аби якнайшвидше їх усі запаскудити… Коли я пробую піднести м’яча із землі, не нахиляючись, то тільки обдряпую ракетку. В ці короткі хвилини перепочинку від тортур – коли треба бігти підбирати м’яча – я відчуваю з відстані застиглий погляд інструктора, що обміряє мої ноги й сідниці, і це ненадовго повертає мені захитану перед тим рівновагу, як при всякому занепаданні духом, суто механічний прийом: робиш круту підмальовочку, два-три, рукою майстра, мазки аванґарду в прикиді, з викликом виходиш на вулицю – і, заки доцокаєш до метро з гордо задертим писком (перехопивши на шляху з півдесятка зустрічних чоловічих поглядів!), вирішуєш, що справи твої загалом не такі вже й кепські, як було здавалося вдома або в машині поруч із рідним мужем, – а на десятій хвилині реставрується навіть свідомість власних професійних чеснот: пригадуєш, йолки-палки, що ти ж врешті-решт сама на себе заробляєш, і то несогірше, і цінують тебе, нівроку, не за ноги й сідниці! – і після цього вже повний порядок, кобіта знову в формі, – тобто, в даному випадку, ракетка в правій руці, м’яч у пальцях лівої, ліва ступня паралельна ракетці, «упор на правую ногу». Про мене, «на правую» – так «на правую» (щó напевно таким чином здобуду, то непропорційну крепатуру – в одному стегні, хіба ж не кумедно?..).

– Давайтє іщо разок…

Він майже просить.

Послушно кивнувши, заклякаю у виставленій ним позиції, як, на сто років, персонаж із царства Сплячої Красуні, – доки він переходить потойбіч сітки, добре скроєний хлоп, пружний у ході, як пума, – і, зупинившись, мов умить оцінивши мізансцену (отже, не так незграбно й виглядає мій нарочито зачаєний мисливський пригин?), схвально зблиснувши зубами, махає мені звідтіля: давай!..

Несподівано м’яч вистрілює в небо стрункою свічкою – одночасно з побідним папуаським кличем інструктора, який перебільшено замашним жестом сплеча (невже це я його на такий спонукала?) відбиває його – «Харашо!» – неприховано-радісно – назад на мене, але до того я вже не готова: я остовпіло стою на місці, осмислюючи щойно побачене, впоєно перетравлюючи в правиці післясмак точного удару, залишкове бриніння туго напнутих ракеткових струн, що співуче відлунює в м’язах, ось, значить, як досягається ця єдність ракетки і руки!.. Ось воно як, знавісніло прокручується в мозку та сама фраза. Оце, значиться, так. Ось так воно й робиться.

І – відразу ж услід за тим, сліпуче, як спалах, – я розумію, що Олега я поб’ю. Що цієї ж таки осени не він мене – а я його заганяю. Дарма що за ним досвід і вправність – я меткіша за нього, я рухливіша, і на мені нема зайвої ваги – а він уже другий рік як рунув гладшати, так само обвально, як і лисіти, і тому-то й програвати почав своїм постійним партнерам, намітивши на їх місце – мене… І, нарешті, я також уперта, незгірше за нього: особливо коли треба оборонятися.

– Вот видите, у вас все получится, – озивається, мов підслухавши, інструктор у мене над головою – лагідно, сливе заспокійливо, як до дитини. – Только не надо так напрягаться, на вас же никто не нападает…

Зненацька зір мені встеляється сльозами, колихкою світляною пеленою, яку мушу негайно скліпнути, мушу відвернути голову й притамувати подих, щоб не розревітися отут як стій, поки важка сльозина самовільно, як равлик, сповзає по щоці, – і поки чоловіча рука обіймає мене за плечі й слух заліплює теплою, м’якою, бурмотливою ватою:

– Ну что ты, глупенькая… Ну что ты, ну зачем… Ну не надо…

От вони й ринули, сльози, розмиваючи світ і обличчя, – я із судомним схлипом втуляюсь йому в плече, ніби збираюся виплакатися за все життя за одним разом, ніби так і слід – стояти серед білого дня на корті в обіймах чужого мужчини й плакати, як не вийшло тридцять років тому, – він ніжно гладить мені волосся, а тоді притискає до себе міцно, ривком, так що відразу стає ясно, як давно йому цього хотілося, і я у відповідь вдячно припадаю до нього цілим тілом, відчуваючи крізь тонку тканину спортивного костюма його бажання, так, наче немає в мене зараз на світі ріднішого чоловіка, і цілком можливо, що так воно й є, – ми цілуємось захланно, як школярі, зі слабким солоним присмаком моїх сліз, які він відтак знімає, обережно проводячи мені по щоці пальцем і всміхаючись, злегка тремтячими губами, а тоді знову болісно втискає мене в себе на всю довжину тіла, глухо застогнавши, і з мене відлунює тим самим підземним стогоном – тим, від якого з безгучним здриганням відкриваються надра й печери, тим, за яким починається – повна й остаточна свобода…

Цікаво, чи бачать нас дівулі з сусіднього корту?..

– Ну?.. – його руки сковзають мені по спині – злегка відсторонившись, він вдивляється в мене питально, вже по-чоловічому вимогливо, але заразом і розчулено-ніжно: як у своє творіння. – Ну што?..

А й справді, що тепер?

Присоромлено підшморгую носом – не в змозі, однак, відвести погляду, й далі безсоромного: ми торкаємо одне одного очима, так фізично, дотикально відчутно, як коли б були зовсім без одежі… Ні, ще ближче: як двійко змовників, котрі щойно уклали проти світу таємний пакт. Той пакт уже вступив у силу, вже діє, – і, щасливо, мовби справді-таки після кохання, зітхнувши на повні груди (почасти, щоб погамувати серцебиття!), я чесно кажу:

– Я б хотіла спробувати ще раз. Здається, тепер у мене нарешті вийде.

Грудень 2000 р.

Альбом для Густава

ВІН: …Тепер, коли мене запитують, що в ті дні було найтяжче, – а таке питання я вже не раз чув од іноземців, цей Густав не перший, запитують звичайно з чемности, просто аби щось спитати, бо все, що вони запам’ятали зі своїх ящиків і газет, – це, що в Києві понад мільйон народу (скільки точно, все одно ніхто не знає і ніколи вже не взнає!) три тижні стояло на морозі під снігом, українську ж зиму вони уявляють собі за зразком азійських степів: птахи мерзнуть на льоту, язик прикипає до металевої ложки, – і тепер сподіваються почути які-небудь голівудівські страшилки про відморожені щоки, ампутовані кінцівки, щось у дусі Джека Лондона – go West, my son, go West, my country,[77] всяке підкорення Заходу (бо вони певні, що ми змагалися саме за це, за підкорення Заходу!) має, за їхньою міфологією, супроводжуватися суворими чоловічими подвигами, і вони готуються почути від тебе те, що самі собі намислили, щоб, співчутливо похитуючи головою, казати «Вау!» – коли таке запитують, я щоразу ніби впираюся в глухий мур у собі самому, у власну знехіть щось пояснювати, плутаючись у своїй недорікуватій англійській, белькотіти, що «тяжко» – це не зовсім те слово, воно зовсім не пасує до того, що переживалося нами впродовж тих трьох тижнів, що, навпаки, «тяжко» було радше потім, коли все скінчилося – коли почався енергетичний відплив і треба було розходитися по домівках, більше знову ніхто-нікому, і хоч скільки клацай серед вулиці зламаною запальничкою, марно намагаючись закурити, не метнуться вже до тебе зусібіч послужливо десятки рук із вогниками напоготові (пам’ятаю, як я розгубився, коли такого вперше НЕ сталося: за ті три тижні я вже встиг забути, як це воно – бути самотнім у натовпі, а тут минуло всього кілька днів, Хрещатик був той самий і люди ті самі, тільки тепер вони поспішали собі хто куди в передноворічних клопотах, і нікому не було діла до того, що якомусь мудакові не запалюється цигарка, – і так, на мить мов осліплий од холоду цієї раптово утвореної пустки там, де ще зовсім недавно, от туй-туй, клекотало таке щільне любовно-родинне тепло, пустки, схожої на ту, що утворює в тобі смерть коханої людини, я нарешті остаточно збагнув і повірив, що все справді скінчилося, – ми знову почали розсипатись, розперетворюватись на звичайний вуличний тлум, як у кожному місті світу, і треба знову вчитися жити по-давньому, ніби ніколи й не знав іншого життя…), – ось що було справді тяжко, як повернення з війни, хай навіть і з перемогою (це порівняння чомусь здається мені надзвичайно вдалим), you see, Густаве, розумієш?.. Густав киває й шанобливо басить «йо», він славний чолов’яга, тільки ні фіґа він, ясна річ, не розуміє, шкіпер голландський (руді бурці в нього чисто як у шкіпера, хіба що люльки бракує, Мала, побачивши його, чмихнула: Летючий Голландець! – нібито така собі карикатура на національний стереотип, але таких карикатурно-стереотипних людей в усіх народів насправді хоч гать гати, і тільки через завчену нашу недовіру до національних стереотипів сприймаєш їх за дивовижу). Єдине, що Густава цікавить, це знімки, – от на знімках він дійсно розуміється, що «йо», то «йо», – чіпким оком умить вихоплює з файлу ті, котрі просить збільшити, і я, власне, міг би заткнутися й нічого йому не пояснювати, зрештою, чи ж знімки не говорять самі за себе, але мені весь час муляє підзора, що йому й мені вони говорять щось зовсім різне: він не був тоді в Києві і все, що тепер перед собою бачить, – це просто силу-силенну людей на міських вулицях під снігопадом, декотрі ракурси вийшли дуже гарно (це коли мені вдалося залізти на дерево й зняти звідтіля вулицю Грушевського – крізь мереживо всніженого віття, аж по самий обрій, жовтогаряче людське море…), ну й, звичайно, крупні плани, прекрасні обличчя – старі, молоді, натхненні, розсміяні, зі щасливими сльозами на очах, із ротами, розчахнутими радісним криком (а ось цього рідкозубо сяючого пацана в чорній лижній шапочці з оранжевою биндою Густав проминає, ледве скинувши оком, – це вже вище, коло Верховної Ради було, там теж кілька непоганих кадрів вийшло; поки я дерся на обледеніле дерево, а Вовчик тримав камеру, пацан узявся тримати мою куртку, жінки бідкалися за мене: та він же змерзне там, та як же ж без куртки! – нічо’-нічо’, суворо відказував Вовчик, його любов до батьківщини гріє, – і пацан, задерши голову, світився знизу тим завороженим усміхом, що в багатьох тоді так і не сходив з лиця, мов прикипілий: рот несвідомо-блаженно розтягнений до вух, як буває, коли стоїш на вітрі на вершині гори чи у відкритому морі злітаєш на хвилі на серфінґовій дошці, – від захвату величчю стихії, більшою, ніж може вмістити людська уява; пацан приїхав із Рівного, зараз першого-таки дня, й розказував нам, як їхав уночі, – ціла Житомирська траса була освітлена, як удень, усі машини мчали на Київ, здавалося, ціла Україна знялася з місця і, сурмлячи клаксонами, мчить на Київ, а по узбіччях горіли багаття, стояли селяни з придорожніх сіл і махали вслід прапорами, «другої такої ночі в мене в жизні не буде», казав пацан, якщо я це перекладу тепер Густаву, він, напевне, подумає – так говорять про ніч із жінкою, але тоді нам таке порівняння й на гадку не спало б, бо те, про що розказував пацан, було і нашою ніччю також, нас усіх, хто слухав, спільною, неосяжною оку океанічною хвилею, що на сотні кілометрів довкруг бурунилась, клекотала і з прибутним громом прорваної греблі неслася крізь тьму на столицю, наперед побиваючи огромом усе, що здуру схотіло б їй протиставитися, і ми були нею так само горді, як і він, я попросив дозволу його клацнути, і от він – звичайний собі знімок блаженно всміхненого пацана в чорній лижній шапочці, не прикметний нічим, крім хіба оранжевої бинди, але такі бинди, знов-таки, були у всіх, ну що ж, гортаємо далі…).

Мала приходить спитати, чи ми хочемо кави, і, діставши відмову, зараз же вшивається, – могла б і лишитися, помогти мені, все-таки вона куди краще за мене говорить по-англійському, а я тут мучуся, як даун, шукаючи слів, Густав каже «йо» й ні фіґа не розуміє, єдині, хто нас по-справжньому розумів, були поляки, от із ними таки справді було повне «йо», і пояснювати нічого не треба було, – поляки переживали це як свою другу молодість, другу «Солідарність», з першого дня, коли прибули польські парламентарі і я вгледів по 5-му каналу їхню цьотку, як вона стояла на сцені Майдану з тим самим виразом, що в наших стариків, піднісши два пальці вгору «вікторією», наче благословляла нас тим жестом, я відразу втямив, що поляки в порядку, – навіть їхня молодь, яка «Солідарности» не застала, вміла впізнавати її в тому, що бачила в Києві, вони отримали од своїх батьків ключа, отримали до цієї опери партитуру і вміли її читати, і ще щось трохи вкурювали німці, «оссі», – ті теж згадували за аналогією своє: вісімдесят дев’ятий, падіння Муру, wir sind ein Volk,[78] але в них це було вже більше на емоційному рівні, без вдупляння в підтексти, – усі ж решта просто вешталися серед натовпу, ловлячи свій драйв од розмаху людської стихії, свою давку адреналіну – віндсерфінґ на шару, революційні канікули в столиці якоїсь мутної екс-радянської республіки, розташованої десь в азійських степах між Албанією й Білоруссю, і вони щиро перлися од своїх на цій території етнографічних відкриттів (яке велике у вас місто, здивовано повторював британський оператор, із яким ми тоді півдня знімали пліч-о-пліч), – од того, що ми, албаноруси, чомусь не гріємося на морозі водкою і всі три тижні вуличного стояння держимося сухого закону (так вони з’ясували для себе, що ми не росіяни!), – що ми не б’ємо шибок, не трощимо вітрин, і взагалі, всупереч сподіванням, нічого й нікого не б’ємо, жодного роз’юшеного носа на пред’яву дядям у Москві й Вашинґтоні, які тимчасом грозили на весь світ албаноруською громадянською війною, новими Балканами, так що своєю поведінкою ми, самі того не відаючи, сильно вставили зовсім не самим тільки москалям, просто москалі виявились неповороткі, як ведмідь на бетеері, і не зуміли вчасно вивинутись, а от прудкі-меткі американські дипломати, котрі весь час просиділи були в запічку, чекаючи, чия візьме (не покинули території посольства навіть у ту стрьомну ніч, коли наметове містечко чекало атаки й звернулося до всіх акредитованих у місті чужинців з проханням виставити на Майдані міжнародний «санітарний кордон»!), – ці молодці, нічого не скажеш, зорієнтувалися у змиг ока і, не встиг нам тут охолонути Хрещатик, уже навзаводи сурмили своїй пресі про те, як то вони тут круто навчили нас, албанорусів, шанувати демократію й законність (тимчасом Густав пропускає ще один знімок, який нічого йому не говорить: вікно житлового дому на Грушевського, в ньому рука, що тримає помаранчевого чайника, якби збільшити, побачив би – рука стареча, висхла на курячу лапку: бабця явно неходяча, тільки так, із вікна, і годна приєднатися до колони демонстрантів, пам’ятаю, як, ідучи в колоні, почув, що попереду починають скандувати щось незвичне, виявилося: «Ба-буш-ка!» – хтось помітив того чайника, хитливу, підняту вгору кволою рукою помаранчеву пляму у вікні, і голови стали масово повертатися в той бік, що там, що таке? – он, он, диви-диви! – і я й собі закричав з усіма: «Ба-буш-ка!», і навів об’єктива, скліпнувши сльозу, – чомусь ніщо так не пробивало мене в ті дні на сльозу, як власне старушки, оті, що вдень і вночі шкандибали на Майдан, ослизаючись на круто-спадистих вуличках, несучи в наметове містечко весь свій пропахлий убогою старістю скарб: плетені шалики й шкарпетки зі старих комодів, кілька загорнутих у чисту хустинку гарячих картоплин, які коменданти приймали від них майже врочисто, либонь, теж із клубком у горлі, хоч перед хвилею буквально благали в дамочок у норкових шубах і в під’їхалого Лендровером власника французького ресторану з повним багажником обідів: люди, не несіть більше хавки, вже не маєм куди дівать!.. – дивлячись на цих бабульок, на їхню вперту, мовчазно-цупку витривалість, – повік не забуду тої, що носила з дому чай у півлітровому термосику, в натовпі його ставало на три неповні стаканчики, три секунди розливу, – і бабулька зі своїм термосиком поволі повзла назад до хати обледенілою Михайлівською заварювати нову порцію, скільки ж таких ходок робила денно?! – я вперше по-справжньому вразився їхньою страшною, якоюсь земляною, нутряною жизньою силою, якої не переломили ні голод, ні війни, ні табори, ніякі страхіття, що випали їм на віку, до злиденної старости включно, – так, ніби весь той рабський труд перетерплювання життя, що вони вправляли десятиліттями, був усього тільки лихим сном історії, розгрою, дурнуватим парі, на яке чорт заклався з Богом за Йова – і програв ік своїй чортовій мамі, бо на смертній постелі ці висушені Йови, які не могли вже сподіватися для себе в нагороду ні стад, ні пасовиськ, з останніх сил піднімали у вікні немічну лапку, салютуючи свободі, – і я тоді подумав, що коли вже шукати точного образу для цієї революції, для нашої «Свободи на барикадах», то це має бути не юна краля з жовтогарячою гвоздикою перед кордоном спецназівських щитів, хоч як воно драйвово виглядає на плакатах, – а та згорблена, мов кількасотлітня віком, незнищенна й незламна старушка з Михайлівської з її трьома ковтками гарячого чаю: грійтеся, діточки, хай вам Бог дає сили, – ось це була би дійсна про нас правда, та тільки ж кому на фіг потрібна у вигляді символу стареча плоть?..)

ВОНА: …Малий явно надувся на мене, що покинула його самого розбиратися з цим голандезом, але що я вдію, коли мені руки викручує в тисячний раз перемелювати язиком те саме!.. Не можу, хоч убий. Чим більше про це говориш, тим більше повторюєшся, а потім раптом виявляєш, що в процесі говорення здохло всяке живе відчуття тих днів, – залишились самі слова, механічні блоки, як на магнітофоні, і от уже ціла розмова тупо з’їжджає на політику, на картинку в телевізорі: ціни на нафту, урядова криза, боротьба з корупцією, повний маразм. Тьху. Ні вже, хай собі цей Густав видає свій «східноєвропейський альбом» із київським «революційним» розділом, як сам схоче. Без мене, хлопці. Добре, що хоч так знімки Малого придадуться, а то він їм ще рік би ладу не спромігся дати. Але, будь ласка, – без мене.

…Того альбому, який могла б запропонувати я (цікаво, кому?), все одно ніхто не схоче укладати. Світ зробився такий дурний, що живе виключно в теперішньому – поки на екрані блимає картинка. Час не прискорився, він просто розпався. Реальне тільки те, що можна помацати. Attention span[79] – так, здається, це називається? Цей самий span у нас вже як у цуцика. Сьогодні в одній країні революція, завтра в другій, на іншому континенті. Або, якщо не революція, то теракт, або ураган, або ще якась біда, яку ми забудемо зараз же наступної хвилини, як тільки на екрані переставлять касету. Головне, щоб перед очима весь час блимало щось новеньке і нічого не треба було тримати в пам’яті. Не встановлювати подумки ніяких зв’язків між минулим і сьогоденням, бо це страшенно напружує. А нас не вчать напружуватись, нас вчать розслаблятись. Погортати альбомчик, у кращому разі поводити очима – зліва направо, зверху вниз. Або ще channel-serfing, святе діло. І Інтернет туди ж: клік, клік. Образки, уривки, фраґменти. Де я це читала?.. А фіґ його знає, та й яка різниця. Relax, and take it easy.[80] Головне – не перенапружуватися.

…І що цікаво – я ж сама історик, і на що, питається, здався був цілий мій істфак, і мій маґістерський диплом (про розгром Кирило-Мефодіївського братства 1847 р., нашу першу, задушену в сповиточку буржуазно-демократичну революцію, як-не-як!), і моя сидячка по архівах (випотрошених!), і поїздка в Москву, куди ще чорті-коли, восени 1991-го, в той короткий відтинок, коли незалежність уже було проголошено, а СРСР іще формально не розпався, вивозили ґебешники з архівів усе підряд, у гарячковому поспіху замітаючи сліди, – уся моя так звана кваліфікація, на якого милого вона була здалася, якщо і я в листопаді, уже в дні Майдану, на самому пікові таки ж наймасовішого, від самого XVII століття, вкраїнського руху, так туго, зі скрипом, наче заржавілі двері одчиняючи, починала розуміти – і впізнавати, все ще не ймучи собі віри: невже правда?.. Невже все, про що досі тільки в архівах, в книжках читалося, – виявляється, осьдечки, тут воно, живе-живісіньке, нікуди не ділося, мамцю ріднесенька, тільки ніхто вже того не впізнає?! І теж же не своїм розумом до того доглупалася – підштовхнув один німецький журналіст, тепер уже й не згадаєш, скільки їх у ті дні тобі через голову, як через майдан, перетупотіло, – водили ми його вночі по всьому «фронтовому» периметру, Інститутська – Банкова – спецназівський кордон перед Президентською адміністрацією – Шовковична – Лютеранська – Хрещатик, коло польових кухонь сиділи грілися, дядько із Сумщини розказав, як у них у містечку перед другим туром ходили бандюки від бару до бару й примушували всіх відвідувачів пити за кандидата від влади, а хто відмовлявся – били, і то так, що дядьків товариш у реанімацію попав, я перекладала, збуджений і розпашілий німець усе те записував, – а потім дорогою, з хлоп’ячим захватом блискаючи очками, сказав: як здорово, мовляв, здумати лишень, – це ж ви ніколи не знали демократії, не знали justice,[81] весь час була у вас деспотія, російські царі, терор, насильство, і ось так масово піднявся тепер народ боронити своє право, хіба це не чудо?..

Я тоді аж гикнула з несподіванки: тобто як це, кажу, не знали?! Блін, та почитайте хоч що-небудь з історії, якого-небудь Андреаса Капеллера «Kurzgeschichte der Ukraine»,[82] або що у вас там ще знайдеться друкованого! Та в нас глава держави, гетьман, – то споконвіку виборна посада була, тільки тим його авторитет і держався!.. Та ми триста років за Литовським статутом жили, найдемократичнішим, між іншим, правовим кодексом у тодішній Європі!.. Тільки в 1840 році нам його російський цар скасував, але по селах за ним аж до початку XX століття судилися, в українському фольклорі навіть спеціальний розділ є – судова магія, заговори на суд! А Київ від 1494 року мав Маґдебурзьке право, й інші українські міста так само, – як це, чорт забирай, законности ми не знали?!

Так усе одним духом йому й вивалила, на хвилі патріотичного обурення.

Він трохи здивувався. А, сказав, подумавши, це коли ви належали до Польщі?..

До Литовсько-Польської унії, поправила я його, як студента-трійочника. Із своєю, між іншим, армією, і неслабою такою. I своїм бюргерством теж – третім станом, ми завжди були сильні третім станом. Дрібнобуржуазна нація, знаєте. За що нас, до речі, і Сталін так ненавидів.

Але ж це все було дуже давно, заперечив він, явно розчарований (йому хотілося чуда, і моє академічне занудство йому заважало). З живих поколінь цього ж ніхто вже не пам’ятає!..

Ми спускалися тої хвилини по Інститутській, втягнені в гігантський, одностайний рух-перетягування довколомайданних людських потоків, – спускались в одному потоці, назустріч нам плив інший, схили теж були всуціль усипані народом, рясним мерехтінням запалених свічок у пластикових стаканчиках, люди несли їх у руках, це скидалося на якусь гігантську всенощну службу під вічно-темним небом грудня, підсвіченим знизу вогняними кольорами багать, жовтогарячих строїв і хоругов, усе в мені тремтіло од безсоння, перевтоми, перенапруги, холоднечі, гуркоту-гамору, – і відповідь мені вихопилася з уст сама, заки я встигла зрозуміти, щó кажу.

Як бачите, – сказала я, обводячи поглядом довкруги, – як бачите, пам’ятаємо!..

Це якось дуже ефектно мені вийшло, як у кіно, – мій німець замовк на приголомшеному півусміху, а я тільки вслід своїм власним словам збагнула, що сказала щиру правду. Що в нас і справді ввімкнулася, поза нашою свідомістю, якась глибша, колективна пам’ять – ніби прорвало шлюзи, розсунуло інформаційні горизонти, і мільйони людей одночасно відкрили про себе, що володіють знанням, про яке доти й не здогадувалися, і не підозрювали, що вони на таке здатні. Може, це й є закон історії: коли народ діє як одна колективна душа, тоді його пам’ять якимось незбагненним чином виявляється більшою за сумарну пам’ять одиниць, що його складають. І все тоді виходить легко й природно, немовби саме собою, немовби люди заздалегідь знали, як треба діяти, – за тими самими програмами, за якими сотні років тому діяли їхні предки. Той охоронець у наметовому містечку, що, переглядаючи клумаки нанесеного харчу, натреновано висмикнув з цератяної торби пляшку горілки, спокійно сказав: «Ми ж просили, горілки не приносити», – відкрив і вилив її в найближчу урну за линвовим бар’єром, чинив так само, як його прапрапрадід-запорожець у морському поході, – за борт козацької «чайки» (з тою хіба різницею, що триста років тому за борт летів і власник пляшки!): рука сама віднаходила триста літ як забутий жест, і він знав, що все робить правильно. Якщо вже шукати за чудом, то чудо було саме в цьому: в попаданні в надчасовий, крізь-часовий потік, який держить тебе на плаву, і ти звідкись знаєш, що все робиш правильно. І ті пацанята, що, вишикувавшись вервечкою на пагорбі під Кабміном, день і ніч били в залізні бочки, – гуп-гуп-гуп! гуп-гуп-гуп! – потім, на змах дириґента, апокаліптична каденція врозсип, градом по блясі, приском під шкіру, громохкою луною вділ до Європейської площі звуковий обвал, і знову спочатку, грізним утробним здвигом: гуп-гуп-гуп! гуп-гуп-гуп! – ті зелені студіки, хто з циркового училища, хто ще звідки, які придумали отак використати покинуті коло стадіону «Динамо» бочки і три тижні стояли на пагорбі й барабанили, ні на хвилину не перервавшись, могли й не знати, і напевно не знали, що саме так колись на Січі скликали козацтво до походу, що їхня професія тоді називалася – «довбиші», – і так і треба було, вилазити на пагорб, ставати коло стовпа, подавати сигнал, б’ючи в бубни й литаври, і що це було оголошення війни – тим, хто окопався в Кабміні, і всі це розуміли, без знання, без підручників, із самого тільки звуку, який повернувся звідкілясь із древніх глибин пам’яти, і цей звук впізнавали – всі, і всі проїжджі машини клаксонили в тому самому ритмі. І таке відбувалося – щокрок. Закон збереження пам’яти. Країна, що доти існувала тільки на пожовклих середньовічних мапах, Ucraina terra Cossacorum, – раптом випливла на поверхню. Нікуди вона, виявляється, не зникала, просто переховувалася десь на дні. Під землею, жива й незнищенна. Як у холодильнику. І от – піднялась, розморозилася. Ніякого чуда, просто виявилося, що країни не зникають самі собою. Від того, що перемальовано мапу, – не зникають, о ні: як не зникає людина від того, що знищено її фото.

От чим би я запропонувала цьому Густаву відкрити його альбома: двома мапами, на порівняння. Вранці після першого туру виборів, коли на телеекранах висвітилися «помаранчеві» (переважні) й «голубі» (окраїнні) області, і ми всі на радощах передзвонювалися з вітаннями, уперше вгледівши реальну надію на порятунок (люди на вулицях Києва знов почали усміхатися, а то вже і в транспорті, і в чергах були пригнічено мовчали, – як хмара над містом висіла!..), – мені зателефонував мій колишній заввідділом і сказав голосом людини, яка стоїть на порозі великого відкриття:

Слухай, я оце тут подивився на мапу Корнетті…

Кого-кого?

Того італійця, що був у нас 1657-го року. З посольством до гетьманського уряду від цісаря Фердінанда. Картограф, склав тоді мапу України.

Ага. Ну, і?

А збігається, знаєш. Треба буде ще за іншими джерелами перевірити. Тільки так воно виглядає, що всі «помаранчеві» області – це і є Україна в кордонах 1657-го року. Східна Сарматія. А далі на південний схід – то вже Дике Поле, за Карнетті – Piccola Tartaria.

Поклавши слухавку, я перевірила. Це була правда.

З тої хвилини я знала, що ми перемогли.

…Дві мапи, Густаве. Усього дві мапи на початок твого альбому – одна 1657-го, друга 2004 року: ота двоколірна, з виборчих моніторів. Без цього не зрозуміти, що роблять на зимових вулицях усі ті мільйони людей у вогнянобарвних шаликах, і найпростіше вирішити, ніби вся справа в президентові, якого вони обрали й чиє ім’я скандують. А це не так, це всього лише привід. Насправді ж вони повертають собі свою країну – ту, що триста років тому пішла на дно історії.

І що найдивовижніше – вони це знають. Якимось раптово оголеним, підшкірним знаттям вони це відчувають – усі.

Саме тому вони такі щасливі.

ВІН: …Із знімків, зроблених на Банковій, перед Президентською адміністрацією (за еСеСеСеРу це був ЦК компартії, кажу я Густаву, і він бозна-чом жвавішає, як дитя, радісно кліпає рудими віями: Is it so?[83] – мабуть, йому це як живцем угледіти печеру дракона, про яку тільки в казках читав, а тут, виявляється, до неї екскурсії водять!), – з тих знімків, на яких зімкнулися за сірими щитами лави спецназу у своїх байкерських шоломах, Густав уважно передивляється майже кожен – і вибирає багато, жирно, переписуємо їх йому на диск майже всі, хоч, як на мене, не такі вже вони й цікаві, але я розумію Густава, така показна демонстрація військової сили – уряд проти власного народу – не може не робити враження, Мала підказує по-англійському (вона все-таки принесла нам, замість кави, хрусти й горішки, – знаючи, моя добра дівчинка, що коли я нервую, то гризу все підряд, як знавіснілий пацюк, ну, і як на неї сердитись?..): by virtue of physical presentation,[84] – каже вона, класно сказано, я б так не потрапив, та тільки не так уже й стрьомно воно було від того «фізікал-презентейшину», як собі уявляє Густав: у Вовчика мого однокласник виявився офіцером спецназу, у сусідки з четвертого поверху в тому кордоні стояв рідний небіж, і вона ходила на Банкову його шукати з бутербродами, бо її сестра, небожева мама, дзвонила й плакала їй у телефон, що хлопців там не годують, не змінюють, як належиться, щогодини, і вони стоять в цепу по чотири години й пісяють собі в чоботи, – Густав западає на фото полковника піхоти перед цепом, який хапається руками за виставлені щити: хороша, штивна виправка квадратових плечей, видно, як незвично йому нахиляти ту твердо посаджену голову, щоб зазирнути солдатам під пластикові щитки шоломів, непоганий кадр, повезло мені, його всі тоді фільмували наввипередки, полковника цього, – синки, примовляв він зовсім якось не по-командирському, від чого всім нам, хто чув, стискало горло, – синочки, хлопчики, не стріляйте, чуєте, не стріляйте, я на коліна перед вами стану, – не хотів би я бути тоді на місці тих хлопчиків, які мовчки шморгали носами у своїх скафандрах, а людське море їм скандувало: «На-ші бра-ти! О-пу-стіть щи-ти!», і дівчата співали їм хором «Червону руту» й клали долі бутерброди на виду, – якого хера ви це робите, вони не собаки! – матюкався до Вовчика по мобільному його літьоха-однокласник, ніби то Вовчик був із того винен, ніби Вовчик особисто керував процесом покладання бутербродів або принаймні знав когось, хто ним керує, – ніби хтось узагалі тоді чимось керував, у ті перші дні, коли ніхто ще поняття не мав, що робити, а кожен просто робив те, що в цій хвилині вважав за потрібне, і все виходило якнайкраще, і Вовчик теж просто підійшов отак, як був, із камерою в руках, до пацанят, що гарцювали перед спецназом, і повторив їм слова свого літьохи, тільки матюки опустивши, і за дві хвилини бутерброди з асфальту щезли й більше не з’являлися; це той літьоха подзвонив Вовчикові під ранок і сказав: «За намі москалі стоят», – усередині, сказав, у будинку Президентської адміністрації, як «заґрадотряди» на Сталінградському фронті, – «москалів» тих, російський спецназ, прославлений у чеченських «зачистках», уже бачили звечора, місто й передмістя гули по Інтернету вздовж їхнього маршруту, подаючи адреси переміщення, – від заміського військового аеродрому, другого чи третього з ряду (бо на першому, у Василькові, їх, казали, відмовилися садовити, і начальник, який відмовився, ще встиг полетіти з посади!), – через базу в Ірпені, де вони якогось милого були спинилися, хоча переодягти в українські однострої їх могли б іще в Москві, старики всі зараз же запригадували, що таку саму операцію Кремль проводив 68-го року в Празі, ми з хлопцями рвонули з камерами по тому маршруту, але тільки й устигли зазняти, що вервечку Мерседес-бусів і «Богданів» з тонованими шибами в бічній алеї Маріїнського парку, – хтось ізсередини був необачно вистромився назовні дихнути повітрям, і ми зняли прочинені двері буса, більше схожого всередині на кабіну космічного корабля з багатьма пультами управління, впало кілька фраз, гавкнула гнівна команда, говорили по-російськи так, як говорять росіяни: твердо, заковтуючи склади, – двері поспішно зачинилися, і на тому все скінчилося: стояли в засніженій алеї чужі чорні машини без номерів, самим своїм видом вселяючи незрозумілу тривогу, на жодному знімку цього не віддаси – як різниться в пейзажі машина порожня проти машини мовчущої, із зачаєними в ній людьми, – ніби з тих мікробусів на нас, із нашими націленими, як роззявлені роти, об’єктивами, теж хтось націлявся, тільки вже відразу крізь оптичний приціл, я фізично чув на собі той невидимий погляд, і ось тоді-то мені вперше стало страшно: мабуть, я зовсім мудак, я завжди був, як каже Мала, тугодумом, і мені чомусь ні разу не було по-справжньому страшно за цілу ту осінь – мутну, тяжку, полувоєнну осінь моєї країни, прожиту як у нагусаючій звідусюдній хмарі чуток, погроз, облав, демонстрацій, хоч я знімав був і кров на асфальті під Центрвиборчкомом у ніч на 24-те жовтня (це вперше я бачив на асфальті калюжі людської крови, її заворожливо глибокий, чорно-шовковий полиск у світлі ліхтаря, як у розлитої нафти…), і транспортів таких «мовчущих» із знятими номерами, нагнаних у місто караванами й вишикуваних десь по завулках, ми набачилися по саме нікуди й перед першим, і перед другим туром, я наклацав їх ґіґабайтів із п’ять, – гружених піском вантажівок із занишклими тінями в кабінах, пасажирських автобусів із заштореними вікнами, чоловіки, що в них ховалися, часом з’являлися в крамницях набрати водки й пива, вміло несли попід пахвами одразу по кілька пляшок і відкривали пивні банки зубами на ходу, – вовкуваті, голомозі, всі в спортивних штанях і куртках із шкірзамінника, від них дихало на три метри злобою й перегаром, вони виринули звідкілясь із зворотньої, тіньової сторони життя, подейкували, з тюрем, і несли в собі заряд мстивої ненависти до цього ситого, яскраво освітленого міста з усіма його кав’ярнями, мамами, дитячими візочками, супермаркетами й оранжевими стрічками на автомобілях (на вид наставленого об’єктива з місця скаженіли, раз я ледве камеру врятував!), – і, либонь, не за самі лише гроші й водку, а й радо, з щирої зловтіхи робили те, задля чого їх привозили: різали на тих автомобілях покришки, нападали в ніч виборів на дільниці, розбиваючи й підпалюючи урни з бюлетенями, і насолоджувалися шоком мирного обивателя, який сахався від них у супермаркеті, хапаючи дітей на руки, – але з початком революції, у світлі Майдану, де вони з’являлися сторожко, малими групками, відразу впадаючи в око в розвированому морі ясности своєю хижою нагороїженістю звіря в чужому лісі, всі вони якось анігілювалися, розчинились без сліда, мов бризки смоли в океані, – їм гукали від багать: хлопці, йдіть до нас, хочете гаряченького? – їх запитували: хлопці, ви звідки приїхали, вам є де спати? – і вони бокували, недовірливо й зло ощиряючись, – звірі смерку, звиклі до каменя замість хліба, до того, що за всяким добрим словом мусить чигати наставлена пастка, – і щезали, дишучи важким духом, назад у тьму, не знайшовши собі поживи на чужому для них бенкеті (і тоді-таки несподівано виокремилися з-посеред них і мирні обивателі також – ті, котрі, замість ощирятися, розкривалися навстріч такою безоднею задавненої біди й безправ’я, що не ставало совісти їх знімати і я несамохіть опускав камеру, – тільки й лишився оце на фото, що висушений на жужелицю дядько з біло-голубим шарфом, оточений майданним людом, як хворий лікарями: коли йому налили чаю й дали бутерброда, він зненацька заплакав – стояв, хлипав, трясся цілим тілом і не міг угамуватися, і все показував нам, ніби виправдовуючись, свої руки, два чорні, розчепірені дерев’яні корчі долонями догори: «всю жизнь… всю жизнь на шахтє проработал… вот етімі рукамі… за што… за кусок хлєба… сто гривень дірєктор обєщал… прівєзлі, дєржат в вагонє, трєтій дєнь нє кормят…», – і все тицяв людям перед очі, як довідку про несудимість, ті понівечені руки з негнучими цурпалками пальців – все, що мав до пред’явлення в обороні своєї особи…), – і ні разу ні від чого не було мені страшно, навіть від повного міста до зубів озброєного війська (яке відразу ж, частина за частиною, почало переходити на наш бік!), – тільки обурення закипало і кров щоразу шугала в скроні: ах суки! ну суки, що витворяють!.. – а от у бічній алеї Маріїнського парку я вперше навіч побачив смерть: вона була тут, була реальна. Навіть Малій я не вмів би про це розказати, і нікому не вмів би: я взагалі волів би ніколи цього про себе не знати – що в мені сидить щось більше, глибше за простий фізіологічний страх на вид небезпеки, за той нормальний людський страх, од якого стенаються м’язи й пересихає в роті, захисна реакція організму, – а це було щось інше, гнітючіше, якийсь довгий корч пам’яти, млосно-канудний, до крижаної порожнечі під ложечкою, ніби я впізнавав те, чого ніколи не знав на власній шкурі, воно поверталось до мене з мого совкового дитинства, із олівця, якого мій старий застромлював у диск телефону, звідкись узявши, що так блокується «прослушка», із переляканого маминого шикання, коли я щось невлад голосно запитував у магазинній черзі, – чорні «воронки», нічні допити, сліпуча лампа в очі, пальці, встромлені у двері, роздавлені чоботом ґеніталії, все це діялося яких сімдесят років тому тут поруч, за рогом, у палаці на Інститутській, де в цю мить покотом спали на підлозі маніфестанти під нанесеними ковдрами добросердих киян (…і моя Мала теж стояла там у черзі з теплими лахами, і тішилася потім, що здогадалась прихопити свої старі зимові чоботи, – в них узули тітку з Полісся, яка, вперше в житті їдучи до Києва, вбралася у все своє найкраще і, простоявши день на морозі в модельних черевичках, надумалась була їхати назад до себе в село, за двісті кілометрів з гаком, по кухвайку й валянці…), – сімдесят років тому, це майже за сорок літ до мого народження, але звідкись я це знав, упізнав це відчуття, глибше од страху: ніби тебе прив’язано до операційного столу й над тобою заносить скальпеля божевільний хірург (такі очі «з операційного столу» були в хлопчика з Донецької «Пори», якого викрадали перед першим туром і обіцяли зґвалтувати його сестру, я запам’ятав цей вираз!), і такого себе – зрослого з цим знаттям, – я не хотів і не міг любити, і моїй Малій, моїй найдорожчій дівчинці, всевидющому й всерозуміючому пташеняті моєму, я не міг би про це розказати, бо й вона не змогла б любити мене такого, з таким собою мені не було як жити, – і так, вгрузши одною ногою в замет перед тим зловісно завмерлим чорним кортежем, я збагнув ясно, як ніколи доти, що все, що мені тепер лишається, все, що лишається нам усім, – це стояти до кінця і до кінця сповнити відвічну чоловічу службу: чесно битись і, коли треба буде, чесно померти, от і всі діла. Я не знав, як це робиться, і ніхто з нас не знав, ніхто з нас зроду не тримав у руках нічого замашнішого од камери, і ми просто звідти подалися в «Мисливську зброю», але нам сказали – пізно спохватилися, хлопці, все розкуплено ще першого дня, – це тільки ми виявилися такими мудаками, що так пізно спохватилися, ну й діла, збуджено чудувалися ми, хитаючи головами, розгойдуючи, як бедуїни, тягарями засипаних снігом шапок, сніг ліпив, як навісний, стікав по лицях струмками, і ми брели від магазину без зброї, але вже посвячені в невидиме, вібруюче в повітрі бойове побратимство, і навперебій, як п’яні, сміялись і говорили, що які ж ми мудаки, які салабони, шнурки кінчені на фіґ, це ж треба отак лоханутися, га?..

І, зараз за тим, другий невідзнятий кадр стоїть у мене в пам’яті – то, здається, тієї самої доби було, чи вже наступної, ніч і день – усе позливалось, бо й спали ми всі в той перший тиждень бозна-коли й бозна-як, – яскраво освітлене, повне народу підмайданне бістро, куди ми, відзнявши всі касети, що в нас були, о четвертій над раном, подубілі, ввалилися відтанути, кельнерка, теж напівпритомно нам осміхаючись, сказала – хлопці, вже нічого нема, тільки зелений чай остався, я вам безплатно наллю, будете? – і тут заграв Вовчиків мобільний, це був його літьоха, вони прийняли між собою рішення, офіцери-спецназівці: якщо буде наказ відкривати вогонь, вони розвернуть війська «кругом», обличчям до російських «заґрадотрядов», закривши людей собою, наші золоті офіцери, наші чудесні літьохи, майори й підполковники, наші командири, які нас поведуть і за якими ми підемо куди скажуть, брати склади зі зброєю й боєприпасами, брати в свої руки цю запаскуджену країну, – і на цій вістці, поки Вовчик, схопившись на ноги, оголошував її цілому бістро, під вибух радісного ґвалту й оплесків, я, недопивши принесений чай, раптом відрубався, як вимкнений, там-таки за столиком, не знаю на скільки, хвилину, дві, три, – коли випірнув, хтось устиг підмостити мені під щоку вчетверо складене вовняне кашне, щоб я не лежав мордою на стільниці, хтось зняв його з шиї й підклав мені під голову, а я й не чув, чашка з чаєм, іще теплим, стояла поруч, і я дивився на лискучу брунатну поверхню стільниці, на волохату помаранчеву пляму кашне й білу чашку із світляним на ній бліком, ніби сам був одночасно і чашкою, і бліком, і кашне, і кожним із людей у бістро, і всіма ними нараз на вулиці, всім і всіма, що було довкола, – і цілим важким, відігрітим тілом розумів, що все це разом і є – свобода, і що цю хвилину я запам’ятаю на все життя, тому що другої такої, як казав той рівненський пацан, – у мене в жизні не буде…

ВОНА: Голландець видимо запалився, світить очками й крутить голівкою, як білочка, і Малий теж розійшовся, розчервонівся навіть, – тицяють навпереміну пальцями в екран, скрикують, підскакують обоє, як на футбольному матчі. Згрібають із блюдця горішки в рота, а потім, не помічаючи, витирають пучки об штани. Повне порозуміння, навіть і слів не треба, – інтравербальна комунікація, так це називається. Як діти, їй-бо. Всі мужчини світу – це наші діти.

За винятком воєн, о так. І народних повстань, і революцій. Тоді вони інші. Вся видима історія належить до них, до мужчин, – вони вміють об’єднуватися.

Малий щодня брав камеру і йшов на Майдан, як на фронт, я ж бачила. Якось умент вони згуртувалися, якийсь у них є інстинкт зграйности, хлоп’ячої ватаги. Чоловіча робота. Схопився з ліжка, натяг штани й куртку, я пішов, не хвилюйся, маленька, цьомчик, буду дзвонити. Першого-таки дня опівночі, коли подзвонив Льонин чоловік – не Льона, як завжди! – це проявилося: міліція дістала наказ заблокувати протестантам з областей в’їзд до Києва, з боку Одеської траси на КПП перегороджено дорогу бетонними балками, кілька тисяч людей сидить у машинах, інформація щойно з Інтернету, сказав Льонин чоловік, – і мій, який уранці прочунюється мінімум годину, з кавою й душем, а наколи вже ліг, то бульдозером не піднімеш, за три хвилини був у дверях, готовий, як хорт до стрибка, і бряжчав ключами од машини, – я поїхав, манюня, а ти сідай на телефон, дзвони всім, у кого машина на ходу, хай їдуть туди самі й передають далі, треба перевезти людей на Майдан. Три з половиною години – і діло зроблено, вернувся щасливий і завалився спати, здираючи з себе на ходу одежу й жбурляючи долі. Налетіли, одбили, визволили, розлетілися. Все.

…Щось літописне було в цих блискавичних чоловічих об’єднаннях, схожих на військові маневри, щось із «Літопису» Величка, з наших сарматських нападницьких тактик – гайдамацьке, козацьке, повстанське… Якось водномить усе те перестало бути минулим – і я побачила, як це було тоді: ось так само й було, хіба що технічні засоби за століття змінилися. Не треба було запалювати вогонь на сторожовій вежі, бо існував супутниковий зв’язок. Це другого дня було – я спинила таксі їхати на Майдан, впала на переднє сидіння із завмерлим на устах тодішнім першим питанням до всякого стрічного: «Ну, що там чути?» – а у водія в салоні під помаранчевим прапорцем говорило радіо «Ера», і ми обоє нашорошили вуха: говорилося про спробу прорватися в Президентську адміністрацію, про російський спецназ, мій Малий теж був десь там із своєю камерою, і я зойкнула: о Боже, що ж це буде?!

Війна буде, твердо й весело, ніби зубами скреготнувши, сказав таксист, аж я нарешті на нього глянула. І злякалася: він говорив серйозно. Гострий, карбований профіль смаглявого брюнета років десь тридцяти з гаком, гачкуватий ніс, уперте підборіддя. Йому б оселедця за вухо і люльку в зуби.

Яка війна, та ви що, хай Бог милує, зажебоніла я, але він мене не слухав: він дивився на дорогу й провадив своєї, – повільно, їдко цідячи слово по слову, так, ніби мовчав триста років і слова затвердли в ньому, як мінерали, – важкі слова людини, не звиклої до інтеліґентської пустопорожньої балаканини.

А чого він до мене лізе, га? Нє, минутку (це він так заткав мого відкритого, було, миротворчого рота, бо йому на фіґ не потрібна була моя відповідь, він уже все для себе знав), – чого він до мене лізе? Це моя хата. Це мені рішать, як я тут хочу жить. Чого він до мене лізе? Ну й получить. Ох і получить. В ліси підем. Буде йому партизанка.

Я хотіла попросити: не треба! – і не насмілилась. Його татаркуваті, примружені очі (родом з Київщини, сказав, зі Сквири) блищали недобре, лиховісно. Вся народнопісенна романтика нашої козаччини-гайдамаччини випаровувалася з мене разом із циганським потом. Авжеж, ось так це й було – сарматські степи, свячені ножі, повстанські ліси і схрони, грізна, моторошна краса і сила, яку з таким побожним жахом подивляли наші романтики. «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий потерпіти всякі муки за святий хрест, хто не боїться смерти – приставай до нас!» О Господи.

В салоні шкварчала рація, я слухала їхні таксистські перемовини: всьо, Саньок, кінчаю смєну, а ти вже на Майдан ходку зробив? (Вони всі тоді робили в кінці зміни безплатні «ходки» – розвозили людей із Майдану, летюча кіннота, недремна міська варта, як у середньовіччі: спини одного, скажи, потрібна допомога, – і за чверть години злетиться півавтопарку, і який Величко про них напише, який великий-малий голландець зможе вбгати їх в альбома, ці кавалерійські загони ХХІ-го століття, крилате воїнство мегаполісу, всепереможних київських таксистів 2004-го?..) По радіо тимчасом ведучий звертався до відомої поетки, аби та замовила щось для музичної паузи – збити напругу, – і вона попросила: будь ласка, «Let my people go». Будь ласка, подумки повторила й я, їдучи назустріч наростаючому мільйонному гулу, вогням, дедалі щільнішому, що ближче до центру, людському напливу в ряхтінні жовтогарячих барв, – як знятому вітром листопаду облич у дивному, рембрандтівському світлі, що йшло невідомо звідки: це мій народ, зненацька зринуло в голові повною фразою, од якої перехопило подих, – будь ласка, і хриплий голос Луї Армстронґа просив про те саме – будь ласка – разом зі мною, з поеткою й ведучими в студії, з тими, хто йшов зі свічками в руках співати на Майдані гімн, невміло поклавши руку на серце, – виведи його. Виведи народ мій із Єгипту. З цього передзим’я, з найтемнішої пори року. На тихі води, на ясні зорі. Виведи, визволи. У мир хрещений, у край веселий. Зойк піцикато, обрив голосу, нутряний, утробний схлип.

ВІН: …Насправді він кльовий чувак, цей Густав, і ластами ворушить як треба: з того, що він вибрав, – з добрячим запасом, – я вже бачу, як він собі в умі вибудовує композицію свого майбутнього альбому, – його справді цікавить Майдан, тобто люди на площах і вулицях, а не сцена на Майдані, з її політиками й рок-зірками: як грамотний візуал, він вкурив те, чого в зуб не вкурюють політично замотеличені журналісти, – що між Майданом і сценою не було однозначного прямого зв’язку, що всі ті зібрані люди, число яких щовечора зашкалювало за мільйон, усі ті тижні жили й організовувалися самоправно, за своїми власними силовими лініями й центрами тяжіння, а сцена була тільки свого роду столицею, з якої ми чекали розпоряджень, символічним княжим градом цієї тимчасової країни, – авжеж, країни, кажу я Густаву, землі обітованої, the Promised Land, і Густав не сміється, не приймає це за жарт, а дивиться вбирущими очима, чекаючи дальших пояснень, – властиво, кажу йому, ми в Києві всю ту осінь, десь місяців зо три, жили, ну, як би це сказати, – з наростаючим почуттям братерства, чи що (тут мене знову заклинює, бракує слів, помагай, моя маленька!), – возлюбивши ближнього свого як оглашенні, це ще до виборів, до першого туру почалося, коли на вид сміливо виставленої напоказ помаранчевої стрічки всі аж розцвітали, як на вид найдорожчої людини, отак ідеш вулицею або їдеш у машині – і буквально купаєшся в любові, у зустрічних ласкавих усміхах, вітальних клаксонах і помахах рук, і сам мов підносишся над землею, ладний усіх обіймати й цілувати, такі всі кругом рідні, хороші й красиві, – а мушу тобі сказати, що тої осени кияни зробилися неймовірно красиві, я ніколи не бачив на вулицях стільки вродливих людей, клянусь! – пам’ятаю, в середині жовтня, коли стрічки ще були в дефіциті й помаранчеве тільки-тільки починало з’являтися в одежі, по Хрещатику йшла дівчина з розмаяним вогненно-рудим волоссям і демонстративно несла перед себе обіруч, як запалений смолоскип, букет такого ж вогнянобарвного осіннього листя, я аж засичав тоді, що не маю камери, так вона йшла, – як сама Ніке, як жриця свободи, – і весь Хрещатик дививсь їй услід із захватом і любов’ю, це суцільне тепло, вдячність, довіра ширилися й ширилися без краю, ми були щось немов Божим Градом, the City of God, ми жили так, як треба жити, як узагалі мали б жити люди на всій землі, всюди й повсякчас, you see?.. І коли сотні тисяч прибулих запрудили місто, двері наших осель відчинилися навстіж, як обійми, і ми повалили пачками, десятками тисяч на Майдан, у Будинок профспілок, де отаборився штаб, і казали – у мене є вільна кімната, а в мене дві, а в мене заміський будинок стоїть порожній, можу примістити душ із сорок-п’ятдесят, а я хочу помогти грішми, а я маю десять мішків картоплі, а я не маю нічого, то хоч мітлу в руки дайте, – на мурах і автомобілях з’явилися написи «Любов переможе!», і вона таки перемогла, хто б міг подумати, що в нас усіх живе стільки любови, варто тільки звільнитися від страху, прорвати його, як греблю, – і любов, тамована бозна-як довго, відмірювана раніше скупими порціями лише для найближчих, розлилася на всі сторони, як світляний океан, осяявши найтемнішу пору року, – після перемоги тримільйонне місто, прикинь-но, ще з місяць жило без аварій на дорогах, всі наввипередки одне одному поступалися, ледь не розкланюючись, і злочинність у місті впала вдесятеро, і всміхались одне одному на вулицях, як у селі, де всі всіх знають і вітаються до незнайомих, не один тиждень іще було зберігалося це відчуття – що можеш першому стрічному сказати: привіт! – і той відгукнеться радісно, мов тільки того й чекавши, – любови було так багато, що якийсь час здавалося – ми можемо залляти нею цілий світ, не то що той пригнаний ясир невільників під інакшими прапорами (від яких вони позбавлялися, кидаючи де попало, як тільки їхні наглядачі одверталися!), шкода, що я не вмію цього всього як слід сказати по-англійському, але Густав, схоже, якимось чином і так мене розуміє, якимось чином потрапляє на нашу з Малою хвилю, – і чому, кажу я, бо мене вже пре, це питання я ношу в собі від самої революції, від того самого дня на Хрещатику, коли, розгублено стоячи з незапаленою цигаркою в зубах, зрозумів, що все скінчилося, – чому так не можна жити завжди, якого хріна ми так паршиво все влаштували на цій планеті, що не можна так жити завжди, адже ж якщо можна і місяць, і два, і то не жменьці мам-Терез, а мільйонам звичайних, у міру затурканих людей, значить, у принципі – можна?.. І це зовсім не було тяжко – це було так, ніби ти був плив-плив по життю рік за роком, з трудом, із зусиллям, відпльовуючись та відпихаючи лайно, якось собі борсаючись на власний розсуд, власними силами, – і от, зненацька – втрапив у течію, і немов гігантський підводний Ґольфстрім підхопив і поніс тебе з шаленою швидкістю, з грізним, взапридух, гулом (звук!.. звук, курча мама, от чого бракує цим знімкам, чого не зможе віддати жоден альбом! – цілодобового гулу мільйонного натовпу, ухаючого грому скандування, відбитого від міських мурів, луни, що гоготить аж за Дніпром і, по кількох днях громохкого безсоння, починає стугоніти тобі під черепом, всі ті дні, особливо перший тиждень, тривала ця нутряна озвучка, цей захват вознесіння, ніби кров у тобі ввімкнулась і гриміла саундтреком, з ревом котячись по жилах, як людська маса по вулицях і тунелях підземки, ніби ти сам розширявся до розмірів цілого міста, і, властиво, тебе мало би спалити від перенапруги, як увікмненого в розетку на сто тисяч вольт, і якщо цього не відбувалося, то тільки тому, що сам для себе, зі своїм окремим життям, ти тимчасово перестав існувати, – те, що було твоїм і нічиїм більше, відсунулося кудись на задній план, зависло, як програма на моніторі в чеканні перезавантаження системи, бо перед лицем загрози, що насувалася, у своєму житті не могло більше бути сховку, ні в домі, ні в роботі, і ми вийшли всі разом не просто з квартир на вулиці, а за межі своїх життів, за межі власного «я», – і от там-то, варто було всім водночас ті межі переступити, й відкрився, й заструменів, мов полуда з очей спала, і пішов ширитися неосяжний океан любови, і випливла з нього на поверхню наша Земля Обітована – показалась, оприявнилася на кілька тижнів – і стала розпадатися, поступово осуваючись назад, утопаючи в брудному політичному шумовинні переговорів, домовленостей, авантюр, вовтузіння груп і кланів, у буденних парадах людської малости…), – у тім-то й річ, кажу я, що це виявилося зовсім поруч, тільки немовби за стіною, в іншому вимірі, але вона існує, вона досяжна, наша країна можливого, – як підводна течія, як підземна ріка: ми підняли її нагору, ми єдиним гігантським пробоєм визволили, випустили її на свободу, – і вона пройшла, прогриміла крізь нас обпікаюче живим палахкотінням – і знову сховалася з овиду, зникома, як міф, як ота Сарматія, про яку каже моя Мала, наша ідеальна вітчизна, у якій ми мали б жити і за яку готові були вмерти, чому не можна затримати її назавжди?.. Чому найбільше, на що ми здатні, – це вгледіти її один раз, а потім уже тільки вічно про це розповідати, перекручуючи свідчення, дедалі настійніше підлатуючи правду брехнею, переписка, перемальовка, скромна фальсифікація, правка у фотошопі – і так до твердого, як рипуча цукрова полива на зубах, застиглого ґлянсу, якому ніхто вже не йнятиме віри, і треба буде знову вирушати спочатку, на черговий пошук Обітованої Землі?..

ВОНА: В нашій культурі нема страху, каже Густав. No memory of fear.[85]

Ми з Малим витріщаємось на нього, заскочені. До чого це він?

Ми піддатніші до маніпуляцій, ніж ви, пояснює він. У нас нема імунітету. Ми не вміємо розгледіти справжньої загрози.

Чи ти ба.

Наприклад, пробує пояснити він, візьміть рекламу. Скільки там замаскованого насильства. Дівчина викидає хлопця з човна, дитина – батьків з машини, щоб заволодіти пакетиком чіпсів. Це сприймається як гумор. Коли кажеш про візуальний фашизм, на тебе дивляться як на психа. Вважається, ніби фашизм, комунізм – то все в минулому. Люди не бачать, як ними маніпулюють тими самими методами. Як їх заганяють у камеру віртуальної реальности. Коли щось стається насправді, ми беззахисні, як діти. Як ті діти, що, посварившись, убивають однокласника, а потім дивуються, чого він не встає, бо в комп’ютерних іграх на новому рівні вбиті завжди встають. Смерти нема, це тільки симулякр. Нас привчають жити серед симулякрів, і нам не страшно. У нас нема антидота.

Ми мовчимо, бо що ж тут скажеш.

Це, звісно, дрібний приклад, я розумію, каже Густав вибачливо.

Я, здається, теж починаю розуміти.

Милий хлопець, він шукає імунітету. Вештається по світу, істий Летючий Голландець, знімає й видає свої близькосхідні, балканські, східноєвропейські і які-там-ще альбоми, бо шукає способу обпертися на реальність. Протиставити навалі симулякрів справдешні піт і кров, любов і ненависть. Побачити й показати іншим світ у місцях розриву непроникно-липкої інформаційної пліви: там, де тільки й оголюється істинна, несотворенна природа речей, як м’ясо у відкритій рані.

А знаєш, пригадує раптом Малий, наш колишній президент, той, що сховався під час революції на дачі, кажуть, теж не повірив, коли побачив по телевізору трансляцію з Майдану. Був певен, що це змонтоване на комп’ютері відео.

Ми сміємося, всі троє, об’єднані спільною хвилею безсловесного порозуміння й дивної полегкости. Так, ніби чогось ми всі тут за цей вечір досягли, здобули якусь маленьку перемогу. Щось відстояли, якийсь клаптик реальности, ніби промили шибку – і в неї бризнуло сонце. Слухайте, кажу, хлопці, а не пора нам випити?.. Тьйакуйю, – з готовністю басить Густав єдине слово, яке вивчив по-українському, і ми знову дружно регочемо, цим разом уже геть без причини.

Хлопці дибають мити руки, а я востаннє кидаю погляд на екран монітора. Там, ракурсом знизу, – ряд наїжених сірих щитів, а долі, під ними, – квіти й запалені свічки: здається, неначе вони проростають знизу, із землі, крізь асфальт, крізь утоптану верству тисячолітнього снігу, – згустки вогню, розмиті плями світла, оточені на знімку неправдоподібно яскравими аурами.

Вересень 2005 р.

Тут могла б бути ваша реклама

Це були найпрекрасніші шкіряні рукавички, які я будь-коли в житті бачила. Тонісінької, як трояндова пелюстка, вичинки, сліпучої, мов освітленої зсередини, гнідої масті (тої, що вмить наводить на гадку про цісарських коней та їхні єдвабні крупи на арені Гофтшуле!), делікатно помережані дрібнодірчастим рисунком на зап’ястку (все – ручна робота, о Господи!), вони вмить облягли мені руку міцним, любовним стиском «другої шкіри», після чого ту вбрану руку хотілося вже тільки гладити, як цісарського коня. Гладити і милуватись, розчепірюючи пальці проти світла, стискаючи й розтискаючи кулачок: ах!.. І так і ходити, і ніколи не скидати такої краси. Ну, тобто розлучитися з ними було понад мої сили.

Вони існували в одному екземплярі, як і належить мистецькому творові, – все в тій крамничці рукавичок було в одному екземплярі, жодна пара не схожа на іншу, одна другої фантастичніша, але ці – ці впали мені в око відразу з порога, як погляд близької істоти в натовпі. І вони були акурат мого розміру – старенькому в плетеній камізельці, що сидів за прилавком, я спершу назвала була «шістку», але він похитав головою: ні, сказав своєю трохи шкарубкою, на віденський лад, англійською, у вас не шістка, а п’ять з половиною, спробуйте ось ці. – Але я завжди купую шістку! – Ну що ви мені будете розказувати, добродушно засміявся він, я п’ятдесят років ці рукавички шию! – Та-ак? То це ви їх і шиєте? І тут-таки продаєте? Ви – власник? – Так, потвердив він – зі стриманою гордістю майстра, що знає собі ціну. Маленька крамничка на Маріягільфештрассе, куди я вступила знічев’я, штовхнувши двері з вулиці із суто туристичної цікавости «а тут що таке?», враз обернулася на лісову хатинку з казки – ту, куди прибивається героїня-втікачка, щоб зустріти там господаря підземного царства, який сам рубає дрова, носить воду й варить вечерю. Аж шкода стало, що я так кепсько говорю по-німецьки, а старенький по-англійськи – в межах туристичного мінімуму, ні про що важливе не поговориш… Я люблю таких чепурних старших панів у камізельках – у моїй країні їх п’ятдесят років тому були винищили як вид, вивезли на Сибір ешелонами для худоби, і їхня відсутність у просторі мого зростання була ще видима – позначена, як на папері, вирізаними зяючими силуетами з підписаними внизу іменами. І мене щоразу гріє, коли бачу, щó з них повиходило в інших, спокійніших краях. П’ятдесят років різьбити такі рукавички, повним циклом, від чинбарської виправки й розкрою до вишивання декоративних дірочок на поверхнях уявних рук, – чи не значить це стати Богом Рукавичок, єдиним таким не то на Відень – на цілий світ?..

«Сонячні рукавички», – так я їх відразу подумки охрестила: вони світилися. Навіть крізь ту паперову торбинку, в яку мені Бог Рукавичок їх запакував – з його надрукованим іменем, адресою – Маріягільфештрассе, 35, – і номерами телефонів (стаціонарних, не мобільних! – усе по-старосвітському солідно, з донесеною віддаленим, із 19-го століття, вітром вірою в упорядкований світ, де все роблять «навічно» – знаючи, що речі тривкіші за людей і колись свідчитимуть про нас нащадкам…). І навіть крізь торбинку відчувалася шовкова м’якість тонісінької, як трояндова пелюстка, шкіри. Я торкала їх і усміхалася. В лісовій хатинці мені було доручено скарб – оберіг, заблукалий з іншої доби. Хто сьогодні вже сліпатиме над такими рукавичками – кожна пара в одному екземплярі, жодна не схожа на іншу, – аби продавати їх за ті самі 50 євро, що й лапаті серійні обрубки в універмазі через дорогу?..

Потім я справила собі до них «окремого» дизайнерського светра. «Окрему» куртку. «Окремі» штани з тонкого замшу… Мені все здавалося, що мої «сонячні рукавички» вирізняються з будь-якого, хоч як старанно дібраного гардеробу, і вони таки напевно вирізнялися: вони вимагали інших ліній – вимагали ока дизайнера, закоханого у свою модель. По них можна було вивіряти, з яким настроєм що замишлялося й шилося: якісь речі рукавички приймали, якісь – без жодної видимої логіки відторгали, з місця й навідріз. Восени 2004-го вони несподівано полюбили розгонистого вогненно-яскравого шарфа, з яким я проходи́ла цілу Помаранчеву революцію, – хоча шарф був і геть не дизайнерський, і коштував утричі дешевше од рукавичок, а проте вони чудово між собою порозумілись, і кореспонденти стали навперебій фотографувати мене в помаранчевому шарфі й «сонячних рукавичках»: ні-ні, не скидайте, будь ласка, лишіть, хай буде так!.. Тут могло б бути – само напрошується – продовження, і, наприклад, Хуліо Кортасар або навіть Пітер Хейґ напевно зробили б таке оповідання (а Тарас Прохасько б полінувався, але розповів би в кав’ярні!) – про те, як рукавички непомітно переходять від «тестування речей» до «тестування людей», як починають керувати життям героїні, «підказуючи» їй, де справжнє, а де підробка, вимітаючи з її житейського гардеробу фальшивих друзів, непотрібні зобов’язання, а з часом – і героїнині власні маски, помалу-малу «роздягаючи» її, як капустинку з листя, до голого качанчика, і тоді може виявитися, що качанчика-то й нема – що героїня сама не проходить «випробування чарівними рукавичками» й у фіналі якось драматично гине, зникає, йде на переплавку, а рукавички тонісінької, як трояндова пелюстка, вичинки залишаються сяяти на столі своєю єдвабно-гнідою шкіркою, чекаючи на нову власницю… Якось так.

Але насправді все було інакше (насправді все завжди буває інакше, аніж ми потім про те читаємо!). В травні 2005-го сталося те, чого на моїй пам’яті – тобто, більш-менш зв’язно, від третього року життя, – ніколи зі мною не траплялось: я загубила рукавичку.

Можливо, висідаючи з таксі. Принаймні на хіднику її, загубленої, ніде не виявилось – я пройшла ще раз цілим тим маршрутом, на якому теоретично могла б її впустити, жадібно зазираючи в кожну без винятку урну на сміття. Все намарно: рукавичка зникла. Випарувалася. Щезла. Знялася в небо й полетіла. Згоріла, як шкурка Царівни-Жаби. Моя сонячна рукавичка з лівої руки. Рука стала гола.

І, здається, від третього року життя я ніколи так не ридала на голос. Тобто, розуміється, я ридала безліч разів, і поважніших приводів для цього за тих, більш-менш зв’язних у пам’яті, сорок років було в мене з подостатком, – але так – справді, ніколи: так ридають діти, вперше зіткнувшись із несправедливістю світу, в упорядкованість якого вже встигли повірити. У дорослих це зветься крахом життєвого сценарію – і тоді вони не ридають, а лізуть у петлю або біжать до психотерапевта. Або ще якось пробують склеїти з друзок розбиту вазу – адже, що більше дорослішаєш, то більше впевнюєшся, що зрештою все в житті якось дається склеїти, зробити стерпним, хоча так, як могло бути, більше ніколи не буде, але нічого, не біда, все можна потроху направити, аби здоров’я… Так, зокрема, заявили мені мої домашні: ну що ти як дитина мала, тож маєш праву рукавичку, маєш адресу, телефони, а в Австрії скоро виходить у тебе книжка, будеш у Відні, зайдеш у ту крамничку й замовиш, хай тобі пошиють другу до пари!.. Можеш навіть поштою вислати цю непару, сказав чоловік, – подзвони зараз, домовся, а у Відні забереш уже готову! Ні, бозна-чом уперлась я, поштою не буду. Віддати зацілілу рукавичку кудись на чужі руки, у безликі комп’ютерні поштові реєстри, здавалось мені зрадою – ніби цим я тільки потвердила б, що загублена рукавичка покинула мене таки заслужено, як у тій пісні – «не вміла нас шанувати»… Ні-ні, тільки наживо – тільки віч-на-віч із Богом Рукавичок у лісовій хатинці на Маріягільфештрассе. Один крок убік із гамірної торговиці, штовхнути правильні двері – і опинитися в затишній повстяній тиші, справді зеленій, ніби од пралісу за вікном, в дійсності ж од сукна під склом, на якому красуються розкладені різномасті – карі, гніді, вороні, гливі, цісаві – кожна пара в одному екземплярі, жодна не схожа на іншу… Можливо, Бог Рукавичок запропонує мені чаю, і нам вдасться поговорити довше про справді важливі речі – про те, як можна п’ятдесят років робити своє, не зважаючи на підступаючу тобі під вікна всесвітнім потопом Маріягільфештрассе. Я навіть завчила кілька особливо трудних зворотів німецькою на випадок, якби по-англійському він мене не зрозумів.

Слово чести, я хвилювалася.

Вільного часу у Відні мені цим разом випадала заледве година, і в ту годину входила ще дорога від готелю «Меркюр», що при Вестбанхофі, й назад. Тож надзвонювати на телефони з паперової торбинки (з укладеною в неї рукавичкою на праву руку) я почала ще з аеропорту – і продовжувала цілий час, поки не приїхало замовлене таксі. Жоден телефон не відповідав. Під горло мені підступав нудотний стиск, серце калатало. За сорок хвилин у фойє готелю на мене вже мав чекати інтерв’юєр із популярного тижневика. Гаразд іще, що про свою книжку я давно вивчила напам’ять усе, що належить казати інтерв’юєрам, – готовими блоками, як аудіогід: а зараз натисніть кнопку 10. Була осінь, у повітрі сочилася мокрядь, уздовж недоречно в таку пору пістрявої Маріягільфештрассе горіли ранні вогні. На мені було те саме твідове пальто, в якому я навесні згубила рукавичку з лівої руки. Тут? – спитав водій. Тут, сказала я: принаймні двері були на місці – я дивилася тільки на них.

…А більше нічого на місці не було.

Це було однаково, як коли б прийти увечері додому, відчинити двері своїм ключем – і вгледіти з порога чужу, зовсім інакше вмебльовану квартиру, в якій мешкають чужі люди – за всіма ознаками, вже давненько – і здивовано повертають до тебе-натрута свої чужі потривожені обличчя. Шалики, пояси, хай-тек декор, пластик замість дерева. Інше освітлення, вертикальні вітрини-куби, все стерильно-біле, купа людей – і зовсім інший запах. Замість опинитися в паралельному вимірі, я опинилася у відділі аксесуарів універсального магазину. Grüß Gott, darf ich Ihnnen hilfen?[86] – підступила до мене гламурна пані з штудерною чорнявою зачіскою й флуоресцентними нігтями. Я, затинаючись по-англійському, витягла свою паперову торбинку – оберіг, за яким мене мали впізнати на вході в підземне царство (може, блисла шалена думка, тут є ще одна кімната, схована, і лісова хатинка тепер там?..). Косуючи навсібіч у пошуках потайних дверцят (за тою куртиною?.. ні, там, схоже, якась підсобка…), тлумачилася: ось рукавичка, куплена тут позаторік, ліву я згубила… Прошу, прошу, радісно кліпала пані флуоресцентними нігтями, – рукавички в нас тут! (Безликі серійні обрубки звисали з прищепок, як тушки в різницькій.) Ні, ви не зрозуміли – я хочу таку саму… This is Roeckl! – повторювала пані, і це звучало пронизливо, як воронячий скарк (…і ворон кісток не збере…), – ось, ось наші рукавички! Моя її видимо дратувала, наче вигульклий на яв речовий доказ якогось укритого нечистого діла, в якому вона теж брала участь, і всяке нагадування про те було їй неприємне: Рюкль, Рюкль, that’s Roeckl, – як «цур мене, цур»… А де старший пан, який тут сидів, де рукавичковий майстер? – спитала я, і тут пані Ворона скрикнула як ужалена, вже не стримуючись, німецькою: – Er ist tod!! – ніби захряпнула мені перед носом двері й прогурчала зсередини засувом. І повторила англійською, вже чемніше: старший пан помер, Рюкль відкупив по ньому місце.

Коли це сталося? – спитала я, тамуючи дрож і наперед знаючи відповідь. Весною, сказала пані Ворона, десь у травні. Он як, у травні. Справджувати ще й дату не було сенсу, все й без того було очевидно: відходячи, він забрав свою рукавичку назад, мертві так часом роблять – коли хочуть лишити живим познаку на пам’ять. Це надійніше од слів.

Поруч скреготали двері, товстуха в пуховій куртці просила показати їй гаманця, за спиною дві росіянки голосно перебирали розвішані шалики. Хтось зазирав із вулиці, десь за куртиною грав мобільник. Нічого не лишилось, ніщо не нагадувало. Помер – як пішов на переплавку. На рециклізацію. А сонячні рукавички, місячні рукавички (марсові, юпітерові, венерині, сатурнові?..), рукавички для кохання, рукавички для скорботи, гливі, цісаві, гніді, вороні, карі, які ще недавно населяли цей простір, – що з ними всіма сталося? Розпродали на гаражному сейлі?..

Вголос я спитала, стараючись звучати більш-менш буденно: і що, ніхто не вспадкував його бізнесу? Пані Ворона зробила міну, яка одночасно виражала належну небіжчикові шану й ледь поблажливе співчуття до цілковитої безперспективности його бізнесу – мовляв, ну, ви ж розумієте… О так, я розумію. Розуміти – це взагалі моя професія, письменники на те й є, щоб усе і всіх намагатися зрозуміти й розповісти про це словами – вичинивши їх попередньо до фактури трояндової пелюстки, аби були гнучкі й податливі, і розкраяти мову так, щоб облягла читачеві тяму, як руку «другою шкірою», – без розуміння нічого цього не вийде, хоча в усіх високих офіційних паперах ми числимося під зовсім іншою рубрикою – Entertainers, і платять нам, як і в крамницях готового одягу, вже так само не за труд, а за бренд… Roeckl, das ist Roeckl – прекрасне місце на «червоній лінії» головної торгової вулиці, мусило коштувати силу грошей. Можна собі уявити, яка за нього зчинилася бійка по смерті Бога Рукавичок, це ж цілий маєток. Але хто-небудь може мені сказати – що, ніхто більше у Відні не шиє таких рукавичок? Чи хтось іще взагалі зостався серед живих, хто вміє пошити такі рукавички? Невже мені випало стати свідком загибелі цілого мистецтва – як одної з тих тихоокеанських мов, які щороку зникають із лінґвістичних атласів, назавжди замуровуючи нам вхід до озвучуваних ними паралельних світів?..

Чому він нікому не передав свого ремесла? Чому не знайшовся хто-небудь не від світу цього, такий трохи схибнутий, бородатий ботан-фетишист, закоханий у жіночі руки, або просто в дівчину, якій хотів би подарувати найпрекрасніші у світі рукавички, – для цього навіть не конче бути схибнутим, Бог Рукавичок теж же напевне з цього починав, і, найімовірніше, та дівчина йому відмовила, а потім п’ятдесят років він подумки гладив жіночі руки з тою самою ніжністю, і всі ми, хто хоч раз був купив його рукавички, розтягли, розскубли цю ніжність по шматочку, як голодні гуси, і незчулись, як її не стало, – як же так, що ніхто не впізнав, не похопивсь перейняти цієї мови?.. В кожного великого майстра мають бути учні – а він же був великий майстер, я ще маю доказ, можу показати – одна рукавичка гнідої масти на праву руку, дивіться, яка ніжна й чула, як жива істота, ніхто не хоче приміряти?..

Спробуйте! Хто сміливий, агов, дівчата! Ну чого, чого ви втікаєте – чого боїтесь?..

…Ні, ось це останнє вже вигадка, цього вже не було. Я не трясла останнім зацілілим твором майстра перед очима схарапуджених рюклівських продавчинь, і не виголошувала полум’яних промов, розлякуючи клієнтів (тут могло б бути ще одне оповідання, де героїню забирає поліція, таке трохи голлівудисте, вуді-алленисте, але на жіночий лад – чом би й ні, 60-ті повертаються, жіноче бунтарство знову в тренді…). Але цього не було. Натомість я чемно купила в пані Ворони пару якихось тих серійних обрубків не надто кислотного кольору (ні разу звідтоді їх не вдягла!) – заплатила за інформацію. А потім невидющо йшла по Маріягільфештрассе, раз у раз наштовхуючись – Entschuldigung![87] – на інші перехожі тіла, і думала, сковтуючи сльози впереміж із дощем: могло б бути оповідання, ах яке могло б бути оповідання, гінке й летюче, як під диктовку з неба! – от просто зараз замкнулась би в номері й написала б – якби на мене не чекало умовлене інтерв’ю, а потім виступ у Міській бібліотеці, потім вечеря з організаторами, а вранці-рано – літак: звичний уклад нашої літературної торговиці. Я ж бо також працюю в крамниці готового одягу. Бог Рукавичок даремно на мене понадіявсь.

…І ви також забудьте, що оце щойно тут прочитали. Все одно колись усі старанно понавишивані нами слова зітруть з електронних носіїв задля економії місця – і на білому екрані якого-небудь новітнього суперґаджета осені-2063 заблимає закличне гасло, котрим дедалі рясніше заліплятимуть пустоти по всіх замурованих входах:

ТУТ МОЖЕ БУТИ ВАША РЕКЛАМА.

Вересень 2013 р.

Примечания

1

Вбудована кухня. (Тут і далі пер. з англ., якщо не вказано інше. – Прим. авт.)

(обратно)

2

Облиш, дай мені спокій.

(обратно)

3

Божевільної любови.

(обратно)

4

Божевілля.

(обратно)

5

Ви хочете сказати, це не російська?

(обратно)

6

Зневажлива кличка імміґрантів-пуерториканців.

(обратно)

7

Прошу?

(обратно)

8

«Край необмежених можливостей» – стандартне пропаґандистське кліше.

(обратно)

9

Болісне злягання.

(обратно)

10

Не бачу жодних проблем.

(обратно)

11

AAASS – Amerіcan Assocіatіon for the Advancement of Slavіc Studіes – провідна славістична асоціація США.

(обратно)

12

Господи, аби ж він тільки не був такий збіса добрий художник!

(обратно)

13

Слов’янський шарм.

(обратно)

14

Звідки ви? – З України. – А де це?

(обратно)

15

Такий збіса добрий художник.

(обратно)

16

Оце так історія!

(обратно)

17

Край необмежених можливостей.

(обратно)

18

Ви блискучий поет.

(обратно)

19

Шафок (у роздягальні).

(обратно)

20

Таки вірно тримаєтеся цього плавання, еге?

(обратно)

21

Розірваний зв’язок… одразу по розлученні… сексуально травматичний.

(обратно)

22

Страх близькости, страх фриґідности, суїцидальні настрої.

(обратно)

23

І я таке пережила – з батьком моїх дітей.

(обратно)

24

Мати-одиначка.

(обратно)

25

Схоже, що кожен таке пережив.

(обратно)

26

Просимо до гурту.

(обратно)

27

Кожна жінка таке переживала.

(обратно)

28

Я знаю.

(обратно)

29

Поважні психічні проблеми.

(обратно)

30

Як ся маєте? – Добре.

(обратно)

31

Для всякого віку.

(обратно)

32

Звабливої жінки.

(обратно)

33

Кого це обходить?

(обратно)

34

Забудьте, викиньте з голови.

(обратно)

35

Столик для кави.

(обратно)

36

Пожежна сиґналізація.

(обратно)

37

Термін повернення (книжки).

(обратно)

38

Аптека.

(обратно)

39

Подорожнє аґентство.

(обратно)

40

Я сама-самісінька в цьому великому місті, Вілсоне, друже, зглянься.

(обратно)

41

Кермування автомобілем у нетверезому стані.

(обратно)

42

Потрібних людей.

(обратно)

43

Якщо доля української літератури в руках таких людей, як ви, то нічого боятись за її майбутнє.

(обратно)

44

Я на десять років старша за тебе. – Брешеш.

(обратно)

45

День Подяки – традиційно родинне свято.

(обратно)

46

Україна ще не вмерла. – Це що за гімн такий?

(обратно)

47

Тому що розперетака сука не змогла б вижити.

(обратно)

48

Позику, страхову забезпеку.

(обратно)

49

Не про злидня перебір.

(обратно)

50

Ваш літак щойно відлетів, мем.

(обратно)

51

Приємної вам ночі.

(обратно)

52

Падлюка ти, хлопче, чуєш? Ану веди мені зараз сюди свого боса, чув? Зараз же!

(обратно)

53

А ти вибирай вирази!

(обратно)

54

Можете не хвилюватися, мем.

(обратно)

55

Це п’ятнадцять хвилин їзди, чекаємо на тебе.

(обратно)

56

Чи не могли б ви подзвонити туди?

(обратно)

57

Тільки не руштеся, чоловіче, гаразд?

(обратно)

58

Це п’ятнадцять хвилин їзди, чоловіче, ви просто нічого не тямите у своєму ділі!

(обратно)

59

Вечірка.

(обратно)

60

Добре питання.

(обратно)

61

Бридня.

(обратно)

62

Спілкуватися, бавитися в товаристві.

(обратно)

63

Цікаво.

(обратно)

64

Далі буде.

(обратно)

65

Ти скінчила своє дослідження.

(обратно)

66

Мужчини лайна варті.

(обратно)

67

Тобі не здається, що хлоп просто серйозно хворий?

(обратно)

68

Непогана думка.

(обратно)

69

Студентському гуртожитку.

(обратно)

70

Поможіть бездомним, мем! – Я сама бездомна.

(обратно)

71

Що, що зробив ти зі своїм життям? (фр.)

(обратно)

72

Схильні до змагання.

(обратно)

73

Схильні до співпраці.

(обратно)

74

«Вода забруднена».

(обратно)

75

І корабель пливе (італ.).

(обратно)

76

Шоу має тривати.

(обратно)

77

«На Захід, мій сину, на Захід, мій краю».

(обратно)

78

Ми – один народ (нім.).

(обратно)

79

Простір уваги.

(обратно)

80

Розслабся, не переймайся.

(обратно)

81

Законности.

(обратно)

82

«Коротка історія України» (нім.).

(обратно)

83

Справді?

(обратно)

84

Силою фізичної презентації.

(обратно)

85

Нема пам’яті про страх.

(обратно)

86

Доброго дня, чи можу вам допомогти? (нім.)

(обратно)

87

Вибачте (нім.).

(обратно)

Оглавление

Польові дослідження з українського сексу Роман

Вибрані оповідання (1981–2013)

  Шукаючи собору

  Отже, це злива

  Cестро, cестро

  Жоравницькі

  Я, Мілена

  Дівчатка

  Інструктор із тенісу

  Альбом для Густава

  Тут могла б бути ваша реклама Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg