«Вогняна зима»

Вогняна зима (fb2) - Вогняна зима 1506K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Анатольевич Кокотюха

Андрій Кокотюха Вогняна зима

Обережно! Ненормативна лексика!

Писати про Майдан — неможливо. На Майдані треба бути.

Але Андрій Кокотюха може все. Він був на Майдані і написав про нього.

Написав так, як вміє лише він, без зайвого пафосу й пластикового спрощення. Майдан Кокотюхи — це не вожді на сцені, не політична боротьба, а люди. Прості українці, які взяли на себе тягар і тактики, і стратегії цієї революції. У них щирі емоції, відверті слова, прямі дії.

Книжка пахне димом палаючих шин і обпікає вогнем очей, з її сторінок чути грюкіт бруківки й скажений ритм серцебиття.

«Вогняна зима» кипить пристрастями. Тут люблять, борються і страждають по-справжньому.

Тільки так зміг перемогти Майдан. Тільки так зможе народитися нова Україна.

Юрій Луценко, український політик і державний діяч

Пролог Тиша

Він жив, і цього було досить. Він жив у нестабільну епоху. Для чого прагнути щось будувати, якщо все незабаром буде зруйновано? Краще плисти за течією, не витрачаючи сил.

Ерих Марія Ремарк. Тріумфальна арка

Київ, липень — листопад 2013 року

5

— Ніколи б не подумала, що вам так легко зіпсувати настрій.

— Це філософське питання.

— Що саме?

— Поганий настрій.

Котя Стогов із неприхованим сумом підкинув на широкій долоні порожню пласку пляшку з-під віскі. Глянув, блазнюючи, крізь скло на супутницю.

— Ну, там щось видно? Відповідь?

— Якби отак, крізь порожню тару, можна було побачити майбутнє, мене б давно не було в цій країні.

— Здається, ми про це вже говорили.

— Ага, багато й часто, — легко погодився Котя. — Давно. І не лише з вами, Юленько. Тільки від наших розмов нещасна країна не поміняється, як хочеться нам із вами.

— Ви песиміст.

— Навпаки — я найбільший оптиміст у колі своїх друзів. Знаєте, чому?

— Не знаю.

— Сказати?

— Скажіть.

Котя скрутив корок, понюхав спустошені скляні нутрощі. Підніс горлечко до вуст, зобразив, ніби витрушує звідти останні міліграми рятівної рідини. Потім зітхнув, ніби пережив найбільшу за свої тридцять три роки втрату, перевальцем рушив до найближчого смітника. Акуратно, демонстративно не кинув — поклав — туди непотріб, повернувся назад до багажного відділення.

Разом із сотнею пасажирів із Греції він чекав, поки стрічка почне рухатися.

Годинник показував пів на другу ночі.

Літак запізнився на п’ять із половиною годин.

— Ось що бісить, — Котя кивнув на забрану гумовими язиками прямокутну пройму, звідки мали виїхати речі. — Гаразд, там щось збилося, пасажири на Київ мали курити бамбук у тому довбаному Іракліоні. Де б ми ще, Юлю, з вами познайомилися. Правильно, мені складно зіпсувати настрій, коли поруч є «дьюті фрі», де продається якісний алкоголь. І прекрасна молода жінка, котра складе компанію.

— Костю, ви цю пляшку самі впорали. Я навіть язика не вмочила.

— Пляшечку.

— Вибачте?

— Це — пляшечка. Бо пляшка — значно серйозніші об’єми. Бог із ними, не в алкоголі річ. Коли я кажу про складену компанію, маю на увазі — ми з вами мило спілкувалися. Одна людина говорить, інша — слухає. Такий формат. Згодні?

— Буває, — кивнула Юля, печально поглянувши на багажну стрічку, що ніяк не хотіла ожити. — Ви скидалися на оптиміста. Я ще здивувалася, нині нечасто таких зустрінеш. Хоч ніби надії побільшало…

— Надії? Про що ви, Юлю? Про яку надію?

Котя говорив пошепки. Але його природний густий бас навіть так не звучав тихіше. Пасажири, котрі стояли неподалік, нервово озиралися. В очах читалося невдоволення.

Стогов украй рідко їздив маршрутками. Задоволення з дзвіниці затятого автомобіліста сумнівне. Коли все ж доводилося, ловив на собі сповнені неприхованої ворожості погляди щоразу, коли говорив у салоні по телефону. Майже завжди довкола мовчали. Але тотальний осуд Котя відчував фізично, ніби навалювалося щось важке й задушливе. Дуже схоже почувався й тут. Іноді Стогову здавалося: заважає всім настільки, що народ лише чекає команди, аби валити цього нахабного басистого бугая.

Хоч Коті більше подобалося, коли називали велетнем.

Особливо — вороги та жінки.

Юля, випадкова знайома, попутниця, мініатюрна шатенка, не квапилася з відповіддю. Тож Стогов повів далі, заводячись більше, бо вкотре зачепило наболіле.

— Ви звернули увагу, що сьогодні вчасно полетіли всі, крім нас? Наприклад, громадяни держави Росія, якщо ви помітили, пройшли на свій літак без запізнення. Ще й махали нам ручками. Типу — щасливо лишатися, хохли, до побачення. Помітили, скажіть — помітили?

— Господи, нічого такого не бачила!

— Бо не звернули уваги! А суть справи й корінь зла в тому, Юленько, що громадяни України ніколи, ні-ко-ли не відлітають, не від’їжджають та не прибувають нікуди вчасно!

— Весь світ проти нас, ви хочете сказати?

— А! — відмахнуся Котя. — Ми самі проти себе! Нехай, нехай так: десь збій у системі… Хоча системи насправді не існує, але дамо їм шанс мати щось системне…

— Кому?

— Їм. Ось їм.

Стогов кивнув управо, укотре за час їхнього знайомства звертаючи увагу супутниці на непоказного чоловіка у джинсах, кросівках та сорочці поло. Поряд із ним стояли огрядненька коротко стрижена жінка й дівчинка-підліток. Вона не знімала темних окулярів навіть у салоні літака й тут, чекаючи з батьками на багаж, так само закривала ними очі.

— По-моєму, ніхто, крім вас, його не впізнав, — зазначила Юля. — Якби ви не сказали, я так само не мала б поняття, хто це.

— Правильно. Бо він нечасто світить таблом у телевізорі. Але в парламенті, я вам уже казав, цей народний депутат вирішує значно більше, ніж оті всі клоуни з підвішеними язиками на різних телешоу.

— Ох, Костю, чого причепилися до людини… Він так само, як усі, терпляче чекав в аеропорту. І зараз не пішов без черги чи якось інакше. Стоїть людина, сопе у дві дірки, страждає разом із усіма. Може, він демократ…

— Ага! Він, наскільки я знаю, без поглядів.

— Так не буває.

— Буває, — упевнено кивнув Котя. — І є. Сидить на таких темах, що дружать із ним і демократи, і ті, хто навпаки. А він, як розумне теля, смокче у двох маток! Єдине, чого не міг передбачити — ось цього. Що йому разом із народом доведеться нудитися понад п’ять годин в аеропорту! Між іншим, ви в курсі, що парламент ще не на канікулах? Ніби працює. А цей кекс — чому тут? Написав за свій рахунок? За сімейними обставинами? Чи когось попросив, аби проголосували замість нього за щось непринципове для його гаманця? Ось чому я їх ненавиджу. Усіх. І про зіпсований настрій — туди ж.

— Тобто?

— Поки я пропивав залишки євро в грецькому аеропорту, а ви на мене терпляче дивилися, Юленько, усе було добре. Я знав: в однакових зі мною поганих умовах сидить і вислуховує щось від жінки он той народний обранець. Що мені треба для щастя? Долетіти, м’яка посадка, пройти паспортний контроль, отримати багаж. У мене там лише сумка, Юлю. Футболки, шорти, капці, плавки й сувеніри. Міг узяти барахло з собою, ваги вистачало. Ні, вирішив здати в багаж. Чого простіше — видати його відразу, швидко, як це відбувається всюди в Європі? — Тепер уже не стримувався, говорив на повний голос, обурення нагадувало стихійний вуличний мітинг. — Ні! Ти прилітаєш в Україну, до міжнародного аеропорту, це — вікно держави, її візитка картка! І ось ти стоїш, уже скоро, як годину, чекаєш на свою нещасну сумку. Скаржитися нема смислу! Бо нема куди, нема кому й нема на кого!

Юля приклала пальчика до вуст. Котя нахмурив чоло, але так само торкнувся губів пучкою.

— Я звикла, — мовила вона тихо. — Між іншим, за кордон літаю у справах часто, не лише на відпочинок. Чесно кажучи, така затримка рейсу на моїй пам’яті перша.

— І я не пригадую нічого схожого, — легко погодився Котя. — Бачте, ви мене погано зрозуміли. Напружили не ті п’ять годин пустого сидіння в Іракліоні. Самі ж помітили, настрій у мене був усе одно чудовий. Бісить ось це, Юлю: хоч затримуються літаки, хоч прилітають вчасно — багаж у сраному Борисполі мусиш усе одно чекати го-ди-ну! Ніде у світі такого нема!

— Ви всюди були?

— Багато де, — Котя говорив серйозно. — Я ж мандрівник, ви знаєте. Бізнес мій, оці інтернет-магазини, він для чого? Щоб давати мені змогу бувати там, де хочу. На Кріті, до речі, я вже був. То так, зірвався, особисті обставини, треба було кудись забратися геть на тиждень. Хай дехто від мене відпочине…

— Це я вже чула. Як і ваші нарікання на свою країну.

— Ніхто не нарікає, Юлю, — він знову почав заводитися, та, глянувши довкола себе, укотре стишив голос. — Навпаки, ви ж чули. Я найбільший оптиміст. Бо досі тримаю в Україні бізнес і не виїхав звідси. А в мене з десяток тільки близьких друзів уже перенесли офіси до Польщі, Чехії, Словаччини. Ха, одному нашому навіть у Кишеневі простіше, ніж у Києві! Знаєте, чому?

— Ні. Звідки…

Котя скрутив дулю, поворушив великим пальцем. Юля зітхнула.

— І що ця фігура означає?

— Ось такий у друга там прибуток. У Києві — те ж саме. Для чого забрався звідси? Бо в Молдавії чувак стільки заробляє. Вище нуля, та мужик звик і думає про перспективи. А тут, Юлю, у чувака стільки лишалося. Відчуваєте різницю? Менти, податкова, невідомо хто, але теж дай, пожежники — і аж туди! — він знову кивнув у бік втомленого депутата. — Молдаванам теж не цукор. Просто в них, каже, перспектив усе одно більше. Країна хоч як націлена на Захід.

— Ми теж… ніби.

— Отож, ніби, — Котя знову відмахнувся. — Я теж кажу нашим пацанам, аби не тікали, не згорталися, ще потерпіли. Може, як оті упирі восени все підпишуть, що треба, доведеться не так тиснути. Хоч якісь правила намалюються. Пацани не вірять. Одного ось недавно запаяли в СІЗО, на Лук’яна.

— Лук’янівське…

— Воно. З лютого там упрівав. Закрили, як завжди буває, ні за що. З кимось не поділився чи когось не того підтримав грошима… Знайомі в мужика є скрізь, досить круті. Я адвоката підкинув, шкільний товариш. Той розкрутився, ніби наша брала. Коли хоп — знаходять захисника з проламаним черепом.

— На смерть?

— Живий. Говорити наново вчиться. А так нічого. Менти кажуть — гопота. В адвоката — розряд з бойового самбо, ми разом із ним колись займалися, то так, до слова… Поки іншого знайшли… — Котя безнадійно махнув рукою, даючи зрозуміти, що далі нема, про що говорити. — Коротше, чоловік викупив себе з тюрми за гроші, за третину більші від початкової суми. Ще заплатив, аби справу закрили швидше. З криміналом же на кордон не випускають. Отак і виїхав. Утік, драпонув, уважайте, в одних трусах. Це так реалісти роблять. Песимісти не чекають, поки їх запаяють на нари, виводять бізнес та бабло вже. Раз я ще працюю в Києві, значить, Юлю, я поки оптиміст.

Щойно промовив це, як багажна стрічка здригнулася, поволі рушила.

Хтось заплескав у долоні. Почин підхопили. Юля так само не стрималася. Котя іронічно посміхнувся кутиком рота.

— Не минуло й півроку. Побачите, нам із вами зараз не пощастить.

— О, Господи! Тепер чому? — Юля сплеснула руками.

— По-перше, багаж може бути з попереднього рейсу…

— Там же написано, читайте — з Іракліона!

— Ви теж читайте. Поруч іще один. Не факт, що наш буде першим. Навіть якщо так, є ще по-друге: наші з вами торби випливуть останніми. А отой кекс свої отримає раніше за всіх! У-у-у!

Розчепіривши два пальці, Котя замахнувся в бік депутата, хоч той навіть не знав, що привернув чиюсь особливу увагу.

Пройма багажного віконечка вивергнула перші речі.

— Хоп! — вирвалося в Стогова.

Назустріч повільно пливла його сумка.

Юля знову заплескала в долоні — далі, не наступним, але через дві валізи, рухався її чемодан.

— Усе буде добре, — задоволено сказала вона.

Коли вийшли в задуху ночі, Котя втретє за останніх десять хвилин набрав номер, повторивши одне й те саме:

— Ну, так ти де?

Юля рухалася поруч, та вони вже попередньо попрощалися, подякувавши одне одному за компанію, обмінявшись телефонами, аби потім домовитись перетнутися десь на Майдані й випити кави. Зараз Стогов відчував шалену втому. М’язи боліли, лещата стискали скроні, дихалося важко. Так завжди бувало, коли Котя більше двох годин нічим не займався — його виснажував навіть короткий період бездіяльності. П’ять в аеропорту, більше двох — у літаку, майже година — в очікуванні багажу — для нього занадто. Явний передоз байдикування.

Назустріч неквапом сунув джип, Котя впізнав своє авто, махнув рукою. Машина проїхала трохи далі від термінала, пригальмувала. З водійського місця, лунко хряснувши дверцятами, вийшла, точніше — випурхнула струнка, коротко стрижена білявка в мокасинах, мішкуватих штанах-мілітарі з безліччю кишень та кишеньок, кругленькі груди під білою футболкою нічого не тримало.

— У мене гроші скінчилися! — вигукнув Котя замість привітання. — Узагалі диво, що ти вже тут!

— Нічого чудесного, Стогов. Лише Інтернет, — сухо відповіла білявка. — Перевірила, на сайті аеропорту ще зранку повідомили про затримку вашого рейсу. Хоча диво таки зафіксоване.

— О! Це яке? Небо впало на землю?

— Гора прийшла до Магомета, — відрізала дівчина. — Сама собі дивуюся, як знайшла час та натхнення доїхати сюди серед ночі. Нормальні люди сплять.

— Так ми ж ненормальні! — Котя широко всміхнувся.

— Ти ненормальний, Стогов, — відрізала білявка. — І мені це набридло. Сам знаєш.

— Хіба тижня тобі не вистачило, аби відпочити?

— Більш ніж досить. А ще я багато думала.

— З чим тебе й вітаю.

— Дякую. Ти відпочив?

— Знаєш же сама, це не для мене. Пробухав тиждень, як не в себе. Так і час пролетів.

— Можеш бухати далі, Стогов.

— Так, спокійно. Хіба ми не…

— Ми — не! — білявка, не стримавшись, навіть тупнула ногою. — Я приїхала сюди сказати вам, Костянтине Романовичу, що ви — мудак! Можете додати до своєї колекції розлучень друге! Аби закрити тему тут і тепер: живи у своїй квартирі, машина — моя. Ось такий у нас із тобою розподіл майна, Стогов.

Котя пустив сумку на асфальт.

— Може, ну його? Удома поговоримо?

— Уже. Я все сказала. Є що — додай.

Котя видихнув, відчуваючи легкий перегар від випитого кілька годин тому віскі.

— Пішла ти, — це прозвучало беззлобно. — Додому довези, для чогось же приїхала. І спи потім, де хочеш і з ким хочеш.

— Ти, Стогов, спиш, із ким хочеш, краще за мене! — білявка розвернулася, сіла в машину. — Бач, таксі тут повно! Сам доїдеш!

Хряснули дверцята.

Джип рвонув із місця різко, коли вивертав на трасу — ледь не зачепив найближче «шевроле».

— Хоп, — промовив Котя, проводжаючи втрачене авто поглядом, у якому не читалося смутку, розпачу, лише зосередженість на розв’язанні раптової проблеми.

Поруч кахикнули — підійшов інспектор зі смугастим жезлом, котрий весь цей час стовбичив неподалік. Недбало кинув руку до козирка, потім цю ж саму правицю простягнув Стогову. Стиснувши її, Котя відчув опір, міліціонер виявився сильним. Чекав якихось слів. Але той знову козирнув, мовчки запропонував цигарку.

Прилуцькі.

Котя не курив такі. Але з ввічливості пригостився, підпалив від простягнутої дешевої запальнички.

— Проблеми?

Поруч стояла Юля, однією рукою тримаючи за ручку клітчасту дорожню валізу.

— Нема, — пробасив Котя.

— Мало того, що все чула. Ще й бачила. Куди підкинути?

Тим часом інспектор відійшов — затріщала рація біля плеча. Провівши поглядом і його, Стогов повернувся до Юлі. Перепитав, бо справді пропустив повз вуха, зайнятий іншими думками:

— Що?

— Я з машиною. Тут, на стоянці. Тепер зрозуміли, чому не пила з вами?

Котя підхопив сумку, закинув на плече.

— Не та ситуація, аби відмовлятися. Ви чуйна людина, Юленько. Знаєте, для чого я з шістнадцяти років сів за кермо? Аби знайомитися. Підсадиш у машину прекрасну незнайомку, і нам завжди по дорозі.

— Тільки нічого собі не плануйте, — тут же попередила вона. — Ми не в кіно, Костянтине, і на брудершафт поки не п’ємо.

— До чого тут кіно, брудершафт, пити?

— До того. У фільмі я б лишилася з вами на ніч. Або — завезла до себе. Уранці ви б принесли мені каву в ліжко, облили гарячим, ми з цього б довго сміялися. Тоді поїхали б кататися, забули про справи на кілька днів, говорили, говорили, говорили… У житті я підкину вас до під’їзду. І не гарантуватиму, що найближчим часом ми зустрінемося. Хоча з вами цікаво.

— Правда?

— Чиста. Самі ж називаєте себе оптимістом. Так вам куди?

— Оболонь, район набережної.

— Тим більше. Мені по дорозі, у бік Лугової. Їдемо чи стоїмо?

«Не найгірше завершення дня, — подумав Стогов, ставлячи сумку в чужий багажник. — Чи, як буде точніше, початок нового. Друга ночі, з гаком».

4

Звір шкірив зуби.

Що то за хижак, Сірий не розібрав. Бачив за кілька кроків від себе роззявлену пащу, усередині якої не було язика. Лише ікла. До єдиного довгі та гострі. Вищир виглядав загрозливо й мусив би налякати. Особливо вкупі з риками, короткими й лютими. Загрозливі щелепи ставали ширшими або вужчими залежно від того, як супротивник грав м’язами.

Сірий розумів — зараз треба зібратися й викинути зайве з голови. Та все одно, щойно побачив ворога, затявся дізнатися, коли боєць набив собі на грудях татуху у вигляді розкритої хижацької пельки. До того, як почав качатися, чи вже потім, коли перетворив м’язи на тверді бугри.

Мабуть, усе ж таки після. Спершу накачався та освоїв правила бою. Далі — обізвав себе Звіром, коротко й страшно. І аж тоді вирішив прикрасити старанно виголені груди гострозубим малюнком на всю ширину.

Щойно на очах у Сірого та інших, котрих у цьому підвалі зібралося зо два десятки, Звір зламав щелепу своєму третьому супротивнику. Перші двоє, виставлені проти нього, повелися мудріше. Принаймні так уважав Сірий. У широкі чорні зіниці татуйованого бійця він зміг зазирнути тільки тепер, коли настала його черга виходити на ринг. Але мав досить досвіду, аби не по очах визначити: Звір накачався амфетамінами, не бачив країв, вимкнув гальма. Зараз це був убивця, причому — найгірший з усіх, про яких Сірий міг чути та яких міг знати. Такий був готовий забити на смерть будь-кого, наступного дня навіть не згадавши про це. Якщо супротивник ліг, уже не важливо, живий чи мертвий. Валяєшся біля ніг — значить, переможений.

Тож Сірий обрав для себе таку ж тактику, що й двоє попередників, котрим удалося уникнути сильних травм, уберегтися від каліцтв і, за великим рахунком, урятувати життя. Пацанові, якому Звір розкришив щелепу, навряд чи дадуть грошей на лікування. Погоджуючись на двобій, результат якого відомий наперед, як і переможець, Сірий нічого не підписував. Вистачило усної домовленості: треба вийти на ринг, протриматися проти непереможного Звіра стільки, скільки вийде, отримати кілька плюх, бо інакше бій вийде несправжнім, та отримати на виході сто баксів.

Сірий не знав, мало це чи багато. Напевне, чимало, бо вже майже рік кілька разів на тиждень їздив битися за гроші туди, куди скаже старший. Платили зазвичай дві сотні гривень, інколи — три, але й особливої роботи не вимагали. Махатися — голосно сказано. Здебільшого їх привозили на якусь точку, аби стояли, нікого не пускали, блокуючи входи до різних будівель чи на території забудов. Якщо почнеться колотнеча, можна пускати в хід руки, ноги, часом роздавали кастети. Міліція зазвичай товклася неподалік, але — саме товклася, гуртувалася, кучкувалася, тупцяла. Декого з ментів Сірий за цей час уже пізнавав, і вони вже навіть віталися за руки, коли десь заварювалася чергова каша.

За що й проти кого він виходить, Сірого ніколи не цікавило. Вони з пацанами майже не обговорювали це. Хіба коли десь таки вдавалося прикласти комусь із розгніваних лохів у голову, ділилися враженнями й показували одне одному удари, відтворюючи кожен свій подвиг. Вистачало отих двох сотень на півдня, інколи — на день роботи й розуміння: лохи виступають проти законної влади та підтримують педерастів за американські гроші.

Наприклад, люди обрали в парламент нормального мужика. Але Америка проплатила, аби замість нього закони приймав чи то реальний гомик, чи — такий, котрий робитиме те ж саме на користь усяких підорів. Коли в них нічого не виходить, бо народ не такий дурний, вони за бабло збирають натовп, щоб силою змінити результати на свою, педерастичну, користь. Ось тоді треба втручання нормальних людей, таких, як Сірий, для забезпечення громадського порядку, бо міліції, виявляється, на всіх не вистачає.

Або — охороняти будівництво. Йому це подобалося більше, ніж стовбичити десь поряд із установою, та й зрозуміліше. Адже одні стараються, вкладають грубі гроші, створюють робочі місця. Сірому подібний розклад узагалі виявився неабияк близьким. Черговий мамчин співмешканець, з яким познайомився, удруге повернувшись із колонії по амністії, пахав на таких ось будівництвах. Для чорнороба то був чи не єдиний спосіб хоч щось заробити, щоб не сидіти на жінчиній шиї чи йти красти. Усе зашибись, робочим конячкам є, за який хер купити хліба, макаронів, ковбаски та випити вдома після трудового дня. Не жебрати ж, чесне слово! І бач, знаходяться розумники, котрим хтось проплатив, аби збиралися під парканами й волали про нібито незаконність забудови. Ясно, що таку братію треба гнати — чим далі, тим краще.

Їздити на такі акції Сірому подобалося ще й через можливість побуцати київських лохів, а не лише полякати, поголивши голову й скорчивши грізну пику. Серед ночі, зазвичай під ранок, старший давав команду, і броварські пацани носаками, кастетами й ланцюгами змітали табори протестувальників за десять хвилин. Сірий належав до групи, яка хотіла, аби лохи ще трошки огризалися — так цікавіше. Можна потім кричати про провокації. Та, відпустивши гальма, ламати руки й вибивати зуби. Хотілося давати собі волю, недарма ж вони тренуються щодня у своїх залах.

Сірого якось навіть показово загребли менти. Кийком по ребрах перепало тоді не по-дитячому. Ніхто не вибачився, мусори не вміють вибачатися. Але на той час Сірий зрозумів: утручання міліції мало виглядати правдоподібно. Усе знімало телебачення, потім бачив кадри з собою — доказ того, що правоохоронці ні для кого не роблять винятків, затримуючи всіх без розбору учасників бійки.

Удалося Сірому навіть побути секунд двадцять телезіркою. Мамка потім раділа за нього три дні, бо всі сусіди бачили дитину в новинах. Значить, вийшов не просто із зони — пішов у люди, інакше броварського хлопця по телевізору б не показали. Ще й підписали — Олег Сіренко, потерпілий. Справді, терпило — обурювався на камеру, як допомагав міліції наводити порядок, бо свідомий громадянин та завжди проти всяких незаконних дій. Це ж отой, хуліган із довгими патлами, пшикнув йому в лице з балончика. Потім, коли їх відпустили, потиснувши руки, і всі пішли пити пиво, пацани напівжартома нарікали: мілко плаваєш, Сірий. Міг би сказати — той патлатий підор кидався з ножем. Ментам же нема різниці, що підкидати таким, — балончика, ножа, пістолета чи гранату. Треба буде — знайдуть під ліжком вибуховий пристрій, скажуть — готувався підірвати пам’ятник Леніну біля Бесарабки, бо націоналіст, бандерівець і фашист. Ненавидить історію своєї країни та хоче помститися. Кому, за що — нема різниці. За вбивство їхнього Бандери, чого ж, таку справу менти цілком здатні розкрутити.

Але все ж таки сто доларів за вихід проти Звіра — гроші значно більші, ніж триста гривень за підбите око розумника, котрий називає себе громадським активістом.

Сірий щиро шкодував, що така лафа, як зараз — дістати в писок за сто баксів, випадає нечасто. Нагода опинитися на рингу взагалі випала раптово, і він уважав її усмішкою Фортуни. Збирався інший боєць, досвідченіший, трохи старший за віком. Та кілька днів тому, виїхавши з групою на акцію розганяти черговий підорський мітинг, здуру нарвався на кількох футбольних фанатів. Цим по барабану, з ким битися, з ментами чи спортсменами. Сірий, почувши про таке, довго матюкався. Не чесно, коли троє ганяють одного по дворах.

Нічого, тих ультрасів ніби вже випасають по Києву, є шанс поквитатися, і дуже кортіло поїхати з пацанами, аби почухати кулаки. Сірий сам любив футбол, тож уважав — справжні вболівальники не повинні підтримувати різних лохів, котрі порушують громадський порядок усякими бандерівськими гаслами й доводять, що його, Сірого, дід воював із фашистами дарма. Краще б узяв автомат і стріляв у радянських солдатів, нехай німецькі загарбники панують на нашій землі.

І все ж, якби товаришеві не зламали зап’ястя, він не порадив би старшому замість себе Сірого.

Тепер сто доларів у нього в кишені. Якщо, звісно, не буде дурним та вийде з бою вчасно й з мінімальними втратами. Щоправда, бакси все одно віддадуть, пообіцяли. Люди тут солідні, уміють тримати слово. Але дати себе скалічити сильніше, ніж це можливо у звичайній вуличній бійці, означає викинути на лікарню всі зароблені гроші.

Нема дурних.

За десять хвилин можна заробити стільки ж, скільки за три-чотири акції. Їх, на жаль, не щодня возять на акції. Пощастить — пару разів на тиждень. Сотня доларів із огляду на це виглядала солідним капіталом, який треба зберегти по максимуму.

Підтягнувши спортивки, Сірий кілька разів підстрибнув на рингу й теж закричав, наслідуючи манеру Звіра. Попри те, що перемагати не збирався, та й не мав такої змоги, усе одно хотілося бодай трошки запам’ятатися публіці. Глядачі, переважно — молоді, до сорока, солідно вдягнені чоловіки, підбадьорювали бійців закликами, пересипаними беззлобними матюками. Хтось свистів у два пальці. Серед них було кілька дівчат, схожих чи то на дешевих коханок, чи на дорогих, із претензіями, проституток. Ці верещали від захвату, дивлячись на могутнього Звіра, котрий грав на публіку м’язами та гарчав у відповідь, плескали в долоні, а дехто навіть перекрикував мужчин, волаючи:

— Убий його! Убий! Порви, красава, порви!

Нарешті рефері, у мішкуватому дорогому спортивному костюмі й білих «найках», дав сигнал.

Сірий набичив голову, виставив зігнуті в кулаках руки перед собою, зігнув ноги в колінах. Приготувався — і розпрямив, спружинивши, стрибнув убік, коли Звір із ревом понісся просто на нього по прямій.

Крутнувся на п’ятці.

Розвернувся, зробив кілька кроків.

Ударив.

Сірий пірнув під стрімкий кулак, відразу скочивши подалі, ближче до кутка рингу. Зиркнувши на розжарену публіку, заплющив очі, загорлав на всю силу легенів. А тоді зробив те, що задумав від самого початку.

Узявшись зігнутими пальцями за верхній край своєї футболки, з силою рвонув, намагаючись розтяти навпіл та відкинули клапті в різні боки.

Майже вийшло. Комір тріснув, тканину вдалося порвати до пупа. Далі не вийшло, знизу натяжка слабша. Довелося сіпнути ще раз, це забрало додаткову секунду.

Звірові цього вистачило, аби кинутися вперед та гарматним ударом умолотити Сірого в кут між канатами.

Падаючи, Сірий за інерцією тягнув у різні боки шматки футболки. Ефекту не вийшло, дрантя теліпалося на тілі клоччям, і лише досвід вуличних сутичок урятував від наступного удару — Звір збирався наступити згори ногою йому на голову. Не перестаючи кричати, Сірий покотився незграбним колобком, дивом вирвавшись із пастки. Коли зрадів, що обійшлося — заволав тепер уже не для куражу, а від сильного та різкого болю. Звір, скориставшись моментом, сильно копнув його носаком під зад, нижче сідниць, і Сірий зрозумів, як воно: бути футбольним м’ячем.

Далі вже рачкував. Спробував розпрямитися, та Звір рухався за ним і не дав — тепер копнув під низ, цілячи в живіт, і удар перекинув його на спину. Третій прийшовся в бік, по ребрах. Сірий не соромився кричати, бо запідозрив — одному ребру точно капут. Розуміючи — Звір хоче просто затоптати ногами, він зібрав останні зусилля, вивернувся від чергового удару та нарешті звівся на рівні.

Дрантя далі теліпалося, мов облізлі крила. Сірий скинув залишки футболки, жбурнув у Звіра, ніби так можна було його здолати. Той відкинув від себе шмаття й посунув уперед, явно намірившись завдати противнику більшої шкоди, ніж пошкоджене ребро. Голова трохи крутилася, одначе загрозу перед собою Сірий бачив чітко. Уже не горлав. Знову набичився, стиснув зуби та перейшов у свою першу та, як підозрював, останню контратаку.

Або йому таки вдалося вдарити Звіра, знайшовши шпарку в обороні, або той сам дозволив стукнути кулаком просто всередину роззявленої татуйованої пащі.

Бо відразу влупив сталевий молот, в очах потемніло. Падаючи, Сірий міг думати лише про одне — треба згрупуватися, прикрити череп, живіт та яйця й вірити — рефері не душогуб, не дасть Звірові добити його.

Вуха ніби враз заклало товстим ватяним шаром, крізь який линуло:

— Уставай! Уставай!

— Добий! Добий!

Був іще один удар, ззаду. Не сильний, не смертельний, його просто копнули, вимагаючи підводитися.

Нема дурних.

Сірий заплющив очі й дочекався-таки фінального свистка. З рингу його вивели попід руки.

Уже на вулиці, хитаючись, трусячи головою та намагаючись розігнати світлу крупу перед очима, попросив старшого вставити цигарку в рота й дати підкурити.

Руки ще трусилися, у голові гуло, а ребро боліло при найменших рухах так, що не лишалося сумнівів — зламане, таки не вберігся. Затягнувся, випустив дим, не виймаючи цигарки. Навчився цьому в колонії. Курити, не виймаючи рук із кишені, уважалося там особливим шиком. Те, що відсидів двічі, спершу — за крадіжку, по малолітству, потім — за бійку, під час якої смикнув чорт показати ножа, вважав своєю перевагою. Життєвий досвід, як не крути. Нинішний перелом — усе ж невелика плата за можливість отримати сто доларів. А зону вважав реальною можливістю відкосити від військового призову. Іншого шляху, ніж до війська чи в тюрму, Олегові Сіренку після закінчення Броварської середньої школи не відкривалося. І ту скінчив за програмою, яку викладали тюремні вчителі.

Усе ж таки життя — штука, улаштована правильно, підсумував він, затягуючись знову. Ким би став, відбувши службу? Хіба подався б у менти, туди зараз брали всіх без розбору. А бути ментом недобре. Не те саме, що вітатися з ними, коли охороняють тебе під час акцій. Щойно ж вийшов за амністією й відсвяткував двадцять років, відразу запросили до спортивного клубу. Саме по собі ходіння в спортзал — не робота, за неї не платили. Та Сірому сподобалося інше: їх, простих та нормальних пацанів, залучали до реальної охорони порядку на київських вулицях. А ось за таке давали грошей.

Скласти, що капає за місяць, так нічого собі. Виходить мінімальна зарплата в гіршому разі. У кращому вдається піднімати навіть більше. І головне — бонуси, так старші називали горілку й траву. Належалися вони не завжди, лише коли передбачався гарячий вихід.

Таких намічалося чим далі, тим більше.

Сірий не шкодував.

Знати б, чий це будинок, із бійцівським рингом у великому підвалі.

Запитав. Почув — не твоє діло. Загалом правильно, його не стосується. Хоча все одно цікаво.

Уже потім дізнався, зовсім випадково — там якийсь перець із податкової власник.

І десь за маєтком, у глибині парку, тигр у нього живе. Амурський. З тигрицею, аби не нудився.

Коли господарів нема, звірів випускають гуляти. Спеціально навчена людина живе у флігелі. Ніби з цирку дресирувальника перекупили.

Московського.

3

Пізніше, обговорюючи це з подругами, Алла дозволила переконати себе: усе сталося не через розбиту пляшку.

Насправді, цвірінькали дівчата, до розриву йшло. Просто Ігор шукав привід, і тут дуже вдало лягли карти. Не було б того випадку, неодмінно виник інший, навіть дуже скоро. Ще й назвали Аллу козою, бо не помічала, що відбувається. Її взагалі частенько називали козою, хоч це й не її персональне прізвисько.

Поняття не мала, хто з подруг першою запустив у їхнє коло словечко-паразит. Не дражнилися, уживали його на адресу одна одної беззлобно. Та й не розуміли до пуття вкладеного в оту «козу» глибинного змісту. При бажанні пояснювалося значення так: дівчина, котра забила собі голову дурним і вперто не бажала того розуміти, через що знаходила непотрібні проблеми на власного носа. Трошки довго. Зате — по суті.

Ще вони називали одна одну на прізвище. Спершу різало вуха. Потім звикла.

Коли в них на Борщагівці відкрився новий магазин косметики й парфумів із мережі «Diana», Аллу взяли консультантом. Назвавшись, отримавши фірмовий бейджик зі своїм іменем по центру, усе одно в перший день здригнулася, почувши: «Дорош, ходім обідати!» Спершу вирішила — то дівчата так шукають спосіб, як розрізняти одна одну: до неї тут працювало вже чотири Алли, включно з керуючою. Та згодом зрозуміла: це, укупі з «козою», спосіб створити щось схоже на закриту жіночу спільноту, лише для втаємничених. Звикла й до такого.

Як і до постійного повчання розлучених. Більша половина їхнього суто жіночого колективу вже встигла побути одруженою. І за першої ж нагоди починали під різними приводами відмовляти подруг, котрі ще не встигли, від цього зовсім непотрібного, зайвого та обтяжливого статусу. Одностайність розведених виявилася такою, що двоє колег, котрі мали чоловіків, змушені були триматися від решти осібно. Одна з касирок виявилася не просто одруженою, а й щасливою в шлюбі матусею двох діточок. Вона жила поруч, і чоловік регулярно заходив за дружиною під кінець робочого дня. Віта Залевська, котра мала найбільший із усіх досвід, бо у свої тридцять встигла одружитися двічі, час від часу говорила іншим, озираючись на пару:

— Він гуляє, дівчата! Він точно гуляє! Совісті нема, ясно. Але комфорту від гульок так само, я відповідаю! І щоб не мучитися, отак за нею бігає! Очі замилює, можете мені повірити. Ну хто за жінкою просто так заходить на роботу?

Логіка досвідченої Залевської виглядала залізною, непробивною й абсолютною. Тож колектив після інтенсивного промивання мізків у такий спосіб починав щиро жаліти нещасну. Та ж не розуміла причини такого співчуття. Окремо від колективу не трималася, просто мала вдома інші справи, через те не відзначала з усіма календарних свят, не виїздила на корпоративи, час від часу влаштовані фірмою, і, звісно, не збиралася разом із дівчатами на пікнік.

Табу на мужчин у їхньому, як говорила Залевська, майже закритому жіночому клубі не було. Навпаки, чоловіча компанія віталася. Проте тривалими стосунками тут похвалитися ніхто не міг. На їхньому фоні Алла Дорош часом відчувала себе білою вороною — зі своїм Ігорем зустрічалася вже майже півроку.

Про наміри щодо себе не знала. Розпитувати не наважувалася, бо товариство не радило — зазвичай мужики бояться таких запитань, стають підозрілими, і коли все одно доведеться розлучатися, матимуть привід звинуватити в цьому бабу: мовляв, надто прискорювала події. Щодо життєвих планів було значно краще. Ігор займався веб-дизайном, працював із прицілом на Захід, уже продав кілька розробок, хай не дуже дорого й не найпрестижнішим клієнтам. Та вірив — усе ще попереду, особливо після того, як українцям скасують візи в країни Євросоюзу.

Налагоджуючи зв’язки за кордоном, Ігор постійно нарікав на бюрократію, яка примушує стояти в чергах за візами замість того, щоб вільно пересуватися світом. Часом хлопець починав розводитися на політичні теми, від яких Алла була дуже далека. Тим більше, він захоплювався, починав оперувати незрозумілими їй прізвищами, поняттями й категоріями, ставав нудним. Хоч загалом не міг похвалитися аж такою комунікабельністю чи фонтаном ідей, коли треба було вийти за межі професійної діяльності. На тонкощах веб-дизайну Алла Дорош не зналася. Вона взагалі слабко уявляла собі, що це таке, знаючи лиш — Ігор зробив їхньому магазинові персональний сайт, на її погляд — нічого особливого, але так вони зустрілися.

Можна сказати, знайомством із перспективним молодим чоловіком вона завдячує його професії.

Та й мамі Ігор подобався. Хвалила, казала — позитивний. Ночувати кавалера, звісно, Алла до себе не приводила, у нього так само не лишалася, бо теж жив із батьками. Та разом із командою таких самих облаштував собі офіс зі шкіряним диваном, де по черзі хтось із дизайнерів спав і де в них із Ігорем уперше було. Потім це ставалося не так, щоб часто, але й інтервали виходили не надто довгими. Великим досвідом Алла похвалитися не могла. І все ж було, з чим порівняти.

Що можна сказати…

Те, що й дівчатам.

Ігоря цікавив секс.

Проте веб-дизайном він переймався більше.

Алла взагалі здивувалася, коли молодий чоловік згодився виїхати на шашлики з нагоди Дня Незалежності, бо святкувати будь-що не дуже любив. Не просто погодився — узявся все організувати, купивши м’ясо та власноруч замаринувавши шашлики. Аллі навіть стало приємно: змінила думку про свого хлопця в кращий бік, не підозрюючи про його якісь інші, крім дизайнерських, таланти.

Чомусь їй здалося тоді — відбудуться оглядини. Не такі, коли ходиш одне до одного в гості й чемно вітаєшся з батьками. Справжні оглядини, при подругах. Десь глибоко в душі Алла вважала: її колегам просто не пощастило в особистому житті і потрібен власний позитивний приклад розвитку стосунків. Не одружена касирка, матір двох дітей, за якою регулярно заходить чоловік, — та вже мала родину, влаштовуючись на роботу. Ні, вважала Алла, мужчини, звичайно, народ непевний, багато в чому завинили перед жінками. І все ж таки мусять траплятися винятки, які завершуються нехай не до кінця щасливими, зате, що важливіше, стабільними шлюбами.

Хтось колись сказав: абсолютне щастя — прикметна риса ідіотів.

А ось стабільність значно краща за хвалені європейські дороги.

Слухаючи час від часу розмови про те, чому Україна під осінь повинна нарешті зробити перший серйозний крок до європейської родини — так, пафосно й урочисто, це звучало звідусіль, — Алла чомусь найчастіше чула про автошляхи. Ніби широка рівненька асфальтована траса є отим самим головним досягненням цивілізації. Можливо, і так, міркувала Алла, та всі, хто повертався з якоїсь із європейських країн, про дороги говорили менше. Точніше, зовсім їх не згадували, натомість із заздрістю переповідаючи, як там усе спокійно, розплановано, виважено, вивірено й по-хорошому стабільно. Це тут, удома, суцільні нерви та незнання того, що на тебе чекає завтра.

Пояснюючи собі, чому зустрічається з Ігорем і хоче визначеності в стосунках та перспектив, Алла назвала ключовим для себе слово «стабільність», бо її хлопець, нехай на перший — та й на другий, третій та інші погляди, будьмо чесні! — був прикладом класичного зануди з тупеньких комедій. Вона бачила інший бік такого занудства — Ігор прогнозований. Знає, що буде з ним завтра, де опиниться за тиждень, чим займеться за рік. Любив розплановані дні, зрозумілі зв’язки, чіткі та конкретні домовленості.

Може, з ним не так весело, як, напевне, має бути в компаніях. Зате — надійно й чомусь спокійно.

Мама назвала Ігоря позитивним.

З її вуст це вища форма похвали.

Матері Алла звикла довіряти. І у свої двадцять чотири слухалася її. Хоч підсвідомо розуміла — час вже навчитися не озиратися на батьків, приймаючи хоч якісь, бодай невеличкі, нехай навіть помилкові, але — самостійні рішення. Тож материнське визнання багато важило для молодої жінки. Через те, коли все сталося, з усіх сил гнала думку про те, що мама могла помилятися стосовно позитивності Ігоря Лященка.

Але думка «ясамавинна» щоразу переважала, з часом перетворившись на стійке переконання.

Напередодні він вирішив прийти до них і особисто замаринувати м’ясо на шашлик для пікніка.

Батьки, Світлана Русланівна й Петро Семенович, цього року втілили давню мамину мрію — купили дачу. Точніше, то був старий будинок у Биковій Греблі, за два десятки кілометрів від Білої Церкви. До села не ходило нічого, треба було просити водія маршрутки зупинятися на трасі в потрібному місці. Потім теліпати пішки зо два кілометри. Ані маму, ані тата це зовсім не переймало. Навпаки, бачили позитив у тому, що їхня хата була крайньою, коли йти від магістралі, а піші прогулянки завжди корисні.

Там не було нічого з благ цивілізації, крім електрики. Та обидва виросли в селі, і мама ціле літо торочила: ніби повертає молодість. Заплатили недорого, спадкоємці померлої родички збили ціну навіть собі на збиток, аби мати хоча б якусь живу копійку. Мама раділа, що продавці виявилися дуже схожими на алкоголіків чи наркоманів, хоч останніх, за її ж зізнанням, ніколи не бачила й бачити не хоче. З такими важко домовлятися лише попервах. Головне — відкинути інших претендентів й тримати на гачку. Маневруючи тактично, Дороші погодилися на запропоновану ціну, переконалися, що продавці відшили конкурентів, а потім почали м’яко дотискати, показуючи реальні долари як наживку й водночас забалакуючи обох, змушуючи поступово знижувати суму до прийнятної для покупців.

— Я за такі гроші ще далі ходитиму ногами! — заявила мама, коли оборудку нарешті вдалося з успіхом провернути. — Зате маю маєток!

І ось тепер усі вихідні старші Дороші вовтузилися у своїх володіннях, куди Аллу, народжену в Києві, не тягнуло зовсім. Провівши дві доби без душу, ванни та з кособоким сортиром біля городу, згодувавши себе комарам, вона більше не хотіла туди навідуватися. Мама махнула на неї рукою, так і не переконавши нерозумну доцю, що це ж земля. І тепер Алла лишилася вдома сама, сміливо запросивши Ігоря прийти й лишитися.

То мала бути перша ніч, котру обоє збиралися провести разом. Аллі кортіло перевірити, чи правду говорять про якісь дивні, незвичні відчуття, коли прокидаєшся в одному ліжку з чоловіком. Ігор, напевне, крутитиметься, плямкатиме губами уві сні, навіть хропітиме. Аллі чомусь дуже хотілося, аби він хропів — робила б, як мама, затуляючи татові серед ночі носа двома пальцями. Коли поруч сопе й хропе свій мужчина, вирішила вона, можна сміливо говорити — ось вони, головні ознаки стабільного життя.

Ігор приїхав із сухим вином. М’ясо та все інше Алла купила й націлилася різати цибулю кільцями.

— Лиши! — зупинив хлопець жестом.

При цьому різко махнув рукою, яка стискала гострий ніж — Ігор саме краяв свинину на порційні шматочки. Робив це на диво акуратно, навіть, здається, вимірював порції на око із математичною точністю, говорячи при цьому щось незрозуміле про системний підхід.

— Що таке? — запитала здивовано.

— Чоловіча справа, — поважно зауважив Ігор. — Краще відкоркуй вино. Хоча це теж чоловіча справа.

— Цю справу найкраще зробить штопор! — віджартувалася Алла, знайшла в батьковому арсеналі коркотяг, прилаштувала до горлечка пляшки й спритно впоралася, переможно демонструючи хлопцеві витягнутий корок. — Отак! Бачив?

— Тоді ще одну відкрий, — мовив той, не відволікаючись від м’яса.

— Тобі однієї мало? — здивувалася Алла. — Ти шашлик купатимеш у вині?

— То для нас, — пояснив Ігор. — Біле піде на маринад. Червоне зараз вип’ємо.

— Просто зараз?

— Чого ж. Так веселіше.

За весь час їхнього знайомства Алла вперше почула від Ігоря бодай щось про веселощі. Тому вирішила не цікавитися, чому пити вино в процесі маринування шашлика — весело. Просто впоралася з другим корком, витягла з шафи звичайні, не парадні склянки.

— Піде?

— З чашок теж можна, — легко погодився Ігор, відклав ножа, узявся за пляшку.

Він не витер рук.

Тому не втримав — долоня була м’якою та слизькою.

Пляшка вислизнула, упала на підлогу.

Розбилася, обоє відразу опинилися по різні боки червоної винної калюжі.

— Блін! Зараза! — гаркнув Ігор, ступивши назад — капців не вдягнув, стояв босий, бо так і прийшов, у сандалях, без шкарпеток.

— Обережно! — крикнула Алла, бачачи, як хлопець, на мить утративши рівновагу, ураз поточився й почав хапатися за мийку, аби втриматися на ногах.

Повернувся незграбно й невдало. Нога ковзнула по вину, Ігор гидливо відсмикнув її, при цьому підняв, стоячи тепер на одній. Ще можна було б утриматися, та Алла, як з’ясувалося наступної миті, своїм бажанням допомогти зробила тільки гірше, усе зіпсувавши.

Сіпнувшись до хлопця, хотіла підхопити під лікоть. При цьому сама ковзнула в калюжі, у них була не дуже велика кухня, простір для маневру обмежував стіл. Збоку шарпанина справді нагадувала дурнувату американську комедію, навіть падіння могло насмішити, і це можна було б потім багато разів згадувати в компаніях та наодинці. Але обом на той момент було не до сміху.

Ігор, намагаючись таки не впасти та втримати рівновагу попри все, пересунув праву ногу вперед і ступив на підлогу.

Просто на гострий зуб розбитої пляшки.

— А-а-а-а-а!

Тепер переніс вагу на п’яту — і таки впав, хвицьнувши пораненою ногою в повітрі, штовхнувши при цьому Аллу. Машинально потягнувшись до небезпечної склянки, Ігор, сидячи у винній калюжі, спробував відкинути її подалі.

Мабуть, таке трапляється раз у житті — незграбно схопивши осколок, хлопець тепер уже розпанахав руку.

— А-а-а-а-а-ййййй!

Алла вклякла, із жахом дивлячись на хлопця. З глибокого порізу на долоні цебеніло, заливаючи аж до ліктя. Права стопа так само кривавила, але ще й змокла у розлитому, тому не розібрати, кров її залила чи червоне вино.

— Алло!

Вона зрозуміла — до неї кричать крізь невідомо звідки виниклий товстий повстяний шар. Крики болю линули здаля, немов Ігор був зараз не за півкроку, на підлозі, а за стіною чи навіть на вулиці під вікном. Від вигляду крові її заціпило.

Алла Дорош боялася крові.

Дуже боялася.

— Алло! Чого стоїш, блін! Чого дивишся?

— Що робити? — запитала тихо й, на диво, спокійно.

— Кров витирай! Бинт, йод, перекис — давай все сюди! Руку давай, руку!

— Руку чи перекис?

— Ти приколюєшся? Поможи встати, кажу!

Обережно, ніби торкалася чогось небезпечного для її власного життя, Алла нахилилася, простягаючи пораненому руку, складену чомусь човником.

Закривавлена ліва рука стиснула їй зап’ясток. Правою не схопився, бо спирався нею об підлогу.

— А-а-а-а-а!

Це кричала вже Алла. Вона побачила кров на собі, нехай чужу — та враз уявила, що то струменить її власна. В очах потемнішало.

Поточившись, Алла впала просто на Ігоря, не припиняючи кричати й при цьому примудрившись скинути зі столу емальовану каструлю, до половини заповнену м’ясними квадратиками й прямокутниками. Посудина впала, стукнувши між ребрами, і ось обоє вже сиділи серед гострих скалок, у калюжі вина, у м’ясі та крові.

Збоку картина виглядала сюрово, не інакше.

— Злазь! — кричав Ігор. — Пусти мене! Уставай, Алко, вставай!

— Кров! — вона не стримувала сліз. — Ігорю, у тебе кров!

— Та кров же, зараза! Треба зупинити! Бинт давай!

— Не можу, — Алла не кричала — стогнала. — Мені погано! Коли бачу кров — завжди погано!

— Та потім поговоримо! Пусти, сказав!

Різким рухом скинувши її з себе, Ігор Лященко нарешті підвівся. Рухаючись незграбно, немов немовля, що лише вчиться ходити, спершу рачки, потім, тримаючись за стіну — шкутильгаючи, посунув до ванної. Алла, з огидою струсивши шматки свинини й випроставшись, рушила за ним — попри все, відчувала, що мусить допомогти.

Побачила кривавий слід на підлозі й шпалерах.

Остаточно потемніло в очах.

Зойкнула й зомліла.

…Той день скінчився, неначе в тумані. Ігор так і не знайшов бинта, тому замотав руку однією половинкою кухонного рушника, другою — перетягнув поріз на нозі, зав’язавши першою-ліпшою знайденою мотузкою. Про якесь продовження, звісно, не могло бути й мови. Вони навіть не розмовляли, лиш обмінюючись зрідка порожніми фразами. Ігор привів Аллу до тями, надававши ляпасів неушкодженою рукою. Щось обурливе й образливе висловив про те, що через неї він стікає кров’ю, і на неї ані тепер, ані в подальшому жодних надій нема. Зібрав свої речі та пішов, навіть не прибравши сліди розгрому та крові.

Алла робила це сама, час від часу переводячи подих та заплющуючи очі. Млосно ставало вже від згадки про закривавлену руку хлопця. Коли нарешті прибрала, не стрималася — допила залишки білого вина просто з пляшки. Переконала себе — це заспокоїть. Передзвонила Віті Залевській, усе скасувала.

Від неї ж першої почула: аби веб-дизайнер був нормальним, усе б зрозумів. Будь-кого може знудити від вигляду крові. Теж знайшовся супермен.

Наступного дня подруги все одно зібралися. І хоч намагалися веселитися, хто як міг, настрою помітно не було в усіх.

Алла далі думала — могла б стриматися. Це ж не просто кров, людина поранена, треба хоч якось рятувати. Тобто, як не крути, сама винна.

Подруги хором підтримали Залевську: аби не такий привід, Ігор знайшов би інший, щоб її кинути, бо дівчат не кидають за те, що вони бояться крові.

Усі бояться крові.

2

Фари прорізали пізній вечір, і Птаха закрився рукою.

Спершу не думав, що машина у дворі чатує саме на нього. Повертався з мітингу на Майдані, змок, голова була зайнята зовсім іншим. У такі моменти він узагалі ставав небезпечним для оточуючих і водночас наражався на небезпеку сам.

Причина була в тому, що Богдан Пташук часто ширяв думками аж за хмари.

У такому стані він міг легко наскочити на перехожого, ніби намагаючись, як у старому фільмі «Привид» із молодим Патриком Свейзі, пройти крізь людину. І вже боронячись від справедливого гніву під зливою матюків, Птаха бурмотів тоді, затинаючись, свої вибачення. Причому обкладали його як чоловіки, так і жінки. Одного разу Птаху навіть послав школяр, хлопчина років дванадцяти. До того ж одразу — нахер, рубонувши з плеча й не поспішаючи тікати.

Птаха виглядав старшим за свої дев’ятнадцять. Перестав голитися, щоб виглядати солідніше. Та було, мабуть, у ньому щось таке… Не міг пояснити, але воно вилазило на поверхню, відчувалося відразу, навіть здалеку, і дозволяло дівчатам, підліткам, ось тепер і школярам, посилати його, розуміючи: відповіді не буде. Цей проковтне язика, почервоніє, почне бурмотіти щось собі під ніс і задкувати. Адже розвернутися й побігти — означало, на думку Птахи, провокувати: у спину неодмінно щось жбурнуть, а чи доженуть і копнуть ззаду.

Доживши до дев’ятнадцяти, хлопець думав, що встиг вивчити себе повністю. Розібрався у своєму прикрому нутрі до кінця. Якщо б запитали, яку Богдан Пташук сам собі може дати оцінку, то порадив би знайти й почитати казочку, індійську, здається, про мишеня, яке перетворили на тигра, залишивши хижакові мишаче серце. Казка, як і книжка, була старою, з його дитинства. Мама працювала в міській дитячій бібліотеці рідного Козятина, нових книжок, із яскравими обкладинками, у часи його дитинства ще не було, і ота потріпана збірка, списана з фондів, бо розпадалася в руках, стала його першою читанкою. Історія про мишеня, яке не змінити жодними перетвореннями, чомусь найбільше зачепила Птаху. І коли вже підріс і почав займатися самокопанням, то зрозумів, чим тигреня із серцем мишеняти так його зачепило.

Він сам був таким.

Лиш уперто не хотів собі зізнаватися.

Та чим довше жив у Києві, тим частіше доводилося з прикрістю згадувати казку. І намагатися або стежити за собою, зосередитися, обходячи ймовірну біду десятою дорогою, або знаходити зусилля й пробувати хоча б трошки змінити себе.

«Чтобы тело и душа были молоды — закаляйся, как сталь».

Так наспівував тато, коли голився, тягав гирю чи гантелі, приймав холодний душ. Іншого, до речі, не було: багато років Птаха щиро вірив — гаряча вода буває, лиш якщо її нагріти на газовій плиті в чайнику чи каструлі. Вони жили в міській квартирі, там були ванна й старий, ще у вигляді зігнутої мідної труби, душ із пластмасовою насадкою-дощиком. Звісно, тут ще з прадавніх часів, як думав Птаха, лишилися два вентилі з червоною позначкою на одному з них. Та звідти або текла холодна, або, що частіше, не лилося нічого. Проте батько все одно вперто ліз під душ, наспівуючи чи, як підкреслювала мама, горлаючи свою пісню. Ніколи не співав її повністю, лише рядки про душу й тіло.

Гаряча з’явилася, коли до мами переїхав вітчим і народилася менша сестричка. На відміну від батька, новий чоловік у хаті виявився діловитим (на думку Птахи, аж занадто діловим). Мама вже не працювала в бібліотеці, приймала телефоном замовлення на збірні меблі, які вітчим виробляв, маючи фірму та невеличкий гурт працівників. Причому він пишався: нарешті, обпікшись кілька разів із православними, знайшов спокій, найнявши на роботу баптистів. Ці не пили, не лаялися, робили все старанно, вчасно, багато не балакали. Щоправда, були і в цих сектантів свої таргани: віра не в усі дні дозволяла їм працювати, замовники не завжди були задоволені. Та загалом це однаково краще, ніж коли наші влаштовували собі свято, звіряючи своє бажання випити з датами календаря. Ну, а у квартирі, крім, звісно, нових вбудованих шаф, з’явився бойлер. Причому, як любив говорити вітчим, він поставив автономний нагрівач води ледь не одним із перших у Козятині. Добре, нехай у першій сотні…

Птаха не розумів і, мабуть, ніколи вже не зрозуміє, що мама мала проти його рідного батька. Не могло ж бути причиною розлучення те, що хлопець, за татовим прикладом, поліз якось під холодний душ, після чого страшно, за маминим діагнозом, застудився. І дитину ледь вичухали, бо ліків же взяти тоді не було де, доводилося з оказією замовляти через знайомих у Києві. Більше серйозних батьківських сварок Птаха не міг пригадати. Тим не менше, одного разу тато тихо, неквапом зібрав особисті речі, які помістилися в одну велику сумку, погладив сина по стриженій потилиці й, нічого до пуття не пояснивши, пішов. А мама згодом уникала будь-яких згадок про нього. Крім, хіба що, могла дорікнути спересердя Птасі: ні на що, мовляв, не здатний, такий самий тюхтій, як твій татко.

Проте хай там хоч як, але навряд чи рідний батько зміг би платити йому за квартиру в Києві.

Вступивши до Могилянки, аби ґрунтовно вивчати інформатику, два перших роки Птаха жив у гуртожитку. Коли в нього потягнули вже другий ноутбук, мама поставила вітчима перед фактом: хату дитині наймати дешевше. Той зітхнув, але через своїх знайомих ціле літо покірливо шукав фінансово прийнятний варіант, аби цього вересня студент перебрався в однокімнатну шпаківню на дев’ятому поверсі панельного будинку в Дарниці. Тут був нормальний Інтернет, холодильник, стіл на кухні та дві табуретки. Ще власниця пообіцяла й почепила на вікно штори, щоб сонце не било в очі. Помешкання без меблів, за яке ще треба було сплачувати комунальні, обійшлося у дві тисячі гривень на місяць, і то вітчим доводив: по великому блату. Ще й просили нікому не казати, як людина нахабно збиває ціни.

Птаха не чекав сам від себе, що йому сподобається аскетична обстановка. Спав на широкому ортопедичному матраці, який позичив у когось на невизначений час той-таки підприємливий вітчим. Книжки купками стояли в кутку. Верхнім світлом майже не користувався, пристосуваши собі велику лампу на прищепці до опалювальної труби. І, звісно, новий ноутбук.

Інтернет для Птахи означав світ.

Саме з мережі дізнався про зібрання людей на Майдані.

Вибрався туди з цікавості. А ще — бо кілька однокурсників та народ із паралельного потоку вирішили організуватися самі через Facebook, де давно сиділи й часом до глупої ночі різалися не на життя, а на смерть у коментарях чи чатах. Насправді Птаху туди, на акцію, не сильно тягло. За весь період свого життя в столиці дуже часто бачив різні масові зібрання проти чогось, жодного разу не пригадавши, навіть не відшукавши в мережі повідомлення про бодай частковий успіх хоч одного. Ще й не посоромився озвучити сумніви товаришам, і ті прогнозованим хором його затюкали. Мовляв, активні люди не просто мають право — а повинні використовувати це право на протест. Результат, доводили Птасі, безпосередньо залежить від якості того, проти кого протестують. І раз народ, не важливо, у якій кількості, зазвичай протестує проти того, хто наділений бодай невеличкою владою, це означає — влада в країні не найкраща.

Хоч у центрі, хоч — на місцях.

І все одно Птаха звик робити щось не заради процесу.

Він прагнув результату.

Маючи «відмінно» з математики й бувши чемпіоном Козятина з шахів, тобто прораховуючи за звичкою ходи, хлопець доходив власним розумом: ні до чого суттєвого, крім струсу повітря, протестні акції не призведуть. Раз так — у них нема жодного практичного смислу. І відповідаючи тим, хто кричав: «Так що, отак тупо сидіти й мовчати?», казав: «Не хочеш сидіти тупо — сиди гостро. Напиши пост про те, як ти глибоко обурений. Його прочитає рівно та кількість людей, котрі прийшли б на заявлену акцію. Або навіть більше: читати пости в Інтернеті — більш вдячна справа, ніж витрачати час на наперед провальні заходи».

— Ми хочемо вийти, аби нас побачили? Чи хочемо бути почутими? — сперечався якось із одногрупником Геною, заводячись та бризкаючи в запалі слиною. — Побачити — окей! Ми прийшли. Стоїмо мовчки. З тим же успіхом викладіть свої фотки в мережу! Аби почули? Так те ж саме можна написати й поширити! Ну, зрозумійте ж — нічого, зовсім нічого не зміниться довкола!

— Та чому ти так уперся! — кричав той у відповідь.

— Бо для змін та навіть процесів потрібна згода сторін! — махав руками Птаха, збоку нагадуючи диригента. — Ось якби ти, Генич, не почув від Любки «давай», коли запропонував одружитися, у вас не було б весілля! А міг би, домагаючись Люби, влаштовувати під її вікнами акції протесту! Вимагати, щоб вона погодилася жити з тобою довго й щасливо! Ну, старенький, хіба не так? Хіба я не правий?

Подібних диспутів було безліч, і всі вони заходили в глухий кут. Кожен лишався при своєму. Зокрема, Птаха — при тому, що жоден індивідуальний пікет та масовий протест ні на що в країні не впливали й не вплинуть.

Але нині Богдан таки пішов на Майдан під дощем.

Не тому, що змінив погляди, чи за компанію, щоб не виділятися.

Закортіло прийти й укотре переконатися — усе це марно, аби потім, коли подібні суперечки знову спалахнуть, ніхто не міг йому закинути: заперечуєш те, чого не бачив. Так він прийде. Постоїть. Послухає. І повернеться додому, коли захоче.

Ніхто ж не зможе його втримати там, де він бути не збирається.

Так і сталося. Потупцяв серед людей, котрі чомусь прибували й прибували. Послухав, хто що говорить. Погодився з одним поважним, схожим на професора чоловіком у шкіряному плащі до п’ят, шкіряній кепці, з вусами та в окулярах: усе це на Майдані — гра.

— Розумієте, — спокійно пояснював, дивлячись чомусь на Птаху, ніби знайшов найвдячнішого слухача, — Росія проти, аби Україна підписувала будь-які угоди з Європою. Вона не хоче втрачати контроль, і вона його хоч як не втратить. Надто міцні зв’язки між державами, щоб їх можна було просто так розірвати. Та потрібні якісь політичні ігрища. Тому влада домовилася організувати ось такі народні протести з вимогою повернутися до курсу на Захід. Ви не розумієте тонкої політики, — спокій пана в окулярах підкуповував, уселяв упевненість у його беззаперечній правоті, такі чоловіки завжди щось знають. — Путін тисне — нічого не підписуйте. Янукович каже — добре, не будемо. Азаров озвучує це. Тобто ми підстрахувалися — бачте, брати-росіяни, усе йде, як треба. Але ж вони не дурні!

— Хто? — перепитав Птаха.

— Путін, юначе, Путін та його почет, — пояснив майданний лектор. — Вони ж хочуть зберегти лице. Мовляв, зробимо вигляд, що заважаємо хохлам. А насправді, як я вже говорив, далі впливатимуть на нашу владу. Отже, щойно ми таки підпишемо ту угоду, вони на наших плечах швидше наблизяться до Заходу! І міцніше за нього вчепляться!

— Та що ви, пане, таке кажете! — утрутилася жінка середніх літ з жовто-блакитною стрічкою, закріпленою на собачці блискавки куртки. — Хіба москалі не мають всюди своєї агентури? Їм не треба шукати додаткових можливостей, у них є нафтодолари!

— Правильно, — легко погодився чоловік в окулярах. — Але пролазити на Захід на наших плечах, впливаючи на нього через своїх, тобто наших, куплених агентів, дешевше, пані! Ви мусите це зрозуміти! Тож маємо таку схему. Янукович натискає на «стоп». Путін задоволений. Але тут же виходять люди на протест. І Янукович знову натискає на «старт». Мовляв, бачте, пане Путін, український народ хоче в Європу. А я, як президент, не можу не слухати свій народ! Пристойність збережена. Популярним Янукович стає навіть тут, на Майдані. Не кажучи вже про Західну Україну. Опозиція, оті всі Яценюки з Тягнибоками, — пролітають. Юля — сидить, бо вона ж сама ніби вимагає, щоб Україна все підписувала й про неї не думала. Янукович за два роки легко, навіть по-чесному, виграє вибори та йде на другий термін.

— Не треба! — скрикнула жіночка.

— Бачте! А йому треба! Розумієте, усім усе вигідно. Люди, як завжди, використовуються наосліп.

Вони ще довго сперечалися. Підключилися інші, відтіснивши від мудрого майданного лектора Птаху. Він нічого не мав проти, сам збирався йти, бо бачив у словах чоловіка в окулярах залізну логіку — значить, не бачив потреби далі стояти тут.

Така його, Богдана Пташука, особиста акція протесту.

Він проти, аби його використовували. Навіть заради блага.

Отакі думки крутилися в голові, коли в очі вдарило світло від фар, хряснули дверцята й він почув своє прізвище.

— Пташук?

— А що таке?

Голос невідомий, лиця незнайомця він також не розгледів. Та коли синхронно хряснули ще двоє дверцят і з авто вийшло дві інші постаті, позадкував. Нічого хорошого в нетрях Дарниці пізно ввечері не можна чекати від трійці, що чатувала біля під’їзду. Не просто вперто чекаючи на Птаху, але й знаючи — його нема вдома.

— Пізно повертаєшся, — мовив той же голос, і міцний, з широкими плечима чоловік наблизився до нього. — Уже грішним ділом подумав, ти не ночуєш. Ховаєшся.

— Чого б мені ховатися? — Птаха далі повільно задкував, уже підозрюючи, що відбувається й хто це може бути.

Широкоплечий лишився на місці.

Та інші двоє спритно, з двох боків, обійшли Птаху й затиснули його «в коробочку». Гостроносий молодик у натягнутій до брів чорній в’язаній шапочці, який стояв зліва, підштовхнув у спину. Не сильно, але цілком достатньо, щоб надати Птасі прискорення. Як тільки він наблизився до машини, ці двоє перекрили йому шлях до відступу.

— Значить, оце ти такий, Пташук Богдан Петрович, — промовив широкоплечий, судячи з усього, лідер трійці.

Аж тепер, коли очі звикли, хлопець зміг не лише розгледіти його — високе чоло, йоржик волосся, трохи скривлений ніс, — а й згадати, де та за яких обставин бачив.

— Який… — пробубонів Птаха, намагаючись не дивитися на співбесідника, через що нервово крутив головою. — Ніякий. Нормальний.

— Чули, пацани? Батон, Граф, чули? Він нормальний! — реготнув той. — Я ж бачу — нормальний. Раз нормальний, так і поводь себе нормально.

— Я себе нормально поводжу…

— Ніхріна! — гаркнуло у відповідь. — Ти себе, Пташук, поводиш не нормально! Ти підставляєш людей під статтю! А інші люди через тебе, мудака, витрачають бабло! Похер бабло — тепер я винен ментам послугу! Бо вони зробили послугу мені, коли випустили брата на підписку!

Птаха шморгнув носом.

— Він… він же вкрав мобільник. Я сказав у міліції та написав, що бачив. Дівчина плакала, він її налякав… Із ножем…

На плече лягла важка рука.

Легко розвернула Птаху спиною до машини.

Кулак утопився в м’якому животі, біль зігнула навпіл.

Долоня лягла на маківку, натиснула, штовхнула.

Птаха впав на мокрий порепаний асфальт, просто в середину калюжі.

— Тепер слухай, — почув над головою і сидів, не наважуючись глянути вгору. — З тобою зараз поговорили мої друзі. Вони спортсмени, на секундочку: не п’ють і не курять. Запам’ятай, Потоцький Микола, для друзів Коля Граф. Був такий граф, Потоцький, чув?

— Ага, — вичавив Птаха.

— Ще запам’ятай — Грузинов Юрій, для друзів Батон. Спершу називали Батоно, на грузинський манер. Потім скоротили. Узагалі «батоно» — це «пан» грузинською, знаєш?

— Знаю.

— Молодець. Ну, а мене звати Ігор Щербань. Мого молодшого брата-придурка — Вітя Щербань. Він — таки придурок, бо наркоман. Але він мій брат, і я за нього відповідаю. Якщо Ігор навіть украв той мобільник, а не знайшов, як доводить ментам, він лише хотів продати його. Та заробити на свої колеса. Він не хоче лікуватися, доводить нашу маму до інфаркту. Та якщо його посадять — інфаркт у старої жінки точно буде. Знаєш, що ти завтра скажеш і напишеш ментам? Що не бачив, як мій брат крав мобільник. А як він погрожував ножем — тим більше бачити не міг. Вітя знайшов телефон, бо роззява його загубила. Хотів віддати. Вона побачила свою цяцьку в нього — почала горлати. Ти не розібрався. Інші люди скоро вкурили, що до чого. Тому й розійшлися, коли приїхали лягаві. Ти ж лишився єдиним свідком. Менти раді старатися, виконали план по затриманню. Тим більше, на наркомана можна купу всього повісити. Аж до вбивства принцеси Діани, — Щербань перевів подих. — Нормально тебе прошу: забери свою заяву. Напиши іншу. А з малим своїм розберуся сам. Ось ми разом із Батоно та Графом на нього вплинемо. Він уже хоче лікуватися. Зрозумів — рано чи пізно в ментовці його вб’ють за просто так, якщо не захоче зізнатися в серії скоєних по Києву та області вбивств. Ми нормальні, Пташук. Просто, розумієш, є обставини. Ти не завжди можеш їх врахувати. Є обставини?

Птаха кивнув.

— Не чую.

Ззаду копнули. Та він і без того б видушив:

— Є…

— Зробиш, що просять?

— Зроблю.

— Сам — чи заїхати за тобою? З ментами домовлено. Прийдеш у райвідділ, запитаєш Драчука. Капітан Драчук, почув мене? Чи записати?

— Почув.

— Молоток! Та ти ж знаєш Драчука. Ти ж йому писав пояснення, залишив оцю свою адресу. Не лізь ніколи туди, де без тебе розберуться. Добре?

Птаха знову кивнув.

— Тримай.

Він глянув на простягнену правицю. Не відразу, але наважився взяти її. Чекав — знову вдарять чи штовхнуть. Та Щербань ривком підняв його, стукнув по плечу.

— Телефон твій капітан Драчук мені так само дав. Але я вирішив — краще особисто поговорити. Нормальний же ти пацан, скажи?

— Скажу.

— Тоді до завтра. Або — не до завтра. Не сходиш до ментів, ми знову зустрінемося.

Супутники Ігоря повернулися в машину першими. Сівши за кермо, він опустив скло.

— Пташук!

— Ну?

— Тебе в школі Птахою поганяли?

— Птахою.

— Бач. Я й це знаю. Слухай, Птахо, ще. Ми не бандити, ще раз кажу. Нема бандитів, давно. Я тренер у спортклубі. Граф та Батон зі мною працюють. Просто… як би тобі сказати… — він клацнув пальцями, допомагаючи собі знайти потрібні слова. — Треба розв’язати проблему. Розумієш — треба, Птахо, так швидко, як оце зараз. Є практика.

Птаха промовчав.

Коли машина від’їхала, зрозумів — ненавидить сам себе.

За все.

1

— Я тобі довіряю особисто, Коновале. Давно служиш, зарекомендував себе.

Він стояв перед командиром і терпляче чекав, поки скінчиться прелюдія.

Чекати Павло Коновал умів, за що діставав від дружини Ольги регулярно. Коли влаштовувався в «Беркут», обіцяли не лише зарплату й премію — манили квартирою. Хай одна кімната, усе одно краще, ніж третій рік у гуртожитку. З них півтора — з дитиною, донечкою.

Коли приїздить із Бобрика теща, узагалі ховайся. Хазяїнові доводилося спати на розкладачці. Нікого не хвилювало, що в нього був важкий напружений день, знову якісь бандерлоги каламутили воду, доводилося стояти в оточенні годинами, чим далі — тим частіше до глупої ночі, поки все не розсмокчеться. Бійці щоразу могли зачистити територію за кілька хвилин, для того ж спеціально навчені. Але наказу не отримували.

З кожним разом такий розклад сильніше дратував і бісив Павла Коновала.

Змалечку любив давати здачі. Навіть якщо супротивник був несерйозним. Що, здавалося б, небезпечного можна чекати від ботаніка, шклявого маминого синка із зів’ялими м’язами? Через такого можна й треба просто переступати. Ба’, ні! Такий, отримавши по шиї, замість качатися й готуватися до реваншу, каже своїм батькам, як у суді, правду, тільки правду й нічого, крім правди. Чесно здаючи, хто образив. Обурені батьки так само не намагаються домовитися напряму. Вони йдуть до шкільного начальства, ніби директор чи класна керівничка, недолюблена таранька в окулярах, здатні зробити так, щоб нахабний розумник більше не діставав від неврівноваженого Коновала стусанів. На такий удар треба відповідати негайно — розбивати носа, ламати пальця, у крайньому випадку — руку.

Ось так виглядає здача в Павловому розумінні.

Превентивний захід.

Слабак повинен зрозуміти — неправильна поведінка щоразу тягтиме за собою нове каліцтво. І уникнути цього рано чи пізно доведеться лише в один спосіб: зачинитися у своїй квартирі, виходячи на вулицю лише з медичною метою, подихати повітрям. Пересуватися — лише перебіжками. Звичайно, на таке не піде ніхто, усі хочуть почувати себе вільно, ходити й не озиратися. Що ж, таке право мають, бо живі люди.

Павла Коновала ніхто цьому спеціально не навчав. Він не вважав себе зовсім дурним, та й, треба визнати, навіть недруги не сприймали його повним відморозком. Так, у ньому жила агресія, яку хлопець ще з дитинства й отроцтва не надто прагнув приховати глибоко. Повага до себе і неможливість будь-яких, навіть найдрібніших провокацій на свою адресу — були єдиним прийнятним способом спілкування з довколишнім світом.

До цього він дійшов сам.

І вже в сьомому класі фраза: «Не провокуй мене!» стала для нього чимось на зразок чіткої життєвої позиції.

Адже справді, головне — не дражнити, не зачіпати, не діставати. Тобто не робити й не говорити при ньому речей, які для нього особисто неприйнятні. Отже, дратують. Тож після того, громадяни, не ображайтеся за наслідки.

Самі винні.

З огляду на це, улаштовувався в «Беркут» не лише через гарантовану кімнату в гуртожитку, що робило фастівського хлопця киянином із реєстрацією. Не тільки обіцянка розв’язати квартирне питання. «Беркут» наводить порядок. І кожен, хто провокує, цей порядок порушує. Аби відновити статус-кво, бійці-беркутівці й отримують заробітну платню.

Щоправда, гроші Павло Коновал звик діставати за зроблену роботу.

Якщо громадяни порушують не лише заведений порядок, а й певний баланс, коли сильний керує, а слабший — слухняно махає гривою, і не отримують за це належної відсічі, вони знахабніють. Коновал не знав, хто конкретно сказав — безкарність розбещує. Та, дивлячись на погано керовані гурти обурених і агресивних, розумів правоту цих слів.

Хочеш чогось добитися — пиши листа тому начальству, яке здатне розв’язати питання. Стій у чергах. Закуси губи до крові, добивайся свого законним шляхом, для того існують судові інстанції. Але ні, обов’язково треба гуртуватися на вулицях чи майданах, качаючи свої, нікому більше не потрібні права.

Або ось футбольні фанати. Прийшов на стадіон, сів на своє місце, покричав, коли гол. Для чого запалювати вогні чи, ще гірше, лізти битися з тими, хто вболіває за іншу команду? Сусід Коновала, який півроку тому перевівся з Донецька, уболіває за «Шахтар». Сам Павло — за «Динамо», хоч ця команда, чесно кажучи, давно вже не та. І нічого, запросто випивають разом, навіть обнімаються. Співаючи щось старе, добре, з радянського кіно чи репертуару Лепса або Трофима.

Фанатам різних спортивних клубів нема що ділити. Випробувано на собі. Тому гармидер на стадіонах Павло так само вважав провокаціями, народженими повною безкарністю. І тому, намагаючись бодай трохи виправити ситуацію, завжди щедро — до крові — молотив кийком так званих ультрасів. Не розрізняючи, хто за яку команду дере горло.

Тож зараз, коли «Беркут» уже десятий день стримували, дозволяючи цьому строкатому натовпу горлати й стрибати в центрі столиці, Коновал відчував себе виснаженим. Наче не чекав наказу, а всі ці дні без передиху копав у тещі город. Там походжала міліція, без нагляду всю цю підарасню не лишили. Але вони, схоже, відверто знущалися зі стражів порядку.

Коновал бачив це на власні очі. Одного разу, здавши зміну, не спав, як звичайно. Одягнувшись по-гражданці, пішов подивитися на збіговисько зблизька. Чим довше стояв і слухав, тим сильніше стискалися в кишенях кулаки. І повертаючись назад на метро, усю дорогу намагався знайти відповідь: чому, якого хріна, чорт забирай, нема команди? Там же суцільна, махрова провокація…

Але раптом усе скінчилося. Коли Коновала викликали нині під вечір, він спершу нічого не зрозумів. Переговоривши з іншими бійцями та послухавши сержантів, знав, до чого готуватися. Те, що командир почав здалеку, а не влупив одразу в лоба, уважав нормальним ходом.

Про таке відразу не кажуть.

— Тут зараз нема тих, кому б не довіряли, — вів старший далі. — Офіційних наказів, письмових, із зрозумілих причин не готували. Вони є, Коновале. Але для внутрішнього користування, бо, сам же знаєш, взагалі без письмових розпоряджень у нашій системі комар не пердне.

— Так точно.

— Ситуація не штатна. Усі це знають. І кожному пояснюю окремо. Є на цей рахунок особливе розпорядження. За нештатну ситуацію належить премія. Розпишешся, але це так само нікуди не піде. Внутрішня бухгалтерія. Гроші люблять облік, ти ж знаєш.

— Так точно, — іншої відповіді Павло не знаходив.

— Тримай, — командир поклав на стіл перед собою довгастий білий конверт. — П’ятсот доларів. За надстрокові.

Коновал знав суму. Перед ним таку саму отримали інші бійці. Скільки належало сержантам, він навіть не намагався вгадати. Та й не дуже хотів, не звик рахувати чужі гроші. Тим не менше, брати конверт не поспішав.

— П’ятсот, — повторив командир. — Ось, постав автограф.

Поруч ліг розграфлений аркуш із переліком прізвищ. Навпроти більшості з них уже столи закарлючки.

— Не треба.

Коновал промовив твердо. У лице командира дивився прямо. Рішення він прийняв, воно не далося болісно.

— Чого — не треба? — командир явно не чекав такого повороту.

— Премії. Доларів. Я не буду. Не хочу.

— Не хочеш — чого? — командир подався вперед. — Виконувати наказ? Ти відмовляєшся виконувати наказ, Коновале?

— Аж ніяк, — відчеканив Павло. — Грошей не хочу. Я цю сволоту дрібну на Майдані за так розжену. Це мій обов’язок.

Тепер командир відкинувся на спинку стільця.

— Навіть так? Ти глянь… Ідейний. Я приємно здивований, Коновале, що в нашому підрозділі є справді ідейні бійці. Ти б виступив перед товаришами. Лекцію прочитав, розказав, як треба розуміти політику партії. Виступиш?

— З мене поганий лектор. Я краще ділом доведу. Ідеї тут ні до чого, просто — на провокації треба адекватно реагувати.

— Молодець. Значить, грошей не візьмеш?

— Ні. Мені вистачає зарплати, — тут він збрехав.

— І куди накажеш мені їх запхати? — командир знову подався вперед, постукав пальцем по конверту. — Я поважаю тебе, Коновале, ще більше. Ти в мене давно кандидат на підвищення. Рости тобі треба. Подам відповідні папери, ще й про квартиру… Прискорити треба процес, дитина в тебе мала. Для дитини візьми. Для жінки. Теща є?

— Куди без неї?

— Ось, тещі покажеш, який зять домовитий, — ураз тон різко змінився. — Це, значить, ти тут найрозумніший. Ідейний, порядний, свідомий. Гроші не береш, але роботу робитимеш. Тобто іншим хлопцям, твоїм товаришам, повинно бути соромно? Ти себе вище ставиш, га, Коновале? Не чую!

— Ні, — Павло не чекав такого повороту.

— Якого ж видрючуєшся? Якого, я тебе питаю? Гроші на тебе виділені! Узяв дзьобом! Відніс додому! Поклав на комод чи що там у вас…

— Холодильник…

— Значить, на холодильник поклав! Новий, блядь, купив! Там на вісім холодильників буде! Ти ними торгувати зможеш, Коновале! Бізнес почнеш! Хочеш бізнес? Свій?

— Аж ніяк, — це він промовив уже твердо й впевнено.

— Молодець! Тому харе вийобуватися, Коновале! Узяв гроші! Розписався! Роботу зробив! Пішов відпочивати! Усе, я сказав! Сміття з центру треба прибрати! Новий рік скоро, забавляти треба людей! Свято! Щось іще, Коновале?

— Аж ніяк.

Командир знову постукав зігнутим пальцем по конверту.

Коновал слухняно взяв, згорнув. Поклав у кишеню штанів. Треба буде перекласти, не тягати ж це з собою.

Нічого.

Принесе додому.

Хай жінка, Олька, дура така, бачить, чого чоловік вартий. Останнім часом забагато говорить, гроші рахує.

Не свої.

Його.

Виходив із кабінету задоволений. Прочухана дістав — але й наказ, на який давно чекав не лише він.

Частина перша Сніг

Нам треба знати, коли діяти й коли утриматися від учинків. Дія та бездіяльність у подібних випадках рідняться й зовсім не суперечать одне одному.

Махатма Ганді

Київ, грудень 2013 року

Алла. Телевізор

Вона не чекала від матері такої реакції.

— Мало!

— Мамо, ну що ти говориш!

— Я знаю, що кажу! Мало! Мало їм дали! Вони страх загубили зовсім! Наривалися самі — і нарвалися! Ти ж бачиш! Сама бачиш! Дивися, це не кіно!

Мама сіпнула Аллу за рукав, так, ніби вона сама не бачила, що відбувається на екрані, тицьнула пальцем просто в середину.

Там, у прямому ефірі, хлопець у темній куртці з каптуром махав довжелезним ланцюгом. Обличчя до очей закривала медична маска. Ланцюг мотилявся перед шеренгою беркутівців. У своїх сірих, зі строкатими смужками формених строях бійці нагадували хижаків, а високі прямокутні щити, загнуті по краях, робили їх подібними до середньовічних лицарів. Тільки модернізованих, осучаснених, і все одно — не надто, на думку Алли, метких та мобільних. Вони стояли плече до плеча, і молода жінка, попри переляк, дивувалася їхній витримці. Лиця закривали прозорі панцирі на чорних шоломах.

І дуже хотіла, аби беркутівці її зберігали. Інакше всі, хто прибіг на Банкову, до президентської адміністрації, матимуть серйозні проблеми.

Такі, як учора вночі. Коли не гірші.

Мама, Світлана Русланівна, зазвичай принципово не дивилася новин. Якщо й переглядала — здебільшого російські. Навмисне переконала батька підключити в кабелі розширений пакет, куди входила максимальна кількість каналів із Росії, а Петро Семенович не опирався. Їй подобалися жіночі ток-шоу, де обговорювалися проблеми краси та здоров’я, а в студії сиділи тамтешні естрадні й кінозірки, демонструючи на собі бажаний для наслідування приклад. Нарікаючи, що в Україні нічого такого не знімають і не зніматимуть, бо нема, на кого рівнятися, самі жлоби, мама з шоу перемикалася на серіали, старанно стежачи за кожною новинкою.

Вона працювала в ЖЕКу, вела там облікову документацію, скаржилася на всіх, хто своїми дзвінками й приходами заважає нормально працювати. Від телевізійних історій про щасливе кохання в яскравих інтер’єрах отримувала не лише задоволення — мама відпочивала, забуваючи про все на світі. З середини жовтня, коли вже не можна було їздити на вихідні в Бикову Греблю, бо там нічим топити й телевізор не ловив улюблені канали, мама просиджувала перед екраном більшість вільного часу, відволікаючись хіба на кухонні справи й прибирання. І то, вовтузячись із ганчіркою, телевізор не вимикала, слухаючи його, мов радіо.

На новинах почала зупинятися частіше, коли в Україні почалися перші протести. Їхнього смислу Алла не могла зрозуміти до пуття, а розпитати не було в кого: на роботі всі подруги, ніби змовившись — а може, справді домовившись, ігнорували обговорення політичних тем. Коли ж Алла пробувала хоч трохи повернути розмову в потрібний та справді цікавий їй бік, відмахувалися дружно. Незмінно примовляючи: «Дорош, воно тобі треба?»

Тоді молода жінка спробувала подивитися новини, чого раніше за собою не помічала, як і взагалі — особливого тяжіння до телевізора, якщо це не пісенне чи танцювальне шоу. Тут же наштовхнулася на грамотну маму: Світлана Русланівна Дорош принципово відмовлялася вірити українським інформаційним програмам, заявляючи — в усі часи влада брехала і зараз так само бреше. Пропаганда, яку наші, за висловом матері, впарюють, не варта довіри. А значить — уваги. Натомість, росіяни бачать збоку те, що старанно намагаються приховати від народу тут, в Україні. Через те їхні новини — набагато об’єктивніші, змістовніші й правдивіші.

Алла взагалі здивувалася, що мама вже другий день не перемикається на Росію.

— Ти глянь, глянь! — Світлана Русланівна довбала пальцем екран. — Це ж націоналісти, Алло! Бандерівці! Ти чуєш, що вони кричать?

— Я чую — вони просто кричать, — зауважила Алла. — Там бійка.

— Правильно! Бійка! — переможно вигукнула мама, ніби донька досі не могла побачити й зрозуміти очевидного. — А ось бачиш того вусатого? Сивий, з вусами, глянь! — палець затулив лице чоловіка, на якого вказував. — Про нього по Росії говорили! Це — найголовніший бандера в Києві! Давно не було видно, а тут — виліз!

Позаду, у кріслі, заворочався й закректав батько.

— Дівчата, я на ваші задниці сів дивитися? Може, відійшли б?

— Дивися, Петю! Дивися, що у світі робиться! Ти колись таке бачив? Розігнати їх усіх, до чортової матері розігнати!

— Уже ж розганяли, Свєто, — батьків голос звучав примирливо. — Тобі-то що? Порядки наведуть, не переживай. На то й влада. Бити, звісно, не треба було. Я проти…

— А я — за! — мама войовничо взяла руки в боки, розвернувшись до чоловіка всім корпусом й знову заступивши йому телевізор. — Пострибали! Поспівали! Побаламутили воду! Нічого не вистрибали! Досить, усе! Баста! Ніхто їм нічого не підписав! Президент знає, що робить! Хто вони такі, аби стрибати проти президента?

— Світлано, вони спали в наметах, — зітхнув батько. — Прийшов «Беркут» під ранок. Побив до крові. Міг би просто сказати — підйом, кроком руш. Усі б розійшлися. Там теж нема дурних, ґулі собі набивати.

— Там якраз дурні й сиділи! — вигукнула мама тоном, яким зазвичай говорять ті, хто давно все знає. — І ти ж слухаєш те, що тобі показують по нашому телебаченню! А тут же всі куплені за американські гроші! Я з цікавості глянула новини на державному телебаченні. От правильно роблять люди, що не показують тих крикунів! Зате роз’яснюють народові, що робиться, чому і як! І знаєш, мені сестра вчора дзвонила з Ленінграда!

Алла звикла, що мама вперто іменує російський Санкт-Петербург на старий манір. Їй же подобалося вимовляти «Пітер». Як і саме місто: тітка Таня одружилася там із морським офіцером, і Дороші часто бували в неї в гостях, поки квитки на поїзд не почали кусатися. У чому мама, за звичкою, звинуватила націоналістів, котрі каламутять воду й нічого не роблять самі.

— Ну, дзвонила, чув, — зітхнув батько. — І що?

— А те! Те! — останнім часом мама дуже швидко заводилася, коли чіплялася політичних тем. — У нас цього точно не скажуть. Зараз, у всякому разі. А в Росії поки говорити заборонено. Тільки в Саші, — так звали тітчиного чоловіка, — є, ти ж знаєш, зв’язки в… Коротше кажучи, є зв’язки. Так ось, коли вчора вночі тут почалося, Саша подзвонив, кому треба. І там, — мама зробила багатозначну паузу, — Саші сказали: у тих, хто називав себе мирними студентами й зараз корчить із себе жертв свавілля, насправді в речах знайшли пістолети, гранати й наркотики!

— Та ну! — відмахнувся батько. — То вже Танька загнула!

— Нічого вона не загнула! — мама тупнула ногою. — Знаєш, чому про це поки не говорять? Аби паніки не було! Їм роздали наркотики. Не всім, але якійсь частині, і звеліли сидіти, чекати. Потім, за сигналом, треба було бігти на Банкову й починати штурм! Під виглядом обурених громадян, розумієш? А далі, у натовпі, вони б почали одне в одного стріляти! Уяви собі, Петю, це ж все проти влади!

— Свєто, ну сама подумай — які пістолети?! Які наркотики?!

— Не знаю, які наркотики! Я в них, слава Богу, не розбираюся! — мама знову тупнула по килиму. — Тільки ж сам бачив і чув — речі їхні, тих нібито студентів, лишилися на Майдані! Їх там же, на місці, оглянули. Не розбереш, кому що належить, тому нікого не взяли відразу. Думаєш, чого вони в церкву забігли? Маневр такий!

— Свєто, ну який маневр?!

— Такий! Почне міліція штурмувати церкву — вонятиме на весь світ! Треба, як я розумію, подумати й щось придумати. Та бач, владі ж навіть доби не дали на роздуми! Знову перехоплюють ініціативу! Заполонили центр міста! Усе одно штурмують! Диви, диви, глянь — що я говорила!

Мамин палець знову націлився на екран, показуючи батькові те, на що вже кілька хвилин, мов заворожена, дивилася Алла.

Чомусь склалося стійке враження — це коїться просто тут, за вікном. Варто вийти на вулицю, і тут же затягне лютий, невідворотний, убивчий вир подій, які Аллі ще позавчора важко було собі навіть уявити.

Хлопець зухвало махав перед беркутівцями ланцюгом, намагаючись стояти так, аби металевий кінець нікого не зачепив.

Зусібіч у напрямку беркутівської шеренги летіло каміння, невідомо, звідки принесене. Гримнуло кілька вибухів, зображення занурилося в густий білий дим.

Трохи далі, де було більше скупчення гамірного натовпу й куди посунула телевізійна камера, повільно їхав трактор із ковшем напереваги. Незрозуміло, хто і з якою метою його отуди пригнав, і взагалі — де серед білого дня взявся цей тракторець просто в серці Києва. Ще й дивом заїхав знизу на пагорб, просто на Банкову.

Знову щось вибухнуло.

Кілька чоловіків у масках-балаклавах сіпнулися вперед, до беркутівських щитів. Ззаду підбадьорливо ревонули, але тут же навперейми першим відчайдухам вискочило кілька молодих, із незакритими лицями. Їх усе одно неможливо було розгледіти, навіть упритул припавши до екрана. Одного смикнули за руку, він рвучко вивільнився, почав щось кричати, махаючи руками. Інших активістів уже зупиняли, розчепіривши руки та стоячи спинами до беркутівців, навіть не боячись раптового нападу.

Тим часом у міліцію полетіло ще кілька запалених фаєрів.

Знову рвонуло, вибухнув феєрверк.

— Ага! — мама закричала так, ніби сама брала участь у сутичці, причому — на боці беркутівців. — Ти кажеш, Алло, побили! Побиті так себе не поводять! Їм мало дали! Страху зовсім не знають! А міліція, міліція чого стоїть і дивиться! Там же такі самі люди! Діти!

Тато, про якого знову на короткий час забули, голосно видихнув.

— Свєто, — протягнув він, ніби кректав від болю чи взятої за раз непомірної ваги. — Де ти там бачиш дітей?

— Хлопчики! З міліції, хлопчики — вони тобі не діти!

— У мене нема дітей, які служать в мі… — Петро Дорош проковтнув частину слова, кахикнув, ніби вибачаючись, тут же виправився: — Які служать там. У Києві, Світлано Русланівно, масові безпорядки. Це так називається. Забула, коли було таке востаннє?

— У дві тисячі четвертому! — миттю парирувала мама. — Тоді перетворили Київ на свинарник, бомжатню та звалище секонду! Я говорила, казала тобі: не скінчиться це добром! Ось, Петре Семеновичу, їж із маслом!

Указівний палець знову націлився на екран телевізора.

— Тоді, Свєто, не було масових безпорядків, — Алла здивувалася, як ураз стишився батьків голос. — І я за п’ятдесят два роки, що живу, нічого такого не пам’ятаю.

— А в Москві! — жінка викрикнула так, ніби зловила чоловіка на брехні. — У Москві, забув? Коли Горбачова скинули! Потім, коли танками лупили по парламенту, забув? Там людей убивали, на секундочку!

Батько підвівся. Для чогось обсмикнув спортивну кофту. Зняв окуляри.

— Сама сказала ось тільки — то в Москві. І танки теж були в Москві. А в нас, не забувай, — Київ.

— Яка різниця! — вирвалося в матері.

Тепер уже й Алла дивилася на неї, ніби бачила вперше.

За цю думку їй стало дуже соромно. Навіть почервоніла.

Та нічого не могла з собою вдіяти.

Вибух — знову хтось по той бік екрана кинув бомбу, явно саморобну.

Чи не бомбу. Алла погано зналася на таких речах.

Поки мама шукала правильну, на її думку, відповідь, батько вийшов до іншої кімнати.

Без телевізора.

Сірий. Смугаста стрічка

Чуйка спрацювала — цього разу їм не казатимуть просто стояти.

Хоча команду на автобусі привезли в Маріїнський парк ще до дев’ятої ранку і потім, як здалося багатьом, забули, Сірий відчув: усе буде не так, як у попередні рази. Тепер усе набагато серйозніше й, очевидно, надовго. Їхній старший, Денис Буряк, сказав узяти рюкзаки з усім необхідним — рушник, зубну пасту, запасні шкарпетки, чисті труси. Усе інше дадуть, з голоду не вмиратимуть. Але є варіант, що доведеться стати табором на невизначений час.

Майдану треба протиставити Антимайдан.

Офіційно, перед строєм, про це не оголошували. Керівники, ким би вони не були, навіть не завдали собі клопоту розтлумачити пацанам, для чого конкретно їх сюди привезли. Сірий сам, корячись звичці тримати вуха напоготові, а ніс — по вітру, покрутився між людьми й почув оте «антимайдан», нічого не маючи проти. Як і не особливо заперечував, коли таких, як він, запросто, ніби так треба, називали тітушками.

Велике діло.

Хай собі будуть тітушки.

З Антимайданом складніше. Принаймні так Сірий вирішив сам для себе.

Звісно, подумав він, ті лохи мають право стояти в центрі Києва й перекривати рух, називаючи себе Майданом. Дізнавшись про початок чергової акції, Сірий навіть зрадів: знову мобілізують, ще й заплатять, причому платитимуть щодня, годуватимуть та навіть поїтимуть. Не лише мінералкою та соком, навпаки, хрін від них соку допросишся. Чим довше бардак у місті, тим довше їх, тітушок, опікатимуть. У тому числі — даватимуть бабло. Навіть якщо по три сотні, шкільних знань із математики йому та більшості пацанів вистачало, аби додати та помножити. Коли годуватимуть, нехай раз на день, заради того, аби скласти в кишені тисячу, а то й дві, можна померзнути. Без перерв та вихідних.

Але, курячи біля автобуса, слухаючи анекдоти й щоразу дружно регочучи, бо з анекдотів треба сміятися, Сірий раптом побачив і негативний бік справи. Він зводився до слова «стояти», якого Олег Сіренко терпіти не міг. Бо якщо на Майдані вони всі стоять і готові, як він чув на власні вуха, стояти до якоїсь перемоги, це напевне означає — Антимайдан, на противагу тим, проти кого їх виставляють, так само повинен стовбичити. Перспектива тинятися парковим периметром, слухаючи військові пісні та шансон, не дуже вабила.

Сірий уважав себе людиною дії. Заради справи готовий був почекати, потерпіти, покурити під мляву безпредметну розмову кілька годин. Але за умови, що старші нарешті порадяться, вирішать усе, що треба, і дадуть команду. Змести лобовою атакою тих, із Майдану, навряд чи вийде. Та менти, напевне, підтягнуться, утрутяться в самий розпал подій, як це було раніше, нагребуть повні камери найактивніших, тих, хто дуже борзий. Решта розсмокчеться сама, зализувати рани. Якщо колись повернуться знову, нехай. Їм же гірше. Сірому з пацанами — заробіток та заразом почухати кулаки.

Стояти ж на місці, навіть за три сотні в день, його не приваблювало.

Десь, немов із прозорого грудневого повітря, намалювалася пляшка «Мороші». Пустили по колу, розливаючи в один пластиковий стаканчик. Коли черга дійшла до Сірого, він зіжмакав пластянку, кинув під ноги, роздушив, хильнув із горлечка, показуючи іншим приклад. Тоді передав далі, Вадикові Гопкалу — той запросто відгукувався на Гопа.

— Ти поплутав! — огризнувся той. — Нахер було стаканчик викидати?

— Туди слини напустили, — Сірий кивнув на Лоба з Хряпою, котрі пили раніше. — Буду я після кожного соплі допивати!

— Не стартуй, Сірий! — миттю обурився Хряпа. — Ти ж зараз туди, у пляхан, своєї наплюєш!

Лобові почуте було до ліхтаря. Йому взагалі все довкола було до ліхтаря. Спокійно, попри те, що за якихось двадцять метрів від їхнього гурту стояли по периметру міліціонери, витягнув заначену напередодні «п’ятку» трави й пихкав, закурюючи випите.

— Культурно треба! — Сірий сплюнув під ноги. — Воно ж, наче гумова рукавичка. Чи гандон. Ти, Хряпо, пив колись із гандона?

Той мовчки покрутив пальцем біля скроні.

— До чого тут? — не зрозумів аналогії Гоп, не поспішаючи перебирати естафету.

— Будеш чи ні? — Сірий гойднув простягнутою рукою в повітрі, і коли товариш поспіхом схопив пляшку, підняв зіпсований стаканчик, показав усім, ніби музейний експонат: — Дивіться сюди. Нормально ж узяти не можна. Плющиться, репається. І він же одноразовий. Забули — одноразовий!

— Ти давно такий правильний? — поцікавився Хряпа.

З них усіх Сірий був найстарший. Лобові, наймолодшому з п’ятірки, недавно стукнуло вісімнадцять. Та однаково різниця у віці не була такою великою, аби пацани не могли триматися на рівних. Серед інших Сірого виділяв лише більший, ніж в інших, тюремний стаж. А Боря Шматко, він же — Шмата, узагалі примудрився не мати навіть приводу в міліцію. Тим не менше, Сірий уважав свій статус у їхній невеличкій команді вищим, ніж в інших, бо, на його глибоке переконання, тюрма додавала мужчині мудрості. Тому відповів через губу, випнувши вперед округле підборіддя:

— Хряпо, правильно — це коли ти не хочеш набиратися від інших різного сифілісу. З пляшки пити культурніше. Гігієна. Усе одно, що з чашки чи стопки. Воно не осідає, укурюєш?

— Хто — воно?

Хряпа почав заводитися. Він завжди накручувався, коли не розумів, що відбувається, але, попри нерозуміння, мусив якось реагувати. Інакше останнє слово лишиться не за ним, чого Вова Храпунов на прізвисько Хряпа категорично не міг собі дозволити й пробачити.

— Відвали, — Сірий поліз по цигарки.

— Ні, ти таки стартуєш! — Хряпа ступив до нього. — От на фіга ти все завів? Ти постійно так, Сірий, скільки тебе знаю!

— Послухав — мовчи, — той прикурив.

— А тебе тут босом поставили? Ти чого мені рота затикаєш?

Поки вони гарикалися, Гоп зробив великий ковток, від чого захлинувся — пішло не в те горло. Шмата, якому випало допивати, несильно стукнув його по спині. Той почав гикати, і увага команди переключилася на невдаху. Лоб уже знайшов десь літрову пляшку коли, тицяв Гопові просто під ніс, той схопив, але промахнувся. Рука зловила повітря, Лоб же розтиснув пальці, кола впала під ноги, рідина полилася на землю.

— Отепер піднімай! — сказав Сірий, теж стукнувши Гопа по спині.

— Та харе вже! — вигукнув той, нарешті перевівши подих.

— Що у вас тут таке?

Усі дружно повернулися на голос. Поруч стояв і з погано прихованою огидою дивися на них Денис Буряк.

— Нормально, — відповів за всіх Сірий.

— Раз нормально — будеш старшим у п’ятірці, — промовив Буряк, копнувши носаком напівпорожню пляшку.

Вона підкотилася до Шмати. Той зробив чергову затяжку. Буряк, повівши носом, скривився.

— Значить, так, пацани. У нас тут обстановка непроста. Тому зав’язуйте оцю всю хрінь. Зранку — так точно. Не знаю, як надовго все затягнеться. Але люди потрібні постійно. Бажано — у нормальному стані. Під кінець дня, коли вас поміняють, що завгодно. Тоді, до речі, бабло отримаєте. Зараз я ваш десятник, підходьте до мене. Завезуть намети, будуть генератори, годуватимуть. Усе, як у них, — він кивнув за периметр, у той бік, де географічно знаходився Майдан Незалежності. — Гроші на всіх братиме Сірий. Усі питання — також до нього. А ти, Сірий, — до мене, якщо чогось не допреш. Тільки що там допирати… Дай курить.

Сірий простягнув зіжмакану пачку. Лоб підніс запальничку.

— Коротше, пацани, вводні такі, — сказав він, затягнувшись і випустивши перед собою густий сизий струмінь диму. — Унизу, у центрі, починається велика буза. Причому київських, наших, навіть із області, тобто — місцевих, там узагалі нема.

— Зовсім? — перепитав Сірий.

— Уточню. Але, по ходу, дуже мало. Києву все це нахрін упало. Сюди понаїхали западенці. Тільки з одного Львова їхнього, я так почув, сто тридцять автобусів. Усі бандери озброєні. Намети в них американські, хоч і вживані. Харчі так само постачають регулярно. Дрова, вугілля. Чужих треба звідси вигнати. Порядок — забезпечити.

Сірий, як і решта, довіряли Бурякові. Ні для кого не було секретом, що не так давно він працював у міліції в Броварах. Потім чи вигнали, чи сам пішов, але, кажуть, зв’язків не втратив. Тому все, що говорив, виглядало перевіреною інформацією, зібраною ментами. Раз так, ситуація справді виглядала в рази критичнішою, ніж усі інші рази, коли їхню групу залучали до акцій.

Тим часом Буряк витягнув із кишені дублянки жмутик червоно-чорних смугастих стрічок.

— Беріть по одній. У них є, у нас теж повинні бути. Поки тут кучкуємося, на базі, — він обвів жестом парк, — стрічки носити. Кругом крутяться журналісти з камерами. Хай бачать, ми тут не просто так, типу отара. Вони нас, до речі, так і показують. Тому, пацани, з ними краще не заводитися взагалі. Хто буде нахабний, лізтиме з мікрофоном просто в морду — валіть сміливо. Скажете — провокація, ніхто нічого вам не зробить. І ще таке, пацани, — черговою, третьою, затяжкою, він добив цигарку до фільтра, сплюнув бичок під ноги. — Про стрічки. Тут бувають нормальні журналісти. Питатимуть, що це у вас за символіка. Скажете — георгіївська, символ перемоги над фашистами. Бандерівці — наймити фашистів. Той, у кого таке, — він простягнув жмутик Сірому, — проти повернення фашизму. Узагалі, ми всі за мир, аби війни не було. Так і кажіть, тільки без самодіяльності. Гуляйте, але поки краще за периметр не йдіть.

З його кишені озвався телефон. Відповівши, десятник матюкнувся, але беззлобно. Швидше — стурбовано, заклопотано. Так лаються завгоспи, коли треба терміново розв’язати якусь марудну поточну проблему. Махнувши вільною рукою, Буряк квапливо відійшов, перегукуючись із співбесідником матюкливими фразами.

— Усе почули? — запитав Сірий. — Розбирайте стрічки.

Шмата взяв останню. Дивлячись на чорні й червоні смуги, добив «п’ятку». Потім, зацікавлено глянувши на пляшку із залишками коли, що докотилася до його ноги, старанно, наче робив найважливішу справу свого життя, наступив на неї.

З горлечка чвиркнув чорний струмінь, бризнувши на кросівок Хряпи.

Той хотів вилаятися — ураз замовк. До них з боку оточення неквапом рухався міліціонер.

Усі завмерли в напрузі. Навіть Шмата, усвідомивши нарешті — щойно курив траву на очах у купи ментів.

— Стоїмо? — запитав, наблизившись, сержант, і в голосі не почулося нічого загрозливого.

— А що? — обережно поцікавився Сірий.

— Нічого. Закурити дайте — що…

У кишенях вони почали порпатися наввипередки.

Котя. Буксир

Він не думав про наслідки, коли заволав на сержанта:

— Документи назад! Зовсім дах поїхав!

Даішник, не зводячи з Коті очей, навпомацки застібнув ґудзика на форменому кітелі. Потім, так само незворушно, застібнув бушлат. Усім своїм виглядом інспектор говорив: спробуй, забери. Котя стояв до нього впритул і, мазнувши поглядом, мимоволі зачепився за мішки під очима. А на самому лиці залишила чіткий відбиток шалена втома. Навіть потіснивши злість та упертість — звичний стан працівників ДАІ, чи, як їх уже давно називали, гайців.

Коті таких ніколи не було жаль. Він, чоловік із великим водійським стажем, багато їздив Україною. За весь час, що крутив кермо, а це — більше п’ятнадцяти років, Костянтин Стогов не бачив жодного гайця, якому кортіло просто, по-людськи, потиснути руку.

Почавши заробляти й ставати на ноги, Котя дозволив собі зухвалість та розкіш водночас. Тримав окремо сотенні купюри, і щойно котрийсь із гайців махав смугастою паличкою, не чекав навіть, поки той назветься — давав сто гривень просто так, замість вітання. Не було випадку, коли б хтось відмовив. І Котя називав це раціональним витрачанням грошей на утримання ДАІ. Навіть доводив скептикам, озброївшись звичайним калькулятором: якщо один раз відбитися, наступного разу, за законом підлоти, відпресують по повній. Доведеться викладати не сто, а двісті. Чи, якщо на полювання вийде багатодітний інспектор, котрий залетів раніше перед начальством, — то й усі п’ятсот.

Таким чином, заплановану суму так чи інакше платити все одно доведеться. Бо український автовласник, якщо не має спеціальних номерів, винен гайцям щоразу, як виїздить рано на проїжджу частину. І якщо за цілий день смугаста паличка жодного разу не замайоріла перед тобою на узбіччі — значить, ДАІ погано працює, у них не вистачає людей або, як варіант, інспектори були зайняті кимось іншим і тобі вдалося проскочити.

— Ви не розумієте нічого! — розходився Котя, барабанячи себе кулаком у широкі груди. — То я не гайцям плачу! То я собі купую в Бога проїзний!

А чуючи у відповідь «не богохульствуй, Стогов», завжди відмахувався обома руками:

— Та навпаки! Ми ж тримаємо машини в порядку! Кожен — свою! І витрачаємо на підтримку транспорту в нормальному стані якісь гроші! Мужики, якщо ми цього не робимо, рано чи пізно доведеться вбухати ті ж самі гроші, якщо не грубші! Не втечеш від долі! А долею керує Господь Бог! Значить, я отак розподіляю ресурс! Усе одно ж доведеться витратити його! Аби не більше!

Котіної логіки зазвичай не хотіли розуміти, та він і не наполягав. Щоразу зводячи все до власної цікавості — буде серед гайців хоч колись один такий, хто не візьме, а зрозумілою мовою пояснить, для чого зупинив водія. І що той порушив. А потім акуратно випише штрафну квитанцію, яку порушник змушений буде оплатити в найближчому банківському відділенні.

Словом, Костя Стогов не любив ДАІ та був у цьому неоригінальний.

Проте зараз, дивлячись на позбавлене жодних людських емоцій, навіть ненависті чи презирства, лице гайця, він із прикрістю визнавав — у дзеркалі останніми днями бачить щоранку те ж саме: мішки під очима від шаленої, нелюдської втоми і незнайому раніше затятість.

Тут, посеред вулиці, засіяної дрібним сніжком, стояли двоє, котрі готові були змагатися в упертості. Зараз вони йшли, немов винищувачі в повітряному бою, на таран. І кожен прагнув, аби відвернувся інший.

Різниця — у тому, що непробивний інспектор досі не зрозумів чи не хотів розуміти: проти нього вийшов камікадзе, котрому повертати нема куди, та й не особливо хочеться. Через те своєю здоровою, безшабашною злістю Котя мав надію перемогти гайця. Навіть якщо той, замість розгорнути й прочитати отримані на вимогу права водія, запхав їх собі до кишені кітеля.

— Документи, кажу! — повторив він, уже давно не дивуючись, як спокійно, без зайвого надриву, виходить не качати — відстоювати свої права.

— Заберете у відділенні, шановний, — останнє слово для інспектора не мало жодного значення та смислу. — Звільніть проїжджу частину.

— Ти вже зовсім по-бєспрєдєлу, командире! І сам це знаєш! У чому річ, можеш нормально пояснити?

— Ви порушуєте, — інспектор дивився на Котю, мов на нерозумну дитину.

— А він, значить, не порушує!

Котя кивнув через плече гайця, показуючи на чорний мінівен — один із двох, котрий перегородив вулицю.

Автомайдан ще зранку оголосив про намір пікетувати низку чиновницьких будинків. Коті було все одно, до якої колони приставати.

Улившись у повстанську кавалерію в понеділок, після показаного в новинах побиття беркутівцями людей на Банковій, він мотався на автоматі вже п’ятий день. Коли бути точним — п’яту добу. Офісом керував у віддаленому режимі, сам не розуміючи, як удається паралельно розв’язувати другорядні, як виявилося, проблеми по бізнесу. Додому заїздив двічі, прийняти душ та перевдягнутися в чисте. Брудне кидав у пральну машину, навіть не думаючи, хто й коли це все буде прати. Решту часу відсипався на задньому сидінні позиченого в товариша джипа. Бідака в середині листопада поламав ногу. І Котя, котрому так і не вдалося видряпати своє авто з чіпких пазурів колишньої, тимчасово купив старий «опель». На більше грошей тоді не було, а без коліс лишатися не звик. Погано себе почував, коли сидів у чужій машині на пасажирському місці.

Але й тут не слава Богу: наприкінці листопада, коли їздив на Майдан, аби просто з цікавості, на пам’ять, сфотографуватися зі співачкою Русланою, поставив «опеля» не там, де дозволяли. Раніше на таке не звертали уваги. Факт, що автівку на його очах затягнули на автовантажник та повезли на штрафний майданчик, був прикрим, та не смертельним. Усе одно Котя збирався ще до Нового року позбутися тимчасових коліс, навіть домовився зі знайомим банкіром про позику.

Цей же приятель розповів про Автомайдан.

А Жека Воропай, власник джипа, попросив Котю, аби той, раз таке діло, сміливо використовував його авто. Якби не нога, сам давно б примкнув до лав кавалерії. Котя знав: це правда. Чому так — не міг пояснити. У тому числі — собі. Ще місяць тому навіть думки не припускав, що з доброго дива заб’є на офіс, стрімко, з головою, вище маківки занурившись у революцію.

Ні з ким зі старих та нових знайомих про це не говорили.

Ніби всі довкола вступили в мовчазну, жодним підписом, жодною офіційною домовленістю не обумовлену угоду: усе сталося само собою, інакше бути не може, так треба.

Кому треба…

Якби комусь іншому, якби був хоч найменший сумнів, що він із власної волі вписався в політичну гру, Костя Стогов далі займався б своїми інтернет-продажами. Інших, ґрунтовніших пояснень він не шукав. Нема коли займатися дурнею, яку його остання за ліком дружина гордо, з розумним виглядом іменувала мудрим словом «рефлексії».

Тому цього ранку Котя особливо не парився. Ярославів Вал — так Ярославів Вал. Недалеко. Інші мотнули за Київ, хто — на Піски, хто — на Кончу-Заспу, а окрема колона рушила до Печерського суду. Разом із Котею подалося з десяток машин, по обох хідниках уздовж вулиці рухалися піші майданівці з прапорами.

Він їхав другим, майже впритул до головного авто. Шлях перекрили просто в них на очах — і Котя, і всі, хто сунув спереду, бачили, як два бусики, один за одним, майже синхронно зрушили з місця, заблокувавши проїзд. Їхні водії, не ховаючись, вибралися з кабін і швидко розчинилися серед транспорту, пірнувши в сигнальну какофонію — довкола загули дружно й обурено. Вибравши момент, Котя вирулив уперед, обігнавши «лексус» із жовто-блакитними стрічками з обох боків, наблизився до перешкоди й вийшов, маючи серйозний намір відшукати й приволочити за карк хоча б одного з водіїв.

Інспектор намалювався відразу. Машину ДАІ Котя помітив тільки тепер, вона скромно, ніби так треба, притулилася недалеко від місця пригоди. Інспектор якось назвався, його просте для сприйняття ім’я зовсім не цікавило Стогова. Як, зрештою, усіх інших, хто тут же запрудив вулицю й узяв територію широким неправильним колом. Він звелів Коті прибрати свою машину, бо вона перешкоджає руху. Коли ж почув у відповідь, хто саме тут заважає, спокійно мовив: «Тоді будемо вирішувати. Напросився», — і після того запхав Котіни документи собі під прихисток бушлата.

— Ганьба! Ганьба! Ганьба! — звичним злагодженим хором відповів на це натовп.

Стогов помітив: до людей з Майдану долучаються звичайні перехожі. Спершу — не активно, просто з цікавості, явно збираючись постояти й піти. Але дуже скоро байдужих довкола майже не лишилося. Заклик: «Банду геть!» підхопили вже ті, хто вирішив не зупинятися, проходячи в своїх справах повз зібрання.

— У мене купа свідків, командире, — Котя далі тримався миролюбно.

— Так і говори з ними, — почулося у відповідь.

Даішник не збирався давати заднього. Його напарник від машини стежив за парою з неприхованим азартом. Підсилювало інтригу ще й те, що обоє виявилися майже однаковими на зріст. Клацнуло кілька апаратів. Котя не мав сумніву: десь за годину перші фото виринуть у мережі, та ще й із підписом на кшталт «Битва гігантів».

Може, й так.

Тільки битися з гайцем Костянтин Стогов не збирався.

Говорити з ним безглуздо. Розвернувшись, Котя пішов до джипа. Крики на його підтримку грянули з новою силою. Складалося враження — один із велетнів, той, котрий за нас, програв та змирився з цим.

Нехай, вирішив Котя.

Витягнути з багажника буксирний трос — справа кількох секунд.

Даішник, не зводячи з нього очей, напевне, до останнього не вірив, що зухвалість одного може бути такою ж безмежною, як його власне нахабство. Або, скоріш за все, гайцеві стало по-людськи цікаво, чим же все може скінчитися.

Тому й не квапився втручатися.

Котя, між тим, обійшов найближчий до себе бус. Трохи пововтузившись, зачепив буксир.

Даішник ступив уперед — наміру забрати трос не приховував.

— Ганьба! Ганьба!

Людський струмок обтік його, заступивши дорогу.

Зі сторони Володимирської вже рухався міліцейський патруль. Інакше, ніж у бронежилетах та з автоматами, стражі порядку давно вже вулицями не ходили.

Котя вже сидів за кермом. Обережно розвернув джип. Здав задом, попередньо погудівши.

Хтось із водіїв, навіть не питаючи, закріпив позаду вільний кінець троса.

— Пішов!

Котя рушив.

Буксир повільно натягнувся, зрушуючи з місця бус, повертаючи його, і ось — уже розтягуючи затор, хоча б частково звільняючи проїжджу частину.

Вулиця, здавалося, здригнулася від оплесків.

— Хоп! — мовив сам до себе Котя.

«Лексус» знову зайняв чільне місце. Невеличка колона рушила вгору по Ярославовому Валу.

Котя затримався, повернувся до гайця. Частина пікетувальників теж не квапилася. Краєм ока зачепив — водій другого буса вже лізе за кермо.

— Розібралися, — мовив Стогов до інспектора. — Там, бач, троса треба було. Допоміг. Ордена не треба. Медалі теж. Права назад давай.

Знизавши плечима, даішник поліз під бушлат.

Його напарник старанно, навіть висолопивши кінчик язика, переписував собі номери Котіної машини.

Коновал. Щит

Він бачив, що сніг не танув на шоломах.

Сипати почало ще вчора звечора. Та на ранок уже валило. Павло не боявся зими й узагалі холоду. Він уважав себе загартованим і навіть час від часу пірнав в ополонку. Не через бажання підтримати якісь народні традиції чи захоплення моржуванням. Навпаки, вважав позбавленим здорового глузду купання голим у крижаній воді лише тому, що є певний ритуал на Водохреща.

Особливо бісило, коли політики, худі й товсті, трусять жирком перед телекамерами, демонструючи на публіку свій гарт і відданість церковним звичаям. Ще нічого, коли по телевізору покажуть якусь артистку чи співачку в купальнику. Бажано — максимально відкритому, аби потім було, про що поговорити з хлопцями за пивом. А загалом же Коновал був далекий від ритуалів, особливо — публічних.

Для нього зануритися в холодну воду означало показати кураж після лазні.

Приятель, Саня Жданов, мав можливість будь-коли резервувати для колег невеличкий оздоровчий комплекс у Гостомелі. Будь-який беркутівець при бажанні може нагнути хоч власника сауни, хоч ресторану, хоч нічного клубу. Дуже продуктивно пресувати власника борделю, бо ця діяльність сто відсотків незаконна. Проте Жданов пишався тим, що той чоловік із Гостомеля сам запропонував дружбу, нічого не вимагаючи навзаєм. Хоч Саня та інші беркутівці розуміли, яка з того користь — усе місто знало, що бійці київського «Беркуту» завжди бажані гості в того підприємця. Значить, йому набагато легше розв’язувати всі питання з місцевим начальством, у тому числі — міліцейським. Коновал на власні вуха чув, як той лисуватий товстун хвалився: коли чогось хоче й несе на підпис будь-який папірець, йому ще ніколи не відмовили.

Згадка про затишну сауну, парну, з якої можна вибігти голяка й з розгону, волаючи на всю силу легенів, пірнути в рукотворний ставок у дворі, а потім, повернувшись, укинути в себе грамів сімдесят п’ять холодного віскаря, дивним чином зігрівала. Бо сніг густо сипав, проте мороз затримався, не встигав. А Павло, стійкий до низьких температур, ненавидів сльоту. У сиру погоду його часто хапав нежить, текли соплі, він починав хлюпати носом, що руйнувало в очах передусім порушників громадського порядку образ бійця елітного спецпідрозділу «Беркут». Людини, витесаної з кременю й сталі.

Їх змінили зранку. Перед тим, під час розведення на плацу, командир, якого навіть в очі частіше називали Паличем, аніж на звання, дав розлоге ввідне. Пояснивши бачене вчора в новинах: радикали та націоналісти захопили урядовий квартал, закріпивши свої блокпости по периметру й заблокувавши рух. Усе це шобло можна було зачистити ще до вечора, але керівництво вирішило не рубати з плеча. Треба було все продумати, зважити й прийняти адекватніше рішення, бо віднедавна кожен рух, навіть кожне чихання законної влади контролюється американськими спецслужбами.

Америка далеко, говорив Палич, і знав, про що казав — сам кілька разів був за океаном, у Нью-Йорку та Чикаго, показуючи фотки своїх апартаментів у пентхаусі з виглядом на Гудзон або ще якусь американську річку. Їхній командир узагалі любив фотографуватися на фоні водойм, і таку його слабкість Коновал сприймав цілком нормально. Отже, пояснив на пальцях Палич, америкоси хрін знає де. Але вони накручують європейців. Ті ж, своєю чергою, з будь-якого приводу волають на весь світ про порушення прав громадян на мирні зібрання, яке відбувається останнім часом у Києві. Значить, беркутівцям слід діяти обережно, адекватно, винятково в рамках закону.

Що означає — одним махом змітати галасливу шушеру разом зі снігом із вулиць вниз на Майдан, а потім — узагалі з Майдану, — ранувато.

Такий підхід Коновала не влаштовував. Павлові хотілося, аби все це скінчилося чимшвидше. Аби можна було відсвяткувати всім взводом у гостомельській сауні, напившись до зеленого слизу й навіть проклювавшись у знаменитий рукотворний хазяйський ставок. Потім отримати премію та відгули, їм уже пообіцяли. Нарешті, має прискоритися черга на квартиру, Коновал уже водив жінку з тещею показувати новий будинок. Життя й служба мусять стати на звичні, стабільні рейки. І рухатися не так, як комусь на вулицях та майданах хочеться, а так, як належить. Для того існує влада, щоб визначати оті всі напрямки й вектори, про які говорять у телевізорі та по радіо.

Коновал відчував у собі сили розігнати всю ту строкату казку з прапорами й незрозумілими гаслами негайно. З кожною годиною стояння на Грушевського під мокрим лапатим снігом бажання піти на натовп одному, з кийком та щитом, невмолимо зростало. Проте наказу не надходило. Видно, у кабінетах ще не домовилися, як краще діяти. Поки там радяться, товчуть воду в ступі, майдануті розцінюватимуть цей процес як демонстрацію слабкості й нахабнітимуть чим далі, тим більше.

У тому, що відбувалося довкола не лише тепер, а взагалі, уже третій тиждень, Павла найбільше бісила оця вимушена власна бездіяльність. Він уважав правильним розпорядження розігнати тієї ночі людей з Майдану. Сам завзято молотив кийком навсібіч, із власної ініціативи полюючи передусім на тих нахаб із камерами та фотоапаратами. Дуже переживав, що не його взвод працював наступного вечора на Банковій, бо руки відтоді чухалися — хіба не для таких операцій їх, беркутівців, довго й наполегливо готували, ще й переатестовуючи регулярно. Після вчорашнього, коли майданівці пішли в наступ та розширили свої кордони, Коновал був певен — ось нарешті момент істини.

Порушення явні, очевидні.

Відповідь влади має бути адекватною.

Палич сказав, хоч і без нього відомо, — на тому ж Заході, у тій-таки Америці, силові структури давно навели б лад, очистивши вулиці. Нічого собі — ніяка Франція не дозволяє собі вказувати ніякій Німеччині, як там на вулицях слід поводити себе їхнім охоронцям порядку. Тут, бач, усі хором роблять зауваження. А ми ще слухаємо. Після того кричать — нема демократії.

Ось вам демократія!

Центр міста перекритий, робота установ паралізована, ніхто за це не покараний. Наче так і треба.

Якщо сила — у слабкості, то Павло Коновал не визнавав таку силу.

Добре, хоч роздали спеціальні памперси. Щоправда, це означало — їх готують до тривалого тупцяння на місці. Так і було: протягом дня бійці лише переходили з шеренги в шеренгу. Попереду, напевне, щось відбувалося. Коновал чув — десь на постах дівки із жовто-блакитними стрічками роздають бутерброди, у такий спосіб ніби намагаючись подружитися. Та Павло чув суворий наказ — під жодним виглядом, у будь-якому разі не брати нічого з рук порушників. Це може бути провокація. Навіть напевно провокація: хто з доброго дива роздаватиме беркутівцям та міліції хліб із чаєм…

Насправді від самого ранку, відтоді, як їхній взвод заступив на Грушевського, бійці чули мало інформації. Хіба знали — поки керівництво оголошує про спроби врегулювати проблему мирно, за столом переговорів, силові підрозділи поступово блокують центр Києва. Спершу Коновал не замислювався, що це може означати. Просто рухався за наказом з місця на місце, зігріваючи себе думками про скорий кінець шабашу. Та ближче до четвертої дня, коли місто почали огортати ранні засніжені грудневі сутінки, Павло раптом стрепенувся, немов прозріваючи.

Чорт забирай — але ж усе робиться правильно! Треба лише до двох додати два!

Квартали зачищали повільно, навіть дуже повільно, ніби між іншим. Ніхто не робив різких рухів, здатних спровокувати небажані дії та непотрібну реакцію. Коновал чітко та яскраво уявив, як усе відбувалося: ось стоїть блокпост десь на розі, на перетині Шовковичної та Богомольця. Майданівці сьорбають чай, пластянки обпікають пальці, вони вдягають рукавички. Триндять по телефонах та між собою, як закріпилися на дальніх рубежах. Сніг ряснішає, густішає, у сутінках нагадує білу стіну. Вмикаються ліхтарі, спалахують вікна будинків, картина дуже мирна, спокійна, нагадує чарівну зимову казку. І ось із цієї казки раптом тихо, без зайвого галасу, виступають бійці міліцейських підрозділів. З ними битися нема дурних, та й битися ніхто не збирається — блокпости беруть у кільце, вичавлюють із зайнятої ділянки, тіснять вниз, до Майдану. За міліцією та вевешками — беркутівці зі щитами мітять звільнену територію. А під їхнім прикриттям комунальники в оранжевих жилетах, котрі з ранку на низькому старті, починають прибирати.

Кожен робить свою роботу.

Усі на своїх місцях.

І обходиться без провокацій.

Щойно прийшло розуміння, що їхній пост на Грушевського — насправді передова, неоголошена лінія фронту, Павло заспокоївся. Навіть перестав перейматися незатишною сльотою, зате ясніше уявив день, коли все нарешті скінчиться. На Майдані нікого й нічого не буде вже в п’ятницю. Субота-неділя — наведення порядків та завершення прибирання ялинки. З понеділка там уже їздитимуть машини, ніби нічого не було.

Павло запланував у якийсь із відгулів сходити з малою до ялинки. Діти люблять таке.

Ще й із Дідом Морозом сфотографується. Безкоштовно. Нєфіг гроші платити, покаже посвідчення — той ряджений ще й сам доплатить, аби не чіпали.

Може — хрін із ним, дасть артистові заробити. Їм же Палич премію обіцяв по завершенню, за хорошу роботу. Нехай підніметься чоловік, не шкода.

Наступні кілька годин пролетіли, на диво, швидко.

Наказ бійці почули близько сьомої, коли мокрий сніг уже засипав товсте скло шоломів і доводилося постійно зчищати білі пластівці руками, немов автомобільними двірниками. Та Коновал відчув раніше — надто активно заворушилися пацани-вевешки спереду. Щойно сині бушлати по команді синхронно та злагоджено розтеклися в різні боки, немов відкриваючи широченні ворота, Павло посунув уперед першим.

Він не намагався бігти. Просто рухався трохи швидше за інших. Між Коновалом та іншими беркутівцями, котрі йшли позад нього клином, «свинею», утворилася невеличка, на перший погляд, шпарка.

Коновал не вправився, як туди кинулися строкато вдягнені чоловіки, відсікаючи його від решти бійців.

Побачивши впритул біля себе зовсім молоде лице, не налякане, швидше зосереджене, так, ніби хлопець завзято виконував важливу для себе роботу, Павло не відчув небезпеки. Навпаки, язик засвербів зауважити цьому та іншим, аби поскидали з себе рюкзаки. Так чи інакше доведеться відступати, повертатися, показувати спини, тікати. Бруківка на Грушевського ковзала від насипаного снігу, наплічники не дозволяли до пуття тримати рівновагу. А наздогнати та схопити будь-кого з них для бійців не було проблемою — простягни руку, чіпляй наплічник за ручку, смикай, ось тобі й полонений.

Та коли відчув — тиснуть, відсовують до тротуару, і далі — до підмурованого пагорба, зрозумів: довкола нема жодного свого. Лише чоловіки зі стрічками та рюкзаками, над чиїми головами теліпаються розгорнуті прапори.

Коновал не злякався.

Не бачив, кого тут боятися.

Завченим, відпрацьованим сотні, як не тисячі разів за час служби, рухом виставив перед собою прямокутний щит.

Відгородився від нападників.

Потім потіснив їх.

Голосно вигукнув, намагаючись перекричати загальне гудіння:

— Розійшлись! Не провокуйте! Ідіть геть, я сказав!

Молодого, у каптурі та в’язаній шапочці, уже не було. Навпроти виріс вусань, здер із голови шапку, закричав, дивлячись просто на щит:

— Ти будеш стріляти? Кажи — є наказ? Ти стрілятимеш у своїх?

— Сам застрелься! — гаркнув Коновал. — Не провокуйте! Розійшлися, з дороги геть!

— Ясно! — вусань махнув шапкою, повернувся до натовпу боком. — Він готовий стріляти! Вони всі готові стріляти! Ганьба!

— Ганьба! Ганьба! — дружно й злагоджено підхопили довкола.

Тут же молодий голос, десь ззаду, дуже схожий на жіночий, тільки захриплий, прокричав:

— Банду — геть!

Це так само підхопили. Вусань, ще раз махнувши шапкою, ураз кудись подівся. Натомість навпроти затиснутого з трьох боків бійця з’явилися інші, з фотоапаратами й навіть двома телекамерами.

— Не провокуйте! — укотре рявкнув Коновал, спробувавши дістати найближчий об’єктив кийком.

Оператор відступив, та знімати не припинив.

Павло зціпив зуби. Зручніше перехопив свою гумову палицю. Наказу бити не чув. Та бачив себе в ситуації, коли загроза небезпеки явна. Отоваривши одного або двох майданутих, жодної інструкції не порушить.

Коновал заніс руку для удару.

Наступної миті крикливий натовп відтіснили — з лівої сторони невблаганно сунули металеві щити, звільняючи Павла з короткочасного полону.

Сипав сніг, не танучи на шоломах.

Павлові хотілося, аби хоча б одному з горлопанів стало ясно: він не збирається забувати приниження.

Боєць спецпідрозділу «Беркут» ще ніколи не впирався спиною в стіну під натиском беззбройних провокаторів.

Комусь із них це має дорого обійтися. Усе одно кому. Вони ж тут усі заодно.

Значить, відповідатиме один за всіх. Не завжди Коновал буде зв’язаний та обмежений відсутністю відповідних наказів.

Котя. На ногах

Йому прокололи колесо.

Як, коли сталося, Котя поняття не мав. Автомайдан блокував під’їзди до центру з боку Хмельницького, запрудивши машинами вулицю та зупиняючи беркутівські й міліцейські автобуси. Протрималися недовго, гайці розігнали. Хоча діяли не жорстко, швидше дозволяли водіям гаркатися з собою. Деякі навіть посміхалися, добродушно та з претензією на приязність. Словами, діями та жестами даішники давали зрозуміти: рипайтеся, хлопці, скільки хочете, на скільки вистачить часу, натхнення та бензину. Усе одно влада не у вас. І раз поки нікого не чіпають, усе — добре, майже все — дозволяють, значить, нема наказу. Так треба. Будемо буцатися з вами, доки хтось перший не постирає й не відіб’є собі роги.

Це будемо не ми, отак гайці заявляли без натяків, прямим текстом.

Коли Котя з іншими вирішили пересунутися трохи нижче, зрозумівши, нікому не стане краще від того, що їхні автівки безкарно протаранять, змітаючи з дороги, він і помітив пробиту камеру.

Улупили від душі, чимось твердим, потужним та гострим. До того ж діяла людина зі знанням справи, напевне, маючи багатий досвід. Звісно, поруч постійно крутилися тітушки, мов саранча, не надто ховаючись, лиш закриваючи лиця каптурами та тримаючись про всяк випадок ближче до гайців або ментівських патрулів. Інших винних Котя не бачив. Розуміючи також — став об’єктом нападу, бо джипи взагалі привертають увагу гопоти. Він не розгнівався, смислу нема, лють ні на що не вплине. Знав, на що йшов. Машина чужа, проте ціла. Навіть якщо її розтрощать одного разу, Жека, власник машини, не особливо засмутиться. Сидячи вдома зі зламаною ногою, міг лише дивитися новини по телевізору, кожних півгодини сіпатися до Інтернету, скреготіти від безсилля зубами. Тож, схоже, змирився з тим, що авто, позичене ним на потреби революції, рано чи пізно може сильно постраждати.

Костя Стогов досі не міг собі пояснити до пуття, чому на місці Жеки думав та чинив би так само.

Але чисто теоретично йому кортіло відшукати серед одноманітних тітушок «свого» шкідника. Дав би щигля. А потім — поставив пляшку. Вони люблять пляшки, нема мови. Гребтимуть усе, що даватимуть. І Котя серйозно готовий був віддячити тому найнятому для шкідництва дурневі. Пояснивши, чим саме той тип його виручив.

Коті дивним чином щастило на подібні збіги обставин.

— Гайці ж чудово все розуміють, — мовив він, струшуючи сніжинки з коміра й піднімаючи його, аби стало затишніше. — Знають, за яким лихом я припхався на Хмельницького. Бачили, що я з усіма. Але є протокол, я викликав евакуатор за свої гроші. Хай доведуть, що я перешкоджав рухові транспорту свідомо, зі злочинними намірами!

— Такий великий, а такий дурний, — гмикнув Юра Шевель.

Новий товариш викладав працю в школі. Йому вже стукнуло сорок, він рано почав лисіти й пояснив: то ознака високої сексуальної активності, доведено науково. Видно, говорив так усім, хто звертав увагу на залисини. Чоловіки познайомилися менше трьох годин тому, знайшовши одне одного біля стели. Сюди після одинадцятої вечора сходилися всі охочі патрулювати нічний Майдан — так кияни відгукувалися на поширені через Інтернет оголошення.

Учора до глибокої ночі солдати внутрішніх військ разом із беркутівцями зачищали довколишню територію. Тепер ближні вулиці рясніли синіми бушлатами, засніженими вушанками, синіми, у рябу смужку комбінезонами. Метро цілий день то зупинялося, то відновлювало роботу, а соцмережами вперто гуляли чутки про можливу нічну силову акцію.

Котя ж лишився без коліс.

Джип залишив у приятелів на СТО, там із машиною точно нічого не станеться. Та вдома, у порожній квартирі, де в холодильник уже скоро тиждень, як нічого не клали, Котю нічого не тримало.

Навіть якби тримало. Нехай би бурчала дружина, кувікали маленькі діти — знаючи себе, Стогов розумів: усе одно не міг би лишитися в чотирьох стінах. Йому давно хотілося, аби в Києві щось почалося. Не знав, з чого та з ким закрутити справи. Тож коли стартувало, долучився відразу. Ще й почав прокручувати подумки варіанти, де б та в кого на короткий час позичити машину, щоб не сидіти без діла.

Тож заклик до всіх охочих вартувати вночі виявився тим, що йому було зараз треба. Просили патрулювати хоча б по три години. Та Котя збирався відстояти, точніше — відходити цілу ніч. Бажаннями збіглися з Шевелем і тепер неквапом походжали Хрещатиком.

Попри попередження, тут цієї ночі було якось незвично тихо. Наметове містечко огортав дим від десятків багать. Люди грілися біля діжок та пічок-буржуйок, які нагадували фільми про війну, а молоді, особливо закорінені містяни, узагалі бачили це чудо вперше. З повстанської сцени біля вільного мікрофона хтось монотонно читав вірші про Майдан, і читця слухало кілька десятків, переважно — люди старшого віку. Де-не-де біля наметів чулися співи — згуртувавшись, люди самі знаходили, чим і як себе забавляти.

Тут ніхто нікого не знає — але можна підійти до першого-ліпшого та поговорити, мов із другом дитинства чи давнім родичем, котрого нарешті побачив. Нічого особливого. Усе, як завжди. Спокій та безпека серед однодумців.

Хтозна.

Може, то заспокоював лапатий сніг. Кортіло, мов у дитинстві, примоститися біля вікна й стежити, як білі пластівці неквапом укривають землю, дерева й машини, демонструючи — нарешті зима помітила територію. А ще можна постояти під снігом, заплющивши очі, і ні про що не думати. Загадуючи бажання щоразу, коли на носа сідає чергова велика кошлата сніжинка.

— Даішник, як мент, Костю, — товариш констатував очевидне. — Придумає тобі те порушення, яке сам захоче. Я ось не водій — і знаю. Ти не тягнеш на наївняка, знаєш усі пастки, які готують гайці. Тільки даішнику все одно насрати на твій досвід боротьби з ними. І твою, братику, пробиту шину.

— Правда, — легко погодився Котя. — Тільки ти врахуй одну обставину. Формально, чисто формально, — він наголосив на цій фразі, навіть повторив: — З формальної точки зору, у мене є відмазка. Так, я підтримую наших, я за Майдан. Он стрічка на джипі причеплена. Але таких машин знаєш, скільки їздить зараз Києвом? Туйова хуча, щонайменше. І не кожен, погодься, не кожен, хто з символікою, — майданівський вершник. Інакше б вони гребли всіх без розбору, будь-де, на будь-якій вулиці.

— До того йде, — зауважив Шевель.

Повз них проходили дівчата-волонтерки. Одна по самі очі закуталася в широку квітчасту хустку. Інша натягнула смішну в’язану шапочку з помпоном та вухами й замоталася, наче плащем, широким синьо-жовтим прапором. Розв’язані шворочки теліпалися в різні боки, коли дівча крутило головою, шукаючи охочих попити чаю. Перехопивши в засніженій напівтемряві Котін погляд, вона ступила в їхній бік, простягнула підніс.

— Карпатські трави.

— Ага, чую, пахне, — Стогов пригостився, узяв ще один стаканчик товаришеві. — Учора, здається, у вас брали.

— Не в мене, — дівча мотнуло головою. — Я тільки в обід приїхала.

— Звідки?

— Умань. Побачила в новинах, як вчора беркутівці наших пресували — усе, кажу, досить. Повертаюся.

— Куди?

— Та сюди ж! — дівчина легенько тупнула ногою. — Коли тут наших побили на Майдані, мама з татом за мною приїхали прямо в гуртожиток. Не хотіла додому їхати, так вони сюди — забрати. Від гріха.

— Учишся?

— Київський універ, Шевченка. Біолог, третій курс.

У кумедній шапочці дівча виглядало старшокласницею.

— Забрали? Ну, від гріха…

— Мені битися з ними? Поїхала. Усе одно ніби занять не буде. Чи лікарняний напишуть, у мене мама з поліклініки. А тут таке! Я втекла! — похвалилася Шапка.

— Знову за тобою приїдуть.

— Не приїдуть! — вона вперто мотнула головою. — Як припруться, хай тут спробують знайти! Я в Профспілках заховаюся! Мене там уже всі знають! А туди без перепустки наші нікого не пустять! Так що я тепер буду на чаєві, підходьте!

Волонтерка в хустці вже йшла до інших вартових, і подружка, махнувши на прощання, подріботіла за нею. Провівши дівчину поглядом, Котя сьорбнув напій.

— Сильно солодкий для мене. Зате ще гарячий, — і відразу, без переходу, продовжив перервану розмову. — Так що кажу, поки цього нема, поки менти не гребуть усіх гамузом. Як почнуть, усіх не перегребуть. Узують народ по повній — згоден. Але вчора я тому типові товчу: командире, коротше, нічого не знаю, не при ділах! Їхав собі у справах. Побачив знайомих. Зупинився привітатися. Пробка величезна, сам, кажу, бачиш. Поки туди, поки сюди — якийсь підор із колорадською стрічкою проколов колесо. Чому мені? Не знаю! Машина не сподобалася. Колір моєї стрічки, бо в нього не такий. Зараз бач, що робиться кругом. Він махає гривою, бо все очевидно. Січеш?

— Не може бути, аби даішник таке схавав!

— Не може! Тільки ж він зжер! — Котя переможно реготнув, зробив ще один ковток, намагаючись не попекти губи. — Ще й облизнувся! Бо я реально не міг поїхати геть із пробитим колесом! У мене аварія! Чепе! Що я порушив, питаю? Мовчить. Дивиться своїми порожніми баньками тупими — і мовчить! Сопе у дві дірки! А сьогодні, бач, усім, із ким я був на Хмельницького, шлють повістки! Мене Бог милував! Бо є протокол — аварійна ситуація! Хоп!

Допивши, Котя пошукав і знайшов смітник, зіжмакав та викинув спорожнілу пластянку. Видобув із кишені куртки цигаркову пачку, витяг сигарету, уставив у рота. Юрій простягнув запальничку, натомість пригостився. Він забув куриво, а Стогов — запальничку.

— Ходили ваші? Що шиють?

— Поки нічого. Типу, знаєш, свідки.

— Чого свідки?

— Піди запитай. Але там попереджають: погано себе поводитимуть — стануть підозрюваними.

— У чому?

— Сам же говорив — для них нема різниці. Щось навішають. Позбавлять прав на півроку. Запросто. Можна відкрутитися, але не всі наші паряться. Один мені так і сказав: знаєш, брате, западло. Усе одно, що просити ката, аби не вішав. Повісить, але з відчуттям, що зламав.

— А ти?

— Бач, Юрку, завжди викручуюся, — Котя гмикнув. — Натура така. Натягнути гайця, забалакати мента, намахати податкову — національний спорт, знаєш.

— Та знаю. У мене брат по бізнесу. Не згортається, бо навчився всіх обкручувати.

Шевель затягнувся, витягнув телефон, глянув на цифри годинника. Тоді повернувся, примружився, звіряючи його з великим електронним кубом на Будинку профспілок. Гмикнув, заховав трубку назад.

— Що таке?

— Перша скоро. Я тут походив, послухав. Люди кажуть — на початку другої можлива зачистка.

— Навіть точний час знають?

— Початок другої — не точний час, — зауважив трудовик. — І ти не думай, Костю, що місцеві не налагодили розвідку.

— Та я знаю. Автомайдан від самого початку слухає ментівську хвилю. Є такі кулібіни, намайстричили програмку. У більшості на приймачах вона стоїть. Часто помагає, а до чого тут розвідка?

— У наших штабах мають вуха на тій стороні, — Юра кивнув у напрямку Банкової. — Я нікуди не входжу, ти так само. Не факт, що дезу не зливають. Тут ментівські тихарі навіть не особливо ховаються в натовпі. Бо їх же не чіпатимуть. Один удар в рило — і все, напад на працівника міліції. Є легальна підстава запустити сюди чистильників. Качелі, Костю, серйозні качелі. Ніколи нічого не прорахуєш.

— Так чому ж повірив про зачистку після першої саме сьогодні?

Вони саме проходили повз діжку з вогнем. Шевель ступив убік, кинув всередину недопалок, засунув руки в кишені.

— Я щодня вірю. І тобі раджу. Порохова бочка цей Майдан.

— У сенсі? Боїшся — рвоне?

— Підірвуть ізсередини. Свої ж, ось що страшно. Один раз розслабляться… Ми один раз дамо слабину, щось пропустимо повз вуха — і гаплик. Удруге це все, — трудовик обвів рукою задимлену й засніжену площу, — уже не зібрати.

— Зібрали ж. Удруге, — нагадав Котя. — Правда, я тоді не був, у нуль четвертому році. Там кричали за політиків. Я їх не дуже. Ніхто не подобається.

— А я — був! Он там, — Юрій повернувся, показуючи в бік мерії, — стояв наш намет. Написав заяву, відпустка за сімейними обставинами. Нічого, підмахнули, у нас у школі директорка бойова, дід був політв’язнем. І скажу тобі, зараз — не те. Тому, вважай, люди вийшли вперше. Кожен сам за себе. Можна так сказати?

— Можна, — легко погодився Котя. — У такому разі не бійся, вийдуть знову й знову. Саме тому, що кожен за себе. Спільний ворог гуртує дуже різних людей, так і знай. А взагалі, думай головою — сьогодні ніхто нікого не розганятиме. Так, дрочать. Лякають. Завертають поганку. Деза, ти правильно сказав.

Шевель зупинився, ступив півкроку вбік. Тепер дивився на Котю підозріло, ніби враз відчувши в ньому провокатора.

— Чому?

— Тому. Новини слухаєш?

— І дивлюся. До чого тут новини?

— Америкоси в Києві, — пояснив Котя. — Офіційна делегація. Як ти це собі уявляєш — ці приїхали мирити, розбиратися, домовлятися. Ті жлоби, — тепер була його черга кивати в сторону Банкової, — бояться не так дихнути, аби не зіпсувати повітря. Вони ж у нас типу не піддаються на провокації радикалів, котрі баламутять обдурених громадян! І тут раз — силова акція! Повір мені, Юрку, — зачищатимуть наступної ночі після того, як американці звідси заберуться. А оті крикуни під партійними прапорами допоможуть.

— Кому?

— Ментам, беркутам. Усім. Ударять ізсередини. Бо хтось про щось домовиться, якісь закони переграють, Росія щось собі виторгує. Думаєш, американці — просто так? Вони посередники, Юрку. Напряму ж ніхто з таким, як Янукович, не говоритиме. Себе не поважати.

Трудовик знизав плечима.

— Я так глибоко в політику не лізу.

— Я теж. Повіриш — не ходив голосувати. Забивав. Нема за кого. І все одно потрібні цифри домалюють.

— Тю! Я завжди ходив!

— І хоч раз вигравав той, за кого ти ставив хрестика?

Помовчавши трохи, Шевель видушив з себе, ніби зізнавався в чомусь паскудному:

— Один раз. Ющенко. І то…

— Бачиш! — Котя від радості навіть потер руки. — Значить, ти не віриш їм так само, як і я! І не дарма боїшся вибуху зсередини. І всі бояться. Бо розпустити народ треба ще до Нового року, зробити це слід красиво. Аби всі були якщо не задоволені, то в усякому разі — не сильно ображені. Про це зараз і домовляються. Тому зачистка, повторюся, буде, але не зараз. І не така, як учора. Ніхто не кидатиме сюди спецназ.

— А як?

— Думаєш, віче щонеділі дарма придумали? Сьогодні вівторок…

— Уже середа.

— А, ну правильно. Середа. До неділі дотягнуть му-му. Далі збереться чергове віче. І нам скажуть, хто про що домовився. Ми перемогли, усе, дякую, будемо розходитися. Отака зачистка.

Юрій пошкріб підборіддя.

— Тебе це влаштовує?

— Ні. Але іншого просто не запропонують. Інакше стояти тут доведеться до морквиного заговіння. Люди не витримають.

Шевель знову почухався.

— Чорт його знає… Я все порівнюю з минулим разом, коли відстояв сорок днів. Тоді всі домовилися… Але ж, Костю, тоді стояли, уважай, до січня. З листопада. Зараз ще мало часу пройшло. Невже так швидко домовляться?

— Повинні. Часи змінюються, Юрку. Ніхто не хоче затяжних майданів. Ще закуримо?

Не чекаючи відповіді, Котя поліз по цигарки.

Коли все довкола раптом занурилося в темряву — нічого не зрозумів.

Засніжило, хрустіли вогнища, тож здавалося — всюди світло.

А потім ніч ожила.

Птаха. Онлайн

З п’ятниці в нього у квартирі жив родич.

Троюрідний брат Петро, старший від Птахи на три роки, клав плитку в Козятині разом із батьком та його кумом. Точніше, старші чоловіки взяли хлопця підсобником, чорноробом, щоб освоював ремесло на практиці. Доручали викладати найбезпечніші місця, а грошей на руки отримував мало.

Батько вважав, що все зароблене має йти в сім’ю, і, за родинною традицією, здававав матері всю касу. Натомість міг брати, скільки хоче, та, вірний тим традиціям, не зловживав, смичучи хіба на пиво, цигарки та проїзд. Стосовно випивки, так це питання в родині Усатих вирішилося ще до Петрового народження: батько гнав самогонку стільки, скільки син його пам’ятав. Сам же хлопець не мав такого вільного доступу до зароблених своєю працею коштів, тож усякий раз змушений був принизливо просити. Коли дозволяв собі час від часу бунти, натикався на жорстку батькову відсіч: «Іди в люди, працюй сам. Але й живи тоді окремо». Тож Петро сопів та старанно навчався ремеслу плиточника, щоб колись піти з батькової бригади на власні хліби.

Останній тиждень поміняв для Усатих усе.

Батько, зібравши за столом родинну нараду, поклав руку на серце та при свідках пообіцяв — далі вони з кумом працюватимуть удвох, та виставлятимуть замовникам рахунки, як за трьох. Належні Петрові гроші будуть відкладатися окремо. Сам же хлопець делегується в Київ на Майдан від усієї родини. «Ми в тилу, синок, а ти — на фронт», — так сказав тато, і син не заперечував: дізнавшись про бійню в останню ніч листопада, негайно почав збиратися. Відмовила мама. Проти не була, навпаки, перехрестила Петра, очі в той момент зробилися вологими. Але тут же сказала: отак, зірвавшись, мов скипідаром намазаний, їхати не треба.

Ось за яких обставин Петя Усатий з’явився на Дарниці, у квартирі Птахи, з великою клітчастою сумкою, повною харчів. Консервовані огірки й помідори, закручені домашні салати, дволітрова банка, натоптана салом, навіть куплені на оптовому базарі у Вінниці упаковки з бульйонними кубиками та «Мівіною». З собою революціонер мав також спальник і килимок-каремат. Усаті знали, що менший Пташук живе без меблів. Проте їм краще було спорядити сина, розуміючи — у нього буде дах над головою й батьки напевне знатимуть, де його в разі чого шукати.

Вони дуже не хотіли, аби Петро розчинився на Майдані серед наметів, загубившись там.

На той час Птаха так до кінця й не визначився зі своїм, персональним ставленням до подій у країні. Звісно, він загалом підтримував протест, та все це лишалося глибоко-глибоко всередині. Коли розігнали й побили народ на Банковій, він наступного дня приїхав у центр разом із товаришами-однокурсниками. Проте, на відміну від них, довго серед вируючого, ділового, заклопотаного, активного натовпу не витримав. Знайшовши прийнятний привід, Птаха пірнув у метро й подався додому. З того часу стежив за Майданом через Інтернет, в онлайн-режимі. Благо, трансляції почали вмикати відразу на кількох платформах, і Птаха вважав — більше інформації йому не потрібно.

Спершу, після братового дзвінка, він напружився. Не для того селився окремо, щоб квартира все одно перетворилася на гуртожиток. Відмовити Усатим не міг, вимушено погодився пустити Петра під дах. Але скоро поміняв ставлення.

Брат зовсім не заважав. Ішов рано, повертався акуратно на останній маршрутці, яка відходила від метро «Дарниця» в їхній бік. І потім ще годину, як не більше, викладав Птасі останні новини з Майдану — те, чого ніколи не побачиш у мережі.

Таким чином, Богдан Пташук міг бути на Майдані, при цьому лишаючись далеко від нього.

Не кожному так пощастить.

Напередодні Петро не приїхав. Подзвонив, попередив — цієї ночі всіх, хто може, закликали чергувати, нікуди не йти. З понеділка міліція з «Беркутом» розганяли повстанців із урядового кварталу, і Птаха не зовсім розумів, для чого керівники приймали таке безглузде рішення. Не знаючись ані на стратегіях, ані на тактиках, він, тим не менше, був свідомий — ніхто й ніколи не дозволить захоплювати весь центр, блокувати й паралізовувати місто, і ударом у відповідь легко зупинять метро та навіть заборонять наземному транспорту виходити на маршрути. Не відчуваючи жодних симпатій до влади, раціональний Птаха визнавав: поки вона сильна, доти може не зважати на протести. Але людей не чіпатиме, якщо ті знайдуть своє, наперед визначене місце, і не почнуть порушувати обумовлену раніше демаркацію.

У тому, що десь хтось про щось із кимось постійно домовляється, Птаха від самого початку Майдану не сумнівався.

Так само вірив і щодня переконував у цьому Петра: до кінця тижня, максимум — до дня Святого Миколая, усе встаканиться, розсмокчеться та розійдеться. Люди стоять, аби сторонам конфлікту було, чим торгуватися й тиснути.

Додумався до цього не сам, вичитав в Інтернеті. Там писалося багато й різного, але Птаха тягнувся до того, з чим готовий погодитися сам. Навіть кілька днів тому почав робити закладки та збирати в окремий файл. Потім, коли все згорнеться, цікаво буде прочитати, хто ж був правий, а чиї прогнози виявилися хибними.

Об одинадцятій вечора спати ще не хотілося. Та й не звик, бо в такий час ще чекав Петра, запасний ключ братові так і не зробив. А якби зробив, нічого б не помінялося. Кімната ж одна, Усатий гупав важкими берцями, спати неможливо. Простіше діждатися його, потриндіти й укладатися далеко по дванадцятій.

За звичкою примостившись на своєму матраці з ноутом на колінах, він вирушив у віртуальні мандри, час від часу повертаючись до живої картинки з Майдану. Там, як і за вікном, густо падав сніг, нічого критичного не відбувалося. А сплески істерик у соцмережах з приводу того, на яких вулицях чорно від беркутів та де в дворах над Майданом бачили зграю тітушок, гасилися здебільшого в зародку: «Перевірено, відбій. Не сійте паніку».

Коли годинник у правому нижньому кутку монітора показав нуль годин, десять хвилин, Птаха посунувся вниз, мостячись зручніше, та примружив очі. Затишна сніжна ніч тягнула в сон, і боротися з цим станом ставало дедалі важче. Птаха не збирався опиратися довго. Раз Петро все одно ночуватиме на Майдані, нічого не заважає Богданові вкластися раніше, ніж завжди. Єдине, чого кортіло — дочекатися першої. Бо мережа пістрявіла попередженнями про реальність штурму після першої ночі. На ці повідомлення з’являлися інші: «Почнуть не раніше четвертої. Люди змучаться. Дуже продуктивний час для нападів та арештів». Їм заперечували так само категорично: «Без паніки, нічого сьогодні не буде. Було вчора. Пильності не втрачаємо. Стоїмо до перемоги». Прийнявши для себе за основу саме таку думку, Птаха перестав боротися з дрімотою.

Занурився.

Розплющив очі, ніби хтось сильно штовхнув у плече. Першої миті здалося — таки повернувся брат, переконавшись — нікому нічого не загрожує, звичайна перестраховка й нічим не мотивована паніка. Та у квартирі нікого не було. Лиш світилася лампа на підлозі, згаслий для сну монітор перетинала по діагоналі заставка-логотип.

Цікаво, котра година?

По той бік вікна уже сипав лапатий сніг.

Указівний палець легенько вдарив по курсору. Раз, другий.

З третьої спроби комп’ютер прокинувся. Заставка зникла, у кількох десятках сантиметрів від очей Птаха побачив суцільну рухому масу.

Так виглядає ікра в банці.

Або — чорні шоломи сотень беркутів.

Темна моторошна маса сунула під снігом униз по Інститутській, у бік найближчої барикади.

Перша тридцять дві.

Онлайн.

Це відбувалося в центрі Києва, на Майдані, просто зараз.

Птаха вкляк, остаточно прокидаючись.

Сірий. Газ

Він, як і решта, отримав балончик та оранжевий жилет.

У таких ходять комунальні працівники, і натягнувши його, Сірий уявив себе двірником. Нічого, подумав він, прикольно. Скільки справжніх двірників збираються виводити на позиції, він не знав, та й не збирався паритися. Головне, що почалося. Скінчиться швидко, шкода, завтра-післязавтра згорнуть Маріїнський парк та розпустять пацанів. Можна було б потусувати ще, заробивши трохи більше, ніж уже прилипло до кишені.

Але Сірий не визначився, чи довго готовий стовбичити на одному місці далі. Ну, поять їх, годують бутерами з ковбасою та сиром. Навіть гречка є, з м’ясом. Хтось виступає, бубонить у мікрофон про зовсім далекі, незрозумілі йому та більшості братків речі. Аби розвіятися, Хряпа з Гопом надибали проституток, видзвонили їх та кудись поїхали, намагаючись і його затягти з собою. Спершу Сірий повівся, та коли дізнався — не просто так, а за свої ж гроші, відмовився відразу. Краще поспати кілька зайвих годин на койці в гуртожитку, де розквартирували немісцевих. По-хорошому — так організатори могли б підігнати своїм людям безкоштовних курв.

Отак він, Олег Сіренко, щиро вважав.

Цієї ночі їх, як завжди, завантажили в автобуси. Та на базу не повезли. Покрутилися містом якусь годину, намотуючи кола, і повернулися назад. Щоправда, не туди, де завжди, не біля самого Маріїнського. Вивантажили раніше, десь у дворах за площею Слави. Потім прийшла команда розбитися на групи й так, на відстані, пішки висуватися назад до антимайданівського табору. Сірий розумів, для чого це робиться: їх пасуть, за периметром міліцейської охорони постійно крутиться хтось із фотоапаратами, відеокамерами і звичайні роззяви, без синьо-жовтих стрічок. Тобто удають туристів, але сто пудів — розвідка знизу, майданівська. Недавно на інструктажі Буряк попередив: там усе серйозно, Америка не дурно вкидає в Майдан мільйони, там діють перевдягнені професійні агенти.

Сірому кортіло зустрітися хоча б із одним таким.

Нічого не сказати — розбити харю першим ударом. Другим вибити зуби. Хай лікується, сука, у них там усіх точно страховка. Покриє витрати на лікаря. Зате знатиме, як лізти.

А ще більше чухалися кулаки підловити якогось глека з Карпат, вуйка з полонини, котрий приїхав сюди й думає, що тут, у Києві, лохи живуть, і їх так легко вдасться нагнути. Подумки провівши не аж такі складні розрахунки, Сірий вирішив: перший-ліпший бандерівець зі Львова цілком може бути й напевне є купленим за долари американським агентом. Значить, гасити можна без розбору. Не промахнеться, дістане, кого треба, так чи інакше. За будь-яких розкладів.

— Коротше, тема, — пояснив Буряк, коли підпорядкована йому п’ятірка зібралася біля намету. — Загального інструктажу не буде, аби не привертати увагу. Усім уже сказали: косимо під комунальників, підчищаємо за «Беркутом». Дуже просто.

— Як — підчищаємо? — поцікавився Хряпа. — Добиваємо бандер?

— Такого наказу нема, — почулася відповідь. — Так само ніхто не говорив їх не чіпати. Полізуть — давати в табло. Гасити зовсім не треба. Їх заберуть, не наш гемор. Тільки вони не полізуть, сциконуть.

— Досі не сцяли, — кинув обережний Шмата.

— А їх досі жаліли! — парирував Буряк. — Ти полізеш на «Беркут»?

— Нема дурних.

— Правильно. І я не полізу. І вони не полізуть, якими б крутими себе не вважали. Пісеньки співати чи гімн їхній — то одне. Прапорами махати — не мішки ворочати. Коли їм там, унизу, серйозно показати зуби, потікають із повними штаньми. Ми не ліземо, пацани. Нікуди. Збираємо намети там, де буде зачищено. Усе валіть докупи, запалюйте. Не лише намети, будь-яке їхнє барахло. Уранці почнеться велике прибирання. Нашим після всього — окрема подяка.

— Бабло? — вирвалося в Гопа.

— Що заслужиш! Бабло йому… А просто так, за безплатно, навести порядок у своєму місті що, слабо?

— Так я з Броварів, — вишкірився Гоп. — Там, по ходу, порядок. У Києві що, типу, нема кому? Усі отам, з бандерлогами?

Буряк зітхнув. Потер перенісся.

— Ти знаєш, Гопченко, хто такі бандерлоги? Кого так називали?

— Бандер! — той гордо випнув груди. — Отих, унизу! Ті, хто за Бандеру!

— Мультики дивився, чувак? Коли був зовсім малим, мультики тобі мама вмикала? Чи у вас навіть телека не було вдома?

— Усе в мене було!

— Мультик про Мауглі бачив?

— Нахер мені той мультик упав!

Буряк знову зітхнув, махнув рукою, повернувся до Сірого.

— Потім йому розкажеш, про мультики й усе інше. Балончики — винятково для самозахисту, пацани. Пояснюю тобі персонально, Сіренко, що це значить. Якщо вам хтось із майданутих заважає — сміливо пшикайте в очі. Відмазка: вас провокували, на вас нападали, ви відбивалися. Отак виглядає самозахист. Тобі ясно?

— Ага.

— Комусь треба додатково розтовкти?

— Нє-а, — відповів за всіх Хряпа.

— Молодці. Тоді чекаємо команди. І вперед, за орденами.

— Серйозно? — перепитав Шмата.

— У смислі — серйозно?

— Ну, орден дадуть?

Буряк вирішив не відповідати, бо надто поважав себе, щоб заводитися на подібні дурні теми. Замість старшого вступив Сірий:

— Дадуть. Доженуть — і ще дадуть. Тобі, Шмато, узагалі треба менше курити траву. Уже ордени ловиш у галюнах.

Знизавши плечима, Шмата демонстративно витягнув заначену раніше «п’ятку».

Ніби знав: усе почалося, щойно він докурив.

Команда Сірого рушила вниз по Грушевського. Ноги ковзали — брук приморозило, його вкривав м’який сніг, час від часу хтось із бійців з матюками та під регіт інших гепався на спину чи задницю, сіпаючи кінцівками в повітрі. Сірому вдалося втримати рівновагу, але Гоп, аж надто поспішаючи, два рази загримів, причому вдруге — лицем уперед, дивом уникнувши поцілунку з асфальтом. Чим ближче підступали до Майдану з боку Європейської, тим ясніше чули крики й хоровий різнобій: заклики до міліції зупинитися змішувалися з традиційним: «Ганьба!» та перемежовувалися піснями — не менш традиційним українським гімном. Сірого ще не так давно він зовсім не дратував. Тепер же готовий був найперше мочити тих, хто старанно тягне ці нічого не значущі слова.

Треба при нагоді пояснити одному такому солістові-розумнику. Ще краще — кільком, по черзі: гімном та криками кастет не зупиниш.

Згадавши, Сірий намацав його в лівій кишені.

Балончик — то таке. Давно пора пустити серйознішу зброю в діло, бо, кажуть, менти з беркутівцями не мають права ось так, при всіх, місити злісних порушників. Для того й тримають їхні бійцівські бригади — обурені свідомі громадяни мають такі самі права, коли гуртують загони самооборони.

Сунучи у фарватері «Беркуту», вони вийшли на Європейську. Узяли курс на Хрещатик, пішли до Майдану.

Сніг далі падав, і від того картина, що відкривалася перед Сірим, набувала ще менш реального вигляду. Згори, знизу, з усіх сторін табір, при денному світлі ніби такий великий, неприступний в оточенні своїх дитячих барикад, стискався, наче кулаком в чорній шкіряній рукавиці, шеренгами «Беркуту». Зсередини велетенського кулака їм щось відчайдушно волали, соромили, закликали та вимагали. Відповідь — гучне, злагоджене, невблаганне гаратання кийками по виставлених уперед високих прямокутних щитах.

У мікрофон затягнули пісню, прислухався — знову чортів гімн.

Ніби таким собі музичним, цілковито сюровим, навіть глюковим супроводом, ударив дзвін із боку Михайлівського собору.

Бом-бом-бом!

Сірий ніколи раніше не чув, але звідкісь знав — отак звучить сполох.

Набат.

Сигнал тривоги.

Бом-бом-бом!

Хай собі.

Шмата на ходу натягав на руки дешеві в’язані рукавички, розминаючи пальці. Гоп свої шкіряні, байкерські, останніми днями взагалі не знімав. Принаймні так здавалося Сірому — той навіть пив і курив, не заголюючи рук. На мотоциклі не їздив, ніколи не мав його. Машину так само не водив. Рукавички — трофей, точніше данина, відкуп. Ще восени один київський знайомий підписав провчити реального байкера: нічого особливого, просто людині потрібен гараж, а власник мотика виявився впертим, не хотів продавати. Брав би, скільки дають. А так лишився без свого залізного коня. Нема чого в гараж ставити. Ще й переломи лікуватиме, теж витрати, медицина зараз кусається. Гоп забрав у того барана новенькі рукавички. За це пожалів, погодився не ламати носа. Досить із лоха вибитих зубів.

Сам Сірий на диво легко переносив холод та мороз. Якщо руки мерзли, ховав у кишені куртки або штанів, від чого вони з часом розтягалися й трошки обвисали.

З боку, мабуть, це виглядало, ніби на пацанові — галімий секонд.

Тільки Олега Сіренка в останню чергу хвилювало, як його сприймають та оцінюють сторонні, бо завжди міг витягнути руки з кишень та пустити в хід, відбивши охоту не лише давати якісь оцінки, а й узагалі — дивитися в його бік.

Коли беркутівці попереду прискорилися і їхній авангард під нерозбірливі крики з боку майданівської сцени та бомкання дзвонів урізався в хистку барикаду, Сірий переклав балончик із перцевим газом у ліву руку. Указівний палець ліг у заглибину на пиптику. Права, стиснута в кулак, відмахувала в такт рухам. Він перейшов із швидкої ходи на біг підтюпцем, не розбираючи нікого й нічого перед собою — на Майдані вже підшаманили й завчасно вирубили світло. Нехай сяяли вогні довкола сцени, там, схоже, працював автономний генератор, — промені все одно не били далеко.

Їхня піхота пірнала в хаос.

З рештками барикад Сірий вирішив не валандатися. Їх активно почали розтягати інші, робили це азартно й весело. Навіть Шмата, котрий через траву постійно тупив і славився повільнішою, ніж у інших, реакцією, зараз пожвавився, волочачи розламаний посередині дерев’яний піддон убік, до бровки. Ще й відштовхуючи Хряпу, так, ніби їхні дії фіксуються прихованими камерами і потім за активність будуть доплачувати по зайвій сотні гривень.

Та все ж протупив — його збили першим.

Сірий не помітив, звідки перед ними враз виринув невеличкий загін майданівців у будівельних касках, білих та помаранчевих. Лиця більшості закривали чорні маски-балаклави, дерев’яними палицями махали тільки бійці з авангарду. Решта, схоже, ішла на піхоту голіруч.

Бом-бом-бом!

Сірий позадкував. Почав відступати, плюючись матюками в бік касок, балаклав та синьо-жовтих стрічок. Поруч товкся, крутячи головою врізнобіч, Гоп, і Сірий смикнув його за лікоть, показуючи: роби, типу, як я. Той кивнув, хоч явно не розібрав, що до чого, та слухняно посунув назад до Європейської. Не повертаючись і налітаючи спиною на тих, хто сунув уперед.

— Тіка-а-а-ай! — рявкнув Олег Сіренко на всю силу легенів, навіть заболіло від напруги горло.

У відповідь з боку наступаючих почулося переможне:

— А-а-а-а-а! — і передовий загін рвонув швидше, явно намірившись відбити стрімку атаку бійців у «комунальних» жилетах.

Підпустивши до себе ближче першого, дорослого, з вигляду — років тридцять, невисокого чорновусого чоловіка, Сірий знову заволав. При цьому зігнув ноги в колінах, розставив руки, аби противник остаточно переконався — штани вже повні, і втратив пильність. А коли вусань заніс над ним руку з уламком держака від лопати — пірнув, дозволивши палиці розсікти повітря. Навіть почув, як свиснуло біля вуха.

Розвернувся корпусом, намагаючись утриматись на бруківці.

Виставив перед собою ліву руку, з балончиком.

Палець утопив пиптик, густий струмінь із шипінням вирвався на волю. Волога хмара обдала не закрите ані пов’язкою, ані маскою обличчя. Вусань мотнув головою, замахав руками, ніби розганяв зграю комарів чи шершнів.

З протилежного боку Гоп, наскочивши, підбив майданівцю ноги.

Коли той упав — спершу так само обдав газом із балончика, пшикаючи згори вниз. А потім замісив ногами, важкі носаки берців молотили, не розбираючи.

Бом-бом-бом!

Сірий вишкірився, зареготав — сміх не рвався назовні, вийшов штучним, зате — голосним. На нього звернули увагу, до Гопа тут же підскочили ще двоє, вусань не стримував криків болю. На допомогу вже поспішали товариші, загрозливо розмахуючи палицями. Та враз, не добігши, розвернулися, незграбно зайнявши кругову оборону. Як і планував Сірий, майданівський авангард захопився гонитвою. Його легко вдалося відтягнути на себе, і просто зараз піхота з Маріїнського відсікала оборонців, оточувала, дрібнила, де-не-де вже валила з ніг.

Над людськими головами зависнула стійка біла хмара газу.

Сірий не помітив, відколи перестав сипати сніг. Навряд чи на це зважали інші.

Побиті майданівці рачкували до хідників. Ті, хто встояв на ногах, відступали.

Пацани дружно розкидали барикади й валили намети — так, ніби все життя займалися цим.

Якщо добре піде, до ранку все вичистять.

Сірий так і прогнозував.

Котя. Лава

Він підхопив руку повстанця, з якого щойно збили оранжеву каску, крикнув:

— Стояти! Триматися! Руку сюди, руку!

В’язаною шапочкою чоловік витер кров із розбитого лиця. Разом з іншими стояв за крок від першої лави беркутів, котрі повільно, але невблаганно тіснили оборонців до Будинку профспілок. Котя не розібрав, що саме той кричав «космонавтові» з кийком навпроти себе. Він узагалі не намагався розібрати, хто що кричить — заклики, лайка, майданівські гасла, молитви святих отців та дзвони з Михайлівського злилися в одну суцільну какофонію звуків.

Та, мабуть, беркут почув про себе щось дошкульне — відсунувши щит, ступив уперед, вільною рукою спритно цапнув кривдника за плече, далі — за руку, тут же завченим жестом перехопив карк. Від несподіванки повстанець утратив рівновагу, упав на коліна, ставши ще легшою здобиччю. Дивно — криків про допомогу Котя від полоненого не чув, той лише махав руками, відчайдушно відбивався й раптом заспівав, точніше — почав проговорювати вголос слова українського гімну.

— Пусти! Відпусти, твою мать! — ревнув Стогов і, хекнувши, наче рубає сокирою, ударив згори вниз правою рукою по руці беркутівця.

Той явно не чекав опору й нападу — послабив хватку.

Збоку на Котю враз пішли двоє, чиїх лиць не видно було під товстим склом шоломів. Один уже заніс руку з кийком для удару, але тут де не взявся високий простоволосий чоловік із саморобним фанерним щитом. Виставив його вперед, зустрічаючи кийок, поточився від сильного удару, але втримався на ногах. Поруч одразу виросла з обох боків людська стіна, зухвалець пірнув у натовп, його відступ негайно прикрили — шеренга замкнулася, чоловіки швидко переплелися лікоть за лікоть.

Тепер навпроти озброєних до зубів беркутівців стояв живий ланцюг.

Лава стримувала лаву.

Тим часом Котя встиг поставити врятованого повстанця на ноги, гаркнув просто в лице:

— Тут будь! Біля мене! — і вже потім, ніби зараз саме це було найважливішим, вигукнув: — Ти хто?

— Дідо! — почулося у відповідь.

— Який дідо? Чий дідо?

— Тут я Дідо! Мене знають!

— Хай знають! Стій тут, біля мене будь! — і додав: — Я Котя!

— Цілий кіт!

Попри те, що кілька хвилин тому мав реальний шанс опинитися в автозаці, Дідо усе ж намагався жартувати.

— Чому — цілий?

— Для малого коті зависокий! Обережно!

Вони знову опинилися в небезпечній близькості від беркутівського скупчення, дружно відійшли назад, зчепилися ліктями. Покрутив головою, намагаючись знайти Юрка.

Дарма.

Вони загубилися, щойно вдарили дзвони…

…Чесно кажучи, коли почалося, Костя Стогов не думав, що вони з новим знайомим відтепер і надалі повинні триматися одне одного. Крикнувши: «Бігом!», — Котя тут же, з місця, рвонув уперед, до стели, не озираючись. Коли вже змішався з натовпом, озирнувся, щиро вірячи — новий товариш рухається в його фарватері. Не вгледівши, гукнув, та вигук потонув у морі інших, стривожених, подекуди — навіть розпачливих.

Юра Шевель дорослий, не загубиться й знайде для себе місце та до чого прикласти руки. Вирішивши так, Котя посунув далі, ближче до епіцентру подій. Поки проштовхувався, чув, ніби беркутівці оточують із усіх сторін. Хтось бачив на власні очі, як загони пішли одночасно від Опери вниз двома шеренгами, по Хмельницького та Прорізній. Ніби міцний кулак уже розбив майданівський моноліт, пробивши оборонців наскрізь. Тепер Хрещатик розділений надвоє. «Беркут» стискує кільце довкола будівлі мерії, когось із повстанців розганяючи, когось, найзатятіших, заганяючи всередину. Інші беркутівські підрозділи змикали коло на самому Майдані, женучи народ до Будинку профспілок.

Котя не думав, що це — паніка. Так цілком могло бути. Принаймні пробившись-таки до стели й побачивши просто перед собою лиховісну чорну масу, що невблаганно рухалася вниз, заповнивши всю Інститутську, зрозумів — операція спланована. З протилежного боку — схожа картина, і навряд чи зараз можливе якесь загальне керівництво обороною. Так само, як ніхто не візьме на себе сміливість зі сцени закликати людей розбігатися в різні боки, рятуючись, хто як може. Аби завтра зібратися ще більшим гуртом та видавити загарбників із Майдану.

Зі свого місця Котя мав змогу спостерігати за ворожим наступом ніби згори.

Щільна лава круглих шоломів віддалено нагадувала чорну ікру — так, страшну масу дорогого буржуйського делікатесу, який чиясь шкідницька рука вихлюпнула з величезної бочки на людський натовп. Він, здається, бачив щось подібне, гротескове, тільки в мультиках, старих, радянського зразка. Або — комедіях, зроблених у ті ж часи. Де саме, зараз не пригадував і не збирався. Навіть якщо подібна картина ніде не відтворювалася, виникнувши просто зараз у його уяві, навіяна моторошним видовищем тотального штурму — це нічого не міняло й не мало зараз жодного значення.

Також Котя не намагався зрозуміти логіку зачистки: зухвало, нахабно, без перебільшення — на очах усього світу. Америка ж точно не спить. Нічний засніжений Київ, сюрово заповнений «чорною ікрою», за короткий час, напевне, буде в їхніх новинах. Все стрімко розійдеться, мов кола по воді, і…

Що буде далі і чи буде взагалі щось, Котя, принципово далекий від розуміння подібних речей, не знав. І не квапився прогнозувати, бо згадав свіжий приклад — увесь світ бачив кадри кривавого побиття студентів, а скоро після того — не менш потворну, жорстку, ганебну зачистку Банкової. Чулися обурення, звучали протести. Але так само була категоричною відповідь з офіційного українського боку: масові безлади придушують у всьому світі, в усіх цивілізованих країнах. Десь — із водометами. Тож не вам, шановні, вказувати нам на дії, які ви там у себе практикуєте давно й успішно.

Слухаючи дзвони, крики: «Ганьба!», «Слава Україні!» та «Зека — геть!», та дивлячись, як панічна метушня на Майдані досить скоро набула помітних ознак організованості, Котя раптом чітко зрозумів для себе — звідси ніхто не піде. Так могло б статися, якби обидва попередніх рази, що було не так уже й давно, повсталі відчули реальну, серйозну підтримку й справді уявляли себе військом, котре має єдиного командира, слухається його й повністю довіряє. Допомоги ж не дочекалися двічі. А той факт, що присутність у Києві наділених високими повноваженнями посланців Заходу не перешкодила наказові почати штурм, підтвердив його висновки та, поза сумнівом, думки ледь не кожного тут — розраховувати можна й треба тільки на себе.

Якщо Майдан сьогодні дозволить себе розігнати, більше людей сюди не пустять.

Важку техніку наженуть. До Нового року. Чого ж, з них станеться. Навіть колючий дріт натягнуть по периметру, електрику пропустять.

Ось чому Костя Стогов, нічим більше не переймаючись та відкинувши чимдалі рештки сумнівів, побіг від стели в бік Будинку профспілок. Туди, куди «Беркут» тіснив оборонців, чавлячи щитами строкатий натовп. Котя на мить відчув себе, немов усередині гігантської соковижималки.

Спершу він пробився в другий ряд. Та коли давити почали з усіх боків, забракло повітря, рухи стали більш скутими, а над головами виникла ядуча газова хмара, рішуче виставив плече, пробився вперед.

І враз опинився на передовій.

У першій лаві…

— Міліція з народом! — вигукнув хтось.

З усіх боків підхопили дружно:

— Міліція — з народом! Міліція — з народом!

— Ага, уже йдуть! — крикнув Котя.

Припускаючи, він єдиний, хто сумнівається в дієвості подібних гасел. І ще більше — у тому, що міліції глибоко в душі самій набридло виступати крайньою в усьому, що відбувається. Приймаючи на себе головний негатив. Навпаки, їм зараз дали перший за всю історію існування карт-бланш: можна безкарно, ні на кого й ні на що не зважаючи, бити людей чим завгодно, як завгодно, куди завгодно.

Раніше силовики також мали негласне право це робити й робили. Одного з Котіних партнерів кілька діб тримали в камері з неадекватним наркоманом, і коли полонений не витримував, бив у відповідь, уривалися на крик менти й тягнули на розправу за бійку в камері. Так у чоловіка відтискали бізнес, зламавши на третю добу.

Нічого нового.

Крім одного — тут і тепер вони навіть не ховаються.

— Ганьба! — прогуркотів хтось позаду, десятки голосів знову це підхопили.

Слова розбивалися об чорний беркутівський моноліт. Жива стіна, прикрившись щитами, далі сунула вперед.

— Тримайся! Тримайся! Стояти! — закричав Котя, сам не знаючи, кого закликав і хто повинен його почути.

— Стоїмо до перемоги! — пролунало у відповідь.

Це підхопили дружніше, укотре бомкнув дзвін, ураз пролунало:

— Назад! Назад! Назад!

Котя, повернувшись на крик та при цьому трохи послабивши хватку, побачив — із протилежного боку, далеко на правому фланзі, чоловіки в оранжевих будівельних касках метушливо, по-мурашиному, і так само злагоджено мостили між двома лавами, своїми й беркутівськими, залишки барикад, прагнучи хоч якось відновити редути й розмежувати лінію фронту.

— Не втримають! — прогуркотів поруч Дідо. — Глянь, відсікають!

— Хто? Кого?

Котя закрутив головою — і враз усе зрозумів.

«Беркут» почав змінювати тактику. Точніше — вносити корективи, роблячи свій наступ ефективнішим. Колона розтягувалася в довжину, перебудовуючись в одну шеренгу. Де-не-де орудуючи кийками, але здебільшого — усе ж таки беручи чисельністю, закуті в бронежилети бійці вкручувалися в повстанський натовп, розрізаючи його неакуратно, мов замерзлий шмат масла тупим кухонним ножем. Людей дрібнили на менші гурти, відтісняли, заганяли, оточували. Оборонці знову намагалися вибудувати єдину лінію, та спроби стрімко захлиналися.

Дуже скоро Котя вже не міг розібрати, хто, де та проти кого стоїть — круглі чорні шоломи змішувалися з червоними та білими касками, лави зміїлися, усі, здавалося, оточували всіх.

Якщо не втримати — почнеться місиво.

Беркути, міліцейські служиві, майданівці й навіть тітушки, котрі виринали з натовпу й кидалися на людей, мов голодні шакали, — усі довкола просто потопчуть одне одного.

— Назад! — гаркнув Котя, не сподіваючись, що його хтось почує, тим більше — послухається. — Назад! В одну лінію!

Чи дійшло, чи хтось без нього додумався — по всьому правому флангу люди враз заворушилися, зчинилася штовханина, нагадуючи морський шторм не менше шести балів. Котя, не розриваючи живий ланцюг, сильніше напружив м’язи й виставив уперед плечі, аби раптом не притиснули в натовпі груди. Зі свого боку Дідо зробив так само, рух передався по всій лаві. Тепер повстанці вже не тіснилися. Навпаки, у внутрішньому колі стало вільніше, народ отримав можливість маневрувати. І ось уже беркутів поволі, але — упевнено вичавили назад, відсіяли, відтіснили, пристосовуючи для оборони віднайдені й винесені на перший ряд, до барикадних елементів, широкі дерев’яні піддони.

— Узяли! Раз! Два! Три!

Не важливо, хто керував — піддони підхопили відразу кілька пар рук.

Сильний поштовх, другий, третій.

Ось уже шеренги нападників ніби самі собою почали рівнятися, мимоволі відкидаючи тітушок у тил. Тепер лави беркутівців і майданівців знову вишикувалися віч-на-віч.

— Київ, уставай! — почулося зсередини, де вже утворилася друга лінія оборони й закріплялася наступна людська лава.

Заклик підхопили.

— Київ, уставай!

Бом-бом-бом!

Поки йшла штовханина, Котя не звертав увагу на дзвони. Бомкання стало таким само звичним, як заклики в мікрофон, яких неможливо було розібрати. Знову звідкись пустили газ, тепер перепало і йому. На короткий час утративши контроль над собою, Стогов висмикнув руку, пускаючи Діда й розриваючи ланцюг — не міг уже терпіти, так випікало очі.

Нападники негайно скористалися.

— Котя! — почув він поруч, зрозумів помилку, смикнувся.

Пізно.

Шеренга беркутів розступилася.

У пройми сипонуло з півдесятка тітушок, розбризкуючи довкруг себе газ, уклинюючись у лаву, прориваючи оборону. Коті, навіть попри вологу в очах, удалося зустріти одного сильним ударом у щелепу. Не чекаючи відсічі, той присів, закриваючи розбите лице. На нього налетіли задні, знову виникла невелика купа мала.

І все одно залатати діру не вдалося.

Беркутів уже атакували, тримаючи прямокутні щити нахиленими й луплячи по них кийками. У тому місці, де так необережно повівся Котя, вони швидко розтяли натовп майданівців.

Точно позаду Коті бовванів Будинок профспілок. Поруч, відпльовуючись та лаючись, знову виріс Дідо. Не змовляючись, діючи, як і раніше, вони разом із іншими знову замкнули ланцюг. Лише тепер беркутівцям удалося зайти вглиб натовпу.

Зупинилися.

Бом-бом-бом!

Завмерли й оборонці.

Перепочити. Закріпитися на нових позиціях.

Хоч які там позиції…

— Київ, уставай!

Ворожа атака вдавалася. Котя не збирався тікати. Та розумів: штовханина триватиме до ранку, потім усе зметуть.

Не зупиняться. Є, мабуть, диявольська задумка: розігнати всю цю зимову казку, поки не запрацює метро. Але треба тримати Майдан до останнього. Нехай оборонці вірять — підземка підвезе допомогу, бо розбита віра набагато страшніша, ніж розбита голова.

Котя різким рухом відбився від не знати чиєї руки із затиснутим молотком. Беркути давали коридори для тітушок, котрі вже не намагалися вдавати з себе працівників комунального господарства.

Болю не відчув, куртка пом’якшила удар по ліктю.

Бомкали дзвони.

Птаха. Таксі

Він усе одно не всидів би вдома, навіть якби Петя Усатий відповів на дзвінок.

Тягнув до останнього, хоч сам остаточно не визначився, де критична точка, після якої повернення вже неможливе. Коли нарешті рішуче відсунув ноут і підвівся, збираючись на вихід, ковзнув поглядом по цифрах, що показували час. Не повірив, труснув головою, звірився з часом на дисплеї мобільного, потім для чогось визирнув у вікно, хоч звідти жодного годинника не видивишся.

Сніг уже не падав.

Але це зовсім не означало, що він припинився за хвилину після того, як центр Києва атакували одночасно з усіх боків. Птаха не вірив, що від початку штурму збігло більше двох годин, надто стрімко все пролетіло. Виявляється, стільки часу він сидів, прикутий до монітора. Машинально, керований незнаним дотепер автопілотом, відповідав на короткі, сповнені ненависті, розпачу, пафосу та закликів «щось робити» фейсбучні повідомлення.

Вдивляючись у неоднорідну людську масу, трохи загальмовану в русі через особливості живої трансляції, Птаха марно намагався розгледіти там родича. І дуже боявся — його дядько з тіткою в Козятині так само сидять в Інтернеті, бачать те саме, що він та ще сотні, як не тисячі людей, і ось-ось почнуть дзвонити. Петро не відгукнеться, набиратимуть його, і треба буде пояснювати, якого дідька сидить у квартирі тоді, коли брат десь там, у воюючому натовпі. І взагалі, його можуть убити, якщо просто тепер не вбивають…

Узувся та вдягнувся нашвидку. Не вимкнув комп’ютер, де вся френд-стрічка вже пістрявіла короткими, оздобленими відразу кількома знаками оклику, закликами на кшталт: «Усі на Майдан!». Не пробував пояснити собі, як дістанеться з Дарниці до центру. Важливіше — що робити потім. Стояти роззявою-глядачем, волати: «Ганьба!», як це зазвичай чинять від безвиході. А може, на той час усіх в’язатимуть, і він потрапить під роздачу. Десь так само сталося десять днів тому із тими, хто погнав по обіді на Банкову, залетівши в міліцію ні за цапову душу.

Богдан Пташук боявся.

Дуже боявся.

І все одно побачене й прочитане штовхало, вело, гнало вперед. Він розумів — сидіти під захистом чотирьох стін й дивитися на реальність, у яку досі не віриш до кінця, набагато страшніше, ніж бути там, на місці.

Поряд із подіями.

Або — у самій гущавині.

То вже куди занесе.

Вилетівши з під’їзду, Птаха враз зупинився. Стрельнуло — він, мабуть, не зачинив за собою двері. Мотнув головою, проганяючи дурні думки: то він залишив увімкненим ноут, ось і тягне за собою інші погані припущення. Уже хотів вертатися назад, перевірити, та хлопнув себе по кишенях розстібнутої куртки, почув брязкіт ключів. Це чомусь заспокоїло — замок захлопувався автоматично, і раз ключі в кишені, то й дверима він, вибігаючи, хряснув. Але водночас заскочило прикре відкриття — не відчув тяжкості від гаманця.

Чорт!

Ось його Птаха точно забув — ураз блимнуло перед очима: стареньке дешеве портмоне з пресованої шкіри лежить на підвіконні. Там, де власник завжди його залишав.

Хлопець знову зупинився, цього разу біля бровки тротуару. Краще б телефон завтикав, чесне слово. Нікуди без грошей не заїдеш. Повертатися назад… Птаха знав себе дуже добре. І чесно зізнався: зайшовши зараз у квартиру, назад уже не захоче виходити. Він соромився таких думок. Лице пашіло. І нічого не міг із собою вдіяти.

З-за рогу, скреготнувши на повороті, виринуло таксі. Здавалося, машина летить на нього і почалося якесь не бачене раніше нічне полювання на мирних перехожих. Відстрибнувши назад цапом, Птаха неабияк здивувався, почувши вищання гальмів. Таксист зупинився точно навпроти, хоч хлопець не просив про це. А може…

Тьху, він же щойно махнув рукою! Або справді хотів на куражі стопнути авто, або, імовірніше, просто намагався утриматися, зберегти рівновагу на слизькому від мокрого снігу асфальті.

— На Майдан? — вигукнув водій, прочинивши двері, і, не дочекавшись відповіді, кивнув назад. — Бігом сідай!

— Гроші…

— Які гроші, дурило! Ша бемоль! Бігом, я сказав!

Птаха не знав, чи треба зараз дякувати. Уже ні про що не думаючи, розуміючи лишень — діє правильно і пояснень його дії зовсім не потребують, смикнув за ручку задніх дверцят, заліз усередину.

Тут уже вмостилося двоє пасажирів. Спереду — чоловік у в’язаній лижній шапочці й такій самій куртці для катання, біло-червоній. Поруч — молода жінка, так само в лижному костюмі. Вона саме припинила розмовляти по телефону, кивнула новому пасажирові, наче старому знайомому, засунула трубку вглиб кишені.

— Наші підтягуються, — не сказала — доповіла, відбарабанила рапорт. — Своєю машиною погнали. Кажуть, гайці перекрили основні дороги до центру.

— Звідки ваші їдуть? — запитав таксист, не зводячи очей з дороги.

— Оболонь. Пробираються городами.

— І ми, значить, городами, — процідив таксист, після короткої паузи додавши, дивлячись у засніжену темряву. — Суки!

— Не те слово! — підхопив лижник.

— Ага. Для них ще слів не придумали, — легко погодився таксист. — По-чесному, я б із ними й не розмовляв. Нема про що. Відразу мочити! Дістали… підори…

Птаха зіщулився, утягнув голову в плечі. Та враз, засоромившись, випростався, випнув уперед груди. Аби чимось зайняти себе, навпомацки застібнув блискавку на куртці, потім узявся за ґудзики. Не знаючи, що сказати й чи треба тепер узагалі говорити, тим не менше, вичавив із себе:

— Як там? — намагаючись, аби прозвучало вагомо, значимо, ніби сказано знавцем, котрий у курсі всіх поточних справ.

— Тиснуть, — відповів лижник, звірившись із дисплеєм свого смартфону, де висвітлювалася завантажена фейсбучна стрічка друзів. — Люди наче прочухалися. Але хто знає, які плани…

— У кого плани, Славо? — лижниця подалася вперед. — У кого плани? Де ті плани? Усі розслабилися після вчора! Я говорила, я всім нашим казала — не треба сьогодні йти! Стояти! Ходити! Стрибати! Співати! Було б більше народу, вони б не полізли!

— Ой, Дано, ми все це вже чули! — відмахнувся Слава. — Коли кого зупиняла кількість людей!

— Славо!

— Дано, цить! — лижник стукнув себе кулаком по коліну, при цьому так само, як таксист, не зводячи погляду з дороги. — Ми могли б стояти цю ніч. Могли наступну. Але рано чи пізно опір матеріалу слабне! Ти ж кандитат наук, фізико-математичних, Богдано Євгенівно! Що не ясно! Одного разу людей усе одно поменшає! Або ті, з «Беркуту», отримають наказ не зважати на кількість! Навпаки — чим більше буде, тим швидше потопчуть один одного! Вони, Дано, так чи інакше влаштували б другу Ходинку!

— Ви Богдана, а я Богдан, — ляпнув Птаха, називаючись.

— От і добре, що ти Богдан, — кивнув лижник Слава, ураз випростався, ще сильніше натягнув шапочку. — Тихо всі! Бачиш, командире?

— Та бачу. Намалювалися — хер зітреш…

— Що…

— Нічого! Ша бемоль! Пристібнися!

Поки лижник метушливо шукав й ладнав пас безпеки, Птаха посунувся вбік, визирнувши з-за водійського плеча. Лижниця Богдана підсунулася зі свого боку, і тепер вони сиділи плечем до плеча, стегном до стегна.

Таксі саме перетинало міст Патона. На тому боці на диво яскраво, немов святковими новорічними вогнями, блимала машина ДАІ. Гайці не перекрили дорогу, не рухалися навперейми. Просто стовбичили превентивно, загрозливо, явно провокуючи водіїв на нерозважливі дії. Таксист тут же збавив швидкість, прокоментувавши свої дії по-філософськи, демонструючи цілковите розуміння ситуації:

— А… то до жопи дверцята…

— Навіть черепаху тепер пригальмують, — підхопив лижник Слава.

— І я про це.

Пост невпинно наближався.

Зі свого місця Птаха, як і інші пасажири, бачив, як від осяяної блимаючими вогнями даішної автівки відокремилася темна постать. Сунула навперейми неквапом. Патрульний був упевнений у своїй абсолютній владі, бо напевне знав, що зараз відбувається в центрі та чому його спрямували саме сюди й саме в цей час.

Не мав жодного сумніву: таксі зупиниться.

З тихим шерехом поїхало донизу бічне скло зі сторони водія. У нагрітий салон війнуло вогкою прохолодою нічної відлиги.

Постать спереду махнула рукою, котра закінчувалася жезлом.

Таксист смачно, явно завченим жестом плюнув крізь вікно.

— Гори ти вогнем! Тримайтеся!

Скло посунуло назад.

Водій крутнув кермо праворуч, огинаючи гайця великим півколом.

Коли пролітав мимо, пустив на мить ліву руку, виставивши середній палець убік інспектора, хоча навряд чи той міг та встиг побачити зухвалий жест.

А тоді, міцніше вчепившись у бублика, вивернув машину прямо.

Незважаючи на слизоту, наддав газу, примудряючись тримати авто, аби не пішло юзом, та шаманячи із важелем коробки передач.

— Браво! — лижниця Богдана заплескала в долоні.

— Не заважай водієві! — застеріг лижник Слава зі свого штурманського місця.

— Норма-ально! — прокричав таксист, ледь не захлинаючись від адреналіну. — Побігаємо! Побачимо, у кого тут яйця!

Птаха озирнувся. Навіть якщо гайці, вражені й обурені нахабством, уже рвонули в погоню, таксі виграло в них ті самі дорогоцінні секунди, які давали досвідченому водієві фору. Якщо знати місто, можна заплутати переслідувача навіть удень, не кажучи вже про ніч. Сам не водячи машину, Птаха чомусь не мав сумнівів у правдивості такого припущення. Він не знав, куди і як вони зараз мчать. Перед очима стрибали у світлі фар вулиці, перехрестя, повороти. Більше ніхто з пасажирів не зронив ані слова, цілком слушно не бажаючи говорити таксистові під руку. А він, своєю чергою, немов вів машину із заплющеними очима. Проскочивши на Печерськ, орієнтувався тут, мов на власному подвір’ї, не стільки бачачи правильну дорогу, скільки відчуваючи її.

Виринувши неподалік парку Слави, таксі тут же минуло небезпечну ділянку — зі сторони Арсеналу, там, де неподалік отаборилися тітушки, імовірність нападу була реальною. Могла дати навіть небезпечніші наслідки, ніж якби зловили гайці. Там хоч випадав шанс забалакати ситуацію, навіть відкупитися, або, в гіршому випадку — утратити на певний час права. Натомість вуличні бійці запросто, здурівши від безкарності, могли, навалившись зграєю, побити битками машину, скалічити пасажирів, ще й підпалити авто разом із людьми — від тих, хто закушує горілку таблетками чи закурює спиртне травичкою, слід чекати й не такого.

Береженого Бог береже.

Щойно пірнули подалі від центральних вулиць, пожвавився лижник Слава.

— Командире, давай через Московську на Кловський! Звідти вгору, до Інститутської!

— Ша бемоль, — процідив таксист. — Без тебе знаю. Там одна дорога. Тільки від ментів, по ходу, чорно.

— Не їдь прямо туди, — лижник знову стукнув себе кулаком по коліну. — Зсадиш нас там, аби було потім куди сховатися.

— Там нема де, — буркнув водій. — Місце таке, навіть удень не сильно закрутиш. Уважай, капкан, — помовчав, додав, і в голосі почулися легенькі виправдальні нотки. — Тільки, здається, не сьогодні. На підступах хапають, тут — навряд.

— Усе одно — не ризикуй більше.

— Куди вже більше, — знизав плечима таксист.

Тим не менше, не сперечався. До самої Інститутської не довіз, висадив пасажирів за кілька кварталів. Подяк не чекав, тут же розвернувся й зник у темряві. Так у казках йдуть добрі чарівники, ось лиш усе довкола менш за все нагадувало Птасі казку.

Лижники в яскравих куртках, не звертаючи вже уваги на випадкового попутника, спершу пішли, потім — побігли підтюпцем у напрямку Майдану. Не зовсім орієнтуючись у центральній частині Києва навіть удень, серед ночі Птаха тим більше не хотів загубитися. Тож наддав, намагаючись не відставати. Одяг обох добре було видно в темряві, і хлопець впевнено тримався у фарватері нових знайомих. На ходу звернув увагу — будинки рясніли ожилими вікнами. Не масово світилися, але все одно: о цій порі тут — і не лише тут! — зазвичай звикли бачити третій сон. Тепер же складалося враження — мешканці збираються на роботу в нічну зміну.

Здалеку долинув дзвін.

Птаха рушив на звук, уже не боячись заблукати. Тим більше, очі звикли до темряви, він навіть управився обігнати Славу з Богданою, махнув обом рукою. Ті відповіли, чоловік ще й підніс угору два пальці, показуючи V — знак перемоги. Ще наддавши, Птаха вибіг на Інститутську. Став на розі, переводячи подих.

І побачив це.

З усіх боків, з вулиць і провулків, по одному, парами, невеличкими групами донизу квапилися кияни. Чоловіки, жінки, молоді, старші, нічого не маючи в руках, вони, не змовляючись, уливалися тонкими струмочками в один великий потік, що стікався на Майдан, над яким і далі сигналом тривоги й проханням допомоги линув дзвін. Чулися крики, нерозбірливі й водночас — дуже зрозумілі, бо надто звичні вигуки тонули в загальному гармидері. Коливалися чорні круглі рухомі параболи — так по шоломах визначалися беркути. Але відтоді, як Птаха вибіг з дому, щось помітно змінилося.

Зрозумів не відразу.

Та, збігши разом із іншими на сам Майдан, зрозумів.

Людський потічок котився не лише з Інститутської. Кияни, розбуркані серед ночі, насувалися одночасно з Михайлівської площі, запрудивши собою прилеглі вулиці, наступали з Європейської, проривалися від Поштової. Зайшовши з тилу, люди вже затискали беркутів, і нападники, прикриваючись щитами, вимушено займали кругову оборону, опинившись у подвійному кільці.

— А-а-а-а-а! — загорлав Птаха, підбадьорюючи себе й водночас — піддаючись загальній ейфорії. Він не знав, що кричати. Та дуже хотілося, і він знову гаркнув на всю силу легенів: — А-а-а-а-а!

На нього, як і на інших наспілих, ніхто не звертав окремої уваги. Люди зосередилися на щільнішому оточенні нападників. Ті ж, прагнучи відлякати розлючений, вочевидь, готовий на все натовп, звично загупали кийками об метал щитів. Відповіддю стало дружне:

— Банду — геть! Зека — геть!

Оточені беркути щось відповідали. Та, схоже, їх мало слухали, наступаючи далі та водночас вимагаючи від тих, хто в тилу, розійтися — тепер уже остаточно обложений «Беркут» штовхали ближче до Будинку профспілок, затискаючи до стін.

Ззаду на Птаху вже почали тиснути наступні.

Відчувши, як здавлює грудну клітину, вирішив — ще задушать. Згадавши колись читане, виставив руки перед собою, для чогось зажмурився, почав рухатися, ніби штопорний ґвинт у корку — і ось уже він за людськими спинами. Можна перевести подих.

Дзвони не вщухали.

Птаха зрозумів — він зараз на Хрещатику, дивиться в бік Європейської та відсторонено стежить за масовим, не менш дружним та злагодженим, ніж прихід на підмогу киян, відходом тітушок. Бойовики вже ні з ким не заїдалися, ні до кого не сіпалися. Навпаки, зараз кидали подалі від себе палиці, молотки й кастети. Дехто навіть скидав від гріха подалі прикметні оранжеві жилети. Та дарма стереглися — у цей момент вони цікавили розгніваний, зосереджений та піднесений натовп найменше.

Ступивши ще далі вбік, Птаха аж тепер утратив рівновагу, не втримався, упав у сіру сніжну кашу. Голосно вилаявся, хоч за собою здебільшого стежив, не часто змішуючи мову з матюками.

— Оп-па! Підйом! Давайте!

Угледівши над головою простягнуту руку, учепився, підвівся, обтрусився. Аж тепер розгледівши в сіріючому світанку — на виручку прийшла дівчина. Тут же побачив її жилет, на якому світилося «Преса». Поруч уже прилаштовувався високий оператор, камера, здавалося, приросла до плеча.

— Скажіть кілька слів! — дівчина намагалася говорити голосніше, ніж бомкали дзвони. — Ви давно тут? Що відбувається? Коли все почалося? Як вас звати?

Мікрофона з квадратиком-логотипом Птаха не злякався. За інших обставин відразу б не придумав, що казати. А тут, дивуючись сам собі, заговорив, дивлячись не на журналістку — просто в мікрофон.

Ніби той мав очі.

— Мене звуть Богдан Пташук! Я побачив уночі… Я не міг… Таксі…

Птаха замовк, відчувши — захлинається власними словами.

— Чудово, Богдане! — підбадьорила дівчина. — Тепер — усе спочатку! Повільніше!

Він перевів подих.

Дзвони ще били.

Сіріло повільно.

Упевнено спадала темрява.

Коновал. Ковзанка

Спершу все йшло так, як він передбачав.

Коли їхній взвод вивезли проти ночі на автобусі до Золотих Воріт, а звідти «Беркут» дістав наказ рухатися вниз, Прорізною, відсікаючи майданутих від мерії, Павло пошкодував, що не забився з Санею Ждановим хоча б на пиво. Той не вірив у швидке розв’язання проблеми, киваючи на почуте десь і від когось краєм вуха. Коновал слухав, багатозначно кивав, ще й гмикав, коли Жданов починав видавати фрази про те, як їх, рядових бійців, використають для залякування, зроблять винними, розміняють, і все для того, аби зняти обіцяну премію за наднормові. Павлові вже язик заболів доводити: їх не здали раніше, після двох жорстких зачисток, не здаватимуть і тепер. Свої гроші не лише Саня, а й інші бійці отримають. Обіцяні відпустки — так само.

Треба зважити: так просто нічого не робиться. Є генерали, а є солдати. Перші — наказують, другі — виконують. Це Жданов та всі, хто його слухає, так розслабилися, не бажаючи зрозуміти: обстановка тепер максимально наближена до бойової. Сам Коновал у гарячих точках не бував, та чудово розумів субординацію, яка зараз зводиться до одного короткого й простого правила: начальство не повинно пояснювати підлеглим, чому.

Воно каже коли.

А як виконати поставлене завдання — то вже справа вміння й досвіду окремого підрозділу, навіть окремого бійця.

Наказ віддадуть, коли настане час. Не раніше. Не тепер. Але — скоро.

Невдоволений бездіяльністю, Саня Жданов так рвався в бій, що наблизився момент, коли Павло Коновал став серйозно перейматися міцністю нервової системи товариша. Зрив різьби цілком здатен призвести до неадекватних дій. І ось це вже, без перебільшення, удар у спину. Доведеться приборкувати не майданутих, а своїх же… довбанутих.

Хоч не хотів Коновал уживати подібні слова до товаришів по зброї, а нема ради — інакше не скажеш, доводиться.

Тож дуже зрадів, отримавши нарешті чітке й зрозуміле завдання — зачистити Хрещатик від наметів, звільнити приміщення мерії від незаконних формувань, відновити законність. Причому, наголосив Палич, у міській адміністрації засіли не якісь там випадкові особи. Група чисельна, озброєна до зубів, називає себе «Правим сектором» — найзатятіші з усіх, хто бузить на Майдані.

Наказу в разі чого стріляти на ураження нема, сказав командир, невдоволено зітхнувши й матюкаючись.

Тут же додав: якщо когось підстрелять під час збройного опору, діючи винятково в правовому полі й стріляючи лише у відповідь, проблем влучний стрілець не матиме. На той «Правий сектор» уже збирається матеріальчик, де треба. Звідти такі ниточки тягнуться, такі зв’язки… Коротше, їхні господарі краще мовчатимуть, бо здійняти хай, обурюватися, чогось вимагати — однозначно означає засвітку.

Щоправда, Коновал так і не зрозумів, чим стріляти на ураження. Бойових патронів нікому не видали. Лише шумові гранати. Хоча при бажанні вбити можна й нею, якщо влучно кинути, й узагалі, маєш певні навички поводження з такою зброєю. До того ж вірний власним переконанням, Павло далі був певен: їм не кажуть усього. Навіть Паличу сто процентів заборонили розкривати різні цікаві деталі. Інакше б не обмовився про постріли у відповідь. Якщо Коновал із Ждановим не розписалися за бойові набої, це аж ніяк не означає, що їх не видали нікому.

Словом, усе не так просто, підсумував він. Готовність відповісти на провокації досить висока.

Уночі «Беркут» узявся до роботи, і Коновал був серед перших, кому вдався бліц-кріг: розкидали намети, які не тягнули на неприступну фортецю, розрізали натовп навпіл, ставши стіною через Хрещатик між Майданом та мерією. Далі, продовжуючи виконувати наказ, мусив би початися штурм будівлі. Того вимагала логіка розвитку подій.

Де, коли, чому і як стався збій у системі, Павло не міг зрозуміти.

І намагався розібратися в цьому до ранку. Хоч роздуми не заважали виконувати наказ, діяв на рівні роками відпрацьованих рефлексів. Та все одно, незвиклий обговорювати рішень керівництва, уже на сьому годину безглуздої облоги Коновал узагалі перестав будь-що розуміти.

Спершу бійці не отримали наказу ламати двері.

Звісно, їх не на те вчили. Проникати в приміщення згори, з-під землі, крізь забарикадовані входи та віконні пройми тренують хлопців з інших підрозділів. Функції «Беркуту», як розумів Павло, досить обмежені — при тому, що в момент локалізації масових безпорядків та припинення різних провокацій беркутівці мають найширші повноваження. Аж до можливості застосувати зброю, застрелити найбільш нахабних і не мати проблем, часом — навіть отримати нагороду.

Але ніхто не заборонить сильним здоровим чоловікам узяти приступом будівлю, усередині якої зачинилися озброєні бандити.

Для цього не треба викликати «Альфу». Навпаки, особисто Коновал уважав би себе приниженим, аби зараз наспіли колеги, відсторонивши беркутівців та звівши їхні функції лише до мовчазного, тупого супроводу операції та поліцейської охорони прилеглих територій.

Команди починати не надходило.

Так само не чулося інформації про підтягнення альфівців.

Бійці лише взяли під контроль периметр, усередину якого входив шмат Хрещатика від фасаду Центрального універмагу, зруйнованого всередині забудовниками, до перетину з Прорізною, убік Головної пошти. Усередині товклися, час від часу вигукуючи своє: «Ганьба!» та ще дурніше — про міліцію з народом, люди. Чоловіки та жінки, різного віку, з синьо-жовтими стрічками й без них, із відкритими лицями або закритими: у кого — білими й жовтими медичними масками, у кого — чорними, рідше — червоними та коричневими балаклавами. У натовпі Коновал угледів кількох дівчат, чиї обличчя через брак масок запинали до самих очей пістряві хустки-арафатки. Також бачив — не всі лишаються.

Натовп повільно, та все ж проріджується. Тих, хто просочувався по той бік периметру, убік Бесарабки, де лише кілька днів тому звалили пам’ятник Володимиру Іллічу, бійці випускали без проблем та затримок. Навіть, як відчував Коновал, із полегшенням — менше роззяв у підсумку потрапить під роздачу. Дехто, навпаки, намагався пробратися через кордон на Майдан, ближче до Будинку профспілок, де саме тривала активна фаза планової зачистки. Тут уже хрін вам, не думайте, заборонено. Одного затятого, у чорній балаклаві, з незрозумілими нашивками на камуфляжній куртці, Павло навіть не втримався — дістав кийком, ступивши вперед та вийшовши із шеренги. За що тут же дістав традиційну «ганьбу», від якої ані холодно, ані жарко.

І все одно бійці лишалися на місцях.

Коновал, не знаючи, чим зараз зайняти голову, раптом порівняв стан не лише свій, а й, напевне, кожного товариша з відчуттями мужика, котрого баба завела, розкочегарила до межі, а потім — прокрутила динамо, раптово згадавши про шалену мігрень. У такі моменти кортить не лише відбити сучці хвору довбешку. Неймовірна, нестримна, надлюдська сила тягне ламати й трощити все круг себе. Хто випадково опиниться поруч… сам винен, хай краще тримається далі.

Справді — для чого було спершу давати старт силовій акції, дозволити бійцям успішно почати її, аби потім вони стовбичили кілька годин, слухаючи образи й звинувачення на свою адресу. Бійці накручені до краю. Аж до того, що готові, порушуючи всі статути й правила, йти далі в наступ без розпорядження.

Зі світанком почули: підрозділи, котрі штурмували профспілки, таки дістали наказ — зніматися й відходити. Що там сталося, хто це погодив, у зв’язку з чим усе міняється, Коновал, за звичкою останніх днів, не зрозумів. І, чесно кажучи, стомився не лише шукати відповіді — узагалі приморився. Не хотілося вже нічого. Був готовий навіть ганебно розвернутися та, за прикладом тих, біля Майдану, забратися геть. Чекав: ось зараз і їм скажуть вантажитися в автобуси.

Не сказали.

«Беркут» далі тримав периметр, розтинаючи собою Хрещатик на нерівні шматки. І Коновал стрепенувся, трошки оживаючи, бо враз осяяло: ось ти який, стратегічний план мудрого керівництва! Лише вказати, хто насправді в Києві та країні хазяїн, зачистивши не всю територію, а тільки більшу її частину. Зробивши так, як було до грудня, відновивши паритет: можете протестувати, громадяни, маєте право. Не даватимуть мудрі керівники карти в руки американським кураторам майданутих. Висловлюйте позицію на окремо взятому п’ятачкові. Маєте місце біля стели — отам стійте, скільки завгодно. Танцюйте, співайте, музику слухайте. А ми, охоронці порядку, охоче послухаємо все разом із вами. Усе, що виходить за межі місця біля стели, — незаконні дії, провокації, націоналістичний шабаш.

Отак.

Задоволений зробленим висновком, Коновал остаточно заспокоївся. Навіть не відразу зреагував, побачивши беркутівські автобуси, які один за одним повільно спускалися Прорізною.

Спершу думав — підмога, ротація, уже восьма година, зміні кінець.

Та коли автобуси посунули до мерії, зосередився. Відчувши, як реагує треноване тіло на скорий початок битви — під броником, під одягом раптом напружилися м’язи.

А потім, нарешті, почалося.

Коновал полегшено зітхнув, коли саме їхній взвод отримав омріяний наказ, і бійці, загрозливо грюкаючи кийками по щитах, рушили на людей, відтісняючи їх від підступів до мерії чимдалі. Аби дати змогу охочим піти нарешті геть, шеренга, яка витягнулася біля універмагу, розступилася, створивши коридор. І все одно ці, з Майдану, чомусь не квапилися забратися подалі від гріха. Вони просто відступили, даючи бійцям прохід, аби не збили з ніг, але відразу розтеклися вулицею, кучкуючись навпроти, махаючи прапорами, вигукуючи гасла в різнобій. Хтось затягнув гімн, інші підхопили — не дружно, не злагоджено, це нагадувало не хоровий спів, а крики відчаю.

На цих можна не зважати. Жирно — розпорошуватися.

Діставшись під прикриття автобуса короткими перебіжками, Коновал пристроївся у хвіст невеличкого ланцюга атакуючих. За ним тут же прилаштувався Жданов, одразу торкнувши за плече, кивнувши вгору. Давав зрозуміти — треба пильнувати вікна мерії, і Павло подумки погодився — мудро. Тим, усередині, терористам, може стукнути, що завгодно. Уже обложені, виходу нема, почнуть жбурляти бойові гранати. Аби ще у своїх — нехай, так цілитимуть саме в беркутівців, не інакше. Щит не захистить, та й корпус автобуса — той ще дот.

Зафіксувавши поглядом віконну пройму, Коновал вирішив надалі пильнувати за нею — маячила точно над його шоломом. Зиркнув на мітингарів із прапорами. Ті не переставали галасувати, гамірний натовп сунув ближче. Нічого, скоро останні так само заспокояться.

Перший удар у двері.

Зручніше перехопиши кийок, Павло приготувався виконувати свою роботу. Треба б відігнати народ на той бік Хрещатика, для їхнього ж блага. Аби пояснив хто, бракує якогось агітатора з матюгальником. Чому в цих вистачає…

Небезпека.

Щось штовхнуло Коновала в плече. Він рвучко підніс голову, перевіряючи потенційно небезпечне вікно.

І тут же копнув Жданова, указуючи кийком на віконницю, котра ще кілька хвилин тому була зачиненою. Тепер її розчахнули зсередини, назовні висунувся ствол.

— Лягай! — гаркнув Коновал, не знаючи, як інакше попередити, що зараз почнуть стріляти.

Не знав, почули бійці в загальному гармидері чи ні, сіпнувся до рації, та передумав — просто розвернувся, притулився спиною до автобусного корпуса, ледь зігнув ноги в колінах. Прикрився щитом, будучи свідомим: їхні обладунки не від усякої кулі захистять. Крупний калібр прошиє наскрізь, а в тому, що всередині, в обложених, зброя серйозна, Павло не мав жодного сумніву.

Ствол тим часом висунувся сильніше.

Звідти порснуло, перш, ніж до Коновала дійшло — то не ствол, а круглий металевий кінець рукава пожежного шланга.

На автобусний дах, на шоломи бійців, на сніг, що випав уночі, згори полилася вода.

Коновала скупали першого й, мабуть, найбільше. З нього стікали тоненькі струмені, а він далі стояв непорушно, немов удома під душем, уклякнувши від несподіваного публічного приниження, навіть опустивши щит, який, виявляється, не лише безпорадний проти автоматних і кулеметних пострілів, а й не захистить від банального знаряддя для гасіння пожеж.

Подібного вишколу в «Беркуті» не проходили.

Ударив другий струмінь — шланг огризнувся з іншого вікна.

— Геть! Геть! Геть! Геть! — тепер розрізнені людські вигуки звучали дружним, злагодженим, зіспіваним хором, просто-таки капелою.

Терпець Коновалові урвався. Хай буде, як буде. Він готовий відповідати за свої дії — і відповість, як буде на те потреба.

Вийшовши з-під струменя, він розвернувся до натовпу, замахнувся кийком. Треба показати, хто головний, хто банкуватиме далі, чия влада й кому сидіти зверху. Якщо йому зараз вдасться похитнути крикунів, до нього приєднаються інші бійці. Раз командири, той же Палич, жують соплі й радяться, треба, як у радянських фільмах про війну, перебрати командування на себе.

Нічого. Відпишеться.

Зробив перший крок уперед.

Другий.

Третій…

Бруківка на хіднику враз хитнулася, ніби покладена на колоду у вигляді качелів дошка. Тоді стрімко й слизько пішла з-під ніг.

Боєць спецпідрозділу «Беркут» Павло Коновал у повній бойовій амуніції падав, дригнувши ногами, послизнувшись на підмерзлій воді. Так він колись відзначився, уперше ставши на дорослі однополозові ковзани.

Хтось із натовпу вибіг, намагаючись допомогти встати. Не розгледів. Здається, той самий тип у балаклаві, якого раніше дістав дубцем. А може, не той, їх тут чимало у балаклавах.

Коновал люто відмахнувся кийком, голосно, на всю силу легенів, матюкаючись. Не підпустив до себе й Жданова. Незграбно, під людський свист та регіт, підвівся сам. Відчув — ноги знову ковзають, ступив назад.

А тоді побачив просто перед собою прочинені двері автобуса. Бійців, котрі похмурим ланцюжком злагоджено вантажилися всередину. Зрозумів — є наказ іти геть, що означало капітуляцію, не інакше.

І, мокрий та злий, слухняно рушив за своїм взводом назад, до своїх автобусів, угору Прорізною до Золотих Воріт.

Алла. Карпатський чай

Вона заснула під ранок, перед четвертою.

Підхопилася, коли не було ще восьмої, так щодня вставала на роботу. Чула, як з великої кімнати, де мешкали батьки, уже бубонів телевізор. Мама про щось голосно розводилася, та слова не доходили до Аллиних вух, ніби застрягали в чомусь товстому й ватяному. Невидиме, але відчутне, воно обхопило її голову, насувалося на очі.

Лежачи з розплющеними очима, Алла нічого не бачила перед собою, навіть звичної білої стелі. Та лущилася, бо мама не визнавала шпалер, які років двадцять тому почали клеїти над головою дбайливі господині. Терпіти не могла натяжних стель, уважаючи їх штучними й переконуючи не лише батька, а й решту родичів — пластик заважає нормально дихати. Тим більше не визнавала всіх отих «безпіщанок», дуже популярних віднедавна. По-перше, багато мороки. По-друге, гроші, ніхто з майстрів не назве реальну ціну, усі дуритимуть. Ну, і саме слово «євроремонт» Світлану Русланівну Дорош дратувало: «Теж мені — вікно в Європу!»

Ні, у цій квартирі стелі всюди білили. Крейдою. Батько тягав стола з кімнати в кімнату, до кухні, передпокою, засовував його у ванну й туалет. Мама, у старому квітчастому халатику, простенькому, ситцевому, купленому на базарі, ще коли Алла ходила в шостий клас, старанно змивала засохлий, місцями сильно облуплений крейдяний шар. А потім, озброївшись відром та квачем, акуратно, дбайливо, посконно наносила новий. Після чого лишалася дуже задоволеною, ніби здійснилася мрія всього життя. Чи хоча б виконане головне завдання на наступний рік. Точніше — на два або три: наступного разу впорядковувати стелю Світлана Русланівна хапалася саме через такий проміжок часу.

Уночі Алла не могла знайти собі місця. Сиділа на ліжку, притулившись у кутку до стіни, не підмостивши подушку, і з острахом поновлювала сторінки новин, тиснучи подушечкою пальця на сенсорні кнопки купленого недавно планшета. Відкладала з трьох зарплат, потім урвався терпець — оформила в магазині кредит, мамі ж сказала: була акція, грошей вистачило, ще й залишилося.

Коли проводила Інтернет, поклялася матері сама за нього платити, бо саме це було причиною, чому стаціонарний комп’ютер у квартирі стояв, але Дороші виявилися єдиними на весь будинок, хто не під’єднався до мережі. Коли Алла вчилася, їй доводилося купувати для під’єднання спеціальні картки, вони сполучалися з телефоном. Але потім, із розвитком технічного прогресу, така послуга відійшла в небуття. Тож Аллі доводилося добувати потрібну інформацію або в подружок, або в Інтернет-кафе, копіюючи тексти в файли, а файли збираючи на флешку.

Тепер мусила здебільшого мовчати й слухати маму: варто було заговорити, щоб просто заперечити — і відразу лунали погрози вимкнути той поганий Інтернет, бо все через нього: засмічений мозок, наркоманія, проституція, різні майдани, дурні революції… Тому відтоді, як усе почалося, Алла Дорош намагалася розмовляти з мамою лише про те, що вони обидві бачили в новинах по телевізору. Інших джерел інформації Світлана Русланівна надалі вперто не визнавала.

— Збоку, з Москви, завжди краще видно! — заявляла мама категорично, додаючи: — Тут, у Києві, усіх фінансують американці, євреї або американські євреї! Вони все замутили! Ще — нацисти! Але то маріонетки, так і знайте! Вони чужі! Навчені за єврейські гранти! Мені Таня недавно розказала, у них у Ленінграді таких зрадників, що гною! Хіба нам отака нестабільність вигідна? Вони нас усіх хочуть купити за рупь-двадцять! А краще — за нуль двадцять, без рубля!

— Тоді вже за долар, — намагалася віджартуватися Алла.

— Чого це — за долар?

— Бо рублі — в Росії.

Від подібних закидів Світлана Русланівна мовчки відмахувалася. Петро Семенович не лише в таких випадках, а й взагалі ні в що не втручався. Хотів дивитися або футбол, або — серіали про війну, які дуже любив. Йому подобалося, коли «наші» били «німців» на землі, у небесах і на морі, і посваритися з дружиною міг лише на цьому ґрунті — коли та перемикала на свіжий новинний випуск, а в цей час радянські диверсанти саме готувалися напасти на фашистську військову базу. Але кілька останніх днів на його вулиці було свято: мама раптом узагалі відмовилася від перегляду новин, принципово відгородившись від усього, що відбувалося довкола. Вимагала нічого їй не казати, не морочити голову дурним, хіба що все нарешті скінчиться, вуйків або посадять, або виженуть до їхнього Львова — отоді хоче почути це першою.

Зараз, ловлячи голосне материне бубоніння, Алла розуміла, що відбувається. Ранком Світлана Русланівна таки подивилася новини. Чи щось почула й увімкнула телевізор, збираючись у свою житлову контору, на роботу. Швидше за все, їй хтось подзвонив. Могла та ж сама петербурзька сестра Тетяна, у них новини починаються на годину раніше. Точно, так напевне й було: озвалася й запитала в істериці, що там, у Києві, твориться.

Сама Алла стежила за подіями так довго, на скільки стало сил та нервів.

Спати себе змусила. Думала — не вийде, та сон здолав навіть швидше, ніж сподівалася. І ось тепер лежала, намагаючись пробитися крізь ватяну пелену, і розуміла: треба вставати, нести себе у ванну, під душ, на кухню, до макаронів із котлетами й консервованими кабачками, які «ще не свої, та на той рік уже наших поїмо» — усе це мовчки, аби не провокувати нікому зараз непотрібну сварку.

Обійшлося.

Мама ледь не вперше від початку грудня на всі лади шпетила міліцію, яка не здатна навести порядок у місті. Перепало й владі — занадто терпляча, всього боїться, а в усіх нормальних країнах подібні шабаші приборкують за двадцять чотири години. Тут же панькаються вже третій тиждень, ніхто нічого не робить, усі на когось озираються. Алла так спокійно, як могла, поцікавилася, що сталося. У відповідь прозвучало: «Тобі воно не треба!», після чого пульт перекочував до надійних татових рук: Петро Семенович, відставний майор-льотчик, охороняв промзону, окуповану, за його власним висловом, різними офісами, і нині була не його зміна. Тож можна пошукати щось про війну чи міліцію в ранковому ефірі.

Аллі вдалося провести цей ранок без звичного вже родинного напруження. Душ повернув до активного життя, та вона все одно відчувала себе политою квіткою, якій потрібна не лише волога земля, а й свіже повітря. Їсти не хотілося, та старанно запхала в себе сніданок, аби не викликати в мами зайвих запитань та підозр на кшталт «захворіла». Кава не збадьорила хоча б тому, що розчинна — іншої Світлана Русланівна просто не пила, бо вважала шкідливою для печінки й кольору шкіри, маючи цьому якесь своє, лиш одній їй зрозуміле пояснення.

Тому, вийшовши нарешті з дому, Алла вдихнула вологого повітря відлиги, постояла, кутаючись у каптур довгої, до середини литок, куртки, дбайливо впольованої мамою в секонд-хенді. Та рушила до найближчого міні-маркету, де з осені на додачу до стандартного, соціального набору продуктів продавали натуральну каву, з автомату. Обмінявши п’ять гривень на паперовий стаканчик еспресо, пошкодувала, що попросила більше цукру — солодка рідина липнула до губ, чомусь викликаючи печію. Раніше подібної реакції на цукор у неї не було. Подумавши, Алла вилила недопите на талий сніг, зіжмакала стаканчик, поцілила ним у спорожнений смітник, повернулася й попросила ще порцію, тепер уже гірку й міцну, нічим не присмачену.

Рішення прийняла, повільно допивши до денця.

Ще тримаючи й мнучи цупкий папір у лівій руці, правою, у тонкій нитяній рукавичці, видобула з сумочки телефон. Переклала в кишеню, стягнула рукавицю зубами. Взяла її лівою рукою, некультурно пустивши сміття під ноги. Пальці вже шукали серед контактів номер Віти Залевської.

— Привіт.

— О! Здоров, Дорош! — на тому боці чувся бадьорий голос виспаної людини, котра починає новий вдалий день і вірить, що саме сьогодні вийде на фінішну пряму стежки щастя. — Щось сталося?

— Не особливо… Тобто, — Алла закашлялася.

— Та чую, подруго, чую. На вулиці такі соплі, усе тече. Ніби сніг, зима нормальна, а все таке противне — бр-р-р! Сама наковталася таблеток. Коротше, відмазати тебе на роботі?

— Я сама можу подзвонити. Тільки номер забула…

— Ой, Дорош, не мороч мені капці! Вихворюйся, будеш ходити, носом хлюпати, чхати в залі — покупців розлякаєш. У нас же народ знаєш, як різних свинських грипів боїться!

— Та який там грип…

— Ось щоб не було ніякого грипу — давай, подруго, лежи вдома! Тільки завтра приходь. У нас же знаєш, як воно заведено…

— Знаю… Залевська. Тому дзвоню тобі.

— Кому ж іще! Усе, вихворюйся! Цьом!

Алла натиснула відбій.

Заховала телефон назад у сумочку. Натягнула рукавичку — рука швидко починала мерзнути.

Ну, половину справи зроблено.

Хоча ще на виході з дому вона цілком серйозно збиралася йти на роботу у свій магазин, ніби нічого не сталося. Усе чудово, життя прекрасне й дивовижне. Фокус лиш у тому, що Алла не знала, як треба діяти далі. І для чого відбрехалася від сьогоднішньої роботи.

Не думати.

Вона сіла в найпершу маршрутку, яка їхала вбік метро, на Шулявці пірнула під землю й вибралася назовні вже на Хрещатику. Поки їхала, чула по радіо — станції там уже працюють на вхід та вихід.

Годинник показував початок одинадцятої, і Алла, ставши біля «МакДональдса», в перші хвилини не побачила нічого особливого. Знайома вулиця, людей повно, як завжди, всі кудись квапляться, перейняті кожен своїми справами. Та дуже скоро зрозуміла: так, але не зовсім.

Справді, народу на Хрещатику вистачало. Від звичного залюднення центральної вулиці теперішня картина відрізнялася помітною наявністю в людей спільної мети. Здавалося, десятки, як не сотні чоловіків та жінок різного віку домовилися, хто що робить. І діями керує хтось невидимий, віддаючи розпорядження з єдиного, непомітного звичайному оку центру.

Бо інакше Алла не могла пояснити цієї дивної, небаченої ніколи раніше, мовчазної і водночас — піднесеної згуртованості. Немолоді киянки в охайних пальтах й теплих шубах, перекинувши ремені сумочок, мов портупеї, завзято відкидали совковими лопатами сніг та уламки талої криги з тротуарів і проїжджої частини. Дівчата й хлопці студентського віку підставляли Бог знає звідки навезені мішки. Чоловіки в камуфляжних куртках, хтось — у теплих смушкових шапках, дехто — у справжніх папахах, але більшість — у в’язаних «менінгітках» затято, зі знанням справи відбивали кригу ломами. Інструменту вистачило не всім, тож працювали по черзі, перекурюючи. Недопалки жбурляли не під ноги, клали акуратно в мішки, до снігу й льоду, підбираючи сміття не лише за собою, а й за іншими.

Між ними в різні боки сновигали ділові, заклопотані та зосереджені мужчини в червоних будівельних касках. Частина помахувала замашними, явно саморобними й досить зручними кийками, і переміщення не було спонтанним: броунівський рух озброєних для рукопашного бою чоловіків насправді був ходою самостворених патрульних загонів, які дбали про порядок на контрольованій території.

Повз Аллу квапилися хлопці у балаклавах, із жовто-синіми та червоно-чорними пов’язками на рукавах, — гуртом перли викорчувані сині вуличні лавки й невідомо де взяті в такій кількості будівельні піддони. Провівши поглядом, вона зрозуміла: повсталий табір розширюється аж до перетину Хрещатика з Хмельницького. Ступивши трохи вперед, зі свого місця побачила, як повільно, але впевнено виростає барикада на розі фасаду Центрального універмагу, поряд із зеленими будівельними риштаками. Навпроти інша барикада, яку зводили з набитих снігом та кригою мішків, перекладених де-не-де брудними піддонами, перегороджувала підходи з боку Прорізної.

Хтось щось говорив у мікрофон на Майдані. Алла не дослухалася — так само, як уранці до маминих коментарів. Поправивши сумочку на плечі, постояла ще трохи, досі не розуміючи, чого хоче: дивитися на все чи їхати назад, сказавши вдома батькові, що, мовляв, захворіла, і спробувати ще поспати. Але поки товклася отак на місці, знову пішов легкий сніжок. І хтозна, можливо, несподівано тиха, справді зимова погода, яка відповідає порі року, хай там що робилося вночі, раптом заспокоїла Аллу.

Пройшовши вперед, діставшись центру вулиці й давши пройти черговій групі суворих чоловіків у касках та з саморобними дерев’яними щитами, вона відчула: страх, що морозив, стискав лещатами всю ніч, кудись зник. З’явилося дивне, яке словами не пояснити, відчуття якщо не безпеки, то хоча б захищеності.

І затишку.

Ніби тут, на цьому місці, де люди зараз завзято розчищали асфальт від льоду, уночі нічого жахливого не відбувалося.

— Чаю? — почула поруч.

Глянувши ліворуч, побачила невисоку дівчину, зовсім дівча, у кумедній шапочці з помпоном. Коричневий китайський пуховик накривав великий, ніби з хазяйку розміром, український прапор. Шию та нижню частину обвітреного лиця прикривав строкатий шарф-арафатка. Руки в простеньких дерматинових рукавичках, та верхні частини пальців зрізані — усі, крім великих.

— Бери! — дівча гойднуло тацею, вірніше — пристосованою під неї широкою картонною коробкою без кришки, у таких зазвичай приносять в офіси велику піцу.

— А що це? — нічого дурнішого Алла вичавити з себе не могла.

— Кажу — чай. Карпатські трави. Там ще лимон, настояний. Грійся.

Повз них пройшов чоловік років сорока в куртці з хутряним каптуром. На хвильку зупинившись, узяв пластянку, обпік руки, переклав із правої в ліву.

— Паперові б уже розносили, — зауважив, тут же додавши: — Я знаю, де на складі є. Завтра підвезуть штук двісті. Чи триста. Куди?

— У Профспілки, — охоче відповіло дівча. — Тільки на вході віддасте, вас так не пропустять. Або гляньте на вулиці, у наметах на Майдані так само чай роблять. І годують.

— Та я себе сам нагодую. У мене на іншому складі гречка. Списана, але хороша. Піде?

— Списана? — підозріло перепитала дівчина.

— От Господи! Украли, украли, ну! Піджену мішків десять! А там, може, ще вкрадуть! Хазяїн на складах — із «регіонів». Не до того зараз.

— А як буде до того?

— Тоді спалимо, — діловито мовив чоловік, сьорбнув чаю, кивнув, схвалюючи: — Смачно. І пахне.

— Карпатські ж трави! — повторила дівчина. — І для чого склади палити?

— А як інакше списати гречку? Дівчата, там наші вже мізкують, як би поволі сюди, людям, оті всі харчі вивезти. Далі пустимо червоного півника. Ніхто нічого не зрозуміє. «Регіонам» — збитки, нормальним людям — підмога, а нам хоч як зарплату платять. Нормально?

— Круто! — вигукнуло дівча, перевело погляд на Аллу: — Так п’єш чай чи дивишся?

Десь глибоко, у кишені пуховика, озвалося рингтоном «Я не здамся без бою». Дівчина покрутила головою, потім тицьнула імпровізовану тацю Аллі:

— Потримай, ага?

Машинально взявши піднос обома руками, міцно вчепившись і намагаючись не впасти на слизькому, Алла ступила трохи вбік. Дівчина тим часом уже тягнула телефон, видихнула:

— Алло! Іра! Уже на Майдані! Ні — ще на Майдані! Буду!

Замовкла, слухаючи, що їй говорять, відступила до бровки. Алла далі тримала стаканчики. Чоловік у куртці вже відійшов, тепер стояв біля невеличкого гурту, слухаючи й мовчки киваючи.

— Можна?

До Алли наблизилися дві жінки, віку її мами, може, навіть трошки старші. Одна спиралася на лопату, інша стискала в руці відразу дві старомодні господарські сумки. Обидві засапалися, та втомленими зовсім не виглядали. Навпаки, обличчя пашіли здоров’ям, бадьорістю, якимось абсолютним щастям.

— Можна? — повторила одна, простягаючи вільну руку.

— Та ясно, що можна! Беріть, беріть! Карпатські трави. Лимон, — усмішка в Алли вийшла природною. — Вітаміни.

— Спасибі, — жіночка взяла стаканчик, зовсім не кривлячись від дотику до гарячого, простягнула подрузі, підхопила ще один: — Хай тільки ще спробують сюди прийти!

— Хто?

— А ти не знаєш, доцю!

Сьорбаючи чай, жінки відійшли.

— Отак! — на їхньому місці тут же стала дівчина-волонтерка. — Помагай-но! Нам люди будуть ще потрібні. Удень почергувати, бо я ще з ночі. Солдатів чаєм поїли. Боялися брати, прикинь? Мерзнуть, мов цуцики, а нас бояться! Гайда, ще за чаєм, бутербродами! Ти хто?

— Тобто? — не відразу включилася Алла.

— Звати. Я — Іра, можна Шапка. Це прізвище таке, у паспорті.

— Алла, — усмішка лишилася. — Можна Дорош, теж прізвище.

Котя. Номери

Він не міг описати цього типа.

Нічим прикметним не вирізнявся високий худий чоловік у зеленому пальті. Хіба дивним, ні на що не схожим головним убором. Чи то картуз, чи шапка, чи кепка — зовсім не зрозумілий фасон. Про себе Котя вже охрестив його Шпаком, бо вирішив — типчик навмисне роздобув собі таку шпаківню на голову, аби по ній впізнавали, адже все інше — сіре, понуре, монотонне. Включно з голосом, рівним, мов залізна школярська лінійка, яким він бубонів одне й те саме:

— Шановні, я вам повторюю — є рішення суду. Є рішення суду. Ми його можемо обговорювати, скільки завгодно. Але воно є.

— Та якого суду! — вигукнув Котя, відсунувши вбік Юру Шевеля, якого взяв пасажиром. — Можете сказати, як називається суд, номер рішення, прізвище судді?

— Нащо воно вам? — відбив Шпак. — Ви будете знати — це щось поміняє? Нічого це не поміняє, шановні. Рішенням суду сьогодні проведення будь-яких акцій у селі Нові Петрівці заборонено.

— А завтра? — виліз наперед Юра. — Завтра буде заборонено?

— Про завтра судового рішення нема, — мовив Шпак, і аж тепер у його тоні майнуло щось живе: — Ви, люди добрі, ще післязавтра приїдьте. Новий рік тут зустрічайте.

— А можна? — поцікавився Коля Зубок, новий Котін знайомий по Автомайдану.

— Ні. Не можна, — відбубонів Шпак.

— Чому? Є рішення суду? А якщо я хочу проїхати? У мене там, може, родичі? — Зубок дуже швидко скипав.

— У вас там родичі? Хай за вами виходять. Доводять, що вони ваші родичі. І йдіть пішки, — пояснив худий.

— Ви знущаєтеся чи серйозно?

— Серйозно. Шановні, я вам повторюю — є рішення суду. Ми його можемо обговорювати. Усі акції в селі Нові Петрівці…

Слухати це справді було вже неможливо. Давши місце іншим охочим, Котя відступив, торкнувши Зубка за плече. Той, кивнувши, не стримався — покрутив пальцем біля скроні, адресуючи жест Шпакові, після чого так само відійшов до центру шосе, ставши просто на білу розділову смугу.

Сніг уже кілька тижнів, як зійшов. Загалом кінець грудня видався зовсім не зимовим. Сонце яскраво й привітно світило від самого ранку, немов за кілька днів до Нового року зима сама вирішила здатися. На певний час поступившись місцем весні.

Котя не заперечував — він любив весняну пору. Для нього весна завжди означала надію. Та зміни, бажано — на краще. Але можна й просто прокидатися, починати жити жвавіше, відходити від зимової ведмежої сплячки. Звісно, цьогорічну зиму Костя Стогов не забуде ніколи. Її взагалі навряд чи хто забуде з притомних людей. І все одно кортіло чогось справді символічного — як ось чудової погоди, яка не заважала машинам проїхатися до Межигір’я.

Ідея висіла в повітрі давно. Кілька разів невеличкі загони майданівської кінноти намагалися туди прорватися. Їх зупиняли ще на виїзді з Києва, знаходячи щоразу інші, часом — зовсім маразматичні приводи завернути мандрівників. Зубок колись був в одній такій групі й розповідав — гайці на повному серйозі втирали їм про якісь військові навчання на полігоні. Раз так, територія довкола стає режимною, потрібна спеціальна перепустка.

Котя переживав — перед святами знову сипоне сніг, дорога змокріє, укриється льодом. Їзда сама по собі стане не надто комфортною. Гайці ж легко використають погодні умови, киваючи на несприятливу, критичну, явно аварійну ситуацію, яку створює на трасі велике скупчення автівок. Звісно, аби не пустити Автомайдан до Мордору — тут, у натовпі, уже давно охрестили так резиденцію Януковича, — гайці разом із ментами та суддями знайдуть інший привід. Власне, придумали — заборонили масові акції, про всяк випадок перегородивши підступи даішними легковиками та завбачливо підігнаними «КамАЗами».

Зараз той блокпост уже обклали з усіх боків повстанці. Майоріли прапори, з різних сторін цілилися професійні камери журналістів і маленькі — з мобілок та смартфонів. Найбільш управні просто звідси, з траси, викидали картинки в Інтернет. Дружна «ганьба» глушила поодинокі мегафонні заклики. Усе це забивали автомобільні сигнали, відтворюючи то звичайне довге дратівливе гудіння, то — скандування динамівських болільників: та-та-татата-тататата-тата!

Мружачись на сонці, Котя позіхнув — раніше делікатно прикривав рота, тепер не зважав, чи пристойно це виглядає, — заховав руки в кишені куртки й неквапом рушив до свого джипа. Шевель із Зубком та іншими обуреними тим часом узяли чиновника зі «шпаківнею» в щільніше кільце. Хоч, за Котіними прогнозами, нічого, крім випускання пари, це не дасть. Уже місяць, відтоді, як почалося, Стогов, знайшовши для себе відповідь на безліч питань, досі не міг пояснити собі та іншим одне, ледь не головне: чому вони всі, від кожного такого безбарвного сірого «шпака» до президента країни, не бояться.

Ішлося навіть не про розгнівані людські маси — проти них завжди знайдеться «Беркут». Котя готовий був триматися до останнього, та відчував: поки це все іграшки. Напевне, у верхах розгойдують ситуацію, і Майдан швидше потрібен їм, аніж навпаки. Щойно існуючий баланс із різних причин буде втрачено, у хід може піти зброя, серйозніша, ніж кийки беркутів та ментів, судові повістки, газові й димові гранати. Він не збирався йти голіруч проти гвинтівок з автоматами. З його нових, — а так здається, старших, дуже давніх! — знайомих так само не було камікадзе. Котя переконався: розігнати людей по норах не просто, проте влада має всі права, можливості й засоби, аби зачистити територію протягом двадцяти чотирьох годин.

Але це — показушна сила. Крайній захід, який людина, що має абсолютну владу в країні, завжди може виправдати й виправдає. Поруч, напевне, є маса мудреців, які готують відповідні закони й постанови, при цьому посилаючись на якийсь міжнародний досвід та світові практики наведення порядків і приборкання непокірних. Котю більше переймало, чому ані президент Янукович, ані всі, хто наближений до тіла й приймає реальні рішення, не боялися застосувати силу раніше. І не боятимуться надалі.

Він зупинився, закурив.

Повз нього пройшла колона чоловіків у камуфляжних штанях, туго зашнурованих берцях, лижних та велосипедних наколінниках. Голови прикривали переважно будівельні каски, та було кілька зелених, солдатських, схожих на невеличкі казанки від польової кухні. Рухалися мовчки, ніби й не знали про заблоковану дорогу. Серед звичних уже синьо-жовтих прапорів Котя побачив довге чорне вудилище, на якому вітерець тріпав полотнище з ликом батька Махна.

Бізнес Котя почав уже на четвертому курсі університету. Можна сміливо твердити, що він активно заробляє гроші вже понад десять років. Щойно почав, швидко зрозумів: успіх прийде, якщо вміти домовлятися. І при цьому раз та назавжди усвідомити дуже просту річ: якщо партнери тобою не задоволені, не лише партнери — середовище, у якому ти варишся, з різних причин відторгає тебе, треба або згортатися, або — домовлятися. Інакше — крах, кінець, амба. Повна втрата всього, включно з довірою до себе й того, чим ти займаєшся. Підприємець Костянтин Стогов боявся такого розвитку подій для себе. Він не ідеал, чудово знав це, та частіше, ніж хотілося, змушений був переступати через себе.

Будучи дорослим мужчиною з вищою освітою, Котя завжди цікавився, чим живе його країна. Не з усім погоджувався. Навіть частіше не приймав того, що робиться у верхах. Проте пам’ять лишалася свіжою. І на його пам’яті влада завжди боялася втратити не стільки підтримку людей, — її вона ніколи не мала навіть на п’ятдесят відсотків! — скільки довіру партнерів. Передусім, звісно, західних. Тож фінал будь-якого конфлікту з тих, ранішніх, можна було прогнозувати більш-менш точно. Відсоток погрішності не аж такий великий.

Нинішні майстри в прийнятті рішень у порівнянні з попередниками прогнозованими не виглядали.

Для Коті такий висновок зовсім не означав велику сміливість ворога.

Але ще менше поведінка впертої рогом влади нагадувала переляк.

Ті, кого на Майдані та за його межами називали не інакше, як бандою, не думали про наслідки для себе, бо не боялися їх.

Стогов і зараз, докурюючи, гнав від себе думки, які давно, повільно й упевнено вкручувалися в голову, щоб закріпитися міцно й лишитися назавжди. Висновок, той самий, очевидний, підказував досвід спілкування з двоюрідною сестрою матері, котра працювала в психіатричній лікарні на Фрунзе, знаменитій Павлівці. Причому не просто в лікарні: вона займалася судовою психіатрією. Тітка могла розповісти й часом розповідала безліч історій, котрі лякали не надто підготованих і вже аж дуже субтильних душею. З чого випливала давно відома, та чомусь забута істина: страху не знають лише ідіоти.

Не лайливе слово.

Медичний, клінічний діагноз.

Здатні налякати інших несподіваними, непередбаченими, нелюдськими вибриками, самі психи, явні й приховані, усвідомлюють небезпеку для себе, коли на власні очі бачать власну кров.

Але будь-який психічно хворий завжди знайде виправдання своїм діям, які нормальна більшість вважає щонайменше неадекватними. Тому з ним неможливо домовитися.

Його можна тільки знищити.

Котя приречено зітхнув — так було щоразу, коли роїлися подібні думки. Ті, кому повстанці протистоять уже місяць, через відсутність страху знають: нічого їм насправді не буде. Ніхто їм не указ, ніхто не прокурор і не суддя.

Для них потрібен кат.

Катів на Майдані Котя не бачив.

Навіть свою кандидатуру не розглядав.

Роздушивши бичок носаком, Стогов наступної миті вже підняв його двома пальцями, пульнув ближче до узбіччя, поквапився до своєї машини, бо там, здається, закручувалося щось нездорове.

Поки стояв і гарикався з сірим чиновником, до джипа з двома синьо-жовтими прапорцями по боках підступило двоє гайців. Раніше Котя вже зафіксував парочку, дует неквапом рухався вздовж автоколони. На відстані не міг, та й не дуже-то хотів розбиратися, якого біса вони роблять. Припустив — раз усе одно приїхали, то вважаються на роботі. Машини дисципліновано, нічого не порушуючи, стоять одна за одною, витягнувшись у акуратну лінію на багато кілометрів. Ніхто ні від кого не тікає, тож не гріх зайняти себе, роздивляючись автівки. Тепер же, підійшовши зовсім близько, Котя побачив — гайці мовчки й старанно оглядають джип, переписуючи номери спереду й ззаду.

— Чого треба? Що ми тут порушили?

З ними запекло завівся Жека Воропай, той самий власник машини, Котін друг із переламаною ногою. Зросталося погано, перелом складний, тому той, дієва натура, ліз на стіну та вив через те, що змушений сидіти вдома й дивитися на все по телевізору чи в мережі. Час від часу Котя вивозив друга на Майдан, здебільшого по неділях, коли збиралося віче, і той якийсь час дибав серед наметів, спираючись на милиці, фотографувався на фоні барикад, обвішавшись революційними стрічками, та навіть сам потрапив у приціл камер. Справді цікаво: повстанець у гіпсі.

Був випадок, коли з Жеки Воропая намагалися витягнути зізнання, що він — жертва міліцейського свавілля і його побили двічі — раз на Майдані, коли розганяли студентів, вдруге додали на Банковій, по-звірячому розтрощивши ногу в кількох місцях. Нарвалися не на того. Просунутий Жека Воропай легко погодився прибрехати, але перед тим запитав, хто це такий цікавий. Побачивши гордо показане посвідчення газети «Вести», відразу перейшов від слів до діла: міцно впершись здоровою ногою та тримаючи баланс одним костуром, іншим без попередження влупив репортера, цілячись у голову. Той із криком відскочив, і вийшло навіть краще — у русі повернувся, каральний костур вліпив по задниці, на крик наспіла Самооборона, моментом розібралася, пообіцяла додати.

Довкола відразу згуртувалися майданівці. Котя особисто конфіскував посвідчення «Вестей», звелів журналістові, водночас наляканому й борзому, аби за документом прийшов у Профспілки особисто редактор. Та нагодився один із сотників, попросив Котю не провокувати, а документ — повернути. Змирившись, Стогов кинув посвідчення на асфальт. Журналіст нагнувся підняти, і потім самооборонці божилися всім довкола: не бачили, хто з натовпу ввалив «віснику» підсрачника.

Відмовити Жеці Воропаю взяти участь в автопробігу пасажиром, ще й на власній машині, Котя не міг. Пішовши на розборки, лишив друга в машині. Тепер він вибрався назовні і, спираючись на один костур, другим обурено махав перед гайцями.

— Я вам сказав — документи покажіть! — розорявся Жека Воропай, горлаючи так, що на нього почали звертати увагу інші водії, дехто навіть потягнувся ближче, сподіваючись побачити повчальну виставу.

— Нічого ніхто вам показувати не буде, — відрізав один даішник, високий, клаповухий, із невеличким черевцем.

Його товариш, кирпатий, вусатий, таких малювали на картинках, ілюструючи закріпачене селянство, погладив себе по надітому на бушлат жовтому жилету з написом «ДАІ».

— Ось документи. Добре видно, шановний?

— Я таких десять можу купити! — Жека Воропай трохи посунув уперед. — Я ними, може, узагалі торгую!

— Де це ви торгуєте формою? — стрепенувся клаповухий.

— Я сказав — може!

— Це незаконно.

— Ага! А ви зараз за законом дієте?

— Що незаконного, шановний?

Котя вже підступив з іншого боку.

— Поясніть, що ми порушили. Інакше ваші дії в принципі незаконні, — мовив голосно, басом, але спокійно.

— Ви нічого не порушили, — кирпатий глянув у його бік. — І взагалі, ви хто? Бо власник машини — ось.

— Власник, бачите самі, травмований. У мене є права, я за кермом. Власник поруч. Ми їдемо у справах. Приватних. Зупинилися, бо з невідомих причин перекрито дорогу. А ви незаконно перевіряєте документи. Оглядаєте транспортний засіб. Та переписуєте номери.

— Наші дії законні, — повторив папугою клаповухий. — Є питання? Будь-ласка, пишіть скаргу. Маєте право.

— Так на кого скаржитися! Документи покажіть! — знову завів Жека Воропай.

Між Котею та гайцями раптом виросла невисока постать у цивільному: чорні штани, туфлі, простора шкірянка, коричнева шапочка, натягнута до брів.

— Що відбувається? — поцікавився, зіпершись рукою на машину.

Аби дивитися в Котіне лице, мусив підняти голову. Очі відбивали впевненість у собі. Придивившись, можна розгледіти глибоко заховану лють. І знову — жодного натяку на страх, навіть якщо довкола розгнівані сильні чоловіки, їх значно більше, вони чекають сигналу й у разі чого як не порвуть, то потовчуть серйозно.

— О! А ви з якого бугра?

— Я питаю — що у вас тут? Чому кричите?

Спереду вчергове гаркнуло багатоголосе: «Банду — геть!» Гасло дружно підхопили автомобільні сигнали. Невисокий поморщився, застромив у вухо мізинець, пошарудів, немов витрушуючи звуки.

Повз них далі проходили дружні, хоч і не завжди організовані повсталі колони. Озирнувшись, невисокий поправив шапочку.

— Чому кричите, я питаю.

— Он там теж кричать, — Котя кивнув через голову співрозмовника.

— Ми не там. Ми тут. У чому річ, ще раз повторюю.

— І скільки разів отак будете питати? — поцікавився Жека Воропай.

— Скільки треба.

— Та це ясно. З ким маю честь? — знову вступив Котя.

Поруч уже згуртувалося кілька хлопців та дівчат із диктофонами. Гайців активно фотографували. Неподалік ладналася камера й мостилася журналістка з мікрофоном, логотип на якому Котя не міг зараз розгледіти.

— Що відбувається? — запитала вже вона.

— Без коментарів, — кинув невисокий у її бік, до чогось додавши: — Усі питання через прес-службу.

— Прес-службу — кого, чого? Ви хто взагалі? — не відступала дівчина з мікрофоном.

— І правда, — розвів руками Котя, ніби закликаючи присутніх бути свідками. — Дивіться, купа якогось начальства, хтось у формі, і всі — без документів. Слова сказати не хочуть! Це підозріло, ні?

— Товариство, це провокація! — прогриміло з невеличкого натовпу. — Гляньте на нього! Тітушка, натуральний! Громадяни, даівці прикривають тітушок! Журналісти, знімайте, знімайте!

Хтось навіть торкнувся невисокого.

— Руки! — він підніс голос, сіпнувши плечем.

— Покажи документи, тітушко!

Тепер уже цього вимагав інший голос. А слово «тітушка» привернуло увагу Самооборони: невеличкий загін уже відокремився від основної колони, і тепер довкола джипа утворилося щільне й загрозливе для гайців та цивільного кільце.

— Який ще тітушка…

— А ви не знаєте, хто такі тітушки і як вони виглядають?

Це питала невисока дівчина в кумедній шапочці, плечі якої прикривав український прапор. Коті здалося — він її звідкись знає.

— Нічого я такого не знаю, — буркнув цивільний.

— Отак! Телевізор не дивитеся? — тиснуло дівча.

— Нема коли. Робота.

— І себе не побачите? — запитала журналістка з мікрофоном.

— Ви не маєте права знімати мене без моєї згоди, — згадав раптом цивільний. — Нікого з працівників ДАІ теж не маєте права показувати.

— А ми не знаємо, хто вони! — відповів за всіх Жека Воропай. — Документи ж не світять! Кажу — свою форму вони купили. Провокатори.

Попереду під супровід сигналів та ревіння фанатських вувузел знову закричали: «Банду — геть!»

Цивільний обвів похмурим поглядом присутніх. Затримав його на хлопцях із Самооборони. Потім — на Коті, трошки довше. Розстібнув куртку, вивудив увібране в пластик посвідчення.

— Видно? Читайте, шановний.

Котя простягнув руку. Цивільний відсунув свою.

— Е-е-е!

Стогов гмикнув. Прочитав уголос.

— Ямщик Іван Іванович. Командир роти ДПС ДАІ. Тепер бачу.

— Це — мої підлеглі, — Ямщик кивнув на мовчазних гайців. — Вони при виконанні. А ви перешкоджаєте.

— Чому перешкоджаємо? Що порушили?

Погляди Коті й Ямщика знову схрестилися.

Відповіді не дочекався — спереду раптом вибухнуло радісним переможним криком. Усі дружно повернулися. За кілька хвилин усе прояснили наспілі Шевель із Зубком:

— «КамАЗи» відігнали! Вільно, можна їхати далі!

— По машинах! — прогудів Котя.

Ямщик та двоє гайців уже йшли геть. Хтось не стримався, свиснув навздогін. Дівча в шапці так само заквапилося вперед. Стогов затримав її фразою:

— А я тебе десь бачив.

— Ха! Я навіть знаю, де! — реготнула вона.

Раптом Котя згадав.

— Точно! Чай, карпатський!

— Іра, — назвалася вона. — Можна Шапка, так у паспорті.

— Хочеш на борт, Іро Шапко? — Котя поплескав рукою по джипу.

— Можна. Тільки я ось із Аллою.

Аж тепер Котя звернув увагу на неговірку дівчину з шарфом-арафаткою круг шиї.

— Ще — Ліза, Соня, Катя…

— Цілий квітник! Хіба на руки, дівчатка. У нас в хаті повний комплект.

— Тоді ми ногами! Прогулянка, свіже повітря, сонечко!

Кивнувши подрузі, дівча пішло вперед, уливаючись у колону. На ходу махнуло Коті:

— З Новим роком!

— Вас також, — посміхнувся той, умостився за кермо, сказав Жеці Воропаю, котрий уже сидів поруч: — Прикинь! Забув, що за два дні Новий рік! Коли таке бувало, скажи?

— Скажу, — погодився той. — А ще скажу, що ми, ясно, круті пацани, Котю. Крутіші нас хіба варені яйця. І пальці наші віялом. Тільки ці мудаки номери переписали.

— І що? — поцікавився ззаду Шевель.

— Нічого! Мені пофіг насправді. Воювати — так під музику. Але я зуб даю, мужики: десь на Різдво прийде подаруночок. Повістка, виклик у ДАІ. Там пояснять популярно, хто що порушив. І права на шість місяців — хап! Ось і весь Автомайдан, чуваки.

Котя спокійно повернув ключ, запускаючи мотор.

— Хай приходить. Ми круті, Жеко. А ти ще й сліпий.

— Чого це?

— Того це! Твій же джип! А номери не роздивився!

— До чого тут номери?

— До всього! Їх дуже просто зробити, сам знаєш. Замовив одним знайомим. Цифри й букви перемалював з якоїсь тачили депутатської. Прогулявся біля «Зоряного», на Печерську, знаєш?

— Ну…

— Бублики гну! Там «регіоналів» штаб. Із будь-якої тачки номери змальовуй, не помилишся. Виглядають справжніми. Гайці зараз хрін там спеціально перевірятимуть. Повернемося — поміняю на твої, вони в мене вдома, не бійся. Хай пробивають оці, що зараз, по своїх розумних базах. Хоп! Маскуватися треба, Воропаю!

— А ля хер ком а ля хер! — уставив Шевель.

— Раз так — тоді нормально.

Ззаду вже нетерпляче гуділи.

Котя рушив із місця — автоколона спереду вже повільно сунула до Межигір’я.

Частина друга Лід

Якщо шлях пробивав ти батьківським мечем,

Якщо сльози солоні на вус намотав,

Якщо друзям в бою підставляв ти плече —

Значить, правильні книги в дитинстві читав.

Володимир Висоцький. Балада про боротьбу [1]

Київ, січень 2014 року

Сірий. Бутерброди

Він приїхав до Києва разом із іншими відразу після Різдва.

До того часу від Буряка нічого не було. Сірий спершу турбував старшого сам. Але той коротко посилав, а потім — скидав дзвінок, бачачи, хто дзвонить. Знайти його в Броварах раптом стало великою проблемою. У середині грудня номер, який мав не лише Олег Сіренко, а й інші пацани, узагалі перестав існувати, про що повідомляв з трубки металевий жіночий голос. Ходили чутки — Буряк засвітився в Києві так, що його почала випасати Самооборона з Майдану.

Казали, у тих, зі Львова, добре налагоджена розвідка. Звісно, бандерівці мають дідівський досвід, використовують його, а ще ж там у них американські інструктори замасковані… Щоправда, Хряпа, якому постійно до всього було діло, гатив себе в груди: пробив тему. Мотався в Київ сам, поговорив із правильними людьми, і йому злили під великим секретом — там не Америка рулить, а Ізраїль. Натаскують майданівців грамотні специ з «Моссаду». І знайомий Хряпи, котрий якось удень ходив у наметове містечко типу на розвідку, ніби на власні очі бачив: із Будинку профспілок виходив типовий єврей у камуфляжі, який говорив англійською.

Сірий не дуже в це повірив. Ледь не побився з Хряпою, коли той своєю обізнаністю почав реально діставати й напружувати. Між ними стали Гоп із Лобом, а Шматі, як завжди, було по барабану — накурився й на все, що бачив, тягнув: «Прико-ольно».

Добу після того Сірий із Хряпою не балакали.

А потім, ніби так і треба, з небуття намалювався Денис Буряк. Коротко сказавши: зараз така тема, що треба частіше міняти телефонні картки, операторів, а по-хорошому — самі трубки. На бійців із Антимайдану відкрили серйозне, без базару, полювання. Фотографують на різних акціях ніби між іншим, із цікавості, потім зливають усе це в Інтернет, найчастіше — у Фейсбук, там усі майдануті тусуються. Світять, оголошують у розшук, заодно пробивають по якихось базах телефони, указують їх там же. Пацанам ідуть серйозні погрози. Тому шифруватися треба, не чекаючи спеціального наказу.

Сірий усе зрозумів. Так само не треба було довго пояснювати, чому тоді, після невдалої зачистки на початку грудня, їх усіх розігнали по норах. Засвічені, говорив Буряк. Загубитися краще, а потім, за якийсь час — знову знайтися. Поміняти інших бійців, це називається ротація. Гоп тоді спробував пожартувати:

— Куди-куди? У ротацію?

Буряк беззлобно, не на повну силу, але таки відчутно відважив дотепнику запотиличника разом із коментарем:

— Буде тобі і в ротацію, і в жопацію! В усі дірки буде, раз такий розумний!

— Чого це я розумний? — щиро образився Гоп, якого, схоже, зауваження зачепило більше й сильніше, ніж плюха.

— Пардон, — мовив Буряк із серйозним виразом обличчя. — Вибач, я не так сказав. Не розумний ти, Гоп. Дурний. Нормально? — той мовчав, не знаходячи відповіді, а десятник завершив думку: — Раз дурний, сиди, мовчи й сопи у свої дірки. В усі, які є. Дійшло?

Хряпа й собі спробував долучитися до процесу опускання Гопа — замахнувся, намірившись ударити, та Сірий перехопив руку:

— Тихо. Ще кусатися будемо між собою.

— Правильно, — кивнув Буряк. — Нема чого заводитися. Я все пояснив, що й для чого. Коротше, готуйтеся, пацани. Буде так: після свят знову назад. Що робити — скажуть. Платитимуть уже більше. Провели індексацію.

— Що провели? — ляпнув Гоп.

— Те ж саме, що ротацію! — реготнув Хряпа, і тепер він дістав від Буряка.

— Дуже розумний? Грамотний?

— Мовчу! — Хряпа покірно підняв руки на рівень плечей.

— Отак. Заткнися й слухай. Значить, на руки кожен день матимете по чотириста гривасів. У Маріїнському годуватимуть. З голоду не помрете, розквартирують по койках, є база під Києвом. Не ви одні там будете. Пацанів підтягують кругом, київських уже мало.

— Чому?

Питання вирвалося в Лоба, і Буряк не глянув у його бік, ігноруючи. Та Сірий, котрий так само дещо винюхав, чудово знав, для чого це робиться. Ніколи не любив киян, зажраті. За три-чотири сотні нікуди не впишуться. Хіба зовсім кончені наркомани й спиті гопники, але таким навіть грошей можна не давати. Тільки й толку від них — децал. А ще Буряк правий: усі нормальні, хто проти майданутих і вписувався, засвічені, сто пудів. Тому й везуть звідусіль.

Багато — з Донбасу.

Але таких «туристів» Сірий не любив ще більше, ніж київське кодло. Устиг кілька разів перетнутися, фізично відчув дешеві понти й претензії всюди виглядати царями-королями. Трималися міцно, монолітом, не визнавали нікого, крім себе. Та найбільше бісило Сірого: з донецькими помітно панькалися, здували з них порошинки. Так, ніби не привезли на роботу, а справді зібрали «білу кістку» й «блакитну кров». Адже вони заслужили вже самим фактом власного існування, аби їм показали столицю України з усіма її тисячолітніми пам’ятками історії й культури.

Сам Сірий у носі мав історію з культурою.

Просто не любив, коли такі самі, як він, бійці вважають, що їм всюди всі винні, і роблять вони велику послугу, викроївши час та приїхавши до Києва, бо, бачте, місцеві без них ніяк не обійдуться.

Він ще тоді, коли пересікся з донецькими вперше, вирішив не зачіпатися. Краще обходити їх, кучкуватися зі своїм гуртом. Заведуться мірятися піськами — непорядок, заведуть гризалово у своєму ж тилу. Майданутим таке тільки на руку. Вони й так думають, як би перевербувати тих, хто в Маріїнському. Наївні, носять чай із бутербродами, хочуть купити за шматочок ковбаски…

Про ковбасу згадав не даремно.

Сірий, стоячи з дев’ятої ранку біля намету, слухав чиюсь монотонну промову про те, скільки в Європі підарасів і як їм там дозволяють одружуватися, плюючи на духовні й православні цінності. І чим далі, тим менше виходило в нього ігнорувати сумну музику з власного живота.

Два плавлених сирки й чай не замінили сніданок.

Останнім часом їх узагалі стали годувати гірше. Не можна сказати, що раніше жерли від пуза. Але гречка з тушонкою, три шматки хліба й порція капустяного салату з додаванням моркви народ цілком насичувала. Пайка — так вони називали своє харчування, — присмачувалася горілкою. Спритники десь колядували навіть коньяк, та Сірий це пійло не любив. Міг випити, броварський пацан міг бухнути що завгодно. Таке, від чого отих депутатів, котрі змінюють одне одного на сцені й товчуть їм про переваги дружби з братньою Росією, виверне. Та зазвичай погоджувався як із тими, хто казав, коньяк — це зафарбована водка, так і з тими, хто доводив, коньяк смердить клопами.

Чим саме штиняють ці противні комахи, Олег Сіренко точно сказати не міг. За життя ніколи не бачив клопів у критичній кількості. Хіба ось зараз, у робітничому гуртожитку на Дарниці, куди їх організовано поселили. Нюхати їх, ще чого! Проте двох наведених вище аргументів йому вистачало вище голови, аби зробити алкогольний вибір на користь білої.

Попервах її давали так, запросто. Причому не найдешевшу — коробки «Плакучей ивы», «Хортиці» й «Мороші» стояли біля штабних наметів не те, щоб зовсім без нагляду, але й ніхто особливо пійло не пантрував. Хочеш узяти пляшку — підійди до старшого, скажи, він видасть. Така халява скінчилася швидко, і пацани без проблем почали купувати за свої. Добові виплачували щодня, не дивитися ж на бабло. Але новий рік, як зрозумів Сірий, приніс нові правила. Тепер пацанів могли жорстко пресонути, помітивши в групах пляшки. Пайку так само зменшили, ще й застерегли від виходу за периметр міліцейської охорони. Вивантажившись щоранку з автобусів, пацани опинялися до вечора ніби у вольєрі, у загоні, де можна вільно пересуватися лише Маріїнським парком, і то не всюди.

Були бійці, котрих відправляли, за визначенням Буряка, у нічне. Вони відсипалися вдень, маючи змогу вільно виходити з бази в гастроном і повертатися назад. Сірого з командою обіцяли задіяти в нічних виходах, та не повідомили, коли. А вдень, як уже зрозумів Олег, зазвичай нудно. Хіба роздадуть біло-блакитні прапори, транспаранти з написами: «Янукович — наш Президент!», «Стоп, Майдан!» та «Нацизм не пройдёт!» і скажуть рухатися колоною вниз, до Європейської. Потім, таким самим темпом — назад. Кричати за сигналом, що скажуть. Оце й увесь «движняк».

Нудно.

Ще б годували, випивати дозволяли, час би швидше йшов.

Спробувавши прокачати ситуацію, Сірий почув залізний аргумент, із яким важко сперечатися. Мовляв, зараз кожному видають більше добових, рядовим — по чотири сотні на руки. Три дні — й мінімальна зарплата на кишені. За такі гроші кожен, хто захоче їсти, може й повинен годувати себе сам. Не діти малі.

Неправильно, вирішив Сірий. Але, як не крути, усе одно справедливо. Отакий пароксод, як час від часу примовляв Буряк.

У магазин за периметр випускали без жодних проблем. Складність полягала в тому, що біля Маріїнського гастрономів не густо. Ті ж, які знаходилися довкола, відлякували безбожними, як на здоровий глузд, цінами й не аж таким великим вибором дешевої ковбаси. Як сказав із цього приводу Лоб, хай її негри купують, вони пашуть багато.

Найближче місце, де водилися харчі — Майдан. Пацани з парку час від часу навідувалися туди під офіційним приводом сходити в розвідку. Поверталися цілком задоволені: чай з бутербродами й печивом роздають вільно, прямо на Хрещатику. Частуватися можуть усі. З собою забрати не вийде, аби затаритися на всю контору. Але нормально заморити черв’ячка без проблем, документів ніхто не перевіряє. Пропускна система досить умовна. Тих, хто з синьо-жовтими стрічками, запускають без питань, на інших звертають увагу вибірково. Хіба якщо помітно врізаний чи виглядаєш аж надто засмоктаним, не їхнім, може зупинити Самооборона. І то нічого не зробить, не має права. Виведе за барикади. Можна почекати й просочитися з іншого боку.

Сьогодні не передбачалося жодних мітингів. Ранком Хряпа зібрав із пацанів по десятці, збігав по пляшку. Шмата традиційно не хотів давати. Цей міг обходитися взагалі без їжі. Йому, схоже, цілком вистачало плавлених сирків із брикетиком сухої вермішелі, яку гриз ніби то сухар. Запасся травою і покурював, ні на що не зважаючи. Але саме через це відмовлявся давати на питво: лишіть, мовляв, пацани, я не синяк, я наркоман. Сірому не хотілося возитися з ним, своїм авторитетом гроші зі Шмати всякий раз витрушував Гоп. І тепер, підбадьорившись, вони вирішили сходити у ворожий табір.

Першу вилазку робили не гуртом. Сірий узяв із собою Хряпу, на правах старшого п’ятірки лишивши за себе Гопа. Повернуться, розкажуть, тоді хай ідуть наступні. Шмата сказав — йому все одно, де стояти, пихкав і слухав шансон, що линув із колонок біля сцени. Та готовий був сходити за компанію, заради інтересу. Хоч його думка нікого не цікавила, Сірий погодився: хай буде так.

Пішли.

Менти провели обох суворими поглядами, але не зупинили. Тим більше, сьогодні на зміну заступив знайомий, котрий постійно розживався в Сірого куривом, тож Олег потиснув йому руку на ходу. Снігу не було вже місяць, зате трошки приморожувало. Часом сіяв дощик, і хоч удень благенька крига зникала, зараз, ранком, під ногами ще ковзало. Не тримати рівновагу — зловиш задницю. Тому вниз, звичним маршрутом по Грушевського до Європейської площі, Сірий із Хряпою сунули, мов циркові канатохідці. Та внизу, на початку Хрещатика, стало нормально.

Далі рушили впевнено. Наче свої й завжди тут, на Майдані, стояли.

На площі саме зійшлися дві невеличкі групи. Чоловіки в камуфляжних куртках із синьо-жовтими стрічками оточили носіїв георгіївської символіки, міцних, здалеку схожих одне на одного, навіть чорні шапочки виглядали, мов із одного конвеєра. Поки пацани обходили гурт, із різних боків підтягувалася підмога: спершу біло-чорні оточили майданутих, але дуже швидко від Будинку профспілок підтягнувся летючий камуфляжний загін у берцях та сталевих касках, і майданівці отримали кількісну перевагу. Ніхто розходитися не збирався — так само, як не намічалася бійка. Краєм вуха Сірий уловив: дві машини з прапорцями когось заблокували, одній під шумок пробили колесо, і тепер чоловіки з’ясовували прикордонні стосунки, марно намагаючись помітити кожен свою територію.

Знайома картинка.

Узявши ліворуч, Сірий із Хряпою пройшли повз кафе «Два гуся». Сірий штурхнув Хряпу ліктем, кивнувши на гурт біля входу:

— Глянь, вони там постійно тусують. І жеруть. Я сам бачив.

— Як тусують чи як жеруть?

— Ще б мені туди заходити! — Сірий сплюнув цівкою на бруківку. — Ти не зрозумів тему. Там же не богадільня, не пункт роздачі продуктових наборів. Вони там за свої хряцають.

— Що з того, блядь, Сірий?

— Нічого! Де в них гроші?

— А в тебе звідки? — парирував той.

— Я не можу отак вільно все прожирати! — завівся Олег. — А вони — можуть! Який дурак за свої бабки буде цілий день жерти в кафе? Значить, правду кажуть! Їм там платять, чувак! І платять жирно! Усе оце, — він обвів рукою барикаду, — кусається по баблу! Правильно кажуть — майданутих хтось оплачує.

— Нас так само.

— Нас — не так! — на мить зупинившись, Сірий тупнув ногою.

— Так переходь до них, — знизав плечима Хряпа. — Тобі не один хер? Майданних ще годують від пуза, сам же сказав.

— У нас із ними різна ця-а…

Забувши потрібне слово, намагаючись видовбати з пам’яті або підібрати підходяще, Сірий клацнув пальцями раз, другий, третій. Потім махнув рукою, підсумував:

— Різна фігня, коротше. Рвонули.

Вони пройшли повз вартового в прикрашеному тризубом повстяному кашкеті й опинилися на ворожій території.

Тут не відчувалося жодної загрози. Просто перед собою побачили сцену, з якої жінка, закутана у квітчасту хустку, емоційно про щось говорила, часто згадуючи з різних приводів європейський вибір, якого Україну ніхто не міг позбавити століттями. Її слухав невеличкий гурт старших людей, двоє чи троє тримали синьо-жовті прапори. Загалом о цій порі Майдан не виглядав залюдненим, і Сірому стрельнуло: аби зараз проникнути сюди з різних боків, затесатися в натовп, потім дочекатися сигналу, ударити разом — упоратися можна за пару годин. Припускав — не один він такий стратег. Є розумніші, і сидять вони багато вище. Раз нічого такого не робиться, значить, так треба.

Нехай.

Пройшовши повз наметове містечко й минувши сцену, вони порівнялися з поштамтом. Тут роздавали газети, і Хряпа взяв одну, машинально. Згорнувши в кілька разів, запхав у кишеню. Сірий знизав плечима — ані він, ані Хряпа, ані хтось з його команди ніколи газет не читали. Дивно, що цього не догнали ті, хто так само регулярно роздає їм у Маріїнському якісь друковані листки. Усе йшло в пісок, їх навіть не розгортали, і Олег цілком погоджувався з висновком Буряка: потрібні не газетки, а можливість списати на них грубі гроші. Намалював стотисячний тираж, освоїв відповідний кошторис, листки по-любому роздаються — ніхто не проконтролює.

За такі думки Сірий поважав Буряка.

Сам же уявити не міг, як працюють подібні простенькі, виявляється, схеми.

Сто пудів — тут, на Майдані, так само.

Від того, що хтось нахабно закопує в землю бабло, яке могло б дійти до його власної кишені, Сірому стало погано. Лють охопила неймовірна. Закортіло ввалити сосці, котра роздає газети, з ноги в живіт — іншого способу випустити пару не бачив. Та, глибоко вдихнувши, загнав злість усередину: не за цим прийшов тепер, а потім він сюди ще добереться.

Особисто він.

Знайде цю дівку, повозить лицем об асфальт, усе одно страшна, мов смертний гріх, стрічечки в косі й віночок не прикрашають.

І не лише з нею розбереться.

Потім.

Побувши на Майдані лише півгодини, Сірий уже ненавидів тут усе. Кожного персонально й усіх загалом — за оцей спокій, упевнений, не награний, зовсім не штучний. Тут ніби накривало ватяною ковдрою в морозяну ніч, а дим та запах щойно спалених дров підсилювали ефект.

Ще Сірому здалося: тут усі кругом смажать шашлики. Так завжди було, коли влаштовували гуляння.

Запах вогнища дорівнював святковому.

Тут відчувалося свято.

Чуже.

Бочки з багаттям, польові кухні, «буржуйки», чорні труби, що диміли з наметів, стоси дров, чоловіки без верхнього одягу, котрі вправно рубали поліна — саме ця звичайна, побутова картинка ятрила Сірого, накручуючи до самої межі.

Тим часом вони дійшли до початку Прорізної, читаючи на ходу лайливі плакати на адресу Януковича, і Олег відчув: краще повернути, вийти за периметр, і ось так, без холодної зброї серед білого дня, більше сюди не приходити. Хоч на нього тут ніхто не звертав уваги, Сірий роздратувався, ніби проходив крізь стрій, де в його бік дружно тицяли пальці й дулі. Але натомість спокійно, перевальцем, ніби гуляючи, пішов назад, до Майдану.

Бутерброди засік праворуч від сцени.

Поки поверталися, жінка в хустці вже перестала лікувати зібрання. Замість неї біля мікрофона лаштувався чоловік із гітарою, бринькаючи, аби настроїти. Люди розсмокталися, та надходили інші. Лавіруючи між ними, Сірий з Хряпою наблизилися до дівчини з бутербродами.

— Можна брати?

Білявка з довгим, до плечей, волоссям прикрила голову каптуром від теплої куртки-«кенгуру». Поверх неї натягнула безрукавку, зелену й легку, від пухової лижної куртки. Джинси заправлені у високі чоботи на товстій підошві. На руках — рукавички з відрізаними пальцями.

— Чого ж, беріть.

Піднос стояв на столику. Та помітивши — голодні вагаються, білявка взяла його, піднесла до них.

— Беріть уже.

Тут був чорний хліб із салом та часником, ще — білий, з ковбасою та плавленим сиром. Десь поруч приємно пахнуло кухнею.

— Що не бачили? — білявка притупнула ногою. — Не буду ж вічно тримати.

— А ви всі тут зі Львова? — ляпнув Хряпа, взявши двома пальцями бутерброд із салом.

Брови дівчини скочили вгору.

— Чому — всі зі Львова? Я з Краматорська взагалі. Це Донбас, між іншим.

— Та я знаю.

Сірий збрехав — він поняття не мав, де це: Краматорськ. Та й Донбас, про який останнім часом багато чув, теж не міг визначити географічно. Є він — і хай собі.

— Просто в нас кажуть, що ви тут усі зі Львова, — продовжив Хряпа, узявши в другу руку шматок булки з ковбасою.

— У вас — це де?

Нарешті до Хряпи дійшло — розпустив язика. Тому подалі від гріха запхав до рота відразу половину бутерброда, незграбно, жадібним поспіхом відкусив, закашлявся. Сірий постукав його по спині, утішений, що вдається зістрибнути з небезпечної теми, кинув недбало:

— У нас. У Броварах.

— У мене подружка з Броварів! — сказала дівчина. — Може, ви її знаєте. Зараз гукну.

— Та Бровари великі…

Жодних зустрічей Олегові не хотілося. Він уже навіть не радів халявним бутербродам.

Куснув.

Почав жувати, при цьому киваючи білявці на знак подяки й задкуючи — треба відступати від небезпечного місця.

З кишені джинсів хрипко затягнуло про рюмку водки на столе.

Григорій Лепс. Рингтон на телефоні Сірого. Він уважав його крутим. Довго не міг установити, лише зовсім недавно знайшов спеціаліста.

Дівчина стрепенулася, напружилася.

Сірий поліз по трубку — відповісти треба бігом чи скинути небезпечний дзвінок. Дивлячись, хто його набрав.

Поки тягнув слухавку, зачепив щось пальцями. Коли згадав, що саме лежало в одній кишені з мобілкою й зараз випало під ноги, було пізно. Оранжева в чорну смужку стрічка вже валялася на мокрому асфальті. Він хутко наступив ногою, немов так можна було заховати.

— Оп-па! — почулося поруч.

— Тітушки! — не закричала перелякано, мовила голосно й дзвінко білявка. — Тітушки тут!

Якби стояли десь в іншому місці, змогли б утекти швидше. Та поруч із Будинком профспілок, відразу біля майданівського штабу, їх узяли в щільне кільце менш, ніж за тридцять секунд. Хряпа, до якого завжди доходило туго, підняв руки, в одній далі стискав бутерброд. При цьому старанно працював щелепами, дожовуючи попередній.

Телефон замовк.

Сірий не збирався здаватися, поклав надкусаний хліб назад на піднос, вигукнув:

— Що таке! Ми нічого не робимо! Просто прийшли!

— Зараз із вами теж просто поговорять, — почулося ззаду.

Повернувшись, аби глянути, хто говорить, Сірий побачив лиця: молоді, не дуже, жіночі, чоловічі, вусаті, бородаті, поголені — і жодного розлюченого. У десятках пар очей читалася лише цікавість. Дехто навіть посміхався.

— Пропустіть! Дорогу!

Білявка відступила. Невеличкий натовп теж розтікся, даючи дорогу хлопцям із Самооборони.

— Можна доїсти? — поцікавився Хряпа, виставляючи перед собою бутерброд. — Правда, ми за цим прийшли. Що такого?

— Нічого, — буркнув старший із Самооборони, стомлений чоловік років за тридцять, зі свіжим порізом від бритви на підборідді. — Зовсім у вас там справи погані? Голодний пайок?

— Сюди ходити не заборонено! — Сірий випнув уперед груди.

— Ніхто нікому нічого не забороняє, — зітхнув чоловік. — Зброя є при собі?

— Яка, нахер, зброя!

— Та будь-яка! Самі здасте чи підете з нами?

— Хлопці, забирайте їх! То провокатори! — почулося ззаду, говорила жінка.

— І наркомани! — додав чоловічий голос.

— Сам ти наркоман! — сіпнувся Сірий, та його стримали, стиснувши за лікоть.

— Тихо будь, — це сказав вусань у білій касці та не знати, звідки взятому бронежилеті. — Що вони робили?

Тепер всі дивилися на білявку, вона ж підняла тривогу.

— Нічого особливого, — дівчина знизала плечима. — Правда, їсти попросили. Питали, чи всі тут львівські.

— Земляків шукаєте? — поцікавився старший Самооборони.

— Нікого ми не шукаємо! — визвірився Сірий.

— Чого ж питали про львівських? Я з Ковеля, знаєш, де Ковель? Ось він, — кивок на товариша в бронику, — з-під Генічеська. Піде? Чи вам все ж таки львівських висвистіти?

— Не свисти, грошей не буде, — бовкнув Хряпа.

Старший Самооборони знизав плечима.

— Пусти їх, Гриню. Хай валять, звідки прийшли. Бач, возитися ще з такими…

— З якими? — Сірий уже не міг стримати злості, ось-ось вихлюпнеться назовні.

— Проведіть, — мовив той замість відповіді. — Ніколи з ними.

До барикади, туди, звідки прийшли, небажаних гостей довели під конвоєм. Сірий знову відчував себе обпльованим. Тим більше, коли засік боковим зором: двоє зовсім молодих, один у балаклаві, другий — з відкритим лицем, простоволосий, уже зайнялися трофеєм — зрадницькою стрічкою.

— Тримай, — урочисто мовив той, у масці.

Товариш узяв її двома пальцями, ніби щось бридке, витягнув руку перед собою. Хлопець у масці підніс знизу запальничку.

— Погано горять колоради, — забідкався. — Нічого, згорять. Довше тлітимуть.

Нічого не мав Сірий до смугастої стрічки. Жодних сентиментів.

Та зараз чомусь шкода стало.

І вузлик зав’язав на пам’ять.

Коновал. Суд

Він вирішив: убивати їх треба.

Усіх. Це не перебільшення. Павло Коновал цілковито поділяв намір Сані Жданова почати серйозну, справді жорстку зачистку тут і тепер. Коли товариш із криком: «Усе, майдануті, догралися! Приб’ю!», — рвонув до найближчого з тих, хто стояв в оточенні, дуже кортіло зробити те саме.

Коновал знав та вірив: їх не зупинятимуть, бо сьогодні, — та яке там, на годиннику початок першої, уже вчора ввечері! — тих бандитів після оголошення вироку вивели з будівлі суду, нікого не боячись. Звісно, сюди вже підтягнулися бійці з Майдану, коли тільки встигли, наче вертольотами перелітають. Начальство як відчувало п’ятою точкою, послало у Святошино їхню роту. Виводити засуджених до автозака довелося з боєм — Коновал особисто попрацював кийком, пробиваючи, фактично — прорубуючи прохід крізь розлючений галасливий натовп. І нічого, жодних проблем. Так треба, не інакше, бо ще трохи — і терористів, котрі отримали справедливий вирок, точно б відбили.

Кого й за що сьогодні судили, боєць «Беркуту» не переймався. Жданов — той знав, навіть намагався просвітити Коновала. Та Павлові віднедавна було все одно. За неповний місяць відтоді, як безпосередньо зіткнувся з майданутими вперше, зрозумів і остаточно визначив для себе кілька важливих речей.

Наприклад, владі слід довіряти. Міліція знає, кого затримувати. Прокуратура — кого обвинувачувати. Суддя — кому зачитувати вирок. Варто поставити під сумнів це, відразу можна писати заяву на звільнення і: або запивати до червоних чортів, або — проситися на Майдан, хай вони тепер за все відповідають. Жодне з рішень Коновалові не подобалося, тож шляхом цілком логічних доводів і міркувань дійшов очевидного: влада на те й влада, а закон на те й закон, аби не помилятися. Той, кого назвали злочинцем, насправді є злочинцем. Нормальна людина в тюрму не сяде.

Сам Коновал, його дружина Ольга, батьки й теща з Бобрика мали безліч родичів та знайомих. Ті мали своїх чоловіків, жінок, рідних, близьких, приятелів. Павло знав це точно: ніхто з них ніколи ніде не мав проблем із правоохоронними органами. Вони були нормальними людьми, котрі поважали закон, притримувалися порядку, їх усе влаштовувало в країні, жили спокійно, стабільно, весело. Що заважає більшості громадян чинити так само, не нариватися й не зариватися, Коновалові не вкладалося в голову.

Звідси Павло доходив простого висновку, не раз озвученого ним у присутності дружини та її матері: усякий, кого забрала міліція й судить суддя, — злочинець.

Крапка.

Спроба звільнити злочинця з-під варти — сприяння скоєнню злочину. На це є відповідна стаття в Кримінальному кодексі. І, що значно важливіше, запобіганням скоєнню подібного злочину цілком може стати удар кийком по дурній голові. Навіть стріляти можна. Ніхто нікому нічого за подібне не скаже й не зробить. Цілком правомірне застосування зброї.

Тому, роздаючи удари в різні боки й чуючи крики тих, кого дістав, Коновал не відчував провини. Совість не мучитиме його й надалі. Останнім часом, повернувшись із чергування, він випивав за столом ледь не пляшку горілки, аби провалитися в міцний сон. Ольга нічого не казала, побоюючись. Зате в тещі, котра остаточно кинула якір у їхній гуртожитській кімнатці, знаходилися для зятя прикрі слова. Вона перебралася, бо в Києві неспокійно, Павла зараз ніколи нема вдома, ніхто доньку з дитиною в разі чого не захистить, та й не так страшно. З усім цим Коновал, знаючи обстановку, загалом погоджувався. Аби ще жінчина мама тримала язика за зубами…

Усе помінялося на краще ніби само собою. Ще в середині грудня їх послали зачистити територію біля суду, під яким ладналися на ніч майдануті. Збиралися взяти будівлю в облогу, бо там мусили когось із їхніх судити за участь у масових безпорядках на Банковій. Як сказав на розводі Палич, треба діяти на випередження, інформація секретна. Не можна, аби протекло, бо відразу почнуть кричати зі сцени, посилаючи на місце значно більше людей, ніж вимагалося. Можна подумати, як їх злізеться багато, розігнати не вийде. Тільки вголос Коновал це не сказав, бо накази не обговорюються. Словом, не встигли порушники розкластися там із своїми наметами, як взвод «Беркуту» з’явився, мов нічні месники, і відбив усяку охоту пікетувати державну установу. Нікого не хапали, указівки не надійшло. Так само не дали інших спеціальних інструкцій, про «можна — не можна». Ось чому Коновал із дорогою душею відходив кийком відразу трьох найбільш борзих із компанії.

На ранок, повернувшись додому, захотів спати без звичних стимуляторів.

Відтоді зрозумів: добре спиться й зникає душевна тривога, коли чесно виконаєш свою роботу. Не терпиш, зціпивши зуби, бо не дають відповідних наказів. А вільний у своїх бажаннях поводитися з порушниками закону так жорстко, як того вимагає порядок і елементарна логіка речей.

Тому щоразу Коновал шукав способу спустити пару.

Для цього не треба особливо напружуватися. Знайомих у міліції повно. Домовився, зайшов після чергування у відділення. У КПЗ постійно привозять когось за підозрою в хуліганстві. Міліцейські колеги тихцем ловили так званих активістів, варто комусь із них відійти подалі. Ніколи не помилишся: куртка воняє димом, стрічка, марлева пов’язка в кишені — після того, як тоді, уночі, під снігом пішли в хід газові гранати й димові шашки, усіх їх хтось розумний напоумив запастися засобами для закриття облич. Дуже сильно їм це допоможе…

Словом, особливих прикмет вистачало. З ними нічого не робили, здебільшого тримали до ранку й виганяли пенделями, оголосивши останнє китайське попередження. Та поки баламути там сидять, можна лишитися з котримось із них в окремій кімнаті хвилин на десять, більше Павлові не треба. Після того, витрушуючи крики з вух, спокійно повертався додому, їв і засинав, мов немовля.

Покарав злочинця — маєш чисту совість.

Той, у кого чиста совість, завжди добре спить.

І ще одна важлива річ, усвідомлена Коновалом: пакувати в тюрму треба всіх із Майдану, бажано — якомога швидше. Зрозумів це після того, як купка злобних хуліганів приїхала під їхній гуртожиток, так само намагаючись стати там табором. Хтось кидався камінням. Нічого не розбили, обмалювали стіни, покричали своє: «Ганьба!» й забралися геть. Та Коновал запам’ятав жінчину розповідь, як та перелякалася й плакала, притискаючи дитину до грудей. І була не одна така, молодих мам вистачало. Діти, побуджені криками, ревли, деякі жінки збіглися в одну кімнату, а бійці, сержанти й молодші офіцери, котрі були вдома на той час, нічого не могли зробити: не мали при собі зброї.

Звичайно, Коновал розумів — провокація.

Та зупиняти майданівський шабаш треба давно.

Ось чому він сподівався, що розбив минулого вечора хоча б пару дурних голів.

І з цієї ж причини, поділяючи праведний гнів Сані Жданова, кинувся за ним — але не на допомогу, не вбивати тих, хто на це заслужив. Павло встиг схопити Сашка обома руками, зупинити, утримати, а потім разом із наспілими хлопцями — затягнути назад. Спершу в стрій, потім — усередину, до автобуса.

Майданівці спровокували бійця «Беркуту». Навмисне дрочилися, чекаючи, у кого першого здадуть нерви. У них у всіх — камери, професійні та в телефонах. Почнеться розгін, відразу запишуть, викладуть у Інтернет, засмердять усе довкола: порушення прав людини, перевищення повноважень, ганьба. Коновалу те все — як об стіну горохом. Але все одно мета його та інших бійців — насамперед уникати провокацій.

Свої рахунки з Майданом він ще зведе.

І за те приниження на льоду біля мерії.

І за те, що набралися наглості припертися до гуртожитку й налякати його жінку з дитиною.

І за… Там великий список.

Зокрема — за сьогоднішнє.

Командир міг передбачити, що так станеться, але якось затерлося. Між тим, перекривати дороги — улюблена забавка майданутих. Ось і зараз: вивезти засуджених та поїхати самим не виходить, бо їхній чортів Автомайдан заблокував проїзд. Автобуси «Беркуту» застрягли в облозі. Коновал не розумів, чому ніхто не мчить на допомогу, аби налетіти з тилу, розкидати всіх та навести порядок. Ніби вже не лише Києву — усій країні відомо, як героїчно наступає Майдан. Хтось чогось боїться, іншої відповіді Павло не знаходив.

По-людськи не погоджуючись із начальством.

Та, як сумлінний підлеглий, визнавав усі рішення.

Навіть лишити їх тут, на проспекті Перемоги, в оточенні розлючених порушників закону.

— Ганьба! — кричали з усіх боків. — Ганьба! Знімайте маски!

— Сам знімай! — не витримав Коновал, огризнувся до хлопця з закритим темною балаклавою обличчям. — Боїшся?

— Я? — для переконливості хлопець тицьнув себе в груди пальцем. — Я боюся? Сюди глянь!

Він рвучко і, як відзначив Павло, показушно стягнув із себе маску. З-під неї вигулькнуло кругле, зблизька — дитяче лице.

— Я боюся? Та я у своєму місті! Я у своїй країні, ясно тобі? Я нічого не боюся!

— А я чужий, так виходить? — гаркнув Коновал, ступивши на півкроку ближче. — Я з Америки приїхав?

— До чого тут Америка! Хіба не розумієш, кого захищаєш?

— О! Починається! Стара пісня! Чули вже, чули! Кого треба — того захищаю! А ви отут для чого все це робите? Розходьтесь — нічого не буде!

— А не розійдемося — що буде?

Коновал сильніше стиснув кийок.

Заговорювати йому та іншим бійцям зуби намагалися не вперше. Агітатори працювали не лише з «Беркутом». Активно обробляли міліцію, особливо — пацанів із внутрішніх військ, ті зовсім ще зелені. Павло знав усі хитрі прийоми: на строковиків насилали красунь у віночках, аби своїми руцями давали їм гарячий чай, різні тортики, бутербродики, ще й посміхалися, розкладаючи особовий склад. З ним чи, скажімо, Ждановим подібні номери не пройдуть. Міліція так само тренована. Вевешники коливалися, давали моральну слабину, часом брали, чим пригощають.

У одного такого Коновал особисто вибив кийком пластянку з чаєм. Стукнув не сильно, щоб хлопчина розтиснув руку. Потім пояснював дурному солдатику: набухають туди, усередину, пургену чи інших ліків для срачки. Ото побігати доведеться. Малий не повірив спершу, та довіра такого ось хлопчиська — ще одна річ, якої Коновал дуже мало потребував. Його діло — сказати, попередити. Висновки робитиме сам солдат. Ще краще — його мудрий командир.

— Так що буде? — напирав тим часом хлопець, у запалі махаючи перед бійцем балаклавою. — Ви виконуєте злочинні накази! Повинні розуміти це! І маєте право їх не виконувати! Нічого не буде, врахується, я слово даю!

— Хто ти такий! Кому твоє слово треба!

— Він — громадянин! — викрикнув інший чоловік.

Цей трохи старший, у будівельній касці та жовтій медичній пов’язці, що повністю закривала рота, приглушуючи. Зрозумівши це, потягнув її донизу, опускаючи на підборіддя — не різко, аби не зірвати. З рота парувало.

— Він — громадянин, ясно? — повторив чоловік. — А ти кому служиш? За кого стоїш? За жирного упиря? За його банду? Ти ж сам розумієш, що народ правий! Хазяї твої так само це розуміють! Інакше б давно задавили нас!

— Наказу нема! — рявкнув Жданов, ставши поруч із Павлом. — Буде — тоді побачите, хто упир, а хто бандити!

Коновал легенько відтиснув товариша, сам висунуся трохи вперед:

— Він — громадянин? А я хто, по-твоєму? Бидло я тупориле, ти це хочеш сказати? І ви там, на Майдані, не весь народ! За всіх не розписуйся! Тебе хто уповноважив?

— А тебе?

— Я присягу давав! Народу України, між іншим!

— Так чого ж ти народу не служиш?

— Бо ви тут — не весь народ! Навіть не весь Київ!

Павло вже й не пам’ятав, коли отак заводився з такими. За будь-яких обставин уникав розмов. Утягнуть у провокацію — усе, підставишся. Та саме тепер накипіло й наривало. Одна справа — тримати всю цю гамірну зграю в оточенні по периметру чи стояти на чітко розмежованій лінії конфлікту. І зовсім інша — коли їх уже кілька годин, та де — фактично з учорашнього вечора принизливо тримають в блокаді. Варто б справді дізнатися, чого вони хочуть.

Спереду, біля першого автобуса, раптом щось почалося.

Сплеск криків, змішаних із матом та закликами. Майже відразу протяжне:

— Убили! Убили! «Беркут» — фашисти! Ганьба! Ганьба!

Ще не зовсім зрозумівши раптових змін, Коновал уже відчув подих небезпеки. І тут же просто на них щільною невблаганною стіною посунув розгніваний натовп. Очі сліпили спалахи фотокамер, лампочок, якими оздоблені відеокамери, позаду, за спинами, від хідника глухо рвонуло.

— Назад! — заволав Коновал. — Назад, сказано!

— Фашисти! — знову повисло над головами, дуже швидко рознеслося проспектом. — Убивці! Убивці!

Нічого не бачачи зі свого місця, розуміючи лиш — хтось із майданутих, і мабуть, не один, нарвався на заслужене покарання, аби не був такий борзий, Павло не вбачав у цьому нічого доброго. Скоріш за все, у когось біля іншого автобуса здали нерви так само, як ось недавно — у Жданова. І не знайшлося поруч нікого, здатного стримати накрученого до краю мужика.

— Назад! — повторив Павло.

Схоже, його чули й слухали не розгнівані майданівці, а свої ж. Бійці поволі, але злагоджено задкували, один за одним утискуючись в автобусне черево.

Рухаючись за своїми, Коновал наново оцінив обстановку. Дотепер не особливо звертав увагу на об’єкти довкола. Думав — шлях для них один, уперед, треба лиш розчистити проспект. Хай нікого з порушників не затримають, важливіше вирватися з пастки. Тепер шукав інших варіантів, і вони були.

Точніше, один, найпевніший.

Залишити автобуси, пробивши собі крізь людську масу коридор до міліцейського відділка, від якого бійців відділяв вируючий натовп. Інакше знесуть, хтось у натовпі вже кричав про кров. Їх не зупинити, саме з подібних іскор спалахує полум’я. Коновал навіть готовий був зрозуміти цих людей. Поводив би себе так само, якби хтось із них, не дай Боже, скалічив когось із його товаришів, Жданова чи інших.

Але розуміння нічого не полегшувало.

Їх уже загнали, — інакше не скажеш! — назад до автобусів, і тепер гаратали в стінки чимось важким та міцним. Ще трохи — і почнуть бити шиби, цілком імовірно — перевернуть колесами догори. Якщо не піти на прорив просто зараз, Коновал передбачав і значно гірший сценарій. Між собою бійці не перемовлялися, похмуро й натягнуто мовчали. Хіба хтось не стримається, матюкнеться голосно, безадресно.

Виявляється, так буває: здорові, сильні, навчені, треновані мужчини, у бронежилетах, шоломах із міцним склом, в обладунках, повністю готові до бою, мають владу, уміють битися, стояти за себе — і відчувають при цьому власне безсилля.

Аж раптом щось сталося.

Павло проґавив момент, коли могли початися й завершитися переговори. Не помітив, хто їх провів. Але людська хвиля відкотилася, звільняючи місце для проходу. Хтось щось прокричав, у загальному гармидері не розібралося. І нарешті почулося:

— Виходьте! Коридор! Коридор!

Автобусні дверцята відчинилися. Коновал стояв найближче до виходу, першим. Прогнозуючи подлянку, якусь незрозумілу й підступну пастку, він, тим не менше, виставив праву ногу, намацавши опору. Ось уже стоїть перед автобусом, оцінюючи обстановку й роздивляючись на всі боки.

Ніби все гаразд, мирова.

Люди розступалися, утворюючи живий коридор від автобуса, який ледь не перетворився на фортецю, до міліцейського відділка.

Коновал рушив уперед.

— Маску! Знімай маску! — гаркнуло з обох боків. — Лице покажи!

Павло зупинився. Та за ним висувалися інші, вертати назад і починати все спочатку безглуздо.

— Гюльчатай, відкрий личко! — вигукнув хтось дзвінко, чи то в ейфорії, чи в істериці, чи — показуючи суміш усіх емоцій.

Коновал завмер. Він не знав, як правильно вчинити. Ненавидів себе за це — але не знав.

— Знімай! Знімай і проходь! — чулося звідусіль.

Часу на прийняття рішення не лишалося зовсім. Він скінчився, щойно бійці відступили в автобус. Діяти або так, або — інакше, тільки діяти. Не стояти стовпом.

Намагаючись виглядати гідно передусім у власних очах, Коновал зняв шолом.

— Ганьба! Ганьба! Ганьба! — дружно гаркнули десятки горлянок, щойно десяткам пар очей при світлі ліхтариків із мобільних трубок та лампочок від телекамер відкрилося його обличчя.

Павло примружився, закриваючись рукою. Тоді прикрився шоломом, намагаючись, наскільки це можливо, уникнути поглядів чи об’єктивів. Пішов уперед під крики, оплески й хуліганський зухвалий свист. Найважливіше сталося: ніхто й нічого не перешкоджали. Шлях був вільним, людський коридор навіть трошки розширився.

А вже переступивши поріг відділка, не дивлячись ні на кого, не озираючись, хто там за ним, Коновал, різко замахнувшись, пожбурив важкий шолом перед собою.

В останній момент стримавшись, аби не розтрощити скло чергової частини — угатив ним об стіну.

Укарбував, уявивши перед собою лице того хлопця, котрий нахабно стягнув перед ним свою балаклаву.

Алла. Друшляк

— Для чого це тобі? Америка посуд не дає?

— Мамо, ну скільки можна…

— Закрий рота! Скільки треба — стільки й буду говорити! По-перше, ти моя донька, і я маю право знати! По-друге, ти мені рота не закриєш!

— Ох, тобі ніхто не закриє…

— По-третє, ти як із матір’ю балакаєш! Петю, ти чуєш, як вона стала говорити з рідною матір’ю!

Тато традиційно намагався тримати нейтралітет і виступати миротворцем.

— Світлано Русланівно, ти вже пересмикуєш.

— Я? Що я пересмикую? Де я пересмикую? Петре Семеновичу, ти їй підіграєш! Де твоя позиція! Ти ж за неї! Раз так — то й за них усіх, Петю!

У таких випадках батько волів умощуватися в кріслі. Алла з матір’ю під час традиційних уже родинних світоглядних сварок стояли одна навпроти одної. Він же, утиснувшись у м’яку заглибину потертого, але ще міцного, радянської роботи фотеля, мав змогу стежити за словесною сутичкою ніби знизу вгору, немов із невеличкого безпечного бункера.

— Світлано, у нас доросла донька. Ти не помітила? Я давно помітив. Хай робить, що хоче.

— Вона дуже доросла, Петре! У тому проблема, як ти не розумієш! Була б малою — зачинила б її тут, на ключ! Зсередини!

— Навіть до школи б не пускала? — Алла зробила невинні очі, чим останнім часом сильно дратувала маму. — Я б училася вдома?

— Ти навчилася! — вигукнула Світлана Русланівна. — Ти в мене ох як навчилася! Петю, ти зовсім глухий, нічого не чув? Саджатимуть не малих дітей! Саджатимуть дорослих! І надовго! Для жінок, молодих та дурних, винятків не робитимуть! Закони нові ухвалили, батьку, ти ж усе проспав!

Не підводячись, Петро Семенович хлопнув у долоні, вимагаючи в такий спосіб звернути на себе увагу.

— Свєто, я з тебе дивуюся! За новинами в нашій квартирі стежиш по телевізору ти, а не я. Мені вони не потрібні, бо ти все одно переповіси. Але навіть в армії, — він багатозначно націлив у стелю вказівного пальця, — у військах, дівчата, будь-який наказ дійсний тоді, коли віддається в письмовому вигляді. Офіцер може звеліти солдатові драїти підлогу, тут нічого писати не треба. Тільки є накази різної значимості, Свєто, і ти у свої роки мала б це знати!

— Які мої роки!

Батько зітхнув.

— То я просто так сказав. Знаєш, фігурально.

— Не треба фігурально! Кажи мені прямо!

— Будь ласка! На тобі прямо! — тепер тато трохи подався вперед. — Від рішення до його затвердження проходить якийсь час. Так, в армії, хоч у військових структурах усе вирішується значно швидше. Чого вже казати про наш парламент! Вони проголосували в четвер…

— Незаконно! — вирвалося в Алли. — Копитами!

— Чому копитами? — не зрозумів Петро Семенович.

— Так на Майдані говорять. Не руки піднімали вгору — копита.

— На чорта мені твій Майдан! — вибухнула мама.

— Цитьте! — підніс голос батько. — Обидві цить! Набридли! Дослухайте, що скажу! Копитами, хвостами — не має значення! Поки рішення не вступили в силу! Їх треба підписати на всіх рівнях! Затвердити! Здається, надрукувати в якійсь там газеті! І аж після цього, Свєто, тільки після цього закони, проголосовані в цей четвер, набирають сили! А це означає — сьогодні, у неділю, Алла може йти на свій Майдан, як захоче! Її там не затримають і нікуди не заберуть! Зібрання на вулицях ще поки в країні не заборонені! За це ще не судитимуть! І не саджатимуть!

Тепер не стрималася Алла.

— Тату, ти це приймаєш? Серйозно?

— Що саме я приймаю, по-твоєму?

— Протест — кримінальний злочин. Ти так сказав.

— Нічого подібного я не говорив.

— Соррі, Петре Семеновичу! Ти дозволяєш мені вийти на Майдан сьогодні, бо за це ще не посадять! Дякую! Коли оці скотські закони наберуть сили, ти з ними погодишся! Кивнеш, отак, покірно й спокійно, — Алла спробувала відтворити подібний кивок, — якщо людей почнуть гребти на вулицях, бо вони зібралися гуртом! Тверезі, пристойно вдягнуті, не матюкаються! Не скоюють злочинів! Вони просто зібралися, наприклад, біля мерії, хочуть протестувати. Кримінальний злочин, тату! Передбачає міру покарання таку саму, як за торгівлю наркотиками!

— Не пересмикуй.

— Нічого я не пересмикую! Ти, про всяк випадок, аби я не потрапила під дію якогось із таких законів, уже не випускатимеш мене з дому, правильно? Та й сам сто разів подумаєш, перш ніж вийти! Потім оті, з «регіонів», проголосують руками й заборонять тобі думати!

— Алло! Не мітингуй! Дитячий садок, їй-богу…

— Проголосують, чого ж! І президент Янукович підпише! Йому найпростіше! Він ніколи не думав! Нема чим! Він дурний, розумієш?

Мама вирішила — досить передишки, відкрила другий фронт:

— За нього люди голосували! Ми з батьком, між іншим, теж! Законно обраний, за-кон-но! Тепер, значить, він у вас на Майдані — дурень. Усі, хто його обрав, і твої батьки — теж ідіоти? Скажи, доцю, скажи! Давай, говори про нас! У вас же там модно — від батьків відмовлятися!

Алла зітхнула.

Коли вперше прийшла з Майдану, тоді обійшлося. Петрові Семеновичу було все одно, де ходила доросла донька. Світлана Русланівна вирішила — вона прийшла з роботи. Тим більше, за часом збіглося. Алла тоді не помітила, як проминув день, під кінець назнайомилася з купою дівчат, узяла всі телефони. Свій при цьому давати не спішила, навіть Ірі Шапці: хоча їй чомусь довірилася найбільше. Кілька наступних днів вони періодично озивалися, тримаючись так, ніби знали її давно. І сприймали так, ніби новенька вже вирішила для себе кинути все та пірнути з головою у волонтерство. Не будучи загалом проти, Алла все ж пояснювала дівчатам — треба зважати, що вона працює. А в магазині, коли черговий раз дзвонили з Майдану, вона сторожко озиралася, ніби хтось міг навмисне шпигувати. Для розмови виходила в підсобку, ще краще — на вулицю: тільки так могла собі дозволити говорити вільно.

Крига скресла на перші після великого штурму вихідні. Провівши на Майдані два повних дні за роздаванням чаю, бутербродів, флаєрів чи просто спілкуючись із нереальною для себе кількістю незнайомців, Алла під вечір не мала сил приховувати, де пропадає. Навпаки, відчувала глибоко всередині непереборне бажання розказати вдома все почуте й побачене.

Почала ніби між іншим. Так, наче в їхній родині прийнято підтримувати революцію. Тато прогнозовано гмикнув, та промовчав. Мама прогнозовано встала дибки, і Аллі протягом наступного тижня довелося вислуховувати коли агресивні, коли — ядучі материнські коментарі з приводу того, хто гуртується в центрі Києва, скільки й за що їм платять, а також — про те, звідки такі гроші й хто там фашист, а хто — єврей.

Не будучи так добре підкутою в подібних питаннях, Алла Дорош, тим не менше, розуміла: фашисти з євреями ніколи не знайшли б спільну мову. Отже, за маминою логікою, на Майдані зібралися нацисти, аби знищити євреїв, або навпаки — євреї борються з нацизмом. Висловивши подібний сумнів уголос, вона миттю нарвалася на материнський гнів, і в скандал Світлана Русланівна спробувала втягнути чоловіка. Як кадровий військовий, Петро Семенович зобов’язаний промити своїй доньці вже один раз прополощені мізки.

Дивно, та батько став на Аллин бік. Не так категорично. Дружині не заперечував, та й згодом далі тримав нейтралітет, скільки міг. Але пояснив, у якому місці дружина перегинає палицю. Мама тоді спалахнула, почервоніла, спершу спробувала гарикатися, швидко заплуталася в аргументах, надула губи й пішла з кухні, усамітнившись наодинці з телевізором. Батько так само вирішив не продовжувати подібних розмов.

І незабаром у родині Дорошів установилося хитке, проте — стабільне перемир’я.

Алла за замовчуванням не обговорювала вдома Майдан та все, пов’язане з ним.

Світлана Русланівна не розповідала вголос страшну правду про кривавих нацистів та бандерівців, почуту в російських новинах. Хіба коли перемикала для порівняння на українські, кидала мимохідь: наші знову брешуть за американські гроші. Один раз, правда, не стрималася, ляпнула щось про проституток, котрі сплять у наметах із западенцями за долари. Та, не отримавши нічого у відповідь, утратила до теми інтерес.

Петро Семенович дізнався перед Новим роком, як він, військовий пенсіонер, може оформити кредит, і купив собі другий телевізор, маленький, плазмовий. Та власним коштом підключив додаткову «точку» до кабельної мережі, аби не воювати за своє законне право дивитися серіали й нічим більше не забивати голову.

Так тривало до середини січня.

Коли мама побачила в Аллиних руках емальований друшляк…

— Ну? Відмовляються від батьків?

— Ага. Перед строєм. Кров’ю підписують відмову, — Алла вже не знала, чого від неї хочуть і як треба відповідати.

Мудріше — зібратися й мовчки піти.

— Петю! Петю, вона знущається! Ти чуєш чи не чуєш?

— Вона доросла, Світлано Русланівно.

— Ага! Виростила! На свою голову! На твою так само! На нашу голову, батьку, на нашу! Замість того, щоб узятися за розум нарешті… Друшляк для чого преш туди, питаю? Поклади на місце! Не дам!

Алла стояла, далі тримаючи посудину для відкидання макаронів у стиснутій руці. Мама, не стримуючи себе, ступила вперед, спробувала забрати.

Зловила повітря — Алла машинально сіпнула рукою.

— Дай!

— Свєто! — гаркнув батько, ураз стрімко випроставшись, ставши кордоном між обома. — Світлано, досить уже! Завелися з самого ранку на рівному місці! У тебе, здається, два друшляки! Воно нервів та злості не варте! Ясно?

Мама пирхнула, виклично випнула підборіддя, витримала батьків погляд, але промовчала.

— Отак, — задоволено кивнув він. — Тепер із тобою, доцю. Для чого тобі оце? Поясни спокійно. Раніше не треба було. Тут раптом береш. Нам просто цікаво.

Замість відповіді Алла Дорош театральним жестом одягнула друшляк на голову. Навіть, кокетуючи, підняла плече, зіперши вільну руку на бік, виставила стегно, зігнула ногу в коліні — так на журнальних картинках демонструють моди.

— До чого це?

— Протест, тату. Закони, про які ми тут говорили, забороняють носити каски та шоломи. Про каструлі, миски та інший кухонний інвентар нічого не сказано. Ми домовилися прийти сьогодні на Майдан із усім оцим на головах замість касок. Акція.

— Клоуни! — пирхнула мама. — Дорослі люди, а такі клоуни!

— Тихо, — відмахнувся тато. — Алло, це справді важливо для тебе… для вас?

— Для мене — ще не вирішила. Для нас — так, важливо.

— О, о! — зацмокала мама язиком. — Гляньте на неї! Свято сьогодні! Православне! Водохреща! А вони з друшляками й каструлями на головах! Тьфу!

Алла не витримала — коротко замахнувшись, жбурнула злощасний друшляк у куток між диваном та кріслом.

Крутнулася на п’ятах, скинула капці — теж по різних кутах розлетілись.

— Стій.

Тато не крикнув. Сказав спокійно, інакше б Алла точно не послухала. Забралася, хряснувши дверима. А так зупинилася, повернулася, глянула на батька запитально. Він тим часом нахилився, підняв друшляк, підкинув у руці, простягнув Аллі.

— Тримай. Не жбурляйся, теж мені… Не туди полетить, вікно розгатить. І послухай мене, серйозно: бажаю й тобі, й усім іншим там, на Майдані, тільки добра. Миру теж. Я офіцер, нагадаю тобі.

— Не забула.

— Молодець. Скажу, як військовий, — війна нікому не потрібна. Нічого хорошого з цього не вийде. Тим більше, коли воюєш зі своєю ж владою. Усе треба вирішувати законним шляхом. Якщо ці закони змусять вас задуматися й розійтися, далі може піти лише на краще. Буцатися з державною машиною не вийде, Аллочко. Влада права завжди, хай це комусь і не подобається. Воювати мали б не люди, а закони.

— Ти у своїх серіалах таке бачив?

— Не має значення, що й де я бачив. Важливіше — це закон життя, Алло. В армії все вирішує статут. Солдатові він зазвичай не подобається. Та мусить виконувати, поки не придумали іншого статуту. Порушення — покарання.

— Ми ж не за військовими законами живемо…

— Погано, — зараз батько говорив серйозно, навіть мама зрозуміла, трохи перейнялася моментом, помітно заспокоїлася. — Треба хоч за якимись жити. Корися чи домовляйся. Іншого не дано.

— Мудро, — вставила мати.

— Ага, — кивнула Алла. — Тільки що робити, якщо одні не хочуть коритися, а інші — домовлятися?

Вона знала: відповіді не буде.

Зараз — так точно.

Птаха. Шини

Він ніколи не міг правильно вирахувати відстань.

Граната перелетіла через вогнище й упала поруч. Десять метрів, двадцять, тридцять — на око не виходило. Для Птахи існувало лише два визначення: далеко й близько.

Зараз, стукнувшись об укриту снігом та льодом бруківку, темне яйце лягло десь посередині. Ще ніколи не бачивши це на власні очі, хлопець сіпнувся, ступив уперед крок, потім — другий. Ураз виникло непереборне бажання роздивитися, як же воно виглядає й що зараз станеться.

Мабуть, схожий інстинкт тягне маленьких дітей до розетки, кортить не пхнути туди пальчика — лише торкнутися, бо все воно таке інтересне, батьки не можуть без цих дірочок обійтися. Коли застромлять у них щось, відразу починаються неймовірні цікавинки. У такі моменти мама, яка пильнує дитину боковим зором, миттю опиняється поруч, ляскає дитя по руці, не сильно, але має відчути, і нагадує говорене багато разів: «Жижа! Не можна! Жижа!» Ображене починає рюмсати, та матуся невблаганна…

— Назад!

Птаху штовхнули вбік, мов м’яч, доклавши максимум сили. Рівновагу втратив відразу, упав на сніг, боляче забивши всю ліву сторону, та не лежав — порачкував чимдалі, на безпечну відстань. Ззаду бахнуло, вечір коротко спалахнув, хоч вогню кругом не бракувало. Птаху трошки оглушило, він ткнувся лицем у сніг, закриваючи руками голову, та вже наступної миті став на чотири, тоді звівся на рівні, різко відсторонивши лютого Ігоря Щербаня.

— Куди преш! — рявкнув той.

Його крик не зміг перебити вибухи шумових гранат, відчайдушне й дружне гуркотіння палицями по залізних пожежних діжах, які виставили серед вулиці Грушевського барабанщики в жовтих та оранжевих касках, вигуки: «Банду геть!» і механічне й монотонне бубоніння:

— Громадяни! Ваші дії незаконні! Ви повинні припинити порушувати громадський порядок і розійтися по домах! Громадяни! Ви порушуєте спокій! Громадяни! Ви порушуєте закон! Ваші дії підпадають під статтю Кримінального кодексу України…

— Пішов нахер, підарас! — почулося зовсім поруч, з правого боку, від бровки тротуару.

Горлав високий молодий повстанець у залізній армійській касці, зсунувши на підборіддя респіратор. Вигукуючи, нахилився, подався вперед, підхопив із землі шматок бруківки, замахнувся, різкий кидок — каменюка полетіла на голос. Він навряд чи хотів у когось вцілити, аби заглушити безбарвні заклики. Як і більшість тих, хто підтягнувся під вечір на Грушевського, чоловік не знав, чи правильно чинить, — та дуже хотів щось зробити, випустивши нарешті лють, яку пружиною стискав уже майже шістдесят днів.

І не він один.

З цього майданівця ніхто не брав прикладу. І він нікого не наслідував. Хто першим почав довбати ломом вуличну бруківку, Птаха не бачив й подумав: навряд чи колись це буде відомо. Богдан узагалі не знав, чи треба встановлювати особу тієї людини. Не думав, що буде завтра і чи буде бодай якесь завтра у відчайдушному войовничому спалаху біля стадіону «Динамо».

Почалося неочікувано.

Серед білого від свіжого снігу, морозяного, по-справжньому водохресного дня, тут, здається, так далеко ніхто з присутніх не заглядав.

Передові загони стягували до щойно утвореної лінії фронту все, з чого можна будувати барикаду й чим зміцнювати її. Завзяті чоловічі гурти дружно й мовчки бралися за рекламні борди, лавки на транспортній зупинці, основи самої зупинки, вивертали з бруку й волочили на передову. Від Майдану на саморобних санчатах, нашвидку зігнутих, зроблених із порізаного бляшаного риштування, волочили по притрушеному снігом льоду білі мішки з піском та камінням. Тут же, поруч, дівчата й старші жінки, перекинувши поперек тулубів шлейки своїх сумок та сумочок, у чотири руки тримали мішки, куди чоловіки, закусивши від зосередження губи, насипали не знати звідки взятими лопатами сніг. Натоптавши, передавали черговому, хто надходив, допомагали наддати на спину, і той, ковзаючи й намагаючись не впасти з цінним вантажем, пер будівельний матеріал убік стадіону.

Біля Птахи з двох сторін виросли, ніби з-під землі, дівчата в червоних жилетах, білих марлевих масках і такого ж кольору касках із жирно намальованими червоними хрестами.

— Поранений? — крикнула одна, смикнувши його за руку.

— Дурний! — голосно відповів за нього Щербань.

— Дорогу! — почулося ззаду.

Усі сипонули врізнобіч, даючи пройти медикам. Четверо чоловіків у протигазах тягнули, тримаючи брезентове полотнище за краї, пораненого із закривавленим лицем. Дівчата, відразу забувши про Птаху, кинулися за ними. На спинах двох санітарів зеленим світилися в темряві літери — МНС.

Коли група відійшла, Щербань відважив Птасі по шиї, тепер уже відчутніше.

— Ти чого!

— Нічого! Не бачив гранати? Скільки раз тебе, дурня, учити — рота відкрив, вуха закрив, нахер від неї пішов! Він лізе! Куди лізеш? У війну не награвся?

— Я не грав ніколи, — буркнув Птаха, потираючи забиту шию.

Не ображався.

Щербань усе правильно зробив, а він сам — справді ідіот. Узагалі, без Ігоря та його компанії Птаха свого життя вже не уявляв. Хоч ще на початку грудня боявся: знову виринуть із сутінків, почнуть пресувати сильніше, адже до того капітана Драчука, попри погрози, не сходив. Нині ж це була його команда. Тепер, коли спортсмени поруч, знав напевне, що означає, коли хтось каже: «Роби, як я».

…Вони все ж з’явилися біля його будинку за три дні після невдалого штурму Майдану беркутівцями.

Так само прорізали вечір автомобільні фари, з машини знову вийшло троє, гукнули його, і Птаха впізнав Щербаня, Графа й Батона. Своєю появою нагадали йому про якесь інше, давно забуте життя, яке, здавалося, уже ніколи не повернеться. Проблеми з наркоманом Вітею, котрий обікрав дівчину, його старшим братом Ігорем, який силою примушував Богдана Пташука забрати заяву, капітаном міліції Драчуком, із яким брат злочинця підтримував дивні стосунки, — усе відійшло на другий, як не далі, план.

Птаха тоді навіть не злякався — більше здивувався.

Не зміг відразу пригадати, що саме означає поява цієї трійці.

Коли ж згадав — усередині зрадницьки похололо. Птасі не хотілося більше мати справу з Ігорем Щербанем. Подумав: невже хтось у Києві ще живе іншими, суто своїми справами, які важливіші за те, що відбувається в серці міста саме тепер, коли він повертався з Майдану, бо зараз була його черга спати.

Його однокімнатка на Дарниці за добу після пам’ятного штурму перетворилася на перевалочну базу.

Уже з вечора середи до нього на хату підтягнулися з Козятина четверо земляків. Двоє — друзі троюрідного брата Петра Усатого. Той знайшовся ранком, десь у нічній колотнечі зловив від тітушки кастетом у скроню, від беркутівця — кийком по голові, зате роздобув каску, тримався по-діловому, відразу почав пояснювати, як самому змайструвати бронежилет, і тоді ж поставив Птаху перед фактом: до нього на підмогу їдуть із Козятина пацани. Поки розберуться, кантуватися доведеться всім разом.

Дивно, але Богдан, дотепер не надто схильний до подібного гуртування, сприйняв новину нормально. Нічого не сказав, коли ці двоє наступного дня привели з собою ще двох — Любчика з Коломиї і Альберта з Макіївки. Цей, рудий і клаповухий, утік із дому ще в неділю, телефон викинув після того, як батьки щиро порадили або вертатися тут же, або не вертатися зовсім, і прикипів до Любчика намертво. Не мав жодних прохань, лиш просив не називати його Алею чи Алькою. Коломийський будівельник охрестив його Донбасом, а себе попросив кликати Гуцулом, сказавши: «Такий маю позивний». Любомир був старшим за інших, йому цього року стукала тридцятка. Але на верховенство в новоствореній команді не претендував.

Не змовляючись, хлопці вирішили відмовитися від призначення ватажків. Так само ніхто не претендував на окупацію квартири. Спершу Гуцул з Донбасом приїхали разом із усіма, аби помитися — гарячого душу обоє не бачили від минулої суботи. Усе це пропонувалося повстанцям і так, з Майдану постійно возили народ до різних центрів, де вони могли привести себе в порядок, тут волонтери досить швидко налагодили процес. Але Гуцул логічно розсудив: мати на підхваті хату набагато простіше, аніж товктися з усіма. Можна приїхати, коли заплануєш, поїхати, коли треба. Тож пропозиція облаштувати тут подібне до запасної перевалочної бази прийнялася одноголосно, без заперечень.

Новоспечена команда відразу домовилася: поки одна частина чергує на Майдані чи тримає периметр на барикадах, інша відсипається. Причому записуватися до загонів Самооборони не захотів ніхто з компанії.

Любчик лишився в меншості, бо ще роздумував. На відміну від козятинців та Донбаса, нормально, із розумінням ставився до необхідності дотримуватися дисципліни й проходити нуднуватий вишкіл. Та відчував іншу відповідальність — ближче до Миколая збирався навідатися додому. Раз так, доведеться відпрошуватися в сотника чи ставити його перед фактом: пару тижнів побути в загоні, а потім — звиняйте, до побачення. Може, вернуся, може — ні. Звісно, Гуцул збирався повертатися назад, якщо ситуація загостриться, і тому не хотів, аби команда залежала від нього. Усе ж таки одна справа — прийти, коли треба й відчуваєш, і зовсім інша — коли від тебе вже хтось залежить і щось комусь пообіцяв. Утім, Любомир не відкинув зовсім імовірності, що таки запишеться в Самооборону. Поки ж вирішили жити й діяти так, як того вимагала звичайна самостійна організація.

Ось чому Птаха, побачивши трійцю спортсменів, відступив і поліз у кишеню за телефоном. Зараз у квартирі спало двоє, Гуцул серед них, та підхопляться за першим же викликом, прийдуть на допомогу. До того ж сяйнуло: цей Щербань та інші цілком могли записатися в тітушки і тепер полюють на людей із Майдану. Виконуючи наказ… ну, хоча б того свого капітана Драчука.

— Що там у тебе? — запитав тоді Ігор, спокійно, без жодної агресії, підкреслено миролюбно. — Ствол?

— Чому відразу — ствол?

— Ходять чутки — у вас там стволи на руках.

— Де — у нас?

— Вимкни дурня, Птахо. Ось Граф тебе по ящику бачив, — Щербань кивнув на свого гостроносого товариша. — Скажи, Коль?

— Скажу. Говорив щось на камеру, як не міг усидіти вдома й прибіг на допомогу своїм, — охоче повторив Микола Потоцький, котрий відгукувався на Графа. — Скажеш, не було такого?

Птаха мовчки мотнув головою. Зранку, коли беркутівці з тітушками відступали від Профспілок, він справді про щось говорив із журналісткою. Не надав цьому значення, навіть не стежив за власними словами. Зате, виявляється, його показали в якихось новинах. Кілька секунд, підпис: «Богдан Пташук, учасник протесту» — і все, йому почали дзвонити з дому. Батьки не бачили, їм негайно подзвонили козятинські родичі, потім уже знайшли ці новини в якомусь повторі. Отримавши відміряні йому хвилини слави, Птаха забув про те — вир подій наступних днів захопив. А бач, не лише в рідному Козятині впізнали.

— Не сци, — сказав Щербань. — Ти ж нормальний ніби пацан. Заведи мене до ваших.

— Нас, — поправив гостроносий Коля Граф.

— Во-во, нас, — кивнув Ігор. — Ви ж там ментів гасите. Святе діло. Знаєш, скільки я капітану Драчуку бабла за братана засилав? Тачку можна купити. Нульову.

— А лягавий купив, — уставив широкоплечий Батон.

— Чув, Птахо? Людина правду каже. Мент за хабарі купив собі тачку, на яку той же Батон не може заробити ось уже четвертий рік. А він, між іншим, дипломований тренер із фітнесу. До нього жирні тітки ходять, жопами трусять, фігуру шукають. А ще Юрій Грузинов — чемпіон Київської області з бойового самбо. У Колі Графа оно — розряд по грецькій боротьбі, дзюдо й карате. Я — стронгмен, Васю Вірастюка й Діму Халаджі отак знаю, — зчепивши хрестом два вказівних пальця, Щербань потягнув їх, показуючи, як міцно тримає й важко розірвати. — І ще різні такі штуки знаю. Спортклуб у нас. Хочеш — приходь качатися, бо дохлий ти якийсь, бачу.

— Прийду, — Птаха сам собі повірив.

— Пізніше приходь, як ментів розженемо. Я серйозно, людину з тебе зробимо.

— А я хто?

— Молодець! — наблизившись, Батон хлопнув Птаху по плечу. — Розберемося, чувак. Так ходімо до ваших?

— Ходімо, — кивнув Богдан. — Тільки там усі наші. Ніхто ніким не командує.

— Та ну!

— Сам побачиш. Хочете — приходьте, вартуйте, допомагайте. Як ось ми. Люди завжди потрібні.

— А проведеш?

— Вхід відкритий.

— Лади. Тоді давай, до завтра.

Отак, на рівному місці, Птаха знайшов команду.

Ще відтоді, коли все починалося, відчував потребу когось триматися. Рухатися не в загальному, хаотичному, хоч на позір організованому, а в конкретному, чітко визначеному фарватері. Не готовий був назвати саме Ігоря Щербаня своїм лідером. Просто поряд із ним та іншими спортсменами почувався впевненіше й навіть безпечніше…

І ось тепер, коли палаючу вулицю Грушевського накрила морозяна водохресна ніч, Птаха не знав, що йому треба робити. Як діяти, аби принести той максимум користі, на який здатен. Та поруч із зосередженим діловим Щербанем відчував себе потрібним. Людиною, котра знайшла у вогняному хаосі й революційному гармидері своє власне місце.

Коли почалося, був удома. Уночі хтось пустив чергову чутку, що перед грядущим віче планується зачистка, щоб політики не встигли, не змогли сказати людям щось важливе. Та нічого традиційно не сталося, холодна ніч минула спокійно, розвідка не бачила навіть тітушок по дворах, і всі кругом бубоніли: набридло стояння просто так, балакають і балакають, ніхто ж не слухає нікого, тому правильно завтра народ зібрався йти вгору по Грушевського до парламенту. Чув Птаха й заперечення: пощо туди йти, неділя, там і по буднях вони не завжди є, чого волати під порожніми стінами?! До прийняття жодних рішень ані він, ані козятинська команда, ані Ігор зі своїми спортсменами стосунку не мали. Як домовляться, так і буде. Що скажуть, те й зроблять.

Тим більше, не знав Птаха, хто звелів почати війну з беркутівцями на Грушевського.

Почувши таке, підхопився негайно, Щербаня не чекав, погнав туди сам. По дорозі набрав його. Виявляється, Ігор узагалі вирішив забити на мирні зібрання й почав натякати на розчарування. Тепер же голос у трубці звучав бадьоро, як ніколи. А головним словом стало: «Нарешті!»

Вони зустрілися на Європейській, на розі біля готелю «Дніпро», коли вже сіріло й палало. Повз них молоді хлопці й трохи старші чоловіки, мов мурахи, несли до лінії вогню автомобільні шини: хтось котив перед собою одну, хтось тримав, начепивши по одній на кожну руку, та здебільшого їх чіпляли по кілька на довгі міцні жердини й перли вперед.

Скинувши, відходили.

А бійці з передової, у касках, масках-балаклавах, поверх них — респіратори, немов носи викопних тварин, підхоплювали шини з землі, коротко розбігалися, сильний кидок — і кружальце летіло у вогонь. Чаділо, клуби чорного диму закривали повстанців від міліції та беркутівців по той бік вулиці, розділяли їх, створювали густу ядучу завісу.

З-за неї, прориваючи димову стіну, летіли гранати, бахкаючи й розганяючи від себе народ. У відповідь сипався кам’яний дощ, коли — ріденький, та частіше — густий. Швидко й упевнено виростали пірамідки з вивернутої бруківки. Каміння клали так, щоб зручніше було брати й не бігати за ним далеко. Поруч, у шаховому порядку, мостили одна на одну шини, котрі невідомо де бралися в небаченій раніше кількості.

— Громадяни! Ваші дії незаконні!

— Банду — геть! — гаркало у відповідь.

— Слава Україні! — кричали з іншого боку, від «динамівської» арки.

— Героям слава! — вибухали дружним, ніби після тривалих репетицій, хором усіяні людьми пагорби, що нависали над будівлею Парламентської бібліотеки й зрівнювали тих, хто забрався нагору, із колонами стадіону.

На кожен такий вигук летіли нові гранати.

З ворожої сторони час від часу проривалися клуби білого диму, відганяючи повстанців далі від охоплених вогнем автобусів та машин. У такі моменти натовп здавав назад, до початку вулиці, або розсипався до стін прилеглої будівлі. Люди кашляли, закривали очі, терли їх, тут же наспівали дівчата-волонтери з великими пластиковими бутлями — там чай з лимоном, треба промивати. Щойно дим розходився, натовп підсувався ближче знову, летіли нові шини, беркутівців по той бік вогню накривали зливою каміння, присмачуючи матюками — так, ніби вони все це чують.

А серед організованого хаосу спокійно, ніби нічого особливого не відбувається, лише театралізоване дійство, походжав чоловік в окулярах, сіруватій куртці, темній в’язаній шапочці.

Він грав на трубі.

Музика, — мотиви «Марсельєзи», «Прощання слов’янки», імпровізація повстанських маршів чи щось інше, не дешифроване Птахою, — лунала щоразу, коли з іншого боку барикади жбурляли гранати, шумові й димові, народ прогнозовано сахався врізнобіч і назад, а медики кидалися до нових поранених та контужених. Це була його, трубача, персональна відповідь.

Особиста зброя.

Те єдине, чим немолодий чоловік в окулярах міг відповісти на силу, міць, безжальність та безкарність ворожих атак.

Звуки труби гострим клинком урізалися в какофонію гуркотів, вибухів, вигуків, закликів.

Легко пронизували її, мов кухонний ніж — розталий масляний брус. Розтинали, перебираючи людську увагу на себе.

І ставали симфонією морозяної, наповненої нечуваними раніше вибухами січневої київської ночі.

Коновал. Чорти

Їм видали памперси.

Коновал після того намагався не дивитися на інших бійців, ховаючи погляд. Йому було соромно. Він відчував навіть більше приниження, ніж коли падав на льоду біля мерії місяць тому. Щоправда, коли їх освистували в «коридорі ганьби» минулого тижня, це все ж таки переважило відчуття від необхідності вдягнути це.

Павло гидував дитячими памперсами. Не міг нічого з собою вдіяти, не здатен був пересилити себе, коли дружина перевдягала малу. Відвертався, кривився, коли просила викинути, і особливо бісило, що робила так, знаючи — чоловіка не виверне від літра випитої з мінімальною закускою горілки, але знудить, щойно візьме закаляний дитячий підгузок двома пальцями: усією рукою Коновал не брав це ніколи від часу народження дитини. Якось жінка не стримала язика, указала Павлові — так, мовляв, не можна, здоровий мужик, а кривишся, сам же був колись дитиною, усе таке. Він не любив зауважень, якщо вони не від командира роти чи іншого начальства, удома жінці слід обережніше з язиком. Але тоді саме приїхала бавити довгождану онуку теща, тож змушений був проковтнути — та чорнорота, її не закриєш двома словами, а на службі без неї проблеми. Пізніше, заспокоївшись, спробував так делікатно, як міг, розказати жінці про індивідуальні особливості свого організму. Тільки або погано тлумачив, або вона не зрозуміла, бо не хотіла.

Так чи інакше, відтоді до дитячих памперсів і всього, що з ними пов’язано, боєць роти полку спеціального призначення «Беркут» Павло Коновал відчував стійку неприязнь, яка межувала з огидою.

Ще раніше ненавидів затриманих, котрі мочили штани з переляку. Може, не завжди боялися, та все одно давали слабину: улупиш їм легенько по нирках чи в сонячне сплетіння, життєво важливих органів не чіпаєш, а вони то блюють, то мочаться, а то — узагалі… Такий результат заводив Коновала ще більше, і злість у подібних випадках переважувала відчуття огиди.

Маєш тепер.

Самому видали памперси. Ще й устілки для взуття, щоб ноги не померзли. Стояти треба на морозі, мінімум дванадцять годин. Не змінять, то й добу. Хоч ніби заспокоювали, що ротації проводитимуть швидко, оперативно, не затягуючи, аби не втомлювати бійців, практика останніх тижнів доводила зворотне. Двадцять чотири години вартування з можливістю хіба перехопити годинку сну в холодному автобусному череві — ситуація цілком реальна.

Стоячи за кілька метрів від згорілих, згаслих під ранок автобусів, перед укритими льодяними бурульками залізними остовами, перетвореними на природні барикади, де час від часу миготіли чорні балаклави, Коновал повільно просякав ненавистю.

Він ненавидів тих, із Майдану. Це через їхні провокації змушений одягати на себе всяку гидоту й при потребі фактично ходити під себе. Чого Павло собі не дозволяв, відколи себе пам’ятав.

Він ненавидів ментів. Ці вільно пересувалися всюди, навіть по тій стороні вулиці Грушевського, де ось уже скоро добу тримали оборону озлоблені майданівці. Хоч працівники міліції не блукали там постійно, їх ніхто не обмежував у русі. І навряд чи котрийсь реально ризикував життям. Та чорт із ним, із їхнім ментівським життям: аби попісяти чи зробити щось серйозніше, колеги не мусили оснащуватися принизливими підгузками. Стань у куточку, біля стіни чи під дерево — уперед. Хазяйство б не застудити, мороз кусався небачено, обіцяли до мінус двадцяти. Замерзлі на порожніх автобусних шибах бурулі нагадували апокаліптичну картину, справжнє потойбічне видовище.

Ненавидів і пацанів-вевешок. Хоч вони дисципліновано стояли між «Беркутом» і обгорілими барикадами, були чомусь не так скуті наказами. Беркутівські командири постійно з кимось домовлялися через дірки в барикадах, їм тицяли свої посвідчення депутати, намагалися підступитися попи в куфайках, одягнутих поверх довгих чорних ряс. Пускали за лінію розмежування далеко не всіх, подібні речі треба було регулярно узгоджувати, і керівництво, включно з Паличем, бігало, мов смалені зайці. Проте до солдатиків чомусь сміливо, без жодних обмежень, могли підійти дівчата у віночках та накидках, зроблених із широких прапорів. Тицяти їм квіти, пропонувати чай, від якого вевешки про всяк випадок відмовлялися — не було наказу брати. Головне: перші змерзлі ряди могли помінятися з другими, а ті, своєю чергою, негайно поспішали зробити свої природні справи, так само не відходячи далеко.

Або на всіх памперсів нема. Або їм не належить. Або до «Беркуту» особливе ставлення.

І якщо так, то нічого доброго й вигідного персонально для себе Коновал у виданих «дорослих» підгузках не помічав.

Як загалом не бачив нічого хорошого в тому, що відбувалося зараз на Грушевського, і в чому йому, Сані Жданову та іншим бійцям з чиєїсь злої волі вперто не давали взяти активну участь.

Теща, котра була на Різдво й забралася після свят із речами, учора пізно ввечері примчала назад. Судячи з її поведінки, вирішила окопатися остаточно. Дивно, чому не хотіла забрати доньку з малою до себе, усе ж безпечніше, ніж у Києві. Адже, побачивши по телевізору наживо, як «Беркут» не пустив колону з Майдану до Верховної Ради, виконуючи наказ уникати провокацій, а провокації тут же в буквальному розумінні спалахнули й вибухнули, вона вирішила бути біля онучки.

Павлові справді так було легше. Хтозна, який тепер буде в нього графік чергувань. Може, узагалі переведуть на казармений стан, про щось подібне Палич обмовлявся кілька разів. Але вдома спокою не буде. Теща раніше, коли все було не дуже добре, але й не так погано, тріскотіла сорокою: Павлику, як там, Павлику, що там, Павлику, а коли… Ну, і так далі.

Ось ще одна причина, чому Коновал не квапився повертатися в гуртожиток після того, як їх змінювали.

У тещі, напевне, з’явиться більше запитань, ніж у нього — відповідей.

До всього, що відбувалося на Грушевського, сам Павло натомість мав лише одне питання: коли, нарешті, їм дадуть наказ змести весь цей бардак.

Зчистити з бруківки, зішкребти з асфальту, розтикати по камерах. Аби щось залежало від думки й волі окремо взятого бійця, Коновал уже б пішов у наступ. Чудово розуміючи: там, по той бік великої барикади, — хай відморозки, але не повні. Кожному з тих, у касках, масках і балаклавах, є що втрачати. Минулого разу, під мокрим снігом, у грудні, ніхто нічого не розумів. Штовхалися, лаялися, проте від прямої агресії в останній момент утримувалися обидві сторони. Тому майдануті мали цілком реальний шанс розв’язати все миром. Домовлятися, як розумів Павло, керівництво сторін було готове. Пускати кров наказу не було, гусей не дражнили — таке пояснення дав собі тоді Коновал.

Зараз же перейдено всі розумні межі. Усякий, хто кинув хоча б один камінь у бік працівників міліції, хай не влучив, не докинув, уже порушив закон. Поставивши себе на місце когось із тих, чиї писки закриті чорними масками, Павло погодився: у разі чого треба тікати. Будь-кому, хто попадеться в руки, легко пришити серйозну статтю про напад на міліціонера при виконанні — навіть якщо бідолаха щойно підійшов, стояв, дивився на інших, руки в кишенях, рот роззявлений.

Напевне, по той бік барикад усі все чудово розуміють. Тож варто посунути на них, далі заходити не ризикнуть. Сипонуть зайцями, хто куди. Тут вийдуть хованки: хто не сховався — я не винен. Є можливість зразково покарати десяток-два, аби решта запхала язики, куди подалі, і розбіглася по норах.

Приблизно так Павло Коновал уявляв становище, яке склалося.

Залишалося дивуватися, чому подібного уявлення нема в начальства. Не тільки того, яке набагато вище їхнього командира. Хотілося б знати, про що в ці хвилини радяться міністри й товариш президент. І якщо там думають — усе розсмокчеться навіть після того, що почалося вчора вдень…

Він роздратовано мотнув закутою в захисний шолом головою.

Ні.

Про таке ліпше просто не думати.

Тим більше, що солдати перед «Беркутом» раптом організовано розступилися. І Павло подумки вилаяв себе: ворочав мізками, занурився в себе, відволікся, пропустив важливу команду.

Ось воно.

Нарешті.

Прикриваючись щитами, перший ряд, у якому стояв Коновал, посунув уперед, ближче до побитих автобусів, над якими з того боку далі коптили січневе небо хмари чорного диму від палаючих покришок. Далі діяли механічно, відпрацьованими рухами — Павлова рука витягнула чеку й пожбурила гранату, рухаючись ніби окремо від хазяїна, приймаючи рішення самостійно, живучи власним життям.

Поруч старався Жданов — кинувши відразу одну за одною, присів, прикриваючись щитом від імовірної атаки з тієї сторони. У відповідь летіло вже звичне каміння, шматки бруку стукалися об щити, та відступати наказу на було. Узагалі нічого не надходило, і Павло сприйняв це як добрий знак: робіть, мужики, що хочете.

Висунувшись уперед та відставивши щит, нагнувся.

Підібрав каменюк, скільки зміг.

Пожбурив назад. Нате вам, їжте.

Щось ударило об щит із того боку, де щойно була голова. Не забрав би — таки отримав.

— ВОГОНЬ!

Не відразу здогадавшись, Коновал вирішив — Жданов кричить, бо є команда стріляти. Бойових набоїв не видавали, зате гумових було вдосталь. Маючи бажання, ними теж можна серйозно вразити противника, забезпечити нахабі інвалідність. До того ж їм уже роздали інші, трохи серйозніші засоби захисту — є хитрі гранати, напхані різними вразливими залізками. Вибухнувши, розкидають скалки далеко, метрів на тридцять у радіусі, і горе тому, хто не встиг відбігти.

А той, хто кидає, не винен.

— ВОГОНЬ! ГОРИТЬ!

Оговтавшись за мить, Павло зрозумів усе.

Горіла мерзла бруківка у нього під ногами.

Бабах!

Поруч, тепер уже розбившись об вчасно підставлений щит Жданова, спалахнула ще одна маленька пожежа. Шибнуло бензином навіть крізь непробивне скло шолома. Різкий запах ні з чим не сплутаєш, він змішався з ядучим гаривом.

— Голову! Обережно! Твою мать!

Третя пляшка з бензином розбилася, не долетівши півтора метра до щита одного з бійців на правому фланзі.

«Коктейлі Молотова».

Досить.

Не ховаючись більше за щитом, Коновал ступив уперед, пригинаючись, завченим жестом узяв помповик напереваги. Хоч гумові там кулі, але все одно здатні відігнати подалі. Не знав і не думав, чи зрозуміли інші, звідки кидають саморобні, досить серйозні та руйнівні бомби, бо він уже все побачив, відчувши: не дарма кілька годин поспіль, від самого ранку, стовбичив тут, на передовій, мов безглузда, закута в обладунки статуя. Дивився перед собою. Думав, удивлявся в, здавалося б, монолітну барикаду, на яку перетворилися скупчені остови машин та автобусів.

Дійшло, де засів противник.

Просто перед ним у порожніх, ще й запнутих димом віконних проймах, майоріли постаті в масках-балаклавах. Мов рухомі мішені, з’являлися вони то тут, то там.

Виринали, мов чорні чорти з коробочки-сюрприза.

І так само швидко зникали в невеличкому барикадному лабіринті, не даючи змоги прицілитися, пристрілятися, уразити, влучити, навіть розгледіти до пуття.

По той бік шалено, без перебою били барабани.

Скільки їх — два, три, десять, сотня… Кожен удар немов пробивав шолом, вбиваючи в мозок два, три, десять, сотню цвяхів.

Каміння.

Дим.

Полум’я й густий дим.

Шини не можуть горіти так яскраво. Напевне, з того боку їх поливають бензином.

Ось знову чорне ядуче пасмо.

Коновал уже знав — щойно автобуси накриває нова хмара, там, між обгорілими остовами, зринає під її прикриттям черговий чорний чорт.

Зловивши рух, пальнув.

Постать зникла — аби виринути знову. Ніби завжди чатувала саме в тому місці, а не там, де Павло зафіксував її раніше. Наче створила ефект оптичного обману, чорти на таке здатні.

Злетіла вгору рука.

Коновал більше не стріляв — зачудовано дивився, як із ядучої чорноти, котра кіптюжила сніг довкола й осідала на неприкритих нічим лицях солдатиків-вевешок, вилетіла запалена вгорі пляшка з довгим горлечком. Її прийняв на щит один із бійців, скло розлетілося з веселим дзенькотом, вогняна калюжа розтеклася біля самих ніг вояка.

Чорт тим часом уже зник.

Пірнув під захист цього перетвореного на лабіринт металевого брухту, маленького автоцвинтаря. На його місце тут же прийшов інший, виринув із диму, виструнчився на повний зріст, ніби народився безсмертним. Тепер у нього пальнули з іншого боку, і Коновал побачив — стріляє Жданов, валить, не цілячись, немов відганяв прикрих мишей. Зрозуміло, не влучив, бо чорний чоловік, один в один схожий у своїй балаклаві на попередника, пожбурив у їхній бік наступну пляшку — і розчинився в диму, поки та летіла.

Їм підносили вибухові «коктейлі» з тилу, вирахував Коновал. Інакше бути не може. Одні готують, інші підносять під вогнем. Чітко уявив, як спритно лавірує такий зброєносець між пірамідами з каміння та покришок, проходить крізь вогонь на великій барикаді, ступає на випалену територію між нею та горою брухту.

Там уже чекають ті, у кого з невідомої Павлові причини остаточно поїхав дах, бо лише безбашенні, повністю відморожені готові так ризикувати.

І ось ці чорні чорти без певної мети, не зупиняючись, довівши свої рухи до автоматизму, завзято, ніби виконують важливу лише для них роботу, смислу в якій нема за визначенням, шастають вузькими проходами, черговий раз народжуються з просяклого гаривом пекла, кидають пляшки, запалюючи довколишній світ — і розчиняються, немов зливаючись із чадом, стаючи його частинками.

Перехопивши помповик у ліву руку, правою Коновал зняв із пояса чергову гранату.

Примірився.

Щойно майнув котрийсь із чортів у холодній проймі — послав «яйце» туди.

Не встиг узяти рушницю, як тримав — завмер, тепер остаточно не вірячи своїм очам.

Його граната летіла назад.

Відкинули, не зовсім зграбно, без наміру влучити, завдати шкоди. Просто чорти вирішили й тут похвалитися своїми здібностями. Нате вам, мовляв, ось як ми вміємо.

БАХ!

Гримнуло, блиснуло, спалахнуло. Коновал закрився рукою.

Били барабани.

У відповідь із різних боків бійці молотили кийками по своїх щитах.

На плече поклали руку. Озирнувся — Саня Жданов, підняв скло шолома:

— Цілий? Пашо, цілий?

— Не дочекаються, — процідив він, так само відкривши обличчя, додав: — От же суки.

Праворуч, з пагорба, який виводив до арки стадіону, долинув різкий крик.

Один із бійців, охоплений полум’ям, із розбігу впав на сніг, почав качатися, збиваючи вогонь. До нього вже бігли звідусіль, хтось викликав по рації медиків.

Коновал не зрушив із місця.

Чомусь аж тепер відчув — мороз притискає.

Сніг теж тільки зараз побачив. Сипали з неба білі мухи, їх підхоплював вітер.

Змішував із димом, розчиняв.

Птаха. Атака

Він не відразу зрозумів, що і як сталося.

Перед тим, у понеділок, домовилися зі спортсменами розійтися по домах. До того часу Птаха дізнався про себе чимало цікавого. Зокрема, не міг подумати, що зможе відстояти на лютому морозі день та переходити ніч.

У неділю товклися на Грушевського до самого закриття метро — Щербань, Коля Граф та Батон домовилися поки пересуватися пішки. Так більше гарантій, що в разі небезпеки можна втекти. Ігор кілька разів, аж набридло, переповів історію про одного знайомого, який возив на Майдан продукти й теплі речі своїм бусиком. З ним завжди було четверо друзів, серед них — дівчина, дружина товариша, займалася медикаментами. Мінівен, напевне, мозолив очі гайцям, бо чомусь постійно заїздив до центру однією дорогою, повз постійний пост ДАІ, їх по периметру розкидали рясно. Одного вечора, коли бусик розвантажився й поїхав назад, узявши курс на Відрадне, за Індустріальним мостом підрізала патрульна машина. Водій зупинився й вийшов, аби з’ясувати, у чому справа і що він порушив. Патруль від’їхав далі, ніби передумав. Тут же мінівен узяли кліщами джип «Беркуту» і «опель» із номерами, які завбачливо заляпали грязюкою. Усю компанію витягли назовні, чоловіків розпихали по машинах, перелякану жінку лишили біля буса з чотирма пробитими колесами, а за кілька годин мужчини знайшлися за містом — роздягнуті до пояса, побиті, прикуті одне до одного наручниками.

Батон тоді розказав у відповідь іншу історію — як біля виходів із метро тихушники в цивільному винюхують людей із Майдану по задимленому одягу й забирають тут же, нічого не пояснюючи. Так само можуть пасти, якщо вертаєшся темними вулицями, і загребти на кілька діб до найближчого відділка. На що почув резонну відповідь: троє спортсменів-чемпіонів відіб’ються за таких розкладів запросто, бо навряд чи нападатимуть у формі, менти для таких випадків перевдягаються по-гражданці. У крайньому разі є план «Б» — сипонути врізнобіч. Тільки до такої ганьби навряд чи дійде: тримаючись гуртом, швидше дадуть раду собі, а звіздюлів — усякому, хто стане на дорозі. Батон щиро визнав себе бараном, на тому й погодили.

Підтягнулися на Грушевського, як домовлялися, у вівторок під вечір. Тут уже створили справжній укріплений район, і Щербань, обійшовши територію, авторитетно заявив: ніхто сюди не поткнеться. Оборону тримає «Правий сектор», другу лінію контролюють ультраси та інші безумні чорти. Єдиного центру керування нема, і це добре — ніхто не командує, ні від кого не залежиш, усі знають, що робити.

Тому їхня компанія до світанку прасувала територію від Грушевського через Майдан до ЦУМу. Завертали звідти по Хмельницького крізь Пушкінську на Прорізну, до перехрестя. Там спускалися вниз, переконавшись, що тітушки не ховаються по холодних закапелках, і аж тоді брали зворотний курс.

Мороз не спадав, і Щербань прихопив із собою коньяк, розливши пляшку у дві пласкі фляги.

Птаха ніколи не був великим шанувальником спиртного, дозволяв собі хіба пиво, і то — більше за компанію, не сам із собою. Хоч останні тижні, відтоді, як житло перетворилося на табір, доводилося випивати гуртом — щоразу після повернення це був ритуал, заведений Петром Усатим. Гуцул, як обіцяв, повернувся, та в Самооборону не поспішав, узявся за патріотичне виховання Донбаса, досяг у цьому неабияких успіхів, і перше, що зробив — заборонив рудому випивати з компанією. Той спершу комизився, та раптом перестав, погодився. Коли решта товариства засідала, обговорюючи останні новини й вибудовуючи кожен свою версію того, що є й буде, Альберт із Макіївки мостився в кутку й читав книжки, які або знаходив у Птахи, або — добував на Майдані.

Загалом же, до надмірних пиятик не доходило ніколи: Гуцул і це взяв під свій суворий контроль після того, як один із козятинців роздобув десь у наметах самогонку й на ранок хлопці дихали, мов змії-гориничі.

Але коли Птаха зі спортсменами рухалися цілу ніч, час від часу прикладаючись по черзі до вузенького горлечка фляжки, він не відчував дії алкоголю. На морозі все виходило геть разом із адреналіном — цього вистачало, коли поверталися на Грушевського й милувалися загравою. До ранку навіть тут, в активній бойовій зоні, не трапилося нічого екстремальнішого за звичні вже обміни «коктейлів Молотова» на шумові беркутівські гранати. У натовпі тих, хто зосереджено готував заряди з порожніх пляшок, бензину та ґнотів, було майже порівну з роззявами, котрі старанно все фільмували на телефони, планшети й камери. Час від часу зникаючи в натовпі, щоб послухати останні новини, Щербань вертався й переповідав: поранених і контужених не завжди забирають справжні медики.

— Тут, — обводив він рукою вулицю, — насправді дохера перевдягнутих ментів. Не обов’язково опери. Вони агентуру залучають, джерела інформації перевірені. Так що ви, мужики, справді тримайтеся разом. Особливо, Птахо, тебе стосується.

— І що? — прогундосив гостролиций Коля Граф.

Йому за ці дні заклало носа, носив із собою для чогось аж два флакончики з краплями різних виробників: тестував на собі ефективність.

— Нічого! — огризнувся Щербань. — Крутяться там, біля барикад, на передку. Когось контузить чи зачепить розривним, вони вже на стрьомі! Схоплять під руки, ніби допомога. Самі волочать кудись подалі. Такі самі фальшиві медики шастають.

— Смисл? — запитав Батон.

— Заручників беруть, — видав Щербань, закурюючи — після шести років утримання недавно знову почав. — Не для викупу. Точніше, викуп — щиросердне власноручне зізнання. Вимагають, аби писали, хто підбурює людей на Майдані вбивати працівників міліції. Або як тут людей катують у Профспілках, тих, хто проти революції й говорить російською. Чи як змушують українські пісні співати під дулами пістолетів. Ну, і про самі пістолети, скільки зброї в Самооборони. Таке різне.

— Звідки випадкові люди можуть все це знати? — Птасі не вірилося.

— Птахо, ти наче не малий зовсім, а такий дурний! — Ігор змочив коньяком губи, затягнувся. — Їм не треба справжніх свідчень від тих, хто щось реально може знати! Називають прізвища відомі. Політиків, наприклад. Кажуть: напиши — такий і такий платить сотникам Самооборони долари за вбивства працівників міліції. Усе, для ментів це вже доказ, Птахо! Он пацани знають, як воно — мати справу з колегами капітана Драчука!

— Так не буває, — Птаха гойднув головою.

— Ще не так буває, старий, — прогудів Батон, потерши зламане перенісся, узяв у Щербаня флягу, теж змочивши губи. — І я так само чув, що люди тут, на Груші, зникають. Не тільки вночі, удень так само. Тільки я чув, Ігорьок, гребуть не кого попало. Вираховують найперше «Правий сектор».

— А ти мені скажеш, Батончику, хто тут «Правий сектор»? — Щербань широким красномовним жестом обвів темну задимлену вулицю. — Може, он той? Може, цей? Чи ті двоє? Старичок, ментам усе одно, вони тебе в «Правий сектор» запишуть! Знімуть штани, засунуть оголений дріт просто в член, усередину! Ще можуть штепсель у розетку вставити на пару сєк. Мертвий підпише!

Уявивши це, Птаха здригнувся.

Справді, до їхніх лап краще не попадатися. Звичайно, як зловлять раптом, від чого не застрахований тут ніхто, можна було б застрелитися, було б із чого. Чи ампулу з отрутою в роті розгризти, аби така можливість теж була. Фантазії фантазіями, та підстрахуватися хлопцеві все ж хотілося. Не знав, як саме це робитиме — але варіанти в голові прокручував чим далі, тим більше.

І коли ранком середи почалося, ясно зрозумів — нема варіантів.

Як не крути…

Десь відразу після шостої компанія стояла під сценою на Майдані.

Саме вирішили попити чаю, коли натовпом прошелестіло — ніби людину вбили. Не розібравшись, не змовляючись, рвонули до передової. Розпитували по дорозі всіх підряд, та ніхто нічого до пуття не міг сказати. Хіба почули: там не один убитий, з дахів територію прострілюють снайпери. І краще взагалі зараз туди не потикатися, — попри це, жоден не зупинився. Уже повернувши біля «Дніпра», Птаха мимоволі втягнув голову в плечі, насунув глибше шапку, ніби так вона могла вберегти від кулі. Тут гуркотіло й палало, як звичайно, та несподівано стихло, причому — з обох боків. Цілковитої тиші не настало, дим від вогнища далі кіптявив сіріюче ранкове небо, та інтенсивність обопільних вибухів зменшувалася в рази буквально з кожним кроком.

Так добігли до другої лінії оборони, внутрішньої, зведеної з мішків та різного мотлоху барикади. Покрутившись серед людей, котрих виявилося незвично мало, Птаха почув — справді підстрелили людину, кого — невідомо, звідки стріляли — неясно, ніхто розходитися не збирається, та, про всяк випадок, треба берегти голову, не стояти на місці, рухатися. Якщо валитимуть далі, якщо є наказ — стрілятимуть у натовп, без розбору, головне — посіяти паніку.

Ну, а потім, коли вже зовсім розвиднілося, згори почався наступ.

Тихо, стрімко, без криків: «Ура!» чи інших переможних вигуків.

Беркути з’явилися нізвідки — і звідусіль.

Барикада вже не горіла, лише повільно піднімався білий дим. Тихо, нагадуючи різдвяні телевізійні ролики, падав ранковий сніг. Серед усього цього Птаха завмер, дивлячись на бійців у сірому й строкатому камуфляжі та шоломах, мов на інопланетян. А саме видовище виглядало реально, ніби на великому екрані кінотеатру чи плазмовому моніторі ноутбука, коли дивишся скачані піратським способом американські блокбастери.

Тільки беркути не намальовані.

Вони рухалися стрімко, злагоджено, рішуче.

У наступі не було жодного бойового порядку. Сунули не лавою чи клином — просто ломанули вперед, мов одночасно спущена з десятка ланцюгів зграя голодних, і від того лютих собак бійцівських порід. Хіба не гарчали, не гавкали, і від того Птасі стало ще страшніше — у насуванні беркутівців було щось безжальне.

Але він не біг, не тікав. Завмер точно навпроти будівлі Парламентської бібліотеки, навіть опустив руки, зачудовано дивлячись, як бійці збивають із ніг тих, хто опинився на шляху, не оговтавшись і не встигнувши сипонути за товаришами. Валив авангард, атакував далі, не зупиняючись. Ті, хто йшли в другому ряду, дружно й злагоджено починали місити лежачих важкими носаками, додавали кийками, коротко замахуючись і опускаючи їх на м’які тіла, мов дроворуби — сокири. Попрацювавши, гребли полонених за карки, хапали за руки, ноги, волочили по засніженій, укритій тонким шаром льоду землі — бруківку в цих місцях уже розбили й повитягали. Кому вдавалося — ковзав спиною, інших тягнули лицями, непокірних швидко впокорювали, добиваючи дубцями по голові. Комусь удалося встати на рівні з піднятими руками, і ці полонені йшли вгору по Грушевського своїм ходом, під щільним конвоєм.

Вони оминали барикади, які люто й завзято розбирали ті беркути, хто лишився в тилу.

Птаху аж тепер накрило хвилею розпачливих криків — повстанці, серед них більшість молодих хлопців у масках-балаклавах, відступали в паніці. Богдан і собі ступив кілька кроків назад, закрутив головою, шукаючи своїх. Здоровий глузд підказував розвертатися й, за прикладом десятків інших, давати драла, поки не потрапив під беркутівську руку. Та, виявляється, буває ще щось, крім глузду. Це чуття вперше дало про себе знати тоді, у ніч штурму Майдану. З того часу проявлялося, направляючи там, де Птаха коливався, постаючи перед вибором між бажанням уберегтися й соромом за такі думки. Він не міг пояснити, що відбувається.

Та в цю мить відчував подібне.

Тікати — ганебно.

Але — можна спокійно відступати, зберігаючи гідність. Задкувати, дивлячись просто на небезпеку.

Його обтікали з усіх боків струмочки погромлених майданівців.

Не зводячи очей з атакуючих беркутів, не бажаючи показувати їм спину, Птаха позадкував.

Хтось знайомий майнув праворуч, на хіднику, біля стіни будинку, з якого починалася вулиця, перед входом до книгарні.

Розвернувся боком, придивився. Спершу побачив бійця у строкатому камуфляжі — притиснув до муру якогось старого діда з пакетом, він ходив тут із сьомої, з’явився невдовзі після відкриття метро. Приніс пиріжки й сало, просився підійти ближче до барикади, аби кинути по той бік хоча б пару каменюк. З нього тоді ще посміялися, однак жбурнути дозволили. Тепер же дідка тиснув беркут, явно намагаючись заарештувати разом із іншими.

Та зі спини до нього вже заходив Батон — це його зачепив боковим зором Птаха.

Беркут не міг бачити рух за спиною через шолом на голові та заклопотаність: боровся з дідом, упевнено перемагаючи. Інші бійці не звертали увагу, зосередившись на загальному наступі й не відволікаючись на поодинокі рухи й сіпання. Ніхто з них навіть припустити не міг, що хтось наважиться опиратися чи вступати в ближній бій. Справді, це не жбурляти пляшки з бензином та бруковані шматки через вулицю, розділену вогнем.

Батон налетів ззаду, спритно підбивши беркутові ногу. Цілив по берцю, у те місце, де кісточка. Чи поспішав, чи погано розрахував удар, чи не врахував ковзанки — послизнувся сам, утративши рівновагу. Упав разом із бійцем, але скочив швидше — без броника, без шолома, з голими руками, став рачки, далі — випростався, сіпнув за рукав діда: біжи.

— ТІКАЙ! — заволав Птаха, аж заболіло горло.

На допомогу товаришеві бігло відразу троє беркутів, і зухвалого спортсмена вже затискали «коробочкою».

Тим часом інший атакуючий, без обличчя, фантомний і реальний водночас, уже замахувався кийком на Птаху.

Богдан не вмів ухилятися від ударів — підказало тіло. Пірнувши, уберіг голову від прямого зіткнення з кийком. Дубець ковзнув по плечу, не завдавши болю. Але цього виявилося досить, аби тепер заточився сам Птаха.

Падаючи, відчув міцний удар: беркутівець допомагав, копнувши носаком, бив сильно, старався нашкодити по максимуму. Богдан, уже не стримуючи крику й не соромлячись укласти в нього весь глибинний переляк, заволав, закрутився на спині, незграбно мотляючи ногами в повітрі.

— НІ! НІ! НІ-І-І-І-І!

Тут наспів інший боєць. Зловив ногу, перехопив, стиснув у лещатах.

Смикнув.

І Птаха відчув — його волочать уперед, по залишках бруківки, один камінь потрапив під спину.

Полон.

Він знову нічого не чув довкола — заклало вуха.

Та враз лещата, мов по команді, розімкнулися. Нога вивільнилася, і Птаха, не вірячи щастю, спритно підібгав її, аби більше не перехоплювали. Завалився на бік, став на чотири, тоді на дві. Розвернувся.

За кілька кроків від нього Ігор Щербань, озброєний шматком металевої труби, бився з беркутом, котрий тримав Птаху кілька секунд тому. Поруч Коля Граф, без каски, з поголеною головою, запекло махав бейсбольною биткою перед шоломом іншого бійця. Де взяв битку — Богдан зрозумів: підібрав на землі, хтось кинув її в панічній втечі. Трохи далі валявся прямокутний беркутівський щит. Мить — і його вже підхопив хлопець у балаклаві. Круг Птахи їх ставало дедалі більше.

Вуха знову чули.

У них увірвалися крики, суміш радості й злості, чоловічий хор — із боку Майдану вже почалася відчайдушна контратака.

Беркути відступали разом. Хтось залишав щити, хтось тягнув за собою. У когось виривали з рук, луплячи палицями по зап’ястках. Ті, хто рухався в другому ешелоні, ішли швидко, але спокійно — немов зробили важливу роботу й тепер повертаються на відпочинок. Та перші ряди, ще недавно атакуючі, відбивалися від сил, що прибували, прибували й прибували.

Десь бабахнула поодинока граната.

Покрутивши головою, Птаха побачив і підняв замашну палицю — холодний шматок невідомо звідки взятої металевої труби.

Узяв щит.

Міцно стиснувши, стукнув по ньому кілька разів, підбадьорюючи себе диким криком переможця-мисливця.

Сніг уже не падав.

Батон обтрушував від снігу старе пальто врятованого ним діда.

Той за весь час так і не випустив із рук свій білий, помітно пожмаканий, ледь цілий поліетиленовий пакет.

Алла. Госпіталь

Вона несла молоко й лимони.

Спершу вклала все у два великих пакети. Щойно підважила, один тут же розірвався збоку, дірку прорізав край молочної упаковки. Алла вилаялася — беззлобно, та не червоніючи. Раніше матючок іноді зривався з язика, особливо коли треба було розказати дівчатам пікантний анекдот, де вся суть у солоних словечках. Загалом же не зловживала, та й батько, хоч відставний військовий, удома не практикував казармені загини. Але кілька останніх днів, починаючи від вечора понеділка, вона перестала стежити, що говорить. Не добирала виразів. І не вважала ані себе, ані всіх довкола вульгарними.

Іра Шапка — ту взагалі баби в Биковій Греблі назвали б чорноротою, не інакше.

Сварила Алла себе: не продумала. Зітхнувши, вивантажила все з обох пакетів, попросила в котроїсь із дівчат-волонтерок наплічника. Їй дали, не питаючи, для чого, не цікавлячись, коли віддасть. Просто сказали вибрати потрібний із тих, що звалені в кутку. Брала обережно, боялася розбудити чорнявого чоловіка в старій камуфляжній куртці, зелених армійських штанях і важких черевиках: закіптюжений, він спав на простеленому на підлозі карематі, підмостивши під голову замість подушки один із рюкзаків.

Нічого, не прокинувся.

Гарматами не розбудиш. Точніше — гранатами.

Алла дивувалася. Чорнявий, як і з десяток інших, кілька годин тому повернулися з Грушевського. Стомлені, задимлені, укриті кіптявою, чоловіки познімали каски й маски, старанно вимили руки, так само ґрунтовно натовкли себе бутербродами з ковбасою та салом і вклалися спати. Ніби прийшли не з передової, де з короткими перервами точиться справжня війна, а напрацювалися на будівництві чи власних городах. Утома їхня — приємна, міцний сон після праці — здоровий.

Хоча ясно, що це не так. Усім ясно, не тільки Аллі Дорош.

Вона досі не могла зрозуміти до кінця, що відбувається на Грушевського, для чого це робиться, коли й чим завершиться.

…Обговорювати це вдома не могла. Щойно почалося, мама категорично заборонила доньці потикатися в центр, бо не збирається її ховати. На що Алла, дивуючись власному спокою, відповіла: «Без тебе поховають, на вулиці не лишать». Тоді ще не знала, наскільки реальними стануть перші наглі смерті. Спересердя зірвалася на крик: ти, мовляв, накаркала. Ніколи раніше не дозволяючи собі говорити з матір’ю в такому тоні, тож не здивувалася, отримавши ляпаса. Не чекала від себе іншого — спробувала дати здачі, не вагаючись ані секунди. Їх традиційно розборонив батько, гаркнув, що теж за ним удома не водилося: «Іди звідси, Алло! Марш! Бігом!» — і вона забралася з дому. Прихопивши лише банківську кредитку, на яку їм перераховували платню, і навіть не уявляючи, як повернеться назад.

І чи треба тепер, після всього, вертатися.

Тут же, не лише на Майдані, а й у мерії, де отаборилися Шапка та інші дівчата-волонтери, нікому нічого пояснювати не було потреби. Усі розуміли, що й заради чого почалося. Засукали рукави, зціпили зуби. Між собою говорили про що завгодно, аби не мусолити одне й те саме: як бути далі. Хіба чоловіки, вертаючись на перепочинок, казали — усе правильно, давно пора, скільки можна му-му тягати з тими безтолковими віче. Вода в ступі й то скоріше розтовчеться. Давно час показати зуби й улупити по зубах, не все ж гімн співати щогодини. До речі, гімн співати можна й на Грушевського.

З роботи Алла відпросилася на кілька днів. Хотіла писати заяву, щоб усе зробити правильно. Та начальниця, директорка магазина, похитала головою:

— Не треба. Знаю, куди ходиш. Усе одно взяли стажерку, нехай, випробувальний термін, — і, помовчавши, додала: — Тільки, дорогенька, постарайся не довго. І за мене там побудь трохи.

Сказавши так, витягнула з гаманця сто гривень. Простягнула Аллі, та взяла, а директорка, подумавши, доклала ще сотню.

— Комусь віддаси. Знаю, там збирають.

Алла подякувала, узяла, а коли виходила з кабінету — зловила погляди дівчат у торговому залі. Причому Віта Залевська чомусь відразу відвернулася, ніби її зловили за чимось сороміцьким. Колеги від самого початку демонстративно уникали розмов про Майдан та все, хоч трохи з ним пов’язане. Алла так само нічого їм не говорила про події в центрі Києва, і спілкування, зовсім недавно — тісне, плідне й товариське, раптом перетворилося на підкреслено ввічливе, ділове, дещо відсторонене.

Голову займало інше. Хіба якось зловила випадково уривок розмови Залевської з двома іншими дівчатами:

— Глядіть, бо потім як виявлять, що ми її знали… Нас же тепер слухають усіх… Точно, слухають, в однієї там є знайомий… Бойфренд… Капітан, есбеушник…

Помітивши, що Алла слухає й чує, Віта Залевська кліпнула очима, зробила лялькове личко, натягнуто посміхнулася. Запитала, чи питиме вона з дівчатами трав’яний чай. Останнім часом з’явилася нова мода: змішувати різні трави, бо кава псує колір обличчя, чорний чай в’яже, а зелений надміру сечогінний. Алла ввічливо відмовилася, прийнявши гру: зробила вигляд — нічого не почула, а Віта — ніби гри не помітила…

Намагаючись, за прикладом Шапки та інших, не заморочуватися зайвим, а просто робити, що мусить, Алла застібнула натоптаний молоком та лимонами рюкзак, спробувала підняти. Важкенький. Саме проходив повз молодий чоловік у наполовину жовтій, наполовину синій касці. Зупинився на мить, аби мовчки піддати. Вона подякувала, та повстанець відмахнувся, не глянувши на неї — тер руками очі, і посунув далі, до білого полотнища з червоним хрестом.

Алла вже давно не проводжала таких поглядом.

Картина звична.

Поправила рюкзак на плечі, рушила на вихід.

Трохи затримавшись біля дверей, бо вузький прохід, контрольований оборонцями в чорних балаклавах, мав невисоку пропускну здатність, вона вибралася нарешті на Хрещатик. Не вперше відзначивши: тут — на диво тихо, відносний спокій. Ніби попереду не рвуться гранати, не палає барикада, не змагаються десятки майданівських барабанщиків із беркутівцями, хто довше й гучніше гупає по бочках і щитах.

Сама Алла була на Грушевського кілька разів, та здебільшого — глядачем. Разом із Шапкою вони залазили на гору, вище Лялькового театру, і звідти зачаровано зирили на небачене раніше видовище. Аллу не полишала думка — тут знімають кіно, усе несправжнє, ось-ось скінчиться, усі обнімуться й почнуть дружно розбирати вулиці. Та від нинішнього ранку, коли дізналася про вбитих і зниклих безвісти людей, останні ілюзії розвіялися.

Замість них прийшов страх. Більше не тягнуло на Грушевського. Від розуміння — так кожен відтепер жива мішень, і нічого з цим не зробиш, по шкірі пробігав зрадницький морозець. Сильніший навіть за той, що прихопив Київ від Водохреща й тримав відтоді в міцних крижаних обіймах, ніби підкидаючи повстанцям додаткове випробування.

Та коли засіріли ранні січневі сутінки, Алла сама викликалася віднести на Грушевського все, що потрібно. Там уже кілька днів цілодобово працював польовий госпіталь, Шапка тримала з медиками постійний зв’язок, і в голові не вкладалося, як маленька Ірина, котра, здається, спала у своїй кумедній шапочці, тримає контакти ледь не з усім Майданом. Могла не звірятися із записником у телефоні, тримала в пам’яті телефони всіх штабів у Будинку профспілок, священика з Михайлівського собору, кількох сотників Самооборони, психолога-волонтера, двох чоловіків та однієї жінки з Автомайдану, тепер — медичної служби.

Негайної потреби в молоці та лимонах на передовій не було. Хтось раніше заніс до мерії по картонному ящику того й того, бо пішла хвиля закликів: це найперша допомога при газових атаках. Тому Шапка, якій коробки передали особисто, вирішила — треба нести, хай буде, не зайве.

Алла йшла Хрещатиком. Час від часу пропускаючи то загони самооборонців, уже озброєних дубцями й не лише саморобними, а справжніми, здобутими в ранковій сутичці трофейними щитами, то — активістів у будівельних касках, що волочили шини, нанизані на довжелезні палиці, то автівки, оздоблені синьо-жовтими й зореносними, євросоюзівськими прапорцями. На самому Майдані біля сцени слухали черговий випуск новин ті, хто вже зігрівся. Інші ж товклися довкола металевих бочок. Чоловіки в смушкових шапках та розчахнутих кожухах хазяйновито рубали дрова, жінки роздавали всім підряд газети, листівки, а чи просто стояли, когось клянучи й жваво киваючи одна одній. Тут так само зберігався спокій, хоч чоловіків у касках, масках, берцях, камуфляжі та з холодною зброєю було на порядок більше, ніж ще кілька днів тому.

Хлопчина, котрий височів на купі мішків, відчутно захриплим голосом вимагав прийняти праворуч. Послухавшись та обійшовши барикаду, бо іншого проходу все одно не було, Алла пішла на звуки канонади. Тут вони вже чулися, хоч частота вибухів помітно впала. На гуркіт чергової гранати барикада відповідала барабанним дробом, він скоро замовкав — і так до наступного разу.

Завернувши за ріг, обігнувши темний готель «Дніпро» й намагаючись далі триматися правої сторони, ближче до стін довжелезної будівлі, Алла прискорилася. Їй хотілося проскочити небезпечну ділянку швидше, хоча, схоже, ніхто з тих, хто скупчився тут, на початку Грушевського, небезпеки не відчував. Поки йшла, сутінки зовсім накрили поле бою, і територію освітлювала заграва від охопленого полум’ям переднього краю.

Алла не знала, який саме інститут був там, куди вона прямувала. Живучи на Борщагівці, раніше вибиралася в центр нечасто. І то — хіба в кафе з дівчатами, на концерт під відкритим небом чи кудись на розпродаж: Віта Залевська завжди мала нюх на подібні речі. Тож поняття не мала, що за установи містяться в центральних кварталах. Коли Шапка сказала мимохідь — там Інститут літератури, — Алла, котра не могла похвалитися начитаністю, здивувалася: для чого літературі цілі інститути, що вони там із книжками роблять. Проте більше таким не переймалася. Зараз там госпіталь, усе, жодних питань.

Біля входу маячив високий активіст у синьому велосипедному шоломі, надітому поверх в’язаної шапочки. З-під неї вибивалося довге русяве волосся. Обличчя закривала біла прямокутна пов’язка. Він, як і більшість тих, хто стояв тут, дивився на вогонь. Щойно Алла підійшла, просто посеред вулиці, блиснувши, упала й розірвалася шумова граната. Вибух уже не лякав, до таких звуків дівчина звикла. Та вперше за весь час рвонуло не десь далеко, а метрів за десять, як не ближче.

Зойкнувши, Алла сахнулася до стіни. Присіла, закриваючи вуха руками. Загриміли барабани, а юнак у шоломі виріс над нею, прикрив щитом:

— Жива?

— Жива, — крикнула Алла, чомусь засоромившись власної поведінки.

Випроставшись, побачила — щит незнайомець у велосипедному шоломі зробив собі з прямокутного дорожнього знака. За свого «життя» він показував водіям, де найближча бензозаправка.

— Дивися, обережно.

— Без тебе знаю.

— Куди?

— Туди, — вона кивнула на масивні вхідні двері.

Новий знайомий провів, далі старанно прикриваючи з лівої сторони. Відчинив, пропускаючи Аллу всередину. Сам лишися назовні.

Відразу вдарив запах лікарні, але не так гостро, як у районній поліклініці, куди її батьки водили змалечку й ходили самі. Лікарські запахи змішувалися з іншими, зовсім не характерними для медичного закладу: додавалися гар, кіптява, піт, трохи кухні, і при цьому волонтерки, у халатах поверх одягу, марлевих пов’язках і тонких гумових рукавичках, мили підлогу. Терли так зосереджено, ніби від цього залежало життя всіх присутніх.

Далі, углибині невеличкого холу, стояли три письмових столи, накриті простирадлами. Поруч із кожним примостили крапельниці й системи для переливання крові. Більше нічого Алла зі свого місця не розгледіла, довкола стояли чоловіки в зелених та білих халатах, поруч — медсестри, вони закривали столи собою. Зрозумівши — там роблять операції, Алла вирішила не потикати туди носа, не придивлятися.

Звільнила плечі від рюкзака, пошукала, кому б усе це лишити.

Знадвору знову рвонуло.

Без паузи — ще раз.

Почувся зболений, не надто приглушений товстими дверима крик.

Спершу Аллині підошви приросли до підлоги. Та наступної миті вона вибігла на вулицю.

Активіст у велосипедному шоломі саме став на коліна перед трохи старшим за нього чоловіком, котрий лежав на боці. Саморобний щит валявся поруч. З різних сторін до пораненого вже поспішали, та Алла стояла ближче. Побачивши дівчину, котра вискочила з госпіталю, не роздивившись до пуття, хто вона, юнак гаркнув:

— Сюди! Бери його! Узяли!

Вона не думала ні про що.

Ураз опинившись поруч, нахилилася, аби допомогти.

Навіть у сутінках побачила кров — залило всю ліву половину обличчя.

Алла завмерла, уклякла на місці. Їй за весь цей час чомусь не могло прийти в голову, що госпіталь — це не для хворих із застудою чи, наприклад, коклюшем. Тут рани, тут кров, віднедавна — ще й смерті. На морозі це не могло нічим пахнути. Та Аллі здалося — запах крові забиває всі інші. Принаймні так було для неї, і аж тепер у мозку клацнуло: ось що домішувалося там, усередині, до решти запахів.

— Узяли! — почула, мов у тумані.

Гриміли барабани.

Пораненого вже оточило кілька повстанців, із усіх сторін пропонували допомогу.

Знову бабахнуло — чергова граната рвонула поруч, цього разу — газова. Невеличкий натовп кинувся врозтіч, закриваючи очі. Лишився тільки один, у протигазі. Чорний дим огорнув його, перетворивши на прибульця з іншої планети.

Алла глибоко вдихнула.

На видиху з горла ніби вилетіло щось противне, гливке, слизьке й непомітне сторонньому оку. Вона закашлялася.

— Газ? — крикнув активіст у велосипедному шоломі.

— Узяли! — гукнула вона замість відповіді.

Підхопила враженого під руку, наче тільки тим і займалася все свідоме життя, що носила поранених. Чоловік у протигазі спробував підтримати за ноги, та Алла гойднула головою — волочити недалеко, зайвих не треба. Зрозуміла помилку, коли помічник, усе ж підключившись, переніс ноги через бордюр, щоб той не зачепився.

— Очі! — стогнав чоловік. — Очі! Очі!

Щойно його занесли й поклали при вході на підлогу, наспіла медсестра. Хлопець у велосипедному шоломі відійшов, аби не заважати.

Алла лишилася поруч, присіла навпочіпки. Тепер закривавлене лице можна було роздивитися. І вона нахилилася ближче, неабияк дивуючись власному спокою.

Вигляд крові раптом перестав лякати. Став звичним.

Їй не хотілося такої звичайності.

— Очі!

— Де болить? — швидко запитала медсестра, з вигляду — ровесниця Аллиної мами.

— Протріть очі, кажу! Стукнувся, коли впав! Рвонуло — гепнувся! Порядок такий!

— О! — вирвалося в Алли. — Цілий, чи що?

— Тобі жалко? — чоловік спробував підвестися. — Контузило, вуха заклало!

— Слава Богу! — медсестра розпрямилася, глянула на Аллу, хутко прийняла рішення: — Ти хто? А, яка різниця! Веди дядька он туди, у куток! Там вода, тампони, бинти! Витри кров!

— Та я сам, ви чого… Тяжкими займайтеся!

— Мовчи вже! Давай, давай, не гуляй! У проході не стійте!

Крекчучи, чоловік підвівся з підлоги.

Алла міцно стиснула його руку. З іншого боку знову виріс активіст у велосипедному шоломі.

— Повели, чи що?

— Сам піду! — контужений спробував вивільнитися й говорив голосно, вуха точно заклало.

— Краще разом! — примирливо мовив він, глянув на дівчину, посунув шолом трохи вгору. — Ведімо?!

— Ведем, — кивнула вона.

— Тебе як звати?

— Ілля.

— Що? — голосно втрутився контужений, думаючи — говорять про нього.

— Нічого! Порядок! — сказала вона, і вже до хлопця. — Я — Алла, — і тут же додала: — Дуже приємно.

Котя. Кавалерія

Він прийняв сигнал тривоги на початку другої ночі.

Машини Автомайдану координували дії по спеціальному каналу зв’язку. Хто розробив та запустив програмку, Котя не знав і не хотів. Важливіше, що це працювало, і кожен міг, крім іншого, ловити та слухати міліцейську хвилю.

Але так само Костя Стогов розумів — якщо він ненавидить міліцію й усе, що з нею пов’язане, це в жодному разі не означає: там усі ідіоти. Навпаки, гра на випередження з ментами та гайцями йшла щоденно, починаючи від перших днів грудня минулого року.

Ані Майдан, ані Автомайдан не могли похвалитися, що переграють правоохоронні органи. Радше ворогу вдавалося перемагати частіше, бо, крім зброї, яку супротивник міг легально носити й безкарно застосовувати, на їхньому боці був закон. Прокурори й судді не були однаково безпристрасні до міліцейського сержанта, котрий скалічив затриманого, рядового члена Партії регіонів, який мчав по вулиці п’яний і збив жінку з дитиною, та беззбройного студента з жовто-блакитною стрічкою, забраного лише за участь в акції протесту.

Так, закони не працювали на людей. Принаймні бажанням поміняти саме це Стогов пояснював свою присутність на Майдані з першого дня.

Проте інших законів нема.

Більше того: ці, що є, на перший погляд, правильні та справедливі.

Інша річ, статті знаходилися лише на тих, кого треба посадити. Опір громадянина незаконному арешту автоматично обтяжував провину.

Тож проти людей на повну потужність працювала машина Системи, усі коліщатка якої крутилися злагоджено, без жодних збоїв. Навіть попри те, що вже кілька днів повстанці забули про гальма й спалили за собою всі мости.

Ані влада, ані вірна їй міліція, з гайцями та беркутівцями вкупі, не кажучи вже про Службу безпеки, чомусь уперто не боялися нестримного народного гніву. Ворог справді озброєний краще. Тож похвалитися суттєвими стратегічними перемогами ніхто на Майдані не міг. Хіба перегравали в окремих випадках тактично, і Котя визнавав: добре, хоч це вдається якимось дивом.

Мертвих могло бути набагато більше.

І від того, аби почали стріляти на ураження раніше, їх усіх берегла вища сила, не інакше.

Утім, подібні висновки не змушували Котю покладатися на Господа Бога й думати: хорошим людям він підкине удачі. А поганим — затьмарить розум.

Така реалістична оцінка ситуації лише додавала куражу.

Адже Костянтин Стогов уже давно кинув ментам особистий виклик. Хоч ніде й ні перед ким власного настрою на партизанську війну з ними не демонстрував.

І саме тому Котя не здивувався, коли тривожна новина прийшла не через рацію.

Жінка, яка її принесла, відчинила дверцята, усе ж перепитала:

— Наші?

— Тут усі наші. Хтось конкретно потрібен?

— Ви Автомайдан?

Стогов кивнув, і жінка сіла в салон.

— Думала, просто стоїте.

— Давно до мене в машину не сідали красиві жінки.

— Вимкніть мачо. Їдьмо, — сказала коротко.

Останні дні відбили в Коті звичку дивуватися будь-чому.

— Куди? — запитав коротко й діловито, розігріваючи мотор. — До речі, ми не знайомі. Костянтин. Позивний «Котя». Для друзів.

— Ага, — кивнула жінка, скинула обшитий хутром каптур.

Труснула головою. По плечах розсипалося біляве волосся. Увімкнувши світло в салоні, Котя придивився, тут же помітив — фарбоване. Ще пахнуло цигарками. Незнайомка порилася в кишенях, витягнула синій «Bond», зовсім не жіноче куриво. Не питаючи дозволу, узяла прикурювач.

— Могли б дозволу запитати, — зауважив Котя.

— У вас алергія?

— Сам курець.

— Так у чому річ? — вона затягнулася. — Женя.

— Що?

— Євгенія. Ви Котя, я почула. Їдьмо.

— Куди?

— Дарниця. «Швидка допомога», лікарня, на Братиславській. Там наші, поранені. Двоє, кульові. Привезли дві години тому. На місці вже адвокат, Паша, мій знайомий.

— Сам?

— Ще двоє з Самооборони.

— Мало.

Котя зрушив із місця, здаючи назад. Припаркувався з боку Прорізної, на тротуарі, ближче до барикади. Перед тим вивозив поранених і тепер повернувся на висхідну, чекаючи наступного сигналу.

Коли на Грушевського спалахнула війна, підстрелених, уражених беркутівською картеччю та контужених почали розвозити по лікарнях. Того вимагали правила, лікарі зі «швидкої» чергували поруч постійно. Та вже під ранок понеділка пішли чутки, які згодом стали перевіреними фактами — з лікарень жертв організовано вивозить міліція в невідомому напрямку. Зазвичай відомостей про викраденого нема близько доби. Потім його знаходять десь у райвідділі, у камері, як підозрюваного в організації масових заворушень, участі в них, незаконному володінні зброєю, замаху на працівників правоохоронних органів тощо. Частина підписує будь-які папери або не відповідаючи за себе, у неадекватному після поранення стані, або — в обмін на медичну допомогу, яку чесно надають, але водночас майстрячать справу.

Автомайданівці налаштувалися вивозити таких у безпечні місця.

Звісно, якщо вдасться спрацювати на випередження і якщо є змога сховати людину в клініці, де охорона та адміністрація можуть собі дозволити буцатися з міліцією. Люди допомагали приватно, і Жека Воропай, який ось тільки щойно зняв гіпс, уже переховував у себе в чотирикімнатній квартирі двох: ультраса «Дніпра» і бійця з «Правого сектора».

Власник джипа, зціпивши зуби, виконував настанови лікарів давати нозі менше навантажень та проходити реабілітацію. Тому Жека Воропай далі сидів удома, аби дружина не тріпала нерви, і притулок пораненим запропонував сам. Після чого Котя про всяк випадок купив картку іншого, ніж у нього є, мобільного оператора. Жека знав лише цей номер. Перехованих просили нікому без нагальної потреби не дзвонити. Воропай, окрилений тим, що нарешті при революції, занурився в процес по самі вуха, перебравши на себе роль зв’язкового. Тож бодай за цих двох, практично незнайомих йому пацанів, Котя був спокійний.

— Ага, мало, — погодилася Женя, приспускаючи бокове скло й випускаючи в мороз тонкий білий струмінь. — Ще п’ятеро на вулиці. В охороні. Півгодини тому намалювалися підозрілі тачки. Схоже, їх випасли, гребтимуть по команді. Там лікар ще кудись зник.

— Черговий?

— Черговий. Був — і загув, — Женя роздратовано гойднула головою, волосся ковзнуло по коміру парки. — Медсестра прийшла до адвоката. Сказала — доктор здав. Подзвонив кудись, після того пішов геть. Телефон вимкнув. Сестричка дала Паші свій. Ніхто не просив, сама. Адвокат мене смикнув, щоб шукала кавалерію. З ліжка підняв, тільки я все одно не спала.

— Молодця.

З того, що вона сказала, Котя зрозумів: жінка так само, як і він, не вважає міліцію дурнішою за себе, бо припускає: навіть найхитріші програми можна зламати й узяти на прослушку. Не кажучи вже про мобілки — їх зафіксували давно й тепер тримають на постійному контролі. Особливо, якщо стосується не рядових, котрих десятки, як не сотні тисяч, активістів.

Проскочивши Прорізну й вируливши на Володимирську, джип узяв праворуч, поїхав бульваром Шевченка, далі Котя скрутив на Петлюри.

— Гачок зробимо, — пояснив. — Утратимо небагато, місто порожнє. Підемо через Червонозоряний, потім ляжемо прямим курсом. Навряд чи пости стоятимуть кругом, проскочимо.

Женя мовчки курила. Котя хотів приєднатися, та передумав, запитав натомість:

— Медсестра, значить, за нас?

— За нас. Дзвоніть, каже, з мого, ваші, напевне, слухають.

— Ще минулого літа сказав би — манька шпигунська. Зараз не буду.

Історія вкотре підтвердила Котіне переконання — не один він, слава Богу, розуміє, що менти зовсім не дурні й здатні на будь-яку каверзу. Подвійне страхування. Навіть потрійне. Женя ж нікому не дзвонила, не запустила інформацію по каналах зв’язку: теж передбачлива, на воду дме.

— Стоп! — вигукнула вона раптом, знову труснувши волоссям. — Стоп, ми куди?

— На допомогу, — Котя холоднокровно стискав кермо, дивлячись перед собою в чорноту морозяної ночі.

— Чому самі? Ти ж один! Паша просив кавалерію!

— По-перше, нас двоє, — Котін голос звучав спокійно. — А по-друге, ми з вами, Євгеніє, малознайомі.

— Ми зовсім незнайомі!

— Бачте! А ви вже мені не вірите. Я до цього звик, Євгеніє.

— До чого?

— До жіночої недовіри. Трохи про себе. Бізнесмен, тридцять три роки, двічі розлучений. Дітей нема.

— Цінна інформація. Ми не про те говоримо. Хоча… не можете втримати жінок біля себе. Не робить вам честі.

— Ви заміжня, Женю?

Зависла коротка пауза.

— Розлучена, — вичавила вона нарешті. — Один раз.

— Тему закрито, — Котя кивнув сам собі. — Тепер до справ, які нас познайомили. Сьогодні гаряче, як і вчора, і позавчора. Наші гасають Києвом третю добу. Збирати зараз когось, підтягувати на підмогу — палити час. Час — не шини, багато не спалиш, — він коротко реготнув із власного жарту. — Тим більше, ви самі цілком виправдано боїтеся слати маяки випробуваними способами, бо вони відомі ментам. Серед тих поранених ваші друзі, знайомі, родичі?

— Яка різниця? — Женя дивувалася щиро. — Люди. Вони в біді. Хіба віддавати ворогу можна того, хто тобі не родич?

— Логічно. Беру свої слова назад.

Поки говорили, джип упевнено розтинав ніч, без особливих перешкод вискочивши на міст Патона, перетнувши його й лігши потрібним курсом. Хвилин десять, максимум — п’ятнадцять…

Дзенькнув Женін телефон. Вона глянула на дисплей, промовила:

— Номер медсестри. Це Паша, — миттю відповіла: — Ну? Що?

Слухаючи, похмурніла. Закусивши губу, сказала в трубку:

— Уже на підході, — і, скинувши дзвінок, сказала, дивлячись просто перед собою: — Самооборону на вулиці пов’язали. Беркутівці. Паша бачив із вікна. Прямо кіно американське, захоплення якоїсь Аль-Каїди.

— Херово… вибачте.

— Нічого. Це справді херово, — погодилася Женя. — Наші ще всередині. Але…

— Спокійно. Колеса є?

— Адвокат із машиною.

— Усі влізуть?

— Куди дінуться.

— Хай виводить людей. Зараз. Коли їхатимуть від лікарні, треба дати маяк. Фарами моргнути чи ще щось. Ніколи сліпати в темряві. Але — щойно ми там будемо, не раніше. Керуйте, усе треба робити швидко.

Нічого не питаючи більше, Женя швидко вийшла на зв’язок із товаришем, переказала інструкцію дослівно. Після того замовкла, відчувши: під руку краще не говорити.

Перед лікарнею Котя збавив газу, дочекавшись, поки пасажирка кине товаришу повідомлення. Утікачі не барилися — виїхали з двору на шосе, мигнувши й визначивши себе.

— Тільки зрозумійте правильно, Женю, але їм пощастило, що раніше забрали інших, — сказав Стогов.

— Чому? — стрепенулася вона. — У чому щастя? У тому, що наших зараз пресують?

— Ресурс не безмежний, — зітхнувши, пояснив Котя. — Менти не можуть постійно проводити ротацію своїм форпостам. Вони зняли групу супроводу, бо отак, на «нахалці», ще не готові витягати поранених із палати. Не підозрюють, що лікар пацієнтів здав, а медсестра наших попередила. Завезуть одних, тоді думають спокійно повернутися за іншими. А тут, дивися, тільки пост лишили… О, гляньте!

Він витягнув руку, і Женя побачила: за машиною адвоката Паші рушила назирці інша, що випливла з темряви, немов хижак із засідки.

— Погнали, — поцідив Котя.

Його вже тіпало від викидів адреналіну.

Наддавши газу, він прилаштував джип за шпигуном, тримаючись так, аби привернути до себе увагу якомога пізніше. Задуманий план був простий і водночас мав одну ваду. Вели майданівців напевне міліцейські, хтось із «наружки», розвідники, з ними Котя останнім часом стикався, хоч не входив у прямі конфлікти. Значить, їхнє завдання не лише сісти на хвоста вказаним об’єктам, а й «висвистіти» підтримку. Спрямовуючи хоч «Беркут», хоч інший міліцейський бойовий підрозділ туди, де найлегше перехопити втікачів.

Коли це станеться, як швидко підкріплення зорієнтується в міській навігації, Котя не знав навіть приблизно.

Або вже викликали, або — можуть тягнути, щоб дати точніші координати.

За будь-якого розвитку подій у Стогова на реалізацію плану було обмаль часу.

Зате на його боці був фактор несподіванки.

Включатися треба швидше, бо втратить і цю перевагу. Адже, як відомо, там, у міліцейській машині, навряд чи сидять ідіоти. Вони — майстри своєї справи, «хвоста» за собою вирахують як не тепер, то за п’ять хвилин, не більше. З Коті ж був дуже поганий шпигун, він ніколи ще не їздив ні за ким отак, назирці, потай.

— Тримайся, — мовив рівним голосом, застібнув пас безпеки, порадив: — І пристібнися. Від гріха.

Женя, далі нічого не питаючи, послухала.

Клацнув, защіпаючись, карабін.

А Котя вдарив по газах.

З вигляду незграбний, схожий на слона чи ведмедя середніх розмірів, джип рвонув уперед, тримаючись на ледь схопленому льодом асфальті, наче досвідчена, упевнена в собі та власній перемозі балерина. Женя втиснулася спиною в крісло, думаючи — зараз їх занесе, і водій не зможе впоратися з такою брилою на чотирьох колесах. Та Котя тримав кермо так упевнено, як, здається, ніколи до цього, починаючи чи не найризикованіші у своєму житті перегони.

Часу практично не лишалося, адже рівне шосе скоро скінчиться, доведеться пірнати й петляти між будинками. За себе та пасажирку Стогов був спокійний. Та попереду везли поранених, він не знав, у якому вони стані і чи готові включитися у вуличну гонитву на виживання. Назустріч виїхав хтось одинокий, і Котя взяв праворуч, пропускаючи випадкового свідка — а тоді знову погнав, швидко скоротивши відстань між собою та міліцейською машиною.

На ній не було жодних знаків, які б указували на її приналежність.

Але їхали менти, сумніву Костянтин Стогов не мав.

Вони вже встигли помітити переслідувача і тепер блимали фарами, ніби намагаючись цим зупинити гонитву чи попередити про небажані для зухвальця наслідки. У відповідь Котя загудів. Сигнал вийшов довгим, противним, Женя скривилася, затиснула долонями вуха.

Ззовні теж прогули.

Котя видав відомий усім футбольний сигнал: та-та-татата-тататата-тата! Йому вдалося втримати джип точно навпроти супротивника, аж тепер він зміг розгледіти обриси «опеля». Посміхнувшись сам до себе, потім — підморгнувши пасажирці, легенько повернув кермо праворуч.

Джип підрізав «опеля», намагаючись зіштовхнути з траси на узбіччя.

Коті кортіло побачити, як менти реагують на подібне нахабство, і послухати, що вони зараз говорять. Напевне, викликають підмогу, дають точні координати, тим самим відволікаючись від своєї основної мети — вести втікачів. Хто був за кермом, адвокат Паша чи інший водій, Стогов віддав йому належне: у мить зорієнтувавшись, зрозумівши, що до чого, головна машина прискорилася.

Поки джип із «опелем» мірялися яйцями на слизькому асфальті, утікачі потроху відривалися.

— Отак, — мовив Котя.

Спритно вправляючись із кермом, педалями та коробкою передач, уклинився між ними та міліцейською машиною. Міг поцілуватися з лівою ворожою фарою, та водій «опеля» вчасно помітив, вийшов з-під удару, ніби пірнув.

Тепер Котя прийняв вогонь на себе.

Не мав надії, що впорається найкраще. Та вийшло навіть не добре — філігранно. Справді ювелірна робота.

Машина з пораненими, яку на короткий час вивели з гри, уже дісталася до першого ж повороту. Мить — і втікачі зникли серед будинків.

Котя боявся: погоня плюне на нього. Менти зав’яжуть вузлик на пам’ять і все одно сипонуть за повстанцями. Якщо так, доведеться починати гру спочатку, і не факт, що вийде — джип уже проскочив поворот, куди завернув адвокат Паша зі своїми підопічними. Тож у разі, якщо міліція продовжить свою гонитву, треба розвертатися й гнати за ними.

Це гірше.

Зникне фактор несподіванки.

Та «опель» тримався за джипом. На місці ментів Котя теж захотів би себе наздогнати й покарати.

Лишалася небезпека, що ось-ось підтягнеться підмога, запрацює якийсь план-перехват і навперейми вже мчить беркутівська кіннота. Лише тепер Стогов лишився з ворогом сам на сам. Значить, відповідав тільки за себе.

Напружено стежачи за дорогою, не зрозумів спершу, що гримнуло позаду. Коли жахнуло вдруге, зиркнув у дзеркальце.

Йому не здалося.

Праворуч від водія «опеля» з вікна стирчала рука. Зі свого місця, у темряві та на швидкості, Котя не міг розгледіти чітко, чи справді вона стискає пістолет. Але в них стріляли, без варіантів. Били не прицільно, лякали, показуючи, на чиєму боці сила й кого треба слухатися. Коли ляснуло втретє, Стогов кинув машину вбік, петляючи.

— Це…

Женя озирнулася, і собі намагаючись роздивитися погоню.

— Спокійно. Мажуть.

Вона повернулася, посунулася на сидінні вниз, ховаючи голову за краєм спинки свого сидіння.

Рука зникла.

Котя провів язиком по враз пересохлих губах.

— Зараз, — мовив знову, глянувши на принишклу пасажирку.

— Що — зараз? — голос звучав слабенько, показний кураж випарувався.

— Те саме.

Не втримався.

Забравши на мить руку з керма, перехрестився, похапцем, але щиро.

Тоді міцно стиснув бублика.

Ось воно!

Розігнавши джип із порушенням усіх можливих правил руху та його безпеки, Котя на наступному повороті стрімко й круто розвернувся.

Скреготнуло.

Не гальма — шини ковзнули по асфальту.

З іншим, менш досвідченим водієм машина запросто могла втратити рівновагу при такому маневрі, та ще й на льоду. Стогов, не зупиняючись, помчав прямо. Подумки молячись, аби зараз спереду на перпендикулярну вулицю не вискочив жоден автомобіль. Він не встигне загальмувати, той навряд чи зорієнтується й пропустить. Доведеться зупинятися за допомогою найближчої стіни.

Молитва дійшла, куди треба.

Шлях лежав вільно.

А позаду в «опелі», не чекаючи такого фінта, не готуючись до подібних вибриків, надто пізно допетрали, що робити.

Скреготнули гальма.

Переслідувач не вписався в поворот.

«Опель» занесло, крутнуло довкола своєї вісі.

А потім автівка боком стукнулася об стовп.

Женя зачудовано дивилася на видовище в дзеркальце зі свого боку.

— Хоп, — сказав Котя.

Аж тепер відчувши, як змокріло чоло.

Сірий. Молоток

Він давно чекав, аж трусило й тіпало.

На ціль вивіз Денис Буряк. Мав не одну адресу — цілий список, роздрукований із комп’ютера, на двох аркушах. Нічого до пуття не пояснивши, старший сказав: такий список не один, і адреси розподіляються між усіма командами. Додавши: саме їм пощастило. Підкидає роботу своїм, ще й особисто доставляє до місця, бо за кожну акцію залякування виконавцям належить зверху по дві сотні на рило. Проконтролює, аби все пройшло чітко. Там же, на місці, розрахунок.

Акцій Сірому та його пацанам доручається відразу дві. Потрібні терпили живуть у сусідніх будинках і навряд чи ставлять свої машини в гаражі.

Щоб зовсім точніше: Буряк отримав списки тих, хто напевне тримає тачки на вулиці.

Перевірено.

Хто й що там перевіряв, Сірому було до лампочки. Не малий, тим більше — не дурний. Хіба не ясно: даішники постаралися. Фіксують номери тих, із їхнього Автомайдану. Пробивають по базах адреси. Попередньо проводять відповідну роботу. І аж тоді дають команду.

Ланцюжок виглядав Сірому занадто довгим. І, чесно кажучи, безглуздим. Їх у Маріїнському парку щодня охороняє міліція. З багатьма пацани вітаються за руку, знають, кого як звати, і не ховаються, покурюючи травичку. Не кажучи вже про пиятику, тим ніхто не заморочується, від самого початку все відкрито.

Лоб, щоправда, один раз зовсім поплутав, забагато на себе взяв — запропонував ментові випити разом. Утративши страх, наблизився впритул, простягнув відкорковану пляшку «Мороші»: смали, значить, зі ствола, прийми позу сурмача. Сержант довго не думав. Ступив крок назад, зняв кийка з пояса, замахнувся й влупив Лоба по кисті. Той заволав, пустив напівпорожню пляшку, замахав забитою рукою, застрибав на одній нозі. Коли ж у запалі назвав сержанта підарасом, дістав наново, тепер — по нирках. Ніхто не заступився. Навпаки, кілька колег сержанта пообіцяли додати, і не лише Лобові, якщо пацани не повимикають борзоту й не поводитимуть себе нормально.

Сірий вибачився, простягнув сержантові руку, бажаючи примирення. Той так зиркнув на його праву, що Олег Сіренко зрозумів: може стати наступним. Тож звелів Хряпі з Гопом забрати придурка подалі. А під кінець дня довідалися — Лоб догрався, кисть зламана. Буряк спершу відправив страждальця кудись до лікаря, а потім, коли наклали гіпс, звелів повертатися до Броварів своїм ходом. Жодних грошей йому більше не дав, ще й міліціонери кілька днів зирили вовками. Згодом попустило, але осад лишився.

І все одно — їх охороняли відкрито. Нема смислу ховатися й шифруватися, витягуючи довжелезні ланцюжки. Усі все знають, хто хотів — зробив фото-відео.

Те ж саме з ДАІ. Хто їм що скаже за злив інфи про адреси водіїв? Отож.

Сірий почував себе безпечно, як ніколи. Після прикрої пригоди на Майдані туди намагався не потикатися під жодним приводом. Хіба накажуть різати майданутих і роздадуть зброю. Ножі, наприклад, чи кастети. Маючи свої засоби для скалічення людини, Сірий не збирався пускати їх у діло без нагальної потреби. Тоді, коли вони з Хряпою так по-дурному спалилися, Олега не полишала противна думка: вони не самі пішли. Їм дозволили це зробити.

Саме так: пожаліли й відпустили.

Жалості Сірий потребував найменше, особливо — від тих, хто на Майдані. Але відтоді шукав способу звести з ними рахунки. Не важливо, з ким, зовсім не має значення. Перепинити б когось у темному місці, завалити на землю, замісити носаками, зламати пару ребер чи ніс. Краще ніс, тоді писок перекосить, не буде таким красивим розказувати по телевізору про революцію.

Поки команди «фас» не було, Сірий зосередився на журналістах, котрих до Маріїнського тягнуло, мов мух на мед. Попервах міліція вибірково пускала їх із камерами за периметр, особливо — якщо бачили красиву дівчину, і вона пускала бісики. Олега таким не візьмеш, і щойно чергова група йшла в їхній бік, переходив у наступ. Було кілька кізочок із пласкими диктофонами, які дуже легко вибивалися з рук. Менти не втручалися, до того ж щоразу Олег, а за ним — уся його команда заводили дружно: «Нас не можна знімати! Це порушує наші права!» Нахабні дівчата спершу кликали міліцію на допомогу, потім, побачивши марність зусиль, перестали, почали доводити: нема фотоапаратів, хіба не видно, лише кілька запитань. На що Шмата, постійно й безкарно обкурений, заявляв із серйозним виглядом:

— У вас американська апаратура. Знаємо, не дурні. Це ви там думаєте, що ми дурні. А ми — не дурні. Отакий пароксод, — із усіх він найчастіше вживав улюблене слівце Дениса Буряка. — Там у вас камера всередині. Сфоткаєте нас — і у свій Інтернет закинете. А там під нашими пиками будуть різні лохи писати дебільні підписи. З матюками.

На це ніхто з нахабних дівчаток не заперечував. Вони відходили, переключаючись на інші групи. Та Сірий одразу ж рухався за ними, пацани за його командою брали набридливих провокаторш у «коробочку», і тим не лишалося нічого іншого, крім як іти геть, за периметр. Якщо потикався чоловік, корочка журналіста не захищала: Хряпа з Гопом натовкли одного, міліція прийшла розбороняти й порадила: краще справді дати хлопцям спокій. Обходити Маріїнський десятою дорогою, не провокувати. Так же набагато спокійніше, для власної ж безпеки. Ну, а якщо проходили з мікрофонами й камерами, Сірий особисто починав виривати техніку з рук журналюг, знову вголос кричучи про свої права, заборону себе знімати й провокативну поведінку незваних гостей.

Здебільшого вигнати вдавалося. Якось Олег чув, як міліцейський старлей виважено, цілком серйозно пояснював обуреним:

— Ви стоїте на Майдані? Добре, не ви — ваші там стоять? Добре, не ваші — але люди там стоять? Стоять. Ви їх знімаєте? Знімаєте. Вони вам дозволяють? Отож. А ці хлопці мають право бути тут, як вони — отам. Чого ви думаєте, що в людей на Майдані прав більше, а в цих громадян — менше? Вони тут відстоюють свою позицію. Так само, як люди на Майдані. Можуть відмовити вам у спілкуванні, на роботі ви чи ні. Ми, як міліція, вас пустили, не порушуємо, не перешкоджаємо. Хлопці не хочуть, чого ви до них лізете? Потім же самі будете говорити, скарги писати… Техніка у вас дорога? Пошкодили? Так не лізьте сюди з дорогою технікою!

Справді, розмірковував у подібних випадках Сірий. Чого б ото пертися туди, де їм не раді? Теж, бач, знайшли зоопарк…

Коли на Грушевського почалася війна, спершу Буряк, потім — якийсь міліцейський начальник у цивільному заборонили пацанам потикатися вниз, до ворожого табору, поки ситуація не проясниться й не буде нових розпоряджень. За пару днів накази надійшли: бити майданутих по тилах.

Тоді групі Сірого й видали знаряддя праці: так назвав Хряпа будівельні молотки, горілку й пакетики з травичкою, кожному. Не хочеш — не кури, але дають — бери. Шмата, знаючи, що, крім нього, ніхто особливо не бавився «веселими» цигарками, почав канючити, аби все здали на його користь. Та Гоп із Хряпою не погодилися, а Сірий не поділився з принципу. Хай Шмата розуміє: благодійників тут нема. Заслужи, далі побачимо.

Акції залякування й відплати відбувалися ночами, після дванадцятої, коли всі кругом уже спали. Минулої ночі команду Сірого завезли бусиком на Поділ, де вони швидко, голосно й результативно пройшлися кількома вулицями, трощачи на своєму шляху вітрини різних буржуйських бутиків та кафе. Хряпа пропонував, наче в якомусь кіно, лишити там десь синьо-жовту стрічку, почепити на скалок скла. Сірий відмовився. Не тому, що в причетність майданутих повірило б дуже мало народу. Інструкції відповідної не було. А самодіяльності в подібних речах Олег не любив.

Ініціатива карається.

Він давно в цьому переконався, тому не шукав ніколи ініціативи на власний зад і нікому з пацанів так робити не радив.

Є завдання, платять, прикривають — більше нічого не треба.

Тож, коли Буряк вивіз зменшену на одного команду Сірого кудись углиб Дарниці, висадив із машини та тицьнув аркуш, Олег із поважним виглядом пошурхотів папірцем, повернув назад.

— Женеш, начальнику.

— Ти поплутав? З ким говориш! — підніс голос старший.

— Хіба я що? — тону Сірий не змінив, лише додав примирливих ноток. — Я цю інструкцію записав сюди.

Скрючений палець постукав по лобі, точніше, по м’якій в’язці шапочки, натягнутої до брів. Мороз не відпускав, і пацани реально підмерзали на вулиці. Коли вивозили, зима ще не повернулася, одягнулися легше, ніж завжди, для мобільності. Не по погоді. Звісно, ніхто тепер не видасть їм тепліших речей, тому ставка робилася на власну швидкість та оперативність.

— Там є на що записувати? — Буряк поліз по цигарки.

Сірий навчився пропускати подібне повз вуха. Старший часто дражнився, зовсім без злоби. Менти, обзиваючи їх пустоголовими в часи, коли ще затягували до відділків та лупили для науки, були щирішими. І відверто називали мавпами й гоблінами всіх, хто в Маріїнському, на Антимайдані, ненависні Сірому журналісти.

Якось не витримав, спробував поговорити з однією брюнеткою серйозно: чому, типу, усі на вашому Майдані — розумні і всякі воїни світла, а ми тут — п’яне бидло, яке не знати, за що стоїть. Розмови не вийшло, брюнетка з мікрофоном почала серйозно виховувати його та інших, говорити про гідність, якої в нього нема, і Олегу набридло. Сам на себе розізлився: бач, повівся на дешеву розводку. Дозволив утягнути себе в розмову. Дивуючись потім власній стриманості, хоч міг би й у лоба дати, дарма, що баба, пояснив: «Лікувати мене можуть тільки люди в білих халатах. Сходи по халат, коза». Більше на жодну провокацію не вівся.

І тут, серед морозяної ночі, відповів замість гарикатися:

— Ну ось, ми приїхали, Декабристів, правильно? Тридцять шість, синій «бумер», державний номер… — заплющивши на мить очі, Олег витягнув букви й цифри з пам’яті, випалив, наче пароль, який відкриває сейф із мільйоном баксів усередині. — Нічого не наплутав?

Буряк звірився з аркушем, підсвітивши запальничкою. Потім підкурив, пихнув цигаркою, вицідив:

— Годиться. Шариш, Сірий.

— А то! Наступна тачка, «вектра» — на паралельній вулиці, яка там у нас…

— Та вірю, вірю, не понтуйся, — відмахнувся старший. — Коротше, чекаю тут. Поряд усе. Раз навігатор у Сірого під скальпом, мослайте самі. Там тієї роботи… Погнали, пацани.

Два рази просити нікого з четвірки не було потреби.

Олег рушив попереду. Хряпа з Гопом — по боках, сунули клином. При світлі вуличних ліхтарів Сірий помітив, як пацани перезирнулися, засік повагу до себе, чергове визнання його лідером. Звісно, не всякий зазубрить таку лабуду, у школі ніхто з них не вправлявся вивчити вірша з чотирьох рядків, а тут такі фокуси. Красава в них Сірий, ох, красава.

Може, Гоп і Хряпа подумали не точно так. Але загальна суть уловлена.

Шмата замикав маленьку процесію. Він був єдиним, хто ставився до бойового виходу без належного ентузіазму. Уже встиг посмакувати виділеним косячком, навіть оцінити куриво досить низько. Жлоби, не дають хорошої дурі, краще б грішми, а він уже сам знайде. Сірий серйозно міркував, як би надалі обходитися без цього клоуна, бо починав напружувати й обтяжувати. Треба для маси — хай собі тусує в Маріїнському чи ходить туди-назад, де скажуть. Утрьох діятимуть ефективніше.

Завернувши у двір указаного будинку, обриси потрібної машини побачили відразу. «Беха» тут була одна, притулилася перпендикулярно під’їзду, власник загнав її трошки вглиб, до невеличкої ніші біля дитячого майданчика.

Сірий покрутив головою.

Вікна спали.

Лише де-не-де блимали поодиноко невсипущі.

Жестом звелів усім оточити машину. Сам зайшов спереду, на ходу виймаючи з сумки замашний молоток.

Довго не чекав, не примірявся. Замах — і лобове скло від сильного удару пішло тріщинами, мов розколотий лід.

Завила сирена.

Другий удар. Тим часом ліворуч уже кришив скло з боку водія Хряпа. Шмата невпевнено, мабуть, ще не розігрівшись, тюкав у заднє. Гоп уже тягнув із сумки пляшку з бензином, відкоркував. У носи шибонуло, запахи морозу й пального змішалися в рівних пропорціях.

Сирена ревла.

Сірий добивав лобове.

Гоп хлюпнув із пляшки всередину, потім закинув у салон цілу, майже порожню. Хряпа, добивши скло зі свого боку, присів, для чогось ударив молотком по шині. Тоді випростався, відступив, даючи дорогу Гопові — той ладнав до бою другу пляшку, підпалював запальничкою просякнуту шмату.

— Тікай! — рявкнув він, не закинув — засунув її в діру.

Спалахнуло відразу.

З глибини вогнища далі ревла сирена.

— Ходу!

Четвірка кинулася врізнобіч. Сірий навіть не думав ховати молоток, тримав його за вкритий гумою держак. Морозу не відчував. Викид адреналіну додавав спритності, п’янив голову.

Не змовляючись, вони пробігли, петляючи, дворами, перетнувши їх і вискочивши майже точно туди, де мусила чекати інша автомайданівська машина. Сірий раніше бував на Дарниці, але в цьому районі — ніколи. Та все одно демонстрував неабиякий хист полководця: напередодні попросив знайомого мента з оточення парку знайти по навігатору потрібні вулиці. Замалював карту, як міг, на зворотному боці прямокутної біло-блакитної листівки, таких валялося всюди повно. І місцевість вивчив, перед виїздом просвітив інших. Хряпа виявився найкмітливішим, Гоп вирішив триматися друга, а Шмата — той ніколи не вийде з потрібного фарватеру. Така вдача, хай і постійно накурений.

Чорт його знає: раптом таким щастить. Є якийсь ефект, у часі та просторі орієнтується краще за інших.

Відбігши далі від пожежі, почувши, як далеко за спинами рвонуло, четвірка зібралася біля трансформаторної будки — тільки так могли зачаїтися, перевести подих. Тут теж було тихо, ніби за кілька дворів звідси не гула пожежа. Довкола мирно спали люди, у більшості своїй, як прикинув Сірий, далекі від того, що коїться довкола.

Правильно.

Краще не рипатися. Не витикати цікавого носа, тим більше — уночі, бо не лише морозець клюне, ще щось сильніше.

Він задоволено підважив молоток, постукав ним по розкритій долоні.

— Пробий тачки, Хряпо. «Опеля» шукай.

— Без тебе знаю, — буркнув той, засунув свій молоток у сумку, пригнувся, вийшов із-за буди. Злився з холодною темрявою.

Скоро свиснув.

Є.

Спершу Сірий, за ним, по черзі — інші, один за одним, перетнули дворик. Свою «опель-вектру» хазяїн притулив біля бровки, між двома сусідськими машинами. Постраждають через нього, але хай. Може, паяльник начистять, нема чого їздити, де попало, порядок порушувати.

Жестом відігнавши пацанів на кілька кроків далі, він махнув молотком.

Хряснули дверцята.

Зовсім поруч.

— Стій! Стояти, сука!

— Тримай!

Темрява вибухнула різкими вигуками несподівано, миттєво. Окрилений попереднім легким успіхом, Сірий не відразу зрозумів, у чому справа, звідки взялися прудкі тіні, котрі стрімко насувалися з різних боків. Дві так точно вилетіли з найближчого під’їзду, один чоловік уже вибрався з салону «фольксвагена», що стояв трошки далі, тепер сунув навперейми.

Стискав щось у руці.

Монтировка, не інакше.

Шмату збивали з ніг, валили. З-за рогу на підмогу мчало ще двоє, утекти вдалося Гопові — лише тому, що Хряпа підковзнувся на льоду, упав, потягши за собою одного з нападників.

— Назад! — загорлав Сірий не знати, кому.

Зірвав сумку, яку почепив перед тим через плече, поперек грудей. Закрутив над головою, жбурнув у найближчого нападника.

Замахнувся молотком на того, з монтировкою.

Та звалили.

Лицем сильно тицьнули в асфальт. Носа розквасили — потекло.

Котя. Новини

Він злився на себе.

Зовсім не тому, що вночі, після шаленої гонитви, дозволив подіям розвиватися так, як між ним та ледь знайомими жінками відбувалося до того, у мирний час, досить часто. Не виправдовував себе: мовляв, Женя, яка зараз лежить у його ліжку й на диво мирно сопе, зробила перший крок. Неправда. Вона лише кинулася йому на шию, без сторонньої думки, у пориві радості від того, що їм удалося, що вони вирвалися, урятували людей, уціліли самі. Ще й нічого нікому за це не буде.

Сталося це, коли Котя, покружлявши ще трохи, вибрався з лівого берега на правий іншим шляхом. Узяв курс назад, на міст Патона, та враз стрельнуло: про зухвалий джип уже, напевне, відмаякували на всі пости. Тому прикметну машину найпростіше випасати саме там. Через те зробив великий гак, виїхавши через Лісовий масив на трасу, далі — ліг курсом на Троєщину, аби потім, звідти, розкрутитися й пірнути на рідну Оболонь. Пасажирка не заперечувала, сиділа тихо, утиснулася в спинку сидіння, мов горобець. І лиш коли Стогов перетнув Московський міст, раптом попросила зупинитися.

Котя подумав: їй стало погано. Нерви здали із запізненням, захитало, таке буває.

Але вона відщипнула пас безпеки. Подалася вперед. Зовсім по-дитячому, незграбно, обхопила його тушу руками, почала обціловувати погано поголені щоки. Він теж позбавився ременя й перехопив ініціативу. Відповідав на поцілунки, чекаючи обуреного ляпаса: куди, руки забери, губи геть, усе не так зрозумів… Та ні, виявляється, усе так.

Женя прийняла гру.

Не противилася.

Не змовляючись, поїхали до нього. Ближче, лише відстань мала значення.

Заснули близько шостої. Ще не почало сіріти, годинника в темряві Котя теж не бачив. Не вмикав світло ніде далі передпокою, раптом засоромившись свого холостяцького аскетичного й не надто охайного побуту. Зазвичай елементарно прибирався, хоч перед останнім розлученням замість нього хазяйнувала друга дружина. Утім, як і перша, Костянтин Стогов не любив хатньої роботи. Як почав холостякувати з літа, трохи підтримував у квартирі елементарний порядок. Та з кінця листопада, а особливо — з початком грудня минулого року вдома лише ночував. І то, не завжди потрапляв.

З минулого року…

Лише шість десятків днів минулого. Або — аж шістдесят, то вже як оцінювати. Ніби небагато. Здається, усе міряється від січня, будь-який початок. Бач, зараз так не виходило.

Ні, Котя не дивився на годинник. Не знав часу, вимкнувши телефон, аби ніхто не турбував у найменш підходящий момент. Просто навчився визначати час інакше, як — не міг пояснити навіть собі. Відчував — і по всьому. Похибка в межах п’ятнадцяти хвилин.

Прокинувшись, ще лежачи із заплющеними очима, подумав — по дванадцятій. Знайшовши поглядом годинник на стіні, не стримався, гмикнув: не «яблучко», але «вісімочку» пострілом вибив, влучив у час: тринадцята тридцять. Женя спала, будити не хотілося, Котя вже приймав її присутність у ліжку, як належне, таке, що мало статися саме по собі. Відчув провину й неабияк розізлився, коли, голий, прочапав на кухню й відчинив дверцята величезного, вищого за нього, холодильника.

Порожньо.

Нуль.

Раніше в загашнику самітника теж було не густо. Жінки, хоч ставали вони дружинами, хоч обходилося короткими чи довшими романами, самі приносили продукти, тішачись із нагоди погодувати «свого велетня». Він не вважав себе чиєюсь власністю, проте не заперечував — подобалося не визначення «свій», а оце категоричне, очевидне, часом захоплене: велетень. Іноді Коті здавалося, жінки ніколи не бачили високих чоловіків понад сто кілограмів живої ваги, з яких власне жирових відкладень трошки. Усе решта — дана природою сила, яку він до того ж переганяв у спортзалі з сала в м’язи. Отже, донедавна не надто комплексував, навіть якщо в холодильнику повісилася миша: бо ж цим відкриттям робив приятелькам приємне. Давав їм нагоду піклуватися про себе.

Зараз нічого доброго в тому, що в хаті нема харчів, Костя Стогов не бачив.

Злість через те, що не подумав, переходила в давно забутий сором — і потім назад у злість. Відчуття бігали по колу.

— Котю!

Вона кричала голосно, з надривом, ніби смертельна небезпека вже стояла за крок від ліжка. Хряснувши дверцятами, аж струснувся холодильник, він забіг до кімнати й став перед Женею, як був, зовсім без нічого, широко розставивши міцні сильні ноги, упершись у підлогу, ніби готуючись до бою.

Мабуть, видовище справді вийшло кумедне. Натягнувши на себе ковдру, Женя всміхнулася так, ніби не зойкала з переляку.

— Ох, який…

— Ти чого?

— Розплющила очі — тебе нема поруч. Нікого нема. Я в чужому домі. Не відразу прокинулася, розумієш. Сама у квартирі, це завжди страшно.

— Завжди? Ти ж сама живеш. Чи я щось не так зрозумів?

— Усе так… Вибач. Зараз страшно, останні дні, тижні, місяці. Коли тобі погрожують, з невідомих номерів. Коли валять есемески, попереджають — знають адресу. Кажуть: можу міняти сімки, скільки завгодно. Піднімуться на цьому хіба мобільні оператори… Мені ж, «сучці майданутій», не заховатися.

Котя присів на ліжко, накрився вільною частиною ковдри. Женя тут же подалася вперед, лягла йому на коліна.

— Тепер добре, — повернулася на спину, глянула знизу вгору, в очах майнуло щось сіре. — Узагалі-то ти не подумай… Не знаю… Вибач, не розумію ще, якої ти про мене думки…

— Усе добре, Женю.

— Я не отак, відразу, з першим-ліпшим…

— Дякую за комплімент. Я — перший, хто попав під руку. Міг трапитися не я.

— Вибач, вибач, пробач! — Женя ляснула в долоні, немов збираючи докупи власні думки й слова. — Не те я кажу, Костю, не те! У мене не часто… Тобто майже ніколи… Словом, отак, випадково… У чужому ліжку…

— Не випадково, — його важка долоня накрила її ротик. — Учора ти сіла в мою машину сама. Теж, скажеш, випадково?

— Треба було щось робити. Якось діяти. Шукала когось із своїх, наших. Ти ж сам знаєш, бачив, яка ситуація, як усе складалося.

— О! — тепер він багатозначно підніс догори палець. — Щойно сказані золоті, навіть пророчі слова. Отже, я не хто попало. Не чужий. Свій, надійний, безпечний. Ми лише закріпили цю істину, цей очевидний факт. Тож не муч себе. Усе в порядку. Кому треба виправдовуватися, так мені.

— Тобі? Перед ким?

— Перед тобою.

— Дурний.

— Дякую.

— Дурненький. Величенький і дурненький. Усе було добре.

— Я не про те. Мушу вибачитися. Їсти нема чого. Пригостити гостю нічим. Є віскі, почата пляшка, «Джек Деніелс».

— Не спокусите, мужчино. І не підпоїте. Нарешті, погано про мене думаєте. Я не їсти приїхала, — підвівшись, обіпершись на витягнуту руку, Женя відкинула волосся, глянула йому в очі, погляду не відводила: — Я вчора злякалася, Костю. Не відразу. Коли вже під’їхали до лікарні. Не хотіла нічого тобі говорити, бо сама не думала, що боятимуся. Раптом стукнуло — як воно буде? Ну, як нічого не вийде, ти ризикуєш, ніби так треба, а я тебе втягнула, і ось тепер ми перекинемося разом, ти не втримаєш машину… І в мене ніколи раніше не стріляли. Розумієш?

— Ти говори, — долоня легенько провела по лобі, відсуваючи непокірне пасмо.

— Потім, після всього… Правда, не хотіла лишатися сама. Не була до кінця впевнена, що саме з тобою. Але сама — ні. Кортіло заховатися, залізти в нору. Туди, де тебе точно ніхто не знайде.

— Миша.

— Звідки ти знаєш?

— Що знаю?

— Мене мама колись називала мишею. Мишеням. І чоловік… колишній…

Обоє, не змовляючись, відчули: пішло не туди.

— Новини є якісь? — запитав Котя після короткої паузи.

— Вимкнула телефон, Інтернет у ньому. Знаєш, — Женя вмостилася зручніше, — уперше за багато днів захотілося його вирубати. Дзвонитимуть. Та навряд чи поміняється щось, як відгукнуся пізніше. Новин останнім часом узагалі боюся. До Груші — не так, усе ж була надія. Зараз… не знаю.

— Нема надії? Тоді для чого…

Рвучко підвівшись, Женя сіла, підтягнувши ковдру до себе й закрившись до плечей. Котя знову лишився у власній незатишній голизні, тому, аби не перетягувати, устав і натягнув штани, при цьому завершивши думку:

— Для чого тоді все це, раз надія зникла?

— Ти сам можеш пояснити, чому вчора грався з ментами у квача?

— Кому?

— Собі.

— Давно пояснив.

— Я теж. Але ми, Костю, далеко не весь Майдан. Я спілкуюся з людьми, як юрист, слухаю, що кажуть та чого хочуть. Бачу проблему, причому — давно. Нема єдиної цілі, тобі не здається?

— У кого?

— Та хоч у нас із тобою.

— Чому?

— А я звернула увагу: про різні угоди з Європою, асоціації, інтеграції давно не говорять. Ніби сині із зірочками прапори, євросоюзівські, досі поряд із нашими. Тільки це вже більше символіка, ніж мета. Кожен вийшов за своє, Костю. І стоїть за своє. Досвід підказує — так буде важко домовитися, навіть якщо все скінчиться миром.

— Ну, а що тоді, у твоєму розумінні, мир?

— Коли погані покарані. Хороші — задоволені. Усі розходяться, і кожен займається своїм.

— Так не буває.

— Буває. Якщо суди нормальні, сторони рано чи пізно домовляються. Навіть у наших кінчених судах, де замість законів тарифи та гнучка система знижок, подібне можливе. А тут — скільки й чим треба заплатити Майданові, аби він розійшовся та більше не збирався? Звичайно, я утрирую, але така проблема вже помітна. Наприклад, западенці роз’їдуться, бо влада спише когось, противного особисто їм. Але лишаться, скажімо, одесити — їхні вимоги не виконані.

— Ніколи не чув, щоб у когось були персональні вимоги. Наче ж «банду геть» — одне для всіх…

— Так я тобі про що кажу! — Женя легенько плеснула в долоні. — Банда для кожного своя! Одним досить вигнати нашого дурного прем’єра, який лякає пенсіонерів із Донбасу гомосексуальними шлюбами, ніби сам потерпів! А іншим на додачу хочеться вигнати мера Харкова! Третім набрид власний сільський голова та його друг, місцевий міліціонер! А десь стоять суворі дядьки й вимагають люструвати просто на Майдані головного санітарного лікаря їхнього містечка! Костю, на Грушевського горять шини, летить каміння, стріляють та вбивають! Там кров на снігу! У камерах — купа народу, не лише в Києві, кругом! Більшість судять за двадцять чотири години, підсудні лежать на лавах, напівпритомні! До них не пускають адвокатів і штампують вироки! І все одно — є такі, хто далі талдичить: провокація, мирний протест, треба не так! Між собою готові битися на радість ворогам! Ось коли надію втрачаєш, ясно?

Вона вже зовсім розійшлася, ковдра сповзла до пояса, оголивши акуратні, схожі на дві достиглі грушки, груди. Женя вже не прикривалася, і Котя, аби відволіктися й зібратися з думками, кинув їй свій джемпер.

— Лови. Зрозуміло все. Ніколи таким голову не забивав. Ти права, я за своє. Ментів ненавиджу, наших, у будь-якому форматі. Податківців теж. Мені правда до лампочки, які хабарі бере санітарний лікар десь у райцентрі.

— Погано, — вона влізла в джемпер, труснула волоссям, застібнулася. — Хоча… Соромно, тільки мені теж так само. Принаймні було донедавна. У тебе тут курять?

— У ліжку? Курять. І каву п’ють, — Котя хутко скористався нагодою поміняти тему розмови, бо не уявляв, куди вона далі поведе. — До речі, кава в мене є. Нести?

— Вари. Дай запальничку, — Женя потягнулася до телефону. — Я поки справді новини гляну. Ламає, віриш? Залежність, новий різновид, не описаний лікарями.

— Окей, — Стогов простягнув їй запальничку, нахилився, цмокнув у маківку, провів по волоссю широкою п’ятірнею. — Значить, п’ємо каву, потім поїдемо десь поїмо.

Женя увімкнула телефон.

— Звучить зовсім мирно. Поїдемо поїмо. Ніби нічого не сталося.

— Так тут, на Оболоні, хіба щось може статися? Люди бенкетують у кафешках, сам бачив.

— Не заборониш. Ще одне пояснення, чому так сумно — не всі на Майдані. Багатьом пофіг, Костю.

— Не нам.

— І не тим, кого ми відбили вчора.

Прямокутний монітор засвітився. Свою трубку Стогов поки вирішив не чіпати, підчепив зі спинки стільця футболку, вчорашню, несвіжу, навіть ще вологу від поту. Натягнув, сховав босі ноги в капці, почовгав варити каву.

Женя прийшла сама. Задумавшись, Котя здригнувся, почувши рух за спиною. Кава в турці саме пінилася, він перемішував. Тому не розвернувся всім корпусом, глянув через плече.

— Що?

Сірий колір її лиця говорив сам за себе.

— Ваші, четверо…

— Наші — хто?

— З Автомайдану. Учора. Гранатами закидали.

Кава могла собі кипіти далі.

— Як це — гранатами? Де? Хто?

— Новина вранішня. Подробиць досі нема. Тільки прізвища. Один уже в суді. Мої друзі його знають, есемеску кинули, не могли додзвонитися…

— Гранати звідки, питаю!

— Не кричи. Пишуть — засідка. Ніби гайці чи менти кинули хибний SOS, типу, треба когось рятувати. Машина, яка була ближче, підтягнулася. Вступили беркути, перекрили дорогу з двох боків. Усіх, хто в машині, витягли. Машину розстріляли, закидали гранатами, шумовими. Це зі слів того, кого зараз повинні судити. Я їду.

Котя загасив плиту.

Каву вивернув у мийку.

— Я теж. Тільки… Жень…

— А?

— Слухай… Візьми запасні ключі. Мої. Разом зараз спокійніше. Про безпеку не кажу. Візьмеш?

— Не знаю, Костю, чому погоджуюсь.

Коновал. Удома

Він дочекався, поки гостя піде.

Приходила жінчина подружка, з роботи. Обидві працювали в дитячому садку, і раніше ця Зіна частіше заходила до його Ольги. Навіть гуляли різні свята разом. Зінка недавно розлучилася, сама піднімала чотирирічну малу, і добре, що можна без проблем тримати в себе на роботі. Ще й годують державним коштом, якось викрутиться.

Щоправда, з грудня наче відрізало — у гуртожиток «Беркуту» носа не потикала, хоч жила на сусідній вулиці. Подруги зустрічалися в найближчому сквері, коли обидві вибиралися з дітьми гуляти. Потім Ольга почала дихати повітрям у тутешньому дворику. Сама боялася ходити далі після того, як одна старша жінка назвала її сукою: «Знаю тебе, сучка, у тебе чоловік у „Беркуті“, убивця дітей! А в самої ж дитина!» Ковтнувши сльози, дружина тоді забралася геть. І, що Павла напружило більше, — промовчала. Розказали сусідки, яким Ольга поскаржилася. Не чоловікові жалілася, мамі. Теща, звісно, змовчати не могла, негайно взяла зятя в оборот, вимагаючи провести власне розслідування й навести порядки, бо дружину ґвалтують, а він ковтає.

— До чого тут діти? — намагався тоді зрозуміти Павло.

— Я теж запитала. У неї сина побили на Майдані, — неохоче пояснила Ольга. — Упав, лупили в пах. Та тітка казала, що в хлопця ніби дітей уже не буде. А в неї — онуків.

— Ти запитала її, що буде пацанам із патрульної служби чи вевешкам, котрі всі ці дні стоять на морозі? — психонув Коновал. — Вони собі, значить, нічого не відморозять, у них нормальні діти вийдуть?

Дивно, та Ольга якось дуже швидко заговорила того разу неприємну для неї тему. Далі гуртожицького двору гуляти ходила хіба з мамою. Зінка ж немов розчинилася. Звісно, по буднях працювала, проте по вихідних забігала частенько. Разом щось готували, міняючись рецептами, пили чай, дражнили Павла, коли той був не на чергуванні. Хоч із недавніх пір Коновалові справді стало не до жінчиних подруг, бо й на власну родину часу бракувало, якось відзначив — Зінаїда зникла, Ольга її не згадувала навіть побіжно.

Тож здивувався, побачивши її ввечері в кімнаті.

Змінившись, не пив з мужиками, що дивувало не менше. Не те, щоб бійці, повідхаркувавши разом із матюками ядучий дим, регулярно напивалися до нестями. Навпаки. Щоразу ритуал чаркування, котрий завжди проходив у піднесеній атмосфері, очікувався й усіляко стимулювався, зараз перетворився на обтяжливе дійство, яке слід відбути якомога швидше, без жодної радості, мовчки, старанно, немов здаєш у полку черговий плановий норматив.

Урешті-решт, сьогодні Коновал цілком свідомо вирішив відколотися від колективу. Жоден не дорікнув. Жданов кивнув із серйозним виразом на втомленому обличчі, потиснув руку на прощання так, ніби він зважився на те, на що в самого Сані бракувало сили волі. Тож Павло не зовсім зрозумів, чому Зіну збентежила його поява. Чоловіка прогнала, бо сильно пив, наслідком такого подружнього життя стало погане сприйняття підпилих мужчин. Звісно, будучи в гостях, могла собі дозволити лише підсмикувати господаря, і то — коли Ольга задавала тон, аж тоді Зіна підспівувала другим голосом. Такий підхід теж став свого роду традицією.

Але зараз Павло зайшов тверезий.

Зінаїда бачила це. Зі своїм досвідом не могла не помітити.

І все одно перевела якусь дуже важливу й помітно цікаву обом розмову в скоромовку. Так роблять, коли згадують про невідкладні справи й треба вже йти. Повернувшись із душу, Коновал не застав гості. А Ольга, збираючи чоловікові на стіл, намагалася уникати прямого погляду.

Павло не мав ані сил, ані бажання гратися з дружиною невідомо в що. Пригладивши коротке мокре волосся, жбурнув рушника на край ліжечка, де мирно гралася донька. Машинально відзначив — нові іграшки, раніше таких не було. Знав, бо купували забавки дитині не так часто, як тій самій, мабуть, хотілося.

— Зінка принесла?

— Вона ж день народження малої пропустила.

— О! — Коновал картинно здивувався. — А чого це вона пропустила? Забула?

— Пашо, сядь поїж.

Ступивши ближче, Коновал узяв Ольгу за лікоть, легенько стиснув, ногою посунув стільця вбік, кивнув:

— Ти сядь. Сядь, сядь.

— Пусти руку.

Павло розтиснув пальці. Вони всілися навпроти.

— Кажи.

— Що?

— Чого Зінку занесло.

— У гості.

— Давно не було, а тут — здрасьтє. Дивиться вовком, ніби я їй у борщ плюнув. Явно чогось наговорила. Кажи. Про мене?

— Вона зустрічається.

— Слава Богу. Бабі треба мужика. Тим більше, Зінці твоїй. Станок простоює…

— Паша!

— Що таке?

— Перестань. Грубо. Ти таким не був.

— Ага, я на балет ходив, — Коновал скривив кутик рота, зображуючи посмішку. — І по музеях та виставкових залах. Потім, знаєш, випадково записався в полк спеціального призначення, видали мені форму та берці, і перестав я любити оперу та балет. Став увесь такий грубий, неотесаний…

— Припини, Пашо.

— А що не так? Я вже грубий, сама сказала. Раніше не був грубим, тепер став.

— Не чіпляйся до слів.

— А ти не кидайся словами! — Коновал підніс голос. — У нас давно щось не так. Я бачу, тільки часу нема поговорити. Приводу теж не було. Оль, ми ж сім’я. Чоловік і жінка, правильно?

— Пашо, що тобі треба від мене?

Брови скочили догори.

— Мені від тебе? Подружка, з якою на той Новий рік цілувалися під йолкою, сьогодні вовком дивиться! Замість чайку попити по старій дружбі — тікає, наче тут їй усе завоняли! Олько, кругом таке робиться, а в мене тили тріщать. Терпіти не буду.

— Нічого терпіти не треба, Пашо. Тебе ніхто не чіпає.

— Ага, ще чого! Мене ігнорують, Олько! Твої подружки! Навіть мама твоя. Думаєш, останній раз, коли приїздила, не бачив нічого? Сліпий я вам?

— Не сліпий.

— О! І не глухий. Слухаю, говори.

Озирнувшись на доньку, котра далі гралася, не відчуваючи хвиль із батьківського боку, Ольга зітхнула:

— Добре. Зіна зустрічається з чоловіком. Андрій. Я не бачила його, та багато чула. Зіна почала дзвонити часто, ділиться своїми новинами.

— До чого…

— Її Андрій на Майдані. Ось недавно записався в Самооборону.

Коновал відкинувся на спинку стільця.

— Та-ак. Вечір перестає бути томним.

— Ще ранок.

— Приказка така.

— Знаю я цю приказку.

Випроставшись, Коновал запхав руки глибоко в кишені китайських спортивок, пройшовся периметром кімнати. Постояв трохи біля доньки. Нахилився, узяв на руки. Мала спершу радо заплямкала губами, та дуже швидко захникала, просячись назад на дно ліжечка.

— Рідна дитина мені не рада.

— Пашо, вона гарно гралася. Пусти, вона ні до чого.

Посадивши доньку назад, Коновал розвернувся до Ольги всім корпусом.

— «Ні до чого» — це до чого? — і поки дружина шукала відповідь, запитав знову: — Зінка ходить із ним? Теж майданутою стала, наслухалася? Той її перець — бандерівець?

— Місцевий. Тут народився, системний адміністратор десь на фірмі. У Зіни полетів комп’ютер, якась її подружка дала телефон. Андрій приїхав…

— …І не поїхав. Оль, мене найменше цікавлять зараз, як твоя Зінка знайшла собі мужика. Чомусь не дивує, що він майданутий і її заразив. Ти тут до чого?

— Я ні до чого, — вона зітхнула. — Крім того хіба, що твоя дружина.

— Яке їм до мене діло?

— Ти служиш у «Беркуті».

— Зінка завжди це знала.

— Тепер вона знає також, що ви роздягаєте людей на морозі, — у голосі Ольги бриніли незнайомі раніше Павлові нотки. — Ви поливаєте їх водою в мороз. Б’єте, катуєте, кидаєте на Грушевського ці гранати, стріляєте — у людей стріляєте, Пашо! У живих людей! Хіба ви не бачите, що робиться? Чому люди прийшли, за що стоять, чого вимагають? Кого ви охороняєте, Пашо, кого захищаєте? Невже не можна просто піти? Напиши рапорт, звільнися, будемо без роботи, хай, поїдемо, усе одно тут общага, перспектив на свою квартиру вже точно не буде, із цим усім…

— Цить! — крикнув Коновал.

Прозвучало різко. Від несподіванки злякалася мала, заревла з низького старту. Ольга зірвалася, кинулася до дитини, вихопила, притисла до себе. Гойдаючи, відійшла до протилежної стіни, притулилася спиною.

— Не кричи. Налякав.

— Бачу. Не тільки дитину — усіх кругом. «Беркутом» на тому Майдані давно вже всіх лякають. Страшили ми. І не тільки там, по ящику, істерика. Знаєш, до чого вони, оті, хто за Європу, додумалися? Натягнули нам екран, на Грушевського, ближче до нейтральної смуги, і крутять там свої чесні новини. Ми для них усі дурні, нічого не розуміємо, бо, бач, новини нам показують неправильні. Задурили голови пацанам. Олько, розумієш? Нам щодня почали показувати, які ми, блядь, погані!

— Не матюкайся, тут дитина.

— А, вона не розуміє нічого. Наші грюкають кийками по щитах, глушать. Хай бачать — нема смислу нам мозок полоскати. Тобі, бач, промивають, з тилу заходять.

— Ніхто мені нічого не промиває. Чому ти вирішив, що я не знала раніше, чим ти займаєшся на службі?

— І чим же я займаюся? Чого ти не знала? Що я вбиваю людей на вулицях кожен день? Кого не застрелю — роздягну на морозі й обіллю водою?

— Добре, не так сказала. Не те. Андрій говорив Зіні — ви почали стріляти в людей на Грушевського, цілите точно по очах. Він зараз удома, лежить, боїться йти в лікарню, щоб не забрали, як порушника. Пощастило, куля вдарила над оком, розсікла брову, тому вирішив відлежатися пару днів. А поруч із ним людині око вибило!

— І твоя Зінка прийшла сказати — це я в них усіх стріляю?

— Вона говорить: «Ваш „Беркут“ навмисне стріляє в людей». Ось буквально тобі повторила.

— Вона сама бачила? Вона була там, вихователька з дитячого садочка? Кинула дітей, свою малу в тому числі? — жестом зупинивши дружину, не давши їй уставити слово, Коновал продовжив: — Нічого вона не бачила, отак! Їй втирає мужик, котрому просто могли дати в рило! Свої ж, на Майдані, по п’яні! Або з рогатки хтось пальнув! Чи каменюку не докинув, не туди полетіла, там же бруківку роздовбали, каміння — море. Людей ми вбиваємо… А ми не люди хіба? Хто твій чоловік, людина? Кажи — людина?

— Факт.

— Бач, а в мене, — Коновал постукав себе кулаком у груди, — придурки в чорних масках кидають пляшки з бензином! Знаєш, скільки наших уже забрали з опіками? Мужики горять факелами, наші, солдатики з «веве»! А ті радіють! Кричать, називають усе це фаєр-шоу! Палає людина, жива — а їм шоу, Олько! Ми що, повинні терпіти? Чому? — Павло витягнув руку долонею вперед. — Ось цією підхопив пляшку, яка дивом не розбилася, перекинув назад. Ні в кого не цілив! Бачу — там уже моститься хтось із камерою! Вони показують, як боєць «Беркуту» воює з мирним населенням! Хочеш подивитися на те мирне населення зблизька? Валяй, викликай маму, хай посидить заради такого моменту з дитиною. А ти із Зінкою та її коханим — уперед, по той бік барикади! Ми захищаємося, Олю! Маємо таке ж право, як оті, майдауни!

Донька, яка вже заспокоїлася, знову невдоволено кувікнула.

— Тихіше на півтону, — зауважила Ольга, погладила малу по голові. — Ми давно так не розмовляли, Пашо. Тобі все ніколи. Не хотіла говорити під руку. Думала, розумію ситуацію. Зараз… тобто, — вона перевела подих, збираючись із думками. — Тобто, тепер доходить — треба було отак побалакати з тобою раніше. Бачу — пізно.

— Чому?

— Ти вже озлобився, Пашо. На всіх.

— Я озлобився? — палець тицьнувся в центр грудей. — Я? А ти чула, що на Майдані, зі сцени, волають у мікрофон, аби всі бралися за ножі та йшли різати наших бійців? Виловлювати потайки, партизанити, із засідки — і різати! Ще краще — брати в заручники наші родини. Дружин та дітей. Тебе в заручники брати, ясно? Аби ми склали зброю й пропустили їх! Аби дозволили убивати!

— Не знаю. Такого не чула. Зіна теж не говорила. Зате всі чули про те, як людей повбивали на Грушевського.

— Нам не видають бойової зброї. Є наказ, — відрізав Коновал. — Хоча закон дозволяє. Інструкції є відповідні. Наближається противник ближче, ніж на дванадцять метрів — вогонь на ураження. А нам, Олю, видають травмати! Гумові кульки, ними вбити неможливо! Нас начальство від нас же страхує! Узагалі, що тобі вішала Зінка? У них там, у майданутих і тих, хто за них, все правильно, чесно, чисто? Вони будинки захоплюють кругом, у Києві, Вінниці, ще десь… Скрізь! Це вони так хочуть у Європу! Маски на головах, каміння та палиці в руках! Дикуни, а кричать про цивілізацію!

— Кричиш поки ти.

Коновал скреготнув зубами.

— Нехай. Ти що хотіла від мене зараз почути? Для чого завела розмову?

— Завів ти, Пашо. Я мовчала.

— От краще говорити, ніж так мовчати!

— Тихо. Дитина боїться.

— Не закривай мені рота! — Коновал уже не міг зупинитися, його несло, з нього лилося невпинним потоком. — Якщо це така агітація, з чорного ходу, якщо твоя Зінка виконує якесь партизанське завдання свого майдауна Андрія, скажеш — ось! — він скрутив дулю. — Ще краще — покажеш. Передаси. Я на державній службі. Я складав присягу. Я підтримую уряд і працюю на нього. А якби не працював, пішов би на іншу акцію, ту, у Маріїнському парку, бо маю право на іншу думку. Чому моя неправильна? Чому маю кидати зброю? На бік якого народу треба переходити? Того, який виламує бруківку, трощить майно в центрі столиці держави й наполягає на своєму праві не відповідати за це? Жирно, Олю, дуже жирно! Хай себе нормально поводять! І знаєш, що ще? Навіть коли влада накаже нам розійтися, пропустити їх, почне домовлятися й усе закруглиться, нічого не скінчиться. Знаєш, чому? Бо ми бачили, як наші хлопці горіли. Як їх били, збивали з ніг, як плювали в обличчя. Сам витирав харки, ось цією, — Павло знову виставив уперед руку. — Чули, як нас обзивають. Нічого не можемо зробити у відповідь зараз. Але зробимо. Там уже пішли особисті рахунки, Олько. Як у школі, шара на шару.

— Ти й говориш, мов школяр, Пашо.

— Уже як умію. Майдауни розпинаються солов’ями. Їх на це вчили. Нас, хто по наш бік барикади на Груші, учили інакше. Скоро побачимо, чия наука сильніша. Так і перекажи Зінці, що б вона там собі не планувала стосовно мене.

— Вона нічого не планує. Просто не хоче після почутого бути в одному приміщенні з беркутом.

— Отак заговорила? Чого ж приходила? Її кликав хтось? До побачення! Тобі, до речі, як зі мною в одній кімнаті?

— Ти мій чоловік.

— Слава Богу. Тоді заспокой дитину. Давай їсти. І більше на цю тему ми не говоримо. Ти мене почула, усе.

Узявши цигарки й сірники, Павло Коновал пішов курити на балкон.

Підмивало хряпнути дверима.

Хотілося розгатити скло.

Кулаком.

Аби кров пішла.

Стримався. Справді, можна малу налякати. Дитина тут точно ні до чого.

Котя. Апельсинова жуйка

Його привів до тями біль.

Не так: Котю привели до тями болем, пекучим, гострим, різким. Охопивши все тіло за раз, розтікся стрімко й рівномірно. Від низу живота, звідки прийшов, вище, стовбуром хребта, до потилиці, звідти в мозок, немов безжальний у своїй байдужості велет закручував туди величезний шуруп-саморіз. У протилежний бік — одночасно по обох ногах, до п’ят, там затримався, ніби вщух. Але той, невидимий, хто завдавав болю, ніби відчув це — ударив просто в середину стопи, раз, другий, третій. Бив сильно, замах короткий. Обробивши праву, кат переключився на ліву.

Тепер хвиля болю пішла знизу вгору.

Котя смикнув ногою. Так реагували на удари природні рефлекси, та вона не зрушила, лиш сіпнулась, залишившись у тому положенні, у якому він її відчував. Напад болю притупив усе інше, але коли відступило, знову спробував смикнути по черзі кожною з ніг. Аби зрозуміти: їх міцно, зі знанням справи прикрутили до якоїсь опори за литки.

Дротом.

Не тонким, бо дротяні пута не впивалися в оголену шкіру, тільки щільно, кількома витками, охоплювали її в найтоншому місці. Руки, розведені в різні боки, так само прикрутили мідними шматками до якихось опор.

Костя Стогов лежав зовсім голий.

У темряві.

Хтозна, може, там, де його тримали, і горіло світло. Полонений не міг цього бачити: очі закривала широка щільна чорна пов’язка.

Щойно біль відступив ще далі, Котя знову сіпнувся, порухавши тазом. Сідниці потерлися об гладке дерево. Його роздягнули, виклали долілиць на столі, занурили в біль та морок, розтягнули, ніби розіп’яли.

Мабуть, бранець мусив, очунявши, найперше усвідомити себе голісіньким. Беззахисним та приниженим. Такий міцний чолов’яга навряд чи звик до такого поводження з собою. Особливо, коли всі дивляться на його голизну, а він натомість не бачить нікого й нічого довкола себе, слабнучи від безсилля та приниження. Хтозна, раптом після такого невидимі вороги дали йому реальний шанс чимшвидше все скінчити — померти прямо на столі, від сорому.

Котя вирішив не давати їм, ким би вони не виявилися, можливості втілити саме цей свій задум. Геть сором.

Нема чого червоніти.

Нема перед ким.

Якщо тобі ніяково, людина чи люди, котрих соромишся, бодай мають бути варті того, аби полонений хотів виглядати краще в їхніх очах.

Голим лежати не соромно.

Стогнати й кричати, коли болить, не соромно.

Котя не стримав стогін. Відразу за ним випустив крик.

— Очухався, сука!

Полонений мовчав. Не хотів робити невидимим катам приємність, із надривом питаючи: «Де я?», «Хто ви такі?», і тим більше, без жодної надії бути почутим, вимагаючи: «Відпустіть мене негайно!» Себе вони не назвуть. Куди привезли — не скажуть. Не відпустять за першою вимогою. Не для того викрадали, везли сюди та влаштовували цю, як казала одна знайома художниця, інсталяцію, аби відповісти на всі питання жертви, налякати до напівсмерті й нарешті відпустити на всі чотири сторони. Побитого, голого, приниженого — але живого.

— Пішов нахер!

Нічого іншого зараз не прийшло. Випаливши це, Котя приготувався до чергової порції ударів.

Їх не було. Навпаки, довкола запала дзвінка крижана тиша.

Полонений лише тепер відчув холод. І нарешті — сором: за те, що дозволив отак по-дурному заманити в пастку себе та, найгірше, ще двох повстанців.

Одного знав добре, Данило, інженер, нема ще тридцяти, перед Водохрещем забрав другу дитину з пологового. Народився хлопчик, а він щиро хотів дівчинку — ще одну. Їздив із Автомайданом від самого початку, захоплююче розповідав, як недавно зловили тітушок на Дарниці, ті встигли, гади, спалити одну машину, та з другою прокололися. Виявляється, власник першої, розбуджений серед ночі сиреною та звуками розбитого скла, усе зрозумів. Та, замість панахиди за втраченим авто, бігом набрав товариша, котрий жив неподалік, на паралельній вулиці. Не дарма попередив — у нього саме сиділи земляки, кілька хлопців із Черкас, приїхали після Водохреща на підмогу. Оперативно вискочили, зловили майже всіх, здали в Профспілки, Самообороні. Чесно клялися — пальцем ніхто їх не зачепив. Допитали на відеокамеру, змусили вибачатися перед нею ж, провели з ганьбою через Майдан та видали міліції, інакше не можна. Кіно виклали в Інтернет, видно ж було — у жодного тітушки нема фінгалу. А ті потім усе одно дружно написали заяву, як їх катували в «Правому секторі». Ще й показали синці під баньками. Данило припустив, а Котя погодився: треба бути дебілами, аби дозволити бити собі пики.

Другого не знав зовсім. Назвався Миколою, ландшафтний дизайнер, чемпіон із армрестлінгу в себе на районі, завзятий собачник і фанат київського «Динамо». Напередодні разом із іншою командою витрушували житомирських тітушок із гуртожитку на Борщагівці — завезли зовсім недавно, за оперативною інформацією, навіть не встигли озброїти, роздали тільки горілку й траву. Знайшовся в когось автобус, зо два десятки бійців по одному, тримаючи руки на потилицях, затекли в салон. При вході здавали всю готівку, яку отримали від старших, — на ліки для тих, кого їхні колеги з Автомайдану вже встигли скалічити цими днями. Далі вивезли з Києва назад, до Житомира, і тут обійшлося без пригод.

Дизайнер Коля дуже переймався — хотів їх.

Ну, отримав. Як і решта. Усе через Котіне нехлюйство.

Чи то попередня нічна пригода спершу з гонитвою, потім — із адвокатом Женею, притлумила рецептори й рефлекси, чи він справді дав слабину, уперше за цей шалений тиждень, і втома зробила чорну справу: проґавив небезпеку. Хоч знав, що таке може статися. Але до останнього самовпевнено думав — не з ним. І ні з ким більше взагалі. Автомайданівці навчені, попереджені. Значить, озброєні.

Отримавши сигнал про черговий нічний напад на лікарню, Котя прийняв виклик, узяв на борт Данила з Миколою, погнали на підмогу. Коли зрозумів — пастка, міліція знову сіла на їхню ефірну хвилю й «Беркут» пішов на перехоплення, було запізно. Мав шанс вирватися. Мізерний — але мав. Уже проривав блокаду.

Не впорався з кермом.

Джип занесло на льоду, повело юзом. Вирівняти машину не встиг.

Їх виволокли, усю трійцю. Беркути не ховалися, повний прес пішов відразу. Котя перший отримав по голові, хоча вирубити його виявилося не так легко. Три удари замість одного.

І ось він тут. Де…

— Люди де?

— Які? — почулося звідкілясь збоку.

— Зі мною були. Де?

— Про себе думай, козел.

Над головою пролунав інший голос, хрипкуватий, із тих, котрі називають ще прокуреними:

— Заткніть йому пасть нахрін!

— А чим він буде говорити? — парирував перший, як аж тепер розчув полонений — різкий, грубуватий, його власник не промовляв слова, випльовував.

— Та нах його слухати! Хіба останнє слово!

Удар.

Били згори, чимось тонким, гнучким та замашним. Знаряддя з легким свистом розсікло повітря.

Голе тіло обпекло.

Кричати не соромно.

— Вам робити нічого?

Долучився третій. Цей говорив спокійно, якось навіть буденно. Так поводяться керівники середньої ланки, котрі довіряють підлеглим, але при цьому вказують на недоліки в поточній роботі. Не для критики: лише тому, що поставлені тут керувати, і повинні виконувати певні завдання. Інакше підлеглі рано чи пізно зрозуміють: можна діяти й без керівного втручання.

На власний розсуд.

І відчують себе більш незалежними, ніж передбачає їхня компетентність й загальний рівень професійної підготовки. Це стає причиною поступової втрати контролю над ситуацією, чого допустити не можна в жодному разі.

Котя вирахував старшого автоматично, саме за такими ознаками.

Дуже просто. Сам керівник, багато разів стикався з подібним.

— Чуєш, ти, люди наші де? — вигукнув голосніше. — Тебе питаю, ти!

— Не чіпай.

Старший не міняв тону, і полонений зрозумів: зараз його знову хотіли вдарити.

І аж тепер, пробившись крізь холод та біль, нарешті зрозумів, що саме зачепило вухо.

Акцент. Характерна вимова.

За час, поки займається бізнесом, Котя зазвичай два-три рази на рік бував по справах у Москві й Петербурзі. Телефоном та скайпом спілкувався з російськими партнерами частіше. Між першим та другим шлюбом відбув короткий та бурхливий роман із корінною, як називала себе коханка, ленінградкою.

Чого там: в Україні практично кожен, маючи бодай мінімальний досвід спілкування з російськими громадянами, із заплющеними очима вичислить їх за говіркою.

Українці, навіть якщо від народження спілкуються лише російською, усе одно говорять не так.

— Відійди, — сказав комусь старший, і за мить його характерний голос Котя чув уже зовсім поруч. — Ти будеш говорити?

— Хто? — вичавив із себе полонений.

— Вимкни дурня. Тут, крім тебе, нікого ні про що не запитують.

— Це ясно. Ти — хто?

— Смерть твоя геройська! — гаркнув хрипкий.

— Закрий його, — старший говорив до володаря грубого голосу, майже відразу після цього почулася коротка штовханина, і допит відновився: — Яка тобі різниця, хто я? Я ставлю питання. І я вирішую, коли ти підеш звідси.

— У мене є шанс?

— Завжди є шанс. Не всі користаються.

— Для чого так? Я не ховаюся. Могли б просто поговорити. Десь у місті, у кафе. Навіть на Майдані, якщо не страшно.

— Тобі зараз страшно буде, сука! — прохрипіло з глибини приміщення.

— Може, виведи його, начальнику? На морозець. Хай охолоне, гарячий дуже.

Старший прокашлявся.

— Добре. Ми зрозуміли, який ти сміливий. Ти сам собі показав, як мужньо тримаєшся. Ти виріс у власних очах і зберіг лице, здорованю. Тебе звати Костя, у правах написано.

— Вони фальшиві. Від ментів шифруюся. Номера на джипі теж ліві.

— Он як? — голос старшого звучав уже не лише спокійно, а й безбарвно. — Як же тебе звуть насправді, Костя Стогов?

— Це державна таємниця. Я підписку давав про нерозголо… А-а-а-а!

Кричати не соромно.

Старший не бив — розсік на грудях шкіру навскоси чимось пекучо-гострим. Кров була гарячою, текла по тулубу, і Котя зовсім недоречно подумав: своє зігріває.

— Як. Тебе. Звуть. Ти широкий, місця для порізати багато.

— Пішов у жопу!

Кричати не соромно.

— Як. Тебе. Звуть.

— Добре, добре, харе, — полонений важко дихав. — Усе, награлися. Мене звуть Бонд. Джеймс Бонд.

Приготувався до нової порції болю. Не отримав. Кров далі цебеніла з рани на грудях.

— Значить, ось ким ти себе уявляєш, Костя Стогов, — тон старшого не змінився. — Ось у що ви там граєтеся. Супергерої, воїни світла. Усі інші — темна сторона. Ви — добро. Усі інші — зло. Американська технологія, типова. Скільки американських консультантів на Майдані?

Котя захлинуся власним диханням.

— Не бачив жодного.

— Хто фінансує Майдан? Скільки зброї у «Правого сектора»? Кого ти знаєш із «Правого сектора»? Хто керує Автомайданом? Ти з «Правого сектора»? Кого ти знаєш із «Правого сектора»?

Питання сипалися, мов горох із мішка.

Відповіді на них не було. Не збирався корчити героя. Сказав би, чого там. Усе одно нічого не поміняється. Але ж… це питання без відповіді.

Узагалі.

Кричати не соромно.

— Дай я! Пусти, дай я! — хрипкий голос. — Колися, ти! Туша! На тушонку підеш, кабан!

Кричати не соромно.

Він не зрозумів, знепритомнів — чи пірнає в холодну темряву на вдих, виринає на видих, рухається інтенсивно, з незвички паморочиться голова, і з кожним вдихом чіпає біль. Тому треба пірнути, аби хоч трохи відпустило.

Довкола вже туман.

Усе хитається.

Краще померти.

Не треба помирати.

Удома чекає Женя. Вони давно знайомі. З дитинства. Усе життя, просто не знали цього. Ні він, ні вона. Женя. У неї м’яке волосся, воно приємно пахне й дуже кумедне, коли голова мокра, стирчить у різні боки. Так вона схожа на мокру мишу. Шкіра. Гладенька, на спині три родимки. Коли гладиш, пучки пальців чіпаються за них. Це приємно, хочеться проводити там ще раз, ще, ще. А ще вона любить… Що вона ще любить… Він же знає Женю давно… З дитинства… Просто ніколи не мав сміливості сказати їй це. Прийде додому й скаже. А він прийде. Він повернеться, бо на нього чекають.

Той, на кого чекають, завжди…

Кричати не соромно.

Дихання.

Зовсім не сморідне, навіть приємне. Апельсин. Він жує апельсинову жуйку. Весь час її жує. Можна почути, як ходять щелепи. Треба націлитися на цей звук, тільки на нього. Зосередитися, думати про щось одне, інакше холод та біль переможуть.

— Хто фінансує «Правий сектор»?

Він щось каже у відповідь. Видавлює слова разом зі стогоном. Не контролює сказане. Почуте не подобається тому, хто жує апельсинову жуйку.

— Тобі яке вухо відрізати? Праве, ліве? Яке ти краще жуватимеш? Яке смачніше, Костя Стогов? Кажи! Яке. Вухо. Тобі. Відрізати.

Кричати не соромно.

Скільки він уже в цій темряві — годину, три, дванадцять? Яка доба пішла… Яка різниця…

Щось гостре вже коле в паху. Там шкіра тонша, кілька порізів, ніби павутинки, там стікає тепла крівця.

— Ні. Ти не все сказав. Ти нічого нам не сказав, Костя Стогов! Я хочу почути від тебе правду. Ти її знаєш. Усякий, там, у вас, на Майдані, її знає. Хто дав наказ убивати міліціонерів? У кого списки на ліквідацію? Їх складає «Правий сектор»?

Котя вже не стежив за своїми словами. Тим, кого він не бачив, напевне, усе одно, мовчатиме він, кричатиме чи говоритиме.

Знову апельсинове дихання.

— Для чого ти це робиш? Тебе ніхто не бачить, Костя Стогов. Ніхто, розумієш? Не бачить і не чує. Ти не хочеш говорити нам правду. Багато балакаєш. Про себе вже все розказав. Просишся. Нормальний же мужик, не хочеш помирати тут і отак. Послухай, ти крутий. Здорово тримаєшся. Молодець. Тепер скажи, дуже просто: кого ти знаєш із «Правого сектора»? Хто фінансує Майдан? Скільки зброї в Будинку профспілок? Три питання. Усе інше — дурне, чуєш мене? Три правильних відповіді — і відпускаю. Слово офіцера, я особисто тебе вивезу звідси.

Кричати не соромно.

— Ти мученик? Ти хочеш бути мучеником? Ти в Бога віриш? У тебе був хрестик, але це нічого не значить. Ти віруючий? Ти знаєш, що мученик, великий мученик, тільки один? На всі часи — один. Мучеників розпинають на хрестах. Ти хочеш так? Хочеш піти до кінця — чи скажеш? Добре, Костя Стогов, тільки одне питання. Одне — і все. Скільки бойовиків у «Правого сектора»?

Кричати не соромно.

Холод і біль.

У Жені родимки на спині.

Ось як дихає смерть.

Апельсинова жуйка.

Смаленим пахне. Так шкіра горить, коли сильний опік.

Нарешті — тиша. Тиша…

Алла. Вечірка

Вона запізнилася.

Спершу не хотіла йти взагалі. Забула, що бувають дні народження, уже не кажучи про якісь там інші свята. Проте Віті Залевській чомусь не хотілося відмовляти. Тим більше, коли вона дзвонить сама й запрошує таким тоном, ніби Алла Дорош — близька родичка. Ближче нема, ледь не рідна сестра, навіть узагалі близнючка. І через те не має права не приходити.

Віта не тиснула, не наказувала, не вмовляла. Говорила звичайно, як завжди. Це сама Алла чи не вперше від часу їхнього знайомства зрозуміла: Залевська спілкувалася в подібній манері завжди й з усіма, із ким тримала рівні стосунки. Звісно ж, із керівництвом на роботі Віта поводилася зовсім інакше. Проте це нормально, субординація була, є й буде в усьому світі. Ішлося про приватне спілкування. І особливості тону — коли розмова ведеться з позиції, ніби їй усі винні й світ обертається довкола неї, — привернули Аллину увагу аж тепер.

Вона не готова сказати, добра ця риса чи погана. Просто враз дійшло, чим Віта притягувала її. Алла потай хотіла бути схожою з усіх своїх знайомих саме на Залевську, бо часто відчувала невпевненість у собі. Можливо, ті ж самі труднощі по життю мала й Віта, через те осідлала й загнуздала таку лінію поведінки.

Одне уточнення.

Алла Дорош внутрішньо хотіла нагадувати Віту Залевську, поки в грудні не прийшла на Майдан і не познайомилася з Ірою Шапкою.

Вона не збиралася відтоді наслідувати в усьому свою нову подругу. Коло Аллиних знайомств із того дня розширилося до небачених меж. Чесно, вона не могла собі уявити, що бачитиме щодня нових людей. Молодих, старих, чоловіків, жінок, чоловіків, говірких, мовчазних, гамірних, спокійних, емоційних, мудрих — усяких. Когось бачила один раз, із кимось перетиналася частіше, когось постійно трималася. А з Іллею, худим хлопцем у синьому велосипедному шоломі, з яким познайомилася біля госпіталю на Грушевського, ніби виросли разом. Здається, знали одне про одного все. Лиш із якихось причин раніше не перетиналися. Дзвонили одне одному щогодини, або — щодві, як у кого виходило глянути вгору й передихнути.

Алла відразу, того ж вечора, коли познайомилися, дізналася: Ілля на чотири роки молодший, хоч виглядав ровесником. Та її це не зупиняло. Ще не пояснивши самій собі, як ставиться до нього й чи може скластися далі якесь майбутнє, чітко усвідомила: хочеться знати, де він, навіть коли не думає про нього, що робить, чим живе, про що думає. Нехай нічого не відбувається. Кортіло стояти поруч, слухати, говорити, знову слухати. Більше поки нічого не приходило, і, чесно кажучи, у госпіталі та поза ним вистачало, чим себе зайняти, аби ще відволікатися на думки, котрі зараз справді виглядають сторонніми.

Потрібними. Важливими.

На потім. Коли все скінчиться.

Та Аллі, безвідносно до Іллі, кортіло стати схожою не на когось конкретного зі своїх численних нових знайомих. Вона хотіла бути подібною до всіх разом. Злитися з ними, якщо таке взагалі можливо.

Ніколи раніше вона не відчувала подібного.

Тим не менше, Залевська подзвонила, не сказала нічого особливого, просто запросила на день народження. У кафе «Лицар», недалеко від них, відкрилося зовсім недавно. Дівчата з магазину часом навідувалися туди пити сухе винце з тортиком, коли отримували платню. І Алла не знайшла в собі сили відмовитися. Хоч внутрішній опір мала величезний. Не те, щоб її не влаштовувало місце, компанія чи привід для вечірки — дзвінок Залевської раптом нагадав про існування іншого, знайомого, затишного, комфортного світу, який нікуди не подівся, значно більший від того, куди вона занурилася з головою, і, напевне, має право на існування.

Лиш Алла не до кінця могла пояснити собі, чи має вона право існувати у двох світах. На два світи. І який із цих світів їй слід уважати правильним.

З роєм подібних думок вона переступила поріг «Лицаря», запізнившись майже на годину.

Чомусь не сумнівалася — на неї чекає звичний дівичник. Та компанію, де нікого, крім колективу їхнього магазину, не було, щедро розбавляло чоловіче товариство. На перший погляд, представництво не аж таке серйозне, хлопців нарахувала лише трійко на шестеро дівчат, але й те прогрес: зазвичай їхній жіночий колектив принципово лишався монолітним. Ще й підвівши під це певну філософську основу.

— Вас там, бачу, серйозно тримають, — сказала Віта, вийшовши з-за столу назустріч запізнілій гості, притримавшись за плече молодика по праву сторону від себе.

Могла б не спиратися, підвестися без сторонньої допомоги. Проте Алла зловила не лише цей жест, а й те, як мужчина накрив її руку своєю, легенько поплескавши, і вже наступної миті тягнувся за пляшкою шампанського, промовляючи, немов закляття:

— Штрафну, штрафну, штрафну!

Компанія займала окремий столик, точніше — три зсунутих у куток столики. Освітлення зали при бажанні можна назвати інтимним. Та навіть при не надто яскравому світлі Алла побачила: іменинниця перехопила цікавий погляд, а отже, потрібний ефект є. Пантоміма навряд чи адресувалася персонально тій, хто спізнився. Віта вочевидь демонструвала свої стосунки з доглянутим рожевощоким брюнетом усім присутнім, ще й підтверджуючи їх власне кавалерові. Той нічого не мав проти, насолоджуючись міні-виставою та відчуваючи себе хазяїном вечора.

Між іншим, так цілком могло бути. Друг Залевської, напевне, оплатив стіл. Нічого надзвичайного — капустяні салати, картопля фрі, ковбасна та рибна нарізки, «київські» котлети, залишки бутербродів із не надто щедро розподіленою червоною ікрою. Вино, коньяк, відкорковане шампанське.

Стандарт, не лише для кафе типу «Лицар».

І не тільки для Борщагівки.

— Вітаю, бажаю здоров’я, — видала Алла звичну скоромовку, простягнула іменинниці букет, куди встромила святково прикрашений конверт із купюрою в двісті гривень.

Не хотіла сушити собі голову пошуком подарунку, бо не уявляла, що може бути зараз потрібно людині, крім знеболюючих, антибіотиків, одноразових шприців та бинтів. Озвучувати подібне не збиралася, тож подзвонила першій із колег, чий телефон знайшла, і дізналася — усі скидаються по дві сотні, Віта запланувала собі якийсь трендовий смартфон, із купою функцій, яких не має її нинішній телефон — до речі, не зовсім старий, куплений лише в середині літа. Щоправда, Віта з неприхованим сумом називала його бюджетним — так, ніби це був головний недолік телефонної трубки.

— Дякую, дякую, подруго! — Віта голосно цмокнула її в щоку. — Так що, у вас там правда суворий режим? Не вийдеш просто так за цей, як його… — вона клацнула пальцями.

— Периметр, — промовив інший гість, коротко стрижений опецьок, на перший погляд — зовсім без шиї, кругла голова лежала на плечах, котрі зліва направо утворювали бездоганно рівний прямокутник.

— Ага! Так вас, Дорош, не випускають за периметр?

— Не починай, Залевська, — невдоволено протягнула Юля Мироненко, круглоока фарбована блондинка.

Тон не означав, що їй не подобається тема розмови. Навіть коли все навкруги йшло чудово, Юля говорила так, ніби їй завинили.

— А що я починаю! — завелася Віта. — От що я починаю? Ми тут сидимо й триндимо про тему, яку краще Дорош ніхто не пояснить! Бо вона реально краще все знає! Ти ж знаєш усе, скажи? І сідай, сідай уже! Ага, знайомимося. Русик, Макс, Аркаша. Це в нас Аллочка.

Максом був її приятель-брюнет. Аркашею — хлопець без шиї.

— Та сама Аллочка? — перепитав Русик, худий шатен із забраним у стильний хвостик волоссям.

— Чому — та сама?

Вона здогадувалася, та не збиралася випереджати події. Хіба, сідаючи на вільне місце скраю, між Юлею та Катею Ситник, коротко стриженою кадровичкою з центрального офісу в стильних окулярах. З Вітою вони ходили в одну школу, Катя була колись свідком у подруги на весіллі, а загалом нинішня іменинниця працювала тут, бо однокласниця доклала зусиль.

— Ви ж на Майдан ходите, правильно, Аллочко?

Запитуючи, Русик узяв налитий Максом бокал, нахилився через стіл, передаючи його молодій жінці.

— Може, хай тост спочатку? — заметушилася Віта. — Штрафниця все ж таки. Мужчини… Макс… Наливайте, наливайте, дівчата нудьгують.

— Нічого подібного, — заперечила Юля. — Аркаша стільки анекдотів знає, нудно не буде. Скільки ти ще знаєш, Аркашо?

— Стільки ж само, — той налив коньяку собі та Максу, передав пляшку Русику, перед цим гойднув. — Друга пішла. Мася, треба ще.

— Треба, сонце? — Макс повернуся до розпашілої Віти.

— Кажуть — значить, треба. Ви самі вирішуйте, нам поки є.

— І вам нема, — прогудів Аркаша.

— Усе під контролем, — діловито запевнив Макс, по-хазяйськи поклавши ліву руку іменинниці на плече.

Ще зовсім недавно Аллу б це здивувало. Віта категорично заявляла, що підпускати до себе мужчину на близьку відстань є правилом поганого тону. Зараз вона сприйняла все байдуже. Значить, так треба. Була одна думка — тепер інша. Життя змінюється швидше, ніж усі до того звикли.

Навіть тут, за межами Майдану.

— Мало, — капризно протягнула Юля.

— Чого тобі мало? — поцікавилася Катя.

— Анекдотів. Аркаша сказав — знає стільки, скільки вже видав! А мені мало! Нам усім мало!

— Ой, Мироненко, мовчи вже зі своїми анекдотами! Дорош, не тягни вже, кажи.

Зітхнувши, Алла підвелася, відкашлялася.

— Дорога Віто. Не знаю, що треба бажати тобі, коли ти сьогодні — найбажаніша жінка нашого вечора. Завжди лишайся такою, як була і є. Душею нашої маленької компанії, її мотором, її серцем і…

— Гірко! — перервав Аркаша, реготнув і, не дочекавшись, випив.

— Дурак! — пирхнула Віта, картинно зсунувши брови, грайливо відсунулася від Макса, широко й трошки натужно всміхнулася Аллі: — Дякую тобі, подруго. Це був найкращий тост. За це й вип’ємо!

Алла лише пригубила свій келих.

— У вас там сухий закон? — поцікавився Русик, тут же додавши: — Тільки не перепитуйте «де». Віта все про вас розказала.

— Можемо на «ти».

— Тоді брудершафт!

— Без брудершафту. Так простіше, коли за одним столом. А якщо ви про Майдан, то я нічого про сухий закон не знаю. Його офіційно не оголошували. Там узагалі ніхто ніким не керує. Немає того, хто б один командував…

— Стадом.

Сказавши так, Аркаша спокійно підчепив виделкою шматок ковбаси, прожував у суцільній тиші, потім глянув на враз принишклих присутніх:

— Чого ви? Хіба ми не про це говорили? І хіба ти, Руся, не розказав ось тільки, як там, на Майдані, у наметах бухають? Хто обіцяв — зараз людина звідти прийде під цим ділом?

Пальці красномовно дали щигля в те місце, де в інших шия виглядає помітнішою.

— Ломов, закрий рота, — випалив Руслан.

— То — Аркаша, давай анекдот. То — Ломов, закрий рота. Ви вже б якось домовилися між собою. Головне діло, тільки перемили всім кісточки, усе розклали по полицях, і тепер — я вам усім щось винен.

— Ти нікому нічого не винен, — утрутилася Віта, і говорила вже знайомим Аллі тоном. — Просто я прошу тебе помовчати. Не всі здатні оцінити твій гумор.

— А в чому гумор, Вітусь? — він розвернувся разом зі стільцем так, аби дивитися на Аллу, і зі свого місця вона нарешті розгледіла п’яну зухвалість його очей. — Сама грузила, що на Майдані одні западенці. Понаїхали в Київ типу на безкоштовну екскурсію, заодно бабла підняти. Вони ж там за гроші стоять, бо ті клієнти без грошей нічого не зроблять. І я це знаю, і ти, Русику, це ще краще знаєш! У твоєї ж мамки є інститутська подружка, яка стояла на Майдані у дві тисячі четвертому, за Ющенка кричала, і вистояла собі хату під Тернополем. До того думала, куди їй, у Київ чи Італію, жопи мити їхнім пенсіонерам. Бач, заробіток однаковий. Ну, є така тема, народ, чи бісики тут одне одному пустимо?

Алла нічого нового для себе не почула. Навпаки, Вітин гість ще тримався більш-менш пристойно. Міг би відразу, з перших слів вилити більше.

Вона не розуміла, чому досі сидить тут і все це, на диво, спокійно слухає.

— По-моєму, Ломов напився, — промовив Макс.

— По-моєму, він прийшов п’яний, — додала Юля.

— А по-моєму, любі друзі, вам усім тут усе подобалося, — реготнув Аркаша. — Кого ми із себе строїмо, народ?

— Сонце, він жартує, — Віта зробила останню спробу врятувати вечірку. — У Ломова товариш служить у міліції. Тобто внутрішні війська, вони ж там, у вас, Дорош, стоять в оточенні. Каменем по голові попало, у неділю, на Грушевського. Тиждень тому, виходить… Нікому за це нічого не було, він злиться.

— Кому й що за це повинно бути? — спокійно поцікавилася Алла, відсовуючи від себе келих якомога далі, на відстань витягнутої руки. — А кому що зробили за вбитих людей? А хто шукає зниклих, не лише вночі, а й серед білого дня? А чи всіх знаходять живими? Ви, надіюся, про такі речі тут теж тринділи? Між Аркашиними анекдотами…

Більше її нічого не тримало.

Ні тут, у кафе «Лицар».

Ні на роботі. Насправді дуже вдало все склалося, Алла шукала бодай найменшого приводу звільнятися. Усе вигадувала пояснення для дівчат. Тепер нема смислу, усе сталося само собою.

Вона підвелася.

— Дякую всім, мені вже час. Треба йти, люди чекають. І ще таке, ледь не забула. Про западенців чи хто там до нас у Київ понаїхав за грішми. Про вас, мужчини, нічого не скажу. Бачу вперше. Дівчата… Юля, Катя, інші… Ви все це слухаєте. Не знаю, чи подобається, чи вірите, але слухаєте. Вас знаю краще. Не забули, що я серед вас — єдина, хто в Києві народився? Колись сюди понаїхали мама з татом. Я, уважайте, корінна. А ви всі або шукали тут чоловіків, і хтось навіть знаходив, або винаймаєте квартири. І заробляєте впритик на оренду. Тому майже всі живете по двоє. Руслане, у твоїх батьків подібні знайомі, напевне, є не лише в хатах під Тернополем. До побачення.

Коли йшла геть, чекала — Віта Залевська побіжить навздогін, спробує на ходу щось залагодити. Раніше такі жести їй були не надто властиві. Але сьогодні загалом не дуже звична для всіх обстановка. Подумки готувала відповідь.

Нічого не сталося.

За нею ніхто не квапився.

…Доїхавши до Майдану, укотре почула від Іллі: ніби є домовленість про перемир’я. Не остаточна, бо навряд чи в когось вийде домовитися остаточно з протилежною стороною. Адже досі не ясно, хто кого офіційно представляє й коли нарешті почнуться серйозні перемовини.

Але, пройшовши з Іллею до барикади на Грушевського, переконалася — тут уже не воюють. Та й мороз почав відступати.

Почав — чи здається.

Вертаючись назад, на ходу взяла листівку з рук молодої жінки в парці з відкинутим каптуром. Когось розшукує, хтось знову зник без сліду.

Уже роздивившись при світлі, згадала щось смутно. Ніби бачила симпатичного крупного чоловіка, причому — зблизька. Біля якоїсь машини, великої, джипа.

Склала листівку, сховала в кишеню. Щодня сотні людей перед очима. Її так само може хтось побачити мельком і потім почне мучитися, поки не згадає.

Може, і не почне.

Частина третя Вогонь

Великий Боже! Прийми двох бідних грішників у свої обійми. І залиш у дверях шпаринку для інших. Тепер зрозуміло, що відбувається. Це наш останній вибрик. Віднині ми приречені. І повинні зібрати в спітнілий кулак усю мужність, аби зустріти грядущу загибель. Амінь!

Кен Кізі. Над гніздом зозулі

Київ, лютий 2014 року

Сірий. Бунт

Він розумів — виходу нема так само, як вибору.

Позаду гуртувалися у два ряди з півтора десятки бійців, рядових. Вони пішли за ним, саме від нього чекали рішень та наказів. Не тому, що Сірий раптом став для них лідером. Просто він у гурті виявився єдиним, кого підвищили до десятника. Хоч якесь начальство — саме такий статус цінувався тут найвище.

Довкола висвячення в начальники — жодного офіціозу. Не було значків для вирізнення, тим більше — документів. Відбулося все дуже просто. Коли їх вивели спершу з Будинку профспілок, далі — за територію Майдану, з міліцейським супроводом, і нарешті — з міліцейського відділка, на волю, того ж дня Денис Буряк запросив Олега в автобус, потиснув руку, подякував, що нормально трималися. Сірий нічого не говорив, тільки кивав: каяття, записане на відео, пригнічувало досі, він не міг відійти від приниження.

Востаннє щось подібне пережив у школі, коли змушений був перед усім класом просити пробачення в товстуна, якому розбив губу та окуляри. Тоді повернувся спиною до дошки, поставивши ноги на ширину плечей, руки заклав за спину, наче полонений перед розстрілом, а оте «я більше не буду» промовляв, заплющивши очі й так, ніби підсудний говорив останнє слово. Можна було й не опускатися так низько. Хай би відрахували, як погрожували. Батьки того хлопця робили в школі ремонт, мали якийсь вплив на директора й вимагали вигнати Сіренка до іншої школи, хоч говорили при ньому, але так, ніби його не існувало: навряд чи з нього десь буде толк. Мама теж сиділа в директорському кабінеті, і Сірий згодом міг перетерпіти все, навіть оті вибачення — та зав’язав міцний вузлик напам’ять, коли матір почала просити й плакати, аби дитину не виганяли, бо то ж ганьба, середина навчального року, вона з ним сама не впорається, ніде зараз не прилаштує.

Бурякові тоді Сірий не сказав нічого. А сам старший не торкнувся слизького, хоч, напевне, уже бачив по Інтернету атракціон небаченого каяття. Навпаки, заспокоїв: усе могло бути гірше, молодець, життя собі та іншим урятував. І відразу поставив перед фактом — потрібен новий десятник, харе в рядових ходити, та й народ починає потроху розбігатися, тримати треба.

Олег не заперечував.

Якби й хотів, розумів: або так, або спишуть з корабля. Це означає автоматичну втрату щоденного заробітку. Десятнику клали п’ять сотень на день, і до кінця тижня Сірий негайно отримав у Буряка аванс. Як завжди, ніде не розписуючись. Так само, на чесне слово, йому видали перетягнуту гумкою пачку сотенних купюр — для всіх, до команди ще треба підтягнути пацанів. Сірий і це зробив, доволі швидко згуртувавши охочих, переважно — серед новобранців, яких підвезли вже після затишшя на Грушевського.

Але більше грошей не видавали.

Два тижні якось протягнули. Не бідували, не жалілися, не перепрацьовували. Ночувати їх перевели на іншу базу, порожній оздоровчий табір у Пущі-Водиці. Навантаження стандартне: стоїш у Маріїнському вдень, чергуєш по периметру Майдану вночі, два дні буцаєш груші в лісі. Коли, трошки протверезівши, вибиралися звідти на чергову зміну, пригод на задниці не шукали. Не лише Сірий та його хлопці встигли відчути на собі, як майданівці дають здачі. З тих, хто тепер став під його крило, більшість так чи інакше мала досвід прямого зіткнення, здебільшого сумний. А Гоша Лисенко з Білої Церкви — той узагалі потрапив під унікальну роздачу.

Пацану було дев’ятнадцять, і він приїхав до Києва сам. Можна сказати, за родинним наказом. Так вирішив батько, вантажник із залізничної станції, а мама, прибиральниця на вокзалі, підтримала чоловіка.

Голова сімейства потягнув спину, лежав і лікувався горілкою. Звісно ж, не прикладав, приймав усередину. За якийсь час Гоша Лисенко, якого прозвали Лисим, зробив дуже близький до правдивого висновок: подібний спосіб лікування татові сподобався. Принаймні він витратив багато енергії на походи по лікарях та соціальних установах, аби його визнали інвалідом та призначили пенсію. Після чого, задоволений, знову почав хворіти, уже на законних підставах. Матір не мала нічого проти, бо знала — поки чоловік кректав на дивані, місцева залізниця почала скорочення, і вантажники полетіли одними з перших. Тож, на її думку, краще мати вдома постійно п’яненького мужа, зате виплати йому гарантовані, аніж годувати безробітного. А в них же, крім Гоші, ще троє дітей, усі сестрички, найменшій — шість.

Почувши по телевізору, що найманцям на Антимайдані платять за день від двохсот до трьохсот гривень, батько згадав математику. Прикинув, скільки може заробити старшенький, котрий сидить удома без роботи. І якось увечері відрядив старшого сина в Київ, записуватися в тітушки.

Гоша Лисий не сперечався, погодився переказувати половину щоденного заробітку на тітчину банківську картку з тим, аби вона регулярно знімала й віддавала гроші родичам. Щоправда, побоювався — не візьмуть, бо спортом давно не займався, хіба колись підлітком ходив на бокс, дістав по носі й зав’язав із великим рингом. Виявилося, природної нахабності цілком вистачало, щоб записали в список, почали годувати, нічого особливого, зате безкоштовно. І головне — не відразу, та все ж видали перші три сотні.

Сірий знав — Гоша Лисий боявся міліції. Незважаючи на те, що менти завжди охороняли Антимайдан по периметру й потрапити у відділок означало не сісти за ґрати, а врятуватися від гніву майдаунів. Та все одно новачок довгенько не міг звикнути, що поруч міліціонери й вони безпечні. Щиро вірив: зараз усіх запам’ятовують, беруть на олівець, і коли треба — загребуть списком, аби було, на кого потім усе звалити. Решта пацанів заспокоювала Лисого, пояснюючи — він веде себе провокаційно, тутешні менти лиш звертатимуть на нього більше уваги, ніж треба. Коли ж пацан нарешті заспокоївся, сталася ота прикра історія.

Дуже коротка.

У якусь із ночей після початку війни на Грушевського він ще з кількома бійцями полювали на Оболоні, недалеко від метро. Повели від виходу хлопця з синьо-жовтим шарфиком, наздогнали в найближчому дворі, навалили гуртом, затовкли ногами. Не ховалися, навпаки, переможно волали. Хтось викликав міліцію, і коли патруль наспів, бійці не розбіглися — розбрелися, відступили подалі. Ще й почали жартувати, куди того лоха, у реанімацію чи прямо в морг. Натомість старший патруля викликав «швидку», простежив, аби побитого поклали на ноші, а тоді запитав у бійців, хто готовий поїхати з ними й дати свідчення.

— Ясно, що це не ви, — говорив сержант. — Ви ж, напевне, бачили, хто це зробив. Нам треба скласти словесний портрет, аби шукати по гарячих слідах.

Гоша Лисий був одним із двох, котрі підняли руки, мов на уроці.

Скінчилося все тим, що обох доставили у відділок, завели до порожньої камери, і сержант сказав, уже зовсім іншим тоном:

— Значить, так. У нас інструкція, ніким не написана й не підписана, відпускати таких, як ви. Потримати для порядку, узяти пояснення — і на волю з чистою совістю. Я так і зроблю. Тільки пояснень ваших мені не треба. Стійте, як стоїте. Можете кричати, якщо так легше.

Далі сержант пустив у хід свого кийка, і пацанам нічого не лишалося, крім марно ухилятися від швидких, шалених, лютих ударів. Відходивши обох, сержант поцікавився, чи писатимуть громадяни скарги. Почувши у відповідь: «Ні», вивів обох на вулицю й по черзі копнув ногою, обматюкавши так, ніби благословляючи.

Після такого всі страхи Лисого не просто повернулися, а й подвоїлися. Тож виперти Гошу на чергову силову акцію відтоді стало марною справою. Тікати додому він при цьому не збирався, адже це означало — утратити заробіток. Аби Сірий сам не вліз у пригоду з майданівцями, після якої почував себе паскудно, не зрозумів би Лисого. Навіть почав би його чморити за подібне. Але тепер сам не збирався нариватися. Олегові не хотілося милості ані від ментів, ані від майданутих. Найбільш прийнятною для себе тактикою вважав пересидіти якийсь час спокійно, не нариватися, не маячити без толку. Зображувати якусь мурашину діяльність та отримувати за це бабло.

Тим більше, що віднині він, десятник, мав повне право вимагати їх від старшого.

Коли їм на початку лютого перестали платити, бунт не забарився.

Спершу Буряк відмахнувся: у штабі затримка, чекайте, завтра все буде, пацани сто пудів не на підсосі. Наступного дня поговорив ґрунтовно — треба чекати, бо вирішуються стратегічні питання, змінюється тактика. Залежно від результатів, бійці отримають нові цінні вказівки, що — сто пудів — означає збільшення щоденної оплати. Заради цього команда Сірого погодилася почекати до кінця тижня. Потім — ще три дні. Коли ж Буряк, уже не особисто, а по телефону заявив: отримають борг до Дня закоханих, терпець урвався.

Може, він би й не урвався.

Олег чудово знав себе. Його кидали не раз і не два. І в більшості випадків краще проковтнути, щоб згодом узяти в іншому місці. Ніхто не заважав би йому скласти повноваження, розвернутися й поїхати назад у Бровари. Якби на нього зараз не дивилося дев’ять пар очей, чекаючи від нього, свого командира, адекватного рішення.

Коли Сірий його прийняв, до гурту тут же присобачився ще з десяток таких самих кинутих. Проблема виявилася спільною, інші ображені взагалі не мали стосунку до Дениса Буряка. Проте обурення перло через край, обурений розум бурлив, кортіло поквитатися за кривду з кимось, кого можна дістати, простягнувши руку.

Ось чому Сірий грудневого вечора опинився затиснутим між бійцями в темних куртках, джинсах, спортивках, кросівках і в’язаних шапочках та «вольво» Дениса Буряка.

Олег знав, де можна знайти боржника. Кілька разів бував в одному з офісів без назви й таблички на дверях неподалік базару на Печерську. Там Буряка й вистежили. Дочекалися, поки вийде, сяде в машину, і стрімко, не чекаючи команди, діючи відповідно до ситуації, узяли «вольво» в кільце. Заблокувавши всі двері й навіть почавши хитати машину. Старший щось кричав зсередини, різко сигналив, привертаючи увагу перехожих. Проте люди, хоч озиралися на видовище, поспішали відвернутися й прискорювали кроки.

Утім, двоє цікавих зупинилися на тротуарі з протилежного боку вулиці, заходилися знімати дійство на камери мобільників. Іншим разом Сірий відразу б шугонув їх, іще й спробував би забрати телефони. Зараз же хотілося, аби розправу над Буряком бачило якомога більше народу. Не сумнівався — за кілька годин аматорське відео буде в Інтернеті, і після того кожен, хто вирішить отак запросто кинути пацанів через хрін, багато разів подумає.

Ну, принаймні Олегові хотілося в це вірити.

— Вилазь, блядь! — гаркнув він, мимоволі ловлячи себе на тому, що почав працювати на сторонню публіку. — Не вийдеш, сука!

Не чекаючи команди, пацани знову почали гупати по машині палицями й розгойдувати її з усіх боків. У запалі притиснули до дверцят Сірого, він закричав, народ трошки розтиснув кільце. Сам Олег ударив по склу кулаком, захованим у стару шкіряну рукавичку. Розбивати його не збирався, узагалі не мав наміру завдавати майну старшого шкоди. Інших, напевне, теж щось стримувало від погрому, і то не всіх.

Поряд із розгніваним Гопом маячив високий похмурий тип із вухами, ніби в собаки-гончака, які той не заховав під шапку й вони кумедно стирчали над її краями. Удень Сірий уже встиг познайомитися з ним ближче й зрозумів: нехай нікого не обдурює й не заспокоює потішна зовнішність. В очах ще при денному світлі Олег бачив порожнечу, і досвід спілкування з подібними типами підказував: такого краще не заводити. Йому все одно, кого й де громити. Він не почав діяти активно лише тому, що тупцяв у другому ряді, за спинами інших, не маючи змоги підступити до машини впритул.

Скло зі сторони водія поїхало вниз. Не повністю, опустилося на третину.

— Як я вилізу, коли не вийду? — почулося зсередини.

— Не тягни му-му, Буряк! — вигукнув Сірий, спираючись лівою рукою об верх «вольво» й нахиляючись ближче. — Догрався, пацани злі! Отакий у нас сьогодні пароксод! Не вийдеш, поки бабло не віддаси! Обіцяне! Готовий — виходь, ось що кажу!

— Та чую я, що ти кажеш і вони всі горлають! По-нормальному не можна було домовитися?

— А як по-нормальному? Знову — на День закоханих? Чи вже на Восьме березня пообіцяєш?

— Ти доживи до березня, — парирував Буряк.

— Нічого собі! Можу не дожити?

— То до слова. Узагалі, погано себе поводиш. Можеш реально не дотягнути.

— Ти раніше здохнеш, Буряк! Пацани не випустять!

— Здохну — хто вам гроші віддасть?

— Колеса заберемо! Пацани, заберемо його тачку? — Сірий випростався. — Продати, так буде і на борги, і на премію!

Обурений натовп дружно й схвально загув.

— Чув? — Сірий стукнув розкритою долонею по даху машини. — Нам це на раз-два! Ти сам нарвався, Буряк! Вирішуй! Хоч прямо там, у машині, народи нам бабло!

Ззаду хтось торкнув Сірого за плече.

Озирнувшись, побачив поруч Хряпу. Той дивно й підозріло сопів, і Олег, знаючи товариша давно й добре, сіпнув його за барки.

— Що таке?

— Не заберемо ми в нього тачку, чувак, — Хряпа засопів голосніше, ніби йому щойно заклало ніс.

— Чого це — не заберемо?

Замість відповіді той показав Сірому велику заточену викрутку.

— Ну? — не зрозумів Олег.

— Той… Я колеса пробив. Два, — Хряпа шморгнув носом. — Викинемо його з машини, хіба потім самі попхаємо.

Сірий сплюнув, відштовхнув пацана, знову розвернувся до обложеного «вольво», гепнув по даху вже кулаком.

— Не поїдеш ти нікуди! Вилазь, мудак!

З-за рогу з’явився патруль. Район добре освітлювали ліхтарі, і Олег зачепив міліцію боковим зором сам. Хоч Гоп, котрий підступив ближче, уже штовхав десятника в бік, киваючи на ментів. Їх помітив і Гоша Лисий, занервував, позадкував, проліз за спини товаришів і крутив головою, видивляючись короткий шлях до відступу. Поряд із ним опинився Шмата. Цей, звиклий курити дур відкрито й чим далі, тим більше перестаючи перейматися довкіллям, зараз так само занервував, що зовсім не було на нього схоже. Тим часом цікаві глядачі знімали на свої камери й міліціонерів, котрі не поспішали втручатися в явно кримінальну ситуацію.

Сірий стиснув кулаки, закусив губу.

Небезпеки від патруля не було. Та все ж навіть пасивна присутність міліції при їхніх розбірках моментально охолодила бійців, применшила праведний гнів. Гурт поволі почав розступатися, хоч поки ніхто не мав наміру розбрідатися. Напевне, Буряк помітив це — скло поїхало вгору, дверцята прочинилися.

— Дай пройти! — почулося зсередини.

— Сиди! — Сірий знову стукнув по даху.

— Тю! Сам же кричав — виходь, виходь! Тепер, значить, сидіти. Ти зовсім поплутав, пацанчику, нє?

Відчуваючи, що цей раунд програний, Олег зробив кілька кроків назад.

Денис Буряк вибрався з машини, випнув груди, розставив плечі. Бійці вороже загули, знову посунули на нього. Та разом із ними, немов домовившись рухатися синхронно, ступили вперед патрульні. При цьому демонстративно роблячи вигляд, що все це їх не стосується.

— Слухай сюди, козел, — Буряк нахилився до Сірого. — Якого хріна женеш хвилю? Сказано — буде лаве. Значить, дадуть, коли буде. А тепер, після всього, навіть не знаю, коли. За машину з вас належить утримати. Не на Майдан же по шини їхати.

— Так не по-людськи, — процідив Олег.

— А отак робиться? — Денис обвів рукою невеликий натовп. — Майдан тут мені зібрали? У майданутих навчилися? Дурне заразне, скажи? І ще мені скажеш, як відповідатимеш ось пацанам за свою поведінку.

— Яку поведінку?

— Погану, Сірий. Тобі на руки видавалося для всіх. Мусило вистачити, контора рахує. Чому команда без бабла? Куди воно витекло? У чиїх кишенях шукати? Скажеш?

Сірому враз пересохло в роті.

— Мені видавалося… Коли?

— Тоді! Забув? Нагадаю. При всіх. Кому повірять, мені чи тобі? Що робить десятник? Ділить бабло. Хто бачив, скільки тобі дали, яку суму? Ніхто! — не стримавшись, Буряк дав Олегові несильного щигля по носі. — Отак! Дихай глибше носом у дві дірки!

Старший пішов до патрульних. Його ніхто не чіпав. Бійці мовчки дивилися, як Буряк вітається з кожним за руку, пригощає цигарками, дає прикурити. Сірий потер кінчик носа, подумав, на кому б зараз вимістити безсилу злість, рвучко розвернуся до цікавої парочки з телефонами.

— Якого хера стали! Кіно вам тут! Валіть!

Глядачі не поспішали, і Олег тупнув ногою.

Це сприйнялося сигналом. Першим на них посунув Гоп, за ним — похмурий тип із гострими вухами. Навіть Гоша Лисий щось прокричав нерозбірливе, густо замішане на матюках.

Аж тепер ті двоє відчули справжню небезпеку — поспіхом забралися геть. Кілька пацанів трошки провели їх, без наміру наздоганяти й бити, патрульні не зводили з видовища очей. Коли глядачі зникли за рогом, бійці шугнули довкола себе кількох випадкових перехожих.

Якась бабуся в старомодному демісезонному пальті перехрестилася.

Сірий копнув носаком пробите Хряпою колесо.

Алла. Батьки й діти

Вона простягнула паспорт старанно поголеному брюнетові.

Так відповіла, коли той, показавши міліцейське посвідчення, запитав, чи справді вона Дорош Алла Петрівна. Документи тримала при собі завжди, відтоді, як почала ходити на Майдан. Зараз, коли в її житті сталися стрімкі зміни, паспорт уважала ледь не сильнішим захистом, ніж бронежилет.

Ілля роздобув для неї саморобний броник, Алла примірила, і хтось із тутешніх умільців зголосився підігнати обладунок по фігурі. Та все одно вона відчувала себе в ньому незграбною. Жилет виявився не аж таким важким, проте сковував рухи, тож Алла, поносивши його день, потім розпакувалася й примостила подарунок у кутку, біля свого спальника в одній із кімнат Будинку профспілок.

Уважала, що їй пощастило. Повстанці, котрі свого часу не встигли зайняти місце, мостилися в коридорах, звужуючи й без того не надто широкий прохід.

— Вона, вона! — бубоніла мама з-за спин двох мовчазних міліціонерів.

Батько стояв поруч, теж відмовчувався. Не лише Аллі, а й Іллі та всім іншим, кого згуртувало біля виходу з Профспілок цікаве видовище, було помітно: чоловікові не хотілося тут бути й займатися тим, чого вимагала від нього скандальна дружина. Світлана Русланівна натомість говорила на підвищених тонах, перебиваючи всіх та забиваючи виступи зі сцени. Зазвичай перед обідом серйозних новин ніколи не повідомляли. Частіше звучали оголошення чи хтось із народу раптом вирішив звернутися до Майдану з палкою промовою. Проте чути таке було звичніше, аніж істеричні вигуки розгніваної жінки в дутій китайській куртці з каптуром та надто яскравій, не зовсім логічній для людини її віку штучній шапці.

Аллі стало соромно.

Не від того, що батьки з’явилися сюди з міліцією. Не через те, що матір написала ту заяву, яку зачитав одному з сотників самооборони суворий брюнет. Вона соромилася власних висновків: чи не вперше за свої двадцять чотири роки зрозуміла — у мами зовсім немає смаку. Навіть натяку на те, що він колись може з’явитися.

— Не кричіть мені під руку, — огризнувся слідчий, не повертаючись до Світлани Русланівни.

— Куди ж не кричати! Ви ж самі бачите! Петре, ти чого стоїш, мов стовпа проковтнув!

Мама сіпнула чоловіка за рукав пальта. Батько забрав руку, на півкроку відступив від дружини, промовив рівним голосом, позбавленим жодних емоцій:

— Свєто, хіба не бачиш — Алла ось, розберуться.

— Та де ось! Ти зовсім того, Петре Семеновичу!

— Чого — того?

— Сліпий, кажу! Не бачиш! Нехай вони нам зараз відпустять доньку! Бо підуть у тюрму! Сядуть усі, ти мене знаєш!

— Її ніхто не тримає, аби відпускати.

Алла розуміла, чого вартує батькові зберігати спокій у цій украй неприємній ситуації.

Чорнявий слідчий між тим гортав її паспорт, вивчаючи кожну сторінку так уважно й довго, наче записи й штампи ховали в собі якийсь секрет. Вона б не здивувалася, аби міліціонер почав раптом роздивляться сторінки на сонячному світлі.

Іра Шапка у своїй незмінній арафатці вигулькнула поруч, ніби нічого не сталося.

— Алло, треба антибіотиків! Кажуть, скінчилися! І системи, крапельниці! Заспокійливе ще…

Слідчий зміряв Шапку байдужим поглядом, перегорнув наступну сторінку паспорта.

— Можна? — для чогось запитала Алла, витягаючи з кишені смартфон.

— Що? — не зрозумів той, та відразу кивнув, додавши при цьому зовсім дивне: — У вас, бачу, нема дітей, Алло Петрівно. І в шлюбі ви не перебуваєте.

— Устигну. Те й інше, — забувши зараз про нього, Алла швидко увійшла у Facebook, зайшла на свою сторінку: — Кажи, Іро.

Замість того Шапка простягнула їй списаний акуратним почерком жовтий квадратик стікера. Піддивляючись, аби не наробити помилок, Алла завченим, за цей час доведеним до автоматизму рухом почала набирати текст.

— Треба почекати, там протримаються? — запитала, закриваючи сторінку.

— Поки є. То запас, — Шапка зиркнула на міліціонерів. — У тебе тут усе нормально? Може, наших гукнути?

— Тут кругом наші.

Алла заховала смартфон назад, машинально поправила свій жилет із червоним хрестом, пізнавальний знак Медичної служби, переключилася на чорнявого слідчого:

— Ви вже все в мене в паспорті прочитали? Там група крові не стоїть. Це порушення?

— Не треба тут, — чого саме не треба, той вирішив не пояснювати, легенько постукав корінцем документа по ребру долоні. — Значить, Алло Петрівно, вас тут, у Будинку профспілок, не утримують силою?

— Мене ніде не тримають проти моєї волі, — відчеканила Алла. — Ви слушно зазначили, що я повнолітня. І незаміжня. Дітей не маю… ще. Крім мене, тут, на Майдані, постійно живуть тисячі людей. У Профспілках, у наметах, сплять у мерії на всіх поверхах. Ви знаєте це, пане слідчий, краще за мене. Якщо, звичайно, дивитеся телевізор. Так усе показують, знімати вільно.

— Товариш, — мовив чорнявий.

— Хто? — не зрозуміла Алла.

— Я, — слідчий припинив помахувати чужим документом. — Товариш слідчий. Не пан, ми не в Польщі.

— А-а-а! Чому це вас так напружило звертання? У світі це нормально, не лише в Польщі. Цілком прийнятне звертання. Ви були в Польщі?

— Знаєте — був! — чорнявий помітно пожвавився, на короткий час забувши, для чого прийшов сюди. — Був! Студентом їздив туди праски продавати! Цигарки, міксери, фени, телефони — усе, чого та Поляндія не мала свого! Вони на нас піднялися, а тепер, бач, Європа, пани й усяке різне нам тут диктують! Думаєте, я нічого не розумію, чи он колеги? — слідчий кивнув на міліціонерів. — Ви всі сюди збіглися, бо колись спочатку Горбачов дозволив продавати все з країни, а потім Кравчук дав відмашку не зупинятися! Ось і вивезли туди все, нема нічого! Бо країну розвалили, і тепер ось мають! А ми мусимо все вислуховувати від таких ось!

Махаючи затиснутим у правиці паспортом, чорнявий навмання потицяв круг себе. На нього, крім Алли, Іллі та вусатого сотника, ніхто з людей на Майдані жодної уваги не звернув.

— Вам скільки років? — поцікавилася Алла.

— Скільки треба! Усі мої! — слідчий нарешті простягнув їй документ. — Нате. Тільки не думайте, що просто так все це може минутися.

— Конкретніше можна? Що — все це?

— Вам місця мало! — вигукнула враз Світлана Русланівна.

Про винуватицю міліцейського візиту всі на короткий час забули. Тепер вона нагадала про себе, обурено гаркнувши на невеличку колону самооборонців у камуфляжі та металевих армійських касках. Чоловіки, майже всі — у балаклавах, чорних, коричневих, зелених, навіть майнула одна синьо-жовта, — організованим строєм рухалися через Майдан убік Грушевського, тримаючи кожен ліву руку на плечі того, хто рухався попереду. У правій усі стискали хто замашний кийок, хто щит, дерев’яний чи здобутий у не такому й давньому бою. Колона не зачепила Світлану Русланівну, просто пройшла поруч, зовсім близько — але й цього вона не могла прийняти.

— Гляньте на них! — вигукнула навздогін.

На неї ніхто не озирнувся. Алла знала — тут звикли й не до такого.

— Свєто, ти замовкнеш? — спитав батько, без злості, показуючи, як йому все набридло. — Ходімо додому, досить із нас.

— Без неї з місця не зійду! — Світлана Дорош тицьнула в бік доньки. — Чого встали, міліція ви? Робіть своє діло! Заберіть їх усіх, наведіть порядок!

— Де ти бачиш непорядок, мам? — спитала Алла.

— Чекайте, — слідчий знову перебрав увагу на себе. — Ви в курсі, шановна Алло Петрівно, що ваша мама десь та й права?

— Ніде вона не права. Вона написала в міліцію заяву, що мене тут утримують проти волі. Ґвалтують та катують. Через те я не ночую дома. Вимагають заплатити тисячу доларів у фонд Майдану, на його утримання. Тоді відпустять. Ви переконалися, що це брехня.

— Тобто ваші батьки брешуть? — уточнив чорнявий, озирнувшись на них.

— Вони помиляються. Хіба ви не бачите, що зі мною все добре? Що ще потрібно, аби ви переконалися в цьому?

— О! — чорнявий багатозначно підніс пальця, тепер повертаючись до вусатого сотника. — Це вже наступне питання. Припустімо, з вами справді все в порядку. Хоча медичний огляд може виявити зовсім інше. Навіть якщо лікарі підтвердять, що ви не зазнали фізичного насильства, ніхто не доведе відсутності в підвалах Будинку профспілок чи деінде тих, кого таки утримують силою, — полонених, котрих тут уважають ворогами. Міліціонерів, наприклад. Ви чули про зникнення наших колег на Майдані? А ми чули. У газетах читали, в Інтернеті… Маємо повне право перевірити інформацію, надану громадянами. Зайти з обшуком, наприклад.

— Спробуйте, — знизав плечима сотник. — Ваших уже водили на екскурсію. Можемо ще вас провести, особисто. Кого знайдете, той ваш. Але всі разом будемо ходити там, куди ви захочете запхнути носа. Годиться?

До міліціонерів підійшли дві волонтерки зі штучними українськими віночками на непокритих, бо сніг давно станув, головах. Від запропонованого чаю стражі порядку мовчки відмовилися, і дівчата пішли далі.

— Ви не забалакуйте питання, шановний, — чорнявий підніс голос.

— Так ніхто нічого не забалакує. Ради Бога, кажу, гайда хоч зараз.

— Мамо, ти припиниш це? — Алла відчула: ще трохи — й зірветься на крик.

— Пішли додому, я тобі сказала! — не вгавала Світлана Русланівна. — Я тут усе розжену! Товаришу слідчий, чого ви з ними панькаєтеся? Я в шоці від вас узагалі! Законна влада, з наших податків живете, а дозволяєте в центрі Києва такий бардак! Не вживете заходів зараз — я вище піду! Я до міністра дійду, ясно вам!

Петро Семенович легенько взяв дружину обома руками за плечі.

— Ходімо додому, Світлано. Ходімо, ходім. Провідали доцю — і гайда.

— Забери свої руки! — крикнула жінка.

Слідчий кивнув у їхній бік, далі говорячи з сотником:

— Бач, що робиться? То як, реагуємо на заяву громадян? Чи що?

— Ліпше «чи що», пане начальнику, — той картинно погладив вуса. — Добре, нічого мені з вами робити. Доцю, ми ще потрібні?

Так він називав Аллу. Судячи з батькової реакції, його це трохи зачепило.

У кишені легенько заджмелив смартфон. Уже не питаючи дозволу, Алла витягнула його, глянула на дисплей, простягнула Іллі:

— На, поговори. Думаю, це по ліках уже озиваються. Бач, сама не можу.

Хлопець прийняв дзвінок, закрив пальцем вільне від слухавки вухо, аби не заважав гармидер. Відійшов на кілька кроків далі.

— Я розберуся, — кивнула Алла вусаневі, той теж відступив назад, та далеко відходити не квапився.

Повз них пройшла ще одна чота Самооборони, тепер уже рухалися в протилежний бік, до мерії.

— Ми можемо забрати заяву? — поцікавився Петро Семенович. — Усе в порядку. Повелися на чутки, знаєте. Усяке може бути. Та цього разу все в порядку, донька жива й здорова.

— Забрати можете, — кивнув чорнявий слідчий. — Тільки воно вам треба? Бачте, на них нема управи, закону. Так би знайшли.

— Нічого ви не знайдете, — батько простягнув руку. — Давайте сюди. Можемо й маємо право. Могли — давно б уже розігнали всю цю, так би мовити, зимову казку. Одних саджаєте й судите, інших це, бач, не лякає. Давайте, кажу. Я військовий, за вас вашу роботу не робитиму.

— Маєте право, — слідчий видобув із портфеля складений учетверо аркуш, повернув Дорошу. — А військові ще зроблять. Або — не зроблять. Краще б не робили, і тут це прекрасно розуміють. Чули про домовленості?

— Ні.

— Значить, так воно вам треба.

Не обтяжуючи себе прощанням, чорнявий розвернувся й пішов геть, лавіруючи між людьми. Міліціонери рушили за ним, обличчя в обох були кислими.

— Про щось домовилися? — без жодної зацікавленості, аби продовжити розмову, запитав батько.

— Наші повинні звільнити Грушу від барикад, — пояснила Алла.

— Яку грушу?

— Вулиця Грушевського так у народі називається.

— Петю, чого ти її слухаєш! Яке тобі…

Дорош, не озираючись на дружину, мовив, наче брязнув зброєю:

— Помовч, Свєто. Я хочу поговорити з донькою.

— Удома поговориш!

— Вона ще не вдома. У неї справи, хіба не бачиш? Молодого чоловіка як звуть?

— Ілля. Може, справді чаю? Чи поїсти хочете? Без проблем, на всіх вистачить.

— Яке їсти! — Світлана Русланівна не вгавала. — Я тут дихати не можу! Петре, від тебе не чекала! От не чекала!

— Зараз підемо додому, — батько далі говорив рівно, не повертаючи голови. — Значить, ніби домовилися? Знайшли спільну мову?

— Ніхто ні з ким не домовлявся. Багато незадоволених. Але тим, кого судили, обіцяють амністію. Майдан лишиться, буде, як місяць тому. З мерією вирішують. Тільки Ілля каже: люди цінніші. Якщо знімуть із усіх обвинувачення, дадуть змогу нормально лікуватися, можна здати якісь позиції. Принципово ж нічого не зміниться.

— Диви, заговорила! — укотре втрутилася мама. — Уже, бач, вона висновки робить! Вона стратег, вона тут вирішує…

— Цить, ради Бога! Свєто, по телевізору такого не почуєш, — у батьковому голосі звучали цікаві нотки. — Виходить, оця ваша медицина вже не буде потрібна, і ти прийдеш додому? На роботу повернешся?

— Не знаю, — Алла говорила чесно. — Тут багато цікавих людей. Я не знала раніше, що в нас вони бувають. Ось Іра, прибігала, інші… Мабуть, побуду якийсь час волонтером. Далі побачимо.

— Вирішуй, — кивнув батько. — Тільки дзвони. Чи трубку бери. Бач, мама хвилюється. Правда, ночами не спить. І снодійних не хоче, каже, звикання від них. І взагалі вони імпортні більше.

— Раніше ж не боялася.

— Тепер каже — народ тому й такий, що зомбували імпортними ліками. Своїх не робили спеціально.

Алла перевела погляд на матір. Світлана Русланівна повернулася, гордо піднесла голову, посунула до входу в підземку. Розвівши руками, батько рушив за нею. Хотіла сказати кілька слів навздогін, та підійшов Ілля:

— Проблеми?

— Не в мене.

— Бачу. Шкода.

— Мені теж. Правда, мама була нормальною. Ще за місяць до всього цього.

— Це лікується.

— Вона не хвора.

— Вибач, — Ілля легенько торкнув її за плече, повернув смартфон: — По ліках. Дзвонили з однієї бази, у них там є надлишок. Прикинь, прийшла інспекція якась, заборонили продавати через аптеки. Читають же, гади, що саме треба для Майдану. Блокують…

— Так що, привезуть?

— Передзвонять. У разі чого передамо кудись у лікарню, де наші. Уже ніби рішення таке є. Коли все почне встаканюватися.

— Думаєш, почне?

— Знаю, — Ілля обійняв Аллу за плечі. — Зуби показали. По зубах дали. Бач, аж коли переварили. Усе буде добре. Більше нікого не вб’ють.

Аллі дуже цього хотілося.

Птаха. Прорив

Він не бачив, хто заварив кашу на Шовковичній.

Хоча за місяць, майже безвилазно проведений на Майдані, певного досвіду Богдан Пташук усе ж таки мав би набути. Ще в неділю до хрипоти завівся з Батоном: самбіст переконував — замирення неможливе, тож мирна хода — шняга. Ніхто нікого не пустить до парламенту, та й, за великим рахунком, не треба.

— Як це — не треба! — обурено кричав Птаха, котрий на той час вважав себе експертом ледь не в усьому, що відбувалося довкола: від політики до партизанської війни в міських умовах. — Майдан стане під Радою, почне тиснути на тих придурків!

— На кого ти хочеш тиснути? — Батон, трохи підпилий, стукнув ребром долоні по столу. — На кого, скажи мені, чувак?

— Він правий, — промовив Ігор Щербань, не так емоційно, і ця манера швидше збивала Птаху з рівноваги, аніж Батонові крики чи насмішки Колі Графа. — Ти ніколи не мав справу з капітаном Драчуком. А ми з ним існуємо на одній території вже більше трьох років. Це я лише про тісні контакти кажу.

— До чого тут ваш Драчук, постійно мені ним тицяєте!

— А Драчук, щоб ти знав, універсальний приклад.

— Ага, універсальний солдат, — похмуро вставив Коля Граф.

— Можна й так сказати, — легко погодився Щербань. — Батон не зможе, я тобі трошки поясню.

— Чого це я не зможу! — стрепенувся той.

— Ну, пояснюй! — зробив Щербань широкий жест.

Замість того Батон хильнув ще пива, цим самим даючи зрозуміти — ну їх усіх, він краще послухає.

— Отак, — кивнув Ігор. — Коротше, Птахо, є ситуація. Усе та ж, ти її знаєш, але вона універсальна. Капітан Драчук забрав мого брата, наказав побити чи сам відмахав для профілактики, і тримає в камері. Мета відома, ми повинні заслати в міліцію енну кількість гривень, бо в них там якісь понадпланові витрати чи щось таке. Є два варіанти. Перший — ми ось із командою влаштовуємо мирну ходу до міліцейського управління й там вимагаємо звільнити невинну людину. У відповідь можуть поставити по периметру тих же беркутів. А можуть не ставити, бо все одно толку від нашого мирного протесту — трошки. Тим більше, що капітан Драчук сам нічого ніколи не вирішує. Він виконує накази. Аби натиснути на нього, є другий варіант. Треба захопити заручником керівника МВС України громадянина Захарченка. Змусивши гада під дулом пістолета наказати якомусь нещасному капітанові звільнити нічим не прикметного наркомана. Зрозумів?

— Ти загнув!

— Нічого я не загнув, Птахо! З тими, хто ухвалює рішення, з тими, хто в нас типу влада, домовитися по-людськи вийде так само, як ризикнути розв’язати питання зі звичайним собі капітаном міліції. Не обов’язково Драчуком. Куди там — навіть не конче капітаном! Піди, натисни авторитетом на сержанта! Змусь щось корисне робити дільничного! І так, старий, аж до Верховної Ради!

Птаха вже завівся.

— Слухай, ну ти ж сам бачив — на Груші почалося, бо не дали пройти до Ради! І то — у неділю, там нікого не було! Значить, нас бояться!

— Тебе особисто, Птахо, ніхто не боїться. Піди в Маріїнський, запитай тітушку, якого побачиш: страшний ти для нього чи ні. Або першого-ліпшого мента смикни — що, старий, страшно? А я з Майдану! Ні, вони нічого не бояться. Інакше вже б давно все згорнулося, усі з усіма домовилися, і пацанів би не повбивали.

— Дійшло? — уставив Батон.

— Як до жирафи, — відповів Коля Граф замість Птахи.

— Тоді, раз такі настрої, для чого це все?

Ніхто нічого не сказав, бо питання завершувало будь-яку розмову чи суперечку. Можливо, на Майдані весь цей час стояли люди, розумні, грамотні, з вищою освітою, життєвим досвідом, наділені простою мудрістю, котрі відповідь знали й могли говорити годинами, доводячи, чому влада повинна слухати народ, а народ — тиснути на владу.

Серед повстанців були сотні мудреців.

Часом, наслухавшись їх, Птаха повторював почуті аргументи в компанії спортсменів, яку вважав своєю. Але чомусь усякий раз запал охолоджували то Батон, то Ігор Щербань, а найчастіше — усі хором, включно з Колею Графом.

Вони розуміли, чому раптом кинули всі справи й прийшли на Майдан.

Лише не могли чи не хотіли пояснити іншим та собі, коли і як наблизити кінець протистоянню, яке затягнулося, уважай, на всю зиму. Птаха відчував: їх усіх хочуть виморити. Довести — пробити стіну головою неможливо, не розбивши голову до крові. Та після того стіна лишиться там, де була. Хіба на мурі з’являться криваві плями. Тому чим далі, тим менше вірив у пасивне стояння. Більшу надію вселяли акції, де, на його думку, повстанці грали м’язами.

Бої на Грушевського, наприклад.

Чи ось, як тепер, велика хода під Верховну Раду.

Січневий вир, а за ним — відносне лютневе затишшя, так затягнули Птаху, що він не усвідомив: скоро тиждень, як живе у своїй квартирі на Дарниці сам.

Двоюрідний брат Петро Усатий із друзями подався назад у Козятин за три дні після того, як на Грушевського все стихло. Збиралися повернутися, коли буде треба, та Богдан, тісно спілкуючись із земляками, помітив: щойно напруга спала, хлопаки почали нудитися чим далі, тим відвертіше.

Ті ж двоє, котрих вони привели, Любчик із Коломиї та Альберт із Макіївки, перебралися з квартири на базу однієї з сотень Самооборони. Причому рвався в бій макіївський товариш, західняк же з хазяйською ґрунтовністю щось микитив, зважуючи всі за та проти. Зрештою, записалися обидва. Закріпили за собою прилиплі вже прізвиська Гуцул та Донбас, далі гордо називаючи їх власними позивними. На відміну від брата та його друзів, ці двоє до Птахи жодного разу не озвалися. Хоча він час від часу бачив обох, вартували периметр, маячили здебільшого в районі Європейської площі.

Утім, підтримувати всі набуті контакти, переважно — цікаві й випадкові водночас, Богдан Пташук не мав можливості. Разом із спортсменами увійшов у невеличку групу, яку Ігор Щербань самоназвав мобільним загоном, відразу заявивши: вони не підпорядковуються нікому, хоча діють разом із усіма, орієнтуючись на ситуацію.

Ось чому, не вірячи в можливість та ефективність чергової, надцятої мирної прогулянки, вони все одно прийшли рано на Майдан.

Їхня команда, у роздобутих десь Колею Графом металевих зелених касках, легких бронежилетах і велосипедних наколінниках, улилася в натовп, який уже рушив угору по Інститутській. Хоч частину барикад на Грушевського згідно з якимись домовленостями розібрали, іти туди ніхто не наважився — шлях далі перекривав «Беркут» разом із солдатиками внутрішніх військ. Не планувалося жодного маневру, бо іншої дороги, крім як Інститутською, просто не було. Не входячи до жодного зі штабів, не вважаючи себе великим стратегом, Птаха чудово розумів: там вулицю теж перекриють, колотнечі не уникнути.

До подібних локальних сутичок майданівці готувалися завжди. На кожний такий випадок у них був необмежений, невичерпний запас вигуків: «Ганьба!» та «Зека геть!». Сам збирався трошки покричати.

Тож коли спереду рвонула перша граната, не відразу включився.

У той момент він разом зі своїми вже дійшов до виходу з метро й побачив, як спереду, від Шовковичної, посунули назад люди. З ними змішувалися ті, хто саме виходив із підземки, дорослі чоловіки мовчки завертали вниз, аби обійти чи то розгніваний, чи то наляканий, та хоч як — буремний натовп. Жіночки в зовсім не відповідних до несподіваного лютневого потепління пальтах і шубках почали обурено кричати, коли натикалися на когось чи хтось налітав на них. Уваги на крики ніхто не звертав, бо вже було на що дивитися — у небо, над дахами, ураз піднялися клуби чорного диму.

Заляскали постріли, від звуків яких майданівці встигли відвикнути. Частіше загуркотіли гранати. Прорізав ядучі димові пасма поодинокий феєрверк.

— З Груші, — процідив Батон, не зводячи з диму очей.

— А? — перепитав Птаха.

— Бе. На Грушевського шини запалили, не інакше. Вітер усю радість сюди жене. Спереду — якісь каруселі. Я ж тобі казав…

— До чого тут я!

— Ні до чого, — Батон сплюнув собі під ноги. — Піди розбери, що і хто взагалі до чого. Чує моє серце, буде сьогодні друга серія.

— Груша два, — уставив Коля Граф. — Тільки, старички, вона ж відкрита. Беркутня ломанеться в тил, — для наочності він окреслив у повітрі коло. — Для того все й робилося.

— Зливають, по ходу, — буркнув Батон.

— Зливають в унітаз, — зауважив Ігор. — І тільки того, хто готовий злитися.

— В екстазі, — ляпнув Граф.

— Ну-ну, зараз усім тут готують екстаз, — Щербань поправив каску, перевіривши, чи міцно вона сидить на голові. — Погнали, мужики. Або вперед, або назад, стояти не вийде.

Четвірка швидко, уже не перемовляючись, посунула вперед, ближче до вибухів та пострілів.

Минули Банкову, де вглибині монолітом стояли відгороджені щитами беркутівці, і Птасі стрельнуло — ось, вони ж так само можуть отримати команду й ударити з тилу. Усе одно ніхто не додумається піти на Адміністрацію, тим більше, що Яник навряд чи там. Аби справді сидів на робочому місці, натовп зараз ніщо не могло зупинити.

Та «Беркут» за сотню метрів — не найкраще сусідство, коли попереду починається серйозний заміс. Птаха хотів смикнути когось із своїх, нагадати про невраховану небезпеку. І враз передумав.

Бо повз них, від Шовковичної вниз до Майдану, повстанці вже вели під руки пораненого. Простоволосий чоловік у камуфляжній куртці намагався йти сам, та його тримали міцно. Поруч крутилася швайкою дівчина-волонтерка з Медичної служби, намагаючись витерти йому кров із обличчя.

Поранених раптом стало більше.

Вони були всюди, посеред вулиці, на бруківці, на тротуарах, сиділи, стояли, відходили від шоку, дозволяли оглянути себе й обробити рани, вимагали, аж до істерики, рятувати інших, бігти на допомогу, кликати підмогу. Крики змішувалися з вибухами, теплий, зовсім не лютневий вітер насичував повітря горілим запахом. Птаха в якийсь момент закашлявся, помітив когось із пов’язкою на лиці, згадав — є така сама в кишені джинсів, та не витягав — просто прискорився.

Спершу він та інші, хто квапився до епіцентру нової сутички, почули про вантажівки, якими перегодили вулицю. Далі Птаха побачив перешкоду сам. «КамАЗи» утворили собою барикаду, по обидві боки якої обмінювалися традиційними привітами повстанці й беркути. Звідти летіли шумові гранати, кожен вибух якої розганяв довкола людей, і хтось обов’язково падав на бруківку, оглушений. Туди посилали «коктейлі Молотова», їх уже підносили спритні майданівці. Заразом жбурляли каміння, і цих запасів мало вистачити: по новій лінії зіткнення повстанці заходилися довбати бруківку.

Ще не розібравшись, якою тут і тепер повинна бути його роль, Птаха побачив — вантажівки рухаються. Крізь гуркіт тут же прорвався рев моторів, і одна з машин посунулася, звільняючи прохід. Він ще не встиг стати достатньо широким, як в утворену пройму потік живий людський струмок.

— Беркутівці тікають! — почулося спереду.

— Ганьба! Ганьба! — підхопили недружно з усіх боків, а хтось поодиноко вигукнув:

— Ура! Революція!

Чи заткнули, чи захлинувся сам, Птаха не розібрався. То не мало жодного значення — «КамАЗи» вже горіли, тепер чорний дим огорнув наступаючих.

Подавшись уперед разом із іншими, Богдан пошукав і знайшов у натовпі своїх. Далі погляд ковзнув у пройму між розтягненими вантажівками. Десь там повинні засісти беркутівці, і стрельнуло — ті навмисне дозволили звільнити шлях, аби просто зараз почати контратаку й наступ. Та, хоч дим заважав та їв очі, Птаха бачив попереду лише майданівців. Хода вже давно була не мирною, серйозно налаштовані повстанці таки дійсно тіснили противника — інакше як пояснити, що їх ніхто не намагається спинити.

Чи здалося — чи справді вдарив дзвін із Михайлівського собору.

А може, то дзвеніло у вухах.

Раптом хитнулася земля.

Наступної миті Птаха побачив себе на бруківці. Його тут же підхопили з обох боків, ліворуч — Батон, із правої сторони — незнайомець в оранжевій будівельній касці. Голова паморочилася, світ довкола гойдався.

Знову вибух, теж зовсім поруч. Присів, закривши вуха руками, а потім завалився на бік ще один, поряд із яким рвонуло.

— Цілий? — горлав над головою Щербань, сіпаючи його за плече. — Птахо, ти цілий?

— Живий, — видихнув той, переконуючи в цьому швидше себе, аніж товариша.

— Давай назад, бігом! Сам підеш?

— Куди назад? Чому?

Довкола рвалися гранати.

Хтось хитнувся, схопившись за плече, пораненого відразу ж підхопили й відвели.

Люди розбігалися, пригинаючись.

І аж тепер Птаха помітив — згори, на даху, маячать темні тіні. Світ далі гойдався, та все ж контузія не була серйозною. Він, відповзаючи на тротуар, устиг розгледіти те, що важко сплутати з іншим видовищем.

Над головами повстанців, згори, на будинках, нависли постаті в шоломах.

Вони стріляли вниз, не цілячись. Кидали гранати, не дивлячись, куди летить — розлякували, розганяли народ.

Чомусь, навіть не вдивляючись у небезпечні, смертоносні фігури, Птаха не сумнівався — працює «Беркут».

Випроставшись, Богдан зробив так, як уважав для себе наймудріше. Він рушив назад, до Майдану.

Щербань хотів підтримати — відсмикнув руку. Не дозволив. Сам піде.

Сірий. Без гальм

Він бачив — тепер усе серйозно.

Думка стукнула одна: усе повинно скінчитися скоро. Адже за весь час, поки в Маріїнському парку стояли намети Антимайдану, пацанам ніколи не роздавали зброю.

Чи не вперше від того, як почалося, за ними ввечері не приїхали автобуси, аби замінити. Як любив примовляти Гоп, провести ротацію. Команди лишили в наметах, освітлених та обігрітих, і — так само дивина! — менти разом зі старшими обійшли кожен барліг, шукаючи спиртне й конфіскуючи знайдене. Шмату тут добре знали ледь не всі, тож у нього без зайвих питань забрали цигарки з травою. Ранком, слухаючи, про що говорить народ, Сірий дізнався — потерпів не лише Шмата. Шмонали всіх, трусили жорстко. Хтось оборзів, не віддавав своє добро, і виволокли за шкірку, потягнули за міліцейський периметр, завезли в невідомому напрямку, і більше про непокірних нічого не чули.

А потім, коли вже всі вилазили з наметів рано під завбачливо ввімкнуту музику, Сірий побачив перші озброєні загони.

Короткі штурмові «калаші» вільно висіли на плечах бійців, котрі як зовні, так і за манерою поведінки зовсім не нагадували босоту й гопоту, звезену в Маріїнський від самого початку не лише з Київщини, а й з інших міст. Ватаги «донецьких», із якими час від часу коротко заводилися інші, дивилися на озброєних із неприхованою повагою, що дало Сірому додатковий харч для роздумів.

Зазвичай туристи мали «на увазі» всіх, причому їх не часто відпускали далеко від табору в парку. Вони галасували на мітингах, працюючи підставками для біло-блакитних прапорів, плакатів та портретів Януковича. Могли піти на полювання під вечір невеличкими зграями, нишпорячи дворами й підворітнями довкола Майдану й відловлюючи роззяв із синьо-жовтими стрічками й випадкових перехожих. Та на погроми й інші силові акції тут частіше кидали бійців, котрі хоч трошки знали Київ, могли дати собі раду й навіть при бажанні поводитися так, аби не відразу привернути до себе увагу. Донецьких же дивним чином випасали в гуртах собі подібних. Їх розпізнавали за голосами, манерою говорити, навіть, як припустив Сірий, ходою. Принаймні він уже навчився вираховувати походження «туриста», хоча точне місце його проживання навряд чи назвав би.

Але тепер вони принишкли, зиркаючи на автомати й пістолети в руках не знати звідки прибулої та досить численної групи. Хтось упізнав земляків, вітався за руку, частіше — махав здаля. Більшість же нервово курила, і на коротку мить Сірому, котрий сам затягнувся, привиділося: Маріїнський парк підпалили, вогонь лиш розгоряється, тліє, скоро спалахне одночасно з різних боків.

Прогнавши дурні думки, Сірий став ближче до своєї команди. Пацани зранку теж мовчали, не вражені, швидше — зачудовані видовищем, коли поруч вільно, на очах у міліції, розгулюють озброєні чоловіки, лише на кілька років старші за них. Тим часом кількість людей зі зброєю зростала швидко й непомітно. Вони розбрідалися парком, змішувалися з іншими, знайомилися, говорили, і Сірому закортіло підійти ближче, аби послухати. Напевне, вони мають чіткіші інструкції. Принаймні знають, що буде. Адже автомати й «волини» не роздають просто так.

Хіба, майнуло, планується зараз зняти міліцейську охорону. Мешканці парку чули про заплановану на сьогоднішній ранок ходу з Майдану до парламенту, і захисний кордон з різних причин вирішено прибрати. Навчений за ці місяці не лише оцінювати ситуацію, а й вибудовувати різні, дуже схожі потім на правду версії, Сірий припустив: заплановане зіткнення стінка на стінку. Буде бійка Майдану та Антимайдану, спровокована, ясна річ, майданутими. Адже це ж вони не дають іншим, котрі називають себе прихильниками влади, права висловлювати власні погляди так само вільно, як вони.

Перевіряючи припущення, Сірий навіть заслав Гопа та Гошу Лисого в розвідку. Ті пошастали довкола, повернулися й розказали, що бачили. Після чого Олег Сіренко не повністю, та все ж відсотків на вісімдесят переконався, наскільки близько підійшов до істини.

— Там «Беркут» тусує, — видихнув Гоп. — У ментів «движ», сіпаються туди-сюди. Багато гражданських, з раціями.

— Керують, аж гай шумить, — уставив Гоша Лисий.

— І це… — Гоп почухав носа. — По ходу, там оточують квартал.

— Що з того?

— У нас за спинами, Сірий. Щоб ми не тікали, січеш?

Олег пошкріб потилицю, поправив чорну шапочку на голові.

— Може бути. Бився колись на боях без правил?

Замість відповіді Гоп покрутив пальцем біля скроні. Іншої реакції Сірий не чекав, адже питання справді дурнувате. Хто-хто, а він точно знав: ані Гоп, ані хтось інший із його команди ніколи на його пам’яті не виходив махатися просто так, із принципу. Як правило, коли свербіли кулаки в одного, за друга тут же вписувалися всі, хто в той час сидів чи стояв поруч.

— Вони нам, типу, великий ринг роблять, — пояснив Олег. — Беруть у коло, живе. І дивитимуться. Гляди, ще ставки робити почнуть, хто кого.

— Замісять? — Хряпа, котрий усе чув і тепер ступив ближче.

— Не нас, — заспокоїв його Сірий. — Дивись, усюди вулиці, пацани кажуть, законопачені мусорами й беркутами. Широким фронтом знизу майдануті не підуть, нереально. Ті, хто просочиться, вирулять на нас. А ми зустрінемо.

— Ми? — перепитав Хряпа.

— Не ми з тобою. Ми всі. Бачив, стволи в бійців на руках?

— Ну?

— Гну. Аби розраховували на ментів, як раніше, хер би народу роздали зброю. Значить, мочилово почнеться тут і без них.

— Для чого?

Сірий відповів не відразу. Сам ще не визначив для себе, як має бути. Збираючи думки докупи, укотре за ранок закурив, аж тоді видав:

— Ви чули про стволи на Майдані, пацани? Шняга, не шняга — хрін просциш. Але тему розганяють давно й не дрібно, по-серйозному. Може пройти така тема, що вони йдуть сюди, до депутатів, зі зброєю. Треба дотиснути ситуацію, розхитати гойдалку. Коли тут почнеться стрілянина, її спишуть на майданутих. Навіть підкидатимуть стволи їм.

— Щоб закрити наглухо? — уточнив Гоп.

— Типу того.

— Але ж не стрілятимуть вони одне в одного? — вирвалося в Хряпи, він навіть стишив голос, у якому читався переляк. — Пацани, це що виходить? Фігово виходить. У нас смалити почнуть! А на тих довбнів звалять! Погана тема, Сірий, нехороша…

Сірий знову взяв коротку паузу на затяжку.

— Провокація, — мовив нарешті. — Там же хто, на Майдані? Агенти. Чиї — то наступне питання й не до мене. Головне, що їм треба повернути все так, аби ми, наші пацани, стріляли в них. На смерть. Для того сюди і йдуть. Згадай, як місяць тому полізли он туди? — Олег махнув через голови своїх бійців у напрямку початку Грушевського. — Їх не пускали. Вони полізли. Не полізли б, нічого не було. А так американські снайпери під шумок погасили кілька мішеней. Чув, як тоді тут же, у парку, нам розповідали про тих стрільців?

— Вішали, — буркнув Гоп.

— Не факт, — Сірий говорив серйозно. — Ці депутати, котрі за нас… Ну, чи за яких ми, без різниці… Коротше, у них відомостей у рази більше, ніж у мене чи в тебе. Вони знають, про що говорять. Інформацію не приховують, аби попередити подальші провокації, — він добив цигарку до фільтра, кинув бичок під ноги, накрив його прицільним плювком, розтер. — Коротше, пацани, зараз буде щось типу контрудару. Тоді бандери підставляли наших, тепер наші вломлять їм у відповідь.

— Хто в тебе наші?

Тепер настала черга Сірого крутити пальцем біля скроні у відповідь Гопові.

— Точно не менти. Ти за мене, я за тебе, кожен — сам за себе. Для того «калаші» з пестиками роздають, аби ми могли себе захистити. Думаєш, нас хтось боронитиме? Вони дочекаються сигналу й почнуть зачистку. Широким фронтом, ясно тобі? Ми чогось не знаємо, пацани…

— Ми нічого не знаємо, — кинув Гоша Лисий.

— О, точно! — погодився Олег. — Одне ясно: весь бардак треба згортати. Думаю, за добу на Майдані нікого не буде. Хай за дві, але не більше. Тільки я ставлю на одну.

— Чому?

— Тому, Хряпо, що майдаунам ще не показували зубів. Із ними гралися, усе дозволяли. Тому стоять собі, ні кроку назад. Побачать, як їм серйозно дають здачі, згорнуться, зуб даю. Самі розбіжаться. Інакше, повторюю, нікого б не озброїли.

— Хіба в ментів нема автоматів?

— Ти, Гопе, дурніший, ніж я думав.

— Чого ти стартуєш!

— Ніхто не стартує, — Сірий поволі втрачав терпець. — Уяви, що почнеться, коли на Майдан піде озброєна міліція? Вонятиме на весь світ! А так їм поки натякають: зливайте воду, коротше, бо ще гірше буде.

— У чому натяк, Сірий? Такий тонкий, типу, що я його не бачу?

Сірий укотре зітхнув.

— Пояснюю для тих, хто в танку, Хряпо. Натяк — у тому, що на руках у людей вогнепальна зброя, вони шмаляють, куди хочуть, а менти спокійно дивляться й не втручаються. Якщо проковтнуть тут, не зроблять висновків — ми з тобою, з усіма вами, отак, як є, підемо до них на Майдан. І знову втручатися ніхто не стане. Стінка на стінку ми їх покладемо, хіба ні?

— Ага.

Хряпа відповідав без потрібної в таких випадках упевненості. Сірий же пишався сам собою. Власна теорія, озвучена пацанам, перетворювала його у власних очах на неабиякого стратега, ледь не полководця. Єдине, про що промовчав: уже завтра, якщо справдиться його прогноз, їм перестануть платити.

Після недавнього скандалу з Буряком гроші все ж віддали. Хай дві третини від заборгованої суми, та це краще, ніж нічого. Після того старший далі спілкувався з ними, ніби нічого не сталося. Та Денисові стосунки не лише з командою Сірого, а й з іншими групами натягнулися, аж дзвеніли, і одного ранку пачку купюр Олегові видав уже інший. Раніше його бачили в парку та на мітингах, керував колонами, давав інструкції, розводив групи по точках. На відміну від Буряка та інших старших, цей постійно носив смугасту чорно-оранжеву стрічку. Коли — зав’язував бантиком, та частіше вона просто висіла на такий самий манер, як ті, хто з Майдану, припасовували собі жовто-блакитну символіку.

Звали його Прохор. Ім’я це, прізвисько чи позивний, Сірий не мав зеленого поняття. І його це мало хвилювало, аби лиш вчасно засилав бабки.

Без грошей, на суху, команда вже кілька разів ризикувала розпастися.

…Вони б ще говорили, точніше, товкли б воду в ступі. Та враз поруч виріс Прохор, діловий, зосереджений, відкликав Олега, дав коротке та зрозуміле розпорядження.

За півгодини кожен отримав замашну бейсбольну битку, кастет або ніж. Навіть ті, у кого кастет завжди був при собі, і до таких належав Гоп, озброїлися ще. Тримаючи по одному в кожній руці, боєць відразу почав позувати перед камерами в телефонах, фотографуючись у позах, ніби тримає в кожній руці по пістолету й готується стріляти з двох, по-македонськи. При цьому кривив пику так, ніби збирався налякати ворога одним своїм виглядом.

Гоші Лисому, як і більшості, перепала битка. Та Сірий звернув увагу на те, що проходило повз нього раніше — той сприймав її не як озброєння, а ніби іграшку. Тримав незграбно, невміло, невпевнено. Не боєць, точніше — не вуличний боєць, у цьому Олег не мав сумніву, відколи познайомився з Лисенком ближче. Проте аж тепер дійшло, наскільки Гоша тут і зараз може бути зайвим. І мимоволі озирнувся, ніби можна було вирізнити в накрученому, наелектризованому натовпі таких самих.

Натомість побачив, як у спорожнілі намети затікають строкатими струмочками бійці «Беркуту». У шоломах, у повній бойовій готовності.

Засідка.

Більше жодних сумнівів.

Ніхто не розійдеться. Або — або.

Стиснувши битку в руці, Сірий знову глянув на свою команду. Хоча віднині, відчувалося, уже нема десятників, сотників, поділу на групи, ланки, загони, колони. Усі, хто був у Маріїнському раніше й кого привезли сюди тепер, творили собою одну велику команду. Єдиний організм, де всі діють разом — і кожен відповідає лише за себе.

Погляд перечепився об Хряпу. Користуючись станом загального збудження, коли нікому ні до кого нема діла, той старанно жмакав георгіївську стрічку, ніби її можна було розтерти на порох. Вирішивши нарешті, що все, досить, він бочком підступив до великої урни, наповненої з верхом, ще й валялося довкола. Крадькома запхав стрічку під купку сміття. Потім повівся зовсім дивно — витягнув із кишені штанів синьо-жовту стрічку, дбайливо поклав у бокову кишеню куртки. І аж тоді, відчувши, що за ним стежать, здригнувся, глянув на Сірого.

— Якого чорта? — виплюнув питання Олег.

— Такого, — Хряпа сторожко роззирнуся. — Хер знає, як тут усе піде. Я не дуже вірю, що за нас упишуться менти.

— Чому?

— Нас зіллють, Сірий. Чує моє серце, — для переконливості він притулив долоню зліва до грудей. — Почнеться місиво, усіх гребтимуть без розбору. Звинуватять у масових бійках. По ходу, Майдан завівся з Антимайданом, міліція навела порядок, покарала всіх. Значить, усі кругом винуваті. І ніхто не скаже, що міліція одних покриває, а інших — ні.

— Дурня, — Олег подумки визнав, що Хряпа десь, та й правий. — Нафіга тоді їхня стрічка?

— Наші мене знають. Не всі, але бачили. Їхні — ні. Коли їхня братиме, завжди можна буде прикинутися своїм. Хай виносять, вони витягують поранених, сам бачив. Буду в тилу — здрисну, мене вже все дістало. Правда.

— Так тікав би зараз. Не сци, я прикрию. Усе зрозумію, ти не один такий.

— Ага, знайшов дурного, — фиркнув Хряпа. — Ноги робити треба під шумок. Так не проскочиш. Ти ж кажеш, усе одно лишилося пару днів, і всіх розженуть. Уже нічого ловити ні тут, ні там.

— Ти збирався там, на Майдані, щось зловити?

— Нічого не збирався. Про них кажу, їм же так само платять. Тепер не будуть, серцем чую.

— Голову не забувай, — нагадав Сірий, ще більше дивуючись Хряпі.

З такого боку він ще не бачив давнього приятеля. Навіть не припускав, що той дбатиме про маскування та готуватиме безпечний відступ. Сам Олег поки тікати не збирався. Але, про всяк випадок, зробив подумки зарубку.

Вирішив перекурити.

Та лиш витягнув сигарету, як спереду, далеко, за кілька кварталів, почулися вибухи.

Спершу слабкі. Та чим далі, тим сильніші, частіші, і в небо заклубився спершу сіруватий, потім — чорний густий дим.

Почалося.

І аж тепер до Сірого дійшло, де взялася в Хряпи майданівська символіка — у натовпі замаячили бійці, так само увінчані тими стрічками. Більше того, поруч звідкілясь виросли парубки в солдатських касках, озброєні замість биток дерев’яними кийками, котрі зазвичай носить самооборона. Перше, що майнуло, — налетіли, просочилися, зайшли в тил. Та вже за мить зрозумів: свої, тільки перевдягнені. Коли встигли екіпіруватися, не помітив.

Побачив лише в декількох ряджених пістолети.

Уявив картинку, яку покажуть по телевізору: ось він, майданутий, типовий, озброєний та небезпечний.

Остаточно переконався у власній правоті, коли Прохор, нічого не пояснюючи, підійшов до їхнього гурту й тицьнув синьо-жовтий жмутик.

Зачищатимуть. Подадуть усе так, ніби бандери самі винні.

Правильно.

Адже коли захоплюють будівлі, займаються іншим бєспрєдєлом, то звинувачують у цьому кого завгодно, крім себе. Бити ворога його ж зброєю. Сірий не знав, хто вигадав цю тактику. Та вона йому подобалася з кожною секундою дедалі більше. Адже бачив її втілення на власні очі. Навіть брав участь.

Не головну.

Та все ж таки важливу.

Дотримуючись правил гри, Олег Сіренко приторочив ворожий символ, міцно закріпивши його в петлі ґудзика спереду на куртці.

Майданівський авангард вигулькнув якось відразу, одночасно, з паралельних вулиць. Минути Маріїнський не могли, рухалися просто на них. Усупереч прогнозам Сірого, кордон із вевешників, узявшись так само нізвідки, став між ними та ворогами. Над головами хтось закликав спершу розійтися, тоді — дати негайну відсіч провокаторам, радикалам та екстремістам.

Зі сторони майданівців уже летіли петарди.

Навзаєм хтось жбурнув «коктейль Молотова». Потім — ще один. Боковим зором Сірий помітив пляшки з бензином у тих, хто косив під майданутих.

Один кинув її в небезпечній близькості від солдатика з «веве».

Той відступив. Дістав команду, ні — невідомо.

Далі крок убік зробив той, хто стояв поруч.

І тут же, відтісняючи бійців, з наметів рвонули беркутівці.

За мить простір довкола парку перетворився на суцільну мішанину, де все горлало, волало, стріляло, палало, гуркотіло, гуло. Сірий розгубився, чого не помічав за собою давно — раптом зрозумів, що не знає, хто тут наш, а хто — чужий, ряджені й справжні на короткий час злилися в єдину масу. Та дуже швидко все прояснилося.

«Беркут» уже вклинився в повстанський натовп, розсікаючи його навпіл.

Якась частина людей опинилася всередині створеного кільця, і беркути штовхали їх уперед, до парку, ближче до бійців із битками та кастетами.

Серед них маячили постаті зі стрічками, і попервах ті, хто опинився в пастці, бігли до них, приймаючи за своїх. Помилка відкривалася швидко й запізно, коли їх збивали з ніг та починали топтати. Тих, хто намагався підвестися, хапали під руки, волочили за ноги, тягнули під дерева, ближче до наметів, один із яких уже тлів — примудрилися підпалити.

Інша частина, яка опинилася ззовні строкатого кільця спецпризначенців, спершу відступала, потім — панічно бігла назад. Їх гнали, молотячи кийками всіх без розбору. Хто падав, того підбирали бійці, брали в полон або не возилися, товкли на місці, під стінами.

Бійня спалахнула надто швидко, і Сірому враз відкрилося — він лишається чи не єдиним, хто не бере в ній участі. Просто стоїть серед побоїща й дивиться на все, немов справжній полководець. Тоді як поруч сидів на землі й здивовано дивився на власну кров із розбитого лоба Гоша, котрому перепало від самооборонця. Трохи далі — той самий воїн, який отоварив незграбного Лисого: лежачи в грязюці, з останніх сил намагався закрити голову від ударів Хряпи та ще двох, що взялися за нього. Гоп у дикому запалі, підбадьорюючи себе реготом, поливав бензином із пляшки нерухоме закривавлене тіло без ознак життя, а інший, стоячи на колінах, намагався підпалити. З глибини парку чулися нелюдські крики болю, десь поруч знову рвонуло, у мікрофон зі сцени далі закликали припинити безлад та розійтися, погрожуючи кримінальною справою.

Сірий оговтався.

Зручніше перехопивши битку, навідліг ударив найближчого, збивши першим ударом каску, другим — розкроївши голову. Добивав ногами, уже не стримуючи себе й кілька разів підстрибнувши на збитому з ніг ворогові.

І не відразу втямив, чому це раптом на нього навалило відразу троє, з вигляду — ніби своїх, та раніше Сірий їх не бачив. Відбитися ще міг, якщо б відступив, вирвався з кліщів. Та посипалися вже з чотирьох боків, і Олег, пригинаючись, далі не випускаючи битку, рвонув через дорогу, прагнучи потрапити під прикриття «Беркуту» й перевести подих, аби піти в контрнаступ.

Не вийшло.

Його збили з ніг.

Пальці розтиснулися. Битка випала.

Удар по голові.

Дивно — Сірий розумів, що відбувається. У запалі, коли все довкола змішалося, він випадково переплутав рядженого майданівця зі справжнім.

Тепер його молотили свої.

Бо на куртці в нього майоріла синьо-жовта стрічка.

Хто б це не придумав, задум спрацював: у киплячому вариві жорстокої бійки своїх від чужих справді відрізнити неможливо.

Сірому дивом удалося скочити на рівні. Кричучи й розуміючи, що його не чують, він погнав геть, намагаючись проскочити на паралельну вулицю раніше, ніж його наздоженуть. Стояти й пояснювати, як помиляються бійці, не бачив смислу.

Беркутівець лупить когось, не звертає увагу.

Сірий пробіг за його спиною.

Знову удар. Звідки, хто — уже не бачив, не фіксував.

Тротуарна бровка стрибнула назустріч. Блиснуло в очах.

І вже як у тумані — його підхоплюють, щось говорять, кудись волочать, якось заспокоюють, він машинально перебирає ногами.

Перед тим, як світ довкруж остаточно почорнів, прийшло чергове прозріння: його ж витягнули ті, з Майдану.

За свого прийняли.

Алла. Коридор

Її переповнювала ненависть.

Раніше нічого схожого не відчувала. Пройшла, здається, усі рівні, від байдужості до цікавості, від страху до співчуття, закоханості. Ще була та лишилася надовго, мабуть, таки назавжди впевненість у власних силах. У бажанні бути корисною, умінні це робити. Алла за останній місяць відкрила в собі чимало талантів та здібностей, яких ніколи не побачила б раніше. Сидячи вдома й ритуально ходячи на роботу — так точно.

Була злість, коли бачила поранених. Злилася також на себе — коли ловила на думці, що звикла бачити кров щодня й готова звикнутися з її виглядом назавжди. Раніше мліла, порізавши палець. Тепер спокійно обробляє рани, рвані, стріляні, колоті, різані, завжди — страшні й болючі. Сварила себе за байдужість: не можна, злочинно це — звикати до вигляду крові. Люди не повинні приймати таке нормально, якщо тільки вони не лікарі. Після такого починала всерйоз обдумувати чи обговорювати з Іллею перспективу піти, коли все скінчиться перемогою, працювати в лікарню. Належної освіти нема, так хоча б попервах санітаркою чи сестрою, знайомих лікарів повно, хтось та й прилаштує. Далі — учитися, ніколи не пізно.

Ненависті ж не було. Навіть беркутівців із тітушками приймала, як необхідне зло. Треба ж знати, хто головний ворог та де він, аби не розслаблятися.

Вона спалахнула, коли «швидка» трохи здала назад, розвернулася й поїхала геть із Грушевського.

Це була державна машина. Сотник Самооборони, який вів через забарикадовані двері переговори з командиром «Беркуту», по факту розвів руками. Комерційну службу їм викликати заборонили. Зрозуміло, приватні лікарні не видадуть поранених міліції, натомість працівники державних поліклінік могли коли потай, а останнім часом — не ховаючись, набрати «102» й повідомити про чергового пацієнта з вогнепалом. Їх лише перев’язували, часто цим і обмежуючи надання необхідної допомоги, і далі безпомічними майданівцями, котрих не встигали вивезти й заховати знайомі та незнайомі, займалася вже зовсім інша структура. Алла взагалі дивувалася, чому комерційним клінікам удавалося вберегти поранених — міліцію в Києві вже давно нічого не зупиняло, тим більше — статус лікарні.

Тим не менше, офіцер дозволив викликати лише державну «швидку», по «103». Інші машини до будівлі, де забарикадувалися поранені й уцілілі після вранішньої бійки, «Беркут» пообіцяв не пустити.

Нинішнім ранком, як для середини лютого — сонячним, навіть теплим, Аллі неймовірно пощастило. Зрозуміла це, коли не зайшла, а ввалилася в медпункт на Грушевського. Їх тут було два, та вцілів дальній. Той, що ближче до залишків січневих барикад, уже закидали гранатами, і Алла не знала, не могла ні в кого довідатись, чи вціліли люди, котрі були там. Проте ці питання виникли потім, уже після того, як пораненому Іллі перев’язали голову й вона змогла трошки перевести подих.

Ілля не хотів, аби вона йшла разом із усіма на мітинг під стіни парламенту. Переконавши, тиснучи на те, що в Профспілках у Медичної служби всім стане роботи, попри оголошене перемир’я, сам ранком вирушив у загальній колоні. Сорока хвилин не минуло, як стало відомо про перші сутички, потім Алла з жахом почула про дике криваве побоїще в Маріїнському парку й нарешті змогла додзвонитися до Іллі. Він, слава Богу, уцілів і тепер допомагає в Будинку офіцерів — там нашвидку облаштували медпункт, евакуюють поранених, уже є кілька вбитих.

Почувши про них, Алла Дорош не злякалася й не почала панікувати. Усі довкола майже водночас дізналися про нові смерті. Хтось із Інтернету, більшість — так само в телефонних розмовах. Здається, повстанці були готовими до такого розвитку подій, особливо після перших смертей, місяць тому. Хоч насправді до подібного важко підготуватися, аби страшна новина відскочила, мов м’ячик від стіни.

Та все ж Алла зібрала в сумку все необхідне для надання першої допомоги, і сама, не шукаючи компанії, пішла до Будинку офіцерів.

Їй хотілося на власні очі побачити живого Іллю.

Дістатися до місця, лавіруючи між майданівців, гнаних беркутівцями, та намагаючись не потрапити на очі шаленим, ніби навмисне спущеним із ланцюгів тітушкам, котрі не лишали за собою нічого цілого, удалося дивом. Іншим дивом виявився Ілля — без звичного вже синього велосипедного шолома, простоволосий, замурзаний, та цілий і неушкоджений. Висварив, що ризикувала дарма, після чого залишив її, подавшись на вулицю, щоб далі відбивати поранених та скалічених.

Поринувши в роботу з головою, Алла не помітила, скільки часу минуло, поки в хол не завели побитого Іллю.

Спершу не зрозуміла, що сталося. Він тримався молодцем, крові на лиці вона не побачила. Та щойно виборсався з рук, які тримали, і спробував зробити кілька кроків — поточився й упав. Алла миттю опинилася поруч, лиш тоді зрозумівши — Іллі перебили ногу в районі коліна.

Як, коли, тим більше — хто, її не переймало. Чашечку закривав наколінник, не аж такий міцний, проте удар витримував. Уже пережили кілька ситуацій, коли саморобний обладунок рятував. Зараз же вдарили нижче, Ілля чув, як хруснуло, і Алла навіть крізь штанину промацувала пальцями, як випинала кістка. Оперативно наклали шини, проте їй стукнуло в голову спробувати вивести його кудись у тил. Звісно, ідея виглядала божевільною, дурнуватою. Та Алла затялася і, швидко знайшовши двох чоловіків для підтримки, повела свого Іллю назад до Майдану.

Маріїнський парк оминули. Потім звернули дворами на Грушевського — не логічно, та побачили позаду чергову групу тітушок, вирішили не мозолити їм очі, не провокувати, гулькнули, куди побачили. Дивно, але там, куди вони вийшли, вулиця Грушевського раптом виявилася безпечною для переходу. Видно, основні сили «Беркуту» зараз займалися погромом на Інститутській. Алла до останнього вірила, що медичні пункти мають певну недоторканість. Почасти переконала в цьому ситуація біля Будинку офіцерів — довкола точилися локальні сутички, лилася кров, та саме приміщення з пораненими зачистки поки оминали.

За кілька годин вона переконалася — була неправа.

Червоний хрест нікого не зупиняв. Просто до певного часу ворогу було не до медпунктів. Тепер же, коли знадвору почало сіріти, «Беркут» нагодився. Варта Самооборони помітила вчасно, тому вхід забарикадували.

Ілля зовсім не міг пересуватися сам. З ногою, як з’ясувалося, усе було дуже серйозно, стрибати на одній — смішно й недоречно. Тим більше, милиць, як на лихо, під руками не виявилося. У Будинку профспілок можна роздобути, але туди ж треба докульгати. Алла вже взялася вести Іллю далі, і зашкодила планам поява беркутів.

А потім забралася геть «швидка», яку ще й довелося довго, надто довго як для критичної ситуації, чекати.

— Суки, — промовила вона одними губами, давно не дивуючись факту, що отак, легко, не червоніючи, говорить не лише такі, а й соковитіші словечка. — Ненавиджу. Гади. Гадюки погані.

— Правильно все. Тільки кляни, не кляни — назад не приїдуть. Совість не замучить, — зітхнув Ілля.

— Там нема, чому мучити. Ненавиджу…

— Вибиратися треба, — сказав Ілля, зручніше вмощуючись на підлозі й простягаючи перед собою ногу, при цьому кривлячись від болю. — Неохота, знаєш, аби штурмували, з гранатами й газом. Можеш думати про мене, що хочеш, Алло, після таких слів — але я не хочу, щоб мене вбили. Їм то запросто.

— Я теж не хочу. Ніхто не хоче, ніхто не готовий.

— Це нормально. Тільки я бачив… У мене на очах когось убивали. Застрелили, Алло, розумієш? Просто так. Людина упала, їй пальнули в голову.

— Хто?

— У цивільному. Може, тітуха якийсь. Може, мент перевдягнутий. Тобі не все одно, хто вбиває людей?

— Ти правий. Ще мені зараз здається — у тебе ніби істерика починається, ні?

— Алло, я не знаю! Поняття не маю, що в мене починається! Треба вибиратися звідси. Як — не знаю. Може, тут підвали є. По підземних комунікаціях…

— Фантазія в тебе. Скажи ще — нам би крізь стіни пройти.

Щось привернуло її увагу. Біля дверей явно починалися якісь процеси. Торкнувшись його плеча й попросивши поки посидіти, Алла швидко підійшла до сотника, який вів переговори. Той саме відступив від входу, жестом посунув каску від очей до потилиці, утер спітнілого лоба.

— Вони дають коридор, — заговорив так, аби чули всі, хто поруч, і ті, хто далі займався пораненими вглибині приміщення. — Для виходу. Лише медикам і пацієнтам.

— Тут інших нема, — почувся жіночий голос.

— Є, — відповів інший, молодший. — Ось пан сотник. Не лікар. І без подряпинки, слава Богу.

— Так вони що, хочуть, аби всі інші здалися?

— Не обговорюється, — наперед вийшов лікар, витираючи на ходу окуляри. — Не годиться, не буде діла. Або всі виходять, або…

Запала тиша. Раптом стало зрозумілим очевидне — альтернативи нема. Жодних «або». Вийти коридором повинні всі.

Алла відчувала себе великим годинником, секундна стрілка якого голосно й невблаганно цокала. Здавалося, цей звук луною розходився інститутським холом, відбиваючись від старих стін. Сотник тим часом озирнувся на двері, і присутні разом із ним дослухалися до приглушеної саморобною барикадою зовнішньої канонади.

— Можна якось туди рвонути, — він показав на сходи. — Там вікна, виходять у двір. Хто знає, як вибратися?

— З пораненими — ніяк, — заявив лікар.

— Коридор дають. Поки будете виходити…

— А ви їм вірите? — медик кивнув у бік дверей. — Мене взагалі дивує, як це вони дозволяють вийти пораненим та лікарям із санітарами. Розстріляють на тротуарі, упритул. У тому ж коридорі.

— Та ну! — вирвалося в Алли.

— Ви ж бачили вбитих біля парку, — парирував той. — Самі ось тільки розказали. Думаю, жертви є не лише там. Від «Беркуту» можна чекати всього. Схоже, дістали вказівку зірватися з ланцюга.

— Вони ніколи не сиділи на ланцюзі, — подав голос хтось із легких поранених.

— Були, — заперечив сотник. — На довгому. Але то таке. З цими настроями хоч виходь, хоч сиди тут. Захочуть покласти, висадять двері. Подумаєш.

— Чому досі не вивалили?

— І я про те. Значить, ніби є шанс.

Алла рішуче зняла з себе забруднений за день жилет Медичної служби. Відшукавши поглядом серед повстанців найхудішого, простягнула йому:

— Одягай. Дубину свою лишай тут, закинь далі. Жінок і дівчат не чіпатимуть, є в мене таке передчуття. Чоловікам потрібні халати й інші відзнаки того, що волонтери-медики. Ноші шукайте, тяжких треба нести. Інших, — глянула на Іллю, — будемо тримати. Марш-кидка не вийде, але пройти спробуймо. Десь так.

Боєць без заперечень пакувався в жилет. Одна зі старших жінок уже простягала свій халат сотнику.

— На мене трошки великуватий. Вам, думаю, піде.

Ніхто не обговорював, почалося злагоджене перевдягання. Аж тепер Алла побачила — чоловіків із Самооборони в медпункті виявилося небагато. Переважно — ті, хто привів сюди поранених побратимів. Та зараз основні бої велися біля Маріїнського парку й точилися на Інститутській. Тут, на Грушевського, барикади розтягли. І вулиця, по якій недавно пролягала лінія фронту, до сьогоднішнього ранку нагадувала щось на зразок нейтральної території чи навіть буферної зони. Аж тепер «Беркут» почав активно займати її, і Алла раптом подумала — вони цілком могли зачистити «Український дім», якщо вже не зачистили.

Але саме через спад бойової активності на цій вулиці діючих бійців Самооборони поряд із нею виявилося мало, що давало можливість вислизнути з пастки.

Коли, замаскувавши тих, кого треба, почали вихід, сутінки остаточно вступили у свої права. Ліворуч, із боку Майдану, чулася стійка канонада. Запалені біля стадіону шини вже загасили, вони ядуче диміли, та це була агонія пожежі. На сходах «Українського дому» та й загалом по іншу сторону Європейської площі рухалися темні тіні, і зі свого місця Алла та інші не могли до пуття розгледіти, що відбувається. Зате поруч, за кілька метрів, мовчки стояли строкаті беркутівці в закритих шоломах. Загалом довкола було порівняно тихо, особливо якщо згадати це місце кілька тижнів тому.

І ще страшніше.

Алла намагалася не дивитися на чоловіків у шоломах. Їй вдавалося, бо підтримувала кульгавого Іллю, котрий без милиці волочив перебиту ногу по землі. Ставши з лівого боку від нього, відгородила себе від беркутівців, хоча розуміла — прикривається скаліченою людиною. Подумки переконуючи себе, що вони не битимуть і не добиватимуть, зосередилася на переході, проклавши в голові маршрут від Грушевського до Будинку профспілок. Так і рухалися, пройшовши недовгим коридором та діставшись рогу готелю «Дніпро».

Попереду маячила барикада, біля неї вже так само товклися силовики. Ніхто в невеличкій колоні не коментував прикрого видовища, і Аллі стало зовсім сумно. Адже ще вчора жоден ворог, навіть найнахабніший тітушка, не ризикував підступити до укріплення хоча б на півсотні метрів. Якщо ворог наблизився, могли справдитися найгірші прогнози.

Женучи подалі такі думки, Алла закусила нижню губу. Поки для їхньої маленької групки все складалося досить добре: не затримували, точніше, не звертали особливої уваги, дозволили просочитися за периметр, де, навпаки, вирувало життя й повстанці активно готувалися до оборони. Тих кількох, кого несли на ношах, лікар негайно розпорядився переправити в інше місце, бо логіка подій підказувала: зараз у Профспілках не варто планувати серйозні операції. Тому частина волонтерів зайнялася переміщенням неходячих поранених. Сотник та інші, хто з Самооборони, повернули халати й жилети, тут же злившись із натовпом, а поруч із Аллою дивним чином, ніби з-під землі, причому — так, немов відчувала, де саме знайдеться, вигулькнула Іра Шапка.

— Ти де була? — накинулася обурено, тоді мазнула поглядом Іллю, не питаючи, ковзнула з протилежного боку, підставляючи плече. — Ходім, ходімо, від нас тут зараз толку нема! Тут Жовтневий тікає!

— Куди тікає? — прохрипів Ілля, котрому дедалі важче було стояти на одній нозі, а зламана встигла розпухнути в пошкодженому місці.

— Не тікає, — тут же виправилася Шапка. — Евакуація! Беркути всіх виперли, сунуть згори! Якийсь капець, кажу.

— Повний? — Алла не знайшла, що ще спитати.

— Що? А, ні, не повний! — відмахнулася Ірина. — Метро зупинили, кругом усе заблоковане, а люди все одно йдуть, через Михайлівську, згори. Наша розвідка каже, що там поки єдиний реальний прохід, «Беркутом» не контролюється. Тітух там бачили, у дворах. Кажуть, поки сидять тихо.

— Поки, — уставив Ілля.

— Усе одно, біля Михайлівського наших більше. Я так скажу, люди: у храм не полізуть. От не попруть!

— Ти про них гарної думки, — Алла переступила з ноги на ногу, мостячись зручніше. — Добре, не стіймо. Шапко, ти ж його не дотягнеш, пусти.

— Я ще тебе потягну! Пішли, обережно! Учися стрибати, Ілюхо!

Так вони проштовхалися всередину й нарешті доставили скаліченого Іллю в госпіталь. Тут теж вирувало, але в цьому людському мурашнику все ж відчувалася певна організація процесу. Лікарі вже давно встигли налагодити конвеєр надання допомоги й тепер діяли звично, злагоджено, не відволікаючись по можливості ні що. Тим більше, що госпіталь стрімко розростався — на третьому поверсі, де він був від початку, бракувало місця, і не було іншого виходу: несли вище.

Алла втратила відчуття часу зовсім.

Її не хвилювало, котра година, коли й чим завершиться цей день, який за довжиною й насиченістю нагадував рік, щонайменше. Про іншу реальність, за профспілковими стінами, раптом нагадав смартфон у кишені. Дивно, вона забула й про його існування. Думала не відповідати. Та не вгавало, і вона, обережно переступивши через ноші, вийшла в коридор, де на килимі вздовж стіни сиділи та лежали натомлені, закіптюжені до чорноти повстанці, усі — чоловіки різного віку, витягнула прямокутну слухавку, глянула, хто добивається.

Батько.

Тут же побачила — від нього три пропущених, набирав доньку протягом дня, не міг заспокоїтися. Такої активності раніше не помічалося, і майнуло: щось сталося серйозне, з мамою, не інакше. Та на здоров’я ніби не скаржилася, проте зараз, цими днями, погіршувався стан навіть у тих, хто ще минулої осені не збирався хворіти.

— Що? — видихнула, прийнявши дзвінок.

— З тобою все добре? — почулося на тому боці.

Тато говорив рівно і, навіть якщо хвилювався, умів це стримати, Алла з дитинства вивчила цю його манеру.

— Не знаю, — відповіла чесно. — Важко говорити про щось добре, тату.

— Бачу й чую, Алло. Тому додзвонююся з обіду. Про жертви — правда?

— Чому ти не віриш?

— Я запитую. Ти знаєш маму. Їх завернули сьогодні з роботи. У місті безпорядки, небезпечно, метро закрили. До центру не їздить жоден транспорт. Росія передала — Майдан готує велику провокацію. Убивають своїх, щоб потім звинуватити в усьому Януковича.

— Вона в це вірить?

— Алло… Мама подзвонила мені, ще коли була на роботі й не чула новин із Росії. Сказала те саме. Потім, виходить, там… це дурниця, звичайно… Ніби підтвердили її слова, її… припущення.

— Ти так само повірив, тому мені дзвониш?

— Я вірю в те, що бачу. Мені сумно, що ти погано знаєш свого батька. Може, я в цьому винен. Навіть напевне. Ми мало спілкувалися. Знаєш, — пауза в трубці, — правду кажуть, що чоловіки хочуть синів. Як ти народилася, вирішив — доця буде мамина…

— Тату, ми потім поговоримо. Вибач. Обіцяю, говорити будемо довго. Повно поранених, я потрібна.

— Я чув — штурмують з усіх боків.

— Значить, ми тут у ворожому кільці.

— Де ти?

— У Профспілках. Усе, мене кличуть.

Насправді Аллу ніхто не кликав — сама побачила, де потрібна допомога.

Розмову не затримувала в голові, думала переварити потім, коли матиме трошки передиху. Іллі перекаже обов’язково, він напевне щось порадить. І знову зосередилася на поранених та крові, намагаючись не звертати увагу на вибухи ззовні.

У гармидері не відразу зрозуміла, що в будинку пожежа.

Коли почалося, як, хто запалив — не мало значення. Паніка охопила пізніше. Алла побачила, як згори сходами побігли, тіснячись, штовхаючись і кричучи, люди, переважно — чоловіки, у камуфляжних куртках та звичайному одязі. Уявивши, як ця лавина знесе важких поранених, а ті, котрі не включилися відразу, опиняться під ногами втікачів, вона не стримала крику. На неї ніхто не звернув увагу, бо злякалася не вона одна. Поруч не знати звідки опинився Ілля, балансуючи на одній милиці та намагаючись не стукнути загіпсовану кілька годин тому ногу.

— Горимо, — промовив, ніби це буденне явище, з яким усі звикли боротися щодня й успішно, потім додав: — Гляди, ще згоримо.

— Треба щось із цим робити, — Алла кивнула на збурену й налякану людську масу. — Передушаться ж… І поранені…

Ілля, у якого майже завжди були відповіді, цього разу не поспішав. Міцніше стиснув милицю, при світлі ламп лице виглядало сірим.

Аж раптом, перекрикуючи весь гамір людського вулика, почулося голосне:

— Коридор! Коридор! Коридор!

Слово виявилося чарівним — інакше не скажеш, бо натовп досить швидко позбувся рис неорганізованої, глевкої й небезпечної маси, ураз дружно й дисципліновано розступився. З горішніх поверхів волонтери вже спускали на ношах важких. Ті, хто міг іти, пересувався зі сторонньою допомогою. Чоловіки, котрі ще хвилину тому прагнули збігти й урятуватися чим раніше, стали живим ланцюгом, тримаючи коридор для евакуації госпіталю.

Потягнуло горілим.

— Пішли! — Алла потягнула Іллю ближче до сходів.

— Я сам! — він спробував вирватися.

— Сам! Сам! Виберемося звідси — і сам!

Кульгавий вирішив не гаяти час на опір, тим більше, що час працював проти них. Діставшись проходу, вони дочекалися нагоди, утрапили в коридор і так швидко, як могли, рушили вниз.

Хол теж почав евакуацію, та поранених усе ж пропускали першими. Був момент, коли Алла не втримала Іллю, той поточився й ледве не впав під ноги тим, хто рухався за ними. Проте його підхопило відразу кілька пар рук, утримали, хтось подав милицю, Алла знову опинилася поруч, і нарешті вони вибралися з будинку.

Майдан поглинув лютневий вечір.

Довкола гриміло, з боку Інститутської окреслювали лінію оборони вогняні сполохи. Усі можливі запахи перебивав гар від десятків, як не сотень автомобільних шин. Темні клуби диму робили світ довкола ще чорнішим.

Люди оточили палаючий Будинок профспілок, і далеко не всі хотіли допомогти — частина стояла пліч-о-пліч, водночас зачудовано та з острахом дивлячись на пожежу. У грім від розриву гранат знову вклинився заклик:

— Коридор! Коридор!

Алла разом з іншими відступила, пропускаючи чоловіків із ношами. Потім, далі підтримуючи Іллю, посунула за ними на голос церковних дзвонів, до Михайлівського собору. Іншого виходу хоч як не лишалося.

…Там вона провела ніч і наступний день.

Зранку, трохи поспавши під звуки віддаленої канонади, спершу підключилася до лікарів, котрі переробили під медпункт церковні приміщення, потім — просто робила те, що скажуть. Прагнучи бути там, де найбільш потрібні руки. Тобто одночасно хотіла встигнути всюди. Ілля в цей час прилаштувався зі своєю милицею надворі, узявшись сортувати ліки — медикаменти несли й несли, навіть більше й частіше, ніж харчі. Протягом дня встигнули перекинутися лиш кількома словами, і ніхто не поскаржився на голод. Їсти зовсім не хотілося. Більше того: Алла подумки пояснила собі — гріх їсти, коли довкола стогнуть від болю й помирають люди.

Кілька разів дзвонив тато, і щоразу розмова довго не тривала. Йому досить було почути, де донька тепер і що її життю нічого не загрожує. Востаннє озвався під вечір, тоді ж сказав, прощаючись:

— Тримайся… Усі тримайтеся там…

Знову минула ніч, наповнена вибухами й вогнем із Майдану.

А коли почало спершу сіріти, потім — розвиднюватися, поряд із Аллою, ніби завжди тут сиділа, виринула Шапка. Зараз була простоволосою, кумедна шапочка десь поділася, шарф-арафатка тримався на шиї абияк, і коли Іра машинально провела ним по обличчю, після того лишилися сліди сажі. Очі палали, радісно, шалено іскрили, немов святкові феєрверки.

— Ідуть! — видихнула голосно.

— Хто? Куди? — не зрозуміла Алла.

Ілля підкульгав ближче.

— Що там таке?

— Вони йдуть! Біжать! Беркутівці, менти — усі! — Шапка досі не могла віддихатися. — Вистояли! Ніч простояли! Ранком підмога приїхала! Усе! Вони тікають, Алчику! Вони тікають, тікають, тікають!

У єдиному пориві дівчата обнялися.

Міцно.

Алла не боялася надто сильно притиснути подругу. Біля них тупцяв дещо розгублений Ілля, не зовсім розуміючи, радіти з новини, повтореної не тільки Шапкою — чи визнати: радощів мало, бо люди загинули.

Багато людей.

Більше трьох десятків нарахували.

Птаха. Останній ранок

Він перестав шукати пояснень усьому навколо — і відразу стало легше.

Голова не зайнята дурним. Відбувається те, що ти бачиш. Лише це має значення. Ось найголовніше тлумачення подій, тож краще попуститися, уклинитися в процес, стати частиною єдиного цілого. Роби, що можеш і мусиш, нічим іншим обтяжувати себе не слід.

Кілька разів Птаха думав, що все, кінець настав, і вирішив не геройствувати. Хай потім хто як хоче, так і оцінює. Головне в цій ситуації домовитися з собою, і перед собою ж бути чесним. Полягала відвертість у небажанні ані померти, ані зловити кулю, гумову чи справжню, у ногу, плече чи шию, ані втратити око. Щиро не хотілося потрапляти під битки, кастети й носаки тітушок, опинитися на підлозі автозака, у камері, лежати на лаві підсудних. Саме лежати: Птаха не раз бачив по телевізору, як затримані повстанці, побиті до півсмерті, не можуть сидіти перед судом, не кажучи про те, аби триматися на рівних.

Богдан Пташук був готовий далі не йти з Майдану. Підносити й кидати бруківку, робити «коктейлі Молотова», зміцнювати барикади, ходити на пікети, допомагати переховувати поранених. Йому вже не потрібні були приклади старших, досвідченіших товаришів, будь то Ігор Щербань чи хтось інший. Птаха не називав і не відчував себе героєм, щиро вважаючи: він просто має бути тут і тепер, бо кругом відбувається щось неймовірно важливе, визначне, епічне. І брати участь у подіях — не обов’язок, а звичайна за таких обставин справа.

Але героїчно помирати він не готувався.

Навіть не знав, хто зі старих, нових майданівських знайомих чи незнайомих був готовий до смерті. Самураїв і камікадзе не бачив та не знав. Хоч вони могли бути десь поруч і, напевне, проявлять себе, якщо вже не проявили.

Тому, коли в ніч із боку Європейської площі увірвався броньовик, таранячи хистку, як виявилося, барикаду на фоні палаючого Будинку профспілок, Птаха зрозумів — це не кіно про війну. Усе справжнє: струмені водометів, беркути, кров, вогонь, БТР, сполох із дзвіниці Михайлівського, крики. Метро зупинене, наступ іде з усіх боків, Майдан оточений, і доведеться лягти чи під кулі, чи під колеса військового транспортера. Не хотілося, та паніки не відчував. Навпаки, розум працював на диво чітко, лишався холодним, і Богдан, зупинившись у серці гуркотливого хаосу, завмер, мов степовий бабак, і почав прикидати, як і куди ліпше шаснути, аби втекти, урятувати життя, сховатися.

Власних думок і намірів зовсім не соромився.

А потім побачив, як хтось, невидимий у змішаній із димом темряві, вогнем зупинив броньовик.

Бойова машина спалахнула з двох сторін, смикнулася, завмерла — і почала здавати назад під сотні переможних криків, злитих в один, злий та радісний водночас. Птаха теж закричав, навіть підстрибнув на місці, і майже відразу після того дійшло: нікуди не бігтиме. Їх можна зупинити, вони не чекають опору, і оцей палаючий БТР — не сила, насправді звичайний сплеск істерики.

За своє коротке життя Богданові, вічному, як здавалося, ботаніку, не раз і не два доводилося мати справу з тими, хто вважав свої кулаки розумнішими за його голову. Тікав частенько, та лишали в спокої тоді, коли намагався огризатися, як міг. Варто було показати бажання дати здачі — і ворог, ким би він не був, починав бризкати слиною. Хоч завжди був сильнішим, нахабнішим, безжальнішим.

А тут давав слабину.

Тому, прогнавши зрадницькі думки геть, Птаха діловито поправив пов’язку на лиці, хоч трохи рятуючись від гару й кіптяви. Натягнув жовті садові рукавички, роздобуті кілька днів тому. І заходився робити те, від чого відірвало стрімке й невдале вторгнення броньовика — підносити до залишків найближчої барикади мішки з бруківкою, що, мов мурахи, пакували довкола жінки, серед яких виокремлювалися немолоді, в акуратних пальтах та шубках із сумочками, перекинутими через плечі за спину. Потім узявся тягнути шини, тоді став у живий ланцюг, транспортуючи каміння оборонцям, далі перепочив і наново включився в роботу, не перебираючи й не обираючи щось одне: дивився, де потрібні руки, і ставав туди.

Своїх на якийсь час загубив. Спортсмени теж не озивалися до нього. І ранком наступного дня, коли Птаха лежав на карематі, знайшовши вночі собі клаптик підлоги в знову захопленій повсталими мерії, у крихкий сон увірвався з кишені дзвінок телефону:

— Живий там? — почув голос Щербаня, на диво бадьорий.

— А ви вже поховали? Ага, не діждетеся.

— Ясно. Ми тут із Батоном трошки нижче стели. Підгрібай, тут народ треба змінити.

— А Граф?

— Нема, — почув після короткої паузи.

— Як…

— Отак. Сильна контузія, відтягнули вночі до собору. Під водомет ускочив. Так карта лягла. Батон перевіряв, ніби забрали в лікарню.

— Куди?

— Чорт його знає! Туди, куди й усіх! Не морозься, старичок, дуй сюди!

Вибравшись із мерії, на ходу замість умивання витираючи лице вологою серветкою й жуючи бутерброд, Птаха дістався до передової. Ішов, ледь накульгуючи, відлежав ногу, і тепер вона трохи затерпла. Та розходив досить швидко. На Майдані побачив той самий, звичний уже мурашник із людей, котрі розносили чай, розгрібали мокре почорніле сміття, на яке перетворилася частина барикад, відводили лопатами й мітлами струмочки води, що текла знизу. Попереду, згори, на початку Інститутської, відразу під містком горіли шини, позначаючи відновлену лінію оборони. Густий ядучий дим клубився над містом. І, здавалося, майже повністю закривав не по-зимовому ясне, блакитне небо. З протилежного боку час від часу летіли гранати, у відповідь відправлялися «молотови», сипалася кам’яним дощем бруківка. Профспілки далі диміли, углибині Майдану, ближче до скляного купола, розташувалися по периметру металеві діжки. Довкола примостилися на ящиках повстанці в будівельних та солдатських касках і на вибухи не надто реагували, навпаки — курили, сьорбали щось гаряче з пластянок, вели, як на стороннє око, зовсім мирні розмови.

За звичкою, якої ніяк не вдавалося позбутися, Птаха прикинув єдино можливий зараз шлях до відступу: угору Костьольною, далі — на Михайлівську. Чув, що там ще не чатують беркутівці, а тітушки хоч і крутяться кругом, та атакувати поки чи не ризикують, чи не отримали команди. Але, побачивши вкрите чорними розводами, проте — задоволене лице Ігоря Щербаня, укотре відкинув думки про втечу й порятунок.

Людей помітно менше.

І все одно протрималися ніч.

— Кажуть, тут типу перемир’я, — мовив Щербань. — Що в них тоді називається миром, фіг розбереш.

— Або війною, — уставив Батон.

— Війну бачили, — кинув Птаха, поправляючи каску на голові.

— Нічого ти ще не бачив. І я не бачив. Учора там, біля Маріїнського — ото війна. На знищення.

— Не візьмуть просто так.

— Ти герой, — Батон сплюнув крізь зуби, легенько штовхнув Птаху ліктем у бік. — Бачив героя? За місяць уже треба було порозумнішати.

— Ти про що?

— Ніхто тебе не братиме, — пояснив Батон. — І мене не братиме. За день, думаю, підженуть нагору з десяток бетеерів, стягнуть бійців. Метро зачинене, вони перегрупуються, заблокують вулиці. Лишать охочим коридорчик для відходу. Хто не встиг, двері запечатають. І почнеться місиво.

— Прямо тут? — Ігор обвів рукою почорнілий Майдан.

— Ні, відведуть он туди, до стінки, — Батон кивнув убік консерваторії. — Я, мужики, нічого не знаю. Так само, як ви й більшість людей тут. Слухаю десь новини, щось почую, інше домислюю сам. Думаю так: відносним миром усе це могло заокруглитися ще в понеділок. Позавчора. Як, кому, про що і з ким домовлятися після вчорашнього? Хто вийде на сцену, он туди, і скаже: знаєте, громадяни, а ми далі стоїмо до перемоги. Чи — розходимося, люди добрі, у нас цей самий, політичний, мать його, діалог. Хіба реально? Який варіант підходящий?

Щербань відмахнувся. Птаха знизав плечима.

— І я про те, — кивнув Батон. — Значить, щось почнеться вже скоро. І це щось за будь-яких розкладів нікому з тих, хто тут ще стоїть, не сподобається. Будь-яке рішення не наше, ясно вам? Хіба іноземці за нас почнуть толково вписуватися. Не так, як раніше.

— Мовчав би, політик, — зітхнув Ігор. — Ніхто за оце, — він знову обвів розгромлену територію жестом, — уписуватися не хоче й не буде. Я сам далекий від різної там високої дипломатії. Але скажу так, і ти, Батон, зі мною погодишся. Бо ти правий. З Майданом як таким треба всім щось вирішувати. І з ним вирішать. Запропонують звільнити проїжджу частину, лишать намети по обох боках, виведуть із переговорного процесу. Тільки тоді почнеться «движняк».

— Куди?

— Не знаю. Тільки згадай, як ми вирішуємо справи з капітаном Драчуком. Поки не скінчилася буза, він розмовляти не хоче. Ну, ось Птаха, — рука Щербаня лягла йому на плече, — крутився під ногами тоді зі своєю заявою. Хорохорився, правдолюб, пнувся не знати, куди й для чого. Ми його вивели з гри і далі вже з капітаном Драчуком більш-менш нормально домовилися. Ні вашим, ні нашим. Птаха в наших розкладах узагалі ні при чому.

Богдан зрозумів хід його думки.

— Уважаєш, ми усім заважаємо домовитися нормально?

— Це як? — швидко спитав він, забравши руку.

Зі сторони Інститутської знову гримнуло.

Птаха наморщив лоба, намагаючись підібрати правильні слова для пояснення. Та Щербань не дочекався, сам відповів:

— Їхнє «нормально» і наше «нормально» — різні теми, щоб ти знав. Вони, усі вони, навіть тепер, після вчорашнього, думають — здатні сісти гуртом і реально все розрулити, вирішити, прийти сюди й сказати: буде отак. А ось! — він зігнув праву руку в лікті, переломив лівою на згині. — Не буде! Люди тут хочуть завершити все інакше, ніж оті всі запропонують! Це значить, що ніхто не скаже напевне, чим саме все скінчиться. Єдине можу сказати: на все про все днів три, не більше.

— Чому?

— Згадай, Птахо, — десь стільки ж терли, коли почалося на Груші. Знову поставлять на паузу, і тижнів на три все заглохне. Потім… Краще не думати, що закрутиться потім. І все, ходімо глянемо периметр, бо ляпати язиками можна до морквяного говіння.

— Так людей же змінити треба!

— Ми, уважай, змінили. Ти прийшов — уже сила, — добродушно реготнув Батон.

День сплив відносно спокійно, канонада стала звичною. Птаха навіть припустив: якби зараз раптом настала тиша, народ, напевне, захвилювався б більше. Жодних розпоряджень, закликів, зборів, наказів, утішних новин. Складалося враження — довкола все вимерло, не відбувається нічого, Майдан узагалі перестав мати будь-яке значення.

Найгірше Птаха помітив під вечір: людей не ставало більше.

Ті, хто лишився, або розчинялися в сутінках, або зливалися в темряві, — а може, справді вчинили так, як добу тому планував зробити він сам. Чкурнули через невизначеність. І Богдан не збирався за це нікого засуджувати.

Достоявши до півночі, усі троє подалися спати цього разу — у Головпошту, тут ближче.

Сон виявився міцнішим, ніж напередодні, хай коротшим, ворочатися почали, не було ще сьомої. Ззовні панувала та тиша, якої вчора так боявся Птаха. Майдан далі окутував дим, уже не такий чорний, сіруватий. Тліла барикада на Інститутській. Біля сцени відзначив активніший, ніж зазвичай, рух, побачив чоловічий гурт, ніби свіже підкріплення — лиця ще не встигли закоптитися. Трохи відпустило: раз пройшли — значить, не все заблоковано, впускають і випускають, таки довкола відбуваються процеси, не підвладні його та решти розумінням.

Хтозна.

За спиною прокашлявся Щербань, і коли Птаха обернувся, мовив крізь зуби, так, ніби повідомляв державну таємницю:

— Я, походив, послухав… Коротше… Стволи в мужиків на руках.

— У смислі?

— У прямому. Ще коли людей клали біля парку, хтось заговорив — дістало палицями махати, треба серйозно огризатися. Ясно, їх не світять. Полізуть, так уже не терпітимуть. Валитимуть на ураження.

Птаха збив каску на потилицю.

— І що буде?

— Не войнушка, серйозна війна. Усе, Птахо. Зовсім усе. Гратися в різні віча або переговірників уже ніхто ні з ким не збирається. Побалакав зі знаючими людьми… Коротше, є ідея запустити ментам і беркутівцям інформацію, що наші стрілятимуть у відповідь.

— Полізуть же, відразу!

— Мало вони лізли, коли розмови про зброю були провокаціями? Узагалі, Птахо, відчепися. Говорю те, що почув. Може, тринділи… Не знаю.

Наблизився Батон, спортсмени відступили, перемовляючись про щось своє, а Птаха, не знаходячи собі місця, просто вирішив пройтися, аби не стояти.

Моменту, де й коли спалахнуло, не вловив.

На той час товкся неподалік мерії, дивлячись на організовані групи чоловіків, котрі прибували й прибували, заходячи через дальню барикаду зі сторони Центрального універмагу. Почувши вибухи, розвернувся й швидко пішов, а потім — побіг, на ходу приймаючи дзвінок від Щербаня й зовсім не розбираючи слів у трубці. Коли дістався Майдану, там розриви гранат і стрілянина змішалися з закликами, які лунали в мікрофон зі сцени і яких ніхто, здається, не слухав. У той момент, коли Птаха добіг, повстанці вже сунули в бік стели, і зі свого місця Богданові було добре видно: вевешники та навіть беркути, спершу задкуючи, потім — розвертаючись спинами до Майдану, волочачи свої прямокутні щити, відступають угору по Інститутській.

— Тікають! — зависнув над головами крик. — Вони тікають!

Справді, відступ ворогів виглядав утечею, причини якої Птаха не міг зрозуміти. Можливо, сталося дещо, чого він не міг побачити, поки ходив, мов неприкаяний. Нічого, напевне, тут десь були Щербань із Батоном, без них навряд чи обійшлося.

Ніби викликаний силою уяви, навперейми вибіг Ігор, захеканий, з обрізаним держаком від лопати, дерев’яним щитом.

— Де ти лазиш!

— Тут я! Що таке?

— Хіба не бачиш? Погнали наші! Ці пішли згори, на зачистку. Звідси кілька разів стрельнули. Потім ще, хто — не розбереш. І гади злякалися! Батон там, в авангарді, з Самообороною пішов! Хоче якомусь беркуту під сраку зарядити!

Тепер до Птахи дійшло: усі вони стоять відкриті, кругом ляскають постріли, і кожен може стати мішенню. Шкірою пробіг морозець, але швидко пройшло — окрилений першою за багато днів перемогою натовп спішив відновлювати барикади, повертаючи втрачені раніше території.

Птаха захопився.

Поки звуки бою не розірвало голосне, надривне, якесь безнадійне:

— МЕДИКА! МЕДИКА!

Тут же підхопили:

— КОРИДОР! КОРИДОР!

Богдан ледь устиг відскочити назад, зашпортався об поламаний дерев’яний піддон, ледь не впав.

Повз нього на плащ-наметі четверо в касках та саморобних бронежилетах пронесли закривавлене тіло.

Мертвий.

Птаха мимоволі ляснув себе по боках — голосно вилаявся. Десь залишив свій броник, зняв чи в мерії, чи у фойє поштамту, чи взагалі десь в іншому місці, бо не пригадував, чи вдягнув захисні лати вчора.

— МЕДИКА!

Ще один із залитим кров’ю лицем.

Гриміло.

День стріляв.

Згори не лише зносили вбитих — спускали поранених, переважно були пошкоджені руки, з різних сторін кричали від болю. Розорявся й мікрофон зі сцени, хтось до когось звертався, чулися заклики схаменутися, потім звучали адреси, де приймають кров, тоді — прохання стояти, вивести жінок, знову стояти, десь потрібна термінова допомога, кудись вимагали лікаря.

Птаха остаточно втратив відчуття реальності.

Вибух.

Вогонь. Густий чорний дим.

Маленькі, бо на відстані, озброєні постаті в шоломах, котрі виринали з клубів.

— МЕДИКА!

— КОРИДОР!

Птаха хотів щось робити. Стояти, крутити головою, думати, куди себе подіти, тепер неможливо. Поправив каску, побачив і підібрав із мокрої купи брудного сміття кинутий кимось щит. Прикрився, згадуючи, як бачив тренування самооборонців.

Поруч, ніби не дівався нікуди, вигулькнув Щербань. Розхристаний, збуджений, брудний, без свого щита, зате каску глибоко насунув на голову.

— За мною! — видихнув. — Юра там!

Він кивнув нагору, де вже горіло й куди сунули й сунули повстанці, прикриваючи одне одного щитами.

— Який… — почав Птаха.

Та враз пригадав, що Юрою звали Батона, майстер спорту Юрій Грузинов, спершу — Батоно, на грузинський манер.

— Там він! — повторив Ігор. — Я з ним говорив! Згори пішли беркутівці, стріляють людей, наші тримають барикади! Поранених зносять униз, убитих! Він там був, потім замовк! Треба знайти! Прикривай!

Щербань був не на багато, але вищим за Птаху. Та щит у нього не забрав, пригнувся, як це робили інші, уклоняючись кулям. Уже встигнувши побачити подібні маневри, Богдан миттю прийняв правила, виставив щит перед собою, затуляючи обох. І вони, петляючи, короткими перебіжками, рушили вперед і вгору.

Обігнувши перехід, узявши ліворуч й тримаючи курс на сходи Жовтневого палацу, Птаха пересувався синхронно з Щербанем. Так, він читав, ходять по трясовині: аби не провалитися у твань, ідуть слід у слід. Майже подібним способом маневрували й вони, і до Птахи нарешті дійшло, що ж насправді відбувається з ним.

Звісно, він хотів урятувати Юру Грузинова.

Але інші, кого підстрелили вгорі, так само чекали на порятунок і допомогу. Мертвих теж треба виносити з поля бою. Це готові були робити всі без винятку, хто зараз був під обстрілом і сам міг стати наступною жертвою.

Якщо не вдасться знайти та витягнути Батона, живого чи мертвого, Богдан Пташук прикриє та спробує врятувати іншого.

Кожного, хто трапиться на шляху й кого не можна лишати.

Поки вони з Ігорем, не старший із молодшим, а рівні, ніби ровесники, допомагають одне одному, хтось інший, мабуть, дістався до місця, де куля чи граната зупинили їхнього товариша Юру Грузинова — і волочитиме його до медиків, поки інші намагаються затулитися щитами від стрільців.

Птаха знав — він потрібен.

Він хотів тут бути.

Уже ніхто не змусить його здати назад. Якщо таке пояснення когось не влаштовує — нехай собі. Тут і тепер Богдана Пташука воно цілковито задовольняло.

На сторінках книжок та в піснях кулі свистіли. Затято пробираючись уперед, Птаха не чув нічого подібного. Може, він не був важливою мішенню. А швидше за все, не чув нічого, схожого на свист. Лише сухі хлопки, вибухи, крики.

Найгучніше стукало власне серце. Незграбний крок, необережний порух — усе, вилетить.

Вони перевели подих біля нижньої сходинки, і Щербань голосно пояснив:

— Обійдемо! Отак! — зробив жест рукою, ніби Птаха міг щось побачити. — Зайдемо з того боку. Я бачив, Батон теж сюдою пішов!

— Хіба не там стріляють?

— Вони всюди стріляють, суки!

— Ти ж щось про зброю казав!

— Ага! А ти говорив — полізуть! Угадав! Заманили!

Хто, кого й куди заманив, Птаха не задумувався. Яка різниця, нічого не зміниться, треба йти вперед. Піднімаючись угору сходами, можна було рухатись окремо, їх мали б прикрити масивні бильця. Так і зробили, ривками пересуваючись по черзі. Коли вибралися нагору, Богдан знову став ближе до Щербаня, збираючись закритися, мов черепаха панцирем.

Не відразу побачив тіло на землі.

І бійця, чорного, у закритому шоломі, який висунув із-за жовтого рогу будівлі, теж угледів невчасно.

Навіть якби вчасно — нічого б це не змінило.

Розвернувся до них.

Вистрілив.

Коновал. На ураження

Він стріляв одиночними.

Про те, що дадуть бойові патрони, Павло Коновал знав ще два дні тому. Йому ніхто не говорив, сам ніде не підслухав випадкових шматків розмови. Просто знав. Саня Жданов, навпаки, дуже здивувався, розписавшись за автомат і повні ріжки. Чекав наказу на інструктажі, та замість цього бійці почули від командира: запобігти провокаціям, ефективно протидіяти озброєним радикалам.

Палич нагадав про без нього відоме — постраждалих та навіть загиблих цими днями міліціонерів і курсантів внутрішніх військ, обгорілих й травмованих беркутівців місяць тому, під час провокації на Грушевського. Коротко, стисло й мітко довів особовому складу роти про плани екстремістів захопити владу зі зброєю в руках, що означає спробу збройного перевороту й фактично державну зраду. Адже всі вони, ті, з Майдану, громадяни України, тому свою державу зраджують. Ті ж, хто стимулює бунтівників, у тому числі фінансово, поки, на жаль, недоступні для правосуддя. Тут же запевнив: щойно Київ зачистять від бандитів, наведуть порядок, закриють організаторів із виконавцями й почнуть слідство, ті самі зі страху даватимуть свідчення про своїх американських та європейських господарів.

Слів командир роти не добирав. Можливо, ранкова політінформація принесла комусь із бійців користь, додала ясності в накази та розтлумачила подальші дії. Лише Коновалові все сказане не було потрібне. Він без указівок Палича давно вже все для себе вирішив.

Щойно у вівторок спалахнули сутички, а за ними — знову запалали барикади, а в дію вступили броньовики, яких ще минулої осені годі було побачити навіть на Хрещатику, на якомусь параді, Павлові стало ясно.

Кінець.

Досить.

Він дочекався. Коновала стримувала тільки субординація, не даючи змоги проситися добровольцем і перейти зі своєї роти хоч до тих же дніпропетровських бійців. Знав кількох їхніх, зустрічалися на різних спільних навчаннях. Та був певен: найближчими днями роботи вистачить на всіх, його роту ще введуть у справу. Поки їх притримували, і Коновалові це не подобалося. Рвався в бій, і тут інші мужики прагнення поділяли. Чим довше все тягнулося, тим частіше надходила інформація від самих колег — сил нема, вимотані повністю, не сплять другу добу, дуже пощастить, якщо в когось десь вийде присісти на годинку-півтори, притулившись спиною до стіни чи дерева. Іншого способу покуняти реально нема, і Коновал розумів: своїх треба підмінити, вийти зі свіжими силами. Не бачив іншої причини, чому командир не наказує переміщатися на передову.

Але наказ прийде. Питання кількох годин, не більше.

Ось тоді вони за все заплатять.

Давно хотів виставити рахунок.

Їх набралося за три місяці багато. Нічого, зведе в один, загальний. Вони заплатять. Не захочуть — та ніхто нікого й не питатиме.

Коновал чесно признався собі: не чув і не бачив наказу стріляти на ураження. Більше того, за весь час у «Беркуті» мав безліч нагод робити з живими людьми все, на що вистачить сил та фантазії. Тут же згадалося, як молотив тієї, зовсім ніби недавньої, а наче — такої далекої ночі на Майдані. Стомилася рука, не давав нікому з наляканих молодиків та їхніх дівок прорватися за периметр. Дівиць не жалів особливо, хоча б через те, що ними думали прикритися ті патлаті гомики зі стрічками.

Що ж, вони, на свою біду, нарвалися на Павла Коновала, котрий нікому не дозволить гратися з собою в подібні іграшки й не бачить різниці між статями. Виступаєш проти, не слухаєшся, каламутиш воду, провокуєш — отримуй за все по повній. Будь готовий до цього.

Але не менш відверто визнавав: у людей не стріляв ще жодного разу.

Натискав на гачок у різних ситуаціях, зазвичай даючи попереджувальний постріл у повітря чи посилаючи кілька куль над ворожими головами. Прямих бойових зіткнень, де все йшло, мов у кіно — або ти, або тебе, хто перший пальнув, той і виграв, — за період служби в Коновала не виникало. Та і в армії, звідки його рекомендували до спецпідрозділу, вогнева підготовка проходила без стрільби по живих мішенях.

Здивувало, аби їм дозволили десь постріляти по людях.

Тепер, цим ранком, наказів теж не було.

Як і заборон. Коновал відчував своє право діяти за ситуацією. Оцінивши обстановку вже давно, він налаштував себе на оголошення особистої війни тим, від кого натерпівся цієї проклятої зими більше, ніж, здається, за все життя.

Куди там!

Його, Пашу Коновала, ніхто, ніде та ніколи не міг дотепер безкарно принизити.

Клацнувши ріжком та пересмикнувши автоматний затвор, досилаючи патрон у патронник, Павло відразу ж перевів бойову зброю в режим одиночної стрільби. В інших не питав, чи готові до бою. Собі зізнався — так, але стрілятиме по кінцівках. Навіть після того, що майдануті зробили йому особисто, до останнього не збирався бити на смерть.

Усе помінялося, щойно вийшли на позицію та почали рух Інститутською вниз. І закрутилося так стрімко, що Коновал не встиг продумати план дій персонально для себе. Просто зупинився неподалік будівлі Національного банку, від’єднав сошку приклада, спокійно впер її в праве плече, знайшов прицілом першу постать у касці, що рухалася знизу, узяв під обріз і плавно натис на гачок.

Чоловік не впав.

Та поруч гримнув ще один постріл, потім — ще, ще, і людина незграбно завалилася на бруківку.

Коновал, дивуючись власному спокою, послав новий патрон.

На Майдані теж стріляли. Хто почав першим, нікого не хвилювало. Накази начальства та їхнє скасування вже не мали значення. Почалася реальна війна, сторони визнали цей факт, затіявши перестрілку. Міліція, «Беркут», вевешники — усі відступали, задкували по зовсім недавно відвойованому периметру. З Майдану їх тіснили.

А десь над головами вступили снайпери.

Коновал не бачив, звідки стріляють. Лише чув повідомлення, густо замішані на паніці, і схоже — панікували по обидва боки барикад. Перед собою, зліва, Коновал бачив Жданова. Той рухався, тримаючи автомат напереваги, і враз сполоханим зайцем зірвався з місця, піднісши ствол догори й на бігу крутячи закритою шоломом головою. Добігши до жовтої стіни, де вже знайшли прихисток інші бійці, притулився спиною, тут же послав перед собою кулю — у нікуди, огризаючись. Інші беркутівці теж розходилися в різні боки широким віялом, тримаюсь далі від середини вулиці. Вона ж чудово прострілювалася з даху чи високого вікна будь-якого найближчого будинку.

Провокація.

Коновал пригадав день, коли підняли хвилю після перших убивств на вулиці Грушевського. Тоді теж говорили про снайпера чи навіть кількох. Але Павло, як і більшість бійців його роти, — та де, не тільки вони! — вірив: усе це організовано навмисне, щоб повісити вбивства випадкових людей на владу. Спростовувати можна, скільки завгодно. На Коновала не діяло. Тепер відбувається те ж саме, вирішив він. Місяць тому пристрілювалися, зараз запустили маховик.

Стріляють довкола, у чужих і своїх. Тактика грамотним людям знайома. Не нова, нічого нового нема під сонцем.

Другим пострілом Коновал таки звалив когось біля верхньої барикади. Не цілився, само вийшло. Він криво посміхнувся, язиком пройшовся по чомусь пересохлих губах.

За те, що масою навалювалися, коли закон вимагає розійтися, а він, здоровий та сильний, нічого не міг зробити.

Постріл. Мимо.

За те, що впав на льоду і з нього сміялися, показували пальцем.

Постріл. Є.

За памперси. За справжніх мужиків, бойових товаришів, котрі свічками горіли біля «Динамо».

Постріл. Мимо.

Вони виконували наказ. Вони не збиралися робити ні кроку назад. Що знаєте про бойові накази ви, продажні провокатори! Що ви знаєте про присягу та бойове чоловіче братство!

Стріляли звідусіль, і Коновал зовсім перестав зрозуміти, хто й звідки валить, наскрізь прострілюючи вулицю. Бачив, як один за одним падають чоловіки в касках на протилежному боці вулиці. Вони ховалися за деревами, прикривалися дерев’яними щитами, та кулі все одно знаходили мішені, жалили, збивали — і наступних, хто ставав на місце поваленого, поряд із тілом.

Коновал повів автоматним стволом.

Постріл.

Не влучив, проте відігнав когось на кілька кроків далі. Знову облизнув губи.

Над вулицею стелився чорний ядучий дим від запалених на барикаді шин. Він сліпив, збивав із прицілу, і напевне, таким був замисел. Коновал не думав, що захисний маневр допоможе противнику й стримає наступ надовго. Майнуло: хай би забрали зараз трупи, відступили назад, на свої спалені вщент позиції, ну не зовсім же вони дурні, повинні бачити — зі своєю фанерою, зі своїми дубинками довго тут не протримаються. Себе б пожаліли, інстинкт самозбереження давно пора включити. А там уже нехай здаються, нового способу ніхто ще не придумав, руки вгору, лицями в землю.

І тут же згадав слова дружини, сказані на прощання.

Вона забрала малу, склала речі у дві великі сумки та перебралася до матері. Спершу пояснювала — у Києві небезпечно, багато хто зі знайомих виїздить, і Павло навіть не заперечував. Сам хотів запропонувати, та не наважувався. Адже треба тоді було б шукати час, аби зібрати обох, вивезти, особисто доставити на місце, для власного спокою. Звісно, ніхто не відпустив би, тому додаткової трати нервів не хотілося. Тому зрадів, коли теща сама організувала якогось родича з машиною, придибав на старих «жигулях», тим самим позбавивши Коновала клопоту. Усе зрозумів, коли Ольга, залишивши дитину з матір’ю, підійшла до нього, і замість звичного й очікуваного: «Ну, пока», сказала, дивлячись просто в очі:

— Не хотіла відразу… Ми надовго, Пашо.

— У смислі?

— Зовсім надовго. Вибач, не можу тут. Боюся.

— Кого боїшся? Слухай, скоро ми скрутимо Майдан у бублик, розламаємо на шматочки, з’їмо з чаєм. Потім приїду за вами і…

— Не треба. Я не хочу… Тебе боюся, Пашо. Ніколи не думала, що… — і поки Коновал переварював несподіване, видихнула, так, ніби збиралося давно і тільки ось прорвало: — Ви вбиваєте, ви людей убиваєте! Усе, не треба, не хочу!

Повернулася, ступила до машини, та він встиг схопити за лікоть, міцно стиснути:

— Зінка?! Та Зінка, Зінка накрутила! Своєю головою думай, Олько, своєю! Кого слухаєш!

Дружина не відповіла. Замість неї гаркнула теща, міцно притискаючи онуку до себе:

— Е! Ану, пустив її бігом! Не на роботі! Бач, знайшовся тут!

На них почали звертати увагу люди біля гуртожитку, і Павло відпустив Ольгу. Вона підбігла до «жигулів», швидко забралася всередину, мама передала їй малу, недобро зиркнула на зятя, теж пірнула всередину, хряснули дверцята. За десять днів відтоді, як сталося, ніхто з них на його дзвінки не відповідав.

Бахнула граната.

Сухо хлопали постріли.

Коновал прицілився.

І за це теж. У нього була сім’я, та яке кому з тих, хто внизу, до того діло. Вони далі, навіть зараз, цієї миті, переконані — усе роблять правильно.

Постріл.

Раз так сильно переконані — за віру не гріх постраждати. Хто так говорив і кому, для Коновала не мало зараз жодного значення. І остаточно перестав сумніватися: так само має право на власну правду, тож нічим не відрізняється від тих, у кого стріляє.

Тримаючи автомат напереваги й контролюючи свою сторону вулиці, він рушив далі. Обігнувши барикаду з правого боку, пірнув у димову завісу й виринув, опинившись перед жовтим півколом будівлі Жовтневого палацу.

Неподалік уже розташувалося кілька бійців, водячи перед собою стволами й тримаючи периметр згори.

Чорний дим над Майданом.

Коновал махнув рукою одному з бійців, котрий озирнувся на рух позад себе. Той жестом відповів, і він пройшов ще вперед, обігнувши фасад будівлі. Жодних планів, просто збирався зайти з протилежного боку, щоб вибрати кращий для себе сектор обстрілу.

Прямо на нього вийшли двоє.

З одним саморобним щитом.

Лиця вкриті кіптявою — справжні чорти. Таких він набачився місяць тому на Грушевського.

Один, вищий, зробив у бік Коновала різкий рух. Чи здалося, не має значення. Витягнута вперед рука означає агресію.

Провокацію.

Коновал вистрілив.

З такої близької відстані промазати неможливо.

Вищий хитнувся й упав. Менший, з вигляду слабший, спробував утримати товариша, пускаючи при цьому свій благенький щит.

Коновал прицілився.

Зовсім поруч у стіну вп’ялася куля, і він, ще не зрозумівши, хто й звідки палить, сіпнувся, відступаючи з можливої лінії вогню та на мить відволікшись від своїх мішеней. Коли розвернувся, готуючись стріляти далі, на землі вже лежали обидва. Мабуть, друга куля дістала меншого — той лежав лицем униз, розметавши руки.

Підступив.

Копнув носаком для певності.

Птаха. Чорні сльози

Він завмер, принишк, боячись поворухнутися.

Довкола не існувало нічого. Ані диму, ані криків, ані пострілів та вибухів, ані безперервних закликів зі сцени. Були тільки автоматне дуло, яке дивилося на нього, та Ігор Щербань, котрий в останню секунду штовхнув плечем, виходячи з-під щита й ставши під постріл сам.

Тоді впав, здавлено скрикнувши.

А потім не знати звідки взята сила спершу підбила Птасі ноги під колінами, змушуючи вклонитися кулі. Далі — повалила поруч із товаришем, притисла до асфальту міцно. І всі звуки довкола затихли. Богдан ніби опинився в невагомій порожнечі, між двох світів.

У чистилищі.

Так, здається, це називається.

Почав згадувати молитву, та в голові все перемішалося. А потому, як беркут копнув удруге й, судячи з рухів, почав віддалятися, Птаха обережно розплющив очі. Повернувся в наповнений мішаниною звуків світ. І відразу почув той, найважливіший, головний та рятівний зараз для себе.

Стогін.

Поруч, на землі, у крові, Ігор тихо стогнав, і Птасі стало страшно — беркут може почути, повернеться й доб’є обох. Навіть ворухнувся, без великої надії пробуючи дотягнутися й прикрити долонею рот пораненого. Немов уловивши його думки, Щербань притих, і Птаху знову охопила паніка: усе, замовк, помер. Затамувавши подих, обережно торкнувся закопченої щоки товариша.

Хто його знає.

Живий. Не живий.

Живий!

Але від того, що Ігор, стікаючи кров’ю, уривчасто дихав, легше не стало. Птаха бачив, як несли закривавлені тіла, і не всі, далеко не всі з них лишилися серед живих. Людей у центрі Києва безкарно вбивали третій день. Чи третій місяць, не знаєш, як рахувати. Менше смертей, більше смертей — назад дороги не мав ніхто, невидима червона лінія стала помітною, вона збагрянилася людською кров’ю.

Гірше вже не буде.

Не може бути дві наглі смерті гірше, ніж одна.

А за десятьма плачуть, як за одним.

Птаха далі боявся. Живі бояться помирати.

Але обережно, намагаючись не робити різких рухів, звівся спершу на чотири, потім — на рівні.

Очі погано бачили. Темна постать беркута розпливалася, і Птаха протер вологі очі. Рука змокріла. Волога, яка котилася по щоках із очей, була чорною.

Сльози.

Чи від ядучого диму від палаючих шин — чи від того, що поруч стікає кров’ю той, хто врятував йому життя.

Десь із правої сторони, знизу, з вулиці рвонула граната. Долинули крики у відповідь, люті й наповнені відчаєм.

Очі знову зволожніли.

Не знаючи ще до кінця, для чого це робить, Птаха, скрадаючись, рушив слідом за беркутом. Покрутив головою, перевіряючи, де тут ще може бути ворог та скільки його. Ковзнувши поглядом уздовж стіни, угледів зелений пластмасовий ящик із-під скляних пляшок.

Від нього тягнувся кривавий слід.

Мабуть, коли почався наступ і ворог став відходити звідси, якийсь загін приволік сюди пляшки з «коктейлями Молотова», аби закріпитися на рубежі. Потім зухвальців дістали кулі, живі відтягнули уражених. Ящик лишили, бо не до нього. Хіба відігнали контратаку нападників — бо він стояв майже порожній.

Лише дві пляшки, приготовані до бою.

Ганчірки стирчали зі щільно закритих горлечок.

Витерши очі, Птаха нахилився, узяв одну. Відчув тремтіння в руці, тож другу залишив. Із лівої, змокрілої, точно випаде. Хоч витер об штани, та долоня відразу ж наново вкрилася липким зрадницьким потом.

Беркут віддалявся, розслаблено тримаючи автомат дулом униз. Він ішов із відчуттям добре виконаної роботи.

Знову ці зрадницькі сльози.

Птаха старанно витер очі, розвозячи по щоках бруд і кіптяву. Він знав, що робить. Його ніхто й ніщо не могло стримати. Усе одно назад не бігтиме. Стукнуло: Щербань, його треба витягнути, і хода враз уповільнилася. Та, озирнувшись на лежачого й помітивши ворушіння, Птаха одними губами промовив:

— Зараз. Я зараз.

Зрадницькі сльози, інакше не назвеш.

Світ довкола стріляв, гуркотів, палав, кричав, стогнав.

Ніхто нічим не керував. Нікому ні до чого вже не було діла.

Птаха прискорився. Від беркута з автоматом його відділяло зо три десятки метрів, і він далі не помічав за собою людину.

Змокріла долоня, тепер — права. Запросто міг пустити скляну бомбу собі під ноги. Тож, переклавши в ліву руку, старанно, насухо, витер долоню об стегно, струснув для певності, стиснув довгасте горлечко — пляшка виявилася винною.

Ураз зупинившись, беркут глянув направо. Підніс автомат, готуючись до бою.

— Е! — вирвалося в Птахи. — Ти! Стій!

Боєць обернувся. Обличчя закрите склом на шоломі, тому виразу не бачив. Лише міг здогадатися — беркутівець здивувався і зараз приймає рішення. Навчені вояки роблять це за лічені секунди.

Часу в Птахи не лишалося.

— Стій! — вигукнув знову, швидкими зграбними кроками скорочуючи відстань між ними. — Назад! НАЗАД!

Автомат зметнувся вгору.

Птаха замахнувся.

Беркут повівся так, як підказують інстинкти будь-якій живій істоті, навіть якщо та має очевидну перевагу над тим, хто погрожує. Він сіпнувся вбік, дуло змістилося з ним разом, уже гляділо повз Богдана.

— ГОРИ! ВОГНЕМ ГОРИ, СУКА! — заволав Птаха, підбадьорюючи себе й ніби виганяючи залишки липкого страху.

Його тіпало.

Перед очима пливло від сліз.

Та рука немов жила окремим життям.

Кидок.

Беркут саме нагинався, ухиляючись від пущеної пляшки, і вона влучила в твердий шолом.

Птаха не бачив, що саме розбило скло. Але наступної миті автоматника охопив вогонь.

Він загорлав, закрутився на місці, нагнувся й впав, з криком почав кататися по землі, намагаючись збити полум’я. Автомат випав, валявся поруч, і ворожа зброя Богдана Пташука зовсім не цікавила.

— ГОРИ! — крикнув знову, судомно витираючи об штани вже обидві руки.

А тоді позадкував — назустріч сунули інші чорні постаті.

Боляче вжалило ногу. Він упав на коліно, й це врятувало: наступна куля пролетіла над головою.

Птаха завалився на бік, звиваючись, поповз під стіну.

З-за рогу раптом полетіли пляшки, розбиваючись просто перед нападниками й стримуючи наступ. Це прорвалася, наспіла допомога з Майдану.

Птаха таки доліз до жовтої стіни, притулився до неї спиною і вже не стежив, як повсталі відганяли беркутівців далі, а ті відступали, навіть не відстрілюючись. Так само не бачив, як хтось почав тушити підпаленого ним убивцю. Він нічого не міг бачити.

Дав нарешті волю сльозам.

І не соромився їх.

Епілог Поки що тиша

На світанку місто отямилося нарешті від одвічного летаргічного сну, у який воно було занурене разом з усією зануреною в гниль величчю; тільки тоді ми насмілилися зайти; і ось ми ступили в колишню епоху, ледь не задихнувшись у величезному лігві влади.

Габріель Гарсіа Маркес. Осінь патріарха

Село Нові Петрівці, Київська область, лютий 2014 року

Алла не хотіла сюди їхати.

Її зовсім не приваблювала дивна сакральність резиденції Януковича, до якої весь час, поки тривала революція, хотіли дістатися активісти. Коли він поїхав із Києва, люди пропустили. Оплакувати полеглих на Майдані було значно важливіше, ніж стежити за переміщенням із пункту А в пункт Б особи, котру інакше, як убивцею, ніхто не називав. Алла навіть чула: спершу треба достойно провести жертв, віддати їм належне, подбати про тих, хто вижив, поранених та назавжди скалічених — і вже тоді братися за Яника.

Чомусь усі довкола вирішили: нікуди не втече. Не кине нажите добро, отримає від політиків гарантії й сидітиме безвилазно у своєму Межигір’ї, відгородившись «Беркутом» від громади. Майданом гуляли чутки, ніби така домовленість є між ним та його негласним хазяїном Путіним — російський президент сто відсотків має на межигірську потвору вплив і тепер зливає його, мов лайно в унітаз. Словом, списаний на вторинну сировину той, хто ще називає себе українським президентом, поводитиме себе тихо.

Про нього згадали, коли на ранок дізналися — слід прохолов, маєток не охороняється, траса вільна й народ плине туди великим бурхливим потоком. Аллу все одно туди не тягнуло. Вона сиділа вдома в Іллі, і хоч у того, крім зламаної ноги та синців із забоями, жодних інших пошкоджень не виявили, оголосила йому режим лежання в ліжку.

Батьки друга не заперечували, у них було три кімнати, Алла зайняла вільний диван у великій. Лягати біля Іллі їй в голову не прийшло. Своїм вона сказала, де поки житиме, говорила з батьком. Мамі він у четвер по обіді викликав лікаря, ще й насилу дочекався — вільну «швидку» того страшного дня в Києві знайти було майже неможливо. Їй діагностували нервовий зрив, пояснили — вона не одна така, половину міста трусить, як не більше. Потрібних ліків не виявилося, та батько розговорив лікарів, зітхнули, знайшли сильне рецептурне заспокійливе за додаткові гроші. Зараз Світлана Русланівна вже третій день лежала пластом, дивлячись у стелю, дозволяючи себе погодувати й забороняючи вмикати у квартирі новини. Тож батько переніс свій маленький телевізор в Аллину кімнату й уважно, жадібно дивився інформаційні випуски, намагаючись не пропустити нічого.

З татом взагалі стало раптом легше спілкуватися.

Це він побачив у якомусь випуску згадку про те, що під час останньої спроби розігнати Майдан ледь не згорів боєць «Беркуту». Як звали — не почув чи не сказали. Зате зафіксував: йому пощастило, зумів збити вогонь, має нетяжкі опіки. Щоправда, Алла не дуже в це вірила. Адже показали постраждалого, з батькових слів, у російських новинах, і надто вже оперативно. Українські про нього промовчали, а сама Алла вже без докладних пояснень Іллі цілком припускала: знімаючи подібну історію для російських потреб, їхні журналісти цілком могли перевдягнути в беркутівця підставну особу. Петро Семенович, може, і заперечував. Та в полеміку з донькою мудро вирішив не вступати.

Сама ж Алла швидше повірила повідомленню, наритому Іллею в Інтернеті. Чесно — потішив: проскочило, що майданівці кілька днів тому разом зі своїми пораненими під час місива біля Маріїнського парку випадково прихопили тітушку. Того відмахали свої ж, переплутали — адже провокатори частково маскувалися, оздоблюючи себе українськими стрічками. Звісно, коли розкусили, не прогнали, лікували разом зі своїми, бо йому таки добряче перепало. Утік сам, щойно відлежався. Нікому нічого не сказав, прихопив підходящий одяг із зібраного волонтерами і зробив ноги. Алла тоді знизала плечима — таке теж трапляється.

Значно більше пройняла новина — у лісі, десь за Жовтнем, по Обухівській трасі, знайшли роздягнене та розтерзане тіло чоловіка. Його впізнали, Ілля показав фото, і Алла, побачивши когось віддалено знайомого, напружилася та враз пригадала: один із зниклих безвісти в січні, коли воювала Грушевського, автомайданівець. Чоловіка довго розшукували якісь його знайомі, одна жінка довго роздавала на Майдані листівки й роздруковані на принтері зображення. Алла згадала тоді, де бачила його мельком — високий, схожий на доброго ведмедя, стояв та гарикався з даішниками в кінці того року, по дорозі на кляте Межигір’я.

Костянтин Стогов. Більше нічого про нього невідомо.

Крім, звісно, жахливих подробиць того, що робили з його сильним тілом. Після останніх подій Алла реагувала на подібне настільки адекватно, наскільки взагалі можна таким чином сприймати розповіді про кров, катування й смерті. Та все ж попросила Іллю не розстроювати її ще й таким. Вирішивши згодом дізнатися через знайомих волонтерів, хто збирає допомогу його рідним. Його, напевне, оплакує багато людей, такий сильний, красивий та, попри все, — добрий чоловік не міг бути по життю сам.

Словом, величезні обсяги цих та інших сумних новин не спонукали піддаватися загальній переможній ейфорії та їхати в Межигір’я. Вона дуже втомилася й не бачила для себе жодної практичної користі від подібної мандрівки. Тим більше, соціальні мережі вже в суботу по обіді пістрявіли настільки ж помпезними, наскільки нудними зображеннями, зробленими звідти прочанами. Особливо старалася Іра Шапка. В Алли навіть сумніву не було: подруга прорветься всередину в перших рядах та буде позувати на фоні всього, що побачить.

Та наступного дня погодилася їхати.

Захотів Ілля. Він же домовився за два місця в машині зі знайомими автомайданівцями, продемонстрував Аллі, як чудово вправляється з милицями, і попередив:

— Треба їхати, поки пускають. Помацаємо лігво дракона, коли ще буде така нагода.

— О, дракона знайшов! — пирхнула Алла зневажливо. — Заєць, у кращому випадку. І то, не хочеться ображати зайців, симпатичні звірятка, не такі вже боягузи. Цей бач, намочив штани й чкурнув, аж загуло. Як думаєш, зловлять?

— Повинні. Йому ж заховатися ніде, нікому такий не потрібен.

— Побачимо. Тут без Яника роботи не початий край. Орати — не переорати. Хтось же відповість за вбитих, як думаєш?

— Хто не втік — того судитимуть. Це я так думаю, а там видно буде. Збирайся, Алло, машина вже на підході.

Була сонячна неділя. На підступах до ворожої резиденції довелося почекати чимало. Майданівці прибували й прибували, і потік охочих подивитися, у яких розкошах жив збіглий Янукович, не вщухав. Алла переживала — їх затопчуть у натовпі, та люди поводили себе підкреслено ввічливо, ще й розступилися перед Іллею, даючи чоловікові на милицях пройти вперед.

Нічого з побаченого Аллу Дорош не вразило.

Точніше — вразило цілковитою, кричущою, доведеною до абсолюту відсутністю навіть натяку на смак. Кітчеві статуї кучерявих амурів, грецьких красунь із ледь прикритими грудьми, величезний, у два власних зрости, білий кінь на пагорбі поруч із альтанкою, сам будинок, який навіть після ввімкнення фантазії на повну потужність не сприймався житловим — усе наганяло дивний смуток та дратувало. Пояснити власні відчуття Алла собі не могла, зробивши один, доволі несподіваний та досить вичерпний для себе висновок — Віті Залевській, тій, з її колишньої роботи, тут, напевне, дуже сподобалось б. За відчуттями, не лише вона, а й кілька інших дівчат, у недалекому минулому — подруг, теж щиро захотіли б собі щось подібне.

Тож коли Ілля з компанією вирішив закульгати всередину будинку, який тут називали хонкою, Алла зробила категоричний протестуючий жест:

— От від цього звільніть, ради Бога! Як нікого з вас ще не вирвало тут!

— Та ну, Алчику! Ворога треба знати в лице!

— Ти хіба не знаєш, як воно виглядало? Ідіть, ідіть, там повно його зображень, не переплутаєте.

— Ну тебе, — добродушно відмахнувся Ілля. — Хоча… Як знаєш, кожен тут на двісті відсотків вільна людина. Десь погуляєш, де тебе шукати?

— Он там, — роззирнувшись, Алла кивнула на оздоблений бильцями оглядовий майданчик праворуч від входу в хонку. — Бач, люди там тусуються. Постою, подихаю. Повітря тут менш отруйне, ніж там, усередині.

— Ой, перестань, я тебе прошу! Ми недовго, — пообіцяв Ілля й кивнув на знак подяки чоловікові в касці та камуфляжі, котрий завбачливо прочинив перед ним важкі двері.

Провівши компанію поглядом, Алла знизала плечима. Нехай, усі хочуть відчувати себе переможцями. Мають на те право, бо нині кожен — переможець, незалежно від того, де був цієї довгої, найдовшої на її пам’яті зими. Радість не поспішала приходити, надто багато жертв вистелили собою дорогу сюди, у спорожніле, нікому не потрібне, помпезне й зовсім, як виявилося, не таємниче вороже лігво.

Та переможці все ж мають право радіти.

Це вона псує всім настрій. Можливо, через те, що довго була іншою, не готовою зрозуміти й пережити те, що, хочеться вірити, уже скінчилося.

Більше в її місті та її країні ніхто не повинен загинути наглою смертю.

Хай буде так.

Відійшовши до майданчика, Алла прилаштувалася біля лавки, на якій по черзі фотографувалися гамірні молоді люди, увішані синьо-жовтими стрічками. Повернувшись, глянула зі свого місця на Київське море. Краєвид тут справді виявився кращим, ніж оздоблення території. Їй раптом закортіло збігти сходами вниз, із пагорбів, підійти до набережної, неквапом прогулятися там, зблизька подивитися на воду.

— Дивно.

— А? — почулося поруч.

Зрозумівши — мовила це вголос, Алла повернулася. Поруч стояв юнак у синьому, явно на розмір більшому, точно з чужого плеча бушлаті та бейсболці, що до верхнього одягу не зовсім пасувала. Руку поверх ліктя щільно облягала майданівська пов’язка, над бровою її досвідчений погляд волонтера медичної служби вгледів невеличкий свіжий шрам.

— Нічого. Усе нормально.

— Ви щось сказали. Вам дивно, — проговорив юнак.

— То я до себе. Думки вголос.

— Цікаво, що ви думаєте. Мене тут, наприклад, нічого не дивує та не приваблює. А їм цікаво.

Він кивнув за спину, де двоє чоловіків, одягнутих, як Самооборона, і напевне, звідти, охоче фотографувалися з усіма охочими. Голова одного, неголеного, була перев’язана, і бинт уже помітно посірів. Інший заклеїв пластирем розсічену брову.

— Багатьом цікаво, — знизала Алла плечима.

— І все ж таки — що вас здивувало?

— Море, — просто відповіла вона.

— Тобто?

— Київське море, — пояснила Алла. — Живу в Києві від народження, стільки про нього чула, а ніколи не бачила отак, зблизька.

— Узагалі моря не бачили?

— Чому? У Криму з батьками буваємо, більше нічого не можемо собі дозволити.

— А ми на Дністрі відпочиваємо. У Криму, кажуть, дорого, деруть місцеві безбожно.

— Не скажу, не знаю. У нас мама фінансами займається. Так я про оце море, Київське. У Чорному купалася, а оце, під боком, навіть здаля не бачила. І раптом така нагода. Ще й за яких обставин. Коли б ще вибралися. Треба туди прогулятися.

— Куди?

— До моря. На набережну.

— А! Ми вже були. Шукали, де там зоопарк. Знайшли пусті вольєри, воняє страшно. Гуцул сказав — так у нього на обійсті, тримає коня та трьох корів.

— Хто?

— Ось він, — юнак показав на неголеного товариша. — Донбас йому каже, що то Яник усрався, коли тікав.

— Донбас — це другий?

— Ага, він із Макіївки. Тут подружилися так, що вже й не знаю, як будуть одне без одного. То в них позивні, так себе називають. Донбас каже, що треба додому їхати й усім розказувати, що тут побачив. Там із людьми ще працювати треба. Це вже я від себе.

— Зоопарк знайшли? — поцікавилася Алла. — Я чула, там страуси.

— Ніби знайшли. Хай герої ще пару фоток залишать. Бачте, їм у кайф.

Тим часом самооборонці скінчили фотосесію.

— Обов’язково пришліть! — наполягав той, кого називали Донбасом. — Я адресу залишу, есемескою кину! Дайте телефончики! Даємо, дівчатка, даємо!

Той, хто відгукувася на Гуцула, відступив убік, не заважаючи прихильницям обступити товариша.

— Ідеш, Птахо?

— Зараз, — сказав юнак і мовив до Алли: — Знаєте, а я ось чомусь про це не подумав.

— Про що?

— Тут правда море. І ще — я вас десь бачив. Тільки тепер розгледів.

— Ми всі могли десь бачитися, — посміхнулася вона. — Ідіть, вас чекають.

— Ага. Я Птаха, ви чули. Знайдемося. Усе буде добре.

Він пішов до своїх, і Алла помітила — накульгує, не сильно, та десь зачепило.

Озирнулася на будинок. Іллі та інших не видно. Треба подзвонити, нема чого там довго вештатися.

Чи, може, не дзвонити. Хай собі гуляють, роззяви.

Провела поглядом кульгаючого Птаху й раптом зрозуміла — незнайомець сказав прості слова, які вона давно хотіла почути.

Усе буде добре.

Вона повернулася до моря, підставила обличчя легенькому вітерцеві.

Ще лютий, зима за календарем.

А кругом так… весняно. Навіть співають пташки. Хто б міг подумати.

Київ Грудень 2014 — лютий 2015 рр.

Примечания

1

Переклад Сергія Жадана.

(обратно)

Оглавление

Пролог Тиша

  Київ, липень — листопад 2013 року

    5

    4

    3

    2

    1

Частина перша Сніг

  Київ, грудень 2013 року

    Алла. Телевізор

    Сірий. Смугаста стрічка

    Котя. Буксир

    Коновал. Щит

    Котя. На ногах

    Птаха. Онлайн

    Сірий. Газ

    Котя. Лава

    Птаха. Таксі

    Коновал. Ковзанка

    Алла. Карпатський чай

    Котя. Номери

Частина друга Лід

  Київ, січень 2014 року

    Сірий. Бутерброди

    Коновал. Суд

    Алла. Друшляк

    Птаха. Шини

    Коновал. Чорти

    Птаха. Атака

    Алла. Госпіталь

    Котя. Кавалерія

    Сірий. Молоток

    Котя. Новини

    Коновал. Удома

    Котя. Апельсинова жуйка

    Алла. Вечірка

Частина третя Вогонь

  Київ, лютий 2014 року

    Сірий. Бунт

    Алла. Батьки й діти

    Птаха. Прорив

    Сірий. Без гальм

    Алла. Коридор

    Птаха. Останній ранок

    Коновал. На ураження

    Птаха. Чорні сльози

Епілог Поки що тиша

  Село Нові Петрівці, Київська область, лютий 2014 року Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg