«Понаїхали»

Понаїхали (fb2) - Понаїхали 770K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Артём Чапай

Артем Чапай ПОНАЇХАЛИ

Понаїхали

Усi ви — загублене поколiння.

Гертруда Стайн — Ернесту Хемiнгуею

Дякую всiм, хто дiлився iсторiями та думками. Особливо тим, хто роками розповiдав про себе та знайомих. Кiлька з таких найближчих друзiв, як у нас заведено, з часом стали менi й дружинi кумами. Двом iз кумiв спасибi також за конструктивну критику чернеток цiєї книжки.

Особлива подяка Оксанi Пронюк, яка прислала у подарунок свою книжку про особистий досвiд i про спiльноту наших заробiтчан у Болоньї «Пiд арками». Звiдти взято, зокрема, вiрш Марiї Бiлик «Епiграма на листи вiд чоловiка».

Дякую Iрi Кожевнiковiй за критику самосприйняття заробiтчанок, а особливо — за її спроби допомогти окремим жiнкам. Це викликає захоплення. Спасибi за консультацiї щодо побутових деталей та виправлення помилок в iталiйськiй мовi.

Оленi Федюк дякую за її дисертацiю, з якою я мiг звiряти власнi спостереження. Окреме спасибi за поради при написаннi книжки.

Особлива подяка Майї Кавзар, Нанi Вогрiн, Нiцi Гумiлар, Патрицiї Васкотто, Вено Тауферу, Людвiгу Хартiнгеру, а також тим людям з «Вiленiци», Словенської асоцiацiї письменникiв i Центральноєвропейської iнiцiативи, кого я не знав особисто, але завдяки кому змiг кiлька мiсяцiв працювати «в полi» у Пiвнiчнiй Iталiї.

Дякую Максиму Буткевичу з «Без кордонiв». Олегу Шеленку. Наталiї Гуржiй та Карiмi Мохаммад з «Рокади». Без їхнього впливу на мене, без їхнiх контактiв i допомоги цiй книжцi бракувало б симетрiї. Й тут iще раз слiд подякувати власне людям, якi дiлилися своїм досвiдом та iсторiями. Надто конкретнi факти та, звiсно, iмена у книжцi змiнено.

Окреме спасибi Баррi та Глорiї Бакстерам з Нового Орлеана. Ельвiну з Тегусiгальпи, чийого прiзвища я нiколи не знав. За дружбу. За останню сигарету з пачки. За те, що я не почувався самотнiм.

Ця книжка написана не на основi однiєї чи кiлькох iсторiй. Це синтез, тож персонажiв, подiї та деталi слiд сприймати як вигаданi. Мушу додати цей дисклеймер, щоб родичi та знайомi не почали масово впiзнавати однi одних.

Дякую всiм, хто допомiг. Дякую тим, кого я не назвав, але кому теж зобов'язаний.

Частина перша

1

Юра Ткачук усе-таки поставив чашку з чаєм на стiл i встав до вiкна глянути, що вiдбувається надворi. У вiкно кухнi свiтило березневе сонце. Юра мружив очi. Сьогоднi був четвер, i вiд обiду Юра сидiв удома.

Юра вже з пiвхвилини бачив краєм ока нездоровий рух пiд фiзико-технiчним лiцеєм навпроти вiкон. Лiнувався пiднятись, але зрештою цiкавiсть перемогла. Мабуть, пiзно. Юра тiльки побачив зi свого другого поверху, як за рiг будинку заходять пiвтора десятка пiдлiткiв. Переднi зникли, а заднi пiднiмали над головою руки й кричали щось. Скандували. Так нiби пiдбадьорюють себе, хмикнув Юра.

Вiн думав повертатися до столу, поки чай не охолов, але тут з лiцею вибiгла Марiя Федорiвна.

— Я знаю вас! Я запам'ятала!

Марiя Федорiвна по-старечому помахала кулаком услiд пiдлiткам. Чи це все-таки були дiти? З-за рогу почулось улюлюкання й цапиний смiх. Отакий: «Го-го-го!». Навiть не як гусаки. Гидкий у них смiх, коли голос ламається, подумав Юра. У мого Сергiя зараз теж такий. Аж мороз по шкiрi.

А скоро i у меншого, у Володi теж ангст повалить. Два пiдлiтка в хатi. Бррр. Юра беззвучно засмiявся.

Марiя Федорiвна внизу, покричавши, розвернулась i тяжко пiшла назад у лiцей. Ноги у неї вигинались у колiнах назовнi, це було помiтно навiть крiзь цупку коричневу спiдницю, що доходила старiй до середини литок. Марiя Федорiвна була Юрина сусiдка знизу, з першого поверху. Отримала колись квартиру як двiрничка й тепер жила з дорослим сином.

Ким вона працює в цьому лiцеї? Вахтеркою, мабуть. Чи прибиральницею? Юра вiтався з сусiдкою, але не дуже цiкавився її життям. Вiн бiльше цiкавився її сином Колею. Цей Коля нiчого видимого не робив, потроху спивався, а пiд час змiн матерi бухав пiд голосну музику. Найгiрше було, коли у Марiї Федорiвни були нiчнi змiни. Тодi Юрi доводилося спускатись i довго грюкати у дверi кулаками й ногами, сподiваючись, що Коля ще здатен щось почути i прикрутить звук.

Юра стежив у вiкно, як Марiя Федорiвна повiльно дiйшла вiд ворiт до будiвлi. Глянула на щогли бiля двоповерхового будинку з темно-оранжевої цегли. Похитала головою й зайшла всередину. Юра пiдняв погляд. На однiй зi щогл висiв нацiональний прапор. Юра хмикнув i повернувся до столу. Чай був дуже солодкий, як вiн любив. Але встиг вистигнути. Юра зiтхнув, вилив чай у раковину й поставив чайник на газ, щоб вода ще раз закипiла. I як ти п'єш такий окрiп, вiчно казала йому Оля. Юра усмiхався.

Юра виглядав молодше за свiй вiк, особливо коли усмiхався. А як щойно поголений — нiхто не давав йому бiльше тридцяти п'яти. Вiн був смiшливий, як i його жiнка. Легко рухався i з вiком ставав тiльки сухiшим, не набираючи ваги. Волосся залишалося золотистим, а риси обличчя правильними. Й жiнки вiд нього досi млiли, навiть значно молодшi. Юра це знав, йому це подобалось, а бiльше нiчого вiд чужих жiнок не було треба. Тiльки Оля. Пофлiртувати десь на роботi можна, але бiльше — нащо? Потiм усе життя мучитись i брехати? Йому i з рiдною Олею добре, а разом вони вже скiльки? Ого, рокiв вiсiмнадцять. Дев'ятнадцять? Треба буде у неї перепитати. М-м, i Оля теж досi в чудовiй формi. Й вони обоє навiть нiчого для цього не роблять. Добра спадковiсть. Пощастило.

Коля внизу ввiмкнув музику. За найгiршим сценарiєм. Пiшла пiсня «Идет война». Пiсня нiби й нiчого. Юра i сам трохи слухав групу «Бi-2». Тiльки Коля ставив «идетвойну» по колу, й вiйна йшла, i йшла, i йшла — годинами. Юра з Олею (й коли ще нормально розмовляли зi старшим сином, то i з ним) пiдсмiювались iз сусiда:

— О, знов «идет война».

I фантазували, як Коля вмикає пiсню по колу, сiдає пiд колонками у м'яке крiсло та, зцiпивши зуби, стискаючи кулаки, сидить, тремтить i намагається не випити. А потiм усе одно наливає собi гранчак. I програє вiйну.

Якось Юра вранцi йшов на завод i ледь не зашпортався: сусiд лежав упоперек сходового майданчика. I чомусь не на своєму поверсi, а пiд дверима Ткачукiв. А сходовi майданчики у хрущовках маленькi, тому довелось обережно переступати тiло й тулитися до стiни.

А раз Коля почав скручувати в усьому їхньому й сусiдньому пiд'їздах двернi ручки. Марiя Федорiвна тодi на тиждень поїхала в село до сестри. Перш нiж узятися за ручки сусiдiв, син здав на металобрухт усi каструлi з квартири. Повернувшись, Марiя Федорiвна розплатилась iз усiма i вмовила Колю пiти на реабiлiтацiю. Тiльки допомогло ненадовго.

— Тату, — почув Юра з кухонних дверей.

— Так?

Розвертаючись вiд чайника, Юра мотнув головою, бо ледь не стукнувся лобом об витяжку. Кухнi у двокiмнатних хрущовочках теж маленькi. Як ми до клаустрофобiї не доживаємо, подумав Юра.

У дверях стояв Володя, молодший син. Якийсь вiн усе-таки маленький i хирлявий, знов подумав Юра. Мабуть, вiд того ускладнення, коли все лiто по лiкарнях. Досi впливає. Чи може, просто гени по iншiй лiнiї пiшли?

Он Сергiй — бiльший за Юру буде. Мускулястiший, в дiдуся. Та й вiд мами своєї. I карi очi, i чорнi брови. Все найкраще взяв. Ну як, не все, стримав усмiшку Юра.

Зате Володя явно iнтелектом вдався. Хоч i гуманоїд. Гуманоїдами Юра iронiчно називав гуманiтарiїв. У тому числi й Володю, коли той ставив дурнi запитання про технiку. Володя вочевидь схильний до мов, iсторiї. Сергiй — нi. Правда, Сергiй узагалi неясно до чого схильний. Каже, що на iнженера хоче йти, як батьки. Але чи треба воно зараз? Кому в цiй країнi будуть потрiбнi iнженери ще через п'ять рокiв? I хто в цiй країнi взагалi потрiбен? Може, все-таки треба було валити? Зараз пiзно вже. Може, дiти вивчаться i звалять молодими. Не треба тiльки їм цього нав'язувати. Хай самi обирають свою долю.

— Тобi вiйна читати не заважає?

Юра показав великим пальцем вниз, де сусiд уже по третьому разу крутив пiсню. I це був тiльки розiгрiв.

Володя з вiдсутнiм виглядом вiдмахнувся:

— Е! Тату, а що таке, — вiн опустив очi в розгорнуту книжку, — агарофобiя?

— Агаро? Може, агора?

— А. Точно.

— Агорафобiя. Страх перед публiкою. Чи просто перед вiдкритим простором.

— Мгм.

Володя втупився в книжку i, забувши подякувати, повернув назад.

— Головна площа у Давнiй Грецiї, — додав у спину синовi Юра. — Де збори вiдбувались. Агора називалась.

— А-а! — Володя крутнувся до батька. — А я думаю... Дякую.

Обличчя сина осяяло розумiння. Юра насолоджувався своєю ерудованiстю. Ще коли вони з малими дiтьми сiмейними вечорами дивилися «Поле чудес», Юра завжди вгадував слова задовго до учасникiв. I це при тому, що вiн не гуманоїд якийсь, а iнженер.

— Протилежне — клаустрофобiя, — сказав Юра.

Володя кивнув, розвернувся й пiшов, читаючи на ходу. Юра повернувся до свого чайника. Мiж батьком i сином весь час був кут розкладеного стола. Заходячи на кухню й виходячи з неї, доводилось iти боком i втягувати живiт, щоб не зачепитись об цей кут.

Клаустрофобiя для нас актуальнiша, подумав Юра i скосив очi на витяжку, яка знов опинилася загрозливо близько. Вчотирьох у хрущовцi. А ще половину хрущовки займає обов'язкова меблева стiнка. А в нiй, звiсно, повно кришталю.

У них у Бiлому Саду все мiсто завалене цим кришталем. Зараз на «Бiлосадмашi» хоч i скорочений до трьох з половиною днiв робочий тиждень — але хоч якiсь грошi платять. А то ж, було, платили кришталем.

Юрина теща, Наталiя Сергiївна, пробувала продавати зарплатний кришталь на базарi, але в Бiлому Саду «Бiлосадмаш» — мiстоутворююче пiдприємство, тому кришталю в мiстi, як гiвна. Дехто їздив напарювати кришталь в електричках, а бiльшiсть плюнули. Юра торгувати не вмiв. Добре, що Оля працює на державному «Телекомi», там завжди платили грiшми. I ще теща допомагає. В серединi дев'яностих Наталiя Сергiївна заробляла бiльше на базарах, нiж Юра з Олею разом на своїх роботах. А то б довелося їхати кудись у Москву на будови. Чи на Пiвнiч на нафту. Скiльки народу з цехiв поїхали.

Юра прислухався. Невже? Фухх, цього разу пронесло. Коля-алкоголiк вимкнув свою вiйну.

Чайник закипiв. Юра залив нову величезну чашку. Провiв iз собою короткi переговори й вирiшив, що раз чашка чаю нова — значить, можна: Юра налив ще 50 грамiв молдавського коньяку, вiдрiзав скибку лимона, випив, з'їв лимон, сiв бiля вiкна i, мружачись вiд весняного сонця, став пити гарячий солодкий чай. Кайф.

2

Сергiй Ткачук голосно вiдригнув, i Кокос засмiявся. Кокос стояв зi своїм малим серед пiвдесятка малолiток. Сергiй глянув на Кокоса й подумки вкотре здивувався, наскiльки Кокос i справдi схожий на кокос. Не товстий, але збитий, майже круглий. З поганою, аж шершавою шкiрою обличчя, особливо на щоках. Шкiра, як поверхня кокоса.

— Кокос, iди сюда, — пiдкликав його Сергiй. — Мейдин, ти тоже.

Мейдин був худий, схожий на сушену рибину. Коли Мейдин швидко йшов, вимахуючи довгими руками, то здавалося, що грудна клiтка у нього ввiгнута.

Сергiй сказав тихо, щоб не почули малолiтки:

— Значить, тiльки щоб рєзко. А то батя дома, може спалити.

— Хулi вiн дома? — сказав Мейдин. — Четвер вродi.

— Та блiн.

— Наш тоже дома, — кивнув брат Кокоса, який усе-таки пiдкрався й пiдслухав. — Сокращьонка.

Батя Кокоса теж працював на «Бiлосадмашi», але з батею Сергiя не тусив. Сергiй сплюнув на землю:

— Ти чьо шаришся?

Малий Кокос сплюнув. Малий Кокос був не схожий на брата: худенький, з вiдстовбурченими вухами. А ходить, нiби накачаний: розставляє руки, нiби рама розпирає, i ноги широко ставить. Чого вiн ходить, нiби всрався, запитала колись мама. Сергiй тепер згадав це й засмiявся:

— Що твої малi? Не всруться?

Малий Кокос сплюнув:

— Зустрiчаємось бiля горiха, — i пiшов до своїх ходою культуриста. Махнув, i малi пiшли за рiг п'ятиповерхiвки.

— Скажи своєму малому, щоб був попрощє, — сказав Сергiй до Кокоса. — Дай сигарету.

— Та я весь час кажу, — Кокос дiстав пачку.

Сергiй витяг двi сигарети. Одну заклав за вухо. Iншу прикурив, тримаючи долонi човником: налетiв вiтер. Сергiй подивився нагору. Верхiвки бляклих, iще голих тополь хиталися. Сергiй з силою затягнувся. Це була їхня перша акцiя, i вiн мандражував, хоч i не признавався.

Тому й наїжджав на малого Кокоса.

— Голова? — запитав Мейдин.

— Га? — здригнувся Сергiй.

— Голова, а хто на стрьомi?

— Та ж малого Кокоса малi.

Через двi хвилини малий Кокос визирнув з-за року цегляної п'ятиповерхiвки й махнув рукою. Сергiй вiдстрельнув наполовину викурену сигарету:

— Пiшли, — i крiзь зуби, з сарказмом процiдив: — Друзi-патрiоти.

Яке ж дебiльне це звертання «друже», скривився Сергiй. I взагалi валити пора з Пласту з його прибамбасами. Може, й Мейдина потягну. Кокос хай лишається, хе.

— Голова, морди ховаємо? — запитав Мейдин.

— Я ховаю, я манав, щоб батя спалив.

Кокос обличчя не закривав, а Сергiй i Мейдин на ходу закрили обличчя хустками бiлосадського футбольного клубу «Машбуд». Їхнiй мiсцевий олiгарх Iгор Наговiцин, мужик, хоч i перевiв завод на сокращьонку, а команду тримав. Малого Кокоса малi взагалi вважали, що «Машбуд» — найкраща команда, яка досi не чемпiон тiльки тому, що кроти купили всiх суддiв, а в командi у кротiв самi бразильцi та iнша циганва. Правда, недавно i Наговiцин купив у «Машбуд» одного бразильця. Цей факт малi зневажали.

Малих пiд горiхом у дворi хрущовки виявилось уже з десяток. Прийшли з iншого боку.

— Бля, якi малi, — сказав Мейдин.

У половини хлопцiв теж були на обличчях футбольнi фанатськi хустки з написом Bily Sad.

— Здоров! — сказав Сергiй.

— Здоров. Здоров, Голова. Здоров, — сказали новi малi.

— Готовi давити хачiв?

— Всiгда готовi, — сказав один з малих.

Вiн зробив пiонерський жест, i двоє iнших малих засмiялися. Кокос хмикнув:

— А мамцi не розкажете?

Троє малих, як по командi, сплюнули перед собою на землю, а один тихо сказав:

— Да пашол ти.

— Та вiн жартує, — сказав Сергiй. — Кокос, от нафiга?

— Ладно, ладно.

— Тiльки щоб рєзко i чьотко.

— Та ясно, — сказав за всiх малий, який щойно послав Кокоса.

— То впiрьод.

Вони вирулили з-за хрущовки й пiшли дворами до фiзико-технiчного лiцею. Сергiй вийшов на вiдкрите мiсце й зiщулився. Вiн глянув праворуч на їхнє вiкно. Вiд вiкна тридцять метрiв до лiцею, але мiж вiкном i лiцеєм росло дерево горобини. Дерево ще голе, але гiлки густi. Сергiй дивився на вiкно, але вiкно здавалося чорним i вiдблискувало. Сергiй не мiг побачити, чи сидить там батя, чи бухає свiй молдавський коньяк. Ха, батя вдає, що чай вiн любить. Кожну стопку запиває. Мудила кончєний. Ну i фуй з ним, якщо побачить.

Група просочилася крiзь напiввiдкриту хвiртку на подвiр'я лiцею. Вони швидко пiдiйшли до щогли з азербайджанським прапором. На сусiднiй висiв нацiональний прапор — яке принизливе сусiдство.

Фiзико-технiчний лiцей у Бiлому Саду трохи спонсорував азербайджанський уряд Алiєва. Iмiджевий проект Алiєва-батька, який продовжив продовжувач династiї: Алiєв-син поставив усерединi лiцею бюст батька. Але цей iмiджевий проект Алiєвих не на всiх спрацював. Наприклад, i Сергiй, i Мейдин з Кокосом, i всi малi поголовно були впевненi, що прапор — вiрменський. Ну, як. Вони не дуже замислювались: Голова сказав хачi, значить хачi. Вони взагалi не розрiзняли азербайджанцiв i вiрменiв.

Малий Кокос визирнув з-за рогу:

— Голова!

Сергiй рухом пiдборiддя й очима запитав: що?

— Давайте рєзко. Марфа вже суне.

— Мейдин, давай.

Мейдин, найхудiший i найшвидший з них, спробував залiзти на щоглу. Вiн звивався худим тiлом навколо слизького металу, але ковзав. Сергiй i Кокос пiдсадили його до нижнього колiщатка блоку, яким пiднiмають прапор. Колiщатко зробили високо, щоб з землi без драбини не дiстали. Але Мейдин уже там. Зачепився за колiщатко краєм стопи й, однiєю рукою тримаючись за щоглу, iншою потягнув за трос, опускаючи азербайджанський прапор. Колiщатка блоку дико завищали. Рiзкий високий звук, вiд якого хочеться ввiбрати голову в плечi.

— Що ви робите?!!

Мейдин здригнувся й вiд несподiванки ледь не випустив щоглу.

Марфа вже стирчала у дверях. Один з малих, правда, встиг намалювати свастику на табличцi з азербайджанською мовою, що висiла на коледжi.

Мейдин ще раз потягнув трос, колiщата знов завищали. Вiн здер прапор, кинув його вниз i зiстрибнув слiдом з двометрової висоти. Мейдин приземлився, як жаба: широко розставивши ноги, присiв, аж поки не торкнувся руками землi. I зразу з низького старту ломанувся крiзь хвiртку, слiдом за своїми. Вiд рiзкого зусилля у нього гупало у вухах.

Мейдин за два стрибки наздогнав своїх.

Сергiй пiдхопив скинутий прапор i побiг, але вiдбiгши, обернувся до Марфи. Марiя Федорiвна не впiзнала сусiда, бо Сергiй Ткачук був у масцi. Сергiй теж трохи злякався i, щоб не показати цього, розреготався в бiк Марфи. Отак: «Го-го-го!». Власний смiх здався йому нещадним, безжальним, знущальним i ще якимось там. А головне — дуже мужнiм.

— Я знаю вас! Я запам'ятала! — волала Марфа їм услiд.

На понт бере, подумав Сергiй. Але стало трохи неспокiйно.

Тепер, вiдбiгши, вони пiдкреслено не поспiшали. Вiдходили органiзовано. Сергiй уже пройшов, як вiн казав собi подумки, зону обстрiлу. Тобто мiсце, звiдки батя мiг помiтити його з вiкна.

Малi, вiдходячи, почали скандувати:

— Бiлий Сад! Бiлий Сад! Бiлий, бiлий, бiлий!

А потiм i просто:

— Дави хачiв! Дави хачiв!

Цю кричалку переробили з футбольних типу «дави кротiв» (про сусiдiв-шахтарiв), «дави хохлiв» (про столичних футболiстiв i вболiвальникiв), «дави жидiв» (про портових) i так далi. Чужi вболiвальники мали таку ж кричалку i про Бiлий Сад. Але не звучало. Ну що це таке: «дави село»? Бiлий Сад — нiяке не село, а велике промислове мiсто. Взагалi-то бiлосадських у колах вболiвальникiв називали «трактористи», бо Бiлосадський машинобудiвний завод колись на весь совок був вiдомий тракторами «Бiлий Сад». Але «трактористiв» у кричалку не запхаєш — i скоротили до «село».

Малi перестали скандувати, вийшовши з дворiв на проспект. Сергiй нiс захоплений трофей пiд курткою. Вiн повiв усiх у закинуту промзону, де в докризовi часи був чи то гараж, чи рембаза. Решта пройшли за ним крiзь бетоннi стiйки, де колись були ворота. Повз обкришену цегляну стiну дiйшли до бетонного майданчика, де колись була яма для ремонту вантажiвок. Пiд стiнами уривки газет, бо в гаражi часом ходили в туалет. Яму до половини заповнювала коричнева вода, перемiшана з машинним мастилом.

Сергiй кинув прапор у куток, залiз рукою в штани, нiби знехотя, щоб випендритись перед малими, й перший помочився на прапор. За ним це зробили Кокос, Мейдин, малий Кокос, а далi малий, який послав Кокоса, i решта малих. У деяких малих не вийшло, бо не було чим, i решта глузували з них.

Вони планували спалити азербайджанський прапор, але нiхто не подумав, як тепер пiдняти мокру брудну ганчiрку, тож лишили її там, на бетонi.

— До нової акцiї, — прощався Сергiй з малими на виходi з гаражiв. — Вона буде кручє.

Малi пiшли з братом Кокоса по проспекту в бiк центра. Вони трималися зграєю, щоб почуватися сильнiшими.

— Дєцкiй сад, — сказав Кокос, дивлячись їм услiд.

Сергiй подумав, що вiн про акцiю, й поспiхом сказав:

— Це так, провєрка. Будемо серйознiшi робити.

Вони йшли втрьох дворами. Сергiй мовчав, запхавши руки в кишенi. На Мейдина можна покластись, думав вiн. На малого Кокоса вродi тоже. А от старий Кокос — не знаю. Вродi давно дружимо, а якось не тойво. Щоб одiяло ще на себе не почав перетягувати.

Кокос покосився на Сергiя:

— Чуєш, Голова?

— Шо?

— А чо ти свого малого не привiв?

Сергiй iронiчно пiдняв брови:

— Вован? Та вiн ботан.

3

Володя Ткачук почув, як тато вiдчинив комусь дверi. Володя якраз iшов iз книжкою в кухню запитати у батька: якої релiгiї були монголо-татари пiд час навали на Київську Русь? Мусульмани, буддисти чи язичники?

У дверях стояв незнайомий чоловiк у свiтло-сiрому светрi в коричневi ромбики, у м'ятих коричневих брюках.

— ...у вас же вiкна на лiцей виходять? — закiнчив фразу вiн.

— Так, — кивнув тато. — Бачив. Знаєте, я сам цього не люблю. Може, ввійдете?

— Дякую, але ще всi квартири обiйти, — вiдмовився чоловiк i через плече батька показав поглядом: — А це ваш син?

Тато обернувся:

— Так. Володя, це наш дiльничний. Ти з кiмнати не бачив, як лiцей свастиками обписували? Крикiв не чув?

Володя вiдчув, як його щоки пiд очима вiдтягуються вниз. Вiн дивився татовi прямо в очi:

— Нi, я в навушниках читав.

— Ясно, — тато обернувся до дiльничного.

Дiльничний записував вiдповiдi батька. Спершу формальнi: прiзвище, iм'я, по батьковi. Скiльки тут живе. Де працює. Що бачив.

— А ви впiзнали когось iз них? — запитав дiльничний.

— Нi. Я на дiтей не дуже звертаю увагу, — засмiявся тато.

Дiльничний пiдняв погляд на батька, потiм перевiв на Володю. Батько ще раз засмiявся:

— Ну як, на чужих.

Дiльничний вiдповiв коротким смiшком, для ввiчливостi. Продовжив писати. Картонну папку з аркушем вiн впирав у стiну на рiвнi свого обличчя й так, вертикально, писав. Володя подумав, що дiльничному, мабуть, дуже незручно. Те саме подумав i батько:

— Точно не зайдете? За столом зручнiше.

— Нi, дякую.

— Пробачте, вас як... я не почув.

— Лейтенант Хрипун. Iван Васильович.

— Дуже приємно. Юрiй Васильович.

— Ви казали.

Дiльничний Хрипун був пом'ятий чоловiк з утомленим жовтуватим обличчям. З-пiд светра в ромбики вибивався комiр сорочки. У дiльничного були великi залисини з обох бокiв. На залисинах блищав пiт.

— А скiльки їх було i якого вiку? — запитав дiльничний.

— Я бачив десь... мм.. вiсьмох. Але частина тодi вже зайшли за будинок.

— Ага, — дiльничний швидко писав, притуливши протокол до стiни. — А вiк?

— Ну... чотирнадцять-п'ятнадцять.

— Хм.

Тато вiдчув сумнiв дiльничного i подумав ще раз:

— Хоча... Бiльшостi скорiше дванадцять-тринадцять. Тiльки двоє-троє старших.

— Ага, — пожвавився дiльничний. — Так i сторож сказала.

Вiн швидко строчив у протоколi, притуленому до стiни. Володя подумав: дiльничному просто приємно, що бiльше нема розбiжностей у свiдченнях, йому так легше. Схоже, йому остогидла його робота. Ясно, що вiн не збирається насправдi когось шукати. Цiкаво, а батько так гарно грає — чи справдi Сергiя не бачив? Володя подивився батьковi в спину. Нi, не бачив. Тато на своїй хвилi, як завжди. I грати батько не вмiє. Простодушно хоче допомогти. Цiкаво, якби бачив Сергiя — здав би? Вiн такий, що по дуростi мiг би i здати. Типу, для науки. Ще й пишався б своєю принциповiстю. Думав би, що це дуже педагогiчно. А може й нi.

— Ну добре, — сказав дiльничний тоном, нiби прощався. Але продовжив строчити.

Як же йому, мабуть, незручно отак вертикально писати. Нi, не буде

вiн шукати Сергiя.

Володя колись пробував тролити Сергiя: а нiчо, що у твого Айрон Мейдена чи як там його, батя понаїхав у Москву? А чоловiк тьотi Катi дальнобоєм в Америцi? Дурак ти, казав Сергiй. Нашi так не поводяться! — Як «так»? — Ботан ти. От буде Бiлий Сад переповнений цими. Будеш сцать по району вночi ходити. Тодi поймеш. А щас iди, кнiжонки свої читай, гуманоїд, ой, вибач: гуманiст. I взагалi, я нiчо проти понаїхавших як таких не маю — тiльки хай у себе вдома сидять.

Дiльничний писав i писав. Що вiн там строчить, подумав Володя.

Батько сперся плечем об одвірок. Як завжди, в гарнiй позi. Вважає себе hot stuff, цей батя цiлий. Нiби й розум є, а такий якийсь. Як дитина. Цiкаво, здав би все-таки Сергiя чи нi?

— Добре, — ще раз сказав дiльничний.

Дописав iще кiлька фраз. Простягнув батьковi протокол на папцi й ручку:

— Прочитайте i, якщо все правильно, розпишiться.

Листок був повнiстю списаний з обох бокiв.

— Ого, — переглянув запис батько. — Як я, виявляється, зв'язно розповiв. Шекспiр!

Дiльничний, як i першого разу, засмiявся механiчно. Суто з увiчливостi. Дiльничний мав дуже втомлений вигляд.

— Все правильно?

— Мабуть, — i батько, не вчитуючись, пiдписав.

4

Оля Ткачук поверталася додому на ватяних ногах, у животi вiдчувалася нестерпна легкiсть. Хотiлося дихати глибше, нiж могла.

Її таки звiльнили з роботи. Кандидатiв на звiльнення у вiддiли було три: Оля, Бiлейчучка та Вiра Кочубей. Кого звiльняти, вирiшував їхнiй профком. Держтелеком готували до приватизацiї, всi вже знали, що купить телеком їхнiй олiгарх Iгор Наговiцин. Перед приватизацiєю держтелеком мали оптимiзувати.

Але кого оптимiзувати, вирiшували мiж собою. Неясно було тiльки, звiльнять у їхньому вiддiлi одну чи двох. Якщо тiльки одну — все ясно: Вiрка Кочубейка, стажу найменше i дiтей нема. Але якщо двох?

От Оля й воювала з Бiлейчучкою. У Олi двоє неповнолiтнiх дiтей. У Бiлейчучки, звiсно, аж четверо, але двоє з них уже повнолiтнi. Не утриманцi. Тiльки Олин чоловiк офiцiйно працював на «Бiлосадмашi», а чоловiк Бiлейчучки числився безробiтним. Ага, доводила Оля на профкомi, а нiчого, що Бiлейчук на заробiтках у Москвi заробляє вдесятеро бiльше за мого Юру?

А поки вони воювали, Вiра Кочубей пiшла в декрет, i тепер звiльнити її не могли. От матiльда хитрозада. I сьогоднi на зборах звiльнили їх обох: i Олю, i Бiлейчучку. I що тепер?

— Моєму старшому поступати влiтку, — просила Оля.

— У нас у державi освiта безкоштовна, — хмикнув у вуса голова профкому.

I всi, навiть оцей в костюмi, якого на початку зборiв пошепки називали людиною Наговiцина, криво заусмiхались.

Бiлейчучцi теж, правда, не допомогли її гнилi вiдмазки, що у неї й повнолiтнi без роботи сидять. Правда, старший малий Бiлейчук вiчно по базарах, але вiн там бiльше з грузинами свариться, нiж працює.

А все одно неприємно, думала Оля. Дружбу зiпсували, а звiльнили обох, i дружбу не повернеш. А колись же Бiлейчучка була однiєю з найкращих подруг. Жартували на змiнах, як її Любу за мого Сергiя видамо. Оля згадала це й засмiялась у кулак, а потiм згадала про сьогоднiшнє й зiтхнула. I що тепер робити?

Оля Ткачук i Бiлейчучка пiсля зборiв уникали дивитись одна на одну. На тих, хто лишався, дивилися зверхньо.

А Вiрка Кочубей, гадюка, навiть на збори не прийшла.

I що тепер робити?

У парку Пушкiна по дорозi додому Оля сiла на лавку в бiчнiй алеї i трохи поплакала. А потiм вийшла на центральну дорiжку, попросила у пiдлiткiв сигарету i повернулася на свою лавку. Курила Оля дуже рiдко. А зараз сидiла на холоднiй лавцi серед минулорiчного листя. Листя за зиму стало мокро-коричневим, майже чорним. Оля викурила сигарету, i у неї запаморочилось у головi. Це було приємно. Вона вiдкинула фiльтр у мокре листя. А потiм сидiла й думала, i врештi повернулась до давнiх думок.

Сергiй-то поступить, грошей пiдзбирали. Трохи батьки пiдкинуть. Вкотре. А далi як йому допомагати? А Володi звiдки брати? Ну, Володя i сам поступить, i точно у столицю, але хотiлося б хоч трохи допомагати, щоб голодний не сидiв. Таке. До цього ще є час. А поки що Сергiй.

Може, коли двоюрiднi з Захiдної пропонували, треба було їхати в Iспанiю разом з усiма? Он Лариса у себе пiд Вижницею будинок будує, хоч i чоловiка нема. I дiти всi поступили, вчаться. Перебули ж якось пiд наглядом бабусь. Правда, мої батьки... зате у мене Юра, надiйний тил. А я б, якби тодi поїхала, заробила б i Сергiю, i Володi вивчитись. Зараз би вже повернулась.

А тепер що? Поки оформиш вiзу, поки знайдеш щось, Сергiю вже час і вступати. Неясно, правда, куди вiн вибере, чи в Харкiв, чи в Київ, але тепер усе потрiбно буде в останнiй момент. Навiщо я тягнула, на що сподiвалась? Не хотiла вiд малих їхати, а зараз вiд великих не легше.

Троє пiдлiткiв на центральнiй дорiжцi сидiли верхи на спинцi лавочки, поставивши ноги в кедах на сидiння. Один розповiдав щось веселе, вимахуючи руками, двоє iнших нахилилися вперед, щоб його добре бачити. Олi хотiлося пiдiйти й попросити у них iще одну сигарету, але вона посоромилась. Встала i пiшла додому.

— Юр, — сказала вона.

— Чорт, — зiтхнув вiн.

— Ну давай вiдправимо дiтей в гостi до баби. Поговорити все-таки треба.

— Сергiя нема, — махнув рукою Юра. — Володя в навушниках.

— Яку цього разу? — крiзь сльози усмiхнулась Оля.

— Iспанську.

— Наш полiглот.

— Аби його вистачало довше, нiж на мiсяць.

— Ну, таке.

Оля глянула на зачиненi дверi в кiмнату, яка досi називалась дитячою.

— Не чiпай його.

Вони пiшли на кухню й не зачиняли дверi, щоб Володя не вiдчув негаразду, якщо раптом вийде з дитячої питати батька, чому взимку не буває грому або як це мусульмани з найрозвиненiшої та свого часу найлiберальнiшої цивiлiзацiї свiту опустились у власне релiгiйне середньовiччя.

Тому Володя, стоячи близько до дверей у їхнiй з Сергiєм кiмнатi, чув загальний сенс розмови на кухнi. Особливо коли батько пiдвищив голос:

— Я тебе саму за кордон не пущу! Нiколи!

Юра ляснув по столу долонею, бо вiн не якийсь там мужлан i кулаками не грюкає. Навiть пiсля кiлькох стопок коньяку з чаєм.

— А що тепер робити? — Оля теж пiдвищила голос. — Я на базар, як мама, не пiду. Що завгодно, тiльки не це.

— Жiнка має вдома з дiтьми бути, — але голос Юри вже здувся.

— А що робити? Як ми Сергiя потягнемо?

— Хай на вiйськовий iде. Форма, їжа, гуртожиток. Я йому казав. Он у КВIУСi досi на радiоiнженерiв учать.

— А вiн на вiйськовий хоче? — зiтхнула Оля.

— Ну пiшов же до воєнiзованих плазунiв.

Плазунами Юра називав пластунiв i вважав це прiзвисько дуже оригiнальним i дотепним. У Бiлому Саду через кiлькох ентузiастiв був аномально сильний для регiону пластовий рух. Коли Сергiй тiльки пiшов у Пласт, Оля пiдтисла губи, що якась ця органiзацiя надто, еее, патрiотична. Юра у вiдповiдь легковажно махнув рукою: ну, патрiотизм iще нiкому не зашкодив.

— Нiчого йому не станеться й на вiйськовому, — сказав Юра.

Оля вiдчула, що Юра переконує самого себе.

— Одне дiло в Пластi форму носити, а iнше в казармi п'ять рокiв.

— Хлопцю не зашкодить. Тим бiльше такому розп...

— Юра! Не можна так про сина.

— Правда ж.

— Згадай, що ти сам про армiю розповiдаєш.

— Так то радянська...

Але Юра вже здався. Набурмосився i мовчав. Оля м'яко наполягала:

— Треба їхати. Поступити Сергiй поступить. Мої допоможуть. А взагалi на що нам жити? — вже нiжно запитала Оля. — Тобi сам бачиш як платять.

— Блiн, ну то може я поїду? — вибухнув Юра.

— Юр, я ж не дорiкаю. Хiба я дорiкаю? Хiба я коли дорiкала? Але Юр, ну що робити? Треба їхати, мабуть. Давай я буквально на рiк. Може... Та блiн! Може хоч батькам нарештi борг вiддам. Знаєш, як це, коли тобi сорок, а ти живеш за рахунок батькiв?

Оля схлипнула й озирнулася на дверi дитячої. Юра потягнувся й обiйняв її за плечi. Оля сердито вiдсторонилась. I тодi Юра стукнув долонею по кришцi стола й випалив:

— Тодi краще я поїду.

— Ти? — Оля пiдняла обличчя.

Юра побачив сумнiв в очах дружини й пiдняв пiдборiддя:

— А що?

— Давай пару мiсяцiв почекаємо, — Оля раптом стала спокiйною i вже витирала сльози. — Може, щось розрулиться.

— Почекати-то можна. Може, щось розрулиться. Але як нi, їхати маю я.

Оля промовчала.

— А що? — повторив Юра. — Все одно не платять нiхрiна. Я чоловiк, я й маю заробляти.

Юра вже переконував себе, не тiльки її, бо слово не горобець. А вiн чоловiк, i раз сказав, мусить тримати слово.

— Але ще почекаємо, — повторила Оля. — Може, щось тут розрулиться. Може, не доведеться їхати. Пару мiсяцiв нiчого не вирiшують.

Частина друга

1

Юра йшов по Французькому кварталу Нового Орлеану i роззирався. Вiн не усвiдомлював, що роззявляє рота. Юра попри вiк залишався в чомусь дитиною. Може, саме за це його й любили жiнки. Оля то критикувала його безвiдповiдальнiсть i безвiльнiсть, а то, як вона казала, «умiлялась». Це було її слово.

Найбiльше Юрi в Новому Орлеанi сподобались дерев'янi двоповерховi й триповерховi будинки. З дерев'яними колонами. Колони були пофарбованi то в червоний, то в зелений, то в синiй. Насиченi темнi кольори.

Але як же холодно! Називається Пiвдень. Початок лютого. Треба було, як Оля втратила роботу, не чекати в Бiлому Саду бозна чого, а зразу робити вiзу. Потрапив би на лiто й осiнь, розпал будiвельного сезону. Правда, влiтку б у Новий Орлеан не приїхав, осiв би в Коннектикутi з родичами Олi.

Хтозна, як краще. Скоро потеплiшає, i я почну крити дахи. Зате в Новий Орлеан я вже закохуюсь. Музика! Це не шансон у бiлосадських маршрутках.

Юра йшов по Бурбон Стрiт. Блюз iз одних дверей. Джаз iз iнших.

— Hey, c'mon in dude! — заманював його, махаючи рукою, дормен.

Дормен, смiшне слово. Як це по-нашому? Не викидайло ж: перш нiж викинути, вiн тебе запросить. Ха. Doorman. Дверняк.

Юра усмiхнувся, вигадавши такий переклад. Чорношкiрий дормен, заохочений усмiшкою, вийшов до нього на середину пiшохiдної вулицi:

— C'mon friend. Don't hesitate. The best blues in New Orleans here.

Ух, яка у нього мелодiйна, ритмiчна мова. Нiби спiває. Ваша мова солов'їна! Це тобi не мiй акцент. Москоу iн'яз.

— Я не вагаюсь, дьюд. Так, — Юра поплескав дормена по плечу. — У вас найкращий блюз у Новому Орлеанi! Ти класний. Я просто ще хочу роздивитись. Я вперше в Новому Орлеанi, розумiєш? Луїзiана, дьюд!

Блiн, а може й на краще, що мою Олю звiльнили? Ха-ха-ха. Коли б я ще побував у Луїзiанi? Блiн, що я таке думаю. Але справдi ж, цей Новий Орлеан крутий.

Юру, правда, трохи бентежила кiлькiсть чорношкiрих на вулицях i особливо перспектива жити в чорному кварталi Ninth Ward. Але зрештою, що йому? Юра добре знав, звiсно, що всi негри лiнивi, але нiколи не був расистом.

— А коли цей ваш Мардi Гра? — Юра вимовив це як два слова, з французьким прононсом, i дормен не одразу його зрозумiв. — А, треба Мардiгра? Отак? Ок. То коли? В кiнцi лютого? Ну, я точно тут затримаюсь. Побачимось, дьюд!

Негр поплескав Юру по плечу й повернувся пiд свої дверi. Перехожих у Французькому кварталi було мало. Не сезон.

Нi для чого не сезон. Така сама холодрига, як була в Бостонi та Нью-Йорку.

Юра сподiвався влаштуватись на roofing, крити дахи. Вже зрозумiв, що це єдина будiвельна робота, яку вiн зможе робити для початку. Не треба пiдготовки. Але блiн, який руфiнг, якi дахи в Бостонi чи Нью-Йорку в сiчнi? А жити до початку сезону треба. I додому щось присилати. Вiн же чого сюди приїхав.

Юра того сюди приїхав, що в Бостонi та Нью-Йорку нiчого не вийшло. А один наш, iз Косова, сказав Юрi: в Новому Орлеанi пiсля чергового урагану, який налетiв минулого лiта, роботи — безлiч. Отак iдеш, i на кожному будинку то дах ремонтують, то сайдинг перестеляють. I тiльки гукають: Ей, хочеш пiдробити?

Юра й повiрив. Як спершу з Америкою взагалi.

Взагалi поки що з Америкою не складалося. По-перше, не треба було чекати в Бiлому Саду пiвроку. Як тiльки поговорили з Олею — треба було їхати.

Сергiй, дурiк малолiтнiй, все одно не вступив. Сказав, хоче рiк погуляти. До вiсiмнадцяти є час, в армiю не заберуть. I хоч ти кiл йому на головi теши.

Звичайно, за пiвроку чекання нiчого доброго з роботою в Бiлому Саду не вийшло. Оля навiть попрацювала агентом з нерухомостi. Пшик.

Не треба було чекати. Сподiвались на диво. Дива не сталось.

Це перше. Друге: Толiк, чоловiк Юриної сестри, сам з Макiївки, вже кiлька рокiв посезонно працював у США дальнобоєм. Обiцяв допомогти з робочою вiзою. Але поки чекали, а потiм збирали документи — цього Толiка посадили там в Америцi в тюрму.

Перетинав кордон у Канаду, i у нього на комп'ютерi знайшли чи то порнуху, чи то контрабанду. Якось так. Юра з Олею не вдавались у деталi. Сестра дзвонила, плакала, просила позичити грошей на адвоката там, в Америцi. А це довелось би чи не квартиру в Бiлому Саду продавати. Юра з Олею вiдмовили.

— Ще один придурок у сiм'ї, — сварився Юра.

I знов подумав, що не треба було чекати. Встиг би оформити робочу вiзу, поки Толiка не посадили. А потiм подумав: може, й добре, що зачекали. Покладись на такого Толiка — сам у тюрму сядеш.

Це друге.

Третє: Юра багато разiв устиг пожалкувати про рiшення їхати на заробiтки. Ще поки документи збирали. Але все закрутилось, вiдступати було нiкуди. У Олi були в Америцi родичi з Косова. Дуже дальнi. Ближчi поїхали ближче.

I четверте. Вiзу Юра замiсть робочої в результатi зробив туристичну. I тiльки на пiвроку.

Грошей пiшла туєва хуча.

Найдорожче коштувало запрошення нiбито вiд родича в Массачусетсi. Воно було справжнє. В тому сенсi, що вiд живої людини й нотарiально завiрене «там». I консультанти розповiли Юрi, що казати в посольствi.

Документи здавали на входi. Потiм здавали вiдбитки пальцiв i проходили в кiмнату очiкування. Там сидiли рядочками, тримаючи в руках номерки. Бабусi, роботяги, дiвчата-студентки. Юра дивився по рядах i заздалегiдь знав, кому дадуть вiзу, а кому нi. Не знав тiльки щодо себе. Коли на табло висвiтився червоним його номер, колiна трохи тремтiли.

Йому пощастило. По той бiк вiконечка сидiла американка, ну може трохи старша за нього. Руда така, з веснянками. Симпатична.

— You do speak English, don't you? — американка усмiхнулась.

Юра усмiхнувся у вiдповiдь: ну звичайно, вiн говорить англiйською. Але як вона це зрозумiла? Американка знизала плечима. Документи вже були перед нею. Все-таки iнженери — це сила, думав Юра. Найбiльш освiчений клас. I по своїй галузi шарять, i в iнших не пасують. I з мовами нормально. Правда, Оля теж формально iнженер, але англiйську нiколи не знала.

Настрiй Юри покращився пiсля першого обмiну реплiками з рудою американкою. Коли вона по той бiк скляної перегородки пiдняла очi, Юра говорив як по писаному, жартував i навiть трохи флiртував. I веснянкувата американка танула на очах. Юрi здалося, що руда практично зразу вирiшила: вiзу посольство Юрi дасть.

Так i вийшло. Вона простягла йому зелений папiрець. Рiшення позитивне. Юрi здалося, ще трохи, й вона разом iз папiрцем дала б йому свiй номер телефона.

Пiврiчна вiза вiдкривалась у сiчнi. Нiкуди не дiнешся. Треба летiти одразу.

Нью-Йорк. Бруклiн. Попiд бровкою шурхотять на пронизливому вiтрі рванi газети. Смiтник якийсь, бурмоче Юра. А спiвають: Нью-Йорк, Нью-Йо-о-орк!

Триповерховий коричневий будинок. У п'ятикiмнатнiй квартирi живуть п'ятнадцятеро наших. Бригада з Косова. У квартирi чисто, але запах п'ятнадцяти чоловiкiв.

— Хлопче, який зараз руфiнг? — сказав Юрi вусатий дядько.

Навiть у словi «руфiнг» вiдчувається западенський акцент.

Родича в Юрi не признали. Олиних батькiв пам'ятали, але це надто дальня рідня. А Бiлий Сад для косiвських хлопцiв — взагалi москалi. Для них i Хмельницький — москалi, зрозумiв Юра.

У бригаду не взяли. Переночувати пустили. Не звiрi все-таки, йо.

Випили по п'ятдесят, i досить. Бригадир тримає дисциплiну. В кiмнатi чисто, прибрано. Але запах нiг чотирьох чоловiкiв. Спати важко.

Це був єдиний «контакт» Юри у Нью-Йорку.

Вранцi бригадир без особливого ентузiазму подзвонив кiльком iншим руферам. Нi, дахи крили на приватних будинках. Чекають березня. Зараз мороз до мiнус п'ятнадцяти. По-нашому, за Цельсiєм.

— Може, щось iще вмiєш робити? Iнженер-як? Програмувальник верстатiв? Чули, хлопцi? А що ж ти тут робиш?

За туристичною вiзою верстати не запрограмуєш. Юра не раз думав, що десь iде неправильним шляхом. Це тому що так зненацька. I тому, що нема стартового капiталу. Чому вiн тут? Один колишнiй однокурсник пiдучився, i вже кiлька рокiв програмiстом у Францiї. Писав, скоро громадянство отримає. Iнший пiсля розлучення взагалi в НАСА поїхав працювати, кудись у Монтану чи Мiннесоту. А я не можу знайти роботу на будовi.

Юра їхав у Новий Орлеан перекладними Грейхаундами. З ним їхали переважно негри та мексиканцi. Верещали дiти. В одному з автобусiв було наригано посеред проходу. Всi переступали через зелену калюжу.

Коли Юра зiйшов на Лойола-авеню, стартових грошей лишалося зовсiм мало. Сiре свiтло. Суцiльний, одноманiтний хмарний покрив. Температура близько нуля. Ну, хоч не мiнус п'ятнадцять. Але Юра очiкував на тропiки.

Взяв сумку на плече i пiшов, горблячись вiд холоду, в бiк Дев'ятого округу. Бо це там роботи мало бути немiряно.

Юра дiйшов до проспекту, який називався Єлисейськi поля. Тiльки англiйською. Елiжiен Фiлдс. Якiсь панки, всi у шкiрянках i тату, спрямували Юру на Конгрес Стрiт. Там у колишнiй католицькiй церквi iменi Дiви Марiї можна безкоштовно пожити.

— Там ще й годували раз на день. Принаймнi, ранiше. Ти ж тiльки скажи, що ти волонтер. Чуєш? — порадив високий i худий панк. — Бо вони не всiх беруть, тiльки волонтерiв.

На руках у панка були браслети з шипами, як нашийник у бульдога в мультику про Тома i Джеррi. Панк був, правда, без iрокезу. В порепанiй шкiрянiй безрукавцi. I як йому не холодно, подумав Юра. Мабуть, обдовбаний.

А панк, закiнчивши iнструктаж, тепло усмiхнувся:

— Як раптом не вийде, заходь до нас в Iron Rail, я тут до сьомої вечора. Правда, це тiльки бiблiотека, жити нiде. Але щось будемо думати.

У Юри покращився настрiй. Все вийде. Ей! Я ж у мiстi джазу. Люди он дружнi. Завтра Олi подзвоню. Якщо навiть жити не вiзьмуть, повернуся до цього милого молодого чоловiка. На пару тижнiв життя грошi є. Робота не вовк, знайду. А стане тепло, на вихiдних зганяю в Джефферсон, Мiссiсiпi. Це ж зовсiм поруч. А потiм Олi розкажу, хай заздрить.

Iшов i либився. Згадував, як вони з Олею молодими спочатку разом фанатiли вiд Хемiнгуея. Тодi молодь читала, не те що зараз.

Вони з Олею щойно познайомились. Коли знайшли переклад «Островiв в океанi», Юра казав Олi, що краще писати вже неможливо. А потiм вiдкрили Фолкнера. Якось цiлi вихiднi разом читали «Свiтло в серпнi», лежачи на лiжку в її гуртожитку. Спiвмешканки Олi роз'їхалися додому. Оля дочитувала сторiнку перша й чекала, поки дочитає Юра, щоб перегорнути. Вони читали два днi й кiлька разiв вiдкладали книжку i займалися коханням. Якi вони були молодi. Щасливi.

Юра йшов по Франклiн Авеню. Зупинився на заправцi купити каву. Кавою в Америцi називали темно-коричневу бурду, вiд якої у Юри болiв живiт. Зате гаряча i дешева. Хоч погрiюсь. Юра купив близько пiвлiтра. Тримав картонну кружку в обох руках, згорбившись над нею. Кава парувала.

— Ей, дьюд! — зупинився чорношкiрий здоровило.

— Так?

— Чувак! Який у тебе розмiр ноги?

Негр тицьнув пальцем на Юринi черевики. У Юри був нормальний сорок другий. Юра думав, який це по-американському. Двометровий негр не дочекався вiдповiдi, зневажливо скривився i пiшов. У негра був десь сорок сьомий. У Юри зiпсувався настрiй. Стало самотньо.

Сiро i вогко.

Юра перейшов по мосту над колiями по Пiвнiчнiй Клеборн. Починався Дев'ятий округ. Ninth Ward.

Лише тут Юра вперше побачив слiди урагану й повенi.

Половина будинкiв мали закинутий вигляд. У деяких зяяли чорнотою вiкна з вибитими шибками. Зiрване покриття дахiв. Зiрваний металопластиковий сайдинг. Поваленi темно-коричневi дерев'янi стовпи. Шершава деревина, якої не хочеться торкатись, бо так i уявляєш, як заженеш кiлькасантиметрову скалку. Обiрванi дроти.

Будiвельне смiття зсунуте з дорiг на тротуари. Доводиться обходити проїжджою частиною. Машин мало, переважно пiкапи. А пiшоходiв, крiм Юри, взагалi нема.

Юра заходив углиб району. Починало смеркати, й далеко не скрiзь вмикалося свiтло. Будинки одноповерховi, рiдко двоповерховi. Ззовнi оббитi свiтло-жовтим або свiтло-сiрим гофрованим металопластиком. Вдома таке називали євроремонт. Убого.

Юра дiйшов до Конгрес Стрiт i повернув лiворуч. Тепер йому до перетину з Пiвнiчною Гальвес. У цьому районi всi вулицi, паралельнi до авеню, називалися Пiвнiчними. По той бiк колiй — Пiвденними.

Ага, ось. Церква з темної цегли лiворуч, а навпроти неї — двоповерхова школа того самого кольору.

Школа навiть нагадувала нашi школи. Широкi бетоннi сходи, широкi заскленi вхiднi дверi. Великi вiкна у пiвстiни. Тiльки ясно, що тут давно не вчаться дiти. Закинутiсть. Пiд вiкнами будiвельне смiття. За вiкнами нижня бiлизна на мотузках.

Юра пiднявся на кiлька сходинок i потягнув дверi. Дверi були масивнi й вiдчинялися повiльно.

У холi навпроти телевiзора сидiли пiвколом пiвтора десятка битих на вигляд негрiв. А за столиком бiля дверей — двоє бiлих молодих дiвчат.

— Я волонтер, — сказав Юра.

Хтось iз негрiв заiржав. Бiлi дiвчата глянули на Юру скептично. Але оформили.

— Я Ейрiн, — сказала одна з дiвчат. — Ходiмо покажу, де будете жити. А вранцi пiдпишете документи. Поки що робота тiльки з догляду за територiєю. Волонтерити по району почнемо, як потеплiшає.

Спальнi були колишнiми шкiльними класами. В тому, де поселили його, жило восьмеро мiсцевих чорношкiрих, один малесенький мексиканець iз Гондурасу, й тепер — Юра з Бiлого Саду.

Лiжко Юри виявилось мiж мовчазним мексиканцем з Гондурасу та п'ятдесятилiтнiм негром iз банькатими очима. В ногах у негра на тумбочцi стояв маленький телевiзор, i негр постiйно дивився передачi про вбивства. Юра дiзнався, що Новий Орлеан у цьому роцi вiдвоював у Детройта втрачену ранiше пальму першостi. Тепер Новий Орлеан знову the murder capital of the USA: мiсто з найбiльшою, у пропорцiї до населення, кiлькiстю вбивств.

2

Тiтка Марина принаймнi раз на тиждень приходила до Ткачукiв. Марина була старша за свою двоюрiдну сестру Олю. Нiколи не одружувалася, дiтей не мала. Олинi хлопцi любили тiтку Марину. Причому i Сергiй, i Володя — а вони рiдко сходились у чомусь. До Марини особливо прислухався Сергiй, який мало кого поважав останнi рiк-два, вiдколи почалось оце вiкове.

Хлопцi обоє вдома. Рiдкiсть. Тобто, Володя i так вiчно вдома сидить. Для Сергiя рiдкiсть. Точно ж нiкуди не пiшов, бо Марина мала прийти. Оля знала це.

Оля спекла свiй фiрмовий торт Наполеон. Марина принесла пляшку коньяку. Марина жила трохи багатше, бо без дiтей. I працювала в податковiй.

— Серьожа, налий жiнкам, — сказала Марина. — Ти будеш?

— Вiн неповнолiтнiй, — сказала Оля.

— Оля... коли жiнки без мужчини самi п'ють, це страшно.

— Та я й сам не хочу, — наливаючи, сказав Сергiй.

Сказав дружньо, а не процiдив крiзь зуби. О чудо. Треба Марину попросити частiше приходити.

Володя сидiв у кутку дивана, схрестивши руки на грудях. Вiн любив мовчки вбирати в себе розмови дорослих. Дуже цiкаво, особливо як вип'ють. Пiсля третьої у тiтки Марини справдi розв'язався язик:

— Оль, ну що «треба було ранiше їхати, треба було ранiше». Ти заздриш цим Бiлейчукам, що будуються? Блiн. I щасливi вони вiд того?

— А ми щасливi? — сумно запитала мама.

Мама пiсля алкоголю завжди сумнiша, а тiтка Марина — вульгарнiша. Марина стрiпнула кучерями. У неї було завите й фарбоване в мiдно-рудий волосся. Вона скосила погляд на хлопцiв, але вже була досить п'яна:

— Ти уявляєш, як Бiлейчучцi було стiльки без мужика?

— Чому «було»? Бiлейчука i зараз не буває.

— Бо було. Все, все... — вона обiрвала себе.

Сергiй з Володею приготувались до цiкавого. Марина була родичкою Бiлейчукiв по лiнiї свого батька, й родичкою Ткачукiв по лiнiї матерi. Перед Москвою Толiк Бiлейчук рокiв вiсiм провiв в Америцi. Не приїжджав, бо не змiг би повернутись у США. За тi роки сiм'я збудувалася на вулицi Сакко i Ванцеттi. I вже нiчого нiби й не треба, i є запасiв на роки. Але повернувшись, Бiлейчук одразу став їздити на Москву. В Бiлому Саду практично не бував.

Марина перемiнила тему:

— Було i було. Зате згадаю, як Толiк починав в Америцi. Жив у вагончиках з iншими нашими. Вони все, що заробляли, слали додому. А самi на хот-догах iз гiрчицею мiсяцями. Юрi твоєму пощастило, як правду каже, що зразу пiд дах потрапив, i що годують на шару. Серьожа, налий. За тата твого вип'ємо.

Марина не помiтила, як скривився Сергiй. Оля притихла. Марина випила ще одну i стрiпнула кучерями:

— Та й Толiк теж здоровий мужик. Як вiн роками «там» без жiнки був?

Марина сперлась лiктем об стiл i поклала пiдборiддя на долоню, при цьому ледь не промахнулась. Голова почала з'їжджати. Марина трiпнула кучерями й мiцнiше вперлась пiдборiддям у долоню. Вона повiльно сказала:

— Та й навряд чи вiн «там» без жiнки був.

Марина пiдняла погляд на Олю й похапцем додала:

— Нє, я нiчого не знаю, звiсно... Просто... Серьожа, а ну наливай.

Оля зустрiлася поглядом з Сергiєм i затараторила:

— Добре, що наш тато ненадовго. Юра зразу сказав, що вiзу не порушить. Як закiнчиться — вертається.

— I Толiк спершу так казав.

Володя, який сидiв на диванi з ногами, пiдняв голову зi схрещених на колiнах рук. А вона безжальна, ця тiтка Марина, здивовано подумав Володя.

Марина забула про Сергiя i налила собi сама.

— Будеш? — потяглася пляшкою до стопки Олi.

Оля мовчки хитнула головою, накриваючи стопку рукою.

Сергiй сидiв i зцiпивши зуби ненавидiв свого батька. Коли Юра вирiшив їхати, Сергiй був радий, що «батя нарештi звалить з хати», як вiн казав Мейдину. Останнi пiвроку Сергiй не переносив батька буквально на дух, ненавидячи навiть його запах. Дратувався кожним жестом. Кожним словом. Не мiг бути з батьком в одному примiщеннi. Тепер, коли батько поїхав, Сергiй на вiдстанi ненавидiв його ще бiльше.

3

— Hey folks, c'mon in, best blues in New Orleans here! — широко усмiхаючись, Юра вийшов з дверей бару на середину Бурбон Стрiт.

— How 'bout beers? — запитав огрядний молодий турист. I сам засмiявся з власного жарту.

— Пиво теж, — сказав Юра. — Заходьте.

Одна з дiвчат у компанiї зупинилась:

— А блюз живий?

Iншi махали їй рукою:

— Пiшли, пiшли, Джой!

— Живий вiд сьомої, через пiвгодини починаємо, — сказав Юра. — Займайте мiсця заздалегiдь!

Насправдi бар завжди був на три чвертi порожнiй. Живий блюз чи в записi, байдуже.

— То ми повернемося, — сказала Джой через плече. — Як ви називаєтесь?

— Просто Блюз Бар, — сказав Юра їй. — Залишайтеся, по пиву поки вип'єте.

Нiхто нiколи не повертався. Туристи ходили напiвп'янi й забували про плани. Вони завалювалися туди, куди їх змогли затягти дормени.

— Джой, камон, — огрядний хлопець повернувся по неї. У нього були огидно рум'янi щоки. Як у бутуза на морозi.

— Лишаємось, тут класно, — сказала Джой.

Юра розумiв, що Джой ведеться на нього. Класно, хоча в бар вона ще не заходила.

— Вас як звуть? — запитала вона.

Чи «тебе»? Судячи з iнтонацiї, не «Вас», а таки «тебе».

Рум'янощокий махнув рукою й пiшов до своїх. Вiн сказав щось, i компанiя заiржала.

— Yuri, — усмiхнувся Юра. — Like Gagarin.

Джой подивилась на нього тупо: вона не знала, хто такий Гагарiн. А Юра знав, що у нього навiть усмiшка трохи як у Гагарiна.

— Oh, you Russian?

— No, Ukrainian, — але i її очах не блиснуло розумiння. Вiн додав: — Теж слов'яни.

— О, ця слов'янська сексуальнiсть, — Джой знизила голос: — I love your hair.

— Джой, ми пiшли! — гукнула баньката дiвчина з компанiї.

Якi вони всi там огиднi. Крiм Джой.

— То ми повернемося, — сказала Джой, вiдходячи.

Вони не повернуться. Джой подала йому руку. Її рука була маленька, гаряча й волога.

Вони не повернуться. Не те, щоб Юрi розходилось. Вiн отримував свої шiсть з половиною доларiв на годину. Потiм барменка Лора з офiцiантами ще дiлились iз дорменами чайовими. В сумi за змiну набiгало доларiв вiсiмдесят. Бували часи, коли Юра на «Бiлосадмашi» заробляв менше за мiсяць.

Тiльки тут за змiну можна витратити половину заробленого, якщо не тримати себе в руках. Дорменам безкоштовно давали колу з сифона. Хоч упийся. Але скiльки захочеш коли на морозi й середина лютого? Їжi у Блюз Барi не було як такої. А купувати на Бурбон Стрiт i навколо — грошей не напасешся. Юра терпiв, але часом хотiлося гарячого. I знав, що коли вертатиметься зi змiни о четвертiй-п'ятiй ранку, все буде зачинено.

I сигарети. Мiнус шiсть баксiв. Юра почав викурювати по пачцi за десятигодинну змiну. Дормен — нудна робота. Викидати нiкого не доводилося. Тiльки заманювати в бар.

А. Було ще одне важливе завдання: вiдсiювати на входi малолiток. Якщо хто на вигляд молодший за двадцять один рiк чи бодай виникали сумнiви, треба питати ай-дi. Найсмiшнiше з мексиканцями та іншими гватемальцями й гондурасцями — у Новому Орлеанi всiх їх без розбору називали мексиканцями. Цi заходили у Французький квартал зрiдка. Щоразу шугалися, коли Юра питав у них ай-дi. Дехто зразу задкував i вирiшував, що не треба їм нiякого блюзу. А якось маленький шуганий чоловiчок дiстав пожмаканий, складений учетверо папiрець, i почав щось душевно пояснювати Юрi. Юра нiчого не розумiв у його ламанiй англiйськiй. Подивився на дату народження й помiтив мiсце: Тегусiгальпа. Поплескав мексиканця по худому плечу i м'яко штовхнув усередину. Мексиканець подивився на Юру з удячнiстю в вологих очах. Мексиканцю було тридцять два. Цi мексиканцi просто молодшi на вигляд, особливо як поголяться. Мабуть, думав Юра, це тому, що вони такi маленькi на зрiст i невпевненi у собi, як сором'язливi дiти.

Iнший дормен, Юрин напарник, був алкоголiком. Юра нiяк не мiг зрозумiти, чорношкiрий той чи нi. У напарника було темно-сiре нездорового кольору обличчя з нечiткими рисами. Вимова теж незрозумiла. А прямо питати про расу, ясно, не можна. Блiн, що там питати. Приїхавши, Юра з чистим серцем називав чорношкiрих Negro, бо все його поколiння вчило англiйську в її радянському дiалектi. Й через це Юра у своєму Дев'ятому окрузi раз ледь не отримав по пицi.

— Я iноземець, я не знав, sorry, sorry, — задкував вiн у темрявi.

Двоє чорних хлопцiв уже почали нависати на нього, як гопники в Бiлому Саду. У цих шкiра була аж масна i дуже здорова на вигляд, на вiдмiну вiд шкiри Юриного напарника. Цi двоє були молодi, плечистi й зубатi.

— А ну скажи щось?

— Ну що вам сказати?

— Так, — один iз хлопцiв повернувся до iншого. — Точно iноземець. Чуєш, дьюд, — вiн кивнув Юрi. — Май на увазi. Не можна так казати. Принаймнi бiлому.

— Я ж не казав... Я казав... — Юра вирiшив не повторювати. — А як треба?

— Ну. Чорний. Наприклад.

— Окей.

От i тепер на напарника Юра позирав, але не питав анi в нього, анi у iнших. А напарник до кiнця змiни нехило напивався. Пити не дуже дозволяли, але й не забороняли надто суворо. Тож напарник iз сiрим обличчям брав звичний картонний стаканчик коли й доливав у колу власнi iнгредiєнти. Пiсля опiвночi напарник закликав клiєнтiв надто розв'язно, й хоча самi клiєнти теж були нетверезi, Юра думав: довго цей не протримається. Сам Юра виробив спосiб, звертаючись до людей на вулицi, нiби трохи вклонятися. Не як слуга, звiсно. Навпаки, як джентльмен. Юра вважав, що в його жестi є щось аристократичне. Все-таки вiн європеєць.

Мене тому й брали на дормена, що в менi видно i породу, й манери. Одного разу ледь не взяли по тринадцять баксiв на годину. То був шикарний ресторан, з лобстерами й ойстерами, не ця забiгайлiвка. Бо Блюз Бар таки виявився бичарнею мiсцевого розливу, з масними стiнами й запахами застарiлого пива й жиру, попри живий блюз i навiть попри те, що часом тут вмикали в записi Тома Вейтса. А в ресторанi з лобстерами й ойстерами були дерев'янi столики зi справжнiми, не целофановими скатертинами. Юра вже пройшов спiвбесiду, його брали. Але коли вже заповнював анкету, виявилося, що треба номер соцiального страхування.

— Н-н-нi, — хмикнула менеджерка. — Звичайно, без social security number нiяк. У нас усе за законом.

Юра знахабнiв i навiть пiшов у даунтаун хмарочосiв, i пiднявся лiфтом на двадцять сьомий поверх. Там було тихо, чисто й цивiльно. I Юру цивiльно запитали, навiщо йому номер соцiального страхування при туристичнiй вiзi.

— Просто хочу мати, — Юра усмiхнувся своєю гагарiнською, бо й тут навпроти сидiла жiнка.

На жiнку не подiяло. Юра вирiшив, що вона постклiмактерична, ще й без материнського iнстинкту. Чиновниця знизала плечима:

— Не можна отримати соцiальне страхування за туристичною вiзою.

Може, Юра не знайшов би й Блюз Бару, якби не один спiвмешканець по школi на Конгрес Стрiт. Остаточно зневiрившись у можливостi вiдновити знищений ураганом i повiнню новоорлеанський дiм, спiвмешканець вирiшив валити до своїх в Атланту.

— Зразу треба було валити, — сказав спiвмешканець.

Юра просто пiшов замiсть нього на змiну на шосту вечора.

— Ентуан сказав, щоби тепер я замiсть нього.

Бiлява лiтня барменка мляво здивувалась. Вона пiдняла брови, але буквально на пiвсекунди:

— Ну валяй.

Грошi видавали на руки готiвкою пiсля кожної змiни. Жодних документiв.

Юра подумки дякував Ентуану. Не треба й казати, що Ентуан був чорношкiрий. Юра остаточно вирiшив, що чорношкiрi йому подобаються i що вiн не расист, хоч вони й лiнивi. I що? Я й сам не надто працьовитий.

Пiсля першої змiни Юру не вигнали, й вiн став ходити вiд шостої вечора й до останнього клiєнта, як правило до четвертої чи п'ятої ранку, щодня, крiм понедiлка, коли Блюз Бар не працював. У кiнцi змiни двоє дорменiв мали ще зiбрати смiття у великi чорнi мiшки й виставити їх бiля дверей. Пакетiв назбирувалося по десять-п'ятнадцять, хоча здавалося б, лише пивнi банки, серветки й iнша дрiбнота по столах i на пiдлозi.

Чорт, ну чого ж так холодно, думав Юра, вертаючись пiд ранок додому, запихаючи руки пiд пахви й поглибше всередину бавовняної безрукавки. Всього ж два-три нижче нуля по-нашому, за Цельсiєм. Мабуть, це близькiсть Мiссiсiпi й затоки, болота навколо. Вогкiсть. А треба буде нарештi пiти глянути на ту Мiссiсiпi. Поруч же.

Юра тепер повертався на Конгрес Стрiт через Марiньї та Байвотер. Це трохи далi, зате райони приємнiшi, й не треба перетинати залiзничнi колiї високим мостом на Клеборн, де вiтер пронизує бавовняну безрукавку наскрiзь. А в Марiньї йдеш мiж акуратними будиночками вузькими вуличками. Тут живе середнiй клас. Затопило менше, й у народу є грошi, швидко вiдновили.

Спершу, правда, страшнувато було ходити в темрявi, особливо в чорному кварталi в кiнцi маршруту, де нема вуличного освiтлення, бо досi обiрванi дроти. Але нiчого. Крiм отих зубатих, якi навчили його казати Black замiсть Negro, нiхто нiколи Юру не чiпав.

Приходячи, доводилося стукати. Й нiчний черговий прокидався й вилазив з-пiд пледа, якщо тiльки не дивився всю нiч телевiзор. Чергував хтось iз волонтерiв, а по понедiлках, у вихiдний, i сам Юра.

Найгiрше, коли чергували отi кучерявi бiлi дiвчата. Дiвчата виявилися щойно пiсля коледжу. Захотiли присвятити рiк волонтерству. З Пiвночi. Небiднi. Єдинi бiлi, крiм Юри. Якось Юра чув, як дiвчата сварили мексиканця з Гондурасу, Ельвiна. Сварили нiби дитину: мабуть, так здавалося, бо говорили простою мовою, з повторами. Ельвiн погано знав англiйську. Ельвiн, ти живеш у волонтерському центрi, а сам ходиш на оплачувану роботу. Ми все розумiємо, але. Ага-ага: але. Вам працювати не треба. Юра постукав. Його впустили. Слава б-гу, сьогоднi не дiвчата. Юрин сусiд по кiмнатi. Телевiзор — на передачi «Суд iде».

— Йоу, мен! Кого сьогоднi вбили? — Юра пiдняв великий палець.

Сусiд засмiявся.

Через тиждень Юра з гордiстю вперше пiшов перед змiною у крамничку мiж Французьким кварталом i районом хмарочосiв. Худенький iндус, попри дрiбну торгiвлю продуктами й сигаретами, приймав грошi для вiдправки через Вестерн Юнiон.

Юра зiбрав для своїх двiстi доларiв. Спецiально чекав, поки вийде кругла сума. Приготував десятку зверху заплатити за пересилку. На здачу купить хот-дог. А то задовбало всю змiну голодним, на самiй кока-колi.

Юра пишався собою. Оля вiчно каже, що Юра непристосований до життя. А вiн двiстi баксiв пришле, i буквально за тиждень.

Вiн пiдходив до крамнички iндуса, де висiв значок Вестерн Юнiон, i рахував. Якщо так пiде далi, за пiвтора-два мiсяцi вiдправлю бiльше тисячi. Борг батькам Олi вiддамо. Ну як. Запропонуємо, а вони, ясно, не вiзьмуть, i Сергiю буде щось на вступ, лоботрясу дурному. Далi бiльше зароблю. У мене ще майже пiвроку. Приїду до Олi, пройдуся гоголем.

Але Юра не змiг вiдправити круглi двiстi доларiв, бо десятки заплатити за переказ не вистачило. Вестерн Юнiон узяв двадцять два долари.

4

— Прикинь, бачив на днях китайозу. На автостанцiї, — сказав Мейдин.

— Ну?

Мейдин перший пiдiйшов до краю даху. Сперся руками у вкритий руберойдом бортик. Його худi лопатки видавалися з-пiд куртки, як обрубки крил. Цiкаво, як би летiв з дев'ятого поверху, подумав Сергiй. Виникла фантазiя, як вiн штовхає Мейдина. Сергiй вiдiгнав цю фантазiю й ковтнув в'язку слину. Мейдин сiв на бортик, звiсивши ноги вниз. Сергiй пiдiйшов ззаду. Перевiрив, чи не слизько. Сiв на край даху поряд, мiцно тримаючись обома руками за бортик. Не дивився вниз. Було не дуже холодно. Як на кiнець лютого, взагалi теплинь. Бррр-р-р-р. Добре хоч вiтру нема.

— Так шо китайоза? — спитав Сергiй.

— Лошара який-то.

— Ну?

— Їхав у Кривий Рiг, а приїхав до нас у Бiлий Сад.

— Ггг. Це як?

— Та вiн нашi букви не шарить. Тiпа два слова i там i там. Я так поняв, вiн тицьнув пальцем у розклад, йому й дали. Шота таке.

— От лошара, да.

— Скажи. А ше кажуть, нiби китайози розумнi.

— А ти шо?

Мейдин дiстав з нагрудної кишенi пачку сигарет i прикурив. Добре, що вiтру нема.

— Будеш?

— Я пас.

Сергiй боявся вiдiрвати руки вiд бортика. Вiдхилявся по максимуму назад i дивився перед собою.

— Так шо китайоза? То їсть, а ти шо?

— Та шо, — Мейдин затягнувся i зробив мужнiй вигляд. — Надавав щєлбанiв i сказав, шоб валив i в Бiлий Сад не вертався.

— Правильно. I так тут нєгров розвелося. Ще цих не хватає.

— Угу.

Насправдi було не зовсiм так. Мейдин роззирнувся й переконався, що знайомих пацанiв поряд нема. Тодi вiн ввiчливо пояснив китайцевi його помилку й допомiг купити квиток до Днiпра, бо прямий на Кривий Рiг iз Бiлого Саду не ходив. Китайози, канєшно, заполонять скоро цiлий свiт, але цей конкретний нiчо так парнiша, вєжлiвий i дружелюбний.

Трохи побазарили ламаною сумiшшю кiлькох мов, а бiльше жестами. Мейдин, правда, тримався на вiдстанi, шоб якшошо, я не з ним. Китаєць оказався студiком-першокурсником, он навiть букви нашi ще не вивчив. Каже, у них у Пекiнi батьки побагатші вiдправляють дiтей по Оксфордах i Гарвардах, ну а середнiй клас, тiпа, до нас. А у Кривому Розi у нього родичi якiсь, ранiше понаїхали. Може, чим допоможуть. Мейдин якраз має поступати на заочку весною, то розказав китайозi, що мамка уже готовить взятку. Заговорили про хабарi у нас i у них. Потiм Мейдин розповiв, як у нас будували дороги пiд чемпiонат з футболу, то половину грошей розiкрали. Китаєць засмiявся:

— Звучить, як Китай.

— У вас же вродi смертна кара за корупцiю.

Китаєць ще раз засмiявся:

— Це для тих, хто програв. Партiя нiби одна, але в нiй рiзнi клiки. Хто програв — тому смертна кара за корупцiю. Хто виграв — краде далi.

— Звучить, як наша країна, — засмiявся Мейдин. — Мiнус смертна кара.

Коли вони прощались, Мейдин подарував йому свiй значок iз написом Bily Sad Ultras. Китайоза точно не знає, що значить кельтський хрест. Зате Мейдин сумнiвався, чи не знає китайоза англiйську, бо внизу було дописано: White Boys Club. Нє, навєрно, не знає. Ото ржачно, що китайоза начепив таке на себе. Хоть би нашi його з цим значком не спалили, бо йому пиздарики. Добре, що вiн уже на автобус. Прощавай, Лю Сяо! Мейдин написав китайцевi на листочку «Кривий Рiг», щоб той у Днiпрi знов не лоханувся.

Звiсно, розповiсти про все це Головi не можна. Не пойме.

— Чуєш, Голова. А ти бував у тому Кривому Розi?

— Нє. Шо я там забув, — скривився Сергiй. — Бiлий Сад — столиця свiту.

— Да. — Мейдин зробив паузу. Потiм замислено повторив: — Бiлий Сад — столиця свiту.

Вони помовчали. Мейдин докурив сигарету. У Сергiя закоцюбли й почервонiли вiд холоду й напруги пальцi, якими вiн стискав край бортика. Мейдин клацнув по фiльтру сигарети нiгтем i скинув незагашений недопалок униз. Мейдин глянув йому вслiд. Уже сутенiло, й недопалок гарно свiтився оранжевим, падаючи в синє з дев'ятого поверху. Згас, не долетiвши до землi. Ще ледь видно чорнi обриси пiшоходiв, якi навскiс перетинають подвiр'я Г-подiбного будинку. А все одно вже пiзнiше темнiє, нiж посеред зими, подумав Мейдин.

— Чуєш, Голова.

— Га.

— А ти в Карпати цього року їдеш?

— В лагєрь?

— Угу.

— Та поступати нада. Мамка висне.

— Менi ж тоже.

— Да i заїбав мене цей Пласт.

— Чьо?

— С.К.О.Б. — Сергiй скривився i пiдняв три пальцi. — Тiпа патрiоти, да. А як Бiлий попробував заговорити, шо нада в натурi боротись iз понаєхавшими, загнобили його. Тiпа, — Сергiй зробив мiну й заговорив високим надтрiснутим голосом, явно когось пародiюючи: — «Ми па-а-атрiоти, а не ксе-е-енофоби». Бе-е-е. Сцуть, як вiвцi. Лiбєрасти кончєнi. Притому що бiльшiсть западенцi. А настоящi патрiоти, якi шота роблять, блiн, є тiльки в Харковi та в Луганську. I тепер у Бiлому Саду, благодаря Санi.

Мейдин помовчав.

Сергiй дуже змерз на даху. Їхнього гурткового у «Беркутах» Саню Бiлейчука пiшли з Пласту. Ну чи змусили пiти, там якi-то мутки. Гуртковим став Сергiй. А тепер i Сергiю, кажись, пора валити. З ким лишатись, iз малолєтками й лiберастами? Бiлий переконував молодих беркутят, що iсторичнi вороги мiняються. А Бiлий дуже харизматичний i вмiє переконувати. Зараз загроза, казав їм Бiлий, iде зi Сходу i з Пiвдня. Причому загроза, тихо говорив Бiлий, не тiльки для нацiї, а для всiєї раси. Може, якраз за це Бiлого поперли з Пласту. Валити треба, коли звiдси валять такi люди. Особисто Сергiя, крiм усього, у Пластi давно пiдхарювала дiяспорська мова: лещатарський спорт, кошикiвка, юначки. Бллллл.

Мейдин перебив його думки:

— Шо там твiй батя?

— Та шо. Нарештi працює там. Мамка казала, даже шота прислав.

— Скучає?

— Хто, батя? Хуй вiн там скучає, навєрно.

Мейдин хихикнув.

— Я радий, шо вiн звалив, — сказав Сергiй. — Тiльки мамку жалко.

— Чьо.

— Та вiчно пiсля телефона «вся в соплях и губной помаде».

— Скучає.

— Вона да, — насупився Сергiй. — Ладно, пiшли уже до Кокоса. Холодно, сука.

Кокос жив у цьому ж будинку на третьому поверсi. Мамка Кокоса була дома, так шо у нього дома не покуриш, а то мамка просiче, шо i Кокос тоже курить.

Сергiй скотився з бортика назад, вдаючи, що робить це задля розваги.

Мейдин глянув униз. Ввiмкнули один вуличний лiхтар. В iнших лампочки розбитi. У жовте коло ввiйшов чоловiк. При поглядi зверху вiн здавався смiшно коротким.

— Може, ти прав, — сказав Мейдин на сходах. — Нада з Бiлим поговорить. Може, з ним своє шось намутимо.

— Кажись, у нього там уже намучено.

Сергiй плюнув на сходи. Ну i засраний у Кокоса пiд'їзд. У нас хрущовка, але почiщє буде. Сергiй ковзнув поглядом по давно небiленiй стiнi. На нiй цвяхом було видряпано:

гех

Сергiй давно пiшов би з Пласту, але минулого року зустрiв на «теренових iграх» (брр, ну i фраза) Ярославну. Ярославна. Яке iм'я. Таке незвичне для Бiлого Саду. Яруся була на два роки молодша за Сергiя. Походила з родини дисидентiв, дiдусь навiть вiдсидiв кiлька рокiв. Мама Ярусi викладала рiдну мову й лiтературу, а батя пахав на нєфтi в Тюменi. Правда, Яруся жила в районi Богуна, а вiн з Моцарта. Моцартiвськi iсторично ворогували з богунськими, район на район. Але ж то пацики, а Яруся дiвчина. Та й часи не тi, це колись усе було на повному серйозi, а зараз суворi пацики дев'яностих хто спився-сколовся-сидить, а хто пiднявся, як Iгор Наговiцин. Ворожнеча мiж пациками тепер — так, дєцкiй сад. Ну, накостиляють разок, як буде Ярусю проводжати. Воно того варте.

Яруся була така... Минулого року вони разом їздили у пластовий табiр Гаджино, i там цiлувалися пiд сосною, а потiм лежали на сiнi, дивилися на зiрки, i вона дозволила йому опустити руку їй у трусики, й зовсiм не ламалася. Тiльки тремтiла. Йому навiть не соромно було сказати їй, що це у нього вперше.

Вони всю нiч розмовляли. Ярославна сказала, що вона язичниця. Сергiй не зовсiм зрозумiв, що це означає. Ярославна стала розповiдати про предкiв.

А може, це якраз Ярославна переконала його валити з Пласту? Здається, саме вона хотiла валити, а вiн пiдключився. Сергiй уже не може згадати.

Але в кiнцi табору всiх пiдняли вночi. Ясно, що тривога навчальна. Всiх вишикували в одностроях. Запалили смолоскипи. Цей момент Сергiю дуже сподобався. У пiтьмi Сергiй не бачив Ярусю. Здається, юначок тодi взагалi не пiднiмали. Тiльки юнакiв. Сергiю дали в руку смолоскип. Гурток пiшов по стежцi вгору. Бiлий, який тодi ще був iз ними. Далi Сергiй, як Голова. Слiдом Мейдин. Кокоса не було: його в табiр не пустила мамка, не було дєнєг на дорогу.

Вони йшли ланцюжком помiж сосен, переступаючи через камiння й коренi. Темно-зелений мох, вкритий росою, вiдблискував у свiтлi смолоскипiв. Вони прийшли на великий круглий камiнь. На камiнь сказали пiднятися лише кiльком юнакам, серед них Сергiю. Внизу пiд каменем вiн бачив у вiдблисках вогню гладко-чорну голову Бiлого. Навколо були незнайомi пацанчики, тоїсть юнаки. Так, точно. Юначок тут не було.

А далi Сергiй упiзнав те, що сеньйор зачитував їм, бо ранiше Сергiй здавав це напам'ять. Текст пластової присяги. Й Сергiй дивився поперед себе на небо, яке починало синiти мiж чорними соснами, бо насправдi наставав ранок. Їх навмисне пiдняли так, щоб пiсля присяги повернутися на снiданок. Прагматично.

Вгорi шумiли сосни, iскри зi смолоскипiв мiшались iз зорями, якi вже згасали.

Треба ж було прийняти присягу якраз тодi, коли вирiшив валити.

Наступний день був останнiй у таборi.

Яруся вийшла з Пласту зразу, як повернулись у Бiлий Сад. Сергiй досi, пiвроку вже, вагався щодо присяги. Через мiсяць їхнiй гурток «Беркути» вступив у легендарний курiнь «Чугайстри». В дитинствi Сергiю здавалося, що це мегакруто. А зараз — кисло. Потiм ото Бiлого прогнали лiберасти, i стаючи наступним гуртковим, про що в дитинствi мрiяв, Сергiй почувався трохи крисою.

I ось вони з Мейдином сидять у Кокоса. Мейдин з Кокосом i малим Кокосом шось там ржуть, а Сергiй не стежить за їхньою розмовою. Треба валити до Бiлого, вiн хоть шось справжнє робить. Крiм того, досить брехати собi: в б-га вiн точно не вiрить, так шо пластове «Б-г i Батькiвщина» йому бiльше не пiдходить. Крiм того, Нацiя — не полiтичне поняття. Як там Бiлий про Нiцше втирав? Полiтична нацiя нова, а всi новi поняття хибнi? Якось так. Правда, там ше шота було про прогрес. Але менше з тим. Карочє. Нацiя — це предки, предки — це раса. Так? Заплутався. Нi, точно ж так. Поговоримо з Ярусею. Вона добре в цих дiлах шарить. I про присягу запитаю. Чи вона не засудить.

Яруся не засудила. Сергiя викреслили з гурткової книги та з Пласту загалом iз формулюванням:

«Не виявив подальшої охоти пластувати». Ну й фраза.

5

— Happy Mardi Gras folks! — Юра давно посадив голос, але продовжував кричати. Вiн уже вимовляв два французькi слова по-мiсцевому, одним словом iз наголосом на перший склад: — Веселого Мардiгра! Веселого Мардiгра!

Голос сiдав, Юра продовжував кричати в нiч. Треш i угар. П'янi натовпи снують сюди-туди по Бурбон Стрiт, усi кричать. Жiнки показують груди. Юра не пив, але п'янiв. Вiд студентських рокiв вiн уже встиг забути, що любить такi дiйства, i тепер сам собi дивувався. I кричав:

— Happy Mardi Gras! Happy Mardi Gras folks!

Його голос сiдав i вiд крику, i вiд курева. Юра не зважав. Юра кричав тепер, бо йому подобалось.

Народ у Блюз Бар валив як нiколи. Натовп, який слухав паршивеньку мiсцеву групу, краями виповзав за межi бару, не вмiщуючись в обмеженому просторi, як тiсто з каструлi. Те саме творилося в усiх iнших барах Бурбон Стрiт. Жир!

Mardis Gras, Жирний Вiвторок. Вулицею сунуло щось типу карнавальної процесiї, однак це дуже умовно. Хтось у костюмах, хтось просто п'яний. Хтось iде у протилежний бiк тротуаром. I какофонiя: з кожних дверей реве iнша музика. Кожен бар намагається перекричати сусiднi. Наскiльки розумiв Юра, мiсцевий карнавал, як аналог у Бразилiї чи наша Масляна, мав означати свято релiгiйних людей напередоднi Великого посту. Тiльки навряд чи добропоряднi католички минулого отак напивались, щоб потiм показувати всiм, попри кого проходили, голi груди. А дарма — i Юра продовжував ґвалтувати свiй бiдолашний голос:

— Happy Mardi Gras folks!

Повертаючись пiд восьму ранку додому через усю Бурбон Стрiт, Юра мусив лавiрувати мiж бляшанками з-пiд пива, пластиковим посудом, масними серветками, обгортками вiд хот- догiв, битим склом. Прибиральники з'являться о дев'ятiй, коли два останнiх туриста, якi фальшиво волають Georgia On My Mind, заберуться з вулицi вiдсипатись у свiй готель.

Коли Юра заходив у Дев'ятий Округ, у його головi голосно гула тиша. Юра чув це гудiння, як звук високовольтних дротiв на лiсовiй просiцi в гарячий безвiтряний день, коли навiть не спiвають птахи.

Й на постiйному тлi тишi — тiльки його кроки порожнiми темними вулицями зруйнованого Дев'ятого Округу.

Рiзкий перехiд до гудiння тишi, пiсля ночi музики та п'яного буйства натовпу. В Дев'ятому Окрузi не було жодного готелю й жодного туриста. Електричнi стовпи досi лежать поваленi. Вуличне освiтлення вiдсутнє. Самотнi лункi кроки пiд ранок.

У цей час Юра вiдчував, як йому бракує Олi й малих. Юра скучав навiть за Сергiєм. Йшов порожнiми кварталами i згадував, як носив новонародженого Сергiя на руках, задихався вiд нiжностi, цiлував Сергiя-немовля у щоки й зi смiхом казав Олi: «А мине п'ятнадцять рокiв, i вiн стане нестерпним пiдлiтком, i буде мене ненавидiти. Ну i нехай!».

В угарi натовпу самотнiсть стискається пружиною, щоб потiм, пiдстерiгши тебе наодинцi, ще сильнiше вдарити знизу в сонячне сплетiння.

Юра не вловив, чи Мардiгра, Жирний вiвторок, справдi почався у вiвторок. Усе плавно йшло по наростаючiй. Напiвпорожню Бурбон Стрiт почали заповнювати туристи, їх ставало дедалi бiльше, музика дедалi гучнiша. А потiм потоп.

— Happy Mardi Gras folks!

Хрипким голосом Юра перекрикував оркестри, якi сунули вулицею, перекрикував музичнi колонки й дорменiв з сусiднiх закладiв, i своїм голосом, як Оскар Мацерат вiд скла, вiдпилював уламки вiд натовпу, окремих туристiв i компанiї вiдокремлював вiд суцiльного потоку, який сунув по Бурбон Стрiт, укритiй шаром паперового конфеттi, целофанових блискiток, солоного поту й мiсцями блювотиння, бо деякi туристи не знали мiри. Особливо малолiтки. Малолiток до двадцяти одного року з'явилися цiлi зграї, неповнолiтнi просочувались у всi бари й нажиралися. Тепер їх вiдсiювали не надто суворо, бо на час карнавалу iнспектори заплющували очi, а отже, заплющувати очi могли й дормени.

Змiни стали довшими. Юра встигав поспати годин п'ять i вставав ранiше, нiж хотiв би, заради безкоштовного ланчу (супу з бобами) для таких самих псевдоволонтерiв, як вiн. Прав одяг у Лондроматi. А пiсля обiду повертався у Французький квартал.

Зате платили вже по вiсiм доларiв на годину. Блюз Бар навiть найняв третього дормена й вiдчинив третi дверi, якi виходили на Бурбон Стрiт i за якими ранiше тримали кегелi з пивом та швабри.

Крiм бiльшої зарплати, бiльшi були й чайовi. Бармен i офiцiанти клали чайовi у спiльний пул i вранцi дiлилися порiвну мiж собою та з дорменами, якi чайових не отримували. Здається, це робили чесно. Тiльки один офiцiант, вусатий молодий жевжик, кiлька разiв ловився на приховуваннi чайових. Його весь Блюз Бар терпiти не мiг. Швидко вижили з колективу. Лора, душа Блюз Бару, барменка i старша над усiма, стежила за чеснiстю працiвникiв мiж собою. Лора була велика блондинка рокiв п'ятдесяти, поєднання натхненної сексуальностi та материнської доброти. Вона вдягалась у сукнi з глибоким декольте, i Юра ловив себе на бажаннi заритися туди обличчям зi змiшаним почуттям бажання й бажання захисту. Раз пiд час Мардi Гра п'яний клiєнт у поривi нiжностi та вдячностi нахилився й поклав Лорi в нагрудну кишеню сотню баксiв. Нiхто цього не помiтив, однак Лора виклала грошi у спiльний пул i роздiлила на всiх. Лора була класна жiнка, i якби Юра не був одружений, то, дарма що вона повнувата й панкувата як на його смак, Юра точно зробив би кiлька пасiв у її бiк.

Натомiсть цiлий Мардi Гра вiн вiдповiдав на флiрт дiвчат, жiнок i бабусь. Посеред тижня потеплiшало, дормени зняли зимовi куртки, й тепер Юра вимахував руками клiєнтам, стоячи в самому лише гольфi, який пiдкреслював його стрункiсть. Вiдсутнiстю живота Юра рiзко вирiзнявся з-помiж iнших бiлих чоловiкiв на Бурбон Стрiт, передусiм туристiв. Волосся Юри ще було густим i золотистим, а очi й усмiшка не старiють, поки не постарiє душа. Душа ж Юри залишалася молодою аж настiльки, що вiн не до кiнця усвiдомлював: флiрт жiнок спрямований не на нього конкретно, а є частиною фiєсти. Частиною Мардi Гра у Новому Орлеанi було й показування цицьок. Кожна охоча — а охота ця збiльшувалася пропорцiйно до кiлькостi випитого — тут i там задирала майку, демонструючи груди. Де й коли ще добропорядна жiнка з Клiвленда, Мiннеаполiса чи Оклахома Сiтi може так повеселитись? Мабуть, охота розважитися залежала й вiд усвiдомлення своєї сильної сторони. Дивиться Юра, йде дiвчина з непримiтним обличчям, а пiднiме футболку — i у Юри млоїть у животi. А йде симпатична, скромно усмiхнеться — i все.

Юра вже в першi тижнi у США вiдчув, як не вистачає йому Олi. Ходив i вiдчував, як млоїть, i не тiльки на душi. Попри майже двадцять рокiв у шлюбi, у них усе лишалося прекрасно в лiжку. Обоє зберiгали фiзичну форму, а отже, як витривалiсть, так i привабливiсть. I тепер, коли Юра дзвонив Олi за вiдсутностi хлопцiв, то розмовляв здушеним голосом, iнодi пошепки, про те, як вiн за нею скучив i що вiн точно не залишиться довше, нiж на свої пiвроку, бо жити без неї не може. Як там хлопцi, питав вiн пiзнiше, коли Оля переводила тему.

Пiд час Мардi Гра йому стало особливо тяжко. I так нелегко, коли тобi за сорок i ти знов повинен задовольнятися самозадоволенням, яке нiколи не задовольняє. Юра вже саркастично хмикав, коли в автоматичних пральнях або на заправках бачив таблички self service. А тут нiч за нiччю перед ним пропливали, коливаючись в угарному диму й випарах алкоголю, жiнки, вiдкрито демонструючи себе з найкращого боку.

— У нас такого нема, — казала Юрi бразилiйка, яка приходила вже четверту нiч поспiль. — У Бразилiї так не роблять.

У них там карнавал карнавалом, є професiйнi танцiвницi, казала бразилiйка, а звичайнi жiнки — зовсiм iнше. Не можуть собi дозволити так виставлятися. Культура iнша, казала бразилiйка.

— Он як? У мене з телевiзора було iнше враження.

— У нас усе — не для всiх, а тiльки вибраним, — i п'яна бразилiйка намагалася притулитися до Юри.

Юра вiдсторонювався. Ця бразилiйка приходить у Блюз Бар щоночi, явно до Юри. Причепилася, як п'явка. Як там її? Андрiана, Адрiана, щось таке. Геть молода, смаглява. I до неприємного розкута. Чи може, це того, що Юра бачив її виключно п'яною. Адрiана чи Андрiана сiдала за столик, найближчий до дверей, i заважала йому невинно флiртувати з iншими жiнками в натовпi. Юра починав ненавидiти її, цю Андрiану чи Адрiану. Вiдверто грубив, коли вона пiдходила до нього. Бразилiйка не розумiла грубостi, смiялась i з придихом, вiд якого несло пивом, повторювала про те саме: твоє золоте волосся, у наших чоловiкiв такого не буває. П'янь.

Тобто, вiн не проти флiрту як такого. Це ж не зрада. Юра ще до Мардi Гра прикурював своєю запальничкою сигарети чорношкiрiй проститутцi, яка ночами ходила по Бурбон Стрiт. Якось запитав для цiкавостi, скiльки вона бере.

— One hundred bucks for a fuck, — лiниво протягнула дiвчина.

Сто баксiв за раз. Нехило.

Вони вважали себе друзями, хоч не могли запам'ятати iмен одне одного. У неї були гарнi карi очi, з дуже здоровими на вигляд блакитнуватими бiлками. Юра з усмiшкою пояснив, що порiвнює її заробiток зi своїми шiстьма з половиною баксами на годину. Юра сто баксiв за цiлу змiну — довгу, десятигодинну — вперше заробив лише пiд час Мардi Гра й лише того разу, коли барменка Лора подiлилася нагрудними чайовими.

Проститутка усмiхнулась його пiдрахункам. Хто на що вчився. Юра хмикнув. Вiн вважав себе толерантним i якось нiколи не засуджував проституток, хоч сам жодного разу в життi не користувався їхнiми послугами. Навiщо? У нього й так усе чудово. Нiколи не бракувало цього. Ну, поки вдома. Пощастило зовсiм молодим зустрiти Олю. Вiдтодi все у них чудово. Так, чудово. Юра зiтхнув. Нє, треба вiдтарабанити цi пiвроку й вертатися додому. Бо це не жизнь, а пройобування жизнi.

У передостаннiй день Мардi Гра до Юри пiдвалили двi жiнки. Може, молодшi за нього. Може, старшi. Важко сказати: надто п'янi й надто нафарбованi.

— Ми попри вас кiлька разiв проходимо, — сказала одна, чорнява.

— То заходьте, — Юра показав рукою всередину.

— А ви не звертаєте на нас уваги, — сказала iнша, руда.

Юра знизав плечима й усмiхнувся. Гагарiнською.

— А що у вас є? — запитала перша, чорнява, жестом показуючи всередину Блюз Бару.

— Блюз.

— А чоловiчий стриптиз є? — руда хихикнула.

Юра мовчки усмiхнувся.

— Ми взагалi-то думали... — сказала чорнява. — Все-таки карнавал...

— Ага, — сказала руда.

— Можна тебе поцiлувати?

Юра мить повагався й потягнувся щокою до щоки, але чорнява взяла його двома пальцями за пiдборiддя й повернула до себе. Волого поцiлувала в губи. Юра не знайшов у собi сили одразу вiдсторонитися. Це тривало, поки чорнява сама не вiдiрвалась вiд його губiв.

— Так. Солодкi, — повiдомила вона рудiй, нiби вони уклали парi.

— Я! Тепер я! — сказала руда.

I Юра вiдчув, як обiймає її рукою за тонку талiю, i язик рудої шукає його язик. Цей поцiлунок тривав iще довше.

— Солодкi, — пiдтвердила руда, звертаючись до чорнявої, й повiльно вiдсторонилася вiд Юри, прошепотiвши бiля вуха: — Бувай.

Вiдiйшовши на кiлька крокiв, обоє, змовившись, одночасно обернулись i одночасно пiдняли футболки, показавши йому груди.

— What the hell was that? — запитав ззаду барабанщик iз групи, яка грала в Блюз Барi сьогоднi.

Потiм Юру турбував не стiльки несподiваний поцiлунок iз двома жiнками (його застукали зненацька, вiн не встиг подумати), скiльки ерекцiя пiд час поцiлунку з рудою. У нього встав на чужу жiнку. Причому руда це вiдчула й перед тим, як вiдсторонитися, провела рукою по його члену. Мабуть, смiялися потiм iз чорнявою.

Ясно, що нiчого такого. Це випадковiсть. Але ясно, що Юра не стане про це розповiдати.

Пiсля завершення Мардi Гра вiн пiшов до iндуса й цього разу вiдправив Олi круглi п'ятсот баксiв. Юра вже знав про звiрськi тарифи Вестерн Юнiон i заздалегiдь приготував сорок доларiв за переказ.

У нього навiть залишилася сотня баксiв на себе.

6

Першим для Сергiя Ткачука, коли вiн у складi «Бiлих вовкiв» Бiлого перейшов до прямої дiї, став молодий сирiєць на iм'я Хуссам. Хуссама виловили, коли той повертався ввечерi з дiвчиною з кафе.

Батьки-iнтелiгенти вiдправили Хуссама геть iз Сирiї до дядька пiсля того, як довго радились: Фатiма, в цiй країнi у молодi майбутнього нема. Згадай, Фатiма, як Асад-молодший тупо успадкував посаду вiд Асада-старшого. Конституцiю пiд нього мiняли! I синок швидко не здохне, о нi, вiн в Лондонi навчився i спортом займатись, i м'ясом не обжиратись. Так що застiй у цiй країнi триватиме до-о-овго, застiй без надiї на змiни. Чи ти досi вiриш, Фатiма, що в Сирiї хоч щось змiниться за нашого життя? Я згодна, Масуд, згодна: молодим у цiй країнi нiчого не свiтить. Ми доживемо тут, але хай Хуссам кудись їде. В Європу!

Дядько Хуссама тримав секонд-хенд у Бiлому Саду. Тож приїхавши, Хуссам одразу потрапив продавцем у вiддiл «крем», як його називали мiсцевi. Тобто «карiм». Тобто добiрний секонд-хенд. Тобто непоганий вiдсоток.

Хуссама по приїздi вразила краса мiсцевих дiвчат, i не менше — несподiваний власний успiх серед них. Сухорляве тiло, живi очi, нiс iз горбинкою. Рiзкi рухи.

Хуссам був недурний i швидко вивчив мову на побутовому рiвнi.

Коли познайомився з Мартою, зрозумiв, що iншi дiвчата йому не потрiбнi й бiльше нiколи не будуть потрiбнi.

Марта казала, що Хуссам дуже мужнiй. Казала йому, нашi мужики випендрюються, а тобi цього не треба, ти, шепотiла, справжнiй мужчина. Й вона щiльно притискалася до нього.

Справжнiй мужчина м'якнув у колiнах, але не показував цього.

А ще, казала Марта, я хочу колись вийти за тебе, хочу дiтей вiд тебе, ще й тому... знаєш чому? Ти не усвiдомлюєш, чим вiдрiзняєшся вiд бiльшостi наших. Чим, запитав вiн i розправив плечi, але вiдповiдь його розчарувала. Ти не п'єш. Часом п'ю, коли Аллах не бачить, заперечив вiн. О, Хуссамчик! Ти наших бачив? Бачив, смiявся вiн.

Того вечора в кафе Хуссам i Марта домовилися вiдкритися нарештi її батькам. Вiн хотiв по-старосвiтськи посватати її. Марта вмовила Хуссама бодай не залучати його родичiв-сирiйцiв. Марта передбачала певнi проблеми. Ти вже бачив, як тут. Ти iноземець, а у нас глуха провiнцiя. От i батьки мої обмеженi провiнцiали. Але я переконаю їх. Я люблю тебе. Так, казав Хуссам, ми зробимо все за правилами. Заручимося. Може, дядько Масуд поговорить iз ними? Вiн менi тут замiсть батькiв. Ой, нi-нi, Хуссамчик. Краще я сама. Поцiлуй мене, поки ми не вийшли надвiр.

Чорт. Бачив? Хуссам. Вони за нами йдуть. — Хто? — Отi двоє. Давай на проспект. Тут надто темно й безлюдно. Швидше! — Може, тобi здається? Ну куди ти мене тягнеш? — Хуссамчик, будь ласка. — Не буду я бiгти. — Зараз треба. — Я їх зустрiну. — Їх двоє... Вже троє. Будь ласочка. — Тобi чоловiк потрiбен чи хлопчик, який тебе буде слухатись? Га? Я їх зустрiну. — Ще троє! Ну... Вiдпустiть його! Хуссам! Хуссам!

Ах ти ще й вiдбиватись? Понаїхав тут i будеш до наших тьолок лiзти? Ще й вiдбиватись. Н-на! З носака його. Пиздуй до себе в Чуркестан! А ти — проститутка. Тобi мiсцевих хуїв мало. А ну завались, зараза. Туш потекла, витри соплi. Нiчого ми йому не зробили. Я думаю, хахаха. Пару ударiв з носака в живiт нiкого ще не доконали. Це тiльки попередження. Скажи своєму хачу: наступного разу впiймаємо...

Малолiтки дебiльнi! Хуссам! — вона присiла бiля нього, шукала й не знаходила серветки, щоб витерти кров, нарештi знайшла. Потiм зняла кофту й пiдстелила на твердий асфальт йому пiд голову.

Ладно, валимо. Лиши її.

Шестеро на одного! — пiдняла обличчя на них. — Сцикуни!

Лиши, я сказав. Хай собi iстерить бiля свого хача.

Хуссам!

Пiшли, бо менти прийдуть... Ух! Верещала, як ментовська сирена. Ха, ха, ха! Оце ти сказонув, Голова! 

— Треба було, щоб Юра ранiше їхав, — сказала Оля. — А ми все чекали, чекали не знати чого.

Марина мовчки пiдлила собi коньяку. Оля пiсля першої категорично вiдмовилась. Була третя чи четверта дня. Дiвчата сьогоднi були самi. Сергiй збирався на матч бiлосадської команди проти якихось кротiв, вiн так любить футбол. А Володя таємниче пропадав, i Оля з радiстю пiдозрювала, що у нього є дiвчинка.

— Я завжди думала, що Юрка безалаберний, — сказала Оля. — Чесно кажучи, не думала, що у нього там в Америцi щось вийде. Тiльки ж йому не кажи. А вiн молодець виявився. Але Марина, чому так має бути? Ну чому? Чому, щоб дiти поступили, щоб банально на їжу й хату вистачало, вiн має кудись їхати?

— Не ви однi.

— Я знаю, Марино, я знаю. Хiба вiд цього легше?

Оля вiд звiльнення з колишнього держтелекому, який пiсля приватизацiї належав олiгарху Наговiцину, так i не знайшла нормальної роботи. Пробувала продавати страховку, але фiрма платила тiльки вiдсоток, а за мiсяць Оля змогла застрахувати аж одного клiєнта. Постiйно ходила на бiржу працi, щоб отримувати допомогу по безробiттю. Їй мали б там пiдшукувати нову роботу — але пропонували тiльки в ЖЕКах. Оля гордо пiднiмала голову: «У мене вища освiта. У мене дипломна про геостацiонарнi орбiти штучних супутникiв. Я не буду вулицi мести!». А потiм згадала, що i у Юри вища освiта, але вiн в Америцi вулицi мете.

— I все на ногах, по дванадцять годин, — зiтхнула Оля й кивнула Маринi, щоб налила-таки ще одну стопку. — Хай вже вiдпрацює тi чотири мiсяцi й вертається. Не можу я без нього. I без Юрочки мого, i... просто без мужика не можу.

— Та звикла б, — засмiялася Марина.

Її смiх раптом здався Олi недобрим. Оля глянула Маринi в обличчя й опустила очi. Оля нiколи не знала, скiльки сама Марина буває без мужика. Знайшла я з ким про це поговорити. Оля перевела мову:

— Машка знову пропонує в Iталiю.

— Яка Машка?

— Так сестра ж наша з Кам'янця-Подiльського.

— А, Машка. Так i кажи.

— Я так i кажу. Каже, у них там всi в Iталiю їздять. Може, поїхати?

— Ти ж Юру чекаєш.

— Так... — Оля помовчала. — Просто ж Iталiя близько, це не Америка. Можна туди-сюди.

— Ти ж Юру чекаєш.

— Так, — пауза. — А якщо нам знов не вистачатиме?

— Якось жили.

— Дiтям поступати. А далi тягнути їх.

— Ти мене переконуєш? Чи себе?

Оля зiтхнула.

— А тут Сергiй видає, що хоче на весну в Москву.

— За яким?

— Каже, трохи самостiйностi хоче. У когось там пiдробити.

— Хм.

— Я спершу казала, заберу паспорт, ти ще неповнолiтнiй. Тобi про вступ думати треба, а ти... А потiм думаю: може, хай. Це ж вiн знаєш чого? Вiн же з Юрою трохи посварився... м-да. А тут поступати за його грошi. Навiть кишеньковi — з Юриних. То може, хай дитина вiдчує себе самостiйною?

— Ти у мене поради питаєш? Нi-нi-нi. Я колись твоїм батькам нарадила в Бiлий Сад перебиратись, досi винна ходжу.

Оля засмiялась:

— Вони дорослi люди. Старшi за тебе.

— Все-все-все, — засмiялась Марина. — Я бiльше нiкому нiчого не раджу.

— Ну, не радь. Я тiльки переживаю, що вiн у Москвi точно або пити, або курити почне.

— Ну, це вiн i в Бiлому Саду може.

Марина знала бiльше за маму Сергiя i зловживати довiрою племiнника не збиралася. Скiльки б коньяку не випила, вона його не здасть, нi.

Марина стала довiреною особою Сергiя. Останнi пiвроку Сергiй приходив до Марини додому з дiвчиною, про що Оля знати не повинна, а отже, не знатиме. Принаймнi не вiд Марини. Сергiй дзвонив i питав, коли Марина наступного разу збирається в гостi. Тому що Марина переважно сидiла вдома: свого часу їй пощастило з роботою, стаж iшов рiк за два, i то без жодної шкоди здоров'ю, а потiм Марина рано вийшла на пенсiю й тепер не працювала. Дiзнавшись про час, коли Марини не буде вдома, Сергiй заходив до неї по ключ. Вони удвох пили каву, викурювали по сигаретi. Марина, як i Сергiй, курила нечасто, й ця сигарета до кави стала для них частиною ритуалу спiльництва.

Маринi подобалося давати прихисток закоханим пiдлiткам. Дiвчини вона першi пiвроку жодного разу не бачила. Звiсно, Маринi було дуже цiкаво, але вона бачила, як Сергiй оберiгає свою таємницю. Тож вона вiддавала ключ, а на лiжку залишала складену свiжу постiль, яку Сергiй потiм мав кинути в кошик у ваннi.

Тiльки сьогоднi, надовго забалакавшись у перукарнi на першому поверсi свого будинку, Марина зовсiм випадково вперше побачила крiзь прозору тюль дiвчинку Сергiя. Марина встигла роздивитися Ярусю: вони пройшли прямо пiд вiкном перукарнi. Марину вразила не стiльки краса дiвчини, скiльки її постава, рухи, вираз обличчя. Це була не дiвчинка — Марина вiдчула, що це впевнена в собi, психологiчно зрiла п'ятнадцятилiтня жiнка.

— Ну, Серьожа! — стиха сказала Марина i почала прощатися з перукаркою.

Всупереч думцi Олi про неї, Маринi нiколи не бракувало мужика. Iнша рiч, Марина не афiшувала свої стосунки, бо її мужики були переважно одруженi. Стосунки бували непростi, iнодi болiснi, бо хотiлося затишку, ласки й певностi, а часом здавалося, що з цим хотiлося б зiстаритись... Нi, здалося. Але хочеться хоча б кудись на вихiднi вдвох, а у нього донька-пiдлiток i жiнка-мегера, i зв'язанi руки. Зате Марина принаймнi була цiлком сексуально задоволена жiнка, а взагалi, подумки усмiхалась вона, бiльш задоволена за бiльшiсть замiжнiх мого вiку. От i побачивши Ярусю, Марина вiдчула в нiй таку, як вона сама: не тiльки психологiчно зрiлу, а й сексуально задоволену жiнку. Тiльки п'ятнадцятирiчну.

— Ну, Серьожа! — усмiхнулась Марина й пiшла в гостi до Олi.

А мамi сказав, значить, що на футбол пiшов. Точно ж прийде ввечерi й почне Олi в деталях описувати, хто кому вiддав пас, як нашi забили з кутового, як суддя пiдiгрував кротам. I знає ж, що мамi це нецiкаво, але розповiдатиме довго й детально, а в кiнцi щось таке утне — наприклад, матюкнеться навмисне, щоб мама розсердилась, i тодi вже iсторiя точно зафiксована в пам'ятi матерi як правдива.

Брязнув ключ у дверях. Почулося вовтуження. Сопiння. Через пiвхвилини до кiмнати зайшов Володя.

— Добрий день, — сказав вiн Маринi, короткозоро мружачись.

— Привiт, Володя.

Оля глянула на молодшого сина й усмiхнулася своїм думкам. Володя буркнув щось i одразу пiшов до себе в кiмнату. Може, посварився з дiвчинкою, подумала Оля. Або просто досi боїться, що мама здогадається, який вiн ще хлопчик, такий маленький, хоч i розумничок, мамин iнтелектуал. Оля бачила колись, як Володя з гарненькою тихою дiвчинкою йшов у протилежний вiд їхнього району Моцарта бiк. Мабуть, проводжає її. Володя, опустивши голову, дивився пiд ноги й навiть за руку, видно, боявся взяти дiвчинку. Щось їй розповiдає. Точно дуже розумне, таке, що дiвчинцi не дуже цiкаво, а може, вона i зрозумiти його не може. Не всi ж дiти такi, як її Володя.

Оля тодi перейшла на iнший бiк вулицi, щоб не заважати йому.

Володя закрив за собою дверi й лiг на лiжко в темрявi.

Сьогоднi у школi був окулiст. Їхнiй клас сьогоднi не перевiряли, але Володя сам зiбрався з духом i прийшов, коли розiйшлися шумнi першачки. Окулiст здивувався, що дитина йде до нього з власної волi, але перевiрив Володю по таблицi й пiдтвердив його пiдозри. Володя не бачив нижче за Б i Ш у верхньому ряду.

Так, зараз тобi точно потрiбнi окуляри, сказав лiкар. Та ти не переживай, сказав лiкар. Нинішні дiвчата люблять хлопцiв в окулярах. Здаватимешся розумнiшим, ха-ха. Солiдностi додасть. Ну? Чого ти киснеш? Ох цi пiдлiтки.

Володя йшов додому й зi страхом думав, скiльки коштуватимуть окуляри. Колись вiн розбив у школi вiкно — i то йому, на той час дванадцятилiтньому, здавалося, що це непiдйомна сума. А тепер мама i так постiйно боїться, що заробленого татом не вистачить на вступ Сергiя. Це що тепер? Татовi доведеться через мене ще довше залишатися в Америцi? Краще я буду слiпим ходити. Володя досi й не думав, що так сильно любить тата й так за ним скучатиме. Був собi тато на кухнi, ти приходив до нього запитати, якщо не розумiв чогось, ну i добре, йшов назад у свою кiмнату. А тепер приходиш на кухню, ось його чашка, а його нема. Ну здавалося б, не запитаєш, чому взимку не буває грому, нiхто не обiзве тебе гуманоїдом. Ти як сидiв у своїй кiмнатi, так i сидиш, ну не дiзнаєшся про цей зимовий грiм, здавалося б, що тут такого — а чому вiд цього так сумно? Нахрiна менi тепер цi окуляри? Менше треба було ночами читати. От i маю тепер, через мене тато ще довше не повернеться, а без окулярiв стає вже важко, а мама помiчає, вона питала, чому я постiйно мружуся, все одно дiзнається, навiть якщо не скажу, i тато ще довше не повернеться через мене, i Володя в'язнув у думках, i думав по колу, йому було тринадцять i проблема здавалась нерозв'язною. Володя слухав крiзь дверi голоси тiтки Марини й мами. Треба сказати мамi. Чому тiтка Марина нiяк не пiде? З чого вона знов смiється? Приходить до мами, коли мамi так погано, i замiсть пожалiти, як павучиха, надувається їхнiм горем, напевно, тiтка Марина рада, що у нас тато поїхав, тепер мама як вона, сама, ненавиджу, ненавиджу, йди звiдси, лиши маму, лиши нас. Довго вона ще? Володя прислухався, лежачи у себе на лiжку.

Темнiло.

Оля все-таки випила ще стопку чи двi перед тим, як Марина стала збиратися додому. Володя сидiв у кiмнатi так тихо, що Оля якось забула про нього й десь на тлi думала, що Володя досi гуляє з дiвчинкою. Буває таке.

Коли Володя почув, що тiтка Марина нарештi збирається, то й сам почав збиратись. Iз духом. Треба розповiсти мамi, що сказав окулiст, а там що буде — те буде.

Олi давно муляли трусики, й закривши дверi за Мариною, вона пiдняла светр i приспустила трусики, щоб поправити. Вона була впевнена, що сама вдома.

Володя, який виходив з кiмнати, побачив маму з приспущеними трусами й, не встигши нiчого подумати, тихо прошмигнув назад у кiмнату й не причиняючи за собою дверi, щоб не рипнули, сiв на табурет бiля вiкна i мовчки дивився у пiтьму. Вiн зробив усе автоматично й тiльки потiм вiдчув, як б'ється серце. Володi довелося широко вiдкрити рота, щоб не видати себе голосним диханням. У нього стискало в горлi, але вiн не хотiв ридати, бо мама здогадалася б.

Потiм прийшов Сергiй i почав збуджено розповiдати мамi, як «Машбуд» ледь не чухнув кротiв, але блiн, видно ж було всiм, що суддя куплений, i Сергiй продовжував розповiдати про матч, i все говорив, говорив, говорив.

— Сергiю! — сказала мама у вiдповiдь на щось. — Це непристойно!

Яка лицемiрнiсть, подумав Володя, хто б говорив про пристойнiсть.

— А судити, як судить цей пiд... суддя, хiба пристойно? — крикнув мамi Сергiй, пiсля чого замовк.

Бiльше Сергiй про матч не розповiдав. Пiшов на кухню, й Володя чув, як брат вiдкрив холодильник. Гумка на дверцятах холодильника плямкнула зi звуком поцiлунку в щоку.

У них був сусiд знизу, дядя Коля, який часом голосно вмикав музику, так що тато, ще поки був удома, постiйно ходив до сусiда сваритися. Цей дядя Коля викликав у Володi огиду, а тепер нiзвiдки з'явилася думка, що мама влаштувала у дверях стриптиз для цього дядi Колi. Володя сам розумiв, що його фантазiя — повна маячня, що дверi були зачиненi, а вiкон у коридорi нема, але Володя продовжував i продовжував похмуро уявляти, що мама, поки тато працює в Америцi, зраджує татовi з дядьою Кольою, а вiн, Володя, випадково це викрив, i сам Володя розумiв, що вигадує дурницi, але йому було тринадцять i вiн нiчого не мiг iз собою вдіяти, продовжував про це думати, поки його не почало нудити, й тодi вiн закрив обличчя долонями й тихенько, щоб не почули, кiлька разiв схлипнув, а коли спазм минувся, залишивши по собi кислий присмак у ротi, Володя встав вiд темного вiкна й тихо причинив дверi — мама з Сергiєм були на кухнi — та ввiмкнув свiтло в кiмнатi.

7

Французький квартал пiсля закiнчення Мардi Гра вимер. Тепер у Блюз Бар заходили переважно мiсцевi. Залишилося десятка пiвтора постiйних клiєнтiв.

Платню урiзали до попереднiх шести з половиною доларiв за годину. Третього дормена звiльнили одразу. Змiни скоротили удвiчi. Довше невигiдно, казав власник. Власник був маленький сивий чоловiчок iз хрипким голосом. Хрипким у доброму для блюзу розумiннi.

— Мене називали бiлий Луї Армстронг, — хвалився вiн перед працiвниками та клiєнтами.

Юра чув це разiв вiсiмнадцять. Пiд час Мардi Гра маленький чоловiчок особисто виступав перед туристами, грався хрипким голосом. Мiж пiснями розповiдав, як у дитинствi починав шушайнером, чистильником взуття. Юра не знав, чи правда це: iсторiя надто стереотипна для Америки. Барменка Лора спокiйно прокоментувала iсторiю про чистильника взуття:

— Incredibly Abe Lincoln.

Пiсля карнавалу звiльнили й саму Лору. Лора, як i Юра та решта працiвникiв, працювала без жодних документiв. Блюз Бар тiльки за рахунок ухилення вiд податкiв та нижчої за мiнiмальну зарплатнi й тримався досi на плаву. Юра, всi працiвники й постiйнi клiєнти вважали Лору душею Блюз Бару. Власник Блюз Бару так не вважав. Особливо пiсля того, як спробував залицятись до неї, а Лора його твердо вiдшила. Бiлий Луї Армстронг був на пiвтори голови нижчий за Лору й важив, напевно, в пiвтора рази менше.

Настав березень. Туристiв не побiльшало. Змiни не подовшали, платня не збiльшувалася. За три тижнi пiсля Мардi Гра, Юра ледве нашкрiб для своїх сотню баксiв.

У нього тепер був час, i дорогою на змiну, через район Марiньї, Юра почав заходити до бiблiотеки Iron Rail. Бiблiотекарем був Патрiк, хлопець у шкiряному одязi та з шипованими браслетами, який свого часу вiдправив Юру в центр волонтерiв на Конгрес Стрiт. Юра першим дiлом позичив Light in August i почав думати про поїздку в Джефферсон, штат Мiссiсiпi. Напевно, доведеться автостопом, щоб не витрачати грошi. Потiм похвалюся перед Олею. Якщо Джефферсон прямо по трасi — можна виїхати в понедiлок i повернутись у вiвторок, встигнувши за вихiднi днi Блюз Бару.

Юра був розчарований, коли пiд час першого ж пошуку в гуглi виявив, що нiякого Джефферсона, звiсно, не iснує. Коли вони з Олею читали «Свiтло в серпнi» в її студентському гуртожитку, гугла ще не було.

— Що далi порадиш, Патрiк? — повертаючи книжку, Юра роззирався.

Бiблiотека Iron Rail розмiстилась у закинутому металопрокатному цеху. Частина високого примiщення просто вiдокремлювалася книжковими шафами. Залiзна стеля була недосяжною. За iмпровiзованою стiнкою з книжкових шаф працювала велосипедна майстерня. Звiдти лунало тихе брязкання ланцюгiв.

Патрiк пройшов до книжкової стiнки:

— Читав Чiнуа Ачебе, нiгерiйця?

Юра заперечно хитнув головою.

— Спробуй, ось. Things Fall Apart. Розпад. Розпад, який починається непомiтно, з невинних дрiбниць, наростає й несподiвано виявляється незворотнiм.

Юра клiпнув. Ковтнув. Кивнув.

На Конгрес Стрiт iз приходом тепла почався волонтерський сезон. Повертаючись iз Блюз Бару, Юра спав кiлька годин, а тодi вставав прибирати порожнi будинки, знищенi повiнню. Процедура називалася gutting, вiд слова gut, кишка, i справдi нагадувала чищення кишок зсередини. Мотлох, пiдтоплений та перевернутий водою минулої осенi, за зиму пiдгнив. Пiдгнилi речi слiд було виносити, витягати по пiдлозi, вигрiбати лопатами, а потiм зривати дошки та гiпсокартон, вичищаючи будинок зсередини до структурних свай так, щоб вiн нагадував шкiльнi моделi молекул солi.

Волонтери мали працювати в одноразових захисних костюмах з бiлої синтетичної тканини, але ця тканина рвалася вiд найменшого дотику. Працювати мали в синтетичних масках, але швидко знiмали їх, незважаючи на мiфи про чорну плiсняву, яка роз'їдає легенi. В масках було неможливо дихати. Вiд фiзичних зусиль у вогкому повiтрi обличчя пiд синтетичною маскою вкривалося липким потом. Маски зривали, задихаючись. Краще чорна плiснява.

Кучерявих дiвчат-органiзаторок замiнила iнша пара подiбних. Працювали ж на gutting поки що безробiтнi мiсцевi чорношкiрi. Однак на spring break, на веснянi канiкули, очiкували наплив студентiв. Сусiд — любитель передач про вбивства вирячував свої банькатi очi та смiявся, що для студентiв робота волонтерами на spring break стане корисним рядком у резюме.

Сусiд — любитель передач про вбивства запевняв Юру, що органiзацiю одразу пiсля урагану заснувала лiтня чорношкiра пара, обоє колишнi члени Чорної Пантери. Проте вже через мiсяць-два адмiнiстративнi посади зайняли молодi бiлi люди. Жодного расизму, просто мiсцевi чорношкiрi проли не могли собi дозволити працювати фул-тайм безкоштовно. У молодих фул-тайм волонтерiв з Пiвночi є грошовi запаси й допомога батькiв. Мiсцевi чорношкiрi допомагали у вiльний час. У школi жили тiльки тi з них, кому не було бiльше куди подітися.

Юра недосипав, однак боявся пропускати волонтерський gutting, щоб його не виперли зi школи, як це вже сталося з кiлькома мiсцевими. Нова змiна кучерявих дiвчат продовжила повторювати мешканцям школи:

— Ми все розумiємо, але. This is not a homeless shelter. Це не притулок для бездомних.

Хоча колишня школа трiшечки була якраз притулком для бездомних.

Дiвчата запевняли, що прекрасно розумiють i мiсцевих, i Юру, i його сусiда з Гондурасу, однак у них усе-таки волонтерська органiзацiя. Вони, кучерявi дiвчата, можуть дати адресу притулку тим, кому необхiдно. Нiхто на спокусливу пропозицiю не вiдгукувався.

На роботах iз gutting Юра зiйшовся з Ельвiном, сусiдом з Гондурасу. Ельвiна, як i Юру, привабили в Новий Орлеан чутки про безлiч роботи на вiдбудовi мiста.

— Я не можу на цей gutting ходити, — скаржився ламаною англiйською Ельвiн. — На поденну роботу беруть вранцi. Я поки о першiй прийду пiд Lowe's, — останнє слово Ельвiн вимовляв «льовес», — емплоєрiв не буде. День роботи пропадає, а менi сiм'ю годувати.

Ельвiн, як i Юра, бiльшу частину заробiтку вiдправляв своїм додому. Якось Ельвiн показав Юрi фото огрядної дружини та доньки, яка тiльки почала ставати огрядною. Сам Ельвiн був худенький i на голову нижчий за Юру. Ельвiн виявився однолiтком Юри, однак, як i бiльшiсть латиноамериканцiв, Юрi вiн здавався молодшим за свої роки. У Ельвiна майже не росла борода, зате чорна кучма волосся була густою й лискучою.

Вони удвох зайшли в хату, яку треба було вичистити. Затхлий запах. Перевернутi водою пiдгнилi дерев'янi столи, дивани, стiльцi. На кухнi висять пiдгнилi вiд вогкостi полицi. На стiнах добре видно слiд пiни, що вказує, до якого рiвня дiйшла пiд час повенi вода.

Вони пройшлись будинком, прикидаючи, з чого почати винос меблiв, щоб самим собi не загороджувати дорогу.

Ельвiн розповiдав, як поїхав з дому не тiльки через бiднiсть. Ще й через страх.

— Отак їдеш в автобусi, — казав Ельвiн, — а вiн до тебе пiдходить. I тiльки пальцем: виходь.

Ельвiн показав одним пальцем, очима й ледь помiтним кивком голови: на вихiд.

— I ти виходиш на зупинцi. А там iще двоє чи троє. Й ти йдеш iз ними у провулок, i вiддаєш їм усе, що маєш. Iще й радiєш, що не прирiзали.

— Чого ж ти виходиш? Їхав би собi в автобусi. Там люди.

— Е-е-е, — сумно усмiхнувся Ельвiн. — Нiчого ти не розумiєш.

Юра промовчав. У кутку кухнi стояв двометровий холодильник. З нього розносити будинок i почнемо.

Ельвiн зiтхнув:

— От як ти можеш не вийти з автобуса? Ти ж не знаєш. А може, їх в автобусi п'ятеро. Витягнуть тебе i тодi точно завалять. Або вiн подзвонить, i тебе на кiнцевiй зустрiнуть. Або в мiстi потiм знайдуть. Чи ще гiрше. Сiм'ю твою.

— М-да.

— I цiла країна мiж такими подiлена. Воюють мiж собою.

У нас такого навiть у дев'яностi не було, подумав Юра. Мiж собою воювали, тепер теж мiж собою країну подiлили, олiгархами й полiтиками стали, але хоч звичайних людей не чiпали. Якщо не на базарi працював, — тебе це все мало й обходило. А у Ельвiна в його Гондурасi... Мабуть, подумав Юра, все-таки ту країну назвали Гондурасом, ту.

Ельвiн iз Юрою пiдiйшли до холодильника, оглядаючи фронт робiт. Холодильник на половинi висоти вкривала смуга засохлої пiни.

— Давай на бiк його, — хекнув Юра.

Вони стали нахиляти холодильник, але невдало. Дверцята вiдчинились, i зсередини хлюпнула застояна з минулого року вода, а в нiй зогнилi продукти. Юра встиг вiдскочити, а Ельвiну захлюпало ноги по колiна.

— Буеее! — закричав Юра.

Сморiд ударив такий, що вони вiдступили пiд протилежну стiну.

— Давай duct tape, — пробурмотiв Ельвiн, закриваючи нiс рукавом.

Юра про всяк випадок одягнув маску, що висiла на шиї. Пiшов надвiр до тачки з iнструментами. Узяв duct tape, щiльну срiблясту iзоляцiйну стрiчку. Пiшов назад у будинок. Затримав дихання перед тим, як зайти в кухню. Показав Ельвiну одним пальцем, очима й ледь помiтним кивком голови: зачиняй. Разом вони зачинили дверцята холодильника, при цьому Юра не вберiгся, i частина гнилi хлюпнула йому на руку. Вiн вiдчув липкiсть i холод, але без паузи став вiдмотувати срiблястий скотч, щоб залiпити дверцята холодильника, перш нiж закiнчиться повiтря в легенях.

Пiсля цього треба було термiново вийти надвiр, на сонечко, i перекурити.

— Ну i робота, — сказав Ельвiн, пропонуючи Юрi зi своєї пачки червону мальборо.

Юра взяв сигарету. Ельвiн прикурив йому. Юра затягнувся, вiдчуваючи, як мiцний теплий дим, хе-хе, приносить користь його легеням. Осушує їх вiд того, чим Юра дихав щойно.

Ельвiн прикурив i собi.

— Я б таке за грошi не робив, — сказав Ельвiн.

— А чим ти взагалi займаєшся?

— Руфiнг.

— Руфiнг? — Юра пожвавився. — А вже сезон?

— Так.

— Слухай, вiзьми й мене! А скiльки платять?

— Десять за годину. Це якщо без своїх iнструментiв.

— Круто.

— Нi, це не круто. Якщо зi своїм iнструментом — береш не погодинно, а за квадратний фут. Оце круто.

Юра замислився.

Вони докурили.

— Добре, потягли, — сказав Ельвiн.

Вони зiтхнули, повернулися всередину i стали штовхати лежачий холодильник по вкритiй набухлим паркетом пiдлозi, залишаючи за собою широкий фарватер серед гiпсокартонної крихти та гнилих ганчiрок. У холодильнику хлюпало й булькало. Мiсцями вiн зачiпався за дошки паркету, й доводилося пiдважувати його зiгнутим буквою S ломиком. Найскладнiше було проходити дверi та повороти.

— Я бачу свiтло в кiнцi тунелю! — крикнув Юра, коли за двома поворотами коридору з'явилися вхiднi дверi.

За три метри до виходу змоклий паркет стояв дибки, гiрським хребтом. Юра з Ельвiном, крекчучи, пiдважували холодильник, щоб вiн перевалив через паркетний хребет. У холодильнику булькало.

— Через терни до зiрок, — сказав Юра.

Вiн сказав це крiзь зуби й по-нашому, бо пояснювати культурнi конотацiї ламаною англiйською було б надто довго, та й усе одно Ельвiн не зрозумiв би.

Нарештi доштовхавши до дверей, вони скинули холодильник надвiр з метрової висоти: дерев'яний ганок пiдгнив, i його розiбрали, щоб не провалитися. Упавши, холодильник глухо булькнув. Юра стримав блювотний рефлекс.

— Давай зразу останнiй ривок, а вже тодi покуримо, — сказав Ельвiн.

Вони спустилися до холодильника. Зi шпарини мiж дверцятами й корпусом сочилася гнилизна. Вони звiльнили ручну тачку вiд iнструментiв. Ельвiн, який попри маленький зрiст i худорлявiсть виявився сильнiшим, пiдлiз пiд холодильник i, як атлант, узяв його край на плечi. Юра пiдставив тачку. Довго i нудно, штовхаючи холодильник знизу та ривками пiдтягуючи тачку, вони з Ельвiном тягли холодильник на тротуар. За правилами, встановленими мiстом пiсля повенi, мотлох треба залишати вздовж дороги, щоб його прибрав комунальний смiттєвоз.

Ельвiн простягнув пачку. Юра потягнувся по сигарету, але вiдсмикнув руку:

— Це ж остання.

Ельвiн зазирнув у пачку.

— Бери. У мене вдома ще є, — збрехав Ельвiн.

— Давай навпiл.

— Ти кури.

Напевно, саме тодi Юра подумки почав називати Ельвiна другом. У Юри був невеликий досвiд курця, але сам Юра не вiддав би останню сигарету. Вiн прикурив, але таки залишив половину сигарети Ельвiну. Сходив на Конгрес Стрiт по свiй тютюн для самокруток. Вони викурили ще й по самокрутцi, перш нiж повернутися до gutting. Бiлий одноразовий костюм, який мав захищати одяг, пiсля тягання холодильника порвався настiльки, що Юра його викинув. Зайду на Конгрес Стрiт у душ, перевдягнусь i пiду пратись у Лондромат одразу, як закiнчу.

8

Сергiй опускався губами вниз по її животу, провiв пiдборiддям по її лобку, й вона трохи пiдняла стегна. Вiн помандрував не туди, куди хотiла вона, а опустив голову i став покусувати її стегна зсередини. Вона стогоном виразила протест, але Сергiй хотiв погратися й опустився губами ще нижче, вiн тепер цiлував ямку пiд її колiном. I тільки коли Яруся не витримала й, обхопивши його ногами за спину, сама пiдсунулась i руками взяла його за голову, Сергiй поступився й почав. Повiльно, дуже повiльно. Йому подобалося мучити її. Вiдчувати, як вона тримається руками за його потилицю, як пiднiмається назустрiч його губам. Ще бiльше вiн любив її смак. Це був найкращий смак на свiтi. Свiжий, вологий. Нiчого смачнiшого вiн уявити не мiг i розтягував i її, i своє задоволення, наскiльки в обох вистачало терпiння.

Й лише коли вона вигиналася, стогнучи й стискаючи його шию стегнами, водночас вiдпихаючись, не в силi стерпiти надто рiзку насолоду, вiн пiсля паузи пiднiмався губами по її животу, затримувався на грудях, цiлував ямки над ключицями, шию, вилицi, щоки, губи:

— Ти як хочеш?

Або ж, не питаючи, сам повертав її так, як хотiв, i входив.

— Яка ти гаряча.

I знову можна не поспiшати. Й бiльше немає напруження мiж ними. Пiсля того, як вони з радiстю та здивуванням вiдкрили для себе цей спосiб, про який чомусь не чули в пiдлiткових розмовах про секс, одразу зник страх, що Яруся не встигне отримати задоволення, а Сергiй не зможе витримати досить довго. Вона вже розтанула й тепер тонула в ньому, вiн бiльше не переживав, i саме тому витримував довго, бо перестав думати про витривалiсть, як вона про швидкiсть, а тому обоє зосереджувалися не кожен на собi, а одне на одному.

— Я тебе обожнюю.

Обоє доти мали невеликий досвiд. Яруся до Сергiя пробувала тричi. Один раз випадково з цiкавостi, потiм iще двiчi з хлопцем, у якого короткий час була закохана. З обома не отримала задоволення, й коли сказала другому, що бiльше не хоче, той спробував не неї тиснути, вiд чого закоханiсть минула.

Сергiй кiлька разiв по п'янi розповiдав пацикам, особливо в присутностi Кокоса, як вiн «дрючив тьолок». Вони з Кокосом мiрялись iсторiями про сексуальнi перемоги, завжди недбалi й егоїстичнi. Цi перемоги як у Сергiя, так i у Кокоса завжди вiдбувалися за межами Бiлого Саду, то в селi, то в таборi, так що неможливо перевiрити, про яку «тьолку» йдеться, бо в розповiдях обох було бiльше фантазiй, нiж правди. Якщо бути зовсiм уже чесним, Яруся у Сергiя була перша. Все, що з ним вiдбувалось, у нього було вперше. Наприклад, досi Сергiй тiльки знав, що можна «взяти тьолку» або жiнка може смоктати — але вiн уявлення не мав, що можна не тiльки комусь когось брати, а отримувати насолоду разом або, тим бiльше, що можна насолоджуватися тим, що приносиш насолоду. От якось нiхто з пацикiв такого не розповiдав. I в малюнках кульковими ручками на партах такого не було. Сергiй, коли не був з Ярусею, досi сумнiвався, чи нормально те, що вони з нею роблять. Питати у Кокоса вiн точно не збирався, а бiльше не було у кого. Чомусь вiн смутно вiдчував, що нормальному пацику пестити жiнку губами западло, хоча чому саме, зрозумiти не мiг i розривався: з одного боку, Ярусi це подобалось i йому самому теж, а з iншого — нiкому про таке краще не розповiдати. Сергiй сподiвався, що i Яруся подружкам не розповiсть. Правда, у неї й подружок особо нема. Вона iз пацанок. Вона кльова.

— Сергiйку, — притулилась до нього Яруся. — Як я без тебе всю весну?

Вони почали збиратися. Тiтка Марина повернеться тiльки о десятiй, але у Сергiя сьогоднi ще акцiя з «Бiлими вовками». Очi Ярусi досi були маслянистi, затуманенi задоволенням. Коли вони закiнчили, Яруся сказала, що вона тепер як кiшка, яка наїлася сметани.

— А ти приїжджай до мене в Москву, — сказав Сергiй i, подумавши, додав: — У гостi.

Вiн зiбгав простирадло. Простирадло було вогке. Сергiй кинув його у пральну машину тiтки Марини.

— Кокос казав, вродi буде де жити.

Сергiй трохи сумнiвався. По-перше, вiн хотiв би, щоб це був дружбан не Кокоса: не хочеться бути винним цьому мутному чуваку. По-друге, дружбан Кокоса справдi гарантував, крiм роботи, ще й мiсце ночiвлi, але кажись, доведеться спати в тому самому офiсi, де працюєш. Неясно, чи зможе там залишатися Яруся, якщо приїде.

— Та й це тiльки на три мiсяцi, можна й перетерпiти, — сказав Сергiй.

Яруся потягнулась i провела долонею по його щоцi:

— Дивись там, на довше не лишись.

— Я? Та я манав. Я тiльки подивитись на Москву хочу.

Ще вiн хотiв заробити на комп'ютер сам, щоб не брати у мамки грошi, якi присилає батя-мудак. Досить того, що вступати доведеться за бакси цього мудака.

— Тобi до хлопцiв на коли? — її рука лежала у нього на плечi.

— На восьму. Бiлий казав не запiзнюватись.

— Шкода, що менi з вами не можна, — вона обiйняла його за шию.

— Ти що? Раптом шавки пригнуть. А ти така маленька, беззахисна.

— Не така вже й беззахисна, — вона запустила йому нiгтi в шию.

— Ай! Кицю, за що? Сметану забула?

— Хочу ще, — сказала вона.

В результатi Сергiй таки не встиг на акцiю.

Слiдчий Хрипун великим i середнiм пальцями з силою стиснув собi скронi. Голова болить майже постiйно. Треба купити на роботу нормальної кави, ця розчинна вже нiчого не дає.

Слiдчий Хрипун глянув на свого сусiда по кабiнету: цiкаво, Мiша згодиться скинутись на кавоварку? Мiша, товстий капiтан, писав, схиливши голову на бiк. Товстий Мiша не п'є кави, зате постiйно щось жує.

Хрипун зiтхнув i знов перевiв погляд на смаглявого молодого чоловiка, який сидiв на розхитаному дерев'яному стiльцi через стiл вiд нього.

— Давайте ще раз. Вибачте, я правильно записав? — Хрипун глянув у блокнот. — Сахель?

— Сохель. Через О.

— Через О. Дуже приємно. Старший лейтенант Хрипун. Iван, — через А, подумки додав Хрипун. — Отже. Чому ви думаєте, що...

— Я з Афганiстану не через бiднiсть їхав, товариш старший лейтенант, а для безпеки, i тут на мене нападають, коли я повертаюся з чесної роботи, я й податки плачу, а я тiкав у безпеку, я ж вам казав, батьки по родичах збирали грошi, щоб вiдправити мене з Афганiстану, для безпеки, я до Таджикистана лiтаком, далi машинами i навiть двiчi пiшки, мої батьки небiднi були, тiльки у них не залишилося нiчого, коли мене викупили, я ж вам казав, а то послали би в Європу, тiльки вже не змогли, все вiддали на викуп за мене, чи я вдома думав, що доведеться на базарах...

Знову затараторив. Як же болить голова. Навчився ж так тараторити по-нашому. Та замовкни ти вже.

— ...ви ж бачили документи, я в країнi легально, я подався на бiженця, як тiльки приїхав, справу ще розглядають, але я постiйно подовжую довiдку, я вже п'ять рокiв тут, справу ще розглядають, я бiженець, я тiкав у безпечне мiсце, ви бачите...

Сохель закотив рукави сорочки i знову став показувати маленькi шрами на внутрiшньому боцi передплiччя. Хрипун утомлено дивився на афганця. Все це я вже чув. В Афганiстанi небезпечно жити. Тебе викрали. Двадцять п'ять днiв тримали в полонi. Гасили недопалки об шкiру. Не зовсiм розумiю, талiби чи безiдейнi бандити. Розумiю, що твої батьки зiбрали викуп. Вiдправили тебе подалi з країни. Ти приїхав сюди й подався на бiженця. Я одного не розумiю, блядь! Нафiга ти це менi розповiдаєш? Який це має стосунок до справи?!

Назовнi старший лейтенант Хрипун видав тiльки вимучену усмiшку i запитав iз професiйним спiвчуттям мента до потерпiлого:

— А чому ви думаєте, що у нападникiв були мотиви етнiчної ворожнечi?

— Коли вони йшли, то вiршики кричали.

— Якi?

— Менi соромно повторювати.

— I все-таки? — Хрипун лагiдно усмiхнувся. — Це важливо.

— Ну...

— Ви ж не соромитесь лiкаря? Сприймайте мене як такого, еее, лiкаря суспiльства.

— Вони кричали: «чорний зад, чорний зад, не для тебе Бiлий Сад».

Хрипун вiдкашлявся. Мiша за своїм столом пiдняв голову вiд писанини. Хрипун нахилився до блокнота й узявся зосереджено записувати:

— Так i казали?

— Так, — Сохель дивився прямо на Хрипуна.

— Ну... А ви казали, що не так давно вiдкрили власну точку.

— Двi.

— Навiть двi?

— Так. Я п'ять рокiв працював на базарi простим вантажником. Трохи зiбрав. А недавно батьки допомогли з дому, нарештi з боргами за мене розплатилися, то допомогли. Я вiдкрив точку на базарi, продаю одяг.

— О. А чому до батькiв не повернетесь, якщо у них налагодилось?

— Я ж вам кажу. Я бiженець. Якщо я повернусь в Афганiстан — я втрачаю шанси стати бiженцем офiцiйно...

— Ясно, ясно. Давайте повернемося до справи. Поки ви працювали вантажником, на вас не нападали?

Сохель зробив паузу:

— Нi. Але...

— То, може, це через бiзнес?

— Отi хлопцi? А їхнi крики?

— Ну...

— Нi, я бачив їхнi обличчя. Вони...

Сохель зупинився i з сумнiвом подивився на слiдчого.

— Добре, добре, — заспокiйливо сказав Хрипун. — Ви можете їх описати?

Коли Сохель пiшов, Мiша захихотiв:

— Класний вiршик, треба буде запам'ятати.

Хрипун подумав, що про кавоварку у нього не питатиме. Сам купить. Вiн заплющив очi i став, доволi сильно натискаючи, масувати повiки.

— Тобi бiляш купити? — запитав Мiша. — Бо я йду.

Хрипун похитав головою. Як цей Сохель мене втомив. Зараз Мiша пiде, хоч тихо стане.

— I що ти думаєш? — запитав Мiша.

— У планi?

— Ну. Будеш розвивати тему, що чурку побили за чорну жопу?

— Та фiг. Ти iнтерв'ю мiнiстра дивився? У нас у країнi нема расизму. Значить, нема.

— Правильно. Побили чурку неруську, ну й побили. Навiть не покалiчили. Свої своїх не менше мудохають. У мене є справа одна, я розповiдав? Там, карочє, дятел один найняв братiв-макоїдiв з Моцарта, ну тих самих. Щоб макоїди за пару доз соломки побили ларьок його конкурента, бо конкурент йому ларьок своїм ларьком закрив. А брати-макоїди виявились такими дистрофiчними, що конкурент їх обох...

Хрипун подивився на Мiшу. Як же тисне у скронях. Йди вже по свiй бiляш. Куплю дешеву кавоварку.

9

У березнi волонтери органiзували мiкроавтобус у Вашингтон на акцiю проти вiйни в Iраку. Юра як суперволонтер отримав безкоштовне мiсце. Коли ще вiн побуває у Вашингтонi? Юра вiдпросився на двi змiни з роботи, а ще два днi припало на понедiлок i вiвторок, вихiднi.

Коли вiн повернувся i прийшов у Блюз Бар, новий молодий бармен саме чистив пiд нiгтями кiнчиком шпильки. Цього бармена взяли замiсть Лори.

— Так ми ж iншого дормена взяли, — сказав вiн, не пiднiмаючи очей на Юру.

Бармен зосередився на шпильцi й нiгтях.

Сiрий алкоголiк, який п'яним чiплявся до клiєнтiв та якому Юра пророкував недовгу кар'єру, теж пересидiв Юру. Й Лори нема. Блюз Бар уже не той, нi, вже не той. Дорогою додому Юра в деталях уявляв сивого чоловiчка, власника, який рекламував себе як бiлого Луї Армстронга, i в не менших деталях уявляв, як запихає цього маленького чоловiчка в холодильник iз холодною гнилизною й залiплює дверцята срiблястою стрiчкою.

А на Конгрес Стрiт виявилося, що поки Юри не було, кучерявi волонтерки вигнали Ельвiна, який завжди дiлився останньою сигаретою.

— Ми їм казали: тут не притулок для бездомних. Я не знаю, де вони, — знизала плечима кучерява органiзаторка.

«Їм» — це Ельвiну та двом його спiввiтчизникам, якi прийшли на Конгрес Стрiт, почувши про безкоштовне житло й обiд. Вигнали всiх разом.

— Ми все розумiємо, — сказала Юрi дiвчина. — Всiм треба працювати. Але тут волонтерський центр.

Ельвiн пропускав менше волонтерського gutting, нiж Юра. Просто Ельвiн був надто добрий i привiв спiввiтчизникiв. Юра не мiг позбутися почуття, що його залишають тому, що вiн бiлий, а Ельвiна з iншими «мексиканцями», не розбираючись у їхнiх гондурасах, вигнали як типових трудових мiгрантiв. Юра з його гагарiнською усмiшкою, книжками пiд пахвою та бiлою шкiрою для Нового Орлеану виявився заробiтчанином нетиповим, i дiвчата-органiзаторки вважали його радше авантюристом.

Залишившись без роботи, Юра пiшов на заправку бiля будiвельного супермаркета Lowe's. П'ятнадцять хвилин пiшки вiд дому, через напiвпорожнi невiдбудованi квартали. Тут завжди тусили кiлька десяткiв латиноамериканцiв. Юра завдяки Ельвiну вже знав, що бiльшiсть тих, кого мiсцевi збiрно називають мексиканцями — iз Гватемали та Гондурасу. Справжнi мексиканцi у натовпi, який шукав роботи, виявились якраз елiтою. Вони працювали цiлими бригадами, як нашi з Прикарпаття десь у Москвi. Мексиканцi бiля Lowe's мали власнi мiкроавтобуси й весь необхiдний iнструмент, i бралися тiльки за великi проекти: перекрити цiлий дах, обшити гiпсокартоном цiлий будинок, а то й побудувати новий. Брали попроектно.

Рештi залишалася хiба що поденка. Крiм гондурасцiв, тут було кiлька бомжуватих чорних i двоє алкоголiчного вигляду бiлих. Поденна робота: iнструмент дає власник, наймає на день-два-три, платить погодинно. А потiм — гуляй, Хуан. Чи Джон. Чи Yuri, like Gagarin.

Першi рази Юра лякався кожної бiло-чорної полiцейської машини.

— Та не парся, — усмiхнувся лiтнiй мексиканець-бригадир iз вусами, як у Емiлiано Сапати.

У бригадировi було щось батькiвське. Вiн поклав руку Юрi на плече. Простi копи, пояснив вiн, не мають права перевiрити вiзу чи дозвiл на роботу. Паспорт є? Нiчого не порушуєш? А ти нiчого не порушуєш. Сидiти тут менеджер заправки дозволяє.

Заправцi присутнiсть мексиканцiв вигiдна: сюди заїжджають пiдрядники, бiльше нiхто бiля будмаркета й не заправляється. А мексиканцi за день сидiння куплять i сигарет, i кави, а то й поїсти, а то й пива. Магазинiв поряд нема.

Ельвiна кiлька гондурасцiв знали, але давно бiля Lowe's не бачили. Мабуть, знайшов тривалий пiдряд. Може, навiть постiйну роботу. Де вiн, не знали.

На парковку зарулив червоний пiкап, i гондурасцi кинулися навперейми:

— Hey, vot you need?

Теж своєрiдний москоу iн'яз, усмiхнувся Юра й пiшов слiдом. Навколо червоного пiкапа утворився стриманий натовп. Нiхто не хотiв надто напирати, але коло загрозливо звужувалось. Юра скромно тримався на краю натовпу, що оточив машину.

Водiй вiдкрив вiкно й недбало показав три пальцi.

— Sheetrock? Shingles? Concrete? — допитувались робiтники.

— Gutting, — сказав водiй.

Мексиканцi одразу мовчки вiдiйшли до своїх мiкроавтобусiв. Троє гватемальцiв полiзли в кузов. Машина вiдчалила. Натовп розпався на групки.

— Ей, — гукнув Юрi довгий похмурий гватемалець.

Юра пiдiйшов.

— Ти дахи крив колись? — знизивши голос, запитав гватемалець. Вiн насуплено дивився Юрi в ноги.

— Нi, — признався Юра. Цьому можна, не роботодавець.

— Все одно, — гватемалець не пiднiмав погляду вище рiвня колiн. — Як приїжджають машини, пiдходь ближче. Тебе першого вiзьмуть: ти бiлий. Кажи, що все вмiєш. А я з тобою.

Сумнiвний план. Але через пiвгодини, пiсля десятка машин, спрацював.

Юру завжди вiдтискали: вiн не вмiв штовхатись. Але Юра був на голову вищий за латиноамериканцiв, i його помiтили.

— Ей! Ти! Дахи криєш?

З пiкапу на нього дивився чоловiк з сивою цапиною борiдкою й почервонiлою на сонцi шкiрою. Не звертаючи уваги на натовп, чоловiк поманив Юру.

— Та ясно, — сказав Юра.

Сива Борiдка, видно, почув сумнiв у його голосi. Вiн подивився на Юру маленькими сiрими очима:

— Точно? Бо менi в Батон Руж треба. And it's a loooong drive to Baton Rouge. Дааааалеко їхати.

— Скiльки? — перевiв розмову Юра.

— Дванадцять.

— Н-ну, — Юра вдав, нiби вагається. — Тiльки я з напарником.

— Як хочеш.

Цапина Борiдка здивувався, що напарником бiлого виявився латиноамериканець, але показав великим пальцем: обом у кузов.— Дванадцять баксiв за годину! — розширив очi Юра, коли водiй рушив.— За руфiнг платять вiд площi, — похмуро сказав гватемалець. — Ну але нехай.

Вони проїхали недалеко: вилiзли пiд Lowe's i завантажили повний причеп shingles, листовим матерiалом, яким тут крили дахи: лицьовий бiк нагадував шершавий асфальт, а зворотнiй — щiльну чорну гуму.

— Я тобi покажу, що робити, — сказав гватемалець, дивлячись на дно кузова. — Хоч би цей не зрозумiв, що ти новачок.

Було вже тепло. Зазеленiли дерева. Їхати у вiдкритому пiкапi дуже приємно. Юра курив i дивився на болота пiд хайвеєм. Свiтило сонне сонце.

Сива Борiдка висадив їх бiля акуратного будиночка. Стриженi газони. Поливалки. Стриженi кущики. Акуратнi парканчики висотою до колiна. Чистенько. Над нами шумлять на вiтрi високi дерева, вкритi свiжим юним листям. Здається, це платани, задер голову Юра. Обвiв поглядом райончик. Що не так? Що шкребе зсередини? А! Будинки не облупленi, дахи не проваленi, дерева не поваленi, електричнi дроти цiлi, не захаращенi тротуари, нема запустiння — на вiдмiну вiд тих районiв Нового Орлеану, до яких Юра звик.

Цапина Борiдка видав їм iз гватемальцем складану драбину, молотки, цвяходери. Коробка коротких цвяхiв iз широкими лискучими голiвками.

— Я назад у Новий Орлеан, я сам звiдти, тут лише пiдряд. Ви до п'ятої закiнчите? — запитав Сива Борiдка, звертаючись виключно до Юри.

Юра озирнувся на напарника. Той кивнув. Юра кивнув наймачевi.

— Будете халтурити, бiльше не вiзьму, — попередив Сива Борiдка, розвернув пiкап i поїхав.

Юра й похмурий гватемалець приставили драбину. Занесли на дах кожен по пачцi шинглiв. Несучи шингли на одному плечi по драбинi, доводилось обережно балансувати. Пачки важили по п'ятдесят фунтiв, кожна довга й тонка, шингли згинались i пружинили, передаючи коливання на металеву драбину, яка теж ледь згиналась i пружинила пiд ногами.

Дах поверх дощок уже встелили чорним тонким просмоленим папером. Tar paper легко рветься, тому ступати слiд обережно, щоб не потягнути вниз по схилу.

Гватемалець показав Юрi, як криють дах шинглами. Нiчого хитрого. Починаєш знизу. Накладаєш смугу завдовжки два фути паралельно до краю, щоб на пiвдюйма звисала. Прибиваєш п'ятьма цвяхами. Або трьома, якщо хочеш схалтурити й працювати швидше. Накладаєш наступну смугу шинглу впритул до першої, тук-тук-тук, наступна, тук-тук-тук, наступна, входиш у ритм, гватемалець забивав кожен цвях одним ударом молотка, викладаєш цiлий ряд — i починаєш наступний ряд, за принципом шашок, щоби шов мiж шинглами припадав на середину в наступному ряду, тук-тук-тук, наступний, тук- тук-тук, бачиш, на шинглi позначка, який має бути напуск, дюйма чотири, i вода нiколи не просочиться, тук-тук-тук, наступний, але так ми закiнчимо надто швидко, тук-тук-тук, наступний, а нам платять погодинно, тук-тук-тук, я просто показую, як це легко...

Тук-тук... тук. Тук-тук... тук. Чорт, зiгнув цвях. Не треба поспiшати, я так не зумiю. Юрi на кожен цвях треба було два чи три удари, а потiм контрольний, щоб утопити голiвку в шингл. Вiн працював рази в чотири повiльнiше.

Вiдволiкшись вiд своєї роботи й подивившись на дiлянку, зроблену Юрою, гватемалець похитав головою:

— Недобре.

I став здирати останнi два десятки пластин. Юра й сам бачив, що ряд пiшов якось косо, але сподiвався виправити це наступними пластинами. В результатi ряд пiшов змiйкою. З трикутними щiлинами, спецiально для дощу.

Вiдтодi гватемалець крив дах сам, а Юра тiльки пiдносив йому з землi пачку за пачкою. Власне, на сукупну швидкiсть роботи це мало вплинуло.

Коли повернувся Сива Борiдка, вони двi години як закiнчили й прибрали. Юра курив. Гватемалець не курив.

— Коли закiнчили? — запитав Сива Борiдка, примруживши маленькi сiрi очi.

Юра чесно вiдповiв. Сива Борiдка заплатив вiдповiдно й повiз їх назад у Новий Орлеан. Вiн показав Юрi, щоб сiдав поруч iз ним.

— Обгорiв на сонцi, — сказав Сива Борiдка, показуючи на свою червону шию. — У мене просто дуже бiла шкiра. Не засмагає.

Виявилося, що його звуть Жоан i вiн iз каджунiв — нащадкiв тих французiв, якi двiстi рокiв тому переїхали в Луїзiану з Канади.

— Ми не хотiли присягати англiйськi королевi, — гордо сказав Жоан, нiби про свою особисту смiливiсть.

Iсторiю сам Жоан знав приблизно, французькою, звiсно, не розмовляв, проте походженням, звiсно, пишався.

Вiн висадив Юру з кабiни, а гватемальця з кузова. Гватемалець вилiз мовчки, не кивнувши на прощання. Юру Жоан затримав жестом:

— Якщо тобi потрiбна робота, — сказав вiн. — Приходь у кафе «Флора» на Марiньї, знаєш?

Юра кивнув. Знайде.

— Будуть новi замовлення, вiзьму тебе. Не люблю мексиканцiв наймати. Вони бруднi.

10

Володя пiдняв голову. Листя каштанiв було ще нiжно-салатове. Невдовзi каштани зацвiтуть. Обов'язково треба не побоятися, залiзти на дерево, зiрвати суцвiття. I подарувати Улянi. Володя знав, що залiзти-то не побоїться...

Уляна ступала поряд i, за звичкою, легенько усмiхалася. За легенькою усмiшкою неможливо зрозумiти, про що вона зараз думає. У неї нiжна, трохи смаглява шкiра, дуже гладенька. Уляна дивилася вдалечiнь, нiби вони йшли полем, а не мiстом.

Володя поправив окуляри двома руками за дужки. Згадуючи про окуляри, вiн щоразу вiдчував провину. Розумiв, що це маячня, проте думав, що через його окуляри тато довше не повернеться з Америки, й вiдчував провину за свої дурнi фантазiї про маму й дядю Колю. Вiн вiдганяв цi думки, мiцнiше всаджуючи окуляри за вуха. Обома руками. Досi не навчився поправляти їх одним пальцем на перенiссi, як умiв однокласник Теря, але він носив окуляри давно. Теря носив окуляри з товстим склом, що не заважало йому постiйно битися, навiть зi старшокласниками. Коли Терi докоряли за бiйку, за розбите футбольним м'ячем вiкно або пропущений урок, Теря, iмiтуючи докори сумлiння, сумирно схиляв голову, а в якийсь момент iз невинним виглядом, легким жестом, поправляв окуляри на перенiссi. Середнiм пальцем. Клас починав смiятися. Учителi нiчого не могли зробити. Теря без окулярiв був напiвслiпий.

Батя Терi сидiв.

Про що зараз думає Уляна? Володя подивився на неї у профiль. Вперше побачивши його в окулярах, Уляна усмiхнулася, як завжди. Вiн же не мiг отак узяти й запитати, чи подобається вiн їй. Вiн просто проводжав її додому i навiть не наважувався носити їй портфель.

Володя показав на каштани:

— Я хочу стати екологом.

Уляна глянула вгору:

— Гарно.

Їй цiкаво?

Уляна була дуже тиха дiвчинка. Уроки робила швидко, але недбало. Бiля дошки вiдповiдала погано. На додатковi уснi запитання вiдповiдала джокондiвською усмiшкою й мовчала, з тiєю ж усмiшкою йшла на мiсце, якщо їй ставили низький бал. Зате письмовi рiвняння, наприклад, розв'язувала на дошцi не замислюючись. Часом правильно, а часом нi — просто через неуважнiсть i, в результатi, якусь механiчну помилку. Коли вказували на помилку, вiдповiдала напiвусмiшкою. Дорослi у школi не розумiли, дуже розумна Уляна чи навпаки. Володя розумiв. Розкажу про справдi цiкаве:

— Я мрiю, щоб на Марсi теж дерева росли. Там можна зробити атмосферу.

Мабуть, вона зараз подумає, що це я через кiно «Згадати все» зi Шварценеггером i вирiшить, що я люблю такi фiльми. Володя поспiшив пояснити:

— Це у Рея Бредберi було. Тiльки вiн писав там про яблунi, знаєш, як «i на Марсi будуть яблунi цвiсти»?

— Ага, — Уляна кивнула й усмiхнулась, i просте «ага» прозвучало у неї дуже нiжно.

— Тiльки насправдi треба не яблунi, — поспiхом сказав Володя. — Вони непристосованi. Треба спочатку лишайники. А коли вже дiйде справа до дерев — сосни. Можна карликовi.

Уляна кивнула. Їй цiкаво! Володя зрадiв. Вiн нiколи не признався б Улянi, про що фантазував удома. Ранiше вiн уявляв, як вони з Уляною будуть жити вдвох у Карпатах, там де нiкого немає. Вiн уявляв це мiсце: пагорб зеленої трави колихається пiд вiтром, їхнiй пагорб, який переходить у пiднiжжя гори, iз приземкуватим дерев'яним будинком на схилі. На гору вони зможуть лазити раз на тиждень, на вихiднi. А в робочi днi дослiджуватимуть... ну, екологiю. А останнiм часом Володя уявляв, як вони з Уляною вдвох полетiли на Марс. Приземкувата бiла металопластикова база, пагорб червоних пiскiв, який через кiлька рокiв почне вкриватися зеленню, i з червоного стане соковито-зеленим, трава колихатиметься пiд марсiанським вiтром, i на вихiднi вони ходитимуть у далекi походи, а в робочi днi дослiджуватимуть екосистему Марсу. От тiльки чи погодиться Уляна? Володя подивився на неї. Уляна дивилася кудись уперед, iз легкою усмiшкою. Занурившись у себе. О так, вона погодиться. Вона чудова.

— Ми з братом колись мрiяли, як полетимо на Марс. А зараз я з ним майже не розмовляю.

Уляна не запитала, чому. Володя запитав:

— А у тебе є брат або сестра?

Уляна мовчки похитала головою. З напiвусмiшкою.

Коли Сергiй прибiг на акцiю, Кокос, iз алюмiнiєвою бейсбольною битою напоготовi, стояв бiля опудала з пап'є-маше. Бита була матова, масивна. Опудало зображувало чоловiка з великою приплюснутою головою з кiлькома чорними волосинами на макiвцi, з темно-жовтим обличчям, на якому чорною фарбою намалювали пiдкреслено розкосi очi.

Опудало виготовили малий Кокос зi своїми малими, яким приходити на акцiю Бiлий заборонив з огляду на малолiтство. Бiлий вирiшив провести публiчну акцiю: пряма дiя має доповнюватися впливом на громадську думку. Бiлий був iнтелектуал. Зараз вiн розповiдав кiльком представникам мiсцевої преси, що опудало представляє собою шаурмена. Патрiоти мiста i країни обуренi поширенням чужинецької зарази в Бiлому Саду та в країнi. Тiльки за останнiй рiк у Бiлому Саду з'явилось аж чотири новi точки з шаурмою.

— Вона смачна, — захихотiв товстий фотограф.

Бiлий незворушно проiгнорував це зауваження.

— Вам вiдомо, хто розгромив узбецькi кiоски? — запитала руда журналiстка з «Бiлий Сад TV».

Олександр Бiлейчук вiдповiв:

— Наступне запитання.

Сергiй спостерiгав за Бiлим. Треба теж навчитись оцiєї його фiрмової незворушностi.

Громити кiоски ночами стало хобi Кокоса. Понаїхавшого не щовечора впiймаєш, а кiоски завжди поряд. Бiлий заохочував Кокоса, давав йому списки з адресами кiоскiв, якi належали неруським чуркам. Кокос водив на акцiї свого брата i його малих. Пряма дiя понад усе. Та й, тренуючись на кiосках, малi пiдготуються до серйознiших акцiй. А Сергiя починало харити просте, бетонне насильство. Такi публiчнi акцiї, як органiзував Бiлий, кращi.

Бiлий з фiрмовою незворушнiстю пояснював тупим журiкам, що учасники акцiї — не ксенофоби, а патрiоти. Вони думають про здоров'я нацiї, бо ж невiдомо, з чого ту шаурму взагалi роблять i скiльки вона лежить.

— А чому ви обрали шаурму, а не бiляшi?

Бiлий глянув на руду журналiстку й пiдняв одну брову.

Шавка, чи що? Сергiй помiтив, як Мейдин збоку фоткає журналiстку.

Кокос замахнувся металевою битою. Два фотографи з мiсцевих сайтiв i оператор каналу «Бiлий Сад TV» повернулися до Кокоса. Першим ударом Кокос розколов шаурмену голову з пап'є-маше. Звiдти посипалася стружка, яка, за задумом Бiлого, натякала на iнтелектуальну неповноцiннiсть чужинецьких зайд.

Кокос продовжував бити й бити опудало, розбив жовте обличчя, проштрикнув алюмiнiєвою ручкою розкосi очi, ламав руки й ноги. Журналiсти фотографували й бiльше не коментували.

А Сергiй стежив за Бiлим. Той стояв, спокiйно схрестивши руки на грудях. Треба вчитись у нього манерi поведiнки з опонентами. Трохи зверхньо, не дратуючись. А я навiть як iз Вовкою говорю, то злюсь.

Спершу Сергiю здавалося, що в «Бiлих вовках» вони з Мейдином i Кокосом виконують ту саму роль, яку на їхнiх акцiях колись виконували малолєтки. Сергiй вiдчував, що їх з Кокосом i Мейдином узяли як учнiв. Зате тепер займаються не дєцкiм садом типу спалення прапорiв чи обписування стiн кельтськими хрестами. В «Бiлих вовках» народ серйозний. Кiлька турнiкменiв. Пару самбiстiв. Ще кiлька займались MMA та панкратiоном. Цi на публiчну акцiю вирiшили не йти, щоб не спалитися.

Коли Кокос дотрощив опудало шаурмена й журiки розiйшлися, «Бiлi вовки» пiшли обмити акцiю в кафе «Зустрiч» на вокзалi. Тут до них приєднались панкратiонщики, якi запропонували перейти до нормальних дiй вночi. Попри турботу про здоров'я нацiї, бiльшiсть пили. Тiльки три запеклих турнiкмена не вживали анi алкоголю, анi тютюну. Решта пiдсмiювались iз фанатикiв.

— А ти чо знов запiзнився? — накинувся на Сергiя Кокос.

Сергiй у вiдповiдь лише всмiхнувся. Сергiя харив Кокос, але тепер вiн буде поводитись, як Бiлий. Зверхнiсть i незворушнiсть.

— А-а-а, — протягнув Кокос, — знову твоя. Тiльки щось ти останнiм часом надто розм'як над нею.

— Хм, — Сергiй пiдняв одну брову.

— Чи може, — Кокос навмисне витримав паузу, — пiд нею?

Сергiй здригнувся. Всi їхнi зареготали. Особливо тупi турнiкмени, голосно: Га! Га! Га! Бля, ледь не Гав! Гав! Гав! Як с-с-собаки.

П'янi панкратiонщики повернули до нього червонi пики. Сергiй побоявся, що сам почервонiє. Стиснув зуби:

— Заздриш?

Кокос пiдморгнув, тому Сергiй додав:

— Сам дрочиш нєбось.

— Як?! — Кокос кинувся до нього через стiл, але Мейдин його впiймав.

— Ей, — сказав Бiлий.

Бiлий залишився незворушним. Пiдняв обидвi брови й дивився на обох, нiби дивуючись.

— А хулi вiн, — просипiв Кокос. — Залiз пiд свою тьолку...

— А ти дрочила, — сказав Сергiй.

Кокос смикнувся, щоб вирватись, але Мейдин, хоч i худий, тримав чiпко.

— Заспокойся, Кокос. I ти теж, Голова, — сказав Бiлий. — Я що казав? Нiяких розборок мiж бiлими.

— А шавки? — поцiкавився один з турнiкменiв.

— Так то шавки.

Шавками називались усякi лiберасти, а особливо антифа. Правда, органiзованої антифи в Бiлому Саду нема, то шавками в широкому розумiннi стали всi незгоднi з «Бiлими вовками». Братєльнiк Володя, наприклад. Чи руда **зда сьогоднi на акцiї.

Кокос iще посмикався, а потiм Бiлий змусив їх помиритися. Формально.

Ввечерi акцiю з опудалом шаурмена показали по «Бiлий Сад TV». Сергiй сьогоднi сидiв удома разом з мамою й побачив на екранi власне обличчя.

— Негарно якось, Сергiй, — скривилась Оля.

Щас почне втирати, як батя-лiбераст, приготувався Сергiй. Але мама тiльки повторила:

— Негарно.

Олi естетично не сподобався метод Сергiя. Вона не любила насильства. Навiть символiчного. Ну не можна ж так! Хоча звiсно, Олю теж трохи хвилює загроза, яку несуть мiгранти. Останнiм часом про це багато говорять по телевiзору. Он недавно сам мiнiстр внутрiшнiх справ заявив: мiгранти несуть iз собою злочиннiсть, наркотики й екзотичнi хвороби.

11

Юра нiчого не мiг знайти два, три, чотири тижнi. Минав квiтень. Будiвельнi роботи йшли повним ходом. Але саме його нiхто не брав. Iнженер-програмувальник верстатiв на дахах i гiпсокартонi виявився незатребуваним. Gutting вистачало — однак волонтерського, i Юра навчився вiдлинювати. На spring break приїхали студенти з небiдних родин, i стало легко загубитися помiж бригад, якщо поводитися тихенько й не потрапляти на очi кучерявим органiзаторкам.

Щоб не свiтитись упродовж дня, Юра став ходити в кафе «Флора». До Жоана, якому мексиканцi бруднi, Юра не дуже хотiв, але заробляти якось треба.

Жоан i справдi приходив у «Флору» щодня. Проте, погладжуючи цапину борiдку, сказав, що зараз замовлень нема.

— Але приходь. Як будуть — я своє слово тримаю.

I Юра приходив. Брав книжку в бiблiотецi Iron Rail, читав i хлебтав каву. Це краще, нiж вигрiбати з будинкiв гниль разом зi студентами.

Кава у кафе «Флора» коштувала п'ятдесят центiв. Алкоголю тут не продавали у принципi. «Флора» належала худому веселому iранцю на iм'я Алi. Сам Алi вимовляв своє iм'я з наголосом на перший склад. Помiтивши, що Юра став постiйним клiєнтом, Алi запропонував йому зiграти в шахи. Й легко обiграв. Потiм вони грали десятки разiв, i Алi щоразу вигравав. Коли Алi робив особливо вдалий хiд, то вимовляв:

— How do you like them apples, — iз наголосом на them.

Вiн переконував Юру не засмучуватися: вiн, Алi, перс, а шахи вигадали перси. Iндiйцi гру пiдступно вкрали й видають за свою.

А Жоан тим часом розповiдав iншому постiйному клiєнтовi, копу в чоботах по колiна, яких вiн любить жiнок:

— Головне, щоб у жiнки були маленькi руки. Makes your dick look bigger, — сказав Жоан i по-цапиному засмiявся. Коп стримано приєднався.

Юра згадав, що десь чув такий цапиний смiх. Але де? Якiсь пiдлiтки, здається.

Потiм Жоан повторив i Юрi свою фразу про маленькi жiночi руки, щоб твiй член виглядав бiльшим. Юра стримано засмiявся. Вiн сподiвався-таки отримати колись роботу. Iншим разом у розмовi Жоан детально розповiв, як не любить наймати мексиканцiв. Юра розтягнув губи в посмiшцi.

Надалi не було дня, щоб Жоан не розповiдав черговому слухачевi або про жiночi руки та свiй член, або про небажання наймати мексиканцi. Коли ж у «Флору» заходили латиноамериканцi — зрiдка, бо у них були власнi кафе — Жоан цiлком приязно до них усмiхався. Одному навiть розповiв про жiночi руки.

Gutting закiнчувався о шостiй, i можна повертатися на Конгрес Стрiт. Одного разу о шостiй, коли Юра на ганку школи курив самокрутку, приїхав гондурасець Ельвiн на велосипедi. Ельвiн з його зростом ледве дiставав до педалей, навiть зсунувшись з сiдла на раму.

— Я вже три рази приїжджав. Усе тебе шукав, — сказав Ельвiн. — Нарештi застав.

Юрi захотiлось обiйняти його.

Ельвiн злiз з велосипеда i простягнув руку. Вiн вiдпустив вуса.

— Працюєш?

Юра похитав головою.

— Пiшли до мене, я тут за п'ятнадцять хвилин живу.

Ельвiн вiв велосипед i розповiдав, як вiн iз двома спiввiтчизниками вiдновлює великий будинок на Пiвнiчнiй Гальвес. А поки робота йде, власник дозволив їм жити на мiсцi.

— Вiн морено, але класний.

— Морено?

— Ну... блек. Чорний. Хочеш, приходь iз нами жити.

Юра усмiхнувся, вирiшивши не приймати поспiшних рiшень. Ельвiн спробував переконати його:

— До нас навiть жiнка приходить. Морена. Правда, стара трохи. Але нiчого. Вона все тобi дозволить. Хочеш, у дупу. А хочеш, тобi лиже.

Ельвiн мислив iспанською й перекладав свої думки на погану англiйську.

— I тiльки п'ять баксiв, — сказав Ельвiн.

— Наркоманка, — напiвзапитально сказав Юра.

— Ну, так. Схоже.

Юра вже знав таких. Дно чорного району сидить на креку. Кiлька разiв i йому пропонували дозу, але Юра вийшов з вiку, коли хочеться експериментувати з дурницями. Доза креку в Дев'ятому окрузi — рiвно п'ять баксiв. Звiдси миттєве припущення щодо проститутки.

— I ти з нею що, той?

— Майже щодня, — засмiявся Ельвiн. — I всi ми.

— А як же твої?

Юра запитав без осуду. Проте Ельвiн одразу став агресивно захищатись:

— А що, знаєш, як мене це дiстало? Я тут сам знаєш як живу. Як собака бездомний. А вони там на що мої грошi витрачають? По дискотеках ходять, по барах. Жiнка моя — думаєш, менi друзi не розповiдають? Я ж не тiльки їй дзвоню. Все мiсто все знає, всi сусiди бачать, як вона з iншим ходить.

— Ясно.

— Прийшли, — показав Ельвiн.

Двоповерховий будинок ззовнi не виглядав закинутим. До перил ганку примотанi товстими ланцюгами три велосипеда.

Вони пiднялись одразу на другий поверх по зовнiшнiх сходах. Всерединi — голi сваї. В кухнi електроплитка, кiлька табуретiв зi звалища. В однiй з кiмнат матраци й розкиданi на них шмотки. Один зi спiвмешканцiв Ельвiна шив щось на колiнах. Кивнув Юрi й вiдвернувся. Iнший з похмурим обличчям ремонтував колесо. Юра зрозумiв, що Ельвiн не змiг переконати їх у користi ще одного спiвмешканця. Не те щоб Юра сам дуже хотiв тут жити. Ельвiн класний, дiлиться сигаретами, але говорити з ним особливо нема про що. Як я буду жити з цими латиноамериканцями? Я не такий, як вони.

— Буду заходити. А вечорами я на Конгрес Стрiт, — сказав вiн Ельвiну через годину, коли вони випили по кiлька теплих пив: гондурасцi не мали холодильника.

Повертаючись, Юра побачив на даху великого чорношкiрого дiда. Дiд сидiв на схилi, впираючись у дах кросiвками сорок шостого розмiру, i їв iз ланч-бокса. Вiн стежив очима за тим, як iде Юра, бо бiльше на напiвзакинутiй вулицi нiкого не було. Розморений теплими пивами, Юра помахав йому:

— Need help?

— Since you mentioned it, yeah, — зi спiвочими iнтонацiями вiдповiв чорний дiд.

Так Юра знайшов пiдробiток на вечори й суботу.

Його роботодавця звали Баррi, вiк шiстдесят два роки, зрiст шiсть футiв два дюйми, вага двiстi сорок шiсть футiв, здоров'я немiряно. Працює на двох роботах, бо треба забезпечувати:

— My wife, and my woman, and my other woman, — i Баррi засмiявся несподiвано дзвiнким тенором. Говорив вiн на межi басу й низького баритона.

Коли Баррi злiз iз даху, щоб потиснути Юрi руку, то виявився на голову вищим. Юрина рука зникла всерединi великої долонi Баррi.

Баррi представився так:

— Беррi. Як ягода.

Щоб пояснити думку iноземцю, вiн показав пластикову перепустку з iншої роботи. Там було чорним по бiлому написано Barry, а не Berry.

З восьмої до п'ятої Баррi працював на звалищi металобрухту на автонавантажувачi, подiбні колись випускав «Бiлосадмаш». Пiсля робочого дня на автонавантажувачi Баррi виконував замовлення як тесля. Юра тепер став carpenter's helper, помiчник теслi.

Вони не просто крили дахи, вони їх будували. Баррi дiставав з кишенi блокнот iз кресленнями, з записаними простим олiвцем пiдрахунками: синуси, косинуси.

— Як ти цього навчився?

— Та як? Ходив у carpenter's school. Подумав, що зайва професiя не завадить.

Баррi, пiдрахував Юра, працював шiсть днiв на тиждень, у середньому з сьомої тридцять ранку до восьмої тридцять вечора. При цьому Юра, який працював лише вечорами, ледве встигав за старшим на двадцять рокiв Баррi. Невдовзi Юра знав англiйською десятки слiв, якi нiколи не знав рiдною мовою. Вiн уже й ранiше думав про shingles або sheetrock, не перекладаючи, а тепер подавав Баррi пилу seesaw чи пилу square saw, добре розрiзняючи їх функцiї, але уявлення не маючи, як вони називаються по-нашому. Pliers, pop my line, tar paper, two two by fours. Юра приносив дошки, примiряв вiдрiзи, брав iнструмент, рiзав руберойд, захекувався, пiтнiв i думав, що якось Баррi не вписується в його уявлення про лiнивих негрiв.

— Баррi, навiщо тобi стiльки роботи?

Баррi дзвiнко засмiявся:

— А ти не знаєш? Все, що робить чоловiк, вiн робить заради шматка пизди. For a piece of pussy.

Юрi стало сумно.

Баррi класний, але робота тiльки по двi-три години вечорами й субота. Десять баксiв на годину. Грошей ледь вистачало на себе. Вранцi пiд Lowe's Юру не наймали, розбираючи латиноамериканцiв-професiоналiв. I вiн просиджував по пiвдня в кафе «Флора», грав у шахи з Алi, читав книжки з Iron Rail. Вислуховував вiд Жоана про маленькi жiночi руки, поряд з якими член виглядає бiльшим.

По телефону Юра скаржився Олi, що з роботою туго й вiн уже сумнiвається, чи хоч на квиток назад заробить.

— А ти наших шукав?

— Ну до чого тут нашi? Ну хто менi нашi? Навiть якщо вони тут є — це ж якiсь уркагани спрацьованi. Я не такий, як вони!

Вiн згадував знайомого, який поїхав у Париж i працює там програмiстом. Згадував однокласника, який замолоду виїхав i працює генетиком. Що я тут роблю, Олю? Не можу знайти роботу на будовi? Чого я взагалi поїхав на будови? Чому я не працюю програмiстом, офiцiйно, я ж людина з вищою освiтою. Я мiг би доучитись, перевчитись. Я ж не роботяга якийсь. Як я став заробiтчанином? Чому я серед латиноамериканцiв i чорних? Я ж не такий, як вони. Ну, знайду я наших — жити з ними у вагончиках чи знiмати одну хату на десятьох? Я не такий, як вони.

12

— Сергiй останнiм часом ще гiрший став.

— Що там?

— А-а-а, — Оля махнула рукою, хоча Юра не мiг цього бачити.

Не розповiси ж, як Сергiй прямо каже, що ненавидить батька. За що? Виявляється, за те, що батько поїхав. «Ти ж його й доти ненавидiв!», — якось крикнула вона Сергiєвi. — «Радiв, що батько поїде». Й одразу пожалкувала про це. Сергiй закрився в собi.

— Ненавидить мене? — сам запитав Юра.

— У них там зустрiч випускникiв. Бiльшiсть студенти, вiн не хоче йти.

— Хай не йде.

— Та навпаки. Я переконала. Вiн не хотiв на ресторан здавати.

— Чого?

Оля зiтхнула:

— Не хоче з твоїх брати.

— Скiльки там.

— Сто доларiв з кожного.

— Скiльки?!

— Я сказала йому, це мої батьки дали.

— Супер.

— Юр...

— Сто баксiв? Я вкалую, а вони по ресторанах.

— Всi вирiшили.

— Це де таке?

— Що де?

— Де в Бiлому Саду можна здати по сто баксiв за людину? Ну, щоб я знав, як повернуся.

— «Фараон».

— Отой в цеху «Бiлосадмаша»? Круто. Найдорожчий в мiстi.

— Юр...

— Нє, я все розумiю. Я все розумiю. Менi один знайомий вже розповiдав.

— Юр, заспокойся.

— Та чо там.

— Ти вертайся, Юр. Я бачу, як тобi там.

— Я, блiн, на квиток назад заробити не можу, а вони там по «Фараонах».

— Юра! Вiн, до речi, таки в Москву пiдробити їде.

— З якого?

— Власне, хоче собi на щось там заробити. Сам.

— Ой, який молодець. Ну це ж треба.

— Юра.

— Що Юра, що Юра?

— Я казала, треба було, щоб я їхала.

— Бо я у тебе непристосований, да? Супер. Просто супер.

— Юр... Я таки поїду.

— Ще цього бракувало.

— Я ж бачу, як тобi. А менi вже мiсце знайшли.

— О-о-о! Ще одна новина? Ну-ну, Оль, ну-ну?

— Юр... Будь ласка.

Юра вдихнув. Видихнув. Глибоко вдихнув. Повiльно видихнув.

— Кажи.

— Поїду слiдом за своїми, в Iталiю. Машка менi вже мiсце знайшла. Здається, десь у районi Болоньї. Я ж бачу, що тобi не пiшло, я ж тебе не звинувачую. Юр. Чуєш?

Юра мукнув у трубку.

— Я тебе не звинувачую, Юр. Чуєш? Ну, не пiшло. А менi наперед знайшли постiйне мiсце. Чекають у жовтнi.

— I що там?

— За двома бабусями доглядати.

— А вiза?

Оля зiтхнула:

— Турагенство, Машка купила менi тур у Венецiю. З твоїх.

— Уже купила?

— Юра...

— Офiгєть. То ти не радишся. Ти — повiдомляєш!

— Юр. Там якраз акцiя була, треба було зразу...

— Зрозумiло.

— Ну а що робити, Юр? Борги ростуть. Дiтей поступати. Ти не присилаєш.

— Ага. Он значить як.

— Я не звинувачую... Послухай!

— Нi-нi, я все розумiю. Я все прекрасно розумiю. Просто чудово.

— Юр.

— Так. Щоб я не наговорив, давай я завтра подзвоню. А краще через тиждень. Па.

— Юр. Не клади трубку. Юра! Юра. Будь ласка.

Коли Сергiй пiдсiв у вагон забацаного поїзда на Москву, заробiтчани з Захiдної були вже розiгрiтi. В нiс ударив штин пiвсотнi пар чоловiчих нiг. На цiлий вагон було, може, три або чотири жiнки. З них одна провiдниця.

У Сергiя було верхнє бiчне: а треба було брати квиток за пiвтора мiсяцi заздалегiдь, поки цi бруднi заробiтчани не розхапали. Уфф, правду у нас кажуть. Вони там на Захiднiй жадiбнi, вiчно їздять туди, де краще. Тiльки з жадiбностi можна дорослим до такого себе доводити. Брудний вагон, штин. Вдома, в чистотi та при жiнках, не сидиться їм. Добре, що я не такий, як вони всi. Я тимчасово. Поїду на три мiсяцi, гляну на Первопрестольну, пiдроблю, i назад. Довелося з Кокосом помиритися, щоб до його дружбана поїхати. Дружбан iз Хмельницького тезкою виявився. Теж Сергiй.

— Хлопчє. Будеш пиу? — запитав сусiд через прохiд, як тiльки Сергiй вмостився.

Ну хто так говорить. Гуцули немитi, блiн.

П'ятдесятилiтнiй дядько показав Сергiю пiвторалiтрову пластикову пляшку.

— Це що?

— Мiнералка, — сказав дядько, i його сусiд захихотiв.

— Буду.

Йому ще день з ними їхати. Краще буду в такому ж станi, як вони, щоб менше психувати.

Сергiй дiстав маминi вiдбивнi й виклав на застелений жирною газетою столик, де вже лежали маринованi огiрки, сало, болгарський перець i лушпайки вiд варених яєць. Заробiтчани їхали з дому затаренi.

Самогон справдi виявився розбавлений мiнералкою. Сергiй випив. Гiрко. Закусив чвертю цибулини, вмоченої в сiль. Сiль насипана прямо на газету. Заїв скоринкою чорного хлiба. Уффф. Аж тепер видихнув. Нiколи ще не пив такої гидоти. Власне, i по-справжньому п'яним нiколи не бував. Так, пивом балувався. Часом iз тiткою Мариною по коньячку.

— А чо так криємось? — Сергiй показав на пластикову пляшку.

— Так мусора ходять.

Останнє слово гуцул вимовив так: хоґєт.

Сергiя бiльше не обходив запах нiг. Вiн i сам перевзувся у в'єтнамки. Правда, спортивного костюму на замiну не мав. Сидiв у джинсах i футболцi. Випиваючи й закусуючи, всi пiтнiли. З-пiд пахв iшов запах цибулi й алкоголю. Дядьки щопiвгодини ходили курити в тамбур. Викурювали по двi сигарети за раз. Сергiй став ходити з ними. П'янiючи, дядьки самi пропонували йому сигарети. А оскiльки вiн молодий, а вони батьки родин — хай дехто лише на десять рокiв старший — то всi пiклувалися про нього. Пiдкладали на стiл перед ним, бо тарiлок не було, рiзної їжi вiд своїх жiнок. I пiдливали.

А потiм Сергiй пам'ятає, що вони чомусь у вагонi-ресторанi, хоча своєї їжi наче був вагон, ха, i у вагонi-ресторанi, стоячи за стiйкою, Сергiй за чийсь рахунок їсть фаршированi кабачки. Дуже гострi. Потiм усi зникли, вагон-ресторан залишився порожнiм, Сергiй стояв бiля опущеного вiкна вагона-ресторана i щасливо ригав за вiкно червоно-оранжевим струменем, струмiнь обпiкав його, й Сергiй уявляв себе вогнедишним драконом i щасливо думав, що ригає вiн на їхню Росiю.

— Хлопчику! Хлопчику! Все нормально?

Зробивши значне зусилля, Сергiй навiвся на рiзкiсть i побачив за метр вiд себе провiдницю їхнього вагона.

— Все чудово! — пiдняв палець Сергiй, i вiд того, що заговорив, мусив пустити за вiкно вагона ще один вогняний струмiнь.

Провiдниця похитала головою й пiшла.

Вiтерець дув Сергiю в обличчя. Було приємно.

А потiм чоловiк в унiформi виштовхував Сергiя. Сергiй упирався й хапався руками за поручень пiд розчиненим вiкном.

— Зачиняємо! Зачиняємо! — кричав чоловiк в унiформi.

Значить, не мент, заспокоївся Сергiй i перестав чинити опiр.

Потiм звiдкись узявся дядько з його купе, i довго вiв Сергiя довгими, як коридори пекла, темними коридорами, якi хитались i трусилися.

— Дитино, йой, дитино, — казав дядько, ведучи його.

А Сергiй ненавидiв чоловiка в унiформi й цього дядька, якi забрали його вiд приємного прохолодного вiтерця й затягли в цi пекельнi паркi хиткi коридори, вiд яких його нудило, i в одному з тамбурiв Сергiй став ломитись у туалет, але туалет виявився замкнений, i тодi Сергiй наблював прямо пiд дверi, i крiзь бiль у головi й туман зi зловтiхою згадав: а ще я на Росiю наригав.

Потiм вiн лежав на полицi. Сновигали якiсь люди. Чого їм не лежиться? Чого вони ходять i ходять?

— Чюєш, хлопчє, де твiй паспорт? — питав дядько з купе i штурхав Сергiя в плече.

Сергiй мукав i всiх посилав, але паспорт без його участi знайшли в сумцi.

— Что это такое? Не положено! — чув вiн.

Дядько з купе, говорячи зi смiшним акцентом, довго переконував росiйського прикордонника, що дитина їде вперше, ми знаємо, не можна бути нетверезим при перетинi кордону, ми й не п'янi, а воно дитина, ви ж бачите, ми вранцi все йому пояснимо, на поруки беремо — i прикордонник ляпнув штамп, i Сергiй крiзь бiль i туман розумiв, що ригав вiн не на Росiю.

Наступного ранку вiд руху поїзда Сергiя нудило. Вiн лежав на спинi. Лише коли почали утворюватись пролежнi на пiтних сiдницях, зліз зi своєї верхньої полицi. В лобову кiстку зсередини гупала кувалда.

Сергiй сiв навпроти похмурого дядька, який з ними вчора не бухав, спав пiд Сергiєм i якому Сергiй, здається, вчора наступив на голову, коли п'яний залазив до себе на полицю.

— Ти як, малий? — запитав гуцул, який допомагав йому вчора.

Сергiй мукнув.

— Требуло так сi напити, — зiтхнув гуцул.

Дядьки тепер були дiловi, мiняли сiмки в мобiлках, дзвонили комусь i домовлялися. Росiйською розмовляли з акцентом, який Сергiю вчора здавався смiшним, але сьогоднi йому було надто хуйово.

Вiн зiйшов на перон серед сiрого дня. Бiлим такий не назвеш. Погода мерзенна.

— Та-акси, та-акси, — таксисти пiдходили й пiдходили, сунули й сунули.

Фу, суцiльнi кавказцi. Всьо, пропала матушка-Расєя. Повернувшись, аби роздивитися смаглявого таксиста, Сергiй спортивною сумкою, що висiла на плечi, ледь не влiз у лоток преси.

— Эй, куда прешь, по-од ноги с'три, — звернувся до нього корiнний москвич, який щодня добирався на роботу елетричкою з Тверi. I тихше виплюнув: — П'наехали, прохода нет.

Годину поштовхавшись i тричi перейшовши з лiнiї на лiнiю, Сергiй вийшов на «Алтуф'єво». По ескалаторах у Москвi бiгали. Брр, ну й городiшко.

Офiс, де Сергiй мав працювати, був зйомною однокiмнатною квартирою на сьомому поверсi брежнєвської дев'ятиповерхiвки. Сергiю вiдчинив тезка з Хмельницького, дружбан Кокоса. Тезка засмiявся:

— Пом'яли в метро?

— Ще в поїздi. Вчора.

Тезка кивнув головою i знов засмiявся.

Хмельницький тезка виявився веселим хлопцем, якому не було й тридцяти. Вiн постiйно мугикав щось пiд нiс.

— Спати будеш у кухнi на тахтi. А я тут, у кiмнатi.

— Ти теж тут живеш? Кокос казав, у тебе жiнка й мала.

— Та бля, — сказав тезка. — Квартира в iншому кiнцi мiста. Поки з роботи й на роботу, поспати не буде часу. Так що я до жiнки тiльки на вихiднi.

В жопу таку жизнь, подумав Сергiй.

В офiсi-квартирi стояв друкарський прес i рiзограф, як у директора їхньої школи. Школi подарував рiзограф чувак iз Канади, який ще за совка виїхав з Бiлого Саду. Тiльки в кабiнетi директора рiзограф стояв пiд охороною секретарки, яка здувала з нього пилюку, не вмiючи користуватись. Школою ходила легенда, як секретарка спробувала навчитися бодай робити на рiзографi ксерокопiї, але защемила низ спiдницi, завуч її визволяв, а старшокласники їх за цим застукали. Рiзограф пiсля цього перенесли в кабiнет директора й укрили полiетиленом, вiд пилюки.

Тут, в однокiмнатному московському офiсi, рiзограф працював вiд ранку до вечора. Тезка з Хмельницького був у рекламному бiзнесi. Сам шукав клiєнтiв, сам друкував на рiзографi чи зрiдка, коли Оракал, на ручному пресi невелику зовнiшню рекламу. Сам i розклеював цю рекламу по дошках i стовпах. Робив календарики, рекламнi брошурки, вiзитки. Коли роботи стало бiльше, нiж встигав зробити за дванадцять годин щодня — почав шукати помiчника.

— Давай я буду Сєрий, а ти Сергiй, — запропонував тезка.

Сергiй та Сєрий вовтузилися з вiзитками бiля рiзака, i хмельницький Сєрий мугикав пiд нiс, дедалi експресивнiше, розходячись, а потiм розкинув руки й голосним баритоном проспiвав:

— Я русский! Какой восторг! Я русский! Слава победе!

— Шо за брєд?

Сєрий засмiявся.

— «Лабарум». Православнi патрiоти, — Сєрий вручив Сергiю пачку оголошень. — На, порозклеюй навколо метро «Молодьожна». I вiзитки по дорозi рознеси. На кожнiй пачцi адреси.

Щоразу перед виходом Сергiй виймав карту Москви й прокладав маршрути так, щоб їздити й вертатися завжди iншою дорогою. I через пару тижнiв виявилося, що Москва починає йому подобатись.

Вiн не боявся ходити навiть у райони, де жили всякi хачi. Пiсля кiлькох зiткнень i хибної тривоги Сергiй зрозумiв, що кавказцi сприймають його за свого. Сергiй знав, що не пiдпадає пiд арiйський архетип бiлокурої бестiї. Ну але бiлi рiзнi бувають, нє? Батя, хоть i поц, на вигляд був якраз арiйцем, а Сергiй пiшов у маму: карi очi-чорнi брови, ну i в родичiв по материнськiй лiнiї: трохи смаглява шкiра, темне волосся. А що, i нiмцi теж такi бувають.

Бiля метро й на базарах, де водилися кавказцi, водилися й мусора. У Сергiя мусора не раз питали документи — видно, приймаючи його за кавказця.

— Укра-а-аинец, — протягували менти з наголосом на «а» й гортали паспорт. — А прописочка есть?

— Имеется.

Сергiй так i не зрозумiв прикола з московською пропискою, яку так легко купити. Сєрий першого ж дня вiдправив Сергiя по цей папiрець. Прописка цiлком легальна. I що з того, що за однiєю адресою, казав Сєрий, може бути прописана хоч тисяча людей? Ну, про тисячу Сєрий, мабуть, перебiльшував.

Москви, хай розп'ятсотзлатоглавої й мiсцями навiть нiчо так, за день вистачало з головою. Находишся. Ноги гудуть, як величезний дзвiн, по якому щойно вдарили, й тепер вiн продовжує тихо й низько вiддавати звук. Жопа болить вiд твердих лавок метро, обшитих шкiрою молодого дерматина.

Пiсля восьмої вечора Сєрий дозволяв курити в кухнi. Ходити на сходовий майданчик ввечерi впадло. Сергiй до опiвночi, до першої ночi дивився тупе росiйське телебачення. «В гостях у сказки», називав їхнi вечiрнi новини Сєрий й починав мугикати пiд нiс мелодiю «Если вы не очень боитесь Кощея...». Сергiй завжди сидiв перед телевiзором в одному кутку тахти, курив вiд нудьги й за вечiр скурював стiльки, як у Бiлому Саду за тиждень. Через мiсяць Сєрий показав на стелю над кутком, де вiчно димiв Сергiй, i засмiявся:

— Гля, яку пляму накоптив!

Сергiй пiдняв голову. Дiйсно. Над ним на бiлiй стелi з'явилася нiкотиново-жовтувата пляма. Нiгтi на середньому та вказiвному пальцях теж стали блякло-коричневими, нiби не змив йод. Це ж скiльки оцього проходить крiзь мої легенi, мляво думав Сергiй, але йому було похуй. Починалась депресiя.

Кiлька разiв дзвонив Ярославнi. Часто не мiг. Дорого. Яруся казала, що в Москву приїхати, на жаль, не зможе. Матушка забирає на курорт.

— Ти за мною ващє не скучаєш, да?

Сергiй стояв, притулившись лобом до прохолодного скла. За вiкном у темрявi — сквер, за ним багатоповерхiвки. Маленькi жовтi прямокутники там, де досi не сплять.

— Сергiй, — нiжний голос Ярусi у трубцi. — Ну не мели дурниць.

— Няв.

— Няв. Ну як киця може не скучати за сметанкою?

— М-м-м.

— У-у-у.

Скло нагрiлось, i Сергiй трохи перемiстився. Знову приємний, прохолодний дотик скла до лоба.

— Ну. Добранiч, мiй хороший.

— Будеш про мене думати?

— Аякже.

— I я про тебе.

— Я знаю.

Вона тихо засмiялась. Цей нiжний смiх збуджував. Солодко i боляче.

— Добранiч.

— Добранiч.

— Цiлую.

— Де?

— Де хочеш.

— М-м-м.

— Добранiч.

— Па.

— Па.

Добре хоч, Сєрий спить в iншiй кiмнатi й не може його ночами чути.

13

— You're white, — сказав Баррi. Вони з Юрою стукали молотками, сидячи на незакiнченому коньку двоскатного даху. — You blend in. A Mexican sticks out like a sore thumb.

Так, дуже зручно, похмуро думав Юра. Я бiлий, я зливаюсь iз оточенням. На вiдмiну вiд латиноамериканцiв, я не стирчу, як поранений великий палець. Якось на заправцi бiля Lowe's ми, нелегали, обговорювали мiмiкрiю. Всi заздрили менi, та ще одному дуже молодому хлопцю з Гондурасу — той з Карибського узбережжя, чорний, як мiсцевi чорнi. Полiцiя не палить.

А толку? Працюю кiлька годин на день. Ельвiн, щоб не стирчати, як хворий палець, он заховався у своєму будинку на фул-тайм. Бо Ельвiн професiонал. А я, з моєю вищою освiтою? Ельвiн може допомогти своїм — його жiнка не поїде замiсть нього за кордон. Вiн зi злiстю забивав цвях за цвяхом. Голова болiла вiд учорашньої випивки, а душа вiд розпаду. Як там у Чiнуа Ачебе. Things fall apart. Усе розвалюється. М-да. Що там Ельвiн казав, про життя як собака, поки вони там по ресторанах ходять? М-да. Велика ж рiзниця мiж мною i гондурасцями виявилась. О так, принципово.

Юра грюкав молотком. Нахрiна я це зробив? Назло кому?

Напився з гондурасцями. Ну шо, Ельвiн, i мої тепер так. Поки я живу, як собака, вони там по «Фараонах» ходять. А чого я не знаю, цiкаво. Ну його, це пиво. Давай бурбона. Що нам три пляшки на чотирьох. I вдома нiхрiн залишатись, а поїхав — ще гiрше. Дзвоните цiй, як її, моренi? Ха-ха. Нада вона вам? Ельвiнчику, давай ще по однiй. Ми з моєю вдома бiднi, але хоч щасливi. Чи це зараз менi так? Якби щасливi — чи поїхав би я? А тепер, Ельвiнку, щастя кришиться. Кришиться. Розпадається. Things fall apart, Ельвiн. El mundo cae, yo caigo. Dejale que caiga, puta mierda. Нормальок я научився вiд тебе? Ха-ха. Де там ваша морена? Хай твої вiд неї вийдуть. Давай ще по однiй. Фух. Водяра водярою цей їхнiй бурбон. Все. Пiшов. Гутен таг, фройляйн.

Проститутка виявилась не тiльки підстаркуватою. Вона була вся якась пом'ята, з вiдвислими грудьми, з величезним задом, у горбках й ум'ятинах, шкiра в якихось плямах. Навiть п'яний, Юра через докори сумлiння отримав бiльше болю, нiж задоволення.

Захотiлося вдарити себе молотком по пальцю. Довелося стримати це бажання.

— Не спи, — сказав Баррi.

Баррi не пiдганяв.

— Я нiчого проти мексиканцiв не маю, — сказав Баррi. — У мене двоє працювали ранiше. Я їх сам на страйки вiдправляв.

— Угу.

Юрi було не до мексиканцiв. Вiн саме нищив власне життя.

Ще позавчора Юра думав би, який Баррi крутий. Баррi виявився винятком. Багато чорношкiрих, у тiй же школi на Конгрес Стрiт, виявлялися при розмовi не меншими расистами-антилатино, нiж каджун Жоан. Всi зараз говорили про «мексиканцiв». Пару тижнiв тому, на перше травня, латиноамериканцi органiзували по всiй Америцi страйк, причому без конкретних вимог. Хiба що вимагаючи поваги. Ельвiн взяв Юру з собою. Народу немiряно. Юра не знав, що їх тут стiльки. Дехто практично не говорить англiйською. Юрi усмiхалися, потискали руки. Ельвiн гелготiв, Юра розумiв окремi фрази, на нього зиркали з недовiрою. Ельвiн смiявся й перекладав Юрi: «Я їм кажу, що ти такий, як ми, хоч i бiлий».

У Новому Орлеанi страйк почався на майданi Конго. Натовпи латино, серед яких трохи бiлих i пару чорних — переважно колишнiх Чорних Пантер. Потiм преса писала, що такої масовостi на Пiвднi не бувало з часiв Мартiна Лютера Кiнга.

А тодi у школi на Конгрес Стрiт почалися розмови, i Юра охрiнiв. Чорнi, якi колись добивалися поваги до себе, тепер не горiли бажанням пiдтримати латино.

— They flex their muscles, — казав один молодий чорний сусiд на Конгрес Стрiт. — As if they have any rights here.

Хм. Понаїхали тут i качають права. Цiкаво, що до понаїхавшого Юри сусiд претензiй бiльше не мав. Вони один одного не любили, але мовчки поважали, вiдколи сусiд Юру ледь не вбив. Юра, тiпа, показав себе мужиком. Щось було в цьому пацанське, як у шпани з Богуна в Бiлому Саду.

Вбивство ледь не сталося за чашку. Металеву таку, туристичну. Юра купив її на гаражному розпродажi, ходив iз нею в кафе «Флора». Вечорами мив i ставив на сушку разом iз посудом решти мешканцiв школи. Якось пiзно ввечерi, коли Юра на сходах школи пив зi своєї чашки чай, сусiд сказав:

— Ей! Це ж моя. Я три днi цю чашку шукаю. Вкрав її й навiть не ховається!

Сусiд обернувся до публiки: ще кiлька чорношкiрих сидiли на сходах. Хто курив, хто пив soda drinks.

Юра засумнiвався. Обережно пiдняв чашку вгору i глянув на дно:

— Це моя. Ось наклейка.

— Ти вкрав її! — сусiд стартонув з нуля до ста, голос зiрвався на фальцет.

Сусiд тяжко дихав. Юра по складах, iз притиском сказав:

— Це моя чашка.

— You call me a liar?! — верескнув сусiд.

— You call me a thief? — Юра встав.

У сусiда були червонi очi й тремтiли нiздрi. Юра пригадав свою пiдозру, що цей чувак сидить на креку. У Юри якось зник прив'язаний до паркану велосипед. Вночi обрiзали ланцюг. Велосипед беушний, за двадцять баксiв, але шкода: тепер у «Флору» доведеться ходити пiшки, а це пiвгодини. Сусiд — цей самий — сказав тодi, що знає, хто украв велосипед. «Я дiстану». I пiд вечiр привiв велосипед. Але сказав, що довелося викупити його за п'ять баксiв. Юра глянув на сусiда. Сума п'ять баксiв уже знайома. Юра витягнув п'ятiрку. У сусiда, коли приймав банкноту, тодi вiд радостi розширились очi.

А тепер у нього вiд злостi тремтiли губи.

— Ти снiжок, — сказав вiн. — Ти приїхав у мiй чорний район i в моєму районi ти називаєш мене брехуном. Пиздуй звiдси.

— Чувак! Ей.

Кiлька чорношкiрих вигуками спробували втихомирити сусiда, але той уже стрибав по сходах:

— Ти, бiлий, понаїхав у мiй чорний район...

— Це що? Чорний расизм? — Юра.

— ...I обзиваєш мене брехуном!

— Я не казав такого. Це просто моя чашка. Дьюд!

— Ти...

Сусiд витяг з-пiд сорочки пiстолет, пересмикнув, i у Юри попливло перед очима. Вiн стояв прямо, опустивши руки, мовчав i меланхолiйно згадував оту передачу про Новий Орлеан, «столицю вбивств». Ага, ось воно як вiдбувається. За чашку. Юра хмикнув, вiн дивився перед собою i вже вважав себе мертвим, рiзкiсть змилась, усе навколо стало просто кольоровими плямами, а звуки долинали ніби крiзь вату.

— Ей-ей-ей, — почув вiн.

Юра зiтхнув. Ось воно як вiдбувається. Крек i дурна чашка.

Потiм Юра сидить на розкладному металевому стiльцi на сходах, а кiлька чорношкiрих стоять мiж ним i тим iншим, тримаючи розведенi в боки руки перед собою, й заспокiйливо туркочуть, нiби голуби.

— Пр-пр-пр... Ви що... За якусь там чашку. Та я вам обом пiду в мiсто i по чашцi куплю, — казав найстарший негр, дiдусь iз бiлим волоссям.

Юра вдихнув. Здається, я ще поживу.

— Вибач, дьюд. Вибач. Може, я справдi помилився, — сказав Юра.

Нiздрi сусiда з пiстолетом роздуваються сильнiше й повiльнiше. Тепер вiн бодай не труситься. Сусiд глибоко вдихає й видихає, тодi мовчки клацає запобiжником i ховає пiстолет ззаду пiд сорочку. Мовчки проходить повз iнших чорношкiрих i заходить у примiщення.

Юра дiстає сигарети, хтось прикурює йому. Але через двi затяжки виходить широким кроком той самий сусiд, тепер у нього в руках алюмiнiєва бейсбольна бита. Юра напружив руки, щоб встигнути закрити голову, але сусiд не дивлячись на нього збiгає зi сходiв на парковку навпроти школи, й там на парковцi починає щосили лупити бейсбольнi м'ячi об бiчну, без вiкон, темно-коричневу цегляну стiну закинутої церкви Дiви Марiї.

— Ха-ха, я умiю тримати себе в руках. Мiг би прибити тебе, але постукав по м'ячах, i як рукою зняло, — хвалився вiн Юрi наступного дня, коли прийшов миритися.

Так. А чашка сусiдова знайшлася. Весь час була на сушцi, прикрита перевернутою каструлею.

Юра їздив у «Флору» на велосипедi, цiна якого тепер пiднялася до двадцяти п'яти доларiв. Їдучи, слухав винятково «Полiт валькiрiй». Не тому, що фанат Вагнера. Просто на купленому у Волмартi плеєрi «Полiт валькiрiй» стояв для оцiнки звуку, а скачати iншу музику Юра не мав звiдки.

— Yuri, є робота, — сказав Жоан, який сидiв на терасi «Флори».

Юра припаркував велосипед. Та невже, подумав вiн. З чого цей Жоан живе мiж шабашками, цiкаво.

— Я тобi казав, чому у жiнки мають бути маленькi руки?

— Казав якось.

Жоану замовили добудувати дерев'яний балкон поруч, у районi Марiньї.

Працювали цiлими днями. Юра наполiг, що мусить закiнчувати о шостiй, бо має iншу роботу з Баррi.

— Чорт з тобою, — зiтхнув Жоан. — Не наймати ж мексиканцiв.

Якось Юра напартачив. Криво обрiзав електропилою кiнець несучої балки балкона. Балка чотири на чотири дюйма коштує дорого. Жоан побачив обрiз i крякнув. Почухав потилицю. Але досвiд Жоан усе-таки мав. Узяв двi дошки дюйм на чотири. Вирiзав фiгурнi загогулини. Ними закрив з обох бокiв кривий обрiз. Вийшла прикраса.

— Ну як? — погладив борiдку Жоан.

Юра глянув нагору:

— Гарно.

— Ха-ха. Тепер ти знаєш. Коли бачиш отакi прибамбаси, that's when you know there's a fuck-up.

Так Юра вiдтодi й думав. Бачиш зайве прикрашання чи ускладнення — шукай факап у структурi. Не тiльки в будiвництвi. Наприклад, у книжках, якi Юра бере в Iron Rail.

Червень. Новий Орлеан перетворився на пекло. Як у лютому вiд Мiссiсiпi йшов холод, так тепер рiчка робила повiтря густим, нiби в парнику. З повiтря сочилася липка вогкiсть. Мiссiсiпi. Якось Юра таки пiшов глянути на неї. Чекав чогось на кшталт Амазонки, щоб iнший берег ледь виднiв. А виявилось, як рiчка в Бiлому Саду. Тiльки клiмат псує, думав Юра. Нiс по сходах нагору балку чотири на чотири дюйми й пiтнiв. Тяжко дихати.

Зате за три тижнi повноцiнної роботи по десять-одинадцять годин на день, включно з суботами, Юра зiбрав штуку баксiв. I за сiмсот купив квиток назад. На серпень. Аби якраз вписатися в пiвроку своєї вiзи. В Америку Юра прилетiв через Нью-Йорк. Назад узяв квиток на рейс Лос-Анджелес — Москва. На прощання поїде через континент i побачить ще трохи Америки. Взяв квиток на Грейхаунд. Дев'яносто п'ять баксiв. Двi з половиною доби.

Останнiй мiсяць в Америцi вiн навiть сумував за Америкою. Коли ще я тут побуваю? Баррi й Ельвiна, напевно, не побачу бiльше нiколи в життi.

Ну, зате нарештi побачу Олю й дiтей. По телефону вони помирились, але як тепер я буду їй дивитися в очi, пiсля тiєї дуростi. Ну, хто не робив дурниць, намагався переконати себе Юра. Гiрше те, що через пару мiсяцiв Оля таки поїде геть. Боїться, що Сергiй знову не пiде вчитись i пропаде зi своїми Кокосом i Мао Цзе Дуном.

З Ельвiном Юра випив по пиву. Сидiли на ганку того будинку, який вiдновлюють гондурасцi. Всередину Юра не хотiв заходити. На прощання мiцно обiйнялися. Коли встали, Ельвiн вiддав почату пачку червоних мальборо:

— Я сходжу зараз i ще куплю.

Баррi був стриманий. Зате Глорiя зiбрала Юрi цiлу сумку продуктiв. Як своїй дитинi. Юра познайомився з нею лише мiсяць тому. Глорiя саме переїхала з трейлера, де жила пiсля повенi. Юра допомагав Баррi добудовувати кiмнату для власного, Баррi та Глорiї, будинку. Баррi признався Юрi, що кинув своїх my woman and my other woman, якi теж жили у трейлерах. У Баррi з Глорiєю два дорослих сина. Старший служить на вiйськовому флотi:

— Ти чимось схожий на нього, — сказала Глорiя. — Особливо усмiшка.

Показала фотографiю великого, як Баррi, усмiхненого чорношкiрого хлопця в формi. Справдi, дуже схожий на мене, усмiхнувся Юра. Вiн обiйняв Глорiю. Проводжаючи Юру, Глорiя трохи поплакала. Баррi вiдвiз Юру на станцiю тим самим подертим бiлим пiкапом, який Юра стiльки разiв завантажував то дошками два на чотири дюйми, то шинглами, то гiпсокартоном.

Рейс до Лос-Анджелеса, попри один квиток, виявився непрямим. Їхали чомусь аж через Даллас, далеко на пiвнiч. Потiм Юра вечiр i пiвночi чекав на пересадку у Хьюстонi. Далеко вiд станцiї не вiдходив. Станцiя брудна, як у нашому райцентрi.

Потроху їв продукти, якi зiбрала Глорiя.

Вiд Хьюстона нарештi прямо по хайвею. Юра збирався не спати, щоб не пропустити всi цi романтичнi мiсця. Захiдний Техас, Нью-Мехiко. Але заснув у крiслi. Прокидався, дивився у вiкно, знову засинав. I цi пiвроку в Америцi вже тепер здавалися йому одним довгим сном. Я повернусь у Бiлий Сад. Я житиму в хрущовцi. Й сам не вiритиму, що це зi мною вiдбувалось. Баррi. Ельвiн. Жоан. Ця... нi, цiєї не було. Блюз Бар. Конгрес Стрiт. Вашингтон, Дi-Сi. Захiдний Техас. Нью-Мехiко. Аризона.

В Аризонi стали на перепочинок посеред пустелi. Rest area на хайвеї. Туалет, лавочки. Дротяний паркан. Юра дивився у затемнене вiкно. Щойно прокинувся вiд того, що автобус змiнив швидкiсть.

Вийшов покурити й не повiрив, яка спека навколо. Це знов сон. Яскраве сонце. Не усвiдомлюєш цього, дивлячись на пустелю крiзь затемнене скло. Мусиш заплющити очi. Юра не рухався, тiльки курив. I пiтнiв. Не рухався, але пiтнiв. Спека оглушувала й присипляла. Сигарета пiсля дванадцяти годин без курiння задурманювала. Сон. Пiвроку сну.

Залiзши у мокрiй наскрiзь сорочцi в кондицiонований салон, Юра ще годину мерзнув.

Неприємно було, коли в аеропорту змусили зняти взуття та йти босим. Ноги пiсля стiлькох годин автобуса смердiли на весь нескiнченний склобетонний зал. Запах пiднiмався на п'ятдесят метрiв до стелi. За що таке приниження.

Рейс виявився «Лос-Анджелес — Делi» з пересадкою в Москвi. Три чвертi пасажирiв iндiйцi. Товстi стюардеси у фiолетових та оливкових сарi.

В Шереметьєво прилетiв опiвночi. Ночував на лавочцi в аеропорту. Пiсля лос-анджелеського, московський аеропорт нагадував вокзал у Бiлому Саду.

Пiсля купiвлi квиткiв, Юра останнiй мiсяць у Новому Орлеанi знову працював лише на Баррi, заробляючи по двадцять баксiв щовечора й проїдаючи їх.

— Якось воно буде, — махнув рукою вiн.

З лiтака виходив уже без грошей. Москва порiвняно з Новим Орлеаном дуже близько до Бiлого Саду.

Однак провiдниця без квитка не пустила. Провiдниця наша, але їхати через кордон. Спробуйте бусики, сказала провiдниця. Може, домовитеся, щоб заплатити по приїздi. I Юра пiшов з перону. Стиснув зуби. Москва не так уже близько до Бiлого Саду. В очах потемнiло. Як я доїду? Вiн практично нiчого не бачив.

— Эй, по-од ноги с'три! — почув вiн.

— Соррi, дьюд, — сказав Юра.

— Че?

Виявляється, Юра ледь не збив лоток преси, де торгував корiнний москвич, котрий щоранку приїжджав електричкою з Тверi. Продавець довго дивився Юрi услiд.

Юра вийшов з вокзалу шукати, де стоїть мiкроавтобус «Москва — Косiв». Здається, вiн iде через Бiлий Сад.

Юра не помiтив Сергiя, який розклеював афiшки бiля виходу з вокзалу.

14

Пiд Москвою цiлий серпень тлiли торф'янi болота. Над Алтуф'єво постiйно висів сизий димок.

— Геноцид москалiв, — сказав якось Сєрий.

Сергiй засмiявся. Але йому й самому тяжко було дихати. Вiтру практично не було. Душно. Постiйно болить голова. Сергiй радiв, коли доводилося їхати на протилежний край мiста, де в повiтрi висiв тiльки звичайний смог. Голова, правда, болiти на припиняє. Якось бiля Київського вокзалу Сергiю навiть здалося, що вiн побачив у натовпi батю. Сергiй труснув головою. Чоловiк зник у натовпi.

— Вже мерещиться. Нада з цих болiт валити, — сказав Сергiй Сєрому ввечерi. — Не завидую тобi, що остаєшся тут.

— Осiнь почнеться, краще буде, — засмiявся Сєрий. — Унылая пора, очей очарованье.

Сергiй позаздрив життєрадiсностi Сєрого. Вкалує, жiнку бачить лише по вихiдних, i постiйно спiває, рже.

Сам Сергiй цього лiта вдруге не поступив. Вирiшив, що йому це не треба. Он батя з мамкою такi умнi — i шо, їм це помогло? Погиркався за це з мамкою. З Ярусею теж трохи посварився, по iншим дiлам. Поїхав у Москву на другу тримiсячну ходку, але до кiнця її не вiдсидiв. Торф'янi болота стали тiльки приводом вертатися ранiше.

Оля з першого разу не вiдповiла на дзвiнок з незнайомого номера. Ще й з-за кордону. Зараз знiме купу грошей. Коли телефон припинив тiлiнькати — стукнула себе долонею по скронi. Оце дурна. Знiме-то не з мене.

Бiльше не передзвонювали. Оля помила посуд. Зробила каву.

Глянула ще раз. Що за номер? Звiдки це. Росiя. Росiя! Сергiй! Сталося щось? У Олi загупало серце, вона вибрала пропущений номер, натисла на кнопку i притисла телефон до вуха. Вiдчула, що екран ковзає по вуху. Це я так спiтнiла за секунду?

— Ало? Ало! Ало! Менi з цього номера дзвонили!

Вона не чула, що каже їй незнайомий голос. Голосно гупало у скронях.

— Що? Ало? Синок?

— Який синок? К-куди преш, с-сучара!

— Пробачте, що?

— Це я не вам. Ах ти с-сука!!! Це я не вам. Ах ти...

Автомобiльний гудок. Вищання шин. I зв'язок обiрвався.

У Олi трусилися руки.

Аварiя? Лiкарня? Морг?

Через хвилину подзвонили. Оля взяла з половини гудка:

— Ало?

— Оля, це я.

— Хто «я»? Що з моїм сином?

— Яким сином?

— Хто це?!

— Оля. Це Юра.

Оля кашлянула i заплакала.

— Юра? Що з Сергiєм?

— А що з ним?

— А ти де?

— В автобусi. З Москви додому їду. Що з Сергiєм?

Оля шморгнула носом, стала витирати сльози тильним боком долонi:

— Ох... Я думала... Ти його не бачив?

— Нi.

— Ой. Я подумала... — Оля приклала руку до грудей, засмiялась вiд полегшення: — Ти де?

— Кажу ж, додому їду. То що з Сергiєм.

— Ой, це я дурна. Все добре. Перелякалася. Забудь. Як ти?

— Точно все добре?

— Та я...

Обiрвався зв'язок. Закiнчились грошi.

Оля умилась i витерла обличчя рушником. Яка я дурна.

Через хвилину Юра передзвонив:

— Грошi закiнчились?

— Так. Ти коли будеш?

— Слухай. Я з чужого. Треба швидко. Олюнь. Мене водiй без грошей узяв...

— Так?

— Я пообiцяв у Бiлому Саду заплатити. Ти б могла мене завтра зустрiти на автостанцiї з грошима?

— Так-так, Юр, так. Коли?

Юра гукнув убiк:

— Коли ми в Бiлому Саду? — i в трубку: — Тринадцята тридцять.

— Добре. Юр...

— До завтра. Вибач, маю вiддати телефон.

— Па-па.

Оля дивилася на свiй телефон. Чомусь розплакалась.

Вона позичила грошi у Марини, щоб не позичати у мами: мама стала б лiзти в душу. Все, що було в хатi, Оля вже вклала у свою поїздку в Iталiю. Лишалося пiвтора мiсяцi.

Частина третя

1

Ночами угорська траса M3 практично порожня. Той трафiк, який є, значною мiрою складається з машин i особливо мiкроавтобусiв iз нашими номерами. Бусики додому їдуть заповненi сумками. Бусики з дому, якщо не везуть заробiтчан, їдуть практично без вантажу: ну що можна передати з дому? Хiба фотографiї онукiв, якi так швидко ростуть. Ну, трохи лiкiв. Фарба для волосся, подiбнi дрiбницi.

Нiч, порожня траса. Джип iз нашими номерами обганяє бусик iз нашими номерами. Пригальмовує, вмикає аварiйку: вiтається. Водiй бусика вiтається, блимнувши фарами. Джип вiдривається по M3.

На великiй заправцi через сорок кiлометрiв водiй джипа й водiй бусика зустрiчаються. П'ють каву. Нiч. Порожньо. Кондицiоноване повiтря. Флюоресцентне бiле свiтло.

— Ви звiдки?

— З Верони, — каже водiй джипа. — А ви?

— Та по всiй Емiлiї-Романьї кручуся.

— Передачi?

Водiй бусика киває. З туалету виходять двi нашi жiнки рокiв по шiстдесят кожна. Крiзь автоматичнi дверi виходять у теплу нiч.

Водiй джипа швидко допиває каву, кидає пластиковий стаканчик у смiтник, махає водiю мiкроавтобуса рукою:

— Гарно доїхати.

— Хай Бог береже.

Склянi дверi ще раз безшумно ковзають на обидва боки, водiй джипа виходить у теплу нiч.

Ввечерi Оля стоїть на великiй заправцi пiд Будапештом, обiймаючи себе за плечi. Вона не мерзне. В Угорщинi в кiнцi вересня значно теплiше, нiж удома. Однак Оля тремтить i мiцно обiймає себе за плечi. Як я опинилась у такiй ситуацiї?

Машка казала, в Iталiї довезуть прямо пiд дверi. Не переживай, казала Машка. Все давно органiзовано.

До Будапешта справдi все йшло чiтко. Їхала туристичним автобусом зi справжнiми туристами. З невеликим багажем, щоб у Захонi угорськi митники не придовбалися.

Довiзши справжнiх туристiв до готелю, водiй передав сiмох пасажирок разом iз Олею пiд опiку водiя мiнiвена. Водiй угорець, по-нашому не розмовляв, зате добре знав, кого на якому боцi окружної висадити. Двох тут, трьох там. Оля опинилася сама.

Без багажу, щоб не привертати уваги полiцiї. I без паспорта. Тут сама винна — паспорт залишився в сумцi, яку з туристичного автобуса мали передати на бусик до Болоньї.

А бусика нема.

Бусик мав прийти о шостiй вечора. Однак темнiє, й нiкого. Оля не знає, як ще їй не привертати увагу. Вона без паспорта й без багажу. Вона тут уже три години.

I що тепер? На папiрцi лише адреса, куди мав довезти бусик. I то приблизно: Болонья, вiа Джузеппе Маццарентi, стоянка мiкроавтобусiв. Там з п'ятницi по недiлю паркуються нашi бусики з рiзних регiонiв.

Але паспорт? Як вона могла?

Оля згадує iсторiї з наших газет про нелегалiв з Азiї чи Африки. Довозять такого пакистанця чи сомалiйця нiбито до Європи. Скидають на заправцi у Жмеринцi чи в Бiлому Саду й кажуть: iди. Це Європа. I що — не Європа хiба?

I ходить цей пакистанець чи сомалiєць по Жмеринцi, Калушу чи Бiлому Саду. Свiтиться за сто метрiв. Його й приймають менти. I мiнiстр внутрiшнiх справ розповiдає, як нашу країну перетворюють на вiдстiйник для нелегалiв, якi не доїжджають до Шенгену.

Але ж у мене ситуацiя зовсiм iнша, обриває себе Оля. Я ж не якась азiатка чи африканка. Я не потенцiйний мiгрант. Я людина з вищою освiтою. Я людина з двадцятилiтнiм стажем роботи й одним записом у трудовiй книжцi. У мене дипломна про супутники на геостацiонарних орбiтах.

У свiтлi електричного лiхтаря Оля побачила, як до помпи пiдрулює бiлий Мерседес Спринтер iз нашими номерами, й ледь не кинулась йому пiд колеса.

— Де ви були? Я тут посивiла!

— Звиняй, доцю, звиняй. Гнав, як мiг. Угорськi прикордонники, щоб їм повсихало...

— Сумка моя?

— Є, є. Забрав.

Водiй вiдчинив заднi дверцята. Великi сумки в бiло-синю клiтинку. Оля впiзнала зверху свою темно-синю спортивну сумку, вiдкрила. Полiзла на дно. Дiстала пластикову папку, обгорнуту напiвпрозорим блакитним смiттєвим кульком. Почала розв'язувати, але виходило довго. Розiрвала пакет. Розкрила папку. Паспорт на мiсцi.

— Ти не тойго, — сказав водiй. — У нас завжди все добре. Правда, дiвчата?

— Первий раз, доню? — запитала одна з жiнок зсередини мiкроавтобуса.

Оля бачила тiльки її силует у пiвтемрявi в салонi.

— Сначала трудно буде. А потом привикнеш, — сказала в пiвтемрявi iнша жiнка.

Оля вiдчула, як спiтнiла. Пiсля напруження вiд страху, коли чекала автобуса, тепер вона тремтiла. Їй налили. Її розморило.

У бусику всi, крiм водiя, були жiнки. Довго розповiдали Олi, до чого готуватися. Казали, як їй пощастило, що їде на готову роботу. Невже ти не купила цю роботу, за так дiсталася? Як тобi пощастило, ти не уявляєш. I як тобi пощастило, що зразу на пiвночi — тут нелегалок практично не беруть. I як пощастило, що на пiвночi, де вищi заробiтки, нiж на пiвднi.

I як не пощастило, що твоя робота — «фiса».

Яка така фiса, Оля так i не зрозумiла.

Оля крiзь дурман слухала, як жiночки розмовляють мiж собою. Про сеньйорiв, легалiзацiю, дiтей. Оля задрiмала.

Прокинулася на свiтанку вiд того, що хтось крикнув:

— Evviva Italia!

Перетинали австро-iталiйський кордон.

На вiа Джузеппе Маццарентi в Болоньї вона не затримуючись пересiла в iнший бусик, що вже вiдходив. Петро з Коломиї їхав у Сан-Марино. I там теж нашi. Нашого цвiту по цiлому свiту. Петро весь час говорив. Червiя — маленьке мiсто. Не був iще. Оце тебе першу туди. Недавно почав працювати. То все вiзу не давали. Тепер ганяю мiж Емiлiєю-Романьєю та Галичиною, розвозячи посилки. I грошi. Тому що передати грошi з бусиком дешевше, нiж платити Western Union. Ви, Олю, можете нам довiряти. Всi знають нас. Не мене особисто, але я ж не вiд себе. У наших нiчого не пропадає. Будь-яке мiстечко Iталiї, будь-яке село вдома. Все передамо. Правда, в Червiї я особисто ще нiкого з наших не знаю. Я, можна сказати, новенький. Оце в Червiю перший раз їду. Вас везу. Червiя маленьке мiстечко. Тут є нашi, але де, поки не знаю. Не замовляли менi нiчого. Скоро всiх буду знати.

Петро довiз Олю в Червiю, прямо до вiа Меркурiо, де Оля мала провести наступний рiк.

Петро переконався, що на неї чекають. Перекинувся двома фразами з молодим чоловiком, який вийшов до автомобiля у дворi будинку. Залишив Олi телефон i поїхав. На прощання посигналив.

— Олґа? — з наголосом на другий склад сказав молодий чоловiк i простягнув руку. — Роберто.

Роберто, чорнявий молодий чоловiк, заговорив швидко-швидко, Оля нiчого не розумiла, тiльки блаблаблащi-конощi-парлящi. Стiльки шиплячих. Оце — милозвучна iталiйська? Бо всi ще вiд школи знають, що наша солов'їна друга за милозвучнiстю пiсля iталiйської. Оля непевно усмiхалась i мовчала, а Роберто говорив i говорив. Вона почала вчити iталiйську, деякi слова читала, але на слух не сприймала. Роберто бачив, що вона не розумiє його, тому теж усмiхався i говорив ще швидше. Який вiн молодий. Трохи старший за Сергiя.

— Англiйська?

— Трохи.

— Бабусi завтра. Розумiти?

— Завтра.

— Сьогоднi добром пожалуйста.

— Дякую.

— Твiй кiмната. Показати.

— Добре.

— Море. Три сто метр. Там.

— Ясно. Ти, Роберто, жити тут?

— Но. Равенна.

— О, — вона поняття не мала, що таке Равенна.

— Кiмната. Let's go.

Вiн узяв валiзу. Зайшли у квартиру на першому поверсi триповерхового порожнього будинку. В Олинiй кiмнатi виявилось темно. Роберто пiдiйшов до вiкна й потягнув за шнурок. Iз ритмiчним брязкотом ззовнi, за склом, пiднялися суцiльнi металевi ролети. Стало свiтло. Бiлi стiни. Висока стеля. Залiзне лiжко, як колись у Олиної паралiзованої бабусi. Старе, мiцне. Бiла тумбочка. Бiла шафа. Бiлi кахлi з бiло-синiм вiзерунком, схожим на нашу вишивку. Простенько. Порожньо.

— Будинок здавати коли лiто. А зараз туристiв нема.

— Ясно.

— Зима тiльки ти, бабуся Олiмпiя, бабуся Амалiя. Зима. А лiто знов туристи.

Оля кивнула.

Роберто поклав її валiзу. Усмiхався. Молоденький, як Сергiй. Нi, трохи старший.

— Ключi. Я let's go. Завтра тiтка Бруна привезе бабуся Олiмпiя, бабуся Амалiя.

— Добре.

— Я let's go. Ти добром пожалуйста. Холодильник їжа. Море.

— Дякую.

Роберто поїхав. Порожньо. Самотньо. Край свiту. Де я. Що я тут роблю. Не бiля Юри. Не бiля Сергiя. Не бiля Володi. Край свiту. Порожньо. Холодна кiмната. Шум моря. Розпакуюся ввечерi. Море.

Вона замкнула великий порожнiй будинок. Вийшла на порожню вулицю. Крамницi замкненi. За вiа Меркурiо йшла вiа Венере. Оля чекала, що побачить i вулицю Марса, Юпiтера, Нептуна, Плутона. Нi, вiале Вольтурно. Табличка. О, це я можу прочитати: «готель Ерос, вiдкритий цiлий рiк». Треба було на вулицi Венери вiдкрити цей Ерос, а не на якiйсь Вольтурно.

Лiворуч вiале Вольтурно обсаджена височезними буками, якi Оля спершу через лускату кору прийняла за тополi, потiм через листя за велетенськi клени, й тiльки побачивши шершавi маленькi горiшки, впiзнала буки. Праворуч по вiале Вольтурно росли велетенськi сосни, якi вiд наших вiдрiзнялися круглими кронами. Дуже гарно, але по-чужому. Сумно.

На набережнiй Оля вiдчула сильнi запахи рослин. Багато рiзних запахiв. Густо-насиченi, приємнi — але всi незнайомi.

I рiвномiрне гудiння моря. Оля пройшла пiд ворота з написом Spiaggia-188. Повз пластико- скляну будiвлю бару по дорiжцi з кам'яних плит Оля вийшла на пiщаний пляж. Порожньо. Лiворуч i праворуч, скiльки вона може бачити, лiнiя моря. Рiвна й широка смуга прибою. Чистий пiсок. Невеликi хвилi, рiвномiрне, майже без ритму гудiння. А вiд солоних бризок, що пiднiмаються вздовж берегової лiнiї, через кiлькасот метрiв усе тоне у бiло-блакитному серпанку, який обмежує видимiсть уздовж берега.

Отут би дiтям сподобалося, зiтхнула Оля. Й вiд того, що дiтям тут було б добре, але вона тут без них, Оля ледь не розплакалась, вона за мить вiдчула себе так, нiби бачила дiтей не три днi, а три роки тому.

Але я роблю це заради них. Менi самiй нiчого не треба.

Море шумiло. Двоє пiдкачаних хлопцiв у футболках в обтяжку вивезли з-за скляної будiвлi тачку й покотили її по дорiжцi в бiк Олi. Один ввiчливо усмiхнувся. Оля зрозумiла й вiдiйшла набiк, у пiсок, щоб не заважати.

Шумiло море.

Хлопцi довезли тачку до останньої плити дорiжки, пiдважили її ломиком i повантажили на тачку. Вiдкотили тачку на пiвметра, взяли ще одну. Сезон закiнчився, дорiжку на зиму розбирали. Оля стежила за їхньою роботою. Один iз хлопцiв, коротко стрижений ззаду i з бокiв, з довшим волоссям згори, дуже симпатичний. Оля бачила, як вiн нахиляється, пiдважує плиту, як пiд футболкою напружуються широкi м'язи його спини, й несподiвано для себе вiдчула, як тягне внизу живота. Стало соромно: це ж хлопчик. Щоб обманути себе, Оля подумала, що оце ж i Сергiй такий самий мускулястий росте. А потiм усмiхнулася власному самообману. Ну що тут такого. Гарний хлопчик. Це нормально. Це тiльки думка.

Оля глянула вздовж моря. Я обiцяла собi стежити за собою. I я буду стежити за собою, заради Юри. Щоб через рiк, коли закiнчиться контракт, поїхати до нього, i все у нас було добре.

Тi пiвроку, поки Юри не було, Олi наче й не хотiлося. Зате коли Юра щойно повернувся, в першу нiч Олi здавалося, що вона вся розтане й потече, як свiчка. Здається, в життi їй не хотiлося так, як тiєї ночi — хiба, може, тодi, коли вони з Юрою зачали старшого сина. Першої ночi, коли Юра повернувся зi своєї Америки, Оля шепотiла йому на вухо такi непристойностi, що сама собi дивувалася. Хотiлося настрибнути на чоловiка, а ще краще, щоб вiн притис її всiєю вагою, хай втисне її в лiжко й випустить тiльки напiвживою.

А у Юри нiчого не вийшло. Вона робила для нього все, шепотiла нiжностi й брала iнiцiативу на себе, пробувала так i сяк, але зрештою Юра лише закрив собi очi передплiччям i мовчав. А Оля довго тремтiла, поки минало збудження.

Вiн не говорив. Вона все зрозумiла. За цi пiвроку вона набрала кiлограмiв сiм. Усе життя все було добре, а тут по кiлограму за мiсяць. Мабуть, якраз через вiдсутнiсть Юри. Вона також не говорила. За їхнє спiльне життя востаннє таке сталося, здається, тiльки раз, на Юрине тридцятилiття, коли вiн був надто п'яний, але, попри нiжне вмовляння Олi, спробував до неї чiплятись, а вона вирiшила, що все-таки день народження, хай уже. На ранок вони посмiялися.

Цього разу вранцi вони не смiялись. Бо вночi Оля не спала, думала про те, як опустилася за цi пiвроку, й чула, як Юра метався, мурмотiв щось, а тодi сказав щось таке: «Жопа, яка жопа, нахріна». Юрi снився неосяжний зад чорношкiрої проститутки, але Оля сприйняла його слова на свiй рахунок, образилась, хоч говорив вiн це увi снi, й Оля навiть вранцi не змогла перевести все на жарт. Обоє весь день були похмурi. Говорили переважно про побут.

Потiм секс бiльш-менш налагодився, але жодного разу за пiвтора мiсяцi, якi лишалися їй до вiд'їзду, Оля й близько не вiдчувала такого бажання, як тiєї першої ночi.

А вони ж iще зовсiм молодi. Треба за собою стежити. I я буду за собою стежити. Через рiк я повернуся до Юри, й усе налагодиться.

Ввечерi Оля перевдяглась у спортивну форму i взула легкi старi туфлi, бо кросiвок не мала. Вона вийшла на пляж. Бiгти не змогла. Надто давно не займалася нiяким спортом. Оля трохи потрусила вздовж води пiдтюпцем, а потiм перейшла на швидкий крок, i йшла якомога швидше, тримаючись рукою за правий бiк, який одразу почав болiти, але як тiльки Оля змогла пересилити цей бiль, починала бiгти пiдтюпцем знову, з кожним кроком опускаючись на пiсок тяжко, задихаючись, iз болем у грудях i в боцi, задихаючись, але не зупиняючись, бо це давало їй змогу задихатись i вiдчувати бiль через перевантаження, щоб не задихатись i не вiдчувати бiль через тугу.

2

Сергiй з Юрою тупо сидiли удвох перед ящиком. Тупо втикали тупий французький фiльм. Там герой розповiдає, як у шiстнадцять «я тiльки й думав про те, як утратити невиннiсть». Юра повернувся до сина i хмикнув:

— То от про що ви думаєте?

Сергiй вiдчув алкоголь у подиху батi. Сергiй ненавидiв цього мудака. Хотiлося сказати, що вiн давно втратив ту невиннiсть, що вiн i зараз має з ким... а ти, мудак?

— Чого сопеш, як бик? — сказав Юра.

Сергiй мовчки пiшов до себе в кiмнату. Якого я взагалi сиджу з цим мудаком? Ну ладно, Ярославна знову з матушкою кудись упиляла, я можу й без неї тиждень.

Сергiй почав перевдягатися. Ладно ще цей мудак поїхав розважатися, лишивши матушку. Вiн нiчого не змiг, матушка мусила їхати замiсть нього. Вiдправив мамку замiсть себе, сам не змiг, ой-ой-ой, зате коньяк свiй зi своїм чайком пити вмiєш, i ще моралi менi при цьому будеш читати. Про дiвчат, про презики, про вуз i про армiю. А то ще привiз зi своєї Пендосiї любов до чурок i нiгерiв, тупiца кончєний. А то ж я у Москвi не бачив, до чого призводить ваша толерастiя? Приїхавши, Сергiй розповiв пацикам про кiлькiсть кавказцiв у Москвi. Звiсно, Сергiй не казав пацикам, що чурки в Москвi часом приймали його за свого. Кокос пiд час зустрiчi дивився на Сергiя, примруживши очi. Мейдин вiдводив погляд.

— Сергiй, алгебру вчиш? — крикнув Юра з iншої кiмнати.

— Нахуй-нахуй-нахуй, — тихо бурмотiв у себе Сергiй, так, щоб батько не чув.

— Чи знов не поступаєш i прямо в армiю?

Юра став у дверях кiмнати, яка досi називалася дитячою. Сергiй узяв куртку й мовчки протиснувся повз нього. Стримався, щоб не штовхнути батька. На виходi Сергiй грюкнув дверима.

Юра зайшов на кухню. Сперся лобом об склянi дверцята шафки, за якими стояла пляшка коньяку. Чим вiн живе? Коли я його втратив? За цi пiвроку? Нi, ранiше. А тепер я втратив Олю. Що я роблю не так? Який у мене вибiр? Things fall apart. Усе розпадається. Юра постояв i вiдчинив шафку.

Володя побачив брата. Сергiй iшов, нахиляючись вперед, i на ходу стискав i розтискав кулаки. Вiн їх не помiтив.

— Це мiй брат був, — сказав Володя.

— Ясно, — усмiхнулась Уляна.

Як завжди, вiн не мiг зрозумiти, що думає Уляна. Вона помiтила, в якому станi Сергiй? Що там сталося? Знову з батьком поцапався. Сподiваюся, батя хоч сьогоднi тверезий.

Вони пiднiмаються по сходах. Володя ззаду. Опустив голову й дивився на її худенькi литки.

Поки вони йшли вiд школи, вiн не помiтив, щоб Уляна хвилювалася. На вiдмiну вiд Володi. Уляна вперше йде до нього. Вони ще не цiлувалися.

Тато вийшов з кухнi у передпокiй. Володя крiзь окуляри вдивлявся в його обличчя. Здається, тверезий. Нi, трохи вже.

— Добрий день, — сказала Уляна. — Уляна.

— Юрiй Васильович, — усмiхнувся Юра.

Володя подумав, що це ж вiн мав представити їх одне одному.

— Батьки Уляни в Америцi, — сказав Володя.

— О.

Помовчали. Уляна присiла на пуфик i роззувалась. Юра думав, чи не пора йому вийти з передпокою. Запитав:

— Обоє?

Уляна кивнула.

Мовчанка.

— А де?

— Оук Парк.

Пауза. Уляна додала:

— Штат Iллiнойс. Це там, де Чикаго.

— А. Не був.

Мовчанка.

Уляна скинула светр на ґудзиках i тримала в руках, озираючись, куди покласти чи повiсити. Володя не помiчав цього, бо хвилювався. Передпокiй у хрущовцi маленький, по сутi темний коридорчик. Вiшалка стояла за дверима, в кiмнатi. Уляна не могла її бачити.

— Я в Новому Орлеанi працював, — сказав нарештi Юра.

Уляна усмiхнулась, i Юрi чомусь стало нiяково. В дiвчинцi було щось таке, нiби вона бачить тебе наскрiзь, i при цьому не засуджує того, що бачить. Усе розумiє. Поблажлива. Юра не мiг дивитися їй в очi.

— Заходьте, заходьте, — Юра вiдступив, звiльняючи прохiд.

Потiм Юра думав про цей епiзод. Чомусь вiн мусив звернутися до цiєї тринадцятилiтньої дiвчинки на «Ви».

3

Перша пробiжка Олi стала й останньою. Наступного ранку, 1 жовтня, Бруна привезла з Равенни свою матiр, сеньйору Олiмпiю, та її двоюрiдну сестру сеньйору Амалiю. Вiдтодi Олi було не до спорту.

Бруна виявилась рокiв на десять старшою за Олю. Виглядала молодо. В хорошiй формi. Худорлява, з гарним видовженим смаглявим обличчям, з блискучим кучерявим волоссям. Бруна мала дуже доглянутий i здоровий вигляд.

— Бруна, — простягнула руку Бруна. — А це твої пiдопiчнi.

Баба Амалiя була сухенька, невисока, згорблена. З тугою кулькою сивого волосся на потилицi.

Баба Олiмпiя фiгурою скидалася на грушу, а її великi грушоподiбнi груди звисали до пупа. Фарбоване в каштановий недовге волосся завите на бiгуді.

Баба Амалiя, коли Бруна вiдсунула на бiк дверi мiнiвена, радiсно усмiхнулась. Вона здивовано роздивлялася навколо, i все їй подобалося. Баба Амалiя нагадувала добру дитину.

А у баби Олiмпiї характер виявився олiмпiйський. Суворий та грiзний.

Оля одразу вiдчула всю вагу своїх обов'язкiв: баба Олiмпiя, вилазячи з мiнiвена i спираючись однiєю рукою на костур, iншою спиралась на Олине плече. Й постiйно бурчала. Колiна Олi здригнулися, бо баба Олiмпiя виявилась у пiвтора рази важча за саму Олю. Баба Олiмпiя сказала Брунi:

— Я ж казала, щоб сильну шукали. А це що?

Баба Олiмпiя показала на Олю. Оля нiчого не зрозумiла, тож усмiхнулась. Баба Олiмпiя звернулася безпосередньо до неї:

— Ти точно не iталiйка?

Оля не зрозумiла запитання й вiдповiла так:

— Нi, але вчу.

— Не розумiєш. Знаєш, iншi вашi якiсь мiцнiшi. Такi, як я. Бiльшу довiру вселяють. А ти худа, як моя Бруна.

Оля кивала головою.

— Обережно, ма, обережно, — примовляла Бруна, притримуючи бабу Олiмпiю за лiкоть з iншого боку.

Баба Олiмпiя нервово вiдсмикнула руку.

— Досить менi однiєї, — й мiцнiше сперлась на Олю.

Бруна й Оля усмiхнулись одна однiй.

— Англiйська?

— Трохи.

— Мама трохи дратiвлива, — сказала Бруна англiйською. — Ти не слухай усього, що вона тобi буде казати.

— Що ти там уже їй розказуєш? — пробурчала баба Олiмпiя. — Як я скажу, так i буде.

Бруна усмiхнулась Олi.

Коли бабу Олiмпiю всадили на лiжко й Оля повернулася до мiнiвена, баба Амалiя так i сидiла, здивовано роззираючись довкола. Оля простягла руки, щоб допомогти їй вийти. Баба Амалiя погладила Олю сухою долонькою по щоцi:

— Grazie, Bruna.

I почала беззвучно плакати, повторюючи: «дякую, Бруна, дякую, Бруна».

Ого, думала Оля, поки легенько вела бабу Амалiю пiд руку. Ого. Схоже, з цiєю буде легше.

Бруна поїхала через пiвгодини.

Вже першого дня Оля зрозумiла, чому нашi жiночки в мiкроавтобусi скаржилися на «фiсу» i що таке ця «фiса». Fisso — означає, що її час тепер не дiлиться на робочий та позаробочий. Вона badante — доглядальниця, вона з бабами сама, а значить, на роботi цiлодобово. Пiввихiдного на тиждень.

Колись Оля доглядала за власною паралiзованою бабусею, i безкоштовно, але не сама й не цiлодобово.

У баби Олiмпiї проблеми з ногами. Нi, не так із ногами, як із вагою, яку цi старi ноги мають витримувати. В результатi баба Олiмпiя навiть не може сама сходити в туалет, а потiм сама пiдтертися. Ходити на судно баба Олiмпiя вiдмовляється: у мене ж не паралiч якийсь, i з розумом поки що все нормально.

— Олґа! — гукає, з наголосом на другий склад, баба Олiмпiя. Голос у старої iталiйки сiв i став хрипким.

I Оля вiдкладає те, що робить, i допомагає бабi дiйти до туалету. Якось узимку, застудившись у холоднiй кiмнатi, баба Олiмпiя ходила вночi по-маленькому щопiвгодини.

Баба Амалiя нiчого не вимагала, але якщо не нагадувати їй, кiлька разiв опинялася посеред ночi мокрою. Доводилося пiднiмати її, журити, мiняти нiчну сорочку й постiль — роботи ще бiльше. Нарештi, коли проблема стала перманентною й баба Амалiя, у своїй холоднiй кiмнатi, встала вночi гуляти в мокрiй нiчнiй сорочцi й застудилась, Бруна купила для неї дорослi памперси.

Оля постiйно мерзла, починаючи з жовтня й усю зиму. Вода в душi теж ледь тепла.

— Називається, на пiвдень приїхала, — скаржилась Оля по телефону. — Вони тут жмуться нормально опалювати.

— Я в Орлеанi теж намерзся, — сказав Юра.

— Ми за тобою скучаємо, ма, — сказав Володя.

Вони обоє, батько й син, намагаються почути її.

— А Сергiй де?

Пауза.

— Та вештається знов.

— Скажiть, я його цiлую.

В телефонi помовчали. Потiм Володя сказав:

— Я перекажу, ма.

— Ну, не виговорюй, — сказав Юра.

— Ну, па-па.

Говорили недовго. Дзвонити по мобiльному дорого. Скайпу нема, бо хоч Оля й має старенький ноут, баби не користуються iнтернетом. Питала у Водафонi про мобiльний iнтернет — дуже дорого.

Баби цiлими днями дивляться телевiзор. Баба Олiмпiя бурчить з новин, а баба Амалiя не клiпає й нiчого не розумiє. Оля, коли має час посидiти бiля них, намагається вхопити суть. Вчить iталiйську.

До холоду додалися дощi. В будинку пiтнiють вiкна з пiднятими ролетами. На своєму вiкнi Оля намалювала якось ромашку, i потiм, хукаючи на скло, щоразу проявляла її заново.

У хатi вiдсирiвають сiль i цукор. Через день пiсля того, як Оля вiдкриває пачку, цукор перестає сипатись, а сiль грудкується.

На холодильнику завелася конкуруюча форма життя, й за нiч з даху, де конденсується вода, вона перекинулась на стiнки, а до ранку вже пiдбиралася хижою зелено-коричневою бородою всередину холодильника, коли Оля стерла її водою з содою. Боротьба з плiснявою стала перманентною.

Сам холодильник плювався з тонких трубочок іззаду. Вiн видавав звуки, схожi на гейзер, а одного разу Оля застукала холодильник за непристойнiстю: той робив пi-пi собi на дах. От звiдки харч для конкуруючої форми життя.

Оля так i не звикла лягати у вiчно вогку постiль. Не звикла, що коли проведеш рукою по кахлях на кухнi, долоня мокра вiд конденсату.

Туманний конденсат у першу половину дня стояв i на вiкнах.

Дощi не припинялися понад тиждень. Баба Олiмпiя й баба Амалiя не виходили навiть у двiр. Оля так не могла. Пiд приводом походу в «Конад» по продукти, виходила хоч на пiвгодини.

Більшість будинкiв стояли наглухо закритi грубими ролетами, що бiльше нагадували дверi гаражiв. Верхнi два поверхи її будинку теж не вiдкривались, а на нижньому, де жила Оля з бабами, ролети опускалися на нiч, щоб заощадити на опаленнi.

На пляжi стояв темно-зелений готель Гамбрiнус із зачиненими вiконницями, не залишивши жодної амбразури. Коли Оля вперше побачила назву Гамбрiнус, то захихотiла в кулак. Якось Оля наштовхнулася на вiдкритий зошит Сергiя з англiйської граматики. На сторiнцi син намалював чоловiчка з сiрими мiшками пiд очима, з довгим носом i кадиком, із запалими щоками.

Сергiй з добродушним смiхом в очах глянув на маму:

— Це Герундiй.

Оля порснула, затуляючи рот кулаком — її характерний жест. Сама вона жартувати не вмiла, але цiнувала жарти iнших.

Тепер вона зiтхнула. Тодi ми жили всi разом. Сергiй ще не вiддалився. Вiн мiг дивитися на мене, та й на батька, з добродушним смiхом в очах. Добродушним.

Нiчого. Це вiкове. Перейде. Все буде добре.

А я повернуся. Я тут тимчасово. Це перейде. Все буде добре.

Темно-зелений Гамбрiнус стоїть, закривши всi вiконницi, як форт. А от у будинку-близнюку Странд одне вiкно лишається з пiднятими ролетами. Й Оля починає уявляти, що в цьому Страндi, як в Оверлуку, сидить наглядач Джек Торренс, друкує маячню на друкарськiй машинцi, божеволiє й готується вбити свою родину. Блiн, що за думки.

Море шумить. Пляж мокрий та холодний. На нього штормом повикидало смiття. В пiску гниють великi, в лiкоть дiаметром коричневi медузи.

Ввечерi Оля не змогла додзвонитися до своїх, бо закiнчилися грошi.

4

— I шо, як воно у баби з дiдом жити?

— Та бля. Хоть про армiю й поступання не жужжать. Ги-ги, про батю жужжать.

— Це маминi? Ну, баба з дiдом.

— Ну да.

— А батя шо?

— Не знаю. Не спiлкуюсь.

Мейдин промовчав. Його батько працював у Москвi.

— А повезло Кокосу, — сказав Мейдин.

— Мамцi його повезло, — Сергiй зразу зрозумiв, про що йдеться.

— Ну да.

Кокос їм обом по десять разiв розповiдав цю iсторiю. Його мама колись, iще в дев'яностих, мала їхати на апельсини в Грецiю. Обварила ногу, вивернувши на себе каструлю. Якраз у той день, коли мала їхати по вiзу. Не поїхала. Три мiсяцi кульгала. З литки злазила шкiра. Коли згинала ногу, з-пiд кiрки текла прозоро-жовтувата рiдина.

— Повезло, — повторив Мейдин.

Вони сидiли в парку. Докурили по однiй. Сергiй нарештi запитав те, що хотiв запитати:

— Чуєш... Мейдин... — i Сергiй видихнув: — Тебе в ментуру не викликали?

— А. Та всiх наших по одному викликали, ще як ти в Москвi був.

— Всiх? Вони звiдки всiх знають?

— Ну не всiх — а тих, хто на акцiї про шаурменiв був. Вони ж нас на вiдео знiмали.

— Ото ми дебiли.

— Та чо. Ми знали, на що йшли, — спокiйно сказав Мейдин. — Тiпа, публiчна акцiя.

— Ну да... Тебе хто допитував? Такий мент, на загнану коняку схожий?

— На коняку? Ха, щось у цьому є. Хрипун?

— Щось таке. Така довга морда й мiшки пiд очима. Цей, тiпа — злий коп. А iнший, жирний добродушний — тiпа, добрий коп, да?

— У мене жирного не було. Тiльки Хрипун.

— Чуєш... — Сергiй зробив паузу. — Правда, убили когось?

Нiкого поряд не було, але Мейдин роззирнувся на всi боки. Через три лавочки лежав бомжик. Далеко йшла жiнка з дитячим вiзочком. А так то в парку порожньо.

— По ходу, нiгера якогось. Iз Конго, шось таке.

— Да. Мент казав, у нього сестра лишилась, вона й накапала. Чуєш, а той шо добрий мент, ну жирний, такий тiпа: слухайте, нам-то все одно. Поки ви їх тiльки пиздили, ми даже вас уважали, а тепер ви нам проблеми створюєте, статiстiку портите. Бо вбивство — це сувора звiтнiсть.

— Слухай, Голова... Не знаю, як ти думаєш. А я думаю, це перебор.

Сергiй кивнув.

— А шо, це таки нашi?

— Та да. Бiлий з його турнiкменами. I вродi Кокос там був. Але я про це не питаю, не хочу знати. А тебе чо викликали? У тебе ж це, як його, алiбi. Москва, всi дiла.

— Ну тiпа питали, шо я знаю про Бiлого. Знаєш, що коняка казав? Тiпа, Бiлий за свої акцiї грошi бере.

— Хто ж за негра платить?

— Ну, тiпа Бiлий справдi за бiлу расу. Ну але там, на базарi, щоб чурок прищучити, то Бiлий за це грошi вiд бiлих конкурентiв бере. Так мент каже.

— Це вiн каже, щоб ти Бiлого здав.

— I я так думаю.

Пауза.

— А ти шо?

— Та шо? Мєнт, нахуй пашол.

— Угу... Я теж...

Замовчали. Сергiй думав, що додати. Додому не хотiлося. Жити у баби з дiдом йому не подобалось. У квартирi темно, вогко i затхло. Смердить сечею та старiстю. Все ж краще за гострий сморiд батi, коли проходиш повз вiшалку, що стоїть у кутку кiмнати. Краще, але не набагато. Ну, хоч не нависають. Скаржаться собi на свої старечi немочi, мугикнеш їм щось, вони це за спiвчуття сприймуть. Коли тепло, баба з дiдом ходять на город, длубаються там, до землi звикають потроху. Тим часом можна нормально Ярусю привести до себе в кiмнату. Ми довольнi. Баба з дiдом вертаються довольнi. Його нiчого робити не змушують. Пробували припахати, сказав, що тяжко готується до екзаменiв. Правда, бiсить, коли починають тебе жалiти: от, мама твоя поїхала, а батько твiй, iнтелiгент всраний, навiть на город з нами сходити не хоче. Живете з Володею неприкаянi. При живiй матерi... сирiтки.

— Щ-що ви таке морозите?

Бiсить, але все це можна терпiти. Батя в тьорках з маминими родаками, так шо сюди не покажеться.

Юра сидiв на своєму постiйному мiсцi на кухнi. Випив уже третю чашку чаю. Пiсля третьої стопки коньяку. Як пiти до тещi так, щоб точно застати Сергiя й точно не застати тещу з тестем? Особливо тещу. «Наталiя Сергiївна, я до вас по сина». Ну добре, а якщо без Наталiї Сергiївни? Що сказати, щоб Сергiй вiдчинив i щоб вислухав? Юра уявив, як гупає кулаком в оббитi поролоном i чорним дерматином дверi й волає: «Вiдчини! Я тобi батько чи хто? Вiдчини, бо гiрше буде!». Нi, нi. Я ж не алкаш-роботяга якийсь.

Коли все-таки я втратив його? Сергiй ще як був такий, як зараз Володя, вже пiшов на своїй хвилi. Пласт, патрiоти — i вже тусить з якимись Бiлими, Кокосами й Мао Цзе Дунами.

Юра налив собi четверту стопку коньяку, зiтхнув i гукнув:

— Володя?

Володя йде до бабусi з дiдом пiзно ввечерi. Бiльше шансiв застати Сергiя, щоб передати йому меседж батька.

Хоча зрештою... Чого батько так не хоче, щоб мама дiзналася? Тiпа мама не знає, що Сергiй з татом не уживались? Ну, живе Сергiй у бабусi з дiдусем — i що? Он Уляна теж iз бабусею й дiдом живе. Нiчого такого. Правда, у неї обоє батькiв за кордоном.

В одному з рiдкiсних випадкiв, коли Уляна сказала бiльше двох фраз, вона розповiла, як бабуся з дiдусем її вiчно жалiють. Уляна через це намагається уникати їх. Заради того, щоб поменше бути вдома, Уляна й ходить i в музичну школу, i на бальнi танцi. I я запишусь, подумав Володя. Уляна думала навiть на авiамоделювання пiти — там заняття допiзна — але там самi хлопцi, вижили її з групи. То вона тепер, коли приходить, замикається в кiмнатi й пиляє свою скрипку. Скрипку ненавидить, але поки «займається», бабуся не зайде й не вiдморозить нiчого. А от бальнi танцi Улянi подобаються. Правда, вчать тiльки вальс. I хлопцiв мало. Обов'язково запишусь, подумав Володя. Але все одно лишаються вечори, коли Уляна з бабусею вдвох, а та шукає приводiв пригостити її солодким, яке Уляна не любить, погладити Уляну по головi й назвати її цим гидким словом. Сирiтка. Бабуся Уляни почула десь по телевiзору фразу «соцiальне сирiтство» й тепер тулить її куди треба й не треба. А я не хочу почуватися сиротою, i не хочу, щоб мене так називали, у мене батьки є, i не називайте мене так, вiдчепiться.

Я теж не почуваюся нiяким сиротою, подумав Володя й поправив окуляри на перенiссi. Вiн якраз дiйшов до автостанцiї Бiлого Саду, де висiла табличка про доблесних мiлiцiонерiв, що загинули в боротьбi з бандитизмом у серединi дев'яностих. Мама розповiдала, тодi на автостанцiї була стрiлянина, навiть iз гранатами.

Вiд автостанцiї двiстi метрiв до нашого старшого сироти, ха-ха. Нiякi ми не сироти. Й навiть не напiвсироти. Ну, я сумував тодi за татом. Ну, блiн. Це робить мене сиротою? Так ось тато, повернувся. Щоб Сергiй вiд нього втiк, ха. I мама скоро повернеться. Скiльки їй там — рiк для легалiзацiї, кажись. А класно б у ту Червiю до неї з'їздити. Дивився на картi, де це. Море. От цiкаво: а Сергiй навiть не знає, де саме працює мама. Як вiн так може?

Праворуч за автостанцiєю йшли цеглянi п'ятиповерхiвки. В однiй з них жили баба з дiдом. Мiж п'ятиповерхiвок росли старi каштани.

Володя пiднявся на четвертий поверх. Вiдчинила бабуся. Володя нахилився, щоб поцiлувати її у щоку. Пройшов у вiтальню й привiтався за руку з дiдом, який втупився в екран телевiзора.

— Сергiя нема?

— Є, сидить у себе, — сказала бабуся. — Їсти будеш? Що ж ти не попередив! Я б яблучний пирiг спекла. Ви ж там...

— Бабусь.

— Та хiба я що кажу?

Вони пройшли на кухню. Бабуся заметушилася, дiстаючи з холодильника та хлiбницi все, що мала.

— Ти ж iз батьком, напевно, тiльки смажену картоплю i їси.

— Будь ласка! — обiрвав бабусю Володя.

Взагалi-то це недалеко вiд правди. Тiльки Володя дуже любив смажену картоплю, яку робив тато.

Слiдом за Володею й бабусею вийшов з кiмнати дiд:

— А що це батько ваш не зайде?

— Та зайнятий, — протягнув Володя.

— Чим вiн там зайнятий? Сидить же без роботи.

Володя промовчав. Бабуся, виклавши на стiл усе, що могла, нарештi присiла на табурет бiля плити. Тяжко вiдсапується:

— Он дєд просив його прийти допомогти картоплю копати.

— Да. I просив, щоб батько твiй прийшов у гаражi менi помiг розiбратись. Iнженер вiн чи гiвно? У мене там є акумулятор голландський... Ти по-голландськи читаєш?

— Нi. По-голландськi нi, — усмiхнувся Володя й поправив окуляри.

— Учишся-учишся, а толку, — пробурчав дiд.

— Справдi.

— А я кажу твоєму батьковi, — зачастила бабуся, — ну дiти ясно, у них уроки, а ти чого не прийдеш, нам не поможеш? У мене так спина вже болить, i руки крутить, i дєд он уже задихується.

— Iнтєлiгєнт всраний ваш батько, — вставив дiд.

Володя промовчав. Вiн i сам городи ненавидить. Краще за той час, який уб'є на городi, книжку прочитає. Та й Сергiй у своїй кiмнатi вдає, нєбось, що алгебру зубрить. А сам хiба що свої чотирнадцять слiв повторює. Володя поправив окуляри на перенiссi й захихотiв: згадав отой анекдот, як бiлоруськi неонацисти поїхали в Нiмеччину брататися до нiмецьких, а нiмецькi їх вiдпиздили.

— Чого ти смiєшся? — образився дiд.

— Та своє згадав.

— Ти мене не слухаєш, — ще бiльше образився дiд.

— Слухаю.

Бабуся сказала дiдовi:

— Ну що ти, як дитина.

Дiд махнув рукою й повернувся в кiмнату до свого телевiзора. Володя посидiв iз бабусею, механiчно пiдтакуючи, жалiючи, коли скаржилась на свої немочi, механiчно вiдповiдаючи на постiйно однаковi запитання, аж поки не здригнувся, почувши сакраментальне «сироти». Подякував за вечерю й пiшов у кiмнату до брата, який так i не вийшов.

Сергiй повертатися додому вiдмовився.

5

А одного разу, з гуркотом пiднявши за шнурок важкi ролети, Оля побачила за вiкном чисте небо.

Небо вiд того дня було яскраво-синє. Колiр здавався бiльш насиченим на тлi пожовклих верхiвок букiв.

У будинку так само вогко, конденсат на стiнах, волога постiль, холодильник робить пi-пi на себе — зате надворi благодать. Хата перетворюється на оббиту бiлими кахлями клiтку.

Оля знову хоче зайнятися бiгом. Вона робить чергову спробу добитись у Бруни обiцяних їй гарантованих двох годин свободи на добу. Я безправна нелегалка, так — але яка-не-яка домовленiсть у нас є. Бруна усмiхається й запевняє, що Оля має, звiсно, право вiдлучатись. Тiльки треба вирiшити технiчну деталь: знайти Олi замiну на цi двi години. Бруна ж не може приїжджати сама з Равенни. У неї власне життя. Бабу Амалiю можна лишати й саму — її тепер прив'язували до лiжка, одягнувши памперс. А от баба Олiмпiя може захотiти в туалет будь-якої хвилини:

— Я ще не настiльки здурiла, щоб у памперсах сидiти, — низьким голосом сказала баба Олiмпiя. — Ти спорту хочеш? Так давай разом. Я довше проживу, у тебе роботи надовше буде.

— Мамо! — дорiкнула Бруна.

— Не мамай менi. А взуття купи.

Бруна привезла матерi кросiвки та двi палки, схожi на лижнi. Це називалося nordic walking. Гуляти з палками. Спробували ходити по пляжу, але баба Олiмпiя не могла. Почали гуляти набережною, де є лавочки, щоб у будь-який момент сiсти. Спорт для Олi полягав у тому, що вона дуже повiльно йшла позаду баби Олiмпiї, а коли та втомлювалась, то допомагала присiсти на лавочку.

Зате хоч надворi. Вирватися з цiєї клiтки з бiлими кахлями й телевiзором у кутку вiтальнi. Залишити бодай бабу Амалiю, яка лежить прив'язана до лiжка й либиться у стелю, а часом починає наспiвувати.

Пiсля перших сеансiв nordic walking баба Олiмпiя стогнала, лягала на бiк i вимагала вiд Олi то води, то помасувати їй литки — лiкувальний масаж, Олю навчила спецiально запрошена медсестра.

Лежачи на боцi, баба Олiмпiя нагадувала вже не грушу, а веретено.

А баба Амалiя, коли Оля вiдв'язувала її вiд лiжка, усмiхалася:

— Дякую тобi, Бруночко, що ти мною займаєшся.

Оля тепер подумки називала її не баба Амалiя, а баба «Амабiле». Оля швидко вчила iталiйську.

А через два-три-чотири днi, залежно вiд стану баби Олiмпiї, Оля вкотре йшла позаду баби, дивилася на її грушовидну фiгуру. Треба таки бiгати. Я не хочу стати такою, навiть iз вiком. Он Бруна, i не скажеш, що донька баби Олiмпiї. Маленька, рухлива, доглянута, в чудовiй фiзичний формi. От тiльки, — Оля раптом розiзлилась, — у Бруни є час. Вона вся така емансипована за рахунок Олi. Приходячи з роботи, їй не треба доглядати за власною матiр'ю, як свого часу доглядала Олина мама, а з нею й сама Оля. З роботи Бруна повертається у хату в Равеннi, де албанська служниця вже наготувала дiтям Бруни борщ — чи як ото у них, мiнестра. Мiнестра приготована, мати доглянута. Можна й по фiтнес-клубах походити. I бiгати.

Ой, чого це я, засоромилася своєї злостi Оля. Врештi, зараз менi платять грошi за те, що моя мама робила безкоштовно. А служницi албанськiй платять за те, що сама я робила безкоштовно. Як i всi нашi жiнки. Бiдним не до емансипацiї. Оля криво усмiхнулась: якби не молодший син, я б i слова такого не знала. Просвiтник мiй малий.

Їй раптом фiзично захотiлося скуйовдити Володі волосся. На очi навернулися сльози.

У днi, коли баба Олiмпiя була в добрiй формi, Оля доходила з нею аж до лісосмуги, яка йшла вздовж моря. У лiсi стояли лiтнi «колонiї», збудованi для дiтей фашистською партiєю у двадцяті роки. Дуже схоже на нашi пiонертабори, подумала Оля. Чи на пластовi, згадала через секунду й почала думати про Сергiя. Про Володю, якого лишила ще зовсiм недозрiлим. Ну i про Юру, якого рiк не бачить. Треба не опуститися за цей рiк. Навiть не для Юри. Для себе. Коли я думала, що я, iнженер, буду пiдмивати чужих бабiв. Оцю, яка йде поруч, бурчить i навiть не цiнує того, що я роблю для неї. Ну так, грошi, у її сiм'ї вони є, моїй сiм'ї вони потрiбнi. Тому їхня сiм'я разом настiльки, наскiльки хоче Бруна. Разом-то не живуть, як у нас жили б. А моя сiм'я? Хотiли б жити разом, а не можемо. Хотiла б я працювати за спецiальнiстю, а працюю он ким.

— Чого смурна? — пробурчала баба Олiмпiя. — Ну хочеш без мене побути, шукай замiну. Я вже якось обiйдуся без тебе.

Й баба Олiмпiя раптом заплакала.

— Сеньйора. Сеньйора, — Оля пiдвела бабу до лавочки.

Якось Оля ледь не кинулася навперейми якiйсь бабi на велосипедi. Оля поверталась iз сумками з «Конада», а баба їхала назустрiч. Оля практично впевнена, що це була одна з наших.

Раз перед тим Оля вже помiтила нашi риси обличчя у однiєї жiнки на вулицi. Оля навмисне пiдвернула ногу й голосно вигукнула, як дурна: «Ой, ну це ж треба!». Жiнка зробила морду цеглиною. Потiм Оля зустрiла цю жiнку в «Конадi», та набирала речi у вiзок i розмовляла по мобiльному росiйською. Пiсля такого Олi й самiй не захотiлось iз нею спiлкуватися.

Ще жiночки в мiкроавтобусi радили Олi шукати своїх через церкву. Оля зразу по приїздi зайшла на сайт «Лелеки.орг». Церкви в Червiї, звiсно, не було, зате були в Рiмiнi та Равеннi. Вiдстань i цiна електричкою однаковi. В Рiмiнi лiтургiя у зручнiший для Олi час. Були ще церкви у Чезенi й Сан-Марино. Оля написала всiм священикам на iмейли, вказанi на «Лелеках». Вiдповiдi вiд жодного так i не прийшло.

Пiсля цiєї баби на велосипедi Оля не витримала. Пройшла з сумками з «Конада» повз вiа Меркурiо, сiла на бетонну лавочку на набережнiй i подзвонила Брунi, щоб наполягти-таки на своєму вихiдному в недiлю:

— Поїду в Рiмiнi. В нашу церкву.

— О, звичайно. Я приїду до мами. Ой, тiльки цього тижня не виходить. М-м-м, ой, вибач, наступного теж уже плани. — Бруна силувано засмiялась. — Я не помiчала, що ти дуже релiгiйна.

— О. Та я не дуже. Просто, може, знайду там когось iз наших, хто живе в Червiї.

— А. Добре. Я ж тобi замiну, на тi двi години, поки не знайшла.

Не дуже ти й шукала, подумала Оля.

Вертатися до бабiв не хотiлося. Затримаюся на п'ятнадцять хвилин, скажу, черга в «Конадi».

Подзвонила мамi. Оля вiдкрила тариф додому вiсiм євроцентiв на хвилину, так що могла нарештi поговорити нормально, не скоромовкою.

Говоримо, а мама все натякає на щось, натякає. Щось менi хоче сказати. Кажи вже прямо.

У Наталiї Сергiївни чухався язик. Нарештi вона знайшла привiд, коли донька запитала, чи онуки не забувають до неї заходити. Наталiя Сергiївна сказала:

— Та Сергiй уже мiсяць як у мене живе.

Оля ковтнула слину. Чогось такого вона несвiдомо чекала.

— Ма...

— Тобi ж твiй Юра нiчого не казав?

— Ма.

Наталiя Сергiївна сказала:

— Ти свого Юрочку вiчно захвалюєш, а вiн у тебе...

— Будь ласка.

— Та хiба я що кажу? Живiть собi, як хочете.

— Хiба ми так хочемо?!

— А я тобi завжди казала...

— Ма.

Наталiя Сергiївна цокнула язиком:

— Тiльки я не мала тобi про Сергiя казати.

— Але сказала.

— Олю, не вчи матiр.

— Ма. А чому? Що вiн?

— Я ж не маю казати. «Але сказала», — передражнила Наталiя Сергiївна. — Все, бiльше не скажу. У Сергiя й питай, — i вона єхидно додала: — Чи у Юрочки свого ненаглядного.

— Мама! — гаркнула Оля.

— А я тобi завжди казала...

— Перестань! А то бiльше не буду дзвонити.

— Ну так, ну звичайно. Як матерi, то можна й не дзвонити. А як Юрочцi своєму, вiд якого дiти тiкають...

— Ма, — i Оля схлипнула. — Ну тобi мене зовсiм не шкода, ма?

— Ну вибач, вибач. Оль... Ну вибач. Ото дурна баба. Нащо я тобi взагалi сказала.

Оля поверталася на вiа Меркурiо, й небо вже не здавалося їй яскравим. I не радувало, що сонце в таку пору року може пригрiвати. Шум моря не заспокоював, а здавався занудним. I вiтер бiльше не гладив по обличчю.

Чому менi має повiдомляти мама, а не Юра?

До вечора Олi здалося, що вона нарештi заспокоїлась. I вона подзвонила Юрi, але поки вимовляла своє запитання, вiдчула, що знов роздратована.

— Я не хотiв, щоб ти переживала, — сказав Юра в трубцi.

Це роздратувало її ще бiльше:

— Ну-ну. I що, цiкаво, ти ще приховав? «Щоб я не переживала»?

Юра прикусив кiнчик язика. Стиснув зуби, щоб стало боляче. Помовчав. Порахував подумки до десяти. А потiм усе-таки видав:

— А ти?

6

Клекотливими клинами вiдлiтають з рiдної землi мiгранти й заробiтчани, й довго ще вчувається, наче з далечiнi лине їхня тужна журавлина пiсня.

Колись спiввiтчизники скажуть про них: «Нашого цвiту — по цiлому свiту». Може, й не саме цими словами, але точно скажуть. А поки що їх оплачуть, бо рiдна країна не могла втримати, не вмiла цiнувати той цвiт.

Мудрий та мужнiй народ перед лицем зубожiння найбiльше цiнує своїх дiтей, бо вони — майбутнє народу. Матерi жертвують найцiннiшим — можливiстю бути поряд iз дитиною. Батьки розлучаються зi своїми синами та дочками, яких так люблять. Але чи можна звинуватити матiр, чи можна звинуватити батька, котрi не хочуть, аби їхня дитина все життя зазнавала приниження злиднями й голодом? Ми, старшi, вже якось добудемо. Ми вiддамо все заради наших дiтей. А нашi дiти хай уже трохи перетерплять — зате виб'ються в люди. Хай дiти отримають шанс на гiдне майбутнє.

Отак i вийшло, що Марiя — миловидна шiстнадцятилiтня дiвчина, кров з молоком, карi очi-чорнi брови — познайомилась iз худорлявим сiмнадцятилiтнiм Адамом саме тодi, коли обоє мали виїжджати з Сомалi.

Родини Марiї й Адама зiбрали все, що могли. Складали не лише батьки, а й дядьки, тiтки, двоюрiднi дiдусi — збирали грошi цiлими кланами.

Їхнi клани були спорiдненi. Тому Адам у великому свiтi мав доглядати за Марiєю, як за сестрою.

Обох дiтей вiдправили лiтаком на Емiрати, там пересадка на Москву. В Москвi таких, як Адам iз Марiєю, зiбралася цiла група. Невiдомi органiзатори забрали в усiх документи, посадили в мiкроавтобус i повезли.

Адам пригадує, як їхали, потiм iшли кiлька днiв через гори. Останнiй перехiд був уночi. Зрештою нелегально потрапили у Словаччину. Тут пiдлiткiв-сомалiйцiв залишили самих: Європа. Ми своє виконали. Помахали їм ручкою, й мiкроавтобус поїхав.

Настав свiтанок, i у прикордонному словацькому мiстечку сидiли купкою кiльканадцять сомалiйцiв.

Через пiвгодини, звiсно, прийшли прикордонники. Назад через кордон переправляли вже вдень.

Так Адам iз Марiєю потрапили в пункт утримання. За колючим дротом провели рiк. Познайомились iз iще пiвтора сотнями таких, як вони. Затриманi з рiзних країн розмовляли мiж собою англiйською. Пункт утримання всi називали не iнакше, як prison.

Саме в пунктi утримання Адам i Марiя дiзналися про спiввiтчизника, який живе в Бiлому Саду. Коли через рiк їх обох випустили, вони перш за все поїхали у благодiйний центр допомоги бiженцям. Там їм допомогли офiцiйно податися на статус. Бо доти в обох тiльки й було документiв, що довiдка про рiк, проведений у «тюрмi». Обом досi не було вiсiмнадцяти.

Адам i Марiя спершу зробили ту саму помилку, якої часом припускаються не тiльки iноземцi: поїхали замiсть Бiлого Саду в Бiлу Церкву. Зрозумiвши помилку, повернулися до столицi. Грошей не залишалося. Довелося знову йти у благодiйний центр. За «позиченi» там грошi Адам i Марiя поїхали в Бiлий Сад.

У Бiлому Саду їх зустрiли «Бiлi вовки». Адама побили так, що перехожi мусили викликати йому швидку. Марiю принизили, зiрвавши з неї хустку.

Слабак я. Не змiг навiть нiгерочка вiдпиздити нормально. Тiльки тьолцi його хустку обiрвав. Приїхала до нас, то живи по-нашому. Да. Але так вiдмудохали пацанчика... Блiн, аж нудить, як згадаю його свiтло-коричневу шкiру з темно-фiолетовими плямами там, де приклався берцами Кокос.

На вулицi Сакко i Ванцеттi, яка веде вiд мiського парку до масиву Богуна, каштани росли молодi. Й тут пiдмiтали. Шкода: листям не пошарудиш. Зате можна йти старими покришеними бетонними плитами, намагаючись не наступати на стики. Так Сергiй робив у дитинствi. У спогадах дитинства мiж плитами пробивалася трава, а йому доводилося дострибувати, щоб наступати на кожну плиту тiльки раз: його ноги були надто короткi. А тепер доводиться зменшувати крок, а у стиках мiж плитами лежить сухе коричневе листя каштанiв, яке не вимели двiрники.

Тiтка Марина жила на початку масиву Богуна. Пiд її квартирою, на першому поверсi, була перукарня, а перед перукарнею заасфальтована площа з давно пересохлим фонтаном, посеред якого гiпсова тiтка iз круглими, по циркулю, грудьми годувала з рук двох гiпсових голубiв. Сергiй пiрнув у пiд'їзд.

— Привiт, Серьожа, — вiдчинила дверi тiтка Марина. — Давно в гостi не заходив.

Сергiй потупився.

— Все добре?

— Ну так...

— Ясно. Холоди, баба з дiдом бiльше на город не ходять? — тiтка Марина засмiялась.

— I все-то ти розумiєш.

— Не вчорашня. Заходь. Наллєш менi, раз уже є мужчина в хатi.

Сергiю було трохи незручно, що тiтка Марина отак одразу все зрозумiла. Баба з дiдом справдi, вiдколи викопали свою картоплю, а надворi похолодало, цiлими днями стирчали у хатi.

I в гостi до тiтки Марини, поки вона була йому непотрiбна, Сергiй справдi не заходив. Якось не до того. То Яруся, то акцiї, то пацики. Щоб згладити своє викрите споживацьке ставлення до тiтки, Сергiй запропонував:

— Хочеш, я тебе з Ярусею познайомлю.

— О. Це буде честь для мене.

Тiтка Марина засмiялась, i Сергiю здалося, що вона знову побачила наскрiзь його мотиви. Насправдi ж Марина смiялася щиро. Вiд радостi. Вона любила молодь. Нiколи не будучи одружена, Марина погано знаходила спiльну мову з жiнками свого вiку. Зате вона вмiла дружити з чоловiками. В тому числi зi своїми колишнiми. I легко сходилася з молоддю. Бiльшiсть її друзiв були на поколiння молодшi. Дружба з молодими частково замiняла їй дiтей, а частково змушувала саму почуватися молодшою. Тепер Марина щиро радiла перспективi познайомитись iз Ярославною. Вона усвiдомлювала, що має авторитет серед молодi, цiнувала це й намагалася виправдовувати довiру й повагу до себе. От скажiмо, Оля, хоч i двоюрiдна сестра, досi не знала про побачення Сергiя. Принаймнi, не вiд Марини.

Не знала Оля й iншого, про що Марина завдяки своїм широким знайомствам у мiстi вже знала, хоч волiла б не знати. Звiдкись виринула така собi Таня, колишня чи то шкiльна, чи то вузiвська пасiя Юри. Тепер ця жiнка пiдкочувала до нього яйця. Фiгурально виражаючись. Поки що, здається, безуспiшно — але Юра так погано вмiє опиратися жiночiй увазi, що це помiчає навiть Марина.

Юра погано вмiв опиратися жiночiй увазi до себе — увага йому, як то кажуть, лестила. А Таня — ця лестила йому буквально. Вiн це розумiв. I розумiв, чому Таня виринула на горизонтi саме зараз. Але зрештою, важко не погодитись iз Танею, що вiн чоловiк мрiї кожної жiнки, та що Олi з ним дуже пощастило, а Таня свого часу його проґавила. Важко не погодитися, що Таня зробила велику помилку, сприйнявши того мудака за справжнього чоловiка. Факт. Що ж, тепер розплачується: розлучена, алiментiв вiд того мудака не дiждеш. А все могло бути зовсiм iнакше. Не посперечаєшся, кивав Юра. Все правильно кажеш, Танюш.

Але нi-нi-нi, Тань, оце вже кинь. Як мене навчили в Америцi, лет байгонз бi байгонз. Що минуло, того не повернеш. На каву — можна, це так. В тому то й суть, що в усiх на виду. Менi приховувати вiд Олi нiчого.

Так, дякую, ти теж нiчого так збереглася. Ну, менi простiше — я ж дiтей не народжував. Що менi, встати покрутитися перед тобою? Ну, а усмiшка куди дiнеться? Ех, що менi дiвчата — в той час, як на мене всi велися, я сам вiвся на одну людину. Так, Тань, але знову ж, це в минулому.

Ти краще розкажи, як ти зараз. Угу. Угу, а вiн що? От козел. Угу. Та ну? Угу. А малий що? М-да. Непросто. Розумiю. Нi, у нас усе якось тьху-тьху. Звичайно, важко без Олi. Але ж це все для дiтей. Це для дiтей.

Ну так, так. Мабуть. Вiдвертiсть за вiдвертiсть? Ну, кхм... тяжко звiсно. Кажуть, жiнцi без чоловiка легше. Правду кажуть? Не знаю.

Ей. А оце кинь. Я тебе прошу. Олi я довiряю. Пов-нi-стю. Чула? Ей! Так. Або ми мiняємо тему, або я зараз кличу офiцiанта, розраховуюсь i йду.

Добре. Домовилися. Все. Давай. Нi, за мене нема чого пити. Давай за те, щоб iз дiтьми налагодилось. Щоб у тебе з сином налагодилось.

Ладно, скажу чесно. У мене зi старшим теж не дуже. Так, може й через те, що я поїхав, а тепер мама його. Але ж це все заради нього. Знаєш, я про це багато зараз думаю. Чи можна звинуватити матiр, чи можна звинуватити батька, котрi не хочуть, аби їхня дитина все життя зазнавала приниження злиднями й голодом? Ми, старшi, вже якось добудемо. Ми вiддамо все заради наших дiтей. А нашi дiти хай уже трохи перетерплять — зате виб'ються в люди. Хай дiти отримають шанс на гiдне майбутнє.

За це й вип'ємо. Будьмо!

7

У Рiмiнi по дорозi вiд вокзалу до греко-католицької церкви Оля

аштовхнулася на православну, iменi Миколая Чудотворця. Сама Оля технiчно православна. Зупинилася подивитись, коли збираються люди — можна спробувати знайти наших i тут.

На церквi висiли оголошення росiйською та грецькою. Виявилося, в церквi справдi є мощi святого Миколая, а саме — рука. Бiльш того, по четвергах тут правлять службу «на мощах».

Поки Оля йшла вiд замкненої церкви далi, все думала: як це, служба «на мощах»? У неї розiгралася фантазiя. От священик у вишитому золотом убраннi вносить висохлi мумiфiкованi мощi, а саме — руку. Рука стоїть сторчма, пальцi розчепiренi. Рука жилава, червоно-коричнева вiд вiку: Оля бачила схожi мумiї в Лаврi. Отже, п'ять пальцiв мумiфiкованої руки широко розчепiренi. Руку на позолоченому пiдносi ставлять сторчма на видне мiсце, щоб прихожани бачили, що служба справдi правиться на мощах. Дяк виспiвує зi старослов'янським акцентом:

— Го-о-осподу Бо-о-огу нашему помо-о-олимся!

I тут жилава рука двiчi стискається в кулак, подаючи знак, i вся церква отак хором:

— А-а-амi-i-iнь!

I коричнева рука знову широко розчепiрює пальцi.

Оля порснула, прикривши рот кулаком. А тодi швидким коротким жестом перехрестилася, бо ж грiх. Оля зовсiм не релiгiйна, до церкви ходить раз на рiк святити паску, i то не щороку — але про всяк випадок краще Його чи Це не ображати. А ну як Воно справдi є, i то мстиве, як у Старому Заповiтi?

I все одно перед очима стоїть оця жилава зсохла рука на позолоченому пiдносi, яка стискається в кулак i ворушить пальцями.

Ще не дiйшовши до греко-католицької церкви, Оля почула наших. На лавочцi у скверику розмовляли по-нашому двi жiнки. Одна велика, рокiв сорока п'яти й на вигляд невдоволена. Iнша — сухорлява несмiлива бабуся.

Оля присiла. Сказала, що хоче заздалегiдь знайти церкву, бо вперше тут, а потiм уже прогулятися по Рiмiнi.

— Ви теж iдете?

— У мене сьогоднi... нема часу, — покосилася невдоволена.

Вона виявилась iз Вижницi. Скаржилася, що потрапила в сiм'ю, де кожен шматок хлiба «отак-от нарiзають», показала пальцями на своїй долонi. У вихiдний, коли її не годують, мусила купувати собi продукти в «Конадi». Але виходило надто дорого. I тепер по недiлях вона ходить по безкоштовнi пайки у «Карiтас».

— А чому нi? Чому нi? — сказала жiночка, захищаючись.

Хоча Оля мовчала.

Несмiлива бабуся з Косiвського району розповiла, що у неї сiм'я краща. Вона — як i Оля, як i жiнка з Вижницi — баданте. Вона й сама немолода, а доглядає за ще на поколiння старшою iталiйкою з хворобою Альцгеймера. Тiй уже понад дев'яносто.

— Вони тут усi на таблетках живуть, — прокоментувала останнiй факт жiночка з Вижницi.

На вихiднi, закiнчила бабуся з Косiвщини, тiкає просто тому, що її сеньйора постiйно кричить. Дуже важко витримати.

— А все краще, нiж удома було, — продовжила бабуся з Косiвщини.

Вдома важка фiзична робота, корова, город, бруд, часто п'яний злий чоловiк i дiти, якi поважають тiльки на словах. Тут краще. Легше.

— Добре вам, — пирхнула жiночка з Вижницi. — Скiльки своїм пришлете, вони й радi. А мої? Купила сину «Шкоду Октавiю», добра машина. Це вже друга у нас. У чоловiка є «Нива», ну, йому кращої й не треба, — вона тонко захихотiла. — А синовi треба, молодий гарний хлопець. Тiльки тепер йому вiчно на бензин не вистачає. Знайшов собi дiвчину аж у Коломиї, їздить до неї. Я йому кажу: я тобi грошi так тяжко шлю — а ти на бензин тратиш? Я в «Карiтасi» побираюсь, а ти в Коломию на машинi щотижня.

— Це ж дитина. Виросте, зрозумiє, — сказала Оля.

Жiнка з Вижницi зневажливо глянула на неї:

— Ти давно тут, доню?

Оля трохи розповiла про себе та свою роботу.

— Баданте? З двома? Та ще з такими? — перепитала жiнка з Вижницi. — Як ти там працюєш?

Виявилось, i зарплату Олi платять малу.

— За двох бiльше має бути. Обманули тебе, дочко.

I взагалi не варто було погоджуватись. I хай уже одна з її бабiв помре, а Оля лишиться з однiєю.

— Тiльки не з нашим щастям. Вони тут в Iталiї всi на таблетках живуть.

Навпроти них, на протилежному кiнцi скверу, зiбралася групка смаглявих чоловiкiв. У розмовi постiйно було чути: «Аллаг-Аллаг». Курили.

На вiдмiну вiд наших, мусульман на вулицi видно бiльше чоловiкiв, нiж жiнок. Жiнка з Вижницi з неприязню глянула на чоловiкiв навпроти:

— Самi в Бога не вiрують, а в християнському «Карiтасi» їх вiчно стiльки.

Бабуся з Косiвщини примирливо пробурмотiла:

— Теж вiрують, тiльки по-своєму.

Жiнка з Вижницi покосилася на неї.

— О, вiдкривають. Ну, ми пiшли. А то цi вже рвонули! Ну ти подивись на них.

Вижницька й косiвська жiнки пiшли наздоганяти мусульман. Оля ввiчливо вiдмовилась iти в «Карiтас»: вона вранцi поснiдала в Червiї.

Наша церква виявилася прямо навпроти «Карiтасу». Тепер, знаючи мiсце, Оля могла не переживати, що заблукає чи запiзниться. Вона добре орiєнтується навiть у незнайомих мiстах.

До служби лишалося кiлька годин, i вона пiшла в центр Рiмiнi.

Оля й не уявляла, скiльки тут наших. I росiян. Тiльки й чуєш у недiльному натовпi то нашу, то росiйську. Тiльки росiяни зовсiм iнакшi, нiж нашi. Росiяни — багатi туристи. Шукають вiдкритий у недiлю супермаркет «в этой конченой стране». Обговорюють шкiряну куртку в вiтринi.

А нашi жiночки, ходячи парами:

— Як твiй сеньйор? Краще? Дай Боже, щоб одужав.

— Дасть Бог, iще рокiв десять-п'ятнадцять протягне.

— Марусю, я купила собi штани за п'ятнадцять євро, але менi тиснуть, у мене отут повнi ноги. Ти не хочеш поміряти? Якщо пiдiйдуть, подарую. Ну що ти, Марусю. А як ти моїм посилку слала, поки я хвора була?

У обох спокiйнi добрi обличчя. В обох коротко стрижене волосся: в однiєї сиве, у iншої стандартного свiтло-солом'яного кольору, як у ведучої обласного телебачення.

— Що, йдемо вже?

Iнша дивиться на годинник:

— Так, уже пiв на другу.

Оля, тримаючись на вiдстанi метрiв у сто, слiдом за ними перетнула площу Антонiо Грамшi. Площа була велика. Суцiльна парковка. Дерева по периметру.

Назустрiч iшла дуже повна кругленька жiнка, стрижена пiд хлопчика, з чорним прямим волоссям. На губах темна помада кольору, близького до iдеального фiолетового. Густий макiяж. Чорна чiлка майже до брiв. Це робило лоб нижчим, а обличчя круглiшим. Жiнка розмовляла по мобiльному. Якраз, коли вони порiвнялися, кругленька жiнка вигукнула в телефон:

— Та вiн йо-о-обнутий!

По-нашому. Оля здригнулася вiд несподiванки.

У жiнки була iдеально кругла голова. Кругле обличчя: повнi щоки, маленьке гарне пiдборiддя. Вся вона нiби складалася з куль, наче кубiстська скульптура: круглi стегна, круглi литки, круглi плечi, навiть передплiччя. I при цьому жодного вiдчуття важкостi. Стрибучий м'ячик.

— Кидай його, — сказала кругла жiнка в телефон. — Добре, я тут у перукарню заходжу. Передзвоню.

Вона легко пiднялася на кiлька сходинок i зайшла у прочиненi дверi. Оля зупинилась i бачила крiзь вiтрину на всю стiну, як молодий азiат пiдскочив до неї. Всi троє перукарiв тут були молодi хлопцi з Китаю чи, може, якого В'єтнаму. Жiнка, жваво жестикулюючи, щось говорила хлопчику-перукарю. Азiат здавався наляканим. Вона плюхнулась у м'яке крiсло, а Оля поспiшила до церкви.

Оля запiзнилася. Пiд затiненою аркою на вулицi, бiля церкви, все виявилося заставлене велосипедами. Кiлька велосипедiв, ланцюгами причепленi до iнших, навiть виступали на проїжджу частину.

Оля зайшла. Пахло ладаном, спокоєм i чистотою. Молодий священик розповiдав про явлення Дiви Марiї прихожанам пiд час облоги Константинополя сарацинами. Дiва Марiя обливалася сльозами. Священик пояснив, що свята земля Вiзантiї, християнська земля, невдовзi таки впала пiд натиском сарацинiв:

— I нинi там мусульманська iмперiя, — зi смиренням повiдав священик.

Кiлька жiночок не втримались i зiтхнули.

Потiм святили воду.

Оля хрестилася, коли хрестились усi, бо самостiйно не знала б, коли треба робити це. На «амiнь» точно. Здається, також на «в iм'я отця i сина», ще на кiлька ключових фраз. Оля роздивлялася людей. Церква повна пiд зав'язку. Сидячих мiсць нема, тож Олi довелося тулитися мiж заднiх рядiв спиною до стiни. Практично всi прихожани — жiнки. Оля ще нiколи, здається, не бачила такої однорідної аудиторiї: бiльшiсть — жiнки середнього вiку. Недовгi зачiски. Мабуть, щоб менше часу витрачати на догляд за собою. Волосся то фарбоване в мiдно-каштановий, то вибiлене перекисом водню.

Крiм священика, Оля нарахувала тiльки чотирьох чоловiкiв. Iз них один молодий стрункий паламар, у пiджаку поверх вишиванки. Iнший, серед прихожанок — пузатий дядько, впевнений у собi, сповнений власної значущостi чоловiка помiж жiнок. Третiй сидiв у iнвалiдному вiзку й мовчав: iталiєць, якого привезла якась баданте. Четвертий прийшов ще пiзнiше за Олю. Старенький, невисокий i лисуватий, з вусами щiточкою, у сiрому костюмi, вiн протискався бочком помiж жiнок i постiйно повторював:

— Можна? Можна? Можна?

Йому усмiхались, або усмiхалися з нього. Схоже, чоловiчка знали. Оля теж не змогла стримати усмiшки: вишиванка, костюм з надто короткими брюками, сандалi на босу ногу. I щось не так у цьому його «можна-можна». Що? Надто м'яке «ж».

Оля побачила серед прихожан тихеньку бабусю з Косiвщини, якiй в Iталiї легше, нiж у домашньому рабствi. Невдоволеної жiнки з Вижницi не було видно. Зате пiд кiнець служби прийшла кругленька жiнка, яка пiсля перукарнi виявилася стриженою ще коротше, пiд машинку. Тепер жiнка вдягнула на себе благочестиву усмiшку. Фiолетову помаду змiнила скромна рожева.

Коли служба закiнчилася, чоловiчок у сандалях похвалився своїм знанням мови:

— Христос Воскрес! Воiстину Воскрес.

А всi такi смiються i так:

— Браво! Браво!

Хоча до Великодня ще як до весни.

А чоловiчок вiдмочував щось i далi, вже iталiйською. Жiночки навколо смiялися. Олi було шкода, що вона поки що погано розумiє мову.

Лисий дiд так i сидiв у своєму iнвалiдному вiзку. Вiн не помiтив, що навколо щось помiнялося. Дивився перед собою з вiдсутнiм виглядом. Вiн здавався сумним. Олi стало його шкода.

— Мене Шура звуть, — почула знайомий голос.

Оля обернулась, це була кругленька жiнка, яка представлялась iншiй. Оля ледь не засмiялася, побачивши iншу роль Шури. Тепер Шура здавалася втiленням благочестя та скромностi. Яке там «йобнутий» по телефону? Кого це боявся хлопчик-перукар? Шура свiтиться вiд отриманої благостi. Макiяжу нема. Пишне декольте зникло. Натомiсть вишиванка та червонi коралi.

Оля розпитувала прихожанок, якi розбирали свої велосипеди, залишенi пiд аркою ззовнi. Виявилося, серед присутнiх таки є одна людина, яка теж працює в Червiї. Шура.

— Га? Я о восьмiй тридцять сiм на Червiю, — сказала Шура. — Давай бiля електрички. А доти у мене справи.

У кебаб-кафе на стiнi висiв телевiзор, i в ньому показували iндiйськi клiпи. Не класичне iндiйське кiно з танцями й сарi, а сучаснi: купи золотих ланцюгiв, довгоногi дiвахи в бiкiнi, пафос, розпальцовки, дорогi тачки. Дуже схоже на росiйський шоу-бiзнес, подумала Оля. Якийсь iндiйський Тiматi в бейсболцi та з розкiшними вусами начитував реп.

Оля зараз була єдина клiєнтка. Смаглявий пiдлiток-продавець вийшов з кухнi. Оля показала пальцем на картинку в меню:

— Ось це. За три п'ятдесят.

Пiдлiток кивнув, усмiхнувся i швидко щось запитав. Оля знизала плечима:

— Нон о капiто. Не зрозумiла.

Пiдлiток був сама дружнiсть. Знов усмiхнувся, кивнув i перепитав повiльнiше:

— Тут будете, чи з собою?

— А-а-а. З собою, будь ласка.

Пiдлiток усмiхнувся Олi так, наче Оля була його найкращою подругою. Чи мамою. Мабуть, подумала Оля, вiн приблизно вiку мого Сергiя.

Смаглявий пiдлiток почав пiдiгрiвати м'ясо на вертелi. Оля чомусь подумала: якби я колись забрала Сергiя до себе, вони могли б подружитися.

— Сеньйор — iндiєць? Тому що, — Оля показала пальцем на екран. Там якраз Тiматi з розкiшними вусами робив непристойнi рухи разом iз двома iндiйськими дiвчатами в колготах-сiточках.

Пiдлiток закивав головою.

— А ви, мабуть, румунка, — сказав пiдлiток.

— Нi, — засмiялась Оля.

— А?..

Оля сказала.

— О! — пiдлiток зрадiв. — У мене є подруги, вашi спiввiтчизницi.

— Так?

— Так. Чудовi люди. Ми разом працювали.

— А ви з якої частини Iндiї?

Оля ризикувала. Вона знала тiльки Делi, Мумбаї та Калькутту. I то плутала, чи то Мумбаї на Аравiйському морi, а Калькутта в Бенгальськiй затоцi, чи навпаки. Але їй пощастило:

— Нi-нi, я з Пакистану, — сказав пiдлiток.

— А.

Мабуть, першого разу вiн подумав, що Оля питала про iндiйського Тiматi. Який вiн милий, дивилась Оля. Пiдлiток працював i паралельно усмiхався їй. От би Сергiй подружився з таким.

Пакистанець показав пальцем на м'ясо:

— Зачекаємо, щоб добре просмажилось.

Оля кивнула.

До кафе зайшли два iталiйцi й замахали руками до пакистанця.

— Чао, Алi!

Вони вимовляли «Алi» з наголосом на перший склад.

— Вже роблю, — засмiявся Алi.

Зробив їм двi малесенькi кави. Iталiйцi випили наперстки навстоячки, за тридцять секунд, помахали Алi й вийшли:

— Чао, Джузеппе, чао, Луїджi! — гукнув Алi услiд. Коли вони вийшли, усмiхнувся до Олi: — Дуже хорошi люди.

— Постiйнi клiєнти?

— Тут майже всi постiйнi.

— Мене Ольга звуть, — сказала Оля.

— Яке гарне iм'я.

Вiн загорнув кебаб.

— Чао, — сказала Оля. Вона не наважилася назвати хлопчика по iменi.

— Чао, Олґа! Тепер ви теж постiйна клiєнтка!

Який ввiчливий хлопчик. Оля вже мрiяла, щоб її Сергiй колись познайомився з Алi. Який милий хлопчик. А то нинiшнi друзi Сергiя не дуже. Отой їхнiй Мао Цзе Дун чи як його — ще нiчого. А другий, Ананас? Нi, Кокос. Нахабний, грубiян. Легалiзуюсь, аби могла виклик зробити, приїде Сергiй, познайомлю його з Алi, фантазувала Оля. Може, справдi подружаться. Сергiй та Алi.

8

Однак той Алi, якого в цей момент бив ногами її Сергiй, не був пакистанцем. Фактично, вiн був людиною без дому й батькiвщини. Палестинець, який нiколи в життi не був у Палестинi. Його батько виїхав працювати в Кувейт, а коли Iрак вторгся в Кувейт, родина втекла в Сирiю. В мiсто Дараа.

«Ми, палестинцi, навiть не третiй сорт людей, а четвертий», — казав Алi дiвчинi Машi, з якою познайомився вже тут, студентом-медиком. Вона закохалась у нього.

Тепер Алi й Маша вiсiм рокiв одруженi. Не повернувся в Кувейт, бо там нiкого не лишилося. Не збирається i в Палестину, де нiколи не був. Не хоче повертатися в Сирiю, де жив лише кiлька рокiв. Зокрема й тому, що давно став атеїстом i не хоче, щоб Маша була змушена пiдпорядковуватись бодай формальностям iсламу. Маша ходить у мiнi-шортах, i Алi це подобається. У Машi гарнi ноги.

Алi тiльки зрiдка, бо дорого, їздить у Сирiю до батькiв. Хоче перетягти їх сюди, але не може: бюрократiя. «Я арабську забуваю. Як розмовляю з мамою по скайпу, працiвники смiються, дивлячись, як я мучусь», — розповiдає вiн клiєнтам, щоб їх розважити.

Алi, попри мiсцевий медичний диплом, не працює лiкарем. Алi продає гiпсокартон, кахлi, фарбу. Вiн вiдкрив магазин, пробивши зовнiшню бетонну стiну в огорожi гаражного кооперативу. В бетонному гаражi у Алi стояли тiльки зразки. Склади займали ще кiлька гаражiв, куплених по сусiдству.

Мiсцевi виконроби, раз звернувшись до Алi, майже завжди залишаються його клiєнтами.

Олександр Бiлейчук каже своїм, це через безпринципнiсть наших. Нi, щоб у своїх купувати — так нашi самi дають iноземцям украсти нашу роботу.

Сергiй, поки слухає п'ятихвилинку ненавистi у виконаннi Бiлого перед виходом на акцiю, згадує звинувачення мента, схожого на коняку. А якщо Бiлий справдi бере грошi вiд якогось конкурента?

На акцiю Сергiй усе ж пiшов. Спробуй отак устати й пiти, коли група тут, у зборi. I що вiн скаже? «Бiлий, я пiдозрюю, тобi якийсь iнший торгаш заплатив за цього мюслю»?

Мейдин вiд акцiй вiдiйшов, а от Кокос став нарванiший, нiж будь-коли. Мiтить на намiсника Бiлого в Бiлому Саду, бо сам Бiлий збирається розширюватися.

«Бiлi вовки» у складi семи осiб знайшли вивiску Алi: «Все для ремонту». I логотипи: ексклюзивний дилер таких-то i таких-то брендiв у Бiлому Саду.

Замкнено, бо недiля. Через це в гаражному кооперативi й навколо — порожньо. Бiлий знав, що Алi буде всерединi. Багато працює. Кокос зазирнув у вiкно: так, сидить в окулярах за столом i клацає на калькуляторi.

«Бiлi вовки» легко ввiрвалися, бо дверi не на засувi, а лише на защiпцi. Пару ударiв ногами в берцах — i дверi вiдчинилися навстiж.

Застрибнули всередину, стали бити Алi — цього разу так, щоб не покалiчити, попередив Бiлий. Сергiй намагався не дивитися, як iншi пiднiмали цього нещасного очкарика носаками пiд дих, а коли той скрутився, то пiднiмали пiд пахви, давали ляпаси, кричали у вуха образливi речi про тих, хто понаїхав, про колiр шкiри Алi та про його релiгiю.

А так то в основному трощили майно. Це укрiпило пiдозри Сергiя щодо Бiлого. Втiм, рядовi «Бiлi вовки» киплять щирою ненавистю.

Ярославна дивиться у вогонь, пiдсуваючи дрова до центру вогнища. Сергiй розповiдає версiю «Червоної шапочки», яку почув вiд Мейдина. Зустрiвши вовка в цiй казцi, Червона Шапочка готова на секс, а отримавши раз, хоче ще.

Дрова не димлять. Яруся дивиться у вогонь. Сергiй смiється:

— «Ще, ще», кричить Червона Шапочка. А потiм лiсом котиться луна: ще, ще... I вовк мусить iще раз.

Театральна пауза. Потiм Сергiй хихотить:

— Вовк здох. Мораль цiєї казки: не пускайте блядей до лiсу, бережiть рiдну природу.

Довга пауза. Сергiй чекає, що Яруся засмiється. А вона пiднiмає на нього серйозний погляд:

— А чому це вона «блядь»?

— ...

— Тому що жiнка й виявляє iнiцiативу? Тобто чоловiковi можна, це круто, це жеребець, а жiнка, значить...

Тепер Сергiй дивиться у вогонь. I мовчить, зцiпивши зуби. Яруся пiдвищує голос:

— Чи того, що хотiла ще? Якщо чоловiк, це круто, мачо, а якщо жiнка...

Сергiй вiдчуває, як напружуються жувальнi м'язи. Стискає й розтискає зуби. Яруся знизує плечима:

— Ця твоя казочка — це просто страх чоловiка перед жiнкою. Невпевненiсть у... Хм-м, якщо почати згадувати, я такого багато знаю. Просто не думала про це ранiше.

Нахрiна я познайомив її з тiткою Мариною, думає Сергiй. Сидить, обiйнявши себе за плечi, втупившись у вогонь, щоб не нагрубити Ярославнi. Була ж дiвчина як дiвчина. А тепер усе валиться.

Все валиться, все валиться, все валиться, подумки повторює вiн. Що у мене лишається? З Ярусею всьо плохо, це ясно. Друзi? Кокос омудачiв, Мейдин сцикло, хоча нi, Мейдин нормальний, але ж блiн, ну хто вiн менi. Навiть не авторитет. Бiлий продався. Тодi хто? Мама-банкомат, матушка по скайпу? Батя, який зраджує їй, я точно знаю, хоча свiчку не тримав. Хто у мене є? Братєльнiк-шавка?

Володя Ткачук вранцi близький до щастя. Грудень вогкий i теплий, без морозу та снiгу. Таку погоду мама, коли ще не поїхала, називала грипозною. I тепер училка географiї справдi захворiла на грип, i вранцi їм сказали, що п'ятого й шостого урокiв не буде.

— А на танцi пiсля урокiв що, не йдеш? — запитала Уляна.

Точно. Як це вiн може не пiти? Леся Михайлiвна, яка веде гурток бальних танцiв, поставила Володю в парi з Уляною. Здається, Леся Михайлiвна зразу зрозумiла, чого Володя записався. На вiсьмох дiвчат у гуртку Володя тепер — третiй хлопець. I тепер двiчi на тиждень вiн, завмираючи, обiймає Уляну за талiю. Вiн вiдчуває, як напружується прес, як час вiд часу внутрiшня частина його стегна торкається внутрiшньої частини її стегна. I яка рiзниця, що вже третiй мiсяць вони вчать один-єдиний вальс, якщо ранiше вiн навiть не наважувався торкнутися її руки, а тепер обiймає її за талiю, а її невагома рука лежить на його плечi.

На великiй перервi, пiсля четвертого уроку, Володя з Уляною зустрiлись у холi й думали проблукати мiстом тi двi години, якi через скасування географiї лишаються до танцiв. Але пiшов мокрий снiг, у неї мерзли ноги, бо не розрахувала iз взуттям.

— То пiшли до мене?

Вона кивнула.

Вiн жив близько до школи, вона далеко.

Пiд домом купили в «Першотравневому» бiсквiт до чаю. Триста грамiв. На вигляд дуже багато, бо бiсквiт легесенький.

Коли Володя своїм ключем вiдiмкнув дверi, тi вiдчинилися лише на п'ять сантиметрiв i зупинилися. Зсередини накинутий ланцюжок.

Володя не зрозумiв, шарпнув ще раз, сильнiше, вiн цього ланцюжок задзвенiв, i Володя одразу почув тупотiння нiг усерединi, до дверей з того боку швидким кроком пiдiйшов тато i скинув ланцюжок:

— О. Вас... вiдпустили?

— Географiчка захворiла, але ми потiм на танцi йдемо, — сказав Володя, нахиляючись i розв'язуючи шнурки.

— Добрий день, — сказала Уляна з пiвусмiшкою, i чомусь Юрi перед цiєю дiвчиною стало бiльш соромно, нiж перед сином.

Володя з бiсквiтом у пластиковiй коробочцi пройшов на кухню й зашпортався на порозi: в кухнi сидiла й курила незнайома жiнка з яскраво нафарбованими губами, з довгими червоними нiгтями.

— Це Свiтлана... е-е-е... Володимирiвна, — сказав батько. — Колега. По роботi.

«Колега по роботi» — тавтологiя, механiчно подумав Володя.

— Який у вас дорослий син, Юрiй... е-е-е...

— Васильович.

— Юрiй Васильович. Так.

Свiтлана, е-е-е, Володимирiвна встала з табуретки, лишивши сигарету димiти у блюдечку на столi, й скуйовдила Володі волосся. Вiд цього дотику Володя вiдчув, як волосся у нього стає дибки. Голова рiзко почала чухатися.

— Добрий день, — несмiливий голос iз коридора.

Уляна не знала, заходити їй чи нi: на порозi стовпились i Володя, i Юрiй Васильович, i Свiтлана, е-е-е, Володимирiвна.

— Заходь, заходь, дитино, — сказав Юра й силувано засмiявся.

Володя стояв iз бiсквiтом у руках i не знав, чи спершу покласти бiсквiт, щоб поставити чайник, чи спершу вийти з кухнi в дитячу покласти сумки з зошитами, а вже тодi повернутися робити чай, чи просто пiти в дитячу, а тато хай робить чай. Володя смикнув вiльною рукою, щоб поправити окуляри.

— Пам'ятаєш, — сказав Юра, — ти питав, чому взимку не буває грому? Я думаю, тому що хмари холоднi. А щоб утворився заряд вiд тертя хмари об хмару, потрiбна рiзниця температур. Ну, це здогад, треба ще перевiрити...

Володя поклав бiсквiт на стiл, а обертаючись по чайник, побачив плями на щоках Уляни. Уляна смаглява, з дещо жовтуватою шкiрою, i через це плями здавалися коричнюватими. Володя зрозумiв, що вперше побачив, як Уляна шарiється. Їй не личило.

9

— Час нiби прискорюється. Життя минає, нiби сон. Прослизає крiзь пальцi. Я рiк тут, в Iталiї, а значить, рiк вирвана з власного життя. Рiк — ти подумай, Шура!

— А я п'ять.

— П'ять. Це ж одна десята дорослого життя.

— Ти коли вертатися збираєшся?

— Та коли тепер? Вирiшили, що Сергiй поступає на платний. А ти сама знаєш, що таке платний.

— На юриста, мабуть?

— На економiста.

— Один хер.

— Шура, не кажи так.

— Я про платний.

Оля зiтхнула:

— Як я тепер повернуся? Це ж тепер i довчити його треба. А... я ж не дурна i сама знаю: ну що таке платний економiчний, та ще заочний.

— Ну...

— Папiрець. Папiрець, я знаю, Шура. Ну, а що робити?

— Живи трохи для себе.

— Тодi навiщо я тут?

— А я? — засмiялася Шура.

— Тобi легше... — Оля запнулася. Нетактовно казати так.

— Думаєш?

Шура приїхала в Iталiю пiсля того, як розiйшлась iз чоловiком, хоча формально не розлучилась. Дiти лишились у її матерi. Ще школярi.

Зразу пiсля знайомства Оля спробувала заговорити про те, що вона — не така, як звичайнi мiгранти, а людина з вищою освiтою, iнженер.

— Та тут половина наших як не iнженери, то лiкарi чи вчителi, — грубо засмiялася тодi Шура.

Сама Шура була бухгалтером. Колись, удома, в Кам'янцi-Подiльському. А в Червiї жила з вiсiмдесятилiтнiм iталiйцем.

— Як це тут називають: компанiя, — Шура засмiялася так, що ледь не вдарилась головою об спинку лавочки на набережнiй, де вони сидiли.

Грубi, мiсцями вульгарнi манери. Коли Шура смiялася, вона закидала голову, i ззаду на шиї утворювалися жировi зморшки. Якщо ззаду була, наприклад, спинка лавочки, Оля щоразу зiщулювалася: здавалося, Шура зараз удариться потилицею. Але потилиця Шури завжди зупинялася за сантиметр вiн перешкоди. Смiялася вона багато, голосно. Любила розмови нижче пояса:

— Знайшла вже собi iталiйця?

— Я одружена.

— Ой, ой! От поживеш тут iще рiк-два, у тебе там усе зсохнеться... чи мохом поросте. Тодi поговоримо.

— В Рiмiнi в недiлю їдеш? — перевела розмову Оля.

— Та треба б. Треба постригтись, а там китайцi стрижуть дуже гарно.

Оля подивилась на її чiлку i промовчала.

Ну, зате ця Шура весела. Коли вони тiльки познайомилися, Шура розповiла, як їхала в Iталiю за польською вiзою:

— Щас легше. А тодi Польща не була в Шенгенi. Мене один нiмець в Австрiю перевозив, — вона називала нiмцем австрiйця. — Ха-ха-ха, як щас помню. Дав менi якийсь паспорт i каже: якщо будуть питати, то ти — Марта Цiммерман, тридцять восьмого року народження.

Шура розреготалася, закидаючи голову: подивись на мене! Тридцять восьмий рiк народження! Ти подумай!

— Але нiчого не питали. Видно, все у них на кордонi було домовлено. Прикордонник тiльки так крiзь вiкно: давай-давай, проїжджай. Так що нiмець довiз мене до Вiдня. А вже там передав, щоб мене довезли в Iталiю. Я тому нiмцевi двi тисячi євро дала.

Попри деякi недолiки в манерах, Шура здавалась Олi значно приємнiшою за iнших наших у Червiї. Оля через Шуру вже познайомилась iз багатьма. Як виявилося, нашi в Червiї зустрiчалися по недiлях на лавочках бiля «Коопа» в центрi, а Оля завжди ходила в «Конад». З бiльшiстю жiночок Оля не мала про що говорити. Особливо з тими, якi любили обговорювати поза очi одна одну.

— Йде з фiси на години, а менi роботу хоче продати! «Хочеш на моє мiсце? Сто євро!».

— А буває, двiстi! Чотириста!

— Та ти ж така, як i я! Та грiх же!

Жiночки на лавочках хитають головами. Звiсно, нiхто з присутнiх так не зробив би. Так чинить завжди та, якої поруч уже нема.

Або розповiдали iсторiї про розбитi сiм'ї. Про те, як з вiд'їздом такої-то родина покотилася пiд укiс. Про те, як чоловiки спиваються й починають гуляти. Про те, як дiти сприймають матерiв як банкомати й не цiнують того, що матерi для них роблять.

Про все це майже завжди, а про постiльний бруд — завжди розповiдалось у третiй особi. Не про себе:

— Отак буває у людей. Охо-хо. Як добре, що у мене по-iншому.

Як добре, що у мене все зовсiм по-iншому, думала Оля. Так. У мене все по-iншому.

Шура хоча б не бреше собi.

Бiля «Коопа» Оля зустрiла й ту бабусю, яку бачила колись на велосипедi. Справдi наша. Тиха селянка з Коломийщини.

Постiйно приходила пiд «Кооп» колишня вчителька рiдної мови й лiтератури, з Тернополя. Ця була балакуча, й мала улюблену тему для розмов:

— Нашi люди, такi прекраснi, стали iнтелектуальним i трудовим фондом для Європи. А тим часом наша країна потерпає вiд напливу нелегалiв!

Тернопiльська вчителька, а нинi iталiйська баданте, боялася великих європейських мiст: там багато арабiв i негрiв. Вона радiла, що оселилась у маленькiй Червiї, де хiба що румунiв забагато. Вчителька недавно легалiзувалась, i тепер до неї мав приїхати чоловiк (правда, яку роботу знайде в Червiї вiн, поки було неясно).

Оля теж мрiяла легалiзуватись, оскiльки пiсля вступу Сергiя на платний стало зрозуміло, що додому вона по завершеннi року не повернеться.

10

Володя кинув танцi. У школi вiн вiтався з Уляною кивком голови. А iнодi просто iгнорував. Володя не пробачив Улянi, що тодi вона зашарiлася. Батько має право запрошувати колегу на обiд. Уляна не має права думати про його батька погано. Володя пам'ятав, як думав колись погано про маму. Володя не хотiв повторювати цiєї помилки з батьком.

Володя мовчки переїхав до бабусi з дiдом лише через кiлька тижнiв. Це сталося пiсля того, як Сергiй прийшов по якiсь свої речi за вiдсутностi батька, домовившись iз братом. Сергiй тепер числився студентом, але на його життя це практично не вплинуло.

— Що з батею за одна, не шариш?

— Така висока руда? — знизав плечима Володя.

Хотiв розповiсти, що то Свiтлана, е-е-е, Володимирiвна, просто колега, але Сергiй хмикнув:

— Та нi. Така чорнява мала.

Сергiй бачив батька з чорнявою у «Фараонi», тому самому ресторанi в одному з закинутих цехiв «Машбуду», де колись у нього була зустрiч випускникiв. Проходив через зал, гля, в кутку батя сидить i регоче. Чорнява чимось схожа на маму, принаймнi, той самий типаж. Тiльки молодша. Пляшка вина перед цими двома. За чиї бабки, цiкаво? Алкаш на пiвставки. За матушкинi ж.

Правда, Сергiй i сам був у «Фараонi» за матушкинi, тiльки ж Володi вiн цього не скаже.

Юра сина не помiтив. Вiн силувано смiявся з тупого жарту цiєї Машi й думав, як би тактовно розiбратись iз цiєю Машею й чого вони всi стали до нього так липнути.

Брати вперше вiд дитячих iгор, вперше за останнi кiлька рокiв дiяли спiльно, коли переносили речi Володi в двох рюкзаках i однiй базарнiй сумцi в клiтинку. Сумку довелося нести за двi ручки. Вона була важка, й Сергiй бубонів про ботанiв, якi не можуть обiйтися без своїх книжок. Бубонів, але нiс. Ручки сумки вгризались їм у долонi.

Бабусi сказали те, у що вона, зациклена на їжi, могла повiрити. Володя пiшов слiдом за Сергiєм вiд батька, бо бiльше не може витримати: тато нiколи нiчого не варить. Тiльки смажить. Картоплю. Яєчню. Бiльше нiчого.

Коли батько подзвонив, Володя вiдмовився пiдходити, а Сергiй просичав у трубку:

— То тобi чорнявi подобаються? Як мама?

I Юра потiм сидiв на кухнi, тер лоба долонею й вiдчував, як усе розвалюється. I я не маю на це впливу. Не маю впливу на свою сiм'ю. На дiтей. Не маю впливу на власне життя. Може, Оля правильно назвала мене якось, пiд час сварки, безвiльним. Things fall apart. «Усе розвалюється». А нашу iсторiю можна назвати «Як розвалюється одна сiм'я». Юра налив собi коньяку, вже без чаю.

11

Оля пiдняла вiльну руку i стиснула пальцями шию. Вона стояла на набережнiй i дивилась на роботу бульдозерiв. Прохолодний вогкий вiтер з моря.

Влiтку на громадському пляжi вiдкрили виставку скульптур з пiску. Казковi фортецi, казковi звiрi, мультиплiкацiйнi персонажi, та й просто тривимiрнi логотипи спонсорiв. Тепер сезон закiнчився.

Бульдозери вже нагребли вздовж усiєї лiнiї прибою триметровий пiщаний вал для захисту мiста вiд зимових штормiв.

Виставка пiщаних скульптур цiле лiто була огороджена високим парканом. Цi пiщанi замки були частиною чемпiонату свiту з пiщаних скульптур. Вхiд був платний. Тепер, коли сезон закiнчився, паркан прибрали. Оля, кiлька iталiйок та двi румунськi баданте, одна з них зi старенькою бабусею у вiзку, тепер могли милуватися найкращими пiщаними скульптурами свiту безкоштовно.

Пiщанi фортецi були прекраснi, зведенi смiливо i з розмахом, як найсмiливiшi мрiї.

Оля цiле лiто мрiяла, як легалiзується i зможе поїхати додому — вона тут уже рiк, i Бруна обiцяла вiдпустку. Оля мрiяла, як зможе запросити в Червiю дiтей, нехай побудуть на морi. Бруна з радiстю погодилася, що дiти можуть тиждень-два пожити в однiй з вiльних кiмнат. Безкоштовно. Оля мрiяла, як виробить запрошення для вiзи на кiлька тижнiв для Юри. Вона б хотiла, щоб Юра приїхав надовго, але яка тут робота для чоловiкiв? Однак помрiяти можна i про це.

Можна було.

Ця Бруна, з її вiчною зайнятiстю.

Ця Бруна, з її безалабернiстю.

Декрето Флюссi дозволяє легалiзуватись нелегалам, якi мають роботу. Господар має заповнити анкету й подати заяву, що йому потрiбна на роботу саме ця людина i жодна iнша.

Оля Ткачук сама пiдготувала анкету. Все було готово. Бруна мала приїхати у Червiю в день, коли починає дiяти Декрето Флюссi, й рiвно о восьмiй ранку натиснути на кнопку «подати». Тодi Оля зможе полетiти лiтаком додому, а тим часом їй через агента в Бiлому Саду вже почнуть робити документи на робочу вiзу.

Бруна хороша. Бруна добра. Тiльки Бруна безвiдповiдальна. Як мiй Юра.

Декрето Флюссi встановлює квоту на кiлькiсть робочих мiсць на цей рiк. Квота дiє за принципом: хто перший встав, того i тапки.

Того-то Оля благала Бруну переночувати у матерi в Червiї. Ну раз на рiк можна ж?

У мене ввечерi справи, сказала Бруна. Я приїду рано вранцi. Дуже рано, сказала Бруна.

Бруна приїхала захекана о восьмiй тридцять. Сказала, вибач, затори. Якi затори? Декрето Флюссi вже пiвгодини як дiяв.

Оля змусила Бруну не пити каву, не їсти, не перевдягатись, а зразу пiднятися до комп'ютера. До iнтернету, який сама Оля провела, бо баба Олiмпiя так i не зрозумiла, навiщо вiн їй. А баба Амалiя вже не розумiла, хто вона така.

Бруна сiла за завчасно ввiмкнений Олею комп'ютер. Бруна ввела свiй ключ i натиснула на «подати».

«Вибачте, — повiдомила система, — лiмiт на цей рiк вичерпано».

Де я зробила помилку? Чому я тут? Як я стала баданте? Я могла бути науковцем. Пiсля тiєї роботи про геостацiонарнi орбiти для супутникiв зв'язку, мене запрошували залишитися в аспiрантурi на Бонч-Бруєвича. Я могла пiти в НДI кiбернетики. Мене кликали в НДI телекомунiкацiй. А зараз. Цiкаво, я вiзьму хоч найпростiший iнтеграл? Нi, я вiзьму судно й пiду допомагати бабi Олiмпiї, яка вже не може сама ходити на унiтаз. Nordic walking не поборов старiсть. У баби Олiмпiї спухають ноги над кiсточками й вище, це виглядає так, нiби ноги її перетворюються на античнi колони, але з темно-коричневою шкiрою, яка, здається, от-от репне. У Олi вiд самого вигляду цього тягне пiд шлунком.

Юра, мiй Юра переконував мене пiти бодай на заочку. Я думала, дитина пiде в дитсадок — тодi можна. Але тодi захотiлося ще одну. Ми з Юрою так любили одне одного. А поки Володя теж пiшов у садок, усе навколо почало валитись. Якi там iнтеграли. Винятково арифметичнi операцiї: з чого урiзати, куди докласти. Однокурсники з НДI кiбернетики торгували на базарах.

— Мамо, яка ти зараз?

От що запитав її вчора Володя по телефону.

Оля, вiдчуваючи вiтер у своєму волоссi, дивилася, як бульдозери розрiвнюють пiсок. За пiвгодини вiд пiщаних замкiв не лишилось i слiду, i вона розвернулась i пiшла додому.

— Я не в тюрмi! Бруна, змiюка! Я не в тюрмi! Бру-у-у-у-у-уна! Змiя!!! — верещала баба Амалiя.

Оля почула її ще з вулицi й пiшла нагору. Баба Амалiя лежала прив'язана до лiжка й металася. Ще трохи, й вона могла б вирватися. Побачивши Олю, баба Амалiя закричала:

— У-у-у! Бруна!

— Заспокойтеся, сеньйоро.

— Я не в тюрмi!!!

— Звичайно не в тюрмi, сеньйоро.

— Бруна! Ти змiюка!

— Заспокойтеся.

— Я не в тюрмi!!!

Баба Амалiя почала вити, виття перемежовувалося зi словом «карчере». Уууу, оооо, но, карчере, но, ууу.

Баба Амалiя перестала були бабою «Амабiле». Так розвинулась її хвороба. Оля давно припинила переконувати її, що вона не Бруна. Але от щодо тюрми треба було переконувати. Це нiчого не давало. Коли Оля прив'язувала бабу Амалiю до лiжка, та вигиналася, крутилась i починала вити, як вовчиця. Огризалася на «Бруну», яка її сюди запроторила, та вимагала вiдпустити.

А прив'язувати доводилось, iнакше баба Амалiя могла нашкодити собi.

Оля вiдчувала тепер полегкiсть, коли треба було йти до баби Олiмпiї. Та вiчно бурчала, навiть прив'язанiсть до Олi вона виражала буркотінням. Оля звикла.

А до виття звикнути неможливо.

Баба Олiмпiя почала вимагати, аби Бруна вiдокремила бабу Амалiю:

— Знайди ще одну баданте, я сказала. Не збанкрутуєш. Ми з Амалiєю обидвi скоро поздихаємо.

— Мамо, що ти таке кажеш?

— Бруна!

— Добре, добре.

— Тiльки я хочу з Олґа лишитися, — сказала баском, з наголосом на другий склад, баба Олiмпiя. — Шукай баданте для Амалiї. Вiдсели її. Дiо мiо, бiдна сестра, але я з нею не можу.

Пошукати баданте попросили, звiсно, Олю.

— Як у тебе, все вже там зсохлося? — зустрiла її Шура.

— У тебе одне в головi.

Шура засмiялася, рiзко закинувши голову назад:

— Дiдусеві вiсiмдесят шiсть, а менi компанiя самiй часом потрiбна. Знаєш, їжджу в Рiмiнi до одного китайця...

— Не хочу чути.

— Та послухай. Молоденький, двадцять сiм... А сам такий худенький, як пiвмене. Знаєш, отак береш...

— Не хочу знати. Шур, ти, звичайно, на баданте до баби Амалiї не захочеш?

— Нє-нє-нє-нє-нє.

— Я так i знала. Когось порадиш?

— Юлю Павлiвну спитай.

— Мама Олени?

— Ну так. Вона на годинах, давно без роботи.

Олена з мамою жили поруч, на вiале Сатурно. Вони удвох знiмали мансарду, яку Олена жартома називала мезонiном. У домi з мезонiном жив старий iталiєць. Вiн порахував, що вигiднiше здавати кiмнату заробiтчанам дешевше, але цiлий рiк, нiж туристам дорожче, але тiльки на сезон. Оленi й Юлiї Павлiвнi довелося самим купити калорифер, бо зиму без опалення в Червiї не витримаєш: пiвнiчнi вiтри.

Коли Оля пiдiйшла, Олена вигулювала вздовж вiале Сатурно привезену з дому собачку Лiзочку. Кучерява шавочка зi злобним страхом загавкала на Олю:

— Р-р-р, нґа-нґа-нґа-нґа-нґа-нґа...

— Не можна, Лiзочка! Не можна! — засмiялась Олена.

— Вона так i не навчилася мене впiзнавати, — сказала Оля.

— Та вона часом маму не впiзнає. У неї короткозорiсть, от вона й нервується, — сказала Олена.

— Мама вдома?

— В мезонiнi, — показала нагору Олена i запитала: — А як щодо курсiв? Не надумала?

Оля хмикнула:

— Ти ж бачиш, як у мене. Двi години вiльних, i на роботу, до своїх бабiв.

— Ну, на один курс вистачить. Вони ж безкоштовнi!

— Ти знаєш, Олено, я навiть ходила в цей «вiльний унiверситет Червiї». Але ж це не унiверситет. Там курси «джiмнастiка дольче» та бонсаю. Що воно таке той бонсай? Менi б основи матаналiзу пригадати, — Оля сумно усмiхнулась.

— Треба тобi в Рiмiнi чи в Равенну переїхати. Ну, але я все розумiю. Вже як легалiзуєшся...

— Хороша ти, Оленко.

От тiльки не все розумiєш, подумки додала Оля.

Олена вiд часу їхнього знайомства переконує Олю, що не можна весь час придiляти тiльки роботi. Треба йти з фiси, з цiлодобового рабства, як тiльки буде можливiсть.

— Я розумiю, що спочатку, коли нашi жiнки приїжджають, вибору у них нема. Вибiр з'являється пiзнiше, однак вони продовжують роками працювати на своїх дiтей-оболтусiв, — Олена гарячкувала. — Стають оцими мамами-банкоматами, а потiм i бабусями-банкоматами. А дiти й онуки-оболтуси звикають отримувати грошi нiзвiдки. Жiнки в Iталiї витрачають десятилiття власного життя, самi не живши. А мали би влаштовувати власне життя.

— Ти не розумiєш, у тебе нема своїх дiтей, — сказала Оля.

Олена була висока тоненька дiвчина з довгими кистями рук, з видовженим овалом обличчя, з довгим хвилястим волоссям. Олена вчиться в Рiмiнi на медичному. Студентська вiза. Вона приїхала до мами в Iталiю, коли батьки остаточно розлучилися.

Олена якось роздрукувала i принесла Олi вiрш заробiтчанки Марiї Бiлик «Епiграма на листи вiд чоловiка». Цей вiрш увiйшов до збiрки «Гаудеамус по-емiгрантськи», яку тодi саме видали:

Добрий день, моя Марусю!

Я за тебе так журюся,

Щоб була ти там здорова

Та прислала грошi знову.

Iще скажу тобi, Машо,

Що неважнi справи нашi.

Любим добре ми поїсти,

У лiмiт не можем влiзти.

За тобою дуже скучив

(Думаю, що в серце влучив!).

Вдячний тобi за машину,

Вишли грошi на бензину.

Я у неї як сiдаю —

Кожен раз тебе згадаю.

Тож за мене не журися

Й ще на трохи там лишися.

Я вiдважний чоловiк,

Почекаю два чи рiк.

Дуже люблю i цiлую,

Портрет з тебе вже малюю.

Дорога ти моя Машо!

Яка ж сильна любов наша:

Ти в далекому краю

Грiєш душу тут мою.

Юлiя Павлiвна похитала головою й вiдмовилась iти баданте до баби Амалiї:

— Я так чи так квартиру знiмаю.

Оля цього очiкувала. Тi, хто вже перейшов на погодинну роботу, навiть коли скаржаться на неповну зайнятiсть, повертатися «в рабство» на цiлодобову фiсу не дуже хочуть. I Олена пiдтримувала маму.

Звiсно, подумала Оля, у Юлiї Павлiвни дитина вже тут. Їй пару сотень євро не розходяться.

— Пiди пiд «Кооп», — утомлено сказала Юлiя Павлiвна. — Там ти свою роботу навiть продати можеш. Проси двiстi євро за те, щоб влаштувати.

— Мамо! — обiрвала її Олена. — Оля не така.

Юлiя Павлiвна зiтхнула й почала скаржитись, як вони з Оленою цього лiта не заробили стiльки, скiльки мали б заробити. Оленка її молодець, вона i вчиться, i в сезон у готелях покоївкою працює. Але цього року роботи майже не було: це все румуни!

— Ти бачила, Олю, скiльки їх на сезон приїхало? I то як сказати, — Юлiя Павлiвна похитала головою. — Деякi працюють, а деякi...

Олена за маминою спиною знизала плечима.

Оля послухала скарги Юлiї Павлiвни на навалу румунських мiгрантiв iще хвилин десять. Потiм Олена пiшла провести Олю додому.

— Ти маму не слухай. Це вона собi уявляє, що iталiйцi аж дуже розрiзняють наших i румунiв. Ну, в рабство на баданте, може, i справдi радше нашу вiзьмуть. А за межами баданте... У мене в унiверситетi є курс загальної санiтарiї. Ти знаєш, що менi там розповiдають? I при тому, викладачка знає, що я в аудиторiї та звiдки я! Вона не робить рiзницi. Олю, для неї всi ми — i румунки, й нашi, i росiянки, i молдаванки, якi, до речi, значно бiльше за наших ходять на усілякi школи та на курси — всi ми пiдпадаємо пiд одну категорiю: «жiнки Сходу». Donne dell'Est. I всi ми — як нашi, так i румунки — однаково несемо з собою загрозу екзотичних хвороб. Таких, як туберкульоз. I навiть педикульоз.

Оля засмiялась.

Олена повернулася до своєї теми:

— Слухай, ти б теж походила на курси санiтарiї й першої медичної допомоги.

— Так часу нема...

— У роботi допоможе. Зможеш пiти з фiси нормальною медсестрою.

— Коли легалiзуюся, — вставила Оля.

— Так. Але обов'язково! Хоч спробуй.

— Спробую.

— Не будь як нашi жiночки. Вони ж навiть не намагаються рости. Я їм кажу: ось вам, на вiа Моне Граппа в Iнтеркультурному центрi безкоштовнi курси iталiйської. Йдiть! Учiть! А вони менi: «Та така легка мова, та що її вчити?». Ну ясно, тобi з твоєю бабою чи дiдом i трьох слiв досить. А як документи треба заповнити — менi дзвонять: «Оленко, прийди, Оленко, допоможи». А то й «сходи зi мною».

— Оленко, йти вчитися означає йти з баданте на години.

— I правильно! Йди на години. Знiмай квартиру!

— Я не можу.

— Я не про тебе. Ти не легалiзована. Я риторично.

— Та й легалiзованi. Я ж тобi кажу. Твоїй мамi добре. У неї ти поруч. А нашi жiночки? От у неї дiти вдома. Якщо вона не шле їм грошi — чому вона, мама, взагалi не з ними, не вдома, а тут?

— Ага. А якщо шлеш — цi лоботряси живуть за твiй рахунок, ти тут вiддаєш себе в рабство, а вони там ходять по дискотеках i ресторанах... Ой, я знов не про тебе, я риторично.

Так, подумала Оля: я б хотiла, щоб моя дитина була бiля мене, як ти бiля мами. Тодi б i я пiшла на години.

Ти знайдеш собi пiсля мене чергову жiнку, яку спробуєш «розвивати», як ти це кажеш. Нi, Олено, ти неправа, звiсно. По-всякому неправа. Але те, що ти так переймаєшся чужими людьми, витрачаєш на них купу часу й намагаєшся тягти вгору — так по-людяному, так по-людськи.

А баданте для баби Амалiї знайшлася. Це була забита сiльська жiночка з Коломийщини, яку Оля колись давно побачила на велосипедi й за якою тодi ледь не побiгла.

Одного дня бабуся з Коломийщини сiла в мiнiвен Бруни разом iз прив'язаною до вiзочка бабою Амалiєю, i Бруна повезла їх геть.

Бабусi з Коломийщинi самiй було шiстдесят два роки, вона тяжко ходила: якщо емансипованi iталiйки, особливо коли на них працюють служницi, в шiстдесят рокiв бiгають 7 км тричi на тиждень та ходять у гори — то бабуся з Коломийщини, яка виростила за життя чотирьох дiтей, чотири сотнi свиней та чотири тисячi курей, за всiма доглядала-прибирала, а останнi вiсiм рокiв працювала баданте й на години в чужих хатах, у тому самому вiцi молилася, щоб iще рокiв десять-п'ятнадцять протягнути, аби побiльше вiдправити додому дiтям i внукам.

Бабуся з Коломийщини два роки тому пробувала повернутися з Iталiї, але вдома не прижилася. Дiти сказали їй:

— Та що Ви тут, мамо, будете робити?

12

— Ти що, Ярусю вiд мене ховаєш?

— Та... — Сергiй зам'явся.

Не скажеш тiтцi Маринi: пiсля тебе вона якась нарвана стає. Не скажеш: думає забагато.

А Марина, яка цiнувала недоторканiсть чужих таємниць, не може сказати племiннику, що продовжує бачитись iз Ярославною вже без нього. Як Марина берегла таємницi Сергiя вiд Олi, так вона берегла таємницi Ярусi вiд Сергiя. Й не могла сказати Сергiю, що Яруся захоплюється Мариною, що Марина стала для неї старшою подругою. Що Сергiй, зрештою, частково має рацiю, звинувачуючи у своїх проблемах iз Ярусею вплив тiтки Марини. От тiльки замiть сердитись на незалежнiсть Ярусиних думок — Сергiю б i самому пiдрости, порозумнiшати. Й не тiльки щодо стосункiв чоловiк- жiнка. Яруся як розповiла, чим Сергiй займався цi роки... А такий хороший, душевний хлопець. Добре, що Оля не знає. Сергiю б вийти з-пiд впливу своїх друзiв-пiдлiткiв iз їхнiми дурницями. Тим бiльше, Сергiй лишається в Бiлому Саду, а Ярославна їде вчитись у столицю. Ще бiльше позбудеться провiнцiйної зашореностi, i якщо Сергiй не пiде слiдом, дiти вiддаляться ще бiльше. Хоча Яруся любить Сергiя бiльше, нiж вiн собi може уявити. Любить, але ж Яруся не дурочка, яка б дивилася на чоловiка знизу вгору та приймала б усi дурницi, якi вiн меле. Менi б i на Сергiя вплинути, хай плюне на легке життя за маминi грошi в Бiлому Саду, хай їде слiдом за Ярусею, працює сам, виживає сам, аби бути з нею. Сергiй зможе, якщо змiг у Москвi, тiльки ж тепер мене вiн не послухає, мене вiн вважає ворогом, хоч i приходить з Ярославною до мене, бо бiльше не має куди. Цей дурний хлоп'ячий вiк.

— Ти надовго сьогоднi? — запитав нарештi Сергiй.

— А треба надовго? — усмiхнулась Марина.

Сергiй опустив голову. Його вже харило, як вона все розумiє з пiвслова. Якось занадто.

— Я напрошусь до опiвночi, — сумно усмiхнулась Марина. — Прощайтеся, дiти, прощайтеся.

Сергiю нiяк не йшов з голови той шаурмен. Звiсно, «Бiлi вовки» просто хотiли провчити його й не поводилися так, як Кокос iз опудалом на тiй дурнiй акцiї, через яку їх усiх попалили менти. Справжнього шаурмена, для першого разу, били не битами, а тiльки ногами.

Шаурмен був молоденький, молодший за самого Сергiя. Худе, нещасне, з нездоровою жовтою шкiрою та пласким обличчям. Сергiй спочатку, разом з усiма, кинувся бити його ногами. Але пiсля кiлькох ударiв, несподiвано для себе, вiдчув, що цього разу насильство його не вставляє. Замiсть вiдчути звичний приплив енергiї, який пiднiмається вiд колiн у пах, Сергiй побачив нiби кiно. Вiн нiчого не вiдчував, навiть власних ударiв, а тiльки дивився, як його ноги в берцах зi сталевими носаками занурюються в живiт цьому хлопцю. Дрищ нещасний. Нi, навiть так важко думати. Хлопчик обiцяв, що поїде в iнше мiсто, аби лише його припинили бити. В кiнцi вiн лежав на боцi, пiдiбгавши худi ноги, прикриваючи голову руками. У Сергiя перед очима залишилися цi худi жовтi передплiччя, на яких видно кожен шнурочок-м'яз, а ще рiдкi чорнi волосинки на передплiччях. Оцi рiдкi чорнi волосинки на худих передплiччях залишились основним враженням, i Сергiй вiдчув жалiсть!

Кокос крикнув шаурмену, щоб валив до себе додому. Сергiєвi здалося, що «Бiлi вовки» цього разу переборщили. Вони не знали, та їх i не обходило, що хлопчик-продавець шаурми звалити додому не може. Хлопчик був узбеком на iм'я Азiз, iз мiста Андiжан. Пiсля андiжанської рiзанини вiн утiк вiд спецслужб Карiмова. В нiч пiсля розгону протестiв Азiзу пощастило: вiн заночував у замiжньої сестри. Вдома у батькiв, де вiн жив, тiєї ночi був обшук. Наступного ранку Азiз утiк через Казахстан у Росiю. Якийсь час працював у росiйському мiстi Iваново, де оселилася частина iнших утiкачiв з Андiжану. I тут йому вдруге пощастило, бо коли решту «iвановських узбекiв» заарештували вже росiйськi спецслужби, щоб передати спецслужбам Карiмова, приходили й по нього, але Азiз якраз ночував у гаражному кооперативi, де працював сторожем. Утiк з Росiї далi, врештi опинився в Бiлому Саду. I тут йому вже не пощастило.

Сергiй не мiг зiзнатися собi, що з жорстокiстю б'є Азiза не через те, що Азiз забирає у нього робоче мiсце чи загрожує екзотичними хворобами. Залiзнi носаки Сергiя занурюються в живiт Азiза за те, що у Сергiя батя мудак, що матушка поїхала з дому, що братєльнiк його висмiює, що попри високу думку про себе, Сергiй сидить на пiдсосi у матушки, яка по факту пiд виглядом заочного навчання купує Сергiю диплом, i що тепер Яруся має їхати з Бiлого Саду вчитись, i точно знайде там собi когось iншого, що у Сергiя нiкого не лишається i що, крiм належностi до йоханої бiлої раси, Сергiю просто нема чим пишатись. I потiм Сергiй не розумiє, чого це раптом йому хочеться жалiти цього побитого шаурмена — бо ж це б довелося признатися собi, що Сергiю хочеться жалiти себе.

У старшого лейтенанта Хрипуна мiшки пiд очима. У старшого лейтенанта Хрипуна нездоровий колiр шкiри. У нього болить чи то шлунок, чи то пiдшлункова. Надто багато кави й нервiв, надто мало часу та нормальної їжi.

— I шо, — запитав Мiша. — Як тобi нова рознарядочка Мiхалiванича?

Мiша знов жує якийсь бiляш, прямо на робочому мiсцi. Потiм документи маснi вiд його пальцiв. Хрипун подивився на Мiшу спiдлоба: цей тiльки гладшає. Жодних нервiв. А Хрипуну пiсля рознарядки начвiддiлу заново викликати цих бiлих сученят, тепер уже по-справжньому. А у їхнього старшого, у цього Бiлейчука — криша у сусiдiв (навпроти мiськвiддiлку МВС стояла сiра будiвля спецслужби). От i думай, як за нього братися.

— Я чув, на мiнiстра наїхали, — Мiша облизав жирнi вiд бiляша пальцi. — Захiд тисне, кажуть.

Хрипун подивився на Мiшу з ненавистю. Хто «каже», блядь? Хто «каже»?

Мiша не вмiв читати погляди:

— Кажуть, на прєзiка натисли. Тiпа, захiднi партнери такi, пане президент, ви всi такi за демократичнi цiнностi, а у вас чурок i нiгерiв пиздять. Тiпа, нада шота рiшать. А прєзiк мiнiстра на кавьор: iдi сюда! Шо у тебе в Харковi, в Луганську, в Бiлому Саду? Ну, а вже мiнiстр нашого Мiхалiванича дрючить. Субординацiя!

Мiша розреготався.

Хрипун вiдвернувся й пiшов до кавоварки, щоб нiчого Мiшi не сказати.

Кава вже виливалась у Хрипуна з вух, вiд неї постiйно болiла голова, але без неї ще гiрше.

Для початку треба сходити до сусiдiв, поговорити за цього Бiлейчука. Iнакше дiла не буде.

Володя був закоханий в Уляну й пiсля того, як припинив спiлкуватись iз нею. Вiн не ходив бiльше на танцi, не проводжав її додому. Не мiг дивитися їй в очi пiсля того, як вона почервонiла за його тата. Володя тепер тiльки проводжав її поглядом. Боляче. Що з того, що тато, здається, справдi невiрний мамi? Це тiльки ще бiльше унеможливлює спiлкування Володi з Уляною. Я не можу навiть зустрiтись iз нею поглядом. Соромно.

А Уляна не з тих, хто з'ясовує стосунки. Вона не дивилась на Володю прямо. Лише iнодi, обернувшись по шпору на контрольнiй, вiн випадково помiчав її погляд. Обоє вiдвертались.

Уляна й далi усмiхалася своєю загадковою легкою усмiшкою. Володi здавалося, ця усмiшка стала сумнiшою. Уляну нiколи не зрозумiєш. Володя приписував її сум собi. Потiм почув, що батьки Уляни там, в Америцi, розлучились. I при цьому жоден iз них не збирався повертатися — кожен будував своє окреме нове життя. Як, мабуть, бабуся з дiдом тепер проходяться по бiднiй соцiальнiй сирiтцi, думав Володя. Вiн знав по собi, як це вiдбувається. Ти забороняєш їм говорити з тобою в такому тонi, а вони починають розмовляти мiж собою так, щоб ти почув. Iз оцими зiтханнями. З оцими багатозначними паузами. З цим приглушенням голосу.

Уляна мовчала, як i ранiше. Володя не знав, з ким тепер вона в парi на танцях, i чи хотiла б вона, щоб вiн знову почав ходити. Уляну нiколи не зрозумiєш. Вiн навiть хотiв запитати у Лесi Михайлiвни, з ким тепер танцює Уляна. Просто з цiкавостi. Це б нiчого не змiнило.

А якось у листопадi, коли погода була особливо мерзенна, їм сказали, що пiслязавтра їх вiдпускають з урокiв, щоб клас пiшов на похорон однокласницi. Класна керiвничка мовчала, та й нiхто iнший з учителiв нiчого не сказав, але все одно звiдкись — мабуть, як завжди, вiд учнiв, чиї батьки є вчителями — у класi дiзналися, що Уляна повiсилась.

Частина четверта

1

Матушка погодилася, щоб Сергiй по дорозi до неї в Турин заїхав iще в кiлька мiст. А то приїде в Турин — i зразу впрягатись у ярмо, прощай дєцтво.

Може, зря я взагалi погодився. Може, з Ярусею знову помирилися б. Але нє, скiльки ж можна. Три роки вже сходимось-розходимось, нiяк не розiйдемось. Просто в Бiлий Сад на канiкули вона надто часто приїжджає. А то й на вихiднi. Я вже забув би її, але вона кожен раз до мене бiжить. Ну, секс класний, це да. А потiм знову гриземось. Але нiяк не розiйдемось. От i тепер, три тижнi всьо було супер — так нє, перед вiд'їздом знов погризлися. Треба було: цi три тижнi дикого сексу, i на тому па-па. За всьо спасiбо, ти будеш моїм гарним спогадом.

Так нє, мусила в душу лiзти. Перевихователька знайшлася.

Ну, блiн, зато тепер, в Iталiю, вона не приїде. А я собi iталiєчку знайду, ха-ха. От i розiйдемось остаточно. Нарештi. Затрахала ти мене своєю заумнiстю. Корчить iз себе. Псiхотєрапєвта.

Вiдень.

Сергiй сидить у кафе на Гернальсер Гауптштрасе, навпроти нього — наш мiгрант, з Рожнятiвського району. Вони розговорились, бо Сергiй почув, як той по-нашому говорить по мобiльному. У мiгранта добре худе обличчя з вертикальними зморшками бiля кутикiв зубiв. Свiтло-сiрi, майже прозорi очi.

На запитання, чим вiн тут займається, наш вiдповiв на автоматi:

— Вассер-хайцунг.

— Дратен-татен, — добродушно перекривив Сергiй.

— Точно, ти ж не розумiєш. Як то по-нашому? Сантехнiк, мабуть. Ну, труби. Опалення. А ти що?

— До матушки в Iталiю, працювати. А по дорозi дивлюсь на Європу.

— Перший раз?

— Ну да.

— I як тобi Вiдень?

— Чорних багато.

— А. Знаєш, чого тут стiльки туркiв?

— Чого?

— Вони приїжджають по десятеро на однi документи.

— Це як?

— Та вони для європейцiв на одне лице.

— Ну?

— От тобi й ну. Вiн їде, його легалiзували, вiн документи своїм у Туреччину. А їх там десятеро кемалiв. I всi по черзi сюди.

Сергiй ледь не розсмiявся. Вже на що вiн не любив чурок, але це смiшно. Наївно так.

Сергiй, хоча чорних i далi не любив, вiд «Бiлих вовкiв» давно вiдiйшов. Пiсля того шаурмена. I дуже вчасно вiдiйшов. Якраз до того нiгерiйського мажора, пiсля якого купу наших пов'язали. Кокос сидить. Брат Кокоса в колонiї для малолiток. Зате Бiлого, який все замутив, вiдпустили. Цiкаво, чому. Кажуть, Бiлий переїхав у Харкiв i зайнявся, ха-ха, полiтикою. Так, дуже вчасно я пiшов.

Пiсля Вiдня вiн поїхав до Венецiї.

В Местре, в автобусi, почув наших. Жiночки. У обох короткi стрижки «бабушка, схожа на дєдушку». Стоять. Видно, скоро виходити. Тримаються за поручень.

— Дай Боже ще хоч рокiв десять протягти. А ви як?

— Хазяїн захворiв. Не дай Боже, роботу втрачу.

— В лiкарню поклали?

— Так, там дiти хорошi. Не жалiють грошей.

— Скiльки ж це йому?

— Вiсiмдесят два.

— Ну-у, витягнуть. Поживе ще.

— Дай Бог.

Сергiй скривився. Цiкаво, моя матушка теж таке мочила, коли її бабка помирала?

Вiн узявся за лямки рюкзака й зiйшов на наступнiй зупинцi, не признавшись жiночкам, що свiй. У нього з ними нiчого спiльного.

Вiн заблукав. На порожнiй маленькiй автозаправцi спробував розпитати, як дiйти до вокзалу. Заправник не розумiв, чого Сергiй вiд нього хоче.

— Трен! Мiлано! Чух-чух! — Сергiй навiть показав лiктями паровоз.

Тупi вони, цi iталiйцi? Може, цей неповноцiнний. У такому вiцi заправником працювати. Рокiв за шiстдесят, i в дурнуватій бейсболцi з логотипом Ferrari. Точно неповноцiнний.

— Трен! Мiлано! Чух-чух-чух-чух-чух!

Заправник розвiв руками:

— Нон чi капiско.

Старий клiпнув очима й непевно усмiхнувся. При цьому в ротi у нього блиснув золотий зуб. I Сергiй хмикнув:

— Ви часом по-нашому не говорите?

Заправник розширив очi:

— Та йоб же ж тваю мать! — i ображено так: — А хулi ж ти зi мною не по-нашому?

Тепер старого було не зупинити. Вiн розповiв i про тяжку для нього роботу, i про немочi з ногами, i як за тессера санiтарiа йому безкоштовно видають в аптецi лiки вiд тиску, i про внучку з кривенькою п'яточкою, яку привезли сюди лiкувати, але вона не має тессера санiтарiа, i як довелося викласти сто п'ятдесят євро за першу консультацiю, i як вiн працював у великому маєтку джардiньєро, а заодно за столом прислужував, i як це було добре, i як «його» маєток купив католицький єпископ, а потiм попри обiцянки витурив на вулицю весь персонал.

— А у мене через два мiсяцi якраз пермессо дi соджорно закiнчувалось, — iз жахом розширив очi заправник. — Пiшов на першу лiпшу роботу. I то, хлопчє, тєжко тут мужику роботу знайти. Якщо тобi жiнка не помагає — нiчо у тебе тут не вийде.

Старий заправник почав був сiдати на металевий стiльчик, впираючись руками у стегна, але не встиг опуститися, бо на заправку заїхав маленький Фiатик. Старий крекнув i, напiвзiгнувшись, поспiшив до помпи.

Сергiй утiк, не попрощавшись. Сумує за часами, коли так добре було прислужувати за столом, бо дозволяли не стояти, а тихенько сидiти в куточку, чекаючи, поки тебе викличуть. Оце нашi тут? Сергiй не хотiв мати з такими людьми нiчого спiльного. Сергiй швидко йшов, запхавши великi пальцi пiд лямки рюкзака.

— Буонджорно, — простягнув шапку худий високий негр, який стояв на тротуарi на входi до якогось супермаркета.

— Iди геть, — процiдив Сергiй по-нашому.

2

— Вибач, Сергiйку.

— Нiчого, ма.

— Я не подумавши сказала.

— Проїхали. Я не образився. Ти все правильно кажеш.

— Нi, Сергiйку.

— Я бiльше копiйки у тебе не вiзьму.

— Я не мала цього на увазi.

— Я сказав.

I син справдi не брав у Олi бiльше нi копiйки. Навiть поки ще жив iз нею в Туринi, купував їсти зi свого поденного заробiтку. На вiдмiну вiд батька, Сергiй усе ж вольовий.

Оля не раз iще пожалкує про цю розмову. Спробує передавати грошi через матiр, буде дивитися, як його сiм'я через заробiтчанство розвалюється, як розвалилася її сiм'я. Сергiй казатиме, що не ображається, але грошi бiльше нiколи не вiзьме.

Навiщо, ну навiщо я звинуватила його? Ну, не сподобався йому Турин. Менi й самiй пiсля Червiї вiн здався похмурим. Я навiть, хоч як соромно, шкодувала за фiсою. Плакала за покiйною бабою Олiмпiєю i соромилася, бо не знаю, чи плачу, бо полюбила сварливу стару, чи плачу, бо боюся за своє майбутнє.

А тепер узяла та й ляпнула Сергiю, що вiн звик жити за мамин рахунок. Я ж розумiю тебе, сину. Вдома ти був король. Багатший за сусiдiв, так. А тут приїхав i побачив, хто ми насправдi. Ти ж, мабуть, нафантазував, що, як у Бiлому Саду, ходитимеш по дискотеках? Що будеш знайомитись iз iталiйками? А тут побачив, як на тебе дивляться. Так само, синку, як на марокканця чи румуна, синку.

Навiщо я йому таке сказала?

Оля згадала той випадок одразу пiсля переїзду до Турина. Вона знову пiшла шукати наших через нашу церкву. На сайтi «Лелеки.орг» дiзналася, що наша церква просто в центрi Турина, на Марiї Аукзилiатриси. Пiшла в недiлю.

Пройшла через арку центрального входу. Там товпились iталiйцi. Вона пройшла крiзь меншу арочку в бiчне подвiр'я. Свiтило сонечко. На подвiр'ї росли дерева. Здається, це навiть верби.

I на всi боки сновигали групки веселих людей. Сiм'ї. З дiтьми.

Комплекс нагадував християнський шопiнг мол: кiлька об'єднаних в одну систему церков, п'ять або шiсть. I люди, якi ходять в усiх напрямках, проводять собі час.

Оля довго шукала нашу церкву, але не знайшла. Як з'ясувалося потiм, треба було спуститись у напiвпiдвальну капличку. Ну, а того разу вона обшукала все. Нiхто з прихожан про нашу церкву не чув. Оля вийшла надвiр i знайшла, у кого запитати. Звiсно. У черниць.

Одна з черниць була трохи старша за Олю, в окулярах i дуже негарна. Iнша зовсiм старенька, з її пiдборiддя стирчало кiлька товстих сивих волосин.

Оля запитала про нашу лiтургiю.

— А це точно десь тут? — запитала стара черниця.

Старенька почухала вказiвним пальцем волосини на пiдборiддi.

— Зараз зайду запитаю.

Молодша, котра в окулярах, залишилась чекати з Олею. Вона мовчки дивилась на Олю й усмiхалася. Не промовила до Олi анi слова, хоча перед тим розмовляла зi старшою. Може, у них iєрархiя, подумала Оля.

— Я дiзналась, — вийшла з арки старша.

— Так?

— Це трохи не тут. Бачите он свiтлофор у кiнцi вулицi?

— Так...

— Там продовжуйте йти прямо. Буде вужча вулиця. Вiа Коттоленго. Вам потрiбен номер двадцять чотири. Ну, ви побачите.

— Дякую.

Оля вiдiйшла на десять метрiв, коли старша черниця озвала її. Оля обернулася.

— Браво! — гукнула черниця.

— Що?

— Браво, що ходите на службу. Треба ходити. I байдуже, на яку — ми всi християни.

Оля непевно усмiхнулась i помахала рукою на прощання.

Що вона хотiла цим сказати?

Оля йшла на вiа Коттоленго заiнтригована. Що значить «байдуже на яку»? Греко-католицька церква теж католицька. Дивнi вони.

Адреса виявилась не Коттоленго, 24. Черниця помилилась. Адреса була Коттоленго, 26.

Дiйшовши, Оля зрозумiла, що значить «усi ми християни». Черниця, поки йшла питати, переплутала Олю з румункою й направила в румунську православну церкву.

Тут не було усмiхнених родин середнього класу. Довгий темний коридор до внутрiшнього подвiр'я. По вогких стiнах росли в'юнкі рослини. Й уздовж стiн стояли й сидiли жебраки. Олю обступили, благально бурмотiли. Одна жебрачка була з немовлям. У iншого не було кистей. Вiн показував обрубки, при цьому простягаючи до Олi шапку на паличцi, затиснену пiд пахвою. Третiй жебрак виставив через прохiд босi ноги без пальцiв — вiн витяг їх упоперек коридора, так щоб люди шпортались об його ноги у вузькому коридорi.

Корсо Пьянецца має по три ряди в кожен бiк. Корсо Потенца — три ряди, не рахуючи ще двох паралельних для тих, хто заходить у бiчнi вулицi.

На перехрестi стояв iз газетами Сергiй. Якщо хотiв щось продати, доводилось постiйно бiгати: зараз червоний на Потенца — бiжиш туди, проходиш уздовж машин, вимахуєш газетами. Тiкаєш, коли зелений. Перебiгаєш на П'янецца.

Вже у перший день роботи, через годину Сергiя не смiшило анi слово «п'янецца», анi слово «потенца».

Разом iз ним працювали кiлька темношкiрих. Жодного iталiйця. Сергiй не знав, звiдки темношкiрi. Вiн з ними навiть не вiтався. Принципово. Вiн не такий, як вони.

Сергiй ненавидiв Турин.

Матушка працює медсестрою в будинку перестарілих. Назва, наскiльки я зрозумiв, перекладається «Дiм спокою» чи «Спокiйний дiм». Ха, нiби вже кладовище.

Матушка каже, вивчилась на медсестру, на курси ходила ще там, де вона ранiше жила. Каже, щоб i я на курси походив. Може, на автомеханiка. Да, в Бiлому Саду вчусь на економiста, а тут на автомеханiка. Вона не розумiє, що не буду я в Туринi на курси ходити. Бо не хочу я тут лишатися.

— Мам, — кажу я їй. — Ну якщо тобi так тяжко за моє навчання платити, давай я кину. Це краще, нiж платити за папiрець, продаючи газети з якимись циганами. Мама, ну ти ж сама знаєш, що той заочний диплом нiчого не дає.

Вона мовчить. Зiтхає.

— Мам, — кажу я їй. — Чи ти думала, щось помiняється, якщо я сюди приїду? Ти ж бачила всi цi роки, коли додому приїжджала, що нема тобi куди вертатись. I не в грошах рiч, я вже тобi сказав.

А вона мовчить. Губи закушує.

— Мам, — кажу я їй. — Ну навiщо ти мене сюди притягла?

3

Володя читав книжку за книжкою, переходячи вiд фiлософiї до психологiї, звiдти до антропологiї й соцiологiї. Пробував навiть книжки, якi сам зневажливо називав поп-дзен.

Вiн намагався зрозумiти. I не мiг.

Цей свiт i справдi такий поганий, чи це лише йому так? Спершу Володi здалося, що вiн знайшов вiдповiдь в екзистенцiалiзмi. Так, вiн, Володя — вiдповiдальний. I має провину. Минуло два тижнi. Ще три книжки. Остання — «Падiння» Камю. Критика загальної вiдповiдальностi всiх за все. Чи це не критика, а ствердження? Знов сумнiви. Чи не плутають екзистенцiалiсти фiлософiю iз власними психологiчними проблемами? Володя ходив думками по колу i вiдчував, як в'язне. Грузне у своїх думках, як у трясовинi. Не може вирватись iз кола на пряму. А потiм прочитав про в'язкiсть пiдлiткового мислення на прикладi пiдлiткових щоденникiв Достоєвського.

Ну, добре.

А вона. Чому вона це зробила? В'язкiсть, неможливiсть видряпатись iз трясовини своїх думок, зробити вiдцентрове зусилля й вирватися з замкненого кола на пряму, геть вiд думок про безвихiдь? Чи є в тому, що вона зробила, моя провина. Не екзистенцiйна, пряма. Чи мiг я змiнити щось, якби пересилив свiй сором. Чи залишилася б Уляна через мене, попри батькiв.

Вiн намагався зрозумiти. I не мiг.

Вiн продовжував читати, щоб оглушити себе потоками чужих думок. З Уляною вiн не розбереться все життя. Але зараз уже вирiшив, що долати себе треба. Минулого не змiниш, провина залишається. Майбутнє змiнити ще можна.

— Ало, тату, — Володя кiлька хвилин перед тим репетирував недбалий тон, але в результатi все одно голос здригнувся: — Нас тут з урокiв вiдпустили. Не хочеш у центр сходити?

Тато засмiявся в трубку. Смiх здався Володi неприродним, як щойно його думка про разом сходити в центр.

— Який центр? Там така дюдя. Приходь додому, — пауза. — В шахи пограємо, — знову пауза. Смiх: — Картоплi насмажу. Оригiнально?

— Так, — хихикнув Володя.

— Ти через скiльки будеш?

Пауза.

— Через годину.

Володя поблукав листопадовим парком. Залiз у купу листя, однак воно виявилося гниле й вогке. Не шарудiло. Промочив ноги. Глянув на екран мобiльного. Ще сорок хвилин. Вiн зiтхнув i пiшов у бiк дому.

Дверi привiдчиненi.

Коли Володя зайшов, з кухнi шкварчало, а в хатi було чисто прибрано. Щойно вимитий паркет у передпокої. Страшно ступати мокрими черевиками. Володя роззувся, стоячи на ганчiрцi пiд дверима. Поставив черевики на кiлька старих газет, якi взяв з верхньої полицi. З пiдошов на папiр стiкала вода. Папiр на очах посiрiв. Володя роздер ще з десяток газет, аби запхати всередину мокрих черевикiв.

Батько вийшов до нього:

— О, ти вже? Ноги промочив? А ти хотiв у таку погоду в центр.

Володя не дивився йому в очi. Все-таки по мобiльному легше. Але краще перебути це, нiж далi з бабусею й дiдом, якi обговорюють батька за спиною, якi впливають на маму, щоб за iталiйськi грошi почала, вони вже придивилися дiлянку на Сакко i Ванцеттi, будувати хату — для кого?! — якi жалiють Володю в очi й позаочi.

Коли Володя сказав бабусi, що хоче переселитися назад до батька, бабуся образилась. Вона не розумiє. Їй не скажеш. Що смажена картопля та яєчня щодня, але мовчки — кращi за пирiжки з тiстечками, але пiд моралi й обговорення твоїх батькiв.

I з татом можна говорити. Про все. Ну, в сенсi, про все iнтелектуальне.

Володя з нiжнiстю згадав, як у дитинствi, ще коли мама була тут, коли ще тато не з'їздив в Америку, вони удвох iз татом сидiли на балконi й чистили насiннєву цибулю з городу, й мiркували про те, чи, теоретично, потрапить до раю атеїст у випадку, якщо б-г усе-таки є i рай усе-таки є, а гiпотетичний атеїст, хоч у б-га не вiрить, усе-таки хороша людина. Тато вважав, що потрапить. А якщо нi — то краще не треба, з таким б-гом.

На балконi тодi було тепло, бо балкон був з сонячного боку. Лушпиння цибулi сухо шарудiло. Пучки пальцiв, якщо пiднести їх до носа, приємно пахли. Лушпинням. I трохи пилом.

— Ти що там, завис? — засмiявся тато.

— Та набиваю черевики газетами.

— Постав пiд батарею.

— Ага. Тiльки хай стечуть.

Володя пiшов на кухню. Картопля ще навiть не пахла. Сира.

Фiгури на маленькiй шаховiй дошцi вже розставленi.

— Сiдай. Поки досмажиться, чухну тебе.

Володя сiв.

Йому випали бiлi. Вiн почав з С2-С4 в надiї, що гра триватиме довше.

— У тiтки Марини день народження, — нагадав вiн татовi.

— Я вже дзвонив, — тато нiгтем обережно рушив пiшака з С7 на С6. — Бачив тiтку Марину з дiвчиною Сергiя, як її?

— Ярославна.

— Гарне iм'я. Ходи давай.

Тато вiдiйшов до плити перемiшати картоплю.

— Тату! Я давно хотiв запитати...

— М-м?

— Ти як думаєш? Рiчка пахне рибою — чи риба рiчкою?

Ярусi пiсля вiд'їзду Сергiя залишилась тiльки Марина. Марина як старша подруга. Старша подруга, яка не читатиме моралi чи посипатиме голову попелом, як мама. Старша подруга, яка порадить. А ще краще — коли треба, то утримається вiд поради. Вислухає, що вирiшила ти сама. I спокiйно пiдтримає.

Коли Яруся приїжджала на канiкули в Бiлий Сад, вона завжди заходила до Марини й тодi, коли Сергiй ще не поїхав у Турин.

Тому логiчно, що саме до Марини вона звернулася, коли у неї пiшла затримка. Яруся була надто самостiйна, щоб просити поради щодо того, що робити. Вона просила тiльки порадити нормального лiкаря.

4

— Ну! Покажiть менi онука!

— Зараз, камеру ввiмкну.

Кружечок крутиться на екранi лептопа: завантаження. I ось.

— Ого, — сказала Оля. — Це вже не Максимчик, а цiлий Максим Сергiйович.

— А то.

— Як швидко час iде.

Сергiй промовчав.

— Коли вже я приїду, — зiтхнула Оля. — А то онук виросте й буде думати, що бабуся в комп'ютерi живе.

— То приїжджай.

— Сергiйку. Давай все-таки я вам буду допомагати.

— Мам. Я гордий.

— Я знаю. Я вже просила пробачення.

— До чого тут пробачення. Ти нi в чому не винна.

Сергiй скривився: малий, який сидiв у нього на колiнах, укусив його за палець. Оля засмiялась.

— Я сам буду утримувати сiм'ю. Максиму не потрiбна бабуся-банкомат. Чи як ти це тодi назвала?

Оля зiтхнула.

— Раз я все одно в Iталiї...

— Таке життя. Я поїду сам.

— Гордий ти.

Сергiй нахилився до малого. Несподiвано для самого себе, вiн знайшов у Максимi сенс. Усе стало на мiсця. Коли Сергiй зi скандалом повернувся з Турина в Бiлий Сад, вiн не знав, що робити далi. Зустрiв якось Мейдина. Той був мiж поїздками: їздив тепер на Москву постiйно. Поговорили. Малий Кокос уже вийшов з колонiї, старий Кокос от-от мав вийти з тюрми. Стара компанiя розпалась.

Тiтка Марина загадково зiтхала, але мовчала, як партизан. А через пару мiсяцiв Сергiй побачив Ярусю з животом. Теж горда.

Несподiвано для себе, Сергiй став щасливим. Ходив з нею на останнє УЗД, розплився в усмiшцi. Був з нею в пологовому. Мiж ними встановився обережний мир. Яруся не зовсiм довiряла Сергiю, але бачила, як той труситься над дитиною. Встає вночi поколисати, не для неї, для себе. Таких батькiв небагато. Бiльше за Ярусю переймається, скiльки малий важить, який зрiст. Фоткає кожну годину. Хлопець здурiв вiд того, що став чоловiком.

Але гордiсть. Нi копiйки вiд матерi, яка назвала його утриманцем. Ярусина мама, дiзнавшись про її вагiтнiсть i вiдсутнiсть Сергiя, називала Ярусю нехорошими словами. Потiм стала говорити iнакше, але осад залишився.

Максимчику недавно минуло пiвроку. I Сергiй їде до Москви на заробiтки. Мейдин обiцяв прилаштувати у знайомих.

Коли Сергiй повернувся з Москви, десятимiсячний Максим дивився на тата з сумнiвом в очах, нiби думав: «Десь я його бачив, але хто це?». А потiм кривився i плакав.

На руки не йшов. Виривався, ридав.

Сергiю ще нiколи в життi не було так образливо.

5

Володя Ткачук вступив на соцiологiю в Могилянку. Результат тестування — перший за рейтингом по факультету. Проте вже на першому курсi скотився до мiнiмальних прохiдних 61 з усякої безпеки життєдiяльностi та основ екологiї. З англiйської отримав низькi бали, бо через брак часу пропускав пари: пiдробляв перекладачем. Робота виявилась нудна й низькооплачувана.

Але Володя хотiв якомога менше брати у мами. Володя досi дотримувався виробленої ранiше концепцiї прямої особистої вiдповiдальностi. Може, колись мама повернеться. Або хай уже живе в Iталiї — але для самої себе.

Володя з'їздив до мами в Турин. Не працювати — просто в гостi, на мiсяць. Турин Володi сподобався. Мама — нi. Володi не подобалося, як вона змiнилася. Невротичне бажання заробити й заощадити. Для чого, з якою метою — їй уже байдуже. Володi здалося, мама просто шукає сенс у вирваних зi свого життя роках. Шукає сенс у тому, що розiйшлася зi своїм чоловiком, але це не допомогло стати щасливiшими її дiтям. I не може переключитись i шукати щастя бодай для себе.

Мама, здається, втратила орiєнтири. Сергiй, наскiльки зрозумiв Володя, щось там iз нею посварився i принципово не бере грошi. Тато — тато колись iз сумом розповiв Володi, що просив маму влаштовувати власне життя. Володя — вступив на державний, грошi на навчання непотрiбнi, а на життя — сказав, що якось переб'ється.

Лишатися в Iталiї мамi сенсу наче й нема. Але тепер вона придумала собi, що повинна заробити на квартири Володi та Сергiю. Ага, ну а потiм на квартиру онуковi, потiм онукiв буде бiльше — i так до нескiнченностi.

Володя намагався переконати маму. Мама рацiоналiзувала свої неврози. Вiн дивився мамi в очi й бачив страх: вона просто не знає, що буде робити вдома. Вона надто давно не була вдома. Й де її дiм тепер, коли чоловiк став у кращому разi просто другом, а дiти виросли й роз'їхались?

Iншi якось будують власне життя заново. Мама, здається, не може. Застрягла. Але про це Володя говорити з матiр'ю не мiг.

6

Життя мiж заробiтками та домом прискорювалось. Минало, нiби сон. Прослизало крiзь пальцi.

На перонi трирiчний Максим учепився Сергiю за штанину.

Ярославна присiла бiля сина:

— Татовi треба їхати, зрозумiв? На роботу, зрозумiв?

Сергiй теж присiв:

— А я тобi привезу знаєш що? — Сергiй розширив очi та з награним захватом протягнув: — Но-ову iграшку! Знаєш, яку?

Максим глянув на тата:

— Мабуть, поїзда.

— Так, поїзда.

— Такого, на магнiтиках, — Максим став витирати очi кулаками.

— Так, на магнiтиках. Добре?

— Добре.

Але коли Сергiй сiдав у поїзд, Максим знову вчепився йому за ногу. Сергiй розчепив руки сина, присiв до нього й обiйняв. Маленьке беззахисне тiльце. Сергiй танув i хотiв розчинити дитину в обiймах. Любов до сина нагадувала Сергiю перше кохання, тiльки без домiшку сексуальностi: тепле напiврелiгiйне почуття, бажання притулити, захистити, заплющити очi, розчинитись i розчинити.

Пiдняв дитину. Передав Ярославнi. Максим чiплявся за його руки:

— Не хочу поїзда!

— Тато скоро приїде, — вмовляла Ярославна, тримаючи сина на руках.

— Нi! — Максим усiм тiлом смикнувся i пiдняв руку, щоб ударити матiр.

Ярославна ухилилась i м'яко впiймала обидвi руки сина, навiть не зреагувавши на порушення дитиною найсуворiшого табу.

Сергiй стиснув плече жiнки, потiм обiйняв їх обох разом. Погладив сина по головi. Максим на нього не подивився. Ярославна пiдставила для поцiлунку щоку.

— Не чекайте, поки поїде. Йдiть, — Сергiй зайшов у вагон.

Вперше за мiсяцi Сергiй на цiлий вечiр вибрався зi своїх баракiв у мiсто. Бiлосадський «Машбуд» проводив товариський матч iз московським «Спартаком». Мав прийти Кокос, який недавно, одружившись iз мiсцевою, став майже москвичем: живе в Химках. Сергiй ще не бачив Кокоса пiсля тюрми. Мав прийти й Мейдин, який пробує себе бригадиром i, може, вiзьме Сергiя до себе. Треба тiльки подумати, чи йти до нього: дружба дружбою, а Мейдин поки не дуже досвiдчений.

Сергiй зустрiвся з Кокосом i Мейдином за пiвгодини до матчу. Кокос i Мейдин були вже трохи пiддатi, а тепер вони утрьох зайшли у пiдворiття й зябнули. У Кокоса дуже хороший план. Пробило на ха-ха.

Бiлий Сад програв нуль-три, ну i фiг з ним. Зате гарно час провели. Мейдин, який був класним пациком, став класним мужиком. Кокос виявився не такий уже й мудак, як Сергiй пам'ятав. Про вiдсидку Кокос не розповiдав.

Розiйшлися пiзно. Домовились бачитись iще.

Сергiй вийшов з метро бiля Лосиного Острова й пiшов до своїх вагончикiв. План попускав, але раптом пробило на iзмєну. Здалося, що вiд метро через темний парк за ним iдуть якiсь тiнi.

Сергiй струснув головою. Тiнi зникли. Не такий уже й хороший план. Це тепер iти через Торфянку. Темно, не освiтлено. Та ну, часи гопникiв давно минули. А попросять закурити, вивертаю кишенi.

Сергiя збили з нiг без прелюдiї.

Почали мiсити ногами. Вiн прикривав голову руками:

— Ничего нет! Ищите!

Заплющив очi, а перед очима — отi рiдкi чорнi волосинки на руках.

Сергiя били зосереджено, швидко i мовчки. Виявилось, найгiрше не по головi, а коли ногами по спинi. Раз влучили по хребту. Навiть не боляче. Просто вiдчуваєш пошкодження. Так нiби ти робот.

Сергiй почув:

— Чурка конченая.

I спробував порятуватись:

— Я не чурка. Я свой, свой!

Його почули:

— Какой свой?

— Славянин. Паспорт, паспорт в кармане!

Його припинили бити. Один нахилився й полiз до нього пiд куртку. З рота нападника смердiло гнилими зубами чи гнилим шлунком.

Сергiй обережно вiдсунув одну руку, iншою прикриваючи про всяк випадок голову.

Пауза.

— Хохол, что ли?

— Да.

— А на вид чурка.

Сергiй промовчав.

— Ошибочка вышла, — один з нападникiв зареготав.

На Сергiя кинули паспорт.

— Понаехали! Когда-то и до вас доберемся. А пока пиздуй вонять к себе в Хохляндию, — ще раз копнули по ребрах, але впiвсили. — И считай, что тебе повезло. Был бы чуркой, ваще бы зарыли. 

Оглавление

Понаїхали

Частина перша

  1

  2

  3

  4

Частина друга

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

  13

  14

Частина третя

  1

  2

  3

  4

  5

  6

  7

  8

  9

  10

  11

  12

Частина четверта

  1

  2

  3

  4

  5

  6 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg