«140 децибелів тиші»

140 децибелів тиші (fb2) - 140 децибелів тиші 325K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Андрей Бачинский

Андрій Бачинський 140 децибелів тиші

Зморений полудневою спекою, Сергій куняв на задньому сидінні татового «Ланоса». Тато барабанив пальцями по керму, мама по телефону сперечалася з подругою, а шестирічна Іринка, молодша Сергієва сестра, вовтузилася й корчила усім смішні гримаси.

— Ну скільки можна чекати? — нервував тато. — Вже десять хвилин стоїмо на переїзді! Де той поїзд?!

Раптом авто струсонуло. Сергій розплющив очі — й побачив поїзд. Але той чомусь не їхав повз шлагбаум, а мчав просто на їхню машину! З-під його коліс на всі боки розліталися іскри. Натужний рев гудка і пронизливий скрегіт гальм паралізували хлопця.

Він сіпнувся, намагаючись затулитися від залізного страховидла, і... впав на землю.

Уже рік Сергія мучив цей сон, не даючи забути той літній день, який назавжди змінив його життя...

Розділ 1 Усе минає, а музика — вічна?

 Батьки Сергія Петрини були музикантами. Мама викладала в музичній школі по класу скрипки, а тато грав на кларнеті у симфонічному оркестрі філармонії. Коли Сергієві виповнилося шість років, батьки мало не посварилися через те, який музичний інструмент має опанувати їхній малий.

— Невже ти не розумієш?! — обурювався тато. — Кларнет — це суто чоловічий інструмент. З ним Сергійко точно не пропаде. У будь-який оркестр сяде. А як ще саксофон освоїть, то ціни йому не буде! Будь-яку халтуру відіграє!

— Оце ти дуже влучно сказав — халтуру! — відбивалася мама. — Скрипка — королева музики, найблагородніший інструмент! Наш син зможе стати справжнім музикантом, а ти хочеш опустити його до рівня вуличного лабуха!

— Ма-а-ам! Тату-у-у! Я не хочу на музику! Я хочу на карате! — намагався втрутитися в дорослу розмову Сергійко, проте його думки та бажання ніхто до уваги не брав.

Врешті-решт, аби припинити даремні суперечки, батьки зупинили свій вибір на фортепіано. Малого в цьому тішило одне — не доведеться тягати з собою до школи футляр з інструментом, лише ноти.

Спершу Сергійко дуже соромився і приховував від однолітків те, що вчиться в музичній школі. Час до часу ще впрошував батьків віддати його на карате, відмовлявся ходити в музичну, плакав, але тато з мамою рішуче постановили собі виростити з сина нового Ріхтера.

Тож Сергійко терпів. Потім звик. А через чотири роки переміг в обласному конкурсі юних піаністів. І здобув право взяти участь у престижному міжнародному конкурсі, який повинен відбутися у червні в Польщі. Про талановитого учня навіть показали сюжет у вечірніх теленовинах. І наступні два дні Сергій почувався в школі зіркою. Учні з інших класів на перервах заздрісно перешіптувалися за спиною:

— Це той Петрина з п’ятого, якого вчора по тєліку показували. Він якийсь там крутий конкурс виграв, тепер по всьому світу їздити буде, тіпа з гастролями!

— Та ну! А з виду вроді ніякий — вухатий і кирпатий... Блін, от везе ж таким!

— А з ким він тусується? Треба на ютубі глянути, може, він уже звезда...

Хтозна, може, Сергійко й переміг би в тому польському конкурсі, може, й дійсно став би зіркою на музичному небосхилі, якби не його любов до футболу. Хлопець вдався статурою в батька — невисокий і худенький. Навіть куйовдив догори русявого чуба, щоб здаватися хоч на кілька сантиметрів вищим. Але все одно на уроках фізкультури завжди стояв у кінці шеренги, серед найменших. Зате був дуже спритним і, граючи у футбол, міг легко «обмотати» будь-кого зі суперників.

Під час одного з матчів на шкільному стадіоні Сергія грубо штовхнули. Він невдало впав і вивихнув руку. Поїхали в поліклініку. Травматолог вправив вивих, наклав фіксуючу пов’язку, але попередив, що наступні кілька тижнів руці потрібен абсолютний спокій. А до конкурсу залишилося тільки десять днів...

Мама плакала, Сергійко також: не так від болю, як з відчаю. Сестра Іринка ридала за компанію. Тато, повернувшись з роботи, побачив зарюмсаних домашніх і почав їх заспокоювати.

— Чого мокроту розвели? Теж мені горе — вивихнув руку. Подумаєш! Та в нього ще стільки конкурсів попереду! От я на свій перший конкурс взагалі в шістнадцять років потрапив, і нічого!

— Але я цілий рік щовечора, як проклята, по дві години додатково займалася з ним! — не втрималася мама.

— І все даремно!

Тато пригорнув знервовану маму і промовив заспокійливо:

— Ну, нема лихого, щоб на добре не вийшло. Не поїде Сергійко до Польщі зараз, то поїде наступного року. Краще підготується, і тоді неодмінно переможе.

Втре носа всім. А цього літа чкурнемо на море! Що ж я, даремно купував машину? Все, вирішено! Першого липня — в Одесу!

— Уррра! На море!!! — вмить ожила Іринка і від радості застрибала на дивані.

Сергійко теж втішився, бо давно вже мріяв побувати на справжньому морі.

Коли діти позасинали, батьки ще довго радилися на кухні.

— І що ти оце вигадав? Яке море? За які гроші? — бідкалася мама, встигаючи водночас мити посуд і готувати щось на сніданок. — Усі наші заощадження з’їв «Ланос».

Тато сидів на табуретці, заклавши ногу за ногу, й намагався її переконати.

— Ну то й що? Замість винаймати будинок чи кімнату біля моря, зупинимося в наметовому містечку на узбережжі. Ніч у наметі, їжа на вогні в казані. Жодних благ цивілізації! Ні телевізора, ні комп’ютера. Тільки море, сонце, пісок, зірки і чайки. Краса! Романтика!

— Угу, романтика! Це ж не ти готуватимеш їжу... І баняки теж не ти, а я митиму, ось цими самими руками, яким ще, до речі, на скрипці грати потім!

— Не хвилюйся, сонце моє! Баняки ми з Сергійком візьмемо на себе, — сказав тато і обійняв маму.

Першого липня о п’ятій ранку тато завантажив у багажник валізи, чотиримісний намет, спальні мішки, посуд і двотижневий запас продуктів. Відтак заніс на руках у салон авто сонних дітей. Мама взяла на коліна пакет з харчами на дорогу, і новенький сріблястий «Ланос» вирушив у путь...

Три години мчали без зупинок. Сонце вже височіло понад деревами, у відчинений люк дмухав свіжий вітерець. Але перед залізничним переїздом мандрівників зупинив опущений шлагбаум, і їм довелося чекати, поки проїде поїзд. Через п’ять хвилин Іринка вже вовтузилася і пхинькала:

— Мені сонце заважав! Гаряче! Мені нудно! Ну коли ми вже приїдемо на море?!

— Потерпи, от поїзд проїде — і рушимо далі. Тоді стане легше, — умовляв її тато, водночас картаючи себе: — Треба було купувати машину з кондиціонером! Пошкодував грошей — тепер паримось, як у душогубці.

Він нервово барабанив пальцями по керму, а мама, щоб відволіктися, теревенила з подругою по телефону. Сергійко ж, зморений полудневою спекою, куняв на задньому сидінні.

Позаду «Ланоса» вже утворилася чимала черга машин, у хвості якої стояла велика зелена фура. Її водій, мабуть, спізнювався кудись. Він сердився і щосили сигналив у клаксон, ніби це могло пришвидшити прибуття поїзда. Врешті не витримав — розігнав вантажівку і повз чергу, порушуючи усі правила, помчав до шлагбаума. Коли до переїзду залишалося кільканадцять метрів, з-за повороту з’явився поїзд. Водій вантажівки різко загальмував. Авто зі скреготом зупинилося, але габаритний причіп перехилило й понесло праворуч. Двадцятитонна машина з розгону врізалася в задній бампер сріблястого «Ланоса» і, наче іграшку, викинула його на колію. А назустріч йому на повній швидкості мчав поїзд...

Розділ 2 Лікарня 

Сергійко прокинувся від дивного шуму у вухах. «Напевне, то морські хвилі», — подумав і розплющив очі. Спробував підвестися, але побачив, що руки й ноги в нього забинтовані й прикуті до якихось підвісних механізмів. Поряд стояла шафа з екраном, на якому світився зелений пульсуючий промінь. У прилад було увімкнуто кабель, від якого, наче щупальця, до Сергійкового тіла тягнулися тонкі дротики. Хлопець зрозумів, що він у лікарні. Поки згадував, як опинився тут, двері прочинилися, і на порозі з’явилася жінка в білому халаті. Безшумно підійшла до ліжка і почала говорити. Точніше, Сергійкові тільки здалося, що та говорить, бо губи її рухалися, але голосу не було чути. Жінка нахилилася до Сергійка і знову почала рухати губами. Дарма — ані звуку. Сергійко хотів попросити її говорити голосніше, але відчув, що не може вимовити ані слова. Наче стиснуло чимось рот чи горло.

Жінка помітила, що хлопець напружується, ніби його щось душить. Натиснула якусь кнопку на стіні, і вже за хвилину в палаті навколо Сергійка метушилися лікарі. Один перевіряв температуру і серцебиття, інший світив по-черзі то в одне, то в інше око... Кожен щось запитував Сергійка, проте він їх не чув. І сказати хоч щось у відповідь теж не міг. Лише хитав головою з боку в бік, нічого не розуміючи.

За якийсь час лікарі вийшли. Залишилася тільки медсестра, щоб поставити Сергійкові крапельницю. Незабаром він заснув.

У кімнаті з табличкою «Ординаторська» відбувалася нарада. На стіні висів екран з рентгенівськими знімками. Найстарший з присутніх, сивочолий лікар, довго розглядав знімки, потім зняв окуляри, заклав руки за спину і невесело промовив:

— Ну що ж, колеги. Ситуація складна. Очевидно, крім численних переломів кінцівок і струсу мозку, у хлопця є ще й пошкодження слухового та мовного центрів.

— То, ви вважаєте, професоре, — озвався інший лікар, — що ця глухонімота не тимчасова, не наслідок психологічного шоку?

— Навряд чи. Малий ще не знає, що з ним сталося і що з усієї сім’ї вцілів тільки він. Під час зіткнення машини з поїздом рівень шуму міг досягати 140 децибелів. Від такого органи слуху в дітей взагалі руйнуються.

— То це назавжди?

— Можливо. Але мозок здатен відновлювати втрачені функції. Не будемо забігати вперед. Зосередимося на загальному одужанні пацієнта. До речі, Оксано Василівно, що там з родичами, опікунами?

З-за столу підвелася лікар-психотерапевт, висока статна жінка з короткою сивою зачіскою. В її голосі звучала розгубленість:

— Нічого доброго. Загинули всі, крім Сергія. Близьких родичів немає. А двоюрідний дядько по маминій лінії відмовився від опікунства. Після одужання хлопця доведеться відправити в спецінтернат...

Про Сергійкову трагедію в лікарні знали всі. Співчували, вболівали. Коли після наради лікар-психотерапевт вийшла з ординаторської, до неї одразу ж підійшла одна із санітарок і запитала приглушеним голосом:

— Ну що там, Оксаночко Василівно, чути? Що ж оце з тим сиротиночкою буде?

— Та не відомо ще, Петрівно, не відомо, — розвела руками лікар. — Шкода малого, але в нього пошкоджено щось там у мозку.

— Ой горе, ой горе, — скрушно захитала головою санітарка. — Бідачка нещасний. Але хтозна — мо’ й на краще. Не буде тих усіх гадостів чути, що зараз і в телевізорі, і кругом тільки й балакають. Мій меншенький онучок оце бува такого чи то зі школи, чи то з вулиці понаносить, що й язик не повернеться повторить. Сім год йому минуло, а таке виговорює — хай Бог боронить! Оце ж звідкись вони то все чують та й повторюють. То вже й сама часом замислююсь — краще б воно глухоніме було, чи що, чим отаке плело тим своїм язичком. Тьху!

— Та годі вам, Петрівно, — зупинила санітарку Оксана Василівна. — Малий іще ваш онук, не розуміє тих лайливих слів. Якщо вдома батьки між собою мирно й культурно розмовляють, то й дитина не зіпсується. З часом зрозуміє, і все стане на місце. Не хвилюйтеся.

А от Сергійка нашого дуже шкода. З нього ще ж і музикант міг бути неабиякий. А тепер?

— Ой так-так... — гірко промовила санітарка і почвалала у напівтемряву коридору.

Сергійко поволі одужував. Але голос та слух так і не відновилися. Щодня хлопця відвідувала лікар-психотерапевт. Писала йому записки, в яких розповідала про аварію і про те, що родичі, начебто, теж у важкому стані, але лежать в інших палатах. Обіцяла, що коли хлопець зможе ходити, то обов’язково їх побачить.

Через місяць, опираючись на милиці і руки лікаря, Сергійко вперше пройшовся від ліжка до мийника. Того ж дня Оксана Василівна сіла на краєчок ліжка біля Сергійка і важко зітхнула. Настав час розповісти страшну правду...

Хлопець уже навчився трохи читати по губах, та все ж лікарка взяла аркуш і написала на ньому кілька слів: «Сергію, будь мужнім. Твої батьки і сестра не вижили після аварії. Мені дуже шкода. Вибач».

Хлопець знову і знову перечитував записку. Хотілося кричати з розпачу й образи, але паралізовані зв’язки не спромоглися витиснути ані найслабшого звуку...

Ще через два місяці Сергійко Петрина одужав остаточно. До рідного міста він так і не повернувся. Ніхто з далеких родичів не зголосився й не захотів забрати його до себе. У школі про учня, який улітку разом із сім’єю розбився на машині, згадували не довго. Дитяча пам’ять така коротка...

Наприкінці вересня хлопця перевели до школи-інтернату для глухих дітей.

Розділ 3 Нова домівка 

Сергія привезли зранку, коли всі вихованці інтернату були на заняттях. Після огляду лікаря-терапевта хлопця відвели в кімнату, яка відтепер мала надовго стати його домівкою. У кімнаті було чотири ліжка, стільці, тумбочки, шафа для одягу, телевізор і червоно-коричневий килим на підлозі. На перший погляд, могло здатися, що тут живуть звичайні діти, якби не одна деталь: на кожному предметі був приклеєний аркуш паперу, а на ньому написана його назва. Напевне, глухим так легше запам’ятовувати слова та їх написання.

Старший вихователь, яку звали Наталя Іванівна, допомогла Сергієві розкласти речі, а потім повела знайомитися з інтернатом. Розповіла, що на території є навчальний, адміністративний і спальні корпуси з чотиримісними кімнатами, туалетами, душовими та загальними кімнатами відпочинку. Ці корпуси були окремо для дівчат і для хлопців. Потім Наталя Іванівна провела Сергія до улюбленого місця усіх вихованців інтернату — їдальні та спортзалу. На порозі їм зустрівся невисокий огрядний чоловік середнього віку.

— О, хто це тут у нас? — запитав він. — Новенький?

— Це Сергій, — відповіла Наталя Іванівна. — Він не чує і не говорить, ще й не дуже вміло читає по губах.

— Ну нічого, це ми виправимо, — бадьоро промовив чоловік.

Трохи присів, щоб Сергій бачив його обличчя, і заговорив, чітко проказуючи кожне слово:

— Привіт, мене звати Микола Павлович. Я завуч і вчитель-сурдолог, навчаю дітей розмовляти, читати по губах і спілкуватися жестовою мовою. Я знаю, що ти Сергій. Ти розумієш, що я говорю?

Сергій розумів, але йому було байдуже. Він відвернувся до вікна, що виходило на подвір’я.

— Нелегко з ним буде, — зітхнула Наталя Іванівна. — На ось, Колю, почитай висновки медкомісії.

Микола Павлович погортав папку з особовою справою Сергія.

— Дійсно, нетиповий випадок. Треба, щоб він якнайшвидше освоїв жести і зміг спілкуватися з іншими дітьми. Тоді не буде почуватися самотнім. Сьогодні ж розпочнемо. Наталю, запиши його до мене на заняття на третю годину.

Навпроти їдальні була школа. Щойно закінчився урок, діти повибігали на вулицю. Сергій вперше в житті побачив як глухі спілкуються між собою. З народження він ріс в оточенні звуків музики. Тепер його оточувала тиша, а музику мало замінити безперервне переплетіння пальців, долонь і рук перед очима. У цю мить йому особливо гостро забракло мами й тата з їхнім вічним «пилянням» на скрипці і «дуттям» на кларнеті, а ще малої Іринки з її щоденними ранковими примхами і голосінням... Не стримавшись, Сергій розплакався.

Двері до їдальні відчинилися, і в приміщення увірвалася зголодніла дитяча юрба. Вихователі одразу почали вгамовувати учнів, забувши про Сергія. Чергові розставляли посуд. Один із старшокласників помітив новенького, що плакав біля вікна, підійшов і смикнув його за рукав, привертаючи увагу. Коли Сергій озирнувся, той почав жестикулювати, намагаючись заспокоїти малого. Але Сергій злякався і вибіг геть. Йому хотілося втекти якнайдалі з цього місця. Тільки куди? Кому він потрібен у цьому світі? Хлопець сів під парканом, що розділяв землю на два світи, — світ звуків, для якого Сергій тепер уже був чужим, і світ глухих, для якого він ще не став (і не хотів ставати) своїм.

Автотрасою, що проходила відразу за парканом, проїхала велика зелена вантажівка. Сергія аж сіпнуло від жахливого спогаду. Він рвучко підвівся й почав дертися на паркан.

«Чому мене всі покинули? — пекла йому образа. — Чому Іринка і мама з татом мають бути десь там на небі, а я — мучитися тут, серед цих дивних незрозумілих дітей?»

Сергій уже стояв на стовпчику паркана і лише чекав, коли проїжджатиме наступна вантажівка...

Микола Павлович, чоловік далеко не спортивної статури, побачивши Сергія, що зібрався вискочити на дорогу, від їдальні до паркана мчав, наче справжній легкоатлет. Схопив малого за ноги і стягнув на землю.

— Що ж ти робиш?! — закричав і, щойно малий підвівся, почав гарячково трусити Сергія за плечі. — Жити набридло?!

Хлопчик мовчки ковтав сльози, стискав кулачки і голосно сопів. Заспокоївшись, учитель пригорнув хлопця.

— Не бійся, з часом ти зрозумієш, що світ глухих не менш цікавий, ніж світ, наповнений звуками, — промовив, дивлячись Сергійкові в очі. — І запам’ятай: людина живе доти, доки живе пам’ять про неї. Зрозумів? Ти повинен жити, бо поки битиметься твоє серце, доти в ньому житимуть твої рідні. Зрозумів?

Сергій ствердно кивнув.

— Це вже краще, — ледь усміхнувся вчитель. — Отже, зараз ми з тобою пообідаємо, а потім почнемо перше заняття.

На занятті Микола Павлович записував на дошці слова, а потім показував їх Сергієві жестами.

— Дивися, насправді це не складно. Є десятки простих жестів, котрі ти вживав і раніше, коли чув: «я», «ти», «так», «ні», «візьми», «дай», «гроші». З часом освоїш інші. А ті слова, на позначення яких немає жестів, можна показати літерами.

Учитель зняв зі стіни велику таблицю з різними зображеннями долоні і дивно схрещених між собою пальців.

— Дивися, це дактиль — абетка для глухих. З її допомогою можна літерами передати будь-яке слово. Треба лише зрозуміти і запам’ятати. Ну ж бо, Сергію, нотну грамоту, мабуть, значно важче було вивчити...

Після заняття Наталя Іванівна познайомила Сергія з сусідами по кімнаті — Андрієм та Володею. Андрій народився в сім’ї батьків зі слабким слухом і змалечку був майже глухим. Слуховий апарат допомагав йому чути лише гучні звуки. Він не розмовляв, зате дуже добре читав по губах. Володя народився з нормальним слухом, але у два роки перехворів на менінгіт і оглух. Взагалі, більше половини дітей в інтернаті втратили слух саме через ускладнення після хвороби. Володя розмовляв добре, хоча й повільно. А зі слуховим апаратом міг навіть спілкуватися по телефону.

Коли вихователька залишила хлопців у кімнаті, Андрій з Володею почали розпитувати новачка, хто він і звідки. Сергій не розумів їх. Тому просто ліг на ліжко, відвернувся і вдав, ніби спить. Та й не хотілося йому розмовляти. Вони були для нього чужі. Наче з іншої планети. І Сергій не хотів миритися з тим, що він тепер теж уже іншопланетянин.

О десятій в інтернаті оголосили відбій. Після того, як чергова вихователька вимкнула у кімнаті світло, Андрій та Володя повсідалися на ліжках, увімкнули мобільні телефони і направили світло екранів кожен на своє обличчя. Так вони бачили один одного і могли продовжити спілкування. Сергій спостерігав за ними. Після заняття з Миколою Павловичем він уже розумів деякі жести. Вочевидь, хлопці розмовляли про своїх батьків, бо найчастіше показували жест «мама», торкаючись вертикальною долонею спершу до правого, а потім до лівого кутика губ, і «тато» — торкаючись долонею до чола і до підборіддя.

«Щасливі, — з гіркотою думав Сергій. — У них немає слуху, зате є тато й мама. І на вихідні вони їх забирають додому».

Він важко зітхнув і знову повернувся до стіни. Через декілька хвилин заснув. Уві сні знову сидів на задньому сидінні татового «Ланоса» і нажахано та безпомічно дивився на величезний поїзд, який з гуркотом і скрипом, розбризкуючи іскри з-під коліс, мчав йому назустріч...

Розділ 4 Вітьок 

Наступного дня Сергій уперше в цьому навчальному році сів за парту. Перед тим, як розпочати урок, учителька вивела Сергія на середину класу і повільно промовила:

— Діти, це наш новий учень. Його звати Сергій. А це, Сергію, твої нові друзі. Андрія і Володю ти вже знаєш. Познайомся тепер з дівчатками: Катруся, Марічка та Іванка.

Дівчата зиркали на новачка з-під лоба, пересміювалися між собою і виразно жестикулювали. Але Сергієві було байдуже, що з нього хихочуть. У класі було дві вільні парти. Хлопець сів за одну з них і втупився поглядом у вікно. Часом озирався на дошку, на вчительку, яка намагалася одночасно і писати, і пояснювати матеріал, жестикулюючи вимащеними в крейду пальцями.

Після уроку вчителька затримала Сергія. Сіла поряд і написала на листку: «Тобі не важко? Я не надто швидко пояснюю?» Сергій похитав головою. Насправді йому було байдуже, він не збирався працювати над новими задачами чи прикладами. «Ти пропустив місяць занять, нам треба провести кілька додаткових уроків». Хлопець знову заперечив. «Чому? Не хочеш вчитися?» Сергій узяв ручку і теж написав: «Мої батьки були музикантами. І їхні батьки також. Я 5 років вчився в музичній школі. Вони хотіли, щоб я став знаменитим піаністом. У мене був абсолютний слух. А тепер — абсолютна глухота. То нащо мені ваша освіта?» «Так не можна, не опускай руки. Не на одній музиці світ зійшовся. Є багато інших професій. Є безліч можливостей реалізуватися в житті».

Сергій махнув рукою, проте вчителька не здавалася й продовжувала писати: «Наша учениця минулого року перемогла в міжнародному мистецькому конкурсі. Малює чудові картини. А зараз уже вчиться в педагогічному університеті. Мріє колись повернутися до нас в інтернат працювати. Отак-от!»

Сергій хотів було щось заперечити, але над дошкою заблимала лампочка, сповіщаючи про початок наступного уроку. Вчителька весело скуйовдила хлопцеві чуба і промовила:

— Не впадай у відчай. Все ще налагодиться, я впевнена...

Під час обіду в їдальні стався прикрий випадок. Коли Сергій відносив тарілку й чашку до віконця, де складали брудний посуд, хтось поставив йому підніжку й штовхнув. Хлопчина розпластався посеред залу, забруднивши штани й сорочку залишками борщу. Коли підвівся, побачив перед собою дебелого юнака, який стояв, узявшись руками в боки, і реготав. Сергій окинув оком залу і побачив, що інші теж сміються з нього. Образа, що протягом останніх місяців накопичувалася в серці, нарешті переповнила його і вирвалася назовні. Сергій схопив тацю з брудним посудом і перевернув на свого кривдника. По кахельній підлозі розлетілися тарілки, ложки і виделки. На гамір збіглися вихователі. І якраз вчасно, бо юнак уже підім’яв Сергія під себе і замахувався на нього чималим кулаком.

Іван Іванович, інтернатський кухар, першим підскочив до хлопців, схопив юнака й насилу віддер від Сергія.

— Вікторе, ану облиш малого! Теж мені герой — над меншими знущатися.

Парубок спробував вирватися з чіпких обіймів Івана Івановича, але той тільки сильніше стиснув його. Від безсилої люті Віктор вигукнув:

— Всіх убивати! Хто на мене, мафія всіх убивати! Хто на місто вийти, всіх убивати!

Вихователька обійняла пригніченого Сергія за плечі й повела переодягатися. Дорогою до спального корпусу вони проминули адміністрацію інтернату. Василь Степанович, директор, саме курив, стоячи біля прочиненого вікна свого кабінету.

— А що трапилося, Ніно Андріївно? — запитав схвильовано.

— О Господи, — мало не заголосила жінка, — коли вже той Віктор закінчить школу і піде звідси? Тероризує усіх малих, управи на нього немає! Зробіть уже щось із ним, Василю Степановичу!

Директор загасив цигарку і важко зітхнув. Потім сплюнув спересердя і відповів:

— Гм... Та хтозна, як з ним боротися. То все гени. Мати його, Марія, така сама. Пам’ятаю її, ще відколи в інтернаті вчилася. Ото я намучився з нею!

— Так це ж коли ще було, Василю Степановичу?

— Та давно, ще в дев’яності. Але хіба таке забудеш? Важкі часи були. Фінансування нема, годувати дітей нічим... Ходив я по організаціях, установах різних, випрошував якусь допомогу. Хто грошей дасть, хто одяг чи канцтовари для інтернату придбав... У продуктових магазинах, бувало, випрошу макаронів чи крупи — то вже мають діти що з’їсти... Ех, навіть згадувати страшно!.. Так от, поки діти в інтернаті мало не голодували й мерзли, ця краля, хоч і сирота, а завжди і одяг фірмовий носила, і цукерки дорогі вічно жувала. Звідки то все було? Часом пропаде днів на три-чотири, а потім заявляється, ніби нічого й не було, з повними кишенями дрібних грошей.

— То хіба крала, чи що?

— Та мабуть. Водила компанію з якимись злодійчуками. А після школи одразу вийшла заміж і вродила цього Вітька. Чоловік у неї теж глухий був, у поїздах продавав іконки, сувеніри, а між тим і зілля всяке — наркоту, кажуть. Спіймали, посадили — то там десь і згинув у тюрмі. Начебто у п’яній бійці. А Марія тим часом зібрала навколо себе банду рекетирів та злодіїв. Подейкують, навіть за кордон глухонімих дівчат переправляє, щоб працювали в борделях. Може, прибріхують, а може...

— Ну а міліція куди дивиться?

— Та не хочуть зв’язуватися з нею! Колись Марія попалася чи то з краденим на руках, чи з контрабандою. То хтось найняв журналістів, а ті не розібравшись, що й до чого, написали в якусь закордонну газету, мовляв, наша міліція з нещасних інвалідів знущається, замість ловити справжніх злочинців. Такий галас зчинився! Отак і відпустили Марію — щоб той шум угамувати. Відтоді так і дивляться крізь пальці на її промисли, бо інакше собі дорожче буде... А вона й рада з того, бізнес свій напівкримінальний тільки розвинула. От у тому Віктор і виріс. Дев’ятнадцятий рік хлопцю, а він ледве говорить...

— Ну то нащо йому школа, та, Василю Степановичу? Все одно ж із нього під мамчиним проводом хіба рекетир базарний вийде. Ну ви ж директор! Женіть його геть! Бо вже усіх дітей в інтернаті залякав. Навіть старшокласники його бояться. Гроші він забирав, б’ється...

— Та знаю я, знаю! — відмахнувся директор. — Але ж ніхто не ризикує свідчити проти Вітька відкрито. А без свідчень і заяв прокуратура за справу не візьметься, бо мамця його, в разі чого, знову галас здійме... У глухих свій світ, свої порядки... Наші старшокласники розуміють, що у більшості з них дорога в житті одна — будівельна бригада або базар. А там усім заправляє Марія. От і виходить — не перетерпиш зараз, потім ще гірше буде. Гріх таке казати, але хай би того Вітька разом із мамцею запроторили в тюрму років так на надцять.

Директор говорив швидко й нервово. Сергійко майже нічого не зрозумів, але з виразу його обличчя вловив головне — дебелого юнака, з яким він зчепився в їдальні, віднині треба обходити десятою дорогою.

Вихователька знизала плечима, знову взяла Сергійка за руку й повела нарешті переодягатись у чистий одяг.

Уночі в інтернаті чергував Микола Павлович, тому зустріч із Сергієм він призначив аж на вечір. Після двогодинних занять хлопець так вимучився, що мріяв лише про одне — чимшвидше дістатися до свого ліжка, впасти і заснути. Але його мріям не судилося здійснитись.

Десь опівночі, коли вже всі спали (навіть завуч куняв у кімнаті вихователів), двері до кімнати шестикласників прочинилися. На порозі стояв Віктор або ж Вітьок, як його називали «свої». Засвітив екран мобільного і пройшовся вздовж ліжок. Побачивши Сергія, накинув йому на голову простирадло і почав бити кулаками. Сергій прокинувся. Точніше, перші кілька секунд він не міг збагнути, що відбувається. Це той вічний поїзд зі сну дробить його кістки?

Чи то взагалі не сон?

Боляче!!!

Сергій спробував вивернутися і впав на підлогу. Крутнувся туди-сюди. Застогнав. А може, загарчав... Андрій та Володя на ніч вимикали слухові апарати, тому не чули ані ударів, ані стогонів. Коли Сергій врешті зумів здерти з голови простирадло, Вітьок схопив його за шию і, направивши на своє лице світло мобільного, промовив:

— Я тебе бити. Ти віддавати мені всі гроші. Поняв?

Сергій ще не оговтався і нічого не зрозумів. Вітьок штовхнув його на ліжко і почав копирсатися в кишенях його штанів. Але у хлопця не було ні грошей, ні цінних речей. Від злості Вітьок зашипів:

— Якщо нема гроші, ти будеш стірати за мене одяг. Поняв?

Сергій замотав головою — він знову нічого не зрозумів. Тоді Вітьок зняв шкарпетки і тицьнув ними малому під ніс. Сергій відсахнувся, боляче вдарившись головою до стіни. Вітьок потягнув його до вмивальника. Вкинув шкарпетки в раковину і показав, що робити. Переляканий Сергій готовий був на що завгодно, лиш би цей жах швидше скінчився. Ковтаючи сльози, він намочив і почав намилювати шкарпетки. Вітьок самовдоволено посміхався, шкодуючи, що не взяв із собою кількох своїх посіпак — щоб дивилися і вчилися. Потім забрав у Сергія випрані шкарпетки і сказав:

— Тепер завжди стірати мої носки. Поняв? Або приносити гроші. Сто гривень на місяць. Або я тебе знову бити.

У синюватому сяйві мобільного телефону його лице нагадувало гримасу якогось упиря.

Коли Вітьок вийшов, Сергій ледве доволікся до ліжка. Почувався безпомічним як ніколи... Згадався тато, який обов’язково захистив би його, якби залишився живий. Хотілося плакати, але очі були сухі-сухісінькі. Напевне, за останні місяці Сергій уже виплакав усі сльози...

Тоді саме вечоріло. Сергійко неквапом ішов через парк. З музичної школи — додому. Його мав забрати тато, але затримався на роботі, а на Сергійка ще чекали домашні завдання з математики та географії. Тому й пішов сам. Під ногами приємно шурхотіло опале листя. Раптом за спиною почулося:

— Куда шуруєш, малий?

Сергій озирнувся. З-за дерева вислизнуло три тіні. Хлопчик позадкував, але його швидко оточили. Старші підлітки. Ватажок — здоровило під два метри зростом — виплюнув недопалок і процідив крізь зуби:

— Ну шо, сам бабки віддаш, чи труханути?

Сергійко перелякано притулив до грудей папку з нотами. Утікати було вже запізно, а вистояти одному проти трьох — таке буває хіба що в кіно.

— Я не маю грошей, — прошепотів Сергійко.

— Нема, кажеш? Ща провіримо! Боль терпіти вмієш?!

Хлопець підступив упритул до Сергійка і схопив його за комір. «Тільки б не по руках, — з жахом подумав хлопчик. — Післязавтра академконцерт, я не зможу грати». Він зсутулився і замружився, очікуючи удару. Але натомість почув... грізний голос:

— Гей ви, троє! Облиште малого! Негайно!

Здоровило озирнувся. Сергійко розплющив очі. На стежці неподалік стояв його тато. У руці він стискав іржавий металевий прут. Сергійко навіть не впізнав татів голос... Ватажок нападників, хоч і був кремезніший та вищий за тата, відступив убік і підняв руки, примовляючи:

— Тіхо, дядя, тіхо, не кіпішуй. Ми тут собі шуткуємо, а ви залізякою махаєте, як прибацаний.

— Ти ще мене, виродку, прибацаним не бачив, — просичав Сергійків батько. — Що, грошенят на пиво бракує? Вирішили малих поскубати?! Ану валіть звідси, поки я вас ломакою по спинах не поскубав!

Двоє підлітків одразу ж дременули через кущі. Ватажок не поспішав утікати, лише поволі задкував до гущавини, спересердя спльовував і примовляв упівголоса:

— Ну, ти мені, падла, ще попадешся. Без залізяки. От тоді...

Коли хлопець зник за деревами, Сергійко підбіг до тата і обійняв його.

— Звідки ти взявся?! Ти ж на роботі залишився!

— Та відпустили раніше. Оце поспішав, якраз тебе наздогнати хотів. Наче відчував...

— А я так злякався, що вони мені руки покалічать, і я не зможу більше грати!..

Тато скуйовдив синові волосся, промовляючи з гордістю:

— Ні, ти молодцем тримався, не скиглив.

— Ти теж молодець! Умить розшугав їх! Я й не думав, що ти такий Рембо в мене.

Батько посміхнувся і додав загадково:

— Думаєш, я в дитинстві тільки на кларнеті грав? Доводилося часом і постояти за себе...

Сергій прокинувся від штурхана під бік. Розплющив очі і побачив Андрія, свого сусіда по кімнаті.

— Вставай, сніданок вже скоро, — намагався пояснити той.

«Сон... Це був тільки сон... Тата більше немає, і ніхто ніколи вже не примчить, щоб порятувати мене», — гірко зітхнув Сергій і важко піднявся з ліжка...

Розділ 5 Яринка 

Минув місяць. Вітьок у школі не з’являвся, напевне, мав якісь проблеми вдома. Сергія це тішило, бо від самої лише згадки про Вітька в нього підкошувалися коліна.

Зате щоденні заняття з Миколою Павловичем не минали марно. Сергій потроху опановував мову жестів, але користувався нею неохоче. Був замкнутим і ні з ким не хотів спілкуватися.

Програма спецшколи нічим не відрізнялася від програми звичайної середньої школи. Хіба що була адаптована до потреб глухих дітей. Вони навіть іноземні мови вивчали. Коли на одному з уроків Сергій запитав Миколу Павловича, навіщо вчити іноземну, той пояснив:

— Розумієш, жестова мова не універсальна. У кожній країні вона інша, буває, що в одній країні їх кілька. А ще — глухонімий з Англії не зрозуміє глухонімого з США. У них різні жести, хоча і там, і там розмовляють англійською. Зате глухонімий американець чудово порозуміється з глухонімим французом, бо їхні жестові мови дуже подібні!

— Але я не їду за кордон, — заперечив Сергій.

Вчитель усміхнувся.

— А якщо ти станеш великим артистом і тебе запросять на гастролі в іншу країну?

Сергій у відповідь тільки скривився і махнув рукою...

Основні жести, потрібні для спілкування в буденному житті, Сергій засвоїв швидко. Особливо ті, що вказували рух, дію чи напрям, а емоції — сум, радість, здивування тощо — можна було просто «зобразити» на обличчі. Повторювати вивчене допомагали тематичні таблиці з малюнками, які висіли в класах, коридорах, в їдальні, а також у кімнаті над його ліжком.

Крім жестової мови, в якій кожен рух означав якесь слово чи дію, Сергій постійно вправлявся в роботі з дактилем, де одна комбінація пальців означав одну літеру. Не всі слова можна показати жестами, зокрема імена чи якісь терміни. Тоді доводиться «говорити» літерами. Деякі з них легкі й зрозумілі. Наприклад, знак літери «О» нагадує популярний жест «окей» з американських фільмів. «Г» теж легко запам’ятати — такий собі гачок з великого та вказівного пальців, яким часто показують пістолет. Чимало літер у дактилі схожі на звичайні: «Л» — опущені вниз і розкриті два пальці, «М» — так само, тільки розкритих пальців уже три. А три стиснуті докупи пальці означають «Т». Якщо ж їх підняти догори, вийде «Ш». Інші ж літери треба наче малювати пальцями у повітрі, приміром, завиток «Д» чи зиґзаґ «З». А є й такі, які у дактилі взагалі не подібні на свої зображення. Так, «А» показують стиснутими пальцями в кулак, «В» — розкритою долонею.

Та найважче було Сергієві не запам’ятати ті всі літери, а навчитися швидко підставляти їх одну за одною. Він плутався, збивався і від того дуже нервував. Микола Павлович заспокоював його, мовляв, все добре, потрібно лише частіше спілкуватися з іншими дітьми, щоб «набивати руку». Тим більше, пальці в хлопця були гнучкі й спритні. Сергієві, щоправда, здавалося, що грати на піаніно значно легше, ніж плести в повітрі мережива з отих дивних знаків. А сприймати мову тих дітей, які мало не з народження спілкувалися дактилем, було для нього справжньою мукою! їхні пальці мерехтіли, мов крильця метеликів, Сергій встигав ловити лише перші літери і постійно губив зміст розмови. Тому й намагався уникати товариства однолітків. Йому більше подобалося залишатися наодинці, занурившись у спогади про минуле, наповнене шумом вулиці, гуркотом машин, співом птахів, звуками музики і голосами рідних...

Одного листопадового дня Сергій прогулювався після уроків у саду, згрібаючи ногами сухе листя. Він ще пам’ятав його шурхіт, пригадав собі, як любила збирати жовті й червоні кленові листочки маленька Іринка... Від сумних спогадів Сергія відволікло старе червоне авто «Жигулі», що заїхало на територію інтернату. З машини вийшов поважний літній чоловік і маленька білява дівчинка, яка міцно притискала до грудей рудого ведмедика. Наче боялася, що хтось відбере його в неї. Дівчинка з-під лоба роззиралася довкола і морщила чоло. Сергієві мимоволі згадалося, як він сам нещодавно вперше потрапив на територію школи.

«Напевне, у неї теж батьки загинули», — з сумом подумав хлопець.

Насправді, в Яринки (так звали дівчинку), загинула тільки мама. Чотири роки тому...

Яринчині батьки жили в далекому карпатському селі. Мама була домогосподаркою, тато постійної роботи не мав, їздив на сезонні заробітки — будівельником. Через кілька місяців після народження Яринки виявилося, що дівчинка глуха. Батько з горя запив. Часом пропивав усе до копійки, і якщо грошей у хаті більше не було, кидався з кулаками на маму. А коли перелякана Яринка починала плакати, то перепадало і їй. Спокій у хаті був лише тоді, коли тато їхав з дому.

Якось, повернувшись із чергових заробітків, він пішов навідати своїх друзів, з якими полюбляв чаркувати. Повернувся аж після півночі. Яринка вже спала.

— І де тебе знову носило? — дорікнула йому мама. — Ти й так місяцями пропадаєш!

— Рот закрий, дурна бабо! — огризнувся чоловік. — Я з друзями був! Не розумієш, що таке друзі?!

— Друзі?! Знову друзі?! Ти проміняв сім’ю на друзів! Ну ще би лиш я, але дитина чим винна? Вона й без того нещасна, а ще й тата нігди не бачить!

— Що ти мелеш?! Он він я — перед тобою!

— Ага, хитаєшся, як бадилля на вітрі. Навіть не пам’ятаєш, що сьогодні Яринці три роки. Який ти тато в біса, га, скажи? Ну скажи?! Та щоб тебе краще!..

— Ти кого клянеш і к бісу посилаєш?! Ти!.. Та я тебе!..

Від тих вересків Яринка прокинулась і розплакалася. Мама взялася її заспокоювати, але батько з криком: «Куди?! Я з тобою ше не закінчив!», — схопив жінку за руку і щосили вдарив кулаком в обличчя. Падаючи, вона вдарилася головою об чавунний кут кухонної печі... Більше не встала. А добрий тато дістав із серванта пляшку горілки та й пішов до іншої кімнати квасити...

Зранку в гості завітала бабуся, татова мама. Вона жила в сусідньому селі й приїхала до внучки на уродини. А застала невістку, що лежала на підлозі в засохлій калюжі крові, і заплакану дитину біля неї. Яринка усю ніч сиділа біля мами, гладила її холодну руку і благала прокинутися. П’яний тато голосно хропів на ліжку... Старенька померла на другий день після похорону невістки: серце не витримало сорому й горя.

Яринчиного батька засудили на сім років позбавлення волі. Дівчинку направили в сиротинець, де вона й прожила останні чотири роки. Директор опікувався нею, інколи забирав додому, намагався навчити її говорити, але марно.

Вихованці сиротинця знущалися з Яринки, дражнили і били її, знаючи, що та не зможе нікому поскаржитися. Може, заздрили і ображались за те, що директор ставився до дівчинки трішки краще, ніж до інших. А може, це була звичайна дитяча жорстокість. Та хай там як, а за весь час перебування в сиротинці, Яринка жодного разу ні на що не поскаржилася і ніхто ніколи не бачив сліз в її очах. Зрештою, як і посмішки на обличчі...

Нещодавно Яринці виповнилося сім років і її скерували на навчання до спеціалізованої школи. Так вона опинилася в одному інтернаті із Сергієм.

Розділ 6 А музика вічна! 

Наближався Новий рік. У актовому залі все ще тривав ремонт, коштів на його завершення бракувало. Тому дирекція вирішила новорічну ялинку цього року не ставити і святкового ранку не влаштовувати. Та й для чого? Все одно батьки забирали дітей на зимові канікули додому. В інтернаті залишалося лише двоє вихованців — шестикласник Сергій і першокласниця Яринка. Їх не було кому забирати...

Тридцять першого грудня в інтернаті чергував Микола Павлович. Він би залюбки запросив Сергія з Яринкою до себе додому, але там його власні вже дорослі діти готували новорічну вечірку для своїх друзів. Зрештою, він тому й зголосився на чергування — щоб не заважати молоді.

Та все ж Микола Павлович вирішив влаштувати вихованцям святковий сюрприз. Поки усі роз’їхалися на канікули, Яринку тимчасово перевели у хлопчачий корпус і поселили в сусідню з Сергієм кімнату. О дев’ятій вечора, коли малі вже готувалися до сну, завуч попросив їх накинути верхній одяг і пройти разом з ним.

На вулиці вже було темно, тільки крізь вікно актового залу пробивалося тьмяне світло. Завуч відчинив двері, запросив Сергія з Яринкою увійти. Посеред залу, сяючи різнокольоровими вогнями, красувалася справжня ялинка. Поряд стояв стіл, вкритий білою скатертиною. А на столі — великий шоколадний торт, навколо якого розмістилися тарелі з мандаринами, яблуками, цукерками і тістечками.

— Ну що ж, дорогі мої гості, запрошую вас трошки посвяткувати! — урочисто промовив Микола Павлович, і легенько підштовхнув дітей уперед.

Сергій з Яринкою обережно сіли скраєчку. Вчитель увімкнув телевізор, знайшов канал, по якому крутили якийсь новорічний мультфільм, і відкоркував дволітрову пляшку «Кока-Коли».

— Це у нас замість шампанського, — весело сказав він, наливаючи шипучий напій у склянки. — Ну ж бо! Пригощайтеся! Не соромтеся!

Діти почувалися ніяково. Яринці мимоволі пригадався директор сиротинця, у котрого вона щороку гостювала на свята, а Сергій згадав маму, тата і маленьку сестричку, яка завжди з таким нетерпінням чекала приходу святого Миколая. Кожного разу Іринка обіцяла, що не засне цілу ніч. Мріяла дочекатися сивобородого чарівника і побачити, як той влітає на оленячій упряжці у прочинене вікно й кладе подарунки їй під подушку. Не дочекалася...

Відганяючи сумні спогади, Сергій почав розглядати актовий зал. У куті біля сцени помітив фортепіано.

У грудях защеміло... Він підвівся, підійшов до запиленого інструмента й обережно підняв кришку. Микола Павлович зацікавлено спостерігав за ним.

Сергій підтягнув до фортепіано крісло, сів і боязко торкнувся пальцями клавіш. Потім заплющив очі і... почав грати! Мелодія відлунювала в порожньому залі, заповнюючи собою увесь простір. Сергій виконував вальс Шопена, який готував до конкурсу в Польщі. Хлопець боявся розплющити очі і продовжував грати наосліп. Не чув музики, але відчував, що пальці все пам’ятають і не схиблять.

Раптом Яринка, яка доти сиділа спиною до фортепіано і ні на що не звертала уваги, напружилася. Повернулася, поволі підійшла до інструмента і притулилася вухом до задньої деки. Потім розпростерла руки і притиснулася до фортепіано усім тілом. Її очі засяяли якимось дивним блиском, а на губах з’явилася ледь помітна усмішка.

Заворожений Микола Павлович не вірив своїм очам.

— Це неймовірно, — шепотів він. — Це неймовірно! Вона усміхається. Вона чує!

Сергій дограв вальс і розплющив очі. Яринка оббігла фортепіано, схопила Сергія за руки і почала бити його пальцями по клавішах, примушуючи знову грати. Хлопець здивовано подивився на неї, але послухався і заграв. Спершу повільно й тихо, потім все голосніше й голосніше. Яринка ствердно закивала і знову всім тілом притислася до фортепіано, вслуховуючись у ритмічні вібрації.

Цього разу Сергієві пальці вже не були такими точними і деколи брали фальшиві ноти, але для маленької дівчинки це все одно було найдивовижніше і найприємніше переживання за останні роки...

Сергій прокинувся пізно. У кімнаті він був сам, нікому було його штурхати й підганяти на сніданок чи до школи на заняття. Згадався сон, який він бачив уночі.

Ялинка сяяла різнобарвними вогнями гірлянд. Тріо музик, що складалося з фортепіано, скрипки та кларнета, тобто Сергійка, мами й тата, бадьоро виконувало популярну різдвяну пісеньку, а маленька Іринка весело стрибала навколо ялинки і підспівувала: «Джингл белз, джингл белз, джингл ол зе вей!»

Потім був опівнічний бій годинника, салюти, пісні... Іринка заснула, скрутившись калачиком на дивані біля Сергійка. Він витримав ненабагато довше і теж заснув, не додивившись новорічну кінокомедію. Тільки тато з мамою просиділи до пізньої ночі. Поки привітали по телефону і скайпу всіх друзів та знайомих, поки передивилися всі святкові програми... Нарешті, під ранок, помучені полягали спати, бажаючи одне одному щасливого Нового року...

Сергієві стислося серце. Він знову почувався самотнім і покинутим. Але не довго. Його смуток умить розвіяло спогадом про вчорашній вечір, про запилене фортепіано, що радісно ожило під його пальцями, і про маленьку Яринку, яка так збентежено-щасливо вслухалася в його музику.

«Мене ще ніхто ніколи так гарно не слухав», — задоволено подумав Сергій, і вперше після аварії на його обличчі засяяла щаслива усмішка...

Розділ 7 Нерозлучні друзі 

Хоча шкільні канікули тривали два тижні, працівники школи-інтернату мали лише один вихідний. Другого січня о дев’ятій ранку Микола Павлович уже сидів у приймальні директора.

Василь Степанович приїхав чверть на десяту.

— Миколо, тебе що, з хати вигнали? — здивовано запитав він.

— Василю Степановичу, у нас тут таке!

— Що сталося? Щось із дітьми? Чому одразу не подзвонив мені на мобільний?!

— Та ні, заспокойтеся, тут інше. Зараз розкажу, давайте все по черзі.

Микола Павлович сів за стіл навпроти і почав розповідати про Сергія з Яринкою. Директор мовчки вислухав, відтак прочинив вікно і запалив цигарку.

— Цікаво, — зауважив він, — а що записано в результатах досліджень, з якими дівчинка поступила до нас?

— Василю Степановичу, я вас прошу! Які там результати? Ви думаєте, її хтось колись ретельно обстежував?

У нас же на цілу область один нормальний апарат, і той ледве дихає. А в районах слух у дітей досі перевіряють дідівськими методами. Скажіть, хто буде нещасну дитину з сиротинця возити за сто п’ятдесят кілометрів в обласний центр, щоб перевірити, чи вона дійсно абсолютно глуха, чи все ж вловлює якісь частоти?

— Що правда, то правда... Але нічого, ми це виправимо. Я передзвоню в Київ, попрошу поставити Ярину на чергу на обстеження в медичний інститут. У них там хороше обладнання, та й фахівці відповідні. А поки що сам поспостерігай за нею.

— А як з малим бути? Бачили б ви, як він ожив, коли сів за піаніно й почав грати! Дивно, після аварії слух пропав, а рефлекс у пальцях досі зберігся...

Василь Степанович розвів руками.

— Загадки природи людського мозку, Коль. Чим довше живу, чим більше вникаю, тим більше розумію, що ні-і-ічого ми в цьому не тямимо.

— Шкода, хлопець направду талановитим музикантом міг би стати...

Директор зачинив вікно, сів за стіл і промовив:

— А знаєш що? Знайди мені завгоспа, я попрошу його до завершення канікул розчистити актовий зал. З тим ремонтом ще невідомо скільки затягнеться, а дітям нема де вчитися ритміці й танцям. Відновимо заняття! І Сергій хай приходить, хай займається. Щоб навики не втрачати. Якщо ноти йому треба, чи що, то ти вже сам якось. Може, якраз щось вийде з хлопця. Зрештою, Бетховен теж колись оглух, але і музику продовжував писати, і оркестром диригував!

Канікули закінчилися, діти повернулися в інтернат, і школа знову стала шумною та веселою. Це тільки так здається, що якщо в школі навчаються глухі діти, то там абсолютна тиша. Насправді ж навпаки — там дуже гамірно! Діти бігають, товчуться, кричать, перекидають стільці і парти. Але самі не чують цього, тож їм здається, що вони чемні й тихі. Молоді вчителі, які тільки-но приходять працювати в таку школу, довго звикають до тієї «абсолютної тиші»!

Сергій приходив пограти на фортепіано після обіду, коли дітей у школі вже не було. Шум і галас йому не заважав, звісно ж. Але заважав... Яринці. Дівчинка теж приходила разом із Сергієм. Умощувалася позаду фортепіано, притискалася до деки, заплющувала очі й ловила вібрації, народжені ударами фортепіанних молоточків об струни. Але це їй вдавалося лише тоді, коли в школі була цілковита тиша.

Яринку записали на обстеження в Києві аж на червень. А тим часом Микола Павлович намагався сам працювати з нею. Одягав дівчинці навушники і вмикав різну музику. При максимальному підсиленні Яринка відчувала лише низькі частоти важкого року. Але вони були настільки неприємні й дражливі, що вона зривала з голови навушники. Здається, її мозок був налаштований сприймати тільки фортепіанну музику в Сергієвому виконанні. Тому вона так уперто ходила з ним до актового залу.

Сергій теж щодня з нетерпінням чекав на зустріч зі своєю відданою слухачкою. Її увага й щире захоплення важили для нього більше, ніж перемога у будь-якому міжнародному конкурсі. Яринка навіть зовні чимось нагадувала йому меншу сестру Іринку, яка теж любила сидіти й слухати музику, притулившись головою до піаніно.

Інколи Сергій ловив себе на думці, що образи Іринки й батьків починають потроху розпливатися і ніби зникають з пам’яті. Тільки в його вічному кошмарі їхні обличчя залишалися чіткими та яскравими. Але там вони були не щасливі, а сповнені жаху й болю.

Якось непомітно Сергій із Яринкою стали нерозлучними друзями. Їм обом важко давалося спілкування з іншими дітьми. Яринка не розмовляла, майже не знала жестів, навіть читати не вміла. Микола Павлович дуже старався, щоб надолужити згаяний час, проте успіхи були невеликі. Зате з Сергієм Яринка знаходила спільну мову без слів. Вони розумілися на якомусь підсвідомому рівні. Могли годинами разом гуляти інтернатівським парком, ганяти м’яча на стадіоні, розглядати журнали, комікси, дивитися фільми і грати на комп’ютері.

Після канікул у школі відновили уроки танців. Учителька на повну потужність вмикала музику і вчила дітей виконувати ритмічні рухи в такт. Дехто з учнів чув музику завдяки слуховому апарату, інші просто вловлювали ритмічну вібрацію, що передавалася від динаміків через дерев’яну підлогу.

А ще Микола Павлович організував... хор! Насправді діти не співали, а лише під музику переповідали тексти пісень мовою жестів. Учитель хотів, аби хору акомпанував Сергій, але той відмовлявся. Вперто й затято. Його музику слухала Яринка, і цього було достатньо.

Віктор у школі більше не з’являвся. Куди він щез, не знав ніхто. Та одного недільного дня вони з Сергієм таки зустрілися.

Після нещодавньої відлиги землю прихопив морозець. Падав сніг. Сергій проводжав Яринку з актового залу до дівчачого спального корпусу. Вів її за руку, щоб не послизнулася. Яринка йшла і дуже смішно висувала з рота язик, ловлячи ним пухкі сніжинки, що повільно падали з неба. А Сергій думав про те, як минулої зими катався на санках з Іринкою і вона робила точнісінько так само — мама тоді ще сварила її, хвилювалася, що застудиться... Тому і не помітив, як біля рогу спального корпусу їх оточили три тіні. Зненацька хлопця підняли й штовхнули на землю. Отямившись, він побачив над собою вдоволену Вітькову пику, від якої тхнуло перегаром.

— Де бабки? — запитав той. — Ти мені должен. Я прийти брати свої гроші.

Сергій перелякано озирнувся. Один із Вітькових поплічників тримав Яринку, затуливши їй рота рукою, а інший пильнував біля входу в спальний корпус, щоб часом не вийшла чергова вихователька. Вітьок схопив Сергія за підборіддя і повернув до себе, щоб той міг бачити його і читати по губах.

— Ти должен борг три місяці. Давай бабки.

Сергій провів пальцями зігнутої долоні біля горла, що значило відмову. У відповідь Вітьок ударив Сергія розкритою долонею по голові. Не для того, щоб зробити боляче, а щоб остаточно залякати.

— Зараз ти приносиш триста гривень за себе і малу. Вона лишиться тут. Якщо не приносиш гроші, я її бити. Якщо ти приводиш вихователя, я її вбивати. Все, йди.

Він потягнув Сергія за рукав куртки, допомагаючи підвестися, і штовхнув у напрямку хлопчачого корпусу. Сергій, не озираючись, побіг. Послизнувся на льоду, впав, швидко підвівся і побіг далі...

У спальні Андрія з Володькою не було, вони ганяли на лижах навколо стадіону, де ще не розтанув сніг. Сергій кинувся до їхніх речей шукати кишенькові гроші, які хлопцям щотижня давали батьки. Знайшов лише сто гривень. Де взяти решту? Своїх грошей Сергій не мав. Позичити не було в кого...

Хлопець бігав по сусідніх кімнатах і гарячково копирсався в кишенях чужих штанів, портфелях, шухлядах і шафках. Але ще не всі діти повернулися після вихідних до інтернату, тож більшість шафок були порожні. У Сергія від страху аж трусилися руки: не дочекавшись грошей, Вітьок міг побити, а то й покалічити маленьку Яринку...

Заклопотаний пошуками, Сергій не помітив, як у кімнату ввійшов директор інтернату. Василь Степанович часто навідувався на роботу в неділю. На вихідних йому легше працювалося, бо ніхто не телефонував і не тривожив по дрібницях. Він саме, за звичкою, курив у своєму кабінеті біля прочиненого вікна, коли повз нього стрімголов промчався Сергій. Помітивши хлопця, директор загасив цигарку, одягнув пальто і рушив до корпусу. Переступивши поріг кімнати, він побачив Сергія, який нишпорив у кишенях чужої куртки. Василь Степанович насупився і схопив Сергія за руку.

— Якби мені хтось сказав, що ти злодюжка, я би перший плюнув йому в обличчя, — розчаровано сказав директор. — Ти прикро вразив мене, хлопче.

Сергій хотів пояснити, що він робить і чому, але не зміг показати жодного жесту. Поряд на столі лежав пенал і папка з зошитами. Сергій розгорнув верхній зошит, схопив олівець і почав швидко писати: «Біля дівч корп пяний віктор з бандитами схопив яринку вимагав гроші і хоче вбити».

Василь Степанович прочитав записку, перевів погляд на Сергія і вигукнув:

— Треба було зразу до мене йти!

Вибіг у коридор і по внутрішньому телефону подзвонив у дівчачий корпус. Слухавку взяла вихователька, яка разом з дітьми дивилася телевізор у кімнаті відпочинку.

— Маріє Михайлівно, зачиніть двері і не випускайте нікого з корпусу. Викликайте міліцію! Скажіть, розбійний напад! Я вже мчу до вас!

Директор роззирнувся навколо в пошуках чогось важкого. Схопив лопату, якою розчищали сніг, і вибіг на вулицю. Сергій рвонув за ним, але директор умить зупинив його:

— А ти куди? Сиди тут! Ані кроку зі спальні, ясно?!

Сергій повернувся в кімнату, сів на ліжко і почав нервово гризти нігті. Покрутившись кімнатою хвилини зо дві, вийшов у коридор, зняв з пожежного щита вогнегасник і помчав услід за директором.

На вулиці вже сутеніло, але біля дівчачого корпусу подвір’я освітлювали вуличні ліхтарі. Сергій здалека помітив, що один з Вітькових посіпак досі тримає Яринку, а інший намагається здолати Василя Степановича. Вітьок ударом ноги вибив у директора з рук лопату і навіть зумів повалити чоловіка в сніг.

Кілька років тому Сергієві вже доводилося користуватися вогнегасником. Одного разу він зі своїм другом вирішив сконструювати ракетну установку. У якомусь фільмі діти побачили, як дядько всідається на вогнегасник, смикає важіль, злітає вгору й кілька метрів мчить понад землею, мов реактивний літак. Тож на перерві хлопці притягли в клас вогнегасник, один усівся на нього, а інший щосили потягнув за важіль. Сопло було розвернуте вбік, тому вогнегасник почало крутити й кидати по підлозі, мов феєрверк.

На щастя, обійшлося переляком, без травм. Навіть збитків особливих не було, хіба що зіпсутий вогнегасник. Тато тоді навіть не сварив Сергія, тільки влаштував йому майстер-клас із користування засобами пожежогасіння. Так, про всяк випадок. Знав би Сергій тоді, як саме той урок придасться йому колись у житті...

Сергій оббіг корпус навколо і непомітно підкрався до рогу будинку, за яким Вітьок із товаришем шарфом в’язали директорові руки. Поставив вогнегасник на землю, вперся у нього ногами, виставив сопло за ріг будинку, висмикнув запобіжне кільце і рвонув важіль угору. Струмінь газу вирвався з червоного балона і вмить накрив нападників. З несподіванки вони відпустили Василя Степановича й зірвалися на ноги. Директор скористався їхньою розгубленістю, підвівся і кількома влучними ударами відправив одного в нокаут, а іншому скрутив руки за спину. Вітьок спробував вирватися, але директор міцно тримав його. Третій бандит, той, що тримав Яринку, вирішив не випробовувати долю — відпустив малу й кинувся утікати. Переліз через паркан і побіг дорогою кудись у бік центру міста. І саме вчасно: на територію школи-інтернату в’їжджала міліцейська машина.

Цього разу Вітьок не втік від правосуддя. Виявляється, міліція вже розшукувала його за підозрою в пограбуванні. Він переховувався в когось зі своїх спільників. А одного суботнього вечора напився з друзями і вирішив запропонувати їм «сходити на діло»:

— До школи давно не ходити. Там бабло є.

— Де? Хто тобі його дасть? Училки?

— Не, не училки. Малі. У неділю з дому приїжжають, мають бабло.

— А якщо нас схапають?

— Училок нема, тільки чергові.

— То повалили! Бабки будуть!

Але ця вилазка стала для Вітька останньою. Доказів було більше ніж достатньо. І свідки були. Тепер навіть мамині зв’язки в прокуратурі йому не допоможуть.

До суду викликали Василя Степановича, Сергія Петрину та Миколу Павловича як офіційного сурдоперекладача. Яринку за свідка не взяли — надто мала.

Після оголошення вироку Вітьок повернувся до Сергія, тицьнув у нього пальцем і різко вдарив кулаком правої руки по відкритій долоні лівої, пояснюючи: «Я тебе уб’ю»...

Вітька відправили в колонію, але, як виявилося, Сергієві та Яринці від того аж ніяк не полегшало.

Розділ 8 Розлука і втеча

У травні до Василя Степановича зателефонував директор Яринчиного сиротинця і сповістив новину. За зразкову поведінку з колонії випустили її батька. Тепер він клопоче про повернення батьківських прав. Психічних і соціальних заперечень та протипоказань немає, тож органи опіки, ймовірно, вдовольнять його прохання.

Василь Степанович одразу ж викликав до себе Миколу Павловича і Наталю Іванівну. Розповів прикру новину. Вислухавши директора, завуч вибухнув:

— Ви уявляєте, що на неї чекає?! Цей ненормальний, язик не повертається назвати його батьком, зіпсує дівчинці усе життя!

— Колю, ну чому ти так? — заперечила Наталя Іванівна. — Все ж рідний батько. Може, за роки в тюрмі він усе переосмислив і виправився.

— Наталю, ти сама хоч віриш у те, що говориш? Ти знаєш хоч один приклад, коли тюрма когось виправила? Йому ж донька потрібна лише для одного — отримувати за неї пенсію по інвалідності, щоби пити було за що. Чи я не правий?!

— Та правий, правий, — погодився Василь Степанович. — Але що ми можемо вдіяти?

Усі мовчали, похнюпившись. Директор закурив цигарку. Так йому краще думалося. Першою озвалася Наталя Іванівна:

— Може, звернутися до суду, щоб батькові заборонили забирати доньку?

Василь Степанович почав переглядати телефонні номери у своєму записнику.

— Ми не можемо подавати позов, цим займається управління опіки. Але там щодня десятки дитячих справ розглядають. Їм це так приїлося, що ніхто не буде вникати і перейматися долею маленької дівчинки із забутого Богом села... Десь у мене був номер голови опікунської ради, спробую подзвонити і пояснити йому, що до чого. Може, якраз щось путнє підкаже.

З нагоди закінчення навчального року вихованці інтернату готували святковий концерт для батьків. Хор розучував пісні з репертуару поп-зірок, танцювальний колектив старшокласників — сучасний танець у стилі хіп-хоп, дівчатка-п’ятикласниці декламували вірші, а театральний гурток ставив виставу про Ромео та Джульєтту. І головний номер святкового концерту — виступ Сергія та Яринки. Це був «Норвезький танець» Едварда Гріта, який Яринка виконувала під супровід фортепіано. На відстані від інструмента дівчинка не чула музики, тому вчителька танців придумала для неї особливу методику. Поки Яринка сиділа біля піаніно й вслухалася в музичний ритм, вчителька показувала їй танець, рух за рухом. Дівчинка з пам’яті повторювала ці рухи, а вчителька підказувала, коли змінювати позицію. Спочатку вправи давалися важко, але минуло кілька тижнів наполегливих тренувань — і Яринка танцювала майже бездоганно.

В актовому залі зранку до вечора кипіла робота — діти репетирували на сцені, а в глядацькому залі майстри завершували ремонт. Концерт мав відбутися двадцять шостого травня, одразу після останнього дзвоника.

Генеральну репетицію святкового дійства призначили на вечір напередодні. Саме в той час, коли на сцені були Сергій із Яринкою, у кабінеті директора задзеленчав телефон. Дзвонили з обласного управління, аби повідомити, що наступного ранку в інтернат приїде інспектор, щоб забрати Яринку і відвезти в село, до батька...

За роки роботи в школі-інтернаті Василь Степанович випустив у світ не одну сотню вихованців. Багато з них не залишили в його пам’яті якогось помітного сліду, хоча жили в інтернаті по десять-одинадцять років. А про деяких згадував і досі.

Яринка жила тут менше року, але директор був упевнений, що не забуде цю маленьку дівчинку з далекого карпатського села. Їй важко давалося читання і мова жестів, вона не хотіла вчитися говорити, не вміла дружити, була настороженим їжачком, який при будь-якій спробі наблизитися вмить скручувався в клубочок і випускав гострі голочки. Та водночас це була дуже світла дитина. І лише одному Сергієві поталанило достукатися до тієї світлості в ній, витягнути на світ кілька приязних посмішок — ніби промінців. І від них сам Сергій теж ставав світлішим.

Директор курив цигарку за цигаркою, намагаючись заспокоїти нерви, але марно. Проти рішення суду і органів опіки він був безсилий. Василь Степанович дзвонив, благав хоча б на кілька місяців перенести дату від’їзду, дати можливість Яринці ще трохи адаптуватися, навчитися спілкуватися і сприймати зовнішній світ. Але на його благання ніхто не звертав уваги. Усі посилалися на рішення суду, яке зобов’язувало негайно передати дитину під опіку рідного батька.

Машина приїхала по Яринку о восьмій ранку. Вихователі так і не наважилися повідомити Сергієві про те, що дівчинка залишав інтернат. Вирішили, що так буде краще для обох — без зайвих довгих прощань і сліз.

Поки Сергій, нічого не підозрюючи, готувався до святкового концерту, по Яринку прийшла вихователька із завучем. Дівчинка завзято натирала вовняною шматкою червоні туфельки, в яких мала сьогодні танцювати на сцені. Яринка поглянула на вчителя, її погляд був на диво ясний і довірливий. Микола Павлович аж занімів. Відвернувся, прокашлявся, потім присів біля дівчинки і, дивлячись їй в очі, насилу промовив:

— Яринко, зараз ти поїдеш додому, до батька. Тепер ти будеш жити разом з ним. Тебе внизу вже чекає машина.

Вчитель-сурдолог займався з Яринкою щодня, але навіть його мову вона сприймала важко. Доводилося по кілька разів повторювати і показувати кожне слово. Однак тепер вона зрозуміла усе з першого разу. Її світлий погляд умить погас, а маленька червона туфелька випала з руки. Уперше з дня приїзду в інтернат Яринка зайшлася безмовним плачем. Микола Павлович притулив її до себе, але дівчинка рвучко випручалася з обіймів і вибігла з кімнати. Вихователька кинулася їй навздогін.

Знайшли її аж у кімнаті, де сушили одяг і білизну. Сиділа на підлозі під батареєю, обхопивши коліна руками, і завивала, наче поранене звіря. Щиро ненавиділа увесь світ — тільки-но вона почала розкриватися і довіряти людям, як ті зрадили її. Як і батько, якого вона так любила. А він узяв і назавжди забрав у неї маму!..

Наталя Іванівна розповіла усе Сергієві, коли Яринка була вже в дорозі. Хлопець не повірив виховательці, побіг до директора.

Василь Степанович сидів у кабінеті з таким приреченим виразом обличчя, що було зрозуміло — Наталя Іванівна не обманювала. Сергій спробував закричати, з усіх сил намагався витиснути з горла бодай звук, але марно. Спересердя схопив крісло, підняв і жбурнув до стіни. Від удару на підлогу впала дерев’яна рамка з почесною грамотою. Скло розлетілося на друзки. Василь Степанович підвівся, обережно перевів хлопця через скло і посадовив у своє крісло. Сам сів на стіл і, нічого не приховуючи, розповів, чому він змушений був відпустити Яринку.

Коли до концерту залишалися лічені хвилини, директор узяв хлопця за руку й повів до актового залу. Проте без Яринки Сергій навідріз відмовився виходити на сцену. Увесь концерт просидів насуплений у кутку. Коли глядачі зааплодували, викликаючи на біс танцювальний колектив, що виконував запальний хіп-хоп, Сергій непомітно вислизнув геть.

В їдальні під час вечері виявилося, що хлопця немає. Вихователі обшукали всі кімнати, комори й закутки. Зник безслідно.

Зранку Василь Степанович подзвонив у міліцію і оголосив його в розшук...

Під сходами на вокзалі смерділо затхлістю, сечею і цигарковим димом. Спочатку Сергій морщився й затуляв носа, але потім звик і вже не відчував запаху. Під сходами він переховувався від допитливих очей міліціонерів, що проходжалися вокзалом. Хлопець позирав на годинник над головним входом і міркував, що робити далі.

«Головне доїхати до Івано-Франківська. Микола Павлович колись казав, що звідти ходять маршрутки до Яринчиного села. Зрадник він. І директор зрадник, і вихователі. Казали, що люблять її, жаліють, а самі віддали Яринку тому бандитові. Ну нічого, я врятую її, я її не зраджу! Шкода тільки, грошей нема. Як тепер добиратися? Кажуть, в електричці контролери рідко ходять, можна зайцем їхати... А от як у маршрутку непомітно влізти? Та нічого, доберуся до Франківська, а там уже щось придумаю. Аби лише встигнути чим швидше до Яринки і забрати від батька, поки той її не замучив».

Занурившись у роздуми, Сергій не помітив, як під сходи забрели ще двоє підлітків. Один із них зупинився біля нього й смикнув за рукав.

— Ти чьо тут завис? — запитав. — Це наша точка!

Сергій не второпав, чого хочуть ці двоє.

— Нє, ну ти поняв? — продовжував «наїжджати» підліток. — Ще й морозиться, не хоче базарити, не уважає нас. Та ти хто такий?!

Він штовхнув значно нижчого на зріст Сергія, і той, перечепившись через пластмасовий ящик, упав на бетонну підлогу. Спробував підвестися, але його знову штовхнули. Сергій вкотре пожалкував, що колись так і не переконав батьків віддати його на карате. Він би тоді зовсім по-іншому спілкувався з нападниками! І ще невідомо хто з кого зараз би сміявся. Хулігани обступили хлопця, і щойно він намагався підвестися, штовхали його на підлогу, примовляючи:

— Будеш знати, падла, як чуже місце займати!

При цьому вони ще й голосно реготали, насолоджуючись своєю перевагою. І раптом їхній сміх різко увірвався.

— Шухер, менти, — промовив тихо один і помчав до виходу з вокзалу. Другий рвонув за ним. Сергій підвівся і побачив міліціонерів, що прямували до них. Мабуть, почули крики й регіт, що долинав із-під сходів. Помітивши двох підлітків, міліціонери кинулися їм навздогін. Сергієві теж не можна було перетинатися з міліцією, адже його б неминуче повернули в інтернат. Він вискочив і побіг у зворотній бік, до виходу на перон. На першій колії стояв поїзд. Біля вагона кілька чоловіків у камуфляжному одязі курили й про щось сперечалися. Поряд на купці лежали їхні наплічники, вудки, сачки та інше рибальське знаряддя. Сергій здогадався, що чоловіки вихваляються одне перед одним своїм уловом, бо кожен розводив руками і показував, яку велику рибу впіймав. Хлопець прилаштувався біля рибалок і опустив голову долу, сподіваючись, що так його не побачать міліціонери.

Докуривши, чоловіки почали заходити у вагон. Один із них далі уперто щось доводив іншому, часто повторюючи одне й те ж слово. Сергій стежив за його губами і, здавалося, той увесь час говорить: «Франківськ». «Напевне, пояснює, що це електричка до Івано-Франківська, — подумав Сергій. — Супер! Якраз те, що треба!»

Він разом із чоловіками увійшов у вагон і прилаштувався біля рибалок. Ті продовжували сперечатися:

— Кажу ж тобі, Франківськ — найкраще місто для рибалки! — вперто наполягав один. — Там цілих дві ріки тече через місто! І обидві в горах починаються. Виходиш собі з хати — і за п’ять хвилин уже сидиш на березі і ловиш. Хоч таку, хоч сяку. Франківськ рулить, не те що твій Львів!

— Ну так, тут ти правий, — із сумом погодився інший. — У нас лише одна нещасна річечка. І та в трубі через увесь центр тече. А смердить так, що не приведи Господи!

Рибалки помітили Сергія, що тулився біля них і мало не зазирав їм у роти.

— А що, малий, цікаво рибальські байки послухати, га? — запитав найстарший.

Сергій не зрозумів його і знітився.

— Та не соромся, — чоловік поплескав хлопця по плечу і посунувся, пропонуючи сісти поряд. — Я колись теж любив слухати, як батько з друзяками байки травить. Особливо, коли піддасть трохи. Ну, то як тебе величати?

Сергій показав, що не чує.

— Кажу, сідай з нами! — прокричав чоловік.

Йому здалося, що хлопець не чує, бо у вагоні надто шумно. Прокричав знову, ще голосніше, і притягнув малого за рукав до себе. Сергій не хотів нічого пояснювати, просто кивнув і всівся поруч. Тільки подумав: «Дивно, поїзд мав бути лише через дві години. Чи, може, у розкладі не всі рейси записані?» Але сумніви швидко зникли. Він захопився розмовою чоловіків, намагаючись вгадати, про що ті сперечаються.

На одній зі станцій у вагон увійшла жінка у формі. По черзі підходила до пасажирів і перевіряла квитки. «Контролер!» — здогадався Сергій. Він кинувся до протилежного виходу, але потрапив просто в руки другого контролера. Кремезний вусатий чоловік у формі схопив Сергія за руку.

— А куди це ти так поспішаєш?! — вигукнув, посміхаючись. — Мабуть, у туалет, я вгадав? Чомусь усі «зайці», як тільки бачать контроль, одразу біжать туди ховатися! Ну, чого мовчиш? Кажи щось!

Вуса в чоловіка були такі густі й довгі, що закривали собою піврота. Тож Сергій не міг нічого зрозуміти. Спробував жестами пояснити, що не чує, але контролер тільки розсміявся.

— Ну-ну! На жалість мене не візьмеш, артист!

— Та лишіть малого в спокої! — вступився за Сергія один із рибалок. — Він же й справді глухий!

— А ви хто йому? Батько? — суворо запитав кондуктор.

— Та яке там! Уперше бачу. Але малий точно не чує. Я ще подумав — чого це пацан не відповідає, коли його запитують? Лишіть його в спокої! Он які очі перелякані. Мало його життя покалічило?!

— А ви не захищайте! — обурився контролер. — Знаєте, скільки ми таких інвалідів липових щодня ловимо? Коротше, малий! Вдавай хоч сліпого, хоч німого, нічого не поможе!

— О Господи, та відпустіть вже його! — озвався другий рибалка. — Я заплачу за нього. Скільки той квиток коштує?

Чоловік потягнувся до гаманця, але вусань заперечив:

— Е ні-і-і. Тут квитком не обійдеться. Ще треба штраф у п’ятикратному розмірі заплатити.

— Ну ви й звірі! Не маєте на кому план по штрафах виконувати, крім як на нещасній дитині?

Тим часом поїзд в’їхав на критий перон залізничного вокзалу і зупинився. Пасажири почали вставати зі своїх місць. Контролери затрималися, поки усі повиходять з вагона, відтак теж попрямували до виходу. Вусатий міцно тримав Сергія за руку і силоміць тягнув його за собою.

Він провів хлопця в міліцейський відділок. Черговий по відділку, низенький товстий прапорщик з коротко підстриженим сивим волоссям і маленькими колючими очима, звелів Сергієві сісти в крісло біля вікна й почав щось запитувати. Але хлопець не звертав на нього уваги. Його погляд привернуло велике світлове табло за вікном. На табло великими літерами було написано: «Львів радо вітає гостей міста!»

У Сергієвій голові промайнув жахливий здогад: «Не може бути! Я сів на поїзд, що їхав у зворотному напрямку! Замість Івано-Франківська приїхав у Львів! Ну все, не бачити мені Яринки!»

Міліціонера розлютило, що Сергій не реагує на його запитання. Він почав кричати:

— Ей, малий, може досить комедію ламати?! Думаєш, я без тебе не маю чим зайнятися?!

На крик із сусіднього кабінету зазирнув його напарник.

— Кокудак, що тут за шум у тебе? — запитав невдоволено. — Знову над затриманими знущаєшся?

— Та он, шмаркач корчить глухонімого, щоб за безквитковий проїзд штраф не платити.

— Ну то й що? Баня, тобі не все одно? Слухай, ну чого ти такий чіпучий? Чого клюєш усіх підряд? Добре тобі від того, чи що? Не дурно в тебе прізвище й когутяче...

— Я не потерплю порушень на ввіреній мені території!

— Та здався він тобі! Теж мені злочинця впіймав! Ти б краще свою благовірну Світлану Миколаївну пильнував, як вона там торгує на лотку! Про неї вже весь Привокзальний район гудить. Кажуть, як не обдурить покупця, то в неї ломка, мов у наркомана.

— Ти мою жінку не чіпай, свою маєш! — огризнувся прапорщик.

— Та тю, ну не будь ти таким злим, «здуйся» вже нарешті, однаково до полковника не дослужишся. Ну не дано тобі, і не мрій. Лиши малого. Дай позавуш, щоб не катався більше зайцем і відпусти на всі чотири сторони. А як він і справді глухий?

— Контролер сказав, що малий косить.

— А ми зараз перевіримо.

Сергій сидів обличчям до вікна. До нього навшпиньки підкрався другий міліціонер і раптово крикнув йому над вухом. Людина з нормальним слухом неминуче сіпнулася б, а то й підскочила. Сергій же навіть вухом не повів.

— Бачиш — справді не чує. Слухай, Кокудак, а може, це із підопічних Саньки-Глухаря?

— Та навряд чи. Вони тут щодня крутяться, я в лице ніби усіх знаю.

— Може, новенький? Наприклад, купив Санька малого в якихось батьків-бомжів. У тих алкашів вічно каліки родяться. А Глухар викуповує. Йому ж треба час від часу кадри омолоджувати. Вони ходять по вагонах милостиню збирати, а чим менша дитина і чим сильніше в неї каліцтво, тим легше людей розжалобити.

— А чого тут гадати? Санька точно у вареничній на Привокзальній сидить. Зараз зв’яжуся з нарядом, щоб привели сюди. Якщо його малий, хай забирав. Глухар нормальний мужик — мені щомісяця справно платить, щоб я не помічав, чим він на вокзалі промишляв.

Прапорщик Кокудак викликав по рації патруль з Привокзальної площі. Незабаром у двері відділку голосно постукали. До приміщення увійшов кульгавий літній чоловік. За правим вухом у нього виднівся слуховий апарат. Чоловік привітався легким кивком і промовив монотонним, ніби механічним, голосом:

— Чого кликав, начальник? Зараз тільки двадцять шосте. Ше п’ять днів маю. Рано ше платити вам.

Прапорщик підійшов і поплескав його по плечі, заспокоюючи.

— Спокуха, Глухар, я тебе не через гроші викликав. Тут до нас глухонімий пацан поступив. Контролери з поїзда зняли. Не твій?

Сергій уже перестав розглядати вивіски за вікном і спостерігав за чоловіками. Санька-Глухар уважно глянув на хлопця, наче прицінюючись, примружився на мить і сказав усе тим же «механічним» голосом:

— Мій, з новеньких. Я тут мучуся, де пропав малий, а він у вас.

— Ага, — всміхнувся міліціонер. — Так мучишся, що тебе ледве від чарки відірвали. Ну добре, забирай свою пропажу. Тільки пам’ятай — ти мені тепер ще штуку винен.

— За що, начальник?!

— А за то! Я міг малого і у відділ у справах неповнолітніх передати, як положено, а повернув тобі, ясно? І взагалі — що за прирікання? Не забувай, що на вокзалі я для всіх вас цар і бог! Скільки скажу, стільки й будеш мені платити, поняв?!

— Поняв, начальник, поняв. Першого числа буде, разом з рештою суми за травень.

— Оце вже ділова розмова. Добре, забирай малого і вали звідси, поки я не передумав.

Санька-Глухар узяв Сергія за руку, міцно стиснув її і пошкутильгав з ним до виходу. А прапорщик Кокудак дивився їм услід і вдоволено чухав своє ненаситне обвисле черево.

Розділ 9 Санька-Глухар

Усе життя Саньки-Глухаря було пов’язане із залізницею. Батька в нього не було, мама працювала провідницею. Часто випивала, навіть коли ходила вагітною. Лікарі казали, що саме через мамине пияцтво він народився майже глухим. У шість років упав з яблуні на подвір’ї біля дому і зламав ногу. Нога загоїлася, але кістки зрослися неправильно — хлопець на все життя залишився кульгавим.

Сашка відправили до інтернату для дітей з вадами слуху. Однолітки, як то часто буває, знущалися з його відсталості та кульгавості, але вулиця навчила боронитися. Не дивлячись на невисокий зріст, він кидався з кулаками на будь-кого, хто намагався його принизити. Сашко дуже швидко завоював неабиякий авторитет серед мешканців інтернату. У навчанні теж не пас задніх — навчився читати, а через рік уже міг нормально говорити. І якби не однотонність та беземоційність голосу, ніхто б і не здогадався, що хлопець майже глухий.

Інколи на вихідні мама забирала Сашка додому. Вони жили в старому будинку біля залізниці. А улюбленим місцем відпочинку для хлопця завжди був вокзал...

Якось один із місцевих кишенькових злодіїв побачив, як Сашко спілкується жестами і звернув увагу на його спритні довгі пальці. Запросив хлопця у вареничну неподалік, нагодував його, а потім навіть пригостив шалено дорогим шоколадним морозивом «Каштан». Коли чоловік переконався, що Сашко вже геть «поплив» від задоволення, то запитав обережно:

— Ну що, малий, хотів би завжди так кайфувати?

Малий, звісно ж, хотів.

— Тоді пішли зі мною, щось тобі покажу, а може й навчу.

Того ж вечора Сашко уперше побачив, як легко можна розбагатіти, витягуючи гаманці в неуважних пасажирів, що їхали в переповнених електричках додому після робочої зміни. Незабаром він теж навчився «працювати» разом із наставником, обчищаючи кишені роззяв. Санькові було тоді лише десять років.

До школи хлопець продовжував ходити, але вчився вже абияк. Розумів, що зі своїми фізичними вадами він зможе тільки закінчити спецучилище і працювати на конвеєрі на якомусь заводі. І місячна зарплата в нього буде там така ж, як у кишенькового злодія за один прохід по вагонах електрички в годину пік.

Поки Сашко був малим, йому щастило: пасажири у вагонах не звертали уваги на кульгавого хлопчака й не помічали, як їхні кишені порожніли. Уперше Сашко попався, коли йому виповнилося сімнадцять. Рік просидів у колонії для неповнолітніх. А тоді його випустили — інвалід як-не-як. Ще через рік знову впіймали на крадіжці і відправили в дорослу колонію, вже на три роки. На свободу Санька-Глухар (це прізвисько прилипло до нього у в’язниці) вийшов якраз у розпал «перебудови», коли, мов гриби, по всьому місту росли кооперативи, торгові ятки, кав’ярні та шашличні. Особливо багато їх з’явилося навколо рідного Сашкові залізничного вокзалу. Санька-Глухар швидко зорієнтувався і теж налагодив свій бізнес. У той час всі підприємці змушені були віддавати частину прибутку бандам рекетирів. Інакше їхній бізнес могли знищити, а самих бізнесменів покалічити, а то й убити. Але Саньку-Глухаря рекет не чіпав, бо він після двох тюремних строків мав уже неабиякий авторитет у кримінальних колах. Користуючись цим, злодій згрупував навколо себе глухих, які займалися виробництвом і розповсюдженням у поїздах різноманітної друкованої продукції на кшталт календарів, іконок та гральних карт.

Санька навчився поважно говорити, вживати розумні вислови. На незнайомця, за бажання, він міг справити враження статечного чоловіка, а не привокзального волоцюги, яким, по суті, й був. По чужих кишенях Санька більше не промишляв. Тепер за нього це робили інші, а йому лише здавали щоденну виручку, якою він справно ділився і з міліцією, і зі злодійським «общаком».

Глухар успішно пережив і криваві дев’яності, і двотисячні. Бо чимало його «кулєгів» та посіпак, яким щастило значно менше, вже покоїлися на Брюховецькому цвинтарі або, у кращому разі, сиділи за ґратами. Сам Санька хоч і поступився частиною бізнесу молодшим та нахабнішим, проте авторитету свого не втратив.

Він тримав під собою кишенькових злодіїв, які орудували на вокзалі, жебраків та торгівлю в поїздах.

Кадрів Санькові ніколи не бракувало. Майже глухий і кульгавий, він швидко знаходив спільну мову з такими ж обділеними долею людьми, і заманював їх до себе. Особливо легко це вдавалося з дітьми, яких суспільство намагалося просто не помічати, відвертатися кудись в інший бік, ніби їх не існує. А Санька-Глухар ніколи не відвертався. Він підбирав малих калік і ставав для них Богом. Годував і одягав їх, давав їм дах над головою. За це вони щодня зранку до вечора відробляли йому: неповносправні — жебрацтвом у вагонах, а спритні й верткі — злодійством. Для них це було краще, ніж мерзнути і помирати з голоду, чи й взагалі — бути проданими на органи якому-небудь чорному трансплантологові.

Сьогодні до рук Глухаря потрапив зовсім інший екземпляр. Сергій вирізнявся з-поміж усіх його підопічних. Хлопець виглядав пригніченим, але очі його були живі. У них не було порожнечі, притаманної нещасним дітям, якими Санька зазвичай опікувався.

Глухар провів Сергія темними, схожими на лабіринт, дворами старих польських будинків, і зупинився біля чорних залізних дверей. Потім відправив зі свого мобільного телефону смс-повідомлення і відійшов убік. Двері зі скрипом відчинилися. Глухар швидко заштовхнув Сергія всередину, увійшов сам і зачинив двері зсередини. Вузьким напівтемним коридором вони спустилися в підвал, де їх зустріло біля двох десятків пар насторожених дитячих очей.

Саме тут мешкали підопічні Саньки-Глухаря. Він посадив Сергія за довгий стіл, збитий з соснових дощок, і звелів, щоб хтось швидко приготував поїсти. Відтак повернувся лицем до Сергія і почав розпитувати.

Сергій розумів, що кульгавий дядько привів його сюди не для того, щоб знову здати в міліцію чи відправити назад в інтернат. Тож нічого не приховував. Йому навіть спала на гадку одна ідея: «А цей дядько не якийсь алкаш привокзальний. Якщо він так запросто визволив мене з міліції, то міг би допомогти визволити Яринку! Для чогось я йому потрібен. Може, якщо я стану йому в пригоді, то він віддячиться і допоможе мені?»

Від цієї думки, що вселяла нову надію, Сергій трохи повеселішав і готовий був без вагань погодитися на все, що б не запропонував йому авторитетний злодій Санька-Глухар.

Після затишної спальні інтернату підвал з дерев’яними нарами й засмальцьованими ватними матрацами здався Сергієві гнітючим і затхлим. Йому виділили місце на другому ярусі, поблизу туалету. Тхнуло там відповідно, але хлопець терпів. Він був певен, що не затримається тут надовго.

Глухар ще у відділку міліції звернув увагу на тонкі й чутливі пальці хлопця.

«А з малого може вийти прекрасний щипач, — подумав він тоді. — І вигляд у нього інтелігентний, не те, що у більшості з моїх. Такого ніхто й не запідозрить у злодійстві».

Наступного ранку Санька прийшов у підвал і забрав Сергія з собою. Вони вирушили на залізничний вокзал — їх чекали перші уроки елітного злодійського ремесла. Глухар боявся, що його помічники, які навчали решту малих злодійчуків, зіпсують такого перспективного хлопця. Тому вирішив узятися за нього особисто.

Глухар завів Сергія в кут біля черги до квиткових кас. Щоб не привертати зайвої уваги, уголос не говорив, лише чітко й повільно рухав губами, щоб Сергій міг його зрозуміти:

— Уважно стеж за моїми рухами, але не смикайся. Тільки спостерігай.

Злодій пошкутильгав до натовпу. Запитав хто крайній і прилаштувався у хвіст черги. За кілька хвилин, коли люди вже звикли і не зважали на Глухаря, він, вказуючи рукою на віконечко каси, вигукнув своїм «негнучким» голосом:

— Дивіться, люди, там хтось без черги лізе!

Біля каси одразу ж здійнявся переполох. Передні намагалися розібратися, хто ж там лізе без черги, задні напирали на передніх. Тим часом, користуючись тиснявою, Санька притиснувся до жінки, що стояла перед ним, розстібнув сумочку, що висіла на її плечі, і витягнув гаманець. Відтак непомітно вислизнув із черги і розчинився в натовпі.

— Ну як? — запитав він Сергія, несподівано з’явившись перед ним. — Помітив щось?

Сергій заперечно похитав головою.

— Це добре! Ти знав, що я буду робити, ти спостерігав за мною, а все одно нічого не помітив.

Насправді Сергій і не дивився, як Глухар обкрадав жінку. Йому було соромно виступати мовчазним співучасником злочину. Але мусив терпіти і вдавати, що теж мріє навчитися так спритно «щипати» чужі гаманці. Він все ще сподівався, що зможе викрасти Яринку в батька і втекти з нею кудись подалі, наприклад в Одесу, на море. А для цього йому конче були потрібні гроші.

До такого висновку Сергій дійшов ще тоді, коли контролер спіймав його в поїзді. Минулої ночі він не міг заснути й подумки рахував, скільки ж тих грошей йому потрібно: «Зайцем більше не попруся, можна знову нарватися на контроль. На квиток до Франківська треба десь п’ятдесят гривень. До Яринчиного села — ще п’ятдесят. Назад до Франківська — знову п’ятдесят. З неї за проїзд не будуть брати, вона ще зовсім мала. Найгірше — з Франківська до Одеси. Пасажирським поїздом дорого і небезпечно. Там треба мати документи, а всі мої документи залишилися в інтернаті. Е-ех, поспішив я, не продумав усе як слід. Мене вже, напевне, подали в розшук. Треба бути обережним на вокзалі, щоб не спіймали й не відправили назад до інтернату. Доведеться до Одеси електричками добиратися. Так безпечніше і дешевше. Але все одно, гривень триста треба. Тобто лише на дорогу — п’ятсот. А ще їсти щось у дорозі. Потім десь в Одесі прилаштуватися. От знати б, де те наметове містечко, куди ми з татом їхали минулого літа. Він казав, що там нічліг дуже дешево обходиться...»

Важкі спогади про родину знову навалилися на Сергія. Хлопець занурився головою в подушку і розплакався. Так і заснув...

Тато забрав Сергія з останнього уроку, вибіг із ним на вулицю, підхопив на руки і почав підкидати малого, радісно вигукуючи:

— У тебе сестричка народилася! Чуєш, синку?! Сестричка! Тепер нас четверо!

Останні кілька тижнів мама пролежала в лікарні. Сергій знав, що вона ось-ось має народити йому сестричку — когось такого малого й писклявого.

Вони з татом довго чекали біля пологового будинку, поки мама нагодує маленьку і покаже її через вікно на другому поверсі своїм чоловікам. Нарешті в одній із шиб з’явилася змучена, але щаслива мама. На руках у неї був невеличкий згорток. Вона обережно піднесла його до скла. Тато помахав рукою і підвівся навшпиньки, намагаючись хоч краєм ока побачити донечку.

Сергій посмикав його за рукав:

— Тату, а де сестричка?

— Та он, закутана, не бачиш?

— Оце? Така маленька-маленька? Менша навіть за мого іграшкового ведмедя?! Як я з нею гратися буду, вона ж поломиться?!

Тато розсміявся і притулив малого до себе. Мама поправила пелюшку, відкриваючи зморщене червоне личко. Дівчинка спала...

Через тиждень мама з Іринкою були вже вдома. Сергій не відходив від малої ані на крок. Допомагав переодягати її, купати у пластиковій ванночці. І страшенно тішився, коли за якийсь час сестричка почала впізнавати його і весело усміхатися своїм беззубим ротиком... Коли Іринка підросла, Сергій щовечора брав її до себе в ліжко і розповідав їй різні історії. Часто вона так і засинала, притулившись до брата...

Уві сні Сергій крутився, стогнав і мало не впав на підлогу. Своїм стогоном він розбудив хлопця, що спав поряд.

— Е-е-е, ти куди? — вигукнув він, стримуючи Сергія від падіння. — Політати захотілося?

Від штурханів сусіда Сергій прокинувся. У його очах виблискували сльози...

Після першої успішної вилазки Санька-Глухар запросив Сергія до тієї ж вареничної, де сорок років тому його, десятирічного Сашка, вперше пригощав і посвячував у своє мистецтво його наставник.

Зараз варенична мала іншу назву і осучаснений інтер’єр. Але вареники там і досі були по-домашньому смачними. Саме так вважав Глухар, бо ж насправді він ніколи в житті не куштував тих справжніх вареників, які мами з любов’ю щонеділі готують своїм дітям.

— Смакує? — запитав Сергія.

Хлопець ствердно кивнув. Старий злодій задоволено посміхнувся і промовив:

— Бачу, ти пацан спритний і шустрий. Далеко підеш, якщо будеш довіряти мені і вчитися. Хочеш мати багато грошей, щоб завжди так смачно їсти?

Сергій знову кивнув.

— От і добре. Тоді менше слів — приступаємо до навчання.

Санькові вихованці «працювали» в поїздах парами. Молодші діти з найпомітнішими вадами ходили по вагонах, випрошуючи милостиню. За ними йшли старші, глухонімі. Вони пропонували пасажирам купити іконки, календарі, якісь журнали і канцтовари. А заодно приглядали за молодшими, щоб ніхто в них не забрав гроші й щоб самі, бува, ті гроші десь не приховали. Такий собі подвійний контроль. Увечері діти особисто здавали всю виручку Глухарю.

Ну а найталановитіші вихованці Саньки-Глухаря «працювали» щипачами, займалися кишеньковим злодійством. Ці заробляли для Глухаря найбільше. Хоча часом і попадалися на гарячому. То пасажир надто чутливий трапиться — відчув чужу руку в кишені. То якась пильна жіночка помітить, як лезо розрізає чиюсь сумочку, і зніме лемент. Коли хлопців ловили, то здавали у відділок на залізничному вокзалі. Тоді вже Санька йшов до давнього знайомця прапорщика Кокудака і визволяв своїх. Не безкоштовно, авжеж. Невдахам, правда, потім було непереливки. Глухар карав їх — тримав на голодному пайку і зачиняв на якийсь час у темному вологому і холодному підвалі, де не було ані ліжка, ані навіть табуретки. Казав, що завдяки такому покаранню, наступного разу хлопці будуть обережнішими і спритнішими...

Сергій теж одного разу мало не впіймався. Якось у переповненому в час пік вагоні він помітив, що в одного з пасажирів у задній кишені з-під бушлата стирчить гаманець. Хлопець тихенько прилаштувався за спиною чоловіка. Тільки-но зібрався акуратно витягнути гаманець, як хтось схопив його за плече. Сергій відсмикнув руку й швидко обернувся.

— О-о-о! Давній знайомець! Привіт, малий!

Перед Сергієм стояв і весело посміхався той самий рибалка, через якого Сергій колись помилково сів у поїзд і потрапив до Львова. Чоловік, у якого Сергій збирався поцупити гаманець, теж повернувся. Він виявився тим другим рибалкою, який тоді найбільше захищав Сергія і навіть збирався заплатити замість нього за проїзд. Він теж поплескав Сергія по плечу й радісно вигукнув:

— О, яка зустріч! Як ти? Мабуть, дісталося тобі тоді від тих аспидів контролерів?

Сергієві стало зле. Щоки запашіли від сорому. Хотілося провалитися крізь землю. На щастя, поїзд зупинився на якійсь станції і Сергій швидко вискочив на перон. Він тікав чимдалі від вокзалу і увесь час думав: «Як, як так сталося?! Цей чоловік захищав мене, допомагав, хвилювався. А я? Я мало не обікрав його! Я злодій!»

Довго блукав вуличками незнайомого містечка. До Львова повернувся останньою електричкою, майже опівночі. Санька-Глухар уже було подумав, що хлопця схопили і закрили у якомусь відділку міліції. Щоб заспокоїти Глухаря, Сергієві довелося відбріхуватися. У його голові визрів план...

Розділ 10 Ромчик

Серед дітей, з якими Сергій ділив тепер дах над головою, не всі були глухими. Деякі мали нормальний слух, але Сергій розумів, що в порівнянні з ними він абсолютно здоровий і даремно нарікає на свою долю. Найбільше з-поміж усіх вирізнявся Ромчик, Сергіїв одноліток. У нього від народження не було рук. Батьки відмовилися від нього ще в пологовому будинку. У сиротинці безпомічну дитину виходили, а в чотири роки віддали в дитячий будинок-інтернат для дітей з фізичними вадами. З часом Ромчик навчився обходитися лише за допомогою ніг. Він носив штани на спеціальній шлейці, і міг зняти їх, потягнувши за шлейку зубами. Ложкою користувався, затиснувши її пальцями правої ноги. Тільки в школу відмовлявся ходити. Усі спроби навчитися писати, тримаючи олівець зубами, закінчувалися невдачею. У кожного з його однокласників була якась вада, але без обох рук був лише Ромчик.

Одного разу хтось подарував інтернату квитки на виставу у львівському цирку. Винаймати автобус до Львова було надто дорого, тому дітей повезли поїздом. Супроводжували їх двоє вихователів і медсестра, на випадок, якщо комусь стане погано.

До вистави залишалося ще більше години. Тому під цирком вихователі дозволили дітям погуляти у скверику. Ромчику закортіло в туалет. Він завжди хотів почуватися самостійним і намагався не просити зайвий раз про допомогу. Він просто завернув у тихий провулок, де б його ніхто не помітив, через кам’яну арку пройшов у глухий квадратний двір, став під деревом і почав зубами стягувати з плеча шлейку штанів. І в ту ж мить відчув, як хтось спіймав його за комір. Спершу подумав, що то свої вислідили його. Озирнувся, але побачив чужого чоловіка. Той запитав суворо:

— Ти що робиш? Хочеш мій двір на гадючник перетворити?

Його голос звучав якось дивно, повільно й скрипуче. Ромчик сіпнувся, вириваючись з рук незнайомця, і кинувся до арки. Але перечепився через коріння дерева і впав. Ще змалку Ромчик часто падав, адже без обох рук дуже важко балансувати. А підвестися без рук було ще важче. Та все ж з часом він навчився і безболісно падати, і швидко підводитися. Проте у дворі біля львівського цирку страх скував його м’язи. Ромчик перекочувався з боку на бік, а підвестися не міг. Незнайомець, шкутильгаючи, підійшов до нього і допоміг стати на ноги.

— Не бійся, малий, — сказав він уже м’якше. — Я тебе не ображу. Я тобі допоможу. Хочеш морозива?

Ромчикові хотілося не морозива. Йому хотілося з усіх сил кричати й кликати допомогу, але страх паралізував не тільки м’язи, але й голос. Незнайомець міцно стиснув плече хлопчика і повів кудись глухими дворами. Чоловік не збрехав — дійсно пригостив морозивом, але потім привів не назад до цирку, а в якийсь підвал, де було ще кілька дітей.

З підвалу Ромчика не випускали більше місяця. Його портрети на стендах «їх розшукує міліція» з часом заклеїли портретами інших зниклих безвісті людей, а портрети на зупинках і стовпах розтріпав вітер. Пошуки припинили як безнадійні, і шум навколо історії зі зниклою дитиною-інвалідом із сиротинця швидко стих, тим більше, що той дитбудинок знаходився взагалі в іншій області, за дві сотні кілометрів від Львова. Коли після місячного сидіння в темному підвалі Ромчик уперше вийшов на вулицю, то був блідим, мов смерть. Хтось із хлопців аж присвиснув і зауважив:

— Ого! Та тебе можна у фільмі про вампірів знімати!

Глухар почав обережно залучати Ромчика до «бізнесу». Його разом із іншими дітьми, які мали очевидні фізичні вади, мікроавтобус щоранку привозив на залізничний вокзал. Безногих розсаджували в місцях найбільшого скупчення людей: біля каси автостанції на площі перед вокзалом, на зупинках трамваїв і маршруток, біля виїзду з автостоянки і на пероні. Тих, хто міг ходити, садили у приміські поїзди, примушуючи просити у вагонах милостиню. Вони мали виставляти на показ свої вади, щоб розчулені пасажири давали їм побільше грошей. У вагонах також «працювали» кишенькові злодії, які приглядали за малими каліками, щоб їх хто не образив, чи щоб самі чого не накоїли (ага, той самий подвійний контроль).

Ромчик поволі змирився зі своєю долею. Зрештою, у підвалі Санька йому жилося не гірше, ніж у дитячому будинку, а може, навіть веселіше. Особливо, коли хтось із пацанів приносив клей або ацетон і влаштовував «нюхальний кайф». Після короткої ейфорії неминуче наступала розплата — нудота, блювання, головний біль і ломота в кістках, але відмовитися від звички було вже надто важко.

Даючи перші настанови Сергієві, Санька-Глухар особливо наполягав на тому, щоб хлопець не смів разом з іншими нюхати клей.

— Знаю, що вони роблять коли мене нема, — сказав він хлопцеві з гіркотою. — Я проти, щоб вони нюхали клей, різали маківки і припалювали ацетоном. Але від цього вони пруться. У них від того крила ростуть. Ну і як тут заборониш, якщо в них і так щастя мало? Ну так, потім це все боком вилізе, але тепер — хай кайфують. Хоч мені на них не начхати. Всім начхати, а мені — ні. Зі мною їм добре. Я їм хоч так допомагаю.

Глухар говорив з таким пафосом, високо задерши підборіддя, наче й справді вірив у свою місію спасителя нещасних дітей. А може, просто виправдовувався перед Сергієм. Але хлопець не відчував жалю до злодія. Він прекрасно розумів, що той дбає не про щастя і радість дітей, а про те, як наповнити за їхній рахунок свої кишені. Інакше не забирав би в них щовечора все до копійки і не утримував у брудному підвалі, де вони й без клею з ацетоном могли підхопити якусь болячку і захворіти. Зрештою, Глухарю навіть вигідно було, щоб діти мали хворобливий вигляд. Тоді люди їх ще більше жаліють і грошей дають більше. А ще Сергій був переконаний, що ті люди не набагато кращі за бандита Санька-Глухаря, адже ніхто з них не зупиняє дітей, не запитує, де їхні батьки, звідки вони, чому самі ходять по вагонах і просять милостиню. Лише похапцем всунуть у простягнуту руку гривню чи дві і відводять погляд. Ніби відкуповуються грошима, щоб ті каліки швидше пройшли і не псували своїм видом гармонію навколишнього світу. Ну, хіба ще подумки попросять Бога, щоб така біда оминула їх та їхні родини. А через дві хвилини вже й забувають про нещасних...

Але, звичайно ж, нічого з цього Сергій Глухарю не казав. Він просто дивився на нього і вдавав, ніби уважно слухав.

— Ти не такий, як вони, — продовжував тим часом Санька. — Тебе чекає велике майбутнє. Коли я починав, мені ніхто не помагав. А я допоможу тобі. Колись я передам тобі свою справу. Хочеш?

Сергій ствердно кивнув, а сам подумав: «Та кому потрібна твоя справа — брудний підвал і два десятки калік? От зароблю біля тебе тисячу гривень і втечу». Та вже за мить Сергій спіймав себе на думці, що й сам нічим не кращий від свого наставника, адже заробити ту тисячу він збирався нечесним шляхом. Проте інакшого способу вибратися зі Львова і знайти Яринку Сергій поки що не бачив.

Розділ 11 Життя вокзальне

Щоранку в час пік Сергій разом з помічниками Глухаря виходив «на діло». Спостерігав, як вони знаходять у натовпі свою майбутню жертву, як відсікають її від інших людей, затуляючи своїми тілами, відволікають, а відтак щипач непомітно розрізав лезом сумочку і витягає звідти гаманець. Потім були практичні заняття на кмітливість, спостережливість і спритність. А коли ввечері в підвал поверталися інші діти, Сергій тренувався на них. Підходив до когось і намагався спочатку щось непомітно покласти їм у кишеню, а через деякий час так само непомітно вийняти. Найважче було обманути глухих дітей. Вони здатні були відчувати найменші коливання повітря і «слухати» шкірою. За відсутності слуху в них дуже загострюються інші відчуття.

Через два тижні практики Сергію довірили самостійно когось «пощипати». Це було біля залізничних кас у приміщенні центрального вокзалу, де Санька-Глухар колись уперше продемонстрував йому своє вміння. Курортний сезон був у розпалі, у чергах товклися сотні бажаючих придбати жаданий квиток на поїзд. Вимотані багатогодинним очікуванням, люди про щось сперечалися, а на хлопчака, що прилаштувався біля огрядної жіночки у білому сарафані з великою валізою і сумочкою на плечі, ніхто не звертав уваги. Сергіеве серце калатало й рвалося назовні від хвилювання. Він не сумнівався у своїй спритності, але боявся, що його видадуть очі. Йому було невимовно соромно. Він увесь час відводив погляд кудись убік, щоб часом не зустрітися очима з жінкою, яку збирався обікрасти. Коли гаманець опинився в його руці, він важко, мов на ватних ногах, відійшов убік і передав здобич напарнику. Той миттю зник у натовпі. Другий напарник підхопив Сергія під руку і допоміг вийти на свіже повітря.

— Усе, розслабся, — жестами показав він, — ти наш. Молоток!

Сергій обхопив голову руками, намагаючись заспокоїти кров, що бухкала у скронях. Він мав би тішитися, бо щойно заробив свої перші гроші, але в такт з приливами крові голову розривала одна єдина думка: «Я злодій! Я злодій! Я злодій!»

Саме так, він нічим не ліпший від Саньки-Глухаря. Його місце в тюрмі, звідки нещодавно випустили Яринчиного батька. Значить і від нього він теж нічим не ліпший. То яке він тепер має право рятувати від нього Яринку?..

Напарник потягнув майже непритомного Сергія до туалету, нахилив над умивальником і відкрив кран. Сергій сіпнувся, намагаючись вирватися, але міцні руки продовжували тримати його під холодним струменем.

Увечері Санька-Глухар знову пригощав Сергія у своїй улюбленій вареничній — з нагоди вдалого дебюту. Малий уже оклигав від шоку і наминав за обидві щоки. Меню хлопців у підвалі складалося здебільшого з макаронів, каш, хліба і чаю. Інколи перепадало і смачненьке, якщо хтось із пасажирів замість грошей подавав у простягнуту жебрацьку руку печиво, цукерки чи фрукти. Санька-Глухар щовечора забирав тільки гроші, продукти залишав малим. Мовляв, хай зацінять його безмежну доброту...

Ще через кілька тижнів практичних занять Сергій став повноцінним членом банди кишенькових злодіїв. Він навчився безпомилково вирізняти в натовпі «лоха», якого можна «пощипати» і з легкістю обчищав його кишені. Щовечора після здачі виручки Глухар задоволено плескав його по плечі і обіцяв, що частину грошей відкладав на Сергіїв особистий депозитний рахунок у банку. Бо там на гроші ще й відсотки капають. Сергій, звичайно ж, не вірив у ці байки, хоча інші мешканці підвалу довіряли ватажкові беззастережно. Він усіх «годував» історіями про їхні особисті рахунки в банку і про свою батьківську любов. Діти не помічали, що насправді він їх не любить, а просто використовує. Та й не могли цього помітити, адже, на відміну від Сергія, у більшості з них ніколи не було нормальних родин, вони навіть не уявляли, як це — коли тебе люблять.

Крім Сергія, лише один мешканець підвалу не поділяв загального захоплення ватажком банди. Це був Ромчик. Йому ще не стерлося з пам’яті, як Глухар обманом затягнув його в цей смердючий підвал і примусив займатися жебрацтвом.

Сергій помічав, що Ромчик не плазує перед Глухарем, а роботу виконує лише з безвиході. У підвалі була своя дідівщина. Молодші прибирали за старшими, прали білизну, варили їжу, мили посуд. За це старші пригощали їх тютюном і вчили, як правильно кайфувати під кульком з ацетоном чи клеєм. Оскільки в Ромчика не було рук, його не примушували до роботи, але тютюном інколи ділилися.

Одного разу Ромчик попросив Сергія, який лежав без діла на дощатому настилі, запалити йому самокрутку. Сергій не любив цигаркового диму, але відірвав смужку від старої газети, насипав на неї тютюну з Ромкового кулька, наслинив кінчик паперу й акуратно склеїв. Відтак прикурив самокрутку і передав товаришу. Той блаженно затягнувся. Інші діти, тим часом, дивилися по телевізору якийсь черговий бойовик, не звертаючи на курця уваги. Сергій тицьнув пальцем Романові в груди і склав руки долонями догори, подібно до розкритої книги. Потім поводив управо-вліво головою, ніби читаючи.

— Питаєш, чи я вмію читати? — перепитав той.

Сергій ствердно кивнув.

— Та трохи вмію, але по складах. Я в школу майже не ходив.

Сергій узяв олівець та газету, від якої щойно відірвав смужку для самокрутки, і написав на полях: «Мені тут не подобається. Тобі теж. Давай втечемо разом». Ромчик прочитав записку, здивовано глянув на Сергія і запитав:

— Ти нормальний? Куди тікати? Ти глухонімий, я безрукий, що нам де робити? За що жити будемо?

«Ти зможеш повернутися у свій інтернат. А я поїду до своєї сестрички Яринки», — знову написав Сергій.

— А кому я потрібен у тому інтернаті? Думаєш, після того як я пропав, вони шукали мене, бо переживали?

Ага, чорта з два! Шукали, бо боялися, що їх посадять у тюрму за халатність. Може й посадили. Я не знаю, мені по барабану. Мені тут не подобається, але де буде краще? Куди я піду після інтернату? Батьки відмовилися, квартири своєї немає, пенсії по інвалідності вистачить хіба на ліжко у нічліжці. Тож дорога одна — сидіти десь на перехресті і просити милостиню. І боятися, щоб якийсь алкаш не вкрав її, бо я ж навіть не зможу схопити гада і натовкти йому пику! То нащо рипатися? А ти тікай, як хочеш. Я тебе не здам Глухарю.

«Сам я не справлюся. Мені потрібна допомога».

— Для чого? Можеш хоч зараз йти. Глухар нікого не тримає. Він же знає, що ніхто сам не піде звідси, бо там нагорі люди такі ж брехливі і байдужі до нас, калік! Глухар злий, але хоч не байдужий! Розумієш?!

Хоча Сергій і не чув Романа, але зрозумів, що той зірвався на крик. Мешканці підвалу миттю зібралися навколо хлопців. Подумали, назріває бійка. Хтось навіть почав підбурювати:

— Давай, безрукий, вріж йому! Ногою в табло, як Джекі Чан!

Але видовища ніхто не дочекався. Сергій провів правою долонею над лівою, показуючи, що просить вибачення, і порвав свої записки на дрібні клаптики. Потім виліз на другий ярус і відвернувся до стіни. Усі розійшлися по своїх місцях. Ромчик підійшов до Сергія і тицьнув його головою в бік. Коли той повернувся, промовив тихо:

— І ти вибач. Я зірвався. Дістало все. Ти просив про якусь допомогу.

Сергій стулив три пальці і потер їх один об один.

— Гроші? — здивувався Ромчик. — А звідки в мене гроші? Я ж усе віддаю Глухарю, так само як і ти.

Сергій зіскочив на землю, знов узяв олівець і почав писати на газетних полях. «Давай заникаем гроші, коли будем працювати в парі».

Сергій дочекався, поки товариш дочитав і швидко порвав записку. Ромчик задумався. Потім схилив голову вбік і почухав плечем за вухом. Важко позіхнув і врешті промовив:

— Страшно. Як тільки Глухар пронюхав, він нас заб’є і скине вночі на рейки під поїзд. Старші розповідали, він уже робив так з тими, хто пробував тіхушнічати. Але ідея прикольна. Якщо не нагліти і никати не всі бабки, то може щось і вийде з того. Знаєш, а давай попробуємо!

Він весело підморгнув Сергієві і притулився до нього правим плечем, вдаючи рукостискання.

«Працювати» в парі Сергієві й Ромчику випало лише через два дні. Але день придався, як казали хлопці, не фартовий. То було якесь державне свято, люди на роботу не їхали, тож не було в кого ані просити милостиню, ані обчищати кишені. На двох зібрали лише п’ятдесят гривень. За таку виручку Санька-Глухар міг ще й добряче висварити, мовляв, погано старалися, пацани.

Біля виходу з вокзалу Сергій помітив міліціонера — того, що колись фактично продав його Глухарю. Прапорщик Кокудак стояв біля цигаркового кіоску й сперечався з якоюсь товстелезною жінкою з гачкуватим носом. Сергій зупинився, не наважуючись йти далі. З першого дня свого перебування у Львові він відчував страх перед цим міліціонером і завжди намагався уникати зустрічі з ним. Ромчик здивовано поглянув на друга і запитав:

— Ти чого? Кокудака злякався? Не бійся, він не страшний і наших не чіпає. Йому Глухар регулярно відстьогує за це. От його жінка — то справжня відьма! Кажуть, вона десь з Полтави, а там усі відьми, я точно знаю, колись у кіно бачив. Там така сама була — криклива розтелепа, з гачкуватим носом і злими очима. Навіть не пробуй потягнути в неї з прилавка цигарку — такий галас здійме, що аж голуби з площі вшиються, не те, що люди. Йдемо, не бійся їх. Вовків боятися — в ліс не ходити! А це навіть не вовки, а так — шакали, що звикли падаллю харчуватися. Я сам ніколи шакалів вживу не бачив, але Санька завжди цих двох так називав.

Сергій посміхнувся. Йому сімейство Кокудаків скоріше нагадувало двох вгодованих носорогів, а не вічно голодних сухоребрих шакалів.

Хлопці поверталися до своєї нічліжки повз Привокзальний ринок.

— Зайдемо, хоч по морозиву з’їмо, піднімемо собі настрій, — запропонував Ромчик.

Біля входу на ринок хлопці помітили невеликий натовп. Чоловіки зібралися навколо чогось і дивилися униз. Час від часу щось вигукували, то тішилися, то обурювалися. Хтось розмахував руками, хтось плював спересердя і йшов геть. Хлопцям стало цікаво. Вони підійшли і проштовхалися всередину натовпу.

На бордюрі сидів молодик, перед яким на порожньому ящику з-під фруктів лежав квадратний лист картону. Чоловік вправно пересував по ньому три білі склянки. Під однією з них була маленька пластикова кулька.

Будь-хто з натовпу міг виграти гроші, вгадавши, під якою саме склянкою лежить та кулька.

— А-а-а, наперсточники, а я думав, щось цікаве, — розчаровано сказав Роман. — Ідемо звідси!

Але Сергій похитав головою — він не хотів іти. Його дивувало, чому люди не можуть вгадати і щоразу програють гроші.

— Перестань, куди ти рипаєшся? — смикнув його Ромчик. — Пішли!

У ту ж мить наперсточник саме зупинив шалений танець на картоні і Сергій упевнено тицьнув пальцем в середню склянку.

— Хочеш зіграти, малий? — посміхнувся чоловік.

Сергій кивнув.

— Давай, але гра платна. Ставка п’ятдесят гривень. Програєш — гроші мені. Виграєш — я верну тобі твої і додам ще п’ятдесят своїх. Канає?

Сергій поліз до кишені по гроші, але Ромчик закричав на нього:

— Що ти робиш, ідіоте? Глухар приб’є нас, якщо ми без грошей вернемося!

Сергій не звертав на друга уваги і впевнено відрахував п’ятдесят гривень.

Наперсточник підняв середню склянку. Під нею дійсно виявилася кулька. Натовп вдоволено загомонів. Чоловік поклав на картонку біля Сергієвих грошей свої, але накрив їх рукою і запитав:

— А хочеш ще раз спробувати? Бачу, ти малий шустрий.

Сергій погодився. Якби Ромчик мав руки, то давно б уже відтягнув друга подалі від шахраїв. А так мусив лише приречено спостерігати, як Сергій продовжує втягуватися у небезпечну гру.

Увесь минулий рік Сергій щоденно вивчав дактиль — оту саму жестову мову і читання з губ. Його зір загострився, він легко помічав навіть найдрібніші рухи пальців та рук. Тому легко відслідковував усі маневри наперсточника і безпомилково раз за разом вгадував, де кулька. Натовп гудів, підтримуючи щасливчика. Наперсточник програв уже двісті гривень. Хтось із його помічників непомітно схопив Ромчика і витягнув його з натовпу.

— Малі, ви хто такі? Шо за фігня? Ви шо, по рогах захотіли? Ану бистро шепнув своєму фраєрку, шоб він програв усі бабки назад. І валіть звідси, поки руки не повідривав! Хотя нє, руки тобі вже хтось відірвав... Видно, пхав уже свого носа, куди не нада. Карочє, мухою давай!

Переляканий Ромчик знову «просочився» в натовп і почав щосили штовхати Сергія коліном, але той захопився грою і тільки відмахувався. Тоді Ромчик усім тілом наліг на друга і разом із ним упав на землю. Ящик перекинувся, склянки покотилися в різні боки. Люди в натовпі подумали, що то хтось із шахраїв штовхнув малого навмисно, щоб він більше не вигравав. Якийсь чоловік гнівно закричав:

— Ах ти ж гад! — і накинувся на наперсточника. А тому на допомогу підбігли його помічники. Зчинилася бійка. Усе змішалося в купу. Сергій ледве виповз з-під тієї купи і допоміг підвестися Ромчику, який безпомічно борсався поряд. Про гроші хлопці вже не думали: їм треба було чимшвидше тікати, поки не перепало від шахраїв...

Увечері Санька-Глухар був дуже незадоволений. Мало грошей принесли усі, але Сергій з Романом не принесли взагалі жодної копійки. Крім того, у них був подертий одяг, синці і подряпини на тілі. Хлопці переконували ватажка, що їм дісталася порожня електричка і не було в кого ані просити, ані красти. Ромчик виправдовувався за двох:

— Та такий дурний день! Такий день! Одна непруха! Ні людей, ні бабок! А ще я з дурі послизнувся на бруківці біля вокзалу. Серий хотів підтримати мене, але теж не втримався і гепнувся! Побився об каміння! Ну от непруха і все! Дурдом якийсь!

Ромчик намагався бути якомога переконливішим, але досвідчений бандит одразу запідозрив брехню. Бачив, що хлопці щось приховують, але бояться розповісти. Тому вирішив допитати кожного окремо. Спочатку вивів надвір Ромчика. Випитував довго, але той уперто стояв на своєму. Тоді Глухар відпустив його і звелів привести Сергія. Коли Сергій вийшов, він узяв хлопця за руку, прошкутильгав до лавки посеред двору, посадив на неї малого, а сам сів навпроти.

— Ти знаєш, як я відношуся до тебе, — сказав він. — На тебе в мене великі надії. Я віддаю тобі багато сил і знань. А кому багато дається, з того і питають. Я вже все знаю, безрукий здав. Але хочу переконатися, що ти чесний зі мною, тому давай, розказуй свою версію.

У Сергія від страху похололи руки.

«Невже Роман справді розколовся? І про наперстки, і про те, що я підмовляв його забрати усі гроші і втекти».

Сергій з жахом думав, що робити — падати на коліна й просити вибачення? А якщо Глухар обманює, що тоді?

Далі твердо стояти на своєму і переконувати, що нічого не трапилося? Голова розколювалася від сумнівів, а бандит продовжував свердлити хлопця своїм пронизливим поглядом.

Сергієві чомусь згадалася давньогрецька легенда про Гордіїв вузол, котрий ніхто не міг розв’язати, а цар Олександр Македонський просто взяв і розрубав мечем. Коли Сергіїв батько хотів підбадьорити когось, то часто повторював: «Якщо не можеш вирішити якусь проблему, то не заглиблюйся у неї, бо вона виїсть твій мозок. Краще розрубай її мечем, як Олександр Македонський, і все. І нема проблеми».

Сергій сприйняв цей спогад як знак, як допомогу від тата, який спостерігав за ним звідкілясь із того світу і намагався підказати синові, як вчинити.

Сергій вирішив більше нічого не вигадувати, а «рубати вузол». З усієї сили штовхнув Саньку-Глухаря і кинувся тікати. Бандит від несподіванки упав з лавки. Бігти за Сергієм не було сенсу: він, кульгавий, ніколи не наздогнав би хлопця. Та й для чого?

— Ну-ну, — проскреготів Глухар, важко підводячись із землі. — Побачимо, як ти протягнеш хоч день у великому місті. Завтра ж приповзеш просити вибачення. Тоді я й підшкварю твою задницю. А не приповзеш — усіх кентів, усіх ментів на ноги підніму, а знайду тебе і здеру шкіру з живого, щоб іншим не хотілося. Бач, зарвалися гівнюки...

Розділ 12 Світ не без добрих людей

Зморений полудневою спекою, Сергій куняв на задньому сидінні татового «Ланоса». Тато барабанив пальцями по керму, мама по телефону сперечалася з подругою, а шестирічна Іринка, молодша Сергієва сестра, вовтузилася й корчила усім смішні гримаси.

— Ну скільки можна чекати? — нервував тато. — Вже десять хвилин стоїмо на переїзді! Де той поїзд?!

Раптом авто струсонуло. Сергій розплющив очі — й побачив поїзд. Але той чомусь не їхав повз шлагбаум, а мчав просто на їхню машину! З-під його коліс на всі боки розліталися іскри. Натужний рев гудка і пронизливий скрегіт гальм паралізували хлопця.

Він сіпнувся, намагаючись затулитися від залізного страховидла, і... впав на землю.

«Знову цей сон! Невже він ніколи не покине мене?!» — подумав, потираючи забите коліно. Хлопець підвівся й роззирнувся. Він стояв посеред зачинених яток на продуктовому ринку. У голові паморочилося, у роті був присмак якоїсь гидоти, але пам’ять потрохи повертала його до подій напередодні...

...Сергій намагався втекти якнайдалі від остогидлого йому підвалу і бандита на прізвисько Санька-Глухар. З останніх сил добіг до великого театру в середмісті. На площі перед ним було людно. «Сьогодні ж вихідний! — осяяло Сергія. — Це добре. Якщо Глухар і прийде сюди, у натовпі він мене не помітить». Хлопець подивився на фонтан посеред площі і відчув, що страшенно хоче пити й їсти. Навколо світилися вивіски кав’ярень, піцерій та барів, запрошуючи на смачну вечерю. Але Сергій тільки ковтав слину. Грошей не було. Якоїсь миті він уже хотів було підійти до чоловіка, у якого із задньої кишені джинсів визирав кінчик гаманця. «А гаманець тугенький, там, напевне, не одна сотня, — розмірковував, ледве стримуючись від спокуси. — А якщо там аж тисяча, я зможу і до Яринки добратися, і в Одесу з нею поїхати... Удень ми б купалися в морі, а вечорами виступали на концертному майданчику перед людьми: я грав би на фортепіано, а вона танцювала б. Нам би платили. Так ми й жили б собі удвох...»

Сергієві мрії обірвав малюк, що катався навколо фонтану на машинці з електродвигуном. Він втаранився у Сергія. До нього одразу ж підбіг батько і почав кричати, але чомусь не на свого сина, а на Сергія:

— Е, пацан! Ти глухий, чи що?! Не чуєш, що тобі сигналять? Не бачиш, що тут діти катаються?! Ану вали звідси, не заважай!

Сергій навіть не намагався зрозуміти, про що кричав батько малюка. Хлопець очима шукав у натовпі чоловіка з гаманцем у задній кишені джинсів, але той щез. Сергій подумав, що так воно, напевне, і краще. Сумовито подивився на двері піцерії, ковтнув води з фонтану і подався геть. Обійшов театр і побрів уздовж довгого паркана. Потім переліз через загорожу і опинився на території продуктового ринку. Той уже був зачинений, але на прилавках і на землі валялися рештки різних продуктів. Сергій почав жадібно хапати їх і їсти, не переймаючись чистотою, аби лише втамувати голод.

Раптом хтось ухопив хлопця за руку. Він із жахом подумав, що це Глухар так швидко вистежив його, і мало не знепритомнів з переляку. Але, на щастя, то був лише місцевий п’яничка, який теж щовечора приходив на ринок, щоб поживитися. Він дістав із кишені пляшку мутної рідини.

— Д-д-давай в-вип’емо, — промимрив невиразно.

Сергій захитав головою, але п’яничка продовжував умовляти, заїкаючись:

— Ну ти шо, не хочеш випити зі мною? Я с-с-ставлю! С-с-сьодні таке с-свято, а ти не хочеш в-випити? Ну давай, на х-халяву!

Хлопець ще ніколи не вживав спиртного, а тим більше смердючої самогонки, від якої аж дух спирало. Але цього разу, втішений, що не потрапив до рук Саньки-Глухаря, він погодився зробити ковточок.

Біля відкритого майданчика літньої кав’ярні п’яничка підібрав дві склянки і наповнив їх. Одну подав Сергієві. Хлопець затулив носа, щоб не чути неприємного запаху, і випив залпом. Закусити вже не було чим. Сергій поморщився від огиди, а за хвилину йому взагалі стало зле. У голові паморочилося, нудило... П’яничка щось белькотів собі під ніс, пропонував Сергієві випити ще, але хлопець, важко підвівшись і спотикаючись, рушив углиб ринку в пошуках туалету Не знайшовши його ніде, виблював просто посеред дороги, тоді влігся на дерев’яний стіл, що стояв біля зачиненої ятки і заснув.

Очунявши, Сергій роззирнувся навколо в пошуках їжі. Але, крім гнилих помідорів та огризків яблук, нічого не побачив. Вибрався з ринку і знову пішов до фонтана перед оперним театром. Після вчорашнього його «палило» — страшенно хотілося пити.

Щойно Сергій зробив кілька ковтків, його знову знудило. Він заліз у фонтан і почав лити воду собі на голову. Трохи попустило...

Було ще досить рано, порожніми вулицями Львова ходили тільки двірники й бродячі собаки. Сергій теж як ніколи сильно почувався покинутим і нікому не потрібним бродяжкою. Розплакався і поплівся за одним із псів. Той вивів хлопця до катедри на розі площі Ринок.

Сергій услід за собакою пройшов повз катедру і завмер від несподіванки. Просто посеред площі стояло... фортепіано. Сергій не вірив своїм очам! «Напевне, я досі ще не відійшов від тої самогонки і в мене глюки», — подумав він. Та все ж наблизився до фортепіано і обережно простягнув до нього руку. Інструмент був старий і занедбаний, лак у багатьох місцях потріскався. Хлопець замружив очі і ніжно провів пальцями по деці, відчуваючи кожен горбик і шпарку. Перед фортепіано стояв розхитаний дерев’яний стілець. Сергій сів на нього і відкрив кришку. Якийсь час не наважувався торкнутися клавіш, боявся, що як тільки торкнеться, марево одразу ж зникне... Але ні!..

Сергій почав грати мелодію, під яку танцювала Яринка. Йому не вірилося, що це було лише три місяці тому. Здавалося, відтоді минула ціла вічність.

Не чуючи звуку, Сергій грав усе голосніше й голосніше, аж поки його не зупинив чийсь дотик. Цього разу хлопець не злякався. Мабуть, через те, що дотик був легким. Сергій облишив клавіші, повернувся. Позаду стояв високий худорлявий чоловік у спортивному костюмі. Лисуватий. На повідку він тримав маленьку кумедну таксу, яка вперто намагалася вирватися і кинутися на голубів, що воркотіли неподалік.

Чоловік укотре смикнув за повідець, заспокоюючи собаку, і звернувся до Сергія:

— Юначе, ви чудово виконуєте Гріга. Я вражений вашою майстерністю. Але зараз лише пів на сьому. Люди ще сплять.

Мова в нього була чітка й виразна. Сергій зрозумів його і знітився.

— Ну-ну, не хвилюйтеся, — заспокоїв його чоловік. — Зрештою, це фортепіано для того тут і виставили, щоб будь-хто міг підійти і пограти, порадувати себе й оточуючих. Та й, щиро кажучи, хороша музика під вікнами — це краще, ніж горлання п’яної компанії. До речі, дозвольте поцікавитися, що ви робите тут у такий ранній час?

Сергій показав на свої вуха і рот, відтак похитав головою, пояснюючи, що глухонімий.

— Не зрозумів вас, юначе. Витлумачте мені, будь ласка, що ви намагаєтеся показати?

Сергій знову повторив жест.

— Хочете сказати, що нічого не чуєте і не говорите?

Хлопець ствердно кивнув.

— Але ж це нонсенс! Ви щойно грали на фортепіано, і то як грали! До того ж не якийсь там «собачий вальс»! Насміхаєтеся з мене?

Сергій стривожено замахав руками і почав показувати, ніби пише на папері.

— Хочете щось написати? Щось розповісти мені?

Сергій знову кивнув і молитовно склав руки перед грудьми.

— Річ у тім, що я лише вивів собаку погуляти і не маю з собою ані ручки, ні блокнота. Але я живу он у тому будинку. Якщо ваша ласка, можемо піднятися до мене, там є письмове приладдя. Ви мені усе поясните, а заодно поп’єте чаю з тістечками. Бо маю таку підозру, що ви ще не снідали. Я правий? Ну то ходімо швидше. Я вже заінтригований.

У дитинстві батьки наказували Сергієві, щоб він ніколи нікуди не йшов з незнайомими чоловіками, як би лагідно вони його не припрошували і що би не обіцяли. Але зараз йому не було чого втрачати: голодний і нещасний — що з нього такого візьмеш, кого йому боятися після кількамісячного спілкування з Санькою-Глухарем?

Сергій подався за незнайомцем у під’їзд і піднявся сходами на другий поверх. Лише такса не хотіла йти і пручалася, невдоволена, що їй не дали поганятися за голубами.

Господар квартири відрекомендувався. Його звали Вадим Андрійович, а песика — Альфа. Вадим Андрійович викладав в університеті, був професором права. Сергій уперше в житті потрапив до такого помешкання. Високі стелі, картини на стінах, старовинний різьблений сервант, а посеред вітальні — великий обідній стіл з темного дерева і дванадцять крісел з масивними спинками.

Перш ніж вислухати Сергія, Вадим Андрійович поставив на газ чайник, а малого провів до ванни. Після ночі на продуктовому ринку одежа хлопця пахла, м’яко кажучи, не найкраще. Чоловік звелів Сергієві закинути весь одяг у пральну машину, подав йому з шафи білий банний халат і показав, як набирати у ванну воду. А сам подався у вітальню і схопив слухавку домашнього телефону, набрав номер.

Коли абонент на іншому кінці лінії нарешті відповів, Вадим Андрійович радісно вигукнув:

— Толю, привіт! Тут така справа... Потрібна твоя допомога, негайно! У мене зараз один хлопчина сидить, я сам не впораюся. Забіжи до мене на годинку! Дякую.

Незабаром у квартирі задзвонив домофон. Вадим Андрійович натиснув кнопку замка вхідних дверей.

— Слухай, Вадиме, скажи толком, що сталося? Чому такий поспіх? — запитав гість, тільки-но переступивши поріг.

— Проходь на кухню, зараз усе поясню.

Сергій довго відмокав і хлюпався у ванній. Востаннє він нормально мився ще в інтернаті. Уже й забув, що таке справжній шампунь. У підвалі в Саньки-Глухара милися і прали звичайним господарським милом. Ніжачись у воді, Сергій спостерігав, як у барабані пральної машинки перевертається його одяг і думав: «Я ціле літо відходив в одних джинсах і футболці. Увечері поправ — вранці одягнув. А що би було далі, коли осінь настане? Звідки хлопці беруть одяг? Щось не віриться, що Глухар їм купує светри і куртки. Напевне, теж змушені красти.

Боже, як добре, що я втік від нього. Хоч і без грошей... Але ж Ромчика шкода. А що, як Санька здумає на ньому відігратися замість мене?..»

Сергієві аж похололо на серці, коли подумав, що може чекати на бідолашного Ромчика... Аж ось двері до ванної кімнати прочинилися, Вадим Андрійович зазирнув досередини і помахав рукою, щоб привернути до себе увагу. Коли хлопець нарешті помітив його, промовив:

— Час до столу. На нас чекає іще один гість. Сподіваюся, він відчутно полегшить наше спілкування.

Чоловік зник за дверима, Сергій виліз із ванни й почав похапцем витиратися новеньким махровим рушником.

Підкотивши задовгі рукави та підібгавши поли халата, малий увійшов до кухні.

— А от і наш водолаз! Давайте знайомитися. Це Сергій, мій гість. А це — мій колишній студент, а тепер адвокат, Анатолій. Він теж має проблеми зі слухом. Проте чудово спілкується як звичайною мовою, так і жестами. Тож обійдемося без записок. Толя буде перекладачем. А тепер, юначе, розкажіть нам, будь ласка, про себе. І не забувайте про чай із тістечками, поки не вистиг.

Сергій був дуже голодний, але йому здалося, що буде неввічливо примушувати поважних людей чекати, поки він їсть. Тому він одразу взявся розповідати...

Вадим Андрійович задумливо ходив навколо стола і гриз дужку окулярів, що свідчило про його максимальну зосередженість. Дослухавши Сергієву розповідь, професор провів його у вітальню і запитав:

— Спати не хочеш? Тоді вмикай телевізор, а ми з Анатолієм Олексійовичем помізкуємо, як допомогти вам з Яринкою, добре?

Сергій кивнув. Вадим Андрійович повернувся у кухню.

— Цікава історія, — промовив він, прикриваючи за собою двері. — Неординарна. У моїй практиці такого випадку ще не траплялося.

— А мене вона не особливо здивувала, професоре. Серед львівських адвокатів лише я досконало володію жестовою мовою, тому до всіх справ, пов’язаних із глухонімими, залучають мене. І повірте, таких історій, як із цим хлопчаком, немало. Мені теж у спеціалізованому інтернаті довелося рости. Так от, з мого випуску тільки я отримав вищу освіту і став юристом. Решта або торгують на базарі, або різноробочими на будовах працюють. А троє вже померло. В одного нирки відмовили, в іншого печінка розклалася, третій замерз узимку на морозі біля ставка в парку. Але реальна причина смерті у всіх одна — алкоголь. Хоча, пам’ятаю, у школі вони цілком нормально вчилися і поводилися... Але ж нашій державі і здорових дітей нема куди приткнути. А з неповносправними геть біда. Кидають їм, мов подачку, ту пенсію нещасну — і живи собі як знаєш. Та ж ці люди не хочуть просто лежати і животи чухати! їм хочеться жити, творити, бути потрібними комусь ще, крім самих себе. Розумієте?

— Спокійно, Толю, спокійно. Не хвилюйся так, я ж не заперечую. Кажу тільки, що в моїй практиці такого ще не було.

— Та бо ви рафінований інтелігент, пане професоре. Часто в театри ходите, у музеї, на виставки. А скажіть, чи бачили хоча б в одному з тих закладів пандус — заїзд для інвалідних візочків? Можете навіть не напружувати пам’ять, не бачили. Бо вони хіба біля аптек трапляються. І то такі, що позабиватися на них можна. А передач чи фільмів із субтитрами для глухих на ТБ багато? Отож бо. Вони ж навіть у церкві почуваються чужими, бо не чують молебню, а щоб посповідатися, пишуть записки священику. Той їх читає і рве потім. І сказати у відповідь чи порадити щось теж не може, бо більшість глухих погано читає з губ. Нікому в нашій державі неповносправні не потрібні. Ні дорослі, ні діти. Байдужість оточуючих — ось що примушує їх об’єднуватися навколо різних Глухарів та Вітьків!

— Добре, Толю, не заводься. Давай краще допоможемо конкретно одному нещасному хлопчаку і одній нещасній дівчинці. Що можна для них зробити? До тебе часто звертаються глухонімі, ти захищаєш їх у судах, тож порадь щось.

— Передусім, треба забути про Саньку-Глухаря. Проти нього ми безсилі, він частина системи. Посадиш у тюрму — його нішу відразу займе інший. Викуриш з підвалу — він перейде на горище. Звільниш дітей і відправиш в інтернат — через місяць повтікають і знову повернуться до нього. А щодо Сергія, то варто негайно сповістити адміністрацію інтернату, що він знайшовся.

Якби Сергій почув його слова, то вже накивав би п’ятами з цієї квартири. Але він сидів на килимі у вітальні і бавився з таксою.

— Ще раз наполягаю, Вадиме Андрійовичу, давайте подзвонимо в інтернат. Треба діяти згідно з буквою закону.

— Толю, заспокойся. Не можна так. Малого вже три місяці розшукують, нічого не станеться, якщо ще до завтра почекають. За той час можна щось придумати. Скористайся своїми каналам, дізнайся про ситуацію з дівчинкою.

— Але ж це інша область! Знаєте скільки часу треба, щоб ту бюрократичну машину запустити?

— Тоді тим більше, нічого даремно теревенити. Давай, діставай свій записник і дзвони. А я теж декого потривожу зі старих знайомих.

Поки чоловіки телефонували, дізнавалися і вирішували, Сергій заснув на килимі у вітальні. Вадим Андрійович переніс його на диван і вкрив пледом. Малому снилося море...

Вони з Яринкою бігали по піщаному пляжу і копали смугастого кольорового м’яча. Такса Альфа увесь час намагалася його дістати з води, але боялася намокнути. Лише гарчала і гавкала на хвилі, коли ті з шипінням розбивалися біля її лап об берег і розбризкували навколо солоні краплі. Сонце, море, пісок — усе було таким м’яким і теплим. Втомлені діти вляглися посеред пляжу й засмагали, розкинувши руки, мов пташині крила. Альфі набридло лякати своїм гавкотом хвилі. Вона теж вляглася біля Сергія і почала лизати йому щоку...

Сергій прокинувся від лоскоту. Такса залізла до нього на диван і лизала йому щоку. У Сергія було дивне відчуття: вперше йому снилися не рідні і не спогади з минулого, а його Яринка. «Мабуть, це добрий знак, — подумав хлопець. — Тепер я точно її знайду, і ми поїдемо удвох на море!»

У кімнату зайшов Вадим Андрійович.

— Ну що, сонько, прокинувся? Тоді вставай, вмивайся і одягайся. Твій одяг у ванній на пральній машинці.

Сухий і попрасований. Сьогодні ти маєш виглядати презентабельно, бо в нас будуть гості.

Сергій узув домашні капці і поплентався до ванної. Такса подріботіла за ним.

До обіду зібралися гості. Дорослі поважні чоловіки, викладачі університету, і молодь, студенти. Анатолій прийшов найпізніше. Відкликав професора вбік, і щось швидко розповів йому.

Вадим Андрійович жив у цій квартирі змалку — вона була справжнім родовим гніздом і дісталася йому ще від діда, знаного за часів Польщі львівського адвоката. Дружини і дітей Вадим Андрійович не мав, але самотнім не почувався ніколи. У нього завжди збиралися колеги, студенти, друзі, з якими він любив обговорити політичні й культурні новини, а то й просто попліткувати. Цей чоловік завжди був привітним господарем, і от зараз запросив Сергія до громади й відрекомендував присутнім:

— Знайомтеся, друзі. Це мій почесний гість. Сергій. На жаль, у нього проблеми зі слухом. Він читає з губ, але говорити не може. Анатолій Олексійович допоможе нашому спілкуванню.

Гості загомоніли. Усім було цікаво, що то за хлопчина. Професор коротко розповів його історію. І хоча компанія зібралася тут зовсім з іншого приводу, розмова зосередилася навколо Сергія та проблем людей із вадами слуху.

— Я от нещодавно мав проблеми із зубами, — зауважив один з гостей, — то зубний технік, що робив протези, теж глухонімий. Тобто при бажанні можна якось влаштуватися...

— Так, — підтвердив Анатолій, — є медучилища, де глухих вчать на зубних техніків. І в інститутах деяких є кафедри, де навчають людей з вадами слуху. І УТОГ працює.

— УТОГ — це що таке? — запитав хтось із присутніх.

— Товариство глухих. Така державна організація. Їм виділяють якісь копійки з бюджету, то вони намагаються і санаторії утримувати, і помагати своїм. Навіть театр свій мають.

— Театр?!

— Так, театр міміки й жесту. У Києві. «Райдуга» називається. Там професійні актори грають.

— Теж глухонімі?

— Ну так, а які ж?

— Невже? То не все так погано. Значить, пристосуватися в житті можна, тільки треба хотіти!

— Але це поодинокі випадки, — заперечив адвокат. — Ну, пощастило мені, ну ще десятьом, сотням. Але ж глухих десятки тисяч. І вони безпорадні.

— Це правда, — зауважив ще один гість, поважний сивий бородань. Теж професор з університету. — В Америці, наприклад, глухий може вчитися в будь-якому університеті. Спеціально для нього виділяють сурдоперекладача. І влаштуватися на роботу потім не проблема. Не те що в нас...

Сергій не встигав слідкувати за розмовою дорослих. Йому стало нудно, і він пішов до іншої кімнати, бавитися з Альфою.

Під вечір гості розійшлися, залишився лише Анатолій. Професор запропонував йому ще чаю. Хотів покликати і Сергія. Але той уже спав, тримаючи в обіймах таксу...

Коли Сергій уранці прокинувся, у квартирі нікого не було — господар вигулював собаку. Хлопець подався на кухню й увімкнув газ під чайником. На столі стояв телефон і записник у шкіряній палітурці, розкритий на сторінці з нагадуваннями. Поки вода не закипіла, Сергій суто з цікавості почав розглядати записник. Почерк у професора був дрібний, а всі слова він записував скорочено — по кілька літер. Сергій звернув увагу на останній запис: «Подзв. інтерн, щоб забр. С.». «Подзвонити в інтернат, щоб забрали Сергія», — миттю розшифрував він і зі злості жбурнув записник об стіну. Від образи й розчарування хлопець мало не заплакав.

«Зрадник! Зрадник! Зрадник! — крутилося в голові. — Я повірив, що вони хочуть мені допомогти. А насправді збираються здати назад в інтернат. Їм наплювати і на мене, і на Яринку. Зрадники! Знову зрадники!!!»

Чайник уже кипів, свисток мало не лускав, але Сергій цього, звісно ж, не чув. Чаю йому вже не хотілося...

Сергій відчинив вхідні двері, та на мить затримався... і знову зачинив. Біля вішака в коридорі стояв великий професорський портфель з двома застібками. Хлопець зазирнув усередину. У боковій кишеньці лежав гаманець. У гаманці було п’ятсот гривень різними купюрами. Сергій витягнув одну, завагався і відтак забрав усі. Цих грошей йому мало вистачити, щоб доїхати до Яринчиного села, а потім ще й разом дістатися до Одеси.

Він повернувся на кухню, підняв з підлоги записник, видер з нього листок і написав: «Вибачте. Я взяв у вас 500 гри. Я не злодій. Але мушу знайти Яринку. Обіцяю колись усе віддати. Сергій». Тоді вийшов з квартири у коридор, перехилився через перила і поглянув униз, чи не повертається професор з прогулянки. Швидко збіг на перший поверх і визирнув на вулицю. Там нікого не було. Сергій вискочив з під’їзду і помчав у бік оперного театру.

Біля театру зупинялися маршрутки, якими можна було добратися і до залізничного, і до автобусного вокзалу. Їхати приміським поїздом було дешевше і безпечніше. Але Сергій не наважився повертатися на залізничний вокзал, у лігво Саньки-Глухаря. Тому поїхав на автовокзал.

Маршрутка до Івано-Франківська якраз здавала заднім ходом від платформи, коли Сергій підбіг і з силою почав бити кулаками по дверях.

— Чого лупиш, дурню?! — закричав водій, зупиняючи автобус і відчиняючи двері.

Захеканий Сергій заскочив у салон і простягнув йому п’ятдесят гривень. Водій щось пробурчав невдоволено, але взяв гроші й знову зачинив двері. Сергій прилаштувався біля вікна в кінці салону. Навпроти нього малюк смачно наминав шоколадку. У Сергія забурчало в животі: зранку він так і не поїв. Повернувся до вікна, щоб не спокушатися смаколиком, і спробував відволіктися думками про те, що незабаром побачить свою Яринку...

Вадим Андрійович повернувся з прогулянки о сьомій і застав двері до квартири незамкненими. Насторожився і на мить відступив убік, але такса, не розуміючи його намірів, забігла додому й одразу помчала до ванни, де господар після кожної прогулянки мив їй лапи. Професор обережно увійшов за таксою. «Якби тут був хтось сторонній, собака неодмінно загавкав би», — припустив він і рушив до вітальні. Хлопця ніде не було. Може, його таки вистежили бандити з Привокзальної?

— О Боже, що ж вони з ним зроблять? Треба негайно дзвонити в міліцію! — чоловік кинувся на кухню до телефону.

Уже схопився за слухавку і раптом помітив на столі аркушик, списаний дитячим почерком. Вадим Андрійович одягнув окуляри і прочитав. Задзвонив телефон.

— Вітання, пане професоре! — пролунав у трубці бадьорий голос Анатолія. — Як почувається ваш підопічний?

— Толю, він зник.

— Як зник? Коли?

— Щойно, поки я вигулював Альфу.

— А він не обікрав вас? Перевірте, чи все на місці.

— Та ні, тут інше. Малий, вочевидь, зрозумів, що ми хотіли повернути його до інтернату, і втік.

— Без грошей далеко не втече. Треба подати в міліцію орієнтування на нього.

— Гроші якраз у нього є. Взяв п’ятсот гривень з мого гаманця.

— То все ж обікрав! От і вір після того волоцюгам!

— Та чорт із ними, з тими грішми! — нетерпляче вигукнув професор. — Міліцію в будь-якому разі треба повідомити, особливо на залізниці. Бо якщо хлопець вирішив добиратися до Франківська поїздами, то може знову потрапити до того Саньки-Глухаря. Тоді йому точно кінець. А у тебе щось дуже нагальне було до мене?

— Та ні, Вадиме Андрійовичу. Я про ту дівчинку, Яринку, інформацію зібрав. Але ви спочатку поговоріть із міліцією про Сергія, а я невдовзі до вас під’їду і розповім усе докладно.

Розділ 13 Інтернат

До початку нового навчального року залишалися лічені дні. Офіційно адміністрація школи-інтернату ще була у відпустці, але насправді усі працювали. Дітей з віддалених сіл та сусідніх областей завжди привозили завчасно. Після літніх канікул класи та групи формувалися по-новому: хтось вибув, хтось додався, у когось щось змінилося.

Найважче було з першачками. Цих малят приймала особисто старша вихователька Наталія Іванівна. Їй було шкода дітей з переляканими очима, які, мов пташенята, тулилися до своїх матерів і боялися на крок відійти від них. Вона придивлялася до них і думала: «Біднятка... Ні садочка тобі, ні друзів у дворі, бо які друзі, коли ні покричати, ні навіть поговорити нормально ти не вмієш... Нелегко їм буде звикнути до життя в інтернаті, де немає мами, яка приголубить і пожаліє». Бувало, щоправда, в її практиці й таке, що самі батьки часом не витримували розлуки і забирали дітей додому. Віддавали до звичайних шкіл, а там — байдужість учителів, жорстокість однолітків, небажання зрозуміти... І потрібні були надлюдські зусилля мамів-татів, щоб пережити все те, й таки допомогти своїм найдорожчим здобути освіту, сяк-так стати на ноги в цьому суспільстві, не годному прийняти тих, хто хоч на дрібку відрізняється від середньостатистичної «норми». Але бувало й таке, що в усіх опускалися руки, і діти залишали школу і ставали буквально прикутими до батьків, або ж — поверталися до інтернату.

От і цього року повернулося двоє дітей із сусіднього району: хлопчик-семикласник і дівчинка-першокласниця. Їхня бабуся була глухою від народження, але свого часу вийшла заміж і народила двох доньок з нормальним слухом. На жаль, вада передалася через покоління, і в старшої доньки народився глухий хлопчик Івась, а через шість років у меншої — глуха дівчинка. Хлопчика віддали до інтернату, проте він не провчився там і року, не витримав. Мама забрала Івася додому. У звичайну школу не віддавала, навчала малого сама. Лише щомісяця ходила з ним здавати контрольні тести. Але з сьомого класу у шкільній програмі почалися «важкі» предмети — фізика, хімія, біологія. На репетиторів грошей не було, довелося знову віддати Івася до спецшколи. Крім того, у молодшої сестри вже підросла донька, саме збиралася в перший клас. Тож батьки вирішили віддати на навчання їх обох. Разом їм би мало бути веселіше...

Наталя Іванівна дивилася на Марічку, що тулилася до брата і міцно тримала його за руку, і мимоволі згадувала маленьку Яринку та Сергія. «Де то він зараз, бідака? — подумала. — Уже три місяці про нього ні слуху, ні духу. Хоч би живий був. І Яринка ж, мабуть, мучиться десь там зі своїм батьком-деспотом...»

Несподівано у її кишені загудів мобільний.

— Наталю, негайно до мене! — пролунав у слухавці схвильований голос директора. — Сергій Петрина знайшовся!

Коли вихователька забігла до кабінету, там уже сидів Микола Павлович, а Василь Степанович розмовляв із кимось по телефону. Він вказав Наталі Іванівні на стілець і продовжував сперечатися зі своїм співрозмовником:

— Зрозумійте, у нас немає жодних методів впливу на місцеві органи опіки! Ми лише заклад освіти. На якій підставі я можу звертатися до них? Що я їм скажу? Що мені не подобається обличчя її батька? Так я його й не бачив ніколи. Є лише людські пересуди і домисли. От якщо було б чітко зафіксовано, що він знущається з дитини, синці, наприклад, покази свідків чи хоча б самої дитини... Але які можуть бути свідки у далекому гірському селі, де хата від хати за півкілометра? А Яринка в принципі не може свідчень давати, бо ж глухоніма й неграмотна. Вона так і не навчилася ні говорити, ні писати. Фактично, тільки Сергій і вмів з нею спілкуватися на їм одній зрозумілій мові жестів, поглядів та емоцій... Гаразд, Анатолію Олексійовичу, я зараз надто збентежений, щоб дискутувати з вами. У мене тут люди. Пізніше передзвоню.

Директор поклав слухавку і важко видихнув. Подивився на завуча й старшу виховательку, а відтак промовив:

— Ну що, знайшовся наш Робінзон. Живий, слава Богу.

— І де він?! Де? — нетерпляче запитала Наталя Іванівна.

— Не знаю, пропав...

— То знайшовся, чи пропав?

— Спочатку знайшовся, а тоді знову зник. Це довга історія. Зараз головне те, що ми знаємо, куди він прямує.

— У село до Яринки? — припустив Микола Павлович.

Директор ствердно кивнув. Поплескав себе по кишенях у пошуках цигарок.

— От біда, скурив усе. Не пригостить ніхто? Ет, забув, ви ж не курите... Щасливі... А мені сили духу не вистачає, щоб кинути. Ну добре, менше з тим. Хлопець знайшовся у Львові. Якийсь професор підібрав його на вулиці і відвів до себе додому.

— Якийсь старий збоченець?

— Ну чого ти, Колю, відразу ярлики на людей вішаєш? Просто пожалів малого. У нього друг є, адвокат. Власне, він мені й подзвонив. Теж із наших, слуховим апаратом користується. Так от, хотіли вони допомогти хлопцю, але той щось запідозрив, потягнув у професора гроші і втік. Судячи з усього, зараз він уже десь у дорозі до Івано-Франківська.

— То чого ми сидимо? Треба негайно в міліцію повідомити!

— Уже. Професор з адвокатом там усіх на ноги підняли. Навіть прокуратуру підключили, управління захисту прав та свобод дітей. У цього адвоката одногрупник з університету працює... Хоча, як на мене, справа безнадійна. Поки Яринчин батько не скоїть щось кримінальне, позбавити його батьківських прав неможливо.

— Хай Бог боронить, — перехрестилася Наталя Іванівна. — Вже накоїв одного разу, тепер дитина сиротою без мами росте. Може, справді змінився, порозумнішав у тюрмі.

— Знову ти про те саме. Не змінюються такі люди! Замучить малу. І ми тут нічим не зарадимо...

Микола Павлович різко підвівся.

— Значить так, Василю Степановичу. Я не збираюся бути в цій ситуації пасивним спостерігачем!

— Тобто?

— Офіційно я ще два дні у відпустці. Маю право робити, що захочу. Тому я їду до Яринки.

— Ти ненормальний? Цим уже міліція займається, куди ще ти пхаєшся?

— Василю, ви нашу міліцію не знаєте, чи що?! Поки вони там усе узгодять між собою, поки отримають дозволи і санкції, доба, а то й дві мине! їм же, по великому рахунку, байдуже, головне не порушити інструкції, щоб не бути крайніми в разі чого. А Сергій уже сьогодні ввечері може бути в тому селі. Нарветься на того п’яного мудака, біди не уникнути... Все, я поїхав!

— Я з тобою, Колю! — вигукнула Наталя Іванівна.

— Ану спам’ятайся! — гримнув директор. — Наталю, дітей хто прийматиме? Той вар’ят хай вже їде, як йому не сидиться. А ти чим допоможеш? Сиди тут і займися ділом!

— Ну то чого ви мене викликали? Я ж ділом якраз і займалася.

— Знав би, що ви тут собі понадумуєте, не викликав би! Іди вже, працюй. А ти чого стоїш, захисник? Чим добиратися думаєш?

Микола Павлович ніяково розвів руками. Своєї машини в нього не було, а маршрутками до далекого карпатського села не дістатися і до завтра. Василь Степанович приречено махнув рукою.

— Що вже там, бери мою машину. Доручення на тебе в бардачку лежить. Воно ще з минулого року дійсне... Права з собою маєш?

Микола Павлович ствердно кивнув, вдячно потиснув директору руку і вибіг з кабінету.

— Куди ти погнав?! — крикнув йому Василь Степанович через вікно. — А ключі?

Кинув завучу ключі від машини і пробурмотів:

— Оце так початок навчального року. Це що ж тепер, увесь рік такий скажений буде?

Вадим Андрійович порався на кухні біля плити, готуючи обід собі й Анатолію. Той увесь час кудись телефонував. Після чергового дзвінка професор запитав його:

— І що там у прокуратурі?

— Яринчин батько колись дійсно сильно пив і вирізнявся запальним характером, бив і дружину, і навіть маленьку доньку. Так тривало до того дня, коли він у п’яній нестямі до смерті забив дружину. Відсидів п’ять років, і суд звільнив його достроково.

— Але на якій підставі?

— З гуманних міркувань, як батька дитини до семи років, інваліда й сироти. Відсидів уже дві третини терміну, без порушень режиму, зразково поводився і глибоко розкаявся за скоєне... Це з постанови суду. А органи опіки, не довго думаючи, віддали йому дитину. Теоретично, за ним повинні були закріпити нагляд від опікунської ради, але хто його знає, як воно у тих селах відбувається? Ясно, що мужик і далі все пропиває, а дитиною не переймається. Та все ж є надія, що він хоч трохи чогось боїться і не б’є її, як колись. Тільки б Сергій не вивів його з рівноваги, коли заявиться там...

— Знаєш що, Толю? Думаю, нічого нам тут сидіти-гадати. Треба збиратися і самим туди їхати.

— Навіщо? Знайомі з прокуратури вже подзвонили до колег з Івано-Франківська з проханням навідатися завтра до дівчинки. Вони собі знайдуть якийсь законний привід для цього. Скажуть, що сигнал поступив абощо, їм же не вперше.

— Завтра може бути надто пізно. Нехороше передчуття в мене...

— Вадиме Андрійовичу, ми не в Америці живемо, вертольота нам ніхто не дасть, а машиною сьогодні навряд чи встигнемо. Зрештою, може там усе й не так страшно. Може, Сергій уже сидить разом із Яринкою за столом, а батько пригощає їх варениками чи цукерками? Буває ж і таке. Принаймні часом у це хочеться вірити...

Професор відступив від плити.

— Не знаю, не знаю... Тривожно мені якось, Толю. Мабуть, я таки зберуся і поїду.

— Та ви ж навіть дороги не знаєте!

— У машині навігатор, доберуся.

— Ну, як хочете. Я вас переконувати не буду. І стримувати теж. Їдьте, тільки телефон не забудьте. Тримайте мене в курсі. А я мушу йти.

— А пельмені? Уже ж доварюються!

— Дякую, але мені вже час. Та і вам збиратися треба, якщо справді їхати надумали.

Розділ 14 Протистояння

Сергій вийшов з маршрутки на вокзалі Івано-Франківська й одразу побіг до автобусної каси купити квиток до Яринчиного села. Навколо метушилися люди — то був кінець робочого дня.

Хлопець прилаштувався в кінці черги. Його то відштовхували, то підпирали ззаду. Опасиста тітонька з двома клунками схопила за руку і почала щось швидко говорити. Він показав їй, що не чує. Жінка замовкла і стала в чергу за ним. Сергій відвернувся, але за мить його знову схопили за руку. «Та що вона хоче від мене?» — подумав, обертаючись, і побачив, що його тримає міліціонер. Хлопець злякано відсахнувся. «Ну от і все. Швидкі вони, коли не треба! Знайшли-таки...»

Він чекав, що міліціонер зараз одягне йому кайданки і поведе у відділок. Але той жестом попросив малого дивитися йому в обличчя і повільно промовив:

— Ти глухонімий, так? Я бачив, як ти показував жінці, що не чуєш.

Сергій кивнув.

— То чого ти стоїш тут, мучишся? Ти ж можеш без черги квитки брати. Ану, ходімо зі мною.

Сергій, збентежений і здивований, подався за міліціонером, який розштовхав натовп і підступив просто до каси.

— Так, швидко пропустили дитину-інваліда! — вигукнув він, прилаштовуючись біля віконця. — Тобі куди, малий?

На стіні висів великий розклад руху автобусів. Сергій тицьнув пальцем у назву «місто Верховина» і дістав з кишені п’ятдесят гривень.

— Сховай гроші, — буркнув міліціонер, — тобі як інваліду безкоштовний проїзд у транспорті положено. Не знав? А чому ти сам, до речі? Де супроводжуючі?

Хлопець не зрозумів запитання, але суворий вираз обличчя міліціонера насторожив його. Він похитав головою, показуючи, що не чує. Міліціонер махнув рукою, взяв у касирки безкоштовний квиток і повів Сергія до маршрутного автобуса «Івано-Франківськ-Верховина». Передав квиток водію, а Сергія підштовхнув у салон. Навіть помахав йому рукою! Тоді поправив кашкета і з почуттям виконаного обов’язку гордо пішов собі далі.

Сергій усе ще не міг надивуватися, що бувають, виявляється, і такі міліціонери, а не лише різні там кокудаки.

А міліціонер ішов і думав собі: «Ото батьки пішли: такого малого самого їздити пускають! Та ще й каліку! Та я б свого цілого-здорового нікуди ще не випустив, а тут!..»

Автобус виїхав на перехрестя і зупинився біля світлофора. Праворуч на стовпі висів дороговказ, де було написано: «Верховина — 125 км». Сергій мимоволі всміхнувся.

Ще кілька хвилин тому він боявся, що його під конвоєм повезуть до інтернату або й у колонію для малолітніх злочинців спровадять, а зараз був певен, що через якихось три години знову побачить Яринку...

Подумки він усе частіше кликав її «сестричка». Останні три місяці мріяв знайти малу і врятувати від батька-чудовиська, який до смерті забив її маму. Але що ближче автобус під’їжджав до Яринчиного села, то більші сумніви опосідали хлопця. Як знайти її хату? Як непомітно проникнути всередину і вивести дівчинку? Як серед ночі повернутися до Івано-Франківська?

Запитань було багато, а відповідей поки що — жодної...

Яринчине село розкинулося на берегах карпатського красеня — Чорного Черемоша. Водій зупинив автобус біля обшарпаної зупинки. Сергій вийшов з маршрутки, вдихнув свіжого гірського повітря і розгубився...

Якось у новинах показували сюжет про повінь у Карпатах після танення снігів — новини на «Першому каналі» дивилися майже всі в інтернаті, адже це була одна з небагатьох передач із сурдоперекладом. Яринка жестів перекладача не розуміла, тому в телевізор зиркала хіба вряди-годи. Але раптом вона стрепенулася, підбігла до телевізора й почала тицяти пальцем то в екран, то собі в груди.

— Що сталося, Яринко? — злякалася вихователька, яка разом з дітьми сиділа в загальній кімнаті. — Що ти там побачила? Це твоє село, так?

Але сюжет уже завершився. Яринка, похнюпившись, повернулася на диван і притулилася до Сергія.

Наступного дня після уроків Сергій повів Яринку в комп’ютерний клас. Під’єднавшись до інтернету, погуглив інформацію про її село. Дівчинка одразу ж пожвавішала, коли на моніторі з’явилися знайомі місця. Так вони й просиділи, розглядаючи фотографії, аж до вечері.

Коли вони прощалися біля спального корпусу, Яринка знаками попросила Сергія зачекати і побігла у свою кімнату. Незабаром повернулася з кольоровою фотографією, на якій молода жінка, сидячи на похиленому ганку старої дерев’яної хати, тримала на колінах маленьку дівчинку. Вони були такі схожі, і в обох був такий щасливий погляд! Яринка показала пальцем на жінку і прожестикулювала: мама. Потім ураз заплакала. Хлопець аж розгубився: Яринка ніколи не плакала, навіть коли їй було дуже боляче! Обійняв її і подумки пообіцяв, що ніколи в житті нікому не дозволить образити. А ще — зробить усе, щоб її погляд знову став таким же щасливим, як і на тому фото...

Село тягнулося змійкою вздовж ріки. Сергій ішов вулицею, уважно розглядаючи кожну хату. Намагався упізнати серед них ту, що запам’яталася з Яринчиної фотографії. Але так нічого й не видивився. Спинився біля останньої хати. Що робити далі, просто не знав.

«Напевне, я помилився. Яринка показувала мені себе й маму, але чи то була їхня хата? Може, вони їздили до когось у гості в інше село і там фотографувалися? І як я маю тепер її знайти?»

Щоб не впасти у відчай, який наповзав чорною хвилею, Сергій подався на берег ріки й узявся пускати жабки гладенькими, обточеними водою камінцями. Вони підстрибували, відбиваючись від поверхні води, і летіли вперед, ніби хотіли дістатися до протилежного берега. Але кінець кінцем таки тонули.

«От і я потонув, — думав Сергій. — Скільки раз підстрибував, скільки намагався, а все коту під хвіст!» Хлопець підібрав чималого плескатого камінчика і щосили жбурнув у воду. Камінець вдарився об великий камінь посеред ріки й різко підскочив угору. Сергій прослідкував за ним поглядом і мало не скрикнув: високо на пагорбі на протилежному березі Черемоша виднівся той самий похилений дерев’яний ґанок...

Не роздягаючись, Сергій помчав убрід через ріку. У горах вже кілька тижнів не було дощу, тому ріка обміліла. До берега залишилось якихось кілька метрів, і раптом Сергій, послизнувшись, шубовснув у воду. Скочив на рівні. Боляче вдарився, але, здається, все ціле, можна рухатися далі.

Так само бігцем Сергій вибрався з води і піднявся на пагорб до Яринчиної хати. Біля неї не було ні паркану, ні подвір’я — лише галявина, на якій стояли дві копички сіна. Захекавшись від швидкого бігу, хлопець сховався за одну з них і взявся спостерігати за ґанком.

Недарма кажуть, нема гірше, ніж чекати і наздоганяти. Та іншого виходу в Сергія не було: мусив чекати, поки хтось вийде з хати надвір, чекати спокійно і тихо, попри вечірній холод, мокрий одяг і близькість Яринки — а це було найважче.

Минуло не менше години. Сергій весь час сподівався, що нарешті в хаті ввімкнуть світло, й через вікно можна буде побачити, що робиться всередині. Але в хаті було темно.

Холод уже допікав. Сергій вигріб з копиці кілька оберемків сіна й намостив собі «гніздо», щоб хоч якось порятуватися. Тим часом з протилежного, більш похилого боку пагорба, до хати по стежці піднявся якийсь чоловік. Щойно Сергій надумався вмоститись у своєму «гнізді», чоловік тричі постукав палицею у вікно хати. Ніхто не озивався. Тоді він постукав знову, більш наполегливо. Зсередини долинуло невдоволене бурчання. За якийсь час двері зі скрипом прочинилися і на ґанок вийшов господар. У руці він тримав незапалену гасову лампу.

— Кого тут носить? — запитав сердито і додав: — Сірники маєш?

Прибулець вийняв з кишені запальничку. Господар запалив ліхтар і направив світло на непрошеного гостя.

— Ви, я так розумію, батько Яринки Горак? — почав розмову незнайомець.

Сергій не почув ані скрипу дверей, ані голосів. Змучений від нервового напруження, голоду й холоду, він задрімав. Але світло лампи умить розвіяло дрімоту. Хлопець обережно визирнув з-за копиці. На ґанку Яринчиної хати стояв розкуйовджений неголений чоловік у спідній білизні і світив на... Миколу Павловича, завуча школи-інтернату. Сергій миттю пірнув у сіно. «А він що тут робить?» — майнула думка.

За хвилину Сергій помітив, що тінь від ліхтаря якось дивно стрибав. Він обережно вистромив голову і з жахом побачив, що Яринчин батько однією рукою тримає Миколу Павловича за горло, притиснувши до стіни, а другою намагається влучити йому ліхтарем у голову. Завуч сіпався, щоб ухилитися, але на маленькому ґанку це було майже неможливо. Сергій вискочив зі свого сховку і кинувся на допомогу вчителеві.

— А то шо за бісеня?! — скрикнув Яринчин батько, коли Сергій з розгону налетів на нього, щоб збити з ніг. Тоді відштовхнув хлопця, брудно лаючись. Сергій злетів з ґанку і боляче вдарився головою об дерев’яну сходинку.

— Тікай! — прохрипів учитель. — Біжи по допомогу! Швидше!

Сергій відповз у кущі, підвівся й, хитаючись, подався вниз тією стежкою, якою прийшов Микола Павлович. Стежка вивела Сергія до вузенької дощаної кладки через Черемош. На секунду він зупинився, бо було дуже лячно. Перевів подих і обережно, крок за кроком, рушив уперед.

Ура, таки втримався! Та радіти було ніколи.

Сергій підбіг до найближчої хати і загрюкав у двері.

— Хто там?! — стривожено запитав жіночий голос.

Від несподіванки Сергієва рука застигла в повітрі:

«Що це? Я щось почув, чи мені примарилося?»

— Іване, вставай! — знову почулося за дверима. — Хтось стукав, а не відзивається, іди-но глянь, хто то!

Коли двері врешті відчинилися і на порозі з’явився заспаний чоловік, Сергієва рука все ще «висіла» в повітрі.

«Я чув! Я все чув! Як говорила жінка, як відчинялися двері! Я чув, як завуч просив мене бігти по допомогу! Точно, нічого мені не привиділося!»

— Ну, бахуре, чого тобі? — невдоволено запитав чоловік.

Якщо повернувся слух, то, може, й мова теж? Сергій розкрив рота, напружився, але так і не зміг витиснути з себе жодного звуку.

— Ну шо ти махаєш ротом, як та риба? Кажи, шо треба? А як нє, то зара зі сходів спущу!

Сергій спробував жестами пояснити, що на пагорбі за рікою один дядько намагається вбити іншого і потрібна допомога. Чоловік нічого не второпав і вже збирався гримнути дверима, та раптом помітив, що за рікою, у напрямку, куди вказував хлопець, спалахнуло полум’я.

— Стефко! — закричав. — Біжи буди людей, пожежа! В Олекси хата горить!

— В якого Олекси?!

— Та в Горака ж, того що з тюрми-но вийшов!

Поки чоловік взувався і шукав відра, дружина побігла до сусідів. Потім він тицьнув відро Сергієві, сам ухопив ще кілька і помчав до ріки. Хлопець біг за ним, а подумки молився: «Боженьку, тільки щоб з Яринкою нічого не сталося! Тільки щоб вогонь не зачепив її!»

Біля кладки вони набрали у відра води і обережно понесли вверх по стежці, намагаючись менше розхлюпувати. Поки дісталися Яринчиної хати, там уже палали вхідні двері й сіни. Сусіда вилив усю воду на двері, сподіваючись, що пригасить вогонь і можна буде дістатися в хату. Але вогонь не вщухав. Чоловік схопив відра й знову побіг до ріки, на ходу вигукуючи:

— А ти чого стоїш, Олексо?! Дурню, та ж то твоя хата горить!

Яринчин батько вкляк біля ґанку і осоловілим поглядом дивився на полум’я. Поряд у траві стогнав Микола Павлович. Рукою він затуляв закривавлену рану на голові. Під ґанком догорав розбитий гасовий ліхтар.

Ураз із тріском вилетіла віконна шиба. Вогонь, підживлений притоком кисню, швидко перекинувся на кімнату. Сергій, злякавшись за Яринку, вискочив на підвіконня і заліз у кімнату, яку все густіше оповивав дим. Яринки там не було. Сергій накинув на себе простирадло й вибіг у сіни. Крізь їдкий дим помітив ще двоє дверей. Відчинив найближчі й опинився в маленькій темній коморі. Там Яринки не було теж. Сергій посмикав наступні двері, але ті були замкнені на ключ. Він почав гримати, з розгону штовхати їх плечем. Дарма — двері не піддавалися. Вогонь тим часом підкрадався все ближче. Без допомоги справитися було годі. Сергій повернувся в кімнату й вискочив через вікно назовні. Яринчин батько кудись зник, а Микола Павлович, все ще тримаючись рукою за голову, намагався підвестися на ноги, але щоразу знесилено падав на землю. Від ріки до палаючої хати збігалися люди. Кожен ніс відра. Попереду біг той дядько, якого Сергій першим покликав на допомогу. Хлопець кинувся до нього, шарпав за рукав і тицяв пальцем у бік хати: дівчинка, мовляв, там є, дівчинка!

— Відступись, малий, не до тебе зараз! — відмахнувся чоловік, вихлюпнув воду на вогонь і знову помчав до ріки.

Сергій підбіг до купи з дровами, схопив поліно і знову поліз у хату.

Вогонь уже хазяйнував у коморі. Від перегрівання потроху вибухали банки. Десь позаду з гуркотом обвалився ґанок. Сергій завмер. На мить йому здалося, що він знову в татовій машині, на яку зі скреготом й снопами іскор суне той жахливий поїзд... Трусонув головою, відганяючи примару, обхопив двома руками поліно і почав гамселити ним у зачинені двері. Хтось із людей почув шум у хаті й закричав:

— Там всередині хтось є! Рятуйте!

— Німий! — здогадався той перший дядько, якого звали Іваном. Вилив на себе відро води, щоб не загорітися, і почав пробиратися всередину. Крізь дим побачив хлопця, котрий несамовито бив лупив поліном у двері. Схопив його за плечі й потягнув до виходу. Той впирався, виривався і без кінця показував на ті двері.

«Та що ж там таке за тими дверима, що ти так впираєшся?!» — подумав дядько, збагнувши, що йому легше допомогти хлопцеві, ніж боротися з ним. Узяв і з розгону наскочив на двері. Дерево нарешті не витримало й тріснуло. Вогонь освітив маленьку кімнатку без вікна, в якій були шафка і старе ліжко з іржавими залізними бильцями. Під ліжком, скрутившись калачиком, лежала дівчинка. Чоловік швидко підняв її на руки і, прикриваючи своїм тілом, посунув до виходу, прихопивши й Сергія.

На дворі він поклав непритомну Яринку на землю. Підбіг якийсь чоловік, напевне сільський фельдшер, і почав робити їй штучне дихання. Сергія, тим часом, обливали водою, щоб не так боліли опіки на руках і спині.

Після чергової спроби оживити Яринку, з її грудей вирвався важкий хрип. Дівчинка закашлялася й розплющила очі. Окинула розгубленим поглядом людей, що бігали навколо з відрами й лопатами, і зупинилася на оповитій полум’ям хаті. Рятувати хату було марно — вогонь уже хазяйнував усюди.

Фельдшер підніс дівчинці до губ пластикову пляшку з водою. Яринка ковтнула, відвела погляд від вогню і помітила неподалік хлопця, котрому якась жінка натирала руки й спину білою маззю. Хлопець повернувся. Попри вимащене сажею лице, Яринка впізнала Сергія. Миттю, наче в неї вдмухнули нове життя, вона зірвалася на ноги й рвонулася до нього.

Фельдшер, злякавшись, що в дівчинки шок, схопив її обома руками і знову всадив на землю. Але Яринка пручалася, силкувалася вирватися з його обіймів, і раптом голосно загарчала, мов дикий звір. З несподіванки фельдшер відпустив дівчинку. Вона підбігла до Сергія й кинулася йому на шию.

— Ба-а-тик! Ба-а-тик! Мій ба-атик! — безперестанку повторювала вона, міцно обіймаючи хлопця. Сергій зціпив зуби від болю, коли Яринка притислася руками до його обпеченої спини, але терпів і ніжно гладив її по голівці. Обоє плакали...

Хата догорала. Люди вже не гасили пожежу, лише поливали і присипали землею, пильнуючи, щоб вогонь не поширився далі.

Поранену голову Миколи Петровича обмотали чистою шматкою. Напевне, у нього був струс мозку, бо підвестися на ноги без сторонньої допомоги він не міг. Куди подівся винуватець пожежі, Яринчин батько, ніхто не знав. Вогонь помалу вщухав, на галявині ставало темніше, але люди не розходилися, продовжуючи гомоніти й обговорювати те, що сталося на їхніх очах.

Десь унизу від дороги почулися звуки сирени. Незабаром кілька автомобілів зупинилося біля кладки на протилежному боці ріки: швидка допомога, міліцейський УАЗ і дві пожежні машини. За ними прилаштувалося ще одне авто, з якого вийшов високий поважний чоловік. У його кишені задзвенів телефон. Чоловік відповів:

— Алло! Слухаю, Толю. Так, я вже на місці. Щойно прибув. Ще не знаю, буду зараз розбиратися. Коли приїхав у райвідділ міліції у Верховині, там усі на вухах стояли. Казали, що в них негайний виклик у сусіднє село. Начебто там якийсь п’яничка мало не на смерть побив чоловіка, підпалив хату. Одним словом, не мають часу зі мною розмовляти... Так, Яринчине село... Так, поїхав туди вслід за міліцейським патрулем. Хата, бачу, вже майже згоріла. Що з дітьми — невідомо... Я тобі передзвоню, як щось дізнаюся.

Поки Вадим Андрійович підіймався стежкою до Яринчиної хати, повз нього двоє санітарів пронесли на ношах чоловіка з перемотаною головою. «Вочевидь, там щось серйозне», — пробубонів професор і пришвидшив крок. На пагорбі побачив натовп людей навколо згарища. Пожежники щось пояснювали людям і безпомічно розводили руками. Трохи лівіше на галявині біля когось клопоталися лікарі. Вадим Андрійович підійшов ближче.

— Сергій, — полегшено видихнув він, упізнавши в замурзаному хлопцеві свого вчорашнього гостя. — Живий, дякувати Богу!

Щоб не заважати лікарям, професор відійшов убік і набрав номер свого учня.

— Толю, все минулося. Так, знайшовся. І дівчинка теж, сидить поруч, притулившись до нього. Батько? Не знаю, тут такий гармидер. Дякувати Богу, живі. З усім решта розберемось. Добре, бувай, до зустрічі!..

Розділ 15 Знову разом

Минув місяць. Після літніх канікул життя у школі-інтернаті потроху входило у звичну колію. Новачки пристосовувалися до розпорядку життя і навчання, а «старожили», як могли, допомагали їм. Про Вітька, який минулого року тероризував цілу школу, вже ніхто не згадував. У всіх на вустах, чи то пак на руках, була нова історія — про те, як завуч Микола Павлович і семикласник Сергій Петрина врятували Яринку Горак від жорстокого батька.

Вечорами після відбою хлопці у своїх спальнях засвічували екрани мобільних телефонів і в потемках усоте переповідали про те, як Горак-старший утримував дівчинку під замком у темній кімнаті. Як морив її голодом, а все пропивав. Як напав на Миколу Павловича і мало не вбив гасовою лампою. Як від вогню тої лампи загорілася хата, в якій була зачинена Яринка. П’яний Горак тоді з переляку протверезів, але, замість рятувати свою дитину, утік. Наступного дня міліція знайшла його, ледь притомного від пиятики, в одного з товаришів по чарці з сусіднього села. Тепер він знову у в’язниці.

Але найцікавіше хлопцям було переповідати про пригоди Сергія, який врятував дівчинку з вогню. Особливо популярною була історія про те, як він жив серед вокзальних злодіїв. Вона щодня обростала новими й новими неймовірними подробицями.

Сам хлопець не любив згадувати про підвал Саньки-Глухаря. І на всі прохання розповісти щось цікавеньке обходився короткими фразами-жестами. Може, саме тому хлопці й додумували собі найцікавіші деталі...

Сергія зараз набагато більше цікавило інше. У першу неділю жовтня в школі мав відбутися концерт до Дня вчителя. Вони з Яринкою збиралися показати танець, з яким так і не встигли виступили на останньому дзвонику. Але часу на підготовку було обмаль, бо і Яринка, і Сергій тільки нещодавно повернулися до навчання: діти два тижні були в Києві — в інституті отоларингології при академії наук, де проходили спеціальну діагностику. Слух у Сергія відновився практично повністю, а от говорити він так і не почав. Проте столичний лікар обнадіяв його на прощання: — Не переживай, хлопче. Якщо твій мозок зумів відновити функцію слуху, то з часом повернеться й мова!

Але Сергій не дуже й переймався. Він був щасливий, що заговорила Яринка! Після обстеження фахівці пообіцяли, що виготовлять для неї спеціальний слуховий апарат, який підсилюватиме звук і перетворюватиме його в частоти, які мозок дівчинки може сприймати. Яринка змінилася. Ожила. Вона вже не нагадувала залякане звірятко, потроху починала спілкувалася з однолітками і заводити подружок. Але щодня, як тільки випадала вільна хвилина, бігла до Сергія, і вони разом ішли до актового залу — слухати музику й танцювати...

Епілог

З нагоди Дня вчителя учні прикрасили актовий зал кольоровими кульками і оберемками квітів. Вихователі здогадувалися, що старшокласники уночі таємно позрізали їх на клумбах біля довколишніх приватних будинків, але вирішили не псувати свято.

Усі глядачі були «своїми» — батьки вихованців та працівники школи-інтернату. Не було лише завуча Миколи Павловича. Він досі лежав у лікарні і дуже шкодував, що пропустить таку важливу подію.

Учасники концерту хвилювалися. А найбільше — Сергій. Через шпаринку в завісі він помітив, що в першому ряду поряд з директором сидять його львівські знайомі — професор університету Вадим Андрійович і адвокат Анатолій Олексійович. Вони приїхали на запрошення Василя Степановича. Навіть невгамовна такса Альфа сиділа біля ніг свого господаря і на диво спокійно чекала початку концерту.

Гості приїхали ще зранку. Сидячи в кабінеті директора за чашкою кави, Вадим Андрійович повідомив про арешт Санька-Глухаря.

— Уявіть собі, — захоплено розповідав професор, — його схопили під час передачі чергового хабара тому міліціянту Кокудаку! Прапорщика давно вже підозрювали в покриванні вокзальних злодіїв. Нарешті і самого Кокудака, і Саньку-Глухаря вдалося схопити на гарячому!

— Треба визнати, — додав адвокат, — що якби не Сергій та його історія, то ще невідомо, чи діяла б прокуратура так оперативно. Коли правоохоронці завітали в той сумнозвісний підвал, то виявили, що більшість із тамтешніх бідолах глухі. Тоді на допомогу викликали мене. Так от, спілкуюся я з одним із затриманих, і підсідає до мене хлопець. Без обох рук. Називається Романом і запитує, чи знаю я щось про долю глухонімого хлопця Сергія, який теж певний час жив у підвалі, але після конфлікту з ватажком зник. Роман хвилювався, що бандит розправився з непокірним. Коли я зрозумів, що малий говорить про нашого Сергія, то усе розповів йому. Хлопчина аж підскакував від радості!

— І що... що далі буде з тими всіма дітьми? — перебив адвоката Василь Степанович.

Анатолій лише похитав головою і скрушно відповів:

— Та... насправді — нічого хорошого. Розподілять по інтернатах для неповносправних. З часом хтось не витримає, знову втече й пристане до іншої банди. Або створить власну, послуговуючись досвідом, здобутим у Глухаря. А тих, хто залишиться в інтернаті, через кілька років примусово виставлять за двері, залишивши наодинці з байдужим світом. Ну та про це вам, у принципі, теж добре відомо. Одному із сотні пощастить, якщо вдасться поступити вчитися на зубного техніка чи й навіть педагога. Хтось стане хорошим муляром-штукатуром, столяром чи монтажником і непогано зароблятиме на ремонтах квартир. Когось за державною квотою візьмуть на якусь некваліфіковану роботу. А всі інші знову підуть жебрати і спиватися під парканом від розпачу і безнадії...

— Е-е-ех, важко жити, годі вмерти, — зітхнув директор інтернату, запалюючи чергову цигарку. — Ну, досить про сумне. Допивайте каву, шановні гості, йдемо до актового залу. Негоже примушувати наших юних артистів чекати. Увесь світ ми з вами все одно не змінимо і не врятуємо.

— Маєте рацію, — кивнув професор. — Але якщо кожен із нас роззирнеться навколо і допоможе хоча б одній дитині, яка потребує підтримки, то і це вже геть не мало. Рятуючи одну дитину, ти рятуєш цілий всесвіт!

— Ви невиправний ідеаліст, Вадиме Андрійовичу, — усміхнувся адвокат, підводячись з крісла...

Яринка вперше в житті виходила на сцену, та ще й перед такою кількістю людей. Але страху не було — біля фортепіано на неї чекав Сергій. Юний піаніст сів за інструмент, поклав руки на клавіші, і музика затремтіла в повітрі, щемка і щира. Коли він крадькома глянув на Яринку, її очі світилися від щастя, точно так, як на старій фотографії, точно так, як хотів Сергій...

Оглавление

Розділ 1 Усе минає, а музика — вічна?

Розділ 2 Лікарня 

Розділ 3 Нова домівка 

Розділ 4 Вітьок 

Розділ 5 Яринка 

Розділ 6 А музика вічна! 

Розділ 7 Нерозлучні друзі 

Розділ 8 Розлука і втеча

Розділ 9 Санька-Глухар

Розділ 10 Ромчик

Розділ 11 Життя вокзальне

Розділ 12 Світ не без добрих людей

Розділ 13 Інтернат

Розділ 14 Протистояння

Розділ 15 Знову разом

Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg