«Ґудзик-2. Десять років по тому»

Ґудзик-2. Десять років по тому (fb2) - Ґудзик-2. Десять років по тому (Ґудзик) 1155K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ирен Витальевна Роздобудько

Ірен Роздобудько Ґудзик-2 Десять років по тому

Частина I Дислексія

Берлінгтон, весна, 2013

Я говорив по телефону, затуляючи слухавку рукою від звуків музики, що лунали з дверей готелю, і спостерігав, як вона витягає з сумки сигарети, клацає запальничкою.

— Як там Берлінгтон? — запитала Марина.

Я не дуже люблю відповідати на прямі запитання, і вона це чудово знає, але тут не втрималась.

А як відповісти на це «як там Берлінгтон?».

Берлінгтон, як Берлінгтон. Увесь пропах бузком.

Таке собі тихе містечко в штаті Вермонт у сорока хвилинах лету від Нью-Йорка. Настільки тихе, що поїсти немає де. Кав’ярні так замасковані, що годі вирахувати, чи це житлове приміщення чи ресторанчик. Все потопає в зелені.

Довелося вечеряти в готелі, попросивши винести столика у внутрішній дворик.

Мешканців у готелі було небагато і ми сиділи в чудовому, заплетеному виноградом і засадженому бузком садку самі.

Поки я говорив (довелося дати деяку довідку про місто, мовляв, мешкає тут трохи більше тридцяти восьми тисяч людей у п’ятнадцяти тисячах садиб, а за даними початку нового сторіччя, середній вік жителів цього затишного куточка становить двадцять дев’ять років), вона замовила по склянці віскі (без льоду) і швидко (надто швидко, чорт забирай!) зробила ковток.

Я сказав у слухавку, що розмову про повернення вести зарано, адже фестиваль ще триває, вчора ми показали свою стрічку і післязавтра чекаємо на результат. Запитав, як там Данило, побажав «доброго ранку», й вислухавши «добраніч», відключився.

— Ти знову палиш? — запитав її.

— Нервуюся, — сказала вона. — Давно такого не відчувала.

Вона знову піднесла склянку до вуст, але помітивши мій погляд, з винуватим виглядом потяглася до мене, аби цокнутись.

Я взяв свою:

— За удачу!

— Ох, не знаю… — зітхнула юна.

— Не вірю! — озвучив я сакраментальну фразу Станіславського. — Ти завжди знала, що робиш.

— Це було давно. Я була інша, — відказала вона.

— Ми всі були інші, — підхопив я. — Ти, я, Дезмонд…

— Так, — зітхнула вона. — Але по-моєму єдиний, хто не змінився — це саме Дезмонд.

— Американці взагалі мало міняються коли йдеться про справи, в яких вони беруть безпосередню участь, — посміхнувся я. — У них це в крові: гарна посмішка і «ноу проблем». Але у даному випадку ти не маєш рації: за останні п’ять років Дезмонд двічі розлучався.

— Тільки двічі? — посміхнулася вона і знов узялася за келих: — Тоді — за Дезмонда! Нехай буде здоровий! Принаймні, якби не він, ми б тут не сиділи…

Я кивнув. Так воно і є.

Але це було не зовсім правдою.

Звісно, я зміг витягнути її сюди лише завдяки Дезмонду.

Дезмонду Уїтенбергу, моєму давньому приятелю і партнеру по роботі. Звісно, він дав нам цю можливість.

Насправді приводом для цього стала вона сама. І це я намагався довести їй і в Києві, і тут, у Штатах, дивуючись невпевненості, яка оселилася в ній, здається, на віки вічні. І це слід було зламати.

Однак поки що у мене нічого не виходило.

Повторюватися ж до безкінечності я більше не міг, адже одразу наштовхувався на крижаний погляд і фізично відчував, як в ній зі скреготом зачиняється залізна брама, щойно мова заходить про її заслуги.

Така сама залізна брама затуляла її обличчя, коли ми торкалися і другої мети цієї подорожі. Але тут я не сперечався, адже і сам впадав у ступор невизначеності та непевності в тому, чи буде її досягнуто. Все залежатиме від здійснення першої. Адже не можна виказувати продюсеру, що вся його праця з нами зводиться зрештою до зовсім іншої мети — до поїздки сюди, в Америку. До вільного часу, який прагнемо використати у власних інтересах.

Внутрішній дворик готелю сповнився бузковими сутінками і офіціант люб’язно запалив перед нами дві маленькі свічки.

Ми мовчали. Все було переговорене, узгоджене.

Кілька днів перепочинку в цьому затишному куточку видавалися мені тишею перед грозою, прихистком від метушні, котра чекала на нас найближчими днями.

— Що Марина? — запитала вона, вказуючи очима на мобільний телефон, котрий я поклав поруч із тарілкою.

Я посміхнувся: відколи їй стали незручними мовчазні паузи у розмові?

Стенув плечима:

— Питала, як там Берлінгтон…

Вона кивнула і сказала:

— Берлінгтон, як Берлінгтон… Гарно пахне бузком.

— Я так і сказав.

— Найкраще визначення, — додала вона. — Я впізнаю міста за запахом. Мов собака…

Вона без усякого цокання відпила віскі і скоса зиркнула на мене:

— Якого дідька? Слухай, ще один такий погляд — і я звідси зникну!

— Ти це можеш… — сказав я. — Пробач!

— Останній раз! — сказала вона. — Затям.

Я затямив.

Я міг все, що завгодно, але тільки не це — суперечити Єлизаветі Тенецькій. Це «мінне поле» мені доводилось опановувати щохвилини. Але воно було того варте.

Післязавтра ми мусили бути на церемонії визначення переможців на кінофестивалі Трайбека в Нью-Йорку.

І «місіс Тенецька» не мала зникнути раніше, ніж отримає свою відзнаку.

Я в це свято вірив.

У це вірив Дезмонд.

І тому я мав бути чемним.

Я зітхнув і… замовив ще дві порції віскі «Signet» — цього разу, як годиться, по-шотландськи: з карафою холодної води.

ДЕНИС

2012

Я знайшов її в елітному реабілітаційному санаторії під Ригою.

Кинувся не одразу. Ще довго перетравлював отриману інформацію від того клятого американця, котрий несподівано встромився в наше життя.

Намагався примиритися з нею, усвідомити, прийняти, як належне, як факт: Ліка жива.

Спочатку через егоїзм я навіть забув, що не сам.

Що цю благу звістку треба донести і до її матері. Донести — і нарешті заспокоїтись, змиритися і… порадіти.

Але порадіти зміг не скоро.

Спочатку відчував один суцільний жар в голові і повну плутанину в думках.

Як писав поет — «з журбою радість обнялась». Це було саме те відчуття!

Чому не я йшов по сліду, чому мене випередив якийсь американський бовдур.

Чому не я?!.

Потім переді мною постала інша задача: повідомити про все, що сталося, її рідним. І поставити на цьому крапку. Велику крапку. І продовжувати жити — з цією важкою чорною крапкою в душі.

Оскільки мій, так би мовити, колишній тесть ширяв у недосяжних політичних емпіреях, навіть не йшлося про те, аби звернутися до нього по допомогу. Навпаки я бажав тим «емпіреям» згину без вороття.

І це дуже ускладнило пошуки місця, до якого він запроторив свою дружину. Вже — колишню. Оскаженілі жовті таблоїди того часу повідомляли, що він одружився із якоюсь своєю прес-секретаркою, відправивши дружину «на лікування» у зв’язку з «глибокою душевною травмою» після смерті доньки.

Мені довелося дізнаватися, куди саме «відправив» у однієї літньої жінки, колишньої актриси, з якою Єлизавета Тенецька колись топила горе в чарці.

Виявилося, що це «місце» — передмістя Риги, елітний реабілітаційний санаторій. Одне слово, той благословенний куточок, з якого вибратися, не маючи грошей, цим «елітним» пацієнтам досить важко. Особливо, коли тобі немає куди повертатися.

Я знайшов свого старого ризького приятеля з телебачення — Андріса, котрий дістав точну адресу того санаторію і навіть змотався туди, адже я мав необережність назвати йому ім’я пацієнтки, яке досі діяло на представників мого триклятого і недобитого «кіношного» покоління, мов звук магічної сопілки.

— Вона там, старий! — заволав Андріс у слухавку збудженим голосом, немов його вкусив скажений пес. — Вона там! Я навіть бачив її крізь паркан! Ну, я тобі скажу…

Що саме він хотів сказати, я дізнаватися не став, подякував, пообіцяв звернутися до нього в разі необхідності і наступного ж дня пішов до посольства оформлювати візу.

Їхати вирішив потягом, бо мені потрібна була дорога — довга, нічна і ранкова, з перетинами кордонів, з полями і лісами, що простягаються світ за очі. Дорога, протягом якої я міг обміркувати куди їду і що скажу. Надто тривожно було думати про те, якою побачу її.

У мене не було жодних доказів на підтвердження радісної звістки, крім листа, який отримав. Але він був написаний на комп’ютері — як довести, що його писала саме вона, Ліка?

Три речі лежали у мене в кишені — візитка, котру мені дав адміністратор в готелі Бару, вже досить затерта, з новим іменем і чужим прізвищем, така ж затерта світлина, зроблена під водою, на якій важко було розібрати обличчя і… ґудзик, котрий знайшов у шафі.

Досить химерні докази її існування.

Попри це, не поїхати я не міг.

На вокзалі в Ризі одразу пересів в електричку і за хвилин сорок вийшов на маленькій затишній станції.

Літо того року видалося довгим і алея, що вела у центр передмістя, щільно заплела небо тьмяним золотом ще живого, соковитого листя.

Містечко здавалося вимерлим, лише деінде, на охайних галявинах перед котеджами тліли вогнища.

Зайшов в невелику порожню кав’ярню.

Дзеленькнули китайські підвіски і до мене викотилась огрядна білява пані з широко поставленими очима і кирпатим носом, прискіпливо огледівши з голови до ніг.

— Лаб дієн! — привітався я, міркуючи, чи не краще перейти на англійську, адже це було все, що міг сказати по-тутешньому.

— Доброго дня, — посміхнулася вона. — Чого пан бажає?

Пан забажав каву, бутерброд і сто грамів коньяку.

— Ви звідки?

Я відповів.

— Мабуть, приїхали на гостини? — запитала хазяйка, готуючи каву.

Я сказав, що вона має рацію і розпитав, як дістатися до санаторію.

Більше вона мене не турбувала.

Я пив каву і розмірковував, як підкотитися до головного лікаря, як повести розмову і взагалі, чи прийме він мене, якщо має якісь вказівки щодо несанкціонованих побачень своїх пацієнтів.

Залишивши на столику два євро, вийшов і попрямував за вказаною адресою.

Санаторій розташовувався в сосновому лісі. Я обійшов територію по периметру паркану, вгрузаючи ногами у м’який килим із глиці. Аромат стояв густий і запаморочливий!

Якоїсь миті я подумав, що і сам був би не проти відлежатись тут бодай кілька тижнів, у цій духмяній тиші.

Санаторій був невеликий, двоповерховий, з маленькими білими вікнами, терасою, на якій стояли високі дерев’яні крісла, на подвір’ї — кілька білих альтанок і камінний «сад» в японському стилі.

Була обідня година і тут, як і в усьому містечку, панувала мертва тиша.

Я пішов по стежці і шурхіт гравію під ногами у пронизливій тиші озвався гірським каменепадом.

Розмова з директором санаторію паном Валдісом виявилася, попри мої перестороги, необтяжливою.

Він повідомив, що термін сплати за перебування пані Тенецької закінчився півроку тому і поки що жодних грошових надходжень не було. Тепер, мовляв, вони самі не знають що з нею робити, адже на запит про подальше утримання пацієнтки, відповіді не отримали. І якщо так триватиме довше, вони будуть змушені відправити її деінде. Депортувати. Або влаштувати до будинку скорботи…

Висновок напрошувався невтішний: її викинули! Інакше кажучи, на сучасному сленгу — «кинули». Отже, я прибув вчасно.

І, здається, пан Валдіс зітхнув з полегшенням. Запропонував почекати побачення в альтанці, доки триватиме обід.

Я рушив до альтанки, що біліла посеред сосон.

Устиг судомно викурити зо п’ять сигарет, очікуючи на зустріч і малюючи в уяві сотню різних варіантів цього «побачення». Так зосередився, що коли підвів очі — вона вже стояла навпроти мене.

В квітчастому флісовому халаті, в капцях на босу ногу, з короткою «хлоп’ячою» стрижкою. Руки — в кишенях. Незвична зачіска і хвороблива худоба робила її непізнаваною, молодшою, зовсім іншою. І… дуже схожою на Ліку.

Ми мовчали, розглядаючи одне одного.

Певно, роки, що проминули з останньої зустрічі зробили свою справу і щодо мене.

Потім вона змела рукою з лави листя і сіла навпроти.

Аби якось почати розмову, я простягнув їй сигарети, але вона заперечно похитала головою.

Поки я міркував, з чого почати бесіду, вона випередила мене.

Своїм глухуватим голосом, який анітрохи не змінився, промовила:

— Вона… знайшлася…

В її інтонації не було ані запитання, ані ствердження.

— Так, — сказав я.

— Вона… жива…

Знову — безбарвно, як каже людина, котра не хоче почути поганих новин.

— Так, — сказав я.

І вона заплакала, закриваючи обличчя коміром жахливого старечого флісового халату. Звісно, я ніколи не бачив, як плаче Єлизавета Тенецька і взагалі не уявляв, що вона може плакати. Чомусь це ніколи не спадало на думку.

Вона плакала, як і всі інші…

Я підхопився, сів поруч. Вона ткнулася в моє плече і її нестримний плач завібрував в мені, мов звук у камертоні.

Але чи міг я заплакати разом із нею?..

Обійняв, поплескуючи по худесенькій спині і проковтнув клубок, що стояв у горлі.

Відчував жаль. Тугу. І бажання, щоби ця зворушлива, майже мелодраматична мить, скінчилася.

Вона відсторонилася, відсунулась якнайдалі — очевидно, і в ній ще лишилася іронія щодо мелодраматичних сюжетів, витерла очі краєчками коміра, дістала з рукава зібганий носовичок. Дивитися на її халат і ці жести, котрі притаманні переважно людям старим, було прикро, майже нестерпно.

Вона зрозуміла мій погляд і посміхнулася:

— У мене обмаль своїх речей. Та й ті стали завеликі…

І додала:

— Отже, ти її знайшов…

Знаючи її небагатослівність, шкірою відчув, що в цих словах крилася тисяча запитань і тому розповів усе докладно, від того клятого дня, коли запросив її в гості і в своєму тодішньому душевному сум’ятті, не помітив нової — триклятої! — шафи…

Розповів про свою знахідку в Чорногорії. Про лист, який написав за адресою «Енжі Маклейн» і про лист, який отримав від неї, а згодом — від того клятого американця.

Вона слухала мовчки, низько схиливши голову.

Коли я закінчив, вона промовила:

— Тепер розумію… Страшно було не розуміти. Але тепер…

Вона занурила обличчя в долоні, затрусила головою, ніби наново усвідомлюючи почуте. Якщо до цієї миті вона думала, що її донька просто зникла з причин нікому не відомих, потрапивши в м’ясорубку якогось нещасного випадку, як це часом трапляється з людьми, то тепер усвідомлення того, що ця причина — ми самі, здавалася просто пекельною.

— Хто міг знати… — сказав я.

— Дай мені її адресу! — попросила вона.

І я змушений був розчарувати її: адреси немає.

— Принаймні ми знаємо, що вона жива… — додав я. — І я обіцяю, що ми її знайдемо.

Вона кивнула. І ми заговорили про те, як вибратися звідси. І — куди? І взагалі, яким чином повернути Єлизавету до нормального існування?

Сидячі в альтанці, я склав першу половину плану: звідси ми поїдемо разом!

Вона згодилася.

Уперше я бачив її цілковиту розгубленість і довіру щодо себе.

І добре розумів: це те, чого я колись так шалено бажав і те, що тепер стало для мене звичайним обов’язком.

Домовились так: маємо день на вирішення всіх формальностей.

Пан Валдіс усіляко сприяв пришвидшенню процедури.

Запросивши мене (після розмови з Єлизаветою) на каву до свого кабінету, радіючи з того, що проблема з її утриманням благополучно вирішилась, він говорив без упину, знайшовши в мені чемного співбесідника. Тут і з’ясувалося, що він має всі «інтелігентські вади» — багато читає, цікавиться кіно і навіть сам пише пісні під гітару.

Я обережно поцікавився, чи знає він ким була його пацієнтка, на що він жваво відповів, що якби не знав, вона давно була б уже депортована або сиділа в притулку для самотніх. Говорив про неї з пієтетом.

І досить делікатно запитав, ким я їй доводжусь, адже віддавати мешканців санаторію можна тільки близьким родичам. Я сказав, як є. Він здивувався, що у Тенецької є доросла донька і висловив жаль з того приводу, що втрачає цікаву співрозмовницю.

Навзаєм я обережно поцікавився станом її здоров’я.

— З цим усе в порядку, — посміхнувся Валдіс.

— У нас не психушка, і не ЛТП — самі бачите. Тут, головним чином, відпочивають, підліковують нерви. П’ять років тому ми прокололи їй заспокійливе. Тепер вона в нормі.

Він помовчав і сором’язливо додав:

— Сюди потрапляють ті, за кого добре платять. І це — не гірший варіант.

— Не гірший варіант ув’язнення, — додав я.

Він зголосився і запропонував мені послухати кілька своїх пісень.

Я заночував при тій кав’ярні, в якій пив каву.

А наступного ранку Єлизавета вийшла до мене з брами білого санаторію з маленькою валізою в руці.

Я заспокійливо посміхнувся, маючи в душі купу сумнівів щодо її подальшої долі, відповідальність за яку тепер повністю мав узяти на себе.

* * *

…До цього часу все у мене складалося досить пристойно.

Маю на увазі «пристойно» — в контексті всього, що відбулося за роки такого собі «автоматичного» існування, в якому для мене, як і для багатьох моїх ровесників, котрі добряче перемерзли на Майдані Незалежності в 2004-му, власна незалежність від обставин стала чи не найважливішим рушієм всіх праведних і неправедних вчинків.

…Я ніколи не міг стати на коліна. Усвідомлюю, що інколи це буває необхідно. Скажімо, в церкві. Адже незручно, якщо ти залишаєшся стояти стовпом, коли всі довкола стають навколішки.

А ти з жахом розумієш, що якась сила заважає тобі зробити так само.

Певно, ця сила називається гординею, не знаю. Давно хочу запитати про це у священнослужителів, порадитись, чи не є це великим гріхом. Адже, кажуть, що гординя — це гріх…

А якщо це не гординя, тоді — що?

Коли мені було років чотири (може, менше), а великим світом правив черговий і, здається, останній, «генеральний секретар», по телевізору показували, як один співак, котрий тоді був зовсім молодий, але з тою ж самою квадратовою зачіскою, що і нині (подейкують, що це — перука), співаючи на якомусь концерті пісню, в якій були слова «Наш дорогий генеральний секрета-а-а-р!», опустився на коліна перед великим портретом того самого «дорогого», що висів посеред сцени.

Тоді я дуже здивувався і подумав, що, певно, це дуже соромно ось так стати на коліна перед великим залом — та ще й у телевізорі!

— Чому він став на коліна? — запитав я у матері.

— Тому, що поважає владу! — пояснила мати.

Я дуже поважав виховательку дитячого садка Марь-Ванну і подумав, що, певно, було б непогано виявити до нею повагу саме у такий спосіб, якщо таке правило існує в дорослому світі.

Але вранці побачивши на сходах статурну Марь-Ванну, котра, мов імператриця, зустрічала своїх підопічних і рахувала, мов курчат, ставати перед нею на коліна чомусь передумав.

А коли вона, Марь-Ванна, залишила мене сидіти в їдальні всю «тиху годину» з повним ротом каші, яку я не міг ані проковтнути, ані сплюнути, я точно впевнився: нізащо!

Певно, відтоді і набув тієї «гордині».

Адже я можу зробити будь-що.

Навіть найскладніше — визнати свою неправоту і вибачитись. Навіть най-принай-складніше — відмовитись від корисної пропозиції.

Навіть поцілувати комусь руку — наприклад, незнайомій бабці (іншим — навряд чи).

А от стати на коліна досі не можу. Навіть у церкві…

Тому мене страшенно дратувало, коли з усіх боків чулися заклики «звестися з колін».

А як зведешся, коли ти на них ніколи не стояв?

Ані тоді, ані тепер…

Хіба що тепер не опуститися нижче плінтуса для багатьох стало складніше.

Адже настав час суспільної апатії, густо замішаної на єдиному бажанні отримувати гроші, нічого при цьому не вкладаючи в це бажання крім… самого бажання.

Така тавтологія часу…

Приклад злодіїв і грабіжників, котрі вчергове прорвалися до владного корита, виявився заразним.

Скажу відверто, спокуса не оминула й мене, коли я (щоправда цілком вірячи в справу) взяв участь у першому «відкаті», ще не дуже добре розуміючи всю цю хибну схему.

Тоді очільник телевізійного каналу запропонував мені написати сценарій, про який я давно мріяв.

Після року напруженої роботи, я отримав чималі гроші і коротку репліку: «Всім дякую! Всі вільні!», а замовник благополучно ретирувався в невідому далечінь, отримавши при цьому суму, котра, певно, разів у десять перевищила мою.

Після кількох подібних пропозицій (в які я знов і знов вірив, як останній ідіот), я міг би цілком пристойно існувати без особливих проблем: «всі вільні, всім дякую» — і конверт, напакований грішми.

Зрештою, я згидився.

Я бачив людей у краватках, за цілком благопристойними й навіть патріотичними пиками яких ховалися свинячі писки і кабанячі ікла.

Вони порпались у будь-якому багні, де сподівались відшукати золотий жолудь, щоб покласти його в своє, і без того напаковане мотлохом, лігво.

Так було скрізь, хоч куди кинь оком.

З одного боку йшло шалене насадження невігластва, безкультур’я і низьких пристрастей, а з іншого — абсолютно безсоромний грабіж вже награбованого іншими.

Ситуація в країні була досить абсурдною, але мені здавалося, що поки що так і має бути. Аж доки ми перетнемо певну незворотню точку, за якою назавжди залишиться генетика покори, страху, заздрісності, невиправданих амбіцій, зрадництва та інших наслідків багаторічного насадження викривлених понять.

Починаючи з 2010 року, це викривлення доходило апогею.

Той, хто хоч якимось чином торкався влади (навіть влади химерної, мізерної, котра обмежувалася обідраним кабінетом у богом забутій глибинці), починав безбожно набивати власні кишені.

Хто — копійчаним насінням, хто — цілими заводами.

Байдуже — аби гребти.

Комплекс вічних ненажерливих злиднів правив навіть тими, чиї годинники коштували як квартира чи автомобіль.

Хапати і красти, поки є така можливість — така ідеологія керманичів.

У тому, що вони тимчасові, я не мав жодних сумнівів.

Але все, що я нині міг — це відступити якомога далі, щоб в черговий раз не бути розчарованим у тому, у що намагався зберігати бодай малий відсоток віри.

Тому просто тихо робив свою справу.

На своїй маленькій студії ми знімали те і ТАК, як хотіли.

Часом отримуючи неабиякі відгуки і навіть винагороди, про які тут, в моїй країні, дешевше було не розводитись.

Неодноразово мені пропонували виїхати за кордон.

Але я не міг покинути свою маленьку команду, студентів, а якщо зовсім відверто — країну, в яку вріс «по саме нікуди». Та й не хотів проґавити той момент, коли весь абсурд нинішнього існування почне сипатися, мов картярський будиночок.

Вірив у це.

Адже добре бачив інше: всередині цього абсурду, мов бікфордів шнур, розгоряється те, що рано чи пізно призведе до вибуху.

Якби я міг сказати про це бодай комусь, мене б взяли на кпини, як останнього романтика. Попри це, мандруючи містами і містечками з показами наших документальних стрічок (такі заходи для студентства і недобитої інтелігенції зазвичай маскували під вивіскою «майстер-клас»), я майже на фізичному рівні відчував: бікфордів шнур запалено!

Але розгорятися йому ще довго.

Навіть буде шкода, коли провладні старпери не дочекаються цього яскравого дійства з цілком природних для людського організму причин…

Доводилося чекати.

Я завантажувався роботою аби мати можливість мандрувати і утримувати матір, яку, після смерті батька, розбив інсульт. Переселився до неї, залишивши свій ковчег, де колись мешкав із Лікою, і мріяв про той час, коли зможу реалізувати великі задуми, котрі все ще крутилися в моїй голові.

Наше рекламне агентство поволі перетворилося на невеличкий «продакшн».

Знайшовши виходи на індійські і китайські ринки ми молотили анімаційні ролики, які приносили непоганий «чорний» прибуток. Чесно працювати в тому просторі, в якому ми перебували, було неможливо, красти чи прогинатися — огидно…

Складалось враження, що в країні нормальним життям живуть лише ті, хто оселився «в телевізорі». Вони веселилися, шкірили зуби, витягали жарти з власних вух чи з-під «плінтуса». Розважали народ.

І народ розважався на всю котушку! Поодинці і цілими родинами просто в телевізійному просторі золотозубі чоловіки й жінки готували їжу, вигравали квартири, худнули, різали одне одному в очі правду-матку, перевиховували дітей, завойовували мільйонерів, вели розслідування, народжували дітей, обмінювалися партнерами по шлюбу.

На випусках всієї цієї комедії абсурду сиділи досить нормальні, в психічному розумінні, люди, багатьох з них я знав. Вони посміювались і відверто «рубали бабки» з розлогого древа людського прагнення бачити власне вивернуте нутро.

Двічі чи тричі мене запрошували працювати на подібних проектах.

Я відповідав нецензурно і від мене поволі відчепилися. Роботи вистачало. Як з’ясувалося, наша маленька команда, до складу якої я взяв талановитих «тридешників», мала неабиякий успіх чомусь саме в Китаї. І ми креативили невеличкі анімаційні стрічки. А я, від нема що робити, вчив по вечорах китайську. І, як міг, розважав матір.

…Вона здала раптово.

Стояла біля плити, розмовляла з сусідкою, яка, на щастя, зайшла до неї, і в якусь мить осіла на підлогу.

Коли таке трапляється, життя розколюється. Моє, і без того розколоте навпіл, звузилося до чверті…

Півроку пішло на боротьбу за її життя. Ліву частину тіла паралізувало, мова не відновлювалась. Ані я, ані вона не могли з цим змиритися. Щоденно я займався з нею різними фізичними вправами і навіть навчив сидіти.

Але страшенно боявся залишати саму, адже вона, зазвичай, поривалася щось робити і неймовірно страждала, видобуваючи з себе незрозумілі звуки.

Мені порадили звернутися до лікарів-дефектологів.

Таким чином, за рекомендацією однієї своєї колишньої студентки, Ліни, я познайомився з Мариною.

Вона згодилась попрацювати з матір’ю в приватному порядку.

Приходила щовечора, зачиняла перед моїм носом двері до спальні — і протягом двох годин крізь них я чув, як та, котра навчила мене першим словам, тепер сама намагається вимовити своє перше: Де-нис…

* * *

…Увечері ми з Єлизаветою Тенецькою сіли в потяг.

З нами в купе їхала лише одна жінка.

Вона одразу дістала з пакета смажену курку і полохливо поглянула на нас — чи не заперечуємо проти аромату, котрий одразу заповнив увесь простір купе.

Ми не заперечували.

В старих потертих джинсах і такій самій курточці Єлизавета виглядала хлопчиськом.

Як все ж таки з часом змінюється уявлення про вік!

Скажімо, в сорок три моя мати виглядала, як і належить матері сімейства — монументально. Носила високу зачіску, спідниці і блузки, що на її погляд «відповідали вікові», мала заклопотаний вигляд і полюбляла нарікати на молодь.

Нині жінки в свої сорок «з хвостиком» могли б зійти за тридцятирічних.

Ліза ж в своїй вимученій худобі і напівтемряві купе взагалі скидалася на підлітка-сироту, якого кортить підгодувати. Хіба що, коли говорила, довкола очей і вуст виникало легке мереживо мімічних зморщок. Проте, говорила вона не часто.

Кілька разів, оглядаючи нас, чуйна сусідка пропонувала нам долучитися до курки або хоча б до розмови, від чого ми швидко передислокувалися до вагона-ресторану.

Спочатку розмова просувалася сутужно. А повертатися до вже з’ясованого, тим більше вдаватися до якихось спогадів, здавалося нам безглуздим витрачанням нервів.

Єлизавета ввічливо поцікавилася, чим я займаюся зараз.

І я так само ввічливо повідомив, що нині доглядаю за хворою мамою.

Долаючи ніяковість, ми могли невимушено говорити лише на дві теми — про тимчасове, і про справу, яка все ж таки була і якоюсь мірою залишалася для нас спільною — «про кіно».

Мене це цілком влаштовувало.

Обидві теми ніяк не зачіпали минуле.

Проте, говорячи про свою ніким не зайняту квартиру, я обережно схилив її до рішення оселитися в ній хоча б попервах.

А розповідаючи про те, що нині робилося на ниві кінематографу, закинув вудку щодо її хоча б часткового повернення в професію: запропонував замінити мене на кінофакультеті, з якого ніяк не міг втекти, знайшовши поважну причину.

І на першу, і на другу пропозицію вона майже ніяк не зреагувала. Ані погодилась, ані відмовила.

Я намагався бути обережним, як людина, що знешкоджує міну: ледь дихаючи і не знаючи, що несе в собі кожний наступний крок.

Ледь не пензликом розчищав довкола неї нашарування часу. Як хитромудрий розвідник, дослухався до її коротких реплік і намагався зрозуміти, якою вона стала і якою може стати, якщо «розмінування» мине успішно.

Адже — і тепер я відчував це напевно! — звістка про те, що Ліка жива-здорова і те, що ми зустрілися на новому витку свого життя, ледь чутно запустила в дію наші заіржавілі і вкриті патиною механізми.

Залишалося лиш зрозуміти — заради чого?

І у який спосіб використати цей поки що досить химерний шанс на користь цьому рухові?

Поки що ми жваво говорили про мене, і я цілковито віддав свою не таку вже й яскраву буденність на поталу її ввічливої (і не більше!) цікавості.

Досить докладно розповів про перші дні лікування, про те, як розкололося життя.

Поволі вона витягла з мене майже все. А почувши про жінку-дефектолога, котра ось уже два роки відвідує хвору, несподівано запитала:

— Вона тебе любить?

— З якого дива?! — надто швидко заперечив я.

І посміхнувся, впізнаючи в погляді цього стриженого хлопчиська — «рентген», про який колись попереджала її донька.

…Моя колишня студентка, Ліна, була однією з небагатьох учнів, заради яких я ще тримався на кінофакультеті як керівник курсу.

Вступаючи до театрального університету, вона відверто повідомила, що, виконуючи волю батьків, вчиться в якомусь економічному вузі. І що батьки категоричнго відмовились фінансувати ще одну, на їхню думку, неприбуткову, хибну і безглузду освіту.

Тому заробляти на навчання буде сама. А той вуз збиралася полишити, щойно вступить до мене. Була впевнена, що вступить. Подумки я одразу охрестив цю нахабу «Віслючком», але на курс довелося взяти — дурень був би, якби не взяв.

Мав єдиний сумнів — у спроможності оплачувати навчання, адже до когорти «бюджетників» вона не потрапляла через те, друге, навчання.

Але дівчина досить добре зналася на комп’ютерній графіці і заробляла непогані гроші як комп’ютерний дизайнер — робила каталоги, художні альбоми, мала купу замовлень на верстку складних наукових монографій, що потім стало в нагоді, коли я взяв її на роботу в свій продакшн.

Спочатку не уявляв, навіщо їй, майбутньому менеджеру торгівлі, потрібна така химерна і неприбуткова професія, як кінодокументалістика. А вже згодом мав суцільне задоволення від її ідей, вміння все схоплювати «на льоту», а головне — того шаленства, з яким вона йшла до своєї мети. Коли (курсі на другому) її брехню було викрито, мав досить неприємну зустріч з батьками, котрі вважали, що саме я збив дівчину зі «шляху істинного». Погано ж вони знали свого Віслючка!

Згодом, цілком підтверджуючи мою теорію про невипадковість, саме Ліна познайомила мене з Мариною, лікарем-дефектологом, яку порекомендувала для матері.

Це була трохи дивна зустріч.

Коли я згодився випробувати ще й цей спосіб налагодження мовного розладу, Ліна сказала, що Марина Павлівна навряд чи зможе прийняти мене в клініці — у неї щільний графік і брак часу обговорювати приватні справи на роботі.

— Якщо хочете, я б змогла заманити її до вас, — запропонувала Ліна. — І ви б все обговорили в невимушеній обстановці.

Я замахав руками:

— Стоп, машина! Сказала б одразу: ти хочеш мене засватати. Яка ще невимушена обстановка? Навіщо? Терпіти цього не можу, благодійнице ти моя!

Вона розреготалася, мов навіжена:

— У вас, босе, перебільшена самооцінка. Теж мені, цяця! До чого тут «засватати»? Вона ділова жінка. Чи ви вважаєте себе неабияким подарунком, на який зазіхають?

Я скривився, хоча давно звик до її вільного способу спілкування.

— Якщо вона така зайнята, чи схоче витрачати на мене час? — запитав я.

— Не знаю… — замислилась Ліна і додала: — До речі, у неї теж є пересторога, що кожен зустрічний неодружений чоловік — загарбник. Певно, тут ви з нею схожі. Тому вам нічого не загрожує. А лікар вона добрий. У неї німий заговорить! Вона один з небагатьох спеціалістів з дислексії. Пише докторську. І, будьте певні, при її красі і розумі, має мільйон мужиків набагато кращих за вас! А у вас — ось, погляньте в люстерко! — очі як у крокодила Гени і сорочка непрасована…

Відверто кажучи, протягом всіх цих років різні добродії не раз намагалися втягнути мене в своє коло «сімейних і одружених» саме у такий спосіб.

Знадобилося ще кілька тижнів, щоби я упевнився, що це не підступ. Що ця Марина Павлівна дійсно була людиною завантаженою.

Через Ліну ми цілий місяць коригували час зустрічі: то у неї не виходило, то я був у відрядженні.

Я вже плюнув на всі церемонії і збирався сам піти до клініки, коли нарешті Ліна беззаперечно повідомила, що веде пані лікарку до мене.

Довелося трохи розгребти завали і почистити від накипу чайник.

Ця віртуальна «Марина Павлівна» за весь період узгоджень зустрічі в «невимушеній обстановці», ввижалася мені жінкою суворою, огрядною, з вусиками над верхньою губою і дзеркальцем «вухо-горло-носу» на високому чолі.

А ще чомусь уявляв, що у неї великі круглі п’яти, котрі звисають з боків стоптаних босоніжок. Принаймні, така сама лікарка колись вирізала мені гланди.

Попри ці очікування, Марина виявилася стрункою, високою і сором’язливою жінкою з темним довгим волоссям і… в кросівках.

Вона довго знімала їх в коридорі, не зважаючи на мої заперечення. Відверто кажучи, я побоююся, коли жінки аж так ревно підходять до відвідування моєї оселі. Знімають взуття, йдуть до вбиральні і лишають там свій гребінець…

Колись одна пані залишила по різних кутках стільки дрібничок, що ще кілька місяців після нашого чемного прощання заходила то за одним, то за іншим — і, як мені здавалося, забираючи це «одне», залишала щось навзамін. Аж доки я не зробив ретельну ревізію, склавши всі ті речі в один пакет…

Отже, Марина роззулась і Ліна з хазяйським виглядом повела її на кухню. Я зробив їй «страшні очі», мовляв, чому не до пацієнтки?!

Але Ліна жестами показала, що це буде не ввічливо і не гостинно.

Марині було ніяково, як і мені. Щойно ми сіли за стіл, втупившись в чайник, котрий не хотів закипати, вона промовила:

— Вибачте, у мене небагато часу. Ліна сказала, що у вас до мене справа?

Я сказав, що справа у мене дійсно є і, наперекір своєму внутрішньому голосу, несподівано додав, що спочатку варто, як годиться, попити чаю.

Намагався бути привітним господарем. І відчував незручність, адже не був упевнений, що Ліна не наплела про мене три кіло вовни із зайвою інформацією.

Таку незручність я відчував завжди, коли друзі намагались познайомити мене з жінкою. Завжди помічав, що вони, ці обізнані в моїй «тяжкій долі» жінки, дивляться на мене, мов сарни — великими круглими і трохи збентеженими очима.

У Марини очі були цілком нормальні, без співчутливої уваги.

Лікарські очі.

Блакитні, з золотавинками всередині.

Вона сказала, що заочно знає мене: Ліна, виявляється, приносила їй наші анімаційні стрічки, рекламні ролики і короткометражки. Пошкодувала, що їх не показують по телевізору, висловила кілька досить слушних думок щодо музичного оформлення.

— Якщо бос згодиться, — радо сказала Ліна, — ми можемо переглянути наші останні роботи просто зараз!

Але ні я, ні Марина Павлівна не зреагували на таку пропозицію.

Навпаки, лікарка одразу перейшла до справи: подякувала за чай, підвелася зі стільця.

— Дозвольте я огляну вашу маму, — сказала вона і додала: — Можете за мною не ходити.

Я показав їй кімнату, а «Віслючку» — кулак. Але та спокійнісінько сьорбала чай і вдавала повну байдужість.

Від матері Марина вийшла хвилин за двадцять.

Сіла на стілець, постукала пальцями по поверхні столу і уважно подивилась на мене.

— Ви молодець. Ви зробили все, що могли. Але я не впевнена, що зможу чимось допомогти — ця проблема неврологічна. А я лише дефектолог.

— Але ж у тебе все виходить! — вигукнула Ліна. — Ну, будь ласочка…

Марина поглянула на мене. Певно, мій погляд промовляв те саме.

— Гаразд. Спробую, — сказала вона і підвелася: — Вибачте, мушу йти. Мене чекають вдома.

Поки вона зав’язувала кросівки, я дивився на її вузеньку спину, на засмаглі зап’ястя, і думав про подібні рухи, котрі в цю саму мить проробляють мільйони або мільярди жінок по всьому світі: взуваються в передпокої, розпрямляються, поправляють розсипане волосся, когось цілують на порозі — і випурхують, залишаючи по собі запах парфумів.

Звісно, про поцілунок не йшлося.

Просто я так подумав…

З певного часу до подібних знайомств я ставився зневажливо.

Для мене мало значення лиш те, що було «спущене згори». Як те давнє знайомство з Єлизаветою Тенецькою, а через нього — з Лікою. Все те, що потягло за собою той ланцюжок подій, без якого я був би не я.

Все, що стосувалося «спілкування з особами протилежної статі», до якого мене наполегливо залучали приятелі, було штучним. Тим, що могло відбутися, а могло — і ні.

Скажімо, на місці Марини могла б дійсно опинитися огрядна вусата пані, котра так само приязно поставилася б до моєї матері.

Яка, власне, різниця?..

Проте, за останні півтора року, що вона займалася з матір’ю, мені було приємно думати, що це — саме вона. Не вусата. І п’яти у неї не звисають з босоніжок.

І босоніжок вона не носить — лише кросівки. І що вона так просто і ненав’язливо увійшла до мого життя. Навіть трохи змінила його.

Особливо гостро я відчув це того дня, коли перестеляючи материне ліжко, почув від неї уривчасте, але досить чітке:

— Чу-дова жін-ка… Не-про-ґав. Хоч зможу спокійно померти…

Я зрадів так, що пообіцяв «не проґавити», якщо вона пообіцяє мені не говорити дурниць.

І того ж вечора влаштував для Марини грандіозну вечерю з відкритими дверима до материнської спальні — щоб та бачила, як її син ударними темпами налагоджує своє життя.

Потім я зачинив двері.

І поволі, якось непомітно розповів про свій невдалий і досить дивний шлюб…

І був вдячний, що не помітив в її очах тієї загостреної цікавості і робленого співчуття, котре бачив у інших.

Того вечора вона, на відміну від того, як це було завжди, не спішила додому.

Допомогла прибрати зі столу. Не відмовилась від кави.

Вже проводжаючи її до порогу, я обережно запитав, чи чекає на неї хтось вдома.

Вона похитала головою: «Сьогодні — ні».

І я поцілував її.

Але за всі ці півтора року, я не замислювався над тим запитанням, котре почув від Єлизавети Тенецької.

* * *

…З вокзалу я одразу повіз Єлизавету до своєї квартири.

Лиш натякнув їй, що вона має повне право на половину майна колишнього чоловіка і її очі звузились, мов у дикої кішки.

— Нізащо! — сказала вона сухим холодним голосом і втупилась у вікно.

А після паузи промовила спокійно:

— Знаєш, я не хочу стягувати з минулого жодної каструлі! Мені краще мити підлоги чи на ринку торгувати. Принаймні, знатиму, чого варта.

Я сказав, що мити підлоги їй не доведеться.

І більше не повертався до цієї теми.

У своїй квартирі я бував раз чи два на місяць.

Заходив, мов на затонулий човен, і сам здавався собі привидом загиблого матроса. Поринав у знайомі запахи, безтямно тинявся кімнатами, проводив рукою по корінцях книжок, сидів на своїй продавленій тахті і тупо дивився на вицвілі постери «бітлів» і «Машини часу», що висіли навпроти — помальовані записами чиїхось давно забутих телефонів.

Іноді лягав і дивився в стелю, уявляючи, що дійсно лежу на дні моря, а час пливе високо вгорі і котить наді мною свої смертельні дев’яті вали.

А мене це аж ніяк не обходить!

Багато разів виникала думка позбутися цього старого човна — «поміняти з доплатою», або, принаймні, здавати. Але щораз, побувавши там, я виходив на вулицю заспокоєний і мовби молодший.

Зрештою я вирішив, що ця квартира для мене щось на кшталт портрета Доріана Грея. В ній, на запилюжених шафах і полицях я залишав увесь душевний мотлох, котрий наносив туди зі свого суєтного життя.

У ній жили зворушливі примари дитинства і старості — безтямні дві пори людського існування. Увесь проміжний час між ними здавався марнотою марнот з відвойовуванням свого або чужого місця під сонцем.

Тут, зізнаюсь, як останній шмаркач, я дозволяв собі розкиснути і потужити за юністю — вбивчою і підступною, що ходить по краю леза і харкає кров’ю.

І досить добре знає, що таке чорне і біле.

…Вставляючи ключ в замкову шпарину, я поглянув на схвильоване обличчя Єлизавети.

Вона стояла, мов дівчинка, котру вперше ведуть знайомити з батьками.

Вперлася в брудну стіну, міцно затиснувши в двох кулачках свою картату валізку. Тепер вона повністю залежала від мене.

І ця залежність, певно, не давала їй спокою.

На якусь мить переді мною постала давня картина, яку я намагався ніколи не згадувати: вона на першому сидінні таксі. Тугий жмуток волосся, довга шия із западинкою посередині і тьмяний блиск діамантових сережок, зверхній байдужий погляд: «Майте на увазі — у мене обмаль часу!»…

Я заспокійливо посміхнувся до неї:

— Не лякайся — я тут давно не прибирав…

І відчинив двері.

На нас війнуло пилом і застояним повітрям непровітреної квартири.

Крізь щілини в шторах на підлогу падали і димилися важкі від пороху сонячні промені. Я злякався, що їй тут не сподобається і тому одразу взявся за прибирання.

Вона кинулася допомагати мені.

Як два бійця на фронті, ми запекло почали відшкрібати з підлоги, підвіконь і столів «мох віків», кидаючи один одному короткі репліки, мов хірурги на операції:

— Ганчірки!

— Віник!

— Відро!

— Це можна викинути?

— Можна!

— А це?

— Звісно!

— Вікна не відчиняються! Дай викрутку!

— Не лізь! Я сам!

— Це — ти, на тій світлині?

— Так, дай витру!

— Сама! Краще — винеси сміття…

Коли все заблищало, ми заклякли.

Час уповільнився і зупинився.

Вона втомлено присіла на краєчок стільця.

Я подумав: що далі? І знов заметушився.

Відчинив шафи, дістав деякі речі — халат, капці, білизну, підключив телефон, радіо, перевірив, чи працює телевізор.

Повів до ванної, показав, як вмикати воду, до кухні — де стоять чашки і каструлі. І з жахом зрозумів, що холодильник давно відключений і в хаті немає нічого, крім застарілої пачки чаю.

Оце так гостинність!

— Я миттю!

Вискочив до найближчого супермаркету.

Хапав там усе, що траплялося до рук.

Вийшов з пакетом і опустився на лаву. Хотів дати їй час помитися і переодягтися.

Але насправді відчув, як на мене накотило щось схоже на «дежавю»: чи не так я набирав продукти того дня, який перевернув все наше життя.

Чорт забирай!

«Яка гидота…». Здається, так вона сказала тоді.

Я рішуче попрямував до під’їзду.

Навмисне подзвонив у двері, хоча мав з собою ключі.

Вона відчинила.

Стояла на порозі, переодягнута в халат, з мокрим волоссям, лякливо і втомлено поглянула на мене.

Через поріг я простягнув їй пакет з їжею.

— Тут на сьогодні, і на ранок. Відпочивай. Добраніч!

Вона взяла пакет, притисла до себе, кивнула.

І я побіг донизу.

Чекати ліфт під її поглядом у мене не було жодного бажання.

Покинув свій затонулий човен з дивним відчуттям, що віднині в його заіржавілій середині несподівано зацокав годинник, який зупинився багато років тому.

Наступного тижня я беззаперечно повідомив керівництво факультету, що знайшов собі заміну, і написав заяву про звільнення.

Це сприйняли так, мовби я привселюдно оголив сідниці чи зробив непристойний жест у присутності поважної екзаменаційної комісії. Ректор закляк, не донісши чашку чаю до рота. Але й оговтавшись, він так само ще кілька хвилин тримав її у руці, коли я сповістив, що замість мене пропоную керувати курсом Єлизаветі Тенецькій.

Тут вже заклякли всі присутні на нараді. Потім загомоніли разом.

— Яка Тенецька?..

— Та сама?..

— Так вона ж…

— Де ти її викопав?

— Жартуєш?..

— Коней на переправі не міняють. Що ми скажемо студентам?..

І таке інше.

Я перечекав, доки зрине перша хвиля, котра несла в собі силу-силенну різних відтінків — здивування, цікавість, сумнів, ревність, розпач.

Мені довелося пояснити, що Єлизавета Тенецька повернулася в місто після п’ятирічного перебування за кордоном і люб’язно зголосилася на моє прохання перейняти у мене курс. Котрий, до речі, я вже набрав. І тому я не бачу жодних підстав звинувачувати мене у зраді улюбленого факультету.

Після довгої паузи, ректор, котрий все ще тримав чашку в руці біля самого вуха, нарешті вимовив з великими паузами між словами:

— Звісно… мати такого викладача… для нас… честь… Але…

— Ну, які тут можуть бути «але», Миколо?! — швидко увірвав його я. — Я умовляв її дві години! Звісно, викладати тут — для такої людини не фонтан! Ми просто маємо використати шанс! Адже, певен, у неї потім виникнуть зовсім інші плани. І тоді, — я свиснув, — шукай вітра в полі і кусай лікті…

— Але… — продовжив свою думку ректор. — Ти ж сам знаєш, які у нас тут зарплати. І як всі б’ються за свої години! Чи погодиться?..

Це була вже зовсім інша розмова. Про мізерні зарплати я й сам знав.

Але це повернення в життя треба було ж із чогось починати! І я «виторгував» у Миколи ще одну тисячу гривень до призначених трьох, а як «бонус» домовився, що моя особиста аудиторія, в якій я проводив заняття, залишиться за новим викладачем. І, щоб взяти його ще «тепленьким», одразу ж виклав на стіл Лізині документи, котрі вчора видер з неї з більшими труднощами, ніж ті, які здолав зараз.

Адже вчора вона категорично відмовилась другий раз ступати в цю воду!

І я дійсно витратив години зо дві, доки довів, що нині іншого місця для неї не знайти. Хіба що в гардеробі Будинку кіно. Але вона вперлася і сказала, що їй на все начхати і гардероб її цілком влаштовує.

Тоді я пішов на підступний крайній прийом і сказав, що гардеробниця навряд чи зможе вирватись за кордон, щоби зайнятися пошуками Ліки, заради яких ми тут і зійшлися. І що у мене ще є непересічні плани, виконати які можна буде лише маючи певний статус.

Вона притихла.

— Так, я дурна. Вибач.

Я обережно подякував і зрозумів, що більше тиснути не можна. Ще рано говорити про плани, які вже крутилися в моїй голові щодо її повернення у кінематограф.

…До початку занять залишалося два тижні.

Я приніс їй усіляких методичок, розробок за останні роки, свої власні «робочі плани» і з жахом спостерігав, як вона порпається в усьому цьому паперовому смітті, зневажливо цитуючи пункти: «Технологічні і творчі етапи виробництва екранного твору», «Характеристика основних творчо-виробничих періодів кіновиробництва»…

Я й сам добре знав, що попри існування купи різної літератури про кіно і кіновиробництво, загально систематизованих підручників, посібників майже не існує.

Або вони датовані тими часами, коли ніхто не знав слів «блокбастер» чи «серіал».

В одній навчальній брошурі радять починати з загальних лекцій «про сутність професії».

— Це відробляння годин! — категорично сказала Тенецька.

І я внутрішньо змалів, ніби сидів на лекції.

Відкинувши всі ці розробки, Єлизавета втупилась у мене уїдливим поглядом:

— Ви там всі, певно, жартуєте?

Відверто кажучи, я чудово розумів, що вона має на увазі і потайки радів цьому гнівному тону, який красномовно свідчив про те, що порох з порохівниць не тільки не вивітрився, а навпаки — став ще вибуховішим.

Вона все ж таки скучила за роботою.

— Що ти маєш на увазі? — цілком невинно запитав я.

— А те, що я не збираюся читати таких лекцій — вони на них одразу позасинають! Через такі складні теоретичні лекції важко зняти живе кіно. А це ж як… — вона стисла кулаки і потерла зігнутими пальцями в повітрі так, ніби тримала в них щось матеріальне. — Як… з глини ліпити горщик… Власними руками.

— От і навчиш їх ліпити горщики, — посміхнувся я. — Тобі і глина — до рук! Будеш робити все, що вважаєш за потрібне. Ніхто не втручатиметься. Можеш навіть планів не складати — я домовився!

Але все виявилося не так просто, як я думав.

За день до початку лекцій, ректор, за нашою давньою дружбою, повідомив, що на перше заняття до Єлизавети збирається прийти чи не вся керівна верхівка інституту.

До того ж, мають завітати кілька журналістів, адже «світ чутками повниться», а чутки ходили не лише про її колишні заслуги, а ще й про колишнього чоловіка, котрий нині перебував у верхівці правлячої партії.

Одне слово, її з’явлення на горизонті спрацювало, немов бомба.

Всі ходили збуджені, чекаючи на вихід цієї «скандальної», «невизнаної», «загадкової», «стервозної», «божевільної», «не-спов-на-ро-зу-му», «колишньої», «а-вона-зараз-ще-нічого-собі», Єлизавети Тенецької.

В ніч на п’ятнадцяте вересня — саме тоді починалися заняття — я майже не спав. Не знаю, чи спала вона, але коли о восьмій ранку я заїхав за нею на таксі, зустріла мене спокійним поглядом, в якому прочитувалася неперевершена байдужість до того, про що повідомив увечері: «шоу-маст-гоу-он!». І вона мусить виглядати гідно.

Вона дійсно виглядала «гідно»: в тих самих джинсах, в яких ми їхали з Риги, не зважаючи на те, що напередодні я купив їй елегантний костюм-«трійку».

— Я буду поруч, — шепнув я, відчиняючи перед нею двері аудиторії і швидко прямуючи до стільців, поставлених в кінці кімнати.

Там вже сиділи ректор, кілька молодих викладачок з палаючими очима і вільні наразі педагоги з інших кафедр. А ще — купа незнайомих молодиків, котрі сором’язливо тримали в руках фотоапарати.

П’ятнадцять розгублених юнаків і дівчат крутили головами, сприймаючи присутність високого начальства, як належне і не розуміючи, чому саме "їхньому курсу випала така честь.

Я тихо привітався і завмер на клишоногому стільці, спостерігаючи, як повільно вона витягає з сумки папери, розгортає журнал, оглядає аудиторію, цілком ігноруючи присутність сторонніх і безбарвним голосом називає прізвища, ставлячи навпроти кожного легкий розчерк.

В аудиторії панувала тиша.

Я мимоволі зіщулився, адже згадав той день, коли вперше побачив її і закляк з роззявленим ротом — радіючи і ніяковіючи, плекаючи зовсім інші почуття, на відміну від нинішніх. Струсонув головою, відганяючи мару і поглянув на Миколу.

Той сидів майже з таким самим виразом на обличчі, як я двадцять років тому.

Покінчивши з формальностями, Єлизавета обвела присутніх лукавим поглядом, розгорнула «робочий план», прочитала перший пункт:

— «Архітектоніка та побудова композиції повнометражного фільму»…

Помовчала, зітхнула, вийшла з-за столу, оперлася на нього, схрестивши руки і заговорила таким тоном, ніби всі ми сиділи на галявині біля вогнища:

— Ну що, пофантазуємо?.. Уявімо десять абсолютно різних персонажів. Серед них, скажімо, є дівчина-провінціалка, дільничний міліціонер, безпритульний… — і звернулася до трошки спантеличених студентів: — Допомагайте мені!

— Офіціант з Макдональдсу… — невпевнено пискнув кучерявий хлопчина.

Всі засміялися, а Ліза кивнула: «Ще хто?»

— Дресирувальник дельфінів! — вигукнула руда дівчинка.

— Чудово! Ще?

Аудиторія засміялась, зарухалась.

— Безногий!

— Балерина!

— Водій маршрутки!

— Актор лялькового театру!

— Депутат Верховної Ради!

Ліза задоволено посміхнулася:

— Непогана компанія. Тепер уявімо, що в кожного з цих персонажів — своя історія: драматична, мелодраматична, трагічна, комедійна. У кожного — свій характер, статус, прагнення і кінцева мета. А ще — свої психологічні особливості. Вони різні. Їх треба звести в одному просторі. Якому?

Цього разу голоси залунали впевненіше і веселіше:

— В літаку…

— У зачиненому на ніч супермаркеті…

— На безлюдному острові…

— В лісі…

— У відчепленому вагоні потяга…

— На турбазі…

— У бібліотеці:

— На повітряній кулі…

— В печері! — несподівано зі свого найдальшого кутка вигукнув ректор і його голос потонув в загальному гулі.

— Ок, приймається! — посміхнулася Єлизавета і, як ні в чому не бувало, повела далі: — А тепер треба вмотивувати їхню присутність саме в цьому місці, змусити взаємодіяти, протистояти, вибухати пристрастями, змінюватись, розвиватись або деградувати і, зрештою, прийти до загальної мети, заради якої ви заварили всю цю кашу… Отже, подумаємо разом, заради якої мети кожен з вас так познущався з десятьох пересічних громадян?!

…Непомітно і несподівано всі присутні, разом із репортерами, включилися в цю гру — вигукували з місць поради щодо сюжету, підказували порядок дій і шукали «точки неповернення» в розвитку історії. Єлизавета привітно приймала пропозиції, критикувала помилки і креслила на дошці схеми.

Я з подивом, захопленням, захватом спостерігав, як на моїх очах — от так просто і невимушено — народилася досить пристойна історія, виникла ціла низка характерів, а головне — ідея цієї, як вона висловилась, «каші».

І «каша» на очах в усіх несподівано набула міцного структурованого кістяка.

Але справа була навіть не в ньому, а в тій віртуозній майстерності, з якою Єлизавета так легко і невимушено підсунула зеленим студентам знання про структуру і побудову кінематографічного твору.

— Лінда Сьогер нервово курить в туалеті… — прошепотів мені Микола, що сидів червоний, мов варена креветка.

— А що я казав… — зухвало кивнув я. — 3 тебе пляшка, старий.

Залунав дзвоник, але ніхто зі студентів не зрушив з місця. Дивлячись на їхні потилиці, я чудово уявляв очі: так колись дивилися і ми.

Єлизавета мовчки витерла руки від крейди, посміхнулась, оглядаючи залу і промовила з удаваною суворістю.

— А тепер кожен для себе добре подумає, навіщо сюди прийшов. І що ви хочете повідати світові. Наступного разу почнемо з… Аристотеля. А це було, так… Розминка.

І скомандувала:

— Вільно. Можете йти.

Немов дала команду — «відімри».

Студенти враз загомоніли, зірвалися з місць і галасливим табором залишили аудиторію, озираючись на свого — о, я був у цьому впевнений! — нового кумира.

А Тенецька неспішно підійшла до колег. Не поручусь, що в їхніх очах не світилося те саме захоплення.

— Дякую за підтримку, — чемно сказала Єлизавета, звертаючись до поважного товариства. — І все ж таки, сподіваюся, наступного разу ви не витрачатимете на мене свій золотий час.

Червоний Микола потис їй руку, інші оточили, щось бурмочучи про задоволення, яке отримали, і вибачаючись, що завадили їй працювати.

Репортери нарешті згадали про знаряддя своєї праці, але було вже пізно. Кивнувши всім і низько схиливши голову, щоб не потрапити до об’єктивів, Ліза вийшла з аудиторії.

Я за нею не пішов, прикриваючи тили і затримуючи охочих побігти слідом.

— Як ти її дістав? — видихнув Микола і з сумом похитав головою: — Ех, шкода, що я не можу дати їй більшу зарплатню. Втече… Ох, втече…

Не міг же я сказати, що лише день тому вона збиралася працювати в гардеробі!

І тому поважно кивнув головою:

— Все може бути. Але поки що вона — наша.

* * *

Пізно ввечері, посидівши з мамою і прочитавши їй на ніч черговий розділ «Джейн Ейр» — книжки, яку вона могла читати вічно, я сів за скайп і набрав Дезмонда Уїтенберга.

Його завжди усміхнене обличчя одразу ж виникло на екрані.

У Нью-Йорку лише починався ранок і перед Дезом стояв велетенський кухоль кави, а сам він світився свіжістю, мов маків цвіт, курив електронну сигарету і перший почав розмову, ніби ми недавно бачились: —…от і уяви тепер, як я міг приїхати! У мене навіть вже квитки були, а тут — на тобі! — судове засідання. Причому, термінове, бо Рут припекло вийти заміж просто зараз! Тож вибачай.

Швиденько витягнувши з пам’яті всі останні відомості від Деза, я зрозумів, що йдеться про його невдалий візит на «Євро-2012» через розлучення з моделькою Рут, з котрою він прожив не більше року, годуючи обіцянками про зіркову кар’єру.

Довелося вчергове вислухати про груди і ноги Рут, про добрячу суму грошей, які вона «мудро відбатувала», заробивши тим на свій весільний подарунок.

Говорячи про все це, Дезмонд реготав, мов навіжений. За це я і любив його. А ще за те, що він з якогось дива був поведений на країнах «пострадянського простору», зокрема (і завдяки нашій дружбі) обожнював Україну.

Кілька разів ми мандрували Сходом і Заходом, обираючи найвіддаленіші закутки і долаючи шляхи автостопом з наплічниками на спинах.

Одне слово, Дез був нетиповим іноземцем. Мріяв відзняти кіно за матеріалами наших мандрівок. Навіть дещо знімав, надаючись моїй критиці і регочучи над самим собою. Адже, не зважаючи на бурхливе телевізійне минуле, Дезмонд Уїтенберг перш за все був блискучим менеджером. І аж ніяк не режисером. Він цілком визнавав це і неодноразово підбурював на «грандіозні плани», адже останнім часом, за його словами, був не останнім «на Трайбеку». І… останньою людиною, в котрої зберігалася перезаписана на диск стрічка такої собі Єлизавети Тенецької, під назвою «Божевілля»…

Посередині розповіді про його нового товариша джазиста-мурина з Гарлему, я без будь-якої передмови, кинув:

— До речі, Єлизавета Тенецька повернулася…

Це була наша звична манера спілкування, накатана за багато років: говорити про важливе між іншим і чекати реакції. Мовляв, ось тобі м’яч — зловиш чи проґавиш?

А ще однією фішкою в цій специфічній розмові вважалось миттєве реагування: підхопити і розвинути ідею «на льоту».

Дез впорався з цим гідно:

— Отже, складати кошторис?

— Входиш у долю? — незворушно запитав я тоном дона Карлеоне.

— Малюк, беру всю партію! Разом із твоїми мізками. А перемогу ділимо на трьох.

— Є одне «але»: третій — тобто, третя! — про це нічого не знає.

— То якого ж біса ти мені перчиш круасани?!

Він зробив голосний ковток з кухля.

І нарешті вгамувався, втупившись в екран.

Ми чудово зрозуміли один одного.

Йшлося про ті спільні «грандіозні плани» щодо зйомок, які ми давно плекали, не знаючи, з якого боку до них підступитися.

Для вибухової реакції не вистачало того каталізатора, яким стало з’явлення Єлизавети.

— Вона у формі? — запитав Дез.

— Більше, ніж можна було сподіватися, — сказав я.

— Це прекрасно. Прекрасно! — гарячково заговорив Дезмонд Уітенберг. — Повернення після стількох років забуття! До речі, її документалку досі використовують у наших школах кінематографії, як посібник. Одне слово, поговори з нею. Фінансування я беру на себе, ти вирішуватимеш організаційні питання на місці. Це має бути повнометражний документальний фільм — на найближчий конкурс Трайбека.

* * *

— Крихітна бабця з великим пощербленим ціпком намагалася видертись на сидіння в маршрутці. Мов долала Говерлу чи Еверест. Спочатку вперлася палицею в сходинку, потім повільно здійняла ногу, притримуючи її рукою і зробила поштовх іншою. Нога, відірвавшися від підлоги, безпомічно зависла в повітрі. Бабця вхопилась за поруччя, підтягнула її і нарешті опинилася на сидінні. Поправила спідницю, поставила на підлогу ганчір’яну сумку, підсмикнула краї хустки. Зітхнула з полегшенням. Це була ціла робота! Ті рухи, на які ми не зважаємо, адже для молодших — це «раз-два і вже біля вікна». На бабці була біла цупка хустка, схожа на шматок китайського обрусу з фігурними краями, блакитна кофтинка і світла лляна спідниця. На ногах капці і, не зважаючи на спеку — вовняні колготи «рубчиком». Охайна бабця. Під хусткою було видно високу зачіску з сивого, аж блакитного, волосся.

Ніхто не звертав на неї уваги. Бабця, яких багато… Я вже не могла випустити її з поля зору. Помітила, що вона виходить там, де і я. Звісно, поки вона виконувала ті самі вправи аби злізти з сидіння, всі інші, хто так само виходив на тій зупинці, випередили її і стояли біля дверей напоготові. Не зважаючи на неї. В тому не було нічого осудного, адже ми часто не помічаємо одне одного, а тим більше — маленьких старих бабусь, що крутяться під ногами. Я вийшла крізь задні двері і не змогла не озирнутися — як там вона, чи вийшла? Саме в ту мить старенька намагалася спустити палицю, а за нею і ногу з високої сходинки маршрутки. Я підбігла, підставила руку, забрала кошик і майже знесла її з автобуса — кістки в неї були тоненькі, мов у пташинки. Вона подякувала і тихо пішла вулицею. Куди? До кого? Звідки? Було б непогано, якби — до онуків, котрі її люблять. Але я не була в цьому впевнена. Потім цілий вечір і ніч я згадувала цупку білу хустину, охайну спідничку, зворушливі колготи і капці. Не знала, що з цим робити. Аж доки не дійшла такої думки: я нічим не можу зарадити цій старенькій, але я можу… дати їй життя в якомусь образі, зафіксувати його назавжди в чомусь більш сталому, ніж пам’ять…

Вона помовчала, ковтнула з бокалу, поглянула на нас і додала з сумною посмішкою:

— Ось так воно починалося… Принаймні для мене в такій фіксації образів був найбільший сенс життя.

— Чому — був? — запитала Марина.

— Я сказала «був»? — посміхнулася до неї Єлизавета. — Певно, я обмовилась. Соромно шукати сенсу, коли тобі за сорок. Не поважаю дорослих дівчаток, котрі досі не визначились.

Я збентежився, що через її різкість Марина сприйме пасаж про дорослих дівчаток на свій рахунок. Адже сиділа навпроти, маючи приблизно той самий вираз обличчя, що і студенти на лекції. І це починало мене дещо дратувати: виснажена, зменшена розмірів на два, після років примусового відпочинку бозна-де і повної непевності в майбутньому, вона, ця Єлизавета Тенецька, не втратила ані краплі харизми.

— Я забув сказати, — поквапливо додав я. — Марина — спеціаліст-дефектолог, займається проблемою дислексії.

— Модна хвороба… — замислено промовила Ліза.

І узялася жваво розпитувати Марину про роботу.

Все йшло пречудово: вечір, вино, біла скатертина, чай з бергамотом, мила бесіда.

З якої я дізнався, що у Марини є Данило.

І не чоловік, через якого вона часто не могла лишитися в мене надовше — син.

І що він ходить на гурток «юних винахідників».

І розробляє — не більше не менше! — зрошувальну систему для країн Африки.

Одне слово, серйозний парубійко.

Я прокляв себе останніми словами. Це ж треба: зустрічатися (якщо можна так сказати) з жінкою більше року і жодного разу не поцікавитись, куди вона поспішає після того, як… як у нас тут все закінчується.

Здається, обидві жінки помітили мою розгубленість. Якоїсь миті я запитально і докірливо поглянув на Марину, мовляв, «ти не могла сказати раніше?» — і вона відповіла самими вустами — «навіщо тобі це знати?..».

Власне, я покликав Єлизавету на вечерю, щоб поговорити про інше. Хоча б закинути вудку щодо нашої з Дезмондом ідеї. Але запитати напряму не наважувався.

Мене несподівано випередила Марина.

— А ви б ще хотіли знімати? — просто запитала вона.

Єлизавета знизала плечима:

— Боюся, мої бажання не співпадають з інтересами тих, від кого це залежить. А працювати «у шухляду» — вже не той вік.

Вичерпна, як не мене, відповідь.

Я напружився і стрибнув з місця в воду:

— А якщо — співпадуть?

— Ти став таким великим начальником, Ден? — посміхнулася вона.

Пояснити ситуацію було вже справою техніки і красномовства.

І я розповів їй про можливості Дезмонда Уїтенберга. Вона слухала мовчки. І мовчала ще кілька хвилин після всього почутого.

Наважився додати:

— У будь-якому випадку, ми зможемо і офіційно вирушити в Штати на той термін, який нам буде потрібно, щоби…

— Я згодна! — швидко сказала Ліза, делікатно не давши мені закінчити фразу.

Власне, я б її і не закінчив: між мною і нею сиділа жінка з іншого життя, яка не мала до цієї історії жодного стосунку.

Я не хотів бентежити її…

Власне, це було все, що я хотів сьогодні почути від Єлизавети Тенецької. Мені не терпілося засісти за скайп і повідомити Дезмонду, що маємо її принципову згоду. А вже те, що я називав «Про що кіно?» будемо обговорювати всі разом, в процесі — але в жодному разі не тиснучи на неї.

Близько дев’ятої вона почала збиратися додому.

Я викликав таксі.

Мить незручності виникла, коли Марина залишилася допомогти мені прибрати зі столу.

У передпокої ми у чотири ока дивилися, як Ліза надягає курточку. У Марини в руці вже був рушник для прибирання. Ці хвилини у передпокої здалися мені страшенно незручними, якимись псевдо-родинними і накрили мене хвилею неправедності й сорому. Адже все було не так!

Ніби відчувши мій стан, Марина швидко розпрощалася і зникла в кухні, а я пішов провести Лізу до таксі, яке вже чекало внизу.

У ліфті я діловим тоном перепитав, коли би ми могли почати «мозковий штурм» майбутньої стрічки, чи має вона ідеї. Вона сказала — «звісно».

А вже сідаючи в таксі, обернулася і промовила:

— Все в порядку, Денисе. Не комплексуй. Ти нікому нічого не винен. Життя є життя. А ця жінка, Марина — надзвичайна. Шкода, що ти цього не помічаєш.

Я не знав, що відповісти.

Невизначено кивнув, зачинив дверцята. Посидів у дворі, спостерігаючи за вікнами…

Коли повернувся, Марина вже стояла на порозі, взуваючись.

Марина — розумниця: була поруч, коли треба, і вчасно зникала.

Більше того, стоячи біля ліфта, вона сказала майже те саме:

— Все в порядку. Вона чудова. Не комплексуй.

Я ледь не розреготався.

Здавалося світ складається з суцільної жіночої змови, суті якої я ніяк не міг збагнути.

Нью-Йорк, 2013

— Отже, бандо, я дізнався таке: цей ваш Джошуа Маклейн досить оригінальний типчик. Він — етнограф і спец по народному мистецтву східних слов’ян. Може, корені його — звідти. За це не поручусь.

— А адреса?

— Що?

— Ти дізнався, де він мешкає?

Ми з Єлизаветою з надією втупились у Дезмонда.

— Звідки я це можу знати? — знизав плечима той і ревно додав: — Навіщо вам це потрібно? Здається, у нас зовсім інші справи!

Так, у нас були зовсім інші справи…

Вчора, коли ми повернулися з Берлінгтону, на фестивалі Трайбека, відбувся показ «Німої крові» — нашого фільму.

І тепер, зібравшись у квартирі Деза в Мідтауні в центрі Манхеттена, ми відходили від вчорашнього хвилювання, майже стресу, котрий щедро втопили в неймовірній кількості пива, випитого у численних пабах Бронкса.

Перші кілька годин після перегляду Єлизавета перебувала в повній прострації і час від часу тихо стогнала на задньому сидінні шикарного авто, котре ми винайняли на всю ніч, щоб добряче остудити на нічних вулицях наші запалені мізки.

— Все не так… Все треба було робити не так… Все — гівно… — мов закляття весь час повторювала вона.

— Ну, хочеш, я потелефоную Боббі? — мов уві сні відгукувався Дез на кожний такий стогін.

— Хто такий Боббі? — вдесяте чи всоте мляво цікавився я.

І вдесяте (чи всоте), отримував відповідь:

— Де Ніро… Співзасновник фестивалю. Він скаже всю правду.

І поривався до свого мобільного, котрий я вихоплював з його тремтячих рук.

А потім все починалося знову: «Все не так… Все — гівно… — Я потелефоную Боббі… — Хто такий Боббі?.. — Де Ніро…».

Тепер, вранці, переживши вчорашній стрес від церемонії нагородження, ми сиділи на п’ятдесятому поверсі Дезмондового хмарочоса, виснажені і принишклі. Спостерігали, як внизу тече і здиблюється вогняна панорама вечірнього Манхеттену і спроквола жували якісь гидотні яблучні чіпси.

Дезмонд гортав газету, зачитуючи «вечірній фестивальний огляд», в якому було сказано, що режисер «Німої крові»…

— …перевернула уяву глядачів незвичними прийомами монтажу і здивувала тривимірністю кінематографічного письма без застосувань програмних технологій… — і задоволено поплескував себе по коліні.

— Припини, Дез, — попросив я, красномовно вказуючи на Єлизавету, котра сиділа на широкому балконі, закутавшись по самісінький ніс у плед і здригалася на кожну подібну цитату. Але мовчала.

— Може, сходити по їжу? — ображено запропонував Дезмонд. — Це на першому поверсі.

— Найкраще, що ти можеш зробити, старий, — кивнув я.

Дезмонд підвівся:

— Піца? Суші? Гамбургери?

— …і можна без хліба, — посміхнувся я.

Виходячи з балкону, він все ж таки не втримався, обернувся і виголосив, звертаючись до Єлизавети:

— Можете мене проклясти, але я скажу: ця божевільна, котра нині гризе себе, мов вовк у залізній пастці — найкраще, що могло статися на цьому грьобаному збіговиську! А напади самокритики треба лікувати горілкою!

Ліза нахилилась, скинула з ноги капцю і жбурнула в нього.

— Отже, горілка… — впевнено кивнув Дезмонд і зник за дверима.

Ми лишилися в сірому мареві неба самі.

З-під пледа визирали лиш її очі і я не міг зрозуміти — сумує вона чи посміхається?

— Коли ми її знайдемо? — глухим голосом запитала вона.

— Коли закінчиться фестиваль — одразу поїдемо.

— Куди?

— Дезмонд допоможе. Він і мертвого з-під землі дістане.

— Звідки ти знаєш?

Я знав.

Я знав Деза більше двадцяти років.

І не тільки, як нинішнього, досить успішного продюсера…

Наша зустріч, внаслідок моєї теорії невипадковості, відбулася в Афганістані.

Довелося розповісти Єлизаветі історію, як мене, пораненого і забутого серед трупів після бійні в Пактії, відшукала знімальна група американської служби CNN.

І перше, шо я побачив, відкривши одне, залите кров’ю, око — молоде і нахабне обличчя Деза, котрий після першого ж ковтка з поданої фляги, почав завзято знімати мене «крупняком». — «Поганий ракурс… — харкаючи кров’ю прохрипів я. — Контражур, салага…"…

— Шкода, що ми не говорили про це раніше, — зіщулившись під пледом, промовила Єлизавета.

— Це щось змінило б? — саркастично посміхнувся я.

— Певно, не ображала б тебе… — тихо сказала вона і додала: — Ти був, мов хворий…

— Одержимий, — поправив я. — Я був одержимий.

— Певно, що так, — кивнула вона. — Але для мене ти був таким собі нав’язливим і нахабним хлопчиськом, яких багато. Шкода, що і я нічого не змогла тобі пояснити. Та й навіщо було щось пояснювати? Зовні все виглядало досить банально. Крім того, що тоді, на горі, хотіла померти…

— Я це бачив.

Вона посміхнулась.

— А потім я тебе дійсно не впізнала. Якби впізнала, все склалося б інакше…

У мене аж подих перехопило, ледь втримався аби не свиснути.

— Інакше?!

— Звісно: вигнала б просто з порогу в той день, коли ти прийшов на оглядини! Адже тоді все виглядало ще банальнішим. Знаєш, як кажуть — «з душком».

— Розумію… — кивнув я.

Вона засміялася і хитро додала:

— А ти про що подумав?

Про що я подумав?

Про те, що… життя цікаве і непередбачуване.

Що воно часом підкидає такі сюжети, які неможливо вигадати, а головне — розплутати за законами жанру.

Доводиться за все розплачуватися «натурою» — класною душею, здоров’ям або й самим цим життям.

— Подумав, що… — замислився я, — що тобі дуже личить ця зачіска! І що ти зняла непогане кіно.

— Завдяки тобі. І Дезу.

І додала, ніби зверталася сама до себе:

— Можливо, мені треба навчитися говорити «дякую»…

Вона витягла з-під пледа руку і простягнула мені:

— Дякую, Денисе. За все.

Я із задоволенням потис її вузьку, але міцну долоню.

До цього простого жесту і душевної інтонації я йшов так довго, так виснажливо і таким заплутаним шляхом…

У відблисках дня, далеко внизу під нами текли стріти й авеню, утворюючи квадратові острівці — нерівні, мов дитячі кубики, розпороті зсередини залізними, звуженими стрижнями хмарочосів.

Я бачив все те, мов аерофотокарту в комп’ютері. Але не було такої кнопки, натиснувши на яку, можна було б наблизити необхідний об’єкт. Роздивитися до дрібниць аби віднайти на бруківці відірваний ґудзик.

Єлизавета теж вдивлялася вдалечінь.

Я був впевнений, що ми думаємо про одне.

— Ми її знайдемо, — сказав я.

— Вчора після церемонії… Коли ми йшли по доріжці… — невпевнено вимовила вона. — Мені здалося…

— Мені теж. Але це просто те, що ми би хотіли побачити…

* * *

…Над Гадсоном низько висіли свинцеві хмари.

Цікаво, хто першим вигадав це влучне порівняння — «свинцеві»?

Інакше не скажеш, адже вони дійсно свинцеві — сірі, лискучі, обтяжені власною вагою, провисають над містом, мов коров’яче вим’я. Можна ще сказати — «олов’яні», але, в принципі, це одне й те саме — сірі й лискучі, схожі на вим’я, сповнене молока.

Гадсон — це Гудзон.

Тобто, ріка. Гудзоном її називали лише в «союзі». В Америці кажуть — Гадсон. Відповідно, і Техас — не зовсім Техас, а «Тексас».

Ну це так, несуттєво…

Отже, хмари сірі, низькі, ледь рухаються, скреготять, зачіпаючи черевами факел статуї Свободи. З цього берега Манхеттена здається, що вона аж здригається від того, маленька. Туристи купчаться на набережній, підставляють під неї долоню і фотографуються в ракурсі: маленька статуя Свободи на великій долоні.

Під мостом мурини торгують спортивними «бобочками» з написом «Ай лав Нью-Йорк» по 15 доларів за штуку. «Бобочки» на будь-який смак і колір — з каптуром і без, на блискавці і без, від чорної до білої — всі кольори веселки. А ще на дошці прикріплені годинники, теж «від 15…». Але можна вторгувати і за 10.

Через несподівану холоднечу нам довелося купити три таких «бобочки». Не вертатися ж за теплими светрами на п’ятдесятий поверх!

Я взяв чорну, Дез — темно-зелену, Ліза вбралася в бузкову. І все те — поверх смокінгів і її вечірньої сукні!

Реготали, мов навіжені.

Вирішили скинути і лишити їх в авто, перед самим візитом до кінозалу.

Тепер наша любов до Нью-Йорка закарбована на грудях.

Щойно сіли в машину, розпочався дощ.

Дощ у Нью-Йорку — особлива історія, про це можна було б написати вірш. Навіть не треба писати — просто залишити одну цю назву: «Дощ у Нью-Йорку» і поставити внизу чотири рядки рясних крапок.

І все. І більше нічого не треба. Чотири рядки крапок — це теж дощ.

Дощ у Нью-Йорку досить дивне видовище.

Він починається з раптових сутінків, котрі здіймаються з землі, поволі перетікаючи за краї хмарочосів, мов піна в каструлі з киплячим молоком, клубочаться вгорі, виповзають за межі небокраю, мішаючись з хмарами.

А по асфальту починає лупасити дощ — краплі великі, порожні всередині, мов скляні кульки, розбиваються на міріади маленьких гострих скалок.

Води — по коліно! Але то не вода — а суцільна фарба! Це все одно, що йти по коліно в картині Клода Моне чи, скажімо, Едуарда Мане — байдуже!

Всі вогні, котрими освітлена авеню, витекли донизу, на бруківку — і доводиться плисти в цьому пістрявому морі.

Колеса авто то зелені, то сині, то червоні. Фарба — тепла, аж гаряча, бо зіткана з вогнів міста. Краплі-кульки теж різнобарвні. Здається, падають на обличчя і вкривають його зеленими, червоними, синіми мазками.

Дощ у вечірньому Нью-Йорку — карнавал змішаних кольорів.

— Ніби картину зішкребли мастихіном, — каже Єлизавета, дивлячись за вікно.

— Точно! — підхоплює Дезмонд Уітенберг. — Я сам про це думав сто разів, тільки не міг підібрати точної метафори.

Аби не розсміятися, я відвертаюсь до свого вікна.

У дурнів, кажуть, думки збігаються. А Дез просто намагається улестити Єлизавету. Теж мені, залицяльник зі стажем!

Ми їдемо на церемонію нагородження.

У білому лімузині.

У морі теплих вогнів.

Кутаємося в дешеві «бобочки».

Запропоновані нам місця — в п’ятому ряду.

А це, як каже Дез, добрий знак…

Район Трайбека, розташований між Канал-стріт на півночі і Чембер-стріт на сході, найбільш постраждалий під час теракту 11 вересня 2001 року, декілька років по тому вважався найменш придатним для життя.

Тут ще тривалий час після падіння башт-«близнюків» клубочився пил і відчувався запах ядучого смороду. Колись жвавий, рухомий людський мурашник перетворився на згарище і престижний колись діловий район надовго втратив своє значення. Аж доки до відродження району не долучився «Боббі» — Роберт де Ніро, заснувавши тут щорічний кінофестиваль незалежних режисерів з усього світу.

Спочатку кінофестиваль мав за мету відродити активне життя найбільш постраждалого району. А згодом почав працювати на популяризацію незалежного авторського кіно, здатного впливати на суспільну думку і повертати її з обивательської та споживацької позиції на громадянську.

Звісно, як у будь-якій справі, котра перебуває в ситуації становлення, подій на фестивалі не бракувало. Окрім двох конкурсних програм — документальної та ігрової — йшли покази стрічок, що до них не потрапили, відбувалися «круглі столи», дискусії, тривали безкінечні культурні і розважальні заходи.

…Богемний хаос і дух бунтарства — ось що відрізняло Трайбек від інших і більш престижних фестивалів. Чимала частина стрічок, як годиться, належали американцям, в фаворі Трайбека з року в рік перебували Британія, Канада, Франція, Німеччина, Італія та Нідерланди. І лише країни Східної Європи залишалися за рамками цікавості й уваги через куценькі намагання заховати за лаштунками артхауза невибагливі сюжети.

Колізії «Німої крові» від самого початку теж здавалися мені дещо фантасмагоричними. А герої стрічки — скупченням персонажів Босха.

Спочатку Єлизавета познайомила мене з одним дивакуватим мужичком з Дарницької ТЕЦ, котрий в кінці 50-х років працював на Новочеркаському електробудівному заводі.

Потім представила корейця-скрипаля, котрий в 1986-му році таємними шляхами пробирався в Чорнобиль і виступав у військових частинах дезактиваторів.

А згодом до них приєднався її давній товариш, нині — депутат, а під час Помаранчевої революції — один з «польових командирів».

Потім дивних персонажів стало стільки, що я покинув дивуватися, звідки вона їх знає і як збирає. Викладач Йєльського університету, художники і музиканти, трактористи, дауншифтери, байкери, якісь бабці з покинутих сіл, директор зоопарку…

Не здивувався, якби вона знайшла в Тибетських горах Йєті чи відкопала в Карелії нащадка інопланетян. Не уявляв, що могло об’єднати таких химерних осіб в досить різних, розведених в часі і просторі, ситуаціях. Потім нам знадобилися кілометри хроніки, подекуди досі небажаної для загального перегляду.

Дякувати Богові, Дезмонд Уїтенберг не обмежував нас у фінансах.

Найтяжчим став період монтажу, коли я просто тупо дивився в монітор, не маючи права голосу і напевне знаючи: так не робиться!!!

Добра частка відзнятого пішла до кошика.

Різала вона себе безбожно!

На перегляді нашого повнометражного документального фільму, котрий представив Ентоні Хопкінс, мені здавалося, що вся земля охоплена відчуттям кінця світу…

«— Гадаєте, я згодився говорити з вами лише через ваші гроші? Стольник зараз ніщо. І зелений в тому числі. Ситуацію не врятує. Просто — немає з ким погомоніти. Розумієте? Ну і потім, тут, поміж собою, ми досі намагаємось уникати зайвих балачок. Всі бояться. Раніше боялися. Бояться і зараз. Або просто не хочуть згадувати. Нині багато що люди не хочуть згадувати. Так простіше. Проблем і без того вистачає. От чи часто згадують про Куренівський потоп? Коли рвонуло дамбу в шістдесят першому?! У мене там товариш армійський загинув, потонув у тій багнюці. Я до його матері якось їздив — через те щось і дізнався. Бо інформації мало було. Ну і про Чорнобиль згадують, коли дата настає. А імена тих перших, хто загинув, можете назвати? Хто їх пам’ятає, крім близьких? Так і з нами. Те саме…

Який був день, питаєте? Звичайний був день. Спекотний. Початок літа. Хтось вже в відпустку пішов. Пощастило їм. А ми вкалували. Тоді нам якраз на третину підвищили план, а зарплату знизили. Підеш до магазину — нічого не купиш. Масло, м'ясо — розкіш. На прилавках лежить, а купити немає за віщо. А жерти хочеться. За картоплею чергу займали з часу ночі! По столицях цей час, здається, «відлигою» називали. А яка відлига, якщо роботяги з голоду пухнуть?! Брехня то все була!

У газетах писали, що підвищення цін — «за вимогою трудящих»! Мовляв, народ розуміє і підтримує. Адже космічну промисловість розвивати треба? Треба! Озброюватись проти американців — треба? Авжеж. То затягніть паски, панове роботяги, і пашіть мовчки. А те, що діти ваші голодні вулицями бігають, так і ви так само бігали — повоєнне покоління. І ваше не здохне. Якось буде…

Заради світлого майбутнього ми всі пахали.

Так от. Першого числа так само було. Вкалую. В кишках — вурчить. Коли підходить до мене Пєтька, дружбан мій, каже: «Кидай все — наші до заводоуправління збираються йти… Там вже півтисячі народу стоїть!..».

— Що, отак просто взяли — і пішли? Мов «декабристи»?

— Хто? Які ще декабристи? Червень був. Спека. А я пішов, тому що всі пішли. Пєтька, Стєпанич, Єльніков, Сиромятін, Валька-диспетчерка, Пашка-промакашка, Зяма, бригадир наш — Іван Федорович Бондаренко. Ну всі. Усім цехом. Жерти всім хотілося. Ну і… справедливості, звісно».

Він надсадно кашляє.

Сто разів пережована «Прима» скаче в заскорузлому беззубому роті.

На совість зроблений синхронний переклад голосом Ентоні Хопкінса (слава можливостям і завбачливості Дезмонда Уїтенберга, адже я наполягав на звичайних субтитрах) точно і смачно передає інтонацію кожного речення.

Відеоряд, що втручається в розмову, ламає рамки закадрового тексту, діє за принципом магічного двадцять п’ятого кадру.

Перемиває мізки, аж дим іде.

Чорт забирай!

Згадується стаття про «тривимірність кінематографічного письма без застосувань програмних технологій».

Здається, критик мав рацію.

«— …Ну от, посунули ми, значіть, до заводоуправління. Йшли і обговорювали, як жити далі. Хотілося послухати керівництво, що вони про се думають, як збираються пролетаріат годувати! І таке тоді було відчуття, знаєте — і лячно, і піднесення неймовірне, бо багатенько нас — тисячі! І з різних кінців заводу всі сунуть на майдан — ох… Словами не передати! І не до сміху нібито було, а ми — сміялися. Мовляв, ми — найголовніші, на нас вся держава неосяжна тримається, на пролетаріях, в разі чого — покажемо свій моцний кулак, як в пісні співається — «Нас еще судьби велікіє ждут!»… Ну таке.

Так от, вийшов перед нами директор, Курочкін, як цар і бог, і каже: «Якщо грошей на м'ясо не вистачає — жеріть пиріжки з лівером!».

Харя наглюча, морда лисніє. Народ засвистів, ломанувся. Ну і закрутилось! Мов сірника до сухого сіна вкинули. Вітька Власенко з корєшами кинувся до компресорної і увімкнув гудок. А ті, хто був на майдані розподілилися на групи і пішли по цехах — агітувати народ на зупинення роботи. Майже всі роботу покинули. А ті, хто боявся — зачинялись в цехах, щоб нам під руку не потрапити. На наш гудок почав інший народ стягуватись. До обіду людей з п'ять тисяч набралося. Майдан замалим не репнув — всіх вже не вміщав. Хтось лозунг нашкрябав: «Хрущова — на м'ясо!».

…Вона (видно лише руку і тонку шию, на якій чорніє мисик короткого волосся) цокається з ним гранчаком з горілкою. Він занюхує ковток шматком чорного хліба, тягне кільку з бляшанки.

Ми добряче тоді наклюкалися в тій його підсобці на Дарниці!

А як я сперечався, до чого в цій стрічці Новочеркаськ, якщо йдеться про Помаранчеву революцію? І до чого тут Чорнобиль, якщо йдеться про Новочеркаськ?

І чув те, від чого шаленів ще більше: мова не піде ані про Новочеркаськ, ані про революцію, ані про Чорнобиль! Це лише тло для іншої розмови! Якої, чорт забирай???

Варто було лиш послухати наші діалоги — між собою і з Дезом — по скайпу, аби зрозуміти: справа від початку пахла гасом.

— А про що, дозвольте вас запитати, маестро, піде мова?

— Не ваше собаче діло, маестро! Мова піде про генетичне рабство, страх перед владою і страх влади, про мить, коли люди з бидла перетворюються на народ… Починаючи від сотворіння світу і до наших днів.

— Дез! Дез! Виявляється, наше кіно не про повстання в Новочеркаську!

— Чудово! Нехай буде більше про Чорнобиль! Ми ж про Україну знімаємо!

— Але і не про Чорнобиль…

— Ну, хоч Помаранчева революція залишиться?

— Залишиться все, але воно все тут — не приший кобилі хвіст!

— Так… Що ж ми робимо?!!

— Ліз, Ліз, що ж ми робимо???

— Хлопці, а підіть-но ви до!.. Хочете кон’юнктури — дзуськи!

І от після всього цього, ми всоте переглядали фільм — цілісний в своїй ідеї і виконанні, стрункий по композиції і цілковито неправильний з точки зору цих самих чинників.

«…до речі, ніякого повалення влади ми не хотіли! Не було у нас такої мети. Справедливості хотіли, людського ставлення. Все спонтанно було. І влада тоді, в перший день, спонтанно діяла, розгубилася. І то помітно було: приїхав бронетранспортер — і поїхав собі назад. Загін прибув з гарнізону — без зброї, побраталися з робочими та офіцери його назад повели. Повний атас.

Увечері вирішили таке: треба серйозні вимоги сформулювати і звернутися з ними до горкому. Я от зараз думаю, якби ми тоді одразу таким натовпом на горком посунули — знесли б його на фіг. Вони й отямитись не встигли б, і рішень про розстріл прийняти також. Може, менше б небіжчиків було, не знаю…

…Я додому забіг — жили ми неподалік — щоб хоч шкоринку до рота запхати та й назад бігти, до своїх. Це мене і врятувало. Катерина, дружина моя, врятувала. У неї тоді, як то кажуть, післяпологова депресія була. А, може, і не післяпологова, а взагалі депресія — від того нашого життя.

Отже, забігаю додому з шаленими очима — попити та шмат якийсь до рота покласти. А вона спокійно так дорогу мені загородила, Кольку на руках тримає і сідає на підлогу, привалюючись до дверей. Не пущу, каже, і все тут. Мовляв, я батьків на поселенні в Сибіру вже втратила при Сталіні, а тебе не хочу, якщо рипнешся — Кольку придушу власноруч і сама з вікна викинусь, можеш тоді йти на всі чотири сторони, нам вже байдуже буде. Ми на четвертому поверсі жили, без балкона — ззовні стіна гладка, навіть труби немає, вибратись неможливо. Я і так, і сяк до неї. А вона мовчить і сидить, мов камінна. Я покрутився, думаю, от буде хлопця годувати та купати — втечу.

А вона, уявіть собі! — так до ранку і просиділа. І Колька, мов відчував — не пискнув.

Тільки ближче до полудня заслабла. Я її на ліжко переклав, дитину молоком напоїв та й чкурнув — далі революцію робити. Тільки вже, як кажуть, «задніх пас», хоча й не з власної волі. У фотокамери, на які заколотників знімали, не потрапив і куля мене не дістала, хоч все бачив.

Ну от… Сунемо по Московській до центрального майдану імені Карла-Марла, на якому — через сквер — горком партії. Десь пороздобували портрети Леніна, прапори, жінки з квітами йдуть, з дітьми — як на першотравневій демонстрації. Дорогою приєднувалися роботяги з інших підприємств — з Нєфтємаша, електродного, мешканці з прилеглих будинків, народ з околиць, пенсіонери. Всі йшли. Звідусіль…

— І ніхто вас не зупиняв?

— Ги-ги. Бачили б ви той натовп! Спочатку, щоправда, дружинники намагалися зупинити, але згодом поскидали свої пов’язки — хто втік, хто до нас приєднався. А так з боку керівництва жодної перепони не було.

— А міліція?!

— Міліція? Міліція була. Викликали її з Шахт — це у нас неподалік містечко таке — своїх задіювати боялися, не були певні, що вони на наш бік не перекинуться. Так от, сотня міліціонерів перегородила дорогу до майдану — стали в шеренгу по двоє. А як побачили, скільки народу суне — так одразу ж і розсипались, мов горох. Почали до машин, які їх привезли, стрибати просто на ходу! І — гайда, тільки їх і бачили. А двох, котрі не встигли до кузова вскочити, ми зловили і попередили, щоб до нас більше носа не пхали. З тим і відпустили — з миром. Хлопці молоді, невинні…

На мосту — кордон з двох танків і солдати з гвинтівками. Це перші танки, які ми побачили. А що нам ті танки та ті хлопчиська з переляканими очима. «Дорогу, хлопці, робочому класу! — кричимо. — Брати ваші йдуть!». Так ті солдатики і танкісти почали допомагати перелазити через той кордон. І знову — весело: всі свої, рідні, всі все розуміють. От і в горкомі мусять!

Дійшли до майдану, а там знову — бронетранспортери, танки, військові. Як в кіно. Не вірилось, що не марю.

— Стріляли?

— Люди казали, що патрони у них — холості. Не будуть же вони в свій народ стріляти! От ми і поперли прямиком на солдатів. А потім таке було: вийшов поперед кордону офіцер, сказав, що отримав наказ стріляти. Тиша запала. А офіцер вийняв револьвер і… застрелився.

— Застрелився?

— …Певно, нормальною людиною був, щоб по беззбройних людях стріляти. Фронтовик колишній..

Ну і почалося…

Спочатку дали залп у повітря, по деревах. А там діти сиділи. Діти ж вони такі — їм тільки дай щось цікаве подивитися! Посипались звідти, мов яблука…

А потім солдатам вже байдуже було. Адже після першого гріха, наступний, мов раз плюнути — легко пішов. Пекло почалося. Стрілянина. І не з гвинтівок — з автоматів. Біля мене сивий дід впав, дівчина…

Я в арку відповз, тільки очима кліпаю, бачу: майор один в калюжу крові ногою став, послизнувся, глянув вниз — а там дитина мертва лежить — і так само застрелився, як і той. Певно, совісні люди були. Зараз таких немає — зараз всі наказ виконують, роботу втратити бояться…

Ну і всі кинулись, хто куди. Крики, ґвалт. Кажуть, що тридцять людей тоді загинуло, а я досі думаю, що більше. З нашого цеху тільки шестеро наступного дня на роботу не вийшли… і де їх закопали — тільки зараз стало відомо.

— Ви хочете сказати, що наступного дня ви вийшли на роботу??

— Вийшли. І не дивіться на мене так! Адже були рабами, рабами й лишилися. Мабуть той, хто цю кашу заварив в сімнадцятому — добре знав, що страх з людьми робить!

Наступного дня все змінилося. Адже оголосили всіх, хто брав участь у демонстрації, бандитами, заколотниками, тими, хто хотів повалити радянську владу. І всі, уявіть собі, всі, хто в перших рядах йшов, хто інтернаціонал співав, визнали себе винними. Адже засоромились. Самі себе засоромились — того проблиску в голові.

Каялися. Мовляв, не відали, що творили, товариші-громадянини-панове судді! А ті, хто по домівках розбіглися, кому поталанило не засвітитися — всі на роботу вийшли. І знаєте, що? Перевиконали план у той день на сто п’ятдесят відсотків! Та ще й хотіли в неділю відпрацювати за рахунок тих втрачених робочих днів.

Ось що мені досі пече: зреклися швидко. Того, що говорили, про що думали, родичів і друзів вбитих, котрих боялися розшукувати. А коли на суді оголошували вирок — сімох до страти, іншим — по десять-п ’ятнадцять років таборів, зал аплодував. Я там був. І теж аплодував. Радів, що вижив і чистеньким з якогось дива лишився…

Нас потім ще секретар ЦК і комсорг збирали на збори для роз'яснень. «Хіба не треба було в бандитів, ворогів радянської влади стріляти?!» — питають.

А ми всі, мов заворожені: «Треба! Треба!!».

— Ви і зараз так думаєте?

Обличчя спотворює гримаса, гідна гри і голосу Ентоні Гопкінса: ніби йому без наркозу видаляють нирки, серце і печінку водночас. Потім виникає крива, хвороблива, ледь не інсультна, посмішка.

І хмільна злість.

Така злість, від якої на екрані розростається велика чорна пропалина:

«— Це вас не обходить! І знаєте що — заберіть ви свій стольник! І… йдіть до біса!».

Сигарета пропалює скатертину…

Крізь пропалину, ламаючи увесь ритм, всю налагоджену цілісність емоції, чалапає по Солом’янці кумедний «чарлі чаплін» на прізвисько «Паганіні».

Купує одне яйце на базарі. Торгується…

Обличчя пласке, мов Місяць, сивина дибиться «їжачком», під потертою джинсою — червоний «метелик» з пелехатими краями.

Пальці, мов кінцівки в павука — ламані, довгі і, здається, гнуться на всі боки.

За кадром лунає «Капріччо», тобто — «Caprice № 24» — у виконанні Василя Попадюка.

Приїхав цей дивак в чорнобильську весну 1986-го, до Києва з Одеси і лишився «виконувати місію» в забрудненій радіацією зоні: двадцять чотири «Капріччо» Паганіні під відкритим небом посеред наметів полку хімічного захисту.

Ходив «всліпу» по ковилах, мов вовк, шукаючи табори «хіміків», що першими прокладали путь до пекла.

Наштовхувався на міліцейські кордони, пояснював, просився, мовляв, хлопці, інакше не можу, бо помру, у вас своя місія, у мене — своя.

Сміялися і пропускали в обмін на… концерт.

Раніше б їм на того Паганіні начхати було — а тут, мов перед брамою до чистилища — слухали, плакали і… кашляли.

«Хіміки» теж кашляли — триста солдатиків затискали роти, щоб кожну ноту чути. Соромились того кашлю. Їхній підполковник вже свої «рентгени» перебрав, а щоденно мусив пацанів до зони відправляти, ходив колами по загорожі з колючого дроту, мов тигр по клітці. Кіномеханік втік у перші ж дні, то довелося підполковнику самому навчитися хоча б «кіно крутити», щоб додому не списали. А червоними вечорами стояв перед ними на кузові вантажівки той малий «син полку» на прізвисько Паганіні, чорний від засмаги, і грав так, що виписував йому святий Петро перепустку одразу до раю, без жодної перевірки, чи грішив.

Йому і всім, хто слухав його, стримуючи кашель.

Стрижені потилиці — одна в одну…

Червоне сонце…

Колючий дріт.

Чорно-біла зйомка: кумедний скрипаль на кузові вантажівки в камуфляжі на три розміри більшому з піднятим догори смичком — і «хімічний» полк вповалку на траві.

Рудій траві…

В кольорі: Паганіні відриває могилу своєї скрипочки. Рухи уповільнені. Риє землю, дістає «тіло», загорнуте в ганчірки.

«Тільки заради вас…» — і дико фальшивить на одній струні. Скрипочка померла давно, хвора на променеву хворобу.

Ніч.

Десенка.

Очерет.

Місяць висвітлює божевільне і щасливе обличчя… в якому проступає обличчя Єроніма Антонісзона ван Акена — Ієронімуса Босха.

Пропалини в часі і просторі.

Якимось незбагненним дивом вся ця купа голосів і тіл складається в полотно, в розмову.

Про… що?

Дивно, але на перегляді мені здалося, що вона розповіла про всіх, хто сидів в тому презентабельному залі.

Недарма кілька хвилин після титрів висіла оглушлива тиша.

А потім, немов буря з-за горизонту, здійнялися оплески.

…На церемонії нам веліли сісти в п’ятому ряду.

І Дез вважав, що це добрий знак.

Бодай якусь відзнаку маємо отримати.

Попереду маячили священні потилиці.

— Емілі Блант… Майкл Дуглас… Кетрін-Зета… Іванка Трамп… — шепоче Дезмонд, вказуючи очима поперед себе.

Чоловіки в смокінгах — всі, як один.

Жінки — в шовку, атласі, тафті, мереживі. У них з цим проблем немає.

Сукню ж для Єлизавети ми шукали, як професор Бінгхем золото інків. Дез навіть намагався взяти напрокат позаминулорічний наряд Шерон Стоун.

Але Єлизавету нічого не влаштовувало, доки в одному бутику не натрапили на «класику жанру» — маленьку чорну сукню. Без жодних витребеньок. Такий собі: футляр для авторучки.

— Синдром радянських жінок — «скромненько і зі смаком», — пожартував я.

А Дез так і назвав її — «місіс Паркер».

Ліза ж і оком не змигнула, мовляв, все, закінчуємо пошуки, буду в ній — і крапка!

Тепер ми сиділи посеред всього цього бісквітно-кремового торту, немов три пінгвіни в квітучій оазі.

А потім все сталося так, як колись я мріяв, пророщуючи в п’ятому класі квасолину у вологій марлі — тільки з поправочкою на «плюс двадцять років».

Зморщене зернятко вистрілило розлогим баобабом.

— Приз за кращий іноземний повнометражний документальний фільм…

Напруга, збуджена тиша…

— Єлизавета Тенецька…

— Денис Северин…

— Дезмонд Уїтенберг…

Шквал оплесків, вигуки, привітання, цікаві погляди, зблиски фотокамер.

І — невідоме плем’я Мумба-Юмба у складі двох пінгвінів у смокінгах і авторучки «місіс Паркер» попхалося на сцену під музику живого оркестру…

Тепер добре розумію, що мається на увазі, коли пишуть: «Все життя пролетіло перед його очима за одну мить…».

Доки йшов, тримаючи Лізу під руку, на мене вилився увесь шквал спогадів, починаючи відтоді, коли в темному напівзруйнованому парку карпатської турбази до мене блимнув вогник її цигарки. Освітив життя, пропік до печінок і, зробивши дугу, зник у темній безвісті…

Тепер ця безвість освітилася іншим світлом — за американською «фішкою»: ти заходиш до темної кімнати, самотній і розгублений, падаєш в крісло — і раптом хтось клацає вимикачем. І ти бачиш перед собою юрбу гарно вбраних людей з повітряними кульками в руках.

Вони несамовито репетують «хеппі-бьоздей ту ю!» і починають тискати тебе і підкидати вгору. І ти шаленієш від несподіванки. І в розпачі не знаєш, чи цього ти хотів насправді і чи вартує твій спокій і тиша цих різнобарвних кульок.

Адже давно вже звик бути сам на сам з тишею і темрявою…

Потім нас ставили до стіни і розстрілювали автоматними чергами камер, сотні мікрофонів тягнулися до наших вуст. Дезмонд сяяв, відбиваючи Єлизавету від юрби і роздаючи візитки журналістам.

Ледь пробилися до дверей зали — далі наш шлях пролягав до місця «закритої вечірки» в готелі на сімдесят другій авеню.

На вулиці теж купчився натовп.

Ми спускалися зі сходів. Дез ішов попереду, мов охоронець.

Я тримав Лізу під руку.

Вона спокійно і привітно посміхалася людям. Я мріяв про одне — швидше дійти до авто. Несподівано з’ясувалося, що все це мені не подобається. Впевнений: серед цієї юрби стояли й не гірші за нас.

Ті, про кого Ліза знімала своє кіно.

Вдивлявся у збуджені обличчя з винуватим виглядом.

Якоїсь миті здалося, що з-поміж тих облич — очі в очі! — упіймав знайоме.

Сахнувся, стис Лізин лікоть, смикнувся в той бік, крутячи головою.

— Що сталося? — крізь зуби запитав Дез.

— Що?!. — шепнула Ліза.

— Нічого… — відказав. — Примарилося…

МАРИНА

Вулицею, де живе Марина, зранку їздить авто з гучномовцем.

Будить її веселими вигуками.

Це на околицю завітав цирк-шапіто. Розташувалися під переліском і тепер скликають мешканців спального району на вистави.

Є в цьому щось неймовірно щемливе, забуте і старомодне.

Щось від фільмів Фелліні і її дитинства.

Кому нині потрібне це шапіто з замордованими звірами і жилавими акробатками бальзаківського віку, якщо неподалік стоїть кінотеатр, де показують стрічки у форматі 3-D?!

Там — Шрек з Гаррі Поттером, тут — ностальгійний сум музики параду-алле і холодно, холодно…

Адже брезентове приміщення погано опалюється. І через те клоун з рудою перукою на голові час від часу за кулісами прикладається до «чекушки» і дихає на нечисленну публіку перегаром. І ніколи не влучає м’ячиком в сачок, котрий дає тримати найменшому глядачеві.

Хто здивується застарілим жартам кульгавого шпрехшталмейстера, що виконує тут функції доглядача за таким же страченим часом левом?

Кого здивує іграшкова карусель, котру крутять болонки в різнобарвних марлевих спідничках? І ліліпутка-дресирувальниця голубів, і жонглер, в якого булави падають частіше, ніж літають, і підстаркуватий велоеквілібрист із здутими судинами на посинілих литках, і дівчинка на кулі, що перебирає ніжками під стоматологічне скиглення губної гармошки її тата — силового жонглера…

На дівчинці блакитне трико, котре робить її і без того пласку фігурку зовсім безтілесною.

У дівчинки — довге, сріблястого кольору волосся, великі сірі очі і яскраво намальований червоною помадою рот.

Всі дають їй тринадцять, хоча ця цифра давно вже нею перейдена. Але «тринадцять» — приваблює потенційних меценатів. Вони в’ються довкола неї і прилипають поглядами до її гнучкого тіла. Вони дають гроші на костюми і влаштовують вечері після вистави.

Болонки крутяться біля їхніх ніг і потішно танцюють на задніх лапках під полонез Огінського. Зі столу перепадає і болонкам…

А потім, не зважаючи на бурхливі заперечення шпрехшталмейстера, гості йдуть дражнити лева. Це ж неабияка розвага після кількох пляшок шампанського!

І шоу триває…

А вранці спорожнілим майданчиком носяться здуті повітряні кульки, паперові прапорці, обгортки і недопалки, лежить чийсь капець і все притрушено тирсою.

Мовляв, нас тут більше немає. Хто не встиг — той запізнився.

Хто не запізнився — той давно вже трясеться в нашому візку, пригрітий з усіх боків теплим кублом старих болонок…

Варто було б повести Данила на виставу, думає Марина, п’ючи каву і дослухаючись до веселого голосу з гучномовця. Почерпнути звідти інших емоцій, замішаних на позачассі, поспівчувати болонкам і карликам, позаздрити мандрівному життю в тісному братстві.

Але її нічого не пов’язує з цирком.

Чому ж тоді, п’ючи вранішню каву, доки син не прокинувся, вона позирає в бік круглого намету?

Хіба що саме її життя — суцільна циркова програма без упину.

Хто може знати, що за нинішньою маскою успішного спеціалиста, досі криється перелякана дівчинка з «гумового» провінційного містечка.

…Власне, з її містечка, де вона народилася, було два виходи: гумовий завод, на якому складали свої буйні голови дев’яносто відсотків мешканців, і міжміська траса, на якій обслуговували далекобійників решта десять відсотків населення. Жінки — торгували собою, чоловіки — шинами та іншими виробами того ж таки гумового заводу.

З якогось невідомого природі дива, після школи Марина обрала третій, який нікому не спадав на думку: поїхати.

І не будь-куди, а до столиці.

І не покоївкою до новітніх багатіїв, а вступати до… театрального інституту.

Театру в містечку не було.

Був один старий клуб «Ера», в якому, скільки вона себе пам’ятала, крутили лише індійські фільми. Через те містом бігали дітлахи і підлітки з іменами Аджай, Зіта, Гіта, Саїф, Пунам, Вахида. Був навіть один Чакраборті і парочка підстаркуватих Раджкапурів.

Лише одного разу сталося диво: до кінотеатру на зустріч з мешканцями провінції в рамках заходу, оголошеного як «зустріч творчої молоді з передовиками гумового виробництва» приїхала група студентів зі столичного театрального інституту.

Це сталося, коли клубом керував якийсь «зальотний» випускник інституту культури. Надовго він не затримався, але цю зустріч зорганізував.

Набравши, як годиться, повні кишені насіння, Марина відправилася туди зі старшими подругами, яких більше цікавила не так зустріч, як представники тієї «творчої молоді» чоловічої статі.

Вони всілися в останньому ряду і на всю котушку запрацювали щелепами, гигикаючи і обговорюючи останні околоточні новини.

Потім на стару обдерту сцену, що скрипіла, мов диван у дядька Петра з першого поверху її двоповерхівки, вийшло п’ятеро студентів — дві дівчини і троє хлопців.

Пообговорювали прикиди дівчат. Всі юні модниці в містечку ходили в лосинах з люрексом і довгих футболках чи коротких джинсових, виварених у відбілювачі спідницях, викроєних зі старих джинсів, на головах — високі «начьоси», на обличчі — чорні жирні «стріли» і сині тіні аж попід брови.

Ці ж, «творчі», були блідими, мов міль, з затягнутим у «конські хвости» волоссям, без косметики. Одна — в потертих джинсах, друга в довгому безформеному сарафані-хакі, в сандаліях на босу ногу. Обидві — з рясним бісерним плетивом на зап’ястях. Як сказала котрась з подруг — «барбацуци».

Хлопці були цікавіші. Був серед них кучерявий товстун (в залі одразу піднявся регіт), «очкарик» — гарненький, але в окулярах і той, на кого пішла вся увага, адже трохи скидався на Ромеро Санчеса з мексиканського серіалу, який тоді демонстрували по телевізору.

Дівчата голосно перешіптувалися, штурхалися з хлопцями, очікуючи «на кіно». Кіно нікому не сподобалося, адже показали якісь короткі стрічки, в яких не було ані поцілунків, ані пісень, ані гарних краєвидів.

Приїжджі по черзі виступали, з пафосом і захватом називали невідомі імена, читали уривки незрозумілих текстів і навіть вірші. Після того оголосили «час запитань».

Запитання залунали під сміх і свист, адже стосувалися сьогоднішньої дискотеки, на яку запрошували «Ромеро Санчеса» та очкарика, нехтуючи кучерявим.

Про ціни в столиці.

Про сімейний стан мексиканських акторів…

Тетяна, одна з найбойовитіших, вигукнула:

— А мене зможете зняти в кіно?

На що зал відповів диким реготом і репліками: «Мало тебе, шльондру, знімали?!».

Марині було трохи ніяково дивитися на все те.

Не те щоб вона не поважала своїх, але було в реакції залу щось сороміцьке.

Вона з усієї сили напружувалась, аби спромогтися бодай на одне розумне запитання «столичним штучкам», щоби вони не подумали, що тут сидять самі невігласи.

Але на свій подив і навіть острах зрозуміла, що її словниковий запас, її знання і — більше того! — все її п’ятнадцятирічне життя вже… вичерпане, мов діжка. А на дні бовтаються лише уривчасті клапті куцих знань, отриманих в школі.

Це відкриття пронизало її від маківки до кінчиків пальців…

Можливо, відчуття кінця світу посилилося ще й тим, що вона не могла відвести погляду від «Ромеро» — серйозного і зосередженого юнака, котрий дивився у зал відстороненим поглядом, немов перед ним розгорнув свої шатра продуктовий ринок. І Марина чітко побачила себе овочем на прилавку.

Невідоме життя розкинулося перед нею, мов китайське віяло.

Розкрилося, засяяло кольорами, заворожило візерунком — і вмить склалося, перетворившись на дві безбарвні дерев’яні стулки.

Її існування, життя її подруг, батьків, сусідів нагадувало саме такі дві щільно припасовані одна до одної дощечки. І жоден навіть не намагався розкрити їх.

Навіть не знав, що таке може бути: кілька зусиль — і перед тобою розкривається і тріпоче дивовижний візерунок на прозорому шовку.

Але як втримати його перед очима надовго, і яким чином — на все життя?

І чому це яскраве віяло розкрилося перед цими п’ятьма столичними щасливчиками?

У чому секрет?

Марина сиділа, опустивши очі, стиснувши руки.

«Ромеро», дивлячись в стелю, читав вірші:

— …Ця любов якої прагнуть і якої остерігаються від якої бліднуть від якоі стріляються Ця любов насторожена вічно чимось стривожена змучена розтоптана зневажена нами змучена нами розтоптана нами знева жена але все ще жива Ця любов твоя і моя вічно юна завжди нова справжня як квітка гаряча як сонце беззахисна як серце Ми обоє ти і я можемо назавжди піти можемо все забути можемо навіть заснути а потім прокинутися і страждати перестати чекати і знов заснути марити уві сні про смерть а вранці встати і піти в кіно… Все одно…[1]

Його слова потонули в неймовірному реготі.

Виглядало дивним, що хлопець читає вірші. Та ще й «за любов».

Марина з тривогою підвела очі, гнівно зиркнула в зал. Якби у неї зараз була бомба, вона б залюбки підірвала їх всіх, разом із собою!

Хлопець припинив читати.

— Досить! Давай кіно!! — залунало з десяток голосів.

Хлопець зійшов зі сцени і вийшов з залу.

Марина, сама не розуміючи навіщо, почала протискуватися між щільно поставленими стільцями.

Вискочила на вулицю.

Побачила, як він іде сквером, сідає на рідкозубу лаву, дістає цигарки, байдуже роздивляється довкола і опускає голову: так, тут немає на що дивитися. Пам’ятник Леніну, сто разів пофарбований срібною фарбою, перекинуті і розтрощені гіпсові смітнички, пляшки під деревами.

Марина здивувалась, що цю вбогість помітила лиш тепер, очима цього «ромеро».

А ще здивувалася, бо увесь цей суцільний смітник досить легко прибрати.

Але ніхто і ніколи не мав такого бажання.

На тремтячих ногах пішла уздовж алеї, нерішуче уповільнюючи ходу.

Їй закортіло заспокоїти хлопця, сказати, що не всі тут дурні, що не всі реготали, що вона… Що вона може піти за ним куди завгодно аби хоча б ще раз побачити перед очима те яскраве розгорнуте віяло.

Наблизилась.

— Ви читали гарні вірші. Дякую. Мені дуже сподобалося. Чесно…

Він поглянув на неї байдужим поглядом, криво посміхнувся, кивнув. Мовляв, не налаштований на розмову з провінційними дурепами.

— А як там далі?.. — знову тихо промовила Марина.

— Де? — не зрозумів він, дивлячись на неї, мов на набридливу муху.

— Ну далі, у вірші…

— A-а… у вірші…

Зітхнув, промовив скоромовкою:

— …все одно наша любов залишиться тут уперта як ослиця жорстока як пам’ять глибока як криниця ніжна як спогад зворушлива як дитина холодна як мармур м’яка як глина вона на нас дивиться і усміхається вона говорить без слів…

Замовк, дивлячись вгору, ніби говорив з повітрям.

— Гарно… — сказала Марина. — Це ваше?

— Жак Превер…

Підвівся, влучно вистрілив недопалком в урну. І пішов.

Марина дивилася йому вслід і жувала кінчик коси.

І саме тут і саме тоді вирішила: вона тікатиме звідси.

Тікатиме доки не пізно.

Доки запрограмована доля не привела її на трасу.

* * *

…Втекти вдалося лише через два роки, після закінчення школи.

Атестат в неї був непоганий. Давав можливість вступити до промислового технікуму — єдиного в їхньому місті престижного закладу.

Звідти одразу брали помічником майстра на завод. Років через двадцять можна було б дослужитися і до технолога.

У тому, що Марина вчинить саме так, у близьких та подруг не було жодного сумніву.

— Будеш, як сир в маслі… — сказала Танька, котра вже зо два роки парилася на трасі, продаючи шини і в дощ, і в спеку.

Домашні раділи, крутячи в руках атестат.

— Тепер і з тебе будуть люди, — з гордістю промовляв батько. — За це і вип’ємо.

І випив.

Зупинився аж на третій тиждень, коли доньки вже вдома не було.

— А де Марина шастає? — запитав у матері.

— Поїхала…

Кинула крізь зуби і відвернулася до вікна, пересмикнула плечима і кілька секунд постояла до нього спиною.

На більше він не сподівався. Знав, що цих слів досить і більше не варто говорити. Ані обурення, ані здивування, ані обговорення — вона все одно мовчатиме. А що буде робитися в її голові, одному Богові відомо.

За майже тридцять років шлюбу вони розучились розмовляти.

Тепер, коли його скоротили з роботи, а дружина працювала на «півставки», стало трохи важче, адже майже весь час проводили вдома разом, як пенсіонери. І все ж таки треба було хоча б іноді розтуляти вуста.

Мати їх розтуляла тоді, коли йшлося про меню на обід чи вечерю, або коли хтось з родини хворів.

А так переважно мовчала. Навіть серіали не обговорювала. І ніколи нічим не обурювалась. Просто констатувала факти: ціна на молоко зросла, на вулиці — мінус десять, батареї ледь теплі, банки збанкрутували, померла сусідка з першого поверху, чоловік знову запив.

Гостро сприймала лиш те, що стосувалося доньки, якщо та нагадувала про своє існування необхідністю замінити зношені туфлі на нові.

Але і те тримала в собі, як от тепер: відвернулась до вікна, смикнула плечима, повернулась і знову взялася помішувати щось у каструлі.

— Поїхала? Куди? А де гроші взяла?! — без жодної надії на реакцію, повторив Павло Костянтинович.

— Я трохи дала, — відповіла Олександра Іванівна. — Поїхала до Києва.

На більше годі було сподіватись.

І тому Павло Костянтинович продовжував розмову сам із собою, стишивши голос.

— До Києва? Навіщо? — забурмотів під ніс, розгортаючи стару газету. — Не розумію. Родичів там немає… Квитки, певно, божевільних грошей коштують. Підуть котові під хвіст.

Він давно привчив себе не дратуватися з перепою. Це було важко. Особливо на початку, коли мовчання ще не увійшло у звичку.

Але йому кортіло зробити бодай якийсь жест, щоб дружина зрозуміла, що йому не байдуже, про що вона думає всі ці чортові роки!

І він не витримав:

— Це все через тебе! Ти псувала її з дитинства! Віршики на ніч читала. А вона ж у нас — далеко не геній. Така, як інші. Ти зламала її! Ти! Нехай би на завод йшла. А що тепер? Ти задоволена?..

І — задихнувся, закашлявся.

Подумки вилаяв себе, дивлячись на її спину — рівну, як у дівчини, на розсип рудуватого, з ледь помітною тьмяністю, волосся. Здавалося: ось вона обернеться і він побачить її двадцятирічною. З тими очима, з тою лагідною посмішкою.

І все у них добре, як у людей: роки проминули і вони, дорослі і заспокоєні, збираються снідати. Донька виросла, вилетіла з гнізда до столиці і можна пишатися цим.

Вгамувавши неприємний холодок, що вужем ковзнув уздовж хребта, і прибравши свого звичайного вигляду, Павло Костянтинович знову зашарудів газетою, шукаючи там рятівну тему, щоб подолати роздратування. Адже похмелитися кортіло нестерпно.

І знайшов її:

— Уявляєш, в Італії знайшли давнє захоронення двох закоханих, — сказав він, втупившись у статтю на останній сторінці і процитував: — «Працівники, що реконструювали палац в Італії, випадково відкопали кістяки двох закоханих, які протрималися за руки тисячу п’ятсот років. Пара, як вважають вчені, була похована разом наприкінці існування Римської імперії в одній гробниці, всередині палацу в містечку Модена. Поховані лежать поряд, голова жінки повернута до чоловіка, який лежить поруч…».

Це було його спасінням протягом багатьох років — цитувати вичитане з газет чи переповідати телевізійні новини. Тоді складалося враження, що зв’язок ще не втрачений і їм є про що говорити.

Іноді, виходячи до дружини на кухню, він з удаваним захватом переповідав розмови, почуті в чергах чи транспорті. Усьому давав свою оцінку. Але ніколи не знав, чи згодна з нею дружина. Адже вона ніколи не заперечувала.

Просто кивала.

Іноді недоречно.

Не очікуючи на реакцію, Павло Костянтинович відкинув газету, взяв до рук ложку.

— Мабуть, вони померли разом від чуми чи холери… — додав він.

Дружина сіла навпроти, теж взяла ложку, підкинула йому на тарілку шматочок вершкового масла. І мовчки дивилася, як жовтий кавалок починає повільно танути, залишаючи по собі майже прозору білувату калюжку.

Павло Костянтинович упіймав її погляд:

— Масло нині не те… — кивнув він. — Ти не помітила?

Олександра Іванівна знизала плечима. Це могло означати все що завгодно — і «так», і «ні». Або — «відчепись!».

Він почав їсти, голосно, по-діловому, дмухаючи на ложку.

Все, що вони нині робили разом — головним чином це стосувалося сніданків, обідів та вечерь (адже при перегляді телевізора можна було і не розмовляти) — набувало якогось особливо важливого змісту спільності дій.

Принаймні, так воно виглядало з його точки зору і давало ілюзію спілкування, — нехай навіть ішлося про продукти і ціни.

Так було не завжди.

Але тепер йому здавалося, що — завжди.

Що не було тих коротких двох чи трьох років, коли вони були по-справжньому щасливі. Але це було давно. Дуже давно.

У молодості, коли…

…Коли він, молодий і завзятий йшов вулицею — в брюках-«рурочках», з розкуйовдженим волоссям, а назустріч з юрби випірнула вона — дівчинка у сукні в горошок і в босоніжках, взутих на шовкові шкарпетки. Так тоді носили. Ще й на голові була високо збита «башта» — особлива «олімпійська» зачіска. Його охопив захват.

Коли він їхав у відпустку до Києва, його попереджали, що там — найгарніші дівчата, не гірші за місцевих з гумового заводу. І мали таки рацію!

Він пішов за тією дівчиною, мов причеплений на невидимий гачок.

І йшов аж доки вона зупинилася і поглянула суворо:

— Вам що?

Тоді, набравши в легені якомога більше повітря, він сказав:

— Хочу, щоб ви вийшли за мене заміж!

І вона вийшла.

Звісно, не одразу. Він ще пару років мотався до столиці, поки вона закінчила свій педагогічний технікум і попросила «розподіл» до міста проживання свого майбутнього чоловіка. Міста, котре постачало країні чи не шістдесят відстоків добірної гуми!

Так все починалося.

Наговоритися не могли, мріяли про дитину, стояли в досить швидкоплинній черзі на «малосімейку» від заводу.

Вкапував. Дихав паленою гумою, кашляв слизом, стояв у черзі за профспілковими путівками на Азовське море. «Записувався» на картоплю, на кавуни, на новорічні пайки, на меблі, на…

Потім виписувався звідусіль, адже грошей вистачало лише на пляшку.

А чи не забрала донька всю родинну заначку, раптом спалахнуло в його охопленій бажанням похмелитися голові.

Думка була такою нестерпною і жахливою, що він, забувши про післязапойну клятву чемності, кинув ложку, відштовхнув чашку з чаєм і кинувся до комоду з білизною.

Стосики простирадл полетіли на підлогу, руки ходили ходором.

— Не знайду — вб’ю… — бурмотів він. — Тут стольник був!

Але вбивати було нікого: в цей час Марина водила пальцем по списку щасливців, що пройшли перший тур до театрального…

…Водила довго.

Доки зрозуміла: її в тому списку немає…

Вийшла і сіла на сходи, чудово усвідомлюючи, що так і має бути: пішла навмання, не приготувавши ніякого «творчого доробку», поспіхом прогортавши якусь незрозумілу тоненьку брошурку «про кіно», що дала їй на одну ніч сусідка по гуртожитку.

— Ти взагалі знаєш, що таке театр чи кіно? — запитала вона. — Або — бути там, або — головою у воду! Так Марія Заньковецька вважала.

Марина такого шаленства не відчувала.

Просто хотіла, щоби перед очима знову розкрилося те чарівне віяло.

І бажано, щоби воно було в руках того самого «Ромеро Санчеса».

Вона весь час виглядала його в обшарпаних коридорах, а наштовхувалася лише на красунь і красенів, котрі втупивши очі в стелю, бубоніли вірші.

І ось тепер сиділа на сходах, затуляючи очі косою.

Коса була вже мокра, коли до неї повернувся слух і вона, мов крізь подушку, почула голоси дівчат, що стояли чотирма сходинками вище:

— Ну і хрін із цим інститутом! Я, можливо, до педагогічного подамся. Там іспити через три дні починаються — встигну.

— А там хіба конкурсу немає?

— На логопедію, кажуть, зовсім мало.

— Чому так?

— А кому цікаво потім у дитсадку працювати? Неперспективно…

Вони ще погомоніли про несправедливість викладачів, про хлопців, які тут «пихаті й ціни собі не складуть», про те, що бачили в коридорі саму Аду Роговцеву, про гуртожиток, який треба звільнити протягом доби, і про те, що повертатися додому не збираються. Краще вже їхати торгувати маргарином та прасками, які можна набрати «під заставу» або найнятися на бананові ятки на ринку. Адже ринків тепер багато — майже на всіх стадіонах. А можна знайти «папіка» з мерседесом.

Марина дослухалася до розмов, обираючи з-поміж варіантів, які обговорювали дівчата, щось для себе. І зрозуміла, що підходить їй лише один: дитяча логопедія. Хоч що воно таке, уявляла слабо.

Але чітко знала: якщо вже вибралася сюди, то не заради «папіка» на мерседесі чи торгівлі на ринку.

Ані їжа, ані одяг, ані інші блага, що могли задурно подарувати часи першої кризи, її не влаштовували. І це вона знала напевне!

Виписуючись з гуртожитку, дізналась у щиросердої вахтерки, де знаходиться той педагогічний, про який почула від колежанок по нещастю.

І на подив легко вступила на непрестижний факультет.

Поки тривало довге літо, найнялася таки торгувати бананами на ринку, зняла койку в кімнаті на десять дівчат біля вокзалу.

…Дівчата були різні і наслухалась вона теж різного, набралася розуму, а разом із тим — переконалася, що то не її життя. Що краще, як вичитала у свого улюбленого Омара Хайяма, «голодувати, ніж їсти абищо».

Голодувала.

Тижнями смажила цибулю, їла з хлібом, що цупила з їдалень.

Але у вересні прийшла на заняття, не як усі — а в елегантному сірому костюмі і білих черевичках-«човниках», на купівлі яких і заробила перші ознаки гастриту.

Але то все було несуттєво, адже з першого дня нового життя на неї ринув вал інформації, якої так жадала і яка — Марина відчувала це майже на фізичному рівні! — почала розпирати щільні стулки її «віяла». Всотувала знання, мов губка, нанизувала відповідь на поставлене запитання, немов петельку на гачечок.

Жага до знань і те, як вони вели її до нових і нових відкриттів, скидалося на Інтернет, про який тоді ще й мови не було: кожне нове ім’я, поняття, цікава цитата, почуті в випадковій розмові чи вичитані з книжок, спонукали шукати більшого — про це ім’я, поняття, про те, що означає цитата і кому належить. А вже ті відповіді чіплялися за інші запитання, які треба було нанизати на гачки. Зрештою, виходило непогано зіткане полотно…

Просиджувала в бібліотеках, в театрах чи кіно, дивуючись з того, що сокурсниці так легко марнують час на дискотеках.

Ех, коли б зараз зустріти того «Ромеро»! Вона б вже не гризла косу в розпачі і напевне б знала, хто такий Жак Превер…

До закінчення інституту прийшла з червоним дипломом і непідробною цікавістю до… мовних розладів.

Це була одна з тих визначних і майже сакральних речей, яка по-справжньому зацікавила її, хвилювала і зачіпала за живе — незвичайні і рідкісні патології людської психіки. Те, що заведено вважати відхиленням від норми чи хворобою.

У ній збурився і власний досвід, котрий дотепер видавався їй дивним.

Скажімо, через ті уявні картини, які вона могла бачити, знаходячись будь-де — в транспорті, на вулиці, на зборах.

Часом ці картини і ситуації, в які вона себе «переселяла», були реальнішими за будь-яку реальність. Більше того, в тій своїй реальності вона могла відчувати запахи, звуки, навіть — дотики.

Але цікавішим у цій уяві було інше, і воно здавалося Марині наближеним до якоїсь науки, якої вона ще не осягла.

Отже, її багата уява мала два ракурси, які вона називала «дедуктивним» і «індуктивним». Залежно від настрою, вона могла пересунути себе у той чи в інший бік.

Скажімо, в «індуктивному» вона могла побачити цілу країну, взявши до рук лише один камінець з її дороги.

Звісно, Марина знала, що цей метод давно існує, як логічний перехід від часткового стану речей до загального. Але навіть з точки зору логіки, вона не могла пояснити, чому підібравши будь-який камінець і покрутивши його в руці, вона могла запросто викликати видіння з життя цілого будинку, від якого він відвалився, відчути його і відтворити так явно, ніби вона жила в ньому.

Не менш цікавим був і інший ракурс — «дедуктивний», коли натовп, юрба, черга або навіть географічна мапа — і взагалі щось надто картате і розмито-об’ємне, перетворювалось на одиничний, окремий випадок. І тоді вона до дрібниць бачила в натовпі кожне обличчя або кожну травинку, кожну нитку, вплетену в килим…

Пояснити це комусь було надто складно. І Марина залюбки користувалася цими двома ракурсами своєї уяви, щоб просто урізноманітнити життя.

На більш серйозні рейки ці спостереження за собою і людьми поставив старенький викладач Арнольд Семенович, котрого на лекціях майже ніхто не слухав, адже говорив він повільно і собі під ніс.

Викликали його почитати лекції просто з дивану, «з пенсії». Адже ніхто зі спеціалістів не хотів гнути спину на копійчану ставку перед двадцятьма дівахами, у котрих, за словами куратора, «тільки заміжжя в голові».

Від нього вперше почула про Рональда Дейвіса, скульптора і бізнесмена, колишнього дислектика, засновника Центру досліджень проблем читання при Центрі корекції дислексії штату Каліфорнія.

Зачепившись за ім’я, почала «розшифровувати» англійські статті про проблему, котрої нібито і не існувало в буремному «пострадянському» суспільстві.

І, як це часто буває, тема, закрита для багатьох лише тому, що вони ніколи не стикалися з нею, почала траплятися їй на кожному кроці.

Пригадала хлопчика-однокласника, зацькованого учнями і вчителями, Вовочку Смірнова, і його танталові муки над сторінкою друкованого тексту чи при написанні диктанту. Вчителька зачитувала вголос його «абракадабру» і відчайдушно сміялась разом з усім класом. Потім цього Вовочку перевели до спецшколи і всім стало легше жити — «дебілам не місце поміж нормальних дітей!».

Де він тепер, той нещасний Вовочка з вічними заскорузлими «ципками» між пальців? Вантажить цеглу на заводі чи бомжує серед собі подібних? Не зустрівся йому на шляху Рональд Дейвіс чи хоча б нормальний психолог, який би розпізнав в ньому зародки геніальності.

Згадувала інших — роботяг «гумового містечка», котрі ледь тримали олівець в руках, писали з помилками і не читали нічого, крім телевізійної програми. Їм легше було підкорюватись чужій волі, ніж наполягати на своєму.

Розмірковуючи таким чином, Марина дійшла висновку, що у світі — безліч моральних дислектиків. Причому, хворих «за власним бажанням».

Цілком нормальні від народження, вони були сліпі й глухі до світу, немов кроти. Копнула проблему в своїй «дипломній», котра, за словами Арнольда, потягла на половину кандидатської.

Той самий Арнольд Семенович, Царство йому Небесне, встиг познайомити її з директором центру розвитку дитини «Індиго XXX».

І на той час, коли її подруги розлетілися по дитсадках, школах або, отримавши диплом, вдало чи не дуже стрибнули у заміжжя, Марина вийшла на роботу в досить престижну клініку і вперше в житті змогла відсилати батькам гроші в своє «гумове містечко».

Ліна стала однією з її перших пацієнток.

Її привела мама — модно одягнута молода жінка з довгими квадратно підпиляними нігтями.

— Пані Марино, ми до вас за рекомедацією Арнольда Семеновича! — з порогу вигукнула вона, вносячи за собою до кабінету шлейф парфумів «Шалімар» і підштовхуючи в спину дівчинку в білій пухнастій шубці.

Посадивши відвідувачів у м’які крісла, Марина з півгодини слухала стурбований різкий голос пані, спостерігаючи, як дівчинка поглинає очима малюнки на стіні її кабінету.

— Ми в шоці! В шоці! — репетувала пані, нервово бгаючи в руках мереживний носовичок. — Нас не хочуть брати до четвертого класу! З усіх предметів — самі лиш двійки. Вчителі кажуть — затримка в розвитку. Погано пише, надто повільно читає. Дражнять її. Але… — дама підвела пазурястий палець догори, — ви би бачили, як малює! А мелодію може відтворити — будь-яку. Як Моцарт! І таке дивне мислення, як на її вік. Читаємо їй «Дон Кіхота», а вона каже: мамо, не «Дон Кіхот», а «донкий хід»! Я питаю, а що воно означає? А вона: невже не розумієш: «донкий» — це «швидкий»! Тобто — «швидкий хід»! Як вам таке?! Руку даю на відсіч — тут щось не те… У нас в роду всі нормальні, з вищою освітою. А Ліночка, маленькою, взагалі була вундеркіндом — у два роки знала, як усі предмети називаються. А запитаєш, бувало, щось, так вона цілу історію могла розповісти — хоч про бляшанку, хоч про голку з ниткою. І от тепер маємо: розумово відстала! У неї зовсім немає друзів, вона така самотня. Коли вона до школи йшла, ми з чоловіком жили кілька років окремо від неї — він у мене дипломат: поїздки, те-се. З бабусею жила. А бабусі — що? Аби дитя нагодоване було. Тепер от ми схаменулися, коли на ній вже тавро — вся школа дебілкою дражнить. Навіть вчителі…

Вислухавши нарікання жінки, Марина попросила дівчинку написати на папері речення з «Абетки»: «Мама мила раму».

Дівчинка схилилася над аркушем і тут-таки відсахнулась, почувши материн голос:

— Ну що ж ти робиш?! Пиши: «ма-ма»! Чи ти не чуєш, що лікарка каже, горе моє?!

Марина поглянула в аркуш і прочитала в ньому: «Нана шина дану».

Попросила жінку вийти і далі продовжувала обстеження наодинці з малою.

З написанням цифр вийшла та сама картина.

Дівчинка або писала їх дзеркально — всі цифри «дивилися» в інший бік, або просто не за тим порядком, у якому їх диктувала Марина.

І дивилась на неї переляканими очима.

Марина заспокоїла її і попросила переказати кілька речень, які прийшли їй на пам’ять — початок казки про Колобка. Ліна загнулася на першому ж реченні і напружено підвела очі до стелі.

Якби вона їх опустила долу — з них би полилися сльози.

Марина вирішила не знущатися із дитини і запропонувала їй гру.

Дівчинка заплющувала очі, а Марина доторкувалася до згину її руки різними предметами — плюшовою іграшкою, пластмасовою лінійкою, склянкою — одне слово, усім, що було під рукою в її кабінеті.

— З чого це зроблене, як ти гадаєш? — весело питала вона і щораз чула неправильні відповіді.

Гра «ліворуч-праворуч», в яку вона запропонувала погратися, теж не дала жодних результатів: дівчинка категорично плуталась, в якій руці Марина тримала склянку — в лівій чи в правій.

Намагаючись не злякати її, Марина зробила ще один тест: дістала з полиці книжку (у неї завжди стояли дитячі книжки на той випадок, якщо хтось з маленьких пацієнтів захоче почитати) Андерсена, і попросила Ліну прочитати вголос першу-ліпшу історію.

Дівчинка відкрила сторінку з історією про краплю води.

Марина і сама любила цю маловідому казку. Вона була короткою — про те, як такий собі старигань на ім’я Копун Клопотун розглядав крізь збільшувальне скло краплю води і побачив в ній дивне містечко, по якому бігали крихітні люди, цокали бруківкою коні, впряжені в карети і візки — все було так само, як у великому Копенгагені…

Ліна повільно, по складах, які з’єднувала, як заманеться, почала читати перший рядок: «Випев-ноба-чилиз-біль-шувальнескло-черезя-кевсі-ре-чіздають-ся всто-разівбіль-шиминіж-наспра-вді…».

Вимовляючи цю нісенітницю, дівчинка весь час з острахом поглядала на Марину — чи не почне сварити. Але та схвально кивала головою.

Дівчинка зітхнула з полегшенням і з більшою впевненістю продовжила читання.

Цього разу, мова полилася з неї вільно і зв’язно, хіба що вона давала собі перепочинок, час від часу глибоко зітхаючи, ніби їй не вистачало повітря.

Марина знала цю казку напам’ять.

Але вже за хвилину слухання, зрозуміла, що зовсім забула, про що в ній ідеться!

Звідки в ній взялися нові герої — пара закоханих, що жили в тій краплі? З подивом дізналася, що та крапля знаходилася на кришці від каструлі. І що життя всіх її мешканців залежить від того, чи переверне куховарка кришку…

— Спочатку Міллі і Талль вирішили переїхати до іншої, сусідньої, краплі, яку бачили на склі вікна. Та крапля була більшою і прозорішою. І здавалася їм надійнішою, ніж їхня, маленька, — «читала» Ліна, старанно водячи пальцем по рядках. — І вони вирішили тікати з кришки, за межі своєї краплі, щоб побачити світ таким, яким він є…

Марина здивовано знизала плечима: невже у неї зовсім відібрало пам’ять?!

Вона тихо присіла на бильце крісла, і непомітно зазирнула на сторінку, по якій ковзав дитячий пальчик.

І ледь втрималася від здивованого вигуку: Ліна вправно, швидко, з чудовою безперервною інтонацією… на ходу вигадувала зовсім іншу — свою! — історію.

Робила це так майстерно, що важко було відрізнити словесну імпровізацію від реальної, Андерсенівської, історії. До того ж, дівчинка використовувала в цьому «вільному переказі» такі слова і словосполучення, хоч бери і записуй!

Марина слухала, відкривши рота. Більше того, те, що навигадувала дівчинка здалося їй набагато цікавішим.

Боротьба закоханих за краще місце закінчилась досить трагічно: їм таки вдалося вибратися за межі своєї краплі, пробитися крізь водяну стіну, пройти складний шлях від брудної кришки до віконного скла, за яким вони побачили світ, про який мріяли. А з першим промінчиком сонця, котрий «зазирнув до кухні у пошуках чогось смачненького», обоє… випарувалися, «до останньої хвилини тримаючись за руки…».

Ліна закінчила «читати» і швиденько закрила книжку.

Марина погладила дівчинку по голові.

— Тебе в школі часто викликають читати вголос? — запитала вона.

— Ні.

— А чому? Ти ж так гарно читаєш!

Дівчинка недовірливо зиркнула на Марину.

І більше не зронила ані пари з вуст.

Поставивши ще кілька запитань і не отримавши відповіді, Марина покликала матусю.

— Ну, що скажете? — зазирнула їй в очі пані.

— Ваша дівчинка нормальна… — сказала Марина. — Але ви пізнувато схаменулись.

Доки тривала пауза, Марина напружено складала докупи всі свої, не так давно отримані в університеті, знання.

— Нормальна? — з надією запитала мати Ліни. — Тоді що з нею?

— Дислексія, — відповіла Марина і повторила це слово, яке їй довелося вимовити чи не вперше, немов говорила сама з собою: — Так, дислексія…

— Господи… — видихнула жінка. — Це небезпечно? Що це означає?

Її руки і губи тремтіли. Зараз з неї злетів увесь лоск, навіть вивітрився вишуканий «Шалімар».

Марина помітила, що один ніготь був зламаний — певно, нервувала, доки сиділа в коридорі.

— У вашої доньки, — почала пояснювати Марина, — специфічне часткове порушення процесу засвоєння слів. Раніше такий розлад називали «словесною сліпотою». Такі діти сприймають світ тривимірним, образним. А все, що написано на папері — тобто всі друковані слова і символи, які вони не можуть уявити образно, ніяк не ідентифікуються. Тому і виникають проблеми з читанням, писанням і зі сприйняттям інформації.

Жінка розридалася:

— Не розумію! Вона все ж таки хвора?

— Це вважається порушенням орієнтації. Але такі діти можуть побудувати в собі цілий світ — з нічого… — посміхнувшись, сказала Марина і додала, немов говорила із собою: — 3 краплі води…

— Що? Яка крапля?! Що нам робити? Ви візьметесь за неї? Я добре платитиму за приватні уроки! Скільки треба.

…Марина взялася. Але не через оплату «скільки треба».

Маленька пацієнтка змусила її попрацювати над осмисленням і поглибленням теми своєї кандидатської.

Найбільшим даром цієї дівчинки було бачення ситуації в цілому, у трьох вимірах, що впливало на розвиток інтуіції, багатої уяви і тих знань, які не потребують спеціального вивчення.

Її думка летіла поперед слова — тому вона не могла правильно сформулювати ту навалу інформації, яку перетравлював мозок. Звідси виникала деяка «заплутаність свідомості», яку оточуючі сприймали за затримку в розвитку. Це виглядало парадоксально.

Марина взялася за дівчинку з такою наполегливістю, що за рік сеансів та вже могла досить пристойно читати, писати і висловлювати свої думки. Марина боялася лише одного — знищити її дар, переселивши до звичайного світу без можливості жити в своєму.

Тому її лікуваня зводилося до того аби вберегти Лінині здібності, не дати їй втратити образне мислення і ту дорогоцінну багатовимірність, в якій вона існувала.

Спочатку треба було сформувати в уяві маленької пацієнтки «розумове око», адже дислектики мають крім двох звичайних ще й «третє око» — не езотеричне, котрим в індуїстській міфології володіють боги, а цілком реальне — таку собі уявну крапку посеред чола, котра дає можливість орієнтуватися в реальному просторі.

Марина охрестила його «точкою відліку».

В цю «точку відліку» треба було перемістити «розумовий зір» — усе, що дівчинка бачила довкола себе.

Років за три пацієнтка навчилась користуватися цією «точкою» і досить адекватно почала сприймати всі двовимірні зображення і символи.

Благополучно закінчила школу.

Вступила, як і хотіли батьки, до Наргоспу.

За півроку так само благополучно кинула його і, під невпинним наглядом «пані лікарки», з легкістю вступила до кінематографічного факультету.

І тепер мала плани, які здавалися Марині нереальними, але цікавими, як космос…

…У Марини таких планів не було.

Вона захистила кандидатську, користуючись досвідом лікування Ліни і могла вважати свою біографію цілком сформованою і… катастрофічно закінченою.

Звичка «не їсти абищо» впевненим шляхом вела її до самотності.

Метафора чарівного віяла, котре розкрив перед нею той незабутній студент час від часу виникала в її душі і не знаходила аналогів в реальності.

Вона вже чудово знала, хто такий Жак Превер, читала англійською, відвідувала кіно- та театральні прем’єри, не пропускала виставок. Але дерев’яні стулки її існування залишалися щільно припасованими, склеєними між собою.

Часом ловила себе на думці, що в коловороті світської метушні шукає очима того, кого могла б одразу упізнати.

І сама себе сварила: дурепо, це від того, що ніяк не можеш визначитись, за кого йти — за Станіслава чи Сашка.

От і шукаєш когось третього, хто врятує від тих двох. А якщо це так, то просто треба усвідомити — ані той, ані той тобі не підходить.

Але довкола так мало чоловіків, котрі готові одружитися. А ці готові. Хоч завтра!

І що далі?

Далі треба буде йти на розумні компроміси, говорив їй поміркований внутрішній голос.

А інший — сумбурний і неясний — бурмотів про диво, романтику, несподіванки.

Про раптове впізнавання в натовпі. Про того давнього «Ромеро Санчеса» на пошарпаній сцені гумового містечка.

Звісно, в тому, що вона так і не наважувалася дати відповідь ані Сашкові з його рафінованою родиною, ані Стасу з перспективами виїхати до Канади, цей давній спогад не грав жодної ролі.

Хіба що на один відсоток.

Хіба що як «вищий знак» з натяком на те, що мусить бути хтось третій.

Але протягом усіх років, що проминули від її втечі з батьківської домівки, цей невідомий третій так і не з’явився. Тобто, було їх чимало — Марину не так просто оминути увагою! — але «того самого» не було.

І, відверто кажучи, часу на упізнання чи розглядання облич катастрофічно не вистачало.

Проте, був свій кабінет, добра репутація, пацієнти, котрі передавали її «з рук у руки», мов дорогоцінний дар і… безбарвна порожнеча вибору між двома «гідними кандидатурами».

* * *

…Це був один з тих днів, який доля часом підкидає як випробування: почуєш чи не почуєш?

Марина призначила Стасу зустріч на Воровського, просто на вулиці.

І до самого ранку ще не знала, що скаже. В його плани входило не гучне, але розкішне весілля в престижному ресторані і клопоти, пов’язані з від’їздом до Канади.

Зі своїми планами Марина ще не визначилась. Була в повному розпачі, обвішана питаннями, мов новорічна ялинка іграшками.

Ще не знаючи, що вирішити (хоча з боку Станіслава все було ясно, як божий день), зранку вирядилась так, як ніколи: якщо вже стрибати головою у воду, то перед тим хоч розважитись реакцією майбутнього чоловіка.

Чорні колготки в сіточку, червоні туфлі на шпильках і коротка джинсова спідниця. Нехай побачить, якою вона може бути! Обвела рот яскравою помадою. Посміялась у дзеркало, побачивши перед собою той образ, від якого плани Стаса можуть злегка похитнутися. І тоді вона спробує зачепитися бодай за одну маленьку соломинку, аби визначитись остаточно.

Всередині розкручувався якийсь внутрішній вентилятор і трощив лопатями все, що під них потрапляло. Під яскравою обгорткою було суцільне місиво.

Марина вирішила, що сьогодні мусить розставити все по своїх місцях і підготуватися до змін, які можуть відбутися, щойно вона скаже Стасу «так».

Серце стане серцем, нирки — нирками, а кров потече в правильному напрямку.

День має бути вирішальним, а рішення коротким, мов постріл.

Йшла вулицею, ловила на собі погляди, вдихала запах квітнучих каштанів і думала, що це місто нарешті належить їй.

Навіть провела рукою по стіні будинку. Вона була холодна і волога — така, що Марині закортіло притиснутися до неї щокою.

На розі побачила високу фігуру Стаса.

Він дивився просто на неї, але не помічав.

Марина посміхнулася: звісно, в такому вигляді він бачив її вперше.

Підійшла. Його очі округлились.

— Що за маскарад? — видихнув він.

Внутрішній вентилятор зупинився.

Марина відчула всередині тишу.

І порожнечу.

Але це була радісна і заспокійлива порожнеча, готова прийняти в себе усе, що завгодно, але тільки не цей тон, не цю фігуру, не ці очі.

І не… Канаду!

Подумки подякувавши винахідникам чорних колготок, Марина несподівано спокійно вимовила:

— Я прийшла попрощатися…

Він не зрозумів, недовірливо всміхнувся.

— Жартуєш?

— Ні, — сказала вона, дивуючись, як просто говорити правду.

Всі питання вмить обсипалися з неї і захрустіли під ногами скалками розбитих ялинкових іграшок.

— Поясниш? — запитав він.

— А що тут пояснювати?.. — здивувалася вона і вже повернувшись, щоби піти, додала щось для нього зовсім незрозуміле: — Просто… віяло не розкрилося…

І пішла якомога швидше, з кожним кроком відчуваючи легкість.

Але до кінця вулиці дійшла вже на ватяних ногах, підбори вгрузали в асфальт, мов у пластилін.

Ще один етап життя з імовірністю змінити його, закінчився — настає інший. І в цьому іншому вона теж має стати іншою.

Але якою, — лишалося загадкою.

Помітила, що стоїть перед яскравими дверима кав’ярні, що нагадували вхід до циркового намету-шапіто. Прочитала: «Суок».

Увійшла, подумавши, що сьогоднішню подію треба відзначити.

Кав’ярня у цей час, що ледь перейшов за пів на шосту, була порожня.

Тільки під яскравим незграбним малюнком із зображенням персонажів «Трьох товстунів» на чолі із головною героїнею — самою Суок, котра чомусь балансувала на кулі (вітання малярам-плагіаторам від Пабло Пікасо!), — сидів чоловік і відстороненим поглядом дивився на неї.

Точніше — крізь неї.

І… точнісінько так, як вісім чи десять років тому в порожньому сквері її рідного містечка.

… Ми обоє ти і я можемо назавжди піти можемо все забути можемо навіть заснути а потім прокинутися і страждати перестати чекати і знов заснути марити уві сні про смерть…

«Ромеро Санчес»!

У ньому змінилося все, крім цього погляду, за яким вона його і впізнала.

Якби не цей погляд, вона б посміхнулася, помахала б рукою і гукнула через два столики: «А ви колись виступали в нашому клубі!».

Але той самий погляд — важкий, мов земна куля, на якій балансувала Суок — унеможливив цю невимушену репліку.

Як унеможливило її і те, що відбулося всередині самої Марини: перед її очима знову розчахнулося, розкрилося, розквітло і забуяло всіма фарбами те «чарівне віяло».

Воно розгорнулося, вистрілило — і Марина з подивом зрозуміла, що тим віялом було ніщо інше, як її душа, а зовсім не зовнішні прояви життя, від яких вона чекала цього довгоочікуваного руху!

Саме тому, отримавши те, чого прагнула — столичного життя, освіти, вражень і тому подібного, вона ще жодного разу не відчула того щастя і захвату, як у день, коли на сцені обідраного клубу виступав студент, читаючи вірші незнайомого їй французького поета.

Отже краса світу не залежала від оточення і обставин!

Вона залежала від чогось зовсім іншого, від того, на що відгукується душа — це зіщулене і замкнене «чарівне віяло»!

Це відкриття вразило і збентежило її ще більше, ніж випадкова зустріч.

Але, якщо це сталося, швиденько міркувала Марина, чи може вона залишити все так, як є?

Встати і піти, не сказавши ані слова тому, хто спонукав її їхати світ за очі у пошуках того «віяла»?

Перед «Ромеро» стояв шкалик з горілкою, він дивився просто на неї тим самим поглядом — і це означало, що в його житті майже нічого не змінилося, крім зовнішності.

І їй знову шалено закортіло допомогти йому.

Але чим? Що вона могла? Подякувати за рішення втекти?

Нагадати про гумове місто, про його провал на сцені під свист юрби і стрекотіння старого кіноапарату? Йому це потрібно?!

Вона рішуче встала, підійшла і сіла навпроти:

— Сумуєш?..

— П’ю, — посміхнувся він, підсовуючи їй чарку.

Вона навіть не уявляла, як просто можна в’їхати у розмову, коли вдаєш із себе жінку легкої поведінки!

Жодних реверансів і нагадувань про колишню випадкову зустріч, жодних зайвих запитань.

Все виникає просто і одразу. Все зрозуміло без зайвих слів.

Вона відчайдушно перехилила чарку, розуміючи, що тільки так може знаходитись поруч нього.

Він простягнув їй сигарети, клацнув запальничкою.

Марина подумала, що якби вона підійшла з цим своїм: «А ви колись читали вірші в нашому клубі…», ніякого контакту не відбулося б. Адже «Ромеро» не виглядав людиною, котра хоче поспілкуватися з собі подібними, а її життя і думки аніскілечки його не цікавлять.

Говорила короткими і чіткими фразами, котрих він чекав від жінки в чорних колготках в сіточку.

Нічого зайвого.

«Я тобі подобаюсь?» — «Будемо дружити!»…

— Одразу видно, що ти — порядна людина. Тільки не пий більше, а то нічого не вийде.

— І так нічого не виходить, — махнув рукою він.

— Чого тобі бракує?

Він замислився і промимрив хмільним голосом, що йому всього вистачає: є цікава робота, хороша квартира, здорові батьки, необтяжлива самотність, насичене минуле.

А тепер усе може набути більшого сенсу, адже він збирається одружитись і… і, швидше за все, заведе рибок і собаку.

Ось воно що…

«Ромеро» був звичайнісінький, такий, як щойно покинутий нею Стасик.

Як усі інші.

Марина хотіла підвестися і попрощатись, але він швидко поклав свою руку на її і промовив, скривившись, ніби його пронизав зубний біль:

— Не йди!

Вона покірно опустилася на стілець.

Він налив у чарки — собі і їй.

Яскравий світ, що знову замайорів перед нею, навіть не зважаючи на очевидну брутальність ситуації, не згорнувся, не зник, а набув ще більшого об’єму, немов природа перед грозою.

З кав’ярні вони вийшли разом.

— Ти схожа на Суок… Знаєш? Така ж… прозора… — хмільним голосом бурмотів він і додав ледь чутно: — Я заплутався, Суок…

На протилежному боці від кав’ярні був досить дорогий готель, він повів її туди.

Вона не заперечувала. Нехай все йде, як іде. А на що можна було сподіватися? Що він упізнає її?

Ну, може і пригадає те гумове місто, засмічений сквер, дівчинку, що гризла кінчик коси, ті вірші — і що?

Відсахнеться, як від іще однієї проблеми, яких у нього, здається, і без неї не бракує.

…Вразила обережність і ніжність, з якою він торкався її, ніби вона дійсно була тією дівчинкою на кулі.

Якоїсь миті їй навіть здалося, що вони давно разом, тільки грають в піжмурки: блукають у темряві із зав’язаними очима.

А зір мають лише руки.

І що на ранок, скинувши пов’язки, упізнають одне одного, посміються над власною сліпотою і зітхнуть з полегшенням: гра закінчилася.

…Але прокинувшись вранці, вона побачила лише зібгані простирадла і грошову купюру в доларах, що лежала поруч.

* * *

…Гучномовець, що закликав населення мікрорайону на циркову виставу, проїхавшись вулицею тричі, затих.

Прийшла няня.

Марина помила кухлик і почала збиратися на роботу.

Увечері ще мала зайти до Любові Данилівни Северин, яка тепер знаходилась під опікою доглядальниці і чекала на неї, щоб «погомоніти» про ту «проклятущу Америку», з якої «не повертаються».

Спробувати запевнити себе і її, що це не так.

І прочитати кілька розділів з «Джен Ейр», як це робив її син…

ДЕНИС

Нью-Йорк, 2013

Дзеркальна куля мерехтіла перед очима. У спалахах уривчасто виникали обличчя моїх друзів — таких само кумедних, яким був і я: бобики в гостях у барбосів з зеленими, червоними, синіми відблисками на писках.

Герої невидимого фронту!

Адже крім іноземних журналістів, нами не поцікавився жоден з наших. І ми поринули у розкіш і розгул зіркового життя в оазі квітучого капіталізму.

І самі стали центром тих веселощів, котрі недоступні або просто незрозумілі нашим іноземним побратимам.

Вони в’юнилися довкола нас, мов бджоли, мухи та інші комахи, що їм виставили блюдечко з диким медом.

Погано пам’ятаю деталі, але у тих спалахах залишалися видіння незбагненного братання і неймовірної любові, котру відчував до кожного «пінгвіна» чи кожної оголено-шовкової папужки.

Ще раз упевнився, що світ малий, мов помаранч — вміщається в долоню.

Витискай з нього сік одним рухом і пий.

Але є одна умова: він перший мусить вичавити з тебе всі соки!

Спалах: чоловік з десять стоять довкола нашого столика, всі ми обіймаємося і співаємо «єстердей!» і «єлоу сабмарин!».

Спалах: ми затягуємо «Ой, чий то кінь стоїть!». А що вони всі підхоплюють, одному Богові відомо. Але ж співають!

Спалах: сміх Лізи. Бачу і чую його вперше. Невже їй не двадцять?!!

Спалах: Дезмонд стає на одне коліно перед Лізою і його жест повторюють з десяток чоловіків. Ну і кабаре!

Спалах: обличчя актриси, ім’я якої не називаю з міркувань скромності — ми танцюємо у штовханині танцювальної зали і говоримо так, ніби вчилися в одній совдепівській школі. Її золотий шлейф плутається під моїми ногами і я підбираю його собі на плече. Лунають оплески і сміх.

Все, що поза цими спалахами — моя особиста темрява, моя альтернатива, котру завжди маю в собі, немов лакмусову смужку для перевірки справжності розчину, в який мене занурюють обставини.

У цій далекій темряві, мов у сивій пляшці, закорковані інші часи, інші обличчя, інша музика. Я пірнаю туди і лежу на самому дні в позі ембріона, спостерігаючи як високо вгорі — там, де світиться обід горлечка — мерехтять і вирують святкові спалахи.

Головне — не сплутати де ти справжній, а де — виконуєш обов’язки улюбленця долі…

…О четвертій ранку Нью-Йорк виглядав втомленим, схожим на нас, що поверталися з вечірки: зібгані, заховані в кишеню краватки-метелики, запах тютюну у волоссі, уповільненість рухів.

Ми були вивісками, на яких згасли святкові гірлянди. І такими самими були вулиці — без сяяння рекламних вогнів вони виглядали натуральними, природними і зосередженими на майбутньому дні. Власне, Нью-Йорк був трударем, а його вечірній лоск призначався для тих, хто безтямно смітить грішми.

В ліфті Дезмонд Уітенберг сказав, показуючи відстовбурчену пляшкою шампанського кишеню:

— Поїдемо на дах. Пропоную зустріти схід сонця. Ну і нарешті відсвяткувати цю справу без свідків.

І натиснув на кнопку верхнього поверху.

Ми не сперечалися. Тільки тут, у червоній м’якій кабіні замкненого простору, котра ледь чутно гула, здіймаючи нас на висоту пташиного лету, я нарешті відчув, що все позаду, що можна розслабитись. Дез обійняв нас за плечі. Ми мовчали. І от такою скульптурною групою, котра символізувала дружбу навіки, випливли на дах.

На горі на нас чекала цивілізація — зі столиками і шезлонгами, з квітником і баром, за стійкою якого дрімав бармен.

Побачивши нас, він стрепенувся, але Дез махнув йому рукою, мовляв, не зважай.

Ми сіли в крісла, скинули туфлі, простягнули натомлені ноги, поклавши їх, як і годиться, на стіл.

Дез відкоркував шампанське і знову махнув послужливому бармену — склянок не треба.

Пити шампанське з горлечка на даху нью-йоркського хмарочоса — чим не закінчення переможного вечора?!

Ми ширяли над сірим вранішнім містом, спостерігаючи, як рожевіють або срібляться кінчики загострених багатоповерхівок.

Деінде у вікнах спалахувало світло…

— Успіх варто закріпити, — нарешті вимовив Дез. — Я зроблю вам контракт на рік. Будемо знімати тут продовження фільму. Я вже закинув декому цю вудку — і вони, здається, ковтнули наживку. Отримаємо наші гроші — і вперед.

Ми з Лізою перезирнулися.

— Дез, — обережно сказав я. — У нас тут є ще одна справа…

— Справа? Яка? — здивувався він.

Я хотів, щоб далі говорила Єлизавета і кивнув їй.

— Так, — сказала вона, — я хочу розшукати свою доньку.

Дез напружився, спохмурнів, скинув ноги зі столу і подався вперед.

На два голоси нам довелося повідати йому всю історію, приховавши лиш те, що не стосувалося жодних вух.

Мовляв, донька вийшла заміж за якогось американця і зникла. Тепер треба знайти того американця і владнати непорозуміння.

— Це той Маклейн, про якого ви мене питали? — здогадався Дезмонд.

— Так, — сказав я. — І якби ти допоміг знайти його, — це було би чудовим завершенням нашої мандрівки.

— А контракт? — розгублено запитав Дез.

— Не знаю… — сказала Ліза.

— Розумієш, ми мусимо це зробити, — сказав я.

— Отже, фільм був приводом? — осяяло Деза.

— Чудовим приводом, брате! — посміхнувся я, поплескавши його по плечі. — Хіба не так?

Він ображено засопів.

Ліза підвелася і котячою ходою наблизившись до його крісла, сіла на бильце, обійнявши його за плечі:

— Ти з нами?

Можу віддати руку на відсіч, але у нього перехопило подих.

Адже в Лізиних словах було все: прохання допомоги, вибачення, ніжність, тривога, надія. Дез суворо насупив брови і… простягнув їй руку.

Вона поклала на неї свою.

Відчуваючи урочистість моменту, я скріпив ці схрещені долоні своєю десницю.

Саме за ці кілька миттєвостей, які я вирахував з точністю завзятого астронома і романтизмом творця мелодрам, над шпилями будівель зійшло сонце.

Я очима вказав друзям на урочисте народження світила, що освячувало наше товариство, і вони зрозуміли мене, як можуть зрозуміти таку виграшну мізансцену лише ті, хто бачить світ крізь вічко «чарівного ліхтаря».

Не вистачало лиш зворушливої музики…

— «Портретні психотипи і етнічні мотиви в давніх іконах невідомих майстрів XV сторіччя Карпатського регіону»… Гм… Цікаво… Автор Джошуа Маклейн…

Ми нависли головами над екраном монітора, заважаючи Дезмонду Уітенбергу вчитатися в текст, який заворожив його на кілька хвилин настільки, що попіл сигарети впав на клавіатуру.

— Гортай далі, — поквапив я. — Де це надруковано?

— Ви збираєтесь їздити по всіх видавництвах Америки? — здивувався Дез. — Май на увазі — у нас над усе цінують конфіденційність. Вам його адреси ніхто не скаже!

— Гортай! — попросила Ліза і сама нетерпляче натисла на клавішу «Paqe Down».

На екрані замиготіли сторінки з текстом і репродукціями.

— О! Все значно простіше! — вигукнув Дез, коли ми дісталися останньої сторінки, на якій було позначено сайт університету у штаті Каліфорнія в Сан-Дієго — «San Diego State University, SDSU» і відомості про автора — викладача цього ж університету.

— Їдьмо! — рішуче сказала Єлизавета. — Якщо він викладає в Сан-Дієго, то, певно, там і мешкає.

— Не факт! А якщо він там більше не викладає? — зауважив Дез. — Такі науковці, як ваш містер Джошуа, мають звичку мандрувати. Його викладання саме в цьому універі могло бути тимчасовим. Тобто, прочитав курс лекцій і подався далі, деінде, куди запросять. Адже предмет, пов’язаний із мистецтвом слов’ян надто специфічний.

— І що робити? — посміхнувся я. — Звертатися до ФБР? Чи об’їжджати всі учбові заклади, де є такий специфічний предмет?

— Якщо це подовжить ваш візит бодай на пару років — я згоден! — хитро сказав Дез. — Грошей у нас достатньо. Віза на три роки. І, до речі, в призовому фонді є і нова кіноапаратура, яку ми отримаємо за два дні. Отже…

Ліза злегка стукнула його по чолу:

— Пару тижнів, Дез! Пару тижнів. Інакше мені доведеться перевернути твою країну разом із тобою догори дригом!

— Ну… Мене ти вже перевернула, — буркнув Дез, беручи до рук свій мобільний. — Ок. Зараз спробуємо з’ясувати…

Він довго чекав на відповідь і нарешті отримавши її, залопотів щось іспанською, хитро поглядаючи на нас — чи справив враження.

Я із серйозним виглядом відтис від кулака великий палець — так, класно, вражені.

Лопотів досить довго.

Нарешті відклав слухавку і звернувся до нас:

— Це Мігель, мій старий приятель. Нащадок племені кумеяй. Принаймні, він так вважає. Спочатку працював у Голлівуді реквізитором, тепер власник мережі ресторанів в Каліфорнії, знає всіх, хто заслуговує на його увагу. Якщо поїдемо, пригостить нас найкращим гаспачо під каплуна, фаршированого мідіями, устрицями та каштанами.

— До чого тут каплун?! — обурилась Єлизавета.

— Каплун, дорогі мої, або як його ще можна назвати — добре відгодований півень кіло на п’ятдесят — це те, заради чого варто вислухати всі байки Мігеля про його пращурів від першого висадження іспанців в затоку Сан-Дієго під керівництвом славетного Хуана Родрігеса Кабрільо! А гідно оцінити смаковий букет мідій, устриць і каштанів, зашитих в його шлунку — це все одно, що возвести Мігеля на престол самого Папи!

— До дідька мені всі ці збочення! — сказала Єлизавета.

Але, знаючи Деза, я поспішив погасити її обурення красномовним поглядом.

— Не слухай її, ненажеро! Ми готові до цього знущання над шлунком, — відказав я. — Отже?!.

— Отже, — підхопив Дез, — за кілька хвилин він перетелефонує. Адже саме зараз на моє прохання розмовляє з ректором того університету, котрий нас цікавить. Гадаю, ректор є більшим прихильником каплуна, ніж ви, невігласи. І скаже всю правду.

— Я зварю кави, — нервово сказала Ліза і зайшла за стійку бару, оснащену різноманітною технікою, якою Дез майже не користувався.

Коли вона повернулася, несучи маленьку тацю з трьома філіжанками, Дез знову туркотів у слухавку.

Але цього разу не довго.

— У нас є шанс! — повідомив він. — Ваш містер мистецтвознавець має таки помешкання в Сан-Дієго!

— Рушаймо! — вигукнула Ліза, випускаючи з рук тацю.

Три філіжанки, мов у рапіді, почали з’їжджати їй на коліна.

Дезмонд героїчно підставив під них руки.

Обпікся, скочив, застрибав, хапаючись пальцями за мочку вуха.

Дивно: на різних кінцях континенту люди часом роблять одні й ті самі рухи, не замислюючись, хто їх вигадав першим.

Скажімо, хапаються за кінчик вуха або крутять дулі, або — пальцем біля скроні…

…План подальших дій ми склали швидко: квитки «Нью-Йорк — Сан-Дієго».

До того ж, завбачливий Дезмонд запропонував зробити кілька переглядів нашого фестивального фільму в ресторані цього ще невідомого нам Мігеля.

Мовляв, не їхати ж в таку далечінь з порожніми руками. Та ще й підзаробимо на квитках!

Ми розійшлися по своїх кімнатах — збиратися.

Я не уявляв, що все може скластися так просто.

І саме тому, що все склалося, мене охопило неабияке хвилювання. Адже далі мала бути зустріч.

Якою вона може бути, які слова знайти? Які пояснення?

І навіщо вони — тепер?

Зрозумілим і логічним було лиш одне: мати мусить знайти доньку, я мушу підтримати її у пошуках. Що далі?

Те, що я можу побачити Ліку, поговорити з нею, поки що здавалося мені нереальним, фантастичним і… позбавленим будь-якого сенсу.

Це ніби як багато років бігти нескінченною біговою доріжкою, яка веде за виднокіл — і ось раптом вдалині забовванів транспарант з написом «Фініш».

І доріжка добігла кінця.

Не знаючи, як вгамувати суперечливість почуттів, які охопили мене, я чіплявся за кожну мить, коли можу побути сам на сам.

Вирішив зателефонувати Марині.

Поглянув на годинник: у Києві в цей час був вечір.

Зрадів, коли почув у слухавці її голос.

Марина сказала, що вона саме знаходиться поряд з мамою, що у них все добре і привітала з перемогою, про яку дізналася з Інтернету.

Вона говорила до мене з іншого краю землі, з іншого життя. Це якимось чином врівноважило і заспокоїло мене.

Я сказав, що післязавтра ми вирушаємо в Сан-Дієго.

— Вона там? — запитала Марина.

— Так…

Вона трохи помовчала і знову запитала:

— Дуже хвилюєшся?

Можна було б збрехати, але я сказав: «Так».

— Чому?

Вона питала, мов лікар.

Власне, вона ж і була лікарем, нема що дивуватись. Вона поставила правильне запитання — не з цікавості (знаючи її, це я розумів напевне), а швидше заради того, щоби я сам міг відповісти на нього якомога чіткіше.

Відповідей на цю хвилину в голові роїлося безліч.

Треба було обрати найчеснішу. І тому я мовчав.

Вона теж мовчала.

Чув лиш її дихання.

— Бо не знаю, що скажу їй…

— Я думаю, що ти сам собі допоможеш у потрібну мить, — сказала Марина. — Тобто… Ти сам зрозумієш, що треба робити, як діяти і що говорити. Просто зараз не думай про це. Все буде так, як має бути.

Ці прості слова заспокоїли мене.

Дійсно, про що мені зараз думати? Навіщо моделювати те, що може розвалитися, мов картярський будиночок.

— Ти справжній друг! Дякую, — сказав я.

— Ага… — відказала вона і поклала слухавку.

* * *

— …Речі переживають людей. Раніше я над цим не замислювалась. А тепер от поміняла всі меблі в будинку, влізла у кредит років на десять і думаю: кому вони дістануться? Хто дивитиметься в ті дзеркала після мене? Стою в передпокої, дивлюсь у люстро і думаю лиш про це.

— А я ще років у вісімнадцять з жахом зрозуміла, що моя золота підвіска на ланцюжку, котру сама собі купила на закінчення коледжу — вічна. Бачите, вона і зараз на мені? Я вже, як мавпа, а вона — нічого собі, блищить, як і п’ятдесят років тому. А ще років за десять-двадцять так само висітиме на комусь іншому.

— …синя акула може народити за раз аж п’ятдесят двох дитинчат! Довжина кожної новонародженої акули становить тридцять сантиметрів! Синя акула може розвивати швидкість до сімдесяти кілометрів на годину…

— Ти коли-небудь замовкнеш? Хоч на три хвилини? Зараз почнеться реєстрація.

— …під час парування самці сильно кусають самок, проте від укусів їх надійно захищає груба шкіра.

— Це ти йому розповів про парування?

— Він уже дорослий. Хлопцю вісім років!

— …підводні печери поблизу узбережжя Мексики вночі стають притулком для багатьох рифових акул! Аквалангісти бачили в печерах близько ста сплячих рибин! Ма, а ми їх побачимо?

— Побачимо. Не крутись!

— …люди хочуть мати пастиря, вірити месії, йти за пасіонарієм, слухати пророка. Їм страшно залишитись сам на сам із собою, їм потрібен поводир. А ти можеш поставити їх в ці умови — «сам на сам», аби вони побачили, наскільки можуть бути самодостатніми і обходитись без сторонньої допомоги. Варто лиш знати мету і вірити в кінцевий результат.

Я озирнувся на знайомий голос: це говорив Єлизаветі Дезмонд Уітенберг.

Вони стояли за мною в черзі на посадку на літак «Нью-Йорк — Сан-Дієго». Перед тим я дослухався до інших розмов, що вели дві старенькі пані, молоде подружжя із хлопчиком в рогових окулярах.

Вуха перетворилися на локатори.

Якісь слова я перекладав не точно, адже не вловлював нюансів, але загалом люди гомоніли так само, як будь-де у будь-яких чергах.

Щойно я озирнувся, як Дезмонд розплився в дурнуватій посмішці і, надувши одну щоку, вдарив по ній кулаком.

Мовляв, нема що підслуховувати — «пшик тобі»!

Ліза засміялась.

Я давно помітив, що вона йому подобається не на жарт. Дивним було лиш те, що відомий мартопляс Дезмонд Уітенберг після смерті дружини (та загинула під час катання на лижах років двадцять тому), головним чином «спеціалізувався» на зовсім юних пасіях, котрі з кожним роком дедалі молодшали.

Я неодноразово кпинив над його схильністю до полювальниць за ролями і кредитними картками. Він і не сперечався. Якось зауважив, що нічого більшого і не чекає.

Йому досить того, що може виправдовувати сподівання інших…

Йдучи по довгій «кишці» до боїнга, я несподівано подумав: а що, коли він впаде?

Саме тоді, коли все тільки починається?

Наша примарна, але все ж таки слава.

Наближення до мети.

Новий виток у стосунках з цими людьми, котрі ставали для мене дедалі важливішими.

Хто дізнається про те, для чого і навіщо ми летіли до Сан-Дієго?

Якими були?

І які життєві ланцюжки увірвалися разом з нашим життям?

І… що я мав сказати Ліці?

Щоправда, на останнє запитання у мене відповіді не було.

Я подумки вилаявся. Якщо Богу буде цікаво дізнатися про фінал цього кіно, до якого він сам написав сценарій багато років тому, ми все ж таки мусимо долетіти.

* * *

…В аеропорту нас зустрів той самий «нащадок племені кумеяй» на ім’я Мігель.

Вони з Дезом хвилини зо три відривали один одного від підлоги, стискаючи в міцних обіймах.

Досить кумедно виглядав цей ритуал!

Бідолашному Дезмонду довелося добряче упріти аби ноги Мігеля відірвалися від землі.

Адже той являв собою триярусну гору, доволі величну, немов Джамалунгма.

На ньому була довжелезна жовта футболка, пляжні шльопанці і короткі вицвілі шорти.

Скажи кому-небудь, що перед нами — хазяїн мережі ресторанів і готелів на одному з найбагатших узбереж Каліфорнії, — ніхто би не повірив.

Галасливий, зі смоляним волоссям, зібраним на потилиці у зворушливу гульку, щокастий, Мігель одразу справив враження свого хлопця і я не без задоволення потис його велику м’ясисту долоню.

Ліза поруч із ним здавалася мишкою.

У своє авто він вніс її двома пальцями.

Мов шахову фігурку переставив.

І ми помчали їсти розрекламованого Дезмондом каплуна.

Дорогою Мігель, як годиться гостинному господареві, розповідав про місцину, в якій нам довелося опинитися. Говорив голосно, не дивлячись на дорогу і без жодної перерви на рекламну паузу — тобто, наші захоплені вигуки.

Підозрюю, що він повіз нас найдальшою дорогою, щоби охопити всі краєвиди, котрі могли би нас вразити. Ми крутили головами на всі боки, впевнюючись, що дійсно потрапили в зелений тихоокеанський рай.

Височенні пальми розхитувалися над трасою, мов гігантські квіти з банановими пелюстками. Далеко за грядою білосніжних будівель, котрі скидалися на грудки пресованого цукру, зеленіли неосяжні поля для гольфу, підстрижені під гребінку.

Зробивши крутий поворот, Мігель помчав крізь місто, котре все ж таки подекуди мало досить демократичний вигляд.

Але на самому узбережжі, де розташувався його готель, нас знову оточили пейзажі, бачені в кіно: стерильні стежки, анфілади пальм і геометрично підстрижена рослинність.

Все виглядало ідеально, немов цю іграшкову місцину змайстрував небесний ювелір, орудуючи мікроскопічними інструментами.

Ми не могли відмовити доброзичливому нащадку племені кумеяй ані в поселенні, ані у вечері, яка чекала на нас на відкритій веранді.

Мігель запевнив, що з верхнього майданчика добре видно те поселення, в якому мешкає об’єкт нашої зацікавленості. Але спішити туди не варто, адже просто так потрапити в «gated community» (так називалася закрита зона, котра розташовувалась за парканом) нам буде нелегко, якщо нас туди ніхто не запрошував.

Оскільки ми дійсно були з розряду саме таких гостей, нам не залишалося нічого іншого, як оцінити свої шанси з висоти Мігелевого готелю, що мав назву «Енні».

Три наших номери містилися на одному поверсі і сполучалися одним широким і довгим заквітчаним балконом.

Ми домовилися прийняти душ, переодягтися і вийти до вечері хвилин за тридцять.

Я обожнюю заходити в невідомі готельні номери!

Не знаю чому, але от такі тимчасові помешкання викликають у мене дивні і приємні асоціації: ніби вповзаєш в чужу шкіру, котра на певний час здається тобі кращою за власну.

І тим приємніше, що про такі помешкання не треба дбати, адже невидимі феї в потрібний час підкладуть тобі все нове, свіже — рушники, капці, халати, різні миючі прибамбаси у ванній кімнаті, наповнять холодильник напоями, ідеально застелять зібгані простирадла.

Постоявши під душем, я вийшов на балкон.

Тихий океан котив довгі повільні хвилі, сягаючи квітучих садів «gated community».

Приватні пляжі цього поселення, на відміну від пляжів по цей бік набережної, біля підніжжя нашого готелю, були сліпучо-білими, ідеально гладкими і порожніми, мов поверхня Місяця.

А тут, внизу під балконом, ресторанчики і кав’ярні тулилися одне до одного, мов у бджолиних стільниках.

На пляжах юрмилися люди, в хвилях борсалися серфінгісти, ревіли скутери, а на горизонті погойдувалися яхти.

На цьому тлі, те уквітчане поселення здавалося штучним, марсіанським, безлюдним.

І тривожна думка про те, що вона мешкає там, неприємно дряпнула по серцю.

За півгодини на нас чекав накритий стіл на веранді Мігелевого готелю.

За кожним кріслом стояв офіціант.

Сам господар, одягнений досить карнавально — в яскраво-червону сорочку з чорною шкіряною краваткою і вишитим широким паском (певно, так одягалися його пращури!) стояв біля столу.

Ми розсілися.

Офіціанти заснували за нашими спинами. Поставили величезні тарелі, накриті срібними банями, хлюпнули в бокали по ковтку вина, щоб ми вибрали те, що найбільш смакує, заклацали запальничками, засвічуючи свічки.

Одне слово, все було досить респектабельно.

До тієї миті, поки Дезмонд не поплескав Мігеля по плечі:

— Досить, старий. Покінчимо з цим показовим виступом! А тепер давай поїмо по-людськи.

Мігель розреготався і зробив знак офіціантам.

Ті вмить випарувались з веранди, лишивши біля нас триярусну тацю.

Їли, як і їхали — під нестримні коментарі Мігеля щодо тієї чи іншої страви, в яких він розбирався, як фаховий кухар.

Ми чемно кивали головами, жували, посміхалися і ставили ввічливі риторичні запитання, щоби не образити привітного господаря.

Звісно, для двох з цієї веселої компанії, це кулінарне кишкоблудство зводилося до одного: якнайшвидше звільнитися і піти до того квітучого «віліджа», що маячив внизу, аби рознести його на друзки і скалки в пошуках одного відірваного ґудзика!

Цими двома були я і Єлизавета Тенецька…

…Фарширований каплун, котрого вивезли на таці, немов китайського імператора, дійсно мав загрозливий для шлунку вигляд. Ним могла б наїстися ціла армія. А ми вже були ситі після десятка закусок.

Я безпомічно глянув на Дезмонда, той — на Єлизавету. Вона зрозуміла без слів.

Наші шлунки потребували перепочинку!

Пані Тенецька розпочала «світську» бесіду, котра за пару хвилин завдяки її майстерності ставити запитання і жваво реагувати на відповіді, переросла в невимушену балачку, в якій, здавалося, брав участь і наш розкішний каплун.

Я робив зацікавлений вигляд і тоскно вдивлявся у «марсіанські» пляжі.

Набережна спалахнула ілюмінацією.

Червоне сонце вже наполовину сиділо у воді.

У густій зелені поселення «gated community» теж зажевріли вогники.

Певно, візит туди доведеться відкласти до ранку, з прикрістю подумав я, у піввуха слухаючи, як Дезмонд домовляється з Мігелем про покази нашого фільму для мешканців готелю.

Я майже випав з розмови, споглядаючи за життям набережної, дослухаючись до музики живих оркестрів і мріючи швидше опинитися у себе в номері на широкому двоспальному ліжку. Далекий переліт давався взнаки. Ми куняли.

Очі, заворожені ритмічним накатом довгих океанських хвиль, почали злипатися.

Майже у напівсні, почув, як Мігель з різким звуком відсунув свій стілець.

— Зараз, зараз я її вам покажу! — сказав він, звертаючись до Лізи, яка, певно, поставила йому якесь запитання.

Скочив і вибіг за двері.

Повертаючись до дійсності, я запитально поглянув на друзів.

— Що сталося?

— Ліз запитала в нього про родину, — пояснив Дезмонд.

— І він приведе їх всіх сюди? — зморщився я.

Після дороги і поживної їжі з міцною випивкою, не мав жодного бажання знайомитись з родичами Мігеля.

Дез похитав головою:

— Вони всі загинули в Пхукеті. Під час того цунамі дві тисячі четвертого. Дружина і двоє дітей. Він відправив їх відпочивати. Сам добудовував цей готель. Тепер вважає себе винним.

Отже, за жвавістю огрядного веселуна таїлася своя історія.

— А куди він побіг? — запитав я.

— Зараз побачиш, — зітхнув Дезмонд. — Він показує це не всім. Але я був впевнений, що для Ліз зробить виняток.

За кілька хвилин Мігель повернувся, несучи під пахвою планшет.

Сів біля Лізи, запрошуючи нас з Дезом приєднатися.

Ми схилилися над екраном.

Мігель натиснув потрібні кнопки і перед нами замиготіли кадри «домашнього відео»: пляж, фігурки людей на березі, панорама невеличкого готелю з численними бунгало на високих палях.

Все було знято недбалою рукою оператора-аматора.

Мігель живо коментував побачене:

— Ось, бачите? Це за п’ять хвилин до цунамі! Ці кадри я викупив у однієї телекомпанії за десять тисяч доларів — вони монтували фільм із зйомок свідків.

Мало що розуміючи, ми дивилися, як на наших очах з пляжу відступає вода, ніби якась міфічна риба швидко всотує її в пащеку.

— Бачите? — захлинався Мігель, вказуючи пальцем на екран. — Води вже немає метрів на сто! А люди радіють! Погляньте — ходять по дну, мушлі збирають… Дурні, дурні!

По пляжу дійсно бродили люди різного віку.

Дехто з цікавістю спостерігав за відступом води, дехто намагався наздогнати хвилі, що відступали і пірнав в них, дехто лежав в шезлонгах під парасолями, діти бігали по вологому піску, збираючи морську живність.

— Ну, дурні… — з незрозумілим захватом гарячково коментував Мігель, тицяючи товстим пальцем в екран. — Нікому не спало на думку, що воду вбирає цунамі! Дивіться — офіціант несе коктейль!!!

Він майже реготав і Ліза поклала свою долоню на його широченне зап’ястя.

— Дурні… — стишено видихнув Мігель, ніби приборканий цим дотиком.

І більше не коментував.

Ми і самі бачили, як так само швидко вдалині вода починає зворотній рух.

Наростає. Клубочиться. А на горизонті поволі виростає довга чорна хвиля…

За мить вона виросла і видовжилась по всій ширині горизонту.

Хтось — той, хто тримав камеру, з подивом але без страху чи тривоги в голосі, зауважив, що вода прибуває надто швидко і варто попередити тих, хто гуляє по мілині, щоб вони повернулися ближче до берега.

Очевидно, він казав про тих, кого знімав в цю мить: жінка в червоному купальнику тримала за руки двох дітей і стояла на березі, вдивляючись у наростаючу хвилю.

Мить настороженої тиші несподівано увірвалася криками, рухом, шаленими стрибками камери.

Останній більш-менш чіткий кадр, зафіксований аматором, був такий: хвиля, котра нарешті виросла, з неймовірною швидкістю ринула вперед.

Люди, що прогулювались уздовж звільненої від води мілині, щодуху помчали назад.

Але було запізно.

Камера сфокусувалася на жінці з дітьми, оператор встиг скрикнути «О, майн гот!» — і три фігурки в одну мить зникли в піні височенної потужної хвилі, котра кинулася наздоганяти (і наздогнала!) інших…

Мігель натис на паузу.

Зображення застигло.

Зупинена його рукою хвиля завмерла.

— Це була вона, Енні… — сказав Мігель, погладжуючи екран в тому місці, де хвилину тому видніли три фігурки. — Я її одразу впізнав, коли фільм показали. Тепер знаю, якою була їхня остання мить…

Я бачив, як Ліза стисла його зап’ястя.

Запала тиша.

— Вип’ємо, — сказав Дез. — Вони були чудові…

Ми мовчки випили.

Мігель закрив планшет і посміхнувся, окреслюючи рукою простір:

— Тепер вона — скрізь…

Я б ніколи не подумав, дивлячись на цього сповненого енергії здорованя, що за його статурним фасадом криється трагедія.

Власне, такі самі невисловлені трагедії, криються і за зачиненими стулками в багатьох інших.

Гадаю — в усіх. У кожного — своє…

Хіба я сам не згадував постійно ту, ніким не зафіксовану мить, коли випроваджував Ліку в той останній похід?..

Певно, і Єлизавета думала про щось подібне.

Певно, щось подібне міг згадати і Дезмонд Уітенберг.

Те, про що ми ніколи не говорили.

— А каплун вже зовсім захолонув… — констатував Мігель.

Я був радий такому повороту, хоча каплун нізащо не поліз би мені до рота. Хотілося поділитися з цим нащадком вимерлого іспанського племені чимось сокровенним.

Можливо, є в цьому якась розрада — показати іншому, що ти страждав не менше за нього. Але я ніколи не користувався такими прийомами.

Натомість мені в голову полізли якісь легковажні історії — ціла лавина різних байок.

Уявив себе звіром, що відводить зграю від прірви. Точніше — подалі від цунамі.

І розповів історію п’ятирічної давнини, коли мені довелося виконувати замовлення одного багатого аравійця: зняти фільм до дня народження його нової української дружини на ім’я Офелія…

…Звісно, ім’я було вигаданим.

Білявку звали Тося Поскубенко. Будучи прискіпливим, я не полінувався з’їздити до Луганська, звідки була родом новітня «мільйонерка» і дізнався, що в класі її називали «Паскуденко».

Огрядні жіночки, колишні однокласниці, говорили про неї із неприхованою заздрістю, мовляв, знайшла собі те, що шукала, і тепер, тирла цибата, має все.

Озброєний почутим, я все ж таки вирішив взятися за замовлення.

У призначений час аравієць повіз мене за місто у свій маєток.

Чоловіком він був досить приязним. Довірливо заглядав в очі, з акцентом, але українською розповідав про зворушливі забаганки дружини, про її неземну вроду і неймовірні здібності. Офелія, завдяки йому, щойно розпочала кар’єру моделі, а до того опанувала ландшафтний дизайн, трошки повчилася на режисерських курсах, обожнювала породистих коней, розводила китайських «золотих рибок», малювала картини, збирала антикваріат і була першою світською левицею всіх більш-менш відомих тусівок.

Я готувався побачити перед собою неабияку розумницю-Попелюшку з глибин промислового міста, котрій випала козирна карта у вигляді «принца» з Саудівської Аравії.

Тося-Офелія вийшла на поріг велетенського маєтку, оточеного анфіладою з білих колон, мов цариця!

На ній були сріблясті лосини і довга футболка, розшита стразами Сваровські. Під пахвою тримала кудлатого цуцика із рожевим бантиком на голові. «Продавчині Троєщинського ринку нервово курять біля туалету!», — подумки посміхнувся я.

Простота обличчя зі скошеним підборіддям і широким переніссям була ретельно замаскована яскравим макіяжем. Гелеві вуста неприродно видувалися за кінчик носа, штучно сформовані «сердечком». «Сергій Звєрєв знервовано приєднується до продавчинь Троєщини!», — пролунав в моїй голові другий коментар.

Офелія повисла на руці свого принца, сховалася за його широкою спиною, грайливо поглядаючи в мій бік. Принц пояснив, що її будуть «знімати в кіно» і попросив виконувати все, що накаже режисер. Тобто, я.

За п’ять днів зйомок Тося Паскуденко добряче заразила мене вірусом «класової ненависті», наслідки якої я почав згодом плекати в собі, як подразник для власного сумління.

Монтував фільм удома.

Тоді мати ще була здорова і, після смерті батька, часто приходила до мене. Вона тихенько сиділа за моєю спиною і годинами спостерігала цю досить нецікаву і марудну роботу. Я різав, кроїв, перекроював кадри.

Курив, чортихався і кілька разів вжив тих висловів, котрі не стосувалися ніжних материнських вух.

…Офелія на іподромі.

Вся в білому, з червоною квіткою в довгому, але зіпсованому численними перукарськими процедурами, волоссі. Кінь — білий. Збруя теж біла, інкрустована перлинами. Лізе на коня, випнувши зад, який послужливо підпирає молодий тренер.

«У мене вісім коней, — коментує Офелія, — і всі з різних країн світу!».

…ось вона в шовковому халаті, розшитому китайськими драконами, з тим же цуциком на руках, демонструє інтер’єр зали.

«Ці колони — з Греції. Одна з них піднята з дна моря. Раритет! Ми навіть вчених винаймали, щоб отримати сертифікат!». Вона тре рукою одну з гладких колон і додає: «Уявіть собі, скільки треба було зусиль, щоб ось так відшліфувати її, аби вона була схожа на інші і не вибивалася із загального архітектурного ансамблю!» (на цьому місці я почув легке материнське пхикання у себе за спиною). «А ось ця накидка зі шкіри справжнього поні, — веде за собою камеру Офелія, вказуючи на диван в стилі «ампір». — Ну, поні… Знаєте? Такі маленькі коники. Користі від них — ніякої! Пусик (це вона так називає свого аравійця) замовляв його в Новій Зеландії, живого! Його там прямо в прерії вполювали. Там же і шкуру вичинили. Щоби все було по-справжньому, а не магазинне. Я не люблю штучності!» (я знову почув пхикання за своєю спиною. Цього разу — подвійне).

Далі тяглися кадри родинної вечері.

«Пусик» і Офелія сиділи за довгим англійським столом, сервірованим за кращими зразками п’ятизіркових ресторанів. Перед ними, як годиться, горіли довгі білі свічки. Посміюючись, подружжя скандувало: «Люся! Люся!».

В кадр увійшла служниця Люся з великою срібною тацею в руках.

— Що це? — запитала Офелія.

— Піца «Луї Тринадцятий»… — вклонилася Люся.

Подружжя побесідувало про страви. Певно, вони добре підготувалися до цієї зйомки, адже Офелія жваво і невимушено розповіла про те, що цю піцу вигадав італієць Ренато Віола. І що майже таку саму вони з Пусиком замовляли в Парижі за вісім тисяч євро. Старанно перерахувала всі інгредієнти: сир моцарелла буффало, три різновиди кав’яру, червоний лангуст, креветки і омар. Трошки збилася, згадуючи назву спеціальної рожевої солі, яку вони замовляють в Австрії — «Murray River».

З виглядом доброї, але прискіпливої господині, Офелія запитала, якими руками Люся робила їжу — чистими чи бралася за волосся і, переливчасто сміючись, почала кидати шматки «Луї Тринадцятого» цуцику. Той кумедно стрибав і розвозив їх по дубовому паркету.

Люся приязно, мов на дітей, поглядала на господарів. І крадькома — на плоди своєї праці, котрі кудлата потвора ганяла по підлозі.

На цьому місці з-за своєї спини я почув материнський голос…

Відверто кажучи, я ніколи не чекав такого від своєї інтелігентної матусі, колишньої викладачки університету, літньої жінки з бездоганними літературними смаками.

— Щоб ти в пеклі вічно серла тим Луї Тринадцятим і довіку висратись не могла! — спокійним тоном вимовила моя чемна мама.

…Мігель реготав, мов навіжений.

— Невже у вашій країні є такі заможні люди? — запитав він і кивнув в бік «gated community». — Давньогрецькі колони не можуть собі дозволити навіть вони!

Довелося зробити екскурс в економічну і політичну ситуацію на рідній батьківщині.

Мігель був відверто здивований.

Ми з Лізою — не менш. Адже два запитання нашого привітного господаря стосувалися тих знань, котрі він, певно, отримав ще в початковій школі: чи є в нашій країні «цар» і чи правда, що на сніданок ми їмо чорний кав’яр, запиваючи його горілкою.

Ми вирішили не розчаровувати його.

Поволі і ця, я б сказав, пізнавальна, частина нашої вечірки добігла кінця.

І я нарешті поставив запитання руба, хоча мій язик вже добряче заплітався:

— Мігелю, друже, а ти точно впевнений, що він мешкає там?

Я махнув рукою в бік «зони» і, як це завжди буває зі мною, коли «приймеш зайвого», відчув укол «класової ненависті», котра тут здавалася безглуздою, а головне — досить підступно нагадувала звичайнісіньку заздрість. Адже люди за тим квітучим парканом не були ані політиками, ані олігархами, ані представниками мафіозних кланів.

Здебільшого вони були звичайними фахівцями своєї справи, котрі заробляють власною працею, а не дрібним чи масштабним ошуканством решти менш успішних громадян власної країни.

— Хто? — закліпав очима Мігель.

— Той, про кого ти дізнавався у ректора університету, — нагадав Дезмонд. — Маклейн.

— A-а… Ну, так… Звісно, — сказав Мігель. — Але вас туди не пустять. Якщо ви не домовлялися. Там охорона.

Все було, як у нас на схилах Дніпра — заборонена зона, загороджені пляжі.

Тільки вілли на березі були набагато нижчими, а пляжі — чистішими.

— Це ми ще перевіримо… — сказав я.

— Перевіримо, але завтра, — зауважив Дез.

Ліза запропонувала розходитись на відпочинок.

Каплун лишився стояти посеред розкуроченого столу незайманим, мов покинутий наречений…

Я повернувся до своїх апартаментів і з подивом відчув, що сон відступив.

Подумав, що дивно було б лягати в ліжко, коли ти знаходишся за кілька сот метрів від мети.

Поглянув на годинник — усього-на-всього десята!

Набережна була сповнена какофонією звуків, океан виблискував міріадами різнобарвних вогнів, острівець «gated community» вібрував потужними ультразвуковими сигналами, закликаючи бодай наблизитись до нього.

Я накинув куртку і вийшов з номера.

* * *

…Все, що з висоти готельної веранди здавалося близьким, при наближенні — віддалилося і розтяглося на кілометри, немов у перевернутому біноклі.

На набережній відчув себе мізерною комахою в букеті квітів.

До широкого і довгого проспекту тулилося ціле «туристичне селище» з силою-силенною крамниць та ресторанчиків. З берега відкривався чудовий вид на прикрашений гірляндами вогнів міст, що вів на півострів Коронадо, де, за рангом, мешкають най-най-багатші мешканці цього райського куточка.

Весь порт обсідали яхти і круїзні лайнери. Білі й блакитні вітрильники колисалися на воді, мов немовлята в люльках.

На тлі святкового крем-брюле суворо височів авіаносець Midway. Цей старий морський монстр, що пройшов в’єтнамську війну з кількома тисячами солдат та літаками-винищувачами на борту, тепер мирно світився, запрошуючи туристів на оглядини музейних експозицій. Певно, він не дуже добре почувався серед усього цього карнавалу.

Власне, як і я в лакованій бутафорії нинішнього успіху…

Я роззирнувся і пішов у той бік, де, як мені здавалося, розташовувалася зона приватних помешкань.

Власне тепер, знизу, я їх не бачив.

Обабіч цукрово-білої стежини точилася жвава торгівля китайськими сувенірами, стояли ятки з морозивом, на бездоганно рівному трав’яному килимі сиділа молодь, веселі чорношкірі хлопці, обвішані, мов новорічні ялинки, гронами годинників, пропонували їх кожному зустрічному.

У повітрі витала атмосфера чуттєвості. Всі, хто йшов у парі, час від часу зливалися в пристрасному поцілунку.

Любов підсолоджувала їм сприйняття світу, подвоювала зір і слух, змушувала підкріплювати якесь гарне видовище — зблиски феєрверків чи сплеск музики — цією зворушливою і почасти несвідомою дією.

Я подумав, що востаннє цілував Марину чи не місяць тому.

І це не пов’язувалось із жодним зовнішнім романтичним подразником.

Чи хотів би я бачити її поруч, аби впевнитись, що я ще живий і що якесь гарне видовище може викликати у мене таке саме бажання, як у інших? Не впевнений…

Набережна калейдоскопічно мінилася в моїх очах і невдовзі вже дратувала своєю мерехтливою одноманітністю. Все було так само, як на будь-якому курорті, з поправкою на відсутність галасливої музичної попси і задушливого запаху шашликів.

Я брів серед збудженої юрми, вдивляючись у кожне жіноче обличчя і дослухаючись до голосів, мов пес.

Можна було б сказати, що брів серед загального піднесення по горло в своїй вселенській печалі, якби це дійсно була печаль у чистому вигляді. Якби вона не була посилена щедрими порціями віскі, випитими нагорі.

Важкі напої завжди викликали у мене смуток.

Не можу сказати, що цей смуток був пов’язаний з конкретним образом.

Той образ зберігався на дні пам’яті напівзатертим, як і світлина, що лежала в кишені. Вдивляючись в обличчя, ловив себе на думці, що серед тисячі зустрічних виглядаю рудоволосу «царівну-жабку» з опущеними на півщоки віями, а не статурну білявку з різкою американською вимовою. Такій не підкинеш ключі з ідіотським запитанням:

— Це — ваші?

Але «жабок» тут не водилося. І прийомчики мої відгонили нафталіном.

Набережна кишіла засмаглими білявками, мов океанська поверхня салакою.

Остаточно заблукавши в миготінні набережних вогнів, я взяв таксі і менш ніж за п’ять хвилин опинився перед парканом «gated community», замаскованим диким виноградом і уквітчаним геометрично підстриженими кущами.

Перед входом в цю «святая святих» стояла будка, за скляним віконцем якої виднів силует в рудій уніформі.

Таксист запитально глянув на мене, мовляв, чи є в мене дозвіл їхати далі?

З будки до нас вийшов охоронець, на ходу одягаючи на лису голову кашкет.

Відпустивши авто, я попрямував назустріч.

— Я вас слухаю, містере! — поважно промовив охоронець.

— Мені потрібно до помешкання містера Маклейна, — сказав я, роблячи крок до брами.

Охоронець зробив крок у той самий бік.

— Вас запрошували? — незворушним тоном запитав він.

— Так! — незворушно збрехав я.

— Ходімте зі мною, — сказав охоронець. — Я маю це з’ясувати.

Він кивнув на свою будку, запрошуючи мене підійти до віконця.

Я знизав плечима: не битися ж з ним!

Почекав доки він зайде на свій пост.

— Будь ласка, назвіться, — попросив охоронець, виглядаючи з віконця.

Я назвався.

Охоронець розгорнув перед своїм носом велику, я б сказав «амбарну» книгу і почав водити по ній грубезним пальцем. Переглянувши у такий спосіб кілька сторінок, він з переможним виглядом поглянув на мене:

— Вас немає в списку. Ані на сьогодні, ані на вчора, ані на завтра!

Охоронці вони і в Африці охоронці, подумки посміхнувся я.

— Погано шукаєте…

Вся ця процедура і вигляд респектабельної «зони» здійняла в мені маленьку хвильку злості до того, що я ненавидів всією душею: умовностей і розкоші.

Цікаво, подумав, а чи замовляють вони на свої вілли піцу «Луї Тринадцятий»?!

— Зачекайте!

Охоронець щільно зачинив віконце, взявся за телефонну слухавку, і, набираючи номер, підвівся зі стільця, ніби телефонував президенту.

Я відійшов, закурив, уявляючи, що може відбутися на тому кінці дроту, коли вони почують моє ім’я.

Бачив, як охоронець кілька разів кивнув невидимому співбесіднику і поклав слухавку.

Відсунув рамку віконця і спокійно сказав:

— Зараз до вас вийдуть…

Отже, ніхто не збирався падати мені на груди і запрошувати на заборонену для смертних територію.

Я сів на бордюр, струшуючи попіл на нічні фіалки.

Уявлення про те, як місіс Маклейн виходить або краще — виїжджає — з цієї брами за покупками і веде невимушені балачки з цим охоронцем, додала до мого нинішнього стану певну дозу роздратування.

Подумав, що коли вона вийде, у мене не буде сил стримати його і я висловлю те, що давно вже було поховане на дні тієї клятої шафи: чи не краще було б з’ясувати все одразу, а не тікати світ за очі того нещасливого для нас обох дня?

Запитаю, як вона могла так вчинити зі мною? З матір’ю? З усім тим, що мало би бути потім — з нашим життям, привабливість якого я, каюсь, тоді так мало усвідомлював.

Сухо і спокійно я поясню їй помилку і, взявши за руку, як неслухняну дитину, поведу до Єлизавети.

Нехай розбираються — мавр свою справу зробив!

Втім, не омину увагою і того крадія етнографа-мистецтвознавця (який, певно, побіжить слідом, підтягуючи свої піжамні штанцята)!

Може скажу, що його любовна пісенька відспівана і він відповідатиме за неї по всій суворості закону!

…Якщо чесно, я не знав, що вчиню.

І тому струшував і струшував попіл на ніжні лілові голівки квітів, які попри зневагу, продовжували шалено дурманити мою голову задушливим ароматом.

Нарешті за брамою почувся шурхіт гравію.

Я не спішив підвести очі.

Все в мені закрижаніло.

Хоча дарма я хвилювався: до мене наближався якийсь молодик, на ходу застібаючи ґудзики завеликого клубного піджака.

Попри цей респектабельний строй, на його ногах були шльопанці, взуті на босу ногу і брюки-«капрі» з сивими залисинами довкола кишень.

Я повільно підвівся, дивуючись, що картинка моєї уяви про містера Маклейна не співпадає з реальним зображенням.

Чолов’яга зупинився, прискіпливо оглядаючи мене. Попри зневагу, яку він намагався зобразити на своєму круглому обличчі, обрамленому довгим кучерявим волоссям, у всій поставі проступало щось другорядне, якась непевність.

— Я вас слухаю, — вимовив молодик, проводячи рукою по застібці піджака.

— Ви — Джошуа Маклейн? — із сумнівом запитав я.

— Так. Це я, — підтвердив молодик і знову перевірив, чи добре застібнутий його піджак.

Я всміхнувся, стрільнув недопалком в носак його лівого шльопанця, з якого стирчали нестрижені і досить брудні нігті:

— Бредд Пітт! Приємно познайомитись, — промовив я досить серйозно, чемно вклонився і додав: — А зараз підійде Анжеліна Джолі — вона саме відлучилася купити для нашої вечірки пакетик «Мівіни»… Ви любите «Мівіну»?

Молодик закліпав очима і досить недоречно шмигнув носом.

А я воздав хвалу Тоніно Бенаквісто з його «Сагою», в якій той виклав теорію нестандартних рішень: чим абсурдніше пояснення, тим краще клюють на нього ті, кого тобі необхідно збити з пантелику.

Отже, молодик з цікавістю зиркнув за мою спину в очікуванні, чи не маячить за нею постать Анжеліни Джолі.

Я повільно (надто повільно для тієї люті, котра вже буяла в мені на повну котушку!) розвернувся — і різко (надто різко!) наніс удар правою в його розгублену пику.

За мить ми вже каталися по клумбі, здіймаючи над собою феєрверки вирваних з корінцями нічних фіалок.

А ще за якийсь час я побачив над собою постать у поліцейському строї.

І це вже був не маскарад…

…Була шоста чи сьома година ранку, коли повз клітку, в якій я провів безсонну ніч, пройшла насуплена делегація моїх рятівників: Ліза, Дезмонд і Мігель.

Вони прямували до столу чергового.

Їхні обличчя випромінювали суворість.

— Чудово! — сказала Ліза, призупиняючись біля клітки. — Ніч за ґратами — це в твоєму стилі!

Я винувато посміхнувся.

Вона пройшла повз, а я підморгнув сусідові по суміжній камері: зараз нас витягнуть звідси! Пол розгублено знизав плечима, мовляв, впливовість моїх друзів не мусить розповсюджуватись на нього. Але я зробив йому знак «Ок!», не сумнівайся, всю провину беру на себе.

У Пола була підбита щелепа, у мене під оком світився фіолетовий синець.

Усю ніч, не враховуючи час, який було витрачено з сержантом Маркусом Дрейком на складання протоколу, ми провели у тихій бесіді, з’ясовуючи всі непорозуміння нашої зустрічі.

До того, як славетний сержант Дрейк взявся з’ясовувати наші імена, Пол супився, потираючи щелепу і вперто намагався довести, що я маю справу з «містером Маклейном».

Але щойно ми опинилися один навпроти одного перед столом полісмена, як мій законослухняний супротивник виклав всю правду. Вона полягала в тому, що він, Пол Стаєр, тридцяти років, уродженець штату Кентуккі, працює садівником на віллі професора Каліфорнійського університету містера Джошуа Маклейна, котрий нині перебуває у відрядженні. Я повідомив всі дані про себе.

Але суть конфлікту лишилася для сержанта Маркуса Дрейка незрозумілою.

Адже ні я, ні садівник не могли пояснити до ладу, через що виникла бійка.

Про те, що Пол вирішив видати себе за хазяїна, я промовчав, адже чудово бачив, що для Пола ця обставина виявиться фатальною.

Чому це сталося, вирішив з’ясувати пізніше, поки сержант збував ніч за своїм столиком в кінці коридору.

— Пробач, старий, — сказав я, звертаючись крізь ґрати до спини Пола, котрий гнівно сопів на дерев’яній лаві, повернувшись до мене спиною. — Мій удар призначався не тобі…

Він не ворухнувся.

Але я бачив, що на його спині виросло з десяток цікавих вух і продовжував говорити. Довелося пояснити, що я приїхав здалеку аби розшукати містера Маклейна і що навряд чи поїду, не побачивши його. Тож, навіть якщо ми залишимось тут до скону, йому все одно доведеться пояснити, що змусило простого садівника розігрувати переді мною виставу з переодяганням у явно чужий піджак.

Спина Пола напружилась і я вирішив дотиснути його.

— Можливо, за відсутності хазяїна, ти приймаєш на віллі своїх друзів і влаштовуєш вечірки зі стриптизом? — запитав я.

Спрацювало.

Пол різко обернувся до мене:

— Нічого я не влаштовую! — пошепки вигукнув він. — Я діяв за вказівкою хазяїна!

— Отже, твій хазяїн — аферист, як і ти? — продовжував допитувати я. — Певно, варто повідомити про це сержанта…

Пол вчепився в ґрати, що відгороджували його від мене, і благально закрутив головою.

Розповів таке.

Мовляв, кілька днів тому містер Маклейн покликав його до себе і повідомив, що мусить негайно виїхати. Виглядав дуже схвильованим.

Пол чекав розпоряджень щодо висадки нових рослин, якими опікувалася місіс Маклейн, або щодо нового оформлення кількох клумб. Але вказівка Маклейна видалася йому трохи дивною.

Містер Маклейн записав йому на папірці одне дещо дивне ім’я і попросив, якщо людина, котра назветься саме так, об’явиться найближчими днями, Полу треба буде представитись іменем хазяїна і на всі запитання незнайомця відповідати певним чином.

— Що саме ти мав сказати? — запитав я, шкодуючи, що не дав бідаці-Полу виконати волю хазяїна.

— На всі запитання відповідати, що ти помилився. На всі, хоч би які я почув.

Я присвиснув.

Не очікував такого повороту подій.

З’ясувалося, містер крадій готувався до нашої зустрічі.

Можливо, готувався до цієї зустрічі всі роки?!

Чи не хворий він на параною, чи не маніяк?

Взявши на себе роль сержанта, я, можна сказати, майстерно провів аматорський допит садівника, який, до речі, виявився непоганим і співчутливим хлопцем.

Дізнався, що містер Маклейн «дуже порядна людина» і що за кілька днів до того, як викликати до себе Пола із дивним проханням, він страшенно нервував, був «сам не свій», а потім взяв квиток і відчалив.

— Куди саме? — запитав я.

— До Нью-Йорка. Туди кілька днів тому поїхала місіс Маклейн. Він вирушив за нею.

— А казав, коли повернеться?

— Звісно, ні. Вони полюбляють мандрувати.

Я побачив, як з моїх рук вислизає химерний хвіст майже впольованої мети.

Певно, це відбилося на моєму обличчі, адже Пол співчутливо сказав:

— А тобі він конче потрібен?

Саме цієї миті я відчув, що це дійсно так, що він мені «конче потрібен», мов повітря, мов ковток води серед пустелі, мов скафандр на Місяці!

Що я не зможу їсти і спати, доки цей покидьок не опиниться в моїх руках.

Я мовчки кивнув.

— Він завинив тобі гроші?

Я поглянув на довірливе і розпухле лице Пола і вирішив не розчаровувати його в головному чиннику, через який одна людина може шукати іншу по всьому світі.

Кивнув.

— Багато?

— Незліченно, — сказав я.

— Це так не схоже на хазяїв, — сумнівно похитав головою Пол. — У них ніколи не було боргів. Навпаки, містер і місіс надали мені величезний кредит, коли я одружувався. І жодного разу не поквапили.

— Певно, містер і місіс живуть душа в душу?

В очікуванні відповіді промайнуло кілька сторіч.

Готовий заприсягтися, що я не збирався вдаватися в подробиці чужого життя, але цікавість дізнатися щось більше, аби знати, як діяти, взяла гору.

Пол замислився.

— Я не вдаюся до обговорень господарів, — сказав він.

— Поважаю.

Промовивши це, я влігся на лаву, вдав, що збираюсь спати.

Пол здивовано поглянув на мене.

Я бачив, що йому було шкода ось так уривати розмову.

До ранку ще було далеко.

Ми не відчували ворожнечі.

Сержант дрімав за своїм столиком, а наші «бойові рани» пекли і все одно не дали б заснути.

— Місіс Маклейн гарна жінка… — почув голос з-за сусідніх ґрат. — Але, як подейкують в селищі, дивна. Може пройти повз і не привітатися. Товаришує тільки з однією пані — місіс Страйзен з сорок сьомого будинку. Місіс Страйзен тут вважають трохи… не сповна розуму. Ви б бачили, який безлад в її саду! Місіс Маклейн ходить до неї щоденно. Більше нічого не можу сказати.

А я більше нічого й не хотів знати.

Проте Полу було цікаво дізнатися, звідки я і чому його хазяїн вирішив погратися зі мною в «переодяганку».

Я задовольнив лише першу частину його цікавості, присвятивши решту нічного часу розповідям про мою країну.

Сподіваюсь, садівник Пол отримав вдосталь цікавої інформації, щоби перетравлювати її наступні кілька тижнів.

…З відділку вийшли разом.

Як і обіцяв, я взяв провину за нічну сутичку на себе.

Мігель поручився за мене, запросив сержанта з усією родиною на безкоштовний перегляд нашого фільму.

Дезмонд потицяв йому в обличчя кількома вирізками з газет, де красувалися наші переможні пики.

Ліза чемно вибачилася за мою поведінку, котра притаманна «творчим людям».

А я присягнувся чудовому сержанту ніколи не змішувати віскі з портвейном.

Що таке «змішувати віскі з портвейном» той не зрозумів, але розчулився, дізнавшись, що перед ним «підкорювачі Голлівуду».

Попросив Деза посприяти в отриманні автографа Пітера Редкліфа для своєї доньки і, виписавши символічний штраф, провів нас аж до виходу.

Все склалося якнайкраще.

У ресторані добросердого Мігеля на нас чекав чудовий сніданок з новим фаршированим каплуном, на який ми запросили і постраждалого Пола.

Сонце світило.

Тихий океан здіймав і закручував свої білі гребені, схожі на рурочки «айс-кріма», що продавці-китайці нашкрябували теплими лопаточками у вафельні стаканчики щасливих відпочивальників.

На обрії вистрибували з води дельфіни.

У звивинах хвиль вибрикували серфінгісти.

Ліза була в новому білому сарафані…

Дез ніс її кошик…

Мігель голосно вітався чи не з кожним перехожим…

У мене перестало нити зап’ястя і пожовтів синець під лівим оком…

Сержант Маркус Дрейк стояв на порозі відділка, мріючи про автограф Гарі Поттера.

Все склалося якнайкраще.

Крім одного: ми не знайшли те, заради чого приїхали…

МІСІС МАКЛЕЙН

Нью-Йорк, 2013

Вечір у Нью-Йорку після закінчення фестивалю Трайбека видався дощовим, як і два попередніх. Ресторанчик на першому поверсі готелю «Джонсон» був ущерть забитий народом.

Але столик, котрий замовив Збишек ще вчора, стояв посеред галасливого океану, немов острів, недосяжний для тих випадкових гостей, хто забігав рятуватися від дощу.

Збишека Залеські тут поважали.

Він зосереджено витягнув серветку з позолоченого колечка, розправив її на колінах і стривожено поглянув на супутницю:

— Ти куди? Зараз принесуть їжу.

— Мені треба подзвонити.

— Дзвони тут, — ревниво гмукнув Збишек.

Але вона підвелася і пішла до виходу.

Він з тривогою дивився услід.

Кожна хвилина, проведена з нею, здавалася йому безцінною. Тепер цих хвилин поменшає.

Вулиця дихала свіжістю омитого асфальту.

Від розпливчастих відбитків світла, що, мов екзотичні рибини, плавали в калюжах, здіймалася кольорова пара. Щільний ряд автомобілів, припаркованих перед рестораном, шкірився в широких усмішках.

Швейцар з подивом глянув на жінку, яка примостилася на спині кам’яного лева під навісом ресторану і почала натискати кнопки мобільного.

Навіть спробував дослухатися до розмови.

— Джоше, це я…

— Дякувати Богу! Я вже почав хвилюватися. Фестиваль закінчився?

— Так…

— Ти її бачила?

— Так…

— Підійшла?

— Ні…

— Чому? Певно, мені варто було приїхати з тобою!

— Не варто. Я все вирішила сама.

— Що саме? Не розумію. Ти з нею говорила?

— Ні.

— Але ж ти кажеш, що її бачила!

— Бачила…

— Чому ж не підійшла?

Мовчання.

— Ти зараз де?

— В готелі. Лягаю спати.

— А що це шумить?

— Я відчинила вікно. Тут спекотно.

— Навіщо ти відчинила вікно?!

— Джоше, не вважай мене ненормальною! Все в порядку. Захотіла подихати дощем.

— Ти ж кажеш, що спекотно…

— Так. Але задушливо. Після дощу. Не хвилюйся.

— Я зараз же вилітаю за тобою!

— Не варто. У мене вже є квиток на ранок. Ми розминемося…

— Що ти будеш робити зараз?

— Вип’ю пігулку і ляжу спати.

— Це правда?

— Майже…

Вона натисла відбій.

Вийшла з-під навісу, ступивши ногами в маслянисто-ультрамаринову калюжу, поглянула вгору, примружилась, ловлячи обличчям краплі.

І спохмурніла: їй вже ніколи не передати тих кольорів, котрі бачила довкола — чисті яскраві імпресіоністичні вогні, незвичайні поєднання відтінків; не мати колишньої сміливісті розпоряджатися власним зором, як злива розпоряджається швидкими мазками дощових струмків.

Колись вона впадала від цього у відчай.

Тепер звикла.

Той зір і те бачення випарувалися з неї, немов озеро з пустелі.

Все пішло в пісок…

Вона озирнулася на скляну стіну ресторану — за нею стояв Збишек, по обличчі якого стікали неонові фарби, залишаючи його абсолютно сухим.

Вона зробила заспокійливий знак і знову полізла до сумочки — заграла мобілка.

Ступивши під навіс і струшуючи з волосся воду, вона приклала її до вуха.

— Ну? — нетерпляче, без жодного привітання, озвалась слухавка.

— Нічого, Мелі, нічого… Я завтра повертаюсь. Все розповім.

В слухавці гмукнули.

Пролунало те саме запитання, яке вона чула кілька хвилин тому:

— Ти її бачила?

— Бачила, Мелі, бачила… — втомленим голосом відповіла вона.

— Ну — і?.. — знову нетерпляче прокаркала слухавка.

— Вони були разом… Я не змогла…

— Ось воно що… А ти не помиляєшся?

— Вони були щасливі. Все, як мало бути…

Пауза.

— Не знаю, чи вірно ти вчинила… — нарешті вимовила слухавка.

— Вірно. Я не хочу нічого ламати, Мелі… — відповіла вона, попрощалась і поклала телефон до сумочки.

Збишек Залеські зустрів її біля дверей ресторану, огорнув вологі плечі сухим шаликом, повів до столика.

— Я обіцяла, що вип’ю пігулку і ляжу спати, — сідаючи на турботливо відсунутий ним стілець, мовила вона.

Він вдав, що не чує.

Офіціант розлив по келихах вино.

Вона зітхнула, вийняла з колечка серветку і ретельно розправила її на колінах.

Всі її жести викликали у нього хворобливі напади ніжності.

Принаймні, він бачив, що мало хто з жінок, присутніх в залі, закрили подоли своїх вишуканих вечірніх суконь ресторанними серветками…

* * *

…Проштовхатися в перші ряди до червоної доріжки кінотеатра було важко.

Люди, надто ті, кому не вдалося потрапити до зали, займали черги за кілька годин до фіналу дійства. І кам’яніли, захищаючи плечима і спинами всі підходи.

Вона подумала, що краще було би вийти з зали раніше і зайняти найближче місце перед турникетом. Але вона сиділа надто далеко, на другому ярусі і поки спустилася, — на вулиці вирувало людське море.

До того ж, вона до останку не могла відірвати погляду від екрану, вдихаючи і видихаючи кожну репліку, кожний кадр, здригаючись на кожний знайомий пейзаж, ковтаючи крижаний чи гарячий клубок, що котився горлом від упізнавання всього того, що почасти жило в ній самій.

…Джошуа сам сповістив їй про фестиваль і про авторство фільму, котрий дійсно належав «тій самій» Єлизаветі Тенецькій. Запропонував поїхати разом. Але вона відмовилась: мусить бути сама!

Адже не було дня, щоби в її уяві у той чи інший спосіб не виникала картинка зустрічі. Перші слова. Погляд. Подолання ніяковості. Без свідків!

Тому їхати до Нью-Йорка разом вона категорично відмовилась.

Сама — і крапка! Аби не відволікатися на розмови, на якісь спільні клопоти, на все, що могло б роззосередити її, зробити зустріч банальною.

Звісно, Джош хоче допомогти, але в цьому випадку лише виб’є її з колії. Він це зрозумів і взяв лише один квиток на Нью-Йорк.

Щойно відлунали тривалі оплески, вона метнулася до виходу, пробилася крізь майже смертоносну ущелину між Сциллою і Харибдою, котру утворила людська юрма обабіч червоної доріжки, і приготувалася чекати.

Її жбурляло з боку в бік разом із натовпом, що тягнув руки то до одного, то до іншого кумира. Здавалося, вона лежить на кам’янистому березі океану і її розгойдують хвилі п’ятибального шторму, здираючи шкуру з ребер.

І вона так само, як інші, підкорюючись загальному ритму хвиль, підстрибувала, неслася вперед, відкочувалася назад і знову, підхоплена натиском тих, хто стояв позаду, обдирала нігті об бильця турнікету.

Потім увесь цей шторм раптом вщух.

У вухах запищало, як при різкому зниженні тиску.

У полі зору виникла жінка в чорній сукні і тремтливому ореолі від софітів.

А потім ореол видовжився, утворюючи довгий світловий тунель.

В кінці його, мов на світлині чи полотні, вона побачила те, що колись закарбувалося в дитячій пам’яті:

Червона дерев’яна підлога, пофарбована і блискуча, мов крига, жовтогарячі квіти на шторах, світлі стіни, в широкому промені призахідного сонця танцюють золоті балерини. А супроти світла постає розмитий сріблястий контур видовженого тіла.

Він несе спокій, а разом із ним — тепло невидимого пір’я, що сиплеться згори…

Це була вона.

Та, з якою вела нескінченні розмови після того, як змогла тверезо міркувати і дивуватися відчайдушності, з якою порушила плин життя.

Певно, Мелі Страйзен все ж таки була права: вона вихована в теплі і перший же вітерець збив її з ніг, поніс куди подалі «від вирішення проблеми шляхом нормальної людської розмови». Але хіба тоді вона могла говорити чи міркувати «по-людськи»?!

Тепер — зможе…

Вона жадібно вдивлялася в обличчя жінки на сходах.

Тепер вона була поруч — тут, за кілька метрів. Не уявна, а цілком реальна.

Власне, в уяві їх було дві. Та, котру вона пам’ятала з дитинства і юності: струнка, різка, дивно-мовчазна, з довгим гарним волоссям зібраним в лискучий жмуток або розпущеним по плечах, мов віяло — і та, якою вона могла стати після цих років.

Можливо, повніша, можливо — зі срібними нитками в зачісці.

Втомлена.

Розчарована.

В окулярах?

Така, якою може бути жінка в своєму віці на батьківщині.

Її тішило, коли набагато старші за неї американки — і не тільки американки, а всі інші випадкові чи не випадкові тутешні знайомі, виглядали дівчиськами. Вони могли собі таке дозволити! А вона?

Тепер вона з захватом впізнавала знайомі риси в коротко підстриженій, худорлявій і стрункій жінці в простій, але елегантній, сукні.

Подолавши слабкість, задихаючись, відчайдушно працюючи ліктями, пробилася наперед.

Хотіла гукнути — і завмерла. І знову заслабла, почувши осоружний писк у вухах.

І так само помчалася тунелем років — навпрямки до черева зачарованої шафи, вихід з якої знайшовся аж тут, в Америці…

На якусь мить здалося, що чоловік глянув просто на неї.

З останніх сил запрацювавши ліктями, вона почала виборсуватися з натовпу, мов комаха з меду.

Негайно тікати!

Зникнути.

Нічого не порушити в цьому тандемі!

Адже вони йшли разом — щасливі й усміхнені.

У спалахах фотокамер, в ореолі щастя.

Все було так, як мало бути від самого початку! Якби тоді — давно-давно — вона випадково не виникла на їхньому шляху.

Нерозумна і засліплена…

Тоді вона була винна перед ними. Не вистачало стати винною і зараз!

Долаючи перший кордон глядачів, вона озирнулась. Не могла не озирнутися!

Він щось прошепотів їй на вухо, вона посміхнулась…

Пригнувши голову, Ліка пірнула в натовп якнайглибше.

А випірнула на протилежному боці вулиці — в тиші і темряві.

Мов викинута на берег риба.

* * *

…Перші кілька років, поки вони активно мандрували — «для зміни вражень», як порадила психолог — вона ще малювала. Роздаровувала картини з краєвидами в готелях аби не тягати за собою.

Потім «зміна вражень» перетворилась на суцільний калейдоскоп намальованих краєвидів, в яких не було жодної зачіпки для душі.

І вони повернулися до Сан-Дієго.

Тут, на віллі з садом і видом на океан, вона знайшла спокій у заколисуючому ритмі океанських хвиль.

Джошуа влаштував їй майстерню — простору, з різними мольбертами, тюбиками фарби, полотнами, всю залиту світлом — таку, про яку вона завжди мріяла і якої ніколи не мала. Але зайшовши туди кілька разів, вона безтямно вичавила кілька тюбиків фарби, так і не торкнувшись пензлем жодного полотна.

На диво, це не стало приводом для розладу, чого так боявся Джошуа Маклейн.

Навпаки. Вона відчула звільнення.

Виявилося, що і зміна вражень їй не була аж так потрібна. Її цілком влаштовувало життя за рясним живоплотом будинку, в тиші саду, де вона могла копирсатися зранку до вечора, поки Джош був на роботі або у відрядженнях.

Як рослина, викопана і пересаджена на новий ґрунт, вона намагалася прижитися, щоби не завдавати клопоту тому, хто так зворушливо піклувався про неї.

Чи пустила та рослина корінці — лишалося таємницею, адже задля того, щоби дізнатися, треба було знову висмикнути її з землі. А от що дійсно можна було помітити на поверхні — так це «вусики», котрі вона випустила, мов дикий виноград.

Втрачений щодо фарб зір ніби помінявся на ці «вусики-антени», котрими вона обмацувала довколишній світ. І, мов той дикий виноград, пробивалася до світла і тепла.

І була вдячна, що в її новому існуванні так багато того й того.

Спочатку Джош старанно намагався, за його ж словами, «вкрутити її в соціум».

Радів, коли на «барбекю», котре час від часу влаштовував на подвір’ї, вона розмовляла з гостями, радо бігала з кухні на галявину, розносячи напої, сміялася і підтримувала приязне знайомство з котроюсь із присутніх жінок, стрибала разом з усіма в басейн і, обнімаючи чоловіка за талію, махала рукою вслід авто, котрі роз’їжджалися увечері від їхнього гостинного подвір’я.

Все виглядало, як годиться.

Приємне спілкування ніколи не продовжувалося за межами помешкання. Бувало, зустрівшись з цими ж милими людьми в крамниці вілліджу або на іншій вечірці, вона ставила Джоша в ніякове становище, адже знайомилася з ними, мов уперше.

Вибачалася, піджартовувала над своєю забудькуватістю, знову гарно і невимушено підтримувала розмову і… викреслювала все це з пам’яті до наступного разу.

Коли згасала ця декорація — виникала інша.

Ранком за кавою вони обговорювали події, прописані в газетах, плани на наступний тиждень, погоду або якісь кумедні випадки, котрі траплялися з мешканцями селища. Часом він розповідав їй про своїх батьків, дитинство, про студентські роки, проведені в Гарварді, про наукові праці, які написав і ще напише в майбутньому. Вона слухала з цікавістю, давала поради, співчувала або сміялася.

І тут все відбувалося, як годиться.

Але того «вкручення в соціум» так і не відбулося. Адже вона так і не змогла знайти для себе тієї «зачіпки», котра би змусила її зацікавитись чужим середовищем.

Аж доти, доки на її видноколі постала Мелані Страйзен…

…Це сталося через чотири роки по її приїзді в Сан-Дієго.

Тоді Джош витягнув її на галявину, де мешканці вілліджу щороку разом святкували День Незалежності.

На килимі дрібненької «бейсбольної» травички встановлювалися великі навіси, під якими накривалися столи з їжею і напоями, розставлялися білі пластикові крісла та столики, за якими сиділи пані та панянки, об’єднавшись у зграйки «за інтересами», на дерев’яному помості грав оркестр, бігали діти, грала у бадмінтон молодь.

Коли вона вперше побачила цю пасторальну ідилію, подумала, що потрапила в якусь кінострічку.

Все було саме так, як у серіалах: яскраві кольори, летючі шовки жінок, білі брюки і сорочки чоловіків, капелюшки на сивих букольках поважних пань, запах кави і здоби, сміх, щебіт невимушених розмов і щебіт пташок, дзвін бокалів, запахи дорогих парфумів і свіжої полуниці з вершками.

Все було таке і так, ніби вона зазирнула у скриньку циркової гімнастки, де впереміж лежали пудра, мереживо, помада і пуховки з кролячого хутра…

Вони потопталися то там, то там, випили по філіжанці кави і Джош, підморгнувши їй, мовляв, освоюйся сама, пішов грати в бейсбол.

Спочатку вона дивилася на гру.

Потім тихо пішла по периметру галявини, роздивляючись гостей і намагаючись зберігати на обличчі посмішку.

— Чи не будете ви так люб’язні провести мене додому? Це недалеко…

Вона не одразу зрозуміла, що звертаються саме до неї.

Озирнулася і зніяковіла — перед нею, спираючись на палицю, стояла «дивна місіс Страйзен», яку вона ще не бачила, але одразу упізнала з розповідей Маклейна про її багатство і дивакуваті витівки із славнозвісними благодійними вечірками для приїжджих різних мастей і національностей. Через них увесь віллідж кілька днів перебував у напрузі, адже божевільна стара могла запросити до себе будь-кого.

— Звісно! — відповіла Ліка і зігнула руку, щоб жінка змогла простромити туди свою суху лапку.

Вона простромила, сяйнувши на сонці перснем і злякавши її густим мереживом синіх судин, що проступали крізь прозору шкіру зап’ястя. Подумала, що ця «недовга» дорога коштуватиме їй не менш години обтяжливих розпитувань.

Але йшли вони хвилин десять, і пані не зронила жодного слова.

Дійшовши до брами помпезного помешкання, що ховалося за рясною зеленню, стара пані подякувала і запитала, чи не хоче місіс Маклейн зайти до неї на «одну третину дрему справжнього шотландського віски, як подяку за послугу».

Що таке «третина дрему». Ліка не знала і нерішуче озирнулась, чи не прийде їй на допомогу Джошуа. Але білосніжна стежка в обрамленні канонічно підстрижених дерев була порожня, як біблійна пустеля.

— Третина дрему — це один палець від дна склянки, — проскрипіла місіс Страйзен. — Класичний дрем — три пальці. Норма Черчиля. Але, на жаль, можу дозволити собі лише третину. Та і ви надто тендітні для повноцінної порції.

Ліка кивнула, радіючи неманерному скрипові, що видавало горло пані, а надто інтонації, з якою він вилетів з цієї старої шарманки.

З цікавістю, а за мить — із захватом, ступила до дивного запущеного саду, безладного і заплетеного рослинністю.

Особливо вразили джунглі двометрових мальв і соняшників.

Помітивши її погляд, місіс сором’язливо посміхнулась:

— Ростуть, як заманеться.

Але було цілком очевидно, що художня запущеність саду ретельно кимось підтримується, адже кожен закуток дихав життям і виглядав доглянутим. Хоча тут не було жодної троянди чи гербери, котрі висаджували мешканці селища в нинішньому сезоні.

Проте, зі щемом і трепетом Ліка зупинилася перед клумбою з маленькими жовтогарячим квітами:

— У нас це називається чорнобривці…

Вибачилась і те саме повторила англійською.

Стара пані поглянула на неї з подивом.

І Ліка почула у відповідь ламану і перекручену мову своєї країни:

— Я дещо розумію…

Якби Ліка побачила в кущах слона чи жирафа — її здивування було б набагато меншим.

А та, задоволена її реакцією, вимовила вже англійською:

— Так, так. Мій батько з України. Він трохи розмовляв зі мною, а мати вчила пісень. Щоправда, я мало що пам’ятаю. Хіба ось це…

І вона проспівала:

— Цвіте терен, цвіте терен… А цвіт… ой-падає, Хто… м-м-м… в любові не знається… Той… гор’я-а не знає…

І додала:

— Це все, що пам’ятаю… Ну то як ви щодо третини дрему?

Перебуваючи під враженням від несподіванки (адже тоді їй здавалося, що «життя на Марсі» немає!), Ліка кивнула.

Місіс Страйзен провела її до широких дверей свого палацу.

Ліка йшла за нею і відчувала, що колись давно щось подібне вже відбувалося з нею.

Цей спокій, що зійшов на неї від почутої мелодії, цікавість до іншої людини, котра народжувалася в ній, цей шлях вузенькою мармуровою бруківкою, схожою на засніжену стежку…

«Ти хлопець чи дівчина?.. Яка брудна… Певно, хочеш їсти…"

Не встигли вони зайти до помешкання, як на них, мов фурія, вилетіла та, про яку в селищі теж пліткували — служниця місіс Страйзен на ім’я «Залізна Ґава».

Взагалі то, цю жінку індіанського походження звали якось інакше, але її статура, поведінка і довгі смоляні коси, що якимось дивом збереглися, не зважаючи на досить поважний вік, міцно закріпили за нею це прізвисько.

— Де ви ходите? — накинулася вона на місіс Страйзен. — Без парасолі?! З голими ногами?! Час пити пігулки!!!

Побачивши за спиною хазяйки гостю, вона додала без найменшої гостинності:

— А хто це з вами? Затямте: у мене немає жодного чистого прибору! Все в мийці!!! Якщо хоче їсти — нехай вийде на двір, я винесу їй гамбургер.

Місіс Страйзен зареготала і видала зі своєї рипучої горлянки кілька специфічних фраз, змісту яких Ліка не зрозуміла.

Але Залізна Ґава зрозуміла її чудово і, набундючившись, гордовитою ходою розсікла неосяжний простір передпокою, заставленого дивними відполірованими діжками.

— Майте на увазі: я ні за що не відповідаю! — суворо попередила Ґава перед тим, як зникнути в лабіринтах тьмяного коридору, мов риба-кит в глибині океану.

— Не бійтеся, — сказала місіс Страйзен, — вона може вас полюбити.

Ліка знизала плечима, сумніваючись, чи потрібна їй Ґавина любов.

Зі здивуванням розглядала великі дерев’яні діжки. Вони були різними — зовсім старі, аж чорні, й новіші, із залізними фігурними обручами на лакованих круглих боках. В одних росли квіти, інші були наповнені різними дрібничками, котрі зазвичай зберігаються в передпокої для гостей — парасолями, палицями, одноразовими капцями, з деяких, наповнених піском, стирчали мальовничо встромлені бамбукові тростини чи свічки, а кілька діжок були ущерть заповнені сонцезахисними окулярами.

— Всі вони колись служили, — з гордістю вимовила місіс Страйзен, киваючи на інсталяції. — Це — американський білий дуб. В таких діжках зрів справжній бурбон! Кожній — не менше вісімдесяти років! Ми — ровесниці. Тільки вони — полаковані і проживуть ще стільки ж…

Ліка провела рукою по лискучій деревині і пошкодувала, що лак заважає пальцям відчути фактуру дерева.

— Мені подобається, що ви їх оцінили! — радісно сказала місіс Страйзен. — Ну, ходім далі. Мушу виконати те, що обіцяла — третина дрему…

— Я все чую! — несподівано з глибини океану випірнув голос Залізної Ґави.

— Пішли швидше, — пошепки сказала стара місіс і поманила Ліку пальчиком в протилежний бік від того, звідки пролунав голос усюдисущої індіанки.

Ліка хотіла вибачитись і повідомити, що за неї хвилюватимуться, що має лиш кілька хвилин аби розпрощатися.

Але пані випередила її:

— Не хвилюйтеся, я вас не затримаю. Я сама не люблю набридливих людей.

І відчинила вузькі подвійні дверцята, за якими Ліка побачила вражаючий безладом тьмяно-зелений острівець бібліотечної кімнати.

Уся вона була заставлена і завалена безліччю речей, на яких неможливо було зупинити погляд, адже кожна наступна зводила нанівець цікавість до попередньої. І це вже не кажучи про чотири стіни з книжками.

Це було лігво, альков і алхімічна лабораторія водночас.

— Ну от, ми в безпеці, — промовила пані, сідаючи в крісло, що стояло посеред кімнати. — Сюди вона не зайде: боїться!

І пані розсміялась, вказуючи на полицю, де Ліка побачила ікла і драний хутряний бік якогось опудала.

Мружачи очі і звикаючи до темряви, пішла по периметру стін, роздивляючись корінці книжок. Всі вони були старими, вицвілими і зачитаними.

Проте, посередині одного зі стелажів стояла велика позолочена рамка, за склом якої білів аркуш паперу з текстом, віддрукованим двадцятим кеглем.

З неабияким здивуванням Ліка прочитала:

«ЛИСТ МЕЛАНІ СТРАЙЗЕН,

ДО СЕБЕ САМОЇ, КОЛИ ЇЙ ПЕРЕВАЛИТЬ ЗА 75»

«Затям:

— З віком людина дурнішає. А солодкавий постулат про «мудрість» робить з неї повного зухвалого кретина з правом бути тираном для своїх нащадків.

— Якщо помітиш, що почала все забувати — записуй! Починаючи з того, хто ти є, звідки і який життєвий шлях лишився позаду. Згодиться, коли зовсім здурієш!

— Не шкодуй мила, води і зубної пасти: старість не пахне трояндами. Прийми це з розумінням — і лізь під душ!

— Не зачіпай розмовами молодь у сквері.

— Не лізь під стелю, поставивши табурет на стіл, не роби того, що робила у двадцять. Час не повернути, а заробити перелам шийки стегна — легко!

— Не сподівайся! Краще вже не буде!

— Не свари час і молодь. Раніше було краще лише тому, що тобі було менше років.

— Читай! Це добра вправа для мізків.

— Не бійся смерті. Всі там будуть.

— Виривай волосини з підборіддя.

— Не роби зауважень.

— Ні з ким не обговорюй хвороби, не переказуй кулінарних рецептів і телевізійних новин. Це нудно.

— Радій тому, що маєш нині: завтра щезне й воно»…

За спиною закашляли.

Ліка відірвалась від читання:

— Вибачте…

— А подейкують, що ви — неввічлива! — зраділа місіс Страйзен. — Брешуть…

І додала пошепки, позираючи на зачинені двері:

— Тепер візьми о-он ту драбину і лізь до о-он того опудала!

Не зронивши жодного слова, Ліка слухняно розіклала драбину, приставила до стелажа навпроти вишкіреної пащеки і вибралася нагору.

— Тепер помацай за нею рукою, — наказала місіс Страйзен.

Ліка просунула руку між лапами чудовиська і наштовхнулася на шари м’якого пилу, внутрішньо здригнулася і запитально поглянула на місіс.

— Лізь глибше! Вона має бути там.

Нарешті рука Ліки натрапила на щось тверде і кругле: пляшка!

— Тягни її сюди! — зраділа місіс Страйзен.

Ліка спустилася зі сходинок, обережно тримаючи в руці сиву від пилу пляшку.

Обтерла її руками, подала пані.

Пляшка була повна лише наполовину.

Місіс Страйзен зраділа, мов дитина.

— Вона там стоїть вже років десять! Якось заховала від цієї фурії, а тепер — без тебе не впоралася б! Це — «Nectar D’Or». Те, що я обіцяла. Витримується в діжках з-під бурбону, які ти бачила в передпокої, а потім дозріває в деревині з-під Сотернського вина.

— Звідки ви це знаєте? — здивувалася Ліка.

Місіс Страйзен дістала з шафки письмового столу дві широкі склянки і безпомильно налила в них дві порції напою рівно на товщину свого пальця.

Дала знак рукою, мовляв, всі розмови потім і піднесла густу коричневу рідину до очей.

— Шотландці п’ють за правилами п’яти «S»: sight, smell, swish, swallow, splash, — сказала, простягаючи Ліці склянку. — Що означає: оціни колір, вдихни аромат, зроби ковток, проковтни, додай води. О, це ціла наука! Але мені подобається три інших: не змішувати, не охолоджувати і не заїдати! Всі ці правила, до речі, страшенно порушуються невігласами. Я готова пристрелити кожного, хто поширює цей несмак — «віскі з содовою!». Ну, за знайомство і дякую, що провели!

Ліка ковтнула і зморщилася від гострого смаку, що вкотився в її горло, немов вогняна виноградина.

Пані розсміялася:

— Вітаю! В ряду невігласів побільшало. Хто ж п’є віскі залпом?! Цього, — вона вказала на свою склянку, — вистачило б на хвилин десять гарної розмови. А тепер і мені доведеться впоратись досить швидко, адже ви спішите. Отже відповідаю на раніше поставлене запитання: мій чоловік був шотландцем і добре знався на алкогольних напоях своєї батьківщини — це перше. Я багато років продовжую його бізнес: поставка в Шотландію діжок з-під бурбону для витримки віскі. Це друге. А те, що я рада нашому знайомству — будемо вважати третім.

Промовляючи це, вона зробила три маленьких ковтки зі склянки і на її щоках заграв рум’янець, мов у шкодливої школярки.

— Як вас називати, місіс Маклейн? — запитала вона.

— Батьки назвали мене Анжелікою, тут називаюсь — Енжі. Але ви можете називати мене Лікою.

— У мене те саме! — зраділа місіс Страйзен. — Батьки назвали мене Меланією, а тут звуть Мелані. Але ви можете називати мене Мелі. Сподіваюсь, у нас ще буде час побалакати…

Вона сховала пляшку і склянки в шухлядку і підвелася аби провести Ліку до виходу.

Дорогою сталося саме те, заради чого доля, маскуючись під обладунками випадковості, і привела її під дах цієї «дивної місіс Страйзен».

Власне, не сталося нічого особливого.

Ліка йшла слідом за гостинною хазяйкою, розглядаючи стіни видовженого холу загостреним після ковтка віскі зором.

І все їй тут подобалось.

Увесь вишуканий мотлох: статуетки з відбитими кінцівками, вкрита зеленою патиною мідь скульптур, гнуті ніжки потертих крісел, портрети на стінах і — діжки, діжки.

А потім вона побачила гобелен…

І зупинилася, розглядаючи дивний сюжет в обрамленні не менш дивного орнаменту: в центрі на конику, котрий більше нагадував собаку, їхала жінка в короні, зі списом у руці. За нею, мов крізь туман, бовваніли контури вершників.

Під копитами їхніх коней перепліталися тіла псів і косуль. А все полотно обрамляли змієподібні спіралі різного розміру.

Сюжет і орнамент займав лише половину килима — інша половина була витертою до самої основи.

Але фарби і сліди від ниток подекуди збереглися на полисілому тлі основи і проступали на ній, мов кров крізь шари марлі.

І на цій марлі Ліка несподівано побачила картину в цілому — всю органіку руху, весь ритм повторюваних загогулинок, а головне — всю палітру приглушених кольорів.

Не таких яскравих, якими були кольори на картинах, написаних олією, а особливих — «вовняних», тих, що утворювали на полотні зовсім іншу структуру.

Глибоку і загадкову.

Місіс Страйзен теж зупинилася, із задоволенням спостерігаючи за поглядом гості.

— Це старовинний гобелен із сюжетом, перенесеним з каменю давніх піктів Cadboll. Чули про такий?

Не відриваючи погляд від килима, Ліка похитала головою:

— Ні. Але це схоже на… письмо… Хто такі пікти?

— Браво! Ще ніхто не вбачав в цьому сюжеті письмо! — зраділа місіс Страйзен. — Ви перша! А пікти — то прародичі мого чоловіка з північно-східної Шотландії. Вони ставили ось такі вертикальні мегаліти, як символи влади. Цей гобелен — а йому років чотириста! — просто немовлятко у порівнянні з оригіналом! Сам мегаліт вирізьблено в шестисотому сторіччі нашої ери. Вважається, що це так зване «кельтське плетиво» містить інформацію і є формою загубленої писемності.

Місіс Страйзен посміхнулась.

— Хто знає, може тут, — вона кивнула на орнамент, — написане щось важливе…

Ліка підійшла впритул до стіни і обережно, мов сліпа, що вивчає обличчя співрозмовника, поклала пальці на витерту частину килима.

Місіс Страйзен з цікавістю спостерігала, як вона обережно торкається затертих частин орнаменту, ніби домальовує ними обірвані лінії.

Це тривало не більше хвилини.

Потім Ліка повернула до хазяйки схвильоване обличчя.

— Ви прочитали напис? — іронічно посміхнулася та.

— Здається, я змогла б відновити втрачене… — тихо сказала Ліка.

* * *

…З місяць пішло на ретельне копіювання візерунка.

Вона щодень ходила до помешкання місіс Страйзен, сідала навпроти гобелену за широкий дубовий стіл і, поглядаючи крізь збільшувальне скло на світлини, зроблені Джошуа в різних ракурсах, переносила малюнок на шматки цупкого паперу. Після кількох годин праці Залізна Ґава збирала стоси відбракованих ескізів, не розуміючи, чим вони погані і нарікаючи на марнотратство.

Попри це, стоси картону не викидала, а охайно розправляючи, відносила до своєї кімнати.

І, коли не треба було клопотатися по господарству, довго роздивлялася і порівнювала сто разів перемальовані орнаменти. Хитала головою, цокала язиком і не розуміла, чим вони погані, якщо всі — однакові. Але молода жінка, котра несподівано прибилася до їхньої оселі, приходила знов і знов, і через неї доводилося ламати чіткий графік сніданків і обідів. Адже Мелі ні в якому разі не згоджувалась їсти на самоті, як це було раніше. А вдвох вони робили неймовірні порушення в режимі із численними перекусами, що абсолютно не влаштовувало нещасну Ґаву.

Врівноважував душу хіба що містер Маклейн, котрий приходив за дружиною напередодні вечері — і тоді обидві пані і пан нарешті сідали за стіл, як годиться.

Попри незадоволення порушенням режиму, Ґава все ж таки мусила визнати, що з приходом «дівчинки», в будинку запанувала ілюзія родинної ідилії.

Дівчинка — малює, вилізши з ногами на крісло, пані — плете серветку (яку покинула плести років тридцять тому!) або просто мовчки спостерігає за роботою. І кожна річ в будинку — дихає, оживає, набуває сенсу.

Все майже так, як тоді, коли тут жили діти — донька і син хазяйки.

Тепер вони наїжджають раз на рік.

А дівчинка приходить щодня!

І пані повеселішала!

Навіть почала припудрювати щоки. А до приходу містера Маклейна, навіть підфарбовувала губи своєю улюбленою морквяного кольору помадою. А вона, ця нова дівчинка, не боїться Залізної Ґави.

Не гребує розцілувати в зморшки.

То нехай вже ходить…

…Коли Ліка торкнулася шорсткої поверхні старовинного гобелену, їй здалося, що в кінчики пальців вдарив електричний струм і вмить мільйонами нервових закінчень розбігся по всьому тілі.

Ніби з пальців, що ожили, почалося відродження всього організму.

Пальці дали поштовх зору — і вона знов побачила світ у фарбах.

Але цього разу він змінив фактуру — світло й тіні стали м’якшими, притлумленими, затишнішими, як вовняний орнамент на килимі. Переплетіння спіралей нагадували судини. І їй шалено, — до жару в шлунку! — закортіло відтворити орнамент і всю картину в цілому.

Але якщо копіювання його було цікавим і досить звичним для неї заняттям, то втілення ескізу у «вовняне» життя потягло за собою необхідність нових знань, про які вона могла лише здогадуватись. Адже вона ще ніколи не малювала нитками!

Джошуа довелося замовити кілька книжок.

І вона поринула у вивчення технологій ткацтва, як у мандрівку світом і часом.

Адже найстаріше перевидання — «Книга ремесел», куплене ним у Франції, було датоване тисяча двісті шістдесят третім роком. І коштувало йому продажу частини дідівського будинку на Лангкаві. Вона того не знала. А, отримавши книжку, швидко цмокнула його в щоку і надовго розчинилася в нетрях вілли.

Зникла з поля його зору, як зникає голодна кішка, почастована свіжою рибою.

Ось, що їй було потрібне!

Джошуа з радістю спостерігав, як порожевіли її щоки, як заблищали очі, як невпинно вона переповідала те, чого вчилася.

Виявилося, що «зміна вражень», котру він безуспішно намагався створити завдяки подорожам і мандрівкам, мала бути не зовнішньою. Все було всередині і лиш чекало ось такого — дякувати місіс Страйзен! — поштовху.

Вона сама збила дерев’яну раму потрібного розміру, по боках якої рясно набила дрібні цвяшки. Якби вона взялася плавити мідь і власноруч виковувати ці цвяшки, він би не здивувався. Вона хотіла, щоб все було «по-справжньому». Тому так само, за кресленням в книзі ремесел, вирізьбила «уток» — невеличкий дерев’яний прилад, котрим ущільнюється плетиво.

Майстерня, котра доти стояла зачиненою, перетворилася на нитяний склад і алхімічну лабораторію. Адже перед тим, як перенести малюнок у плетиво, треба було пофарбувати і зістарити нитки.

Ліка провела десятки власних дослідів, фарбуючи білу вовну у природних компонентах — корінь марени, жовтоцвіт, кармін — доки не досягла автентичних кольорів.

Потім настала черга «зістарювання» ниток, на яке теж пішло чимало часу, адже і тут довелося перепробувати багато різних способів — від випалювання на сонці і вимочування в морській воді (що не дало бажаного результату) до ультрафіолетового опромінювання.

Часом Маклейну здавалося, що ця бурхлива жага діяльності, яку він вітав і якій радів, може довести її до нервового виснаження.

— Бажання досягти досконалості — не хвороба! — заспокоювала вона і, посидівши з ним п’ять хвилин, швидко втікала до майстерні.

Був лише один спосіб затримати її на довше — розпитати про техніки плетіння. І вона гарячково пояснювала, що таке «полотняна», «саржева», «грецька», «сумахова» техніка і чим відрізняється від інших «подвійний симетричний вузол».

Але якою технікою виконане «кельтське плетіння» гобелену місіс Страйзен, вона довго не могла розгадати. Адже задля цього треба було розплести хоча б один сантиметр старовинного гобелену.

Втрачаючи сон і апетит, вона міркувала, чи не поєднати їй дві техніки.

Але які?

Полотняне переплетіння здавалося їй простішим, класичним: уток із тоншою ниткою чергується з товстішою ниткою основи і поверхня виходить гладкою і однорідною.

Але щоб урізноманітнити фактуру килима і в точності відтворити орнамент, вона все ж таки вирішила чергувати кілька технік, додавши до полотняної — єгипетську і грецьку.

Не була впевнена, що так робиться, але після кількох місяців плетіння і розпускання зразка зрозуміла, що обрала вірний шлях і може починати роботу!

…З того дня, коли перша нитка, намотана на уток пройшлася зигзагом крізь щільні ґрати вертикальної основи, за роботою невідлучно спостерігала Мелі Страйзен.

За допомогою вірної Ґави, вона щоранку приповзала до будинку Маклейнів з кошиком домашньої випічки і сиділа до вечора в кутку майстерні, заворожено дивлячись, як в рамці, схожій на медовий стільник без меду — поволі наростає її оновлений гобелен…

Дні і тижні падали у вовну безшумно, зникали, залишаючи по собі кілька сплетених і сотні розпущених рядів.

А розпускати доводилося часто.

Частіше, ніж залишати зроблене.

Здебільшого вони мовчали, заворожені ритмом роботи.

— Ти — незакріплена нитка, — одного разу сказала місіс Страйзен.

І на здивований погляд Ліки, пояснила:

— Коли ти починала ткати — найпершу нитку ти міцно прив’язала до основної аби вона не висоталась, чи не так? Сама ж ти не прив’язана ні до чого. Потягни — і ти висмикнешся з полотна, яким би щільним воно не здавалося. Тобі чогось бракує.

Вона не відповідала — просто вплітала монологи старої пані в орнамент і їй здавалося, що тоді робота йде легше, а вона дуже близька до розв’язки зашифрованого в ньому послання.

— Зі мною було те саме, хоча я міцно прив’язана до цієї землі — іншої не знаю. А хотілося б. Все ж таки мій батько — з твоїх країв. Я мало що розуміла в його житті. То була якась фантасмагорія. Під час другої світової війни він командував якоюсь «сотнею» котра, за його словами, боролася «на два фронти — проти Сталіна і Гітлера». А наприкінці ті, хто вцілів, випадково натрапили на американське військо і довоювали разом із ним.

Мати разом зі мною (мені тоді було п’ять) подалася на пошуки батька і потрапила до «розподільчого пересилочного табору». Батько знайшов її випадково. Умовив не повертатися. І вони разом з американцями приїхали сюди. Адже, як казав батько, шляху назад не було. Але докладніше про все це я не знаю і шкодую, що не розпитала. Певно, це була дивовижна історія війни і кохання…

На Манхеттені батько побачив зруйнований будинок, знайшов земляків — тих, з ким воював. Купили руїну за копійки і відремонтували. Хлопці були рукасті, скучили за роботою — лялечку зробили. Почали здавати житло. Згодом тато купив ще один дім, а потім ще. До мого сімнадцятиліття ми мали десять будинків на Манхеттені. І зараз маємо — це нині спадок моїх дітей. Я вдало вийшла заміж, як уже казала, за шотландця з графства Россшир. Його батько був першим купажистом в Тейні. Є таке містечко в північній Шотландії. Там віскі виробляють. Мій чоловік розвинув «діжковий бізнес» тут, в Америці. Адже якість віскі залежить від якості діжок. Але мова не про це… Про «вузлик». Так от. У моєї матері цього вузлика не було! Сумувала за батьківщиною, вишивала сорочки — чорним та червоним, співала, залучала до церкви. А скільки разів намагалася зісватати «за свого»! Навіть був один такий… Навіжений. Але для мене «своїми» стали інші. Це природно. А от почула, як ти про чорнобривці сказала — і горло перехопило. І нема на те ради! Певно, у матері так само стискало. Тому скажу тобі так: якщо немає того вузлика — зав’яжи його сама, поки не пізно! Тут тепер твій дім. Тут тебе люблять. А то залишишся сліпою на віки вічні…

Сказала — «сліпа» і Ліка з подивом побачила те, що раніше не помічала, хоча перемальовувала картину безліч разів: гобеленова принцеса, що скаче на конику в оточенні вершників — незряча! А очі — відкриті. І зіниці є. А — сліпа вона! Сліпа!

Обійняла, закружляла Мелі по майстрені.

Сліпа принцеса, сліпа!

І тепер стало зрозумілим, чому дзеркальце у верхньому кутку гобелену — чорне.

Адже — не потрібне їй. Не потрібне!

Що хотіли сказати цим давні нащадки вікінгів?!

Куди скаче піктська воїтельниця, на кого полює, від кого тікає, від кого обороняється? Так і кортить увійти в полотно, поговорити з принцесою на конику.

Чи не страшно їй?

Не холодно?

Чи боїться смерті?

Що рухає нею, які сили, яка віра? У що?!

— …шкода мені тебе, — знизує плечима місіс Страйзен і веде далі свою нескінченну пісню. — І взагалі — людей шкода. Тому що людина… закінчується. Але люди про це не думають. Особливо, коли заходять до ресторану і можуть поїсти на тисячу баксів. Або — на три. Замовляють Fleurburger. Це такий собі гамбургер від Юбера Келлера — нічого особливого… І от що цікаво: цей Fleurburger не закінчується, адже рецепт запатентовано на все подальше майбутнє, а людина, що його замовила — закінчується, скільки б не їла і не пила. Таке воно, людське життя. Рветьтся, мов нитка. Наштовхується на вертикальну перепону, впирається, шукає вихід. От ти тій нитці вихід даєш, адже уток у твоїх руках — за ним нитка йде. А людині що робити? Хто її довкола біди чи небезпеки обведе? Та ще й шлях вкаже, мовляв: зараз важко, а в кінці — побачиш, який візерунок сплететься! Якби знати — який саме… А коли починаєш хоч щось розуміти — тут і край твоїй ниточці настає. Тому і важливо — гарно почати. Щоби нитка не висмикнулась. Адже вийде, як на моєму гобелені: і п’ятисот років не проминуло, як увесь малюнок — бикові під хвіст.

— Котові…

— Що?

— У нас кажуть: котові під хвіст.

— Ото й воно! Ти скільки років тут, а все кажеш — «у нас». А де те «у нас» — лишень Богові відомо…

…Через рік і два місяці Джошуа Маклейн урочисто переніс готовий гобелен з майстерні до вітальні. На церемонії були присутні: сама майстриня, розпашіла і схвильована, місіс Мелі Страйзен, божевільна мільйонерка з будинку № 47, її не менш дивакувата служниця індіанського походження і дві кішки, підібрані місіс Енжі Маклейн біля ресторану «Енні» на набережній Сан-Дієго.

Була осінь.

Джошуа ніс перед собою раму з вовняною картиною і полум’я каміну — руде і гаряче, що кидало відблиски на вовняне полотно, — утворювало на обличчі сліпої принцеси цілу гаму почуттів. Вона вітала своє друге народження, гордо здіймаючи спис. Під її ногами шкірилися пси, зміїлися переплетені кільця тайнопису, кликали до бою суворі воїни.

Але жодна фраза, що виникала в голові майстрині під час роботи, так і не лягла їм на душу…

— Це… Зараз скажу… Хвилиночку…

Збишек Залеські, колишній аспірант Джошуа, а нині — один з провідних мистецтвознавців і галеристів у Нью-Йорку, ось вже з півгодини ходив довкола гобелену, що висів у вітальні.

Саме заради нього Маклейн і запросив приятеля в гості.

Адже, як вважав Джош, довести Ліці її геніальність могла тільки така людина, як Збишек — стороння, не схильна до лестощів і взагалі — фахівець своєї справи, що не має жодних сентиментів щодо особистості майстра.

Вирішили спочатку просто показати роботу. Так би мовити, без коментарів.

І ось тепер спостерігали, як Збишек крутиться довкола полотна, мов шуліка над курчатком, мізкує, яке це сторіччя, яка епоха в мистецтві, яка країна.

Ліка тримала біля вуст келих з шампанським аби прикрити ним посмішку.

Те, що орнамент належить давнім піктам, Залеські визначив одразу.

Те, що малюнок є копією малюнку з ритуального каменя північно-східної Шотландії — напевне.

Заковика полягала в тому, що це був старовинний гобелен — посивілий від часу, виконаний кількома техніками давнього плетіння. Над його приналежністю до часу Збишеку довелося добряче поламати голову.

— Думаю, що це — кінець чотирнадцятого сторіччя, — нарешті вимовив він. — Без експертизи визначитись дуже важко. Принаймні, такої роботи в каталогах я не бачив. Звідки вона у тебе? — звернувся до Маклейна. — Щось не помічав, щоби ти брав участь в аукціонах.

— А скільки вона може коштувати? — зацікавлено запитала Ліка.

Залеські замислився, обережно торкнувся пальцем до візерунка.

— Гадаю, не менше, ніж сімсот тисяч… А, може й мільйон, все залежить від часу й імені майстра.

Ліка свиснула.

Маклейн засміявся, обіймаючи дружину за плечі:

— Бачиш, ти можеш стати мільйонеркою!

Залеські закліпав очима:

— Ти хочеш сказати…

Він огледів Ліку так, ніби вперше помітив, адже вся увага була прикута до полотна: бліде обличчя в обрамленні світло-русявого, з рудуватим відблиском волосся, зібраного в жмуток, високі вилиці, завеликі, як для такого вузького обличчя, очі і вуста, тонке порцелянове перенісся, джинсовий комбінезон на два розміри більший, ніж треба.

Не красуня, але — чіпляє погляд.

— Саме так, — поплескав його по плечі Маклейн. — Це робота Енжі.

Збишек голосно вдихнув і видихнув, немов стрибнув і випірнув з води.

За вечерею розмови точилися довкола його пропозиції: Енжі могла би плести гобелени в старовинній техніці на замовлення.

Говорив про реставрацію, музеї і багатих колекціонерів, котрі здатні викласти кругленькі суми на аукціонах. Він би міг це все влаштувати. Адже такий талант не мусить пропадати в нетрях Каліфорнії.

Умовляв серйозно поставитись до його пропозиції: він надасть зображення старовинних гобеленів, які вона, на вибір, забажає відтворити.

— Енжі робить все, що вважає цікавим для себе, — знизував плечима Маклейн. — А грошей ми не потребуємо.

Але місіс Маклейн вважала інакше: їй треба заробляти самій, адже достатню «насиділась на шиї у чоловіка», і, якщо доля дає їй такий шанс, відмовлятися безглуздо.

Маклейн не сперечався.

Збишек Залеські лишився задоволеним і вечерею, і таким новим поворотом у справах.

…За чотири роки вона зробила три «старовинних» гобелени на прохання Збишека Залеські.

Замовлення, з яким він приїхав наступного разу, було надзвичайної складності — відтворити котрийсь із шістдесяти чотирьох гобеленів з серії Анжерського апокаліпсису «Одкровення Іоана Богослова», створених між 1373-м і 1381-м роками для Людовика Першого Анжуйського.

Залеські розкинув перед очима Енжі купу світлин, відзнятих ним під час відрядження в Анже, і з удавано байдужим виглядом відійшов до Джошуа — випити по чарці привезеного з Франції коньяку.

Краєм ока обидва спостерігали, як, всівшись на підлозі перед каміном, вона розкладала довкола себе світлини, котрих було не менше сотні, тасувала їх, як колоду карт, гладила долонями і знову в захопленні тасувала, розкладаючи світлини, мов пазли.

Нарешті відклала вбік з десяток зображень «Нового Єрусалима», зроблених в різних ракурсах і масштабах.

— Спробую це… — просто сказала вона, згрібаючи докупи решту фотокарток.

— Ти впевнена, що потім зможеш віддати те, що зробиш, в чужі руки? — лукаво запитав її Маклейн.

— Не впевнена! — так само весело відповіла вона. — Але спробувати варто!

— Гадаю, що ваша робота, Енжі, коштуватиме стільки, що ви ні про що не пошкодуєте! — запевнив задоволений Збишек. — Я маю достатньо серйозних пропозицій від поважних людей і потурбуюсь, щоб ваша робота потрапила лише в добрі і… щедрі руки!

МІСІС МАКЛЕЙН

Нью-Йорк, 2013

(продовження)

Дощ за вікнами готельного ресторанчику стишився. А потім припинився зовсім, лишивши на склі довгі сріблясті нитки.

Потім висохли й вони.

Від мокрого асфальту здіймалося барвисте марево.

Місто втратило імпресіоністичний колорит.

Офіціант розставив на столі тарелі, налив вино.

— Ти дзвонила йому? — запитав Збишек.

— Так, чоловіку, — відповіла вона.

— І що сказала?

Ліка знизала плечима:

— Яка різниця. Сказала, що лягаю спати…

Залеські посміхнувся.

— Навіщо збрехала?

Вона замислилась.

— Не знаю. Просто не хочу казати зайвого. До того ж, за півгодини це буде правдою.

— Брехня в ім’я спасіння… — сказав він.

— А кого треба рятувати?

Він знову посміхнувся і кивнув на заставлений стравами стіл:

— Давай поїмо. Про справи — потім.

Сьогодні він був налаштований рішуче.

Сказав собі: жоден її порух не пробудить у ньому ні жалості, ні того трепету, який він відчував ось вже п’ятий проклятущий рік від дня, коли вперше переступив поріг їхнього помешкання. Варто лиш не надто задивлятися в очі і не перейматися тими рухами і інтонаціями, які робили її особливою. Адже ця особливість — чистої води спекуляція. Але виймає з нього всю душу разом із рішучістю.

— А які у нас справи? — запитала вона.

Збишек відклав виделку. Певно, сьогодні буде не до їжі.

— Ну, по-перше, на твій рахунок вчора переведено мільйон доларів — друга частина за «Єрусалим». І це варто відсвяткувати.

Вона взяла зі столу череватий бокал і почала повільно обертати його в руці, спостерігаючи, як золотавий ободок вина ходить по колу. Її руки завжди жили якимось окремим життям, як в індійської танцівниці. Збишек боявся їхніх потаємних знаків.

Зухвало посміхнувшись, додав:

— Як і обіцяв, я зробив тебе багатою.

Вона пригубила вино і втупилася в нього великими очима — надто великими для її вузького обличчя. Ці дивні пропорції так само бентежили його, як і руки.

— Хіба я тебе про це просила?

Так, між ними не було жодних зобов’язань.

Хоча вона й зробила три унікальні роботи.

Дві він забрав нібито на аукціон. Вона навіть не поцікавилась, куди і до кого вони потрапили. Навіть не подякувала, коли на її банківському рахунку почали з’являтися шалені суми. Захвилювався хіба що Джош. Але вона швидко і беззаперечно владнала справу. Просто попросила ніколи про це не говорити, віддала йому картку і запропонувала тост за осінь, що насувалася тоді на Сан-Дієго. І була божевільно гарною для всіх трьох.

Тепер, святкуючи новий успіх у цьому ресторані, Збишеку Залеські до поросячого вереску хотілося весь час говорити про те, що тепер місіс Маклейн багата і незалежна.

І це лише завдяки йому!

Байдужість Енжі роздратувала його, знизила градус рішучості.

— А хіба ні?! — сказав він.

— Не пам’ятаю такого. Мені взагалі нічого не хотілося продавати. Гроші мене не цікавлять. Просто треба ж було чимось віддячити Джошу. Він стільки років мене терпить…

— Можливо, настав час покласти край його терпінню — спільними зусиллями?..

Він вперше насмілився вимовити таке.

Вперше натякнути на можливість такого «спільного», бодай таким кумедним чином. Щоби вона поглянула на нього, не як на фахівця, колегу чоловіка, аукціоніста, а — того, хто може дати їй більше, ніж вона отримує в нудному і пихатому Сан-Дієго.

— Що ти маєш на увазі? — розгублено запитала вона.

Збишек ледь не вдарив себе по коліну: ну, які можуть бути натяки?!

На неї треба дихати, мов на скельце! Подихати, протерти велюровим клаптиком і покласти до кишені. Мов окуляри. Чи камінець в… дванадцять каратів. Або…

Або казати все прямо і жорстко, так, як є. Так, як він вирішив.

Без натяків. Прямо.

Він залпом випив вино, витер серветкою рот, щоби він не здавався вологим і від того — безвольним і накрив рукою її зімкнуті на колінах долоні.

— Послухай мене, Енжі… Ми знаємо одне одного майже п’ять років. Я дав тобі роботу, якої без мене ти ніколи би не мала. Я дійсно хотів, аби ти стала незалежною. Тепер ти незалежна. І можеш бути вільною. Жити, як хочеш.

Вона поглянула на нього з подивом, втомлено і неуважно.

— У мене сьогодні був не кращий день, — сказала вона. — Певно, я погано тебе розумію. Або не розумію зовсім. Вибач.

— Так, гадаю, не розумієш. Хоча мене це не дивує. Але, відверто кажучи, дратує. Адже… — він махнув у повітрі рукою, мовляв, говорити так говорити і додав: — Адже це образливо. Любити жінку, яка цього зовсім не помічає!

Вона опустила голову.

Її руки почали розправляти серветку, змітати зі столу невидимі крихти, згортати і розгортати край накрохмаленого обруса.

Він з тривогою стежив за цими рухами і з острахом очікував на її перші слова.

Нарешті вона вимовила:

— Хочеш, я поверну тобі всі гроші?

Якби у нього в роті була їжа, він подавився б!

Який чудовий вихід — «поверну гроші»!

І жодного слова про те, що він нині наважився сказати.

— Мова не про гроші! — насупився він. — Ти дуже розумна, Енжі. Ти розумніша, ніж хтось може подумати, дивлячись в твої безборонні очі. Не уникай правди! Я сказав, що люблю тебе. І, благаю, не роби вигляд, що не розумієш мене. Ти не могла цього не знати! Але якщо не знала — дізнайся зараз і прийми рішення.

— Вирішити? Що я мушу вирішити?

— Розлучись з Маклейном. І виходь за мене. Ми більше підходимо одне одному. У нас спільна справа. Спільні інтереси. Я давно думаю про це. Я певен, це буде раціонально.

Вона розсміялася.

Вона просто таки зайшлася сміхом, страшніше за який для нього міг бути хіба вибух поблизу, як це сталося тут у вересні 2001-го.

— Ти серйозно? — почув він крізь сміх.

У нього ще був шанс розреготатися в унісон і звести все на невдалий жарт, приправивши його парочкою компліментів, послатися на випите, перевести розмову в інше русло.

На якусь мить він засумнівався, чи не зробити саме так.

Але це була лише мить.

Вона не могла зруйнувати планів, які він виношував останні два роки.

Тому повів далі, жорстко і гарячково.

— Я все вирішив, Енжі. Тобі варто лиш кивнути — і я все зроблю сам. Тобі не доведеться вести перемовини чи збирати речі. Я дам тобі набагато більше, ніж ти маєш. До того ж, мені здається, що ти не любиш Джоша. Ти не пристосована до такого життя. У тебе інше призначення. Ти навіть не уявляєш, на що здатна! Це знаю я. Просто повір мені. А докази я наведу пізніше. Коли ми будемо разом.

Вона повільно підвелася з-за столу:

— Якщо я тобі нічого не винна, Збишеку, гадаю, я можу йти? У мене завтра вранці літак. Я втомилася і хочу лягти.

Його вразило її небажання навіть обговорити цю пропозицію.

Жодного зацікавлення.

Здивування.

Обурення.

Всього того, що могло призвести до бурхливих емоцій і, зрештою, до з’ясування стосунків. Просто так розвернутися і піти! Дивна жінка. Дійсно — дивна…

І тим більше приваблює.

Йому не потрібно нічого звичайного! Тому Збишек Залеські вирішив діяти до кінця.

Владно взяв її за зап’ястя, потягнув вниз:

— Сядь! Мені ще є що сказати тобі, Енжі Маклейн!

Вона присіла на краєчок стільця.

— Справи серйозні. Тому буду відвертим…

Він не наважувався глянути їй в очі.

Але змусив дивитися прямо.

— Я слухаю, — холодно сказала вона.

— Я не продавав твої гобелени на аукціонах!

Як у воду пірнув.

І вона, ця вода, виявилася крижаною або — такою гарячою, що він не відчув різниці між холодним і пекельним.

Вона здивовано глянула на нього і випростала руки на столі, мов школярка. Нічого не запитала, але дивилася вимогливо й уважно.

Він випірнув і знову набрав повні груди повітря.

— Так. Все набагато складніше. І може ще ускладнитись, якщо ти зараз невірно мене зрозумієш. Тому будь уважна…

Він перевів подих і продовжував говорити:

— Отже, я їх не продавав! Тобто — не продавав саме твоїх робіт. Я продавав оригінали! Те, що ти за них отримала — десята доля того, що ми отримали разом!

— Не розумію… — сказала вона.

— Звісно, що ти можеш розуміти? — посміхнувся він. — Тобі і не потрібно нічого розуміти, Енжі. Про це подбав я. Наші замовники — люди, яких я, звісно, тобі не назву. Але вони платять. І будуть платити ще. У нас попереду — купа спільної роботи.

— Ти хочеш сказати, що вкрав для них оригінали? — скрикнула вона надто голосно і він змушений був роззирнутися, чи немає поблизу зайвих вух.

— Тихо!

— Я тобі не вірю.

— А звідки ти знаєш, кому вірити, а кому — ні? — посміхнувся він.

Вона вхопилася за скроні, потерла їх — у них починалася пульсація, якої вона так боялася.

— Я піду в поліцію, — нарешті тихо сказала вона.

— Добре, — сказав він. — Іди. Але май на увазі: в Анже серед шістдесяти чотирьох оригінальних аррасів ось вже зо п’ять років висить одна підробка, яку ще ніхто не викрив. І не викриє доти, доки я веду там наукову роботу і мені вірять. А в замку Арундел, де я працював останній рік, так само експонується робота початку сімнадцятого сторіччя. І жодному науковцю чи відвідувачу і на думку не спаде перевірити її авторство! Доки я сам не зверну на це увагу шановного панства. Але тоді вже я викличу поліцію і експертів. І усіляко допоможу слідству. Адже пригадаю, що така собі нічим не визначна іноземка Енжі Маклейн із Сан-Дієго та її чоловік, до речі, відомий мистецтвознавець, котрий має доступ до раритетів, дуже цікавились усім, що стосується цих шедеврів. Вас упізнають і там, і там. Адже, пригадай, ви ж самі їздили і у Францію, і в Англію, щоби подивитися на оригінали. Вас упізнають. Я про це подбав. Але я б не хотів доводити справу до довічного ув’язнення чи електричного стільця, Енжі. Ти надто потрібна мені.

Він залпом допив вино, його пальці на бокалі розплющились і побіліли.

— Надто потрібна… — повторив він, відводячи погляд від її обличчя, вираз якого був для нього незрозумілим. — Вирішуй. Я сказав тобі все, чого не мусив говорити. Вибач…

Вона все ще терла скроні, ніби намагалася стишити в них біль.

— Що буде з Джошем?

— Ні з ким нічого поганого не станеться, якщо, звісно, ти приймеш мої умови, — сказав він.

Вона поглянула так, що він втопився в прозоро-зеленому зблиску очей і ще раз — з безлічі подібних разів — замилувався середньовічним виразом її вузького обличчя.

Приготувався вислухати все, що мусить почути: обурення, гнів.

Все одно.

Справу зроблено.

Без вороття.

Але ні гніву, ні докорів не було.

Вона помовчала кілька нестерпно довгих хвилин, а потім запитала глухим голосом:

— Як ти хотів діяти далі?

Він зрадів, що все може владнатися простіше, ніж він гадав.

Азартно присунув до неї стілець, взяв за руку, заговорив гаряче у самісіньке вухо:

— Завтра поїдемо звідси разом. Я купив віллу на Мальті, на острові Гозо. Там гарно і безпечно. Є майстерня зі скляними стінами — тобі сподобається! Решту будемо вирішувати через адвокатів.

— Зрозуміло. А зараз я можу піти до свого номера? — запитала вона, мов учениця, котра проситься вийти з класу.

Головне — нічому не дивуватися! Ані цьому запитанню, ані тому, як швидко вона прийняла рішення.

— Звісно, — дозволив він, ледь стримуючи радість. — Ти ж не полонянка! Чекатиму на тебе тут у холі зранку, годині о восьмій. Встигнеш зібратися? Наш літак о дванадцятій.

Вона підвелася.

Він теж підвівся аби провести її до ліфту, а можливо і далі…

Але вона владним жестом зупинила його.

— Не проводжай.

І пішла через зал.

Він ще не вірив, що усе обійшлося якнайкраще. Отже, він не помилився в ній. Ця маленька чужоземка ще дасть жару всім, кому не встиг він!

А особливо цьому Джошуа Маклейну, котрий завжди тримав його за цуцика.

Кивнувши офіціанту, що зараз повернеться, він все ж таки наздогнав її в холі і вхопив за плече:

— Вибач, я лише хотів нагадати, що завтра чекатиму тут, — він кивнув на шкіряний диван біля вікна.

Вона посміхнулась:

— Я тебе почула. І все добре зрозуміла. Добраніч.

Вона увійшла до ліфту і якусь мить спокійно дивилася на нього.

І лише потім, коли на сьомому поверсі вийшла поважна парочка японців, піднесла руку до обличчя і вкусила себе за зап’ястя.

Так, як робила завжди, коли її ніхто не бачив. Щоби не закричати…

* * *

Посеред номера стояла її маленька валізка.

Постіль була розстелена. На подушці лежала кругла шоколадка в золотій обгортці.

Вона сіла на край ліжка, скинула туфлі.

Замислилась, пригадуючи весь день — від самого початку.

Фестиваль.

Натовп.

Рідні обличчя.

Відчай.

Втеча крізь хвилі, що несли її назад — у відкрите море.

Зустріч із Збишеком Залеські.

Хвилі, що понесли її вперед — на скелю.

Десь посередині цього виру зблиснула теплими вогнями тиха гавань Сан-Дієго.

Обличчя Джоша і його останні слова, коли проводжав на літак: «Я чекатиму на тебе…».

Єдине, чого вона не відчувала — фізичного втілення самої себе, чогось більшого, ніж просто «руки-ноги-голова», чогось суттєвішого і надійнішого, що мало бути всередині.

Не пластилінового чи драглистого.

Того, що дозволяє триматися прямо.

І приймати рішення.

Вона вийняла з сумочки мобільний телефон, увімкнула його, побачила три пропущених дзвінки від Маклейна, погладила пальцем його фото на дисплеї.

А потім натисла на виклик «Мелі».

…Вранці Збишек Залеські випив в холі три філіжанки кави, завареної на його замовлення «по-польському». І піднявся до номеру місіс Маклейн.

Там на всю потужність гув пилосос.

Привітна афроамериканка, посміхаючись в півобличчя повідомила, що номер звільнено з п’ятої години ранку.

Не вірячи своїм очам, він вхопив мобільний телефон і довго шукав з-поміж абонентів фото і номер Енжі.

Тримав біля вуха так довго, що покоївка почала підозріло зиркати в його бік і навіть вимкнула пилосос.

І тоді він почув тиху мелодію.

Вона линула звідкілясь здалеку.

Спочатку йому навіть здалося, що Енжі тут, поруч, а покоївка просто невдало пожартувала. Але та з подивом кинулася до свого візка, де лежали зібгані простирадла і рушники, порилася в них, дослухаючись до звуку, і витягла білий махровий халат.

Мелодія грала в його кишені.

— Ви прийшли за цим, містере? — запитала вона, простягаючи спантеличеному Збишеку мобільний телефон. — Прошу… Мені чужого не треба.

МІСІС МЕЛАНІ СТРАЙЗЕН (щоденник)

…Ну ось, взяти хоча б другий пункт з моїх правил: «Якщо помітиш, що почала все забувати — записуй! Починаючи з того, хто ти є, звідки і який життєвий шлях лишився позаду. Знадобиться, коли зовсім здурієш…».

Я ще не зовсім…

Але все ж таки почала писати. Інакше це буде нечесно: написати правила і не слідувати їм. Щоправда, почала лише з учорашнього дня. Але краще пізно, ніж ніколи! Щось пішло з голови без вороття.

Але нині я хапаюсь за кінець ниточки і йду по ній у зворотному напрямку, мов у лісі. Це таке дивне відчуття. Адже ниточка тоненька, а стовбури дерев жорсткі, грубезні, так рясно наросли за стільки років! Ниточка між ними ледь помітна, може перерватися в будь-яку мить. А шкода…

Адже цікава історія виходить, чорт забирай. Ніколи про це не думала. Жила собі.

Аж доки ця дівчинка не з’явилася.

Тепер скучаю за нею, місця не знаходжу. Ось і вирішила клубочок докупи змотати.

Вже час.

…У нас ці квіти «тагетес» називаються.

От не знаю, якби не вимовила вона тоді «чорнобривці», то може я б ніколи нею і не зацікавилася.

Хоча, навряд чи.

У нашому селищі важко було таку не помітити. В усіх наших на пиці написано: «ноу проблем» і посмішка на всі тридцять два.

А у неї обличчя іконописне, я таких давно не бачила.

Дивишся на нього — не відірватися. Аж незручно стає, що не можеш не дивитися. Сказати б — красуня, то це не зовсім правда.

Просто щось зсередини в ній світиться. Тим світлом, котре зустріне тебе в тунелі, по якому душа відлітає. Я там, звісно, ще не побувала, але уявляю це світло саме таким: манить і заспокоює. Не відірватися і назад не повернути.

Вона мало на люди виходила.

Чимось мою маму мені нагадала в своїй відлюдькуватості.

Та теж усе ховалася в хаті і майже не вчила англійської, мовляв, їй тут — чужина. А батька дуже любила і тому ніколи про це вголос при ньому не казала, боялася засмутити.

Власне, я так собі думаю, що була то велика любов, така, про яку в книжках пишуть. Тільки тоді не було такому почуттю назви. Дуже стримані вони були, суворі.

Коли питала її, як вона могла наважитись посеред війни з села піти навмання шукати батька та ще й з малою дитиною, відповідала просто — а як могло бути інакше, жінка має йти за чоловіком, така її доля.

Шкода, що на цьому мої розпитування і закінчувалися.

Тепер не знаю, чи знала вона напевне, куди йти — може, якусь звістку від нього мала? Адже вона не звір, щоб ось просто так — йти!

Так лише звірі ходять.

По сліду.

Хоч би як там було, але пам’ятаю своєю дитячою пам’яттю якусь фантасмагорію того шляху.

Все тоді було в коричневих тонах — небо, дерева, розкурочені дороги.

І завжди хотілося їсти. Але гадалося — то все природне, адже іншого не уявляла.

А от пригода в стодолі була надприродною.

Тому пам’ятаю і досі згадую.

А коли згадую, то п’яти починають лоскотно свербіти…

Ніч була холодна. Десь щось бухкало. Певно, постріли.

Нас людей з десяток на тому сіні гнилому лежало — діти, жінки.

Всі босими ногами в зламану браму, що на ліс виходила, світили. Хтось — зовсім хворий, хтось померлий, не знаю. Адже п’ять років мені було.

Ми теж ніби вмирали.

У матері дихання, мов з печі — я в нього, як в ковдру пірнала, грілася.

А ноги — крижані.

І от прокидаюсь від того, що п’яти мої огортає якесь вологе тепло. І таке відчуття приємне від дивних жорстких і гарячих доторків. А як тепер мені відомо, на стопах — чи не всі нервові закінчення. Всі сплять, сопуть, кашляють, стогнуть.

Я очі відкрила, а там внизу, коло моїх ніг, зблиснули два жовтих вогника — очі! Тільки не людські.

А чиїсь.

Звіра якогось. І стоїть той звір наді мною і п’яти мої облизує…

Дихання уривчасте, клацання щелеп і — лизь, лизь, мов зупу сьорбає з полумиска.

Мені б закричати, а я заворожено мовчу, дослухаюсь лише, як приємно відчувати це вологе тепло і дотик.

Помітив, що я на нього дивлюся — завмер. Зараз, думаю, схопить зубами.

Але думаю про це з захватом, адже уявляю, що там, куди поволочить, краще буде.

Мить дивився на мене — всю поглядом пронизав. І знову за своє: лизь, лизь. Я аж всміхнулася — так лоскотно, так тепло, так приємно і млосно, що подумалося: це ангел у звірячій подобі мене рятувати спустився. П’яти аж горять! І їсти перехотілося.

Потім той гість нічний обнюхав інших.

І… вхопив за ногу якогось хлопчиська (може ровесника мого, а може й молодшого), помчав з ним до лісу.

Жінки повскакували, ґвалт здійняли. А потім хтось каже: «Та він давно вже мертвий лежав. І мати його мертва».

Так воно й було…

…Коли мати на ранок взувала мене в свої чуні, каже, ти де ноги помила, що за диво?

Так воно дивом і залишилося, бо нічого я пояснити не могла. А, може, не схотіла. Адже була та пригода, як вже казала — надприродна, непояснима.

Чому звір мене так виокремив з-поміж багатьох, що там на моїх стопах відчув?

Чи не те, що шлях мій буде довгим. І таким далеким — аж до Каліфорнії, до цього маєтку вартістю у мільйон.

Хто б тоді про це міг подумати!?

…Вже, як стріляти припинили, покотилися ми за військами аж через пів-Європи (що то за країна була — не знаю, але всі говорили «по-чужому»).

А до розподільчого табору для звільнених полонених та біженців приїхав за нами батько.

Витягнув нас з брудного і голодного натовпу, мов картоплю з городу.

У чужій формі (я тоді не знала, що він з американцями пішов), здоровезний, як ведмідь, з вимовою такою, як у інших — нетутешньою, бо вже гарно по-американському говорив. Переніс обох — на руках! — до кімнати в містечку, де військо союзників стояло.

Там я вперше чисте ліжко побачила.

І злякалася.

Уявила: щойно ляжу на білі простирадла, як з мене луска посиплеться чи порох, забрудню всю білизну. Довго я потім не наважувалася спати на білих простирадлах від того страху. Потім звикла.

Ну що іще?

Пам’ятаю, як тихо батьки гомоніли аж до ранку. Щось про те, що їхати треба із тим чужинським військом аж за океан. Мати плакала. Батько казав, що «всі тут помремо», якщо підемо на «радянській бік» реєструватись.

Так і лишилися на американському.

Потім було все те, про що я Енжі розповідала. Будинки на Манхеттені, коледж, університет, Пітер Страйзен, діти, бізнес на діжках з білого дуба і — гроші, гроші.

Потім прийшла самотність. І здивування від того, як швидко минає життя. І… яке воно довге, що всього і не запам’ятаєш.

Діти дорослі, приїжджають раз на два чи три роки на день Подяки чи Незалежності.

І хутко — назад. Один — Денні — до Мемфісу, там у нього свій бізнес, друга — Елізабет, в Італії живе. Це нормально. У мене ж все гаразд! Я ще собі раду даю та й не бідую — до цього не дійде! Моя Залізна Ґава — при мені. Така собі скажена мільйонерка, всім задоволена.

Правду кажуть, що в старості добре згадується лиш те, що в дитинстві було і те, що хвилину тому. Посередині — порожнеча. Нема на те ради.

Тагетесом у мене пів садка засаджено. Ґава моя Залізна старається. Вона зі мною все життя. У спадок від свекрухи дісталася. Та її ще дівчинкою з резервації забрала, виховувала, як свою, бо була дуже демократична пані. Сварила мене, коли я казала, що вони — американці, все виправляла — «Scotland!" — і суворо так сопіла.

Так я — навзаєм! — теж казала, що я не американка, а — «Ukraine»!

Хоча ту Україну, як слід, і не знала. Та й не побачу вже. Залізна Ґава і мальви мені насадила, і соняхи, як у матері в садку було.

Тут мене дивною вважають. У всіх — газони з голландською травичкою, а у мене — джунглі непролазні…

А дівчинка, дружина Маклейна, одразу зрозуміла, що то таке. Спочатку я про неї думала, як усі — взяв собі професор за дружину слухняну іноземку, адже тутешні жінки йому всі не до вподоби були. А вона і рада. Ще б пак! Кажуть, що всі жінки з тих країв мріють про іноземців.

Тепер, після всього, що сталося, думаю так: ніхто їй не потрібен!

Хоча вона сама про це не знає. Ніхто.

Є такі люди, в яких ангели на пальцях ночують. Воно називається різними іменами — талант, призначення, покара, самотність, хрест.

І скинути це з себе неможливо, і нести важко. Але все життя — на тих кінчиках пальців!

Я завжди вважала: якщо ти не збираєшся змінити світ — не варто починати всього, що пов’язане з творчістю. Навіть якщо ти дійсно маєш хист, вміння, здібності, талант — вони нічого не варті, якщо немає такої мети: змінити на краще бодай один міліметр простору.

Інакше все зведеться до марнування часу, а зрештою до руйнації. І тоді навіть добре намальовані троянди засмердять. Адже в них не буде нічого живого і справжнього.

А вона вміла у все вдихнути життя.

Я годувала її своїми байками, а сама жадібно спостерігала, як вона працює над гобеленом. Розуміла, що такого щастя — творити — мені не випало. І, власне, нічого надзвичайного не випало.

Крім того звіра, що лизав мої ноги — і чомусь не забрав.

І крім цієї дівчинки, котра так невимушено і так просто вдихнула життя у старовинне полотно.

Саме тоді я і зрозуміла, що ніхто їй не потрібен — вона світом дихає.

І немає на те ради жодному, хто так само, як і я не може погляд від неї відвести…

…Потелефонувала з Нью-Йорка пізно увечері.

Я одразу зрозуміла: щось сталося. Давно відчувала: ті гобелени, які вона почала робити — з’їдять її — або зсередини, або ззовні.

Вона не питала, що робити — просто розповіла, в які тенета втрапила. Проживши не малий вік, я розумію, що людське життя — зовсім не те, що ми собі про нього уявляємо. Адже Бог не дає жодних гарантій на те, що буде легко. Це вигадуємо ми самі, заколисуючи себе, сподіваючись, що буде саме так, як ми собі намислили.

Вона була для мене тоненькою шовковою ниточкою. Але порвати таку ниточку, нехай і дуже тонку, — важко. Вона сама не знала, якою може бути сильною. Їй треба було дізнатися про це…

Так, вона потелефонувала пізно ввечері з готелю, розповіла все, як було.

Я попросила годину — подумати. А подумавши — придумала і потелефонувала в готель.

Не знаю, чи правильно вчинила. Але, гадаю, що вірно. І вона сприйняла все так, як належить. Ніби давно чекала такого виходу.

Що я зробила?

Забронювала їй квиток на літак до Абердину, а там — до Тейну дві години дороги.

Потелефонувала старим друзям з замку Донробін, порекомендувала взяти її на роботу, як найкращого реставратора, за якого ручаюся всіма своїми нутрощами.

Зробила дзвінок старому приятелю Шону, аби дав ключі від нашого покинутого ще в сімдесятих будинку на околиці Тейну. Сто років там не була. І вже не буду.

Але, сподіваюсь, Шон тримав там все у більш-менш пристойному вигляді.

Зробивши це все, втомилася: старість.

Але разом з тим відчула й піднесення: це був перший серйозний вчинок за останні десять років. Настільки серйозний, що зробивши його, я тремтіла аж доки Ґава згодилася налити мені «Черчелеву порцію» віскі.

Гадаю що там, за багато кілометрів від мене, вона тремтіла не менше.

Вона сказала, що мусить написати листа чоловікові і відішле йому свою кредитну картку. Але надішле на мою адресу — з тим, щоби я віддала лист і картку, коли вона буде вже далеко. Вона не хотіла накликати на нього біду.

Я намагалася її відмовити. Але в своєму рішенні вона була непохитна.

Що мені залишається?

Складна розмова з Маклейном. Мені шкода його, адже чоловік він добрий і любить її несамовито. Хоча, як її можна не любити?

Не молитися за неї?

Залізна Ґава все перебирає і перебирає її малюнки. Виявляється — всі зберегла. До єдиного…».

ЕНЖІ

Шотландія, Тейн

Летовище Абердину вкрито віспою дрібного дощу.

І все довкола пропахло ароматом вологої землі. Пахне, мов у лісі.

І таке ж безлюддя в цю вранішню годину.

Крім кількох десятків тих, хто летів у літаку — в залі нікого.

Купчаться біля транспортера, вихоплюють валізи, а з валіз — куртки, вітровки, кофти: тут прохолодно.

Північна Шотландія не часто тішить теплом.

У неї була лише маленька ручна валізка і та — напівпорожня.

Йдучи лункими коридорами аеропорту, вона купила в першій-ліпшій ятці «д’юті фрі» зелену куртку, закуталася в неї. Але це не допомогло вгамувати тремтіння. Коли воно припиниться — самому Богові відомо, може, відтепер і ніколи.

Головне — не думати.

Всі думки лишилися в повітрі, заплуталися, перетекли одна в одну, мов хмари, набули інших форм — і тепер відлітають у безвість.

Такий собі повітряний кавалок болю.

Джош врятований від ганьби. Як він переживе її зникнення, навіть думати не хочеться…

Щасливе подружжя на червоній доріжці. Добре, що не порушила плин цього десятиріччя. Знайшла в собі сили…

Збишек Залеські з його злочинними перспективами…

Мелані?

Дивно!

Як тоді, колись давно, так і тепер на її шляху — бабця.

Та, в будинку на горі, Ганна Тарасівна, з долонями, посіченими чорними паралелями і меридіанами, скоцюрблена, мов запитальний знак: «Звідки ти звалилася на мою голову?..», ця — місіс Мелані Страйзен, каліфорнійська мільйонерка.

Тій було років вісімдесят. Цій не менше.

Але чи дожила Тарасівна до дев’яноста? Де вона зараз, що з нею тепер. Чи є кому води подати?

Згадалося, немов це було учора: «Якщо я втомлюся від життя, якщо матиму вибір, де закінчити свої дні, я повернуся! Навіть якщо житиму на протилежному кінці світу…».

Далеко ж доведеться повертатися.

Але час іще є.

І днів попереду — ох, як багато.

І краєвиди за вікном таксі, що везе до Тейну — такі схожі на ті, інші, бачені останнім часом лише в снах.

Широкі зелені полонини з ріпаковими ланами, що тягнуться за горизонт. Вівці — кудлаті, товсті, великі і малі, череди опасистих білих корів.

Тільки будинки відрізняються.

Всі вони з чорного каменю, схожі на середньовічні. Довкола них немає дерев — лише газони, мов зелені килими. Швидше за все то і є трав’яні килими, котрі міняють раз на місяць. Ніхто не косить, не нищить бур’яни, не саджає в городі картоплю. Та й городів немає. Перед будинками заасфальтовані майданчики.

Дві години їзди — а скрізь одне й те саме: передмістя з чорними будинками під готичними дахами.

Зелені полонини, сині озера.

Одне з них, легендарне, де живе невідоме страховисько — Лox-Hecc.

Переїхали міст.

— Півгодини — і ми в Тейні, — сказав водій. — Вам куди саме?

Вона стрепенулася, зазирнула в папірець, назвала адресу.

За півгодини авто в’їхало до розкиданого по полонинах фермерського містечка, вона намагалася вгадати, де зупиниться. Але проїхали майже все містечко.

Зупинилися на околиці. «Приїхали!».

Вона розплатилася і вийшла.

Авто від’їхало.

Вона лишилася сама на стежці, встеленій дрібним білим гравієм, обабіч якої зеленів такий самий рівненький трав’яний килим, як і скрізь. Стежка вела до двоповерхової будівлі з чорного каменю. Перед будівлею стояло кілька недобудованих, але досить мальовничих службових приміщень — гараж, стайня.

Повітря було стерильне і прозоре, просіяне крізь легені гір і соснових лісів.

Довкола — жодної живої душі. І така стерильна тиша, що у неї позакладало вуха.

За будівлею стелилося поле з високою, вочевидь, вже не штучною травою — тягнулося аж до гір, що височіли далеко і здавалися синіми.

В її кишені лежала брошурка, котру взяла в Абердині на розкладці.

…Тейн — королівська фортеця, заснована в часи давніх піктів. Нині — територія графства Россшир, батьківщина будинку Гленморанджі — найбільшого виробника солодового віскі.

Того самого, один «дрем» якого треба пити в п’ять «підходів».

Тепер вона знає про це напевне…

Вікна будинку не виказували жодної людської присутності. Поруч не спостерігалося ані кав’ярні, ані магазину — і взагалі будь-якого іншого подвір’я, куди можна було б постукати і попроситись на нічліг.

Вона уявляла Північну Шотландію саме такою: прозорою і прохолодною, як кришталь, опущений у води синього озера.

І такою ж безлюдною, як Місяць.

Вона тихо пішла в напрямку кам’яної будівлі. Гравій шурхотів під її ногами, і той шурхіт в бездонній тиші скидався на каменепад.

Певно, зачувши його, двері будинку прочинили. Потім розчахнули, і до неї покотився маленький лисий чоловічок в чорному святковому костюмі.

— Місіс Енжі Маклейн? — приязно вимовив чоловічок, простягаючи їй одразу обидві руки. — Де ваші речі? Я — Шон. Мелані просила аби я підготував будинок. Ми з дружиною чекали на вас.

Вона зітхнула з полегшенням.

За прочиненими дверима побачила м’яке медове світло.

Отже будинок був живий. Будинок чекав на неї, як і обіцяла Мелі.

Вона потисла Шону руку і віддала валізку, розмірові якої він здивувався: «Це — все?».

І повів її досередини.

…Якщо є на землі спокій — той золотий сон, в якому можна перебувати в повній гармонії з собою — він знаходиться за дверима суворих кам’яних будівель (які і хатою не назвати!) Північної Шотландії.

У картатих вовняних пледах, у зворушливих порцелянових карафах і білосніжних тазиках для вмивання, що стоять на підвіконнях, в свічках, що блимають привітно у звивинах дерев’яних сходів і картинах із краєвидами гір, замків і озер. У живому вогнищі в камінах і щільних шторах з гобеленовими малюнками. У білих сходах, що ведуть нагору, до кімнати, яку мусиш полюбити, адже тобі доведеться пробути тут багато днів і ночей.

Вона йшла туди, куди вів її той, хто назвався Шоном, відчуваючи тепло і дивуючись, як зовнішній вигляд цього помешкання відрізняється від внутрішнього.

— Ми з дружиною намагаємось підтримувати тут лад упродовж багатьох років, — сказав Шон. — Пітер був моїм старшим другом і вчителем, а Мел… О, то довга історія. Я не бачив її тридцять років. Був радий, коли вона потелефонувала.

Він довів її до білих дверей.

— Сподіваюсь, вам тут сподобається. Якщо ні — будь-яка інша кімната у вашому розпорядженні. За годину — вечеря.

Вона подякувала і увійшла.

Довго стояла на порозі, мов заклякла.

Придивлялась, принюхувалась, мов кішка.

Простора кімната з широким двомісним ліжком під балдахіном, мов у принцеси.

Трельяж з м’яким пуфом, три вікна, щільно зашторених бордовими шторами. Столик з цукерками, фруктами і пляшкою вина. Вбиральня з білою ванною на гнутих ніжках. Біла шафа.

Вона сіла на край ліжка, склала руки на колінах і просиділа нерухомо хвилин десять, як сидять в дитячому садку чи в інтернаті новенькі.

Тепер її витівка здавалася хибною.

Жахливою.

Неправильною.

Все, що сталося, віддалилося і виглядало не таким страшним, як там, в Нью-Йорку. Можливо, треба було одразу піти до поліції? Адже втечею вона лиш підтвердила свій несвідомий злочин. Але тоді чаша ця не оминула б Джоша. А він і без того стільки зробив для неї, так няньчився, мов з дитиною. І ось яка подяка чекала на нього!

Він мусить жити інакше. Можливо, не таким розкішним життям, яке влаштував їй на берегах Тихого океану.

Адже вона точно знає, що той будинок коштував йому усіх заощаджень — і власних, і предків. Тепер нічого того не треба. Вона звільнила його від себе. Нехай буде щасливим…

Знову: дивно!

Вона звільняє від себе дорогих їй людей, немов зурочена на одвічну втечу. Певно, життя все ж таки має якусь незбагненну циклічність.

І немає на те ради…

До вечері вийшла в тих самих джинсах, кутаючись в зелену куртку. Адже в будинку було прохолодно. Обережно, з острахом обійшла порожній дім. Кілька кімнат було на другому поверсі і два великі зали — внизу. Один — «камінний». В ньому весело потріскували дрова, стояли крісла і дивани, чорний дубовий стіл і ще один — маленький, мармуровий, мабуть «чайний». Адже з англійських фільмів вона знала, що така камінна кімната має бути в кожному помешканні.

Інша зала була «обідня». Вона попрямувала туди, адже побачила, що стіл вже накритий білим обрусом і сервірований для вечері. З дверей, що виходили до зали з лівого боку чулося шкварчання і тихий говір людей. То була кухня.

У залі висіли портрети. На одному з них вона упізнала Мелі. І зупинилася, заворожена, вражена красою і свіжістю молодої жінки, риси якої нині замилив час.

Стояла перед ним довго, аж доки її не вивів з оціпеніння жіночий голос:

— Міс Енжі Маклейн? Я — Адель, дружина містера Шепарда. Ви так тихо увійшли… Прошу сідати до столу.

Вона озирнулася. Така ж кругленька, як і її чоловік, жіночка років сімдесяти, стояла перед нею, витираючи руку білим рушником. Простягнула їй — Енжі потисла теплу і трохи вогку долоню: «Дуже приємно!».

Їй було ніяково сідати самій до цього бездоганно сервірованого на одну персону столу.

— А ви? — запитала вона.

— Ми завжди вечеряємо вдома, — сказала Адель.

Отже, вони не слуги, подумала Енжі, і слава Богу.

На підтвердження цієї думки, Адель сказала:

— Ми тут із самого ранку. Навели лад, адже будинок стояв порожній років двадцять, не менше. Тепер все працює. Камін, плита, холодильник, каналізація. Все, що треба на перший час. Потім можете все змінити на ваш розсуд. Можете взяти покоївку — у нас тут багато людей без роботи. Місцина глуха, молодь їде до Единбурга, а хто залишається, залюбки беруться до будь-якої праці. Мелі просила попередити знайомих в замку Донробін — це в годині їзди звідси — що ви прийдете влаштовуватись на роботу. На вас там чекають завтра зранку. Ви водите авто? Ну і чудово. Поки купите своє, можете користуватися нашим. Ми загнали його вам в гараж. Що ще? Продукти ми закуповуємо в Дайсі або замовляємо в тутешній крамниці. Молоко привозять фермери — домовитесь згодом.

Певно, дякуючи Мелані, вона не питала зайвого.

Запросила до столу.

Енжі зніяковіла, адже хотіла б поїсти на кухні, але Адель заперечила, мовляв, сьогодні для неї влаштовано урочисту вечерю, а вже завтра будете хазяйнувати самі…

Енжі сіла. Адель пішла на кухню за стравами.

Пауза затягувалась.

Нарешті Адель вийшла, вигляд у неї був урочистий. За нею Шон котив тацю, а за обома йшов високий чоловік в національному костюмі, котрий складався із вовняної картатої спідниці, білої сорочки, жилета та капелюха з пером. В його руках була волинка, на якій він і заграв, щойно опинився перед Енжі.

Одноманітний, надто різкий звук волинки різонув слух. Але нічого не поробиш, треба було сидіти, зображаючи на втомленому обличчі гумову посмішку.

Волинщик грав довгу, розтягнуту в часі і просторі мелодію, старанно надимаючи щоки. Його червоний ніс і сині «мішечки» під очима красномовно свідчили про те, що він ще не раз завітає в цю оселю. І тоді, вирішила Енжі, я платитиму йому за те, щоб не грав, не виймав зуби разом із душею цим пронизливим звуком — краще підноситиму чарочку.

Старий дограв, церемонно вклонився і вийшов. Тільки після цього Шон відкинув покришку з блюда, а Адель наклала в тарілку картоплю з бараниною та зеленню. Запрошувати їх за стіл було зайвим. Енжі подякувала і почала їсти.

Адель і Шон шанобливо стояли за її спиною. Подавали, прибирали, підкладали.

Їй довелося їсти швидко, щоби не затримувати їх.

Нарешті їстівна церемонія скінчилася.

Енжі вирішила, що чаю чи кави приготує собі сама.

Подякувала. І подружжя, ще раз провівши її будинком і показавши що-де-як, відчалило додому.

Шини прогуркотіли гравієм.

І все стихло.

Вона опинилася сама посеред невідомої холодної країни, на околиці передмістя, в стерильності повітря, мов космонавт у відкритому космосі.

Що робити далі?

Визирнула за двері. В блідому сіро-зеленому просторі клубочився туман, розчиняючи в собі пейзаж гір і ланів, розмиваючи контури дерев. Здавалося, ще трохи — і його білі хвилі затоплять і цей острівець. Енжі зачинила двері і знову опинилася в тьмяній тиші свого нового помешкання.

Треба було прийняти ванну, підкинути дрова в камін, одягти махровий халат, що лежав на її ліжку. Одне слово, почуватися «як вдома». А вона безтямно переходила з кімнати до кімнати, розглядаючи стіни і меблі. Дивани і крісла були накриті білою тканиною, яку вона не наважувалась зняти, адже не збиралася жити в усіх кімнатах одразу — залишилася в тій, першій, яку запропонував Шон.

Ну, ось місіс Маклейн, подумала вона, у тебе є час аби добре подумати, що ти наробила. Чому. І навіщо…

Але це ж — не я! Це — обставини. Завжди — обставини. І я не знаю, як з ними боротися. І чи варто взагалі — боротися, якщо в цьому немає сенсу. Певно, саме моє існування в світі несе іншим лиш розпач і біль…

На столі в передпокої задзвонив телефон.

Вона сприйняла це так, ніби на загубленій космічній станції несподівано запрацювала стара рація.

З острахом взяла важку слухавку.

— Шепарди сказали, що ти вже повечеряла, — почула голос місіс Страйзен. — Що робитимеш тепер?

— Мелі! Мел! Місіс Страйзен!! — закричала вона, ковтаючи сльози і боячись, що зв’язок обірветься.

— Так, це я. А хто ж іще може телефонувати в цей старий дім? Як він тобі, до речі? Розумію, що це не Каліфорнія. І раджу запастися теплими речами. А ще — там, у підвалі, має бути дві-три діжки віскі. Дуже раджу…

Вона говорила бадьорим голосом, але він підступно тремтів.

Сказала, що ще не виходила з помешкання і до неї ніхто не приходив, передала вітання від Залізної Ґави і проінструктувала до кого завтра треба звернутися в замку-музеї.

— А що далі? — запитала Енжі. — Що далі, Мел?

В слухавці запала тиша.

— Далі? — нарешті почула вона. — Далі — жити. Життя, воно таке — саме виведе. Адже вивело воно тебе до мого гобелену. І далі поведе. Май терпіння…

Енжі поклала слухавку.

Вогонь, догораючи, весело потріскував у каміні.

Так, треба прийняти ванну, одягти махровий халат, прочинити фіранку і просто дивитися, як на небі виникає золоте решето.

І мати терпіння…

* * *

…В прозорому, мов слюда, рожевому світлі чорніли стовбури трьохсотрічних дубів. Далеко за ланами сіріло в тумані озеро.

Вона стояла боса і дивилася у вікно, зачарована чистотою вранішніх кольорів. Сіре-рожеве-чорне. І жодного іншого відтінку.

Навіть дивно, що так буває! О п’ятій годині ранку пейзаж з її вікна виглядав саме таким. Але за хвилину лінивий промінь, що випірнув з-за сірої хмари (дивно, що це був саме один, але досить широкий промінь!), почав висвітлювати ці кольори, довівши рожевий до лілового, а згодом і синьо-зеленого. І марсіанський пейзаж знову став земним, впізнаваним.

Енжі накинула куртку і вийшла на подвір’я.

Ноги залишали срібні контури відбитків ступні на вологій, з памороззю, траві. Від різкої зміни клімату їй здалося, що вона живе тут давно. Тисячу років. А який зараз час на дворі — про це не говорила жодна деталь. Хіба що з недобудованого гаража виднівся тупий носик сірого фіату.

А це означало, що їй треба завести адресу в навігатор, який залишили їй Шепарди і на десяту годину бути в замку Данробін. Де він знаходиться, у неї не було жодного уявлення.

Вона швидко натягнула джинси.

Добре, що не мала вибору, у що вбратися. Зачинивши, але не замкнувши двері, пішла приборкувати фіат, адже здогадувалася, що доведеться добряче помучитись з правостороннім керуванням.

Так воно і було. Поки, з десятої спроби, налаштувала навігатор, поки крутилася по стежках, намагаючись призвичаїтись до керма, промайнуло години зо дві.

Але всі ці вправи дали змогу не думати.

Тобто, думати лиш про те, що робиш в цю мить. І це було неабияке відкриття!

Важливою ставала лише мить.

І більше нічого, крім неї.

Крім керма, розташованого справа, крім баритону навігатора, котрий говорив до неї з незвичним для її «американізованого» слуху англійським акцентом, крім шурхоту гравію під колесами.

Колись вона розмірковувала про те, як чудово було би бути… кішкою. Чи будь-якою іншою тваринкою. Навіть рибкою. Не була впевнена, що вони — дурні. Просто вони НЕ ДУМАЮТЬ про «минуле-майбутнє», а живуть лише тим, що бачать перед собою.

…Покрутившись по подвір’ю, вона нарешті повільно виїхала на сільську трасу. Згідно з навігатором, належало проїхати два кілометри від селища Голспі і звернути направо.

Протягом години, поки їхала «до місця призначення», не зустріла жодного авто.

І жодного перехожого. Чудові краї!

Великий майдан перед входом до замку оточували розлогі дуби.

Земля так само, як і скрізь, була присипана дрібним гравієм. І так само, як і скрізь, довкола не було жодної живої душі.

Енжі припаркувала авто, вимкнула мотор, поглянула на готичний годинник на одній з башт. Музей відчинявся об одинадцятій. Тобто — за п’ятнадцять хвилин. Але — для кого?..

Вирішила обійти місцевість. З фасаду замок виглядав, як безліч інших подібних споруд: величні башти, вхідна арка, рівненькі газони. Але варто було зазирнути за ріг, донизу — перед її очима відкрився зовсім інший краєвид: внутрішня сторона замку була ніби вмонтована в гору і кількома нижніми поверхами спускалася глибоко вниз.

Довгі сходи вели до парку в стилі класичного вікторіанського садівництва.

І, немов у театрі, спускалися до синього озера «партери» зелених схилів, геометрично окреслених білими стежками.

Дерева всередині всього велетенського простору також були підстрижені і висаджені з геометричною вивіреністю.

З висоти парк скидався на шахову дошку.

За спиною почувся шурхіт гравію.

Енжі озирнулася. Побачила, як до вхідних дверей прямує невисокий лисий старигань в національному одязі. Білі гольфи, вовняна спідниця-кілт, біла сорочка з розшитим кептарем, тартан — вовняна тканина, обернута довкола талії і перекинута через плече, капелюх з пером. Він був одягнений так само, як і вчорашній волинщик, що грав їй за вечерею.

Підійшовши до високих різьблених дверей, він порився в шкіряному ягдташі, що висів у нього на боку, дістав ключ і встромив його в шпарку.

Так от як відчиняються старовинні замки!

Звичайним ключем, котрий носить в кишені ось такий кумедний старигань.

Так просто, як і будь-який офіс чи крамниця!

Певно, це був один із служителів Данробіна.

Енжі невпевненою ходою пішла за ним, із жахом розуміючи, що їй зовсім не хочеться розмовляти, щось пояснювати, знайомитись і посміхатись.

От би дійсно стати кішкою!

Непомітно проскочити під людськими ногами до приміщення, забитися під диван чи ліжко і сидіти там тихо, щоби ніхто не помітив її присутності. Немов до неї повернулася давня і дивна хвороба — мовчати і сприймати світ таким, яким він є в цю мить.

Але ж вона не кішка…

Енжі увійшла слідом за служителем і зупинилася на порозі, спостерігаючи, як він зайшов за гардеробну стійку і почав розкладати на ній буклети. Розглядала білі мармурові сходи, килими, статуї і картини. Скрізь рясно висіли голови тварин — кабанів та оленів, котрі ніби визирали зі стін і дивилися на неї майстерно зробленими, майже живими очима.

Під кожною головою помітила напис з датою і іменем, розуміючи, що це ім’я належить тому, хто вполював тварину, а дата — коли саме це сталося. Були тут сторічні і навіть двохсотрічні опудала.

Енжі подумала, що це несправедливо — виставляти на позір смерть і розсердилася: нехай би поруч із цими головами висіли й черепи самих мисливців!

— Квиток? — озвався до неї служитель. — Двадцять п’ять фунтів!

Енжі схаменулася: фунтів у неї не було! Останні, що виміняла в аеропорту, віддала таксисту.

Треба було пояснити, хто вона, звідки і навіщо приїхала сюди.

Привіталася і промовила:

— Я — від місіс Страйзен… Вона сказала, що я можу знайти тут роботу…

Це пролунало трохи дивно, ніби вона потрапила в ті давні часи своєї юності, коли магічна фраза «Я — від…» відчиняла зачинені двері.

— Від місіс Мелані? — зрадів служитель і Енжі зітхнула з полегшенням: все було так, як сподівалася Мелі. Її тут пам’ятали. Отже, всі пояснення можна звести до мінімуму.

— Так, вона нам телефонувала, — сказав служитель. — Я — Роб Макчисхолм.

Він вийшов з-за стійки і приязно потис їй руку.

— Друзі Мелані — наші друзі. Але, певно, вам потрібна місіс Олівія?

Енжі невизначено кивнула, розуміючи, що їй треба плисти волею хвиль, які, вочевидь, здійняла тут місіс Страйзен.

І… і жити даною миттю.

— Прошу, проходьте. Її кабінет за рогом — прямо, наліво і знову прямо.

Енжі подякувала, дивуючись тому, що в замку, виявляється, вже були люди, крім цього служителя.

Йшла довгим лабіринтом нижнього поверху, котрий не був таким розкішним, як верхні зали і, певно, раніше використовувався як помешкання для прислуги.

На вузьких дубових дверях сяяли золоті таблички з іменами служителів.

Вона знайшла потрібну: «Олівія Берд. Адміністратор» і тихо постукала.

Місіс Берд розмовляла по телефону і глянувши на Енжі, кивнула. Але не їй — а в слухавку:

— Так, здається, вона вже тут. Не хвилюйтеся, дорога. Я вмію пам’ятати дружбу.

Поклавши слухавку, вона весело посміхнулася Енжі:

— Завдяки вам, люба, я знову почула голос своєї давньої подруги. Ви робите дива! Ми не говорили з нею років сто!

Енжі знову зітхнула з полегшенням: чудова місіс Страйзен — вона і тут постаралася.

— Мелані сказала, що ви — художниця і до того ж — талановита реставраторка. А це те, що нам потрібно. Ви, певно, помітили, що ця частина нашої країни не надто придатна для того, щоби тут працювала молодь. Всі їдуть до Единбурга, Глазго, Киркалді чи взагалі до Лондона. Залишаються лише такі старі музейні щури, як ми з паном Макчисхолмом. В реставраційній майстерні лишилося двоє майстрів. Але вони працюють не щодня, адже мешкають в Дайсі. Тож ви прибули вчасно. Якщо вас влаштує заробітна платня, можете братися до роботи хоч зараз.

Енжі поквапилася сказати, що заробітна платня її влаштує.

Місіс Берд зраділа, сказала, що всі офіційні документи на дозвіл займатися реставрацією оформить сама і повела Енжі до майстерні, котра знаходилася на цьому самому поверсі в найдальшому кутку.

— Тут поки що нікого немає, — сказала вона, дістаючи з кишені довгий мідний ключ. — Містер Харпер — хворіє, а Роббі раніше полудня не з’являється або не з’являється зовсім… Тому цей ключ я віддам вам.

Вона встромила ключ у шпарину і двічі повернула…

…Це не був нижній поверх!

Те, що з зовнішнього боку здавалося майже підземеллям, з внутрішнього — величезною верандою зі скляною стіною, з висоти якої як на долоні лежав «версальський» краєвид, — той, що Енжі бачила кілька хвилин тому.

— Ну, Роббі! — гнівно вимовила місіс Берд. — Завжди забуває завісити вікно! А у нас же тут — рідкісні екземпляри! Мікроклімат!

Вона натисла якусь кнопку і важкі зсувні штори поповзли згори, затуляючи і краєвид, і світло. Клацнув вимикач і майстерня, котра нагадувала прозорий кришталевий куб з законсервованим всередині сонцем, поринула в сутінки. І вони здалися Енжі не менш привабливими, ніж щойно втрачене світло.

Але не це, не це було головним!..

Запах фарб, широкі столи з розкладеними на них сувоями, розкиданими пензлями і олівцями, з лампами, котрі мов живі велетенські богомоли схилялися над підрамниками, кольоровий пил, що легкою курявою здійнявся в промінцях ламп і вся обстановка майстерні — така незнайома і така привабливо-рідна, немов сказали їй: ось те, що тобі треба.

Але вона почула й інше, найважливіше: ось твій дім…

Це відчуття було набагато сильнішим, ніж те, яке вона пережила, коли побачила гобелен в помешканні Мелані Страйзен. Його можна було порівняти хіба що з вдихом, який робить потопельник, якимось дивом виринаючи на поверхню.

Вона пригадала як давно, у дитинстві, тонула в морі.

Це сталося майже на березі, коли зробивши кілька сальто під водою (вона завжди любила плавати і пірнати), втратила орієнтир і не знала, в який бік зробити поштовх, щоби опинитися на повітрі. І куди б не штовхалась — натикалася головою на піщане дно. Вже втрачаючи кисень, безсило припинила рухатися.

І тоді вода сама перевернула її і виштовхнула на поверхню.

Тієї ж миті, з судомним хрипом втягуючи в себе повітря, вона побачила берег зовсім іншими очима. Кілька хвилин задухи відкрили перед нею світ в тих незбагненних кольорах, які вона потім намагалася відтворити на своїх полотнах.

Тепер вона знову жадібно вдихнула запах фарб і її оболонка, яка досі здавалася їй безбарвною і порожньою, наповнилася безліччю відтінків. Їй здалося, що якби вона зараз підійшла до дзеркала, то побачила б на амальгамі лише сповнений кольорами контур. Кожна її судина засочилася фарбами, вони текли в ній, немов кров.

І, навчена за останні кілька годин жити лиш миттю, вона так чітко і так ясно усвідомила: ніщо і ніхто не зміг би зробити її щасливішою, ніж розсип тюбиків, пензлі і чисте полотно, натягнуте на підрамник.

— Опановуйте робоче місце, — сказала місіс Берд. — Тут на кожному столі те, що, на наш погляд, потребує відновлення. Докладніше вам розкажуть містер Харпер або Роббі. А поки їх немає, перегляньте це.

Вона кивнула в куток, де стояли стоси загорнутих в тканину полотен.

— Виберіть собі, що вам сподобається. Обідня перерва у нас з двох годин. На нижньому поверсі — кав’ярня. Але можете приносити їжу з собою чи замовляти тут. Ваш робочий день закінчується о шостій.

Приязно кивнувши, місіс Берд пішла.

Зачиняючи за собою двері, не втрималась, озирнулася.

Дійсно, все було так, як казала Мелані: молода жінка, яку вона щойно прийняла на роботу, притягувала погляд, немов магніт…

ДЕНИС

Сан-Дієго

Як мені набрид цей Сан-Дієго! Ми жили тут вже п’ятий день.

Мігель щовечора крутив у кінозалі свого готелю наш фільм. І якщо на перший сеанс прийшло людей з двадцять — п’ятий зібрав аншлаг.

І Мігель умовив нас залишитись на довше.

Дез перебував в ейфорії, рахуючи гроші і роздаючи інтерв’ю. Ми з Єлизаветою застрягли в анабіозі, розмірковуючи, що робити далі.

А в моїй голові постійно крутилася ця фраза: «Як мені набрид цей Сан-Дієго!».

Цікаво, що сказав би я років п’ятнадцять тому, якби міг уявити, що колись вимовлю її?

Я більше не мав сили дивитися на ці газони, клумби, цукрові стежки і пряничні, з чорт-зна-чого зроблені будинки, на червоні та жовті спортивні автомобілі і пластмасові рельєфні торси, що вештались по набережній.

Мене ніколи не приваблювала стерильна пихатість курортних міст.

Навіть довелося кілька разів переглянути наш фільм, в якому вирувало справжнє життя.

До того ж, запопадливий Мігель облаштував для нас окремий столик, до якого могли підходити всі бажаючі — познайомитись, взяти автограф і висловити свою думку.

Завдяки цьому, сп’янілий від успіху і прибутків Дезмонд Уїтенберг вже планував наступні «гастролі», запрошення до яких сипалися на нас, мов із рогу достатку.

Я ж сидів роздратований, поглинутий думками про подальші пошуки.

Стирчати на одному місці не мало сенсу.

Мій новий товариш, садівник Пол, не мав жодних звісток від несподівано зниклих господарів, мій чудовий друг, сержант Дрейк, суворо зберігав таємницю приватного життя мешканців цього райського куточка, або дійсно не мав ніяких відомостей про Маклейнів.

До кого звернутися ще, — ми не мали жодного уявлення.

В один із таких днів, коли я, мов павук, сидів за столом і вирішував, що робити, з’явилася ця бабця…

Вона подивилася стрічку і посунула з зали просто до мене, пожовуючи повітря нафарбованими яскраво-помаранчевою помадою губами.

Я «вмочив» свій ніс у келих з пивом, вдаючи, що я — то не я. Адже розмови з такими от нафарбованими старушенціями, котрі приходили сюди від нудьги, стали для мене справжньою карою Господньою.

Цікаві глядачі мучили мене годинами, розпитуючи, чи ходять по наших вулицях білі ведмеді і чи змащуємо ми шкіру собачим жиром замість того, щоб прийняти ванну.

І я звірів, дивуючись такій бурхливій уяві, що зберігалася поміж представників старшого покоління. Молодь здебільшого цікавило, чи правда, що футболіст Шевченко пише вірші…

Отже, бабця з помаранчевими вустами з діловим виглядом шкандибала просто на мене.

Підійшла і сіла навпроти, жодним чином не переймаючись тим, що я старанно наминав чіпси і ковтав пиво з виглядом крайнього ступеню зосередженості на процесах травлення.

Кілька хвилин вона уважно спостерігала за мною.

А потім вижувала своїми фарбованими вустами:

— Ваша країна — дійсно така?

— Яка? — не дивлячись на неї, буркнув я.

— Така, якою побачила у вашому фільмі, — конкретизувала вона.

Я зайняв оборонну позицію:

— А що ви там такого побачили?

Вона замислилась.

— Чорнобривці…

— Що?!

Вона була ще й божевільною, або впала в маразм. Тільки цього мені бракувало! Я хотів підвестися і швидко змитися. Нехай з нею розбирається Дез.

Але вона зупинила мене суворим поглядом — і я слухняно сів.

— Ви ж — з України?

Досі всі, не зважаючи на титри, вважали, що ми — «раша».

— Так, — сказав я. — А що ви знаєте про Україну?

— Майже нічого, — сказала вона. — Хіба те, що там — талановиті люди. Шкода, що про вас так мало знають у світі.

— Кому треба, той знає… — буркотнув я.

Цієї миті до столика підійшла Єлизавета, кивнула старій, поплескала мене по плечі:

— Мігель запрошує поїсти.

Я кивнув, радіючи можливості припинити розмову. Ліза відійшла.

— Це ваша дружина? — запитала стара.

Вона була такою ж, як усі бабці в усіх кінцях світу — цікава і налаштована на довгі балачки.

— Ага… — сказав я і знову зробив спробу підвестися.

— Гарно живете? — не вгавала стара пані.

— Пречудово!

— Давно?

— Дуже!

— Маєте дітей?

— Так, сім душ! Один за одним! — роздратовано сказав я.

— Це щастя, коли чоловік і дружина мають стільки дітей і спільну працю. Щасти!

Вимовивши цю сентенцію, пані підвелася першою.

Вона гляділа в бік майданчика, на який в’їхав білий автомобіль. Я поглянув туди ж і здивувався: оце колорит!

За кермом сиділа така ж літня пані, одягнена в картате індіанське пончо, вся увішана намистом. Її довге волосся було заплетене в дві тонкі косички. Складалося враження, що вона щойно вийшла з індіанського поселення.

Цікавий типаж. Індіанська пані суворо кивнула моїй разфуфиреній співрозмовниці, мовляв — я чекаю! Та поквапливо кивнула мені.

А на мій здивований погляд, відповіла:

— Це моя покоївка.

І тут мені дійсно стало цікаво: дві колоритні пані на дорогому авто! Куди вони поїдуть? Хто такі? Сан-Дієго досить дороге місто для таких от літніх пань.

— Перепрошую, — гукнув до старої. — Вибачте, що був нечемним. Мене звуть Денис Северин. Я готовий поговорити з вами про Україну!

Це виглядало досить безглуздо, але чомусь мені закортіло зупинити її хоча б на мить.

Вона обернулася:

— Дуже приємно, — відказала. — Я — місіс Мелані Страйзен. А все, що я хотіла дізнатися — дізналась. Прощавайте!

Вона сіла в авто.

Індіанка так рвонула з місця, ніби брала участь в перегонах.

Я розгублено дивився вслід, напружено думаючи, що я десь вже чув це ім’я…

До мене знову підійшла Єлизавета, за нею, як завжди, волочився втомлений славою Дез.

Єлизавета, кивнула в бік авто:

— Колоритні бабці! Що вони хотіли?

А дійсно — що вони хотіли, подумав я.

Авто завертало за ріг і з пагорба було видно, що прямувало в бік поселення, біля якого мене заарештували п’ять днів тому.

— Здається, я зробив помилку… — сказав я.

Але мені це не здавалося: я був у цьому впевнений!

* * *

Океанські хвилі шліфували ребристі дюни піску.

В таку хвилю можна було заходити довго, маючи ілюзію, що вже досяг певної глибини, але при відкаті, ноги лишалися у воді хіба що по коліна.

Ми сиділи в шезлонгах, так і не наважуючись забрести в океан.

Та нам цього й не хотілося.

— Навіщо ти змолов ті дурниці? — вкотре питала Ліза. — Якщо ця місіс Страйзен — єдина, з ким товаришувала Ліка, вона, вірогідно, має з нею зв’язок і одразу перекаже цю інформацію.

Який же ти дурень, Ден! Який дурень!

Мені не було чим крити.

Наслухавшись за ці дні нісенітниць від подібних старушенцій і дідків, я дійсно втратив пильність.

— Досить докорів, — сказав Дезмонд. — Треба подумати, як це виправити. Принаймні, ми знаємо людину, котра могла би прояснити ситуацію.

— І ця людина живе в тій мишоловці, підходити до якої мені — зась! — сказав я.

— Тоді піду я, — сказала Єлизавета.

— Результат буде такий самий: тебе не пропустять без дозволу хоча б одного мешканця цього клятого мільйонерського кубла.

— І все ж таки я спробую! — рішуче сказала Ліза і підвелася з шезлонгу, кинувши нам через плече: — Не ходіть за мною! Я сама. Якщо до вечора не повернусь — вважайте мешканців селища людожерами. І не сидіть на сонці — пече.

Ми з Дезом, як два школяра, накинули на плечі рушники і не зробили ані кроку: наказ — є наказ. Перезирнулися, розуміючи один одного без слів: краще не потрапляти їй під гарячу руку.

— Дивно, що проживши стільки років, я ніколи не уявляв, що жінка може бути ось такою, — сказав Дез, дивлячись їй услід.

— Якою?

— Нор-маль-ною, — сказав Дезмонд Уїтенберг. — Такою, як ми.

— Ми? Дискримінація за статевими ознаками! — сказав я. — Здається, у вас цього не люблять.

— На словах, дорогенький, на словах. У мене завжди були силіконові ляльки. Я ніколи не розмовляв з ними серйозно…

— А Опра?

Опра була першою дружиною Деза і загинула, спускаючись на лижах з гір, років двадцять тому.

— Опра… Я гадав, таких більше немає, — він тоскно поглянув услід Єлизаветі, котра піднімалася білими сходами пляжу, — …і помилився…

До вечора вона не повернулася.

Проте, передзвонила:

— Не хвилюйтесь. Мене не з’їли.

— Ти де?

— У Мелі… У місіс Мелані Страйзен. Все в порядку. Я лишаюся ночувати. Вранці побачимось.

Як завжди, вона нічого не пояснювала.

МАРИНА

— Відкрий он ту шухляду! — сказала Любов Данилівна.

Марина зітхнула. Вона відкривала її вже разів десять і знала, що буде далі.

Попри це, вона покірно встала, відклала книгу і відчинила дверцята шафи, висунула шухляду, запитально поглянула на жінку.

— Діставай! — наказала та.

Марина витягла три целофанових пакети.

— Неси всі, — сказала Данилівна, — розберемось.

Марина виклала пакети біля її ніг.

— Давай! — скомандувала Данилівна. — По черзі.

Марина взялася за перший пакет.

Обережно витягла з нього темно-синю сукню з білим плетеним комірцем, чорну комбінацію — нову і стару водночас. «Нову» — тому, що жодного разу не вдягнену, «стару» — тому, що років цьому витвору радянської легкої промисловості було зо тридцять. Далі слідувала білизна — така ж нова-стара. Чорні панчохи на резинках (це вже щось більш-менш сучасне, куплене нею ж нещодавно), лаковані тупоносі туфлі шкільного фасону.

Все це вона тримала над ліжком перед очима Данилівни, котра, суплячи брови, уважно роздивлялася кожну річ.

— Давай другий! — командувала.

І Марина так само потрошила вміст другого пакета: чорна спідниця, біла блузка. Біла білизна, білі капці на шнурівці, довгі чорні гольфи…

— Третій!

У третьому була бузкова сукня з полиском, окремо до неї — великий цупкий комір на ґудзику, білизна тілесного кольору, запаковані нові колготи марки «Конте» і стерті на підошвах, але гарні туфлі на високому підборі з грайливими лаковими бантиками.

Все це розвішувалося на бильцях ліжка охайними шарами — одне за одним, щоби, не дай Боже, потім нічого не переплутати!

— Слухай, — зосереджено бурмотіла Данилівна, поглинута думками. — Цікаво, навіщо там, скажімо, труси? І зовсім нові колготи? А туфлі? Вони ж тиснуть…

— Пані Любо, — втомленим голосом відказувала Марина, — не до театру ж збираєтесь…

Вона знала, що старій краще підтакувати, ніж умовляти не молоти дурниці.

— А бузковий колір… — продовжувала Данилівна. — Чи не дуже він претензійно виглядатиме? Може, відпореш ту оборку? Точно! Сідай: відпореш цю ідіотську оборку!

— Добре, — згоджувалася Марина. — Але тоді ви виглядатимете, як школярка: буде вище коліна!

— Справді? — замислювалася стара. — Так, я про це не подумала. Ну, тоді складай все на місце. Що за чортівня: нема що надіти на власний похорон!! Яка зараз мода?

І вони обговорювали «тенденції і тренди-бренди», мов дві студентки.

А потім Данилівна говорила:

— Може, хоч на похорон приїде…

І в Марини щораз завмирало серце.

Скільки разів вона вимовляла подумки: «Він не повернеться».

А навіщо йому повертатися, заради чого або кого?

Зрештою, він може згодом забрати до себе матір. І її, Маринина, місія на цьому буде вважатися завершеною.

…Розмови з матір’ю про Дениса стали таким самим ритуалом, як перегляд її «посмертного гардероба».

— Вони були разом менше, ніж рік! Хіба це можна назвати шлюбом? І взагалі все вийшло так несподівано і спонтанно, що ми з батьком — Царство йому Небесне! — не встигли і оком змигнути. Ніякого весілля. Привів її до нас в гості, мовляв, привітайте — одружився. Все не як у людей. Не знала я з ним спокою! А був же відмінником, вірші писав. Такі чудові… У мене навіть десь зошити зберігаються. Потім покажу… Вступив на режисуру, хоч як ми його умовляли — ну що це за професія. Такий щасливий був. А потім — ніби підмінили хлопця: навчання покинув — і до армії. Я тоді день і ніч плакала. Інші від армії тікають, батьки що завгодно роблять, аби їхні діти туди не потрапили. Була і у нас така можливість. А він затявся: до армії! Тоді я свій перший інфаркт і заробила. Молилися. Чекали. А він ще й на надстрокову лишився! Повернувся. Інститут все ж таки закінчив і подався до провінції. Думала, грішним ділом — зіп’ється. Але він там добре заробляти почав.

Повернувся вже із запрошенням на роботу. Я раділа: став нарешті людиною. Квартиру купив. Нам дуже помагав. А коли несподівано одружився, я спочатку ще більше зраділа і перехрестилася. Побачила ту дівчинку. Молоденька… Ввічлива, мовчазна, світла така. Чому б не жити?! А він до неї якийсь не теплий був. Я це одразу помітила і переживала страшенно, що вона його покине. Так воно і сталося, зрештою. Але то був удар: щезла. Поїхала кудись і зникла. Що з ним сталося! Бігав, мов поранений. До нас рідко заходив, а як заходив — чорний увесь. Потім замкнувся. Закам’янів. Так і живе. Одна надія: ти йому допоможеш…

Марина знизувала плечима і мовчала.

Виходила в коридор, набирала американський номер аби почути голос і невимушено запитати: «Ну, як справи? Знайшли?» — і десь далеко в глибині душі сподіватися, що пошуки будуть марні…

Після останнього дзвінка їй точно здалося: не повернеться. Голос був втомлений, роздратований, чужий.

Денис сказав, що ніяких зрушень в пошуках немає і що їм запропонували контракт на місяця три-чотири аби проїхатися по різних штатах з показом фільму.

Це здалося їй відмовкою.

Треба було змиритися.

Він з’явився в її житті — і знову зник. З одного боку, це було цілком логічно, а з іншого — несправедливо і прикро. А ще — нестерпно, ніби їй відрубали руку чи видалили нирку.

Жити — можна, а от радіти такому життю — навряд чи…

ДЕНИС

Ще ніколи така розкішна подорож — на повному забезпеченні, по дорогих готелях, зі славою, котра ширилась після прес-конференцій, майстер-класів і показів «Німої крові», з «потрібними знайомствами» і перспективами, про які можна було лише мріяти — не була більшою в житті пасткою.

Капкан, до якого я потрапив, виявився золотим.

Аби вирватися, треба було перегризти собі лапу. Але я не міг підвести друзів. Тим більше, що Єлизавета не втрачала надії на зустріч і з ентузіазмом їхала в будь-яке місто чи селище.

А перед сеансом чи на прес-конференціях уважно роздивлялася кожного присутнього.

Це скидалося на божевілля.

…Від місіс Страйзен, з якою я так невдало пожартував, її привезла та колоритна довгокоса «скво».

— Знайомтесь, це — Залізна Ґава, — сказала Єлизавета. — Компаньйонка місіс Мелані.

«Скво» огледіла нас з Дезмондом суворим поглядом. Певно, ми їй не сподобались.

Вигляд у нас був досить пом’ятий, адже всю ніч ми провели в барі, розмірковуючи про колізії долі. Нам кортіло дізнатися про наслідки зустрічі. Єлизавета виглядала не краще: темні тіні під очима свідчили, що і її ніч була безсонною. Розкланявшись, мов два клоуни з суворою пані Ґавою, ми повели Єлизавету за той самий столик, з-за якого не вставали аж до цього часу. І втупились в неї осоловілими очима:

— Ну?!.

Дізналися ось про що.

Так, Ліка дійсно була на фестивалі в Нью-Йорку. Увечері потелефонувала місіс Страйзен і сказала, що повертається назад. А години через чотири потелефонувала знову…

Тут Єлизавета розповіла зовсім неймовірну історію, яку я слухав, не ймучи віри.

Про якісь гобелени, про якогось Збишека і про те, що місіс Енжі Маклейн замішана у підробці старовинних раритетів.

Як казала моя бабуся — «на голову не надінеш»!

Крім того, після останньої розмови з цією Мелані, Енжі зникла. За нею поїхав її чоловік — той самий Джошуа Маклейн, за якого намагався видати себе садівник Пол.

Назад не повернувся…

Приблизно такий ланцюжок я вибудував з довгої розповіді Єлизавети, в котру впліталася і історія самої місіс Страйзен і безліч інших емоційних уривчастих подробиць. Єлизавета виглядала розгубленою і вичавленою.

— А вона точно більше не телефонувала цій Мелані? — запитав я.

— Цього я не знаю, — сказала Єлизавета. — Але мені здається, вона була не досить відвертою. Тобто — відвертою до певного моменту. Можливо, до того, як я сказала, що треба подати у розшук.

— Звісно, — сказав Дезмонд. — Якщо ми подамо у розшук — вашій Енжі світить в’язниця.

Це було ясно, мов божий день. Як ясно й те, що слід загубився.

— А хто такий цей Збишек Залеські? — запитав Дезмонд.

— Галерист, мистецтвознавець, колишній аспірант Маклейна. Більше Мелані нічого про нього не знає, — сказала Єлизавета і додала через паузу: — В тій останній розмові з місіс Страйзен, Ліка сказала, що… Що він запропонував їй жити разом в обмін на його мовчання щодо підробки тих клятих гобеленів.

Я свиснув. Дезмонд, здається, теж.

— Можливо, вона згодилась, — сказав він з ентузіазмом. — Тоді нам варто шукати цього Збишека. Гадаю, це не буде складно. У мене є знайомі…

Вони про щось заговорили.

А на мене навалилася безмежна, ватяна нудьга, оповила відчуттям марності і безглуздя.

Збишек, місіс Страйзен, Мігель, Пол, Ґава, Маклейн.

Це було чуже життя, чужі пристрасті.

Кожен має право жити, як хоче…

Навіть в нашій непереможній трійці я на даний момент почувався зайвим.

І новий виток у пошуках мене більше не цікавив.

У детективність цієї історії я не вірив.

— Ден, чого ти мовчиш? — відірвав мене від думок голос Єлизавети.

Я просто не чув, про що вони говорили…

— Так, — спроквола кивнув я, — треба шукати цього Збишека і добряче натовкти йому пику. Якщо вона дасть це зробити…

І додав:

— Гадаю, Дез із цим чудово впорається.

Вони зиркнули на мене з презирством.

— Ти хочеш сказати, що залишаєш нас? — запитала Єлизавета. — А якщо Ліка дійсно у небезпеці?

— Тоді я приїду з гранатометом, — криво всміхнувся я. — Але я більше не згоден марнувати тут час. У мене хвора мати. Студенти, до речі, яких я знову мушу вести замість тебе. Робота. І… і…

— Так, вибач, — тихо промовила Єлизавета. — Я знаю. Ти не мусиш…

Долаючи свою ватяну нудьгу, я важко підвівся зі стільця, кивнув їм і пішов до свого номера, тяжко розгрібаючи ногами невидимі пустельні дюни.

* * *

— Не маєш права відмовити — будеш пацюком! — сказав Дез двома днями пізніше, коли моя зібрана валіза стояла на порозі.

Він кинув переді мною пачку роздруківок.

— Це контракти!

Він почав трусити перед моїм носом кожним папірцем по черзі.

— Майстер-класи в Лoc-Анжелесі! Показ фільму: Лас-Вегас, Мемфіс, Чикаго, Цинциннаті, Вашингтон. Право на зйомки — будь-де, включно з Каліфорнійською в’язницею, засіданням Конгресу та на Місяці! Попутно — пошуки!! Вся країна — біля ваших ніг, сер!

Так, він добряче підметушився, щедро позолотивши мої тенета.

— Тільки дурень відмовиться! — додав він, коли я уважно роздивився папери і значуще додав, знаючи на що тиснути: — Мусиш хоча б представити свою країну. А то її знають хіба що через Чорнобиль. Ну і… — додав він тихо, — для Ліз це дуже важливо. Сам розумієш.

Я розумів.

Власне, чи не цього я прагнув, коли розшукував її в тому прибалтійському «будинку скорботи»? Але тепер я не відчував жодної причетності до їхніх клопотів, я був зайвий. І навіть якщо їм вдасться розшукати Ліку, — не уявляв своєї ролі на цьому сімейному святі.

Дезмонд вже мав у кишені адресу офісу Збишека Залеські.

Лишалося вилетіти до Нью-Йорка, знайти його — або ЇХ! — і виставу буде закінчено.

А яким буде її фінал, мене не цікавило.

Можу лиш відправити мейл з привітаннями…

Одного я не врахував: Єлизавета Тенецька!

— Денисе, не їдь, — сказала вона, поклавши руку на моє плече. — Ти так багато зробив, що, звісно, маєш право залишити нас. Але — не їдь. Без тебе я не впораюсь…

Що тут ще додати?

Я залишився…

Можливо, десь глибоко на дні моєї некращої частини душі в ту мить блимнула скалка зловтіхи. Скалка від давно розтрощеного ілюмінатора мого давно потопленого корабля.

Я залишився.

Наступного ж дня ми вирушили назад, до Нью-Йорка.

Я — з кислою міною на обличчі, Дезмонд — натхненний новими планами, які нам належить звершити, Єлизавета… Не знаю. Мені легше було думати, що вона так само задоволена, як і Дезмонд — тими ж майбутніми обжинками, на які так довго чекала.

Я ж почувався, як самотній огірок в порожній діжці, що бовтається у солоному розсолі. І сердився на себе.

Так, я нарешті міг сказати собі те, на що не вистачало часу, аби зрозуміти: я був поганим сином, поганим чоловіком, поганим коханцем, поганим вчителем і поганим товаришем. І жоден успіх, жодна зловтіха і жоден реванш не могли перекрити ці проколи, заштопати дірки і виправдати мене бодай перед собою.

Тепер я не уявляв, навіщо шукаємо людину, котра прожила тут чималу частину життя і сама вирішила свою долю.

Вирішила навіть в ту мить, коли — відступила! І це теж було вчинком.

Знав напевно: не схотіла порушувати те, що, як їй здавалося всі ці роки, склалося якнайкраще. А я? Що тут роблю я?

Те саме, чого вона не зробила: їду в черговий раз зламати те, що вона, як я сподіваюсь, встигла збудувати.

Якісь незрозумілі історії з підробкою гобеленів — маячня старої жінки.

Ліка ніколи не ткала гобеленів!

…Перші п’ять днів на Манхеттені видалися метушливими.

Дезмонд весь час бігав на зустрічі чи розмовляв по телефону, підтверджуючи нашу участь в тих чи тих заходах. Тягав за собою Єлизавету, представляючи її різним «кінодєлкам» та продюсерам. Вона поверталася втомлена і щораз я наштовхувався на її промовистий погляд: ну, як, ти ТАМ був?

Я дійсно ходив колами (які, все ж таки, намагався звузити) біля офісу, що, за даними Дезмонда Уїтенберга, належав містеру Збишеку Залеські.

Влаштовувався в «еко-кав’ярні» навпроти і цідив огидний жасминовий чай, поглядаючи на двері. Що я там хотів побачити, важко сформулювати.

Просто сидів, спостерігаючи за нечастими відвідувачами. Навіть почав відрізняти секретарку від прибиральниці.

Але запитання, з яким мушу переступити цей поріг, ніяк не формувалося в голові. Відверто кажучи, мені було начхати на цього Збишека, на його офіс і на те, чи досяг він своєї мети у відвоюванні місіс Маклейн у містера Маклейна.

Начхати і розтерти.

Власне, я напевне знав те, що доречніше буде запустити в цей мистецький гадючник «місіс Тенецьку».

Але та дивилася на мене перестрашеними очима і вимагала йти у розвідку першим.

Зовсім не по-товариськи…

* * *

…Мій незабутній учитель з кінофаку якось сказав: «Удача режисера-документаліста — в терпінні. Треба вміти сидіти і чекати, доки сюжет, на який ти чатуєш мов павук, втрапить у твої тенета!». Власне, те саме я говорив і своїм студентам, посилаючи їх «на завдання»: не метушитись і вміти спостерігати, слухати та аналізувати.

Саме ця порада і спрацювала на шостий день мого безглуздого чаювання.

До офісу під’їхала поліцейська машина. Двоє полісменів — чоловік і жінка вийшли з неї і попрямували до дверей. Звідти до них вибігла дівчина, яку я «вирахував», як секретарку чи менеджера. Розмахуючи руками, вона повела полісменів всередину.

Я кинув на стіл два долари і поспішив на вулицю. Став поруч вітрини і зробив вигляд, що роздивляюсь індійські прикраси.

Хвилин за десять полісмени вийшли з офісу, супроводжуючи якогось чолов’ягу.

Вони зупинилися неподалік від мене.

Довкола почали скупчуватись цікаві перехожі, а відтак моя присутність не впадала у вічі. Я нашорошив вуха.

Чолов’яга заговорив про непорозуміння і чемно вибачився, розгублено поглядаючи в бік невеличкої юрми, котра зібралась довкола. Жінка-полісмен погортала і віддала чоловікові документи.

Сказала кілька слів про «порушення порядку». Її напарник тицьнув йому папірець — квитанцію на штраф або виклик до поліції. Я намагався протиснутись наперед аби почути щось цікаве: чи не є цей пан тим самим Збишеком Залеські, якого заарештовують за махінації з витворами мистецтва.

Але нічого такого не почув. До того ж, чоловіка не збиралися заштовхувати в авто, як злочинця вселенського масштабу. Він розгублено оглядав натовп, зупинивши погляд саме на мені, ніби просив вибачення за завдані незручності.

Я посміхнувся йому у відповідь. І, даю руку на відсіч! — його обличчя закам’яніло.

Він більше не слухав докорів доглядачів порядку, а уважно дивився просто мені в очі.

За кілька хвилин авто з полісменами відчалило.

Натовп розбрівся.

Ми лишилися стояти один навпроти одного.

Це була досить зручна для мене ситуація аби невимушено розпитати, що трапилось, поспівчувати, завести розмову про офіс і запросити «порушника» заспокоїти нерви у найближчий бар. Я вже розкрив рота аби так і зробити, коли він випередив мене.

Та так, що моя щелепа просто відпала…

— Ви Денис Северин? — вимовив порушник глухим голосом.

У голові пронеслося з десяток версій: він був на кінофестивалі, він бачив моє фото в фестивальній газеті, він бачив всю нашу трійцю в програмі телебачення, він — один з завсідників тих мистецьких вечірок, на які нас затягав Дезмонд…

— Перепрошую… — чемно сказав я, намагаючись пригадати, де я міг бачити цього типа.

Він упевнено кивнув головою і знову повторив, але вже без запитального відтінку в голосі:

— Ви — Денис Северин. Я вас бачив років десять тому в програмі «Чекай на мене». І… І біля під’їзду вашого будинку. В Києві…

Я міг би здивуватися, якби в голові миттєво не склався певний ланцюжок — застарілий і заіржавілий. Але оскільки він все ж таки існував — то склався одразу.

Так, як і мав скластися: перед офісом Збишека Залеські стояв ніхто інший, як містер Джошуа Маклейн власною персоною, котрий приїхав сюди з тією ж метою, що і я.

А як могло бути інакше?

Я посміхнувся — звісно, садівник Пол мало скидався на свого господаря. Кілька хвилин, аби прийти до тями, я розглядав його впритул: кругле обличчя, шляхетна сивина на скронях, окуляри з золотавими дужками без оправи, сірий піджак, з-під коміру якого вибивається зібганий білий комірець, краватка зсунута на бік і взагалі зім’ята, ніби його хтось тягав «за грудки». Мабуть, полісмени приїхали вчасно.

Я ще не знав, як повестися, як на поріг вийшла та сама дівчина-секретар і тицьнула йому до рук чорну шкіряну барсетку. І, фиркнувши, зникла за дверима.

Він чекав на відповідь.

Я вирішив крити його ж картою.

— Ви — Джошуа Маклейн, — впевнено сказав я і знову посміхнувся, пригадуючи свою першу зустріч з Полом. — Тиждень тому я бачив вашого двійника. Щоправда, зовсім на вас не схожого.

Він теж дивився на мене, оцінюючи. Не знаю, чи сподобався я йому цього разу, але в його погляді не було ні ненависті, ні зневаги.

— Так, це я, — відповів він, поправляючи краватку.

— А там, певно, резиденція містера Залеські, — кивнув я на двері офісу.

Він насупився.

— І ви, здається, досить круто погомоніли, — посміхнувся я.

Але йому було не до сміху.

— Послухайте, містере Северине, — сказав він серйозно, — колись я пообіцяв Енжі, що не заподію їй зла і ніколи нічим не докорятиму… Мені треба знати одне: вона в безпеці?

Посмішка застигла на моєму обличчі.

— Іншими словами: вона з вами? Мені треба знати лиш це, — додав він тихо.

Нас штовхали перехожі.

У високому колодязі вулиці стало незатишно і, не зважаючи на спеку, зимно.

Ми стояли на розі і дивилися одне на одного, мов два шахматиста, котрі грають складну і програшну для обох партію.

Я похитав головою. Він спохмурнів.

— Тоді я нічого не розумію…

— Певно, нам варто поговорити, — сказав я.

І ми пішли в паб.

Містер Маклейн, як виявилося, не вживав алкоголю і не палив.

Замовив лише склянку «коли». Мені довелося компенсувати обидві його чесноти.

І, слухаючи його, додати ті пазли, яких не вистачало в картині мого уявлення про «місіс Енжі Маклейн».

Ми складали ці пазли разом.

— Вона потелефонувала мені одразу після перегляду вашого фільму. Говорила коротко. І, хоча вона ніколи не казала неправди, по її голосу я зрозумів, що все ж таки щось сталося і вона просто не хоче мене засмучувати, — говорив Джошуа, сьорбаючи свою колу і механічно помішуючи в склянці великі кавалки льоду. — А про підробку, якою Залеські ніби-то замінив оригінал, мені розповіла місіс Страйзен. Чомусь Енжі мала до неї сентимент…

— Ви сказали «ніби-то», — зауважив я.

І він гарячково підхопив:

— Так! Я з’їздив в Анже! Я був в Анжерському замку, де виставлені всі шістдесят чотири шпалери «Анжерського апокаліпсису» роботи Робера Пуасона за мініатюрами Беатуса з Льєбани і ескізами Жана де Бондоля! Я маю певні зв’язки і ім’я аби мені дозволили обстежити будь-яке художнє полотно. Пославшись на чергову наукову роботу, я обстежив «Новий Єрусалим» — так називається шпалера, яку відтворила Енжі — за всіма критеріями. Навіть здав мікрочастки ниток на експертизу!

— І що? — видихнув я.

І він крикнув чи не на весь зал:

— Збишек збрехав! Робота як належала, так і належить Пуасону — середньовічному майстру з майстерні Ніколя Батая, придворного ткача Карла П’ятого! Це поза всяким сумнівом!! Не зважаючи на те, що Енжі виконала роботу не гірше і — точка в точку!!

На нас озирнулися.

Джошуа Маклейн сердито засопів у склянку, гойдаючи в ній нетанучі кубики льоду.

— Не думав, що Ліка захопиться ткацтвом… — тихо сказав я.

Він знову заговорив гарячково, але так тихо, що мені довелося дослухатися.

— О, ви не уявляєте… Вона до всього підходила з такою пристрастю! Навіть барвники використовувала рослинні, як стародавні майстри — індиго, корінь марени, жовтоцвіт, кармін… Чого тільки не було! Її робота була досконалою. Вона дійсно могла б запросто замінити оригінал. Вона це знала. Тому сприйняла шантаж Залеські, як належне…

— Сприйняла? І — що? Вона з ним? Через те ви побилися? — запитав я.

Він ледь не підскочив на місці.

— Ви… Так я і думав! Ви зовсім не знаєте її!

Даю руку навідсіч: ще мить і він би розридався.

Дістав з кишені мобільний телефон, почав натискати кнопки.

Нарешті знайшов потрібне і тицьнув мені під ніс.

Я прочитав казенні друковані літери на екранчику: «Джошу, дорогий. Не шукай мене: хоч би що сталося, — я не повернусь…».

— Це вона написала того вечора, після фестивалю… — сказав Маклейн. — Я думав, що після викриття авантюри Збишека, зможу повернути її додому…

Він нарешті згодився випити чарку віскі, запиваючи її «колою».

Навіть попросив сигарету.

І заговорив про «Енжі».

З тим повним правом, яке мав.

І якого не мав я.

Мені довелося змиритись з тим і просто слухати, з хворобливою цікавістю дізнаватися про те, як вона жила, що робила, про що говорила і як знову взялася до малювання.

І безліч інших подробиць…

А я не мав що розповісти. Я не вбачав у цьому жодного сенсу. А за годину втратив його зовсім.

Час спогадів вичерпався. А містер Маклейн сп’янів.

У нас не могло бути спільних планів. Я спробував заспокоїти його, сказавши, що ми мусимо залишитись в країні на кілька місяців і продовжимо пошуки.

— Може, підключити приватного детектива? — сказав він.

— Не думаю, що вона б того хотіла… — сказав я, підводячись з місця.

Я довів його до таксі.

Нам довелося потиснути один одному руки.

Таксі від’їхало.

А я…

Я подумав, що містер Маклейн надто інтелігентна людина для того, щоби його недавній візит до офісу суперника був вагомим внеском в наше спільне обурення.

Ну так… досить складно подумав.

І попрямував до дверей, з яких нещодавно полісмени вивели мого розгубленого співбесідника.

…На першому поверсі було тихо, висіли картини, стояли статуетки. Певно, тут була невеличка галерея. Круглі сходи вели нагору.

Дівчина, котра вискакувала до полісменів, підвелася зі стільця і щось приязно запитала.

І не встигла, як би це зробили всі секретарки світу, затулити собою священний вхід до боса: я рвучко розчахнув двері.

Молодик, котрий сидів за столом, відірвався від монітору комп’ютера і здивовано глянув на мене. В одну мить я оцінив його акторську зовнішність: він був просто красунчик з чистими блакитними очима і охайно вкладеним світлим волоссям.

Таким довіряєш — або не довіряєш — з першого погляду.

Принаймні я волів не довіряти…

Підійшов, підняв його з-за столу «за грудки» — мабуть так, як він нещодавно тузив містера Маклейна. Упіймав його здивований, а потім переляканий погляд.

Щоправда, переляканим він став тієї миті, коли містер Залеські був досить влучно посланий в стіну, з якої на нього посипалося скло розбитої репродукції.

З сусідньої кімнати я чув, як секретарка клацає кнопками телефону, викликаючи поліцію.

Це видалося мені кумедним.

Успіх першого посилу варто було закріпити якнайшвидше, до приїзду доглядачів порядку.

Я поспішав. Другий підхід теж виявився вдалим. Цього разу галерист, пролетівши по дузі, приземлився в обійми розкішного шкіряного дивана.

Він щось кричав і намагався оборонятися. Мені було байдуже.

На третій раз він не робив спроби піднятися, а просто дивився на мене знизу вверх і, певно, чекав на рятівні кроки полісменів.

Вони з’явилися, мов два чорних янголи. Ті самі.

Вирази їхніх облич теж були здивованими. Ще б пак: другий снаряд влучає в те саме місце — за один ранок!

Я поправив одяг, пригладив волосся.

Мав нахабство чемно змахнути пил з костюма містера Залеські, поправив на ньому краватку і заспокійливо підняв руки.

— Дружба-френдшіп! — сказав я.

«Паяц!» — сказала б Єлизавета…

* * *

…До відділку вони прийшли у тому ж складі: Дезмонд Уїтенберг, Єлизавета Тенецька.

Як «група підтримки» з ними був і наш знаменитий товариш, ім’я якого я чемно опускаю через власну скромність.

Скажу одне: побачивши його, всі служителі закону вишикувалися в чергу за автографом. І завдяки йому ми обійшлися досить малою кров’ю.

Протокол був урочисто знищений.

Ми випили кави в класичній обстановці, яку я не раз бачив у детективних американських серіалах. Щоправда, начальник відділку повернув жалюзі на своєму скляному кабінеті так, щоби всі його підлеглі могли бачити, з КИМ він невимушено спілкується за філіжанкою кави.

Потім нас урочисто провели до авто.

Я потиснув руку тому, кого не раз наводив своїм студентам за приклад акторської і режисерської майстерності.

Він поплескав мене по плечі. Я — його.

Щоби не створювати ажіотаж, який вже почав наростати серед перехожих, він одягнув чорні окуляри і пірнув у чорний лімузин.

Я чемно розкланявся перед юрмою.

І Дез міцною дружньою рукою швидко запакував мене в наше авто.

Ми роз’їхалися на різні боки, мов два мафіозі після вдало проведеної операції…

Два приводи до поліції за кілька тижнів.

Дві начищених пики.

Одне поплескування по плечі «оскарівською» рукою…

Цим можна було б пишатися.

І розповідати про все це довгими зимовими вечорами.

Але у всій цій фантасмагорії не було головного: ми знову не знайшли того, що шукали…

Частина II Точка відліку

ДЕНИС

Листопад, 2013

З аеропорту я одразу потелефонував Марині.

Штучний голос у слухавці повідомив, що «абонент не може прийняти дзвінок».

І повідомляв про це всю дорогу, поки я їхав у таксі.

Місто за вікном було похмурим. Але крізь прочинену шпарку пахло чимось рідним, ніби я ткнувся носом у бабусину хустку.

— Ви звідки прилетіли? — запитав мене водій і, не чекаючи відповіді, збуджено додав: — Вже чули?

Власне, я знав, про що йдеться — про це говорили навіть в літаку.

Але мені хотілося почути щось «з перших вуст» — перших, котрі заговорили до мене на рідній землі рідною мовою.

Тому я запитав:

— Про що саме?

— Ну як же! — одразу завівся водій. — Відмовляється підписувати, гадюка! Ну, угоду в Вільнюсі щодо вступу в Євросоюз! Я, блін, ящик пива програв: не підпише!! Два роки нам голову морочив. Два роки обіцяв, а за день все обісрав! З’їздив у Москву до хазяїна — і, бац! — стій тепер раком всією країною!

— І що тепер?

Водій зрадів, що знайшов бодай одного необізнаного співбесідника, на якого може вилити увесь накопичений гнів.

— Тепер — кранти йому! Народ більше терпіти не стане! Це вам не дві тисячі четвертий, тепер покруче буде!

— Ви в цьому впевнені?

— Так молодняк зара інший! Це ми з вами знаємо, що таке, коли за горло беруть. Стоїш — задихаєшся і шмарклі ковтаєш від образи. А їм таке — невідомо. Вони цього плювка не подарують. Зуб даю! Вони ж тут повиростали — ровесники незалежності. А він їм цю незалежність пересрав. Показав, хто в хаті господар. Але — дзуськи! Не подарують!

Я кивнув.

І знову почав набирати Маринин номер.

Безрезультатно.

На подвір’ї попрощався з водієм. Той помахав мені услід скинутим догори кулаком, немов болівійський повстанець, і дав газу.

Я залишився стояти посеред двору з величезною валізою. Ніяковіючи, що після кількох мандрівних місяців, виглядаю, немов чужинець.

Країна жила без мене. І, здається, чудово обходилась…

Можливо, мені варто було б спробувати зробити те саме, а не рватися сюди — в цей двір, залитий молочним туманом, в цей запах осіннього листя і бабусиної хустки і ще чорт-зна-чого, що викликало спазм у горлі і якусь ще не усвідомлену лють на самого себе: чому я вирішив, що обов’язково мушу бути тут! Чому? Навіщо?! Ось із цією валізою, набитою різним сувенірним непотребом, з нульовим результатом пошуків, нудотою від чужої їжі і…

І, відверто кажучи, з несамовитим бажанням побачити матір, Марину, своїх студентів, взятися за телефонну слухавку і почути голос Ліни: «З поверненням, босе!».

Воно, це бажання, виникло гостро цієї самої миті, поки я стояв посеред молочного туману ще однієї осені і дивився на вікна.

За одним із них на мене могли чекати.

А могло бути й те, чого у мене не було, те, що для інших є річчю нормальною і буденною. Ну, що тут такого незвичайного?! Приїхав мужик з відрядження з повною валізою подарунків! І на нього чекають дві жінки, одна з них — мати, друга — та, з котрою ділиш ліжко. А ще викочуються з глибини коридора парочка заспаних пацанят, або — хлопець і дівчинка в кучериках.

І твоє загартоване серце тане, і в носі — лоскотно…

Але й без усього цього у мене залоскотало під шкірою.

І від того, що все, про що несподівано помислив — просто нереально, і від того, що, принаймні, дві жінки на мене точно чекають.

Одна з них — мати, друга… З другою щось треба вирішувати. І негайно. Щоби не виглядати в її очах останнім покидьком!

…У ліфті на стіні був той самий напис, випалений сірником — непристойний, але такий знайомий.

Подзвонив у двері.

Назустріч вийшла сусідка Марія Василівна.

Зойкнула, обняла.

— Я кожного ранку заходжу, — сказала, вказуючи очима вглиб квартири. — Вона поки розходиться, то треба допомогти. Ну, не буду заважати. Тепер удвох впораєтесь.

Вона поклала на тумбочку ключі, з цікавістю огледіла мою валізу і пішла, тихо причинивши двері.

Я лишився сам в довгому коридорі.

І мені стало незатишно. Незатишно і страшно.

Перші слова, перші розпити, перше привітання — не люблю цього всього, не знаю, що і як говорити.

Сентиментів не люблю. Звісно, і докорів за те, що затримався надовше, ніж збирався.

Тихо зазирнув у спальню. Боявся побачити якусь сумну картину, котру завжди малює в уяві немічність близьких.

Але нічого надто трагічного не побачив.

Мати в квітчастому халаті сиділа на краю застеленого ліжка, причесана, навіть губи підфарбовані! Не зойкнула, як сусідка, не заридала, як у кіно в сцені «зустріч з сином».

Вдячність і любов заворушились в серці.

— Дивись, що вмію! — були її перші слова.

Вона знала, чим залагодити миті неіяковості, котрі я завжди відчував, коли ми довго не бачились. Підвелася з ліжка, мов новонароджене оленя.

Звісно, далі вже все пішло за сценарієм «Зустріч із сином»: я підійшов, обійняв її, відчуваючи, яка вона стала легенька, майже невагома.

— Скоро танцюватиму! — сказала, розціловуючи мене в обидві шоки. — А ти засмаг. І худий який…

— Разом станцюємо, — радіючи, кивнув я.

— Якби не Марина — досі лежала б колодою, — сказала мати.

— Вона прийде? — запитав я байдужим тоном.

— Не прийде. Поїхала вона.

Мати стиснула вуста, підняла брови — міміка, що в її виконанні символізувала образу і нерозуміння.

— Я умовляла не робити дурниць, але вона і слухати не схотіла!

— Куди поїхала? Надовго?

— Сказала: до батьків. Це ж треба! Тут у неї було все: посада, пацієнти, зарплатня добра. Всі були в шоці. Народ до столиці рветься хоч на будь-яку роботу, а тут… — вона навіть трохи схлипнула. — Я нічого не могла зробити! Просила аби тебе дочекалася. А вона, як дізналася, що ти повертаєшся, вперлася: до батьків — і крапка. Лист тобі лишила…

Мати полізла під подушку.

Дістала заклеєний конверт.

— Я не читала!

Я кивнув і сховав конверт до кишені.

— Ну, будемо снідати, — сказала мати. — Марія Василівна мені щоранку щось приносить, хоч я і не прошу. А до кухні я сама добираюсь! Іди, помийся з дороги, переодягнись. Ти ж, сподіваюсь, лишишся у мене? Не поїдеш на свою хату? Чи може…

Вона з деяким острахом поглянула на мене:

— Може, ти не сам? Марина казала, що ти повернешся не сам…

Я посміхнувся.

— Я сам, мамо. Що ви тут собі понавигадували!

— Ну, що ж… — зітхнула. — Може, все — на краще.

Вона взяла ціпок, якого я одразу не помітив біля ліжка. Підвелася, пішла в бік кухні.

Бачив, як вона намагається «тримати спину» і йти прямо.

Вона дійсно йшла майже прямо. Це потішило і розчулило мене.

Я опустився на ліжко, дістав з кишені конверт, відкрив, надірвавши і краєчок аркуша, що був всередині.

Розгорнув.

У ньому виявилася складена вдвоє стодоларова купюра…

«Денисе, дорогий. З мамою все в порядку, наскільки це можливо в її віці і стані. Вона ходить (щоправда, тільки по хаті) і досить добре говорить. Може зварити їжу, якщо ти носитимеш продукти. Все більш-менш нормально…».

«Більш-менш нормально»!

А не повідомити, що їдеш — це нормально, подумав я. І одразу ж сказав собі: стоп, жодних докорів, яке маю на те право?

Пробігся очима до кінця аркуша — там були поради щодо прийому ліків, подальшого догляду і все таке інше.

Перегорнув аркуш.

«…все одно. Наша… (тут було три жирних крапки) залишиться тут. Уперта як ослиця. Жорстока як пам’ять. Глибока як криниця. Ніжна як спогад, зворушлива як дитина, холодна як мармур, м’яка як глина, вона на нас дивиться і усміхається. Вона говорить без слів…»

Нічого не зрозумів.

Перечитав, подумки розставляючи словосполучення в один рядок.

Це був Превер. Мій улюблений вірш.

«…ти стояв у клубі на сцені в білій сорочці. Тобі свистіли, адже хотіли танців. Потім, у сквері ти прочитав цей вірш до кінця і пішов. А я пішла за тобою, хоча й лишилася сидіти на місці, мов прикута. Я тобі вдячна, Денисе. Маєш це знати. Адже знати, що ти когось витягнув з болота — навіть несвідомо! — це завжди приємно.

Ну, і… Повертаю тобі твої сто доларів. Найсоромніший спогад про мою дурість. Але і тоді ти врятував мене — вдруге. І все одно у мене нічого не вийшло. Так і мало бути. Будьте щасливі! Це, насправді, не так вже й складно…».

Я розгорнув вицвілу зелену купюру із сивим заломом посередині. Поверх портрета стариганя-Франкліна був напис «Готель «Дніпро», 2005 р.».

Цього року я одружився.

І життя пішло за новим відліком.

А все, що було до того — вкрилося мороком і було порізане, немов плівка, на епізоди.

— Денисе, йди снідати, синку! — почув з кухні голос матері.

Сховав лист і купюру в конверт…

Пішов коридором, котрий здався мені темним і завузьким у порівнянні з нещодавньою розкішшю готелів. Але то все — маячня, звикну!

Я повернувся додому.

І більше нічого не шукав…

— З поверненням, босе!

Це пролунало не зі слухавки, а над самим вухом.

Але тим же веселим голосом, який я собі і уявляв: Ліна!

Пролунало не в офісі, до якого я так і не потрапив, а тут, посеред міста, в натовпі, котрий сунув і сунув на Європейську площу.

Це було «дежавю», на яке годі було сподіватися. Хоча країну, немов великого і загнаного в глухий кут тигра, давно і чи не навмисно дражнили факелами і списами, тицяючи ними в різні частини тіла.

Така досить хитра політика (хоча й досить банальна), була передбачуваною: «тигр» таким чином поволі виснажувався, розпорошував сили. А підкинута час від часу кістка чи шматок прогнилого м’яса у вигляді якихось рішень і законів, на деякий час вгамовувала і присипляла його.

Часом я думав, що та крапля, яка переповнить цю, здавалося, бездонну чашу терпіння і зосередить «тигра» на останньому стрибку — ніколи не проллється.

Як і багато хто з моїх ровесників, я збайдужів до політики, адже вона стала передбачуваною, а відкат в минуле — неминучим.

Але парадокс влади полягав в тому, що, намагаючись роз’єднати, розікрасти і розпорошити країну, вибудувати стіну між її частинами — вона лиш об’єднувала людей.

Усе це згуртування — мимоволі і, для багатьох пересічних громадян, неусвідомлено — призвели до найголовнішого: ось до цього дня.

До цього осіннього дня, коли на розі Прорізної і Хрещатика мене смикнула за рукав моя колишня студентка і нинішня підлегла Ліна: «З поверненням, босе!».

Вона йшла в юрмі з жовто-блакитною стрічкою на комірці куртки.

— Йдемо? — весело додала Ліна після того, як ми обмінялися досить сентиментальними обіймами. — Ви коли повернулися?

— Вчора, — сказав я.

— …і потрапили з корабля — на бал? — посміхнулася дівчина. — Вітаю!

Ми пішли разом, хоча триматися купи в такому натовпі було важко.

Люди йшли плече до плеча.

І я, давно зневірений, що таке може статися, поволі переповнювався загальною радістю і загальним піднесенням. Ще ніколи за останні роки нас не було так багато!

Але, маючи в душі левову частку скептицизму, я розглядав обличчя і помітив, що, здебільшого тут були люди середнього і старшого віку.

Усі вони поглядали одне на одного з деякою мірою здивування і такого самого скептицизму, мовляв, ну, зібралися, а що далі? Ну, от завтра президент підпише угоду, враховуючи побажання мас — і ми знову розповземося по кухнях і офісах?

А якщо не підпише? Що далі?..

До дванадцятої години на площі зібралося тисяч двісті — люди заполонили увесь Хрещатик від бульвару Шевченка до Європейської площі…

Я слухав риторику промовців, котрі по черзі брали слово, і з досадою думав, що її варто було б змінити. Адже змінилися не лише часи, але й самі люди. Вони, як в анекдоті — вже були такими, «як треба». Їх не варто б під’юджувати гаслами, вони налаштовані йти «довго й мовчки», зціпивши зуби, не піддаючись ейфорії.

Проте все ж таки відгукувалися на лозунги.

І це мене трохи розчарувало.

Ліна, котра все ще опікувалася мною в натовпі, весело підморгнула мені:

— На Майдані збиратися заборонили, але — дзуськи! Всі наші сьогодні ж перебираються туди!

Я подумав, що десять років тому їй було не більше дев’яти і вона не може пам’ятати засніжені намети Помаранчової революції…

Згадав слова водія, що віз мене з аеропорту — «Молодняк зараз інший… Вони цього плювка не подарують…».

За кілька годин «усім миром» ухвалили кілька вимог щодо відставки уряду, проведення позачергової сесії Верховної Ради, на якій мають скасувати рішення про «призупинення підготовки до асоціації з ЄС», а в разі його нескасування — імпічмент президенту.

Все це здавалося мені нереальним, штучним.

Адже ламати треба було СИСТЕМУ. Всю систему, котра складалася десятиліттями, і в котрій були задіяні всі без винятку гілки влади. Скаламутити лише поверхню цього застійного болота — то було замало.

З трибун лунали слова «провладна партія», «влада», зрештою — «банда».

Але насправді, як на мене, це були не зовсім вірні визначення.

Те, що називалося «партією», насправді було чітко структурованою мафією з досить жорсткими умовами виживання всередині самої себе, з розгалуженою мережею родинних стосунків, пов’язаною між собою і кров’ю, і грошовими оборудками, і різного роду компроматами, і взаємними боргами.

Дивлячись на піднесені і натхненні обличчя людей, я розумів, що тепер — САМЕ ТЕПЕР — все так легко не обійдеться. Адже на кону у нинішніх можновладців стоїть все: не просто влада і такий-сякий престиж перед своєю і світовою спільнотою, а саме ВСЕ. В тому числі і — життя. До того ж, «хрещений батько» усієї цієї структури знаходиться не в Києві, не в Україні.

Ми лиш мали справу з маріонетками. Але й цим маріонеткам варто було б обрізати мотузки з рук…

— Босе, чому у вас таке кисле обличчя? — увірвала мої думки Ліна.

Я посміхнувся і відповів їй реплікою з «Вбити дракона»:

— Зима буде довгою…

— Побачимо, — посміхнулася у відповідь дівчина…

* * *

Повернувся додому пізно.

Після мітингу Ліна потягла мене до студентського гуртожитку. Дорогою ми зустріли багато знайомих — від ректора Миколи до тих давніх друзів, з якими я давно втратив зв’язок і вже не сподівався зустрітися.

Дивно, але саме цей «майдан» посприяв нашій зустрічі.

Микола запропонував завітати до нього, адже настрої були різні: молодняк, загорнутий у прапори, гув, наче штормове море, і прямував до гуртожитку.

Нам же кортіло обміркувати ситуацію в спокійній затишній атмосфері більш цивілізованого (тобто, Миколиного) помешкання, що розташовувалося в центрі міста. Тим більше, що той зателефонував дружині і замовив вареники.

Отже компанія, котра вже набрала людей зо п’ятнадцять, розкололася.

Чмокнувши мене в щоку, Ліна пішла зі студентами.

Ми з Миколою і ще парочка наших знайомих пішли «грітися варениками».

Я зловив себе на думці, що не встиг розпитати Ліну про несподіваний від’їзд Марини. Але зрадів, що стримався: занадто цікавим було те дівчисько.

Домовились зустрітися наступного дня на Майдані.

І розбіглися по «клубах за інтересами».

У Миколи гомоніли до півночі. Зійшлися на тому, що «давно пора», що «риторику варто змінити» і що «поступки мають бути, інакше…».

Інакше — «банду геть!».

Все здавалося простим і зрозумілим.

Я радів, що події, котрі застали мене в Україні, затьмарили і, дякувати Богу, звільнили мене від необхідності розповідати про Америку, про фестиваль, і про невдалі пошуки колишьної дружини.

Щоправда, Микола поцікавався, чи повернется до викладання на курсі Єлизавета Тенецька, на що я коротко і чесно відповів, що Єлизавета Тенецька тимчасово в Америці і, здається, має там цікаві пропозиції. Чи повернеться — не знаю…

Додому їхав опівночі в таксі.

Цього разу «політінформацію» водію проводив я.

Дебати закінчилися на тому ж подвір’ї і тим же жестом, котрий цього разу зробив я: помахав у повітрі стиснутим кулаком — «но пасаран!». Цей водій із сумнівом похитав головою: «Нічого не вийде — покричимо та й розійдемось… Хіба що водилам робота буде — народу багато…».

Мати не лягала, зустріла мене тривожним і докірливим поглядом, мовляв, ну от, тільки приїхав і вже — в біга.

Але не сказала нічого. Потайки потягнула носом повітря, так, як робила колись, аби відчути, чи я тверезий.

Я поцілував її:

— Все в порядку, ма. Я був у Миколи. На варениках…

Вона заохкала і повівши на кухню показала мені цілу гору таких самих вареників — тільки вдвічі менших і делікатніших, наших «родинних», котрі вона покинула ліпити після смерті батька.

Встояти перед ними було неможливо, особливо після американських гамбургерів і різного роду «кухонь народів світу», серед яких я жодного разу не бачив ані вареників, ані борщу.

Наліг на страву під пильним маминим наглядом.

Вона сиділа, підперши щоку, як це, певно, роблять тисячі, а може й мільйони матерів світу.

— Я дивилася телевізор, — сказала вона. — Що там відбувається?

Я коротко пояснив, не турбуючи подробицями.

— Твій тато був комуністом… Не думаю, що він підтримав би виступ проти влади… — обережно сказала мати. — Однаково вирішуємо не ми…

— Побачимо, — сказав я і, втомлений попередніми дебатами у Миколи, перевів розмову на інше.

На те, до чого спонукала затишна домашня атмосфера:

— Ма, а що було зі мною в дві тисячі п’ятому? Я був дуже нестерпним?

Вона посміхнулася лагідно:

— Ти завжди був нестерпним. Ну, що було?.. Заходив до нас дуже рідко. А коли заходив, спиртним від тебе тхнуло — я непокоїлась. Потім це безглузде одруження… Потім — сам знаєш. Ти хоч щось там з’ясував у тій Америці?

— Ні.

— Ну, так тому й бути. Не варто ворушити минуле.

Вона помовчала тим красномовним мовчанням, за яким — і я це добре відчував! — крилося запитання чи зауваження.

Потім наважилась:

— А от Маринку втратив!

І прискіпливо поглянула на мене:

— Може ти — мартопляс, синку? Бабій?

Я засміявся, обняв її:

— Звісно, ма! І немає на те ради…

Вона жартівливо відмахнулася, погнала мене до ванної.

Час був пізній.

Уже засинаючи в сусідній кімнаті, там, де за словами матері, часом ночувала Марина, я подумав про готель «Дніпро», сто доларів і Превера.

Останнього я ще досі міг цитувати по пам’яті.

Два перших фактори лежали поза межею того питання, яке я поставив матері.

* * *

Наступного вечора, який видався теплішим, ніж минулий, я з задоволенням ходив у натовпі біля стели і альтанки на Майдані.

Горіли вогні і вогники, на узвишші біля альтанки виступали поети і співаки, брали слово всі, хто хотів. Весела, збуджена юрма з вдячністю вислуховувала кожного.

По периметру Майдану стояв досить ріденький ланцюжок міліціонерів.

У порівнянні з першим Віче, обличчя змінилися: вони були здебільшого молоді.

Подейкували, що днями саме тут, на цьому боці майдану, будуть встановлювати ялинку і заливати ковзанку.

На сходах біля альтанки я побачив Ліну.

— А ми тут ночуємо! — сказала вона. — Якщо є якась робота, майте на увазі: я беру відгули!

Ніякої роботи я поки що не міг їй запропонувати, порадив взяти з собою фотокамеру — можливо, вийде непоганий фільм, який потім нам знадобиться.

— Яка камера? — обурилося дівчисько. — Нам потрібні спальні мішки, коремати, шкарпетки. Гадаю, що й намети скоро знадобляться. Ночі холодні.

Так, ночі були холодні.

Але все ж таки, тепліші, ніж десять років тому.

Наскільки пригадую, тоді в листопаді випав перший сніг, а температура зашкалила за мінус двадцять.

Ми трохи пройшлися периметром площі, Ліна зупинялася біля кожної діжки з вогнем, віталася. Нам пропонували чай, печиво.

Я не міг позбутися думки, що все це — попри всю серйозність і невідомість майбутнього — нагадує свято. Свято єднання і радості від зустрічей з такими самими, як ти.

Я знову зустрів купу своїх знайомих — від колишніх однокурсників (котрих не впізнавав, проте, котрі радо впізнавали мене, вітаючи з перемогою на фестивалі в Штатах) до колишніх сусідів чи співробітників.

Молодь стрибала, підтанцьовувала рок-гуртам, відчайдушно волала: «Банду — геть!» і розмальовувала паркани і загорожі веселими, дотепними лозунгами.

Здавалося, ще три-чотири дні такого «фестивалю свободи» і все скінчиться, як у футбольному матчі 10:0 на користь цієї молодої хвилі, котра не несла в собі ані гніву, ані агресії — а, швидше, веселу, непереможну зневагу до того, хто посмів зневажити її.

Наступні п’ять днів довели напевно: вони будуть стояти.

Не знав скільки, але те, що не підуть — було зрозуміло.

Я умовляв Ліну не спати на асфальті.

За ці дні виніс з хати під докірливим поглядом матері все, що було теплого — ковдри, куртки, взуття, накупив шкарпеток різного розміру. Завітав і на свою квартиру.

Звідти, немов мураха, потягав майже все, що могло згодитися для тепла.

Настрій йшов по висхідній. Я зробив безліч світлин і кілька інтерв’ю на камеру, — заради «історії». Деякі з них у мене купив опозиційний канал, деякі залишив собі, — це був «ласий шматочок» на майбутнє.

Не дивлячись на міліцейський кордон і те, що раніше терміну комунальники почали зводити дерев’яні будиночки під новорічний ярмарок і металевий каркас для ялинки, люду на Майдані не меншало.

Хіба що розходилися ночувати — лишалися найзапекліші, ті, що пильнували аби на місці їхнього протесту не залили ковзанку. Міська влада волала з екранів про неможливість влаштувати для дітей і гостей столиці новорічне свято. Президент шкодував, що «протестувальники» заважають подарувати людям свято у вигляді «йолки»…

Загалом, за п’ять днів я звик бути у веселій каруселі життя, котра нарешті завертілася усіма своїми заіржавілими коліщатками і несподівано довела: іржа наліпилася лише ззовні, а всередині був досить загартований метал.

Щовечора в скайпі мене розшукував Дезмонд Уїтенберг, але я приходив додому без сил і бажання складати йому звіт про події, нехай дивиться своє BBC.

Кілька разів швидко відписався, чемно передаючи вітання Єлизаветі і похапцем, швидше за все, з міркувань ввічливості, запитав, чи є якісь зрушення у пошуках. Отримав коротке «ноу» і більше не переймався.

Увечері двадцять дев’ятого листопада відвіз до альтанки кілька пачок чаю.

— Ми потоваришували з ментами, — весело похвалилася Ліна. — Ось ті — з Рівного, ті — київські, щойно з академії. Перевиховуємо поволі. Гадаю, скоро вони перейдуть на наш бік.

— Сумніваюсь. Вони не зрушать зі своєї точки. Пам’ятаєш з навчання: вона називається «незворотною»? Ті, хто стоїть тут — вже опинилися на цій «незворотній точці». Навряд чи їх можна зрушити піснями і танцями, — сказав я.

— Але це зрушення може відбутися!! — гаряче заперечила вона.

— Яким чином? Коли?

— Коли хоча б один з них — з того ланцюга — зробить крок у протилежний бік. Хоча б один! І тоді, я впевнена, такий самий крок за ним зробить і другий, а потім — третій. А потім це вже буде незворотній процес. І нехай зараз нічого й не залежатиме від того найпершого, але це вже буде маленька перемога. І для нас, і для того першого, хто стане ОДНИМ З НАС. Скине свій захисний шолом і знайде своє обличчя, згадає своє призначення і поверне свою душу. А, можливо… — вона замислилась. — Можливо… зніме тавро зі своїх майбутніх нащадків.

— А як же присяга? — посміхнувся я.

— А кому вони присягали? — іронічно запитала вона і не чекаючи на відповідь, упевнено сказала: — Народу!

— Якому народу? — посміхнувся я. — Що для них народ, як гадаєш? На жаль, це — пани з депутатськими значками в «бріоні», котрі проходять повз них, навіть не вітаючись. Вони захищатимуть їх, а не нас!

— Побачимо… — набурмосилася Ліна.

Я помітив, що останнім часом це слово не сходило з вуст багатьох.

Я обійняв її і поїхав додому зливати фото до компа…

* * *

…Вранці ввімкнув телевізор і максимально стишив звук, дослухаючись до рухів в сусідній кімнаті: чи спить мати.

Останнім часом я накачав їй різних фільмів періоду її молодості, навчив вмикати вінчестер. І вона дивилася тільки їх. Адже коли натрапляла на новини, починала плакати, приказуючи: «Що коїться? Навіщо? Так гарно жили…».

Отже, увімкнув…

І підскочив на стільці, не вірячи очам.

Чорні загони знищували студентський табір. Наступали, орудуючи кийками, скидали людей донизу, добивали тих, хто впав, волочили по асфальту нерухомі тіла, наздоганяли тих, хто намагався втекти чи закривався руками від ударів, чавили і копали ногами…

Десь в глибині кадру побачив білу куртку. Ліна?!

Почав шукати сигарети, не розуміючи, що насправді шукаю мобілку.

Зібгав пачку — не те! Знайшов телефон.

Пальці не слухались, в очах двоїлося. Довго не міг розібрати напис на екрані — «Віслючок». Натис кнопку виклику.

Тримав хвилин зо п’ять. Чи це мені лише здалося?

В слухавці грала якась весела мелодія, щось на кшталт «Собачого вальсу».

Прокляв її на віки вічні. І восславив, коли в слухавці пролунав приглушений Лінин голос:

— Я біля Михайлівського… Якщо можете, босе…

— Я миттю! — крикнув я і одягнувся, як колись — в ті часи, коли мене ставили за приклад в нашій «золотій роті» — за хвилину.

…Ліна сиділа на землі, впершись спиною в білу стіну собору. З під її плетеного капелюшка витікав червоний струмок. Довкола метушилися люди.

Я підхопив її під руки, підняв.

— Денисе Івановичу… — сказала вона, — є заарештовані… Мені додому не можна… Хлопців… — вона кивнула на собор. — Забрали туди… А я вас дочекалася…

Я обережно витер кров з її обличчя.

До нас підійшла якась жінка в шубі, одягнутій на нічну сорочку:

— Потрібна допомога? Я живу тут неподалік. Дівчинку можна до мене…

Я подякував, сказав, що на Володимирській на нас чекає таксі.

Глибше насунув капелюшок на Лінине обличчя, взяв під руку:

— Йти зможеш?

Вона кивнула.

— Мусимо дійти, — сказав я. — Бажано — рівненько…

Вона слабо посміхнулася:

— Спробуємо, босе…

Ми пішли до таксі, намагаючись зображати звичайну парочку, адже вище собору нишпорили чи просто стояли, спостерігаючи, міліціонери. Вони здалися мені розгубленими.

В таксі Ліна привалилася до мене плечем і закрила очі.

— Може, до лікарні? — запитав я.

— Тоді краще одразу до в’язниці… — прошепотіла вона, посміхнувшись.

Я назвав водію адресу своєї старої квартири, в якій ще кілька місяців тому жила Єлизавета.

— Босе, — сказала Ліна дорогою, — от побачите, це буде останньою краплею. Завтра все зміниться. Ми перемогли…

Я заспокоїв її, попросив не розмовляти і вона впала в дрімоту.

Вдома я подивився на її голову. Довелося буквально відклеювати капелюшок від скуйовдженого закривавленого волосся.

Скреготів зубами: уявив, як якийсь здоровезний чолов’яга б’є по голові ось це створіння метр шістдесят на зріст. Але намагався стримувати емоції. Ліна — також. Вона навіть жартувала.

Рана виявилася неглибокою. Застосовуючи свої мізерні знання з медицини, я зістриг довкола неї кілька пасем, промив перекисом водню. Забинтував, як міг.

Боявся, що у дівчини струс мозку, але як це перевірити — не знав. І Інтернет тут давно не працював, хоча старий комп’ютер стояв, вкритий грубезним шаром пилу.

Ліна заснула.

Я змотався до аптеки, запитав, що роблять, коли у людини струс мозку.

— Везуть до лікарні, — сонним голосом сказала флегматична аптекарка бальзаківського віку.

— А в домашніх умовах? — запитав я.

Вона підозріло зиркнула на мене:

— Ви побили дружину? Їй би я порадила просто викликати міліцію!

— Дотепно, — відказав я, — але то не ваша справа. Не знаєте — так і скажіть!

Певно, це її зачепило за живе. І вона одразу видала мені повну інформацію, не згірш за «Гугл»:

— По-перше: зупинити кровотечу, по-друге: будити через кожні три години для перевірки свідомості. Якщо все гаразд — просто дати відпочинок. Але! — вона підвела свій медицинський палець вгору. — В разі черепно-мозкової травми, вам без «швидкої» не обійтися.

— Як цю травму розпізнати? — гарячково запитав я.

— Ну… Якщо на місці рани помітно вдавлену кістку черепа або ще щось подібне — нерівності, уламки…

Довкола Ліниної рани нічого подібного не було і я зітхнув з полегшенням. Взяв знеболювальне і попрямував до виходу.

Коли повернувся, Ліна спала, важко дихаючи.

Я поглянув на годинник: зараз прокинеться мати. Треба їхати.

Отже, через три години я сюди повернусь аби «перевірити стан свідомості».

А що далі?

Далі, чорт забирай, побачимо…

* * *

Наступні кілька годин я щось жував на сніданок, котрий героїчно приготувала мати, щось відповідав не в лад, заглядаючи до планшету, на екрані якого з’являлися заголовки новин.

«Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила…», «Потрібно розібратися з тими, хто не давав встановити ялинку і ковзанку…», «…відкрито кримінальне провадження за фактом перевищення службових повноважень міліціонерами в ніч на суботу на майдані Незалежності…», «…полковник міліції запасу повідомив, що вище керівництво МВС примушує в наказному порядку лягати в шпиталь МВС співробітників спецпідрозділу «Беркут», які брали участь у протизаконній акції розгону мирної демонстрації на Майдані…», «…штучно створюється видимість «потерпілих» міліціонерів для виправдання незаконного застосування грубої сили проти мирних людей…».

Навіть прем’єр-міністр зранку розродився спічем: «Я глубоко возмущен и озабочен тем, что произошло ночью на Майдане Независимости. Те сведения с разных сторон, которые у меня есть на данный момент, не позволяют сделать однозначные выводы: кто несет ответственность за эту провокацию… Я не раз говорил, и повторю: люди, которые законно и мирно выражают свой протест — это наши сограждане, права которых мы обязаны защищать. Эти люди выражают поддержку европейской интеграции, то есть, той политике, которую проводили и будут проводить Президент и правительство. Мы ценим их мнение, их позицию и ведем с ними диалог, как и с другими членами нашего общества…».

Хоч до рани прикладай!

А на Михайлівській площі тим часом збиралися люди…

Я мусив забігти до Ліни, погодувати її, дати знеболювальне. Заспокоїти?

Але — чим? Вона була впевнена, що це — початок перемоги.

Я думав інакше.

Після несподіваного, різкого, авторитарного і не аргументованого до останнього дня чергового відкату в минуле, після мітингів, що тривали тиждень, а особливо після сьогоднішньої ночі, розв’язане питання «що робити?» змінювалося на більш актуальне — «що далі?».

І це «далі» — не на перспективу (адже перспектива, як на мене, була одна і досить оптимістична: шляху назад не буде!), а «далі» — на найближчі години.

Сьогодні, після розправи над студентами, ми всі прокинулися в іншій країні. Це було очевидним. Але…

Але ми прокидалися і… засинали в ній неодноразово.

Хоча саме зараз так яскраво і так чітко було видно «всю картину в цілому»: те, як шалено, непримиренно, жорстоко і безпринципно провладна партія захищає свої інтереси і своє, «набуте непосильною працею», майно.

До речі, інтереси, майно, але — не честь!

Честь втратили і військові керівники різних рангів.

Навіть не так! Честь втратили мужики. Просто подарували владі те, що споконвіку серед військових називалося «кодексом честі»: не бий лежачого, не бий беззбройного, не бий жінок…

Честь втратили і «кишенькові прокурори». І «пересічні громадяни», що зробили свій вибір на користь шматка дешевої ковбаси.

Але вони програють!

— Що? — відгукнулася до мене мати.

— А що? — не зрозумів я, хоча помітив, що моя рука стиснута в кулак.

— Ти щось сказав?

— Я? Ні…

…Рано чи пізно вони програють і, на жаль, змусять стояти в позі прохача і своїх нащадків. Рано чи пізно вони постануть перед судом власного сумління або — просто судом народу. Або перед тим ОСТАННІМ, в котрий поки що не вірять, адже гадають, що житимуть вічно.

А от що далі — для інших?

Для Ліни? Миколи? Для мене?

Невже ми будемо знову мерзнути на Майдані — і нічого не «вимерзнемо» крім того-таки шматка ковбаси у вигляді кинутого нам папірця з підписом, через який все закрутилося?!

Але тепер він, той підпис, буде зроблений кров’ю.

Тією, що текла з-під капелюшка «Віслючка»…

— Ти куди? — почув у передпокої голос матері.

Виявляється, я вже стояв одягнутий на порозі. Тобто все, що робив — робив механічно.

А в голові, немов у Гамлета, крутилася одна думка — «Бути чи не бути?».

Побачимо?

У телевізорі?!

На екрані компа?!!

— У мене справи, ма, — сказав я.

Пробіг, взутий до кімнати, увімкнув їй «Діамантову руку», поцілував в чоло:

— Відпочивай. Продукти я куплю.

— Ти мені сьогодні не подобаєшся. Щось сталося?

— Нічого, ма…

Я вискочив і зачинив двері.

* * *

Добре, що я залишив у квартирі молоко, сосиски і ще якісь харчі, котрі встиг купити дорогою з аптеки. Адже, коли я вбіг до помешкання і тихенько аби не розбудити Ліну, прокрався до спальні — її там не було.

Проте, на кухонному столі з наслідками «швидкого перекусу» лежала записка: «Босе, дорогий! Дякую. Не хвилюйтесь: батькам подзвонила, почуваюся більш-менш, двері заклацну. Вибачте: інакше не можу… Ваш Віслюк»…

Так, «Віслюк» був упертим, це я знав напевне. Мабуть, побігла на Михайлівську.

Не гаючи часу, пішов туди ж.

Метро було вщерть забите людьми. Але ніхто ні про що не гомонів. Ніхто не знав і не цікавився, хто і куди їде — ані закликів, ані гасел, ані веселих облич.

Все було не так, як у 2004-му або на самому початку протестів.

Справа, розпочата так ностальгійно-весело, від сьогоднішнього дня запахла кров’ю.

На Михайлівській люди тихо переповідали історію минулої ночі, розгублено віталися зі знайомими, ходили з кінця в кінець.

Біля брами собору, немов гриби, виросли столики, за якими сиділи волонтери — збирали їжу, одяг, ліки, складали списки тих, кого треба розшукати, роздавали листівки.

Люду зібралося доволі багато. Знайти в натовпі Ліну я не зміг. Говорити по мобільному не було сенсу — було надто шумно.

Хтось вдарив мене по плечі. Микола! Поруч стояли мої підлеглі — оператор Вадим і звукорежисер Олена.

Обличчя їхні так само були розгублені, як і у всіх решти.

— Уяви собі, — без жодного привітання, сказав Микола. — Вночі тут люди рятувалися за брамою… Як у середньовіччі…

Я кивнув.

Відверто кажучи, першого дня розгубленості було багато.

Але на її розпливчастому тлі поволі розгорявся гнів і давно притлумлене почуття гідності. Воно ще не було оформлене в слова. Хіба що у вигуки: як?! можна?! було так?! обдурити весь народ?! бити дітей?! Вночі?!…і почуватися безкарними? Фіг! Хрін вам! Банду геть!

— Гадаю, це лише початок, — сказав Вадим.

— …І роботи у нас, — додала Олена, киваючи на його камеру, — буде багато…

Ми, як і всі інші, стояли колом, не знаючи, що робити.

Довкола площі починали кружеляти автівки з прапорами. З кожною хвилиною їх ставало більше. Власне, як і людей.

Хтось виступав з трибуни біля пам’ятника княгині Ользі. Але виступаючих було не чутно. І не видно. Було зрозуміло: Михайлівська надто мала аби вмістити всіх, хто приходить, і що треба вирушати на Майдан. Хоча поки що, як я вже і сказав, жодної організації не спостерігалося — і люди прибували туди, де було затишніше: під стіни собору, котрий вночі так героїчно прийняв поранених.

— Щось можеш спрогнозувати? — запитав Микола.

— Хижак відчув запах крові, — сказав я. — Тепер важко щось передбачити.

— Ну, про що ви говорите, хлопці? — сказала Олена. — Вони ж там, — вона підвела очі вгору, — не зовсім ідіоти! Певно, побачили, що наробили і найближчим часом все владнається на нашу користь. Імпічмент. Нові вибори. Ми ж не в Африці живемо! Світ вже гуде. Перехід влади з одних рук до інших має бути цивілізованим…

Ми з сумнівом поглянули на неї, хоча хотілося вірити, що вона має рацію.

— Про яку цивілізованість ідеться, коли вони марять радянськими снами і навіть не уявляють розмаху нинішньої ситуації! — стенув плечима Вадим.

— Але дуже не хотілося б, щоб подібними снами марили і ті, хто нині виходять на трибуни… — додав Микола. — А ти що скажеш? — звернувся до мене.

— Цей сценарій писався давно, — сказав я. — І не тут — в Кремлі. Я думаю, що тепер все буде по-дорослому…

— Побачимо! — сказала Олена.

І мене пересмикнуло від цього слова.

Я призначив їм зустріч пізно увечері в офісі, адже у мене визрівала ідея робити репортажі з місця подій — треба було обміркувати. Попрощався і пішов шукати Ліну з тією ж пропозицією, а точніше — волею мені даною. Все ще не міг позбутися згадки про її розбиту голову. Нехай сидить у студії! Далі будуть наші справи. Адже нині на площі зібралася сила-силенна кремезних мужиків різного віку…

Звечоріло і людей зібралося стільки, що вони стояли впритул не тільки на площі, а й по обидва боки дороги, якою їздило вже зо два чи зо три десятки автомобілів — з прапорами на вікнах і капотах. Біля муру стихійно організовувались загони, озброєні хто чим — кийками, черенками від лопат, дошками.

У те, що це все бутафорія, вірилося дедалі менше.

Але…

Але я бачив смерть ще там, в Афгані, і за ці роки став переконаним пацифістом. Хлопці, що шикувалися біля брами, були того віку, як я тоді. Десь в глибині душі я вважав, що протести мають бути мирними. Такими, до яких і закликали опозиціонери: будемо стояти. На Майдані.

Скільки треба…

Звісно, шлях до демократії, на жаль, всіяний жертвами. І задача всіх нормальних громадян зробити так, щоб цих жертв не було. Не полишала мене й інша тривожна думка про звичайну пастку всіх революцій: після ейфорії і піднесення, емоційна гойдалка летить в інший бік, починається критиканство і… черговий перерозподіл влади. Як зробити аби жертви не стали марними? І чи стануть вони не марними, якщо доведеться брати до рук ось таку «зброю» — дерев’яні черенки від лопат.

І чи вистачить такої зброї — проти справжньої?

І чи можлива — справжня?

Не знаю, чи вірив я в це, але тиняючись площею до пізньої ночі, а наступного дня — по Майдану, де зібралося близько мільйона людей, пішов до офісу — організовувати роботу.

Потелефонував матері, сказав, що буду працювати кілька днів, попросив не хвилюватися і порадів, що завбачливо витягнув cam-модуль з телевізора.

Побожився, що «беруся за розум», починаю працювати аби не спочивати на зароблених в Америці лаврах.

…Вранці, годині о п’ятій, коли ми з Оленою (послухалася «наказу» лише вона. Ліну я так і не знайшов!) — очманіли від кави і сигаретного диму, в двері ввалився Вадим.

Брудний, з почорнілим обличчям. Хилитався, немов п’яний. Не зронивши ані пари з вуст, витягнув з камери касету. Кинув мені. Впав у крісло, затуляючи обличчя руками.

— Хлоп’ята, жєсть… — прохрипів він і вилаявся. — Цього не може бути…

Я поставив касету.

І Олена почала шалено ридати чи не з перших кадрів, досить хаотичних і сумбурних.

…Тридцять білих автобусів, що в’їжджають на Банкову.

Крик: «Колян, тітушек привезли!» і після лайки: «За двєсти гривень даже полмозга не купить!».

…Екскаватор на Інститутській, що суне на військовий ланцюг…

…Кілька людей метушаться між ланцюгом міліції і натовпом, їх змітають, притискають до міліцейських щитів…

…Вогонь, димова завіса, спалахи петард, натиск, каміння у повітрі…

…Хлопці в спортивній формі і кросівках, що стрибають на щити, немов боксери на рингу — стрибають і відступають, пропускаючи наперед людей, що сунуть з Майдану…

— Ден, — хрипів Вадим. — Я реально бачив, як вони, коли посунув люд, ховалися за щитами!! Їх пропускали!!

…Робокопи в чорній формі і шоломах наздоганяли людей, навалювалися на лежачого вчотирьох, вшістьох, лупашили по головах. Забивши одного, гналися за наступним. Якийсь чолов’яга старшого віку зупинився в розпачі і одразу звалився під ударами одного, потім другого, потім третього…

Кадри замерехтіли.

Шарпання, чиїсь ноги, обличчя лежачого чоловіка…

— Тут мене саданули, — прокоментував Вадим. — Я відповз. Далі — валявся. Скільки не пам’ятаю. Потім — ось це! — знімав телеоб’єктивом…

… На подвір’ї Адміністрації сиділи й лежали люди.

Спецпризначенці лупасили їх по головах кийками і просто — носаками чобіт. Били на смерть. Матюкалися, ставили на коліна, змушували викрикувати гасла, котрі лунали на Майдані…

Це все відбувалося в тиші…

У похмурій ранковій тиші…

Ми мовчали.

— Що скажеш, шефе? — нарешті видихнув Вадим.

— Працюємо, — сказав я.

МАРИНА

Січень у 2014

— Дякую — нам підпалили двері! — кричала в слухавку мати. — Все через тебе!! Сусіди, чорти б їх забрали! — повідомили, кому треба, що ти до Києва подалася! Ми завтра збираємося від заводу на мітинг, май на увазі!

— Який мітинг?

— За владу стояти! Проти заколотників!

— За яку владу, ма? Ту, що з вас останню шкуру дерла? Не смій ходити!

Слухавку схопив батько:

— А сина більше не побачиш, сучко! Виросте нормальним роботягою! Так і знай! Проти влади пішли — кишка тонка! Та я тебе власними руками…

Було чутно, як вони завозилися, відбираючи одне в одного слухавку, як мати сказала: «Ти шо таке на свою дитину кажеш? Йди-но проспись, алкашня чортова!» — і знову закричала в слухавку:

— Повертайся негайно! Там у вас, показують по телеку, вся їжа отруєна! Наркоманів повно! Американці з дітей гени вилучають! А що за гадість ви зробили з йолкою?!

В слухавці залунали схлипування.

— Як Даник? — тихо запитала Марина аби перевести розмову в інше русло.

— Вдома сидить. Я його тепер нікуди не пускаю через тебе! Повертайся, доню…

— Пробач, — сказала Марина. — Пробач…

І поклала слухавку.

Згадка про сина пронизала з голови до ніг вогненним мечем, розрубала навпіл.

Відтепер вона, Марина, мусить ходити з цим невидимим шрамом: розрубана на два непримиренних шматки: рідні люди і рідна країна.

І намагатися не збожеволіти.

…Вона пробула в своєму місті два з половиною місяці, тяжко вирішуючи, що робити далі.

На роботі взяла безстрокову відпустку за свій рахунок. І була впевнена, що ближчим часом не повернеться. Сподівалася побачити хоч якісь зміни в «гумовому» містечку, знайти роботу і забути.

Все забути.

Але змін не побачила.

Змінилися хіба що вивіски на кав’ярнях та магазинах. Гастроном «Звєзда» перетворився на «Дипломат», кнайпа «Пінгвін» на клуб «Вегас». У сквері вирубали старі дуби, облаштувавши на звільненому місці стоянки та майданчики з пивними ятками.

Дивувалася: те яскраве віяло, котре запалахкотіло колись перед нею різнобарвними візерунками і покликало в дорогу — так і лишилося для її колишніх знайомих та однокласників двома щільно припасованими одне до одного стулками.

Тільки тепер ці стулки потьмяніли і злиплися — від горілки і дешевої закусі.

Не розліпити!

Однокласниці — ще молоді жінки — роздулися, немов прострочені консервні бляшанки, перетворилися на опасистих матрон. Але, як і раніше, одягалися в лосини зі стразами і довгі футболки з китайськими і турецькими візерунками. Носили глибокі декольте і власноруч вирощені довгущі нігті, підстрижені квадратом…

Переповідали серіали…

Скаржилися (з уживанням триповерхових конструкцій) на чоловіків і дітей.

І шалено прагнули чогось такого, чому не знали назви — просто «чогось такого…».

Заздрили «столичній»…

Цю заздрість Марина гасила (змушена була гасити, адже заздрість була головним рушієм тутешнього прогресу) відповідним скарженням на невдале особисте життя: мовляв, мати-одиначка, в столиці не прижилася.

Їй співчували і вже не так озлоблено оглядали тонкий стан і елегантний одяг.

Походивши містечком у пошуках роботи та так і не наважившись зайти хоча б до місцевої поліклініки — такої ж облупленої, як лак на нігтях колишніх подруг, Марина з жахом подумала: що вона тут робить і навіщо? Вона відвикла жити з батьками. Точніше — з батьком, котрий таки стребував свій, колись поцуплений нею, «стольник» — тільки в «зеленому» еквіваленті. Проте, вона бачила, як зраділа мати, як обціловувала онука, як пестила його, ніби кожен день з ним — був останнім.

Зрештою, Марина вирішила: назад дороги немає.

Як з Місяця, на який її відправили з квитком в один бік.

Вона — лузер, вона — програла…

У перші дні перебування «на Місяці» приймала дзвінки від Ліни.

Та вимагала не робити дурниць, спокушала столичними новинами, улещувала переліком (до речі, правдивим!) її заслуг і досягнень, нагадувала про дисертацію, яку треба закінчити, про друзів, яким її не вистачає, про пацієнтів, котрі не хочуть йти до іншого лікаря, лиш до неї! Про Любов Данилівну, котра «виплакала всі очі» і вимучила її, Ліну, вибором «смертного вбрання»!

Про Дениса Івановича…

Голос Ліни ставав вкрадливим — і вона говорила про два роки їхнього роману, як про неабияку епопею, гідну пера Петрарки.

Марина мовчала. Якби ти, дівчинко моя, знала, що ця «епопея» розпочалася тоді, коли я була молодшою за тебе!..

— Денис Іванович скоро повертається, — відказувала вона. — І не один.

Нарешті, після марних умовлянь, Ліна вигукнула:

— Ти просто боягузка! І зрадниця, до того ж… Знай: ти зробила з мене те, чим я є зараз. Ти! І ніхто інший! Якби не ти, я б сиділа зараз в спецінтернаті і клеїла коробки! Ти — моя точка відліку. Пам’ятаєш, як ти мене вчила? Точка відліку!

І — після того більше не телефонувала…

…Осінь підступила непомітно, адже була напрочуд теплою.

Вересень плавно перетік у жовтень, жовтень — в листопад. Даник пішов до школи, не розуміючи, чому вони не повертаються в старий двір, де лишилися друзі.

Ці чи не щоденні запитання сина так само мучили Марину, як і Лінині дзвінки: чи має право тягнути його за собою — в ту ж безвихідь. Чи не є це з її боку звичайним егоїзмом? Егоїзмом і, як казала Ліна, боягузтвом? Адже кажуть скрізь: за любов треба боротися.

Дурницю кажуть. Не буде вона ні за що боротися! Боротьба ця складна, виснажлива і безглузда. Досить і того, що має — пару років ніжності, якщо все докупи скласти — разом із тією першою зустріччю…

Час зупинився. Або — пішов навспак, відкинувши її років на десять, в «гумовий» анабіоз рідного краю.

У газетних кіосках не продавали жодної столичної або суспільно-значущої газети, з телевізора щедро лилися співи Кіркорова та Кобзона, жарти вічно молодого Петросяна. Смішили публіку команди КВК — з Уралу та Саратова, буяли пристрасті родинних ток-шоу і метушилися в численних серіалах команди ментів, кадетів чи спецназівців.

Марина взагалі не дивилася телевізор, котрий стояв у спальні батьків, але з неусвідомленим здивуванням констатувала, що вітчизняні канали тут майже не вмикають. А про іноземних ведучих говорять лагідно, як про своїх найближчих родичів, і дуже переймаються тим, що сказала «Валя», як прокоментував якусь ситуацію в Чебоксарах «Діма», і як сміливо летів на параплані «Володимир Володимирович», ведучи за собою журавлину зграю…

Це здавалося їй дивним і нецікавим.

До того часу, як «Діма» на тлі кадрів, на яких Марина упізнала рідний Київ, захлинаючись і роздмухуючи круглі щоки, повідомив про «заколот українських фашистів».

— Вчасно ти повернулась, — констатував батько. — Бачиш: фашизм в Києві! Бере гору!

— Та яку там гору, — відгукнулась з дивану мати. — Ти ж чув: там їх усього сто чоловік!

— Сто? А чому ж тоді щодня тільки про це і говорять? — гмукнув батько.

— Може, переключимо на наш канал? — попросила Марина з темряви коридору (адже опинилася перед відчиненими дверима батьківської спальні випадково — дорогою до кухні).

— Навіщо? Я їх не дивлюся! — відрубав батько.

Мати стала на її бік, мовляв, переключимо, хоча б на хвилинку. Треба ж знати різні точки зору!

Вони засперечалися.

Марина, від гріха подалі, побажала їм «добраніч» і ретирувалася до своєї кімнати.

Але «доброї ночі» не вийшло.

Перед очима стояла благообразна пика телеведучого, за спиною якого, на кадрах, відзнятих смачно і майстерно, горів державний прапор. Золотозубі жінки весело топталися по ньому, витанцьовуючи відьомський танок на Лисій Горі — сміялися, шипіли, показували на камеру відігнутий середній палець, сипали прокльонами. За їхніми спинами стояли чоловіки в спортивних штанях.

Вранці Марина кинулася до єдиного пристойного генделика, в якому за окрему платню можна було підключитися до інтернету.

Увімкнула ноутбук…

І просиділа майже до ночі, затуляючи собою екран від цікавих поглядів інших відвідувачів.

— Чи добрі новини?

Підвела очі: повз неї проходив якийсь чолов’яга.

— Не дуже…

— Нічо, скоро все владнається, — заспокоїв її чоловік і сів за сусідній столик.

Втупився в неї масним зором.

Марина кивнула, з жахом розуміючи, що віднині вона не знає, що в її рідному місті означає це «владнається».

Вона мов локатор, уловлювала уривки фраз, розмов, дослухалась до дихання містечка — і відчувала, що починає, мов риба на березі, хапати повітря пересохлими вустами.

Те, що лежало на дні, під шарами туги і втоми, безвиході і безграмотності, несподівано скаламутилось і вспливло на поверхню…

— …тепер будуть ставити американські ракети на кожному подвір’ї…

— …ага, прийде та Ната і всіх нас поріже…

— …нічо, Росія поможе!

— То все — карпатьські наробили! Бендерівці! У них там роботи немає — от і вирішили захопити наші робочі місця! Як попруть сюди, як попруть…

— … а ми торік відпочивали в Карпатах… Там гарно і люди… щедро приймали…

— …до Європи, бач, захотіли! Там суцільний гріх: мужик з мужиком живе. У нас скоро теж таке буде…

— …на органи, кажуть, будуть більш-менш здорових забирати — і за кордоном продавати!

— …ми б, може, теж би мітингували — так нема коли: працювати треба, свою копійку заробляти!

— …а чули: там у них вся їжа отруйна, наркоту в чай підсипають…

— …то все американці присилають! І платять! По сто баксів кожному!

— Звісно! Хто ж за безплатно стоятиме?!

— …влада не подобається? А кому вона подобається, га?! Може, нам теж не подобається! Але ж, нічо — не бунтуємо! Влада вона і є влада!

— …підемо до Євросоюзу — всі поля рапсом засіють! А за три-чотири роки, кажуть, рапс виснажує землю. Будемо лапу смоктати…

— А те, що за ці чотири роки влада виснажила країну на чотири річних державних бюджети, вас не турбує?..

— А ви владі ліхтарик тримали?! Га? Ви що, агент? Звідки знаєте?

— У мене інтернет є.

— …та якби не Ленін, сиділи б ви в тому інтернеті! Ленін вам все дав!

— …а ще, кажуть, сланцевий газ тут будуть видобувати. Для Америки. Кров’ю харкати будемо…

— … нас ще ніхто на коліна не ставив!

— Не дамося!

— Гівно будемо їсти — а не дамося!

— Та ми, люди добрі, його всі роки їмо!

— …давай, давай, базікай…

…Безпросвітна задуха, котра колись витіснила її з цього містечка, знову тисла на неї — не продихнути. На зубах скрипів пісок.

Сидіти вдома, де лунали подібні байки, не могла.

Бродила містом, немов у пустелі. Поруч не було жодного співрозмовника. Сахались, мовляв, вона ж — «київська», отже — заражена.

Сірі будинки — «хрущовки», довга запилюжена вулиця — Абрикосова…

Абрикосовий аромат — наркотичний запах дитинства — заповз у ніздрі, дістався самого мозку, запік в очах.

Не зважаючи на осінь, він ще не вивітрився і не змився дощами.

А, можливо, він їй просто наснився.

Він, цей аромат, завжди рятував її, ніби натякаючи на те, що життя може бути прекрасним, справжнім, як цей аромат, якого не відняти у дерева. Навіть старого…

Ноги вивели її на Абрикосову, 10…

Ось кого вона не відвідала, поглинута своїми проблемами — Антоніну Петрівну, колишню вчительку. Її звільнили з роботи якраз тоді, коли Марина закінчувала школу.

Звільнили зі скандалом, без права обіймати будь-яку педагогічну посаду. За що, Марина не знала. Тоді її це не цікавило, хоча пам’ятала, що вчителька завжди розповідала багато нового і не була схожа на жодного із шкільних викладачів.

Пізніше, вже перед своєю втечею до столиці, заходила до неї отримати «благословення» і почула: «Біжи звідси, дитино! Біжи далеко, як тільки можеш!».

Піднялась на третій поверх, подзвонила в розхитані двері.

І за мить вже сиділа на кухні…

— Ну, що ти хотіла, дівчинко? Люди безграмотні. Але вони не злі — прості, — казала Антоніна Петрівна, наливаючи чай. — Що вони бачили? Що знають? Робота — телек — робота. Роботи немає — пиятика. Біда. Хазяїн у них мусить бути. Без хазяїна — біда. Газет немає, по телебаченню — серіали про міліцію. Іншого не дивляться. Не дай Боже, що буде, якщо цей гнійник розкриється — затопить усе… Їм важливий спокій — прогнилий, рабський, але — щоб тихо було. Щоби пиво продавалось. І, знаєш, що я думаю: це ми винні! Ми, вчителі! Адже не таблиці множення треба вчити в першу чергу. Гроші рахувати всі зрештою навчаться. А чи є такий предмет, котрий вчить віри, любові, людяності, зрештою — патріотизму, правді? Або хоча б того, що не можна бити лежачого, жінку, дитину, не можна красти, брехати, вбивати… Я спробувала — не вийшло. А скільки брехні було! Скільки брехні… Звідси і безграмотність, небажання самим розібратися, а не брати на віру все, що тобі підсовують. Але тут так не звикли. А вчитися — «робітнича гордість» не дозволяє. Але знаєш, тут не всі такі. Приходять до мене… хлопці. Говоримо… Боюся за них: збираються до Києва.

— А двері вам хто розхитав?

Посміхнулась іронічно:

— Та були тут… одні… Але, не переймайся, я стара — мені вже нічого не страшно. Їх теж збирають — під пивними ятками: вивозять автобусами, гроші видають — за владу стояти… Я їх з дитинства знаю: тих, хто вас перочинними ножичками по підворіттях лякав. Так що, дитино, будь обережною. Більш за все бійся тих, хто каже «моя хата скраю». Але то нерозумні люди придумали, адже саме в крайню хату першим ворог заходить! Не дай Боже, дожити до цього… Не знаю, чим все скінчиться…

— Я знаю! — сказала Марина.

— І чим же? — посміхнулась до неї Антоніна Петрівна.

— Ми переможемо! — сказала Марина.

…На ранок наступного дня вона стояла на Київському вокзалі, вирішуючи, куди податися — чи одразу на Майдан — чи до квартири, що стояла порожня майже три місяці.

Три місяці перебування в космосі…

— …любити батьківщину буває — ох, як важко! Адже батьківщина — не хліб з маслом.

Часом, вона не може дати і цього.

— Власне, чому вона мусить це давати? Вона, а не — ти? Ти, люблячи її, мусиш зробити все аби вона, твоя батьківщина, не ховала сором’язливо очі, як жебрачка, котра не в змозі прогодувати свою дитину. В певному віці це мусиш зробити ти: прогодувати і захистити. Ось у чому секрет. Не вимагати — а давати! Точніше — віддавати. І поки ми не навчимося віддавати — нічого не зрушиться з місця…

Це вже були зовсім інши розмови.

Інші люди.

Перебуваючи серед них, вона ще ніколи так гостро не відчувала любові до всіх них, до країни, до землі.

Раніше все те, про що точилися розмови, усвідомлювалося на рівні пафосу, навіть апелювати такими банальними категоріями, як любов і патріотизм, було ніяково. Та й ніколи. Здебільшого говорили про кар’єру, гроші, престиж, успіх. Хотіли «звалити», поволі сповнювалися скепсисом до всього, що відбувалося після виборів 2010-го, піджартовували над безграмотністю можновладців, «молотили бабло», сварилися в маршрутках, сподівалися лише на себе — або взагалі ні на що не сподівалися.

Тепер з’ясувалося, що гідне життя на цьому світі можуть прожити лише максималісти, до числа яких Марина ніколи себе не відносила. І от — на тобі! — несподівано, зненацька, неочікувано і непередбачувано вона зрозуміла, що країна стала для неї «понад усе».

Вона піднеслася над метушнею, немов статуя.

І її доля перевищила увесь сенс Марининого життя.

…Чи потрібен військовий квиток?!

Куди він подівся?

Адже точно пам’ятала, що отримувала його з рук кумедного полковника у відставці, котрий вів «військову кафедру». Ніколи не думала, що він знадобиться!

Рилась у шухлядах, ковтаючи нарослий за ці місяці пил.

До біса!

Навіщо цей квиток?!

Тепер одяг! Летіли на підлогу еластичні колготки, панчохи з загогулистим візерунком, сукні з декольте, «діловий» костюм.

До біса!

Навіщо все це тепер?!

Чорт забирай, всі чоботи на підборах!

Чорт забирай, вся білизна в дурних мереживах!

Чорт забирай, жодного нормального светра, жодних теплих брюк!

Господи, все розраховане на якусь ціпу-дурепу!

Серце! Серце не припиняє боліти. На весь голос клекоче телевізор. Часу немає дослухатися!

І як дослухатися? Сісти перед телеком з кухликом чаю? І дослухатися, як болить і калатає серце?! Молитися?

Немає на те часу!

Чути в слухавку — «…і сина більше не побачиш, сучко! Виросте нормальним роботягою! Так і знай! Проти нашої влади пішли — кишка тонка! Та я тебе власними руками…"…

Ніколи не знала, що щелепи може звести так, що не розчепиш. І сліз немає. Ніяких сліз! Аж до перемоги.

Плакати — потім.

Боятися?

Дзуськи!

Вдома — страшніше. А там — люди. Багато людей…

Друга половина січня — холодна. Кажуть, морози — на тиждень. Потім буде легше.

З чим — легше?

З погодою, кажуть…

…У день приїзду одразу потрапила до фантасмагорії: на сцені перед Майданом — священики всіх конфесій голосно моляться, перед сценою — жінки і старші — повторюють вголос сказане.

Над площею — чорний дим, що здіймається від Грушевського: то зблідає, то знову вкриває небо чорною пеленою.

Це означає: хтось («Хто?!! Дай їм, Боже…») підкидає шини у вогонь перед чорним, безжальним і німим ланцюгом війська.

Зверху, з тієї ж вулиці, на рядні швидко проносять пораненого — кров скрапує на бруківку: «Розступіться!».

Якась жінка кидається услід — «Що ж це робиться? Що робиться!!».

Плаче. Дратує криком.

Щелепи намертво зціплені.

Закривавлену бруківку виколупує такими ж закривавленими пальцями.

Варто було б дістати рукавиці, але хрін з ними, з пальцями, з поламаними нігтями! Дядько якийсь звернув увагу: «Ви б переодяглися, пані! Шубку зіпсуєте…».

Всі тут — ввічливі.

Напрочуд — ввічливі.

Підтримують під лікоть у такому хаосі, де в інші часи — затоптали би без жодного вибачення.

Двоє хлопців принесли з гастроному порожні пляшки з-під пива — в таких мирних пластикових ящиках.

— Що робити?

— Розливайте!

Стала в ряд з такими же «пані» — в шубках, на підборчиках: розливала.

Шубка — в плямах. Колготки — в дірках. Ноги в італійських чоботах — гудуть…

А дзвони стишились. І поранених не несуть…

На сьогодні — все?

Повантажили повні пляшки — ящиків зо тридцять…

Можна — додому? Спати? Але — як?

До біса спати: тільки переодягнутися.

Відмити чорні руки.

Зібратися так, щоби вже ні на що не витрачати часу.

Спати — потім.

Все — потім!

В мерії місця вистачить, як у дитинстві в піонерському таборі…

Їхала додому і дивувалась тому, що в метро їдуть мирні люди. Певно, так почувалися солдати, котрі прибували у відпустку з фронту, роздивляючись жінок з помадою на вустах. Але обличчя людей зосереджені, тривожні.

Вона сіла на вільне місце, чудово розуміючи, що від неї пахне димом і бензином.

Вдома навіщось почала шукати військовий квиток.

Вирішила, що піде в медчастину.

Ну і що з того, що її спеціальність — «логопед».

Все одно ж — сякий-такий, а — лікар.

Дещо вміє…

Глупої ночі, взявши таксі, доїхала до центру з напакованими мішками потрібних і непотрібних речей.

Дісталася мерії, облашувалася в кутку за колоною, кинувши туди вовняну ковдру. Роздивилася: колись тут йшли засідання, розподілялися землі, лунали промови і панував дивний мер на прізвисько «Льоня-космос»…

Тепер вона тут, на першому поверсі нарізала бутерброди.

За чотири доби перетворилася на робота.

Треба різати — різала, треба сортувати медикаменти — сортувала. Дослухалася до розмов, мовляв, «ось-ось почнеться бійня».

Можна було б зняти поліетиленові рукавички і піти. Просто — піти, сісти в метро і їхати серед інших громадян з почуттям виконаного обов’язку: погралася в свободу — і досить…

…Перші смерті, звістка про які поширилась, мов чадний дим, стисла горло, скрутила нутрощі, змусила зняти кухонні рукавички.

Краєм вуха почула, що в медичній мобільній бригаді не вистачає людини.

Кинулася до чоловіка, від якого це почула. Той одразу знайшов бушлат, розмірів на два більший за потрібний: «Давай з нами. На передову. Скоро буде гаряче!».

Зиркнув на її ноги:

— Перевзутися варто, сестричко! — і посміхнувся лагідно. — Підбори зламаєш…

За взуттям треба було бігти через Майдан, до пункту збору речей — сама туди купу віднесла, а часу на те немає.

Кинулася до першої-ліпшої жінки в кросівках — та сиділа під колоною і озиралася на всіх, мов вовченя. Пояснила, що їй треба бігти нагору, де «гаряче буде», а на ногах — ось це казна-що італійське!

Та беззаперечно скинула кросівки, простягнула. Всередині ще новенькі етикетки, не затерті. Марина перевзулася — розмір підійшов, кинула їй чоботи — теж непогані.

Молода жінка зашарілася:

— Ой, не треба, навіщо…

— А ти що, боса збираєшся бути?

— Я віддам… Я вас знайду і віддам, — почула навздогін.

Кивнула через плече, мовляв, не мели дурниць, сестричко, кому вони нині потрібні!

І помчала за чоловіком, на ходу натягуючи на бушлат білий плащ з простирадла зроблений — з червоним хрестом посередині.

Вискочила на повітря — вперше за чотири доби нарізання і відчула живий рух прохолодного повітря.

Центр міста пульсував, як розчахнута грудна клітка. Бачила таке один раз, коли їх, студенток, водили до операційної. Навіщо логопедів було туди водити — Бог його відає, дуже вони тоді тим обурювались.

Але тепер дивитися на це розпанахане тіло міста було не так страшно, ніби вже бачила таке, тільки в іншому вимірі.

Чоловік, Семенович, чемно перепросив, вилаявшись, мовляв, до інституту літератури, де один з пунктів облаштовано, вже не прорвемось: звідти вже «беркутята» сунуть. Мовляв, доведеться разом з іншими тут, біля Михайла, майданчик для майбутніх поранених мобільненько організувати.

Але і того не встигли, як згори посунули «беркутята» — стискали кільце щільніше, прориваючи барикади. Семенович встиг її ближче до сцени, до жінок, виштовхати. А сам зник у вирі тисячі тіл і голів, у пульсації натовпу, в галасі і хвилях, що здіймалися і котились, як приплив і відплив. За ним пробитися не встигла, адже бачила лише чорні шоломи, що кільцем оточили багатоголову і багатоголосу юрму.

«Це ще не кінець… не кінець…», — приказувала вона, спостерігаючи, як у шаленій тисняві, немов на батальних полотнах художників, немов у кіно — в усьому в чому завгодно, тільки не наяву! — люди зливаються з людьми. Зір і слух відмовлявся сприймати це «батальне полотно», як реальність. Вперше спав на думку вираз — «не вір очам своїм!».

Виявляється, що можна дивитися, бачити впритул і — не вірити.

Адже побачене перевершувало і кіно, і сни, і уяву.

Злякавшись перших смертей, військо отримало наказ — тиснути, звужувати коло щитами. Але і цього було досить аби хрустіли розтрощені кістки. Навіть в такому галасі чула, як ламаються ноги і руки, як стискаються під залізним поршнем тисячі грудних кліток, як хряскають ребра…

Попри тисняву, бачила, що людське море на Майдані… збільшується. З метро виринають все нові і нові люди — чоловіки, жінки — підтягуються з бічних вулиць. А з мосту над Інститутською — о, дивина! — за усім цим ще й спостерігає чимало ґав.

Жінки намагалися зайти до військових з тилу, вихопити з-під їхніх чобіт поранених, відтягнути непритомних. Загони молодиків у спортивних строях, що йшли за військовими, немов шакали, били всіх кийками, трощили намети, ламали прапори.

Штурханина і галас перекривалися звуками музики зі сцени, бахканням світлошумових гранат, молитвами, котрі по черзі промовляли священики.

Багато хто ще й намагався говорити по мобільних телефонах. Доки був зв’язок.

Якоїсь миті Марина пошкодувала, що не може сказати тому, кому потрібно якісь останні урочисті слова. Та про що можна говорити в останню мить?..

Почула, як жінка, що стояла поруч, щільно притиснута до її плеча, прикриваючи телефон рукою, кричала:

— Говоріть до них по-російському!!! Це — кримський «Беркут»!!! Перекажіть всім!

Хтось наказував комусь не їхати сюди, хтось — навпаки вимагав підмоги…

Скільки так тривало, не пам’ятає.

Ранок настав якось одразу, ніби хтось рукою згори провів: над площею посіріло, просвітліло. Загони зникли, немов пішли за ніччю, розсмокталися разом із темрявою, лишивши по собі розтрощені намети…

Саме в цей день, наприкінці січня, сидячи на купі сміття і розмазуючи по обличчю кіптяву, Марина раптом зрозуміла: вони не пройдуть!

Сама не знала, звідки виникла ця впевненість — саме тепер, на звалищі і згарищі, посеред понівечених тіл, котрі ще треба було привести до тями, накласти пов’язки, перенести в шпиталь до Михайлівського собору. Адже ходили чутки, що всіх відправлених до лікарень — одразу ж везуть до СІЗО…

— Вам погано?

Підвела очі — над нею схилився священик в обпаленій рясі.

Худий, втомлений, з запалими очима, але майже тим самим виразом обличчя — усміхненим.

Посміхнулась у відповідь:

— Дякую, отче. Все в порядку…

І, вийшовши зі ступору, побігла допомагати.

…Потім ця думка: «Вони не пройдуть!» не полишала її ані на мить. Знала це напевне, всотуючи в себе довколишні обличчя — жіночі, чоловічі, юні…

Дивувалася, звідки взялися всі ці люди, ці діти?

Як вони проростали, вибивалися з-під гуми, виростали з безликої біомаси, ватяної свідомості, якою були оточені, завалені всі ці роки?

Але ж — вони були!

І їх було багато.

І не тільки тих, хто перебував з нею пліч-о-пліч вдень і вночі, у вогні і сумнівних затишшях.

Були й інші — невидимі бійці видимого фронту.

Хто згадає їх?

…Молоді працівники телефонних компаній, стихійно об’єднавшись і не повідомивши начальство, розшукували зниклих безвісти за останніми дзвінками з мобільних телефонів.

…Поважні пані з поважних фірм, ламаючи підбори, неслись на передову, аби борщ в каструлях не вистиг, а потім, підправляючи макіяж і витираючи сльози, бігли на роботу, щоби дорогою назад занести на Майдан вечерю.

…Люди в інвалідних візках умовляли таксистів підвезти їх туди, де вони могли б виколупати з землі бодай один булижник, аби долучитися до загальної справи.

…Комп’ютерники «банили» брехню, котра вихлюпувалась на сторінки соціальних мереж.

…Книгомани зносили книжки в народну бібліотеку, художники розмальовували каски.

…Водії не брали грошей, зачувши прохання: «Підкиньте до Майдану»…

…Діти по телефонах казали матусям: «Не хвилюйся, я на останньому сеансі в кіно!» — і стояли ТАМ.

…Касирки супермаркетів і аптек додавали до набору ліків і їжі щось «від себе», зрозумівши, що покупка робиться «для Майдану».

…Риночні торговці підкладали до «підозрілого» набору однакових шкарпеток ще одну безкоштовну пару: «Передайте хлопцям і від мене!».

…Черги в лікарню — на здачу крові.

Тут були всі, для кого обвуглений, поранений, залитий кров’ю Київ став чарівнішим і ріднішим за будь-яке найстерильніше місто Європи і хто — «з шампунем!» — прийде відмивати кожен його метр…

Потім, коли все скінчиться.

Коли?

Це питання непокоїло всіх.

Дні тяглися безкінечно.

Дні взагалі стали безрозмірними.

Дні стали для неї, як гойдалка. Емоційна гойдалка.

Попри те переконане і вперте — «вони не пройдуть!» — її, як і багатьох інших, терзав страх.

Він виповзав несподівано з підступним запитанням: «Невже намарне?».

Адже сила проти них стояла силенна.

Не сила — система. Залізний механізм, котрий вона побачила в блокбастері «Аватар». А летючі коні, кольорові дракони, дивовижні звірі і сама природа — були з царини фантазій.

Проте мить розпачу миналася і та емоційна гойдалка стрімко летіла в бік — «Ні, не пройдуть!». А вся та «кіношна» міфологія оживала, ставала реальною.

Адже якісь невідомі сили змушували вітер дмухати в бік чорного війська — саме туди, куди мусив іти дим від запалених шин. А посеред хмар несподівано проблискувало сонце і, коли було треба, зима ставала м’якою, лагідною. А в найтяжчі дні — навпаки: природа міцно цементувала набиті снігом мішки, котрими укріплювали барикади.

У медичному пункті, облаштованому в бібліотеці метрах у трьохстах від «беркутівського» ланцюга, вона навчилася досить простих і корисних речей — витягати з кінцівок гумові, а згодом і справжні кулі, витягати з-під куль власне повстанців. Приймала і сортувала ліки, котрі тоннами зносили городяни.

Два чи три рази Семенович відправляв її ночувати додому.

І саме тоді їй ставало страшно.

Страшно було їхати в метро серед нафарбованих жінок, що щебетали по мобільних телефонах, чоловіків з портфелями чи молодиків у навушниках, в яких, певно, лунала музика. Дивували черги в магазинах: люди запасалися харчами!

Але попри це здивування «мирним» плином життя вона знала, що під кожною посмішкою і за кожною розмовою по мобільнику, в кожному навушнику пульсує нерв Майдану, і що повернувшись додому всі ці люди прикиплять очима до екранів телевізорів чи моніторів. І що на недільному народному Віче їх знову буде мільйон. Але вони, з різних причин, не можуть весь час, як вона, Марина, знаходитись у центрі того розверстого організму, в котрий перетворився маленький п’ятачок у центрі столиці.

Власне, вона теж їхала посеред них мовчазна і спокійна, а в кишені лежав ключ від квартири, де можна було зварити каву чи пельмені.

І залізти в теплу ванну…

Однак короткочасне перебування вдома стискало її серце невимовним страхом — від почутих по телевізору новин, від думок про тих, хто лишився в наметах.

Страх зникав лише там, на Майдані.

Тому вона ночувала вдома лише двічі.

І навіть на сніданок бігла до мерії, пила чай з пластикової склянки, заїдала шматками весільного каравая.

Чомусь люди несли весільні караваї з традиційними «шишечками» і голубами. Потім їй пояснили, що їх випікали на поминки загиблих хлопців, котрі так і не встигли одружитися…

Поспіхом снідаючи разом з усіма, вона відтавала від крижаного страху, слухала анекдоти, сміялася. І хтось обов’язково уривав той сміх. І всі замовкали, згадуючи тих, хто вже ніколи не засміється. А потім всі розбігалися, напевне не знаючи, чи зберуться тут у такому ж складі завтра, або — принаймні в обід…

А зібравшись, тривожно оглядали присутніх: а де той… Той, бородатий… Ну той, що «про кішку розповідав»… І боялися почути відповідь.

Часом хтось вигукував невтішне «Все намарно!».

І тоді западала тиша.

А той, хто зопалу вигукнув це, злякавшися тиші, цидів крізь зціплені щелепи: «Та ні… Ми ще повоюємо!» — і його починали плескати по плечі, мовляв, от так вже краще.

Марина все більше мовчала.

Навіть дивно: чому б не потелефонувати Ліні, не заспокоїти її, мовляв, «я тут — а де ти? — давай зустрінемось біля архангела Михайла — будемо разом…». Або домовитись з кимось іншим — з клініки.

Просто посидіти, погомоніти, завести «на екскурсію» до медичного пункту, показати, якою стала вправною, поскаржитись на біль у грудях і ногах, пожалітися, що скучила за сином, так скучила…

Осудити вовкулаків з Маріїнського парку, поохкати над їхніми звірствами — тими, що бачила на власні очі і тими, які показували по телевізору, пообговорювати дії і виступи політиків, висловити своє бачення майбутнього…

Але таких розмов довкола точилося надто багато.

І Марині здавалося: щойно вона підтримає їх, як те туге коло гніву в ній розірветься, розпорошиться на купу слів, а можливо — сліз. І вона стане слабкою, знесиленою.

Зараз ми сильні своїм відчаєм, вірою і духом, думала Марина, але прийде час і ми станемо сильними своєю силою — тією істинною силою, яка дрімала всі ці роки.

Так, нас свідомо послабляли: розбещували і обкрадали армію, руйнували і «здавали своїм» за безцінь промисловість, витискали останні копійки з науки, опускали нижче плінтуса культуру.

За сценарієм, котрий чітко вималювався лише тепер, чиновництво роз’їдало країну зсередини, як жук-короїд виїдає серцевину могутнього дуба, залишаючи під корою стовбура гнилизну аби було легше завалити його, потрощити на друзки і якнайшвидше знищити.

Саме тепер, попри всю вірну риторику промов і патетику подій, Марина з особливою огидою згадувала якісь дрібниці, котрі нині стали для неї особливо ненависні.

Скажімо, звичка одночасно їсти зі слоїків вінегрети під час обідньої перерви, одягати під брюки рвані колготки, а нові — класти до морозилки аби носилися довше, влаштовувати грандіозні черги в магазинах перед святами і викидати половину накупленого на смітник після них, показово ходити до церкви у Великдень аби увечері горлати п’яних пісень під гастрономом. Дивитися по телевізору лише «про смішне» або «про міліцію».

Не думати.

Не читати.

Не прагнути більшого.

Таким було її гумове містечко, звідки збирали і централізовано привозили до парку перед будинком Верховної Ради автобуси з робітниками і безробітними, відвертими бандитами і байдужими заробітчанами, колишніми спортсменами-рекетирами і простими громадянами, котрі хотіли «побачити столицю на дурняк».

…Протистояння перевалило за другий місяць.

І з мирної демонстрації перетворилося на революцію.

Але чим вона могла закінчитися — ніхто не відав.

Зима була довгою.

Але всередині лютого засвітило яскраве, не зимове сонце…

…Марина вискочила з Михайлівського, куди зранку побігла по ліки — там їх було більше. А у неї «на пункті» закінчувалося знеболювальне. Дослухалась.

Здалеку залунали якісь нові звуки — схожі на ті, що чула в кіно «про війну і німців».

Не повірила: автоматні черги, що линули здалеку змішувалися з завиваннями сирен «швидких». Помчала вниз, на ходу одягаючи медичну накидку і міцно затискаючи під пахвою ліки.

Якоюсь зовсім другорядною думкою подякувала невідомій жінці за кросівки — вже досить брудні й потерті, але — крилаті.

Дісталася готелю «Козацький» і заклякла.

Так, позавчора вночі тут палав будинок Профспілок, горіли підбиті БеТееРи, наступали війська, знову звузивши коло аж до сцени, але по тій самій магічній формулі — «Не пройдуть!» — не пройшли. Говорили, що в Профспілках заживо згоріли понад тридцять поранених…

Але те, що побачила тепер, вразило, як не вражала жодна з тих нереальних реалій, в котрих жила ці два місяці: біля «Козацького» рівним рядом лежали вбиті…

Їх було багато.

А зверху, з Інститутської, несли ще і ще. Укладали поруч, накривали ковдрами і простирадлами, які сочилися кров’ю.

Зверху клали каски — помаранчеві, зелені, розмальовані — різні.

Але однозначно — крихкі для справжньої кулі. Довкола ходили священики, страшно завивали жінки…

Їй треба було бігти вгору, туди, де невеличкими когортами пробивалися до Жовтневого палацу хлопці.

Але ноги підкосилися.

Сіла на бордюр.

Дивилася на пробиті каски і дерев’яні щити. На те, як тріпочуть на мертвих руках живі записки — з прізвищами.

Отямилася від погляду. Він пронизав її всю, немов рентген.

Навпроти, майже в такій самій закляклій позі сиділа молода жінка.

Поглядала на неї і швидкими рухами робила замальовку в пошарпаному блокноті.

Хотіла відмахнутися, як від мухи: знайшла час для малювання.

Але не змогла поворухнутися.

Між тим, жінка перегорнула сторінку і підійшла до неї.

Марина, не підводячи голови, кілька секунд споглядала її ноги.

Точніше — чоботи.

Це були її чоботи!

Італійські, з мирного життя…

Але — чорні від сажі, сиві від попелу і подряпані.

Жінка присіла поруч.

Відкрила блокнот, показала аркуш, на якому щойно малювала.

Такі прості дії, але вони вивели Марину зі ступору.

На аркуші — вона, Марина. Двома-трьома розчерками. Але дуже схожа.

Глянула на жінку. Подумалось про «мирне» — здалеку та виглядала набагато молодшою…

— Вибачте, я геть зіпсувала ваше взуття… — сказала художниця.

Добре, що вона сказала саме це.

Не про смерть.

Не про вчорашній день і сьогоднішній ранок, не про те, що буде завтра.

Марина уважно поглянула на неї. Пригадала.

На дівчині (а точніше — молодій — і водночас постарілій за ці дні — жінці) був той самий одяг, що й півмісяця тому: картата вовняна куртка і плетений капелюх з довгими засмальцьованими зав’язками, чорні від бруду джинси.

Прозорий — «рентгенівський» — погляд, від якого світлішало в голові.

І якому хотілося посміхнутися навіть тут, навіть тепер…

— Як вас звати? — запитала Марина, розглядаючи малюнок.

— Ліка.

— Анжеліка? — чомусь уточнила Марина.

— Ні, просто — Ліка…

— Я — Марина. І я теж зіпсувала ваше взуття, Ліко… — сказала Марина.

Посміхнулась.

Підвелася.

Побігла вгору.

Туди, звідки цілили снайпери…

ЛІКА

Лютий, 2014

— Не кажіть їм код!!!

Крик пролунав в нікуди.

Можливо, він стосувався мешканців першого поверху…

Двері під’їзду гучно заклацнулись і настала тиша.

Чутно було лише важке дихання з десятьох грудей.

Крізь вікно на другому поверсі світило яскраве, не зимове сонце.

— Нагору!

Десятеро хлопців помчали вгору.

Крізь тупіт чобіт краєм вуха вона чула, як обертаються ключі у шпарках дверних замків. Постукала навмання в одну: «Відчиніть…».

Зрозуміла — не впустять…

Глянула вниз. Звивини сходів були як на долоні. Побачила, як там, унизу, відчиняються двері, в них влітають озброєні військові, з кийками напоготові.

Все було, як в кіно.

А, може, то і було — кіно — «Люди в чорному», наприклад?

Кліпнути очима, підвестися — і вийти з зали.

Але вийти — не вдасться.

Тупіт чобіт наближався.

Люди в чорному бігли сходами нагору. Хлопці в брудних камуфляжах здіймалися вище. Ще пару поверхів — і вони зіб’ються в одну неозброєну, загнану в глухий кут зграю, стануть колом, як на Майдані.

І — що?..

Поруч із нею біг старший чоловік, одягнутий більш-менш «по-мирному». Підхопила його під руку.

Він одразу ж зрозумів. Відхекався, стишуючи дихання, поправив куртку, витер обличчя, взяв її під руку.

— Ми їх затримаємо, — сказала вона хлопцям. — Там, нагорі — люк. Тікайте дахами…

І прошепотіла чоловікові:

— Ми йдемо з гостей… Вас як звуть?

— Ігор, — відповів той.

Його рука, зігнута в лікті, тремтіла.

Вона міцніше стисла її і вони повільно почали спускатися назустріч тупоту чобіт…

Коли вони були зовсім близько, голосно сказала:

— Це ж треба так влипнути! Що коїться, любий…

Тупіт наближався.

Вони бігли, здіймаючи кийки вгору — вже готові для ударів.

Їх було десять чи більше, але їй здалося — сто…

На п’ятому утворився «затор», на який вона і сподівалася, він міг дати фору хлопцям нагорі.

«Зараз вб’ють…», — майнула думка, коли найспритніший був за один крок від неї.

Зустрілися поглядами.

І раптом вона побачила в його очах… радість.

Погляд промовисто говорив: «Слава Богу — жінка! Отже, можна не бити…».

Вона могла присягнутися, що це була саме така думка! «Можна не бити…», а це означає — ще якусь мить побути людьми…

Ліка міцніше вчепилася в руку свого напарника. В них врізався натовп військових і вони ніби розпорошили його, стишили натиск. Обминаючи цю чорну хмару, вона почула, що вони почали здійматися повільніше. Дасть Бог, хлопці встигнуть вискочити в люк.

Аби він був відчиненим.

Аби він був…

…Люк було замкнено!

Адже за кілька хвилин, котрі яскраво врізалися в пам’ять, вони всі вже стояли внизу, під стінами будинку — і ті, кого намагалася так нехитро захистити, вже побиті, закривавлені, і вона, з тим, хто назвався Ігорем. І ще ціла купа людей.

Сонце світило неймовірно.

В його білому світлі, як у морі, лежали під стінами поранені і вбиті — різні. Вона не могла відірвати погляду від пари людей старшого віку, котру беркутівці поспіхом накривали ганчір’ям…

Все скінчилося, затихло. Вулицею клубочився білий і чорний дим.

Тих, хто міг стояти — вишикували вздовж стіни.

Довкола ходили військові.

Один — з вигляду начальство, підійшов до неї, стягнув з її голови вовняний капелюх, кинув на землю.

І обпікся поглядом.

В ньому не було ані ненависті, ані страху.

Навпаки: обпікся… співчуттям.

Вона йому — СПІВЧУВАЛА!

Співчувала ТАКІЙ роботі…

Хотілося звільнитися від цього погляду.

— Ви, певно, хочете додому? — несподівано промовив він.

— Певно, так… — сказала вона.

— Можете йти.

Вона не здивувалася, не зраділа. Хитнула головою:

— Не можу.

— Чому? — запитав він.

— Я не сама, — сказала вона і смикнула за руку того, хто стояв поруч. — Ми разом.

Він гмукнув. І стиха промовив:

— Можете йти разом…

Вона почула, як її простягнуту долоню затисла інша. Це був той самий чоловік.

Кілька метрів вони йшли, не дивлячись одне на одного. Йшли, ніби чекали пострілів у спину.

Парочка…

Вийшли на ріг Лютеранської і Шовковичної.

Зупинилися.

— Дякую, — сказав чоловік.

— Спускайтесь до Бессарабки, — сказала вона. — До метро «Льва Толстого». «Хрещатик» — зачинений…

— А ви?

Вона махнула рукою в той бік, звідки вони щойно повернулися.

— Там хлопці…

Він нічого не запитав.

Обняв і кілька хвилин важко дихав в її плече.

Потім пішов вниз.

* * *

…Богоматір дивилася на неї одним — правим — оком.

Воно вже було таким, яким намалював його невідомий художник епохи Відродження: світло-блакитним, мов рибка на глибині. Ліве ще потребувало, як мінімум, дводенної праці. Ікона була така собі, з дитячої спальні. Вираз обличчя — досить нейтральний, вмиротворений. Довкола реставраційного верстата Енжі наліпила з десяток світлин, зроблених у різні роки від початку XX сторіччя, на яких ця Богоматір була в різних ракурсах.

Можна обійтися й без цього (принаймні, Роббі досить познущався з її сумлінності), але їй важливо було бачити, як ця непоказна ікона протягом багатьох десятиріч оживляла інтер’єр.

Енжі насунула на очі збільшувальні окуляри, поправила лампу і занурилася в роботу.

У майстерні було досить зимно.

Крізь шпарину у вікні видніли білі стежки геометричного парку. Він нагадував нарізаний рівними шматками торт.

Енжі зробила десять доторків пензлем до лівого ока Богоматері, відраховуючи миті між двома ударами серця. Роббі сміявся б.

Енжі глянула у вікно і натягнула на голову картатий плетений капелюшок. Зараз, о восьмій годині, тут ще холодно, але до приходу колег — містера Харпера і Роббі, повітря поволі прогріється.

Вона завжди приїздила до майстерні на годину раніше.

Їй подобалося бути тут самій. Неспішно зварити каву, випити її, вдивляючись у безмежний простір парку.

Те, що з нею сталося, сприймала, як «сон уві сні».

Реальністю стали тільки спогади про дитинство в комуналці, юність, навчання в «художці»… Але поговорити про це було ні з ким та й ні до чого.

Далі — клацали ножиці, перерізаючи цю нитку і починався сон: ніжний, тактовний, закоханий до нестями Джош.

Будинок на березі океану.

Калейдоскоп мандрів.

Фестиваль… Прекрасна жінка в чорній сукні на червоному килимі…

Цей сон перетікав в інший: розпашіле обличчя Збишека Залеські, злочин, який вона несвідомо вчинила…

Цей «сон уві сні» перетікав в нинішній: Шотландія, Тейн, замок Донробін, реставраційна майстерня.

Містер Шепард, місіс Олівія Берд, містер Харпер, Роббі — її оточення, котре так само може розвіятись, варто лиш ущипнути себе за долоню.

Але що чи хто прийде натомість?

Роббі, котрий очей з неї не зводить.

Власна майстерня в Абердіні, про котру він продзижчав їй усі вуха, вважаючи цю перспективу неабияким життєвим досягненням.

Ох, знав би, ДЕ і в якому статусі висять її гобелени!..

Лише Джош, Джошуа Маклейн був у всьому цьому вирі тим камінцем, котрий потрапляє в босоніжок — важкий спогад, несправедливий вчинок. Не виправити…

І вона працювала над тим, де могла зарадити: над облупленою або потьмянілою фарбою трьохсотрічних картин. Оживляти сліпі обличчя прекрасних мадон, їхні посмішки, невимовлені слова, невідомі долі, що криються в зморшках чи складочках брів.

Вона намагалася приїздити сюди і у вихідні.

Осліплені чи обезкрилені істоти чекали на неї, благали досконалості, аби продовжити своє життя ще років на сто…

Взимку тут було набагато менше відвідувачів.

Бувало, що містер Макчисхолм ходив по п’ятах одного-двох туристів, котрі потрапляли сюди проїздом. А потім, спускаючись до майстерні, скаржився на біль в попереку.

А вранці знову відчиняв браму довгим залізним ключем і застигав за столиком із рекламними проспектами, мов павук у павутинні.

Місіс Олівію за ці півтора-два місяці вона бачила лише тричі.

Вона теж існувала в її сні, як деяке міфічне «начальство», від якого залежало опалення в майстерні чи надбавка до зарплатні. Але і те, і інше Енжі цікавило не більше, ніж залицяння Роббі.

Якщо чесно, вона взагалі могла нічого не робити — просто стояти біля вікна, милуючись садом і пити каву, зігріваючи долоні кухликом.

Око Богоматері дивилося на неї вимогливо, мовляв, дай мені прозріння і я скажу тобі щось важливе.

Зарипіли двері — в них ввалився Роббі.

— Сьогодні по BBC сказали, що в твоїй країні — справжня війна! — з порогу збуджено промовив він, вішаючи куртку на цвях.

— Яка ще війна? З ким?

— Ну ти що, телек не дивишся чи інтернету не маєш?!

Телек… Інтернет…

Так, в її сні немає ні того, ні того.

— А що? — спитала вона.

Роббі глибокодумно гмукнув, поглянув на неї здивовано.

— В принципі, мене це не обходить. Просто я думав, що ти… все ж таки… не зовсім… того… Ну, не цікавишся. Власне, вибач.

Він розтер руки, подмухав на них, пішов наливати каву.

Вона дивилася на нього зосереджено.

Не знала, як сформулювати питання.

Так, Роббі знав, що вона — з України. Але про саму Україну у нього не було жодних відомостей, крім цієї однієї, що ВОНА — звідти. Навіть про Чорнобиль не чув. А тут — отакої: сам приніс якусь безглузду новину!

— Поясни, будь ласка, — попросила вона.

Він сьорбнув кави і напружився, згадуючи, що почув «по телеку»:

— Сказали, що ви, тобто, твої співвітчизники, зібралися на якомусь майдані, утримують оборону ось вже півтора місяці з метою повалення режиму. Є жертви…

— Жертви? — не повірила вона. — У нас?? В Києві??

І внутрішню здригнулася від цього невимушеного «у нас», згадуючи, скільки разів її підловлювала на цьому ж Мелані Страйзен.

— Так сказали. Люди вийшли на мирний протест: ваш президент не підписав угоду у Вільнюсі на вступ до Евросоюзу. Тепер стоять день і ніч в центрі міста. Там — ціле містечко… Палять шини… Сказали, що Британія підтримує народ України. Ну, якщо це так, то і я — підтримую!

Він посміхнувся і цокнув своїм кухликом об її.

Але вона не сприйняла жарт.

Похмуро почала збиратися.

— Ти куди? — здивувався Роббі.

— До телека…

Грюкнула дверима.

Їхала до Тейну, накручуючи кнопку магнітоли, але нічого не знайшла.

Вона ніколи не поверталася з Донробіна так рано і здивувалася тому, як гарно на її засніженому обійсті, яка тиша, як мальовничо рожевіє бруківка під вовняним шаром рівненького снігу. Немов тіло під білим кашеміровим светром…

Будинок посміхався до неї чистими вікнами (дякувати місіс Аделі!), тіні дерев утворювали на снігу золоті візерунки.

Вона вбігла в дім, скидаючи на ходу куртку, рукавички і чоботи.

Клацнула пультом телевізора — там під волинку співав якийсь місцевий фольклорний ансамбль. Поперемикала канали. Нічого. Пошкодувала, що не встановила антену, яку пропонував Шон.

Кинулася до шафи.

Там стояла валіза, котру сховала туди два місяці тому — і досі в неї не зазирала, адже там були лише літні речі. Та й тих — футболка і джинси.

У футболку, немов доісторична реліквія, був загорнутий ноутбук.

Зателефонувала Шону, запитала, як підключитися до мережі.

Підключилась.

Набрала в «Гуглі» — «Київ».

Обрала перше-ліпше посилання…

…і одразу, як це буває лише в кіно (або, все ж таки, в її довгому «сні уві сні») побачила обличчя батька. Вхопилася за екран, ледь не збивши зображння.

У вухах запищало. Як не робила звук голосніше — він пропадав.

…Вона давно не бачила його. І погано пам’ятала через постійну зайнятість і через те, що після заміжжя, яке йому не сподобалось, вони спілкувалися нечасто.

Але то був він!

Він стояв на трибуні в оточенні синіх прапорів, з його рота йшла пара.

Кадри стрибали, переходячи з трибуни на людське море перед сценою. Люди стояли за залізними бордюрами, по периметру яких вишикувалися міліціонери. Всі, хто стояв на трибуні, виступали по черзі. Цієї миті перед мікрофоном ворушив губами, пускаючи пару, благопристойного вигляду старигань в окулярах.

За його спиною, в очікуванні на свою чергу, посміхалася широкою посмішкою, лютого вигляду білявка в каракулевій шубі. За нею респектабельними рядами шикувалися інші.

Говорили про «зраду інтересів мешканців східної України». Нарікали, що якісь «вони» не чують якихось «вас». Перераховували заслуги влади і президента, лаяли Європу, лякаючи закляклу юрму «гей-парадами» і одностатевими шлюбами, восхваляли російського президента…

Не зрозуміла: щось Роббі наплутав, які шини, яка «оборона», який Майдан?

Перейшла на інше посилання, потім на друге, третє, десяте… Соте.

Сюжетів виявилось безліч!

Кожен вбивав клинець у мозок. Дивилася, затиснувши скроні руками.

Що прийняти на віру?

Хто міг би це підказати? Шон? Адель? Роббі? Містер Макчисхолм? Джош? Диктори BBC? Хто? Ті, кого бачила на сцені Європейської площі під зливою синіх прапорів чи ті, кого побачила у спалахах вогнів на Майдані?

В яку хвилину надходить цей час «X», коли ти мусиш зробити вибір: кому вірити, за ким іти, з ким стати пліч-о-пліч?

А якщо цей вибір зробиш, користуючись лише чиїмось авторитетом, обіцянкою, рухливою картинкою телебачення, симпатією до зворушливих дужок окулярів, до вправності складати слова — чи буде він, цей вибір, саме твоїм?

Куди, в який бік, через які нашарування варто почати розмотувати ту ниточку, про яку говорила Мелані? Від якої точки відліку?..

І вона згадала: їй сім років.

Вона сидить на підлозі і старанно виводить «плакат»: «Люди, ви вільні!». В дверях стоїть її батько, за ним — чоловіки, що вийшли з-за столу аби завітати до «дитячої». Вона швидко домальовує метелика і прикриває «плакат» долонями — від їхнього сміху, їхніх поглядів, від того, як вони схвально поплескують батька по плечі: «О! Агітатор росте!» і пропонують використати цей дитячій малюнок «в пресі». І його розпач, котрий бачить лише вона. Бачить не очима — а чимось іншим, що важливіше за очі.

Відчуває: йому ніяково.

Він щось зробив таке, від чого — ніяковіє. Від чого вони сваряться з мамою. Дуже тихо. Але вона це теж чує. Не вухами. Шкірою.

І тому захищає долоньками свій плакат від чужих очей і сміху.

Коли виросла — а виросла, як про неї подейкували, «суперінтровертом» — почала думати, що все, що відбувається довкола — така ж неправда, як і той сміх.

Що люди не мусять ходити строєм, сидіти на зборах і одностайно голосувати, засуджуючи чи підтримуючи будь-що.

Що «кухонні» розмови не мусять відрізнятися від того, про що говорять на тих зборах.

Від того ще більше замкнулася в собі, не знаходячи виходу думкам: мати була надто зайнята роботою, батько — насупився і заборонив говорити про те, що її «не стосується».

Тому єдино справжнім, для чого, як їй здавалося, варто жити, була любов.

Любов могла існувати лиш в її маленькому, замкненому світі. Але і цей світ було порушено. І їй все стало байдуже — де, як і з ким жити, що їсти, як заробляти на хліб насущний, кого мати у своєму оточенні і, зрештою, де і як закінчити свою земну епопею.

Дві доби безвилазного сидіння перед екраном монітора несподівано повернули їй істину: існує інша любов, котра здатна перекрити і виламати її з її маленького світу.

Це — любов до країни, в якій народився, а всі інші — маленькими хвильками підсилюють її велетенський «дев’ятий вал».

Якби вона усвідомила це раніше, чи міг би так довго тягтися для неї «сон уві сні»?! З його паралельними, приємними, затишними реаліями, в яких пахне кавою, океаном, квітами, фарбою, чистими шовковими простирадлами, віскі «Гленморанж» і тисячолітнім пилом Донробіна.

Усе це виявилося чудовим тимчасовим замінником усього справжнього, що жило в ній відтоді, коли вона поставила знак оклику під фразою: «Люди, ви вільні!»…

…На ватяних ногах вона ходила з кінця в кінець свого розкішного — і тим не менш, тимчасового і чужого! — помешкання і вовняний білий килим горів під її босими ступнями. Адже там, в її рідному місті, в її країні палало зовсім інше вогнище, ніж в каміні.

І колишні однокурсники, котрі називали її Лисицею, тримали оборону під градом куль, дією підтверджуючи її дитячі слова.

Виходило так, що талант, за яким вона ховалася роками, лише нашарував на ній захисний панцир.

Але тепер він виявився непотрібним.

Злива любові змила його разом зі шкірою…

* * *

— Ви дійсно хочете летіти до Києва, місіс Маклейн?

Дівчина з філії посольства запитально поглянула на Енжі, ніби та замовляла квиток на Місяць.

— Так.

Дівчина поглянула в монітор.

Енжі напружилась.

Ось зараз і вирішиться доля: якщо її розшукує Інтерпол, це стане зрозуміло за мить. І її роздвоєний нинішній шлях стане однією доріжкою — до американської в’язниці.

Але вона готова рухатися в будь-який бік, аби не стигнути в своєму скляному сні.

Дівчина відірвалася від монітора, обернулася до неї з привітною казенною посмішкою, вийняла з ксероксу роздруківку, простягнула Енжі:

— Можете замовляти квиток, місіс Маклейн.

Отже, ніхто її не розшукує…

— Дякую.

Енжі підвелася, склала документи в пластиковий файл, попрямувала до виходу.

Почула як дівчина сказала своїй напарниці:

— Певно, знудилася за адреналіном…

…Один день в очікуванні рейсу довелося провести в Единбургу.

І так само, як тоді, коли прилетіла до Шотландії, вона мала з собою обмаль речей: тільки вовняну картату куртку, кросівки і вовняний капелюшок з довгими зав’язками.

Вона не поверталася.

Вона просто їхала туди, де мусила бути.

…«Якщо я втомлюся від життя, якщо матиму вибір, де закінчити свої дні, я повернуся! Навіть якщо житиму на іншому кінці світу…».

Увечері потелефонувала своїй єдиній подрузі — місіс Страйзен.

— Мел, дорога, я їду додому!

— Дякувати Богові! — почула у відповідь. — Я скучила за тобою…

— Мел, ти не зрозуміла!! Я їду додому! До Києва. Завтра вранці.

Слухавка булькнула і затнулася, ніби втратила свідомість.

І Енжі відчула, як з паперовим шурхотом рветься навпіл її душа.

— Мелі, Мел… Я не можу сидіти тут, біля твого каміну. Зрозумій і пробач.

Помовчала, очікуючи на рідний голос.

І дочекалася.

Він був хриплуватим.

Уявила, що десь поруч із Мелі всотує кожне її слово Залізна Ґава, нагостривши обидва вуха.

— Ти дійсно вважаєш, що твоя присутність там щось змінить?

— Так, — сказала Енжі. — Там важать кожні руки…

Посміхнулась і додала:

— Здається, я розгадала, що написано на твоєму піктському гобелені…

— Що?

— «Воля або смерть!»…

— Це тупий ідеалізм! — гнівно прокаркав голос. — Або — примха…

— Мені начхати, як це називається! — огризнулась у відповідь. — Я їду — і крапка. Вибач за пафос, але це — моя Батьківщина.

І додала після паузи:

— До речі, і твоя також…

Слухавка знову булькнула, ніби місіс Страйзен ковтнула свого улюбленого «Гленморанжу».

А потім вона сказала:

— Залиш ключа під килимком…

Це могло означати все, що завгодно.

Все, що завгодно, крім одного: засудження.

— Я люблю тебе, Мелі…

— Залиш ключа під килимком…

* * *

…Пам’ять тіла, про яку вона думала багато років тому, дійсно існувала!

Це була та пам’ять, котра дозволила їй без жодних перешкод і зайвих запитань доїхати в експресі з аеропорту до Лівобережної, пересісти на метро, вийти на станції «Хрещатик» і підземним шляхом перейти на «Майдан Незалежності» — «до труби», що вела нагору.

Поки їхала, дивувалася тому, що місто виглядало спокійним. Вулицями ходили люди, навіть — сиділи в кав’ярнях. В салоні автобуса лунала якась новітня «попса».

Їй все уявлялося інакшим, таким, як було в 2004-му під час Помаранчової революції, коли вулицями і провулками ходили люди з прапорами і сигнальними дудками, а в метро лунали вигуки, на які відгукувалися сотні голосів. Але цей удаваний спокій видавався тривожнішим.

З острахом вона виїхала на поверхню «труби» і, мов у воду, ступила на Майдан…

Там було море людей!

І світило яскраве сонце. Була відлига. Але перед тим, очевидно, підморожувало, адже на численних барикадах лежали мішки зі снігом, а по оголеній землі стікали і виблискували крижаними змійками струмочки води.

Попри всі перестороги, Майдан охопив її потужною хвилею радості: вона була вдома!

Але знайти реальний дім — з певною адресою, у неї не було жодного бажання: дім був тут.

Майже непритомна і очманіла від виру, що одразу закрутив її, мов тріску в океані, вона оговталася лише під вечір і просто констатувала: вона сита (чи не на кожному кроці тут варилася їжа і пропонували перекусити), у неї є своє місце — зелений коремат із ковдрою в будинку, що всі називали КМДА), вона — зі СВОЇМИ (щойно вона підійшла до першого-ліпшого з запитанням, «що робити», як він прилаштував її розливати по пляшках запальну суміш і — до своєї «сотні»). Це все сталося протягом кількох годин!

Ще вранці вона сідала на літак з добірним подорожуючим товариством, в якому лунала чемна іноземна мова і стюардеси розносили гарячі сніданки в пластикових упаковках — а увечері вже була перед вогнищем і сьорбала чай з великого алюмінієвого кухля в товаристві прокопчених димом чоловіків і жінок. Дослухалася до розмов, намагаючись якнайшвидше всотати всю їхню правду. І порівняти зі своєю.

Дивно було і те, що всі ці правди збігалися в одну точку, не зважаючи на її десятирічне перебування в іншому вимірі.

Втомлена, стривожена, замурзана і все ж таки — щаслива, вона дістала з наплічника свій скарб — альбом і олівець.

І почала замальовувати обличчя.

Адже обличчя були такі натхненні і справжні, що нічим не поступалися обличчям тисячолітніх ікон в Донробіні.

Вони були навіть кращі, адже — живі.

Ні, не так!

Вони були кращі тому, що були живі СЬОГОДНІ.

Адже смерть витала над кожною головою.

І невідомість завтрашнього дня робила їх іконописними.

Потім перед очима застрибали, засвистіли, замиготіли дні і ночі — широкими мазками, якими вона ніколи не користувалася…

Все, що вона робила — готувала і роздавала їжу, розливала по пляшках суміш, виколупувала бруківку, нагрібала в мішки пісок, підкочувала до вогнища шини чи надавала першу, таку необхідну, допомогу пораненим — їй здавалося замало.

Замало — аби відшкодувати, відслужити, надолужити сповна те десятиріччя, проведене уві сні.

Тут, на Майдані, вона відчувала таку потужну, таку гарячу, таку справжню любов, ту саму, без якої її існування не мало жодного сенсу.

З подивом і огидою до свого попереднього існування, думала про те, як могла жити до всіх цих подій. Купувати сукні, підбирати сумочки під колір туфель, сидіти біля океану зі склянкою мартіні в руках, насолоджуватися подорожуванням.

Так, цікавого було багато — картини, книжки, музика, затишна замкненість у собі.

Тепло каміну.

Свіжість морського бризу.

Смак кави.

Пташиний спів.

І несподівано це все — прекрасне і важливе — стало лише коротким переходом між життям і смертю.

Вона бачила молодих хлопців, котрі ніколи не тримали зброї в руках — хіба що натискали на «мишку» в комп’ютерних іграх, воюючи з віртуальними монстрами. Хіба що дивилися «Аватар» чи «Володар Кілець».

І, певно, не було серед них жодного, хто би став на бік зла.

Чи не так само жили ті, хто тепер стояв перед ними, виставивши наперед залізні щити і автомати? Їй весь час кортіло підійти до них впритул і запитати про це: кого і від кого ви захищаєте? Можливо, спробувати зрозуміти або переконати.

Але на це не було часу…

…У день, коли мирна хода попрямувала до будівлі Верховної Ради, вона лишилася внизу біля наметів. У неї на ногах були незручні чужі чоботи, котрі за цей час вже добряче намуляли. До того ж сотник, поглянувши на неї критичним оком, суворо промовив: «Через тебе, мала, я двох своїх хлопців покладу. Вони ж тебе не кинуть…».

І це було правдою, адже нещодавно, допомагаючи якійсь жіночці вибратися з-під куль, один з чоловіків затримався і ця затримка вартувала йому життя…

Зранку, хоча це була середина лютого, засяяло яскраве сонце.

Засяяло сліпуче, немов у небі разом увімкнулися велетенські софіти і тепло, що линуло з них, перетворило залишки снігу на веселі дзюркотливі потоки.

Поки хода прямувала вгору, на Майдані настало відносне затишшя.

Принаймні, їй здалося, що так тихо тут не було ніколи.

Городяни — різного віку і статі — безтямно пересувалися периметром площі і до вулиці Грушевського, фотографувалися, збивалися в невеличкі зграйки і гомоніли про те, що «хода» вже, певно, дійшла до місця призначення і тепер треба чекати результату.

Дехто не розумів, навіщо знов палали шини, якщо кордону перед барикадами майже не було: загони військових раптом поріділи і в цьому вогні, здавалося, не було сенсу.

Але вона відчувала, як звір відчуває наближення землетрусу, що ця тиша є передвісником чогось страшного.

Попри удаваний спокій і присутність людей, що стягувалися до Грушевського подивитися на вогнища, був тут і інший рух: чоловіки провезли повз неї дерев’яну споруду — майже середньовічну — кількаметровий гостроносий трикутник, призначення якого було очевидним: врізатися і розбивати ряди «чорних рот».

Інші підкочували до барикад шини, група чоловіків налаштовували інший витвір «народної творчості» — катапульту для жбурляння каміння.

І все це виглядало досить буденним.

За три місяці вже ніхто не дивувався, якого рівня може сягнути інженерна думка народних умільців. Такі конструкції збивалися і зварювалися просто на місці. Дорослі чоловіки перетворювалися на захоплених грою дітлахів. А в неї стискалося серце, адже не так давно бачила, як такі самі чоловіки — такі самі! — ганяють хвилями на водяних лижах і грають в крокет на бездоганно підстрижених галявинах своїх маєтків…

Охоплена тремтінням від передчуття чогось недоброго, вона пішла на Інститутську. Адже зрозуміла: Грушевського надійно захищена.

Тут так само купчилися люди, але їх було менше.

Помітила жінку в жовтій куртці. У неї був такий самий вираз обличчя, як у неї: здивований, розгублений тишею і незрозумілим рухом.

Почула, як вона говорила комусь в слухавку мобільного: «Я ще трохи побуду. Нічого страшного. Так, так, поїла, не хвилюйся. Скоро повернусь…».

Вулиця, що вела нагору, була спокійна. Але коли вона ступила за барикаду і почала підніматися нею, нарікаючи на підбори італійських чобіт — кожен наступний крок здавався їй гарячішим за попередній, а вухо вловлювало в тиші неясний, незрозумілий і ледь чутний рокіт…

А потім знов почався «сон уві сні»: на розі Інститутської і Лютеранської перед нею розгорнулося полотно Босха. І втягнуло її до свого середньовічного черева.

…Палали вантажівки, що перегороджували прохід до Верховної Ради.

Люди розбирали бруківку.

Уздовж центральної алеї Маріїнського парку шикувався «беркут».

З криками «Вбивці!» до них кинулася юрба мітингувальників. На неї, немов миші, почали вискакувати агресивні молодики в спортивних костюмах.

Військові накрилися щитами, перетворившись на залізну черепаху, і пішли у наступ. З-за їхніх спин молодики кидали пляшки з запальною сумішшю і шумові гранати. Мітингувальники відповідали тим самим.

Жінки в норкових шубах (чомусь всі вони були гарно вбрані) виколупували бруківку і бордюри, ланцюжком передавали на «передній край».

Почулися постріли.

Натовп сахнувся, а потім знов покотився вперед.

Біля неї впав чоловік років п’ятдесяти, куля влучила йому в скроню. Вона кинулася до нього — він був мертвий, натовп напирав і вона відтягла його до дерева…

Хтось крикнув: «Повертаймося! Вдягаймо каски! Бронежилети! Мирно не обійдеться…». Але на переодягання не було часу. Біля Шовковичної точився справжній бій…

Вона помітила, що стріляли з дахів — там ворушилися чорні силуети.

— Нагору! — скомандував хтось. — Треба їх звідти поскидати! Стріляють — бойовими!..

Крізь натовп пробивалися автівки «швидкої» і зупинялися, підбираючи вбитих і поранених.

Одна людська хвиля почала відкочуватися вниз — серед неї вона помітила жінок і літніх людей, котрі спішили сховатися в метро.

Решта, прикриваючись дерев’яними щитами, продовжувала рухатися вперед.

«Беркутівці» та їхні добровільні помічники намагалися перекрити вулицю з двох боків. Наступали. Відступали, добиваючи лежачих гумовими кулями і кийками.

Вона помітила, як з вікна першого поверху на все це дивиться з-за мереживної гардини літня пані — безтямним дитячим поглядом.

Під стіною пробігла схарапуджена кицька, вона була притрушена білим пилом.

Під стінами покатом лежали люди, дехто ворушився.

— Відходимо по Кловському! Відступаємо до Майдану!

— Кловський перекрито!

Мишоловка заклацнулась.

І тоді вона почала безтямно натискати кодові кнопки на дверях зачиненого під’їзду, збираючи довкола себе людей, котрі, як і вона шукали виходу.

На подив, двері відчинилися (можливо, їх відчинив хтось з мешканців)…

— Не кажіть їм код!!! — крикнула кудись вгору, в порожні вікна.

Крик був в нікуди.

Можливо, до тих самих мешканців, хто проявив милосердя.

Двері під’їзду гучно зачинилися і настала тиша.

Було чутно лише важке дихання десятьох грудей.

— Нагору! — сказала вона.

Десятеро хлопців помчали вверх…

…Хто був той, хто відпустив її, коли вона стояла біля стіни?

Хто був той, кого вона вхопила за руку, аби вивести з пекла?

Побачивши спину врятованого чоловіка, котрий віддалявся в бік Бесарабки, вона вирішила повернутися.

Не могла не повернутися.

Стишила подих, обтрусила куртку, засунула брудний капелюх до кишені і повільно рушила назад, в бік Інститутської…

Але звідти вже котилася людська хвиля — донизу.

Люди бігли в надії сховатися в метро. Але двері було зачинено.

Хтось калатав у скло, намагаючись розбити його. Зверху на переляканих людей злітав «беркут».

Якийсь чоловік вхопив її за руку, потягнув за собою, допомагаючи бігти: «Чого прогулюєшся?! Біжи, мала!» і згадала те, що сказав їй сотник: «Через тебе я двох своїх хлопців покладу…».

І відштовхнула руку — сама!

Побігла до вузького проходу барикади, де зчинилася штовханина.

Біля зачиненого входу в метро побачила жінку в жовтій куртці, котра обіцяла комусь в слухавці — повернутися. Вона лежала на купі битої цегли і скла, розкинувши руки.

Вона була мертва.

Повз неї вже пролітали чорні зграї, добиваючи кийками тих, кого наздоганяли…

Крізь вузький прохід основної барикади, хвилин за десять після того, як вона встигла вскочити в нього, загони «беркуту» прорвалися на Майдан…

Оточили його.

Їх було тисячі зо дві.

Майдан був для них зачарованим місцем, окреслений крейдяним колом Хоми Брута…

Оточені, загнані на цей острівець свободи, люди розпачливо мовчали.

Приголомшені.

Контужені.

Поранені.

Заскочені побаченим.

Адже і в страшному сні, не могли уявити, що ТАКЕ може статися в центрі столиці, а зрештою — Європи…

По звалищах, на які перетворилися барикади, бродили люди у формі, перебирали мотлох, викинутий зі зруйнованих наметів, оминали небіжчиків — і рилися, рилися, рилися в горах речей, відшукуючи щось корисне для себе.

Згори їх знімала камера в режимі он-лайн і все транслювала в ефір: те, як порпаються в речах, ховаючи до кишень запальнички, ручки, навіть паперові носові хусточки…

…Колись у старших класах їх возили на металургійний завод показати як «варять сталь». Вона не отримала від цього, за словами вчительки, «величного» видовища ніякого задоволення.

Цех поглинув їх у своєму залізному череві, мов комах.

Його нутрощі здригалися від брязкоту, гуркоту, від рівномірних ударів у велетенський казан — ніби хтось намагався роздратувати і випустити назовні звіра.

І ось він вирвався. І тисячі спалахів застрибали по обличчях, обпікаючи жаром. По жолобу ринув скажений потік розплавленого металу.

Скрегіт, ґвалт, вибухи. Страх потрапити під вогненний струм і спалахнути в ньому, зникнути, розчинитися в гарячому потоці…

Всю ніч вона ковтала цей жар. Ці крики. Цей гуркіт. Брязкіт. Крики.

Острівець Майдану звужувався.

Палав Будинок профспілок.

Палали два підбитих бетеери.

Горіли шини.

Молилися священики.

Стояти на передньому краї було нестерпно — плавились підошви чобіт.

І користі від неї не було ніякої, аж доки вона не почула команду зносити до «передової» мішки з одягом.

Кинулася до імпровізованого складу — там, мов комахи, снували люди, утворивши «живий ланцюг» і передаючи із рук у руки все, що могло горіти.

Ніч була довгою.

Найдовшою в її житті.

Наступ був потужний, як потік сталі.

Кілька водометів намагалися загасити вогонь — але марно. Він не вщухав. А дим, якимось побитом, валив у бік ворога.

Згодом водомети запалали так само, як і бетеери.

І вона зрозуміла: не пройдуть!

Не зважаючи на те, що барикади на Інститутській і з боку Європейської площі було прорвано, не зважаючи на силове підкріплення, на те, що метро було зачинене і люди добиралися сюди пішки — крізь банди розлючених молодиків.

Не зважаючи на увесь жах і всю босхівську фантасмагорію.

На те, що в палаючому Будинку профспілок задихалися і гинули поранені.

— Вони не пройдуть… — повторила вголос.

І замурзаний, мов чортяка, хлопець, що котив повз неї шину, почув її тихий голос.

Обернувся, посміхнувся білозубою, мов у негра, посмішкою на чорному обличчі:

— Безперечно!

…Ранок курів сірими димками, що здіймалися від барикад, від тліючого одягу, від Будинку профспілок — чорного, вигорілого, химерного.

Вона не стежила за новинами, не прислухалася до чуток, що приносили люди.

А разом із новинами і чутками — на вщент зруйнований майдан — пакунки з їжею, медикаментами, одягом і взуттям.

І треба було знов ставати у ланцюг аби все відновити, прибрати, згребти докупи попіл і сміття.

Аби знову підготувати поле для наступного Армагеддону.

Проминулий день був сонячним, ніби Бог розсунув хмари, щоби уважніше роздивитися і запам’ятати кожне обличчя.

Наступний, після пекельної ночі, вразив її своєю попелястою сріблявістю, як це буває ранком в селі, коли на білій від паморозі траві світиться рясна роса.

За колом Майдану не лишилося майже нічого.

Сріблястий похмурий день приніс нові смерті і нове поповнення: зранку сюди прорвалися нові люди, що виїхали на допомогу з усіх усюд.

Мертвих вкладали біля готелю і перед «Макдональдсом»…

Вона присіла на землю — перепочити.

Земля, обідрана до кісток, дихала під нею.

І вона подумала, що такою ця площа подобається їй більше — без цегляного панцира.

Немов у середньовіччі…

А ще подумала про те, що її тут ніхто не чекає і ніхто не знайде.

Що вона, мов ґудзик, котрий відірвався де-небудь у метро чи в автобусі.

Відірвався і покотився світами аж доки потрапив у переробний агрегат разом з іншим непотребом, з якого потім зроблять пластикові пляшки для пепсі-коли.

Навпроти неї, як і вчора, в ряд лежали вбиті. Інші. Нові…

На деяких тілах, прикритих ковдрами, були папірці з іменами.

На деяких — ні.

Проступали крізь простирадла червоні плями. Червоні струмки стікали під ноги.

Під картатою закривавленою ковдрою, котра повністю прикривало тіло, вона побачила… свої кросівки.

Підійшла, стала на коліна.

— Ви знаєте, хто це? — звернувся до неї священик.

— Її звали Марина… — відповіла вона.

ДЕНИС

Лютий, 2014

— Дез, чорт тебе забирай! Якого дідька ти пхаєшся?! Ти ж у статусі журналіста!

Я розірвав камуфляжну штанину і він зойкнув, шкодуючи цей «раритет», котрий він нещодавно виміняв у якогось хлопа на свої снобістські «левіси».

Був би в цупкіших гачах, може, не хлюстала б так кровища.

— Та не міг на те дивитися! — скреготнув зубами. — Вони ж, блін, зовсім зелені! Захисту — ніякого! А нам видали броники і гельми — кевларові! То що, я мусив в тому всьому згори на це дивитися?!

Я посміхнувся його новому лексикону — «зелені», «блін», «броники», «гельми»…

Ну, викапаний американський бандерівець!

Рана була неглибока. Я перетяг її бинтом, котрий тицьнув мені, пробігаючи повз, лікар зі «швидкої» (на яку якраз вантажили ноші із пораненим) і допоміг дошкандибати до готелю, де у Дезмонда Уітенберга, продюсера, а нині — цілком офіційного представника преси (яким чином він отримав цей статус, гадки не маю!) був номер.

Піднялися ліфтом на п’ятий поверх.

Тут були килимові доріжки, мармурові сходи. Навіть квіти стояли на столику «коридорної». Таке враження, що потрапили на іншу планету.

Всю дорогу Дезмонд збуджено говорив без упину.

— Хлопці кажуть — то вже все! Капець на сьогодні! Міністр МВС своїх «прокинув» — тепер їм всім кришка! Вся відповідальність на командирах спецпідрозділів. Тепер вони відходять. Ти ж бачив? Бачив?! Вони відходять, старий!!! Ми як поперли нагору, до Жовтневого… Ну, думаю: все… А вони відступати почали! Там зараз — тихо. Дощ… Петрович, Вітька… ще один хлопець… Лежать… Треба підібрати…

Я як міг заспокоював його.

Власне, він переповідав те, що ми бачили разом.

За вікнами дійсно моросив дощ. Майже весняний.

І вулиці спорожніли. Жодної чорної тіні.

— Ліз! Де Ліз?!! — кричав Дезмонд, кульгаючи по номеру. — Вона ж обіцяла знімати з вікна!

Він відчинив двері ванної, зазирнув у шафу…

Я силоміць поклав його на ліжко.

І набрав номер Лізиного мобільного.

Вона одразу відгукнулася:

— Я в Жовтневому. Тут повно поранених і вбитих. Затримаюсь до вечора.

Я сказав, що залишу Дезмонда в номері, викличу лікаря аби йому зробили знеболююче і снодійне, адже він рветься шукати її.

Але снодійне не знадобилося. Коли я, обернувся, Дез уже спав: певно, далися взнаки три безсонні ночі.

Я визирнув у вікно.

Внизу, під готелем, метушилися люди. Їхні рухи здалися мені уповільненими, як у рапіді. Чи той «рапід» увімкнувся в моїй голові?..

У номері було тихо. Дуже кортіло прилаштуватися на дивані, аж ноги заслабли і голова стала важкою, мов херсонський кавун. Я дивився вгору, на Інститутьську, де від асфальту здіймалася курява і очам не вірив: там, де кілька годин тому ми кидалися під кулі, прориваючись вперед маленькими зграйками, не було жодного силовика.

Їх мов корова язиком злизала.

Інакше не скажеш…

…Від початку я був з тими, хто ратував за «мирний розвиток подій».

Мені здавалося, що влада не витримає такої потужної хвилі обурення і піде на поступки. Не зовсім же вони там ідіоти!

Щоранку, увімкнувши матері чергову комедію, я голився, одягався тепліше і вирушав на Майдан, мов на роботу. Хоча, це і була моя робота: я знімав, це по-перше. По-друге — «створював кількість». Адже нас мусило бути багато. І щораз мене охоплював страх: чи прийдуть інші.

Інші приходили так само, як і я.

І кількість не зменшувалася.

Мов гриби, виростали все нові й нові намети. В серці Майдану утворилося ціле «наукове містечко», де викладачі і політологи читали всім охочим лекції, на екранах біля сцени крутилися документальні фільми, котрі роками валялися на полицях кінематеки. Попри основну революцію, тут ще відбувалася й культурна. І це мене дуже тішило.

Увечері виступали вокальні групи…

А в повітрі висіло запитання: скільки так триватиме?

Рік? Два?

До нових виборів?

Аби лиш — «мирним шляхом»?..

Урядові «васьки слухали та їли». І, певно, вичікували, доки ми всі не перетворимося на маргінальних клоунів маргінального шоу.

Попри ці невтішні думки, я не спішив приєднатися до загонів «самооборони»: там, як на мене, були надто молоді. Знайшов «афганців», прибився до них. Але й серед них не відшукав певної відповіді на запитання: що далі.

Ті, хто колись хоча б один раз бачив смерть, були проти надто рішучих дій.

Це була та «важка артилерія», котра чекала на подальший розвиток подій, але не квапила їх. «Хіба вони (малося на увазі «зелені салаги») знають, як підбивати бетеери?» — подейкували, посміхаючись. І… вичікували, коли підуть ці бетеери.

А «салаги» рвалися до бою, маючи за своїми студентськими плечами лише досвід комп’ютерних ігор. І, відверто кажучи, вони подобалися мені більше…

Щовечора я заходив до Миколи аби погрітися, погомоніти про сенс життя і роль інтелігенції, про прогнози — «з кров’ю — чи без».

Говорили-балакали…

Аж доки (здається, того дня, коли відбувся перший бій біля стадіону на Грушевського), я відчув, що більше не можу тинятися туди-сюди, в очікуванні, що хтось зробить за тебе те, що мусиш зробити ти.

Плюнув на все — розмови, прогнози і гарячі чаї на теплій кухні.

Сказав матері, що їду у відрядження. І почав ґрунтовно збиратися.

Мати з підозрою глянула на мене:

— Надовго?

— Як вийде, ма, — відказав я. — Днів на п’ять…

Забігаючи наперед, не можу не пригадати, як в один із днів, коли я заходив додому — помитися і поміняти білизну, застав її біля плити. Вона сиділа на стільці (адже стояти їй було важко) і смажила цілу гору налисників. Я нашвидку помився, на ходу вхопив налисник і вже збирався щось збрехати про наступну поїздку, як вона простягнула мені теплий пакунок, загорнутий в фольгу:

— На… Віднеси туди… Хлопцям…

Я закляк, дивлячись в її очі.

Незграбно взяв пакунок.

— Дякую, ма. Ти вибач…

Вона зітхнула і сердито схилила голову — так вона робила завжди, коли хотіла приховати сльози, промовила:

— Ти там гляди… Не лізь першим…

Ночував у казармі Українського Дому, який ми відбили у міліції.

Раніше там розташовувалася галерея, тепер стояли вправно збиті двоярусні ліжка.

І все було влаштоване «по-домашньому».

Якісь дівчатка спорядили мене дерев’яним щитом і каскою, які вони розмалювали так, що я швидше скидався на різдвяного Миколая. Ці витвори народного мистецтва навряд чи могли служити надійним захистом.

Коли на моєму видноколі знову з’явився Дезмонд Уітенберг, я, завдяки йому, розжився на американський броник. Взагалі-то я передбачав, що десь на цих майданівських горизонтах може з’явитися і Єлизавета Тенецька зі своєю не втраченою звичкою бути в центрі подій. Але поява Деза стала несподіванкою. Хоча, власне, тепер мене ніщо не дивувало.

Навіть зруйнований, обпалений і оголений до землі Майдан не викликав у мене тих «чистоплюйських» емоцій, котрі виливали на мою голову деякі колишні приятелі, волаючи про те, що «всепропало» і що центр столиці ніколи більше не відновиться.

Дивувало інше: те, як учорашні компьютерники, економісти, студенти, бізнесмени, бухгалтери, агрономи та інші мирні громадяни перетворилися на армію.

Беззбройну, романтичну і безстрашну.

Дез і Єлизавета звалилися на мою голову несподівано, проте передбачувано.

Хоча я мало згадував про них.

На те не було часу.

На все, що стосувалося іншого життя — не було часу.

Я навіть забув, що у Єлизавети був ключ від моєї квартири. Туди вони в першу чергу і приїхали, мов господарі.

Навезли купу смачних напівфабрикатів, а на додачу — кілька бронежилетів, які провезли через «дипломатичний коридор». Усюдисущий Дез, як з’ясувалося, проліз до офіційної преси.

На той час в квартирі Ліна облаштувала «перевалочний пункт» для поранених і забитих. Адже везти їх до лікарень було небезпечно — людей заарештовували на лікарняних ліжках, викрадали, знущалися і вбивали. Ми шукали надійних лікарів, котрі брали до себе таких «пацієнтів», попередньо оформлюючи їм «цивільний анамнез».

Отже Дезмонд і Єлизавета одразу ж включилися в процеси, які відбувалися довкола. Відбувалися подекуди досить буденно, адже людям на майдані треба було їсти, спати, одягатися в тепле, лікуватися від застуди і переохолодження.

Часи, коли ми, хмільні і щасливі, обговорювали свої наполеонівські плани на даху хмарочоса в Мідтауні, відійшли в таке далеке минуле, що здавалися нам давно відзнятим і нікому не потрібним фільмом.

Потім ця парочка перебралася до готелю, з якого Майдан було видно, як на долоні. А Єлизавета почала знімати своє «кіно».

Але зовсім, зовсім не з вікна.

…Коли ми…

Щораз кажучи «ми», я розумів, що не завжди знаю ім’я того, хто був поруч.

Адже в диму і попелі, в тій скаженій метушні і передчутті смерті, я і сам для багатьох був безіменним. Але безіменним з найкращим «позивним» тих днів — «брат».

Отже, коли ми…

…Посунули вгору по Інститутській, прикриваючись дерев’яними щитами і будівельними касками, втративши терпець, здоровий глузд і інстинкт самозбереження, я напевне знав: це буде останній бій.

І він буде переможний.

Принаймні, мені здавалося, що варто в це вірити, коли в тебе з позиції «лежачи» цілить чорний чоловічок з дуже зручного місця дислокації: згори вниз. Не маючи такої впевненості, чорт забирай, помирати буде прикро!

Не зважаючи на те, що розмірковувати, а тим більше спостерігати за тим, що відбувається, не було можливості, я упіймав себе на тому, що мій зір запрацював, як у бабки.

Колись я вичитав, що оката бабка тому й оката, щоби помічати довкола себе безліч найдрібніших деталей водночас.

Поруч зі мною нагору до Жовтневого палацу бігло кілька хлопців. Один був в окулярах, років вісімнадцяти — з тих, хто першим скачує в Інтернеті фільми про пригоди хоббітів.

Я скреготнув зубами. Закортіло відштовхнути його, погнати назад і надавати підсрачників, питаючи, чи знають батьки на якому сеансі перебуває їхній цибатий нащадок. Він не мусив помирати тут і тепер! Цей малюк, це дитя комп’ютерної ери…

Я нахлобучив на нього свій американський броник — і він потонув у ньому худорлявим тілом…

Жага якнайшвидше покінчити з усім цим чорним військом охопила мене, і я пер, мов танк, підштовхуючи тих, що так само видряпувалися разом зі мною нагору по вологому ґрунту колишньої мирної клумби, розбитої на схилах перед Жовтневим палацом.

Потім, коли я бачив ці кадри по телевізору, мене охоплювало здивування: нас було мало!

Нас ніби заманювали пострілами все вище і вище. Заманювали і відстрелювали, немов у тирі. Але попри це на місці загиблого одразу з’являлися інші!

Невеличкими групками, прикриваючись саморобними щитами, вони переховувалися за деревами — і… знову бігли вперед.

Мною рухала лють, котра виникла при погляді на дрібного очкарика: він мусить жити! Але «зором бабці» я побачив, що його вже відтягують кілька задимлених чоловіків, передають жінкам у білих накидках…

…Точно пам’ятаю мить, коли несподівано і неочікувано… настала тиша.

І вулиця спорожніла. Немов з неї випарувалася хмара.

Вони зникли несподівано і швидко, немов Щуролов зіграв їм відхід на своїй чарівній дудочці.

Згодом це «диво» пояснювали тим, що їхні командири не схотіли взяти на себе відповідальність за стільки смертей. Так це чи не так, але тієї миті, коли тиша охопила закривавлену вулицю, нам здалося, що у справу втрутився Бог. Попри увесь здоровий глузд, я думав так само…

Три дні ВІН спостерігав згори — чи вистоїмо.

Можливо, задавався питанням: чи варто втрутитись?

Що спонукало ЙОГО вирішити: варто?

Певно, думатиму про це до кінця днів…

…Залишивши Дезмонда в номері, я спустися на Майдан.

Йшов, проштовхуючись крізь людей, що прямували нагору — підбирати вбитих і поранених, шукали своїх рідних серед живих і мертвих.

Якась жінка обійняла мене. Погладила по щоці. На її долоні лишилася кров…

Тепер, після такого бажаного фіналу, я не знав, що робити. Ноги підгиналися.

Люди прибували. Стояли на колінах над мертвими. Допомагали живим.

Буденність їхнього подвигу знову вразила мене.

Всі звуки сприймав, немов через ватяну пов’язку, яку мені робили в дитинстві, коли було запалення вуха.

Хотілося лягти — де-небудь, аби тільки лягти…

Обдерта земля Майдану притягувала мене.

Я присів біля підніжжя святого Михайла і… побачив Ліку.

ҐУДЗИК

…Як дивно…

Він об’їхав пів чужої країни — охололий, в зеніті міфічної слави і неміфічної самотності, в непевному, але вже окресленому почутті до іншої, з неприємним і, можливо, давно вже непотрібним тягарем давньої і неіснуючої провини, з пекучим запитанням — що мусить сказати у першу мить зустрічі, на яку сподівався і якої підсвідомо не хотів, вважав її неможливою, а пошуки — марними.

Марними, як намагання повернутися в юність.

І тих єдино правильних слів теж немає. Вони випарувалися з нього багато років тому, коли ще була надія щось пояснити, довести, викричати на одному подиху — і отримати потрібний результат у відповідь.

Події, що розгорнулися нині, підвели риску: досить. І пошуків, і… скручених в’язів, що постійно обертаються в минуле. Відірваний ґудзик з вицвілим зображенням янгола, «який обожнює», ніколи не буде пришитий на своє місце! Адже того місця не існує. Давно не існує.

І, власне, що він мусив би сказати тій новій жінці, «американці», котра, певно, говорила б з уже напрацьованим акцентом? Що?

І от: як дивно!

Він брів розтерзаним Майданом, вгрузаючи ватяними ногами в землю, в повному отупінні від безсонних ночей, з тремтінням в кожній клітині тіла і нездоланним бажанням — прилягти ось тут, на голу землю, поруч із тими, чиї тіла лежали, накриті ковдрами і прапорами.

І коли це бажання стало нестерпним, дійсно опустився на купу битої цегли. Задубілими пальцями, вибив з пачки останню вологу сигарету і…

Просто навпроти себе побачив її, Ліку.

Криво посміхнувся і подумав, що помирає.

Маленька жінка-смерть сиділа навпроти — у вовняному капелюсі, з під якого вибивалися нечесані брудні пасма рудуватого волосся, з обличчям, сірим від кіптяви, в куртці, яка давно втратила свій колір, в джинсах, чорних від сажі, в подертих чоботах, в рукавичках з «обрізаними пальцями».

Люди снували між ними.

І щораз, розминаючи в пальцях сигарету, він думав, що видіння зникне.

Але воно не зникало.

Жінка сиділа і дивилася на нього, або — крізь нього — таким само поглядом, який застиг на багатьох обличчях.

Він відкинув сигарету, котру за ці хвилини випотрошив до останку і зрозумів, що це дійсно вона — «царівна-жабка»…

Але тепер вона скидалася на обскубане кошеня, котре вціліло на згарищі.

Він не здивувався.

Не кинувся.

Не змінив виразу обличчя.

Лише констатував: це не смерть, і не примара, і не наслідок контузії.

Це була вона, Ліка.

І вона дивилася на нього так само — спокійно і прямо.

Адже все пережите тут уможливлювало неможливе на багато років наперед.

Він підвівся, обійшов юрбу і сів поруч із нею.

Обхопив за плечі — так, як обійняв би будь-кого з побратимів.

Відчув запах згарища від її одягу.

— Пішли… — сказав він. — Все скінчилося…

— Там… — вона кивнула кудись вбік, де метушились люди. — Сашко… Михайло… І… той…

Її губи тремтіли.

— Ми всіх знайдемо, — кивнув він. — Потім. Ми всіх знайдемо. Обіцяю.

Її треба було вивести звідси.

Він підняв з землі її наплічник.

— Це — твій? Пішли додому.

І повторив:

— Все скінчилося…

Він взяв її за руку і відчув, що її пальці тверді, мов дерев’яні — такі самі, як і у нього після роботи, яку вони виконували разом — тут, на Майдані.

Вони спустилися в метро і їхали, стоячи в кутку аби не привертати уваги тих, хто мав пристойний вигляд і поспішав на роботу.

Вчергове його обпекла думка, що життя тече паралельними руслами і ніхто з пасажирів не здогадується, що кілька годин тому він, що нині нагадує бомжа чи погорільця, дерся нагору до Жовтневого палацу і міг загинути. І не їхав би зараз тут, серед них, живих, під їхніми цікавими поглядами.

Він притискав її до себе — лиш через те, щоби вона не впала, і вдихав запах, який звик вдихати там, нагорі ці довгі місяці, запах, який відтепер назавжди буде із ним — запах диму.

Він міг би запитати, яким чином вона опинилася тут.

Певно, це було б логічно.

Сказати, що шукав її.

Розповісти про Єлизавету. Про Дезмонда Уїтенберга.

Запитати про подальші плани…

Але тепер це не мало значення. Це могло лишитися на далеке «потім» і — швидше, як місток до якогось міфічного і примарного майбутнього.

Час змістився. Минуле, в якому існувало безліч зв’язків — стало тим, що втратило своє значення тут і тепер.

Вони просто їхали в метро.

Потім йшли знайомим провулком до знайомого будинку — того самого, куди десять років тому приїхало таксі аби відвезти молоду і перспективну студентку на вокзал, а далі — на «пленер», а потім — покотити безвісти.

…У квартирі було тихо і порожньо.

Лише розкидані речі, затоптана підлога, ковдри на ній і посуд на кухні говорив про те, що тут жили люди. І їх було багато. Але після вранішніх подій було зрозуміло, що мало хто захоче провести ніч тут, на околиці.

Після перемоги.

І всього того, що мало відбутися увечері там, де зранку пролилася кров і звідки вони щойно вибралися, як два обскубаних, але непереможених бійця.

З порогу він кинувся набирати воду в ванну, метнувся на кухню в пошуках чогось їстівного.

А коли знову вскочив до кімнати, побачив, що вона стоїть, як стояла: в одязі, котрий ніби прилип до неї, з наплічником в руці, в капелюшку. Навіть не зняла свої обрізані брудні рукавички.

Отже, треба зайнятися і нею.

Він стягнув з неї куртку, під якою виявилося два чоловічих рваних светри, всадовив на диван, розстібнув блискавки чобіт — під ними так само були двоє шкарпеток — чоловічих і рваних. Все кинув у куток.

Поліз до шафи, дістав те, що лишилося тут від Єлизавети — халат, домашній байковий костюм, капці. Знайшов чистий рушник.

Всі ці дії здалися йому такими ж буденними, як і їхня зустріч, як та щоденна «робота», яку він виконував протягом цього часу. Як увесь плин життя, в якому пафос червоних доріжок часом виглядає насмішкою у порівнянні з усім тим, що робиш щоденно.

— Ванна — гаряча. Зараз я приготую омлет, — сказав він, тицяючи їй до рук рушник. — Що тут у тебе? — кивнув на мокрий наплічник.

Його, певно, теж треба було вивернути і викинути в куток, як викидають і спалюють речі тифозного хворого.

Вона зрозуміла. Вийняла звідти блокнот, пару олівців і кинула наплічник туди, де лежав одяг.

Пішла до ванної.

Клацнув засув.

Він зітхнув з полегшенням.

От і не треба нічого вигадувати! Слова знайшлися.

А про фантасмагоричність таких зустрічей — нехай пишуть в книжках.

Він посміхнувся. Опустився на диван. Спати більше не хотілося.

Розгорнув її блокнот, наперед знаючи, що там знайде більше, ніж вона може і захоче сказати.

Він був увесь списаний портретами.

Тими обличчями, які він і сам бачив на Майдані.

Її олівець виявив те, що було недоступно вічку фотокамери. Ніби він, той чарівний олівець, зафіксував не тільки тимчасове, але й виявив минуле всіх тих людей — від народження до того моменту, як ці обличчя стали поживою митця.

Перегорнувши сторінку, він побачив… дівчину з ресторану «Суок».

Олівець проявив давно знайомі риси, виокремивши деталі, на які він ніколи не зважав, і аж ніяк не ідентифікував з Мариною.

Власне, йому б це ніколи не спало на думку.

Просто часом згадував ТОЙ день, котрий повернув життя в інший бік і заплутав його аж до нинішнього дня: розпач перед несподіваним одруженням, пиятика, намагання вибити «клин клином» з випадковою жінкою, що не мала імені. Сто доларів на подушці…

Він заходив по кімнаті з кутка в куток — здивований і розчулений. А ще, як завжди, розлючений на себе: горбатого могила виправить! Скотина! Гівнюк бездушний! Покидьок: в пошуках однієї — забув іншу.

Господи-ти-боже-мій!

Чи про це варто думати зараз і знову запускати серце, в котрому лишився лише «попіл Клааса» — і цей попіл аж ніяк не стосується любовних переживань!

Він вийшов на кухню.

Зашкварчав олією, цокнув виделкою яйце.

Озирнувся: Ліка стояла біля дверей, спостерігаючи, як прозорий білок стає білим.

Вона була в домашньому костюмі і рушнику на голові. Обличчя порожевіло. Такою він би упізнав її напевне, хоча щось «дівчаче» пішло назавжди.

Що ж, це логічно…

— Зараз поїси — і спати, — сказав він.

Вона присіла на край стільця.

Він знову повернувся до плити.

— Там у тебе в альбомі, на останній сторінці — портрет жінки… — сказав, не обертаючись.

— Вона загинула вчора… — сказала вона.

У неї був хрипкий, застуджений голос.

Це були перші слова, які почув від неї…

ФЕЛЛІНІ

Осінь, 2014

Певно, хист до водіння олівцем по аркушу дістався мені у спадок від діда, якого я не знав і який загинув в далекому 43-му, перепливаючи Дніпро.

Від нього в родині лишилося штук десять рясно списаних зошитів — його щоденники, які він писав від початку війни.

Колись мати старанно передрукувала ці зошити на старій друкарській машинці. А я все не міг знайти часу аби перенести це все на сучасні носії.

Але час від часу — раз на п’ять років, я переглядав записи, докоряючи собі, що ці безцінні свідчення досі лежать в шухляді.

Нове «п’ятиріччя» перечитування дідівських щоденників припало саме на цей час.

Точніше, часу на перечитування не було, просто ритуально погортав жовті, вже добряче затерті сторінки, намагаючись виловити звідти якісь «корисні військові хитрощі».

Але що крізь нашарування часу міг порадити мені дід, якому на момент написання тих рядків було не більше двадцяти п’яти? І чи міг він уявити, що у нього буде онук?

А головне, що той онук колись надіне ТАКУ САМУ КАСКУ, що пробивається навиліт.

І те, що на п’ятнадцять осіб нам видадуть десять автоматів. А дід в сорок першому писав про «одну гвинтівку на п’ятьох»!

Вітання тобі, мій незнайомий дідо — з далекого XXI сторіччя!

Принаймні, доки Дез не налагодив постачання кевларових гельмів, дідівські каски не рятували хлопців. Попервах і їжу шукали майже так само, як і твоя рота — викопували картоплю з землі — там, де, на щастя, знаходили незібрані посіви.

Одяг?

Ти писав: «ми одягнуті у що прийдеться — як шаромижники». Пригадую, як мені, піонеру, було прикро читати такі «негероїчні подробиці». Тепер, поглядаючи на свої роздовбані кросівки і аматорський камуфляж з «воєнторгу», я посміхався — «нічо, діду, прорвемось!».

Ви ж прорвалися.

І за нами не заіржавіє.

Єдине, що не врахував мій славетний молодший сержант, а згодом — майор, Олександр Федорович Северин і від чого у нього б, певно, пішла обертом його стрижена двадцятип’ятирічна голова — це того, що воювати доведеться «з братами».

Точніше з онуками і правнуками тих братів, з якими він колись стояв пліч-о-пліч. І що ми, ті правнуки, з якими всі ці часи вони мали спільний бізнес або родинні зв’язки, всі як один, перетворимось для них на… «фашистів-хунту-бандерівців-правосеків». У все те, про що їм вдень і вночі втовкмачували з екранів телевізорів.

Кремлівські правителі послали війська на мою землю, котра завжди щиро зустрічала їх «хлібом-сіллю», годувала варениками зі сметаною і надавала, з ласки минулої влади, всі можливі і неможливі послуги.

Аж доки ця щирість сягнула тих розмірів, наслідки яких ми відчули на своїй, досить подзьобаній під час Майдану, шкурі.

Але ми не мали часу зализувати ці подзьобини…

…Лишили хлопців в «зеленці» — іншого виходу не було!

Забрали лиш поранених і тих, хто гронами повис на нашій розпрекрасній «бляшанці», відремонтованій і подарованій нам волонтерами з Волині.

До нашого блокпосту лишалося кілометрів з п’ятдесят.

Степанич наказав рушати. Я вагався.

— Давай, Фелліні, жени! На все про все півгодини, інакше поляжуть усі! — гаркнув він.

Нас поливали Гради і міномет за наводкою.

Перший залп — чотири міномети, за мить — другий, трохи ближче до нашої позиції, а третій — ішов чітко на нас.

Найстрашнішим було те, що там, в «зеленці» лишилися наші. І якщо за ними по сліду підуть «сепари», чи рівними будуть сили, якщо їм доведеться прийняти бій.

За півгодини ми заскочили за камінні брили блокпосту і були серед своїх. Санітари зняли поранених.

Танк крутонувся, здіймаючи червоний пил.

Ми погнали назад.

Степанич мовчки вдивлявся в дорогу, Хмурий, навідник, з веселою лайкою перезаряджав снаряди, я гнав, подумки вираховуючи те місце, де лишилися хлопці.

Дякувати Богові, ми встигли першими.

Забрали всіх.

А вже потім, коли нам услід загуркотіли їхні бетеери, ми проскочили, прикриті у відповідь вогнем з нашого боку.

— Ну, Фелліні, це твоє найкраще кіно! — сказав Степанич, до речі, фізик за освітою і запеклий кіноман.

Кіно…

Що ж, можливо, це дійсно було кіно, яке небесні сили знімали аби збадьорити тихий плин свого безхмарного життя. І червоні доріжки вистелилися по краплині — аж доки не стали суцільним кривавим полотном, аби ми зрозуміли ціну всього, про що не думали в мирні часи, що сприймали лише на рівні історії про своїх предків, або ще далі — історію Ісуса Христа, в якій прописано все.

Зрада.

Смерть.

Воскресіння.

Слава.

Любов.

Ті «прості істини», про які колись — в іншому вимірі і в іншому житті — говорила «царівна-жабка». Ліка.

«…Про них не часто говорять, а якщо й говорять, то, зазвичай, іронізують. Або ж вони видаються надто банальними. Але ж вони — існують! Спробуй вимовити їх уголос — і відчуєш, як набігли сльози: треба любити своїх друзів, захищати Батьківщину, поважати старих, не принижувати слабших за себе, не брехати, нічого не боятися й нічого не просити…».

Тепер ці істини наблизились до всіх нас впритул, і у мене дійсно пекло в горлі.

Ніколи не думав про такі пафосні речі, як патріотизм чи любов до Батьківщини.

Все це існувало на сторінках книжок чи у віршах поетів-кон’юнктурників.

Майдан і війна змінили нас докорінно. Бог розгорнув свою долоню — і ми побачили на ній себе — так чітко і так ясно, як не побачили б ніколи. Кращі стали кращими, гірші — гіршими. Часто мені не дає спокою думка: чи можна було вчинити якось інакше? Адже багато хто думає і думатиме потім: якби не було того жорстокого протистояння, то все якось би обійшлося, владналося б. Без жертв, без крові, без війни…

Але — як?!

Ми б і досі стояли на тому п’ятачку! Співали, проголошували гасла і… чекали б, доки країну остаточно здадуть у вічне користування іншій державі. Отже, все було зроблено вірно. І жертви не марні. Ми змусили Бога розімкнути долоню і поглянути на світ прискіпливо і уважно. І поглянути на себе — не в темряві, а — на світлі…

Все, що відбувалося довкола, здавалося мені Великоднім одкровенням.

Ми всі, без винятку, жили і втрачали життя — на сторінках Біблії.

Перед нами розкрилося значення всього, що ми вважали несуттєвим, далеким від нашого побуту і щоденної боротьби за хліб насущний і своє місце під сонцем.

По-новому ми дивилися на себе і своїх друзів.

По-новому для нас відкрився сенс буття, життя і смерті. Всього того, чого б ми ніколи не дізналися, живучи так, як жили.

Виявилося, що доля людська — праведників і зрадників — давно прописана в Біблії.

Але найбільше я думав про вчинок Агасфера — простого ремісника, який не дав Ісусу присісти біля свого одвірка. А потім земля горіла у нього під ногами усе життя.

І не було йому притулку ані в рідної матері, ані на чужині…

Але звідки взялися всі ті люди, котрі добровільно або неусвідомлено взяли на себе цю роль нині?

Вони «били в спину». З цілком меркантильних міркувань коригували вогонь супротивника, шматували прапори, під якими ще вчора ходили на свята, ставили перед нашими автівками «живі щити» з жінок та старих — і ті шалено верещали, називаючи нас «фашистами» і кидали каміння, а потім підносили окупантам слоїки з маринованими огірками та горілкою.

Затуркані і неосвічені, вони не могли пояснити свого майбутнього і цілком природно вважали, що на них йде «хунта», чекали більших зарплат і… рвали землю зубами — шматували, намагаючись вихопити для себе бодай крихту — аби СЬОГОДНІ не вурчало в шлунку. Завтра — байдуже…

Ніколи я не любив зверхнього розподілу будь-якого товариства на «ми» і «вони».

Це здавалося мені якимось… нелюдяним.

Виявилося, що «вони» таки існують.

Всі разом ми стояли біля кас, коли купували хліб, можливо, були в тих самих піонерських таборах і співали одні пісні, дивилися одні фільми. Святкували одні й ті самі свята, купували ялинки, віталися…

Я починав свою «кіношну кар’єру» саме там, де тепер «вони» несли чужі прапори, довірившись обіцянкам найманих політтехнологів.

Певно, тепер настав той самий «час X», час істини, час вибору — і вони витягли камінь з-за пазухи. Камінь. Ніж.

Або просто — сховану в кишені дулю.

Або — свою темноту темнющу, безграмотність, безбожжя, невігластво, злобу, заздрість. Увесь гріх, що до певного часу дрімав у душі.

І затопили ним землю, на якій більшість і народилася.

Але були й інші.

І тим яскравіше на цьому темному тлі проявлялися вони — ті, хто не зрадив, ті, кого катували, ті, хто був зі мною в одному батальйоні, ті хто лишився у спільній біді пліч-о-пліч…

Остання імперія, потужна і підступна, безкінечно балакаючи про «фашистів-бендерівців», котрі нібито мають прийти на Схід і до Криму, — прийшла туди першою.

А салаги і найманці, котрих вона надсилала воювати, не мали для того ані духу, ані мотивацій.

Так почалася остання найпотужніша агонія колишнього «союзу нерушимого».

І кожен з нас усвідомлював, що вона триватиме довго.

І — на жаль — саме тут, на нашій, і без того вимученій за останні кілька сторіч, землі…

— Нічо, Фелліні, ми все одно… — видихнув Степанич.

— …переможемо, — сказав я, закриваючи йому очі.

Це сталося за два дні до ротації, котрої ми дочекалися наприкінці жовтня.

* * *

…Плине кача по Тисині.

Вона плистиме і плистиме — без кінця і краю — до мого останнього дня, хоч де б я був і хоч що би робив. А на моєму серці лежатимуть ті, кого я любив і хто любив мене…

…Хрещатиком, уздовж Майдану і далі — до Європейської площі, мчали автівки.

Жвавий рух поновився і на Грушевського, і на Інститутській.

Майдан мерехтів вогнями. В кав’ярнях сиділи люди.

Перед входом у метро танцювали брейк молоді хлопці.

Їм аплодували, свистіли.

Люди заходили до магазинів, виходили звідти з пластиковими пакетами.

З розкладних столиків продавали символіку минулої зими — макети золотого унітазу, «золоті батони», прапорці-стрічки-значки. Будинок профспілок був одягнутий в жовто-блакитні шати, за якими крилося згарище.

У цьому затишному світі я виглядав Іхтіандром, котрий випірнув з фонтану посеред міста.

Тут був мир.

Але знаю напевне: якби хтось стрельнув петардою, я би впав на землю.

Певно, це виглядало б смішно…

І я шалено захотів туди, де мене назвали «Фелліні».

Де і коли ще я здобув би таку славу?!

І, чорт забирай, виявляється, цей Фелліні непогано цілить і вправно кермує танком.

Де і коли я міг би дізнатися про такі бонуси до таланту?!

Приблизно так я віджартовувався перед тими, хто не втрачав надії лишити мене на дивані.

— Ти збоченець! — казала Єлизавета Тенецька. — Армія потребує професіоналів.

— Заженеш мене до могили, — сварила мати.

— Не дуріть, босе, — втрачала почуття субординації Ліна. — Ви зробили свою справу — можете відпочивати.

— У тебе — тахікардія. І нога поранена, — говорив Микола. — Можеш тут піти у волонтери, якщо не силиться.

Немов у кіно, кожен мав свою репліку і свій аргумент.

А я…

За два дні до кінця відпустки, я мав написати фінальні титри щодо свого перебування «на великій землі», розставити всіх героїв по місцях, попрощатися з ними і пустити своїми шляхами. Які ще, дай Боже, перетнуться.

Поки що все складалося так.

Єлизавета Тенецька готувалася до від’їзду аби змонтувати відзняте на студії Дезмонда Уітенберга. І я був упевнений, що те кіно вийде неперевершеним, як все, що вона робила…

Дезмонд Уітенберг, увінчаний пробитою каскою, котру поставить на найвидніше місце у своєму офісі, добиватиметься і таки доб’ється її позитивної відповіді на сто першу пропозицію «руки і серця»…

Ліна, втративши останні краплини сумління, перевершить свого «боса» в керуванні його маленьким продакшном і, не зважаючи на те, що після контузії тридцятого листопада 2013 року, почне втрачати зір на ліве око, стане продюсером першого вітчизняного блокбастера (котрий її прискіпливий бос розкритикує і змусить перезняти, як належно, як вчив на п’ятому курсі)…

Мати з Марією Василівною візьмуться плести вовняні шкарпетки для армії. І навіть, задоволені і розпашілі від хвилювання, потраплять до телесюжету, який я подивлюсь у єдиній вцілілій хаті селища N…

Мій колишній тесть відчалить за кордон з дружиною і п’ятирічним сином.

Власне, це буде найменш цікавим з усього переліку.

А я…

Я стою на Майдані.

І розумію, що справжній «Майдан» вже не тут.

Він — в окопах і на блокпостах. Там, де немає запаху парфумів, не танцюють брейк і не співають реп, де «петарди» несуть смерть або перемогу, де на холодній, пораненій землі стоять люди — чоловіки і жінки.

І стоятимуть.

А потім йтимуть уперед.

…Я не був тут відтоді, як звідси винесли останню труну.

Після лютого зайшов лише раз — у поминальну днину, коли обдерта від камінного панцира земля тяжко дихала під ногами. А після обирав будь-які інші шляхи, аби лише не ступити на вже розчищену, вимиту, освітлену площу.

А сьогодні — прийшов. Адже невідомо, коли ще раз побачу цей пекельний п’ятачок землі, на якому прожив тисячу років нашої ери.

Я рвався назад.

Хоч як це дивно, але всі ми рвалися назад.

Туди, де як здавалося — та, власне, так і було! — триває реальне життя і реальна, чоловіча робота: захищати Батьківщину. Діяти, рухатись, відчувати свою потрібність і незамінність. Там були кращі.

Ще ніколи я не бачив такого потужного скупчення кращих людей.

Так, вони були різні — брутальні, озлоблені, з матюками і чорними від кіптяви обличчями, зі сльозами, коли читали листи від дітей чи складали до кузова «двохсотих».

Але вони були — кращі. І я мусив бути поруч із ними.

— Залишишся? — запитала мене Ліка сьогодні увечері, коли я прийшов на нашу стару квартиру, куди навідувався щоденно.

За десять днів моєї відпустки ми розмотали всі клубки і клубочки, намотані часом. Завжди говорили до пізньої ночі.

А потім я брав таксі.

І вона зачиняла за мною двері.

Я ритуально кілька секунд простоював перед ними, дослухався до її кроків. І — не чув їх: отже, вона теж стояла за ними, дослухаючись до моїх.

Сьогодні вона запитала: «Залишишся?».

Я обійняв її.

Вона ткнулася головою в мої груди.

І мені здалося, що її волосся досі пахне димом.

Мій відчайдушний бойовий друже, зі щемом подумав я.

— Я повернусь, — сказав і прочинив двері.

Вона відсторонилася і серйозно кивнула.

І зачинила їх за мною…

Тепер я стояв посеред Майдану — чистого, освітленого тисячами вогнів.

І намагався відповісти на її запитання.

Так, Ліко, я залишусь. Я обов’язково залишусь.

Потім.

Коли повернуся остаточно.

А доти мені треба вирішити багато питань і зробити безліч справ, аби бути гідним твого, такого несподіваного, повернення.

А потім я повертатимусь завжди — з усіх, чорт забирай, червоних доріжок.

Обіцяю.

Перетворюсь на сентиментального бевзя, котрий привозить купу непотрібних сувенірів.

У нас будуть діти — два хлопчики, що викотяться мені назустріч із заспаними обличчями і простягнутими руками. Або краще: хлопчик і руденька кучерява дівчинка — залюблені до нестями.

Я повернусь, Ліко, коли…

(Я б хотів сказати тобі тими словами, які колись чув від тебе. Але ти ж знаєш, як важко їх вимовляти…)

…Коли ми переможемо.

І без емоцій згадаємо свою тривогу, гнів і розпач — але без гніву і розпачу.

…Коли зрозуміємо, що воювати можна, маючи в душі ненависть, гнів, біль, а перемагати — лише з любов’ю.

І це — найтяжче, чого мені ще треба навчитися.

Але, обіцяю — я навчусь…

А ще…

…Коли я першим увійду в те місто, де Марина залишила сина.

І знайду його.

Я знаю, вона б цього хотіла…

Березень 2012 р. — Грудень, 2014 р.

Примітки

1

Жак Превер. «Ця любов», пер. Михайлини Коцюбинської.

(обратно)

Оглавление

Частина I Дислексія

  ДЕНИС

  МАРИНА

  ДЕНИС

  МІСІС МАКЛЕЙН

  МІСІС МАКЛЕЙН

  МІСІС МЕЛАНІ СТРАЙЗЕН (щоденник)

  ЕНЖІ

  ДЕНИС

  МАРИНА

  ДЕНИС

Частина II Точка відліку

  ДЕНИС

  МАРИНА

  ЛІКА

  ДЕНИС

  ҐУДЗИК

  ФЕЛЛІНІ Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg