«БЖД»

БЖД (fb2) - БЖД 760K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Александр Леонидович Ушкалов

Сашко Ушкалов

«БЖД»

Власне, усе почалося через оце придурасте сонячне затемнення. Із самого ранку в мене все пішло шкереберть. Прокинувшись і поплентав­шись у душ, я переплутав звичайний людський шампунь із гігієнічним шампунем-кондиціонером для довгошерстих котів, через що моя ко­ротка зачіска тепер стирчала в різні боки так, неначе мене довбонув струмом електрочайник. А приїхавши на офіс своєї газетки, я дізнався, що шеф-редактор, в народі «шефуля», він же Сан Санич, звільнив з роботи нашого штатного астролога, звільнив через те, що його, тобто Сан Саничева, дружина, між нами кажучи, рідкіс­на істеричка, пожалілася, тіпа, його прогнози не збуваються.

—Шурік, – сказала вона за сніданком, – ти довіряєш своєму астрологові?

—А що? – злякався Сан Санич, який дуже любив свою дружину.

—Ти Козерог, – сказала вона.

—Чого це? – образився Сан Санич.

—Не в тому сенсі, – пояснила дружина, – за гороскопом.

—Ну і?.. – не врубався шефуля.

—Ти читав прогноз для Козерогів на суботу, тобто на вчора?

—Звісно, читав, я ж шеф-редактор, – збре­хав Сан Санич.

—І що? – наполягала дружина.

—І нічо... – знизав плечима шефуля.

—А де? Де? Йокелемене... – розізлилась вона.

—Що де? – зовсім розгубився Сан Санич.

—Обіцяна сексуальна активність!!!

—Чого?..

—Там було написано, що в суботу Козероги будуть сексуально активні, а ти ліг і відразу ж за­хріп... Я навіть нову білизну вдягла... Ти хоч по­мітив, якого вона кольору?

—Ніби рожевого? – зовсім убито спитав шефуля.

—Ну, Козерог... – процідила крізь зуби дру­жина й грюкнула дверима.

Словом, уранці астролог і вилетів.

Зрештою, на цьому мої невдачі могли б і скін­читися, якби Сан Санич не сказав: доки газета не знайде нового астролога, його обов'язки тимча­сово виконуватимеш ти. Але, чувак, запам'ятай, жодної сексуальної активності. Отож, останні дві з половиною години я тільки тим і займався, що від ліхтаря вигадував астрологічні прогнози. Без жодної сексуальної активності, звісна річ...

По обіді Сан Санич покликав мене «на коврик». Я саме застряг на горезвісних козерогах і ніяк не міг зрушити з місця – бо просто не уявл­яв, який у цих тупих упертих тварин може бути астропрогноз без жодної сексуальної активності. «Усе, – подумав я, – настав капець...» – і відчи­нив двері його кабінету.

—Слухай, Баз, – перейшов він одразу до спра­ви, – хочеш двісті баксів за півдня?

—Мокруха, да? – поцікавився я.

—Ні, шоу-бізнес...

—Що завгодно, тільки не довбані козероги.

—Що-що? – перепитав шефуля.

—Нічого-нічого, кажу, мене через сонячне затемнення цілий день кумарить.

—Значить так, – буркнув шефуля, – со­нячне затемнення ще не почалося, тож забудь про своїх довбаних козерогів, збирай манатки й дуй у 163-тю школу.

—Куди-куди?

—163-тя школа, – повторив він по складах.

Правду кажучи, слово «школа» викликало в ме­не майже ті самі асоціації, що й словосполучення «сексуальна активність» у Сан Санича. У дитинстві я був дуже непосидючим... і в більшості справ, які мені доводилось робити, обламувався вже після першої ж невдачі. Так було і з навчанням. Ко­ли я пішов у перший клас, мене вистачило майже на півроку, аж доки я не написав першу в своєму житті контрольну з російської. Контрольна скла­далася всього з одного слова, яке нам видавали на карточках. Від нього треба було утворити мно­жину... І от мені трапилося слово «сук». Не заду­муючись, я написав поряд «сукі» (хто б міг подума­ти, що правильно буде «сучья») і здав... За що мені поставили двійку, для чого викликали до школи батька, я так і не зрозумів, проте на навчання вирі­шив забити вже тоді, не чекаючи, доки воно при­несе ще якісь неприємні сюрпризи. З наступної моєї школи, а їх я змінив ні мало, ні багато, чотири, так от, з наступної школи мене вигнали через баскських сепаратистів... Я тоді був у третьому, була весна й у нас саме мав бути перший урок праці, на якому нам мали прищепити безмежну любов до сільського господарства й узагалі – аграрного, так би мовити, світогляду. Простіше кажучи, ми мали сіяти кабачки й баклажани на пришкільній ділянці... Але замість того, щоб читати посібник з розведення баклажанів і кабачків, я, на лихо, зна­йшов у шкільній бібліотеці брошуру про баскських сепаратистів й усю її прочитав, запоєм... Для чого в шкільній бібліотеці брошура про баскських се­паратистів, я тоді якось не задумувався. Так от, під враженням я перекупив у одного мажористого старшокласника петарду, завбільшки з добрячий огірок, і, коли всі садили кабачки й баклажани, за­рив її в грядку, а фітіль залишив нагорі. Його я під­палив тоді, як наша вчителька праці, загальмована Прибалтика, почала перевіряти, чи рівні вийшли грядки. Петарда вибухнула прямо в неї під нога­ми, а сира земля заліпила їй величезні тортилівські окуляри... Я більш ніж упевнений: наша загальмо­вана прибалтійка так би нічого й не збагнула, як­би на мене відразу ж не показали пальцями дві сучки-заучки.

—Чтоооо? – спитала вона в сучок-заучок...

—Ето он вас падарвал!!! – запищала перша.

—А ви ж паставітє нам пять, за то шо ми такіє харошиє? – запищала друга.

Загальмована вчителька праці хвилин чотири стояла мовчки, а потім кинула в мій бік:

– Ідьоооом к дірєктаааару...

– А как же ми? – запищали сучки-заучки.

З третьої школи мене випхали вже тоді, ко­ли я навчався в дев'ятому. Я не був пацифістом, проте наглухо не розумів, для чого на фізкультурі в мирні часи потрібен норматив з кидання грана­ти. Ми довго сперечалися з фізруком, і тоді він покликав директора, колишнього афганця.

—Кидай, сопляк, – сказав той, – у школі ти маєш навчитися всьому, навіть захищати родіну.

—Від кого? – не зрозумів я.

Від кого її треба захищати, він, схоже, теж не знав, тому буркнув:

– Кидай, бо викличу батьків.

І я кинув. Граната закружляла в повітрі, гепну­лась об футбольні ворота, відрикошетила й влу­чила фізрукові в ногу, розтрощивши йому вели­кого пальця... Фігня полягала в тому, що фізрук, судячи з усього, не був ворогом нашої батьківщи­ни й не являв для неї жодної загрози...

Словом, я був злий на школу, тому плекав на­півбожевільні плани й, зовсім природно, вирішив помститися. Але оскільки терористичний досвід баскських сепаратистів після того, як я вилетів із другої школи, почав здаватися мені не дуже діє­вим, я обрав дещо іншу тактику. По закінчен­ні одинадцятого класу я свідомо вступив у педа­гогічний і вирішив знищувати ворожу систему, ставши її частиною й проводячи підривну роботу зсередини...

– Ти ще тут? – здивовано глянув з-під оку­лярів Сан Смнич.

—Уже зник, – видихнув я.

—До речі, що за дурня з твоєю головою? – спитав шефуля, коли я був уже біля самих дверей.

—Гммм... – почав викручуватися я, – розу­мієте, літо скоро... Час міняти імідж...

—Імідж – це добре, – погодився Сан Санич, – але чого від тебе штиняє дустом?

Тут я вже не знайшовся з відповіддю й просто знизав плечима. Шефуля ще раз скоса на мене зиркнув, скрушно зітхнув, мовляв, що за редак­ція: астролог на якийсь біс пише прогнози із сек­суальною активністю, від передовика чогось шти­няє дустом, – і суворо сказав:

—Робиш роботу, береш двісті баксів. Завтра вранці мої, чесно зароблені відсотки, – «чесно за­роблені» він виділив логічним наголосом, – тоб­то рівно половина, мають лежати в мене на столі. А тепер щезни. І зроби щось зі своєю головою.

—Лежатимуть, зроблю, на все добре, – по-шаркав ногами я, – вітання дружині, муділа, – додав я вже за дверима. При цьому на мене недо­бре зиркнула секретарка – вагітна растаманка Свєточка.

За п'ятнадцять хвилин я справді їхав у 163-тю школу, хоч зовсім не підозрював, який іще шоу-бізнес може на мене чекати. Можливо, там зні­мають шкільне порно, – думалось мені, – але навіщо я їм потрібен, якщо від мене штиняє дус­том і в мене що попало на голові?

На мій превеликий подив школа 163 вияви­лась зачиненою, як, зрештою, і всі порядні школи в неділю. Спочатку я навіть обламався й хотів був

їхати додому, але 100 баксів, які завтра вранці ма­ли лежати на столі в Сан Санича, змусили мене передумати. Ні-ні, ай лав шоу-бізнес, – заспо­коював я себе подумки й постукав у найближче до виходу вікно. Ефект був нульовий. Я постукав сильніше – те саме. Урешті-решт я в розпачі дов­бонув кілька разів ногою в масивні дерев'яні двері так, що на мене посипалася штукатурка.

І тільки потому десь глибоко всередині почу­лася загадкова метушня. Мені чомусь здалося, що то якась велетенська риба ковтнула людину, що тепер намагається вибратися назовні.

—Шо нада, ля? – крізь щілину прочинених дверей на мою голову підозріло вирячився стар-пер у побитій міллю совковій шапці-вушанці з кривою кокардою.

—Де тут у вас шоу-бізнес? – спитав я його.

—Шо-шо ля? – не зрозумів він.

—Сьогодні, крім мене, ще хтось приходив? – спростив я питання.

—Да-да, – відразу ж закивав він, – там якісь підари за школою в окопі товчуться...

—Підари? В окопі? – хотів був перепитати я, але старий уже зник за дверима, і я почув, як його кроки віддаляються таємничими кори­дорами школи-риби.

Галіма мілітарна тема, через яку я вилетів з третьої школи, і сексуальна, точніше, зі слів дідка, гомосексуальна активність мене зовсім не приваблювали... тож за школу я вийшов із певним острахом... Там було порожнє фут­больне поле, турніки, смітник, а насамкінець я справді побачив купку людей, що метушилися

на майданчику для допризивної підготовки юна­ків. Юнаків я серед них не помітив, і це почало мене стрьомати...

– Доброго дня! – підійшов я до чуваків і приві­тався з усіма одразу. – Мене прислав Сан Санич...

Троє з них запитально озирнулися й кілька хвилин мовчки мене вивчали. Особливо уважно дивилися ті двоє, що були з відеокамерами. Мені навіть почало здаватися, що вони мене знімають.

– А-а-а! Шурічеґ! – раптом сплеснув руками третій, що був без камери, натомість мав лисий череп і якусь непевну посмішку.

Господи, – вжахнувся я, – правду дідок ка­зав, такого не злякає навіть те, що від мене штиняє дустом.

—Я Сєва, – підійшов до мене лисий і про­стягнув руку, – я тут головний, а ти, мабуть, той актор, про якого Шурічеґ казав. Мдя-мдя-мдя, правду говорив, молодий – лице мужнє... От ті-ки на голові в тебе ЩО?

—Літо скоро, – знизав я плечима, – час мі­няти імідж.

—Ну, прича в тебе попсова, але дезик прикольний, – підбадьорив мене лисий Сєва.

«Ну й який він після цього натурал?» – поду­мав я, і в мене аж мурашки по шкірі пішли.

—Як називається?

—Хто? – не зрозумів я.

—Дезик.

—Кірі-кірі, – згадав я назву кошачого шам­пуню.

—Треба й собі буде купити, – схвально за­кивав Сєва лисим черепом, – ладно, давай

роздягайся, я тобі все по ходу поясню! – рапто­во змінив він тему.

—Слухай, Сєво, ти, здається, сказав «роздя­гайся», чи мені почулось? – з острахом перепи­тав я. – Я що, голий буду?

—Да-да, роздягайся! – кивнув він мені так, наче я зараз на прийомі в лікаря, а не посеред майданчика для допризивної підготовки юнаків.

—Я потрібен вам голий? – ставлю питання руба.

—Да, – каже Сєва, – тобто НІ, – миттю ви­правляється він.

—Але ж ти сказав «роздягайся».

—Справді? – щиро дивується він. – Я мав на увазі «перевдягайся»...

Я напружено зітхаю, а Сєва вже тягне ме­не вбік мікроавтобуса, запаркованого в кущах. На початку я був такий розгублений, що навіть його не помітив. З прочинених дверей мікро­автобуса, сидячи на купі картатих торб, за нами спостерігає стара швабра, на якій стільки шту­катурки, що вистачило б відреставрувати кіль­ка архітектурних пам'яток.

—Ось, – каже Сєва й підштовхує мене в плечі.

—Умгу, – багатозначно киває вона.

—Амга, – не менш багатозначно відповідає Сєва.

Повна дупа – абсолютно однозначно.

Швабра починає копирсатися у своїх карта­тих торбах і врешті-решт дістає звідти потріпа-ний військовий френч, галіфе й гімнастьорку.

—А чоботи? – питає Сєва.

—Чоботов нєту... – знизує плечима швабра.

– Ну й ладно, – махає рукою Сєва, – роз...тобто пере...вдягайся.

Пере...вдягатися я йду за мікроавтобус, бо ро­бити це на очах у Сєви стрьомно. Повертаюся назад у новому прикиді, але в кросах – вигляд у мене відверто даунський, для повної картини бракує тільки гранати. Сєва тим часом порпаєть­ся в барсетці, що висить у нього на поясі.

«Точно шукає гранату», – думаю я, але він рап­том дістає звідти двісті баксів, і вся ця затія по­чинає здаватися мені не такою вже й провальною. Студентське життя навчило мене розтягувати шість картоплин і три кубики бульйону на цілий тиждень, а також любити гроші... я б не сказав, що я закоханий у бабки, але коли я їх бачу, вони мені подобаються, виразно подобаються.

Сєві бабки, схоже, теж подобалися, може, на­віть більше за слово «роздягайся». Тому, віддав­ши мені двісті баксів, він помітно занервувався й подріботів до чуваків з камерами.

—Де цей довбаний гуцул? – роздратовано поцікавився Сєва в одного з них.

—Досі в окопі, – винувато знизав плечима той.

—Антіне Христофоровичу, ходіть сюди, ак­тор приїхав, – гукнув убік окопу Сєва.

З окопу, який школярі вирили спеціально для уроків ДПЮ, аби вчитися боронити бать­ківщину від уявного ворога... ворога, про яко­го нічого не відомо навіть директору школи, з'являється розпатлана голова. Видно, що Ан­тін Христофорович намагається вилізти наго­ру, але в нього нічого не виходить.

– Сюди, реб'ята, – гукає він, – витягніть мене з цього клятого шанця.

Чуваки ніяково перезираються між собою, а потім зиркають на Сєву, мовляв, «а може, ну його на... може, хай там і сидить...» Сєва якось винувато киває вбік патлатої голови, мовляв, «нічого не поробиш, хлопці, треба витягнути цього мудака», тож чуваки з приреченим вира­зом на лиці йдуть за Христофоровичем, витягу­ють його за руки нагору й, наче мішок з гівном, кидають на свіжу травневу траву, після чого по­вертаються назад і бережно беруть на плечі свої чорні, нагріті на весняному сонці камери.

—Значить так, – підходить до нас патлатий, – я вже всьо чудово бачу, рекляма буде файна, але є одне «але»... Нам потрібен ще один актор.

—Антіне Христофоровичу, не потягне бю­джет іще одного актора, ніяк не потягне, – почи-на причитати Сєва. – Розкажіть хоча б сценарій, щоб... Да, тебе, до речі, як звати? – звертається він до мене.

—Баз, – відказую я.

—Дуже приємно, Антін Христофорович, га­лицький режисер, – відрекомендовується роз­патланий і дає мені візитівку, на якій написано «Антін Христофорович, галицький режисер». – Так от...

Тут галицький режисер раптом хапається за ки­шені своєї джинсівки й починає в них нишпорити. Того, що він шукає, в джинсівці не виявляється, тому він так само хаотично нишпорить кишенями джинсів, але там теж нема того чогось... Уреш­ті-решт він засовує руку до однієї із задніх кишень

і з полегшенням витягує звідти якісь колеса, виси­пає на долоню кілька штук і кидає в рота.

– А чого ти на мене так дивишся? – насторо­жено питає він.

Я знизую плечима.

—Це від голови, – продовжує виправдовува­тись галицький режисер, – я ще ніяк не звикну до вашої кліматичної зони.

—Сєва, а звідки він? – пошепки питаю я.

—Ти ж чув, з Галичини... – так само пошеп­ки відказує Сєва.

—А в них там що, інша кліматична зона? – по­чинаю сумніватися я в своїх знаннях із географії. Кажу ж, на навчання я забив ще в першому класі.

—Ага, – Сєва тицяє вбік Христофоровича й крутить пальцем біля скроні.

—Розумієш, – шепоче він, – я тут головний, але я завгосп, у мене бабки, у мене всьо, але фір­ма підписала контракт із цим режисером, тому нічого не вдієш...

—Але ж він на колесах.

—Нічого не знаю, – відрубує Сєва, – шеф сказав, що він креативний кретин...

Судячи з невинного виразу обличчя, Сєва не розумів ані першого, ані другого слова...

І тут колеса, схоже, починають діяти, бо креа­тивний кретин помітно пожвавився...

– Я сі то всьо так бачу... – пояснює він, жес­тикулюючи так активно, що збоку може здати­ся, немов він хоче злетіти. – Друга світова вій­на. Італійці, курва мать, наступають на ефіопів. Баз буде в нас ефіопом.

—Ефіопом? – охрінівши, перепитую я. – Але ж ефіопи – нігери, Антіне... як вас там...

—Антін Христофорович, галицький режи­сер, – підказує він, дихнувши мені в обличчя перегаром. – Шляк би мене трафив. Нігери, отже, нігери... Значить так, – починає виправ­довуватися він, – ти європейський археолог, котрого фашизм застав на теренах Ефіопії, і ти стаєш до лав армії цієї гордої й непохитної нігеро-кордофанської країни, аби ся бороти проти світового зла...

—Сєва, а що ми хоч рекламувати будемо? – обережно питаю я.

—Пиво... – зітхає Сєва.

—А до чого ж тут світове зло? – не розумію я.

—Це, – каже Сєва, – усе через їхню кліма­тичну зону.

—Через нігеро-кордофанську? – геть плута­юсь я.

Сєва так різко закочує очі під самого лоба, аж мені здається, що вони вже ніколи не повер­нуться в нормальне положення.

—Ну, добре, – погоджуюсь я, – а френч, галі­фе й гімнастьорка... теж через кліматичну зону?..

—Ні, – відказує Сєва, – це через те, що пиво називається «Офіцерське»...

Креативно-кретинного Христофоровича на­криває друга хвиля творчого пориву:

– Так... Баз сидить собі в шанці, всіх ефіопів повбивало, бо вони кепсько тямлять на військо­вій тактиці й військових маневрах... – аж захли­нається він. – У База лишається граната й кілька флєжок «офіцерського» пива... О, ні... Ні... Ні... Сєво, Сєво мій дорогий, нічого в нас так не ви­йде! – картинно заламує він руки. Сєва в розпачі хапається за голову.

—Сєвочко, нам потрібен макарон, – креативить Христофорович.

—Який макарон? – Сєвин розпач стає таким безмежним, що якби в нього росло волосся, то він би неодмінно його повидирав.

—Нам потрібен італійський зольдат, як же ти не розумієш?

—Але де я знайду вам солдата, та ще й італій­ського, Антіне Христофоровичу?

—Це від голови!!! – немовби переконуючи себе, кричить галицький режисер і кидає в рота ще кілька колес. – Сєво, курва мать, але ж ми десь взяли європейського археолога, котрого фа­шизм застав на теренах Ефіопії?

Я взагалі стою в повному ауті. Єдине, чого мені хочеться в цьому випадку, – міцно схопивши два стобаксових папірці, злиняти, просто непомітно злиняти від цих двох клоунів. Мене спиняє тільки даунський прикид і мої власні шмотки, що зали­шилися в мікроавтобусі під охороною старої шваб­ри. «Така не відпустить, – думаю я, – вчепиться зубами в сідницю й...»

Аж раптом Сєвине обличчя починає випро­мінювати якусь незрозумілу надію. Він дістає з кишені трубу й швидко набирає номер.

– Значить так, – каже він, – бери свій вело­сипед і мерщій пиздяч сюди.

Наступні хвилин десять минають у напруженій мовчанці. Сєва ходить туди-сюди й гризе нігті,

Антін Христофорович лазить довкола окопу й, зробивши з вказівних і великих пальців подобу об'єктива, вибирає ракурси для зйомки майбут­нього рекламного ролика.

За якийсь час на стадіон зі скаженою швидкі­стю влітає гопник-велосипедист у запилюженому костюмі. На всіх парах він підрулює до Сєви, зістрибує з велика й заклопотано відхекується, проте видно, що його просто розпирає природна гопницька цікавість.

– Значить так, – з ходу обламує його Сєва, – ти будеш макароном.

Гопник, судячи з усього, трохи вилітає з ко­лії й не зовсім ловить, чого від нього хочуть, але по-гопницьки довірливо й ствердно киває головою.

—Знайомся, це Баз, наш головний герой.

—Макарон, – діловито простягає мені руку гопник.

—Це наш кур'єр, – пояснює нарешті Сє­ва, – ніхто не знає міста краще за нього. Блис­кавка – не пацан! Антіне Христофоровичу, ми знайшли італійського солдата!

Антін Христофорович розмикає руки, тим самим ламаючи умовний об'єктив, і підходить до гопника.

– Перфектно! – каже він і дихає на гопника перегаром. – Тепер можна починати. Отже, наш головний герой – європейський археолог, кот­рого фашизм застав на теренах Ефіопії...

Після цього пасажу ентузіазм гопника по­волі згасає, і я розумію, що пін уже починає шкодувати.

—...залишається сам на сам із ворогом, – про­довжує галицький режисер, – тобто з макароном!

—Я, це я – макарон! – почувши знайоме слово, робить крок уперед гопник.

—Гаразд-гаразд, – плескає його по щоці Христофорович. – Наш макарон має бути дуже агре­сивний, просто розлючений. Ти вмієш матюкати­ся по-італійськи? – руба пита режисер гопника.

Той розгублено хитає головою: мов, ні.

—Мдя... Так... Мммм... Словом, будеш кри­чати – мадонна путана! Ану повтори!

—Як-як? – знічено перепитує гопник. – Макдональдс сраний?

—Сєва, шляк би тя трафив, шо це за кре­тин? – обурюється Христофорович.

—Я не кретин, я кур'єр... тобто макарон, – раптово обурюється гопник.

Сєва, почувши слово «кретин» у негативно­му значенні, виглядає трохи спантеличеним, але й собі обурюється:

—Ніхто не знає міста краще за нього!

—Добре-добре, – якось враз втухає Христо­форович. – Макарон, повтори: ма-дон-на-пу-та-на.

—Ма-дон-на-пу-та-на, ма-дон-на-пу-та-на, – повторює гопник зовсім легко з металевим дзво­ном у голосі, наче в лінгафонному кабінеті...

—Перфектно! – сплескує руками галицький режисер. – Усе... це твої слова, вивчи їх, ти біль­ше нічо не казатимеш, бо в нас дуже агресивний макарон, і весь ролик агресивний буде... Значить так, наш макарон із криками «мадоннапутана!!!» стрибає в шанець!

Почувши ще одне незнайоме слово, гопник насторожується. З виразу його обличчя я розу­мію, що він не зовсім доганяє, «шо за фігня така шанець», і взагалі – добре це чи погано. Тим не менше, гопницька цікавість таки бере гору й він продовжує слухати.

– Зара я розкажу вам концепцію, рибу... Гопник дивується ще дужче. «Гаразд, мабуть, –

думає він, – може, це... концепцію й можна розпо­вісти, але рибу, як можна розповісти рибу?»

– Баз сидить у шанці, – продовжує Христо­форович, – в одній руці в нього граната, а в ін­шій флєжка «офіцерського» пива. До речі, Сєво, у нас ще щось лишилось чи ці вже все вижрали? – якось винувато показує Христофоровична операторів.

Сєва підстрибом біжить до мікроавтобуса й тяг­не звідти ящик пива в якихось відстійних пляшках, закритих кришечками з кільцем.

—Баз сидить у шанці. Чутно крик макарона.

—Да, да, – я макарон, – укотре погоджуєть­ся гопник.

Але на нього ніхто не звертає уваги, навіть га­лицький режисер не плескає його по щоці, тож він ображено ступає крок назад.

– Баз, ти в цей момент робиш дуже зле лице, перекошене від люті, – входить у раж Христо­форович, – відриваєш чеку й кидаєш гранату з шанця. Ну, тут ми в студії зробим ефект вибу­ху, в шанець полетить земля, руки, ноги й тель­бухи макаронів...

По цих словах Христофорович якось підозріло підморгує Сєві, й мені це, правду кажучи, не зовсім

подобається... Гопнику, схоже, так само, бо йому, мабуть, не хочеться, щоб його тельбухи кудись ле­тіли. Він навіть забуває про своє «я, я макарон».

– На якусь мить западає зловісна тиша. Пі­сля неї знов чутно крики макаронів. Вони все ближче й ближче, ближче й ближче... І тут, Баз, ти не витримуєш, ти кидаєшся до ящика з пи­вом, хапаєш флєжку, чітким рухом, наче кіль­це гранати, зриваєш кришечку... Робиш кілька ковтків... І... хріначиш флєжку з шанця!!! Потім другу, третю, четверту... Хріначишхріначишхріначиш... Аж раптом з'являєшся ти, – Христофорович підходить до гопника й знову плескає його по щоці, – із криками...

– Ма... Ма... – згадує гопник...

– Мадонна путана, – пошепки підказує йо­му Сєва...

– Ма-дон-на-пу-та-на, – повторює він, на­че в лінгафонному кабінеті.

— Правильно, – погоджується Христофоро-вич. – Ти стрибаєш у шанець, і ви з Базом почи­наєте імітувати рукопашний бій...

— Це вони... як два пальці... – для чогось до­дає Сєва.

— Да-да, – погоджується гопник-кур'єр і якось недобре зиркає на мою неформальну зачіску.

— Що, як два пальці? – не розуміє режисер.

— Ну, у нас тут на Слобожанщині таке при­слів'я є, – знічується голомозий Сєва.

—Так, ніяких двох пальців, – цитькає Христофорович, – тут усім керую я, це мій сценарій, за який я несу відповідальність! Це моя, бля, ре­путація, і я не потерплю в ній жодних ваших

слобожанських пальців, – розпалюється кретин-ний, чи то пак креативний режисер. – Не переби­вайте мене більше! Так от... урешті-решт, Баз ду­шить макарона і з виразом виконаного обов'язку на лиці починає допивати пиво...

Ми всі запитально дивимось на Христофоровича, особливо гопник-макарон:

—Понарошку? – перепитує він пошепки.

—Що «понарошку»?

—Душить...

—Да-да, – підтакує Сєва, – як же ми без кур'єра?

Христофорович робить із пальців уявний пісто­лет і стріляє собі в скроню, після чого продовжує:

– А в кінці... робимо ефект... комп'ютерний ефект. Так, наче по екрану телевізора хтось стріля з кулемета й виводить напис «ОФІЦЕРСЬ­КЕ ПИВО - БАТЬКІВЩИНА ДУМАЄ ПРОТЕБЕ!!!»

Але ми так само запитально продовжуємо дивитися на Ангіна Христофоровича. Ми з Сєвою через те, що не зовсім в'їжджаємо в кон­цепцію й рибу, а гопник – через те, що ще й до­сі не знає, по-справжньому його душитимуть чи «понарошку».

– Так, – знічується Христофорович, – ви, слобожани, ні хріна не тямите в цьому бізнесі. Все. За десять хвилин зйомка.

Сєва приречено веде гопника до мікроавтобу­са пере...вдягатися, а мене Христофорович приму­шує лізти в шанець і спускає мені туди ящик пива. Я, не довго думаючи, відкриваю одне й починаю

входити в роль... Режисер тим часом шурує до опе­раторів, що заздрісно поглядають на моє «офіцер­ське», й починає їм щось втирати. Пиво, правду кажучи, галіме. Так, наче вода з господарчим ми­лом і бульбашками. Але настрій у мене ще гірший, тому я продовжую пити... Хвилин за десять гопника нарешті випускають із мікроавтобуса – він у якомусь фріцівському куртяку, в усякому разі, на плечі в нього бундесівський триколор. На іта­лійського солдата він узагалі не змахує, власне, і на німецького теж. Він так і залишається кур'єром, який найкраще знає це місто. Здалеку я бачу, як Антін Христофорович знову плескає гопника по щоці, гопнику це не подобається, й він якось вину­вато зирить на свого шефа – Сєву. «Ну, все, – ду­маю я, – зараз він вирубить нашого режисера», – і відкриваю друге пиво. Сьорбаючи, я спостерігаю, як Сєва знову зникає в мікроавтобусі й спочатку виносить із нього якийсь підозрілий мішок, а по­тім алюмінієвий тазок.

—Сєва, – кричу я йому, – а це ще на біса?

—Спецефекти... – якось загадково посміха­ється він. – Для вибухів спецефекти...

—Ну-ну, – відвертаюся я, але бічним погля­дом помічаю, як він навіщось вдягає довгі гумові рукавички.

Коли до мене підходить Христофорович, я вже допиваю четверте пиво й мені дико хочеться від­лити.

– Всьо, зара зніматимемо, на, – каже він і ки­дає мені в шанець макет гранати.

Від одного її вигляду мій настрій з галімого обертається назовсім галімий.

– Давай, ти сидиш під бруствером, тримаєш гранату, флєжку і думаєш, як ти ненавидиш іта­лійських зольдатів.

Я всідаюся під бруствер, беру болванку, пиво і думаю натомість про те, що коли мені не відли­ти, то я й справді можу тут загинути. Загинути ідіотською смертю в цьому шанці. А тим часом навколо шанця починають бігати два придурки з камерами.

– Перфектно, просто перфектно! – кричить Христофорович. – Яка ненависть на лиці! Талант!

Цієї миті в мене над головою, прямо в бруст­вері, починає щось рватися. Я інстинктивно па­даю на землю. Усе це нагадує кулеметні черги, а на голову мені сипляться шматки землі.

– Гранату, гранату! – кричить Антін Христо­форович.

Я витягую перше, що валяється піді мною, й кидаю кудись угору. Здається, це було недопите «офіцерське» пиво, але Христофорович не зверта уваги.

– Ба-ба-бах! – горлає він. – Ну, це, тіпа, вибух був... а тепер спецефекти. Баз, давай під бруствер.

Я перелажу під бруствер і одним оком бачу, як наді мною пролітають шматки землі, потім (пов­ний піпєц) рука й нога у військовій формі. Але найцікавіше починається за секунду. На бруствер плюхається щось важке й незрозуміле – я піді­ймаю голову й бачу на бруствері чиїсь тельбухи, справжні тельбухи. «Господи, бідний гопник», – думаю я... І відвертаюся...

– Пивом, пивом їх! – не вгаває Христофоро­вич.

Це звучить так, наче я маю бомбардувати пивом саме ці тельбухи. Тоді я витягую з ящика пиво, відкриваю його й, навіть не надпивши, як було зазначено в рибі, хріначу геть. Не п'ю я, по-перше, через те, що мені дико хочеться від­лити, а по-друге – на бруствері за тридцять сантиметрів від мене висять тельбухи кур'єра, який найкраще знав це місто, й мене від цього ледь не вивертає.

– А тепер макарон, в атаку, в рукопашний бій! Тільки без пальців, реб'ята, бо це моя репу­тація!!! – попереджає Христофорович.

Я чую, як до шанця з криками «ура-а-а-а!!!» наближається гопник. Власне, криків у сценарії не було, але мене радує вже бодай те, що він жи­вий і здоровий, бо якби на бруствері були його тельбухи, то навряд чи він зараз кричав би своє «ура-а-а-а!!!». Гопник вилітає на бруствер, зиркає на мою неформальну зачіску осатанілими очи­ма, – довкола нас, немов у якомусь дикому тан­кові, крутяться оператори, – робить крок уперед і вже хоче стрибнути на мене... А я вже починаю думати, як би його краще валити... Та він раптом послизнувся на тельбухах, картинно змахнув ру­ками й сторчма полетів повз мене, прямо на ящик із рештками «офіцерського» пива.

– Перфектно! – на якийсь біс кричить Антін Христофорович.

Гопник приземляється грудаком на пластиковий ящик і затихає. Біля нього по стінці шанця сповзають розчавлені ним тельбухи...

– Макдональдс... сраний... – хрипить гоп­ник...

– Тельбухи, тельбухи беріть крупним пла­ном! – не тямиться від захвату Христофоро­вич. – А потім База! Баз, де твоя граната?

Я знаходжу гранату й міцно стискаю її в кулаці, бо відчуваю, що мій сечовий міхур зараз розірве...

– Гранату, гранату крупним планом! – лунає згори. – А тепер кидай!!!

З останніх сил я фігачу гранату кудись угору, чую відчайдушне «ай, блядь...» і розумію, що дру­га в моєму житті граната також влучила в ціль.

– Знято! – кричать оператори...

А я дивлюся вгору на затемнений диск сонця й помираю, помираю в братській могилі з най­кращим кур'єром цього міста і з чиїмись роз­чавленими тельбухами...

Власне, мені зовсім не хотілося дорослішати. Увесь цей бестіарій, увесь цей цирк, уся ця боже­вільня – усе це мене влаштовувало. Більше то­го, я все це любив. Хтось інший на моєму місці неодмінно б попустився й почав би пропускати банки у свої ворота. Хтось би почувався неза­тишно... Уяви, ти потрапляєш під зливу, захо­диш до свого друга й, доки твій одяг сохне, він дає тобі джинси своєї сестри... мовляв, не сиді­ти ж тобі тут у самих трусняках. «Добре, добре, – думаєш ти, – джинси сестри, це не страшно...» Але коли ти розумієш, що його сестра носить джинси на шість розмірів більші за твої... І от ти сидиш у цих джинсах... І раптом повертається вона... тобто сестра... Я веду до того, що деякі люди почуваються так усе своє життя. На щастя, до того моменту н мене нічого такого не було.

Я май роботу, я закінчував четвертий курс фі­лології й після останнього заліку, а це, здаєть­ся, мала бути «безпека життєдіяльності», мусии отримати диплом бакалавра. У мене були проб­леми із жінками... Тобто проблем як таких не бу­ло, але важко було пригадати бодай одну жінку, яка б погоджувалась жити зі мною більше тижня. Остання була на чотири роки старша за мене. Пригадую, вона зателефонувала мені й сказала, що більше не хоче мене бачити.

—Щось не так? – спитав я.

—Да, – сказала вона, – мене дуже дратує твоя поведінка.

—Ти про що?

—Мене дратує, що, коли я смажу яєчню, ти зриваєш з мене одяг і починаєш мене любити... а коли ми лягаємо в ліжко і я хочу, щоб ти мене лю­бив, ти читаєш свого довбаного Ортегу й Тангенса.

—Ортегу-й-Гасета, – виправив її я.

—Та мені насрати...

—Ой, бляааа...

—Що бля? Ну що, бля? Сказати нічого, да?

—Бляааа... як же я міг спати із жінкою, якій насрати на Ортегу-й-Гасета...

Одним словом, із жінками мені не фортило, проте оптимізму я не втрачав. Але про все по черзі.

Перше, що я помічаю, вилізши з шанця, – це креативно-кретинного галицького режисера, який качається по землі, тримаючись за коліно. За метр від нього лежала граната. Непевними кро­ками я простую до найближчих кущів. Наступні кілька хвилин з мене виходить «офіцерське» пиво, а я тим часом, примружившись, споглядаю напівзатемнений диск сонця. Він, зрештою, нага­дує мені забухане й заспане примружене червоне око, що спостерігає за мною. Потому я повертаюсь на наш знімальний майданчик. Бачу, як оператори й Сєва намагаються евакуювати з окопу гопника, бачу Христофоровича, який досі самотньо валяє­ться на землі, обнявши своє коліно, але до нього нікому немає діла, навіть батьківщині... Ясна річ, для агентства куди важливіший кур'єр, який най­краще знає це місто.

– Це все ваші довбані слобожанські паль­ці, – раптом стогне галицький режисер і зати­хає. Але на нього все одно ніхто не зверта уваги.

Я плентаюсь до мікроавтобуса, залажу в бо­кові дверцята й починаю роздягатися. Стара швабра весь час якось недобре пасе мене по­глядом. «Наче хоче вкусити за сідницю», – ду­маю я й починаю знімати штани. Але ні з того ні з сього вона питає:

– Маладой чєлавєк, вот скажитє, а ВИ в бога вєрітє?..

Це її «ВИ» звучить настільки виразно, аж мені починає здаватися, що в мікроавтобусі є ще хтось. І можливо, цей «хтось» зараз в одній із тих карта­тих торб... Адже де Сєва міг взяти тельбухи? Тель­бухи просто так на дорозі не валяються. Від цих думок я випадаю в осад, хочу звестись на повен зріст, раптом б'юся башкою об дах мікроавтобуса й падаю кудись між крісел... А вже лежачи там, продовжую стягувати із себе штани.

– Ну почєму же ви малчітє?.. – з докором питає швабра.

У цю мить я починаю шкодувати, що в мене не лишилося ще однієї гранати.

— Ібо бог єсть, і в нєво нада вєровать, і нє бояцца гаваріть аб етом... І тому єсть прямиє доказа-тєльства... Как-то раз настоятіль нашево пріхода Біл Даун попал в автокатастрофу. Он пєрєзжал на мапєдє жилєзнодорожний путь, і в нєво врєзался поєзд... Но Біл вижил...

— Я не можу говорити про бога, коли без штанів, це неетично... – уриваю я швабру, до­ки та не почала розповідати історію створення своєї церкви й те, як ублюдок Біл навернувся до бога.

— Ах, да-да... – чую я звідкись із-за крісел, і швабра кидає мені мої шмотки.

Лежачи між кріслами, я вдягаюся, а стара тим часом підносить мені пачку агітаційних брошур і кладе поряд зі мною, точніше на крісло, під яким я лежу. Так покладають квіти на могилу не­відомого солдата.

– Возьмітє, почітайтє, – додає вона.

Продовжуючи лежати на спині, я розгортаю одну з брошур і на першій сторінці читаю: «Путь к Богу єсть долгій і тєрністий, каждий пріходіт к Всєвишнєму по-разному, я же, Біл Даун, прієхал к нєму на мапєдє ямаха...»

Додому довелось повертатися майже через усе місто. У себе на районі я вирішив поміняти свої сто баксів на нормальні гроші. «Дзєвачка» з обмінки підозріло глянула на мою зачіску й, певно, не вірячи, що в такого лузера, як я, можуть бу­ти справжні сто баксів, заходилася перевіряти їх усіма можливими способами... Вона то тицяла їх в апарат з фіолетовою лампочкою, то дивилася на денне світло, то шкрябала нігтиком, аж раптом я помітив, що позаду неї стоїть мікрохвильовка...

—Тільки не в мікрохвильовку, – попросив я.

—Єслі оні фальшивиє, – сказав раптом ве­личезний перекачаний мудак, якого я спочатку сприйняв за сейф... Схоже було на те, що в житті він був неговіркий, бо ледь-ледь добирав слова, плутався й вимовляв їх якось знехотя... – єслі оні фальшивиє, – повторив він, – я засуну іх в жо-пу... – потому він замислився, певно, над тим, чи все правильно він сформулював і чи нічого бува не забув.

—Але ж це мої сто баксів, ви не маєте права засовувати їх у жопу! – обурився я.

Качок потягнувся за дубцем, але «дзєвачка», на щастя, сказала: «Вася, всьо в нормє, бакси настоящіє...». Вася підвис і почав обдумувати свою відповідь... Так і не дочекавшись, що ж він скаже, я забрав бабло й пішов до найближчого маркету.

Там було прохолодно й порожньо. Порожньо, бо тиждень тому хтось залишив у камері схову ви­бухівку, що винесла вітрину й покалічила кіль­кадесят відвідувачів. Але я продовжував сюди хо­дити, свято переконаний, що в один і той самий маркет вибухівку двічі не підкладають... Хоч я кеп­сько розуміюся на маркетинг-технологіях... Може, в якомусь із їхніх підручників так і написано: як­що твій конкурент знижує ціни, проводить акції й переманює до себе твоїх покупців, заклади йому,

сука, вибухівку. Якщо не допоможе – за тиждень повторити процедуру.

Думаючи про це, я наштовхуюся на дівчину в червоно-зеленій уніформі, що немов набої пе­ребирала у своїй прозорій торбинці тюбики зуб­ної пасти.

—Привіт, – несподівано кажу я їй, – можеш мене нічого не питати, я чищу зуби.

—Справді? – злякано кліпає вона на мою го­лову, а потім на пачку агітаційних брошур, в яких ідеться про те, як Біл Даун їхав до бога на мопеді ямаха, а його збило поїздом.

—Так, – запевняю я, – двічі на день, уранці й перед сном.

—Я рада, – серйозно й досі злякано каже дів­чина. – А з головою твоєю що?

Я почуваюсь якось незручно – зі мною так завжди, коли я перший починаю розмову, а вона потім не клеїться. До того ж, мене бісить, ко­ли мене сприймають як якусь одну частину тіла, а не цілісно. Я кидаю брошури в морозильник із рибою й розводжу руками:

– Літо скоро, час міняти імідж...

По цих словах до дівчини підходить якесь чмо з бейджиком і починає щось роздратовано шепотіти їй на вухо. Сто чортів, ненавиджу ме­неджмент, маркетинг і весь цей, сука, сучас­ний бізнес, докупи взятий... Усіх цих ублюдків з бейджиками... У мене виникає бажання пере­кинути це чмо в морозильник із рибою, аби він почитав там трохи про Біла Дауна та його мо­пед. Але чмо швидко зникає, лишаючи дівчину з очима, повними сліз...

—Якою пастою ти користуєшся? – вичавлює вона із себе.

—Що? – не розумію я.

—Кажи, якою пастою ти користуєшся... У ме­не випробувальний, розумієш? Якщо ти зараз щось не скажеш, мене звільнять. Бачиш, за мною спостерігає оте чмо з-за холодильника з кокою?..

Я гарячково намагаюсь пригадати назву бо­дай однієї зубної пасти, але мені немовби відшибло, тому я засовую руки в кишені, ніяково посміхаюсь і голосно, так, щоб навіть чмо за хо­лодильником із кокою почуло, зізнаюся:

—Галімою, дуже-дуже галімою пастою... Від її смаку в мене завжди псується настрій... А ця пас­та, – показую я на її сумку, – вона нормальна?

—Не знаю, – шепоче й знизує плечима дів­чина, – мені її тільки-но вручили, я навіть інст­рукцію прочитати не встигла.

—Ну, а думаєш ти як?

—Що думаю? – перепитує дівчина, наче во­на ніколи в житті ні про що не думала.

—Ну, нормальна вона чи ні?

—Думаю, нормальна...

—А чому?

—Бачиш, там такий бобрик на упаковці – з колодою.

—Справді-справді, – спантеличено знизую я плечима. – Скажи, а її можна ковтати?

—Ковтати?

—Ну да, у моєму дитинстві була дуже смачна, солодка паста, не така галіма, як зараз... Я її їв...

—Розумію, – каже дівчина, співчутливо ки­ваючи, – важке в тебе було дитинство.

—Та ні, нормальне було дитинство, просто мій батько казав, що коли їсти зубну пасту, то можна померти від проносу.

—І що? – питає вона знову .

—Нічо, я все одно її їв... Класу до сьомого, здається... Сподіваюсь, цю пасту так само можна їсти?

—Не знаю, – знизує плечима вона. – Як­що хочеш, я можу зателефонувати нашому агенту.

—Агенту? – навіщось перепитую я (це одна з галімих рис мого характеру – питати різну дур­ню). – Твоя контора тримає агента, який їсть пасту?

—Все, – каже дівчина.

—Що все? – вкотре не розумію я.

—От блядь, – вона вже починає майже крича­ти, – затрахав ти мене!!! І той мудак за холодиль­ником! Да-да, – ледь не кричить вона, коли бейджик висовується з-за холодильника з кокою, – можеш там не ховатися, я все одно знаю, що ти, мудак, там. Ти слідкуєш за мною, нишпориш... Ненавиджу все це, підірвати цей сраний супермар­кет!!! Підірвати всі супермаркети!!! – вона вже зби­рається кинути свою торбу в морозильник із ри­бою й брошурами про Біла Дауна та його мопед, проте я встигаю схопити її за руку.

– Тесе... Ти чого?

Я дістаю з її сумки п'ять тюбиків зубної пасти з придуркуватим бобриком, цілую її в щоку і, по­чуваючись асоціальним елементом, швидко вши­ваюсь, аби вона мене не вбила...

Коли я опиняюсь поруч із холодильником, за яким ховається мудак, той вибалушеними

очима дивиться на мої п'ять тюбиків зубної пас­ти й хапає ротом повітря.

—Що? – питаю я.

—П-п-придбавши п'ять тюбиків, – затинаю­чись, пояснює він, – ви автоматично стаєте учас­ником розіграшу мопеда ямаха...

І я розумію, що треба робити звідси ноги, що він, можливо, теж належить до тієї секти й, втершись у довіру до компанії, що виробляє зубну пасту, намагається тепер просувати ідею з мопедами й наближенням до бога.

Вилітаючи з маркету, я встигаю захопити блок честера, пляшку коньяку й банку ананасів для Кет...

На хаті був тільки Мяудзедун. Мяудзедун – це наш старий і дуже лінивий кіт. Ми знайшли його з Ікарусом півроку тому біля під'їзду. Якісь виродки посадили його в картонну коробку з-під телевізора й викинули з вікна, але котяра вижив. Побачивши таке, Ікарус просто не міг його не за­брати. Чому? Зрозумієте трохи пізніше. Власне, Мяудзедун виявився не таким уже й поганим чу-ваком, незважаючи навіть на те, що йому ні до чо­го не було діла. Коли в нього від старості почала випадати шерсть, я всім казав, що його трахнула міль. Ну, не в прямому сенсі, а ясна річ, у пере­носному, хоча, якби міль трахнула його натураль­но–я так підозрюю, що йому б теж не було до цього жодного діла. Власне, те, що його звали Мяудзедун, так само його мало обходило – він ні­коли не озивався на це ім'я. Одним словом, він поводився, як якийсь святий на пенсії, і користі

від нього не було жодної – балконні голуби на та­кого хижака, ясна річ, клали, миші в нас не води­лися, а тримати Мяудзедуна на руках теж не було радості – з нього випадали шматки шерсті й ча­сом він пускав гази. У всьому іншому він був нор­мальною твариною.

Я від самого ранку не мав у роті жодної крихти, але на хавку мене пробило тільки тоді, коли я по­вернувся додому. На кухні було порожньо – зреш­тою, для квартири, яку ми винаймали з Ікарусом, це було нормально. Ми купували рівно стільки, скільки могли з'їсти за один раз – холодильника в нас катма, а на балконі, де в холодну пору року можна було б тримати продукти, жили й гадили голуби. Зрештою, останнє, на думку Ікаруса, – не так уже й кепсько. Знаєш, – казав він, посміха­ючись, – якщо в нас закінчаться бабки або ста­неться якийсь страшний катаклізм, ми зможемо протриматись іще кілька місяців, хаваючи голубів. Хріново, що вони не несуть яйця...

—Які на фіг яйця? – не розумів я. – Тобі що, їхнього лайна мало?

—Такі, великі, як кури... – відповідав він.

—Нічого не вийде, – хитав головою я, – ро­зумієш, усі порядні птахи несуть яйця в гніздах, а на наш балкон вони прилітають тільки срати. Ти бачив там хоч одну стеблинку, хоч якийсь на­тяк на гніздо?

Звісна річ, Ікарус нічого не бачив, бо, окрім гівна, там справді нічого не було.

Одним словом, я порився в кухонному столі, але так нічого й не знайшов. Ананаси Кет я з'їсти

не міг, бо любив робити Кет приємні несподі­ванки, а якби я з'їв її ананаси, несподіванка бу­ла б неприємною... їсти зубну пасту було небез­печно, бо я так і не взяв номер агента, який її ковтав. До того ж, якщо я її з'їм, то де гарантія, що я не виграю мопед? А ця тема мене взагалі ля­кала. Аж раптом я згадав про шафку, обклеєну еротичними наклейками. У ній я знайшов пів­літровий баняк, у який хтось насипав креветок, і мішечок котячого корму. «Корм не чіпатиму, – подумав я, – Мяудзедун мені не пробачить», – і глянув на креветки: ті дивилися на мене, а я хи­тав головою й дивився на них.

—Ти що, справді збираєшся їх їсти? – спитав мене Мяудзедун і тернувся об мою ногу.

—А що таке? – знизав я плечима.

—Бля, якісь у них підозрілі погляди... – ви­словив недовіру той, – таке враження, що вони нас пасуть.

—Слухай, вони дохлі.

—От я й кажу, здохли, сволочі, а тепер ще й пасуть...

—У тебе параноя, чуєш, тобі треба менше спати й більше рухатись...

—Як знаєш, як знаєш... – сказав Мяудзедун і пішов собі геть, певно, дивитися на голубів крізь вікно балкона...

Узагалі, я не їм морепродуктів, особливо риби... Риба є для мене чимось на зразок священної істо­ти. Пригадую, удитинстві, коли батько водив мене до зоопарку, я міг годинами простоювати перед велетенськими акваріумами, зазираючи крізь їхнє

немите скло, а коли треба було повертатись додо­му, ну, коли батя встигав по п'ять разів подивитися на решту тварин, а я й досі втикав на рибок, я зав­жди влаштовував істерику. Одним словом, тоді, у моєму дитинстві, мені було дуже затишно з риба­ми, і це, певно, наклало на мою психіку якийсь відбиток.

Але зараз у мене не було вибору. Я відкрив баняк, ще раз глянув у сумні й підозрілі очі кре­веток, набрав їх цілу жменю, кинув до рота і, кривлячись від огиди, почав пережовувати, від­чуваючи, як вони пускають сік. Не в силі тер­піти, я запив їх кількома великими ковтками коньяку, поплентався до кімнати й, не роздя­гаючись, завалився на свій морський надувний матрац, який Кет привезла мені торік із моря, їздивши туди з батьками на літніх вакаціях. По­тім я миттю провалився в сон...

І от я знову опиняюся в якомусь окопі. Лежу на спині й дивлюся в небо, а в очі мені світить на-півзатемнене сонце. Крізь сльози я бачу на його боці чорну пляму, і мені починає здаватися, що це карієс, звичайнісінький карієс... тож я шко­дую, що не можу поділитись із сонцем зубною пастою, якої нещодавно нагрібся в маркеті і яку, судячи з усього, не можна ковтати. «Дивний якийсь окоп, – думається мені, – де тельбухи? Де найкращий кур'єр цього міста?» Несподівано я помічаю, що в мене на шиї висить командир­ський бінокль. Це трохи збиває мене з пантелику, проте я не рухаюсь. Наступні кілька хвили не від­бувається нічого. Потім з неба долинає рев літака

й над моїм окопом пролітає кукурудзник, ски­даючи агітаційну літературу. Я знову лежу й че­каю, доки ця фофудья, немов підбиті птахи, спла­нує до мене... БЛЯАА!!!!!! Знову Біл Даун зі своїм мопедом!!!

Я повільно висовуюсь із окопу, бачу перед собою подовбане вибухами поле й огородження з колючого дроту, за якими височіє кілька куле­метних вишок. Я наводжу бінокль на найближчу з них і з жахом усвідомлюю, що там, ближче до не­бес, за кулеметом сидить стара швабра, яка дійма­ла мене в мікроавтобусі. Ліпше настроївши бі­нокль, я бачу за вишками їхній едем, що нагадує звичайнісінький європейський кемпінг. Там сну­ють якісь растамани, чи що... Проте мою увагу раптом відволікає лопотіння крил і пронизливий звук мотора. Я відкидаю геть бінокль і бачу анге­ла... точніше, не ангела, а... словом, уявіть собі, що вийде, якщо до двадцятилітнього старійши­ни якоїсь американської церкви, у білій сорочці з бейджиком, краваткою, в чорних штанях і доро­гих шузах, приробити крила. Він рулить до мене на мопеді, однією рукою тримаючи кермо, а ін­шою свій наплічник, однак метрів за десять почи­нає вагатися й глушить двигун. «Гаси його», – чую я голос старої швабри з вишки. Той порпає­ться в наплічнику, а потім винувато знизує плечи­ма. «Офіцерське вже скінчилося», – кричить він їй у відповідь. «А ще казали, батьківщина думає про нас!!! – репетує стара. – Кидай у нього все, що маєш». Чувак із бейджиком і крилами підгір­ським рухом кидас и мій бік наплічника. Той па­дає метрів за м'ять під мого окопу. «Ну ладно, –

я поїхав!» – кричить він старій... «Куди, курва мать? – не тямиться від люті вона. – Кидай ще!» «Та що кидати?» – не розуміє він. «Черевики ки­дай, усе, що маєш, кидай!» «Ти що, довбонула­ся? – кричить він їй. – Вони ж із крокодилячої шкіри, 800 єврів!!!» Але повітря над його головою раптово прошиває кулеметна черга... «Гаразд, га­разд... – кричить він знову. – Почекай, сука ти божевільна. Я зараз спробую з ним домовитись. Вот ду ю ду?» – починає він розмахувати руками до мене. Фішка в тому, що англійську я знаю не дуже добре, а тієї миті мені взагалі спадає на гадку тільки одна фраза, написана на стінці біля нашої з Ікарусом квартири. Саме її я й вирішую озву­чити. «Йор мазер факін кук!!!1» – кричу я чува-ку... Той якось придуркувато посміхається й кри­чить у відповідь «Ай ноу!2» або щось тіпа того... «Зате я стріляю жостко!!!» – чується згори, і мій персональний окоп, перед яким спинився ангел у шузах за 800 єврів, затуляючи своєю дуркуватою американською посмішкою карієсне сонце, по­чинають розстрілювати з кулемета...

Я прокидаюся від того, що мене трясе й нудить. Мені починає здаватися, що креветки, які я нещо­давно їв, ожили всередині мене, ожили й зупинили мій шлунок, як терористи підземку в годину пік, з усіма наслідками, що звідси випливають. «На біса я їв ці довбані креветки? На біса? Га? У них же були

такі сумні й стрьомні очі... – думаю я. – Навіть Мяудзедун мені не радив цього робити...»

Розплющивши очі, я переконуюсь, що наді мною нема жодного карієсного сонця, нато­мість самі газети, що ними власник квартири, яку ми винаймали, на якогось біса заклеїв сте­лю. Але про нього, про власника Рулерта Іва­новича, ще буде окрема розмова. Збоку, у кут­ку, біля стереосистеми втикає Ікарус. Власне кажучи, він мало чим схожий на справжнього Ікаруса, але коли втикає над стереосистемою у своїх велетенських навушниках, то збіса схо­жий на космонавта... на мертвого космонавта. Але я йому про це ніколи не казав. Ікарус си­дить із заплющеними очима, і це означає, що зараз його чіпати не можна – він слухає «ред елвісів». Легше викопати на асфальті грядку, ніж вивести його з цього музичного коматозу. Власне, це єдина платівка, яку він слухає впро­довж останніх двох років, що я його знаю. На аль­бомі написано шеісоте ю Іпе їгеаккпош', але я навіть не підозрюю, що це означає. І тут кре­ветки в моєму шлунку роблять іще одну рота­цію. Я поспішаю зірватись зі свого надувно­го матраца, бо обстругати свого ліпшого друга мені жах як не хочеться, тим паче, що «ред ел­вісів» він буде слухати навіть обструганий. Зро­бивши пару кроків у напрямку коридора, я рап­том усвідомлюю, що його дико штормить. Таке враження, що нашу, тобто не нашу, а Рулер­та Івановича, квартиру за всі його гріхи змило

всесвітнім потопом, разом із нами, майже без­грішними. Від цієї думки про несправедливість Всевишнього, єдиний можливий шлях до яко­го – мопед ямаха, мій розпач стає ще глибшим. Я добираюся до клозету, чую, як у ванній шу­мить вода... Схоже, там хтось приймає душ, але мені, якщо чесно, пофіг, хай навіть у нашому душі зараз сам папа римський... мені нема чого йому сказати, окрім як... вельмишановний па­по, я радий, що ви люб'язно зволили завітати до нашого душу, але відійдіть, ради бога, як­що не хочете, щоб я обригав вас креветками...

До клозету я заповзаю на чотирьох і починаю блювати. Блюю відчайдушно, блюю й чую, як по­заду мене ввесь час щось шкребеться. У якусь мить це шкряботіння сповнює всю мою голову й мені здається, що там, у моєму черепі, оселилась коло­нія обкурених кротів, яким саме зараз конче треба вилізти назовні й побачити, як я стругаю креветка­ми, хоч як вони можуть це побачити, вони ж сліпі... Від цієї думки мене трохи попускає. «Не все так погано, якщо я усвідомлюю причинно-наслідкові зв'язки, якщо я розумію, що, за всіма правилами діалектики, кроти не можуть бачити, як я блюю креветками, то... але, бляха, чому це шкряботіння не вщуха?..» І раптом я починаю доганяти, що на­шому Мяудзедуну приспічило «по великому» й він ніяк не може дорватися до свого дурного лотка, що має бути десь біля товчка. Несподівано я помі­чаю, що одна з моїх рук зараз саме в ньому. Шкря­ботіння не вщухає.

– Зайнято, – кажу я, випльовуючи з-під язи­ка креветку.

Але шкряботіння все одно не вщухає...

– Мяудзедуне, іди на хєр! – починаю злити­ся я. – Кожна людина має конституційне правоспокійно поригати!

З-за дверей лунає сміх – у Мяудзедуна явно так не вийшло б...

—А, це ти, Кет...

—Я, я... А там хто?.. – не може заспокоїтись вона.

—Привид з енциклопедичним словником Брокгауза-Євфрона... – мелю я перше, що спа­дає на гадку...

—Гаразд, привиде, – погоджується Кет, – спускай в унітаз свій словник і ходи до мене, го­дуватиму тебе вугіллям...

Кет – це подружка Ікаруса. Вона час від часу мешкає з нами, коли її дістають предки, ядерні фізики, а трапляється це доволі часто. Мені здає­ться, що вона їх не любить, каже, через те, що во­ни створили ядерну зброю. Ну, тобто не саме во­ни, а вся ця шайка... Нам з Ікарусом, правду кажу­чи, пофіг, тому до батьків Кет нам нема жодного діла. Ми навіть раді, що Кет їх недолюблює, бо тоді вона більше часу проводить із нами. Чого не скажеш про її батьків. Ну, тобто якщо нам вони відверто по цимбалах, то вони нас просто знева­жають і мають за покидьків, оскільки ми геть не шаримо на ядерній фізиці. Але мова зараз не про те. Мова про те, що, хоч Кет і подружка Ікаруса, – я теж якби її... Чорт... Коротше, я не мав цього ка­зати й нетреба нічого думати... Я її люблю, люблю її, тіпа, платонічно й люблю приносити їй анана­си. І, знаєте, я в принципі зовсім не здивуюсь.

якщо по-своєму люблю її навіть дужче, ніж сам Ікарус, не зважаючи навіть на те, що спить вона тільки з ним. Лиш це я й хотів сказати.

З клозету я виповзаю знову ж на чотирьох, так якось надійніше, бо коридор, здається, ще й досі продовжує штормити. Відчинивши голо­вою двері й випавши назовні, відразу ж нати­каюся на ніжки Кет.

– Привіт, ви гарні... – кажу я їм, а сам ду­маю: «Чорт, тільки не дивися під рушничок,тільки не дивися, Баз!»

Із заплющеними очима я всідаюся на підлогу, притуляючись спиною до стіни... Власне, я доб­ре усвідомлюю, що вона робить це ненавмисно, але кому від того легше? Найхріновіше мені тоді, коли Ікаруса нема вдома... Часом Кет кличе ме­не до ванної, аби я потер їй спинку. І щоразу, коли я торкаюся запіненою мочалкою її тіла, мене переклинює... Але... Чорт забирай, це дівчина мого найкращого друга, тому... доводиться медитувати, наче якомусь довбаному давньокитайському мо­наху... Хоча втішного тут мало, монахів принаймні можна було зрозуміти, вони таким чином набли­жалися до бога, наближалися, розумієте, без жод­ного, блядь, мопеда, а я?! До чого я наближаюся?

—Що пив? – питає мене Кет і простягає ак­тивоване вугілля зі склянкою води.

—Спирт, – кажу я, – авіаційний спирт...

—На біса?

—Хотів уявити себе літаком, піднятися в не­бо й розбитися...

—Ну-ну, – хитає головою Кет, – але спирту вистачило тільки нате, щоб долетіти до клозету...

—Кет, чого ти зі мною панькаєшся, як з дау-ном?

—Бо я тебе люблю, дурнику, ну, в сенсі плато­нічному...

– Я тебе теж, – відповідаю я, – в сенсі по...Договорити я не встигаю, бо вона натискає

пальцями мені на скули й засипає мені в пащеку жменю активованого вугілля, після чого змушує все це пережувати й запити склянкою води. Жме­ня вугілля трохи гасить мій ентузіазм, це майже так само, якби в топку паротяга накидати дохлих креветок. Але я все-таки збираюся доказати те, що почав... Несподівано мене знов починає тру­сити, мене кидає в жар, мій одяг стає вологий, на­че спальна білизна у вагонах нашої сратої залізни­ці, тож мені знову доводиться стати на чотири й передислокуватися до клозету...

Цього разу креветки виходять якісь чорні. Я ловлю себе на думці, що зараз і справді дуже сильно нагадую підбитий літак, причому підби­тий тією старою з вежі, літак, на якому креветки хотіли пробратися в їхній растаманський едем, а ось тепер спускаються обвуглені через товчок у самісіньке пекло.

«Чувак, підйом, – кажу я сам собі, – годі стоя­ти тут раком, годі зазирати в це бездонне очко, час змінювати життя на краще». Взагалі, я завжди так роблю, коли мені галімо. «Ок, ок, – каже моє внутрішнє я, – гаразд, муділа, ти спочатку спро­буй зведися, а потім уже будеш все змінювати...» «І зведуся...» – не вгаваю я й справді намагаюся різко звестись на рівні. Як не дивно, мені це вдає­ться, проте вже наступної миті в моїх очах раптом

темніє, я падаю набік, зриваю двері клозету разом із завісами й вивалююсь із ними в коридор. «Доб­ре, що Рулерт з'явиться за кілька тижнів, – думаю я, – можна буде спробувати відремонтувати». Ну так, Рулерт Іванович – цей старий алкаш – ко­лишній військовий, що, вийшовши на пенсію, ще кілька років викладав ДПЮ в школі – у нього ми винаймаємо однокімнатну квартиру на останньо­му, шістнадцятому, поверсі панельного будинку. Рулерт по-своєму уматний. Ми з Ікарусом довго ламали голову над його ім'ям, але потім усе-таки вирішили спитати, що ж воно означає. Не без гордощів Рулерт розповів, що його батько був во­дієм – звідси походила перша частина «рул», а мати шкільною вчителькою з літератури, яка за­хоплювалась латиноамериканськими авторами. Рулерт казав, що саме вона вигадала оте «ерт», як, скажімо, в імені Альберт... Ми з розумінням кива­ли й дякували небу, що батько Рулерта був не збірником педалей на заводі, а матінка не працю­вала десь на хімії...

Одного разу ми навіть врятували старого від смерті – він нажерся горілки й почав учити нас, як жити. А оскільки з п'яним Рулертом сперечати­ся було марно, ми, звісна річ, з усім погоджува­лись. НАТО – гандони! Капіталізм – гавно! – ка­зав Рулерт. – Депутати – самі пиздоболи, шо по­роху не нюхали! І президент... – тут Рулерт чогось змовк...

– Так-так, звичайно, – кивали ми, хоч нам були глибоко по цимбалах і капіталізм, і НАТО, і депутати, ну й президент так само...

—Що так, що так? – Рулерт брав своїми ру-ками-лопатами Ікаруса за барки.

—НАТО – пиздоболи... – спокійно сидів на місці Ікарус і дивився йому прямісінько в очі.

—Ні, вони гандони!!! – кивав головою Рулерт, певно, вбачаючи якусь, тільки йому відому, мета­фізичну різницю між гандонами й пиздоболами.

—Так точно! – додав для чогось я.

Одним словом, коли Рулерт зрозумів, що дис­кусії не вийде, що ворог морально подавлєн і убіт, він став нам показувати, як правильно вдягати протигаз.

– Кожна порядна, блядь, людина має трима­ти вдома протигаз, – кричав він, – на случай га­зової атаки.

І він таки справді правильно його вдягнув, вдягнув і затих – нам з Ікарусом це було якраз на руку, бо, крім усього цього, старий близько години грузив нас розповіддю про те, як у дитин­стві заблукав у лісі на лижах. Схоже, саме тоді він і став таким відморозком...

Те, що в протигазі закрито клапан, ми помітили не відразу, десь так хвилин за п'ять – одним сло­вом, ми помітили це раніше за Рулерта. Пригадую, Ікарус робив йому штучне дихання через кухон­ний рушник, а я розмахував його руками, немов інструктор, що вчить птахів літати. Прийшовши до тями, Рулерт дуже нам дякував, мовляв, бачив страшний сон, в якому його душили його ж та­ки учні, а ми його розбудили й урятували від усіх цих жахіть. Потому він знадив у свій дачний буди­ночок і не з'являвся більше місяця. Зараз він теж був не частим гостем. Приходив зазвичай тільки

для того, аби отримати бабло за наступний місяць, і йшов його пропивати. Тож дверима можна було особливо не перейматися.

Я прокручую всі ці думки в голові й, власне, тільки зараз помічаю, що двері спираються на стінку коридора градусів так під 60, а сам я, на­че медуза, вишу на них. Піді мною плакат Монсе-рат Кабальє, якому Рулерт не знайшов кращого місця, ніж тут, на дверях клозету. Я не знаю, може, старий на неї дрочить... Про смаки не сперечають­ся. Цей світ настільки дивний, що мільйони людей можуть пертися від потрясного голосу Монсерат, а наш господар може просто на неї дрочити.

Мені виразно не подобається вся ця ситуа­ція, але я намагаюся себе заспокоїти. «Все не так уже й погано, – думаю я, – могло б бути й значно гірше. Скажімо, на цьому плакаті міг би бути я, а на мені б зараз лежала Монсерат Кабальє... так-так, це взагалі був би повний піпєц...»

Але ні... повний піпєц... починається за мить. До коридора вибігає Кет. Мала в рожевих труси­ках і рожевому бюстгальтері, який вона тримає на груденятах своїми лапками.

—Ой, – скрикує раптом Кет, побачивши ме­не. Коли наша маленька дуже лякається, вона, наче дитя, хапається своїми долоньками за щічки.

—Йой, – скрикую я, бо бачу, як її бюстгаль­тер падає на підлогу, а ми з Монсерат тим часом зриваємось і їдемо ще кількадесят сантиметрів по стінці.

—Не дивись на мене, – каже Кет.

—Ти на мене теж, – буркаю я й відвертаюся.

—Це ще чого?

—Того, що я лежу на Монсерат Кабальє...

—Яка гидота, – кривиться Кет, – вставай з неї... ліпше допоможи мені застебнути бюст­гальтер.

Я таки й справді злізаю з Монсерат, посилаю їй повітряний поцілунок і намагаюся застебнути бюстгальтер Кет. Я застібаю її рожевий бюстгаль­тер і, звісна річ, медитую. Руки тремтять, наче в алкоголіка, тож я довго не можу впоратися зі своїм завданням. Мій погляд ковзає по її плечи­ках, далі по спинці, потім переходить на ідеальні сіднички... «Я спокійний, – подумки кажу собі я, – я глибоко дихаю й молюся, аби до мене при­йшов мій ангел-охоронець із розвідним гаєчним ключем і позакручував усі мої гайки або принайм­ні заїхав мені тим ключем по черепу, щоб я нічого цього не бачив».

—Малий, ти що там, заснув?

—Тут заснеш... Це що, кодовий замок?

—Ні фіга він не кодовий, просто встав у пра­вий отвір нижньої пластмасової фігнюшки лівий пиптик верхньої фігнюшки, а в лівий отвір ниж­ньої правий пиптик верхньої... потім натисни, доки не почуєш, що воно заклацнулось, усе дуже просто...

Після пояснень Кет у мене починають плави­тись мізки. Я взагалі ненавиджу бюстгальтери, бо вони нагадують мені мій перший сексуальний до­свід – тоді я добрих півгодини намагався зняти його зі своєї однокласниці, шукаючи застібку десь позаду, а вона, курна, була попереду – я до такого

навіть додуматись не міг. Блін, ну це було б майже те саме, якби я почав шукати груди в неї на спині. А однокласниця була така вгашена, що ніяк не могла допетрати, чого я так довго возькаюсь, і за­для чогось несамовито м'яла руками мої сідниці. Одним словом, після свого першого разу я вирі­шив більше ніколи цим не займатися.

Нарешті мені вдається впоратися з цією три­котажною головоломкою.

—Слухай, ви з Ікарусом тут не помрете з го­лоду? – цікавиться Кет і тікає до кімнати.

—Ні, – кажу я, – я купив пляшку коньяку, твої улюблені ананаси й до фіга тюбиків зубної пасти з дурним бобром на упаковці...

—А?.. – чую я з-за дверей.

—Щоправда, я не знаю, чи можна її ковта­ти, – перебиваю я Кет.

—Ананаси – це гарно. А в тебе що, карієс? – зиркає на мене вона.

—Ні, все дуже просто, майже так само, як із твоїм бюстгальтером... Там була дівчина, яка хотіла підірвати супермаркет, бо за нею спосте­рігало чмо з-за холодильника з кокою...

—І що? – питає Кет.

—І тому мені довелось купити в неї багато тюбиків зубної пасти, а коли я їх купив, виявило­ся, що я автоматично став учасником розіграшу мопеда ямаха, такого точно, на якому БілаДауна переїхало поїздом...

—Гаразд-гаразд... – заспокоює мене Кет. – Ти, головне, не хнилюйся... Я й не знала, що кре­ветки мають таку токсичну дію...

Мені набридають ці дурні балачки, тому я піді­ймаю Монсерат, двері вже давно перестали для ме­не існувати й перевтілились у всесвітньо відому співачку, і намагаюся закрити нею прохід до кло­зету, але навколо раптом гасне світло. Монсерат доводиться поставити на землю й відпустити, бо врешті-решт вона може неправильно мене зрозу­міти – ми стоїмо в темряві, я намагаюся охопити її безмежну талію... Відпустивши Монсерат, я чую, як вона з гуркотом падає в клозет, після чого світло знову з'являється, а переді мною стоїть Кет і три­має в руках свою спідничку, яка, судячи з усього, ще мить тому була в мене на голові. Знаєте, як­би я вів щоденник і вирішив записувати ті життєві моменти, в які б мені хотілося взяти й збожеволіти, то це був би саме той момент.

—Кет, сонечко, – кажу я, – слухай, може, ти хоч це сама вдягнеш?

—Будь спок, – каже мала, – тримай! – і почи­нає заливати червону тканину якимось дезиком.

Я, звісна річ, нічого не розумію. Навіщо во­на це робить? Фак, адже її спідниця так гарно пахне... Не знаю чому, але в такі хвилини світ починає здаватися мені геть шизонутим, і га­даю, що світ про мене приблизно тієї ж думки.

Певно, мала помічає мій здивований погляд:

—Чо витріщився? Це антистатік!

—Як-як? – ще дужче дивуюся я.

—Ан-ти-ста-тік! – по складах повторює во­на. – Це щоб панчішки не приставали до спідниці.

—Ну й ну... – кажу я й киваю головою.

—А тепер, – просить мала, ~- порозмахуй нею, нехай нинігри і і.ся.

—Як? – питаю я й роблю рух, наче обкуре­ний тореадор.

—Во-во, – каже Кет, – швидше, любчику, я знаю, ти можеш, – і зникає у ванній.

Я розмахую її спідничкою, а думки в голові змі­нюються з калейдоскопічною швидкістю. Власне, саме за цим заняттям мене й застає Ікарус. Він дов­го тупцяє на одному місці й підозріло дивиться спочатку на Монсерат, що валяється в клозеті, по­тім на мене, а потім на спідничку Кет, якою я ви­махую в повітрі.

—Не дивись так, – кажу я йому, – креветки теж на мене так дивилися... 1 де вони тепер?

—Що?.. Що ти робиш? – ошелешено питає він і переводить погляд зі спідниці на мене.

—Вивітрюю зі спідниці ан-ти-ста-тік, хіба не бачиш?

—Для чого? – ще дужче дивується Ікарус.

—Ну, – кажу я, – щоб вона не приставала до сідниць, як же ти не розумієш?

—І давно це з тобою? – струшує головою мій друг.

—Що саме? – не розумію я.

—Ну, давно ти ходиш в одязі Кет?

—Відвали, – кажу я, – не чіпляйся до ме­не, – і бризкаю в його бік антистатіком, який Кет залишила поруч зі мною, думаючи про те, що ко­ли ця фіговина робить так, що спідниця потім не липне до сідниць, то чому б їй зараз не зробити так, аби від мене відвалив Ікарус зі своїми дурну­ватими питаннями.

На допомогу мені приходить Кет. Вона заби­рає н мене спідничку й шепоче на вухо:

—Спробуй сьогодні нічого більше не їсти, а пий чай із коньяком, так робив мій дідусь, то­ді тобі стане легше...

—Твій дідусь теж був ядерним фізиком? – цікавлюсь я.

—Ні, алкоголіком.

«Дивно, як у сім'ї алкоголіка міг народитися ядерний фізик?» – питаю я себе подумки, проте вирішую змовчати. Беру пляшку коньяку й знову плентаюсь до свого надувного матраца.

Здавалося, я проспав цілу добу, але коли Іка­рус мене розбудив, було лише близько дев'ятої вечора, тобто я відключився всього на двадцять хвилин... Цей придурок стояв наді мною й бем­кав ложкою об порожню каструлю, співаю­чи марсельєзу. З цього я міг зробити висновок, що півпляшки коньяку, залишеного мною біля матраца, вже давно випарувалось. Відкривати очі було в облом, проте Ікарус ніяк не втихоми­рювавсь. За мить до нього долучився сусід-фа-раон з нижнього поверху, що довбав чимось ме­талевим по батареї й матюкався, судячи з усього через те, що не знав слів марсельєзи.

—Слухай, Ікарусе, втухни, під нами живе фа­раон. У нього є наручники, дубець і пістолет...

—Мало того, що фараон, то йому ще й ведмідь на вухо наступив, – бурчить Ікарус, урвавши спів і бемкнувши ще кілька разів задля годиться.

Проте фараон не вщухає, він продовжує дов­бати батарею, а до нього підключається ще добра половина під'їзду. У мене складається таке вра­ження, що для всіх цих людей шматок залізяки,

який тягнеться крізь їхні квартири, став утілен­ням світового зла – так завзято вони по ньому хріначать... Пригадую, якось за результатами тес­ту наш універський психолог встановив, що Іка-рус і я, що ми, коротше, аутсайдери, лузери, курва... Він так і сказав:

– Ви лузєри, панятно? – і вишкірився.

Не знаю, як я, а щодо Ікаруса всі ці тести гівна не варті. Хіба може лузер за півхвилини вчинити такий масовий психоз?

—Ну й якого хріна було це робити? – не ро­зумію я.

—У мене сьогодні день народження, – роз­водить руками Ікарус і прямує на кухню, – нехай усі знають.

—Агов, чувак, ти чо? Ми ж його два місяці тому святкували! – кричу я йому навздогін.

—Ні-ні, ти не доганяєш, сьогодні мій справж­ній день народження... Я серйозно...

Ця новина змушує мене остаточно прочума­тись...

Ми познайомилися з Ікарусом на початку весни, якщо, звісно, те, що сталося, можна на­звати знайомством. Я тоді був на другому курсі, нелегально жив у общазі й мав працювати ніч­ним сторожем автостоянки. Зрештою, не ска­жу, що ця робота мені не подобалась. О десятій вечора я вилазив на сторожову башту, курив, дуже багато думав, кілька разів на ніч робив об­хід. Ще можна було погратися потужним про­жектором, але його дозволяли вмикати тіль­ки в екстрених ситуаціях, хоч ніхто, звісна річ,

мені не пояснював, що таке екстрена ситуа­ція... Майже щоночі на нашій стоянці залиша­ла свій мере одна дуже нічогенька соска, ну, я приблизно здогадувався, чим у її віці можна заробити на тачку за 60 штук баксів... Скажімо так, це й була моя екстрена ситуація – коли во­на залишала авто й поверталася назад до ви­ходу, я, наче персональний ангел-охоронець, освітлював їй шлях. А вона, вихляючи стег­нами, як на подіумі, й пахкаючи дамською слімзсигареткою, натомість дратувалася, кри­чала, що я маніяк, і тицяла мені фак, дурна кур­ка. Вона навіть не розуміла, що схожа в той час на богиню, що їй, можливо, більше ніхто так не освітлюватиме сцену в її довбаному блядсь-кому лайфі... Але мова не про те...

Я дуже гарно пам'ятаю той ранок, пам'ятаю всі-всі дрібнички, кольори, запахи, пам'ятаю на­віть свої думки... Отже, того дня я якраз повертався зі зміни, що закінчувалась о восьмій. Довкола ле­жали купи мокрого снігу, який почав підтікати, й тоді, здається, був перший по-справжньому теп­лий день – 5–7 вище нуля. З неба сіяла мжичка. Перед гуртожитком я сів на мокру лавку й вирі­шив покурити. Мій болоньєвий плащ не промо­кав, а з бейсболки скрапувала синя вода. Час від часу цигарку заливало й мені доводилось підкурю­вати знову – тоді мокрий тютюн починав пуска­ти ядучий дим і в мене котилися з очей сльози. Я не знаю, чого я там сидів і дивився собі під но­ги, можливо, щось відчував. Повз мене пробігло четверо нігеріи, прикриваючись від дощу пакета­ми, в яких були конспекти, а потім на землю

спустився великий голомозий грак. Він почав длу­батись у пакеті з недоїдками, раз по раз настороже­но на мене озираючись. «Ох і хрінова ж штука, ця соціальна модель людства, – подумав я, – якщо на­віть серед птахів починають з'являтися гопники».

Не знайшовши нічого поживного, гопуватий грак підстрибнув і полетів геть. Я вкотре підкурив згаслу цигарку й помітив стару з пуделем, а також її маленьку онуку, яку вона, певно, вела до школи. Вони повільно наближались до мене – на обох бу­ли поліетиленові плащі, а на пуделі – дурнуватий болоньєвий картатий комбінезон. Вони здалися мені прикордонниками якоїсь держави, не зви­чайної держави, що є на всіх географічних картах, а якоїсь своєї – внутрішньої, чиї стежини й прохо­ди вони ретельно охороняли від контрабанди, не-легалів та інших напастей. Стара пройшла повз і не звернула на мене жодної уваги, за нею пробіг прикордонний пудель, але її мала раптом зупини­лась навпроти мене й глянула прямо в очі. Лице дівчинки було рясно вкрите веснянками, два мо­лочні зуби в неї випали, а на ногах красувалися гу­мові чоботи з жабками. Вона доволі довго мене розглядала, аж її бабця встигла відійти до кінця алеї. «Що, – думав я, – що зі мною не так? Чого вона витріщається на мене, наче на труп? Може, я сидів тут, курив і не помітив, як віддав богові душу?»

– Куриш? – спитав я нарешті, аби порушитинезручну мовчанку, й простягнув їй недопалок,що втретє засичав і згас.

Мала заперечно похитала головою.

– Правильно... як тебе звати?

—Мама казала не розмовляти з незнайомими дядями... – винувато шморкнула носиком вона.

—Ну, – кажу я, – бачиш, яка штука, я й пи­таюся, як тебе звати, аби познайомитись, ну, щоб усе було в порядку, щоб ми одне одного знали й могли розмовляти, щоб у твоєї мами в разі чого не було жодних претензій...

Дівчинка посміхнулась і показала мені язика. «Ну от, – думаю, – я починаю користуватись ус­піхом у жінок». Але в ту мить позаду мене несподі­вано падає щось дуже велике. Мала застигає з ви­тріщеними очима й навіть забуває сховати язика – дивлячись на неї, хтось би міг подумати, що то боїнг або шматок забутої в космосі орбітальної станції. Я, звісно, теж охрінів, повільно повертаю голову назад і бачу чувака в оранжевому комбіне­зоні, який розпластався на підталій кучугурі сні­гу... такі комбінезони носять американські зеки. Дощ раптово стих, а з-за хмар виповзло слабеньке сонце. Я перестрибую через лавку, падаю біля не­знайомця на коліна, дивлюся в його сповнені без­межною тугою очі й не знаю, що сказати. На той час я взагалі не уявляв, про що можна говорити з людьми, які падають звідкись згори. Я дістаю ще одну цигарку й після третьої затяжки в мене трохи прояснюється в голові.

– Ти звідки? – нарешті питаю я перше, щоспадає мені на думку.

– Звідти, – насилу шепоче він і багатозначнопоказує очима кудись у напрямку неба.

На більше його не вистачило – він знепри­томнів. Я підсунувся до нього ближче, вліз ко­лінами в калюжу й почав дослухатись до його серця. Воно билося, наче моряк у затонулому під­водному човні, а в його легенях щось свистіло... – Ікарус... – пробелькотіло ггозадумене дівча.

Я підняв голову й побачив, як до нас набли­жається її бабця в поліетиленовому дощовику. її дурнуватий прикордонний пудель був на довго­му повідку, тож нагодився перший і почав обню­хувати волосся незнайомця, неначе справді хотів переконатися – Ікарус це чи ні, і вирішити – потрібен він тут, на їхній території?.. Не вагаю­чись, я забичкував йому в носа цигарку – змалку не люблю пуделів, – той завищав і дременув, по­тягнувши за собою свою хазяйку. Стара розбриз­кувала калюжі, тож якоїсь миті мені почало зда­ватися, що її пудель – то катер, а сама вона їде на водних лижах. За ними підстрибом, наче кар­ликова русалка, подалася й мала, покинувши нас з Ікарусом (я вирішив називати його саме так) напризволяще.

Я кинувся в общагу й хотів викликати швидку, але вахтерка навідріз відмовилась давати мені те­лефон, з острахом зиркаючи на мій забрьоханий одяг і не розуміючи, якому там іще Ікарусу знадо­билась швидка. Я так розгубився, що не придумав нічого кращого, як силою забрати в неї апарат, але стара курва так вчепилася в нього обома рука­ми, що аж посиніла від напруги.

– От, бля... – кричав я майже в істериці, –ти що, хочеш, щоб Ікарус помер? Він там, він упав і розбився...

Тоді вахтерка взагалі схопила чорний теле­фон і міцно, наче серце, притисла його однією рукою собі до обнислих мішкін-грудей, а іншу

руку багатозначно звела й зібрала вказіний, се­редній і великий пальці докупи, певно, збираю­чись мене перехрестити, наче якогось заблука-лого, забрьоханого й убитого життям демона.

«Ну що ж, – подумав я, – якщо вона вже вважає мене демоном, то...» Я й собі звів руку... збираючись дати їй у вухо... Власне, в такій чу­дернацькій позі нас і застали якісь мантелепи з першого курсу, що теж почали вимагати теле­фон, одна поперед одної викрикуючи, що треба викликати швидку. Побачивши таку силу демо­нів і розуміючи, що всіх їх не перехрестиш, вах­терка миттю капітулювала. Я вибіг на вулицю, зняв свого плаща й накрив ним Ікаруса, а сам сів поряд на землю й закурив. Я нічого не відчу­вав, окрім порожнечі...

Коли Ікаруса повезли до лікарні, я поплентався до себе. Лікарі навіщось забрали мій плащ, тож я добряче змерз і довго втикав під гарячим душем. «Лайно, – думав я, – завтра ні в чому буде вийти на вулицю». Надвечір, трохи відіспавшись, я спус­тився на восьмий поверх до Міхи, той завжди був у курсі всіх справ і розповів мені, що Ікарус (він на­звав мені його ім'я, але воно відразу ж вилетіло в мене з голови), так от, що Ікарус випав із курилки п'ятого поверху, міліція оформила все, як нещас­ний випадок у стані алкогольного сп'яніння, але Міха, похитавши головою, додав, що це зовсім не факт, що йому, скорше за все, допомогли... «Да, – сказав він нарешті, – і ще ця сука Ліда Петрівна, – він мав на увазі вахтерку, що хотіла мене перехре­стити, – збирається катати на тебе заяву ректору». Певно, вона перестала вважати мене демоном, Гю ііііікімс куди б поїш тоді скаржилася на мене, на демона?

– Хай катає, – буркнув я, – до ректора я не пі­ду. Може, коди потеплішає...

Решту весни я проходив у кількох светрах, вдягаючи поверх них спортивну болоньєву віт-рівку. Плащ мені, зрозуміло, так ніхто й не по­вернув, але я не дуже-то й шкодував за ним. Час від часу я заходив до Міхи й питався, як справи в Ікаруса. Той казав, що хріново, сімнадцять пе­реломів, часткова втрата пам'яті через струс моз­ку й узагалі, тіпа, лікарі так прикинули й зробили висновок, що в найкращому разі чувак до кінця свого життя кататиметься на інвалідному візку й ходитиме по справах у судно. Але сам Ікарус був іншої думки...

Сталося так, що червень і липень я просидів у місті й мені чи не вперше в житті пощастило за­робити нормальні бабки безпосередньо за рахунок своєї професії. У середині червня до мене несподі­вано зателефонував Вітя Болт. Кажу несподівано, бо власного телефону в мене тоді не було. Так от, він вийшов на мене через якихось абсолютно лівих чуваків і подзвонив у общагу. Тоді Ліді Петрівні все-таки довелося віддати мені телефон. Вона зро­била це знехотя й весь час дослухалася до того, про що ж такий «демон», як я, може говорити по телефону. Виявилось, що Вітя Болт доволі автори­тетний дядя. Він вирішив не зволікати й одразу ж перейшов до діла:

– Братуха, я тут тобі дзвоню, ну, деякі пацани з общаги знають мене, а я їх знаю, і тому вони

порадили тобі подзвонить, – почав плутатися він, – чуєш, братуха, я хочу попросити, щоб ти написав мені книгу про мою династію.

—Про що? – не зрозумів я.

—Ну, панімаєш, у мене є пісьма моїх предків, і дєдушкини пісьма є, і фотографії, і взагалі я ба­гато чого такого помню, але боюсь, шо забуду або мене вб'ють, тому напиши про все це книгу, панімаєш, мені треба, щоб після мене хоч щось залишилось, крім того гавна, яке я роблю.

—Гаразд, – погодився я, – 300 баксів. Тоді я не знав, скільки у Віті бабок, тому зовсім при­родно гадав, що, почувши таку ціну, він облама­ється й дасть мені спокій.

Але Вітя тільки зареготав у слухавку, а потім сказав, що «коли все буде в порядє», то заплатить мені штуку баксів і взагалі, що я можу в разі чого до нього звертатися. Що він мав на увазі під «в разі чого», я так і не допетрав.

Надвечір він справді привіз мені на джипі кар­тонну коробку з-під телевізора, в якій був увесь його сімейний архів. Я чесно виконав свою робо­ту й на початку серпня отримав чесно зароблену штуку баксів, а також соціальну гарантію, тіпа, «я кореш Віті Болта», яка, за словами самого Віті, мала допомагати мені в складних життєвих ситуа­ціях, ну, принаймні в тій частині міста, де Вітю знали й поважали. Що буде, коли спробувати ско­ристатися цією соціальною гарантією в тих части­нах міста, де його не знають, а тим більше не по­важають, Вітя обачно вирішив не казати. Ми по­тисли одне одному руки, Вітя сів за кермо свого джипа, папку з рукописом обережно, наче ящик

з тротилом, поклав поряд із собою на переднє си­діння й дав по газах. Не знаю, як повернулася справа з хронікою Вітіної династії, але за півроку потому я, здається, бачив у газеті замітку, що са­мого Вітю підірвали разом із його джипом.

Тим не менше, отримавши купу бабок, я на пару тижнів зник із міста, а коли нарешті по­вернувся в общагу, то побачив, що в мою кімнату когось підселили. Там були безладно розкидані речі, хтось хавав з мого посуду й поливав мою па­пороть, яку я залишив помирати на спекотному підвіконні. Мене так мучила совість, що кілька разів я навіть поривався звалити додому, але ба­жання мандрувати все ж таки перемагало. Може­те уявити мій подив, коли надвечір до кімнати приперся сам Ікарус...

—Сорі, – сказав він замість того, щоб приві­татися.

—За що? – спитав я. – Ти врятував мою па­пороть. Я ледь не шизонувся, думав, що її вже не­ма. Простовмене, крімнеї, взагалі нікого нема...

—За твій плащ сорі, його санітари кудись заникали...

– Ти що, все пам'ятаєш? – ледь не впав я.Ікарус якось загадково знизав плечима, взяв

з підвіконня склянку й іще раз полив папороть.

Справа в тому, що ніхто з нас – ані Кет, ані я сам – не знали, коли в Ікаруса справжній день народження. Після того випадку, коли він нипав з вікна, його життя кардинально зміни­лося. Отож, свій день народження, чи то пак

переродження, він почав святкувати саме в той весняний день, коли це сталося. Святкувати – сказано умовно, бо ми просто дико нажирали­ся й кілька наступних днів нам було так хріно­во, що хотілося вмерти. А який у біса може бути день народження, якщо тобі хочеться вмерти?

Ті два місяці, що я провів у лікарні, – казав Ікарус, – я дуже багато думав, розумієш, значно більше, ніж раніше... Раніше я просто жив і життя думало за мене, а тоді довелося лежати й думати за життя... І от я думав за життя, щоправда, інколи ще й про твій плащ, бо негарно якось вийшло – я фактично падаю тобі на голову, ти віддаєш мені свого плаща, а я його десь никаю... А що ще зали­шається робити, як не думати... коли в тебе 17 пе­реломів і чуваки в білих халатах кажуть, що решту життя ти ходитимеш у судно? І взагалі, це повна капітуляція, Баз, – казав він, – про яке нормаль­не життя може йти мова, коли, щоб почухати яй­ця, ти маєш кликати санітарку? Тоді всі речі, які тебе оточують, виглядають так, наче ти дивишся на них у бінокль, але зі зворотного, курва, боку... А гиря, ота гиря, примотана до твоєї ноги, нагадує тобі гарматне ядро, що застигло в повітрі й ось-ось має вибухнути... А вночі вона здається мерт­вою обвугленою рибою, що на знак протесту об­лила себе нафтою й учинила акт самоспалення. Тоді мені таке верзлося, ти навіть не уявляєш...

Я справді не уявляв...

Бемкання нарешті вщухає. Люди розбрідаю­ться хто куди, облишивши свої бідолашні батареї в спокої, а Ікарус повертається з кухні й каже,

що хоче поїхати в якийсь кабак. І хоч мені в об­лом злазити зі свого надувного матраца й кудись їхати, я таки це роблю. Ікарус уперто не збирає­ться відмовлятися від своєї затії, а я геть не розу­мію, для чого нам кудись їхати, якщо можна взя­ти в маркеті ще одну пляшку коньяку, п'ять тю­биків зубної пасти й спокійно залишитись удома. Але Ікарус хоче справжнього свята.

– Хочу, щоб було весело, – каже він, – хочу, щоб мені посміхалася доля й симпатичні офіціант­ки, хочу набухатися... А тут, ну чого тут сидіти? У нас тепер навіть дверей до клозету нема. Про яку посмішку долі, про яке свято може йтися?

Крити мені справді нічим, тому ми вивалює­мо на проспект і чекаємо тролейбус до центру міста. Вісімка під'їздить доволі скоро. На щастя, вона порожня, у ній їде сам кондуктор, бо вдень цей вид транспорту реально обертається на кон­сервну бляшанку з божевільною рибою. Тиж­день тому я бачив, як якісь чуваки везли в тралі велетенську чавунну ванну, вона займала до хрі-на місця, тож старпери зняли нереальний кіпіш, а потім на якийсь біс почали скидати в неї свої речі... А ще перед цим мене якось смикнуло про-їхатись на трамваї – то в ньому якийсь гопник віз на задній площадці яву, ну так, мотоцикл яву з довгою дубовою дошкою, по якій він, судячи з усього, сюди заїхав і збирався виїхати... Причо­му в самого гопника був такий невинний вигляд, наче він віз із собою болонку.

Тому їхати в порожньому тролейбусі було жах як незвично. Кондуктор наче як узагалі спав, а ко­ли ми підпалювали до зупинки Отакара Яроша,

тролейбус так кидало й штормило, що могло зда­тися, ніби водій теж спить, а тролейбус обладнано системою автопілота.

Зупинка Отакара Яроша завжди викликала в мене дуже суперечливі спогади. Річ у тому, що тут я зробив свій перший расистський і до­волі необдуманий учинок. Зробив разом зі своїм другом дитинства – Вованом Косим. Ми тоді вчилися в десятому класі, уже покинули футбол і, як і більшість пацанів цієї гопницької школи, займалися важкою атлетикою, простіше кажу­чи – качалися.

Сталося це одного літнього вечора. Ми з Во­ваном їхали в тролейбусі на квартиру до своїх друзів. І власне, нічого б такого не було, як­би на зупинці Отакара Яроша ми не помітили худющого високого нігера. Розумієш, нічого б не трапилося, – виправдовувався Вован пізні­ше, – я що, даун, я що, не розумію, що в паца­нів там у Африці може бути напряг із хавчи-ком? Може, в них там половина населення – дистрофіки? Але нащо було вдягати на голову цю хуйню?

Я значно випереджав Вована за інтелектуаль­ним розвитком, проте ту штуку, яка була в нігера на голові, теж інакше, як хуйнею, назвати не міг. Було таке враження, що першим ділом по приїзді в нашу країну він пішов у жіночий магазин, купив білі капронові колготи, відрізав одну холошину й натяг її на свій чорний череп. Одним словом, побачивши його, ми з Вованом почали пертися. Схоже, нігер це помітив, бо підійшов до вікна,

навпроти якого ми сиділи, і постукав у нього. Ми з Вованом обернулися, і він показав нам свій чор­ний фак... Зробив він це тому, що певно ще не знав усіх особливостей українського менталіте­ту... Вована просто перемкнуло! «Ну добре, – ду­мав, мабуть, він, – якби мені показав фак довгий худий нігер, це ще куди б не йшло... Але ж у нього на голові була справжня ХУЙНЯ!»

Коротко кажучи, Вован підірвався й побіг до кабіни водія. За секунду тролейбус різко за­гальмував і ми з Вованом вистрибнули на вули­цю. Нігеру, схоже, не треба було довго пояс­нювати, що й до чого, тому він почав драпати. Драпав дуже швидко, вимахуючи своїми довги­ми чорними руками, аж якоїсь миті мені почало здаватися, що ми женемося за величезною саранчею, чорною саранчею, причому женемося вже кілька кварталів. Дистанція між нами й ним не скорочувалась. І тут Вован, зібравши докупи всі свої знання з англійської, почав горлати...

– Гей ю, – горлав він, – маза фака, стоп мазафака, гей ю мазафака-мазафака!!!

На самого Вована це вплинуло якось майже магічно. Він відірвався від мене, й тепер здавалось, що той женеться за нігером, а я в свою чергу жену­ся за ним. Так тривало ще кілька кварталів, але Во­ван усе-таки його наздоганяв... І врешті-решт схо­пив нігера за капюшон. Той шкопиртнув, полетів шкереберть, і Вован завалився на нього всією сво­єю дев'яностокілограмовою тушею. Коли я підбіг до них, Вован Косий так і лежав на нігері, продов­жуючи, щоправда, вже не так активно, повторюва­ти своютантру: мазафака, стоп, стоп, мазафака.

—Вован, – поплескав я його по плечу, – все, чувак, злазь із нього.

—Йолкі, – схопився Вован із нігера, – я лежав на нігері! Господи, тільки нікому не розказуй...

—Добре-добре, – заспокоїв його я.

Наш чорний кривдник тим часом лежав на зе­млі, міцно заплющивши очі, скрутившись калачи­ком і закривши руками голову. Складалося таке враження, що над ним стоїмо не ми, а якісь страш­ні африканські божества, в які вірувало плем'я цього бідолахи.

—Ну шо, – спитався Вован і потер руки, – пиздимо?

—Ні, – похитав головою я, – він на землі, а лежачих ми не б'ємо, ми ж нормальні чуваки.

—Він на землі, – повторив Вован, – а ми нормальні чуваки... – здавалося, він сам переко­нує себе в тому, що ми нормальні чуваки. – Шо ж робити? – занервував він.

—Та ну його на фіг, ти й так його ледь не розча­вив, – спробував був я скерувати інцидент у мирне річище.

—Але ж як, він же це... – зам'явся Вован.

—Що це? – спитав я.

—Ну це! – розвів руками мій кумпль.

—Образив нашу національну гідність?

– Точно! – випалив Вован. – Ще й як образив! Тут нігер запідозрив щось неладне, розплю­щив одне око й сказав ламаною англійською:

– Ай хев мані...

– Шо він пиздить? – спитав мене Вовантак, немов ми були на міжнародній конферен­ції, а я був його персональним перекладачем.

—Каже, що в нього є бабки...

—Мані, – буркнув Вован і показав Нігерові два пальці однієї руки – вказівний і середній, зведені докупи, – ЕС, – наголосив він і іншою рукою зобразив анальний отвір, а потім відпра­вив мані в ЕС.

Наскільки я зрозумів, це мало означати, що ні-гер може запхати свої мані собі в дулу. Проте пе­рекласти англійською я цього не міг, тому нігер закліпав оком, а потім у розпачі заволав...

—О май гад, ай ем нот гей...

—Шо він пиздить? – знову не зрозумів Вован.

—Каже, що він не гей! – переклав я.

—А ми шо, геї виходить? – визвірився мій кумпль.

—Він просто неправильно зрозумів твої жести, охолонь...

—Усе він правильно зрозумів, він просто це... ну це... хоче образити нашу сексуальну гідність... його мочити треба, блядь таку чорну...

Нігер тим часом знову заплющив око й ще дужче обхопив голову руками.

– Але ж він на землі! – повторив я.

Чоло Вована вкрилося зморшками, а його й без того косі очі почали дивитися в різні боки під ще більшим кутом – це була вірна ознака то­го, що Вован думає, напружено думає.

—Я придумав, – буркнув він нарешті, – усе дуже просто, давай ти його піднімеш і потрима­єш, шоб він стояв, а я його в'їбу, в'їбу два рази...

—Два рази? – перепитав навіщось я.

—Авжеж, два! – підтвердив він. – Раз за на­ціональну гідність, а раз – за сексуальну.

В принципі, це було логічно, але я все одно сказав:

– Годі, чувак, досить з нього.

Вован роздратовано сплюнув і видав щось нереальне.

– Отак завжди, – скрушно мовив він, – всісеруть на українців, факи тицяють, а ми їм навітьпо нирках дати не можемо.

По цих словах він кілька разів міцно копнув нігера по нирках. Той зірвався, немов ошпаре­ний, і помчав уперед, розчинившись у вечірніх харківських кварталах.

Сидячи в друзів на квартирі, я довго думаві про того нігера.

– Знаєш що, Вован? Але ж ми з тобою, вихо­дить, расисти...

1 – Перестань, – відказав він, – у тому, шо

я дав по нирках тому нігеру, насправді нема ні­чого по... – він збирався сказати «поганого», але раптом примовк, – расистського, – поду­мавши, сказав він... – Не знаю, як ти, а я мочив його тільки через цю хуйню, – тут Вован, ма-

і буть, для більшої наочності, вийняв з кишені

хуйню, яка була в нігера на голові. – Розумієш,

і якби там на зупинці стояв хтось білий із цією

хуйнею на голові, я б його теж відпиздив...

– Все одно, Вован, ми расисти. Чим ми вза­галі кращі за Гітлера?

Тут Вован задумано глянув своїми косими очима кудись у мене над головою, але я розумів, що він дивиться мені прямо в очі.

– Та хоч би тим, шо Гітлер не воював із ніге-рами... але якби він побачив, шо в нього на голо­ві, то хтозна...

Єдине, що ми з Вованом винесли із цього інциденту, це те, що расизм, як і решта нега­тивних явищ усесвітньої історії, зазвичай по­чинається через усілякі дрібниці – скажімо, через фак або через дивакуваті головні убори... Одним словом, те, з чого воно починається, зовсім не варте того, в що воно переростає... Чому це все так, ми тоді ще не знали...

Як з'ясувалося, тролейбус прямував у депо. Тож ми вилазимо на початку Сумської й переби­раємось на вулицю Римарську, по якій плентає­мось трохи вгору, вбік оперки. Тут Ікарус звертає в «Лондон», задрипану кафешку з галімим обслу­говуванням і дорогою випивкою. Власне, єдине, що в ній може нагадувати Лондон, це смог, що ви­сить над баром. Відразу ж за ним починається кух­ня, з якої валує пара й сморід підгорілої моркви. І ось, нишпорячи в цьому смогові, наче корінна мешканка Лондона, до нас посміхається суха, як тріска, барменша з підозрілим переднім зубом.

«Ось вона, посмішка долі...» – думаю я. Помі­тивши аж таку посмішку долі, Ікарус спочатку вту­хає, проте вже за мить підходить до бару й замовляє пляшку. Ми сідаємо за перший-ліпший столик, а за п'ять хвилин випиваємо рівно половину. Мені чогось починає здаватися, що справжній день на­родження Ікаруса майже нічим не відрізнятиметь­ся від несправжніх, що завтра зранку ми все одно хотітимем померти.

І тут Ікарус несподівано розвертається до ба­ру й каже:

– Перепрошую, а чи не були б ви такі ласкавіприєднатися до нашої компанії?

Офіціантка обводить поглядом порожній «Лондон», спиняється очима на нас, ще раз де­монструє «посмішку долі» й ствердно киває.

—Авжеж, – каже вона, – зараз, тільки мор­кву досмажу.

—Ікарус, ти що, довбонувся? – питаю я насторожено.

—Чого це? Ще Аристотель у своїй «Поетиці» писав, що від споглядання потворного теж мож­на отримати насолоду.

—Може, то він говорив про якісь абстрактні речі?

—Ні, про цілком конкретні.

– Ну, то виходить, він був збоченцем.Ікарус знизує плечима.

– А може, – заперечую все ж таки я, – спо­глядатимем це потворне звідси, а воно нехай по­буде за баром? До того ж, якби цей збоченецьАристотель хоч раз позависав у «Лондоні», йому бточно довелося переписувати свою «Поетику».

Але офіціантка з «посмішкою долі» вже сидить за нашим столиком поруч з Ікарусом. І жодної вам абстракції, вона конкретна, до того ж із підоз­рілим зубом. Смог над баром і сморід моркви теж дуже конкретні.

– А чого ви так далеко? – питає здивованоІкарус, і «посмішка долі» за якусь мить опи­няється в нього на колінах. Побачивши таке,я роблю кілька ковтків прямо з пляшки, проте

«посмішка долі» вихоплює її в мене з рук і сама добряче пригублює.

—Ех, мальчики, – каже вона, – а в мене син такий, як ви...

—Не може бути, – щиро дивується Ікарус.

—Атвєчаю, – запевняє барменша і йорзає в нього на колінах, – він зараз за граніцей, він завжди мріяв туда поїхать...

—І де саме? – питаю я.

—В Лондоні, він у Лондоні, цей, як його, бейбі... бейбісітер...

—Це як? – не розуміє Ікарус.

—Ну, він там живе в сім'ї, готує їм їсти, він у ме­не добре готує, миє посуд, пере, розвішує білизну, відвозить і забирає зі школи дітей, бігає по будинку з пилєсосом і те де. Тричі на день вигулює лабра-дора, якого господарі купили за дві штуки єврів, і збирає в поліетиленовий кульочок його гавно, як­що він не дай боже насере на чийсь газон... Він ду­же хоче там лишитися, в своєму Лондоні, зараз са­ме вирішується, чи залишать його ще на рік...

—І що? – питаю я.

—І нічо, – відмахується вона, – якщо за­лишиться, значить ще рік сидітиму тут сама, в цьому сраному кабаку, де, блядь, взагалі жиз-ні ніякої нема... Он, хазяїн тиждень тому, че-чен драний, мало зуба не вибив за те, що пачку цукру на барі взяла... – тут вона відкрила рота й продемонструвала свою «посмішку долі»...

Словом, конкретності з мене було досить...

– А де у вас тут клозет? – питаю її я.

Вона тицяє в напрямку якихось обшарпаних металевих дверей. Я завалюю в них і бічним зором

баскетболіста помічаю, як Ікарус показує мені жестом, що я слабак. «Ліпше бути абстрактним слабаком, ніж конкретним збоченцем», – думаю я й опиняюся в напівосвітленому коридорі, в кінці якого бачу ще одні двері. Відчинивши їх, я потрап­ляю в маленьку кабінку з товчком, яка до того ж освітлюється фіолетовою неоновою лампою, від чого починає здаватися ще меншою. Відливаючи, я помічаю перед своїм носом, на бачку, якийсь дивний годинник. На ньому до фіга різних цифр, розташованих абсолютно по-ідіотському, й це по­чинає мене дратувати. «На біса, – думаю я, – на біса в клозеті годинник, до того ж такий химер­ний. І ще ці цифри... Що вони означають? Мабуть, лондонський час... Ну звісно, а що ще вони можуть означати? Але на який хрін людині знати лондон­ський час, коли вона просто прийшла відлити? Чи, може, тут проходять змагання на «хто швидше ві­діллє»? Господи, куди я потрапив?» У цю мить мене проймає якась нереальна ненависть до всіх на світі годинників і я подумки тішуся, що в мене нема годинника. Завжди дивитися на годинник, завжди кудись поспішати, усвідомлювати те, що часу насправді мало, і навіть якщо ти зупинишся й, наче риба на дні, приляжеш відпочити, він усе од­но ітиме вперед, залишаючи тебе за своєю спиною. Час минає, життя проходить повз, і навіть у клозеті нікуди від цього не дінешся... «Так, – думаю я, – в усьому винні годинники, «посмішка долі» тут ні до чого».

Застібаючи ширінку, я чую, як у товчок летить щось металеве, проте не звертаю на це особливої

уваги. «П'ять копійок, – думаю я, – у мене з ки­шені просто випало п'ять копійок, – не полізу ж я в товчок, та ще й у такий дивний, за п'ятьма ко­пійками». Хоч, може, й варто було б злазити. Знає­те, є така прикмета – туристи кидають у фонтан монетку, аби ще раз до нього повернутися... Та по­вертатися в цей вар'ятський клозет у мене не було бажання.

Я спускаю воду й помічаю, як цифри почина­ють бігати – тієї миті мені взагалі здається, що я опинився в машині часу... Точніше, не в маши­ні, а в клозеті часу... Вийшовши з кабінки, я суну коридором назад, відчиняю металеві двері й на­жахано застигаю...

Бла...

Бла...

Бла...

Спроба номер два...

Я обережно зачиняю двері, знову стою в на­півтемному коридорі й набираю повні легені по­вітря. Усе, зараз у мене все вийде, все буде ок, чу-вак, ти чуєш?.. Знову відчиняю двері...

Блааа...

Спроба номер три закінчується так само жах­ливо.

«Лондон» зник, розчинився в своєму смогові. Переді мною зовсім інша кав'ярня, зовсім інші столики, за баром не барменша, а бармен, до то­го ж з усіма зубами на місці. Останнє, зрештою, можна легко виправити, але тим не менше, як факт... А там, де мав бути Ікарус, узагалі сидить якась білявка й читає книгу.

Я протираю очі, але моєї конкретної кав'ярні все одно нема, нема, наче її й не було. «Нічого со­бі відлив», – думаю я й відчуваю, як у мене підко­шуються ноги. Потім дуже повільно спускаюсь по сходинках, оскільки мені здається, що я йду по чомусь м'якому, здається, що я опинився все­редині повітряної кульки, яка ось-ось може лус­нути, через те, що Всевишній торкнеться до неї своєю гавайською сигарою, луснути й викинути мене фігзна-куди, викинути контуженим і безпо­мічним. У голову починають лізти різні недобрі думки. «Це ж що, – жахаюся я, – тепер щораз, як я відливатиму, мене перекидатиме в інший світ?»

Думаючи про це, я сідаю за столик до реін-карнованого Ікаруса, тобто до білявки. «Пара­лельні світи – це дуже-дуже страшно, – розмір­ковую я, – за логікою, зараз переді мною сидить Ікарус, але він уже не Ікарус, а білявка. Тобто й зі мною мали статися якісь зміни...» Я дивлю­ся собі на груди й розумію, що найстрашнішого поки що не сталося, що я так і лишився чолові­ком, проте мене починає непокоїти моє облич­чя. Цікаво, в мене тепер нова пика, чи ні? Я по­чинаю обмацувати своє обличчя, але оскільки раніше я такого ніколи не робив, то на дотик ні­чого не можу зрозуміти. Білявка весь цей час уважно за мною спостерігає. І тут я згадую про свій талісман, про начищений до блиску сріб­ний медальйон, який я ношу наланцюжку налі-вій руці...

Коли мені було вісім, я отримав його в пода­рунок від дідуся.

– Тримай, малий, – сказав він, – це старо­винний німецький медальйон, ось бачиш,на ньому монастир матері... не знаю точно якої,але якоїсь там матері, розумієш...

Я просвердлив у ньому дірочку й повісив його на ланцюжок, звідтоді жодного разу не знімав. І він справді частенько мені допомагав, принайм­ні я в це вірив. За останні кільканадцять років ме­дальйон настільки витерся, що монастир «якоїсь там матері» просто зник з його поверхні. Я дуже часто намагався роздивитися бодай його обриси, але з медальйона на мене кліпало тільки моє око. І ось зараз я вирішую глянути у свій медальйон, аби нарешті з'ясувати, чи все ок з моєю фізіономі­єю. Я закачую рукав сорочки... і розумію... що йо­го, тобто мого талісмана якоїсь там матері, нема... і що в товчок, судячи з усього, полетіли зовсім не п'ять копійок, а саме він... «Це як же так, – не розумію я, – закинути мене хєрзна-куди, спус­тити в каналізацію мій талісман із монастирем якоїсь там матері! Хто тут господар, яке падло ме­не тероризує, хто режисер цього невдалого шоу, він що, теж на колесах, як той, із Галичини?»

—У тебе щось негаразд? – цікавиться білявка.

—Все, – коротко відказую я.

—Що, все? – дивується вона.

—У мене все негаразд.

—Все-все? – й досі не вірить вона.

—Абсолютно.

—Гаразд, – каже вона, – тобто я мала на увазі «негаразд», а... Словом, може, ти хочеш про це поговорити?

—Про що?

—Ну, про все-все, якщо в тебе з ним негаразд.

—З ким, з «ним»?

—З усім-усім...

—Розумієш, – кажу я, – якщо в мене з усім-усім негаразд, то я не бачу жодного сенсу про це все-все говорити.

—Але ж якщо про це поговорити, то може виявитись, що з твоїм усім-усім і не такий уже не­гаразд, як тобі здається...

—Слухай, – питаю її я, – а в тебе в самої все гаразд?

—Що ти маєш на увазі?

—Для чого тобі слухати про моє все-все?

—Ну, – каже вона, – у мене така робота.

—Яка така?

—Телефонна служба довіри.

—Але ж я тобі не телефонував. Чого ти до ме­не причепилася?

—Слухай, – відрубує вона, – ти або розпо­відаєш про своє все-все, або йдеш під три чорти, гаразд?

—Негаразд, – відказую я. -Що?

—Все, ти ж знаєш.

—Зникни, – просить вона.

– Дай закурити, – я роблю вигляд, наче ні­чого не почув.

Вона знехотя простягає мені пачку довгих жіно­чих цигарок, я беру одну з них, відриваю зубами філ ьтр і п ідкурюю від свіч ки, що стоїть на її стол и ку.

– Моє все-все, – починаю я, – але ти сама по­прохала. Так от, моє все-все. У мене є приятель,

мій найкращий друг, його звати Ікарус... І от яка штука. Ми завжди святкували його несправжній день народження, а сьогодні він раптом сказав, що в нього справжній, ну то ми й приїхали до «Лондона». Випили трохи, а потім до нас підсіла офіціантка, чий син... бейбісітер, теж у Лондоні, але в справжньому, він там гуляє з лабрадором за дві штуки єврів і прибирає за ним какашки, як­що той раптом насере на чийсь газон. А потім офі­ціантка показала нам свій дурний зуб, мовляв, це її хазяїн, чечен... далі я пішов у клозет, а там на бач­ку, ти тільки собі уяви, там на бачку годинник, який показує лондонський час, але затим вияви­лося, що це не клозет, а якась телепортаційна ка­бінка, бо, вийшовши з нього, я не знайшов «Лон­дон», а замість Ікаруса знайшов тебе... Утім, як справедливо каже мудре народне прислів'я, хто знаходить, той і губить... Знайшовши тебе, я загу­бив свій талісман, його мені подарував дідусь, на ньому був монастир якоїсь там матері... ну, на талісманові себто... – я саме докурюю й бичкую недопалок у підсвічник.

—Ну як? – перепитую я білявку.

—Що? – розгублено кліпає вона.

—Як тобі моє все-все?

—Повний пи... негаразд, – встигає виправи­тись вона.

—Я ж казав...

—Молодий чоловіче, – втручається бармен із усіма зубами на місці, – я уважно вас слухав...

—Ви що, теж? – нажахано уриваю його я.

—Що... теж?

—Ну, і телефонної служби довіри?

—Ні, я бармен. А ви, наскільки розумію, з «Лондона»?

—Ні, – заперечую я, – з Лондона бейбісітер і лабрадор, я натомість місцевий... Хоча... «міс­цевий» доволі умовно, оскільки я взагалі не уяв­ляю, де опинився.

—Я мав на увазі, з кафе «Лондон».

—Якщо з кафе, то так.

—Ну то воно в іншому кінці коридора, у нас із ними спільний клозет.

—Що? – ніяк не врублюся я.

—Один клозет на два кафе, – повторює він, – так значно економніше. І на бачку лічильник... а не лондонський час...

Я почуваю себе наче в дитинстві: півдня ліпиш із піску замок, а потім приходять старші уєбани й за три хвилини знову обертають його на звичай­ний пісок. Отак і зараз. Ти вже цілих півгодини на­магаєшся зліпити бодай щось із якихось гівняних фрагментів, зв'язуєш їх докупи, вигадуєш найней-мовірніші версії, щоб хоч якось пояснити все те, що з тобою відбувається, а тут тобі раз – «Лон­дон в іншому кінці коридора, чуваче, а на бачку лічильник»...

Я розгублено зводжуся й навіть нічого не мо­жу сказати. Нарешті хочеться вибити офіціанту зуба, але він якби простягнув мені руку помочі, тож, якщо я зараз виб'ю йому зуба, це й справді означатиме, що в мене все-все негаразд, кон­кретно негаразд.

– Ти в разі чого, – насилу приховуючи пос­мішку, каже білянка, –дзвони, –і дає мені своювізитівку.

Ідучи коридором, я думаю про траханий біз­нес і про його економно-корпоративні замутки. Ми корпорація, – можуть гордо сказати чечен із «Лондона» й ще якийсь крутелик із тієї забігайлів­ки, де я щойно був, – ми корпорація, у нас є спільне, наприклад, клозет... Вони, певно, і дво­сторонню угоду підписували... З метою економії туалетного паперу, води, мила тощо, ми підпи­суємо двосторонню угоду про створення спільно­го клозету... Але все одно я чогось не розумію... Якщо вже бути бізнесменом по саме нікуди, я би назвав це так – «кінченим бізнесменом», то треба висмоктувати копійку з усього-усього, навіть як­що «все-все» – це клозет, із яким усе гаразд. Тре­ба на всьому економити. То як, як у біса той чечен і крутелик можуть визначити, чиї клієнти більше користуються клозетом? Так і до розборок неда­леко... Хтось із твоїх, ти чуєш, – скаже крутелик чечену, – хтось із твоїх відмотав за раз піврулону! А хтось із твоїх, – висуне пред'яву чечен, – змив, тричі за раз змив! Хто відповість за цей гнилий базар, тобі шо, стрілу набить, тобі, падла, про­стрелить прямо зараз коліно, шоби ти навчив сво­їх клієнтів економно срати? Словом, спільний корпоративний клозет – річ небезпечна, як не крути...

«Де в біса Ікарус? – намагаюсь зрозуміти я, знову опинившись у «Лондоні», бо його ніде не видно. Може, клозетна корпорація значно більша, може, це підступна змова, і тут ціла ме­режа кав'ярень, бутикіи і банків, що мають один

спільний клозет, і ось тепер мій кумпль, так са­мо, як і я, десь заблукав, розчинився в цих під­земних катакомбах?»

Але, придивившись уважніше, я з полегкістю помічаю, що Ікарус мирно спить собі за нашим столиком, зсунувши докупи два стільці й скрутив­шись на них калачиком... На столику, поринувши в смог, гордо стоять два порожні снаряди з-під го­рілки. «Посмішки долі», на щастя, взагалі ніде не­ма, тому я кидаю на бар бабки... Зрозуміло, я міг би цього й не робити... Я міг би зекономити, адже во­ни, бачте, економлять на клозеті... Але я все-таки лишаю бабки, самі розумієте, хазяїн чечен, вибиті зуби... Потім я беру Ікаруса, немов мішок, і вино­шу на вулицю, де намагаюся поставити його вер­тикально. Ікарус падає. Вперто падає.

– Що, не стоїть? – чую я несподівано ззаду.Ікарус, в принципі, справді не стоїть, я з цим

подумки погоджуюсь, але мене страшенно дра­тує, що хтось говорить про мого найкращого дру­га, наче про який прутень... «не стоїть...» Невже важко було спитати: «падає?», «не ходить?» – словом, якось більш нейтрально.

Я різко розвертаюсь назад, чую, як Ікарус, на­че лантух, валиться на землю, і бачу перед собою телефонну службу довіри, ну, не всю, а тільки са­му білявку.

– Ти що, переслідуєш мене? – питаю я. –Бачиш, у мене вже все гаразд... Майже, –додаю,намагаючись підняти Ікаруса.

1 це мені вдається. Ікарус навіть сам починає триматись вертикально, бо, судячи з усього, на­решті прокинувся.

—Я нікого не переслідую, просто я займаюся психологією, – пояснює вона й цікавиться: – А це, значить, Ікарус?

—Так, – відказую я й знову розвертаюсь до неї, – це він, і більше ніколи не кажи про мого друга «не стоїть», бо це звучить наче про... ну, ти зрозуміла... до того ж, він уже стоїть.

—Біжить, – поправляє мене білявка.

—Чого це? – не розумію я.

—Уже біжить, – показує вона за мою спину.

Я розвертаюсь і справді бачу, що Ікарус під­стрибом несеться вбік парку. Мені не залишає­ться нічого іншого, як бігти за ним, навіть не по­прощавшись із білявкою. Я насилу наздоганяю його метрів за тридцять, проте не встигаю схопи­ти, бо він чіпляється за якусь цеглину й летить шкереберть. Лежачи на спині, Ікарус замріяно дивиться в зоряне небо й, посміхаючись, каже:

– Превед, ведмед!!!

Я й собі зиркаю на небо і помічаю, що прямі­сінько над нами Велика Ведмедиця.

– Зараз, – каже Ікарус, – зараз я трохи поле­жу й ми підемо.

Я закурюю й пускаю дим у небеса. Ікарусове «трохи» розтягується на десять хвилин, і він, зда­ється, знов засинає.

– Це потрійна кава без цукру, – чую я знову себе за спиною.

Уявіть, це знову та набридлива білявка. Я мовч­ки дивлюсь на неї, вона ставить на землю свій рюкзак, присідає над Ікарусом і починає ляпасами приводити його до тями. Той прокидається й вдру­ге каже:

—Превед, ведмед!!!

—З днем народження, – відповідає білявка й вливає йому до писку кави.

Ікарус якось злякано зиркає на мене й пита:

—Що це, чувак? – маючи, певно, на увазі, геть усе: небесного ведмеда, білявку й те, що во­на примушує його ковтати.

—Потрійна кава без цукру... – знизую пле­чима я.

Білявка вливає йому ще пару ковтків.

—Ну як? – цікавлюсь я.

—Гірка, – відказує він, – наче туди коти насрали...

Немов на підтвердження цього, Ікаруса ви-верта.

Наближається північ. Перші чотири таксис­ти, щойно я їм кажу, що в мене непідйомне тіло, відразу ж звалюють. П'ятий виявляється більш говірким.

– Шеф, – засовую я голову до нього в кабі­ну, – за п'ятнадцять до «низьких» доїдемо? Алев мене ще тіло.

Таксист перехиляється через кермо, виглядає на вулицю й дивиться на Ікаруса.

—Гаразд, – каже він, – поїдемо, але якщо він нарига, хімчистка за ваш рахунок.

—Ага, – відповідаю я, – може, тобі ще колеса помитий спеціальне пальне для літаків заправити?

—Пішов ти, – гаркає він.

—Сам пішов, – відповідаю я й хріначу две­рима з такою силою, що його колимага ледь не розсипається.

Шостим виявляється якийсь старпер на до­потопній волзі. Він повільно й упевнено їде по­серед вулиці, наче танк на параді.

—Добрий вечір, – спиняю його я, – шеф, до «низьких»...

—Стоп, ти што, бандеровєц? – уриває мене він із нажаханими очима.

—Ні, – кажу я якомога спокійніше, – а ви що, бандерівців боїтесь?

—Боюсь, бандіти ані. Помню, как в Дрого-бічє камсамолку ізнасіловалі, а дєвочка ж токо в камсамол вступіла.

—Мда... Жаль ... – співчутливо киваю я, – ну то що, поїдемо?

—Аєщьо ані полавой член атрєзалі... – не вга­ває він.

—Кому, комсомолці? – навіщось питаю я.

—Нєт, єйо другу...

—Ну, а друга ж за що?

—Дек нє знаю, даже разбіраться нє сталі, а он і камсамольцем па-моєму нє бил... проста витащілі іх с сєновала і ізнасілавалі...

—Стривайте, ви ж казали, що другові член відрізали...

—Атрєзалі-атрєзалі... А патом ізнасіловалі...

– Ну-ну, – киваю я, – щасливої вам дороги...Волга так само повільно звалює з-перед моїх

очей.

– Куди їдем? – спитав мене ще один таксист.Я на той час уже збився з ліку, перестав сто-

пунати й просто втикав на узбіччі, поглядаючи, як білявка щось втирала Ікарусу.

—У мене п'яне тіло, – відповів я йому, – ба­бок на хімчистку нема і взагалі, якщо ви не лю­бите бандерівців, валіть звідси, бо я, хоч і не бан­дерівець, але мене все затрахало...

—Та чо, ну чо ти паришся? – не зрозумів дядько. – У мене вдома в самого два таких разпіз-дяя. Тащи сюда свого бандерівця, ітіть... А блан-дінка з вами?

Тут я теж спитав себе: чи з нами блондинка? Було вже за північ. Спочатку я дотяг Ікаруса до жи-гуля й кинув його на заднє сидіння.

—Поїхали? – спитав я в білявки, що тупцяла біля машини й саме вдягала на спину свій рюкзак.

—Це ще куди? – озвалась вона.

—У Лондон, – розвів я руками.

—Ок, – погодилась білявка, трохи поду­мавши, – поїхали, але нічого такого, тільки психологія.

Я відчиняю дверцята, пропускаю її до Ікару­са, а сам хочу сісти на переднє, проте водій каже:

– Тут Угольок, мій дружбан, так що вибачай.Придивляюсь уважніше й бачу на сидінні об-

лізлого дворнягу. «Певно, штурман, без нього ми розіб'ємося або заблукаєм», – думаю я і лізу назад.

—Ікарус, – кажу я, коли ми рушаємо, – як­що надумаєш ригати, в салон не треба, бо поряд з тобою дівчина.

—Стривай, а куди ж? – дивується він так щиро, наче ригати на дівчину є загальновизна­ною нормою.

—На вулицю, – кажу я, – у вікно.

—Добре, – відразу ж погоджується Ікарус. – А на якій ми зараз вулиці?

—На Сумській, – відповідаю я.

—Де саме? – не вгаває Ікарус, неначе зараз це має якесь значення.

—Навпроти опери.

—Точно? – навіщось перепитує він.

—Точно, відвали...

—Ой, – нарешті каже він, а тоді висовує го­лову на вулицю й починає ригати.

Десь на півдорозі я помічаю, що наша білявка відключилась і мирно собі сопе, поклавши голову мені на плече. «Вона, мабуть, і справді непоганий психолог, – думаю я, – якщо поводиться так, на­че зна мене все життя. Бо звідки їй відомо, що ми нормальні? Ми самі дуже часто в цьому сумніває­мось... Навпаки, в неї, скорше, мало скластися враження, що ми двійко вар'ятів. І що спонукало її сісти в тачку з двома вар'ятами й поїхати з ни­ми в Лондон? І взагалі, звідки їй знати, що там, у Лондоні, ці два вар'яти просто не збираються її натягнути... Ну, добре, не два, а хоча б один. Іка­рус же, так би мовити, «не стоїть»... Звідки вона все про нас знає?» Я не знаходжу жодного іншого пояснення, окрім того, що вона така сама вар'ят-ка, як і ми, хоч і працює в телефонній службі дові­ри... мені це починає подобатись...

Урешті-решт ми під'їжджаємо до нашого тем­ного будинку. Ікарус першим відчиняє двері, ви­падає на чотири й пролазить так кілька метрів, потім (іюдиться. Я розплачуюсь із подієм.

– Бачиш, – задоволено плескає він по ву­хах свого штурмана Уголька, – скільки бабок,гуляєм...

Білявчин рюкзак доводиться повісити на одне плече, потім я намагаюся взяти її на руки, вона починає щось сонно белькотіти, проте не пручає­ться. Завалюємо в ліфт, білявка за цей короткий час знову встигає заснути, і її нога впирається Іка-русові в живіт. Він дивиться на ту ногу так, на­че йому в живіт упирається не вона, а щонаймен­ше дуло танка. Словом, дивиться трохи панічно, а потім починає йорзати, розвертається до нас спиною й втикає на панель із кнопками... На­ступної миті він набирає на ній 365 (кнопка ава­рійного виклику) 19 \ 8ТОР. Ми, звісно ж, зупи­няємось...

—Ну і? – питаю.

—Пора спинитися, – розважливо каже Ікарус.

Мені починає здаватись, що ми їхали на цьо­му ліфті цілий день і ось тепер настав час зробити привал, аби завтра на ранок усе-таки дістатися до нашого шістнадцятого.

—Бачиш, – продовжує Ікарус... – я лиш хо­тів порахувати, скільки днів прожив, а тільки на­тиснув дорівнює... і ми спинилися... це, курва мать, знак, що треба підв'язувати...

—От сука, – лунає раптом з переговорного пристрою, – тіки не кажіть, що в цьому блядсь-кому ліфті хтось застряг, що зараз треба брати цей сраний ранець з інструментами й хєрачити когось витягати... я тут накатив трохи, ліг спа­ти, а вони, сука, дзвонять... Шо за жизнь, ну хі­ба можна так жити? Це ж иопще нах, брати пах

ранець і хєрачити, – починає повторюватися го­лос. – Шо за жизнь, ви чуєте? Ви мене чуєте? Скажіть хоч шось, ви ж там не здохли, надіюсь... чуєте, не нада там здихать! – майже панічно бла­гає він. – Шість год назад, чуєте, здох один сука в моєму ліфті... Кажуть, од калустрафобії... Шо за жизнь, шо за жизнь, ви мене чуєте? І тут білявка на мить розплющує очі.

—Так, – каже вона, – головне, не хвилюйте­ся, ми вас чуємо, добре чуємо. Ви хочете про це по­говорити? Наша служба допоможе розібратися з усіма вашими проблемами...

—Слава богу, не здохли... – полегшено зітхає переговорний пристрій після тривалої паузи.

Найдужче порожнеча й самотність відчувають­ся вранці... Ти просто прокидаєшся в коридорі квартири, яку винаймаєш... Прокидаєшся навіть не на своєму надувному морському матраці, а про­сто так, на підлозі. Хоч те, де ти прокидаєшся, в принципі, не грає жодної ролі – якби я проки­нувся на своєму морському матраці, то, певно, перше, про що б подумав, так це про те, що ось ти, чувак, прокинувся, прокинувся саме на морському матраці, а море... море, воно насправді дуже дале­ко... І лежачи тут, на своєму шістнадцятому повер­сі, на морському матраці, ти змахуєш на повного недоумка, за якого навіть Білу Дауну зі своїм мопе­дом стало б соромно.

Настрій від подібних думок різко псується, а плюс до зіпсованого настрою – нереальний го­ловний біль. Далі ти береш на руки Мяудзеду-на, що лежить поруч, скрутившись калачиком.

Той розплющує одне око, дивиться на тебе, мов­ляв, якого хріна, позіхає своїм беззубим ротом, потім кілька разів псує повітря й починає пруча­тися: пусти, пусти... Власне, саме так кожного важкого ранку від тебе, з твоїх рук, з твоїх зябрів намагається вислизнути життя... Ти встаєш, за­зираєш у порожній душ, потім плентаєшся до кімнати, де на роздовбаній розкладачці лежить Ікарус, і кладеш йому палець на шийну артерію, а потім, немов ліфтер, радієш з того, що він при­наймні не здох. Далі плентаєшся на кухню, де розбиваєш першу-ліпшу чашку. Напившись з-під крана, ти дивишся зі свого шістнадцятого поверху на ранкове місто й розумієш, що ти зов­сім нікому не потрібен... що якби ти здох учора в ліфті, то це був би головняк тільки для ліфтера, що єдина, бля, істота в цьому мегаполісі, яка мо­же тобі зараз подзвонити, – це Сан Санич, та й то, подзвонить він тільки для того, аби спита­тися, чи не пробухав ти його «чесно зароблені» відсотки... ну, може, ще нагадає, що «чувак, жод­ної сексуальної активності...», і ще багато таких «що», які зараз явно не на твою користь...

А все нормальне, якщо воно врешті-решт існує, у цій ранковій порожнечі й самотності не лишає жодних слідів, йому просто нема там місця. Усе так, немовби чиясь рука зі слідами нікотину на нігтях відкриває порожній проек­тор твоєї башки й ставить туди короткометраж­ні чорно-білі плівки, і, власне, доки ці плівки крутяться, ти живеш, ну, принаймні думаєш, щоживеш,аколи плівки закінчуються, почина-єтья ранок, порожній ранок, без моря...

Повернувшись із балкона на кухню, я на­ступаю на шматок розбитої чашки, ріжу собі ногу й, залишаючи на лінолеумі червоні сліди, суну до ванни, де намагаюсь зупинити кров. Вона, звісна річ, ні хріна не зупиняється, тому доводиться зняти з батареї шкарпетку й обмо­тати нею ногу. Перешкарпетканий, ходою бій­ця, пораненого снайпером уявного супротив­ника, про якого нічого не знав навіть директор моєї третьої школи, я плентаюсь до кімнати, де падаю на свій морський матрац... Укотре за­синаючи, я намотую на палець кілька довгих білявих волосин...

Мені знову самотньо на вулицях цього міста.

– Хочеш про це поговорити? – лунає голос із-за спини.

Я озираюся й бачу ту саму надокучливу бі­лявку. Вона для чогось кидається мені на шию, а я ловлю себе на тому, що, коли тобі на шию кидається білявка, це, в принципі, не так уже й погано. А всі на нас дивляться, дивляться так, наче ми прямо тут, ось зараз почнемо траха-тися... І вже дістають мобіли, аби видзвонити своїх найкращих друзів і запросити їх, щоб во­ни скоріше підтягувалися... Дивляться... Всі-всі... Сотні очей, не вистачає хіба що Біла Дау-на, який би відразу почав проповідувати... Йо­го б, на мою думку, народ вирубив, розхріна-чив би його червоний мопед, змайструвавши з решток надгробок, а потім би знову дивився на нас, бо ми... ми, тіпа, не здохли... від клауст­рофобії... і не хочемо про це говорити...

Аби сховатися від усіх них, я занурююсь лицем у волосся своєї білявки й міцно стискаю її в обі­ймах, подумки вирішивши, що нікому її не від­дам... Та вона, схоже, іншої думки, бо раптом ку­сає мене за щоку, потім за підборіддя, а потім впивається своїми кігтиками мені в горлянку...

—Дебіл! – кричить Ікарус. – Пусти Мяу-дзедуна!

—Що? – спросоння я кліпаю очима і водночас відчуваю, як у моїй руці щось скажено пручається.

—Пусти Мяудзедуна, задушиш!

Я розтискаю пальці, й Мяудзедун ракетою ви-літа в коридор, а я сідаю на своєму матраці й від­чуваю, як пече мій покусаний писок.

—Знаєш, – каже Ікарус, – тобі слід терміно­во знайти жінку.

—На біса? – ще й досі не можу врубитись я. Справді, навіщо мені жінка, коли вона намагаєть­ся мене загризти?

—Бо одного разу ти спробуєш трахнути ме­не, – пояснює мій кумпль.

—Я що, намагався трахнути Мяудзедуна? – не йму віри.

—Та ні, – відказує Ікарус, – ти просто схопив його й ледь не вивернув тельбухами назовні. У бі­долахи так щось усередині тріснуло, що, мабуть, на першому поверсі було чутно. Ти що, охуїв? Ти хоч знаєш, скільки коштує операція кота?

—Ні, – трохи знічуюсь я, – а ти знаєш?

—Ні, – і собі знічується Ікарус, –та впевне­ний, що знайти жінку буде куди дешевше.

Тиждень тому ми з Ікарусом знайшли трубу.

—Чужого нам не треба, – сказав Ікарус, – за­кон западла – страшна штука... Коли щось знахо­диш, то неодмінно щось і втрачаєш... Про те, що втрачати нам було майже нічого, він якось не по­думав і почав був з автомата дзвонити на гоумно-мер, забитий у пам'яті...

—Ми знайшли ваш мобільник, можете його забрати, – сказав він таким тоном, наче це був не мобільник, а такса, яку вночі прив'язали до на­ших дверей... – він нам на фіг не потрібен...

—Пацан, – відповів йому вмазаний голос, – іди на хєр... і мобілу можеш прихопити...

Ми, звісна річ, нікуди не пішли, але образи­лись, тому забили на страшний закон западла й ви­рішили залишити трубу собі... Нашкребли на за­рядку й новий номер і домовилися так, що один день із трубою ходить Ікарус, а один я... Для чого ми з нею ходили, сказати важко, оскільки нам ні­хто не телефонував, навіть ті люди, яким ми встиг­ли дати свій номер, пояснивши, що по парних числах за цим номером можна буде поговорити з Ікарусом, а по непарних – зі мною, з Базом. Дзвонити ж самим нам було не по кишені.

І ось тепер вона нарешті завібрувала десь під моїм матрацом. Я насилу її знайшов і про­хрипів:

– Галооо...

—Баз, це ти? – спитав Сан Санич. -Я...

—А з голосом що?

—Я здох... – знов прохрипів я.

—Справді?

—Так-так, можете не сумніватися, здох, учо­ра в ліфті від клаустрофобії...

—Здох-здох, – замислено пробелькотів собі під носа Сан Санич, певно, вирішуючи, чи потрі­бен йому здохлий робітник, – здох, значить здох, подумаєш, з ким не буває... – вирішив він нареш­ті, – щоб за годину був на офісі, і сто баксів моїх це... обов'язково захопи...

Добре бодай те, що він не згадав про сексу­альну активність..;

Саме так, майже без втрат у боротьбі з уявним супротивником, якщо не зважати на такі дрібни­ці, як дикий головний біль, зникла білявка, порі­зана нога й подряпаний писок, і починається но­вий день.

За секунду зі своєї розкладачки, наче ошпа­рений, зривається Ікарус, що, здавалося, заснув удруге.

– А який сьогодні день? – пита він у розпачі.

Невже знову скаже, що в нього день наро­дження, ну... тобто справжній? – починаю по­боюватись я, тому число вирішую не казати.

—Понеділок.

—А година котра? Я зиркаю на мобл.

—Пів на десяту....

—8сНеІ88ЄЄЄеее'! – кричить мій кумпль, зри­вається на рівні й біжить на кухню.

—Чувак, там на підлозі... – поспішаю попе­редити я.

—Ааааваааа... – назад до кімнати Ікарус за-стрибує вже на одній нозі... – Там на підлозі скло... – сичить він, – це та білявка, я знаю, це вона... нашкодила й утекла...

—Стривай, то вона мені все-таки не насни­лася...

—Стоп, – не в'їжджає він, – тобі що, теж снилася білявка? Бо розумієш, якісь дива... Я про­кидаюся уві сні, буває таке часом, а тут, на мат­раці, не ти, а білявка... Я починаю її будити й пи­таю: «Ти хто?» А вона мені: «Оператор телефонної служби довіри...» «Довбонутися», – не вірю я. А вона: «Хочеш про це поговорити?» Тоді я знову впав на розкладачку й вирішив, що це галімий сон, в якому ліпше відключитися й спати далі... Бо якщо спочатку хочеш про це поговорити, то потім...

—Ок, – відказую я, – шкарпетка у ванній на батареї...

—До чого тут шкарпетка? – нервує він. – До чого тут шкарпетка?

Я задираю свою перешкарпеткану ліву ногу й кручу нею в Ікаруса перед носом.

– Геніально, – киває той і шкутильга дованни.

Власне, усю цю метушню Ікарус зчинив не­дарма. Річ у тому, що кожного понеділка о деся­тій ранку... Одним словом, він має бути виго­леним, вбраним у чисті джинси, свіжу сорочку й свіжі шкарпетки. Адже по понеділках і по п'ят­ницях він працює репетитором – учить німе­цької мови одну малолітку. «Хоч, бачить бог, –

каже він, – устриця навчилась би говорити німе­цькою значно швидше за мою ученицю».

їй, здається, чотирнадцять, вона розбещена й має чудернацьке ім'я Сабріна. У неї настільки крутий папік, що до школи вона не ходить, учи­телі ходять до неї самі. І, зрозуміло, як і всі мало­літки, вона пісяється від бойзбендів з підарською зовнішністю...

—Ти слухаєш смеш? – спитала вона в Ікару­са на першому ж занятті.

—Ні, – відповів той, – не слухаю.

—А чого? – здивувалась вона так, наче той сказав, що останні вісім років не приймав душ.

—Та як можна таке слухати? До того ж, вони виглядають як голубі... – Ікарус раптом вирішує змінити тему. – Добре, забули, – каже він, – то ти скажеш, що таке артикль?

—Почекай ти зі своїм артиклем. А сам ти що слухаєш?

—Ну, – знизує він плечима, – ред елвісів. Може, це старомодно, але в них принаймні ви­гляд нормальний...

—Значить так, – каже Сабріна, – смеш не голубі.

—Гаразд, іменники чоловічого роду мають артикль... – не звертає уваги Ікарус.

—Слухай, – уриває вона його, – ти не зрозу­мів? Я хочу, щоб ти повторив: смеш не голубі!

—Сабріно, репетитор ніби я... Січеш? Тут я вирішую, хто що має повторювати, золотко.

– Ну, – каже вона, – це ти не січеш. По­втори: смеш не голубі, – інакше мій папа тебепохсрить.

«От сука, от соска, от засранка мала, – лютує про себе він, – 15 баксів на годину, бляха муха, це ж моя стипендія...»

—Ок, ок, смеш не голубі! Задоволена? – до­водиться процідити крізь зуби.

—Да, – киває Сабріна, – як ти там казав? Ред елвіси?

—Ну, так, ред елвіси. А вони тут до чого?

—А тепер скажи: ред елвіси го-лу-бі!

В Ікаруса починає потроху зривати дах. «Усе, піду охороняти автостоянку, – думає він, – ван­тажити вагони, носити цеглу, грабувати перехо­жих – але ця малолітка мені казатиме, що ред ел­віси голубі?! Вона хоч чула їх коли-небудь?»

—Слухай, соска, затям... По-перше, смеш голубі, а ред елвіси – червоні, хоч ти все одно цього не втямиш. По-друге, я зараз сам піду до твого папіка й скажу, щоб він мене звільнив, бо устрицю, чуєш, устрицю легше вивчити ні­мецькій, ніж тебе! По-третє, не дратуй мене, бо педагог з мене хріновий, а авторитетом для мене є МАКАРЕНКО...

—Знаєш що, – каже вона, – пішов ти в жопу зі своїм Макарєнкой. Будеш вимахуватись, мій папік завалить і тебе, і твого Макарєнка разом з тобою.

—Ти що, з головою не дружиш? Та Макаренко був найкрутішим у всьому Союзі, під ним 12 коло­ній ходило. Можеш собі уявити?

—12 колоній? – перепитує вона.

—12, – киває він.

—Гаразд, – якось ураз втухас Сабріна. – Що ти там втирав про артиклі?

Як казав пізніше Ікарус: це була моя перша й, сподіваюсь, остання педагогічна перемога, хоч на тому історія з Макаренком не закінчилась. Перед наступним заняттям папік Сабріни добрі півгодини випитував у мого кумпля, що за брату­ха такий Макаренко і чого це він нічого про ньо­го не чув. Ікарус, звісно, відморожувався як міг, але її папік заспокоївся тільки тоді, коли він ска­зав, що Макарєнка вже нема.

—Завалили? – спитав папік Сабріни напів­пошепки.

—Завалили, – кивнув Ікарус, – з третьої спроби.

—З третьої? – не повірив папік Сабріни.

—Да, – кивнув Ікарус, – двох кілерів він сам удєлав...

Почувши це, крутелик ще довго чухав поти­лицю, але врешті-решт відчепився.

Саме до Сабріни Ікарус і збирався, безладно стрибаючи по квартирі на одній нозі й намагаю­чись знайти свій парадний одяг. Хвилин за десять його наче вітром здуло.

Якщо ж говорити про мене, то моя робота була не меншою дупою, хоч про Макарєнка там узагалі не йшлося. Там могло йтися, скажімо, про те, як Елтон Джон зґвалтував у громадській вбиральні екскурсію школярів. Хоч, коли добре подумати, що ціла екскурсія школярів могла робити в гро­мадській вбиральні? Невже прийшли подивитись, як відливає Елтон Джон? Мігбуги розлогий мате­ріал проте, скільки разів Майклу Джексону відрі­зали й пришивали ніс. Там міг буїи гороскоп,

в якому козероги ніколи не відзначалися сексу­альною активністю, хоч уже за сторінку йшло щось на манір ілюстрованої «камасутри». Словом, «ізда-ніє» руліло, принаймні на кожній плановій та по­заплановій планьорці Сан Санич казав, що ми по­вертаємо з продажу всі сто процентів вкладеного бабла. «50 відсотків із продажу, – підозрював я, – а ще 50 через місяць, коли застарілі номери здає­мо на макулатуру...» Словом, з гонорарами було сутужно...

Коли я завалив на офіс, вагітна секретарка-растаманка Свєточка відразу ж сказала, що ше-фуля з нетерпінням на мене чекає. «Як Біл Да-ун на новий мопед», – подумав я.

– Ну, – сказав Сан Санич, клацаючи по кла­віатурі...

Я поклав на стіл сто баксів, він узяв їх, задо­волено покрутив у руках і поклав до кишені, пі­сля чого знову заклацав по клавіатурі.

—Ти ще тут? – спитав він за мить.

—Ну так, – кивнув я, – ви ж хотіли мене бачити.

—До роботи, – махнув він на мене, – у нас ще нема гороскопа на наступний тиждень... Шнелєр...

—Але жодної сексуальної активності? – кив­нув я.

—Ти що, знущаєшся? – з підозрою зиркнув шефуля.

—Та ні.

—Чого ж ти тоді весь час питаєш мене про сексуальну активність? Ти в чомусь мене підоз­рюєш?

—Та ні ж бо, – продовжував спостерігати я, як шефуля дедалі більше розпалюється.

—Може, ти хочеш сказати, що я імпотент? А, Баз? У чому проблема?

—Проблем нема...

—Так будуть, якщо ти зараз не підеш і не ся­деш за роботу...

Як підказувала мені моя жвава уява, дружина Сан Санича, певно, вже замахалася чекати на роз­клади гороскопів і спробувала добитися сексуаль­ної активності просто так... Чим усе те скінчилось, можна було здогадатися з шефуліного настрою.

Я вийшов з його кабінету й гучно грюкнув дверима. Секретарка-растаманка, вагітна Свє­точка, аж підскочила на стільці й відразу ж на ме­не визвірилась:

– Ти що, придурок, хочеш, щоб я народилана три місяці раніше?

Нічого їй не відповівши, я піднявся повер­хом вище, де була кріейтерська рекламна аген­ція. Там можна було покурити на аварійному балконі. І от я стояв і раптом подумав, ну, ці крі-ейтери, адже вони нещодавно оголосили набір. Може, спробувати... Може, вони мене візьмуть і я навіть отримаю замовлення розробити про­ект реклами нового засобу проти імпотенції...

Щойно я про це подумав, як на аварійний бал­кон вийшла дівчинка-страшилка в яскраво-роже­вих окулярах і почала еротично розкурювати свій слімз, заковтуючи ледь не весь фільтр. Такі окуля­ри могла носити або божевільна, або жінка, в якої дуже-дуже давно не було сексу. Хоч, зрештою, між першим і другим різниці майже нема...

—Гарні окуляри, – сказав я.

—Дякую, – мовила вона, зацікавлено зиркнувши на мене, – долчендгабана, чотири­ста баксів...

—Що чотириста баксів? – не відразу в'їхав я.

—Мої окуляри, – пояснила вона.

—Вони в тебе що, з платини?

—Ні, це долчендгабана, всесвітньо відомий бренд...

—То вони не з платини? – перепитав я.

—Ну да, – гордо відповіла вона й вийшла, певно, подумавши, що я якийсь імбецил.

Тоді я вийшов услід за нею й пильніше приди­вився до їхнього кріейтерського холу. Туди-сюди бігали шалено напонтовані чуваки й чувіхи, з-кабі-нету- в-кабінет- з-кабінету- в -кабінет-з- кабінету-в-кабінет... Це був якийсь броунівський рух... По­тім вони створювали чималі черги біля автомата, що видавав каву, а потім випиралися на аварійний балкон курити. Потім знову йшли по каву, а потім знову на балкон... Коли ж кава закінчувалася, вони хєрачили в дартс, що висів тут-таки, словом креа-тивили... А коли дартс набридав, автомат із кавою вже встигали заправити... Утворювався такий собі колообіг кріейтерів у природі.

Я враз розгубився й навіть не помітив, куди по­ділася та божевільна в рожевих окулярах за чоти­риста баксів. А потім враз вирішив, а чом би й ні, адже бігати туди-сюди, пити каву, курити й хєра-чити в дартс, чим не робота? І зупинився очима на дверях із наличкою «приймальня».

Прочинивши їх, я знову побачив окуляри за чотириста баксів...

– Знаєш, – сказав я, – пильно зазираючив очі, що ховалися під ними, – мені тут подобає­ться, я хочу спробувати стати вашим кріейтером.

Вона зиркнула на мене, як на повного недоум­ка, але все ж таки підняла слухавку і, як справжня сраколизка, музично процвіріньчала:

– Семене Альтмановичу, до вас на співбесіду...

Семен Альтманович виявився доволі хитрим. Він не став розповідати мені про свої окуляри, але якось підозріло глянув на мій подраний Мяу-дзедуном писок.

– Ось, – сказав він, – тримайте, – і дав меніаркуш паперу з олівцем... – Якщо ви хочете в наспрацювати, за півгодини на цьому аркуші маютьбути дві концепції... Концепція перша – білбордсоціальної реклами, спрямованої проти хабар­ництва... Ну й... Друга концепція... Скажімо, відео-ролика про... про мобільний факінфон джей сім­сот, хай буде факінфон, жодних відомих брендів...

І я взявся за роботу, поринувши в неї з голо­вою... На рекламу я мав свої види, бо не був кріей­тером, які на неї, судячи з їхнього броунівсько-го руху, взагалі жодних видів не мали... Реклама, здавалося мені, то найперше – асоціативний ряд, ні більше ні менше... Від цього треба відштовхува­тися, це завжди спрацьовує...

Гаразд, що там у нас? Білборд-соціалка про ха­барі... Реклама факінфона... Почнімо з соціалки...

Якщо ти береш хабарі, то ти фактично прода­єшся... Тепер найпростіша асоціація... Хто ще продасться? Ну, повії, наприклад... Будь ласка, беріть, знімайте...

Нічна зупинка, на якій стоїть повія, доволі приваблива, але з фінделем під оком. Біля неї таксо, на капоті якого сидить кілька гопуватих таксистів. Вони манять повію двадцятибаксо-вим папірцем... І жовтий напис на чорному не­бі: БЕРУЧИ ХАБАРІ, ЧИМ ТИ КРАЩИЙ ЗА НЕЇ? Ну що, кріейтери, схавали?

Тепер факінфон.

Мобілка... Що особливого скажеш про мо-білку?.. месежджі, дзвінки... але слоган: ФА­КІНФОН – по ньому можна подзвонити, – імбецильний слоган, як не крути... Треба мис­лити нестандартно... Скажімо, так. Усі телефо­ни вібрують... Ось... Так... Вібрують, наче віб­ратори... Є, курвамать, є, чуєте, кріейтери, йоб ваш автомат з кавою й аварійний балкон разом із ним! Ну й долчендгабану й дартс за компа­нію! Витріть нюні, тримайте...

1-й план: ніч, у ліжку самотня дівчина.

2-й план: під ліжком починає пілікати й віб­рувати факінфон.

3-й план: дівчина прокидається й, не розплю­щуючи очей, починає його шукати, але з іншого боку... Витягує з-під ліжка вібратор, прикладає його до вуха й натискає ро\уег. А коли той ожи­ває, вона спантеличено розплющує очі, розгуб­лено дивиться в камеру й каже: альо!

4-й план: чорним по білому: ФАКІНФОН – ВІН ЛЮБИТЬ ВАС ДУЖЧЕ!

Аркуш із концепціями я віддав рівно за десять хвилин.

Альтманович якось здивовано на мене зирк­нув і сказав:

– Добре, зачекайте в приймальні.

Чекати довелося недовго. Долчендгабана сиділа за своїм столиком і з розумним виглядом читала Муракамі. Телефон кілька разів писнув, після чого вона зникла в кабінеті, а коли повернулася, сказала:

—Ти нам не підходиш...

—Він сказав саме так?

—Ти впевнений, що хочеш почути правду?

—Авжеж. Будь зі мною відверта.

—Ок, він сказав, що це галіма німецька порнуха.

– А що ж тоді не порнуха? – здивувався я.Тут вона замислилась.

—Ну те, що знімаємо ми, це, скажімо, не пор­нуха.

—І що ж ви знімаєте?.. Так, для прикладу...

—Гаразд, – сказала вона, – ти, напевно, ба­чив рекламу про кукурудзяні пластівці?

—Це та, де по місту бігає величезний качан ку­курудзи й питається в перехожих: «Ви ще не знає­те, хто я такий?!». По-твоєму, це не порнографія?

—Ні, не порнографія.

—А доведи, ну, доведи мені, чим це відрізня­ється від галімої німецької порнографії?

Тут вона ще раз замислилась.

—Ну, хоча б тим, що цю рекламу дуже люб­лять діти.

—По-твоєму, діти не можуть любити порно­графію?

—Так, не можуть, бо вони її не розуміють...

—Ось бачиш, – кажу я, – усе сходиться. Ді­ти дивляться вашу рекламу, бо ще не розуміють, що це галіма німецька порнографія...

Ніколи б не міг подумати, що спускатися з од­ного поверху велетенської корпоративної будівлі на інший можна так довго... Я навмисне спинявся на кожній третій сходинці, сідав і починав курити, докурював, долав одним кроком ще три й знову сідав. Повз мене пробігали рекламні кріейтери, клерки з нашої редакції, але до мене нікому не бу­ло діла. Підозрюю, що навіть тоді, якби сюди яки­мось дивом заїхав на своїй ямасі Біл Даун, аби з да­ху розтрубити благу вість... ну, він би теж обійшов мене стороною, об'їхав би. Мені просто хотілося спинити час... Якимось дивним способом спинити час... Вставити йому в колеса, скажімо, качан ку­курудзи абощо. Але час уперто не спинявся. Кілька разів пробігала долченгабана, проте після галімої німецької порнухи, які б у неї там не були про­блеми з сексом, я її не цікавив...

І тут знову задзвонив мій факінфон.

– Баз, мать твою... – ґречно привітали менез динаміка.

Спочатку я подумав, що це дзвонить секре-тарка-растаманка вагітна Свєточка.

—Ти чого? Все-таки народила? – спитав я ви­нувато... – Ну, натри місяці раніше...

—Господи, та він же знову обдовбаний... Чу­єш, ти там що, обдовбаний? І чого я з тобою моро­чу голову? У мене зуб болить, я до лікаря маю йти, а натомість тобі, козлу обдовбаному, дзвоню і че­рез це не встигну позичити в подруги блузку на ви­хідні, їй-богу, дістало мене все...

Це Міла, – розумію я, – мій ангел-охороиець па теренах альма матер, не зважаючи навіть на те, що вона дурепа й екзгібіціоністка. Хоча, якщо

тверезо глянути на стан речей, на якого ще ан-гела-охоронця може розраховувати такий лузер, як я? Це староста Міла, що ходить по общазі в ко­ротенькому халатику, не вдягаючи під нього жод­ної білизни. Підозрюю, що робить вона це для то­го, аби було не так помітно, що вона дурепа. Але по телефону... По телефону це не діє...

—Міло, – кажу я, – знаєш, ради з твоїм зу­бом я не дам і блузки в мене, зрештою, теж не­ма... Тому...

—Тому заткай пельку й слухай мене сюда уважно, – не дає закінчити вона, – я тобі, обдов­баному такому козлу, випросила, виблагала, ви­смоктала з пальця останній шанс скласти залік із БЖД, останній залік, складаєш о 17.00, і все... Хоча ні, не все, ще кілограм зефіру в шоколаді й щоб був у мене ввечері... Це останній шанс... – наголошує вона. – Будь-ласка, візьмись за голо­ву. БЖД – це раз плюнути, і все – диплом, заби­рай свій сраний диплом і дуй на всі чотири сторо­ни... Але про зефір, чуєш, про зефір...

Ніби виправдовуючи статус обдовбаного коз­ла, який не здатен ні на що, крім галімої німе­цької порнографії, я скидаю Мілу з лінії, кілька секунд думаю про те, як шанс можна висмоктати з пальця, і все-таки вирішую ним скористатися, своїм висмоктаним останнім шансом...

– Гаразд, студенте, – перше питання... мн...амм... еее... буде про поведінку підлітків на кри­зі... на великих водоймах... Ти колись був на ве­ликих водоймах, на кризі? – для чогось питаємене прспод із БЖД, потираючи руки.

– Ні, – заперечно хитаю я, – тільки на малих.Мені відразу ж пригадується епізод, як ще

в школі ми з Вованом Косим посеред зими полізли в старий закинутий, але досить глибокий фонтан. На фіга ми туди полізли, я пам'ятаю вже пога­ненько. Здається, Вованові захотілось перевірити, чи справді риба, а її у фонтані було повно, узимку спить. Так от, він обережно, ну, принаймні йому так здавалося, простукуючи кригу ногами, почав наближатися до середини фонтана, який ще не встиг замерзнути. Десь на п'ятому кроці крига під ним загрозливо хруснула... Вован приречено гля­нув на мене... Навіть не зважаючи на свої косі очі, він у той момент нагадував піхотинця, що насту­пив на міну... І раз – із шурхотом провалився по самісіньку шию... Важко сказати, як він опинився нагорі, це все просто вилетіло в мене з голови, але додому ми гнали на скаженій швидкості. Одяг Вована прямо на ходу вкривався крижаною кір­кою, а коли до під'їзду залишалися лічені метри, Вован раптом став, як укопаний. Від несподіванки я налетів йому на спину й перекинув його в сніг.

—А-а-а-а! – вичавив Вован із себе майже фальцетом і прикусив нижню губу.

—Вов, що? Га, ну Вов? – запанікував я.

—Примерзли... – насилу вимовив він.

—Хто? Хто примерз? – ще дужче запанікував я.

—Яйця до штанів... – ледь спромігся він на голос.

Я схопив Вована під руки й поволік його до­волі товсту тушу в під'їзд до ліфта, а Вован три­мав ноги широко розкаряченими, й вони тягли-ся по землі, наче сошки велетенського циркуля.

Найбільш боляче Вованові було на сходах. З кож­ною сходинкою він відчайдушно ойкав і намагав­ся вчепитися пальцями в свою куртку, хоч у нього мало що виходило, бо та теж вкрилася крижаною кіркою. Слава всім святим, що, коли ми опини­лися вдома, Вованова сестра саме вийшла з ван­ни, тож я не придумав нічого кращого, як кинути його в гарячу воду... Матюкаючись, мій друг ок­лигав, а потім я залив його «московською»...

– Знуаєш, – сказав він, язик у нього заплітав­ся, – ау рибууу, рибууу, я їїііі так і не поубачив...

Потому він захріп у тій-таки ванні, здається, навіть не знімаючи з себе одягу...

Але ж не стану я розповідати цьому ось чо­лов'язі про свого друга Вована, його примерзлі яйця й про те, що рибу він так і не побачив...

—По кризі, – кажу я, – взагалі бажано не хо­дити...

—Це правильно, – киває своєю сивою баш-кою ас із БЖД, – але якщо все-таки доведеться...

—Я ж і кажу, якщо все-таки доведеться, то по ній треба повзти, а не ходити... Таким чином збільшується площа...

—Стривай, – стає дедалі говіркішим пре-под, – а як же ти будеш по ній повзти, адже це крига. Там навіть учепитися ні за що, до то­го ж повзти по холодній кризі – це небезпечно, можна застудитись...

І тут я починаю розуміти, що мене задрочу-ють, патосно, безжально й красиво тицяють но­сом у лайно, ще раз намагаються довести, що я лузер, такий безпомічний, що навіть не знаю, що на кризі робити...

—Гаразд, – вирішую я, – цього питання я не знаю, оцініть мою чесність і, якщо можна, дайте мені наступне.

—Так, – відповідає він, – чесність твоя мені ні до чого, я ж професіонал, мені треба, щоб ти на кризі нормально поводитись міг. Але все од­но, ось тобі друге питання... Правила поведінки в тому разі, якщо тебе вкусила змія... – він ро­бить багатозначну паузу й додає, – за кінцівку.

—Так от, – починаю я, – якщо змія вкусила тебе... – я теж навіщось роблю багатозначну пау­зу... – вкусила тебе за кінцівку, треба перетягну­ти кінцівку вище місця укусу чимось на зразок джгута й обов'язково припалити рану... А потім дістатися до лікарні... Це я знаю...

—Ні-ні, – хитає головою він, – ти забув одну дуже важливу деталь. Спочатку треба відсосати!

—Відсосати? – витріщаюся я.

—Авжеж, відсосати... Якщо не відсосеш – вірна смерть...

—У кого відсосати?

—Як це в кого, звісно в себе! – обурюється препод і дивиться на мене, як на повного не­доумка.

Я, зрештою, дивлюся на нього так само. Мені миттю уявляється, як оцей ось клоун іде по лісу у величезному сільському брилі й збирає суниці, запихаючи їх собі в пащеку й розмазуючи по гу­бах. Аж раптом йому під ноги виповзає малень­кий неотруйний вуж. Решта вужів спостерігають шоу з-за найближчого дерева. І от бежсдсшник наступає вужеві на хвіст, той кусає його за по-реііану п'ятку й тікає до друзів, а наш герой,

розсипавши суниці, хаотично намагається в себе відсосати...

Якоїсь миті я навіть вирішую забити на залік із БЖД й просто звалити.

—Гаразд, – намагаюся заспокоїтись я, – а як­що ви не зможете в себе відсосати? Що тоді?

—Як це, не зможу? – обурюється бежедеш-ник так, наче він тільки те й робив, що все життя наступав на змій, а потім у себе сосав.

—Не зможете через особливості організму, адже не кожен такий гнучкий, можна й не дотяг­нутися... ну, до кінцівки...

Бежедешник замислено чухає потилицю й ствердно киває...

– Авжеж, авжеж, твоя правда... тоді залиша­ється два виходи...

-Які?

—Що які? Сам маєш знати! – гаркає він.

—Гаразд-гаразд, я не знаю, – розводжу рука­ми я, – можете так і записати у свою відомість. Але все одно: що його робити, як раптом змія ме­не вкусить?

—Що робити? – «друге питання не знає» – бурмоче він сам собі під носа й записує до блок­нота. – Що робити? Треба знайти того, хто б зміг відсосати.

Я вдруге уявляю бежедешника, який із кри­ком «Рятуйте! Відсосіть мені, будь ласочка!!!» га­сає по лісу.

—Он як... – з розумінням хитаю головою. – Ну, а останній, останній спосіб?

—Останній найлегший... Треба просто вбити змію й принести її до лікарні...

—А це ще для чого? – ще дужче дивуюсь я.

—Щоб лікарі подивилися, яка тебе, дурня, змія вкусила, й увели потрібну протиотруту...

—І що, – питаю я якось приречено, – навіть сосати не обов'язково?

—Не обов'язково, – ствердно киває він... – І про жоден залік не може бути мови... Ти абсо­лютно безпорадний...

—Перепрошую, що саме ви маєте на увазі?

—Маю на увазі те, що тобі, як майбутньо­му педагогові, страшно довіряти життя дитини. Я взагалі дивуюся, як ти дожив до четвертого курсу, не знаючи елементарних речей?..

—І що, заліку не буде? – питаю я.

—Не буде, я не можу взяти на себе таку відповідальність.

Яка відповідальність? За що? За мій лайф? Чи за свій? Я взагалі не розумію, що ця мав­па має на увазі під словом «відповідальність»? І що взагалі таке це БЖД? Три довбані літери, не більше. Він що, справді вірить у те, що жит­тя – це візок з морозивом, який він пхає попе­ред себе, вміло регулюючи температурний ре­жим і час від часу підзаряджаючи акумулятори? Він що, і досі, у свої шістдесят, чи скільки там йому, не доганяє, що все це жорстко відлаго-джений господній бізнес? І що коли ти переста­неш вписуватися в його чіткі схеми, то тебе від­разу ж приберуть. «Ну добре, добре», – скаже всевишній, поглядаючи, як ти виходиш із лісу, наступивши на змію... А потім візьме й погор­тає розклад місцевих електричок... «Так-так, – похитає головою, – електричка – це навіть

краще, надійніше. Тут хоч соси, хоч не соси...» І навпаки, якщо ти приноситимеш дивіденди й раптом захочеш на все забити й стрибнути під електричку, господь зробить так, що тобі відріже ногу, ну на крайняк дві, які тобі потім благополучно пришпандорять у найближчій лі­карні п'яні хірурги. І ті ноги навіть зростуться, причому зростуться так гарно, що ти потім змо­жеш грати за харківський «Металіст», все одно там інваліди, тож ніхто не помітить – пришиті в тебе ноги, чині.

От він сидить переді мною, дивиться мені прямо в очі й, мабуть, дума: сопляк, ти ще жит­тя не бачив, не нюхав, не куштував, а я от про­вів свій корабель через усі фарватери, оминув усі підводні рифи, вижив, бачиш. Різне, прав­да, було, інколи доводилося й сраку лизати, і я лизав, але вижив, і тепер мені шістдесят, чи скільки там мені, я вже не пам'ятаю, таке в нас було важке життя, так нам відчайдуш­но доводилось виживати. Тепер ти, муділа, ро­зумієш, що таке БЖД? Що це не три літери на паркані? Що це твоє, сука, життя?

Знаєш, ми навіть нічого не говоримо одне од­ному, ми читаємо це в очах – він у моїх, а я в йо­го, ія розумію, що ловити менітутбільше нічого, встаю й прямую до виходу.

– Стривай, – каже він, – але ж ми можемо домовитись...

«Ось воно, – думаю я, – ось його довба­не БЖД, прокажена школа виживання, прави­ла, що по пунктах дозволять вибитися із числа

лузерів... Правила, де в головному пункті йдеть­ся про те, що ти маєш стати жополизом, вижи­ти, дожити до шістдесяти, провести свій кора­бель і так далі... а потім дивитися щовечора в телевізорі на таких самих жополизів і залиша­ти щелепи на поличці в склянці, тим самим ля­каючи й доводячи до неврозів своїх онуків, як­що вони в тебе колись будуть...»

Знаєш, у такому разі можна навіть гордитися, що ти лузер... Я зачиняю за собою двері й пори­наю у свій лайф, у лайф, в якому, що б не сталося, я все одно житиму, бо виживання – не для мене...

У кожного своя карма і свій шлях широкий... Ти можеш не цікавитись своєю кармою, але наста­не мить, коли вона обов'язково зацікавиться то­бою й, неначе на знак помсти, що ти на неї забив, пустить твоє життя під укіс, переверне в ньому все догори дриґом, як копи, що шукають у твоїй кім­наті наркотики, зброю, вибухівку, порнографію, або ж просто шукають, без жодної мети, треба ж їм чимось зайнятися. Так казав один мій знайомий гот. У сімнадцять він украв у бабусі триста баксів, які та збирала собі на похорон і тримала під мат­рацом, пішов до стоматолога, і той зробив йому ік­ла, справжнісінькі ікла... Це, за словами мого дру­га, неабияк зміцнило його позиції серед спільноти готів, хоч їсти було доволі незручно. І ось одної но­чі, після якоїсь там готичної паті, він і ще кіль­ка йогодрузів-готів поверталися на роздовбаному жигулі додому. Водій, теж гот, якому належала гач­ка, не впорався з керуванням і в'їхав у сітілайт з їблом нового мера, що обіцяв світле майбутнє

місту й усім його мешканцям, включно з націо­нальними, сексуальними й іншими меншинами, ну і з готами, ясна річ... І після того, як ми наїхали на мера, наш водій не витримав його пильного по­гляду й раптом розколовся, що тачка пизжена, – розповідав мій знайомий гот, – так нас і пов'я­зали... А потім батькам цього гота сказали – ну, шановні, ми навіть нічого не питалися у вашого сина, та й що нам може відповісти такий... – пау­за, – син... словом вибирайте: або суд, або військ­комат... Батьки обрали військкомат, ясна річ... Гот немилосердно пручався, але спочатку його позба­вили хаєра, а потім повели на медогляд... Гот вия­вився здоровий, здоровий, наче бик, і тільки сто­матолог, зазирнувши йому в рота, здивовано похи­тав головою й сказав:

– Ні хріна собі патологія!..

І патологію було спиляно рівно за десять хвилин старою бормашиною... Жодних тобі баксів, усе безкоштовно... І бабусі тепер навіть ні за що буде померти, тож доведеться жити да­лі... Опущений гот зі спиляними зубами поїхав під Обухів служити батьківщині, вчити, що він «обязан», і захищати її від уявного супротив­ника, про якого нічого не знав директор моєї третьої школи, афганець...

– І ось там, без зубів, копаючи лопатою окопі розуміючи, як підставив бабусю, – розповідавгот, приїхавши в першу відпустку, – я нарештівкурив, що на карму забивати не можна, бо все ви­лізе тобі боком, і ти паграпиш під якийсь сранийОбухів, проти якого, зрештою, я нічого не маю,я гак кажу, образно...

Мене тоді дивувало, що після всього цього чу-вак іще може говорити образно...

Стоячи посеред дворика своєї альма матер, на теплому бетоні, засунувши руки в задні кишені й затиснувши в зубах рятівний честер, я дивився на погоже глибоке небо й мав надію, що воно ди­виться на мене, але йому, судячи з усього, було пофіг... І я почав розуміти, що карма мене діста­ла... Дістала без жодного суду й військкомату.

А витягши руки із задніх кишень, я раптом по­бачив, що тримаю візитівку. Як вона туди потра­пила – я зовсім не пам'ятав, тож зиркнув на сріб­лясті літери:

Анжелік Ковач

телефонна служба довіри

321 – оператор 7 – з міського

(095)399-588-2 - з мобільного

Я дістав мобільник і набрав перший номер, але він тупо не набирався. «Ви не можете подзво­нити за цим номером», – повторювали мені так, наче він був для якихось обраних, а не для лузе-рів... Щодо другого, то там завчено відповідали: «Зе субскрайбер кен нот зе річ оф зе момент, пліз трей егейн лейтер»'.

Я п'ю міцну каву з коньяком. Мяудзедун за­лазить на стіл, робить кілька впевнених кроків убік моєї чашки, підходить до неї й вмочає туди лапу. Потім облизує її, з огидою кривиться й,

залишаючи на підлозі коричневі сліди, плентає­ться в кімнату. Я виливаю рештки кави в мий­ку – допивати її нема жодного бажання, бо, скільки б ми не лишали Мяудзедуну миску з во­дою, йому завжди більше подобалося хлебтати воду з товчка. Ікарус тим часом зосереджено їсть мівіну, запиваючи її кефіром. Упоравшись, він відсовує тарілку й нарешті каже:

—Ти не повіриш. Якщо почуєш, то не повіриш жодному слову. Я, як завжди, прийшов, дістав під­ручники, зошити й іншу хрінь і подався до її кімна­ти. Каміла, їхня служниця, сказала, що Сабріна за­раз буде, що вона розмовляє по телефону зі своїм бой-френдом, хоч який у біса бой-френд може бу­ти в такої стервочки? Ок, – подумав я, – нехай бу­де бой-френд, мені зрештою пофіг, я тут педагог, я бабло відпрацьовую, мене це не цікавить, краще порахую, скільки в цієї розбещеної малолітки в ак­варіумі рибок... І я став рахувати. Аж тут поверну­лася й вона... У такому куцому-куцому халатику. Розумієш, він що є, що його нема. Хто такі довбані халатики вигадав?

—Привіт, – сказала вона.

—Привіт, – відповів я. – Може, ти б пішла перевдяглася?

—Тобі що, не подобається мій халатик? – здивувалася Сабріна.

—Дуже подобається, – кивнув я й додав, – сіак І8І ГапІаяііясН1!

—А мені здасться, що він тобі не подобаєть­ся, – почала накручувати вона.

—Подобається, мені дуже подобається твій халатик. Але чи не могла б ти піти й одягти щось інше?

—Якщо ти кажеш, щоб я пішла й одягла щось інше, значить він тобі не по-до-ба-єть-ся! І крапка!

І тут, ти чуєш, тут вона взагалі його знімає й жбурля за вікно... І залишається переді мною в самих рожевих тру-си-ках...

—І взагалі, – каже вона, – сьогодні спекот-но якось... проте давай уже починати, бо я спіз­нюся на заняття з тенісу.

—Гаразд, – кажу я, потроху приходячи до тя­ми, – справді, чого ж бо... починаємо урок, але я буду дивитися у вікно, я на тебе не буду дивити­ся, – я справді беру підручники й перекладаю їх на підвіконня.

—А чого це ти на мене не будеш дивитися? – обурюється вона.

Я напружую мозок і пояснюю:

—Педагогічна етика...

—А це що за така фігня? – ще дужче обурю­ється вона. – Про яку педагогічну етику може йтися, якщо ти все заняття простоїш до мене задницею? І взагалі, я тобі ЩО, НЕ ПОДО­БАЮСЬ?

—Сабріно, ти мені дуже подобаєшся, але ж сам Макаренко казав... – проте навіть це магічне прізвище не справляє на неї жодного враження.

—Тоді ДИВИСЬ НА МЕНЕ! - ледь не ви­бухнула вона. – Як ти можеш не дивитись на ме­не, якщо я тобі подобаюсь? От ти мені нодоба-стпси, і я дивлюсь маніть на гній зал!

—Ти мені теж подобаєшся, але я репетитор, я тебе вчити маю, а не дивитися на твій зад!

—Ах так! – дико зблискує оченятами Сабрі-на. - У МЕНЕ НЕ ЗАД! Чуєш! У МЕНЕ НЕ ЗАД! – тупає вона ногами.

Тут із коридора постукала Каміла.

—Сонечко, в тебе все гаразд? – спитала вона з-за дверей.

—Так, ми саме шліфуємо фонетику... – від­казало сонечко в трусиках і додало, – не заважай нам, бо вилетиш звідси на фіг!

Каміла пошаркала перед дверима ногами й пі­шла собі на кухню.

—То на чому ми зупинилися? – спитало ме­не сонечко.

—Вправа 34, – сказав я.

—Ні,ямаю на увазі шліфування фонетики...

—Ти сказала, що в тебе НЕ ЗАД...

—Так, – вкотре закричала вона, – у мене НЕ ЗАД!!!

—Господи, а що ж тоді в тебе?

—У мене... Ееее... Мммм...У мене ПОПКА!!!

—Гаразд, – кажу я, – але це нічого не міняє. Бери свою попку, садови її за стіл, і переходимо до вправи 34. Ая тим часом посиджу тут, на вікні...

—Слухай, але чому, поясни мені? – примру­жується вона.

—Сабріно, ти не зрозумієш...

—Ти хочеш сказати, що я дурепа?

—Так, тобто ні... – відразу ж виправивсь я.

—Але ж я не дурепа, – береться в боки во­на, – ти сам казав, що на минулому занятті я зро­била успіхи, я навіть вивчила, що таке хсрпект!

—Перфект, – виправляю я...

—Та яка різниця?

—Очевидна, – кажу, – хєрпект – це каз­на-що, а перфект – це форма минулого часу...

—Але чому, чому ти не хочеш дивитися на ме­не? – знову заводить Сабріна. – Чого ти не хочеш зробити мені приємне одним своїм поглядом, чо­го ти робиш з мого життя суцільний хєрпект? – заламує вона руки.

—Я ж кажу, ти не зро-зу-мі-єш... І тут вона несподівано шепоче:

—Мені дійшло... ти голубий...

– Авжеж, – кажу я раптом, – я гей, найголубіший гей на планеті, мене жінки не цікавлять. Задоволена, тепер ти задоволена, що змусила ме­не це сказати? А зараз відкривай свій зошит і чи­тай уголос 34-у вправу...

Сабріна дивиться на мене якось по-новому.

—А чого ж ти тоді гнав на смешів? – питаєть­ся вона.

—Шифрувався, – відказую. – Гадаєш, твій батько взяв би на роботу голубого репетитора?

Вона сідає за свій учбовий столик, я бачу це бічним зором баскетболіста, обертається до мене в профіль і починає:

—Іхь верде... Стривай, – каже вона, раптом прозрівши. – Але ж ти якийсь неправильний голубий...

—Я нормальний голубий, – відстрілююсь я, – я і хлопцем живу, читай давай...

— Ну, якщо ти нормальний голубий, тобі має бути пофії, жінка я чи ні, і взагалі мофіг, у що я вдягнена...

Знаєш, Баз, на якусь мить я аж підвис... А й справді, – думалось мені, – все так просто... Мене проймає майже божевільний розпач. Виходить, я ні за цапову душу записався до підарської спіль­ноти, і з цього нічого не вигоріло. Наша пєсня хараша, начінай сначала. Доводь їй, що ти все-таки натурал, але ж їй тільки це й потрібно...

– Та тобі взагалі має бути пофіг. Ось я заразвстану й сяду тобі на руки, – Сабріна забиває останній гвіздок у труну моєї псевдопідарської орієнтації, – і якщо ти голубий, наше заняттяпродовжиться далі...

Вона справді встає і йде із зошитом до мене.

—Стій, – кажу я й обертаюся, – стріляти буду...

—Що? – розгубилась вона.

Тоді я міряю її поглядом із ніг до голови, поп-ку і все таке, ну, ти розумієш, і нарешті кажу:

—Все, сонечко... У-се...

—Що? – радо посміхається вона, помічаючи мою розгубленість. – Ти більше не голубий?

—А я, – кажу, – я взагалі не голубий, я про­сто не хочу тебе більше бачити, я звільняюсь. Тшюсс, майне лііібе1!

Я згрібаю з підвіконня книжки й збираюся йти геть.

—Стій, – тепер каже вона, – але, замість «стріляти буду», банально додає «кричати буду»!

—Та кричи, –погоджуюсь я, – кричи, скіль­ки тобі влізе, шліфуй фонетику, згадуй хєрпект, а я йду, мені тут робити нічого...

—Але ж я справді закричу, – майже в розпачі розводить руками вона.

—Війе кспоеп1!

—Ти чесно цього хочеш? А може, все-таки залишишся?

—Ні, – кажу я, – я йду, іхь габе аллє генде фолль цу тун2!

І тут вона недорізаним голосом починає гор­ланити, що... що я... ти уявити собі не можеш, що я її ґвалтую... За секунду до кімнати влітає Каміла й теж починає горланити, наче мавпа, причому горлає вона якусь таку фігню, що жод­ного слова розібрати годі... Я так і не вкурив, що вона хотіла: урятувати Сабріну чи щоб її теж зґвалтували...

—І що? – перехоплює мені подих.

—Та нічо... Я хапаю з дивана подушку й з усі­єї дурі луплю Камілу по макітрі... Каміла затихає й падає... А я стрімголов, перекидаючи меблі, ви­риваюся з квартири...

—Мда... – тільки й кажу я.

—Як гадаєш, що вони зі мною зроблять?

—Хто, вони?

—Ну, папік Сабріни та його менеджери.

—Навіть не знаю...

—А я знаю, – скрушно зітхає Ікарус... – І не уявляю, що з цим робити...

—Може, подзвонити до телефонної служби довіри? – на якийсь біс пропоную я.

Наш настільний годинник на кухні висвічує 23:93. Якось Кет звалила його на підлогу, і він тепер глючить, проте інколи створює ілюзію, що в нас до біса часу, а якщо й не до біса, то при­наймні значно більше, ніж у решти людей.

Ми вперто сидимо вдома, жерти в нас нічого, та й, якщо чесно, нам зараз зовсім не до жратви. Укотре перебиваємось кавою, доливаючи в неї рештки вчорашнього коньяку, й куримо. Попіл струшуємо в шкаралущу від кокосового горіха. А коли все це збіса набридає, я мовчки висовуюся у вікно й починаю роздивлятися темні дахи па­вільйонів дитячого садка, що звідси, згори, своїм крихким вицвілим шифером нагадують западню. За кілька кварталів від нас у небо б'ють світлові гармати якогось нічного клубу, немовби шукаю­чи бомбардувальників уявного супротивника або стомлених ангелів, що після важкого робочого дня повертаються нарешті додому. У нашому дво­рику горить лише два ліхтарі, один на в'їзді, а ін­ший на козирку нашого під'їзду, решту території окупувала густа й липка темрява.

Я викидаю недопалок, що падає вниз, наче мі­ніатюрний метеорит, і вже збираюся повернутися до Ікаруса, коли несподівано помічаю, як у наш дворик на шаленій швидкості влітає великий чор­ний джип чероккі. Він підкочується до сусіднього під'їзду, а їх у нашому будинку аж цілих два, різ­ко дає по гальмах, з переднього сидіння визирає чийсь череп, заперечно хитає й знову зникає в ка­біні. Потому чероккі газує, пролітає останні де­сять метрів і гальмує так різко, що йога заносить і викидає задніми колесами на клумбу тьоті Гамі.

«Пиздєць пацанам, – думаю я. – Зараз тьотя Таня порубає їх лопатою й розхуячить їм джип...» Жартувати з нею – собі на шкоду. Тьотя Таня була адвентисткою сьомого дня, що якби само собою зобов'язувало бути її ще й пацифісткою. Але то­ді, коли хтось чіпав її квіти, про жоден пацифік не могло бути мови. Одного разу вона бомбардува­ла з вікна картоплею якогось гопника, що хотів був нарвати своїй дєвушці ромашок, а якось облила окропом одного алкаша, що став на її клумбу від­лити... Словом, якби тьотя Таня зараз не спала й не бачила свої адвентистські сни, сталося б щось непоправне.

Немов на підтвердження цього, з чероккі виліз­ло четверо чуваків у спортивних костюмах. Вони закурили, а останній, п'ятий, вистрибнув з ведій­ського місця, відкрив багажне відділення, дістав звідти бейсбольні битки й глянув кудись угору, не­мовби ці пацани приїхали на розборки з ангелами, що стомлено поверталися додому їхньою територі­єю й клали на їхній авторитет. І ось пацани стояли, курили й дивилися кудись угору, певно, чекаю­чи, доки ангели самі спустяться й розпочнуть свій гнилий базар... Але про що саме з ними можна ба-зарити, я якось не зовсім розумів, адже з ними хоч базарь, хоч не базарь, у них же он який дах... І тут щось почало мені виразно не подобатись... Більше того, я навіть зрозумів що саме – мені не подобалися бейсбольні битки, дуже сильно не подобалися, хоч я й не був пацифістом, а адвен­тистом сьомого дня й поготів. Щодо самого бейс­болу, то я навіть правил не знав... І тоді я взяв і на­віщось дуже обережно спитав:

—Слухай, Ікарусе, а скажи мені, будь ласка, що за машина в батька Сабріни?

—Чорний чероккі, – якось зовсім безтурбот­но відказав він, – великий чорний чероккі...

—І їздить на ньому він не сам...

—Авжеж, – погодився зі мною Ікарус, – за­звичай з ним два менеджери й два секретарі, усі вони в спортивних костюмах, а в багажнику в цих уєбанів бейсбольні битки...

Коли я спрямував свій погляд униз, біля клум­би вже нікого не було...

За які десять секунд ми щодуху дерлися роз­хитаними металевими сходами на горище. Мо­же, збоку ми нагадували двох придуркуватих хо­м'ячків, що гасали іграшковим будиночком, принаймні очі в нас були такі самі скляні, скляні від жаху, але нам було зовсім не до грашок. По­переду мчав Ікарус. В останню мить він схопив за шкірку найдорожче, що в нас було, тобто Мяу-дзедуна, і тепер тягнув його сходами. З горища ми вибралися на дах, де, пригинаючись і манев­руючи між антенами, дісталися до буди, яка ве­ла до сусіднього під'їзду. Мерщій спустившись на останній поверх, ми розлякали якихось мало­літок, що курили драп, слухаючи на переносно­му магнітофоні емінема, й викликали ліфт. Той підіймався нестерпно довго... Малолітки мовчки переводили погляд з нашого Мяудзедуна на Іка-руса, далі на мене, а потім одне на одного, ще да­лі – на свою дурь, і, певно, думали: гарна дурь, туди його.

А коли засцяна кабіна ліфта нарешті звалила приїхати на наш поверх, Ікарус несподівано сказав:

– На, – і вручив мені Мяудзедуна, – двері потримай.

Я взяв Мяудзедуна під пахву й заблокував две­рі. Ікарус тим часом підійшов до малоліток.

– Чуваки... – мовив він.

Чуваки якось враз відсахнулися, а певно, най­більш продвинутий із них сказав:

– Спокійно! Ви бачите те саме, що й я? Усі ствердно закивали.

—Тоді нам нічого боятися, – продовжив най­більш продвинутий, – бо це наш колективний глюк, нас просто глючить усіх разом і ми бачимо один і той самий глюк, адже це...

—Чуваки, – урвав його Ікарус, – чуваки, го­ніть дурь...

—Ви теж це чули? – спитав найбільш до­свідчений.

Чуваки мовчки закивали головами.

—Пацани, та він же смішний, – спробував був зареготати досвідчений, але якось відразу втух, по­мітивши, що нікому не смішно.

—Чого ви? – не зрозумів він. – Це ж глюк!

—Да-да, – ствердно закивав Ікарус, – я глюк, а тепер гоніть дурь!

Немовби для більшої переконливості, що він глюк, Ікарус підійшов до найбільш досвідчено­го й узяв його за барки. Той якусь мить повагав­ся, а далі все-таки дістав із кишені короб.

Потім ми спускалися вниз, а малолітки, певно, думали: та ну її к бісу, цю дурь, якщо після неї так глючить, що глюк, наш колективний глюк, прихо­дить і забирає нашу колективну дурь, на яку ми всі скидалися. І лише найдосвідченіший, мабуть, на­магався переконати їх, що все не так уже й погано, що глюк був не такий уже й агресивний, адже за­брав саму тільки дурь, а магнітофон із емінемом принаймні залишив. І що можна спробувати поку­рити ще, тоді глюк напевне повернеться й дурь можна буде випросити назад, а якщо він не пого­диться, то виміняти, виміняти, скажімо, на магні­тофон із емінемом.

На першому поверсі Ікарус раптом спинився, поклав у задню кишеню джинсів короб і вийняв звідти ніж для заточування олівців.

—А це що за фігня? – спитав я.

—Ніж, – пояснив він, – китайський ніж.

—Та бачу, що китайський, але що ти збира­єшся ним робити?

—Як що? – здивувався він. – Оборонятися, а якщо знадобиться, то й нападати.

Я спробував уявити, як Ікарус обороняється китайським ножем для заточування олівців від п'ятьох чуваків із бейсбольними битками – ви­йшло доволі погано. Потім я спробував уявити, як мій кумпль із цим-таки китайським ножем на­падає на тих-таки п'ятьох чуваків, – але в мене взагалі нічого не вийшло.

—Знаєш, – сказав я, – по-моєму, єдине, що можна зробити цим ножем, то харакірі, як ки­тайці.

—Китайці не роблять харакірі, – заперечив Ікарус.

—Яка різниця, роблять вони харакірі чи ні... Я просто хочу сказати, що з цим ножем нам нічо­го не світить.

—Ти що, – спитав раптом Ікарус, і недобрі вогники зблиснули в його очах, – сумніваєшся в моїх силах?

Я дуже добре знав, що означають ці вогники й чого саме можна після них чекати. Точніше, я знав, що після них не варто чекати нічого доброго.

– У твоїх силах, чувак, я не сумніваюсь, на­томість дуже упереджено ставлюся до китайців,а особливо до їхньої легкої промисловості... –парирував я.

По цих словах Ікарус штовхнув двері ногою й вийшов назовні, а мені не залишалось нічого ін­шого, як піти за ним. Слава всім святим, там було порожньо, тож ані оборонятися, ані нападати ні на кого не довелося. Я полегшено зітхнув і вже збирався чкурнути за будинок, подалі звідси, ку­дись у покинуті гаражі, проте в останню мить по­мітив, що Ікарус іде вбік чероккі, який самотньо загруз одним із задніх коліс у адвентистській клум­бі. Навіть Мяудзедун у мене під пахвою і той нер­вово зайорзав. Чим ближче Ікарус був до чероккі, тим швидші ставали його кроки, й урешті-решт мій навіжений кумпль просто побіг, а перед самим джипом упав на коліна й широко замахнувся ки­тайським ножем для олівців. Наступної миті він вдарив ним у колесо, щось лунко дзвякнуло й від­летіло в клумбу.

– Ненавиджу китайці», – прошипів Ікарус,а чероккі, немовби погоджуючись із ним, розітнув

темряву й нічну тишу настирним свинським куві­канням сигналізації.

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що через це кувікання могла прокинутись адвентистка тьотя Таня, яка миттю б зорганізувала проти нас, потенційних кривдників своєї адвентист-ської клумби, страшний і кривавий хрестовий похід. Ікарус винувато зиркнув у мій бік, так, немовби виправдовувався, але потім його очі знову зблиснули злим вогником, і я зрозумів, що чероккі приречений.

Справді, Ікарус вирвав із землі одну з цеглин, якими було обкладено адвентистську клумбу, й, замахнувшися нею над головою, зі свистом опустив її на лобове скло. Тієї ж миті у вікні тьоті Тані спалахнуло світло, а на сходах між сьомим і восьмим поверхом замерехтіли тіні, що швидко спускалися вниз...

«Отче наш, що є на небесах, зроби так, щоб тьотя Таня адвентистка подумала, що пацани з чероккі навмисне наїхали на її адвентистську клумбу, а ті, в свою чергу, що тьотя Таня розби­ла їм за це скло», – тікаючи в напрямку закину­тих гаражів, молилися ми з Ікарусом і Мяудзе-дуном, якщо останній, звісно, знав, як це – молитися.

– Чуєш, – сказав я, – от що б було, якби Тарас Григорович Шевченко народився не тоді, коли він народився, а в 1983-му... – дурьспрапді була гарна, а після гарної дурі я завше починав молоти різну хєрню. Ікаруса ж навпаки пробивало на умняк, і він ставав мовчазним і депресивно-похмурим...

Словом, мені дурь розв'язувала язик, а йому на­впаки – зав'язувала.

Видершись на третій поверх недобудованого під час совка паркінга, оминувши всі діри в бетон­ній підлозі, провалившись у які, можна було про­летіти метрів п'ятнадцять і сказати життю «астала-віста», ми знайшли невеличку кімнатку з кількома старими шинами й мовчки повсідалися на них. І тут Ікарус дістав трофейну дурь. Але проблема полягала в тому, що в жодного з нас не було цига­рок, які можна було б використати як гільзи... Па­перу в нас теж не було. Тоді після деяких роздумів Ікарус дістав із кишені гривню й зосереджено по­чав ладнати косячину з купюри.

—Ти що, – здивувався я, – ти знаєш, скіль­ки на цій гривні бацил?

—Чого? – витріщився Ікарус.

—Бацил, так навіть сифак чепонути можна!

—І ти відмовишся від дурі через якийсь там сифак? – здивувався він.

Робити було нічого.

– Так от, – продовжив я думку, – якби Та­рас Григорович Шевченко народився, скажімов 1983-му, ну, не кріпаком, а наприклад, якимосьбезпритульним у радянському дитячому будин­ку, то з нього мав би вийти непоганий репер,що читав би жорсткий соціальний реп на всюкраїну, що не дав би різним ублюдкам зажратисяй викривав би їхні оборудки, їхнє блядство й роз­пусту... А замість того гівна, яке пін малював,навчаючись у Брюллова, він би бомбив графітя-ми «разсаднікі зла», що найбільш дістають і при­гнічують і так пригнічені верстви – наприклад,

податкову й міліцію. І я не беру це з повітря, ша­новні скептики й обожнювачі батька Тараса, я беру це з «Кобзаря», поезії якого, бачить Всеви­шній, по-своєму геніальні... І що би, скажімо, за­вадило нашому генію, народившись у 1983-му, переробити славнозвісне «у всякого своя доля і свій шлях широкий» на більш патетичне й пое­тичне «у всякого своя карма і свій джип черок-кі»...

—На хуй чероккі... – попросив Ікарус.

—Гаразд, – погодився я, – тоді він вийшов би на сцену в широких джинсах із матнею по коліна і хокейному балахоні й прочитав би «у всякого своя карма і на хуй чероккі»... – а під сценою в цей час був би я і я би сказав: йо, Ьі§ аасИу ТАКА8, ти в на­турі рулиш!!!

—Облиш Тараса Григоровича, – сказав мені Ікарус, – не чіпай старенького.

—Я так не можу, – пояснив я, – мені зараз треба думати, думати вголос.

—Думай, але Тараса Григоровича облиш.

—Але про що мені тоді думати?

—Ну, наприклад, про свободу...

—Чого? – не відразу в'їхав я.

—Про свободу як таку.

—Про свободу в глобальному сенсі чи в яко­мусь більш вузькому?

—А ти й так і так думай... От ми зараз вільні, абсолютно вільні...

—Я, здається, зрозумів, до чого ти ведеш, старенький...

– Це дуже гарно, бо наразі я ще сам не зовсімрозумію, до чого веду...

—Ти ведеш до того, що ми з тобою повні лу-зери, що в нас є абсолютна свобода без усяких там глобальних чи більш вузьких сенсів, а ми просто не знаємо, що з нею робити...

—Не знаємо, – прошепотів Ікарус і позіхнув.

—Але я знаю, хто знає...

—Що знає? – напівсонно пробелькотів мій кумпль.

—Я знаю, хто знає, що робити з нашою сво­бодою.

—Тільки не кажи, що Біл Даун...

—Авжеж ні...

—Тоді хто?

—Телефонна служба довіри... – пояснив я й дістав із задньої кишені джинсів візитівку.

—Це що? – витріщився Ікарус.

—Візитна картка. Тут написано, що Анжелік Ковач... Словом, вона зна, що робити...

—Але ж ми, – пильно глянув на мене мій об-довбаний кумпль, – ми курили дурь із гривні й могли підхопити сифак, а в тебе була візитна картка, в тебе був цей папірець...

—Так, – згодився я, – але без цього папірця ми б не дізналися, що робити з нею.

—З ким? – випав з контексту Ікарус.

—Зі свободою з нашою.

—Добре, твоя взяла, – сказав він, – але про­поную компромісний варіант: ти зараз запам'я­товуєш номер, потім ми скурюємо рештки дурі в цій твоїй візитівці, а тоді дзвонимо...

І тут з'ясувалося, що я не можу запам'ятати більше п'яти цифр, тому візитівку я віддавати відмовився. Ікарус занервував, та доколі швидко

знайшов вихід із ситуації. Зійшлися на тому, що він запам'ятовує п'ять перших, а я – п'ять дру­гих... На тому й порішили, але я дечого не вра­хував.

Покуривши вдруге, Ікарус тупо заснув, об­нявши шокованого й сонного Мяудзедуна, на­че подушку. Я теж спробував був заснути, але пи­тання, що робити зі свободою, так і не давало мені спокою. Тоді я розбуркав Ікаруса й сказав:

—Чувак, мені потрібні ці довбані п'ять цифр...

—Що? – не зрозумів він.

—П'ять цифр, код від нашої з тобою свободи...

—Давай завтра, – буркнув він.

—Я не хочу прокидатися й розуміти, що я не знаю, як чинити зі своєю свободою.

Ікарус назвав мені якісь п'ять цифр, і я трем­тячими руками забив їх у мобілу. Залишалося тільки сподіватися, що названі вони не від ліхта­ря. Потому я почав згадувати свою п'ятірку – виходило зі скрипом, аж якоїсь миті мені почало здаватися, що я їх просто вигадую. За склеєни­ми докупи цифрами я й зателефонував. Це нага­дувало спортлото, спортлото з джекпотом, який дорівнював твоїй персональній свободі...

—Ало, – почув я сонний шепіт у слухавці.

—Анжелік, так тебе, здається, звати?

—Так, мене, здається, так і звати.

—То тобі здається чи ти справді Анжелік?

—Я справді Анжелік, а ти знаєш, котра го­дина?

—Знаю, – відповів я, – зараз ніч.

—Ну от, – пояснила вона, – а нормальні лю­ди вночі сплять.

У тому-то й річ, я не зовсім нормальний, ти маєш мене пам'ятати, ми вчора познайомилися, в «Лондоні», пригадуєш?

—Ще б пак, – відповіла вона, – у тебе дуже важкий і нахабний кіт...

—Що?

—Твій кіт усю ніч заважав мені спати й нама­гався лягти мені на груди...

—Авжеж, так...

—Що так?

—Ну, він такий, він любить жіночі груди...

—Гаразд, сподіваюсь, ти не для цього мені дзвониш?

—Не для чого?

—Ну, щоб сказати, що сьогодні твій кіт не мо­же заснути без жіночих грудей?

Я глянув на Мяудзедуна, що мирно спав у Ікаруса на животі.

—Звісно, не для цього. Слухай, у мене про­блема, велика проблема, тому я, власне, і дзво­ню...

—Дай вгадаю. Ти знов потрапив у якийсь ін­ший світ?

—Ні, – заперечив я, – гірше...

—І ти хочеш про це поговорити?

—Звісно хочу, але давай без цих американ­ських задрочок...

—Яких?

—Ну, без «хочеш поговорити»...

—Гаразд, то що за проблема?

—Я не знаю, що робити зі своєю свободою...

—Свободою в якому сенсі?

—У прямому...

—Розумієш, – пояснила вона, – свобода, як на мене, може бути різна... Тобі просто мо­жуть сказати «свабодєн» – і це теж якоюсь мі­рою свобода. А ще... якось у дитинстві я загуби­лася в зоопарку. Чим не свобода? Але що роби­ти, я теж не знала...

—Так, мені сьогодні казали «свабодєн», тричі, здається, – погодився я, – але в зоопарку я не гу­бився, я загубився в... словом, у світі я загубився...

—А світ – це великий-превеликий зоопарк, – буркнув Ікарус, що на якийсь біс прокинувся...

—І що? – спиталася Анжелік.

—І ось тепер я абсолютно вільний і не розу­мію, що мені з цим робити...

У слухавці запала тиша.

– Знаєш, – сказала потому Анжелік, і в їїінтонації не було нічого, що б нагадувало пси­холога з телефонної служби довіри, там буласама втома й сум, – якщо ти зараз справді аб­солютно вільний, приїдь, будь ласочка, до ме­не... Я в лікарні...

Потому вона назвала номер лікарні, корпус і палату. Цифр було рівно п'ять... І щойно вона договорила, у слухавці залунали короткі гудки. Я почав був набирати її ще раз, але металевий го­лос відповів: «На вашем счіту нєдастатачна дє-пєг, штоби савєршать званкі. СВАБОДЄН...»

—Ікарус, мені треба в лікарню, – добре за­пам'ятавши п'ять цифр, сказав я.

—На біса? – аж прочумався той.

—Все для того ж...

—Аналізи на сифак? – геть офігів Ікарус...

—Ні, – сказав спокійно я, – гам можна ді­знатися, що робити зі свободою... бо телефонна служба довіри зараз у лікарні...

—Якого вона там робить?

—Не знаю, – знизав плечима я, – я не встиг спитати... А коли подзвонив удруге, мені сказа­ли, що я СВАБОДЄН...

—Чувак, – поставив діагноз Ікарус, – тобі однозначно не можна стільки курити.

Але мені було все одно: я був чотири рази СВАБОДЄН і один раз абсолютно-глобально вільний. Ікарус залишився в гаражі куняти з Мяудзедуном, якому сьогодні довелося спати на чоловічому торсі, а не на жіночих грудях, а я пішов до лікарні, пообіцявши повернутися вранці.

По дорозі навіть забіг до нічного маркету, з по­легшенням зрозумів, що там не розігрують ніякої червоної ямахи, тож на радощах купив цілий кі­лограм бананів. Була третя ночі, й сонна касирка із сек'юриті, цілком справедливо, глянула на ме­не, як на ідіота. Бо на фіга не-ідіотові може знадо­битися кілограм бананів о третій ночі? Але пояс­нювати, що я несу ці банани телефонній службі довіри в лікарню, аби дізнатися, що робити зі сво­бодою, я не став.

А коли врешті-решт дійшов до лікарні, то об­ламався. О пів на четверту ночі вхідна брама – чо­тири метри заввишки, звісна річ, зачинена, та й у самій лікарні світилось лише кілька вікон. Про­те здаватися ніхто не збирався. Я спробував був лізти, тримаючи банани в руці, але в мене ні чорта

не вийшло. Тоді я не придумав нічого кращого, як перекинути їх на інший бік, немон морський піхотинець торбу з гранатами, тушонкою й фес­ками своєї дівчини в спідній білизні. Банани впа­ли на газон із глухим звуком, і їх відразу ж накрило з автоматичної поливальниці. Я був упевнений, що в мене все вийде, бо без бананів справді було значно легше лізти. Опинившись на верхівці пар­кану, я трохи повагався, але все-таки зістрибнув униз і раптом відчув, що під моєю лівою ногою щось розпачливо чвакнуло... Словом, з п'яти ба­нанів уцілів тільки один. Я підняв його, відірвав під розчавленої гілки й засунув за пояс джинсів, наче кольт сорок п'ятого калібру.

До травматологічного корпусу я дістався доволі швидко, бо непогано знав цю будівлю, навіть при­гадував, де чорний вхід. Свого часу я провідував тут свого колишнього тренера з атлетики, якому роз­чавило ступню двопудовою гирею. Мудак був ІДО той, тому весь наш спортзал тягнув на сірниках, хто піде до нього наступного разу. Короткий сір­ник діставався мені аж тричі. І кожного разу, засо­вуючи під ліжко пакет з кефіром та печивом, тре­нер сумно дивився мені в очі, зітхав і казав: «ех, рєбьята, пропадьоте ви без мєнья», а потім всо­те починав розповідати, як у 78-му плавав сто­метрівку за збірну Радянського Союзу на якійсь універсіаді.

На щастя, чорний хід виявився відчиненим, ліворуч від нього відразу ж починалися сходи. Я підіймався на четвертий поверх, намагаючись

ступати своїми левісами якомога тихіше. У якусь мить мені навіть почало здаватися, що я збираю­ся когось убити, а не шукаю тут телефонну служ­бу довіри. Перш ніж увійти на четвертий поверх, я навіщось поправив у себе за поясом банан і сту­пив на кепсько освітлений чотирикутник із кіль­кома стільцями й телефоном на стінці. Тут почи­нався коридор, перед входом у який сиділо тіло в білому халаті, поклавши голову на тумбочку.

Я ще навіть не встиг зробити жодного кроку, як тіло підвело свою голову й глянуло на мене ка­ламутним поглядом.

—Ти хто? – спитало мене тіло, що виявилося підстаркуватою санітаркою. Навіть за три метри, що розділяли нас, на мене війнуло рідним запахом перегару, і я, розуміючи, що не все так погано, почав перебирати в голові всі можливі варіанти відповіді. Санітарку тим часом накрила потужна гикавка. Тоді вона дістала з-під тумбочки почату пляшку пива й зробила кілька великих ковтків. Ги­кавка не припинялася.

—До кого? – продовжила вона допит, ги­каючи так голосно, що коридором ішла луна.

Я мовчав.

– Ну, чого витріщився? День рождєнія в ме­не сьодні... – тут санітарка гикнула так сильно,що мені би від такого гику, певно, розірвалоголову.

Я стояв і думав про те, що зараз майже чет­верта година ночі, а от у неї, виявляється, день народження... Цікаво, він затягнувся ще з учора чи тільки почався? Судячи з усього, і перше, і друге.

Але саме той гик мене й урятував – під час нього санітарці, схоже, здалося, що я щось від­повів, тому вона похитала своєю якимось дивом уцілілою головою й скрушно прошепотіла:

– Ох уже мені ці влюбльонні...

Потому вона дістала з тумбочки білий халат, кімнатні капці й простягнула все це добро мені.

—Навіщо? – не зрозумів я.

—Так положено. Щоб мікробів не було. Ти хоч знаєш, скіі...ік...іки на тобі мікробів?

Я не знав.

– Обув біля мене залишиш, – додала вона,гикнувши.

Я накинув на плечі халат, правою ногою стяг­нув із себе лівий левіс, лівою правий, а потім за­ліз у кімнатні капці з ведмедиками. Вони були десь тридцять шостого розміру, тому половина моєї ступні залишалася на підлозі. Я хотів був спитатися, чи в неї часом нема чогось іншого, проте помітив, що санітарка вже мирно дрімала на своїй тумбочці.

Якщо ти хочеш щось викреслити зі свого життя, то його, це щось, треба викреслювати пініями саме таких коридорів, порожніх, на­півтемних коридорів, із сірими дверима з но­мерами палат.

У цій лікарні було стільки темних коридорів, і ісреплетених у химерні лабіринти, аж мені здава­лося, що люди потрапляють сюди не для того, аби їх лікували від хвороб, а для того, аби просто ховатися тут від смерті. Я уявляв собі стареньку її чорному плащі, що зацьковано й розгублено

динилася навсібіч, наче дев'яностолітня колгосп­ниця, що приїхала з села до міста в першу-ліпшу найдешевшу аптеку й загубилася в підземці... І от вона дивилася й думала: чого я навіть у дитинстві забирала життя в цих ублюдків, чого я не могла бодай пару місяців походити на курси скаутів... тоді б мене принаймні привчили брати з собою крейду, аби ставити позначки на стінах коридорів і на дверях палат... А що робити тепер? Де вихід із цього грьобаного госпіталю?

Я не був дев'яностолітньою колгоспницею, а тим паче смертю, проте навіть не припускав, що в цій лікарні стільки коридорів. Адже палата мого тренера була відразу біля сходів. Думаю, лі­карі спеціально помістили його саме туди, інак­ше б наші перекачані пацики ніколи б його не знайшли. І кому б він тоді розповідав про сто­метрівку на універсіаді в 78-му? І от я сунув цими коридорами, у своїх трофейних кімнатних кап­цях тридцять шостого розміру, і шукав номер потрібної палати, навіть не уявляючи, що роби­тиму потім, коли її знайду. «Якщо в цих коридо­рах водяться тверезі санітари, – думалось ме­ні, – якщо вони не вимерли, як динозаври, чи не полетіли у вирій, як теплолюбиві птахи, вони обов'язково подумають, що я дебіл, який утік із відділку для імбецилів і тепер вештається по­верхами. Тоді вони вдягнуть на мене гамівну со­рочку й... прощавай, абсолютна свободо, хай на­віть я не знаю, що з нею робити».

«Хоча ні, не все так погано, – виправдовував­ся я, – вони ж можуть сприйняти мене за лікаря,

я ж у білому халаті врешті-решт». Проте ці кап­ці, ці блядські капці тридцять шостого розміру з ведмедиками, все одно мене видадуть! «Това­ришу, – скажуть санітари, – на вас капці три­дцять шостого розміру, до того ж із ведмедика­ми, маємо підозру, що ви імбецил, а ще від вас штиняє канабісом...» Якусь мить я навіть зби­рався їх зняти, але потім зрозумів, що, штиняю-чи канабісом у самих шкарпетках, виглядатиму не менш підозріло.

Я зовсім був зневірився, але нумерація палат раптом налагодилася. «Можливо, за мене почав молитися сам Біл Даун», – подумав я й почав під­свічувати собі запальничкою, бо забрів у зовсім темний закуток. Як не дивно, відсутність світла діяла на мене заспокійливо, принаймні в темряві буде не так легко помітити, що я в довбаних кап-і іях із ведмедиками. Не знаю чому, але вони мене просто вбивали. Присвітивши на двері останньої и цьому коридорі палати, я зрозумів, що та, яку н шукаю, має бути відразу ж за поворотом. Зро­бивши кілька кроків, я опинився в новому кори­дорі, який закінчувався великим, майже на всю стіну, вікном. У його сірій квадратурі хтось сидів, і'ож я не придумав нічого кращого, як дмухну­ти на свою запальничку й піти до цієї самотньої постаті.

– Привіт, – прошепотіла вона голосом біляв-ки з телефонної служби довіри, коли я нерішуче спинився за кілька метрів, бо хтозна, а раптом це ще одна вгашена санітарка, – знаєш, а в тебе ібіса кумедні капці...

—Ти що, як кішка, вміст бачити в темря­ві? – здивувався я.

—Ні, вони тут одні на всіх відвідувачів... – пояснила Анжелік.

Це трохи вибило мене з колії, але я все ж та­ки згадав, чого прийшов, і спитав: -Ну?

—Що ну?

—Ти ж обіцяла розказати, що робити зі свобо­дою...

—Підійди ближче, – попрохала вона.

Я підійшов до неї майже впритул і, зазирнув­ши їй в очі, спитав, згораючи від нетерплячки:

—То що мені в біса з нею робити?

—Ось що, – сказала вона, притягла мене до себе за дуркуватий білий халат і жадібно, але водночас запаморочливо-ніжно, припала своїми вустами до моїх пошерхлих і пропахлих канабісом губ.

Гадаю, не варто розповідати, як довго й нудно я шукав вихід із цього химерного лабіринту. Я, на­че привид, тинявся коридорами й нарешті геть ви­падково дістався рятівної прикордонної тумбочки. Там я обережно взув свої левіси, зняв халат, а капці поставив біля санітарки. Та звела на мене свої ка­ламутні очі й укотре спитала:

—Ти хто?

—З днем народження! – відповів я, дістав з-за пояса банан і добродушно простягнув їй.

—Будь людиною, у вас там що, самі гестапів­ці? – каже Ікарус геть ошелешеному оператору

мобільної компанії, послугами якої ми користу­валися, аж доки в нас не скінчилось бабло й нам не сказали СВАБОДЄН, – у мене тачка заглухла в полі, в тачці вагітна дружина, до пологового ЗО кілометрів, на рахунку нулі, січеш?! Ти хочеш взяти на себе такий гріх? Чуєш, я тебе з-під зем­лі дістану, якщо моя дружина народить посеред поля...

—Гаразд-гаразд, – белькоче оператор у шо-ці, – давайте я викличу вам швидку...

—Не треба нам швидкої, просто подзвоніть моєму другові й скажіть, аби набрав мене, я ж ні­чого більше не прошу!

—Як я його? – питає Ікарус, скинувши опе­ратора з лінії...

—Якби твоя дружина справді народжувала посеред поля, – відповів я, – ти б до цього не додумався...

По цих словах наш дружбан справді пере­дзвонив.

—Харе рама, – сказав я.

—І кому це там приспічило народжувати в таку рань посеред поля? – невдоволено поці­кавився він.

—Нікому, – поспішив пояснити я, – у нас нулі на мобілі, довелось розвести оператора...

—Тобто ніхто не народжує? – перепитав він.

—Так, – згодився я, – жодних переймів...

—Гаразд, – відповів він, – я зараз дуже зай­нятий, передзвоню за півгодини.

—Зайнятий, у таку рань?

– Так, зайнятий, чуваки, я сонце зустрічаю... От зустріну й передзвоню...

Це був наш старий кумпль Яцик, що рік тому став кришнаїтом і тепер, судячи з усього, як і ко­жен порядний кришнаїт, який переймався чис­тотою власної карми, кожного світанку зустрічав сонце, наче кохану на вокзалі.

І от ми теж дивимось у пробоїну вікна й спо­стерігаємо, як з-за байконура, новозбудованої церкви, повільно й обережно сходить сонце, так, немовби воно справді прибуло до незнайомого міста й тепер не знає, куди податись. Я дивлюся на нього й розумію, що якщо воно, тобто сонце, є, то все ще не так і кепсько. І що, зрештою, не так уже й погано прокидатися кожного ранку, диви­тися на нього й це розуміти. Усе-таки кришнаїти мудрі.

У Яцика було довбане життя, і кришнаїтом він став не випадково. Скажімо так, після всього, що він пережив, обернення в кришнаїтську віру – то найлегше, що могло з ним статися. Яцик був нор­мальним пацаном, якщо не брати до уваги того, як він заробляв бабки. А бабки, на відміну від нас, йому справді були потрібні – він жив сам і утриму­вав свою божевільну матінку, що цілими днями сиділа в наглухо зачиненій квартирі, інакше б дав­но втекла світ за очі. Здається, в неї була параної-дальна шизофренія. А Яцик був у неї пізньою дитиною, він народився від якогось польського пройдисвіта, що приїхав на завод його матінки стажуватися на кілька місяців, а потім звалив назад

у свою Польщу, залишивши по собі подарунок, тобто Яцика, і кількасог злотих, які при сонку ніде було обміняти на нацвалюту... А потім Яцик, влас­не, народився, він жив собі спокійно до десяти ро­ків, аж доки його мама не втратила на виробництві руку й у неї поступово не почала падати планка. Коли Яцикові було 16, він уже повністю її утриму­вав, інша річ, як...

Знаєш, у кожному газетному кіоску є товсті журнали з рекламними оголошеннями. Зрештою, у них нема нічого цікавого, окрім розділу зна­йомств, який я час від часу гортаю й ніяк не нади­вуюся, що хтось може шукати дружбу, кохання, секс, якісь там почуття в таких от каталогах, де все розташовано за абеткою й зазіповано до кількох рядків. Словом, в одному з таких журналів се­ред оголошень а ля «молода пара шукає хлопця-бі для поїздки на море» я якось знайшов оголошен­ня нашого Яцика, мовляв, молодий, вродливий, доглянутий хлопець, м'язи й то-сьо, диплом ма­сажиста, виконає будь-які еротичні фантазії біз-нес-леді, а знизу стояв номер Яцикової мобіли. Так-так, чувак був звичайнісінькою бляддю, чи то пак блядем, але я його за це не засуджував – його божевільній мамі справді були потрібні якісь до­рогі ліки. «Дешевше було б купувати кокаїн», – казав я йому час від часу, коли він, набухавшись, тицяв мені під носа аптечні чеки й матюкався.

Коротко кажучи, він спав із підтоптаними стервами (я чомусь свято переконаний, що всі бізнес-леді – стерви еіс.) й отримував за це чес­но зароблені бакси, адже кожен працює, як мо­же. Але якось Яцик сильно забухав, на ньому

не було лиця, й пін раї по раз позичав у мене баб­ки, яких у мене «самого майже не було. Я, звісна річ, давав, бо Яцик просив на ліки для матінки, а насправді все просаджував на бухло.

—Чувак, – питав я, – я все розумію, але ти що, лікуєш тепер свою маму горілкою?

—Я віддам, – казав Яцик, не відповідаючи на моє питання.

—Чувак, та що з тобою таке? – знову питав я.

—Нічо, – скрушно хитав головою він.

—Не ладиться з бізнес-леді? – я був один із небагатьох, хто знав, як він заробляє.

—Я зав'язав із цією хєрнею, – сказав Яцик.

—Але як же ти тепер?

Проте Яцик навідріз відмовився відповідати. Тим не менше, десь за півроку ми набралися з ним у якомусь барі, і я нарешті про все дізнав­ся. Пізно вночі ми повертались додому, й він побачив на дорозі якусь дворнягу. Яцик ганявся за бідолахою кілька кварталів, жбурляючи в неї все, що трапляло під руку. Я ледь його наздогнав і силоміць завалив на лавку. Яцик зіщулився, наче мала дитина, обняв голову руками й запла­кав. «От халепа, – подумав я, – у чувака теж па­дає планка, певно, спадкове...»

—Слухай, Яцику, це факт, життя хрінове, ти випив... але собака, цей довбаний собака, за яким ти ганявся, він тут до чого?

—Та їбав я, їбав я всіх собак, – пробелькотів Яцик, давлячись сльозами...

І тут його раптом прорвало. Півроку тому він приїхав на виклик до якоїсь лярви, їй бу­ло за п'ятдесят. Я вже почав був думати про

Рейк'явік, – казав Яцик, – розумієш, кожен раз, як мені доводилось трахати таку рухлядь, я думав про Рейк'явік – годі мені ставало хоч трохи легше. Я трахав їх, входячи в своєрідну нірвану, марячи Рейк'явіком, інакше б у нашій сім'ї було двоє божевільних, ти мене розумієш, Баз?

– Да, Яцику, – кивав я, – розумію... Рейк'я­вік.

Одним словом, еротична фантазія тієї старої полягала в тому, аби Яцик, якщо я правильно його зрозумів, зайнявся якимись там збочення­ми з її пінчером. У перелікові Яцикових послуг, звісна річ, нічого такого не було, тому він просто послав її під три чорти, вдягся й хотів був піти... Але тут курва покликала свого тупого сек'юриті, й той почав погрожувати Яцику пушкою. Ну, і все, власне. Як виявилося, нірвана з Рейк'я­віком у таких випадках зовсім не допомагає.

Перегодом Яцик хотів накласти на себе руки, але згадав про свою бідолашну матінку й просто безбожно забухав. А поки він бухав, матінка май­же безболісно відійшла у світ кращий, сплутав­ши на кухні лимонад із оцтом. Яцик поховав її й забухав ще сильніше, та за кілька місяців огов­тався й ударив по гальмах. Він продав квартиру, бо там усе нагадувало про матір, а на виручені гроші купив собі права й вонмобіль, таку собі ха­ту на колесах, став кришнаїтом, це безкоштовно, і так собі кружляв по місту, час від часу пуска­ючись у мандрівки країною... «Шлях до віри в кожного свій», – як сказав би про це Біл Даун.

Коли сонце відривається від горизонту санти­метрів на десять, ну, якщо міряти на око вказівним і великим пальцем, Яцик усе-таки передзвонює.

– Да, окей, Яцику, – цього разу з ним гово­рить Ікарус, – ніякого м'яса, гроші на бензин... –киває головою він. – А де тебе шукати? Де-де?На П'ятихатках? Де саме, чувак? Як це не знаєш?Але ж вони, блін, великі... Ну гаразд-гаразд, зна­йдемо якось...

Сьома година ранку. Місто починає поволі оживати.

—Ніякого м'яса, це кришнаїти так... про жінок? – очі в мене повільно, але вперто за­плющуються.

—Про вбитих тварин... Усі кришнаїти вегета­ріанці... У нього навіть собака вегетаріанець, мо­жеш собі уявити?

—Яцик наважився завести собі собаку?

—Виходить, що так. Французький бульдог, звати Сигнал. Каже, потрясно медитує...

—Здуріти можна...

—Можна, але не треба...

—І що він узагалі говорить?

—Говорить, якщо ми дістанемо бабки на бен­зин, то можемо в нього пожити, і взагалі, він нас куди завгодно, хоч на море відвезе... Але ніяких убитих тварин.

– Ікарусе, ми з тобою самі, як убиті твари­ни, а вбитим тваринам на морі робити нічого,це вже мені повір...

Ми спимо десь до дев'ятої, наче люзні, аж до­ки нашу бетонну кімнату остаточно не прогріває

сонце й вона не починає нагадувати мікрохвильо­ву пічку, а ми з Ікарусом двійко курчат гріль – але худих і виснажених, від одного погляду на яких, певно, миттю зникатиме апетит. Але жод­ного м'яса, жодних убитих тварин! Першим про­кидається мій кумпль.

Він довго й замислено ходить маленькою кім­наткою недобудованого за совка паркінга й три­має Мяудзедуна під пахвою, наче тенісну ракетку. Мяудзедуна, схоже, це влаштовує. Він приречено собі висить, підібгавши довгі худі лапи.

Тут нарешті роздупляюсь і я, відчуваючи, я к дико болить череп і як дико мене сушить. Злізаю з шини, підходжу до вищербленої ам­бразури вікна й потягаюсь назустріч сонцю. Але сонце, як було за фігзна-скільки кіломет­рів від мене, так і залишається висіти на небі, наче гігантська, вкручена невідомим електри­ком лампочка...

Кожне моє слово пронизує мозок тонкими го­лочками, але така голкотерапія явно не йде мені і іа користь, тож я вирішую деякий час помовчати.

Ікарусу, схоже, теж не краще, але він ка­же, що збирається відвезти Мяудзедуна до Кет, на деякий час, звісна річ, хоч і не знає, як вона на це зреагує. Я лиш киваю головою й роздив­ляюся жовті й фіолетові кола, що зринають у мене перед очима.

Не знаю чому, але рівно за дві години ми до­мовляємось зустрітися в одному з парків цен­тру під пам'ятником жертвам чорнобильської катастрофи.

Першою більш-менш нормальною ідесю, що зринула і» моїй голові цього поетобдонбано-го надзвичайно складного й непривітного ран­ку, – це почистити зуби. Проте тут я зрозумів, що наші зубні щітки, мої тюбики зубної пасти, з якою я так і не розібрався, чи можна її ковтати, і взагалі все – наші светри, футболки, наші спо­гади, ред елвіси, улюблені книжки, мій надув­ний матрац і моя улюблена тарілка з мальчи-шом-кібальчишом, словом усе це залишилося у квартирі, яку ми винаймали в старого алкаша Рулерта і яку вчора спокійно могли окупувати чуваки, що приїхали на чорному чероккі.

Ні, я не був фетишистом, але мав речі, які дуже багато для мене важили. Так тривало із самого ди­тинства, тоді я завше носив одяг із великими ки­шенями, в які можна було складати всі свої улюб­лені цяцьки. Я напихав у бокові кишені на рівні колін пластмасових вікінгів, залізні танки, а в на­грудні кишені, ближче до серця, часом навіть на­магався запхати якесь брудне, підібране на вулиці кошеня. Хоч пхати до кишень кошенят я перестав доволі швидко, відразу ж після того, як одне з них мене обісцяло... Але все інше я вперто продовжу­вав пхати до кишень – у мене була кишенеманія, і штани під вагою всього того, що було в кишенях, постійно з мене сповзали. Власне, тепер, цього важкого ранку, я дуже шкодував, що в мене нема штанів, у які б влізли всі мої книги, светри, таріл­ка з мальчишом-кібальчишом і все таке.

Дізнатися, що ж сталося з нашою квартирою, мені так і не пощастило. Я причвалав до під'їзду,

але лі іти самому на шістнадцятий поверх у мене не було ані найменшою бажання. Тоді я побачив малого голомозого пацика, що весело топтався по лобовому склу, яке валялося на асфальті біля ви­толоченої колесами адвентистської клумби. Звали пацика Сірожа, а по склу він топтався тому, що йо­му дуже подобалося, як воно хрумка. Під час на­шого нехитрого діалогу Сірожа постійно називав мене дядьою й через це я почав нервуватися.

– Розумієш, дядя, – казав він, – узимку ба­гато замерзлих калюж, я топчуся по них, і вони хрумкають... Але зараз же літо, і калюжі не за­мерзають... А вранці я прокинувся, глядь у вікно,а на асфальті щось блищить. Я подумав, що то за­мерзла калюжа, та коли спустився сюди, бачу –скло... Гаразд, – подумав я, – хоч скло потоп­чу... От я його й топчу...

– Молодець, Сірожа! – навіщось похвалив я. Сірожа, схоже, теж не зрозумів, навіщо я його

похвалив, тому просто знизав плечима й продов­жив завзято топтати.

– Слухай, Сірож, – запропонував я, – а хо­чеш п'ять гривень?

Сірожа миттю втратив інтерес до скла.

—Звісно, хочу, дядь... давай, – сказав він і про­стягнув руку.

—Дам, але спочатку допоможи мені.

За кілька хвилин Сірожа повернувся вниз і розповів, що, мов, усе тихо, дядя, нікого не­має, двері на місці... Я віддав йому п'ятірку, а сам раптом подумав, що там, на шістнадця­тому, йому могли дати вдвічі більше... Потому я побрів у напрямку проспекту.

Я навіть не підозрював, що на мене чекас, і ця свобода починала мені подобатись. А Сіро-жа взявся дотоптувати лобове скло – схоже, скло подобалось йому не менше, ніж мені сво­бода, та, на відміну від мене, він, Сірожа, знав, що робити зі своїм склом.

козероги

що 6 ви не робили, ваші думки будуть тільки про одне: про секс, сузір'я козерога в цей день увійде в особливу позу, тобто фазу, через що в козерогів на цілий тиждень підвищиться сексуальна актив­ність, довіртесь почуттям і подаруйте коханню якнайбільше часу, не втрачайте жодної хвилини, займіться сексом прямо зараз.

Зваливши подалі від свого будинку, я чогось раптом подумав, що мій шефуля, ну Сан Санич – насправді нормальний чувак. Ну, не в сенсі, що в нього проблеми з дружиною, а в нормальному сенсі, тобто нормальна людина. «Можуть же бу­ти імпотенти нормальними людьми, врешті-решт», – розмірковував я. Тоді я вирішив поїхати до редакції й просто попрохати в нього свою плат­ню на два тижні раніше...

– Сан Саничу, – сказав я, – попав, розу­мієте, мене викинули на вулицю і я не маю за що зняти нову квартиру.

Сан Санич по-ковбойськи сидів переді мною, поклавши ноги на редакторський стіл. На його лі­вій кросівці була свіжа рожева пляма жуйки. Скла­далося враження, що він боїться ступити на землю й прилипнути до підлоги.

Шефуля тим часом пойорзав ногами, звалив на підлогу кілька олівців, пару накладних і яки­мось дивом ледь не перекинув на землю кактус. Я в останню мить устиг підхопити горщик. Сло­вом, ковбой із нього був хріновий.

– Гаразд, – несподівано погодився він. – Ти отримаєш половину платні... Що вже там... – Сан Санич, цей хріновий ковбой, говорив таким тоном, ніби господь, який вирішує, давати мені шанс чи не давати.

Потому він неспішним рухом зняв із шиї ключ і тицьнув його в замкову щілину велетенського вогнестійкого сейфа, що стояв тут-таки, поряд зі столом. Господь, певно, тримав «шанси» в та­кому самому сейфі. У його металевому нутрі щось загрозливо скреготнуло й хоркнуло, немовби все­редині сейфа хтось сидів і уважно стежив за нами в замкову щілину, аж доки Сан Санич не тиць­нув туди ключем і не влучив тому комусь в око. Я ще жодного разу не бачив, як шефуля відкриває сейф, тож навіть не знав, що думати. Можливо, для більшої надійності, він тримав усередині зло­го собаку. Від хрінових ковбоїв можна чекати чого завгодно... Коротко кажучи, я відразу ж зрозумів, що тут щось не так... Сан Санич за інерцією по­вернув ключ, у дверцятах щось зарипіло, клацну­ло і в руках шефулі лишилась сама головка...

Він приречено глянув на мене, потім на шмат ключа, потім знову на мене й ще раз на ключ... Здавалось, він і сам не міг повірити в те, що ста­лося.

– Пиздеццць, – прошипів він, наче удав, що вдавився жирним кроликом, – це ж був

ключ під мою домашнього сейфа... Ти розу­мієш, що це означає?

—Ні... – розгублено похитан я головою.

—Це означає, що я тепер не відкрию ні цей сейф, ані той, що в мене вдома!!! – ледь не лус­нув він від крику. – І це все, бля, через тебе! Щоб мої очі тебе тут не бачили! Суки... не редак­ція, а не знаю що... Таки доведуть до інфаркту... Що тепер робити? Куди? Йо... Мене ж це... Ту­ди... Твою мать...

Ноги Сан Санича знов зайорзали по столу, і кактус нарешті злетів додолу.

—А ти піди її пошукай спочатку, – спокійно сказав я.

—Кого? – прогорлав шефуля.

—Мою маму, мудак. Років п'ятнадцять тому я її бачив. А тепер вона десь у Португалії... кажуть.

Сан Санич почав знімати зі стола ноги, та не втримав рівноваги й завалився разом зі стільцем кудись під батарею.

—Що-що-що сталося? – спитала мене ско­ромовкою вагітна растаманка Свєточка.

—Хріновий з нього ковбой, – нарешті вго­лос сказав я.

Геть спантеличена Свєточка так нічого й не збагнула, а я на кілька хвилин сів за свій робо­чий комп'ютер і трохи підкорегував останній астропрогноз для козерогів...

Ікарус чекав на мене в умовленому місці. Схо­же, він просидів тут добрих півгодини, бо під його ногами валялося п'ять фільтрів від жіночих

сигарет, що їх він поцупив або виміняв на Мяу-дзедуна в Кет. Нашого кошака ніде не було, хіба що той заховався за скрученого радіацією чувака, який кудись летів над головою в Ікаруса, хоч я сумніваюсь, що наш серливий Мяудзедун на та­ке б наважився.

Коли я підійшов до свого кумпля, той зирк­нув на мене, дістав звідкись із-за спини чергову жіночу сигарету, відкрутив їй фільтр, наче голо­ву неслухняній ящірці, й закурив... Я сів поряд на чорний теплий граніт. У задницю неприємно припікало, немовби ми сиділи на мініатюрному ядерному реакторі.

—Ну що? – спитав я.

—Що що? – відповів питанням на питання Ікарус.

Зрештою, я й сам не знав, що хотів від нього почути. Ми трохи посиділи мовчки, коли звід­кись з-за пам'ятника виповз гопник у саламанд­рах, шортах і білій кепці. Футболку він тримав у руках. Гопник був худющий, як скелет, і міг спокійно стати одним із експонатів музею при­роди, де під ним би прибили наличку порпісш швігорпісиз. Не виключено, що саме звідти він і втік.

– Сишиш, єсть куріть? – спитав він так, на­че я, Ікарус і гранітний чувак, скручений радіа­цією, були одним-єдиним цілим.

У гранітного чувака курити явно не було, у ме­не, зрештою, теж, тому Ікарус дістав з-за спини тонку жіночу сигарету, відірвав їй фільтр і про­стягнув гопникові. Той з недовірою оглянув неві­дому хріновину, що опинилася у нього в руках,

сказав «сишиш, благадарю» і знову зник десь за пам'ятником...

– Ну що? – знову спитав я, в принципі, й те­пер не знаючи, що маю на думці...

Ідея Ікаруса мені дуже не подобалась. Ми їха­ли до мажорів, але якби ми їхали до них просто так – це було б іще півбіди, але ж їхати до них просто так нам, «лохам», було ні для чого... Нато­мість ми збиралися грати з ними в «понт», і це не віщувало нічого доброго. Таким невдахам, як ми, ніколи не щастить в азартних іграх, якщо, звісно, «понт» можна назвати азартною грою...

Одним словом, ми з Ікарусом їхали в напівпо­рожньому фольксвагені вбік студмістечка. Я си­дів, втикав на берці, що визирали з-під ряси свя­щеника, який примостився навпроти мене, і ду­мав про мажорів. Мажорами в нашій колишній общазі називали кількох відморозків з юридич­ного факультету. У них там було щось на зразок клану. Чуваки зайняли собі півповерху, завезли туди більярд, поставили кілька тренажерів і зов­сім непогано почувалися. Навчання вони про-платили на кілька років уперед, коменданту від-стібнули нормальний прес бабок, тож їх ніхто не діставав. Але схоже на те, що дуже скоро жит­тя здалось їм нецікавим – пиздити арабів з ме­дичного ставало дедалі небезпечніше, їхня араб­ська діаспора з кожним роком зростала, до то­го ж вони, як справжні медики, дуже часто носили в кишенях скальпелі, маскуючи їх під автоматичні ручки. Повії з окружної мажорам остогидли – їх було п'ять і практично кожна

могла бути їхньою мамою. Тренажери, в прин­ципі, теж остогидни, а більярд вони по п'яні об-ригали текілою й мартіні, сліди від яких уперто не хотіли зникати з покриття – коротше, ніякої тобі, бля, естетики...

І ось ці відморозки вигадали гру в «понт». Спо­чатку про неї ходили тільки чутки, але дуже скоро стало видно й наслідки. Я, зрештою, ще й зараз сумнівався, що мажори спромоглися вигадати цю гру самотужки. Скорше за все, вони підгледіли ідею десь у кіно, але для нас з Ікарусом це не грало жодної ролі. Так от. Суть гри полягала в тому, що мажори скидалися на бабки й робили касу, а потім вигадували яке-небудь шибонуте завдан­ня. Тут уже їхня збоченецька фантазія працювала на всі сто. Той, хто погоджувався на гру, мав або ж виконати завдання в призначений час, або ж по­падав на поставлену суму. Якщо гравець обламу­вався й не міг повернути потрібної суми, а так бу­вало найчастіше, на нього чекала та сама доля, що й арабів з медичного. Зазвичай «понтувати» наважувалися жовтороті першокурсники, яким завжди було потрібне бабло. Зрозуміло, ніякого бабла вони не отримували, а частіше за все просто ставали боксерською грушею. Щоправда, кілька разів якісь відчайдухи все-таки робили мажорів, тоді юрфаківські перці зі скрипом платили їм баб­ки, виставляли купу бухла й привозили з окруж­ної повій. Тепер головним у мажорів був Калідор. Його папік, здається, тримав під собою автобус­не депо. З Калідором нам і належало говорити, оскільки він був найбільш говірким... В принци­пі, домовитися з ним було неважко, головне, слід

було пам'ятати, що йога в жодному разі не можна називати Калідором.

І ось ми їдемо до них – пролітаємо повз дитячу залізницю, справжню дитячу залізницю, на якій я, як був малий, так жодного разу й не катався – у дитинстві мене так затрахали справжні потяги, що на ці, дитячі, я навіть дивитись не міг. Я просто не розумів, як нормальні люди можуть гратися в залізницю... Далі проїздимо пожежну частину, кінотеатр, велетенський пам'ятник солдату, що гордо, наче фак, спрямовує в небо дисковий ППШ, погрожуючи втомленим перелітним птахам, літа­кам, ангелам і, мабуть, самому господу богу. А ще він презирливо поглядає з-під своєї гранітної кас­ки на торгівельний центр, за вітринами якого вид­но манекени спортсменів і футбольні м'ячі, які че­рез червонувату підсвітку нагадують видерті серця якихось невідомих тварин...

Священик у берцях теж дивиться на ці м'ячі, але що він про них думає, збагнути дуже важко. Можливо, він думає, що непогано було б купити один такий і кожного вечора, коли всі розійдуть­ся, фігачити його своїми берцями об стінку влас­ної церкви й водночас молитися...

Так чи так, він просить зупинити біля байко-нура – новозбудованого храму, який нагадує мені космічний шатл. Водій притишує шансон, зиркає на іконки, що висять у нього над головою, перехи­ляється в прохід і навіть сам відчиняє дверцята. Священик зводиться, бере із сусіднього сидіння свій прозорий пакет, в якому видно батон і пляшку кагору, й прямує до виходу, проте на його шляху

раптом виростає товстелезна жінка, що залазить до фольксвагена... Мікроавтобус розпачливо ри­пить ресорами, загрозливо перехиляється на один бік... Я в цей час думаю, що, якби наш фольксваген був човном, ми б уже давно зачерпнули тонну во­ди й пішли б на дно так швидко, що священик не встиг би навіть прочитати над нами останню молитву. Товстуха недбало, немов чайові, кидає в бардачок водієві металеву гривню, робить кілька кроків усередину й стає, мов статуя. Сідати вона навіть не намагається, бо, схоже, вже давно їздить по цьому маршруту й чудово розуміє, що її дупа не влізе на жодне з сидінь. У проході лишається сантиметрів п'ятнадцять вільного місця. Свяще­ник якось з острахом дивиться на цей фарватер, потім на дулу товстухи і, певно, починає молитися. Іще за мить він робить крок уперед... Спочатку бе­режно просуває у фарватер пакет із вином і хлібом, потім намагається протиснутись сам, але марно. Він робить крок уперед, потім крок назад, але й це не дає жодного результату... Урешті-решт, він так і зависає між товстухою й кріслом, мені навіть зда­ється, що його берці відриваються від землі...

– Господі, совдєпія нєістрібіма... – сумно зі­тхає він, так, наче вони з господом ведуть тися­чолітню війну проти совдепії, і ось тут вона на­решті їх дістала, дістала так конкретно, що не допоможуть ані вино, ані молитви, ані військові берці, ані тим паче хрестові походи, якими він марив усе життя...

Схоже, товстуха тільки зараз починає відчува­ти своєю гігантською дупою, що об неї хтось тре­ться. Вона, немов морж, робить кілька потужних

повороти) корпусом, священик хрускає кістками й нарешті випадає в прохід – ближче до дверей. Потому він швидко вистрибує з нашого фолькс-вагена й, не озираючись, крокує до байконура, певно, розробляти якісь нові, більш дієві стратегії боротьби проти совдепії.

Ми їдемо далі. Водій весь час зиркає на тов­стуху в дзеркальце, мабуть, побоюючись, аби во­на нічого не розтрощила. Мені теж дуже не хоче­ться, аби вона щось зламала – на відміну від потягів, автобуси я обожнював ще з дитинства. Пригадую, мені дуже подобалося бігати по сало­ну й сідати на нове місце, щойно воно звільняло­ся, відчуваючи, яке воно тепле й м'яке. Одного разу я підсів до якогось дядька, що дав мені цу­керку. Я сховав її до нагрудної кишені, а потім у мене її конфіскувала мама. Ні, їй зовсім не хоті­лося солодкого, вона півгодини намагалась мені пояснити, що так мене можуть отруїти, а я ди­вився на неї своїми сірими очима й зовсім не ро­зумів, навіщо комусь треба мене труїти.

– Слава яйцям! – полегшено зітхає Ікарус,коли ходячий целюліт, ледь не перекинувшимікроавтобус, сходить на одну зупинку ранішевід студмістечка...

Ідучи до гуртожитка через засраний ринок, Іка­рус весь час, наче гіпнотизер, повторює, що з ма-жорами говоритиме він. Мовляв, він знає, що та як треба казати, а я тільки можу все зіпсувати.

– Я, я, я, я говоритиму з цими відморозкамиі зрубаю з них бабло, що б вони там не вигадали!

Ми саме проходимо повз ряди, де торгують рибою. На вулиці градусів 27, скоро перша годи­на дня, і всі ці запахи, голоси, кольори, навіть повітря, все це починає заповзати в мене й тов­ктися там, наче кочівники на новому місці. Мене кумарить...

– Ти взагалі можеш туди не ходити, – ніякне вгаває Ікарус, бо, по-перше, хоче показати,який він крутий, а по-друге, не має жодних сум­нівів, що я можу відмовитись.

Проте мене так кумарить, що я несподівано кажу:

—Гаразд, я нікуди не піду, тільки давай купи­мо кілограм зефіру в шоколаді...

—Навіщо? – здивовано попускається він. – Не думаю, що мажори його їдять...

—Ти хоч розумієш, що тебе відраховують? – майже по-гестапівськи кричать у мене над вухом.

—Сонце, мені все одно, мені все це набридло, одним «СВАБОДЄН» більше, одним менше – те­пер це не грає жодної ролі...

—Які ще «свабодєн»? Ти що, хочеш сказати, що тобі все до дули?

—Саме так! – утомлено киваю я. – Мав я все в дулі.

Я сиджу посеред Мілиної кімнати на рипучо­му й хиткому табуреті. Це наче на допиті. Міла така накручена, що кожної миті може розверну­тися й, наче справжня гестапівка, заїхати мені в писок кирзовим чоботом. Радує тільки те, що на її ніжках зараз рожеві пухнасті шльопки, без жодних ведмедиків, до речі...

Гірше Міла не збирається мене бити, нона робить нигляд, що мене та гал і не існує. Я теж роблю нигляд, що мене не існує, роблю настіль­ки правдоподібно, наскільки це можна робити, коли ти все-таки існуєш... Вона ходить, пере­кладає з одного столика на інший якісь книжки, сідає на ліжко, намагаючись читати конспект, затягує перед дзеркалом волосся у два хвостики, пише комусь із мобільного есемески. Можливо, так і пише: у мене в кімнаті нікого немає, я са­ма... А я сиджу, роблю вигляд, що мене нема, й мовчки за нею спостерігаю.

Сьогодні вона в салатовому топіку й таких са­мих салатових трусиках із пришелепуватою жаб­кою на попці – вигляд у жабки такий, наче її пе­реїхало самоскидом, але вона все одно продовжує посміхатися. Бракує тільки напису пєуєг §іує ир. Мене продовжує кумарити, й мені чомусь здаєть­ся, що весь цей світ пропах дохлою рибою й роз­чавленими жабами... Я відставляю стільця і падаю на ліжко Мілиної сусідки, що кілька хвилин тому звалила складати залік. Міла гнівно на мене зир­кає, але й далі метушиться кімнатою... А жабка весь час стриба в мене перед очима.

У житті мені не щастило з жабами, власне, як і з жінками. Але якщо останні постійно мене ото­чували, то жаб я бачив дуже рідко, адже виріс у спальному районі Харкова. Так от. У дитинстві я зустрічав жаб у двох місцях. За нашою багатопо­верхівкою, де я жив із батьками, а потім просто з батьком, коли матінка звалила за кордон. Сло­вом, там був велетенський міст, а під ним –

болото, н яке з сусідніх гаражів викидали скелети роздовбаних автомобілів, зношені акумулятори й виливали масло, від чого вода, якщо її можна було так назвати, вкривалася райдужною плівкою. Ми ходили на це болото дуже рідко, та й то на таку не­безпечну мандрівку зі мною наважувався тільки один мій приятель на прізвисько 1л, дуже химер­ний тип. Не знаю, як склалося його життя зараз, але тоді, в дитинстві, я вважав, що з нього має вийти непоганий живодер. На відміну від мене, він не боявся брати жаб у руки, він міг тримати їх у себе перед носом і довго їм щось втирати. Що саме він їм втирав, я пригадую лише частково, пам'ятаю тільки, що це було щось на зразок гри в спійманого шпигуна. Сам Іл набував поважного вигляду й питав у жаби приблизно таке: скіль­ки у вас танків? Колися, сука фашистська... «Які на хєр танки в мирний час?» – думав я. Жаба, ма­буть, думала те саме, але не могла озвучити своїх думок, тому Іл питав у неї ще щось у тому ж дусі. Урешті-решт, десь після десятого питання почи­налося найцікавіше – Іл переходив до катувань, встромляв їй у дулу соломинку й надував так, що та ледь не розходилась по швах, а потім кидав у воду й казав: пливи до своїх і скажи, що так буде з кожною. Жаба пливла геть, але не могла пірну­ти. Тоді мені чомусь здавалося, що вони дуже схо­жі на планети, які зійшли з орбіти й не знають, ку­ди їм подітися. Нам з Ілом було страх як цікаво, що з ними насамкінець відбувається. Але з ними так нічого й не відбувалося, а потім починало су­теніти й ми хутко звалювали додому, бо про це бо­лото люди розповідали різні страшні речі.

Друге місце, де я мав справу і жабами – бу­ло містечко, де батько дуже часто кидав мене на все літо. Неподалік будинку моєї бабці була річка. Під час перебудови її разів тридцять пе­рекопували бухі мужики на екскаваторах, на­магаючись змінити течію то в один, то в інший бік, але в одну прекрасну мить річка взагалі об­ламалася кудись текти й зупинилась, заросла очеретом і почала смердіти... Через неї було пе­рекинуто іржавий металевий місток, під яким на камінні вигрівалися жаби... Такі, як на поп-ці в Міли...

Хочу сказати, що в шафі моєї бабці була сама військова література. Тому одного разу, обпитав­шись, я почав уявляти себе бомбардувальником, знайшов у дворі цеглину й, імітуючи рев двигуна, поліз на місток, вибрав найбільшу жабу й скинув на неї бомбу. Цеглина зі свистом полетіла вниз. Я майже впевнений, що жаба померла, навіть ні­чого не встигнувши подумати. Так, мабуть, легше помирати, коли нічого не встигаєш подумати... Хоча... що вона могла подумати? Що її накрило уламком метеорита? Пригадую, її кишки чвирк­нули в різні боки, а я перехилився через перила й хвилин п'ять блював у воду смаженою картоп­лею й молоком, якими мене годували на сніда­нок. Після цього я заповажав льотчиків-бомбар-дувальників. «Цікаво, – думав я, – піднімаючись у небеса й скидаючи бомби на сонні міста, вони теж ригають?»

Я лежав, поринувши в спогади й думки, а Мі-ла весь цей час не могла знайти собі місця.

— З'їж зефіру, попустить, нарешті сказав я їй.

— Не говори зі мною так, я тебе ненавиджу... До того ж мені не можна солодкого. Хіба я не ка­зала, що маю йти до стоматолога?

— Але ж я виразно чув: з кілограмом зефіру в шоколаді...

Міла наморщує носика й, певно, намагається пригадати бодай щось із тієї маячні, яку мені до­велося вислухати вчора по телефону. Потім вона знизує плечима, нарешті всідається за свій стіл і починає рвати на дрібні шматочки якийсь папірець.

Коли папірець було пошматовано так дрібно, що ще дрібніше – вже просто нікуди, Міла обвела схвильованим і трохи дивним поглядом усю кім­нату й раптом зупинилася на мені. Складалось та­ке враження, що як би добре я не прикидався, мовляв, мене не існує, вона мене все-таки поміти­ла, вирахувала, спалила... Тоді Міла звелася з-за стола, навіщось зняла свій топік і залишилася в са­мих тільки трусиках із пришелепуватою жабкою. її потрясні груденята ходили вгору-вниз від дихан­ня й, наче маятники, почали мене гіпнотизувати... Мілин погляд знову пробіг кімнатою і вкотре зу­пинився на мені. «Ну ось, – подумав я, – вершина жіночого маразму... Зараз вона почне шматувати свій топік... А коли розбереться з топіком – труси­ки з жабкою, а потім, певно, добереться й до мене». Проте до мене Міла добралася значно швидше. Круто вихиляючи стегнами, вона підійшла до ліж­ка, на якому я валявся, й важким повільним шепо­том спитала:

Слухай, хочеш мене?

За півгодини я сидів на бетонній клумбі, курив і водив язиком по своїй прокушеній губі, відчу­ваючи, як слина поволі стає солоно-металевою.

Ікарус повернувся із заклопотаним блідим фейсом – я навіть не став нічого питати. Було й так зрозуміло, що ми, як справжні лузери, вляпалися в іще одну конкретну халепу, до то­го ж – добровільно. Схоже було на те, що ма-жори вигадали таке... Ну просто таке... Таке...

– Маєш якісь гроші? – спитав Ікарус, не від­ходячи від каси.

Я покопирсався в кишені й витяг останні зім'яті банкноти – щось близько п'ятнадцяти гривень.

—На, – сказав я з докором, – але щоб відда­ти мажорам, тут все одно не вистачить...

—А ми ще нічого не віддаєм, – поплескав він мене по плечу, – нам треба в секонд...

—Куди-куди? – охрінів я.

—У секонд, треба трохи прибарахлитися...

—Чувак, схаменись, це останні бабки, на який біс нам секонд?

—Спокійно, – показав він долоні обох рук, – і не став мені ідіотських питань! Я ж не питав, для чого тобі цілий кілограм зефіру в шоколаді?..

Ми повертаємо за гуртожиток і знову рулимо в напрямку харчового ринку, побіч якого приту­лився майданчик із секондом. Ікарус нервово мне купюри в кулані, я спльовую кров і думаю про те, що ми в капітальній дулі... Відчуття капітальності підкріплює ще й те, що вчора вночі я пообіцяв витягти з лікарні Анжелік, хоч і досі не уявляв, яким чином це зроблю.

Так ми доходимо до першої розкладачки, за­валеної мотлохом, від якого тхне нафталіном і дохлими щурами. За нею стоїть вусатий бевзь років під п'ятдесят. Схоже на те, що він сам но­сить ці шмотки.

—Юначе, – заводиться він, побачивши в ру­ках Ікаруса бабло, – можу запропонувати вам обалдєнні гавайські шорти, майже нові, прямо з Гаваїв, гіт сезону... – Він починає порпатися в лахмітті й за мить дістає звідти шорти незрозу­мілого кольору з віндсерфером на очку. При­близно такі самі шорти висять сумним мішком і на ньому.

—Ні, мені потрібен плащ, дуже довгий плащ... – уриває його Ікарус, оскільки бевзь, здається, хотів був прочитати цілу лекцію про всі переваги його гавайських шортів.

—Та для чого вам плащ? – ніяк не може зро­зуміти продавець секонду. – Адже це справжні гавайські шорти, до того ж літо...

—Тобто плаща у вас нема? – перепитує Іка­рус і вже збирається йти.

—Гаразд, – враз втухає вусань, – я бачу, ви нормальні хлопці, тому спробую щось вигадати.

Скорше за все, про нашу «нормальність» йо­му говорять тільки бабки в руці Ікаруса. Вусань дістає з кишені своїх гавайських гітових шортів величезну допотопну трубу, розміром з праску, й набирає номер...

– Маня, – каже він, – підійди сюди...

За мару хііилим до розкладачки підбігає, тітка н таких самих гаванських шортах...

—Маня, хлопцям треба плащ...

—Та на який їм плащ, у нас же обалдєнні га­ванські шорти, прямо з Гаваїв, гіт сезону... – по­чинає вона, але бевзь її урвав:

—Маня, вони хочуть плащ...

—Гаразд, – зиркає Маня на бабки в руці Іка-руса, – я бачу, ви нормальні хлопці, тому спро­бую допомогти.

Вона випаровується й з'являється хвилин за де­сять, несучи під рукою бежевий плащ, місцями за­ляпаний блакитною фарбою.

– Кажуть, з Румунії, – пояснює Маня, так,наче це виправдовує те, що плащ заляпано фар­бою, – узагалі він коштує двадцять п'ять, але че­рез фарбу віддам за п'ятнадцять.

Ікарус мовчки віддає наші останні бабки. Плащ, наче речдок в американському бойовику, запаковують у прозорий поліетиленовий кульок, і він стає нашою власністю. Ми відходимо метрів на двісті від ринку, повертаємо в один із двориків, Ікарус обирає стежку, на якій найбільше пилюки, потім несподівано витрушує плащ із кулька й по­чинає втоптувати його в землю. Я навіть не знаю, що про це думати. Єдине, що приходить у голову, так це те, що в Ікаруса істерика, справжня чолові­ча істерика. Але для чого було витрачати останні гроші? Хіба важко було натягнути когось в общазі або в крайньому разі дати комусь по балді? Я во­лію нічого не питати... Кожен рятується від себе по-своєму...

Уперше менти замели мене через те, що я за­йшов до книгарні... Згоден, звучить якось по-дурно­му і, зрештою, зовсім не означає, що читати в моїй країні небезпечно... Сталося це так: я був на пер­шому курсі й тинявся з майже порожніми кишеня­ми по місту, принаймні на книжки я витрачатися й гадки не мав. Тоді саме почали відкривати кни­гарні, в яких можна було подовгу стояти біля поли­чок і робити вигляд, що ти вибираєш якусь книгу, а насправді читати їх. Так от, у одній такій книгарні біля «дитячого світу» я почав читати томик Канта. Зайшовши перегодом до такої ж книгарні, але вже на Сумській, я надибав у ній такий самий томик і продовжив читати Канта. Власне, так я й читав Канта вже кілька тижнів, кочуючи з однієї книгар­ні до іншої. До слова, Канта я читав маленькими дозами й не через те, що мені було цікаво, а через певне почуття провини... А почуття провини перед Кантом я мав іще зі школи. Усе почалося з такої банальної й дуже далекої від класичної німецької філософії речі, як прибирання шкільної території. Моя третя школа була розташована прямісінько посеред студмістечка, а моя тодішня класуха була зовсім зеленою, тому нашому класу завжди дістава­лась алея під вікнами політехівської общаги. Тож коли інші класи підмітали асфальт, збирали в сад­ку листя (це було восени) або чистили сніг узимку, то ми цілий рік знімали зі шкільного паркану гандони, вигрібали купи пивних бляшанок і ще більші купи пляшок з-під водяри. Часом нам траплялися порнографічні карти, а одного чудового весняного дня ми вигребли з-під недоталої купи снігу цілий томик Канта. Але оскільки тоді ми ще не знали, хто такий Кант, то вирішили розпалити із нього ба­гаття. Я 6 узагалі не торканої цієї книги, ще здалеку мені вдалося, що на обкладинці написано КА­НАТ, тому підліткова цікавість перемогла. Не знаю чому, але в мою пам'ять врізалося те, що Кант був мокрий і хєрово горів. Ми були дурними підлітка­ми й, пригадую, так заходилися його палити, що для нас це стало питанням честі. Вірите, коли ми витратили на нього дві коробки сірників, кожен із нас так зненавидів Канта, неначе він особисто перейшов кожному з нас дорогу, наче він сказав усім нам: чуваки, ви речі в собі!!! – а ми подумали, що він послав нас на... Зрештою, прийшла наша класуха, підозрюю, вона теж не знала, хто такий Кант, але все одно прописала нам по повній про­грамі. Одним словом, Канта я читав здебільшого через своє шкільне дежавю... Так от, того вечора мені знову приспічило почитати Канта. На черзі була книгарня на Сумській, бо в книгарні біля «ди­тячого світу» я був на початку тижня. Я потинявся між полицями, погортав кілька книжок, узяв Кан­та, знайшов потрібну сторінку й втикав над ним десь із півгодини. Коли ж я збирався піти, то не­сподівано помітив біля самісінького входу два ве­личезні акваріуми. Під час моїх попередніх візитів їх тут не було. А я вже, здається, казав, що в мене з дитинства була слабкість до акваріумів і риб. Я не втримався й присів перед його товстим склом, а потім почав дивитися в очі великій коричневій ри­бині. Вона якийсь час теж дивилася мені в очі, їй було незручно, самі розумієте, через розташування власних очей, тому вона повернулася до мене бо­ком і трохи мружилася. Та найцікавіше почалося

за мить. Риба раптом розвернулася й попливла прямо па мене, потім відкрила свою досить велику пащеку, гак, наче збиралася пробити скло й відку­сити мою зухвалу голову, просто заздрячи тому, що в мене зручніше розташовані очі... але цього не сталося, й вона, наче присоска, присмокталася до скла. Заплющивши свої баньки, рибина завтикала й поринула, мабуть, у свою риб'ячу нірвану. Вона висіла так п'ять, десять хвилин, аж доки мене не почав напружувати сек'юриті. Я спробував йо­му пояснити, що просто дивлюся на рибу, що я не збираюся її красти, але йому це все одно не сподо­балось. Тоді я підійшов до найближчої полиці й купив першу-ліпшу найдешевшу брошуру, здаєть­ся, це був збірник якихось східних рецептів приго­тування риби. Побачивши в моїх руках таку літера-турку, сек'юриті запанікував ще дужче й поспішив виставити мене за двері. Я йшов Сумською й нама­гався зрозуміти, про що та риба думала й навіщо вона ось так присмокталася до холодного товстого скла. Ця думка не давала мені спокою цілісінький день. Мій настрій погіршився ще й через те, що те­пер я не міг так вправно читати Канта... бо в кни­гарню на Сумській мене тепер навряд чи пускати­муть... Залити горе я вирішив у найближчому барі, там я спустив решту бабок і трохи не розрахував із випивкою. Одним словом, додому довелося по­вертатися геть угашеному та ще й на метро.

Я стояв перед дверима з написом «Не притуля­тися» й дивився в темряву, аж раптом помітив там своє обличчя. «Фішка, – подумав я, – адже риба, та риба з книгарні, вона так само бачила за склом мою пику, так само, як її зараз бачу я».

Не вагаючись жодної секунди, я присмоктався до напису «Не притулятися», заплющив очі й завтикав. Коли ми приїхали на станцію й двері почали відчинятися, я ледь не вибив собі зуби й не зламав носа, але варто було електричці ру­шити далі, як я знову присмоктувався до напису «Не притулятися». У нічній електричці було не так багато людей. Розплющивши одне око, я ба­чив, що вони збилися в іншому кінці вагона. Так я доїхав до кінцевої, де мене й загребли фараони. Пригадую, вони затягли мене до своєї каптьорки, примусили вивернути кишені, а потім зняти шкарпетки... Кишені я вивернув, але шкарпетки знімати навідріз відмовився, ще й бовкнув щось на зразок, що в мене шкарпетки без кишень. Тоді мені дали по нирках – аргумент, у принципі, до­волі переконливий, і шкарпетки довелося зняти. Коли фараони переконалися, що ті справді без кишень, мені дозволили зателефонувати. Я не придумав нічого ліпшого, як зателефонувати батькові, і вже за кілька годин, трохи поторгувавшись, наче за раба, старий викупив мене за сто гривень, а на вулиці відвалив гарного підсрачника – із баблом у нього теж було сутужно. Все од­но, я був такий радий звідти звалити, що навіть забув шкарпетки у фараонів. Важко сказати, яка доля їх спіткала...

Сьогодні мені теж належало спілкуватися з фа­раонами, проте, на відміну від усіх попередніх ра­зів, я мав прийти до них добровільно й вигадати якусь історію, бажано правдоподібну, скажімо, про те, що мене пограбували абощо... Треба було

дуже й дуже постаратися, самі розумієте, бо як­що вони щось запідозрять, у них тоді одне на умі – вивертай кишені, знімай шкарпетки... Та чого не зробиш для нашої спільної з Ікарусом справи... Словом, усе слід було влаштувати так, щоб вони принаймні кільканадцять хвилин не висовувалися зі свого акваріума. Акваріумом у нас називають ме­талеву буду з тонованим склом, що стоїть на цен­тральному майдані міста між платною вбиральнею й пам'ятником вождю пролетаріату.

Підійшовши до акваріума впритул, я з полег­шенням зрозумів, що на його дверях висить вели­кий навісний замок. Цидулки «буду за 5 хвилин» я теж не знайшов. Загалом, сама буда виглядала так, наче її господарі поїхали у відпустку або ж їх хтось зачинив іззовні... Можливо, це сталося кіль­ка років тому і тепер там, усередині, – запилюжені кістяки в ментівських кашкетах, що їх, коли поща­стить, знайдуть за півстоліття й поховають з усі­ма ментівськими почестями або віддадуть у музей природи, який був за пару кварталів звідси.

Я перейшов через майдан й усівся під вождем. Було спекотно, а важке повітря, немов восьми­ніг, запускало мені в легені свої розпечені сли­зькі мацаки. Від цього ставало сумно й ніяково.

Помаранчеві безрукавки перекладали бруківку ліворуч від Леніна. Вони виколупували кожен ка­мінь і клали його поруч із попереднім, аби не порушити послідовності, наче в гігантському, найбільшому в усій галактиці, пазлі. Запах поту змішувався із запахом перегару й горланням тран­зистора, що стояв на табуретці й надривно випльовував зі свого динаміка якусь бала­ду про дальнобійника, в котрого підібрали фуру, попередньо настрілявши йому по бадді. І от, власне, лежачи п кюветі, під погожим небом, гой мір­кував про те, якою страшною буде помста. Лєнін саме показував рукою на помаранчеві безрукавки з їхнім транзистором, мовляв, нічо чуваки, вдасть совєтам, фури дальнобійникам, а вам бруківку, от і пензлюймо у світле майбутнє. Та на нього ні­хто не звертав уваги.

Я дивився на все це збоку й мені здавало­ся, що майдан – то гігантська рибина, що лягла на бік, даючи людям і автам рухатися по своїй втомленій лусці, а помаранчеві безрукавки кожен рік приходили, аби перетрусити її, почистити й по­виганяти різних паразитів, що чіплялися до неї під час кожного дальнього плавання. Рибі це подо­балося, можливо, її навіть перло від транзистора. Вона вже давно дрейфувала на боці, не рухаючи плавцями, й одне її око, кругле й чорне, наче смо­родина, дивилося у високе небо, а інше, що завше перебувало під водою, кудись у холодну глибочінь. А всім, хто сидів на ній, на цій сумній, розумній рибині, залишалося тільки сподіватись, що одного чудового дня їй не заманеться поміняти боки, пе­рекинувши всіх, разом із автами, Лєніном і тран­зистором у чорну глибоку воду.

І ось до помаранчевих безрукавок наближа­ється волоцюга в затоптаному довгому плащі, сям-там заляпаному блакитною фарбою. Він міц­но тримає в руці шмендель сухого батона, сідає навпочіпки навпроти табурета з транзистором

і похитує головою в такт блатним мотивам. Пома­ранчевим безрукавкам, схоже, не подобається, що хтось, окрім них, слухає їхній транзистор, то­му волоцюгу швиденько намагаються прогнати – спочатку словами, а коли це не діє, показавши ло­маку, якою вони підважують каміння. Волоцюга з розумінням махає на них батоном, мовляв, не­погана ломака, хлопці, я за вас радий, і чимчикує на середину майдану, де знов сідає навпочіпки й починає кришити батон. Так само, як і до Лені­на, до цього волоцюги нікому нема діла, окрім, звісно, мене. Невдовзі з неба, наче осіннє листя, повільними плавними колами спускаються голу­би й оточують свого годувальника. Волоцюзі доб­ре з ними, у голубів нема ломаки, вони дозволя­ють слухати своє вуркотіння, вони його люблять, тому він аж пританцьовує від задоволення. Збоку це виглядає немов магічний танок шамана.

Утім, за волоцюгою спостерігаю не тільки я. Зі старого входу до готелю «Харків» за ним уваж­но стежать мажори... Вони нервово сьорбають нове «офіцерське» пиво, перезираються, знизу­ють плечима й знову уважно стежать за постаттю, оповитою голубами. Волоцюгу-шамана кидає в екстазі ще хвилин із десять, а потім у нього за­кінчується батон, після чого він мирно зводиться на рівні й, намагаючись не розлякати голубів, су­не вбік палацу піонерів. От дивно якось, самих піонерів уже нема, а палац – лишився... Щойно волоцюга зникає за рогом палацу, мажори зрива­ються зі входу готелю «Харків», стрімголов мчать до голубів і навіщось починають розганяти їх но­гами – так, немов шаман за їхньою допомогою

наворожим щось погане. Неначе на підтверджен­ня цього, наступної миті вони хапаються за голо­ви, а голуби наполохано злітають у небо.

Волоцюга тим часом обходить палац піонерів з тилу, дістається до кількох сміттєбаків, знімає з себе плащ і викидає його в сміття, немов кі-лер-одинак, що успішно виконав своє завдання.

– Старий, я вобще не панімаю, як ти це здє-лав... – походжав перед нами розчарований,спантеличений і водночас збентежено-збудже-ний Калідор.

Ми з Ікарусом сиділи на мажорському біль­ярдному столі, подалі від плям, – Ікарус знизу­вав плечима, мовляв, якось же зробив, а я з бай­дужим виглядом мотиляв ногами, поглядаючи на плакат із якимось чорним качком, що так на­пинав свій трицепс, аж його очі ось-ось могли повилазити з орбіт – при цьому він шкірився в посмішці.

– Це ж уму, бля, непостіжимо, це як же,бля, можна було насрати посеред найбільшоїв Європі площаді? – обурювався Калідор так,немов це не він зі своїми відбитими кєнтамивсе це вигадав.

До топографічних цінностей нашого міста Ка-лідору, скорше за все, не було жодного діла. Зараз він переймався тим, що Ікарус із самого початку підняв ставку аж до 400 баксів, я, до слова, дізнав­ся про це тільки зараз, коли Калідор почав ви­правдовуватись, мовляв, у них нема такої суми на кишені. Такого попадалова в мажорів ще жод­ного разу не було. Ми добре це розуміли, тому

воліли мовчки чекати, доки одна з Калідорових шісток не повернеться від найближчою банкома-та. Я, правду кажучи, ще й досі не вірив, що нам віддадуть бабки, тому нервувався й мотиляв нога­ми ще дужче.

– Ну чьо ти машеш? Чьо ти тут машеш? –визвірився Калідор. – Взлєтєть кудась хочеш?

Я знизав плечима й перестав мотиляти. Так минуло ще хвилин із сім, аж доки не повернувся захеканий і блідий Фєдя Зуб.

—Банкомат, – сказав він ледь чутно, винувато зиркаючи на Калідора, – це все, бля, банкомат.

—Шо банкомат? – не зрозумів Калідор.

—Він дав тіки двісті, більше не схотів давать, – пожалівся Фєдя Зуб на банкомат, наче на живу іс­тоту, що перевершувала його за всіми показника­ми: за силою, за авторитетом, за розумом.

—Ой бля... – зітхнув у розпачі Калідор і ляс­нув себе товстопальцевою долонею по лобі так, немов хотів убити невидимого комара.

Він сунув двісті баксів Ікарусу, а потім дістав із барсетки, що висіла в нього на поясі, пачку на­ших бабок і почав відраховувати решту суми. Я ди­вився на його пласку, наче в пекінеса пику, й мені здавалося, що в нього ось-ось потече слина. Від­рахувавши, він кинув купу двадцяток на стіл – ті розсипалися зеленим віялом, потім нахилився й витягнув з-під столу ящик горілки. Ікарус узяв два снаряди, Калідор гмукнув, мовляв, не хочеш більше – як хочеш, і нарешті спитав:

– Ну шо, па дєвочкам?

Під «дєвочками» він мав на увазі старих за­тасканих блядей з окружної.

Від «дсночск» ми підмовились.

– Ну й хуй і нами, імпотенти, – томлено підсумував Калідор, – валіть звідси, шоб я вас тут більш не бачив.

Нас не треба було довго вмовляти.

Подейкують, нібито незадовго до того, як ми з Ікарусом народилися, кожен там – де йому належало народитися, так от – подейкують, ні­бито цього шматка міста не було ще на жодній карті, хоч насправді він існував кількадесят ро­ків. Таким чином совкові стратеги намагалися сховати від уявного супротивника свої секретні об'єкти, немов мормонські жінки, котрі вдяга­ли довжелезні сукні, через які можна було по­думати, що в них узагалі нема ніг. Щось таке в цьому було: ти працюєш, кожен вечір поверта­єшся до своєї дружини, хоча того місця, де ти працюєш ніби як нема; нема, в принципі, і того будинку, де ти мешкаєш, і самого тебе нема. І от, сидячи в глибокому кріслі перед телевізо­ром і тримаючи на колінах свою дружину, ти ро­зумієш, що її якби теж нема, що все життя – це коли ти є і тебе водночас нема. Усе це зали­шило помітний відбиток на цій частині міста: тут усе раптово зникало, а потім з'являлося, по­тім знову зникало – і ти вже не знав, з'явиться воно чи ні. Такий собі довбаний, штучно ство­рений, бермудський трикутник, потрапляючи до якого, ти починаєш в усьому сумніватися й не довіряти тим речам, які на твоїй території не викликали в тебе жодних сумнівів... Одним словом, ми приїхали на П'ятихатки.

Я залишився на роздовбаному стадіоні, де ко­нали м'яча якісь колгоспні команди, а Ікарус, по­клавшись на... невідомо що, подався шукати вон-мобільЯцика, певно, благаючи небеса проте, аби він не спинився десь у лісі, який прилягав одним боком до цієї частини міста, не спинився там – і не зник.

Трава на стадіоні була жовта й витолочена так, немовби ще кілька днів тому тут росла пше­ниця, яку сьогодні зранку скосили великим чер­воним комбайном НИВА. Трибуни були тільки з одного боку й мали зовсім нехитру конструк­цію – простіше кажучи, це були засрані птахами бетонні сходи. З протилежного боку від трибун тяглася сумна й сіра п'ятиповерхівка. За прави­ми воротами лежала дорога, відразу ж за якою починалася лісосмуга, а за лівими – цвинтар.

Як і варто було чекати, футбол був галімий – насамперед мені не подобалась невизначеність. Невизначеність в усьому. Я не знав, що за коман­ди грають, скільки вони грають і для чого... На ме­талевому табло було написано: хозяєва – гості, але це, за великим рахунком, теж нічого не зміню­вало. У якій формі господарі, а в якій гості – я не розумів, а спитатися про це було ні в кого, бо, окрім запасних лав, за матчем спостерігало аж чо­тири людини, одною з яких був я. Три інші – ви­зирали з балконів п'ятиповерхівки, що тягнулася паралельно зі стадіоном. Не питатися ж мені в са­мих гравців!

Хвилин за десять, коли я почав був засинати під теплим вечірнім сонцем, до бровки газону, ледь не переїхавши кутовий прапорець, зигзагами

нирулик невеличкий автобус, звідки нисииала ку­ма п'яних чуішків, що почали горланити «Чегп-птка-си!!!» їхнє скандуштни підлі гало спочатку в ліс, що починався відразу ж ча дорогою, а по­тім поверталося на стадіон зі спотвореним, фран­цузько-гаркавим звуком «грг». «Непогано було б влаштувати масовий сеанс логопедії, – думав я собі, – розсадити всіх цих даунів по трибунах і поставити перед ними логопеда, який би казав: треба говорити «ри», а не «ги»... давайте спробує­мо...» Це принаймні було б куди цікавіше за фут­бол.

Правду кажучи, поява гаркавих фанів «чегкас» теж мало що дала, оскільки вони відразу ж почва­лали кудись у зовсім протилежний бік від трибун, можливо, шукати логопеда, хоч, скорше за все, просто закуплятися бухлом. Не виключено, що пі­сля добрячої дози бухла, вони розслаблялися й ви­мовляли «ри» нормально. Так чи так, вони почва­лали і, як зовсім неважко здогадатися, – зникли. Суддя дав свисток. Почалась перерва.

Я став грати у футбол, коли мені виповнилося шість років, і дуже скоро це переросло в серйоз­не захоплення. Мене виховував батько, я виріс у дев'ятиповерхівці на дев'ять під'їздів, у велико­му районі, де мешкало майже 200 тисяч люду. Там ледь не в кожному будинку була своя футбольна команда, й, коли я перейшов у дев'ятий клас, змі­нивши до цього кілька шкіл, у нас зорганізували перший чемпіонат району серед школярів. Наша команда нагинала всіх поспіль. Ми всі були дру­зями й зналися з пелюшок, тож на футбольному

молі розуміли одне одного беї слів. Просто як­що ми щось робили, то справді робили це: як­що ми грали у футбол, то ми справді в нього грали.

До речі, наша команда була чи не єдиною ко­мандою, яка в ті доволі цікаві часи грала у формі. Тоді на харківські барахолки саме почали заво­зити перші партії футбольних форм. Ми бігали у смугастих футболках юве – байдуже, що в чо­тирьох гравців на спинах був дев'ятий номер, а в решти – десятий. Ми мили в сусідніх гаражах машини, економили на сніданках, але купили собі форму й бутси. Власне, наших суперників попускало вже тоді, коли ми виходили на поле. Того року чемпіонат набрав непоганих обертів – часто довкола шкільних стадіонів, на яких ми грали, збиралися місцеві мужики, що недільни­ми вечорами, а ми грали саме по неділях, забива­ли в козла на водяру. Часом їх збиралося чоловік по п'ятдесят, потім підвалювала місцева шпана, потім група підтримки гостей, тож довкола ста­діону інколи ошивалося з півтори сотні чоловік. Наша група підтримки була чоловік на двадцять, а ще за нами постійно волочився Пітя – місце­вий даун, що мешкав у підвалі. Не факт, що він тямив щось на футболі, але його просто перло сурмити в дудку, так, що в кожного в радіусі де­сяти метрів закладало вуха.

Як і слід було чекати, того року ми без напрягів вийшли до фіналу, але оскільки ми грали за куб­ковою системою, він мав складатися з двох мат­чів – домашнього й виїзного. Перший матч ми фали вдома й, не напружуючись, вкотили чува-кам з четвертого мікрорайону шість банок, тому

іш матч-відповідь їхали на роїслабопі, бо фанін, тільки і Пітсю, під якою перся унссь тролейбус.

Коли ми дісталися на поле, місцепі иже роз­миналися, за їхніми воротами сиділо чоловік шістдесят придурків, старих і шпани. Нас зуст­ріли свистом. Ми перевдягнися, пробігли два тренувальні кола, попасувалися й те-се.

Матч почався, я тримав позицію правого гли­бокого форварда, й за мною весь час ганявся чу-вак у лижних черевиках – з такими пластикови-ми хріновинами на носку. Власне, через нього все й почалося. Хвилині на четвертій він вламав по ногах Спіді, нашого центрфорварда, пробив йому щиток, але ногу не пошкодив. Суддя, підар, дав штрафний, але не більше. Проте Спіді, що піді­йшов до м'яча, було досить навіть цього. Він, не задумуючись, вистрілив у праву дев'ятку, і ми по­вели. У середині тайму рахунок був уже 2:0, ко­ли той тип у лижних черевиках вмандячив Спіді по іншому щитку, й цього разу наш форвард та­ки залишився на землі. До лижника відразу ж під­біг лівий хав – Вован Косий, людина досить пря­молінійна (здається, я вже розповідав про те, як ми з ним на пару набули свого першого расист­ського досвіду), я б навіть сказав – занадто прямо­лінійна, і дав чувакові в лижних черевиках у табло. Лижні черевики промайнули в повітрі, немовби даючи старт... Спочатку ми пішли стінка на стін­ку, а потім на нас кинулись дауни, що сиділи за воротами, й добряче відпиздячили, хоч і ми не ли­шилися в боргу – все-таки ми всі були в бутсах. І Штю, що сурмив у свою вболівальницьку дудку, сурмив на весь мікрорайон про це футбольне

побоїще, його теж відпиздячили. Правда, навряд чи це вплинуло на його даунську психіку так, як вплинуло на нашу. Я взагалі сумніваюся, що на нього це взагалі бодай якось вплинуло. Сидячи в павільйоні дитячого садка, вже на своїй терито­рії, ми думали – якого хріна, бля? Ми просто любимо футбол, ми не бухаємо, як інші, тричі на тиждень тренуємось, ми просто кращі, ми про­сто кльово граємо – і за це нас пиздять? Після цього половина наших покинула спорт... Так по­чиналася наша школа виживання...

Я ловлю себе на тому, що останні кілька днів дуже багато згадую. Спогади немовби самохіть спливають із глибин моєї свідомості, неначе бульбашки повітря з річковго дна, й намагають­ся заполонити всі мої думки, залишивши для реалій якомога менше місця. Я навіть почи­наю перейматися цим, бо тоді, коли в мене був ящик, я бачив не один фільм, де перед очима ге­роя миттю пролітало все його нехитре життя... Відбувалось це, як правило, перед смертю, а я, якщо чесно, поки що не мав таких планів... На­віть навпаки. Проте спогади лізли й лізли в мою голову, і я нічого не міг з цим удіяти. Здавалося, вони просочувалися в мою кров разом із кис­нем, який я вдихав... Телик ми зі старим прода­ли... Бачите, знову спогади...

Десь у середині другого тайму матчу па П'ятихатках стало нарешті цікавіше. Убік лівих воріт було призначено штрафний. Підбі­гаючи до м'яча, форвард шкопиртнув, вирвав

бутсою великий шмат газону, а потім усе ж та­ки запузирив шкіряну кулю метрі» за 8 над во­ротами. М'яч вилетів за межі стадіону повільно й ліниво, немов жирна качка, – якби це була летюча зірка, я встиг би загадати добру дюжину бажань, – і спокійно зник собі в нетрях кладо­вища. Далі події розгорталися взагалі неперед-бачувано: на стадіоні виявилось тільки два м'я­чі. Отой другий м'яч голкіперу викинули з лави запасних. Він стис м'яча руками, наче переві­ряв кавун на стиглість, і раптом незадоволено похитав головою, мовляв, що за фуфло ви мені підсунули, та самі, бля, грайте таким м'ячем... До нього підбіг арбітр, забрав м'яч і собі стис його руками, після чого теж лишився з незадо-воленою міною. Наступну хвилину між арбіт­ром і голкіпером розгорілася суперечка, пев­но, чуваки ніяк не могли вирішити, кому з них доведеться бігти на кладовище. Урешті-решт, бігти довелося голкіперу. Він перестрибнув че­рез низенький парканчик і заметушився в лабі­ринті надгробків.

– Лівіше-лівіше, – крикнув чолов'яга з балко­на п'ятиповерхівки, – за Софочкою Залєською, яку блискавкою шибонуло.

Голкіперу це, судячи з усього, мало про що го­ворило – він ходив у траві, то дивлячись собі під ноги, немовби боявся розчавити своїми шипова-ними бутсами чийсь череп, то читаючи написи на надгробках. У всякому разі, до футболу він втра­тив будь-який інтерес. За хвилину з лави запасних зірвався якийсь чувак у кепці, певно, тренер, і, розмахуючи руками, закричав: «Та йоб же ж вашу мать, та памагіте ж капітану...» Команда в чер­воно-синій формі неохоче, так, наче їм належало пройтися по мінному полю, потягнулася за ліві во­рота й, немов десант воскреслих небіжчиків, роз­чинилася між надгробками, зринаючи між дерева­ми й високою літньою травою жовтими номерами на своїх спинах...

Чим закінчився цей крейзонутий матч, я так і не дізнався. За секунду на стадіон повернулися гаркаві фанати «чегкас» – як і слід було чекати, з купою бухла, – але відразу ж примовкли, певно, побачивши, як їхня команда нишпорить по кла­довищу. Хтозна, що вони подумали, але кричати своє «чегкаси» відразу ж перестали. А ще за мить на дорозі з'явився зелений фургон із логотипом якоїсь німецької хімчистки на борту. Він кілька разів захрипло посигналив, а потім із нього випа­ли Ікарус і Яцик, який тримав на руках свого ме­дитативного французького бульдога Сигнала.

Яцик був у сірих полотняних штанях, такій са­мій вільній безрукавці й шльопках, що трималися на нозі завдяки кільком шнурівкам. Він погладшав кілограмів на десять. «І це без м'яса!» – подумалось мені. На Сигналові замість нашийника висіли якісь буси. Схоже, Яцик повісив їх на цуцика зов­сім недавно, бо той весь час незадоволено кру­тив головою й намагався встромити передню лапу в проміжок між бусами й своєю зморшкуватою шиєю. Якщо ж говорити про те, чи погладшав Сигнал без м'яса, то тут я нічого не міг сказати, оскільки бачив це маленьке чудовисько вперше.

– Чувак, скільки років... – широко посміх­нувся Яцик і простягнув мені цільну руку. Тим часом Сигнал, продовжуючи висіти на іншій Яциковій руці, трохи заспокоївся й відригнув, пустивши на землю цівку слини.

Яцик незадоволено похитав головою, вийняв із задньої кишені серветку й витер Сигналові йо­го слиняве французьке хавало. Сигнал з огидою скривився.

– Заходь, почувайся, як удома. Коротше, сі­дай, де захочеш... А я поки віднесу Сигнала зли­ти, і відразу ж поїдемо...

Куди ми відразу ж маємо їхати, я не встиг поці­кавитись, бо Яцик із Сигналом попрямував до лі­сосмуги. Ікарус залишився курити назовні, а я од­ним кроком подолав дві сходинки й опинився всередині Яцикового вонмобіля. Тут було на диво просторо. Спочатку мені навіть здалося, що все­редині значно більше місця, аніж у себе може вмі­стити такий вонмобіль. Праворуч від мене було водійське місце, в один ряд із яким, лишаючи не­величкий прохід, містилося два пасажирських си­діння. Ліворуч, під протилежною глухою стіною, у самому кінці вонмобіля було двох'ярусне ліж­ко – такі, якщо вірити фільмам, бувають на під­водних човнах. Під ближньою стіною стояла ста­ра обшарпана канапа, над якою було зашторе-не вікно, навпроти канапи – шафка й столик, а на ньому радіоприймач на зразок того, що його Ікарус намагався послухати в помаранчевих без­рукавок. Посередині лишався прохід, завширшки з метр, а в стелі зяяв доволі великий люк із зелено­го скла. Усе було по-кришнаїтському аскетично.

Коли я впав па одне і передніх сидінь, Яцик саме відчинив водійські дверцята й закинув на во­дійське крісло Сигнала. Потім він заліз до маши­ни сам, Сигнала переклав ближче до мене, а той продовжував сумирно лежати, швидко й уривча­сто втягуючи повітря своїм плескатим писком. Собайло було ліниве. Я посмикав його за вухо, він якось презирливо на мене глянув, проте не біль­ше. Я посмикав його вдруге, тоді Сигнал, кумед­но, наче мініатюрна порода тюленів, перебираю­чи передніми лаписьками, відповз трохи вбік і пе­ретягнув за собою все своє тіло.

—Він у тебе що, забув, як ходити? – жартома спитав я в Яцика.

—Ні, – відказав той невесело, – в нього зад­ні лапи паралізовані, – і повернув ключ.

Я чогось дуже знітився, а Яцик тим часом завів вонмобіль, зробив велике коло й виїхав на роз­довбану дорогу. Краєм ока я помітив, як фани «чегкас» сумно й мовчки розсідалися по засраних птахами бетонних трибунах.

Умостившись на передньому сидінні Яцико­вого фургона, що нагадував окрему планету, чию траєкторію ти міг задавати сам, натискаючи педа­лі газу, гальма й повертаючи баранку, я чомусь уперше за останні кілька років відчув реальний екзистенційний страх. Його реальність підкріп­лювалась ще й фізичними відчуттями... Були якийсь холод у шлунку й слабкість у ногах, певно, через те, що я мало не спав, до того ж іще й Міла зі своїм «хочеш»...

Наша зелена планета, на борту якої був лого­тип спонсора, тобто хімчистки, мчала вперед, гордо й упевнено несучи до призахідного сонця все своє крейзонуте населення: кришнаїта Яци-ка, Ікаруса, паралізованого французького буль­дога Сигнала й мене, скутого непритаманним мені страхом... І якщо тверезо мислити, все на­селення нашої планети було приречене на ви­мирання... Бодай уже тому, що серед нас не було жодної жінки... Тоді я попрохав у Ікаруса один снаряд горілки, з тих, що ми дістали в мажорів, і великими ковтками почав пити. Яцик кілька разів глянув на мене з презирством, а я лише розвів руками, мовляв, чувак, старенький, ме­ні зараз інакше не можна, тут одне з двох: або п'єш, або в тебе починається капітальний зсув по фазі... Якогось третього варіанта просто не існувало, принаймні кришнаїтом я себе точно не уявляв...

Ми їхали невідомо куди, питатися про мету на­шої подорожі чомусь не було жодного бажання. І чим більше я пив, тим сильнішим ставало відчут­тя, що, куди б ми не приїхали, на нас чекатиме са­ма лиш порожнеча, така порожня, що в ній не буде ані повітря, ані неба, ані тим паче повітря, зміша­ного з небом. Та найгіршим здавалося те, що з ці­єї ситуації я не бачив жодного інакшого виходу, як їхати, просто їхати й не зупинятись... Бо кож­на зупинка могла мати дуже хєрові, може, навіть катастрофічні для нас усіх (принаймні для мене особисто) наслідки... Спинитися в цій лісосмузі, пройтися травою й зрозуміти, що дерева – то на­справді не дерева, а довбані фанерні декорації,

які здаються деревами, коли ти пролітаєш повз них на швидкості за сотню... А якщо підійти до них й ударити ногою, вони впадуть назад, у порожне­чу, і за ними вже нічого не буде... І коли ти це збаг­неш, роздуплишся, вкуриш, якщо тебе все-таки втаємничать у всі ці фішки і ти нарешті знатимеш, що десь є дерева, за якими вже нічого нема, ти про­сто волітимеш біля них не спинятися, ти топтати­меш педаль газу й дивитимешся тільки вперед, ти все своє життя тікатимеш від цього...

– Це добрий ліс, – сказав навіщось Яцик ,немовби читав мої стрьомні думки.

Якщо існують «добрі» ліси, то, за логікою, на противагу їм, мають існувати ще й «злі», – розмірковував я. Проте мені страх як хотілося вірити Яцикові: якщо він так говорить, значить ліс справді добрий, значить він це знає, значить він переконався в цьому...

– А ти впевнений, – спитав я, – що в ньому нема порожнечі?

Яцик якось із недовірою зиркнув на мене, схо­же, він не чекав почути чогось подібного від чува-ка, який п'є горілку прямо з пляшки.

—Ніякої порожнечі, – заперечив Яцик, – там піонерські табори, багато піонерських та­борів...

—Значить, порожнеча за ними...

—Ні, не сказав би...

—Ну, тоді в головах...

—Що в головах?

—Порожнеча.

—У чиїх?

—Тих, хто там живе... Як же ти не розумієш? Мас ж кома десь бути...

—Ні, – сказав пін, посміхаючись, – у тих го­ловах – одне лайно, у кого менше, у кого біль­ше... А лайно й порожнеча – речі абсолютно різ­ні. Гадаю, ти ж не станеш заперечувати...

Кришнаїтська логіка потроху починала мені подобатись.

—До речі, а що таке, по-твоєму, порожне­ча? – спитав він.

—Ну, – знизав я плечима й іще раз сьорбнув горілки, – порожнеча, це коли порожньо...

—Напрочуд точне визначення, – здивовано відзначив він, – не чекав від тебе таке почути, думав, що ти почнеш розсусолювати...

—Що розсусолювати?

—Порожнечу...

«От мудак крейзонутий, – подумав я про се­бе, – не чекав такого від мене почути... За кого він себе вважає? Теж мені, Біл Даун знайшовся...»

– Загалом, – сказав він, – поняття порож­нечі для мене відносне, бо... як би це тобі пояс­нити... бо Кришна всеосяжний і, варто тільки за­хотіти, він заповнить увесь твій вакуум...

Я ніяк не відреагував на цей маразм, тому Яцик, немов на підтвердження всеосяжності Кришни, дістав із бардачка касету й сунув її в магнітолу. По­линула медитативна кришнаїтська музика. Вона виходила з динаміків якимись несподіваними рив­ками, так, наче її хтось прокручував на м'ясорубці.

І тут мене вкотре накрило: я чогось уявив од­ну зі своїх шкільних музичок, що крутила своїми дистрофічними руками м'ясорубку, наче шар­манку, а звідти долинали ці кришнаїтські моти­ви. Вона, наша музичка, була стара діва й пі­дірвана істеричка. Коли ми кепсько поводилися або не могли взяти якоїсь ноти, вона зривалася на свої дистрофічні ніжки, хапала стілець і що­сили хєрачила ним об піаніно... Піаніно жалібно стогнало, наче велика коричнева корова, а вчи­телька кричала: «Хами, якщо я зараз зламаю піа­ніно, то в цьому будете винні ви, а нове купува­тимуть ваші батьки... хами, хами, хами!» Тутя пе­реставав розуміти – чи це ми хами в кубі, чи наші батьки... Але питати я не наважувався, бо тоді б вона знову била піаніно й справді могла його покалічити... Схоже, вона любила музику якоюсь своєю, особливою, мазохістською любо­в'ю. Так чи так, а школярі й, судячи з усього, чо­ловіки теж її, тобто нашу стару депресивно-істерично-клімаксичну музичку, не любили. А од­ного разу, сталося це, правда, не на нашому уроці, вона таки справді зламала піаніно, проби­ла металевою ніжкою стільця в ньому офігенну дірку... Перед цим я десь вичитав, що в багатих арабських країнах є така живодерська розвага – кожен охочий може за кілька штук баксів вистрі­лити в корову з гранатомета. Так от, коли пока­лічене піаніно тягли коридором бухі вантажни­ки, воно справді нагадувало мені корову, по якій стріляли з гранатомета. Щоправда, події ляг­ли в зовсім інше річище, аніж сподівалася наша музичка. її вигнали з роботи, й ремонт піаніно оплачувала саме вона, а не наші батьки, хами, ха­ми, хами...

А потім прийшла вона, практикантка, не боги­ня, але щось у ній таке було, що я майже закохав­ся... Доки піаніно ремонтували, вона грала нам на флейті, а потім наша коричнева корова все-таки повернулася з госпіталю... Я ходив на всі уроки, пацани, схоже, теж запали на нашу практикантку, принаймні, коли ми співали «катюшу» чи ще яке гівно, ніхто не втавляв своє: йо, камон, аллє генде ін ді люфт або джага-джага... Це про щось таки свідчило... І ось одного разу сталася фігня... Ми мучили пісню про трі бєлих каня... І щось у нас не виходило... «Це тому, – сказала наша практи­кантка, загадково посміхаючись, – що у вас не­правильно поставлене дихання. Зараз ми все ви­правим...» І от вона підходила до кожного учня, клала йому долоню на прес і просила заспівати ку­плет... Ая взагалі не вмію співати, я просто відкри­вав рота, імітував, прикидався, тільки заради того, щоб бачити її...

Аж ось тепер співати про канєй треба було то­ді, коли вона стоїть і тримає руку на моєму пресі, і в очі мені дивиться... Коротше, після другого рядка пісні про канєй, у мене встав... Не знаю, чи помітила вона, але чуваки, які сиділи поряд, аж під парти зарились... «Працювати й працюва­ти», – сказала мені практикантка, маючи на ува­зі невідомо що...

Що саме мав на увазі Яцик, коли увімкнув цю касету, я так само не зрозумів, і в мою голову по­повзло безліч думок, так, наче в мозку утвори­лась чорна космічна діра, яка їх засмоктувала. «Цікаво, – подумав я, – що буде, коли Яцик

усе-гаки усвідомить, що порожнеча і:, що житій часом підкидає тобі такий вакуум, в якому, на­че в глибокій воді, не зможе вижити жодна риба, навіть така хитра, як Кришна, – її просто розча­вить на молекули, а всі її думки – на фрагменти, такі дрібні й гарячі, що вона сама не зможе нічого збагнути?..»

Я знову й знову поринав у спогади, потрапляв у полон нав'язливих, зовсім непотрібних думок... Я боявся, що вони починають жити мною...

Реальність повернула мене до себе скавулін­ням Сигнала і якимось стрьомним трупним смо­родом. Кілька секунд я навіть боявся розплющу­вати очі, бо подумав, що з Сигналом сталося щось зле, можливо, почали розкладатися його паралі­зовані задні лапи... Адже я ще погано в'їхав у їхню з Яциком релігію й на той час не мав жодного уявлення, чи дає Кришна, скажімо, якісь гарантії, що в тебе не почнуть розкладатися паралізовані лапи...

Сигнал скавулів усе наполегливіше, але в тому скавулінні було щось радісне. «Можливо, – дума­лось мені, – він радів, що їх, тобто лапи, більше не доведеться тягати за собою». Словом, мене на­кривали якісь зовсім депресивні й похмурі думки.

– Сигнале, заткайся, доки я тебе сам не за­ткав, – буркнув нарешті Яцик зовсім не по-криш-наїтському.

Трупний сморід ставав дедалі нестерпніший, і я все-таки розплющив очі, готовий побачити найжахливіше.

Попереду нас перла вантажівка, і трою заси-нана чиїмись кістками, – нидоншце, що не ка­жіть, не дуже приємне. Яцик белькотів собі під носа прокляття, адже перед ним їхав цілий кузов того, на чому ще зовсім недавно трималося М'Я­СО, а він до того ж ніяк не міг перелаштуватися в середній ряд, аби це колишнє М'ЯСО обігнати. На додаток до всього, із сусіднього сидіння на ку­зов кісток, сповненими собачого фанатизму очи­ма, дивився Сигнал, радісно скавулячи й швидко втягуючи смердюче повітря своїм плескатим, на­че в боксера-профі, носом.

Яцик не витримав такої зради, тому вдарив по гальмах і в'їхав у перший-ліпший правий по­ворот... «Звідки в кузові могло взятися стільки кісток? – ніяк не міг вдуплити я. – Може, то піонерські табори, сховані в цих лісах, наче мор­монські резервації, почали, за совковою звич­кою, грати в «зарніцу», що природно переросла в канібальські розборки?»

Близько дев'ятої вечора в центрі міста ми за­паркувалися в одному маленькому дворику. Ліхтар вихоплював із темряви тільки старі де­рев'яні сходи, що вели кудись нагору. Склада­лося таке враження, що ними можна вийти пря­мо на небеса, на високі, темні й стрьомні небе­са, такі стрьомні, що на їх кордоні обов'язково мали стояти перекачані, мудакуваті ангели-охо-ронці, які б нізащо не пропустили нагору таких лузерів, як ми... вони б просто викинули нас униз копняком під зад... і ми б скотилися сюди, під колеса Яцикового фургона, переламавши

собі псі реба й порозбивавши скроні... «Не все так просто, чуваки», – скачав би годі над нами Яцик і потягнув би нас усередину читати над на­ми свої хитрі магічні заклинання.

Навпроти дворика мерехтіла зелено-біло-чер-воним неоном піцерія «Челентано», яку в народі називали простіше – «Член Тані». Можливо, са­ме через те її уподобали собі місцеві феміністки, що збиралися там довгими літніми вечорами і, певно, виношували й вимріювали якісь підступні плани щодо всієї чоловічої половини населення планети.

—Чуваки, ви це, купіть собі щось попоїс­ти, – сказав Яцик. Виглядав він втомлено й відсторонено. Потім вийняв із бардачка тор­бинку, схожу на ту, в яких у середні віки носи­ли монети, й засунув до неї руку. Я вже хотів був відмовитись, гадаючи, що Яцик даватиме нам бабло, проте він так і застиг із торбинкою на руці. Перезирнувшися й знизавши плечима, ми вирішили його не чіпати й пішли з Ікару-сом у «Член Тані». Обслуговувала нас дівчина, на чиєму бейджику й справді було написано «Таня». «Символічно», – подумав я й замовив чотири піци: дві з куркою й ананасом і ще дві грибні. Ікарус тим часом набирав із холодиль­ника бляшанки з пивом. Повернулися до фур­гона ми хвилин за десять. Яцик так і сидів із торбинкою на руці.

—Яцику, – мовив Ікарус, – ми принесли то­бі й Сигналові грибну піцу, падай до нас, будемо вечеряти.

Яцик не реагував...

—Яцику, почав Перекопу пати Ікарус, – це всього-на-нсьоіо грибна піца, і) ній нема м'яса...

—Да-да, – додап навіщось я, – там самі гри­би, нони неживі...

Але Яцик тільки махнув на нас вільною ру­кою, показуючи, щоб йому не заважали. Ми знову перезирнулись, знизали плечима й всі-лися на канапі жерти. А Сигнал визирав на нас з-за свого сидіння й весь час облизувався. Ко­ли ж ми відкрили пиво, він кілька разів навіть обурено гавкнув... Яцик зиркнув на нього, важ­ко зітхнув, процідив собі під носа «Збивсссс-сяяяя...», взяв бульдога під пузо й виліз назовні через водійські дверцята, певно, гадаючи, що тому треба злити. Я зазирнув у торбинку, яку Яцик лишив на сидінні, – там були довжелезні чітки. Стало якось не по собі, адже ми заважали чувакові медитувати, адже ми, курва мать, не дали йому, наче радіоприймачу, спокійно на­лаштуватися на хвилю, на якій говорив Кришна, розповідаючи про останні події у світі й, звісна річ, про погоду на завтра.

Тим не менше, ми сиділи й продовжували запихатися піцою. Нічого дивного, я не жер уже майже добу. З нас можна було знімати жир­ну американську рекламу, так ми жерли... хоча ні, мав я ту рекламу... мав глибоко в дупі...

Тут нарешті повернувся Яцик, він поклав Сигнала на сидіння, дістав із бардачка бабки й сказав:

– Чуваки, піду куплю нормальної їжі. НОР­МАЛЬНОЇ, – підкреслив він.

Добре, хоч не додав: «А ви запихайтесь тут своєю дохлятиною...»

Я доїдав, Сигнал дивився на нас своїми го­лодними, приреченими баньками й пускав сли­ну. Якоїсь миті Ікарус не витримав, відірвав ве­ликий шмендель грибної піци, кинув його в коробку й сунув бульдогові під носа. Той щось буркнув і відразу ж заходився їсти.

– Ти чо, зовсім охрінів?! – мовив я Ікарусу, зібрав сміття, порожні бляшанки, виліз із фурго­на й попрямував до найближчого смітника.

Позбувшись того мотлоху, я вже хотів по­вертати назад, коли в моїй кишені завібрував мобільний. Якщо чесно, я починав його нена­видіти... -Да-Де була Кет, і говорила вона чомусь тремтли­вим голосом.

—Що сталося, сонечко моє любе? – ніяк не міг в'їхати я.

—Це все ваш дурний Мяудзедун! – вигукну­ла Кет.

Прозвучало це так, наче наш старий котяра, наприклад, лазив у домашній лабораторії її татка, ядерного фізика, й ненароком розщепив якесь яд­ро, після чого стався ядерний вибух. Я обвів погля­дом темні небеса – ядерного гриба ніде не було видно.

– То що там наш Мяудзедун, золотко? – пе­репитав я.

– Він, він розбив улюблену чашку моєї мами!«Ой, бля, – промайнуло в голові, – ліпше б

він справді спричинив ядерний вибух...»

—Кет, дай йому слухавку, я його, спиню, зараз добряче відчитаю, – спробував пожартувати я.

—Ні! – гаркнула Кет. – Ти не розумієш! Мені сказали, щоб за дві години його тут не бу­ло!!! – відразу ж по цих словах мій телефон кіль­ка разів писнув і здох, здох так раптово, як зди­хають від серцевого нападу.

—Виходить, Мяудзедун теж СВАБОДЄН, – прошепотів я собі під носа. – Та що ж це в біса таке? Кому це потрібно? Хто нами грається?

Мене починало трусити від злості... Я гото­вий був битися головою в стіну старого будинку й нафіг її розвалити, я хотів кричати... Проте сів на асфальт, глянув у темні небеса й безпомічно показав їм фак... Небеса мене проігнорували.

У Яциків фургон я повернувся геть спусто­шений... Ноги підкошувались, а очі самі по собі почали заплющуватись.

—На, – сказав я Ікарусу, – забери від мене це «зло» і дай водяри, – потому я кинув в Ікаруса мобільник і простягнув руку за пляшкою. Мій кумпль не забарився, а коли я зробив два добрячі ковтки, він усе-таки спитав:

—Я оце дивлюсь, як ти забухав, і думаю: мо­же, щось сталося?

—Авжеж, сталося... Сталося непоправне...

—Не лякай мене... – мій кумпль звівся з ка­напи й нервово заходив туди-сюди, а я тим часом завалився на звільнену канапу.

—Мяудзедун, це все він...

—Що? Що він? – ще дужче занепокоївся Ікарус.

—Він розбив улюблену чашку мами Кет...

—Ой щєт... ой, бля... – схопився за голову той.

—Слухай, – не зрозумів я, – ви якісь дивні, і мама Кет теж... Це що за фетишизм? Що за по­клоніння звичайній чашці, ви чого?

—Але ж, – заперечив він, – у тебе теж є улюблена тарілка з мальчишом-кібальчишом...

—Це окрема тема, Ікарусе. Вона в мене улюб­лена, бо одна, інших тарілок у мене просто нема... Я не розумію, у мами Кет, що – теж одна чашка з мальчишом-кібальчишом?

—Не знаю, – відказав кумпль невесело, – може, й з кібальчишом, але ту чашку їй подаррав один французький актор, в якого матінка Кет бу­ла безтямно закохана... Ніколи не бачив тієї чаш­ки, але багато про неї чув... – Тут Ікарус став вми­кати мобільник, але він, ясна річ, не вмикався...

Я вже провалювався в сон, коли повернувся Яцик.

– Йо-ма-йо, чуваки!!! – загорлав він, усівшись біля Сигнала. – Ну хто, хто дав цьому ублюдку ПІЦУ?..

Яцик питав так скрушно, немовби від піци в Сигнала могло відібрати ще й передні лапи.

– Це не я! – випалив Ікарус.

Яцик зиркнув на нас із докором і кинув бі­ля Сигнала пакунок з яблуками та ще якоюсь НОРМАЛЬНОЮ їжею. Сигнал, перебираючи пе­редніми лапами, наче мініатюрний тюлень, спро­бував відповзти подалі від НОРМАЛЬНОЇ їжі, так, немов це була вибухівка з часовим механізмом, і ледь не впав під сидіння на коробку передач.

«Як, як він здогадався? – не міг допетрати я. – Можливо, це Кришна? Можливо, він увесь цей час за нами стежив, точно-точно, крізь люк на даху, він такий, він міг... а потім усе йому роз­повів!» Так, мабуть, саме так усе й було. Два ос­танні дні мене не покидає відчуття, що за мною хтось стежить, навіть тоді, коли я сплю... І от, щоб утекти від того, хто за мною стежить, я тікаю в спогади...

Засинаючи, я чув, як Ікарус намагається ви-клянчити в Яцика його мобільник, а той скавулів, щоб ми більше ніколи-ніколи не годували його медитативного бульдога НЕнормальною їжею.

Мені нічого не снилося...

Прокинувся я, судячи з усього, за кілька го­дин. Вонмобіль стояв, і в прочинені двері заходи­ло приємне вечірнє повітря. Розплющивши очі, я побачив на канапі прямісінько перед своїм но­сом чиїсь ніжки. Пробігшись поглядом від коліна до того місця, де починалася куца спідничка, я їх упізнав – це були ніжки Кет.

– Привіт, – сказав я їм так само, як і кілька днів тому, – ви гарні...

Дико сушило.

Кет натомість відсіла від мене подалі, а потім кинула щось важке прямо в район моїх яєць. Я зігнувся навпіл, відчуваючи, як це «щось» впивається в мене кігтями. Старенький Мяу-дзедун урешті-решт скочив з мене на підлогу й забився під шафу, нервово зиркаючи на Сигнала, що валявся неподалік. Я зашипів від болю й схопився на ноги.

– Ти чо..., блін, здуріла. Кет? А якби пін ві­дірвав мені яйця? – спитав я і докором.

Але Кет нічого не відповіла, тільки гнівно на мене зиркнула й відвернулась.

—От-от, я ж тобі казав, – почув я з передньо­го сидіння Яциків голос, – водяра, кіт, ненор­мальна їжа, крики про якісь там яйця – усе це, чувак, негативні флюїди, як же ти не розумієш? І ці флюїди мене руйнують... Я не можу відмови­тись від такого способу життя, він мене колись урятував...

—Флюїди? – перепитав Ікарус. – А що це в біса таке?

—Ну, як я тобі поясню? – бовкнув наш друт-кришнаїт майже в розпачі.

—Але все ж таки, – наполіг Ікарус.

—Примітивно кажучи, це такі згустки енер­гії, які випромінює кожна людина.

—І що, вони в нас точно негативні? – не по­вірив Ікарус.

—Може, й не негативні, але принаймні несу­місні з моїми... І мене це геть убиває.

—І як швидко тебе це може «геть» убити? – серйозно діймав його Ікарус, певно, перебираючи в голові якісь варіанти.

—Та звідки ж мені знати? – втратив само­владання Яцик. – Може, за три роки, а може, й за п'ять хвилин. – Це пролунало настільки трагічно, наче він підхопив якусь невідому ти­хоокеанську заразу.

Не знаю чого, але в цей момент, я так злякався цієї зарази, що вирішив робити звідси ноги, прито­му негайно. Я не хотів нічого, тільки б опинитися десь подалі під цього крейзанутого воимобіля, від цієї шаленої планети з її населенням: подалі від за­шуганого Яцика, що хотів нас здихатись, подалі під Ікаруса, якого страх як цікавило, коли ж на­ші негативні флюїди все-таки замочать Яцика, від Кет із її потрясними ніжками, що невідомо нащо кинула мені на яйця Мяудзедуна.

Тому я забрав усе найдорожче, що в мене бу­ло, тобто водяру й Мяудзедуна, і подався геть, ні­кому нічого не сказавши. Але до мене, схоже, і так нікому не було діла.

Рівно північ. Щойно вимкнули освітлення на вулицях. Я стояв перед парканом міської лі­карні, де минулої ночі бачився з Анжелік. Під рукою в мене був Мяудзедун, всередині мене перегар, а на душі порожнеча. Зникло навіть відчуття, що за мною хтось стежить. Навпаки, я був упевнений у тому, що мене перестав пасти Кришна, бо його вже мало б задовбати це реалі-ті-шоу з таким придурком, як я, в головній ролі. Я б на його місці вже давно перемкнувся на ін­ший канал, спортивний або принаймні порно­графічний.

Подумавши про це, я кинув Мяудзедуна крізь ґрати на вологий газон, і він принишк у траві, на­че розвідник на ворожій території. Потому я пере­ліз через паркан і, підібравши свого кошака, по­плентався до чорного входу, що, як і попередньої ночі, виявився відчиненим. Дослухаючись до лун­кої тиші порожніх коридорів, я став підіймати­ся сходами на четвертий поверх. Не знаю чого, але моє серце шалено калатало. Сходинка – удар,

сходинка – удар, дві сходинки за раз – подвійний удар. Насилу вилізши нагору, я знову ступив у кеп­сько освітлений чотирикутник із телефоном і тум­бочкою перед коридором. На тумбочці дрімало безформне тіло. Якоїсь миті мені почало здавати­ся, що вчора, це насправді сьогодні, або навпаки – сьогодні це вчора... Але то не важливо. Головне те, що мені здавалося, ніби я нікуди звідси не йшов. Я зробив крок уперед, потім іще один... Санітарка підняла голову лиш тоді, коли я опинився біля неї. Вона глянула каламутними очима спочатку на ме­не, потім на Мяудзедуна, потім іще раз на мене і на нього, потім на нього й на мене... А тоді спо­кійно поклала голову собі на руки й захропла... Певно, тому, – з полегшенням подумав я, – що в неї катма халата й капців для мого котяри.

Коридор нагадував гігантську морську рако­вину, бо весь час закручувався досередини, хоч, на відміну від раковини, у ньому було зловісно й тихо. І от цим коридором ми з моїм котярою й перлися. Тепер у мене залишився лише котяра, горілка скінчилась. Присвічуючи запальничкою, я знайшов потрібну палату й нерішуче затупцяв перед дверима – у кінці коридора, на вікні, сього­дні нікого не було, і в нього зазирало погоже вес­няно-літнє небо, всіяне міріадами зірок, про існу­вання яких я раніше навіть не здогадувався, хоча, зрештою, вони про моє, мабуть, теж.

Я глибоко втягнув у себе повітря, немовби збирався пірнути в глибоку воду, й прочинив двері. Кільканадцять секунд очі пристосовува­лись до цілковитої темряви. Здавалося, вона

витікає крізь дверний отвір, як вода зі старої чавунної ванни. За мить я вже міг розгледіти ці­лу казарму, вісім ліжок – по чотири під кож­ною стіною, чотири з них були порожні. Я піді­йшов до першого й відразу ж відсахнувся – на ньому спала якась товстуха в розтягнутій майці, з-під бретельок якої вивалювались ве­ликі безформні груди, що нагадували тісто. Не знаю чому, але такі груди мене завжди лякали. Мяудзедуну вони, схоже, теж не дуже сподоба­лись, бо він нервово зайорзав у мене під рукою. На наступному ліжкові, судячи з міцних ви­лиць і розкосих щілин очей, була якась казаш­ка, а може, татарка, а може... Ще на одному хтось спав, уткнувшись обличчям у подушку, але волосся, волосся було не таке, як в Анжелік, точніше його, волосся, майже не було. Скорше за все, переді мною спала якась припанкована неформалка й бачила свої нефор­мальні панківські сни. І лише на останній кой­ці, що стояла під самісіньким вікном, була во­на, Анжелік із телефонної служби довіри.

Я хотів розбудити її якось красиво, скажімо, поцілунком, але вчасно схаменувся, зрозумівши, що від мене зараз має дико штиняти перегаром. Тоді я посадив Мяудзедуна на підвіконня, всівся поруч із ним і почав чекати, доки Анжелік про­кинеться сама. Коли мені стало нудно, я глянув за вікно. Там були зовсім інші небеса, принаймні зовсім не такі, які я бачив за вікном коридора. Ці небеса вкривали важкі потужні хмари, тож здава­лося, що над цією факаною лікарнею є аж кілька небесних плес, і я не міг до пуття збагнути, добре

це чи погано, адже якщо їх кілька, то як звідси, із землі, можна визначити – яке з них справжнє, а яке фальшиве? І якщо тобі в очі потраплятиме світло фальшивих зірок, то чи не заподіє це тобі якої шкоди?

—Слухай, – несподівано спитала мене Ан­желік пошепки, – тільки не кажи, що твій кіт не міг заснути без моїх грудей і ти приволік його сюди.

—Ні, – заперечив я, – мій кіт так рано не лягає, мій кіт сова, – додав навіщось потому, хоч не зовсім уявляв, як кіт може бути совою...

—Добре, – кивнула в темряві вона, – а пере­гаром, перегаром від кого так штиняє, від тебе чи від нього?

Я взагалі не розумів, навіщо вона про це питає, мені було не під силу збагнути сенс питань, на які є очевидна відповідь, я не хотів задумуватись над тим, навіщо вона питає в мене про те, що й так знає... Чомусь дико захотілося самотності...

—Це від неї, від татарки, – знизав плечима я й показав на татарку, – а ми з Мяудзедуном не п'ємо, нам не можна, ми закодовані... циган­кою однією... по фотографії...

—Вона не татарка... – прошепотіла Анжелік.

—А хто ж вона?

—Казашка...

—Дивно, я чогось одразу так і подумав...

—Іди сюди, – мовила Анжелік і показала на краєчок ліжка.

Я сів, пружини під моїм задом зарипіли так голосно, що казашка почала перевертатися з бо­ку на бік.

—От блін... – почав був я, проте Анжелік вліпила мені шаленою поцілунки. її губи пах­ли якимись дивними лісовими травами... Вони вибухали в моєму мозку, вибухали сотні, міль­йони трав, вони проростали, пробиваючи свої­ми гнучкими стеблами мої закатані асфальтом мізки, вони розквітали й спліталися в химерні гербарії... Здавалось, цей поцілунок міг трива­ти вічно, якби татарка, тобто казашка, що ле­жала через ліжко, не почала говорити уві сні...

Анжелік відштовхнула мене від себе, а я все стояв і дивився на неї і не міг нічого збагнути...

—Чого ти витріщився? – прошепотіла вона.

—У тебе губи пахнуть травами, – насилу ви­чавив я.

—А в тебе все-таки перегаром...

—Добре, – погодився я, – визнаю, я бухав... але ці трави... вас тут що, травою годують? Як­що так, то я теж хочу тут жити...

—Та ніяка це не трава, це всього-на-всього зубна паста, – пояснила Анжелік, – така зубна паста, де бобер на пачці...

—Із колодою? – тільки й лишалося спитати мені.

—Так. А що?

—Чуєш, ти, головне, не ковтай її, малень­ка, – попрохав я.

—Кого, пачку? – захихотіла вона.

—Ні, – заперечив я, – пасту, пасту не ковтай.

—А це ще чому?

—Бо, якщо з тобою щось станеться, мені до­ведеться розбомбити їхній офіс і вбити агента...

—Якого агента? – майже злякано глянула на мене Анжелік.

—У них там є спеціальний агент, агент-дегустатор, який ковтає пасту...

—Служба патрєбітєлєй, – завчено сказала казашка російською, – 050009, Алмати, ул. Іл­ліча, 41, абанєнтскій ящік 66.

Несподівано з'ясувалося, що, крім халатика, в Анжелік більше нічого нема. її папік, як вона сказала, кінчений... тут ми довго шукали тер­мін, яким можна назвати людину, що дико бо­їться чимось захворіти й жере щодня купу таб­леток... Але так і не знайшли, тож порішили на тому, що папік просто кінчений... Так от, кожного дня він жер таблетки, до того ж жер значно більше, ніж НОРМАЛЬНОЇ їжі, далі за­варював собі лісову ромашку й тибетські чаї, потім полоскав ясна шалфеєм і ставив на ніч антигемороїдальні свічки (здається, я нічого не плутаю), а на ці свічки в нього була алергія, і йо­му щось там сипало, тому доводилося глитати антиалергенти, від яких підвищувався внутрі­шньочерепний тиск і те де... так от, її прибацаний папік дуже боявся, що Анжелік урветься терпець і вона втече з лікарні, не долікував­ши свої кілька, ви тільки послухайте, КІЛЬКА СИНЦІВ І САДЕН! Анжелік і справді б утекла...

Тоді він просто забрав з лікарні її одяг, зали­шивши її в одному халатику. Принаймні так ме­ні пояснила сама Анжелік.

—Ну, – сказав тоді я, – давай стибримо одяг у казашки... її все одно не скоро випишуть, вона он меле казна-що, був би я лікарем, нізащо б таку не виписав...

—Ти расист, – похитала головою Анжелік, – до того ж одяг у неї майже дитячий...

—А капці, капці з ведмедиками часом не її? – для чогось спитав я.

—Звісно, ні, – відказала Анжелік.

—Міг би й здогадатися...

—Що здогадатися?

—Ну, ведмедики й Казахстан... Дивна якась комбінація...

А я от уявляю собі справжнє кохання десь так: ніч, темрява, одна з центральних вулиць міста, вільна від машин, самотні таксомотори із заспа­ними водіями, про чиє існування ти здогадуєшся тільки по вогнику сигарети... І ось, по узбіччю йдуть вони... Він у потягнутій футболці, під одні­єю рукою в нього мирно висить старий облізлий кіт. Вільною рукою він тримає за руку її, а вона йде по бордюру, йде в халатику фіалкового ко­льору, в шльопках і махрових теплих шкарпет­ках. Що в неї під халатиком – лишається за­гадкою. Потім вони зупиняються й довго-довго цілуються, котові при цьому трохи ніяково, бо, як не крути, він третій, тобто зайвий, проте ді­тися йому особливо нікуди... Вони можуть до­зволити собі цілуватися посеред нічної вулиці,

прямо посеред широкої шестисмугової траси, прямо на розподільній лінії, яка, правду кажучи, їм до дупи, бо хоч вона й розподільна, але спро­буй, роз'єднай їх зараз, забери в них одне одного. Вони цілуються з півгодини, аж доки не почина­ють боліти губи, і їм глибоко начхати, хто й що про них думає... Хоча, якщо тверезо розібратись, хто тут зараз може думати? Хіба що Кришна або, на крайняк, невдаха Біл Даун, або таксисти, як­що останні, звісна річ, уміють думати... І їм, цим шалено закоханим істотам, глибоко до дупи на­віть те, що вони наразі думають самі про себе... Бо зараз, у принципі, не треба думати. Бо втрача­ти їм, у принципі, нічого... Та й що то буде за лю­бов, коли ти думаєш? Сука-любов буде...

Але думки все-таки поверталися. Ми йшли до неандертальських окраїн міста, і я розумів, що тепер у мене є не просто операторка телефонної служби довіри, тепер у мене є жінка, яку приємно тримати за руку, не зважаючи навіть на те, що вона в халатику, шльопках і махрових шкарпетках. Від такої думки ставало тепло... Але відразу ж потому чомусь починало здаватися, що ми зайві на цілій планеті, на величезній ЗЕМЛІ, по якій снує купа ублюдків, а нам тут просто нема місця, жодного, блядь, квадратного метра, жодного кубометра по­вітря... І від думки про це ставало невимовно галімо. Тоді я справді почав усвідомлювати, що весь сенс життя, відповідь на питання «на хєра ти жи­веш?» є, зрештою, доволі проста й очевидна – для того, щоб відвойовувати свої метри й кубомет­ри повітря, відвойовувати їх у якогось невидимого

супротивника, порога, якою ти дійсно не бачиш і не відчуваєш, але який, проте, існує й повільно-повільно бере тебе в оточення... І жодного пе­ремир'я з ним не підпишеш. І посрати йому на твій білий прапор, зроблений з останньої футболки, і на твої пацифістські заморочки... Ось для чого в школі все-таки вчать кидати фанату...

Так ми дісталися аж до мого будинку й підня­лись на шістнадцятий поверх. Я без жодної задньої думки довго копирсався у дверях ключем, потім прочинив їх і ввійшов до нашої з Ікарусом холо­стяцької квартири. Усе ніби було на місці, жодного погрому, жодних головорізів на наших метрах і ку­бометрах, за які невдовзі треба було платити бабки старому алкашеві Рулерту. Ми спокійно прийняли душ, я хотів був знайти щось пожерти, та швидко зрозумів, що це марна справа. Тоді ми з Анжелік просто допили коньяк, і всі наші невидимі вороги на деякий час припинили свій грьобаний наступ...

– А ось іще один, – Анжелік показала мені синець під груденятами, там, зліва, де мало бути серце.

Я схилився й ніжно поцілував її в те місце. Ми валялися посеред нашої єдиної кімнати на моєму надувному матраці. Тоді я спустився трохи ниж­че й почав цілувати її пупочок... Анжелік якось нервово погладжувала мою розкуйовджену голо­ву своїми довгими пальцями, й ця нервовість по­чала передаватись мені... Вона заважала не дума­ти, її пальці просто передавали в мій мозок якісь стрьомні й напряжно-депресивні імпульси, че­рез що народжувалися нові й нові думки, так багато думок, що я просто не встигав їх думати. Тоді я почав спускатися поцілунками ще нижче й став зубами стягувати резинку трусиків... І рап­том мене пробило... Раптом я зрозумів те, чого мені, може, зовсім не слід було розуміти... «Ну яка на хєр машина? – крутилося в моїй голові. – Для чого вона сказала мені, що її зачепило маши­ною? Чого я такий лузер, що взяв і повірив? Чу­єш, чувак? Як же ти раніше цього не допетрав?»

– Чому він це робить? – спитав я несподіва­но й всівся поряд із Анжелік на підлозі, спробу­вавши скласти ноги в позу лотоса.

Анжелік якось зацьковано зиркнула на мене й прикрила груденята моєю футболкою.

—Хто і що робить?

—Ну, твій кінчений папік, чому він тебе б'є?

Тоді вона рвучко схопилась і вліпила мені та­кого ляпаса, що мене аж розвернуло, а вже на­ступної миті впала на матрац, затулила долонями обличчя й заплакала.

Я попензлював на кухню варити каву.

Надувати матрац чималенького розміру, спо­діваючись тільки на легені, особливо на власні легені, справа дуже невдячна. Буквально на дру­гій хвилині тобі починає здаватися, що матрац насправді ніякий не матрац, я якась загадкова жива істота, що намагається висмоктати з тебе геть увесь кисень, а куди ж ти без нього, без кис­ню? Усвідомивши це, ти на мить зупиняєшся, і тоді загадкова істота навпаки починає тебе на­димати, роздуваючи тобі щоки – і так повторює­ться добрі кількадесят разів.

Я вирішив, що ми спатимем на даху, я бодай у такий спосіб хотів заспокоїти Анжелік, тому ви­пер матрац нагору й таки його надув. Потому я ще кілька хвилин продовжував сидіти на теплій смолі даху, намагаючись збагнути, які зірки довкруж ме­не справжні, а які не зовсім, тобто такі, що існують тільки в моїх очах від браку кисню. Хоча мені, як­що чесно, було до дули – я не збирався чекати, до­ки одна з них упаде, щоб загадати бажання, бо їх у мене просто не було, я не збирався орієнтуватися за цими зірками, бо знав, що позаду мене є метале­ві сходи на шістнадцятий поверх, що там є кварти­ра, яку ми винаймаємо з Ікарусом у старого алко-навта Рулерта, а в тій квартирі є білява Анжелік із телефонної служби довіри, і на душі в неї повне лайно. Тож про які нафіг зірки може йтися?

– Ну й на біса ти мені вламала? – буркнув я. Ми сиділи на матраці на даху й дивилися на нічне місто, що нагадувало велетенську ле­тючу тарілку, яка напоролася на телевежу й те­пер лежала біля її підніжжя.

—Я? – підсунулась до мене ближче Анже­лік. – Сказати чесно?

—Спробуй принаймні...

—А я не пам'ятаю, на біса...

– Охуїти можна. .. – я в шоці похитав головою. На нас лягало жовте місячне світло, й мені якоїсь миті почало здаватися, що ми перші люди, зліплені всевишнім із глини, і що Всевишній за­кинув нас на дах цієї висотки зі словами «ну, лю­бі мої, ви собі розважайтеся», а сам пішов до най­ближчого пабу. І ось щойно він залишив нас

без нагляду, ми вляпалися в усі можливі й не­можливі халепи...

—І взагалі, не кажи так, – додала за якусь мить вона.

—Як це так?

—Ну... «охуїти можна...»

—А чого я не маю казати «охуїти можна», ко­ли охуїти справді можна?

—Невже так важко охуїти й не казати цього?

—Ну, – знизав я плечима, – взагалі-то, важ­ко, у мене це спадкове... От я лаюся, й матінка моя лаялася, і бабуся, мабуть, теж...

—І мій кінчений...

—Ні, ти не розумієш, я змалку лаюся, з шести років... У мене тоді дико болів зуб, матінка привела мене в поліклініку, а на дверях у стоматолога ви­сів папірець «прінімаєт практікант». Я тоді досить кепсько уявляв, хто такі практиканти... І от мама сказала: любчику, може потерпиш до завтра? Це ж ПРАКТИКАНТ, туди його наліво! Але я лиш за­перечно похитав головою й справді сів у крісло до практиканта. Мама, оперуючи фразами «туди його наліво», «сраний зуб», «обережно, твою мать, затямив? бо вирву тельбухи!», пояснила йому, що й до чого, а потім навіщось додала, що я дуже нер­вова дитина, дуже-дуже нервова дитина й часом навіть небезпечна... Практикант якось загадково посміхнувся й вийняв свої садистські щипці, що вже за мить опинилися в мене в роті. І тут я відчув, розумієш, відчув, що цей недоумок тримає не той зуб, який треба, а сусідній, я хотів йому про це сказати, я намагався, але в мене вийшло тіль­ки «веуаввуе!!!» «Так-так, – похитав головою

практикант, – мене попередили, що ти дуже нер­вова дитина, дуже-дуже нернона й чаеом паніть небезпечна... Тільки не здумай кусатися...» Після цього він різким рухом нидрав мені здорового зу­ба... Кілька хвилин я був в ауті, потім сяк-так зліз із крісла, практикант саме підвалив до мене й, по­казавши мені видертого зуба, спитав: ну як, дурни­ку ти нервовий-небезпечний, боляче було? «Йоба-не ти чмо», – відповів я й щосили ввалив йому з ноги по яйцях... Мені тоді було шість, і в принци­пі я ні про що не шкодую...

Розповівши цю зворушливу історію до кін­ця, я зиркнув на Анжелік, але вона вже спа­ла або принаймні вдавала, що спить, притулив­шись у мене під боком. Я вклав її на матрац і вкрив пледом, що його обачно захопив із квар­тири. А потім ще довго лежав поруч із нею, вти­каючи на глибоке-глибоке небо, що почало зда­ватися мені прозорою водою з безліччю перлин, моїх перлин. І я знав, що в жодного божевільно­го пірнальника не стане кисню, аби їх дістати. Я думав про це і чогось ловив такий кайф, немов у мене були тонни золота в усіх найпотужніших банках світу.

Ранок зустрів мене не зовсім привітно. Я, здається, уже казав, що, прокидаючись, люблю ще деякий час лежати із заплющеними очима.

– Це що за хєрня? – почув я десь над собою.Я позіхнув, але очей не розплющив.

– Це що за хєрня? – пролунало ще раз, про­те вже більш наполегливо. До словесного паса­жу долучилися кроки, що задріботіли довкола

матраца. Новий день починався з риторичних питань, і це мені недуже подобалось.

Розплющивши одне око, я переконався, що Анжелік спить, згорнувшись калачиком у мене під боком. Довелось розплющити й друге око. Це дало певні наслідки, не скажу, що приємні. Праворуч від себе я побачив невисокого чо­лов'ягу в брудній фуфайці й шапці-пєтушку. Оскільки на вулиці було за двадцять, то пєту-шок, певно, мав бути частиною його іміджу. Спека ніщо – імідж понад усе... Мене чогось знову тягло на рекламні слогани...

І тут чолов'яга раптом почав ходити довкола нашого матраца. Складалося таке враження, що він вважає себе цілковитим господарем ситуа­ції. Що я надув матрац і влігся спати з Анжелік не на даху свого будинку, а скажімо, посеред його власної вітальні, і ось тепер він нас зна­йшов, одяг для солідності свій пєтушок і вису­ває пред'яву, мовляв: що за хєрня? Не в змозі бодай якось пояснити його появу, я спитав по­шепки, так, щоб не розбудити Анжелік:

—Мужик, ти хто?

—Та хто-хто... Начальник жека! – автори­тетно заявив він.

—Жека? – перепитав я.

—Да-да, жека! А от ви хто?

—Ну, ми якби люди, – спокійно й не менш авторитетно пояснив я.

Потім обережно витяг з-під голови Анжелік свою руку, виліз з-під пледа, зробив кілька кроків затерплими ногами, почухав дулу, позіхнув і зно­ву почухав дулу... Начальник Жека тим часом підступив на безпечну відстань... Певно, мої чу­хання дупи кидалося йому якимось загрозливим.

—Слухай, Жека, а котра година?

—Ти шо, наркоман? – з недовірою поціка­вився начальник жека.

—Перепрошую, – не зрозумів я, – у тебе хі­ба нормальні люди не питають, котра година... самі тільки наркомани?

—Ні, але де ти, бля, побачив Жеку?

—Та сам ти наркоман! – буркнув я. – Щой­но мені казав, що ти начальник Жека. А я ще спитав – Жека? А ти сказав: да-да.

Чолов'яга скрушно похитав головою, нареш­ті зняв свого демонського пєтушка, пригладив рідке волоссячко, що мало прикривати лисину, й пояснив:

– Маладьож, звати мене Анатолій Петрович,і я головний у жеці, я в ньому всім командую, понятно?

Мене дико сушило, і я ще не встиг до кінця прокинутись, тому не зовсім в'їжджав у те, що він каже. «Дуже дивний випадок роздвоєння особи­стості, – думав я, – насправді він Жека, але йому здається, що він Анатолій Петрович, який сидить у Жеці і всім у ньому командує».

– Слухай, – перервав він мої роздуми (мені натомість було страх як цікаво, хто ж зараз гово­ритиме: Жека, Анатолій Петрович або і той, і ін­ший – дуетом), – вимітайтеся звідси, вимітай­теся звідси по-швидше! Сюди зараз прийдуть мої работніки, я ними командую, бо я начальник жека... Вони будуть ремонтувати дах... А я ними буду командувати...

Почувши таке, я зрозумів, що в чолов'яги да­леко не роздвоєння, а роз... ну скільки там у нього робітників?.. У всякому разі, дивитися, як усі ці роз... ремонтуватимуть дах, який у них уже давно поїхав, у мене не було жодного бажання. Я обе­режно розбудив Анжелік і почав спускати матрац. Вона стояла поряд зі мною закутана в плед і геть не розуміла, де вона і що взагалі відбувається. По­яснити бодай щось я їй не наважувався, бо й сам геть заплутався.

– Я ще сплю? – спитала вона.

Але я тільки знизав плечима.

Двері тамбура стояли навстіж відчинені. Це бу­ло не схоже на наших серливих і тупих, як качки-мандаринки, сусідів. Ті завше замикали їх на три замки – звичайний, секретний і секретний номер два, а коли ми з Ікарусом забували це робити, то вони робили це за нас... Тоді вони завше каза­ли: ми люди БІДНІ, красти в нас НІЧОГО... АЛЕ ДВЕРІ ХАЙ КРАЩЕ БУДУТЬ ЗАЧИНЕНІ! І БА­ЖАНО НА ВСІ ТРИ ЗАМКИ: ЗВИЧАЙНИЙ, СЕКРЕТНИЙ І СЕКРЕТНИЙ НОМЕР ДВА!

Я увійшов до тамбура перший, Анжелік, за­горнута в плед, наче ацтекський шаман, сунула позаду. І тут з'ясувалося, що двері нашої з Іка­русом обителі взагалі висять на одному завісові. Матрац якось сам випав мені з рук, і я хаотич­но почав намацувати городнє причандалля наших сусідів, що зазвичай стояло в кутку і яке ми з Іка­русом, повертаючись додому напідпитку, як пра­вило, з гуркотом перекидали на підлогу. Тоді су­сіди, певно, ховалися по кладовках, думаючи,

що хтось прийшов ноїхні душі. Перше, що трапи­ло мені до рук, була лопата.

—Блін, – втомлено прошепотіла Анжелік, – спочатку якийсь дебіл Жека, тепер ти розмахуєш лопатою... Може, досить на сьогодні цирку?

—Тесе, – цикнув я на неї, проте вона вже са­ма все зрозуміла й злякано застигла на місці.

Тримаючи лопату, наче важкий легіонерський спис, і дослухаючись до шаленого калатання сво­го серця, я пробрався спочатку на кухню. Підло­гу вкривали шматки потрощених табуретів, роз­сипана кава й друзки наших із Ікарусом чашок. Стіл, щоправда, стояв на місці, а посеред нього красувалася єдина вціліла тарілка – до того ж, моя улюблена, з мальчишом-кібальчишом, але в неї хтось нагадав... У мою улюблену, блядь, тарілку, яку я так любив із самого дитинства... Я проковт­нув згусток слини і чомусь уже зовсім спокійно пе­рейшов до кімнати... По ній, підхоплені вітром, що вривався в розбите вікно, наче живі, літали аркуші наших з Ікарусом розпотрошених книг. Праворуч валялася розхєрачена стереосистема, прикрита пошматованим одягом, а перед виходом на балкон... Мої двигуни на якусь мить зупинили­ся, й мені навіть здалося, що я помер, проте відра­зу ж ожив...

Перед виходом на балкон був Мяудзедун. Він лежав у калюжці крові, неприродно вигнувши спину й вишкірившись... Наступаючи на книж­ки, я підійшов до нього й став на коліна... «Вони вбили Мяудзедуна, блядь...» – прошепотів я кіль­ка разів, мені просто потрібно було повторити ці страшні слова вголос, аби я зміг в усе це

повірити... Мяудзедуна більше нема... Перед мої­ми очима знову замерехтіли фіолетові й жовті зір­ки, хоч я не надував матрац, я просто дивився на свого забитого кота, котрий помер, помер, блядь, обороняючи нашу територію від якихось покидьків, які невідомо чого до нас придовбалися... Шок був наче всесвіт, і я нічого не міг із собою вдіяти, я не міг звестися, ба навіть по­ворухнутись, я продовжував непорушно стояти на колінах, навіть тоді, коли до кімнати увійшла Анжелік і торкнулась мого плеча... Побачивши мертвого Мяудзедуна, вона тихо зойкнула й теж застигла. Так ми стояли ще деякий час, а дух Мяу­дзедуна, якщо він, звісно, ще не встиг потрапити до котячого раю, мав літати довкола нас і лащити­ся об наші ноги, руки й щоки. Ми, щоправда, не могли цього відчувати, оскільки були ще живі.

Із заціпеніння нас вивело якесь шаркання в ко­ридорі... Тоді я зірвався на ноги й схопив пер-ше-ліпше, що трапило мені під руки, – то був те­лескоп Ікаруса...

– Вибачте, – забелькотів серливий і дурний, наче качур-мандаринка, сусід, – ви не знаєте, куди поділась наша лопата?

Мяудзедуна я поклав у червону коробку з-під своїх левісів, а саму коробку в пакет із рекламою компартії, іншого цілого, на жаль, не було. Я прос­то збирався поховати свого кота... Анжелік кілька­надцять хвилин тому поїхала додому. Я дав їй ди­вом уцілілі джинси й дістав з антресолей кеди. Але якщо джинси можна було підгорнути й підпереза­ти паском, то кеди були на шість розмірів більші.

Завершувала нехитрий прикид моєї малої, а після смерті Мяудзедуна я чогось вирішим, що налипа­тиму її своєю малою, так от, завершувала її нехит­рий прикид моя німецька мілітарі-сорочка. Анже-лік поїхала додому, аби взяти бодай якісь свої речі, її кінчений старий саме мав забратися на роботу, а за кілька годин ми з нею домовились зустрітися біля «Металіста»... Просто вранці на мобілку Ан-желік несподівано задзвонив Ікарус. Певно, яки­мось чином зміг зарядити наш телефон і відкопав її номер у пам'яті. Я кількома словами переказав усе те, що сталося, і тут Ікарус для чогось передав слу­хавку Яцикові. Довелось усе повторити ще й йому. «Чуєш, – сказав я насамкінець, – вони забили мого кота, на смерть...» Тоді Яцик миттю похєрив свого Кришну й сказав, що виручить нас, обо­в'язково виручить, він таки був нормальний чувак, цей Яцик. Зрештою, ловити на цій квартирі мені було нічого. Уцілілих речей майже не лишилось... Я насилу знайшов іще одні джинси й футболку, на спині якої, щоправда, стояв слід від спортивно­го черевика. Виходячи з квартири, я відчував, як крізь дверне вічко за мною спостерігають дурні качки-мандаринки, спостерігають і, певно, боять­ся, що я знову візьму їхню довбану лопату. Тоді я розвернувся й вліпив кулаком у вічко, почувши зляканий зойк за дверима.

Як з'ясувалося, моя потоптана футболка взага­лі не привертала жодної уваги. Усі, певно, гадали, що так і треба, що це, блін, новий концептуальний крок у сучасній моді, якась нова ультралінія... Чого не скажеш про мій вітчизняний комуністичний

кульок, побачивши який, свідомі старіісри почи­нали схвально кивати. Як на зло, в них ще й був мі­тинг під пам'ятником солдату. Туди саме поспішав якийсь дідок у галіфе й спортивному куртяку фір­ми Іасіісіок. «Хай живьот Ленін, синок!» – гукнув він, побачивши мій кульок. «Амінь, діду!» – відка­зав я й пірнув у підземку.

На станції було прохолодно й смерділо чимось горілим, а на металевих лавках під монітором, що звисав зі стелі, влаштувалася ціла циганська сім'я, чоловік так п'ятнадцять, не менше. З монітора фі-гачили Кренберіси, й циганів це перло. Я циганів ненавидів, проте якщо вони перлися від Кренбе-ріс, значить вони щось розуміли в цьому приду-растому житті... І тут на мою футболку все-та­ки звернули увагу... Це була не якась дівчина, не якийсь гей і навіть не хтось із циганів. Гірше. Це був фараон. Він підійшов до мене й козирнув. Якийсь узбек, хоча ні, мабуть, казах або ж тата­рин, хоч і таджиком він теж міг бути. Щось у мене хріново з ними останнім часом, так і расистом не­довго стати. Очі в нього були вузькі й хитрі, а що­ки так кумедно надималися... Я ніяк не міг зрозу­міти, чи він такий завжди, чи просто бухав і запух, а чи висловлює таким чином захват із приводу мо­єї ультрамодної потоптаної футболки.

– Младший сержант Галімізянов, – відреко­мендувався він.

Кренберіси тим часом жахнули басами, через що мені почулося: младший сержант Галіма Обізяна.

– Дуже приємно, – на якийсь біс бовкнув я,проте відразу ж офігів і став почуватися зовсімнекомфортно.

Галіма Обізяна, схоже, теж офігів під такої зухвалості, тому випалив:

—Ваши дакумєнтікі...

—Прошу пана, – парирував я й вручив йому посвідчення журналіста газети, де вже не пра­цював.

Молодший сержант Галіма Обізяна почитав, плямкаючи губами, потім віддав мені посвідчен­ня й глянув на мій комуняцький кульок.

—Штіо везьотє? – поцікавився він. – Агіта­цію?

—Вам чесно сказати? – спитав я.

—Канєшно, чесно, с міліцієй нечесно ніль-зя, – повчально повідомив він.

—Гаразд, – знизав я плечима, – я везу кота, дохлого кота, порода сибіряк, чорно-білий такий кіт, він загинув... героїчно загинув... ви, молодший сержанте, як міліціонер, маєте знати, що таке ге­роїчна смерть... і от тепер я їду на похорон, я хочу поховати його з усіма почестями, розумієте?..

У Галімої Обізяни спочатку відпала щелепа, потім його баньки звузились настільки, що взагалі зникли, він кілька разів спазматично втягнув у се­бе повітря й... став реготати. Регіт його був такий гучний, що перекрив навіть Кренберісів... Кренбе-ріси, певно, образились, тому зникли з екранів, і почалась реклама. На нас зиркнули невдоволе-ні цигани. Коли під'їхала електричка, молодший сержант Галіма Обізяна так і продовжував пертися. Здавалось, я міг зробити зараз усе – міг витягнути в нього макара, забрати кийок, зірвати його придурасті сержантські погони – він би нічого не відчув. Проте я просто зайшов до вагона й поїхав собі геть.

Зовсім несподівано з'ясувалося, що я їду в од­ному вагоні ь циганами, що вони скрізь, що я в облозі... Це була повна жона... Я відчував, як во­ни обмацують поглядами всього мене, шукають мої кишені й зазирають до мого комуняцького кулька. Обабіч мене сиділи замурзані діти, чий вік, як, зрештою, і стать, визначити було досить важко. Навпроти примостилася, скорше за все, мать сємєйства – товста й нахабна циганка, пра­воруч від неї сидів її синок років тринадцяти, він на якогось біса мав на носі щось тіпа пенсне, ліво­руч сиділа її донька років п'ятнадцяти, у неї були цицьки розміру так четвертого. І я на них завти-кав. Ну, не втикати ж мені було на пенсне. І тут почалося.

—Дядь, – сказало ліве замурзане, – дай де­сять копочек.

—Не дам, – буркнув я.

Я знов почав ненавидіти циганів, хоч вони мить тому й слухали Кренберісів.

—А мені, дядь? – смикнуло мене за рукав праве.

—І тобі теж.

—Ма, він такий жадний, бо камуніст, – ска­зав синуля в пенсне циганці.

«Значить, не вимахується, – подумав я, – значить, начитаний ботан...» – і показав йому фак.

—Ма, він показав мені палець! – бекнув той.

—Палець? – перепитала мать.

—Да-да, палець, – ябедничав ботан у пенсне.

—Сиш, младой-красівий, – глянула вона на мене, – как проїхать на Журавльовку?

Я не иірии, щотой начитаний ботик, який вжи­ває слово «камуніст», не знає, як проїхати на Жу-рашіівку.

—Не знаю... – відказав я.

—А скока врємя? – продовжила допит вона.

—Не знаю...

—А сігарєтка в тебе є?

«Чи ж не для ботана в пенсне стріляє?» – по-думалосьмені. Слава богу, що інша частина їхньої династії їхала в сусідньому вагоні, тому я героїчно тримав облогу.

—Не знаю...

—Ти шо, не знаєш, чи є в тебе сігарєтка?

—Не знаю...

—Ти чи бальний? – допитувалась циганка.

—Не знаю...

—Мам, він не бальний, він камуніст, – під-гавкнув ботан.

Я ще раз показав йому фак і зрозумів, що пора переходити в наступ. Володарка цицьок четвер­того розміру не зводила з мене очей з тієї самої миті, як ми виїхали зі станції, певно, хотіла мене загіпнотизувати. Я хтиво облизав губи і підморг­нув їй, вона враз обламалася, поправила свої ка­вуни й нервово зайорзала по сидінню.

—Слухай, мать, – сказав я циганці, – а погадай-номені...

—А дєньги є? – враз стрепенулась вона.

—Ні, – відповів я, – бабок нема, зате є кроси, левіси, 100 баксів, новенькі, ще не ношені, твій, бо... – я ледь не сказав «ботан», – твій син під­росте, якраз на нього будуть, – мовив я й показав з комуняцького кулька коробок із-під левісів.

– Харашо, –трохи здивувалась циганка.«Сорі, Мяудзедуне, сорі, братику...» – сказав я подумки.

– Давай руку, – попросила вона.

Я простягнув правицю. Довелось нахилити­ся трохи вперед, і я знову підморгнув володарці цицьок четвертого, тепер вони були ще ближче до мене. Решта пасажирів спостерігали за на­ми, як за вар'ятами... Упевнений, що більшість із них проїжджали свої зупинки, аби тільки ді­знатися, чим усе це скінчиться.

Вона довго-довго роздивлялася мою долоню, здавалось, це триватиме цілу вічність, але вреш­ті-решт глянула на мене, і я помітив, що її корич­нево-чорні очі якось винувато бігають.

—Дуже скоро, – сказала вона, – тебе чекає щось дуже-дуже велике, красівий-дарагой...

—А потім? – спитав я, усміхнувшись.

—А потім, потім... – зам'ялась вона, – а шоб я так знала, шо потім...

Я забрав руку. Ми саме приїхали на стан­цію «Кінний ринок». Малим я завжди гадав, що на ньому мають продавати коней, і мене дуже дратувало, що там продають те саме лай-но, що й скрізь. Двері відчинились, я посунув ногою свій комуняцький кульок до циганки й вийшов. За мною вийшла добра половина вагона, що спостерігала за дійством... І я дуже сподівався на те, що вони не стануть мене пе­реслідувати аж до того моменту, коли я зустрі­ну щось велике, дуже-дуже велике, як мені обіцяла циганка...

Лижслік чекала ми мене під обшарпаним «Ме­талістом», сидячи на мсталеній огорожі. Тепер но­на була в джинсовому комбінезоні, поверх якою вдягнула мою мілітарі-сорочку. Біля її ніг, прямо в пилюці, валявся невеликий дорожній рюкзак. Анжелік злізла з огорожі, спокійно пройшла кіль­ка кроків, а коли опинилася поряд, просто повисла в мене на шиї.

—А я от хвилювався за тебе, – прошепотів я їй на вухо, – цілий ранок хвилювався.

—А я от за тобою скучила... – відповіла вона, імітуючи мої інтонації.

—Що з твоїм кінченим старим? – не втри­мавсь я за якусь мить.

—Та ще не здох... – відповіла вона й укусила мене за вухо.

—У кожного своя карма... – відказав я, за­брав її рюкзак, і ми пішли запилюженими вули­цями цього спортивно-циганського району, шу­каючи Яциків кришнаїтський фургон.

Мені подобалось, коли вона була проста й жор­стока. Це їй дуже личило. їй личило бути справж­ньою, у комбінезоні й мілітарі-сорочці, з волос­сям, заплетеним у два дитячі хвостики, що наївно пахнуть дитячим шампунем... «Сидіти в кав'яр­ні й читати розумні книжки – це не для неї, це не її, – думав чогось я... А тим паче нидіти у своїй телефонній службі довіри, слухаючи чиїсь одкро­вення, якщо в самої повне лайно на душі». Мені подобалось чути від неї прості слова – «я за тобою скучила», «ще не здох», без жодних, ясна річ, «хо­чеш про це поговорити?»... А справді, хулі тут мож­на говорити, хулі тут можна вигадувати, якщо вона

просто за мною скучила, а кінчений старий, що її б'с, просто взяв і не здох, хоч вона дуже на це спо­дівалася... Та нема про що тут говорити...

Цього разу Яцик запаркувався на вузькій до­розі між напівзакинутим заводом і заростями кле­ну, за якими текла смердюча флегматична річка. Його фургон нагадав мені велетенського жука, що сховався в якусь шпарину, з надією, що життя не розмаже його галімою газетою, на зразок тієї, де я працював.

Вонмобіль виявився зачинений, усередині, схоже, нікого не було. Тому я став на коліна й су­нув руку за підніжку, там мав бути важіль, яким Яцик відчиняв двері. Дно фургона було холодне й брудне, але важіль я намацав на диво швидко. У дверному механізмі щось зашипіло, я прочинив двері всередину, натиснувши на них руками. Ан­желік застрибнула на сходи перша, а я, піднявши її рюкзак, що, на перший погляд, видався не та­ким важким, як був насправді, поліз до фургона слідом. «Може, – думав я, – може, Анжелік про­сто блефує? Може, вона замочила свого кінче­ного старого, порубала його на шматки й скла­ла в оцей ось рюкзак? А тепер от робить вигляд, що нічого не сталось... Треба буде обов'язково глянути, що в ньому. Інакше виникатимуть нові й нові трабли... Ну, от зустрінемось ми, напри­клад, іще раз з молодшим сержантом Галімою Обі-зяною... Варіант із котом ще якось пройшов, але що буде тоді, коли я скажу: Ну, знаєте... в цьому рюкзаку, ну... в ньому, словом, у ньому поруба­ний на шматки кінчений папік цієї ось дівчини...

Вона його вбила, бо він її бив... Навряд чи Галіма Обізяна годі іржатиме, хоча хтозна...» Міркуючи про це, я наштовхнувся на спину Анжелік, що за­стигла в проході. Точніше, на дупцю, обтягнуту джинсовим комбінезоном.

—Привіт... – сказала якось невпевнено Ан­желік, адресуючи своє вітання невідомо кому.

—Іди під три чорти! – озвався незнайомий, тонкий, але доволі впевнений, голос звідкись із нутра фургона.

Тоді я скинув рюкзак (невідомо з чим) назад у дорожню пилюку, підштовхнув джинсову дупцю вперед і собі заперся до фургона. У самісінькому його кінці, біля шафки, в якій Яцик зберігав свою нормальну їжу, стояло щось... Я геть розгубився й не знав, як це «щось» можна окреслити. Раніше, скажімо, я бачив на картинках сфінкса – лева з го­ловою жінки, я навіть бачив у мультику химер­ну істоту під назвою кіт-пес, але це було справді «щось»... це було щось... із потрясним жіночим ті­лом, але обличчям дитини... її обличчя було до не­пристойності дитяче, я би дав їй від сили одина­дцять, але нижче... я взагалі не міг збагнути, як таке бува... і ця рожева блузка з декольте... У мене скла­далося враження, що дивна незнайомка збираєть­ся залізти до Яцикової шафки, де, як і кожна нор­мальна дитина, розраховує знайти шоколад, зби­ране молоко або ще якісь солодощі, і зовсім не підозрює, що там натомість нормальна їжа... ДЕ­КОЛЬТЕ... Перед нею, наче сторожовий пес, си­дів паралізований Сигнал... ДЕКОЛЬТЕ... Причо­му з таким самовпевненим виразом на своєму плескатому французькому писку... ДЕКОЛЬТЕ... немов би він справді зможе щось вдіяти... ДЕКОЛЬТЕ... якщо вона полізе до їхньої шафки... ДЕКОЛЬТЕ... й почне знищувати запаси нормаль­ної їжі... декольтедекольтедекольте. ..

—Нема чого витріщатись на її цицьки, – буркнула Анжелік і дала мені стусана, – якщо ти не чув, вона послала мене під три чорти...

—Як тебе звати? – насилу проковтнувши згу­сток слини й перевівши очі з її до непристойності дорослих грудей на її до непристойності дитяче обличчя, спитав я.

—Іди під три чорти! – повторила вона.

—Ну, а якесь скорочене ім'я в тебе ж мас бу­ти? – процідила крізь зуби Анжелік...

—Мій папік ваа-а-а-а-ас порвееее!!! – завере­щала вона й затупотіла ногами перед самісіньким носом у здивованого Сигнала. Той насилу розвер­нувся й, немов мініатюрний тюлень, перебираючи передніми лапами, підповз ближче до нас, певно, гадаючи, що ми зможемо йому допомогти.

—Ти, – сказав я, – своїм папіком нас не ля­кай... Лякав нас уже один папік, і де він тепер? Знаєш?

«Щось» лише гнівно чмихнуло.

—Виглянь у вікно, – продовжив я, – і поба­чиш там рюкзак, в якому лежить він, порубаний на шматки...

—Що за фігню ти мелеш? – спитала Анже­лік. – Який іще порубаний папік?

Помітивши наші незлагоджені дії, «щось» до­волі спокійно сказало:

– Мій папік... він порубає вас на такі шма­точки, що вас можна буде закрити в трилітрові

банки... А потім годувати цього дурного буль­дога.

—Цей бульдог не їсть м'яса, кін вегетаріа­нець, – пояснив я.

—Не може бути! – здивувалося «щось».

—Ще й як може! Хочеш про це поговори­ти? – спитала Анжелік злісно.

«Щось» на мить розгубилось, але потім ви­палило:

—Не хочу!!! А як, до речі, поживає ваш котик?

—Який наш котик? – не в'їхав я.

—Ну, той, що на квартирі в Ікаруса жив.

Тут мені вкотре за сьогоднішній ранок здало­ся, що я на хвильку помер, а потім несподівано воскрес. Причому воскресати мені не зовсім хоті­лося. У якомусь шаленому пориві я схопив пер­ше, що трапило мені під руку, схопив, здається, яблуко з канапи й пожбурив його з такою силою, що коли воно вдарилося над головою вередливої малолітки, то розлетілося на дрібні шматочки... Малолітка злякано присіла, Сигнал заповз під ка­напу, певно, не розуміючи, чого це я кидаюсь нор­мальною їжею, а Анжелік притисла мене до стін­ки, дивлячись мені прямо в очі.

—Дівчинко, чуєш, дівчинко... іди звідси... – сказала вона, виразно артикулюючи кожен звук, – іди до свого папіка й не повертайся...

—Та не можу я нікуди піти!!! – ледь не вибух­нула від сказу малолітка й показала нам прави­цю, прикуту наручниками до шафки, де Яцик ховав нормальну їжу.

Ми з Анжелік спантеличено перезирнулись, навіть не уявляючи, що б це могло означати.

«Одне з двох, – намагався розібратись я, – або її прикував сюди Яцик, або вона сама себе при­кувала». Яцик до своєї шафки прикувати її не міг, це однозначно, бо тут і без неї до біса нега­тивних флюїдів. Виходить, вона сама себе при­кувала. Пригадую, щось подібне колись утнув один мій кумпль. Він закохався в якусь дівчину, що не звертала на нього жодної уваги, і тоді він не вигадав нічого кращого, як прикувати се­бе наручниками до автомобіля її папіка... Мій кумпль був дуже наївний і не дуже далекогляд­ний, але якщо наївність була причиною всієї ці­єї затії, то недалекоглядність зіграла і ним дуже й дуже злий жарт. Перш ніж прикуватися, піп на якийсь біс нажерся зелених слив... 1 ось, го­дини за дві потому, як він викинув ключі від на­ручників кудись у кущі, йому прихопило жи­віт, конкретно прихопило... Псувати свої єдині джинси моєму кумплеві, звісна річ, зовсім не хотілось, тому він не вигадав нічого кращого, як спустити їх і тут-таки сісти. Неважко здога­датися, що саме за цим нехитрим заняттям кум-пля застало його омріяне кохання, яке папік мав везти на недільний шопінг... Отака, бля, любов. І що йому було робити, ну, не освідчуватися ж? Позаду нас щось зашаркало, і ми з Анжелік нервово озирнулися, бо невідомо, чиєї іще появи сьогодні можна було чекати в цьому зварйовано-му фургоні. На щастя, це були свої.

– Якого біса, чуваки? Ви що, довбонулися, ви взагалі охрініли? Ви що наробили? – кричав я, ко­ли ми з Яциком та Ікарусом сиділи на поваленому

дсрсні за поворотом заводської стіни. Лнжелік і Кет залишились у фургоні.

—Це Сабріна, – пояснив коротко Ікарус.

—Та бачив я, що Сабріна, але як вона там опинилася?

—А він її викрав, – буркнув Яцик.

—Я її не крав, – сказав Ікарус. – Просто так вийшло.

—Та да... –скептично похитав головою Яцик.

—Але як? – не міг вкурити я.

—Ну, як... Дуже просто... – почав пояснюва­ти власник фургона. – їдемо ми собі спокійно, а він раптом каже: зупинись, будь ласка, на пару секунд... І за мить затягує до фургона її й кри­чить, щоб я зачиняв двері... Ну, двері я-то зачи­нив, але вона почала все крушити, тому довелось її пристібнути до шафи наручниками...

—А наручники де ви в біса взяли?

—Як це де? – здивувався Яцик так, немов у кожного добропорядного кришнаїта мали бути при собі наручники. – У мене в бардачку.

—На біса тобі наручники? – якось зовсім при­речено спитав я, хоч це зовсім не стосувалося діла.

—Мені неприємно про це згадувати, – за­м'явся Яцик, – але тоді... ну, маю на увазі, в моєму минулому житті... так от... деякі з тих... ну з тих... ти ж розумієш, про кого я кажу... во­ни, словом, любили, аби їх пристібали наруч­никами до ліжка... або до батареї... то вже, як кому подобалось...

По цих словах всі надовго замовкли, а ми з Ікарусом почали зосереджено курити... Одну за одною. Пачка нарешті скінчилась.

– А я от думаю, чи не попросити за неї ви­куп? – спитав Ікарус потому.

Ми з Яциком тільки мовчки перезирнулись. Кришна з Білом Дауном, якщо вони, звісна річ, за нами ще спостерігали, певно, теж.

Тоді Яцик запропонував свою, суто кришнаїт-ську, версію подій.

—Найрозумніше буде, – сказав він, – виса­дити її за кілька кварталів від дому...

—Чого? – не в'їхав відразу Ікарус.

—Ну, висадити її за кілька кварталів від дому, але голяка...

Усі знову на кілька хвилин замовкли.

—А що ти про це думаєш? – спитав Ікарус, коли тиша стала вже просто нестерпною.

—А ідіть ви всі в жопу, – сказав я, – ось що я про це думаю...

—Да? – схопився на ноги він. – А що?.. А от як? Як нахрін викрутитись?

—Ну, – розвів я руками, трохи подумавши, і посміхнувся, – давайте порубаємо її на шматки й сховаємо в рюкзак...

—Чуваки, а може, все-таки без м'яса? – якось невпевнено посміхнувся Яцик.

Словом, ми вирішили пристати на суто криш-наїтський варіант – ні більше ні менше...

Але сюрпрайз від Кет і Анжелік нас просто вбив. Сидячи вдвох на запилюженій підніжці Яци-кового вонмобіля, вони зустріли нас шквальним вогнем, перебиваючи одна одну.

– Ця мала сучка нас дістала, – сказала роз­дратовано Кет.

– І ми її ниі мали нафіг! не менш роздратовано додала Анжелік, коли вони трохи були заспокоїлись.

У всіх нас одночасно, тобто н мене, Ікаруса й Яцика, повідвисали щелепи... Якби існував чемпіонат із синхронного відвисання щелеп, з нас би вийшла непогана збірна.

—Ну, хоча б голяка, сподіваюся? – якось зовсім безнадійно спитав Ікарус...

—Ні, зі шматком шафи... – винувато шморкнула Кет.

Яцик у розпачі тільки розвів руками.

—Але чому? – ніяк не міг зрозуміти я.

—А що ж нам було робити?! Вона довго розпо­відала, як її папік усіх вас катуватиме, а мене з Ан­желік зашле в турецький бордель, де нас трахатимуть турки... – пояснила Кет. – Скоріше б уже, – бовкнула я, – кажуть, турки кльово трахаються... Ах так! – завелась ця мала соска... – А що, що за музику ви слухаєте? Я сказала – Бреговіча, а Ан­желік – Біг Дедді Кінсі... Так от, – випалила во­на, – твій Бреговіч – голубий, а Біг Педік Інсі й подавно, у нього навіть ім'я таке! Вони ГО-ЛУ-БІ! І коли приїздять на турецькі курорти, то трахають­ся з турками!!! Ну, а сама ти що слухаєш? – спита­ла Анжелік... І знаєте, що вона відповіла? РЕД ЕЛ-ВІСІВ, – сказала вона. – Може, це старомодно, але вони принаймні не голубі... Вони червоні, хоч ви цього все одно не зрозумієте. А як же $тазп? – спитала я тоді. – Ти що, вже не слухаєш япаяп? Далі я навіть збагнути нічого не встигла, бо вона стрибнула в мій бік і вирвала дверцята шафи, до яких була прикута... Ми з Анжелік ледь викинули її

з фургона... Ось так, – героїчно шмигнула носом Кет, немовби вона визволила від терористів цілий американський аеробус, а не викинула з фургона безбашенну малолітку, на якій висіли дверцята від шафи...

Звісно, аплодисментів не було.

Цього ж таки вечора ми вирішили звалювати з міста, яке тепер не могло дати нам нічого, крім ще більших неприємностей і траблів... Можливо, не назавжди, але принаймні хоча б на деякий час, доки все не втрясеться... Яцик почав обережно пробиратися заводськими кварталами в неандер­тальські околиці міста, звідки можна було вішати на велику трасу, яка давала шанси бодай на щось, скажімо, на кілька днів спокійного, нормального життя, хоча в нього, в спокійне життя, я потроху перестав вірити, як перестаєш вірити у свій фут­больний клуб або ж у власного бога, коли вони кілька разів капітально облажаються...

Незадовго до того, як місто огорнула пітьма, почалася злива. Вона була така густа, аж мені ста­ло здаватися, що повітря взагалі не існує... Що ми просто рухаємось по дну океану на батискафі, чиї стінки ось-ось можуть не витримати божевільно­го тиску небесної води й розлетяться на друзки. Ми їхали зі швидкістю двадцять кеме на годину, а видно було на кілька метрів уперед. Яцик, ши­роко розплющивши очі, дивився в стіну води, що неслась нам назустріч, і часто позіхав.

Якраз на самому виїзді з міста ми зупинились перед маркетом. Тоді Яцик розвернувся до мене й сказав:

—Бач, чусш, потрібна кана. Я хочу їхати нею ніч, розумієш?

—Навіщо? – спитав я.

—Побачиш, – мовив він і загадково посмі­хнувся. – Збігай, купи кави, й поїдемо.

Я взяв бабки й вистрибнув назовні. Маркет більше нагадував великий круїзний лайнер, що сів на рифи, продовжуючи блимати в темряві своєю ілюмінацією. За кілька кроків, які я про­йшов до автоматичних дверей, на мені не лиши­лося жодної сухої ниточки. Ковзаючись і зали­шаючи на світлих кахлях маркету невеличкі ка­люжки, я почав шукати кавовий стелаж. Радувало бодай те, що ніде не було видно червоного мопе­да... Коли ж я проминав морозильник із креветка­ми, мене взагалі ледь не знудило.

Але несподівано з'ясувалося, що сюрпрайзи на сьогодні ще не скінчились, що господь бог чи, може, кришна, хтозна, повільно продовжував від­кривати карту за картою.

Я не міг повірити власним очам, проте це все-таки була вона... Не знаю, можливо, їй справді по­щастило підірвати той супермаркет у моєму квар­талі й тепер вона перебралася сюди, важко сказати. Можливо, вона взагалі загорілась ідеєю підірвати всі маркети цього міста, а потім усієї країни. І при­сягаюсь Білом Дауном, якби мені не треба було ті­кати, я б радо допоміг їй це зробити.

Я дуже обережно підійшов до неї ззаду й за­крив її очі своїми долонями.

– І все-таки, – прошепотів я, – її можна їсти...

Вона торкнулася своїми прохолодними паль­цями моїх рук і обережно спитала:

—Кого теїсти?

—Ну, ту зубну пасту з бобриком на пачці, пам'ятаєш?..

Тут вона прибрала мої руки собі з очей і роз­вернулась до мене з якоюсь неоднозначною по­смішкою. Якщо чесно, я навіть не знав, чого від неї можна чекати – може, вона дала б мені в пи­сок, а може, навіть кинула б за пазуху моєї розтяг­нутої футболки гранату Ф1. Хтозна, а раптом я був для неї невидимим супротивником? А може, про­сто б поцілувала... Проте, з другого боку, до нас уже сунув якийсь карлик в окулярах із товстою оправою. Фірмова краватка сягала карликові ледь не до колін. Він підійшов і став навпроти нас. Якийсь час тривала німа сцена, а карликова голо­ва була якраз на рівні грудей рекламної агентки тепер уже цієї ось компанії.

– Ми взяли тебе сюди не для того, щоб тивлаштовувала цигк, а для того, щоб ти гекламувала пгодутк нашої компанії... – прогаркавив він.

Здавалось, він прогаркавив це її грудям. Я не став чекати продовження, а взяв карлика рукою за голову, і та опинилася десь у мене під пахвою. Я навіть почав уявляти, що це не голова, а фут­больний м'яч, який загубився на кладовищі, ко­ли наші грали з чегкасами.

—Скільки? – спитав я в рекламної агентки, дивлячись їй прямо в очі й відчуваючи, як кар­лик починає пручатися, тому затис його довбеху міцніше.

—Що, скільки? – не відразу збагнула вона.

—Ну, скільки коштує цей карлик? Я його хочу...

—Хочеш карлика? – з недовірою спитала вона.

—Хочу купити! – уточнив я.

—Я не пгодаюсь, я менедгегр... – прохрипів карлик у мене з-під руки.

—Чуєш, менеджер, – сказав йому я, – я зов­сім кепсько тямлю на рекламі й маркетингових технологіях, проте знаю одне дуже важливе пра­вило: клієнт завжди правий.

—Так-так, – закивав карлик футбольним м'ячем у мене під пахвою, – клієнт для нашої фігми понад усе.

– То в чому ж річ? – поцікавився я. Карлик відчайдушно задриґав ногами, усе-таки

вирвався й стрімголов кудись понісся, зникнувши між стелажами з презервативами й свіжими газета­ми, серед яких була й та, де я колись працював, з астропрогнозом для козерогів, звісна річ.

—Ну що, – спитала мене рекламна агентка, насилу тамуючи сміх, – як завжди?

—Авжеж, – кивнув я, – п'ять пачок...

—Цілий кілограм кави? – витріщався на ме­не Яцик за кілька хвилин потому.

—Скажи спасибі, що я не купив карлика, – втомлено відповів я.

—Якого ще карлика? – не міг зрозуміти Яцик.

—Маленького, з негативними флюїдами...

—Лягай спати, флюїд! – посміхнувся він, узяв одну з пачок, а решту кинув під лобове скло, туди, де спав Сигнал, уткнувшись носом у папірець, де значилося, що Яцик уже цілий рік їздить без техогляду.

Анжелік запарила нам кави, залізла до мене на переднє сидіння, обняла моє мокре плече й засопіла. Аромат кавових зерняток поєдну­вався з терпко-солодким запахом її волосся.

Я дивився в праве дзеркало й бачив у ньому Яцика. Я не сказав йому цього, але яким би не був Кришна, він, Яцик, син польського ро­бітника й української божевільної, тримаючи однією рукою чашку кави, а іншою спрямо­вуючи наш фургон у безмежні нічні простори сонної, накритої дощем країни, виглядав знач­но крутіше за Кришну. Як тоді виглядав я, мені чомусь зовсім не хотілось думати. Дивним було тільки те, що, їдучи невідомо куди, поряд із чуваком, який здається тобі крутішим за Криш­ну, поряд з людиною, яка нібито тебе любить, і поруч із паралізованим французьким бульдо­гом, що харчувався нормальною їжею, я засинав і ловив себе на тому, що ще ніколи не почував­ся так затишно. І якби я взагалі завтра не про­кинувся, мені б, по-моєму, не було страшно...

Але все-таки я прокинувся... У ту мить поряд зі мною нікого не було. Я глянув крізь лобове скло й побачив сіре ранкове повітря. Метрів за п'ятна­дцять від мене воно було таке густе, що здавалося живим і рухомим. Навіть не взуваючись, я поспі­шив вибратися назовні й раптом збагнув, що це зовсім не повітря...

Це було море... бо повітря не здатне так пе­ретікати...

Море, яке я бачив уперше в житті.

Я ніяк не міг повірити, що це море, тож ви­рішив пройтися вздовж берега, аби перекона­тися, що він не закінчиться, раптово не зник­не, що все це насправді. Анжелік і Кет, зали­шивши одяг на березі, купались голяка в його лагідних хвилях. Яцик і Сигнал мовчки сиділи на даху фургона й дивилися кудись ген за гори­зонт, а Ікарус будував із піску замок. Метрів за сто від нас, в іншому кінці пляжу, стояв са­мотній шезлонг, в якому хтось лежав. Я наві­щось пішов у його напрямку.

А в шезлонзі був ас із БЖД. Якщо чесно, я б менше здивувався, якби побачив Кришну або, на крайняк, пришелепуватого Біла Дауна... Ас лежав із заплющеними очима й повільно сьор­бав «офіцерське» пиво... На його черепі була ста­ра бейсболка із написом И8А й тріснутим ко­зирком. Спочатку мені страх як кортіло знайти медузу й кинути йому на пузо. Хтозна, можливо б, він спробував у себе відсосати... Проте я кеп­сько знав географію й абсолютно не уявляв, чи водяться тут медузи... До того ж, спитатися, що це за море, зараз можна було тільки в нього, в аса з БЖД.

—Відійди, – несподівано сказав він, не роз­плющуючи очей, – ти закриваєш мені сонце...

—Але ж сонце ще не зійшло, – геть спанте­личено заперечив я.

—Ще не зійшло, – пояснив він, так само не розплющуючи очей, – але за сім хвилин зійде, і тоді ти закриватимеш мені його перше промін­ня, а воно найкорисніше...

 – Але що, що ви тут робите? - ніяк не міг по­вірити я.

—Я тут відпочиваю. Лежу й чекаю, доки зійде сонце, а потім цілих сорок хвилин засмагатиму. Двадцять на спині, а двадцять на животі. Далі сонце стане радіаційним, і тоді я піду в готель... Інша річ, що ти тут робиш?

Мені хотілося відповісти щось таке, що зму­сило б його відчути себе безпомічним, що на­решті дало б йому зрозуміти – не все у твоїх ру­ках і далеко не все йде за твоїм планом... Ба, може, навіть значно гірше... Трохи подумавши, я відповів:

—А я тут ховаюсь.

—Від кого? – спитав він, так і не розплющив­ши очей. Мені здалося, що він узагалі зажрався.

—Від уявного супротивника... І намагаюсь ні про що не думати...

—Від уявного супротивника? – поцікавився він. – То як?

—Ну, – сказав я, – все наше життя – це ко­ли на тебе наступають невидимі, уявні супротив­ники. Цьому навіть у школі вчать. Ви ж мали вчи­тися в школі? І от вони наступають, а ми мусимо обороняти свої метри й кубометри, а якщо поща­стить – то й захопити їхні... Так і страждаємо, пе­репрошую, хуйнею все життя...

—В принципі так, – згодився він. – Десь так усе й відбувається... То що ж тоді тебе непокоїть?..

—Та нічого, – відказав я. – Мені ці метри й ку­бометри до одного місця, я не хочу їх обороняти, а тим більше завойовувати, я навіть думати про них не хочу, я не хочу думати про уявного супротивника...

—У тому-то й річ, – сказав бежедешник, – що, коли ти не думаєш про свого уявного супро­тивника, він продовжує думати про тебе...

—Стрьомний, ба навіть серливий світогляд, – відзначив я.

—Таке життя... – пояснив ас.

—Ви що, екзистенціаліст? – спитав навіщось я, розуміючи, до чого він хилить.

Він скривився, але відповів:

– Ні, я препод, звичайний препод із БЖД...Чуєш, – сказав він, – якщо ти не думатимеш про них, про тебе думатимуть тільки вони, от і все... Більше про тебе ніхто не подумає...

Тут він нарешті розплющив очі, звівся, кинув у пісок допиту пляшку «офіцерського» і якось по­вільно, проте водночас зашугано, рушив убік моря. Його старомодні плавки-сімейки висіли на задниці мішком.

– Що, навіть батьківщина не подумає? – спи­тав навіщось я, поглядаючи на порожню пляшку.

Не обертаючись, він знизав плечима й уві­йшов у перші хвилі. Неквапом він ішов уперед, аж доки не занурився по самісіньку шию, а далі поплив, зовсім невміло, якось по-собачому, словом, асу з БЖД зовсім не личило так плава­ти. Хвилин за п'ятнадцять його черепа не стало видно.

Я підійшов до моря й сів на холодний пісок. Він був, наче вистигла за ніч кава. До моїх ніг лагідно, по-котячому, нагадуючи покійного Мяудзедуна, тулились холодні хвилі. На воді, за кільканадцять метрів від мене, спокійно по­хитувалася бейсболка з тріснутим козирком і написом USA, а ген за лінією горизонту поча­ло з'являтися тонко-рожеве сонце, без жодних плям, як тоді, в момент затемнення. Сонце бу­ло ВЕЛИКЕ й водночас дуже далеке, таке ДА­ЛЕКЕ, що якби воно зводило глянути на ме­не, то не побачило б нічого, окрім порожнього морського берега...

Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg