«Дев’ять кроків назустріч вітру»

Дев’ять кроків назустріч вітру (fb2) - Дев’ять кроків назустріч вітру 645K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Михаил Ивасько

Михайло Івасько Дев’ять кроків назустріч вітру

Там, де для когось тільки лютий за вікном —

На моїй вулиці давно уже весна.

І дух захоплює, немов від висоти…

Бо так живу, немов літаю я, —

Кожну мить, коли зі мною ти.

Океан Ельзи. «На небі»

Тобі, Семенючка.

Хоча ти давно вже не Семенючка.

Пролог

Ну що ж… Давай знайомитись, дорогий читачу.

Хоча, знаєш, я тут подумала і зрозуміла — у нас нічого не вийде, бо так склалося, що я абсолютно нічого про себе не знаю. Ба більше, я ніяким чином не зможу нічого дізнатись про тебе. Ти, звісно, можеш мені про себе розповісти, але навряд чи я тебе почую.

Не віриш? Не можеш зрозуміти, в чому справа?

Ну серйозно — у мене навіть очей нема; я навіть не знаю, як виглядаю. Не знаю, чи велика я… А може, я дуже крихітна? А красива? Це знаєш лише ти. Жаль, що я не можу тебе побачити.

Хто ти: дитина чи старша людина? дівчина чи хлопець? бездомний волоцюга чи найбагатша людина у світі?

У мене не те що й очей, у мене рота немає (і, на превеликий жаль, вух теж). Я не людина і не тварина. Але, без сумніву, — душа в мене є, значить, порозумітися шанс теж існує.

Якщо логічно подумати, то кілька фактів про себе я зможу наскребти. Але вони суто логічні:

я зараз у твоїх руках;

на мене дивляться твої очі;

мої слова звучать у твоїй голові.

Слова… Ех, слова… це єдина річ, за допомогою якої я зможу тобі розказати все, що хочу. А хіба нам з тобою треба чогось більшого?

Ти ж мене для того й взяв в руки, щоб прочитати слова. А я причепилась: «знайомитись, знайомитись». Вибач, більше такого не повториться. Ти — читач, а я — книга. На тому й все.

Знаєш, історія, яка описана в мені, про одного хлопця, який вміє жити. Я дуже надіюсь, що ти, коли прочитаєш її, теж навчишся. Знаю, знаю, ти можеш думати, що все це дурниці, що жити неможливо «вміти»… Але я з тобою не погоджусь. Якби я була людиною — я б жила так, як жив мій головний герой. Для мене — він вміє жити. Але ти не лякайся, нічого неможливого він не робить. Він такий же, як і ти. Проте йому поталанило — він не боїться робити помилки. Він не думає про наслідки і живе сьогоднішнім днем.

Моя ціль — закласти в твій мозок зміни або відкопати з твого нутра ті істини, які ти й так знаєш, але про які забув.

Повір, я знатиму, чи в тобі щось змінилось. Навіть якщо я проста книга, навіть якщо не маю ні очей, ні вух, ні носа — я тебе відчуватиму. Я добре відчуваю тих, хто мене читає.

І, зрештою, коли ти дочитаєш історію до кінця — хіба ми не познайомимось? Ти знатимеш, що я в собі несу, а я відчуватиму те, що відчуваєш ти.

Просто повір мені і розслабся.

Отож, приємного читання, мій дорогий приятелю.

Перший крок назустріч вітру: «Втекти від усього»

Усі сімнадцять років свого життя Бенедикт почувався не таким, як всі. Він завжди думав, що робить щось не так. Він багато читав, слухав класичну музику, писав вірші, був тихим та скромним — через це був білою вороною серед своїх однолітків і, як йому здавалось, серед усіх жителів свого провінційного містечка. Проте зараз, коли він сидів на кухні будинку своїх батьків і писав їм прощальну записку, він уперше в житті був упевнений, що робить все абсолютно правильно.

Люстра, котра висіла посеред кухонної стелі, кидала на його лист тьмяне світло, а він акуратно виводив на ньому слова якоюсь дешевою кульковою ручкою. Тими словами пояснював, що йде з дому. Навіть написав, для чого він це робить, і виразив надію, що батьки його зрозуміють. Також він просив його не шукати. І навіть не забув дописати, що любить батьків усім серцем. Він не написав тільки одного — куди подасться.

Дописавши послання, він склав аркуш вдвоє і підписав: «Мамі і Татові». Потім важко зітхнув, підняв з підлоги старий шкільний рюкзак (на якому ненависні однокласники ще в класі десятому фломастером виписали слово «НЕВДАХА», яке він навіть не думав стирати, що робило його в очах однокласників ще дивнішим, ніж він був), повісив його собі на плечі і вийшов з кухні. У цьому рюкзаку було небагато речей. Був старий потертий ноутбук, батарея якого вже давно не працювала, плеєр з хорошою музикою, дві книжки, якийсь одяг і кілька зошитів, вздовж і впоперек розписаних його віршами.

Кулькову ручку, якою писав прощальну записку, він не ховав, бо добре знав, що зараз вона йому знову знадобиться.

Їхня сім’я була зовсім не бідною і зовсім не багатою. Така собі середньостатистична українська родина, яка прагне кращого життя. Будинок був невеличкий, на окраїні міста, і зараз у ньому, окрім Бенедикта, нікого не було, бо батьки напередодні вдень поїхали на весілля його двоюрідної сестри Вероніки.

Була п’ята година ранку, надворі ось-ось мали з’явитись перші промінці літнього сонця, а він блукав по своєму порожньому будинку з розписаним хуліганами рюкзаком на плечах і подумки з ним прощався. Він відчував якийсь легкий сум, ностальгію, змішану з радістю, бо той дім подарував йому дитинство і багато хороших спогадів.

Спогади про прекрасні моменти свого життя той хлопець надзвичайно любив. Більше він любив хіба що самі моменти.

Коли він зайшов у спальню батьків і засвітив у ній світло, усміхнувся. Згадав, як у дитинстві, коли він передивлявся «Жах на вулиці В’язів»[1], просився в ліжко до батьків, бо страшно було заснути.

Бенедикт підійшов до великої шафи і відкрив її. Там побачив акуратно поскладаний стовпчиками одяг. На другій поличці він відсунув стовпчик татових светрів і, як очікував, побачив за ним сімейний так би мовити «сейф» — місце, де зберігаються фінанси родини. Так само, як і светри, там акуратно лежали білі конверти, в яких зберігалися сімейні гроші.

Він був совісним хлопцем і всіх грошей не брав. Бенедикт добре знав, що навіть якщо візьме всі гроші, його становище на новому місці це не змінить. Йому так чи інакше доведеться заробляти самому. Якось. Тому, поклавши в рюкзак рівно половину сімейних заощаджень, він вийняв з кишені клаптик паперу, написав на ньому «Вибачте», поклав його біля залишених конвертів, повільно посунув на місце татові светри та закрив шафу. А потім вийшов з кімнати, вимикаючи за собою світло.

Бенедикт покидав свій дім на світанку. Він востаннє поглянув з дороги на вікна й усміхнувся. Як було вже сказано, він знав, що робить все абсолютно правильно.

Близько десятої години ранку до того самого будинку повернулось подружжя Крехів. Вони були виснажені після нічних гулянь на весіллі їхньої племінниці Вероніки, проте в порозі, коли дружина відчиняла вхідні двері, гучно розсміялись. Мабуть, згадали якийсь веселий інцидент вчорашнього вечора. Вони були абсолютно безтурботні.

— Цікаво, Бенчик уже прокинувся? — все ще усміхаючись, спитала у свого чоловіка, який іще роззувався, пані Крех. Вона саме зайшла на кухню, поклала сумку на одне із крісел, ввімкнула електрочайник і раптом побачила записку на столі. Коли побачила напис «Мамі і Татові», її обличчя сповнилося тривоги. Чомусь, іще не читаючи слів свого сина, вона здогадалася, що там написано.

Коли на кухню ввійшов її чоловік, жінка вже сиділа на стільці, бо ноги їй підкошувались, а правою рукою перелякано затуляла обличчя; з її очей котилися сльози, а вона вкотре перечитувала записку.

— Що сталося? Що з тобою? Чому ти плачеш?

— Він пішов… Бенедикт… Він покинув нас… Пішов з дому…

Чоловік одразу підбіг до дружини й обійняв її. А вона ридала йому в плече.

— Все буде добре, припини плакати… З ним все буде добре… — заспокоював дружину пан Крех. Він навіть не глянув у записку.

— Він пішов від нас…

— Ми знали, що таке може статися. Це його життя. Він розумний у нас, він знає, що робить.

Вона знала, що чоловік має рацію, та все одно плакала. Материнське серце не могло прийняти того, що єдиний син пішов з дому.

Та все ж якби її хтось відверто запитав про те, що вона відчувала в той момент, жінка відповіла б, що в глибині душі вона пишалася вчинком свого сина. Вона б сказала, що її син — наймужніший з усіх, кого вона знає.

Тієї самої миті Бенедикт поглянув на годинник, там було 10:11. Він сидів у вагоні електропоїзда, який щосекунди віддаляв його від батьків і дому. Чомусь саме цієї секунди хлопець згадав про ще одну людину, за якою сумуватиме. Витягнув телефон з кишені і набрав номер свого друга.

Артем був чи не єдиним другом Бенедикта. Вони не були однокласниками. Хлопці познайомились у музичній школі, разом вчилися грі на фортепіано. Вони були дуже схожі, але, на відміну від нього, Артем мав багато друзів. Бенедикта завжди це дивувало: чому люди сприймають Артема нормально, а його вважають невдахою? В них такі ж вподобання, такі ж інтереси, а таке різне до них ставлення.

Після трьох довгих гудків у слухавці прозвучав захриплий голос Артема:

— Алло.

— Доброго ранку, розбудив тебе?

— Та ні. Я вже прокинувся, — відповів друг. — А ти що там? Слухай, вчора списався з другом у Фейсбуці, він знає хлопця, який може пробити нам два екземпляри «Коли впаде темрява» Стівена Кінга. Сотня за екземпляр — тобі замовляти?

— Ого, — вразився Бенедикт і усміхнувся. Вони з Артемом полюють за цією книжкою вже понад рік, і сто гривень — це навіть дешево за таку рідкість.

— То як? Закладати за тебе гроші? Я за годинку маю з ним зустрітись.

— Е-е… Ні… Не варто, мабуть…

— Що?! З тобою все гаразд? — здивувався Артем, голос його здавався стурбованим. — Ти мріяв про цю книжку півтора року! Ти не захворів?

— Слухай… — почав Бенедикт. — Я дзвоню тобі, щоб попрощатись.

Кілька секунд на іншому кінці слухавки не чулося нічого, окрім важкого дихання.

— Ти… Ти зробив це… — після паузи промовив Артем.

— Я зробив це.

— Чому ти мені не сказав заздалегідь? Ми змогли б попрощатись особисто.

— Вибач, я не хотів тебе турбувати. Це сталося спонтанно. Я зрозумів, що втрачаю час; що пора.

— Ого, Бенедикте…Я не знаю, що сказати… Ти хотів цього…. Вітаю тебе… — говорив друг. — Сподіваюсь, це того варте.

— Варте.

— Ну що ж… Усього тобі доброго, друже. Живи кожним днем.

— І ти, — промовив Бенедикт і усміхнувся. — Сподіваюсь, іще побачимось.

— Не сумніваюсь.

Телефонна розмова закінчилась. Бенедикт вийняв сім-карту, розламав її надвоє і викинув у маленький смітничок біля вікна потяга, за яким виднівся світ.

Це було востаннє, коли Бенедикт спілкувався з Артемом. Життя двох юнаків більше не перетинались. Але у серцях одне одного вони назавжди залишаться хорошими друзями.

Проте найголовнішим у цьому всьому було те, що Бенедикт Крех по-справжньому був щасливий. Уперше за довгий час.

Він поглянув на людей у вагоні і замислився про їхні долі. Тобто якими вони можуть бути. Чи є в тому вагоні ще хтось, хто так само, за власним бажанням, залишив усе?

Чи відчували ви запах планети? А чи бачили, як зірки мерехтять? Чи як птахи скидають тенета І з дому на чужину летять? Картина надзвичайно красива І може навчити всіх нас, Що кожна мить некваплива, Коли ми не усвідомлюєм час. Коли пропускаємо дні, Весь час виглядаючи завтра, Тоді ми направду чудні, Й птахами буть ми не варті. Під кінець розкажу вам секрета, Щоб прагнень до зміни додать, Птахи скидають тенета І з дому додому летять!

Саме такі рядки написав Бенедикт ранком у цьому поїзді. Літери виходили кривими, бо потяг час від часу трясло. Але головне — зовсім не літери, а слова, в які вони виливаються. І сенс тих слів.

А сенс був дуже простий — хлопець був щасливий, що покинув своє місто. Що розпочне нове життя. Він житиме кожним днем, кожною хвилиною, кожною миттю. Він знайде новий дім і насолоджуватиметься його красою скільки заманеться. А найголовніше — як заманеться.

Пані Ярина Джусь була власницею старенького пансіонату в найбіднішому районі великого міста, в яке прямував Бенедикт. Назва міста в цій історії не має ніякого значення. Місто-мільйонник з купою різноманітних районів; з натовпами людей на вулицях; з багатьма можливостями для розвитку — це імпонувало Бенедикту, ось чому він вибрав зникнути саме сюди.

Але на відміну від нього пані Ярина ненавиділа це місто. Секрет її ненависті, скоріш за все, ховався у тому, що вона просто не любила людей. Їй було шістдесят дев’ять років, вона не мала ні внуків, ні дітей, ні чоловіка. В неї був тільки старий пансіонат.

Саме він їй приносив якийсь дохід, бо вона здавала кімнати різним приїжджим у місто людям. Ціни її були низькі, отож жильців вона мала силу-силенну. Крізь її очі щороку проходили сотні різних людей. Бідних, скривджених; амбітних і не дуже. Вона чула тисячі життєвих історій — великий кусень яких про нещасливе життя. Можливо, саме це вплинуло на її характер. Вона була недовірлива і різка до людей — нікого до себе не підпускала, мабуть, думала, що всі ці біди саме через людей.

Подобалось їй у її сірому потрісканому пансіонаті тільки одне — він давав людям надію на те, що в них усе налагодиться. Бо крім нещасних історій вона також чула чимало людських мрій.

«А якщо мріють — не здаються», — думала Ярина.

На той день жіночка запланувала поїздку на третє міське кладовище, провідати свою померлу шість років тому подругу Анжеліку. Ярина не приховувала, що Анжеліка була єдиною її подругою за все довге життя. Хоча навіть у той час, коли подруга ще була жива, Ярина не виявляла до неї теплоти. Вона була різкою до неї, як була різкою до всіх інших, проте це не заважало їй любити подругу. І тепер не заважало за нею сумувати.

Одягнувшись у свій найкращий чорний костюмчик, начепивши на голову чорний капелюшок, повісивши на руку шкіряну (трохи потерту) сумочку, вона вийшла зі своєї кімнати. Коли замикала двері, в кінці коридору, біля вікна, запримітила худорлявого чоловіка у сірому халаті. Чоловік замертво стояв і порожнім поглядом дивився за вікно.

Це було звичною картиною для Ярини — той чоловік щоранку виходив у коридор на другому поверсі пансіонату і мовчки спостерігав за світом крізь вікно.

— Кого виглядаєш, Яроне? — як і кожного ранку, спитала у нього Ярина.

— Її, — сухим голосом, як завжди, відповів Ярон.

Далі діалог ніколи не заходив. Жінка оминула чоловіка і спустилася хрипкими сходами в передпокій, або на «рецепцію», як вона усіх просила називати цю кімнату.

Її не дивували такі люди, як Ярон. Її взагалі мало що дивувало. Ні з ким зі своїх квартирантів вона не зав’язувала тісних стосунків, бо знала, що рано чи пізно вони залишать цей пансіонат, а то й цей світ. Для неї головним було те, щоб жильці вчасно сплачували квартплату, а Ярон оплачував усе вчасно, а то й на місяці вперед.

Незважаючи на те, що рецепція пансіонату була заставлена всіляким барахлом, вигляд вона мала на диво затишний. Скоріш за все, цій кімнаті затишку додавав великий червоний килим, який Ярина колись привезла із Туреччини. А в кутку був маленький стіл, за яким уже сиділа темноволоса дівчина.

Дівчину звали Анною. Їй було вісімнадцять років, вона недавно закінчила школу і була внучкою тієї самої Анжеліки, до якої приготувалась їхати Ярина.

Власниця пансіонату завжди, коли покидала пансіонат, залишала когось, щоб наглядав за порядком під час її відсутності. Раніше Ярина завжди просила про це маму Анни, доньку Анжеліки, — Вікторію. Але це було раніше. Життя змінюється у кожного. І життя Вікторії — не виняток. Зараз вона жила в Польщі з другою дочкою і другим чоловіком. А Анна залишилася з батьком на Батьківщині.

Але не все так сумно. Анна добре спілкується з матір’ю і зовсім на неї не злиться. Колись злилась, але не тепер. Час забирає все, навіть образи. Ти просто все приймаєш. Отож і Анна прийняла, і тепер з радістю Різдвяні канікули кожного року проводить з мамою, вітчимом і сестричкою в прекрасному Кракові.

Їй подобалось її життя. А ще подобалось підробляти у бабусиної подруги Ярини в пансіонаті, бо це було легкою для неї роботою. В її обов’язки входило нічого не робити. Просто сидіти за столиком на рецепції й дивитись маленький телевізор. Хоча були й ті рідкісні дні, коли хтось виїжджав з пансіонату, — тоді треба було впевнитись, що квартирант усе сплатив; забрати ключі і прибрати кімнату для наступного жильця. Лише наприкінці робочого дня треба було вимити підлогу в коридорах і прибрати на кухні. Але з цим Анна справлялась за якісь півгодинки, бо пансіонат не був таким уже й великим — мав тільки сім кімнат для жильців, вітальню, дві кімнати Ярини, дві ванні кімнати і кухню.

— Сьогодні повинен заселитись один хлопець… — заговорила до дівчини Ярина, та раптом зупинилась, бо зрозуміла: та її не чує.

Анна сиділа обличчям до маленького телевізора і пристрасно дивилась в екран; ноги поклала на стіл, а у вухах мала навушники, з яких навіть старій Ярині чувся шалений шум.

Жінка насупила брови і буцнула Анну сумочкою по нозі.

— Ай!

Дівчина підстрибнула, одразу забрала зі столу ноги і витягнула з вух навушники.

— Хто тебе навчив правил поведінки, дівчино? Ти на роботі! — прогарчала жінка в чорному.

— Вибачте, я не помітила вас, — засоромилась Анна.

— Так от, — почала Ярина. — Сьогодні повинен заселитись хлопець… Він до мене вчора дзвонив і казав, що сьогодні після обіду прибуде. Поселиш його в шосту кімнату, тільки глянь, чи там прибрано. Даси ключі, все поясниш і візьмеш платню за півроку. Все зрозуміла?

— Так.

— Тоді це все… Щоб все було добре, поки я не повернусь.

Жінка розвернулась і пошкандибала до виходу з пансіонату.

— «Щоб все було добре, поки я не повернусь», — перекривляючи стару, випалила Анна. Потім виставила в бік старенької два середні пальці й додала: — Гірше вже нікуди!

— Ти щось сказала чи мені почулось? — раптом, уже біля самих дверей, розвернулась Ярина.

— Ні… е-е… нічого… — розгубилась Анна. — До побачення, кажу.

— Ага, — буркнула стара і вийшла.

Рівно о 17:19 на одну з платформ залізничного вокзалу з електрички вийшов Бенедикт. З неба падав літній дощ, і люди чимшвидше бігли в підземний перехід. Бенедикта це вразило; вразив натовп самотніх людей, які для чогось приїхали в це місто. У кожного з них своя мета. За хвилину вони всі розійдуться хто куди, навіть не здогадуючись, що саме з них розпочалось нове Бенедиктове життя.

В ритмі зі мною пульсує, Раптом гальмує і хвилює тим. Інколи місто за мною сумує, Спокій дарує, бо тут є мій дім. Я тобі даю, даю надію і знову дію. [2]

Саме ці слова звучали в Бенедиктових навушниках під час знайомства з новим містом. Він вмикав цю пісню знову і знову, бо вважав, що вона дуже добре відображає його внутрішній стан.

Вона звучала в його навушниках, коли він покидав залізничний вокзал; коли питав у незнайомки, як пройти до зупинки маршруток; коли ховався від дощу під дахом одного з кіосків; коли він вперше дивився на ці вулиці; коли вперше оцінював архітектуру будинків; коли вперше дихав повітрям цього великого міста; коли вперше гуляв бідними вулицями району, де розташований пансіонат, у якому він житиме; коли вперше до всього звикав.

Відтепер вона завжди йому асоціюватиметься з першими годинами нового життя.

Коли Бенедикт стояв перед приміщенням пансіонату, надворі вже вечоріло. Коли він побачив той район, одразу зрозумів, що тут живуть нещасні люди. Вулиці були засмічені; подекуди бродили бездомні пси (чи люди); стіни будинків були розмальовані вуличними хуліганами… та й самі хулігани групувались на лавочках біля під’їздів, тримаючи в руках по банці пива.

Бенедикт тримав у руках карту з завчасно розмальованим у ній маршрутом і дивився на будинок.

— Ну от і все, — мовив він сам до себе. — Це мій дім на майбутні півроку.

Заховавши карту в рюкзак, він піднявся по бетонних сходах до дерев’яних дверей. Видихнув і постукав.

Анна сиділа у своєму кріслі на рецепції, тримала якусь двотижневу газету і відчайдушно пробувала розгадати у ній кросворд. Дівчині не надто добре це виходило, бо зі ста слів, які вона повинна була вписати, вписано було лише одинадцять.

Раптом вона почула стукіт у двері і дуже здивувалась. За весь час, коли вона працювала в цьому пансіонаті, ніхто ні разу не стукав у двері, а одразу заходили.

— Що за?.. — пробурмотіла дівчина. Гість знову постукав. Дівчина поклала кросворд на стіл і крикнула: — Заходьте! Двері відчинені!

Старі двері невпевнено відчинились, і поріг переступив худорлявий хлопець із чорним чубом і маленькими голубими очима. Він дивився на Анну дивним загіпнотизованим поглядом, навіть не моргаючи. Був одягнений у клітчасту сорочку, джинси і кросівки «Nike».

Вона чомусь спочатку теж розгубилась, і молоді люди певний час ніяково стояли в тиші.

— Підходьте, не соромтесь, — нарешті підштовхнула дівчина гостя.

— Доброго вечора, — невпевнено промовив Бенедикт. — Це пансіонат пані Ярини?

— Доброго… Так, це він… Райський куточок у пекельному місті…

Бенедикт усміхнувся. На райський куточок цей пансіонат аж ніяк не змахував, але увагу одразу привернув старий сервант, у якому були поскладані десятки книжок.

— Любите книжки?

— Е-е… Так а хто ж їх не любить?

— Ну, той, хто не читає, — відповіла Анна.

Бенедикт знову усміхнувся.

Дівчина повела далі:

— Ви хочете зняти кімнату?

— Власне, так. Я дзвонив до пані Ярини і домовився з нею про оренду кімнати на півроку… Вона вас не попереджала?

— Так-так… Звісно, попереджала… — пробурмотіла Анна. Дівчина трохи розгубилась — почала шукати на столі порожній бланк для нового жильця. Вийшло трохи незграбно — на підлогу впав її кросворд.

— Я підніму, — зреагував Бенедикт. Коли хлопець підняв газету, йому в очі одразу кинулось запитання, на яке він знав відповідь. — Анна.

— Що? — не зрозуміла дівчина.

— Тридцять чотири по вертикалі — Анна, — промовив хлопець, простягаючи дівчині кросворд. — Ім’я головної героїні в другому романі Льва Толстого… Чотири літери… Анна… Власне, Анна Кареніна.

— Ох, ви про це, — мовила Анна. — Я подумала, що ви екстрасенс і відгадали моє ім’я.

Хлопець укотре усміхнувся.

— А я Бенедикт. Дуже приємно.

— Взаємно.

Кілька секунд вони обмінювались мовчазними усмішками.

Згодом про цю зустріч Анна розповідатиме: «У пансіонат, де я підробляла, прийшов дивний хлопчина», а Бенедикт розповідатиме: «Мені одразу запали в душу її красиві очі». Справді, вони видавались йому двома шматочками льоду, але не через те, що випромінювали холод, а через те, що були світлими, мов дві засніжені верхівки кам’янистих гір. Сірі, ледь не до білизни.

Безперечно, Анна була красивою дівчиною: довге чорне волосся; маленький милий носик; сяюча посмішка, яка безумовно схилить до себе кожного. Але Бенедикту чомусь одразу найбільше сподобались її очі.

Він нізащо б не насмілився підійти і познайомитися з такою дівчиною на вулиці.

Для них обох ця зустріч стане найособливішою.

— Ну що ж, Бенедикте… Ви маєте заплатити за шість місяців проживання?

— Так, звичайно.

Хлопець потягнувся до рюкзака. Почалася звична процедура заселення нового жильця. Анна віддала Бенедикту ключі від його кімнати і від вхідних дверей; показала, де туалет, де кухня; сказала, що у вітальні є ще одна полиця з книжками і телевізор — якими він може користуватися в будь-який час.

— Ну що ж… Це, напевно, все, — закінчувала знайомити Бенедикта з пансіонатом дівчина. — Якщо будуть якісь питання, звертайся.

— Дякую тобі, Анно.

Вони востаннє обмінялись посмішками, дівчина побажала хлопцю всього доброго і вирушила до свого робочого місця. А Бенедикт відчинив крихітну кімнату (в якій нічого, крім стола, ліжка, шафи і двох крісел, не було) і почав витягати з рюкзака скромні зажитки.

Після того він сів. Вдихнув запах свого нового дому. Поглянув у ніч за вікном. Знову подумки перенісся на вокзал. Подумав: «А що, як саме зараз хтось на тому вокзалі теж приїхав у це місто, щоб змінити життя? Хтось такий же самотній, трохи переляканий, проте натхненний, як і я?» Бенедикт думав і писав вірш, чи то про себе, чи про якогось уявного хлопчика, чи про кожну людину на цій планеті, яка наважилася щось змінити.

В одну світлу і зоряну ніч На вокзалі хлопчик стояв, З собою він мав лиш одну річ, — Любов у душі, від якої сіяв. Він дивився на потяги, На величнеє небо І сильно радів, — Він щасливий за себе. Не було ні минулого, Ні майбутнього теж. Був тільки хлопчик І свідомість без меж.

А в іншому кінці міста, у найбагатшому районі, у вітальні свого великого будинку, лежала на дорогому дивані Рута Кулакова. Немов чекаючи якогось прозріння, вона тупилася в стелю. Про що вона думала тоді, знає тільки вона.

Збоку на журнальному столику лежав клавішний синтезатор, чекаючи, коли власниця нарешті його торкнеться і він матиме змогу створити нову мелодію. Та Рута його того вечора не торкалась. Вона просто лежала і тупилася в стелю.

Біля синтезатора лежали аркуш і ручка. Нею Рута повинна була виводити прекрасні тексти, які згодом стануть піснею. Та цього теж не сталося.

— По-ро-жне-ча… — пробурмотіла Рута.

За хвилину випросталась і сіла. Напроти неї стояла велика скляна шафа, в якій акуратно стояли всі Рутині нагороди і медалі. Вона багато чого досягла своїм талантом. Була дуже відомою і якоюсь мірою впливовою людиною в країні.

В неї було прекрасне життя. Десять років у шоу-бізнесі; багато прихильників; сотні відспіваних концертів; десятки написаних пісень, які ставали хітами.

— Можливо, в мене творча криза? — спитала вона сама в себе.

В неї такого ніколи не було. Навіть якщо це й криза — то коли вона пройде? Рута вже рік нічого не пише. Нічого вартісного.

«Авжеж, у тебе творча криза», — одразу ж подумалось їй.

У той момент вона ненавиділа сама себе. Всі нагороди, що височіли над нею, тиснули на неї. Ніби принижували: «Ти колись писала такі гарні пісні. Ти отримувала за них нагороди. А тепер що? Не можеш і кілька вартісних рядків написати! Невдаха!»

Рута з ненавистю кинула подушкою в шафу. Кілька нагород перекинулось.

Іще кілька років тому жінка була впевнена, що зробила незабутній внесок в українську музику. Тепер вона розуміла, як жорстоко помилялась. Вона літала в небесах, серед хмар власних ілюзій.

Про неї давно ніхто не пише. Ніхто з колег про неї не згадує. Жінка розуміла, що її найбільший страх стає реальністю. Страх забуття. Страх — що ти помреш, а після тебе нічого не залишиться.

Десь вночі додому повернувся її чоловік — Гектор. Він працює «важливою шишкою» в компанії, яка виготовляє різноманітні лічильники. Часто затримується на роботі; часто пропускає свята; вони з Рутою часто жертвують хорошими поїздками, лиш би Гектор уклав новий вигідний договір.

Він зайшов у вітальню свого будинку і помітив уже звичну йому картину: синтезатор, порожні аркуші паперу збоку і дружину, котра спить на дивані.

Він спочатку вимкнув світло, а потім повільно підійшов до крісла, взяв ковдру, підійшов до дружини і влігся й собі на диван. Обійняв дружину, відчув її запах, накрився разом з нею ковдрою і заплющив очі.

Гектор знав, як їй нелегко. Як вона себе мучить тим, що натхнення її покинуло. Він би хотів якось їй допомогти, та не міг. Він міг тільки її підтримувати — що, як йому здавалось, він і робив.

Він дуже сильно її кохав, так само як і вона його.

Другий крок назустріч вітру: «Подолати страхи»

З Яриною Джусь Бенедикт познайомився наступного ранку. Він прокинувся близько восьмої від того, що йому звело ногу. Біль був такий сильний, що хлопець одразу зірвався з ліжка і застрибав на іншій нозі, жваво трясучи тою, яку судомило.

Кілька нестерпних хвилин — і все минуло. Він копнув незручне ліжко, бо в усьому винив його. Сьогоднішня ніч для нього була здебільшого безсонною. Та чи це через незручне старомодне ліжко, чи через думки про сьогоднішній день — він визначитися не міг.

Пансіонат іще спав і здавався найтихішим місцем у світі. Пшеничного кольору промені пробивались крізь пожовклі штори в коридор. Деякі дошки на підлозі скрипіли, коли Бенедикт на них наступав, — і той скрип звучав гарматним бахканням у цьому спокої. Але все це було дрібницями. Той ранок був чи не найприємнішим для Бенедикта за останні кілька місяців.

Він прямував на кухню попити ранішнього чаю. У руках мав печиво «Марія»[3], яке купив вчора на залізничному вокзалі, а в голові вирував захват. Бенедиктові неабияк подобався цей старий будинок. Він торкнувся шорстких стін коридору і буквально відчув дух цього приміщення.

Пансіонат здавався хлопцю неймовірно затишним. Особливо зараз, коли всі його мешканці ще спали.

Коли Бенедикт допивав чай, на кухню зайшла Ярина, одягнена в халат поверх нічної сорочки. Їхнє знайомство пройшло доволі кумедно: жінка злякалась присутності в таку рань на кухні ще когось, окрім неї.

— Вибачте… Не хотів вас налякати…

— Але налякав, — буркнула жінка. — А ти — новий жилець мого пансіонату?

— О, ви пані Ярина?

— Так… а ти?

— Я — Бенедикт, — відповів хлопець.

— Ну… Ласкаво просимо в наш пансіонат, — прохрипіла сонна жінка. — Надіюсь, Анна все тобі пояснила.

— Так, так… Звісно, пояснила.

Запала мовчанка. Їм обом було незручно. Хлопець взявся дожовувати надкушене печиво, бо хотів чимшвидше звідси піти, а Ярина подріботіла до кухонних полиць, начебто щось там шукати.

— У вас дуже хороший пансіонат, — нарешті знайшов чим заповнити тишу хлопець.

— Дякую, — відповіла Ярина і поглянула на нього, мов на божевільного. Вона була впевнена, що він лукавить.

— А ти для чого приїхав у наше велике місто?

— Ну…е-е… Я захотів усе змінити… Кинув усе і вирушив сюди… Буду жити заново.

— Жити заново? — скептично повторила стара. — Хлопче, щоб «жити заново», треба бути впевненим, що ти хоча б колись уже жив.

Запала чергова мовчанка. Тільки тепер Бенедикт уважно дивився старій просто в очі. Так само пильно, як і вчора на Анну. Здається, після тих її слів він зрозумів, що жінка знає більше, ніж сама здогадується.

— Знаєте, ви абсолютно маєте рацію, — мовив Бенедикт. — Я втік з попереднього місця, щоб почати жити… Бо час іде, а життя не починається… Ви маєте рацію…

— Ну, молодець, — все, що відповіла йому стара, а потай подумала, що сама ж вона жити досі не почала.

Коли він згодом того ж ранку виходив з пансіонату, на рецепції Анни вже не було. Там сиділа Ярина. Чомусь його цей факт трохи засмутив. Він залюбки б поглянув у ті сніжно-сірі очі знову.

Гуляючи по центру міста, Бенедикт зловив себе на думці, як йому пощастило. Він щасливчик. До того ж сміливий щасливчик, бо кому б іще вистачило сміливості розпочати нове життя? Він радів, що зробив такий крок. Що пішов з дому, кинув минуле — і тепер почувається вільнішим від подувів вітру. Направду.

Він був готовий кричати про це всім на світі, кричати це сотні разів, набридати усім з цією новиною! Для нього колись це було непереборною межею… Він хотів цього, та знав, що ніколи не зробить… Але ось він. Вже тут. Він зробив це.

Поки він ще не вірив у це.

Він ходив містом і відчував, що є частиною цього великого організму. Це відчуття його неабияк заряджало. Кожну мить цієї прогулянки він проживав, кожну запам’ятовував. Заплющував очі, відчував запах, запам’ятовував.

— Візьміть, — раптом заговорив до нього незнайомець, простягаючи якийсь буклет.

Взявши рекламку, Бенедикт одразу почав її вивчати. Там великими синіми літерами було написано: «РОУП-ДЖАМПІНГ». А внизу меншими літерами пояснювалося, що в місті, а саме на мості «Зміїний шлях», весь тиждень проводяться екстремальні стрибки. У буклеті писали, що крім «безпеки» людям також гарантовані незабутні емоції на все життя.

А Бенедикт саме за цим приїхав до цього міста. За емоціями.

Хлопець одразу розвернувся і почав у потоці людей вишукувати того незнайомця, який дав йому буклет. За секунду він помітив, що незнайомець уже стоїть біля якихось дівчат і переконує їх, що стрибки абсолютно безпечні. Спочатку хлопець засумнівався підходити до них — він соромився милих дівчат, які про щось розпитували незнайомця з буклетами. Але Бенедикт тепер не мав права боятися — він приїхав до цього міста, щоб мінятись, жити, радіти і нічого не боятися.

— Я перепрошую, — невпевнено втрутився в дискусію Бенедикт.

Усі замовкли і звернули на нього увагу.

І якось так сталось, що Доля зараз же подарувала Бенедикту ті, бажані для нього, незабутні емоції. Це було схожим на магію, яка тільки може бути в людському житті. Хлопець і та, кого він побачив біля промоутера, запам’ятають це на все життя. Чи будуть вони вважати це знаком з небес, ніхто не знає. Але, безумовно, після того як вони в той день ось так випадково зустрілись, вони почали дивитись одне на одного зовсім іншими поглядами.

Біля хлопця з буклетами стояла дівчина з рецепції пансіонату, Анна, а біля неї якась її подруга.

Анна побачила ошелешене обличчя «дивного хлопця» і широко усміхнулася. Ні подруга, ні хлопець з буклетами не розуміли, що тут коїться, бо запанувало якесь ніякове мовчання.

Якщо б Анну хтось запитав, чому на її обличчі з’явилась усмішка, коли вона побачила Бенедикта, вона б відповіла, що сама не знає. Але це було б неправдою. Просто вона, як і він, була не проти ще раз побачити його погляд. Ця усмішка — це була щира неочікувана радість від простих і в той самий час чарівних ситуацій нашого життя.

— Так? Слухаю вас? — нарешті ввічливо озвався хлопець-промоутер, але його, схоже, вже ніхто не чув.

— Ти? — нарешті запитала Анна. — Що ти тут робиш? Ти що, за мною стежиш?

— Ні, — розгубився Бенедикт. — А ти за мною?

— Авжеж ні!

— Ти його знаєш? — похмуро запитала подруга.

— Знаю. Це той хлопчина, про якого я розповідала… Той, що заселився в пансіонат Ярини!

— Так, це я, — нервово відповів Бенедикт.

Погляд Анни ковзнув на руки Бенедикта, в яких він стискав буклет про «роуп-джампінг».

— О, Боже! — ще більше здивувалась вона. — Ти що, теж вирішив стрибати?

— Е-е… Власне, так. Але я не знаю, як доїхати до моста «Зміїний шлях».

— О, ви вирішили стрибати? — й собі засяяв хлопець-промоутер. Бенедикт до нього усміхнувся і кивнув. — Вам потрібно сісти на дев’ятий автобус і проїхати буквально дві зупинки. На мості ви одразу помітите джамперів.

— Дуже вам дякую.

Бенедикт наготувався іти, але раптом до нього озвалась Анна.

— Та почекай же ти! Можеш іти з нами, — сказала вона. — Ми з Лізою якраз туди йдемо… Тут недалеко… Двадцять хвилин пішки…

— Справді? — зашарівся Бенедикт.

— Звичайно.

— Приємних вражень! — докинув хлопець, який роздавав буклети, услід Бенедикту і дівчатам.

Хлопець не міг уявити, як після цієї прогулянки зміниться його життя. А дівчата не могли уявити, як вона вплине на їхнє.

— До речі, це моя подруга Ліза, — усміхнулась до Бенедикта Анна. — А це, як ти вже здогадалася, Бенедикт Крех. Той переляканий хлопець, про якого я тобі розповідала.

— Ну, не такий він уже й переляканий, якщо надумав стрибати з моста, — сказала Ліза, і всі засміялись.

Ліза була повненькою, здебільшого мовчазною дівчиною. Мала русяве волосся, зв’язане в хвіст, різкі риси обличчя, була одягнена в дивну дитячу футболку зі Свинкою Пеппою[4] і мала незчисленну кількість жовто-блакитних гумових браслетів на обох руках. Бенедикт був упевнений, що вона дуже закомплексована. Він одразу бачив таких людей, бо й сам таким був.

Ліза простягнула до хлопця руку. Він її потис.

— Дуже приємно, — сказав хлопець.

Кілька хвилин вони крокували мовчки, аж поки не озвалась подруга Анни.

— Та перестань уже усміхатись, подумаєш, — пирхнула Ліза.

— Ну, знаєш, таке в мене вперше! Познайомитись із кимсь, а на другий день з ним випадково зустрітись на вулиці! І ще й іти в те саме місце! Як на мене, це дуже круто!

Нарешті Бенедикт і собі усвідомив «крутість» моменту та теж усміхнувся.

— Це справді трохи неймовірно!

— Ну і давно ти в місті? — спитала Анна.

— Вчора приїхав, одразу заселився у ваш пансіонат, — усміхнувся Бенедикт. — А ви? Давно тут живете?

— Ліза три роки, а я з самого народження… Ех… — Вона глибоко вдихнула, ніби насолоджуючись повітрям. — Ніколи звідси не поїду. Це місто прекрасне!

— Мені теж подобається.

Усі троє поглянули на вулицю, по якій крокували. Звідусюди на них дивились реклами якоїсь дешевої їжі; реклами різних сервісів; реклами якихось нікчемних олігархів-політиків; дерева, стовбури яких були обмазані вапном; їх оминали збідовані люди в базарній одежі; на дорогах ланцюжками їздили жовті маршрутки з номерами, написаними фломастером на шматку картону; а самі дороги були розмальовані соковитими ямами — все це, безсумнівно, вказувало на бідноту нашої країни — але для Анни та Бенедикта мало якийсь український колорит.

Звісно, обоє молодих людей хотіли, щоб все це змінилося, щоб країна розвивалась і щоб лиця людей були безтурботними. Але вони також знали, що для цього потрібен час.

— І що в ньому такого особливого? — не розуміла Ліза.

— Люди, — відповіли Бенедикт і Анна в унісон. Одразу ж засміялись, а потім перетнулись поглядом, у якому читалося: «Вау… Ти думаєш так, як і я».

Це справді було так. Ті двоє думали практично однаково. І разом з тим були абсолютно різними людьми.

Люди… Ось що їх вабило в цьому місті, та взагалі у всій країні. Люди, які щодня крокували тими вулицями. У кожного з яких була своя ціль. Їх вабило те, що ці люди прагнули жити краще. Що сірі реквізити цього міста не могли забрати у них прагнення до кращого.

Сяючі очі тих людей засліплювали і ями на дорогах, і різноманітні примітивні вивіски реклам, і потріскані стіни будинків.

Коли дівчата привели Бенедикта до «Зміїного шляху», хлопець запримітив широку-широку річку і два її береги, всіяні бетонними блоками будинків. Ті два береги з’єднував вузенький міст, викрашений у темно-зелений колір. Він справді нагадував якусь довгу, гігантську змію.

А низько під мостом спокійним потоком бігла ріка. Її вода здавалась незворушною і зовсім нерухомою. Якби вдалині не виднілись якісь багажні судна, Бенедикт подумав би, що там внизу асфальт. Свіжесенький та гладесенький, у якому, мов у дзеркалі, відбивається сонце.

— Ось там! — раптом мовила Ліза, вказуючи на середину моста. — Вони там, ходімо.

Трійця перейшла дорогу, вийшла на тротуар і попрямувала до невеличкого натовпу, який зібрався посередині моста.

— Бенедикте, — озвалась Анна, — а ти знаєш, чому цей міст називають «Зміїним шляхом»?

— Тому що він схожий на змію?

— Ні, — усміхнулась дівчина. — Від самого початку, коли тільки його побудували, міст був світлих відтінків. Також він мав іншу назву, яку до нашого часу вже давно забули. Та однієї ночі міст змінив свій колір, уявляєш?

— Як це так?

— Не знаю. Просто взяв та й за одну ніч змінив колір — став темно-зеленим, мов зміїна шкура… Але найдивнішим і наймістичнішим було те, що архітектора, який робив план будівлі моста, зранку, коли міст змінився, знайшли мертвим.

— Ого, — вразився Бенедикт.

— Слухай далі, — ще більше заінтригувала Анна. — Лікарі виявили, що чоловік помер від отруєння… А саме від зміїної отрути… Уявляєш? У нас, в Україні, зміїна отрута!

— Не може бути!

— Може, — кивнула дівчина. — Забобонні люди кажуть, що тим мостом чоловік перейшов у інший світ. І відтоді його називають «Зміїним шляхом».

— Дуже цікава історія… — признався Бенедикт.

— Закінчуйте, — мовила Ліза.

Новоспечені знайомі наблизились до зграйки джамперів, біля яких було повно мотузок і якогось спорядження, схожого на альпіністське.

— Я, звісно, перепрошую, — нахмурився м’язистий хлопець, коли підлітки розповіли йому, що вони хочуть зробити, — але вам є вісімнадцять? Щось мені не віриться, що цьому юнаку є…

Джампер вказав на Бенедикта — дійсно, хлопець був худим і не надто вже й високим, через що здавався восьмикласником.

— Звісно, є! — майже викрикнула Анна.

Вона одразу занурилась у свій рюкзак, а за мить вийняла звідти паспорт і вручила м’язистому юнаку. Він хвилину його розглядав і промовив до Бенедикта та Лізи:

— А як щодо вас?

— Вони мої родичі, — натомість відповіла Анна. — Приїхали на кілька тижнів у гості, тож паспортів у них нема, але їм теж є вісімнадцять… Вони ще старші за мене…. Повірте!..

Кілька секунд молодик сумнівався, потім знизав плечима:

— Ну що ж… Уся відповідальність, в разі чого, лежатиме на тобі, Анно Володимирівно… — усміхнувся він.

— Звісно, — усміхнулась Анна. — Дякуємо.

— Ну що ж… Думайте, хто стрибає першим, і підходьте до мене… — сказав джампер і відійшов до колег.

— Дякую, — мовив Бенедикт до Анни.

— За що? — здивувалась та. — Вам нема вісімнадцяти?.. Ех, я не знала… — удавано засмутилася.

Бенедикт і Ліза розсміялися.

Бенедиктові випала честь стрибати першим. Коли джампери закріплювали на ньому спорядження, хлопець страшенно побілів. Він хотів стрибнути, та нічого не міг вдіяти зі своїми панічними думками. Він страшенно боявся того, що може статись.

— Можливо, ти передумаєш? — поглянув на нього м’язистий хлопець, який вовтузився з пасками безпеки. — А то ти щось зблід. Можливо, прийдеш завтра чи іншого дня?

— Ні, — втрутилась Анна. — Він стрибатиме.

Бенедикт мовчав. Він тамував у собі шалений страх. Коли він дивився вниз, йому крутилось у голові. Висота була приголомшлива. А внизу — спокійна і тиха вода річки.

— Мені справді страшно, — признався хлопець.

— А чого ти боїшся, Бенедикте? — здивувалась Анна.

— Що розіб’юсь… Що мотузка розірветься і моє тіло розплющиться об воду… Що загину, врешті-решт… Що помру…

— Облиш, Бенедикте, — відповіла дівчина. — Всі люди помирають. Коли ти падатимеш, повір, відчуватимеш такий кайф, що не шкода буде загинути… Тобто ти зрозумієш, що це дрібниця.

М’язистий хлопець поглянув на дівчину, мов на божевільну, а Бенедикт нервово посміхнувся і промовчав. Він прекрасно знав, що всі люди помирають, але йому не хотілось померти завчасно — коли він іще не встиг насолодитись усіма принадами, а то й бідами, життя.

Та попри весь свій панічний страх хлопець і не думав передумувати. Бо як іще, окрім як ризикувати, пізнавати життя? До того ж усе безпечно — це простий стрибок з моста на мотузці; нічого страшного не повинно статись.

— Ну що ж… Тоді на рахунок три… Один, два… — відраховував джампер. — Три!

Бенедикт відштовхнувся від краю моста, відпустив перила, стрибнув… і йому це нагадало ковток джерельної води в спекотний день. Світу навколо нього не було. Був тільки він, падіння, його емоції й адреналін. Вітер дув у його обличчя, з вуст ринув крик, якого він навіть не чув, а в душі робився якийсь переворот. Якийсь шалений вибух.

Бенедикт був щасливим, бо нічого в той момент не було важливим, крім емоцій, які він зараз проживав. Абсолютно нічого.

Усе це тривало вічність. А потім ривок — світ знову з’явився, а відчуття свободи знову віддалялося і віддалялося. Ніби він пірнув у неї, а коли падіння закінчилось, почав виринати.

Саме так хлопець хотів прожити своє життя. Ніби це одне довге падіння з моста.

— Ну як? — допитувалась Анна, коли хлопця підняли на міст.

Він був сам не свій, його досі тримало неймовірне відчуття (ейфорії? щастя? страху?). Люди навкруги сміялись, досвідчені скакуни з розумінням дивились на нього, а Лізі й Анні не терпілось і собі це пережити.

— Ну як тобі? Страшно? Ти так кричав! — усе допитувалась дівчина.

— Я… Це… Це неймовірно! — нарешті видушив із себе якісь слова Бенедикт.

У погляді Анни читалися розуміння і шалена цікавість. Дівчина одразу кинулась впрошувати Лізу, щоб та поступилась чергою і вона змогла стрибнути наступною. Ліза трохи сумнівалась, бо їй теж кортіло пережити те «неймовірне», про яке казав Бенедикт, та все ж таки вона погодилась, і наступною стрибнула Анна.

— Дякую! — сказала вона подрузі й одразу поспішила до хлопців, щоб ті прикріпили до неї спорядження.

— Справді все так класно? — спитала Ліза Бенедикта.

— Неабияк, — кивнув хлопець.

— Це було круто!

— Ми це зробили! Я не вірю, що ми це зробили!

— Ми так кричали! Це було так класно!

Ліза, Анна і Бенедикт відходили від моста і ділились враженнями про свій вчинок. Усі були на емоціях, щасливі і з усмішками на обличчі.

— Дякую вам, що провели до моста, — сказав Бенедикт, — і розділили такий хороший момент.

— Нема за що, — усміхнулась Анна. — Повір, ми теж були раді з тобою поспілкуватись і все це пережити.

Трійця зупинилась на роздоріжжі: одна з доріг вела дівчат до домівок, а друга — Бенедикта до автобусної зупинки.

— Це для мене справді щось незвичайне, — признався хлопець. — Ще два дні тому я про таке й мріяти не міг. Не повірив би, що зроблю таке!

Дівчата засміялись.

— Ну, тепер знаєш, що це зовсім не страшно, — промовила Ліза.

— До зустрічі, Бенедикте, — сказала Анна. — Я нечасто буваю в пансіонаті, але коли там буду наступного разу, обов’язково до тебе навідаюсь.

Кілька секунд усі стояли мовчки і дивились одне на одного, а потім дівчата рушили у свій бік.

— До зустрічі, — пошепки повторив Бенедикт, та дівчата його, напевне, вже не почули.

З кожним кроком, якими дівчата віддалялися від хлопця, все чутнішим ставав його пульс. Ці короткі дві години, які він провів з незнайомками, були прекрасними і легкими. А тепер вони йдуть геть, до своїх домівок і справ. А він буде для них лише чудернацьким хлопчиною і дивним збігом обставин. Але він не хотів ним бути. Йому було приємно з ними проводити час, тож він хотів іще.

Він хотів знати, що побачить їх. І то не тоді, коли Ярина викличе Анну її замінити, а тоді, коли йому захочеться.

Для нього наступний крок був страшнішим за крок з краю моста. Він ніколи цього не робив. Він ніколи не робив перших кроків до дружби. Може, саме через це у нього, крім Артема, їх і не було?

Хлопець поборов себе і кинувся наздоганяти дівчат.

— Стривайте! — крикнув він.

Вони повернулися, на їхніх обличчях сяяли усмішки.

— Знаєте, я тут подумав… е-е… Я новенький у цьому місті… Знаю, такі, як я, часто просять у вас номер телефону… але… Я подумав, може…

— Ось, — перебила Анна, простягаючи клаптик паперу з цифрами свого номера телефону.

Бенедикт здивувався, бо дівчина ніби знала, що він їх наздожене. А ще його дивував її погляд… Він був якийсь…

— Ти мене зневажаєш? — прочитав її погляд Бенедикт.

— Я тобою пишаюсь, — відповіла Анна.

— Пишаєшся?

— Ти набагато сміливіший, ніж думаєш, Бенедикте… І ти не невдаха… — промовила вона, усміхаючись і дивлячись на його рюкзак.

Далі було мовчання. Дівчина віддала хлопцю номер телефону, і вони з подругою пішли геть. Бенедикт іще півхвилини простояв, обдумуючи її слова, врешті усміхнувся й рушив до автобусної зупинки.

Третій крок назустріч вітру: «Любити»

Наступного дня до мами Бенедикта завітала її сестра Діна. Яна (так звали Бенедиктову маму) заварила чай, і вони сиділи з сестрою на кухні, мило про щось бесідуючи.

Разом з малиновим ароматом чаю по кухні розтікалась туга, бо останні кілька діб Яна плакала і сумувала. Її маленький хлопчик пішов з дому… Її гризли думки: де він? що зараз робить? чи голодний він? чи має він, де поспати?

Десь там…

Її маленький хлопчик…

Абсолютно самотній у такому жорстокому світі.

Жінка кілька разів клялась про це не думати. Кілька разів переконувала себе у тому, що її син знає, що робить. Вона знала, що він заслуговує на те, щоб самому керувати своїм життям. Але все ж він був її маленьким хлопчиком. Вона не могла про нього не думати. І кожного разу, як згадувала, по її шкірі проносились сотні мурашок. Це був материнський, не підвладний розуму, страх за сина.

Він стільки пережив. Вона просто повинна у нього вірити… Але попри всю віру і знання, що так має бути, її материнське серце краялося щоразу, як вона проходила повз його порожню кімнату.

— Дуже смачне печиво, — мовила Діна, відкушуючи, здається, вже п’яте. — Сама готувала?

— Та ні, — призналась Яна. — Сусідка принесла.

Діна сьорбнула чаю і кинула на сестру пронизливий погляд. Під очима в Яни були сині кола, погляд порожній, а все сьогоднішнє чаювання вона мовчазна — перекидається тільки необхідними репліками. Діна одразу знала, що тут щось не так, — вона завжди знала, коли її молодша сестра сумувала. Та жінка не могла ніяк наважитись запитати. І коли так і не знайшла делікатних слів, спитала прямо:

— З тобою все гаразд? Виглядаєш замученою.

— Ти про що? Звісно, зі мною все гаразд.

— Яно? — кинула поверх своїх окулярів погляд Діна. — Кажи. Що з тобою?

Якусь мить Яна ще трималась і мовчки дивилась на сестру. Потім обличчя її скривилось, а з очей бризнули сльози. Діна одразу поклала надкушене печиво на стіл, схопила пачку серветок і підбігла до сестри.

— Що таке? Що сталось, люба моя? — обіймала заплакану сестру Діна.

— Бенедикт…. Він… він… — хапала ротом повітря Яна.

Діна неабияк стурбувалась.

— Що з ним?!

— Він пішов з дому… Взяв кілька речей, написав прощальну записку і пішов.

Діна відпустила сестру і з подивом на лиці сіла на сусідній стілець. Кілька секунд у її голові вирував ураган різноманітних думок.

— Я не знаю, що сказати, Яно, — промовила вона. — А коли він пішов? Куди він подався?

— Звичайно, він нам цього не сказав, Діно… Зник він у день весілля твоєї доньки, — обурилась Яна. — Він просто пішов собі, та й усе.

— Божевілля якесь!

— Усе його життя божевілля, Діно.

— І що ви думаєте робити? Ти ж знаєш, як це небезпечно! — промовила Діна. — Ви повинні щось робити! Шукати його, піти в міліцію. Його потрібно знайти!

— Думаєш? — змокрілим поглядом поглянула на сестру Яна.

— Звісно, я так думаю! Ти хочеш і далі плакати і мучити себе страшними здогадками? З кожним може статись багато чого поганого, а з ним тим більше, ти це прекрасно знаєш!

— Діно, — спробувала заспокоїтись Яна. — Я не плачу через те, що непокоюсь… Тобто і через це теж… Більше моїх сліз проливається через те, що я люблю його… Ми могли йому допомогти в усьому… Він хотів почати нове життя… Він міг нам сказати… Ми з татом йому допомогли б і у цьому… Підтримали б… А він вирішив покинути нас і жити так, як він собі задумав… Знаєш, яке ми маємо право йому це забороняти? Він що, має до кінця життя сидіти вдома і спілкуватись тільки зі мною і з батьком?

— Що? — здивувалась Діна. — Я правильно розумію — ви і не думаєте його шукати?

Яна категорично захитала головою.

— О, Боже… — жахнулася Діна. — Ти хоча б розумієш, що можеш уже ніколи його не побачити?

— Розумію, — сумно мовила Яна і знову заплакала. Це рішення було тяжке, але це найкраще, що вона могла дати своєму синові. Свободу. Вона добре знала, що син обожнює цей світ, тож не дати йому права з ним познайомитись — вона не мала права. Він там… У великому світі… Зовсім один… Але, знову ж таки, це його вибір.

За певний час Діна прийняла таку правду і, можливо, навіть зрозуміла її. Коли вона вже зібралась йти додому, наостанок зайшла в Бенедиктову кімнату. Всі речі в ній були акуратно поскладані, ліжко ідеально заправлене, а біля нього на підставці стояв синтезатор. Фотографії, де він з батьками, стояли на полицях, серед численних книжок. Чорнявий хлопчина з голубими очима. Її племінник. Тепер вона за ним сумувала.

Жінка ніколи не показувала племіннику, що любить його. Для неї Бенедикт завжди був малим хлопчаком, який бігає попід столами на кожному сімейному святі. В них ніколи не було близьких стосунків, та зараз, коли він щез, вона відчувала докори сумління, що не показувала своєї любові до Бенедикта. Він, як не як, частина її родини. Він син її сестри. І вона дуже непокоїлась про те, що зараз з ним.

— Надіюсь, ти знаєш, що робиш, Бенедикте, — дивлячись на одну з фотографій, промовила Діна. Поправила кучеряве каштанове волосся і вийшла з кімнати.

А тим часом у пансіонаті пані Ярини, у вітальні зібрались майже всі жителі. Це бувало вкрай рідко, бо кожен, хто тут жив, мав роботу, на якій працював майже весь тиждень. Але, так склалось, сьогодні було якесь державне свято, і всі вони відпочивали від щоденної праці, сидячи і спілкуючись в вітальні.

Двоє жінок дивились телевізор — це були дві тридцятирічні сестри-близнючки, які приїхали до цього міста через кар’єру. Їм колись запропонували хороші місця в якійсь фірмі, і вони, не роздумуючи, погодились, бо це була дуже перспективна робота з можливістю професійного росту. Та ось уже цілих два роки вони ледь зводили кінці з кінцями — ніякого підвищення не було, і, як вони казали, «навіть ним і не пахло».

Попри свою замкненість Ярон мав медичну освіту. Проте його робота теж не приносила ні високих доходів, ні задоволення. Ніхто так достовірно і не знав, ким він працює, але пані Ярина здогадувалась, що він простий ветеринар у якійсь дешевій клініці, бо завжди, коли він повертався в пансіонат, від нього шалено тхнуло, і далеко не квітами. Зараз він стояв у вітальні біля вікна і, як завжди, виглядав «її».

У вітальні, біля шафи з книжками, у м’якому кріслі також сидів старенький сивуватий пан. Його теж рідко можна було зустріти тут, бо він також кудись зникав. Наскільки Бенедикт чув від інших жильців, того пана вигнав з дому власний син, старенький оселився тут і, хоч уже на пенсії, влаштувався в якійсь школі викладачем зарубіжної літератури.

А останню з мешканців цього пансіонату звали Євою. Це була двадцятиоднорічна дівчина, яка приїхала сюди, щоб стати художником. Вона мала коротке світле волосся й абстрактне татуювання ззаду на шиї. Проте світ, який вона узріла в цьому місті, виявився не таким простим і світлим, як її амбіції. Звісно, дівчина не полишала своїх мрій, ходила на якісь курси художників і всяке таке, та поки що заробляла на життя офіціанткою в не надто дорогому ресторані. Єва навіть зараз сиділа поряд зі стареньким вчителем літератури і малювала щось простим олівцем у великому зошиті.

Усі ті люди жили у цьому пансіонаті довгий період. Усі звикли одне до одного. Зараз усі займалися хто чим, сиділи у вітальні, думали над своїм життям, переглядали шоу по ТВ. Усе це було в абсолютній тиші, аж поки до вітальні не зайшли пані Ярина та Бенедикт.

Жінка зранку прийшла в хлопцеву кімнату і запропонувала (чи то пак наказала) йому познайомитись із іншими жильцями, бо інша така нагода в нього випаде ще не скоро. Хлопець одразу відклав зошита, у якому писав вірш про свої вчорашні емоції, і пішов з Яриною у вітальню.

Знайомство з жильцями пансіонату теж неабияк вразило Бенедикта. Стільки доль об’єднав цей будинок… Для хлопця це було щось незвичайне. Щось, про що він раніше і не здогадувався. Тільки зараз до нього дійшло, що таких пансіонатів по Україні, та й по цілому світові, дуже багато. Дуже багато і таких доль. Це пригнічувало й водночас навіювало якесь усвідомлення грандіозності нашого світу.

Абсолютно всі ставили йому якісь запитання. І він, знаючи, що це може обернутись зривом його плану щодо нового життя, був абсолютно відвертим.

— Я втік з дому, — мовив хлопець, коли старий викладач Любомир (так його звали) запитав, де його батьки. — Вони не знають, де я. Я просто взяв кілька речей і зник з дому. Але не переймайтесь, — додав Бенедикт, коли помітив тривогу присутніх. — Вони мені довіряють. Думаю, вони мене не шукатимуть і в міліцію не подаватимуть про розшук.

— Я теж колись втекла з дому, — озвалась художниця Єва. — Але прийшов момент, коли я була змушена їм розповісти, де я. Думаю, в тебе теж буде такий момент.

Бенедикт нічого не відповідав. Він знав, що коли прийде такий момент, тоді про нього подумає, зараз це без сенсу.

— А ти маєш якісь уподобання? — спитала Єва.

— Звісно, маю, — усміхнувся Бенедикт. — Музика… Поезія… І скажу дещо банальне — люди.

— Люди?

— Ну, так… Люди — дуже дивні створіння… Всі різні. Всі зі своїми таємницями. Всіх потрібно розгадувати. А це доволі цікаво.

— А читати любиш? — спитав Любомир.

— Звісно, люблю… Це не люблять лише ті, хто цього не робить, ге? — знову усміхнувся Бенедикт. Його завжди дивував сам факт таких запитань. Йому це здавалось рівнозначним до запитань «ти любиш дихати?», «любиш смак води?».

— Ти, до речі, можеш брати будь-яку з цих книжок. Тільки не забудь покласти назад, бо Ярина має список, де всі записані. І якщо котрась пропаде — вона всіх нас приб’є… — прошепотіла на вухо Бенедиктові Єва.

— О, дякую, це дуже класно, — мовив Бенедикт, іскристим поглядом дивлячись на полиці з книжками. Для нього це був неабиякий скарб і джерело натхнення.

Знайомство протривало майже годину. Бенедикт обговорив з Любомиром кілька книжок, які вони обоє читали; порозмовляв з Євою про її малюнки, які вона чомусь іще не наважилась йому показати; трохи поговорили на спільні теми.

Хлопця найбільше вразило те, що спілкування було дуже простим, ніби він був знайомий з цими людьми все життя. Це якось додавало впевненості у тому, що він там, де має бути. Що він з тими людьми, які повинні бути навколо нього. Хоча це можна назвати приємним додатком до життя в пансіонатах. Тут або покинуті, або неординарні, або вільні люди. Ось чому й спілкування з ними вільне.

Після всього хлопець взяв одну книжку з полиці і вирушив до себе в кімнату. Там він запримітив недописаний вірш. Бенедикт сів на стільчик і взявся дописувати. Згадав стрибки з моста, спілкування з Анною, згадав емоції, які вкладав у вірш на початку. Та не міг сконцентруватись. Тепер його переповнювали інші відчуття.

Він перегорнув сторінку зошита і почав писати вірш, присвячений мешканцям цього пансіонату. Він написав вірш про людські долі. Про віру в краще. Про незламність. Про те, що вибір лише за нами — щось красиве і світле можна побачити навіть у найтемніших речах.

У одної жіночки Були милі три дитяти. Для усіх богатирі, А для неї янголяти. Один янгол десь загинув, На війні, здається, Усі думали — заплаче, А вона сміється. Другий янгол свої крила Малій дівчинці віддав, Жінка знову не тужила, Син когось урятував. «Що мені тужити? — каже. — Я молюсь за них, Два сини герої в мене, Не буває лих». Лихо визнала тоді, Коли третій син Попрощався у воді, Бо не знав краси. Лихо визнала, о так, Але не тужила. Красу бачила в усьому, Бо нею світила.

Наступні тижні для Бенедикта були просто казковими. Він не міг повірити, що, лише раз ризикнувши, добився такого життя, якого хотів. Він не переймався майбутнім, жив лише теперішнім моментом. Знав, що скоро закінчаться гроші, що потрібно буде їх десь заробляти, та вирішив, поки вони ще є, про це не думати.

Бенедикт мав те, про що мріє кожна сімнадцятилітня людина, — мав свободу від батьків, хороше спілкування і два навушники у вухах.

Найпершою метою його втечі з дому було принесення в своє життя більше чарівних моментів. Таких, як стрибок з мосту чи як нові знайомства. Бенедикт усе життя був дуже скромним, ніколи ні з ким не спілкувався, а насправді ж той процес йому неабияк подобався. Він, як виявилося, любив відкривати для себе нових людей.

Зі дзвінком до Анни він не затягував. Спеціально для цього придбав собі нову сім-картку. А коли набирав її номер, ловив себе на тому, що пальці абсолютно не слухаються — таким великим бажанням було поспілкуватися з нею.

Та коли він почув у трубці її голос, на його обличчі розпливлась усмішка.

— Алло.

— Привіт, це Анна Володимирівна?

— Бенедикте! А я думала, що ти вже не зателефонуєш, — впізнала дівчина. У слухавці чулися якась музика і чийсь не надто талановитий спів під пісню Майлі Сайрус[5].

— Хто це там співає?

— Та це Ліза бешкетує.

Дівчата були в Анни вдома, в її кімнаті. Тут вони проводили більшість вільного часу: ділились таємницями і розмовляли про хлопчаків.

Саме тут Ліза забувала про всі свої комплекси. Навіть зараз вона стрибала по кімнаті, виконуючи різні танцювальні па, хоч вони в неї виходили доволі смішні та незграбні. Проте тут, у цій кімнаті, Лізі було начхати на свою незграбність і зайву вагу. Їй було начхати на все — чи не свободою ми називаємо таке відчуття?

— Слухай, Бенедикте, — мовила Анна. — У мене завтра день янгола… Я, Ліза і ще двоє наших друзів ідемо на пікнік. Не хочеш приєднатись? Я буду рада тебе бачити.

— О… е-е…ой! — хлопець так розхвилювався, що випустив із рук трубку.

Анна почула тільки гучний гуркіт, аж зіщулилась і відвела телефон від вуха.

— Бенедикте? Алло? Все добре?

— Так, я вже тут, — швидко мовив Бенедикт, піднімаючи телефон.

— То як?

— Добре… Я прийду… Звісно.

— Тоді давай завтра о шістнадцятій біля «Зміїного шляху», гаразд? Ти вже знаєш, де це.

— Гаразд, — відповів Бенедикт.

Телефонна розмова закінчилась. Двоє підлітків відклали телефони, а їхні обличчя світились дивними, задумливими посмішками.

— Ти його запросила? — вражено запитала Ліза, вона аж припинила танці і сіла в комп’ютерне крісло. Її здивований погляд зупинився на Анні. — Ти його знаєш лише… та що я говорю?… Ти його навіть не знаєш!

— Але хочу взнати, — засоромилась подруга. — Все, замовкни!

Наступного дня панувала прекрасна погода. Немов кораблі в спокійному океані, в небі плавали великі білі хмари. Інколи весь той небесний спокій розрізала біла лінія, сліди літака, який прагне кудись за обрій.

Рівно о шістнадцятий під тим красивим небом Бенедикт з причесаним, наскільки це можливо, чорним чубом, у футболці з емблемою Бетмена, чекав на компанію Анни біля моста, який кілька днів тому їх познайомив.

У руках він мав квітку, яку зірвав по дорозі сюди. Він не знав, як ця квітка називається, але для нього це було неважливим, бо, дивлячись на її сині пелюстки, він бачив у них посмішку Анни. У якийсь дивовижний спосіб він знав, що дівчині вона сподобається.

Крім квітки він приготував дівчині книжку, яку взяв з собою з дому. Це була збірка віршів Ліни Костенко «Річка Геракліта»[6]. Ця книжка багато разів його надихала, і він надіявся, що Анна одна з тих людей, які теж зможуть оцінити шарм прекрасних рядків. Звісно, він підозрював, що вона не любить читати. Але ж вона сама сказала, що цього не люблять ті, хто цього не робить. Отож, він мав надію, що вона бодай спробує і їй сподобається.

Минуло якихось десять хвилин чекання, і Бенедикт помітив компанію друзів, які під великим букетом різнокольорових повітряних кульок переходили дорогу. Ліза і Анна були в літніх сукнях і весело йому махали вільними від пакетів руками, а біля них йшли також двоє незнайомих хлопців, років так по вісімнадцять кожному.

— Привіт, це тобі, — мовив до Анни Бенедикт, коли вони підійшли. — Бажаю хороших друзів і багато незабутніх моментів! Вітаю!

Він обійняв Анну, а та взяла подарунки. Спочатку дівчина понюхала квітку, а потім подивилась на книжку.

— Вау! — вражено мовила вона. — Книжка! Якщо чесно, ти перший мені даруєш книжку, дякую! Даю слово, що прочитаю її!

Дівчина ще раз обійняла хлопця. Він відчув запах її парфумів — і був ладен померти. Він вірив кожному її слову і був дуже радий, що їй сподобався дарунок.

— Немає за що.

— До речі, знайомся, — звернула увагу на своїх друзів Анна. — Це Макс… мій однокласник і найкращий друг… А це Бенедикт…

Анна вказала на високого русого хлопчину. Він мав квадратні окуляри і був дуже худий, правда не настільки, як сам Бенедикт. Волосся сповзало йому на очі, а під носом сяяла якась дивна, дещо крива усмішка.

— Радий познайомитися, — мовив Макс і потиснув Бенедиктові руку.

— А це Пилип, — вказала вже на товстішого хлопця Анна.

Пилип був у широкій спортивній кофті з емблемою «Динамо», через що дуже здивував Бенедикта — на вулиці була страшенна спека. Хлопець побачив у Пилипові дещо схоже на Лізу — якусь сором’язливість, мабуть через ту саму зайву вагу. Мав чорне-пречорне волосся і родимку на лівій щоці.

— Дуже приємно, — мовив Бенедикт.

— Це, до речі, мій брат, — підтвердила Бенедиктові здогадки Ліза. — Але ти, мабуть, і сам здогадався.

— Кльова футболка, — усміхнувся Пилип.

— Кльова блузка, — натомість сказав Бенедикт. — Футболіст?

— Скоріш ботан, — виправив Макс. — Боїться показати своє сальце навіть літом!

— Замовкни! — буркнув Пилип і жартома штовхнув друга в плече.

— Та нічого, в тому весь ти… Перестань, ай! — засміявся Макс, і Пилип нарешті розслабився.

За півгодини підлітки сиділи у великому дерев’яному човні, до якого прив’язали повітряні кульки, і пливли за хвилями кудись, куди веде річка. Все це спланував Макс, бо коли компанія пройшла вздовж берега до довгого бетонного причалу, там уже стояв якийсь чоловік з наготованим для дітей човном.

— Максиме, тільки обережно, зрозумів? — мовив власник човна. — Коли поплаваєте, прив’яжеш його до цього кільця… І не забудь замкнути на замок, добре? Ключі віддаси потім!

— Добре! Звичайно! Все зроблю, не переймайтесь! Дякуємо!

Бенедикт одразу зрозумів, що Макс — серце цієї компанії. Він багато говорив, влучно жартував і був абсолютно без комплексів.

А крім цього, того дня Бенедикт зрозумів ще дещо: як це — бути в компанії друзів. Вони пливли у тому човні, немов на якомусь острівку, що належав тільки їм. До бортів човна прикріпили повітряні кульки, через що здавалося, що він не пливе, а летить. У воді відбивалось небо, і це тільки додавало казкового настрою.

— Ну що? Бажаєте музики? — запитав Пилип і, не чекаючи відповіді, потягнувся в глибину пакета, котрого ніс.

Човен уже відпливав від причалу. Макс веслував, та, коли човен знайшов хвилі, хлопець поклав весло в човен, і вони продовжили свою повільну подорож.

— А хто хоче випити? — засміявся Макс і потягся до іншого пакету. За секунду він дістав кожному по банці пива.

Бенедикт дещо засоромився, бо ніколи ще не пив алкоголю, проте не відмовлявся — нове життя, нові правила. І до того ж йому сподобався стан легкого сп’яніння, в який він потрапив того дня.

— Що вмикати, Ань? — вовтузився біля портативної колонки і свого телефону Пилип. — Як завжди, Бастіла[7]?

— Можна, — усміхнулась Анна, і за секунду зазвучала хороша музика.

Бенедикт ніколи не чув про цю групу, та, почувши перші ноти, зрозумів — вона йому теж до душі.

— То вип’ємо за прекрасну Анну і за її Янгола Хоронителя! Щоб він завжди тебе охороняв і піклувався, коли це не можемо робити ми! — урочисто мовив Макс, усі закричали «ура» та «вітаю» і випили.

Музика була божественною. Анна сиділа поряд із Лізою і сяяла від щастя.

Це був незабутній день янгола для Анни. Вона була зі своїми друзями, в хорошій атмосфері, серед хорошого пейзажу. Це були щасливі години.

Їй подобався Бенедикт. Вона це зрозуміла, ще коли вперше його помітила. Не тоді, коли він до них підійшов, щоб запитати дорогу до моста. А ще тоді, як він розгублено відчинив двері пансіонату, наперед постукавши в них. Він її чимось притягував, і їй було цікаво дізнатись, у чому той магнетизм. Їй здавалося, що він випромінював якийсь затишок, а в його очах вона була ладна втонути.

— Бенедикте, а з ким ти сюди приїхав? — запитала вона.

Усі вже пили по другій банці пива і релаксично лежали на лавках човна, делікатно спираючись одне на одного.

— Сам, — кивнув Бенедикт. — Я сказав батькам, що хочу пожити сам, і вони мене відпустили у «вільне плавання».

— Нічого собі! — втрутився Макс. — І що думаєш робити?

— Не знаю… Жити, напевно.

— Як це так? Просто жити? Без жодної мети?

— А хіба це не мета? Спробувати чим більше в цьому житті? Жити — хіба не мета?

— Тьху… — Макс аж випростався. — Жити без мети не в кайф. Можна, звісно, але це без сенсу.

— Ну, добре… А в тебе є мета? — запитав Бенедикт.

Кілька секунд усі мовчали, а потім засміялись. Бенедикт не розумів, у чому річ.

— О, в нього величезна мета, — озвався, відсміявшись, Пилип. — Він мріє, щоб його танець побачила вся країна.

— Нормальна мета! — обурився Макс. — Я затанцюю так, що світ цього ніколи не забуде!

— Що? Ти танцюєш?

— Танцюю, — мовив хлопець. — І це моя мета — робити те, що приносить задоволення, і в той самий час творити мистецтво. А жити без мрії — що це за життя таке?

— То він і каже, що його мрія — спробувати все в житті, — втрутилась у дискусію Ліза.

— Він і так усього не спробує, — буркнув Макс. — Можна і по дорозі до мрії напробуватись багатьох речей. Так хоча б буде сенс.

Бенедикт нічого не відповідав. Він розумів, що хлопець має рацію. Але також він розумів, що особисто для нього найбільша мета — добре прожити своє життя. Звісно, в нього є мрії, пов’язані з поезією чи з чимсь іншим, але всі вони тліють порівняно з бажанням наповнити своє життя незабутніми моментами.

Він не продовжував дискусії, бо добре розумів і Максову точку зору.

— Ну все, припиніть. Скільки людей — стільки й вірних думок, як прожити своє життя, — озвалась нарешті Анна. — Краще скупаймось!

В усмішках п’ятьох підлітків відбивалося яскраве сонце тодішнього дня. Вони стрибали з човна у воду — і це їх окриляло. Хлюпали одне на одного водою — і це робило їх щасливими. Вони сміялись мов навіжені — і їм заздрив весь світ.

Не купався лише Пилип, який сидів на човні у своїй спортивній блузці й керував музикою. Хоча всі бачили, що він не нудьгував — після четвертої банки пива хлопець відчайдушно наспівував пісні, а на деяких моментах не міг стриматись і витанцьовував на човні запальні танці.

— Тобі теж треба ходити на уроки танців! — сміявся з нього Макс.

— Твої викладачі тільки зіпсують мій талант! — відповідав Пилип і «нарізав» далі.

Бенедикта потішив той факт, що Ліза тепер його абсолютно не соромилася, як то було в перший день їхнього знайомства. А це означало лише одне — вона приймає його.

Вони всі його приймали. Це в нього викликало легкий подив і любов до життя.

Коли купання завершилось, Макс запропонував усім повернутись до причалу, прив’язати човен і піти «кудись у центр» і там іще розважитись. Усі були не проти, та от Анна запропонувала Бенедикту пройтись до причалу по набережній. Той не відмовився.

Вийшли вони на берег абсолютно мокрі, бо купались в одязі, проте абсолютно щасливі. Бенедикту подобалось дивитись на Анну, а їй — на нього. З волосся й одягу капало, а зверху припікало гаряче сонце.

— Нічого, поки прийдемо, все висохне, — промовила Анна.

— Ви там не затримуйтеся! — кричав із човна Макс.

Бенедикт крикнув, що не будуть.

— У тебе прекрасні друзі, — признався Бенедикт, дивлячись, як удалині, посеред річки, вони пливуть у бік причалу.

Вони йшли по набережній алеї, мокрі й босі, бо взуття залишилось у човні. Інколи перехожі кидали на них здивовані погляди, але їм було начхати.

— Ти їм теж дуже сподобався, Бенедикте, — промовила Анна. — Пилип далеко не перед кожним ось так скаженіє. Думаю, ще трохи — і він не засоромиться перед тобою скинути свою кофту.

Хлопець засміявся.

— А ти як думаєш? — раптом почав Бенедикт і чомусь зупинився. Дівчина зупинилась біля нього. — Потрібно мати мету в житті?

— Знаєш, це справа кожного — на що витратити своє життя. Проте грішно, якщо в тебе є якісь мрії, а ти їх ігноруєш і переконуєш себе, що їх нема. Ти ж по-справжньому не будеш насолоджуватись моментами, якщо там, у твоїй душі, плаче якась заповітна мрія, навіть якщо ти житимеш насиченим життям.

Бенедикта знову вразили слова дівчини. Вона говорила все, що він відчував. У нього було враження, що вони знайомі сто років і вона знає його краще, ніж він сам.

— А також я думаю, Бенедикте, — продовжила Анна, — що всі найкращі моменти треба з кимось ділити. Вони порожні, якщо їх проживаєш у самотності. З цього виходить, що для мене найголовніше — це близькі люди… це друзі… це кохання… найбанальніший момент життя може стати незабутнім, якщо ти ділиш його з кимсь тобі дорогим. От чим тобі не красивий момент?

Хлопець подивився навколо. Він зрозумів її й усміхнувся. Її очі блищали, вологе волосся роздмухував вітер.

— Ти абсолютно права, — промовив він. — Надіюсь, я стану тобі не гіршим другом, ніж Макс, Ліза чи Пилип.

Дівчина усміхнулась. Вона вірила, що хлопець її зрозумів, та знала, що не до кінця. Вона не хотіла від нього дружби, вона хотіла його поцілувати. Проте, подумавши, вона відвернула від нього погляд:

— Я теж на це надіюсь.

Вони продовжили свою прогулянку вже з якоюсь іншою темою для розмови.

Той день для Бенедикта був дуже веселим. А ще він його здивував. Бенедикт і уявити не міг, що знайдуться такі люди, з якими він зможе говорити на такі цікаві теми. Йому було сімнадцять, і людей завжди лякали його розмови про сенс життя. Та не цього разу.

Коли він ввечері прийшов в пансіонат, на рецепції була пані Ярина. Вона одразу помітила, що юнак сяє від щастя.

— Бачу, тобі місто прийшлось до смаку? — буркнула вона.

— Ще б пак, — буркнув хлопець.

— Ну спочатку солодкість, хлопче, — мовила вона, не відриваючи незворушного погляду від телевізору. — А потім солоність.

— Не будьте такою песимісткою. Все буде добре, — мовив він і пішов до своєї кімнати.

А там він всунув собі у вуха два навушники, увімкнув лампу біля ліжка, взяв ручку і зошит, сів на ліжко, закутався в ковдру і почав писати під прекрасні «Білі хмари» Людовіка Ейнауді[8]. Це було прекрасне завершення прекрасного дня.

Ти просто не дивись назад, друзяко, Бо там усе в крові й сльозах. Там все в болоті й гадах всяких, Позаду тільки шлях невдах. Так, звісно, звідти ти сюди прибув, І звідси злинеш кудись далі, Усюди досвід ти здобув. Це найпрекрасніші медалі. Ти їх носи з собою скрізь І йди із ними тільки прямо, А на минуле не дивись, Бо там нічого — тільки плями. І наперед не заглядай, Там теж усе брудне та сіре. Для щастя тільки «зараз» май. Воно є чисте, світле й щире.

Наступного дня Бенедикт і Анна зустрілися знову. Ще вчора Анна вмовила Бенедикта на зустріч за її правилами. Він пообіцяв підтримати будь-яку її ідею.

— То давай завтра зустрінемось, і, повір, я змушу той день закарбуватися в твоїй памяті, — мовила дівчина. — Тільки робитимеш усе, що скажу.

— Залюбки, — не відмовлявся Бенедикт.

Він, якщо по правді, трохи боявся того, що може придумати дівчина. А вона, якщо по правді, просто хотіла подарувати хлопцю ті незабутні моменти, за якими він так відчайдушно ганявся. Хоча її ідеї дійсно були трохи божевільні.

Вони зустрілись біля старого пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку[9]. Дощ просіювався, мов легкий сніжок, — повільно та заспокійливо. Небо було сіре, мов вересневий туман. Анна була захована під парасольку, а Бенедикт — під капюшон своєї кофти.

Дівчина чекала його рівно сім хвилин. А коли він все-таки з’явився в кінці вулиці, вона усміхнулась і посмішкою розвіяла всю сірість того дня. На Бенедиктових вустах теж заблищала усмішка, коли він побачив Анну. Хлопець одразу помітив, що дівчина щось тримає в руках.

— Привіт, це тобі, — мовила вона, простягаючи юнаку подарунок.

— Привіт… Що це?

Він взяв у руки дарунок і зрозумів, що це новесенький рюкзак. Сірий, мов сьогоднішнє небо чи мов відтінок її очей. А ззаду на ньому був зображений великий жовто-блакитний тризубець.

Хлопець був здивований.

— Ніяких відмовок я не приймаю, — одразу застерегла Анна. — Ти не невдаха, і ти його приймеш.

Бенедикт просто усміхнувся, а вона зраділа, бо добилась того, чого хотіла.

— Скидай свій і віддай мені, — мовила дівчина. — На нього в мене інші плани.

— Не знаю, що сказати… дяку…

— Нічого не кажи, — ледь чутно прошепотіла Анна і потяглась допомагати хлопцеві скидати шкільний рюкзак.

Після того він його відкрив і почав перекладати речі. Хлопець одразу зрозумів, що дівчина не зводить погляду з цього процесу, та діватись було нікуди. У старому наплічнику був лише плеєр з навушниками, дві ручки і те, що він хотів приховати, — зошит з віршами. Дівчина одразу зрозуміла, що це щось особисте, бо хлопець чимскоріш переклав його в новий рюкзак і одразу зиркнув, чи вона помітила його поспіх.

А Бенедикт, своєю чергою, зрозумів, що Анна все зрозуміла. Та попри те обоє мовчали — ніяких пояснень і запитань не було.

— Ну ось, — нарешті Бенедикт простягнув Анні свій порожній розписаний наплічник.

— Молодець, — усміхнулась вона і повісила його собі на плече. — А тепер ховайся під парасольку, і йдемо.

Він кивнув і зробив все, що говорила дівчина.

Того дня на вулицях міста було мало людей. І навіть ті, що були, чимшвидше хотіли заховатись від дощу в якесь приміщення. Неспішною ходьбою йшли під парасолькою тільки Бенедикт і Анна.

— Не розумію, чому вони всі так бояться того дощу? — здивувався Бенедикт. — Він же невеликий, і вони не з цукру.

— А сам ідеш зі мною під парасолькою, — зауважила Анна.

Хлопець різко зупинився. Він тримав парасольку правою рукою, та раптом її відхилив, і маленькі крапельки почали падати просто на них.

— Ай! Бенедикте!

— Бачиш, я не боюся його, — сказав хлопець.

— Добре, я тобі вірю! — засміялась дівчина. — Поверни парасольку!

Хлопець повернув парасольку над їхні голови.

— Я йду під нею, бо ти попросила.

Анна дивилась просто в його очі. В ній ніби щось йойкнуло. Вона зненацька зрозуміла, що Бенедикт, сам цього не підозрюючи, випередив її. Того дня вона повинна була подарувати йому незабутні моменти — та він ось так просто, сказавши кілька слів, подарував їй їх раніше.

Вони дивились одне на одного кілька довгих секунд. Аж раптом проїжджа машина облила їх водою з калюжі. Вони заойкали й одразу відскочили. Анна думала, що ця машина запобігла їхньому поцілунку, а Бенедикт — що вона просто їх облила.

— Все нормально? — спитав хлопець, і не здогадуючись, про що щойно думала дівчина.

— Так, — відповіла вона. — Просто образливо мати парасольку — і все одно намокнути.

— Пусте, — спробував заспокоїти її Бенедикт. — Зате знаєш тепер, що боятись нічого. Бути мокрим — не смертельно.

— То, може, ну її? — підморгнула Анна. — Може, геть парасольку?

Бенедикт секунду думав, що дівчина жартує. А потім повільно почав складати парасольку. А склавши, зрозумів, у чому річ.

— Та дощ уже майже перестав! — засміявся він. — А я думав, чого то ти раптом стала такою хороброю!

Вона засміялась, та раптом помітила, що наближається наступна машина, яка може їх знову облити. Дівчина схитрувала, і за кілька хвилин поряд з нею йшов уже двічі облитий Бенедикт.

— Точно не ображаєшся, що сама відійшла, а тобі не сказала?

— Облиш, звичайно, ні… Я ж не з цукру…

Хлопець засміявся з власних слів.

— Ми прийшли, — раптом промовила Анна.

Вони зупинились біля потрісканого будинку з занедбаними крамничками. Над їхніми головами тихо поскрипувала заіржавіла вивіска «Перукарня “Хвіст жар-птиці”». Власне, літери тієї вивіски і кріпились до якоїсь металевої птиці.

— Перукарня?

— Так, заходьмо.

Дівчина зловила Бенедикта за руку і потягнула за дерев’яні двері. Спочатку вони опинилися в маленькому коридорчику, де замість шпалер на стінах були приклеєні вирізки різноманітних зачісок з глянцевих журналів. А потім вони, власне, і зайшли в салон з великими дзеркалами і старими потертими кріслами.

У куточку сиділи якісь дві дами з філіжанками кафи і з тоненькими сигаретами в руках. Бенедикт закашляв від диму. Хлопець не розумів, для чого вони сюди прийшли.

Зате розуміла Анна.

— Ви відкриті? — спитала вона у жінок.

— Відкриті, відкриті, — промовила одна з товстушок. — Ви хочете підстригтись?

— Ні. Ми хочемо пофарбувати волосся.

Жінки загасили сигарети і почали підніматися зі стільців.

— Ти хочеш покраситись? — прошепотів до Анни Бенедикт.

— Ми хочемо покраситись, — виправила дівчина.

Хлопець кинув на неї здивований погляд і вже хотів було щось сказати, та їх почула перукарка.

— То ви обоє хочете пофарбувати волосся? — уточнила вона.

— Так, обоє, — відповіла Анна, а потім тихіше промовила до Бенедикта: — Ти казав, що робитимеш усе, що скажу.

— Ну, не знаю, — сумнівався хлопець. — Ну, добре.

— Тільки спочатку витрусіть мокрий одяг, отам на килимку, — різко промовила друга перукарка і вказала на килим біля порогу. — А тоді вже сідайте у крісла.

Крісла насправді були такі нещасні, що волога їх уже ніяк катастрофічно не змінила би. Проте підлітки перезирнулись і покірно попрямували до килима, щоб трохи викрутити одяг, намочений водою з калюжі.

За годину Анна і Бенедикт вийшли з «Хвоста жар-птиці» вже з абсолютно синіми пасмами волосся. Вони дивились одне на одного і заходились сміхом. Підлітки не вірили, що зробили це.

Проте, дивлячись на Анну, Бенедикт розумів, що навіть цей дивний колір індиго їй дуже пасує. Він якось раптом побачив усю її красу і хоробрість. Вона була дуже красивою. А тепер, з таким волоссям, була якоюсь загадковою і гіпнотичною.

— Ми божевільні! — сміявся хлопець. — Чому в синій? Ти не могла придумати якийсь інший колір?

— Облиш, він за місяць зійде, — говорила Анна.

Але вона теж була вражена. Зранку, коли вона планувала такий вчинок, це не здавалось таким дивним, як тепер. Вона це планувала, але була впевнена, що насправді на таке не наважиться.

— Ми божевільні! — повторив Бенедикт.

— Ми справді божевільні, — погодилась Анна. — Але тобі справді пасує, Бенедикте. Ти такий… живий.

— На нас усі звертатимуть увагу.

— Нехай. Я для того це й придумала.

На них і справді дивились люди. Дехто скоса, мов на божевільних, дехто з захватом, мов на щасливих. Вони, звісно, звертали увагу на ті дивні погляди, проте тільки перші півгодини.

— Ми божевільні, — повторив Бенедикт, коли узрів дивний погляд жіночки з дитячою коляскою.

Вони знову проходили біля пам’ятника Шевченку, і Бенедикту здавалося, що навіть кам’яне обличчя Тараса Григоровича посуворішало, коли він їх побачив.

— Облиш, Бенедикте, — промовила Анна, яка вже звикла до свого нового образу. — Ти себе накручуєш. Ніхто на нас не звертає уваги…

— Не звертає уваги? Та всі впевнені, що в нас поїхав дах! Або що ми якісь неформальні нещасливі дітки з нахилом до суїциду.

— Перестань… Ось скажи — тобі не подобається твій колір волосся?

— Не знаю… Та нормальний… Просто я до нього ще не звик…

— Бачиш? Тобі самому все подобається! — сказала Анна. — То відпусти все! Людям начхати, яке в тебе волосся! Людям на все начхати! Вони тебе бачать так, як ти бачиш себе сам! Якщо ти будеш поводитися, як хлопець з дивним кольором волосся, то люди будуть тебе таким бачити. А якщо ти будеш поводитися, як хлопець з класним волоссям, то вони дивитимуться і бачитимуть сміливого хлопця, індивідуальність!

Бенедикт кілька хвилин нічого не відповідав. Він усвідомив, що дійсно не переймається таким кольором волосся, ба більше — йому він подобався, і так він почувався справді особливим. Для нього власний вигляд був натуральнішим, ніж будь-коли.

— Ти маєш рацію, — нарешті промовив він. — Це прекрасний колір. Це мій колір.

Після того вони більше ніколи не почувалися дивними. Вони почувалися незвичайними. Для них усе було гармонійно, і ніякі злі погляди тепер їм не вбачались.

Вони розмовляли про будь-що: чи то про вірші Ліни Костенко, чи то про Максові заняття танцями. Їм було байдуже, про що розмовляти, бо коли мова навіть зайшла про тканину, з якої зроблений новий Бенедиктів рюкзак, — вони обоє зрозуміли, що абсолютно будь-яка розмова між ними обома буде надзвичайно цікавою. Вони з захватом ділились припущеннями про те, як виробляють рюкзаки.

— Зате класно, що тут герб нашої країни.

— Я знала, що тобі сподобається.

А крім розмов — вони кудись йшли. Гуляли собі, розмовляли, і Бенедикт незчувся, як опинився біля закинутого дев’ятповер-хового будинку.

Багато вікон тієї будівлі були розбиті, стіни розмальовані якимись балончиками, а збоку шумів якийсь струмок. Він, як і будинок, був доволі закинутий і змахував більше на якесь болото.

Та попри все Бенедикт делікатно спитав:

— Куди ми прийшли? Ти тут живеш?

— Ні… Тут жили мої дідусь і бабуся… Давно-давно, ще за совка… Ходімо за мною.

Усередині той будинок був іще нещаснішим. На підлозі була купа сміття, а сама підлога була з величезними вибоїнами і ямами. Стіни, так само як і ззовні, були розмальовані якимись криками відчаю людей, коли котрісь сюди приходили.

— О, дивись, тут колись навіть хтось у коханні признавався, — здивувався Бенедикт, бо звернув увагу на великий кривий напис «Я тебе люблю».

Анна нічого не відповіла, просто махнула рукою, щоб Бенедикт ішов за нею.

Хлопцю було цікаво ходити серед руїн. Він уявляв, як тут колись бігали якісь маленькі піонери, які прославляли вождя; як жіночки хвалились низькими цінами на ковбасу; як чоловіки повертались з відряджень і дарували дружинам однакові, зовсім не красиві шуби.

Він ходив серед тих руїн і уявляв колишнє, радянське життя. І в глибині душі радів, що не застав цього «гарного» часу. Теперішні люди і країна йому подобалась набагато більше — сьогодні всі мають волю і честь, а не є частиною бездушної, добре продуманої радянської утопії.

— Цікаво, що би сказали ті радянські люди, якби побачили двох підлітків з волоссям кольору індиго? — знову запитав Бенедикт, проте Анна знову нічого не відповіла. Вона просто вела його по будинку, а через хвилинку вони вже піднімались бетонними сходами кудись нагору.

Їхні кроки відбивались луною в порожньому приміщенні, а крізь його стіни чи вибиті вікна пробивались жовті промінці сонця, в яких шаленим танцем танцювали тисячі пилинок.

— Вау, — все, що зміг сказати Бенедикт, коли вони вийшли на дах.

Перед ними відкрився прекрасний краєвид. Дика зелень, що поросла навколо струмка, вже здавалась не такою дикою, а інші сірі будинки — не такими вже й сірими. Бенедикт сьогодні двічі бачив пам’ятник Тарасу Шевченку і знав, що митець не тільки писав, а й малював. Чомусь юнак не сумнівався: якби Шевченко жив і зараз перебував з ними на даху, він би не зміг себе стримати, щоб не намалювати таку красу.

— Красиво, правда? — спитала Анна.

Проте тепер не відповідав Бенедикт. Він дивився на світ і був радий, що живий. Бачив тих людей, які ходили по вулицях… Їхні постаті були такі дрібні, немов якісь іграшки… Хлопець їм усім у той момент бажав миру та щастя, бо й сам у той момент був щасливим.

Усе було таким гармонійним, що Бенедикту аж бракувало слів, щоб описати свої відчуття. Землі українського міста, дерева, сонце й оранжеве небо біля нього… Вітерець, який розвиває блакитне Анине волосся…

Хлопець був там, де мав бути, — він у цьому був абсолютно впевнений.

Вони сиділи на даху, напевно, години зо три, на дворі вже повечоріло, а сонце мальовничо ховалося за вершини дерев і будинків. Анна і Бенедикт мовчали й дивились вперед. Вона поклала голову йому на плече, і обом стало неймовірно затишно.

Коли сонце остаточно заховалось, хлопець запитав:

— От ти можеш довести, що сонце заховалось не назавжди?

— Звісно, ні, — одразу відповіла дівчина. — Я навіть не можу довести тепер, що воно там є. А може, його раптом не стало?.. Знаєш, на що мені це схоже?

— На що?

— На віру.

— Тобто?

— От ми маємо сонце. Ми ж ніколи його не бачимо. Ми бачимо тільки світло, яке воно випромінює, — почала пояснювати Анна. — Так само й з Богом. Ми не знаємо, чи Він є, але бачимо і чуємо від людей про Його допомогу. Ми бачимо тільки світло і тепло, яке Він дає людям. У нас є тільки віра.

Хлопець хвилину обдумував усе і мовив:

— Цікава теорія, Анно Володимирівно.

Коли на вулиці стемніло, Анна підвелася, підняла якусь палицю і на її кінець почепила Бенедиктів старий рюкзак. Стало трохи холодніше, але підлітків грів нічний, іще прекрасніший краєвид. Світло з різних осель, гавкіт собак, ліхтарі… Була затишна атмосфера звичайного бідного району звичайного українського міста.

— Що ти робиш?

— Тримай, — мовила вона і простягнула йому палку. — Це маєш зробити ти.

— Зробити що?

— Тримай, — різко повторила вона, і хлопець її послухав. — А тепер підійди сюди.

Вони підійшли до самого краю дев’ятиповерхівки. Бенедикт поглянув униз, і йому злегка запаморочилося в голові. Було дуже високо, а внизу шумів зарослий струмок.

Хлопець міцно тримав палку зі своїм старим наплічником і не розумів, що придумала Анна. А вона тим часом витягнула з кишені запальничку і тепер пробувала підпалити тканину рюкзака.

Черк, черк — але тканина не хотіла горіти.

— Ти хочеш підпалити?

— Так… Але вітер… Розвернімось.

Хлопець не розумів, навіщо це їй, але послухав. Він згадав їхні дискусії про тканини різних наплічників. Він зрозумів, чому дівчина так сперечалась кілька годин тому, що його старий рюкзак зроблений з матеріалу, який легко піддається вогню.

Дівчина таки мала рацію. Коли вони змінили положення до вітру і Анна зробила кілька намагань запальничкою, ціль було досягнуто — рюкзак загорівся. Спочатку вогонь був знизу і маленький, але щосекунди піднімався вище і сильнішав.

Бенедикт бачив, як горять і зникають літери слова «Невдаха». Якось на рефлективному рівні це викликало в нього усмішку.

— А зараз ти його кинеш вниз, у струмок, — промовила дівчина. — І при цьому скажеш, що ти не невдаха.

— Що?

— Кинеш його вниз і крикнеш, що не невдаха.

— Я не розумію, — промовив Бенедикт. Тканина, з якої був зроблений його рюкзак, і справді виявилась горючою. Навіть дуже. Зараз вогонь здавався для них просто шаленим. Було таке враження, що хлопець тримає факел.

— Кидай вниз і кричи, що не невдаха! — крикнула Анна, бо з того факелу закапали якісь гарячі хімічні відходи. — Ну ж бо!

І Бенедикт кинув — факел полетів униз, кружляючи до самої землі.

— Кричи!

— Е-е… Що?

— Кричи!

— Я не невдаха…

— Голосніше, ось так: Я НЕ НЕВДАХА! — загорлала Анна, демонструючи, як правильно.

— Я не невдаха!

— Чуєте? Він не невдаха!

— Я не невдаха!

Підлітки кричали дуже голосно. Аж собаки з ближчих дворів підхопили їхній крик і люто загавкали. А їм було байдуже… І вони нічого не боялися.

А внизу, немов якась вогняна кулька, на землю, у струмок, впав підпалений Бенедиктів рюкзак і тихо зашипів.

Хлопець не невдаха. Він насправді й невдахою себе ніколи не відчував, просто тепер не дозволить, щоб інші його таким вважали.

— Дякую тобі, — промовив Бенедикт, через деякий час відколи вони спалили наплічник. Вони знову сиділи собі на якійсь дошці і милувались вечором.

— Справді вдалося? — спитала дівчина. — День незабутній?

— Знаєш, навіть більше, — признався хлопець. — Я дещо зрозумів… Ти мала рацію, коли сказала, що для людей найголовніше — це інші люди. Ти була права, що в самотності я б ніколи не пережив те, що відчував сьогодні з тобою. Для людей важливо мати когось близького… якогось друга… кохання, врешті-решт…

— Кохання? — повторила Анна.

— Звісно…

— А хто я для тебе? — раптом почала дівчина. Вона підвелася з дошки, Бенедикт автоматично зробив те саме. Її думки і голос затинались. — От як ти думаєш? Хто я для тебе? На що мені сподіватися? На дружбу? Ти, можливо, хочеш дружити, так, але я, дурна, наївна дівчинка, закохуюсь, Бенедикте… Я хочу тебе любити… Хто я для тебе? Божевільна незнайомка, друг чи все-таки дівчина, яка тобі подобається?

Він промовчав.

Він зробив крок до неї.

Він її поцілував.

На що їй сподіватись? Ким вона стане для нього? Та всім вона для нього стане. Він теж хотів її любити.

Четвертий крок назустріч вітру: «Вірити в талант»

Тим часом, коли Бенедикт насолоджувався життям і вчився любити, Рута Кулакова помирала. Ось так, немов якась зірвана квітка, вона в’янула зсередини. Душа її була спустошена, а надії втрачені. Сенсу, без можливості творити, вона не бачила ні в чому.

Того ранку вона прокинулася о дев’ятій ранку у своєму зручному великому ліжку. Гектора, її чоловіка, поряд вже не було. Збоку на білій тумбочці лежала тільки записка, написана його рукою:

«Поїхав на роботу,

буду відсутній кілька днів.

Розважся.

Люблю тебе».

Прочитавши цю записку, вона лише гірко зітхнула. Не піднімаючись, потягнулась до телефону, щоб подзвонити до чоловіка. Та почула лише механічний жіночий голос автовідповідача «Абонент тимчасово недосяжний… Спробуйте зателефонувати пізніше». Жінка здалась і кинула телефон десь в подушки.

А потім, повалявшись в ліжку ще півгодини, все-таки вирішила підніматись. Проте більше це виглядало на якесь катування — була б її воля, вона б лишалась у тому ліжку весь день, а то й тиждень чи місяць.

Та сьогодні на неї чекала зустріч з найкращою подругою, Тетяною, яка рідко навідувалася в місто, та й взагалі в Україну, бо проживала в Амстердамі. Колись Рута обожнювала такі зустрічі, бо любила подругу, завжди ділилася з нею своїми звитягами і з радістю слухала про її. А тепер вони видавались для жінки тортурами, бо розказувати було нічого, а слухати про прекрасне і насичене життя Тані вона просто не мала сил.

У душі жінка пробула двадцять хвилин, потім іще десять чистила зуби, потім сушила своє світле волосся, потім наносила макіяж, а потім ще довго добирала вбрання, яке сьогодні вдягне. Вона хотіла бути ідеальною, мов збиралася на перше побачення.

Вона хотіла, щоб подруга не помітила, до чого скотилось її життя. Колись у Рути була прекрасна кар’єра співачки, а тепер вона — домогосподарка багатого чоловіка, яка навіть не може подарувати йому дітей.

Та й домогосподаркою її назвати було важко, бо жінка абсолютно нічого не робила — все робила їхня покоївка, імя якої Рута не знала, ось уже два роки.

Рута вийшла з будинку в білому присталому платті і в чорних окулярах близько першої дня. Сіла в свою білу блискучу «мазераті»[10], виїхала з зеленого доглянутого двора, подивилась на білий прекрасний будинок, загороджений цегляним парканом, і вирушила на зустріч, на яку й так вже запізнювалась.

Коли вона заглушила машину на стоянці ресторану «Обрій», не зважаючи на півгодинне запізнення, вирішила ще трохи в ній посидіти і зібратися з думками. Зняла окуляри і поглянула в дзеркало заднього виду, щоб пересвідчитись, чи гарно виглядає і чи не розмазався макіяж.

Вигляд вона мала хороший, проте, попри відсутність будь-яких навантажень у житті, виснажений. В останню секунду вона вирішила зв’язати волосся в хвіст, і коли зробила це, то сама себе впевнила, що тепер виглядає гідно і подруга ніколи не здогадається про її тривоги. Взяла свою маленьку сумочку і вийшла.

Персонал «Обрію» знав її, бо вона часто тут бувала з чоловіком, а ще частіше одна. Інтер’єр ресторації був стримано-вишуканим: дерев’яні столики, м’які крісла, дорогі сюрреалістичні картини на молочних стінах.

Офіціант привітався, вклонився їй і спитав:

— Вам столик чи вас хтось чекає?

— Чекає, — відповіла Рута. — Столик на Тетяну Крикун.

— О, вона вас і справді вже чекає, дозвольте вас проведу, — галантно промовив хлопець і рушив разом з Рутою до столика з м’якими диванчиками біля вікна.

За одним з диванчиків уже сиділа Таня (так її називала Рута і близькі друзі). Подруга мала русяве волосся, теж зібране в хвіст, і овальні окуляри в чорній дорогій оправі; карі очі й вузенькі вуста.

Одразу, коли Рута помітила Таню, а Таня її, на обличчях обох засяяли посмішки, проте щира — тільки в Тані. Вони обійнялися, поцілувались у дві щічки і сіли одна навпроти одної. Рута краєм ока помітила, що біля Тані стоїть келих вина, і чомусь подумала, що це вже не перший.

— Не питаєш, чому я запізнилась? — спитала Рута, беручи від офіціанта меню.

— Я б здивувалась, якби ти приїхала вчасно, а так — ти в своєму репертуарі. — Таня теж взяла меню, бо вже добряче зголодніла, чекаючи подругу.

Жінки замовили страви і віддали офіціанту меню.

— І каву американо, — закінчила Рута.

Офіціант пішов.

— Ну як ти? Що поробляєш? — почала таку нервову тему для Рути Таня. — Як Гектор?

Руті хотілось сказати «нічого», але вона, мило усміхаючись, сказала таке:

— Та все добре, і слава Богу… Гектор на роботі, я пробую писати… Різні заходи, різні знайомства… А ти що? Надовго приїхала в місто? Бачу, засмагла така… Ти що, встигла кудись злітати?

— Так… По дорозі з Нідерландів в Україну заскочили в Монако, — усміхнулась Таня, сьорбаючи вино.

Рута нервово реготнула, «типу оцінюючи жарт», а насправді думала, що це гидкий діалог розцяцькованих світських курв.

Проте жодна з жінок насправді такою не була і ніколи не мріяла такою стати.

— А надовго? — повторила Рута.

— Знаєш, на довше, ніж завжди, — відповіла Таня. — У Ніла тут справи якісь. — Ніл — це чоловік Тані, він нідерландець. — І мене просять на кілька якихось політичних зустрічей. — Таня висококваліфікований перекладач. Її завжди запрошують на політичні зустрічі найвищого рівня. Вони з Рутою навчались колись в Острозькій академії[11] на філологічному факультеті, відтоді і дружать. — Хоча це тільки кілька вечорів, а в інший час я вільна. Зможемо частіше бачитись, якщо ти не маєш справ.

— Та ні, я готую нові композиції, весь час у студії… Пишу, сама знаєш, як це… — мовила Рута.

Та раптом, немов якась стріла, прозвучали наступні слова Тані. Різко, прямо в очі і суворо:

— Неправда.

— Щ-що? — затинаючись, не зрозуміла Рута.

— Це неправда, — повторила Таня. — Руто, за стільки років, думаєш, я тебе ще не вивчила? Думаєш, я тебе не знаю?

— Що таке?

— Я бачу, ти щось приховуєш. Я бачу, ти сумна… Що таке?

Рута дивилась просто в Танині очі. Погляд подруги був льодовитий. Таня знала, що в Рутиному житті є якісь проблеми, також вона знала, що найкраще буде прямо про них запитати. Жінка зовсім не хотіла поранити подругу, вона хотіла допомогти, бо знала, що коли та поділиться переживаннями — їй полегшає.

На Рутині очі повиступали сльози, вона схилила голову і зайшлась плачем. У ній ніби щось тріснуло… терпіння?

Таня одразу пересіла до Рути на диван і обійняла її.

— Тихо… Все буде добре… Не плач… Я впевнена, що ти все перенесеш… Ти сильна… Тихо, золотце.

— Це кінець, — крізь плач промовила Рута. — В мене нічого нема…

— Як це нема? А я?

— В мене жахлива депресія… Я нічого не роблю… Вже більше року нічого не пишу… — плакала Рута. — Гектор щодня надіється, що в мене вийде… Що ось-ось я прибіжу до нього і порадію через написану пісню… А я не біжу…

— Таке буває, Руто, — підбадьорювала Таня. — Ти не маєш себе в цьому винити. Воно прийде… Ти писала прекрасні пісні — звісно, ти зможеш писати знову, не менш прекрасні.

— Я в це не вірю… Я щодня пробую писати… і нічого — порожнеча. Ніби, знаєш, я шукаю в собі крила, яких ніколи не мала.

— Ти мала їх, — схопила подругу за плечі Таня. — Припини плакати. Припини! Ти мала крила!

Кілька секунд Рута ще рюмсала, але згодом почала повільно заспокоюватись.

— Молодець, не варто плакати, — сказала Таня. — Знаєш, що ми зробимо? Ми відпочинемо. Підемо в спа, в кіно чи ще кудись. Будемо просто розважатися і ні про що не думати. Ти забудеш про свої пісні і про те, що потрібно щось писати. Ти будеш відпочивати, добре?

Рута кілька секунд дивилась на Таню.

— Добре.

— Дякую, що все розказала.

— Ні, це тобі дякую, що запитала, — мовила Рута. — Ти не уявляєш, наскільки мені стало легше. Я ж навіть не плакала, настільки була пригнічена.

— Все, забудь. Не будемо про це говорити, будемо просто відпочивати… і нам несуть їжу.

Подруги усміхнулись. Рута щиро вирішила послухати пораду подруги — не думати.

Кілька днів, які Рута розважалась з подругою, були найкращими за останній час. Жінці і справді вдалося не думати про погане. Вони ходили в кіно, музеї, театри… Навіть у нічний клуб навідались, у той, у якому гуляли замолоду. Проте відчули себе старими тьотями й покинули його.

Кілька разів Руту впізнавали якісь шанувальники, одразу робили фото, просили автограф і дізнавались, коли чекати нових пісень. Таня бачила, як Рута одразу змінюється на обличчі і засмучується, тому одразу відтягала подругу геть від фанатів.

— І що я маю їм казати?

— Головне те, що вони чекають на твої нові пісні. Значить, не все так погано, — говорила Таня, і вони покидали місце, де їх впізнавали.

Після одного такого веселого вечора подруги приїхали до Рути додому. Вже було близько одинадцятої, вони встигли побувати в кіно, на вечірньому сеансі, а тепер вирішили купити пляшку вина, посидіти вдома й обговорити фільм.

Рута пішла до барної стійки відкоркувати вино і взяти келихи, а Таня вмостилась на дивані, роздивляючись навкруги.

— А в вас нічого не міняється, — мовила Таня. — Все так само — просто і дорого… І фотографії ті ж, що й кілька місяців тому.

— Бо від минулого твого приїзду нічого не змінилося, — промовила Рута, помітно засмучуючись.

Вона налила вина в келихи, сіла й собі на диван і подала одного Тані.

— Вибач, — промовила Таня. — Мені потрібно було спитати, чи все добре, ще минулого разу.

— Облиш, — відповіла Рута. — Це я повинна була все розказати, ти ж моя найкраща подруга, а я натомість брехала тобі в очі про те, яка я вся у справах і яка я щаслива.

Таня нічого не відповідала, а просто зітхнула. Раптом її погляд зупинився на синтезаторі. Вона простягнула руку і натиснула кілька клавіш. Роздався магічний звук музики.

— Невже все настільки порожньо?

— Ти навіть не уявляєш, — відповіла Рута. — Зараз я навіть не можу уявити, як колись писала музику… чи пісні… Це ніби була не я, а хтось інший… Хтось, хто має талант.

— А ти не пробувала, щоб справді хтось інший тобі писав пісні, а ти їх просто співала?

— Пробувала.

— І нічого?

— Нікого, — виправила Рута. — Я переглянула сотні, якщо не тисячі, чужих пісень. І жодна… уявляєш?… жодна не змусила колотитись моє серце, як воно колотилось колись. Жоден рядок, жодне слово не зачепило за живе.

— Мені дуже прикро, — мовила Таня.

— Дякую… Справді… За все… За розваги… Ці дні були класними.

Таня посміхнулась і обійняла подругу. Вона не питала, чому Гектора досі немає вдома, а сам факт цього пригнічував. Таня розуміла, як важко і самотньо Руті такими довгими вечорами.

Вони дивилися фільм, розмовляли, як у старі університетські часи. Відчували себе знову вісімнадцятирічними дівчатками. Сміялися. А ніч все глибшала і глибшала.

Таня чекала, поки додому вернеться Гектор, щоб аж тоді покинути Руту в цьому великому будинку. Та він не з’являвся. Тож вона лишилася з подругою до самого ранку, а потім разом з нею поснідала і поїхала до себе. Жодного разу при цьому не завівши мову про Гектора.

— Ти, коли щось, можеш навідуватись до нас, — мовила Таня, коли Рута проводжала її до виходу. Був хороший літній ранок. У жінок трохи боліло в голові від вчорашнього вина, та загалом почувалися вони прекрасно. — Коли тобі захочеться або коли захочеш поговорити, гаразд?

— Гаразд, — усміхнулась Рута.

Рута не пам’ятала, як почалась розмова з Гектором, коли той після трьох днів відсутності повернувся додому. Зате вона добре запам’ятала свій крик посередині цієї розмови, чи то пак сварки.

— Як ти міг поїхати на стільки днів і не вмикати телефон!? Чому ти поїхав? Де ти був?

— Руто, в нас з’явився новий клієнт, — виправдовувався покірним голосом Гектор. — Він готовий вкласти багато фінансів в один великий проект…

— Та мені начхати на це! Треба було мені це пояснити! — кричала Рута. — Мені начхати на фінанси! Я хочу бачити свого чоловіка! Я хочу засинати з ним! Хочу прокидатися з ним! Хочу, щоб він мені пояснював, куди зникає, а не писав записки на три рядочки!

— Ти спала, я не хотів тебе будити! — роздратовано крикнув Гектор. — Я для нас стараюся! Я хочу, щоб ми жили в достатку! Ти була відомою й успішною людиною! Ти ж звикла до хорошого життя! А тепер не маєш змоги його собі дозволити, то я допомагаю!

— Що? — не могла повірити власним вухам Рута. — Ти мені допомагаєш? Я не маю змоги?

Вона рушила геть з кімнати вся в сльозах.

— Руто, почекай… Вибач, я не це хотів сказати…

— А що ти хотів сказати? ЩО?!

— Я просто розумію, як тобі важко… Ти мала кар’єру, мала талант, прихильників…Мала гроші… А зараз ти не маєш цього…то я стараюсь, щоб хоча б гроші у тебе були… Я стараюсь, щоб те життя, до якого ти звикла, коли була успішною, щоб воно в тебе не зникло…

— Що? — роззявила рота Рута. — Щоб воно не зникло, коли я стала нездарою? Ти це хочеш сказати?

— Ні… Руто, перестань…

— Отже, ти ставиш на мені хрест? — дивилась просто в очі чоловіку Рута. — Ти ж навіть не віриш, що я знову напишу щось гідне? — усвідомлювала правду жінка. — Ти просто годуєш мене грошима і тримаєш, ніби якусь іграшку, яку колись хотіли багато людей!

— А сама ти в себе віриш?! — крикнув Гектор.

— Господи… Яка я була сліпа… — жахалась Рута.

Вона різко розвернулась і попрямувала у спальню. Там розчинила шафу, витягнула валізу і поспіхом почала кидати у неї речі. Для неї це було схоже на кінець світу.

— Що ти робиш? — забіг у кімнату Гектор. — Куди ти збираєшся?

— Мені треба побути на самоті, — буркнула Рута.

— Та що з тобою відбувається?!

— Нічого! — закричала Рута. — Зі мною все абсолютно прекрасно!

Чоловік підбіг до дружини і зловив її за плечі. Вона пручалася і видиралася з його рук.

— Відпусти мене! Відпусти!

— Поясни мені, що я зробив не так! Чому ти хочеш кудись іти?! Я ж для тебе стараюся! Я три дні працював тільки через тебе! Ти не можеш мене покинути!

— Хто ти? — раптом крізь плач запитала Рута. — Хто ти?! Де той хлопець, з яким я познайомилась дванадцять років тому? Який слухав зі мною музику, говорив годинами і пропонував погуляти в парку, бо не мав грошей, щоб відвести в ресторан?

— Що? — Гектора розгубили такі запитання.

Він відпустив Руту, і вона продовжила жбурляти одяг в валізу.

— Той хлопець не думав про кількість грошей! Він думав про кількість секунд, проведених зі мною! — плакала жінка, а чоловік заціпеніло стояв. — Він вірив у мене! Щиро вірив, розумієш? А зараз… де він?…скажи — ДЕ ВІН?

— Але все це для тебе…

— Я зараз бачу тільки людину, яка мене жаліє! Яка не вірить у мене і навіть боїться про це сказати!

Вона рвучко закрила валізу і рушила геть з кімнати. Гектор так заціпеніло і стояв.

Свій стан Рута описати не могла. Вона ніколи не вірила, що таке колись може відбутись, і щойно таке, власне, відбулось. Земля йде з-під ніг — ось що відбувалось. Жінка не вірила, що пішла від Гектора. Геть. Уперше за стільки років. Сьогоднішній ранок зовсім не провіщав таких подій.

Тепер вона їхала в своїй машині кудись, аби просто їхати. Найгірше було в цій ситуації те, що вона щиро вірила в свої слова. Їй боліло. Вона почувалася нікчемою, тягарем на шиї Гектора. Він чітко дав зрозуміти, що не вірить у неї, — а таке надзвичайно важко слухати, коли й сама в себе не віриш. А ще й від коханої людини.

Вона ж просто хотіла, щоб Гектор її обійняв і сказав, що все буде добре. Щоб розцілував поцілунками, якими не цілував три дні розлуки… А тепер вона кудись їде, і час від часу десь там глибоко під черепом у неї проблискує думка — а може, ну його все? Може, поїхати на якийсь міст і покінчити зі всім?

Та якось, сама цього не зрозумівши, вона опинилася біля сірих дверей. Постукала в них, і за хвилину їх відчинила Таня, яка все зрозуміла відразу.

А в Бенедикта тим часом все було прекрасно. Він робив те, за чим так сумувала Рута. Він годинами говорив з Анною по телефону, він слухав музику і водив дівчину по різних цікавих місцях, бо не мав грошей, щоб завести в ресторан.

А ще Бенедикт пересвідчувався у тому, що в пансіонаті частіше нікого не було, окрім нього, пані Ярини чи Анни, яка зрідка таки навідувалась сюди і вони годинами говорили на рецепції. Хоча кілька разів йому вдавалось наткнутись в коридорі на Ярона, який стояв біля вікна і когось ніби виглядав.

— Доброго дня вам, пане Яроне, — вітався Бенедикт. — Ви когось чекаєте?

— Чекаю, — хрипів Ярон. — Ти теж її чекаєш… Усі її чекають…

Хлопцю інколи ставало моторошно, проте цікавість брала гору і він не закінчував діалогу на цьому, як то робила, наприклад, пані Ярина.

— Кого чекають?

— Її.

— А хто вона така?

— Вона королева… Ми всі їй покірні… — відповідав Ярон.

Бенедикта це ставило в незручне становище. Він хотів поспілкуватися з дядьком. Він пробував знайти в його словах сенс, бо чоловік був звичайною людиною, хоча й мав ось таку незвичайну звичку — чекати її.

— І довго ви її чекаєте?

— Дуже довго.

— Ну, надіюся, що скоро вона навідає вас, — стенав плечима Бенедикт і йшов далі.

Інколи він бачив іще й Єву, художницю-офіціантку, але з нею ніколи не розмовляв, бо біля вуха дівчини завжди був телефон і вона відчайдушно з кимсь розмовляла. Хоча одного разу, коли він ніс у свою кімнату бутерброди, а вона (вже одягнена в робочу форму) зачиняла двері своєї, дівчина відхилила телефон від вуха і підморгнула йому.

— Крута зачіска.

— Дякую, — усміхнувся Бенедикт.

Найчастіше зі всіх, хто жив у пансіонаті, він спілкувався безпосередньо з його власницею — пані Яриною. Попри те що Анна і Єва йому дали дозвіл на читання книжок, він про кожну питав Ярину. Хоча вона й злісно бурмотіла, що хлопець її зайвий раз турбує, Бенедикт бачив, що жіночці приємно, що з її думкою рахуються.

Але того дня він хотів попросити її про більше.

— Доброго дня вам, — промовив він і помітив, як жінка закотила свої старечі очі. — Я хочу про дещо вас попросити.

Жінка, як завжди, сиділа в кріслі на рецепції, на столі біля неї лежала газета і стояло горнятко з чаєм. Та газету вона не читала, чай не пила, а просто дивилась у телевізор, у якому йшла програма про інспекторку, яка перевіряє умови обслуговування клієнтів у різних закладах. У готелях в тому числі.

— Ух, ненавиджу я цю жінку, — бурмотіла стара, натякаючи на ведучу, власне, інспекторку. Обличчя Ярини пашіло якоюсь необґрунтованою ненавистю.

— Та чому? Мила ведуча, — теж поглядаючи в екран, промовив Бенедикт.

— Так, хлопче, що ти хочеш? Книжки можеш брати, тільки потім постав на місце! — роздратувалась Ярина.

— А я, власне, хочу запитати — чи можу я їх виносити з пансіонату?

— Що? Для чого тобі їх виносити?

— Розумієте, я хочу дати почитати одну книжку своїй знайомій. Вона, власне, і ваша знайома. Це Анна. Але вона тут нечасто буває, тож якщо читатиме лише тут, то це затягнеться на місяці. — промовив хлопець і навипередки зі зміною виразу обличчя старої додав: — Вона хороша дівчина, буде акуратно поводитися з нею і, коли прочитає, поверне.

— Вона хороша дівчина? — пирхнула жінка. — Ти взагалі про ту Анну говориш, що й я?

— Я впевнений у ній, чесне слово.

Жінка тільки засміялась, мовляв «яке наївне дитя», і мовила:

— Ну і що це за книжка?

— «Злочин і кара» Достоєвського, видання 1978 року, — відповів Бенедикт і узрів, як по обличчі старухи розтеклась якась гіпнотична усмішка.

Пані Ярина вже не бачила перед собою Бенедикта і рецепції, вона повернулась далеко в минуле і згадувала, як та книжка потрапила до неї.

— А ти знаєш, що це дуже рідкісне видання, старе-престаре? — запитала вона.

— Так, знаю, — відповів Бенедикт. — У цьому й суть — та книжка має історію.

— А ти сам-то її читав?

— Ні, не читав… Але якось ми з нею заговорились про рідкісні книги, навіть в Інтернеті дивились про це інформацію. І її заінтригувала лише вона. Анна, чесно кажучи, не вірила мені, що я знайшов її в пансіонаті.

— А де зараз книга? Щось я не пам’ятаю, що ти питав, чи можна її брати?

— Я її ще не брав, вона стоїть на полиці разом з іншими книгами.

Кілька секунд жінка звішувала всі за і проти. Знову згадала багато минулих подій, багато минулих людей…. Вона не могла віддати цю книгу аби комусь. Ця книга — частина цього пансіонату.

— Вибач, хлопче, але ні, — промовила жінка.

Хлопець покірно схилив голову і рушив геть, бо сперечатися з пані Яриною, як він розумів, буде марною справою.

— Ну, добре… Дякую…

Жінка теж підвелась, вимкнула телевізор, взяла горнятко і попрямувала до сходів у свою кімнату.

— Проте я можу в цьому місяці давати більше роботи Анни, і вона зможе частіше сюди приходити і читати, — повернулась пані Ярина. — Звісно, якщо захоче.

Бенедикт одразу засяяв, підбіг до старої і на свій ризик і страх обійняв її, так, що трохи її чаю хлюпнуло на підлогу.

— Дякую вам!

— Пусти мене, хлопче! — роздратувалась Ярина, проте кутики її рота непідконтрольно сіпнулись.

— Дякую! — пустив її хлопець і чкурнув геть за двері, на зустріч з Анною.

Анну хлопець знайшов на берегу річки, разом з Лізою і Максом. Вона лежала на рушнику біля води, а Макс і Ліза купались. Дівчина так розслабилася на ніжному сонечку, що аж задрімала, а Бенедикт, коли підійшов до рушника, не посмів її турбувати. Він скинув рюкзак, ліг собі біля неї і задивився на її делікатне обличчя та заплющені очі.

— Я знаю, що це ти, — не розплющуючи очей, прошепотіла дівчина.

— Я знаю, що ти знаєш, — прошепотів Бенедикт і торкнувся рукою її волосся, а потім попестив скроню. Йому хотілось її торкатись. — Ти така незвичайна…

Дівчина усміхнулась, розплющила очі і поцілувала Бенедикта.

— Е! Це ж розбещення неповнолітніх! — роздався ззаду голос Макса.

Вони з Лізою йшли абсолютно мокрі, а коли підійшли, жваво почали витиратись рушниками й одягатись у футболки. Макс це робив через холод, а Ліза поспішала через сором свого тіла, хоча Бенедиктові воно насправді не видавалось таким уже і товстим.

— Привіт, Бенедикте, — привіталась Ліза, а Макс потиснув йому руку.

— Тоді нам варто почекати кілька днів і не цілуватись, — жартом на жарт відповів Бенедикт.

— Що? — натомість здивувалась Анна. — У тебе скоро день народження? Коли?

— У четвер, — відповів Бенедикт. — За три дні.

— То ми маємо спланувати незабутній день!

— Мені, якщо чесно, з вами кожен день незабутній, — признався хлопець. — Так що не варто турбуватись.

— Облиш, ми обов’язково повинні щось придумати!

— Але подумаєте про це згодом, добре? — втрутився Макс. — Ідьмо швидше, бо ми запізнюємося.

— А куди ви йдете? — запитав Бенедикт.

— У мене тренування, — пояснив Макс. — Дівчата хочуть подивитися. Якщо хочеш, приєднуйся.

— О, я залюбки.

Макс привів друзів до якоїсь школи. Як не дивно, по коридорах, незважаючи на те що було літо, ходило доволі багато людей. Бенедикту по дорозі пояснили, що Максова мати працює тут учителем і вона домовилась з фізруком, щоб той дав ключі від спортзалу, де її син міг вільно тренуватися.

— То мама підтримує тебе в твоїх починаннях з танцями? — спитав Бенедикт.

— Звісно! Це вона мене познайомила з танцями ще в шість років, — відповів хлопець. — Тупо не розвивати свій талант і не реалізовувати.

— Це правда, — пробурмотів Бенедикт. — Тупо.

Друзі зайшли у великий спортзал з натягнутою посередині сіткою, матрацами, купою м’ячів у кутку і білими стінами. На одній стіні був невеликий відрізок, на якому були прикріплені довгі дзеркала, — туди діти й рушили, слідом за Максом.

— Я йду переодягнусь, а ви поки зніміть сітку, добре?

— Добре, — відповіла Ліза.

Макс зник за дверима в якусь комірчину, а Ліза рушила відчіпляти волейбольну сітку. Бенедикт кинувся допомагати, а Анна роздивлялась спортзал, неначе якийсь Софіївський собор.

— Ніколи не любила цієї кімнати, — нарешті буркнула Анна.

— О, я теж, — погодилась Ліза.

— Стривайте, то ви тут вчились? У цій школі?

— Ага, — мугикнула Анна. — Школа непогана, але от фізкультура була відстійним уроком.

— Це все через вчителя, — пояснила Ліза. — Ще той фрукт.

— Знущався?

— О, ще й як…

— Розумію, — буркнув Бенедикт, згадавши уроки фізкультури в своїй школі. Хоча в нього все було трохи по-іншому — вчитель був нормальний, а от учні просто нестерпні.

Коли вони відчепили сітку, в зал повернувся Макс. Був босоніж, у вільній футболці та трико. Одразу пролунав сміх.

— Що? Мені зручніше в таких штанах, — зашарівся Макс. У руках він мав магнітофон, тож одразу подався до розетки його вмикати. — Ліз, ходи допоможеш і будеш вмикати пісню.

Анна сіла на лавочку в очікуванні, коли почнеться шоу. Бенедикт приєднався до неї.

— Чому ти так засмутилася?

— Зовсім ні, я не засмутилась. Тобто не дуже, — усміхнулась дівчина. — Я просто згадала школу і засумувала, навіть якщо фізкультура мені не подобалась. В цілому це був хороший, безтурботний час. А ти сумуєш за школою?

— Ні, — одразу відповів Бенедикт. — Школа мене тільки навчила виживати серед жорстоких людей. Я мріяв звідти піти.

— А з дому ти теж мріяв піти?

— Не завжди, — промовив Бенедикт. — У моєму житті дещо сталося, після чого я знав, що рано чи пізно доведеться піти з дому, якщо я хочу все встигнути в своєму житті.

Мабуть, Анна хотіла запитати, що таке в нього сталося, але на середину вийшов Макс і заплескав в долоні, щоб на нього звернули увагу:

— Ну що, поїхали? Наскільки вам відомо, я вступаю в Коледж музики, театру та хореографії, власне, на хореографічний факультет. Мене туди вже майже прийняли, залишилось тільки скласти практичний іспит з танців. Я підготував номер для комісії, тож хочу його продемонструвати вам. Отож: Максим Яковлєв, вісімнадцять років, контемп[12]. Музика «Флоренс і Машини»[13]. — Хлопець зітхнув і кивнув Лізі, щоб увімкнула пісню.

Бенедикт, Анна і Ліза уважно втупились у Макса, але ніхто й уявити не міг, що за кілька хвилин вони дивитимуться на свого друга зовсім по-іншому. Тільки прозвучали перші ноти музики, почалося щось надзвичайне.

Хлопець почав рухатись дуже повільно і плавно, але кожен його рух був різкий і сильний. Макс ніби розтанув у повітрі, натомість з’явилась історія… і емоції. Очі друга палали… музикою? А тіло творило… мистецтво? Бенедикт уперше бачив щось подібне. Йому чомусь подумалось, що якби емоції були людьми, то вони б весь час танцювали такі танці. Тіло Макса крутилося, падало на землю, піднімалося, стрибало, затримувалось у повітрі і створювало неймовірну атмосферу.

Закінчився танець тоді, коли тіло Макса просто лежало на підлозі. Кілька секунд була тиша. Друзі сиділи вражені від того, яку красу щойно побачили. Бенедикт озирнувся на Анну і побачив, що дівчина теж шокована. Анна піднялась і заплескала в долоні. Бенедикт і Ліза підхопили.

— Це прекрасно! — крикнула Анна.

Макс, який іще не відійшов від образу, піднявся, ніби в якомусь трансі. Бенедикт задумався над тим, що дивитись на танець було дивовижно — а як, цікаво, було його танцювати?

— Серйозно? — невпевнено запитав Макс. — Вам справді сподобалось?

— Це справді заслуговує на те, щоб бути метою цілого життя, — промовив Бенедикт і знову зааплодував.

— Дякую! Не очікував такої реакції.

— Як? Скажи, як ти це придумав? Як ти придумав такий танець? — цікавилась Ліза.

— Не знаю… Я просто слухав музику… і просто чув її. Чув ті емоції, а тіло їх писало.

Чомусь троє друзів були в той момент були впевнені, що на Макса чекає велике майбутнє, бо танець справді був незабутній. Усі вони переживали інтимний момент життя — коли вперше бачиш щось нове, щось грандіозне, у людині, яку, здавалося, знаєш до кісток.

Макс затанцював їм іще двічі, та от коли вже танцював вдруге і втретє, то попросив, щоб друзі пильно вдивлялись в його рухи і потім йому говорили, які з них були слабші за інші. Їм було тяжко зосередитись на професіоналізмі тих рухів, бо танець щоразу заворожував їх все більше, та все ж кілька порад вони змогли йому дати, і він вирішив попрацювати над ними.

Вони пробули в спортзалі кілька довгих годин, які здалися секундами. Всіх настільки вразив талант Макса, що їм захотілось і собі спробувати, собі якось торкнутись такого вміння.

— Ну, добре, добре… Я покажу вам кілька простих рухів… — відповів на двадцяте їхнє прохання Макс. Став перед ними і, немов учитель, почав показувати па і переходи. — Не так… Руку трохи вище… ось так… — пояснював він.

Друзям подобалося, але, на жаль, їм всім було далеко до Максової майстерності. Дуже далеко.

Раптом, коли вони всі разом відпрацьовували стрибок, пролунав якийсь шум. Бенедикт, який стояв ззаду, перечепився за власну ж ногу і гупнувся на землю.

— О, Боже, з тобою все в порядку? — одразу підбігла до хлопця Анна з друзями.

Макс почав його підводити.

— Що сталося? Як ти впав?

— Та не знаю… Я перечепився… — відповів хлопець, якого друзі посадили на лавочку.

— Та в нього ніби ногу відмовило! — втрутилась Ліза. — Я бачила в дзеркалі! Ніби він не зміг нею поворухнути!

— Та я просто заплутався, з якої ноги потрібно робити стрибок, — пробурмотів Бенедикт.

— Ну, нічого… Я теж багато разів падав, правда не на таких простих моментах… Сильно вдарився? — спитав Макс.

— Та ні, все гаразд, — промовив Бенедикт. — У лікоть трохи і в коліно, але все нормально. — Хлопець підвівся і, хоча насправді відчував їдкий біль в коліні, не признався в цьому друзям. — Усе нормально.

— Ну, напевно, треба закінчувати на сьогодні, — вирішив Макс.

— Так, ходімо звідси, — погодилась Анна.

— Слухай, — заговорив до Анни Бенедикт, коли вони з друзями чекали на зупинці маршрутки, якими поїдуть у різні боки. Вони вже встигли всоте похвалити Макса за талант і всоте пожартувати з падіння Бенедикта. — Я забув тобі сказати, що Ярина, на жаль, заборонила мені виносити з приміщення «Злочин і кару»…

— Нічого. Я й не надіялась, що вона дозволить. Буду читати її, коли завітаю в пансіонат, — усміхнулась Анна. — Ти спробував, я це ціную.

— Проте, — додав хлопець, — вона завтра кудись їде і попросила тобі сказати, щоб ти прийшла її замінити. Звісно, якщо ти хочеш… Одразу й почнеш читання.

— Ти жартуєш? — ошелешено спитала Анна. — Звісно, я хочу! Я ж майже ніколи нічого не читала — буде кльово розпочати з такої рідкісної книги!

Дівчина обійняла хлопця з такими самими емоціями, як сьогодні Бенедикт обіймав пані Ярину. Але наприкінці ще й поцілувала.

— То сказати Ярині, що ти прийдеш?

— Прийду! Звісно! Це круто!

І не встиг Бенедикт проказати своє «до завтра», як Макс покликав Анну до маршрутки, яка саме над’їхала. Дівчина востаннє цьомкнула Бенедикта і, усміхаючись на всі зуби, забігла в маршрутку, з якої ще кілька разів йому помахала.

Бенедикт затуманеним поглядом дивився вслід маршрутці.

— Вона дивовижна, — подумав уголос він.

Того вечора його мучили, чи то пак радували, думки про те, чому так склалося, що він, коли приїхав у це місто, зустрів стільки талановитих людей? Чому раніше він не бачив стільки особливих людей навколо себе? А може, він просто не звертав на них уваги? Може, вони скрізь? Бенедикт цього не знав, та йому щиро хотілось вірити, що скрізь. Бо світ у такому уявленні підбадьорював.

Весь вечір він провів за книгою, а коли годинник показав пів на дванадцяту, на телефон прийшло повідомлення від Анни, яке відволікло його від читання. Він вже звик, що в такій порі приходять від неї повідомлення, і навіть знав, що в них написано.

Там завжди було те саме запитання: «А сьогодні був незабутній день?»

І поки на жодне з таких смс він не відповів негативною відповіддю, після чого приходило єдине слово: «Рада». І Бенедикт усміхався.

Після сьогоднішнього короткого листування він читати не зміг, бо голову заполонили думки, а душу — неймовірний стан, який він називав натхненням. Він піднявся з ліжка, сів за стіл, розгорнув зошит і взяв ручку. Та не писав, чомусь задивився у вікно. Побачив за ним гілля горіха, який ріс біля пансіонату, побачив, як воно хитається, та чомусь задумався, чого немає звуку. Навколо була тиша. Він не чув ні вітру, ні скрипіння гілок.

— Все спить, — прошепотів Бенедикт.

Потім чомусь знову повернувся думками до таланту Макса; задумався про свій; перевів погляд з вікна на чистий аркуш і аж тоді почав писати:

Коли весь світ втопає в тишині, — змовкає навіть вітер і вода, тоді думки кричать, мов у вогні, — мені їх робиться шкода. Я беру ручку і листок, Сідаю зручно і пишу, про все, що пробирає до кісток, про все, що в серці я ношу, коли навколо гучно.

П’ятий крок назустріч вітру: «Мати мету»

Анна сиділа в м’якому клітчатому кріслі і з захватом вчитувалась в рядки книги, яку чомусь так раптово для самої себе вона дуже захотіла прочитати. Все це через Бенедикта. Він її надихнув щось прочитати. Він говорив про книги, як про щось святе і живе. І їй захотілося це перевірити. А раптом вони їй теж настільки сподобаються?

Вона акуратно тримала книгу в руках, ніби це було якесь ніжне кошеня і вона боялась його налякати. Зелена палітурка приємно торкалася долонь дівчини, а слова написаної історії торкались її душі.

На дивані, у тій самій вітальні, сидів Бенедикт і теж читав якусь книгу, час від часу поглядаючи на Анну. Йому було приємно бачити радість і захват в очах дівчини. Йому було приємно виконати її маленьку мрію.

Вони сиділи у вітальні пансіонату абсолютно мовчки, кожен читаючи свою історію. Кожен з головою поринав у світ своєї книги і на навколишній світ навіть не звертав уваги… Все ніби зникало — залишались тільки вони і книжкові світи.

Їм обом надзвичайно сподобалось таке заняття — удвох читати книги. Це виявилось дуже затишним, романтичним і навіть з якогось боку трохи інтимним заняттям. Бенедикт зловив себе на думці, що коли люди мають з ким отак сісти і почитати, ці люди точно не самотні.

Анну цей пансіонат ніби заново зачарував. Чи, точніше, нарешті зачарував. Вона по-іншому відчула це місце, вона навіть по-іншому сюди йшла. Тепер це приміщення було не «місцем її нудної роботи», тепер це місце було «Бенедиктовим домом», через що вона з радістю йшла до нього в гості. І коли прийшла, навіть почала бачити у такому звичному для неї пансіонаті якусь своєрідну красу. Таку ж, яку бачив Бенедикт, коли сюди заселявся. Те приміщення нагадувало їй храм, стіни якого багато чого бачили і всмоктали. Дівчина навіть трохи заздрила Бенедикту, що тут живе він, а не вона.

— Ти не хочеш щось поїсти? — перервав багатогодинну тишу Бенедикт, проте дівчина була настільки заглиблена в свій світ, що спочатку навіть не почула запитання. — Ти тут? Не хочеш їсти, питаю?

— Га? Їсти?.. Ого, поглянь! За вікном уже потемніло! — прокинулась із гіпнотичного стану Анна.

За вікном вже справді сутеніло. Дівчина з хлопцем кілька секунд дивились у вікно і не вірили, що стільки часу промайнуло так швидко.

— То як? — усміхнувся хлопець. — Я, правда, не надто хороший кухар, але, думаю, разом ми щось придумаємо.

Дівчина потерла живіт і, посміхаючись, промовила:

— Я вмираю з голоду.

Вони пішли на кухню, залишаючи книги на полиці чекати наступного сеансу читання. По дорозі дівчина ділилась своїми емоціями стосовно книжки, а Бенедикт натомість розказував про свою. Пані Ярина, яка вже повернулася з прогулянки і проходила повз відчинені двері кухні, почувши цю розмову, посміхнулась, бо зрозуміла — вони одне одного не чують.

Спільними зусиллями їм вдалось наробити млинців, знайти в кутку нижньої тумбочки якесь малинове варення і заварити два горнятка запашного чаю. Небагато, але вони, чесно кажучи, навіть і на таке не розраховували. Насправді обом здавались ці млинці неперевершеними через те, що вони спільно готувались. Це виявилось веселим процесом.

Їсти все це вирушили в Бенедиктову кімнату, яка за час його проживання встигла трохи змінитись. На стінах з’явились приклеєні різні вирізки з журналів — цю ідею він запозичив з перукарні, в якій вони з Анною фарбували волосся. Щоправда, його вирізки були не з зачісками, а з якимись статтями, які Бенедикт вважав цікавими: чи то інтерв’ю письменників, чи відомих музикантів. Також там були й світлини тих, шановних для хлопця, людей, а серед них приклеєний був буклет, який подарував йому з Анною перші незабутні спогади.

Всі зошити з віршами Бенедикт заздалегідь заховав у шухляду, оскільки очікував, що Анна зайде в його кімнату, — поки він не хотів розкривати їй цю сторону своєї особистості. На столі лежало тільки кілька книг і ноутбук.

— Вау, ти зміг цю кімнату зробити затишною, — підмітила Анна, роздивляючись. — Браво!

— Дякую, — відповів Бенедикт. — Сідай туди.

Він сів у крісло, а Анна на ліжко, млинці й горнятка чаю вони поставили на стіл і одразу ж почали пригощатись.

— О, це твої батьки? — наминаючи, спитала Анна, бо побачила прикріплену до стіни над ліжком фотографію, на якій були зображені Бенедикт, котрий грав на старому фортепіано, і його горді батьки поруч. — А це ти? Ти граєш?

— Так, це вони, — теж пережовуючи, відповів хлопець. — Граю, хоча давно вже не торкався клавіш.

— Це круто! — вразилась Анна так, що з її рота випав шматочок млинця. Бенедикт засміявся. — Чому ти не сказав?

— Та не знаю, ми якось не говорили про це.

— Та ми весь час говоримо про музику! — сказала Анна. — Тепер ти просто повинен мені зіграти!

— Були б тут клавіші, я б це зробив зараз, — признався Бенедикт. — Я й сам скучив за ними.

Хлопець сьорбнув чаю і зрозумів, що вони забули його посолодити. Скривився.

— Блін, забули додати цукор… Чекай, я піду на кухню… Не факт, що його там знайду, але пошукаю, — підморгнув він і вийшов з кімнати, залишивши все ще вражену прихованим талантом свого хлопця Анну.

Зайшовши на кухню, хлопець помітив там Єву, яка щойно повернулася з роботи і була одягнена в уніформу офіціанта. На подив хлопця, дівчина ні з ким не розмовляла.

— Привіт, смачного.

— Привіт, дякую, — відповіла вона.

Бенедикт підійшов до полиць, щоб знайти цукор, та ніде не міг його запримітити. Єва сиділа за столом і сьорбала якийсь суп.

— З тобою Анна розцвіла, — промовила Єва. — Ви круті. Я бачила, як ви заходили в твою кімнату. Ви пасуєте одне одному. І очі в обох блищать.

— Дякую, — зашарівся Бенедикт.

— Ти дивись не поранься. Люди — жорстокі створіння.

— Вона не така, проте дякую, — відповів Бенедикт і відчув, як сама думка про погані стосунки з Анною його дратує.

— Ну раз не така, то вмикайте хоча б музику гучніше, — засміялась Єва. — Бо жив уже тут один юнак, який щотижня водив таких «не таких», — скаламбурила дівчина.

— Облиш, ми поки про це не думаємо, — відповів хлопець.

Він помітив цукор, взяв посудину і вирушив у кімнату з запитанням у голові: «Чи, може, думаємо?» Та коли він прочинив двері, то побачив щось таке, від чого впустив цукерницю на підлогу. Вона, на щастя, не розбилась, чого не скажеш про Бенедиктову довіру до Анни.

Дівчина сиділа за столом і читала один з Бенедиктових записничків. Здається, вона навіть не помітила, що хлопець повернувся.

— Що ти робиш? — крикнув Бенедикт. — Це особисте! Я нікому цього не показую!

Хлопець підбіг до дівчини і вирвав із її рук свій зошит.

— Як ти могла? Я ж не дозволяв тобі ритись у моїх шухлядах! Це гидко!

— Бенедикте, вибач, я просто думала, що знайду там якісь хустинки, бо пролила чай на стіл… Вибач, я не думала, що це щось важливе…

— Хустинки? Ти не бачиш різницю між хустинками і зошитом? І, знаєш, він не образиться, якщо ти раптом його не розгорнеш!

— Вибач… Я просто… — розгубилась дівчина. Та вона не могла знайти потрібного виправдання, бо його не було. Її очі дивились на Бенедикта якимсь таким глибоким поглядом, якого він не розумів. Це страх? Це розчарування? А може, співчуття?

— Ти маєш піти, — відрізав хлопець, вказуючи на прочинені двері.

— Що? Бенедикте, будь ласка… — злякалась Анна.

Хлопець стояв непорушним та розлюченим, вказуючи на двері. А дівчина розгубилась, бо справді почувалася винною. Повільно підвелась і приречено рушила до дверей. Ішла повільно і з провиною на лиці.

— Знаєш, — раптом повернулась вона. Дівчина вирішила, що коли він уже й так ображається, то повинен знати все, що вона думає. — Вони прекрасні. Це найкраще, що я коли-небудь читала… і я абсолютно відверто це говорю.

— Що? — прохрипів хлопець. — Вони справді тобі сподобались?

— Сподобались! — сказала, ніби викрикнула, Анна. На її очах забриніли сльозинки.

Хлопець їй повірив і відчув неймовірне полегшення.

Бенедикт дивився на неї, і його відчуття переживали якусь метаморфозу. В нього такого ніколи ще не було. Вся ця короткочасна злість на Анну ніби кудись випарувалась, ніби її й ніколи не було, натомість з’явилось відчуття вдячності. І повернулось розуміння того, як йому ця дівчина подобається. Вона не знала, про що в ці секунди думає хлопець, але добре розуміла, що його відчуття неймовірно потужні. Це було помітно по його очах. А він зрозумів, що це пристрасть.

Хлопець рвонув до дівчини і поцілував її. Вона відповіла йому. А потім це повторилося знову… і знову. Це були найпристрасніші поцілунки в їхньому житті, і їм обом хотілося, щоб вони ніколи не закінчувалися. Обоє відчували таку насолоду, яку не відчували ні разу в житті. Боротися з тією спрагою було абсолютно неможливо. Її хотілось тільки продовжувати і продовжувати, хотілось напитись, хоча б трішечки… Ніби якщо раптом вона припиниться, то вони відчують нестерпний біль або просто не виживуть. Це все, про що вони могли думати в той момент.

— Не зупиняйся, — прошепотіла Анна.

Невпевненими рухами Бенедикт розстібав блузку коханої, а вона стягувала з нього футболку. Обоє не планували, що це станеться сьогодні, та зараз, коли вони мінялись поцілунками і ніжними поглядами, вони знали, що не пробачать собі, якщо цього не станеться.

Тоді вони вперше побачили оголені тіла одне одного. Обоє були неймовірно худі і з блідою-блідою шкірою — та для них ці тіла були ідеалом краси і ніжності; були шматочками чогось вабливого, чого хотілось торкатись… чого неможливо було не торкатись… І серед всієї цієї краси тіл на них дивилися кохані очі.

Бенедикт цілував Аннині груди, а вона пестила його шию. Обоє не вірили своєму щастю. Вони не думали про себе — вони думали про свого партнера. Обом хотілось подарувати якомога більше любові тому, хто зараз поруч; не собі. Ніби якщо він відчуватиме більше ніжності, то власна насолода від цього стане ще більшою.

Вони торкались тіл одне одного, з їхніх вуст зринали інтимні подихи. Анні подобались руки хлопця і сильні плечі, а йому здавався дивовижним вигин її тендітної талії. Їхні тіла і серця бились жагою в тому затишному ліжку, в тому старенькому пансіонаті, ніби доводячи світу, що таке справжнє кохання. А коли їхні погляди перетинались — Боже, це їх зводило з розуму.

Під кінець того безкінечного моменту з їхніх вуст прозвучали два признання:

— Я кохаю тебе.

— І я тебе.

Анна дрімала у ліжку, синє волосся прикривало її оголені плечі. Бенедикт сидів у кріслі і спостерігав за, як йому здавалось, чимсь незрівнянно прекрасним. Була спокійна тиша. Йому було затишно дивитись на кохану, настільки ж, наскільки їй було затишно спати. В неї були чудесні сни.

За вікном була міцна ніч. Хлопець тримав в руках один із зошитів, дивився на дівчину і писав вірш.

Бенедикт був щасливим і по вуха закоханим. Він неймовірно радів, що вирішив піти з дому. Бо це поки було найправильнішим рішенням у його короткому житті. Якби він не втік, то не зустрів би її, а життя без неї — сіре. Вона для нього здавалась незвичайною. Магією. Він дякував вищим силам, що сталося все так, як сталося.

Хлопець вирішив уже не заховувати зошит з віршами в шухляду, а покласти на стіл, та коли він простяг руку, записник вислизнув з його долоні і впав на підлогу. Тишу порушив глухий звук. Хлопець поглянув на дівчину і побачив, що вона усміхається з заплющеними очима.

— Ти не спиш?

— Ти такий смішний… — відповіла дівчина, розплющуючи очі.

— Смішний?

— Твоя незграбність така чарівна і кумедна.

— Такий уже я є… Ти ідеш додому? — здивувався він, бо дівчина піднялася з ліжка, поцілувала його і почала одягатись. Його це здивувало, бо надворі було, напевно, о пів на першу.

— Йду, бо батько непокоїтиметься, — промовила Анна. — Проведеш мене до автобусної зупинки?

— Так, залюбки.

— І ще дещо: можна мені взяти хоча б один зошит додому? — скромно запитала Анна, дивлячись на купку зошитів на столі.

На Бенедиктовому обличчі розпливлась усмішка, і він мовчки простягнув дівчині один із зошитів. Він був радий, що хтось зацікавився його віршами. Він цінував це.

— Дякую, — відповіла Анна.

— Скажи, я перша, хто почитав твої вірші?

— Перша.

Бенедикт і Анна йшли по тротуару нічної вулиці. Це був доволі небезпечний район — Бенедикт це вже розумів, та сьогодні на вулицях нікого не було, тож можна було насолоджуватись нічною прогулянкою з коханою людиною.

Ніч. Зорі на небі. Вона. І ледь відчутний холод.

Бенедикт йшов з натягнутим на голову капюшоном і тримав руки в кишенях, а за передпліччя лівої його тримала Анна. Його це гріло. Він відчував, що вже не самотній.

За стільки років він справді розумів, що не самотній.

— Але чому, Бенедикте? Невже ти думаєш, що вони погані?

— Можливо, й думаю… Проте лише частково… Найбільшою причиною було те, що всім було начхати на них. Люди бачили, що я пишу, та ніхто ніколи не питав, що це. Ти перша, хто ось так насмілився прочитати їх без моєї згоди.

— Бенедикте, вони прекрасні.

— Ти справді так думаєш?

— Звичайно. Коли я їх читала, Бенедикте… Я торкалася зірок! — знайшла потрібні слова Анна, і підлітки перевели погляд на всіяне іскорками небо. — Їх неможливо не помітити. Це дивно, що ніхто їх не бачив. Їх же так багато. І кожен з них прекрасний.

— Дякую тобі.

— І знаєш… Хіба це не мета?

— Тобто?

— Тобто ти пишеш прекрасну поезію… Невже тобі не хочеться, щоб це побачили інші? Невже не хочеш якось себе реалізувати? — почала дівчина. — Повір, ці рядки можуть допомогти багатьом людям зрозуміти себе. Допоможуть описати їм те, що вони відчувають і не можуть знайти потрібних слів. Ти захоплювався танцем Макса, але твій талант не менш прекрасний, і, повір, люди ним теж захоплюватимуться.

— Не знаю, — признався Бенедикт. — Я про це ніколи не думав. Звісно, писати я буду завжди. Це для мене, як дихати. Але щоб ці вірші читали інші… Не знаю… Ти сама бачила, як я зреагував, коли ти їх прочитала! Я був не готовий!

— Люди ніколи ні до чого не готові, — промовила дівчина. — І ще: ти просто не був у них впевнений… Але тепер ти знаєш моє ставлення до них… Невже ти досі не віриш в їхню красу?

— Вірю… Якщо ти кажеш, що вони хороші, то я вірю тобі, звичайно… — мовив Бенедикт. — Вибач, що накричав. Тепер я вірю, що вони заслуговують на увагу… Але що я можу зробити, щоб їх побачили інші?

Анна усміхнулась і поцілувала хлопця в щоку.

— Головне те, що ти визнав, що твої вірші заслуговують стати твоєю метою. Перший крок зроблений. Головне, що ти готовий ділитися ними з людьми. Це поки найголовніше.

— Я кохаю тебе, — промовив Бенедикт.

— І я тебе.

На зупинці вони стояли, тепло обіймаючи одне одного. Анна тулилась вухом до Бенедиктових грудей і слухала його серцебиття. Вона була ладна проводити з ним кожну секунду свого життя — і цього було б їй мало. А коли приїхав автобус, вони поцілувались і попрощались.

— Це незабутній вечір, — мовив Бенедикт.

— Для мене теж, — відповіла Анна. — З днем народження тебе.

Хлопець лише усміхнувся.

Вона сіла в порожній автобус, а хлопець стояв на зупинці, аж поки той не зник за поворотом. А коли він ішов додому, то подзвонив до Анни і говорив з нею доти, поки вона не переступила поріг свого дому.

Він піклувався про неї і був радий, що має ким піклуватись і що піклування приймається.

Потім відклав телефон, підняв з підлоги записника і перечитав вірш, який написав, коли милувався, як вона дрімає.

Твій оксамитовий голос — Це звук мого життя. Ти дарунок для світу, Ти серцебиття. Ти таємниця для мене, Ти танець душі, Ти надзвичайно натхненна, Ти — прекрасні вірші. Ти любов, ти повага, Ти емоція щира, Але ж є рівновага… Ти яскрава — я сірий.

Після того він заснув, а вона майже до світанку читала його прекрасні вірші. Іноді сміялась, іноді плакала, та завжди розуміла одне — Бенедикт незвичайна людина. Вона відчувала гордість, що закохалася саме в нього.

Його вірші, як казала Анна, були мов зірки в зоряну ніч. Ними треба милуватися. Вони також дають відчуття чогось містичного, нескінченного і таємничого. Його поезія впевнює людей у їхній особливості і грандіозності їхнього буття. Ну, Анну, принаймні, вона в ту ніч впевнила. Вона лягала спати, відчуваючи щось магічне. Відчуваючи, що люди — це прекрасні створіння.

Їхні емоції, переживання та й навіть тіла. Все це просто і геніально. Людство прекрасне.

Анна була завойована поезією Бенедикта.

Це була найпростіша в світі любов. Без брехні, сварок і непорозумінь. Вони обоє в ній купались.

Прийшов той час, коли Бенедикт зрозумів, що в нього абсолютно немає грошей, за які жити. Це сталося доволі просто: хлопець відчинив шухляду, в якій зберігав заощадження, і помітив там лише кілька самотніх копійок. Спочатку він відчув страх, а потім вирішив, що потрібно не панікувати, а якось вирішувати цю проблему. Він знав, що таке станеться.

Хлопець взяв із шухляди всі копійки, які там лежали; витрусив рюкзак, і серед сміття знайшлося ще кілька монет; але найбільшу «рибку» він виловив у кишені джинсів — там знайшлася ціла десятигривнева купюра. Взявши ці гроші, він пішов у найближчий до пансіонату кіоск і купив найсвіжішу газету з оголошеннями.

Коли він повертався з газетою до пансіонату, до нього зателефонувала Анна і, як завжди, запропонувала погуляти. Він дуже хотів провести з нею час, та розумів, що затягувати з пошуками праці далі нікуди.

— Вибач, але сьогодні не можу, — винувато промовив Бенедикт. — Мені потрібно владнати деякі справи. Я потім усе тобі розкажу.

Він поки не хотів розказувати дівчині про свої фінансові справи, оскільки знав, що вона кинеться йому допомагати, а це він хотів зробити сам. За нього завжди вирішували все батьки, йому хотілось хоча б раз зробити все самому.

— Дуже прикро, — мовила Анна. — Думала, підемо в той парк, у який ходили на твій день народження… Але нічого страшного, знайду інше заняття…

— Завтра побачимось.

— Обов’язково.

Анна була не дуже засмучена такою новиною. В неї теж була справа, яку вона відкладала вже кілька днів, тож зрозуміла занятість Бенедикта за знак, що пора цю справу виконати саме сьогодні. Вона надзвонила Пилипа і Лізу та запропонувала їм сходити з нею в одне місце. Вони не відмовились.

— Що це за приміщення?

Пилип не розумів, куди їх привела Анна. Вона, він і Ліза стояли перед красивим будинком молочного кольору з високими круглими колонами та прекрасними білими вікнами.

— Це Академія гуманітарних наук, — відповіла Анна.

— І чому ж ми сюди прийшли?

— Зараз усе дізнаєшся, — промовила дівчина і рушила до вхідних дверей.

Друзі покірно, з нерозумінням на лицях, рушили за нею.

Двадцять хвилин підлітки блукали по широких коридорах академії. Ліза з Пилипом просто йшли за Анною, яка, здається, сама не знала, куди має податись.

— Що ми тут робимо? — спитала Ліза. Її це вже починало дратувати. — Може, поясниш?

— Чекай, не зараз, — заклопотано відповіла Анна, пильно вдивляючись у таблички кожних дверей, повз які вони проходили. Коли вона помітила двері з написом «Деканат», її очі засяяли і вона впевнено рушила до них: — Знайшла, ходімо!

Пилип з Лізою перезирнулись, але все ж зайшли за подругою в деканат. А там, в принципі, нікого не було. Лише за одним з дев’яти столів сиділа темноволоса жіночка років сорока. Вона навіть не поглянула на підлітків, які ввійшли в залу і трохи розгубились. Пилипа, натомість, не збентежив той факт, що в деканаті сидить лише одна жінка-секретарка. Було літо — академія не працювала, тож він взагалі розраховував, що двері, до яких прямувала Анна, не відчиняться.

Анна набрала в груди повітря і підійшла до стола єдиної секретарки. Та й надалі не реагувала на присутніх, просто тупилась у монітор комп’ютера і, мов робот, час від часу клацала по клавіатурі.

— Доброго дня, — невпевнено почала Анна. — Я хочу дізнатись, чи не закінчився набір у Літню школу прози і поезії?

— Не закінчився, — механічним голосом відповіла жінка. — Проте заявки прийматимуться ще тільки два дні.

Анна помітно зраділа, а от Ліза і Пилип до кінця не розуміли, що відбувається. Бажання Анни стати учасником літературної школи видавалося для обох просто безглуздим, адже подруга ніколи не виявляла таких творчих нахилів.

— А де можна подати заявку? — після цього Анниного запитання у Пилипа остаточно відвисла щелепа.

— Ось, — мовила жінка, все ще дивлячись у монітор. Вона, ніби вже рефлекторно, поклала перед Анною якийсь бланк. — Ви маєте заповнити цю анкету і віднести її в сорок шостий кабінет разом зі зразками ваших робіт… — Врешті жінка відвела погляд від комп’ютера і глянула на годинник, який висів на стіні. — Якщо хочете подати заявку сьогодні, то варто поспішити — за півгодини кабінет закривається і відкриється лише завтра о дев’ятій.

— Зрозуміло, — беручи анкету, сказала Анна. — Дякую.

— Прошу, — повертаючись до справ, відповіла секретарка.

Анні жартома подумала, що вона так зосереджено грає в пасьянс-павук. Дівчина мерщій поспішила до дверей. Ліза і Пилип, шоковані, вийшли за нею.

— Ти що, хочеш стати учасником цієї школи?! — вражено запитала Ліза.

— Ні, — відповіла Анна. Вона підійшла до стола, який стояв у коридорі, і почала вивчати бланк. — Маєте хтось ручку?

— То для чого тобі ця анкета, якщо не хочеш вступати в цю школу?

Анна знала, що не варто гаяти часу, бо хотіла зробити цю справу саме сьогодні, проте повинна була все пояснити друзям, бо вони до кінця нічого не розуміли.

— Розумієте, — повела вона, — я хочу записати в цю школу Бенедикта. Нещодавно я дізналася, що він пише прекрасні вірші… Настільки прекрасні, що я вам їх нізащо не опишу… Не смійтеся, це справді так… Тож я допоможу йому зробити перші кроки… Він може навчитись більшого. Його в цій школі можуть багато чого навчити. Люди можуть помітити його талант.

— Що? — збентежилась Ліза. — А чому він нам не казав, що пише? Він хоча б готовий показувати ці вірші комусь?

— Готовий. Я переконала його у тому, що вірші заслуговують на увагу. А тепер я допоможу йому знайти цю увагу. Це має статись у цій школі.

Ліза і Пилип не змогли знайти слів, щоб описати все, що думають. Анна сприйняла це як розуміння і повернулась до заповнення бланку. На більшість запитань відповідей вона не знала. Їй були відомі лише дата народження хлопця і його ім’я.

— Блін… Ви знаєте його прізвище?

Пилип нервово реготнув, а Ліза підхопилась допомагати Анні і почала напружувати мозок, щоб згадати хоча б якусь інформацію про друга.

— Чекай… Я знала… Щось на К…

— Крех! — згадав Пилип. — Точно, Крех!

Анна вписала ім’я і прізвище хлопця, пропускаючи параграф «по батькові». Далі треба було написати назву міста, з якого він родом.

— Пиши Івано-Франківськ, — сказала Ліза й одразу зловила спантеличені погляди друзів. — Ну що? Він типовий франківчанин… Оця його мова така культурна…

— У цьому щось є, — визнала Анна і вписала це у бланк.

Ось такими зусиллями Анна, Ліза і Пилип заповнили всі поля в анкеті про вступ у Літню школу прози та поезії. Адресу, на котру повинен прийти лист з результатом (чи прийняли Бенедикта, чи ні), Анна вписала свою. Вона не сумнівалася, що його приймуть. Проте, якби раптом таке не сталося, вона вирішила, що не скаже хлопцю про цю спробу, оскільки його це може зупинити знову пробувати показати світу свій талант, — а вона була впевнена, що це його мета.

Кілька хвилин Ліза і Пилип стояли біля сорок шостого кабінету і чекали на Анну, яка пішла подавати заявку. Вона витягнула з сумки Бенедиктів зошит з віршами, зітхнула і зайшла в кабінет. Через деякий час вийшла і сказала друзям:

— Все. Заявку прийняли. Тепер варто чекати на результат.

Всю дорогу додому Анна розповідала друзям про Бенедиктові вірші. Вони все уважно слухали і ділилися здивуванням щодо прихованого таланту друга. В кінці розмови вони були впевнені, що хай би там як Бенедикт говорив, що не має ніякої мети в житті, окрім як жити моментами, він буде щасливий, що про його талант почують.

Тим часом вже кілька годин поспіль Бенедикт вбивав час за безнадійним, як йому здавалося, заняттям — він шукав підробіток. Спочатку він це робив у своїй кімнаті, та потім йому набридло весь час ходити на кухню по черговий запашний чай (якого він випив, напевно, сім горняток), тож він вирішив продовжити пошуки саме там, за кухонним столом.

Сторінки газети оголошень були розмальовані найбільш відповідними для хлопця варіантами праці. Він добре знав, що на щось пристойне його не візьмуть, тож відмічав тільки реальні вакансії, як «різноробочий на будівництві», «прибиральник», «працівник в автомийці» чи «промоутер листівок». Коли він помітив останню вакансію, то згадав того хлопця, який дав йому листівку про стрибки зі «Зміїного шляху». Бенедикту було цікаво, чи в нього теж була така безвихідна ситуація? А може, ще гірша? Бо Бенедикт хоча б мав впевненість, що на кілька наступних місяців в нього є дах над головою.

Біля розписаної газети лежала його старенька «Нокія». Зарядка акумулятора була майже виснажена, бо хлопець зробив безліч дзвінків до потенційних роботодавців. Та це було без сенсу, бо всі йому відмовили. Дехто через те, що «вакансія більше не актуальна», а дехто просто питав про вік хлопця і казав, що він іще занадто молодий для такої праці.

У Бенедикта мали б бути страх та безнадія, та хлопець не переймався. Він знав, що рано чи пізно все налагодиться. Від відмов у нього лише розболілась голова, але надія залишалась.

Коли хлопець тер скроні, щоб розслабитись і з новими силами повернутись до пошуків, у кухню зайшов старенький професор Любомир. У руках він мав чашку, тож Бенедикт здогадався, що чоловік прийшов заварити й собі чаю чи кави.

— Доброго дня, — привітався старий. — Вчишся? — зиркнув він на папери перед Бенедиктом.

— Та ні, — буркнув хлопець.

— Допомога потрібна? — Чоловік поставив на плитку чайник і, поки вода закипала, всівся за стіл.

— Дякую, та ви і так не зможете допомогти… — сказав Бенедикт. — Просто настав той час, коли мені пора шукати роботу, щоб мати якісь гроші, а я наївно думав, що запросто її знайду. Нічого, мабуть, треба продовжити завтра, бо аж голова розболілась.

Хлопець підвівся і почав збирати всі сторінки газети, яку так довго вивчав. А після того пошкандибав до виходу з кухні.

— Почекай, — зупинив старий. — Думаю, я таки зможу допомогти.

— Перепрошую? — розвернувся хлопець, у його очах пробігла іскра, а головний біль миттю кудись щез.

— Думаю, ти мені підходиш, — пробурмотів Любомир, але скоріш сам до себе, ніж до Бенедикта.

— Тобто — «я вам підходжу»? У вас є робота для мене?

— Так… Розумієш, скоро почнеться навчальний рік, а я повинен багато чого підготувати і не встигаю… Старість, сам розумієш… Ех, повернути би молодість… — відлітав у свої мрії чоловік.

— Ви б мені шалено допомогли! — не вірив своїм вухам Бенедикт. — Я згоден!

— Ти ж навіть не знаєш, що це за робота, — усміхнувся Любомир.

Хлопцю було начхати. Він не вірив своїм вухам. Для нього це було подарунком з небес, на який він навіть і не надіявся.

— Мені підійде будь-яка робота!

— Ну, значить, ми підходимо одне одному, — мовив чоловік. — Я буду давати тобі завдання, типу знайти якісь рідкісні книги, які потрібні мені для навчальної програми; чи відправити листи на пошті; чи кудись піти; чи щось інше; а ти повинен виконувати. За кожне виконане завдання платитиму тобі — підходить?

— Звісно! Дякую вам! Ви мені дуже допоможете!

— Насправді так само, як і ти мені, — прохрипів чоловік. — І я зможу довіряти тобі важливі папери, оскільки знаю, де ти живеш, — підморгнув він.

Бенедикт усміхнувся, ще раз подякував і, неймовірно підбадьорений, чкурнув у свою кімнату. Там одразу подзвонив до Анни, і вони почали ділитись своїми продуктивними днями, щоправда дівчина не зізнавалась у головній причині, чому її день теж вдався.

Ввечері в Бенедиктові двері постукав Любомир і дав хлопцю перше завдання — знайти рідкісні книги, записані в списку. Професор порадив кілька бібліотек, у яких вони ще можуть бути, бо сказав, що багато вже об’їздив і книг там не знайшов. Також професор сказав, що буде дуже вдячний, якщо Бенедикт їх знайде.

— Мої учні просто повинні познайомитися з тими творами, тож постарайся. Це буде хороший початок нашої співпраці.

І додав, що чимшвидше хлопець їх знайде, тим швидше отримає перший гонорар.

Хлопець вирішив завтра ж вирушити на пошуки, бо йому самому подобалось і видалось цікавим це завдання і він, в принципі, не мав вибору — потрібні були гроші.

Руті Кулаковій насправді було набагато краще, ніж кілька тижнів тому, коли вона проводила сумні вечори в абсолютній самотності. Тепер у неї була Таня, якій можна було вилити душу в будь-який момент. З одного боку, вона раділа, що вирішила відпочити від Гектора (і йому дала змогу відпочити від неї), а з іншого — розуміла, що сумує за ним.

Вона не сумнівалась, що рано чи пізно вони помиряться і вона повернеться додому, та поки вона злилась на коханого і їй комфортно було залишатись у Тані.

Руту гріло якесь дивне відчуття; якась інтуїція, що скоро все зміниться; що скоро повинно відбутись щось грандіозне. Вона не могла пояснити свого передчуття, та тішила себе тим, що, можливо, це повертається її натхнення. Що це відчуття буде наростати і прийде такий момент, коли захочеться сісти і щось написати.

Того ранку Таня ввірвалась у кімнату, де гостювала Рута, з широкою усмішкою на обличчі. Було дуже рано, і Рута ще спала.

— Вставай! — весело крикнула Таня. — Зараз же!

— Що таке? — не хотіла й слухати Рута. — Ще трошечки…

— Ні, ти встанеш зараз!

Таня схопилася за краї ковдри й одним ривком зсунула її з подруги. Та зрозуміла, що боротись марно, сіла і потяглася.

— Слухаю тебе.

Таня у руках мала якийсь листок і мовчки простягнула його Руті. Та його мовчки вивчала десять хвилин. Звісно, вона зрозуміла все, що було там написано, але не могла усвідомити, до чого тут вона.

— І що це?

— Це твоє заняття! — засяяла Таня, ніби це було очевидно. — Вони спочатку запропонували мені цим займатись, але я тут подумала і зрозуміла, що тобі це більш потрібно… І ти не менш досвідчений філолог, ніж я… Я вже подзвонила до них і сказала, що ти цим займатимешся, і, скажу чесно, мені здалося, що вони навіть зраділи такому поворотові подій.

— Я не розумію… Моє заняття?

— Саме так! Тобі треба розвіятись! Тобі треба зайнятись чимсь іншим! — переконувала Таня. — Тобі сподобається!

— Я не знаю, чи зможу… — сумнівалась Рута, поглядаючи на запрошення.

— Звісно, зможеш! Ти прекрасний знавець цієї справи! Ти зможеш багатьох навчити такому, що їм і не снилось… і до того ж — у тебе є досвід! Повір, це потрібно тобі!

— Думаєш?

— Звісно! Чи ти думаєш до кінця життя валятись у ліжку і плакатись мені в сорочку?! Не знаю, як Гектор, а я такого тобі не дозволю! Ти будеш щось робити!.. І це прекрасний варіант! — говорила Таня. — Не дивись на це як на роботу, дивись на це як на цікаву справу, що буде приноситиме тобі задоволення!

Рута знову вдивилась у запрошення. Вона розуміла, що подруга має рацію. Їй потрібно чимсь зайнятись. Тієї хвилини жінка зрозуміла, що теж цього бажає. Тієї хвилини жінка вирішила, що більше ніколи в житті не дозволить собі жаліти себе і марнувати дорогоцінний час. Їй стало соромно за те, як вона безцільно його гаяла.

— Добре, — сказала вона. — Я згодна.

— Молодець.

Рута підсунулась до Тані й обійняла. Вона була надзвичайно рада, що має таку подругу, яка може вчасно вправити її мозок і направити на потрібний шлях.

— Що б я без тебе робила?.. — прошепотіла Рута. — Ти мені так допомагаєш… Ніби янгол-хоронитель.

— Не думай про альтернативи, — відповіла Таня. — І не думай про свої пісні. Забудь про них, добре? Віддавайся цій справі сповна!

— Добре.

— Тоді одягайся. Зараз поїдемо кудись і будемо тебе готувати до майбутньої роботи. Я ж не хочу, щоб замість мене туди з’явилась неграмотна панянка, яка не знає своєї справи. Трошки освіжимо твої знання, щоб усе було професійно.

— Думаєш, у мене вийде? — спитала Рута.

— Я в цьому не сумніваюсь. Але добре, що ти цим переймаєшся, — це доводить, що тобі цікаво і не байдуже. Бо, признаюсь, я думала, ти і далі будеш прикидатися рослиною… Все, одягайся і спускайся снідати… Ніл наготував омлетів… М-м-м, смакота!

Таня засміялась і вийшла з кімнати, залишаючи на ліжку замріяну і щасливу Руту. Їй справді стало легше. Вона забула про пісні, про Гектора. Їй вже хотілося чимшвидше взятися до своїх обов’язків. Світ набирав барв і втрачав сірість, яку вона бачила скрізь ось уже майже цілий рік.

— Вибач, що ти мусиш сидіти в цій запилюженій бібліотеці, — заговорив Бенедикт. — Ти заслуговуєш на прекрасні побачення в дорогих ресторанах, а я змушую тебе сидіти тут.

Вони з Анною сиділи за столиком серед високих сірих полиць старої бібліотеки і шукали в списках книг назви тих оповідань, які повинен знайти Бенедикт для професора Любомира. Сонячне світло майже торкалось того місця, де сиділи вони, — від чого здавалося, що надворі пізній вечір.

Завдання виявилось не таким легким, як хлопцю здавалось.

— Ти жартуєш? — поглянула йому в очі Анна. — Це найцікавіше побачення в моєму житті… Невже я схожа на тих дівчат, які мліють від пафосних місць і гламурних страв?

— Авжеж, ні.

— Тоді не говори мені такого… Повір, тут, копаючись в архівних списках, відчуваючи запах старих книг, я почуваюся найщасливішою дівчиною, а ті канапки, які ми будемо їсти, видаватимуться мені найапетитнішою стравою в світі, з якою не зрівняється жоден ресторан.

Бенедикт засміявся, але одразу притих, бо повз їхній стіл проходила стареча жіночка-бібліотекар і грізно йому зашипіла. Вона й так не була рада, що сюди приперлось двоє синьоволосих тинейджерів, щоб порушувати її порядки, та ще й не могла дозволити їм порушити тишу. Та коли вона зникла десь за полицями, Бенедикт схилився через стіл і поцілував кохану.

Бенедикт і справді бачив, що Анна не сумує. Вона з шаленою цікавістю вивчала кожний рядок в довгих пожовтілих списках. А коли їй вдалося знайти потрібну книгу, вона не стримала своїх емоцій, піднялася і викрикнула.

— Є! Знайшла! Я знала!

— Що ви собі дозволяєте, панночко? — моментально, мов тільки й чекала, щоб дати зауваження, зреагувала бібліотекарка. — Це бібліотека. Тихіше!

— Вибачте, — винувато сіла Анна і прошепотіла до Бенедикта: — Я знайшла… поглянь!

Дівчина всунула хлопцю список, і він дійсно побачив, що під номером 166 — одна з тих книг, які вони шукають для Любомира. Бенедикт теж зрадів, що нарешті хоча б якийсь прогрес.

— Ти молодець, — похвалив він дівчину. Його гріла азартна іскра в її погляді. — Тепер потрібно знайти ще чотирнадцять книг, — сумно додав він.

— Знайдемо! — бадьоро промовила Анна, на що одразу відреагувала бібліотекарка. — Вибачте… Це востаннє, чесне слово.

Цілий довгий день вони пробули в цій тихій бібліотеці. Канапки, які заздалегідь приготувала Анна, справді виявилися неабиякими смачними. Обідати вони вийшли на високі сходи бібліотеки, бо бібліотекарка не дозволила їм їсти серед книг, — але вони не пошкодували, що послухалися, бо це дозволило їм ніжитися на літньому сонечку і голосно сміятися.

А сміх був присутній у кожній їхній розмові. Навіть у кожному мовчанні. Так само як і закохані погляди.

Пообідавши, вони повернулись у темне приміщення і продовжили пошуки, відчуваючи себе безстрашними археологами в темній печері. Друга половина пошуків, на їхнє здивування, видалася набагато продуктивнішою за першу, бо їм вдалося знайти ще вісім книг з Любомирового списку.

Коли прийшов вечір, підлітки були абсолютно виснажені. Обом хотілось спати і забути про всі ці списки і книги, тож вони вирішили, що на тому кінець — вони повинні повернутись в якийсь інший день. Вони показали бібліотекарці список з відміченими книгами, і та за двадцять хвилин принесла їх зі сховища.

Бенедикт зареєстрував усі книги на професора Любомира, ледь помістив їх у рюкзак і пішов з Анною геть.

— Відчуваю себе в’язнем, який вийшов на волю після довгого ув’язнення, — сказала Анна, коли вони вийшли з бібліотеки на тепле вечірнє сонечко.

Бенедикт усміхнувся, бо слова дівчини описали і його стан. Загалом, Бенедикт був задоволений своїм, так би мовити, першим робочим днем. Звісно, він не думав, що буде так складно, але те, що він перебував серед книг, його гріло. Бо він любив книги. А хто ж їх не любить?

Володимир Кравчишин був дбайливим батьком. Та він цього не знав, а точніше — він у цьому сумнівався. Він винив себе в тому, що багато часу проводить на роботі; що рідко їздить з донькою на відпочинок; що мало приділяє їй уваги. Він шалено її любив і тільки надіявся, що донька це розуміє.

Анна все розуміла. Вона ні крапельки не злилась на тата, бо не менше його любила, ніж він її. І, в принципі, причин злитись вона теж не мала. Вона розуміла, що одяг, книги, їжа, розваги і всяке інше, що вона має, — це все тільки завдяки батькові. Дівчина всім серцем бажала, щоб батько розумів, що вона вдячна за це.

Після розлучення з дружиною він поклявся, що життя Анни буде безтурботне. Воно, по правді, таке й було. Чоловік шалено радів за доньку щоразу, коли вона одержувала перемоги: чи то зданий іспит, чи просто хорошу оцінку за реферат. Колись, коли вона була малою, а він працював на старій роботі і більше часу проводив удома, вони сідали ввечері перед телевізором і ділились прожитим за весь день. Це був прекрасний час.

А тепер він майже нічого не знав про життя доньки. Через це йому боліло в серці, адже він тільки для неї і жив. Недавно, коли донька прийшла з синіми пасмами волосся, він зловив себе на думці, що навіть не сміє її питати про неочікувану зміну іміджу. Він ніби не мав права про це її питати. Це не його справа.

Так само і сьогодні, коли він повернувся з роботи і знайшов у почтовому ящику лист із якоїсь Літньої школи прози та поезії, він шалено здивувався, бо навіть не здогадувався про такі таланти доньки. Він шалено зрадів за неї, та радість перервалася, щойно він зайшов у будинок, відкрив конверт і побачив, що результат прийшов на імя якогось Бенедикта Креха.

Йому знову заболіло через те, що він чужа для своєї доньки людина. Хто такий Бенедикт? Це її хлопець? Чому результати з його заявкою приходять до них додому? Чи сміє він розпитувати про це доньку?

Володимир закричав у будинок, чи донька вдома, та у відповідь почув лише тишу. Врешті він витягнув телефон і набрав її.

Анна, яка безтурботно йшла поряд із Бенедиктом до автобусної зупинки, побачивши, що телефонує тато, відійшла від хлопця на деяку відстань.

— Тату? — здивувалась вона, бо той не часто до неї телефонував.

— Ань, ти де?

— В місті, гуляю з другом… а що таке?

— А цього друга часом не Бенедиктом звуть?

— Так… Звідки ти?… — здивувалась вона, а потім второпала. — Прийшов лист з його результатом?

— Саме так, — відповів батько. — Але хто він такий? І чому результати прийшли до нас?

— І що там? — навіть і не почула батькових запитань Анна.

— Його прийняли… Чуєш? Алло… Анно? Ти чуєш мене? — сказав татів голос у трубці, від чого світ навколо дівчини мало не поїхав з-під ніг.

— Це чудово! Тату, я тобі вдома все розкажу! Скоро буду! Дякую! — радісно говорила Анна.

Того вечора відбулись дві прекрасні розмови. Одна: хлопця з дівчиною, яка зізнавалась у тому, що допомогла йому вступити в літню школу поезії. Друга: батька з донькою, яка чи не вперше за тривалий час ділилася пригодами свого життя.

І в кінці кожної відбулись теплі обійми: хлопця, який був вдячний своїй дівчині, що підштовхує його до мети, і тата, який ледь стримував сльози, коли його дівчинка щиро і сором’язливо зізнавалась йому, що зустріла першу любов. Він зрозумів, що йому не варто боятися — між ними прекрасні стосунки.

Шостий крок назустріч вітру: «Встигати за життям»

— Вже прокинувся? — говорила Анна з трубки Бенедиктового телефону.

— Прокинувся, — відповів хлопець.

— Боїшся?

— І боюсь, і радію, — признався хлопець. — Ще досі не вірю, що серед ста п’ятдесяти претендентів вони обрали мене.

— Вони обрали твої вірші, — мовила Анна. — Бо вони хороші, прості і щирі. Це прекрасна поезія. Не бійся нічого, чуєш?

— Добре… зустрінемось після цього?

— Обов’язково.

Хлопець відклав телефон і продовжив дивитись на розкидані по столі зошити. Він обирав, який із них візьме з собою на перші уроки в школу поезії. Кожен з них для нього був однаково важливим, бо кожний рядочок, кожне слово записане в ньому, Бенедикт колись проживав.

Поклавши потріпаний записник з першими своїми віршами в рюкзак, хлопець вийшов з кімнати, відчуваючи, що за дверима на нього чекає прекрасний день.

У коридорі, як завжди, стояв Ярон, та сьогодні Бенедикт не мав ні часу, ні бажання з ним спілкуватися. Хлопець привітався і просто його оминув, та відразу почув:

— Сьогодні.

— Перепрошую?

— Сьогодні вона прийде, — повторив Ярон.

Хлопець тільки знизав плечима.

— Гарно вам поспілкуватися… Я зараз поспішаю, але надіюсь, коли повернусь у пансіонат, вона ще тут буде і я теж зможу з нею поспілкуватись.

Сидячи у невеликій аудиторії разом з іншими учасниками Літньої школи і чекаючи наставника, який буде їх вчити, Бенедикт прозрівав. Усі ці підлітки були такі, як і він. Дивні, з глибокими поглядами, з якоюсь жалістю в очах. Усі вони були яскраві особистості: хто з дредами, хто в різнокольорових кедах, хто в дивному кашкеті. Бенедикт, зі своїм синім волоссям, серед них не вирізнявся.

Усі вони мали такі ж таланти, як Бенедикт, — напевно через це були чимсь схожі. Хлопця найбільше дивувало те, що вперше за своє життя він перебував серед таких, як він.

Він усе життя вважав себе білою вороною, а зараз розумів, як дивовижно помилявся.

— Двадцять людей зі ста п’ятдесяти! І ми одні з них! Ти можеш у це повірити? — тішилась якась дівчина своїй подрузі — сиділи перед Бенедиктом.

Він не міг повірити. Він шалено пишався тим, що зараз тут. Його гріла думка, що хтось, хто вирішував, хто попаде в цю школу, прочитав його вірші та вирішив, що він теж гідний бути серед двадцяти найкращих. Ця думка шалено підбадьорювала Бенедикта. Окриляла.

Десь у глибинах душі це було ще однією причиною втекти з дому. Жити моментами і творити хороші вірші. А він отримав навіть більше — його вірші тепер можуть бути почутими. Ця школа йому допоможе — він у цьому не сумнівався, — бо вже допомогла всім серцем вірити у свій талант.

Шепіт учнів припинився, коли в клас, тримаючи в руці якісь нотатки, зайшла жінка років тридцяти. Вона мала світле волосся, зв’язане в хвіст, і якесь до болю знайоме обличчя.

— Доброго дня, студенти, — промовила вона виразним говором. — Мене звати Рута Кулакова, і я буду вашим керівником на наступні кілька тижнів.

Аудиторією рознісся здивований шепіт. Всі знали, хто це, та не розуміли, чому саме її обрали наставником молодих письменників і поетів, бо жінка славилася тільки своїм голосом.

— Знаю, дехто з вас не розуміє, чому ця панянка прийшла сюди, а не кудись у школу молодих співаків, — ніби прочитавши думки присутніх, промовила Рута. По правді, вона й сама не до кінця розуміла. Було помітно, що вона ніколи не мала досвіду вчителя. Очі її бігали, а голос трішечки тремтів. — Але хочу вас переконати у тому, що в мене величезний досвід — всі пісні, які ви коли-небудь чули в моєму виконанні, були написані тільки мною. Кожне слово, словосполучення, рядок чи літера — їх усі написала я, виносивши їх у своєму серці, так само як це робите ви. Отож кому, як не мені, розуміти, що таке бути молодим творчим підлітком? Коли ти соромишся показати свою творчість близьким; коли ти сам сумніваєшся у красі написаного; коли ти боїшся, що суспільство не зрозуміє тебе. Я надіюсь, що ми з вами зможемо подолати ці страхи разом. Я навчу вас того, що допомагало мені. Як добирати слова, як експериментувати зі стилем писання, як римувати те, що, здається, не римується. До того ж я філолог, який допоможе вашим віршам і текстам бути не тільки гарними, а й граматично правильними.

Усі в аудиторії уважно слухали жінку. Дехто їй вірив, дехто не вірив. Бенедикт вірив. Вона говорила те, що він хотів почути. Він зрозумів, що своєю першою промовою ця вчителька зуміла втертись у його довіру.

— Отже, є запитання? — закінчила вона.

У залі була тиша, тож жінка підійшла до дошки і написала там одне речення.

«Насиченість речень».

А далі відбувався найцікавіший для Бенедикта урок, бо всі говорили про творчість. Рута Кулакова кожне сказане правило доповнювала якимсь випадком зі свого життя. Це навіювало довіру. Вона розказувала про випадки, коли речення, чи в випадку поезії — рядки, потрібно насичувати різними деталями, а коли вистачить лише двох слів, щоб вразити читача.

Вона зачитувала свої вірші, питала, що б вони змінили, питала, чому б вони це зробили. Говорила, що зараз банальне, а що оригінальне. Також казала, що на це більшою мірою зважати не потрібно, бо інколи найбанальніша річ стає найпрекраснішою.

— Головне в нашій справі — це відчуття! Емоції, вкладені в слова! Інколи ви можете писати про слонів, але написати це так емоційно, що воно торкнеться людського серця ще більше, ніж історія про «Титанік»[14] чи Хатіко[15].

Усі були відкритими. Навіть Бенедикт. Він і не здогадувався, що може таким бути. Що може бути веселим серед інших людей. Що може додати кілька смішних слів до жарту вчительки чи може не погодитися з думкою іншого учня. Тепер він щоразу переконувався у тому, що тим, ким він вважав себе ціле життя, він насправді не був. Він був веселим, розумним і сміливим.

Інколи вчителька жартувала, і сміхом заходився весь клас. Інколи суворішала, і весь клас напружувався разом з нею. Було помітно, що Рута віддається справі всім серцем. Було зрозуміло, що важливе з того, що вона розказує, а що не важливе, хоч і вважається важливим.

Дві години були насичені творчістю, цікавими думками і неординарними ідеями. Хлопець, коли вчителька розповідала про те, що творити можна в будь-якому місці, якось відволікся, бо й сам це знав. Він поглянув у вікно, за яким хиталось зелене листя дерев, і зрозумів, що запам’ятає цей момент на все життя. Ще місяць тому він і не мріяв, що сидітиме серед таких цікавих людей і ділитиметься своїми думками.

— На наступний урок ви підготуєте мені якусь роботу: чи то прозу, чи вірш. І я хочу, щоб ви виходили на середину аудиторії і читали свої доробки, — закінчувала урок Рута. — А всі інші слухатимуть і потім висловлюватимуть свою думку. Ви маєте навчитись читати свої вірші так, як пише їх ваша рука. На нас чекає незабутня Літня школа. Домовились?

— Домовились, — відповіли учні.

— І як усе пройшло? — зателефонувала Таня до Рути після закінчення уроку.

Рута сиділа в прозрінні. Їй хотілось плакати від щастя. Вона дивилась на розписану своїми замітками дошку і не вірила у все, що відбувалось останні дві години. У класі нікого вже не було. Тільки вона і її здивування.

— Я маю їх, — прошепотіла Рута. — Крила… Я справді їх маю…

— Звісно, ти їх маєш… Я дуже рада за тебе, — мовила Таня. — Я вірила в тебе.

— Ці діти неймовірні… Вони щасливі від того, що роблять… І їм більше нічого не потрібно.

— Ти теж такою була. І я хочу, щоб ти знову такою стала.

— Я стаю… Я це відчуваю… Мене переповнює щастя… Я й не усвідомлювала, як це неймовірно — просто спілкуватися з дітьми і передавати їм свій досвід. Дякую тобі, Таню.

— Приїжджай, розкажеш усе детальніше.

— Скоро буду, — усміхнулась Рута і піднялась витирати дошку.

Телефонна розмова закінчилась. Таня, яка сиділа у себе в кухні, відклала телефон. Вона розмовляла з Рутою на гучномовці, так, щоб людина, яка сиділа навпроти за столом, теж чула радісні слова подруги.

— Все зрозумів? — гостро спитала Таня.

Навпроти сидів Гектор. Він приїхав, щоб помиритися з Рутою і забрати її додому; сказати, що помилявся і що тепер більше часу проводитиме з нею. Він дійсно цього хотів усім серцем, та зараз гірко розумів, що його маленька Рута без нього розцвіла, як квіти, які він тримав у руках.

— Якщо ти справді її кохаєш, то повинен дати їй відпочити, — продовжила Таня. — Вона гниє у вашому будинку, наодинці зі стінами. А зараз вона має прекрасне заняття, яке, ти чув, вона любить.

— Ти маєш рацію, — визнав Гектор, піднявся, поклав на стіл квіти і додав: — Вибач, що забрав час… — Він рушив геть.

— Гекторе, — зупинила Таня, бо їй стало жаль чоловіка. — Вона тебе любить, так само як і ти її. Просто зараз вам треба пожити окремо.

— Я розумію, — відповів чоловік. — Дякую тобі, що про неї піклуєшся.

За годину в цю кухню зайшла Рута. Вона хотіла взяти вино з холодильника і піднятись нагору до Тані, щоб усе в деталях розказати про урок у Літній школі. Та раптом побачила квіти, яких Таня навіть не торкалась. Вона одразу зрозуміла, що тут був Гектор. Тільки він їй дарував лілії. Її це розчулило, бо вона дуже за ним сумувала. Та так само, як і він, вона розуміла, що поки їм треба відпочити одне від одного.

Вона вдихнула прекрасний аромат і з журбою поставила квіти у вазу. Потім, як і планувала, взяла вино і піднялась нагору. А про Гектора вона в розмові навіть не згадувала. В принципі, так само як і Таня.

— У тебе блищать очі! — перше, що сказала Анна, коли зустрілася з Бенедиктом. — Невже все настільки класно?

Він стояв у тіні якоїсь яблуні недалеко від академії і чекав на свою дівчину. Тяжко описати його тодішні думки — було таке враження, що вони між собою сперечаються за увагу Бенедикта, настільки швидко вони мінялись. Він був дуже вдячний Анні, що та організувала йому такі цікаві походи в Літню школу, бо побувавши там лише один раз — він нетерпеливився сісти за писання нового вірша. Урок справді надихав на творчість і філософію.

— Дякую тобі, — обійняв він її. — Якщо б не ти… Я б і не здогадувався, що таких людей, як я, чимало.

— Я рада, що тобі сподобалось, — усміхнулась Анна.

— Ідемо?

— Пішки?

— Хіба такі дні не створені, щоб гуляти пішки з коханими людьми? — запитав хлопець, на що дівчина лише усміхнулась, розуміючи, який той юнак дивовижний.

Анна зловила його за руку, і вони, ось так гуляючи під серпневим сонцем, попрямували до пансіонату Бенедикта. По дорозі хлопець у подробицях і з захватом у погляді розказував про все, що відбувалось у школі. А вона уважно його слухала, радіючи, що зуміла подарувати хлопцеві ще один приємний момент.

Заходячи в пансіонат, вони перетнулись з паном Любомиром, який виходив. Він, побачивши Бенедикта, ніби зрадів.

— О, Бенедикте, — мовив чолов’яга і потягнувся до портфелю. Витягнув звідти чотири конверти.

На секунду Бенедикту здалося, що чоловік чомусь знову хоче дати платню, як він давав за знайдені книги — в конверті (хоча Бенедикт одну так і не знайшов). Хлопець засоромився, бо не міг зрозуміти, за яке таке завдання чоловік знову хоче платити; хлопець не хотів доплати за знайдені книги — першого гонорару йому вистачало. Та це були не гроші. Це було, власне, друге завдання.

— Поїдеш завтра в сьоме відділення пошти і надішлеш ці листи, добре? — простягаючи конверти, мовив Любомир. — Але не хитруй і відправ з сьомого, добре?

— Добре, буде зроблено, — відповів Бенедикт.

День ставав дедалі кращим: цікавий урок, вечір з коханою, а тепер іще й чергова змога підзаробити грошенят.

— Ну, тоді це все. Милого вечору, — усміхнувся старий і вийшов.

На рецепції, як завжди, сиділа пані Ярина, яка, щойно Любомир зник, їдко пирхнула. Стара навіть не зважала на Анну, бо її часті візити в пансіонат вже ставали нормою.

— Що таке? — не зрозумів пирхання старої Бенедикт.

— Дивний чолов’яга, — відповіла Ярина, натякаючи на Любомира. — Він навмисно відправляє тебе в інший куток міста, щоб його не знайшов син.

— Що?

— Ну Любомир… Його ж синок вигнав з дому, і той приїхав у наше місто, — розказувала стара. — А тепер Любомир ображений і відсилає листи внукам з далеких відділень почти, щоб його часом не знайшли… Пф-ф! Дивний чолов’яга!

— А ви б не ображались? — втрутилась Анна. — Добре, що хоча б він пише своїм внукам.

— Я б не ображалась, — відповіла Ярина. — В нашому з ним віці ми вже не маємо права витрачати час на образи.

— Ви помиляєтеся, пані Ярино, — відказала Анна.

Бенедикт зашарівся і штурхнув дівчину, щоб та не вступала в дискусію. Та на його подив, пані Ярина дивно усміхнулась і з цікавістю зиркнула на дівчину:

— Цікаво — чому?

— У вашому віці ви маєте право на все.

Ярина кілька секунд пильно дивилась на дівчину. Бенедикт буквально відчував тиск і злість старої. Та йому, мабуть, усе це здалось, бо раптом:

— Хех, можливо, ти маєш рацію, молода дівчино, — відказала Ярина.

Бенедикт аж роззявив рота з подиву, що все так легко обійшлося.

Бенедикт мав таємницю. І з кожним днем, який він проводив з Анною, вона ставала важчою. Йому дедалі тяжче ставало її приховувати. Ця таємниця була пов’язана з його втечею з дому. Хлопець не тільки від усіх її приховував, він ховав її сам від себе; переконував, що втік від проблеми і тепер вона його не наздожене, — та це було неправдою. Він просто не хотів про це думати.

Але кожний проведений з Анною вечір змушував його задумуватися над нею. І кожного разу все сильніше і сильніше. Хлопцю було важко дивитись у прекрасні Аннині очі і мовчати. Але він, вісімнадцятирічний парубок, не знав, як правильно вчинити. І насправді, навіть сорокарічний чоловік теж би не знав, чи сказати правду, чи мовчати і не причиняти болю важливій для тебе людині. Ця дилема, по правді, не мала правильного рішення.

Та цього вечора сталося щось таке, що мало не підштовхнуло юнака в усьому признатись.

Вони лежали на ліжку: вона головою на його грудях, читаючи «Злочин і кару», а він тримаючи блокнот з ручкою. Він писав вірш, а вона літала у книжковому світі.

— Я такий щасливий, — промовив хлопець, відволікаючись від блокнота. — Я хочу, щоб ти це знала.

— Я знаю це, — відклала вона книжку і поглянула в його хоч і маленькі, та бездонні очі. — Я теж щаслива… Ти перевернув мій світ.

Він її ніжно поцілував.

— Я не можу в це повірити, — промовив він після поцілунку. — Це мов якесь диво. Ти, твої вуста, твої очі… Не можу повірити, що ми зустрілися… Що ми тепер разом… Я закохався, як безнадійний утопленик.

— А я розчинилася, мов крапелька дощу в океані, — натомість сказала Анна.

Ці підлітки навіть не підозрювали, наскільки чесна у них любов… Наскільки рідкісна. Наскільки жива. Вони навіть не підозрювали, які вони щасливчики. Вони просто насолоджувалися своєю казкою.

Та раптом, мов грім серед ясного неба, їхні ніжності порушив чийсь крик. Хтось шалено кричав у коридорі. Якась жінка… якась дівчина. Бенедикт і Анна миттю зірвались на ноги і чкурнули у коридор. А там, біля прочинених дверей у Яронову кімнату, стояла Єва, а під її ногами валялися шматочки горнятка, яке вона, мабуть, впустила з переляку. Бенедикт і Анна одразу зрозуміли, що в Яроновій кімнаті щось страшне, бо на Євиному обличчі кипів жах.

Підійшовши до дверей, Бенедикт і Анна побачили те, чого ще ніколи в житті не бачили, — мертву людину. На вузенькому ліжечку, покоячись вічним сном, лежало бліде Яронове тіло. Воно було одягнене у чорний костюм і лежало просто на спині, мов у домовині.

— Господи! — промовила Анна.

— Що таке? Що за крик? — придріботіла на гамір пані Ярина. Її очі розширилися, коли вона побачила мерця. — Матір Божа! Він що, помер?

Жінка не чекала відповіді, бо й так її б не дочекалась — усі завмерли. Вона переступила поріг Яронової кімнати і підійшла до ліжка. Їй теж було страшно, та вона повинна була впевнитись, що чоловік і справді помер.

— Він мертвий, — прохрипіла вона, торкнувшись холодного Яронового зап’ястка. — Зателефонуйте хтось у «швидку».

— О, Боже… Я просто йшла з кухні і побачила відчинені двері…. Я хотіла їх зачинити і побачила його… — нервово говорила Єва. — Мене заклинило!

— Дзвоніть у «швидку»! — крикнула пані Ярина.

На секунду Бенедиктові здалося, що жінку взагалі не хвилює смерть у її пансіонаті, що її більше дратує той факт, що сюди приїдуть лікарі і, напевно, міліціонери.

Анна витягнула з кишені телефон і набрала номер «швидкої допомоги». А Бенедикт заціпеніло стояв і дивився на кам’яний вираз Яронового обличчя.

Приїхали медики. Приїхали міліціонери. Всіх розпитали про все, що відбулось. Тіло загрузили в карету «швидкої». Міліціонери кримінального в цьому нічого не бачили, а медики сказали, що в покійника просто зупинилось серце. Хоча грізні міліціонери, здається, вперше бачили таку картину, що мрець, ніби готуючись до кінця, заздалегідь влігся на ліжко.

Пані Ярину допитували найдовше, в неї розпитували про родичів померлого, а вона спочатку навіть не могла ніяких пригадати, проте одна з квартиранток, сестра-близнючка, все-таки згадала, що в Ярона були родичі у Львові. На цьому допити й закінчились.

Усе це сталося дуже швидко, і після того, як міліціонери і «швидка» поїхали разом з мертвим Яроном, у пансіонаті затаїлася страшенна тиша. Була містична атмосфера, яка ніби змушувала присутніх забути про все, що сталося. Ніби нічого й не було.

Та ніхто забути не міг, бо щойно люди на власні очі бачили смерть. А таке не забувається.

— Ех, треба розміщувати оголошення про вільну кімнату, — говорила пані Ярина.

Бенедикту було важко таке слухати. Щойно закінчилось існування однієї людини, а жінка думала про заздалегідь звільнену кімнату. Невже їй настільки байдуже?

Бенедикт був у шоці. Він згадував вранішню розмову з Яроном і вражався щоразу, коли прокручував в думках той діалог. У Бенедиктовій голові вирували якась містика і розуміння того, що наш світ не такий простий, яким здається… все не так просто — в ньому багато таємниць, яких ніхто ніколи не розгадає. Не зможе. Ми, люди, поки ще занадто юні, щоб розуміти той світ.

— Невже він знав? — запитав Бенедикт.

Він, Анна і Єва сиділи на кухні пансіонату. Вони сиділи разом, бо їм було потрібно це обговорити. Вони не були готові розійтись по своїх кімнатах і забути про це, як Ярина чи ті самі міліціонери.

— Ти про що? — сьорбнула чаю Єва. На душі в неї була якась порожнеча — епічне розуміння того, чим закінчується людське життя. У всіх присутніх було таке розуміння, і воно, безперечно, пригнічувало.

— Ти ж пам’ятаєш, про що він говорив кожного разу, як виглядав у вікно?

— Казав, що чекає її, — відповіла Єва.

— Саме так, — промовив Бенедикт. — А зранку він мені сказав, що сьогодні вона прийде.

— Боже… — вразилась Анна. — Невже ти думаєш, що вона — це Смерть?

Євине лице теж скривилося в переляку.

— Ви ж бачили, що він лежав там, ніби чекав її, — продовжував хлопець. — Ніби знав, що помре.

— Господи… — прошепотіла Єва. — Божевілля якесь!

Той містичний настрій тримався весь довгий вечір. А може, навіть і кілька наступних днів.

Бенедикт з Анною пішли у свою кімнату близько десятої вечора. Дівчина бачила, що хлопця страшний випадок вразив якось інакше, аніж її. Якось глибше. Хлопець був відсутній. Про що він думав? Невже його так засмутила смерть того самотнього чоловіка?

— Про що ти думаєш? — спитала вона.

— Про смерть, — відверто сказав він. — Людина живе собі, живе, а тут раптом приходить вона, і все закінчується… Це так пригнічує.

— Я згодна, — мовила Анна. — Але без неї ми б не цінували життя, Бенедикте.

— Ти думаєш, Ярон дійсно знав, що помре саме сьогодні?

— Я не знаю. В нашому світі багато таємниць — ось що я знаю… Нам, молодим здоровим людям, не варто про таке думати.

— У його випадку все так швидко закінчилось, — навіть не чув дівчини Бенедикт. — І він був готовий до цього… я бачив… Він був. Хіба це не найпрекрасніша смерть, якої може бажати людина? Смерть, до якої ти готовий?

— Чому ти про це думаєш? — дратувалась Анна. Вона торкнулась його лиця рукою і поглянула в очі, шукаючи в них відповідь. — Найпрекрасніша смерть приходить тільки тоді, коли людина проживає найпрекрасніше життя. А в тебе воно буде, Бенедикте. В тебе буде найцікавіше життя, ось побачиш, бо ти найцікавіша людина, яку я знаю. Ти напишеш тисячі віршів, проживеш сотні прекрасних митей. А потім… у далекій, далекій старості… ти зрозумієш, що ось він — момент, коли ти переконаний, що пізнав усі скарби цього світу… Ось тоді ти будеш готовий до смерті… Не раніше.

— А що, коли не буду готовий? — спитав хлопець.

— А про такі «коли» у твоєму віці не потрібно думати, — усміхнулась вона. — Тобі треба думати про життя, а не про смерть.

— Так, — раптом ніби прокинувся Бенедикт. Він піднявся з ліжка. — Ти маєш рацію. Я повинен думати про хороші моменти і про свої вірші… Про тебе… Але аж ніяк не про смерть. Нехай Ярон з миром спочиває, а ми будемо жити…. Ходімо…

— Що? — не зрозуміла Анна. — Куди?

— Ходімо звідси. Ходімо в парк чи на річку. Погуляємо. Подивимося на зірки. Життям треба насолоджуватися щосекунди… І не гаяти його.

Анна засміялася і погодилася на пропозицію. Вона була шалено щаслива, що може насолоджуватися життям разом з цим прекрасним глибоким юнаком.

А він… Він шалено боявся смерті. Він хотів жити вічно. Пізнавати цей світ. Знайомитися з людьми. Він знав, що це неможливо, і того вечора вкотре собі заприсягся, що покладе своє життя на те, щоб дійсно бути готовим до смерті. Щоб, коли вона прийде, не ховатися від неї, а обійняти і піти в інший світ, як нарівні… З великим запасом спогадів про прекрасне життя.

Володимир Кравчишин відклав усі справи, щоб присвятити день своїй доньці. Відтоді як вона розказала про свої ніжні стосунки з хлопцем на імя Бенедикт, він розумів, що життя Анни дуже цікаве. Трохи наївне, безтурботне, насичене і, безсумнівно, цікаве. Він хотів бути частиною того життя, тих моментів, які проживає його Анна. Володимир хотів бути другом для своєї доньки.

Спустившись того дня зранку на кухню, Анна дуже здивувалась, що батько вдома, сидить у піжамі та, не поспішаючи, п’є каву. Вона давно не бачила такої картини, бо він весь час спішив на роботу, а вихідні мав лише раз на рік.

— О, в тебе вихідний? — мовила вона до батька. Взялась і собі робити вранішнє какао.

— Так, — усміхнувся батько, відкладаючи газету. — Вчора відпросився з роботи… А ти чому так пізно прийшла додому? — додав він, бо вчора не засинав доти, доки не почув, як відчиняються-зачиняються її двері. А це було близько першої години ночі. І таке вже було не раз.

— Та так, — знизала вона плечима. — Була зі своїми друзями наркоманами.

— Не жартуй так, — спохмурнів Володимир.

— Та ти ж знаєш, що нічого кримінального я не робила, — відповіла вона. — Гуляла містом. Дивилась на зірки. Проводила час з цікавими людьми. Розмовляла і навіть забула про час… Вибач.

— Я довіряю тобі, Анно, але й переживаю також, — додав чоловік уже лагідніше. — Ти розумна в мене… Але в світі багато й нерозумних людей.

— Не переймайся… В мене хороші друзі…

— А вчора ти з ким була? З Лізою, Пилипом і Максом?

— Ні… Тільки я і Бенедикт… — відповіла вона.

— Ти довіряєш йому?

— Звісно, довіряю, тату. Він найдобріша людина, яку я знаю… Тобі не варто про це непокоїтись.

— Просто ти його не так і довго знаєш…

— Повір, я знаю його, — відповіла дівчина. — І він знає мене… Нам більше нічого не потрібно.

Тато усміхнувся з якимсь здивуванням у погляді, мовляв: «Он як?» Він бачив, з якою іскрою в погляді вона говорить про цього юнака. Вона була схожа на свою маму. Але він знав, які довірливі бувають дівчата.

— Ань, — після паузи промовив Володимир, — ходімо сьогодні на рибалку. На річку… Як колись, у дитинстві… можеш запросити також Бенедикта.

Дівчина мало не виплюнула какао, яке щойно сьорбнула. Вона кинула на тата вражений погляд.

— Ти серйозно?

— Так, — усміхнувся чоловік. — Буду радий познайомитися з тим твоїм найдобрішим у світі хлопцем.

— Добре! — сказала вона. — Звичайно!

Більше вона не знала, що сказати. Вона раділа, що нарешті Бенедикт познайомиться з її татом і зможе показати йому, яка він людина. Вона не сумнівалася, що хлопець сподобається батькові, бо була переконана, що Бенедикт — така людина, яка подобається всім.

Вона підійшла до тата й обійняла.

— Дякую тобі.

Весь той ранок вони проговорили про Бенедикта. Дівчина розказувала про їхні пригоди, про їхні зустрічі, про посиденьки в бібліотеках. Про вчорашній випадок з мерцем вона, щоб не насторожувати тата, промовчала. Її вже покинув той вчорашній містичний настрій.

Та на відміну від неї Бенедикта такий настрій не покинув. Він сидів на лавочці біля прохолодних фонтанів і дивився на їхні енергійні танці. Шуміла їхня вода, та він її не чув. У вухах у нього були два навушники, з яких звучала колискова, яку своїм хрипким голосом наспівував «НікелбекNickelback — канадський рок-гурт, що грає в стилях пост-ґранж, альтернатива та хеві-метал.]».

Вчорашній випадок з Яроном показав хлопцю, наскільки швидко може все закінчитись. Він не хотів гаяти часу, а ще більше не хотів бути причетним до того, щоб хтось його гаяв.

Годину тому він стояв на автобусній зупинці і чекав на маршрутку, яка відвезе його в інший куточок міста. Там він мав знайти потрібне відділення почти і відіслати чотири конверти, які дав Любомир, на адресу його сина. Та він не зміг, а коли потрібна маршрутка приїхала, просто заціпеніло стояв і дивився, як вона від’їжджає.

Тепер він сидів на лавочці біля фонтанів, слухав хорошу рок-музику і тримав у руці блокнот і ручку, а чотири конверти лежали збоку. Він не писав вірш. Він писав лист… п’ятий лист, який він мав намір відправити на адресу Любомирового сина. І він адресувався саме йому, синові.

В ньому він, вісімнадцятирічний хлопчак, пробував пояснити дорослому чоловікові, наскільки безглузда ситуація у них з батьком. Так, хлопець знав, що це не його справа і він не має ніякого права втручатися, але, на його думку, чоловіки просто гаяли час, і він не міг хоча б не спробувати відкрити їм очі. В Бенедиктовій голові весь час крутилися слова пані Ярини: «У нашому з ним віці ми вже не маємо права витрачати свій час на образи». Бенедикт був з ними абсолютно згідний. Ба більше, він думав, що в ніякому віці люди не мають права витрачати час на образи. Це безглузда трата життя.

Він писав листа абсолютно простими словами. Пробував переконати сина забути всі незгоди. Пробував, щоб усі його слова здавалися простими, такими, після яких чоловік справді зрозуміє абсурдність ситуації. Він писав, що його батько — абсолютно хороша людина, яка заслуговує на ще один шанс… Яка заслуговує на те, щоб спілкуватися з внуками…

У цьому листі Бенедикт також пробував виправдати Любомира, навіть не знаючи сенсу їхніх з сином негараздів. Він писав, що чоловік хоч і прикидається ображеним, та коли побачить щирий крок до спілкування, теж ступить назустріч.

Закінчував Бенедикт листа адресою пансіонату. А коли поставив крапку, якось випадково задумався над своїми стосунками з батьками. Він же так само, як і Любомир, пішов і не сказав куди. Хіба вони заслуговують на це? Звісно, ні. Але Бенедикт був упевнений, що вони зрозуміли його вчинок. Вони розуміли, що хлопець захотів свободи, якої разом з ними, через їхню ж турботу, він би не мав.

Потім Бенедикт піднявся, взяв у руки вже п’ять конвертів і пішов у найближче відділення почти. Він відчував якусь двоякість — ніби робив усе абсолютно зухвало і неправильно, а в той самий час розумів, що його вчинок хоч і ризикований, та шляхетний.

Коли Бенедикт втік з дому, він поклявся не думати про наслідки своїх вчинків. І це, хай йому грець, вдавалося прекрасно. Він відправив листи Любомировому сину, й аж тоді з його душі зник тягар, містичний і сумний настрій. І він навіть на секунду не задумався про наслідки свого вчинку.

Яна Крех довго сумнівалась, чи варто їй це робити. Та все-таки, стиснувши сміливість у кулаку, вона зайшла у храм. Він був порожній, лише збоку на лавочці сидів безпритульний, який, здається, вже просто дрімав.

Вона несміливо підійшла і поставила свічку за свого сина.

Бог… Тільки Бог міг попіклуватись про нього. Тепер вона це розуміла. Вона дивилась у розп’яття і мало не плакала. Жінка почувалася негідною щось просити у Бога, бо ніколи в своєму житті не приділяла йому уваги, як належить справжньому християнину.

Вона зі сльозами на очах перехрестилась і проговорила найщирішу у своєму житті молитву. Вона всім серцем молила у Господа турботи до свого сина.

— Знаю, я не найкраща християнка, — зізнавалась вона. — Але допоможи моєму сину. Він ні в чому не винен. Він просто бажає жити… І поки може — робить це. Зараз я не можу про нього піклуватись… та це можеш Ти… Господи, благаю Тебе, попіклуйся про нього… — вже плакала вона. — Він добра людина… Він надзвичайно світла людина… Господи, я ж ніколи Тобі не дякувала за нього… він найкраще, що є в моєму житті… Дякую.

Вона затулила рот рукою, щоб ридання не розносилось по цілій церкві. Вона була абсолютно щира. Потім вона проговорила молитву знову. І, хоч як дивно, відчула себе набагато краще. Усміхнулась. Їй стало спокійно на душі. Їй було потрібно таке полегшення.

— З ним усе буде добре, — мовила вона.

Вона не знала, скільки часу там пробула, та коли йшла до виходу, розуміла, що їй не хочеться покидати цього храму. Тут усі її переживання ніби зникали. Бо тут вона вірила. Бо тут з нею був Господь. Вона вірила, що Він допоможе її сину. Що Він завжди йому допомагав, навіть якщо вона нехтувала походами до церкви.

Коли вона йшла до дверей, їй в очі знову впав безпритульний. І, сама того не розуміючи, вона витягнула гаманець, дістала з нього всі гроші, які мала, пішла до нього і віддала йому.

— Візьміть, — усміхнулась вона зі сльозами на очах.

— Дякую вам… — затрусились руки безпритульного. — Нехай вас Господь береже… І всю вашу родину!

З Яниних очей, крізь усмішку, потекли сльози. Це були найкращі слова, які вона хотіла зараз чути. Вона обійняла безпритульного.

— Дякую вам… І вас нехай теж береже…

Її сльози були від якогось необґрунтованого щастя, яке вона відчувала. Вона всім серцем бажала, щоб її хлопчику теж хтось допоміг, коли він опиниться в біді.

Ні Володимир Кравчишин, ні Бенедикт, ні Анна навіть і не підозрювали, чим закінчиться сьогоднішнє знайомство. Володимир нервував, Бенедикт нервував іще дужче, але найсильніше нервувала Анна. Дівчина всім серцем бажала, щоб Бенедикт сподобався її татові. Щоб батько побачив і зрозумів, чим той юнак сподобався їй.

Вони приїхали на річку, щоб порибалити. Зупинились біля дерев’яного столика на зеленому березі річки. Бенедикт, одягнений в акуратно випрасувану сорочку, їх уже там чекав.

— Це він? — припарковуючи машину біля столика, спитав Володимир, зиркаючи на лавочку, на котрій сидів Бенедикт.

— Так, це він, — відповіла Анна. Вона теж помітила хлопця, який помітно нервував. Спробувала йому усміхнутись, щоб той розслабився.

Початок був вдалий. Володимир і Бенедикт познайомились і потиснули один одному руки. На мить Анна була переконана, що все пройде добре і їх чекає весела рибалка. Та все змінилось, коли вони витягли з багажника машини закуски і сіли обідати за стіл. Все настільки змінилось, що вудочки, які вони теж витягнули з машини, сьогодні так і не використовувались.

— І як ви познайомилися? — спитав Володимир.

— На вулиці, — відповів Бенедикт. — Ваша донька допомогла мені знайти дорогу до одного місця, яке я не знав, де розташоване.

— То ти приїжджий, так?

— Так… Зовсім недавно приїхав у це місто… Анна люб’язно мене знайомить з ним…

— А ти приїхав сюди на навчання? Чи на роботу?

— Ні те, ні інше, — відповів Бенедикт. — Я просто вирішив щось змінити в своєму житті і приїхав сюди.

— А батьки? Як вони ставляться до цього?

— Нормально… Вони мене підтримують… — промовив хлопець. Він цього, звісно, не знав, та дуже хотів, щоб це було правдою.

— Ну, зрозуміло, — продовжив Володимир. — Я-то думав, чого твої результати про вступ на ці курси поезії прийшли до нас додому. Вся справа в тому, що ти просто приїжджий і не маєш постійної адреси, так?

— Та чому, я винаймаю кімнату. Скромно, але мені подобається.

— Он як?

— Уся справа в мені, — втрутилась Анна. — Бенедикт не знав про Літню школу. Я його туди записала без його відома і вписала свою адресу.

Її тато якось дивно засміявся і жваво почав їсти піцу, яку вони з Анною привезли. Виникла якась нервова пауза. Анна зиркнула на Бенедикта, сказавши поглядом, щоб той теж пригощався.

— Смачного, — мовив Бенедикт, беручи шматок.

— Дякую… — пережовуючи, буркнув Володимир.

Це було дивне видовище. Всі мовчали і їли. Бо ніхто нічого не говорив. Бо ніхто не мав що говорити.

— А далі що думаєш робити? — нарешті заговорив Володимир. Після цього він схопив обурений погляд доньки.

— Далі? — не зрозумів Бенедикт.

— Ну ти думав над якоюсь освітою? — продовжив чоловік. — У житті треба ж чимось займатись. Мати хорошу роботу, щоб забезпечувати родину.

— Е-е… — розгубився хлопець. — Ні… Я ще не думав про це.

Володимир тримався скільки міг, але після такої відповіді зухвало пирхнув, мовляв, усе зрозуміло.

— Що не так? — зреагувала Анна.

— Все прекрасно, — роздратовано мовив Володимир.

— Все добре, чого ти? — теж промовив Бенедикт.

— Ні, Бенедикте, не прекрасно, — відрізала дівчина. — Тату, ти ж не такий… Що з тобою? Ти поводишся, як зверхній мужлан!

Бенедиктові очі розширилися.

— Нічого я не зверхній. Просто я не розумію. Зустрілись на вулиці, хлопець втік з дому, без роботи, без освіти, без бажання її здобути… Я просто не розумію… Мабуть, ми поспішили зі знайомством, — промовив він уже скоріше до Бенедикта, ніж до доньки.

— Що? Ти ж сам запропонував! Для чого?

— Значить, я помилився… Я хотів побачити, що це за хлопець… Тепер побачив, і мене не вразило…

— Та ти й п’ять хвилин з ним не поспілкувався!

— Але дізнався те, що мене цікавить. Вибач, але крім ваших хороших вечорів має також бути якась впевненість у завтрашньому дні.

— Та хто це сказав?! — уже майже кричала дівчина. — Чому так «має» бути? Що це за таке дивне правило?

— Це ви маєте знати самі, — відповів Володимир. Він на крик доньки відповідав абсолютно спокійним голосом.

— Я не вірю своїм вухам!

— А я не вірю своїм очам, — продовжив чоловік. — Кохання коханням, але треба думати за майбутнє. Хіба є щось погане у тому, що я хочу для своєї доньки добра, Бенедикте?

— Ні, пане, — відповів хлопець.

— А хіба є щось погане у тому, що донька живе і насолоджується життям? — по Анниних щоках уже стікали сльози. — Є щось погане у тому, щоб підтримати доньку? Я не чекала від тебе такого!

Дівчина ще секунду стояла і дивилась на батька, а потім побігла геть… Вона не хотіла його бачити. Вона відчувала до нього огиду. Бенедикт посидів, здається, ще дві хвилини і теж піднявся, щоб йти і наздоганяти Анну.

— Ви мені теж не подобаєтеся, — промовив хлопець.

— Ще б пак.

— Ні, зовсім не через те, що вважаєте мене невдахою, можливо, так і є, — продовжив він. — Ви мені не подобаєтеся, бо от ви ніби доросла людина, а не розумієте, що за люди не думають про майбутнє.

— І що ж це за люди?

— Щасливі, — відповів Бенедикт. — Усього найкращого.

— Вибач, Бенедикте, я навіть не думала, що все так повернеться. — Дівчина плакала і цілувала хлопця, який її наздогнав. Просила в нього пробачення. Вони стояли серед дерев і чули, як заводиться, а потім від’їжджає машина її батька.

— Ти ні в чому не винна, — промовив Бенедикт. — І батько твій не винен. Ти не маєш на нього злитись.

— Я просто не можу в це повірити, — ділилась Анна. — Він ніколи таким не був. Я думала, він щиро хоче з тобою познайомитися. А він… він просто…

Дівчина зайшлася плачем. Хлопець її обійняв і поплескав по плечі.

— Він просто хоче тобі добра, в такому сенсі, в якому він це розуміє.

— Хіба він не може зрозуміти, що в його сенсі щастя мені не потрібно?

— Очевидно, не може, — промовив хлопець.

Того і наступного дня Анна додому не поверталась. Вона не могла дивитись батьку в очі. Вона розчарувалась у ньому. Інколи (частіше) вона залишалась у Бенедикта, а інколи (рідше) в Лізи. Коли вона ночувала в пансіонаті — це були найкращі і найприємніші ночі в її та Бенедиктовому житті, — хлопець чув, як вона кілька разів розмовляє з батьком по телефону і свариться. Вона не хотіла його слухати. А він не хотів, щоб дівчина проводила час з таким ненадійним хлопцем.

Анна розчарувалась, бо її тато виявився прикутою до кайданів стереотипів людиною. Та жодного разу, при такому батьківському тиску, закохана дівчина не засумнівалась у хлопцеві. Це був її вибір. Це було справжнє кохання, і вона була впевнена, що воно здолає все.

До другого уроку в Літній школі прози та поезії Бенедикт готувався дуже ретельно. Він довго думав над тим, який зі своїх віршів прочитати перед класом. Він хотів бути найкращим. Хотів вразити всіх найбільше. Чому? А тому, напевно, що слова Володимира все-таки засіли в його голові. Він прекрасно розумів, що чоловік має рацію, — він не має нічого, окрім свого таланту та глибоких думок, які в наш час до дідька нікому не потрібні.

Звісно, Бенедикту абсолютно подобався такий стиль життя, він взагалі його вважав найщирішим і найправильнішим для людей. Проте наш світ не приймає людей з такими пріоритетами — хлопець мав це визнати. Він на свої хороші моменти в житті хліба не купить.

Тож хлопець, можливо підсвідомо, можливо ні, хотів якось піднести свою самооцінку за допомогою цього уроку. Хотів почути від людей, що він не порожнє місце і що в його житті все складеться добре. Хотів, щоб його стиль життя визнали. Інколи ж так важливо просто почути щось подібне.

І його визнали.

Він розказував свій вірш третім серед своїх колег-учнів. Його попередники виходили на середину аудиторії з аркушем в руках і ретельно в нього вдивлялись, щоб правильно переповісти написане. Бенедикта це здивувало. Йому здавалося, що це їм заважає. Тексти були доволі непогані, але їх треба було розповідати вільно, не думаючи, що якесь одне слово ти скажеш по-іншому.

Практично кожен свій вірш Бенедикт знав напам’ять. Він не розумів, як усе може поміститись в його голові, але так було. Якийсь дар від Бога — запам’ятовувати все, що колись написав. Тож він вирішив іти без аркуша. Тільки він, його губи і слова, які він повинен сказати. За вікном був запашний літній день — чого йому боятися? Треба просто вийти і розказати. Щиро.

Пані Рута сиділа біля вчительського стола й уважно слухала кожного учня. Вона відверто захоплювалася кожним з ним; їй справді подобалося все, що вони говорили. Її це вражало, бо в їхньому віці вона навіть не мріяла, щоб творити такі шикарні тексти.

Тоді, коли вона слухала молодих письменників і поетів, жінці вперше стало спокійно за майбутнє українського мистецтва. Вона була горда, що діти, незважаючи на рівень розвитку нашої країни, можуть творити такі шедеври.

— Молодець! Прекрасно! — хвалила вона кожного, а потім викликала наступного учня. — А тепер Бенедикт Крех.

Хлопець залишив аркуш на парті і вийшов на середину. Видихнув.

— Ти будеш без аркуша? З голови? — спитала Рута.

— Так… Думаю, так буде краще…

— Ну, тоді слухаємо.

Бенедикт поглянув у клас. Побачив дев’ятнадцять підлітків. Побачив їхні очі. Вони побачили його. Вся увага була прикута до нього. І він, на свій подив, розумів, що зовсім не нервує.

— Дерево без листя — інвалід? Воно мертве? Холодне, мов лід? — заговорив хлопець. — А може, воно просто спить? Питаю… Та воно мовчить… Я торкаюсь його… Щоб відчути… І раптом бачу щось давно забуте. — Хлопець опустив погляд. — Я бачу написи на ньому. Залишені ніким… нікому.

В аудиторії звучав, серед абсолютної тиші, тільки голос юнака. Він говорив щиро, мов бачив те, про що розповідав, перед своїми очима. Він переводив погляд з однієї людини на іншу і бачив, що вони вірять йому. Вони вірили його тихому, м’якому голосу.

— Я бачу видряпані знаки. Ці рими… літери й вірші…Про біль, про радість, про відзнаки… Я бачу крики із душі… Я бачу те, чиєсь прощання… І розумію сенс послання… Воно написане для того, щоб той, хто жде по допомогу… Не ждав її… А йшов по неї! Бо він король долі своєї! А всі проблеми — у думках… А всі можливості — в руках… — говорив Бенедикт. Усі його уважно слухали. Усі його чули. — Я, прочитавши ці вірші… Щиро всміхнувся, десь в душі… Якщо на дереві листя вже нема — це не кінець, то лиш прийшла зима.

Бенедикт змовк. Тиша. І розуміння того, що його вірш усіх вразив. Розуміння того, що в нього вийшло все так, як він цього хотів. Це було видно по очах, по обличчях і, врешті-решт, по тиші. Вперше, і єдиний раз за весь той урок, вчителька нічого не говорила ще кілька хвилин після закінчення декларування.

А потім хтось плеснув у долоні і розтрощив цю задумливу мовчанку… А ще потім хтось підхопив… І ще хтось… Так утворились перші в Бенедиктовому житті оплески. Вони йому нагадали їхні оплески після танцю Макса. Він усміхнувся.

— Дякую, — сказав Бенедикт учням.

Вчителька пильно на нього дивилась. Ніби розгледіла у ньому щось таке, що ніколи не надіялась побачити. Той погляд нагадав Бенедикту погляд Анни, коли вона вперше взяла до рук «Злочин і кару».

— Ось воно! — прошепотіла Рута. — Ось так ви повинні розповідати свої твори! Щоб за душу брало! Молодець, Бенедикте! Це було прекрасно!

Хлопець покрокував до своєї парти. Він відчував разом з поглядом вчительки погляди й інших учнів. Відчував себе переможцем. Він сів, і на його обличчі застигла усмішка. Він вже не чув розповіді наступної дівчинки, він дивився кудись поперед себе і розумів, як це круто — розказувати свої вірші.

Можливо, він себе накрутив, можливо, ні, але до кінця цього уроку він кілька разів бачив пронизливі погляди вчительки. Рута з нього очей не зводила. Невже їй настільки сподобалось?

— Розказуй! Як все пройшло? — спитала Анна.

Уже більше години вона стояла в коридорі академії і чекала, поки з аудиторії вийде Бенедикт. А коли він вийшов, одразу взялась його розпитувати.

— Нема чого розказувати, — обійняв кохану Бенедикт. Він досі ніби літав десь серед натхненного неба.

— Чому? — нахнюпилась дівчина.

— Бо коли все прекрасно, то й сказати нема чого.

— Я знала! — зраділа Анна.

Вони поцілувались, обійнялись і, тримаючись за руки, пішли до виходу з академії.

Та на відміну від підлітків, Рута Кулакова не поспішала покидати академію. Вона теж літала в небесах, тільки її небеса були створені з задумливих і більшою мірою незрозумілих для неї самої хмар. За все прожите життя вона ніколи такого не відчувала. Це було щось дивне, схоже на якесь передчуття. Схоже на впевненість, що вона в жодному разі не повинна це залишати.

Сьогодні перед нею виступало двадцять молодих особистостей, та з її думок не виходив тільки один — Бенедикт Крех. Вона згадувала того худенького юнака, його вимову, його рухи, його вірш… його очі. Вона бачила в цьому хлопцеві великий талант, з яким навіть вона не може зрівнятись. То як вона може бути його вчителем?

Коли витерла дошку, жінка сіла в крісло і, можливо, півгодини думала. Вона знала — що це воно. В цьому хлопчаку щось є. Щось таке, що їй потрібно.

Це було на грані якогось божевілля. Вона не знала, чому так думає, чому так відчуває, чому розповідь хлопця так їй сподобалась… Вона навіть не пробувала собі це пояснити. На якомусь інтуїтивному рівні в неї зароджувались ідеї, в які вона вірила… Безмежно вірила… Як колись у свій талант…

Рута піднялась і вийшла з кабінету, а потім ноги, ніби самі собою, повели її в протилежний до виходу бік. Вона пішла в сорок шостий кабінет, бо знала, що там зберігаються анкети її учнів і зразки їхніх робіт. Вона не могла боротися з бажанням знову поринути в той стан, в який поринула, коли слухала, як Бенедикт розказує вірша.

Господи, вона втопала в натхненні.

Коли вона приїхала до Таниного дому, одразу пішла до своєї кімнати, щоб поринути в поетичний світ, який ховався в пошарпаному зошиті з емблемою Гугл на обкладинці. Їй не терпілося читати ці вірші, нашкрябані дрібним кривим почерком.

Усі ці рядки вражали її в саме серце. Усі ці слова говорили таке, про що вона знала, та ніколи не говорила. Усі ці літерки… Та нехай буде проклятий цей світ, якщо вона в них не тонула.

Жінка не вірила, що таке мистецтво може творити той скромний, не впевнений в собі хлопець. Вона не вірила, що таке мистецтво може творити людина. Вона читала ці вірші цілими годинами. Звісно, чула, як за дверима ходить то Таня, то її чоловік Ніл. Та їй було начхати на весь зовнішній світ. Вона була у світі мистецтва і натхнення.

Рядок за рядком, вірш за віршем, сторінка за сторінкою… Рута прозрівала. Вона надіялась, що кожна людина в цьому світі зможе колись пережити такі відчуття, які вона відчувала в той вечір.

— Ти що, вже вдома? Чому я не чула, коли ти прийшла? — здивувалась Таня, коли зайшла в кімнату Рути. Побачила подругу, яка лежала у ліжку. Світло настільної лампи, яка світилась на тумбочці, падало на старий, із загнутими кутиками, зошит.

— Чуєш, — хрипким голосом почала Рута. — Пам’ятаєш, якось раз я тобі подарувала клавіші? Вони в тебе ще є?

— Що? Для чого вони тобі?

— Принеси їх, — не відводячи погляд від зошита, промовила Рута. — Будь ласка.

О, прекрасна людина Таня — вона знову все зрозуміла без зайвих запитань. Мовчки пішла в свою спальню, дістала з кутка гардеробної запаковані клавіші і віднесла подрузі. Та кілька хвилин їх настроювала, а потім поставила пальці над клавішами.

— Ти будеш грати?

— Буду, — впевнено відповіла Рута. По правді, жінка вже давно чула в голові мелодію… Навіть мелодії… До кожного окремого вірша… Кожна окрема музична композиція.

Таня мовчки спостерігала за Рутою. Вона не вірила своїм очам — Рута знову сіла за клавіші… Але раптом у неї не вийде? Невже знову депресія? Вона ж обіцяла не думати про свої пісні.

Та коли під Рутиними пальцями зазвучали ноти, які виливались у прекрасну мелодію, всі сумніви розвіялися, наче дим. Таня із захватом слухала те прекрасне, яке творила Рута, не відводячи погляду від Бенедиктового зошита.

Жінка знову стала собою. Знову її очі загорілися, а серце затремтіло. Її пальці тиснули на клавіші, наче вона грала цю композицію не вперше. Рута була у своїй стихії. Вона дивилась на слова… Спочатку. А потім… почала їх співати.

І це було прекрасно. А коли прекрасно — сказати нічого.

Ця пісня не була схожою на її попередні роботи. В ній було більше душі, більше мистецтва, більше життя. Таня слухала той янгольський спів і мало не плакала. Вона була безмежно рада, що до подруги повернувся дар. Тільки тепер він був іще дивовижніший.

Пісня закінчилась. Була така тишина, як у класі після Бенедиктового прочитання вірша.

— Я повернулась, — промовила Рута. — Ось це… — показала вона Тані зошит. — Це мої пісні, Таню. Це вони… На них я чекала так довго…

— Це було неймовірно, Руто, — відчуваючи мурашки на тілі, призналася Таня. — Чиї вони?

— Це мов якась доля, — пронизливо сказала Рута. — Ніби все так і мало статись… Це вірші мого учня…

— Вони прекрасні.

— Вони надихають мене, — додала Рута. — Мені потрібно з ним поговорити. Про це… Про те, що я хочу співати його слова… Про те, що я мушу їх співати…

— Коли він почує це — цю пісню, цю мелодію, — він все зрозуміє, — сказала Таня.

Рута поглянула на зошит з віршами. Це був подарунок долі. Це була доля.

Своє життя Бенедикт міг описати як один довгий день. Його дитинство — це ранок; шкільні роки — довгий обід; а про сьогоднішній день він говоритиме, що він — початок прекрасного вечора.

Хлопець прокинувся близько дев’ятої ранку. І як кожного ранку, коли він прокидався разом з Анною, він був щасливий.

— Куди ти? — спитала Анна, почувши, що Бенедикт піднімається з ліжка.

— В душ, ти спи… — Хлопець поцілував її в щоку і пішов.

Ідучи до ванної кімнати, він уже розумів, що відбувається щось не те. Щось, що він бажав відтягнути. І через таке бажання він знову проігнорував розуміння, що з ним щось не те. Він проігнорував факт, що це вже далі не відтягнеш. Що воно починається. Хоче він цього чи ні.

Він мився в душі і плакав.

— Не зараз… Боже, благаю тебе… Тільки не зараз… Дай іще трішки часу… — говорив він. — Ще трішечки. Ще не час…

Там, під потоками гарячої води, він зненацька сів і почав терти ліву ногу вище коліна.

— Не зараз… Тільки не зараз… Ще не час… — говорив хлопець.

Він не міг повірити, що це відбувається саме зараз, на піку його щасливих днів… Це так невчасно, так підло. Хлопець злився. Він зрозумів, що всі приготування до цього дня виявилися марними, — він не готовий, і все зовсім не так, як він очікував. Усе набагато страшніше. Він не хоче цього.

Хлопець плакав і розумів, що не в змозі через свою ногу піднятися. Більша її частина не слухалась. Вона оніміла… Її не було. Його сльози губилися серед потоків води.

Бенедикт проплакав, можливо, двадцять хвилин, а потім помітив своє відображення в плитці на підлозі. Він був жалюгідним. Але хлопець не хотів таким бути.

Він сперся на краї ванни і спробував піднятись. Було тяжко… Незвично… Чужо… Його нога була не його ногою… Та все ж він ступив спочатку правою, а потім поставив і ліву на холодну підлогу.

— Зараз все пройде. Ще не час, — брехав він сам собі.

Він спробував ступити крок.

І впав.

Він вдарився головою об край ванни.

Сьомий крок назустріч вітру: «Не зважати ні на що»

Неможливо сказати, що Бенедикт Крех усвідомлював те, що з ним буде відбуватись наступні місяці. Бо це було не так — він навіть і не підозрював. Якби він справді це розумів, він би не був такий спокійний того дня, коли прокинувся в ліжку якоїсь сірої лікарняної палати. Останнє, що він пам’ятав, це було — як він просив Бога відкласти те, що Він для нього приготував, і як впав посеред ванної кімнати в пансіонаті.

Хоча його така спокійна поведінка доводила те, що він не лише добра людина, хороший поет, люблячий хлопець… Така поведінка також доводила, що він сильна людина. Що він гідно все сприйме.

Він давно знав про свою хворобу. Знав, що це станеться, і, хоч це сталося занадто швидко, хлопець старався не боятися. Він старався не думати, що на нього чекає, — і був впевнений, що це найкраще рішення в такій ситуації.

Його гнітила думка про те, що його час спливає, та перше, що він зробив, розплющивши очі в тій палаті, — пообіцяв сам собі, що тепер хапатиметься за моменти ще відчайдушніше, ніж хапався до цього.

У вікно стукались дощові крапельки серпневого дощу. А чорноволоса лікарка Наталя Чернушич, зі сталевим і серйозним обличчям, повідомляла хлопцеві страшну новину. Їй було далеко не начхати на цього хлопчину, їй було його страшенно жаль, але ніхто б ніколи, поглянувши тоді на її суворе обличчя, про це не здогадався б.

За тридцятирічний досвід роботи в лікарні жінка вперше сповіщала про такий діагноз. І навіть те, що пацієнт і так прекрасно про нього знав, не зменшувало складності того, що вона мала сказати.

— Зараз хвороба на такому етапі, що вам буде складно ходити, — говорила лікарка. — Згодом ви взагалі втратите цю змогу. Ще за деякий час у вас почнуть німіти руки… Потім ви зрозумієте, що все ваше тіло тепер не ваше. Воно втратить будь-яку функціональність. Після того хвороба перекинеться на вашу здатність говорити… Потім на дихальну функцію…

Лікарка дивилась на обличчя хлопця і розуміла, що той абсолютно не сприймає її слів. Він дивився кудись у стелю абсолютно кам’яним поглядом. Вона всім серцем хотіла, щоб цей юнак не переживав того, що на нього чекає. А чекало на нього багато жахіть.

— Скільки? — промовив Бенедикт. — Мій лікар казав, що в мене є рік. Це правда? Скільки мені залишилось, поки я не перетворюсь на рослину?

Наталя кілька секунд не відповідала.

— П’ять… Максимум вісім місяців…

— Дякую. Це все, що мені потрібно знати.

— Нам також потрібно знати контакти ваших близьких, — промовила лікарка, дивлячись у карту хворого. — У вас є батьки?

— Для чого це?

— Бенедикте, я буду з вами відверта. Ваша хвороба прогресує дуже швидко. Ви будете наглядатись у нашій лікарні… Я б хотіла вам збрехати, та не буду… Тепер ви буватимете тут частіше, якщо хочете поборотися з хворобою…

— Хочу. Добре.

А потім Бенедикт сказав дані Анни Кравчишин, своєї коханої дівчини, єдиної людини, якій він справді довіряв.

— Коли я зможу покинути лікарню? Коли я зможу повернутись до нормального життя?

— Коли забажаєте… Поки хвороба вам дозволяє самому про себе піклуватися, але потім вам обов’язково буде потрібний нагляд… А поки що ви можете покинути лікарню будь-коли, — відповіла Наталя. — Медсестри пояснять, що ви маєте робити… Які ліки приймати… І куди в разі чого телефонувати і звертатися. Будьте мужнім, Бенедикте.

Наталя Чернушич кинула на хлопця проникливий погляд і вийшла в коридор, де на неї чекали троє друзів її пацієнта. Досвід Наталі вже не раз доводив, що часом повідомляти близьких про хворобу куди важче, ніж самого хворого.

Анна, Ліза і Пилип не розуміли, що з Бенедиктом не так. Чому всі медсестри, які заходять у його палату, мають стривожений вигляд? Їхній друг просто послизнувся на слизькій підлозі ванної кімнати і впав, ударившись головою. Невже він так сильно вдарився? Невже все так серйозно? Чому всі такі пригнічені?

Коли з Бенедиктової палати вийшла лікарка, всі рвучко піднялись з крісел і кинулись до неї з запитаннями.

— Йому буде потрібна ваша підтримка, — почала Наталя.

— Про що ви? Що з ним? — не розуміла серйозності лікарки Анна.

Ех… Як же багато Наталя Чернушич бачила у своєму житті сліз, переляканих облич і жаху в очах… І той випадок не став винятком. Коли вона розказала Бенедиктовим близьким, що в нього рідкісна, та що там, найстрашніша форма хвороби бічного аміотрофічного склерозу[16], вона бачила відвертий страх. Вона розказала, що поступово рухливість Бенедиктового тіла зменшуватиметься, а потім взагалі зникне — він стане абсолютно паралізованою людиною. В’язнем у власному тілі.

Жінка була досвідченим лікарем і з легкістю по реакції близьких могла зрозуміти, ким вони є для пацієнта.

Дівчинка Анна була Бенедиктовою коханою — бо вона страшенно зблідла, її очі наповнилися слізьми… Вона заперечувала, кричала, а врешті не витримала і побігла геть. Це був крах, відчуття, коли ламається душа, — Наталя часто таке бачила.

Інші теж не могли повірити. Вони, скоріш за все, були хорошими друзями пацієнта. Хлопець Максим не витримав і сів — йому підкосилися ноги. Пилип схопився за голову, а Ліза шоковано, та дуже уважно слухала лікарку.

Наталя Чернушич була досвідченим лікарем, а також вона була хорошою людиною. Жаль, що вона з’являлась у життях людей тільки тоді, коли в них ставалась біда. Вона б рада була знайомитись з людьми не тут, у лікарні, а десь у свіжому міському парку, під час прогулянки з собакою, і говорити з ними про хорошу погоду та кулінарію.

Вона прекрасно зрозуміла, що тепер буде присутня в житті кожного з цих молодих людей, бо її досвід також дозволяв одразу бачити наміри. І зараз вона бачила, що ці розбиті бідою діти не здадуться і будуть з Бенедиктом до кінця.

— Ви маєте бути сильнішими, ніж він, — закінчила пані Наталя.

— Нам можна до нього зайти? — спитала Ліза.

— Так, звичайно.

Вперше Бенедикт побачив до себе співчуття у поглядах батьків, коли йому вперше розказали про захворювання. Тоді він заприсягся собі, що зробить все, щоб більше не бачити його в очах людей, які дивляться на нього. Та цього дня, коли в палату зайшли нажахані Ліза, Пилип і Макс, хлопець побачив це вдруге і зрозумів, що тепер бачитиме його на обличчі кожної людини.

— Привіт, — тихо промовила Ліза. — Як ти?

— Все добре, — мовив Бенедикт.

Кілька секунд всі мовчки дивились на Бенедикта, знову ж таки, зі співчуттям у поглядах.

— Ей, чого ви? — усміхнувся він. — Кажу ж, все добре.

— Ось чому ти втік з дому, — промовив Макс. — Ось чому так хотів жити моментами… А я, придурок, ще чіплявся до тебе зі своєю «метою».

— Ти правильно все казав, — заперечив Бенедикт. — І я її знайшов… Вірші… школа поезії… я, чорт забирай, таки закінчу її.

Всі нервово засміялися.

— Бенедикте, — делікатно почала Ліза, — ти не думаєш зв’язатися з батьками? Сказати, що хвороба прогресує?

— Ще не час… Я від них і пішов, щоб мати свободу… Поки що я можу про себе піклуватися сам… Ще не час…

— Добре, — кивнула Ліза. — Це вирішувати тільки тобі.

— Що ти думаєш тепер робити? — спитав Пилип.

— А хіба щось змінилося? — запитанням на запитання відповів Бенедикт. — Ну буду я тепер ходити з милицею, то й буду… Нічого не змінилося. Я буду ходити на уроки, буду з вами гуляти, буду проживати кожен момент свого життя.

— Ми будемо з тобою, — додав Пилип і усміхнувся доброю усмішкою. — І старатимемося, щоб цей час був дивовижний.

— А Анна? Де вона?

— Вона злякалась, — відповів Макс. — Це вона тебе знайшла зранку у ванній… Вона зовсім не очікувала таке почути від лікарки.

Бенедикт промовчав, але помітно засмутився. Згодом, якомога сміливіше, сказав:

— Піднесіть мені милицю. Я хочу додому, в пансіонат.

Як можна не звертати уваги на те, що в тебе нога майже не рухається? Бенедикт легко міг би пояснити, бо в нього це прекрасно виходило. Він навіть не зважав на кляту металеву милицю, яка ніби пишалася тим, що він не зможе без неї нормально пересуватись… Точніше, він старався не зважати… Бо, як було вище сказано, він, як виявилося, був сильною людиною. Поки що в нього був час. Він не хотів його витрачати ні на думки про милицю, ні на жалість до себе.

Бенедикт завжди любив читати книжки, а після того, як дізнався, що має невиліковне захворювання, прочитав кілька на таку тему. В кожній із таких книжок він знаходив прекрасного головного героя чи героїню, а поряд з ними їхнє кохання. І кожного разу те кохання мало доводити хворому, що заслуговує на те, щоб бути поряд. Хворі у книгах завжди відштовхували свої другі половинки. Для чого? Бенедикт цього не розумів.

Він не хотів відштовхувати Анну; не хотів, щоб вона його покидала; бо знав, що без неї він завчасно здасться.

Він з друзями їхав додому на автобусі. Ця подорож була тиха, мовчазна, хоча Бенедикт кілька разів пробував усіх розвеселити. Він бачив, як погляди друзів ненароком падають на його милицю, та ігнорував це, як і саму милицю.

— Коли в тебе екзамен з танців? — спитав він у Макса.

— У неділю, — відповів друг.

— Можна я прийду і подивлюсь?

— Звичайно, ти прийдеш, — втрутився Пилип. — Ми всі йдемо.

Хлопець усміхнувся.

— О, моя зупинка, — побачив знайомі вулиці Бенедикт. — Тоді до зустрічі.

— Бережи себе, — мовила Ліза. — Ой!

Бенедикт піднімався з сидіння, і милиця таки випала йому з рук — звернула на себе увагу, проклята тупа палиця. Ліза одразу потягнулась її піднімати.

— Я сам, — зупинив Бенедикт.

Він швидко дотягнувся до милиці, підняв і вдав, що нічого не сталося. Ліза та інші зрозуміли, що хлопець не хоче про це говорити. Не хоче звертати увагу. Всі беззвучно домовились робити те, що й він.

— Подзвониш до мене, якщо Анна в тебе, — мовила наостанок Ліза.

— І ти, якщо вона в тебе. — Бенедикт поспішив до дверей, бо автобус зупинився на потрібній зупинці. Останнє, що він сказав перед виходом, це було прохання до друзів: — Усміхніться.

Вони усміхнулись.

Сірі хмари в той день плакали теплим дощем. А Бенедикт, попри всі негаразди, попри випробовування, яке йому поклав на плечі Господь, сміявся. Від зупинки до пансіонату він йшов повільно через ускладнення в ходьбі, і через це вже звична дорога зайняла більше часу, ніж зазвичай. Хлопець зрозумів, що так тепер буде завжди. Та він не припиняв усміхатись. Він, врешті-решт, іще живий… ще відчуває кожну краплину теплого дощу, який падає з неба.

Як це прекрасно — йти під дощем… Як від такого не усміхнутись?

На рецепції нікого не було. Було таке враження, що пансіонат порожній, що тут тільки змоклий Бенедикт. Та він знову не плакав, бо надіявся, що там нагорі, у кімнаті, сидить Анна і чекає його. Тож він мав зберігати свій позитив, щоб показати їй, що не боїться. Мав переконати її. Бо вона — це не всі, хто сьогодні з ним був. Якщо вони повірили в його сміливість, то вона одразу все зрозуміє.

Він з усмішкою піднявся по скрипучих сходах на свій поверх. Дивно, але хлопець ніколи не звертав уваги на те, як багато сходинок він переступає кожного дня і які вони всі, до біса, скрипучі.

Та коли він прочинив двері і побачив, що його кімната порожня, — хлопець здався. Він заплакав. Йому на маленьку страшну секунду здалося, що Анна його покинула, залишила самого і вже не повернеться. Її тут не було. Він безнадійно зсунувся по дверях і заридав. Бив кулаком об підлогу. Він тут сам — йому нема чого приховувати; ніхто не побачить, що він, насправді, такий слабкий і переляканий.

Він плакав.

Та раптом замовк, бо почув стукіт у двері. Миттю витер сльози, взяв милицю і підвівся. Відчиняючи двері, він надіявся, що за ними стоїть Анна. Та це була пані Ярина. Вигляд вона мала стурбований.

— Можна?

— Так, проходьте, — відповів хлопець, помічаючи в руках старої якісь конверти.

Бенедикт сів на ліжку, а жінка стала біля нього.

— Мені дуже жаль, — промовила вона.

— Жаль? Ви про що?

— Про твою хворобу, — прямо відповіла жінка. — Мені справді жаль.

Бенедикт був шокований.

— Але звідки ви знаєте?

— Анна… Вона була тут… Заходила по якісь речі чи що… Вся в сльозах. От і розказала цю страшну новину.

Бенедикт нічого не відповідав.

— Ти не думай, що я черства, — продовжила жінка. — Нема черствих людей. Я навіть не можу уявити, як тобі зараз, але знай, що мені дуже шкода. Життя черстве, не я. Одним словом, це тобі. — Ярина простягнула хлопцеві три конверти.

— Що це?

— Це твої гроші, за кімнату… Не думай, я тебе не виганяю, можеш тут жити скільки заманеться. Просто я розумію, що зараз тобі гроші набагато потрібніші.

На хлопцеві очі знову підступали сльози.

— Боже… Дякую вам, — прийняв хлопець дарунок. Йому справді були потрібні гроші. Ліки, обстеження і всяке інше, що його чекало, коштували далеко не мало. — Але тут три конверти.

— У двох інших конвертах записка від Любомира і платня за виконане завдання, — відповіла Ярина.

— Що? Але чому він сам мені їх не віддав?

— Прочитай записку.

Бенедикт взяв конверт і витягнув звідти маленьку записку, написану почерком професора.

«Дякую тобі, Бенедикте, за відкриті очі і за те, що не побоявся спробувати їх відкрити двом дорослим чоловікам. Всього тобі найкращого».

— Я не розумію… Він помирився з сином?

— Помирився, — кивнула Ярина. — Син зранку, після того як по тебе приїхала «швидка», приїхав сюди і попросив у тата пробачення, а потім забрав додому.

Прозріння… насправді, дивне таке відчуття… воно може прийти в будь-який момент життя людини. От на Бенедикта воно опустилось саме в той момент. Він зрозумів (згадав) як це — допомагати людям. Як робити їм приємне. Як це — існувати недаремно на цій землі. Вся душевна слабкість відступила, він знову відчув себе сильним. Він зрозумів, що варто боротися лише заради таких моментів, як оцей, — коли розумієш, що допоміг.

Але йому насправді бракувало слів, щоб сказати щось Ярині. Він був здивований, що вона, Залізна Леді пансіонату, зараз така добра до нього.

— Ви надзвичайно добра людина, — нарешті дібрав слова Бенедикт. — Я ніколи не вважав вас черствою. По ваших очах одразу помітно, що ви добра.

Жінка дивилась на Бенедикта дивовижним поглядом, зі сльозинками на очах. Невже їй ніхто такого не говорив?

— Не здавайся, Бенедикте, — промовила вона. — Бо я, навіть не будучи хворою, вже давно здалась. У моєму житті вже давно все стало сіре, як хмари сьогоднішнього неба. Не здавайся — будь таким, який ти є. Не втрачай того до кінця.

— Добре, — усміхнувся Бенедикт.

— І не відпускай її… Борись… Переконай, що твоя хвороба не страшна для вашої любові. Покажи їй, що нічого не змінилося.

— Але, думаєте, я маю право її про таке просити?

— Ти маєш право на все, — відповіла жінка.

Запала мовчанка. Хлопець усвідомлював, що жінка має рацію. Що він не буде, як ті головні герої книжок про хвороби, відштовхувати свою любов. Ба більше, він поламає всі стереотипи і сам побореться за неї, якщо це потрібно.

— Дякую вам. — Хлопець повільно підвівся й обійняв жінку.

Вона, мабуть уперше за довгий час, не пручалась і теж щиро когось обіймала. Той хлопець їй чимось подобався. Він був безмежно добрий. Він не заслуговував на те, що йому приготовано долею.

— Не відпускай її, — повторила жінка і вийшла з кімнати.

Бенедикт уже не плакав.

У повітрі пахло дощем. Свіжим таким, літнім. Та самого дощу вже не було. Хмари на небі розсіювалися, а розпечене сонце ховалося за обрій. Був вечір. Захід сонця.

На даху покинутого будинку сиділа змокла до останньої ниточки Анна. Вона тут сиділа і під час дощу, тож не думала звідси йти й після нього. Це була її схованка. Вона тут думала про все, що почула в лікарні. Чи то сліз бракувало, чи то сил уже не було — але вона вже не плакала. Вона просто думала.

Хлопець, який підтримує її божевільні ідеї; який смішить її; який розповідає їй цікаві історії; який шукає їй рідкісні книги; який ніжно її цілує та обіймає… той чудесний хлопець потрапив у біду. Як вона може йому допомогти? Чи має вона право скаржитись на долю? Невже це не гаяння часу?

Вона думала про це, дивлячись на спокійні краєвиди безтурботних вулиць. І раптом…

— Не покидай мене, — промовив у неї за спиною Бенедикт.

Тільки він знав, де її шукати.

Вона піднялась і розвернулась до нього. По її тілу пробіглись мурашки. Чорт його забирай, який він був красивий. Навіть трошки зсутулений, навіть з милицею. Кілька секунд вони просто дивились одне одному в очі, а потім вона рушила до нього, як одного разу на цьому самому даху він рушив до неї. І так само, як і він тоді, вона його поцілувала.

— Ніколи… Я не покину тебе, чуєш?

Вони обоє плакали… та чи від горя?

— Нам буде важко, — промовив він. — Тобі буде важко.

— Але ти мене не відштовхуватимеш, добре? Ніколи, зрозумів? Навіть якщо мені буде важко… Навіть якщо мене жалітимеш… Ти не викаблучуватимешся і не відштовхуватимеш…

— Добре, — крізь усмішку промовив він. — Я кохаю тебе.

— Я теж кохаю тебе.

Чи знав він, на що її прирікає? Чи знала вона, на що погоджується? Ні. Вони просто кохали одне одного.

З тих підлітків вийшли б прекрасні вчителі. Вони б з легкістю могли навчити всіх не журитися в тяжкі моменти життя. Вони б з легкістю могли навчити кохати, ні про що не думаючи.

Кожна неділя для тих підлітків була прекрасним днем. Тим днем закінчувався тиждень, і ним же починався наступний. Це був наче той короткий момент на світанку, коли ніби ще ніч, а з секунди на секунду має вийти з-за обрію сонце і подарувати світу ранок.

Та неділя не була винятком. Вони сходили на прослуховування (екзамен) Макса. Коли він виступав, вони гучно його підтримували, і, коли всі абітурієнти протанцювали свої танці, друзі не здивувались, що екзаменатори поставили їхньому другові відмінно за танець. Тоді всі забули про все. Були тільки Макс і його маленька перемога.

Після того вони провели прекрасний вечір на березі річки неподалік Зміїного шляху. Пилип вмикав свою музику; всі сміялись, жартували, танцювали та раділи.

— Я студент того вишу, в який мріяв потрапити! — не вірив Макс. — Хіба це не щастя?

— Ти там покажеш усім, де раки зимують! — сміялася Ліза.

Вона, Макс і Пилип, уже трохи сп’янілі, танцювали біля вогнища, на якому вони нещодавно смажили сосиски. З Пилипової колонки грав Кузьма Скрябін і заряджав усіх неймовірним драйвом. Анна і Бенедикт, усміхаючись, за ними спостерігали. Закохані сиділи на якомусь дрюку, теж недалеко від багаття, — вона тихо поклала голову на плече хлопця і не чулась у щасті.

— Хіба це не класний вечір? — прошепотіла вона.

— Прекрасний, — відповів Бенедикт. — Але я хочу тебе дещо попросити.

— Про що?

— Я хочу, щоб ти помирилася з татом.

— Для чого? — здивувалась вона. — Він негідник… Ти ж бачив, як він зверхньо повчав тебе жити!

— Він просто не знав про мою хворобу, — сказав хлопець. — Якби він знав, то розумів би, чому все так. Чому в мене такі погляди і принципи.

— Що? — обурилась дівчина. — Не бреши собі, Бенедикте.

— Тобто?

— Навіть якби ти був здоровий, це б нічого не змінило, — пояснила дівчина. — Ти просто така людина… Ти прекрасна людина… Не хвороба тебе таким робить. Ти сміливий, бо живеш так, як ти хочеш. Бо я, наприклад, завжди була боягузкою, Бенедикте. І аж тепер у тебе вчусь. Колись я б ніколи не чинила тих вчинків, які роблю з тобою. І, відповідно, не відчувала б того кайфу, який приносять мені такі вчинки. Тож не кажи мені, що хвороба впливає на твої принципи… Найбільше, що вона робить, — це змушує тебе не відкладати прислухатись до тих принципів.

— Ти маєш рацію… Це нічого не змінює… Але він того не знає… Для людини з його поглядами це буде прекрасним поясненням моєї «несерйозності», — продовжив юнак. — І я не хочу, щоб ти з ним не спілкувалась. Бо це безглуздо — гаяти час на мовчання до тих, кого любиш. Професор Любомир і його син це зрозуміли. Я впевнений, що ти теж розумієш.

— Добре, — усміхнулась Анна. — Я з ним поговорю. Зроблю крок назустріч.

— Ну ж бо! Піднімайтеся! — підбіг до них змокрілий Макс і потягнув до танців.

Бенедикт зрозумів, що він не відчепиться, і потягнувся до милиці, щоб піднятись.

— Та на що вона тобі здалась? — заперечив друг. — Давай! На одній нозі, як коник! Ти, і коли симптомів ще не було, танцював, як коник! — згадав Макс.

Усі засміялися, в тому числі і Бенедикт. Але через різне. Вони — з жарту Макса, а він — через те, що його хвороба нарешті перейшла межу з «серйозної теми, про яку всі мовчать» до «теми, на яку можна вільно говорити». Його це радувало. Він не взяв милиці, а отак, з підскоком на одній нозі подався до танцю. Він танцював від душі серед приємних одне одному людей.

Серед друзів.

Анна і Бенедикт повертались до пансіонату близько дванадцятої ночі. На вулицях було багато підозрілих людей, підлітків. Вони, у своїх спортивних костюмчиках «Адідас», гуртувались біля під’їздів, сиділи з ногами на лавочках у парку і скоса споглядали всіх, хто проходив повз них, в тому числі й Анну з Бенедиктом. Мабуть, оцінювали, чи варто їх чіпати, чи ні… Та ніхто не чіпав. Дивно. Невже їм було шкода хлопчика з милицею?

Чи, може, вони не такі вже й безсовісні, як звикли про них говорити дорослі?

Коли пара була вже недалеко від пансіонату, між ними завелась розмова. Її почав Бенедикт:

— Я маю до тебе ще одне прохання.

— Яке?

— Ти не будеш завчасно зі мною прощатися.

Дівчина здивовано поглянула на юнака.

— Ти про що?

— Навіть коли я не зможу рухатись і говорити… Пообіцяй мені, що не прощатимешся, поки я живий… — промовив хлопець. — Поки я перший не почну з тобою прощатися.

— Не буду. Обіцяю.

І це було те, що хлопець хотів почути.

Бенедикт був реалістом. Він не надіявся на чудо, не надіявся на красиву, яку він вичитав у книжках про хворих підлітків, смерть. Він знав, що такого не буде, і просто обирав про це не думати. Також він більше не надіявся на приємні сюрпризи долі, бо їх і так було вдосталь — зустріч з Анною, зустріч з друзями, школа поезії… Він вже змирився, що тепер його доля буде без приємних поворотів, — тепер треба йти по ній прямо і насолоджуватись тим, що є. Він не засмучувався, бо те, що є, — його цілком влаштовувало. Він знав, що поворотів у його житті більше не буде.

Та він помилявся. Ще один поворот його долі відбувся в ту направду дивовижну ніч.

— Дивись, — мовив Бенедикт, коли вони наблизились до пансіонату. — У вікнах рецепції і вітальні світиться… дивно… Ярина ще не спить?

— Може, знову хтось помер?

— Не смішно.

Підлітки зайшли в пансіонат і помітили за своїм столом пані Ярину. Жінка, побачивши їх, помітно стривожилась.

— Доброго вечора, — почав Бенедикт. — Чому ви не спите?

— Просто… до тебе завітали гості…

— До мене? — не зрозумів хлопець.

— Так, вони у вітальні, ідіть до них, — прохрипіла стара, а перед тим, як підлітки зайшли у вітальню, вона поглянула на Бенедикта і з захватом запитала: — Звідки ти її знаєш?

Хлопець не розумів, про що говорить стара і чому вона така стурбована. А коли він відчинив двері, ще більше заплутався.

Там він побачив три речі, які його здивували: двоє людей та синтезатор. Клавіші стояли поряд з його вчителькою з Літньої школи — Рутою Кулаковою. А біля неї, збоку на дивані, сидів батько Анни.

— Тату? — не зрозуміла дівчина.

— Пані Руто? — не зрозумів Бенедикт. — Що тут відбувається?

— Мабуть, варто почати мені, — промовив Володимир і піднявся. Він страшенно хвилювався. — Я хочу вибачитись. Власниця пансіонату нам розказала про твій діагноз, Бенедикте. Мені дуже жаль… Вибач, що я був таким бовдуром.

— Що? — продовжувала нічого не розуміти Анна. — Але як ти взнав, що Бенедикт тут живе? І для чого ти сюди приїхав? Невже вибачитись?

— Я подзвонив до Лізи… Сказав, що є важлива справа до Бенедикта… От вона й мені сказала, де ви… — промовив Володимир. — І я справді хотів вибачитись… — засмутився чоловік.

— Ви не повинні вибачатись, — мовив Бенедикт. — Ніколи не вибачайтесь за чесні думки. Я на вас ніколи не ображався.

— Я просто не розумів. Тепер розумію. Анно, і ти мене вибач.

— Я теж на тебе не ображалась.

Батько з донькою обмінялися усмішками, а згодом Анна підійшла й обійняла тата.

— Дякую, — сказала донька.

— Мені теж дуже жаль, Бенедикте, — озвалась нарешті Рута. — Я навіть не підозрювала, що з тобою щось таке, коли бачила тебе на уроках.

— У мене просто поки не було видимих симптомів… а тепер, як бачите, є, — засоромився хлопець. — Але я не розумію… Що ви тут робите? Для чого ці клавіші?

— Бенедикте, — почала Рута. Було таке враження, що вона не може наважитись сказати те, що хоче. — Ти знаєш, що колись я співала… Я писала і співала свою поезію… Творила до неї музику і насолоджувалася тим, що роблю.

— Знаю.

— А потім у мені ніби щось згасло. Я перестала писати. Перестала творити музику… Це був сірий період мого життя… Аж раптом я почула твої вірші. Там, на уроці, в нашій школі поезії… Я знову загорілась.

— Що? — не розумів хлопець.

— Послухай, — кивнула жінка. — Але дослухай до кінця, добре?

Жінка сіла за клавіші, не зважаючи на погляди нерозуміння. Вона почала грати неймовірну мелодію… А згодом співати… Слова.

Його слова, Бенедиктові.

Дійсно. Хлопець не надіявся на диво. Але він знову помилявся. Бо по-іншому не можна описати те відчуття, яке він проживав, слухаючи гру і спів вчительки Рути. На його вірші склали пісню; на те, що він колись витискав зі своєї душі… Невже це не диво?

Він аж сів. Усі сіли й уважно слухали жінку. До останнього проспіваного слова; останньої ноти.

— Я прочитала всі твої вірші, які ти вклав у документи про вступ до школи, — продовжила Рута. — Я відчула, що це моє — я мушу їх співати.

— Що? — вражено сказав хлопець.

— Я знайшла твою адресу в документах і поїхала, щоб тебе знайти; щоб запропонувати тобі співпрацю. Та виявила, що це адреса твоєї дівчини… На превелике щастя, Володимир все-таки взнав, де ти живеш, і допоміг знайти… І ось я тут, у пансіонаті… Дізнаюсь від власниці про твою хворобу. Чесно говорячи, я й не уявляла, що ти в такому становищі. Ти такий добрий і веселий на уроках… Знаєш, спочатку подумала розвертатись та йти… Подумала, що в тебе зараз і так багато проблем, для чого тобі та музика? А потім… я таки вирішила залишитися тут і дочекатися, бо всім серцем відчуваю, що не повинна здаватись. Я повинна співати твої вірші. Я всім серцем відчуваю, що це щось грандіозне.

Коли людині повідомляють про лихо, вона чує це, та не вірить. Так само і зі щастям. Бенедикт чув все, що говорить жінка, його вчителька. Та він не вірив. Для нього це було як сон.

— Ви хочете співати мої вірші?

— Я хочу! — повторила жінка. — Вони надихають мене на прекрасну музику. Коли їх читаю — чую мелодії, під які вони повинні співатись. Знаєш, ти можеш сприймати мене за божевільну, але я впевнена, що це доля. Ти був мені посланий з небес у сірі дні мого життя. Твої вірші неймовірні! Про них повинні дізнатися мільйони!

Хлопець, Анна і навіть її батько сиділи шоковані. Колись популярна на всю країну співачка зараз сиділа перед хворим хлопчиськом і зізнавалась у коханні до його віршів. Просила його співпрацювати. Говорила, що повинна це зробити.

Він був шокований.

— Знаю, це, мабуть, найменше, що ти зараз хочеш робити, — мовила Рута, зиркаючи на милицю. — Але, будь ласка, хоча б задумайся над цим. Подумай, що ми можемо обоє досягти. Яких вершин дістатись. Ти заслуговуєш на це… на те, щоб про твій талант чули.

— Ні, — почав Бенедикт. — Ні… Це не я вам був посланий з небес.

— Бенедикте…

— Це ви мені були послані, — усвідомлював хлопець.

— Що? — не розуміла Рута. — Ти згодний?

— Так… Я згодний. Це була прекрасна пісня… Мій вірш… Він саме так мав звучати, як ви його проспівали.

— Дякую! Бенедикте! Не уявляєш, яка я вдячна тобі! — схопилась Рута і міцно обійняла хлопця. — Вибач, що забираю і так дорогоцінний тобі час.

— Зовсім ні, — заперечив хлопець. — Насправді я про таке навіть не мріяв.

Той вечір змінив багато життів. До пізньої ночі чи навіть до світанку у вітальні старенького пансіонату пані Ярини спілкувалися двоє мрійників, дві захоплені ідеєю людини — Бенедикт і Рута.

Близько другої ночі, коли пані Ярина вже пішла спати, Анна провела батька до дверей.

— Дякую, що не відпустив Руту, а підказав, де знайти Бенедикта, — мовила донька.

— Я не для неї це зробив, — признався її тато. — Я хотів, щоб ти знала, що я тебе підтримую.

— Дякую.

— Він прекрасна людина.

— Я знаю.

— Ти готова до всього?

— Ні, — відверто сказала Анна. — Але мені байдуже.

— Ти моя велика молодчина, — похвалив її тато. Поцілував, обійняв і пішов у ніч.

Кілька хвилин Анна дивилася з відчинених дверей на татову машину. Він прийняв її вибір, він змирився. Від цього вона була неймовірно щаслива.

Зачинивши двері, вона рушила до Бенедиктової кімнати лягати спати, але зупинилась біля дверей вітальні. Поглянула туди і побачила, з яким завзяттям і з якою іскрою в очах Бенедикт обговорює щось із Рутою. Трішки поспостерігала. Для неї це було настільки прекрасно, ніби вона спостерігала за океаном. Її це приносило затишок та спокій.

Вона тихо заплакала. А потім пішла до кімнати, бо знала, що це не її розмова.

Тієї ночі Бенедикт з Рутою побудували багато спільних планів. Жінка пробувала пояснити хлопцеві, що його життя зміниться… Що його впізнаватимуть, дехто любитиме, дехто ненавидітиме. Вона хотіла переконатись, що він до цього готовий. Він стане автором її пісень.

Та йому було на таке начхати. Він це робив лише заради мистецтва. Десь на підсвідомому рівні він хотів щось після себе залишити — і це був його шанс. Рута пообіцяла хлопцеві, що буде до кожної мелодії під його вірш вкладати шматочок своєї душі, — а більшого він і не вимагав.

Десь під ранок розмова стала значно серйознішою. Бенедикту це сподобалося — що Рута не ігнорувала його хворобу.

— Я хочу тебе дещо запитати, вибач, якщо це нечемно, — тяжко почала вона. — А скільки часу тобі залишилося? Тобто це непростий діагноз… Тобі гіршатиме, наскільки я знаю… Прикує до ліжка…

— Протягну, можливо, ще вісім місяців, — відповів Бенедикт. — А що далі — знає лише Бог.

Рута сутужно скривилася, ніби стримувала сльози.

— Не варто плакати, — попросив Бенедикт.

— Просто ти так спокійно про це говориш…

— Бо я не боюся, — сказав Бенедикт. — І ви не бійтеся.

— Бенедикте, — мовила Рута. — Ми маємо встигнути. Мусимо, якщо хочемо показати світу все, що ми сьогодні задумали.

— Мусимо, — повторив Бенедикт. — Якщо нам вдасться — це буде найкраще закінчення життя.

Жінка таки зронила кілька сліз, а Бенедикт задивився за вікно, за яким був світанковий ранок… Прекрасний ранок його нового життя.

— Все, я більше не буду плакати, обіцяю, — заспокоювалась Рута.

— Дякую.

Потім Рута вирушила до Таниного дому, а Бенедикт піднявся в кімнату, ліг на ліжко й обійняв свою кохану.

Восьмий крок назустріч вітру: «Літати, коли падаєш»

Коли почала прогресувати Бенедиктова хвороба, всі моменти його життя, за якими він так полював, мали б асоціюватися йому тільки з нею. Мали б… Та такого не було.

Коли він згадував початок осені, він не згадував те, що почав ходити вже на двох милицях, він згадував прекрасні вечори і ранки, проведені з коханою. Він згадував закінчення його найпрекраснішого в житті літа, хоч, на жаль, і останнього. Він згадував довгі вечори, проведені в Рутиній студії. Згадував кожен свій вірш, який Рута перетворювала на прекрасну пісню. Він згадував, як буде сумувати за школою поезії, яка, на жаль, теж закінчилась.

Він згадував тренування Макса, прогулянки з Лізою, розмови з Пилипом. Згадував, як вперше складав вірша на прохання Анни.

— Давай, ну будь ласка… — просила його Анна.

Вони лежали на поки зеленій травичці у парку. Зверху над ними було сотні гілочок, поцятковані найпершими жовтими листочками, поміж яких виднілось блакитне небо.

— Та я не можу отак взяти й написати вірш, — сміявся Бенедикт. — Можна я просто скажу, що в тебе прекрасні очі?

Дівчина на секунду засумнівалась.

— Ні, так не вийде, — простягала вона Бенедиктові аркуш та ручку. — Напиши мені вірш.

— Ну, добре, — погодився врешті він. — Зараз спробую.

Він взяв аркуш, поглянув в очі коханої і написав прекрасні рядки:

Два кораблі зійшлись у хвилях, Один — то ти, а другий — я. Замість вітрил — маємо крила. Замість води — уся Земля. А, знаєш, ми не кораблі, а чайки. Літаєм ми, а не пливем. Бо кораблі пливуть за вітром, а ми йому назустріч йдем.

— Це навіть кращий вірш, ніж я чекала, — призналась Анна, читаючи. — Бо він не про мене, він про нас.

— Дякую.

Вона йому теж подякувала, але поцілунком.

Отож, початок осені Бенедикту запам’ятався аж ніяк не двома милицями, ліками та лікарнею. Він йому запам’ятався її запахом, доторками, поцілунками, прекрасними і щасливими днями.

Бенедикт весь свій час присвячував коханій, творінню разом з Рутою прекрасної музики, друзям і писанню віршів. Хлопець прекрасно розумів, що скоро прийде той момент, коли йому почнуть відмовляти руки так, як вже відмовляють ноги. Він писав всюди і завжди. Літня школа багато чого його навчила. Його вірші стали ще прекраснішими, ніж будь-коли.

І жоден з них не був про тяжке життя хворого на БАС хлопця. Всі вони були про очевидні речі, які люди примудряються не помічати. Про прекрасні речі, які оточують кожного — варто лише придивитися.

Тієї осені Бенедикт зрозумів ще одну просту суть життя — не потрібно старатися цікаво писати своє життя. Його потрібно вміти цікаво читати. Бо люди здебільшого пишуть однакові історії. Всі народжуються, вчаться у школі, закінчують інститути, одружуються, народжують дітей…Всі життєві сюжети практично однакові. Нас різнить тільки те, як ми їх читатимемо.

Бенедикт це зрозумів, і йому, чорт забирай, стало набагато легше жити.

Того дня він сидів у своїй кімнаті, за столом, і дописував черговий вірш. Анни не було, вона пішла провідати тата. Були тільки він, прекрасна картина за вікном і його думки, які він викладав на аркуші.

Ну що за дивний парадокс? Коли втрачаю все — живу, В ясну погоду я сумний, Щасливий тільки в дощову. Щасливий тільки на краю, Коли вже падаю на дно, Коли вже майже не живу — Шукаю рятівне вікно. Ну що за дивний парадокс? Чому доходить до такого? Чому життя я із міцного Доводжу знову до хиткого? Здається, роблять так усі, Спускаються із гір в долини, Шукають сили у собі І знов прямують до вершини.

Коли він дописав останній рядок, у його кімнату зайшла Рута. Тепер вона часто провідувала Бенедикта. Жінка любила його провідувати, бо він її заряджав. Він був її музою; був її героєм. Безпосередня розмова з ним була набагато краща за спілкування по телефону. А сьогодні у неї були ще й прекрасні новини про справи, над якими вони працювали останні кілька тижнів.

Жінка увійшла, привіталась і сіла на ліжко.

— Бенедикте, маю хороші новини, — почала вона. Хлопець нічого не казав, а уважно дивився і хотів, власне, їх почути. — Ми в студії дописали останню пісню з альбому.

— Це прекрасно! — зрадів Бенедикт.

— Сьогодні увечері я приїду і заберу вас із Анною в студію — послухаєте фінальні версії тих композицій, над якими ми працювали.

— Це дуже хороша новина.

— І ще одне, — продовжила співачка. — З того вечора, коли ми почали співпрацювати, я задумала ще одну справу. Думаю, вона тобі сподобається.

— Що? Яку?

— В тебе сотні віршів, Бенедикте. І я подумала, що люди мають їх побачити всіх а не тільки ті сімнадцять, які я заспіваю, — пояснювала Рута. — Звісно, я, якщо дозволиш, буду працювати й над іншими альбомами, але… але…

— …не факт, що я їх почую, — закінчив Бенедикт.

Руту завжди крутило на таких моментах.

— Одним словом, з того вечора, як ти погодився на співпрацю, я шукала хороші видавництва, які можуть опублікувати твої вірші… всі твої вірші, — закінчила Рута.

Хлопець не вірив своїм вухам. Йому стало так дивно — крім перших днів прогресування своєї хвороби, він жодного разу не плакав, та зараз не міг стримати сліз. Його вірші стануть книгою. Він був безмежно вдячний та щасливий.

— Ти серйозно? — радів хлопець.

— Звісно, серйозно, Бенедикте! Твої вірші опублікують! Усі! Вони стануть величезною збіркою поезії! — і собі раділа Рута.

— Підійди, я хочу тебе обійняти.

Вона підійшла, і він міцно, наскільки вистачало сил, обійняв цю прекрасну жінку, яка звалилася у його життя, як сніг на голову і кожний його день робила по-своєму прекраснішим.

— Правда, ще залишилось багато роботи, — продовжила Рута. — Треба знайти художника до твоєї книги… Зробити редакцію… Вибрати назву збірки… Тобі докладніше про все розкаже редактор, він зателефонує до тебе.

— Це неймовірна новина, — витираючи сльози радості, прохрипів хлопець. — Дякую тобі за все.

— Це тобі дякую, — усміхнулась Рута. — Тоді ввечері побачимося.

Жінка піднялася і попрямувала до дверей.

— Почекай, — зупинив її Бенедикт. — Я хочу… я повинен… тобі дещо розказати.

Рута стривожилася, вона побачила серйозне обличчя хлопця і зрозуміла, що це щось важливе і не надто приємне.

— Щось сталося?

— Та нічого такого, на що я не чекав, — промовив Бенедикт. — Просто я сьогодні піднімався по сходах сюди нагору, у свою кімнату… І дещо зрозумів…

Хлопець замовчав, наче про щось замислившись. Жінка кинула на нього питальний погляд, у якому заіскрився страх.

— Я зрозумів, що востаннє піднімаюся по тих сходах, — продовжив хлопець. — Мої ноги відмовляють… Мій мозок думає, що вони роблять крок, а вони насправді незворушні. Руто, це таке дивне відчуття… Я довго з цим боровся, але не можу тепер себе обманювати. Треба визнати, що ноги я втратив, — і жити далі.

— Боже… Бенедикте… Мені дуже жаль, — говорила Рута, а хлопець бачив у її погляді безпорадність.

— Отож, я, напевно, поміняю житло, хоч і дуже не хочу, та мені тепер варто знайти щось на першому поверсі… Я, бовдур, якось не думав про це, коли сюди поселявся на півроку. Думав, що ноги мені ще не зрадять, а вони зрадили.

Рута мовчала. Вона дивилась на нього глибоким поглядом, у якому страх уже добряче палахкотів. Жінка думала, як допомогти. І придумала.

— Слухай, — врешті задумливо озвалась вона. — А ти не хочеш жити у мене? Тобто у Тані? Пам’ятаєш, вона приходила на студію? У їхньому будинку є прекрасна кімната на першому поверсі. Ми все організуємо, тільки скажи.

— А вона не проти?

— Звісно, ні. Ти їй подобаєшся ще більше, ніж мені, — усміхнулась Рута. — І Анні буде легше. Ми допомагатимемо.

— Я дуже вдячний тобі, — признався Бенедикт. — Я тобі чужа людина, а ти так мені допомагаєш.

— Це я тобі вдячна… І ти, від того вечора, коли я приїхала сюди, збожеволівши твоїми віршами, став мені не чужий, — промовила Рута. — Тоді я заїду вже завтра? Заберу тебе?

— Добре.

— Бенедикте, я хочу, щоб ти знав, що ти не самотній, — наостанок сказала Рута. — Ти маєш нас. Не забувай про це ні на секунду. І дякую, що ти мені все розказав. Я ціную це.

Бенедикт тільки легко їй усміхнувся.

Переїжджаючи в це місто, Бенедикт і не надіявся зустріти тут стільки хороших людей. Він ні про що таке, що з ним зараз відбувалося, навіть і не мріяв — то яке він має право сумувати? Отож того дня, коли він покидав пансіонат пані Ярини, він усміхався.

Усі стояли на рецепції: пані Ярина, Анна, Єва, дві сестри-близнючки. Рутина подруга Таня і сама Рута заносили Бенедиктові речі в машину. Їх уже доволі побільшало: якісь книги, які вони з Анною купували на розпродажах; якийсь одяг, який з’явився в нього після походів у секонд-хенд; юнак не хотів усе це тут залишати, бо з кожною такою річчю йому асоціювався прекрасний день з Анною. Хлопець стояв, спираючись на дві милиці, і усміхався до сумних облич людей, які з ним ділили цей дах.

— Усе буде добре, — промовив він.

— Бережи себе, Бенедикте, — мовили сестри-близнючки.

— Їдьте звідси.

— Перепрошую? — обурилась пані Ярина на Бенедиктову пораду.

— Їдьте звідси, — повторив хлопець. — Їдьте і навіть не думайте. Змініть усе і станьте щасливими, якщо життя у цьому місті вас виснажує. Я, як той, хто це зробив, скажу вам, що це мій найкращий вчинок у житті.

Жінки обійняли хлопця, а потім зі смішинкою в поглядах дивились просто хлопцю в очі. Чомусь Бенедикт був впевнений, що вони його послухають.

— А ти, Єво, не здавайся, — перевів погляд на дівчину Бенедикт. — Я, звісно, не бачив твоїх картин, але переконаний, що вони дивовижні, як і ти. Йди до своєї мрії, і ти її досягнеш. Колись я ще, може, навіть якщо й не пройдусь на ногах, то проїдусь на колесах свого інвалідного крісла по твоїй несамовитій галереї.

З Євиних очей покотилися сльози.

— Це тобі, — мовила вона, простягаючи йому якийсь великий конверт.

Він здогадався, що там.

— Дякую.

— А це від мене, — прохрипіла пані Ярина, простягаючи йому книгу… ту саму… «Злочин і кару».

— Що? Я не можу її прийняти, — заперечив юнак.

— Можеш, — відрізала жінка. — Мені колись дісталась вона від однієї хорошої людини зі словами «не бійся». А я боюсь. Ти не боїшся. Вона твоя.

Хлопець прийняв дарунок.

— Ви найдобріша людина, яку я коли-небудь зустрічав, — признався Бенедикт.

Згодом Бенедикт покинув пансіонат назавжди. Більшість з тих людей він ніколи вже не бачив. Та завжди, до останнього його подиху, ті люди парили десь у його думках. Незабаром після від’їзду він бачився тільки з Євою, бо ті картини, які вона йому подарувала, настільки його вразили, що він попросив її ілюструвати його книгу. Він був впевнений, що ніякий інший художник не зможе зрозуміти його, як вона.

Зайшовши у Танін дім, Бенедикт одразу зрозумів, що тут помре. Він був у цьому впевнений. Йому згадався Ярон. Чому Ярон не міг знати про свою смерть, якщо Бенедикт знає місце своєї смерті? Десь краєм свідомості Бенедикт зрозумів Ярона і його відчуття смерті.

Але, крім цього знання, більше ніщо в цьому домі не навіювало на Бенедикта смуток. Тут було весело. Тут була весела Таня, яка залишилась в Україні і не повернулась із Нілом у Нідерланди, бо хотіла бути свідком, коли люди вперше почують пісні, які готують Рута і Бенедикт. Вона шалено допомагала — з Бенедиктом тепер повинен був хтось завжди залишатися, бо хлопець міг будь-якої хвилини впасти з милиць і більше не піднятись.

Жінки вже приготували чорне інвалідне крісло, яке стояло в кутку вітальні і грізно зиркало на хлопця, мовляв, «скоро ти у мене сядеш». Він, звісно, сяде, та не хотів це робити завчасно.

Тут була Рута, з якою щовечора Бенедикт поринав у творчий процес. Вони думали наперед, бо прекрасно знали, що хлопець не зможе довго залишатися з ними і підказувати, тож жінка хотіла його випитати про все — поки був час. Вона не сумнівалась, що продовжить справу навіть після того, як хлопець відійде.

І в тому новому будинку також була Анна. Мабуть, через неї його легко можна було назвати домом. З дівчиною навіть на краю світу був би дім.

Перші дні хлопець не виходив зі своєї нової кімнати. Він писав. Про все, що ще ніколи не писав. І якось увечері, коли він займався тою справою, до нього підійшла Анна. Всі ті кілька днів вона була сумна.

— Бенедикте, ходімо погуляємо. Ти вже три дні сидиш і пишеш.

— Давай завтра, — промовив хлопець, туплячись у свої нотатки. — Я повинен писати.

— Ні, сьогодні, — відрізала дівчина.

— Що з тобою?

— Пам’ятаєш, ти просив мене з тобою завчасно не прощатися?

— Пам’ятаю.

— Ти теж з собою не прощайся. Ти поки що живий. І ще довго проживеш. Не бійся, що не встигнеш. Ти напишеш усе, що маєш написати.

Хлопець мовчав. Він дивився на неї, і йому відкривалися очі. Бенедикт повільно відклав ручку.

— Вибач. Ходімо.

Того вечора Бенедикт востаннє гуляв. Це були останні, хоч і з милицями, хлопцеві кроки. Вони були зроблені біля пожовклих живоплотів, по дзвінкому тротуару, під прекрасним зоряним небом. Закохані повільно гуляли по тихих, спокійних вулицях Таниної околиці. Кожного разу, коли вони ось так гуляли, — не було нічого, крім їхнього кохання. Були тільки він та вона. Ніякої хвороби, ніяких милиць, ніяких думок про кінець.

— Я так тебе кохаю, — призналась Анна. — Ти мій найкращий друг.

— Я тебе кохаю сильніше, — заперечував хлопець.

— Знаєш, коли ти відійдеш, я поїду до мами, в Польщу, — промовила Анна. — Почну там нове життя, заведу нових знайомих. Ти мені показав, що не варто того боятися. Змін. Я хочу, щоб ти це знав. Я не опущу руки. Не переймайся щодо мене.

— Буде класно, от побачиш, — зрадів таке чути Бенедикт. — А знаєш, я придумав, як назву свою збірку.

— Як?

— «Назустріч вітру».

— Бо кораблі пливуть за вітром, а ми йому назустріч йдем? — підморгуючи, процитувала Анна.

— Саме так, — кивнув юнак. — І на обкладинці будемо ми з тобою. Я домовився з Євою, і вона завтра приїде, щоб малювати нас.

— Це прекрасна ідея, — обійняла коханого дівчина.

А коли вони прийшли додому, в порозі Бенедикт звалився з милиць. Анна пробувала його підвести, та нічого не вдавалось. Потім Рута повільно підвезла візочок, і Бенедикт у нього сів. Тепер це були його нові ноги. Вони були не такі вже й погані — возили Бенедикта, куди тільки йому заманеться. Усі дивились на нього з сумом, а він, зараза, усміхався.

— Чому не питаєш, чого я вже у візку? — запитав Бенедикт Єву, коли вона наступного дня прийшла малювати картину, яка стане обкладинкою його збірки.

Вона ставила мольберт і розставляла фарби. Прикинулася, що навіть не почула хлопцевого запитання. Його це трішки дратувало, він хотів, щоб люди не соромились цієї теми.

— Чуєш? Ти навіть не дивишся на крісло — що таке?

— А що я маю питати? — відрізала Єва. — Все і так зрозуміло. Твоя хвороба прогресує, для чого тикати у це носом зайвий раз?

— Просто я хочу, щоб ти почувалася вільною і не думала, що мені боляче про це говорити, — пояснив Бенедикт.

— Я так і не думала, — буркнула Єва.

— Вам чимось допомогти? — зайшла у вітальню Таня.

— Так, — мовила художниця. Вона ніби зраділа, що не продовжуватиме попередньої теми. — Потрібно зробити фон, пропоную завісити вікно якоюсь однотонною скатертиною, бо ваші штори в орнаментах, а потрібне чисте тло.

— Добре, зараз зроблю, — кивнула Таня.

— А де я можу набрати води?

— Ось там, на кухні.

Йшли приготування до ще одного творчого процесу. Бенедикт тільки спостерігав за всіма. Останнім часом усе, що він міг, — це спостерігати. Звісно, в його грудній клітці щось нило через те, що помаленьку він втрачає незалежність, та він щосили пробував ігнорувати це ниття.

— І що це буде за малюнок? — спитала Анна, коли ввійшла у кімнату. Дівчина питальним поглядом зиркнула на поки біле полотно і на завішене білою тканиною вікно.

— Це буде ваш портрет, — відповіла Єва. — Але я хочу, щоб ви роздягнулися.

— Що?

— Я хочу, щоб ви були оголені, — повторила художниця.

— Ну, мені, напевно, треба вийти, — засоромилась Таня і подріботіла з кімнати.

— Ти хочеш, щоб ми були голі? — не розумів Бенедикт. — Перед тобою?

— Мене можете не соромитися… І не до кінця голі… Ти, Бенедикте, можеш залишатися в трусах, а ось тобі, Анно, бюстгальтер все-таки доведеться зняти, — спокійно продовжувала Єва. — Просто я почитала твої вірші і думаю, що така картина підійде якнайкраще… Ваші молоді й інтимні тіла — такі ж, як і твої ніжні вірші.

— У цьому щось є, — прошепотіла Анна. — Я згодна.

Дівчина почала знімати із себе одяг. Ось так просто, ніби Єви тут взагалі не було. Бенедикта це здивувало. А коли дівчина з легкістю зняла ліфчик, в нього взагалі роззявився рот.

— Труси теж знімати? — спитала вона Єву.

— Ні, можеш бути в них, ти і так стоятимеш за Бенедиктом… А ти чому не роздягаєшся? — зиркнула вона на хлопця в кріслі. — Ти ж і так помираєш — невже ще чогось соромишся?

Анна спохмурніла, а Бенедикт усміхнувся.

— Що? — зловила обурений погляд Анни Єва. — Він хотів, щоб я вільно про це говорила… Я і говорю… Що йому соромитися? Він і так без п’яти хвилин мрець.

Бенедикт аж зареготав, так його смішила реакція оголеної Анни.

— Ну вас в баню, — махнула рукою вона і рушила до білої тканини. — Роздягайся, і будемо позувати цій найтолерантнішій у світі художниці.

Хлопець розслабився. Він почав роздягатись. Анна хотіла підійти і допомогти коханому, та він зупинив її. Поки він може це робити сам, він робитиме.

Потім під’їхав до білої тканини і став перед Анною, обличчям до мольберта і художниці. Вона кілька секунд дивилась оцінювальним поглядом.

— Анно, поклади руки на Бенедиктові плечі, — попросила вона. — Але спершу розпусти волосся.

Дівчина витягла шпильку, і волосся впало їй на плечі. Воно, до речі, ще досі мало синій відтінок. Бенедиктове теж. Потім вона делікатно поклала руки Бенедиктові на плечі, від чого у нього аж мурашки пішли по шкірі. Єва кілька секунд дивилась то на них, то на полотно. Хлопець із дівчиною — на неї. Всі мовчали.

— Прекрасно, ну тоді поїхали… дивіться на мене… — мовила художниця і зробила свій перший штрих.

Це був інтимний момент Бенедиктового й Анниного життя. По шкірі бігали мурашки, а серце тремтіло від романтики. Хлопець сидів у інвалідному кріслі, а позаду нього стояла Анна, тримаючи руки у нього на плечах. Єва геніальна. Це було саме те, що хотів бачити Бенедикт на палітурці своєї збірки. Силу людських стосунків. Інтимність.

Єва дивилась в очі своїм натурникам і відчувала їх. Їй теж бігали мурашки по шкірі. Від їхніх поглядів, від їхньої гусячої шкіри, від того, як ніжно Анина рука лежала на Бенедиктовому плечі. Від її тендітної талії і прекрасних грудей. Художниця хотіла нічого не пропустити і показати все таким, яким воно є насправді. Вона ретельно змальовувала подряпини на Бенедиктових колінах, синці від виснаження під Аниними очима. Ретельно змальовувала їхні, незважаючи ні на що, щасливі погляди.

— Ти плачеш? — побачила Анна.

— Вибачте, — шморгнула носом художниця, опанувала себе і продовжила малювати.

Це був дуже інтимний момент Бенедиктового й Анниного життя. Картина вийшла чудовою, живою і реалістичною.

— Ти снитимешся мені? — спитала кілька днів по тому Анна.

Був день, вони лежали у ліжку обличчями одне до одного. Бенедикт пестив її волосся.

— А ти хочеш?

— Так, — прошепотіла вона.

— Снитимусь.

Бенедиктова хвороба прогресувала. Але він не звертав уваги. Він насолоджувався прекрасними моментами цієї чарівної осені. Якось увечері до нього завітали Макс із Пилипом і взяли його з собою в місто. Це був хороший, хлопчачий вечір.

— Не переймайся, ми його привеземо цілим і неушкодженим! — говорив до стурбованої Анни Макс. — Ну, точно не більше ушкодженим, ніж він зараз є, — додав він, зиркаючи на хворого юнака в інвалідному кріслі.

— Відпочивайте, — усміхнулась Анна. — І телефонуйте, коли щось.

Вона відчинила двері, і хлопчаки викотили Бенедикта на вулицю. Анна всміхнулась і зачинила двері.

— Ти мусиш сьогодні напитися як свиня! — прошепотів Макс, щойно двері зачинилися. — Ми всі повинні сьогодні напитися.

— Добре, — не заперечував Бенедикт.

Макс віз Бенедикта у візку, а біля них ішов Пилип, на диво, одягнений не у звичну для нього спортивну кофту, а у молодіжну сорочку.

Спочатку хлопчаки намірились піти у стриптиз-бар, та грізні охоронці їх не пустили.

— Як ви можете не пускати людину з обмеженими можливостями?! — не здавався Макс. — Ви порушуєте кодекс толерантності до інвалідів!

— Іди звідси, маля! — незворушно буркнув м’язистий чоловік. — Бо зараз зателефоную до твоєї матусі і скажу, куди ти хочеш зайти!

— Та ну вас! — махнув рукою Макс і пригнічено взявся везти Бенедикта кудись в інше місце.

— Що це за такий кодекс толерантності? — збентежився Бенедикт.

— Не знаю, я щойно його вигадав.

Усі троє засміялись.

Їм, хоча і з четвертої спроби, все-таки вдалося потрапити в якесь місце, де був алкоголь, драйвова музика і танці. Того вечора Бенедикт вперше напився до безпам’яті. І, як це не гірко визнавати, востаннє.

Останнє, що він пам’ятав, — це те, що переконував Пилипа не соромитись свого тіла.

— Я ж не соромлюсь того, що за кілька місяців перетворюсь на дерево! Не соромлюсь свого крісла! — переконував Бенедикт. Так, звісно, він бачив на собі здивовані і перелякані погляди людей, але з легкістю їх сприймав, бо, може, частково розумів їх. — То ти тим більше не маєш нічого соромитись!

Закінчилось усе тим, що Пилип, надихнувшись словами друга, зіскочив з крісла і потяг дівчину, яка сиділа з подругами поряд, на танцювальний майданчик. А там почав «віджигати» шалені танці, під час яких скинув з себе сорочку і махав нею на всі боки.

— Бенедикте, поглянь! Заціни, що він робить! О, мамо рідна, подивись, він мацає ту дівку за цицьки! — давився сміхом і подивом Макс.

Це був один з тих вечорів, які ніби не пам’ятаєш, але не забудеш ніколи.

Рута Кулакова старалася, як могла. Її так запалила співпраця з Бенедиктом, що їй цього запалу вистачить на багато-багато років вперед. Майже всю осінь вона присвятила Бенедиктовим пісням і книзі. В неї не було часу ні на що — жінка хотіла організувати все якнайкраще, як тільки може.

Рута перейнялась історією Бенедикта, його хворобою. Крім пісень і книги вона хотіла донести до людей і те, що не потрібно здаватися, навіть якщо в тебе великі проблеми. Вона хотіла донести до людей історію цього хлопця. Жінка дивувалася, що люди, навіть які ніколи не чули про хворобу бічного склерозу, одразу переймалися цією проблемою і йшли їй на зустріч. Протягом осені за допомогою небайдужих людей їй вдалось організувати велику рекламну компанію. Їй вдалось організувати багато благодійних акцій для людей з подібною до Бенедиктової хворобою.

Вона організувала багато зустрічей на тему БАСу, на деякі запрошувала Бенедикта. Він любив туди ходити, навіть коли йому було вже геть погано. Там він розказував про свою хворобу. Звісно, він сам до кінця всього не знав, але розповідав те, що вже пережив. Руту дивувала його спокійна мова на такі теми, але вона раділа і навіть пишалася тим, що хлопець настільки мужньо все переносить і ділиться страшним досвідом з іншими людьми.

«Рута Кулакова повертається», «У листопаді відбудеться презентація нового альбому Рути Кулакової», «Альбом Рути Кулакової «Моменти» написав хлопець із захворюванням БАС», «Рута Кулакова написала музику на слова хворого на БАС хлопця!» — такі заголовки в листопаді були всюди. Вона колись правду сказала, що життя хлопця зміниться. Потроху він ставав відомою людиною.

Того дня, коли Рута мала презентувати альбом, у Бенедикта стався напад. Хлопець прокинувся посеред ночі, хапаючи ротом повітря. Хлопець страшенно злякався. Так само як і Анна, котра дрімала поряд і мусила все це бачити. Його відвезли в лікарню, обстежили, зробили купу уколів.

Лікарка Наталя Чернушич повідомила, що в хлопця ускладнення, якась інфекція в районі шиї. Та хлопець і без неї знав, що все погано, бо відчував, як його тіло здається ще швидше, ніж до цього. Йому останнім часом ставало тяжко рухати руками, а після нічного нападу три пальці на лівій руці дивно зігнулися і посіпувалися — він зрозумів, що втратив їх уже назавжди.

Після того як він потрапив того дня до лікарні, час для нього пришвидшився. Його життя дійсно стало потоком окремих моментів. Веселих, романтичних і навіть страшних.

Це було зовсім не таке світле вмирання, про яке він вичитував у книжках. Воно було гидке.

— І що ця інфекція змінює? — запитав у лікарки Бенедикт після всіх лікарняних процедур.

— Що тобі буде важче, — відповіла Наталя.

Збоку сиділа Анна і дивилась на це все порожнім поглядом.

— Важче? Погляньте на мою руку! — мовив він, показуючи лікарці сіпаючі пальці. Вона нічого не відповідала. — Я зможу сьогодні покинути лікарню? Я хочу бути на презентації своїх пісень.

— Звісно, — кивнула лікарка. — Ти зможеш усе, що захочеш. Просто тобі доведеться бути обережнішим.

— Я й так обережний.

— Ти молодець. Кілька годин ми ще за тобою подивимось, а потім можеш іти.

Лікарка вийшла, а Анна піднялась, ніби теж хотіла йти.

— Ти йдеш кудись?

— Так, — глухо відповіла вона. — Усе так швидко відбувається, Бенедикте. Мені треба побути на самоті. Я зателефоную Лізі, Пилипу і Максу, щоб прийшли посиділи з тобою.

Він нічого не відповідав, просто дивився, як кохана покидає палату. Йому було важко, але він не міг і уявити, через що проходить вона. Він картав себе за все, що вона повинна була терпіти. Усе, чим він міг їй допомогти, — так це давати побути на самоті, без зайвих запитань.

Потім прийшли Ліза, Пилип і Макс і забрали його додому, але Анни там не було.

Попри те що друзі заспокоювали Бенедикта тим, що Анна разом з Рутою вже в клубі, де проходитиме презентація альбому, хлопець почувався спустошеним. Йому було дивно їхати туди без неї, навіть якщо вона й дійсно там його чекає і буде підтримувати. Це був його тріумф — він хотів його ділити з коханою.

Бенедикт дуже боявся. Він боявся кожної зміни у своєму організмі. Він навіть уявити не міг того, що з ним зараз відбувається. Він не здавався лише заради мистецтва. Заради сьогоднішньої презентації, заради своєї збірки. І, безсумнівно, він не здавався через Анну.

Коли вони приїхали в клуб і Бенедикт пересів з машини у крісло, їх одразу оточили журналісти, спалахи фотокамер і запитання. Таня з Бенедиктовими друзями розганяла їх, як тільки могла. Це дивувало хлопця і водночас тішило. Він досяг того, чого бажав усе життя, — його талант помітили, ним зацікавилися. Тепер лишилось їх усіх змусити звернути увагу на хворобу. Здається, він саме тоді, коли пропихався серед натовп у клуб, заприсягся собі, що перед тим, як померти, приверне увагу суспільства до проблем, які сам проживав.

У клубі були десятки людей. Усі чекали на нові пісні Рути Кулакової, кричали і раділи. Охоронці провели друзів у відведене спеціально для них місце перед сценою. На сцені поки нічого і нікого не було, окрім чорного фортепіано й музикантів.

— Де Анна? — спитав Бенедикт. — Чому її тут немає?

— Це сюрприз, — промовила Таня. — Поки про це не думай! Просто насолоджуйся концертом, добре? Без тебе всього цього не було б.

— Ну, добре, — мусив миритися хлопець.

Рута Кулакова захоплювалась Бенедиктом, але він захоплювався нею не менше. Вона була неймовірно талановитою. Ці останні місяці, які він з нею співпрацював, його в цьому переконали. Але того вечора він вперше бачив її на сцені. Вона була і вогнем, і водою, і землею, і вітром — вона була сукупністю всіх стихій. Кожну пісню вона пропускала крізь свою душу і закохувала у неї весь той набитий людьми клуб. Вона з ними спілкувалась, розказувала їм щось. Казала, що останні місяці змінили її назавжди.

Люди їй вірили. Бенедикт їй вірив теж. Ці пісні нагадували йому весну. Запашну, всіяну прекрасними квітами і блакитним небом. Він не вірив, що це його вірші. Це було щось неймовірне. Люди сміялися, кричали, плакали. Це був найкращий день у Бенедиктовому житті.

Слухачі не хотіли відпускати співачку зі сцени. Кілька годин концерту промайнули, як кілька секунд. Бенедикт і всі, хто був поряд з ним, теж не хотіли, щоб концерт закінчувався. Він бачив щасливі обличчя друзів, Рутиних знайомих… Усі вони хотіли чути ще ті пісні. Вони направду були мистецтвом, якого українська музика ще не знала. Бенедикт був радий, що допоміг співачці повернутися до улюбленої справи.

Та Рута, проспівавши декілька разів на біс, все-таки залишила сцену.

— Це був прекрасний концерт, — говорила вона перед тим, як піти. — Він доказ того, що навіть приречена людина може літати, коли падає у прірву. Всі ці слова… Всі ці пісні, які ви чули сьогодні… Всіх їх написав хлопець, який зараз тут… Хлопець, який бореться за своє життя кожного дня. Ми, здорові люди, не маємо бути до цього байдужими! Ми маємо допомагати і підтримувати… — Зал настільки зашумів аплодисментами і криками, що Руті довелось почекати кілька секунд, щоб продовжити: — Мене історія Бенедикта Креха зачарувала… Вона, попри всю свою трагічність, насичена щастям. І зараз на цю сцену вийде дівчина, яка теж у цьому переконана.

Бенедикт роззявив рота з подиву. Якби він мав здорові ноги, вони, безперечно, йому б підкосилися. Зі сцени пішла Рута, але натомість вийшла Анна. Вона мружилась від світла прожекторів, переживала і не могла повірити, що робить це.

— Доброго вечора, — сказала дівчина, підійшовши до мікрофону. — Мене звати Кравчишин Анна… Я дівчина Бенедикта Креха, автора тих пісень, які ви сьогодні чули. Я познайомилася з ним на початку літа, коли він втік від батьків і переїхав у наше місто. Він одразу мене зачарував. У нас із ним було і, не сумніваюсь, буде ще багато прекрасних днів. Але я хочу сказати вам, що він зовсім не хворий. Він найздоровіша людина, яку я коли-небудь знала… Це я була хвора до зустрічі з ним, і кожен день, проведений з тим юнаком, я лікувалась від страхів, від комплексів… — Голос дівчини лунав в абсолютній тиші. Кожна людина у залі уважно її слухала і дивилась, як вона витискає з себе слова й усміхається крізь сльози. — Господи, я навіть не думала, що можна так сильно когось кохати… Але я кохаю… Для мене зустріч з ним — зовсім не випробування, а найкращий у житті подарунок долі.

Бенедикт дивився на неї і плакав. Вона дивилась на нього і робила те саме.

— Ти мій янгол… — промовила вона. — Я хочу, щоб ти став моїм чоловіком.

Зал загудів. І під цей шум Анна спустилась до хлопця і стала навколішки перед його інвалідним кріслом.

— Я кохаю тебе всім серцем, — мовила вона. — Ти згодний?

Бенедикт не міг зупинити сліз. Усі, хто був біля нього, теж плакали. Вони захоплювались тим коханням, яке зараз бачили.

— Так, — відповів він.

Вони одружились у маленькій світлій капличці, в якої був похилий дах, старі стіни і не надто гарна підлога, але вона стала тим місцем, де з’єднались два направду прекрасних серця. Там були лише близькі: Рута, Таня, Анин батько, Ліза, Макс і Пилип. Усі красиво одягнені і щиро захоплені подією, раді за наречених.

Усі ті люди стали сім’єю для закоханих. Близькими людьми, які пройшли випробовування лихом. Бракувало тільки Бенедиктових батьків. Та хлопець про це не думав. Він не думав про погане. Не думав, що його прекрасна наречена одружується з хлопцем, який помирає. Не думав, що їй буде важче, — вона ж залишиться жива; їй потрібно буде все це пережити. Він подумає про це згодом, коли буде на самоті… Щоб цього ніхто не бачив. Бо зараз він не має права споганювати цю прекрасну мить.

Вона стояла перед ним у простій білій сукні і дивилася своїми сірими очима прямо у його душу. Та дівчина, жінка, була прекраснішою за весь світ: за таємничі глибини океанів чи за лісисті вершини гір. Її руки, шия, розпущене волосся, скроні… Її глибокий погляд, у якому він втопав з головою… Все було дивовижним, мов у казці. Священик говорив свою промову, а вони милувалися одне одним.

Хлопець сидів у інвалідному кріслі і не вірив у те, що відбувалося… Тобто не вірив, що таке відбувається з ним. Хвороба йому відкрила очі на те, що будь-яка людина у будь-якій, навіть безнадійній, ситуації може почуватися щасливою, якщо захоче.

Коли прийшов час мінятися обручками, дівчина опустилась на коліно, щоб бути на рівні зі своїм чоловіком. А потім ніжно взяла його праву руку і натягла обручку на його безіменний палець. Коли прийшла його черга робити це, хлопець дещо зашарівся. Його ліва рука конвульсивно сіпалась, а права була майже безсила. Він боявся, що впустить обручку і розвіє всю інтимність моменту.

Та цього не сталося, бо Анна, делікатно взявши його праву руку за зап’ястя, допомогла, і за секунду в неї на руці теж виблискувала обручка. Після цього вона не втрималась, щоб не поцілувати свого чоловіка.

До самого останнього свого подиху він полював за моментами, свіжістю повітря і доторками Анни. Вони провели прекрасний медовий місяць за містом, який, в їхньому випадку, виявився трьома незабутніми днями. Це їм організувала Рута. Вона допомагала їм у всьому: у підтримці, у творчості, і, найголовніше, вона віддавала їм гроші, які приносили Бенедиктові пісні. Гроші, які полегшували цю безнадійну ситуацію.

Чи щось змінилось після їхнього одруження? Зовсім ні. Здається, ці двоє завжди знали, що колись одружаться. Вони були одним цілим, завжди розуміли одне одного.

— Йа лубу тепе, — прохрипів Бенедикт, коли вони з коханою сиділи на терасі будиночку в лісі, у якому вони проводили свої прекрасні три медові дні.

Він сидів у кріслі, мов якась бездушна лялька, якій дітлахи спочатку відірвали, а потім прикрутили назад голову — так неприродно вона тепер лежала на плечі. Але для Анни він був тим самим, здоровим хлопцем, який одного літнього дня підійшов до неї запитати дорогу до моста. Дивно, але вона не помічала хвороби, якої б гидкої форми та не набирала.

Вона бачила Бенедикта, а не його хворобу.

Перед ними була ніч і тихі дерева, над якими зависли магічні зірки. Анна усміхнулась і опустила голову на плече коханого.

— І я тебе кохаю.

Вони були щасливими.

Моменти. Час для Бенедикта Креха дійсно спливав. Він пережив багато болю і страху. Багато того, чого більшість людей не витримали б. Лікування, болюча фізіотерапія, процедури… Але завжди серед усього того лайна, на яке перетворилось його життя, він міг віднайти безцінні діаманти — незабутні моменти.

Чи то, наприклад, той момент, коли Рута принесла перший екземпляр його книжки. Він її давно чекав, він жив заради неї. Той момент був дійсно незабутнім. Хлопець поки що міг її торкнутися долонею, погортати сторінки. Вона мала вісімсот сторінок; на обкладинці вони з Анною — ніжні, оголені, мов нерви, чесні; а всередині сотні шматочків його безкрайньої душі.

«Назустріч вітру» — так вона називалась.

— ‘она пгекасна, — усміхнувся Бенедикт.

На той момент його ліва рука вже абсолютно не працювала. А щоб ворухнути правою, йому треба було докласти чимало зусиль. Язик заплітався, а тіло немало схуднуло, що раніше здавалось неможливим. Та він не здавався, а писав далі. Він бачив, у що можуть перетворитись його вірші — у величезну збірку, яка, безумовно, комусь-таки й допоможе.

Моменти… На схилі свого життя він зрозумів, що незабутнім моментом для нього може стати найзвичайніша розмова. Він розмовляв з Анною годинами; сміявся з Максом і Пилипом; давав останні настанови Руті, яка продовжуватиме їхню справу після його смерті. Після презентації вона давала багато концертів. І на кожному такому пробувала привернути увагу людей до хвороби БАС. Бенедикт Крех став символом тієї хвороби. Про нього говорили преса і люди.

Моменти… він так їх любив.

Якось одного, вже зимового, дня в кімнату, де він лежав, увійшла Анна і сказала, що має для хлопця сюрприз. А згодом у двері позаду неї зайшли Бенедиктові батьки. Після довгої розлуки вони нарешті побачилися… Чи були тоді сльози? Звісно. Чи були вони від щастя? Безперечно. Чи був то ще один момент, який не давав Бенедикту втонути? Був.

Мати одразу припала до сина і почала виціловувати руки, щічки і плакати. Грізний батько теж не стримував сліз. Вона так довго його не бачила… Вона так довго думала про нього… Він живий, ось він, перед нею. Вона дякувала Господу Богу за цю зустріч.

— Синочку мій маленький… Ти такий молодець… — плакала мати. — Я так за тобою сумувала…

Вони пишалися своїм сином, як ніколи. Він робив благородні речі. Він був радий, що вони з’явилися саме у цей момент. Це був вчасний момент, бо поки він міг говорити і ще своїм власним голосом сказати, що дуже їх любить; бо міг вибачитися перед ними особисто. Для нього було це важливо.

Його останні місяці були гидкі, але люди, які були поряд з ним, зробили їх дивовижними. Друзі, батьки, кохана. Анна робила Бенедиктів світ дивовижним. Йому ставало все гірше і гірше, а вона ставала все сильнішою і сильнішою. Хлопець бачив це і щиро радів.

Він не звертав уваги на свою популярність. Тепер його впізнавали. Звісно, не так, як якихось зірок шоу-бізнесу, але час від часу, коли Анна, чи Макс, чи Ліза, чи Таня, чи мама з татом, чи Пилип його возили по вулицях міста, до нього підходили люди і впізнавали того приреченого хлопця, який написав пісні знову відомій Руті Кулаковій. Йому це подобалось, хоча він добре розумів, що люди ним цікавляться не тільки через його талант, а більше через його, скажімо, драму життя.

Але для нього було важливішим те, що він тепер мав більше можливостей достукатись до людських сердець. Він міг донести їм, що таке БАС і як допомагати таким людям. Звісно, їх неможливо врятувати, але можливо полегшити їхні страждання. Бенедикт це знав з власного досвіду.

Моменти. Він літав серед них, навіть якщо збоку здавалося, що падає.

Ось його тіло вже цілком нерухоме.

Ось він вчиться писати за допомогою комп’ютерів Тобі[17].

Ось він вже до кінця втрачає здатність розмовляти.

Ось він вже мало не помирає від болю.

Та він не здається.

Спочатку він хотів дожити до Різдва і Нового року. Він дожив. Це були прекрасні дні. Йому дуже подобалось говорити Анні, що він її кохає, саме під зеленою, прикрашеною ялинкою, навіть якщо й комп’ютерним голосом і з динаміків ноутбука.

Потім хотів протриматись до лютого. Він теж це зміг.

Потім хотів побачити, як тане сніг і приходить весна. Йому це теж вдалось.

Як? Бо він був сильним.

Йому було зле і боляче… нестерпно боляче… та він при цьому знаходив сили цікавитись життям до останньої секунди… Також він примудрявся допомагати іншим, які були в подібній ситуації. Він став українським феноменом. До нього писали сотні його читачів, сотні слухачів, сотні людей, яких привернула і розчулила його хвороба.

Він зміг усе, що хотів.

Останнє, чого він бажав, — це спокійно піти. Попрощатись і піти. І йому, чорт забирай, це теж вдалось.

Він помер у березні.

Весь той час Анна Крех була сильною — вона ніколи не плакала. Вона бачила, як страждає її чоловік, і не могла допустити, щоб він, і так скривджений життям, бачив на лицях близьких сум. Тому важко їй було чи ні, але дівчина усміхалася і прикрашала Бенедиктове життя своєю красивою усмішкою до кінця його днів.

Вона не плакала на його похороні. Там були десятки людей, доль яких торкнувся Бенедикт. Там були пані Ярина, професор Любомир, сестри-близнючки з пансіонату, Єва, тітка Діна з дочкою Веронікою та чоловіком, інші родичі, учні з Літньої школи прози та поезії, люди з зустрічей на тему хвороби бічного аміотрофічного склерозу, які відвідував Бенедикт. Там було багато людей, яким Бенедикт допоміг, тож вона пишалася тим, що він встиг все, що задумав, і не плакала. Вона згадувала цю прекрасну людину з усмішкою.

За кілька днів після похорону всі знову зібрались у домі, де Бенедикт провів останні моменти свого життя; у будинку прекрасної людини — Тані. Був хороший, уже весняний вечір. Вони наводили порядки в кімнаті, де він робив останні свої подихи, складали в коробки всі книги, які йому читали перед смертю, віддавали представникам благодійного фонду все Бенедиктове приладдя (дихальний апарат, комп’ютери Тобі, крісло тощо) — це була його воля, віддати все на благодійність; щоб ці всі речі полегшили комусь життя, як полегшили йому.

Всі були заклопотані своєю справою — хтось допомагав представникам фонду виносити приладдя (Макс і Пилип), хтось складав одяг і речі Бенедикта в коробки (його мама і Ліза), — всі хотіли допомогти. А Таня шукала вчасний момент, щоб підійти до Анни. Вона мала дещо їй віддати, дещо від Бенедикта. І ось, коли видалась така можливість, вона підійшла до Анни, яка поралась біля ліжка, на якому помер її чоловік.

— Вона ще досі пахне ним, — сумно говорила Анна, тримаючи в руках ковдру.

Таня трохи помовчала, а потім наважилась.

— Анно, — почала жінка. — Я дещо для тебе маю… Це для тебе залишив Бенедикт… Казав, щоб я це віддала, коли він піде. Думаю, це хороший момент.

— Що? — не розуміла дівчина.

Жінка поклала руку в кишеню, а за секунду витягнула звідти подряпану чорну флешку. Простягла її Анні.

— Це відеозапис, — пояснила Таня. — Він його зробив іще осінню, коли переїхав з пансіонату сюди. Можеш його подивитись.

Анна взяла флешку, одразу потягнулась до ноутбука і сіла на ліжко. Вона хотіла переглянути це відео зараз, не відкладаючи. Ніби вона помре, якщо цього не зробить.

— Тоді залишаю тебе, — делікатно мовила Таня, але Анна її, здається, вже навіть не чула.

Жінка вийшла з кімнати і зупинила всіх, хто хотів туди заходити, щоб закінчити прибирання.

— Не турбуйте… Там Анна… Їй потрібно побути самій… Давайте продовжимо завтра…

Такі речі тут розуміли одразу. Без зайвих запитань.

Анна навіть не звернула уваги на те, що ніхто не повертається в кімнату. Вона тремтячими руками ввіткнула флешку в ноутбук і ввімкнула відео.

Анна Крех весь той час була сильною — вона не плакала. Та, побачивши на моніторі Бенедикта вже після смерті, вона заплакала. Її пробило, мов дамбу, — сльози котилися зливою.

Бенедикт стояв у цій самій кімнаті, підпираючись двома милицями. Дівчина зрозуміла, що відео було записане вже давно. Зараз здавалося, ніби в іншому житті.

— Можна? — спитав він оператора.

— Так, запис пішов, — відповів Танин голос за кадром.

— Привіт, Анно. Бачиш, який я здоровий? Стою ще на своїх ногах, — підсміхаючись, почав Бенедикт. — І волосся у мене ще синє… Пам’ятаєш наш візит у перукарню влітку? Ти казала тоді, що це на кілька тижнів, що воно змиється. А воно не змивається, — засміявся він. — Так от… Я хочу, щоб ти мене запам’ятала таким. Здоровим. Хочу, щоб ти пам’ятала мій голос і мої поцілунки. Хочу, щоб у твоїй памяті залишилось не те, як ти підтирала моє лайно, а те, як я до тебе торкався, цілував і любив. Постараєшся пам’ятати мене таким?

— Постараюся, — заливаючись слізьми, відповіла Анна.

— Ти завжди говориш мені, що я змінив твоє життя, — продовжував хлопець у моніторі. — Це, можливо, правда, але я хочу сказати, що ти внесла в моє життя не менше змін. Господи, я навіть не уявляю собі такого. Життя без тебе. Ти змінила його, внесла у нього сенс. Я закохався в тебе, як… не знаю… як Місяць у Землю чи День у Сонце… Знаєш, я багато разів пробував описати свої почуття до тебе у віршах. Та не міг дібрати слів. Їх просто не існує, Анно. Я зрозумів, що про найсильніші свої почуття людина не може нічого сказати… Абсолютно!.. Бо нема слів, щоб їх описати… Всі слова применшують значення справжніх почуттів. Ти не опишеш великий біль, не опишеш неймовірний страх, так само ти не опишеш велике кохання, якщо воно справжнє… Таке можливо лише відчувати… Так ось — воно в мене справжнє, і я просто скажу, що кохаю тебе. З тобою я відлітаю на край всесвіту.

Анна плакала, затуляючи рукою обличчя. Вона так хотіла його обійняти. Поцілувати. Торкнутись. І, здається, плакала не тільки вона, бо об’єктив камери затремтів і за кадром чулися шморгання носом.

— Тань, перестань, — буркнув хлопець, дивлячись кудись за камеру.

— Вибач, — озвався закадровий голос Тані.

— Ти це відео побачиш уже після того, як я піду, — продовжив Бенедикт. — Знаю, ти зараз дивишся його і плачеш. Ти не уявляєш, як би я хотів бути там, біля тебе, і обійняти, заспокоїти. Хоча знаєш, давай будемо вірити, що я буду. Ти мене не побачиш, але я буду з тобою. Завжди. Просто повір, кохана, я буду біля тебе. Можеш мені розказувати все, що забажаєш. Я завжди тебе чутиму. — Хлопець перевів подих. — Одного разу мене Пилип запитав, чи змінив би я той день, коли з тобою познайомився. Чи заводив би з тобою стосунки. Чи вберіг би я тебе від усіх страждань, якби міг. Знаєш, мені хотілось його вдарити цією милицею. — Хлопець підняв її. — Звісно, я зробив би все так, як зробив! Я не поміняв жодної би секунди! Як можна хотіти позбутись найпрекрасніших днів свого життя?!

— Ніяк… Боже… Ніяк… — крізь ридання промовила Анна.

В неї стався такий приплив сліз, що вона була змушена зупинити відео, щоб заспокоїтись. Вона взяла подушку і почала в неї не те що плакати, вона почала кричати. Так було кілька хвилин, а потім вона повернулася до перегляду.

— Ти подарувала мені прекрасні миті, — вів далі Бенедикт. — Анно, я хочу, щоб у тебе було таке ж прекрасне життя. Воно в тебе й буде — я в цьому не сумніваюсь. Тобі варто лише не боятися. Слухай хорошу музику — це завжди розслаблятиме. Коли тобі траплятимуться дешеві й цікаві подорожі, не думай і вирушай! Побачити світ — чого більшого може бажати кожна людина? Слідкуй за своїм здоров’ям: ти ж бачиш, як це погано — бути хворим. Бач красу в усьому, навіть у поганому — кожна річ на цій планеті красива, тобі варто про це пам’ятати. Читай книги — та кому я це розказую? Ти читаєш їх весь час! І це прекрасно, скажи? Я пишаюся собою, що прищепив тобі любов до книг… Краще знову скажу, щоб ти не боялася, страх — це гидка річ, на яку просто не потрібно звертати увагу. Це ніби кайдани, які людина власноруч на себе натягає. Слухай своє серце. Живи моментами. — Хлопець зробив коротку паузу. — І наостанок скажу, щоб ти, любов моя, навчилася відпускати минуле, бо воно ж не для того створене, що його всюди з собою носити. Минуле для того, щоб згадувати й усміхатися… Так от, кохана, я — твоє минуле… Можливо, прекрасне, а можливо, не зовсім. Але я тут, а ти там. Тобі варто жити. Я не кажу, щоб ти мене забувала… Я й не хочу цього. Єдине, чого я хочу, — це щоб ти просто відпускала мене… Не зразу, потрошку… Ти найпрекрасніша людина на цій планеті, і ти не маєш права в’янути… Радій, смійся і веселись… Знайомся… І я кохаю тебе…

— Все? — прошепотів закадровий голос Тані.

— Все, — кивнув хлопець, і відео зупинилось.

Анна була сильною… І навіть зараз, коли вона плаче, вона є сильною.

— І я тебе кохаю, мій Бенедикте, — проплакала вона.

Дівчина лягла на ліжко, закуталась у ковдру, яка досі пахла Бенедиктом, і ввімкнула відео ще раз. І ще раз. І ще раз. Це повторювалось і повторювалось… Так Анні було спокійніше. З кожним разом сліз ставало менше, а згодом їх взагалі не було. Разом з ними кудись виходив увесь біль, який накопичився в її чистій душі. Останні рази вона навіть підсміхувалась до Бенедикта.

Вона так його кохала…

А згодом дівчина просто заснула, відчуваючи запах коханого… Відчуваючи, що він лежить поряд, як колись.

Дев’ятий крок назустріч вітру: «Згадувати»

Поліна Бігдаш була хорошою журналісткою. До річниці смерті Бенедикта Креха вона підготувала відвертий відеоролик — інтерв’ю з близькими йому людьми. Спочатку вона взагалі не хотіла братись за цей проект. Вона не знала, хто такий той Бенедикт і що він такого зробив для українського суспільства. Поліна була такою людиною, яка повинна була любити свою справу і розуміти сенс того, що вона робить, бо інакше матеріал буде скупим і бездушним. А зараз кожна клітина її організму говорила, що не потрібно братися до цієї справи.

— Чому я? Олені більше подобаються такі теми! Дайте їй це завдання! — говорила Поліна начальниці. — А я краще поїду на Книжковий Арсенал[18] і візьму кілька цікавих інтерв’ю з відомими письменниками! В мене це вийде набагато краще!

— Ні, — суворо відповідала сивувата жіночка. — Цю справу маєш зробити ти. В тебе все вийде.

Поліна зітхала і йшла геть, бо знала, що начальницю годі в чомусь переконати. Того самого вечора вона почала готуватись до майбутніх інтерв’ю. Після першої ж статті, яку прочитала, їй стало соромно, що вона не хотіла братись до цієї справи, і за те, що вона не знала всіх досягнень цієї великої людини.

Бенедикт Крех став символом борця в Україні. Його поетична книжка «Назустріч вітру» побила всі рекорди продажів за всю історію української літератури. Його пісні у виконанні Рути Кулакової не сходили з вершин хіт-парадів. Він став обличчям хвороби БАС. Він звернув на цю проблему увагу мільйонів. З його ініціативи відкрилось багато фондів допомоги хворим, які допомогли десяткам таких людей. Жаль, що заради цього йому довелось померти.

Журналістці подумалось, що коли вона примудрилась нічого не знати про цього чудесного хлопця і про його хворобу, то крім неї таких людей залишилось іще чимало. Поліна взяла собі за мету зробити матеріал цікавим, щоб він був простим для звичайної української душі. Щоб про Бенедикта дізнались ті, хто досі не чув.

Чотири тижні вона, разом з оператором, їздила до кожного, хто добре знав Бенедикта, додому і ставила їм одинакові запитання. А вони сідали перед камерою і відверто говорили про все, що було на душі. З якимсь дивним відблиском в очах вони згадували.

Поліну дуже здивувала добра атмосфера, яка линула від кожного з них. Ніхто не здавався сумним і пригніченим; ніхто — розбитим. У їхніх поглядах читалась якась щаслива ностальгія за минулим і радість, що в їхньому житті була така людина, як Бенедикт Крех.

Фільм Поліни Бігдаш починався великим білим написом на чорному тлі: «ІСТОРІЯ БЕНЕДИКТА КРЕХА».

А потім з’являлися запитання, на які відповідали Бенедиктові близькі.

Якою людиною був Бенедикт Крех?

Макс, друг Бенедикта: Життєрадісною… І дивною… Однозначно. Бо хто ще може подивитись на небо і радіти, ніби виграв в лотерею мільйон?

Наталя Чернушич, лікар Бенедикта: Сильною. Так, звісно в нього бували зриви, але він був найсильнішим пацієнтом, якого я коли-небудь лікувала.

Ліза, подруга Бенедикта: Веселим він був. Він міг запросто всіх розсмішити… Інколи його жарти здавалися страшними… Але зараз я їх згадую і розумію, що вони насправді були смішні… А ми, ідіоти, з них не сміялися… Просто він легко ставився до своєї хвороби і легко міг про неї жартувати. Нам теж потрібно було так ставитися, але ми чомусь не могли… хоча й дуже старалися.

Анна, дружина Бенедикта: Не знаю. Він для мене був загадкою, яку я розгадувала до останнього нашого дня. Яку я любила розгадувати; яку було цікаво розгадувати. Це як говорити про наш безкрайній всесвіт. От що ми про нього знаємо? Так само і з Бенедиктом. З ним просто було добре. І все. І ти не думав, яка він людина, й не думаєш тепер.

Що він любив?

Ліза: Все… От чесно… Йому все здавалось цікавим і гарним. Якось він півгодини, із захватом у погляді, розповідав про воду… Уявляєте? ПРО ВОДУ.

Рута Кулакова, співачка, подруга Бенедикта: Музику, поезію… Життя… Людей… Любив допомагати людям. В останні місяці він навіть не зважав на біль, а допомагав. Він допоміг десяткам.

Анна: Любив дізнаватися щось нове. Завжди говорив, що люди для цього й існують… що це сенс нашого життя — щоразу дізнаватися нове, вчитися, не зупинятися. Також він був меломаном і книгоманом. Шаленим просто! Щодня він повинен був щось читати і слухати. Ми так любили робити це вдвох… Просто сиділи мовчки і читали… Або лежали, мали по одному навушнику у вусі і слухали ту саму пісню… Це було класно.

Пилип, друг Бенедикта: Природу і свіже повітря. Він любив проводити час у парку… Пам’ятаю, ми одного разу, на його день народження, його туди завели, і він звідти не вилазив просто… Любив там сидіти і думати про щось. Думаю, в цьому щось є. Варто і собі спробувати.

Макс: Життя він любив, і що? Хтось зверху вирішив, що йому досить. Тяжко про таке говорити, правда? Але така реальність. А більше за життя? Не знаю… Мабуть, Анну.

Чого він вас навчив?

Макс: Жити моментами… Він завжди говорив, що треба жити моментами….

Ліза: Жити моментами.

Пилип: Жити моментами.

Анна: Жити моментами. Кохати.

Рута: Не боятися. Ризикувати. Любити життя.

Що б ви йому сказали, якби він міг вас почути?

Анна: Що я сумую за ним. Дуже. Що кожного дня про нього згадую. Що переїхала-таки в Польщу і потроху починаю нове життя, але все одно за ним сумую.

Ліза: Дякую. Я б сказала йому «дякую». За все, на що він відкрив мені очі… Він навіть не думав їх відкривати, та відкрив. Напевно, в цьому був його феномен.

Макс: Я б сказав, що в мене все добре, нехай не переймається. Бо я чомусь впевнений, що він переймається. Я роблю улюблену справу, насолоджуюся життям, а не так давно познайомився з хорошою дівчиною. До речі, на його похороні… Його б це, мабуть, розвеселило… Єва її звати… Хороша така дівчина… Художниця.

Яна Крех, мати Бенедикта: Я б спитала, чи в нього все добре… Звісно, я впевнена, що він у кращому світі, але я б хотіла почути це від нього. Тоді б стало легше жити. Стало б спокійніше.

Пилип: Що нарешті дочитав його збірку… і що вона мені сподобалась… Думаю, це було б саме те, що він хотів би від мене почути.

Рута: Що продовжую те, що ми з ним почали. Я пишу музику на його вірші, допомагаю хворим на БАС. Скажу, що вийшов уже другий альбом під назвою «Дерево без листя», так, як він і хотів. Розкажу, чого ми з ним добились… Думаю, він би зрадів.

Анна: Думаю, він чує нас. Тих, хто був поряд з ним. Він радіє.

Він помер у березні минулого року. Розкажіть щось про останні його місяці.

Пилип: Ой, це було страшно… І гидко, як він завжди казав.

Яна Крех: Коли я побачилася з ним після його втечі, його тіло майже не рухалося. Проте він ще говорив, добре дихав і міг ворушити правою рукою. Я дякую його другові Артемові, який якось прийшов до мене і показав ролик з новинами про те, що мій син написав пісні відомій співачці Руті Кулаковій. В мене був шок. Я раділа, що мій син такого добився, а ще більше я раділа, бо тоді нарешті взнала, де його шукати… до цього я не знала… І я дякую Артемові, бо він подарував мені ще кілька хоч і тяжких, але проведених зі сином місяців. Я буду до смерті за це вдячна.

Ліза: До кінця грудня він втратив свої кінцівки. Був в’язнем у власному тілі. Ви можете собі таке уявити? Правда, навіть страшно таке припустити? А він це проживав кожного дня… А в січні перестав говорити. Поки не привезли спеціальних комп’ютерів, у нас був лише його погляд.

Пилип: Мова відходила не зразу, а потрохи… Щоразу гіршала і гіршала… Інколи він розмовляв, як п’яний фізрук, а інколи ще гірше….

Макс: Йому давно було важко говорити, та він не здавався. Він говорив увесь час! Інколи добряче цим набридав. Думаю, він просто хотів наговоритися… А в січні, коли він ротом уже не міг керувати і розмовляв за допомогою комп’ютера, я зрозумів, як скучатиму за його голосом. Мене страшенно дратував той технічний голос якогось чужого дядька.

Рута: Але він не переставав писати вірші. І тепер йому доводилось буквально очима їх писати… знаєте, за допомогою спеціального комп’ютера… Та він писав, незважаючи на важкість.

Анна: Він усміхався. Коли бачив сніг; коли дочекався весну. Він радів кожен свій день. І я раділа разом з ним.

Ліза: Десятого лютого посеред ночі до мене подзвонила Анна, і я, ще не піднімаючи трубки, зрозуміла, що все погано.

Анна: Я прокинулась від його стогонів. І побачила поряд з його головою велику калюжу крові. Це було страшно. Він бився в конвульсіях, а поряд з шиєю — велика калюжа крові.

Наталя Чернушич: Тієї ночі в нього стався рецидив інфекції. А плюс до тієї проблеми додалось іще те, що він не мав сил дихати. Лікарям довелось підключити його до апарату.

Яна Крех: Мій синочок дихав через трубку, їв через трубку… Але не здавався… Він продовжував усміхатись…

Пилип: Боже, той звук вентиляторів чується мені ще досі.

Анна: Та він не здавався. Він хотів продовжувати лікування. Казав, що має донести до людей все, що знає про хворобу. Це була його мета. Він не хотів іти, не досягнувши її.

Макс: Мені здається, що він надіявся на чудо. Хоч і завжди казав, що всі чудеса, які мали з ним статися, сталися, але десь глибоко в серці він надіявся на чудо.

Тетяна Крикун, подруга Бенедикта: Коли я приходила до нього в лікарню, я весь час йому щось розповідала. Зачитувала статті про нього, рецензії на його книгу. Думаю, йому це додавало сил.

Анна: Він мені казав, що його надихала наша підтримка, бо в той час він відчував тільки біль… Як він казав, «страшенний, диявольський біль». Його тримала наша підтримка. А нас, в свою чергу, тримала його витримка. Часто він кудись подумки відлітав… Моргав, був у свідомості, але відсутній… Казав, що тільки наші голоси повертали його до життя і реальності.

Наталя Чернушич: Він пробув у лікарні три довгі тижні. Признаюсь, всі вони були насичені муками для нього. Це було жахливо. Але він все, що міг, — витерпів.

Рута: Інколи, коли йому ставало легше… ну це так, відносно… він просив організовувати йому зустрічі і прес-конференції про бічний склероз. Ми забирали його з лікарні, і він ділився з іншими своїм досвідом.

Пилип: Просто він сам знайомився з тією хворобою. І кожного разу, коли дізнавався про неї щось нове, хотів поділитися з іншими, щоб тим людям, на яких це тільки чекає, не було так страшно, як йому.

Макс: Я був на кількох таких зустрічах. Бачив, як він тим своїм комп’ютерним голосом змушував плакати цілі зали. Всі люди слухали його, заливалися слізьми, навіть коли він жартував… Мовляв, «як нам жаль того хлопчика». А мені ставало просто дивно… Для них усіх це була сентиментальна історія, а для нас це було життя.

Анна: Я була проти тих зустрічей. Усі вони дуже його виснажували. Після них його повертали в лікарню і він проходив додаткові, жахливо болісні процедури. Я не могла на це дивитися. Він катував сам себе. Просила його, благала… Але коли він дивився на мене своїм поглядом… Ех… я не могла боротися з ним. Я знала, що він має рацію… Що він повинен це робити…

Наталя Чернушич: Після цих зустрічей інфекція посилювалась. В області шиї набирався гній, і інколи лікарі не могли знайти вену, щоб поставити катетер… У такі моменти його життя висіло на волосині. Але він, як тільки йому ставало легше, знову залишав лікарню і вирушав на прес-конференції.

Яна Крех: Інколи я питала у нього, чи йому боляче, то він відповідав, що ні… Знаю, що він лукавив… Навіть тоді він думав про мене. Але яку ж то треба мати силу, щоб, коли ти мало не помираєш від болю, казати, що тобі нічого не болить?

Макс: Насправді йому було неймовірно боляче. Це були найболючіші тортури в його житті. Це було помітно по очах. І хоч він нам брехав, ми всі бачили, що він слабне.

Ліза: Тоді ми всі часто бачили кров.

У що він вірив?

Рута: У нашу з ним справу. Безмежно вірив. Зараз, щоб мені знайти натхнення, варто тільки згадати його погляд. Цілеспрямований погляд, іскристий такий, знаєте. Він хотів, щоб люди чули ці слова, читали його вірші… і не здавалися.

Ліза: У долю. Він був впевнений у тому, що все відбувається так, як відбувається, — не просто так. Що він неспроста втік з дому саме у наше місто.

Макс: Якщо поглянути збоку на всю цю історію, дійсно можна повірити в долю. Він приїжджає в місто, знайомиться з Анною, вона його записує в школу поезії, де він знайомиться з Рутою, з якою він разом здобуває свої вершини… Веселий ланцюжок, ге?

Тетяна Крикун: Ще до лікарні він почав цікавитися Церквою, релігією, Ісусом. Він часто просив мене сходити з ним у церкву. Думаю, він шукав щось, щоб йому було легко все пережити.

Яка Крех: Він часто мене питав про Бога після тих походів до церкви. Він шукав відповіді на глибокі питання. Шукав спокою для душі.

Анна: Церква, безперечно, йому допомагала. Він мені казав, що за все своє життя він нечасто туди навідувався. Також казав, що жаліє про це. Його заворожувала історія про Ісуса; про те, що Він віддав своє життя заради спасіння людей.

Як він провів останні дні свого життя?

Анна: Він перестав писати. Спочатку це було дуже страшно розуміти… Розуміти, що він навіть перестав пробувати… Такого навіть я не очікувала. Це ніби як ваш друг, який завжди посміхається, раптом перестав це робити. Моторошно. Панічний страх невідворотного кінця.

Наталя Чернушич: Він був у лікарні до третього березня минулого року, а потім виявив бажання виписатись. Пам’ятаю, після його виписки я взяла відпустку. Я повинна була відійти від вражень, які мала, коли лікувала його. Він похитнув мій світ, ви не уявляєте наскільки. Я ніколи ще не бачила такого життєлюбного пацієнта. Він помирав, але не здавався. Він допомагав іншим навіть у найтемніші періоди своєї хвороби.

Макс: Він не здався, він просто вирішив, що його час піти прийшов. Він вирішив попрощатися. І хотів це зробити не в лікарняній палаті, а в домашній атмосфері.

Рута: Після останнього його рецидиву я приїхала в лікарню і сиділа поряд з його ліжком, чекала, поки він прокинеться. Всі кудись пішли, а я просто дрімала біля нього. Я нечасто до нього могла навідатись, а коли навідувалась, то спала. Він не ображався на мене, він знав, що я викладаю всі сили на те, щоб зробити всі речі, які ми з ним задумали.

Яна Крех: Тоді, коли з ним була Рута, він прокинувся і вперше попросив відвезти його додому.

Пилип: Він не просто захотів додому. Він прямо сказав, що хоче податися додому, щоб там померти. Без болю й у спокої.

Анна: Я його не відмовляла. Я не мала права змушувати його мучитися. Як взагалі я могла тоді його відмовляти? Він давно мене до цього готував. Я зрозуміла, що час прийшов.

Тетяна Крикун: Щось мені видається, що він не себе жалів. Він пожалів близьких. Безумовно, йому було важко, але він не міг дивитися, як страждають його мама, його дружина, його друзі. Як стільки життів, як йому здавалось, стояло через нього на місці. Думаю, заради них він вирішив не продовжувати лікування.

Макс: Це було без сенсу. Я б теж обрав померти в спокої, ніж мучитись і померти у стражданні. Всі б це обрали.

Анна: Я розуміла, що це наші останні дні.

Рута: Анна не відходила від нього. Вона хотіла якомога більше часу провести з ним.

Анна: Я насолоджувалася тим часом, його запахом і можливістю торкатися до нього. Якось дивно зараз це усвідомлювати, але навіть тоді ми проживали з ним свої маленькі незабутні моменти. Я пам’ятаю кожен його погляд, кожне слово з того періоду.

Яна Крех: Перші дні, коли він повернувся з лікарні, були світлими і хорошими. Він часто усміхався, радів, що нарешті не в лікарні.

Пилип: Він хоч і перестав писати вірші, та заставляв нас читати йому книги. Він хотів якомога більше почути книг.

Макс: Інколи, коли він лежав і нічого не говорив, я показував йому еротичні журнали. І що ви думаєте? Він усміхався!

Анна: Думаю, йому хотілось писати, але він вирішив присвятити ті останні дні своїм близьким. Не писати; не відволікатись. Тільки він і ми.

Ліза: Але раптом він заснув.

Пилип: Він заснув.

Макс: Заснув.

Яна Крех: Він довго спав. Сорок шість годин.

Тетяна Крикун: Він ніби знав, що засне. Бо ближче до цього він почав прощатися.

Макс: Інколи я стояв позаду його комп’ютера і бачив те, що він пише, ще до того, як це озвучувалось. Перед тим довгим сном я збирався додому і побачив, що він написав «Па-па, друже. Бережи себе». Я швидко витер сльози і, усміхаючись, обійняв його. Він ніколи зі мною так не прощався. Завжди говорив «До завтра».

Анна: Коли він спав, я весь час була з ним… Я боялася такого довгого періоду без його погляду… Знала, що щось не так; знала, що людина не може так довго спати.

Наталя Чернушич: Вони дзвонили до мене і питали. Я сказала, що інколи таке буває, коли людина все чує, просто не може відповісти. Рецептори всі працюють — він чутиме їх.

Ліза: Ми відкрили його повіки і почали перевіряти зіниці — світили на них ліхтариком.

Рута: Зіниці реагували, тож ми всі зрозуміли, що він не спить і чує нас.

Пилип: Відтоді ми збирались у його кімнаті і просто розмовляли. Читали йому книги.

Яна Крех: Ми знали, що він чує нас. Хотіли, щоб він не відчував себе самотнім у тій тьмі, в якій перебував.

Ліза: Навіть пісні йому співали.

Анна: Інколи, коли всі розходились спати і з ним залишалась тільки я, я розмовляла з ним про особисте. Я зізнавалась йому в коханні, говорила, наскільки він змінив моє життя… бо… справді, я стала з ним дорослою. Згадую себе до всіх тих мук, які я з ним пройшла, — і не впізнаю себе.

Ліза: Він нас багато чого навчив.

Анна: Лікарі нам казали, що він прокинеться. Що на короткий період часу, перед тим як піти, йому полегшає.

Пилип: І йому полегшало.

Рута: Була ніч. Я сиділа біля нього і раптом прокинулась. Побачила, що він дивиться на мене. Я поцілувала його в щоку і сказала, що він мені дуже дорогий. А потім кинулась усіх будити.

Ліза: Нам був потрібен той час, щоб попрощатися. Ми всі бігли стрімголов у його кімнату.

Анна: Найперша прощалася я. Я попросила всіх залишити нас і почала відверту розмову. Спочатку розповіла йому про все, що сталося, про його довгий сон. Він не мав сил розмовляти за допомогою комп’ютера, та й ми не знали, скільки у нас часу, бо, коли він спав, ми відключили його, тож не можна було гаяти час на повторне підключення… Я ставила йому запитання, на які було дві відповіді — «так» і «ні». Спершу спитала, чи йому боляче… Він поглядом відповів «ні»… Потім запитала, чи хоче він, щоб відключили дихальний апарат, чи готовий він… Він відповів «так»… Потім я сказала, що кохаю його… Він сказав «так»… Я сказала, що він найкраще, що в мене було… Він знову сказав «так»… Я сказала, що він найкращий друг, який коли-небудь у мене був… І знову «так»… Потім я його поцілувала.

Яна Крех: Коли ми повернулися в кімнату, всіх здивувала тиша.

Пилип: Була страшенна тиша. Вперше за довгий час не чулись вентилятори дихального апарату… Я зрозумів, як це — сумувати за тим, що спочатку тебе дратувало.

Ліза: Моторошна тиша, яка ніби сміялася з нас, говорячи, що скоро прийде кінець.

Рута: А потім, по черзі, ми почали з ним прощатись…

Яна Крех: Я слухала тих людей… І те, що вони говорили моєму сину… Це найкраще, що може почути мати… Що твою дитину щиро любить стільки людей. Ти в такі моменти переконуєшся, що добре виховувала свого сина.

Анна: А через дев’ять годин він пішов.

Про що була ваша остання з ним розмова?

Яна Крех: Про довіру. Він дякував мені, що я йому довіряла і не шукала, коли він втік з дому. А ще він просив, щоб я передавала вітання родичам і друзям.

Рута: Він був дуже розумною людиною. Він бачив тебе наскрізь. Останнє, що він мені сказав, то це, щоб я помирилася з чоловіком. Що в житті людини немає часу на образи. І я помирилася. Він, зараза, завжди мав рацію.

Макс: Ну, що може сказати вмираючий друг? Він сказав, щоб я беріг себе і наглядав за Анною. Я це і роблю. Чуєш, Бенедикте? Я роблю це.

Пилип: Останнє, що він мені сказав, — це те, що він говорив протягом усієї нашої дружби, — щоб я не комплексував. Знаєте, кращої поради я в своєму житті ще не чув.

Тетяна Крикун: Він сказав мені, що я прекрасна людина. Ех… Ви б знали, як це приємно чути від іншої прекрасної людини…

Ліза: Він сказав, що в мене все буде добре. Щоб я ніколи його не забувала. Щоб піклувалась про Анну.

Макс: Він, напевно, всіх просив наглядати і не покидати Анну.

Анна: Про нас. Я завжди згадувала йому наші з ним прекрасні моменти, а він зупиняв мене і казав, що найпрекрасніші тільки попереду…. А ще в останній розмові я таки з ним попрощалася. Сказала це. «Прощавай, любов моя». Найогидніша фраза на світі.

Що б ви порадили людям, які ніколи не знали Бенедикта?

Ліза: Порадила б ніколи не здаватися. Йти до своєї мети.

Пилип: Не думати про погане. Погані думки — погане життя. Варто думати про хороше.

Яна Крех: Любити своїх близьких.

Макс: Бути хоробрими. Навіть якщо капець як страшно.

Рута: Вони легко можуть познайомитися. Нехай відкривають «Назустріч вітру» і читають. Я впевнена, що після цього вони з впевненістю розумітимуть, що за людина той Бенедикт Крех.

Анна: Вірити. Той хлопець навчив мене вірити у прекрасне… Боже… Вже минув рік від його смерті, а я не перестаю про нього думати. Це досі прекрасно.

Ні для кого не секрет, що Бенедикт любив моменти. Який для вас найкращий момент, пов’язаний з ним?

Тетяна Крикун: Усі.

Ліза: Думаю, що всі.

Пилип: Усі… Жаль, що їх було так мало.

Яна Крех: Усі. З того моменту, коли я його народила і вперше взяла на руки, до його останнього подиху — вони всі незабутні.

Макс: Кожен… довбаний… момент…

Рута: Абсолютно всі. Я ним заряджалась. Він надихав мене.

Анна, плачучи крізь посмішку: Всі… Сповнені кохання і якоїсь свіжості, ніби ти стоїш на причалі біля моря і дихаєш теплим, трохи солоним, зате чистим-пречистим повітрям… Всі.

І на цьому прекрасному слові розмови закінчувались. Далі в ролику показувались фотографії Бенедикта за все його життя: дитинство, школа, життя після втечі і його боротьба з хворобою. Вони мінялись під одну з пісень Рути Кулакової… під його власний вірш.

Поліна Бігдаш була прекрасною журналісткою. Тепер дівчина була вдячна начальниці, яка все-таки змусила її виконати завдання. Ця історія, навіть якщо журналістка ніяким боком до неї не торкалась, її змінила. Поліна надіялась, що її короткий фільм теж зможе, хоча б на краплину, змінити ставлення суспільства до хворих людей.

Їй було цікаво спілкуватися абсолютно з кожним. Вона бачила тих людей наскрізь. І, говорячи з кожною цією людиною, вона розуміла, що Бенедикт Крех справді був незвичайним. Це було очевидно. Його всі любили. Слухаючи їх, вона сама трішки в нього закохувалась. Жаль, що вона не була з ним знайома.

Епілог

Така от історія, мій дорогий приятелю.

Знай, що я проходила її разом з тобою.

Я думала, що знайду більше слів після твого прочитання цього маленького роману. Цієї маленької історії. Та їх практично нема, тож вдовольнимося тими, що є.

Я — тяжка книга… або краще запитаю… Я — тяжка книга?

Можливо, я тобі не сподобалась, можливо, сподобалась. Це нічого не змінює. Головне — ти прочитав мене від початку до кінця. Значить, тебе щось тримало тут. Ти був тут, і в твоїх думках, так чи інакше, звучало кожне слово, написане на моїх сторінках.

Тепер я просто тебе попрошу не забувати цю історію. Хоча б кілька днів. Подумай трішки над всім прочитаним. Ти зробиш власний висновок і підведеш такий сенс, який ти шукаєш. Саме цього я і добивалась. Головне — кілька днів нехай вся ця історія, всі ті ситуації і події, всі ті герої політають серед твоїх думок.

Історія зрозуміла… чи, знову ж таки, краще запитати… Історія зрозуміла?

Це була історія хлопця, який, на мою думку, вмів жити… А на твою? Він не здавався… Він робив те, що вважав за потрібне. Не жалів себе і не думав про наслідки.

Зможеш так?

А цього разу краще не питати,

бо я знаю, що

ти обов’язково зможеш.

Примітки

1

Жах на вулиці В’язів (англ. A Nightmare On Elm Street) — культовий багатосерійний фільм жахів 1980-х років. Головний герой — Фредді Крюгер — надприродний серійний вбивця. (Тут і далі прим. авт., якщо не вказано інше.)

(обратно)

2

Слова з пісні «Місто» українського електронного музичного гурту «ONUKA», особливістю якого є вплетення українських народних мотивів в електронну музику. Перший сингл гурту було представлено у жовтні 2013 року.

(обратно)

3

Печиво «Марія» — затяжне печиво. Користується попитом у Західній Україні, здебільшого через низьку ціну. Цей кондитерський виріб з’явився в другій половині ХІХ століття, коли донька російського царя Олександра II виходила заміж за принца Альфреда, сина королеви Британії. Титуловану наречену звали Марією, і на честь її грандіозного весілля було випущено однойменне печиво.

(обратно)

4

Свинка Пеппа (англ. Peppa Pig) — персонаж британського дитячого мультиплікаційного телевізійного серіалу, створеного режисером та продюсером Естлі Бейкером Девісом. Зазвичай кожна серія мультфільму закінчується тим, що всі дружно сміються та падають на спину.

(обратно)

5

Майлі Сайрус (нар. 1992 року) — американська поп-співачка та кіноакторка. Отримала світову популярність завдяки серіалу «Ханна Монтана», де зіграла американську школярку Майлі Стюарт, яка одночасно є відомою поп-зіркою Ханною Монтаною.

(обратно)

6

«Річка Геракліта» — поетична збірка Ліни Костенко, яка вийшла 2011 року. Ліна Костенко — (нар. 1930 року) — українська письменниця-шістдесятниця. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).

(обратно)

7

Bastille — англійський інді-рок гурт, заснований в 2010 році.

(обратно)

8

Людовіко Ейнауді (італ. Ludovico Einaudi; нар. 1955 року) — італійський неокласичний композитор і піаніст.

(обратно)

9

Гріх не знати, хто це.

(обратно)

10

«Мазераті» (італ. Maserati) — італійська компанія, що спеціалізується на випуску ефектних комфортабельних спортивних автомобілів з високими динамічними показниками. Входить до складу найбільшої італійської автомобільної корпорації «Fiat Auto SpA».

(обратно)

11

Острозька академія — національний автономний дослідницький університет України, в м. Острог. Найдавніший вищий навчальний заклад України.

(обратно)

12

Контемпорарі-денс — стиль сучасного сценічного танцю, що розвинувся зі стилів модерного та постмодерного танцю. Для контемпорарі характерна відмова від традиційних атрибутів балету, робота на підлозі.

(обратно)

13

Florence and the Machine (стилізовано як Florence + the Machine) — інді-рок-гурт із Лондона, заснований 2007 року. Гурт виконує інді-поп з елементами блюзу, соул-музики та готичного року.

(обратно)

14

«Титанік» (англ. Titanic) — корабель, який затонув 1912 року; художній фільм-катастрофа 1997 року.

(обратно)

15

«Хатіко: Вірний друг» (англ. «Hachiko: A Dog’s Story») — екранізація історії життя песика Хатіко, який чекав свого хазяїна в звичному місці навіть після його смерті.

(обратно)

16

Бічний аміотрофічний склероз (лат. sclerosis amyotrophica lateralis) — рідкісне невиліковне нейродегенеративне захворювання без чіткої етіології, яке уражає моторну систему.

(обратно)

17

Tobii (раніше Технологія Tobii АВ) — шведська високотехнологічна компанія, що розробляє і продає продукти (комп’ютери), якими можна користуватися за допомогою очей.

(обратно)

18

Книжковий Арсенал — міжнародний книжковий ярмарок-фестиваль у Києві.

(обратно)

Оглавление

Пролог

Перший крок назустріч вітру: «Втекти від усього»

Другий крок назустріч вітру: «Подолати страхи»

Третій крок назустріч вітру: «Любити»

Четвертий крок назустріч вітру: «Вірити в талант»

П’ятий крок назустріч вітру: «Мати мету»

Шостий крок назустріч вітру: «Встигати за життям»

Сьомий крок назустріч вітру: «Не зважати ні на що»

Восьмий крок назустріч вітру: «Літати, коли падаєш»

Дев’ятий крок назустріч вітру: «Згадувати»

Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg