«Повернутися дощем»

Повернутися дощем (fb2) - Повернутися дощем 1770K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Светлана Талан

СвітланаТалан Повернутися дощем

Збіг прізвищ та імен прошу вважати випадковим

Ми боремося не тому, що ненавидимо тих, хто перед нами, а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною!

Роман Шухевич

Частина перша

Болить мені… Ти знаєш, як болить?

Болить біда, що зараз в Україні.

Ця рана душу втомлену ятрить.

І сліз не можу втримати я нині…

Ліна Костенко

Розділ 1

Геник дістав із портмоне квиток на рейсовий автобус. Йому випало сьоме місце. Цього разу він не думав про те, чи місце знаходиться з сонячного боку і всю дорогу дошкулятиме спека, чи в рятівній тіні — звернув увагу лише на число сім. «Сімка — щасливе число, — майнула думка, — тож усе буде добре».

Геннадій допалив цигарку, дочекавшись, поки останній пасажир увійшов у салон, недопалок кинув у сміттєвий бак, поправив ремінь наплічника і знайшов своє сьоме місце. Усе складалося непогано. Йому випало їхати з несонячного боку, в салоні автобуса було чисто і навіть не спекотно. Автобус повільно рушив з місця, плавно колихнувся у вибоїні й виїхав на пряму дорогу. За мить він уже віз своїх пасажирів до місця призначення, і Гена подумав, що напевно у кожного з цих людей є місце, де їх чекають, люблять, можливо, сумують за ними, а його пункт призначення не позначений на жодній мапі світу і має незвичну назву — війна. Зазвичай люди поспішають у зворотному напрямку, тікаючи від війни, і лише меншість, найчастіше чоловіки, прямують туди, де лунають вибухи: вони їдуть назустріч клятій війні, щоб її зупинити.

Геннадій тішився з того, що мати одразу повірила йому. Вона сама не вміла брехати і не навчила своїх дітей, до того ж мама відчувала фальш якимось шостим відчуттям, і вони з Іванною з дитинства навіть не намагалися її обманути, заздалегідь знаючи, що їх одразу виведуть на чисту воду. Напевно, вчинки Іванни знищили це відчуття, бо вона одразу легко повірила легенді сина про роботу водієм у Києві. Геник не соромився цієї брехні, бо й справді, іноді брехня буває святою. Навіщо мамі зайві хвилювання? Звісно, правда рано чи пізно розкриється, але то буде потім, не зараз, коли материнське серце крається на шматки за безталанну доньку. Гена попросив матір не проводжати його, бо, мовляв, його проведе Уля, і вона погодилася. Улянка, на превеликий подив хлопця, навідріз відмовилася прийти на автовокзал. Коли дівчина дізналася, що він має намір їхати до Марка на фронт, аби поповнити лави захисників країни, заявила, що поїде з ним. Геннадій оцінююче подивився на худеньку постать дівчини, і, уявивши, як вона зігнеться та зойкне під вагою автомата, як він потягне її плечі донизу, щиро засміявся.

— Не сміши мене, Улянко, — сказав він тоді. — Війна не для жінок.

— Але погодься — я стріляю влучніше за тебе, — зауважила дівчина.

— Згоден. — Гена обійняв її. — Війна — жіночого роду, але вона і жінка не можуть бути разом. Війна — монстр, який пожирає життя, а жінка створена для того, щоб дарувати світові нові життя. Випробування, які влаштовує війна, не для слабкої статі.

— Але я можу бути корисною — я добре стріляю, — вперто повторила дівчина і, від образи закопиливши губки, відвернулася.

— Там не тир, де перед тобою іграшкова ціль і маєш час прицілитися, в житті все навпаки: твоя ціль — людина, яка хоче жити, а ти повинна відібрати в неї найцінніше. Цілячись у когось, сама будеш чиєюсь ціллю. Я не хочу, аби хтось полював на тебе як на хижого звіра.

Улянка довго мовчала. Важко було здогадатися, що вона думає в такі миті. Чи погоджується з ним, чи ні? Геннадій ще не до кінця навчився розуміти її мовчанку, тому додав:

— Я маю знати, що мене чекають вдома. Згадка про тебе буде мене зігрівати, давати надію на повернення. Я просто мушу вижити, щоб повернутися до тебе і знову обійняти. Розумієш?

Улянка мовчки кивнула і, загадково посміхнувшись, поклала йому голову на плече. Мила, добра дівчинка! Вона стільки років страждала від неподіленого кохання, а він був такий сліпий! Перед від’їздом Гена щодня зустрічався з Улянкою. Намагаючись надолужити згаяний час, він дарував їй світлі посмішки і тепло душі, обіймав за плечі, пригортав до себе, цілував м’які спокусливі губи і не більше. Підсвідомо він відчував, що дівчина не готова до ближчих, інтимних стосунків — ще ятрить рана від зґвалтування Змієм. Іноді Генику хотілося бути з нею лагіднішим, але він стримував себе, побоюючись образити Улю, щоб вона, бува, не вирішила, що він з нею лише із жалю. Часом він і сам не міг стовідсотково заприсягнутися, що кохає її щиро, — занадто багато часу він бачив у ній лише надійного друга. Геника притягала невидима сила неймовірної ніжності до мовчазної, потаємної дівчини з волошковими очима, йому було комфортно поруч з нею, але ж кохання не може бути недостиглим плодом або квітковим пуп’янком — має дозріти, налитися найкращими почуттями, розквітнути, щоб наділити людину найщасливішими митями життя. І хлопець не квапив події, він насолоджувався зустрічами з Улею, відчуваючи, як повільно, але впевнено його душа наповнюється теплом і приємним щемом. Геннадій помічав, як Уля з переполоханого пташенятка перетворюється на впевнену в собі жінку, як щільніше притискається всім тілом до нього, коли він її обіймає, як її уста щоразу сміливіше торкаються його губ і завмирають надовше, смакуючи солодощі кохання. Наче все добре, та одне «але» не давало Генику спокою.

Війна… Не «АТО», як повторювали диктори новин та речники міністерства оборони, а справжня війна. Щодня з екранів телевізорів лилися невтішні новини з фронту, гинули хлопці, і в Сєвєродонецьку було добре чути вибухи на лінії розмежування неподалік від міста. Десь там боронив спокій мирного населення друг Геника Марк, тож хлопець, як тільки більш-менш одужав, вирішив, що його місце там, де повинен бути кожен свідомий громадянин країни. Рішення піти на війну Геннадій прийняв самостійно, ні з ким не радячись. Він добре розумів, що його не відправлять на фронт через військкомат за станом здоров’я, та й не попадали під призов мешканці Луганщини, тому Гена телефонував Марку і просив допомоги. Врешті-решт, друг подзвонив і повідомив, що командир готовий провести з ним навчання на місці. Не гаючи часу, Геннадій повишкрібав з усіх заначок та карток залишки грошей, нашвидкуруч покидав у наплічник речі першої необхідності, купив квиток на автобус і лише тоді про все розповів Улянці.

— Ти прийдеш на автовокзал мене проводжати? — спитав юнак, коли, здавалося, дівчина швидко погодилася не їхати разом з ним на фронт.

— Ні, не прийду, — тихо, але впевнено відповіла Уля.

— Чому?! — Він був неабияк здивований.

Уляна відвела погляд.

— Не люблю проводжати, — мовила, — забагато суму. Краще я приготую вечерю, спечу тортик, посидимо вдома.

— Гаразд, — погодився Геннадій. — З мене шампанське.

Того вечора вони намагалися не говорити про війну — хотілося зберегти в пам’яті щось тепле і хвилююче. Згадували перше знайомство, поїздки в Слов’янськ на солоні озера, переглянули фотографії, де була їх Лугандія в повному зборі.

— Які ми тут безтурботні та щасливі, — зауважив Геннадій, вкладаючи в теку останнє фото.

— Здавалося, що так буде завжди, — зітхнула Уля.

— Не сталося, — у напівтемряві пролунало сумно, як подих далекого минулого, куди нема вороття.

— Я хочу запам’ятати тебе таким, яким ти є зараз, — сказала Улянка, дістаючи аркуш паперу та олівець.

— Ввімкнути світло?

— Ні, не треба. Нехай будуть свічки, на столі — келихи з недопитим шампанським, і ти, трохи сумний, задумливий і незвично дорослий, — промовила дівчина під ледь чутний шелест олівця по паперу. — Я залишу цей малюнок собі… Стільки всього намалювала і все роздала. Зараз шкода, що в мене залишилося всього кілька замальовок.

— Ти дочекаєшся мене? — запитав Геннадій.

— Чому ти питаєш? Я на тебе чекала не один рік.

— Тоді було спокійне мирне життя, а зараз…

— Не треба питати про те, на що сам знаєш відповідь.

— Мені важливо почути ці слова.

— Де б ти не був, я буду завжди поруч.

Він бачив її волошкові великі очі, був впевнений: вони не можуть брехати…

Погойдування на м’якому сидінні автобуса заколисувало Геннадія. Він хотів спати, але чомусь не міг заснути. Покидаючи рідні, до болю знайомі місця, він думав про те, що, може статися, він їх бачить востаннє. Скільки його ровесників ось так виїжджали з рідних сіл та міст, сподіваючись повернутися назад з перемогою, і не судилося. Гена подивився у вікно. Під пагорбом примостилося сумне самотнє кладовище. Могили щільно тулилися одна до одної, хоча навколо було багато степового простору. Горбки ніби говорили про те, що їм страшно бути на самоті, відірваними від звичного людського життя, яке для них уже скінчилося, тому перед незвіданим майбутнім вони тримаються купи.

«Людей завжди лякає невідомість, — майнула у Геника думка, і він заплющив очі. — Не варто думати про сумне, треба хоча б трохи подрімати і відпочити».

Розділ 2

Настя звикала до нового життя. Здавалося, старе, коли в неї була родина, залишилося далеко позаду і від нього можна безболісно відірватися, якби не вчинок Іванни. Хай що робила Настя, вона ні на мить не забувала про доньку. Навіть запам’ятала нове слово «номофобія» — страх залишитися без телефонного зв’язку. Вона тримала при собі мобільний телефон завжди: коли виходила з дому і навіть тоді, коли переходила з кімнати в кімнату; вона брала його у ванну і туалет, і, здавалося, якщо втратить з поля зору, у неї почнеться паніка та істерика. Настя чекала на дзвінки від Іванни, а донька все не телефонувала. Лягаючи спати, жінка ретельно перевіряла, чи вистачить зарядки мобільника до ранку, і клала телефон під подушку. Іноді, коли засинала, Насті здавалося, що окупація міста, розриви снарядів, донька на блокпосту ополченців — плід її уяви, і варто міцно заснути, щоб прокинутися вранці і зрозуміти, що то був лише жахливий сон. Проте щоранку жінка прокидалася налякана вибухом і доводилося повертатися до тями, щоб второпати, чи то насправді рвуться снаряди, чи наснилося.

Коли вона ночувала у Вадима, поруч з нею був він, коханий, милий, добрий, Настя притискалася до його тіла, обіймала і заспокоювалася. З ним їй було надійно та спокійно. Вона часто бувала в його квартирі і навіть не відчувала, що то не її житло. Адже домівка там, де тебе люблять, чекають, де ти бажаний. З Левком у неї і до цього були добрі стосунки, тож і зараз не виникало жодних проблем. З юнацьким запалом він рвався на фронт, але Настя з Вадимом запевнили його, що не потрібно поспішати: на все свій час, і наразі його першочергове завдання зміцнити здоров’я і продовжити навчання в інституті, а там уже й призов на службу. Аргументи були вагомі, тож Левко погодився. З колишнім чоловіком Настя не спілкувалася, але знайомі доклали їй, що Валерій шукає покупців на квартиру, аби виїхати жити в Росію. Кілька разів Настя поривалася йому зателефонувати, щоб дізнатися більше про долю Іванни, але не наважувалася. Якось Валерій сам їй зателефонував і попросив про зустріч. Розповів, що до нього приходили зі служби безпеки, цікавилися місцезнаходженням Іванни, зробили у квартирі обшук.

— Ти знаєш, де Іванна? — спитала його Настя.

— Ні.

— Ти ж не на допиті, — зауважила вона, — мені конче потрібно знати, де наша донька, як вона.

— Я дійсно не знаю, — запевнив Валерій. — Мені відомо не більше, ніж тобі. Я говорив Іванні, що хочу продати житло і бути разом з нею, і вона не проти. Коли надумаю приїхати, дасть свою адресу, — пояснив чоловік. — Я навіть не можу їй зателефонувати, бо вона дзвонить щоразу з нового номера. Донька розуміє, що наші телефонні розмови можуть прослуховувати. Ледь не забув… — Валерій дістав з кишені сорочки невеличкий папірець, складений учетверо, подав Насті. — Тебе також викликають на допит.

— Що я нового скажу, коли сама не знаю, де Іванна, — зітхнула Настя, — хіба що вибачитися за неї.

— Вибачитися?! — спалахнув Валерій. — Мине трохи часу, і країна пишатиметься такими героями, як наша донька!

— Годі, — зупинила його Настя, — мені час йти. Якщо будуть новини від доньки, одразу телефонуй.

— Гаразд, — кивнув чоловік.

Настю прикро вразило, що Валерій зовсім не поцікавився сином. «Лише Іванна досі пов’язує нас», — подумала Настя, дивлячись йому услід.

На допит її викликали ще кілька разів. Нічого не приховуючи, Настя розповіла все, як було, навіть про те, що тривалий час не здогадувалася, що донька взяла в руки зброю, а зараз Іванна живе десь у Росії. Одну невеличку деталь Настя не згадала — про те, як проводжала доньку на автовокзалі. Для служби безпеки ця деталь неважлива і не має значення в розслідуванні, для Насті ж навіть спогади — пекельний біль. Ніби намагаючись спокутувати провину доньки, жінка весь вільний час віддавала громадській роботі в організації «Оновлений Схід». Очолила її рудоволоса дівчина, саме та, яку Настя вперше побачила навесні, коли на флешмобі їх побили тітушки. Щоразу на загальні збори Настя приносила безліч різних ідей — їй хотілося змін на краще і якомога швидше. Керівниця була більш розсудливою і стриманою, тому кожну нову ідею виносила на загальне обговорення, де члени громадської організації зважували всі «за» і «проти», ретельно обдумуючи кожну деталь.

За вечерею Настя і Вадим ділилися новинами. Розповідь Насті завжди була палкою та емоційною. Натомість кожне слово Вадима — продумане і виважене. Нещодавно він познайомився з волонтером із Сєвєродонецька, який почав допомагати нашим воїнам ще до окупації міста.

— Сашко Гримайло, він справжній, — сказав Вадим, — з ним трапилася одна цікава історія підчас окупації.

— Можеш розповісти? — спитала Настя, непомітно підкладаючи овочевий салат на тарілку Вадима. Їй весь час здавалося, що чоловік, поки парубкував, був голодним, тому треба надолужити згаяне.

— Залюбки! — охоче погодився Вадим. — Побратими Сашка по Майдану повідомили по телефону, що на мікроавтобусі «Мерседес» везуть з Києва харчі, зібрані волонтерами, нашим солдатам. Їхали вони вперше, тож геть не орієнтувалися на місцевості.

— Вони не мали карти? — поцікавилася Настя.

— Звичайно, що мали, — уточнив Вадим. — Але на початку бойових дій не завжди немісцеві знали, де звільнена територія, де окупована, тож хлопці вирішили довіритися тупому навігатору. Вони зв’язалися з Сашком після Сватового, коли мали проїхати Слов’янськ і потрапити на Бахмутську трасу. Хтозна, чим думав навігатор, але вони поїхали через Лисичанськ і Сіверськ і направилися на блокпост до нашого міста.

— Де стояли сєпаратисти? Вони ж одразу звертали увагу на номери автівок з інших областей!

— Уяви собі, що один із волонтерів не раз з’являвся на екранах телевізорів під час Майдану, до того ж мав на голові примітного такого гарного «оселедця»!

— Можу здогадатися, яка була реакція на блокпосту!

— Нічого підозрілого сєпаратисти не помітили, бо вже було темно і вони добряче хильнули, — продовжив Вадим. — Вони зупинили позашляховик, побачили на хлопцях гарний НАТОвський камуфляж, як на них, тож не звернули уваги на зачіску і дозволили їхати. І саме тоді Сергій, той що з «оселедцем», угледів на бетонних плитах чужий прапор і натиснув на педаль газу. «Захисники» теж скинули оком на київські номери, почали волати: «Стій!» та стріляти з автоматів. Хлопцям нічого не залишалося, як тікати від погоні в місто.

— Ото влипли!

— Не знаючи міста, їм якось пощастило сховатися між будинками всередині кварталу. Сергій мав лише номер Сашка Гримайла, тож волонтери вимкнули світло, трохи відсиділися і лише тоді з ним зв’язалися.

Вадим уже відсунув від себе тарілку, а Настя так заслухалася, що й сама перестала жувати.

— Найцікавіше було далі, — посміхнувся Вадим, — коли Сергій попросив виручити, та не зміг пояснити, де вони є.

— Як знайшли вихід?

— Довелося Сергієві йти в розвідку. За кілька хвилин він дізнався, що неподалік школа № 11, тож Сашко тишком-нишком пробрався до побратимів. На їхнє щастя, поруч жив добрий знайомий Сашка, який мав гараж у цьому ж дворі, тож машину з харчами вдалося сховати. Одного з хлопців забрала до себе волонтерка — його можна було прийняти за місцевого, бо він розмовляв російською, а ось із Сергієм було трохи складніше. Сашко вже був на гачку в сєпаратистів, тож не міг ризикувати, ховаючи Сергія у себе вдома, до того ж у нього дружина, двійко діточок. Кум Сашка взяв на себе ризик прихистити хлопця, а вже зранку сєпаратисти оголосили розшук по телебаченню та на своєму сайті, обіцяли навіть нагороду. Вони знали, що з міста виїзди заблоковані.

— До Сашка приходили?

— Звичайно! Тож йому довелося не робити різких рухів і спокійно ходити на роботу.

— Де він працював? — поцікавилася Настя, захоплена розповіддю.

— Лікарем «швидкої допомоги», — пояснив Вадим. — А в той час українські сайти вже забили на сполох про зникнення двох волонтерів, які поїхали на Схід і безслідно зникли. Сєпари, звісно, зметикували, кого проґавили, і посилили заходи. За кілька днів Сашко мав інший клопіт. Стояла неймовірна спека, тож харчі в гаражі почали псуватися.

— Уявляю, як запах вчули бабусі! — посміхнулась Настя.

— Отож!

Вадим розповів, як знайомий Сашка кілька днів та ночей частинами виносив продукти, як сортував, ділив їх на придатні та зіпсуті. Довелося викидати такі дорогоцінні харчі в різні смітники, щоб не виникло жодної підозри, ризикуючи потрапити на очі окупантам.

Побратим Сергія вирішив виїхати з міста маршруткою до Харкова, загубившись серед пасажирів, хоча і Сергій, і Сашко були проти — занадто великий ризик.

— На жаль, його план провалився, — Вадим розвів руками. — Сєпари ретельно перевіряли всі документи, тож помітили київську прописку. До того ж він занервував і видав себе.

— Що з ним сталося?

— Зняли з маршрутки, кудись відвезли, і до цього часу його доля невідома.

— А Сергій?

— Напевно, він народився в сорочці, — сказав Вадим. — Сергій дав Сашкові номер керівника своєї організації у Києві, і там вигадали дати в ЗМІ фейкову інформацію про те, що, заблукавши, волонтер випадково потрапив в окупований Сєвєродонецьк і небайдужі містяни допомогли йому дістатися столиці, тож зараз його життю ніщо не загрожує.

— Спрацювало? — поцікавилася Настя. — Приспали пильність ворога?

— Уяви, що так!

Вадим розповів, що після того сєпаратисти послабили обшуки та перевірку документів, тож за кілька днів було вирішено вивезти Сергія з міста. Та що робити з такою зачіскою? Вихід один — поголити голову, але Сергій сказав, що краще нехай йому знімуть голову, ніж «оселедець»! Тоді Сашко здогадався приліпити чуба щільно до голови скотчем, вдягти розтягнуту плетену шапку та лахміття і винести Сергія з будинку на ношах «швидкої» під час його чергування. Звісно, що всевидющі бабці біля під’їзду одразу звернули увагу на незнайомця і поцікавилися, хто то є.

— Якийсь безхатченко, — пояснив їм Сашко, — зайшов у під’їзд, і йому стало зле.

Цікавість стареньких була вгамована, а Сергія таким чином транспортували від будинку до скверика, де він дочекався Сашка. Після зміни Сашко взяв вудки й відерце, і чоловіки, вдаючи сільських рибалок, успішно виїхали з міста мопедом, минаючи блокпости сєпаратистів. Вони взяли курс на Муратове, до позицій українських військових, благополучно проминули колишній дитячий табір «Альянс» і поблизу Скалонівки виїхали на ґрунтівку.

— Сама знаєш, що це за дорога, — продовжив розповідь Вадим. — Суцільний пісок, коли не накатана, то й ноги по коліно вгрузають. Але хлопці не зупинялися і поїхали через ліс. Аж раптом вони помітили, що їдуть по замінованій дорозі! Вертатися не було сенсу, бо міни і позаду, і попереду, тож вони помолилися і вирушили далі.

— Народилися в сорочці, — стиха промовила Настя.

— Безперечно! — погодився Вадим. — Хлопці виїхали з лісу і в найближчому селі у жінки дізналися, що взяли правильний напрямок, бо поблизу Муратового стоять наші танки. Там Сашко передав Сергія нашим, зателефонував у Київ і доповів, що «посилку доставлено».

— Смілива людина! — вигукнула Настя. — Хотіла б я з ним познайомитись!

— На тому Сашкові пригоди не скінчилися.

— Йому вдалося повернутися в місто до своєї родини? — нетерпляче запитала Настя.

— Так, йому допомогли свої люди. Сашко роздав частину гуманітарки місцевим волонтерам, які могли її невеликими партіями доставляти нашим бійцям. У той час посилилися обстріли, і він вирішив вивезти свою сім’ю в село до родичів. До речі, у волонтерів була попередня домовленість про те, що говорити в разі арешту. Вони вирішили здавати тих, хто вже виїхав і на той час перебував у безпечному місці.

Вадим розповів, як Сашко на своєму «Шевроле» разом з дітьми, дружиною та тещею під’їхав до блокпосту окупантів на виїзді з міста. Їх зупинили, і один сєпаратист почав кудись телефонувати. Чоловік одразу зрозумів, що над ними нависла загроза. Родину вивели із машини, жінки та діти почали плакати. Приїхав «Ланос», і Сашка забрали, автівку конфіскували, а родину відпустили.

— Ось познайомишся із Сашком і він сам тобі розповість про те, що довелося йому пережити в полоні, — сказав Вадим. — Його возили на допити і у відділення МВС, і в козаче формування, де тримали на бетонній підлозі в кайданках. Його допитували, вдягаючи заклеєний протигаз, били по ногах бамбуковою вудкою, дісталося й козацькою нагайкою.

— Хто його допитував?

— Сєпаратисти з місцевих, також слідчий з Луганська. Одного разу йому закрили очі балаклавою, вивезли в ліс і змусили копати собі могилу, — додав Вадим. — Тоді Сашко пообіцяв, що все розповість. Коли його везли назад на допит, сєпар прикладом автомата зламав йому ребра. На допиті Сашко сказав, з якою партією співпрацює, що за Росію, але проти ЛНР і ДНР, тому російські козаки пом’якшилися. Сашко дав їм ту інформацію, про яку заздалегідь домовлялися, головний лікар взяв його на поруки, і його відпустили. Те, що він бачив у центрі для біженців поблизу Харкова, він сам тобі опише — буде цікаво.

— Мені вже кортить з ним познайомитися, — сказала Настя.

— Зараз він активно волонтерить, я з ним уже не раз розвозив допомогу нашим бійцям, також сприяє звільненню полонених. До речі, я тобі також пропоную поїхати зі мною з волонтерською допомогою, — нагадав Вадим.

— Якби ж то був вільний час, — зітхнула Настя, — громадська робота його забирає.

Жінка підійшла до вікна, сперлася долонями на підвіконня і кудись задивилася. Вадим наблизився до неї і помітив її глибоку задуму.

— Про що думаєш, люба? — спитав він.

— Про Іванну… Я так сумую за нею, — сказала Настя стишеним голосом, і щокою побігла сльоза, яку вона швидко змахнула долонею.

Розділ 3

Ще якісь півгодини гойдання в автобусі розбитими дорогами, і в Геннадія почнеться нове життя. Морально він був готовий до фронтових труднощів, проте хвилювання його не покидало. Чи витримає всі випробування? Як приймуть його нові товариші? Напевно знав одне: вороття нема, тож треба все перенести, щоб з чистою совістю повернутися додому. Іноді прожогом проносилася думка, що прийняте рішення — свого роду спроба очищення, вибілення від дій сестри-сєпаратистки, спокутування гріха після вбивства колишнього друга. Він гнав від себе такі думки, бо його вибір виважений і зроблений тверезо. Іншого разу Геннадію спадало на думку, що його крок — помста за смерть Ніка, добряка, мрійника, трохи забудькуватого, який завжди щось губив у численних кишенях своїх штанів, але мав відкрите, усміхнене обличчя. Уже вкотре Геник доходив висновку, що йде не заради помсти чи очищення совісті, а тому, що повинен захистити свою землю, просто мусить.

Автобус зупинився, і водій оголосив зупинку на десять хвилин. Геннадій вийшов із салону, розім’яв м’язи спини, пішов до туалету — хтозна, коли ще випаде нагода. За приміщенням автовокзалу — дерев’яна споруда, на одних дверцятах написана червоною фарбою літера «м», інші з позначкою «ж». «Шпаківня» — так жартома називала вуличні туалети бабуся Богдана. Їй, як і матері, Геннадій не сказав, куди їде, аби не хвилювалася завчасно. Бабуся поїхала нарешті на свою батьківщину, тож нехай порадіє зустрічі з рідними місцями, родичами та знайомими. Геннадій відійшов подалі від туалету і запалив цигарку. Він поволі пройшовся навколо автобусу і раптом побачив таке, від чого цигарка випала з рота. З туалету до автобуса бігла… Уля! Дівчина зрозуміла, що Геннадій її помітив, і різко спинилася. Вона підійшла до хлопця.

— Привіт! — сказала і винувато закліпала очима.

— Ти?! Як ти… — ошелешено промовив він.

— Я тобі не збрехала — зауваж! Пам’ятаєш, я сказала, що буду завжди там, де ти? Було таке?

— Так, — погодився Гена. — Але куди їдеш?

— З тобою. Куди ти, туди і я.

— Це неможливо! Я проти! Ти уявлення не маєш, яке там пекло!

Геннадій нервово дістав пачку цигарок, знову запалив. Уля з винуватим виразом обличчя стояла перед ним і заявляла, що їде на фронт. Це неможливо! Ось чому вона відмовилася його проводжати! Напевно, прийшла на автовокзал трохи раніше і сиділа десь позаду, як мишка. Якби не приспічило їй у туалет, то їхала б нишком і далі. Потрібно зробити все, щоб відправити її назад!

— Послухай, Улянко, — Геннадій взяв її за плечі, щоб добре бачити обличчя, — я розумію твої пориви, вони дійсно благородні, але там стріляють, тебе можуть убити.

— Я знаю, — промовила стиха.

— Жінкам там не місце.

— Ти про гендерну рівність чув?

— Зараз не час дискутувати. Я пишаюсь тобою, але наполягаю, щоб ти негайно забрала свої речі і поїхала назад.

— Ні! — заявила вона твердо, мотнула головою, і неслухняний чубчик прикрив одне око.

— Якщо ти не повернешся, я ображусь, — промовив твердо і прибрав набік неслухняне волосся.

— Не повернусь! — промовила наполегливо.

— Ти повинна чекати мене вдома! Мені дуже важливо, щоб мене чекали, щоб я знав, заради кого взяв у руки зброю і заради кого маю вижити і повернутися! Ти це розумієш?! — Геннадій труснув дівчину за плечі, ніби намагаючись витрусити з неї саму думку іти воювати.

— Я не повернуся. Таке моє остаточне рішення, — сказала вона твердо, дивлячись своїми волошками йому в очі.

Геннадій не почув, як запрацював двигун автобуса і водій поквапив пасажирів зайняти свої місця. Він схопив в обійми дівчину, почав поспіхом цілувати і її волошки, і теплі вуста, ловлячи знайомий запах полуниці, і тоненьку шию.

— Мила, люба дівчинко, — говорив він, — прошу тебе, благаю, повертайся додому! Ти можеш загинути і я не переживу цього! Ти повинна бути вдома, чекати мене. Я повернуся, і ти мені народиш дитину. Добре? Заради цього ти мусиш жити, а там ніхто не дасть гарантій. Там смерть чатує над кожним, вона не вибирає, навпаки, забирає найкращих. Ти в мене найкраща, найгарніша, най-най-най! Обіцяй мені повернутися і берегти себе! Добре?

— Агов! Закохані, час їхати, — підійшов до них водій. — Ціла мильна опера!

— Вибач. — Улянка вивільнилася з обіймів. — Я тебе кохаю, тому завжди буду поруч, — сказала спокійно, але впевнено. — Ходімо, нас чекають пасажири.

— О, Господи! — скрикнув у розпачі Геннадій.

Уля швиденько прошмигнула вузьким проходом салону, всілася на заднє сидіння. Генику нічого не залишалося, як зайняти своє місце. «Ось тобі і сьоме щасливе число», — подумав він.

Автобус рушив. Хлопець решту дороги обдумував план подальших дій, як відправити Улю додому. «Попрошу командира, — вирішив він, і ця думка трохи заспокоїла. — Подивиться він на дівчину, та й відмовить — так вирішиться ця проблема».

Коли автобус зупинився, на Геннадія вже чекала автівка волонтерів. Старенькі «Жигулі» подали хриплуватий голос клаксоном, і назустріч йому вийшов Марк.

— Привіт, друже! — сказав він, міцно потис руку та обійняв.

— Привіт! Радий тебе бачити! — вигукнув Геннадій. — Тебе не впізнати!

— Чому?

— Змужнів, постаршав, форма… Тобі пасує!

— Краще б її ніколи не носити! — посміхнувся Марк. — А то хто? Невже?..

Геннадій обернувся. Поодаль мовчки з наплічником за плечима стояла Уля, засунувши руки в кишені джинсів. Махнувши рукою, Геннадій покликав дівчину.

— Моя дівчина Уля, вона зі мною.

Розділ 4

Настя і Вадим мали три вихідні, тож вирішили поїхати в село і викопати картоплю. Настя знала, що Вадим мав намір доправити хлопцям посилки на передову, але не виказав невдоволення тим, що поїздка зірвалася. Вадим віддав свою машину з вантажем Левкові, і син із волонтерами повіз передачу бійцям. Зранку Настя забрала зі стоянки свій «Опель» і підігнала його до будинку. Потрібно було взяти з собою харчі на три дні. Враховуючи те, що після копання картоплі не вистачає сил на приготування їжі, Настя заздалегідь зварила борщ, перелила його в трилітрову банку.

— Усе! Я пропав! — засміявся Вадим. — Моя кохана жінка три дні годуватиме мене самим борщем!

— Не вгадав! — посміхнулася Настя. — Твоя кохана жінка завбачливо купила ще й ковбаски, сиру та хлібчика! А що ти в сумку поклав?

— Не підглядати! То сюрприз!

— Добре. Головне, щоб приємний, — сказала Настя, зачиняючи багажник машини.

Дорогою Настя думала про те, що літо на Донбасі видалося добрим: вчасно проходили дощі, збивали спеку, яка зазвичай дошкуляла, і дуже жарких днів було не так уже й багато. Якби не дощі, то у мами на городі треба було б день і ніч заливати грядки, бо піщана земля вбирає воду, скільки не поливай — все одно мало. А це літо як на замовлення, буде гарний врожай, та от лихо — війна. Настя зітхнула, проїжджаючи повз колишній блокпост окупантів. Навколо розбитих бетонних плит купа розірваних мішків з піском, порожні пластикові пляшки та скляні горілчані, купи сміття. Окопи поволі обсипалися, а обабіч дороги на соснах мигтіли аркуші паперу у файлах: «Обережно! Міни». Блокпост наших солдатів за двісті-триста метрів. Стомлений засмаглий хлопець перевірив документи, чемно попросив відчинити багажник, побажав щасливої дороги. З іншого боку дороги зупиняв машини для перевірки літній чоловік. На вигляд йому було років шістдесят, не менше, тож Настя подумала, що скоріш за все то доброволець. Клята війна! Змусила покинути рідну домівку і юнака, якому час бігати на побачення в нових кросівках та з букетом квітів, а не стояти в берцах, важкому бронежилеті та касці, і літнього чоловіка, який заробив пенсію і мав відпочивати у своєму домі, тішити онуків, а не тримати автомата в руках. Коли це все скінчиться?..

Мамина хата зустріла Настю і Вадима домашнім затишком і тишею.

— Де це мій гультяй? — сказала Настя, виглядаючи Барсика. — Нема господині, і кота не дочекаєшся.

Настя виклала харчі з сумки, поставила банку в холодильник. Вадим дістав пакет і також запхав на поличку холодильника.

— Може, викласти з пакета? — спитала Настя і простягла руку.

— Ні! Не чіпай! Там сюрприз!

— Це вже не сюрприз, — посміхнулася Настя.

— Чому?! — брови Вадима полізли на лоба.

— Бо сюрприз бряжчить як скляні пляшки.

— Та невже?! — розсміявся Вадим. — Здогадка — то лише гіпотеза, а істина тобі ще не відома.

— Перевдягаймося, мій філософе, нас чекає город.

— Нічого страшного, фізична праця корисна! — весело промовив Вадим, знімаючи футболку.

Перші викопані кущі картоплі дали знати про добрий врожай. Картоплини були великі та сухі, і Настя зауважила, що це, напевно, найкращий урожай, який вона пам’ятає. Вона згадала, як одного року ціле літо поливали город, від чого неймовірно швидко він заростав бур’янами, а врожай зібрали такий, що на всю їхню родину вистачило того гороху лише до Нового року. Настя ледь не ляпнула Вадимові про це, але вчасно себе зупинила. Навіщо йому зайве нагадування про минуле? І самій потрібно відірватися від нього, бо почалося нове життя, в якому нема Валерки, свекрухи, нема й Іванки. Знову згадка про доньку, знову щемкий біль у душі.

— Де мій телефон?! — спохопилася Настя. — Я забула його в будинку!

— Заспокойся, він у кишені твого фартушка, — нагадав Вадим спокійним голосом.

Настя полегшено зітхнула. Треба ж так переполошитися! Вдягла мамин передник, щоб сховати у кишеньку телефон, і забула. Стало трохи незручно за істеричний вигук, і, щоб згладити незручність, Настя спитала:

— Бачив український прапор у сусідки?

— Так.

— Тітка Дуся мужня жінка, — продовжила Настя, збираючи картоплю. — Навколо аж сичать сєпарюги, а вона знову вивісила прапор, не побоялася.

— Їй і досі погрожують сусіди?

— Зараз трохи притихли. Після того, як у Сєвєродонецьку на ринку заарештували кількох підприємців, прикусили язики.

— Але ж потім, за кілька днів, їх відпустили, — нагадав Вадим.

— Так, але бачив би ти, з якими невдоволеними пиками вони повернулися на свої робочі місця! — посміхнулася Настя. — Ніби щойно кислицю скуштували! А тихенькі які стали! Миші в нірці — не ходи й дивитись! Напевно, якусь роботу з ними провели, і це добре — іншим наука буде. Тут, у селі, сичать, як змії, не вітаються з тіткою Дусею, але терплять.

— Але ж не всі тут сєпаратисти?

— Звичайно, не всі. Проте люди налякані, тож свою думку не завжди можуть відкрито висловити. Пусте! Мине небагато часу, і люди зрозуміють, що нема нічого кращого, ніж спокійно жити на своїй землі.

— Я також вірю, що їхні засмічені пропагандою голови просвітліють, — погодився Вадим. — Питання в тому, скільки треба для цього часу?

Працювали на городі допізна. За розмовами день минув швидко і непомітно. Лише коли повернулися до хати, Настя відчула, як гуде натруджена спина.

— Зараз у літній душ, вечеряти і спати! — Настя взяла рушник, наміряючись іти митися.

— Можна я першим? Швиденько обдамся водичкою і накрию на стіл.

— Йди.

Літній душ змайстрував у садку ще батько Насті. Він виклав стіни з цегли, а нагорі прикріпив залізний бак з краником. На одну стіну спиралася залізна драбина, яку теж зварив її батько. По тій драбині треба було залізти нагору з відром води, щоб залити у бак. Кілька разів угору-вниз — і чотири відра води в баку. Вода за день нагрівалася, тож увечері можна було прийняти теплий душ.

Щоправда, бак вже замінили на новий, іноді доводилося гріти воду на плиті і доливати, щоб була тепла, але Насті подобалась батькова споруда. Вона щозими нагадувала чоловікові, що треба зробити так, аби не лазити драбиною нагору з повними відрами. Валерій обіцяв, а коли теплішало, то на городі роботи вистачало і знову руки не доходили.

— Я вже чистенький! — голос Вадима вивів Настю із задуми. — Твоя черга.

Від нього приємно пахло шампунем, милом, свіжістю і чимось таким знайомим і привабливим, що хотілося обійняти його і притиснутися до тіла, відчути його тепло. Настя підвелася зі стільця, поглянула на свої руки. «Треба не забути на ніч змастити руки кремом», — подумала і пішла митися.

Коли Настя повернулася, в кімнаті не було світла, лише посередині гарно сервірованого стола горіла рожева свічка.

— Прошу до столу! — сказав сяючий Вадим. — Ми з Барсиком постаралися, щоб усе підготувати до твого повернення.

— Приблуда повернувся — це я помітила, — посміхнулась Настя і звичним рухом намацала в кишені халатика мобільник. — А ось з якої нагоди у нас свято ще не зрозуміла.

— Сідай за стіл, зараз про все дізнаєшся.

— Цікаво, дуже цікаво! — сказала Настя, сідаючи поруч з Вадимом, бо стілець навпроти вже зайняв кіт.

Вадим відкоркував пляшку шампанського, наповнив грайливим напоєм келихи.

— Моя люба, моя кохана Настенько, — мовив він стишеним голосом. — Зараз я зроблю те, про що мріяв не один рік. Я хвилююсь, як хлопчисько на першому побаченні…

Вадим узяв руку Насті і поклав на долоню золоту обручку.

— Настусечко, я прошу тебе стати моєю дружиною! — на одному подиху промовив Вадим. — Фух! Мало серце не вискочило з грудей! Ти… згодна? Так, здається, треба казати?

Настя дивилася то на обручку, яка виблискувала у світлі свічки, то на чоловіка, який був збентежений, схвильований і трохи розгублений. Милий, добрий, коханий Вадим! Скільки разів він приходив до неї у снах, не бажаючи показати своє обличчя! Вона здогадувалася, що у снах (чи то мріях?) саме його руки торкалися її оголеного тіла, викликаючи бажання кохатися, але вона проганяла ті думки геть, бо у неї було своє, інше життя, де не було місця для нього. Тепер він поруч, зовсім близько, він пропонує стати його дружиною, а вона кліпає очима і мовчить. У горлі грудка, не від болю, від чулості, на очі навернулися сльози, хоча вона сильна і не тонкосльоза. Чому тоді змокріли щоки і бракне слів? Настя бере його руки, притискає до серця, потім нахиляє голову і цілує їх. Сльози капають на цілунок, вона дивиться йому в очі і стиха промовляє:

— Я кохаю тебе так, як ніхто нікого не кохав.

— Ти будеш моєю дружиною?

— Так! Здається, так треба відповісти?

— Неважливо як, — майже пошепки говорить він, покриваючи ніжними поцілунками мокре обличчя, — головне, що ми завжди будемо разом.

— Завжди, — луною повторює вона. — До самої смерті, як кажуть у фільмах.

— Так, завжди, до самої смерті, разом, всюди, назавжди.

Він цілував її палко. Цілунки покривали шию, груди, набухлі соски. Вона обняла його за шию, і з грудей вирвався тихий стогін.

— Кохана, моя кохана! Найкраща у світі!

— Милий, мій любий, я щаслива поруч з тобою.

— Ні, це я найщасливіший чоловік у світі.

— Тоді я — на Землі.

— А я — у Всесвіті…

Вадим підхопив Настю на руки, поніс на ліжко. На столі в келихах шуміло шампанське останніми бульбашками і тихо потріскувало полум’я свічки.

Розділ 5

Цілу ніч Богдана Стефанівна не склепила повік. Під монотонне цокання коліс потяга пасажири мирно спали всі як один, лише схвильована жінка завмерла біля вікна, вдивляючись у темінь, яку розривали поодинокі вогники населених пунктів. Вона не могла розгледіти серед ночі будинки та дерева, але відчуття рідної землі наповнювало її душу приємним щемом настільки, що там, усередині, все мліло. Спогади навалювалися як цунамі, потужно, бурхливо, змушуючи серце жінки то тріпотіти, то шалено стугоніти, то завмирати. Ще кілька годин, і вона ступить на рідну землю. До цього часу Богдана Стефанівна не йняла віри, що знову побачить рідні Карпати, річку Стрий, батьківську хату. Багато років вона привчала себе до думки, що вже ніколи не побачить свою батьківщину, але спогади про неї виявилися невмирущими, бо не можна викреслити з життя те, що любив так щиро і палко. Гірські гамірливі річечки, величаві Карпати, вузькі гірські стежинки — все приходило до неї не лише у спогадах, а й у снах. Зараз вона не могла заснути і навіть не намагалася, бо боялася прокинутися знову в селі на Донбасі. Скільки разів так траплялося, коли бачила дуже реальний сон, де все справжнє: і кольори, і хмарки, які зачепилися за верхівки гір, і шум річок, — а потім прокидалася і довго не могла відійти від сну, повернутися в реальність, у своє буденне життя, де всього цього не було і вже ніколи не буде. Чи мріяла вона про те, що знову потрапить на рідну землю? Ні, надії собі Богдана Стефанівна не залишала, не мала права сподіватися на неможливе. Але життя непередбачуване — іноді може справдитися навіть неймовірна мрія…

Усе захиталося навколо, коли Богдана Стефанівна зійшла з потяга в рідному Стрию.

— Вам зле? Водички? Чи викликати лікаря? — якийсь чоловік підтримав її, помітивши, що жінка ледь не знепритомніла.

— Ні, дякую, все добре, — вона вдихнула повітря на повні груди, і будинки, вулиці, перон — все зайняло свої місця.

Богдана Стефанівна ходила знайомими вулицями, де знала чи не кожен будинок. Вона любила це тихе, спокійне містечко з вузькими вуличками, старими будинками, костьолами та церквами. Якби не люди, вона б упала на цю землю і цілувала б її. Походивши містом, вона пішла на околицю, до річки Стрий. Жінка знайшла безлюдне місце на березі, сіла на великий камінь, зняла хустку.

— Доброго дня, моя земле! — промовила.

І раптом сльози покотилися не з очей, а зі зболеної, згорьованої душі. Жінка не втрималася, впала на землю, припала грудьми, всім тілом до неї, до зігрітих сонцем пласких камінців. Вона пестила кожен камінчик, прикладала їх до свого обличчя, зігріваючи душу, поливала сльозами. Богдана Стефанівна втратила відлік часу. Та чи й важливий був для неї час, коли він роками стіною стояв між нею та рідними місцями? Потроху схлипування жінки стихали, мокре обличчя пестив вітер, висушуючи сльози, і жінка заспокоїлася.

— Ось я і вдома, — промовила вона, підводячись. — Це ж треба! Стільки років прожила вдалині, а сказала «вдома»!

Богдана Стефанівна зняла черевики і ввійшла у воду. Прохолодна вода лагідно лоскотала ноги, заспокоювала, і жінка відчула, як до неї повертаються життєві сили.

— Дякую тобі, водичко!

Вона плеснула в обличчя річкову воду, і сонячні промінчики враз висушили крапельки. Жінка підставила лице і сонячним променям, і пустуну-вітру, і свіжості річки, річки її дитинства та молодості.

— Я повернулася! Чекала на мене? — посміхнулася вона прозорій, як кришталь, воді.

…Поблизу міського кладовища Богдана Стефанівна зустріла стареньку, вони розговорилися, і виявилося, що в згорбленій бабці з палицею вона не впізнала колишню сусідку. Обнялися жінки після багатьох років розлуки, поплакали, погомоніли. Богдана Стефанівна розпитала про своїх знайомих та родичів, бабця охоче розповіла і навіть погодилася показати місця поховання. Наостанок старенька привела Богдану Стефанівну до могилки її матері.

— Не дочекалася тебе, — зітхнула бабця, — а як вона сподівалася тебе побачити хоча б перед смертю!

— Це я їй вкоротила віку, я… — сумно промовила жінка і попросила залишити її на самоті.

Богдана Стефанівна довго говорила з матір’ю, розповіла їй про своє життя, а ще довше просила вибачення.

— Винна я перед вами, мамо, — говорила стиха, обнімаючи горбок могилки, — і нема мені прощення, нема. Але я знаю, мамо, що ви мене чуєте і пробачите. Ви завжди мені вибачали: і в дитинстві, і в молодості — пробачте і зараз.

Маленька сіра пташечка з довгим тонким дзьобиком сіла на хрест материної могили, стріпнула крильцями, завмерла, ніби вслухаючись у слова жінки, яка вимолювала прощення. Богдані Стефанівні враз здалося, що біль, який накопичувався роками в її душі, відступає, дихати стає легше, ніби звалився камінь. Жінка невідривно дивилася на пташечку, і їй здалося, то душа матері пробачила провину безталанної доньки, яка мимохіть жила в надуманому страху, який перевернув її життя шкереберть, тож вона не змогла навіть навістити матір.

— Дякую, мамо, що ви мене вислухали, зрозуміли і вибачили, — стиха промовила жінка.

Пташка спурхнула і зникла зненацька, як і з’явилася. Жінка поцілувала хрест на могилі, низько вклонилася і подибала з кладовища.

Богдана Стефанівна зупинилася у своєї двоюрідної сестри Ганни. Новина про її повернення швидко облетіла сусідів, родичів, знайомих, і надвечір гостей було вже стільки, що просторі кімнати не могли всіх прийняти. Довелося виносити столи у двір і ставити вздовж них лавки, які принесли сусіди. Жінці було важко впізнати знайомих, бо невблаганний час жорстокий — колишніх юнок він перетворив на жінок з поораними зморшками обличчями, жінок — на стареньких бабць, не пошкодував і чоловіків. Але всіх вона радо зустрічала, обнімала і часом, розчулившись, плакала, не соромлячись сліз. Богдана Стефанівна знову відчула повною мірою гостинність своїх земляків, їхню щирість і відкритість, а сама з побоюванням чекала головного питання. Воно не забарилося. Усім було цікаво, де вона пропадала стільки років, чому не приїздила. Часом жінці вдавалося перевести розмову на інше і люди засипали питаннями про останні події на Сході. Але знову виникало те саме болюче для неї питання, на яке вона не могла відверто відповісти. Богдана Стефанівна й зараз не могла розказати цим щирим людям усю правду. Зізнатися, що її змолоду обдурив чоловік, якого вона так кохала? Не повертався язик. Розказати про свої надумані страхи? Хто тоді її назве розумною? Розповісти про втечу з дитиною на руках? Це означало б кинути тінь на свого колишнього чоловіка, а вона не хотіла цього. Богдана тепло згадувала Сергія, без ненависті, злоби чи образи.

— І все-таки, Богданочко, — її дядько підсліпувато примружив очі, — розкажи, що в тебе трапилося.

— Розповім, дядьку Миколо, — Богдана Стефанівна лагідно посміхнулася, — але трохи згодом. Гаразд?

— Бачу, болить тобі, — дядько з розумінням кивнув. — Згодом? Нехай так. Але якщо болить, то не треба тримати в собі біль, бо зжере. Коли буде погано, знай: ми — твої родичі, в нас тече одна кров, тож приходь до нас, коли схочеш, поділися болем, ми тебе зрозуміємо, підтримаємо, заберемо частину горя і тобі стане легше. Добре?

— Дякую вам! — жінка обняла дядька Миколу, поцілувала в щоку. — Якби ви знали, як я скучила за всіма вами!

Розділ 6

Кращого місця, ніж кав’ярня «Затишок», для зустрічі з Сашком Гримайлом, Настя і Вадим навіть не знали. Саме туди, де була господинею Валентина, приходили місцеві патріоти, не боячись прихованих сєпаратистів. Навіть під час окупації у Валентини вистачило сміливості тримати невеличкий прапорець на барній стійці. Одного разу до неї навідався російський офіцер і поцікавився, чому вона не прибрала український прапор. Смілива жінка відповіла, що вона живе в Україні і це прапор її держави. Можливо, в офіцера викликала повагу її мужність, можливо, згадав честь офіцера, але Валентину не заарештували і той прапорець для містян був як надія на звільнення. Коли прогнали окупантів, то Валентина заявила, що для наших солдатів кава безкоштовна до останнього дня війни. Відтоді біля кав’ярні, де у затишній атмосфері можна було трохи перепочити і насолодитися філіжанкою кави, майже завжди стояли військові машини. До кожного солдата Валентина підходила сама, брала замовлення і лагідно називала «синочком». Якось Настя поцікавилася, чому солдати, навіть старші за віком, називають її шанобливо тьотею Валею.

— Багато їх приходить, не можу всіх запам’ятати на ім’я та обличчя, тому, щоб солдатики не образилися, називаю їх синочками, а вони звертаються до мене «тьотя Валя». Я не проти! — пояснила Валентина.

У кав’ярні одразу після звільнення з’явилася скринька для пожертв на підтримку армії, сюди несли, що могли: макарони, крупи, картоплю та городину. На високому ґанку на день Валентина виставляла прапор України та Чернігівської області, звідки була родом, на ніч прибирала, бо знала, що знайдуться ті, хто спалить. Сюди часто приходили волонтери, яким Валентина передавала кошти та зібрані харчі. Одні люди її любили, інші — ненавиділи, але Валентина, вічна оптимістка, жвава й весела, була як промінчик світла у темряві, до неї тягнулися справжні патріоти і біля неї не знаходилося місця псевдопатріотам, яких жінка відчувала за кілометр. Вадим також добре знав Валентину, тож не раз передавав солдатам на передову зібрану нею гуманітарку.

Настя і Вадим прийшли до кав’ярні, і Валентина радо їх зустріла. Перекинулись кількома словами, коли до них підсів молодий чоловік.

— Знайомся, це — Сашко Гримайло, — відрекомендував Вадим.

Настя його уявляла зовсім не таким. Гадала, що Сашко високий, кремезний чоловік, а прийшов хлопець, невисокого зросту, з відкритим усміхненим обличчям. Сашко виявився говірким, тому за кавою одразу потекла непримушена розмова. Він розповів, що Майдан пройшов повз нього, не зачепив.

— Тоді я, на свій сором, навіть гімну країни не знав, — зізнався. — Лише одинадцятого травня зрозумів, що в мене хочуть відібрати країну. І знаєте, стало так боляче, хотілося ридати, але не міг. Було відчуття, що ми не потрібні Україні, але без неї не можу жити.

Настя з цікавістю слухала юнака, який робив відверті зізнання, і знаходила у його словах багато суголосного з її думками.

— Спочатку я примкнув до «диванної сотні», — продовжував Сашко, — уважно стежив за подіями по телебаченню, нишпорив по Інтернету, але відчував жахливий внутрішній дискомфорт. Потім почав вести війну в Інтернеті з проросійськи налаштованими людьми, але зрозумів, що того мало. Якось відчув, що мені бракує повітря, що я задихаюсь, ніби мене накрили ватяною ковдрою і щось розриває зсередини. Бачення історії почало змінюватися, і на всі події я поглянув іншими очима. Збагнув, що, сидячи вдома на дивані перед телевізором чи за комп’ютером, нічого не зміниш — потрібно діяти.

Сашко розповів, як познайомився через Інтернет з організатором однієї з перших волонтерських груп «Фенікс», знайшов їхні оголошення про збирання коштів на закупівлю касок та бронежилетів, прочитав статтю про жінку, яка після загибелі чоловіка продала будинок і почала самотужки возити допомогу солдатам. Отак він і долучився до волонтерів і почав активну діяльність.

— А потім була окупація, — зітхнув Сашко.

— Про той період вашого життя мені трохи розповів Вадим, — сказала Настя.

— Тоді не будемо повертатися.

— Ти краще розкажи про свої пригоди після звільнення з полону, — попросив Вадим.

— Далі було таке, що не всі мені повірять, якщо розповім, — посміхнувся Сашко. — Про це не пишуть у пресі, та все одно правда спливе назовні. Можете мені вірити, можете — ні, то ваше право.

— У мене нема підстав вам не довіряти, — сказала на те Настя.

— За кілька днів після звільнення з полону я пішов до ГІАПу — відчував, що над моєю родиною висить небезпека. Ми з дружиною боялися, що на першому блокпосту сєпаратисти завернуть нас. Але я мав маленьку надію, що мені повернуть машину, за яку я щойно виплатив кредит. Мене прийняв слідчий з Луганська, сказав, що я їм уже допоміг, — охоче розповідав Сашко. — Я попросив повернути мені машину і дати змогу виїхати в Росію.

— Ви справді мали намір туди виїхати? — поцікавилася Настя.

— Звичайно, ні! Але треба було підіграти, щоб випустили, — пояснив хлопець. — Слідчий сказав, що не знає, де моя автівка, але у них є в містечку під Харковом свій типу «центр для біженців». Так і сказав, що то їхній центр, туди їхатиме його родина, тож і я можу приєднатися до них.

— Але то українська територія! — вихопилося в Насті. — Як там може бути їхній центр?!

— Я був не менше від вас здивований, але чи міг я ставити зайві питання в приміщенні, де мене планували розстріляти?

— Вибачте.

Слідчий попередив Сашка мовчати про них, бо розстріляють і його, і родину. «У нас там усі свої, тож будуть за тобою стежити», — пригрозив. З його родиною Сашкова сім’я проминула блокпост сєпаратистів за містом, далі — Рубіжне, буферну зону, доїхала до Старої Краснянки, де майорів український прапор. Водій пояснив, що вивозить біженців, їх без зайвих питань пропустили, і того ж дня вони прибули в табір.

— Там сказали, що невдовзі нас частинами вивезуть у Ростов, на територію Росії, — розповів Сашко. — Два дні з нами ніхто не розмовляв, лише придивлялися до нас з недовірою, потім ми поступово роззнайомилися. Я впізнав кількох чоловіків, які стояли на бандитських блокпостах. Вони зализували рани, виїхавши разом зі своїми родинами. Весь час я відчував, як за нами стежить один чоловік.

— Напевно, табір існував за рахунок українських волонтерів? — спитала Настя.

— Звичайно! Але що я мав зробити? Нічого, бо поруч були мої діти і я за них відповідав. Там був і «син полка» — хлопчина років сімнадцяти, який воював за сєпаратистів і приїхав на відпочинок, і родини сєпаратистів, були й справжні біженці, які вивозили дітей подалі від обстрілів.

Сашкова родина подружилася з сім’єю із Сєвєродонецька, яка жодного стосунку до сєпаратизму не мала, навпаки, хотіла втекти звідти, але сестра жінки працювала у ГІАПі завідувачем медпункту. Тоді Сашко вирішив схитрити. Він зробив рентгенівські знімки, і виявилося, що в нього зламані ребра. Таємно зателефонував до Києва знайомим волонтерам, і вони зв’язалися з табором відпочинку «Ластівка» на Сумщині. Звідти зателефонували в табір з пропозицією перевести дві родини до них, бо, мовляв, у них кращі умови та є кваліфіковані лікарі.

— Мене викликали і спитали, чому нас не влаштовують умови, — продовжив розповідь Сашко. — Я відповів, що все добре, але бракує лікарів і дружині, як жінці, важко жити в одній казармі з чоловіками, які, вибачте, не перуть шкарпетки і весь час пукають.

Таким чином, двом родинам вісімнадцятого липня вдалося вибратися з табору, а за кілька днів звільнили місто і Сашко з родиною повернувся в Сєвєродонецьк. Він написав заяву про угон машини, завдання тілесних ушкоджень та незаконне позбавлення волі.

— Машину свою знайшли? — поцікавилася Настя.

— Знайшли мої знайомі, а не міліція, — сказав він. — Сєпаратисти на ній тікали, аж поки не стало пального. Трохи її побили зі злості й покинули на дорозі. Відремонтував за свій кошт і зараз допомагаю бійцям. Ось і Вадима підключив до роботи.

Вони ще довго сиділи в кав’ярні. Настя розповіла про громадську організацію «Оновлений Схід», у якій працює, про подальші плани. До них підійшла Валентина, стомлена, але усміхнена.

— Не заважатиму? — спитала вона.

— Звісно, ні! — відповіла Настя. — Та ми вже про все поговорили.

— І якого дійшли висновку?

— Кожен повинен робити для перемоги те, що у нього виходить, — підсумувала Настя. — Не можна залишатися осторонь, і тоді все буде добре.

— Повністю згодна! Ніколи не забуду того старенького з візком, який після звільнення міста прийшов уранці до зачиненої кав’ярні, — сказала Валентина, примруживши очі. — Отож він чекав півтори години, щоб передати нашим солдатикам півмішка картоплі з дачі, моркву та яблучка.

— А бабцю пам’ятаєш? — спитав її Сашко. — Це вже я був у місті. Дістає вона з гаманця гроші, а в самої руки та голова трусяться, бо хвора. Хочу, каже, допомогти захисникам. Ми її з Валентиною вмовляли, щоб собі залишила, бо впораємося самі, не послухала, дістала сто гривень, у скриньку опустила.

— А мене сльози тоді задавили, — зізналася Валентина. — Іноді руки опускаються, а згадаю тих стареньких — і розумію, що не можна розкисати, бо я, на відміну від тих людей, ще маю сили і кошти.

— Щодо коштів… — Сашко відсунув від себе порожню склянку, збирався вже йти, але згадав ще один випадок, про який йому розповіли бійці після звільнення міста. — Хлопці були шоковані, — розповів Сашко, — і я теж. Коли наші зайшли у місто, то в приміщенні ГІАПу працювали сапери, а поблизу стояв їхній мікроавтобус. Місце охороняли бійці, а до них проривалася старенька жіночка. Хлопцям було не до неї, тож вони ввічливо, але наполегливо попросили її не заважати. Старенька послухалась і кудись швиденько пішла. За кілька хвилин вона повернулася. Знаючи, що її знову близько не підпустять, старенька дістала важкого конверта, жбурнула у відчинений мікроавтобус і швидко зникла. Це сталося блискавично, хлопці не встигли навіть і оком змигнути. Довелося чекати саперів, щоб оглянули пакунок. Як же здивувалися солдати! У пакунку лежали десять тисяч гривень! Уявляєте?! Вони повсюди шукали стареньку, хотіли повернути їй гроші або принаймні подякувати, а вона ніби крізь землю провалилася.

— Неочікувано, як для наших містян, — задумливо промовила Настя. — Напевно, все життя збирала гроші на смерть. Та поки є такі люди, буде жити країна.

— І перемога буде, — додала Валентина. — Може, ще кави? — спитала гостей.

— Ні, дякую. Час по домівках, нам завтра рано вставати, — відповіла Настя.

Дорогою додому Настя знову згадала розповідь Сашка про жіночку, яка віддала всі свої заощадження.

— Ось кажуть, що пропаганда всім загадила мізки, — сказала вона, розмірковуючи про почуте. — А як тоді пояснити те, що частина молодих освічених людей стали на бік сєпаратистів, а частина людей похилого віку не потрапили під вплив пропаганди, навпаки, залишилися справжніми патріотами? Вони ж так само, як і всі, дивилися ті ж самі канали телебачення, були свідками одних і тих же подій. Одні бабці бігали на мітинги та референдуми, інші ладні віддати останнє нашим захисникам.

— Дуже складне питання, — завагався Вадим. — Гадаю, що наразі тобі ніхто не зможе дати правильної відповіді.

Настя, взявши Вадима під руку, замовкла, поринувши у роздуми. На місто тихо спускався сірими тінями спокійний літній вечір. Від увімкнених ліхтарів їхні тіні то видовжувалися на асфальті, ніби казкові чудовиська, то кумедно зменшувалися. Вони були схожі на одне ціле, так щільно Настя притислася до його тіла, і Вадимові хотілося йти ось так поруч завжди, до безкінечності, споглядаючи тіні на тротуарі.

— У нашому будинку, — почала Настя й одразу виправилася, — у колишньому, живе Натан, син подруги покійної моєї свекрухи. Він активно підтримував окупантів на блокпостах, постачав свої смердючі біляші та чебуреки — сама не раз бачила, — а в день звільнення раптово зачинив вікна чебуречної і зник. Гадала, що Натан або пішов разом з ополченцями, або ховається від правосуддя. Та за тиждень він знову підняв жалюзі й почав працювати. Саме в той час правоохоронці закликали сповіщати їх про спільників окупантів. Я наївно зателефонувала і все розповіла про Натана, мені подякували і запевнили, що вживуть заходи.

— І ти повірила? — спитав Вадим, і Настя почула в його голосі легку насмішку.

— Так.

— Повірити тим, хто здав наше місто без жодного пострілу? Нерозумно.

— Тепер я це збагнула. Отож я не бачила Натана кілька тижнів, — розповідала Настя, — а нещодавно випадково зустріла й одразу помітила невдоволений вираз на обличчі. Ні, навіть злий, а коли пройшла повз нього, то почула, як він мені кинув у спину: «Патріотка срана! Я тобі ще не раз згадаю той дзвінок! Ти пошкодуєш!»

— Це ж явна погроза! Треба з ним розібратися! — враз спалахнув Вадим.

— Не треба. Він своє знайде, але я зробила висновок, що правоохоронцям, як і раніше, не можна довіряти. Як ти гадаєш, зрадників з органів виженуть?

— Повинні. Зміни будуть, я впевнений у цьому, але не можна зробити все одразу.

— Сподіваюсь, що їх замінять на гідних працівників, нехай молодих, без досвіду, але не продажних.

— Згоден, — сказав Вадим.

Розділ 7

Командир батальйону Олексій Григорович кинув оцінюючий погляд на Геннадія та Уляну та покликав у бліндаж для перевірки документів. Високий, кремезний командир, якого бійці шанобливо називали Батею, ніби зійшов з екрану американського бойовика. Стисло розпитав про місце проживання, родину, записав їхні дані у журнал обліку.

— Ти зарахований у 39-й батальйон, — сказав він, зупинивши стомлений погляд на Генику. — Я обіцяв твоєму другові Марку і своє слово дотримав. Воюватимете разом, бо побратими з Майдану — це гарна рекомендація. Хлопці навчать тебе стріляти. В армії служив?

— Та ні, — знітився Геннадій.

— Нічого, синку, і ведмедів можна навчити танцювати. — Олексій Григорович дружньо поплескав хлопця по плечах. — Не святі горщики ліплять. Чи не так? Ми втратили гарного стрілка, потрібна заміна. Зараз іди до Марка, він розкаже, де отримати автомат та форму. Словом, знайомся з новими друзями, обживайся. А з Уляною мені потрібно поговорити.

Геннадій кинув погляд на дівчину і помітив, як вона напружилася, але не виказала свого хвилювання. «Сподіваюсь, що командир відішле її додому», — подумав.

Олексій Григорович сидів навпроти дівчини за дерев’яним, наспіх збитим столом. Зараз він мав вирішити долю цієї тендітної дівчини, схожої на хлопчика-підлітка. Лише очі, розумні, глибокі, кольору чи то волошок, чи неба, з густими чорними віями та по-дівочому пухкі вуста не давали її сплутати з юнаком. Не тут її місце, а там, де нема вибухів, нема смертей. Такі дівчата вміють кохати та чекати, а хлопцям ой як потрібно знати, заради кого вони ризикують життям. Вона повинна повернутися додому, а її Геннадій берегти себе і вижити заради неї, бо вона варта того, щоб дочекатися, вийти заміж та народжувати дітей. Що її сюди привело? Бажання бути поруч з коханим? Наївне дівча! Вона не знає, що тут, поруч з ними, живе смерть, ночує в бліндажах, ходить у розвідку, сидить в окопах — вона повсюди, щомиті чекає на свою здобич. Ця дівчина — ще зовсім дитина, яка не має уявлення про ті випробування, які чекають на кожного, хто взяв до рук зброю. Вона хоче бути поруч зі своїм хлопцем, не замислюючись про те, що його можуть вбити на її очах. Тоді вона якщо не дорікне йому, то подумає, що краще б він відіслав її додому, аби не бачити розірване вибухом тіло коханого. Але як це донести? Де знайти потрібні слова?

— Чому ти тут? — спитав він, знаючи, що питання безглузде і відповідь на нього знає заздалегідь. Напевно, винні у всьому спека і напруження, яке наростає щодня. А ще — втома, підкріплена недосипанням останніх днів та невідомістю, а їм потрібно будь-якою ціною взяти під свій контроль і тримати Іловайськ.

— Я хочу бути снайпером!

Її відповідь ошелешила командира. Він чекав пафосних заяв про патріотизм, бажання бити ворога до повного звільнення українських земель, про готовність померти за Батьківщину чи навіть те, щоб бути поруч з коханим, але… Снайпером! Таке знайоме слово. Він, кадровий військовий, пройшов крізь пекло Афганістану, у складі миротворців побував у Боснії та Герцеговині, потім у Косово.

Колись у нього було чорне, а не сиве чоло, він мав гострий зір, а міцні руки впевнено тримали зброю. Він був снайпером, чудовим спецом, навчив не одного бійця.

— Чому саме снайпером? — чоловік подивився їй просто в очі. Погляд у дівчини сповнений рішучості.

— Бо я вмію влучно стріляти. У мене добре виходить.

— У тирі навчилася? — посміхнувся Олексій Григорович.

Дівчина розповіла, що брала участь у змаганнях зі стрільби, має нагороди.

— Це чудово, але тут передова, мішень не висить на стовпі й ніхто не дасть часу прицілитися.

— Не дитина, розумію.

— Що для тебе означає бути снайпером?

— Влучно стріляти та добре маскуватися, — впевнено відповіла Уля.

— А ще спостерігати, — додав командир. — Чи ти знаєш, скільки треба нести на собі?

— Не можу точно сказати, але багато. Я тренована фізично, бо займаюсь спортом.

— Хочеш сказати, що готова витримати на своїх тендітних плечах ту ношу?

— Так!

— Ходімо зі мною! — наказав командир.

Вони вийшли з бліндажа, і Олексій Григорович, знявши бронежилет, надягнув його на дівчину. Він бачив, як вона стійко витримала навантаження, випростала спину. Командир дав їй гвинтівку Драгунова, автомат Калашникова, пістолет, начепив чотири гранати, перекинув наплічник.

— Там всього два магазини по десять патронів для автомата, — пояснив він, — зазвичай снайпер бере їх на завдання десяток, а ще п’ять магазинів по десять бронебійних патронів. Не забуваймо про саперську лопатку, запас води та… Ага, про кевларову каску забули. Та з тебе й цього досить поки що!

Чоловік допоміг Уляні вдягти спорядження.

— Як правило, дитинко, снайпери носять на собі від п’ятдесяти до шістдесяти кілограмів. Бачиш ось ту сосну? — він вказав на самотнє дерево на рівнині.

— Так.

— Туди рівно п’ятсот метрів. До неї і назад бігом марш! — скомандував він.

Олексій Григорович бачив, як важко дівчина рушила з місця. Здавалося, ноша тягне її до землі й за кілька кроків вона впаде, але Улянка мужньо побігла. Здалеку здавалося, що то біжить не тендітна дівчина з тоненькою талією, а суне щось гладке й незграбне. Командир подумав, що забув дівчині вдягти наколінники — якщо впаде (а він був впевнений у цьому), пораниться. Кілька разів Уляна й справді спотикалась, але втрималась на ногах. Вона обігнула сосну і побігла назад. Захекана, з розчервонілим обличчям, з мокрим від поту чубом, зупинилася.

— Досить чи ще раз? — спитала, важко дихаючи.

Він мовчки зняв з неї зброю та бронежилет.

— Ходімо! — покликав за собою в бліндаж.

Дівчина увійшла, зупинилася біля входу.

— Сідай, — кивнув. — Попий води.

Чоловік налив з пластикової пляшки, подав дівчині чашку. Вона пила не залпом, потроху, вдаючи, що спрага не дошкуляє. «Вперта», — подумав командир.

— Хочеш довести, що витримаєш будь-яке фізичне навантаження? — спитав дівчину.

— Витримаю.

У голосі впевненість, хоча досі хекає.

— Снайпер на завданні, що може тривати не один день, завжди в напруженні. Коли довго не спати, все навколо розпливається, очі застилає туман, а ти не маєш права на помилку, — розміреним тоном почав Олексій Григорович. — Не можна ворухнутися, бо кожен твій рух привертає увагу ворога. Тобі захочеться пити, а ще гірше — в туалет. І ти будеш довго мучитися, поки зрозумієш, що краще сходити під себе, ніж отримати кулю. Спека. Твоя сеча починає обпікати тіло, воно свербить, але ти маєш лежати нерухомо. Можна, заздалегідь надіти памперс, але війна, не завжди є така нагода. Ти й до цього готова?

— Так.

І знову — чистий, світлий погляд, упевнена відповідь.

— Гадаєш, так легко вбити людину?

— Ворога, — уточнила дівчина.

— Ворога, кажеш? — зітхнув чоловік. — Він також людина. Ти бачитимеш у приціл його обличчя, очі, захочеш не думати про те, що в нього є мати, діти, — не зможеш. Потрібно буде дивитися йому в очі й усвідомлювати, що ти відбираєш у нього найцінніше — життя. Ти гнатимеш від себе думку про горе його матері, нав’язливу, як спасівська муха, і нікуди — уяви, нікуди! — тобі не сховатися від неї! Від хвилювання у тебе шаленітиме в грудях серце, та муситимеш його вгамувати, бо постріл треба робити між його ударами і ти не маєш права на помилку. І якщо стане мужності натиснути на курок, то побачиш, як куля увійде в його голову, бризне врізнобіч кров із мізками і вибалушаться від жаху його очі. Думаєш, до цього можна звикнути? Ні. Ти все життя пам’ятатимеш кожного з них, вони переслідуватимуть тебе вночі.

— Я готова до цього.

— Напевно, надивилася бойовиків, де так просто і легко вбивають людей?

— Не люблю бойовиків.

— Якщо тобі хтось розповів, що до смертей звикають, то не вір їм.

Уля мовчала. Вона розуміла, що проходить випробування, і найбільше боялася, що не складе його і її відправлять додому. Як довести командирові, що вона зробила свій вибір свідомо, морально підготувавшись? Так, буде важко, але вона впевнена, що зможе все витримати.

— Дитинко, щоб убивати — потрібно ненавидіти, щоб ненавидіти — потрібно вміти любити, — сказав задумливо командир, поринувши у свої думки.

— Я ненавиджу ворога, але люблю свою країну, свою землю, тому я свідомо зробила свій вибір, — сказала дівчина і почервоніла, ніби засоромившись своєї балакучості.

— Звідки тобі знати, що таке ненависть? — стомлено спитав чоловік.

— Я бачила, як по моїй землі топталися чужинці, як убивали невинних жителів і патріотів, а ще більше зненавиділа їх, коли сєпаратист мене зґвалтував, — сказала Уля, і очі її стали вологими. — А що таке любов, я також знаю, — знайшла в собі сили, посміхнулася кутиком вуст. — Якщо ви мене не візьмете, я все одно піду воювати, в іншому місці.

— Та-а-ак, — протягнув чоловік, — бачу, хапнула ти лиха. Уляно, скажи мені коротко й відверто, чому ти хочеш воювати? Тобі б дітей народжувати, спокійно жити.

— Щоб спокійно жити, треба захистити свою країну від ворога. Я хочу народжувати дітей у вільній країні. А хочу воювати, щоб мої діти не знали, що таке війна, — спокійно, але твердо мовила дівчина.

— Кажеш, захистити свою країну?

Олексій Григорович випростав спину, зіперся на стіну.

— Саме так.

— Якби сказала «вмерти за рідну країну», одразу б дав тобі відкоша. А зараз іди в бліндаж до «бобрів». До завтра подумаю, що мені з тобою робити.

— Дякую!

Уля підвелася, ледь посміхнулася. «Настирна яка! — розмірковував командир. — Неговірка, розумна, витримана. Не знає, кого тут називають „бобрами“, і не спитала. Пішла із таким задоволеним обличчям, ніби їй коробку цукерок подарували. Тямуща дівчина, з неї можна зробити справжнього снайпера. А чи варто?»

Розділ 8

Настя чекала Вадима у його квартирі. Вона висунула шухляду і дістала шкатулку. Повільно підійшла до дивана, зручно на ньому вмостилася, підібгавши ноги та підсунувши під бік подушечку, і лише тоді відчинила шкатулку. Дві обручки, різні за розміром, зблиснули, піймавши промінчик сонця, і обличчя жінки запроменилося неприхованою радістю. Серце Насті затріпотіло, коли вона повертала шкатулку так, щоб сонце вигравало на білому золоті, й душа співала, коли вона уявила, як ці гладенькі обручки опиняться на їхніх з Вадимом пальцях. Це буде вже скоро, як тільки вона отримає свідоцтво про розірвання шлюбу. Її зовсім не бентежило те, що це буде її другий шлюб — була впевнена у своєму рішенні. Їх кохання, як добре витримане вино, солодке і терпке, щемливе і щире, палке і перевірене часом. Жодного сумніву не викликала їхня клятва бути разом до останку. То були не просто слова, викликані любовною пристрастю, їх промовляла сама душа, обдумано і виважено. Так, тепер вони завжди будуть разом. Від такої думки тепліло на душі і всі життєві негаразди здавалися не такими вже й нездоланними. Головне — не залишатися з ними на самоті, розділити з коханим свої сумніви і тривоги, йти з Вадимом крізь них, як крізь хащі, тримаючись за руки. Звісно, самі обручки не можуть скріпити почуття, але їй, як жінці, було невимовно приємно отримати такий подарунок від коханого чоловіка того незабутнього вечора в батьківській хаті.

Настя почула, як у вхідних дверях клацнув замок, і швидко сховала шкатулку.

— Ти повернувся! — Настя зустріла Вадима в коридорі, пригорнулася. — Дякувати Богу! Я так хвилювалася!

— Чому? Я ж казав тобі, що все буде добре. Казав чи ні?

Вадим повернув до себе її обличчя, зазирнув в очі, не стримався й ніжно торкнувся повік губами.

— Казав, — Настя ствердно кивнула. — Але вже не один волонтер загинув, то як можу бути спокійною? Я не переживу, якщо з тобою щось трапиться.

— Усе буде добре, — Вадим притиснув жінку до себе. — Я їздив безпечною дорогою. Що зі мною може трапитися?

— Я хочу поїхати з тобою. Коли ти знову збираєшся в дорогу?

— Завтра.

— Завтра?!

— Так. Сьогодні телефонував командир з «Айдару». Їм дещо зібрали волонтери, тож необхідно негайно відвезти. До того ж маю добру нагоду зустріти там старого знайомого. Щоправда, ми знайомі заочно — з форуму автомобілістів, — пояснив Вадим.

— У мене завтра вихідний, тож я їду з тобою, — заявила Настя. — Що ти повезеш?

— Є комплекти військової форми, берци, посилки від рідних, кілька бронежилетів, трохи харчів. Був заказ на медикаменти, яких катастрофічно бракує, але потрібна чимала сума. Дещо куплю сам, та на все коштів не вистачить, — зітхнув Вадим.

— Я зараз збігаю в кав’ярню до Валентини!

— Можна спробувати, але до завтра мало часу.

— Ми щось придумаємо! — сказала Настя, на ходу взуваючи босоніжки.

Непосидюча Валентина була на своєму робочому місці та, як завжди, пригощала кавою військових.

— Синочки, може, ще кави? — запитувала кожного. — Чи хто хоче чаю?

— Валю, є розмова! — покликала захекана Настя.

Валентина без зайвих питань кивнула, і жінки зайшли до кабінету, який більше нагадував склад для зберігання харчів.

— У мене тут безлад, — стенула плечима Валентина, — втім, як завжди. Такий хаос не дратує, лише тішить. Радію, як дитина, коли наші містяни не сидять вдома перед телевізорами з байдужими обличчями, а несуть хто що може.

— Цікаво, чи військовим допомагають тільки патріоти, чи є ті, хто наївся сєпаратизму вдосталь і втомився від бахкання? — спитала Настя, примощуючись на краєчок стільця, на якому до неї вже «всівся» мішечок з картоплею.

— Різні приходять люди, — відповіла Валентина. — Я не цікавлюся їхніми поглядами, щиро дякую і все. Думаю, що ті, хто й досі чекає повернення «наших рєбят», сюди носа не поткнуть. Є й ті, хто допомагає, лише аби швидше скінчилася війна.

— Нехай так, а свідомість пробудиться, наша громадська організація має велику просвітницьку програму. З вересня підуть до школи діти, студенти з’їдуться, ото роботи буде!

— Так, — замислилася Валентина, — люди повертаються в місто, але не всі поспішають до рідної домівки. Багато мешканців не вірять у те, що в нас тут спокійно, не повернуться бандформування та не відновляться бойові дії. Дехто не вірить у покращення життя в нашій країні і шукає кращого в сусідній. Кожен в цьому житті робить свій вибір, — підсумувала Валентина і спитала: — Але ж ти не просто поговорити прийшла?

— Ні, є важлива справа.

Валентина спорожнила скриньку для пожертв, і жінки перерахували гроші.

— Не вистачає на все, — зітхнула Настя, подивившись у списки, де Вадим олівцем вписав ціни на медикаменти.

Валентина телефонувала з півгодини знайомим і волонтерам, місцевим підприємцям, які мали проукраїнські погляди, прохаючи допомогти зібрати кошти на ліки. Згодом приходили люди, віддавали гроші Валентині, вона записувала їхні прізвища та суму в товстий пошарпаний журнал, схожий на скуйовджену вранці жінку, ставила свій підпис. Настю здивувало те, що більшість відвідувачів не хотіли називати своє прізвище, бажаючи залишитися невідомими. Коли була зібрана потрібна сума, Настя обійняла Валентину.

— Дякую! Навіть не віриться, що ми це зробили! Я піду?

— Поїдеш без гостинців? — Валентина здивовано глянула на Настю. — Так не годиться!

— Я щось приготую, — розгублено промовила жінка.

Вона дійсно не подумала про те, що хлопці скучили за домашніми стравами.

— Не сміши мене! — Валентина засміялася. — Ти вважаєш, що встигнеш самотужки наготувати їжі на сотню голодних солдатиків? Зараз я все сама організую, а ти займись ліками. В аптеках, здається, вже все є.

Настя ще раз подякувала, коли Валентина спохопилася:

— Зачекай! Ледь не забула…

Вона принесла домашнє печиво, запаковане в коробку.

— Віддай нашим солдатикам — я сама напекла. У кав’ярні я зазвичай торгую своєю випічкою, але зараз поменшало покупців.

— А бійці?

— Нікому про це не говорила, але тобі скажу. — Валентина стишила голос. — Коли нас звільнили і прийшли до мене перші відвідувачі військові, я пообіцяла, що пригощатиму їх кавою до кінця війни.

— Знаю, — вставила Настя.

— Я не про те. Пригостила їх своєю випічкою, різними смаколиками, бачу, що голодні, а чомусь не їдять. Спитала про це одного хлопчину, — розповідала Валентина. — Він знітився, але зізнався, що боїться отруїтися. Пропаганда таки зробила свою справу, тож я почала купувати печиво в упаковці.

— Уже другий місяць після звільнення. Нічого не змінилося?

— Знайомі солдатики мені вже довіряють, а для новеньких купую печиво, — посміхнулася Валентина.

Настя, зробивши закуп в аптеці, заходилася пекти пиріжки з картоплею та печінкою. Валентина запевнила, що є жінки, які приготують щось смачненьке домашнє для бійців, але Настя не змогла б спокійно спати, коли інші будуть ніч готувати, а вранці підуть на роботу.

Хіба можна в такий час відлежувати боки? Вона навіть не уявляла, що спекти двісті пиріжків забере стільки часу. Надвечір їй почали допомагати Левко та Вадим, але піч не встигала за ними і Настя відправила чоловіків відпочивати.

— Левко нехай іде спати, а я залишуся з тобою, — запротестував Вадим.

— Тобі завтра цілий день сидіти за кермом, а я зможу подрімати, поки ти будеш відповідальним за мою безпеку, — сказала Настя. — Тому негайно в ліжко!

Лише під ранок Настя впоралася зі своїм завданням. Вона сіла на стілець і лише зараз відчула втому. Нестерпно гули ноги, ніби на них навісили пудові гирі, нила спина, а вся кухня була запорошена борошном, ніби щойно випав перший сніг.

— Видно, що Гапка пироги пекла — і ворота в тісті. — Настя сама собі посміхнулася, згадавши приказку, яку любила повторювати її мама.

Мати змалку привчила Настю ніколи не залишати на ніч немитим посуд, і вона дотримувалася цього правила. Так, попереду не ніч, і можна доручити прибирання Левкові. Однак лягати спати на годину-дві не було сенсу, і Настя почалапала по віник та ганчірку. Коли все блищало, вона прийняла душ. Сон відійшов разом із ніччю. На кухні її зустрів Вадим.

— Ти прокинулася і вже встигла прийняти душ? — спитав він. — Я заварив тобі каву.

— Дякую, — посміхнулася Настя.

Вона зателефонувала Валентині, і жінка радісно повідомила, що чотири відра домашнього борщику, два — вінегрету та п’ять відер домашніх вареничків готові.

— А ще заберіть у мене свіжі помідори, — додала Валентина, — вітаміни солдатикам не завадять.

— Скільки їх? Багато?

— Та ні, пару ящиків.

— Вадиме, як ми все це довеземо? — спитала Настя чоловіка після телефонної розмови.

— Мікроавтобус і не таке вміщає, — посміхнувся Вадим. — Це ж ми тільки починали возити допомогу легковиком.

Розділ 9

На блокпостах поблизу Новоайдара та Співаківки бійці відмовилися від продуктів, посилаючись на те, що вони не голодні, бо до них доходить волонтерська допомога і місцеві жителі допомагають потроху.

— Везіть далі, — порадили вони, — айдарівці стоять на передовій, не всі туди їдуть.

Настя була трохи розчарована. Вона та жінки не спали цілу ніч, щоб порадувати бійців, а вони відмовилися. Чи варто було так вбиватися? Та за годину вона змінила свою думку.

У розташуванні батальйону «Айдар» було багатолюдно, але щойно їхня автівка пригальмувала, до них почали підходити бійці. Вони за руку віталися з Вадимом, як із давнім знайомим, обнімалися, плескали дружньо по плечу.

— Вітаю! Я — Руслан з автофоруму, — назвався один чоловік.

— Радий тебе побачити наживу! — Вадим потис йому руку. — Знайомся, це — моя дружина Настя.

— Дуже приємно! — чоловік подав їй руку. — Руслан, позивний «Світло».

— Чому «Світло»?

— Не тому, що подаю електроенергію, а тому, що Світличний, — посміхнувся чоловік, зблиснувши білими рівними зубами.

Він був геть не таким, як уявляла Настя. Молодий, високий, білявий, з чистим поглядом чоловік, який дійсно випромінював тепло і світло. Таким людям можна довірити потаємне, з ними приємно спілкуватися і навіть просто дивитися на них, бути поруч, заряджаючись енергією самого життя. Про себе Настя називала таких людей батарейками. До них вона зарахувала Валентину з кав’ярні, її подругу Ольгу, невгамовного підприємця, з якою Настя нещодавно познайомилася, а тепер ще й Руслана — світлого, як сонячний день, із щирою та лагідною посмішкою.

Вадим трохи поспілкувався із Русланом, і чоловіки домовилися зустрітися родинами після війни.

— Приїдемо до вас цілим кагалом, — посміхнувся Руслан і мрійливо подивився вгору. — У мене є дружина, двійко синочків, а ще з нами живе мій молодший брат. Як усе буде? Так, як мрію з першого дня на війні: не чути пострілів і вибухів, — продовжив замріяно, — немає постійної напруги, не треба вдивлятися в траву, шукаючи ворожу розтяжку. Буятиме навколо зелень, поруч — річка, діти будуть бавитися з м’ячами, бешкетувати й сміятися, жінки приготують куліш, а ми з Вадимом — шашлик.

— Гарна ідея! — схвалив Вадим.

— Страви з м’яса — справа чоловіків. Згоден?

— Звичайно! — захоплено сказав Вадим.

— Купимо найкраще м’ясо, незважаючи на ціну, спеції, вино, — Настя підхопила ідею.

— Так! Що таке гроші в порівнянні з людським життям, яке не має ціни? — Руслан сумно посміхнувся.

— Можна намітити дату, наприклад, на десятий день після припинення бойових дій, — запропонував Вадим.

— Згода! — підтримав Руслан. — Отже, друзі, заради того десятого дня треба вижити! А ось і наш Дід іде, — кивнув у бік, звідки до них прямував військовий. — Взагалі, нашого командира звуть Григорій Омелянович, та шанобливе Дід він заслужив.

Командир привітався і дав наказ розвантажувати машину. Поки чоловіки розмовляли, Настя сіла на спиляне дерево і спостерігала. Табір айдарівців нагадував метушливий мурашник. Одягнутих повністю у військову форму не було. Одні мали бушлат захисного кольору, другі — зеленого або плямисто-жовтого, треті — тільняшки або футболки. Багато бійців були вдягнені або у звичайні джинси, або у спортивні штани, із взуття — в основному гумові пляжні шльопанці, лише в одиниць — справжні берци. Настя гадала, що в розташуванні мусить панувати суворий порядок, відбуватися навчання. А тут все було інакше. Хлопець, роздягнений по пояс, прав свій одяг в емальованій мисці, ретельно натираючи його милом, інший, закінчивши прання, тинявся, шукаючи води для полоскання білизни. Троє бійців у трусах влаштували біля бліндажа купання, поливаючи один одного водою з пластикових пляшок. Між двома деревами на мотузці сушилася випрана білизна, а поруч, за столиком, двоє чоловіків різалися в карти. Хтось телефонував додому, інший шукав зарядний пристрій для мобілки, хтось закликав до совісті, бо кухар не встигає начистити на обід три відра картоплі. Великий мурашник жив своїм життям, де, здавалося, не було місця війні й не залишилося бодай жодної шпаринки для смерті.

— Про що замислилась, Насте? — відволік жінку голос Діда.

— Просто спостерігаю.

— І які висновки?

— Не образитеся?

— Ні.

— Табір нагадав мені мурашник, але там мешканці працюють злагоджено, а тут кожен робить, що заманеться.

— Тоді це не мурашник, а скоріше циганський табір? — посміхнувся командир.

— Напевно. — Настя стенула плечима.

— Так воно і є, коли тиша, — сказав Дід. — А ось коли вороги пруть, наші хлопці працюють злагоджено. Нема рівних «Айдару» в бою — запевняю вас. Коли треба, то за мить ці мирні хлопці перетворюються на хижаків, яких ніщо не зупинить, поляжуть за свою землю, і кожен з них — герой.

— Хлопці! — крикнув хтось із бійців поблизу машини. — Якщо нема бажання чистити картоплю і хочете поласувати домашніми стравами — гайда сюди!

За мить бійці оточили мікроавтобус. Швидко розвантажили відра та ящики із продуктами та стравами, виставили їх на довгий дерев’яний стіл. Хтось швидко приніс миски і покликав кухаря. Ще кілька хвилин, і «мурахи з мурашника» злагоджено зацокотіли ложками. Настя спостерігала, з яким апетитом хлопці наминали борщ з пиріжками. Не знайшлося й хвилинки, щоб перекинутися словом.

Бійці їли, як голодні люди. Вони доїдали борщ до останньої крапельки, а потім перевертали миски, допиваючи останню краплю, що залишилася на дні. Останнім доїв чоловік, якому на вигляд було не менше сімдесяти років, і його побратими терпляче дочекалися, поки він не вибрав шматочком хліба залишок юшки зі своєї миски, витер рукавом бороду.

— Ще по одній? — пробасив здоровань у тільняшці.

— А завтра що жрати будемо?

— Може, мені завтра вже не знадобиться їжа, — прогудів, як у трубу, велетень.

Почулися схвальні вигуки, і знову дружно забарабанили ложки. У Насті очі заслали сльози. І не тонкосльоза, а тут… Вона відвернулася, аби не бачити, як бійці швидко працюють ложками, низько схиливши голови над мисками.

— У вас погано з постачанням? — стиха спитала Настя.

— Яке там постачання! Місцеві принесли кілька мішків картоплі, трохи огірків-помідорів, а хліб за свій кошт хлопці купують, — пояснив Дід. — Компот варять з того, що зберуть. Неподалік є абрикоси, але, на жаль, цього року неврожай.

Настя зітхнула. Вона геть не шкодувала про безсонну ніч на кухні. Перед від’їздом командир дав список потрібних речей. Настя швидко пробігла очима і поцікавилася:

— Мобільник, цвяхи, бензопила, батарейки, ліхтарики, наколінники… А чому не вказані форма, берци, каски?

— Які форма, каски, берци? Хлопці мріють про кілька бронежилетів для групи розвідників та хоча б один прибор нічного бачення, — пояснив командир. — Усе це коштує недешево, ми розуміємо…

— Я спробую щось зробити! — пообіцяла Настя.

Дорогою додому вона мовчала, поринувши у свої думки.

— Ти б подрімала трохи, — сказав їй Вадим.

— Удома висплюсь, — відповіла і решту дороги не зронила ні слова.

Розділ 10

— Зараз прийдуть наші побратими, то познайомишся, — сказав Марк, зупинившись біля бліндажа. — Хлопці у нас класні — сам побачиш! Підемо поселятися?

— Зачекаю тут, — сказав Геннадій і дістав пачку цигарок. — Будеш?

Хлопці сіли на лавку, змайстровану зі свіжоспиляних стовпців корявої сосни та однієї дошки, прикріпленої двома великими цвяхами. Геник закурив і окинув оком своє нове помешкання. Бліндаж, зроблений із соснових колод нагадував великий гриб, який сховався від допитливих людських очей під маскувальним капелюхом, поверх якого бійці накидали землі та сухої трави. Від бліндажа тягнулися врізнобіч окопи. Подекуди піщаний ґрунт зсунувся, потроху засипаючи проходи, і на них виднілися візерунки — відбитки підошов. Геннадій поцікавився, чому не укріпили окопи, на що Марк сумно посміхнувся і відповів, що немає ані матеріалів, ані інструментів.

— Звичайно, допомагають волонтери, але нам стільки всього потрібно! Якщо вибираєш, чи каска з бронежилетом, чи пилка та сокира, то вгадай з першого разу, що треба просити?

— Сумно.

— Так, але ж це війна, на яку ніхто не чекав.

Неподалік від бліндажа, під терновим кущем, ще одна життєво необхідна споруда — туалет, до якого ведуть з різних боків протоптані в траві стежки. Перед бліндажем дерев’яний стіл та лавки, приховані зеленою маскувальною сіткою, а на стовпі — синьо-жовтий прапор, яким залюбки грається степовий вітерець. На тому стовпі прикріплений папір з написом.

— Що там написано? — спитав Геник.

— Піди почитай.

Хлопець розтоптав недопалок, перестрибнув через окоп і наблизився до стовпа. Угорі на аркуші — невеличка іконка із зображенням Ісуса, далі молитва, написана від руки. Кожна буква виписана старанно, ніби учень-відмінник намагався вразити не тільки знаннями, а ще й вправним письмом:

Побудь, мій Боже, отут, зі мною, У цьому полі, у розпал бою. Серед руїни і серед краху Не дай пізнати глибини страху. Не дай упасти в зневіру й розпач І побратимам розбігтись врозтіч. Побудь, мій Боже, отут, між нами, Душею батька, сльозою мами, Сестри любов’ю, брата плечима, Чеканням милої, її очима. Побудь, мій Боже, отут, зі мною, Посеред світу, посеред болю, Храни від смерті, від кулі вражої. Будь мені, Боже, вартою, стражою. Я тіло й душу тобі офірую. Побудь, мій Боже, зі мною! Вірую!

— Гарна молитва, щира, — сказав Марк. — Раджу тобі її вивчити, допомагає.

Геннадій нічого не відповів. У молитві — про сестру, її любов. Про Іванну він намагався не думати. Марк знав, що сестра зрадила свою країну, а потім втекла, як щур з тонучого корабля, але жодного разу не нагадав другові, не дорікнув, і Геник був за це йому вдячний. Минулого вже не зміниш, і тавро сорому, яке наклала Іванна на їхню родину, залишиться назавжди, щоб при нагоді знову і знову пекти болем…

У бліндажі прохолодно, можна сховатися від спеки, попити водички та полежати на саморобних ліжках, і хлопці, які повернулися зі стрільб на полігоні, хотіли цим негайно скористатися, але побачили новачка.

— Васько, — першим потис руку Генику височенний, кремезний і гладкий юнак. Рука — клешня велетенського рака, мозоляста та сильна, стисла до болю. — Позивний «Кабан», — пробасив юнак.

— Філософ, — ніяково посміхнувся русявий худий хлопчина — цілковита протилежність Кабана, з тонкими пальцями піаніста.

— А ім’я? — спитав Геннадій.

— Добре, що нагадав, — потис руку юнак, — а то я вже забув, що маю ім’я. Петрусь, але все одно мене так ніхто не кличе.

— Злий, — буркнув бритоголовий хлопець із першими ознаками «оселедця» на голові. — Якщо спитаєш, як звати, то я — Тарас, хоча і не Шевченко.

— Не звертай уваги на не зовсім дружній тон Злого, — зауважив Марк. — Він у нас песиміст, тому все бачить у сірих тонах.

— Хочеш сказати, що війна кольорова, як райдуга? — кинув не зле Тарас, вмощуючись на своє ліжко.

— А взагалі, він надійний, як наш великий Кабан, — посміхнувся Марк, — не звертай уваги на буркотіння, і все буде добре.

— Так краще, — сказав Злий. — Себе не забув назвати?

— Геник — мій друг, він добре пам’ятає моє ім’я, — відповів Марк, допомагаючи хлопцеві розпакувати наплічник.

— А позивний?

— І справді. — Геннадій повісив наплічник на гачок із загнутого цвяха. — Я й досі його не знаю.

— Зауваж, позивний не я вибирав. Вони називають мене Мона.

— Мона?

— Так.

— Що це за слово?

— Скоро дізнаєшся, — озвався Філософ, розглядаючи себе в маленьке надщербнуте люстерко.

— Розумієш, друже, вони вважають, що замість слова «можна» я кажу «мона», а це неправда, — сказав Марк.

Хлопці ще трохи покепкували одне з одного і заспокоїлись. Кожен зайняв своє місце, розраховуючи на нетривалий відпочинок перед обідом.

— Їсти хочеться аж сил нема, — сказав Марк. — Злий, у тебе була пачка печива. Ще залишилось чи вже все приговорив?

— Є трохи.

— Мона взяти?

Бліндаж вибухнув дружним реготом. Разом з усіма сміявся і Марк.

— А йдіть ви до біса! — махнув рукою. — То мона печиво взяти?

Розділ 11

Олексій Григорович прийняв для себе рішення влаштувати Уляні ще випробування. Сказати, що дівчина йому сподобалась, — не сказати нічого. Йому імпонували її мовчазність і настирність. Такі завжди добиваються свого, незважаючи на перепони. Постав перед ними бетонну стіну — знайдуть спосіб її пробити. У житті, як правило, досягають висот, хоча і нелегко. Учора він навмисне відіслав її до «бобрів», впевнений, що дівчина не знає хто вони. Так і було. Командир чекав, як вона викрутиться і взнає значення цього слова, яке народилося серед військових. Уляна не дала взнаки, що не зрозуміла, не засипала звичайними дівчачими питаннями «куди-чому», огледілася і підійшла до хлопців.

— Вибачте, — сказала, — не підкажете, де бліндаж «бобрів»?

Бійці охоче показали на бліндаж, над яким виднівся прапор з червоним хрестом. Дівчина подякувала і спокійно пішла, а Олексію Григоровичу стало навіть шкода її. Звідки могла знати ця дитина, що так прозвали медиків за схожість старих машин «швидких» на бобрів?

Настав час перевірити дівчину на влучність. Олексій Григорович звик приймати рішення блискавично, хоча й робив повний аналіз, щоб не припуститися помилок, а тут завагався. З одного боку, дуже кортіло зробити з Уляни гідну собі заміну, влучного стрільця, бо дівчина й справді мала неабияку витримку й силу волі, що вкрай необхідно для снайпера. З іншого — розумів, що над ними висить чорна хмара, яка ось-ось загримить і впаде шквальним дощем. Ситуація на фронті складна — це відчувалося щодня. Незабаром буде жарко і не один захисник стече кров’ю, обіймаючи рідну землю. Він не хотів серед них бачити тіло цієї тендітної дівчини. Два протилежних почуття боролися в ньому навіть тоді, коли вів Уляну на полігон. Олексій Григорович не знав, як вчинити, тому спитав, як дівчина провела ніч на новому місці.

— Дякую. Добре.

І вся розмова! Ані нарікань на те, що нема матраців і дівчата сплять на дошках, покритих тим, що потрапило під руку і трохи м’якше від деревини, що нема душу і доводиться митися в мисці по черзі, а про забезпечення повноцінним харчуванням нема й мови.

— Що знаєш про гвинтівку СГД? — порушив мовчання.

— Снайперська гвинтівка Драгунова має прицільну дальність тисяча триста метрів з оптичним прицілом та тисяча двісті метрів з відкритим. У магазині десять патронів, і дальність прямого пострілу по ростовій фігурі шістсот сорок метрів, — розповідала дівчина так, ніби не він її навчає, а вона дає уроки. — Ударний механізм — курковий, спусковий дозволяє лише одиночний вогонь. Для зручності прицілювання на прикладі є регульована «щока»…

— Досить, — зупинив її командир. — На нашому полігоні нема споглядальних вишок та прапорців, добре, що хоч мішені є. Ти знаєш, що снайпер мусить бути гарним математиком, щоб обчислити дальність?

— Так, у мене з цим добре.

— Що таке деривація?

— Правильний розрахунок. При ідеальній погоді для стрільби на шістсот метрів куля відхиляється від наміченої цілі праворуч на двадцять вісім сантиметрів.

— Звідки знаєш?

— Просто знаю.

— Яка сьогодні погода для стрільби?

— Ідеальна.

Стримані однозначні відповіді. Теорію дівчина склала. Тепер практика — вона важливіша. Олексій Григорович зупинився на рівнині, попереду маячили фігурки з мішенями. Він дав дівчині добре пристріляну гвинтівку.

— Вітру нема, тобі пощастило. Сім на сім сантиметрів — твоя ціль. Дальність — сто метрів. Тобі всі козирі в руки!

Дівчина лягла на землю, зручно вмостилася, подивилася в приціл.

— Віддача сильна, — попередив він її.

— Так.

— У тебе три патрони.

— Добре.

Уляна стріляти не поспішала. Дочекалася, поки дихання стане рівним, вгамувала хвилювання, довго цілилася, і лише тоді з невеликими проміжками тишу розірвали три постріли. Командир сам пішов до мішеней. Гадав, що не втримається дівча, побіжить за ним, щоб теж подивитися. Ні, залишилася на місці і терпляче чекала.

— Вітаю! Ти впоралася із завданням! — не стримуючи радості, сказав Олексій Григорович. — Усі три — в ціль!

— Дякую, — сказала сухо, ніби й не вона влучила.

— Тепер на триста метрів.

Уляна знову лягла на землю, знайшла на прицілі цифру три і ще довше готувалася до пострілів. Від мішеней командир повернувся із сяючим обличчям.

— Ну ти даєш, дівчинко! Ідеальні постріли! Куля відійшла на чотирнадцять сантиметрів! Це ж супер! Так, молодь, ви кажете?

— Так, — сказала дівчина, і Олексій Григорович вперше помітив її легку, як весняний вітерець, посмішку.

— Що головне для снайпера? — допитувався.

— Маскування.

— Як у тебе з цим?

— Добре.

— Ось ми й перевіримо!

Олексій Григорович повів дівчину в степ, де цвіли маки, хоча вже стояв серпень. Літо видалося не дуже спекотним, часто дощило, тож і трави ще не пожухли, і маки, цариці степу, погойдували тендітними червоними голівками. Проте командиру ці квіти нагадували кров бійців, які густо полили нею донбаські землі. Він зупинився посеред серпневого буйнотрав’я, де віялом хиталася ковила, підставив сонцю обличчя, вдихнув на повні груди. На небі — ні хмаринки, лише безодня синя. Тихо, ніби не було війни, не лунали нещодавно вибухи. Позаду мовчки стояла Уля, чекаючи нових випробувань.

— У тебе є година, щоб влаштувати лігвище і повністю замаскуватися, а в мене п’ятнадцять хвилин, щоб його знайти. Годинника маєш?

— Мобільник є, — відповіла дівчина. — Але як я узнаю, коли минуть ваші п’ятнадцять хвилин, якщо буде вимкнутий телефон?

«Кмітлива, — відзначив командир. — Ще один — нуль на її користь», а вголос сказав:

— Впевнена, що добре замаскуєшся?

— Спробую.

— Тоді тримай, — сказав Олексій Григорович і дав дівчині гвинтівку, саперську лопатку, пластикову літрову пляшку з водою та гранату Ф-1. — Навчальна, не лякайся, — зауважив. — Уяви, що ти на бойовiй позиції. Після завдання тобі треба безпечно відійти, тож добре продумай план. Ясно?

— Так!

— Час пішов! — сказав він, поглянувши на годинник.

Олексій Григорович швидко покрокував геть. Він не випадково вибрав це місце. Уляна помітить невеличкий кущ терну й неодмінно влаштує засідку біля нього.

«Якщо одразу помічу її лігвище — відправлю додому, — вирішив чоловік. — Це буде моє остаточне рішення».

Розділ 12

Останнім часом у Насті майже не вмовкав мобільний. У рідкісні дні тиші вона часто його перевіряла, чи, бува, не відімкнувся. Найбільш жаданими були дзвінки від доньки, але востаннє вона телефонувала тиждень тому і Настя була в очікуванні. Від Дня Незалежності, коли вона дізналася, що Геник її обманув, сказавши, що працює таксистом у Києві, а сам пішов воювати, жінці тривог додалося. Та й зв’язок з ним з’являвся дуже рідко. Геник так і не сказав, де саме перебуває, віджартовувався: «Військова таємниця. Потім розповім».

Зранку Настя одразу за звичкою перевірила мобільник. Пропущених дзвінків не було, тож знову Іванна мовчить. Хоч би хвилинку з нею поговорити! Настя набрала сина, та нудний голос повідомив, що з ним нема зв’язку. «Може, Геник дзвонив мамі?» — подумала Настя і зателефонувала їй.

Богдана Стефанівна відповіла, що їй він також не телефонував.

— А ти як, мамо? — поцікавилась Настя.

— Усе добре! Я така щаслива, що потрапила на рідну землю! Ти навіть не уявляєш! Здається, десять, ні, двадцять років зі своїх плечей скинула!

— Я рада за тебе.

— Генику робота подобається? — спитала мати.

Настя зітхнула. Вона вирішила поки що не говорити матері правду, тож відповіла, що у нього все добре, тільки мало вільного часу.

— Мені Ніна нещодавно телефонувала, — голос жінки змінився, і Настя вловила нотки суму. — Каже, що у них з Володею все добре, вже знайшли роботу.

— Про мене питала?

— Ох! Не хочу навіть повторювати її слова.

— То й не треба, мамо. Здогадуюсь, що сестра сказала. Але ти не хвилюйся, мине трохи часу і вона зрозуміє, що українці там не потрібні, хіба що як малооплачувана робоча сила. Поживе трохи на чужині та й повернеться.

— Не думаю. Вони подаватимуть документи на отримання громадянства. Коли я тепер їх побачу?

— Час розставить усе на свої місця, — мовила Настя веселим голосом, аби підтримати та заспокоїти матір. — Ось ти, приміром… Чи уявляла, що колись повернешся на батьківщину? А воно ж сталося!

— Я хочу тут залишитися, — сказала мама.

— Якщо тобі там добре, то чому б і ні? Уже нагледіла собі будинок?

— Поки що ні, — зізналася мати. — Знаєш, мені часто сниться великий, старезний і розлогий дуб. Якась невидима сила тягне мене до нього, і я прокидаюсь із розумінням того, що повинна його знайти, бо там моє місце.

— Мамо! Прошу тебе! Ніяких снів і пошуків! Ти вже одного разу вирушила в подорож шукати статую хлопчика в капелюшку, і що з того вийшло?! Не лякай мене!

— Доню, я нікуди з цього краю не поїду, — засміялась жінка, — тож тобі нема чого хвилюватися. Іванка не телефонувала?

— Чекаю на дзвінок, щодня чекаю.

— Усе у нас буде добре. Чи не так, доню?

— Звичайно, мамо! — сказала Настя.

Настя поснідала разом із Вадимом та Левком, і чоловіки пішли забрати приватні посилки від волонтерів для бійців «Айдару». Не встигла Настя вимити посуд, як зателенькав мобільний телефон. Дзвонили з невідомого номера.

— Привіт, Насте! — почула вона в слухавці знайомий голос.

— Аліско! Привіт! Ти де?

Аліса сказала, що вони з чоловіком та донькою в Луганську, живуть у квартирі знайомої жінки.

— З Катею ми навчалися в Луганську в одній групі в технікумі, пізніше вона закінчила педагогічний інститут заочно, — пояснила Аліса. — Раніше листувалися, а потім наш зв’язок обірвався, зустріла її випадково, вона запросила нас у гості. Катя дізналася, що нам поки нема де жити, тож запропонувала своє житло.

— У неї є родина? — поцікавилась Настя.

— Уже нема. Чоловік кілька років тому помер від раку, а єдину доньку вони втратили давно, коли дитині було три місяці, — пояснила Аліса. — Катя добра жінка, вона працювала вчителем української мови та літератури.

— Чому працювала, а не працює? — запитала Настя.

— Уявляєш, яку дурість впорола? Вийшла на роботу у вишиванці і заявила, що вона — українка, любить свою країну і рідну мову. Її протримали три дні у підвалі, а потім відпустили, бо дала обіцянку виїхати з ЛНР. Завтра Катя поїде жити в нашу квартиру, поки банк її не відібрав, а ми поживемо у її. Можеш сходити до неї, познайомитися, вона ж за Україну, як і ти, на жаль.

— Алісо, жодного слова про це, бо не буду з тобою спілкуватися! — гнівно вигукнула Настя.

— Гаразд, лише особисте. Як Геник? Іванка?

— Іванна, ти ж знаєш, у Росії, Геник пішов добровольцем захищати свою країну. А ви як?

— Мій Андрій також пішов захищати нашу країну, — Аліса з притиском промовила останні слова, — обіцяють добре платити. Я влаштувалася на тимчасову роботу посудомийкою, тож все добре, проживемо. Гірше, ніж було там, уже не буде. От якби укри перестали обстрілювати…

— Аліско! Я кладу слухавку! — скипіла Настя.

— Ні-ні! Зачекай! Вибач, будь ласка, не хотіла тебе розсердити, — сказала жінка. — Я дійсно тебе дуже люблю і часто згадую роки нашої дружби. Стільки всього хорошого було — є що згадати.

— Я також тебе часто згадую. Якби ти не повірила в міф про райське життя у вигаданій країні, ми б і зараз були поруч, — зітхнула Настя. У неї ледь не зірвалося з язика: «І твій син був би живий». — Відверто кажучи, я ще сподівалася, що ти побачиш, як там люди живуть, точніше, виживають і зрозумієш, що прекрасне життя у невизнаній республіці — вигадка людей, які не бачили справжнього гарного життя. Але ця мрія-вигадка, яка призвела до ворожнечі, бачу, тебе й досі тішить.

— Бо я вірю, що ми збудуємо таке життя, своїми руками, відстоїмо незалежність і настане час, коли таких, як ми, вважатимуть героями, а наші нащадки будуть нам дякувати. Люба, ти ще приїдеш до нас у гості, побачиш, що ота «мрія-вигадка» втілена в життя, і тоді ми з тобою загуляємо! Згода?

— Не тіш себе марними надіями — такого ніколи не буде. Згадай Абхазію, Придністров’я. Там далеко не райське життя. Рай не можна побудувати на крові загиблих хлопців. Утім, це марна розмова. Як там Аллочка?

— Вона з глузду з’їхала. — Голос Аліси забринів, і Настя зрозуміла, що Аліса плаче. — Не знаю, чи вона потрапила під вплив Каті, чи сама докумекала, але категорично заявила, що не піде в сєпарську школу. Скільки їй намагалася вдовбати в голову, що отримає російський атестат, можна буде поїхати на навчання до Росії, вона ні в яку. Хоче назад, у Сєвєродонецьк, навчатися в українській школі, жити в Україні. Уявляєш?!

— Справді?! — вихопилося в Насті радісне. Їй кортіло сказати, що шістнадцятирічна дитина виявилася розумнішою за своїх батьків, але вона не хотіла образити Алісу. — То нехай повертається!

— Я втратила одну дитину і боюсь втратити другу. — Аліса розплакалась, не стримуючи емоцій. — Як ми без неї? Заради її майбутнього ми живемо і все робимо.

— Нехай приїжджає з твоєю подругою і вчиться, а потім видно буде. Принаймні тут безпечніше і вона отримає справжній атестат.

Аліса сказала, що вони з чоловіком проти, але, видно, дівчину не спинити.

— Якщо ми її не відпустимо, все одно втече, — схлипнула Аліса. — Втішає лише одна думка, що в Сєвєродонецьку не стріляють, тож Аллі там буде безпечніше.

— От бачиш, у всьому можна знайти позитив, якщо є бажання! — сказала Настя.

Аліса попросила Настю хоча б іноді навіщати її доньку, але телефонувати вона їй буде сама, бо її розмови можуть підслуховувати. Для таких дзвінків Аліса придбала нову СІМ-картку, про яку не знав навіть її чоловік. Жінки попрощалися, і Настя взялася домивати посуд. Вона мала вихідний і багато запланувала…

Ввечері Настя та Вадим стомилися так, що ледь трималися на ногах. Вони займалися підготовкою до поїздки в зону АТО, збирали посилки, закуповували ліки на зібрані кошти, сокири, пилки, батарейки, ліхтарики, генератор та продукти. Завтра вони повинні бути на роботі, а треба ще отримати передачу — одяг для солдатів.

— Післязавтра зранку завантажимо одяг та страви, які приготують дівчата, тоді й поїду, — сказав Вадим, сідаючи за стіл. — Віриш, за день і ріски в роті не було.

— Зараз повечеряємо, — відповіла Настя, накриваючи на стіл.

Вона промовчала про те, що сама за день нічого не їла. В обід хотіла заскочити в якесь кафе та перекусити, але знову перед очима постала картина: голодні хлопці, які намагаються не давати взнаки, що давно не їли гарячого та домашнього, і лише прискорене цокотіння ложок видає їх. Настя подумала, що не полізе їй шматок у горло, коли ті, хто ризикують щохвилини своїм життям заради спокою мирних жителів та її самої, голодні. Весь день вона піднімала на ноги волонтерів, шукаючи все для передової, де бійці голі та босі. Настя не звикла жалітися на труднощі, тож зібрала залишки своїх сил і подала вечерю. Їла механічно, не відчуваючи смаку, швидко і мовчки тамувала голод, поринувши у свої думки. Добре, що Вадим допоміг вимити посуд — навіть зараз, коли втома звалилася на неї важкою брилою, вона не могла залишити немиті тарілки в раковині до ранку. Залишався останній штрих до важкого і напруженого дня — душ. Автоматично ввімкнула бойлер, роздяглася, насилу переступила бортик ванни і підставила стомлене тіло під теплі струмені. Магічна сила води поступово змивала з неї втому. Настя розтерла тіло рушником і відчула приплив тепла, втома трохи відступила, проте дала шлях іншому — бажанню спати. Жінка розчесала волосся, навіть не поглянувши на своє відображення у дзеркалі, загорнулася в махровий халат і почалапала у спальню.

— Не спиш? — спитала чоловіка.

— Без тебе ні, — відповів стомлено. — Перебираю в пам’яті сьогоднішній день і все думаю, чи чогось не забув.

— У мене є до тебе серйозна розмова, — сказала Настя. — Сподіваюсь, що ти мене зрозумієш і підтримаєш.

— Цікаво!

— Я довго думала над цим… — Настя зробила паузу, і Вадим її не підганяв — відчував, вона прийняла якесь рішення. — Зустріч з айдарівцями змінила мене. Серце кров’ю обливалося, коли на власні очі побачила їх, мужніх і сильних духом, справжніх героїв, ладних віддати свої життя за нашу свободу, голодними і беззахисними. По телевізору звітують, що воїни всім забезпечені, а вони не мають навіть касок, бронежилетів, я вже мовчу про тепловізори. Десь там мій син, напевно, йому також нелегко. Вірю, що хтось його нагодує і допоможе.

Настя підійшла до столика, висунула шухляду, дістала дві обручки.

— Що таке кілька грамів металу в порівнянні з людським життям? — Вона показала Вадиму обручку. — Навіть якщо це біле золото, воно нічого не вартує, коли покласти на терези його і життя.

— Згоден, — мовив Вадим, — людське життя безцінне.

— Золото можна придбати, а втрачене життя повернути не можна, — продовжила Настя. — Ось я й подумала віднести в ломбард наші обручки, а на виручені кошти купити бодай пару бронежилетів.

— Йди до мене, — сказав Вадим замість відповіді і відкинув край ковдри. Настя лягла поруч, не випускаючи з рук обручки, запитально подивилася йому в очі. — Я цілком поділяю твої думки.

— Дякую! — палко мовила Настя та обняла чоловіка. — Я знала, вірила, що ти мене зрозумієш і підтримаєш!

— Чи ми не придбаємо їх потім? Головне — зберегти життя хлопців.

— Ти не будеш проти, якщо один бронежилет ми подаруємо особисто Руслану?

— Звичайно, ні! Руся мені сьогодні дзвонив. Заразила ти його ідеєю про шашлики! — посміхнувся Вадим.

— Він сам запропонував. Я також про нього думала, коли прийняла таке рішення.

— І коли саме ти його прийняла? Чи не тоді, коли ми поверталися від айдарівців?

— Ти й це помітив? — посміхнулась Настя.

— Я дуже добре відчуваю твій настрій, — сказав Вадим, пригортаючи жінку до себе, — навіть тоді, коли ти замикаєшся у собі й мовчиш.

— Виходить, ми дивимося в один бік. Лише тоді люди підсвідомо відчувають не лише настрій одне одного, а й думки… Завтра ти поїдеш на роботу і передаси керівництву мою заяву на місяць безоплатної відпустки. Не встигаю одразу всюди, хочу зайнятися волонтерською роботою. Поки наша організація має перепочинок до вересня, встигну зробити щось корисне для наших солдатів. Тим більше, що керівництво не проти того, щоб ми брали такі відпустки. Добре?

— Хочеш сказати, що ти будеш тут розриватися, а я сидітиму на роботі? Завод усе одно стоїть, тож підмітати подвір’я та фарбувати можуть і без мене. Я також напишу заяву.

— Чудово! Тоді післязавтра поїдемо разом?

Втома відступила, коли Настя з Вадимом почали будувати плани допомоги бійцям. Хотілося і те закупити, й інше, але бракувало коштів. Настя вважала, що до наступної поїздки потрібно будь-що купити айдарівцям тепловізор. Про себе жінка вирішила, що разом з обручками здасть і свій золотий ланцюжок, залишить собі тільки натільний хрестик. Вони шепотілися в ліжку аж до півночі. Врешті-решт розробили таку стратегію: вибрати ціль і не думати наперед, як досягти своєї мети, а просто йти вперед.

Розділ 13

Усі розмови бійців, з чого б вони не починалися, закінчувалися однією темою — Іловайськ, місто, розташоване за двадцять п’ять кілометрів від Донецька, стратегічний залізничний вузол. Треба було взяти під контроль Іловайськ, щоб відрізати шляхи постачання ворога зброєю та бойовиками. «Закрити Іловайськ», — звучало все частіше. Але це буде нелегко, бо в місті стояв Моторола зі своїм військом, Гіві, інша нечисть, ширилися чутки, що там уже є й російські найманці. Залізниця ділила Іловайськ навпіл, тож потрібно було взяти штурмом усе місто, щоб раз і назавжди перекрити постачання бандитських формувань. Ще дванадцятого серпня українські частини з боями пішли на штурм і взяли під свій контроль частину міста. Наступ почали підрозділи батальйону «Азов» і добровольці корпусу Правого сектора. Армійські частини вийшли із заходу, з боку Шахтарська, але просунутися далі на Зугрес їм не вдалося — бандформування отримало артилерійську підтримку з районів Моспиного та Харцизька. Ускладнювало ситуацію й те, що ворог вів вогонь із житлових кварталів. Підрозділ батальйону «Кривбас» стримував ворожі атаки понад два тижні, заглибившись уперед. До захоплення міста згодом долучились добровольчі частини МВС: окремі штурмові групи зі складу батальйонів «Азов», «Донбас», «Шахтарськ» та «Дніпро». Бійці рвались на штурм міста, але не вистачало бронетехніки та важкої артилерії.

Геннадій, як і всі хлопці поруч, був налаштований рішуче, тому часу не гаяв і готувався до штурму. Попри те, що ворог не дрімав, над головами дзижчали їхні безпілотники і час від часу долітали снаряди пристрілки, бійці вели розвідку, ходили на стрільби, готували зброю. Усі розуміли, що будь-якої миті може бути наказ виступати.

Кілька днів спілкування з новими друзями пішли Генику на користь. Він уже не прокидався в холодному поту від жаху, коли йому знову і знову снився Змій. Так, саме Змій, а не його друг далекого дитинства Яків. Геннадій намагався не думати про колишню дружбу і їхню клятву на солоних озерах Слов’янська. Розум не хотів сприймати те, що він убив друга. Геник навіть подумки називав Якова Змієм, людиною, яка наглумилася з невинної дівчини, задовольнивши свої амбіції та хіть. Він ледь не згубив життя Улянки, зламав його, залишивши травму на все життя, тому не мав права на існування. Такі думки трохи втішали Геннадія, але нічні кошмари не припинялися. Добре, що хоч Яків не снився в образі друга, бо було б ще нестерпніше і болючіше. Найчастіше Яків у снах просив допомоги. Він тягнув скривавлені руки: «Врятуй мене! Лугандія!»

Сни — повернення в минуле, постійне нагадування про нього — виснажували Геннадія, робили дратівливим і подеколи навіть злим. Останні дні все змінили. Відбулося переосмислення минулого, і колишній друг відходив усе далі, залишивши замість себе образ Змія, нахабного злого ґвалтівника та ворога. Тут над хлопцями висіла небезпека, тому кожен мав прожити день, як останній. Ніхто не знав, чи завтра побратим заговорить з друзями, чи замовкне назавжди.

— Дорожити потрібно тим, що маємо, — розмірковував Філософ, сьорбаючи міцний чай.

— А що ми маємо зараз? І чим можемо дорожити? — спитав Злий, підштовхуючи Філософа до розмірковувань.

Хлопці любили послухати Філософа. Уродженець Дніпропетровська, музикант, він з перших днів пішов добровольцем на фронт, приєднавшись до «Дніпра». Уже давно побратими не називали його на ім’я, та й сам він називав себе Філософом, майже не згадуючи Петруся, який не тільки грав в оркестрі, а й навчав прекрасного дітей у музичній школі. До науки філософії він не мав жодного стосунку, але любив аналізувати та розмірковувати.

— Чим дорожити? — повторив Філософ. — О, хлопці! Ми з вами маємо найцінніше і не знаємо про це?

— Найцінніше для людини — це її родина, — втрутився в розмову Малий. — Батьки від самого народження і до скону піклуються про нас. Для них ми завжди залишаємося дітьми, скільки б нам не було років. Навіть коли людина має свою сім’ю, дітей, їй усе одно потрібні батьки, бо лише вони можуть у час негараздів зігріти дітей теплом своєї любові.

— Малий, ми щодня чуємо розповіді про твоїх чудових батьків, — обірвав його Злий. — Проте не в усіх є батьки, тож, по-твоєму, ті, у кого їх нема, в житті не мають найціннішого?

— Стоп! — Філософ підняв тонкий вказівний палець. — Ти, Злий, підійшов близько до визначення найціннішого, що ми маємо.

— Не зрозумів, — стенув плечима Злий.

Геннадій не втручався в розмову. Він лежав, заклавши руки під голову, і намагався дати відпочинок спині, яку чи то застудив, чи щось у ній порушив під час занять. Він навіть ходив до «бобрів», але у них не було ніякої мазі. Порадили розтерти спиртом та укутати целофаном і чимось теплим. Залишки спирту пішли не за призначенням — хлопці налили його по стаканчиках, розвели водою і випили за вечерею. Малий помасажував болюче місце, і Геник обмотав спину чиїмось шерстяним светром.

— Не треба довго думати, — продовжив Філософ, — бо я вже сказав, що кожен з нас зараз має неоціненний скарб.

— Для мене був би скарбом гарний кевларовий бронік та каска, — невдоволено буркнув Злий. — І від тепловізора не відмовився б. Стоїш на вахті, як голий посеред міста, — тебе сєпари вночі бачать, а ти їх — ні. Як гра у кота й мишку!

— Не завадило б додати важкої артилерії! — додав Малий. — Було б набагато спокійніше і впевненіше.

— А для чого все це нам потрібно? — Філософ поставив чашку на підлогу. — Щоб вберегти найцінніше! Тобто?

— Життя, — вставив своє слово у розмову Геннадій.

— Прямо в ціль! — пожвавився Філософ. — Життя своє і рідних — це найцінніший скарб, і ми його маємо. Одна мудра людина сказала: «У людини два життя, і друге починається тоді, коли ми розуміємо, що життя лише одне».

— Краще розкажи нам про нірвану, — озвався Злий, — ти обіцяв, а то почали за здоров’я, а закінчимо за упокій. Коли говоримо про життя, одразу згадую загиблих побратимів.

Філософ налив у чашку, з якої щойно пив чай, води, зробив кілька ковтків і трохи помовчав. Він знав, що так можна привернути увагу і викликати цікавість до теми, над якою він розмірковує вже не один день.

— Нірвана — це стан переходу в абсолютну порожнечу, небуття, спокій, — почав він неквапливо, але Злий зауважив, що то не нірвана, а смерть. Філософ пропустив його слова повз вуха і продовжив: — Цей стан приходить тоді, коли людина відмовляється від будь-яких пристрастей і бажань, навіть від почуттів.

— Якась маячня, — не зле кинув Петро.

— Такий стан дозволяє звільнитися від страждань, — розповідав Філософ, — це і є головна мета нірвани. Лише уявіть собі: відсутність бажань, жодного конфлікту з навколишнім світом, відхід від звичайних людських цінностей і стан спокою. І страждань уже нема, лише повна внутрішня гармонія — це і є нірвана.

— Дурня! — посміхнувся Злий. — Покури травку — стан нірвани забезпечений!

Хлопці розсміялися.

— Не розумію я твою нірвану, Філософе, — сказав Малий. — Як це нема ніяких людських цінностей? Тобі буде добре, а як же рідні люди? Батьки? Невже байдуже, чи їм добре зараз, чи вони здорові? Ніяких хвилювань? Або я тупий і не розумію нірвану, або це якась дурня, яку вигадали ненормальні в психлікарні.

— Стан внутрішньої гармонії… — почав із запалом Філософ, але Малий його перебив і сказав, що далі йому нецікаво і він іде телефонувати батькам.

Філософ продовжив доводити переваги нірвани, коли до Геника на ліжко підсів Мона. Геннадій швидко звик звертатися до друзів на позивний, а ось до Марка ще не міг — для нього він і досі залишався просто Марком, побратимом по Майдану. Марк поцікавився, чи попустило в нього спину. Геник відповів, що вже краще, і хлопці вийшли надвір покурити. Неподалік проходжався Малий, розмовляючи по мобільнику. За уривками з розмови було зрозуміло, що Малий розмовляє з матір’ю.

— І так щодня по кілька разів, — сказав Марк, підкурюючи. — Він зовсім шмаркач, лише дев’ятнадцять років, — він подивився у бік Малого. — Йому б біля матері ще побути, а він тут. Весь час розповідає, які у нього батьки чудові.

— Це ж добре, — зауважив Геннадій, — отже, дуже любить.

— Так, але занадто вони в нього ідеальні, — стишив голос Марк. — Батько і своїми руками будинок збудував, і сад навколо посадив, і екзотичні рослини вирощує, і ще встигає непогано заробляти. А мати також мало не свята: пише вірші, працює, вся така правильна у вихованні, що жодного разу йому навіть у дитинстві потиличника не вліпила, голосу не підвищила. Віриш, що так буває?

— Не знаю, — похитав головою Геннадій, думаючи про своє. — Ти не бачив Улю сьогодні?

— Бачив, командир влаштовує їй різні випробування.

— Сподіваюсь, що вона їх не витримає і Батя відішле її додому.

— Злий ти, друже, — посміхнувся Марк. — Уля гарна дівчина.

— Тому й не хочу, щоб вона тут була.

Малий попрощався з матір’ю, підійшов до хлопців, дістав цигарку і прикурив.

— Аж на душі легше стало, — сказав він задоволено і випустив кільце диму. — А ти, Генику, вже зізнався своїм, де ти?

— Ще ні, — сказав Геннадій, — кажу, як ви навчили: граю в боулінг, працюю у Києві таксистом.

— Все одно рано чи пізно доведеться сказати правду, бо колись випливе на поверхню твоя брехня.

— Скажу на День Незалежності, — пообіцяв Геннадій, — уже вирішив.

— А позивний собі вигадав? — спитав Марк. — Бо приліпиться, як мені Мона.

— Так, Сєвєр я, від назви нашого міста, — сказав Геннадій і затоптав недопалок.

Розділ 14

Олексій Григорович прийшов на поле у визначений час. Він зупинився і пильно обдивився місцевість навколо невеликого кущика терну. Лігвище Уляна повинна була зробити десь неподалік. Про те, що дівчина могла влаштувати його з необачності за кущем, командир не думав — надто кмітлива. Поряд ані купки свіжої землі, лише трава, тож виходить, що ґрунт вона сховала. На далеку відстань таку кількість віднести дівчині не під силу, та й обмаль часу, тож її снайперське лігвище неподалік терняка. Олексій Григорович пройшовся ліворуч, вдивляючись у місцевість з іншого ракурсу, але не помітив жодного натяку на схованку. Кілька кроків праворуч не дали ніякого результату, і Олексій Григорович вирішив почекати. Ще кілька хвилин, і вона видасть себе необережним порухом. Він поглянув на годинник — минуло три хвилини, а лігвище він так і не знайшов, лише вітер гуляв степом, відчувши повну свободу, бо тут можна було розігнатися.

Командир оглянув місцевість ліворуч і праворуч на сто, потім двісті метрів. Може, дівчина злякалась і взагалі втекла?

— Один — нуль на твою користь, — сказав голосно.

Метрів за тридцять ліворуч від куща дівчина підняла руку. Олексій Григорович попрямував до неї, думаючи про те, що тепер доведеться її залишити.

— Вставай, — наказав він, — подивлюсь, як ти тут облаштувалась.

Дівчина мовчки підвелася, зняла з голови каску, замасковану травою, обтрусила її й запитально подивилася на командира. Він сів навпочіпки й уважно подивився на вириту схованку. Дівчині довелося чимало потрудитися, щоб видовбати цілину.

— Глибина задовільна, — сказав Батя, — сантиметрів тридцять буде, тож тобі ще один плюс. Але дно нічим не встелене, а це вже мінус.

Уля промовчала. Вона не виправдовувалась тим, що не встигла — сприймала інформацію і чекала на вердикт.

— Зазвичай саперам доводиться довго лежати у землі, тож треба заздалегідь вистелити дно ямки хоча б сухою травою, — продовжив чоловік. — Куди поділа викопану землю?

— Віднесла туди, — Уляна вказала на кущ терну.

Земля була вміло розсипана навколо і під самим кущем, до того ж присипана сухою травою та невеличкими гілками. Командир додав ще один плюс, про себе відзначивши, що така тендітна та худенька дівчина на собі встигла за короткий час перенести стільки ґрунту.

— Дай пляшку з водою, — попросив.

Уля подала пластикову пляшку, де було трохи менше води, ніж їй давав командир.

— Куди поділа воду? — спитав.

— Трохи випила. Залишила ще й на потім.

— Це добре, але я залишив воду не тільки для пиття, — сказав він і зробив паузу. Найпевніше, дівчина не знала іншого призначення води, тому промовчала. — Не буду мінусувати твої бали, одразу введу в курс справи. На піщаній місцевості досвідчений снайпер завжди ллє воду перед гвинтівкою, аби при пострілі не було пилюки, бо пил може видати лігвище. Зрозуміло?

— Так!

— Шлях відходу продумала?

Уляна одразу його вказала, вибравши низинку, яка веде до найближчої лісосмуги. Якби заздалегідь не знала про це, то не змогла б зорієнтуватися, тому командир відзначив її кмітливість ще одним плюсом.

— Де муляж гранати?

Дівчина дістала з наплічника.

— Погано! Дуже погано… — Чоловік скрушно похитав головою, і дівчина розгублено закліпала очима. — Треба підстрахувати себе при відході: витягти чеку в «ефки» і залишити для ворога на своєму місці.

— У мене не було наказу покидати лігвище, — випалила дівчина.

Олексій Григорович розреготався. Він давно так щиро не сміявся. Звісно, дівчина не врахувала це, але як швидко і спритно викрутилася!

— Беру тебе! — сказав. — І обіцяю зробити з тебе справжнього снайпера!

— Дякую! — Її обличчя осяяла радісна посмішка.

— Радієш так, ніби я тобі коробку цукерок подарував, — зітхнув командир. — Нічого, дівчинко, все у нас буде добре.

Уля пішла до бліндажа Геннадія. Вона не бачила його майже два дні, не телефонувала, не чула його голосу і зараз дуже хотіла побачити хлопця і похвалитися гарною новиною. Уляна перехвилювалася за цей час, боячись, що командир відішле її, але все вийшло добре, хоча іспит кілька разів був на межі зриву. Дівчина йшла вздовж окопів і курила. Ще здалеку помітила Марка, друга Геннадія, який щось майстрував з дощок. Поруч — незнайомий високий і худий юнак жестикулював, напевно, хлопці жваво розмовляли.

— Доброго дня! — привіталася Уля.

— А! Це ти, Улю, — Марк відкинув геть дошку, привітався. — Як справи?

— Добре.

— А це, Улю, Філософ, знайомся, — сказав Марк, і Уля привіталася. — Він мріє досягти стану повного блаженства, нірвани, — пояснив хлопець, — але після війни, бо, поки стріляють, про нірвану можна лише мріяти. А ось наш Злий вважає, що нема ніякої нірвани, хіба що наркоман обколеться і впаде у той стан блаженства на якийсь час. А я так думаю: людина повинна в щось вірити і йти до своєї мети. Хоче Філософ досягти нірвани — нехай пробує. Потім розкаже, яка вона, — посміхнувся Марк.

— Хоч одна людина тут мене розуміє, — зауважив Філософ.

— Ти до Геника? — звернувся Марк до Уляни.

— Так.

— Доведеться трохи зачекати. Злий, щоб нерви заспокоїти після розмови з Філософом, повів його постріляти по мішенях. Вони незабаром повернуться.

Уля сіла на лавку, до неї підійшов Філософ і знову повернувся до наболілої теми, яку ніяк не хотів зрозуміти і сприйняти Злий…

Геннадій зробив кілька одиночних пострілів і разом зі Злим пішов подивитися на результат.

— Не дуже, — насупився Злий. — Уяви, що перед тобою не мішень, а справжній ворог, і від того, як ти стріляєш, залежить твоє життя. Тут або ти його, або він тебе — іншого не може бути.

— Ворог також людина, — зауважив Геннадій. — Ти вже вбивав… їх?

— Так, вбивав, але не відчуваю себе вбивцею, якщо ти про це.

— Тобто, ти не думаєш про ворога як про людину?

— Не думаю, бо ворог він і в Африці ворог, а якщо ти прийшов сюди стріляти по мішенях, то тобі потрібно йти в тир. Тут убивають, а не граються у війнушку.

— Ну чому ти такий злий? — по-дружньому спитав Геннадій. — На Філософа визвірився, тепер на мене нагримав.

Хлопець дістав цигарку, сірники, чиркнув раз, вдруге, сірник зламався, і Геннадій подав запальничку. Злий смачно затягнувся і випустив хмаринку диму.

— Чому Злий? — спитав. — Розкажу, і ти зрозумієш.

Хлопці закинули автомати на плечі, поволі пішли до бліндажа. Злий ішов мовчки, налаштовуючись на розповідь. Від того важкого дня минуло понад два місяці, а спогади живі й болючі, ніби незагоєна рана, яка час від часу нагадує про себе. Уже час загоїтися, а вона ні в яку, ніби вічна й пекуча пам’ять про той день. Злий не хотів розповідати про нього, але Сєвєр, цей ще хлопчисько, який був на Майдані і прийшов сюди добровольцем, зовнішньо загартований, але внутрішньо не готовий вбивати, він зациклений на тому, що ворог також людина. З такою думкою він може загинути, коли бачитиме перед собою людину, з її радощами і болем, а не ворога, який прийшов убивати його самого, друзів, рідних. Кожен, хто опинився тут, також має серце у грудях, а не камінь, і не кровожерливий, а прийшов, щоб не лилася кров і не гинули люди. Звучить парадоксально, але добровольці вбивають заради миру, щоб ніхто більше не гинув. Сєвєр ладен віддати життя за свободу своєї країни, і в той самий час думка про ворога як про людину може коштувати йому життя. Якщо у час загрози він не зможе зробити постріл першим — ворог, не вагаючись, зробить це за нього. Тому Злий вирішив розповісти про події, які намагався не згадувати й не обговорювати. Він докурив, поглянув на побратима і важко зітхнув.

— Улітку поблизу кордону нас накрили шквальним вогнем з боку Росії, — почав Злий. — Так били з усіх боків, що ми крутилися як в’юни на сковорідці, хто зміг з неї вискочити, тому, вважай, пощастило. Втім, я не про це хотів тобі розказати, і навіть не про те, що нам не було чим відповісти ворогові. Ми міняли дислокацію, бо нашу місцевість уже добре пристріляли. Нас було десятеро, включаючи мого друга Гаврика.

— Твій земляк? — спитав Геннадій, знаючи, що Злий жив на Луганщині, у невеличкому містечку Свердлівка, і на боці України воював не один його земляк.

— Якраз ні. Гаврило, так звали мого друга, був з Ужгорода, але сам розумієш, Гаврило для нас звучало смішно і незвично, то й дали йому позивний «Гаврик». Усе обіцяв запросити мене в гості, показати красу гір…

Злий на мить замовк. Було помітно, що спогади йому болять і кожне слово — як дотик до тієї болючої рани.

— Так ось, — продовжив хлопець, — з нашої десятки всі вийшли живими, окрім Гаврика. Ми вже здолали майже весь шлях, відстрілюючись з «калашів», коли зненацька нас знову накрили вогнем. Не знаю, яку зброю використали з того боку, але я й досі не бачив такого. Гаврик був від мене на відстані кількох десятків метрів, коли поруч нього розірвався артилерійський снаряд. Вибух був надзвичайно потужним, ми всі впали оглушені, на нас посипалася земля, а коли прийшли до тями, то виявилося, що кількох хлопців зачепило осколками… Неподалік була вирва від вибуху. На наш подив, не така вже й велика, як, наприклад, від «Граду». Ми в першу чергу перебинтували рани пораненим й кинулися шукати Гаврика. Зазвичай після таких вибухів знаходиш відірвані частини тіла загиблого, рештки його одягу, взуття, а тут — нічого!

— Може, Гаврика не було там?

— Не тільки я, а й інші бачили його до вибуху, — дратівливо сказав Злий, — а потім… надпотужний звук, невелика вирва і все! Ми стали навколішки і почали нишпорити по траві, намагаючись знайти рештки тіла. А потім зрозуміли, що їх взагалі нема.

— Не розумію.

— Від тіла залишився фарш! — випалив на одному подиху боєць. — Уяви собі: фарш з людського тіла, ніби Гаврика пропустили крізь м’ясорубку, разом з одягом, із взуттям. Навколо вирви — лише дрібний фарш! Я не знаю з чого стріляли, яку зброю використовували, можливо, якусь нову, але такої потужності?!

Злий замовк. Перед очима так, ніби це було щойно, виникла картинка: вони лазять навколішки, розгортаючи траву, і раптом розуміють, що нишпорять по розірваному на дрібненькі шматки тілу свого товариша.

Жах сковує навіть тих, хто вже бачив справжнє пекло на землі. Після шоку — рішення: зібрати залишки друга в целофановий пакет.

— Ми знайшли пакет, — продовжив Злий, — Знаєш, уперше зраділи свинству наших відпочивальників, які повсюди після себе залишають сміття, назбирали голими руками ще теплі дрібні останки тіла для поховання і принесли в розташування частини. Командир сказав, що я, як ліпший друг Гаврика, повезу тіло для поховання в Ужгород. Я погодився. Сам розумієш, що в труну довелося покласти пакет… Оформили належні документи, і я поїхав… — сказав Злий і тихо додав: — на свою біду.

Він замовк, і Геннадій його не підганяв.

Чомусь він згадав Льончика, почуття втрати кращого друга було йому знайоме.

— Гаврик був єдиним сином у матері, — пояснив Злий. — Вона народила його, коли вже втратила надію. Її чоловік захворів на рак і доживав останні місяці, та природа змилостивилася над подружжям і вирішила продовжити рід.

Хлопець розповів, що батько так і не встиг побачити свого первістка, помер за місяць до пологів, тож мати все життя присвятила синові.

— Він був дійсно класним другом, справжнім, без фальші, за такими, як він, ідуть люди, бо вони, як тобі пояснити… — Злий добирав слова, — як ліхтарик, що світить у темряві та осяває дорогу. Дідько! Я так стану поетом! — посміхнувся Злий і додав: — Або філософом і почну нести нісенітницю про нірвану.

Геннадій не став на захист Філософа — не на часі суперечки.

— Мати дуже просила відкрити труну, щоб востаннє поглянути на сина, говорила, що не зможе повірити в те, що саме її Гаврило загинув, — розповів Злий. — Звичайно, я пояснив, що її син загинув на моїх очах від розриву артилерійського снаряда і такі труни не відкривають.

Та жінка навіть після цього вмовляла відкрити труну хоча б на мить, показати їй руку, ногу чи навіть палець загиблого сина.

— Що я повинен був їй сказати? Правду? Що навіть пальця не лишилося? Показати пакет з фаршем? — Хлопець знову запалив цигарку. — Вбита горем жінка хапала мене за барки, трусила і кричала: «Ось ти стоїш переді мною і я бачу тебе! Чому я не маю права побачити хоча б частину тіла свого сина?!» А я не міг нічого сказати! Вона мене била по щоках, але я не відчував болю — пекло всередині так, що я думав: «Краще б я став фаршем, ніж таке чути і бачити». Бідна мати збожеволіла б від побаченого. До чого я веду? — Юнак подивився на Геника. — Якщо будеш вагатися, ворог перед тобою чи все-таки людина, згадай мою розповідь, уяви все жахіття і відчуй біль матері. А тепер думай, чи стріляти у ворога, чи філософствувати. До слова, мій рідний брат воює на тому боці й мені ще важче, ніж тобі. Коли вбили Гаврика, я міг припустити, що то справа рук мого так званого братика. Тепер розумієш, чому я Злий?

Хлопці сіли на звалену сосну, і Геннадій розказав Злому про свою сестру і загибель Льончика.

— А я сумнівався в тобі, — зізнався Злий, — думав, прийшов хлюпик і почне шмарклі на автомат намотувати.

Розділ 15

Уляна дочекалась Геннадія вже надвечір. Хлопець привітався і, помітивши, як засвітилося її обличчя, посміхнувся неприхованій радості дівчини. Вони пішли прогулятися до найближчої лісосмуги, яка майже впритул підходила до бліндажів та окопів. За кілька днів настане перший осінній місяць, але літо не поспішало віддавати свої права наступниці: красувалося зеленню трав, тихим погойдуванням гілок на зацілованих сонцем деревах і бездонною синню неба. Сонце котилося лінивою кулею за обрій, туди, де небо зливалося зі степовими просторами Донбасу, лише вдалині верхівки дерев догорали смолоскипами під вечірніми променями. Дві фігури, чоловіча та жіноча, поволі йшли повз лісосмугу, тримаючись за руки. Праворуч, понад крученою польовою дорогою, — соняшникове поле з безліччю маленьких сонечок, повернутих жовтавими голівками в один бік, туди, де щоранку народжується новий день. Заколихані привітним легким вітерцем, сонячні голівки стиха шуміли, перешіптуючись між собою. Про що вони говорили, маленькі родичі великого сонця, уквітчані позолоченим віночком? Про те, що літо вдалося на славу: було теплим, а не спекотним, небо милостиво поливало їх вчасно літніми дощами? Чи про свою долю, про вибухи та постріли, від яких кожна голівка злякано здригалася? Чи розмірковували про те, що не зможуть тепло сонця, силу землі та свіжість повітря віддати восени турботливим рукам людей, які їх висадили зерням у землю, потім доглядали і чекали на врожай? За всіма законами природи за пару місяців вони мали б розлитися золотавою пахучою олією в пляшки і помандрувати до осель, але війна не знає ніяких законів, тим паче природи. Їй на все начхати, навіть на ту закохану пару, яка йде повз них, і їхні душі та тіла сповнені любові, якої теж не знає війна. Зітхнули важко золотоголові соняхи, позираючи на закоханих з-під густих вій…

Улянка похвалилася Геннадію своїми успіхами і, не стримуючи радощів, повідомила, що командир її залишив. Було пізно щось змінити, тож хлопцеві не залишалося нічого, як спокійно сприйняти новину і привітати. Втім, він ще раз нагадав, що категорично проти того, аби Уля воювала.

— Тепер я буду поруч з тобою, — вихопилося в дівчини, і вона зашарілася.

— Ми й так будемо разом, завжди, — відповів Геник.

— Як гарно! — сказала Улянка із захопленням. — Кажуть, що на Донбасі лише терикони та голі степи. Так може думати лише той, хто тут не бував.

— Але ж насправді є кращі місця, — заперечив їй Геннадій. — Взяти хоча б Карпати, де суцільна зелень, велика кількість річок та озер, чисте повітря і нема такої спеки та суховіїв.

— Ти так говориш, ніби не тут народився, — Улянка закопилила губи та насупилась. — Я не буду сперечатися щодо краси Карпат, але людина на землі, яка дала їй життя, бачить усе найкраще. Як можна не любити весняний степ, коли тут буяють трави, наповнюючи пахощами повітря, гуляє вітер?! І річки у нас є, і озера. У нашому місті суцільний пісок, але ж поруч Кремінна з лісами! Пам’ятаєш Слов’янськ? Сині озера — неземна краса!

— Усе-усе! — Гена підняв руки. — Не буду сперечатися, що наш край справді мальовничий. Одні бачать у ньому, як і в житті, лише погане, інші — його красу. — Хлопець посміхнувся. — Я згадав про двох комах, які летять і бачать одна красиву та запашну квітку, інша — купу лайна поблизу квітки.

— Зауваж: я такого про тебе не казала! — засміялася дівчина.

Геннадію було приємно бачити таку Улянку: розкуту, смішливу, говірку. Він зупинився і подивився їй у вічі. Бездонна синь озер, у яких можна потонути і не шкодувати про це. Він обійняв дівчину, пригорнув до себе. Її обличчя було так близько, що він відчув, як спокусливо пахне її тіло. У прекрасних зволожених очах Улянки застигло чекання, і вмить їхні обличчя зійшлися так близько, що дихання змішалося і губи злилися в палкому поцілунку. Він знову і знову цілував її пухкі, м’які та теплі, налиті знадою губи і п’янів від щастя, яке наповнювало його теплом та світлом.

— Моя, моя люба дівчинка, — шепотіли його губи.

— Твоя, лише твоя, — злетіло шелестом з її вуст.

Геннадій відчув теплий подих дівчини біля шиї, і відчуття відданості та бажання охопило все його єство. Він повів Улянку туди, де дерева та зарості чагарників могли сховати їх від сторонніх очей, сів, притягнув дівчину до себе. Зелені трави простелилися закоханим м’яким килимом, дерева обступили їх тісним кільцем, прикрили своїм віттям, а соняхи сором’язливо опустили жовтаві голівки. Лише пустун вітер, володар донецьких степів, пронісся повз закоханих, залишивши їх наодинці. Теплі руки хлопця торкалися обличчя дівчини, її неслухняного коротко стриженого волосся з непокірним чубчиком, опустилися нижче, щоб зняти камуфляжну форму, яка нагадувала про неспокійні часи. Де живе кохання, там нема місця для кровожерливої війни, там є лише двоє: він та вона, а ще їхні лагідні руки, палкі поцілунки і нестерпна жага життя. Волошкові очі Улянки променилися щастям, вони наповнилися ніжністю, теплом та чеканням. Геннадій цілував її губи, які мали присмак серпневого вечора і ще чогось привабливого і медово-солодкого. Дівчина повністю піддалася владі його міцних і водночас м’яких та лагідних рук. Рознісся жіночий стогін, чи не вперше на цій землі за останні місяці стогін не від болю — від насолоди. Поважний найстарший сонях з великою головою, уквітчаною підсохлими пелюстками, стиха усміхнувся, мовляв, кохання не має причин і йому байдуже, що десь знову чути вибухи, воно все одно сильніше від смерті.

Розділ 16

Перед від’їздом Настя дала останні вказівки Левкові. Добре, що хлопець не конфліктний, тож мовчки вислухав її настанови щодо того, що потрібно скласти у валізу. До початку навчання лишалося кілька днів, але Настя наполягла на тому, щоб він прибув до Києва на день раніше.

— Не потрібно робити все в останню хвилину, — повчала вона, складаючи документи в сумочку. — Ти повинен добре відпочити з дороги, напрасувати сорочку, обов’язково поснідати.

— Добре, — погодився Левко, — ви повернетеся, а я поїду.

— Не забувай, що мені треба буде провідати Юлю, я обіцяла Алісі про неї подбати.

— Про Левка можеш не турбуватися, — втрутився в розмову Вадим, — він уже дорослий чоловік, а не дитина, і його валіза вже три дні як зібрана.

— Ми повернемося, і я ще встигну тобі борщу три літри зварити, котлеток насмажу і ще чогось смачненького, — продовжила Настя, не звертаючи уваги на репліку Вадима. — Що ти їстимеш перші дні?

— Мені ще й борщ тягнути з собою? — Левко зітхнув. — Може, не треба?

— Я старша і знаю, що таке бути студентом, — відповіла Настя.

Хлопець не став перечити — борщ, то нехай буде борщ, хлопці поїдять. Настя дістала мобільник із сумочки, перевірила, чи зарядний пристрій на місці, і сказала, що потрібно присісти на доріжку.

Вадим пішов по машину, а Настя замкнула двері і вийшла надвір. Вона не вірила в прикмети і не вважала себе забобонною, але цього разу, коли першою на вулиці побачила жінку, чомусь стривожилась. Колись її свекруха навчила: побачиш першою жінку — день не задасться, а чоловіка — на удачу. Тоді Настя не надала особливого значення словам свекрухи, але не раз помічала: якщо зустрічала Семенівну — день ішов шкереберть. Чомусь саме зараз, перед дорогою, згадала свекруху. Може, щось трапилось із Геником? Він уже кілька днів не телефонував і з ним не було зв’язку. Тривожні та невтішні новини про події в Іловайську не давали їй спокою, хоча син запевнив, що він у Донецькій області далеко від Іловайська. Важко було розібратися з новин по телебаченню, де правда, і жінка вирішила, що про все достеменно знатимуть хлопці з «Айдару». Поки чекала на Вадима, встигла подзвонити Валі з кав’ярні та Ользі, яка також планувала передати щось їстівне бійцям. Жінки сказали, що вже чекають на них, тож можна заїхати і забрати приготоване. Настя не встигла сховати телефон, як він зателенькав. Дзвонили з незнайомого їй номеру.

— Мамо, привіт! — почула вона знайомий голос сина. — Не хвилюйся, у мене все добре, — запевнив він одразу бадьорим голосом, але їй здалося, що то напускна веселість.

— Генику, я тут мало не збожеволіла, поки дочекалася від тебе дзвінка! Чому ти дзвониш не зі свого телефону?

— Мій зламався, тому взяв у друга, — пояснив хлопець.

— Я куплю тобі новий і передам волонтерами, тільки скажи куди.

— Ні, не треба, я його віддам у ремонт, — сказав Геннадій.

— Де ти зараз? Як там у вас?

— У нас усе добре, тихо і не стріляють.

— Ти точно не під Іловайськом?

— Ні, я далеко від нього, — сказав Геннадій. — Мамо, як ти там?

— У нас все добре, не хвилюйся.

— Гаразд, я відмикаюсь, бо на цьому телефоні нема безкоштовних хвилин. Цілую тебе! Бувай!

Настя не встигла сказати, що може сама передзвонити йому, бо телефон уже запікав короткими гудками. Вона спробувала набрати номер, з якого дзвонив син, але абонент уже був поза зоною досяжності. Знову хвиля тривоги накрила Настю. Вона відчула серцем: син щось недомовляє і приховує, його голос був занадто збудженим. Від сумних думок її відволік ще один дзвінок. Телефонувала Людмила з Сум і цікавилася, чи не хоче Настя продовжити писати до газети, але жінка відповіла, що не має вільного часу.

— Людочко, зараз ми їдемо до наших хлопців, — пояснила Настя, — назбирали всього цілий мікрик.

— Можна було б написати про хлопців, як вони там, чим забезпечені, читачам дуже цікаво, — жваво почала подруга, — до того ж треба людям знати правду, щоб кожен намагався якось допомогти бійцям, підтримати їх.

— Добре, — зітхнула Настя, — я подумаю над твоєю пропозицією, але не зараз.

Під’їхав Вадим на «Форді», і вони вирушили до кав’ярні, де завантажили продукти.

— Бережіть себе, — сказала Валя, коли вийшла їх провести. — Щось у мене так тяжко на серці.

— Не каркай, а то накаркаєш, — дорікнула їй Ольга. — Усе буде добре.

— Нехай моє відчуття мене обдурить, — зітхнула Валя.

Машина вирушила, і незабаром Сєвєродонецьк залишився позаду. Настя їхала мовчки. Занепокоєння Валі, дзвінок від сина, зустріта вранці жінка — все це посіяло в її душі незрозумілу тривогу. «Не треба думати про лихо, то й не прийде воно», — вирішила Настя, намагаючись втішити себе, та марно. Щоб відволіктись від гнітючих думок, вона почала спостерігати за тим, що бачила навколо. Безлюдно і порожньо, хоча ця місцевість не була захоплена ворогом. Праворуч — поле соняхів, мирних маленьких сонечок із золотавими голівками. Їм байдуже, що гинуть люди, аби лише світило сонце, було тепло і йшли дощі. Соняшники цього року вдалися на славу: усі один в один, ніби ціла країна золотавих близнюків. Ліворуч — пшеничне поле, колосся налите, важке, вже час збирати врожай, бо аж гнеться до землі від ваги. Де господарі цього лану? Чи сєпари відібрали комбайни, чи сам фермер загинув? Ходили чутки, що більшість фермерів встигли вчасно вивезти техніку в Харківську область. Якщо так, то чому не повертаються? Якось Настя випадково почула розмову в тролейбусі, що вони бояться повертати техніку, бо сєпаратисти знову прийдуть і все відберуть. Невже колосся впаде на землю і згниє, ніколи не ставши запашним хлібом?

Вадим весь час кидав на Настю погляди і бачив її стурбованість. Він навіть запропонував зупинитися і попити з термоса кави, але Настя відмовилась, пославшись на те, що можна буде трохи перепочити в Старобільську.

— У мене в Старобільську живе далека родичка, — почав Вадим, намагаючись розважити Настю. — Іноді заїжджав навістити її — все-таки тітка.

Настя продовжувала зосереджено дивитися у вікно, але Вадим знав, що вона його слухає.

— Заїхав до неї, а у дворі сусіди жваво розмовляли, — продовжив Вадим. — Привітався, слово за слово, вона дізналася, що я їду до айдарівців, і знаєш, що мені заявила? Сказала, що я допомагаю фашистам, а вона сєпаратистка, не приховує цього, навіть пишається. Я запитав, чи знає вона, що таке сєпаратизм, то вона відповіла, що не хоче жити в Україні, їй треба Новоросія і незабаром «наші рєбята» повернуться і таких, як я, фашистів повісять.

— І ти все це проковтнув? — запитала Настя.

— Не на того напали! — посміхнувся Вадим. — Мене тітка так збісила, що я волав на всю вулицю, аж сусіди очі вирячили. «Зараз тебе зв’яжу і силоміць відвезу до „ваших рєбят“, — кричав я їй, — до того ж на шию пов’яжу синьо-жовтий шалик і подивлюся, повернешся ти назад живою чи ні».

— Не можу уявити тебе у гніві, — посміхнулася Настя, — ти завжди урівноважений і спокійний.

— Такі люди мене просто бісять! Пам’ятаю, що розповідав про те, як віджимають сєпаратисти автівки, як добивають поранених, як забирають людей і вони не повертаються, але за тітку заступилися сусіди. Я зрозумів, що гаю свій час і в їхніх головах вата, тож наостанок обізвав їх неляканими ідіотами і пішов. З того часу я до тітки не їжджу, а оте «нелякані ідіоти» мимоволі спадає на думку — про тих, хто не був в окупації і вірить у краще життя в ЛНР та ДНР.

Розповідь Вадима Настю трохи розвеселила, і вона навіть пожартувала, що було б непогано ще раз завітати до його тітки і спитати, чи не хоче вона проїхатися в ЛНР із синьо-жовтим шаликом на шиї. Непомітно за розмовами вони під’їхали до Старобільська.

— Ось там, — вказав Вадим праворуч, — живе моя тітонька.

— Хай живе собі й сопе потихеньку у дві дірочки, — сказала на те Настя і попросила зупинитися поблизу магазину, щоб купити хлопцям свіжого хліба.

На їх щастя, «Форд» забарахлив якраз тоді, коли вони зупинилися поблизу СТО, власником якого був добрий знайомий Вадима. Поки чоловіки колупалися в машині, Настя встигла попити каву. Минуло півгодини, поки Вадим підійшов до Насті і сповістив невтішну новину: полетіла голівка блоку циліндра, а замінити немає.

— Що ж робити? — стривожилася жінка.

— Якщо замовляти з Харкова, то доведеться чекати кілька днів.

— Ми не можемо так довго! У нас пропадуть харчі!

Поміркувавши, вони вирішили кинути заклик про допомогу у Фейсбук, і Настя пішла шукати Інтернет. Їй пощастило. У найближчому магазині був вай-фай, і Настя з мобільника написала повідомлення з проханням допомогти. Вже за півгодини отримала добру звістку: чоловік з Ізюма, який схотів залишитися невідомим, написав, що надішле запчастину негайно. Продавчиня з магазину звільнила один холодильник, і чоловіки перенесли туди їжу, яка швидко псується.

Цілу ніч чоловіки не спали. Вони чекали передачі та лагодили автівку, а Настя трохи передрімала в кабіні «Форда». Друг Вадима пропонував їй переночувати у нього вдома, але Настя відмовилася.

З першими променями сонця вони вирушили в дорогу. Спочатку заїхали у відділок «Нової пошти», де отримали посилки для бійців, потім витратили майже годину на пошук топографічних карт Луганщини, бо хлопці їх дуже просили. Лише в одному з магазинів Насті пощастило: залишилося чотири карти. Задоволена й усміхнена, вона сказала Вадимові, що можна спокійно вирушати в дорогу.

— Гадала, що хотітиму спати, а сон як вітром занесло, — сказала вона, вмощуючись зручніше на сидінні. — А ось у тебе очі червоні.

— Я маю такий поганий вигляд, що ти мене розлюбиш? — спитав Вадим з напускною серйозністю.

— Ні, — засміялася Настя. — З брудними руками та червоними очима ти виглядаєш дуже сексуально!

Вони проїхали з півгодини, коли Вадим сказав, що йому потрібно вмитися холодною водою, бо почали злипатися очі — про себе нагадала безсонна ніч. Вирішили зупинитися в найближчому селі.

— Давай сходимо ось до того будиночку, — вказала Настя.

Вони вийшли з автівки й остовпіли. Навколо будинку буяло справжнє царство троянд. Яких тільки кольорів там не було! Серед розмаїття увагу Насті привернули незвичні троянди — бузкового кольору з синьою окантовкою.

— Мало не весь город засаджений квітами, — промовила Настя, не в змозі відірвати погляду від такої краси.

— Поглянь, — зауважив Вадим, — тут квіти, а поруч вирви від снарядів.

— Як символи краси і смерті, — сказала Настя. — Мені здається, тут живуть добрі люди.

— Чому ти так вирішила?

— Бо квіти відчувають душу людини, — пояснила Настя. — У кого вона чорна, той не зможе виростити таку красу.

Вадим на таке пояснення лише посміхнувся: хто зна, може, так і є, жінкам краще знати. Чоловік постукав у хвіртку, і з хати вийшов чоловік похилого віку. Він привітався, і Настя одразу поцікавилася, хто вирощує троянди. На її подив, він сказав, що сам доглядає за квітами.

— Дружина моя кохалася на трояндах, — розповів, — та минулого року вона померла, тож я вирішив на пам’ять про неї залишити так, як було при ній.

Коли чоловік дізнався, що вони везуть допомогу солдатам, то спитав, чи є у них український прапор. Настя дістала прапор з машини, подала чоловікові. Він поцілував його, приклав до серця.

— Дякую, — сказав. — Полегшало на серці, і віри в перемогу додалося.

Настя і Вадим умилися водою з колодязя, трохи перекусили в хаті салом з цибулею і вирушили далі.

— Точно Валя накаркала, — сказала Настя, — несподівано зламалися в дорозі.

— Але ж тепер у нас все добре, — посміхнувся Вадим, — хоча я вже не такий сексуальний. Ти заспокоїлася?

— Так, — відповіла Настя. — Тепер я знаю, що попереду лише хороше. Незабаром зустрінемо Руслана, а він, як сьогоднішній день, світлий і сонячний.

Частина друга

Віра найбільше скріплює сили душі.

Степан Бандера

Розділ 17

Частину знайомих Геника відправили звільняти Іловайськ, аби перекрити постачання військової техніки та боєприпасів залізницею. Це місто, як фортецю, треба було взяти будь-якою ціною. Бійці розуміли, що ціна буде великою і вимірюється вона людськими життями, тому суворішали їхні обличчя і кожен ретельно готувався до наступу, бо чим краще підготуються, тим менше буде втрат. Вони були готові будь-якої миті вирушити в дорогу. Час від часу над їхніми позиціями пролітали ворожі безпілотники, і після цього частішали обстріли ворогів. Досвідченіші бійці пояснили Генику, що так вони пристрілюються.

— Промацують гади місцевість, — обурювався Злий, — наші позиції вираховують. Ну і ми не пальцем роблені! — хлопець хитрувато посміхнувся.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився Геннадій.

— Наша розвідка також працює. А тим часом з боку Росії підтягують до кордону техніку. Нічого, завтра вранці піду в розвідку, може, щось винюхаю.

— Сам?

— Ти що?! З Гришкою, — пояснив Злий, — він сусід по бліндажу, позивний Груша, перевірений хлопець.

— Можна я піду з вами? — невпевнено спитав Геннадій.

— Сиди вже тут, — посміхнувся Злий. — Розвідник знайшовся! Краще на полігоні постріляй — більше користі буде.

Геннадій не образився на трохи зверхній тон товариша — на війні до всього звикаєш швидше, ніж у звичайному мирному житті. Геник призвичаївся спати на дошках, постеливши бушлат, хоча вдома на голій підлозі навряд чи заснув би. Умивався він у мисці, ще й примудрявся випрати там свою білизну і шкарпетки. Він звик до запаху поту, диму і цигарок у бліндажі. Задумався, чому так хутко звикаєш до нових умов і вчишся в них жити. Вирішив, що, коли нема вибору, людина швидше призвичаюється до того, що має. Тут вибору не було.

Щодня надходили звістки про загиблих під Іловайськом. Дізнавалися про це з новин, але не вірили, поки не було підтвердження від побратимів або командирів. Усі розуміли, що буде «жарко» і вони самі можуть опинитися в списку загиблих. Намагалися підтримувати одне одного, але останнім часом жартувалося все рідше. Іноді хтось пропонував подивитися «цирк» і вмикав на телефоні російські новини. Перевернута з ніг на голову інформація доходила до абсурду і хлопці голосно коментували і сміялися доти, поки хтось не витримував і не просив вимкнути це неподобство.

— Годі вам шмарклі розпускати, — сказав Олексій Григорович, подивившись на насуплені обличчя бійців. — Приніс вам карту місцевості, олівці та папір, тож сідайте і малюйте собі карти, незабаром знадобляться.

— Невже?! — аж підскочив Злий.

— Не патякай, а працюй, — кинув командир і вийшов з бліндажа.

— У нас буде урок малювання? — хіхікнув Малий.

— Це тобі олівці принесли, щоб сонечко мамі намалював! — сказав Злий.

— Навіщо ти так? — забасив Кабан. — Я за Малого і вмазати можу!

— Охолонь! — сказав Злий, беручи карту, — я про те, що йому зараз на студентській лаві сидіти, а він…

— А-а-а! — протягнув Кабан. — Так би й сказав! Малий, сідай поруч, допоможеш мені карту перемалювати.

— Треба знайти скло і на світлі перевести контури — так легше буде, — запропонував Малий.

— Тоді дуй на пошуки! — наказав Злий.

Хлопець зник, а бійці розібрали папір та олівці. У Кабана пропищав мобільний телефон, і він, незграбно підвівшись, дістав його з кишені.

— СМС-ка, — здивувався. — Хто б це міг писати?

— Кохана, — сказав Філософ, займаючи місце за невеличким столиком, складеним із ящиків з-під патронів.

— Опаньки! — скрикнув так голосно Кабан, що Геннадій аж здригнувся. — Хлопці, ви лише послухайте! Читаю: «Солдат, предлагаю тебе перейти воевать на сторону ДНР. Оплата достойная, 3000 долларов в месяц. Ты останешься жив и сможешь вернуться домой. В противном случае ты погибнешь».

— Який оператор? — спитав Гена.

— Лайф. Звідки вони дізналися мій номер? — Кабан здивовано закліпав очима.

— Може, навмання написали? — сказав Геннадій і осікся, зрозумівши, що бовкнув дурню.

— Виходить, що у нас є зрадники, — протягнув Кабан.

— І до всього, вони десь серед нашого керівництва, бо у них є всі наші номери телефонів та адреси, — сказав Філософ. — Весело! І це підчас наступу на Іловайськ!

— Не бзди, Філософе, — підбадьорив Злий, — усе буде добре! Ми такого жару дамо ворогам, що земля палатиме в них під ногами! А ти, Кабанчику, що вирішив робити? Грошенят хочеш підзаробити?

— Навіщо ти так? — ображено промовив хлопець. — Ти ж знаєш, чому я тут.

— Так пиши відповідь! Чого вирячився?!

— Зараз, зараз я їм напишу! — Кабан схилився над телефоном і почав тиснути на кнопки. — Хай читає зараза! Усе! Відправити! Ок!

— Що ти їм написав? — поцікавився Геник.

— Відіслав на три веселі букви! — бадьоро відповів хлопець. — Ще й ПТН ПНХ у кінці дописав, це замість «до побачення», нехай трішки полютують!

Хлопці дружно зареготали. Малий повернувся з уламком скла саме тоді, коли бліндаж здригався від сміху, і спитав, що їх так розсмішило. Не встигли ввести в курс справи Малого, як Кабану знову прийшла СМС-ка.

— Здається, у нас почалося листування, — сказав він і прочитав: «Тоді здохнеш, як собака!» Чому вони такі нечемні? Треба щось написати у відповідь.

І посипалися поради з усіх боків. Врешті-решт, Кабан побажав ворогові швидшого потрапляння у пекло і дописав: «Слава Україні!»

— Усе, — сказав він, — більше нічого писати не буду, нема чого гроші витрачати на сєпарів. — Занесу номер у чорний список.

А за обідом, коли всі бійці зібралися за довгим столом, з’ясувалося, що подібні послання отримав не один Кабан. Це ще раз підтвердило здогадки, що серед командування є зрадник. Щоб розрядити напруження, бійці жартували, розповідаючи, які відповіді надіслали ворогові.

— Як ти думаєш, — Гена впівголоса звернувся до Філософа, — наш командир може бути зрадником?

— Ти що?! — Філософ невдоволено зиркнув на Геннадія. — Це апріорі неможливо. Навіть не думай про це і нікому такого не кажи. Він з нами не один пуд солі з’їв.

До самого вечора хлопці малювали собі карти та обговорювали отримані послання від ворога. Злий першим зробив копію карти і раніше ліг спати, бо вранці мав іти в розвідку.

— Хлопці, я випадаю! — сказав він, вмощуючись на ліжку.

— А заснеш? — спитав Геннадій.

— Чом би й ні? — стенув плечима Злий. — Завтра відповідальний день. А як підстрелять і на тому світі шкодуватиму, що в останню ніч на землі не виспався?

— Тіпун тобі на язик! — прогудів Кабан. — Не можна таке не те що казати, а й думати!

— А я й не думаю, то я так жартую!

— По-іншому жартуй!

— Сєвєр, а ти на карті з іншого боку запиши номери рідних, — порадив Злий.

— Навіщо? У мене є для цього блокнот.

— Навряд чи візьмеш записник у наступ, а ось карта повинна бути у кишені — без неї ніяк, — пояснив хлопець.

— Добре, запишу, — сказав Геннадій.

Він поставив останню позначку на мапі й на звороті записав два номери — матері та Улянки; подумавши, що цього досить, склав карту вчетверо і поклав до кишені польового кітеля.

Геник уже два дні не спілкувався з Уляною. Вони зустрічалися за спільним столом, коли їли, але дівчина робила вигляд, що його не помічає. Геннадій сушив голову, чому вона так поводиться, чому уникає його, а коли ловить його погляд, опускає очі. Врешті-решт, вирішив наступного вечора сходити до неї і все з’ясувати. Можливо, він чимось її образив? Так було все добре і на тобі! З думками про дівчину він заснув. Йому наснилася не Улянка, а Льончик. Такий усміхнений, веселий, щасливий, він ішов з дівчиною, вбраною у вишиванку, але обличчя її не було видно.

— Льончику, ти живий? — спитав Геник.

— Як бачиш! І навіть одружений! Я такий щасливий!

— Але ж… Хто вона? Чому я не бачу її обличчя?

— Бо вона моя дружина, — відповів веселим голосом Льончик, зробивши наголос на слові «моя».

— А як же Марічка? У вас буде дитина.

— Знаю. Я її буду бачити і любити. Завжди любитиму.

— Як таке може бути? Ти ж…

— Ти мені не віриш? — сумно мовив друг. — Усе може бути, усе…

Льончик повернувся і пішов, тримаючи дівчину за руку, кудись угору, туди, де земля сходилась з небом, і зник серед пухнастих хмаринок.

— Льоня-а-а! — закричав Геник і прокинувся від свого крику.

— Чого волаєш? — стиха спитав Злий. — Хлопці ще сплять.

Геннадій узяв цигарки, тихенько босоніж вийшов надвір. Сіріло. Сонце ще не зійшло, і не було чути цвірінькання пташок. Така тиша, що здавалося, ніщо її не може порушити, нема війни і природа терпляче чекає народження нового дня.

До Геника приєднався Злий. Він сів поруч на колоду, запалив цигарку.

— Ти взуйся, — сказав стиха, — тепло оманливе, вже кінець літа, ще застудишся.

— Як ти думаєш, ті, що там, — Гена вказав поглядом угору, — можуть бачити, що діється на землі?

— Це ти у Філософа спитай, він тобі цілу лекцію прочитає.

— Я поцікавився твоєю думкою.

— Гадаю, що бачать. Якщо нема продовження життя деінде, то навіщо ми живемо? Щоб стати кормом для хробаків? А чому ти спитав? Зібрався туди? — тикнув пальцем угору.

— Ні, — посміхнувся Геннадій. — Загиблий друг наснився.

— Не думай про сни, проблем і на цій землі вистачає — їх треба тут вирішувати, — порадив Злий. — А ось і Груша! Привіт!

Хлопці пішли, а Геннадій ще довго сидів надворі. Сон минув, залишивши по собі спогади про минуле. Згадалася їхня Лугандія, дружба, клятви на вірність і обіцянка збиратися разом щороку на солоних озерах у Слов’янську. На порозі вересень. Не всі зможуть приїхати на зустріч. І чи зберуться ті, хто лишився на цій землі? Чи побачать їх ті, хто там? Геннадій підвів голову. На небі згасали останні зорі…

Злий повернувся по обіді.

Його одяг був забруднений кров’ю. Хлопці запитально подивилися на нього.

— Я не поранений, — сказав він одразу і попросив води. Малий швидко приніс пластикову літрову пляшку. Злий випив її до дна, сплюнув на землю. — Тьху, тепла, як окріп!

— Іншої немає, — розвів руками Малий.

Хлопці чекали на розповідь. Вони не підганяли Злого — війна навчила їх витримки: сам розповість, як зможе. Злий сів на колоду, закурив, затягся димом так, що аж закашлявся.

— Я лох! — мовив, коли напад кашлю минув. — Вскочив у халепу. І добре б, якби сам постраждав, а так… Грушу ніс кілька кілометрів, поки йшла мені назустріч допомога.

— Двохсотий? — запитав тихо Марк.

— Мона, не навроч! Живий, уже «бобри» повезли до лікарні, але важкий… — Злий потягнувся по наступну цигарку. — Уявіть собі, повземо, як ящірки, по кукурудзі, — продовжив він. — А вона якась, словом, недомірок, а не кукурудза. Спочатку йшли, зігнувшись у три погибелі, незручно, тоді поплазували, глянули по карті — поруч повинна бути дорога, і вирішили трохи відхекатися. Раптом чуємо, кукурудза шамотить, ми «калаші» приготували, чекаємо і не дихаємо. Виповзає нам назустріч у камуфляжній формі молодик, приклав палець до вуст, тихо, мовляв. У мене думка майнула перевірити шеврон, зирк, а в нього рукави закочені, папірець стримить з написом фломастером: «Я свой». Тоді я кивнув йому, давай, рухай далі. Він зник, і тут Груша напоровся на розтяжку. Уявіть, та тварина, щоб не видати себе російською вимовою, приліпила собі папірця і поставила розтяжку! — Злий смачно виматюкався. — Ненавиджу! Я їх буду мочити, давити, як гнид!

— Кажеш, важкий Груша?

— Так, — кивнув Злий, — але сказали, що шанси вижити є.

— Дай-то Боже! — сказав Марк.

— Мона, ти помолися за Грушу, — попросив Злий, — я якось… не вмію, не навчили нас.

— Добре, — погодився Мона.

Марк спустився в бліндаж, покликав Малого. Разом вони розібрали імпровізований стіл — зняли верхній ящик з-під набоїв, з другого дістали недопиту пляшку з горілкою. Малий подав кружку, налили повну.

— Віднеси Злому, — сказав Мона, — йому зараз треба.

Хлопець підняв кружку, промовив: «Пробач мені, Грушо! За твоє одужання!» і залпом випив.

Після цього Геник вирішив неодмінно зустрітися з Улянкою ввечері. Хіба думав Груша, що може не повернутися? Тут війна і все може трапитися, тож треба цінувати кожну мить життя.

Розділ 18

Того вечора Уляна сама прийшла до бліндажа Геннадія. Дівчина помітила хлопця здалеку — він щось прав у мисці. Вона підійшла і привіталася.

— Улянка! Привіт! — зрадів він. — А я сьогодні збирався з тобою зустрітися. Зачекай хвилинку, я зараз шкарпетки прополощу і все.

Геник ретельно викрутив шкарпетки до останньої краплі. Уля про себе посміхнулася. Хотіла сказати, що так можна і розірвати тканину, але промовчала. Хлопець розправив шкарпетки і повісив їх на колоду, відшліфовану до блиску від сидіння на ній бійців. Він витер руки об штани і посміхнувся.

— Тепер я вільний.

— Я у справі, — сказала дівчина. — У мене на рушниці не світиться шкала прицілу.

— А лампочка є?

— Я не блондинка, — пожартувала Уля. — Звичайно, що є, а ось батарейок нема. Не можна працювати в темну пору. Хотіла про це сказати командиру, але він такий заклопотаний.

— Ще б пак! Наші пішли на Іловайськ, є чого хвилюватися. Про батарейки не переймайся. Зараз покличу Марка, і він усе зробить.

Марк сів на облюбовану бійцями колоду, взяв у руки СГД, уважно оглянув зброю.

— Ніякої проблеми нема, — сказав він. — Точніше, є, але за годину вже не буде.

— Що ти збираєшся зробити? — поцікавилася Уляна.

— Це не мій винахід, але хлопці мали такий самий клопіт і придумали, як легко вийти з положення, — сказав Марк.

Він почав копирсатися, час від часу кидаючи невдоволені погляди на дівчину.

— Мона не любить коли у нього стоять над душею, — пошепки повідомив Геннадій, нахилившись до вуха дівчини. — Пішли пройдемося, поговоримо.

Уля мовчки пішла за Геником. Перед ними ніби випрасуваний степ, широкий, розлогий, лише вдалині ніби хтось пройшовся велетенським плугом, залишивши балки, які вже поросли кущами терну. Затишний вечір, здавалося, час зупинився, аби не сполохати закоханих, бо в такі тривожні дні ніхто не знав, скільки триватиме тиша.

Геннадій узяв Улю за руку, вона була тепла і по-дитячому м’яка.

— Я хотіла з тобою поговорити, — порушила мовчанку дівчина.

— Справді? — посміхнувся Геннадій і зазирнув їй у вічі.

А в тих очах — безодня, синя-синя, в якій можна потонути і буде не шкода.

— Я серйозно, — сказала дівчина і граційним жестом відкинула пасмо неслухняного волосся з лоба.

— Я тебе слухаю.

— Якщо те, що було між нами… — Улянка зашарілася. — Якщо ти був зі мною через жалість чи… тому, що нема поруч іншої, то можемо все забути.

— Улько, ти що?! — Він узяв її за підборіддя. Дівчина опустила очі. — Як ти могла таке подумати?! Так, я був повним і сліпим ідіотом — визнаю. Але зараз я не те що зрозумів, відчув серцем, що мені ніхто, чуєш, ніхто, крім тебе, не потрібен. Я кохаю тебе і заради цього навіть пішов на… — Геник вчасно прикусив язика, ледь не прохопившись про Якова-Змія.

— На що ти пішов?

— Піду на що завгодно! — Геннадій намагався врятувати становище. — Я міг би наполягти, і тебе відправили б додому. Втім, зараз це неважливо, головне, що ти є, ти поруч і я щасливий. Справді, Улю, я дуже тебе кохаю!

Дівчина підвела погляд, її очі запроменилися неприхованим щастям. У погляді дівчини було стільки тепла та ніжності, що Геннадій не втримався і торкнувся повік губами.

— Я кохаю тебе, — сказав він стишеним голосом і пригорнув до себе. — Улянко, моя люба дівчинка, я прошу, бережи себе.

— І ти себе.

— Я не зможу без тебе жити.

— Я вже давно не можу без тебе…

І знову соняхи сором’язливо опустили голівки, коли закохані упали на траву під кущем. Над ними тихо сідав вечір, тихий, безмовний, лише степом кудись пронісся вітерець, на мить зупинився, торкнувся м’якого волосся дівчини і понісся далі…

Розділ 19

Настя з вікна «Форда» з цікавістю розглядала навколишні краєвиди. Степ то простирався рівним полотном, то переходив у ярки, порослі кущами, то тішив око сонячними соняшниками, то змінювався на пшеничне поле.

— Чи зберуть фермери врожай, чи ні? Хоч і не пережила Голодомор, а все одно не можу спокійно дивитися, як гине майбутній хліб.

— Там пшениця вигоріла вщент, — вказав пальцем Вадим. — Росло зерно, наливалося, а тут таке…

— Шматочок хліба шкода викинути, а тут ціла нива стиглого зерна, — задумливо промовила Настя, — так шкода!

— Чекай, попереду на дорозі бетонні плити, мішки з піском і напис «Слава Україні!», проте людей не видно, — стривожився Вадим.

— Диви, як дорогу покраяли вибухи, — сказала Настя. — Схоже, тут був наш блокпост, але тепер дійсно нікого нема.

— Значить, наші хлопці пішли вперед. Це добре, так незабаром і звільнять усі захоплені землі, — уже веселіше промовив Вадим. — Взагалі, я цією дорогою ще не їздив, але ось вказівник: туди — на Луганськ, он туди — на Веселу Тарасівку. Луганськ під ворогом, тому ми повернемо на Тарасівку. Так?

— Напевно, — посміхнулась Настя. — Не поїдемо ж ми зараз у Луганськ?

Вони проїхали кілометрів п’ять, проминули дачі, на яких не було видно жодної душі, спустилися в низину, і асфальтована дорога скінчилася.

Машина, завантажена вщент, повільно повзла вузькою ґрунтівкою, здіймаючи хмару пилюки.

— У мене з’явилася підозра, що ми поїхали не туди, — сказав Вадим, пильно вдивляючись уперед.

— Заблукали? Нічого, зараз когось зустрінемо і спитаємо, — заспокоїла Настя. — У нас є мапа! Може, подивимося, де ми зараз?

— А ти назву останнього населеного пункту пам’ятаєш? — посміхнувся Вадим.

— Ні, — похитала головою Настя.

— Не треба карту, — сказав Вадим, — он стоять фури, зараз спитаємо у дальнобійників, ті завжди дорогу знають.

Шлях перегородили фури, лише збоку залишався проїзд. Вадим скерував машину й одразу помітив озброєних людей у камуфляжному одязі без розпізнавальних знаків, які жестом зупинили їх. Мікрик пригальмував, обдавши курявою людей з автоматами. До автівки з боку водія підійшов чоловік.

— Перевірка документів, — сказав він, простягнувши руку.

Вадим подав у вікно паспорт і водійські права. У Насті тривожно забилося серце — вона помітила наспіх збитий дерев’яний стіл, поруч — щось на кшталт польової кухні, хоругви і відсутність українського прапора, що невластиво нашим блокпостам.

Чоловік у камуфляжі розгорнув паспорт, подивився місце реєстрації, повернув документи.

— Куди прямуєте? — спитав.

— Їздимо всюди, те-се продати, щоб заробити копієчку, — сказав Вадим якомога спокійніше, бо вже й він помітив відсутність прапора України.

— Проїжджай!

І саме тоді, коли Вадим з полегшенням зітхнув і його рука потяглася до ключа запалення, до автівки підійшов інший чоловік, прискіпливо поглянув на Вадима.

— Зачекай! — наказав. — Вийди з машини!

— Зараз! — мовив Вадим і пошепки попросив Настю сидіти в кабіні.

— І вона нехай вийде! — кивнув чоловік зі зброєю.

Вадим і Настя вийшли з салону.

— Що везете?

— Та всяку всячину, — відповів Вадим. — Може, щось продамо, щось купимо.

— Відчини автівку! — знову послідував наказ.

Вадим відкрив задні дверцята, бо знав, що крайніми стоять закриті коробки. Настя наблизилася до Вадима, взяла його під руку, і холодок страху поповз по спині. На одній з коробок — яскраво-червоний напис «Ліки. SOS». Чоловік у камуфляжі сам дістав її, відкрив і аж присвиснув. Він спритно потягся до сумки, що стояла згори, і відкрив. Настя пополотніла, коли чоловік дістав звідти її курточку і помітив синьо-жовтий прапор.

— Оце так-так! — заволав він. — Пацани, здається, у нас непоганий улов! Ану гайда сюди!

За мить Вадима і Настю оточили чоловіки у військовій формі без розпізнавальних знаків, але сумнівів не лишилося — вони вскочили в лапи ворогів. З десяток чоловіків різного віку за мить уже порпалися в салоні, а один з них, як навіжений, носився навколо, розмахуючи синьо-жовтим прапором: «Укропів піймали! Нацики, вам хана!» Насті було не до цього чолов’яги, який або був з великого перепою, або прийняв дозу. Здавалося, вона нічого не помічала навколо, робила вигляд, що спокійна, а сама до болю стиснула руку Вадима. Земля під нею захиталася від хвилювання, але Вадимова тепла долоня, яка м’яко лягла на її руку, трохи заспокоїла. «З нами все буде добре! Все гаразд!» — втішала вона себе подумки, коли їх провели повз стіл, на якому мухи густо обсіли залишки обіду.

За довгим бетонним парканом, напевно, раніше розміщувалася автомайстерня. Про це свідчили високі бокси для машин, гаражі зі зламаними замками і кілька вантажівок поруч. Вадима і Настю обшукали, забрали в них мобільні, документи і наказали сісти на дошки, складені штабелями. Вони вибрали місце, де була тінь від сливи, що рясно вродила. Її гілки гнулися донизу від темно-синіх плодів. Під деревом опалі сливи стікали медом і на сонці, яке пробивалося крізь гілля, виблискували звабливими солодкими краплинками. Над ними гуділи мухи та бджоли. Саме на ті сливи Настя дивилася, щоб не бачити ворогів.

— Припливли, голубчики! Те-се продати! — радів один із них.

— До стінки й чергу по нациках! Що на них дивитися?! — лунало з іншого боку.

— Від’їздили своє!

— Укроп з укропчихою!

— Сволота фашистська!

— До вантажівки прив’язати і політати по дорогах!

— По тих, які вони розбили! — додав інший.

— Де їхня ганчірка?! Треба її спалити! — волав котрийсь.

— Варяг, ну тебе й ковбасить! — почувся дружній регіт. — У руках вона в тебе!

— А-а-а! Ось де він! — Неадекватний вирячив очі, тільки зараз помітивши, що тримає в руках український прапор. Він чиркнув запальничкою і підпалив його. — Класно горить! Як вам, нацики? Подобається?

Настя зітхнула і відвела погляд. Колись вона таке вже бачила. Це трапилося в її рідному Сєвєродонецьку, місті, яке вона безмежно любила, але вже ніколи не побачить. Було сумно, боляче і страшно. Смерть неминуча — це всім відомо, але вона ніколи не думала, що кістлява заскочить її зненацька. Порепані перестиглі сливи — це останнє, що вона бачить у житті. Не палаючий прапор, не цих людей, які називають себе ополченцями, не наркомана, що витанцьовує над полум’ям, а саме медові сливи вона згадає на тому світі, якщо згадає… А ще — Вадима. Він поруч, стискає її руку і тихо шепоче:

— Це я в усьому винен. Пробач.

— Твоєї вини нема.

— Не треба було брати тебе з собою.

— Така доля.

— Я заблукав. Я в усьому винен.

— Годі шепотітися! — наказали їм.

— Нехай посидять, зараз приїдуть наші.

Настя мовчала. Вона непомітно пестила руку Вадима. Хотіла запам’ятати надовго цей дотик. Вадим відповів — легенько провів пальцем по її руці. Настя думала про те, що людині загалом потрібно так мало. Вона все життя кудись пнеться, чогось намагається досягти, а на порозі вічності розуміє, що нема нічого ціннішого, ніж дотик руки коханої людини. І чому її щастя було таким коротким? Не встигла багато, не докохала, тому тепер треба всотати в себе і ласку ніжного дотику коханого, і його тепло, і просто відчути повноту щастя від самого життя, відлік якого неупинно йде у зворотному напряму. Минула ще хвилина. Лишилося жити на одну хвилину менше. Невгамовна бджола, напившись сливового меду, кудись полетіла. Напевно, коли повернеться, їх уже не буде…

— Встали! — голосно наказав чоловік, націливши на полонених автомат.

Настя і Вадим підвелися. Їх повели до бетонного забору, наказали повернутися до нього обличчям.

— Я кохаю тебе! — сказала вона Вадиму.

— Я також тебе кохаю, — мовив він тихо. — Пробач мені. Я винен перед тобою.

— Ні, це я винна. Ми могли прожити все життя разом. Вибач.

Настя подивилася на Вадима, і його таке кохане обличчя розпливлося. Вона намагалася не плакати, але так не хотілося помирати! Особливо безславно, від рук ворогів. Його обличчя — це останнє, що вона бачить перед тим, як усе поглине вічна темрява.

— Мовчати! — несамовито скрикнув неадекватний ополченець.

Настя від несподіванки здригнулася і ще міцніше стисла руку коханого чоловіка. Ополченець вихопив пістолет і притулив до скроні Вадима. Прогримів постріл. Настю оглушило, і вона ледь не впала. Отямившись, побачила, що Вадим хитається, обхопивши голову руками.

— Що з тобою?! — кинулася до нього Настя, хоча в самої ще дзвеніло у вухах.

— Усе добре, — сказав він, розігнувшись. — Я не чую на це вухо.

— У тебе кров?! — злякано спитала Настя, помітивши червону пляму на плечі, біля шиї.

— Нічого страшного, — відповів Вадим, — трохи зачепило.

— Що, нацики? — реготали ополченці. — У штани насрали? Жити хочеться?

— Диви! Точно обісрані! — знущалися вони, сміючись. — Давайте вгадаємо, хто перший дриснув?

— Та ні, вони просто посцяли в штанці, з переляку!

— Годі зубоскалити! — наказав один із них, перекрикуючи несамовитий регіт. — Ставте їх до стінки!

Настя і Вадим взялися за руки і почули, як позаду них клацнули затвори автоматів. Жінка підвела очі, і її погляд спіймав у сині неба пташку. «Ось і все, — майнула у неї думка. — Зараз моя душа злетить до неї…»

Розділ 20

Довгоочікувану команду виступати на Іловайськ бійці отримали звечора. Сімнадцятого серпня почалися ретельні приготування. Хлопці спакували речі й довго не могли поснути, хоча знали, що підйом буде рано-вранці й на них чекають випробування в бою.

— Що, Сєвєр, незабаром отримаєш бойове хрещення? — покрутившись на твердому ліжку, спитав Кабан.

— Та він уже його отримав, — озвався зі свого місця Злий, — ще раніше від тебе.

— Як це?

— На Майдані, — сказав Геннадій, — мене там поранили.

— То інше, — не погодився Кабан. — Там стріляли у вас, а тепер ти маєш зброю.

— Та будете ви сьогодні спати чи ні? — вибухнув Філософ. — Треба виспатися, бо не знаємо коли і де ще поснемо.

— Аби не в землі, — сказав Злий.

— А тіпун тобі на твого злого язика! — пробасив невдоволено Кабан.

— Я піду подзвоню батькам, — сказав Малий.

— Ніч надворі, — зауважив Мона.

— Нічого, мама буде рада.

Хлопець вийшов з бліндажа, а Злий зауважив, що Малий по кілька разів на день телефонує батькам, як мала дитина.

— Сєвєр, а ти вже зізнався своїм, що не в столиці таксуєш?

— Ще ні, — сказав Геннадій. — Я вже вам казав, що вирішив сказати на День Незалежності.

— Вирішуй сам, — Мона повернувся на другий бік, — на твоєму місці я б розповів правду, мало що може трапитися.

— Я так вирішив, — уперто повторив Геник.

…Ледь зімкнули бійці очі, а вже команда «Підйом!» Попили чаю з печивом, забрали наплічники з речами й попрямували до запилених військових «КамАЗів» темно-зеленого кольору.

— Олексію Григоровичу, — звернувся до командира батальйону Злий, — документи з нашими особистими даними забрали? Не залишаться тут?

— Командування запевнило, що про все подбає, — відповів Батя, — сам розумію, що в паперах усі дані про вас і домашні адреси рідних. Не можна допустити, щоб вони потрапили до рук ворога.

— Особливо дані на таких, як я, коли рідні залишилися на тій території, — додав Злий, закидаючи наплічник у кузов вантажівки.

Бійці зайняли місця на машинах, їх перевірили за списками.

— З Богом, хлопці! — сказав Батя. — Уперед, на Іловайськ! Не підведіть мене! І слава Україні!

— Героям слава! — озвалися дружно з машин.

Командир помахав на прощання і побіг до автівки, яка вже чекала на нього. Вантажівки заревли двигунами, рушили з місця, піднявши за собою густу куряву. Небо світліло. Ще не визирнули перші промені із-за обрію, але вже народжувався новий день. Угорі — сіре небо, на якому згасла остання зоря, обабіч дороги — соняшникові поля. Золотоголові земні сонця підвели цікаві голівки, очікуючи щедрот сонця. Лише мовчазні бійці притискали до грудей автомати і не знали, що їм принесе новий день. Пилюга від важких «КамАЗів» піднялася така, що бійці закашлялися.

— Апчхи! — голосно чихнув Кабан.

— Дивись, не зіпсуй повітря! — пожартував Злий, порушивши мовчанку. — А то буде так, як минулої ночі.

— А як було? — голосно спитав Кабан, протираючи запорошені очі.

— Ще й питає як! Навоняв так, що дихати не було чим!

— А чому ти думаєш, що то я підпустив? — ображено прогудів Кабан. — Гадаєш, як великий, то підлий? Ні, то не я.

— Знайшли про що поговорити, — озвався Філософ, — ніби нема інших тем.

— Ти у нас найрозумніший, то розкажи щось, — сказав Злий, — про нірвану ми вже наслухалися так, що аж сниться.

— Як тобі може снитися нірвана, коли ти не пізнав її на собі? — Філософ сперся на автомат. — Ось закінчиться війна, я попрацюю над собою і досягну внутрішньої гармонії. — І різко змінив тему: — А ви знаєте, що в Україні знаходиться четвертина всіх запасів чорнозему на Землі?

У Філософа взагалі дуже добре виходило привернути увагу слухачів до себе, хоча такої мети він перед собою не ставив. Іноді побратими жартували з нього, називаючи ходячою енциклопедією, але любили юнака з тонкими пальцями й аристократичним обличчям, який міг вчасно відвернути увагу від суперечок чи сварок, переключивши її на цікаву розповідь.

— Я знала, що у нас багато чорнозему, родючі землі, але не здогадувалася, що так багато, — сказала Улянка, міцно тримаючи під руку Геннадія.

— Взагалі українцям є чим пишатися, — продовжив Філософ. — Наша країна входить у першу трійку поставників ячменю, а з виробництва зерна є однією із найпотужніших. Разом із Францією, США та Німеччиною наша батьківщина займає чільне місце з вирощування цукрового буряка.

— Воно й помітно, що ми так «добре» живемо, — з іронією в голосі промовив Злий.

— Гаразд, змінимо тему, — спокійно мовив Філософ, — облишмо економіку. Автором однієї з першої у світі Конституцій був Пилип Орлик. П’ятого квітня 1710 року він був обраний гетьманом Запорізького війська і того ж дня проголосив «Конституцію прав і свобод війська Запорізького». Нагадаю, що у США Конституцію прийняли набагато пізніше, у 1787 році, а в Польщі та Франції — лише у 1791-му.

Така вже вдача у Філософа: не виставляти свої знання, а делікатно натякнути, мовляв, просто нагадав, хоча насправді знав, що більшість побратимів не змогли б назвати дати прийняття Конституцій у різних країнах. Філософ відчував, що хлопці напружені, тому намагався їх відволікти від тривожних думок. На його плече сіла бджілка, яка прокинулась раніше від своїх родичів. Хлопець пальцем підштовхнув її, щоб летіла працювати.

— Ще у 1814 році в Україні Петро Прокопович змайстрував перший рамковий вулик, — продовжив хлопець, спостерігаючи, як бджілка зникла з поля зору. — Наша країна попереду країн Європи за обсягами виробництва меду. О! Згадав ще один цікавий факт! Географічний центр Європи розташовується серед Карпатських гір, біля міста Рахів.

— А ми — поблизу Іловайська, — сказав Злий, — і він цікавить нас більше, ніж географічний центр Європи.

— Злий ти! — зітхнув Філософ і замовк. Злий чхнув, вдихнувши пилу, і юнак не втримався: — А ось про те, що при чханні всі функції організму зупиняються, б’юсь об заклад, ти не знав. Зупиняється навіть серце!

— Не знав, — здивувався Злий, — але вряд чи згодяться мені такі знання найближчим часом.

І знову запанувала тиша. Машина підскакувала на вибоїнах, і її пасажири у такт колихалися. Ґрунтова дорога закінчилася, і «КамАЗи» набрали швидкість на асфальті. Уляна дістала з кишені хустинку, протерла запилюжене обличчя, подала носовичок Геннадію.

— Справжній замазура, — посміхнулася кутиком вуст, спостерігаючи, як хлопець ретельно тре обличчя і шию.

— Я так боюся за тебе, — стиха сказав він дівчині.

— Та все буде добре, — заспокоїла Уля. — Я це відчуваю. Не може бути інакше.

— Перша спроба входу в Іловайськ з двох напрямків була невдала: наші наштовхнулися на замасковані укріпрайони сєпаратистів та заміновані ділянки, були «двохсоті».

— Упевнена, що наша розвідка вже попрацювала, — сказала дівчина. — Головне, ми разом, я кохаю тебе, тож усе має бути добре. Знаєш принцип ситуації? Ніколи не допускати, щоб ситуація важила більше, ніж взаємовідносини. Іловайськ ми візьмемо, війна колись скінчиться, все змінюється в житті людини, а почуття залишаються вічно.

— Дай мені слово, що будеш обережною, — попросив Геннадій.

— Обіцяю. І ти бережи себе. Кохання — це життя двох половинок, які не можуть окремо. Без тебе мене не буде, — сказала Уля і пригорнулася до юнака.

Розділ 21

— Та-та-та! — пронизливо заторохтів автомат, і рука Насті, яку міцно тримав Вадим, здригнулася.

Кулі пролетіли у них над головами, і ополченці залилися сміхом.

— Годі ржати! — почули вони позаду себе незнайомий чоловічий голос. — Поверніться до мене!

Вони зрозуміли, кому адресовано звертання, повільно переступили з ноги на ногу і розвернулися. Молодик у камуфляжі, але без автомата в руках, чорнявий і високий назвався Сергієм. Позаду нього — новенький легковик «шевроле» синього кольору, чистий, ніби щойно з автосалону.

— Я спеціаліст по роботі з військовополоненими, — пояснив він і облизнув губи.

Сергій був чисто виголений, охайний, але було в ньому щось таке, що одразу викликало в Насті відразу і недовіру. Колючий погляд з-під густих чорних брів ковзнув по жінці, і його обличчя скривилося так, ніби він тримав у руках якусь гидоту. Чоловік повів полонених у тінь сливи, і Настя подумала, що вже вдруге за день споглядатиме на землі потріскані медові сливи.

— Вам зрозуміло, хто я? — спитав Сергій, умощуючись на стільці, який йому завбачливо принесли бойовики.

— Так, але ми не військові, а цивільні, — сказав йому Вадим. — Тож ми не військовополонені, а ваші дії — це захоплення заручників.

Настя злякалася. Вадим, звичайно, мав рацію, але його заява може розлютити бойовиків і тоді їх точно розстріляють під парканом.

Вона взяла чоловіка під руку і ледь помітним натисканням пальців дала знати, аби обережніше висловлювався.

— Кажеш, грамотний? Так би мовити, юридично підкований? Усе знаєш? — примружив очі Сергій. — Не військовополонені?

— Так!

— Тоді я можу робити з вами що завгодно! — В його очах палали злість і ненависть.

Вадим промовчав. Йому не хотілося зайвих неприємностей, треба щось робити, аби їх відпустили.

— Гаразд, — мовив спокійно. — Ми цивільні, які заблукали. Можете забирати все, але відпустіть нас.

— Будь ласка, — додала Настя.

Сергій витримав паузу, дістав пачку «ЛМ», покрутив цигарку. Напевно, він був тут не останньою людиною, бо один із ополченців одразу ж зі спритністю коника-стрибунця підскочив до нього, чиркнув запальничкою.

— Я відпущу вас, але ви мені розповісте все без брехні, — сказав він, затягуючись димом. — Щось приховувати від мене марно — все одно дізнаюсь і тоді вам буде непереливки.

— Що ви хочете знати? — зітхнув Вадим.

— Усе! Звідки? Куди? Чому? Я ясно висловлююся?

— Так.

— Уважно слухаю, — Сергій знову облизнув губи.

— Ми з дружиною їхали із Сєвєродонецька, везли посилки українським військовим.

— На кого ви працюєте?

— Ні на кого. На себе. Мені подзвонили за оголошенням, запропонували роботу.

— Яку? — нервово спитав чоловік.

— Доставити вантаж військовим. Я навіть не дивився, що там у коробках.

— Брешеш!

— Та ні.

Один військовий сплюнув на землю і невдоволено сказав:

— Зуб, та бреше він усе! Хіба по його пиці не видно, що він ідейний?

— Поки такі, як він, скакали на Майдані, я в шахті гарував, як негр на плантації! — підпрягся його товариш. — Ви там були, а я на вас горба гнув!

— Що ти з них візьмеш? — підтримав хтось із натовпу. — Майданутим нічого в башку не вдовбиш, бо вони ідейні, правильні!

— А я залишив удома дружину та дітей, щоб знищувати майданутих! — скипів ненавистю кремезний чолов’яга. — Зуб, що ти з ними панькаєшся? До стінки, і крапка!

— Ми не були на Майдані, — сказав Вадим.

— Це правда, — підтвердила Настя.

Утім, їхня заява не заспокоїла, а навпаки, розлютила ополченців. Вони почали навперебій обзивати полонених та крити їх матюками.

— Ша! — крикнув Сергій-Зуб, і всі замовкли. — Я не вірю вам, — звернувся до Вадима та Насті. — Ви мені все одно розповісте всю правду. Ви — заслані козачки? Чи їхали на розвідку, вдаючи з себе невинних овечок?

— Відпустіть мою дружину, я вас дуже прошу, — сказав Вадим. — Можете мене залишити.

Його слова викликали лише нові насмішки.

— Я можу тебе відпустити, — запропонував Зуб. — Забереш автівку, будеш і далі їздити, волонтерити, а ось твою бабу ми залишимо собі. Згода?

— Ні, в жодному разі! Відпустіть її, а мене залиште. Навіщо вона вам? — схвильовано мовив Вадим.

Зуб примружив очі, облизнув губи, розмірковуючи. Напевно, в його стилі було промацати людину, знайти в неї ахіллесову п’яту, щоб завдати болючого удару. Він зрозумів, що слабким місцем Вадима є його жінка, тому наказав зв’язати руки полоненим. Неадекватний ополченець, перекинувши автомат за плече, дурнувато гигикаючи, підбіг до них та стягнув ззаду руки пластиковими монтажними хомутами. Сергій наказав Вадимові залишатися на місці, а Настю посадили на стілець перед ним.

— Якщо рипнеться, — Зуб кивнув у бік Вадима, — одразу стріляйте в голову.

— Запросто! — аж підскочив від задоволення обдовбаний.

— Дивись на неї, — наказав Зуб Вадимові. — Відвернешся — одразу отримаєш кулю в лоба, а потім і вона. Зрозумів?

— Так, — глухо відповів Вадим.

— Дайте мені пакет! — наказав Зуб.

У Насті похололо серце, і все навколо захиталося. Страх скував залізним обручем, у грудях похололо, і по тілу поповзли мурахи. Лякають чи вб’ють? Усе одно живими не випустять — або застрелять, або замордують. Треба дивитися на Вадима, запам’ятати його обличчя перед відходом у вічність. Страшно, дуже страшно. І жити хочеться. Де взяти мужності?

Вона побачила, як подали Зубу звичайний пакет з малюнком півонії. З такими ходять до магазину за продуктами, а зараз він стане знаряддям тортур або й убивства. Чоловік спритно надів пакет на голову жінки. Вона нічого не бачила і хотіла крикнути з відчаю, але від страху неминучої смерті скам’яніла.

— Що ти, бовдуре, мені приніс?! Він дірявий! — крикнув невдоволено Зуб і відкинув пакет. — Знайдіть мені цілий!

Настя знову побачила перед собою Вадима, його такий знайомий погляд, і хотіла підбадьорливо посміхнутися — не змогла.

— Відпустіть її, — попросив Вадим. — Навіщо вам жінка? Ви можете натягнути пакет мені, а не їй.

— Тобі? — скривив рота в єхидній посмішці Сергій. — Ти своє ще отримаєш, не поспішай!

Він з розмаху ударив Настю по обличчю. Вона тихо скрикнула і впала на землю.

Чоловік ударив її ногою в живіт, і Настя скорчилася від болю, підтягла під себе ноги, зігнувши їх у колінах.

— Не треба! Прошу вас! — вигукнув Вадим, але це лише викликало приплив азарту в Зуба.

Посипалися удари з усіх боків. Настя качалася по землі та стогнала, не маючи сил навіть кричати, а Вадима ополченець схопив за волосся, притулив пістолет до голови і кричав: «Дивись, тварюка! Не відвертайся!» Зуб бив жінку хвилин п’ять-десять, але Вадимові вони здалися вічністю. Нарешті прибіг розчервонілий чоловік, подав пакет для сміття, пояснив, що іншого не знайшов.

— Що ти мені приніс?! Він не прозорий! Крізь нього не буде видно, як вона задихається! — заволав Зуб. — Ви знаєте, що я люблю дивитися, як жертва б’ється в агонії?!

— Так, але інших пакетів немає, — стенув плечима ополченець.

— Посадіть її сюди, — наказав Зуб, облизнувши губи.

Настю підняли попід руки та посадили на стілець. Вона витерла обличчя об плече, звичним рухом голови відкинула волосся, знала, що це вже точно кінець. Жінка не відчувала особливого болю — страх смерті був сильнішим за фізичний біль.

Спритним рухом чоловік накинув їй на голову пакет, міцно стягнув його на шиї. Кілька вдихів, і Настя почала задихатися. Їй забракло повітря і вона відкривала рота, як риба на суходолі, намагаючись зробити вдих, але не могла. У голові задзвеніло, запаморочилося, і все почало зникати в темряві. Чоловік послабив хватку, даючи повітрю потрапити до легень жінки. Вона закашлялася, розплющила очі та вдихнула на повні груди. Але пакет міцно затягнули на її шиї, і так повторювалося знову і знову. Настя ніби оглухла, її мучила страшенна задуха, жахливий стан, коли є розуміння, що ти живий, хочеш дихати, а не можеш. Провалюючись у небуття, щоразу думала, що це кінець, потім поверталася до життя лише на мить і розуміла, що наступне стискання може бути останнім.

Пакет зняли з її голови, і Настя, відкашлявшись, вільно вдихнула. Вона примружила очі від сонячного світла. Коли все навколо перестало хитатися і солоний піт вийшов з очей разом зі сльозами, вона побачила перед собою Вадима. Їй вдалося посміхнутися коханому куточками розбитих до крові губ.

— Підійди до неї, — наказав Зуб Вадимові.

Чоловік підійшов, і Настя всім тілом притислася до нього.

— Прощайтеся, — мовив Зуб.

Настя й Вадим подивилися на нього.

— Даю вам хвилину на прощання, — пояснив Зуб, поглянувши на наручний годинник. — Потім ми її розстріляємо.

— Краще мене! Відпустіть її! — попросив Вадим.

— Я знаю, що краще! — з неприхованим роздратуванням кинув Зуб.

— Моя люба, найкраща, моя кохана, — прошепотів Вадим. — Я хочу ще раз повторити, що я безмежно тебе кохаю. Я винен перед тобою, що взяв тебе в цю поїздку, і ніколи собі цього не пробачу.

— Ти ні в чому не винен… Така наша доля, від неї не втечеш. Я хочу, щоб ти знав, що я також тебе безмежно кохаю. Дуже шкодую, що ми втратили свій шанс тоді, коли були молодими. Одна помилка — і життя перетворюється на страждання. Я щодня намагалася жити без тебе, вийшла заміж, народила дітей, але вночі ти приходив до мене. Не можна саму себе обдурити. Ти — моя радість, моє щастя, моє кохання! Люблю тебе!

— І я тебе, моя кохана!

Їх уста зійшлися в палкому поцілунку. Він був із присмаком піску, крові, сліз, але такий солодкий і… прощальний.

— Досить! Ваш час вийшов! — Зуб тицьнув довгим кістлявим пальцем на годинник. — Її у машину! — наказав. — Ти її більше ніколи не побачиш!

— Прощавай, любий! — встигла крикнути Настя до того, як за нею зачинилися дверцята вантажівки.

Вадим зціпив зуби, закрив очі та застогнав від болю, який розривав його груди. Коли розплющив очі, машина розпливлася перед зором, ніби в тумані. Він хотів витерти зволожені очі й не зміг — руки міцно стискав хомут.

Розділ 22

За сніданком двоюрідна сестра Богдани Стефанівни Ганна поцікавилася, чи має жінка намір залишитися жити на батьківщині.

— Поки що достеменно не можу сказати, — відповіла вона, — сама розумієш, що на Сході в мене залишився будинок, та й донька там живе. А чому ти спитала?

— Тут неподалік є село Розгірче. Ти там бувала?

— Так, чудова місцина! Принаймні такі в мене залишилися спогади про Розгірче.

— Там, попід горою, є будиночок. Господарі мешкають за кордоном, тож вирішили продати. Може б, ти подивилася? — спитала сестра, подаючи миску з варениками.

— Подивлюсь, — відповіла Богдана Стефанівна і додала: — Згодом.

— Якщо хочеш оглянути будинок зсередини, треба їхати негайно. Господарі приїхали ненадовго, не можна гаяти час, — пояснила сестра. — Мій чоловік готовий хоч зараз вигнати з гаража свого «Москвича», аби туди з’їздити. Подивишся, подумаєш, а потім визначишся.

Жінка погодилася. Хотілося знову побачити рідні Карпати зблизька, відчути їх силу, помилуватися красою, та й будиночок поблизу гір — її давня мрія.

Дорогою Богдана Стефанівна милувалася не лише краєвидами, а й охайними сільськими будинками. Мимоволі порівнювала вулицю свого села з тими, які пропливали за вікном автомобіля, і дивувалася. Не було жодного напіврозваленого старенького будинку, усі один в один, високі, світлі, здебільшого дво- та триповерхові, з колонами, високими ґанками, покриті металочерепицею різних кольорів, поштукатурені у світлі кольори. Навколо них — квіти, садки, низенькі парканчики, на подвір’ї не видно прибудови для непотребу, сараї для худоби також добротні, хоч живи там.

«Якби показати хоча б одне із таких сіл сусідці Валентині Петрівні, вона б не повірила, що тут мешкають звичайні сільські люди, — розмірковувала жінка. — Вона б сказала, що тут живуть олігархи. Скільки таких великих будинків у її селі? Жодного. У Сєвєродонецьку є такі, але ж не пересічних громадян, не звичайних працівників хімічних заводів і навіть не шахтарів, їх мають високопосадовці, які накрали кошти для таких замків, або підприємці, які спіймали хвилю в торгівлі. Шкода, що не можна привезти і показати всю цю красу тим, хто волав: „Донбас годує всю Україну!“»

— Про що задумалась? — спитала її Ганна.

— Звідки люди беруть кошти на зведення таких будинків?

— Хто де. Змалку дітей привчають до праці, заробляти гроші, — пояснила сестра. — Більшість їздять на заробітки за кордон. Люди покидають родини не на один рік, щоб збудувати будинок. А що робити? У нас уже давно зрозуміли, що нема на кого сподіватися, тільки на свої працьовиті руки. А у вас гірше живуть?

— Приїдеш до мене в гості — сама побачиш, — зітхнула Богдана Стефанівна, згадавши рідну вулицю.

Карпати наближалися. Вони сунули назустріч, зеленаві, величні й мовчазні. У Богдани Стефанівни затріпотіло від хвилювання серце. Якби могла, то обійняла б цих велетнів, пригорнула до себе. Десь там, на горі, величезна ялиця, а за її верхівку зачепилася самотня білявка-хмаринка, замріялася, замилувалася красою Карпат.

Приїхали в Розгірче і посунули вузенькими вуличками. І тут охайні будиночки, не величні замки, але й не такі, як у селі Богдани Стефанівни. Навколо осель — квіти, на подвір’ях не асфальт, не бетон, загиджений свійською птицею, а килим зеленої травички, навіть на вулицях чисто і прибрано, ніби село приготувалося до свята.

«Москвич» зупинився майже біля підніжжя гори.

— Приїхали! — сказала Ганна.

Богдана Стефанівна вийшла з автівки, і їй перехопило подих. На узвишші, перед горою, вона побачила… старий дуб зі своїх снів-видінь! Саме таким його малювала уява жінки. Самотній і величний вартовий гір. Щось у ньому було магічне й принадне! Жінка, не зводячи очей з дерева, поспішила до нього.

— Куди це вона? — спитав чоловік Ганну.

— Не заважай їй, — відповіла жінка.

— Приїхали ж будинок оглянути.

— Нам її не зрозуміти — ми не були відірвані від своєї батьківщини, не втрачали її.

Богдана Стефанівна, зачарована неймовірною красою столітнього дуба, підійшла до нього, легенько торкнулася тремтячими пальцями загрубілої кори.

— Скільки часу ти чекав на мене? — прошепотіла жінка. — Дочекався! Нехай вважають мене пришелепуватою, навіть божевільною, але я знаю: наша зустріч мала відбутися. Твоє гілля важке, але воно — твої руки, і ти розпростер їх, зустрічаючи мене. Інші скажуть: «Так не буває!» — і лише ти і я знаємо, що таке можливо. Дерева чекають на людей, тільки люди часто сліпі і не помічають цього. Чи не хочуть знати, що у дерев є душа, що вони можуть терпляче чекати людей роками. Якби так не було, то звідки б я бачила тебе ночами?

Сльози котилися борідками зморщок, застилали зір, але жінка не помічала їх. Вона обняла широченний стовбур дерева, пригорнулася, врослася всім тілом у нього і відчула, як життєві сили наповнюють її всю. Скільки так простояла — не вела лік часу. Відірвалася від дуба, коли відчула, що тіло наповнилося життєдайною енергією. Жінка вдихнула на повні груди гірське повітря з домішками сухотрав’я та хвої.

— Я залишаюся тут, — сказала вона чи то дереву, чи собі.

Ганна вже встигла подзвонити господареві будинку, і він під’їхав до своєї садиби. Богдана підійшла до нього, привіталася.

— Оце мій будинок, — показав чоловік на хату неподалік.

Лише зараз жінка звернула увагу на невеликий добротний будинок, збудований зі шлакоблоків, дах зі звичайної черепиці, огорожі навколо нема, у садку — кілька яблунь, рясно обліплених червонобокими плодами. Але головне — з вікна видно гори та величний дуб. До дерева лише якихось тридцять метрів.

— У будинку дерев’яні вікна, — пояснив господар, — але вони ще в гарному стані, навіть міняти не треба, лише підфарбувати, бо фарба з сонячного боку трохи полущилася.

Чоловік відімкнув хату, і вони зайшли всередину. Богдана Стефанівна одразу підійшла до вікна, замилувалася краєвидом, який відкривався перед нею. «Можна сидіти перед вікном і просто відпочивати душею, — подумала вона. — Ніколи не набридне дивитися на гори — вони щодня різні, то лише здається, що віками стоять непорушно».

— Долівка зроблена з сухого дерева, — пояснив чоловік, — зверху настелений теплий лінолеум. Є і піч, і газ. Кімнат три: спальня, вітальня і простора кухня. Якщо жити одному, то вистачить.

Богдана Стефанівна неуважно слухала господаря, який розхвалював свою домівку, бо вже відчула, що все це: і будиночок, і яблуневий сад, і зелений килим на подвір’ї, і столітній дуб за вікном, і гори — все її, таке омріяне і жадане. Так буває з людиною, коли вона із буденного пісного життя зненацька потрапляє в казку, яку сама вигадала. Як зачарована, вона повільно пройшлася кімнатами, визирнула надвір з кожного вікна. Жінка не йняла віри, що все недосяжне протягом багатьох років може стати реальністю. Богдана Стефанівна подумала, що саме тут має здійснитися ще одна її мрія — мати коня. Можна не зводити високі паркани, а зробити лише низеньку загорожу, щоб кінь мав відносну свободу. Вона навіть уявила, як він скубе травицю біля дуба.

— А сарайчик тут є? — спитала вона господаря.

— Звичайно! За будинком є добротна споруда, до речі, утеплена, якщо тримати худобу, то не замерзне, — пояснив господар. — А ви хочете придбати корівку? — поцікавився чоловік.

— Коня, — відповіла коротко і загадково посміхнулася.

— У нас багато хто тримає коней, а я колись хотів завести буйволиць, — зізнався господар, — щоб мати молоко, робити на продаж сири, а потім поїхав на заробітки… Це хата моїх батьків, а мій дім уже багато років за кордоном… Може, ви, жіночко, втілите в життя мої наміри?

— Хіба в нашій країні є буйволиці? — здивувалася жінка.

Вони вийшли з чоловіком надвір, і він їй детально розповів, де і в кого можна придбати буйволиць та яке корисне для здоров’я їхнє молоко.

— То що вирішили? — спитав господар. — Сподобалася садиба?

— А скільки тут землі? — спитала жінка.

Виявилося, що відведена земля сягає аж до дуба. Це втішило Богдану Стефанівну, і вона уточнила ціну.

На її подив, чоловік назвав трохи вищу суму, ніж говорила Ганна. Богдана Стефанівна відійшла у бік з сестрою і поцікавилася, чому так.

— У нас так часто буває, — пояснила жінка. — Стоїть роками будинок, ніхто його не купує, господарі ладні продати задешево, а коли знаходиться покупець, одразу ціна підскакує. Якщо хочеш придбати, то можеш з ним поторгуватися.

Богдана Стефанівна для себе вже вирішила, що неодмінно придбає цей будинок, але потрібно було порадитися з Настею. До цього часу вона не витратила ні копійки з грошей, які їй дав колишній чоловік. Час від часу вона ходила до банкомату і перевіряла кошти — рахунок залишався незмінним. Вона думала, що Сергій Андрійович погарячкував, мине час, і він передумає. Але він не телефонував, не давав про себе знати, але й грошей з рахунку не знімав.

Богдана Стефанівна спробувала подзвонити доньці, але з нею не було зв’язку. Жінка повторила спробу кілька разів — марна справа. Вона знала, що в Сєвєродонецьку час від часу зникав телефонний зв’язок, тож продавцю садиби сказала, що дасть остаточну відповідь завтра. Він погодився, але нагадав, що наступного дня ввечері виїжджає з країни.

— Документи для продажу готові, тому чекатиму на ваш дзвінок вранці. Якщо надумаєте купувати хату, то у нас буде час вдень, щоб оформити угоду в нотаріуса.

Коли продавець поїхав, Ганна запропонувала відвідати ще одне місце.

— Ще один будинок? — спитала її сестра.

— Не знаю, чи була ти там, але не побувати — гріх.

Розділ 23

Вадим не встиг дізнатися про подальші плани Зуба — раптово почався артилерійський обстріл. Неподалік так рвонуло, що на них посипалася земля.

«Настю розстріляють, — майнула у чоловіка думка, — тож нехай накриють наші хлопці вогнем цю кляту автобазу разом з усіма ненависними ополченцями. Рідкісний випадок, коли за щастя загинути від своїх».

Зуб поспішив до свого «Шевроле», за ним спритно побіг водій. Двоє ополченців старшого віку заштовхали Вадима на заднє сидіння легковика, самі вмостилися по обидва боки. Автомат вояка, що боляче вперся йому в бік, та зв’язані позаду руки спричиняли Вадимові незручності, але він не давав взнаки. Перед очима весь час стояла Настя, його кохана, яку він ніколи не побачить. Він подумки повторював кожне її слово, намагаючись вкарбувати в пам’ять, аби не забути. На губах ще був присмак прощального цілунку, навіть піщинки лишилися, можливо, і її кров, яка сочилася з розбитих губ. Він ніколи собі не пробачить ні те, що взяв її з собою, ні те, що втратив пильність. Від таких думок боліло в грудях, давило каменем, стискало горло. Та він не повинен перед ворогом показати свою слабкість, не можна давати їм привід для радості. Вадим зібрав усі свої сили і переключився на споглядання краєвидів за вікном. Вони в’їжджали в окупований Луганськ.

— Наше місто добре знаєш? — повернув до Вадима голову Зуб, акцентуючи перше слово.

Вадимові кортіло вчепитися в його кадик, перегризти горлянку, сплюнути і сказати: «Ні, Луганськ наш, український, ніяк не твій!»

— Ти мене почув? Луганськ добре знаєш? — повторив Зуб.

— Та так собі, — невпевнено мовив Вадим.

Він дійсно не дуже добре знав місто і зараз вперше про це пошкодував. Коли по роботі бував у Луганську, то їздив центральними вулицями. На екскурсії містом чи похід по музеях завжди бракувало часу, і свої наміри пізнати Луганськ краще відкладав на потім. Коли в Сєвєродонецьку у парку відпочинку імені Горького «чортове колесо» пішло на металобрухт, щоразу, коли Вадим бував у Луганську і минав парк ім. Першого Травня, де працювало таке саме колесо, обіцяв собі покатати тут Левка, але так і не знайшов часу. Роки спливали, син виріс, а татко не дотримав слова.

— Як тобі місто? — спитав Зуб.

Схоже, йому хотілося почути, що тут усе чудово. Попри те, що лагідний тихий вечір спустився на землю, місто виглядало сумним і спустошеним. Зазвичай улітку, близько восьмої вечора, коли спадає спека, на вулицях Луганська було людно. Виходили на прогулянку мами з дітьми, старше покоління покидало задушливі квартири, аби подихати свіжим повітрям. Автівок на дорозі було стільки, що подекуди на перехрестях утворювалися затори. Зараз поодинокі перехожі поспішали у невідкладних справах та на шаленій швидкості мчали машини з ополченцями. Дорогою Вадим помітив кілька груп озброєних людей, що найпевніше патрулювали вулиці, замість мам з дітьми.

— Про що задумався? — знову причепився Зуб. — Як тобі місто?

— Місто як місто, — неохоче відповів Вадим, хоча крутилося на язиці інше: «Чума прийшла в це місто».

— Он бачиш? — Зуб вказав на вщент зруйновану п’ятиповерхівку.

Поруч — будинки з вибитими шибками, обірваними балконами, з покраяними снарядами стінами з бетону. Вони визирали з-за дерев, ніби перелякані сироти, сумно звісивши з вікон пошматовані фіранки.

— Бачу, — зітхнув Вадим.

— Це зробили твої товариші, тому доведеться тобі за них розплачуватися.

Вадим на те змовчав. Він знав — буде нелегко і був готовий до всього. Машина пригальмувала біля колишньої будівлі обласної адміністрації, на якій очікувано не було прапора України.

— Піду порадую своїх сьогоднішнім уловом! — бадьоро сказав Зуб. — Заодно подивлюся, що там витворяють в «Однокласниках».

Ополченець вийшов покурити, і Вадим зміг вільно дихати — автомат вже не тиснув у бік. Хвилин за двадцять Зуб повернувся в чудовому гуморі.

— Ось! Знайшовся мій свисток! Гадав, що вже десь посіяв!

Він покрутив перед своїм носом суддівський свисток, який висів у нього на шиї на звичайному шнурку для взуття. Вадима здивувало, що свисток викликає таку радість. Зуб сів у «Шевроле», кинувши водієві: «Давай на Ленінський!» — і машина рушила. Вадим знав, що Ленінський — це один із районів міста, розташований у центрі.

— Уяви, укроп, — звернувся Зуб до Вадима, — цей свисток мені подарував тренер з боксу. Так, я займався боксом і виходило доволі непогано. А! — махнув рукою. — Тобі це не треба знати. Так ось його… — він знову взяв свисток, — я отримав у перший день, коли став на захист своєї землі.

— На захист від кого? — не стримався Вадим.

— Від фашистів і нациків, таких, як ти.

— Я простий волонтер.

— Це ти Філіну спробуєш довести! — засміявся Зуб. — Мої підлеглі вже запам’ятали: тільки свисну — вони як штик уже тут! Навіщо зайве напружуватися? Філін як побачив, то й собі захотів таку цяцьку, — патякав без упину Зуб. — А як я подарую, коли він став моїм талісманом. Сьогодні забув його і думав: усе, хана, а воно, бач, як добре вийшло — укропа піймав. А Філіну я таки дістав свисток. Підскочив до свого тренера, і він віддав свого, бери, каже, на добру справу нічого не шкода.

Легковик зупинився перед широкими металевими воротами і посигналив. Вийшла охорона, перекинулася кількома словами із Сергієм, і вони заїхали на подвір’я. Вадиму наказали вийти з салону.

Він опинився перед будівлею, яка дуже нагадувала в’язницю. Заґратовані вікна, паркан, обнесений колючим дротом, у клітці гавкають німецькі вівчарки, пропускна система, люди зі зброєю і жодного цивільного — все свідчило про те, що тут утримують полонених. Охорона повела Вадима довгим переходом, потім — сходами вниз до кабінету, де йому вказали на стілець і розв’язали руки.

— Пити хочеш, нацик? — посміхнувся Зуб. — Дуже раджу, бо Філін не такий добрий, як я, у нього взимку снігу не випросиш.

— Так, — сказав Вадим.

Не хотілося брати з рук ворога пляшку з мінералкою, але було б повною дурнею знепритомніти від зневоднення. Вадим залпом випив півлітрову пляшку води і відчув полегшення — додалося трохи сил.

Чекати довелося недовго. Тільки-но пішов Зуб, залишивши в кабінеті Вадима і двох вартових, увійшов Філін. Про те, що це саме він, Вадим здогадався зі свистка на шиї. Кремезний високий чоловік, підтягнутий, хоча й з помітним черевом, нагадував типового силовика. «Ким він працював? Яку посаду обіймав? — подумав Вадим. — Певно, Філін або колишній працівник міліції, або навіть прокурор».

Чоловік викликав відразу. Про таких кажуть «неприємна людина»: банькаті очі з важкими повіками, різкий хриплуватий голос з командними нотками. Філін переписав з документів всі дані Вадима, недбалим рухом кинув паспорт і водійські права в шухляду і почав допит, тому Вадимові довелося повторити все спочатку.

— Не вірю, — рипучим голосом промовив Філін і зле зиркнув. — Брешеш. Я — полковник міліції і не люблю, коли мені брешуть.

— Я розповів, як усе було насправді.

— Знаєш, що таке допит з пристрастієм? — Філін невдоволено скривив обличчя і свиснув.

Дебелі чолов’яги били Вадима кулаками і ногами, коли він упав. Вони нещадно гамселили його, а він, зціпивши зуби, стогнав і думав про Настю. Її, жінку, бандити також побили, але вона все стерпіла, і він мусить. Коли удари перестали сипатися, Вадим підвівся, витер скривавлене обличчя і сказав:

— Ви не полковник міліції, а звичайний бандит.

Філін кинув на нього зверхній погляд і огидно засміявся:

— Ха-ха-ха! Це ти бандит і фашист, а я — господар своєї землі. Це ти привів бандерівців на мою землю, а не я пішов до них.

— Нісенітниця! — видихнув Вадим.

— Відведіть його, — сказав Філін і для порядку свиснув своїм службовим «псам». — Ми ще подивимось, хто з нас бандит.

Вадима знову повели сходами вгору, потім довгим переходом. У невеличкій накуреній кімнатці, де окрім стола, стільця і шафи нічого не було, веліли зняти весь одяг. Вадим роздягнувся, і охоронці ретельно оглянули одежу та повернули. Чоловіка вивели в темний коридор і заштовхали до кімнати, за спиною сумно рипнули двері й клацнув замок.

Трохи призвичаївшись до темряви, Вадим спробував знайти вмикач, та марно. Було, певно, близько одинадцятої вечора. Один із найжахливіших його днів закінчувався в камері Луганського МВС. Вадим побачив вгорі маленьке заґратоване віконце, куди літній вечір впускав краплинку сірого світла. Чоловік стояв посеред камери розміром два на три метри. Біля стіни під віконцем — щось на кшталт ліжка: на зварених металевих кутах намощені дошки без матрацу та подушки. Столик і стілець зроблені з вмурованої в долівку товстої металевої труби, зверху — кілька дощок. У кутку — туалет, поруч — раковина для миття рук, також намертво вбетонована в стіну, над нею — дерев’яна поличка з рулоном туалетного паперу.

Вадим сходив у туалет, хлюпнув в обличчя водою й упав на ліжко, яке було більше схоже на імпровізовану сцену. День скінчився. Він живий, а Насті вже нема. Що далі? І чи є взагалі сенс жити?..

Розділ 24

Богдана Стефанівна разом із сестрою та її чоловіком доїхали до церкви, повернули ліворуч. Старенький трудяга «Москвич» не поспішаючи проминув сільський клуб, повернув праворуч і, додавши швидкості, помчав до кінця села, під самий ліс. Асфальт скінчився, і ґрунтівкою дісталися до підніжжя гори.

— Ти тут ніколи не бувала? — спитала Ганна сестру.

— Ні.

— Тоді ми правильно вчинили, що приїхали сюди, — сказала Ганна. — Цей пагорб у нас називають Городище.

Богдана Стефанівна побачила перед собою доволі високий пагорб, за деревами виднівся печерний монастир білуватого кольору. До нього нагору вели дві стежки, тож Ганна запропонувала піднятися по тій, де легше йти. Потихеньку вузькою стежкою, одне за одним, вони поволі піднялися на пагорб.

— Ось бачиш, — відхекалася Ганна, — якихось двісті метрів від південно-східної околиці Розгірчого і ми тут. Печери розташовані у два яруси, — охоче пояснила жінка і повела сестру всередину. — На нижньому ярусі — житлові приміщення, на верхньому — церква.

Богдана Стефанівна почувалася так, ніби потрапила вглиб віків. На стінах монастиря — старовинні написи. Вона доторкнулася долонями прохолодних стін, намагаючись відчути те, що відчували люди, видовбуючи в пагорбі ці стіни, уявила, як їх ретельно полірували, зупинила погляд на отворах у стінах, які слугували вікнами. Видовбаними сходинками вони піднялися на верхній ярус, де колись розташовувалася церква. У доволі просторому приміщенні на протилежній від входу стіні — ікони, поруч свічки та квіти.

— Тут завжди свічки та квіти, — пояснила Ганна. — Найстаріший запис на стінах монастиря датують 1675 роком.

— Як добре, що все це збереглося до нашого часу, — сказала Богдана Стефанівна, — бо це наша історія. Мені навіть соромно, що я була колись у Розгірчому і не прийшла сюди.

— Ніколи не пізно, — мовив чоловік Ганни. — Тепер у тебе буде можливість прийти сюди, коли виникне бажання.

— Не бажання, а потреба, — виправила чоловіка Ганна. — До таких місць треба йти тоді, коли душа покличе.

Вони оглянули ще три ніші для церковних риз з іншого боку печерного монастиря і зупинилися біля хреста. Від краєвиду, що відкривався звідти, у Богдани Стефанівни перехопило подих. Удалині простяглися гори, внизу — річка Стрий, в оточенні луків, будиночки принишкли внизу, зачаровані красою природи.

— Якщо є рай на землі, то він тут, — захоплено мовила жінка.

— Так, дійсно гарно, — кивнула Ганна.

— А що то за два великі камені?

— Ті, повз які ми йшли сюди? Напевно, то був центральний вхід до монастиря, така собі брама. Ще побудемо чи підемо вниз?

— Зараз підемо, — сказала Богдана Стефанівна. — Вона знову спробувала додзвонитися доньці, але зв’язку не було. Ходімо, я стомилася.

Ніч видалася довгою, ніч роздумів, щастя й тривоги одночасно. Жінка перебувала в стані збудження, бо лише простягни руку — і досягнеш мрії. Вона боялася заснути, аби все, що з нею відбулося, не виявилося вранці тільки прекрасним сном. Варто було заплющити очі, як вона бачила перед собою розлоге гілля дуба, красень кінь, струсивши гривою, нахиляється до землі, торкається м’якими губами шовку трави. А ось вона несе у відрі холодну водичку, щоб напоїти коня. Він повертає голову і бачить свою господиню. Поки кінь втамовує спрагу, вона пестить його гриву, пропускаючи крізь пальці пружне волосся. Невже все це справдиться найближчим часом?

Повернуло за північ, а сон усе не йшов. Богдані Стефанівні чомусь стало тривожно на душі. До самого вечора вона телефонувала Насті, та марно. Перед сном подзвонила сусідці в село. Валентина Петрівна одразу ж взяла слухавку і розповіла, що з Барсиком усе гаразд, що Настя і Вадим на днях викопали картоплю і що в них досі «бахкає та гепає». Після розмови Богдана Стефанівна трохи заспокоїлася, бо нещодавно сусідка бачила її доньку, тож з Настею все добре. Уночі тривога хробаком точила її зсередини. Кілька разів жінка тихенько підводилася з ліжка і, щоб нікого у хаті не потривожити, з мобільником виходила надвір. Вона поривалася набрати номер доньки, та навіщо лякати її серед ночі дзвінком. Треба дочекатися ранку. Де він забарився? І чи не забере з собою сподівання, надії та мрії?..

Ранок прийшов разом із головним болем, адже жінка так і не склепила повік. Стомлена і схвильована, вона вдяглася і вийшла з хати о п’ятій.

— Привіт! Нехай я підвелася ні світ, ні зоря, бо корівку треба порати, свиней та курей годувати, а тобі чого не спиться? — спитала, позіхнувши, Ганна.

— Не додзвонилася доньці, млосно на душі.

— Ми, матері, такі, — погодилась сестра, — один день не почуєш голос дітей, одразу б’єш у набат.

Жінка взяла відро з теплою водою, марлю й пішла до хліва. Богдана Стефанівна одразу дістала з кишені телефон. Знову з її абонентом не було зв’язку. Вона набрала номер Вадима — така ж історія. Трохи провагавшись, спробувала зв’язатися з Геником, але і з ним поговорити не вдалося, хоча онук був у Києві й з ним мав бути зв’язок. У розпачі жінка сіла на лавку, дочекалася Ганну.

— Чому така сумна, ніби тебе з хреста зняли? — спитала сестра.

Жінка пояснила, що й онук не відповідає.

— Хлопець працює таксистом, може, прийшов з нічної зміни та відімкнув телефон, аби не торохтів, а ти розквасилася. — Ганна сіла поруч, обняла сестру. — У вас удома частенько зникає мобільний зв’язок, ти ж сама розповідала, то чого зажурилася? Краще скажи: купиш будинок чи ні?

— Куплю, — запевнила жінка.

Слова сестри трохи заспокоїли Богдану Стефанівну, і вона подзвонила господарю будинку. Жінка була спокійна, коли вони пішли до нотаріуса й оформили угоду. Отримавши документи, полегшено зітхнула.

— Треба все як слід обмити, — весело запропонував чоловік Ганни.

— Усе зробимо, як слід, — пообіцяла Богдана Стефанівна, — дайте трохи часу, щоб прибратися в хаті.

Вона знову і знову намагалася додзвонитися бодай комусь із трьох, але марно. Жінка відмовилася від обіду, а надвечір почувалася край виснаженою. Нерви напнулися, як струна, серце не знаходило собі місця в грудях.

— З ними щось трапилося, — сказала вона Ганні, коли її покликали на вечерю. — Я це відчуваю, материнське серце не може помилятися.

Частина третя

Тихо плаче Україна сльозами і кров’ю…

Кат будує своє «завтра» на горі людському…

Гірко плаче Україна і тяжко ридає…

Своїх синів, що померли, сльозами вмиває.

Плаче ненька Україна, плаче кожна мати,

Та, що сина відпустила волю здобувати.

Тарас Шевченко

Розділ 25

Вадим втратив відлік часу. Здавалося, він збайдужів до життя. Довгі роки чекання свого щастя, сподівання, люба і така бажана жінка — все вмить обірвалося в прірву. Працював, самотужки виховував сина і не замислювався про те, що життя надто коротке, аби марнувати його на чекання, а дорога під назвою «потім» може привести в країну під назвою «нікуди», і жити треба сьогодні, а не завтра.

Минула найдовша ніч у житті Вадима. У ґратчасте віконце зазирнув несміливий ранок, але й він не приніс бодай краплі надії. Чоловік лежав на голих дошках і навіть не відчував дискомфорту. Йому було байдуже і до нового дня, і до того, що він йому приготував. Вадим залишився лежати без руху навіть тоді, коли прочинилося віконце в металевих дверях і баландер[1] спитав без жодної емоції:

— Їстимеш?

— Ні, — відповів Вадим, не повернувши голови.

— Як хочеш, — пробубнів баландер і поставив тарілку в «кормушку».

— Цигарку?

— Ні.

— Може, чай?

— Дякую.

Було чути кроки по коридору, уривки розмов, але Вадим не прислухався. Він заціпенів, втупивши погляд в одну точку. Усі відчуття зникли: голод, страх і навіть жаль, лише повна апатія. Вадим перебував у прострації, коли рівень життєвої енергії упав до нуля і щезло бажання спілкуватися, думати і навіть жити. Він став подібний до мертвої деревини, на якій лежав. Зникло навіть почуття провини.

Вадимові знову приносили їсти, але він не підводився. День змінювала ніч, за нею приходив ранок, та його це не обходило. Цілковите збайдужіння до всього і до себе. Лише одного разу Вадим замислився над тим, скільки часу він пролежав у такому стані, і порахував ночі як найкращий орієнтир. Виявилося, що минуло три доби, довгі, як вік, безцільні й порожні…

Розділ 26

Здавалося, що Іловайськ покинуло все цивільне населення, на вулицях порожньо, лише іноді хутко пробіжить людина і зникне в під’їзді багатоповерхівки. На вулицях лише військові та техніка. Місто кричало голосами автоматних черг, поодиноких пострілів, гриміло вибухами, нервово здригалися міцні стіни, коли над ними свистіли «Гради». Летіло скло з вікон, викидало з будинків речі, спалахували пожежі, тхнуло димом, порохом і смертю. Почався штурм Іловайська, куди бойовики стягли чи не звідусіль техніку і живу силу.

Ударні групи батальйонів «Дніпро» та «Донбас» раптово атакували місто з двох боків. Їх підтримувала важка артилерія та бронетехніка, але бандформування встигли до цього часу підтягти з Донецька резерви і не збиралися здавати місто. Найманці чинили шалений опір, застосовуючи всі види зброї. Бої ускладнювалися тим, що бойовики невеликими групами розсіялися по місту. Гриміла важка артилерія, але вуличні бої не стихали. Силами батальйонів МВС «Дніпро» і 3-го батальйону Нацгвардії «Донбас» за підтримки армійських частин 17-ї Криворізької танкової, 51-ї Волинської та 93-ї Дніпропетровської механізованих бригад та інших частин вдалося звільнити частину Іловайська.

39-ка, до якої потрапили Геннадій та Уля, також брала участь у штурмі міста. Комбат Олексій Григорович забрав Уляну на особливе завдання, тож Геннадій не бачив її і навіть не знав, чи з нею все гаразд. Зі своїми побратимами він вибивав бандитів, які ховалися повсюди: у багатоповерхових та приватних будинках, у підвалах та на горищах. Їхнє місцезнаходження передбачити було неможливо, вони привидом виникали то в одному місці, то в іншому.

Геннадій пильнував: один необережний крок — і може статися непоправне. Просуваючись вулицями, бійці натрапили на групу найманців. Ворог вів шалений вогонь із-за будинку школи, не давав змоги йти далі. Тоді бійці вирішили розділитися на три групи. Двоє обійшли будівлю з боків, а третя група на місці взяла вогонь на себе і відволікала увагу ворога. Коли їх накрили вогнем ззаду, від несподіванки найманці, відстрілюючись, кинулись врозтіч. Один ополченець вибіг з-за рогу будинку просто на Геннадія, але Геник чомусь не міг натиснути на курок. Побачивши перекошене від злості та ненависті обличчя, він завагався — було щось неприродне в тому, що одна людина позбавляє життя іншу. Проте тієї миті, коли найманець направив автомат на побратимів Гени, останній, зціпивши зуби, блискавично прошив довгою чергою тіло найманця, який враз перестав бути для нього людиною. Він — ворог! Кров залила бойовика, і той обм’як, ніби втративши стрижень, що тримав його, і впав. Лише на мить хлопець відвів погляд, аби не бачити вбитого, як з іншого боку будівлі висипало кілька чоловіків. Уже не сумніваючись, Гена чергою скосив ворогів, як гостра коса соковиту траву. Він більше не думав про те, скількох ворогів знищив, — то було полювання: якщо не ти, то тебе і твоїх друзів. Його автомат замовкав лише на перезарядку або кількахвилинний відпочинок.

Бійці забули про те, що давно не їли, але дошкуляла спрага. Води в місті не було, а маленькі пляшки, які вони мали з собою, давно спорожніли. Їм вдалося напитися кілька разів у приватних будинках. Бійці забігали на подвір’я й іноді знаходили там воду. На одному з таких дворів стояла миска з водою, в яку вже встигли загидити кури. Не вагаючись, хлопці зачерпнули долонями воду, аби втамували спрагу.

За дерев’яним парканом Геннадій помітив жінку.

— Може, у неї є вода? — кивнув Геннадій у бік оселі.

— Спробуймо щастя, — сказав Злий хлопцям, — може, заодно й перекусимо.

Жінка мала намір зайти до будинку, але помітивши бійців, зупинилася на сходах.

— Доброго дня, шановна! — привітався Злий.

Гена одразу помітив ворожий блиск в очах жінки.

— А він добрий? — кинула невдоволено у відповідь.

— Буде добрий.

— Що вам потрібно?

— Нам би водички попити.

— Якби моя воля, я б вас напоїла розплавленою смолою.

— Чому так? Ми прийшли вас звільнити, — втрутився в розмову Мона.

Жінка почула українську мову і зле зиркнула на хлопця.

— Уже й до нас дісталися бандерівці, — похитала головою. — І хто тебе, нацику, сюди кликав?! Якого біса приперся?! — жінка вже не стримувала ненависті. — Я не прийшла бомбити твій Львів, чому ж ти прийшов сюди? Що ви принесли? Смерть? Дивіться, що з міста зробили! Усе розбито! Ми свій вибір зробили, то чому ви нам не даєте мирно жити? Ненавиджу вас всіх! — істерично кричала вона. — Мої діти сидять у погребі завдяки вам, а я ще повинна вас напувати? Чого вирячив баньки?! Стріляй уже чи що? Усе одно життя нема!

— Пішли звідси, — Геннадій шарпнув за рукав Злого, помітивши, як той зціпив зуби.

— Агов, хлопчики! — почули вони старечий голос.

Біля сусіднього будинку стояла згорблена старенька жінка і жестом кликала до себе.

— Може, там засада? — стиха промовив Мона. — Ви зачекайте, я сам сходжу.

— А чому хлопчики там лишилися? — спитала жінка.

— Зараз підійдуть, — відповів Мона, уважно обдивляючись навколо.

— Ви не ходіть туди, — стара махнула в бік сусідки. — У неї чоловік сєпаратист, воює в ополченні, ось вона і біситься. Заходьте до хати, там є трохи води і півбуханки хліба.

Мона увійшов у будинок, зазирнув до кожної кімнати і лише тоді покликав побратимів. Хлопці напилися води, набрали в пляшки.

— Ну ось, майже всю воду забрали, вам нічого не лишилося, — зітхнув Геннадій закручуючи пляшку.

— Нічого, не переймайтеся, — посміхнулася старенька, — я вже своє віджила, а вас мені так шкода! Беріть хлібчик, розділіть на всіх.

— Дякуємо, нехай вам лишиться, — відповів Геннадій, ковтнувши слину.

Стара не послухалася, розламала хліб на шматки, роздала хлопцям.

— Ви не думайте, що у нас усі такі, як моя сусідка, — сказала бабця, — у нас повно нормальних людей.

— Знаємо, — кинув Злий, дожовуючи на ходу хлібець. — Спасибі вам, мамо!

— А чому ви в хаті? Не в укритті? — спитав Геннадій. — Артилерія може накрити і не встигнете в погріб сховатися.

— А я, синку, не ховаюся, — зітхнула жінка, — все в руках Божих.

Хлопці ще раз подякували і пішли. Геннадій обернувся. Бабця наклала на них хрест, її губи шепотіли молитву. Він помахав їй на прощання рукою, привітно посміхнувся.

Розділ 27

Четвертий день полону Вадима закінчувався. Минуло кілька діб його життя без Насті. Після допиту його закинули в бетонно-ґратчасту клітку з відеовічком у кутку. Він довго лежав, припавши скаліченим тілом до холодної долівки. Почувався м’ясом, яке відбили та підсмажили на пательні. Потроху фізичний біль відступив, і чоловік підвівся, відкрутив кран, але звідти витекла тільки цівочка рідини, і він не встиг ні змити кров з обличчя, ні напитися. Вадим ліг на «сцену», закинув під голову руки. За вікном удалині кілька разів гупнуло. Думки його знову повернулися до Насті. Чому він повірив бандитам і вирішив, що її нема в живих? Можливо, вони просто хотіли на нього натиснути і добути зізнання? Чому він втратив віру? Може, все-таки Настя жива? Навіщо її розстрілювати? Втім, у бандитів, які себе іменують ополченцями та захисниками, немає логіки. Що для них життя жінки? Вони могли б її залишити живою, наприклад, аби вимагати викуп. Тож варто сподіватися і не впадати у відчай.

Від таких думок у Вадима стало легше на душі і побите тіло вже не озивалося болем при кожному русі. Як оптиміст, він завжди знаходив щось позитивне в кожному прожитому дні. Коли зникла Настя, він вперше побачив життя в темних тонах, але сьогодні йому спало на думку, що навіть крізь сірі будні може пробитися світлий промінчик надії.

Баландер відчинив «кормушку» і звичним нудним голосом спитав:

— Їсти будеш?

Не чекаючи відповіді, хотів промимрити: «Як хочеш» і забрати миску, коли почув від Вадима: «Так!»

— Тоді бери. — Чоловік поклав біля миски з пшеничною кашею два шматочки хліба і поставив металеву кружку з чаєм.

— Вода є? — спитав Вадим, забираючи їжу.

Баландер поставив пластикову літрову пляшку з газованою водою.

— А звичайна вода, щоб умитися? — поцікавився Вадим.

— Нема.

— То що мені робити? У туалет не ходити?

— А я звідки знаю? Все місто сидить без води, то чим ти кращий?

— Тоді дай ще одну пляшку, — попросив Вадим.

— Усім роздав по півлітровій, як встановлено, а тобі дав аж літр, — пояснив баландер. — Цигарки також видам за дні простою, — поглузував і дав чотири штуки.

Баландер збирався йти, коли його затримав Вадим.

— До речі, мене звати Вадим, а тебе як? — спитав він.

— Вітька.

— Ти тут на роботі чи на службі?

— Та так, — неохоче відповів, — відробляю.

— Як це?

— Спокутую провину працею… Хильнув якось зайвого з хлопцями, здалося мало, то ми в кіоску віконниці зламали, взяли ще пару пляшок і горланили ввечері на вулиці, за це й забрали на підвал, — пояснив стишеним голосом. — Потримали кілька днів, боки нам’яли і присудили півроку відробляти.

— Платять?

— Яке там! За їжу працюю. Все, мені час, а то ще додадуть місяць за патякання із затриманими.

— Вітьок, у тебе телефон є? Конче треба зателефонувати, — попросив Вадим. — Лише один короткий дзвінок!

— Ти що?! Зовсім здурів?! — обурився чоловік. — З тобою по-людськи, а ти…

— Що я такого сказав?

— Телефони прослуховуються, не можна! І нікого не проси — ніхто не дасть, до того ж усі здають мобільники охороні.

— І не можна пронести інший телефон?

— Можна, якщо хочеш розбирати завали або рити окопи під кулями. І це в кращому разі, — сказав Вітьок і посунув далі.

Вадим поїв каші, запив чаєм. Літр води розподілив на добу. Змочив кінчик футболки, протер обличчя та долоні, й на світлій тканині залишилися брудні розводи. Повернув посуд у «кормушку» і ліг. Тіло нило, але вперше за дні полону він почувався ліпше. Вадим подумав про те, що людина має здатність швидко призвичаюватися до будь-яких умов життя. Він лише четверту добу в камері, а вже навчився лягати на дошки так, щоб не дуже муляли. Ще треба наловчитися економити воду, щоб вистачало на добу. Вадим знав, що все стерпить, до всього звикне, аби лише з Настею було все гаразд. Ця надія додавала сил. А ще дуже шкода Левка. Звісно, він не пропаде, дасть собі раду, от тільки б дати йому звістку про себе.

«Треба зателефонувати Гримайлу, — подумав Вадим. — Він займається звільненням полонених». Його телефон він напровсяк запам’ятав, просив Настю дзвонити Сашкові, як щось трапиться. Чи запам’ятала вона його номер? Якщо так і з нею все гаразд, то вона сповістить Гримайла, а той уже зробить усе можливе, щоб їм допомогти.

Засинаючи, Вадим подумав, що прожитий день, попри все, приніс йому крихітну, нехай примарну, але надію, тож він зумів знайти в ньому щось позитивне.

Розділ 28

Після оформлення угоди купівлі-продажу Богдана Стефанівна зібрала свої речі, подякувала сестрі та всім, хто її гостинно прийняв, і переїхала до нової оселі. Ганна зібрала їй кілька сумок з харчами «на перші дні», подарувала набір каструль. Не встигла жінка обдивитися будинок, як почали один за одним приїздити люди, з якими познайомилася у сестри, і ті, яких знала раніше. Кожен прагнув допомогти жінці, яку вони поміж себе часто називали «нашою переселенкою». Богдана Стефанівна, розчулена до сліз гостинністю малознайомих людей, заходилася смажити картоплю і готувати салат. Не встигла нічого зробити, як завітали для знайомства сусіди, і ніхто не прийшов із порожніми руками. Поки смажилася картопля, принесли великий стіл, застелили скатертиною, поставили лавки, а за півгодини стіл вгинався від наїдків та напоїв. Чого тільки не було: і сало, і хліб, і огірочки, і домашня ковбаска, і сири, і різноманітні салати на закуску до горілки. Недумано й негадано почалося святкування входин. Трохи розгублена від надмірної уваги і збентежена, Богдана Стефанівна зателефонувала сестрі і попросила її приїхати.

— Стільки гостей, що я сама не впораюся, — сказала.

Жінка погодилась і незабаром була в Розгірчому. За столом гостям найбільше хотілося дізнатися правду про події на Донбасі з перших вуст. Питань було море, бо люди на Прикарпатті насправді багато чого не розуміли з того, що відбувається на Сході. Богдана Стефанівна охоче розповідала, хоча багато спогадів були для неї болючими, про Іванку — ані слова, доля онуки — закрита тема. Жінки заговорили про юнаків, які воюють в АТО, згадали, кого знають, поплакали й пожурилися. За розмовами Богдана Стефанівна відволіклася від тривожних думок про доньку та онука, до яких уже другу добу не могла додзвонитися. Коли чоловіки пішли надвір перекурити, а жінки прибирали на столі, Богдана Стефанівна вийшла в іншу кімнату і знову набрала номер Насті та Геника, але безуспішно. У розпачі почала перебирати в пам’яті тих, хто міг би прояснити ситуацію. На думку спало подзвонити Валерію, колишньому чоловіку доньки. Не дуже хотілося з ним спілкуватися, але, можливо, він знає щось про Настю.

Валерій одразу замість привітання кинув:

— Що ви хотіли?

— Ти давно бачив Настю? — спитала жінка.

— Сто років не бачив і не хочу бачити, — відповів, але поцікавився: — Чому питаєте?

— З нею нема зв’язку.

— То у вас є новий зять, дзвоніть йому.

— І з ним нема зв’язку.

— А я тут до чого?

— А з Геником ти давно спілкувався?

— Не хочу чути про нього, а з Іванкою — нещодавно. Якщо вас цікавить, як у неї справи, то все добре. Є ще питання?

— Коли подзвонить Іванка, то передай, щоб мені зателефонувала, — попросила жінка, зрозумівши, що розмовляти з Валерієм — марна справа.

— Якщо захоче, сама подзвонить, — сказав чоловік і, не попрощавшись, відімкнувся.

До Богдани Стефанівни підійшла сестра та обійняла.

— Не журися, все буде добре, — мовила лагідно. — Твоє коріння тут, тож тобі буде легко ужитися із сусідами. Коли буде важко — допоможуть, на душі погано — розрадять. Головне, бути відкритою, бо люди це відчують.

— Знаю, Ганно, знаю, — зітхнула Богдана Стефанівна. — Не можу заспокоїтися, поки не почую голос Насті.

— З нею все добре, — запевнила Ганна, — може, телефони вкрали, то, поки нові придбають, відновлять номери, мине кілька днів.

— Усе може бути, — погодилася задумливо жінка.

— Ходімо, гості вже сіли за стіл.

Жінки повернулися до столу, і один із сусідів сказав:

— Пані Богдано, дійшли чутки, що ви хочете придбати гарного коня.

— Уже пішли чутки? — посміхнулася жінка. — Як швидко!

— А в нас що знає один, то знає все село. Так то правда? Маєте такий намір?

— Так, — зізналася жінка, — тільки гарного, породистого.

— Для чого, якщо не секрет? Город орати?

— Ні, може, вам здасться дивним, але просто хочу мати друга.

— Та добрий кінь може стати і другом, і помічником.

— Ні, я не хочу щоб він важко працював, досить того, що сама, як коняка, все життя гарувала.

— Та я не про те, — палко сказав чоловік, якого підбивала до душевних розмов чарчина горілки. — Можна придбати коня й кобилку, а лошат продавати. Якщо купити породисту пару, то матимете і друзів, і гроші. Люди, чи я неправду кажу? Чи не слушну пораду даю «нашій переселенці»?

Гості підтримали пропозицію і поцікавилися, яку породу він може запропонувати.

— Тільки гуцулик! — гарячкував чоловік. — Неймовірно гарний гуцульський кінь!

— Ти як почнеш про коней, — зауважив вусатий чоловік за столом, — тебе й за день не переслухаєш!

— Якщо ти все знаєш і тобі не цікаво, то не слухай, а ось пані Богдана хоче про гуцуликів послухати.

— Я із задоволенням вас вислухаю, — сказала Богдана Стефанівна, бо її насправді зацікавила ця порода коней.

— Шановна пані Богдана, послухайте старого Михайла, який ніколи не бреше, — чоловік підсів ближче. — Хай у мене язик відсохне, коли скажу хоч слово неправди! Гуцулики — невисокі коні, у загривку можуть сягати ста сорока п’яти сантиметрів. Ця неймовірна порода виведена в суворих умовах Буковинських Карпат, тож де їм буде житиметься краще, ніж тут? Мають спокійний норов, прудкі та придатні для їзди верхи. Скажу вам так: гуцулики чудово підходять недосвідченим вершникам, тому їх часто використовують для іпотерапії[2], а також для туризму. А бачили б ви, як коні ходять горами! — із захоплення сказав Михайло.

— Справді? — здивувалася жінка. — Я й не знала.

— Вони унікальним способом підіймаються по гірських стежинках, дуже обережно, високо піднімаючи передні ноги, переступають через перепони. Я вам усе покажу! А ще у 1979 році гуцульські коні одержали статус реліктової породи і були взяті під охорону. Ось так! — Чоловік підняв палець.

— Ви мене заінтригували, пане Михайло!

— Я десь читав, що на планеті живе всього п’ятсот племінних гуцульських кобил.

— Це ти загнув! — кинув хтось за столом.

— Хай мене грім поб’є! — ображено промовив чоловік. — Якщо газети брешуть, то і я збрехав!

— І де цього коня можна придбати? — спитала Богдана Стефанівна.

— Я продаю, — зітхнув чоловік. — Була у мого сина мрія розводити гуцуликів, щоб потім продавати в країни Східної Європи, де їх здебільшого використовують для кінного спорту, а я хотів розвивати зелений туризм, лікувати людей за допомогою коней, та не судилося. Ми з сином і грошенят назбирали, і їздили у Бурштин на «парувальний пункт», — сказав чоловік і знову тяжко зітхнув.

— Не купили?

— Та купили, але син пішов добровольцем в АТО, — пояснив чоловік. — Усі гроші вклали в покупку, а за що придбати бронежилет, каску і все інше? Солдати ж голі й босі. Вирішили продати коней, а віддавати будь-кому шкода. Та вам би їх продав. Живу поруч, тож допоможу в усьому.

Вони ще трохи поговорили про гуцуликів і домовилися, що наступного дня Богдана Стефанівна подивиться на них.

Коли гості розійшлися, Ганна допомогла Богдані вимити посуд.

— Ну що, нема зв’язку? — спитала вона, побачивши, що сестра раз по раз бере мобільник до рук.

— Нема, — промовила Богдана Стефанівна ледь не плачучи. — У мене вже серце зболілося. Навіть не знаю, що робити.

— Сподіватися на краще і не думати про лихе, — сказала жінка, витираючи новим рушником останню тарілку.

Розділ 29

Геннадій побачив Улянку в школі, яку бійці взяли під охорону, бо в спортзалі переховувалися мешканці Іловайська. Дівчина спала в кутку на маті, обійнявши автомат. Хлопець підійшов ближче, присів поруч. Він ніколи не бачив її сплячою. Раніше, коли вони відпочивали компанією, він не звертав на це уваги. А зараз мав нагоду роздивитися. Уля була схожа на дитину, яка цілий день гасала вулицями, стомилася і заснула не вмиваючись. Трохи відкриті пухкі вуста з ледь помітними тріщинками від спраги, розчервонілі щоки, посмуговані кіптявою, гарні брови, непокірний чубчик, що прилип до спітнілого чола, і вираз цілковитого спокою на обличчі. Геннадій аж замилувався.

Він відчував смертельну втому, а ще хотілося їсти і пити. Треба зробити кілька кроків, щоб принаймні утамувати спрагу, але ноги важкі, як свинець. Лише заплющити очі та дати відпочинок стомленому тілу…

Геннадій підхопився від дзвінка мобільника, інтуїтивно схопився за зброю.

— Ти чого? — почув він лагідний голос Улянки. — Вибач, що розбудила, я не навмисне, ти так міцно спав.

— Я заснув? — Він протер очі.

Улянка сиділа поруч, посміхалась до нього. Чарівна усмішка, на щоках — невеличкі привабливі ямочки, а поруч недівочий автомат Калашникова.

— Я завела будильник, щоб не проспати, прокинулася раніше і забула його відімкнути, — винувато промовила Уля.

— Я… я не збирався спати, — закліпав очима Геник. — Тобі також дали час на відпочинок?

— Так, — кивнула, і чубчик прикрив її брови аж до чорних пухнастих вій. — Зараз перекушу, як щось залишилося, і піду на вахту.

— Куди?

— На горище школи, там є вікна, тож будемо пильнувати, — пояснила Уля. — А ти вже перекусив?

— Ще ні. Що нового чути?

— Краєм вуха чула від командирів, що деякі частини покинули зону бойових дій під Іловайськом, піддавшись паніці, — стишеним голосом сказала дівчина, — на штурм міста пішли лише добровольчі батальйони. Попередня інформація про незначні сили противника виявилася неправдивою.

— Так, наші хлопці теж про це говорили. Комбат сказав, що після відступу деяких наших частин утворилася дірка в лінії блокування. Такі невтішні новини трохи напружують, але я вірю, що ми візьмемо місто та втримаємо. Тільки б трохи допомоги! Бо протитанкові гармати погано протистоять потужній артилерії ворога.

— Треба вистояти, — погодилася Уля, — якби ще допрацювала розвідка… Та що ми тут розмірковуємо? Перед нами стоїть завдання, і ми повинні його виконати, а про інше подбає командування. То ми йдемо їсти чи ні? — Уля підвелася.

— Схоже, ми все проспали і потрапимо на розбір шапок, — посміхнувся Геннадій.

Уля та Гена увійшли до шкільної їдальні. Кілька військових зазирали в каструлю на плиті, інші дрімали по кутках.

— Привіт, друзі! — сказав Геннадій. — Є щось кинути до рота?

— Є, — буркнув один юнак, — окріп і печиво.

— І все?

— Подякуй і за це. Були залишки тушонки, то ще звечора віддали її цивільним у спортзалі.

Геннадій почухав потилицю, посміхнувся до Улянки:

— Ходімо обідати.

Вони налили в склянки окріп, юнак дав по два печива.

— Нема більше, — винувато знизав плечима.

— Ніколи в спеку не пив окріп, — зауважив Геник. — Але треба шлунок розігріти. От чай, то інша річ.

— А ти вважай, що п’єш чай, — сказала Уля, сьорбнувши окропу. — Шкода, що без цукру.

— Навіщо він? Кажуть, що багато цукру шкідливо.

— Отож, і так пересолодили, — засміялася Улянка.

Ледь встигли допити, як до них підійшли Злий і Мона. Хлопці попросили підмінити їх на півгодини, щоб трохи відпочити.

— Ходімо, я все покажу, — сказав Злий. — Уляно, ти вільна?

— Ні, я вже йду на завдання. — Дівчина закинула автомат на плече.

Поправивши ремінь, вона підморгнула Гені і пішла. Бійці спустилися в напівпідвальний спортзал, де від обстрілів сховалося кілька сотень мирних мешканців міста. Електрики не було, невеличкі вікна нагорі пропускали обмаль світла з вулиці, тож у спортзалі було напівтемно. Люди, здебільшого жінки з дітьми, позаймали місця на підлозі подалі від вікон. Для дітей розгорнули спортивні мати, на які жінки простелили ковдри, які встигли прихопити з собою із домівок. Здавалося, що діти відчували тривогу і страх дорослих і не шуміли, не бавилися, притискаючись до своїх матерів. Чоловіків майже не було, хіба що поважного віку. Страх за життя та дітей зігнав усіх сюди, він відчувався в напруженій атмосфері, яка панувала вже кілька днів. Сперте повітря тиснуло, стояла задуха, але на такі дрібниці ніхто не звертав уваги, всі прислухалися до кожного вибуху та пострілів. У декого з присутніх на обличчі неприхований страх, в інших — приреченість. Коли якась дитина починала стиха скиглити і питати, коли вже додому, на неї звідусіль націлювалися невдоволені погляди і матері заспокоювали дитину, обнімаючи ще міцніше.

— Ось тут можна присісти. — Злий подав стілець. — У пакеті їхні мобільні. Будуть просити — не давай, є наказ.

— Чому? — здивувався Геннадій.

— Ти можеш гарантувати, що серед них нема сєпаратистів, коригувальників чи розвідників? Я — ні. Так надійніше. До того ж усе одно нема зв’язку. Зараз підійдуть ще бійці, тож ти будеш не сам, — сказав Мона. — Ми трохи покимаримо і повернемося.

Хлопці пішли. Геннадій сів на стілець, сперся на спинку. Гули від втоми тіло і ноги. Скільки він поспав? Здавалося, відпочинку як не було, і знову хотілося пити. Підійшли бійці, принесли стільці, сіли поруч.

Знову запрацювала важка артилерія, здригнулися стіни приміщення, і зі стелі посипалася штукатурка. Одразу заплакало немовля.

— Тут є маленькі діти? — спитав Геннадій побратимів.

— Казали, що найменшій дитині дев’ять місяців.

Стихли вибухи, і люди з полегшенням зітхнули, пошепки загомоніли. До бійців підійшла молода жінка.

— Я тутешня вчителька, — пояснила вона, — але справа не в тому. Діти просять їсти, у людей давно скінчилися харчі. Багато хто взагалі нічого не встиг прихопити. Хочу від усіх нас подякувати бійцям, які віддали свою їжу. Вдень нас нагодували печивом і водою, ото й усе. Люди хочуть їсти і пити. Дорослі ще можуть потерпіти, але що робити з дітьми? Скажіть, можна хоча б чимось їх нагодувати?

— Зараз я дізнаюся, — пообіцяв Геннадій.

На кухні йому сказали, що води лишилося обмаль, тільки для бійців, печиво й те скінчилося.

— А де брали печиво? Може, ще є? — поцікавився Гена.

— Жінка-підприємець, яка також у спортзалі, принесла із собою два ящики, тож економили як могли, — сказав боєць. — А ось і Батя! У нього питай.

Олексій Григорович, здавалося, постарів за два дні на кілька років. Стомлений і виснажений, обличчя посіріло, під очима залягли темні кола. На питання про харчі відповів, що під’їзди до міста під активним прицільним вогнем противника, тож чекати на продовольство не варто.

— Спитаю в місцевих, де можна роздобути воду, — сказав комбат, — більше поки що нічого не можу обіцяти.

Геннадій повернувся з невтішними новинами. На нього з надією дивилися очі жінки. Він не зміг сказати правду, розбити її сподівання, тому заспокоїв, що щось придумають.

— Доведеться трохи почекати, — мовив він і відвів погляд.

— Дякую, спробуємо дітей чимось відволікти.

Повернувся з відпочинку Злий.

— Залишив Мону ще поспати, — сказав. — Як тут справи?

Геннадій розповів про прохання жінки нагодувати хоча б дітей та про розмову з командиром.

— Кепсько. — Злий почухав голову. Він поморщив лоба так, як робив завжди, коли приймав якесь важливе рішення. — Незабаром до вас приєднається Мона, — сказав бійцям. — Сєвєр, зі мною!

— Куди?

— Потім дізнаєшся.

Злий швидко попрямував на вихід, за ним побіг Геннадій.

Розділ 30

Ранок для Вадима почався вдало. Вітька зласкавився і приніс два літри води.

— Це встановлено, — подав півлітрову пляшку, — а про цю мовчи, — і велів сховати.

Вадим поїв супу на сніданок. Звісно, їжа не домашня, але в супі була і картопля, і морква, і навіть плавало кілька шматочків смаженої цибулі. Чоловік попив чаю, викурив цигарку. Він сидів на лежаку, пускаючи хмаринки диму в маленьке віконце, коли помітив маленьку пташку. Придивився, а то горобець скаче по підвіконню, щось цвірінькає пташиною мовою.

— Добре тобі, — сказав Вадим, — літаєш, де хочеш і куди хочеш, а я тут сиджу в чотирьох стінах і не маю змоги вибратися.

Здавалося, горобець прислухався до його голосу. Він на мить завмер і з цікавістю розглядав полоненого, повертаючи голівку в різні боки.

— Не хочеш помінятися зі мною місцями? — спитав Вадим, випустивши дим.

Пташка стріпнула крильцями і зникла. Вадим згадав, як Настя говорила, що пташка заглядає у вікно до людей, коли приносить якусь новину, і в нього з новою силою пробудилася надія. Він був майже впевнений у тому, що Настя жива і з нею все гаразд.

Вадимові не довелося довго терзатися — його знову повели на допит до Філіна. Йдучи довгим переходом та сходами, Вадим не думав про допит «з пристрастієм». Намагаючись знайти бодай щось хороше, він розмірковував, що засидівся в камері на самоті, а тут випала невеличка прогулянка, коли можна розім’яти ноги, розправити плечі й насолодитися ходінням.

— Чого тягнеш либу? — неприязно спитав охоронець, помітивши легку посмішку.

— Життя прекрасне, от і радію, — відповів йому Вадим.

— Філін навчить тебе ще більше радіти життю, — буркнув чоловік, заштовхуючи Вадима в кабінет.

Чолов’яга за столом не відповів на привітання Вадима, лише хижо зиркнув з-під насуплених брів. Складалося враження, що він завжди невдоволений і будь-якої миті готовий вибухнути люттю. Вадим подумав, що напевно той не одружений, бо важко навіть уявити, як може жити жінка поруч з такою людиною. «Жінці він теж дає сигнал свистком, щоб лягала в ліжко?» — майнула думка у Вадима, і він сам собі посміхнувся.

Філін коротко свиснув, і охоронець вийшов з кабінету. Мовчки вказав на стілець навпроти себе.

— Ти коригувальник нациків, — сказав ствердно Філін.

— Ні, я простий волонтер, — обережно заперечив Вадим.

— Ти ворожий коригувальник, — ще раз прохрипів Філін. — Ти це не заперечуєш, підписуєш папери, я все підготував.

— Я не буду нічого підписувати, — стримано, але чітко промовив Вадим.

— Усе одно підпишеш, — скипів Філін, — питання часу, а в мене його обмаль!

Він підскочив з місця, нервово заходив по кабінету. Вадим напружився і був готовий до нових побоїв. Філін лютував, кричав про те, що Вадим забирає в нього дорогоцінний час, що погано його знає, бо він, Філін, уміє розговорити навіть небалакучих і полонений підпише будь-що.

— Я не можу стверджувати те, чого не було, — повторив Вадим, коли потік емоцій у Філіна трохи пішов на спад, — я навіть не знаю, як робити те коригування.

— Зараз тобі пояснять, — сказав Філін і голосно й протяжно свиснув.

Він щось наказав охоронцеві, і за кілька хвилин до кабінету увійшов низький чоловік років сорока, у камуфляжному одязі, козирнув Філіну.

— Битимеш? — спитав Вадим і посміхнувся куточками губ. — Бий, а то якось сумно.

— Я введу тебе в курс справи, — сказав чоловік i дістав мапу. — Якщо ти не маєш гадки про коригування вогню, то я все докладно розповів. Ось карта, — він розгорнув її на столі. — Уявімо, що ти перебуваєш у населеному пункті, — вказав олівцем. — Ворожі позиції тут. Знаєш, що таке «равлик»? Це цілевказ. Карта має дев’ять квадратів, нумерація яких починається від центру і розкручується по спіралі…

Чоловік довго розповідав про роботу коригувальника, хоча Вадим мало що зрозумів, бо думки весь час крутилися навколо інших питань: «Навіщо це їм? Чого домагаються? Звинуватити в коригуванні?»

— Тобі все зрозуміло? — спитав чоловік, поклавши олівець на стіл.

Він згорнув карту і поклав у кишеню.

— Так, усе зрозуміло, окрім одного, — відповів Вадим.

— Що тобі не зрозуміло? Здається, він усе розклав по поличках! — гаркнув невдоволено Філін.

— Навіщо все це мені? — Вадим подивився на Філіна і відвів очі — не витримав важкого погляду.

— Бо ти — коригувальник і добре знаєш свою справу.

— Неправда! — заперечив Вадим. — Я вперше почув про цього «равлика».

— Тепер знаєш і підпишеш ось ці папери, — Філін підсунув до нього папку.

— Я нічого підписувати не буду, — чітко промовив Вадим.

Маленький чоловік блискавично ударив його, і Вадим снопом звалився на підлогу. Отримавши кілька ударів чоботом під дих, він зіщулився і скривився від болю.

— Підпишеш, куди ти дінешся… — просичав Філін і свиснув.

Уночі Вадим довго не міг заснути. Схоже, коротун зламав йому ребро. Було важко дихати, до того ж охоронцеві заборонили на ніч вимикати світло в камері. Здавалося, що навіть невелика лампочка на стелі неймовірно розжарена і від неї ще спекотніше. Вадим обливався потом, але води було надто мало, щоб освіжитися. Опівночі він не витримав, зробив кілька маленьких ковточків, змочив низ футболки, обтер пошерхлі, потріскані від спеки губи і приклав вологу тканину до лоба. Вадим ліг на дошки, заплющив очі. На мить йому стало легше і він задрімав, та ненадовго — футболка стала гарячою від його тіла. «Треба поспати бодай кілька годин, — думав він, затуляючи очі одягом. Нестерпно пекло все тіло. — Мушу відновити сили, щоб вистояти».

Коли за вікном заворушився ранок, чоловік забувся в тривожному сні. Йому наснилася Настя. Вона невтішно плакала і просила допомогти. Він хотів підійти до неї, але жінка весь час віддалялася.

— Зачекай! Насте! — крикнув він щосили і прокинувся.

Гримнуло металеве віконце у дверях.

— Це я, Вітька, — прошепотів у віконце чоловік. — Настя твоя дружина?

— Так! — Вадим різко підхопився й одразу ж зойкнув від болю в грудях. — А що?

— Вона сидить у п’ятій камері, майже поруч.

— Настя?! Вона жива?!

— Не кричи! Вона жива-здорова і передає тобі вітання, — сказав баландер і зачинив за собою віконце.

Розділ 31

Богдана Стефанівна пішла до сусіда Михайла подивитися на коней, яких він так розхвалював. Чоловік підвів її до огорожі, де пара гуцуликів мирно скубли траву. Коні помітили господаря й одразу підійшли. Михайло заговорив до них, але увага коней була націлена на незнайомку і вони з цікавістю дивилися на жінку.

— Пані Богдано, гляньте, які красені! — промовив чоловік, погладивши кобилку.

Коні дійсно були чудові. З добре розвиненим крупом, з глибокими та широкими грудьми, з виразною головою й великими гарними очима, вони одразу викликали в жінки захоплення.

— Справжні красені! — вихопилося в неї.

— А ви погляньте, які в них маленькі й акуратні вушка! А яка м’язиста й сильна шия! Копита маленькі та тверді, тому підковувати не треба, — нахвалював коней чоловік.

Мишастого кольору кобилка була трохи нижча від свого рудого друга. Здавалося, що її очі трохи більші та розумніші. В обох коней проходила смужка по хребту, а ноги були, як у зебри. Михайло розповів, що гуцулики надзвичайно кмітливі, добре пам’ятають усі шляхи й місця, де бували, тому можуть самостійно повертатися додому із високогірних долин.

— Гуцули їх жартома називають великими собаками, — посміхнувся чоловік і поплескав коня. — До речі, у нас є всі документи, зроблено щеплення. То що вирішили, пані Богдано?

Жінка торкнулася гриви кобилки. Скільки ж років вона мріяла про таке! У мріях пестила гриву коня, а тепер простягла руку — доторкнулася до мрії, відчула долонею тепло, провела по шкірі долонею. Вона ще не питала, скільки коштує кобилка, припускала, що немало, але вже відчула серцем, що ця мишаста красуня її.

— Як її звати? — спитала, не відриваючи погляду від кобили.

— Це — Герда, а кінь — Геракл.

— Герда, як із казки, — тихо промовила жінка, — вона й сама казкова. Скільки ви просите за неї? — спитала Богдана Стефанівна. Вона хотіла сказати звичне: «Скільки коштує», але язик не повернувся, бо ціну має річ, а перед нею — нова подружка, член родини.

Чоловік назвав ціну, і Богдана Стефанівна не стала торгуватися. Іншим разом спробувала б щось виторгувати, але зараз знала, для чого чоловікові потрібні гроші, та й чи має ціну дружба?

— Я згодна, — сказала, — заберу Герду.

— А Геракла?!

— Я не планувала купувати двох коней, — розгублено мовила, — це не входило в мої плани.

— Вони ж пара! Як можна їх розлучати?!

— Якщо пара, то розлучати не можна, — задумалась Богдана Стефанівна, — не можна робити їм боляче.

— Але Геракл коштує дорожче. Трішки.

— Зрозуміло. А де я візьму стільки сіна на зиму?

— Я продам своє, що заготував.

Того ж дня, коли Богдана Стефанівна купила коней і привела на подвір’я, вона найняла чоловіків, щоб зробили невисоку загорожу по периметру садиби.

— Зробіть її так, щоб дуб був посередині, — сказала вона чоловікам, про себе вирішивши, що зробить усе, аби отримати шматок землі, на якому росло дерево.

Радість від того, що придбала коней, змінилася на розпач, коли до пізнього вечора вона так і не змогла додзвонитися до Насті. Не відповідав і телефон онука. Жінка не знаходила собі місця, розмірковуючи кому ще можна подзвонити, щоб дізнатися про доньку. Аліска, колишня подруга Насті, зараз у Луганську. Валерій не цікавиться навіть долею сина. Номера Левка вона не знала, Валентини та Ольги, з якими Настя останній час спілкувалася, також. Іванка мовчала, не давала звістки про себе й Ніна. Коли мобільник завібрував у кишені, жінка від несподіванки здригнулася. Тремтячою рукою вихопила телефон, поглянула на світне табло — телефонувала Ганна.

— Як ти там, сестро? — спитала.

Богдана Стефанівна розповіла про ще один день, прожитий у чеканні.

— Я так більше не витримаю. Мушу повернутися на Луганщину і про все дізнатися. Ось тільки за коней боюся.

— Нічого страшного з ними не трапиться, сусіди доглянуть і нагодують, — заспокоїла Ганна.

— Я не про те. Хвилююся, щоб їх не покрали.

— Можеш бути спокійна, ніхто їх не викраде, — засміялася Ганна. — Може, ти поспішаєш з від’їздом?

— Ще один день почекаю. Вже перше вересня. Не знаю навіть що і думати, усі думки сплуталися, — зітхнула жінка. — Завтра дороблять огорожу, тоді й поїду.

Розділ 32

«Не вір. Не бійся. Не проси» — ця заповідь в’язнів, про яку Вадим дізнався з роману Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», спала на думку, коли пройшла ейфорія від радісної звістки про Настю. Чому він так легко повівся, одразу повіривши баландеру, якого майже не знав? Може, за цим криється якась гра, що її замислив підступний Філін?

Вадим нервово заходив по камері. Три кроки до вікна, поворот, три кроки до дверей — нема де розігнатися. Крихітне приміщення, де навіть на думки тиснуть бетонні стіни. Відеовічко незмигно спостерігає за кожним кроком. Нехай дивиться, все одно в душу не зазирне, думок не прочитає. Треба все проаналізувати і зробити висновки. Слід без паніки все обміркувати, аби не спійматися на гачок ворога. По-перше, «не вір». Не можна довіряти ані Філіну, ані Вітьку, навіть іншим ув’язненим. По-друге, «не бійся». В жодному разі не виказувати страху перед погрозами, бо віктимна поведінка провокуватиме насилля. Це він зрозумів під час затримання. Коли ворог бачить твій страх — це його розпалює. На допитах він намагався не давати взнаки, що боїться. «Не проси» — звісно, що у Філіна та йому подібних Вадим не збирався нічого просити. Бо вже якось попросив ополченців відпустити Настю. Вони скористалися його проханням тільки для того, щоб отримати важелі тиску на нього. Вітька також чекатиме подальших питань або прохань. Не виключено, що він засланий козачок. Але без нього не дізнатися напевно, чи Настя справді поруч, чи то все гра.

Розклавши все по поличках, Вадим зробив висновок: слід чекати, час покаже, як далі діяти, але розмову про Настю він не починатиме, хай як кортить.

Вадим прислухався: знову десь бахкає. Вибухи ставали дедалі голоснішими. У чоловіка зажевріла надія на те, що українська армія йде у наступ і незабаром буде тут. Від гучних вибухів здригалися стіни і дзенькали шибки. А вони то віддалялися, то наближалися.

— Ну давайте, рідненькі! — шепотів Вадим, нервово крокуючи з кутка в куток. — Молюся за вас!

Світло вимкнулося. Вадим змочив пошерхлі губи останніми краплями води з пляшки. Незабаром обід, тож Вітька принесе ще. Але їжу в камеру ніхто так і не приніс, лише надвечір хтось відчинив «кормушку». Стало добре чути метушню в коридорі. Хтось біг, важко гепаючи черевиками, лунали невдоволені голоси та окремі команди. Скидалося на паніку, і у Вадима радісно забилося серце. «Невже тікають? — зашуміло в скронях. — Припекло? Запахло смаленим?»

Коридором тягали щось важке, з команд стало зрозуміло — вивозять. Надія на звільнення Луганська загорілася з новою силою, і Вадим вслуховувався в кожен звук. Коли за вікном стемніло, все стихло. Вечері не принесли, але не голод мучив Вадима — почала докучати спрага. Він уже звик до неприємного запаху з туалету, міг витерпіти голодування, але від спеки неймовірно хотілося пити. У роті пересохло, і, здавалося, язик приріс до піднебіння. Вадим підійшов до віконця у дверях і визирнув у коридор. Здалеку падало світло.

— Агов, сусіде! — почув він жіночий голос.

Тьмяне світло в коридорі заважало роздивитися його власницю.

— Де ви? — спитав Вадим.

— У камері навпроти, — озвалася жінка.

— Тож виходить, ви моя сусідка?

— І сусід є, — почувся чоловічий голос. — Ми тут удвох з дружиною. Мене звати Семен, дружину — Олена.

— А я — Вадим. Звідки ви?

— Місцеві.

— А я із Сєвєродонецька, — сказав Вадим. — За що вас затримали?

— Я — кадровий офіцер, відмовився співпрацювати із бандитами, — пояснив чоловік, — за це й посадили.

— А дружину за що?

— За те, що я — дружина українського офіцера, — пояснила Олена. — А ви одружені?

Вадим розповів про Настю. На жаль, подружжя нічого не знало про неї. Сусіди розговорилися, і виявилося, що Семен і Вадим народилися в один день, як і Настя з Оленою. Вперше, відколи потрапив за ґрати, Вадим щиро засміявся.

— Це не просто збіг, — сказав він.

— Доленосний збіг, — погодилася жінка.

Вони домовилися після звільнення зустрітися сім’ями і потоваришувати. Вадим згадав Руслана і їхню домовленість. Треба лише дочекатися того часу, коли нечисть розбіжиться.

— Здається, вони повтікали і забули про нас, — сказав Семен.

— Схоже на те, — погодився Вадим. — Погано тільки, що води ні краплі не лишили.

— Нам також, — мовив Семен, — але потерпимо, аби лише позбутися цієї погані.

Розділ 33

Улянка грюкнула металевими дверима і піднялася сходами на горище школи. Чотири снайпери вже зайняли свої позиції біля вікон, які виходили на різні боки, лише одне вікно залишалося вільним, і до нього дівчина й попрямувала. Вона уважно оглянула в приціл місцевість і зручно вмостилась, бо в такому положенні залишатиметься кілька годин. Артилерія замовкла… Її завданням було охороняти цивільних, які сховалися від вибухів у спортзалі. Звідси було добре видно всі підходи до школи з її боку, інші сторони прикривали хлопці. Удалині горіло і здіймався високий стовп чорного диму, який, втім, не затуляв огляду. Подвір’ям снували бійці, від’їхала автівка Баті.

Думки Улянки повернулися до Геника, якого вона нещодавно бачила. Раніше вона вважала, що в АТО набагато легше тим, хто має поруч кохану людину. Тоді ворожі кулі та осколки їх оминатимуть, бо, хай яка жахлива війна, життя сильніше, а підкріплене любов’ю — у стократ. Закохана людина не буде безглуздо, як іноді трапляється, ризикувати своїм життям, аби не завдавати болю коханій людині, й сама любов має вберегти від загибелі. Війна показала свій жахливий вищир, байдужість до найглибших почуттів, кидаючи закоханим під ноги тіла коханих.

Після того, як Уляна і Геник опинилися в зоні бойових дій, де небезпека чатує на кожному кроці, дівчина зробила висновок, що на війні краще нікого не любити, не мати поруч коханої людини. Самотнім на війні спокійніше, простіше, безпечніше: не треба відволікатися, тривожитися про коханих більше, ніж про себе. Чомусь частіше гинули або ті, на кого чекали вдома, або ті, хто мав поряд кохану людину, завдаючи невимовних страждань, що їх не вилікують ані час, ані нові стосунки. А виживали необтяжені близькими взаєминами, неодружені та сироти. Чому так? Можливо тому, що життя вже влаштувало їм випробування на міцність? Чи тому, що їхня місія на землі ще не виконана: хтось мусить знайти своїх батьків, які покинули в дитинстві, інші — одружитися та народити дітей?

Часом Уля навіть шкодувала, що поруч є Геник, і вважала, що зробила помилку, пішовши воювати разом з ним в один батальйон. Навіть не бачачи його, вона весь час відчувала його присутність, небезпеку, яка висіла над ним, і тривожилася. Ішим разом Улянка впевнювалася, що вчинила правильно, саме так, як їй підказало серце.

Втім, війна не залишала багато часу на роздуми, головне було вижити і здобути таку жадану перемогу. Уля гнала геть думки про те, як житиме після того, коли жахіття скінчиться і настане омріяний мир. Не переймалася тим, що робитиме і як складеться її життя, бо мрії розривали снаряди, на них полював ворожий снайпер, чатували численні розтяжки та міни. Чи не стає вона так швидко і не очікувано для себе черствою, не втрачає жіночність? Втішала себе думкою, що на війні потрібен лише холодний розрахунок, продумування кожного кроку, тому не можна піддаватися емоціям, якими наділена жінка в мирному житті. Війна не залишила вибору жінкам, якщо вони взяли до рук зброю, і не треба загадувати про майбутнє, мріяти про те, що може ніколи не здійснитися. Свої мрії до найкращих часів слід сховати у найпотаємніший куточок душі, де не зможе побачити їх сторонній та й самій важко їх розгледіти. А поки що — чіткість рухів, пильність, чоловіча витримка — для війни не існує статі. І все-таки вона відчувала, що додалося сил після того, як побачила сьогодні Геннадія.

Розділ 34

Уночі Вадимові не спалося. Весь час прислухався, але в коридорі було тихо, ніби охоронці кудись щезли. Тішив себе думкою, що ополченці повтікали геть, покинувши місто, але ніч була глухою, місто німувало — ані пострілів, ані вибухів. І жодної звістки від Насті. Спрага мучила неймовірно, і від неї не було порятунку. Якби міг заснути, то думки не крутилися б біля води. Хай про що він думав — усе зводилося до спогадів про воду. Згадував Левка — одразу перед очима поставала річка Борова, тиха, спокійна, як життя до війни. Ось він іде понад берегом, по коліна у воді, зграйка рибок крутиться навколо ніг, сонячні промені досягають дна, і пісок схожий на золото. Він черпає долонями прохолодну воду і хлюпає на Левка. Дитина весело верещить і бризкає на нього водою. Вода зовсім поруч, варто лише простягти руки, зачерпнути її та напитися досхочу. Вадим простягає руки вперед, ще трішки і… руки натикаються на бетонну стіну. Він розплющує очі і бачить чотири стіни, віконце і перші ознаки ранку за ним. Сіро й тоскно. Вадим підвівся і ледь не впав. У голові паморочилося і непривітні стіни хиталися, готові розчавити бетонними брилами. Тримаючись на стінку, Вадим дійшов до крана, повернув. Надія зникла — води не було, жодної краплі. Похитуючись, дійшов до «кормушки», прислухався: десь було чути людські голоси. Він нагнувся до віконця і покликав:

— Сусіди!

— Доброго ранку! — почув у відповідь голос Семена. — Як ви там? Тримаєтесь?

— Мушу. Як Олена?

— Лежить, не може підвестися, їй зле без води.

— Агов! Де ви там є, чорти б вас забрали! — заволав Вадим, грюкаючи кулаками в металеві двері.

Почулися кроки, що наближалися.

— Чого репетуєш? — невдоволено спитав Вітька.

— Ви думаєте давати нам воду? — спитав Вадим, згадавши «не проси».

— Незабаром усе розвезу: і жрачку, і воду, — сказав Вітька. — У нас тут НП, не до вас було.

— Яка? — поцікавився Вадим.

— Та наші хлопці покрали генератори і кудись на Росію вивезли, — стишеним голосом пояснив чоловік.

— На біса вони їм?

— Як то? Воювати не хочуть, стирили генератори, а там продадуть, — охоче розповів. — Щось я тут розпатякався, — схаменувся Вітька, — за довгий язик можуть строк додати.

— А вода коли буде?

— Колись буде, бо наші націоналізували супермаркет «Метро». Ти гадаєш, воду в пляшках спеціально для вас закупили? — хихикнув чоловік.

— Не барися з водою, — не попросив, наказав Вадим.

Вітька пішов, і одразу ж неподалік розірвався снаряд, за ним другий, третій. За кілька хвилин пішла «відповідь» — просвистіло і десь далеко бахнуло. З годину було чути вибухи, потім зненацька стихло, як і нічого не було. Ця «розвага» трохи відвернула думки Вадима від води. Як тільки настала тиша, знову зашуміло в скронях.

Чекати довелося недовго. Проскрипіли колеса візка по коридору, стихли біля камери.

— Ще не відкинув ласти без води? — почувся голос баландера.

— Давай уже!

Вадим схопив пляшку, тремтячими руками відкрутив кришечку і припав до води. Прохолодна рідина здалася такою бажаною і смачною, як ніколи. Схаменувся Вадим, коли в пляшці лишилося води на палець.

— Перебір, — зітхнув він, з болем поглянувши на залишки води.

— Бери ще одну.

— За які заслуги? Краще віддай жінці в камері навпроти.

— Ти не дуже тут командуй, — буркнув невдоволено Вітька, — ти їм ще потрібен, тож наказано видати більше води, а там — вороги ЛНР, вони не хочуть співпрацювати з нашими. Вловив різницю?

— Але вона жінка.

— У неї є чоловік, нехай з нею ділиться, то їхні сімейні справи і аж ніяк не твої, і не мої, — хіхікнув баландер. — Краще б про свою спитав.

— Про Настю?! — мимоволі вихопилося у Вадима.

— А в тебе кілька дружин? Просила тобі дещо передати, — майже прошепотів.

— Що саме?

— Загадку. Слухай, а то забуду. Яка різниця між словами «перемога» і «побєда»?

Сумнівів не лишилося! Настя жива і вона поруч! Тільки вона, щоб якось підтримати Вадима, могла передати загадку! Тож вона не занепала духом, не зламалася!

— Дякую! — сказав Вадим, але візок уже поскрипів далі по коридору.

На радощах Вадим пізно схаменувся. «Який я телепень! — картав він себе. — Потрібно було передати їй воду!»

Лише коли ейфорія трохи спала, він подумав, що то на краще. «Не проси». Настя сильна, вона витримає. От якби можна було хоч на хвилинку її побачити! У животі загурчало, і Вадим згадав про їжу. Він забрав з «кормушки» миску, взяв зі столу ложку, яка давно не бачила води, і з’їв запарену окропом «Мівіну». «Мабуть, теж „націоналізована“ в „Метро“», — подумав, сьорбаючи.

Вадима не викликали на допит, тож сушив голову над загадкою Насті, перебирав різні варіанти, але ніяк не міг второпати різниці між двома словами. І чи є вона взагалі? Це ж треба було Насті таке вигадати!

Розділ 35

Коли Вадим і Настя поїхали, Левко не хвилювався. Сам уже не раз волонтерив з батьком, возив допомогу бійцям, тож знав, що такі поїздки важкі та виснажливі, але коли бачив радість солдатів, відчував їхню вдячність за допомогу, втома зникала і він знав, що робить корисну справу для перемоги і тому поїде ще і ще. Левко не телефонував батькові, щоб не відволікати його, а перед його поверненням вирішив приготувати обід. Він змалку навчився готувати різні страви. Батько працював, тож Левко звик бувати вдома сам і добре справлявся. Хлопець купив курячого фаршу, насмажив котлет. Поки варилася гречана каша, нарізав салат зі свіжих помідорів та солодкого болгарського перцю. Батько не дуже полюбляв перець, та Левкові він подобався, до того ж хотілося порадувати тітку Настю, якій перець смакував. А ще вона нахвалялася приготувати йому в дорогу трилітрову банку борщу. Левко змастив салат олією і про себе посміхнувся. Добра вона, тітка Настя, і батько, схоже, її дуже кохає. Нехай би вже швидше побралися і жили разом, щоб він там, у Києві, не думав, що батько самотній.

Левко поглянув на годинник. За годину-дві батько повинен бути вдома. Юнак ввімкнув телевізор, подивився новини. Схоже, кепські справи в бійців під Іловайськом. Інтернет був заповнений вщент матеріалами про Іловайський котел. Виклад матеріалу в ЗМІ різнився: одні писали, що вороже кільце навколо міста ось-ось зімкнеться, інші — що то ворожа пропаганда, на яку не треба вестися.

Левко ліг на диван і заплющив очі. Він незчувся, як задрімав під монотонне бубоніння ввімкненого телевізора, а коли відкрив очі, надворі було вже темно. На електронному годиннику світилися червоні цифри: двадцять третя година. Хлопець пішов на кухню. Каструлі стояли на місці. Для певності він зазирнув під кришку — ні, страви ніхто не чіпав. Левко зателефонував батьку, але з ним не було зв’язку. Він спробував зв’язатися з Настею, але до неї також не зміг додзвонитися. Левко зиркнув на мобільник — антенки на місці, тож у місті зв’язок є. Може, вони вирішили затриматися? То чому ж батько не повідомив? На нього це не схоже. До того, що зв’язок час від часу зникав, Левко вже звик, тож вирішив почекати до ранку. Він ще довго сидів за комп’ютером, переписувався з Юлею. Дівчина написала, що вже скучила за ним, але Левко заспокоїв її тим, що за кілька днів вони зустрінуться в Києві і будуть разом щодня. Хлопець ліг спати о першій годині ночі, але прокинувся рано. Годинник показував шосту ранку, і Левко одразу схопив мобільник. Він набирав номери по черзі: батько, тітка Настя, знову батько — марно. О десятій годині Левко взяв гаманець і поїхав у село, де жила мати тітки Насті. «Якщо вони спокійно висипляються, а я тут хвилююся за них, посварюся», — думав він, трясучись у незручній маршрутці.

Їх не було вдома. Лише Барсик вибіг назустріч, піднявши довгого хвоста, і жалібно занявчав.

— Нема нікого, — сказала сусідка.

— Ви не бачили, чи приїжджала тітка Настя з батьком вчора?

— Ні, нікого не було, — запевнила сусідка, — я була весь день вдома.

Левкові не залишалося нічого, як повернутися в місто. Додому він не пішов, а поїхав до тітки Валентини в кав’ярню.

У «Затишку» Валентина й Ольга якраз пакували ліки для бійців у зоні АТО. З відвідувачів були лише двоє хлопців, які сиділи за крайнім столиком і стиха розмовляли. Жінки Левкові щиро зраділи.

— Левко, як добре що ти зайшов! — Валентина обійняла хлопця. — Ти нам потрібен!

— Щось трапилося? — спитав він, привітавшись.

— Скупили майже все, що нам замовляли наші солдатики, — сказала Валентина. — Уже закінчуємо пакування.

— І чим я можу допомогти?

— Треба все це негайно відправляти, а Вадимові не можемо додзвонитися, — пояснила Ольга. — І Насті, до речі, також. Вони вдома?

— Приїхали! — сказав Левко і сів на стілець. — Сам хочу знати де вони.

З’ясувалося, що ніхто не знає, де Вадим і Настя. Левко не на жарт стривожився. Бувало всяке: волонтери і під обстріли потрапляли, і викрадали їх ополченці, і знаходили їх вбитими, і напорювалися на міни, і полон не був винятком. Левко сказав, що навіть із затримкою на добу-дві Вадим і Настя вже мусили повернутися. За час відсутності вони нікому не дзвонили, тому про них нічого невідомо.

— Тільки без паніки! — командним тоном сказала Валентина. — Якщо такі справи, то доведеться декого потурбувати.

Жінка кинула погляд на відвідувачів кав’ярні і пішла у свій кабінет. Вона вперше бачила цих юнаків, тож не була впевнена, чи можна при них говорити. «Краще перестрахуватися», — подумала Валентина і щільно зачинила за собою двері.

Вона зробила кілька дзвінків і з’ясувала, що Вадим та Настя затрималися в Старобільську, бо машина потребувала ремонту, потім вони забрали на пошті посилки для бійців і поїхали до айдарівців, але до місця призначення так і не дісталися. Командир Дід сказав, що й досі чекає на них, спробував зв’язатися з волонтерами, але не зміг. З отриманої інформації Валентина зробила висновок, що з друзями трапилось лихо. За три доби їх відсутності можна було вже кілька разів об’їхати всю Луганщину і повернутися додому. Що тоді? Міна під колесами, викрадення чи полон?

Валентина покликала до кабінету Левка та Ольгу, розповіла все, про що дізналася. Жінка бачила, як стривожився і занервував хлопець.

— Синку, заспокойся, — мовила вона, обійнявши хлопця. — Треба діяти.

— Що робити? — розгублено спитав він.

— Минуло три доби від часу зникнення, тому візьми вдома фотографії та напиши заяву в міліцію. У тебе є фото Насті?

— Знайду на Фейсбуці.

— Ось і добре! Не гай часу, йди. Головне, не падай духом і все буде добре, — Валентина поплескала хлопця по плечах.

— Левко, а ти продовжиш навчання? — спитала Ольга.

— Збирався, — зітхнув хлопець, — тепер не знаю, що робити.

— І не думай кидати! — категорично заявила Валентина. — Якщо ти будеш сидіти вдома і чекати — нічого не зміниться. Нехай міліція робить свою справу, а ми теж шукатимемо. Людина не голка, знайдеться!

— Навіть не знаю, — промимрив хлопець.

— Обіцяй, що поїдеш у Київ, — попросила Валентина.

— Не можу обіцяти, мені ще треба подумати.

— Іди зараз же додому, потім у міліцію, зроби все, як треба, а ми чекатимемо на твій дзвінок, — сказала Ольга.

Левко повернувся додому, знайшов фотографію батька. Той дивився на сина зі світлини радісно. Хлопець згадав день, коли сфотографував батька. Це було два роки тому, на день його народження. Вони святкували вдома, вдвох, але їм не було сумно. Вони з батьком завжди знаходили спільну мову. Якось тато пожартував, що в нього неправильний син, бо батьки з дітьми підліткового віку мають проблеми, а з Левком їх немає.

«Ось, тату, ми помінялися місцями, — сказав про себе Левко, тримаючи знімок, — з тобою, як із неправильним підлітком, є проблемка, але я зроблю все, щоб її розв’язати».

Він знайшов на сторінці в соцмережі світлину Насті, скинув на флешку, щоб роздрукувати. У міліції Левко провів майже день. Спочатку написав заяву, потім з годину чекав слідчого, який знову розпитав усе з самого початку і записав. Слідчий запевнив, що Вадима і Настю оголосять у розшук.

Стомлений Левко повернувся додому й одразу зателефонував Валентині. Він дістав з холодильника котлету і, не розігрівши, з’їв без хліба, запив холодною мінералкою і ліг на диван. Треба було вирішити щодо навчання. Левко мусив зробити самостійний крок у своєму житті, без поради батька. Лише зараз, коли того не було поруч, він відчув, як його не вистачає. Левко вважав себе незалежним і дорослим, а тепер хотілося повернутися на кілька років назад, пригорнутися до батька, відчути його тепло і міцні обійми. У Левка був номер Геннадія, але розміркувавши, він вирішив не сповіщати неприємну звістку. «Зачекаю кілька днів, потім подзвоню Генику».

Він набрав Юлю.

— Як ти? Уже зібрав валізу? Купив квитки? — засипала питаннями дівчина.

Левко розказав про батька і Настю.

— Я не можу поїхати на навчання, поки їхня доля не відома, — зізнався він дівчині.

Вони ще довго говорили по телефону. Юля переконала Левка продовжити навчання, і він погодився.

Розділ 36

— Ходімо, Сєвєр! — кинув Злий. — Потрібна поміч.

Геник допив окріп, забрав автомат і вийшов за Злим. Біля шкільного ґанку стояв мікроавтобус, за кермом якого сидів боєць.

— Сич, — назвався він Гені й спитав Злого: — Їдемо?

— Стартуємо! — сказав Злий, залазячи в салон.

Геннадій сів поруч. Вони проїхали кілька вуличок, завернули в провулок, оминаючи свіжі вирви. Машина зупинилася біля приватного будинку. Геннадій вийшов з мікроавтобуса і мимоволі замилувався. Схоже, будинок звели недавно. Двоповерховий, з червоною металочерепицею, рожевий будинок з кількома майже казковими вежами та флюгерами, нагадував би про мирне життя, якби не відсутній правий бік. Здавалося, що будинок сумно блимає чистовимитими вікнами, в яких застигли сльози, і не розуміє, що з ним трапилось.

— Що, задивився? — Сич жартома ткнув Геника в плече. — Будинок сподобався?

— Так, гарний, — погодився Геннадій, — напевно, тут було затишно. Бачиш виноградне шатро над подвір’ям? — кивнув він у бік відчиненої хвіртки.

Секцію бетонного паркану заміняла невеличка прибудова з написом: «Цілодобова продуктова крамниця „Світланок“». Господарі заходили в магазин з двору, а для покупців був вхід з вулиці. На дверях магазинчика красувався замок, а металеві двері будинку висіли, розкурочені вибухом. Сич метнувся у двір, а Геннадій спитав Злого:

— Чому «Світланок», а не «Світанок»?

— А дідько його знає, — знизав плечима. — Може, щось середнє між іменем господині «Світлана» і словом «світанок»? Хто їх, підприємців, зрозуміє? А тобі на який ляд знати?

— Просто поцікавився.

— Ходімо вже, цікавий ти наш, — сплюнув Злий і пішов на подвір’я — звідти їх покликав до себе Сич.

Хлопці пройшли бетонованою доріжкою, яку присипало штукатуркою та білими цеглинами. Першим до будинку увійшов Сич, за ним — Злий, потім — Геннадій. З великої вітальні Сич одразу чкурнув у кімнати, почав нишпорити.

— Що він робить? — здивовано і стривожено запитав Геник.

— Не твоє діло, — кинув невдоволено друг.

Геннадій помітив, як Сич відчинив шкатулку, поклав у бокову кишеню золотий ланцюжок.

— Стояти! — скипів Геннадій. Він швидким рухом скинув з плеча автомат і спрямував на хлопця. Той зреагував миттєво — направив на нього свій. — Поклади все на місце! Ну ж бо!

— Заспокойся, псих! — кинув Сич. — Не суй носа куди не просять!

— Це називається мародерство!

— Не тобі, шмаркачу, мене повчати!

— Я тобі не дозволю грабувати!

— Може, ще й кулю у мене випустиш?

— Випущу!

— Кишка тонка!

— Ша, хлопці! — втрутився Злий. — Сєвєр, опусти зброю.

— І ти з ним заодно?!

— Я тобі все поясню.

— Не треба! Я сам усе бачу! — викрикнув Геннадій.

— Заткнись! — наказав Злий так, що пішла луна.

— Я сам його пристрелю! — лютував Сич. — Відійди геть!

— Давайте один одного переб’ємо, — Злий став між хлопцями, — допоможемо ворогу? Га? А чом би й ні?! На двох бійців стане менше!

— Це — мародерство! — вперто повторив Геннадій.

— Ходімо, — Злий взяв Геника під руку, — я тобі поясню, як це називається. Ходімо, досить бичитися один на одного!

Геннадій неохоче опустив зброю і розвернувся. Вони пройшли до машини, закурили.

— Ти, друже, не гарячкуй, коли не знаєш, що й до чого, — спокійно мовив Злий.

Він затягнувся димом, сів на поріжок мікроавтобуса.

— То поясни мені, бовдуру, як це зараз називається, — невдоволено буркнув Геннадій. — Може, приватизацією чи, даруй, прихватизацією? Так, здається, у сєпарів називають грабіж?

— По-перше, власник цього будинку воює на тому боці, і його ніхто не змушував, пішов добровільно.

— Це не дає нам права грабувати будинок. Напевно, у нього є дружина, діти. Вони до чого?

— Та-а-ак, — протяжно мовив хлопець, — вони ні до чого. А ось у Сича ліпший друг зараз у реанімації в Харкові, лежить непритомний, бо куля в голові засіла і ніг нема, а він хотів зробити дружині подарунок на її день народження. Про золотий ланцюжок дівчина мріяла, а не мала змоги купити, бо нещодавно тільки покинула стіни дитбудинку.

— Все одно, він не має права, — уже тихіше і спокійніше сказав Геннадій.

— Не має. А вагітній дівчині, якій незабаром виповниться дев’ятнадцять, чоловік-інвалід зможе надіслати подарунок? Вона ще не знає про лихо, і Сич вирішив зробити їй подарунок нібито від чоловіка, а про біду не сповіщати до пологів. Ось такі справи, Сєвєр.

Геннадій мовчав. Він нервово докурив цигарку, недопалок із силою розчавив чоботом.

— А ти впевнений, що Сич узяв лише ланцюжок, а не поцупив усі коштовності? — спитав.

— Впевнений, що поцупив.

— І це не мародерство?

— Не будь мотузяною душею, — скривився Злий. — На війні як на війні, багато бруду, але серед простих вояків, які ризикують життям щомиті, його набагато менше, ніж там, нагорі, — він тицьнув угору, — де набивають собі гаманці за рахунок таких, як я, ти, Сич і ті хлопці, які незабаром почнуть непритомніти від голоду та спраги. Ти ось такий правильний, а хлопцям треба доставити воду. Де її взяти? Водогони перебиті, а спека докучає. Купувати в сєпара? — кивнув на магазинчик. — Ага, розігналися! За які шиши? Зараз відкрию магазин, завантажимо хлопцям воду. Сподіваюсь, що вона там є.

Не чекаючи від Геннадія нових звинувачень і дорікань, Злий приніс шматок арматури і спритним рухом збив замок.

— Прошу! — кивнув.

Усередині невеличкої продуктової крамниці все було так, ніби господарі щойно вийшли на хвилинку. На поличках охайно розкладені пачки печива, чаю, кави, кетчупи та консерви, у холодильних шафах — пляшки з напоями та газованою водою. Злий відчинив дверцята, дістав пляшку і жадібно зробив кілька великих ковтків. Він сплюнув на підлогу, нарікнувши на теплу воду.

— Холодильники не працюють, світла нема. Нічого, хлопці хоч трохи вгамують спрагу. Давай вантажити все, чим можна їх підгодувати та напоїти, — наказав.

Геннадій вагався.

— То ти будеш допомагати чи шмарклі тягати та сльози лити за сєпарським добром?

Геннадій мовчки дістав пляшки з водою. Прибіг Сич, приніс скатертину.

— Клейонки не знайшов? — невдоволено буркнув Злий, відчиняючи дверцята багажного відділення мікроавтобуса.

— Аристократи, мать їх… — Сич вилаявся, — клейонок нема, одні скатерті.

Геннадій хотів складати пляшки в автівку, але зупинився — долівка була залита свіжою кров’ю. Сич помітив його вагання, посміхнувся:

— Не знепритомній, шмаркачу!

— Добирай слова! — скипів Геннадій.

— Ну годі вам! — гаркнув Злий.

Він вирвав скатертину з рук хлопця, склав її вдвоє, прикрив кров у салоні. За мить просочилися кілька крапель, застигли на білосніжному полотні калиною. Злий поставив на них пляшки з водою. Бійці завантажили солодкі напої, мінералку, консерви, майонез, печиво та цукерки.

— Шкода, що хліба нема, — бідкався Злий, — і тютюну та горілочки. Нічого, наступного разу я знайду, де взяти.

— А тим людям, що у школі, дістанеться хоч щось? — спитав Геннадій.

— Не бзди, і їм роздобуду харчів, — відповів Злий, — уже дещо нагледів.

— Ще одна крамниця?

— А чом би й ні?

Коли скінчили роботу, в магазині лишилися тільки кілька баночок кави, трохи чаю, цукерки та жуйка. Сич сказав хлопцям, що іще повернеться.

— Там, за рогом будинку, трохи приберіться, — сказав наостанок.

— Ходімо, — покликав Злий Геника.

За рогом, там, де в будівлю влучив снаряд, громадилася купа цеглин, присипаних рожевою штукатуркою. З-під завалу стирчали кілька шматків черепиці, ніжка від стільця, кутик диванної подушки та вухо іграшкового зайця. Злий обійшов купу і покликав Геннадія.

— Ось вони, — кивнув.

Лише зараз Геник помітив труп молодої білявої жінки. З-під завалу виднілися її голова та рука, а поруч — мертве немовля. Гарненька дівчинка зі світлим волоссячком була неймовірно схожа на ляльку, яку вдягли в рожеве платтячко, а потім поклали відпочити, тож вона заплющила очі й міцно заснула. Геннадій втупив погляд у труп дитини і застиг як вкопаний, не в змозі відірвати очі. Бліде обличчя дитинки не присипало навіть пилом, воно було чисте й свіже, мов у янголятка. Навіть смерть не змогла зіпсувати її невинності та краси.

— Принеси щось загорнути трупи, — наказав Злий. — Добре, я сам, а ти дістань жінку.

Геннадій на ватяних ногах зробив кілька кроків до тіла жінки. Її рука вже почала синіти, і кінчики доглянутих тонких пальців з манікюром набули неприємного кольору. Він різко потягнув на себе холодну руку і від несподіванки скрикнув — від жінки залишилася тільки верхня частина тіла.

— Опаньки! — Злий кинув килим на землю. — І де нам тепер шукати другу частину?

— Не знаю.

Вони розібрали завал, обійшли все подвір’я, Злий навіть заліз по драбині, щоб оглянути розбите горище, але й там нічого не знайшов. Хлопці припустили, що частину тіла могли затягти собаки, але вона знайшлася метрів за тридцять, у садку, під кущем бузку. Солдати викопали неглибоку яму серед газону, щоб було одразу помітно, загорнули два тіла в килим й опустили. Присипавши землею, зробили помітний горбок.

— Нічого, потім люди перепоховають, — Злий витер піт з лоба, — головне, що в землі.

Хлопці вмилися мінералкою, присіли на ґанку перекурити.

— Приїде Сич, будемо шукати ще магазин, — сказав Злий. — Люди в школі… Вони теж жерти хочуть.

— Гадаєш, війна все спише? Нас посадять за мародерство, — мовив Геннадій, припалюючи цигарку.

— А я не боюся. Якщо ти сциш, то я візьму все на себе, але хлопцям на передовій, жінкам та дітям у школі не дам померти від спраги та голоду. Переможемо, тоді нехай саджають. Я навіть візьму провину за віджатий мікрик, на якому їздить Сич. Гадаєш, його надало командування? Тримай кишеню ширше! Не було на чому вивозити в тил поранених бійців, тож довелося конфіскувати, — він помовчав і додав: — І загиблих не можна залишати.

— У кого віджали машину?

— А я знаю? Мені насрати, — нервово пояснив Злий. — Хто купив один раз — придбає ще, але залишити помирати поранених… Я дав Сичу машину, і він вивіз шістьох важкопоранених. Шість життів врятовано. Що на терезах переважить: життя людей чи залізяка? Якщо навіть додати мої роки ув’язнення за мародерство, вона вартуватиме набагато менше, ніж врятовані життя. Тож усе добре, Сєвєр! Тільки б роздобути десь харчів, цигарок і горілочки!

— Цигарок і горілки? Без них можна обійтися.

— Це тобі так здається, бо справжнього пороху ще не нюхав.

— Не кажи так — це мене ображає, — зауважив не зле Геннадій. — Я теж ризикував життям.

— Коли гинуть на твоїх очах побратими, то нема заспокійливих слів, — криво посміхнувся Злий. — А ось сто грамів фронтової горілочки — те, що треба! Знімає напругу, можна пом’янути. А цигарки… Як без них? Коли мій побратим помирав у мене на руках, він попросив цигарку. Уявляєш, у мене її не було… А він так просив… закурити востаннє.

Злий підвівся, подивився в небо.

— Я ще тут, живу, воюю, при нагоді п’ю горілку, смалю цигарки… А він уже ні.

Розділ 37

Настя знала, що Вадим десь поруч, іще до того як їй повідомив Філін. Того дня, коли Настя востаннє бачила Вадима, її повезли на розстріл. Вона не мала сумнівів, що її позбавлять життя десь у яру і ніхто про це не дізнається. Жінку дійсно повезли до яру, поставили нагорі, і вона чула, як за спиною клацнули затвори. Пострілів не було, лише дикий регіт ополченців і, приперчені добірним матом, моральні знущання. Її повезли кудись автівкою зі зв’язаними хомутом руками за спиною, лапали її груди, грубо, боляче, нахабно. Здавалося, що в чоловіків у військовій амуніції не лишилося нічого людського, ніби ніколи не мали ані сестер, ані дружин. Ополченці відверто обговорювали її груди, насміхаючись з того, що вони занадто м’які та обвислі, потім один з них запропонував парі на те, які в жінки соски: темні чи світлі. Настя спочатку пручалася, та отримала удар прикладом у спину і після того лише беззвучно плакала. Зціпивши зуби, вона мужньо винесла знущання, коли згрубіла брудна рука ополченця оголила її груди. Вона думала про те, що краще б її розстріляли, ніж так принижувати. Настя здогадувалася, що то був лише початок випробувань на міцність. Коли під’їжджали до Луганська, ополченці трохи привели її в належний вигляд, бо «Філіну не сподобається».

Філін з першої зустрічі наводив на неї страх. Настя намагалася кілька разів під час розмови подивитися йому прямо у вічі, як завжди робила, але не могла. Колючий погляд банькатих очей спідлоба, сповнений ненависті й недовіри, її паралізував, лишав можливості тверезо думати, тому надалі жінка вирішила відводити очі. Напевно, Філін був гарним психологом і добре знав, як налякати жертву. Він зупинявся позаду жінки і починав допит. Так вона не бачила виразу його обличчя, не знала, чого чекати наступної миті, тому весь час перебувала в неймовірному напруженні. Улесливий і лагідний, наступної миті він міг завдати підлого удару ззаду.

Його погляд прошивав її наскрізь, ніби хотів зазирнути в душу і спопелити її. Філін мав звичку при розмові торкатися волосся жінки і неочікувано шарпати за нього, щоб зазирнути в очі. Вона боялася дивитися на нього, а Філіна, напевне, тішив її переляк. Настя не хотіла давати йому таке задоволення і при кожній нагоді схиляла голову. Філін домагався одного: Настя повинна підтвердити, що її чоловік — коригувальник артилеристів. Вона не знала, навіщо це йому, і твердила, що вони лише волонтери і ніякого стосунку до військової справи не мають. Одного разу Філін сказав, що все одно виб’є з неї свідчення. Вона підозрювала, що головний козир Філін приберіг на потім.

Настю відвели в маленьку порожню камеру, аби вона не отримувала ніякої інформації. Те, що Вадим живий і перебуває поруч, вона почула від самого ката. У перший день серед чотирьох бетонних стін вона, на свій подив, не відчула себе затворницею. Душа підказала, що її коханий поряд, часом Насті здавалося, що вона чує його подих, стогін, відчуває на фізичному рівні його біль. Вона не помилилася. Якось чоловік, що розносив їжу по камерах, обмовився, що Вадима тримають у камері на цьому ж поверсі. Це підтвердило її відчуття і Настя, коли була на самоті, почала подумки розмовляти з Вадимом. Часто зникало світло, але то не було найбільшою бідою — думкам воно не потрібно, їм вистачає і світла, і простору.

Дуже хотілося помитися, і одного разу Настя не витримала і запитала баландера про воду. Чоловік хихикнув і кинув: «Може, тобі ще й джакузі влаштувати?» Більше вона не поверталася до цього питання, але насувалася ще одна проблема, яку жінка не знала, як вирішити. На днях у неї починалися місячні, а вона не мала нічого, окрім трусиків, які були на ній. Їх вона прала на ніч у зекономленій воді для пиття, а от що робити, коли настануть жіночі дні? Не говорити ж про них з Філіном? Набравшись сміливості, вона спитала баландера, чи є у нього щось для жіночої гігієни. «Затички ти маєш на увазі? — перепитав він. — Так би й сказала». Наступного разу він поклав у «кормушку» кілька жіночих прокладок, завбачливо попередивши: «Не здумай забити ними унітаз — сратимеш посеред камери».

Настя часто думала про матір. Важко було уявити, що довелося пережити бідолашній жінці, коли вона дізналася про зникнення доньки. Напевно, вона одразу ж повернулася додому, так і не здійснивши давньої мрії купити на батьківщині будиночок і завести коня. Бідна мама! Не поталанило їй з дітьми. Ніна, як відрізаний кусень, геть збожеволіла, а тепер ще й Настя зникла. Як витримає негаразди мама? Напевно, плаче та тужить за дітьми вдень і вночі.

Іванна, донечка… Біль, смуток, часом розпач. Де зараз її кровинка? Ще життя не знає, а поневіряється на чужині. Скоріш за все, не додзвонилася Насті й від бабці почула погану новину. «Донечко, як ти там? І чому так вчинила? Чому не послухала матір?» — ці питання часто спадали на думку Насті.

Жінка не знала, коли побачить доньку і чи взагалі побачить. Можливо, прощання на автовокзалі у Сєвєродонецьку було останнім? До цього часу Настя картала себе за те, що не пересилила себе і не зрушила стіну непорозуміння й недовіри. Вона чекала першого кроку від доньки, тішила себе примарною надією на слова прощення. Не дочекалася. Вона, як мати, мусила зробити перший крок назустріч, обійняти свою дитину, притиснути до себе, пробачити, тоді, можливо, донька зрозуміла б свою помилку і вибачилася. А може й ні…

Геник… Де він зараз? Чи оминула його ворожа куля? Невідомо. Новин з фронту також нема. Під час обстрілів у Насті з’явилася надія на звільнення. Що ось-ось скрипнуть двері камери і на порозі вона побачить свого сина. Потім все стихло і надія зникла.

Час від часу Настю водили на допити. Коли вели довгим напівтемним коридором, у камері № 2 заздалегідь зачиняли віконце. Їй спало на думку, що саме там тримають Вадима, ховаючи від її погляду. Останні кілька днів Настю не турбували, і це ще більше напружувало і схиляло жінку до різних здогадок і домислів.

«Хай там як, казиться Філін чи ні, перемога буде за нами, — зробила втішний висновок Настя і задумалася. — Перемога… Яке значення має це слово? Пере-жити, пере-бороти все, перемочь — російською, усе задля того, щоб перемогти. „Победа“ російською мовою: по-біді, пройтися по бідах, щоб перемогти», — дійшла вона висновку. Вороги хочуть її залякати і принизити, щоб зламати, але такої насолоди вона їм не дасть.

— Їстимеш? — чоловічий голос у віконці відірвав її від роздумів.

— Так, і питиму також, — відповіла Настя.

— Що передати твоєму Вадимові? — спитав.

— Загадку від мене.

— Ти зовсім дурна чи трохи?

— То сам вирішуй, — весело відповіла Настя, — а моєму чоловіку передай загадку.

Розділ 38

Левко зібрав валізу, перевірив документи та квитки. Все було готово до від’їзду на навчання, не вистачало лише батька, його потиску руки на прощання та обіцяного борщу тітки Насті. Левко зранку сходив у слідчий відділ, новин не було, тож він попросив у разі чого телефонувати йому. Вже з валізою він зайшов до кав’ярні «Затишок». Валентина радо зустріла хлопця, обняла, заметушилася.

— Ми з Ольгою розмістили на своїх сторінках у Фейсбуці оголошення про Вадима та Настю, — сказала жінка, сівши поруч за столик і поставивши каву. — Попросила друзів перепостити, може, випливе якась інформація.

— Як буде, подзвоніть мені одразу, — попросив Левко.

— Звичайно! У мене на міліцію менше надії, ніж на оголошення в соцмережах. Ольга й на «Однокласниках» кинула об’яву, а я попросила молодь, що заходить на каву, розмістити інформацію ВКонтакті. Будемо сподіватися на краще. А ти вчися, повернуться твої додому — будуть задоволені.

Хлопець кивнув на знак згоди.

— Не знаю, чи варто сповіщати Богдану Стефанівну? — задумливо промовила жінка.

— Ви знаєте її номер?! А я їздив до неї в село з надією щось дізнатися.

— Запиши його напровсяк, — Валентина продиктувала номер Настиної матері. — То що будемо робити? Га?

— Гадаю, що не варто її турбувати, — сказав Левко. — Вона так давно не була на своїй батьківщині, а тепер… Подзвонимо, якщо буде нова інформація.

— Напевно, так краще, — погодилась Валентина. — Чув новину про ліквідацію на території Сєвєродонецького лісництва бази терористів?

— Ні, останні дні не слідкував за новинами, — зізнався Левко.

— Батальйони «Айдар», «Чернігів» та підрозділи СБУ накрили їх по повній програмі. Кажуть, це диверсійна група, яка недавно напала на блокпост «Айдару» в Смоляниновому, — розповіла Валентина. — Коїться казна-що в місті, і знову ніякої інформації для населення. Якось Ольга зі свого балкона вночі спостерігала, як проспектом ганяли машини з сиренами і строчили автомати, з кущів біля школи хтось кинув гранату, потім пораненого чоловіка забрала машина з мигалкою. Уяви собі, минуло кілька днів — і жодного повідомлення. Може, це операція силовиків, але ж мешканців міста, які стали свідками, потрібно якось інформувати! Хай би написали на місцевих сайтах, не хвилюйтесь, мовляв, громадяни, або збрехали, і то було б легше. А так… Невідомість породжує чутки і домисли.

Левко повністю погодився і запитав, що чути про Іловайськ.

— Двадцять восьмого серпня військові та їхні родичі мітингували під будівлею Міноборони України — показали по всіх каналах. — Вимагали відправити підмогу нашим бійцям, які потрапили в оточення.

— Відправили?

— Принаймні запевнили, що на Схід поїхали танки та бронетехніка, але від солдатиків інша інформація, — Валентина стишила голос. — Хлопці мені розказали, що ніякої підмоги так і не дочекалися. Сєпари поширюють чутки, що наші в оточенні.

— Все-таки Іловайський котел є?

— Не знаю достеменно, але солдатики, які сюди заходять, дуже стривожені. Схоже, що від нас багато чого приховують, — сказала Валентина і додала: — І не тільки в нашому місті.

Левко подякував жінці за гостинність та каву і сказав, що йому час іти. Жінка глянула на годинник:

— Ще рано, посидь трошки.

— Мені добиратися до Рубіжного, а там перевірка на блокпостах, — сказав Левко. — Краще зачекаю на вокзалі, ніж спізнюся на потяг, іншого не буде, він єдиний.

Розділ 39

Бійці йшли обережно, бо повсюди орудували диверсійні групи, тому вказівні пальці приросли до гачків автоматів, готові будь-якої миті на них натиснути. Злий та Геник крокували попереду, наказавши Малому не висовуватися. Щойно відстрілялась ворожа артилерія, тож була надія, що за час відносної тиші вони встигнуть роздобути харчі для людей у спортзалі. Після того, як хлопці обчистили приватну крамницю, Геник вирішив для себе, що з нього досить. Совість заспокоїв тим, що пограбування було вимушеним, аби підкріпити змучених побратимів, але більше в таких заходах участі не братиме. Але як то кажуть, не зарікайся. Коли він повернувся в спортзал, до нього підійшов хлопчик років двох. На його обличчі ще не висохлі сльози, він простягнув рученята до Геннадія і проскиглив: «Дядя, дай ням-ням!»

— У мене… нема нічого, — розгублено мовив і взяв дитину на руки.

Хлопчик обхопив його шию руками, розплакався:

— Дядя, я хоту ням-ням! Дай кетю! Я хоту пить! Дай-дай-дай!

Геннадія охопив розпач. Дитина плакала, розмазуючи по обличчю сльози і з надією притискаючи мокре личко до його неголеної щоки. Він не знав, як її втішити. Підійшла її мати, з немовлям на руках, яке теж плакало. Жінка стомлено повторювала: «Тихо-тихо-тихо! Тс-с-с!»

— Вибачте нас, — звернулася вона до Геннадія, — не можу дітей заспокоїти, вони дуже хочуть їсти. Чи не можна нам хоча б водички та ложку цукру?

Геннадій знав, що на кухні вже нічого не лишилося, навіть запасів води. Останній літр хлопці залили в пластикову пляшку і віддали медикам для поранених.

— Зараз щось придумаємо, — сказав він жінці те, що мусив. Передав хлопчика матері й поглянув на Злого. — Ходімо… Малий, ти з нами?

— Так! — підхопився хлопець.

— Поки ти тут соплі дитині втирав, — сказав на виході Злий, — Кабан вже попрацював, зараз йому потрібна допомога.

Геник здогадався, про що мова, але вже не ставив зайвих питань. Якщо потрібно буде обчистити магазин, він це зробить, але дітей нагодує.

Хлопці звернули з головної вулиці у вузький провулок. Геннадій помітив, як на одне подвір’я чкурнув високий худий юнак. Він уже не вперше бачив його в різних місцях. Запам’ятався йому цей хлопець своїм високим зростом і дуже кучерявим чорним волоссям.

— Зачекайте, — спинив рукою бійців і розповів про свої підозри.

— Скоріш за все розвідує, — висловив припущення Злий. — Підемо тихо, простежимо, а ти, Малий, прикриєш нас з вулиці.

— Чому я?!

— Цить! — шикнув Злий, і Малий одразу замовк.

Злий пішов першим. Він зазирнув за ріг будинку, рукою дав знак Геннадію. На столі, який стояв за будинком впритул до нього, лежали притиснуті камінцем карти з позначками. Виходить, Геннадій не помилився — юнак займався розвідкою, працював на ворога. Високий кучерявий хлопець з’явився перед ними зненацька із літньої кухні і закляк на місці.

— Стояти! Руки за голову! — крикнув Злий, націлившись.

Від несподіванки хлопець на мить розгубився і почав повільно зводити руки вгору.

— Не треба! Не чіпайте його! — закричала жінка, яка вибігла за хлопцем.

Вона була також високою і худорлявою. Хустка злетіла з голови, і по плечах розсипалося пишне чорне кучеряве волосся.

— Підеш з нами, розвіднику! — наказав Злий. — Руки за голову і три кроки вперед! Повільно!

Жінка затулила собою сина. Вмить юнак вихопив з кишені гранату, другою рукою відштовхнув матір.

— Відійди! — закричав, недобре зблиснувши очима.

— Ні! Не треба, синку! Прошу тебе! — заґвалтувала жінка і кинулася до сина.

— Хай живе Новоросія! — вигукнув юнак.

Жінка схопила сина в обійми саме тієї миті, коли він відірвав чеку і кинув гранату під ноги. Злий шарпнув Геника за рукав, і вони встигли одним стрибком укритися за рогом будинку.

— Що тут?! — прибіг Малий.

— Геть звідси! — крикнув Злий, штовхаючи його в плечі. — Де ти повинен бути?!

Злий схопив карти і пошматував.

— Ходімо, — наказав.

Бійці пішли далі провулком й побачили Кабана зі скривавленими руками. В одній руці він тримав ніж.

— Що у вас трапилося? — спитав він.

— Потім розкажу, — буркнув Злий і спитав: — У тебе як справи?

— Погляньте самі.

Посеред двору приватного будинку валялась голова бичка, а на клейонці — тушка, з якої Кабан вже встиг випатрати нутрощі і здерти шкуру.

— Ну як? — прогудів Кабан, вказуючи ножем на тушу.

— Молодець! — зрадів Злий.

— І кому це м’ясо? — Малий дивився голодними очима.

— І тобі дістанеться, — запевнив Злий.

— Господар бичка віддав? — спитав Геннадій.

— Ага, губи підкатай! — посміхнувся Злий. — Господарів нема, тож ми його конфіскували для потреб населення. Задоволений відповіддю?

— Ясно, — кивнув Геннадій.

Злий наказав Малому роздобути якусь клейонку або простирадло, щоб донести тушу до школи. Хлопець зайшов до невеликої прибудови і за мить витяг майже повний мішок гречки.

— Диви скільки! — радісно, якось по-дитячому, сказав він. — На всіх вистачить?

— Це як їсти, — сказав Кабан. — Я такий голодний, що міг би це теля сам зжерти.

— Обсерешся, — засміявся Злий. — Закінчаться набої, хто сєпарів мочитиме? Кабан, тільки на тебе надія, будеш кулаками їх добивати. Чому ти ще тут? — звернувся до Малого. — Де клейонка?

— Я зараз! — Малий чкурнув через паркан до сусідів.

Геннадій поцікавився, чому Кабан не розрубав тушу на частини, і той пояснив, що так зручніше нести та й обстріли можуть початися будь-якої миті.

— Слухай, а чому в тебе позивний Кабан? Не Слон чи якось інакше? — спитав Геннадій, прикурюючи.

Кабан витер руки ганчіркою, встромив ножа в тушу, також дістав цигарку.

— А, то цікава історія, — посміхнувся Злий. — Розкажи, Кабан, а то Сєвєр дуже допитливий.

— То було на початку війни, — Кабан присів навпочіпки, — коли ми сиділи в окопах, як зайці, а ополченці накривали нас вогнем. До нас не доходили ані волонтерські харчі, ані армійська тушонка. Хлопці так хотіли їсти, що коли знайшли в якомусь дворі півбуханки цвілого хліба, то вмить проковтнули і запили дощовою водою з банки з-під фарби. Тоді я пішов до покинутого хутора, де кілька днів поспіль волав голодний кабан. Вирішив, що зроблю одразу дві добрі справи: по-перше, позбавлю кабанця від голодної смерті, по-друге, врятую хлопців. Заколов кабанчика, закинув на плечі й пішов через поле. А сєпари помітили і відкрили вогонь. Наші кричать, щоб кидав кабана й тікав, але як його кинути, якщо півсправи зроблено?

— І не кинув? — посміхнувся Геннадій.

— Звичайно, ні! Я поклав його на землю, сам ліг поруч і, прикрившись тушею, поплазував до своїх. Уяви, Сєвєр, коли притяг його, знайшли в тушці вісім куль!

— Нічого собі! — засміявся Гена. — Тепер зрозуміло, чому в тебе такий позивний. Заслужений!

Повернувся Малий, сяючи від задоволення. Хлопець приніс простирадло і пакет з трьома десятками яєць.

— Стирив у сусідів? — спитав Злий.

— Ні, самі дали! Можна буде зварити найменшим дітям.

— Брешеш, сам взяв, — Злий подивився на хлопця з недовірою.

— Чес-слово самі дали! Я зайшов до погреба, де вони сховалися, і все.

— Зрозуміло, — посміхнувся Злий. — На їхньому місці, побачивши у своїй схованці солдата з автоматом, я б віддав яйця і не тільки.

— Я їм не погрожував.

— Годі ляси точити, — сказав Кабан.

Він сам перетягнув тушу на простирадло, згорнув його вдвоє і закинув собі на плечі.

— Нічого собі! — захоплено вигукнув Малий.

Злий і Гена взяли за «вуха» мішок з гречкою і вийшли на вулицю.

— А я що нестиму? — почувся позаду ображений голос Малого.

— Яйця, — відповів Кабан, крокуючи попереду.

Розділ 40

Одного вечора, коли в коридорі не було ополченців, Настя спробувала голосно покликати Вадима, але одразу ж прибігла охорона і наказала замовкнути, ще й пригрозила на ніч зачинити віконце. Ночувати в задушливій камері, де майже не промивався унітаз, при закритому вікні в спеку було чи не найбільшим покаранням, тому вона більше не робила спроби догукатися до чоловіка. Кілька днів поспіль її не турбували, тож Настя намагалася набратися сил, щоб витримати наступний допит. Вона розмірковувала, чому ополченці так хочуть добитися зізнання в тому, що Вадим коригував артилерійські обстріли. Зрештою дійшла висновку, що Філіну не вистачає підвищення, але вона помилилася…

Філін перебував у доброму настрої. Таким задоволеним, якщо так можна схарактеризувати криву посмішку на злобному обличчі, Вадим його бачив вперше. Такі зміни насторожили чоловіка, і він запідозрив щось неладне. Але Філін, схоже, цього разу не мав наміру влаштовувати тортури.

— Ну що, бандерівець, як справи? — Філін дружньо поплескав Вадима по плечах.

— Я — громадянин України.

— А твої діди воювали? — вишкірився сєпаратист.

— Так.

— За фашистів?

— За звільнення від фашизму.

— Бачу, ми говоримо різними мовами.

— Напевно.

— Твої діди воювали, а ти став фашистом.

— Який я фашист?

— Хто за Україну, той і є фашист.

— Дивна логіка, — посміхнувся Вадим.

— Тобі цього не зрозуміти. Ти коригував вогонь по тих, хто захищає землю своїх дідів, — Філін говорив спокійно, без звичної злості, — ти зрадив свого діда, спаплюжив пам’ять. Ставши на бік фашистів, які захопили Україну, ти й сам перетворився на фашиста. А ми — вірні нащадки, без вагань піднялися на захист землі, яку поливали кров’ю наші діди.

— Я не хочу слухати маячню «дєдивоєвалі», остогидло, — сказав Вадим і напружився, очікуючи підлого удару.

Проте Філін лише неприємно вищирився, обійшов навколо стільця, де сидів Вадим, і форкнув смішком.

— Ти розумієш, що нам фашисти не потрібні?

— Я не вважаю себе таким.

— Мені начхати, ким ти себе вважаєш, — прогарчав чоловік, — головне, що ми отримаємо за тебе і твою бабу непогані гроші.

— Я дорого коштую? — зіронізував Вадим.

— Ага! — хихикнув Філін. — За тебе як за коригувальника росіяни готові заплатити двадцять тисяч зелених! Непогано, як гадаєш?

— Я вже казав, що з мене коригувальник, як з корови балерина.

— А мені все одно, хто ти, — розвів руками Філін, — аби заплатили. — Він свиснув, і на порозі одразу ж постав охоронець. — Заводь! — наказав він.

Вадим побачив Настю. У грудях зашаленіло серце, застрибало сполоханою пташкою, й тепла хвиля ніжності обдала його з маківки до п’ят.

— Настя! — Чоловік підхопився з місця, але важка рука Філіна одразу лягла на плече, втиснула в стілець.

— Привіт, любий! — Настя посміхнулася кутиком губ.

Її всадовили на стілець за два метри від Вадима.

— Голубки, мать вашу! — Філін брудно вилаявся.

Настя прикипіла зором до Вадима. Обіймала його поглядом, пестила очима, намагаючись сказати, що любить його безмежно, вірить у те, що все у них буде добре. Вона не зламалася — Вадим бачив це, прочитав у її ніжному погляді, і підморгнув. Ледь помітна посмішка сяйнула на її обличчі, очі запроменилися, і Вадим був вдячний долі за цю мить щастя. Філін люто глипнув на них, звернувся до Насті:

— Кохаєш його?

— Так!

— А за що? Мені цікаво знати. Що в ньому такого? Звичайний чоловік і все.

— Хіба кохають за щось? — стиха промовила Настя. — Кохають за те, що ця людина є у житті.

— Так просто? — скривився Філін і метнув погляд на чоловіка.

Відтак зиркнув на годинник і сів за стіл. За кілька хвилин до кабінету увійшов статний чоловік у камуфляжній формі, привітався з ним за руку і сів поруч. З виправки та розмови російською мовою з характерним «ґ» було зрозуміло, що то російський кадровий офіцер. Чоловік пошепки поговорив з Філіном, переглянув папери. Потім оцінливо роздивився полонених.

— Фамілія, ім’я, отчєство, — звернувся він до Вадима і почав записувати.

Він ставив питання по черзі Вадимові та Насті, щось занотовував, супився від невдоволення, скоса зиркав, коли щось не подобалося. Офіцер розпитував детально, куди і звідки їхали, навіщо, що конкретно везли і кому, де бували раніше, як потрапили в полон. Він справляв враження дещо стомленої, але розумної та адекватної людини. Після години допиту він кивнув, щоб їх вивели. Коли Настя і Вадим були вже за дверима, то почули незадоволений голос росіянина:

— Каво ти хатєл мне падсунуть? Валантьори ани, нікакіє нє корєктіровщікі…

Вадим зрозумів, що Філін цього разу залишиться без двадцяти тисяч доларів, але найбільше непокоїло його те, чи дозволять їм тепер бути в одній камері з Настею. Охоронці зупинилися біля камери № 2, відчинили двері та заштовхнули Вадима всередину, Настю повели далі коридором.

Розділ 41

Не витримало материнське серце — поїхала Богдана Стефанівна на Луганщину. Сусід Михайло добровільно взявся доглядати господарство, сестра з чоловіком провели на потяг. У Києві жінка пересіла, і знову стукіт коліс та вихор думок. Чому людське щастя таке примхливе? Здавалося, справдилося неждано-негадано все, про що мріялося, настав час насолоджуватися щастям, а не вийшло — життя чашу з медом розбавило гірким полином. Чи то вже доля її така, чи сама в чому винна? Хто дасть відповідь? А ніхто, бо відповіді на всі питання знає лише Всевишній.

Богдана Стефанівна лежала і думала про те, чи правильно вчинила, витрачаючи гроші колишнього чоловіка. Може, знову помилилася? Що робити, якщо він передумає і вимагатиме повернути кошти? Якщо так, вона продасть будинок, а ось коней — нізащо. Вона вже відчула, що вони сприйняли її як нового господаря. Герда й Геракл перед її від’їздом самі підійшли до неї, довірливо ткнулися мордами в плечі ніби просили не покидати їх і не зраджувати.

— Я повернуся до вас, мої любі, лише чекайте на мене, — сказала вона коням і попестила їх.

Здавалося, вони зрозуміли її й довго дивилися вслід великими розумними очима. До від’їзду Богдана Стефанівна так і не наважилася сісти верхи на коня. Сусід довго її вмовляв, але вирішила зачекати. Скільки? Знову нема відповіді. Чоловік подумав, що вона боїться їздити верхи, але їй потрібен був час, щоб підготувати себе психологічно, переступити межу зайвої жалості, коли кінь — друг, а не робоча сила.

Монотонний стукіт коліс приспав змучену роздумами та тривогою жінку. Прокинулася Богдана Стефанівна у Сватовому. «Це ж треба так заснути! — подумала. — Можна і свою станцію проспати!»

— Чаю чи кави? — спитала провідниця.

Богдана Стефанівна відмовилась. Скільки там лишилося їхати? Кілометрів сімдесят? Навіть як сто, то що вони в порівнянні з тим шляхом, який лишився позаду? Жінка почала потихеньку збиратися. Спробувала додзвонитися доньці, але знову не було зв’язку. Жінка сховала телефон у кишеню, й він одразу озвався дзвінком. Швидко дістала мобільник, номер не визначився.

— Алло! — промовила схвильовано. — Я слухаю!

— Бабуньо, привіт! Ти мене не впізнала? — почула голос Іванни.

— Іванко, дитино, я так рада тебе чути!

— І я тебе!

— Як у тебе справи?

— У мене все добре. А ти як?

— Усе нормально. Розкажи, як ти? Де? Можеш дати свій номер телефону?

— Бабуньо, я тебе дуже люблю, — сказала Іванна. — І маму теж. За мене не хвилюйтесь, у мене все добре. Передай вітання мамі, я їй зателефоную тижнів за два. Ну все, я не можу довго гово…

У слухавці запікало.

— Та що ж це таке! — у відчаї промовила жінка. — Зв’язок обірвався!

— Тут часто губиться зв’язок, — сказала провідниця, яка проходила з порожніми склянками. — До Рубіжного буде те саме.

— Я ж не встигла сказати головне!

— А ви зачекайте, — порадила жінка, — передзвонять.

До самої станції Богдана Стефанівна не випускала з рук телефон, але Іванка так і не передзвонила. У Рубіжному жінка разом з іншими пасажирами сіла в таксі. Перевірка на кількох блокпостах — і за сорок хвилин опинилася в Сєвєродонецьку.

Сухий і гарячий вітер дмухнув їй в обличчя, коли вийшла на знайомому автовокзалі. Богдана Стефанівна одразу пішла до Мріївських будинків, де жив Вадим. Вона швидко знайшла його квартиру і довго та безуспішно тисла на кнопку дзвінка.

— Їх нема вже кілька днів, — сказала сусідка, яка вийшла з квартири навпроти.

— А Левко?

— Поїхав у Київ на навчання, — пояснила жінка. — Що передати, коли повернуться?

— Скажіть, що приходила Богдана Стефанівна.

— А хто ви їм?

— Вони знають.

— Ну добре, передам. До них вчора приходила якась жіночка з дівчинкою, назвалася Катериною Максимівною, а та, що молоденька, — Аллою. Не ваші родичі? — спитала.

— Ні, — стенула плечима Богдана Стефанівна, — не знаю таких.

— Я все їм передам, — запевнила сусідка, — у мене хороша пам’ять.

— Дякую вам.

Богдана Стефанівна вийшла на вулицю й вирішила ще раз спробувати поговорити з Валерієм. Вона знайшла лавку в тіні, присіла на неї, попила з пляшки води. Не дуже їй хотілося чути колишнього зятя, але треба, подзвонила, привіталася.

— Чого вам треба? — почула непривітне.

— Нічого не чув про Настю?

— Ні, нічого. І Геннадій теж мені не дзвонить. Усе?

— Зачекай! Мені потрібно знайти кав’ярню «Затишок». Ти не знаєш, де це?

— Це та, що по Гвардійському проспекту?

— Здається, так. Десь у центрі. Ти там не бував?

— Я?! У тій бандерівській забігайлівці, де нациків безкоштовно поять кавою? Моєї ноги там не буде! — вигукнув чоловік майже істерично.

— Не кип’ятись, — заспокоїла Богдана Стефанівна. — Я тебе туди не запрошую, мені потрібно знати, де це.

— Краще б знали де ваша донька.

— Дізнаюся, то мій клопіт.

— Дивна у вас родина Бидлот, — глузливо мовив Валерій, — весь час губитеся і шукаєте одне одного.

Боляче різонули його слова, але Богдана Стефанівна стрималася і спокійно ще раз попросила назвати адресу «Затишку». Коли Валерій детально пояснив, як дістатися кав’ярні, жінка не попрощавшись відімкнула телефон.

Валентина радо зустріла її, метнулася готувати каву. Подала напій, поставила блюдце з «Наполеоном»:

— Ви ж з дороги, попийте кави, скуштуйте мою випічку, а потім поговоримо.

Валентині не залишалося нічого, як викласти Богдані Стефанівні всю правду. Вона бачила, як зблідла жінка, коли дізналася, що донька і Вадим поїхали до айдарівців і загубилися, як затремтіли її губи і по щоках покотилися рясні сльози. Господиня як могла втішала матір, але нема тих слів, які б могли розрадити її горе.

— І Левко заяву до міліції подав, і ми робимо все можливе, тож щось з’ясуємо, а зараз потрібно набратися терпіння і чекати, — сказала Валентина, подаючи склянку холодної води.

Богдана Стефанівна записала номер Левка, пожалілася, що їй закинули те, що члени її родини весь час губляться, взяла номер Валентини й Ольги. Уже на виході вона додала:

— Якщо вимагатимуть викуп, то гроші в мене є. Я теж піду в міліцію.

— Сходіть, але краще зранку, — порадила Валентина. — Куди ви зараз?

— Додому, — сказала Богдана Стефанівна, подумавши про те, що нещодавно мала інший дім, який називала своїм.

Розділ 42

Бійці притягли телячу тушу, принесли гречку та яйця до шкільної їдальні.

— Ось, вполювали! — сказав задоволено Кабан, кинувши на землю важку ношу. — Сподіваюсь, хтось роздобув воду?

— Та є трохи, — відповів солдат у білому фартуху.

— Тоді починай кочегарити, бо люди голодні, та й ми не дуже ситі.

— Було б де кочегарити.

— Як це нема де? — встряв у розмову Злий. — Ти ж недавно кип’ятив воду.

— Еге ж, кип’ятив, — зітхнув чоловік. — Місцева родина принесли з дому газову плиту з балоном, і поки газ не скінчився, було на чому готувати, а зараз ні газу, ні енергопостачання.

— Чи й не проблема! Хлопці, несіть казани та каструлі на вулицю, — скомандував Злий. — Зараз дрова притягнемо, цегли навколо навалом.

— А якщо обстріли?

— Будеш молитися! — невдоволено сказав Злий. — Будівля у вигляді букви «П», тож можна розвести багаття біля ґанку, буде тобі прикриття з трьох боків, якщо, звичайно, снаряд не прилетить з четвертого, — насмішкувато додав.

Бійці швидко наносили гілля, на цеглини поставили великі каструлі та чавун. Порубали тушу на невеликі шматки, щоб швидше зварилася і на всіх вистачило, засипали гречкою, посолили. В окремій каструлі поставили варити для дітей яйця.

— Якщо воду не виливати після яєць, а навпаки, долити і додати яблука, то буде дітям солодкий компот, — вніс пропозицію Малий, підкладаючи під каструлю сухе гілля.

— У тебе є яблука? — глянув на нього Геннадій.

— Я миттю! — Малий підхопився з місця. — Тут зовсім поруч, у садку!

— Треба розділити потроху так, щоб вистачило на обід, вечерю і сніданок, — сказав i замислився Злий.

— Ага, скажи, ще на тиждень, — з іронією кинув боєць, витираючи руки фартухом.

— А що, не вистачить?

— Наші хлопці теж голодні. Не забув?

— То діли сам, як знаєш, — буркнув Злий.

Засвистіло, і всі хутко попадали, прикрили голови руками. Рвонуло десь неподалік, бо на хлопців посипалася земля. Прислухалися — тихо. Вони підвелися й обтрусили землю.

— Хай їм грець! — Злий вилаявся. — Відрощуєш оселедець, а його засипає!

— Як там наша каша? — Геннадій поглянув на каструлі.

— Як відчував, накрив, — сказав Кабан.

— Малий! — спохопився Злий. — Дідько! Де Малий!

— Та тут я, чого розкричався?

Хлопець вийшов із-за рогу. В оберемку тримав червонобокі яблука, обличчя трохи розгублене.

— Уявіть собі, осколок влучив у яблуко і застряг, а я їх не випустив з рук.

Злий дав йому потиличника і схвильовано мовив:

— Малий, якщо таке повториться, я… я сам тебе вб’ю. Зрозумів?

— Так!

Коли каша доварилися, до будівлі під’їхав на «УАЗі» Олексій Григорович.

— Як смачно пахне!

— Кашку будете? З м’ясом! — спитав Злий.

— Дякую, нема часу. Вам, хлопчики, десять хвилин на обід і десять на збори. Ідемо в атаку.

Розділ 43

За п’ять днів Настю жодного разу не водили на допити, і вона губилася в здогадках. Тішило те, що вона побачила Вадима, він був здоровий і головне — живий. Щоразу, коли вона чула постріли чи вибухи, з’являлася надія на звільнення, але з того, що випадково вдавалося підслухати, узнала, що то перестрілки між ополченцями. Різні угруповання весь час сварилися, щось ділили і з’ясовували стосунки за допомогою зброї. Надія на звільнення полишала Настю, і вона починала хандрити. Найбільше лякала її невідомість. Вона геть не уявляла, чого чекати наступної миті, на що сподіватися, у що вірити. Було б набагато легше, якби ополченці визначилися з її долею. Нехай це ув’язнення, аби лише знати, що після покарання її звільнять. От якби дозволили бути поруч з Вадимом! Що з ним тепер буде? Уночі думала про матір і давилася слізьми, так було її шкода. Якби ж то звістку про себе дати! Вона ж там виплакала всі очі. Спочатку Ніна мало не добила її своїми вибриками, потім — Іванна, а тепер і Настя. «Ми всі потроху її вбиваємо», — побивалася жінка і не знала, як зарадити цій біді.

Вадима теж не викликали на допит кілька днів. Російський офіцер розкусив Філіна і не захотів забирати простих волонтерів. Мабуть, Філін біситься, тому може вимістить свою лють на ньому або на Насті. Від цього підступного чоловіка всього можна чекати, тож Вадим дуже тривожився за Настю. Через баландера він щодня передавав їй вітання, Вітька переказував йому привіт від Насті. Вадим знав лише те, що вона в тій самій камері — на цьому інформація вичерпувалася. Що відбувалося на фронті — теж невідомо, але одного вечора сусіди навпроти сповістили новину.

— Вадиме, — Степан намагався говорити так, щоб не чув охоронець, — новини є, невтішні.

— З фронту?

— Так. Про Іловайський котел чув?

— Ні, коли нас затримали, речники АТО все спростовували, — відповів Вадим. — Більше нічого не знаю.

— Розбили наших бійців під Іловайськом, — прошепотів Степан. — Вони відступили з міста. Кількість загиблих точно не відома, ополченці вихваляються, що наших багато полягло.

— То, може, брешуть? Видають бажане за дійсне?

— Та ні, точна інформація, з надійного джерела.

— А добрі новини є? — поцікавився Вадим.

— Якби ж то, — сумно промовив Степан. — Наших розбили на Савур-Могилі. Бойовики захопили й Амвросіївку. Щоправда, п’ятого вересня Контактні групи підписали так звані Мінські угоди.

— Які деталі угоди?

— Підписано меморандум щодо двостороннього припинення вогню, — пояснив чоловік, — щось на кшталт припинення вогню і виконання плану мирного врегулювання ситуації на сході України.

— Невже кінець?! — вихопилося у Вадима радісно.

— Я б не був таким оптимістом, — розсудливо промовив Степан, — але надія є.

— Усе буде добре! — Вадим почув голос Олени. — Слава Україні!

— Героям слава! — відповів Вадим і відійшов від віконця — почулися кроки в коридорі.

Збуджений такою кількістю новин, Вадим майже не спав тієї ночі. Знову зажевріла надія на краще. Війни колись закінчуються, вони не вічні, то, можливо, вже кінець? А чи правдива інформація у Степана? Може, обман чи якийсь гачок йому підкинули? Хай там як, людині властиво вірити в краще, тому Вадим налаштував себе на позитив. Проте зранку його повели до Філіна, і його надії розбилися на друзки. У кабінеті було кілька чоловіків. Вадима усадили на стілець. Філін постукав олівцем по столу, зиркнув спідлоба.

— Тішишся, що не вдалося тебе продати росіянам? — скривився. — Нічого, бувають обломи. Недавно затримали українського СБУшника, думав, що бабла на ньому зароблю стовідсотково, а він їм, як і ти, не знадобився. Буває, — посміхнувся він, і його посмішка була схожа на звіриний вищир. — Не вийшло зробити з тебе ворожого коригувальника, то зроблю навідника ЛНР. Як тобі ідейка?

— Не вийде.

— Ще й як вийде! Хана тобі в Україні. Запросимо телебачення, наприклад «Life News», вони знімуть програмку, де ти, як герой ЛНР, отримуєш з моїх рук медальку. Знаєш за що?

— І за що ж? — іронічно спитав Вадим.

— Під Тарасівкою наші бійці розбили цілу колону укропської техніки, сімдесят одиниць. І завдяки кому? Завдяки навіднику, тобто тобі, — Філін скривився. — Нагорода від командування ЛНР, телебачення, фото зі мною поруч напам’ять — все як треба. А як же?! Ти добре попрацював, нехай про свого героя дізнаються в ЛНР і в Україні.

Філін чмихнув сміхом. Банькаті очі нагадували два зліплені докупи вареники, обличчя розчервонілося.

— Хто вам повірить? — розгубився Вадим.

— Повірять! — Філін різко припинив хихикати. — Відведіть його! — наказав і свиснув у свисток.

Розділ 44

Як і обіцяла батькам Алла, повернувшись з окупованого Луганська в Сєвєродонецьк, передусім сходила на могилу брата. Дівчина їхала в рідне місто з острахом, боялася, що батьківську квартиру банк продав за борги. Вона здогадувалася, що мати сподівалася на такий хід подій — вона ладна була пожертвувати житлом, аби лише донька залишилася в ЛНР. Вона навіть порадила взяти з собою особисті речі лише на перший час, щоб «потім не тягти назад». Дівчина не стала перечити матері, зібрала свій одяг в одну валізу і разом із Катериною Максимівною виїхала з Луганська. На їхнє щастя, квартиру навіть не опечатали, тож вони безперешкодно потрапили всередину. Провітрили і довго сиділи у ванні, насолоджуючись купанням. Навіть не вірилося, що можна скільки завгодно хлюпатися, не думаючи про економію води. Катерина Максимівна влаштувалася на роботу в школу, куди мала піти Алла.

— Нічого, Аллочко, — радісно сказала жінка. — Робота є, буде на що жити. Якщо пощастить, то знайду ще підробіток.

Алла боялася, що однокласники змінять до неї ставлення, докорятимуть за брата або життя в окупованому місті. Але все пішло добре, друзі зраділи її поверненню і перші дні навчання в школі були чудовими. Однокласники не ставили незручних питань, чи то з такту, чи з байдужості.

Першого вересня Алла наполягла сходити до тітки Насті, щоб познайомити з нею Катерину Максимівну.

— Ось побачите, вона вам сподобається і ви потоваришуєте, — сказала Алла, коли жінка погодилася.

На жаль, сусідка сказала, що Вадима і Насті вже кілька днів не видно, а Левко поїхав на навчання в Київ. Алла попросила Катерину Максимівну поїхати в село, де жила мати Насті, але жінка відклала поїздку до найближчих вихідних.

— У школі на вчителів в перші тижні після канікул лягає чи не найбільше навантаження, — пояснила, — тож доведеться почекати.

Алла з головою поринула в навчання. Після школи не одразу поверталася додому — йшла гуляти містом. Не вірилося, що можна ось так просто ходити вулицями і почуватися в безпеці. Часто вдень і навіть вночі було чути глухі вибухи, бо лінія фронту проходила неподалік, але в місті панував дух свободи. Дівчина навмисне обирала шлях для прогулянки в ті місця, де був установлений синьо-жовтий прапор. Вона сумувала за ним у ЛНР, але тепер це позаду, попереду нове життя.

Щодня з Луганська їй телефонувала мама. Відчувалося, що їй кортить почути щось негативне, аби сказати: «Ось бачиш, у нас краще, повертайся додому!» Вона так і казала «у нас» і «додому», але Алла знала, що її дім — тут, нехай у квартирі, на яку банк наклав арешт, але її батьківщина, її земля саме тут.

— Дуже хочу зустрітися з тіткою Настею, — сказала Алла матері і розповіла, що вони з Катериною Максимівною поїдуть у село, щоб її розшукати.

— Недавно я говорила з Настею, — згадала Аліса, — вона мені пообіцяла піклуватися про тебе, а зараз не можу до неї додзвонитися. Мабуть, щось із телефоном. Не їдьте поки що в село, спочатку я дізнаюся, де вона. Настя могла поїхати з матір’ю на захід, на її батьківщину.

— Добре, ми почекаємо.

— Доню, прошу, бережи себе, зі школи ходи разом із Катериною, в жодному разі не виходь сама на вулицю, — попросила жінка. — Там і айдарівці, і Правий сектор, ми чули про те, що вони з людьми коять.

— Мамо, ну що ти кажеш! — обурилася дівчина.

— Знаю, що їх захищатимеш, але люди приїжджають із Сєвєродонецька і розповідають, що військові викрадають людей, особливо дівчаток і хлопчиків, вивозять і потім ґвалтують.

— Яка маячня!

— Аллочко, доню, послухай мене, я тобі зла не бажаю…

— Знаю, мамо, але ти таку дурню городиш.

— Невже дурня і те, що айдарівці зґвалтували стару хвору бабцю? Чи те, що вбили стареньку, коли та намагалася захистити машину онука, яку «Айдар» прийшов «віджати»? Якщо у них піднялася рука на людей похилого віку, то чи є в них щось людське?! — обурилася Аліса.

— Ці казки я вже чула і не вірю їм. Скажи ще, що твоя знайома медсестра розповідала, що в Рубіжному айдарівці викрали двох дівчат і кілька днів їх ґвалтували? — мовила Алла з іронією, але мати її не почула.

— Звідки ти знаєш? Я тобі вже казала? — стривожилася Аліса.

— Ні, але цю жахачку переповідаєш не ти одна, і, що цікаво, кожен стверджує, що ця міфічна медсестра саме його знайома, — усміхнулася дівчина. — Не вір, мамо, дурні.

— Гаразд, не будемо сперечатися, — зітхнула в слухавку жінка, — але пообіцяй мені, що не будеш сама ходити вулицями.

— Добре, обіцяю, бувай, мамо! Вітання татові! — попрощалася дівчина і привітно посміхнулась патрулю, у якого на рукавах була нашивка «Айдар».

Розділ 45

Звільняти Іловайськ бійцям довелося без кількох підрозділів МВС, незрозуміло чому «Азов» і «Шахтарськ» перевели в район Маріуполя. З території Росії відкрили вогонь з реактивних систем залпового вогню. З інших боків найманці пішли в атаку, повсюди діяли штурмові та розвідувальні групи ворога. Українські бійці зазнали втрат, частина техніки була розбита, у солдатів, виснажених спекою, закінчувалися набої. З важкими боями вони зайняли півміста. Передовим був блокпост 39–06. Хлопці мали завдання закріпитися й утримувати позиції.

Розділившись на невеликі групи, по кілька осіб, побратими Геника посунули копати окопи на пагорбі серед невеличкого чагарнику. Почувши раптовий свист, Гена встиг крикнути: «Лягай!» Хлопці миттю припали до землі, обхопивши голову руками. Геннадій упав у неглибоку свіжу вирву, потужний вибух оглушив його. Рвонуло поруч, і майнула думка, що це останнє, що він чує в житті. Грудки землі боляче посипалися згори, і засмерділо порохом навіть під шаром ґрунту, який накрив його. Вуха заклало, у голові шуміло й гуло, але хлопець радів, що живий. Він ворухнувся і не відчув різкого болю — отже, не поранений. Спробував підвести голову, як одразу посипалася земля: запорошила очі, забилася до рота. Хлопець сплюнув і поволі почав вибиратися з-під завалу. Це виявилося не так важко — землі було не багато. Він підвівся з автоматом у руках і огледівся. Усе навколо хитнулося і почало набирати чітких обрисів. Праворуч, за десять метрів, ще диміла глибока вирва, пахло смаленим і порохом. Геннадій труснув головою, звільнюючи її від землі та чогось, що тиснуло на скроні і заважало слухати. Ніби крізь воду до нього донеслися звуки вибухів, чи то вдалечині, чи поруч. Він приклав долоні до вух, потім відпустив, як у дитинстві, коли на річці під час плавання у вуха потрапляла вода. На щастя, трохи відпустило. До нього повернулася здатність тверезо думати, і він одразу згадав про друзів, які були поруч до вибуху.

— Агов! Хлопці! Ви де?

Генику здалося, що він крикнув, а почув лише хрипіння. Навколо розкидана земля, ніби хто її ретельно розорав.

— Філософе, ти де?

Не видно нікого.

— Не може бути! — прохрипів Геннадій.

Снаряд розірвався майже поруч з ним, а хлопці були далі, на десяток метрів, тож мали лишитися неушкодженими. Він залишився живий лише дивом. Геннадій кинувся швидко розгрібати землю там, де помітив найближчий горбик. За руку витяг одного солдата — він не дихав, другого, третього… Усі загинули.

— Філософе, де ж ти?!

Геннадій не одразу помітив його під кущем, метрів за тридцять, на невеличкому пагорбі, де вони мусили окопатися. Він побіг до нього, в голові шуміло і паморочилося, спіткнувся, упав, підхопився і радісно повернув друга до себе обличчям:

— Як ти? Зачепило? — і побачив напівзаплющені очі та знекровлене обличчя. — Не може бути! — скрикнув, зрозумівши, що юнак не дихає. — Філософе, чому?! Як же так, Петрусю? Як же тепер нірвана без тебе? — Прикрив долонею очі побратима, стиха промовив: — Прощавай, друже. Ось тобі і нірвана…

Розділ 46

За два дні Вадима знову привели до кабінету Філіна, де вже чекала Настя. Жінка сиділа в кутку на стільці зі зв’язаними хомутом руками позаду стільця. Обабіч — двоє чоловіків у камуфляжі. Хто вони: міліціянти чи ополченці — годі розібратися, жодних розпізнавальних знаків. Вадима посадили навпроти Насті й також зв’язали руки позаду.

— Я підготував папери, — сказав Філін, не підводячи погляду, але було зрозуміло, що він звертається до полонених. — У них ти погоджуєшся на співпрацю з молодою республікою ЛНР. Потрібен твій підпис.

— Я не буду нічого підписувати, — чітко карбуючи кожне слово, мовив Вадим.

— Тобто ти відмовляєшся із нами співпрацювати? — Філін ледь стримував лють.

— Так!

Філін глипнув на Настю, і та не витримала його важкого погляду, опустила очі.

— Не хочете добровільно працювати на нас? Змусимо!

Він свиснув, і за його командою один чоловік відкрив пляшку горілки, другий — закинув голову Насті назад за волосся і наказав відкрити рота.

— Ні, не треба! — попросила жінка.

— Хто тебе питатиме? — хмикнув Філін.

Чоловік почав заливати горілку. Вона лилася по обличчю, по шиї, і жінка закашлялася. Вадим відвів погляд.

— Дивись! — Філін підійшов ззаду і міцними руками-лещатами стис його голову. — Чому зупинилися?! — крикнув чоловікам. Заливайте всю, у мене ще є! А ти, сучий сину, будеш дивитися, як твоя кохана нап’ється досхочу і буде ласкава до чоловіків. На твоїх очах її будуть трахати ось ці молодики, якщо, звичайно, вона не захлинеться.

— Ні! Не треба! — скрикнув Вадим.

— Зачекайте, — важко дихаючи і спльовуючи горілку, попросила Настя. — Я хочу зробити заяву.

— Про співпрацю? — блимнув баньками Філін.

— Моя донька воювала на вашому боці, — на одному подиху вимовила Настя.

— Не треба, — попросив її Вадим.

— Тобто? — Філін насторожився.

— Вона разом з ополченцями стояла на блокпостах поблизу Сєвєродонецька, — пояснила Настя, — тому ви не маєте права так чинити зі мною, її матір’ю.

— Де вона зараз?

— У Росії.

— Дременула?

— Виїхала, коли почалися бойові дії за звільнення міста, — зізналася Настя, розуміючи, що нема сенсу брехати, аби не зробити ще гірше. — Вона допомагала бойовикам.

— То виходить, що вона зрадила нас?! Як тільки запахло смаленим, то одразу в кущі?! Ти знаєш, що тепер їй сюди дороги нема? Як нема і в Україну? Вона — подвійна зрадниця, а таких ніде не люблять.

— Знаю, — прошепотіла Настя, — але ж вона допомагала ополченцям.

— Не клей дурня, — Філін скривив обличчя в посмішці, — це тобі не допоможе. Якби твоя донька і зараз була у наших рядах, інша річ, а так… Продовжуйте! — наказав воякам.

— Не треба! — тільки й встигла сказати жінка, як їй знову почали лити в рота горілку.

Настя кашляла, захлиналася нею, їй давали змогу вдихнути повітря і знову продовжували. Вона почала пручатися й одразу ж отримала удар у печінку.

— Зупиніться! — вигукнув Вадим.

— Підпишеш?

— Ви мені не залишили вибору, — зітхнув чоловік.

Поки Філін відволікся на пошуки ручки в столі, бойовик, який тримав пляшку, швидко допив залишки горілки. Філін подав папери, і Вадим, якому звільнили руки, поставив свій підпис. Після цього дали папери Насті. Жінці не залишалося нічого, як розписатися.

— Ну, голубчики, ви в мене на гачку! — Філін задоволено потер руки. — Ваша СБУ таких, як ви, не пробачає.

— Тепер ви вже можете нас тримати в одній камері? — спитав Вадим.

— Поки що ні, — відповів Філін, — вас переведуть в інше місце. Тут вас тримали як особливо небезпечних злочинців.

«Аби куди, тільки від тебе подалі», — подумала Настя. Філін невимовно лякав її, так, що жодного разу не змогла подивитися йому в очі. Було в ньому щось диявольське, віяло холодом і смертю, ніби він з’явився із самого пекла…

У камері Насті стало зле. Погане харчування, фізичні знущання, моральна втома — все нагадало про себе після горілки, яку в неї залили. У голові гуло, все навколо хиталося, і Настя, лігши на ліжко, заплющила очі. Карусель закрутилася, і її знудило. Вона ледь встигла добігти до туалету. Здавалося, що всі нутрощі вилізуть, спазмами хапало кишківник та шлунок. Жінка повернулася на ліжко, щоб вгамувати біль у животі, який різав гострим лезом, згорнулася клубочком, підтягла під себе ноги і застогнала. І знову нудота. Так тривало всю ніч. Над ранок їй стало ще гірше, і Настя постукала кулаками у двері. Сонний охоронець прийшов не одразу і невдоволено спитав у віконце:

— Чого тобі?

— Викличте лікаря, — попросила жінка.

— Його зараз нема, прийде о дев’ятій, — пояснив. — Спи вже!

Охоронець пішов. Настя зрозуміла, що допомоги чекати марно. Вона повернулася на ліжко і намагалася думати про щось заспокійливе. Найбільше їй хотілося помитися та переодягтися. З того часу, як вони потрапили в полон, вона не мала змоги скупатися. Тієї води, що видавали на добу, було так мало, що не вистачало навіть на пиття. Насті вдавалося протирати тіло вологою тканиною, вона примудрялася навіть прати трусики, якщо це можна було назвати пранням. Але стояла спека, вона пітніла, волосся злиплося на голові так, що вона навіть не могла уявити, як його вимити і розчесати. З часом під пахвами з’явилася пітниця, потім — під грудьми, на шиї, в паху. Червоний висип докучав нестерпно, все тіло свербіло, особливо голова. Кілька разів вона зверталася до охоронця з проханням надати їй змогу помитися, але отримувала відмову — майже все місто було без води. Настя лежала й уявляла, як стоїть під теплим душем вдома, по її тілу стікають приємні струмочки води. Вона набирає в долоню запашний гель для душу і розтирає тіло. Пахне морським бризом, і тіло звільняється від втоми та бруду…

Розділ 47

Не таким уявляла собі приїзд у село Богдана Стефанівна. Стомлена дорогою та морально пригнічена, вона ледь дибала знайомою вулицею. Сусідка, що підмітала біля свого подвір’я, кинулася їй назустріч і забрала ношу.

— Ходімо до мене, я тебе враз поверну до тями, — запросила.

— Дякую, Дусю, але я хочу додому, дорога була важкою, — стомлено мовила Богдана Стефанівна. — На лавці посидимо п’ять хвилин і піду.

Сусідки присіли погомоніти біля паркану, і Богдана Стефанівна стисло розповіла про себе та зникнення Насті та Вадима.

— Недавно хлопчина приїздив, також шукав їх, — сказала сусідка.

— То був Левко, син Вадима. А в тебе, я бачу, так і висить наш прапор. Заспокоїлися недоброзичливці?

— Висів і буде висіти, — запевнила Дуся і посміхнулася: — У мене тепер нове прізвисько — укробандерівка. Мені подобається!

Недовго побалакали сусідки, і Богдана Стефанівна пішла додому. Тільки ступила у двір — назустріч вибіг Барсик, мурчить, нявкає, лащиться до господині.

— Дочекався, от молодець!

Жінка взяла на руки кота, понесла до хати. Усередині віяло пусткою. Здавалося, стіни рідні такі, що рідніших немає, оселя обжита, а чогось не вистачає. Враження таке, ніби побував злодій і поцупив щось таке, про що одразу й не здогадаєшся. Богдана Стефанівна відчинила шафи — все на місці, ліжко акуратно заправлене, скатертина чиста, хіба що нема на стіні старого календаря із зображенням коня. Та навіщо він їй, коли має живих красенів?

Богдана Стефанівна переодяглася в халат — так звичніше і зручніше, відчинила холодильник, а там порожньо. Добре, що є картопля, можна насмажити.

— Барсику, картоплю будеш? Знаю, що ні, а мені нічого не хочеться, — говорила вона до кота, який ходив за нею, як прив’язаний. — Чим же тебе пригостити? Треба сходити до магазину, а в мене нема сил. Що нам робити? Одна донька поїхала світ за очі й не дзвонить, доля іншої невідома. Чому я така безталанна? Мовчиш? Мурчиш, задоволений моїм приїздом, а я мала на думці забрати тебе в нову хату. Поїхав би зі мною? Тепер не знаю навіть, коли я туди повернуся і чи взагалі поїду. Страшно мені, Барсику, ой як страшно! Тривожно так, що душа холоне!

Рипнули двері, і на порозі з’явилася ще одна сусідка, Валентина Петрівна.

— Отакої! — сплеснула руками. — А я вже думала, злодії до хати залізли!

Сусідки погомоніли, розповіли одна одній останні новини.

— Неправильно якось все, не по-людськи у вас, — похитала головою Валентина Петрівна. — Ти поїхала, залишивши листа, потім змучилася, чекаючи тебе Настя, повернулася Ніна, знову поїхала, а тепер Насті нема, Геник не дзвонить. Чи воно родинне у вас?

— Я таке вже чула, — прошепотіла жінка і зітхнула. — Не знаю, що за напасть на нашу родину? І хто її наслав?

— Слухай, ти ж голодна з дороги, а я тут язиком плещу! — сусідка попрямувала до виходу. — Зараз борщику гаряченького принесу і Барсику риби.

— Не треба, дякую, — запротестувала Богдана Стефанівна, — у мене нема апетиту.

— На мій борщ буде! А то в тебе в холодильнику не миша повісилася, так павук сплів павутиння, — було чути вже з коридору.

Гарячий домашній наваристий борщ з квасолею жінка дійсно поїла з апетитом. Вона одразу відчула себе краще, подякувала сусідці й поцікавилася, як її донька Людмила.

— Приїздила до мене, — розповіла сусідка, — погостювала один день і поїхала.

— Стосунки налагодили? — обережно спитала Богдана Стефанівна.

— Як сказати… — знизала плечима Валентина Петрівна. — Ми не розмовляли на болючі теми, тому й не сварилися, але натягнутість… вона залишилася.

— Головне, що приїхала, що ви побачилися, все-таки рідні.

— Знаєш, що вона надумала? Всиновити дитину.

— То це ж добре! Якщо Бог своїх не дав, то нехай стане матір’ю іншій дитині. Сирітка, напевно?

— Батька нема, а мати хлопчика загинула в Донецьку при бомбардуванні. Дитину забрала в Суми бабуся, але їй не дають опіки, бо вона хвора на рак.

— Виходить, дитинку сам Всевишній Людмилі послав!

— І все-таки чужа кров, — сумно промовила сусідка.

— Іноді чужа кров рідніша, ніж своя. Скільки рочків дитині?

— П’ять. Матір свою пам’ятає, тож хто зна, як воно буде.

— Чоловік Людмили не проти?

— Та ні.

— Усе буде добре, — впевнено сказала Богдана Стефанівна. — У Людочки золоте серце і добра душа, а діти це відчувають. Звикне дитина і полюбить їх, як рідних.

Валентина Петрівна розхвилювалася, побігла додому по «четвертину».

— Ти не питимеш, хоч посидиш поряд, — сказала сусідка, виставляючи на стіл пляшку з горілкою і нарізане шматочками сало з проріззю. — Я ж не якась там пияка, щоб самій пити.

Жінки посиділи, пожурилися над жіночими долями, і Валентина Петрівна пішла додому. Богдана Стефанівна спробувала зателефонувати Геннадію — з ним не було зв’язку, з Настею — також. Жінка взяла до себе на ліжко Барсика, обняла його, розплакалася з відчаю. Почувалася безмежно самотньою, покинутою і безпорадною.

Розділ 48

Два дні поспіль українську армію регулярно обстрілювала ворожа артилерія. О пів на шосту ранку починали бити «Гради» та «Урагани» і били без упину до сьомої тридцять. Артилерія працювала не прицільно, тому розбивала приватні будинки та багатоповерхівки, спалахували пожежі і над містом висів густий чорний дим. Артилерія замовкала, аби підлими поодинокими пострілами завдати неочікуваного удару.

Уже не тільки командування, а й рядові зрозуміли, що далі в атаку йти не можна. Сили української армії швидко виснажувалися під артилерійським вогнем ворога, багато техніки було пошкоджено, набоїв залишалося мало. Не було ким прикривати фланги, і велику небезпеку становив незахищений тиловий район під містом. Розвідка доповідала про те, що артилерійський вогонь ведеться здебільшого з території сусідньої держави, командири просили вище командування дозволу на вогонь у відповідь, але не отримали.

У рідкісні хвилини відпочинку, коли з’являвся зв’язок, бійці намагалися дізнатися новини через Інтернет. Так, у соцмережах розгорнулася кампанія з вимогою посилити угруповання українських військ, але відповідь командування була невтішною: немає резервів, війська повинні утримувати довгу лінію фронту.

…Злий кинув саперну лопатку на купу землі від окопу.

— Все! — витер з лоба піт. — Годі з мене.

Він стомлено сів у мілкий окоп, який ледь сягав коліна, випростав ноги і відчув прохолоду.

— Оце наш захист, — пробасив Кабан, втискаючи своє велике тіло у вузький окоп.

— А який сенс рити глибше? — долучився до розмови Геннадій. — Усе тимчасово, і не факт, що за годину не будемо рити землю в іншому місці.

— Можна подумати, що ці дитячі траншеї нас врятують, — сказав Мона, ховаючись від спеки в окопі. — Хіба що від кулі.

— Або від осколків «Градів», — стиха промовила Улянка, кинувши погляд на Геника.

— Якщо «градина» не влучить у цю ямку, — пробурчав Злий. — А де це Малий подівся?

— Пішов матері телефонувати, — сказав Геннадій.

— А що, є зв’язок? — Злий дістав мобільний. — О, є! — радісно вигукнув. — Зараз, хлопці, дізнаємося останні новини.

— Чиї? Наші чи сєпарські? — озвався Кабан.

— Усі, хвилинку! — Злий втупився в екран і за мить повідомив: — Цікаві новини, шановні! У Києві на День Незалежності буде парад. Знаєте, що демонструватимуть? Не вгадали! Військову техніку! Вони там отетеріли, чи що?! У нас тут патрони закінчуються, техніка розбита, її сюди треба гнати, а вона по столиці кататиметься!

— Напевно, так треба, — сказав Мона, позіхнувши, — щоб підняти бойовий дух, показати, що є ще порох у порохівницях.

— Навіщо займатися показухою! — Злий оскаженів. — Бійці гинуть, техніки не вистачає, сєпарські сайти кишать погрозами, що на День Незалежності нам усім тут кирдик, а там парад!

— Чого ти кип’ятишся? — заспокоював Мона. — Може, після параду ця техніка сюди прийде.

— Прийде, — хмикнув Злий, — у свинячий голос.

— Давайте будемо оптимістами, — сказала Уляна. — Нам не можна сваритися між собою.

— А я ні з ким не гризуся, — буркнув Злий. — Мене просто бісить несправедливість. Скільки вже наших полягло? Філософа нема, без нього сумно.

Усі замовкли, згадавши музиканта із Дніпропетровська, який мріяв пізнати нірвану. У Геннадія заболіло в грудях, коли він згадав побратима.

— Досі не можу збагнути, як так вийшло, що хлопці, які були далі від вибуху, загинули, а я — ні, — мовив Геннадій.

— А там і гадати не треба, — сказав спокійно Злий. — Ти впав на землю майже поряд від вибуху, усе начиння снаряду полетіло вгору і навсібіч, а ти опинився ніби під парасолькою, тому тебе не зачепило.

— Навіть барабанні перетинки не полопались, — замислився Геннадій.

— Ти народився в сорочці, — підбадьорив Мона. — Це ясно ще з Майдану.

— Заговорений від куль? — посміхнувся Гена.

— Кожному дароване життя для того, щоб виконати на землі призначену місію, — сказала Улянка. — Поки ми її не виконаємо, будемо жити.

— Тож виходить, що Філософ уже виконав свою місію на землі? — Злий криво посміхнувся. — Одружитися не встиг, дітей не мав, будинок не збудував, хіба що посадив дерево. Це вся його місія?

— Ти зможеш його забути? — Улянка уважно подивилася на хлопця.

— Ніколи!

— Він нас багато чого навчив, — підхопив Геннадій, — змусив задуматися над життям, робити висновки і будувати плани. Життя іноді жорстоке і несправедливе.

— Ось і я про те, а то місія, місія! Ніякої місії нема, живіть, поки живеться. Саме життя навчило цінувати кожну мить. Ось замовкла ворожа артилерія, ми припали до землі, відпочиваємо, майже нірвана! — посміхнувся Злий. — Якби нам ще ту техніку, що на парад виставлять!

— Телефонували знайомі з села неподалік, — сказав Кабан, — ходять чутки, що Іловайськ оточують і незабаром замкнуть кільце, утворивши тут котел до Дня Незалежності.

— Дурня! Ти сам віриш у таке?

— Я ні, — відповів Кабан, — але так кажуть.

— Чув, ніби росіяни перетнули кордон, — докинув Мона. — Якщо це правда, то справи кепські. Звідти вже не сєпари-недоумки прийдуть, а навчені військові.

— Друзі, не вірте всякій маячні! — нервово промовив Злий. — Спеціально вороги ширять чутки, щоб нас залякати. Не на тих нарвалися!

Повернувся Малий і, сховавши в кишеню телефон, сів в окоп. Злий поцікавився, чи вдалося поговорити з батьками.

— Так! — весело промовив хлопець. — Поговорив. Вода є?

— Розумнішого питання нема? — блимнув на нього Злий.

Відпочинок швидко скінчився. Командир взводу передав наказ комбата: поблизу помічені ворожі групи, треба іти в розвідку.

— Будьте обережні, — попередив, — схоже, й справді російські війська увійшли на нашу територію.

Злий взяв на завдання Геника та Уляну.

— А я? — обізвався ображений Малий.

— Ти вже одного разу сходив по яблука, — кинув йому Злий, обтрушуючи землю з одягу, — добре, що яблуко свідоме попалося і врятувало тобі життя.

Розділ 49

Уранці Настя наполягла на виклику лікаря. Її відвели до медпункту, де жінку оглянула лікарка.

— Я не можу жити в таких умовах, — сказала Настя, показуючи сип.

— Дорогенька, що я можу змінити? Чим зарадити? — зітхнула жінка. — Від мене нічого не залежить.

— У камері стійкий запах аміаку, туалети не промиваються.

— Люба, такий самий сморід у під’їздах багатоповерхівок, бо нема води, але ж люди якось живуть.

— Моє тіло незабаром почне загниватися, — сказала Настя, — треба хоча б раз на тиждень митися.

— Я все розумію, але де взяти стільки води? Я ще раз поговорю з керівництвом, але не думаю, що щось зміниться, — сказала лікарка. — До того ж ви тут тимчасово. Незабаром вас переведуть, то є надія, що умови утримання будуть ліпші.

— А зараз що робити?

— У мене обмаль медикаментів, але тримайте, — жінка дала Насті маленький тюбик мазі «Клотримазол», у якому залишилася половина, — змащуйте тонким шаром уражені місця, це зніме подразнення та свербіж. Візьміть ще й оце, — вона дала Насті п’ятилітрову пляшку води. — Звичайно, що повноцінне купання ви не влаштуєте, але хоч щось. Я вам віддаю свою воду, більше нічим не можу допомогти.

— Дякую вам! Хай у вас усе буде добре! — розчулено промовила Настя. Біля дверей вона зупинилася. — Ви дозволите мені скористатися вашим телефоном? — спитала Настя. — Я хочу сповістити маму.

— Ні, — похитала головою жінка, — це неможливо. Категорично заборонено.

Настю відвели в камеру, і вона одразу влаштувала собі банний день. Змочила футболку, обтерла все тіло, дочекалась, поки воно висохне, змастила подразнення маззю. Після цього прополоскала футболку та білизну водою. Покосившись на вічко камери спостереження, вдягла мокрий одяг і довго вагалася, чи вилити залишки води в унітаз, чи залишити ще на одне миття. «Одним літром води унітаз не промиєш, — вирішила, — а тіло освіжити вистачить».

Тієї ночі Настя спала спокійно: тіло не свербіло і одяг не прилипав до нього. Вранці жінка почувалася краще і бадьоріше. Вона поснідала пшеничною кашею, запила чаєм і подумала, що людині так мало потрібно, аби відчути задоволення. На інші роздуми не мала часу — охоронець наказав збирати речі і виходити. Настя посміхнулася. Вона забрала пляшку з водою і вийшла з камери.

Затриманих вивели на подвір’я, оточене парканом з колючим дротом нагорі. Настя замружилася від яскравого сонця, огледілася. Жінок підвели до автобуса і почали перевіряти за списками. Вони шепотілися про те, що зараз відбувається формування нового керівництва і їх переводять у приміщення обладміністрації, де нібито розміщується штаб. Чому переводять і чи на краще — ніхто не знав. Більше інформації Настя не почула, її увагу привернули ув’язнені чоловіки, яких вивели з приміщення. Серед них вона одразу помітила Вадима і помахала йому. На щастя, чоловіків привели до автобуса, який щойно під’їхав і зупинився біля натовпу жінок. Вадим підійшов до Насті, пригорнув до себе.

— Привіт, моя рідненька! — поцілував її в губи. — Вибач за нереспектабельний вигляд, — пожартував він, — були часи, коли виглядав краще.

— Тобі смішно? — Настя погладила його неголену щоку. — А я незабаром матиму свій бізнес.

Вадим запитально подивився на Настю.

— Власний розсадник вошей.

Чоловік посміхнувся.

— Ти молодець, тримаєшся! Скажи мені відгадку, бо я вже мізки зламав.

— Щоб дочекатися перемоги, потрібно «перемочь», «пережити» всі біди — «по бєдє» пройтися і перемогти. Ми все переживемо, бо перемагає лише той, у кого більше сили волі та терпіння. Чи не так?

— Звичайно! Ми сильні, все переживемо і винесемо.

— У тебе рана загоїлася? — спитала Настя, торкнувшись розірваної футболки на плечі, де запеклася кров, залишивши коричневу пляму.

— Звичайно! Як на собаці! А ти як?

— Не дуже, але тримаюся. Буває й гірше.

Чоловіків також перевірили за списками і наказали сідати в автобус.

— Жінки наліво, чоловіки — направо! — прокричав охоронець.

— Я кохаю тебе! — Вадим поцілував Настю.

— І я тебе! — встигла сказати Настя до того, як охорона розділила їх.

Їдучи в автобусі, Настя дивилася у вікно і намагалася запам’ятати все, що бачить навколо. Коротка вимушена екскурсія мала залишити їй спогади та враження, які там, у в’язниці, відволікатимуть від гнітючих думок. Вулиці міста були майже порожні. Здавалося, що невидима сила сховала мешканців у надійні місця. Не видно людей на балконах, тільки білизна висить подекуди. Води нема, то яке прання? Поодинокі перехожі несуть у пластикових бутлях воду, зігнувшись від тягаря. П’ятиповерховий будинок зяє розбитими вікнами. Деякі вікна залатані фанерою та плівкою, інші виблискують новим склом. Перед будинком — вирва від снаряду. Уламки асфальту складені поруч охайною купкою. Із-за будинків виглядає, витягнувши довгу шию, підйомний кран. Прогулюється бабуся з онуком, тримаючи його за руку. Стара швидко оминула натовп озброєних людей, які стояли посеред тротуарної доріжки і жваво розмовляли. На крамничках написи: «Зачинено на ремонт», «Вибачте, ми не працюємо» та коротке, без пояснень і визначеності «Зачинено».

…Жінок розмістили в приміщенні колишнього архіву. Одна велика кімната на всіх з металевими стелажами. Схоже, документи вивозили поспіхом, бо подекуди валялися пожовклі від часу папірці, розірвані теки, старі газети, ручки та олівці.

— Ось наше нове житло, — сказала якась жіночка. — Треба прибратися, пилюки повно.

Жінки знайшли в кутку старий віник, на їх прохання охоронець приніс пляшку води, миску, ганчірку, сказав, щоб обирали собі спальні місця. Настя облюбувала собі «ліжко» в кутку на нижній полиці. Відстань до наступної згори півметра, тому на боці спати проблемно, але в порівнянні з задушливою маленькою камерою, великий простір здався апартаментами, де можна ходити, поспілкуватися, навіть дихати легше.

Жінки взялися за прибирання й одразу роззнайомилися. У цей час чоловіків розмістили в підвальній бойлерній.

— Лягайте де заманеться, — сказав охоронець. — Звиняйте, але постіль не завезли, — посміхнувся. — Та й навіщо вона вам? Ви все одно вороги.

— Спочатку б розібралися, хто вам ворог, — буркнув Степан, якого розлучили з дружиною. — І де нам спати?

— На підлозі. Де ще?

— Але ж підлога бетонна, тут холодно, — заперечив Степан. — Люди захворіють.

— А мені яке діло? Я виконую наказ. Усі питання до керівництва. Зараз принесу з архіву картонки, тож можна буде постелити, — пообіцяв чоловік.

В архіві охоронці позбирали картонні коробки, натомість жінкам принесли старі ватяні матраци.

— Дами, прошу! — сказав охоронець, кидаючи їх на підлогу.

Це була вже розкіш. Жінки розібрали матраци, послали на «ліжка», вибравши той бік, де було менше брудних плям. Потім усіх повели у їдальню, тож Настя мала змогу поспілкуватися з Вадимом. Ніколи їжа не здавалася їй такою смачною. Поруч була кохана людина, гарячий свіжий суп, зварений на кістковому бульйоні, солодкий чай — що ще треба, аби порадіти прожитому дню?

Розділ 50

Богдана Стефанівна гадала, що засне швидко у своїй хаті, ще й дорога її втомила не на жарт, але не спалося. Барсик не відходив від неї і спати влігся поруч на ліжку. Кіт довго муркотів від задоволення, терся мордочкою їй об шию, облизав волосся, потім довго перебирав лапками і врешті-решт заспокоївся і заснув. Різні думки лізли в голову, снували невтішні здогадки. Вона вже знала, що з донькою та Вадимом трапилося лихо, і молила Всевишнього зберегти їм життя. Богдані Стефанівні почала муляти подушка, заважала ковдра, їй хотілося повернутися на інший бік, поміняти позу, але Барсик так міцно спав, що їй стало шкода улюбленця, і вона терпіла. Коли нарешті заснула, то наснилися діти. Маленька Ніна сидить на руках у свого батька і бавиться щойно отриманою в подарунок лялькою. Насті нема поруч. Богдана шукає її й знаходить за будинком у садку. Дівча сидить на лавці з лялькою і тихо схлипує.

— Дитинко, чому ти тут? — питає доньку. — Чого плачеш? Лялька не сподобалась?

— Сподобалась, — киває ствердно.

— То чому ти плачеш?

— Не знаю, — відповідає дівчинка. — Тато взяв Ніну на руки, — зізнається, схлипуючи.

Богдана Стефанівна розуміє, що Настя відчуває різне ставлення чоловіка до дівчаток. Вона садить її на коліна, притискає до себе і доводить, що Настя вже доросла дівчинка, а Ніна ще маленька, що батько обох любить, навіть ляльки однакові купив. А в самої серце тліє — дитину не обдуриш, вона відчуває фальш краще, ніж дорослі. Чоловік і справді приділяє більше уваги своїй дитині, але вона не має права його засуджувати, бо він не ображає її донечку, навіть записав на своє прізвище. Настя вірить матері, довірливо прихиляє до неї голівку і просить:

— Скажи, що ти мене любиш більше, ніж Ніну.

— Не можу, донечко, я люблю вас однаково.

Рука від лежання в одній позі заніміла, і жінка розплющила очі. Барсик потягнувся, вона лягла на спину. Чи то сон був? Ні, то спливли давні спогади, а здавалося, що спала. Скільки було таких випадків, коли Настя відчувала різне ставлення батька! Богдана, як мати, намагалася показати, що між дівчатками нема різниці, але маленька Настя була така чутлива і вразлива. Росли діти разом, а виросли такі різні. Може, справа в батьках? Зараз уже нема сенсу сушити голову над тим, чому і як щось сталося. У неї було дві доньки, а тепер одна десь далеко, інша…

Розплакалася Богдана Стефанівна, вткнулася обличчям у подушку, приглушуючи ридання. Невдоволений Барсик потупцяв по ній та улігся на її ногах. Вмовляла ж себе не ревіти, а не стрималася. Вкрай змучена жінка заснула під ранок, а о сьомій годині підхопилася й бігом умиватися.

— Проспали ми з тобою, Барсику, — сказала, на ходу перевдягаючись. — Мені потрібно до міліції, а ми з тобою спимо.

У слідчому відділі їй веліли зачекати. Богдана Стефанівна просиділа майже годину, а до неї так ніхто і не вийшов. «Напевно, забули про мене», — подумала і пішла до кабінету нагадати про себе. Там хлопець розповідав анекдот своїй колезі, яка сиділа за столом навпроти і голосно реготала.

— Я ж сказав зачекати! — невдоволено кинув він.

Богдана вийшла в коридор. Нічого не змінилося після звільнення міста: такий же безлад і нехтування відвідувачами. Хвилин за десять хлопець вийшов і відвів її до іншого кабінету, де їй знову порадили зачекати в коридорі п’ять хвилин. «У цього особливий годинник», — подумала Богдана Стефанівна, коли минуло двадцять хвилин.

Слідчий запросив її до кабінету, але нічого нового не повідомив.

— Працюємо, — запевнив він, — не сидимо склавши руки, але поки що про долю вашої доньки нічого не відомо.

— Зовсім нічого?

— Розглядаємо кілька версій. Перша: вони могли потрапити в полон до ЛНРівців. Друга: могли самостійно перейти на службу в ЛНР. Третя: могли випадково потрапити під вогонь і загинути. Четверта… Не хочу навіть говорити.

— Кажіть уже, — попросила жінка.

— Їх могли затримати і розстріляти ополченці, — сказав слідчий. — Такі випадки вже траплялися. Ополченці не дуже жалують волонтерів, які допомагають військовим. Не хочу вас засмучувати, але мусите бути готові до будь-якої новини.

Богдані Стефанівні не залишалося нічого, як залишити номер свого телефону і піти. Вона не одразу повернулася додому. Зайшла на ринок, купила трохи харчів та Барсику мороженої риби. До автобусної зупинки було шапкою докинути, але жінка вирішила сходити ще до Валентини в кав’ярню — може, у неї є якісь новини.

Валентина промовчала про новину, яку нещодавно розмістили в Інтернеті. Подружжя, яке допомагало військовим, ополченці закатували, місцеві знайшли їхні трупи. Богдані Стефанівні вона сказала, що кожного дня розміщує на різних сайтах оголошення про розшук, але поки що ніхто не повідомив важливої інформації, самі припущення.

— Усе одно хтось їх та бачив, — запевнила Валентина, — не може бути такого, щоб люди зникли серед білого дня і ніхто їх не помітив.

Богдана розповіла про припущення слідчого.

— Не слухайте ментів, — порадила Валентина, — вони вам такого наговорять! Краще б працювали! Пишуть, що більшість їх розігнали, але я не вірю. Знаю багатьох: як сиділи по своїх кабінетах, так і сидять сиднем! Але нічого, не все одразу змінюється, на все потрібен час, треба вміти чекати. Не хвилюйтеся, ми все одно їх знайдемо! Вірите мені?

— Тобі вірю, — жінка посміхнулася кутиком губ, усмішка вийшла сумна далі нікуди.

— Зробити вам кави або чаю?

— Ні, дякую. Поїду додому, купила рибки для кота, розмерзнеться і смердітиме.

— Пообіцяйте мені триматися, — Валентина обняла її за плечі.

— Обіцяю!

Розділ 51

Розвідгрупа з трьох осіб безшумно просувалася вперед: Злий, за ним — Геннадій і замикала Улянка. Коли Злий помічав щось підозріле, давав їм знак рукою. Діставшись до невеликої улоговинки, вони почули внизу, за кущами терну та шипшини, голоси. Хвилина на оцінювання ситуації — і Злий пошепки скомандував:

— Йду посередині, ви — ліворуч і праворуч, у разі чого стріляйте. Схоже, тут ополченці, а не росіяни.

Геник пішов ліворуч, віддалившись від Злого, і втратив з поля зору Улю, яка взяла праворуч. Злий наблизився до голосів. Дивно, що їхня група до цього часу залишалася непоміченою, хоча під ногами тріщало дрібне сухе гілля.

— Стояти! Руки за голову! — закричав Злий поблизу кущів.

Тієї ж миті звідти прожогом вискочив ополченець із автоматом. Прямісінько на Гену біг хлопець у плямистій формі. Ополченець натиснув на гачок, дав чергу з автомата вбік, хоча Геннадій добре бачив його вирячені очі. Хлопець у камуфляжі не міг не бачити супротивника, але стріляв чомусь навмання, не прицільно. Геник відкрив вогонь і всадив кілька куль йому в груди. Обізвалися автомати його побратимів, але вся увага хлопця була прикута до скривавленого ополченця, який продовжував бігти.

— Дідько! — скрикнув Гена, коли ворог опинився за кілька кроків від нього.

Він бачив його скляний погляд, спрямований кудись повз нього, фонтан крові, що била з горлянки. Відтак хлопець спіткнувся і ледь не впав, але втримався. Геннадій пустив ще чергу, тіло здригалося від кожної спійманої кулі, але хлопець пробіг повз Геннадія і здолав ще метрів десять. Лише тоді упав як підкошений.

— Що в тебе? Порядок? — голос Злого вивів Геннадія зі ступору.

— Що то було? — мовив розгублено. — Я таке бачу вперше. Він біг із кулями в тілі, не помічаючи мене. Людина не може так…

— Пішли, зараз усе зрозумієш.

Вони підійшли до схованки ополченців, де на них уже чекала Уля. Три трупи на землі, у кожного оголена ліва рука, на ній — сліди від уколів, а поруч щойно використані шприці.

— Наркомани? — спитав Геннадій.

— Отож! Щойно ширнулися, тому твоя здобич і бігла на тебе, — пояснив Злий. — У такому стані він, як зомбі, шурував і сам не знав куди. Ти що, струхнув?

— Не без того, — зізнався Геннадій.

Злий перевірив кишені вбитих, дістав їхні документи.

— Так і є, — сказав він, — ополченці з ЛНР. Шевронів нема, але можна було і не перевіряти документи, я одразу бачу цих сраних захисників.

— У них на лобі написано? — поцікавилася Уля.

— Поглянь на них: брудні, неохайні, — пояснив Злий. — Схоже, наші «колеги» послали їх у розвідку, але ті вирішили в кущиках зловити кайф. Кайфонули наповну і не помітили, коли до них наблизилася смерть. — Злий пошастав по кишенях убитих, дістав гроші. — Є гривні та рублі, отже, росіяни десь поруч. — Він засунув купюри собі в кишеню. — Сєвєр, не дивись на мене так, їм гроші вже не знадобляться. Не факт, що і я ними скористаюся, в разі чого дістануться тобі в спадок. Вибач, нема з собою ручки написати заповіт на твоє ім’я.

— Та йди ти знаєш куди?! — відмахнувся від нього Геник.

— Якщо це була розвідгрупа, то нам треба змінити маршрут, — запропонувала Уля. — Могли чути наші постріли і піти на них.

Вони взяли трохи праворуч і продовжили шлях. Хвилин за десять вони почули віддалений гуркіт двигуна військової техніки.

— Схоже, БТР працює, — прошепотів Злий. — Наших тут бути не може, виходить, ворожий. Ви собі як знаєте, а я хочу курити. Три хвилинки на відпочинок, і йдемо далі.

Він дістав цигарки, присів навпочіпки, запалив. За ним закурили Геннадій і Уляна.

— У мене перед очима досі стоїть той хлопець, — зізнався Геник. — Очі вирячені й скляні.

— Сєвєр, а ти колись пробував курити драп? — спитав Злий, затягнувшись димом.

— Ні, а ти?

— Звичайно, пробував! На те воно й життя, щоб усе спробувати.

— Ну і як? Сподобалося?

— Хвилинний кайф не вартий того, щоб занапастити собі життя. Спробував, узнав, як воно, на тому й усе. Кожен сам вирішує, як йому жити, і сам обирає собі майбутнє.

— Хіба Філософ сам собі обрав майбутнє?

— Іноді за нас вирішує вища сила, а іноді сама людина, — пояснив Злий. — Схоже, до мене перейшло щось від Філософа, ось почав розмірковувати про життя, філософствувати, як він колись… А ти, Сєвєр, точно не курив драп?

— Жодного разу!

— Неправильний ти, хоча й непоганий товариш.

— Чому неправильний?

— Що то за пацан, коли не знає, як пахне драп? — посміхнувся Злий. — Жартую. Загасіть недопалки і топаємо далі, — сказав він, підводячись.

Розділ 52

Вадим зрадів, коли його перевели в приміщення обладміністрації. Тепер він мав змогу вільного спілкуватися з іншими людьми. Чоловіки спали на долівці, підстеливши картонні коробки, вночі мерзли, бо кімната була сира і холодна. Двічі на день у їдальні Вадим бачився з Настею. Їм так і не дали змоги помитися, але щодня возили на роботу і, попри всі труднощі та невизначеність, життя урізноманітнилося. Зазвичай на роботу їх супроводжували одні й ті самi охоронці. Один день із затриманими були Костя та Олексій, хлопці років по двадцять п’ять, наступного дня була зміна старших охоронців: Сергію та Валерію було років по шістдесят. З обома змінами полонені мали змогу трохи поспілкуватися і дізнатися новини. Саме від них отримали інформацію про Мінські угоди і про те, що стрілянини стало менше. Схоже, що охоронцям обстріли також остогидли і вони хотіли спокійного життя. Звичайно, в обстрілах вони звинувачували укропів, які не дотримуються домовленостей, — іншого Вадим від них і не чекав. Охоронці часто розмовляли про нове керівництво, але певної думки не висловлювали. Схоже, вони не довіряли не тільки полоненим, а й один одному.

Найчастіше чоловіків возили розбирати завали будинків. Підганяли вантажівку, на яку полонені вручну закидали уламки бетону, цеглини, шматки асфальту, зламані гілки, розтрощені речі, які повилітали у вікна. Дрібніше сміття згрібали лопатами та мітлами, засипали його в мішки і також вантажили на машину.

Якось, коли охоронці всілися на бетонну плиту на перекур, неподалік зупинилися три бабці. Жінки про щось стиха розмовляли, час від часу тицяючи в полонених. Вадим зайшов за велику купу сміття, щоб сховатися з поля зору. Про втечу він навіть не думав, бо знав, що куля обов’язково його наздожене, а ось попросити у бабусь телефон можна.

— Вітаю вас! — звернувся до жінок.

Вони насторожилися і не відповіли.

— Можна скористатися вашим телефоном? Лише один дзвінок, конче потрібно, будь ласка, — сказав він упівголоса.

— Фашист! — кинула у відповідь старенька.

Такої реакції Вадим не очікував. У жінок ніби вселився диявол: їхні очі спалахнули такою ненавистю, що Вадимові стало моторошно.

— Навіщо ти прийшов сюди?!

— Вбивати нас?! — кричали вони наперебій. — Крові нашої захотів! Будь ти проклятий! Нехай твої діти вмиються кривавими слізьми! Хай здохне твоя мати за те, що такого вилупила! За що ви нас вбиваєте?! За те, що ми хотіли свободи? Твій дід не перевернувся в труні? То нехай перевернеться, побачивши, що ти накоїв! Убивця! Садюга! Проклинаю тебе і всю твою родину!

— За… за що? — тільки й мовив Вадим.

Але агресію стареньких уже годі було зупинити. Прокляття посипалися не тільки на Вадима, але й на решту. Охоронці почали заспокоювати жінок, але ті плювали в бік полонених, а потім кинули каміння. Нарешті охорона вмовила жінок піти геть, бо вони заважають працювати. Старі пішли, але ще довго у вухах Вадима бриніли їхні прокльони.

— Чому вони нас так ненавидять? — спитав, оговтавшись, Вадим у охорони.

— Бо хочуть розмовляти російською мовою.

— ?

— Майдан був проти.

— ?

— Ви танцювали на Майдані, напившись чаю з наркотиками, а ми в той час мирно працювали.

— Про наркотики то вже занадто!

— Знайома розповідала про свою доньку, — охоче почав Костя. — Вона без її відома поїхала на Майдан, там було холодно і їм розносили чай на травах. Після того чаю дівчина стрибала по Майдану дві доби без сну і їжі, а коли мати її забрала і повела в лікарню, то у крові виявили три види наркотиків.

— І ти особисто знаєш цю жінку? — скептично спитав Вадим.

— Звичайно! Це моя добра знайома!

— Такі побрехеньки розповідають і у нас у Сєвєродонецьку. І що найцікавіше: кожен знає жінку та її доньку.

— Та мені байдуже, що ти там думаєш, — сплюнув на землю Костя. — Я кажу те, що знаю.

Вадим не став сперечатися, бо, про що б не заходила мова, закінчиться однаково: по-перше, Майдан — ворог номер один, по-друге, Правий сектор і батальйон «Айдар» — також вороги, по-третє — ніколи батальйон «Айдар» не увійде в Луганськ! І наостанок: «Дуже хочемо додому, остогидла війна!» — «То йдіть! Хто вас тримає?» — «Я хочу, щоб моя родина розмовляла російською».

І жодні докази, що ніхто не забороняє розмовляти російською мовою, не діють. У всіх ніби коротке замикання в голові, коли людина не здатна розмірковувати, робити висновки чи навіть дискутувати. Тому Вадим перевів розмову на інше і спитав про останні новини.

— Кажеш, ти віз допомогу «Айдару»? — Костя припалив цигарку Вадиму.

— Так, — підтвердив чоловік, затягуючись. — А що?

— Тоді новини для тебе невтішні, а для нас радісні, — хіхікнув юнак. — Знаєш, що з ними трапилося п’ятого вересня?

— Звідки я можу знати? То що?

— Айдарівці, здається з Волині, їхали вантажівкою по трасі між Металістом та Щастям, — почав балакучий Костя. — Проїхали вони поворот на село Цвітні Піски і десь за півтора кілометра побачили блокпост з укропським прапором. Солдат їх питає, хто, мовляв, такі. А командир без усякого відказує: «Ми — „Айдар“». Солдат як полосоне з «калаша» по них!

— Чому?!

— Не докумекав? — розсміявся Костя. — То ж наші хлопці їх підловили!

— Це ж підло!

— На війні всі способи годяться! — підтримав Олексій. — Усе чотко! Айдарівці як драпонули хто куди! Тікали, як щури з тонучого корабля! Частина все-таки втекла, чкурнувши у «зеленку», а решту поклали на місці.

— Багато загинуло? — спитав Вадим.

— А дідько їх знає! — знизав плечима Костя. — Казали хлопці, чоловік п’ятдесят поклали точно.

— Ні, під вісімдесят, — виправив Олексій. — Там ще була якась укропська баба, кажуть, що лікарка. Знайшлася героїня! — хмикнув юнак. — Приперлась рятувати поранених. Чудна! Можна подумати, що поранені комусь потрібні! Подобивали їх і всі дєла!

— Нам би таких баб та побільше! — сказав Костя. — Уяви, сама, без наказу, на автівці примчала! Вогонь, а не баба! Відчайдуха! Каже, віддайте поранених, а хлопці на те: «Вони вже з Богом розмовляють!», тоді, каже, віддайте вбитих. А навіщо? Чи не все одно, в якій землі лежати?

— Звичайно, ні, — глухо сказав Вадим, — у них також є батьки, діти, рідні люди.

— Ти думаєш, що ми звірі? — образився Костя. — Після бою за дві години почалося перемир’я, тож наші домовилися з укропами і за три дні віддали їм трупи. Уцілілих забрали в полон, бабу теж.

— А її за що? Вона ж лікарка.

— А щоб не пхала носа куди не треба! — засміявся Олексій. — Хай посидить, може, на когось обміняємо. Усе, годі ляси точити! До роботи!

Розділ 53

Алла мала намір поїхати разом із Катериною Максимівною в село до матері тітки Насті у перші вихідні. Вона вважала, що саме там мешкає подруга матері і напевно там нема зв’язку, бо скільки не намагалася додзвонитися до неї — все марно. Але Катерина Максимівна так стомилася, що в Алли не вистачило совісті тягти жінку. Сама теж не поїхала, бо мама категорично заборонила самостійно їздити будь-куди. Ще наполягала, щоб із дому сама не виходила, але то вже було занадто, і Алла порушувала свою обіцянку.

Наступного тижня Алла розповіла матері, що тітка Настя не заходила до них і з нею нема зв’язку.

— Ясно, — зітхнула Аліса, — отака, виявляється, у мене подруга.

— Що ясно?

— Для Насті я — сєпаратистка, ворог, то навіщо допомагати доньці сєпаратистки?

— Мамо, не будь такою категоричною. Ми ж не знаємо всього.

— Навіщо тоді обіцяла? Не вистачило сил сказати правду? — обурювалася жінка. — Могла б одразу сказати, що на мене не розраховуй і баста.

— Ти ж знаєш, що тітка Настя не така. Якщо вона пообіцяла, то дотримає свого слова.

— Чому ж тоді не бере слухавку?

— З нею взагалі нема зв’язку.

— Мабуть, внесла твій номер до чорного списку, щоб ти не могла з нею спілкуватися, — висловила припущення Аліса і додала: — Я також не буду їй дзвонити і тобі, Аллочко, забороняю. Ти мене почула?

— Так, — стиха мовила дівчина. — Мамо, я все одно хочу поїхати в село.

— Я забороняю, — карбуючи кожне слово, сказала мати. — Ти пам’ятаєш, що ми з батьком відпустили тебе з умовою, що ти слухатимешся наших порад.

— Ну, мамо, будь ласочка!

— Про це не може бути й мови! Якщо Настя сама не прийшла, як обіцяла, отже, вона не хоче знати, як ти і де. То навіщо її шукати? Хай живе своїм життям, а ми не будемо в нього втручатися. Домовились?

— Не знаю, — вагалася Алла.

— Дитинко, якщо я дізнаюся, що ти їздила в село, то вживу заходів.

— Яких?

— Забороню Катерині жити з тобою, і тобі доведеться повернутися в Луганськ. Це моє останнє слово. Ти ж мене знаєш, я не жартую.

Алла найбільше боялася того, що мати поверне її в Луганськ, тож неохоче пообіцяла більше не шукати зустрічей з тіткою Настею і не телефонувати їй.

— Якщо вона прийде до нас, то буду з нею спілкуватися, — сказала наостанок дівчина. — Буде нечемно, якщо мовчатиму.

— Вона не прийде, — запевнила жінка і попрощалася.

Ввечері Алла розповіла Катерині Максимівні про розмову з матір’ю.

— Батьки не завжди праві, — сказала на те жінка, — але потрібно дослухатися до їхніх порад. Коли станеш повнолітньою, тоді прийматимеш самостійні рішення, а поки роби, як порадила мати. Ти ж не хочеш назад у ЛНР?

— У жодному разі! — сказала Алла і довірливо пригорнулася до неї.

Розділ 54

— Ну що там? — спитав Злий Улянку, яка уважно дивилася у приціл снайперської гвинтівки.

— Розбита БМП, біля неї працюючий БТР, поблизу бачу чотирьох військових, — відповіла дівчина. — Розпізнавальних знаків на формі не видно.

— Так не видно чи нема?

— Взагалі їх нема.

— Дай подивлюся, — Злий взяв у дівчини СГД. — Це можуть бути росіяни, — сказав він згодом і віддав дівчині зброю. — Нам потрібно взяти язика, хоча б одного.

— Може, в БТРi ще хтось є? — припустив Геннадій.

— Не сидітимуть же вони там цілу годину? Зваряться, як раки в окропі. Чекаємо десять хвилин.

Уляна знову припала до вічка СГД. За кілька хвилин люди в камуфляжній формі дістали пляшку з водою, розпакували щось і почали їсти.

— Схоже, вони зголодніли, — доповідала дівчина. — Вирішили перекусити і напитися води.

— От тварюки! Жеруть, п’ють, а тут язик у роті від спраги скрутився, — пробубнів Злий.

— Треба не проґавити, бо можуть сісти в БТР і чкурнути, — сказала Уля. — Можливо, вони кадрові військові, бо підтягнуті, охайні й обережні. Їдять, напевно, спецпайки, судячи з пакування. Запивають водою.

— Улю, зможеш зняти двох, а третьому вцілити у ногу?

— Одразу не зможу. Після першого пострілу заметушаться. Зніму одного, того, що праворуч, іншому одразу цілюсь у ноги, — пояснила дівчина, — коли він впаде, у нього не стріляйте, приберіть інших. Якщо встигну, зніму ще одного. Готові?

— Не промаж!

Уля промовчала. Кілька секунд готовності — і пролунав перший постріл, за ним другий. Хлопці побігли вперед. Скориставшись сум’яттям, вони першими зробили кілька черг з автоматів. Злий стрибнув до пораненого, який, схопившись за ногу, качався по землі.

— Руки! Руки я сказав! — закричав він.

Чоловік потягнувся до пояса, але влучний постріл Улянки в плече змусив його зупинитися.

— Ти його не добила? — спитав і наказав пораненому: — Прибери руку!

Чоловік відвів руку, і Злий оглянув рану.

— Трохи зачепило, — сказав, відкидаючи зброю ворога. — На нозі теж легке поранення. Молодець, Улька!

— Сама знаю, — посміхнулась дівчина.

— Мені потрібен лікар, — сказав поранений російською, — я стікаю кров’ю.

— Сєвєр, забери їхні документи! — наказав Злий, проігнорувавши прохання. Відтак дістав з кишені чоловіка документи і присвиснув. — Так, як і думали! «Брати-росіяни», мать вас!

— Злий, поглянь сюди! — Улянка підняла зброю. — Автомат АК-100, такі є лише на озброєнні РФ.

— Непоганий улов! — зрадів Злий. — Сєвєр, збирай зброю, беремо набої і ноги в руки! Ех, якби техніку забрати!

— Ризиковано, — промовила Уля. — Наші можуть підстрелити.

— Тоді зробимо так, — Злий змусив пораненого підвестися, відвів його вбік. — Йдіть у тому напрямку, — показав побратимам, — а я зараз.

Він взяв у Геннадія трофейну гранату, повернувся до БТРа і закинув її у відчинений люк. Пролунав вибух, і машина спалахнула.

— Швидше звідси! — Злий схопив під руку полоненого і потяг за собою.

Вони відбігли на безпечну відстань і зупинилися перепочити. Злий дістав джгут, зв’язав полоненому руки попереду.

— Так буде спокійніше.

— Відпустіть мене, я не дійду, — попросив чоловік.

— Можу пристрелити, щоб не мучився.

— Давай!

— Зараз! Розігнався! Називатиму тебе Ґекало. Ти чув про те, що нам встановлено по двоє рабів?

— Так, чув.

— Так ось сьогодні мені пощастило, я впіймав першого раба. Тепер ти — моя власність. Нема сенсу вбивати свого раба. Підлікую тебе, отримаю землю, і будеш ти, Ґекало, з ранку до ночі ішачити. Подобається нове ім’я?

Полонений закліпав переляканими очима. Улянка не втрималася і пирснула зо сміху.

— У мене поранена нога, — повторив чоловік.

— Та не переймайся ти так! — Злий поплескав полоненого по плечу. — Мені кульгавий раб не потрібен. Вилікують тебе! Ти називав себе братом-росіянином, а воно бач, як усе повернулося! Був братом, станеш рабом! Життя таке непередбачуване! Чим швидше пересуватимеш ногами, тим скоріше потрапиш до мого особистого лікаря. А ти як думав! Ми про своїх рабів дбаємо!

— Тихіше! — сказала Уля. — Здається, попереду голоси.

Злий взяв у дівчини снайперську гвинтівку, пройшов кілька кроків уперед і прислухався. Відтак зиркнув у вічко прицілу і приклав палець до вуст.

— Хтось є.

Не встиг полонений відкрити рота, як Злий спритним рухом засунув йому кляп із носовичка.

— Ґекало, тихо! Шкода буде пристрелити такого дужого раба.

Пройшовши кілька кроків, вони почули постріли. Стріляли в їх бік, тому вони побігли, не відкриваючи вогню у відповідь. Коли віддалилися на безпечну відстань, вирішили обійти засідку.

— Сюди пройшли кілометр-два, а назад доведеться зробити гак, — сказав Злий, розглядаючи саморобну карту. — Ось тут, — показав пальцем, — на околиці є приватні будинки. Доведеться зайти туди і дізнатися, де чиї позиції.

— Боїшся, щоб ворог раба не відбив? — посміхнулася Уля.

— А ти б не боялася на моєму місці? — сказав Злий з таким серйозним виразом обличчя, що Геник розсміявся. — Сєвєр, зізнайся, заздриш мені?

— Ще й як!

Незабаром вони, як і припускали, опинилися на околиці населеного пункту. Окремо стояла невеличка охайна хатинка, на подвір’ї якої мирно кудкудакали кури.

— Піде хтось один? — спитала Уля. — Чи всі разом завітаємо?

— Усі, — скомандував Злий. — Щось підказує, що там можна буде напитися. Якщо не дадуть води, перегризу курці горлянку і нап’юся крові, — додав, зиркнувши на полоненого.

Підійшли до садиби, і Злий, витягнувши шию, зазирнув у двір.

— Ходімо, — кивнув Генику. — Улянко, бережи мого раба. Прикриєш у разі чого.

Дівчина кивнула. На подвір’ї нікого нема, двері будинку незамкнені. Злий штовхнув їх, і, злегка рипнувши, вони відчинились. У вітальні пусто, Геник показав, що залишиться біля дверей, і Злий тихенько прочинив двері в іншу кімнату. На широкому ліжку щось ворухнулося під ковдрою, і хлопець завмер, наставивши зброю. Спочатку з’явилася скуйовджена голова дівчини. Вона тонкою рукою повільно прибрала з обличчя волосся і здивовано витріщилася на хлопця.

— Слава Україні! — голосно сказав Злий.

— Героям слава! — неочікувано відповіла дівчина.

Злий від несподіванки роззявив рота.

— Ти хто? — спитала дівчина хрипким після сну голосом.

— А ти?

— Я — Оксана, — кліпнула.

— Я — Злий, тобто Тарас.

— Рідкісне ім’я. Як ти тут опинився? — Вона протерла очі.

— Піймав собі одного раба, шукав другого, а знайшов рабиню. Будеш моєю рабинею?

Дівчина вилізла з-під ковдри, потяглася до халатика. Хлопець відзначив про себе, що в неї гарні довгі ноги, струнка постать і доглянуте світле волосся. Оксана вдягла халатик, повернулася. Їхні погляди зустрілися і затрималися одне на одному. Дівчина посміхнулася, зблиснувши низкою рівних білих зубів.

— Якщо твоєю рабинею, — мовила, не відводячи погляду, — то буду.

— Сєвєр, — покликав Злий, — здається, сьогодні мій день. Я знайшов свою рабиню!

Розділ 55

Якщо ув’язнених чоловіків в одному приміщенні було сімдесят, то жінок менше — тридцять п’ять. Поступово жінки познайомилися, розповідаючи свої історії. Настя не поспішала відкривати перед подругами за нещастям свою душу, пам’ятаючи про те, що серед них можуть бути підсадні. Місцевим, яких затримали за різноманітні провини та за підозрами, було легше, бо до них приходили близькі та знайомі. Побачення не дозволяли, але ті передавали їжу чи одяг. Іноді й Настю чимось пригощала дівчина, до якої приходили батьки та родичі. Раїсу взяли разом із чоловіком і, як і Вадима з Настею, тримали окремо. Історію Олени та Степана Настя дізналася з перших днів, а ось Раїса була сумна, до розмов майже не долучалася і про себе воліла мовчати. Настя кілька разів увечері обережно говорила з Раєю, та її вислуховувала, а коли мова заходила про неї, на очі наверталися сльози і вона замикалася в собі.

Жінок також щодня відправляли на роботи, зазвичай прибирати завали, але жилося їм легше, ніж чоловікам. Якось, коли їх повезли прибирати повалені дерева, Настя опинилася поруч із Раєю. Двоє чоловіків бензопилами валили пошкоджені дерева, розпилювали гілки на частини, а жінки вантажили їх на машину.

— Спимо поруч і працюємо разом, — сказала Настя Раїсі.

— Отож, — погодилася Рая. — Так хочеться додому!

— Мені теж!

— Ви з Сєвєродонецька? — поцікавилася Раїса, тягнучи гілки.

— Так, а ти, знаю, місцева.

— Як сказати, народилася і жила в Луганську, а потім ми з чоловіком виїхали в Сєвєродонецьк.

— То ми майже земляки!

— Виходить, що так. Ось там, — жінка вказала рукою, — наша двокімнатна квартира. Якраз перед війною закінчили робити ремонт. А там, — вона вказала в інший бік, — інша. Ми здавали її студентам. Біля моїх батьків є ще одна, у ній теж жили студенти.

— Ого! Непогано! — посміхнулася Настя.

— Так, але ми працювали з чоловіком, як каторжні. Спочатку в нас була невеличка крамниця, потім відкрили свою гуртову фірму з продажу ковбасних виробів. Батьки допомагали, як могли. П’ятнадцять років, як одружені, а дітей ніколи було завести — все робота, з ранку до ночі, — розповідала жінка, а Настя боялася перебити її, розуміючи, що настав її час виговоритися. — У нас легковик, тож взяли за дорученням у власника ковбасної фабрики під Харковом мікроавтобус, щоб возити продукцію, а потім війна…

Жінка замовкла. Настя витримала паузу й обережно спитала:

— Ви все покинули і виїхали з Луганська?

— Трохи спробували працювати при ополченцях, але зрозуміли, що треба тікати якнайшвидше, — прошепотіла Рая й озирнулася. — Залишки ковбас вони конфіскували для армії, холодильне обладнання теж. Орендований мікроавтобус забрали на користь «молодої республіки», як і решту автівок, що стояли на автобазі. Ми встигли забрати особисті речі та гроші й виїхали до Сєвєродонецька. Ноутбук поклали на дно валізи, і нам пощастило, що ополченець був з перепою і полінився нишпорити. Попросив відчинити, я почала викладати звідти одяг, він махнув рукою, то ми й поїхали.

Подружжя швидко і не дуже дорого, всього за тисячу триста гривень на місяць, винайняло житло, влаштувалося на роботу торговельними представниками у велику фірму, але власник мікроавтобуса вимагав повернути автівку. Тоді подружжя вирішило повернутися в Луганськ і знайти віджату машину. За порадою родичів, проїхавши український блокпост, на номерах чорним скотчем заклеїли синьо-жовтий знак.

— Щоб не злити ополченців, — пояснила жінка. — Цілу добу ми провели з батьками в рідному домі, — сумно сказала Раїса, — а наступного дня пішли на пошуки.

Знайомі розповіли їм, що власникові автобази вдалося повернути собі машини. Він довго доводив, що автівки йому потрібні для розвитку молодої республіки, писав заяви про співпрацю з ЛНР, тож уряд пішов йому назустріч. Канал «Росія-24» зняв сюжет про те, як керівництво «молодої республіки піклується про своїх громадян» і повертає машини власникові. Знайомі порадили звернутися до чільників ЛНР, ключовою фразою, пояснили їм, мало бути «працювати задля розвитку молодої республіки».

— Знайомі сказали куди йти і що говорити, але випустили невеличку деталь, яка стала для нас фатальною, — посміхнулася Рая.

Настя відзначила про себе, що в жінки приємна і чарівна посмішка, шкода, що рідко з’являється, і в гарних карих очах застиг смуток. Вона не поспішала розпитувати, що було далі, бо знала — спогади важкі та ятрять душу. Жінка закинула гілля в кузов, і охоронець дав команду відпочити. Настя та Рая сіли на товсту колоду. Настя дістала цигарку, запалила.

— Чоловікам видають хоч помалу, а жінкам — ні, — сказала, — добре, що чоловік поділився.

— А я не палю. Дітей хочу народити здорових.

— Це правильно, а я… Як бачиш.

— То на чому я зупинилася? — Рая зітхнула і продовжила: — Пішли ми у Східні квартали, до гуртожитку машінституту, шукати Бєса. А народу сила-силенна! Багато студентів, які, пішовши на канікули та полишивши в гуртожитку особисті речі та комп’ютери, у вересні не змогли потрапити в приміщення. Молодь чекала прийому з ранку до вечора, намагаючись отримати дозвіл забрати своє майно. У натовпі також було чимало чоловіків, у яких віджали автівки. Запам’яталась уже немолода жіночка, яка слізно просила повернути зелений «Москвич», бо в них лежача хвора, яку треба возити в лікарню. До речі, ви в курсі, що містом з 24 липня було заборонено пересуватися на будь-якому транспорті? Не ходили навіть маршрутки.

— Ні, а чому?

— Бо ловили диверсійно-розвідувальні групи української армії, — Рая злегка посміхнулася. — Самі обстріляють якийсь район, а потім роблять вигляд, що ловлять ДРГ. Так було з ринком, який ополченці пограбували, а потім обстріляли, щоб загорівся, і почали ловити укропів! Ви звернули увагу на таблички, які висять на крамницях?

— Коли нас сюди перевозили, то я змогла прочитати ті, що написані великими літерами.

— Дехто з підприємців встиг зачинитися і повісити табличку «Ремонт» або «Зачинено», а хто не встиг, той прогадав, — охоче пояснила Раїса. — На всіх віджатих складах, заправках, гуртових базах та магазинах ополченці розвісили звичайні аркуші А-4 з написами «Конфісковане майно. Об’єкт охороняється міліцією ЛНР» або «Власність ЛНР. За мародерство — розстріл». На Лутугінській вулиці аж біліло такими папірцями.

Біля гуртожитку розміщувався блокпост ополченців, обкладений мішками з піском, тому ніхто не міг так просто потрапити на прийом до Бєса і з’ясувати долю свого майна, тож люди чекали своєї черги по кілька днів.

Час від часу виходила довірена особа, яка вислуховувала прохання і пізніше поверталася з відповіддю. Найчастіше Бульдог сповіщав, що «машину перевіряють на причетність до іншої сторони». Жіночці, яка просила повернути «Москвича», він відповів: «Ніякого „Москвича“ у нас нема і не було, його віджали укропи». Якщо машина була зареєстрована не в ЛНР, її взагалі не повертали.

— Я спитала в охоронця, як звертатися до довіреної особи, і він відповів, що то його нове ім’я, тому так і звертатися, — посміхнулася Раїса. — І сміх, і гріх! Як до людини можна звернутися зі словами «Шановний Бульдог»?

Поки стояли кілька днів у черзі, почули з розмов, що коли ополченці не хотіли повертати гарну машину власникам, то підкидали в багажник або салон гільзи чи прапор України. Тоді власників кидали на підвал і використовували як робочу силу.

— Знаєте, нам вірилося в це і ні, — продовжила Раїса, — аж поки на власні очі не побачили, як вийшов Бульдог, сказав одному чоловіку, що у нього в машині знайшли укропський прапор, його закинули в автівку і повезли геть. Ми злякалися по- справжньому, проте вирішили випробувати долю. Коли дійшла наша черга, ми все, як є, нічого не приховуючи, розповіли. Чесно сказали, що виїхали з Луганська в Сєвєродонецьк, там працюємо. У цьому зізнанні ми не вбачали якогось злочину, але виявилося, що помилилися.

— Вам щось підкинули? — спитала Настя.

— Та ні, нас звинуватили в зраді.

— У якій зраді?

— Що ми покинули рідне місто і працюємо не на благо молодої республіки, а на укропів, — пояснила жінка. — Навіть додав, що треба перевірити, чи не прибули ми в місто на розвідку. Ось так ми з чоловіком опинилися тут. Його на допитах били, боюся, що й до мене черга дійде. Є тут у них свій кат, якому подобається знущатися з людей, влаштовувати допити «з пристрастієм», Псих. Розповідає, що йому втрачати нічого і жити недовго, бо має важку форму цукрового діабету, тому лютує.

— Здавалося б, що в такому стані людина повинна думати про Бога, — замислилася Настя, — просити вибачення за гріхи і вимолювати прощення.

— А хіба є Бог у нелюдів? — стенула плечима Рая. — Ходімо працювати, вже кличуть. Тепер ми для них навіть не робоча сила, а рабська.

Розділ 56

Для Богдани Стефанівни потяглися довгі дні очікування хоча б якоїсь звістки про доньку. Час від часу вона їздила в слідчий відділ, але нічого нового не дізналася. До всіх хвилювань додалося ще й те, що жінка не могла додзвонитися онуку. Надворі задощило, і Богдані Стефанівні здавалося, що то не темне небо нависло над нею, а біда. Переступивши гордість, вона кілька разів телефонувала Валерію, питала про Геника, але той тільки повторював, що не спілкується з сином. Жінка знала, що в онука багато друзів, з ними він не раз приїжджав до неї в село, але хіба могла припустити, що колись знадобляться їхні номера телефонів?

Довгими ночами Богдана Стефанівна знову поверталася думками до слів Валерія. Може, він має рацію, коли називає їхню родину дивною, бо постійно хтось губиться? Чи то прокляття над ними висить? Але чиє і за що? Нікого не кривдила, нічого не крала, все життя чесно працювала. То чому її родині життя посилає все нові випробування? Кажуть, що Бог дає людині лише такі випробування, які вона може витримати. Тому треба їх гідно винести. Вона вижила в нелюдських умовах та знущаннях там, у чужій країні, коли поїхала шукати Ніну, варто і зараз набратися сил і чекати. Тільки де взяти ті сили? Удень працювала на городі, нахилилася, у голові запаморочилося, і вона порізала собі руку. Друга рука, поламана циганами, ниє вночі. Треба жити і чекати, а терпіння попросити у Бога.

Богдана Стефанівна згадала, які набожні люди в Західній Україні, і вона колись такою була. За багато років проживання на Луганщині уподібнилась до місцевих: до церкви ходила лише на великі свята, забула молитви, навіть дітки не знають, що таке перше причастя, бо тут не заведено. У церковні свята лише вдягають святкову хустку, готують різні страви та б’ють байдики. А Всевишній усе бачить звідти, його не обдуриш. Мабуть, треба іти до церкви і вимолювати прощення, благати сил, аби витримати випробування долі…

Уранці Богдана Стефанівна вбралася йти до церкви, коли раптом обізвався її мобільний.

— Я слухаю! — піднесла телефон до вуха, навіть на номер не встигла поглянути.

— Мамо, це я, Ніна, — почула знайомий голос. — Як ти?

— Потихеньку, а ти як, доню? Чому довго не дзвонила?

— Я на роботі з ранку до вечора, прийдеш додому, треба їсти готувати, прибрати, попрати. Та що я тобі розказую? Сама знаєш, яка жіноча доля.

— А Володя як? Чому ніколи не дзвонить?

— Він зі мною живе і працює, тож у нас усе добре.

— Ніночко, доню, а де ви живете? Чи не бідуєте?

— У будинку мого чоловіка, — пояснила Ніна. — Він чеченець за національністю, працюємо на будівництві у його бригаді. А ти зараз де? Вдома чи ще й досі на своїй бандерівщині?

Слова неповаги до батьківщини неприємно різонули, але жінка проковтнула образу і розповіла про будиночок у Розгірчому.

— Це неподалік від мого рідного Стрия. Таке чудове місце! Поруч гори, річка, повітря свіже, хоч пий, хоч на скибку намазуй! — говорила із захопленням. — А ще, Ніно, збулася моя мрія: я придбала двох коней елітної породи, гуцуликами їх називають. Мишасту кобилку звуть Герда, а рудого коня — Геракл.

— Мамо, мені не цікаво, як звуть коней і якої вони масті, — перебила донька. — Я не знаю, де твій Стрий, і не дуже хочу знати. Мене цікавить лише, де ти взяла стільки грошей?

— Приїдете до мене з Володею та новим чоловіком у гості, тоді й поговоримо, я тобі все поясню. Ось доведу до ладу садибу, і приїжджайте! А то й відпочити нема де, і куди покласти спати.

Ніна промовчала, жодного слова не сказала на те.

— Ніно, ти не хочеш спитати, як твоя сестра? Племінник?

— …

— Біда у нас, — сумно промовила Богдана Стефанівна. — Настя і Вадим волонтерили…

— Це той Вадим, що з ним Настя зійшлася після розлучення? — перебила її донька. — Мені нецікаво, чим вони займалися.

— Доню, вони повезли допомогу солдатам і зникли безвісти. Заяву в міліцію написали на розшук, а й досі нічого невідомо. У мене вже серце зітліло, — пожалілася жінка.

— То виходить, сестричці не сиділося на місці? Усе їй щось муляє в дупі! Кажеш, що допомагала нацикам?

— Ніно, вони допомагали нашим захисникам. Як ти можеш так казати?!

— Захисникам? — Ніна підвищила голос. — А ти забула, як ті захисники ледь не вбили Володю?! Як твоєму онукові довелося тікати з рідної землі голому і босому? Ти, напевно, забула, що хлопець поїхав з країни в шортах, футболці та шльопках?! І після цього моя так звана сестричка їм допомагає?

— Але ж солдати дали Володі змогу безперешкодно виїхати, ще й на квиток грошей дали, — нагадала жінка. — Ніно, давай не будемо сваритися. Твоя сестра зникла, і я не знаю, що робити. Я просто в розпачі!

— А я анітрішки!

— Як так? Ви ж сестри! Вас народила одна мати.

— Воно й видно, я поруч з сином, дбаю про нього, а в Насті син скакав на Майдані, а донька втекла галасвіта від такої матусі? — пустила шпильку.

— Ти часом не знаєш, як Іванка? Вона теж десь у Росії.

— Не знаю, вона мені не дзвонить, але якщо я випадково з нею зустрінуся, то допоможу всім, чим зможу. А щодо Насті… Мамо, мені неприємно говорити, але доведеться.

— Кажи вже все, що думаєш, — зітхнула жінка.

— До сьогодні я вагалася, чи зможу тобі це сказати, але тепер впевнена, що не тільки зможу, а й мушу.

— Доню, не муч мене, кажи вже.

— Розумієш, Росія — велика і могутня країна, а наш президент — свята людина…

— Я не хочу слухати цю маячню!

— Не перебивай. Я полюбила цю країну, її столицю, мені тут усе подобається. — Ніна намагалася говорити спокійно, але жінка відчула хвилювання доньки і сама затремтіла. — Мені простягла руку допомоги саме Росія, а в Україні фашисти ледь не вбили мого єдиного сина. Зараз у мене є чоловік і я поруч з ним почуваюся щасливою. Мені соромно йому зізнатися, що мати в мене бандерівка, а сестра на боці нациків.

У Богдани Стефанівни від почутого всередині похололо.

— Тому я вирішила раз і назавжди обірвати наші зв’язки, отримати російське громадянство і кляту Україну забути, як страшний сон.

— А російське рабство ти забула? — тремтячим голосом спитала жінка. — Ти зрадила пам’ять предків, пам’ять свого батька…

— Для мене рідним батьком є наш президент.

— Та-а-ак, — протягнула Богдана Стефанівна, — путінізм — тяжка і невиліковна хвороба. Добре, що твій батько цього не чує, а то перевернувся б у труні.

— Я вдячна тобі лише за те, що ти мені подарувала життя і виховала.

— Бачу, що неправильно виховала, — зітхнула жінка.

— Сьогодні я знищу свою СІМ-картку, — продовжила Ніна. — Я не знатиму твій номер, тому більше не подзвоню.

— Як?!

— Нарешті я перестану соромитися своєї родини і зможу почати нове життя з чистого аркуша.

— Ніно, зачекай! А якщо я помру? Ти не приїдеш зі мною попрощатися?

— Мертві не чують живих. Пробач, але не приїду. Хіба що колись зміниться все в Україні, тоді… Не буду обіцяти. Про нас не хвилюйся, ти ж знаєш, я не пропаду. Мене хоч на безлюдний острів викинь, виживу все одно. А тобі бажаю щастя, але вже без мене. Бувай!

У телефоні запікало. Богдана Стефанівна заклякла на стільці, не вірячи в почуте. Треба прокрутити все в пам’яті і зрозуміти, що відбулося. Але мозок втратив здатність аналізувати. У голові шуміло і наростав гул…

Розділ 57

Полоненого росіянина напоїли водою і посадили на лавку в тіні. Тільки звільнили його рот від кляпа, як він заскиглив, що стікає кров’ю.

— Зараз перев’яжу, не розпускай тут шмарклі, — сказала Оксана.

Дівчина принесла бинт та трохи самогону в склянці. Вона обробила рану і вправними швидкими рухами перебинтувала чоловіку ногу.

— Відпочивай! — сказала йому і пішла в будинок.

За нею кинувся Злий, встигнувши показати знак Геннадію не турбувати їх. Гена посміхнувся, кивнув і покликав Улянку. Вони сіли за стіл під абрикосою.

— Ніби й війни немає, — сказала Улянка. — Тільки зараз розумію, що людині для щастя потрібно так мало! Було б ось так тихо, спокійно. Попили водички, трохи перекусили, замовкла артилерія, і світ уже здається іншим.

Геннадій обійняв дівчину, поцілував у шию.

— Головне, щоб кохана людина була поруч.

— Як гадаєш, візьмуть Іловайськ у кільце? — спитала Улянка, припавши до плеча коханого.

— Я не вірю в це, — впевнено мовив Геннадій. — І ніхто з наших не вірить. Скоріш за все, це залякування, щоб посіяти паніку. Двадцять першого серпня сюди направили на підмогу техніку, тож незабаром вона буде.

— Не розумію, під’їзди заблоковані ворогами, нема постачання води та провізії, а техніка прийде?

— Мабуть, вищому командуванню відомо більше, ніж нам. До того ж упевнений, що після параду в столиці всю військову техніку одразу направлять у найгарячішу точку, а саме, — Гена чмокнув Улю в кінчик носа, — сюди, в Іловайськ.

— Вищому командуванню ще числа дев’ятнадцятого доповіли, що Іловайськ під нашим контролем, тоді як насправді тільки половина міста. Стільки неправдивої інформації, що навіть тут важко розібратися що до чого.

— Війна, що вдієш? Є інформація не для загалу. Можливо, тактичний хід командування.

— Давати неправдиву інфу?

— Наша справа — бити ополченців, — сказав Геннадій, — а все інше вирішить командування. Втім, у мене є ну дуже правдива інформація, яка не підлягає сумніву.

— Яка? — В погляді Улянки — сама ніжність.

— Скажу тобі по секрету, — хлопець стишив голос, нахилився до вуха дівчини, ніжно торкнувся його мочки й злегка прикусив. — Я безмежно тебе кохаю, і це найправдивіша інформація.

Улянка посміхнулась, поцілувала неголену щоку Геника і так само тихо сказала:

— І справді, секретна і правдива інформація. Мені також дещо розвідка донесла.

— Справді? Що?

— Що ніхто тебе так не кохав, не кохає і ніколи не покохає, як Улянка.

— Цій інформації… я… вірю!

Їхні губи злилися в солодкому палкому поцілунку.

— Краще б дали мені ще води, — полонений визирнув із-за рогу будинку, — ніж цілуватися на кожному кроці.

— Слухай, як тебе там звати? — звернувся до нього Геннадій.

— Олексій.

— Олексій, у тебе є родина? Діти?

— Є. І що з того?

— Чому тобі не сиділося вдома?

— Був наказ. Я повинен виконувати, бо я кадровий військовий.

— Кого ти прийшов вбивати?

— Фашистів, які захопили майже всю Україну. Ми прийшли на допомогу ополченцям, які хочуть відстояти свободу своєї землі.

— Ясно, — зітхнув Геннадій. — Добре, що Злий не чує, бо він би тобі одразу поставив мізки на місце.

Зненацька почувся свист і вибухи.

— Знову з твого боку артилерія працює, — сказав Геннадій, недобре глянувши на полоненого.

З будинку вийшли Злий і Оксана.

— Друзяки, нам час йти, — нагадав Злий, поправляючи кітель.

Улянка і Геник взяли зброю і пляшку води, яку дала Оксана. Дівчина обняла Злого, і вони поцілувалися.

— Ти справді повернешся до мене? — спитала вона, з надією зазираючи в очі.

— Я ж пообіцяв. Ти мене дочекаєшся?

— Клянусь! Я чекатиму тебе скільки завгодно, — палко промовила дівчина. — Ти тільки бережи себе, будь ласка, не лізь під кулі. Якщо ти вважаєш те, що було між нами, випадковістю, то скажи одразу, щоб я не сподівалась.

— Оксанко, я обов’язково до тебе повернуся, клянусь. Головне, щоб ти мене дочекалася.

— Любий, ти — найкращий!

— Я — Злий, — посміхнувся хлопець.

— Наймиліший Злий, — дівчина знову поцілувала його. — Якщо є кохання, то воно саме таке.

Геннадій посміхнувся і підійшов до Улі.

— Ходімо, Злий нас дожене.

Коли хлопець наздогнав їх, Геник спитав, чи справді в нього з Оксаною все серйозно.

— Секс на війні неймовірний! — посміхнувся Злий і додав: — Здається, я не рабиню знайшов, а сам став рабом.

— Що?! — посміхнувся Гена. — На тебе це не схоже.

— Не можеш уявити, що Злий став рабом кохання? І не треба.

— Надовго?

— На все життя, якщо такі, як він, — Злий вказав дулом автомата на полоненого, — його не відберуть.

— Тепер не мають права!

— Оксанка розповідала, що місцеві бачили, як російські війська перетнули кордон і увійшли на нашу територію. Добре, що цього впіймали, у штабі допитають — буде більше інформації.

— Нога болить, — знову заскиглив полонений. — Мені треба відпочити!

— Йди швидше, наволоч! — Злий штовхнув його прикладом у плече. — Сидів би вдома біля жінчиної спідниці, не довелося б скавчати!

Розділ 58

Вадим не розповів Насті про загибель бійців «Айдару». Він вирішив не поспішати, добре обдумати, чи варто саме зараз, коли їй і так важко, сповіщати неприємні новини. Він спробував вивідати в охоронців більше, але ті не мали доступу до списку загиблих. Скоріш за все, під підлий розстріл потрапили саме ті хлопці, яким він допомагав останнім часом.

Кінець вересня нагадав, що справжня осінь не за горами. Уночі було так холодно, що чоловіки не могли спати. Жінки допомагали їм, збираючи картон, з якого робили матраци. «Ліжка» були вже товстими, але від холоду не рятували. Увечері після роботи чоловіки розповідали свої життєві історії. Зазвичай біда зближує людей, і полонені не були винятком. Відразу у Вадима викликав лише один чоловік, місцевий бізнесмен Василь, власник супермаркету електроніки. Справи в нього йшли непогано, і, звикнувши купатися в грошах, він відчув уседозволеність. Коли в Луганську заборонили пересуватися будь-яким транспортом, вулицями їздили лише військові машини та техніка, а також автівки ополченців. Василь вважав, що правила не для нього, тому їздив своїм джипом, як і раніше. На перехресті його намагався зупинити ополченець, але Василь лише натиснув на педаль газу. Той дав по автівці чергу з автомата, але джип уже зник за поворотом. Ополченець зв’язався зі своїми по рації, і дорогу перегородили озброєні люди. Ополченці нам’яли боки Василеві за непокору й кинули на підвал. Чоловік сидів разом з усіма вже два тижні і досі вважав, що його затримали помилково. Щодня він вимагав зустрічі з керівництвом, йому обіцяли, але продовжували возити разом з усіма на роботу. Навіть полон його не змінив. Нікуди не поділися пихатість та зверхність, хоча дорогий костюм перетворився на лахміття. Чоловік просив звертатися до нього Василь Іванович, та всі пропускали це повз вуха. Бізнесмен патякав про яскраві перспективи молодої республіки, про благородство захисників та про майбутній розквіт свого бізнесу.

— З ним треба бути обережним, — сказав якось Степан. — Цей заради своєї вигоди підлиже будь-який зад.

— Та я й сам бачу, — погодився Вадим.

Зрештою Василь так дістав охорону, що вони пожалілися на нього керівництву і бізнесмена відвели до Психа для виховної роботи. Чоловік повернувся з розбитим носом та губами, із синцями під очима, але й це його не заспокоїло. Відлежавшись добу, він знову почав вимагати папір і ручку, щоб написати заяву до комендатури.

— Можемо зводити до Психа, він видасть тобі і папір, і ручку, все по повній програмі, — розсміявся охоронець.

Своєю зверхністю Василь відштовхнув від себе всіх, залишившись на самоті серед великої кількості людей, які намагалися підтримувати одне одного і морально, і фізично.

Якось увечері Вадим сказав охороні:

— Якщо завтра нам не видадуть теплий одяг, ми не працюватимемо. Передайте керівництву. Це наша вимога.

— Чого це ти за всіх розписався?! — витріщився на нього Василь. — Я нічого не просив!

— То й нехай твої яйця примерзнуть до бетону, — спокійно відповів Вадим.

У бойлерній чоловіки перемовлялися про те, що на них чекатиме.

— Видадуть, куди дінуться, — сказав Степан.

— Або всіх вас розстріляють за непокору, — буркнув Василь.

— Тебе, мурло, ніхто не чіпає, то лежи мовчки, — кинув Вадим.

Вадим довго не міг заснути. Він скрутився калачиком, намагаючись зігрітися, але марно. Він почав думати про Настю. Вона йому говорила, що дуже боїться Філіна. «Не знаю чому, — зізналася Настя, — але як тільки його побачу, у мене одразу підкошуються ноги. Наче я кролик перед удавом — мене паралізує його погляд. Жодного разу не змогла поглянути йому у вічі. Боюся його тут зустріти».

А Вадим сьогодні бачив Філіна, та не схотів лякати Настю, тому промовчав. «Нехай потім, не зараз», — вирішив. Усе одно рано чи пізно Настя про все дізнається сама.

Вранці чоловікам видали камуфляжні куртки. Добре, що були різних розмірів, тож кожен підібрав більш-менш підходящу.

— Жінок також вдягли? — поцікавився Вадим.

— Атож! Хіба ми не люди? — відповів охоронець.

Того дня на роботу їх повезли незнайомою дорогою за місто.

— Невже в аеропорт? — хмикнув Степан, розглядаючи за вікном знайомі краєвиди.

Він мав рацію. Чоловіків привезли до розбитого аеропорту, який нагадував кадри з фільму про апокаліпсис. Споруда скидалася на загиблого велета, якого зруйнувала надпотужна істота, розкидавши навкруги залишки бетонного тіла. А над скрюченим металевим скелетом кружляли зграї вороння.

— Сьогодні починаємо розчищати злітну смугу, — оголосив охоронець.

— А сапери вже тут попрацювали? — спитав Степан.

Охоронці дружно розреготалися.

— Ви сьогодні за них. Нерозірвані снаряди несіть обережно на вантажівку з піском, а завали розбирайте, як завжди, для них машина поруч. На третю машину вантажте метал. Візьміть рукавиці, візки, лопати і вперед!

— Нерозірвані снаряди можуть здетонувати, — зауважив Степан.

— Знаємо, — розсміявся охоронець, — тому ми стоятимемо віддалік, біля машин.

— Тримайся біля мене, — прошепотів Степан Вадиму, беручи лопату, — я все-таки військовий. Головне, не поспішай, уважно дивись перед тим, як грабатимеш лопатою.

Чоловіки розділилися на групи і взялися до роботи. Уже за кілька хвилин знайшли нерозірвані снаряди, яких було чимало. Полонені намагалися працювати обережно і не поспішали. Охоронцям теж не хотілося загинути, тому не підганяли. Вони повсідалися поблизу, розстелили перед собою газету і насипали соняшникового насіння, почали лузати.

Вадим перебував увесь час у напруженні. Він пильно вдивлявся, піднімаючи цеглу та шматки бетону. Потім попросив Степана допомогти відтягнути важкий шматок бетону, аби розбити його і закинути на візок.

— Піднімаємо повільно й обережно, — порадив Степан.

Чоловіки підважили брилу й побачили тіло загиблого. Вони сповістили про знахідку охорону.

— Розгребіть, подивіться його документи! — крикнув один, продовжуючи лузати насіння.

Над трупом кружляли великі чорні мухи. Схоже, солдат загинув давно, спека зробила своє діло, і з обличчя вже не можна було визначити вік. У кишені документів не було, але на рукаві виднілася синьо-жовта нашивка.

— Наш солдатик, — зітхнув Вадим. — Мабуть, загинув під час захисту аеропорту.

— А рідні чекатимуть і сподіватимуться на його повернення, — промовив Степан.

Чоловіки спитали ополченців, де поховати людину.

— Тягніть його он туди! — охоронець вказав на місце, де закінчувалося бетонне покриття смуги.

Підійшли ще чоловіки й оточили загиблого.

— Укроп? — спитав Василь.

Степан так на нього зиркнув, що того одразу заціпило.

— Допоможіть донести он туди, — попросив Степан.

Кілька чоловіків підняли тіло і віднесли.

— Коли його заберуть? — спитав Вадим ополченців.

— Куди?! Документів при ньому нема, отже, не наш.

— Це — людина, — наполягав Вадим.

— Це не людина, а рослина під назвою укроп, — засміявся охоронець. — Хто його сюди кликав? Ти знаєш, як вони обстрілювали наше місто? Убивали мирних мешканців? Собаці собача смерть! Беріть лопати і зарийте його там, де стоїте, якщо не хочете, щоб ворони доїли.

— Вибач, друже, — зітхнув Вадим і взявся за лопату.

Розділ 59

Кілька днів після серцевого нападу Богдана Стефанівна провела в лікарні. Добре, що Валентина Петрівна вчасно навідалася, а то хто знає, як би воно повернуло. Коли жінці стало краще, вона попросилася додому. Лікар рекомендував пройти десятиденний курс лікування, але Богдана Стефанівна наполягала на виписці.

— Призначте мені лікування, — попросила. — Яка різниця, де я лежатиму — все одно ліки купую за свій кошт, а вдома і стіни допомагають.

— Не маю права тримати вас силою, — погодився лікар. — Нехай хтось вас забере.

Богдана Стефанівна подзвонила Валентині й попросила допомоги. Жінка забрала рецепти в лікаря, спустилася на перший поверх в аптеку і купила ліки. Коли приїхала сусідка, вона вже чекала на неї з великим пакетом.

— Нарешті додому! — зітхнула з полегшенням.

Валентина викликала таксі, і, поки вони чекали, Богдана Стефанівна пожалілася, що не може додзвонитися до онука.

— Хоч самій їдь шукати Геника.

— Куди ви поїдете? Бійці сьогодні тут, завтра там, їх щодня кудись переводять. Ви хоча б знаєте, де він служить? У якій частині? — спитала Валентина.

— Служить? Геник? — Жінка здивовано округлила очі. — Він… Він у зоні АТО?

Валентина зрозуміла, що ляпнула зайве. Вона й не здогадувалася, що сусідка й досі не знає про службу онука.

— Що я накоїла?! Я не навмисне, вибачте!

— І коли він туди потрапив? Давно?

— Та давно, ще в липні. Я думала, ви знаєте.

— Настя знала?

— Він спочатку і їй не зізнавався, — розповіла Валентина. — Сказав, що в Києві працює таксистом, а потім, якщо не помиляюся, на День Незалежності розповів.

— А мені Настя нічого не сказала. Коли я востаннє з нею розмовляла наприкінці серпня, вона запевняла, що Геник працює в Києві.

— Мабуть, не хотіла, щоб ви зайвий раз хвилювалися.

— Так, Настя могла приховати, — похитала головою жінка.

Під’їхало таксі, і Валентина заявила, що почувається винною.

— Вам не можна хвилюватися, а я розпустила язика.

— За мене не хвилюйся, я сама впораюся, і вини твоєї нема. Їдь додому, а я хочу піти до церкви.

Богдана Стефанівна надовго завмерла перед іконою Спасителя. Вона вимолювала прощення за всі свої гріхи та гріхи її дітей і онуків. Просила Бога врятувати її доньку Настю та зберегти життя Геника. Вона щиро молилася про повернення Іванки і прохала Всевишнього впустити в серце доньки Ніни доброту і дати їй більше розуму.

Розділ 60

Добровольчі загони в Іловайську все ще сподівались, що їм прийдуть на допомогу війська ЗСУ. Радісна звістка про знищення кількох ворожих танків, вогневих точок та машин піхоти із загону Мотороли втішила ненадовго — танки і пушки, які їм направили на виручку, були розбиті по дорозі російською армією. На відміну від українських бійців, терористи отримали значне підкріплення від росіян. Ворожі безпілотники знахабніли, і солдати вже звикли до нескінченого дзижчання над головами. Українська розвідка доповідала про велику колону ворожої техніки без розпізнавальних знаків. Біля села Дзеркальне захопили десятьох російських десантників, як підтвердження того, що кордон перетнули регулярні частини РФ.

За кілька діб до Дня Незалежності ворог влаштував захисникам Іловайська справжнє пекло. Ворожі «Піони», «Смерчі», «Гради» відкрили шквальний вогонь з усіх боків. Бійці опинилися серед нескінченних вибухів, коли земля зійшлася з небом у суцільному вогні й диму. Палали будинки і техніка, вибухали боєприпаси, розкидаючи смертоносні осколки. Суцільний чорний дим накрив місто, пахло порохом, горілим і смертю. Куди бігти і де сховатися від артилерії? Здавалося, що горіла під ногами сама земля і не було порятунку. Не в змозі протистояти шаленому натиску, українські підрозділи почали неорганізований відступ. Надвечір двадцять четвертого серпня ситуація стала неконтрольованою, кілька підрозділів було розбито, а сотні добровольців у безнадійній ситуації здалися в полон.

Чутки про оточення міста поширювалися й раніше, але солдати не вірили в обіцяний ворогом котел до останнього. Лише коли з двадцять другого серпня опинилися під безперервним вогнем артилерії, це стало очевидно. Іноді артилерія замовкала хвилин на десять, і бійці, які намагалися підтримати одне одного, жартували, що ворог стомився і йому потрібен відпочинок.

— Попісяти, покакати і перекусити, — казав Злий, — їм також треба. Тож, користуючись нагодою, робимо те саме. Їсти-пити нема чого, а от у кущики збігати треба.

Коли хлопець відійшов, Уля витерла хустинкою обличчя і посміхнулася Геннадію.

— Я вже не така закопчена, як ти?

— Ох ці дівчата! Земля під ногами аж п’яти пече, а вони про свою красу дбають.

— Ти обіцяв зізнатися матері, що не таксуєш, — мовила дівчина. — Сьогодні День Незалежності. Не забув?

— Якби й забув, то «Гради» нагадали. Раз обіцяв, спробую додзвонитися.

Геннадій дістав мобільний, увімкнув і, приклавши до вуха, похитав головою.

— Нема зв’язку.

— Вийди з окопу і підніми телефон, — порадила дівчина, — інколи це допомагає.

— Зараз спробую, — сказав він і підвівся. — Гадаю, вороги ще не встигли справити нужду.

— І я з тобою.

— Не смій! Сиди! — наказав він, і дівчина повернулася на місце.

Геник набрав номер і шукав зв’язку, але марно. Довелося повернутися.

— Не вийшло, — зітхнув він.

— Спробуй ще, іноді зв’язок проскакує, — наполягала Уля.

Злий встиг повернутися до побратимів до того, як знову активно запрацювала ворожа артилерія.

— А щоб вам так жилося на тому світі! — кинув сердито він, коли неподалік розірвався снаряд, засипавши їх землею.

Здавалося, що ворог не видихається, а навпаки, нарощує темп. До пізнього вечора Геник не мав часу зв’язатися з матір’ю.

— Ти обіцяв, — нагадала Уля. — До того ж мобільник може розрядитися, а заряджати немає де.

— Це точно.

Геник став на невелике узвишшя і дивом почув довгі гудки виклику.

— Привіт, мамо! У мене все добре. А як ти? — випалив, побоюючись, що зв’язок урветься.

— Усе добре, синку, — почув рідний голос.

Зненацька просвистів снаряд і десь неподалік добряче гепнуло.

— Знову граєш у боулінг? — спитала мати.

— Усім в укриття! Обстріли справа! — крикнув хтось доволі голосно, і жінка почула.

— Що то? — спитала вона. — Де ти є?

Геннадій не встиг договорити, як Улянка потягла його в укриття. На щастя, зв’язок не перервався, і хлопець, захекавшись, зізнався:

— Не навчила ти мене брехати, мамо. Я не в Києві на роботі, а в зоні АТО.

— Я це зрозуміла, — тяжко зітхнула.

До того як зв’язок пропав, Геннадій встиг додати, що з ним Улянка і після війни вони поберуться.

— Нарешті! — сказав він Улі. — Аж на душі полегшало!

До бійців прийшов змучений командир батальйону Олексій Григорович. Завжди підтягнутий та охайний, з акуратно підстриженою борідкою, зараз Батя нагадував своїх бійців — брудний, неголений і вкрай виснажений.

— Що далі, командире?

— Ми справді в котлі?

— Коли чекати на допомогу? — посипалися на нього питання.

— Справи у нас такі, хлопчики, 82-міліметрові міни ми вистріляли, 120-ток майже нема, російські війська зайняли лінію фронту на схід і вже зрівняли з землею деякі наші позиції.

— Кепсько!

— Іловайськ оточили подвійним кільцем Псковська та Курська дивізії, — продовжив Батя. — Наші бійці захопили танк Т-72Б3, який є на озброєнні лише в РФ, знешкодили БМП з екіпажем і взяли в полон десятьох десантників, це ще один доказ вторгнення росіян на нашу територію.

— Вище командування знає?

— Нагору доповідаємо вчасно. Та не я все вирішую.

— І все-таки, чи варто чекати допомоги?

— Мої ви хороші, — зітхнув Олексій Григорович. — Ми не раз просили допомоги у Збройних сил, які з важкою технікою стояли неподалік, повідомляли в Генеральний штаб, але минув тиждень і… Самі бачите.

— Що ж далі?

— Якщо буде новий наказ — одразу повідомлю, а ви обіцяйте мені залишитися живими.

— Звичайно, обіцяємо!

— Не підведіть мене і дотримайте слова! — посміхнувся Батя на прощання.

Розділ 61

За останній тиждень випустили трьох жінок, яких утримували в колишньому архіві. У Насті знову зажевріла надія на їх з Вадимом звільнення. Уже навіть охоронці питали, коли їх відпустять, бо впевнилися, що вони прості волонтери.

Одного дня після обіду небо швидко затягло хмарами й линув холодний дощ. Жінок, які намокли і від холоду цокотіли зубами, забрали з примусових робіт. Вони розвісили сушитися куртки на вільних стелажах і полягали, намагаючись зігрітися. У сутінках непривітного приміщення із ґратами на вікнах надія на звільнення щохвилини танула. Про них з Вадимом ніхто не знає. Всі спроби зателефонувати Сашку Гримайлу, який займався звільненням полонених, були марними. Настя запам’ятала його номер, ще знала номер матері. Якщо випаде нагода зробити один дзвінок, то доведеться телефонувати Сашкові, бо лише він знає що до чого. З власної ініціативи ополченці їх не звільнять — це зрозуміло, але все-одно так хотілося сподіватись!

Лежачи на брудному матраці в незатишному приміщенні, намагаючись зігрітися, Настя відволікалася спогадами. Спала згадка про те, як уперше з’явилося відчуття неволі, коли Сєвєродонецьк опинився в окупації, важке, ніби тиснув невидимий прес, намагаючись вичавити і надію, і сподівання, і почуття власної гідності та патріотизму. Не вийшло. Вона вижила і дочекалася звільнення рідного міста. Напевно, до скону пам’ятатиме день, коли ще навколо гриміло і бахкало, а вони з Вадимом бігли подивитися на синьо-жовтий прапор як на символ свободи. І було відчуття ейфорії та неймовірного щастя, коли, попри все, небо здавалося вищим і синішим, сонце — яскравішим, а прапор — найріднішим. Тоді гадала, що все буде добре, що своє щастя вона вистраждала і заслужила, і навіть у страшному сні не уявляла, що за місяць з гаком буде нова неволя, ще страшніша, з тортурами та знущаннями.

— І коли це скінчиться? — промовила вголос.

— Один Всевишній знає, — зітхнула якась жінка, ніби продовжуючи думки Насті.

— Таке враження, що нас ніхто і не збирається звільняти, — додала інша. — То вони формували уряд і до нас не було діла, то займаються іншими справами.

— А хто нами займається? — долучилася до розмови ще одна жінка. — Серед них годі визначити, хто офіцер, хто рядовий, хто приший кобилі хвіст — жодних розпізнавальних знаків, усі в однаковому камуфляжі.

— Чи хто міліціонер, доброволець-ополченець або найманець з Росії.

— Не скажіть, дівчата, — озвалася Раїса, яка зазвичай відмовчувалась, — якраз найманців із сусідньої країни видно одразу: розкосі очі в бурятів, специфічне «ґекання» та «акання».

— Полонені кажуть, що росіяни до них більш гуманні, ніж місцеві, — сказала жінка, яку затримали разом із чоловіком за те, що вони хотіли повернути свою націоналізовану крамницю.

— Не меліть дурниць.

— Не всі, — уточнила жінка. — Я не мала на увазі кадирівців чи найманців за гроші, а кадрових офіцерів Росії. Принаймні, так розповідали чоловіки. А про нашу шушваль, яка взяла в руки зброю заради заробітку, я мовчу. Їм що накажуть, те й зроблять.

— Цікаво, а скільки з них насправді ідейних, які вірять у «розквіт молодої республіки»? — спитала Настя.

— Відсотків десять, не більше, — відповіла Раїса. — В основному це «козачки», які готові за ідею віддати життя, але вони хочуть будувати незалежну країну за своїми правилами, тому їх поступово приберуть.

— Вони між собою не можуть розібратися, що там про нас говорити. Хто ми взагалі? Полонені? Затримані? Ув’язнені? — Настя втрутилася у розмову, забувши про холод. — Якщо затримані до з’ясування обставин, то має бути слідство, а де воно? Полонені? Так ніхто з нас не воював. Виходить, що ув’язнені без слідства і суду?

— Ми — звичайна безкоштовна робоча сила, — озвалася Олена. — Ніхто не проводить слідчі дії, не доводить нашу провину, тому триматимуть нас ще довго.

— Поки не похворіємо і не подохнемо, — прокашлявшись, сказала якась жінка.

— Якщо ми не можемо нічого змінити, — палко промовила Настя, — то давайте вимагати покращення умов.

— Я пас, — похитала головою жінка, — нічого не доб’ємося, лише гірше зробимо.

— А чи може бути гірше?! — Настя різко підвелася й боляче стукнулася головою об полицю над нею. — Сьогодні два місяці, як я не купалася. Ні подушок, ні постільної білизни, незабаром кінець жовтня, а у нас нема теплого одягу. Так ми справді вимремо. Давайте тоді складемо руки на грудях і покірно чекатимемо смерті!

— Не кип’ятись, — зупинила Олена. Вона була старша від Насті і більш розсудлива. — Ми не будемо сліпо чекати смерті, але якщо розлютить ополченців, то це викличе зворотну реакцію. Давайте визначимось, що нам необхідно передусім?

— Ковдри!

— Помитися!

— Теплий одяг!

— Ні, краще взуття, бо якщо ноги померзнуть, одразу скосить застуда!

Жінки пожвавилися, звідусіль сипалися пропозиції, але Олена зауважила, що все одразу їм не дадуть, тому потрібно висунути вимоги про нагальні потреби. Після години гарячих сперечань і обговорень жінки заспокоїлися і вирішили вранці вимагати теплого одягу та взуття. А якщо вимогу виконають, наступним кроком наполягатимуть на можливості митися хоча б раз на тиждень.

Уранці жінки спокійно, але наполегливо виклали свою вимогу ополченцям, щоб ті передали її керівництву. Розбираючи завали в аеропорту нарівні з чоловіками, жінки стиха перемовлялися, розмірковуючи, чи підуть їм назустріч. Чоловіки також вимагали теплого одягу та матраців. Ніхто не знав, чим скінчиться тихий бунт, — від «визволителів» можна було чекати чого завгодно.

Після роботи полонених повезли до їдальні, що дало їм надію. Коли жінки повернулися в архів, до них увійшли люди в камуфляжній формі й кинули на підлогу плямисті куртки.

— Хотіли теплий одяг? — спитав один. — Розбирайте, тут є різні розміри. Самі розумієте, в нашій республіці ще не запрацювали швейні фабрики, тому одяг вживаний.

— А взуття?

— Взуття в мішках, теж не нове, але ще згодиться. Вибачайте, дами, що не на підборах, — хихикнув і вийшов, зачинивши за собою двері.

Як тільки повернувся ключ, серед жінок запанувало радісне збудження. Вони пішли розбирати одяг. Як виявилося, камуфляжні теплі куртки були навіть не випрані.

— На тобі, Боже, що мені негоже, — промовила одна із жінок, роздивляючись на світлі засмальцьовані рукави.

— Краще вже такі, ніж ніяких, — сказала на те Олена.

Жінки заходилися підбирати одяг за розміром, хоч це було нелегко: чоловічі куртки були їм великуваті.

— Господи! — скрикнула якась дівчина, кинувши одяг. — Там кров!

На грудях куртки і справді виднілася дірочка від кулі, а навколо неї велика пляма засохлої крові. Потім ще кілька жінок помітили на одязі дірки та кров.

— Вони зняли куртки з мертвих, — сказала Раїса, округливши очі від страху. — Не зможу носити такий одяг.

— У нас нема виходу, — зітхнула Настя. — Або доношувати одяг за покійниками, або померти від застуди та запалення легенів і стати ними.

— Я… Я не можу, — похитала головою Рая.

Жінка й справді була у відчаї. Схоже, страх паралізував її волю, і вона втупила погляд, сповнений жаху, на дірку в курточці.

— Давай її мені, — запропонувала Настя, — забирай мою, вона більш-менш чиста й без дірок.

У переляканої дівчини куртку забрала Олена, попри те, що рукави виявилися короткі.

— Де ще куртка з покійника? — жінка похилого віку підійшла до гурту. — Давайте, мені байдуже, я своє віджила, сама незабаром з ними зустрінуся на тому світі, тож передам подяку за курточки.

Розділ 62

Валентина та Ольга віддали бабусям борошно, яке купили на пиріжки для солдатів. Вони знову готували до відправки машину з допомогою для бійців і вже кілька днів метушилися в приготуваннях. Ольга після останніх відвідин непокоїлася через те, що не всі мають тепле взуття, а наближаються холоди.

— Валю, те, що я побачила, не вкладається в голові, — розповідала подрузі. — Після проливного дощу в окопах багнюки майже по коліна, а солдати взуті в кросівки. Вони ледве тягають ноги, на яких поналипало з пуд липкого ґрунту! Коли зайшли в бліндаж і роззулися, я мало не впала! Пальці ніг пожабилися від води і посиніли.

— Ох, синочки! — вигукнула Валентина. — Мені їх так шкода!

— Води нема навіть прополоскати шкарпетки, тому збирають дощову. Добре, якщо в кого родичі чи близькі мають змогу придбати берци, але ж ти знаєш наших хлопців — хай як важко, а вони не скаржаться, дзвонять додому і кажуть, що все в них добре.

— Бідні матері! — скрушно похитала головою Валентина. — Добре, що вони всього не бачать!

— А нігті! Майже в кожного грибок з’їв їх до ран. Минулого разу ми з чоловіком відвезли айдарівцям питну воду і тридцять пар берців, але то така крихта в порівнянні з тим, скільки всього потрібно. Навіть не знаєш, що насамперед придбати для них: бронежилет, каску чи взуття.

— І я зібрала невелику суму, не дуже накупуєшся. Мішок борошна на пиріжки придбала, куплю мазь від грибка — на більше коштів не вистачить.

— У нас теж виторг поганий, — пожалілася Валентина. — У людей грошей нема, «Азот», де більшість населення працює, так і не запустили. Минулого разу берци вдалося купити з невеликою знижкою, думала, що зможу підзаробити і придбати взуття, а тут хлопці попросили полагодити машину, бо зовсім без транспорту залишилися. Мій чоловік разом з бійцями відігнав машину на СТО, її відремонтували, і дванадцяти тисяч як не було.

— Серце кров’ю обливається, як подумаю про солдатиків! — голос Валентини забринів від хвилювання. — А ті, хто покликав сюди війну, спокійно розгулюють по вулицях! Як так? Ні, я ніколи з цим не змирюся! Олю, де справедливість? Вона є взагалі?

Жінки погомоніли, пожурилися і згадали Настю з Вадимом. Їх непокоїло, що до цього часу пошуки не просунулися ні на крок. Закрадалася думка, що їх нема в живих.

— Іноді я сама так думаю, — зізналася Валентина. — Не може бути, щоб вони досі не дали про себе знати.

— Давай про це не казати Богдані Стефанівні. На неї і так стільки всього навалилося.

— Звичайно! Не треба вбивати надію. — Он її Ніна три роки не з’являлася, а потім знайшлася жива і здорова.

— Гріх так казати, але краще б повернулася Настя, ніж та сєпаратистка, — зітхнула Ольга.

Розділ 63

Бійці в Іловайську припускали, що опинилися в оточенні через дезертирство окремих українських підрозділів. Солдати сперечалися, бо точно нічого не знали, сходилися в одному: не час шукати винних. Поповзли чутки про переговори між керівництвом України та Росії про те, щоб дати можливість добровольчим батальйонам вийти з оточення. Ця новина давала надію тим, кому пощастило залишатися живими під виснажливим вогнем противника. Про вдалу спробу прориву крізь кільце говорили лише відчайдухи, більш холодні голови розуміли, що прорив означає загибель, бо кільце на трасі між Кутейниковим та Старобешевим замкнули не бандформування якогось недоумка Мотороли, а одна з ротно-тактичних груп російських військ. На своїх місцях добровольчі батальйони з останніх сил чинили запеклий опір, але з кожною годиною він слабшав без серйозної артилерійської й авіаційної підтримки та налагодженого постачання.

Добровольчі батальйони зазнали чималих втрат. Лише за активну фазу боїв двадцять п’ятого — двадцять шостого серпня була розбита 4-та рота 51-шої ОМБР[3]. Бійці ще мали надію на БТГр[4] 92-гої бригади, яка пішла їм на допомогу, але двадцять сьомого серпня вона зазнала поразки. Колону бійців добре контролювали ворожі безпілотники, працювали грамотні артилеристи. 92-га втратила багато техніки й отримала наказ не йти далі на штурм, а двадцять дев’ятого серпня виходити назад невеликими групами.

В Іловайську бійці втратили останню надію на підмогу, і вже ніхто не міг заперечити, навіть найзапекліші оптимісти, що вони в котлі.

Нарешті до бійців від командування дійшла втішна новина про те, що президент на вищому рівні домовився про коридор для виведення з оточення сил АТО. Солдати могли взяти зброю і прапори, а також полонених російських десантників.

Пізно ввечері двадцять восьмого серпня ніхто з бійців навіть не думав про відпочинок — усі чекали команди про вихід з оточення. Настрій був піднесений, і Злий знову жартував.

— От непруха, — мовив із напускною серйозністю. — Роздобув собі одного раба. От скажи мені, Мона, я чесно його заробив?

— Звичайно!

— Тепер що виходить? Мого раба вивезуть з Іловайська разом з усіма. А хто дасть гарантію, що його не заберуть дорогою? Улько, ти можеш мені пообіцяти, що мій раб залишиться мені?

— Якби була генералом, то так.

— Далі, — продовжив Злий. — Знайшов дівчину, яка добровільно погодилася стати моєю рабинею, але вона залишається. Де гарантія, що її не забере якийсь Гіві чи Моторола?

— Хай цю гарантію дасть сама рабиня, — прогудів Кабан.

— Це точно, — змінив тон Злий. — Оксанка обіцяла дочекатися. Чес-слово, хлопці, ніколи не думав, що так буває.

— Як так? — спитав Кабан.

— Коли вперше бачиш дівчину і розумієш, що це на все життя.

— Так не буває, — озвався Малий.

— Малий, що ти тямиш у коханні?

— Не такий уже й малий.

— Так зізнайся, була в тебе дівчина? — повернувся до хлопця Злий. — Я маю на увазі не поцілунки в щічку в дитячому садочку, а по-справжньому.

— Що ти маєш на увазі?

— Секс. Що ж іще?

— Відчепися! — відмахнувся Малий. — Такі подробиці не розголошуються.

— Значить, не було. А ще повчаєш старших!

Малий з образою поглянув на Злого, відвернувся і закопилив губу.

Геник стиха спитав:

— У тебе й справді ще не було сексу?

— І що з того? Ще встигну, — буркнув він.

Прибув Батя і дав наказ готуватися на ранок до виходу з оточення.

— Формуватимемо дві колони техніки, — сказав він, — решта будуть виходити невеликими групами, то ділячись на менші, то об’єднуючись. Детальнішу інструкцію отримаєте пізніше. Ледь не забув… Усі жінки поїдуть з медиками.

Уля здивовано і розгублено кліпнула та відкрила рота, щоб заперечити, але Олексій Григорович усе зрозумів з її погляду. Сині очі благали не відправляти її окремо від коханого.

— Це наказ. Обговоренню не підлягає.

Командир пішов геть і сам собі посміхнувся, згадавши, як сказав «усі жінки». Улянці таке визначення не підходило, дівчина була схожа на підлітка, лише її неймовірно виразні очі та пухкі вуста були надто жіночі.

Розділ 64

Усім затриманим видали теплий одяг та взуття, і навіть матраци. Не встигли нарадітися, як охоронець Костя сповістив:

— Тепер будете їх відробляти.

— А то ми засмагали на сонці, — огризнувся Вадим.

— То ж за місцем перебування працювали, так би мовити, по- домашньому, — посміхнувся чоловік, — а тепер інші міста потребують допомоги. Будете розгрібати те, що ваші укропи накоїли.

— Ага, — скептично мовив Вадим, — а «захисники руського миру» святі.

— Ти допомагав нацикам? Допомагав! А тепер допомагатимеш нам, тільки вдвічі більше, — відказав ополченець. — Молода республіка потребує сил.

— Робочої сили, — сказав Вадим, — до того ж безкоштовної. Нахапали людей ні за що і тримаєте.

— Ти патякай, та не забувайся, — буркнув Костя, — після сніданку їдемо в Хрящувате милуватися краєвидами після укропського нападу.

Вадим замовк. Не хотів зайвий раз дратувати охоронця, хоча кортіло кинути, що не укропи захопили чужі землі і ще багато чого, але він знав — марна справа щось доводити. Тільки заходить мова про загарбників, одразу починається агресія, ніби невидима сила вимикає мізки.

За сніданком Вадим сів за стіл поруч з Настею. Вони, як завжди, обмінялися новинами. До цього часу він так і не розповів жінці про підлий розстріл айдарівців. Знаючи її вразливість, Вадим ще раз прикинув усі «за» і «проти» і сказав лише, що їх повезуть на роботи в Хрящувате.

— А нас знову в аеропорт, — зітхнула Настя. — Вчора знайшли ще одне тіло бійця, документів не було, але нашивка на рукаві жовто-блакитна. Поховали там, на місці.

…Автобус виїхав у селище Хрящувате. Полонених вивели з салону, роздали інструменти та наказали розбирати завали. Не встигли розпочати роботу, як позбігалися хлопчаки. Вони з цікавістю кілька хвилин розглядали прибулих, про щось перешіптувалися, а потім побігли геть. За кілька хвилин почали збиратися мешканці села. За півгодини прийшли напевно всі, хто лишився в Хрящуватому: переважно жінки похилого віку, кілька чоловіків, хлопчаки і двоє молодичок із немовлятами. Зупинилися віддалік, кілька хвилин мовчки спостерігали.

— Фашисти! — першою викрикнула стара бабця.

Її голос спрацював як запалений бікфордів шнур, натовп умить зірвався прокльонами:

— Кляті бандерівці! Хто вас сюди кликав?!

— Навіщо прийшли на нашу землю?

— Ми вас не чіпали!

— Дивіться, що ви зробили з нашим селом!

— Зарити б їх самих у цих руїнах! Живцем закопати!

— Хай би згнили у землі, як наші люди!

— Суча мати вас породила!

Василь, підприємець, не витримав. Він зіперся на лопату, подивився на людей.

— Чого розкричалися? — гукнув. — Тут не всі бандерівці та укропи, треба спочатку взнати, а потім пельку відкривати.

— Іч який грамотний! — озвалася смілива бабця. — Якби ти не завинив, то не махав би тут лопатою! Скільки на твоїй совісті загублених душ? Порахував чи з ліку збився? Інтелігент засраний, вбрався в дорогі штани, а сам, напевно, вбивця?

— Я нікого не вбивав, — пояснив Василь, — я підприємець, якого тимчасово затримали до з’ясування обставин, місцевий, з Луганська. Я готовий хоч зараз почати співпрацювати заради розквіту нашої республіки, а моє затримання — лише прикре непорозуміння.

— Сам ти непорозуміння! — почув у відповідь.

— Козел, а не підприємець! — понеслося далі. — Прикидається інтелігентом, а сам вбивця!

— Ну що, піймав облизня? — посміхнувся Вадим, складаючи цеглини.

— Знайшли цапа-відбувайла, — невдоволено й ображено пробубнів підприємець, — через таких, як ти, і мені дісталося.

Прокльони зі знайомими обвинуваченнями сипалися, ситуація загострювалася, і розлючений натовп уже ладен був кинутися на чоловіків і розірвати їх на шмаття.

— Чому ви мовчите? — звернувся до охоронців Вадим.

— Під час обстрілів загинули їх рідні, — пояснив той, — що я вдію?

— Поясніть, що ми не військовополонені, — сказав Вадим. — Ви нас привезли працювати, то поговоріть з людьми, щоб у нас була така змога.

Охоронець виплюнув жуйку, тяжко зітхнув і пояснив місцевим, що ці чоловіки не військові і не брали участі в бойових діях. Це трохи охолодило пристрасті. Люди ще трохи погомоніли і розійшлися по домівках. До вечора чоловіки працювали мовчки, перебуваючи в пригніченому стані, і лише іноді перекидались словами по роботі.

Розділ 65

Коли Ольга завітала до Валентини в кав’ярню, то одразу помітила, що її подруга чимось схвильована і засмучена.

— Щось трапилося?

Жінка мовчки заварила дві чашки кави, сіла поруч за стіл.

— Що ти думаєш про перемир’я?

— Є надія, що все стихне.

— А я не вірю. Не вірю і все! — в серцях промовила Валентина. — Мене просто бісить брехня і несправедливість! Пам’ятаєш перший день після оголошення перемир’я? Вмикаю телевізор, передають: «Усе тихо, обстрілів немає». А ми, виходить, сліпі i глухі? Не чуємо, що гримить і бахкає? Ну, думаю, нехай, може, так треба, щоб населення інших регіонів заспокоїти.

— Не все можна говорити для загалу. Може, це якийсь хід? — обережно сказала Ольга.

Вона добре знала запальний характер подруги: якщо понесеться, то вже ніщо її не зупинить.

— І я так думала. А потім знову чую в новинах, що у нас повний штиль, нема поранених, тим паче загиблих, а приходять солдатики і розповідають зовсім інше.

— Валю, а тобі не спадало на думку, що чутки ширять спеціально?

— Олю, — жінка уважно поглянула їй в очі, — ти сама віриш у те, що кажеш?

— Ні, — посміхнулась сумно. — Їздимо до наших хлопців, тож знаємо трохи більше, ніж телевізор.

— Бісить брехня по теліку, це факт, — зітхнула Валентина. — Нічого у нас не міняється. Сєпаратисти хочуть амністію, а я так думаю: навіщо вона, коли їх ніхто не саджає? Їм і так непогано живеться. Учора зустріла одного такого. Пам’ятаєш, я тобі розповідала про нього, — сказала Валентина. — Коли нас звільнили, я одразу на нього заяву написала. Усе вказала: дати, коли особисто бачила його на блокпостах ополченців з автоматом, коли він їздив з ними на машинах і все інше. Він навіть не тікав із міста після того, як сюди зайшли наші солдатики. Чому? Невже він знав, що залишиться непокараним?

— Його не заарештували, як я розумію?

— Удома зробили обшук, знайшли великий арсенал зброї, то затримали…

— От бачиш! — вихопилося радісне в Ольги.

— Затримали, щоб одразу ж відпустити. Я того сєпара не раз зустрічала на вулиці, він неподалік живе, — схвильовано розповідала Валентина. — Щоразу тікав від мене на інший бік вулиці і це хоча б трохи тішило, а вчора йду і він назустріч, каже: «Ну що, добилася свого? Багато тобі допомогли твої „солдатики“? А ось наші рєбята незабаром прийдуть і повісять тебе першу у твоїй кав’ярні». Ти навіть не можеш уявити, скільки цинізму та насмішки було на його пиці!

— Можу уявити, що він почув у відповідь, — посміхнулась Ольга. — Напевно, крила матами на всю вулицю?

— Не вгадала! — засміялась Валентина. — У мене від такої нахабності навіть матюки з голови повилітали. Я вчепилася йому в пику ось цими нігтями, — Валентина показала зламаний ніготь. — Верещала як навіжена і дряпала його ненависну харю. Перехожі відтягли мене, але я встигла роздерти йому пику і так у носа зацідила, що він вмився червоною юшкою!

— Ну ти й бойова! Я б так не змогла!

— Я б пристрелила наволоч і рука не здригнулася, — сказала Валентина. — Потрапив він мені під гарячу руку, саме тоді, коли привезли наших хлопців з передової. Шість поранених! І це лише з Бахмутки! А вночі трьох прийняв морг. Ось таке у нас «перемир’я». А телеглядачам розповіли, що за добу лише один поранений.

Жінки згадали про каву, яка давно схолола на столі. Валентина запропонувала зробити іншу, але Ольга відмовилася.

— Читала, що біля міста проводять навчання? — спитала.

— Давно час, а то бахкає і не знаєш, що думати. Люди і так налякані, багато переселенців, які бояться більше від нас. А про те, що на Сиротянському блокпосту майже щоночі строчать автомати — ані слова.

— Як завжди, — погодилась Ольга. — Томашівський міст полагодили.

— Хоч одна добра новина.

— А про Настю і Вадима нічого не чути?

Валентина сказала, що ще не встигла увімкнути комп’ютер і переглянути пошту. Вона зайшла на Фейсбук.

— Олю, — покликала подругу, — погані новини. У приваті мені написали, що люди за селом у полі знайшли два трупи з ознаками насильницької смерті. «Волонтерів, чоловіка та жінку, закатували і викинули у полі», — пишуть.

— У них були документи?

— Ні, але вік збігається.

— Звідки тоді інформація, що вони були волонтерами?

— Місцеві їх не раз бачили, вони збирали допомогу по селах. Зараз трупи в місцевому морзі. Я поїду туди, — сказала Валентина. — Попрошу когось мене підмінити, бо не можна закривати заклад — будь-коли можуть зайти на каву солдатики.

Валентина зв’язалася з чоловіком, і за десять хвилин він з’явився на своїй автівці. Вони поїхали всі разом. У морзі й справді лежали два трупи, але то були не Настя з Вадимом.

Розділ 66

Улянка вкрай засмутилася, що мусить виходити з Іловайська в колоні, а не разом із Геником. Є наказ, та важко не відчувати підтримку коханого. Перше розставання після того, як вони поклялися бути разом, виявилося важчим, ніж вона могла уявити. Завжди стримана у своїх емоціях, вона не могла впоратися з хвилюванням і ховала від Геннадія зволожені очі.

— Улянко, ну що ти? Чому так розкисла? — Гена пригорнув дівчину.

Вона вткнулася обличчям йому в плече. Він чув, як тремтить від хвилювання її тіло, як дівчина тамує ридання і беззвучно плаче. Геник дивувався мужності й витримці Улі, яка ніколи не жалілася. Вона вміла мовчки, без взаємності, кохати роками, тихо страждати, могла нарівні з хлопцями тягати ящики з патронами і не жалілася на труднощі. Він бачив її плечі, на яких тендітну дівочу шкіру до ран натер ремінь автомата, вона безстрашно йшла на завдання і не панікувала при таких артилерійських обстрілах, коли у чоловіків не витримувала психіка. Геннадій звик бачити дівчину сильною, а зараз, коли вона проявляла слабкість, не знав, як утішити.

— Не треба, чуєш, Улянко, не треба, — повторював він і почувався справжнім бовдуром. — Як тільки колона промине гуманітарний коридор, одразу мені зателефонуєш.

— Куди? У тебе ж нема телефону.

Геннадій ляпнув, забувши, що недавно загубив мобільник.

… Коли їх мучила спрага, він згадав, що неподалік бачив люк.

— Спробую підняти люк, може, там є вода, — сказав він Злому.

— Куди? Під обстрілами?

— Я повзком.

— Тоді і я з тобою.

Зі Злим було марно сперечатися, тому вони поплазували разом, прихопивши порожню пластикову пляшку. Хлопці підняли люк і відчули вологу, яка йшла звідти.

Злий дістав ліхтарик і присвітив. Вода була занадто далеко, щоб дотягтися. Гена взяв камінець, щоб кинути його у воду і перевірити глибину. Він перехилився, і разом з камінцем щось булькнуло. Хлопець схопився за кишеню кітеля, помацав і вилаявся.

— Що трапилося? — спитав Злий.

— Телефон випав.

— Опаньки! Ну ти й роззява! Документи, сподіваюсь, не пішли в далеке плавання?

— Ні, в пакетику лежали мобільник, карта і папірець з телефонами.

— Хоч це радує. Повертаємось назад, — сказав Злий. — Вода надто далеко, і невідомо, чи питна вона.

Того ж дня Геннадій подзвонив матері з телефону Злого. Звичайно, вона запропонувала купити йому інший, тому Геник сказав, що мобільник йому привезуть волонтери…

— Ну добре, — сказав він, — я сам тобі дзвонитиму. У хлопців є телефони, тож не біда. Я напам’ять знаю два номери найкращих жінок у світі.

— Чиї?

— Моєї коханої Улянки і мами.

— Мені тривожно на серці, як ніколи.

— Усе буде добре. Колона піде під білими прапорами. У ній будуть машини з червоними хрестами, тому ти в безпеці. Ми чекатимемо наказу, впевнений, що підемо за колоною, а потім зустрінемося і знову будемо разом. Усіх жінок будуть відправляти у колоні, тож зраджувати тобі ні з ким.

— Дурень, — лагідно сказала вона. — Можеш зраджувати, якщо совісті вистачить, тільки благаю — збережи себе.

Геннадій поцілував мокру щоку дівчини і взяв її обличчя в долоні:

— Я кохаю тебе, і моя любов повинна оберігати тебе від ворожої кулі, від снарядів і полону. Нас розлучають обставини, але вони весь час змінюються. Ми не будемо разом лише невеличкий проміжок часу. Так потрібно для того, щоб потім знову зустрітися, вже назавжди.

Дівчина дивилася на нього вдячними синіми очима, в яких і біль розлуки, і кохання, і тривога. Росинка сльози викотилася з очей, побігла по щоці, завмерла на півдорозі. Геннадій торкнувся її губами.

— Солона… Цікаво, коли люди плачуть від щастя, які у них сльози на смак? Солодкі?

— Дурненький. — Легка посмішка майнула на її обличчі. — Коли зустрінемося, дізнаєшся.

— Згода. Мені так подобається, коли ти посміхаєшся! Головне, що ми вижили в цьому пеклі, — сказав він. — Гіршого і страшнішого бути вже не може. Тому все буде добре. Скажи, що згодна зі мною.

— Так! Мені час іти.

Уляна повторила ще раз, що кохає його, відійшла на кілька кроків і зупинилася.

— Генику, — сказала дівчина. — Якщо обставини розкидають нас у різні боки, знай, що я залишуся в зоні АТО до останнього дня, до перемоги. І де б я не була, я завжди чекатиму тебе. Навіть тоді, коли не буде надії, і дочекаюся, ти мене знаєш — я терпляча.

— Не думай про погане, — відповів він. — Я кохаю тебе, і це назавжди.

Дівчина повернулася і швидко пішла. Геннадій дивився їй услід, і мимоволі подумав, що бачить Улянку востаннє.

Розділ 67

Приміщення бойлерної, де ночували чоловіки, одного вечора заповнили вщент нові затримані. Одразу завели чоловіків двадцять-двадцять п’ять, усі місцеві і навіть з однієї вулиці.

— За що вас усіх? — поцікавився Степан, коли чоловіки поклали свої матраци, заповнивши все вільне місце на долівці.

— Усе через мене, — сказав один чоловік, Михайло.

На вигляд йому було за п’ятдесят, високого росту, широкий у плечах, підтягнутий. Схоже, або колись займався спортом, або стежив за фізичною формою.

— Чим же ти, Михайле, так завинив перед молодою республікою? — спитав Вадим, бо чоловік у нього одразу викликав довіру.

— Довгим язиком, — посміхнувся чоловік, вмощуючись на матраці. — Зібралися з сусідами у вихідні, взяли пляшку горілки, зварили у дворі кашу, жінка дістала банку огірочків — усе чин-чином, сидимо, випиваємо, ляси точимо. А про що розмови? Про що не почни, все закінчується обговоренням нинішньої ситуації. Алкоголь завжди сприяє щирій розмові, тож і я розпатякався, — охоче розповідав чоловік, — обізвав різними негарними слівцями з перчиком наших «славних захисників».

— Ополченців? — спитав Василь.

— А хто ж іще заслуговує на такі слова? Я — колишній спортсмен, боксер. З великого спорту вже давно пішов, бо вік, самі розумієте, а ось звичка виходити на вранішню пробіжку, працювати на турніках у сквері, раз на тиждень у спортзалі покачати прес — святе діло. А тут на тобі: комендантська година, спортзал не працює. Як їх не обізвати останніми словами? Чому я у своєму місті не можу рано-вранці побігати? Я вже мовчу про все інше, місто ніби вимерло.

— То за що вас усе-таки забрали? — не вгамовувався підприємець.

— Або хтось із ополченців почув з вулиці мої нарікання, або здали сусіди, — пояснив Михайло. — Ми розійшлися по домівках тихо-мирно, а сьогодні на світанку тарабанять у двері. Жінка відчинила, мені одразу руки за спину і сюди.

— Не одному тобі, — втрутився ще один новачок, — усіх чоловіків, хто залишився на вулиці, під одну гребінку затримали.

— І навіть тих, хто не випивав з вами? — знову озвався Василь.

— Кажу ж, усіх, — повторив чоловік. — Сказали, що потім розберуться. У нас вулиця майже порожня, всі, хто міг, виїхали. А ті, хто не ризикнув покинути свої оселі на мародерів, лишилися.

— Грабують порожні будинки? — поцікавився Степан.

— Ще й як! — відповів Михайло. — Виносять усе, що нажито роками, а ще й заселяють, поки нема господарів.

— Як так?

— Нахрапом, як ще? — відповів Михайло. — Один з будинків уже має нових господарів, хоча вони про те ще не знають.

— І хто там поселився непроханим гостем?

— Двоє братів-кадирівців, а недавно приїхали до них дружини з дітьми. Я оце думаю, чи не вони донесли на мене? Втім, яка тепер різниця?

На сніданок покликали всіх, окрім Михайла.

— Тебе Псих хоче бачити, — посміхнувся охоронець.

— Я сам скоро психом стану від такого життя, — буркнув Михайло, і його повели на допит.

…Чоловіків повезли на роботу в місто Краснодон на цілу добу, потім обіцяли день відпочинку. Висадили з автобуса на околиці поблизу зруйнованого триповерхового будинку. Про те, що тут була якась організація, свідчили розкидані папери та паперові теки, уламки офісних стільців та комп’ютерних столів. Через дорогу — приватні будинки. Неподалік — ватага підлітків, які, певно, нишпорили, шукаючи щось цікаве для себе. Хлопчаки сховались за рогом і спостерігали за чоловіками. Полонені мали розібрати завали, відділити цілі цеглини від розбитих.

— Ціла цегла знадобиться для відбудови, — пояснив ополченець.

Чоловіки взялися до роботи. Невдовзі прилетів камінець, то жбурляли, сміючись, хлопчаки. Кілька камінців влучили в чоловіків, ті вилаялися, але це лише розпалило підлітків. Охоронці з усмішкою спостерігали за витівками. Ще кілька влучних кидків, і хтось із полонених зойкнув, ухопившись за потилицю. Вадим розігнув спину й одразу отримав болючий удар уламком цеглини у вилицю.

— Чого ти мовчиш?! — крикнув він охоронцю. — Прожени їх!

— А я що? — знизав він плечима. — Діти бавляться, а вони, як відомо, наше майбутнє.

— Як потрапимо в лікарню, — сказав Вадим, витираючи долонею кров, — самі тут з дітьми будете працювати.

Пролунав свист, і хлопці кинулися до білявого юнака, який скомандував їм викинути каміння.

— Агов! — звернувся до нього ополченець. — Підійди-но сюди, є справа.

Юнак підійшов ближче, і охоронець дав йому два порожні відра, попросив принести води. Білявий тицьнув відра хлопцям, і ті помчали до поселення, а сам зник.

На обід полоненим видали сухпайок: по пачці печива та булочці. Хлопчаки принесли відра з водою, поставили неподалік й одразу відбігли на безпечну відстань. Вони про щось перешіптувались і реготали. Вадим всівся на складену цеглу, почав жувати печиво. З’явився білявий юнак, і хлопці щось йому розповіли, заливаючись сміхом. Юнак дав потиличника одному, інший отримав копняка, і всі замовкли. Схоже, він був за старшого. Білявий підійшов до завалу, перекинув ногою відра з водою.

— Агов, хлопче, ти що робиш?! — крикнув охоронець. — Чим я їх напуватиму?

— Принесу іншу, — сказав він спокійно, — хлопці насцяли у воду.

Він дійсно повернувся хвилин за сорок. За ним ватага хлопчаків тягнула бутилі з водою та велику важку каструлю, тримаючи її за вушка.

— Це добра вода, — запевнив юнак, — а ще мамка передала гарячої вареної картопельки.

Чоловіки оточили каструлю, розібрали картоплю. Ватажок сів на купу цегли біля Вадима.

— Вибачте, більше нічого смачного не знайшлося.

— Ти — молодець, — похвалив Вадим, — передай мамі велику подяку від нас. Давно вже не їв такої смакоти!

— На здоров’я! — посміхнувся юнак. — Ви не думайте, що у нас тут усі кончені, — стишив голос, — мій батько і дядько в АТО, вже три місяці воюють за Україну.

— Тс-с-с, — цитьнув Вадим, — тебе можуть почути, — кивнув у бік охоронців.

— Сам знаю, що треба тримати рота на замку.

— У тебе є мобільник?

— Так.

— Дай мені його непомітно, я наберу номер, а ти потім зателефонуєш. Що передати, я скажу.

— Гаразд.

Юнак поглянув на ополченців і непомітно сунув руку в кишеню. Вадим не встиг набрати Сашка Гримайла, коли охоронець заволав:

— Геть звідси!

З котячою спритністю він підскочив до Вадима, вихопив з його рук телефон і віддав хлопцеві.

— Ану дуй звідси, щоб я тебе більш не бачив! — наказав він.

— Добре, чого розкричалися? Бутилі хлопцям віддасте, а то мамка лаятиметься, — сказав юнак, забираючи каструлю, і пішов, насвистуючи нехитру мелодію.

Вадим дуже пошкодував, що проґавив нагоду сповістити Сашка про своє місцезнаходження. Свою помилку він зрозумів одразу: слід було просто назвати номер телефону, хлопець молодий, пам’ять гарна, тож десять цифр не забуде і сам подзвонить Сашкові. Вадим лаяв себе за таку необачність цілу добу, поки працював у Краснодоні і всю дорогу до Луганська.

У місто вони прибули вранці, і їх одразу повели на сніданок. Вадим знайшов очима за столом Настю, присів поруч.

— Привіт, люба.

— У тебе такий змучений і стомлений вигляд.

— Так, — кивнув.

— Ой, у тебе на вилиці кров!

— Пусте, цеглина відскочила.

— Слід обробити рану.

— Рану? То дрібниця, а не рана, — посміхнувся Вадим і почав сьорбати суп.

Він розповів про прикрий випадок. Настя заспокоїла, сказавши, що не треба шкодувати.

— Ходять чутки, що нас переводять в інше місце.

— От тобі й на! — посміхнувся Вадим. — Тільки-но обжилися, а вже треба кидати тепле гніздечко. А з чим це пов’язано?

— Хтозна, — стенула плечима Настя.

У бойлерній, куди повернулися чоловіки, лежав на матраці Михайло. Чоловік згорнувся клубочком і стогнав. Вадим і Степан підійшли до нього і помітили, що сорочка закривавлена. Чоловік притискав руки до живота, звідки крізь пальці сочилася кров.

— Ого, друже, — сказав Вадим, — схоже, у тебе було тісне спілкування із Психом. Що він тобі зробив?

— Штрикав ножем у живіт, — прохрипів Михайло.

— Навіщо?!

— Перевіряв, чи насправді в мене накачаний прес.

Степан постукав у двері й викликав охоронця.

— Пораненому негайно потрібна медична допомога.

Михайла відвели до лікаря, а охоронець повідомив:

— Готуйтеся до переїзду.

— Коли?

— Завтра вранці, тож пакуйте свої манатки.

— Куди? — поцікавився Вадим.

— У Жовтневий район, там наша комендатура, — пояснив охоронець.

— А Філіни та Психи також з нами?

— Завжди тобі більше від усіх треба, — пробубнів ополченець. — А як же вони без вас? Допатякаєшся колись.

— Один уже допатякався, — хихикнув Василь, коли охоронець вийшов, — повезли тепер латати дірки в череві.

Вадим скипів і схопив Василя за барки, процідив крізь зуби:

— Або заткнися, або я сам тобі пельку зашию!

Частина четверта

Пробач мені, Ісусе, Божий сину,

Що я вбиваю ворогів своїх,

Але вони прийшли в мою країну,

Прийшли з мечем, а то великий гріх.

Щоку не підставляю для удару,

Хоч заповідь таку ти нам даєш,

Їх «руській мир» тут не потрібен й даром,

Чому ж нахабство їх не знає меж?

Я мщусь за друзів, око тут за око,

Ветхозаветним воїном я став,

Тоді життя було таке ж — жорстоке,

Але повір, не я його обрав.

Любов й ненависть — два боки монети:

Любов до друзів й рідної землі,

Але є вороги, що всі «завети»

В ненависть перевернуть у мені…

Людмила Лєгостаєва. Молитва воїна

Розділ 68

Двадцять дев’ятого серпня рано-вранці були сформовані дві колони техніки, які мали піти двома маршрутами до рубежу Старобешеве — Новокатеринівка. Українські підрозділи чекали команди на вихід. Вони підняли білі прапори і зі зброєю та прапорами в супроводі двох БТРів зі складу збройних сил Російської Федерації вирушити «зеленим коридором». Добровольці підтримували одне одного жартами, прагнули вірити в те, що домовленості, досягнуті на вищому рівні, будуть чітко виконані, але якісь сумніви були в кожного, хоча ніхто не виказував хвилювання.

Рівно о шостій ранку до населеного пункту Многопілля, що неподалік Іловайська, прибув один російський БТР. Офіцер сповістив українське командування, що умови виходу змінено і буде лише один, новий, маршрут. Підрозділи підуть без зброї, боєприпасів і військової техніки. На питання, чому змінилися домовленості, росіянин не зміг відповісти і почав кудись телефонувати.

Колона стояла на місці, і потяглися довгі хвилини очікування, жарти зникли. Уля сиділа в кузові військового «Уралу» без тенту і спостерігала за всім, що відбувалося навколо. Попереду стояли кілька машин: перші — командирські, далі — пожежна машина, за нею — два таких самих «Урали» без тентів, позаду — машина медиків, за ними — машина з полоненими російськими десантниками, змійкою розтяглася колона техніки, яку зібрали з усіх ліній.

Минула година, а від російського офіцера не було чіткої відповіді. Стало зрозуміло, що йде затягування відходу, але залишалося питання чому. Українське командування мало вирішити, як діяти далі. Дізнавшись, що мусять іти обеззброєні, замовкли навіть найбалакучіші бійці, відчуваючи, що ворог замислив недобре. Покладалися лише на своє командування. Час наче зупинився. Ніхто навіть не думав про те, що давно не їв, що мучила спрага, бо невідомість тиснула більше, ніж прості людські потреби.

Лише о восьмій п’ятнадцять бійці дізналися, що командування вирішило йти за раніше погодженим маршрутом, зі зброєю, технікою і боєприпасами, під білими прапорами.

В один голос заревли двигуни. Колона рушила вперед, здійнявши куряву. Улянка поспіхом перехрестилася, прошепотіла: «З Богом!» і замружила очі від пилюки.

— Нарешті! — з полегшенням видихнули бійці на «Уралі».

Колона йшла вперед, ревучи різноголоссям стомленої боями та зраненої техніки.

Розділ 69

Полонених перевели в приміщення адміністрації Жовтневого району. Настя сподівалась, що Філін залишиться на старому місці, але прибувши на місце, одразу побачила його злу криву усмішку. Скільки разів вона давала собі установку не боятися, але щоразу при зустрічі з Філіном у неї підкошувалися коліна.

В’язнів вивели з автобуса, і вони побачили, що в будівлі робиться ремонт. Людей перевірили за списками і повели розміщувати в камери. На великий подив Насті, її помістили в одну камеру з Вадимом.

— Оце так щастя! — вигукнула Настя, оглядаючи їх нову оселю. — Колись мріяла про окрему квартиру, а тепер радію окремій камері.

У кутку, як і раніше, вічко відеокамери, на вікні — ґрати, двері також металеві, але без «кормушки», нема й туалету. По обидва боки камери чотири на чотири метри — двоярусні ліжка.

— Розраховано на чотирьох, — сказав Вадим, — будемо чекати підселення.

— Або розселення, — припустила Настя.

— Ага, ревнуєш? — посміхнувся Вадим. — Боїшся, що підселять жінок і я буду до них залицятися?

— Ой-ой! Можна подумати, що такий замазура комусь потрібен!

— Тобі не подобається такий брудний чоловік?

— Брудній жінці подобаються такі ж самі чоловіки… Які місця займемо? У цих апартаментах у нас є вибір.

— Давай ліворуч, — запропонував Вадим, — я нагорі, ти — знизу.

Вони простелили матраци, накрили їх ковдрами, які привезли з собою, повісили в головах куртки, у кутку виділили місце для взуття.

— Із входинами, коханий! — посміхнулась Настя, сідаючи на ліжко.

— Цікаво, куди тепер нас ганятимуть на роботу?

— Завтра дізнаємося, — відповіла Настя і додала: — Не забивай дурним голову. Чи нема про що думати?

— А ти про що думаєш?

— Понад усе хочу помитися. Дивуюся людській натурі, — задумливо сказала Настя. — Коли вдома лежала у ванні чи приймала душ, ніколи не думала, що це так приємно, що для когось це заповітна мрія. Звичайно, коли зустрічала брудного безхатченка, то загадувалася, чому він улітку не скупається в річці чи озері. Але взимку запросити його додому і дати змогу помитися — мені і на думку не спадало.

— Безхатченки — окрема тема. Колись я зробив так, як ти кажеш, а потім пошкодував. Поки я готував йому поїсти, він не став митися, украв мій гаманець і тихенько пішов геть. Хіба ти не помічала, що навіть влітку, коли можна помитися в озері, лише одиниці це роблять, інших туди не затягнеш. Допомагати варто тим, хто хоче отримати допомогу.

— Ось я, наприклад, хочу, щоб мені хтось допоміг, — мовила Настя після паузи.

— Яке бажання має моя королева? — Вадим спробував пожартувати, але його голос прозвучав надто сумно.

— Хочу вибратися звідси.

— Ти не забула номер Сашка Гримайла?

— Ні, пам’ятаю номери мами і його, але що з того?

— Подивимось, — підбадьорив Вадим. — Може, тут не такі уважні цербери, тож вдасться дати про себе звістку.

На ранок відчинилися двері і пролунав наказ:

— Усім вийти з камер і вишикуватися! Строєм ідемо на сніданок у супроводі охорони. Далі жінки окремо від чоловіків і на роботу!

Їх провели до їдальні, де у два ряди стояли столи, біля них — стільці.

— Як у ресторані! — сказала Настя Вадиму.

— Миємо руки! — прозвучала команда.

На стіні висів рукомийник з «носиком», під ним — миска. Люди підходили по черзі, мили руки з милом і витирали їх одним і тим самим рушником. Коли хтось затримувався, охоронець казав завчене:

— Досить! Наступний!

Настя помила руки, набрала в долоні води і вмила лице.

— Не дозволено! — гукнув їй чоловік. — Якщо вмиватися, то на всіх води не вистачить.

Настя поглянула на мокрий рушник і зітхнула:

— Моя мрія справдилася ось на стілечки! — за столом Настя показала Вадиму кінчик пальця. — Я не помилася, але обличчя згадало, що таке вмивання.

На сніданок їм дали суп, по шматочку хліба та чай з цукром.

— Справді, як у ресторані, — посміхнулась Настя. — Не вистачає лише офіціанта та других страв, наприклад, свинячих битків.

— Або смаженої риби.

— Мовчи, бо вб’ю! — Настя показала Вадиму кулак.

Розділ 70

Богдана Стефанівна зателефонувала в Розгірче сусіду.

— Як там справи, пане Михайле? — поцікавилась.

— Усе добре, не хвилюйтесь, пані Богдана! — запевнив її чоловік.

Він детально описав, як і чим годує коней, який у них настрій і як вони себе почувають. Жінка розповіла, що від доньки нема ніякої звістки, тож доведеться їй затриматися на невизначений час, можливо, надовго. Богдана Стефанівна також пожалілася, що нема зв’язку і з онуком, який зараз у зоні АТО.

— А де саме?

— Якби ж я знала, то, може б, шукала його. А ваш син де зараз?

— Теж воює. Каже, що на Луганщині, — розповів чоловік. — Якщо десь зустрінете, передавайте від мене вітаннячко.

— Я ж його ніколи не бачила, — зауважила жінка.

— Він — викапаний я! Не помилитеся, — схвильовано говорив чоловік. — Відкиньте від мене двадцять років, і побачите, який він.

Богдана Стефанівна спитала, скільки ще часу він зможе доглядати коней. Михайло відповів, що скільки треба, тому вона може не хвилюватися і не поспішати. Жінка подумала про те, що Ніну вона чекала майже три роки і невідомо, скільки чекати на повернення Насті, тож запропонувала Михайлу зарплатню.

— Скільки вам платити щомісяця?

Сусід образився за таке питання, тому Богдана Стефанівна попросила дати номер його картки і вирішила сама визначити суму. Наступного дня вона перерахувала дві тисячі гривень. Чоловік одразу їй передзвонив і дуже дякував. Тепер їй можна не хвилюватися за коней — вони в надійних руках.

Розділ 71

Колона пройшла крізь перше кільце оточення доволі спокійно. Дорожня пилюга висіла в повітрі, а коли вітер відніс її геть, бійці побачили неподалік велику кількість ворожої техніки. Скидалося на те, що ворог не встиг приховати її. Подекуди техніка була замаскована, деінде — прикопана в землі чи виднілася за лісосмугами. Поля кукурудзи та соняхів тягнулися до небокраю, але не було часу милуватися краєвидами — там, серед краси, зачаївся ворог.

Коли колона наблизилася до другого кільця блокування, виявилося, що ворог встиг спорудити захист для основної техніки та вирити окопи. Майже одночасно по колоні, що йшла під білими прапорами, вдарили з усіх боків. Один снаряд влучив у БТР, і з палаючої машини почали вискакували люди. Техніка заревла дужче, набираючи швидкість, але ворожа артилерія заглушила її. Машини об’їжджали палаючу техніку. Бійці відкрили вогонь у відповідь, але їхні автоматні черги здавалися тріскотінням дитячих іграшок у порівнянні з потужними розривами снарядів. «Урал», у якому їхала Уля, підскакував розхитуючись на свіжих вирвах, оминув розбитий БТР. Обабіч дороги лежали бійці, вже мертві і ті, що корчилися в агонії. Машина ледь не наїхала на хлопця, який зіперся на руки, потім припав до землі грудьми і простягнув руки до «Уралу». На мить Уля зустрілася з його поглядом, сповненим жаху, і лише тоді помітила, що він не має нижньої частини тіла. Вона відвела погляд, бо навіть їй, яка бачила не одну смерть, стало моторошно. «Зелений коридор» перетворився на справжнє пекло. Ворог не шкодував навіть своїх, влучним пострілом гранатомета була знищена машина з російськими десантниками. Одна з червоних пожежних машин, що сунула попереду, звернула на узбіччя, щоб об’їхати розбиту, й вибухнула від міни.

«Урал» продовжував шлях, а навколо все змішалося, палало, гриміло, стріляло, заглушаючи нелюдські крики поранених. Хтось благав про допомогу, інший лаявся на всі заставки, дехто стріляв з автомата на всі боки, вистрілюючи останні патрони. Розбита техніка палала й вибухала, сіючи навколо смерть. «Урал» тримався як приклеєний за попередньою машиною, обігнати яку не міг, бо узбіччя були заміновані. Один із бійців, можливо поранений чи контужений, побіг у поле соняхів, і за мить там пролунав вибух, розірвавши його тіло на шматки.

Важкий «Урал» попереду сильно пилюжив, а коли поруч пролунав потужний вибух, пил забарвився в рожевий колір. Лише за мить, коли ще дзвеніло у вухах, Уля зрозуміла, що то був рожевий фонтан крові з розірваних на дрібні шматки тіл. «Урал» занурився в хмарину людської крові, змішаної з курявою та димом, і Уля відчула, як від жаху в неї заворушилося на голові волосся. Вона зціпила зуби, не в змозі заплющити очі, аби не бачити, як кров’яний пил осідає на її тілі та одязі, скам’яніла від жаху. Їх обігнала інша вантажівка, зачепивши бортом, і дівчина впала. Щоб підвестися, їй довелося скинути з себе мертву дівчину. Ворог гатив з усіх боків з чого тільки можна, і, здавалося, дорозі не буде кінця. Уля почула, як поруч просвистів снаряд, й інстинктивно пригнула голову, обхопивши її руками. Гучно рвонуло, машину кинуло вбік, і в передпліччі озвався пекучий біль. «Урал» хитнуло так, що дівчина впала, боляче вдарившись головою. Біль пронизав усе тіло, залишивши одну мить на думку: «Усе. Кінець…»

Розділ 72

Жінок розділили на невеликі групи і повезли на різні місця роботи. Проїжджаючи вулицями Луганська, Настя відзначила їх безлюдність. Цивільного населення було мало, проте повсюди літали машини ополченців із увімкнутими мигалками. Кілька разів вибухнуло, але пішоходи на вулиці не звернули уваги на ті звуки — з часом усе стає звичним, навіть розриви снарядів. Подекуди будинки мали сліди пожежі: обвуглені стіни та кістяки балконів.

Автобус зупинився, і Настю провели до кафе «Піч». Жінка раніше тут ніколи не була, але чула про цей заклад як один із найкращих. Він прославився традиційною українською кухнею, тому Настя вирішила, що ополченці націоналізували цей заклад. Вона не помилилася. На дверях, прикріплений липкою стрічкою, папірець сповіщав, що тут тепер «Громадська їдальня». Охоронець, який супроводжував робітниць, передав їх іншому й повернувся в автобус.

— Сьогодні ви будете допомагати на кухні, — сказав чоловік і провів їх через велике просторе приміщення, заставлене столами і стільцями.

Жінки опинилися на кухні. Працювали пічки, великі каструлі парували, і приємно пахло.

— І не думайте втекти, — попередив охоронець, — на кожному виході наші люди. Також категорично заборонено користуватися телефонами, втім, зв’язку все одно нема. Агов, дівчата! — крикнув він. — Приймайте помічниць!

Одна з жінок у білому халаті, повненька з червоними круглими щоками, притягла Насті мішок картоплі, а її напарниці наказала мити посуд.

— Ось тобі ніж, каструля з водою і вперед! — сказала вона й дрібними швидкими кроками поквапилася у справах.

Чистити картоплю не така вже й важка справа у порівнянні з розбиранням завалів. Настя знайшла маленький стілець і взяла до рук першу картоплину. Якби це було вдома, то вона б чистила швидко й ретельно, та зараз у неї не було жодного стимулу. Якщо вона перечистить мішок картоплі, їй не дадуть відпочити, а навантажать роботою, тому працювала неквапливо, поринувши у свої думки. Настя хвилювалася за рідних. Краєм вуха чула, що Мінські домовленості бойовики не виконують. Переживала за Геника, що був у зоні АТО, багато думала про Іванку, сумувала за нею, але принаймні в Росії не стріляють. Згадувала матір, яка напевно змучилася від чекання. Про Ніну не хотіла думати, хоча мимовіль замислювалась і про її долю. Вони виросли в одній родині такими різними, ніби й не було спільного ліжка в дитинстві, ляльок та книжок, дівочих таємниць і мрій про кохання на все життя.

Настя не помітила, як, поринувши у роздуми, почистила півмішка картоплі. Вона випростала спину для відпочинку і встромила ножа у велику носату картоплину. Кілька жінок, перемовляючись, чаклували над каструлями. Настя не дуже прислухалася до розмов, чи посолений борщ та скільки підсмажено котлет, але один голос видався їй знайомим.

— Дівчата, котлети переверніть, бо згорять.

Жінка стояла до неї спиною, вбрана, як і решта, в білий халат. Настя вже не могла нічого робити, її увага була прикута до жінки. Аби дочекатися, поки вона повернеться до неї, але охоронець вже недобре зиркав у її бік. Настя взялася за картоплину, і її серце ледь не вискочило з грудей. Жінка прямувала у її бік, і сумнівів не лишилося.

— Алісо! — вихопилося в неї.

— Насте?!

Жінки кинулися в обійми, розчулилися так, що аж зволожились очі.

— Як ти тут опинилася? — спитала Аліса.

— Привезли на роботу.

— Я не про те.

— Везли з Вадимом допомогу солдатам, а нас затримали, — пояснила Настя.

— Ой, Насте! Догралася в патріотизм! І скільки вже ви тут?

— Третій місяць.

— Ого! Що обіцяють? Вас відпустять? Волонтерів тримають недовго.

— Не знаю, — знизала плечима Настя. — Нічого не знаю. Мені треба з тобою поговорити наодинці, — сказала Настя тихіше й кинула погляд на охоронця, який не спускав з них очей.

— Спробую прийти до тебе в кінці робочого дня, — пообіцяла подруга.

— Аліско, я не милася з дня затримання. Можна десь скупатися?

— Домовлюся із завідувачкою на вечір, — сказала Аліса. — Тоді й поговоримо. Добре? А зараз мені час бігти!

У Насті затеплилася надія на визволення, і вона завзято повернулася до роботи. «Якщо покажу, що добре працюю, ще сюди направлять», — подумала Настя, і в голові закрутилися різні варіанти звільнення.

Аліса стримала обіцянку і домовилася про те, щоб Настя помилася. Під кінець робочого дня вона сказала охоронцю, що отримала дозвіл для Насті піти в душову.

— У вас є десять хвилин, — чоловік зиркнув на наручний годинник.

— Я третій місяць не милася, дайте хоч півгодини, — попросила Настя.

— Двадцять хвилин.

Чоловік перевірив кишені Аліси, і жінки зайшли до невеличкої кімнати з табличкою «Душова».

— Води в крані нема, — пояснила Аліса, — її привозять у бочках, тому наберемо ванну. Ти налий холодну воду, а я принесу гарячої.

Жінки підготували ванну, і Настя із задоволенням лягла в теплу воду.

— Скільки часу я мріяла про це! Справжнє блаженство! Дякую тобі, Аліско!

— Ти краще розкажи, як вляпалася, — Аліса подала Насті шампунь та мило.

— Довго розповідати, а у нас мало часу. Алісо, напевно, ніхто в Сєвєродонецьку не знає й досі, де ми з Вадимом поділися, — сказала Настя, намилюючи тіло.

— А мати?

— Вона теж не в курсі. У нас відібрали телефони, і я не змогла їй подзвонити.

— То я можу!

— Поки не треба. Поговори зі своїм чоловіком. Він ополченець, то може допомогти звільнити нас.

— Не ображайся, Насте, але про це не може бути мови. Наперед знаю, що він не схоче.

— Гаразд. Тоді інший варіант. Я повідомлю людину, яка займається звільненням полонених. Можеш дати свій мобільник?

— По-перше, нам не дозволяють ними користуватися на роботі, та й зв’язок не завжди є. По-друге, мій чоловік воює в ополченні, я працюю в громадській їдальні, тож телефон можуть прослуховувати. Можеш уявити, що буде, коли дізнаються, кому я дзвонила? Тому подзвонимо з іншої картки, про яку не знає навіть мій чоловік. Звичайно, я ризикую, але заради тебе спробую.

— Запам’ятай номер, — і Настя продиктувала номер Сашка Гримайла.

Аліса кілька разів повторила його, поки не вивчила напам’ять. Настя попросила купити їй натільну білизну та пару футболок, щоб переодягтися. Вона не просила придбати білизну для Вадима, вирішивши, що й так добре, що колишня подруга не відмовила в проханні подзвонити Гримайлу. Коли Настю сюди більше не направлять на роботу, Аліса передасть їй одяг.

— Бачиш, як вийшло, — сказала Настя наостанок, — обіцяла підтримати твою доньку, а тепер сама прошу в тебе допомоги.

Аліса на те промовчала.

Настя попросила не говорити Аллі про полон, щоб випадково не дізналася Богдана Стефанівна.

— Алісо, ще раз спасибі за купання, — сказала Настя на прощання.

— Нема за що, — відповіла Аліса. — Ми ж подруги, хоча й колишні.

Останні слова були сповнені смутку.

Розділ 73

Осінь поволі починала старіти, і вересень уже котився за обрій, а Богдана Стефанівна так і не отримала жодної звістки ні від доньки, ні від онука. Чекання і невідомість — важкий тягар, але жінка знала, що найчастіше люди повертаються тоді, коли на них чекають. І сконцентрувала всі свої сили на очікуванні. Різне спадало на думку, сумне — гнала геть, залишаючи собі надію. Вона запевняла себе в тому, що материнське серце не помиляється, а воно відчувало, що її донька жива. Доля не залишила їй іншого вибору, ніж чекання. Не можна схиляти голову перед життєвими негараздами та випробуваннями, треба бути сильною. І вона була, могла би бути ще сильнішою, якби поруч був чоловік і підтримував у лиху годину.

Можна дати волю мріям, випустити їх на волю, щоб розгулялися і досягли небес, та Богдана Стефанівна ховала свої заповітні мрії про коханого чоловіка в глибини душі, куди самій було важко дістатися. Але мрії завжди вільні, не підвладні силі, вони не знають, що таке пута чи кайдани, їх не можна заґратувати. Довгими безсонними ночами мрії про Сергія Андрійовича поверталися до згорьованої жінки. Навіть наодинці, серед суцільної темряви і мертвої тиші, Богдані Стефанівні соромно було зізнатися самій собі, що вона безмежно хоче бути поруч із ним. Життя їх зводило разом уже двічі, і все марно, тож, мабуть, не судилося їм бути разом. Першого разу вона сама покинула його, втікаючи світ за очі, вдруге… Сам порвав з нею зв’язок, не пояснивши навіть чому. Було боляче і дещо принизливо, але коханню це не поясниш. Ним не поділишся навіть із близькими людьми, бо хто зрозуміє, коли тобі далеко за…

Іноді Богдана Стефанівна настільки далеко заходила у своїх потаємних мріях, що чітко уявляла коханого поруч. Фізично відчувала дотик рук, такий бажаний, ніжний, легкий, як весняний вітер. У ній ожило нерозтрачене кохання, колись нею ж поховане. Як з’ясувалося, воно дуже життєлюбне, не має строку, з роками не псується, а навпаки, стає сильнішим, таким тремтливим і бажаним, як у далекі роки юності. Різниця лише в тому, що молодість — безтурботна і самовпевнена, трохи вітряна, як весна, і може розпорошити, десь загубити серед життєвих доріг єдине кохання, не замислюючись, що іншого може не бути. У зрілому віці, коли розум бере верх над амбіціями та безумством, людина розуміє, що життя веде зворотний відлік часу, починає цінувати своє кохання, плекати, насолоджуватися ним щодня, щогодини, щосекунди. Вік відсіює все незначне і, як сказано у Святому Письмі, відділяє зерна від полови, залишаючи в житті лише значуще та дороге серцю. У кожного віку є свої переваги, треба лише їх помічати — це Богдана Стефанівна знала. У час, коли огорнула тривога і невідомість, їй безмежно не вистачало підтримки Сергія. Нехай би навіть на відстані, тільки б знати: він є, він хвилюється разом, думає про неї і… кохає. Богдана Стефанівна була впевнена, що Сергій — її останнє кохання, іншого не буде. Він просив більше не шукати його і не телефонувати, але ж вона так потребує його підтримки! Невже він цього не відчує на відстані? Невже їй дісталося кохання зі зламаними крилами?..

Розділ 74

Хлопці не встигли за колоною, яка швидко пішла вперед і за кілька хвилин зникла з очей. Поки намагалися додзвонитися до командира й отримати уточнюючу команду про подальші дії, з того боку, куди пішла колона, почулися потужні вибухи. Вони лунали один за одним, і над дорогою здійнявся чорний дим. Коли нарешті зв’язалися з командиром, отримали наказ виходити з оточення невеликими групами різними шляхами, зустрічатися в умовлених місцях і знову йти, розбившись на невеликі групи.

Колону підло розстрілювали. Як там його Уля? Що з нею? Чи проскочать крізь ворожий вогонь? На подальші роздуми часу Геник не мав. Бійці розклали карти, які самі малювали перед Іловайськом, визначили маршрут на Старобешеве. Потім розбилися на групи по тридцять осіб, далі на невеликі групки, які мусили триматися неподалік, щоб у разі чого прийти на виручку. Домовилися узгоджувати дії в телефонному режимі, хоча зв’язок був не завжди. Не прощалися, сказали: «Бувай! До зустрічі!» й вирушили в дорогу.

Гена, Мона, Злий, Кабан та Малий опинилися в одній групі. Йшли через лісосмугу, дослухаючись до кожного звуку, оминали населені пункти, щоб не нарватися на засідку. До того ж чули про непоодинокі випадки, коли місцеве населення здавало українських бійців ополченцям. Запасу води не мали, тож дивилися під ноги в надії знайти якусь пляшку чи банку із залишками дощової води.

— Патронів зовсім мало, — зітхнув Злий. — Натрапимо на засідку, і відбитися нічим.

— А Кабан нащо? — озвався Малий. — Він урукопашну піде. Один удар по башні — і сєпару хана.

— Мовчи вже, жартівник, — незле дорікнув Злий. — Знову клятий безпілотник гуде, — сказав, прислухавшись.

Хлопці трохи перепочили і рушили далі, як враз почули голоси. Злий зголосився піти в розвідку.

— Я піду, — сказав Кабан. — Чому завжди ти?

— Бо твої слонячі шаги чути не лише тим у посадці, а й у сусідній державі, — мовив Злий і закинув автомат на плече…

— Кепські справи, хлопці, — сказав Злий, повернувшись за кілька хвилин. — Там засідка ополченців. За моїм припущенням, їх там небагато, чоловік п’ять-шість, але невідомо, що далі. Неподалік село, тож не виключено, що їх там ще кілька пудів. Треба міняти план.

Порадившись, бійці вирішили чекати ночі й піти кукурудзяним полем.

— Є ризик натрапити на міну, але не думаю, що поблизу села поле заміноване, — припустив Мона. — Ополченців багато, і вони не такі дурні, щоб ставити міни, на які самі можуть напоротися.

— Кукурудза вже майже суха, тож вночі буде тріщати й шамотіти, — зауважив Малий.

— Розумний хлопчик, — посміхнувся Злий, — ти літати вмієш? Я теж ні, а Кабана й аероплан не підніме, тому іншого шляху не бачу.

— Спекотно, — сказав Кабан, витираючи лоба, з якого градом котився піт. — Ми від спраги за день поляжемо.

— Попроси водички в ополченців, — буркнув Злий.

— Навіщо ти так? — спитав його Геннадій. — Кабану найтяжче.

— Мені легко! — сказав Злий, вмощуючись під кущем. — Раджу вирити собі нори, щоб не було жарко. Бачили, як собаки копають?

Коли Злий задрімав, Малий вирішив пошастати кущами, сподіваючись знайти воду.

— Нічого нема, — зітхнув. — Ось виламав кілька качанів кукурудзи. Здається, не дуже старі.

— Нема чого пити, то будемо їсти? — сказав Геник, розгортаючи качан.

— Їсти сиру кукурудзу, щоб потім нею срати? — Злий розплющив очі й простяг руку по качан.

— Ні, будемо газами труїти ополченців, коли патрони закінчаться, — пожартував Кабан.

— Це ти можеш, я знаю! — посміхнувся Злий, відкусивши зерна.

— Я ж казав, що то не я! — ображено прогудів Кабан. — Скільки можна повторювати?!

…Стемніло. Бійці мовчки дивилися на заграву з того боку, куди «зеленим коридором» пішла колона. Серце у Геника стислося від болю. Що з Улянкою — невідомо. Згадував їхнє прощання, сльози коханої та її небажання розлучатися. Невже дівоче серце передчувало біду? Довго не міг відірвати погляду від рожевого неба, яке підсвічувала палаюча техніка.

Порадившись, хлопці вирішили йти пізніше, так безпечніше. Вони провели в лісосмузі довгий день без води та їжі й до настання ночі відчували виснаження. Від зневоднення паморочилося в голові й калатало серце.

— Ну що, хлопці, рушаймо? — спитав Злий. — Не доб’ють ополченці, то подохнемо тут без води.

— Мона я почитаю молитву в дорогу? — спитав Мона.

— Мона-мона, — посміхнувся Злий. — Так і не навчився правильно казати «можна».

— Мона не заважати? — сказав хлопець, і Малий пирснув зо сміху.

Після молитви пішли кукурудзяним полем. Удень воно здавалося нескінченним, а вночі, коли нічого не видно, ще більшим. Сухе кукурудзиння шелестіло і тріщало, било і дряпало обличчя.

— Таке враження, що нас за два кілометри чути, — прошепотів Геннадій.

— А що робити? — кинув Злий.

Кожні сто метрів вони зупинялися і прислуховувалися. Кілька разів сідали навпочіпки і завмирали, коли над ними дзижчав безпілотник. За годину спекотний день без пиття дався взнаки. Кабан, що йшов попереду, важко і часто дихав і обливався потом, снопом звалився на землю. Хлопці марно намагалися повернути його до тями.

— Що робитимемо? — спитав Малий.

— Не залишати ж його самого, — сказав Злий. — Будемо по черзі нести.

Злий і Геник закинули його руки собі на плечі та потягли. Ноша виявилася нелегкою, і за кілька десятків метрів довелося їм відпочити і мінятися. Малий був зростом чи не вдвічі нижчий від Кабана, тож йому було несолодко. На їхнє щастя, Кабан отямився і пішов самотужки, але хвилин за двадцять знову знепритомнів.

— Чому саме він? — сказав у розпачі Малий. — Мене було б легше нести.

— Хто б тебе ніс? — хмикнув Злий, підхоплюючи важке тіло побратима. — Ми б тебе тут лишили.

— Як?

— А так!

— Кабан великий і гладкий, тому йому найтяжче, — сказав Мона, допомагаючи Злому.

Ще з півгодини, і Кабан знову отямився і вони пішли швидше. За їхніми розрахунками, поле мало ось-ось скінчитися, коли зненацька попереду застрочив автомат. Хлопці припали до землі і завмерли. Ще кілька пострілів, і хтось посвітив ліхтариком.

— Навіть не знаємо, чи там ополченці, чи свої, — прошепотів Геник. — Але йти вперед небезпечно. Що робитимемо?

— Якщо вперед не можна, то змінимо маршрут, — сказав Злий. — Логічно?

Порадившись, пішли в обхід. До кінця кукурудзяного поля їм довелося тягти на собі Кабана, який то повертався до тями і просив у хлопців вибачення, то знову непритомнів. Геть знесилені, вони дісталися лісосмуги і попадали на землю. Відхекавшись, почули голос Кабана:

— Хлопці, не кидайте мене, будь ласка.

— Ти диви, озвався! — посміхнувся Злий. — Як тільки донесли його до посадки, одразу оклигав!

— Я не навмисне, — хрипко виправдовувався Кабан. — Мені зле.

— Чекайте тут, — наказав Злий. — Треба розвідати, що за дорогою.

— Неподалік село, бо чути гавкіт, — тихо промовив Геннадій. — Може, я піду по воду?

— А ти впевнений, що там нема ополченців? Отож. Сидіть тут і чекайте на мене, — повторив Злий. — Якщо за півгодини не повернуся, йдіть далі без мене.

Хвилин за п’ять хлопці почули кроки, що швидко наближалися. Майнула людська постать на дорозі, і Злий радісно зашепотів:

— Ледаща, приймате! Я сьогодні банкую!

Щось важке глухо гепнулося на землю, то були два великі кавуни.

— Налітайте, чого витріщилися як баран на нові ворота? — Злий дістав ножа. — Де наш Невмирайло? Кабан, ти живий?

— Живий, — прошепотів він і простягнув руку.

— Дам, якщо пообіцяєш іти своїми ногами, — сказав Злий, відрізаючи величезну скибку.

Кавуни були солодкі, як мед, пахли квітами, літом і миром. Хлопці жадібно впивалися зубами в соковиту м’якоть, тамуючи одразу і спрагу, і голод. За мить від великих кавунів лишилися обгризені шкірки.

— Мало! — зітхнув Малий, облизнувши губи.

— Через дорогу баштан, там ще є, — сказав Злий.

— І ти мовчав?! Я ледь не подавився! — дорікнув Малий.

— Хотів перевірити тебе на жадібність, — серйозно мовив Злий. — І знаєш, які висновки? Мишеня з’їло більше від слона.

— Я ще принесу! — підхопився з місця Малий.

— Сиди, я сам!

Солодкі кавуни і короткий відпочинок зробили свою справу. Бійці відчули, як до них повернулися сили, і вирушили далі. Йшли навмання лісосмугою, бо втратили орієнтири і чекали ранку. За годину почало сіріти і перед ними замаячили силуети будинків.

— Якесь село, — сказав Мона.

— Хай як не хочеться, але треба йти туди, — зітхнув Гена. — Роздобути води і дізнатися, чи в правильному напрямку рухаємося. Одразу заявляю, що піду сам.

— Гаразд, — погодився Злий, — усім іти не можна, людей полякаємо. Та спочатку подрімаємо пару годин. Хто вартуватиме першу годину?

— Я, — пробасив Кабан. — Моя черга про вас піклуватися.

Розділ 75

На вечері Вадима не було. Настя розхвилювалася, а потім зрозуміла, що привели їсти не всіх чоловіків. Степан також ще не повернувся.

— Мабуть, кудись далеко повезли на роботу і затрималися, — висловила припущення Олена і порадила Насті не панікувати.

Вадим повернувся в камеру пізно ввечері й був надто стомлений, щоб розповідати. Чоловік приліг, закинув руки під голову і лише через десять хвилин сказав:

— Був важкий день.

— Знову розбирали завали? — спитала Настя.

— Ні, нам знайшли кращу роботу. Возили в Хрящувате на розмінування.

— Що?!

— З нами були сапери, вони пояснили, як шукати міни і як їх розміновувати, а потім спостерігали віддалік, — пояснив Вадим.

— Але ж ви не професіонали… Взагалі не можу уявити, як таке може бути. Багато вас було?

Вадим розповів, що всього взяли п’ятнадцять чоловіків, в основному тих, хто служив, потім розбили на групи по п’ятеро людей на кожне поле.

— Сказали так: «Ваші укропи замінували, вам і розміновувати». Дехто злякався і відмовився, — розповідав Вадим. — Тоді ополченці наставили на них автомати і, наказавши бігти по полю, сміялися, мовляв, не можеш розміновувати руками, то розміновуй ногами.

— Справжні фашисти.

— Степан зголосився працювати сам, але хто його слухав? Довелося йти всім. Нам пощастило, жодного разу не рвонуло. Ну, а ти як? Куди посилали?

Настя пошепки розповіла про зустріч з Алісою при вимкненому світлі, бо вони не знали, чи працюють камери спостереження.

— Сподіваюсь, що твій план спрацює, — сказав Вадим.

Уночі Настя погано спала. Події останнього дня розхвилювали і дали надію. Вона слухала, як уві сні рівномірно дихає Вадим, і боялася соватися, щоб його не потривожити. Найбільше вона непокоїлася про те, чи вдасться їй знову зустрітися з Алісою.

Насті пощастило. Наступного дня її знову направили на роботу в громадську їдальню. Аліса привіталася з нею, коли проходила повз, і підморгнула. Настя почистила і перемила моркву і після обіду взялася за цибулю. Хоч вона мочила у воді ніж і саму цибулю, сльози все одно заливали очі.

— Давай допоможу, — почула вона голос Аліси.

Жінка сіла навпроти Насті спиною до охоронця і почала чистити цибулю.

— Не можу тебе порадувати, — прошепотіла Аліса. — Пробувала дзвонити, але такий номер не обслуговується.

— Ти нічого не переплутала?

— Та ні, — сказала Аліса і повторила номер. — Краєм вуха чула, що наші афганці допомагають у звільненні полонених, тож я можу з ними зв’язатися. У нас сусід — афганець, тому якщо ти не проти, я з ним переговорю.

— А це точно?

— Точніше не буває.

— Тоді поговори, не забудь про Вадима.

— Домовились. Може, все-таки подзвонити твоїй матері? Вона ж хвилюється.

— Якщо афганці погодяться нам допомогти, одразу їй подзвони, — сказала Настя.

Аліса принесла Насті білизну, дві футболки, мило і рушник.

— Вадиму я купила труси і футболку, — сказала, — наприкінці дня віддам на перевірку охороні і тоді забереш.

— Дякую тобі, — розчулилася Настя. — Алісо, а тобі подобається таке життя, коли охороні потрібно навіть труси показувати?

— Нічого страшного в цьому немає. Це ж для нашої безпеки. Ти навіть не знаєш, скільки хорошого роблять наші рєбята!

— І що ж вони роблять? Поясни, може, я чогось не доганяю.

— Можеш сміятися, не вірити, пускати шпильки, як ти вмієш, але спробую тобі дещо пояснити, — сказала Аліса. — Ця їдальня безкоштовна для населення, і вона така не одна на місто. Нам привозять гуманітарну допомогу, ми готуємо для людей. Тричі на день вони приходять сюди поїсти. В Україні є такі заклади? Нема і не буде. Ви звикли бачити в нас лише погане.

— Наприклад?

— Ваші ЗМІ засуджують комендантську годину і заборону на пересування містом цивільних машин. А те, що в місті орудували укропські диверсійні групи і було вжито всіх заходів безпеки, — цього ніхто не бачив. Не бачать ваші журналісти те, що в найтяжчі часи, коли не працював мобільний зв’язок, наші рєбята ходили по місту з раціями. До них ішли люди, щоб викликати «швидку» чи пожежну машину, відвезти породіллю в лікарню чи викликати до хворої дитини лікаря. Що б ми робили без них?

Настя не хотіла загострювати відносини з Алісою і промовчала.

— Коли населенню не було чого їсти, ополченці на своїх машинах возили хліб у магазини, — продовжила Аліса.

Настя не втрималася й уточнила, що хліб возили на віджатих автівках.

— Нехай, — погодилася Аліса, — але харчами ми були забезпечені. До того ж з гуманітарного борошна пекли хліб і розносили малозабезпеченим, родинам з дітьми і старим, які не виходять з дому. Можна ще багато чого розповідати, та, віриш ти мені чи ні, те, що роблять наші рєбята, — це подвиг. Ось за це ми їх любимо і не хочемо повернення в Україну.

— Та-а-ак, — протягла Настя. — Ополченці для луганчан — цар і Бог.

— Авжеж! Вони піклуються про своїх людей, а у вас керівництво думає лише про одне: як швидше набити собі кишені. Звичайно, нашій молодій республіці нелегко, починати завжди важко, тим, хто йде попереду, заважає зустрічний вітер, — почала Аліса, але Настя її зупинила:

— Алісо, я вже це чула від тебе. Дякую за все, що ти для мене робиш.

— Навіть не знаю, навіщо тобі допомагаю, — промовила стиха Аліса. — Мабуть, на згадку про роки дружби. Тоді у нас все було так добре! Ніколи й подумати не могла, що між нашими містами колись буде проходити кордон.

— Кордони бувають не лише між містами, а й між душами, — сказала на те Настя.

Розділ 76

Після короткого відпочинку Геник зібрався йти в розвідку.

— У тебе нема мобільника, — зауважив Злий, — візьми мій.

— Навіщо? Якщо за півгодини вас не наздожену, йдіть далі без мене. Телефон мені ні до чого, а вам ще знадобиться.

— Незабаром усі мобільники здохнуть без підзарядки, — зауважив Малий.

— Якщо в селі все тихо, можна буде підзарядити, — сказав на те Геннадій.

— Нема часу, — буркнув Злий. — Так обійдемося, — і додав: — Поки що.

Геннадій вирушив городами до крайньої хати. Він умисне обрав убогу хатинку, де навряд чи оселилися ополченці. У дворі на мотузці сушилися чоловічі спортивні штани та рушник, три курки мирно дзьобали з миски мішанку, на їх варті стояв чорний півень з великим хвостом. Він перший помітив чужинця, який ввійшов з городу, рипнувши хвірткою, і дав куркам сигнал тривоги. Двері веранди були відчинені, тож Геннадій зайшов і постукав у хату.

— Відчинено! — почув старечий голос.

Хлопець зайшов до хати, привітався із дідусем.

— Можна у вас розжитися водичкою та харчами? — спитав.

— Сідай, поїси борщу, — сказав старий і щось пробурмотів про те, що вже не першого годує. — Куди вас подінеш? — поставив на стіл каструлю.

Геник притулив автомат ліворуч від дверей, щоб не лякати зброєю старого, і сів за великий круглий старий стіл, який був посеред кімнати. Дід мовчки дав йому ложку і кусень хліба та налив борщу в глибоку миску, відійшов до вікна. Геннадій швидко сьорбав, думаючи про те, що треба попросити борщу для хлопців. Не встиг він доїсти, як у хату зайшов світловолосий хлопець у військовій формі, поставив автомат праворуч від дверей і привітався російською. Геник також поздоровався російською, бо хлопець не викликав жодної підозри. Той сів навпроти Гени, і дід мовчки поставив перед ним миску з борщем. Незнайомець наминав з апетитом, потім відкусив хліб і спитав:

— Звідки ти?

— З 39-ки, — відповів Геннадій. — А ти?

— І я з 39-ї Псковської дивізії, — здивувався білявий. — Стій, щось я тебе у нас не бачив…

Геник умить оцінив ситуацію. Від виходу з хати його відділяв великий стіл, автомат — біля дверей. Він рвучко підвівся, перекинувши важкий стіл від себе, і одним стрибком дістався дверей, схопив зброю і вискочив стрімголов надвір. Він ще ніколи в житті так швидко не бігав. Уже в кінці городу він почув позаду: «Стій!» і постріли. Геник перетнув дорогу і пірнув у «зеленку». Він біг між деревами, не помічаючи, як гілки до крові дряпають обличчя. Спинився тільки тоді, коли відчув себе в безпеці. Пострілів позаду не було, та й не такий дурний росіянин, щоб наражати себе на небезпеку в лісосмузі. Трохи відхекавшись, Геник пішов наздоганяти товаришів.

Хлопці чули постріли, тож полегшено видихнули, коли побачили свого товариша.

— Що там було? — спитав Малий.

Гена сів на траву і посміхнувся.

— Ви не повірите: я сидів за одним столом і їв борщ з бійцем Псковської дивізії.

Він розвеселив побратимів своєю розповіддю і попросив вибачення за те, що не зміг роздобути їм хоча б води. Вони вирушили далі і за п’ятнадцять хвилин на роздоріжжі побачили розбиту військову машину, на якій тріпотів вітер білий прапор.

— Нічого собі! — вигукнув Малий. — Метал як друшляк від куль. Я такого ще не бачив!

— Якщо є розбита техніка, то мають бути і люди. Логічно? — спитав Кабан.

— Але де вони? Пішли далі? — припустив Злий. — Треба все оглянути, тільки обережно, бо ще свої постріляють.

Довго шукати не довелося. За кілька кроків вони знайшли сімох вбитих солдатів.

— Схоже хлопці були поранені, а їх тупо добили, — сказав Мона. — Бо в кожного є поранення і прострелена голова. Тварюки!

Хлопці перевірили кишені — документів у вбитих не було, але шеврони вказували, що вони були українськими бійцями.

— Усе забрали: телефони, документи, зброю, — просичав Злий. — Наволоч! Ненавиджу!

— Треба їх поховати, — сказав Малий. — Не залишати ж їх, щоб собаки та звірі розтягли.

— Двоногі звірі попрацювали до цього, — сказав Злий. — Якщо ми почнемо ножами довбати землю, це затягнеться надовго. До того ж ми не запам’ятаємо це місце.

— То що ж робити?

— Складемо трупи докупи і накриємо гілками. Сподіваюсь, наші згодом заберуть їх для поховання.

Коли трупи бійців були надійно приховані сухим гіллям, Злий запропонував подзвонити побратимам:

— За моїми підрахунками, незабаром ми повинні зустрітися на річці Кальміус. Сподіваюсь, що хоч один мобільник живий.

— Аби лише був зв’язок, — сказав Мона, дістаючи телефон.

Злий з’ясував, що хлопці дійсно чекають на групи, які підтягуються в умовлене місце на Кальміусі, до якого лишалося кілька кілометрів.

— Дай телефон, — попросив Геник, — зроблю один короткий дзвінок.

Він набрав номер матері, але з нею не було зв’язку, тоді Гена подзвонив Улі, та дівчина не відповідала. Спробував ще раз — марно.

— Чому надувся? — спитав Злий.

— Уля не відповідає.

— Сподівайся на краще, — підбадьорив він і дав команду: — По конях, хлопці. Залишилося недовго, а там води — ціла річка! Пий — не хочу!

Розділ 77

Насті пощастило: її вже кілька днів поспіль відправляли на роботу до громадської їдальні, де вона могла митися і прати одяг, а також спілкуватися з Алісою. Щоправда, колишня подруга дуже переймалася тим, щоб її чоловік та на роботі не дізналися, що вона допомагає Насті.

— Усе за планом! — радісно сповістила Аліса. — Мій сусід афганець погодився вам допомогти. Він уже переговорив з керівництвом, і йому пообіцяли вас звільнити.

— Невже?! — вирвалося радісне в Насті.

— Ну, не просто так звільнити, а на когось обміняти, — пояснила Аліса. — Це забере трохи часу, але впевнена, що все буде добре. Він зв’язався з волонтерами з України, і вони шукають, на кого вас обміняти.

— Тобто вже йдуть перемовини?

— З його слів так. Насте, прошу: дай слово, що мій чоловік ніколи не дізнається про мою допомогу, — попросила жінка.

— Алісо, скільки можна?! Невже я сама собі ворог і тобі теж?

— Може, подзвонити твоїй матері? Чи попросити Аллу з’їздити до неї в село?

Настя задумалась. Звичайно, мати змучилась від чекання та невідомості. А якщо зірвуться перемовини? Не зможуть їх обміняти? Вона вирішила, що буде краще, коли мати знатиме принаймні, що вона жива.

— Гаразд, — сказала вона Алісі наприкінці робочого дня. — Нехай Аллочка все розповість мамі. Попроси її дізнатися, як там Іванка і Геник. Добре?

— Домовились. Не знаю, чи будуть тебе надалі сюди присилати, — сказала Аліса. — Охоронець на нас косо дивиться.

За вечерею Настя розповіла про добрі новини Вадиму.

— Нас скоро звільнять! — посміхнулась вона йому щасливо.

— Будемо сподіватися, — стримано відповів Вадим.

До їхньої камери підселили людей. Спочатку привели жінок, і з’ясувалося, що в камері чотири на чотири метри разом з Настею і Вадимом житимуть шістнадцять жінок різного віку: від дівчини, яку заарештували за проституцію, до сімдесятидворічної бабці.

— А вас за що затримали? — поцікавилася в неї Настя.

Старенька перелякано озирнулася, притисла до себе матрац і закліпала очима. Скидалося на те, що бабця взагалі не розуміє, що з нею і де вона.

— Будете сміятися, але її затримали за підозрою в коригуванні вогню, — хихикнула дівчина з густо нафарбованими очима. — Схоже, стара взагалі тю-тю, — вона покрутила пальцем біля скроні. — Мене, до речі, звати Аліною.

— Невже не зрозуміло, що вона не могла бути коригувальником?!

— Телефонувала по мобільнику біля блокпостів, то її і запідозрили, — пояснила Аліна.

— Гаразд, — зітхнула Настя, — у нас чотири ліжка, а нас шістнадцять чоловік. Потрібно якось розміститися.

— Один чоловік на всіх, — посміхнулася Аліна. — Я б його забрала до себе в ліжко, але він зайнятий. Попереджаю, з бабцею спати не буду — від неї тхне сечею.

— На кожне ліжко можна розмістити по дві жінки, — сказав Вадим. — Нехай лягають ті, хто старші за віком. Решта може спати на підлозі на матрацах. Цікаво, що трапилось? Чому всіх перевели в одну камеру?

— Укрів у полон взяли багато, тому нас трамбують, як оселедці в бочку, — кинула Аліна.

Не встигли полонені розстелити матраци, як знову відчинилися двері й привели трьох чоловіків.

— Ого! — вихопилося у Насті. — Це вже занадто!

— Поміститеся, нікуди не дінетеся, — сказав охоронець. — Це ж не назавжди. Пожили в п’ятизірковому готелі вдвох, досить! Не стовбичте, а лягайте — місця більше буде.

— Дякую за пораду! — сказала Настя. — Уже й стовбичити ніде.

Люди довго штовхались, натикаючись одне на одного, бо не було куди й ногою ступити, лише бабця перелякано дивилася на всіх, притискаючи свій матрац. Врешті-решт, Настя вмовила її простелити матрац і поклала жінку спати. Сама ж зайняла місце під ліжком біля стіни поруч з Вадимом. У камері дуже швидко стало задушливо, люди совалися, намагаючись лягти зручніше. Тільки-но стало тихо, як озвалася бабця:

— Я хочу в туалет!

— Ви можете трохи потерпіти? — спитала Настя.

— Я хочу в туалет! — повторила жінка плаксивим голосом.

Довелося грюкати у двері, викликаючи охорону. Бабця пішла навпростець, не помічаючи людей, які лежали на долівці, перечепилася, впала і почала плакати. Коли її підвели, то вона заявила, що вже не хоче до туалету. Знову повлягалися, але за півгодини стара заскиглила, що хоче в туалет, а її не випускають.

— Наступної ночі покладемо її біля дверей, — сказав чоловік, який мав місце біля виходу. — Шкода стару, треба пам’ятати, що всі такими колись будемо.

— Не приведи, Господи, дожити до такого! — похитала головою якась жіночка.

— Будемо сподіватися, що стареньку незабаром відпустять, — сказала Настя.

Розділ 78

До місця зустрічі з побратимами залишалося кілька кілометрів, але бійці двічі натрапляли на ворожі засідки і відходили назад. Відрізані від своїх, виснажені спекою та голодом, вони опинилися ще далі, ніж були зранку. Їм поталанило знайти банку із дощовою водою; пили по черзі, кожен по три ковтки тухлої води. Потім натрапили на залишки газованої води після відпочивальників, але й це не врятувало від зневоднення — Кабан непритомнів і бійці відступали, тягнучи на собі важкого побратима. Надвечір усі зрозуміли, що так далі не можна. Бойовий дух змагало виснаження. На дорозі, неподалік села, вони помітили чоловіка, який копирсався біля зерновозу.

— Нам потрібна ця машина, — сказав Злий. — Кабан так довго не протягне, ми можемо його втратити.

— А якщо у водія є зброя? — припустив Малий.

— У нас теж є, — відповів Злий. — Хто піде зі мною?

— Я, — озвався Геник.

Обмізкувавши, як краще вчинити, хлопці підкралися до машини з двох боків.

— Руки! — крикнув Злий, наставивши автомат. — Спокійно, без паніки!

Водій перелякано закліпав очима і повільно підвів руки.

— Нам потрібна машина, — пояснив Геннадій.

— Е-е-е, — злякано протягнув чоловік, — але пального майже нема.

— У селі є військові? — спитав Злий.

— Ні, нема нікого.

— На скільки вистачить палива?

— На кілька кілометрів.

— Заводь!

— А як назад доберусь?

— То вже не наш клопіт, — відповів Злий і наказав хлопцям сідати.

Кілька кілометрів шляху подолали швидко, але в село заїхати не ризикнули: не надто повірили водієві. Коли автівка чхнула і зупинилась, бійці вийшли на трасу. На їхнє щастя, назустріч їхав старенький «Москвич». Вони перекрили дорогу, і машина, за кермом якої сидів дідусь, зупинилася.

— Батьку, треба солдатів підкинути, — сказав Мона.

— У мене нема грошей на бензин, — відповів старий.

— У нас теж, — кинув Злий. — Сідайте, хлопці! Водій таксі люб’язно погодився підвезти нас безкоштовно.

— А як же?..

— Розвертайся, батьку! — наказав Злий.

— Це моя машина! — заволав старий. — Я не дозволю!

— Тоді ця машина буде негайно конфіскована для потреб української армії.

— Дідько б вас забрав! — вилаявся старий.

За кілька кілометрів він пригальмував.

— Отут невелике болітце, за ним — ваші. Я туди не поїду, хоч убийте.

— Дивись мені, батьку, — пригрозив Злий, — якщо надурив і навів на ополченців, з-під землі дістану!

— Ідіть до біса! — буркнув дід. — Мені до сраки і ви, і ополченці. Очі б мої вас не бачили! Усі вже дістали до печінок!

— Не зли мене, їдь своєю дорогою, — мовив Злий і гучно грюкнув дверцятами.

— Ти йому повірив? — спитав Кабан.

— Я ладен повірити будь-кому, аби лише не тягти твої два центнери.

Невелике болото виявилося справжнім випробуванням. Ноги вгрузали в багно майже по коліна, високий комиш боляче різав спітнілі тіла, але не було жодної калюжі, щоб можна було або напитися, або хоча б вмитися. Добре, що Кабан самотужки подолав болото. На високому березі бійці побачили своїх і з останніх сил вони виборсалися — перед ними зблиснула річка.

— Кальміус! — скрикнув Малий. — Вода!

Вони покидали зброю і кинулись у воду, черпали її, пили досхочу, відтак виклали з кишень документи та телефони й в одязі занурилися в прохолодні обійми річки. Побратими стояли на березі і спостерігали, як хвилин з двадцять хлопці хлюпалися у воді, пили й знову занурювалися у воду. Мокрі і щасливі, бійці вийшли на берег і лише тоді привіталися.

— Ви як стадо слонів, — посміхнувся командир роти Вусик. — Мабуть, дісталося вам! Довгенько на вас чекали.

— Пусте! — сказав Злий. — Головне, що вибралися. Скільки вас?

— Двадцять п’ять. Останніх, напевно, вже не дочекаємось. Вони або самотужки вибралися, або… Ви голодні?

— А сам як думаєш?

Хлопці принесли їм кілька кавунів та динь, поклали жовті огірки та стиглі помідори.

— Оце все, що довелося роздобути, — пояснив Вусик. — Майже в кожному селі то ополченці, то росіяни, тому ми не ризикували і вночі дещо роздобули на городах. Огірки гіркуваті, певно, залишили їх на насіння, та нехай не ображаються.

— Ну все, прощавай, шлунок, — сказав Малий. — Вода з річки, потім помідорчики та огірочки. Буде круто!

— Не навроч! — буркнув Злий, розрізаючи навпіл порепаний жовтий огірок.

Коли бійці перекусили, Вусик сказав, що додзвонився до своїх і отримав координати траси, якою їхатиме колона української техніки.

— Це не підстава? — з недовірою спитав Злий.

— Думаю, що ні, дані від нашого побратима. Зараз трохи відпочинемо й опівночі вирушимо. За моїми підрахунками, до п’ятої ранку будемо на місці.

Хлопці полягали в тінь під великою старою вербою і вмить міцно поснули.

Розділ 79

Настя так і не дізнатися від Аліси, як її мати та діти, — її більше не возили до громадської їдальні. Втішало тільки те, що їх звільненням займалися афганці з Луганська і вона встигла передати звістку про себе. Залишалося чекати і сподіватися. Настя тепер прибирала в комендатурі, мила вікна, підлогу, наводила лад у кабінетах, коридорах та туалеті. Події останніх місяців навчили її знаходити краплю позитиву в усьому. Без цього не можна було вижити і не зламатися, тому в перший день роботи на новому місці Настя відзначила, що робота не надто важка і лише до п’ятої години вечора, коли замикали комендатуру. Ванної кімнати не було, але в комірчині стояли ємності з запасами води для прибирання, було мило, відра і тазики, тож можна було зачинитися й обмитися холодною водою. Вона навіть могла принести свою та Вадима білизну і нишком випрати. У комендатуру іноді приходили волонтери, які знали, що Настю і Вадима незабаром обміняють, і щоразу питали: «Ви ще тут?» Якось Настя спитала волонтерів, чи вони, бува, не знають Сашка Гримайла.

— Та хто його не знає! Звичайно, ми знайомі! — відповів юнак. — Але зараз треба рятувати самого Сашка. Він поїхав у ДНР на переговори зі звільнення наших солдатів, а ополченці взяли його в полон. Ми намагаємося його обміняти, але не все так просто — ополченці багато хочуть взамін.

— А чому ви, волонтери, займаєтесь обміном полонених, а не наша держава?

Юнак посміхнувся:

— Наївні! Гадаєте, ви ще комусь потрібні?

…Коли Настя з острахом відчинила кабінет Філіна, то відскочила як ужалена. Біля дверей замість килимка для витирання взуття лежав синьо-жовтий прапор! Горло стиснуло, і вона кілька хвилин стояла, втупивши погляд у рідний прапор, який пораненим птахом розпростерся на долівці. Трохи оговтавшись, Настя переступила поріг і почала прибирати. Різні думки снували в голові, поки вона протирала вікна. Хотіла сховати прапор у шафу, але цим лише б накликала на себе гнів і тоді прощавай повернення додому. По-людськи поговорити з Філіном не вийде — вона до цього часу тремтіла від самої згадки про нього. «Пораджусь з Вадимом, — вирішила вона. — Так не можна! Потрібно щось зробити і при цьому не зашкодити обміну».

Коли черга дійшла до прибирання підлоги, Настя підняла прапор і відчула, як шалено забилося серце. Чомусь згадався день звільнення Сєвєродонецька, коли під шалений гуркіт снарядів вони бігли з Вадимом через усе місто, щоб побачити свій рідний синьо-жовтий прапор, і як вона нестримно плакала. І ось він у неї в руках, такий рідний, близький до щему в серці, спаплюжений ворогами, потоптаний їхніми брудними чобітьми. Хочеться пригорнути до серця цю вирвану частинку її країни і зігріти своїм теплом, а не можна! Настя зітхнула, обережно витрусила його і простелила на ще вологу підлогу.

За вечерею в їдальні Настя встигла прошепотіти Вадиму про свою нову роботу та український прапор.

— Вадику, що робити? — спитала вона, знаючи, що в камері розмови не вийде — занадто багато вух.

— Ми нічого не можемо змінити.

— Ти хочеш сказати, що нехай все так і лишається?!

— Є обставини, які ми не можемо змінити, не нашкодивши собі, — прошепотів. — Ти можеш врятувати прапор і накликати на себе біду. А якщо почнеш сперечатися щодо прапора, тебе затримають надовго. Так що, Настю, хай як боляче, нічого не можна змінити, — сказав Вадим і додав: — Поки що.

— Прапор лежить у кабінеті Філіна, — сумно промовила Настя.

— Тим паче! Він тебе не дуже любить.

— Взаємно, — промовила Настя. — Я його ще не бачила, але від думки про зустріч у мене підкошуються коліна. — Раптом вона згадала: — Куди тебе сьогодні возили на роботу? Знову на розміновування?

— Нікуди, — загадково посміхнувся Вадим.

— Скажи, що спав у камері.

— Мене не возили, а водили на роботу.

— ?

— Я копав траншеї для труб водопостачання тут, на задньому дворі. Поглядав у вікна в надії побачити тебе.

— Або якусь гарненьку молодицю, — Настя грайливо штовхнула його ліктем.

— Навіщо вони мені? Їх у нашій камері вистачає! Ось ти заснеш, а я підлізу до неї…

— Аби лише не переплутав і до бабці не потрапив.

— Скільки ще часу ту нещасну триматимуть?

Бабці, яка піднімала всіх на ноги, просилася в туалет або й навіть мочилася у штани і скиглила, вже не було, і всі полегшено зітхнули. Втім, все одно стомлені за день люди не могли відпочити вночі через задуху.

— Де поділи нашу стареньку? — встигла спитати охоронця Настя.

— Тобі яке діло? Не твоя ж стара, — грубо відповів він.

— Не моя, але всі колись такі будемо. То де ви її поділи?

— Розстріляли! — вишкірив зуби охоронець.

— За що?! — вихопилося в Насті.

— Та не верещи! — засміявся він. — Відпустили її!

— Вона хоча б знає, де її домівка?

— То вже не наші проблеми.

— Родичі в неї є? Їм сповістили?

— Заткнись! — крикнув чоловік. — Уся така правильна, що аж гидко! Гадаєш, тільки в тебе є серце, а ми тут наволочі безсердечні?! Тебе, виходить, жінка народила, а нас сука? У нас нема матерів?

Охоронець так гучно гепнув металевими дверима, що аж у вухах задзвеніло.

— Не знаю, хто вас народив, — прошепотіла Настя.

— І справді, чому ти завжди всюди пхаєш свого носа? — сказала якась жінка, розстилаючи матрац. — Тобі більше всіх треба?

— А тобі байдуже, що вони зробили з бабцею? — спалахнула Настя. — У тебе теж нема матері?

— Є у мене і мати, і бабця, і мені не байдуже, де зараз стара, — мовила жінка. — Але треба думати головою, а не сідницями! Ти тут не одна, можеш зашкодити всім.

— Чим?! Що я не так сказала? — щоки в Насті палали вогнем.

— Насте, де наша постіль? — озвався до неї Вадим. — Допоможи мені знайти наш матрац, а то в мене спина аж гуде!

Розділ 80

Вусик не розбудив хлопців опівночі, давши ще годинку поспати. На дорогу, якою йтиме колона української техніки, вони вийдуть засвітла, десь годині о четвертій-п’ятій ранку. На душі було тривожно. Вусик не мав сумнівів щодо бійця, з яким пліч-о-пліч воював з першого дня і який дав координати, а ось щодо колони… Техніку, яку направили раніше на підмогу в Іловайськ, вщент розбив ворог. Було цілком логічно, що керівництво мало прислати їм ще підмогу і направити колону техніки. Вперто ширилися чутки, що генерали зрадили своїх бійців, кинули напризволяще, але рішення надати допомогу бійцям, які виходять з оточення, свідчило про інше: їх не забули. Та гризли сумніви: як техніка могла пройти крізь подвійне кільце ворога й опинитися на території, де чи не в кожному кущі засідка? Утім, вони не знають всієї картини, бо на війні все може раптово змінитися. То чому ж так тривожно на душі? Вусик дістав пачку цигарок, порахував. Чотири цигарки, тож можна ще одну спалити, перед тим як піднімати бійців. Він запалив і спробував зв’язатися по мобільнику з командиром — зв’язку не було, а телефон жалісно запищав — сіла батарейка.

Після пробудження хлопці одразу побігли в кущі — дали про себе знати вода з річки та овочі. Вусик роздав усім по одному помідору і наказав набрати води в дорогу. Трохи перекусили перед виходом.

— Залишилося трохи, — сказав їм Вусик. — Години за три-чотири будемо зі своїми.

Вони пішли полями, оминаючи села. Соняшники шурхотіли пожовклим листям і голівками давали ляпасів хлопцям. Просувалися повільно, бо в багатьох почався розлад шлунка і доводилося відставати в потребі.

— Я на все життя зненавиджу соняшники, — стишено мовив Злий. — Уже сідниці обідрав їхнім шорстким листям.

— А якби йшли посадкою, то довелося б підтиратися кропивою, — хихикнув Малий.

Після соняшникового поля почалося кукурудзяне.

— Ну що, Злий, — сказав Малий, — тепер листя соняшника здається найніжнішим туалетним папером? У мене точно жопа в крові.

— Не треба було жерти помідори й огірки, — огризнувся Злий.

Раптом передсвітанкове небо розірвали вогні та гучні постріли «Градів». Снаряди летіли в бік Старобешевого, розривалися, осяваючи небо кривавою загравою.

— Що вони роблять?! — обурився Вусик. — Там нема наших, тільки мирне населення.

— Наволочі! — Злий смачно посипав матюками.

Розділ 81

Недовго тішилися полонені в тісній камері після того, як відпустили неспокійну бабцю. Замість неї привели новачка, Саню Жуліка. Трохи йоржистий, веселий добряк одразу став душею компанії. Саня міг утихомирити сварки і покращити настрій анекдотом, хоча спочатку, коли дізналися, що він рецидивіст і п’ять разів відбував термін за ґратами, сприйняли його насторожено.

— Саньок, за що тебе на цей раз прикрили? — спитав Вадим.

— Не повіриш! Сидів за різні гріхи, не заперечую, заслужено, але цього разу, — Жулік наморщив лоба, — зараз згадаю і точно сформулюю. Ага! «Для визначення моральних якостей». Хтось мені пояснить, що це таке? Що це за нова стаття? — І скільки мені світить? Хоча я й досі не втямлю, чим завинив перед новою владою.

— Ця стаття називається «Безкоштовна рабсила», — відповіла Настя. — А термін визначить нова влада.

— Ти хотіла сказати суд?

— Я з України, не місцева, не можу сказати, чи є тут суд!

— Оце прикол! Тільки відмотав своє, а тут війна! Хто з ким воює і за що, до цього часу не розберуся, — Жулік почухав потилицю. — Не встиг вдихнути повітря свободи — знову небо в решітку. Пропонували йти на захист ЛНР, в ополчення…

— А ти що?

— А що я? — Саньок кумедно округлив очі. — Усі знають Жуліка як злодія, крадія, а не вбивцю. Ні, Жулік на мокруху не підписувався. Краще вже буду трудову повинність відбувати, а там видно буде. Може, одружуся, дітей заведу. Як ти, фарбована, на це дивишся? — звернувся він до Аліни.

— Не зли мене, дядя, — невдоволено відповіла дівчина, — не бачиш, у мене горе.

— Яке, красуне?

— Косметичку не віддають. Ідіоти!

— Мені б твій клопіт, — зітхнула Настя. — Ну що, лягаємо спати?

Полонені не встигли розміститися, як до них привели Степана й Олену.

— Приймайте поповнення! — оголосив охоронець. — Ще трохи нациків наловили, тож чекайте на підселення.

— Та чи ви подуріли?! — обурилась жінка років сорока. — Це ж вам не бочка з оселедцями!

— Мовчати! — прикрикнув охоронець.

За кілька хвилин привели ще людей і набили в камеру стільки, що не було де лежати. Коли порахували, то з’ясувалося, що їх стало тридцять дев’ять.

— Можна записати в книгу рекордів Гіннесса, — не стрималася Настя. — Якщо в «молодій республіці» ще нема книги рекордів ЛНР. Можемо пишатися: на шістнадцять квадратних метрів тридцять дев’ять людей. Хто гарно рахує? По скільки на одну душу припадає?

— Я працювала бухгалтером, — озвалася жіночка. — Що там рахувати? І по півквадрата на одну людину немає.

— Круто! На зоні всяке довелося бачити, але таке вперше! — сказав Жулік. — Я можу спати, сидячи під дверима. Хочете анекдот про оселедці в бочці?

— Не до нього зараз, друже, — сказав Вадим. — Справи кепські. Бо всі лягти не зможемо. Який у нас вихід?

— Частині людей доведеться посидіти на підлозі біля мене до півночі, — запропонував Жулік. — Інші будуть спати, потім поміняємося.

— «Відмінно» за винахідливість! — похвалила Настя. — Іншого виходу нема: будемо спати по черзі.

— Попереджаю, — озвався Жулік, — це була моя ідея, тож і право вибору за мною. Ей, ти, та, що страждає без косметички! Сьогодні я сплю з тобою!

— Дістав! — зітхнула Аліна.

Розділ 82

Небо ледь рожевіло, очікуючи народження нового дня, сповненого надій бійців на зустріч зі своїми. Вкрай виснажені й помітно знервовані, бійці зупинилися на великому пагорбі. Вони зайняли зручну позицію серед купки дерев та кущів, які надійно приховували їх від стороннього ока. Униз, до траси, вів яр, де примостилися кущі терну та поодинокі дерева. З цього місця добре проглядалася хвиляста стрічка дороги.

У багатьох хлопців почався розлад кишківника після овочів та річної води, але в порівнянні з пережитим пронос здавався дрібницею. Сил додавала надія, що все незабаром скінчиться і вони потраплять на свою територію. Вусик дав команду відпочити десять хвилин та збігати в кущі. Не встигли хлопці розмістися на відпочинок, як удалині загуркотіла важка техніка. Мить бійці вслухалися у той звук, який нагадував гуркіт грому, не вірячи, що найтяжчі випробування позаду, що вони не потрапили в «коридор смерті», як охрестили «зелений коридор», не залишилися лежати назавжди в лісосмугах і полях.

— Нарешті! — вихопилося у всіх.

За кілька хвилин на дорозі з’явилася колона. Важкі танки, БТРи та плямисті машини сунули черепашачою ходою, не поспішаючи. Колона здавалася нескінченною і згори нагадувала іграшки, які хлоп’я повільно тягне на мотузці.

— Друзі, кому в кущі — біжіть негайно! — скомандував Вусик.

— Я не встиг! — ображено мовив Малий і схопився за живіт.

— Я теж! — сказав Злий.

Мона і Геннадій приєдналися до них.

— А ще на мене наговорювали! — посміхнувся Кабан. — Самі з кущів не вилазять, а у мене все в порядку!

— Ми підемо назустріч колоні, а ви нас доженете, — сказав Вусик. — Не хвилюйтесь, вас тут не залишимо.

Збуджені бійці почали спускатися яром, а Мона, Злий, Сєвєр та Малий розбрелися по кущах. Злий і звідти бубнів, що краще б уже голодував, ніж сидіти в кущах, коли свої поруч.

— Малий, ти так торохтиш, що танки заглушив! — крикнув Злий.

— Ой-ой! У мене живіт збунтувався не на жарт! — озвався Малий. — Хлопці, не лишайте мене, почекайте, будь ласка!

— Гадаєш, ти один такий? — посміхнувся Гена. — Сиди вже.

— Цікаво, що Вусик скаже нашим? — обізвався Мона. — «Зачекайте, хлопці, там у кущах сидять наші обісранці?»

— Серуни! — виправив Злий. — Так і скаже!

— Аж соромно! — зітхнув Малий.

— Соромно завоняти танк, — буркнув Злий. — Малий, як справи?

— Живіт крутить! Не можу йти!

Поки хлопці чекали Малого, гуркіт стих, бо колона зупинилась.

— Малий, ти винен у тому, що ми пропустили історичну зустріч! — докорив Злий.

— Я вже… нібито, — сказав Малий, виходячи.

Хлопці почекали, поки їхній наймолодший побратим застібне пасок, і почали спускатися.

— Нічого собі! — присвиснув Малий. — Напевно, двісті одиниць буде!

— Стояти! Назад! — неочікувано скомандував Злий. — Він махнув відійти до заростів, пригнувся і побіг назад. — Лягли всі!

Хлопці припали до землі й лише тоді зрозуміли, що внизу коїться щось не те. В оточенні людей у камуфляжі їхні побратими кидали зброю та броники до купи. Під дулами автоматів бійців обшукали. Зі своєї схованки група Злого бачила, як з кишень їх побратимів діставали документи та телефони. Один чолов’яга заходився перевіряти мобільники: дешевенькі кидав на асфальт і трощив чоботом, решту складав у наплічник, попередньо вийнявши СІМ-ки.

— Опаньки! — почухав голову Злий. — Оце обламалися!

— Нічого не розумію, — розгублено кліпав очицями Малий.

— Що не зрозуміло? — буркнув Геннадій. — Наші потрапили в полон до росіян. Схоже, що це їхня техніка.

— Я відчував, що тут якесь попадалово, — сказав Злий, — говорив про це Вусику.

— Не думаю, що він зрадник, — захистив командира Мона. — Схоже, що його побратима, який дав інформацію, взяли в полон і змусили обманути.

— Але ж він — командир! — не вгамовувався Злий. — Як можна було так безпечно повести за собою людей назустріч колоні?

— Якщо по правді, то ніхто з нас і гадки не мав, що таке трапиться, — сказав Мона.

А внизу хлопці познімали кітелі та футболки, лишившись лише в штанях та берцах. Якийсь начальник почав переглядати документи.

— Треба виручати! — гарячкував Малий. — Там наш Кабан. Ми ж не кинемо його?

— Дідько! Так усе по-дурному вийшло! — похитав головою Злий. — Двадцять шість наших побратимів! От зараза!

— Давайте їх відіб’ємо! — запропонував Малий.

— Як? — Мона глянув на Малого, як на божевільного. — У кожного з нас по три-чотири патрони на дві сотні важкої техніки. Ти взагалі нормальний?

— Я нормальний! А ось друзів залишати у біді — це як по-твоєму?!

— Таке враження, що ти сюди із дитячого садочка «Сонечко» прийшов, — сказав Злий. — Помовчи!

Полоненим наказали лягти на асфальт.

Кабан ліг, повернув голову і непомітно поглянув угору, де лишилися його товариші.

— Кабан дивиться на нас! — з розпачем промовив Малий.

— Бачимо, не сліпі! — кинув йому Злий.

— Він просить допомоги!

— Кабан просить тебе помовчати і не видавати себе, — заперечив Мона. — Він добре розуміє, що нам треба сидіти тихо.

— Займіть зручні позиції, — наказав Злий. — Зброю не виставляйте, фейси також. Будемо чекати. У кого пляшка з водою?

— У мене, — сказав Геннадій. — Півлітра на всіх.

— Не густо, — зітхнув Мона, — але нам легше, ніж їм.

Сонце швидко викотилося в небо і взялося до звичної справи — нестерпно пекти в безвітряний день. Згори було видно, як спини полонених стають червоними, наче раки, їм не давали води, забороняли повертатися.

— Тварюки! Справжні фашисти! — лаявся Злий. — Асфальт так розжарюється на сонці, що тіла хлопців підсмажаться, як на пательні!

— Вони лежать уже чотири години, — поглянув на наручний годинник Мона.

— Наш Кабан ослаб, — сумно мовив Малий. — Він довго не протримається.

— Кабан радів, що в нього нема проносу, — згадав Злий. — Краще б він обісрався разом з нами! Ніколи не знаєш наперед, що може врятувати тебе.

До полонених під’їхала автівка, з якої вийшов, напевно, якийсь командир. Бойовики заметушилися і вишикувалися перед керівництвом. З машини дістали важкий бідон і велику пластикову ємність з водою. Полонених посадили колом на дорозі, дали миски з їжею, воду та по цигарці. В цей час оператор знімав усе на відео. Командир щось розповів на камеру, кожного полоненого по черзі підводили і змушували щось говорити. Коли командир з оператором поїхали, українським військовим завели руки назад і скрутили пластиковими затяжками. Під’їхала вантажівка, з якої сипонули озброєні кадирівці — смагляві, чорнобороді, вони голосно розмовляли і багато жестикулювали. Полоненим зав’язали очі і наказали сідати у вантажівку. За мить машина повезла їх у невідомому напрямку, і колона рушила далі.

— Ось і все, — сказав Злий. — Малий, що з тобою?

Хлопець сидів на землі, обхопивши голову руками, і тихо схлипував. Злий підійшов до нього та обійняв.

— Не треба, Малий, чуєш? Ми розрахуємось з ними за Кабана. Ти мені віриш?

Малий мовчав.

— Полон — це ще не кінець, — сказав Гена. — Ми ще зустрінемось з Кабаном. Головне, що він живий.

Розділ 83

Робота прибиральниці давала змогу Насті іноді спілкуватися з ополченцями.

Зазвичай вони охоче йшли на розмови, коли залишалися з нею наодинці. Найбільше Настю цікавило питання, що спонукало їх взяти до рук зброю. Дехто з чоловіків чесно зізнався, що записався в ополчення через матеріальну скруту.

— Чим годувати дітей? Де можна зараз заробити гроші? — були типові відповіді.

Інші спокійно розмовляли, поки тема розмови не заходила про ворогів, від згадки про яких ополченці вмить звіріли й репетували:

— Майдан — це ворог!

— Правий сектор — фашисти!

— Ніколи батальйон «Айдар» не увійде в Луганськ!

Настя здогадувалась, чому ополченці ненавидять айдарівців. Навіть до полонених дійшли чутки, що саме вони заходили в Луганськ і навіть підняли в місті синьо-жовтий прапор. Бійці «Айдару» мали всі шанси звільнити місто від бойовиків, але отримали наказ відступити, а потім завадили Мінські домовленості. Звичайно, про такі речі говорити з ополченцями було не можна.

Частенько вони жалілися Насті, що їм набридло воювати, і хочеться повернутися додому.

— То повертайся, — сказала Настя одному чоловіку. — Хто тримає?

— Хочу, щоб мої діти розмовляли російською мовою, — почула завчене у відповідь.

Подальші розмови не мали сенсу, бо пояснити, хто забороняє дітям розмовляти російською, ніхто не міг та й не намагався. Складалося враження, що люди враз отупіли та втратили спроможність мислити. Але найбільше Настю турбував прапор України, який лежав на підлозі в кабінеті Філіна. Великий, завдовжки два метри, вона щодня витрушувала його і знову стелила під ноги ополченцям. Зазвичай Філін виходив з кабінету, коли Настя приходила прибирати. Це її трохи заспокоювало, бо позбавитися страху перед цією людиною вона й досі не могла. Настя намагалася якнайшвидше прибрати, але й без Філіна тут у неї все валилося з рук.

«Якийсь диявол, а не людина, — думала Настя, витираючи пил на полицях та підвіконні тремтячими руками. — Але я повинна стати сильнішою за нього», — підбадьорювала себе. Та знову зустрівши, опускала очі і відчувала, як зрадницьки тремтять руки і підкошуються ноги.

Щодня Настя прокидалася з надією, що її повернуть на роботу до громадської їдальні, де вона зможе зустрітися з Алісою і дізнатися, як там її мама i діти, та марно. Втішало те, що Аліса сповістила матір про полон, колишня подруга напевно стримала свою обіцянку.

За вечерею Вадим спитав:

— Чому ти не попросиш волонтерів зателефонувати матері та Генику?

— Навіщо? Я знаю, що Аліса їм подзвонила, — відповіла Настя: — А ти чому не передаси через них звістку Левкові?

— Уже нема сенсу, — посміхнувся Вадим, — незабаром повернемося додому.

Щодня вони сподівалися, що частину полонених з камери відпустять по домівках, але всі тридцять дев’ять були на місці. Перші дні спали по черзі, але так було дуже незручно. Люди тільки встигали поснути, як треба було прокидатися і поступатися місцем. Тоді вони примудрилися спати або сидячи, або схилившись на плечі одне одному. Настя з Вадимом спали під ліжком, на боку, тісно притиснувшись і таким чином звільнивши площу під ліжком ще одній людині.

Листопад нагадав, що зима не за горами. У камері не топили, тому вдень за відсутності людей повітря охолоджувалося. Ввечері, навпаки, ставало задушливо, що справляло враження тепла. Настя підгортала частину матраца під бетонну стіну, щоб не притулятися до холодної стінки.

З іншого боку Вадим зігрівав її своїм тілом, тому їй пощастило не застудитися. Дехто зі співкамерників встиг підхопити застуду і не міг заснути від надривного кашлю, що заважав спати й іншим. Ніхто не дорікав за незручності, як було перші дні — люди швидко призвичаїлися співіснувати в нелюдських умовах, тішачи себе тим, що ці негаразди тимчасові. Прокинувшись уранці, вони часто розповідали про свої сни, ділилися думками — так, ніби жили великою родиною, яка змушена тимчасово тіснитися, але незабаром кожен з них повернеться до звичного життя окремо.

Олена прокинулася і зрозуміла, що її сусіди також не сплять, лежать, зігріті теплом сусіда, чекають на команду підйом.

— Доброго ранку! — посміхнулась вона Степану, який кліпнув очима і знову заплющився. — Мені сьогодні наснилася сім’я.

— Мені моя також щоночі сниться, — обізвалася одна із жінок.

— Сон був настільки чіткий, — продовжила Олена, — як реальність. Наче наша родина сіла на кухні снідати, брязкали тарілки, і смачно пахло супом з курятиною. Знаєте, коли ми зі Степаном жили спочатку разом зі свекрухою, вона прокидалася вдосвіта, починала гриміти каструлями, а нам молодим так хотілося ще трішки поспати!

— Знайома історія! — сказала якась жінка.

— До чого я веду? — продовжила Олена. — Сон був настільки реальним, що коли прокинулася, мені у вухах стояло, як свекруха гримить каструлями, розкладає на столі ложки і розливає по мисках суп. Вірите, що не хотілося розплющувати очі? І така ностальгія охопила за минулим! Колись понад усе хотілося зранку поспати і не чути, як вовтузиться свекруха на кухні, а тепер кілька років життя віддала б за таку мить! Уявила, що все повернулося назад, я сплю в теплому ліжку, прокидаюсь, а мати чоловіка вже приготувала смачний сніданок, ще можна поніжитися під ковдрою біля коханого, щоб потім зайти на кухню, вдихнути пахощі страв і сісти за стіл.

— А там супець з курячими крильцями! — додала та сама жінка.

— Чому ми не цінуємо те, що маємо? — розмірковувала Олена. — Чому нам здається, що може бути краще, ніж є? Чому нема науки, яка навчила б нас бачити в буденному житті все гарне, а не погане?

— Є така наука, — озвався Жулік. — І назва її — життя.

Люди замовкли. Кожен поринув у найкращі спогади у своєму минулому. Голосний гуркіт у металеві двері змусив їх здригнутися, повернув у реальність.

— Підйом! — почули вони хрипкий бас охоронця.

Розділ 84

Бійці увімкнули мобільні, щоб додзвонитися до своїх командирів, але вони розрядилися.

— Приїхали! — зітхнув Малий, який був у розпачі і не приховував того. — Куди тепер іти? Що робити? Як дізнатися, де наші? Усе! Нам гаплик! — Я більше нікуди не піду. Усе марно. Скільки ми блукаємо? Будемо куширями[5] лазити, поки нас не візьмуть у полон, як Кабана?

— Усім нелегко, — сказав Мона.

— Йдіть куди хочете, — Малий поклав автомат і сів на трухлявий пень. — Хай приходять ополченці й роблять зі мною що хочуть.

— Ти зовсім того? — Мона покрутив пальцем біля скроні.

— Мені все одно! — нервово промовив хлопець. — У кожної людини є запас сил, у мене він скінчився. Усе!

— Ну що ти розкис? — Геннадій сів поруч. — Якщо тобі начхати на своє життя, то подумай про батьків. Якщо тебе не буде, то чи стане їм легше. Хоча б заради них ти повинен триматися! Нам усім дуже важко, але легше, ніж тим, хто лежить у землі й ніколи не підведеться. Ми — живі! Це наш плюс. Нам уже пощастило, коли ми не пішли з колоною «коридором смерті», ми кілька разів потрапляли в халепи, але вижили. Наша місія на землі ще не скінчилася. Невже ти не хочеш добратися до своїх, щоб відпочити, помитися, поїсти і відомстити за Кабана? За тих хлопців, які зараз лежать у посадках і на полях?

— У тебе ще є сили, тому так говориш, — сказав Малий. — У мене їх нема. Мені все байдуже… Йдіть далі і не чіпайте мене! Так чи так нас візьмуть у полон.

— З будь-якої ситуації є вихід. Пам’ятаєш, як казав Філософ: «Виходу нема лише з труни. Тож не скигліть!»[6]?

— Відчепись! — відмахнувся хлопець.

— Злий, чому ти мовчиш?! — обурився Геник.

Злий сидів віддалік, жуючи травинку і думав про щось своє. Здавалося, що розмова побратимів його зовсім не обходить, бо внизу угледів щось надзвичайно цікаве.

— Сєвєр, не чіпай його.

— Може, і він тут лишиться разом із Малим чекати ополченців? — кинув Мона.

— Йдіть уже! Я стомився! Мені все набридло! — нив Малий. — Життя така мерзенна річ! Навіщо я жив?

— Злий! — знову звернувся до побратима Гена. — Що з ним робити?

— Облиште його, — спокійно мовив. — Хоче лишитися? Нехай. Зброя не його власність, тому автомат заберемо. Ополченці сюди навряд чи прийдуть. Навіщо їм лізти нагору? Посидить кілька годин на спеці, знепритомніє і піде на вечерю лисицям чи вовкам. Коли зуби хижаків устромляться в тіло, від болю отямиться і трохи поборюкається, волаючи до хрипоти, коли звірі ласуватимуть його плоттю.

Малий наче води в рот набрав. Він сидів, обхопивши руками коліна, і тихо зітхав.

Хлопці попили води, і Малий не відмовився, випив свої законні два ковтки.

— Злий, що будемо робити? — спитав Геннадій.

— Треба йти до своїх.

— Питання куди? — зауважив Мона.

— Давайте подумаємо, — Злий виплюнув травинку. — Гадаю, наші там. — Він вказав пальцем. — Вусик говорив, що від траси, де чекали українську колону, до наших позицій усього кілька кілометрів. Якщо ворожа техніка посунула праворуч, отже, там їхні, а нам — трохи ліворуч.

— Згоден, — підтримав Мона. — Злий діло каже.

— А якщо наші відступили? — зауважив Геннадій.

— Цього ми не знаємо, тому будемо сподіватися на краще, — Злий підвівся. — Хто йде далі? Ось і добре, — сказав він, помітивши, що Малий повільно підвівся і закинув автомат на плече.

Хлопці спускалися яром, аби перейти дорогу й потрапити на поле кукурудзи. Вони вже сховалися серед високих рослин, коли почувся гуркіт техніки, який щохвилини наростав. Кілька ворожих танків, що нещодавно пройшли в складі колони, чомусь повернулися.

— Що вони тут забули? — пошепки сказав Злий.

Схоже, що бойовики зупинилися надовго, вони жартували і голосно реготали.

— Доведеться трохи посидіти, — сплюнув Злий.

Хлопці всілися в тіні, ховаючись від палючих променів сонця та ворогів. Утім, ненадовго — позаду, на іншій дорозі, загуркотіла техніка.

— Вороги пруть звідусіль, — почухав потилицю Мона.

— Аби попереду їх не було, — буркнув Злий.

За півгодини зашуміло ще з одного боку.

— Ми як миші, — сказав Малий, який до цього часу не зронив ні слова, — куди не сунься — всюди пастка.

— Малий, не починай знову, прошу тебе! — розлютився Злий. — Треба думати, що робити далі.

— Якщо нас помітять і простріляють поле, то шансів вижити у нас нуль, — сказав Геннадій. — Ми у ворожому оточенні, що нагадує літеру «п». Вихід є лише з одного боку, але попереду зорана земля, де все, як на долоні. Чекати ночі?

— До ночі ми поляжемо без води, — зітхнув Мона. — Зараз комусь із них припече в туалет, побіжить у кукурудзу, добре, якщо недалеко, а як далі прогуляється? Поле маленьке, щоб нас надійно сховати.

— Або вирішать побавитися і простріляють кукурудзу просто так, — мовив Злий.

— Чи щоб упевнитися у своїй безпеці, — додав Малий. — Справді, хлопці, тут небезпечно.

— У тебе є шапка-невидимка, щоб непомітно перетнути відкриту місцевість? — спитав Геннадій.

— Якщо побігти полем, то автомат не дострелить, а поки вони залізуть у танк, розвернуть, ми вже будемо далеко.

— А далі що? — Злий поглянув на Малого.

— Далі «зеленка», кілька кілометрів і наші!

— Дурня! — криво посміхнувся Мона. — Це самогубство!

— А що? Мені ідея Малого сподобалась! — сказав Злий.

Розділ 85

Попри очікуване за Мінськими домовленостями перемир’я, сєвєродончани чули вибухи. Зі ЗМІ вони дізналися, що двадцять першого вересня за Лисичанськом під Кіровським українські військові потрапили під обстріл ворожої артилерії на сім діб, коли не можна було відповідати, довелося їм триматися без води та харчів. Невтішні новини приходили зі Щастя, де Луганську ТЕС знову обстріляв ворог. У ЛНР виліз, як черв’як із землі, отець Трохим. «Свята людина», яка напакостила в Сєвєродонецьку, повідомляла в Інтернеті: «У нашому полку поповнення! Добровольці з різних країн світу приїхали за покликом серця. У їх складі є французи, серби, білоруси, росіяни з різних кінців Русі і навіть дівчина з Ізраїлю. Був відслужений молебень, окроплені святою водою, бійці отримали благословення і напуття. На питання „Чи не боїтеся померти? Навіщо приїхали?“, відповіли: „Коли ми побачили фашизм у Новоросії, убивство мирних громадян, дітей, жінок, старих людей та наших братів окупантами, то не змогли залишатися байдужими. Якщо не зупинити зараз, фашизм і далі ширитиметься у світі… Фашисти йдуть у пекло, їх життя на цьому не закінчується, а у нас — зустріч з Богом. Хочемо померти жертовно, за віру і вітчизну — Святу Русь…“»

Один із керівників бойовиків Павло Дрьомов, що перебував чи то в Первомайську, чи у Стаханові, заявив, що не визнає Мінські домовленості і обіцяв наступ на «трикутник» Лисичанськ-Сєвєродонецьк-Рубіжне найближчим часом. Як завжди, призначалася чергова дата захоплення міст, щоб залякати населення в Сєвєродонецьку, були обстріляні тенісні корти, але життя, ще таке неспокійне, тривало і в місто стікалися переселенці. Дев’ятнадцятого вересня на місцевому сайті з’явилася офіційна інформація: зареєстровано 3115 осіб, найбільше із Первомайська (652) та Луганська (1300). У місто також почали переїжджати державні установи з окупованих територій, однією з перших була обласна лікарня. Відновив свій рух потяг «Київ-Луганськ», який не ходив з 26 червня 2014 року. Після відновлення залізничного мосту пішли потяги й до Сватового та Куп’янська, а із Рубіжного можна було доїхати до Харкова. У банкоматах зникла готівка, тому люди їхали в Харків, щоб отримати кошти. Важко, з потугами, життя поверталося у звичайне русло. У місті так і говорили «до війни» чи «після війни»…

Розділ 86

— Ми повинні розділитися, — запропонував Злий, коли хлопці вирішили прориватися через зоране поле.

— Навіщо? — запитав Геннадій.

— Якщо побіжимо вчотирьох і ворог накриє нас вогнем, шансів вижити не буде ні в кого, — пояснив Злий. — Якщо вб’ють двох, то є надія, що інші двоє зможуть відсидітися до ночі. П’ятдесят на п’ятдесят — це моя думка.

— Це якщо не прочешуть кукурудзяне поле після перших двох, — зауважив Мона.

— Звичайно, — погодився Злий.

Повисла мовчанка, коли кожен прокручував у голові різні варіанти порятунку.

— Не забувайте, що спека за день забере у нас останні сили, тому до вечора повинні лишитися більш витривалі, — першим озвався Злий.

— Тут забудеш про спеку, — зітхнув Малий. — Ще година, і я почну гризти суху кукурудзу. Хоча навіщо їсти, коли нема води?

— Може, спробуємо прорватися всі разом? — невпевнено спитав Геннадій.

— Якщо когось із перших двох зачепить куля, то інші двоє під покровом ночі зможуть допомогти, — спокійно мовив Злий.

— Або закопати тіла, — додав Малий.

— Не накаркай! — пробурчав Мона. — Давайте ще раз все добре обмізкуємо.

— Не знаю як у вас, — сказав Малий, — а у мене мізки вже закипають.

Хлопці ще раз прорахували всі «за» і «проти» і вирішили ризикнути. Вони дали одне одному слово, що не залишать друзів у біді, щоб дістатися до своїх разом. Залишалось визначити, хто піде першим.

— Безумовно, Малий, — запропонував Злий.

— Чому я? — скривився хлопець.

— Бо бігаєш спритно.

— Це тому, що я розскиглився?

— Тому, що в тебе лишилося мало сил — це по-перше, — пояснив йому Злий. — По-друге, ти серед нас наймолодший, тому ми зобов’язані дати тобі шанс. По-третє, ми всі знаємо, як ти любиш своїх батьків, як вони на тебе чекають, тому ти не маєш права злягти в цій клятій кукурудзі.

— Злий, хлопці, я повинен вам дещо пояснити, — почав Малий.

— Потім, не зараз. Добре? — Злий поплескав його по плечах.

— Ні, я хочу вам у дечому зізнатися… — продовжив Малий.

— У тому, що ти не спав із дівчатами? — посміхнувся Злий. — Це ми вже знаємо, а все інше — потім. Гаразд?

Злий зняв бронежилет і віддав Малому. Хлопець пручався, але старший товариш наполягав і йому довелося здатися.

— Ох і важкий! — сказав Малий.

— Вибач, іншого нема, — посміхнувся Злий. — З тобою піде…

— Ти підеш, — мовив Малий.

— Ні, з тобою піде Мона.

— Ні, нехай іде Сєвєр, якщо зараз більше шансів дістатися своїх. Він врятував мені життя, маю віддячити, — сказав Мона.

— Я не згоден, — почав Геник, але Злий нагадав, що зараз не час сперечатися.

Отож, першими йшли Малий і Сєвєр, а Злий і Мона в разі чого мали прийти їм на виручку.

— Я буду молитися за вас, — сказав Мона.

Хлопці обнялися наостанок і сказали: «Хай щастить! До зустрічі!»

— Усе! — скомандував Злий. — З Богом!

Малий кинув на Злого жалібний погляд, зітхнув, показав на пальцях знак перемоги і рушив.

— Бігом, зібравши всі сили, — сказав Геннадій, і вони, покинувши кукурудзяний прихисток, щодуху рвонули вперед.

За кілька метрів почалося зоране поле і бігти стало важче. Геннадій чув, як важко хекає Малий, але не відстає. Поле, яке здавалося невеликим, враз стало безмежним. Геник дивився під ноги, перескакуючи великі масні брили чорнозему, спотикався, падав, підводився і знову біг. Він не випускав із поля зору Малого і кидав швидкі погляди на лісосмугу, що бовваніла попереду.

— Ну, давай, рідненький, давай! — підбадьорював він хлопця, коли той падав і довго вовтузився, підводячись.

Ремені автомата натирали мокрі від поту плечі, зброя, гальмуючи, тягла донизу. По них випустили чергу з дороги, де стояли ворожі танки, запрацював двигун танка.

— Малий, тримайся! Швидше!

— Я… не можу!

Гена на мить зупинився, помітивши, що хлопець розпластався на ріллі. Відтак підбіг, потягнув за руки, допомагаючи підвестися.

— Вставай! Прошу тебе!

— Не можу! Броник важкий!

— Кидай його!

— Ні, це Злого!

— Зараз нас розстріляють! — крикнув Гена.

Не чекаючи, він швидко скинув з нього бронежилет, помітивши у його розширених від страху та відчаю очах сльози. Геник забрав його автомат, потяг за собою.

— Я сам! — видавив Малий і побіг.

Ще якась сотня метрів, подолати яр — і вони в «зеленці».

— Ще трішки! — хекаючи, прохрипів Геннадій. — Не можна зупинятися.

Вони скотилися яром донизу, підхопилися на ноги і побігли вгору. Невелике узвишшя було як нескорена гірська вершина, бо всі сили забрав ривок. Далі вони вже не бігли і не йшли, а повзли, скочувалися донизу і видиралися вгору, чіпляючись за траву пальцями. Лісосмуга, така бажана, рятівна, була вже за кілька метрів, коли потужний вибух десь зовсім поруч розкидав стомлені, зрошені потом, як зливою, два людські тіла в різні боки…

Розділ 87

Нестерпно довгими стали для Насті дні з того часу, як з’явилася надія на звільнення. Переговори щодо їх обміну чомусь затягувалися, і Вадим запевняв її, що все буде добре, слід набратися терпіння і чекати.

— Скільки ще? — питала Настя, розуміючи, що це безглузде питання.

Щоразу, повертаючись у камеру, всі сподівалися, що їх розселять, або частину затриманих звільнять, та марно. Якось зранку звільнили вагітну жінку, але ввечері підселили глуху жінку похилого віку, яка нібито некоректно говорила про ополченців. За день звільнили ще двох місцевих жінок, але одразу ж їх місце зайняли лікар-хірург та директор художньої галереї. Відпустили під обіцянку не займатися проституцією Аліну, але привели директора шахти. Після того, як вийшли на волю ще дві жіночки, у камеру підселили обісцяного алкоголіка, якого підібрали на вулиці під час комендантської години, та молодого наркомана. Порахували перед сном — їх знову тридцять дев’ять!

— Здається, я вже ненавиджу це число! — сказала Настя, залазячи навкарачки під ліжко на своє місце.

Настя не знала, що справжнє лихо не в числі, і навіть не в алкоголіку, від якого нестерпно тхнуло сечею та стійким перегаром. Ніч видалася неспокійною через наркомана, який перебував під кайфом. Він розмахував руками, голосно розмовляв по удаваному мобільному, реготав, підводився і знову падав на стомлених людей, які намагалися хоч трохи відпочити. Мешканці камери спробували приструнити і втихомирити юнака, та безуспішно — він знову і знову підривався з місця і бігав по головах. Хтось із чоловіків дав йому запотиличника, але хлопець не реагував на біль — він почав голосно гигикати. Коли о третій годині ночі йому приспічило до туалету, він розстібнув штани і почав дзюрити просто на людей. Жулік не стерпів такої наруги й одним важким ударом вирубив бешкетника, який снопом звалився на підлогу. Ніхто не засуджував Жуліка і не обурився його вчинком. Притихлого наркомана поклали під дверима у його ж сечі, і нарешті всі поснули.

Безсонна ніч далася взнаки. Вдень Настя вперше відчула фізичну втому. Відро здавалося занадто важким, тому вона набирала по піввідра води, але швабра з ганчіркою їй здавалися не легшими. Коли вона стала на стілець, щоб протерти вікна, у голові зненацька запаморочилося і вона впала. Ойкаючи, підвелася й озирнулася — на неї дивився ополченець.

— Тобі зле? — спитав він.

— Ні, все добре, — відповіла Настя.

— Ти бліда, як крейда.

— Нічого, минеться.

— Я попрошу керівництво дати тобі один день для відпочинку.

Настя хотіла заперечити, боячись, що ополченці можуть відмовитися від обміну, але їй насправді був потрібен відпочинок, бо невідомо що далі.

— Буду вам вдячна, — сказала на те Настя.

Охоронець стримав своє слово, і наступного дня її не погнали на роботу. Настя простелила матрац на ліжку і півдня проспала сном дитини. Прокинувшись, довго не могла зрозуміти, де вона, — їй наснилася домівка, коли вся сім’я сиділи за столом у маленькій і тісній кухоньці. Діти із апетитом їли пюре і смажену рибу, а Настя їх питала: «Кому добавки?» Іванка з розчервонілими щічками хитро поглядала на братика. Коли Геник сказав: «Мені ще шматочок рибки!», Іванка повторила за ним: «І мені ще шматочок рибки!» Вона дивилася, як її діти наминають за обидві щоки і почувалася щасливою. Коли прокинулася, то її довго не покидало відчуття того непомітного щоденного щастя, коли поруч — рідні люди, неквапливі розмови і жодного натяку на важкі випробування майбутнім…

Розділ 88

Геннадій струсив із себе землю, спробував поворушитися, але нестерпний біль пронизав усе тіло. У голові гуло, мов над ним пролітали реактивні літаки і своїм потужним ревом розривали мізки, вуха заклало, і все навколо хиталося, мов при землетрусі. Геннадій не одразу зрозумів, що трапилося. Він бачив над собою синю безодню неба, але гул заважав зосередитися. Він заплющив очі — гул почав поступово віддалятися. Геннадій відкрив очі, і засліпило сонячне світло. Що то гойдається, намагаючись увірватися в небо? Здається, то верхівки дерев. Вони простягають свої руки вгору і заколисують. Нестерпно хочеться провалитися в міцний сон. Втома сильніша за біль, за гул у голові, за спрагу. Якщо не ворушитися, то біль стає тупим і приглушеним. Коли заснути, то не пектиме тіло болем, не хотітиметься пити, не дошкулятиме неприємне гудіння. Геник відчув, що сон охоплює його своїми міцними обіймами, але лежати незручно: щось давить у спину. Він знову розплющився, і над ним захиталося таке зелене гілля… «Зеленка!» — мов струмом пронизала думка.

Геник спробував підвести голову — вона важка, мов чавун, але вже спроможна думати. Безмежне зоране поле, яке треба будь-що здолати. Поле — як життя, з перешкодами, які не під силу змученому тілу. «Зеленка» як міраж для подорожнього в пустелі, коли бажане бачиш, але досягти не можеш. Ні, то не міраж, то справжня лісосмуга поруч.

— Давай, Малий! Ще трішки! — шепочуть порепані губи.

Побратим десь поруч, і Геник усвідомлює, що він відповідальний за його життя.

— Малий! Ти де?

Генику здалося, що він голосно крикнув, але з вуст зірвалося лише хрипіння. Він підвівся і побачив, як з пошматованої правої ноги юшить кров. Рани майже не видно, але нестерпний біль розростається по тілу саме звідти.

— Малий! — гукає він.

Навколо лише дерева пнуться до неба, тихо шелестять зелені верхівки. Геннадій роззирнувся і побачив розірвані груди землі. Він дістав із кишені джгут, перетягнув ногу вище рани, хоча важко зрозуміти, де серед пошматованого одягу та плоті та рана. Потім згадав про шприц і зробив ін’єкцію, не відчувши проколу. Біль почав покидати тіло, і він спробував зіп’ястися на ноги. Неслухняна нога підвернулася, нагадавши про себе болем, і Геннадій упав. Лише зараз він помітив зламану кістку, яка стирчала з відкритої рани.

— Малий, ти де?!

Геннадій прислухався. Чи то вітер гуляє верхів’ям дерев, бешкетує, чи й справді голос? Хлопець зіперся на лікті й почув Малого, поповзом рушив на голос, прихопивши автомат. Малий лежав перед самою лісосмугою.

— Живий! — радісно мовив Геник. — Тобі пощастило, — повторював він, підповзаючи ближче, — відкинуло до дерев. Лежиш у тіні, відпочиваєш.

Він уже бачив обличчя хлопця, спітніле й запорошене землею, і дві руки, що прикривали груди. Аж тут Геник зрозумів, що хлопцеві якраз не пощастило: груди та живіт нагадували суцільну рану.

— І тебе також? — спитав Малий.

Його посмішка — неприхована радість від зустрічі із живим побратимом, але крива від нелюдського болю.

— До весілля заживе, — відхекався Геннадій. — Тебе треба перев’язати, а то кров юшить. Є укольчик?

— Є, — важко дихаючи мовив Малий. — Але… не треба мені… тобі згодиться.

— Ти що, Малий?! Злий за тебе розмаже по стінці.

— Ні, Злий — найдобріша у світі людина, — прошепотів хлопець, — шкода його броник!

Геннадій сів поруч, поклав голову Малого на неушкоджену ногу.

— Дістань з кишені аптечку, — попрохав Малий.

Геннадій спробував намацати нагрудну кишеню, але там було місиво.

— Знайшов джгут і шприц?

— Так, — відповів Геннадій і зробив вигляд, ніби дістав аптечку.

— Ось і добре, тобі згодиться.

— Малий, я тобі допоможу, — сказав Геннадій, дістаючи свій бинт.

— Залиш собі, — тихо мовив Малий.

— Ні, так не піде!

— Краще послухай, я хочу дещо сказати… те, що не встиг.

— Та встигнеш ще! Зараз треба зупинити кровотечу, щоб дочекатися наших.

— Пізно вже — моє життя на цій землі спливає.

— Не мели дурниць! Подумай про своїх батьків!

— Я хотів зізнатися, а ви мені тоді завадили, — ледь чутно мовив Малий. — Нема в мене батьків і ніколи не було.

— Як?! Ти ж весь час їм телефонував, розмовляв з ними, — здивовано сказав Геннадій.

— Удавав, що дзвоню їм, — сказав хлопець. — З дитбудинку я, мене знайшли в лісосмузі. Там почалося моє життя, серед дерев і скінчиться.

— Малий, ти мариш?

— Ні, Сєвєр, ні. Усе своє свідоме життя я мріяв про батьків, а потім я їх вигадав… Вони були майже реальні, турботлива мама і працьовитий тато, свій будиночок, садок і квіти… У моєму вигаданому житті було все, про що мріялося з дитинства… Я і сам вірив, що вони в мене є, що чекають на мене… що в мене є місце, куди я можу повернутися… Насправді ж у мене нема нічого… окрім тебе, Злого, Кабана… Ви — найцінніше, що було у мене… А я… Не хочу, щоб вважали мене брехуном… Не встиг тоді зізнатися…

— Малий, ти що?! Ми не вважаємо тебе брехуном. — Геник проковтнув важезну грудку, що застрягла в горлі. — Ти — справжній друг. Якщо ти вважав, що в тебе є турботливі та люблячі батьки, то так і є. Вони жили у твоїх мріях, а іншим людям, мені, Злому, Кабану, не можна зазирнути і побачити чужі мрії — підглядати не чемно.

— Ти насправді так думаєш? — Малий подивився в очі Геннадію, і легка посмішка промайнула на його обличчі.

— Я тобі хоч раз збрехав?

— Ні.

— Отож бо й воно!

— Сєвєр, попроси у Злого вибачення за те, що посіяв його бронежилет.

— Сам попросиш, коли зустрінетеся.

— Шкода, що я більше його не… побачу…

Хлопець відкинув голову, його тіло здригнулося, ніби ним пустили струм, і завмерло.

— Ні, Малий! Ні!

Геник струсонув недвижиме тіло Малого, потім обережно опустив, сам увіткнувся в землю обличчям. Він вчепився пальцями в траву, стис її до болю і заплакав. Йому не хотілося, щоб ридання бачив навіть мертвий Малий. Ще довго здригалося від плачу тіло юнака, який оплакував молодшого побратима, просив у нього вибачення за те, що не зміг його вберегти, і проклинав тих, хто покликав війну та ворогів…

Розділ 89

Валентина поставила на стіл чай.

— Смачного! — побажала бійцю, що завітав у кав’ярню.

— Дякую! — сказав чоловік і спитав, чи не посидить тьотя Валя з ним.

— Зараз покурю і повернуся, — відповіла Валентина.

— Палити шкідливо, — зауважив жартома чоловік.

— Знаю, дорогенький, — зітхнула Валентина, — але я вже доволі доросла тьотя, щоб самій розпоряджатися своїм здоров’ям і вирішувати, палити мені чи ні, — не зле кинула жінка і вийшла на ґанок.

Їй часто робили неприємні зауваження щодо паління. Жінка нервово дістала тонку цигарку, піднесла запальничку. Не хотілося виказувати своє хвилювання солдатові, тому поспішила заспокоїтися курінням. Уже кілька днів поспіль у соцмережах, де вона розміщувала оголошення про розшук Насті та Вадима, писали, що Настю розстріляли в Луганську. Після першого повідомлення Валентина не стривожилася, бо вже траплялися помилки, але щодня під дописом хтось писав про загибель подруги. Спочатку ця людина підписувалась як Петро Справедливий, бо приховувала справжнє прізвище і, за припущеннями Валентини, могла бути звичайним найманим ботом. Але сьогодні вранці, коли вона прийшла у кав’ярню і за звичкою одразу ввімкнула комп’ютер, побачила повідомлення під іншим іменем. Писала якась Людочка з Луганська: «Валентино, я маю не зовсім приємну новину. Живу в Луганську і працюю прибиральницею в приміщенні, де тримають полонених, тож на власні очі бачила, як вели на розстріл Настю з Сєвєродонецька. Згадала про ваші оголошення, подивилась фото, і сумнівів не лишилося, то була саме вона. Прийміть мої співчуття і передайте рідним цю страшну новину». Валентина кілька разів перечитала повідомлення і зателефонувала Ользі, просячи приїхати, бо розгубилася і не знала, чи говорити про це матері Насті.

— Я зараз зайнята, — сказала їй Ольга, — але за годину-дві звільнюся, тоді підскочу і разом помізкуємо, як бути.

Валентина стояла на високому ґанку, підставивши обличчя приємному легкому вітерцю. Кінець вересня радував сонячними днями, коли спека вже не докучала, дощі ще не періщили землю, дерева не роздяглися, лише змінили свій одяг на жовто-помаранчевий. Валентина зупинила погляд на бігборді навпроти її закладу. Обривки паперу, як розтріпані крила велетенського птаха, лопотіли на вітрі. Валентина згадала, як під час окупації ополченці розмістили на цьому бігборді плакат із закликом записуватися в ополчення і ставати на захист Донбасу від фашистів. Одного дня, коли вона вийшла на ґанок по чергову дозу нікотину, розбишакуватий вітер, прогулюючись широким проспектом, відірвав кутик плаката. З того дня вона спостерігала, як потроху вітер обриває папір. Їй спало на думку, що місто буде звільнене в день, коли вітер зірве останній шматок плакату. Напевно, вітер був не на боці ополченців, тому щодня відшматовував хоча б невеличку смужку. Коли у місто увійшли українські воїни, Валентина побачила, як вітер зірвав останній шматочок плаката і кинув просто під колеса військової техніки з синьо-жовтими прапорами…

— Дякую за чайок! — вирвав її зі спогадів голос бійця. — Я вже попив, не дочекався вас.

— Вибач, рідненький.

— Мені час іти!

— Бережи себе! — Валентина обійняла бійця.

Вона провела його поглядом. Скільки вже разів проводжала ось так, обіймала, а потім дізнавалася, що бачила хлопця востаннє. У попільничці — чотири недопалки, не помітила, як викурила. Жінка сховала в кишеню пачку з цигарками і побачила, як вулицею йде міліцейський патруль. Коли п’ятеро чоловіків у формі порівнялися з кав’ярнею, Валентина посміхнулась і голосно привіталася.

— Слава Україні! — вигукнула з гордістю, що нарешті можна не криючись промовляти такі слова.

Міліціянти зупинилися і невдоволено зиркнули.

— Що ти сказала? — невдоволено спитав один.

Валентина впізнала його, бо неодноразово бачила під час патрулювання вулиць разом із ополченцями і навіть знала його прізвище. Нічого дивного в тому, що він і зараз на службі. Частина їх так і лишилася працювати у правоохоронних органах, змінивши георгієвську стрічку на синьо-жовту.

— Слава Україні! — повторила Валентина здивовано. — Я щось не те сказала?

— Ти взагалі багато говориш!

— А ми з вами вже на «ти»?

— Ану повтори ще раз, що сказала спочатку!

— Слава Україні! — сміливо повторила Валентина, не зовсім розуміючи, до чого йде.

— А ти знаєш, що ми тебе зараз за такі слова заберемо на підвал?

Валентина від подиву і несподіванки навіть рота відкрила. Хвилину вона не могла повірити в почуте, а коли опанувала себе, то промовила:

— Я… не розумію.

— А я зрозумів, що ти сама напросилася на підвал!

— На підвал?

— Так!

— За слова «Слава Україні!» в українському місті?! Залюбки!

Валентина швидко забігла в приміщення, схопила ключі, вийшла і замкнула двері.

— Усе! Я готова! Можете мене забирати на підвал! — сказала вона із викликом, спускаючись сходинками. — Тільки побачимо, чим це для вас скінчиться!

Біля кав’ярні зупинився легковик, і Ольга з чоловіком поспішили до Валентини.

— Що трапилося? — спитала Ольга, побачивши подругу розлюченою до нестями.

— Мене забирають на підвал! — зухвало відказала Валентина. — Ви й гадки не маєте за що!

— За що? — спитала Ольга.

— За те, що привіталася із нашими «славними» правоохоронцями словами «Слава Україні!». Геть знахабніли! Мабуть, забули, що живуть не в Новоросії, а в Україні! — зле і схвильовано говорила Валентина. — Будь ласка, везіть мене на підвал! Чого дивитеся?! Чи злякалися за свої погони, які, я вам гарантую, полетять з вас так, що аж гай шумітиме!

— Валю, заспокойся, — Ольга обняла подругу.

— Ходімо звідси, — сказав міліціянт своїм товаришам по службі і стиха додав: — бандерівське кубло!

Міліціянти посунули вулицею, а Валентина вклала ключі від кав’ярні подрузі в руку.

— Олю, прошу тебе, побудь господинею одну годинку. Я повинна написати на них заяву в міліцію. Такі речі не можна пробачати!

— Гаразд, — погодилася подруга, — тільки без зайвих емоцій, спокійно і розсудливо. Добре?

— Так, я вже майже спокійна!

— Я відвезу тебе, — сказав чоловік Ольги.

Розділ 90

Смерть стала безперечним володарем на полях, у містах та селах Донбасу. Вона в шабаші носилася просторами, з’являлася в різних місцях, часто неочікувано та безглуздо, впивалася людською кров’ю, реготала і танцювала на скалічених тілах. Вона озвіріло шматувала людей, які боронили свою землю, рясно, ніби весняним дощем, поливаючи гарячою власною кров’ю. Смерть шаленіла від запаху юної крові, упивалася досхочу. Вона літала над згарищами осель, втягуючи у себе їдкий сморід попелищ і винюхуючи нові жертви.

Справжні криваві жнива були в неї під Іловайськом, вона аж стомилася рахувати здобич. Увійшовши в азарт, знову не могла зупинитися. Мало, мало, мало! Чим більше залишалося на землі тіл, тим дужче розпалювалася. Як ненажерливий хижак не може зупинитися, скуштувавши плоть, Смерть зазирала в отвори розбитої, скарлюченої, як пальці столітньої бабці, техніки, вишукуючи поживу, носилася соняшниковими та кукурудзяними полями. Вона зупинялася над пораненими, нетерпляче тупцювала над ними, чекаючи, поки кров застигне. І знову мало! Серпень-вересень видалися на славу — вродив щедрий «врожай»! І вона із неприхованим задоволенням жнивувала, смакуючи жертвами.

Смерть неприховано зраділа, коли серед високих дерев у лісосмузі випадково натрапила на юнака, який стікав кров’ю. Вона прошелестіла гіллям дерев і зупинилася. Поруч — тіло друга, яке вона швиденько прийняла в обійми. Смерть побачила рану на нозі й втішилася — мине небагато часу і матиме ще одну жертву.

Геник відчув холодних подих Смерті. Часом у нього починало рябіти в очах, усе навколо втрачало чіткі обриси і розпливалося, як у густому вранішньому тумані над водоймою. Хлопець зрозумів: ще мить — і все щезне назавжди. Надзусиллям він підняв важкі повіки і роззирнувся навколо. За кілька метрів від нього — скалічене тіло Малого й шкіриться Смерть. Це був найважливіший поєдинок: його, людини, і Смерті. Він мусить перемогти, заради Малого, своєї матері, заради Улянки. Він послабив джгут на нозі й, перемагаючи біль, поворушив пальцями пораненої ноги, задоволено видихнув — є надія. Але за мить кров знову заюшила з рани — на брудній пов’язці на радість кістлявій швидко збільшувалася червона пляма.

— Не дочекаєшся! — прохрипів поранений воїн.

Він дав змогу відновитися кровотоку в нозі й знову стягнув її джгутом. Десь загуркотіло, просвистіло, гепнуло, і Смерть на якийсь час покинула юнака — поспішила на вибухи. Мов біснувата, ушкварила туди, де лунали постріли, вихопила кістлявими руками чергову здобич і стрімголов повернулася до стікаючого кров’ю юнака. Він ще був живий, і смерть нервувала. Часом, повернувшись, вона радісно схилялася над хлопцем і з люттю відскакувала — він дихав! Попри велику втрату крові, без води та їжі, він усіма силами чіплявся за життя, і це її дратувало. Юнак лежав, розпластавшись на землі та заплющивши очі, і Смерть вкотре почула ледь вловний стукіт його серця. Чекати лишилося на горобиний скік, але терпець її уривався. Вона вже ввійшла в запал і не могла зупинитися. Її тішив поєдинок Життя зі Смертю і водночас дратував.

Геннадій відчув, що провалюється в пітьму і кістляві пальці Смерті залізними лещатами стисли йому горло. Він почав ворушитися, аби не знепритомніти, бо це буде кінець: Смерть поруч, вона чекає, потираючи від задоволення руки. Не можна надати їй таку насолоду! Хто це ворушиться біля Малого? Невже Смерть? Обриси розпливлися перед очима, у голові шуміло розбурхане море, але попри це, Геннадій почув гавкіт. Напруживши зір, розгледів зграю здичавілих собак, голодних і наполоханих вибухами. Собаки вчули запах крові й наближалися до тіла. Геник схопив дрючок і замахнувся на тварин так, що Смерть невдоволено відсахнулася. Воліла вчепитися в горло, але сила волі пораненого змусила її відступити. Хлопець, втрачаючи останні сили, підповз до загиблого друга, голими руками розгріб траву і почав дрючком рити землю. Коли ґрунт трохи розпушувався, він відгрібав його, здираючи до крові нігті. Піт заливав йому очі, сили полишали, та він не відступав. Час від часу зупинявся, щоб передихнути.

Найбільшим бажанням було поспати, хоч на кілька хвилин заплющити очі й провалитися у забуття, але Геник розумів, що навіть нетривалий сон його згубить. Хлопець повернувся на бік, застогнав від болю і послабив джгут. Давши відпочинок нозі, знову заходився копати.

— Нічого, — глузувала Смерть, — незабаром ніч і ти, любчику, не втримаєшся, заснеш, як немовля після купання.

— Не дочекаєшся! — ледь чутно прошепотіли скривавлені вуста.

На землю спускався вечір. Геннадій закінчив рити яму, перетяг туди тіло друга, склав йому руки на грудях, прикрив обличчя целофановим пакетом, який приніс вітер.

— Вибач, Малий, — сказав, — і прощавай.

Геник, як міг, засипав тіло землею. На могильному горбку прилаштував кепку хлопця. Собак не було видно: чи то їм набридло чекати й вони побігли далі в пошуках їжі, чи то причаїлися віддалік. Гена витратив свої останні сили, навколо все закружляло і розпливлося. Він підвів голову і побачив місяць — це буде його остання ніч, бо кістлява вмостилася серед верхівок зелених велетнів, що дрімали.

«Я програв, — майнула остання думка, — Смерть не піде звідси, поки не отримає чергову жертву…»

Розділ 91

Свою камеру полонені охрестили «гуртожитком № 39». Згодом вони не могли згадати, у кого саме з’явилася така ідея, але назва міцно закріпилася. Ночі ставали дедалі нестерпніші. Наркоман, який назвався Сенею, був справжнім лихом. У нього почалася ломка, і він волав не своїм голосом, не даючи склепити повік. Удень Сеню, як і решту, забирали на роботу, де він теж влаштовував «веселе» життя. Ополченці били його і закидали в камеру, щоб з приходом ночі він продовжив цирк. Після кількох таких ночей, коли Сеню скручувало, як мотузку, люди з «гуртожитку» вирішили відмовитися йти на роботу, бо не мають змоги відпочивати після нелегкого трудового дня.

— Це єдиний спосіб змусити ополченців перевести Сеню до лікарні, — сказав Степан, який запропонував страйк. — Якщо хоча б один із нас погодиться працювати, ми всі програємо. Доведеться ще довго не спати, спостерігаючи за ломкою, аж до того часу, поки він не помре на наших очах.

— Таке може статися? — боязко спитала кароока дівчина, яку нещодавно арештували за те, що обраховувала покупців.

— Сама подивись, — відповів Степан. — Скільки днів поспіль він не може їсти? Його нудить, він справляє під себе нужду, у нього судоми і, можливо, температура. Людина хвора, і її треба лікувати.

— Важко не погодитися, — сказав чоловік, якого затримали за порушення комендантської години, — але ви впевнені, що нас гуртом не вивезуть за місто і не розстріляють? Вам добре командувати, бо діти вже дорослі, а в мене ще неповнолітні.

— Ти проти? — Степан пронизав поглядом чоловіка.

— Не знаю, — невпевнено мовив чоловік.

— Якщо хтось відмовиться — матиме справу зі мною, — втрутився в розмову Жулік. — Я проти «мокрухи», але для загальної справи можу добряче пресонути!

Погроза Жуліка спрацювала миттєво. Наступного ранку мешканці «гуртожитку» вишикувалися в їдальні і попрохали запросити на розмову когось із керівництва.

— Работать! — волав охоронець, але марно — ніхто й не ворухнувся.

Він покликав на допомогу інших охоронців, які скинули з плечей автомати і наставили на людей.

— Спокійно, — мовив Степан, — тут вони не стрілятимуть, тим паче без наказу.

Охоронці порадились між собою, і незабаром до їдальні увійшов Філін. Настя, побачивши його, одразу опустила очі. Степан коротко виклав суть проблеми, і Філін наказав відвести наркомана до нього в кабінет, а решті — йти на роботу.

Того дня Настя, прибираючи коридор, чула, як кричав за дверима він болю Сеня, як репетував Філін. Потім ополченці потягли геть скривавленого наркомана під руки. Після обіду Настя поцікавилася в охоронця долею наркомана.

— Навіщо тобі?

— Він — людина, тому й спитала.

— Спочатку ви на нього наскаржилися, а тепер жалієте.

— Так, бо він хворий.

— Він — сміття, яке треба знищувати, — відповів охоронець і повернувся до Насті спиною, показуючи, що на цьому розмова закінчена.

Ввечері Настя розповіла своїм сусідам про розмову з ополченцем.

— Як ви гадаєте, що з ним зробили?

— Цього ми ніколи не дізнаємося, — поспішив її заспокоїти Вадим, знаючи вразливу натуру жінки. — Впевнений, що Сеню помістили в лікарню для примусового лікування.

— Авжеж! — з іронією промовив Жулік. — У больничці Сеня, тільки в такій, де ліки не потрібні.

— Не мели дурниць, якщо не знаєш правду, — зупинив його Степан.

— Сеня вже, мабуть, говорить із Всевишнім, — сказав хтось із чоловіків. — З такими тут розмова коротка.

— І навіщо ми його здали? — зітхнула жінка похилого віку. — Краще б терпіли. Втім, він помер би тут, — сказала вона і після паузи додала: — Напевно.

Розділ 92

Залежно від обставин погляди людини на ті самі речі різняться. Це зрозумів Геннадій вночі, коли лежав у лісосмузі. До цього часу йому завжди не вистачало ночі, щоб добре виспатися, хоч і не вважав себе соньком. Здавалося, що тільки поклав голову на подушку, а вже ранок заглядає у вікно. Зараз він відчув, що ніч надзвичайно довга, схожа на рік бездіяльності, коли нічого не робиш, а лише чекаєш, коли він скінчиться. Геник чекав нічної прохолоди, але його почало морозити. Він заліз під кущ, намагаючись прикритися віттям від холоду, та даремно. Йому здавалося, що він повільно покривається інеєм і ось-ось замерзне, хоча тіло палало вогнем. Геннадій перестав відчувати і біль у нозі, і саму ногу. Час від часу він знаходив у собі сили, щоб послабити джут. Нестерпно хотілося спати. Хлопець стуляв повіки й поринав на кілька хвилин у тривожний сон, відтак прокидався, боячись, що може померти. Коли надзусиллям розплющував очі, то відчував: Смерть десь поруч, спостерігає за ним. Геник міг заприсягтися, що кілька разів навіть бачив, як Смерть холодним подихом проносилася верхівками дерев і наближалася до нього. Понад усе волів перемогти її, дочекатися ранку. Він хотів жити! І це бажання давало йому сили розмахувати руками, відганяючи кістляву.

— Улечко, не покидай мене! — шепотів.

Він хотів побачити маму, почути її заспокійливе «Все добре, синку!», і потріскані до крові губи кликали найріднішу людину. Потім його знову охоплювали втома і сон, він закривав очі і байдужів до всього. Навіть якби його зараз знайшли бойовики і розстріляли, йому було б усе одно. Він прокидався, лякався своїх думок і знову вступав у нерівний поєдинок зі Смертю. І так довгу, океанно-нескінченну ніч, аж поки не прокинувся несміливий тихий ранок. Він озвався до хлопця цвіріньканням синички, яка перелітала з гілки на гілку, роздивляючись хлопця. Їхні погляди на мить зустрілися, і Геник дивився на пташку доти, поки вона не перетворилася на сіру пляму. Він заплющився, а коли відкрив очі, пташини вже не було на гілці.

«Напевно, втратила до мене інтерес, — подумав він. — І взагалі, я нікому не потрібен, про мене забули і Мона, і Злий…»

Його погляд зупинився на зеленокрилому жучку, який повільно повзав по його автомату. Незабаром і жучок перетворився на суцільну пляму. Геннадій сперся на лікті, щоб оглянути поранену ногу. На темно-червоному згустку — кілька великих огидних мух. Геннадій потягнувся рукою до палиці, щоб прогнати їх, та йому запаморочилося. Він упав навзнаки, і перед очима замиготіли плями. Одна з них, біло-сіра, схожа на людську постать, хиталася, наближаючись.

«Смерть», — майнула думка і він прохрипів:

— Геть звідси, клята! Не дочекаєшся!

Та вона не послухалась.

— Сєвєр, друже, ти мене чуєш?

— Геть, не називай мене так!

Рятівні краплі води оросили його губи, потрапили до рота, і він жадібно ковтнув. Геннадій похапцем пив воду і не міг втамувати спрагу.

— Ось так краще. Як ти? — почув він знайомий голос.

Це говорила не Смерть. А хто тоді? Як зрозуміти, чиє обличчя хитається перед ним і ніяк не зможе стати чітким зображенням.

— Ти хто?

— Друже, ти мене не впізнаєш?

Чиїсь руки приклали до його чола щось прохолодно-приємне, і Геннадій збагнув.

— Злий? — спитав хрипко.

— Нарешті! Ну ти даєш, Сєвєр! Я вже думав, що спізнився!

— Так і є! Чортяка, Злий!

Геник подивився на людину, що над ним схилилася. Сумнівів не лишалося: це був Злий! Він допоміг Гені сісти, сам вмостився поруч, обнявши його за плечі.

— Я вже втратив віру, що ти повернешся, — зізнався Геннадій.

— Дурний, який ти дурний! Як я міг тебе полишити? А… Малий?

— Там, — вказав Геннадій на могильний горбок. — Вибач. Не вберіг.

Геннадій не стримався, сховав обличчя на плечі побратима, і його тіло здригнулося від плачу. Злий, завжди незворушний, іноді цинічний і грубий, плакав разом із ним, не соромлячись сліз.

— Дякую тобі, — видавив Геннадій.

— Я ж сказав, що вас не залишу, — схлипуючи, відповів Злий. — Тепер усе буде добре.

— Як ти тут опинився? — упоравшись з емоціями, спитав Геник.

— Приїхала наша «швидка», — пояснив хлопець, — ополченці дозволили забрати поранених і вбитих, тож я одразу побіг сюди. Підводься, бо часу обмаль.

— А Малого?..

— Його також заберуть, я ж обіцяв за вами повернутися.

— Мені так шкода…

— Так, нам не вистачатиме його. Як тепер його батьки?

— Їх немає.

— Як?!

Поки Злий допомагав Генику зіп’ястися на ноги, він розповів про загибель Малого і його останнє зізнання.

— Бідолаха, — сказав Злий, змахнувши сльозу, — в останні свої хвилини шкодував за моїм броником. Ех, якби я раніше знав, що він сирота!

— Уже нічого не змінити. Ти був для нього не тільки кращим другом.

Злий потяг на собі Геннадія, але за кілька метрів зупинився відпочити.

— Щось я заслаб, — відхекувався.

— А Мона… де?

— У полоні. Ми вчора зібрали наших поранених.

— Багато?

— Встигли допомогти дев’ятьом. Мона навмисне відіслав мене подалі шукати поранених, — розповів Злий.

— Навіщо?

— Він знайшов «швидку» росіян і попросив лікарів надати допомогу нашим хлопцям, ті погодилися за умови, що Мона залишиться з ними. Сказав мені не висовуватися і не втручатися. Коли я повернувся з легкопораненим, його забрали їхні лікарі, і Мону теж. Скоріше за все, він у полоні. А вранці наш «Червоний хрест» отримав дозвіл забрати поранених.

— І з «зеленого коридору» теж?

— І з «коридору смерті» теж, — підтвердив Злий.

— Багато наших полягло?

— Тобі новини радіо чи від своїх?

— Від наших хлопців.

— Тоді за що купив, за те й продаю. «Коридором» пішло більше трьох тисяч наших, а дісталося своїх живими та пораненими лише п’ятсот. Щодо нашого Баті різні чутки. Він був тяжкопоранений, то одні кажуть, що росіяни взяли його в полон, інші — що пристрелили. Але те, що більшість не дійшли живими, — факт.

— Нічого собі! — вирвалося у Геннадія. — І що кажуть хлопці?

— Зрада наших генералів, підлість ворога. Колись дізнаємося всю правду, — зітхнув Злий і додав: — Якщо доживемо. Війна знищує багато чого, перша в списку — правда. Що ще хочеш спитати?

— Уля… Ти не знаєш?

— Знаю. У госпіталі в Харкові через поранення руки, я їй телефонував. Годі базікати, пішли, а то в тебе нога відвалиться. Як танцюватимеш на весіллі? — Злий підвівся із землі. — Така гарна ніжка була, а її мухи обгадили, та й Малий чекає…

Розділ 93

Наступного дня після написання заяви в міліцію Валентину викликали для свідчень. Їй знову довелося повторити все із самого початку. Вона поставила підпис і поцікавилася, коли вживуть заходів щодо патрульних.

— Обов’язково зреагуємо у найближчі два дні, — запевнили її.

Задоволена, вона повернулася в кав’ярню, де на неї чекали Ольга та бабці, які прийшли по борошно. Старенькі вже знали про неприємну пригоду, тому не поспішали повертатися додому.

— Ну що там? — спитали вони. — Покарають бусурман?

— Пообіцяли, — посміхнулась Валентина. — Олю, ти не віддала борошно? Чому? — спитала подругу.

— Віддала вже, але всі хотіли тебе дочекатися.

— Дякую вам, мої дорогенькі! — розчулилася жінка. — Що б я робила без вас, без вашої підтримки? По сто грамів чаю?

— Не відмовимося, — за всіх відповіла Ольга.

Коли жіночки пішли, потягнувши на візочку мішок з борошном, Валентина ввімкнула комп’ютер і згадала, що через прикрий випадок забула поговорити з подругою.

— Олю, ти бачила повідомлення про Настю?

— Так, читала. І що ти думаєш з цього приводу?

— Цього разу схоже на правду, — зітхнула Валентина. — Пам’ятаєш, коли Настя з Вадимом їхали, я сказала, що в мене погане передчуття?

— Пам’ятаю. Отже, ти вважаєш, що це не черговий фейк?

— Так.

— А я не вірю!

— Може, розповісти про це Богдані Стефанівні? — обережно сказала Валентина.

— Не потрібно поспішати. Сама знаєш, скільки навколо прихованих ворогів. Поки це не підтверджена інформація, залишімо їй надію і собі також. Гаразд?

Валентина поміркувала і погодилася. Два дні вона чекала дзвінка від правоохоронців, але марно. На третій пішла на прийом сама, і її знову запевнили, що відповідних заходів вживуть, і негайно. Того дня Валентина не зачинила кав’ярню о десятій вечора, як завжди. Додому йти не хотілося — там її ніхто не чекав, лише темні вікна квартири лякали своєю порожнечею. На душі було незатишно, тому жінка замкнула двері і засіла за комп’ютер. Від невтішних новин, якими були заповнені сайти, накрило її новою хвилею розчарувань та сумних роздумів. Згадалося, як чекала визволення від окупації. Спочатку сподівалася, що перших кількох ополченців, які з’явилися в місті, швидко затримають правоохоронні органи. Та де там. Коли їх увійшло кілька десятків, вірила, що загарбників ось-ось знищать, допомога прийде згори в прямому значенні. Тоді вона часто ночувала в кав’ярні, а посеред ночі виходила на ґанок покурити і все дивилася на небо, очікуючи штурмову десантну групу, яка непомітно спуститься в місто, виб’є нечисть, а вранці мешканці міста дізнаються про звільнення. Якою вона була наївною! І як вірила, що звільнення прийде саме вночі і згори!

Валентина взяла пачку з цигарками, вийшла надвір і закурила. Темне небо обсипане світним горохом, вікна будинків темні, місто спить. Десь далеко пролунало кілька довгих автоматних черг — звичні звуки, мабуть, на блокпостах хлопці або відстрілюються, або прострілюють «зеленку». Що там коїться і хто в кого стріляє — ніхто не знає. Валентина викинула недопалок і знову замкнулася, залишивши по той бік дверей безлюдний тихий проспект. Вона вимкнула комп’ютер та світло в кабінеті, що зараз слугував складом, зсунула докупи два крісла. Не роздягаючись, Валентина лягла, згорнувшись у клубочок, як їжак, заплющила очі. Довго крутилася, але втома і напруження далися взнаки, і вона провалилася в сон…

Валентина підскочила на своєму ліжку як ужалена, коли почула автоматну чергу зовсім поруч і задзвеніло бите скло. Вона прожогом вискочила до дверей, все ще не розуміючи, що трапилося. Вхідні скляні двері зяяли дірою. Вона відімкнула їх і огледілася на ґанку. Ніде ні душі, на стінах — сліди від куль.

— Нічого собі! — сказала Валентина і вилаялася.

Вона набрала 102 і повідомила, що кафе обстріляли невідомі. Сонний і не дуже чемний голос наказав чекати. За десять хвилин приїхали міліціянти, згодом — експерти, які визначили, що стріляли з автомата Калашникова, нарахували сім куль. Валентину спитали, чи когось підозрює. Вона розповіла про нещодавню пригоду, коли один із патрульних погрожував їй підвалом.

— Розберемося, — сказали їй уже під ранок, коли закінчили свою роботу.

— Оце так нічка! — зітхнула Валентина і взялася за прибирання.

Вранці до неї заїхала Оля, і жінки обговорили нічну подію.

— Ти ж могла загинути! — схвильовано мовила Ольга. — Якби ти не пішла спати в кабінет, то куля б застрягла не у стіні, а у твоєму тілі!

— Я зрозуміла це вже пізніше, — зізналася Валентина, — а тоді була в шоці й одразу побігла надвір. На мене могли чекати, щоб пристрелити.

— Виходить, це було попередження. Ти впевнена, що від того мента?

— Майже впевнена, — відповіла Валентина. — Не солдатики ж у мене стріляли?

Надвечір жінка помітила на протилежному боці міліцейський патруль і того міліціянта, що їй погрожував. Він глипнув у її бік і задоволено посміхнувся. Сумнівів не лишалося — стріляв саме він, і метою було не вбити її, а залякати.

— Не дочекаєшся! — сказала вона впівголоса і розчавила недопалок у попільничці.

Розділ 94

Геник погано пам’ятав, як вони зі Злим дісталися машини «Червоного хреста» і що було потім, у пам’яті спливала дорога до госпіталю, автівка, вщент набита пораненими бійцями, коли кожен відчував по обидва боки тіла побратимів. А ще вибоїни на дорозі, які змушували одних поранених стогнати від стрибків машини, інших — кричати від болю і навіть непритомніти. Геннадій був не при тямі, коли його доправили в Дніпропетровський госпіталь. Розплющив очі й побачив лікаря, що схилився над ним.

— Агов, хлопче! — Лікар, чоловік середнього віку, в окулярах, за якими ховалися стомлені почервонілі очі, торкнувся прохолодною рукою чола. — Ти мене чуєш?

— Так.

— Це вже добре. Зараз ми тебе будемо оперувати, — спокійно повідомив лікар. — Ти пам’ятаєш, що в тебе пошкоджено?

— Права нога.

— І як довго ти був без медичної допомоги?

Геннадій напружив пам’ять і зміг дати чітку відповідь.

— З ногою кепські справи, — сказав лікар.

— Здогадуюсь, — Геник спробував посміхнутися, перевести розмову на жарт, але не зміг.

— Часу згаяно багато, тому зараз будемо робити все, щоб зберегти тобі життя — почалося зараження крові. Нічого, що я так прямо?

— Усе гаразд, лікарю! Тепер я тут і впевнений, що ви мені допоможете.

— Я б на твоєму місці, герою, не був би таким упевненим, — лікар прикусив нижню губу. — У тебе є шанси повернутися до нормального життя після операції… щоправда, вже без ноги.

— Що-о-о?! — Гену ніби уразило струмом. — Ні! Ні! І ще раз ні! Я не дозволяю відтяти ногу! — крикнув.

— Тоді зменшуєш свої шанси видряпатися майже до нуля, — відказав лікар. — Таких, як ти, багато, життя на цьому не закінчується.

— Ні! Я не хочу жити безногим! І ви не маєте права її відрізати без моєї згоди! Де ручка? Дайте мені папір! Я напишу заборону на таку операцію!

— Хлопче, не гарячкуй, — лікар залишався спокійним, — вислухай мене уважно. У тебе є два шляхи. Перший: залишитися з ногою, перенести кілька болісних операцій і невдовзі померти в нелюдських муках. Другий: залишитися без ноги, пройти реабілітацію фізичну і моральну, щоб звикнути жити далі, одружитися, мати діточок і таке інше. Зараз я піду, а в тебе є десять хвилин, щоб заспокоїтися і обрати, а вибір у тебе, на превеликий жаль, невеликий: або життя без однієї частини тіла, або смерть з усіма.

Чоловік крутнувся і вийшов, тихо причинивши за собою двері. Медсестра біля вікна повернулася спиною. Рясний піт заливав його обличчя, пік очі, змішувався з непроханими слізьми. Усе тіло перетворилося на розпечене місиво, мізки закипали і не спроможні були прийняти тверезе рішення. У його розпорядженні було десять хвилин, щоб вирішити свою подальшу долю. Думки, різні, сплутані, суперечливі, проносилися одна за одною і розчинялися в тому киплячому чавуні свідомості. Залишитися без ноги, щоб на тебе дивилися з жалем або з огидою? Бачити щодня куксу і розуміти, що ти нещодавно був такий, як усі, міг бігати, займатися спортом, воювати, а потім… Улянка, миле, добре, синьооке диво. Стільки років чекала на його увагу та кохання, а коли все прийшло — знову муки і на все життя. Ні, він не хоче такої долі для неї! Краще вже один раз оплаче його і знайде собі іншого. І чому він вижив? На страждання свої та близьких! Жити, аби щоразу бачити материну сумну посмішку, за якою приховані біль та співчуття? Купувати пару взуття, щоб один новий черевик викидати на смітник? Ні! Не потрібне таке життя! І де той лікар ходить?

До Геннадія підійшла медсестра, повненька жіночка, чимось схожа на тітку Алісу, протерла вологою марлею лице.

— У тебе є батьки? — спитала по-материнськи лагідно.

— Є.

— А дівчина?

— Так.

— Давай зараз зателефонуємо твоїм рідним.

— Не треба.

— Ти повинен розуміти, що з тобою все може трапитися, а батьки хвилюватимуться. Подумай про них.

— Добре, але в мене нема мобільника.

Жінка дістала з кишені телефон, попросила продиктувати номер.

— З таким абонентом нема зв’язку, — сказала. — Давай ще номер.

— Я не знаю номер батька, лише Улі, моєї дівчини.

— То давай їй подзвонимо.

— Спитайте від мого імені, як вона почувається, — попросив Геннадій. — Уля також у госпіталі, у Харкові, — пояснив він. — Тільки не говоріть, будь ласка, де саме я зараз, і попросіть поки не сповіщати рідних про моє поранення — я сам… потім.

— Як скажеш, — знизала плечима жінка, — диктуй номер.

Медсестра зробила все, як просив Геннадій. З короткої розмови він дізнався, що Уля має поранення руки, що йде на поправку. Дівчина просила дати номер Геника, але жінка сказала, що він поки що не має телефону і незабаром сам подзвонить.

— Точно подзвониш? — спитала жінка, ховаючи мобільник до кишені.

— Якщо залишуся з ногою і живий, — відповів Геннадій. — Я не дам відрізати ногу, так і передайте лікарю.

— Дурненький, — зітхнула жінка.

У Гени знову зашуміло, загуло, запекло в голові, навколишній світ почав швидко зникати в темряві. Як крізь воду, до нього донеслися слова лікаря та медсестри:

— Що він тут наговорив?

— Сказав, що не дає своєї згоди на ампутацію.

— Терміново готуйте його до операції!

Розділ 95

Настя закінчила прибирання в усіх кабінетах, залишалися тільки коридор і кабінет Філіна. Зазвичай вона мила підлогу в коридорі в останню чергу, але цього дня Філін як навмисно до самого вечора не виходив зі свого кабінету. Настя не ризикнула зайти туди, тому поміняла воду у відрі, начепила на дерев’яну швабру ганчірку і, не поспішаючи, почала тягати її підлогою коридору. Час від часу вона кидала погляди на кабінет, де засів Філін, але чоловік, схоже, й не збирався покидати робоче місце. Настя закінчила мити, день збігав до кінця, тож вибору не мала. Вона постукала, почула: «Заходьте!» й обережно прочинила двері. Одразу ж у вічі кинувся синьо-жовтий прапор на підлозі, з відбитками брудного взуття. Вона не наступила на нього, обережно обійшла, поставила відро і вологою ганчіркою взялася протирати полиці в книжковій шафі. Філін сидів у шкіряному кріслі за столом. Настя спиною відчувала його погляд. Вирячкуваті очі пронизували її тіло, наче спицями, знущаючись, повільно й боляче. Її пальці дрібно тремтіли, коли вона обережно переклала з місця на місце паперову теку.

— Додому хочеться? — пролунав неприємний скрипучий голос.

— Так, — відповіла, не повертаючись.

— Усі хочуть, але не всі повертаються.

У Насті всередині все завмерло.

— Але ж… нас обміняють? — несміливо спитала вона.

— Можливо. Як на мене, то я б вас тут і згноїв.

— Чому?

— Клопоту від вас було багато, сподівання мої не справдилися.

Насті було дивно чути, що Філін розмовляє спокійно — таке було вперше, і в кожному його слові вона намагалася вловити якусь каверзу.

— Скажи мені, укропко, ти завжди була така пришиблена? — продовжив чоловік.

— Що ви маєте на увазі?

— Невже ти й справді хочеш жити в країні, де прогнили всі нутрощі? Якщо ти розумна жінка, то чому не бачиш, що Україну грабують всі, хто приходить до влади? Що там нема майбутнього, зараз погано, а буде ще гірше. Ти так любиш своїх правителів, що ладна покласти за них своє життя?

У Насті все закипіло всередині. Філін її розлютив, і вона, забувши свої страхи, різко повернулася і вперше подивилася йому просто в очі.

— Так, Україні й справді не щастило з правителями, — сказала вона, чітко карбуючи слова, — і мені її шкода. Мені не байдуже, що її грабують і шматують, і ми, народ, давали владі це робити впродовж багатьох років, та все змінилося! І майбутнього не буде, якщо кожному українцю буде байдужа доля країни, а значить, і своїх нащадків. Ні, я не ладна покласти своє життя за правителів. Я можу віддати його за свою родину, за дітей, за українців, за те, щоб наступному поколінню жилося краще, ніж нам. І я впевнена, що в України буде щасливе майбутнє, головне — витримати всі випробування і гідно пройти крізь вогонь очищення.

— Красиві слова! — єхидно посміхнувся Філін. — Щось у тобі мені подобається. Може, залишишся у нас на роботі? Я дам тобі посаду, гідну зарплатню, а ти промиватимеш мізки тим, хто ще не зрозумів, що Україна — це фашизм, а молода республіка незабаром розквітне, як сад навесні.

— Бачу, ви й самі можете непогано говорити, — у її голосі забриніла легка іронія. — Але ж я вам щойно сказала, що люблю свою країну. Як я можу агітувати за ЛНР?

— Людина схильна підлаштовуватися під інших і зазвичай, коли вона розумна, обирає місце, де тепліше і зручніше.

— Я народилася в Україні, там виросла, моя душа там буде завжди. Чи можу я продати свою душу? Звичайно, ні. Ніколи!

— Дам вам з чоловіком житло.

— У нас воно є.

— Вшива квартирка з кухнею в шість квадратів? — хихикнув Філін. — У вас буде власний двоповерховий будинок, службова машина. Як така перспектива?

— Дякую, але краще вже на шести квадратах кухні, ніж жити у відібраному житлі, — відповіла Настя.

Вона підійшла до прапора, струсила з нього пил й обережно склала.

— Ти що робиш?! — Філін аж підскочив на місці.

— Візьму попрати.

— Поклади на місце! Він повинен лежати брудним! — закричав гнівно Філін.

— Ви офіцер? — Настя сміливо дивилася йому в очі.

— Так!

— Негоже так чинити офіцеру.

— Ти мене повчатимеш?! Я сказав, що ця ганчірка лежатиме під ногами!

— І в цьому вся гідність молодої республіки, яку ви будуєте? — Настя посміхалась і відчувала, що перестає шалено боятися Філіна. — Яке ви маєте право топтати прапор? Це вас не принижує, як офіцера?

— Я виконую наказ, — раптом заспокоївся він.

— Ви не варті й ниточки цього прапора! — Настя, зблиснувши очима, притисла прапор до грудей. — Це — частина моєї батьківщини.

Вона очікувала, що Філін зірветься й ударить її, але він підвівся й швидко пішов геть, зачепивши її плечем. Настя ще кілька хвилин стояла на місці, міцно притискаючи прапор до грудей, очікуючи, що зараз за нею прийдуть охоронці. «Що вони мені зроблять? — думала вона. — Поб’ють? Нехай, не звикати. Кинуть в одиночну камеру? Там не гірше, ніж у „гуртожитку“. Посадять на одну воду? Витерплю».

За нею ніхто не прийшов. Вона обережно визирнула в коридор — там було порожньо. Настя сховала прапор у комірчині, де зберігалося різне ганчір’я, відра й інший інвентар.

«Нехай що хочуть мені роблять, а прапор я їм не віддам, — вирішила. — Зрештою, не розстріляють же мене за це?»

Розділ 96

Геннадій розплющив очі й одразу ж зажмурив від яскравого світла.

— О! Здається наш хворий отямився! — почув він жіночий голос.

Поряд — усміхнена дівчина в білому одязі. Одразу все стало на свої місця — він у лікарні, його мали прооперувати. Нога! Геника ніби обдали окропом з ніг до голови. Він спробував рвучко підвестися, щоб огледіти ногу, але одразу все попливло, захиталося перед очима, на зміну заллятій світлом палаті прийшла темінь. Він чув, як до його чола доторкнулася прохолодна дівоча рука, потім прохолодну вогку тканину, і розплющився.

— Здурів, чи що? — нарочито сердито мовила дівчина. — Хіба можна так різко зриватися з місця?

— Нога… Що там? — спитав він тихим тремтячим голосом.

— Що нога?

— На місці?

— А де ж їй бути? — дівчина лагідно посміхнулася. — Без тебе сама нікуди не пішла.

Геник, щоб пересвідчитися в правдивості її слів, все-таки відкинув вільною від крапельниці рукою край простирадла: бинти на нозі, отже, ногу не ампутували.

— Гено, зараз ти в реанімації, але якщо до завтра все буде добре, тебе переведуть в післяопераційну палату, — пояснила дівчина. — А зараз відпочивай, я зроблю тобі пару уколів.

— Я хочу пити.

— Не можна, — дівчина вологим бинтом змочила йому губи.

Наступного дня Генику не судилося потрапити у звичайну палату — його стан швидко погіршувався. Часом він повертався до тями, потім знову починалася гарячка і він марив, іноді непритомнів. Як крізь сон він чув голос лікаря, який наказав готувати хворого до повторної операції.

— Я не дозволяю… відрізати… мені ногу, — видушив Гена до того, як знову знепритомнів.

З безлічі медичних приладів розумів, що перебуває в реанімаційному відділенні. Після повторної операції його стан на кілька днів поліпшився і Геник радів з того, що його переведуть у палату.

— Скоро будеш танцювати, — пожартувала медсестра, коли хлопець міг самостійно їсти і навіть посміхався.

— Не навроч! — попросив, ніби відчуваючи, що на цьому не скінчилися його страждання.

І знову все по колу. Лікар ще раз завів мову про ампутацію.

— Я зробив все, що міг, але я не Бог, не можу зупинити гангрену. Найліпший вихід — ампутація, поки є надія.

— Ні! — вкотре категорично заявив Геннадій. — Я не буду жити без ноги.

Марно лікар намагався довести йому, що без ноги живе багато людей, що можна зробити зручний у користуванні протез, що згодом він звикне до нього і навіть не помічатиме — Геник у жодному разі не дозволяв відрізати ногу.

— Залишилася гола кістка, — сказав лікар, — видалені великі шматки, навіть коли пощастить вижити, все одно залишишся кульгавим.

— Мені байдуже, — стояв на своєму Геннадій. — Мені потрібна нога.

— А кому вона не потрібна? — сумно пожартував лікар і наказав готувати хлопця до операції.

Геннадія ще раз прооперували, і знову він опинився в реанімаційному відділенні. Страшенний біль він зносив стійко, зціпивши зуби, аж поки не втрачав свідомість. Він налаштував себе винести все, перемогти і біль, і жар, і всі незручності прикутої до ліжка людини, щоб не стати неповносправним і повернутися до нормального життя. Іноді він марив і бачив то Майдан, де в нього стріляли та над головами натовпу пливли труни під «Плине кача», то говорив з Філософом, то знову біг з Малим через неозоре поле. Тяжко поранений, знову починав нерівний поєдинок зі смертю.

— Йди геть! — махав він руками, коли крижана біла тінь наближалася до нього впритул, хапала за горло.

Щойно Геннадій звільнявся від холодних пазурів на шиї, вона зубами впивалася в його праву ногу. Біль був нестерпний, ніби він босоніж ступав по розпечених жаринах, а смерть безжально відгризала його плоть.

— Не смій! — кричав він, намагаючись відірвати ненажеру від своєї ноги, але бракувало сил, руки ставали неслухняними і він у відчаї кричав від безпорадності.

Іноді смерть відступала, напевно, стомившись катувати жертву, і Геник отямлювався. Першим бажанням було побачити, чи нога не ампутована. Упевнившись, що все добре, він просив пити. Здавалося, що спрага, яка почала його мучити ще в Іловайську, не відступить ніколи. Він жадібно припадав до склянки з водою, яку подавала дбайлива медсестра, випивав її і засинав. Йому снилась ріка. Не Кальміус, який врятував його з побратимами, а незнайома гірська річка. Він чув, як дзюркотить, весело щебече-розмовляє чиста джерельна вода, шліфуючи пласкі камінці. Він черпає прозору воду, хоче її скуштувати, але вода протікає крізь пальці як у решето. Він робить ще одну спробу, потім ще і ще, бо спрага дошкуляє, від неї пересихає в роті, язик прилипає до піднебіння, хочеться попросити пити, але він не може ворухнути язиком.

— Пити, — замість крикнути, шепоче нерозбірливе.

У грудях пече, і незабаром уже палає все тіло, мов воскова свічка. Нестерпний жар добирається до правої ноги.

— Ні! — кричить він. — Не треба! Не можна!

Важко дихаючи розплющує очі. Знову реанімація, поруч — знайома медсестричка.

— Нога… Моя нога, — шепоче він порепаними вустами.

— На місці твоя нога, — посміхається дівчина і дає йому попити.

Втамувавши спрагу, стуляє повіки. Він знесилений, але спокійний, що ногу не відтяли. Геннадій засинає, не знаючи про те, що за півгодини знову все повториться — триватиме бій за життя.

Розділ 97

Улянка не дуже добре пам’ятала, як врятувалася з «коридору смерті». Напевно, їй пощастило тому, що була в одній із перших автівок. При падінні вона боляче забила до крові голову, і при найменшого руху їй паморочилося і вона блювала. Наче уві сні вона бачила медиків, які вивезли її в безпечне місце. Потім — провал, отямилася вже в госпіталі. Одразу згадалося все жахіття: рожевий пил, фонтан людської крові, який не забуде до скону. Боліла ліва рука нижче плеча. Схоже, що її прооперували, бо на ній — свіжі бинти. Улянка спробувала поворушити пальцями і зраділа — вона їх відчувала і могла ними управляти, а що поранена ліва рука, то можна буде повернутися в лави. Правою рукою торкнулася голови — там також бинти. У палаті, окрім неї, ще кілька дівчат, напевно, сплять.

— Привіт! — сказала дівчина, помітивши, що Уля роздивляється навколо себе. — Вітаю в нашому колективі! Я — Іра, лікар-терапевт.

— Уля, — відповіла дівчина. — Снайпер.

— З Іловайського котла?

— Так, а ти?

— І я звідти.

Дівчата познайомилися й одразу знайшли спільну мову. Від Ірини Улянка дізналася невтішні новини про велику кількість загиблих, поранених і зниклих безвісти. Ірина добре знала Олексія Григоровича.

— Не знаєш про долю нашого Баті? Він вижив? — спитала її Уля.

— Достеменно не знаю, — відповіла Ірина. — Те, що був тяжко поранений, — це точно відомо. Телефон, звичайно, поза зоною, але від наших хлопців чула, ніби його взяли в полон. Сподіватимемося на краще!

— Так, — погодилася Уля. — Не знаю, чи вийшов звідти мій хлопець. Не уявляю, як його шукати.

— Зателефонуй йому!

Уля згадала про свій мобільник, відчинила шухляду тумбочки, де лежав її телефон, і з полегшенням зітхнула.

— Я його зарядила, — сказала Ірина.

Уля знала, що в Геннадія не було телефону, тож спробувала знайти в списку абонентів когось із його друзів. На її дзвінки не відповів ані Мона, ані Малий, ані Кабан, не було зв’язку і зі Злим. Останній сам їй телефонував, розповів про останній раз, коли бачив Геника та Малого. Про всяк випадок Уля зателефонувала матері Геннадія, але й з нею не змогла зв’язатися.

— Мовчать? — поспівчувала Ірина.

— Дивно, але ні до кого не можна додзвонитися, — замислилася дівчина. — Невже всі… Ні, не може бути!

— Сама знаєш, який зараз зв’язок, не впадай у відчай, пізніше ще спробуєш їх набрати.

Улянка кілька днів робила спроби додзвонитися хоча б до когось із друзів Геника — все марно. У день, коли їй дозволили підводитися з ліжка після струсу мозку, вона з Іриною вийшла надвір прогулятися.

Перші дні вересня ще нічим не нагадували про осінь, літо не хотіло відступати, а його наступниця десь забарилися. Приємний вітерець гойдався на гілках дерев, шелестів зеленим листям. Дівчата йшли асфальтованою доріжкою, помережаною павутинням дрібних тріщин, і жваво обговорювали Мінські домовленості. Попри оголошене перемир’я, у госпіталь поступали поранені, які розповідали про «режим тиші» на фронті. Їх розповіді часто відрізнялися від новин по телебаченню. Нарешті зайшла мова про інше.

— Ти не зізналася своїм батькам, де ти? — спитала Улянку Ірина.

— Поки що ні.

— А коли збираєшся?

— Мабуть, не буду їм взагалі про це говорити, — сказала Уля. — Навіщо зайвий раз хвилювати? Зі мною все добре, руку прооперували, правда, ще болить голова, але й це минеться. Повернуся до своїх, тоді подзвоню батькам.

У кишені Улянки обізвався мобільний телефон. Вона дістала його — номер незнайомий. Телефонували з Дніпропетровська, з госпіталю, жінка дзвонила на прохання її хлопця Геннадія, який перебував у них на лікуванні.

— Він живий?! З ним усе гаразд? — схвильовано спитала Улянка.

— Геннадій поранений у ногу, але будемо сподіватися, що вона загоїться, — сказала жінка. — Він не може поки що з вами поговорити, бо не має телефону.

— То дайте йому слухавку, — попросила Уля. — Я хочу почути його голос.

— Хлопець ще слабкий, як тільки йому стане краще, він сам зателефонує. Він питає, як ви себе почуваєте?

— Добре, поранення не дуже важке, то нехай не хвилюється.

— А ще він дуже просив, щоб ви не сповіщали його рідних про те, що він у госпіталі, — сказала жінка. — Згодом він сам їм подзвонить. Добре?

— Гаразд, передайте Генику, щоб швидше одужував, я чекатиму на його дзвінок.

Улянка притисла мобільник до грудей, ніби телефон приніс не звістку про коханого, а дотик його руки. Кілька хвилин вона стояла приголомшена, намагаючись зберегти в пам’яті кожне почуте слово.

— Він живий! Він пам’ятає про мене і хвилюється! — пульсувало у скронях.

— Ну що ти, дурненька, — Ірина обняла Улю за плечі. — Усе ж добре?

— Якщо в мирний час людина хворіла, то ми вважали, що це погано. А коли на війні дізнаємось, що людина не вбита, а тільки поранена, то вважаємо, що це вже добре.

— Живий, і це головне, — підтвердила Ірина. — Війна багато чого змінила, поняття «добре» і «погано» — не виняток. Ходімо назад, тобі потрібно попити, а то он як зблідла!

…Потяглися довгі дні чекання дзвінка від Геннадія. Щохвилини Улянка була в напруженні, але ніч змінювала день, потім приходив новий день, приносячи надію, але Геник мовчав. Уля серцем відчувала, що йому зараз нелегко, молила Бога дарувати коханому швидке одужання і мучилася в очікуванні. Минув тиждень після розмови з жінкою, а Геннадій так і не дав про себе знати. Іноді дівчина зневірювалася, але гнала геть думки про те, що Геник міг померти. Не витримавши пресу очікування, вона роздобула номер госпіталю і зателефонувала туди, назвавшись його сестрою. Їй повідомили, що дійсно такий поранений у них. Це дало їй надію, і вона оптимістично зустрічала прийдешній день.

Наприкінці вересня Улянці повідомили, що її переведуть в реабілітаційний центр під Києвом, бо рана загоїлася, але рука не повністю відновила функції і ще погано згиналася в лікті. Того ж дня Уля ще раз зателефонувала в дніпропетровський госпіталь, і їй підтвердили, що Геннадій лікується там. Те, що хлопець живий, її порадувало, а ось те, що до цього часу він так і не зателефонував, насторожило. Зринули невтішні думки про те, що він її покинув.

«Усе може бути, — розмірковувала дівчина. — Спочатку Геник пожалів мене, почав зустрічатися, можливо, і сам повірив, що кохає. Опинившись на відстані, розібрався у своїх почуттях і зрозумів, що жалість та кохання — різні речі. Скоріш за все, впевнився, що зі мною все гаразд, і вирішив піти по-англійськи, не прощаючись. Мовляв, не дурна, все сама зрозуміє».

Від таких думок було боляче і сумно, але щось змінити Улянка не могла. Вона звикла і вміла чекати і бути терплячою. Дівчина знала, що їй ніхто, окрім Геника, не потрібен. Навіть якщо знайшов собі іншу дівчину, Улянка не влаштовуватиме розборки, а кохатиме далі. Кохання, якщо воно справжнє, не завжди взаємне. Та воно не потребує зобов’язань, може жити в серці вічно.

Розділ 98

Наприкінці вересня Геника перевели із реанімаційного в хірургічне відділення, і він з полегшенням зітхнув. Лікар, який його кілька разів оперував, зайшов до нього попрощатися.

— Скільки ж ти нам, хлопче, додав клопоту! — посміхнувся. — Я сам не вірив, що ти видряпаєшся з того світу.

— А я вірив! — сказав Геник, і на його обличчі сяйнула задоволена посмішка. — Дякую вам, лікарю!

— Облиш! Це моя робота, а ось ти точно в сорочці народився! Не знаю навіть, чому я повівся на твоє: «Не дам відтяти ногу!» Іноді треба робити поступки наполегливим хворим — такий я маю зробити висновок?

— Не знаю, лікарю, але у вас справді золоті руки.

— Якби ще й зарплатня була золотою, — пожартував лікар. — Хай щастить, герою! Я побіг — чекають поранені.

У палаті Геника було ще два ліжка. В одному з поранених, чи не суціль забинтованому, він упізнав Грушу.

— Ти Груша? — спитав.

— Мумія єгипетська, — озвався той. — Так, я — залишки колишнього Груши.

— У нас є спільний знайомий — Злий.

— А-а-а! — протягнув Груша. — Так, Злий мій земляк. Ми з ним зі Свердлівки, що на Луганщині, хоча до війни не були знайомі. Він мені іноді дзвонить. А ти?..

— Сєвєр. Пам’ятаєш, ви зі Злим йшли на завдання, коли ми з тобою бачилися востаннє?

— Так-так! Згадав, — сказав Груша. — Як тебе звати? Тут більше на ім’я, ніж за позивними. Я — Гриша.

— Геннадій. Мене перевели з реанімації, — пояснив він, — отримав поранення під Іловайськом.

— А я… сам знаєш, як воно було. Тепер від колишнього бійця залишилась тільки частина. Нема одного ока, однієї нирки, половини печінки та кишківника, пальців на правій руці, а решта на місці. Чим не боєць?

— Навіщо ти так?

— А як?! Скажи мені, Гено, як мені жити далі? Куди податися? Моє місто під окупацією, а я навіть не людина, а так, її половинка, яка нікому не потрібна. Чому життя така несправедливе? Навіщо я лишився живий? На муки собі й рідним?

— Якщо лишився живий, отже, так потрібно, — сказав Геннадій, — ти ще не виконав свою місію на землі.

Геник не знав, що казати в таких випадках. Він добре розумів Григорія, бо сам ще кілька днів тому не знав, як буде жити і чи буде взагалі, якщо ампутують ногу. Він думав, які слова дібрати, щоб втішити зневіреного хлопця, напружував пам’ять, та марно. Він уявив себе на місці скаліченого побратима і зрозумів, що думав би так само на його місці.

— Гришо, я справді не знаю, як тобі жити, — зізнався Геннадій. — Втішати, що все добре, — не можу, але знаю одне: жити потрібно, бо життя… воно одне, іншого нема. Сам недавно не знав, що зі мною буде, але для себе вирішив, що коли ампутують ногу, то покину свою дівчину, аби не бути їй тягарем на все життя.

— Ти про Улянку?

— Так.

— Гарну дівку відхопив!

— Так, мені пощастило. До речі, як там Злий?

— Нормально, воює. Перемир’я, чорти б його побрали! Кожен день везуть «двохсотих» і «трьохсотих», як і раніше!

— Яке перемир’я?

— Ти що, з неба впав?! — Гриша подивився на нього здивовано. — А! Та ти ж з реанімації до нас спустився! — посміхнувся. — Повернутися звідти — це все одно що з неба на землю, — почав жваво розповідати останні новини.

Розмову хлопців перервала група волонтерів, які прийшли до хворих дізнатися, чого вони потребують.

— Ось вам домашня випічка, — сказала дівчина, викладаючи на тумбочку гостинці. — А це — ковбаска, передали жінки з Хмельниччини. Вона свіжа, залита смальцем.

— Мені такі страви вже можна, — сказав Григорій, — тому ледацюзі, що спить, також, а ось новенькому — не знаю.

— Я спитаю в лікаря. — У Геннадія від самої згадки про домашню ковбаску забурчало в животі.

— Ви, дівчатка, принесіть новенькому якийсь одяг, — попросив Гриша, — бо в нього тільки труси. Не чемно зустрічати вас у такому вбранні.

— Добре. Може, ще щось потрібно? У нас є кошти.

— У нього нема мобільника, — поклопотався Григорій, — може, хоч старенький роздобудете?

— Замовлення прийнято!

— А вам, Гришо, що потрібно?

— Новеньке око.

— Ну у вас і жарти!

Надвечір волонтерки повернулися і принесли Геннадію новий спортивний костюм, дві біленькі футболки та труси.

— Мобільник був у вжитку, — виправдовувалася дівчина, — але справно працює. Ми поклали на рахунок п’ятдесят гривень… поки що.

Геннадій від незручності аж спалахнув. Він подякував дівчатам і вивчив свій новий номер.

— Чого лежиш, як колода посеред дороги? — звернувся до нього Григорій. — Телефонуй своїм, а я піду на перекур, мені тут підкинули кілька пачок цигарок.

Геннадій набрав номер матері, але зв’язку з нею не було. Він зателефонував Улі.

— Я слухаю, — почув він знайомий голос, і його серце наповнилося приємним щемом.

— Улянко, привіт! — сказав він лагідно.

— Геник?!

— Так, моя мила дівчинко, це я! Радий чути твій голос. Де ти зараз?

— Я в реабілітаційному центрі під Києвом, — сказала схвильовано дівчина. — Ти як?

— Сподіваюсь, що все страшне вже позаду. Переніс кілька операцій, тепер буду доліковуватися.

— Ти чому не телефонував?

— Не міг, був у реанімації. Вибач мені, моя кохана, найкраща й найдорожча. Я виправлюся. Скажи краще, як ти?

— Сумую, скучаю, кохаю.

— Я теж. Улянко, у тебе є номер бабусі Богдани? Щось я ніяк не можу додзвонитися мамі.

— Є, скину СМСкою. А ти зараз зі свого телефону дзвониш?

— Так, скинь, будь ласка, також номери всіх наших.

— Гаразд.

— Готуємося до обходу! — сповістила медсестра, і Геник вимушений був розпрощатися з дівчиною.

Після обходу він набрав свою бабусю. Почувши голос онука, вона розплакалася.

— Генику, мій любий, я так рада, що хоч ти знайшовся! — мовила крізь сльози.

— А ще хто пропав?

Богдана Стефанівна розповіла про те, як Настя з Вадимом поїхали й пропали безвісти.

— Так ось чому я не можу зв’язатися з мамою…

Геник як міг заспокоїв бабцю, але сам дуже розхвилювався. Він поцікавився, чи телефонує Іванка.

— Дуже рідко, ми навіть не знаємо, де вона живе.

— А тітка Ніна? Володя?

Богдана Стефанівна не стала вдаватися в подробиці, лише сказала, що Ніна з сином живуть і працюють у Підмосков’ї.

— Генику, дай мені адресу госпіталю, я приїду тебе навідати, — попросила.

— Ні, не дам! Не треба до мене їхати, у мене все є, приносять волонтери. Як підлікуюся, мені дадуть відпустку і я приїду до тебе.

— Коли саме?

— Бабусю, цього я точно не знаю. Головне, щоб ти трималася і дочекалася повернення мами. Добре?

— Генику, ти гадаєш… вона повернеться?

— Звичайно! Я впевнений у цьому! Не хвилюйся за мене, тримайся, я знаю, що ти у нас сильна і мудра! Я буду тобі дзвонити щодня. Цілую! — сказав він на прощання.

Уже надвечір зателефонував Злому. Хотів попросити, щоб навістив свого друга Грушу, бо в того моральний стан не дуже, але до палати зайшов Григорій.

— Хочеш поговорити зі Злим? — спитав Геник.

— Не зараз. — Груша ліг на ліжко і повернувся до нього спиною.

Розділ 99

Як тільки Настя взяла до рук синьо-жовтий прапор, у неї виник зухвалий план. Своїми думками вона вирішила поки не ділитися навіть із Вадимом і подивитися на реакцію Філіна наступного дня. Настя розхвилювалася так, що вночі вже не думала про своє звільнення. Вперше за час полону вона молилася, щоб їх не обміняли наступного дня, бо для втілення в життя її намірів потрібно було кілька днів. Їй не спалося, хоча в «гуртожитку» помітно поменшало мешканців. Звечора вони порахувалися і виявилося, що їх переполовинили, залишивши двадцятеро людей із тридцяти дев’яти. Камера видалася просторою, і всі змогли спати лежачи, а не сидячи, як раніше.

— Здається, ми зі Степаном можемо пишатися статусом старожилів, — пожартувала Олена.

— Друге місце за нами, — з сумом у голосі констатувала Настя.

Зранку вона помітно хвилювалася. Її неспокій не пройшов повз увагу Вадима.

— Що трапилося? — спитав він, коли за сніданком вона двічі випускала з рук ложку.

— Нічого, — знизала плечима Настя і замість своєї склянки чаю взяла Вадимову.

— Ти чимось стурбована, я ж бачу.

— Тобі здалося, — посміхнулась вона і потисла йому руку. — Ввечері поговоримо. Гаразд?

— Благаю, не роби дурниць, — попросив її Вадим.

— Усе буде добре!

З острахом і хвилюванням чекала Настя, коли з’явиться Філін. Зранку вона в першу чергу прибрала в його кабінеті, ретельно вимила підлогу і біля дверей, на місце українського прапора поклала вологу ганчірку. Настя мила підлогу в коридорі, коли Філін промчав повз неї, відчинив двері й на частку секунди зупинив свій погляд на ганчірці під ногами. Він шаркнув по ній кілька разів чобітьми і сів за свій стіл, бо за ним вже зайшли кілька чоловіків у камуфляжній формі, і вони зачинилися. До Філіна весь час заходили відвідувачі, змінюючи одне одного, тож цілий день жінка перебувала в напруженні, чекаючи коли Філін закінчить прийом і дійде її черга. На її подив, надвечір Філін замкнув кабінет, навіть сказав Насті: «На все добре», чого ніколи не робив, і пішов.

Жінка зітхнула з полегшенням. Вона прибрала все, як завжди, у комірчині, озирнувшись, склала прапор у кілька разів і сховала його на грудях, під футболкою. За вечерею вона боялася, що хтось із охорони помітить прапор, але інакше не могла. Вона схилила голову над тарілкою і коротко розповіла Вадиму про свій вчинок.

— Не розстріляють же мене за нього.

— Я б не був таким впевненим, — відповів Вадим. — Це дуже ризиковано. Ти це усвідомлюєш?

— Так! Але як інакше?! — гаряче зашепотіла Настя. — Це частина моєї батьківщини, і я не могла більше дивитися, як топчуть її брудні чоботи. Це неправильно!

— І що ти далі з ним робитимеш?

— Вивезу з окупації!

— Це неможливо!

— Не залишати ж його тут?

— Якщо його знайдуть у тебе при обміні, все може зірватися. Тебе не відпустять!

— Навіщо думати про погане?

— Розсуди сама. Якщо буде обмін, то нас обшукають.

— Усе минеться. Ходімо!

Коли Настя лягла спати, то непомітно для інших дістала прапор з-під одягу, відвернулася до стіни і так заснула, обнявши частинку своєї батьківщини. Вранці вона загорнула прапор у пакет, поклала поміж своєї білизни і загорнула в матрац.

— Подивлюсь, що сьогодні скаже Філін, — шепнула вона Вадиму.

За день Філін не згадав про зниклий прапор, і Настя трохи заспокоїлась.

— Здається, пронесло, — повідомила вона з радістю за вечерею. — Тепер лишається чекати на обмін.

Через день їх повідомили, що обмін відбудеться наступного дня. Вранці вони попрощалися з Оленою і Степаном, з якими встигли здружитися.

— Якщо нас звільнять, я зроблю все, щоб витягти вас звідси, — пообіцяла їм Настя.

Вони з Вадимом потисли руки всім мешканцям «гуртожитку», побажавши швидшого звільнення.

— Якщо будете в Луганську, телефонуйте, радий буду вас зустріти, — сказав Жулік на прощання.

— Та ні, краще вже ти приїзди до нас, — відповів Вадим, — у звільнене місто, бо ми зможемо тебе навістити тільки після звільнення Луганська.

— Не боїтеся, що приїду до вас і щось поцуплю? — спитав Жулік, потискаючи руку Вадиму.

— Якщо знайдеш щось цінне, — пожартувала Настя і чмокнула чоловіка в щоку.

Коли вона залишилася в камері наодинці з Вадимом, розгорнула прапор і знову засунула за пазуху. Їхні особисті речі помістилися в невеличкий пакет, то була лише білизна, яку для них придбала Аліса.

— Не передумала щодо прапора? — стиха спитав Вадим.

Він знав, що питання зайве: якщо Настя прийняла рішення, то марно її переконувати відступитися.

— Ні, давай присядемо на доріжку, — запропонувала Настя. — Не забобонна, але все-таки…

Жінка лягла на матрац, закинула руки під голову.

— О! Ці смугасті монстри! — сказала вона, вказуючи на рулони матраців у кутку камери. — Заляпані, брудні, потерті, а як я їх полюбила! До кінця життя пам’ятатиму!

— Жартуєш? Так, у порівнянні з картонками вони непогані, але там я їх буду ненавидіти, як згадку про жахливий період життя, — сказав Вадим.

Настя лежала і уявляла зустріч з рідними і близькими. Хвилювання було неймовірним, але жінка не хотіла його виказувати, тому поринула в думки про те, кого найбільше хоче побачити й обійняти. Напевно, її зустріне мама. Як же вона скучила за нею! Аж серце запекло, коли уявила, як притисне її, обцілує зморшки на обличчі і попросить вибачення за те, що саме вона додала їй років на обличчя. Вона обов’язково зателефонує Генику і попросить взяти відпустку хоча на кілька днів. Потрібно зв’язатися з Іванкою і переконати її повернутися. Дівчина не зможе вижити на чужині сама, без допомоги і підтримки. Вона повинна приїхати, а потім… Усі разом вирішать, як бути далі. Хай як складається її доля, вона повинна відчувати, що рідні не покинули її, що допоможуть виправити помилку. Далі хто? Левко. Звичайно, що він не приїде, а прилетить додому, щоб зустрітися з батьком. Алла, донька Аліси. Її також треба підтримати, вона ж ще дитина. Валентина та Ольга, члени «Оновленого Сходу», Сашко Гримайло і подруга Людмила — усіх хочеться обійняти, всі близькі та рідні. Кортить зустрітися з іще однією людиною, світлою і сонячною, — з Русланом Світличним, бійцем «Айдару» на позивний «Світло». Настя почувалася винною перед ним і його побратимами, які чекали на їхню допомогу і не дочекалися. Вона ще не знала, як і коли побачить Руслана, але відчувала, що їм необхідно зустрітися. У нього така позитивна енергетика!..

Час спливав, а за Настею і Вадимом не приходили. Після обіду хвилювання Насті посилилося втричі.

— Дивно, — сказала вона. — Незабаром стемніє, і тоді нас точно не обміняють.

— Треба чекати, — стримано відповів Вадим, хоча було помітно, що і він нервує.

Уже почало сутеніти, коли вони почули довгоочікуване клацання замка у дверях. Вони підхопилися на ноги одночасно, ще до того, як заскрипіли двері.

— Відбій на сьогодні! — стомлено повідомив охоронець.

У Насті земля попливла під ногами.

— Як… то? — пригнічено спитала вона.

— Звідки мені знати? Щось зірвалося напевно, — байдуже промовив охоронець і зачинив за собою двері.

Розділ 100

В останню суботу вересня Денис приїхав у Слов’янськ. Він залишив свій мікроавтобус поблизу дороги, забрав дрова і пішов до озера. Гладінь води не турбував розбишака вітер, і в ній завмерло небо. Сонце хилилося до землі, кинувши на води солоного озера блискітки. Денис одразу знайшов місце їхнього вогнища. Кілька обвуглених цеглин були хаотично розкидані, і він зібрав їх, поклав одна на одну по два боки. Чоловік виклав посередині дрова і зиркнув на годинник — за п’ять хвилин восьма. Він сходив до своєї автівки, приніс сумки з харчами і два розкладані стільці, на одному сів сам, інший поставив навпроти. Колись тут народилася їхня вигадана країна Лугандія. Хто прийде сьогодні? Хто ще живе в цій країні їхньої юності? Він не знав, але стримав дане рік тому слово, тому й приїхав і розпалив багаття. Полум’я залюбки лизало довгим червоним язиком сухі поліна і від задоволення тихо потріскувало.

Поринувши в далекі спогади, Денис не помітив, як поруч його автівки зупинилася ще одна машина. Він почув позаду кроки і не поспішав озирнутися, намагаючись вгадати, кого першого він тут зустріне.

— Лугандія! — пролунало привітання.

Як давно він не чув це слово! І яким приємним щемом озвалося воно в душі!

— Лугандія! — відповів хлопець і повернув голову. — Антоне?! — здивувався він, побачивши друга у військовій формі.

Вони потисли одне одному руки, по-дружньому обнялися. Антон сів навпроти Дениса, задивився на полум’я.

— Восьма вечора, — сказав, глянувши на екран телефону. — Схоже, більше нікого не буде.

— Вони подзвонять, — припустив Денис. — Я впевнений, що не забудуть, який сьогодні день.

— Тоді давай ввімкнемо мій смартфон на гучну розмову, щоб разом поспілкуватися, — запропонував Антон.

— Я свій також увімкну, якщо наберуть мій номер, — сказав Денис.

Денис нетерпляче кинув погляд на годинник. Хотілося розпитати в Антона, де він зараз і чому у формі, але хтось із друзів може подзвонити, тож треба почекати.

— Антоне, ти пам’ятаєш, хто запропонував зустрічатися щороку останньої суботи вересня? — порушив мовчанку Денис.

— Якщо не помиляюся, то Нік.

— Так, а Льоня вніс пропозицію зустрічатися, навіть якщо розсваримося. Хто знав, що невдовзі ми не зможемо зібратися в повному складі?

— Не те, що знати, а й уявити було неможливо.

Телефон Дениса озвався мелодією «Золотої осені», і він увімкнув гучний зв’язок.

— Лугандія! — почули вони привітний дівочий голос.

— Улянка! — радісно вигукнув Денис. — Де ти, наше сонечко?

— Хлопці, хто з вас там? — спитала дівчина.

— Антон і Денис.

— Я так рада вас чути! Я під Києвом, доліковуюсь після поранення, — пояснила. — Як ви?

— Я працюю на ринку, — відповів Денис. — Усе, як раніше, щоправда, виторгу нема, але таке життя, могло бути й гірше.

— Хвилинку, — зупинив Антон, — дзвонить Геннадій, тож вмикаю звук. Улянко, тепер ми зможемо говорити вчотирьох.

— Лугандія! — почули вони голос Геника. — Дзвонив Денису, а в нього зайнято. Антоне, друже, ти сам?

— Ні, зі мною Денис і нас чує Улянка.

— Везунчики! — сказав Геник. — Якби ви знали, як я хочу бути поруч!

— То приїзди! — запропонував Денис.

— Поки що не можу навіть ходити самостійно, — пояснив Геннадій. — А ти, Антоне, як там?

— Я? Пішов в АТО від свого відділку міліції.

— Та ти що?! — вихопилося в Геника. — Який ти молодець! Якщо щиро, то не чекав.

— Сам не чекав, — посміхнувся Антон. — А тебе ми ледве не поховали. Чому стільки часу не давав про себе знати?

— Мобільник згубив, — сказав Геник. — То як ти потрапив в АТО? Зізнайся, що спонукало?

— Багато що… По-перше, чимало пільг. Побуду в зоні АТО пару місяців і повернуся на свою роботу до Києва, а статус УБД[7] стовідсотково отримаю. А це і безкоштовний проїзд, і щорічні одноразові виплати, і сімдесят п’ять відсотків пільг за сплату комунальних послуг, а ще земельну ділянку під Києвом можу отримати. Уявляєш?!

— Уявляю, — пригнічено мовив Геник, але Антон не помітив його розчарування.

— А тут служба не бий ледачого! — збуджено продовжив Антон. — Стоїмо на блокпостах під Сватовим, на передову нас не посилають, ще й грошенят можна підзаробити. Непогано я влаштувався?

— Так, справді непогано, — озвалася Улянка. — А ти, Денисе, не отримував повістку з військкомату?

— Поки що ні, — відповів він. — Кажуть, що з Донбасу не беруть, ми на кшталт неблагонадійних, але якщо отримаю повістку, то ховатися або тікати в Росію, як багато наших земляків, не буду.

— А добровольцем нема бажання піти? Дивись, он Антон пішов на захист своєї країни, — сказала дівчина з іронією.

— Ні, Улянко, сам не піду — брехати не хочу, але й у кущах не ховатимусь.

— Друзі, давайте згадаємо тих, хто не дожив до сьогоднішньої зустрічі і ніколи вже не приєднається до нас, — запропонував Геннадій.

— Льончику, царство тобі небесне, — сказав Денис. — Ти завжди будеш з нами!

Вони помовчали, згадуючи доброго велетня Льоню, його відкриту посмішку і добре серце.

— Іване, і тобі царство небесне, — промовила Улянка.

— Якове, царство тобі небесне! — сказав Антон.

— Ніку, друже, ти завжди будеш з нами, як і твої пісні, — сказав Денис. — Царство тобі небесне!

— Я вірю, що хлопці зараз дивляться на нас згори, вони з нами, у країні Лугандії, куди нема входу стороннім, — додала Улянка.

— А я пропоную зачинити двері в Лугандію, — докинув Геннадій. — Нас лишилося четверо. І навіть не в тому річ. Нема більше сенсу приїздити на озеро щороку, бо країни, яку ми самі собі створили, вже не існує.

— Чому? — спитав Антон.

— У нашій вигаданій країні панували злагода, мир, довіра, дружба. Ми були впевнені одне в одному і знали, що поклич когось з нас серед ночі, і він прийде, не спитавши, чому, куди, навіщо. Лугандію — країну юності та мрій — знищила війна. Тож нехай вона залишиться в наших спогадах принаймні такою, як зараз. Безтурботна юність для кожного з нас скінчилася тоді, коли загинули Льоня, Іван, Яків, Никон. Мрії та плани на майбутнє зруйнували референдуми, «руський мір» і блокпости, а майбутнє кожного з нас не проглядається, ніби навколо туман. Ніхто не знає, що чекає на нас завтра, і надії на краще не буде до того часу, поки лунають вибухи. Не будемо ховати Лугандію, як покійника, вважатимемо, що вона розчинилася, як туман при вранішніх променях сонця, але вона житиме в нашій пам’яті, як щось світле, романтичне і незабутнє.

— Ми розповімо про Лугандію нашим дітям, — тихо додала Улянка.

— Хто згоден цього вечора назавжди проститися з Лугандією? — спитав Геннадій.

— Я серед вас найстарший, — сказав Денис, — я згоден, але зізнаюся, що мені так сумно з нею прощатися!

— Я теж не проти, — мовив Антон, — дитинство скінчилося, та й юність. Не треба жити у вигаданому світі, є реальність і вона зовсім не романтична.

— З болем відпускаю Лугандію, — сказала Улянка, — нехай вона пливе над озерами Слов’янська.

— Прощавай, Лугандіє! — озвався Геннадій. — Друзі, пропоную закінчити розмову і ввімкнути мелодію наших мобільників. Нехай країна Лугандія піде у вічність під пісню нашого друга Ніка.

Тихим вечором над озером зболеного міста під шелест комишів пролунало:

Делят между городами мое сердце люди, Те, кто мне так дорог, Те, кто меня не забудут[8].

Ще кілька хвилин Денис і Антон сиділи мовчки.

— Як міг Нік передчувати свою смерть? — замислився Денис. — Це слова з його останньої пісні. Схоже на прощання, і вони ж записані на його пам’ятнику.

— Я не знав.

Сонце червоною кулькою повільно опускалося до водної гладіні. Антон підвівся і сказав, що йому час повертатися на службу.

— Так ти не залишишся? Не вип’єш сто грамів за наших друзів? — здивовано спитав Денис.

— Ні, на мене чекає машина. Бувай! — і потис йому руку.

Антон пішов, а Денис задивився на полум’я. У пам’яті спливали, як у старому кіно, епізоди з життя Лугандії. Зі спогадів його вирвали чиїсь кроки, коли на небо горошинами висипали перші зорі. Дідусь, напевно, безхатченко, збирав пластикові пляшки у великий мішок. Він сторожко спитав, чи можна посидіти біля багаття.

— Сідай, батьку! — сказав Денис. — Можеш очі погріти.

Дідусь підійшов, сів на пісок.

— На стілець сідай, не бійся!

Дід промовчав і не рушив з місця.

— Бери, це все тобі! — сказав Денис, даючи торбу з харчами. — Пом’яни моїх друзів.

— Е-е-е, — протягнув здивовано старий. — А як їх звали?

— Никон, Яків, Іван, Леонід. Запам’ятав?

— Ага! А сумка? — сказав старий, побачивши, що чоловік збирається йти. — Забери сумку! Вона ж нова!

— Залиш собі.

Денис швидко пішов до машини і поїхав у Сєвєродонецьк. Розігнатися трасою не було можливості — дорогу розбила важка військова техніка. Денис зупинився неподалік блокпосту. Можна було приєднатися до далекобійників і чекати ранку, поки не відкриють дорогу, але йому хотілося побути на самоті. Денис заглушив двигун, вийшов з машини і запалив цигарку. Над ним було чорне високе небо, усіяне зірочками. Десь там, нагорі, серед мільярдів зірок, були його друзі.

— Знати б де, — промовив Денис. — Прощавайте, — сказав він із сумом і подумав, як добре, що навколо темінь і вони звідти не бачать його зволожені очі. — Прощавай, Лугандіє! — і проковтнув грудку.

Частина п’ята

Нам треба жити кожним днем,

Не ждать омріяної дати,

Горіть сьогоднішнім вогнем,

Бо «потім» може й не настати.

Ліна Костенко

Розділ 101

У середині листопада Геннадія хотіли комісувати, але він повернувся до своїх, хоча хвора нога боліла при фізичних навантаженнях і хлопець помітно кульгав. На нього чекав з нетерпінням Злий. Востаннє вони бачились у жовтні, коли Злий приїздив у госпіталь. Геник наполіг на тому, щоб його побратим навістив Грушу. Григорій був у пригніченому настрої і не знав, куди повертатися після одужання. Разом вони кілька днів спілкувалися, ходили на прогулянки і врешті-решт прийняли спільне рішення: Гриша має поїхати до своїх. Це був єдиний спосіб повернути побратима до життя, дати йому зрозуміти, що він може бути корисний, тож хлопець мав долікуватися і прибути до частини, щоб навчитися жити по-новому, можливо, він допомагатиме кухарю. Олексій Григорович вважався зниклим безвісти. Тепер у них був новий командир, але бійці не втрачали надію на повернення Баті. Геннадій також чекав на нього. За короткий проміжок часу він встиг звикнути до свого командира і полюбити його — як першу вчительку, яка все одно залишається найкращою.

Була мінлива погода: то падав сніг і здавалося, зима вже вступила у свої права, як зненацька нагадувала про себе пізня осінь, поливаючи холодним дощем. Чорнозем у полях, масний і липкий, відбирав у багатьох бійців взуття. Ступивши на розквашений ґрунт, годі було витягти ноги, на які налипала пудовою гирею земля. Бійці пробували зняти чорнозем палицями, потім — ножем, і навіть у такій спосіб чоботи залишалися брудними і важкими. Дехто залишав взуття брудним на ніч, мовляв, до ранку підсохне й відпаде, але місцеві знали — так робити не можна. На ранок чорнозем тужавів — ні відбити, ні відколупнути.

— Цемент! — констатували вони.

Коли розвідгрупа повернулася із чергового завдання, у двох бійців черевики просили каші. Мали зачекати кілька днів, поки волонтери не доставлять нове взуття. На чергову розвідку мусив піти хтось інший, тож зголосився Геннадій.

Бійці розвідувальної групи поверталися із завдання, і Геник дав рукою сигнал відходити, а сам затримався, щоб у разі чого прикрити. Після нічного бою на талому брудному снігу, змішаному із землею від вибухів, темніли розпластані тіла в камуфляжі. Геннадій пильно вдивлявся у невеликий пагорб праворуч, бо помітив рух. «Може, сєпарський снайпер заліг і чатує?» — подумав і пригнувся, перебігаючи до найближчого дерева.

Самотня сосна не могла стати надійною схованкою для бійця, бо мала занадто тонкий стовбур, що тягнувся до світла серед доволі густого чагарнику, проте вибору не було. Геник виматюкався про себе, бо, якби мав бінокль, зміг би розгледіти того, хто принишк за горбиком. «Може, здалося? — Геннадій напружив до болі зір. — Чи собака бігає, бо село неподалік?»

Він ніби приріс тілом до стовбура, тепле й холодне, але обоє живі. Минуло кілька хвилин — нічого. Хлопець уже пошкодував, що залишився, не пішов разом із хлопцями, бо, скоріш за все, снайпер готує для нього кулю. Доведеться покластися на фортуну. Цікаво, на чиєму вона боці? Яку обрала форму? З георгієвською чи з синьо-жовтою нашивкою на руці?

На свій страх і ризик він визирнув із-за дерева, по-гусячому витягнувши шию. Майнула рука в камуфляжній формі, і Геник мало не дав чергу, коли раптом помітив у руці білу хустинку. «Пастка? Виманює снайпер?» — подумав він, бо вже звик до підступності ворога.

— Виходь! — крикнув, хоча знав, що не почує, бо далеко позаду перегукувались автомати й іноді гримали віддалені вибухи.

Людина зіп’ялась на ноги й замахала двома руками. Він також покинув свою схованку і зробив пару кроків вперед, тримаючи автомат напоготові. Ополченець теж ступив назустріч, але Геник не втрачав пильності й швидко промацував поглядом дерева. Здається, більше нікого не було. Ворог наближався, не перестаючи розмахувати руками. «Може, й пощастить, — подумав хлопець, — ще й полоненого сєпаратиста приведу».

Відстань між ними скорочувалась, і на мить постать ворога видалася знайомою. Хоча в зимовому камуфляжі всі ставали подібними, але ця хода…

— Мара! Цього не може бути! — Геника обдало жаром, хоча до цього у нього цокотіли зуби — у чоботях чвакало.

Він вдивлявся в обличчя, аж очі засльозилися, відтак кліпнув, і саме цієї миті засвистіло з ворожого боку. Геник кинувся на землю і прикрив голову руками. Після вибуху підняв голову, шукаючи очима ополченця, проте побачив лише велику вирву. «Був сєпар — нема сєпара, — подумав, підводячись. — І полоненого не буде. Шкода».

Геник провів рукою по куртці — була брудна, а тепер ще й змокла, бо впав у невеличку улоговинку, наповнену талим снігом. Хотів витерти руки залишком снігу, який подекуди лежав неправильними колами, і завмер. Із щойно утвореної вирви знову виткнулася рука з брудною хустинкою. «Живий!» — подумав Геннадій.

Йому кортіло перевірити свою здогадку, але обережність не завадить, тож треба зачекати. Рука зникла, і хлопець вирішив, що ополченець зараз підведеться і піде йому назустріч. Минуло кілька хвилин чекання, поки знову не затріпотіла в руці тканина. Потім чоловік опустив руку, і так кілька разів. «Поранений», — вирішив Геннадій.

Він роззирнувся — здається, нікого, і рушив до вирви. Кожен крок — іспит на його удачу. Майнула думка, що краще не брати в полон, аби не ризикувати життям, а полосонути з «калаша» і пристрелити гада, але… Ні, не може бути! Він помилився. Здалося. Так буває, особливо тоді, коли нерви напружені як натягнута тятива. І примариться таке! Може, все-таки пастка? І він з власної волі крокує назустріч смерті?

За десяток кроків до вирви Геник побачив сєпаратиста з ворожою нашивкою на рукаві. Людина корчилася від болю, підтягала під себе ноги, стогнала, потім на мить завмирала і знову піднімала руку із тканиною.

— Агов! Сам вийдеш чи допомогти? — крикнув хлопець, зупинившись неподалік.

— Допомо… — прохрипіла поранена людина і, зібравши останні сили, перекотилася на іншій бік. Живіт і груди були червоного кольору.

Геник відзначив, що поранення серйозне, і спустився у вирву.

— Живий? — спитав.

Чоловік відірвав голову від землі й зустрівся з Геннадієм поглядом. У нього захиталася земля під ногами.

— Ти?! — вирвалося.

Розділ 102

У середині листопада Настя вже не так чекала звільнення, як раніше. Тричі вони з Вадимом готувалися, а обмін з незрозумілих причин зривався. Після останнього разу Настя вирішила не зациклюватися на очікуванні, яке ставало дедалі нестерпнішим, і відпустити ситуацію.

— Усе, — сказала вона Вадимові, — більше збиратися й тремтіти не буду. Рано чи пізно обмін відбудеться, хай буде як буде.

Вадим погодився. Недавно він мав змогу поговорити з чоловіками-афганцями, які займалися обміном, і вони його запевнили, що все буде добре. Розмова відбувалася в присутності ополченців, тому причин зриву він не дізнався.

Кілька останніх днів Настю і Вадима разом з іншими полоненими посилали чистити вулиці від снігу.

— Шкода, що тебе не відправляють більше прибирати приміщення, — сказав Вадим.

— Нічого страшного, — Настя посміхнулась, — хоч свіжим повітрям подихаю.

Насправді, жінці було важко. Брудний злежаний сніг за ніч підмерзав, узявшись важкою льодяною брилою, яку чоловіки спочатку розбивали ломами, а потім жінки вантажили уламки на візки. Навчившись у будь-якій ситуації знаходити позитив, Настя вирішила, що не все погано. Їй дійсно бракувало свіжого повітря, тож тепер була змога ним подихати. Втішала думка, що прапор у неї і тепер не бачить щодня Філіна, хоча вона поборола страх перед ним і більше не тремтіла при зустрічі. До того ж Вадим був поруч з нею, і це було приємно.

— Диви, вночі був морозець, а зараз пішов дощ, — сказала Настя, коли після обіду зненацька полило, як із відра.

— Може, досить на сьогодні? — звернувся до охоронця Вадим. — Люди геть мокрі.

— Наказу повертатися не було, тому прибирайте.

Дощ не вщухав. З низьких темних хмар на людей нескінченним потоком лилися косі холодні струмки. І раптом у небі щось блиснуло.

— Блискавка?! — Настя підвела голову.

Небо грізно гримнуло, ніби розгнівавшись на людей. За першим розкатом загриміло ще раз, а потім ще.

— Це не на добро, — сказала жінка похилого віку. Вона примружила очі, подивившись вгору, ніби намагаючись зрозуміти, чому відбувся збій. Вона похитала головою. — Буде горе.

У Насті шпигонуло серце, і вона сполотніла, злякано подивилася на розгніване небо.

— Горе, — прошепотіла.

Вадим побачив, як затремтіли її губи і від жаху розширилися очі, та обійняв її.

— Чому ти злякалася? Це не вибухи, лише грім.

— Буде горе, велике горе, — промовила вона, ніби не почувши слів Вадима.

Він пригорнув до себе Настю і відчув, як вона тремтить.

— Люба, заспокойся. Яке горе? Ти віриш у забобони?

— Вона сказала «Буде горе», і я це знаю, — Настя подивилася на Вадима широко розплющеними очима.

У них Вадим побачив непідробний страх і поспішив її заспокоїти. Але Настя вже впала в істерику.

— Я знаю, знаю, знаю! Трапилося нещастя! Велике горе! — кричала вона і пручалася, намагаючись звільнитися від Вадима, який тримав її, обхопивши двома руками. — З ким? З мамою? Геником? Іванкою? Вадиме, скажи мені! Благаю!

— Люба, то все нерви, — промовляв він, — ми занадто довго чекали обміну, ти була в напруженні, тому грім злякав тебе. Він не здатний вплинути на події.

— Ти… Ти мені не віриш! — Настя вирвалася з його обіймів. — Трапилося щось непоправне!

— Горе прийшло, — промовила знову та сама жінка і наклала на груди хрест.

— Замовкніть! — гримнув на неї Вадим.

— Вона не винна! — кричала Настя. — Я відчула, серце не бреше! Прийшло горе!

— Повертаємось назад! — дав команду охоронець.

Вадиму вдалося завести Настю в автобус. Вона притислася до нього і ридма ридала цілу дорогу. Їй викликали лікаря, яка одразу поставила діагноз «Нерви!», накапала у склянку з водою крапель і дала їх Насті.

Усю ніч Настя тихо схлипувала, дорікаючи Вадимові, що він їй не вірить.

— Ну звідки ти можеш знати, що з рідними трапилося лихо? — спитав він пошепки.

— Не знаю, — відповіла Настя, — але біда прийшла саме тоді, коли гучно гримнуло. Усередині похололо, і я відчула, що звідти вирвали щось дуже дороге й рідне.

— Не накручуй себе. Усе буде добре.

— Уже не буде, — тяжко зітхнула вона і знову невтішно заплакала.

Розділ 103

У свіжій вирві від розірваного снаряда лежала, стікаючи кров’ю, сестра Геннадія Іванна. В одній руці вона тримала брудну білу хустинку, другу руку притискала до рани на животі.

— Генику! — посміхнулася.

Він присів біля дівчини, поклав її голову собі на коліна. Радісний вираз на її обличчі змінився гримасою болю.

— Зараз тобі допоможу! — сказав Геннадій, дістаючи бинт та джгут.

Він обережно відвів руку дівчини, оглядаючи рану, й одразу відкинув джгут, почав розпаковувати бинт.

— Потерпи трішки, я швидко, я зараз, — говорив поспіхом.

— Боляче, — прохрипіла дівчина. — Дуже болить.

— Зараз переболить.

Геник склав бинт у кілька шарів і приклав до рани, кров юшила на всі боки. Сестрі розпанахало живіт точнісінько так, як колись Льончику. Трагедія не повинна повторитися, він має врятувати сестру!

Геннадій обережно взяв її на руки, посміхнувся:

— Тримайся, сестричко, наші медики тебе врятують.

Іванна обхопила брата за шию. Він відчув, як тремтить від болю її тіло, які слабкі її руки, і майже побіг.

— Як добре, що я тебе зустріла, — важко дихаючи, промовила впівголоса. — Ти… як у дитинстві, завжди… мені допомагав.

— Іванко, помовчи, побережи сили, — сказав він, відхекуючись, — усе буде добре, я тобі обіцяю.

Його ноги вгрузали в проталини, він спотикався, а дорога здавалася нескінченною. Ось і посадка. За нею — поле, а потім — село. Там порятунок, там його побратими. Швидше! Геник необережно ступив, перечепився через зламану гілку і мало не впав.

— Генику…

— Вибач, — сказав він, помітивши, як від болю перекосилося лице сестри. — Потерпи ще трішки.

— Зупинись.

— Не вигадуй, я витримаю. Головне, ти…

— Прошу тебе, Генику, — голос Іванки став ще слабшим.

— Лише одну хвилинку, — сказав він, опускаючи дівчину на землю.

— Посидь зі мною… як колись… коли ми були маленькі, — попросила сестра.

Кожне слово давалося їй з болем. Геннадій присів поруч, поклав її голову собі на коліна, провів долонею по обличчю, витираючи бруд.

— Замазура, — сказав він і тихо посміхнувся.

— Я завжди була якась неправильна, — промовила дівчина. — Ти молодець, у тебе і на столику, і в шафі, і в житті все було в порядку. А я завжди була незграбою і… нещасливою.

— Не вигадуй. Зараз підемо, я трохи перепочив.

Геннадій хотів підвестися, але дівчина притримала його. Її рука з тремтячими пальцями була холодна.

— Прошу тебе, — промовила Іванка стиха, — не треба поспішати. Хочу тобі дещо розповісти.

— Потім, сестричко, потім поговоримо, ще буде час поплескати язиками, — спробував він перевести розмову на жарт.

— Я… відчуваю, що можу не встигнути…

— Встигнемо! Обіцяю!

— Не треба, Генику, час спливає, а ти повинен знати… — Іванка закашлялась, і тоненька цівка крові потекла з куточка губ. — Мовчи і слухай. Добре?

— Так, — кивнув.

— Усі люди помиляються, але я зробила величезну помилку.

— Іванко, не час про це говорити.

— Мовчи. Я справді повірила в нове й щасливе життя. Чому? Бо була наївна і дурна… Така вже вродилася. Втім, не в тому річ… Коли виїхала в Росію, то одразу ж пересіла на інший автобус і повернулася у Луганськ, щоб воювати далі.

— Але ж ти телефонувала з Росії, — нагадав Геник.

— Так, щоб мамі та батьку було спокійніше, — пояснила дівчина. — Іноді туди їздила, щоб подзвонити. Місяць тому я дізналася, що вагітна.

— Ти… вагітна?!

— Була.

На обличчі дівчини майнула гірка посмішка.

— Ті, за кого я ладна була віддати життя, щойно вбили мою дитину.

— Іванко…

— Мовчи і слухай. Лише тоді, коли відчула всередині нове життя, усвідомила, яка ця війна безглузда і жахлива… І я зрозуміла маму, її хвилювання, весь біль і відчай на собі…

Дівчина замовкла і важко дихала. Геник з жахом дивився на пляму крові, що швидко розросталася, забарвлюючи залишки снігу під тілом сестри. Дівчина стулила повіки, і Геник торкнувся долонею її обличчя.

— Усе добре, братику, — промовила Іванка і продовжила: — Я вирішила повернутися додому, впасти до ніг мами і просити вибачення… Хотіла, щоб вона виростила мою дитину, поки я буду у в’язниці, але мене не відпускали… Я чекала слушної нагоди і… ось… зустріла тебе. А вони вбили мою дитину. Знаєш, у мене був хлопчик — я це відчула і навіть придумала йому ім’я.

— Яке? — спитав Геннадій, ковтаючи грудку, яка застрягла в горлі.

— Іванко.

— Гарне ім’я.

— Так, але кляті сєпари влучили мені в живіт і вбили Іванка.

— Сестричко, ми зараз підемо, тобі допоможуть і ти ще народиш не одного хлопчика.

— Облиш, Генику. Я все розумію. Не розповідай мамі про те… про… що я її обманювала і воювала. Скажи, що все зрозуміла і поверталася до неї попуткою… з покаянням… з Росії, вона потрапила під обстріли… Добре?

— Так.

— А ще не кажи про мою вагітність. Нехай у її пам’яті я залишусь… А, все одно вона мені не пробачить.

— Мама все пробачить, ти ж знаєш, що вона добра.

— Так, у нас найкраща мама… Мені так шкода, що завдала їй стільки болю… Бережи її й себе збережи хоча б для неї.

— Гаразд.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Обніми мене, — попросила дівчина.

Геннадій лагідно обійняв дівчину. Так вона не бачила його обличчя, яке оросилося сльозами.

— Я так хочу до мами… Пригорнутися до неї… Мені так холодно… і вже не боляче. Справді, зовсім не боляче, лише дуже хочеться… спати…

— Не треба спати, сестричко. — Геннадій злегка струснув дівчину. — Ми всі виходимо з дому, щоб туди повернутися, ти також повернешся, зустрінешся з мамою…

— Не всі повертаються, — прошепотіла.

— А ти повернешся.

— Додому я… повернуся… дощем, — злетіло тихе й останнє з її вуст.

Геннадій змахнув сльози, повернув до себе обличчя сестри. Вона востаннє поглянула на брата, тіло обм’якло, голова відкинулася назад, і погляд зупинився десь там, у небі, куди відлітала її душа і де скопичилися темні хмари.

— Ні-і-і!!! — вирвалося у нього з грудей. — Іванко! Ні-і-і!

Несамовитий крик відчаю полетів угору. Враз небо обурилось, і якась невидима грізна сила розірвала його на шматки, і загримів грім. Знову гримнуло, й уперіщила злива, ніби небеса накопичували воду довгий час, щоб в одну мить обрушити її на землю.

— Господи! За що?! — крикнув Геннадій зводячи руки.

Небо знову невдоволено обізвалося громом.

— Господи! Пробач та прийми її душу грішну! — перехрестився Геннадій. — Боже, пробач і мої гріхи!

Небо заспокоїлось, і дощ стишився. Геннадій нахилився до сестри, прикрив їй повіки, торкнувся губами холодного і мокрого чола. Обличчя дівчини було бліде, спокійне і вдоволене. Геник важко підвівся, взяв на руки ношу і повільно пішов полем. А дощ змивав із землі краплини крові…

Розділ 104

Алла повернулася додому раніше від тітки Катерини. Останнім часом Катерині Максимівні щастило: вона знайшла учнів і тепер займалася репетиторством, що давало додатковий, хоча й незначний, прибуток. Алла бачила, що жінці важко починати нове життя на новій роботі і в чужому місті, але тітка Катерина не скиглила, навпаки, в усьому її підтримувала. Алла згадала, як навесні 2014 року в Луганську вчителька української мови та літератури увійшла до кабінету й побачила на дошці напис великими літерами: «Осторожно! Укропка!» і підпис «Юные ополченцы». Тут Катерині Максимівні морально набагато легше і вона намагається заробити більше грошей, щоб забезпечити нормальним харчуванням та одягом Аллу. Скільки вже разів Алла намагалася довести, що вдягається не гірше за інших дівчаток і нема потреби так багато працювати, але тітка Катерина була невгамовною. Лише тоді, коли Алла заявила, що більше не братиме від неї одягу, жінка трохи заспокоїлася, але ненадовго. За кілька днів заявила, що потрібно збирати гроші Аллі на навчання в інституті.

«Треба приготувати щось смачненьке до приходу тітки», — подумала Алла і дістала з холодильника курячий фарш.

Поки фарш розморожувався в мікрохвильовій пічці, встигла попити чай з бутербродом. Задзвонив мобільник, і Алла зраділа — телефонувала мама.

— Доню, як ти там? — спитала мати.

Алла розповіла, що у них усе гаразд, що тітка Катерина працює до пізнього вечора, намагаючись вдягти її в новеньке і нагодувати смаколиками.

— Шкода, що ми з батьком не можемо нічим допомогти, — сказала мати, — але незабаром у нашій республіці все налагодиться і тоді ми віддячимо Катерині.

— Мамо, у нас все є, не турбуйся. Краще розкажи, як ви?

— Почали виплачувати пенсії та зарплати. Я вже отримала зарплату за жовтень, — похвалилася жінка. — Щоправда, вона мінімальна, але ж наша республіка ще така молода! У нас усе попереду: і розквіт, і мирне життя, і високі доходи. Донечко, ви приїдете на зимових канікулах?

— Звичайно! Я так скучила! Де зараз тато?

— Він поруч, ми чекаємо маршрутку. Доню, тато передає тобі велике вітання.

— Дякую! І йому від мене вітання.

— Аллочко, наше сонечко! Ми з татом тебе дуже-дуже любимо!

Алла хотіла сказати, що вона також їх дуже любить, але зв’язок раптово перервався. Дівчина спробувала набрати номер матері, але не вийшло. Вона виклала фарш на тарілку і спробувала ще раз подзвонити матері, але марно. Кілька разів вона набирала номер батька — те саме. Алла зітхнула. Шкода, що не вдалося договорити до кінця, але зникнення зв’язку — не дивина, і вона взялася готувати обід.

Коли повернулася тітка Катерина, Алла вже накрила на стіл.

— Яка ти молодчина! — сказала жінка, роздягаючись.

— Ще й домашні завдання виконала! — похвалилася Алла.

— Мама не дзвонила?

Алла не встигла відповісти, як задзвонив її мобільник.

— Незнайомий номер, — розгублено промовила дівчина. — Дивно.

Алла відповіла на дзвінок й одразу сіла на диван. Її очі розширилися від почутого, вона зблідла і, відчайдушно скрикнувши: «Ні! Не може бути!», розридалася.

— Що?! Що трапилося?! — кинулася до неї жінка.

Дівчина не могла говорити і простягнула їй телефон.

— Як це трапилося? — спитала жінка за хвилину. — Коли можна приїхати?

Катерина Максимівна дізналася, що мати й батько дівчинки загинули. Вони стояли на зупинці, коли танк ополченців в’їхав у натовп людей. Жінка напоїла дівчинку заспокійливим і сказала, що потрібно забрати тіла з Луганська і поховати.

— Щоб були поруч з Іваном? — спитала Алла.

— Дитинко, напевно, поруч поховати не вийде, бо там уже чиїсь могили, — сказала жінка, обнявши Аллу. — Твої батьки зустрінуться з Іваном на небесах. Ми зателефонуємо бабусі Богдані, нехай вона приїде до тебе.

— Навіщо?

— Я сьогодні встигну добратися до Луганська автобусом через Алчевськ, — сказала Катерина Максимівна, — це набагато довше, п’ять годин у дорозі і двадцять чотири блокпости наших і бойовиків. Назад зможу виїхати лише завтра, а ти не повинна стільки часу лишатися на самоті.

— Я справлюся.

— Ні, нехай вона побуде з тобою, а завтра зранку ви займетеся підготовкою до похорону, — наполягала жінка. — Вона знає, що робити, гроші я вам залишу. Аллочко, тобі рано довелося стати дорослою, але я вірю, що ти впораєшся.

Катерина Максимівна не стала травмувати дівчину, розповідаючи подробиці. Треба отримати довідку про смерть не з печаткою ЛНР, а з українською, аби закрити питання кредиту раз і назавжди через смерть позичальника та поручителя.

Розділ 105

Геник вийшов із лісосмуги. На руках у нього — тіло сестри, перед ним — дві дороги: ліворуч, за кількасот метрів, свої бійці, праворуч — село. Він з хвилину постояв у роздумах і повернув праворуч.

Він увійшов на крайнє подвір’я, поклав тіло дівчини на ґанок, постукав у двері. Вийшла жінка, запнута біленькою хустиною, витерла руки фартухом, привіталася і зойкнула, побачивши скривавлений труп.

— Це моя сестра, — сказав Геннадій. — Її вбили. Вона була на боці ополченців.

— Господи! — жінка перехрестилася.

Вона не стала влаштовувати допит — усе одразу зрозуміла, побачивши нашивку на рукаві Геннадія.

— Занось її до хати, — сказала.

Жіночка хутко поставила в один ряд кілька табуреток, щоб покласти дівчину.

— Яке горе, — зітхнула вона. — Така молоденька і гарна… Клята війна!

— Можна зняти з неї камуфляж і спалити?

— Звичайно!

Жінка відчинила шафу, дістала блакитну сукню.

— Це я купувала на подарунок своїй невістці, — пояснила, — вона не ношена, нова.

— Залиште. Знайдіть щось інше.

— Ні, мій син пішов воювати за Новоросію, а невістка мене зненавиділа за те, що підтримую іншого, старшого сина — він воює під Донецьком в українській армії.

— Ось чому ви все одразу зрозуміли.

— Війна розбила родини, але рідна кров… Я щодня молюсь за обох синів.

Геннадій вкинув у грубку камуфляжний одяг сестри, трохи подумав і віддав полум’ю її посвідчення бійця армії невизнаної ніким ЛНР, український паспорт поклав до своїх документів.

— Я викличу фельдшера, нехай видасть довідку про смерть, — сказала жінка.

— Як…

— Не переймайся, хлопче. Скажу, що племінниця їхала до мене і потрапила під обстріл. Зараз покличу сусідку, обмиємо дівчину і вберемо, а ти йди надвір, покури.

Геннадій зателефонував своїм побратимам і сказав, що затримався, бо випадково натрапив на труп щойно загиблої сестри. Хлопці пообіцяли негайно зв’язатися із командиром і оформити йому відпустку.

— Мені потрібна машина і труна, — сказав Геннадій.

— Усе буде за годину, — пообіцяли товариші.

Геник відмовився від супроводу товаришів. Він знав, що потрібно сповістити рідних.

Кілька разів брав телефон і ніяк не міг сказати бабусі про смерть сестри. Мати мусили ось-ось звільнити. Залишався батько. Геннадій набрав його.

— Що ти хотів? — почув він замість вітання.

— Готуйся до похорону, — відповів Геннадій. — Іванка загинула. Я її везу.

— Що?!

— Потім усе поясню, — Геннадій натис відбій.

Водій бачив, що Геннадій ніяк не наважиться зробити ще один важливий дзвінок, і запропонував свою послугу.

— Я сам.

Геник почув голос бабусі й привітався.

— Як ти? Де зараз? — спитала Богдана Стефанівна.

— Бабуню, ти в нас сильна, я знаю, — почав він.

— Що?.. Що трапилося?

— У нас горе. Іванка загинула, — випалив на одному подиху.

Він чув, як зойкнула і розплакалася бабуся, намагався знайти слова втіхи, але сам був розбитий і пригнічений.

— Про похорони не турбуйся, — сказав онук, — мої друзі про все подбають, лише треба буде потім з ними розрахуватися.

Геннадій зв’язався з Денисом і попросив його все організувати. Дорогою він думав про те, скільки смертей побачив. Скільки часу знадобиться, щоб скинути з себе цей тягар? Чи зможе він хоча б через роки зізнатися Улянці в тому, що вбив Якова? Чи колись розповість матері правду про сестру? А своїм майбутнім дітям про вбитих ним ополченців? Чи все це потрібно тримати в собі до скону?..

Розділ 106

Валя за звичкою ввімкнула комп’ютер, знайшла стрічку новин. Заварила каву, бо знала пунктуальність Олі, яка мала ось-ось під’їхати. Ольга закупила чергову партію берців для бійців і хотіла зустрітися з Валентиною до від’їзду.

Щойно Валентина поставила на стіл чашки, увійшла Ольга.

— Тобі б директором бути, — посміхнулась їй Валентина, — ні на хвилинку не спізнишся!

— У всьому люблю порядок, — сказала Оля і привіталася.

Подруги випили каву й одразу припали до комп’ютера. У першу чергу дізналися про кіборгів, які вели бої за донецький аеропорт, потім передивилися новини з лінії фронту.

Жінки з обуренням коментували новину з української території, з Новопскова, де був зірваний і розтоптаний прапор України.

— Де наша прокуратура?! Куди дивиться служба безпеки?! — із запалом говорила Валентина. — Доки кляті сєпаратисти будуть з нас знущатися?!

— Я ще можу змиритися, що в нас не було світла у південній частині Луганщини, — підтримала її Ольга. — Можу якось зрозуміти ватників, які питають, чому не дали Януковичу допрацювати свій строк, але не вірю, що не можна знайти ту наволоч, яка зриває державний прапор! Нехай що хочуть мені кажуть, але не можна допускати такі випадки!

— Згодна, — вже спокійніше сказала Валентина. — Є ще одна новина.

— Кажи вже! — видихнула Ольга.

— Знаєш, де зараз скотиняка, яка погрожувала мене відправити на підвал, а потім ще й обстріляла кав’ярню? Ніколи не здогадаєшся! Служить у лавах української армії. Так-так!

— Приїхали! Ось тобі і справедливість.

— І це ще не все! Солдатики мені розповіли, що та наволоч служить коригувальником у нашій армії, бо має досвід.

— Він же запроданець! Ось звідки беруться зрадники! Треба все розповісти органам!

— А докази де? Я натякнула, але реакція нульова.

— Весело ми живемо! — зіронізувала Ольга. — З середини жовтня маємо нового губернатора, підрозділи Луганської ОДА перенесли в наше місто, а змін на краще не помітно. Може, ми поспішаємо з висновками? Намагаємось прискорити події?

— Не знаю, Олю, — Валентина стенула плечима. — Давай не говорити більше про погане.

— А що у нас втішного?

Подруги згадали Настю, яку повинні були обміняти з дня на день, пожурилися і поспівчували Богдані Стефанівні, яка змучилась чеканням.

— О! Легка на спомин! — сказала Валентина, побачивши ім’я Настиної матері на мобільнику, який озвався. — Добре, скоро буду, — відповіла.

— Куди ти?

— Олю, ти можеш відкласти поїздку на один день? Богдані Стефанівні потрібна допомога: сьогодні похорони її онуки Іванки.

Розділ 107

Рано-вранці відчинилася камера.

— З речами на вихід!

— Уже вкотре? — зітхнула Настя. — Дайте п’ять хвилин на збори.

— Гаразд! — і охоронець зачинив двері.

Вони збиралися для повернення вчетверте. Передусім Настя дістала прапор і сховала під футболку. Робила вона це вже не криючись від сусідів по «гуртожитку».

— Не боїшся, що хтось тебе здасть? — спитав Жулік.

— Незабаром звільнять Луганськ, і ми знайдемо стукача, — відповів Вадим.

Настя була спокійною і зосередженою. Вона не стала складати в пакет футболки, віддала їх жінкам, що лишалися.

Ще раз попрощалися з Оленою і Степаном.

— Сподіваюсь, що востаннє, — сказала Олена, поцілувавши Настю.

— А я вірю, що ненадовго, — посміхнулася Настя. — Вас обміняють, ми все для цього зробимо.

Вадима і Настю вивели надвір і наказали чекати. Вони стояли на морозі з півгодини, але не помічали холоду. Нарешті їх обшукали. Насті пощастило, бо обшук був поверховий, їй обмацали боки, тому прапора не помітили, перевірили кишені. До них підійшли двоє чоловіків-афганців, які принесли документи. Насті повернули всі, а Вадимові лише водійські права.

— А паспорт? — спитав він.

— Не вдалося знайти.

— Як мені бути?

— Краще там поновити документи, ніж тут залишитися і чекати, — порадив чоловік. — Вам дозволили зробити дзвінки рідним чи близькім, які можуть приїхати вас зустріти, — сказав він і дав телефон.

— Кому телефонувати? — Настя поглянула на Вадима. — Я знаю лише номер мами.

— Подзвони їй, нехай сповістить Валентину, — порадив Вадим, — вона швидко знайде автівку.

Настя повідомила маму і попросила негайно знайти Валю. І знову чекання. Коли минуло ще дві години, Настя почала хвилюватися. Афганець простягнув їй цигарку.

— Будете? Ніби заспокоює.

Настя закурила. Вона вже давно не палила, тож одна цигарка подіяла на неї одразу і їй стало легше.

— Уже краще, — сказала вона Вадиму і взяла його під руку.

Коли їх посадили в автобус і повезли в бік Щастя, Настя розхвилювалася ще більше. Вона уявляла зустріч з мамою, зі своїми знайомими, і їй не вірилося, що незабаром всі жахіття полону будуть позаду і вона говоритиме про них у минулому часі. Жінка уявляла, як ступить на рідну українську землю. Здавалося б, що тут такого: перейти умовну лінію розмежування? Але тут — земля окупована, хоча й рідна, а там… Там — воля, там Україна, там усе своє, рідне, там прапор кольору неба і сонця і вона ладна цілувати рідну землю!..

На спуску з Веселої Гори ополченці зателефонували і з кимось переговорили. У Насті шаленіло в грудях серце, ладне їх розірвати.

— Якщо є справжнє щастя, то це щастя має назву «Повернення на батьківщину», — шепнула Настя Вадиму на вухо, і він міцно потис її долоню.

Їх вивели з автобуса біля мосту через Сіверський Донець. По цей бік — блокпост бойовиків, а на тому — синьо-жовтий прапор. Ополченці сказали, що вони мають дати коротеньке інтерв’ю для місцевого телебачення.

— Робіть все, що від вас вимагають, — стишеним голосом порадив їм афганець.

— Що ми маємо сказати? — запитала Настя ополченця.

— Подякувати за нормальні умови утримування, за швидкий обмін.

Настя з Вадимом зробили так, як хотіли ополченці: похвалилися гарним харчуванням та проживанням під час полону, подякували за звільнення.

— Спасибі! — Вадим потис руку афганцю.

— Нема за що, — сказав він. — Хай щастить!

Обмін полоненими двоє на двох відбувся на мосту побіля Щастя. Один із бойовиків кинув на Настю байдужий погляд і пішов, другий, молодший, подивився з ненавистю, аж перекосило, розкрив рота, аби щось сказати, але передумав, сплюнув на землю і пішов.

— Не звертай уваги, — стиха мовив Вадим.

— Он мама! — вигукнула Настя, помітивши жінку, що махала їй рукою.

Нарешті вони ступили на свою землю, і Настя, світячись від щастя, кинулась до матері.

— Матусю, моя хороша, моя рідненька! — лагідно говорила Настя, опинившись в обіймах матері. — Господи, ти так схудла! Хворіла? Вибач, моя дорогенька, вибач мені, що змусила тебе хвилюватися, — Настя цілувала солоні зморшки, — тепер усе буде добре, обіцяю!

— Тут Валентина та Оля, — сказала Богдана Стефанівна. — Вони приїхали по вас.

Настя обняла подруг, розцілувала їх, щиро подякувала.

— Ходімо до автівки, — поквапила Оля. — Треба встигнути до вечора, а то на блокпостах не пропустять до міста.

Вони сіли в машину. Настя сиділа поруч з мамою і не випускала її руку зі своєї, ніби боячись, що вона зникне. Коли виїхали за Щастя, жінка помітила на матері чорну хустку.

— Матусю, в тебе іншої хустки не знайшлося? — спитала Настя, і раптом її осяяла страшна здогадка. Вона згадала день, коли гриміло небо і в неї щось обірвалося в душі. Серце завмерло в грудях, і по спині пробіг холод. — Хто? — ледве спитала вона.

— Іванка, — вичавила з болем жінка.

Розділ 108

Настя після повернення з полону одразу ж пішла на могилу доньки. Уже не відчувала радості звільнення, лише порожнечу. Вона наче скам’яніла, просиділа біля вікна весь день, втративши лік часу. Що тепер для неї час? Чи важливо, котра зараз година і коли настане завтра, якщо всередині порожньо? Нема сил навіть на вовче виття — забрала порожнеча, поглинула все, до останньої краплинки. Навіть у полоні жили в ній і надія, і кохання, і радість. Усе вмерло разом з донечкою, залишилось у промерзлій могилі, поруч з Іванкою. Світ за вікном жив своїм життям, кудись поспішали люди, радіючи та сумуючи, сподіваючись та розчаровуючись, але вони — в іншому житті. А її життя скінчилося, бо людина жива доти, поки відчуває. Позаду — родинне щастя, маленькі діти, тісна квартира, надії на краще майбутнє. Усе поглинула безодня, темна, жахлива.

Життя виявилося занадто жорстоким. Навіщо їй було дарувати щастя материнства? Можливість прикласти дитину до грудей, не спати ночами біля дитячого ліжка, радіти першій посмішці, несміливому кроку, проводжати до школи і мріяти про майбутнє? Лише для того, щоб обірвати все по живому, так жорстоко, в одну мить? Робота, робота, робота. Мізерна зарплатня, яку вона вважала достойною, не дозволяла ані добре жити, ані харчуватися, не вистачало на відпочинок. А ще була мрія купити Генику власне житло. Скільки років вона тішила себе такою мрією? Багато. А в той самий час спливало її життя, проходило повз неї, а вона, не помічаючи, пливла за течією, тішачи себе нездійсненними мріями. Іванна більше часу проводила з бабусею, ніж із мамою. Здавалося, так зручно: дитина доглянута, нагодована, тож можна працювати по дві зміни. Гадала, що їхня родина в кращому становищі, ніж багато інших сімей, де не було бабусь, а у дитсадки черги на кілька років. Так жили і живуть багато родин, знімають квартири, навіть без надії колись її придбати, гадаючи, що й так щасливі. А в той самий час спливає непомітно їхнє життя. Від самого народження людини починається зворотний відлік, і кожен прожитий день наближає її до смерті.

Чи думала вона про це, коли дихала отруйними хімічними речовинами на заводі, полишивши доньку вдома зі свекрухою? Звичайно, що ні. В той час, коли мусила бути зі своєю дитиною, вона працювала, а смерть уже потирала руки, спостерігаючи за Іванкою. Можливо, все склалося б інакше, якби вона проводила більше часу з донькою. Можна було б не лише нагодувати дівчинку та вдягнути, а й виховати по-іншому. Тоді б Іванка не піддалася ворожій агітації, не пішла б воювати і була б поруч.

Жахлива несправедливість життя. Та що тепер дорікати, коли сама проґавила дитину і тому винна в її гибелі. Як з цим жити? І чи варто? Не повинні діти відходити в інший світ раніше від своїх батьків — такий закон природи, але життя жорстоке і непередбачуване. Її тіло живе, а душа померла. Марно Вадим намагався до неї заговорити, а мати плакала. Байдуже. Ніхто не зможе зрозуміти матір, яка втратила свою дитину, хіба що така сама жінка. І раптом заплакало небо дощем. Потічки сліз на шибці розмили силуети за вікном. Настя тяжко зітхнула. Навіть небо ридало, а вона не мала сліз.

— Я хочу до неї, — промовила хрипко, чужим, незнайомим голосом. Це були перші слова за останні дві доби.

— Що?! Що ти хочеш, люба? — кинувся до неї Вадим.

— Відвези мене на кладовище. Хочу до Іванки.

Вадим розгубився. Він уже хотів викликати лікаря, але Настя заговорила. Чи виконати її бажання, чи буде гірше?

— Я в нормі, — ніби прочитавши його думки, сказала жінка. — Допоможи мені вдягнутися. Йде дощ, а вона там сама.

Заплакане похмуре небо висіло над невтішною матір’ю, яка, похитуючись, підійшла до могили доньки, поцілувала її портрет. На неї дивилася усміхнена й щаслива дівчинка, не та зухвала сміливиця з автоматом на блокпосту, а мила й добра, якою була до того, як люди закликали війну на свою землю: «Путін, прийди! Введи війська!» Вадим мовчки стояв позаду, тримаючи над Настею фіолетову парасольку. Подумки жінка привіталася з донечкою, попросила у неї пробачення за те, що не догледіла і винна в усьому.

— Чому вона не поруч з бабцею? — спитала Настя.

Вадим зрозумів, що Насті важко вимовити слово «похована», і відповів, що біля свекрухи не було місця.

— Так, звичайно… Свекруха залишила собі місце біля свого чоловіка. Ніхто не думав, що так вийде.

— Людина не знає, що чекає її попереду. На жаль.

— Колись я дуже любила поезію. Це було в тому, іншому житті. Послухай, що написав Леонід Закордонець.

Ми вибираємо самі — Вставати пізно, а чи рано, Які співати нам пісні, Кому показувати рани. Коли до наших добрих мам Найкраще їздити у гості, Чиїм затаєним очам Вночі молитися до млості. Ми вибираємо серця, Межу, де стати нам на чати. Але для поховань місця Нам будуть інші вибирати.

— Поїхали додому, — сказав Вадим. — Ти застудишся.

— Байдуже.

— Я змок і можу захворіти.

— Тоді поїхали.

Настя поцілувала портрет. А небо ридало, поливаючи слізьми світлину Іванки, обціловуючи її потічками…

Розділ 109

— Генику, синку, розкажи мені, як все було, — попросила Настя сина, коли він, дізнавшись про повернення матері, взяв на кілька днів відпустку.

Геннадій сів поруч, обняв матір за плечі. Її було важко впізнати: схудла, синці під очима, осунуте бліде обличчя, у погляді — лише сум і біль.

— Іванка поверталася додому, — сказав він, — і загинула дорогою.

Геник обманював, бо правда могла добити матір, до того ж він дав слово сестрі і повинен дотримати.

— Знаю, — тихо промовила Настя. — Розкажи подробиці.

— А чи варто?

— Мені це важливо. Хочу знати, що моя дівчинка бачила востаннє, що сказала.

— Повертаючись з розвідки, я трохи затримався, а хлопці пішли вперед.

— Тобто був бій, ви відстрілювалися і ти… Навіть ти міг її убити?

— Ні, мамо, все було не так. Іванка добиралася попуткою, їхала з водієм, а вантажівка наїхала на міну. Я почув вибух, побіг туди і знайшов поранену сестру, — розповів він заздалегідь придуману легенду.

— Водій також загинув?

— Ні.

— Вона… ще була жива?

— Так. Іванка дуже зраділа, коли мене побачила. Я намагався їй допомогти, але поранення були надто важкі.

— Що вона сказала?

— Згадала дитинство і просила передати тобі її вибачення.

— Так і сказала?

— Вона шкодувала про свої вчинки, а ще просила передати, що дуже тебе любить.

— Ти не вигадуєш? Так і сказала? — Настя пильно подивилася в очі.

Геннадій витримав її погляд, поцілував у лоба і повторив:

— Мамо, Іванка передала, що дуже тебе любить і що ти найкраща мати.

— Дякую.

Кому було адресоване «дякую» — важко зрозуміти, але Генику здалося, що мати, почувши про каяття доньки і слова про любов до неї, з полегшенням зітхнула. Він намагався ще поговорити з матір’ю, відволікти її від сумних думок, але марно. Вона сховалася від світу за бетонною шумонепроникною стіною: скільки не стукай — все одно не почує.

— Мамо, я піду до Дениса, — сказав він.

Настя мовчки дивилася у вікно, за яким був інший світ, чужий для неї, жорстокий і навіть ворожий.

Геник зустрівся з Денисом, і, щоб не мерзнути на вулиці, вони пішли в кафе, поговорити за чашкою кави. У приміщенні було тепло і затишно. Тихо грав російський шансон. Гена сподівався, що тут хоч щось змінилося і він почує принаймні одну пісню українською. Марно, схоже, що тут жили далеким минулим, коли були популярні Успенська, Токарев і Кучин. Денис жалівся на малий виторг та високі ціни, а дітям стільки всього треба. Його дружина налякана обстрілами і досі здригається, коли чує віддалені розриви. Денис говорив, а Геннадій думав про те, що останні півроку не лише кардинально їх змінили, але й віддалили один від одного. Раніше, коли вони зустрічалися, знаходилося безліч цікавих тем для нескінченних розмов, а зараз він відчував, що бесіда не клеїться і говорять вони, аби лише не мовчати.

— А як там у вас у зоні АТО? — нарешті спитав Денис.

Геннадій міг би розповісти про Філософа, що так і не пізнав нірвану, пішов в інші світи, забравши з собою великий багаж знань, якими не встиг скористатися на цьому світі, але частинку своєї філософії лишив у спадок кожному з товаришів. Чи про Грушу, якому нікуди повертатися, якого ніхто не чекає, або про Малого, який не встиг закохатися або принаймні переспати з жінкою. Багато чого можна було розказати, але він не хотів цього робити, бо знав: Денис його не зрозуміє. Геник був вдячний йому за підтримку і допомогу на похоронах сестри, але відкривати душу не мав бажання, бо відчути, що означає розмовляти з побратимом, а за мить бачити його недвижиме тіло, зможе лише той, хто був там.

— Воюємо, стріляємо, — Геннадій натягнуто посміхнувся. — Нічого цікавого.

— Гине багато?

— Смерть приходить не стукаючи, не питаючи дозволу, забирає кращих.

— Шкода хлопців.

— Так.

У кав’ярню голосно завітала юрба юнаків. Геник відзначив, що всі вони призовного віку, здорові та щасливі. Хлопці зсунули докупи два столики, замовили пиво. За кілька хвилин до них приєдналися дівчата, гарно вбрані, з макіяжем на задоволених і безтурботних обличчях. Гена спробував уявити серед них Улянку і не зміг. Вона не вписувалася в їхню компанію — зосереджена, зі слідами втоми замість косметики на лиці, з почервонілими від морозу руками і мозолем на пальці від курка, з натертими плечима від ременя СГД.

Під час розмови Геник кидав погляди на шумну компанію і ловив себе на думці, що юнаки мимоволі дратують його. Малий був ще молодшим за них, а вже загинув, тоді як вони радіють життю, залицяються до дівчат та п’ють пиво. Чому вони тут, а не на фронті? Чи їм байдуже, що таких, як вони, щодня везуть додому в трунах? Так хотілося підійти і спитати: «Хлопче, що ти скажеш своїм дітям, коли спитають, де ти був під час війни? Збрешеш, що був непридатний до служби? Чи розкажеш правду про те, що пив пиво, сидів у теплі, поголений і напахчений парфумами, ситий у той час, коли ровесники давилися мерзлою тушонкою?»

— Генику, може, по пивку? — торкнувся його руки Денис.

— Ні, дякую. Я вже піду.

— Куди?

— Погуляю містом.

— Можемо пройтися разом.

— Ні, хочу побути на самоті.

Геннадій попрощався з Денисом і поволі побрів містом. Усе знайоме і близьке. На вулицях усміхнені симпатичні студентки, жінки з сумками поспішають додому, мами прогулюються з дитячими візочками. Помітно збільшилася кількість дорогих іномарок — Денис говорив, що в основному вони з Луганська, ті, які не встигли віджати ополченці. Вони їхали вулицями з більшою швидкістю, ніж місцеві, вміло маневрували, підрізали інших. І знову багато молодих хлопців, які зараз мали б бути в зоні АТО, а не поспішати в теплі домівки. Геник звернув у сквер, де було менше перехожих, які його дратували. Ішов, втупившись під ноги, шукаючи очима ворожу розтяжку та механічно, за виробленою звичкою, оглядаючи навколо місцевість, чи десь не зачаївся ворожий снайпер.

«Ні, так не можна!» — сказав він собі і знову пішов туди, де люди.

Геник розумів, що він та його побратими воюють саме заради такого спокійного життя, хоча серед бажаного миру почуваються зайвими, як скабка в нозі. Згадав друзів, які зараз закоцюблими пальцями стискають автомати, і відчув вину. Тільки там, де нема бухгалтера, підприємця, директора чи будівельника, а є кулеметники, снайпери, розвідники, він був на своєму місці, серед своїх. Там не треба розпинатися, доводячи навіщо і чому він воює, неважливо, чи є в тебе дорогий костюм та краватка і скільки грошей у портмоне. Там ніхто не спитає, яка в тебе освіта і чи придбав власне житло, бо там головне, який ти товариш і як влучно стріляєш. У зоні АТО нікого не цікавить, чи відпочивав ти на закордонних теплих островах і чи маєш новеньку іномарку, там ти повинен бути сміливим і прикрити своїми грудьми побратима. Марно питати тих юнаків у кафе, чому вони зараз тут. У зоні АТО складалося враження, що разом з ними воює вся країна, а тут стало зрозуміло, що воюють справжні патріоти. Геннадію нестерпно захотілося повернутися назад, хоча ще два дні тому він мріяв побувати вдома, досхочу виспатися в теплій постелі і поїсти домашніх страв.

Хлопець сам не помітив, як ноги принесли його до будинку, де колись мешкав Льончик. Він зайшов у найближчий магазинчик, купив торт і пішов навідати матір Льоні та Марійку. Жінки дуже зраділи його приходу, і полинової гіркоти на душі стало менше. Вони пили чай на затишній маленькій кухні, і Генику на мить здалося, що зараз подзвонять у двері і на порозі з’явиться усміхнений Льончик.

— Будеш хрещеним батьком моїй дитині? — спитала Марійка, відірвавши Геннадія від думок.

— Звичайно! Це навіть не обговорюється!

Довго в гостях Геннадій не засидівся. Він побачив у шафці за склом засушений білий гриб, саме той, який Льоня тримав у руках перед смертю і попросив передати його мамі. Спогади болем озвалися в грудях, і Геник поспішив додому.

Бабуся нагодувала його запашним борщем. Скільки разів він там згадував смачний домашній борщ з м’ясцем, а зараз їв неохоче. Не лізло в горло від думки, що десь там його Улянка марно намагається відірвати шматок замерзлого хліба, щоб пообідати. Тоді кухар кладе хлібину до саморобної пічки і каже: «Зараз, пані, вам буде подано копчений хліб!» Геннадій навіть посміхнувся, уявивши, як Улянка залюбки їсть хліб, вимащуючись сажею, як у дитинстві, коли вони їли спечену на вогнищі картоплю.

— Чому так погано поїв? — спитала Богдана Стефанівна. — Не смачно?

— Дякую, було дуже смачно! — сказав Геник, поцілувавши бабцю в щоку.

Хлопець хотів поговорити з матір’ю, але вона його не чула. Він побажав їй доброї ночі і пішов спати. Геник швидко заснув, але прокинувся від вибуху, який йому наснився. Умить простяг праву руку перевірити, чи на місці автомат, лупнув очима і згадав, що вдома, де тепла ковдра і м’яка подушка. А як там зараз Уля? Чи вдалося їй покімарити за ніч кілька годин, скрутившись на карематі? На душі шкребло. Він тихенько вийшов на балкон і закурив. Гена зрозумів, що більше не залишиться — він мусить бути там, де відчував себе своїм серед своїх. Мамі він зараз нічим не допоможе, біля неї залишаються дядько Вадим і бабуся Богдана. А він зранку збере свої нехитрі пожитки, дорогою до автовокзалу заскочить у супермаркет купити подарунки Улі та побратимам. З автобуса на блокпосту пересяде в машину, а там… Там його чекають і радітимуть поверненню щиро. Там буде важко і страшно, але він знатиме, що його совість чиста перед товаришами і перед собою…

Розділ 110

Щоранку Настя сідала на кухні біля вікна і мовчки сиділа до вечора. Мати клопоталася біля неї, намагалася розговорити, повернути до життя, але Настя закам’яніла не лише всередині, тіло нагадувало статую. Вадим ставив перед нею на підвіконня попільничку, клав цигарки і запальничку, і Настя курила. Автоматично час від часу простягала руку до пачки цигарок, і це видавало в ній живу людину. Коли Вадим починав до неї говорити, вона торкалася його руки прохолодними тонкими пальцями і стиха промовляла: «Вибач». Мати приносила їй поїсти, і Настя іноді байдуже брала шматочок і повільно клала до рота. Богдана Стефанівна тихо плакала від безвиході, не знаючи, як повернути доньку до життя. Коли Геник сповістив, що повертається в АТО, Настя навіть не простилася до пуття. Не повертаючись до сина, стиха промовила: «Щасти тобі, синку» і знову витріщилася у вікно. Чи бачить вона щось у шибку, чи то погляд у нікуди, чи намагається зазирнути в минуле, у ті часи, коли Іванка була жива, — хтозна.

Одного ранку Настя, як завжди, сіла біля вікна й помітила сіреньку пташку, яка стрибала за вікном по дитячому майданчику. «Може так бути, що душа моєї донечки зараз у тій пташці», — спало на думку.

І раптом щось майнуло перед її очима, вдарило у скло так близько, що Настя від несподіванки здригнулася. Це був голуб. Усередині Насті щось сколихнулося, змусило працювати мозок.

— Іванка, — прошепотіли її губи.

Вони зустрілися поглядом, голуб і жінка, і довго зблизька розглядали одне одного. Насті здалося, що птах сумний і самотній, як і вона.

— Ми з тобою споріднені душі, — заговорила до пташки, і голуб уважно стежив за кожним її порухом. Їй не хотілося, щоб голуб полишив її на самоті із невтішними думками. — Мабуть, ти втратив свою подружку і тепер сумуєш? Звідки я знаю? Не можу тобі пояснити, але відчуваю твій біль, бо самій болить. Хто нас з тобою зрозуміє? А ніхто! Мене вважають божевільною, та це не так. Самотність — жахливий стан спустошеної та розчавленої життям душі. Як і чим заповнити ту порожнечу, що схожа на прірву?

Здавалося, що голуб її зрозумів. Він потупцяв по підвіконню, вмостився зручніше і знову прикипів блискучими оченятками до Насті.

— Я буду тебе звати Самотній Голуб, — сказала Настя, і птах стріпнув крильцями на знак згоди. — Тільки не покидай мене. Гаразд?

Птах повернув голівку набік, прислухаючись до її слів.

— Ти голодний? — спитала Настя. — Я повинна дати тобі поїсти, а не годувати розмовами!

Вона підвелася, і голуб витягнув шию, слідкуючи за нею. Настя взяла зі столу пшеничну кашу з підливкою, і голуб зіп’явся на раму і, кумедно перебираючи лапками, пересунувся в її бік. Настя відчинила вікно і поклала каші на підвіконня. Голуба не треба було запрошувати, він швидко і жадібно накинувся на їжу.

— Голодний! — зітхнула Настя. — Мій бідний Самотній Голуб! Хочеш ще?

Настя нагодувала голуба, і він, трохи посидівши, полетів. Вона не відходила від вікна, чекаючи на його повернення, і голуб прилетів по обіді.

— Повернувся! — зраділа Настя, коли птах сів на підвіконня і нетерпляче затупцяв. — І чому вас називають ненажерами? — говорила вона, кладучи порцію каші на підвіконня. — Ми всі різні, у кожного свої потреби: одні їдять мало, інші — більше, а хтось встановив однакові для всіх норми. Це неправильно. Ти теж так гадаєш?

До годівниці прилетіли ще дві пари голубів. Вони нахабнувато відтіснили Самотнього Голуба і почали швидко дзьобати. Настин знайомий намагався просунути голову їм під лапи, щоб і собі встигнути поласувати, але один із них скубнув його, потім ударив у голову, і Самотній Голуб відсунувся.

— Ні, друзі, так не годиться, — сказала Настя. — Ви маєте пару і не можете ображати самотніх!

Вона просунула руку у вікно, і голуби, змахнувши крилами, відлетіли.

— А ти мене не боїшся, — сказала вона задоволено, коли Самотній Голуб лише відсунувся подалі від її руки. — Чого нам боятися, коли ми пережили найстрашніше?

Вона простягла руку з кашею у вікно. Голуб глипнув кілька разів на їжу, потім — на жінку і сторожко наблизився. Несміливо дзьобнув і відійшов, потім спробував ще і почав без остраху їсти. Наситившись, ще трохи посидів і полетів у своїх справах.

Коли повернувся з роботи Вадим, Настя сказала:

— Я сьогодні познайомилась із Самотнім Голубом.

— Чому із самотнім?

— Бо він втратив свою половинку і дуже сумує.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю і все.

Вадим ладен був розцілувати Настю за ці перші пагони пробудження до життя, але поводився стримано, щоб не сполохати її. Він дав їй тарілку з супом.

— Поїж, мама зварила. Свіженьке і смачне.

— Дякую. Звари, будь ласка, пшеничної каші.

— Звичайно, люба! — зрадів він її проханню. — Тобі з котлеткою, ковбаскою чи підливкою?

— Без нічого. Це для Самотнього Голуба.

Розділ 111

Сергій Андрійович прокинувся рано. Останнім часом він страждав безсонням. Сходив до знайомого лікаря, але снодійні ліки не допомагали. Звечора чоловік засинав, та за кілька годин прокидався, щоб провести безсонну ніч у роздумах. Зустріч з колишньою дружиною сколихнула все його життя, в якому, здавалося, все чітко сплановане і розставлене по місцях. Сергій Андрійович, прагматик за натурою, ніколи не чіплявся за минуле. Після зникнення дружини з дитиною кілька років намагався їх знайти, потім — забути. Час робить свою справу. Він завантажив себе роботою по саму маківку, щоб не було вільного часу на розмірковування. Та інколи мимоволі спливала думка про доньку. Реаліст, він знав, що донька не захоче його знати, бо він не виховував її, навіть не надіслав жодного вітання з Днем народження, не кажучи вже про гроші. Він для неї не існує — сумнівів нема, тож варто змиритися і жити своїм життям.

Людська доля — панянка примхлива. Хіба він міг допустити думку про те, що колись зустріне Богдану? Щоб помститися за його байдужість у вихованні Насті, доля звела його з Ніною, донькою Богдани. Сергій Андрійович ніколи не нарікав на своє життя — склалося так і крапка, але після такого злого жарту втратив спокій. Щоразу, прокинувшись серед ночі, він ставив собі одне питання: чи правильно він вчинив, відправивши Богдану додому, після того як дав їй надію? Іноді втішав себе думками про правильність свого вчинку, але щось нашіптувало, що він зрадив її вдруге, а якщо покласти руку на серце — проявив слабкість. Ніч навіювала думки про те, що потрібно бути сильним, зв’язатися з Богданою і все чесно розповісти. Приходив день, і нічні думки зникали разом з темрявою. Сергій Андрійович перевірив рахунок Богдани і побачив, що вона зняла незначну суму, недостатню для нормального життя. І знову питання для безсонних ночей: чому? Інша б одразу почала витрачати їх на себе, дітей, онуків, але не Богдана. Вона, його минуле, яке повернулося, щоб стати сьогоденням, а він відштовхнув її…

Сергій Андрійович випив міцної кави, яку лікар категорично заборонив. Останнім часом тиск зашкалював, збоїло серце, але позбутися багаторічної звички пити кілька разів на день міцну каву не міг, тому обманював лікаря, запевняючи, що вживає каву лише раз на день, хоча й розумів, що організм обдурити не можна.

Він поглянув на годинник. Скоро сьома, за ним заїде помічник і прийде домогосподарка Ірина. Сьогодні він мав намір оглянути об’єкт, який мають закінчити до весни. Будівництво «під ключ» приватних будинків давало непоганий прибуток і, що головне, стабільний. Зводити багатоповерхівки, звичайно, вигідніше, але й більше головного болю. Треба «вибивати» землю під забудову, що часто не подобається мешканцям сусідніх будинків, ходити по судах, до того ж нестабільність валюти і ще стільки всього, що голова йде обертом.

Під будинком просигналила автівка. Сергій Андрійович накинув піджак, поправив перед дзеркалом краватку. Звичка носити діловий костюм у нього залишилася із далекої юності, а краватка, здавалося, приросла удавкою на шиї. Чоловік привітався з водієм і помічником, і важкий чорний позашляховик швидко помчав геть. У Сергія Андрійовича починався звичайний робочий день…

— До роботи ми залучили в основному біженців з України, — пояснив дорогою помічник. — Люди тікають від війни, не встигаючи забрати необхідні речі. Виїжджали влітку на тиждень-два, а вийшло надовго. Скоро зима, а в багатьох нема теплого одягу та взуття, тож ми, користуючись вигідною ситуацією, набрали біженців. У них нема вибору. Або вони голодні, або хоч якась зарплатня. Кожен виживає, як може. Переглянете папери щодо цього об’єкта?

— Потім, в офісі.

На будівництві кількаповерхового сучасного приватного будинку кипіла робота з внутрішнього оздоблення. Бригадир Заур, чеченець за національністю, вибіг назустріч начальству, запросив оглянути дім. Сергій Андрійович знав, що де Заур, там порядок. Сергій Андрійович допускав, що бригадир, як і решта, цупить матеріали, але головне, що замовник задоволений і об’єкт зданий вчасно. Заур також підтвердив, що на будівництві працюють в основному робітники з України, на внутрішніх роботах задіяні здебільшого жінки.

— Зроби для них годинну перерву і збери жінок, — наказав Сергій Андрійович.

Заур здивовано скинув брови, але без зайвих питань пішов виконувати наказ. Тим часом Сергій Андрійович оглянув будинок з помічником і залишився задоволений. Він увійшов до дитячої, де вже майже були закінчені роботи.

— Гарна робота, — сказав, — дизайнер добре попрацював.

Стіни, стеля, підлога — усе нагадувало підводне царство: навколо плавали химерні рибки з посмішкою, чудернацькі жителі морського дна гралися з м’ячем, що тепло освітлював кімнату.

— Добре, що дитина може пожити в казці, поки не подорослішає, — подумав уголос Сергій Андрійович. Помічник здивовано поглянув на свого боса — він не звик його бачити таким. — Нехай жінки заходять сюди по одній, я хочу поговорити з кожною особисто, — додав зовсім іншим тоном Сергій Андрійович.

Помічник запопадливо поклав перед босом на підвіконня теку, дістав з неї кілька аркушів та ручку і вийшов. Жінки заходили і Сергій Андрійович ставив їм однакові питання: «Звідки приїхала?», «Чому?», «Як влаштувалася?», «Де мешкаєш і з ким?», «Діти є? Чого бракує?», «Чи маєш зимовий одяг?» Жінки розповідали про себе, він занотовував на папері розмір взуття та одягу для дітей чи дорослих та інше. Чоловік поглянув на годинник. Він не мав наміру згаяти стільки часу, але зупинятися на півдорозі було не в його правилах. Він вирішив дати список для закупівлі помічникові, аби допомогти і підтримати жінок, які втекли з рідної землі. Дехто з них дратував його, коли проклинав свою країну і прославляв Росію або не просив, а вимагав більшого, наприклад, вийняти житло в Москві й оплачувати його впродовж року. Тоді він зупиняв їх, переводячи тему на нагальні потреби.

— Я не благодійний фонд, — обривав він таких прохачок, — якщо у вас усе є, окрім житла в центрі Москви, запросіть іншу.

Це діяло безвідмовно, й одразу виявлялося, що в дітей нема звичайного теплого взуття. Сергій Андрійович уже подумав, що потрібно цю справу перекинути на помічника, бо він за годину мав бути в офісі на нараді, коли відчинилися двері і він побачив знайому жінку. Чоловік мало не випустив ручку, зустрівшись з нею поглядом. На нього дивилися знайомі великі чорні очі.

— Не може бути, — прошепотів.

— Вітаю!

Розділ 112

Левко гостював у батька п’ять днів, а Настя лише привіталася з ним, сказала, що рада його бачити, а потім побажала щасливої дороги. Вадим не ображався на неї за таку байдужість, радів, помітивши перші ознаки повернення до реальності. Хто б міг подумати, що звичайнісінький голуб змусить її ожити?! Він бачив, як Настя нетерпляче чекає повернення пташки і годує її з рук. Коли вона розмовляла із Самотнім Голубом, він виходив з кімнати, даючи їй можливість виговоритися. Лише трохи сумував, що не він, а голуб зміг достукатися до її скам’янілої душі.

У свій вихідний Вадим запропонував Богдані Стефанівні поїхати в село і трохи відпочити, бо все одно Настя її не помічає, але жінка боялася залишати доньку на самоті. Богдана Стефанівна погодилася, бо треба було купити їжі Барсику і залишити сусідці. Вадим провів жінку, зазирнув на кухню. Настя якраз зустрілася зі своїм крилатим другом і про щось тихо говорила. Він пішов у кімнату і ввімкнув ноутбук. Уже вдруге після повернення з полону Вадим відкрив відео, яке бойовики виклали в мережу після розстрілу 24-го відділу штурмового батальйону «Айдар» на трасі Щастя — Металіст п’ятого серпня. Минулого разу, побачивши жахіття загибелі тридцяти айдарівців, він не міг ніч спати. Серед поранених він упізнав Руслана Світличного. Чоловік лежав біля знищеної техніки, обгорілий і поранений. Руслан був у шоковому стані і стікав кров’ю, але це не завадило ополченцям допитувати його. Попри спеку йому довго не давали води. Ополченці знімали обгорілі трупи бійців, фотографувалися біля них по одному і групою, потім знову підходили до Руслана, який помирав на їхніх очах мученицькою смертю, і реготали. Натішившись досхочу смертями, ополченці дали йому пластикову пляшку з водою. Руслан спробував простягти руку, але сил уже не мав. Один із бойовиків, сміючись і нагадуючи, щоб усю не випив, підніс воду до його вуст, і боєць зробив кілька невеличких ковтків. Він глибоко вдихнув, і його голова відкинулася назад. Бойовики насолоджувалися його смертю і кепкували: мовляв, якби знали, що помре, то не поїли б.

Вадим зупинив відео, бо подзвонив син, і вийшов з кімнати. Коли повернувся, то Настя сиділа біля ноутбука, округливши очі від жаху.

— Ти… дивилася? — спитав він розгублено.

— Ти знав і мовчав? — докорила вона.

— Я не міг тобі сказати. Вибач.

— Руслан. Як так? Чому? Ми ж планували зустрітися родинами, — зітхнула Настя, — зробити шашлик. Не судилося. Чому за найдорожче і найрідніше ми розплачуємося такою великою ціною?

Вадим торкнувся губами її маківки.

— Гадаю, саме тому, що воно і є найцінніше.

Розділ 113

Сергій Андрійович ніяк не очікував знову побачити Ніну, молодшу доньку Богдани.

— Як ти тут опинилася?

— Довго розказувати, та й вам не цікаво.

— І все-таки?

— Я живу із Зауром, він мене любить, допомагає і мені, і сину.

— Здається, ти розповідала, що твій син у в’язниці, — пригадав чоловік.

— Володю звільнили, і ми майже одразу переїхали в Росію. Згодом я познайомилась із Зауром, ми зійшлися з ним і живемо в його будинку, — розповіла Ніна.

— А твоя родина?

— Нема чого розповідати, — неохоче сказала Ніна. — Мати і сестра там, я тут.

— Розкажи більше, — твердо мовив чоловік. — Усе по-порядку починаючи з дитинства. Я ставлю питання, ти — даєш відповіді. Зрозуміло?

— Я на допиті?

— Ти — моя підлегла, — нагадав чоловік. — Я не питаю, з ким і де ти спиш, що їла на сніданок і чи вчасно сходила в туалет.

— Ясно, — зітхнула Ніна. — Я вас слухаю.

— Це я тебе слухаю.

— Моя мати народилася в Західній Україні, одружилася і виїхала до Росії разом зі своїм чоловіком, — неохоче почала Ніна. — До речі, він був якимось великим начальником. Втім, це неважливо, бо з невідомих причин мати повернулася в Україну з немовлям на руках і чомусь не поїхала до батьків, а довгі роки від них ховалася. Не знаю, чи боялася їхнього осуду, чи ще щось, але мати приїхала до свого далекого родича, який усім сказав, що то його дитина, вони одружилися і вже потім народили мене.

— Як твій батько ставився до чужої йому дитини?

— Нормально. Настя вважала, що він мене більше любить, але це зрозуміло — я його кров. Не можу сказати, що батько балував Настю, як мене, але й не ображав. Після того як батько помер, мати більше не виходила заміж.

— У неї був хтось? Вона жила з кимось?

Ніна здивовано округлила очі.

— Ні, вона замкнулась у собі і жила сама.

— Як склалася доля твоєї сестри? — запитав Сергій, і його голос зрадливо здригнувся.

— Настя вийшла заміж, жила в родині чоловіка в Сєвєродонецьку на Луганщині, народила і виростила двох дітей.

— Хто в неї?

— Дівчинка Іванна і хлопчик Геннадій. Вони вже дорослі, нещодавно Настя розлучилася з чоловіком і зійшлася з іншим.

— Настя… колись цікавилась своїм біологічним батьком?

— Навіщо? У неї його не було. Хіба то батько, якщо ні разу не навістив доньку, не поцікавився її життям? Нехай буде вдячна людині, яка її прийняла.

— Та-а-ак, — протягнув він задумливо. — А ти не зовсім приязно говориш про сестру.

— Про Настю?! — пожвавилася Ніна. — Я про неї взагалі не хочу згадувати!

— Чому?

— Сергій Андрійович, уявіть собі, — емоційно заговорила Ніна. — Настя підтримала свого сина, коли той поїхав майданити. І що з того вийшло? Геника поранили, він ледь вижив. А мій син прийшов додому з в’язниці й одразу став на захист своєї землі, бо Україну захопили фашисти, бандерівці поповзли на Донбас.

Ніна розповіла, як Володя стояв на блокпостах, як потім вони чкурнули з ним до Росії.

— І в цей час моя дурнувата сестричка починає волонтерити, допомагати нацикам, — Ніна вже не контролювала себе і розмахувала руками. — Її син пішов добровольцем до укропів, а ми мусили тікати з рідної землі. Добре, що є братня країна, яка простягла руку допомоги Донбасу, та й ми знайшли собі прихисток. Тут адекватні люди, вони бачать, що фашизм розповзається по Україні…

— Я не просив читати мені лекцію, — обірвав її палку промову Сергій Андрійович. — Як зараз живе твоя сестра? Де?

— Не хочу знати, — вже спокійно сказала Ніна.

— Я ставлю питання, ти — відповідаєш, — нагадав їй чоловік.

— Вибачте. Сама згадка про неї мене бісить.

— Я запитав не про це.

— Від Насті лише проблеми. Мати поїхала на свою бандерівщину й купила там будинок, а моя навіжена сестричка з новоспеченим чоловіком повезла волонтерську допомогу нацикам і зникла безвісти, — холодно розповіла Ніна.

— Як зникла?

— Звідки я знаю? Якщо чесно, то вона сама у всьому винна. Хто її туди посилав? Сиділа б удома і не рипалася, усе було б нормально, а то корчить з себе патріотку. Справжні патріоти пішли в ополчення…

— Ти знову за своє?! — не стримав свого обурення Сергій Андрійович.

— Що ви ще хочете спитати? — ображено сказала Ніна.

— Настю розшукують?

— Напевно. Мати казала, що подали в розшук.

— Де зараз мати?

Ніна розказала про те, що матері довелося повернутися назад.

— Я вирішила не спілкуватися більше з нею, — додала Ніна. — Можете мене засуджувати, бо все-таки вона мені дала життя, але я мушу дбати про себе і свого сина. Зв’язок з жінкою, яка відкрито підтримує бандерівців, свою доньку, яка ненавидить Росію, країну, що дала мені прихисток, роботу й нову родину, може мені зашкодити. Ми з сином хочемо отримати тут громадянство. Можете уявити, що буде, коли дізнаються, що син моєї сестри воює проти своїх братів росіян, проти країни, яка мені стала рідною домівкою? Не врятує навіть те, що донька Насті виявилася розумнішою за свою матір і пішла в ополчення.

— Донька Насті?

— Так. Іванна воювала за Новоросію, потім переїхала до Росії.

— Куди саме?

— Цього ніхто не знає, навіть Настя. Але запевняю вас, що я до скону буду вдячна росіянам і залишуся вірною вашій країні. Не сумнівайтесь, я порвала з матір’ю-бандерівкою назавжди!

— Не сумніваюсь, — стиха промовив чоловік. — То ти, Ніно, живеш із Зауром і ні в чому не маєш потреби?

— Як сказати… Від зайвих грошей хто ж відмовиться? — посміхнулась Ніна.

— Йди, — сказав Сергій і відвернувся до вікна.

Ніна потупцяла біля порога, щось хотіла сказати, але передумала, вийшла і зачинила за собою двері…

— Їй допомоги не надавати, — попередив Сергій помічника, віддаючи папери. — Ще одне. Відміни сьогоднішню нараду, перенеси її на завтра. Я повертаюся додому, напевно, знову тиск піднявся.

Розділ 114

Вадим мусив сказати Насті про виклик до міліції.

— Ти зможеш дати свідчення чи сказати, що ти хвора? — обережно спитав.

— Хвора? — розгублено повторила вона. — Чому я хвора? Звідки ти це взяв? Підемо разом, але чому нас викликають? Через полон?

— Так.

У кабінеті слідчого говорив здебільшого Вадим. Він детально розповів подробиці перебування в полоні, відверто відповів на всі питання. Їх попросили зачекати в коридорі хвилин двадцять, але Настя з Вадимом просиділи цілу годину. Слідчий сказав, що їм потрібно прийти на бесіду в СБУ. Там Вадимові знову довелося повторити все з початку. Працівників служби безпеки цікавило питання чи насправді він підписав договір про співпрацю зі службами ЛНР. Вадим виклав все, як було, про те що його змусили підписати такий документ, хоча насправді він не співпрацював і не мав такого наміру.

— Чому ми повинні вам вірити? — Вадим почув запитання, якого чекав.

— Ми нічим не можемо довести своєї правоти, окрім своїх запевнень, — відповів.

Після двогодинної розмови їх відпустили, але попередили, що можуть викликати ще.

— Чого вони всі від нас хочуть? — стомлено спитала Настя.

— Звичайна перевірка, — сказав Вадим, — нам нема чого хвилюватися. Йди додому, а я займуся відновленням документів.

— Ні, я прогуляюся містом.

— Ти справді в нормі?

— Так. Я пройдуся ринком, потім додому.

Настя торкнулася губами його щоки, кволо посміхнулася. Вона пішла на Центральний ринок, де можна почути останні новини і зустріти знайомих. Настя розуміла, що потрібно щось робити і жити, але не знала, де та ниточка, за яку треба смикнути, щоб клубок життя знову покотився доріжкою. Чомусь вирішила пошукати кінець ниточки саме на ринку.

Робочий день наближався кінця, але підприємці не поспішали закривати контейнери, сподіваючись ще вторгувати. Настя зупинилася перед місцем, де продавали мийні засоби, й почала оглядати вітрини, намагаючись згадати, що дома скінчилося. Вона напружувала пам’ять, бо у ванній не знайшла чогось дуже потрібного. Повз неї пройшли двоє юнаків у військовій формі, і вона випадково почула розмову продавчинь з сусідніх контейнерів.

— Кляті фашисти! — стиха сказала одна жінка. — Лазять і лазять тут!

— Наволоч! Була б моя воля…

Військові завернули до них, і жінки почали стелитися перед ними, припрошуючи купити теплі шкарпетки та білизну.

— Ось подивіться, хлопчики, — солодко заспівала одна, — ці шкарпеточки з чистої вовни! Ноги будуть у теплі, як у валянках! А ось у цих — подвійна махра на підошві!

— А в мене гарна термобілизна, — хвалилася інша, — не якась там підробка, а заводська продукція! Купите — будете мене довго згадувати!

Солдати вибрали товар, купили і ледь відійшли, як продавчині послали їм услід прокльони. Настя мовчки рушила далі. Вона ненавиділа себе за те, що не втрутилася, не заткнула рота сєпаратистським нахабам, не зупинила хлопців і не сказала їм: «Дорогенькі, йдіть далі! Обійдіть це місце десятою дорогою і не купуйте в цієї сволоти нічого!»

Не змогла. Чому? Де поділася її емоційність і здатність до боротьби? Вона зламана, як квітка, котра ще хоче жити, але розуміє, що стебло зламане і вона ніколи не зможе розкрити свої пелюстки назустріч сонцю.

— Насте! — покликала її продавчиня, яка працювала поруч з Алісою. — А я тебе впізнала, хоча ти так змінилася. Воно й зрозуміло: полон, потім таке горе. Співчуваю.

— Дякую, — сказала Настя і спитала, як справи.

— Ми обурені, — розповіла жінка. — Благодійна організація видала нам чеки на гуманітарну допомогу і для цього обрала найдорожчий супермаркет. Ну чи не нахабство?!

Настя нічого не відповіла. Вона знала, що ця жінка та її сусідки мали проросійські погляди, за що після звільнення міста їх забирала на кілька днів служба безпеки, і тепер жінки стояли на ринку надуті, мов сичі на негоду. Їм пропонують гуманітарну допомогу, а вони ще й обурюються. Раніше б Настя в очі їм сказала все, що думає.

— А ми щойно Алісочку згадували, — мовила жінка іншим тоном. — Гарна жінка була, добра.

— Чому була? — не зрозуміла Настя.

— А ти… нічого не знаєш?

— Що я повинна знати?

— Нема вже ні Аліси, ні її чоловіка. Царство їм небесне!

Настя не простилася, швидко пішла додому. Схоже, що на кухні була мама, там брязкав посуд і щось смажилося на плиті.

— Мамо, що трапилося з Алісою? Чому я нічого не знаю? — спитала Настя з порогу.

— А коли я могла тобі розказати, доню? — виправдовувалась Богдана Стефанівна, витираючи руки. — Якби й розказала, ти б мене не почула.

— Мамо, вибач. Я хочу знати правду, — попросила Настя, взявши матір за руки.

Коли Настя почула розповідь про загибель Аліси та її чоловіка, то стиха сказала чи то до матері, чи до себе:

— Як жити далі? Нема Руслана, а тепер ще й Аліси.

Вона підвелася і пішла до вікна так, ніби їй на плечі звалили непосильну ношу, яка тягне плечі донизу.

— Мій Самотній Голубе, — почула Богдана Стефанівна, — зачекався на мене. Скажи, скільки ще втрат чекає на мене? Не знаєш? І я не знаю, але якщо буде ще одна, я не витримаю. Ти мене розумієш?

Розділ 115

Геник повернувся до побратимів. Дивно, але тут, де кожної миті чатує небезпека, він відчув полегшення. Та й дихалось вільніше, ніж у рідному мирному місті. Може, з ним щось негаразд? Усю дорогу Геник розмірковував, чому одні спокійно п’ють пиво і гуляють з дівчатами у той час, коли в інших пальці примерзають до автоматів. А ще тут дівчата, які не люблять, щоб їх жаліли чи вирізняли. Вони в зоні АТО задля того, щоб їхні ровесники спокійно відпочивали? Така несправедливість ранила душу, ніби на відкриту рану сипали сіль. Геник подумав, що навіть по закінченню війни ділитиме чоловіків на дві категорії: ті, що були там, і ті, що тут. Напевно, ніколи не зможе стерти цю лінію розмежування, як ніколи не забуде тих, хто залишився обнімати землю, захищаючи її від ворога. Важко не злитися на тих, хто не знає, який важкий бронежилет, як спати на карематі, їсти замерзлий хліб і бачити смерть друзів. Щоб не дати ненависті заполонити душу, думав про тих, кого насправді він з побратимами захищає: ні в чому не винних дітей, жінок, старих, свою родину і майбутніх дітей. Заради них він повернувся і стоятиме до останнього. А ті юнаки, які відігрівають боки в теплих ліжках, нехай живуть і далі. Ось тільки з якою совістю? Принаймні, він знатиме, що його совість не заплямована. А ще він тут заради кохання, коротко стриженого, в камуфляжі, з автоматом за плечима і почервонілим на морозі носом, що дивиться гарними волошковими очима, а в них — щастя.

— Привіт, моя кохана! — говорить Геннадій і торкається гарячими губами кінчика холодного носа.

Йому хочеться загорнути її у свої обійми, як у теплу ковдру, зігріти, розцілувати щічки і не відпускати від себе довго-довго. Улянка не питає, чому він повернувся раніше — терпляче чекає, поки сам розповість, лише дивиться закоханими очима, а в них стільки любові, що до самого неба вистачить.

— Мені тебе не вистачало, — каже Геннадій, хоча хочеться сказати багато-багато теплих, як літній день, слів, але не зараз, коли вже висипали назустріч друзі.

Вони тиснуть йому руку, їхні долоні шорсткі, з мозолями, у ранках і з брудом під нігтями, але ті потискання справжні, а слова «Привіт, чортяко!» сприймаються як найщиріше вітання друга. Він тут! Він з ними!

— Радий вас усіх бачити! — говорить Геннадій, намагаючись охопити поглядом кожного побратима, бо знає, що може бачити зараз, а за хвилину…

— Тебе в бліндажі чекає сюрприз! — загадково каже Злий.

— Коли заходиш, а тобі на голову виливається відро води? Чи щось новеньке вигадали?

— Та ні! Справжній сюрприз!

— Ну дивіться мені! — пригрозив він кулаком і пішов до бліндажа.

Геннадій відсунув ковдру, якою бійці прикривали вхід, обережно зазирнув усередину. Спиною до нього сидів високий чоловік у військовій формі, але його широку спину він упізнав одразу. Серце тенькнуло від хвилювання, і в грудях защеміло.

— Не може бути! Кабан?!

— Чую р-р-р-рідний голосочок! — пробасив юнак заїкаючись.

Солдатські обійми і міцний потиск рук — красномовне вітання.

— Радий тебе бачити, друже! — схвильовано і радісно промовив Геннадій. — Ти повернувся! Це неймовірно! Справжній сюрприз!

— Т-т-так! С-с-сєвєр, я… я… — сказав розчулений боєць.

Геннадій сів поруч, руки ледь вистачило, щоб обхопити широкі плечі побратима.

— Розкажи, як ти? Де був? Вибач, що не змогли вас виручити.

— Усе нормально, — заспокоїв Кабан. — Ви тоді правильно вчинили.

— Ну, давай, розказуй!

— Що саме?

— З того моменту, коли вас посадили в машину і кудись повезли.

— Г-г-гаразд, — кивнув Кабан головою, розміром з добрий гарбуз.

Юнак помітно заїкався. До полону він не мав цієї вади, виходить, чи то били хлопця, чи то від стресу. Кабан розповів, що їх розформували на групи по п’ять-шість осіб і вночі вивезли в Ростов. За весь цей шлях води не давали навіть пораненим. Уранці змусили кожного полоненого на камеру дати показання, хто вони і звідки.

— С-с-сєвєр, уяви, у них там були наші особові с-с-справи, — сказав Кабан. — Пам’ятаєш, під Іловайськом запевнили, що наші особові справи вивезуть або з-з-знищать, щоб не потрапили до рук ворога? Н-н-не знищили.

— То виходить, що серед наших командирів були зрадники? Чи просто не встигли вивезти документи? — розмірковував Геннадій. — Ми не знаємо, як і точну кількість загиблих. Хлопці говорять про тисячі, командування применшує, та й винні в котлі досі не названі й не покарані. Вибач, друже, що перебив тебе. Що було далі?

Кабан розповів, що полонених, які не становили цінності для росіян, віддали кадирівцям і ті повезли їх до Сніжного, що на Донеччині. Там розмістили в камери приблизно по двісті п’ятдесят осіб у кожній.

— У яких умовах вас тримали?

— Умови? Т-т-такі, як завжди в п-п-полоні.

Хлопець був небагатослівний, як і всі, хто повертався звідти. Спогади ще болючі, тому говорив стримано і стисло, але було помітно, що йому приємна увага побратима. Отож полонених водили прибирати вулиці й саме місто Кабану дуже сподобалося, тільки сміття багато, зі слів місцевих, його не прибирали з 2000 року.

— Я б сказав, ідеальне місто, — додав хлопець. — Якби н-н-не війна, то поїхав би т-т-туди жити.

Юнак розповів, що українські війська стояли за сорок п’ять кілометрів, але час від часу місто обстрілювали з мінометів і місцеві звинувачували в цьому укрів. Їх також возили в Донецьк розвантажувати гумконвой з Росії, де була зброя, бронежилети, форма та хромові чоботи.

— А потім нас обміняли, — закінчив свою розповідь Кабан, — і т-т-тепер я з вами.

— З поверненням ще раз! — сказав Геник і міцно потис руку.

Кабан лишився в бліндажі відпочивати, а Гена вийшов і запалив цигарку. До нього підійшов Злий, і хлопці сіли на соснову колоду.

— Усе розповів? — спитав Злий.

— Коротко.

— Ти помітив, що наш Кабан став заїкою?

— Звичайно.

— Уявляєш, як ті суки знущались з нього? — Злий кілька разів затягнувся. — Для розваги місцевих сєпаратисти влаштовували шоу. Коли виводили Кабана розбирати завали, то змушували повторювати: «Я дурний укроп» і розбивати на своїй голові цеглини. Натовп іржав, а діти кидали в «дурного укропа» камінцями. Кабан переніс струс мозку, контузію, тому заїкається.

— Нелюди! — сплюнув Геник. — Ненавиджу! Ти розповів йому про Малого? Про Мону?

— Угу! — мугикнув Злий. — Якби хто знав, як мені не вистачає Малого! — зізнався він. — Віриш, прив’язався до нього, як до рідного молодшого брата. Навіть хотів сказати йому про це, та не встиг.

Хлопці помовчали. Злий поплескав побратима по плечу.

— Ти повернувся раніше і якийсь сумний. У чому справа?

— Сам не знаю, — задумався Геннадій, — тому намагаюся розібратися. Тут помирати страшно, а там — жити, жити серед байдужості, поруч із сєпаратистами, особливо з тими, які вдягли вишиванки і сховали справжнє обличчя за маску патріота.

— У мирному житті якось розберемося, — сказав Злий, — зараз головне — розібратися з ворогом.

— Чи зможемо? — зітхнув Геник.

— Був би живий Філософ, він би зараз усе по поличках розклав.

— І не кажи, — погодився Геннадій. — Часто його згадую. Як він там? — Геник подивився вгору. — Чи пізнав нірвану?

— Чомусь згадав його слова: «Можливо все. На неможливе потрібно більше часу».

— Це не його слова, — зауважив Геник, — так сказав Ден Браун.

— Мені до дупи, чиї це слова, — буркнув Злий. — Я почув їх від Філософа.

— Пам’ятаєш, як він казав: «Якщо ти відчуваєш, що здався, згадай, заради чого ти тримався до цього»?

— Ось і тримаємося! — Злий з силою розтоптав недопалок і пішов геть.

Розділ 116

Насті подзвонила Валентина і запросила на засідання організації «Оновлений Схід»:

— Будь-ласка, приходь, ми всі будемо раді тебе бачити.

— Гаразд, — погодилася Настя.

Збори мали відбутися о шістнадцятій годині, та вона вийшла на годину раніше, бо хотіла пройтися пішки. Погода була погана для прогулянки: падав мокрий сніг, сильний північний вітер проймав до кісток, під ногами чвакало і взуття провалювалося крізь шар неприбраного снігу. Настя підняла комірець куртки, але його безжалісно шарпнув вітер і сипонув в обличчя колючі краплини. Вона вже пошкодувала, що пішла пішки, коли поряд пригальмував легковик. Скло автівки повільно сповзло, і Настю покликав Сашко Гримайло. Вона полегшено зітхнула і сіла в тепле й затишне авто.

— Рада тебе бачити! — сказала Настя й прикусила язика. Вона геть забула, чи на «ти» з ним, чи на «ви», але було вже пізно. — Тебе звільнили з полону — хоч одна добра новина.

— Я теж радий тебе бачити, — посміхнувся Сашко. — Як ви там вижили?

— Якось вижили, тепер на рідній землі.

— Як Вадим?

— Зустрінетесь, він сам розкаже.

— Навряд чи ми побачимося найближчим часом. Ми з родиною їдемо звідси, — пояснив Сашко.

— Куди? Чому? — здивувалася Настя. — Ти вже не займатимешся звільненням наших з полону? Невже тебе там зламали?

— Насте, у мене мало часу, але я спробую тобі пояснити. Я продовжуватиму займатися обміном полонених, але вже не тут, а в іншому місці. Моя сім’я налякана тим, що з нами відбулося. Дружина й теща щодня трусяться від чуток про повернення ополченців, важко жити у постійному напруженні. Вони хочуть спокійного життя, звичайного, мирного, хочуть впевненості в завтрашньому дні. Я вже нікому не вірю і ні в чому не впевнений — кажу тобі відверто. Я пристав на їх пропозицію і погодився продати тут житло і переїхати в Одеську область.

— У мене склалося враження, що ти злякався.

— Думай, що хочеш, але повернувшись з полону, я був вражений тим, що нічого у нас не змінилося. Вразило те, що при владі ті самі люди, вулицями спокійно ходять ті, хто допомагав бойовикам на блокпостах, мешканці чекають повернення «наших рєбят» і не соромляться цього.

— Але ж не всі, — заперечила Настя.

— Так, не всі. Але я хочу жити серед собі подібних! Не затикати ж вуха, коли чуєш проросійські розмови? Вступати в полеміку — марна справа, там вата у головах. Це постійно дратує і виводить із рівноваги. Навіщо мені це? Краще жити там, де цього нема.

— Бути патріотом серед собі подібних легко, — сказала Настя. — У Львові, наприклад, патріотам легше, бо там більшість їхні однодумці. Бути патріотом у Сєвєродонецьку серед їх купки — важко. Ти просто тікаєш від труднощів.

— Я не перестав бути патріотом, — сказав Сашко, — я лише змінюю місце проживання. Тебе куди підкинути?

— До кав’ярні «Затишок».

Жінки щиро зраділи Насті, бо після обміну полоненими на мосту ще її не бачили. Настя зігрілася чашкою кави і розповіла про розмову із Гримайлом. Валентина сказала, що Сашко вже не перший патріот, який не витримує духу сєпаратизму в місті, задихається від його смороду і покидає Сєвєродонецьк.

— У мене самої думки виїхати звідси з’являються чи не щодня, — зізналася Валентина, — а потім охолонеш, все обдумаєш і розумієш, що так, тут нелегко, іноді навіть бридко, але як покинути своїх синочків-солдатиків? Зрадити їх і тікати світ за очі, шукаючи теплішого місця? Не можу так. Втішаю себе думкою, що як тільки відсвяткуємо перемогу, так одразу поїду на свою батьківщину, на Чернігівщину.

— А поки, дівчата, нас чекають справи, — сказала Ольга. — Ми накидали план роботи на найближчі два місяці, оприлюднимо на зборах.

— Треба подумати, може, і я щось вагоме запропоную, — сказала Настя.

Найбільше Настя побоювалася, що на зборах заведуть розмову про загибель Іванки, але члени організації тільки привіталися з нею і поздоровили з поверненням.

Першою взяла слово мати хлопчиків Кульбабок, яка написала заяву про вихід.

— Вибачте, що взяла слово першою, — сказала жінка, — але ми їдемо жити на мою батьківщину, в Західну Україну. Я дякую всім моїм однодумцям і тим, хто був поруч у важку годину. Знаю, що у вас виникло питання чому. Скажу відверто, що я не можу далі жити в місті, де на моїх дверях пишуть непристойності й услід кидають «бандерівка». Для мене таке почути за честь, але я не хочу, щоб знову вночі підпалили двері нашої квартири і діти згоріли живцем. Мій чоловік зараз у зоні АТО, схоже, що надовго. Я не маю роботи, тому жити біля родичів буде легше. Впевнена, що користь своїй країні я зможу принести і на новому місці проживання. Усіх вам благ і слава Україні!

Жінка швидко пішла, а Настя подумала, що ще на одного справжнього, не перефарбованого патріота, стало менше в місті. Керівник організації мала намір оголосити порядок денний зборів, але слово попросила Ліда. Уперше цю жінку Настя побачила на флешмобі, який розігнали тітушки навесні 2014 року. Потім Ліда стала членом їх організації, але з Настею якось не зблизилася, чи то часу було мало, чи просто так вийшло.

— Якщо вже збори пішли не за планом, то я хотіла б порушити питання про членство в нашій організації ще однієї людини, — сказала Ліда і подивилася на Настю.

Погане передчуття кольнуло в груди, але Настя ще не зрозуміла, куди хилить жінка. Ліда дійсно заговорила про неї, згадала, як вона вперше побачила Настю, сказала, що вважала її справжньою патріоткою.

— Але з плином часу все змінилося, — продовжувала пафосно Ліда. — Чи знали ви, що донька Насті була серед ополченців?

— До чого це? — озвався хтось із присутніх. — Настя проявила себе, як справжній патріот, навіть український прапор винесла з окупації. Це справжній подвиг!

— Можна прикриватися і прапорами, і красними слівцями, — зауважила Ліда. — Прошу дослухати до кінця. Ми не можемо беззастережно довіряти людині, яка може виявитися засланим козачком.

У залі зашуміло. Не звертаючи на це уваги, Ліда продовжила:

— Я не виключаю, що Настя могла працювати на ворога, допомагаючи своїй доньці. Потім полон. Нібито. Бо я не впевнена, що Настя з Вадимом були в полоні. Гадаю, їхнє волонтерство було лише прикриттям, насправді вони працювали на ЛНР. Коли щось пішло не так, можливо, недоплатили обіцяне, вони швиденько переметнулися на наш бік. Для правдивості ще й нахабно заявили, що вивезли український прапор. Так чи ні, Насте?

Усе закружляло навколо і під ногами захиталася долівка, коли Настя повільно підвелася, розгублено оглянула присутніх.

— Це неправда, — сказала вона тремтячим голосом. — Як ви можете?..

— Зачекайте, не шуміть! — Ліда підняла руку, заспокоюючи гамір. — Це ще не все. Можливо, Настю направили в наше місто вести підривну діяльність.

— Це нісенітниця! — почулося із зали.

— Але ж Вадим і Настя підписали договір про співпрацю з нашими ворогами, коли були у так званому полоні.

Насті стало зовсім зле. Лише вчора вони з Вадимом давали свідчення в СБУ, і жодна людина про це не знала. Виходить, є витік інформації? І не зовсім правдивої, а перекрученої. Вона задихалася від потоку бруду і неправди, який лився на неї. З шаленою швидкістю одна одну змінювали картинки пережитого жахіття в полоні, і від цього в голові запаморочилося. Ліда ще говорила, але Настя вже нічого не чула. Тонка ниточка з клубка життя, за яку вона вхопилася, враз обірвалася, і тепер вона дивилася на цей несправедливий світ розгубленими очима. Люди кричали з місць, одні на захист Насті, інші підтримали Ліду. За мить збори перетворилися на ґвалт, де ніхто нікого не чув, члени організації хапали зі столу папір і писали заяви про вихід з «Оновленого Сходу».

На Настю вже ніхто не звертав уваги, і вона тихенько, тримаючись за стіну, вийшла надвір. Вітер охолодив палаюче обличчя. Настя побігла додому, простоволоса і розхристана, вона бігла вулицями, ніби намагаючись обмитися під мокрим снігом від того лайна, яке вилили їй на голову. Вона забігла додому і кинулася в обійми матері.

— Мамо, мамочко, я так більше не можу! — сказала вона, важко дихаючи. — Забери мене звідси, прошу тебе!

— Господи! Що трапилося?!

— Я потім тобі все розповім. Скажи, чому так? Чим я завинила перед ними? — Настя трясла матір за плечі.

Богдана Стефанівна дала Насті води. Вона не розуміла, що трапилося, але бачила, що хтось образив доньку і вона у відчаї.

— Ти мене забереш звідси? — спитала Настя.

Її зуби цокотіли, і вона трусилася в лихоманці.

— Звичайно, доню! Куди ти хочеш? До мене в село?

— Ні! Подалі звідси! Я не хочу тут залишатися ні хвилини! Я так любила це місто, тепер ненавиджу!

— Куди ж ми поїдемо?

— Я хочу в Карпати, — видихнула Настя, — туди, де ти народилася.

— Добре, доню, ми поїдемо.

Розділ 117

Сергій Андрійович не встиг дістатися лікарні. Дорогою відчув пекельний біль у грудях й одразу скинув швидкість. Перед очима все захиталося, перетворюючись у суцільну чорну пляму. Сергію Андрійовичу пощастило: його автівка втиснулася «носом» у купу піску на узбіччі й зупинилася. Перехожі помітили це, зазирнули всередину й викликали «швидку».

Сергій Андрійович отямився в лікарні і все згадав. «Трохи не встиг, — подумав, — дорогою стало зле».

Це було вперше, і йому стало страшно. Добре, що все обійшлося і він не потрапив в автокатастрофу, коли міг і сам загинути, й інших скалічити. Треба серйозно поговорити з лікарем і все з’ясувати.

Лікар не забарився. Він увійшов у палату в супроводі молоденької медсестри.

— Доброго дня! — привітався.

— Якщо він добрий, — сказав чоловік.

— Для вас точно, — лікар сів біля ліжка на стілець. — Вам сьогодні пощастило.

— Я вже зрозумів. Що зі мною трапилося? Щось серйозне?

— Не ходитиму навколо, у вас був інфаркт. Дякуйте перехожим, що вчасно викликали допомогу.

— Мене цікавить, скільки часу я тут мушу бути?

— Зараз вам потрібно думати не про це, а про серйозне лікування, — сказав лікар. — Якщо все буде добре, то я вас триматиму два тижні в лікарні.

Сергій Андрійович задумався. Два тижні — занадто багато, щоб відлежувати боки, коли чекає робота.

— А можна швидше? Якщо потрібні дорогі ліки, то не є проблема.

— Проблема не в ліках, а у тому, як ваш організм впорається з хворобою. Перший інфаркт, як перша весняна квітка, за ним може бути наступний. У вас є близькі родичі? Коли вас привезли, ми не знайшли в телефонному списку номерів, які зазвичай стоять першими: «дружина», «син», «донька».

— Родичі? — Сергій Андрійович злегка посміхнувся. — Це не важливо.

— Я б так не сказав, — зітхнув лікар. — Ми продовжимо лікування, а ви подумайте про те, хто зможе про вас подбати у разі чого.

— У разі чого? — перепитав він.

— У разі повторного інфаркту, — уточнив лікар. — Важко сказати, коли він може статися: за місяць, рік, десять чи двадцять років. Одужуйте і ніяких хвилювань!

Лікар пішов, і Сергій Андрійович заплющив очі. Є про що подумати. Поспішаєш і не задумуєшся, що життя може обірватися будь-якої миті. Буденні клопоти не залишають місця для роздумів про життя, яке минає, залишаючи по собі хіба що матеріальні статки. Здається, що хвороби або не для тебе, або не зараз, а десь у далекій старості, та старість підкрадається непомітно і швидко. Складається оманливе враження, що у тебе є сили і здоров’я, а родинне життя все ще попереду. І лише інфаркт, який прихопив зненацька, змушує зрозуміти, що кінець може настати будь-якої хвилини і стане не потрібним матеріальне, заради якого згаяв стільки дорогоцінного часу, так і не встигнувши знайти час для дружини і дітей. Навіщо тоді жив? У чому сенс життя?

Сергій Андрійович згадав Богдану, ту ніч, коли ладен був забути все на світі заради того, щоб утримати її поруч і мати той самий родинний спокій, коли у будинку немає прислуги, а є лише він і вона, тиха, спокійна, надійна. Зараз він лаяв себе за слабкодухість, збагнув, якого болю завдав коханій жінці, відправивши її додому без будь-яких пояснень. Він вчинив дуже несправедливо і навіть жорстоко, давши картку з грошима ніби відкуп. Напевно, Богдані було боляче й тому, що він не зустрівся зі своєю донькою. Настя — єдина рідна кровинка, яка залишиться на світі після нього, а він навіть не знає, яка вона. Щоправда, якийсь нечіткий образ доньки у Сергія Андрійовича сформувався: він мигцем бачив її фото, та й Ніна розповіла трішки про сестру. Але зовнішність не може передати внутрішнього світу людини, тому він не мав уявлення, яка насправді Настя. Лагідна, усміхнена чи напориста і нахабнувата? Може досягати мети чи м’якотіла і ніяка? Щира чи замкнута? Відкрита людям чи відлюдькувата? На жодне питання він не мав відповіді, а мусив би!

Ніна сказала, що не хоче знати свою матір. Це його обурило і розізлило. Не вірив, що Настя може бути такою, як її зведена сестра. Сергій Андрійович уявив, як зараз тяжко Богдані: одна донька відмовилася від матері і виїхала на чужину, інша — зникла без вісти. Він згаяв час, і може так статися, що вже ніколи не зустрінеться зі своєю єдиною донькою. Все життя пройшло повз нього, хоча вважав себе господарем життя. Потрібно негайно зателефонувати Богдані й дізнатися, як справи у неї і чи знайшлася Настя. Сергій Андрійович натиснув червону кнопку виклику, і до палати за мить увійшла медсестра.

— Мені потрібен мій телефон, — сказав їй чоловік, — принесіть його, будь ласка.

— Тут не можна користуватися мобільниками, — пояснила вона.

— Але я маю зробити один дуже важливий дзвінок, — наполегливо мовив Сергій Андрійович.

— За кілька днів вас переведуть з реанімаційної у звичайну палату, тоді зможете зателефонувати, — спокійно відказала медсестра.

— Я буду на вас скаржитися.

— Будь ласка, — промовила без жодної емоції дівчина і вийшла, тихенько зачинивши за собою двері.

Сергій Андрійович зітхнув і знову поринув у роздуми. «Якщо я видряпаюсь живим з цієї лікарні, одразу поїду до Богдани, — дав собі обіцянку. — На певний час передам справи довіреній особі, а сам зустрінуся з Богданою, розповім їй про своє життя все, як на духу, про Ніну теж мовчати не буду. Якщо залишився живий, отже, життя дало мені ще один шанс і я повинен ним скористатися».

За два дні Сергія Андрійовича перевели у звичайну палату кардіологічного відділення приватної клініки, але все ще не дозволяли ходити. Набрав номер без вагань, бо мав вдосталь часу, щоб обдумати кожне слово. Він привітався, і жінка одразу впізнала його голос і здивувалася.

— Як твої справи? — спитав він.

— Потихеньку, — відповіла стримано. — На нас звалилася велика біда: загинула онучка Іванка, коли поверталася з Росії додому.

— Співчуваю, — розгублено сказав Сергій Андрійович — почуте зруйнувало план розмови. — А Настя як?

— Настя зі своїм чоловіком була в полоні у бандитів, потім її за обміном звільнили. Повернулася додому й дізналася, що її дитину вже поховали, — пояснила жінка. — Вона сама не своя, і ми їдемо з нею на мою батьківщину. До речі, дякую за гроші, я купила будиночок і двох коней.

— Богдано, нам треба зустрітися і поговорити. Це дуже важливо.

— Вибач, але не зараз. Настя в такому стані, що мені не до розмов.

— Я також зараз не можу, але дай мені адресу, де ти будеш за два тижні, — попросив він.

— Сама не знаю, де буду, — сказала Богдана Стефанівна, — тож подзвони пізніше.

— Прошу тебе, назви мені обидві адреси, — попросив він.

— Навіщо?

— Боюсь втратити наш зв’язок.

— Наш зв’язок? Нас нічого не пов’язує.

— Нас пов’язує спільна донька, я хочу з нею познайомитись.

— Чи не пізно?

— Давай про це поговоримо при зустрічі, а зараз продиктуй мені адреси, прошу тебе.

— Пиши, — сказала стримано і сухо Богдана Стефанівна і продиктувала свої адреси на Львівщині та Луганщині.

Розділ 118

Настю з матір’ю зустріли на залізничному вокзалі в Стрию Ганна з чоловіком. Легковиком швидко дісталися до Розгірчого.

— Я й хату нагріла, і їсти вам приготувала, — сказала сестра. — Ви надовго?

— Подивимось, — відповіла жінка і подякувала сестрі за турботу.

Настя мовчки вийшла з машини, огледілася.

— Ходімо, доню, покажу тобі своїх коней, — запропонувала мати.

Мишаста Герда і рудий красень Геракл з цікавістю дивилися на жінок. Герда першою зробила крок назустріч своїй господині, довірливо притулила до неї голову.

— Моя красуне! — схвильовано промовила Богдана Стефанівна. — Я не забула про тебе, ось тобі гостинець!

Жінка простягла долоню, на якій лежав кусочок рафінованого цукру. Кобила торкнулася м’якими губами руки і залюбки захрумала. Геракл теж протягнув голову.

— І тобі є гостинець! — Богдана Стефанівна дала шматочок цукру коню.

— Вони й справді гарні! — сказала Настя й попестила гриви коней.

Богдана Стефанівна залишилася задоволеною. Сусід добре дбав про коней, вони ситі, здорові, чисті, боки аж блищать, гриви гарно підстрижені. Жінки пішли до хати, Богдана Стефанівна розповідала про те, що треба зробити в будинку, але Настя її не чула. Вона стояла біля вікна, звідки виднівся самотній розлогий дуб, а за ним — гори.

— Я вперше бачу справжні гори, — мовила задумливо Настя.

— Це лише передгір’я Карпат.

— Вони мене заворожують і манять до себе.

— Ось настане весна, все навколо зазеленіє і ми з тобою підемо блукати гірськими стежками, — якомога веселіше сказала жінка, — а зараз ходімо їсти. Ганна казала, що приготувала для нас щось смачненьке. Тут усі добре готують, а кухня відрізняється від нашої різноманітністю страв…

— Я зараз не буду їсти, — перебила її Настя. — Я хочу туди.

— Доню, не вигадуй! Там сніг і ніякої краси. Що там зараз можна робити?

— Мамо, ти не розумієш! — Настя повернулася до неї. В її широко розплющених очах був нездоровий вогник, який налякав жінку.

— Насте, я тебе нікуди не відпущу!

— Мамо, не переймайся, — попросила Настя, вдягаючись, — я трішки погуляю і повернуся.

— Насте! — вирвалося у Богдани Стефанівни з відчаєм, але донька вже була за дверима.

…Настя піднімалася крутими схилами з одержимістю. Ноги ковзали, вона падала, підводилася і знову повзла вгору. Здавалося, вона намагається залишити серед зелених ялиць та смерек останні сили. Настя чіплялася за мерзлу землю руками, обдирала нігті до крові, ударялася об каміння, але вперто не покидала свій шлях. Гілля ялин боляче било її по обличчю, шарпало за одяг, але жінка не помічала цього і не відчувала болю.

Захекавшись, вона зупинилася на галявині. Тут майже не було снігу, і Настя знесилено впала на землю. Горе вирвалося назовні риданням. Настя невтішно плакала, припадаючи тілом до землі — грудей сивочолих гір, благала забрати її біль, звільнити від нього бодай трохи.

Карпати, суворі, примхливі й мудрі, вміли співчувати. Багато людського горя вони бачили на своєму віку. Мовчазно спостерігали, як люди кохалися серед ялиць, були свідками їх гибелі, коли відчайдухи падали з верхівки. До одних вони були поблажливі, до інших — жорстокі. Та відчай жінки був настільки великим, а прохання щире, що гори зглянулися. Вона була така беззахисна у своєму горі, що Карпати, якби могли, вмилися б слізьми разом з нею. Вони зітхали тяжко, по-старечому, і вбирали, всотували у своє могутнє міцне тіло біль згорьованої матері.

Настя втратила лік часу, ридання стихли, коли відчула полегшення. На груди вже не тиснули сотні атмосфер. Удома на самоті й на могилі доньки вона вже вилила море сліз — не допомогло, біль не зменшувався, а зараз вперше відчула полегшення. Вона могла вільно дихати, підвелася із землі і відчула, що тіло почало її слухатися і ноги відпочили. Вона зробила глибокий вдих і почула приємний запах хвої, а ще пахло зимою. Свіже повітря наповнило груди, дихалося вільно, вперше за останній час. Настя ще кілька хвилин насолоджувалася смаком гірського повітря, потім стиха промовила:

— Дякую вам, мудрі Карпати!

…Богдана Стефанівна не знала куди себе подіти, поки чекала на доньку. А коли Настя повернулася, то зойкнула. Обличчя доньки було в подряпинах, брудне й закривавлене, але донька посміхалася куточком вуст уперше за довгий час.

— Усе добре, мамо, — сказала стомлено. — Мені треба вмитися.

Настя привела себе до ладу. Мати напоїла її чаєм з карпатських трав, і вона швидко заснула.

На ранок Настя заявила:

— Мамо, я поїду додому, мені вже ліпше.

— Куди? Ти ще така слабка!

— У тебе є коні, яких ти любиш і знаєш, що вони на тебе чекали, а мене чекає мій голуб.

Мати зі здивуванням подивилася на доньку і сказала, що Вадим його, напевно, годує.

— Я пожартувала, — заспокоїла Настя матір. — Знаю, що мого друга Вадим не залишить голодним. І не дивись на мене, як на божевільну. Зі мною все гаразд, але я повинна бути там, у Сєвєродонецьку. Біль втрати мене не покинув, але я вже можу дихати. Я мушу повернутися, у мене стільки незакінчених справ!

Розділ 119

Геннадій був поблизу Вуглегірська, коли отримав першу звістку про Олексія Григоровича.

— Сєвєр, а ти знаєш, що наш Батя живий? — спитав Злий.

— Невже?! — вирвалося в Геника радісне. — Де він? Звідки ти дізнався?

— Сорока на хвості принесла, — посміхнувся друг. — Якщо хочеш подробиць, то піди спитай он того хлопця, — він вказав на бійця, якого оточив натовп.

— Тобі важко самому розповісти про Батю? — невдоволено мовив Геннадій.

— Кажу ж тобі, сам послухай, — сказав Злий і загадково посміхнувся.

— Та йди ти до біса! — кинув йому Геннадій і попрямував до натовпу.

Сніг рипів під ногами, але це не завадило Геннадію на відстані почути знайомий голос.

— Невже?! — здивувався він і побіг.

Геник розштовхав ліктями натовп, щоб побачити бійця, який стояв посередині й щось розказував.

— Мона!

— Сєвєр!

Міцні солдатські обійми, і клубок застряє в горлі. Вони тиснуть руки і все ще не вірять, що доля їх знову звела разом. Мона забув про те, що хлопці чекають продовження розповіді, і побратими із зрозумінням відходять, щоб не заважати зустрічі друзів, яким є що сказати одне одному.

Мона розповів, як погодився супроводжувати поранених українських бійців до Росії і два тижні допомагав виходжувати поранених.

Після перевірки його відправили назад у полон до ополченців, а потім обміняли.

— Я бачив нашого Батю, — сказав Мона.

— Де?

— У російському госпіталі, — пояснив Мона. — Одного разу навіть вдалося з ним поговорити. Його там ненавиділи, бо коли хотіли взяти в полон живим, він кинув гранату і поклав на місці одного офіцера і трьох солдатів. Навіть не знаю, чому вони не пристрелили Батю на місці, а взяли у полон.

— Напевно тому, що він командир, такі їм потрібні, — сказав Геннадій і запитав: — А потім що було?

— Був наказ вилікувати нашого Батю, щоб потім обміняти на якусь важливу особу.

— Що він казав, коли ти з ним розмовляв?

— Сказав, щоб трималися і били ворога до останнього, — посміхнувся Мона. — «Передай нашим, що я обов’язково повернуся!» Олексій Григорович питав, хто з наших вижив і окремо про Улянку. Де вона зараз?

— Тут, з нами.

Друзі б ще довго говорили, забувши про пекучий мороз, але почався обстріл і вони побігли в укриття, щоб уже там під вибухи продовжити розмову.

Розділ 120

Додому в Сєвєродонецьк Настя повернулася сама. Богдана Стефанівна наполягала на тому, щоб поїхати з нею, але Настя сказала, що вона не мала дитина і впорається сама. У Рубіжному її зустрів Вадим на таксі — він ще не встиг поновити свої водійські права.

— З поверненням, моя люба! — сказав він радісно й обійняв Настю.

Вадим одразу помітив, що Настя виглядає значно краще. Лице осунулося, аж скули випирають, під очима синці, але в них з’явився вогник життя. Коли сіли в таксі, вона одразу поцікавилася, чи прилітає її Самотній Голуб.

— А то! — посміхнувся Вадим. — І не раз, не двічі на день, а без кінця. Схоже, він вирішив не шукати собі їжу деінде.

— З рук у тебе їв?

— Ні, мене він боїться.

— А мене — ні, — задоволено сказала Настя.

Удома вона попросила Вадима розібрати сумку з подарунками, а сама кинулася до вікна. Голуб уже чекав, коли з’явиться рука з їжею, тож на радість Насті тицявся дзьобиком у її долоню з кашею. Коли голуб наївся і полетів у своїх пташиних справах, Настя попила з Вадимом чаю і сказала, що їй потрібно зустрітися з Аллою. Вадим одразу заявив, що нікуди її саму не відпустить, тож вони пішли разом.

— Дитинко, я обіцяла твоїй мамі подбати про тебе, а воно, бач, як вийшло, — сказала Настя дівчинці, коли вони лишилися в кімнаті вдвох. — Вибач мені, будь ласка.

— Ви що?! — вигукнула Алла. — Я знаю, які випробування на вас звалилися. Зі мною живе Катерина Максимівна, тож я не була на самоті ні хвилинки.

— Я справді любила твою маму, і впродовж багатьох років ми були добрими подругами, підтримували одна одну, допомагали, чим могли, — сказала Настя, обнімаючи дівчину. — Було б так і надалі, якби…

Настя зробила паузу, добираючи слова, щоб зайвий раз не ятрити рану Аллі, але вона сама продовжила:

— Якби мама, батько та Іван не повірили в створення нової республіки.

— Аллочко, ти їх не засуджуй, бо всі люди помиляються. Але твої рідні не продалися за триста «зелених», вони одні з тих небагатьох, хто свято вірив у нову райську країну.

— І за неї загинули, — додала Алла. — Іноді мені здається, що якби наша родина не застрягла в кредиті, то все було б інакше.

— Батьки хотіли як краще. Вони мріяли дати вам матеріальний достаток, але наша банківська система така, що краще не мати справи з кредитами, — сказала Настя. — Не було стабільності, курс долара неочікувано стрибнув угору… До речі, як справи з кредитом?

— Катерина Максимівна подала документи для того, щоб закрити справу. Адвокат сказав, що доб’ється зняття арешту з житла та магазину.

— Дай Боже, щоб усе це жахіття скоріше скінчилося! А я, дитинко, буду тобі допомагати, чим зможу. Обіцяю!

— Катерина Максимівна оформляє опікунство, — сказала дівчина, — я ж неповнолітня. Тепер вона буде мені за маму.

— Ось і добре! — Настя поцілувала Аллу в щічку. — Рідну маму ніхто не зможе замінити, але підтримка і допомога близької людини завжди потрібна.

Потім Настя з Вадимом пішли на Центральний ринок — Настя хотіла купити продукти.

Центральними рядами жінка тягла за собою візок з мішками. Коли підійшли ближче, то почули, що вона роздає одяг військових охочим його випрати вдома. Настя запропонувала свої послуги.

— У мене є машинка і змога прати.

— Ой, як добре! Це одяг бійців, що стоять за нашим селом, за Бобровим. Улітку вони прали в річці, а зараз я сама не в змозі допомогти, — пояснила жінка. — Ось і звернулася до жінок на ринку.

— Є охочі?

— Є і багато, — сказала жіночка, — але від вашої допомоги не відмовлюся.

Домовилися, що вона сама завезе автівкою партію одягу для прання додому.

Настя купила в критому ринку м’ясо, а коли вийшли надвір, то їх ледь не збив натовп. Чоловіки доганяли і гамселили кулаками по спині чоловіка, який з криком намагався від них втекти. Коли йому вдалося відірватися від переслідувачів, Вадим спитав знайомого міняйла, що трапилося.

— Уяви, сєпар розповідав, що ось-ось прийдуть «наші рєбята» і звільнять Сєвєр[9] від фашистів, — сказав важко дихаючи чоловік. Він поправив комірець куртки, і Настя помітила на його зап’ясті синьо-жовту «фенечку». — То ми його як поперли звідси! Сам бачив, як летів з ринку!

— Правильно зробили! — підтримав Вадим. — Нехай біжить не озираючись до своїх сєпаратюг!

— Бачу, що не все так сумно в нас, — сказала Настя Вадиму, коли вони вийшли з ринку.

— Одна людина бачить напівпорожній стакан, інша — напівповний, — відповів Вадим. — Потрібно лише навчитися бачити хороше в житті.

— Так, люди бачать найяскравіші зірки, — мрійливо промовила Настя і взяла Вадима під руку.

Вони не одразу пішли додому, Настя запропонувала зайти на хвилинку до Валентини у «Затишок». Валя зраділа Насті, обняла.

— Як «Оновлений Схід»? — поцікавилась Настя, смакуючи запашною кавою.

— А нема такої організації, — відказала Валентина. — Помірялися патріотизмом і розбіглися. Тепер створюють інші організації.

— А ти з Ольгою?

— А «нам своє робить»[10], — зітхнула Валентина. — Збираємо подарунки солдатикам до Дня ЗСУ, волонтери повезуть наші вітання.

— Я поїду з ними, — запропонував Вадим.

Настя пильно подивилася йому в очі, але нічого не сказала.

— Валюшо, там у полоні залишився український офіцер, який не захотів перейти на службу в ЛНР, та його дружина. Можеш мене звести з людиною, яка займається обміном полонених? — спитала Настя.

— Звичайно!

Вони розпрощалися, і Настя з Вадимом пішли. Надворі кружляли лапаті сніжинки, повільно вальсуючи в повітрі, і від того навколо ставало світліше і ясніше.

— Вадиме, я почуваюся такою винною перед вами, — зізналася Настя, притискаючись до його плеча. — Я не приділила уваги сину, який приїздив у відпустку, завдала болю мамі й тобі. Вибач. Я справлюся з бідою, хай як важко.

— Не треба просити вибачення, — сказав Вадим. — Я тебе розумію і, скільки вистачить сил, завжди тебе підтримуватиму. Знаєш, Настенько, коли ти була в матері, я розгорнув книгу, що лежала в тебе на столі. Кілька рядків закарбувалися в мою пам’ять:

Горя не обійдеш. Горя не спалиш. Але його можна Не пустити далі І зробити не таким болючим… [11]

— Дякую тобі, — зворушливо і ніжно сказала Настя і торкнулася його щоки губами.

Розділ 121

Сергій Андрійович взяв таксі зі Стрия і незабаром дістався будинку Богдани. Він розрахувався з таксистом і попрямував до садиби. Жінку він побачив верхи на коні за огорожею.

— Доброго дня! — привітався Сергій.

— Вітаю на нашій землі!

— Не знав, що ти їздиш верхи.

Богдана посміхнулась.

— Чому ти смієшся? Щось не те ляпнув?

— Та ні… Хотіла сказати, що я ж дитина гір, але потім згадала, що насправді я старий гірський опеньок, а ще верхи недавно навчилася їздити. — Вона доволі спритно злізла з коня і попестила йому боки. — Йди, Геракле, до своєї подружки.

Кінь слухняно повернувся і пішов до кобили, що спостерігала за незнайомцем здалеку.

— Проходь, — Богдана відчинила хвіртку. — Ось цю пару коней і будиночок я купила за твої гроші, — сказала вона дорогою до хати.

У хаті тепло, скромно і затишно, пахне чаєм на травах і ще чимось смачним і домашнім. Сергій роздягнувся, потупцяв біля дверей, не знаючи, чи йти у взутті, чи скинути.

— Там є капці великого розміру, — сказала Богдана.

Вона запросила до столу, накритого білою вишиваною скатертиною, і Сергій згадав, що бачив такі давним-давно, коли його приймали батьки Богдани як шанованого гостя і майбутнього зятя. Поки жінка ставила на стіл миски зі стравами, він спостерігав за нею. У жінки легка хода, як для її віку, вправні рухи, осунуте від переживань лице, чорняве волосся з незафарбованою сивиною на скронях. Короткий проміжок часу від останньої їх зустрічі додав їй кілька років.

— Здається все, — сказала Богдана і поклала на мережану серветку посеред столу нарізаний хліб.

— Ні, не все.

Сергій відкрив сумку і дістав пляшку коньяку і коробку цукерок.

— Вибач, чомусь не згадала про спиртне, — промовила Богдана винувато. — Оце так господиня! Чекала на гостя, а про випивку і не подумала.

— Це добрий французький коньяк, — сказав Сергій, наливаючи напій у чарки, які Богдана принесла і ретельно протерла рушничком. — Давай вип’ємо за нашу зустріч.

Жінка пригубила й одразу закусила шматочком хліба. Вона зробила це так швидко, що Сергій не встиг подати їй цукерку.

— Ну як? — спитав.

— Нічого не тямлю в таких напоях, — розвела руками Богдана. — Вибач, але я не помітила різниці між звичайним самогоном і французьким коньяком.

Жінка сказала це так щиро і кумедно, що Сергій не стримався і розсміявся.

— Дурень я, потрібно було купити добре солодке вино.

— А якби і його не оцінила? — посміхнулася Богдана. — Розкажи мені, як ти?

Сергій сам не помітив, як швидко пішла відверта розмова. Напевно, він давно не мав поруч такої людини, якій хотілося б відкрити душу. Він розповідав усе, що спадало на думку, що засіло у пам’яті чи здавалося знаковим у його житті, говорив чи не вперше те, що думав, не маючи побоювань, що його не зрозуміють чи неправильно витлумачать. А в душі за багато років стільки всього накопичилося, як тільки не розірвало на шмаття. Коли замовкав він, говорила Богдана. До цього часу ніхто не зазирав їй у душу і жодного разу не поспитався, що там було, коли виходила заміж за нелюба. Що відчувала молода жінка, яка, гнана страхом, лягала спати зі своїм далеким родичем? Чи коли завагітніла від чоловіка, якого зовсім не кохала? Хто знає, як боляче матері було бачити різне ставлення чоловіка до дівчаток? Але вона все витримала заради доньок, була доброю і дбайливою матір’ю і дружиною, не перечила чоловіку на знак подяки і сама закрила йому очі, коли помер. Одному Всевишньому відомо, як вимолювала спасіння Насті і просила вибачення за свої гріхи. А які ті гріхи? Нещасливе вимушене заміжжя чи є гріхом? Та вона вже за нього сповна заплатила. Чи що всі ці роки не забувала Сергія? Думала про нього навіть тоді, коли була заміжня? Якщо кохання — гріх, то вона велика грішниця.

За розмовами вони втратили лік часу. Богдана схаменулася, коли надворі вже стемніло.

— Господи! Бідні коні! — підхопилася з місця, поспіхом почала вдягатися.

— Зачекай! Я з тобою! — Сергій схопив куртку.

Йому здалося, що зараз за Богданою зачиняться не двері будинку, а двері її життя і він ніколи її не побачить. Хотілося бути поруч з нею, мимохідь спостерігати за плавними рухами, чути її голос. Вони разом завели коней у стайню, нагодували їх та напоїли, вийшли на подвір’я.

— Ось тут ми зведемо новий будинок, а старий переобладнаємо в будиночок для гостей, — сказав Сергій так, ніби все вже вирішено між ними.

— А місця вистачить? — спитала Богдана.

Вони почали жваво обговорювати, що, де і як краще збудувати. Здавалося, подружжя, яке прожило разом багато років, надумало довести до ладу свою садибу. Сергій запропонував піти в хату, щоб накидати ескізи нового будинку, і вони зсунули в один бік тарілки і на аркуші з учнівського зошита почали робити замальовки.

— А де буде кімната для Насті? — питала Богдана, низько схилившись над невеличким аркушем, який повинен був вмістити все їхнє майбутнє. — Де житиме Геник, коли приїде до нас? А якщо він одружиться і завітає з дружиною і дітьми?

Розпланувавши все, Богдана лягла, заплющила очі і сказала, що їй потрібно все це уявити. Сергій ліг поруч, і вони разом стиха продовжили мріяти.

— А садок? Де він буде? — Богдана підхопилася з ліжка. — Квітники мої де?

— Ходімо надвір подивимося, як краще спланувати, — запропонував Сергій.

Посеред ночі вони бігали подвір’ям, щось міряли кроками, прикидали що до чого і як спланувати, щоб дерева в садку не затуляли своїм гіллям гори та дуб, щоб з вікна було видно квітники та коней.

— Яке тут чисте повітря! — вдихнув Сергій. — Навіть не віриться, що таке може бути!

Він стомився і сів прямісінько в кучугуру. Сніг під його вагою провалився, і чоловік ледь не впав на спину. Богдана сипнула снігом йому в обличчя.

— А ось ти як! Ну тримайся! — скрикнув він і підвівся.

Богдана побігла, а Сергій їй навздогін пожбурив сніг і погнався за нею. Жінка, сміючись, схопила в жменю розсипчастий сніг і сипнула Сергію в лице. Вона тікала від нього, забувши про свій вік, про те, що по спині б’ють не важкі чорні коси, а прожиті роки. Коли Богдана падала в сніг, Сергій простягав їй долоню, і далі вони бігли, взявшись за руки, поки не спотикались і не валились на снігову ковдру. Богдана розчервонілася, хустка сповзла з голови, на обличчі — чарівна посмішка, від якої шаленіло серце Сергія. Стомлені і щасливі, вони повернулися до хати.

— У мене в чобітках повно снігу, — сказала жінка, скинула їх і витрусила сніг. — Шкарпетки мокрі.

— Ти можеш застудитися, — занепокоївся Сергій, — зараз ми тобі вдягнемо сухенькі.

Він всадив жінку на ліжко, став навколішки поряд, сам зняв мокрі шкарпетки, надів сухі. Сергій подумав про те, як багато втратив у своєму житті. Він не знав, як приємно турбуватися про кохану жінку, йому не відомо, як це взувати власну дитину, збираючи її до дитсадка, застібати ґудзики на дитячій кофтинці, зав’язувати бантики на дівчачих кісках. Він сів на підлогу біля Богдани, поклав голову на її коліна. Її натруджені руки пахли зимовою свіжістю, і він цілував кожен її пальчик.

— Мені кортить побачити Настю, — прошепотів. — Чи захоче вона зі мною зустрітися?

— Нехай трохи оговтається від горя, — відповіла Богдана. — А в мене серце болить за Ніну. Як вона там? Як Володя?

— Я поговорю із Зауром і все тобі розповім.

— Як ти гадаєш, вона повернеться? Чи принаймні почне зі мною спілкуватися?

— Іноді, щоб навчити людину плавати, її кидають у воду. Тож нехай трохи поборсається, подумає, а потім зрозуміє, що рідніше і ближче від рідної матері нікого немає.

Богдана торкалася пальцями його волосся, і цей дотик Сергієві здавався найніжнішим.

— Така чарівна казкова ніч, — мовив він, — найкраща за все життя.

— Уже світає, часто з денним світлом мрії розвіюються, дива зникають, приходить реальність і нічні думки здаються дивними і фантастичними, — замислилась Богдана.

— Усе залежить від нас. Ми завжди будемо разом, збудуємо будинок, навесні зробимо доріжку для іпотерапії, будемо лікувати хворих діточок.

— Потрібно оформити дозволи.

— Я допоможу. Ти мені розповідала про буйволів. Хочеш заведемо?

— Хочу. Тоді ми зможемо варити сири і допомагати бійцям в зоні АТО. Але ж у тебе у Росії своя справа.

— Не біда. Там є кому займатися, — сказав Сергій і поцілував її руку. — Тепер найголовніша справа мого життя — це ти. Я кохаю тебе!

— І я тебе.

Розділ 122

Напередодні Дня ЗСУ волонтери зібрали подарунки для бійців.

— Я поїду з тобою, — заявила Вадиму Настя.

— Ні, ти не поїдеш, — категорично заперечив чоловік.

— Але чому?!

— Навіщо зайвий раз ризикувати?

— Але ж цього разу до лінії розмежування ви не поїдете.

— Усе одно, — наполягав Вадим, — тобі краще залишитися вдома. Я навіть не знаю, чи буде вільне місце в бусі.

— Тоді ти лишаєшся, а я їду, — сказала Настя і вийшла з кімнати.

Вадим поміркував і вирішив не сперечатися з Настею, щоб зайвий раз не травмувати. Він бачив, що Настя повільно і з болем повертається до життя. Від матері вона приїхала зовсім іншою, і кожен маленький вогник, який час від часу спалахував у її погляді, він сприймав з трепетом і радістю. Вадим не дав остаточної згоди, але вже знав, що візьме Настю з собою. Зустріч з бійцями принесе їй нові враження і заповнить хоча б маленький куточок у спустошеній душі.

У день запланованої поїздки захворів водій мікроавтобуса, тож замість нього за кермо сів Вадим. Поруч нього знайшлося місце для Насті. Планувала поїхати Ольга, але в неї застудився син і вона залишилася вдома. Настя всю дорогу мовчала. Кілька разів Вадим намагався заговорити до неї, але вона була розгублена і замислена. Напевно, знову наринули спогади про минулу поїздку, і Вадим уже шкодував, що погодився взяти її з собою.

— Я почуваюся винною перед сином, — нарешті заговорила Настя. — Він брав відпустку, щоб побути зі мною, а я з ним навіть не поговорила.

— Він усе добре розуміє і не ображається, — поспішив заспокоїти Вадим.

— Геник вибрався з Іловайського котла, стільки часу провів у госпіталі після поранення, і все на самоті.

— Поруч були його побратими.

— Та він не відчував материнської підтримки.

— Ми ж не знали про це і не мали змоги його підтримати, — нагадав Вадим.

— Знаю. Але з того часу, як нас звільнили, я не приділила йому уваги. Що я за мати? Втратила доньку, збайдужіла до сина — саме так Геник думає про мене.

— Настя, не накручуй себе. Ніколи не пізно виправити помилку, — сказав він і додав: — Хоча яку помилку? Ні, Геник на тебе не ображається, це точно.

— Я ось їду до таких солдатів, як він. Не знаю, чим зможу їм допомогти? Хіба що підтримати морально. Може, саме зараз якась жінка підтримує мого сина. Знаю одне: не можна стояти осторонь, лаяти владу і чекати, коли скінчиться війна чи настануть у країні зміни на краще.

— Мені подобається хід твоїх думок, — зрадів Вадим. — І перемога залежить від кожного з нас. Не всі мусять їхати в зону АТО, але байдужих не має бути.

— Як тільки це довести ватникам?

— Це питання, — погодився Вадим.

Бійці зустріли волонтерську допомогу з радістю. Настя бачила, як засвітилися їхні обличчя, як хлопці швиденько розвантажили мікроавтобус. Вони, як діти, заглядали в картонні коробки і голосно коментували, що там є всередині. Коли Вадим відійшов для розмови з командиром, Настя мала нагоду поспілкуватися з бійцями. Серед них була переважно молодь, обличчя такі юні, а вже обпалені війною, очі — дорослих чоловіків, яким довелося багато пережити. Коли дізналися, що син Насті також в зоні АТО, розмова пішла жвавіше. Хлопці охоче розповіли, як три місяці були на передовій та їли тільки хліб і тушонку, навіть питної води не було вдосталь. Волонтери зібрали їм харчів на чотири тисячі гривень, але продукти до них так і не потрапили. Зараз вони на відпочинку, але хвилюються за тих, хто на передку. Бійці розповіли, як чули тисячі слів подяки від місцевих жителів, коли звільняли села і міста, але все може перекреслити кинута їм услід фраза: «Фашисти! Навіщо ви прийшли до нас? Хто вас кликав?» Вони чули ці слова і не раз. Настя відчувала, що ці мужні вольові хлопці по-дитячому вразливі й беззахисні перед невіглаством ватників і від образливих слів їм набагато болючіше, ніж від кулі. Слова «Дякую, рідненькі!» від населення для них як бальзам на пекучу рану, завдану словом «фашисти».

Війна докорінно змінила їхнє життя. Вони живуть не за календарем на стіні, час для них відлічує не годинник: повернувся живий з бойового завдання, вижив після обстрілу — плюс кілька годин життя.

Серед хлопців увагу Насті привернув сивочолий юнак. Хлопець помітив, що жінка час від часу зупиняє свій погляд на його сивині і пояснив:

— Мій рідний брат був десантником і загинув у збитому літаку під Луганськом. Він був зовсім дитиною — лише двадцять три роки! Яка несправедливість!

— А тобі скільки? — спитала Настя.

— Мені двадцять п’ять!

— Ти не набагато старший, — обережно зауважила Настя.

— Я вже прожив на два роки більше, ніж брат, — сказав хлопець. — Уявляєте: аж на два роки!

У Насті мурахи побігли по шкірі від його слів. Скільки людей проживали два роки безцільно, не замислюючись про те, що для когось це великий проміжок часу.

— А посивів я не тоді, коли дізнався про брата, — продовжив юнак. — І навіть не тоді, коли три місяці провів на передовій, щодня під обстрілами, голодний, немитий, а тоді, коли повертався звідти. Ми сиділи у вантажівці й раділи, що їдемо на відпочинок. Кожен з нас мріяв про своє, будував плани, як ось ворожий снаряд залетів у кузов. Нас розкидало навсібіч, а коли отямився, то виявилося, що я народився в сорочці. На мені жодної подряпини, а мрії сімох обірвалися. — Хлопець помовчав і закурив. — Ось цими руками я збирав розірвані снарядом мрії побратимів у звичайні використані пакети для продуктів… Наступного дня, коли заглянув у люстерко, мої скроні були сиві.

— Хлопчики, я пишаюсь вами, — голос Настя зрадливо тремтів. — Ви такі мужні, сміливі, на вас вся надія.

— Це вам спасибі! — почали дякувати їй бійці.

Настя обійняла кожного з них по черзі, щиро, по-материнськи, не перестаючи дякувати і бажати повернутися живими. І раптом вона зрозуміла, що саме цих обіймів і слів подяки вони чекають найбільше. Звичайно, потрібне взуття, одяг і харчі, але тут їм передусім бракує звичайного людського тепла, відчуття, що вони не покинуті, не забуті, що на них покладають надію такі люди, як Настя. Юних бійців щирі обійми чиєїсь матері ще довго зігріватимуть у сирих окопах і вони пам’ятатимуть, заради кого боронять землю від ворога.

— Ви приїздіть до нас просто так! — сказав сивочолий боєць. — Для нас це так важливо!

— Обов’язково! — запевнила Настя. — Ми любимо вас і ніколи не забудемо!

Настя знала, що ці хлопці будуть і надалі мерзнути в окопах, мокнути під дощем, хворіти, недосипати, приймати вогонь на себе, до останнього боронити рубежі, але ніколи не сприймуть байдужість і несправедливість життя. Тому так важливо відчувати підтримку звідти, де мирне життя, яке вони відстоюють.

— А ось і наша Ластівка! — вигукнув один.

До них прямувала дівчина у військовій формі. Струнка, середнього зросту, по плечах стрибають дві косички, а на обличчі — ясна, як сонячний день, посмішка.

Вона підійшла до Насті, привіталася.

— Ви з волонтерською допомогою? — спитала вона. — Мене звуть Таня, позивний «Ластівка». Ви привезли папір для малювання?

— Не знаю, — знизала плечима Настя. — Цього разу не я збирала коробки, приїхала з чоловіком вас навістити. А ти, Таню, малюєш?

— Так! — кивнула вона, і косички стрибнули по плечах. — Ходімо, я покажу вам свої роботи!

Дівчина повела Настю в приміщення колишнього дитячого табору. Настя згадала, як вона допомагала Алісі привозити сюди її дітей. Зараз у дерев’яній будівлі, геть не пристосованій для проживання в зимовий період, розмістилися бійці.

Посеред кімнати стояв саморобний обігрівач, а навколо — дерев’яні піддони з карематами.

— Це ліжка? — здивувалася Настя.

— Так! Інших у нас нема. Добре, що хоч електрику дали, то зігрітися можна.

— Але ж тут холодно. Ковдри маєте?

— Ні, — усміхнулася дівчина. — А в мене окрема кімната.

У невеличкій кімнатці з одним вікном те саме, що і в хлопців: піддон, обігрівач, тільки на стіні — люстерко, на підвіконні — губна помада, крем для обличчя та рук і парфуми. На стіні біля «ліжка» — кілька малюнків.

— Ось б’ють «Гради», — показала дівчина малюнок олівцем на звичайному ватмані А-4. — На цьому — квітучі луганські степи навесні, а це… Здогадалися?

На одному малюнку вгадується Таня, хоча обличчя не видно. Дівчина у камуфляжі, з автоматом через плече, тримає біля грудей проліски. На іншому — та сама дівчина ззаду, з косою. На обох малюнках напис «Вона», де на букві «о» ледь помітне «ій», яке змінювало слово «вона» на «війна», два несумісні поняття, що їх обставини змусили поєднати. Настя довго вдивлялася в символічні малюнки і ледь стримувала сльози.

— Я недавно втратила доньку, — видушила вона. — А ми з чоловіком потрапили в полон. Везли нашим захисникам волонтерську допомогу і збилися з дороги. Нас тримали три місяці, а в цей час моя донька загинула. Я не змогла з нею попрощатися.

Таня підійшла до Насті й обняла її.

— Я співчуваю, — тихенько мовила. — Тримайтесь. Приїздіть до нас, я буду рада вас бачити.

— Дякую, дитинко. Твої малюнки потрібно надрукувати, — сказала Настя. — Раніше до полону я писала статті в одну з обласних газет.

— А зараз?

— Мені пропонували писати ще, але я не могла… Таню, ти можеш дати ці малюнки на час? Я тобі їх поверну.

— Будь ласка! — сказала дівчина і зняла малюнки з гвіздочків.

— Я їх відсканую і надішлю до газети.

— А писати будете?

— Не знаю.

Таня дістала з кишені кітеля невеликий записничок.

— Я теж починала писати, та якось не пішло. Ось малювання, то моє. Почитаєте на дозвіллі й, може, надішлете до газети, тільки без прізвища. Може, мої роздуми надихнуть вас на написання статей?

Настя подякувала дівчинi, поцілувала її на прощання.

— Ви ще до нас приїдете? — спитала Таня.

— Звичайно! — відповіла Настя.

Дорогою додому жінка мовчала, бо перебувала під враженнями і її переповнювали емоції. Перед останнім блокпостом біля міста вона заговорила.

— Знаєш, Вадику, я згадую наших солдатів, які повернулися з Афганістану. Вони пройшли пекло і повернулися додому, але багато з них так і не вписалися у мирне життя. Їх не вбила війна, але добила людська байдужість. Вони повернулися надто вразливими до найменшої несправедливості, яка ранила їхні душі, й часто ті рани виявлялися смертельними. Колись і ця війна закінчиться, і солдати повернуться із загостреним відчуттям несправедливості. Як їм тоді жити?

— До перемоги ще потрібно дожити, — сказав Вадим.

— Це точно, — зітхнула Настя.

Удома вона поспішила нагодувати Самотнього Голуба і лише тоді пішла до плити, щоб підігріти вечерю. Увечері Настя розгорнула Танин записник і прочитала:

«Ще недавно в Києві, де навчалася, я могла запросто сказати: „Я з Луганська“, „моє місто“ і навіть з гордістю „я з Донбасу“. Та все змінилося в 2014 році. Події розвивалися так швидко, що не встигла змигнути, як мій Луганськ перестав бути моїм, а я стала однією з тих, кого називають переселенцями, або внутрішньо переміщеними особами, а найчастіше — біженцями.

Бажання тікати з Луганська виникло не одразу. Спочатку вірила, що ось-ось нас звільнять. Щодня виглядала у вікно, сподіваючись побачити на вулицях синьо-жовтий прапор. Особливо зраділа чуткам про те, що українські війська ввійшли в Кам’янобрідський район, але не дочекалася. Це так пригнічує, коли не можеш вільно пересуватися вулицями, якими звикла завше ходити, не маєш права з друзями повештатися просто так, без діла, вечірнім містом. Нові правила, продиктовані чужинцями, позбавляють права із коханим зустріти ранок. Почуваєшся беззахисним і приниженим, а місто, заґратоване у велику клітку, перестає бути затишним і рідним. Куди б ти не йшов — за тобою завжди стежить дуло автомата. Це як страшний сон, від якого не можна прокинутися, бо, розплющивши очі, все одно побачиш націлену зброю. Ти розумієш, що для чужинця нічого не варте твоє життя — один порух пальця, і воно обірветься. Хочеться вчепитися зубами у ненависну глотку, але розум зупиняє, підказує: біжи звідси негайно! І ти їдеш із насидженого місця, тікаєш, хоча ніколи не був злочинцем. Дорогою ти не думаєш про майбутнє: воно як у тумані. Тішиш себе спогадами про затишні скверики рідного міста, де ти мав змогу зустрічатися з друзями, лавки, де пізнав солодкий смак першого поцілунку, і нічні ліхтарі, які були мимовільними свідками.

Я стала біженкою. Не для того, щоб знайти іншу лавку, скверик чи ліхтарі, бо вже з перших днів перебування на „Великій землі“ зрозуміла — інших таких немає. Моя мала батьківщина залишилася там, за межею, в клітці. І я повинна звільнити своє місто і повернути свої ліхтарі. Рішення взяти в руки зброю прийшло миттєво і безповоротно. Хто не втрачав свою землю, мене не зрозуміє. Хто не відчув на власній шкірі те, що за поняттям „особисте“ криється щось набагато більше, ніж речі, будинок, робота. Ця втрата велика, як відірваний шматок тіла, як орган, без якого не можеш жити.

Гостре відчуття несправедливості досягло свого піку на фронті. Ти борониш землю, щоб клітка не накрила іншу частину твоєї Батьківщини. Ти мерзнеш в окопах не заради судді-хабарника чи чиновника-злодія, не заради командира-зрадника чи митника-контрабандиста, а якраз заради того, щоб знищити цю погань. Ти щомиті ризикуєш життям заради світлого майбутнього своєї країни, заради свого майбутнього…

Я покинула навчання, втратила малу батьківщину, порвала з „друзями“, у голові яких виявилася вата замість мізків, проте отримала нову родину і впевнена в кожному зі своїх побратимів. Стильний одяг змінила на військову плямисту форму, а туфлі на високих підборах — на берци, жіночу сумочку — на автомат. Я не сплю на широкій постелі, не вкриваюсь теплою ковдрою — моїм ліжком стали ящики з-під патронів, а кімнатою — бліндаж. Я перемогла свою фобію мишей, їх у моїй новій оселі набагато більше, ніж людей, але що та невинна маленька мишка в порівнянні з озброєним ополченцем чи кадирівцем на БТРі?

Коли мерзну в окопі чи знемагаю від спеки, коли хочеться їсти так, що шлунок стискають спазми, коли від зневоднення репаються і кровоточать губи, коли нутром відчуваю, як десь причаївся і чатує на мене ворожий снайпер, я тішу себе… мріями про свою майбутню дитину. Можливо, комусь видасться дивним, що дівчина зі зброєю, готова прошити кулею вороже тіло, марить материнством, але заради нього я готова вбивати. Смерть заради нового життя. Коли здається, що сили і витримка покидають мене, я думаю про своє немовля. Коли холодно настільки, що не відчуваю пальці рук та ніг, я уявляю тепле тільце моєї дитини — ці мрії зігрівають, змушують ворушитися пальці, схожі на бурульку, вони оживають, бо є для чого.

…Бліндаж. Тут пахне вогнищем та дровами, як у селі в бабусиній хаті. Тушонкою, яку після війни не зможу їсти, людськими тілами та мишачим послідом. Буржуйка — рятівник, вона може відігріти тіло, руки, але не душу. Мої руки тягнуться до паперу та олівця. Душу зігрівають мрії про моє майбутнє немовля, а на папері з’являється малюнок. Ні, я малюю не його, рука спритно виводить дівчину в камуфляжі, з автоматом за плечима, на спину спадає коса. Інший аркуш паперу — під розстебнутою плямистою курткою дівчина тримає квіти. Так, на розгорнутих долонях — символ життя, весняні проліски, ніжні, тендітні, як сама дівчина та її мрії. Обличчя не видно. Навіщо його відкривати? Є символ жінки-воїна і жінки-матері. Це я. Такий собі автопортрет без обличчя.

Заходять погрітися хлопці й одразу вгадують мене на малюнках. Намагаюся заперечити, бо як впізнали мене, коли не видно обличчя? За косами? Та вони відчувають серцем, бо мої побратими справжні, не зрадники. Вони знають про мене все, окрім моїх мрій. Можливо, вони їх відчувають і тому так мене оберігають? Зігріта теплом пічки та їхніми поглядами, я закутуюсь у ковдру, заплющую очі і знову поринаю в мрії про своє майбутнє. Спливає в пам’яті рідний Луганськ, до болю знайомі вулиці, школа, двір, нічні ліхтарі, під якими я не докохала. Впевнена, що повернуся туди. Моє місто буде вільним, я знову вдихатиму солодкий смак свободи, гулятиму нічними вулицями, не боячись. Вдягну туфлі на підборах, процокочу ними по асфальту, побачу вірних друзів, зайду в кафе. Десь там я зустріну справжнє кохання і почую бажане: „Будь моєю дружиною“. Я буду гарною дружиною, бо саме тут, в окопах, я навчилася цінувати життя. І в нас народиться первісток… Заради нього я тут. Заради його майбутнього життя я вбиваю ворогів. Знаю, що куля ворога мене омине, бо я повинна вижити, перемогти і подарувати звільненому рідному місту нове життя».

Приголомшена Настя довго сиділа в задумі. Було далеко за північ, коли вона принесла на кухню ноутбук і написала Людмилі: «Люба подруго! Вибач, що не брала слухавку, коли ти телефонувала — була в такому стані, що все одно не змогла б сприйняти твої слова». Настя написала, як поїздка до бійців перевернула у неї все всередині і що вона продовжуватиме писати до газети.

«Ось перша стаття», — написала Настя і швидко набрала текст: «У пам’яті кожного закарбовується надовго найістотніше, вражаюче, повз що не можна пройти байдуже, відвести очі і зробити вигляд, ніби не помічаєш. Як би не склалася доля, завжди є сторінка життя, яку ніколи не забути». Настя написала про зустріч з Танею, її малюнки на стіні і записник, списаний акуратним дівочим почерком, додала її нотатки і надіслала Людмилі, не забувши написати, що завтра відсканує і надішле її малюнки.

Розділ 123

Птах не гаяв часу на пошуки їжі, а з самого рання летів на підвіконня до Насті. Він почувався господарем і давав про це знати «колегам», тож бідолахи чекали, поки він наїсться і полетить геть. Кілограмовий пакет швидко скінчився і Настя збиралася вийти в магазин, щоб купити Самотньому Голубу пшеничних круп.

«Як завжди вчасно», — подумала Настя, коли завібрував мобільник.

На екрані був незнайомий номер. Почувши голос Кості з Нягані, дуже здивувалася. Останній раз, коли вони спілкувалися, розмова була неприємною і, на думку жінки, їх останньою. Та син покійної свекрухи телефонував їй знову. З чемності Настя привіталася й відзначила, що чоловік налаштований не вороже.

— Звідки ти дізнався мій новий номер? — поцікавилася.

Номер дав йому Валерій. Костя просив її поради щодо приїзду в Україну. Він розповів, що у нього відпустка і він має намір навідати родичів по матері біля Конотопа на Сумщині, а потім приїхати в Сєвєродонецьк до Валерія та на могилу матері.

— Чому ти звернувся до мене по консультацію, а не до Валерки?

— Я й до нього звертався, — відповів Костя, — але почув лише: «Приїжджай, і все сам дізнаєшся». Та мене турбує побачене в Інтернеті. У кабінеті мера Конотопа висить портрет Бандери.

— Невже тебе так налякали, що ти навіть портрету боїшся? — зіронізувала Настя. — Приїжджай, Бандера не вистрибне з портрету.

— Я про те, що мер, виходить, пов’язаний з Правим сектором, — сказав Костя, проковтнувши шпильку Насті. — Я приїду потягом з Москви у Конотоп серед ночі, а раптом підійдуть бандити з Правого сектору? Як поводитися? У тебе, напевно, є знайомі правосєки? Які вони? — засипав питаннями.

— Різні. Коли з ними по-хорошому, то й вони так до тебе. А якщо розлютиш, то можеш по пиці отримати, — ледь стримуючи сміх, відповіла Настя.

— А як поводитися, щоб їх не розізлити? — усерйоз спитав Костя.

— Опусти очі, не роби різких рухів. — Настя вирішила трохи пограти з чоловіком.

— Я читав, що вони відбирають гроші.

— То сховай у надійне місце.

— Куди?

— Костю, є старий перевірений спосіб — у труси.

— Точно! Доведеться так зробити. А правда, що на митниці та на блокпостах Правий сектор відбирає продукти? У нас писали, що не можна з собою навіть бутерброд з Росії ввозити, а мені з Москви півдоби їхати. Що ж робити?

— Доведеться терпіти і їхати голодним.

Настя ледве стримувала сміх.

— Жах! — зітхнув Костя. — А у вас на вулицях багато військових і правосєків?

— Авжеж!

— І що ви робите? Як від них рятуєтесь?

— Та як? Визирнули з під’їзду: якщо нікого нема, бігом до магазину, скупилися і додому. Так і живемо.

— А якщо на них нарветеся, то відбирають харчі?

— Звичайно! Вони ж теж їсти хочуть!

— Як так можна жити? — у голосі чоловіка неприхований страх.

— А куди діватися?

— А правда, що тим, хто сумки не віддає добровільно, можуть вухо відрізати?

— Правда. У нашому будинку вже кілька людей є безвухих. Але ти не хвилюйся, приїзди, будемо тебе оберігати, щоб ти повернувся додому з вухами.

— Все одно доведеться їхати, — зітхнув чоловік. — У матері не був на похороні, тож треба хоч на могилу сходити.

— А в ЛНР до сестри поїдеш? — спитала Настя.

— Ні, туди ще страшніше їхати, — відповів Костя. — Кажуть, що там ополченці в свою армію усіх підряд загрібають.

— Її чоловік не приїжджав оформляти пенсію в наше місто?

— Ні, ти що?! Він боїться Правого сектору! А ще казав, що дорогою нацики розстрілюють автобуси з ЛНР.

— Тут стільки людей звідусіль приїжджають і живі, — сказала Настя нервово, бо її вже почала дратувати така розмова.

— То їхні справи. Звичайно, шахтарська пенсія родині не завадила б, чоловік Лариси хворіє, але він ладен все терпіти, аби лише не їхати на Україну.

— В Україну, — виправила його Настя.

— І я ж кажу, на Україну. — Костя не зрозумів, що Настя хотіла йому сказати, і спитав: — Ти справді мені допоможеш, коли я приїду?

— Так.

— Я чув від Валерія, що ти була в полоні. Як воно там?

— Не мед.

— Мої співчуття. Так шкода Іванку.

— Дякую. Це все? Тоді бувай! — Настя вимкнула телефон.

Увечері вона переказала Вадиму майже дослівно розмову з Костею, і вони довго сміялися.

— Навіщо ти так? Вони і так перелякані до смерті, а ти ще більше налякала.

— Знаєш, якби мені хтось таке розповів, я б не повірила. Доросла людина, яка народилася в Україні, тут виросла, так піддалася пропаганді. Звичайно, я знала, що їх залякують, але щоб настільки?! Я й досі не вірю, що Костя міг повестися на такі брехні. Уяви, він боїться навіть портрету Бандери! Ух, які ми, українці, кровожерливі та страшні! — засміялась Настя. — Як я могла інакше з ним розмовляти? Ми, бандерівці, такі!

Розділ 124

Повертаючись із ринку, Настя вирішила пройтися пішки. Стояв чудовий зимовий день, коли сонце світило яскраво і лагідно, ніби навесні, і про грудень нагадували тільки злежані темні купки снігу. Вона пішла сквериком, не поспішаючи, насолоджуючись погодою. Біля лавки зупинилася перепочити, простелила порожній пакет, сіла і дістала цигарки.

— Ти так і не позбулася шкідливої звички? — почула вона знайомий голос.

Це був Валерій. Судячи з обличчя, він кинув пиячити. Востаннє вона бачила колишнього чоловіка біля могили доньки. Він помітно постарів, обличчя змарніло, і на ньому випирали вилиці. Вона запалила цигарку, відвела погляд.

— Як бачиш.

Чоловік сів поруч, теж закурив.

— Як ти? — спитав після тривалої паузи.

— Живу.

Валерій хотів поговорити з Настею, але не знав з чого почати, адже він наробив чимало помилок, та попросити вибачення не міг — між ними виросла стіна непорозуміння і взаємних звинувачень. Спільного залишилося тільки горе втрати та син Геннадій.

— Я телефонував Генику, — нарешті озвався Валерій. — Він не звинувачує мене ні в чому, ми трохи поспілкувалися, і він пообіцяв мені дзвонити.

— Це добре, йому потрібна твоя підтримка.

Настя сказала не «наша», а «твоя», що означало: «ми» вже не існує і це остаточно.

— Давай залишимося друзями, — попросив чоловік.

— А ти поцікавився, чи потрібна мені твоя дружба? — з іронією мовила Настя. — Друг — це людина, на яку можна покластися і вдень, і вночі, яку хочеш бачити, спілкуватися з нею, ділитися горем і радістю. Може, тобі неприємно чути, але ти не з таких.

— Шкода, — зітхнув Валерій. — Знаєш, у чому твоя помилка?

— Вчитимеш мене жити? Спочатку замість привітання кинув докір про куріння. А не подумав про те, що я вже доросла дівчинка, яка сама може вирішувати, що їй робити: палити чи смоктати цукерки? — повторила слова Валентини.

Настя зірвалася на рівному місці без вагомої причини. Вона викинула допалену цигарку, дістала наступну.

— Вибач, — сказала стиха. — Сама не люблю істеричок. То в чому моя помилка?

— Ти не бачиш у житті золотої середини, для тебе існують лише два кольори: чорний та білий, іншого нема. Для тебе людина або гарна або нікудишня. Ти ненавидиш сєпаратистів?

— Так! — підтвердила. — Вони закликали війну на нашу землю.

— А не спадало тобі на думку, що вони теж мають свою думку?

— Мене не цікавить думка ватників, я знаю, що вони накоїли. А ти їх підтримуєш?

— Я ненавиджу нациків і укропів, вони — фашисти. Це моя особиста думка, і я її не приховую.

— А колись ти був байдужий і до сєпаратистів, і до укропів. Мені навіть здавалося, що ти живеш не в Україні, а в якійсь нейтральній державі. Тепер, бачу, ти визначився і маєш свою точку зору. Це вже прогрес.

— Я завжди її мав. Якби ти навчилася знаходити золоту середину, йти на компроміси, тобі легше було б жити.

— На компроміси зі своєю совістю я ніколи не піду, — відрізала Настя. — А ось твоя теперішня життєва позиція мені більше імпонує.

— Не зрозумів. Тобі подобається, що я ненавиджу тих, за кого ти завжди дерла горло?!

— Ні, не це. Мені подобається, що ти визначився зі своєю точкою зору. Згодом ти зрозумієш, що вона помилкова, але це краще, ніж стояти осторонь і бути безформною медузою.

— Мені важко тебе зрозуміти, — зізнався Валерій.

— А ти не намагайся. Навіщо тобі це? — посміхнулася Настя. — За твоїми словами, для мене існує лише чорне та біле, тож ти для мене на чорній стороні.

Розмова зайшла в глухий кут. Люди, які прожили поруч багато років, не розуміли одне одного, хоча й намагалися. Вони мовчали, поринувши у свої думки. Перед ними на доріжці два горобці почали сваритися за знайдену крихту хліба. Життя — це завжди боротьба. Усі виборюють своє місце під сонцем, і птахи — не виняток. Настя дістала батон, почала його кришити і кидати птахам. Умить злетілася зграйка горобців, до них приєдналися голуби. Жінка з цікавістю дивилася на птахів, намагаючись знайти серед них знайомого голуба.

— Ми прожили разом не один рік, — нарешті порушив мовчання Валерій. — Мені здавалося, що ми розуміли одне одного. Знайомі говорили, що не уявляють нас порізно. Я часто згадую ті часи і намагаюся збагнути чому так сталося. Та й досі не знайшов відповіді. Якщо двоє багато років поруч, отже, у них є така потреба.

— Бажання бути поруч, щоб не відчувати самотності, — замислилась Настя. — Коли моя фізична оболонка була поруч з тобою, душа і серце жили своїм життям. Я це зрозуміла не одразу, але наш шлюб був приречений. Я перетворювалася на розлагоджений механізм…

— ?

— Так, годинник перестає працювати, коли всередині одне маленьке коліщатко не чіпляє інше. Події в країні підштовхнули до розуміння, що вся справа в тому маленькому коліщаті, від якого залежить робота всього механізму. І ця маленька деталь, від якої залежить те, чи почуваємося ми щасливими, має назву — кохання.

Валерій мовчав, намагаючись збагнути чи бодай запам’ятати все, що сказала Настя, жінка, яку він, попри весь свій внутрішній опір, кохав і досі.

— Здається, ми розставили всі крапки над «і». — Настя підвелася і взяла сумку. — Мені час. Бувай!

— Щасти! — сказав Валерій. — Нам у різні боки. Тобі — туди, мені — сюди, — вказав рукою, різко повернувся і пішов у протилежний бік.

Розділ 125

До нового 2015 року лишалося кілька днів. Настя з волонтерами ретельно готувалася до поїздки. Вони збирали необхідне вже тиждень, залишивши в мікроавтобусі місце для продуктів харчування, які вони мали завантажити перед відбуттям. Валентина звернулася до знайомої вчительки, і та підготувала для солдатів дитячі малюнки із привітаннями. Настя отримала посилку від волонтерки з Харкова, яка сама не змогла відвезти новорічні подарунки. Складаючи все в картонні коробки, Настя помітила лист — аркуш з учнівського зошита в клітинку, списаний дрібним почерком. Кому адресувався лист, Насті чи бійцям, було не зрозуміло. Жінка перечитала його кілька разів:

У кожного своє уявлення мети,

Собакам треба гавкати, а каравану — йти…

Це слова з пісні, що була популярна за часів Помаранчевого Майдану. Відтоді моє життєве гасло: хай що не відбувається, головне — не втрачати орієнтира і мети своєї подорожі.

Будуть мінятися політики і президенти, назви вулиць і рейтинги зірок, найголовніше те, що в кожному з нас. Нас уже не ошукати. Ми знаємо, що таке смерть друзів і докорінна зміна життя. Воно вже ніколи не буде таким, як раніше. Або ми визнаємо зміни і спробуємо пристосуватися, або вдамо, ніби нічого не сталося і залишимося на узбіччі історії. Чим краща сучасна молодь, яка не помічає війни, за бабусь і дідусів, які досі вірять у Радянський Союз? І ті, й інші гублять майбутнє в минулому.

«Моя хата скраю», — каже більшість, не знаючи, що повна версія цього прислів’я звучить так: «Моя хата скраю, першим ворога зустрічаю».

Я щиро, по-справжньому вірю, що все у нас буде добре. Дуже-дуже добре. Не знаю, як і коли, але впевнена, що ми все здолаємо. Невідворотні зміни вже почалися.

Аліна, волонтер і просто українка, м. Харків

Коротенький, але такий щирий лист зворушив Настю, і вона зателефонувала дівчині, попросивши дозволу розмістити його в газеті, на що отримала згоду.

Коли повернувся Вадим, Настя прочитала йому листа.

— Так, ми всі хочемо змін, — погодився Вадим, — але вони самі не приходять.

— Згодна. Людина — рушійна сила змін, — сказала Настя. — Останнім часом я часто розмірковую про те, чи все залежить від самої людини, від її налаштування та поглядів на життя.

— І якого висновку дійшла?

— Не все в руках людини, — задумливо промовила Настя, — але часто при бажанні можна керувати ситуацією або принаймні спробувати стати володарем свого життя. Кожна людина сама робить вибір, але часто доводиться підлаштовуватися під ситуацію і робити речі, які не до душі, але є таке слово «треба». До цього важко звикнути, але іноді потрібно сприймати життєві ситуації як належне і пробувати вносити в них свої корективи.

— Так, Насте, — кивнув чоловік, — люди хочуть жити, як зручніше, але не завжди виходить, тому є вибір: або опустити руки, нарікати на долю і плисти за течією, або поборотися за зміни.

— Випробування та пережите горе не завжди роблять людей сильнішими, але більш захищеними, — сказала Настя. Вона сіла поруч Вадима і довірливо поклала йому голову на плече. — Якщо опустити крила, то їх можуть зламати вітри долі.

— Я радий, що ти робиш такі мудрі висновки, пишаюсь тобою, моя люба. — Вадим пригорнув жінку. — Ти завжди була розсудливою, тому впевнений, що і надалі зможеш відділяти цінне та важливе від незначущих дрібниць, як можна пропустити, як пісок крізь пальці. Головне, що ти, стільки всього переживши, не перетворилася на чудовисько, яке не здатне співчувати і допомагати іншим. Якщо людина відчуває біль — вона жива, а якщо вона має змогу відчувати ще й біль інших — вона людина. І ти в мене дуже людяна, я пишаюсь тобою.

— За добрі справи Всевишній робить людям подарунки долі, — промовила Настя, трохи помовчавши. — Ось тільки шкода, що ми, люди, передусім помічаємо погане, а не Божу благодать.

Настя замовкла. Вона хотіла ще сказати, що не вберегла свою доньку, але тепер має робити все, щоб настали зміни в головах ватників, щоб більше не було безглуздих смертей заради вигаданої райської країни.

— Зміни потрібні, — промовила Настя, — та не знаю, з чого починати: чи створити нову громадську організацію, чи приєднатися до вже існуючої, але просвітницька робота саме тут так потрібна! Знаєш, я вночі часто мрію.

— Про що?

— Про краще життя, яке все одно настане! І наша багатостраждальна Україна колись видихне з полегшенням.

— Мрії мають властивість збуватися, — посміхнувся Вадим. — Мрії збуваються тоді, коли вони стають ціллю життя, бажання — завданням, поставленим перед собою, а прагнення — конкретною справою.

— Усе так, але в моїй душі така рана, такий біль! — з відчаєм промовила Настя.

— Нічого, моя кохана, ми впораємося. Нам допоможе час, він лікує.

— Так, — зітхнула Настя. — Час лікує, але, на жаль, без наркозу, довго і боляче.

— Оце нас з тобою потягло на філософські роздуми! — Вадим спробував перевести розмову на жарт, бо Настя зажурилася.

Жінка пішла вдягатися, щоб сходити в магазин по крупи і трохи подихати свіжим повітрям. Вадим, щоб трохи розрадити кохану, вже рипнувся до шафи, де лежали дві золоті обручки, та передумав. На Різдво він, як і запланував, дістане їх і запропонує Насті стати його дружиною, вже вдруге.

…Настя йшла вулицею, поринувши в роздуми. У її душі назавжди залишиться кладовище. Туди не можна прийти і покласти квіти, бо там поховані назавжди ті, хто її зрадив, плюнув у душу, ще й потоптався по ній брудними чоботами. Лише іноді вона сама з сумом дивитиметься на ці могили.

На Різдво до них приїде Людмила з чоловіком та всиновленим хлопчиком. Подруга попросила нікому не говорити про її приїзд, особливо матері, вирішивши зробити сюрприз. Про вже неочікувану свою вагітність Людмила дізналася за кілька днів після того, як оформила опіку над дитиною. Насті так кортіло сповістити гарну новину Валентині Петрівні, але знала, що треба себе стримати. Вона була впевнена, що тепер настане час примирення доньки з матір’ю.

Насті подзвонив Геннадій, і вона зупинилася біля лавки, змела рукавичкою сніг і сіла, щоб спокійно поговорити. Вона кілька разів поспіль просила вибачення в сина, а Геник її заспокоював і повторював, що вона ні в чому не винна і він її любить.

— Матусю, а в мене для тебе сюрприз! — сказав син. — Мені дають на Різдво відпустку, тож готуй святковий стіл!

— О, Господи! Я така рада! Чекатиму з нетерпінням зустрічі!

— Ти не будеш проти, якщо я приїду з Улянкою?

— Про що мова? Буду щаслива бачити вас обох!

Син ще поділився приємною новиною: до них приєднався його друг Петрусь, саме той хлопець, життя якого Геник врятував на Майдані.

Після розмови з сином Настя подумала, що доведеться діставати великий розкладаний совдепівський стіл, бо гостей буде чимало. Чи приїде мама? Треба і в неї попросити ще раз вибачення, бо няньчилася з Настею, як з маленькою дитиною. «Скільки ж їй усього довелося пережити!» — подумала Настя.

Настя вирішила зателефонувати матері негайно і спитати, коли вона приїде. Було б непогано, якби вона завітала на Різдво, коли Геник буде вдома. Голос матері був радісним, коли Настя заговорила до неї по телефону.

— Ми приїдемо до тебе на Різдво, хочемо вас усіх обняти, та й Барсика треба забрати, а то тиняється мов сирітка, — одразу випалила Богдана Стефанівна.

— Як добре! — зраділа Настя. — Матимеш змогу зустрітися зі своїм онуком і його нареченою. Але хто це «ми»?

— З тобою хоче зустрітися твій рідний батько.

Така новина заскочила Настю зненацька, і вона не одразу знайшлася, що сказати. У дитинстві дуже хотіла бачити свого рідного батька. Її уява, як і в усіх дітей, що росли без батька, малювала його ідеальним: лагідним, щедрим і люблячим. З роками дитяча мрія відійшла далеко, і вона більше не сподівалася на зустріч з батьком.

— Насте, ти чому мовчиш? — пролунав голос мами в слухавці. — Ти почула, що я сказала?

— Так, мамо, звичайно! Приїздіть удвох, радо вас зустрінемо! — сказала Настя, трохи оговтавшись від несподіваної новини.

Богдана Стефанівна не стала розповідати Насті про те, що відчула себе справжньою жінкою, бажаною, коханою і щасливою. Хіба про це розкажеш по телефону? Ось зустрінуться всі разом за одним святковим столом, батько познайомиться з донькою і сам скаже, що вони вирішили побратися. А поки треба готувати святкові подарунки.

Поки Настя купувала в магазині крупи для Самотнього Голуба, посипав сніг. Великі лапаті сніжинки вкривали все навкруги білосніжним покровом. Одразу стало світліше навколо і ясніше на душі. Настя йшла безцільно вулицями рідного міста. Вона вже не відчувала відрази до нього, як було нещодавно, навпаки, її душу заповнювала неймовірна любов до Сєвєродонецька, до його широких проспектів, будинків, перехожих. Попереду ще багато роботи, тому вона залишиться, бо не має права виїхати туди, де спокійніше і безпечніше. А сніг усе сипав і сипав, прикриваючи бруд під парканами і будинками.

«Якби ще можна було засипати бруд у душах деяких людей», — незле подумала Настя. Вона не знала, що з нею буде завтра, але вирішила: «Нехай воно настане і в ньому будуть усі, хто дорогий і коханий!»

Примечания

1

Баландер — з тюремного жаргону: людина, що розносить їжу в’язням.

(обратно)

2

Іпотерапія — лікування за допомогою їзди конем верхи.

(обратно)

3

ОМБР — окрема механізована бригада.

(обратно)

4

БТГр — бронетанкова група.

(обратно)

5

Куширі — кущі (діал).

(обратно)

6

Слова Чарльза Форбса.

(обратно)

7

Статус УБД — статус учасника бойових дій.

(обратно)

8

Автор пісні Д. Пікало.

(обратно)

9

Сєвєр — так іноді мешканці називають Сєвєродонецьк.

(обратно)

10

Павло Тичина.

(обратно)

11

Леонід Закордонець «Над світом пройдених доріг».

(обратно)

Оглавление

СвітланаТалан Повернутися дощем

  Частина перша

  Частина друга

  Частина третя

  Частина четверта

  Частина п’ята Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg