«Смарагд»

Смарагд (fb2) - Смарагд 823K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Валентина Николаевна Мастерова

Валентина Мастєрова Смарагд

Золото душі

Є письменники, які вриваються в літературу стрімко, рвійно, а є, які входять тихою ходою і залишаються там, неначе й були в ній одвіку. Саме такою є моя землячка, чернігівка Валентина Мастєрова. Щоправда, і її ім’я для нас, київських письменників, постало відкриттям воднораз, коли 1991 року стала переможцем престижного конкурсу Спілки письменників України «Гранослов». Це були оповідання: Валентина насамперед і є майстром оповідної форми, її оповідання не вписуються в сучасний літературний постмодерн із його жорстокістю, кривляннями, матюками і холодністю. Хоч письменниця здебільшого змальовує жорстокість сучасного людського, насамперед сільського життя, її новели — шматки життя, людські трагедії, щемкі й болючі до сліз, — покинуті або нелюбі діти, нужденні старі, охололі без любові серця. І скільки там ніжності, спочутливості, болю… У таких випадках часто кажуть — «стефаниківські» новели, але в Стефаника свій світ, свій час, свої болі, у Мастєрової — свої і обставини, і час, і стилістика. Основна сутність письма автора, з чого випливає все інше, — щирість. Насамперед щирість самої душі авторки. Я навіть сказав би — золото душі. Воно ніде жодного разу не потьмяніло, це принцип, камертон, який втримує од фальші, од неправди. Правда — ось вища сутність творчості Валентини Мастєрової, що є заповітом наших класиків — письменник має служити правді.

Книга, яку ти, читачу, тримаєш в руках, роман, продовжує ту саму тему, те саме прямування, вона вчить добра, справедливості, прощення, які вельми потрібні в нашому розшарпаному, зболеному, криміналізованому суспільстві. Тут немає вигадливого, закрученого сюжету, всіляких літературних піруетів, автор іде за логікою життя, за його плином. Це роман людської долі; кожна доля своєрідна, через те вона й доля. Кажуть, що кожне людське життя є романом, тільки треба вміло покласти його на папір. Автор довіряє цій логіці, бере життя в його натуральності, первозданності, не уникаючи гострих кутів, прикрощів, не прикрашаючи життя й не возвеличуючи його штучно, вона проводить свого головного героя Данила (Данька) через всі круги сьогоднішнього земного пекла і раю водночас. Даньку, на відміну від його батька, Григорія, вдається на тих кругах не розгубити свою душу, лишитися людиною мужньою, доброю, спочутливою. У Данькові схрестилися дві стихії — українська і циганська, й він бере від них усе краще (від циганки баби Маріуци) і від своїх українських сельчан — сусідів і приятелів. Сьогодні ми великою мірою втратили щирість, первозданність почуттів і чеснот наших предків, і, якщо не повернемося до них, нам буде важко жити новим життям, будувати нашу українську міцну, моральну державу. На такі думки нас наштовхує роман Валентини Мастєрової «Смарагд».

Вірю, ти, читачу, ще не один раз зустрінешся з книгами Валентини Мастєрової. Я впевнений, що отой потужний моральний, психологічний заряд, оте її вміння побачити, почути основне, що потрібно людям, чим вони живуть і мають жити, приведе її ще не до одного успіху.

Юрій Мушкетик

Смарагд

Бо що ж такого я хочу сказати, Господи, як не те, що я не знаю, звідкіля я прийшов у це, так би мовити, смертне життя чи, радше, в живу смерть?

Святий Августин. Сповідь

Частина 1

«Чому так тихо? А це дерева мовчать чи розмовляють? Напевно — розмовляють, бо чого б ото листя шелесь-шелесь, тихіше, голосніше, й гіллям розмахують, наче руками. От коли б вони ще й ходили…» — Хлопчик, що лежав на землі, підвівся на лікоть і втупив замислений погляд у стовбур старого в’яза з чималим дуплом між двома великими гілками. Йому страшенно хотілося засунути руку в те дупло й помацати, але він боявся видрати гадюку замість маленьких у дрібну крапочку яєць, тому дитячий погляд ковзнув униз, де з-під землі вилізло товсте покручене коріння. Уявив, як би ото в’яз ішов: тупу-тупу, а за ним стара кривобока береза, що аж схилилася до в’яза і наче щось йому нашіптує. Мабуть, береза кульгала б, як руда Пронька, що живе на краю хутора. За березою ішла б ліщина. У неї ніжки маленькі, тоненькі: дріб-дріб… Перевів погляд з одного дерева на інше, сам собі посміхнувся, потім знову ліг, підклав руки під голову і задивився у небо. Захотілося, щоб ота біла хмарка зачепилася за верхівку якогось дерева й зависла. Він би тоді поліз і помацав руками — з чого вона: з вати чи снігу? Ні, нехай краще зачепиться темніша…

— Даньо, Да-а-ань! — почувся віддалік голос баби Марини, але Даньо й голови не повернув у той бік — нехай гукає, він і сам дорогу знайде, не маленький.

— Данило, де ти? Данило! — різкий голос матері гукав зовсім близько.

Хлопчик схопився і, мов сполохане зайченя, кинувся у зарості — не хотів, щоб знайшла мати, — нехай би вже баба.

— Даньо, Да-ань! — Еге, баба кричить далеко, а мати он озирається на всі боки, вдивляється поміж дерев.

— Данило-о-о! — кричить, і її голос іще більше лякає малого. Він хоче заплакати, але боїться. Помічає, що в лісі темніє. А мати вже губиться у гущавині, тільки голос чути близько.

— Мамо! — злякано кричить і вибігає зі схованки. — Мамо, я тут!

Лясь-лясь… Мати б’є по обличчю, щось каже, але Дань не чує, бо аж у вухах дзвенить від тих ляпасів. Баба, та била б нижче спини й не так боляче.

— Що ти робиш, Марто? — літня жінка виринула з-за дерев, обхопила руками онука й гнівно глянула на невістку.

— Учу. Ти ж не учиш, раз вони у тебе з дому сходять. — Мартине обличчя теж зле й перелякане. Даню здавалося, що вона зараз вирве його від баби, і він міцно вчепився за квітчасту широку спідницю.

— Марто, це дитина. Не гніви Бога. — Марина пригорнула до себе онука.

Вони деякий час мовчки дивилися одна на одну, а Дань не втримався і голосно схлипнув.

— Маріуцо, — здалася мати, але бабу назвала так, як називала завжди, коли сердилася, — загубиться він або втопиться у болоті, не тобі люди в очі лізтимуть — не догледіла, а мені. Сама ти все добре знаєш. Данила вчити треба — скільки разів ми його тут шукали. Наче накупився. Тільки й думай, щоб десь чорти не занесли. Сказано — через міст не ходити, то нехай слухається. Цього разу я вже Грицьку розкажу, а то ви всі хороші, одна я погана.

У баби на очі навернулися сльози:

— Не треба, Марто. Він же приб’є малого. Я тепер з нього очей не спущу. — Сердито, але не боляче смикнула Даня за вухо.

— Прищепну до спідниці, і з двору не вийде. — Взяла онука за руку: — Чув, що я сказала? Чого тебе нечиста сила аж сюди занесла?

Дань опустив кучеряву голівку й задивився на свої ноги.

- І босий… — Марта глянула на свекруху, — наче нічого взути. — Сказала не те, що подумала, та Марина вгадала її думку.

Смеркалося, коли виходили з лісу й підійшли до вузенького дерев’яного мостика, перекинутого через болотисту річечку, що розділяла хутір і ліс. За річкою починалися людські городи, за городами — сади, у яких потонули хати, і серед них стара, під солом’яним дахом, Маринина хата. Обидві разом глянули на ту хату, і кожна подумала про своє: Марта — щоб швидше перебратися в село, у новий просторий будинок, подалі від цього здичавілого хутірського життя, Марина — з тугою, що мусить на старості літ кидати рідну оселю, де зжилася і звиклася зі своєю долею і любила не тільки те, чим сьогодні жила, а й своє минуле, яке озирало по той бік ріки столітнім явором, дихало теплим вітром, що ніс із лісу то запах прілого листя ранньою весною, то солодкий — липи чи гіркуватий — деревію наприкінці літа. Тут була її воля.

— Бабо, глянь — цигани приїхали! — радісно вигукнув Дань і висмикнув руку з теплої долоні.

Жінки спинилися: молодша чомусь змінилася на обличчі, а старша радісно посміхнулася.

— Куди ти? — наздогнала Марта хлопчика, що вже був чкурнув у бік циганських кибиток. — Хочеш спробувати батькової нагайки?

Хлопчик злякано зіщулився й увібрав голову в плечі. У хаті під портретом Леніна лежала нагайка. Батько ніколи не клав її в інше місце, бо ці дві речі були для нього символами: перша — розуму, друга — покори. Часто брав нагайку, і часто вона опускалася на плечі малого або його старшого брата — Юрка, мовчазного, з чорними, як і в Даня, кучерями, але темно-карими очима. У Данилка ж очі блакитні, аж прозорі, немов на диво всім, хто помічав ту блакить під ламаними дугами бровенят.

— Я, мамо, тільки хотів глянути на них, — благально виправдався хлопчик.

— Не підходь, бо вкрадуть, — наказала Марта. — І близько щоб… А батько їх сьогодні прожене.

— Чого це? — спробувала заперечити Марина, та невістка нічого не відповіла, стисла Даня за руку і повела до хати. У хаті наказала разом із Юрком лізти на піч. Сама ж узяла порожні відра й пішла до колодязя. Почула віддалік гуркіт мотоцикла, швидко набрала води, але не понесла додому, лише трохи відійшла від колодязя й поставила відра. Чекала, чи зупиниться мотоцикл біля циган, що вже повипрягали коней і готували на вогні вечерю. Мотоцикл не зупинився, і Марта не знала — радіти з того чи ні. Підняла відра й заспішила до двору.

— Гриша їде, — промовила до Марини, яка великим ножем кришила біля старих ночов кропиву. — Спитає, чого так пізно пораємось.

Свекруха відірвала погляд від роботи, подивилася на невістку:

— Скажеш — корова відірвалася з прив’язі, то ходили шукати.

— Сама йому й скажеш.

Марта швидко зайшла до хати, щоб першою не зустрітися з чоловіком.

Син не сказав матері нічого й ні про що не спитав — мовчки завів мотоцикл у двір, зняв із голови шолом і сердито кинув у коляску. Марина теж не озвалася, тільки глянула і знову заходилася кришити кропиву.

— Де хлопці? — запитав Григорій у дружини, коли зайшов до хати.

— На печі он, — показала Марта рукою в бік печі. — А що таке?

— Нічого. Винеси у двір води й рушник — я трохи умиюся. — У голосі чоловіка були втома й роздратування.

Марта швидко винесла, а на подвір’ї боязко запитала:

— Бачив, скільки циган понаїхало?

Григорій не відповів, і вона мовчки зливала йому на руки теплу воду, милуючись міцними м’язами й густою засмагою. Посміхнулася назустріч суворому погляду, коли він розігнувся, узяв рушник і витер обличчя. Але чоловік ніби не помітив тієї посмішки.

— Дітей на вулицю не випускати, — наказав, дивлячись кудись поза дружиною.

— Ти думаєш, і вона з ними? — у Марти схвильовано затремтів голос.

— Навряд, — Григорій обернувся услід матері, що з дійницею пішла до корови. — Вона тут ніколи не була і навіть назви хутора не знає.

— Не знає? — здивовано перепитала дружина. — Ти їй не казав?

— А вона й не цікавилася. — Лише тепер подивився в обличчя дружині, посміхнувся. Марта зніяковіла від тієї посмішки й, наче дівчина, опустила очі. — Думаю, вона десь на Галичині, у родичів. Сюди не прийде. Що їй тут робити?

— А діти? — мимоволі вихопилося у Марти.

— Що — діти? Вони їй потрібні? — кинув сердито. — Коли б думала про дітей, то не лишила б і не потяглася з табором. Завтра вранці скажу, щоб забиралися, — не проганяти ж на ніч. А мати нехай і на поріг не пускає.

— Так вона тебе й послухає. — Марта зайшла за чоловіком до хати, заходилася готувати вечерю.

— Послухає, — промовив самовпевнено Григорій, узяв на комині великої печі сірники й засвітив гасову лампу. — Чогось дітей зовсім не чути — нехай злазять їсти. — Зазирнув на піч — дві кучеряві голівки лежали на старих подушках. — Позасинали голодні, — глянув на дружину й додав розважливо: — Нічого, завтра наїдяться.

До хати зайшла Марина, поставила на лавку дійницю з молоком, запитливо глянула на Марту, потім — на сина і заспокоїлась.

Вона виглядала б іще не старою, коли б не сивіюче волосся. Була із сербських циган, яким Франц Йосип дарував графський титул за особливі заслуги перед королем. Під час Першої світової війни цей титулований рід кинув батьківщину й пішов блукати по світах разом з іншими у пошуках кращої долі. Частина їх обрусіла, а частина, як і раніше, кочувала невеликими таборами. По дорозі не цуралися заходити до одноплемінників, що жили осіло. Марина зовні жила селянським життям, але в душі була циганкою, і час нічого не міняв. Ця роздвоєність Марини — Маріуци пов’язувала її з минулим і часто сварила із сім’єю, яка гордувала такими родичами.

Сьогодні нарочито довго поралася на вулиці, раз у раз позираючи на багаття, де було видно темні постаті. Раніше б і сама пішла туди, допізна сиділа коло вогню, що зігрівав і досі її душу, розпитала про знайомих та родичів. Потім забрала б до себе стільки старих і малих, скільки могла вмістити її маленька хата.

Цигани знали Маріуцу й робили чималий гак на своєму шляху, щоб її провідати. По кілька днів жили на хуторі: старші сиділи днями в саду, а молодші розходилися по навколишніх селах — ворожили, дурили, випрошували. Хлопці пасли коней біля річки, чоловіки лагодили кибитки, щоб потім знову їхати далі. Дякували Маріуці за гостину й рушали, обіцяючи колись іще заїхати. А вона з табором, що від’їжджав, кланялася родичам і тим, кого знала і пам’ятала.

Із цього табору ніхто не зайшов до Маріуци. Вона б сама пішла туди, та боялася сина. Потім вирішила, що то незнайомий табір, бо такого ще не було, щоб її двір обминули. Позакривала худобу і стала на подвір’ї, роздумуючи, куди йти, — в хату йти не хотілося. Відчинила хвіртку на вулицю, але її спинив Григорій:

— Куди це ти, мамо?

Хотіла сказати, що іще її воля іти, куди хоче, та не сказала. Постояла у хвіртці, потім мовчки повернулася до хати.

Вранці син, аж поки не поснідав і не почав збиратися на роботу, не обізвався до неї. А коли вже йшов, у дверях обернувся:

— Не додумайся циган впустити, — сказав, мовби Маріуца була не його матір’ю, а кимсь чужим і недоумкуватим.

Та спершу розгубилася, а потім вийшла за ним у двір і кинула, як могла, зневажливо:

— А сам ти хто? Поглянь на себе у дзеркало. — У голосі матері була неприхована образа.

— Я, мамо, — Григорій не дивився на неї, а взявся за руль мотоцикла й, упираючись, повів до воріт, — я — інженер із вищою освітою. По паспорту — українець, як ти знаєш. І дід у мене був не конокрад якийсь, і батько не волочився по світу, а хату оцю збудував і колгосп на ноги піднімав. — Зупинився перед ворітьми, сам собі відчинив, потім подивився у той бік, де стояв циганський табір. — І я не хочу, щоб твоїми немитими родичами смерділо навіть у дворі. Хоча я зараз їх потурю від хутора, а не поїдуть — міліцію викличу.

— Що? — змінилася на обличчі Маріуца. — Міліцію? Ще не було такого…

Але син не дослухав, вивів мотоцикл на вулицю і поїхав у бік табору. У неї болісно стиснулося серце, коли побачила, як за кілька хвилин там заметушилися, почали впрягати у кибитки коней. А потім табір пішов. Не витираючи сліз, Маріуца стояла біля ґанку, скривджена не тільки сином, а й оцим слухняним від’їздом одноплемінників.

Трохи пізніше велосипедом на роботу поїхала Марта. Маріуца залишилася з дітьми сама, попоралася і зайшла до хати. Зібрала на столі немитий посуд, хотіла нести, щоб поставити на лавку біля печі, та мало не впустила — двері відчинилися, і на порозі стала розповніла, із сердитим обличчям циганка.

— Захаріє! — зойкнула Маріуца.

— Ага, — кивнула та і додала замість вітання: — Може, й ти нас уже відцуралася, як твій синок?

— Таке скажеш. — У Маріуци знову на очі навернулися сльози. Вона поставила посуд на лавку й підійшла до циганки. — Здрастуй, сестро. — Першою обняла Захарію. — Скільки не бачилися. То ви не поїхали, а я думала — він вас прогнав.

Захарія відсторонилася від сестриних обіймів, якийсь час мовчала, потім обвела поглядом хату. Глянула на портрет Леніна й здивовано запитала:

— Він що у тебе — партєйний?

Маріуца й собі глянула, мовчки хитнула головою.

— Ну, та нічого, — ніби опам’яталася Захарія. — А де твої онуки? — дістала з кишені широкої спідниці жменю цукерок, зазирнула на піч, звідки на неї дивилися дві пари цікавих оченят. — Ану злазьте, — обізвалася голосно, — нехай баба Захарія подивиться на вас.

Спочатку на полик сплигнув Даньо, за ним — несміливо Юрко.

— Ого, які циганчата! — радісно вигукнула Захарія і кожного наділила цукерками. У цю мить двері знову відчинилися і зайшли молоді циганки. Маріуца не знала їх, але запросила до столу разом із сестрою. Швиденько дістала зі своєї схованки пляшку вина, внесла з комори яєць та сала. Коли діставала з печі горщик із борщем, несподівано обернулася і глянула на високу худорляву циганку з блідим обличчям, яка не сіла до столу, а стояла біля дверей і змучено дивилася на дітей.

— Молодице, щось ти не так на моїх дітей дивишся. Хто ти така? Захаріє, — запитала тривожно сестру, — кого ти мені в хату привела?

Захарія мовчала, мовчала й молода циганка.

- Іза, — здогадалася Маріуца. — Ізабелло, це ти? — Розігнулася від печі й злякано стала перед циганкою. — Іди собі, — попросила схвильовано. — Або почекай, ось на, — тицяла їй хліб, сало, та молода жінка відштовхнула від себе руки Маріуци.

— Я прийшла за своїми дітьми, — промовила тихо. — Я заберу їх, і ти мені на дорозі не стій.

— Заради Бога, вийди з хати, — заблагала Маріуца.

— Вийдіть обидві, — промовила враз стомлено Захарія, — ви ось дітей налякали.

Вони деякий час мовчки стояли біля старої яблуні, де їх ніхто не міг чути.

Першою заговорила Маріуца:

— Он ти яка. Скільки із сином жила, а я тебе тільки зараз бачу. Чому ж ти від нього втекла і діток своїх покинула? — дорікнула мимоволі. — А тепер хочеш забрати, коли вони Марту матір’ю називають.

Краще б не казала. Ізабелла зойкнула і знесилено прихилилася до яблуні. Обличчя її стало зовсім білим, а очі з ненавистю вп’ялися у Маріуцу.

— Юрко слабкий, а Дань сильний, — заговорила зовсім не про те, на що чекала немолода циганка. — Виросте, він помститься за мене.

— То ти ще й хочеш помсти, — відступила від неї Маріуца. — Геть із мого двору, — і рішуче вказала рукою в бік дороги.

Ізабелла, немов отямилася, злякано повела поглядом на дорогу, а потім заговорила, гарячково обнімаючи руками шершавий стовбур дерева:

— Я дітей не кидала — нехай не брешуть. Це твій син до хати привів ту… — лайнулася грубо, по-чоловічому. — Сказав — тепер вона буде йому за дружину. Як ти думаєш, що я тоді відчувала? — Її руки ковзнули по яблуні й безсило опали, стримувані сльози потекли по обличчю. — Тобі розказати, Маріуцо, як мені хотілося вмерти? Чи як надумалася убити твого сина й ту тварюку? Я не від дітей тікала, а від того, що в мені робилося. Тепер усе, тепер нехай живуть, але дітей мені віддай, і я піду. — Рішуче ступила у напрямку хати, та Маріуца стала на її шляху.

- Ізабелло, — промовила несподівано лагідно, — це ти добре зробила, що прийшла сюди.

Ізабелла здивовано глянула на Маріуцу очима, у яких давно була тільки мука. Маріуца бачила ту муку, і їй стало жаль молоду циганку, але й дітей вона не збиралася віддавати.

— Не мені судити про те, що між вами, — легенько торкнулася Ізабеллиної руки, — але Данило і Юрко — мої онуки, а Григорій — їхній батько. Може, недобрий батько, та за дітей дбає. Хлопці у теплі й нагодовані. — Перевела подих, озирнулася на хату, бо здалося, ніби хтось прошмигнув за сараєм. — Дарма, що вони не з тобою, — змирися і думай, що так краще. Дітям краще, Ізабелло. А я нікому не скажу, що ти приходила. Добре, що приходила. Ще приходь, коли захочеш, — запобігливо посміхнулася, — тільки вже не сюди, бо ми скоро переберемося із хутора в село, у нову хату. Ізабелло, Грицько виведе їх у люди, але якщо ти забереш — знайде на крайсвіту. Він ніколи не піде на те, щоб його діти ходили з табором. — Ізабелла хотіла щось сказати, заперечити, але Маріуца не дала. — Подумай, я прошу тебе, подумай. — Просила, боячись, що та відштовхне її з дороги й піде за дітьми. Сама б вона так і зробила. — Я знаю — тобі важко, але хлопцям тут краще — бачила ж на власні очі. І я з ними…

Ізабелла мовчала. Відчувала справедливість сказаних слів, та її материнське єство противилося тим словам. Сини он як виросли — її сини. Дарма, що забули, ту… матір’ю називають. Ні, ніколи… Сердито глянула на Маріуцу:

— У тебе ще будуть онуки — вона наведе повну хату. А в мене вже не буде дітей, у мене нічого не буде.

— Чому, Ізабелло? — запитала здивовано Маріуца. — Ти молода, гарна.

Ізабелла сумно посміхнулася:

— Мені нудно жити на цім світі, Маріуцо. Я думала, у таборі легше буде, аж так само: ні радості — нічого. Відняли вони у мене радість, ніби чорноту на очі накинули! Світла не бачу, людей не бачу, лише за дітьми вмираю. — Замовкла і наче зів’яла. Стояла й важко дихала, піднявши обидві руки до грудей. — Ти їм колись розкажеш про мене, тільки правду? — запитала несподівано поступливо.

— Розкажу, присягаюся, — радісно, більш ніж хотіла, пообіцяла Маріуца. — Нехай лише підростуть. А ти, Ізо, приходь дітей провідати. У село приходь, у нову хату, коли сина з невісткою не буде. Ти не тільки дітям, ти й мені не чужа — серцем відчуваю.

На ці Маріуцини слова Ізабелла посміхнулася. Посміхнулася так, як посміхаються, мимоволі прощаючи. Озирнулася на подвір’я, зняла з шиї маленького срібного хрестика на темному шнурочку, подала Маріуці:

— У мене більше нічого немає. Ти сама вибереш, кому із синів його надіти. А може, я ще й другий принесу наступного разу, ще кращий — правда?

— Правда, — погодилася Маріуца. — Це ти добре зробила. — Взяла хрестик і затисла в руці. — Ходімо, пообідаєте — не йти ж вам від мене голодними.

У хаті з дітей був лише Юрко.

— А Данило кудись повіявся, — винувато промовила Захарія. — Таке непосидюще.

Жінки сіли до столу, тільки Ізабелла не сіла.

— Я не буду їсти його хліба, — сказала Маріуці. — Я краще з си… з Юрасем побуду.

Але Юрко не дав погладити себе, коли Ізабелла торкнулася його волосся. Насупився і відступив.

— Я не маленький, — буркнув незадоволено.

— Не маленький, — повторила за ним Ізабелла. Обняла хлопчика, пригорнула до себе і швидко вийшла з хати. Ішла стежкою туди, де чекали решта циган, і нічого не бачила попереду. Уже в лісі відчула, мовби хтось крадеться за нею. Спинилася злякано, прислухалася, але нічого не почула. За кілька кроків різко обернулася — зовсім близько біля дерева стояв Дань і від несподіванки кліпав очима.

— Синку! — зойкнула жінка. — Куди ти? — підбігла, підхопила хлопчика на руки. Якусь хвилину так стояла, потім повернулася й поволі понесла дитину до хутора, цілуючи кучеряву голівку. Той побачив, ковзнув із рук на землю.

— Я не хочу додому. Я хочу до циган, — жалібно глянув Ізабеллі в обличчя. — Забери мене, забери. Я вже вмію ось так. — Підплигнув на місці, ударив себе долонями по грудях, потім — по колінах.

— Хто тебе навчив? — посміхнулася Ізабелла крізь сльози.

— Ніхто, я сам. Цигани стояли під хутором, і я з бабою туди ходив. Забереш? Не вертай мене додому. — Хлопчик благально дивився їй в обличчя, при цьому його очі стали мовби прозорими, а чорні цяточки зіниць витягували з Ізабелли душу.

«У нього не такі очі. Не такі, не мої». — Серце молодої жінки схвильовано забилося, і вона знову пригорнула до себе Даня.

— Заберу, тільки у мене поки що кибитки своєї немає. Почекай трохи — зароблю грошей, куплю найкращу у світі кибитку і коней. Ти яких любиш — гнідих чи вороних? — узяла сина за руку й повела до хутора.

Дань бачив, що вони йдуть назад, але щось не давало йому висмикнути свою руку з теплої долоні. Хлопчику стало так хороше, як ніколи раніше. Він боявся не сподобатися Ізабеллі й, хоча зовсім не розумівся на конях, відповів:

— Гнідих люблю. І щоб не брикалися.

— Таких і куплю. — Ізабелла відчувала, що сама стала дитиною і вірила в те, що говорила. — І навчу ворожити, по-справжньому. Ось, дивися, які в мене карти, — шаснула до кишені, дістала карти й розгорнула віялом. — Бачиш — таких тепер ні в кого немає, а в тебе будуть.

— Ух ти! — Хлопчик зачаровано дивився на карти. — Точно віддаси, а не обдуриш? Я тобі знаєш, що дам? — Мацнув по своїх кишенях, але вони були порожні. Розчаровано опустив руки, винувато глянув на Ізабеллу: — Саме немає нічого.

— Я тобі так віддам, — заспокоїла Ізабелла й радісно скуйовдила кучері. Ледве стримувала бажання ухопити сина й побігти від хутора і від табору, загубитися в цьому великому світі. Нехай і ненадовго, бо вже давно відчувала, що все для неї тепер ненадовго.

Виходили з лісу, а їм назустріч спішила з циганками схвильована Маріуца. Побачила Даня і ще здалеку посварилася на нього пальцем. Підійшла, але онуку нічого не сказала, тільки уважно глянула в очі Ізабеллі:

— Думай, що ти мені їх залишила, тільки мені. Воно, може, так і є, Ізо. Не журися й живи своїм життям — ти молода. А в мене тільки й радості, що оці діти.

Данило не розумів, про що говорили дорослі, але заплакав, коли Ізабелла випустила його руку зі своєї. Так гарно йому ще ніколи не було, і він не хотів залишитися без цього незвичайного тепла і чогось такого, чого не розумів і не знав досі.

Циганки пішли. А Данилко й Маріуца стояли й дивилися їм услід. Хлопчик схлипував, а баба гладила його по голові, намагаючись заспокоїти й заспокоїтися сама. Почувалася винною перед Ізабеллою за той біль, що носила в серці молода циганка, за те, що не віддала материнському серцю утіхи — її дітей. І хоча була впевнена, що зробила правильно, з тугою дивилася на високу худорляву постать, яка поволі віддалялася.

— Вони хороші, правда, бабо? — обізвався хлопчик першим. — Я підросту й теж піду з ними. А тітка Ізабелла… — Хотів розказати про кибитку і коней, але баба не дала:

— Цить, — перебила онука, — може, й підеш. Тільки ні батькові, ні матері не кажи про це. І не кажи нічого про сьогоднішніх родичів, бо тоді вони більше не прийдуть.

Марта поверталася додому завжди першою. І хоча всі домашні клопоти лежали на Маріуці, їй теж ніколи було присісти. На роботі простіше й легше, а домівка обтяжувала молоду жінку. Хотілося мати свою сім’ю, але не таку — з чужими дітьми й свекрухою-циганкою. Розуміла — в усьому винна сама, і виправдовувалася тим, що не знала Григорія. Хіба ж думала, що не віддасть Ізабеллі дітей. А він не віддав, повісив їй на шию циганських вишкребків і привіз у халупу, де ніде було повернутися і де хазяйнувала ця стара відьма. Добре, що скоро переїдуть у нову хату, а то б у неї терпець увірвався.

По дорозі до хутора багато встигала передумати. Сьогодні вловила себе на тому, що думає про Ізабеллу. Воліла б не зустрічатися з нею ніколи. Але ж її діти… Ще Юрко — нічого, а Данило буде волоцюгою або й гірше. Звісно — порода, яка мати…

Кілька років Ізабелла десь ходила з табором. Дарма, що Марта про неї нічого не чула, — ненавиділа, як люди ненавидять тих, хто знає усі темні відтінки їхньої душі. Ізабелла не тільки знала — могла б кинути їй найобразливіші слова, і ті слова були правдою. Цього найбільше боялася Марта, але добре, коли б Ізабелла прийшла з табором і забрала своїх дітей. Нехай би і вкрала, хто б її шукав? Чоловік? Хіба для виду — Марта бачила, що у серці Григорія не було місця для своїх синів.

Поставила велосипед під повіткою, зайшла до хати й побачила під столом кілька папірців із цукерок.

— А це де взялися? — запитала підозріло в Маріуци, що рушником витирала тільки недавно вимитий посуд.

— Я зашептала, — відповіла та байдуже.

— А кого шептала, звідки? — допитувалася Марта.

— Ти що — міліціонер, щоб про все розпитувати? Люди та й годі. Нащо воно тобі? — розсердилася несподівано свекруха.

— Уже й запитати не можна, — образилася невістка. — А хлопці де — знову по хутору байдикують?

— Не байдикують — траву худобі рвуть на вечір, бо я сьогодні не нарвала — люди завадили.

Більше їм не було про що говорити. Марта тільки подумки пожалкувала, що хлопці вдома і що її надія на Ізабеллу не справдилася.

Восени сім’я переїхала в хату, збудовану колгоспом Григорію і Марті. Хата була просторою, світлою, не те що Маріуцина халупа. Одне лише не подобалося Марті — в новій хаті житимуть не тільки її діти, а й чужі. Та вона нікому про це не говорила, навіть боялася, щоб у селі не дізналися, що Юрко й Данило не її сини.

Данькові теж подобалася нова хата, хоча йому і в старій було добре. Там ліс, річка близько, а тут далеченько. Зате прямо за городами починалося кладовище. Хлопчик любив ховатися в бузині й слухати, як на похороні співають півчі. Слів не розумів, вслухався у мелодію. А коли вітер віяв із боку кладовища, спів чувся голосніше й слова можна було розібрати. Тоді й у ньому самому мовби щось співало і тужило разом. Лягав на землю й лежав нерухомо, коли вже наступала тиша.

— Бабо, а чому люди вмирають? — спитав якось Маріуцу.

— Старіють, хворіють і вмирають, — відповіла та байдуже.

— Ні, бабо, — заперечив хлопчик.

— Що — ні? — не зрозуміла Маріуца.

— Вони вмирають, — промовив Дань серйозно, — бо хочуть, щоб над ними співали півчі.

Маріуца здивовано подивилася на онука:

— Люди помирають, бо Господь їх забирає до себе.

- І старих, і малих? — допитувався Данило.

- І старих, і малих.

— А коли він мене забере?

— Що? — здригнулася Маріуца. — Бог із тобою, дитино. Щоб я більше такого не чула.

Кожного разу, коли хтось у селі помирав, Маріуца ходила ховати. Дань часто просився з нею, і вона забирала онука, бо той робився тихим і непомітним серед людей. Одного разу помер сусіда, й Маріуцу покликали мити тіло та одягати небіжчика. Вона зібралася йти, а Данилу сказала, щоб той прийшов пізніше. Хлопчик прийшов, коли в хаті було людно, і на нього ніхто не звернув уваги. Під вечір не тільки чужі, а й родичі небіжчика почали розходитися, але Даню йти додому не хотілося. Щоб Маріуца його не забрала, непомітно заліз під широку лаву, на якій стояла домовина. Терпляче слухав, як у хаті тихо і часто зітхали, хтось неголосно схлипував, і чекав, коли вже почнуть читати Псалтир. Він дуже любив мелодійність іще незрозумілого читання.

У хаті горіло світло й свічки, та з кожною годиною ставало тихіше — меншало людей, тільки голос жінки, яка читала Псалтир, звучав урочисто-скорботно.

Маріуца, що вже була пішла додому, знову прочинила двері, запитала пошепки, чи не бачив хто її онука? Данила давно вже ніхто не бачив, і сусіди заперечливо захитали головами.

Було за північ, але в будинку Григорія ніхто не спав. Маріуца витирала сльози, а Григорій ходив по подвір’ю, намагаючись перебороти хвилювання. Зайшов до хати, почув заплаканий голос матері:

— Це я в усьому винна — я дитину не вберегла. Онучку ж мій…

— Мамо, не вий! — гримнув син. — Краще скажи — твої родичі не проходили тут?

— Мої родичі? — не зрозуміла Маріуца, потім витерла сльози долонею. — А ти хіба іншого роду?

- Іншого! — крикнув Григорій. — Батько мій не трусився в обідраній кибитці, а власну хату мав. І все життя у колгоспі трудився. А ти мені отим циганським кодлом в очі лізеш, яке лише уміє брехати та красти. І я, мамо, свій хліб їм, зароблений, а не крадений чи вициганений у людей.

Маріуца ображено мовчала, тільки обвела поглядом кімнату й відчула себе тут зовсім чужою. Коли б не Юрко й Данило, вона б і сьогодні вернулася у свою хату.

…Псалтирщиця стомилася, і її голос звучав тихіше. Ті, що ночували, теж дрімали. Нараз одна з бабусь підвела голову, прислухалася і злякано подивилася на труну. Смикнула за рукав сусідку поруч на дивані:

— Насте, ти нічого не чула?

Настя розплющила сонні очі:

— Нічого, а що?

— Здалося, наче ворушиться, — прошепотіла бабуся.

— Атож, роздрімалася, то й вдалося. — Настя була старіша й глухіша і нічого не чула.

А за хвилину псалтирщиця замовкла і злякано подивилася на небіжчика. Ті, що дрімали, посхоплювалися й подалися до дверей. Дехто хрестився і читав уголос молитви.

— Наче дише, — прошепотіла одна з бабусь біля дверей.

- І не тільки дише, а й сопе, — додала інша й запропонувала, злякано хрестячись: — Треба святою водою окропить, мо’, то в нього нечистий уже вселився.

Через хвилину в хаті нікого не було: ні чужих, ні родичів. Небіжчик лежав усіма покинутий, а під лавою спав Данило. Спати на голій долівці було холодно й мулько, і він почав ворочатися. Коли дві жінки обережно просунули голови у двері, з-під лави висунулися ноги в стареньких черевиках. Жінки закричали, рвонулися на вулицю і там божилися, що на власні очі бачили, як з-під лави висунулися копита.

До ранку в хату ніхто не заходив: і боязливі, й сміливіші сиділи у дворі хто на чому. Коли по селу заспівали перші півні, всі пожвавішали й почали говорити, що вже і в хату можна заходити, бо нечиста сила тепер щезає.

Але бажаючих навіть ступити на ґанок не було. Нарешті одважилася дружина померлого, яка сиділа між людьми, розгублена і теж налякана.

— Що вже буде, — сказала уголос, перехрестилася й пішла до хати. Тремтячою рукою прочинила двері й оторопіла.

— Ну, що там? — питали нетерпляче з вулиці, але вона не відповідала.

Коли перший переляк минув, промовила сама до себе:

— Наче дитя чиєсь. — Але підійти ближче боялася. Вийшла на вулицю. — Наче дитя, — промовила невпевнено.

— Еге, дитя, де б воно тут узялося, — то вражина дитиною перекинулася, — промовила Настя.

— А півні? — заперечила та, що читала Псалтир.

— Точно, — сміливіші знову попросовували голови у двері, хрестячись і промовляючи молитви. Як і раніше, з-під лави стирчали черевики, але вже було видно і старі штанці.

— Чи не Марини-циганки онук? — здогадалася одна з жінок. — А вони ж село стеленули, шукаючи.

Григорій сам прийшов по сина. Спочатку зрадів, коли почув, що той знайшовся, але потім його волохаті брови загрозливо зійшлися на переніссі. Додому не вів хлопчика, а тягнув, бо той не встигав не те що йти, а й бігти за батьком. Удома взяв нагайку — вона, як і на хуторі, служила Григорію, хоча й не лежала тепер під портретом Леніна, а висіла на кухні. Маріуца хотіла заступитися за онука, та син виштовхав матір за двері. Через хвилину Дань закричав, упав на коліна й підняв над головою руки. Це ще більше розлютило батька, і він замахнувся з усієї сили, але нагайка зачепилася за електричний шнур, на якому висів плафон. Матове скло дзенькнуло об підлогу й розлетілося на скалочки. І відразу на кухню вбігла Марта.

— Що тут таке? — глянула на розбитий плафон, на оторопілого чоловіка і вхопила за комір Данила, що стояв на колінах, увібравши голову в плечі. — Тебе і вбити мало, циганський вишкребку!

— Тоді вбийте і мене, і старшого! Чого ви тільки одного його убиваєте? — закричала у дверях Маріуца.

Григорій кинув на підлогу нагайку, люто глянув їй в обличчя:

— Не лізь не в своє діло.

Нараз всі завмерли — Дань зробився білим, очі помутніли, і він упав Марті під ноги.

— Убив! — закричала в нестямі Маріуца, кинулася до онука, але її випередив Григорій — ухопив сина на руки.

— Води! — крикнув Марті. — Бризни на нього водою!

Хлопчик нарешті отямився, але побачив близько батькове обличчя, і його очі розширилися від жаху. Григорій глянув у ті очі й швидко передав сина Маріуці:

— На. Та ще загубиться… — Погрозливо подивився спершу на матір, потім — на дружину.

Марта на ці його слова розсердилася, але промовчала, тільки смикнулися тонкі губи.

Він був суворим не тільки вдома. У колгоспі теж мало до кого звертався із привітливим словом, більше наказував. Та головного інженера цінували й побоювалися. Але Григорію весь час не давала спокою думка, що день у день точила мозок. Давно підрахував, коли парторг, що мав тут більшу вагу, ніж голова, піде на пенсію. Приміряв на себе владу парторга і сумнівався, що її отримає. «Можуть прислати когось чужого. А можуть і не прислати, якщо на місці буде підходяща кандидатура».

Ходив на всі партійні збори, виступав і часто сам визивався виконувати доручення. Удома й на роботі на столі у нього завжди лежало кілька томів Леніна, які він постійно перечитував. Одного боявся: щоб ніхто не дізнався про зв’язок з Ізабеллою, бо насправді то був не законний шлюб, а тимчасова примха, за яку тепер доводилося платити, приховуючи від людей ім’я справжньої матері його синів. Не раз дорікав собі, що після інституту добровільно поїхав у ту циганщину, як подумки називав Закарпаття. Не поїхав би — не було б у його житті Ізабелли. «Тоді не було б і Марти, — заперечував сам собі. — Заради Марти…» Любив Григорій Марту, любив по-своєму, боячись, щоб жінка не дізналася про всю глибину його почуттів, бо часом здавався сам собі, наче глина у міцних руках — розімни й ліпи що хочеш.

Минув рік, як він із родиною поселився в новому будинку. У сім’ї додалося — Марта народила сина. Дитина прийшла на світ кволою, часто хворіла і плакала. Та одного разу Григорій прокинувся не від плачу немовляти — плакав Данило. Плакав голосно й щось кричав уві сні. Григорій не витримав, зайшов до кімнати, де спала мати і старші сини. Увімкнув світло.

— Розбуди, — звелів Маріуці, що шепотіла біля онука молитву, — а то весь будинок на ноги поставить.

— Не йди! — кричав хлопчик. — Не йди, не кидай мене самого!

Григорій спершу дивився на сина, потім перевів погляд на матір:

— Чого це він?

— Не знаю. — Маріуца поклала долоню на чоло онуку. — Ніби не гарячий.

Данило розплющив очі й безтямно втупився перед собою.

- Ізабелло, не йди, — схлипнув і промовив тихіше: — Вона пішла.

Григорій зблід і так глянув на матір, що мати злякано опустила голову над онуком.

— Тобі щось наснилося, дитятко? — як могла, запитала розважливо. — Спи — я ж осьде, з тобою.

— Спати! — гримнув батько на сина, очі якого вже почали прояснятися, і він хотів сісти на постелі. — Спати! — силоміць поклав дитину на подушку. — А з тобою я завтра поговорю, — кинув загрозливо Маріуці й вийшов із кімнати, не вимкнувши світла.

Вона більше не спала, ворочалася з боку на бік і важко зітхала. А почало розвиднятися, підвелася. Підійшла до ліжка, довго дивилася на онука, потім поправила ковдру, одяглася й тихо зачинила за собою двері.

— Не лютуй, — першою озвалася до сина, коли той вийшов за нею на ґанок. — Я дітям нічого не казала.

— Просилося ж тебе, щоб ти про неї ніде й рота не розкривала? — синові очі грізно дивилися на матір.

— Побійся Бога, — розсердилася й Маріуца. — Я тобі що — ворог?

— Чого ти Богом прикриваєшся, коли треба за щось відповідати? — мало не закричав на неї син.

— А ким — отим лисим чортом, що ти повісив на покуті замість ікони? — визвірилася на нього Маріуца. — Мені перед тобою нічого прикриватися — прикривайся краще ти, бо діти виростуть і спитають за все! Тоді побачимо, якому Богу помолишся. Думаєш, я не знаю, як ти Ізабеллу скривдив? Засранець! — повернулася, і тільки вітром шугнула її широка спідниця. Щось іще кричала, та Григорій не міг розібрати циганської мови.

Аж за рік по тому прийшла до Маріуци Захарія, сумна і трохи схудла. Юрко був уже в школі, а Данило десь грався із сусідськими дітьми. Мартин син у Захарії не викликав цікавості, але вона дістала з торбинки бублика, дала дитині в ручку, а решту гостинців поклала на стіл.

— Де ти взялася? — зраділа Маріуца. — Де інші?

— Ти, сестро, менше розпитуй, а краще сядь — я ненадовго, — попросила Захарія. — Оце візьми й сховай, — розв’язала вузлик, що висів на руці, подала Маріуці карти. — Ізабелла просила передати Данилу. А це — котрому сама віддаси, — обережно подала тоненьку золоту обручку.

— А де вона сама? Чого сама не заходить? — Маріуца здивовано розглядала проти світла обручку.

— Не прийде вона. — Захарія стишила голос і озирнулася по кімнаті. — Перед смертю за дітьми побивалася дуже. Я їй обіцяла, того й заїхала.

Маріуца опустила руку з обручкою, помовчала, потім взяла карти й понесла до своєї шафи. Сховала і, витираючи долонею очі, сіла коло сестри.

— Сироти, значить, — схлипнула тихо. — А давно?

— Торік, у ніч перед Спасом. Наче й не хворіла, щоб так…

— У ніч перед Спасом? — перепитала Маріуца. — Ось чому Данило плакав. Захаріє, — торкнула сестру за руку, — у ту ніч він гукав її й назвав по імені. Може, я неправильно зробила, що не віддала дітей, як ти думаєш?

— Не моє то діло, — чомусь сердито відповіла сестра. — І чого вже тепер бити руками об поли, як не поможеться? Ізабеллу жаль — хороша була, тільки слабодуха. Інша б на її місці й дітей забрала, і твоєму синочку життя попсувала. А ця не така — все на своєму серці переносила, а скільки тому серцю треба… — Глянула у вікно і перевела розмову на інше. — Ми вже не кіньми. Із Сербії гроші передали — багато. Тепер наші на машинах. І до тебе легковою приїхали, — кивнула у бік вікна. — Інше життя тепер у нас, Маріуцо. Але в кибитках було краще, — додала з жалем. — Ну, я піду, а то ще твої являться… Кажеш, Данило плакав? — перепитала вже у дверях. — Добре то, Маріуцо. То його душа уві сні зустрілася з материною.

— Не йди так, — підхопилася зі стільця Маріуца. — У нас тепер повно всього. Зачекай.

— Ну, добре, — погодилася сестра. — Тільки я вийду на вулицю, може, Данила побачу.

— Ти його вже не впізнаєш, — зраділа Маріуца. — Росте, наче з води.

— Циганчати не впізнаю, — посміхнулася Захарія. — Хіба їх тут багато?

Маріуца швидко старіла за роботою, турботами — мала повну хату онуків. Сини Ізабелли різнилися від Мартиних дітей, і не тільки зовні, а й вдачею, особливо Данило. Він найбільше дратував Марту. Хто збоку міг сказати, що вона йому не рідна? Аж ні — неприкаяне якесь: усе осторонь, усе вовченям дивиться, наче знає щось. Тільки Маріуцу любить. Марта не раз заставала, коли онук і баба розмовляли між собою циганською, не раз бачила, як хлопець жадібно дивився бабі через плече на розкинуті карти. Жалілася Григорію, але той, коли був тверезий, байдуже відмахувався, а п’яний — гнав із хати усіх: дружину, дітей і навіть матір. П’яним він тепер бував часто.

Одного разу, взимку, прийшов пізно, загрозливо постояв у дверях, потім гаркнув на всю хату:

— Де моя нагайка?

Марта кинулася одягати своїх дітей, Маріуца лежала на полику й не ворухнулася. Дань хворів і теж не піднявся з ліжка.

— А ви чого порозлягалися? — визвірився на них Григорій. — Ану, марш із моєї хати! — і, похитуючись, пішов по нагайку.

Дань підвівся, ліг коло баби. Григорій зайшов до кімнати, побачив їх обох і підняв нагайку.

— Тату, — притулився злякано до Маріуци хлопчик, — не бийте мене — я хворий.

— Встать! — наказав батько. — Я кому сказав — встать! — і з силою ударив нагайкою по столу.

Несподівано Дань сплигнув із полика, схопив на підлозі чобота і теж ударив чоботом по столу.

— Убивайте! — крикнув батькові в обличчя. — А я на холод не піду!

Григорій спочатку оторопіло дивився на сина, потім просичав:

— Щеня. Уб’ю!

Під поликом лежав молоток, Данило миттю схопив його і подав батькові.

— Убивайте, тату, а Бог прийме мою душу, — дивився батькові в обличчя поглядом, якого Григорій уже не розумів. Але з того часу ніколи не тікав із хати, коли інші діти й Марта ночували по сусідах.

— Один ти? — питав його батько. — Ну ти будь, тобі можна.

Даню часто хотілося піти з дому. А коли грався із сусідськими дітьми в піжмурки, ховався так, що його довго не могли знайти. Одного разу, ховаючись, протиснувся у двері напівзруйнованої церкви. Давня церква була порожньою, тільки лики святих проступали з-під посірілої крейди. Хлопчик зачаровано дивився на сонячні промені, що ніби прорізувалися крізь купол, під яким літали голуби. Не розумів, чому захотілося плакати, але плакав, наповнюючи риданням церковну порожнечу.

Хоча й підріс, ніщо так не приводило його в незрозуміло-трепетний стан, як спів сільських півчих. Одного разу поховали самотню стареньку, і він подумки питався у себе, що воно для мертвого — «вічная пам’ять».

— Хто цю бабусю пам’ятатиме? Ніхто, — відповідав сам собі. — А мабуть же, треба, щоб хтось згадував. Тоді я буду.

Наступного дня прийшов до хати покійниці, прокрався усередину через діряву стріху і довго думав, що взяти на «вічную пам’ять». Зняв невеличку ікону на покуті, приніс додому й поставив на печі, біля комина. Але так йому не сподобалося, і він повісив над поликом, де спала Маріуца.

— Де це ти взяв? — злякалася баба, коли побачила ікону. — Невже украв?

— Я не вкрав, — образився хлопчик. — Я на «вічную пам’ять» узяв.

— Як узяв, у кого? — допитувалася та стурбовано.

У цей час до хати зайшла Марта, Маріуца лише встигла штовхнути онука, щоб мовчав.

Марта відразу побачила чужу ікону на стіні.

— Мамо, то — картинка, — запобігливо промовив до неї хлопчик.

— Бачу, що за картинка. Хіба мало богів висить он у вас на покуті? Тепер будеш розвішувати ще й по всій хаті — зніми.

— Мені хочеться, — спробував умовити Данило.

Марта більше нічого не сказала, відштовхнула хлопчика і сама полізла знімати ікону.

— Нехай висить, — заплакав Дань, — краще вдарте мене. — Став на подушки, складені на полику, подушки розвалилися, він упав і мало не зіштовхнув Марту на підлогу.

— Ах ти ж, вишкребку циганський! — Марта розлютилася, ухопила ікону і вдарила нею хлопчика по голові. Тонке дерево і скло розлетілися на всі боки, в руках залишилася одна рама. Даньо якусь мить стояв, оглушений тим ударом, потім сплигнув із полика, вибіг на кухню, схопив тарілки на столі і хряснув ними об підлогу.

— Я знала, що це добром не скінчиться, — чомусь тихо промовила Марта.

— Бабо, — у Данила тремтіли руки й кривилося плакати обличчя, — бабо, ми тут зайві?

— Цить, дурку, цить, — та обняла його за плечі й пригорнула до себе.

Увечері, коли всі поснули, він встав зі своєї постелі й ліг коло Маріуци, яка не спала і раз у раз важко зітхала.

— Бабо, — попросив тихенько, — розкажи мені: чого мати й батько нас не люблять?

— Видумав таке, — розсердилася Маріуца. — Іди спи.

— Я знаю, — торкнув її лагідно за руку, — я знаю, що ми тут чужі.

— Що знаєш, то тримай при собі, — попросила його Маріуца, — бо ще малий і в тебе немає іншої домівки.

У неділю Григорій і Марта часто їздили до міста. Одного разу Юрко й Данило упросилися з ними, уперше ходили по базару, роззиралися на всі боки. Загаявшись, Данило мало не штовхнув жінку, яка поставила на землю кошик, дивилася кудись угору і хрестилася. Він теж глянув туди й завмер — зовсім близько сяяв на сонці золотий купол церкви.

Хлопчик іще ніколи не бачив діючого храму й спочатку несміливо ступив на подвір’я, потім зайшов усередину. Вражений, стояв під стіною, неподалік від дверей, і немов розчинявся в цьому, досі незнайомому, світі. А на базарі гучномовець раз у раз повторював: «Громадяни, загубився хлопчик одинадцяти років. Його прикмети: чорне кучеряве волосся, блакитні очі…»

У п’ятнадцять років волосся в Данила не змінилося: було таким же чорним і кучерявим. Зате сам він змінився настільки, що родичі, які не бачили його кілька років, не впізнавали в ньому колишнього Даня. Але таких було мало, бо цигани приїжджали до Маріуци тепер часто. І приїжджали не в кибитках, а на «Волгах» та «Жигулях». Розповідали, як багатіли їхні родини й осідали по великих містах. Тепер почав родичатися й Григорій. Їздив гостювати до своїх, надовго викинутих із життя, двоюрідних сестер і братів, дядьків, тіток, яких у нього виявилося багато. Їхній будинок теж часто перетворювався на циганський готель. Маріуца з того раділа, а Марта почала ненавидіти свій дім.

Найбільше уваги перепадало Даню. Сором’язливий Юрко був ніби в тіні меншого брата, що переріс його мало не на голову. Широкоплечий, із проникливим поглядом і непокорою у блакитних очах, Дань викликав подив і захват.

Григорій бачив ту непокору і розумів, що скоро син вирветься з батьківської влади. Тому, коли хлопець закінчив вісім класів, несподівано взяв його із собою у Рахів. Юнак зрадів, але не розумів, чому баба часто витирала сльози, а мати стала такою запопадливою.

Будинок, до якого привезла їх новенька «Волга», був схожий на маєток за високою огорожею. Начиння будинку теж здивувало хлопця розкішшю, якої він іще не бачив.

Григорія і Данила зустріли як дорогих гостей і за давніми циганськими звичаями. У цій суміші сучасності й старовини юнак почувався, мов на новорічному святі. Ловив на собі зацікавлені погляди, але не дивувався, тільки дочка господаря — Софія — викликала ніяковість. Була старшою за нього, з пишним бюстом і грубими рисами обличчя. Посміхалася часто і якось винувато, а в очах Дань помічав розгубленість. Та не переймався, бо знав, що подобається дівчатам, хоча жоден дівочий погляд іще не торкнувся юного серця. За столом чомусь постійно сидів із Софією, і це сусідство обтяжувало, як і нав’язливе товариство молодої циганки, коли їх залишали наодинці.

І в будень вона вбиралася у святкове, надягала багато золотих прикрас, яскраво фарбувалася, від чого обличчя ставало ще грубішим. Коли нікого не було вдома, розважала Данила розмовами, грою на гітарі. А грала вона гарно. Та її намагання заспівати дратували хлопця, який іще змалку тонко відчував пісню. Софія зрозуміла й перестала співати, але напосілася вчити грі на гітарі. І вже скоро чутливі пальці юнака вільно перебирали струни, добираючи мелодію.

Данило соромився співати, якщо хтось був поруч. Якось йому здалося, що вдома немає нікого, і він заспівав. Не циганської, а свою улюблену «Ой, у гаю, гаю, зелен розмаю». Коли закінчив співати, у будинку стояла тиша, потім двері відчинив Симон, батько Софії.

— Будеш артистом! — вигукнув радісно і задоволено поплескав Даня по плечу. За ним зайшла Софія, чомусь зашарілася й опустила очі.

Данило не чув, як одного разу Симон із Григорієм про щось домовлялися, сперечалися й ніяк не могли дійти згоди. Але здивувався, коли батько сказав, що завтра поїде, а він іще залишиться.

— Чого я залишуся? І я поїду. — Хлопцю не кортіло додому, але й тут він почувався наче у клітці.

— А чим тобі погано у Симона? — якось дивно посміхнувся Григорій. — Не в чужих же… Приїдеш через пару тижнів — нічого тобі вдома робити. Обдивися, може, що хороше для себе побачиш. Не вік же у мене на шиї сидіти, — чомусь закінчив сердито й відвів погляд.

Того вечора допізна засиділися за чаєм: Симон, його дружина, уже старіюча циганка, їхні два сини й Софія. Сиділи по-домашньому, босоніж на м’якому килимі, за низьким столиком.

Після чаю курили кальян із гашишем. Коли дійшла черга Данила, він зніяковів, бо не тільки ще не курив кальян, а й звичайної цигарки.

— Бери, бери, — заохотив Симон, — що то за циган, що не курить кальян. Спробуй нашого щастя, — при цих словах він багатозначно глянув на дочку.

Відчуття несподіваної радості з’явилося в Даня за кілька хвилин. Здалося, що перед ним відкрився інший світ почуттів, щасливий до запаморочення, який відірвав його від усього буденного й переніс у рай. У тому раю була і Софія. Дівчина тулилася до нього оголеним тілом, обнімала й цілувала так, що він задихався від поцілунків. Ще не знав жінки, але бажання вибухнуло, коли Софія поклала руку на юнацьку плоть. Невміло обнімав податливе тіло, невміло кохався, натомість відчув сором і розчарування.

Уранці до кімнати зайшов Симон, посміхнувся привітливо:

— Еге-гей: ґраст[1], ґраст, ґраст і загнузданий, — промовив напівжартома. — Доведеться женитися.

Данило, що при появі Симона спалахнув від сорому й натягнув ковдру по саму шию, тепер схопився з ліжка, злякано втупився в нього:

— Чому женитися? Я ще не хочу женитися.

Обличчя Симона з привітного зробилося суворим.

— Як це не хочеш? Подивися на постіль! — Згріб рукою ковдру — на білому простирадлі зрадливо «цвіли» червоні плями. — Хлопчику, ти наш зять, і не роби дурниць — ти наші закони знаєш.

Данило знав. І знав, що увечері зійдуться родичі Симона, яким буде об’явлено, що він їхній зять. У цю мить юнак ненавидів Софію і всю її рідню й почувався так, як почувається кожна істота, загнана в пастку.

— Нічого, що молодий, — Симон розумів, що відбувається з хлопцем. — Зате багато встигнеш. Хочеш — будеш у ресторані співати, а ні — влаштую офіціантом. Матимеш такі гроші, які твоєму батькові й не снилися. Молодим матимеш, а не тоді, коли роки ударять по загривку. За домівкою не жалкуй — ти там зайвий.

На ці слова у Даниловій свідомості щось болісно ворухнулося. Покірно сів на ліжко й опустив голову — хіба він не знав, що зайвий, скільки себе й пам’ятає, це відчуття жило у ньому.

А Симон не жалів майбутнього зятя:

— Не малий уже — час знати, що Марта тобі не мати. — Несподівано замовк, побачивши, як Данило змінився на обличчі, і подумки пожалів, що сказав зайве.

Данило підвів очі, глянув на Симона.

— А хто моя мати? — У горлі перехопило, і голос прозвучав хрипло, немов простуджений. — Де вона?

— Циганка, а ти як думав? — відповів Симон і замовк. «І треба ж було ляпнуть, — дорікав собі подумки. — Тепер іще й перед сватом лупати доведеться». Григорія він вважав своїм сватом уже в той день, коли вони порозумілися. Хотів його сина мати собі за зятя, але самого не поважав. Циганські закони не прощали зради, а Григорій зрадив не тільки Ізабеллу, не тільки своїх синів — він зрікся свого роду, коли той, бідуючи, ходив від села до села. І тепер позаздрив на їхнє заможне життя і вже вдруге зрадив сина. Він і сам брав участь у цій зраді, але ж то робив заради своєї дочки, яка безнадійно засиділася у дівках. І ще думав, що робить добро Данилові, приймаючи у сім’ю такого голодранця. Треба лише підрізати крила цьому голубкові, аби не випурхнув із рук. І він почав розповідати…

Данилові здавалося: все, про що розповідав Симон, давно знав, але не словами, а серцем. Після розповіді сидів у кімнаті, голова схилилася на груди. Несподівано відчув у собі дивну любов. Вона зринала з пам’яті, з кожної клітини його єства і наповнювала душу тугою — то була любов до матері.

Коли від серця відкотилася перша хвиля болю, почав думати, що йому робити зараз. Хотів іще поговорити з Симоном, але нікого вдома не було, тільки старший брат Софії — Стефан — весь час мовчки виринав за спиною. Не ховаючись, стояв і дивився на Данила чорним розбишакуватим поглядом. Дань спробував вийти на подвір’я і відразу злякано зачинив перед собою двері — по двору бігала вівчарка, спущена того дня з ланцюга. Спитав у Стефана, де Софія, але той у відповідь лише глянув на нього насмішкувато і замугикав якусь пісеньку.

Увечері будинок зробився гамірним і багатолюдним. У вікно Дань бачив, як Симон замкнув хвіртку, потім покликав пса і взяв на ланцюг. Подумки відзначив, що собача будка стояла трохи вбік від єдиного місця, де можна було перелізти через паркан.

Коли Симонові родичі розсілися за столиками, Данило скривився і неголосно застогнав.

— Що тобі? — стурбовано запитав Симон.

— Живіт заболів, — пошепки відповів юнак і ще більше скривився.

— Може, дати чогось перепаленого? — занепокоївся майбутній тесть.

— Ні, я в туалет схожу, — прошепотів Дань, червоніючи. Симон на те лише мовчки кивнув.

Хлопець швидко підвівся, за ним так само швидко підвівся Стефан.

— Ти чого перевзуваєшся? — запитав підозріло, коли той зняв домашні капці й почав взувати свої туфлі.

— Не втечу, — буркнув Данило і сердито глянув на молодого цигана. — Ніч на дворі, не по килиму ж піду.

Ступив кілька кроків, як перед ним загарчала вівчарка.

— Собачко, цить, — обізвався до неї лагідно. — Я ж не роблю нічого поганого.

Але собака загарчала ще голосніше.

— Ти в туалет пішов чи дратувати Альму? — гукнув нетерпляче Стефан.

Данило не відповів. Через деякий час Стефан знову обізвався:

— Ти там скоро?

— Ще трохи, — і застогнав так, наче й справді щось йому боліло.

Стефан плюнув зневажливо й пішов у будинок. Щойно за ним зачинилися двері, Дань несміливо ступив до паркану. Альма рвонулася навздогін, та все ж ланцюг зупинив її, і через мить юнак був уже по той бік високої загорожі.

До залізниці біг, не спиняючись, — боявся, що можуть перейняти. Побачив на платформі потяг і кинувся до вагонів. Але без квитка його ніхто не пускав.

— Циган? Ану йди звідси! — проганяли провідниці у потертих залізничних формах.

Біля останнього вагона стояв провідник із шапкою рудого волосся і сонним обличчям.

— Дядечку, — кинувся до нього Данило, — пустіть мене — я вам усю дорогу слугуватиму. Що хочете, робитиму, тільки візьміть заради Бога.

— Циган? — і провідник заступив собою вхід до вагона. — Ти ж мені всіх пасажирів обчистиш.

— Я? Ні! — Данило вчепився рукою в поручень, бо в цей час потяг рушив. — Візьміть, бо впаду під колеса!

— Чортів циган, залазь, — ухопив його провідник за руку, — бо ще й справді упадеш. — У вагоні глянув Даню в обличчя: — Наче й циган, а очі… Ти, може, який грузин?

— Я сам не знаю, хто я, — стомлено відповів Данило, — але не злодій — це точно.

Від провідника дізнався, що їдуть до Львова, потім — до Києва, і зрадів. Розносив пасажирам чай, підмітав у вагоні, аж поки його не побачив начальник потяга.

— А це що за явлєніє? — запитав здивовано. — Ти що тут робиш?

Данило йшов йому назустріч із віником і відром. Начальник ухопив його за рукав і повів до провідника:

— Хто це?

Той глянув на Данила і винувато провів рукою по рудій шевелюрі:

— Та… племінник мій. Везу ось із Рахова додому.

Начальник потяга недовірливо подивився на нього й на Данила:

— Щось він у тебе наче не рудий.

— А-а, — посміхнувся провідник. — Так це моя сестра вийшла заміж за грузина. Чого — хороша людина, і племінник у нього вдався.

Несподівано для юнака чужий чоловік турбувався про нього, наче рідний. Приніс із ресторану їжу, купив на станції пиріжки й морозиво, а коли всі пасажири вляглися спати, довго розповідав про своє життя «на колесах». І потім здивовано слухав його розповідь.

— Воно ж у вас, циган, не як у людей, — розмірковував уголос. — Думаю, то батькова робота. І брата твого випхали рано в технікум, аби вдома не був. Мачуха — це тобі не рідна мати. То ти й справді не знав, що вона не рідна? — скидав на Данила зацікавлений погляд. — І що тепер будеш робити — вдома ж тобі ніхто не поріднішав за цей час?

Данило й сам про це думав. Монотонно стукали колеса, наче заколисували, а він лежав на верхній полиці й не міг заснути. Домівка притягувала й водночас відштовхувала, але тепер він знав, чому відштовхувала. І понад усе йому хотілося зайти в хату й поглянути батькові в очі.

Та, коли дістався до села, додому не пішов. Сидів під копицею сіна, аж поки небо не всіялося зорями. Туга, що охопила його в Рахові, не відпускала й досі. А ще він боявся, бо ніколи в собі не відчував такої ненависті, як тепер. І та ненависть була до людей, яких іще вчора вважав рідними.

Із лугу потягло прохолодою, Данило з жалем глянув на поодинокі вікна, у яких горіло світло, і заходився смикати сіно та лаштуватися на ніч у копиці. Висмикав простору дучку, заліз і сіном закрив за собою вхід. Усередині було тепло і так солодко пахло сухими травами, що в Даня залоскотало в носі.

Незчувся, як заснув. Прокинувся від того, що хтось розмовляв біля самої копиці. Завмер, аж дихати боявся, бо в жіночому голосі впізнав Марту. Перша думка була — Симон повідомив батькові про втечу й ось тепер його шукають. Але наступної миті юнака кинуло в холодний піт — мачуха грайливо дорікала комусь, що стільки днів не зустрічалися:

— Розлюбив — так і скажи. Чи жінка до своєї спідниці прищипнула?

Натомість у відповідь почув щось воркітливе, незрозумілі слова, потім млосні звуки, схожі на солодкий стогін, — Марта з кимсь цілувалася. Данила кидало то в жар, то в холод, але він боявся поворухнутися.

— Скажи, що любиш, — домагалася Марта.

— Люблю, а чого б я серед ночі аж сюди крався. — По голосу Данило пізнав голову сільської ради Петра Дяка, який був іще й хрещеним батьком усіх Мартиних дітей. — Думаєш, так легко відбрехатися? Тобі добре — твій уже п’яний.

— Набрався, як свиня, — промовила зневажливо Марта. — Коли його з тих парторгів попруть, бо вже від горілки не просинається?

— Попруть, то нам не краще буде, — повчально заперечив Дяк. — Тоді не вирвешся з дому так просто.

— Боюсь я його… Нехай він боїться… — Марта неголосно засміялася. — Візьму і кину…

— Не роби дурниць — нам і так добре. — У голосі Петра Петровича чулася засторога.

— Добре? — перепитала Марта з відвертою насмішкою. — Тільки щоразу мені треба відбиватися від тієї старої відьми. А ти — добре… Ну, нічого — я її провчу. То вона трималася за циганських вишкребків, а тепер ні за кого буде триматися. Хай подякує, що я її до своїх дітей допущу.

— А чого — ні за кого? — перепитав зацікавлено Дяк. — А Данило?

— Данило? — Марта засміялася, і від того сміху так стислися кулаки у хлопця, що аж пальцям стало боляче. — Грицько замогоричив його в Рахів циганам.

— Як це? — не зрозумів голова.

— А так, — розповідала, як розповідають про когось стороннього, а не того, хто стільки років казав їй: «Мамо». — Уже й телеграма прийшла, що все гаразд. Обкрутили дурника, а тепер татусь п’є без просвітку.

При цих словах Дань мало не вискочив зі своєї схованки й не накинувся на мачуху з кулаками. Краще б вискочив, а не зціплював зуби. Спочатку не зрозумів, що відбувається під копицею, а коли зрозумів, сльози потекли по обличчю — волів би вмерти, аби нічого не чути. А Марта стогнала від насолоди, гаряче шепотіла коханцю слова безсоромні й хтиві. Потім на якийсь час усе затихло.

— Треба йти, — першою озвалася Марта.

— Треба, — ніби нехотя повторив за нею Дяк.

Данило чув, як вони підводилися, поправляли на собі одяг. До села пішли різними стежками, і спершу — Марта, а пізніше — її коханець.

Дань більше не спав. Із Рахова він їхав додому, бо десь глибоко у свідомості жевріла надія, що все, що з ним трапилося, було непорозумінням, помилкою. Нехай би він глянув батькові в очі й побачив там щось таке, що виправдало б того і розраяло його самого. Але ця ніч розтоптала в ньому надію, хлюпнула брудом у саму душу. І все для Данила стало ненависним. Не було шкода зрадженого батька. «Так йому й треба — то за матір». Але почувався зрадженим сам. Хотів думати про когось у цьому світі, хто б любив його по-справжньому, і не знаходив нікого. На Маріуцу сердився, адже й вона зрадила, хіба не знала, навіщо їдуть у Рахів. А чому нічого не розповіла про матір? Це найдужче боліло. Скільки років брехала, і кому він казав: «Мамо»? Оцій… оцій… що в усьому винна. Через неї мати пішла з табором. Через них обох.

— Я помщуся, — промовив уголос.

У селі заспівали півні. З одного подвір’я на інше котилося голосисте «Кукуріку-у-у!». Затихало ненадовго, потім вихоплювалося в іншому місці, немов за велінням невидимої диригентської палички — тим диригентом було сонце, що на сході вже пробивало пітьму.

Коли зовсім розвиднілося, Дань виліз зі своєї схованки. Щось ледь чутно зашелестіло в траві, і хлопець аж підплигнув від несподіванки — під ногами непоспіхом проліз вуж. «А може, й гадюка, — подумав із жахом. — Може, я з нею й ночував у копиці? Ну, чого ти? — заспокоїв сам себе. — Хіба ця гадина страшніша від тієї, двоногої?» У горлі знову перехопило, і він проковтнув уже не дитячі сльози.

Стояв під копицею і відчував, що не має сили йти додому. А більше йти нікуди. Вранішній вітерець війнув по обличчю, немов хотів остудити розбурхані почуття, але не остудив. Дань зняв туфлі й побрів по росі у протилежний від села бік.

До самого вечора блукав за річкою. Навіть передрімав під розлогим деревом, як колись, коли ще був малим. Втупився у клаптик неба поміж верхівками й думав: чи насправді дивиться хто звідти на землю? Чомусь страшенно хотілося, щоб дивився. Щоб отам, за хмарами, була не прозора безодня, а чиясь влада й сила. Знову й знову думав про матір, і так хотілося, щоб і вона була в тих небесах, щоб хоч уві сні…

Коли звечоріло, нарешті підійшов до батькової хати, знесилений і голодний. Довго стояв на ґанку і прислухався до голосів: дитячих, Мартиного, батькового, тільки Маріуци не було чути. Звично натиснув на ручку у дверях — сім’я саме збиралася вечеряти. Батько аж за столом підвівся від несподіванки.

— Не чекали, тату? — запитав з викликом і, мов уперше в цій хаті, зацікавлено обвів поглядом — побачив новий високий холодильник. Прочинив двері до зали — там на всю підлогу лежав новий килим. — Багато, видно, замогоричили. Скільки, тату?

— Звідки ти взявся? — Григорій змінився на обличчі, розгублено глянув на Марту, потім — на матір.

Маріуца заплакала вголос:

— Я ж тебе надіялася із правнучатами побачити, а ти, дурнику?…

Данило мовби не чув. З удаваною веселістю ляснув долонею по холодильнику:

— Путня річ і, мабуть, недешева. Тільки гроші, тату, доведеться вертати. Немає вже? А ти ось її віддай заміж, — підхопив на руки Мартину доньку. — За неї не менше дадуть.

— Виродку! — Марта вирвала з його рук дитину.

— Не виродку, а циганський вишкребку, — виправив Данило, не приховуючи в голосі знущання. — Жалко своє дитя віддавати, ще й у такому коханні народжене. Вилита дочка Дяка.

— Що? — зблідла Марта і замахнулася, щоб ударити по обличчю, але він перехопив руку й так відштовхнув, що мачуха відлетіла до стіни.

— М’яко під копицею, еге ж? «Розлюбив, так і скажи. Чи жінка до спідниці прищипнула?» — перекривляв, дивлячись просто у її розлючене обличчя.

— Замовч! — крикнула на нього Маріуца.

— А ти, стара відьмо, — різко обернувся до баби, — будеш їй у ноги кланятися, щоб вона тебе до своїх дітей допустила! — Роблено засміявся до батька: — Тату, не журися — у тебе є ще кого пропивати.

— Заткнися, сучий сину! Тобі ж хотілося краще. А тепер — геть із мого дому! — Григорій підняв стіл і щосили штовхнув від себе. Стіл упав разом із посудом, і череп’я розлетілося аж по кутках.

Заплакали менші діти, а Мартине обличчя засмикалося від жаху. Не гаючись, вибігла з хати, за нею — діти. Тільки Маріуца і Дань не рушили з місця. Григорій іще раз крикнув: «Геть!» Потім озирнувся, ухопив нагайку, замахнувся на сина, але юнак упіймав на льоту пекуче жало і з силою висмикнув. За мить фарбоване руків’я з тріском розламалася об його коліно.

— Я тобі не дам більше себе вдарити, — промовив із ненавистю. — Досить того, що ти вбив мою матір.

— Що? — хитнувся Григорій. — Я тебе своїми руками задушу.

Несподівано між ними стала Маріуца.

— Замовкніть обидва, поки не пізно! Я буду говорити. Тобі, сопляк, — відштовхнула онука подалі від сина, — рано проти батька навгрудки йти. А ти, — повернула грізне обличчя до Григорія, — розбуй п’яні очі й подивися, що наробив і що навколо тебе робиться.

Григорій обм’як, важко сів на стілець і обхопив голову руками.

— У-у, — застогнав уголос, — проклята, проклята — вона мене і з того світу дістала. Скільки вона буде мене мучити?

— То не вона, — мати поклала синові на плече теплу долоню, — то твоя совість мучить. А з Данилом даремно поспішили так… Даремно послухав Марту, а не мене.

— Марту! — син різко підняв голову. — Марту я уб’ю. І Дяка уб’ю. Я давно відчував, але не вірив.

— Ти сам винен, — зупинила його мати, коли хотів підвестися зі стільця. — За горілкою нічого не бачиш, — похитала докірливо головою. — Совість пропив і думаєш, щоб усе по-твоєму було. Не вийде, сину.

Данило підняв перевернутий стіл, згріб віником череп’я.

— Я їсти хочу, — обізвався до Маріуци.

Та взяла під комином іще теплий горщик, поставила на стіл.

— Бери ось. А ті діти сю ніч голодні будуть, — зітхнула важко. — Догралася, суча дочка, а я їй казала…

— Ти знала? — Григорій так і сидів на стільці, лише підняв на матір важкий погляд.

— Тебе, синку, горілка присипає, а мені на старості не спиться. Доживеш до моїх літ, тоді побачиш… — І знову похитала докірливо головою. — Знала й не раз переймала у дверях — куди там…

— Чого ж ти мені не сказала? — у Григорія тремтіли руки, він і сам трусився, наче на холоді.

— Тобі полегшало, коли узнав? — мати з болем глянула на сина. — Думала — переграє, не вік же їй по ночах бігати. Аж воно — не думай, як думається… Боялася, що може кинути нас із дітьми, а мені тоді хоч у петельку…

— Данило нехай іде з дому, — Григорій несподівано обернувся до сина, що їв за столом. — Я не знаю, що в тобі, але нам удвох не вжитися під оцим дахом. Ти — не Юрко, з тим іще можна було…

— Не жени його, — заступилася за онука Маріуца. — Як уже пішло нблихо, то одвези туди, де старший, бо злигається з якимись босяками, кому тоді краще буде?

— Я не хочу в технікум, — спробував заперечити Данило, та батько його обірвав:

— А тебе ніхто не питає, чого ти хочеш. Завтра й повезу, якщо не спізнилися.

У радгоспі-технікумі, де вчився Юрко, вже не приймали документи, та Григорій вийняв із паперів довідку, що син із багатодітної родини, і пішов до директора.

Коли після останнього екзамену Данило приїхав додому, на подвір’ї його зустріла Маріуца.

— Не йди поки в хату, — відвела подалі від ґанку, — може, помиряться. Ти тут зайвий. Ходімо до Дзингарів — перебудеш у них трохи.

Дзингарі жили неподалік, але сім’я Григорія з ними не дуже зналася, бо ті жили бідно: господар пас колгоспну череду, його дружина ходила по селах, ворожила, а в неділю їздила з дітьми на базар жебракувати. У старенькій хаті було дві маленькі кімнати, посеред однієї стояли піч і великий піл, на якому покотом спала більша половина Дзингарів. Данилові звільнили єдине тут ліжко, на яке Маріуца постелила свою постіль. Хлопцю не подобалася ні хата, ні сім’я, але йти більше не було куди.

— Я матір твою знала. — Лідія, рано постаріла й змарніла циганка, посадила його за стіл окремо від своїх дітей і подала іншу їжу.

Дань засоромився, бо менші діти заздрісно дивилися на ту їжу, і він відсунув миску.

— Чого ти? — здивувалася Лідія. — Це ж твоя баба з дому понаносила.

Данило взяв свій посуд, посунув до дітвори й посміхнувся:

— Мені в гурті смачніше їсться.

— Як хочеш, — зраділа жінка, — тільки щоб Маріуца не образилася.

— Не образиться, — запевнив Данило. — А ви мені краще розкажіть про мою маму, — попросив, дивлячись, як Лідія обережно накладала з чавунця варену картоплю.

- Їжте з салом і м’ясом, — ще ближче підсунула дітям Данилову їжу. Ті, мов за командою, простягли руки, і миски майже спорожніли.

Лідія теж присіла скраєчку біля столу, але взяла тільки картоплю й поволі почала жувати.

— Що тобі розказати? Ізабелла зовсім молодою зійшлася з твоїм батьком. Не скажу — шістнадцять їй було чи десь отак. Грицько — ого-о-о… Приїхав у село після інституту, дарма що циган, але куди там до нього нашим циганам: і вчений, і красень. Правда, совісті не зайвої. Але то вже мати твоя сама винна, хоча вона мені трохи й родичка. Наче ману хто накинув — нічого не бачить і не чує… Теж була красуня, такої ні серед циганок, ні серед хазяйських дівчат не знайти. — Лідія зажурено похитала головою. — Грицько погрався нею, ніби лялькою, дітей нажив, а коли в село приїхала Марта, наче здурів: Ізабелла з дітьми в хаті, а він Марту веде, а в тієї ні стида, ні сорому — теж учена, як Грицько. Ти їж, їж, — глянула на Данила, що нічого не їсть, тільки в руках тримає ложку. — Видно, судилося твоїй матері коротке, ще й таке гірке життя. Ішов табір — і з нашого роду там чимало ходило, — Ізабелла й пішла з ними. То неправда, що вас кинула, — Грицько не віддав. Він мені й тут рота затикав, щоб я, бува, не проговорилася. Ми з Давидом і мовчали. А тепер чого мовчати, коли Марта усім розтрубила, мовляв, Григорію синів виростила, а він знущається. Тільки мовчить, що сама й посиротила цих синів. А ти, хлопче, не звертай уваги — тобі з нею вік не жити, а батька поки що слухайся, поки в пір’я не вбився. Тільки нікому не кажи про те, що я тобі розповіла, добре?

Данило мовчки кивнув головою, глянув на порожні миски й поклав свою ложку.

Вранці до Лідії зайшла сусідка й попросила:

— Дай котрого з твоїх хлопців, котрий кучерявий: сьогодні у Мисика Петра будемо коровай місити — дочку заміж віддає.

— Бери хоч усіх, — засміялася Лідія й обвела поглядом дітей. — Он візьми Данила. Іди, сину, побудеш серед людей, — заохочувала хлопця, який розгубився, бо йому ще ніколи не доводилося вимітати піч перед тим, як туди саджатимуть весільний коровай.

— О, добре, — зраділа сусідка, — такого кучерявого більше в селі немає.

Данило старанно вимітав піч гусячим крилом, а жінки місили тісто, ліпили з нього жайворонків і співали:

Кучерявий піч вимітає, А щасливий коровай саджає. А в нашого короваю Всі дороги та й до раю. А в нашої печі золотії плечі, Срібнії крила, щоб коровай гнітила.

Данило заслухався, потім обережно, щоб не забруднитися, іще раз промів далеко в печі. Не помітив, коли тернув сажею по обличчю, і не розумів, чому жінки поглядають на нього і посміхаються між собою, а дівчата пирскають від сміху.

— Який же ти чорнявий та гарний, — пожартувала молодиця, що розкачувала тісто по столу.

Всі засміялися, тільки Данило несподівано відчув у собі злість: і на молодицю, і на дівчат, і на весь світ.

— А ви, тітко, — промовив нарочито голосно, — не дуже рота розкривайте, щоб не було видно чорне.

— Що? — тітка розгублено глянула на подруг, які крадькома перезирнулися, ховаючи посмішки. — Це тебе мати так навчила? Я ось Марті розкажу…

Данило на ці слова скривився, наче від зубного болю. Обережно поклав під комин крило й пішов. Біля дверей обернувся, глянув на тітку поглядом, від якого та ще більше розгубилася:

— Марті кажіть скільки хочете, а до моєї матері вам зась.

— Що він нагородив? — не зрозуміла жінка. — Наче з цепу зірвався. Що я такого сказала? — здвигнула плечима й узялася за тісто. Потім знову здвигнула плечима, але вже мовчки.

Данило швидко вийшов із хати, у дворі його перейняли бояри та дружки. Щось говорили, про щось просили, та хлопець лише відмахнувся.

У Дзингарів на нього чекала Маріуца. По її радісному обличчю зрозумів, що вдома все гаразд, але ні про що не питав, тільки привітався.

Маріуца відчувала свою провину перед онуком і запобігала:

— Лідія каже, що ти в хаті наче свій.

— Я, бабо, вже всюди чужий, — посміхнувся невесело й сів на ліжко. Потім зняв туфлі й ліг прямо в одязі.

— Яка це тебе муха вкусила? — Баба витягла з кишені гостинці й роздала дітям Лідії. Ті, вхопивши цукерки, миттю вибігли з хати. — Чого розлігся серед білого дня?

— А що мені робити? — роздратовано запитав Данило. — З Давидом корів пасти чи з Лідією по селах старцювати? Що мені тут робити, бабо?

Маріуца дивилася на нього й мовчала. Ще з самого ранку заговорила з сином про онука, але той відрізав:

— Не хочу його бачити, щоб і ноги не було в моїй хаті. — Маріуца відкрила рота заперечити, та Григорій не дав: — Я все сказав.

Від Марти не чекала нічого, раділа вже з того, що син із невісткою помирилися й та ходила як шовкова. Але за Данила боялася.

— Скоро поїдеш вчитися, — намагалася розраяти, — дадуть гуртожиток, і якось переживеш… Зате вивчишся…

— Чого ти мені правду не сказала? — перебив її онук. — Чого?

— А що тобі дала правда? — Маріуца встала зі стільця, підійшла й сіла біля нього. — Я б і сказала, бо обіцяла твоїй матері, та тільки ж не тепер, коли в тебе вітер у голові. — Знітилася під зневажливим поглядом онука. — Чого ти сердишся? Рано було, тому й не сказала.

— А женити було не рано? — в’їдливо запитав Данило. — Чи не терпілося кудись подалі збагрити?

— Чого ти затявся? — й собі розсердилася Маріуца. — Думаєш, у Симона було б гірше? Верзе — сам не знає що. А я стільки років ховалася… Ось. — Полізла до кишені, дістала хусточку й розгорнула: на старих картах лежали золота обручка і срібний хрестик.

Данила мов струмом підкинуло.

— Це від Ізабелли. — Маріуца ніби й не бачила, як змінилося обличчя онука. — Вибирай хоч хрестика, хоч обручку.

Дань обережно взяв хрестик, потримав на долоні, а потім надів на себе.

— Добре, — чомусь зраділа Маріуца, — обручка нехай буде Юркові. А карти візьми — це також тобі. Я знаю ці карти — вони із Сербії, моя мати з такими ходила. Не загуби й не дуже кому показуй, бо я тебе знаю. — Хотіла щось іще сказати, але Данило, який побожно дивився на материні речі, забрав із її рук карти. Мовчки розглядав малюнки, потім перетасував і кинув перед собою.

— О, бабо, дорога випала, — промовив радісно. — Рання — завтра в технікум поїду, — пожартував і засміявся зі свого жарту.

— Дорога, — важко зітхнула Маріуца, — а ти бачиш яка?

— Яка вже випала. — Зібрав карти й сховав у нагрудній кишені. Закрив долонею кишеню, відчуваючи на дотик несподіване материне благословення, що прийшло через стільки років і заповнило теплом усю порожнечу, яку не змогли заповнити ні батько, ні мачуха.

Пізніше зайшла до хати Лідія.

— Надумався їхати — їдь, — сказала незадоволено, — а захочеться коли приїхати — Давид і Лідія тебе завжди приймуть, бо ти не тільки їхнього, а й нашого роду.

У цей час один із хлопчаків поліз до торбинки з харчами, що принесла Маріуца.

— Не займай! — гримнула на нього мати.

— Нехай бере. Чого ви? — Даню було незручно за торбинку, яка різнила його від напівголодних Дзингарів.

— А ти завтра що їстимеш — думаєш, батько тобі возом харчі возитиме? — Лідія переставила подалі спокусливу торбинку. — Він завтра й не згадає, що ти на світі є.

Данило сидів у фойє гуртожитку і чекав Юрка. Старший брат, на відміну від меншого, змалку однаково приймав усе, що робилося в сім’ї: коли батько виганяв із дому — йшов, кликав назад — повертався. Мовчки вислуховував Мартину лайку. Навіть до Маріуци не горнувся так, як горнувся Данило. Меншого брата любив, але любив й інших братів та сестру. Не опирався, коли батько виправив його на навчання до технікуму, навіть зрадів, що буде вчитися. І зовні дуже різнився від Данила: як і той, мав чорне волосся, але вже тепер не кучеряве, а ледь хвилясте. І карі, як у батька, очі. Та, на відміну від Григорія, погляд у Юрка був не суворий, а мовби трохи розгублений, як у людини, якій боязко й незатишно у цьому світі. Додому їздив нечасто, навіть на канікули залишався в технікумі й підробляв на господарському дворі.

До початку занять було ще далеко, і Дань не знав, поселять його чи ні. Роздивлявся стіни, обвішані плакатами, списками й об’явами, коли до нього підійшло кілька студентів-старшокурсників. Один зневажливо зміряв бідний одяг на Данилові й засміявся уголос:

— А це що за екземпляр — я таких раніше тут не бачив. Звідкіля ти, екзотична пташко?

— З Одеси, — відповів Данило не менш зневажливо й демонстративно відвернувся.

Старшокурсник засміявся, за ним засміялися інші, переморгуючись і позираючи на хлопця.

— Та ти ж воша колгоспна, — підступив до нього студент, одягнений у дорогі імпортні джинси. — Пика твоя і справді мені когось нагадує.

— Може, й нагадує, — не здавався Данило, — як в Одесі був. Тільки ні тебе, ні вас, — удавано розвів перед студентами руками, — я там щось не зустрічав. Може, не впізнав, бо ж ви по одежі — раби Божі, а по рожі щось не схожі.

— Диви, й справді вуркаган одеський до нас залетів, — засміялися знову студенти, але вже в тому сміхові чулася погроза. — Треба йому пір’ячко поскубти, бо ця пташка вельми нахабна, — й обступили стілець, на якому сидів Данило.

Він із тугою глянув на порожнє місце вахтера й подумав, що зараз йому таки намнуть ребра й ніхто не побачить. Але в цю мить зі східців гукнув Юрко.

— Це твій брат? — відступили незадоволено студенти. — То навчи його поважати старших, бо інші научать.

На прохання Юрка їх поселили разом. Юрко вчився агрономії і з ранку до вечора пропадав на навчальних полях. Данило ж вступив на ветеринарний факультет і тому до занять попросився доглядати коней.

Спочатку просто годував, прибирав і гладив. За тиждень коні пізнавали його по голосу. А коли розходилися на пасовищі, задивлявся на них віддалік, а потім закладав пальці в рот і свистів. Сідав на гнідого верхи, їхав нешвидко й боявся, щоб ніхто не побачив. Тільки часто припадав до загривка, немов обнімав когось рідного.

Це відчуття прийшло до нього не тепер — воно жило давно, а може, він і народився з ним. Тільки треба було віднайти в серці той закуток із любов’ю, який часто шукається важко, наче схований за сімома замками. І вже коли почалися заняття, опісля йшов до стайні або на пасовище, розпутував коней і подовгу гладив. Конюх сердився на Даня, що той знімав пута, а хлопець не міг бачити їх спутаними, бо тоді вони йому здавалися слабкими й безпомічними, як і кожна істота. І однаково, де пута: на ногах чи на свідомості, — то неволя.

Додому не їздили ні Данило, ні Юрко. Грошей у хлопців не було, не було й харчів. Брат утягнувся в напівголодне життя, а Данило ніяк не міг заснути, коли у шлунку «варилася» одна вода. Тоді довго крутився у ліжку, долаючи спокусу підвестися, постукати в чиїсь двері й попросити хліба. Якось увечері зайшов до однокурсниць за підручником. Йому дали потрібну книгу, а він стояв, переминаючись із ноги на ногу, бо дівчата саме приготували вечерю. Побачив на тумбочці чиїсь карти й мало не підстрибнув від радості. Але стримав себе, ніби знічев’я підійшов, узяв і непоспіхом перетасував.

— Поворожи, — засміялися дівчата, — ти ж циган.

Данило сів на ліжко, розкинув карти, й однокурсниці відразу обступили його, зацікавлено поглядаючи то на карти, то на юнака.

— Та ви он поїжте, а то вичахне, — глипнув голодними очима на стіл, — нехай я вам потім поворожу. — І підвівся, мовби хотів іти, але одна з дівчат спинила його за руку.

— Куди ти? Сідай із нами вечеряти.

Наступного разу зайшли дівчата з іншої кімнати й запросили на вечерю. Дань на те лише посміхнувся й прихопив старі засмальцьовані карти, які забувся хтось із Юркових друзів.

Для братів голодне життя скінчилося — Данило ворожив усьому гуртожитку, крадькома до нього в кімнату приходили дівчата й жінки з міста. З тих він брав гроші, хоча ніколи не відмовлявся від яєць і сала.

Під кінець зими наворожив на туфлі. Хотілося купити ще й штани, та на штани грошей не вистачало. Заходив до магазину, роздивлявся прилавок, але вибрати нічого не міг. Знав, що заможніші студенти за покупками їздять до Києва, і вирішив поїхати сам.

Коли в неділю прийшов на вокзал, побачив цілий гурт знайомих студенток, які теж їхали до Києва. В автобусі поруч із ним сіла красуня з першого курсу, одягнута в шубку з рудими плямами й розкішну хутряну шапку, насунуту мало не на самі очі. Ім’я в дівчини було Маргарита, але всі називали її Марго. Чорноволоса, коротко стрижена, з темно-карими очима й довгими пухнастими віями.

Спершу подивилася у вікно, потім — на Данила, який від того погляду глибоко втиснувся у сидіння, згадавши відразу про свої потерті штани, полатані чоботи й виношену куртку. Потім розсердився і демонстративно відвернувся. Дівчина образилася, кілька разів здивовано глянула то на Данилову спину, то на своїх подруг.

Так і їхали мовчки. Юнак заспокоївся і мало не задрімав, аж поки Марго першою не озвалася до нього, ненароком зачепивши ліктем:

— Ой, вибач.

Дань лише кивнув, але дівчина зраділа:

— А ти знаєш Київ? — запитала, ніби між ними тільки-но обірвалася розмова.

— Трохи, — відповів юнак. — А ти? — заговорив, щоб не подумала, що він дикун якийсь.

Марго захоплено розповідала, як вона часто бувала в Києві з батьками. Як її ще маленькою возили до лялькового театру і в цирк. Данило слухав і думав про себе, про батька, культура якого обмежувалася читанням Леніна, про мачуху, байдужу до майбутнього пасинків. Тільки Маріуца наповнювала дитячу душу всім, що надбало за життя її незбагненне серце. Згадалося, як одного разу поклала на столі виделки та столові ножі й почала онуків учити ними користуватися.

— Нащо це ви, бабо? — здивовано запитав тоді Юрко.

— Нащо? — Маріуца обвела всіх поглядом, у якому проступала незрозуміла погорда. — Як умру, то щоб не забували, якого ви роду.

— Циганського, якого ж іще, — вихопилося тоді у Даня.

— Цить! — гримнула на нього Маріуца. — Твій прапрадід був на службі у самого короля венгерського, й ніхто не ліз йому в очі, що циган.

— Даньо, а чому ти ніколи не ходиш на дискотеку? — обірвала юнакові роздуми Марго. Хотіла назвати — Данко, як між собою називали однокурсники, але посоромилась, хоча хлопець знав про своє прізвисько і воно йому подобалося.

— Що я там забув? — Дань знову глянув на свої штани, витерті на колінах до блиску, і знову відчув образу — чи то на дівчину, чи ще на когось.

Марго не помітила того, зиркнула на хлопця й посміхнулася загадково:

— Там весело й дівчат багато.

— То й що? — Даню вкотре закортіло відвернутися, аби не в’язла з розмовами, від яких на душі робилося гірко.

Марго ніби відчула його настрій, посумнішала й замовкла. Через деякий час зітхнула і промовила, мов дорікнула:

— Дивак ти. Може, й за тобою котра сохне.

Він аж рота відкрив, щоб відповісти щось дошкульне, та лише голосно вдихнув, дивуючись дівчині, яка в цю мить ніби знічев’я гралася шкіряними рукавичками й була схожа на кицьку, що зробила шкоду, але усім своїм виглядом запевняла — то не вона. Несподівано у пам’яті зринуло інше дівоче обличчя. Намагався не згадувати Софію, запаморочену гашишем ніч, а коли згадував, відчував сором і незрозумілу провину. Перед ким — не знав, але не перед Софією.

На станції метро «Піонерська» автобус зупинився й більшість пасажирів вийшли. Вийшов і Данило з дівчатами. Стали трохи віддалік і почали радитися, куди їхати далі. Юнак теж прислухався до розмови, бо насправді не знав нічого в цьому величезному місті. Нараз відчув на собі чийсь погляд, обернувся — неподалік побачив купку циган. Вони дивилися на нього й між собою про щось розмовляли. Першим бажанням було — відвернутися, підштовхнути дівчат, аби йшли до метро, але він стояв і дивився.

Одна з циганок щось сказала своїм, і вони замовкли. А жінка посміхнулася й підійшла до нього.

— Шеву, де туке драбу таріел[2], — промовила, запитливо дивлячись йому в обличчя.

— А манге на шти драбуте — ми саро жінав[3], — відповів швидко, відчуваючи на собі погляди інших циган і погляди однокурсниць, які замовкли й дивилися то на нього, то на циганку. Потім котрась засміялася й промовила нарочито голосно:

— О, свій своїх зустрів.

Ті слова прозвучали насмішкувато, та Данило в цю мить подумав про матір, яка, напевно, була чимось схожа на молоду циганку. Може, вона і з її роду. А може, з ними й ходила, адже Маріуца так мало розповіла про матір, та й Лідія — небагато. Циганка деякий час вивчала його обличчя, потім взяла за руку, недобре глянула на дівчат і відвела вбік:

— Ту шаву роману?[4]

І Данило відповів:

— Ми — гаджу[5].

Відповів винувато, мовби когось зрадив у цю хвилину.

Циганка посміхнулася й недовірливо похитала головою, потім обернулася до решти циган, які дивилися на них і про щось тихо перемовлялися. Знову глянула на нього, але тепер у саменькі очі:

— Авен манса[6].

Не знати, що побачила в Данилових очах, та сказала саме ті слова, на які він чекав із самого малку. Може, й несвідомо чекав, але бажання піти з табором жило в ньому завжди, як живе у кожній людині сердечна прив’язаність до свого роду, звичаїв, до рідного слова.

— Данко, ти скоро? — нетерпляче гукнула Марго.

Дань легенько висмикнув руку, і в горлі перехопило, коли промовив:

— Мені з вами не ходити — у мене інша дорога, — сказав те українською, сказав із такою тугою, що молода циганка з жалем глянула на нього й докірливо похитала головою.

Не розуміючи, що з нею відбувається, Марго не зводила очей із Данила й циганки. На якусь мить відчула, як їй хочеться підійти до хлопця, взяти за руку, а циганці крикнути: «Іди геть!» Може б, і підійшла, коли б Данило в цей час не повернувся до гурту.

— Ходімте вже, а то до вечора будемо тут стояти, — сказав до всіх і ні на кого не дивлячись.

Туфлі купив такі, яких дуже хотілося, але купив не в магазині, а в чоловіка, що ніби виринув перед ним з-під землі, коли він, розчарований, виходив з універмагу. Відвів трохи вбік, дістав з-під поли широкого пальто чималий пакет, розгорнув, і Дань аж ойкнув радісно. Хотів поторгуватися, та власник туфель відійшов:

— Я думав, ти серйозний хлопець, а ти — шпана.

— Давай, — наздогнав його Данило й тицьнув незнайомцю в руки гроші.

По дорозі назад радів, наче мала дитина. Намагався думати про те, як наворожить іще й на штани, і від цих думок відступала гіркота зустрічі з циганкою.

Зайшов із сяючим обличчям до кімнати, у якій, окрім нього і брата, жили ще два студенти, поставив перед Юрком туфлі:

— Поміряй.

Але той не міряв, а почав скептично оглядати з усіх боків.

— Що ти роздивляєшся, — посміхався радісно Данило, — хіба не бачиш — «Маде ін не наші».

— Дурень! — гримнув на нього Юрко. — Куди ти дивився — вони ж браковані.

Данило вирвав із братових рук обнову, поліз усередину й намацав дірку, якої зовні не було видно.

Цілий вечір Юрко мудрував над новим взуттям. Злиденне студентське життя навчило його добре справлятися з шилом і дратвою, клеїти й латати зношені черевики. Ремонтував не тільки собі, а й іншим бідакам-студентам. І тепер, «почаклувавши», подав Данилові обнову:

— На, взувай. Місяць, може, й походиш, якщо по сухому.

Данило на те нічого не відповів, надягнув Юркові штани, трохи кращі за свої. Зайшов на протилежне крило поверху, де жив студент на прізвисько Магнат, заздрісний і жадібний не по роках, важко зітхнув, коли постукав у двері. Дехто вже спав, але Магнат лежав, втупивши очі в книжку. Підняв голову, запитав:

— Чого приперся мало не посеред ночі?

— Позич конспекта — у тебе розбірливий почерк, а я вранці поверну, — попросив Дань і подумки посміхнувся — Магнат уже не зводив очей із його взуття.

— Де взяв? — кивнув на ноги, ніби й не почув, про що він просив.

— Украв, — відповів Данило й сів на стілець навпроти.

— Я серйозно, — у Магната заздрісно загорілися очі.

— Коли серйозно, то дістав по блату, за п’ять червінців, — уточнив Данило про всяк випадок і ціну.

— Недорого, — протягнув Магнат розчаровано. — Мабуть, наші.

«Щоб ти сказився», — подумав Данило, який збирав ці гроші мало не всю зиму. Але знічев’я підняв одну ногу, потім другу, мовби роздивлявся туфлі.

— Схоже — італійські, — промовив так, наче запитував у себе самого. — А може, й американські. Знайомий казав — зносу не буде. А там, хто їх знає… Я в них не розбираюся.

— Продай, — Магнат підвівся з ліжка, підійшов і помацав туфлі. — Я тобі наверх десятку дам.

— Нема дурних, — аж «образився» Данило, — знаєш, як я їх діставав…

— Продай, — уже упрошував хлопець. — Вони мені до джинсів класно підійдуть, не те що під твої штани.

— А хіба під штани погано? — Дань підвівся зі стільця. — Усі казали — вищий клас.

— Брешуть, — Магнат смикнув його за штанину. — Наче на корові сідло.

— Тоді Юрко буде носити. Позич конспекта, а то вже пізно… — повернувся до дверей, мовби збирався йти.

— Я тобі двадцятку наверх дам, — заступив дорогу Магнат.

— Що я — спекулянт? — зніяковів Данило. — Може, вони тобі ще й не підійдуть. Ану поміряй, — і швиденько зняв туфлі.

Але Магнат спочатку надягнув фірмові джинси і вже потім узувся.

— Клас! — вигукнув Данило. — Мені б такі. Ладно — забирай.

До своєї кімнати йшов босоніж, тримав у руках товстого зошита, а в кишені лежало сімдесят карбованців.

— А як завтра порвуться? — запитав Юрко, не поділяючи радості брата. — Він і гроші забере, ще й пику натовче.

— Чого це? — заперечив Данило. — Я ж його не змушував купувати — він сам випросив. А за науку, брате, треба платити. — І додав насмішкувато: — Тільки скупий платить більше.

Навчання давалося легко, і вже у другому семестрі Данила вибрали у студентську раду й часто доручали громадську роботу. Та хлопець виконував її неохоче, лише заняття в художній самодіяльності не пропускав. Викладач, сивий літній чоловік, що мав консерваторську освіту, кілька вечорів прислухався до хлопця, потім почав працювати з ним окремо. А одного разу, коли вже нікого не було, сказав:

— Тобі б не тут вчитися. У тебе талант від Бога, а таке не кожному дається.

— Талант від Бога? — перепитав Данило, хоча й добре розумів сказане. І несподівано для викладача запитав: — А ви б не могли учити мене духовного співу?

— Якого? — здивувався той. — Духовного? Але ж за такий спів нас обох по голівці не погладять.

— Я знаю, — погодився Данило, — просто хотілося спробувати.

— Навіщо воно тобі? — сивий викладач спантеличено дивився на студента. — Ти хоча б уявляєш, що це таке?

Данило у відповідь стенув плечима, бо насправді чув лише сільських півчих, а тепер ось кілька разів їздив у Макарівку, поблизу райцентру, де уцілів мурований храм. І сам не знає, чому поїхав. Несміливо зайшов до церкви, став збоку, щоб нікому не заважати. Але на нього відразу звернули увагу, дехто глянув підозріло й відступив подалі. Кілька разів у його бік уважно подивився батюшка. Дань зніяковів під тим поглядом, навіть пожалкував, що прийшов, та, коли на криласах заспівали, забув про все на світі. Прийшов і наступної неділі. Мовчки слухав відправу, потім почав підспівувати. Молодий голос додав сили стареньким півчим, які спочатку здивовано, а тоді вдячно поглядали на хлопця.

Одного разу Юрко попередив брата:

— Доїздишся у Макарівку. Краще он іди підробляй у ресторан — хоча б користь буде.

— А що тут такого? Хочу — і їжджу, — заперечив Данило. — Яке чиє діло?

— Ти на свою пику в дзеркало глянь, — розсердився Юрко. — Пропаде щось у церкві — на кого скажуть?

Данило і сам знав, що так може бути, але в Макарівці до нього уже звикли й навіть перед Великоднем батюшка попросив, щоб прийшов співати на Всеношну.

Він прийшов. Й опівночі, коли заспівали: «Христос воскрес із мертвих…», голос юнака досягав такої сили, що навіть учорашні атеїсти здивовано відчували, як щось воскресає у їхніх душах, таке світле й таке неосяжне.

Одного разу бабусі з півчих забрали Данила на поминальний обід. Відспівали й сіли за стіл, як до хати зайшла викладачка технікуму, невисока, худорлява, з пучком волосся, скрученим у бублик. Поминали її близьку родичку, але Дань того не знав, і, коли жінка зайшла, у нього ложка випала з рук. Він зніяковіло глянув на бабусь, що сиділи поруч, і поліз під стіл. Та викладачка спинила:

— Коли вже сидиш — сиди — я тебе не бачила.

Після обіду підійшла й тихо попередила:

— Щоб я тебе і справді тут більше не бачила. Дивися, бо доспіваєшся, що гірко заплачеш. І не думай — я не жартую, доведеться викликати твого батька.

У Даня защеміло в грудях, він глянув жінці в очі й відповів:

— Я більше сюди не прийду.

Тиждень ходив мовчазний, а потім поїхав до Києва. Блукав широкими вулицями й вуличками, сідав то на один, то на інший тролейбус, поки віддалік не побачив церковні куполи. Вийшов із тролейбуса й зупинився біля воріт. Прочитав на табличці, що стоїть перед Покровським монастирем, і несміливо прочинив масивну хвіртку. Здивовано обводив поглядом зелене, засаджене квітами подвір’я. Неподалік черниці розвантажували дошки з великого автомобільного причепа. Юнака вразили жіночі обличчя зі слідами страждання і самозречення. Роздивлявся навколо, потім побачив, як через подвір’я ішла літня черниця, і пішов за нею.

— А тебе куди несе? — обернулася та перед новими, ще не фарбованими дверима.

Хлопець розгубився, стенув плечима:

— Не знаю, бабушка.

Черниця посміхнулася самими очима:

— У тебе вдома бабушка, а я — матушка.

— Матушка? — перепитав Данило. — А вони? — показав рукою на черниць, що розвантажували дошки. — Вони теж матушки?

— Ого, який ти цікавий, хлопче. Ми всі — Господні наречені. А ти справді такий дурний чи прикидаєшся? — очі жінки уважно дивилися в Даньове обличчя. — І де ж ти росло таке забите? — повернулася, щоб іти, але у дверях спинилася: — Їв що сьогодні?

— Не їв і не грішився, — запобігливо відповів Данило.

Та спочатку його відвели до ігумені, якій розповіли про дивака, що забрів до жіночого монастиря. Ігуменя теж була немолодою і з суворим обличчям-іконою.

— Ти хто? — запитала відразу, щойно він переступив поріг: — Циган, вірменин?

— Я — українець, — відповів Данило ображено, потім опустив голову й додав тихіше: — З осілих циган.

— Добре, що признався, — похвалила ігуменя. — А ти не крадеш, не ворожиш?

— Не краду, але ворожу і з того живу, — промовив невесело. Підняв голову й додав: — Кому розкажу правду, кому збрешу — як кому хочеться.

— Хто ж тебе навчив такої недоброї науки? Поки не пізно — кинь, бо пропадеш. Фізичну хворобу можна перемогти, а духовну — важко.

Жінка говорила зрозуміло, та Дань чомусь перепитав:

— Як це? А як я тоді житиму?

Ігуменя мовчки дивилася на нього, немов щось обдумувала.

— Тобі до церкви ходити треба, поки твоя душа зовсім не заблукала в темряві. Ти співаєш?

Данило хитнув головою.

— А чого ж не ходиш до церкви? Чого в церкві не співаєш?

— Я хотів, — юнак опустив додолу очі, — я дуже хотів.

Суворе обличчя посвітлішало:

— Підеш у Володимирський собор. Походиш, повчишся справжнього духовного співу — я напишу записку.

У Володимирському соборі уже немолодий регент уважно поставився до нового хориста:

— Треба, хлопче, не тільки глотку дерти. Переживай серцем, про що співаєш. А коли будеш надіятися лише на голос, то сам стомишся і людей стомиш.

Високий тенор Данила оцінили всі хористи. Але найбільше він заприятелював із псаломщиком Петром, який завжди привітно посміхався йому при зустрічі.

— О! — вигукував радісно. — Бойове поповнення сьогодні — значить, заспіваємо. А де це ти пропадав? — допитувався, коли Данила деякий час не було у храмі. — Дивися, бо дівчата до добра не доведуть, — переводив розмову на жарт.

Данило на ці слова червонів і відмовчувався.

Та не всі так ставилися до нього, як Петро. Диякон Матвій, колишній міліціонер, не раз підозріло дивився на його кишені. Не раз повторював: «Згадаєте мене, як він собор обчистить. Знайшли співака, наче нікому співати…». А коли Дань став кононархом, цілий тиждень не приходив до собору.

— Не звертай на нього уваги, — говорив із посмішкою Петро. — Така він людина, і вже уп’ятьох не переробиш.

Кар’єра кононарха швидко обірвалася. Одного разу кононаршив вірш «Почуй мене, Господи», але замість рядка «Мене ждуть праведниці» проспівав: «Мене ждуть грішниці». Не зрозумів, чому ніхто не підхопив далі й чому навколо запала мовчанка. Хтось позаду вдарив по потилиці, а натомість інший кононарх огласив:

— Мене ждуть праведниці.

Данило глянув у текст і зрозумів помилку. Злякано підхопив спів за іншими хористами, але заспівав фальцетом — прокричав, наче півень.

— Чого ти верещиш скаженим голосом? — прошипів на нього регент, і Дань побачив, як хористи кусали губи, щоб не засміятися вголос. Здивовані віруючі теж посміхалися, обертаючись на хор.

Даня відправили із собору, ще й служба не закінчилася:

— Нам артисти не потрібні, — випхав його в плечі диякон Матвій. — Іди в цирк людей смішити.

Мов у тумані дійшов до метро. Зупинився, віддалік подивився на собор і несподівано почав сміятися вголос. На його істеричний сміх оберталися перехожі, а жінка з купою фарбованого волосся підійшла і серйозно запитала:

— Тобі треба в дурку?

Данило перестав сміятися, подивився на заклопотане обличчя:

— Уже минулося, — відповів і пішов геть.

Марго подобалася майже всім хлопцям на курсі, тільки Данило залишався байдужим. Уже скільки часу минуло, а вона й досі думала тільки про нього. Хоча й сама не розуміла, чого більше у її почуттях: упертості чи любові. Коли б не слава гордячки, давно б уже надала перевагу комусь із хлопців і менше страждала. А Марго страждала, бо уперше нею хтось нехтував. Не витримала, якось між парами сама підійшла до юнака. Поруч було вільне місце, і, переборюючи ніяковість, дівчина сіла. Дань незадоволено підняв голову, бо не був готовий до семінарського заняття й намагався хоча б трохи щось прочитати.

— Поворожи мені, — попросила, червоніючи.

— Я не ворожу на лекціях, — відповів хлопець, не приховуючи незадоволення.

— Тоді поворожи в гуртожитку, — глянула в очі й швидко відвела погляд.

— Добре, — погодився Дань, — сьогодні зайду.

У кімнаті нікого не було. Марго чекала сама, чекала й боялася, що не прийде. А коли постукав у двері, розгубилася, щоки запалали зрадливим рум’янцем. Та він зайшов до кімнати, байдуже глянув на дівчину, сів на стілець і дістав із кишені карти.

— На кого кидати — на тебе чи на якогось короля? — запитав і діловито підсунувся ближче до столу.

Марго часто закліпала віями й нічого не відповіла.

— Ну? — Дань нетерпляче тасував карти.

— На короля, — промовила майже пошепки.

— Якого — хрестового, бубнового? — допитувався юнак.

— Хрестового, — глянула йому в блакитні очі, — ні — бубнового, — виправилася гарячково. — Такого, як ти, — сказала й приречено опустила очі.

Карти були немилосердні — дівоча любов розбивалася об холодність і байдужість.

— Не любить він тебе, — Даню було шкода Марго. Не раз помічав на собі її погляд. І не раз, зустрівшись із його очима, дівчина посміхалася ніяково. Розумів, що робить боляче, але ж його серце билося рівно й не озивалося ні на слова, ні на погляд. — Викинь цього дурня з голови, та й усе, — роздивлявся карти, не підводячи очей. — Немає в ньому нічого путнього. Краще поглянь, скільки навколо тебе крутиться хороших хлопців. Не те що оцей… — тицьнув пальцем у карту, нарешті підвів погляд. — Він, Марго, не здатен на любов. — Сказав те винувато й швидко згріб карти зі столу.

Дівчина розплакалася, кинулася на нього й ударила кулаками в груди:

— Брешеш, брешеш! Ти все брешеш!

— Заспокойся, Маргаритко. Ти найкраща з усіх дівчат на нашому курсі. Повір, у тебе попереду велика любов. Справжня. А мені прости, — провів долонею по її волоссю, легенько торкнувся пальцями обличчя. Хотів щось іще відчути, ніж звичайне співчуття, але все в ньому ніби вмерло від тієї, одурманеної гашишем, ночі.

Марго страждала. Та більше від сорому, який переживала при кожній зустрічі з Данилом. Соромилася, що відкрилась. Було б краще, коли б він нічого не знав. А ще краще — не бачити його. Ніколи.

Одного разу на практичних заняттях помітила у хлопця на шиї маленького хрестика. Ніхто на курсі хрестиків не носив, бо всі були комсомольцями. Спочатку здивувалася, навіть підійшла ближче, щоб роздивитися. Потім зневажливо посміхнулася.

Того ж дня про хрестик дізналася заступник директора технікуму, худорлява сорокарічна жінка, з тих показово зразкових, що робили одне, говорили друге, а думали третє. Завжди в одязі темного кольору, по-військовому підтягнута, а маленькі круглі очі ховалися за товстими лінзами окулярів. Між собою студенти називали її Совою, бо, коли читала лекції, часто знімала окуляри, стояла мовчки, суворо вдивляючись у їхні обличчя. На другий день зранку вона викликала Данила в кабінет і, щойно той зайшов, наказала:

— Ану ж підійди до мене і розстібни сорочку.

Хлопець не відразу зрозумів, що вона хоче, і здивовано глянув їй в обличчя.

— Я кому сказала! — підвелася жінка за столом. Швидко підійшла сама і почала розстібати на сорочці верхнього ґудзика.

Дань зніяковіло відступив, та Сова вже тримала на долоні маленького хрестика.

— Що це таке? — з силою рвонула мотузок, і хрестик випав із долоні на підлогу.

По тілу Данила пробігла судома, він пополотнів і аж хитнувся.

— Як ви смієте? — запитав ледь чутно. Нахилився підняти хрестика, але не встиг — начищений до блиску чобіток наступив на маленьке розп’яття.

То був переляк людини, що мала владу над іншими й не чекала, що хтось зневажить у ній ту владу, — юнак відштовхнув її, не розрахувавши сили, й вона упала, тільки в повітрі майнули чобітки. Зарепетувала, забувши про статус, посаду і все, на чому тримався авторитет. А Дань мовчки підняв хрестика, затиснув у руці й вийшов із кабінету.

До вечора його ніхто не бачив: ні в технікумі, ні в гуртожитку. Перші Юркові слова, які почув, коли зайшов до кімнати, були: «Що ти наробив — тебе цілий день мало не з собаками розшукували?»

Данило винувато глянув на брата, сів на ліжко й тихо промовив:

— Будеш довчатися без мене. Але це ж нічого, правда? Це ж не рік — кілька місяців, і все.

— Що ти мелеш? — не зрозумів Юрко. — Краще розкажи, що трапилося, — весь технікум на вухах стоїть, мовби ти Сову вдарив?

— Не вдарив, а тільки штовхнув, — уточнив Данило й безнадійно махнув рукою, — але то вже однаково…

Брати деякий час мовчки дивилися один на одного. Першим знову заговорив Юрко:

— Треба йти проситися. Підемо зараз — я знаю, де вона живе.

Дань заперечливо похитав головою:

— Не поможеться. Та й не піду я. Тим більше, що й сам їй ніколи не прощу.

Наступного дня, коли викликали в кабінет директора технікуму, там на нього чекав не тільки директор, а й батько. Данило не бачив його більш ніж два роки і в першу хвилину розгубився. Якийсь час мовчки розглядали один одного. Хлопець помітив, що батько почав сивіти, схуд і щось змінилося в ньому. Здалося, немов у погляді додалося людяності. Але він помилився. Батько підійшов і несподівано вдарив його по обличчю. Дань аж хитнувся від того удару, а Григорій, мало зважаючи, де перебуває, закричав:

— Як ти посмів! Тепер, сучий сину, на колінах будеш вимолювати прощення! А ні — начувайся. Пожалкуєш у мене, що на світ народився.

— Я й так жалкую, — промовив Данило, тримаючись рукою за щоку. — Жалкую, що народився, жалкую, що живу, вчуся у цьому технікумі. Ти ж знаєш. Правда, знаєш? — говорив, ніби до чужого, оминаючи слово «тату».

— Диви, воно щось іще й меле, — уїдливо проговорив Григорій. — Чужі діти за щастя мають вчитися, а йому завжди все не так. Придурок, ти ж два роки провчився. Де два — майже три. А тепер все коту під хвіст? Ні, не думай, що будеш робити, що хочеш, — посварився пальцем перед самим обличчям сина, — я тобі не дам. Де нам знайти Ольгу Павлівну? — повернувся до директора. — Бо цей гівнюк довго тут буде вигинатися…

- Її кабінет неподалік, — директор технікуму дивився з досадою на батька з сином, які були надто чужими, щоб зрозуміти один одного. — Тільки вчитиметься він далі чи ні, — кивнув на Данила, — залежить тепер не лише від неї.

— Я проситися не піду, — Данило відступив до дверей, ніби хотів вийти з кабінету.

— Що? — підскочив до нього Григорій. Замахнувся, та Данило перехопив руку і, міцно тримаючи, якийсь час дивився йому в очі. Батько обм’як, смикнув руку й процідив крізь зуби: — Забирай свої бебехи, раз уже відучився. — І додав загрозливо: — Тепер поїдемо додому.

— Я не поїду додому, — заперечив Данило. — Мені там нічого робити.

— Поїдеш, — люто глянув на нього Григорій. — Не зуміла нога свиняча на столі лежати — лежи під столом. В армію весною підеш. Там тебе научать жити. А волочитися по світу я тобі не дам. Ти в мене ще заплачеш за цим технікумом.

За всю дорогу вони не обізвалися один до одного й словом. Збоку здавалися випадковими попутниками. Тільки придивившись, можна було помітити схожість між цими двома.

Данило відчував, як за роки навчання скучив за домівкою, але боявся Мартиної ненависті, бабиних докорів і батькового деспотизму. Захвилювався, коли вийшов з автобуса і на нього глянули вікнами знайомі селянські хати. Почувався, мовби зрадив чи обдурив когось рідного, а той рідний радів із того, що бачить його, і зустрічав любов’ю. Ішов попереду, батько — за ним, наче вів під конвоєм.

Маріуца з несподіванки зойкнула і кинулася до онука, а потім відступила й заплакала, бо Григорій прямо з порогу заявив:

— Відучився. Майже три роки штани протирав, а тепер без освіти й без диплома. Ні, хлопчику, — те «хлопчику» прозвучало з такою погрозою, що Данилу захотілося відштовхнути Григорія від дверей і втекти з хати, — не я буду, якщо не скручу тебе у баранячий ріг. Тепер твої витребеньки тобі гикнуться, і не один раз.

Увечері Маріуца дорікала онуку: і за те, що не довчився, і за те, що так довго не приїжджав.

— Думала: умру й не побачу. Ростила, ростила… — зітхнула, а потім ніби спохватилася: — Не бійся — він в армію тебе не виправить, бо тобі ж тільки весною виповняться роки. Може, на якусь роботу влаштує в колгоспі.

— Виправить, — посміхнувся Данило. — Це ще добре, що серед зими не беруть, а то б він мене й сьогодні привіз не додому, а у військкомат.

— Було від Симона не тікати, — знову дорікнула баба. — Я чула, що жонатих в армію не беруть. Жив би собі потихеньку…

— Я краще під танк ляжу, ніж Симону продамся чи ще комусь, — відповів онук затято. — І годі вже моїм життям розпоряджатися — я не маленький.

— Не маленький, — повторила за ним невесело Маріуца. — Батька переріс. Не знаю тільки — в кого ти такий удався?

— Який? — перепитав Данило з посмішкою.

— Кручений, — відповіла сердито баба.

Уже на другий день Григорій звелів синові збиратися на роботу.

Запитання вертілося на язику в Даня, але він мовчки поснідав і так само мовчки сів у колгоспну машину, що кожного ранку приїжджала за парторгом. Григорій відразу скерував, щоб водій віз їх не в контору, а на ферму. Коли зупинилися біля телятника, не обертаючись, наказав:

— Вилазь!

І сам теж вийшов із машини. Зазирнув у сарай, підгукнув до себе чоловіка, що порався біля телят.

— Степановичу, у тебе є ще одні вила? — запитав після того, як привітався з ним за руку.

- Є, — здивовано відповів давно не голений телятник.

— Неси, — наказав Григорій. А коли той приніс, узяв вила й простягнув Данилові. — Оце бери, синку, і трудися. Узнаю, що не послухався, — начувайся. А ти не церемонься з новим помічником, — суворо заговорив до чоловіка. — Щось не так — можеш і навильником повчити.

Телятник здивовано дивився то на парторга, то на його сина й мовчки кивав головою. А коли Григорій поїхав, простягнув руку за вилами, та Дань лише посміхнувся:

— Керуйте, дядьку, — закинув на плече реманент і першим пішов до хліва.

Ще через день батько з’їздив до військкомату, і Даня викликали на медкомісію. На фермі працювати довелося недовго — на початку квітня його призвали на службу в армію.

Проводів не було, навіть невеличкої вечері. Марта й Маріуца мовчки склали провізію в старий рюкзак, а рано-вранці Григорій відвіз сина колгоспним «бобиком» до військкомату. Не озвався навіть тоді, коли за новобранцями підійшов автобус.

— Тату, — у Данила защеміло серце, і він розгублено глянув на батька, — тату, а коли Афганістан?

— Розумні й звідти живі та здорові вертаються, — підштовхнув його батько до дверей автобуса. — Давай, не затримуй…

У вікно Данило побачив, як він швидко сів у машину і, не дочекавшись, коли рушить автобус, поїхав. Намагався проковтнути клубок, що підкотився до горла, кілька разів глибоко вдихнув і видихнув повітря.

— Чого зітхаєш? — хтось позаду торкнув його за плече. Він обернувся й побачив веснянкуватого хлопця, який по-дружньому посміхався і кивком голови показував на заднє сидіння. — Пересідай.

Дань пересів. Другий призовник, низькорослий, мов школяр, дістав із внутрішньої кишені старої куртки пляшку горілки.

— Закуску давай, — прошепотів веснянкуватий на вухо.

Данило слухняно витяг хліб і сало, дбайливо порізане Маріуцою на тоненькі шматочки.

Йому налили півсклянки, але він хитнув головою, щоб наливали більше. Випив, обернувся й довго дивився у вікно, за яким бігла з-під коліс автобуса дорога від дому.

За першою пляшкою знайшлася друга. І коли під’їжджали до обласного збірного пункту, на задньому сидінні всі дружно хропли. Їх розбудив супроводжувач, мало не силоміць виштовхав із автобуса і здав за списком. Кожному потиснув руку, Даню при цьому уважно глянув у вічі.

— Краще не пий, — сказав неголосно і вийшов за металеві ворота, за якими своїм життям жило велике місто.

Новобранців розподілили на другий і третій день — кого у Забайкалля, а кого в Прибалтику. Даня ж забрали останнім, і не кудись далеко, а в Дніпропетровськ, у школу фельдшерів, де готували медиків для військових частин, що базувалися у районах «з особливо спекотним кліматом».

Після майже трьох років навчання у технікумі фельдшерська справа давалася легко та, на відміну від інших хлопців, які мріяли вступити до медичних вузів, Данило намагався ні про що не думати. Після відбою лягав на куце для нього солдатське ліжко і швидко засинав. І зовсім не знав, куди себе подіти, коли у вільні хвилини товариші по роті сідали писати листи додому. Данило нікому листів не писав і не чекав ні від кого. Але і йому прийшов лист зі зворотною солдатською адресою. Він кілька разів перечитував скупе письмо про Юркову службу — брата забрали в армію трохи пізніше після нього. Читав, потім ховав конверт у тумбочку, а через деякий час знову діставав.

Осінь іще була сухою і по-літньому теплою. За півроку Дань лише кілька разів ходив у звільнення. Друзів у нього не було, тільки до Вальки Забужича, хлопця з Кубані, прив’язався, наче до рідного. Високий, але худорлявий і сором’язливий, мов дівчина, Валько і за характером був поступливий та щирий.

У своє останнє звільнення вони пішли удвох, і з того обоє раділи. Валько був родом із невеличкого села й захоплено розглядав вітрини магазинів та висотні будинки.

— Як би я хотів жити у такому місті, а ти?

Дань байдуже здвигнув плечима, і Валько аж образився:

— Невже ти ніколи ні про що не мріяв? Невже тобі однаково, де ти будеш завтра?

Данило на те невесело посміхнувся:

— Завтра, Валько, нас потурять туди, де Макар телят не пас, або ще й далі.

— Там ти знаєш, куди нас потурять. А хоч і потурять, то ж не на все життя. Треба думати про хороше.

Хлопець не став чекати, що скаже Данило, і зайшов до гастроному. Той зайшов слідом за ним. Грошей вистачило на пиріжки, лимонад і на шматочок дешевої ковбаси. Вони сіли в тролейбус і вийшли аж на останній зупинці.

— Уф, — зітхнув полегшено Данило, озирнувся навкруги, а потім ліг прямо на посохлу траву. — Отут, Валько, і краса, і воля, а не між отими міськими шпаківнями.

— Кому як, — не погодився товариш і подав йому підрум’яненого пиріжка. Відкоркував пляшку з лимонадом і теж подав. — А ти думаєш, — запитав несподівано, — нас відправлять туди?

— Не псуй святкового настрою, — буркнув у відповідь Данило наповненим ротом. — Краще поглянь, яке над нами небо.

Валько підвів обличчя і теж задивився угору, а потім промовив тихо:

— Аж не віриться, що десь висять над головою бомбардувальники. Здається, все це назавжди залишилося в сорокових роках.

— Ти що — накупився сьогодні? — гримнув на нього Данило. — Може, це наш останній день такий, а ти його хочеш зіпсувати.

— Та ні, — Валько й собі надкусив пиріжок і поволі почав жувати. — Просто настрій якийсь… — і винувато посміхнувся. — А про Афганістан я часто думаю, бо не хочу ні стріляти, ні когось убивати. Я по природі своїй не вояка.

— Воно й видно, — перевів Данило на жарт. — От із дівчатами ти б повоював, правда? — Валько почервонів, і Дань голосно засміявся. — Попав у точку, еге ж?

— Наче ти сам не такий, — у Валька й вуха почервоніли. — Тільки щось дівчата тебе не жалують — за півроку жодна не написала, а мені пишуть.

— Велике щастя з їхнього письма, — насмішкувато промовив Данило. — Стережися, щоб не оженили на другий день, як прийдеш додому.

— Не оженять, бо я ще вчитися піду, — обличчя Валентина посерйознішало. — Я у школі відмінником був.

— Що? — не повірив Данило. — А чого ж ти тут, а не в інституті?

— Того, — нехотя відповів товариш. — Якби менше синків усяких пхалося по блату, то і я б учився.

— А на який же ти інститут замахнувся, що тобі синки дорогу перейшли? — запитав Данило жартома й підвівся на лікоть.

— Міжнародних відносин. — Валько замріяно дивився у небо. — І на першому екзамені зрізали…

— Не переймайся, — Данилові стало шкода товариша. — Після армії точно приймуть. Тільки я б тобі порадив щось доступніше, нащо тобі ті міжнародні відносини?

— Я, Даню, хочу світ побачити. Він же знаєш, який великий…

— По-о-обачиш. І високо з неба, — знову засміявся Данило, але вже сумно. — Не сьогодні, то завтра. — І тихенько заспівав, мовби сам для себе: — Ой, у гаю, гаю, зелен-розмаю… — Наче й не співав, а вголос думав пісню.

— Де ти вчився? — запитав здивовано Валентин, коли Дань замовк. — Ти ж артист.

— Артист погорілого театру, — посміхнувся той. — І недоучка ветеринар.

— Я серйозно, — блакитні очі Валька дивилися недовірливо. — Чому ти приховав, що так співаєш, — наш лейтенант чотири дні шукав заспівувача роти?

— Може, треба було ще й циганочку затанцювати? — посуворішав Данило, запиваючи пиріжок лимонадом.

— Дивак ти, — глянув на нього докірливо Валько. — Коли б я мав такий голос, то вже б точно дав собі раду, а не думав тепер: заберуть мене чи не заберуть на війну?

— Мене заберуть, — з упевненістю промовив Данило.

За кілька днів до відправлення у Туркестанський військовий округ Данилові і ще чотирнадцятьом солдатам видали шкіряні ремені й замість кирзових чобіт — ялові. Валько в цю групу не увійшов і почувався винувато. В останній день перед відправленням ходив мовчазний, подовгу дивився на товариша, мовби хотів для себе зрозуміти щось важливе. А увечері зняв із руки годинника і простягнув Данилові.

— Візьми на пам’ять. Бери, бери, — мало не силоміць поклав годинника в руку. — Я у колгоспі сам заробив.

— А ти? — Данило зніяковіло розглядав подарунок.

— У мене ще є… вдома, — обличчя Валька було розгублене й винувате — він уже не сумнівався, що Данила разом з іншими солдатами відправляють в Афганістан, хоча вголос про це ніхто не говорив.

Із самого ранку п’ятнадцять солдатів їхало в критому кузові військового автомобіля до аеропорту. За хвилину по приїзді їх завели в окремий салон пасажирського літака, що летів до Ташкента. Через шість годин польоту Данило відчув, що перебуває зовсім в іншому світі. На цій землі було спекотно й по-східному гамірно. Дивувала мова, якою, здавалося, тут більше кричали, ніж просто розмовляли. Потім знову критий кузов. І за півгодини приїхали до пересильного пункту.

Першого ж дня новачки відчули на собі труднощі чужого клімату. Весь час хотілося пити. Води пили багато й не напивалися. У чоботях пріли ноги, а гімнастерки мокріли від поту. Їжа мало чим відрізнялася від тієї, якою годували в Дніпропетровську, але їсти зовсім не хотілося. Дошкуляли мухи й скорпіони. Бачені вдома лише на малюнках, вони тут бігали по підлозі казарми й по землі. Данило і його товариші спочатку злякано піднімали ноги, коли скорпіон мало не залазив на чобіт, а потім звикли, тільки лаялися, і то більше від нічого робити.

Наближався день, про який не говорили, але всі думали. І знову критий автомобіль, невеликий аеропорт, військово-транспортний літак, у металевому череві якого повітря було гарячим, немов у кузні. За хвилину літак піднявся і зробив коло над Ташкентом. Данило зацікавлено дивився в ілюмінатор на місто з чіткими кварталами багатоповерхових будинків, заводами, ніби іграшковими автомобілями на дорогах — геометрично рівним архітектурним життям, яке з висоти чомусь здавалося байдуже монотонним. Мальовнича картина кишлаків та ариків додала відчуття спокою й миру на землі, що так швидко віддалялася в часі й просторі.

Літак набирав висоту, і в салоні різко упала температура. Дехто порозкручував шинелі й накинув на плечі. Усі мовчали. Здавалося, мовби прислухалися до роботи двигуна, який піднімав літак вище і вище. Поруч із Данилом сидів молодший сержант із дніпропетровської партії військових фельдшерів. Знайоме обличчя за короткий час мовби перетворилося на виліплену з гіпсу маску із заплющеними очима. Дань якусь хвилину вдивлявся в ту маску, потім обернувся: стиснувши голову руками, за ним сидів незнайомий солдат зі спазматично скривленим обличчям. У кінці відсіку хтось неголосно розмовляв, почувся приглушений, неприродно бадьорий сміх. Данило обвів поглядом знайомі й незнайомі обличчя, на яких у цю хвилину, мов на негативній плівці, проступали всі почуття — від страху до заціпеніння й приреченості.

У відсік вийшов бортмеханік і завченим дикторським голосом повідомив:

— Перелетіли кордон Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Повернувся і пішов, а Данило дивився на двері, наче тільки тепер зрозумів, що під ногами немає землі, а лише металева конструкція літака в безмежній прострації чужого неба.

Час зупинився. Данило заплющив очі, мимоволі прислухаючись до роботи двигуна. Монотонність звуків заспокоювала. Але, щойно ця монотонність збилася, на багатьох обличчях знову проступили тривога і внутрішнє напруження — літак пішов на зниження. Данило прикипів обличчям до ілюмінатора й побачив спалахи, що раз у раз «відстрілював» їхній АН-12. Потім з’явилася «вертушка», яка зависла під літаком, прикриваючи його від зеніток.

На цій землі йшла війна. Її було видно не тільки по спалахах пострілів, а й по зруйнованому Кабулу, що швидко наближався, ніби летів назустріч.

— То — наші, — підійшов до нього капітан, що супроводжував їх із Ташкента. Показав на п’ятиповерхові будинки, збудовані свого часу спеціалістами Радянського Союзу. — Ще цілі, — промовив радісно, кивнув Данилові, й обличчя його стало суворим, як і хвилину тому.

Солдати зацікавлено розглядали будинки, які добре було видно на фоні зруйнованого напівфеодального міста, котре то волало на весь світ про допомогу, то випльовувало із себе смерть на своїх і чужих.

АН-12 приземлився швидко, ніби упав на злітну смугу. Підкоряючись команді, солдати швидко вийшли з літака. Їх тут же вишикували й повели до пересильного пункту.

Віддалік було видно приміщення міжнародного аеропорту «Кабул», та Данила й інших солдатів зацікавила не ця сучасна споруда: ще коли вийшли з літака, в очі кинулося звалище обгорілих, схожих на велетенські скелети «вертушок». З правого боку стояли радянські й афганські винищувачі, за ними — казарма льотчиків. На противагу цій картині зліва розташувалися магазинчики — дукони, у яких торгували афганські солдати й цивільні. Але всі вони були озброєні.

Ще трохи, й колона порівнялася з військово-повітряною дивізією — Данило це зрозумів по тому, як тренувалися там солдати. Вдихаючи сухе, навпіл із пилюгою повітря, новачки зацікавлено озиралися, намагаючись побачити якомога більше на цій розпеченій сонцем і війною землі. Однаково вражено дивилися на пустелю, що лежала попереду, й на Кабул, оточений горами.

Бетон закінчився, і солдатські чоботи потонули в пилюці. Данилові на якусь мить здалося те нереальним, і він зацікавлено дивився собі під ноги, потім підвів голову — трохи віддалік перед колоною стояли казарми артилерійського полку, візитною карткою якого були націлені у різні боки жерла гармат. Отвір однієї цілився йому прямо в груди.

До пересильного пункту з кілометр шляху. Солдати йшли мовчки, знемагаючи від спеки й спраги. У кожного за плечима висіли речовий мішок і шинеля — на Батьківщині стояла середина осені з першими заморозками й холодним туманом. Щоб не думати про воду, Дань почав згадувати останнього Юркового листа, у якому той переповідав новини з дому. Брат писав, що батько й досі сердиться на нього за технікум, а баба молиться за обох. При згадці про Маріуцу юнак посміхнувся, витер спітніле чоло і вкотре обвів поглядом гори, де на вершинах лежав сніг, а підніжжя було випечене сонцем.

На пересильному пункті їх чекали й, хоча обід уже минув, завели до їдальні. Але їсти нікому не хотілося — хотілося води й відпочинку. Разом з іншими Дань зайшов до палатки з єдиним бажанням — упасти на ліжко. І байдуже, що ліжка стояли без матраців — самі лише металеві сітки. Він сів на те, яке стояло поблизу входу, поклав під голову речовий мішок і ліг.

Прокинувся від внутрішнього відчуття тривоги, розплющив очі — у палатці спали солдати, як і він, підклавши під голови речові мішки. Тут було сонно й тихо, але неподалік гули мотори кількох «вертушок». Дань схопився й вийшов із палатки. Йому було видно, як одна за одною від «вертушок» відділялися димові полоси — у бік гір летіли «нурси», некеровані реактивні снаряди. Стало моторошно — люди вбивали людей у цю мить і зовсім поруч. Не сьогодні-завтра він теж мусить стріляти, і хтось стрілятиме в нього. Відчув кволість у тілі, захотілося сісти прямо на землю, але біля чобота щось заворушилося. «Земля скорпіонів», — подумав, відкидаючи подалі від палатки непроханого гостя.

Почув, як хтось голосно лайнувся. Зайшов до палатки: знайомі й незнайомі солдати сиділи на ліжках і сонно дивилися перед собою, а один стояв посередині.

— Не заважай спати, — буркнув худорлявий, зовні чимось схожий на Даня. — Не одному тобі важко, зрозумів? — підвівся, мацнув себе по кишені, шукаючи цигарки. — Куди я їх подівав? — запитав сам у себе. — У тебе є цигарки? — підійшов до солдата, що стояв посередині палатки. Але той у відповідь лише грубо лайнувся. Через секунду вони уже шарпали один одного за петельки.

Данило спробував їх розборонити, але той, що лаявся, різко відштовхнув його від себе:

— Ти, чурка, забери свої брудні лапи!

— Я не чурка. — Дань підскочив до солдата, але тепер уже сам ухопив його за петельки, а потім із силою відштовхнув.

Солдат відлетів на кілька метрів і упав на порожнє ліжко. Швидко схопився на ноги й закричав:

— Вас усіх треба перестріляти разом із душманами! Всі ви…

Але другий солдат не дав йому договорити — ударом в обличчя звалив на землю:

— Тобі ж сказано — заспокойся. Козел.

Ще кілька хлопців посхоплювалися, готові до розборок, але в цю хвилину до палатки зайшов замполіт, середнього зросту капітан із обвітреним обличчям, аж білими, випаленими на сонці віями і стомленими очима.

— Что за шум, а драки нет? — запитав, уважно обвівши поглядом похмурі обличчя. — Чи ні — бачу — драка є. Хто зачинщик? — голос капітана звучав суворо, мов у слідчого. Але всі у відповідь мовчали. У цю мить зовсім близько пролунали гарматні постріли: один, другий, третій… Снаряди вибухали десь у горах, але ударна хвиля розносила відгомін по всьому передгір’ю. Кілька гелікоптерів залопотіли в бік пострілів. У палатці запала тривожна тиша. Коли гармати затихли, замполіт знову обвів усіх поглядом: — Пишіть, хлопці, листи додому. Хороші листи — пошта тут ходить регулярно. Клімат у цих краях — самі бачите — спекотний, тому користуйтеся нагодою відпочити. У кого будуть запитання?

Запитань не було, вірніше, було надто багато, але кожен знав, що на більшість із них дасть відповідь завтрашній день, і кожному окремо. Капітан постояв, потім мовчки кивнув і вийшов із палатки. За ним вийшов і Данило.

За горами сідало сонце. Воно тут було не таким, як удома, — червона куля на безхмарному небі, що випалювала все живе. Данило задивився на гори й несподівано відчув на своєму обличчі подих «афганця» — вітру, що ніс клубки гарячого пилу і часто був передвісником бурі. Але він цього ще не знав і здивовано відчув, як пилюга проникала в ніс, у рот і за хвилину, ніби іній, налипла на вії. Зняв пілотку й хотів витерти нею обличчя, але й пілотка, немов водою, набралася гарячим пилом. Данило легенько ударив нею по коліну й зайшов у палатку.

Вночі знову гриміло в горах, набридливо тріскотіли «вертушки». Стиснувши повіки, Данило з усієї сили намагався заснути, тому спочатку й не зрозумів, що сталося, коли снаряди почали вибухати біля аеродрому. Солдати один за одним посхоплювалися з ліжок і повибігали з палатки. Він теж вибіг: велике полум’я освітлювало всю околицю — горів літак. У вогняному відблиску, мов тіні, вихоплювалися темні будівлі «Кабула», що злякано причаївся перед новими ударами.

— Душмани обстріляли, — промовив неголосно хтось поруч. — Непогані вояки…

Біля інших палаток теж стояли солдати, напружено вдивляючись у бік аеродрому, — бачене до цього часу лише в кінофільмах, ніби зійшло з екранів і стало реальністю.

Більше ніхто не спав. То на одному, то на іншому ліжку спалахували маленькі вогники. Цигарковий дим піднімався вгору, розносячи гіркуватий запах, потім шукав щілину й виривався назовні. Там змішувався із прохолодним повітрям і розсіювався неподалік від інших палаток, де кілька сотень молодих людей чекали відправки в усі кінці чужої країни.

Виходити за межі пересильного пункту заборонялося, але зовсім інший світ викликав зацікавленість і здивування. Наче музейні експонати, Данило розглядав конусоподібні печі для випалювання цегли, біля яких працювали двоє чоловіків. Випалювали цеглу так, як в Україні робили кілька століть тому.

Через деякий час увагу привернули два гелікоптери, що з’явилися з боку гір і зависли над госпіталем. Десятки пар очей із тривогою слідкували, як вони сіли на землю і з них почали виводити та виносити поранених. Тяжкопоранених носили майже бігом.

Данило не витримав, першим пішов до своєї палатки. Ліг і довго лежав, намагаючись ні про що не думати. Але у свідомості проявлялося все, побачене на цій землі. Словосполучення «інтернаціональний обов’язок» не давало відповіді на численні «чому?». Напівфеодальний Афганістан лежав за тисячі кілометрів від його Батьківщини, і він не міг зрозуміти, кого і що повинен захищати в цій країні. Не просто захищати — убивати афганців на їхній землі. Ворочався на жорсткій металевій сітці, шукаючи забуття від нав’язливих думок, і не знаходив.

Захотілося пити. Підвівся і пішов до їдальні, де перед входом стояв бак із кип’яченою водою, нагрітою ще й сонцем. Коли пив, побачив, як із боку гір ішла група десантників — він упізнав їх по формі, від якої залишилося саме дрантя. Вояки йшли до своєї дивізії, але не йшли, а ледве пересували ноги. Один із них відстав, і Данило почув, як матюкнувся командир. Тільки на десантника те не вплинуло, він ступив кілька кроків і зовсім спинився. Якусь хвилю командир почекав, потім підійшов до хлопця й кілька разів ударив чоботом під зад. Солдат застогнав і, похитуючись, мов п’яний, посунувся за іншими. Данилу було добре видно обличчя десантників — неголені й до краю виснажені. Лайка щоразу охрипло виривалася з грудей то в одного, то в іншого, розбавляла гіркоту пережитого й випльовувалася на землю разом із піском, що скрипів на зубах.

Під’їхав бетеер. Середнього зросту прапорщик із привітним обличчям сплигнув на землю і пішов до палатки начальника пересильного пункту. Бетеери й вантажівки постійно під’їжджали й від’їжджали звідси, розбираючи по військових частинах новоприбулих солдатів. Данило, як і решта, чекав своєї черги. З надією глянув на прапорщика, що за кілька хвилин вийшов із палатки начальника. Той теж побачив його, але байдуже пройшов мимо. Даню було чути, як він запитував у хлопців прізвища і хто звідки прибув. Зрозумів, що прапорщик вибирає собі фельдшера, і те, що він зовсім не звернув на нього уваги, чомусь образило.

— Куди ти лізеш, свиняче рило? — сердито відкинув носком чобота скорпіона. І в цю ж хвилину до палатки, аж якось зраділо, покликав його прапорщик.

— Звідки ти? — запитливо глянув йому в обличчя.

— З України, товаришу прапорщик, — відповів Данило, як і належало за статутом.

— Чую, що з України, — очі прапорщика по-батьківськи посміхалися, — а звідки саме — з Полісся?

Данило відповів і не встиг зрадіти, як прапорщик наказав:

— Вперед, салаго, бери свої речі, плигай у машину, а я зараз підійду.

Данило взяв речовий мішок, лише на мить затримався біля входу, щоб обернутися й кинути: «Пока, хлопці», — і швидко побіг до бетеера.

— Здоров, — привітався до водія-механіка, що стояв, обіпершись спиною об машину, і щось знічев’я розглядав у напрямку аеродрому.

— Давай на машину, — замість вітання промовив той. — Шинелю й речмішок кидай усередину.

Данило вправно заскочив на бетеер, відчинив люк і вражено завмер — усередині стояли ящики з гранатами й патронами, лежали два автомати Калашникова. У Дніпропетровську кожна навчальна куля, кожна граната була на суворому обліку, а тут в одній машині — цілий склад справжньої зброї. Вдихнув гаряче повітря навпіл з пилюгою, кинув свої речі.

— Мене звати Олег — я з Рязані, — і водій подав йому руку.

Прапорщик швидко заскочив на машину, глянув на Данила, щось сказав Олегу. За хвилину рушили, залишивши за собою смугу куряви. І скоро дорога вивела машину на околицю Кабула. Дань зацікавлено дивився на жінок у паранджі, на маленькі мазанки, на зустрічного верблюда, на якому сидів молодий афганець у захисному одязі, з карабіном через плече. Потім обминули молодих афганок, одягнутих по-європейськи. На іншій вулиці зустрівся підліток, що гнав перед собою овець. Через плече у нього теж висіла гвинтівка. Данило в усі боки крутив головою, намагаючись побачити якомога більше. Голопузі дітлахи зграйкою стояли обабіч дороги. Водій пригальмував, а обминувши дітей, знову поїхав швидше. Далі, у центрі Кабула, за високою огорожею виднілися будинки, що нагадували старовинні похмурі замки, бачені у пригодницьких фільмах, росли фруктові дерева і виноград. «Навіть вишні», — подумав Данило, і щось залоскотало у горлі.

Перед виїздом із Кабула — КПП. Коли бетеер спинився, прапорщик сплигнув на землю й пішов до начальника контрольно-пропускного пункту. Повернувся швидко.

— Колона буде години через три, — промовив до водія, що по пояс висунувся із машини. — Так що засмагайте, хлопці, поки що.

Колону чекали не тільки вони. Попереду стояло кілька бетеерів і грузовик, біля якого про щось розмовляли між собою два офіцери. Прапорщик пішов до них, а Данило теж сплигнув на землю. Деякий час зацікавлено розглядав гори, які з обох боків щільно затискали цю нешироку дорогу, потім обізвався до Олега:

— Пити хочеться.

- Іди пий, — не зовсім привітно відповів той.

Дань зрадів, заскочив у машину, побачив пригвинчений алюмінієвий бачок із водою. Швидко набрав і жадібно припав до такої ж алюмінієвої кружки. Вода була теплою й несмачною. Розчаровано виліз наверх і аж сплюнув на землю.

— Не подобається? — засміявся водій. — Вибач, іншої немає. Давай краще закуримо, — запропонував Данилові й витяг із нагрудної кишені пачку цигарок.

— Я не курю, — відмовився Данило трохи ніяково.

— А ти справді з України? — несподівано запитав Олег, затягуючись цигарковим димом і підозріло примруживши очі. — Щось ти мені дуже на чурку схожий.

Данило нічого не відповів і відступив убік від машини.

— Не ображайся, — промовив солдат добродушно. — З чурками тут важко — вони воювати не хочуть.

— А ти хочеш? — запитав Данило різко. — Дуже хочеш під душманські кулі?

- І я не хочу, — відповів Олег також різко. — Але мене не спитали, коли сюди посилали, як, мабуть, і тебе. А в мене вдома мати сама. Вона живе мною, розумієш? — Дань мовчки хитнув головою. — І мені не однаково, хто завтра поруч зі мною піде в бій. Ясно тобі?

Сонце палило нестерпно, і йому знову хотілося пити, та він розумів, що теплою водою не напитися. Приліг у тінь від бетеера, щоб хоч трохи остудити тіло, але й земля здавалася схожою на черінь натопленої печі — на цій землі було добре тільки тим, кого вона народила. Данило з тугою подумав про домівку — там, напевно, уже випав сніг. Яке б то щастя — відчути зараз його руками, обличчям, усім розпеченим тілом. Згадав Маріуцу. Баба до самих морозів босоніж ходила по вулиці. Батько через те не раз сварився з нею, але вона не звертала на ті сварки уваги.

Згадка про домівку відволікла Данила від реальності, і він на кілька хвилин забув про спрагу. У цей час іще один бетеер під’їхав до КПП і став неподалік. На ньому було кілька солдатів і лейтенант, який першим сплигнув на землю і відразу пішов до начальника контрольно-пропускного пункту.

— Нашого полку прибуло! — гукнув до них привітно Олег. — На Баграм, хлопці?

І, хоча ті їхали не на Баграм, Олег підійшов до них, мов до старих знайомих, і запропонував усім цигарки. Данило стояв осторонь, фізично відчуваючи самотність. Чомусь згадався виснажений десантник, а потім Дніпропетровськ і Валько Забужич. Як добре, що його оминув Афганістан. Але чи оминув?

— Про що задумався, салаго? — здалеку гукнув прапорщик. Подивився на годинник. — Скоро колона підійде. Не замерз?

Данило посміхнувся, відповів бадьоро:

— Ні, товаришу прапорщик. Жаркувато.

— То нічого, звикнеш. Мене звати Микола Іванович. Прізвище Пустовойт — це я тобі по-свійськи, як земляку. Давно з дому?

— Півроку, товаришу прапорщик. — Незважаючи на дружній тон, Данило відповідав, як менший старшому за званням.

— Пишуть? — прапорщик притулився спиною до машини. — О, спину погрію. Так що там пишуть із дому?

— Нічого не пишуть, товаришу прапорщик, — аж ніби винувато промовив Данило й опустив голову.

Обличчя прапорщика посерйознішало — він перестав посміхатися й спохмурнів:

— У тебе немає батьків чи п’ють?

— Батько є і… мачуха. — Дань підвів голову, глянув прапорщику в обличчя. — Матері я не пам’ятаю.

— А-а. Тоді ясно. Куриш? — Микола Іванович мацнув себе по нагрудній кишені.

— Не курю, товаришу прапорщик. — Данило в цю хвилину пожалкував, що не навчився палити й не мав цигарок.

— О, — прапорщик знову заусміхався, — і я не курю, але цигарки завжди ношу з собою — звичка. — І вже серйозніше: — Тут багато до чого доводиться звикати, головне для нашого брата — витримка. Тоді ніде не пропадеш.

Нарешті з’явилася колона — з десяток військових автомобілів під охороною бетеерів. Олег зманеврував, і його машина опинилася посередині колони, яка, наче велетенська потвора, поповзла між горами. Дорога була вузькою, й автомобілі ледве розминалися із зустрічною технікою, переважно афганською, що рухалась до Кабула. Данило дивувався розмальованому, наче цирковому автобусу, салон якого був переповнений вівцями, а люди начіплялися за двері й сиділи на даху.

За півгодини стало чути постріли гармат і видно спалахи гарматного вогню — у горах ішов бій. Дань поглянув на командира, але той сидів у шлемофоні й, здавалося, байдуже дивився перед собою. Проїхали з кілометр, і гарматні спалахи залишилися позаду, а відгомін бою дедалі тихішав. Іще через кілька кілометрів почалася Чарикарська долина. Гори немов розступилися, і тепер уже частіше траплялися кишлаки, з маленькими магазинчиками й ларьками, що стояли обабіч шляху.

Колона почала рухатися швидше — попереду була небезпечна ділянка дороги через зруйнований кишлак, який радянські військові охрестили Амінівкою — за прізвищем колишнього господаря цієї місцевості Аміна. Кишлак не раз обстрілювався з важкої зброї: на місці будинків лежали гори глини, по яких вився дикий виноград. На узбіччі стояв скелет обгорілого «Урала», валялося побите військове залізяччя. Данило аж підвівся, щоб побачити більше, але прапорщик крикнув:

— Сядь! Притиснись до машини!

Дань припав до гарячого металу, і, поки не проминули Амінівку, його серце злякано бухкало у грудях, а гімнастерка змокріла на спині, немов хто вилив добрий кухоль води.

Дві патрульні «вертушки» довго висіли над руїнами кишлака, аж поки їхня колона від’їхала на безпечну відстань.

За Амінівкою почалася долина з виноградниками, розпаханою землею і ще більш палючим сонцем. На п’ятдесят п’ятому кілометрі бетеер повернув праворуч, а колона поїхала далі. Коли під’їжджали до Баграма, кишлака, за яким починалася авіабаза з кількома військовими частинами, Дань побачив обгорілий гелікоптер.

Останній відрізок дороги був найважчим — колеса вгрузали в пилюгу по саму вісь, а в Данила і прапорщика на обличчя ніби хто поналіплював маски з вузькими розрізами для очей. Позаду лишався такий хвіст куряви, який не пробивали навіть промені сонця. І коли бетеер призупинявся перед глибокими вибоїнами, та курява накривала всіх гарячою пеленою.

Далі їхали вздовж злітної смуги, неподалік від якої росли виноградники. Справа злітали й сідали літаки з радянськими й афганськими розпізнавальними знаками, але всі вони були з Радянського Союзу. Деякий час бетеер рухався вздовж бомбоскладів, навколо яких стояло багато охорони. Даню було видно, як афганські солдати витягували звідти візки з бомбами й тягнули до літаків. За бомбосховищем, поблизу аеродрому — розташування радянських військових частин — ряди палаток, казарм («фінських» будиночків-модулів), парки військових автомобілів і бетеерів. Данило вражено дивився на цю численну військову силу, на кишлак зовсім поруч, із маленькими глиняними мазанками, і нічого для себе не міг зрозуміти.

Зупинилися перед КПП мотострілецького полку, солдат відчинив ворота, і бетеер під’їхав до штабу. Прапорщик скочив із машини й пішов доповісти, що привіз поповнення. Данило теж сплигнув на землю і став чекати. Через деякий час його викликали до замполіта. То був темно-русий, з уважними очима капітан, який лише кивнув головою на привітання солдата й звернувся до нього російською мовою:

— Садись, — глянув у папери, — Туманич Даниил Григорьевич?

— Так точно, товаришу капітан. — Дань швидко підхопився з місця.

— Сиди, сиди, — капітан несподівано заговорив українською.

Дань сів і з болем подумав: «Скільки ж українців зігнали на цю війну?»

— Рідкісне у тебе ім’я. — Капітан якийсь час уважно дивився на Данила, потім запитав: — З циган, значить?

— Осілих, — уточнив Данило, якому в цю мить страшенно хотілося, щоб цей капітан побачив у ньому звичайну людину й солдата, а не бродячого цигана, що випадково потрапив до війська. — Мій дід був українцем, колгоспником, — додав гарячково і зніяковів — стало соромно, мовби виправдовувався за своє походження.

Замполіт ніби не помітив його збентеження і розпитував далі:

— А батько у тебе хто?

— Батько? — чомусь перепитав Данило. — Батько — парторг колгоспу, комуніст.

Щось у голосі Даня прозвучало не так, бо капітан знову уважно подивився на нього, потім — у документи. Нарешті поклав долоню на папери:

— Добре. Батько парторг, комуніст… Думаю, ти політику партії розумієш і підтримуєш?

— Так точно, — по-військовому швидко відповів Данило.

— Значить, і розумієш, що Афганістану потрібно надати інтернаціональну допомогу?

— Так точно, — відповідав солдат, мов заведений автомат.

Капітан на те лише посміхнувся і знову запитав, але вже по-іншому:

— Ну, а як щодо служби — є бажання служити?

Данило зрозумів, про що той запитує, його блакитні очі відверто глянули у стомлене обличчя офіцера.

— Я не підведу, товаришу капітане, — відповів твердо і з почуттям власної гідності.

На цьому розмова із замполітом закінчилася, і той викликав старшину роти, який забрав Данила в підрозділ, але спочатку відвів у баню. І коли Дань обливав себе водою, відчув, що немає у світі більшого щастя, ніж оця солдатська баня. Опісля почувався, мов заново народився. Старшина видав чисту постільну білизну, завів Данила в роту, показав на ліжко, на якому лежали матрац, ковдра і подушка. Після пересилки вони здавалися царською розкішшю.

Увечері двадцять п’ять чоловік зацікавлено дивилися на Данила. Серед солдатів половина була українців, а то росіяни й білоруси, і вони розчаровано перезиралися між собою, хоча вголос ніхто нічого не говорив. Він теж не намагався щось пояснювати. Вперше за багато днів після відбою з насолодою ліг у чисте ліжко і за мить заснув.

Насичене життя, здавалося, підганяло день за днем. Підйом — і він біг на зарядку. Почувався упевнено на перекладині й бачив, як заздрісно хлопці позирали у його бік, коли він без особливих зусиль прокручувався дванадцять разів. Першого ж ранку до нього підійшов прапорщик і привітно поплескав по плечу: «Молодець, земляче». Далі — санчастина, де старший лейтенант медичної служби Коробко трохи по-цивільному давав розпорядження. І хоча тут працювала медсестра, худорлява молода жінка, Данило перев’язував солдатам розбиті під час ремонту техніки пальці, промивав шлунки, міряв температуру.

Одного разу неподалік від частини розташувалася батарея із самохідними артилерійськими установками. Дань почув, як лайнувся лейтенант, як у модулі, пристосованому під санчастину, швидко зачиняли вікна. Побачив, як із кількох стволів рвонуло полум’я — батарея стріляла по горах за Баграмом.

— От чорт, — лайнувся він і не почув себе.

— Відкрий рота! — крикнула медсестра.

Він широко відкрив рота, і наступна черга артилерійських ударів не була такою дошкульною.

Йому здалося, що у напрямку артилерійського вогню уже немає ні гір, ні виноградників — немає нічого. Та, коли дим розвіявся і пилюга осіла, гори з великими сніговими шапками стояли непорушно, як і раніше.

Кожного ранку в присутності старшини Данило оглядав свій взвод — чимало солдатів «підсіли» на наркотики. У перший же день побачив свіжі сліди від голок у двох хлопців, разом із ним побачив те й старшина, якого за очі називали «Татомама», хоча голос старшини завжди звучав суворо й обличчя ніколи не посміхалося. Татомама уважно глянув на сліди від голок, потім на Данила.

— Так точно, товаришу старшина, — відповів йому Данило на запитання, чи свіжі ранки.

Кололися в основному ті, хто прослужив найдовше.

Увечері перед відбоєм почувався самотньо. Уже всіх знав на ім’я, хто звідки родом і скільки прослужив, та друга ще не мав. Одного разу, нудьгуючи, попросив у молодшого сержанта Андрія Кравченка гітару, яка весь час висіла у того над ліжком і ніхто не брав її до рук.

— Візьми, — трохи дивно промовив сержант, — вона не моя, — і подав гітару.

Усі, хто був у казармі, затихли й зацікавлено дивилися на Даня. Його пальці деякий час звикали до грифа, до струн. Грав щось навмання, вивчаючи інструмент. Потім неквапно перебирав струни, сумуючи за домівкою, ображався на батька, про щось дорікав Маріуці, маленьким біг із хутора через річку й губився в таємничому затишку лісу. Підвів голову, побачив, що його з усіх боків обступили хлопці, зніяковів і обірвав мелодію.

— Чого ти? — Андрій стояв зовсім близько. — Грай іще.

Данило якусь мить подумав, потім посміхнувся і заграв циганочку.

— О-о! — радісно вигукнув хтось у Даня за плечима. — Те що треба. Ас-са, хлопці, — і ударив долонями нижче колін.

У казармі швидко змінився настрій. Його просили заграти сучасних пісень, він не все умів, та швидко добирав під голоси мелодії. Хлопці співали, танцювали, жартуючи самі з себе. А коли прозвучала команда «Відбій!» — нехотя почали розходитися. Данило простягнув Андрієві гітару, але той махнув рукою:

— Нащо вона мені? Забирай, — і швидко відвернувся.

Наступного ранку Данило уважно оглядав вени на руках солдатів. Побачив свіжий слід від голки у сержанта Кравченка, підвів очі й зустрівся з Андрієвим поглядом. Обличчя в сержанта було бліде, а під очима лежали темні кола, як у людини, що ніч не спала. Старшина лайнувся на Кравченка і чомусь сердито глянув на Данила, ніби той був винуватий.

Відразу після сніданку взвод отримав наказ їхати на стрільбище. У Данила, як і в інших, у кімнаті для зберігання зброї стояв АКМС. Йому видали дві бойові гранати, крім того, він при собі мав іще й санітарну сумку.

Автоматні черги летіли у напрямку гір, та кожен намагався влучити в мішень. У Данила виходило непогано, а кинуті гранати розірвалися далі від останньої позначки. З гір подув «афганець», і вже скоро пилюга лізла в очі, вуха, на зубах тріщав пісок. Хлопці плювалися, лаялись, витираючи рукавами гімнастерок обличчя. Хотілося швидше повернутися у полк і змити цей всепроникний бруд, але навчання тривало, хоча тепер кулі летіли не по мішенях, адже між ними і стрільцями стояла густа жовтувата завіса.

Коли прозвучало: «Перекур», поруч із Данилом присів Андрій Кравченко і дістав цигарки. Це був хлопець невисокого зросту, але широкоплечий, кремезний. На суворому обличчі виділялися глибоко посаджені сірі очі. Сержант завжди говорив мало й нехотя. Данилу не запропонував цигарку — знав, що той не палить.

— Бачив он? — показав на зруйнований кишлак. Данило мовчки кивнув і повернув туди голову. — Вночі звідти душмани обстріляли наших, а на ранок у тому кишлаку не залишилося нікого живого.

Данило здивовано глянув на Андрія.

— Як — нікого живого?

— Не зрозумів? — губи сержанта насмішкувато скривилися. — Після обстрілу наші взяли його штурмом і знищили всіх.

— Всіх? — Данило відчув, що блідне. — Ти там був?

Спочатку сержант глибоко затягнувся цигаркою, потім поволі видихнув дим.

— Був, а що?

Дань мовчав. По руїнах, що залишилися від того штурму, було видно, що у кишлаку жило чимало афганців.

— Не тільки я. — Андрій дивився кудись поперед себе, затягуючись цигарковим димом. Потім кинув недопалок подалі і промовив зі злістю: — Нехай би вся оця земля згоріла ще до нас. Скільки тут хлопців наших… А ти ходиш, слідочки від голок дивишся. Знаєш, які слідочки після Афгана залишаться в кожного отут? — мало не вдарив себе кулаком у груди. — Послужиш іще трохи — узнаєш.

Вони обоє мовчали, поки не прозвучала команда «Шикуйсь!». Але за хвилину дали відбій. Солдати розійшлися й повсідались купками прямо на землю, один біля одного. Андрій знову сів коло Данила й дістав другу цигарку.

— Щось трапилося, — промовив ніби сам до себе. Потім глянув Даню в лице: — Ти на мого друга — Пашку Трубецького — схожий. Ми з ним… Це його гітару я тобі віддав. Пашка ненавидів боягузів, за друга йшов у вогонь і воду. Він і ще двоє хлопців на дембель готувалися, а у взвод новенького підкинули. Сопливе таке, на бетеер боїться залізти. Сюди, на стрільбище, нас привезли, то він кинув автомат і закрився руками. Як із таким іти на завдання? Хлопці трохи випили — тут, аби хотів, завжди можна спирт знайти, взяли того молокососа, поставили до стіни й кілька разів над головою «клацнули» з бетеера, щоб не був таким боягузом. Він і штани обмочив. Хлопці жартуючи, а він, сука, коли ті заговорилися, пробрався у бетеер і всіх трьох на місці уклав. — Андрій затягнувся цигаркою, потім сплюнув на землю. — Кажуть, що його й не судили, тільки в Союз відправили. Пашка — ленінградець, ми тут його Князем дражнили… Я бачу — прапорщик Пустовойт до тебе придивляється — він не буде довго тримати на задвірках.

Хотів іще щось сказати, але в цю хвилину з боку Баграма з’явився АН-24. Деякий час його не було видно, лише чувся монотонний гул двигуна — літак кружляв десь над горами. «Фоторозвідка», — здогадався Данило, коли гул то стихав, то знову наростав із боку гір. І з того ж боку чулися часті глухі постріли. Несподівано всі, хто був на стрільбищі, почали прислухатися — мотор літака заревів, мов поранений звір.

— Підбили, — тихо промовив Андрій, — стингерами дістали, суки.

Солдати напружено дивилися в небо — літак не горів, але за ним тягнувся довгий шлейф диму. За кілька секунд розкрилися три парашути, по яких із гір стріляли з усіх видів зброї. На землі десятки пар очей напружено дивилися на ті куполи, під якими беззахисно висіли живі мішені для душманів. Уже в частині Данило почув, що командир літака разом із другим пілотом не вистрибнули, а розбилися, намагаючись посадити підбиту машину. Але вони встигли передати на землю, звідки їх підбили.

То була звичайна для війни робота: одні літаки, скинувши бомби на визначену ціль, поверталися назад, інші, завантажені, злітали. На схилах гір палали вогнища, які було видно не тільки з літаків, а й усім, хто тієї ночі дивився на цей поєдинок неба і землі, коли небо розтинало землю десятками тонн смертоносної зброї, а земля у відповідь плювалася криваво-червоними язиками ненависті, що виривалися в небо разом зі снарядами, мінами й прокляттями, адже звідти посилали на землю смерть разом із чужинцями і єдинокровні брати-афганці. І літали вони на тих самих радянських літаках, але з іншою символікою, часто поступаючись професіоналізму військових льотчиків і їхній витримці. Одного разу Данило бачив, як під час посадки літак, яким керували афганські льотчики, плигав по злітній смузі, мов переляканий цап, перелетів через сітку і вибухнув за територією аеродрому. Чого хотіла у цій війні країна з її ще феодальним рівнем розвитку, розрізнена й розділена не лише горами? Тут убивали і своїх, і чужих з однаковою жорстокістю. Дань уже знав, як душмани катували полонених радянських військових і як знущалися з поранених і мертвих. Тому останній патрон у бою солдати залишали для себе.

Через кілька тижнів юнак почав звикати до гір, що, здавалося, зовсім затуляли Баграм від іншого світу, до теплої хлорованої води, до санчастини зі стерильною чистотою і запахом ліків. Але не міг звикнути, коли після чергової бойової «роботи» одних солдатів обережно вивантажували з бетеерів і «вертушок», бігом несли до медсанбату, інших поволі клали на землю, а потім відправляли на Батьківщину в «чорних тюльпанах».

Інколи думав про батька, який, напевно, уже знав від Юрка, що він служить в Афганістані, але чи то зовсім збайдужів до синової долі, чи надіявся, що війна зламає непокірного і той озветься першим. Але при самій лише думці про це в його душі піднімався протест.

— Салаго, як ти? — одного разу запитав прапорщик Пустовойт і привітно поплескав по плечу. — Через годину поїдеш зі мною за поштою.

Данило зрадів. Мав при собі трохи кишенькових грошей, то перше, про що подумав, — купити лимонаду й напитися досхочу. При виїзді з Баграма стояли дукони, за прилавками яких торгували чоловіки в афганській військовій формі.

Поштовий вузол був за вісім кілометрів. Микола Іванович знову запитав, чи пишуть. У відповідь Данило ніяково посміхнувся.

— Ясно, — кивнув головою прапорщик. — Нічого, не падай духом. Хоча… А мої бісенята скучають, — несподівано заговорив про себе. — Син уже козак, а донька ще малявка, — і від очей бризнули стрілочки зморшок, які робили обличчя не по-військовому домашнім.

Під’їхали до КПП, бетеер поставили на майданчику, де «паркувалася» прибула техніка. Щойно Данило сплигнув на землю, до нього підбіг афганський хлопчик років десяти, глянув, оцінюючи, і попросив:

— Командир, бакшиш.

— Що він хоче? — обернувся Данило до водія.

— Подарунок, — відповів той. — Ці малі афганці — наче наші циганчата, — глянув на товариша і зніяковів.

— Хлопці, дивіться мені, — попередив обох прапорщик, бо ці дітки й «магнітку» під машину можуть підсунути.

— Командир, бакшиш, — потяг нетерпляче за рукав гімнастерки хлопчик.

Данило знову забрався в машину, взяв банку консервів. Хлопчик зраділо вихопив подарунок і відразу кудись зник. Поки прапорщик ходив у штаб, до бетеера підійшов підліток, посміхнувся і привітався російською мовою. Данило здивувався, а той назвав своє ім’я і запитав, як їх звати й звідки вони. А потім розповів, що мріє про Радянський Союз і біля штабу вивчає російську мову, спілкуючись із військовими.

— Хочу вчитися у Москві, у медінституті. Радянські лікарі хороші. — Говорив російською непогано, радісно посміхався, довірливо дивлячись на обох солдатів.

— А сестра у тебе є? — запитав жартома Данило.

- Є, — швидко відповів хлопчик, — мала і стара.

— Старша, — засміявся Олег і підморгнув Данилові. — Вона, певно, ходить у паранджі?

— Так, старша ходить у паранджі, — зрадів підліток, що вивчив іще одне слово. — А мала… — шукав потрібні слова, щоб щось сказати про меншу сестру, та, мабуть, іще не знав таких слів російською мовою, тому підняв руку на рівні колін, показуючи її вік чи зріст.

— Малявка, — уточнив Данило весело.

— Малявка, — повторив за ним хлопець і засміявся.

Данило теж засміявся і в цей час його гукнув прапорщик, щоб ішов за мішком із поштою.

Поверталися назад, і знову курява густим шлейфом тягнулася за машиною. Проїхали небагато, коли попереду побачили БІРДМ-2 із розпізнавальними знаками афганської армії. Щойно бетеер наблизився до машини, на дорогу сплигнув афганський військовий і підняв руку.

— Чорт, — лайнувся водій-механік і запитливо глянув на командира.

— Зупинись, — наказав той, — але спершу об’їдь.

Коли бетеер зупинився, він сам виліз, а солдатам наказав чекати. Не встиг сплигнути на землю, як до нього підбіг афганець і почав гарячково щось пояснювати, допомагаючи жестами. У цей час іще один афганець буквально витягував із машини зовсім молодого військового, майже підлітка, зі смертельно блідим обличчям.

— Під’їдь ближче! — наказав прапорщик механіку. — Данило, помагай. — Пораненого гуртом підхопили і затягли на бетеер. — Паняй швидше, бо помре! — знову закричав Олегу. — Машина рвонула з місця, і афганець голосно застогнав. — Не довеземо? — прапорщик запитливо глянув на Данила.

— Тримайте краще. — Дань буквально поклав афганця йому на руки й підняв закривавлену гімнастерку — поспіхом і невміло забинтована рана була майже відкрита. Швидко вплигнув у машину, схопив санітарну сумку і дістав протишоковий блок.

— Тепер ти тримай, а я вийду на зв’язок. Тримай міцніше, бо злетить у пилюгу к бісовій матері! — кричав прапорщик сердито, коли Данило перев’язав рану. І так само сердито кричав, повідомляючи комусь, що везуть тяжкопораненого афганського солдата.

Біля медсанбату їх уже чекали — коли під’їхали до КПП, там стояла санітарна машина. Афганець був непритомний, а на чолі виступили дрібні крапельки. Данило допоміг зняти його з бетеера, відчуваючи під руками худе обм’якле тіло.

— Як ти думаєш — скільки йому? — запитав Олег.

Дань лише здвигнув плечима і знову забрався на машину.

— Шістнадцять, а може, сімнадцять, — відповів сам собі механік.

А Данило з тугою поглянув на санітарну машину, в якій помирав афганській юнак. Що помирав — точно.

Афганістан дошкуляв холодними ночами, снігом, який швидко танув, і вітрами, що піднімали густу завісу піску, від якого не було порятунку. Пісок набивався в ніс, рот, запорошував очі й забирався аж під спідній одяг. Особливо дошкуляв, коли доводилося робити марш-кидок у гори, виручати своїх або ж вибивати з якоїсь ущелини душманів.

Тепер Данилові доводилося не тільки перев’язувати поранених, а й стріляти, рятуючи, відстрілюватися, рятуючись. І до того смугла шкіра стала майже коричневою, а чорне волосся вицвіло на сонці й поруділо. Не жахався, коли бачив понівечені тіла, а холоднокровно робив усе, щоб полегшити муки чи зберегти життя. А коли не вдавалося зберегти, по кілька днів ходив мовчазний, губи його були стиснуті у сувору складку, а блакитні очі перетворювалися на колючі нерухомі цятки, які здавалися неприродними на почорнілому обличчі. У такі дні його всі обминали, навіть Андрій не зачіпав, хоча за ці місяці став для Данила справжнім товаришем.

Одного пронизаного вітром дня разом із іншими солдатами він отримав наказ їхати у складі колони на супроводження матеріально-технічного вантажу для потреб гарнізону. Бойова охорона колони складалася із семи бетеерів, але на багатьох вантажівках стояли зенітні кулемети. Данило першим заскочив на бетеер і мовчки потиснув механіку руку. Це був їхній із Олегом ритуал перед виїздом на кожне бойове завдання. Разом із санітарною сумкою на плечі у Данила висів автомат, а за поясом — кілька гранат. За Данилом легко скочили прапорщик і ще кілька хлопців, теж обвішаних зброєю.

Дорога піднімалася вгору серпантином, по якому важко повзла військова техніка. Колона скидалася на довжелезного змія, голова якого була уже в горах, а хвіст — на самому початку підйому. Як правило, душмани не чіпали «голову» й «хвоста», вони нападали на середину, де завжди їхали наповнені важкі бензовози. Підірваний бензовоз зупинявся, на нього наїжджав наступний. На дорозі створювалася вогняна пробка, в якій гинули люди й машини.

Цього разу загорілося відразу кілька бензовозів. Солдатів, що намагалися виплигнути з палаючих машин, розстрілювали прицільним вогнем снайпери. Бетеер, на якому їхав Данило, зупинився, і всі миттю посплигували на дорогу. Попереду бушувало полум’я, яке ніхто не гасив, вибухали автомобілі. Так тривало лише якусь хвилину. Команда «До бою!» привела до тями тих, хто запанікував чи розгубився, і вже на узбіччі дороги Данило побачив прапорщика. Стріляючи, той біг прямо до великих кам’яних брил, із-за яких били по колоні афганці. За ним побігли інші солдати, але душмани не відступали зі своїх укриттів, і тому здавалося, що стріляють самі оці гори.

Данило дерся по камінню, нічого не відчуваючи, окрім люті, й автомат у руках не замовкав ні на хвилину. Його висока кремезна фігура виділялася між іншими, і раз у раз близько дзизкали кулі. Та лише коли позаду хтось голосно зойкнув, він різко спинився, вирізняючи зойк болю між іншими криками. Повернувся і побачив, як неподалік упав механік їхнього бетеера. За кілька стрибків опинився біля Олега — той лежав обличчям у кам’янисту землю. Присів, обережно повернув і сахнувся — лице товариша запливало кров’ю, тільки сині, мов російське небо, очі були широко відкриті, і в них іще жевріло життя. Швидко розкрив санітарну сумку, як поруч у камінь вдарила куля. Одна, друга, третя… Не тямлячи себе, ухопив автомат і стріляв, аж поки віддалік не почув нелюдський передсмертний крик. Тоді спустошено став на коліна, дістав перев’язочний пакет. І вже не бачив, як під шаленим вогнем душманів залягли солдати, лише чув, як хтось охрипло кричав, віддаючи накази.

Коли закінчував перев’язувати, підвів голову. Тієї миті з-за кам’яної брили вихопилася рука, і граната полетіла назустріч його погляду. Він не встиг нічого подумати, упав на Олега, закриваючи його груди й голову своїм великим тілом. Прапорщик так і знайшов його після бою, із затиснутою стрічкою бинта в руці й посіченою осколками, змокрілою від крові гімнастеркою. Нахилився й обережно стягнув важке тіло на землю.

— Синок, — покликав неголосно, — синок.

Але Дань не обзивався.

Він відчував себе зовсім маленьким у безмежному просторі незвичайного світла. Те світло було і в ньому самому, заспокійливе і навдивовижу м’яке. Але чогось не вистачало, бо почувався так самотньо, мовби загубився у великому лісі. І хоча світло заспокоювало, Даню хотілося когось погукати. Нарешті він зрозумів — кого.

— Мамо! — покликав неголосно. — Мамо!

— Я тут, синку. — Ізабелла ніжно погладила його по голові.

Данило впізнав її відразу, бо насправді вона жила у його пам’яті, жила навіть тоді, коли не знав про це. Мати посміхнулася, і Дань здивувався, бо саме таку посмішку він бачив на іконі, що стояла вдома на покуті, і на тій, що нишком узяв із будинку померлої бабусі. Нараз йому стало тривожно.

— Мамо! — вигукнув злякано. — Мамо! Ти ж більше не покинеш мене?

Мати докірливо похитала головою:

— Хіба ж я тебе кидала?

— Але ж ти знову…

Дань не розумів, що з ним відбувається. Щось відривало від матері, немов поглинало у темряву, і його охопило болюче відчуття втрати. Він заридав. Почув, як хтось промовив здивовано: «Плаче…» Схлипнув, у цю мить гострий біль пронизав усе тіло, і свідомість поглинула рятівна темрява. Коли наступного разу розплющив очі — вразила тиша. Лежав на животі, обличчям униз, відчував, що хтось є поруч, але не міг ні поворухнутися, ні обізватися.

— Хлопче, — заговорив до нього незнайомий голос. — Ти поранений, тобі зробили кілька операцій. Найстрашніше позаду. Тримайся.

Що то було — ніч чи знову безпам’ятство? Данило розплющив очі. Знову біль — він застогнав. Страшенно захотілося поворухнутися, повернутися і лягти на спину, але тіло було чужим. Здавалося, що в ньому живий лише біль, який не давав ні спати, ні думати. Часто заходив лікар, Данило не бачив його, тільки чув голос. Щодня він оглядав рани, давав розпорядження медсестрам і завжди казав щось підбадьорююче. Потім були ін’єкції, перев’язки, та полегшення не наступало.

— Привіт, салаго, — почув одного разу таке знайоме і таке рідне. — Сачкуєш? Я так і знав. — Прапорщик Пустовойт підійшов до ліжка, і його долоня, що, мов у механізатора, пахла металом і пальним, лягла на стрижену голову Данила. — Та-ак, кучері твої гавкнули. Це ж тепер на тебе дівчата й дивитися не схочуть.

Данило жадібно вдихнув той запах і відчув, що посміхається. І не подумки — губи, які досі здавалися дерев’яними, розтягнулися в посмішці. З грудей вирвався звук, уперше — не стогін, а щось радісне, схоже на «агу» немовляти. Невідомо, хто більше зрадів цьому звуку — він сам чи прапорщик.

— О! — вигукнув той голосно, мовби був не в палаті, а десь на полігоні. — Моя баба казала, що, коли хтось мекає, мов цап, із того обов’язково вийдуть люди. Як ти, хлопче?

У відповідь Дань лише радісно видихнув повітря.

— Значить, скоро підеш на поправку. — Микола Іванович говорив розважливо, але без фальші — Данило б те відразу відчув. Та фальші у прапорщика ніколи не було. — Хлопці просилися зі мною, але я їх не взяв, то привіз торбу вітань. Віддавати, чи як? — жартував, і Данило аж бачив лукавинки у його очах. — Швидше оклигуй, бо тут одна подія намічається, а без тебе ніяк. Не умовляй, не скажу, бо хлопці мені боки намнуть.

Данилу страшенно хотілося повернути обличчя до того батьківського тепла, та голова була заважкою, а язик у роті дерев’яним. Микола Іванович ніби зрозумів його бажання, взяв руку, що немічно звисала з ліжка, спершу легенько потиснув, потім обережно поклав під ковдру.

— Видужуй, салаго. Мені вже треба йти, бо я лише на хвилинку впросився.

Уперше за ці дні він заснув, а не провалився в темряву, де не було нікого й нічого. Йому наснилося поле, та замість жита на полі росло каміння, гостре й високе — у людський зріст. Знав, що потрібно знайти якусь стежку, щоб перейти, шукав і не знаходив. Тоді зрозумів, що треба самому прокласти шлях, злякався, бо в руках не було нічого. Безнадійно глянув на свої долоні, розізлився і з силою вперся у великий камінь. На диво, камінь хитнувся й поволі звалився убік. Данило зрадів і ще з більшою силою уперся у наступну глибу, але зрушити з місця не зміг. «Коли б хто допоміг, — подумав, озирнувся й не побачив нікого. — Треба самому. Та мені життя не стане, щоб оце поле здолати».

Гостроверха брила таки посунулась, залишивши після себе яму, в яку Данило боявся дивитися. Наступний камінь був іще важчим. Несподівано побачив, що це не просто каміння, а пам’ятники на могилах. Жахнувся, коли почув:

— Що ти шукаєш серед мертвих?

Не бачив, хто говорив, але суворий голос відчував поруч із собою.

Прокинувся від того, що лікар торкнув легенько за плече:

— Як ти сьогодні, хлопче?

Дань лежав нерухомо, але відчув, ніби в ньому щось змінилося, ніби прокинулося після глибокого сну. Переборюючи страх, поволі повернув голову й побачив стомлене молоде обличчя, уважні очі й радісну посмішку.

— Слава Богу, — вихопилося в лікаря. Він узяв його руку й попросив: — Ану, поворухни пальцями.

Данило намагався поворушити, але пальці не слухалися. Та обличчя лікаря світліло.

— Добре, добре, — підбадьорював, коли пальці ледь здригнулися один раз, вдруге.

Чекав, що лікар скаже, аби поворушив і пальцями ніг, але той нічого не сказав, тільки похвалив:

— Ну, молодець. Хороший ти хлопець.

— Чим? — вихопилося в Даня, хрипле й приглушене. Уперше за скільки часу він почув свій голос.

— Хороший, бо смерть переміг.

Минув іще тиждень, і його перевезли в загальну палату, але він так і лежав на животі, на якомусь спеціальному ліжку. Не встиг ні з ким познайомитися, як під вікном хтось голосно застогнав. Дань повернув голову на стогін — обличчя того, хто стогнав, було в бинтах, немов у марлевій масці. Зрозумів, що солдат стогне не так від болю, як від страху перед темрявою. Той страх передався Даню. Уже вкотре спробував поворушити пальцями ніг, але не відчував ні пальців, ні самих ніг.

Хай би хтось із ним поговорив, переконав, що час поставить на ноги. Хоч би збрехав, Дань повірив би, адже від тих думок, що з кожним днем обсідали дужче й дужче, хотілося не тільки плакати, а й кричати на весь світ. «Каліка, безногий каліка! Ні, з ногами, але мертвими. Я і сам наполовину мертвий. Тоді навіщо? Навіщо?!»

Ночі були тягучими, мов безпросвітна туга. Часто не тільки Данило, а й інші поранені лежали до ранку з розплющеними очима, хоча ніхто не розмовляв. Але в тому мовчанні, мов у суцільному гомоні, вчувалися думки — в усіх майже однакові. У тих думках зринала домівка, рідні обличчя й пекуче бажання вирватися з полону фізичної немочі.

Спочатку Данило надіявся, що одного разу пальці на ногах заворушаться і нарешті відступить страх перед майбутнім. Але минали тижні й місяці, а він так і не відчував ніг. Рішення прийшло в одну з безсонних ночей. Та, щоб померти, тіло потрібно було наповнити життям. Тепер він з’їдав усе, що йому приносили, уважно слідкував за медичними інструментами, з якими до нього приходили медсестри, за тим, що в кого лежало на тумбочках. Тільки все це було недосяжне.

У хвилину розпачу запитав у лікаря, мовби той був у чомусь винен:

— Коли ви мене на спину перевернете? Невже я свій вік на пузі пролежу?

— Потерпи ще трохи, — почув заспокійливе. — На все потрібен час.

— Скільки, скажіть мені — скільки?! — закричав, ударивши кулаком по подушці.

— Не знаю, — лікар узяв його руку. — Я не Господь Бог…

Не раз уявляв, як це болюче й немічне тіло посадять в інвалідний візок і відправлять на знущання парторгу Туманичу. Навіть подумки не виходило назвати його батьком, бо саме він відправив його сюди. Знав, що Данило не омине цього пекла. Не міг не знати… Тепер нехай відправлять йому тіло, над яким не зможе познущатися. То буде синова помста. За себе, за матір. І за Афганістан.

Перебирав у пам’яті своє життя. Часом було соромно. За що — і сам не знав. Якось згадав про Софію, і стало гірко, що забруднила його мрію про перше кохання — умре, так і не пізнавши його. Тепер уже точно. Після таких думок руки самі стискалися в кулаки, а зуби втиналися у подушку.

Одного разу підвів голову і побачив перед собою рушник, яким витирали його після умивання. Глянув спочатку в один бік, потім — у другий, простягнув руку і смикнув рушник із металевої дужки. Радісно підібгав під себе і затаївся. Уночі спробував рушник на міцність — витримає, але як його розірвати? У руках сили не вистачало. Підніс рушник до рота і зубами розірвав посередині.

Зранку часто посміхався, озивався на розмови. Але потім затих, навіть відмовився обідати. Лежав із заплющеними очима й відчував, що палату наповнює надвечір’я. Воно здавалося лагідним, як у дитинстві. Може, тому, що у ці години всіх прощав і більше не відчував ні болю, ні образи, ні ще чогось. Заспокійлива порожнеча витіснила з душі усі почуття, навіть — страх.

Наче й не спав, тому здивувався, коли побачив маленького дідка у довгій полотняній сорочці, що йшов до його ліжка. Чомусь ішов не від дверей, а від стіни навпроти — дверей Данилу не було видно.

— Отако, боягузе, — посміхнувся до нього дідок. — Уже б давно можна на спину перевернутися, а ти все пузо мнеш. Ану ж, ну, давай.

Данило заперечливо хитнув головою, й обличчя дідка з лагідного зробилося суворим:

— Не тобі зі мною змагатися — роби, що кажу.

— Я сам не повернуся. — Данило відчув себе маленьким, зовсім дитиною, що ось-ось заплаче. — У мене, дідусю, ніжки мертві.

— Ет, — дідусь сердито відмахнувся рукою. — Ще твоїм ногам бігати й бігати. Тільки не забіжи, куди не треба.

— Дідусю! — зойкнув радісно Данило. — Поможи мені стати на ніжки!

— Чого ти? — над ним нахилилася медсестра. — Розбудиш усіх.

— Думаєте, вони сплять? — буркнув Данило.

— Думаю, — голос медсестри звучав стомлено.

— Допоможіть мені перевернутися на спину, — раптом попросив Данило.

— Як це, я сама? — заперечила жінка. — Нехай лікар скаже, — і поклала теплу руку на його плече. — Дочекайся ранку. Треба ж і ліжко переслати, і щоб хтось дужчий мені допоміг — ти ж он який великий. Завтра все зробимо. Не панікуй, хлопче, ще повоюєш, — промовила завчено.

— Я не хочу більше воювати, — відповів Данило роздратовано.

Медсестра на те важко зітхнула й невесело посміхнулася:

— Наче нас хтось питає, чого ми хочемо.

Зранку прийшли санітари, переклали Данила на каталку й відвезли у перев’язочну. А коли привезли назад у палату, поклали на інше ліжко, поклали обережно й на спину. Йому спочатку здалося, що опустили на гарячі вуглини, він аж зуби зціпив, щоб не закричати, потім побачив над собою стурбоване обличчя лікаря й насилу посміхнувся.

Почали боліти ноги. Боліли так, що він не витримував і стогнав. Медсестра сказала лікарю, але той заперечливо похитав головою:

— Вони в нього не можуть боліти.

— Не витримаю більше, — сичав крізь зуби Данило. — Я кричати буду.

Гукнули лікаря.

— Твоє щастя, якщо болять, — промовив той недовірливо, зняв ковдру й з усіх боків обмацав його ноги. — Ану ж, спробуй, ворухни.

Нічого не виходило, хоча Даню здавалося, що пальці слухаються, ворушаться. Та лікар розчаровано накрив ноги ковдрою й мовчки вийшов із палати.

Данило силувався вдень і вночі. Було, хтось із поранених озивався жартома:

— Чого ти крекчеш — санітарку покликати, чи що?

На якийсь час він затихав, потім знову напружувався, намагаючись таки ворухнути пальцями.

З ним щось відбувалося, але більше в свідомості, ніж у тілі. Ловив себе на тому, що подумки блукає в лісі, поблизу хутора, лазить по деревах або з розгону плигає у теплу світанкову воду. Нікому не казав, що наяву відчуває, як та вода огортає тіло. Він плавав і плавав, руками підгрібаючи під себе воду, а одного разу, коли в уяві ставав на дно, щоб вийти на берег, відчув під ногами слизький мул, з-під якого щось гостро муляло в пальці. Обережно ступив, аби не підковзнутися і не впасти, заплутався в жабуринні й закричав. Він закричав насправді, і так голосно, що в палаті всі посхоплювалися, навіть ті, хто не ходили, попідводили голови, а чергова медсестра злякано запитала:

— Що таке? Хто кричав?

Данило дивився на неї й глибоко дихав.

— Що таке? — перепитала жінка, обводячи поглядом поранених.

— Нічого, то спросоння, — відповів хтось на іншому ліжку.

А він заплющив очі, воліючи, щоб за медсестрою швидше зачинилися двері. Потім довго вслухався у своє тіло, боячись знову обманутися.

До нього приходили лікарі з різних відділень, мацали ноги, роздивлялися рентгенівські знімки, просили поворухнути пальцями. Данило ворушив. При цьому всі дивилися на його ноги й ніхто — на обличчя. А воно усміхалося.

Солдати, що вже видужували й скоро мали вийти з госпіталю, по кілька разів на день заходили в палату. Він обнімав їх за плечі й, плутаючи ногами, ішов по коридору, відчуваючи фізичний біль і щастя.

Часто приходив прапорщик Пустовойт, передавав із роти вітання, а одного разу сказав неголосно:

— Ми тут хотіли дочекатися тебе, щоб відмітити, аж, видно, не судилося. Салаго, з тебе могорич.

— За що? — Данило завжди радів Миколі Івановичу, мов комусь дуже рідному.

— За орден Червоного Прапора, — і Пустовойт подав газету з його портретом і Указом Президії Верховної Ради Радянського Союзу. — Упізнав цю мордяку?

Данило довго розглядав свою фотографію, потім поволі читав Указ, а потім відклав газету й несподівано запитав:

— Олег вижив?

Микола Іванович не відвів погляду, але мовчав. Тільки в його очах Данило побачив біль, який прапорщик не приховував.

Нарешті настав день, коли, спираючись лише на палицю, він підійшов до трапа літака. Радість повернення на рідну землю з випаленого сонцем і війною Афганістану була такою сильною, що Дань відчув, як його переповнює любов до всього, що було по той бік кордону. Лише за кілька діб, опинившись у невеличкому райцентрі, несподівано запитав у себе: «А що тепер?»

Його ніхто не зустрічав і не чекав. Під’їжджаючи до села, подумав, що нікому нічого про себе не писав. І коли вийшов з автобуса, довго стояв на дорозі, вагаючись, куди йти.

Данила пізнавали, посміхалися й вітались. Палиця, на яку спирався, у багатьох викликала співчуття. Мимоволі вдивлявся в обличчя односельців — вони були зацікавлені чи заклопотані, але без того страху й підозрілості, які з’являються, коли поруч війна. Невпевнено стояв на рідній землі, зі щемливим відчуттям радості.

Надіявся, що першим, кого зустріне вдома, буде Маріуца, та біля двору на батька чекав колгоспний легковик, до якого той уже виходив із хвірточки. Син побачив його, і недобрий холодок ворухнувся коло серця, та він ішов, налягаючи на палицю. Батько теж його побачив і спочатку не зрозумів, хто йде. А потім на якусь мить суворе обличчя стало розгубленим. Лише на мить — розгублення змінилося холодною маскою відчуження, коли Григорій зрозумів, що бачить сина.

Образа на батька, яку Данило болюче відчував, коли нерухомий лежав у госпіталі, з новою хвилею піднялася в грудях, переходячи у ненависть. Мовчки підійшов і став перед ним, не в змозі вимовити «здрастуй». Втупився в очі, не приховуючи у своєму погляді нічого з того, що робилося в душі. Батько теж не приховував нічого, і вони мовчки стояли один проти одного, наче закляті вороги.

Нарешті першим обізвався Григорій.

— Відслужив, значить? — і в його голосі була не тільки зневага, а й докір.

— Як бачиш, — видавив із себе Данило.

— Що я бачу? Нічого я не бачу — покажи документи, може, ти з армії втік, — нетерпляче простягнув руку і так стояв, поки Данило не дістав із нагрудної кишені документи. — Інвалід першої групи, — прочитав уголос, підняв на сина очі: — Каліка, і тепер на мою шию?

— Ні, тату, — Данило вимовив «тату» і здивувався. — Я ненадовго, тільки побачитися.

— Ну, йди, побачся, — відступив Григорій із дороги, даючи сину пройти.

Але Данило повільно поклав документи до кишені й не рушив із місця. Тільки підняв голову на хату, деякий час дивився, потім мовчки повернувся і повільно пішов назад, важко налягаючи на палицю.

— Сина не пустив додому, виродку! — почув позаду розпачливий голос Маріуци. — Щоб твоя душа довіку горіла у пеклі! Данило, онучку, вернись! Вернися, хіба ж я тобі не рідна, хіба ж я тебе не виглядала в усі вікна? — і стара жінка захлинулася плачем.

Дань обернувся і завмер — Маріуца була зовсім сивою і в такому зношеному одязі, якого він ніколи не бачив на ній раніше. Важко дихаючи, підійшла, обняла й заголосила.

— Ну, куди ти, куди? — плакала уголос. — Я ж ночей не спала, все думала, що воно там із тобою таке, що моя душечка печеться, мов на сковороді. Кину на карти, а вони всі чорні. Хоч би вісточку яку прислав, — дорікнула жалібно. — Ходімо до хати.

Менші діти обступили старшого брата і, перебиваючи одне одного, розпитували про справжню війну, поки Маріуца лаштувала на стіл. Марти вдома не було, і Данило радів, що не зустрінеться з мачухою.

— Нікуди ти не підеш, — розсердилася Маріуца, щойно він подякував і підвівся з-за столу. — Я тебе нікуди не пущу.

Данило на те сумно посміхнувся:

— Ти ж не хочеш, щоб він мене вигнав із хати проти ночі. І сам я не хочу.

— Не вижене, — перебила його баба. — Твій батько не такий дурний, щоб виганяти на поговір селу. Ти ж не якийсь там волоцюга, а з війни прийшов, ще й поранений. — Губи її скривилися, і з очей потекли сльози. — Де вони взялися з війною, ці кляті партійці… — Замовкла, подивилася на дітей, що сиділи й слухали розмову. Махнула рукою. — Живий, і то слава Богу.

Григорій лише презирливо скривився, коли побачив увечері Данила, що сидів на дивані з меншими дітьми й дивився телевізор. Маріуца відразу, щойно переступив поріг, зашипіла, погрозливо махаючи в сина перед обличчям піднятим угору пальцем:

— Тільки зачепи — я ж завтра поїду в райком і все там розкажу. Усе чистенько, про що ти вже давно й забувся. І не думай — вони тебе по голівці не погладять.

— Тоді я і тебе викину зі своєї хати, — відступив на крок від матері Григорій.

— Викинеш? — Маріуца аж на дибочки зіп’ялася, щоб говорити в саме обличчя. — Ану ж — викинь, побачиш тоді… — голос жінки затремтів. — Я тоді по селах піду і всьому світові буду розказувати, чия ж це я мати.

Обличчя Григорія засмикалося, а ніздрі роздулися, мов у розлюченого бика, але він нічого не сказав, різко повернувся і вийшов із хати.

— Це вже нажереться як свиня, — промовила йому вслід Маріуца. — Смоли б ти гарячої напився, така вражина.

Марту теж стріла на порозі й обірвала на першому ж слові:

— Він на свою пенсію житиме, щоб ти знала. А в цій хаті й у нього є куток, бо колгосп не на одну тебе і Грицька робив, а й на дітей.

Невістка вражено заглипала на свекруху і промовила зі злістю у притишеному голосі:

— Тільки ти сама їсти варитимеш і сама будеш прати.

— Наварю. — Маріуці в цю мить дуже хотілося, щоб і Марта кудись пішла з хати слідом за Григорієм. — А прати він і без мене уміє ще змалечку… при мачусі живши.

Від образи у Марти на очах виступили сльози, вона ледве стримувала себе, щоб не вчепитися свекрусі у волосся.

— Ну, почекай, я тобі ці слова пригадаю, — промовила з притиском і відштовхнула Маріуцу з дороги.

Данило ночував у батьковій хаті. Спати було м’яко і зручно — Маріуца постаралася. Але сон не йшов. Що він робитиме завтра — чекатиме листоношу, який принесе пенсію? Давно у хаті не було нагайки. Коли Данило і Юрко пішли з дому, Марта вкинула її у піч. Тільки Данило знав, що батько й досі міг серед ночі вигнати сім’ю на вулицю. Знав, що колись обов’язково підніме і на нього руку. А він… Спати не давали не тільки думки, а й тіло, яке боліло, особливо вночі, коли сум’яття пережитого дня влягалося, наче піднята бетеером курява.

Прокинувся від того, що баба тихо гримала на дітей, аби ті не кагалили й дали йому виспатися. Посміхнувся, бо зрозумів, що ні батька, ні мачухи уже вдома немає.

— Ще б трохи полежав, — зустріла у дверях його Маріуца. — Відпочив би від тої служби…

— Я за чотири місяці так належався, що на все життя вистачить, — відповів онук весело.

— За скільки-скільки? — перепитала баба і часто закліпала віями, намагаючись затамувати сльози. — Ану ж, покажи мені свої рани.

— Не треба на них дивитися. — Данило сумно посміхнувся, а потім додав веселіше: — Вони всі уже позаживали.

Після сніданку Маріуца прибрала на столі, помила посуд і сіла біля вікна вишивати.

— Кому це ти вишиваєш? — здивувався онук, роздивляючись узори на білому полотні. — Ти ж раніше й за голку не бралася.

— То раніше, — підняла Маріуца полотно проти вікна і замилувалася роботою. — Раніше діти не давали, а тепер нічого робити, а платять добре.

- І картини вишиваєш чи тільки рушники? — зацікавився Данило.

— Що просять, те й вишиваю. Бува, приносять свої узори, а коли сама придумую. Ось подивися, — любовно погладила розкриту квітку маку, з блакитною росинкою на яскраво-червоному пелюстку. — Правда ж, гарно?

— Не те слово. — Дань захоплено дивився на квітку, яка, ніби жива, цвіла на полотні. — Навчи й мене.

— Таке скажеш, — засміялася Маріуца. — Треба воно тобі…

Але в Данила ніби щось затремтіло всередині — він уже бачив інший мак, що цвів на схилах гір. Пелюстки обривав гарячий вітер, і вони падали на пісок, наче краплі солдатської крові.

— Я теж хочу вишивати. — Недовірливий бабин погляд чомусь дратував, і він кинув сердито: — А що мені тут робити, що?

Стара жінка на те лише здвигнула плечима:

— Хіба я проти — сідай, учися. Я й полотна відріжу грубішого й узори доберу. Чого ти сердишся?

Данилові здалося, що він усе життя хотів вишивати. Щось ніби заспокоювалося в ньому, коли на полотно, один за одним, лягали кострубаті хрестики. Та малюнок, народжений у свідомості, ніяк не хотів оживати на поверхні домотканого полотна. Терпляче виколупував голкою нитки, що не створювали тієї картини, яка жила в ньому.

— Усе не так, — сердився на свої руки, по кілька разів перебирав клубочки з нитками, добираючи потрібні тони, але до вечора на полотні не було жодного хрестика: що вишив — порозплутував. Увечері зачинився у кімнаті, щоб не зустрічатися ні з батьком, ні з мачухою. Не вийшов і вечеряти, хоча Маріуца й наполягала.

Наступного ранку попросив у неї, аби відрізала такого полотна, якого він сам скаже. Довго потім сидів біля вікна, тримаючи в руках шматок білої тканини, а до вечора на ньому була вишита невеличка квіточка, на тонкому погнутому стеблі, схожому більше на колючу дротину з єдиним пелюстком.

— Що це ти понаплутував? — незадоволено оцінила баба його роботу. — Не квітка, а каліка якась, — схаменулася, дивлячись на палицю, що стояла біля стола, навпроти онука, і заплакала. — Невже ж у тому клятому Афганістані покалічили не тільки твої ніжки, а й душечку?

Данило нічого не відповідав, тільки мовчки дивився на квітку.

— Усівся коло старої баби, — не вгавала Маріуца. — Хоч би пішов до хлопців, по селу пройшов, із людьми побачився. Вишивка тобі потрібна, — не могла спинитися, бо відчувала вину не тільки за сказане, а й за той біль, що переживав онук. — Дівчат он скільки женихів виглядають…

Данило взяв палицю, обперся і важко підвівся:

— Не плач. Розголосилася через вишивку. Не така, то й не така. Ще побачимо, у кого буде краща. І справді, треба хлопців провідати, знаєш, як я за селом скучив, — говорив напівжартома, але останнє сказав серйозно, навіть із нотками суму в голосі.

Не знав, до кого з ровесників піти. Розумів, що всі розпитуватимуть про Афганістан, але про війну говорити не хотілося. Серед дівчат не було такої, про яку б подумав небайдуже, хоча тепер хотілося любити, як ніколи раніше. Несподівано побачив, що стоїть перед сільським кладовищем. І сам не знав, чого зайшов сюди. Стояв і дивився на металеві й дерев’яні хрести, поодинокі пам’ятники. Погляд блукав серед могил, нарешті зрозумів, що шукає, але не злякався, лише подумав — жодне місце йому не подобається. Потім здвигнув плечима: «Яка різниця — лежав би, де поклали, лише б у своїй землі». Перед очима спливли інші могили, які доводилося бачити над афганськими дорогами: замість пагорбка землі — навалене каміння, а над ним — гвинтівка з прив’язаним клаптем тканини.

Знову Афганістан. Данило розсердився на себе і пішов попід кладовищем на шлях, що виводив до центру села. Там було все, як і раніше: сільрада, клуб, магазини, колгоспна контора. Під клубом у великій калюжі полоскалися чиїсь качки.

— Дань! — гукнув на нього знайомий голос.

Він обернувся й побачив на східцях магазину Вітьку Марелю, колишнього однокласника. Прізвище хлопця було схоже на прізвисько, а сам він довго ходив у школі мовчазним слухняним школяриком. І тепер невеличкого зросту, худорлявий, як підліток, із довірливими, аж дитячими очима. У Вітька мати померла, а батько одружився з іншою. Малого сина залишив бабусі й забувся про нього. Може, через те Мареля виріс вразливим і чутливим до тих, хто був у цьому світі беззахисним. У лісі мисливці підстрелили вовчицю, а хлопець знайшов. Побачив її вже об’їдену мурахами, а поруч — четверо вовченят, одне з яких було ще живе. Поклав тваринку за пазуху і приніс додому. Баба сердилася, коли він терпляче намагався напоїти вовченя із соски. А потім носив скрізь із собою. Зараз поруч із Вітьком стояв не вовк, а вовчище, з настороженим поглядом. Коли Данило сперся на палку й хотів підійти, вовк загарчав і вишкірив зуби.

— Лорд, заспокойся, — поплескав його по сильному загривку Вітько і сам пішов назустріч Данилу. — Здоров, — простягнув невелику, але загрубілу від роботи долоню. — Повернувся, а я й не чув. Ти що? — подивився співчутливо на палицю. — З Афганістану?

Данило ніколи не дружив із Марелею і ніколи особливо не придивлявся до цього хлопця. А тепер зраділо потиснув руку, кивнув головою:

— Звідти.

Вітько показав очима на палицю і співчутливо запитав:

— Добре зачепило?

— Добре.

— Заходь до мене увечері, а то зараз їхати треба. Заходь, — попросив, мов старого друга, якого довго не бачив, — посидимо, побалакаємо.

Данило кивнув головою, а потім дивився, як Вітько з вовком ішов до трактора, що стояв на протилежному боці вулиці. Звично заліз до кабіни й сів за кермо, за ним заскочив Лорд і вмостився поруч, поважно дивлячись перед собою на дорогу.

«Оце товариш! — захоплено подумав про вовка. — З таким…» — і тут же осікся, згадавши знову про Афганістан.

Ходити було важко, але він змушував себе проходити за день хоча б кілометр. У суботу надягнув чисту сорочку, ще студентські штани й пішов до Марелі. Той жив далекувато, і Дань сказав Маріуці, що прийде пізно. Баба нічого не відповіла, та по її обличчю ковзнула радісна посмішка. Стара циганка не тільки зраділа, а й подумки попросила Бога, аби онука припутала яка дівчина, хоч би яка, лише б заморочила кучеряву голову.

Подвір’я Вітька було схоже на інші: з розлогою шовковицею при вході, торішнім кукурудзинням під стіною хліва і стежечкою від хвіртки до хати. Данило узявся за клямку у хвіртці, а потім злякано відступив — на ґанку стояв Лорд і насторожено дивився на нього.

«Ого», — подумав і ще далі відступив від двору. А вовк повернувся, могутньою лапою відчинив двері у невеличку верандочку і там загарчав. За хвилину на ґанок вийшов Вітько і радісно махнув рукою:

— Заходь.

Данило зам’явся, дивлячись на вовка, що стояв поруч із господарем.

— Не бійся, — засміявся Мареля. — Лорд нікого перший не зачепить, ну, і… без моєї команди. Лорд, лежати! Спокійно, — наказав неголосно тварині.

Вовк слухняно розлігся на ґанку, поклавши голову на лапи, й навіть очі прикрив повіками, хоча Данило відчував, як у звіра напружився кожен м’яз, коли він зайшов на подвір’я. Боязко ступив і полегшено зітхнув уже за дверима.

Хата, у якій жив Вітько, чимось нагадувала Маріуцину, що залишилася на хуторі. Велика піч займала половину першої кімнати. Такі ж вишивані рушники на іконах та на старих фотографіях. Але у другій кімнаті стояв телевізор, магнітофон і чимало книжок на двох саморобних полицях. Книги були не художні, а більше підручники й технічні посібники. Вітько помітив зацікавлений погляд Данила і, ніяковіючи, пояснив:

— Хочу вчитися далі. Спочатку не думав, а тепер від нудьги не знаю, де себе подіти. Із села не поїду — бабу жалко. А без освіти тут або сп’єшся, або станеш робочою худобиною.

— Чого? — заперечив Данило, сідаючи на диван. — Інші ж он живуть, і нічого.

— Покажи — хто? — Вітько почервонів, наче соромився своїх слів. — Живуть, але ті, у кого інтерес є до такого життя чи зовсім ніякого інтересу: напився, наївся, виспався…

— Не всім же бути космонавтами й професорами… Більшість людей — прості, — заперечив Данило, — і потреби у них прості. Вони вирощують хліб, учать своїх дітей…

— Це ти про торби, які городські діти тягнуть із сільських батьків? — перебив іронічно Вітько. — Учать, ага, учать. — Марелі, мабуть, пекла образа на батька, який зовсім не цікавився його долею. — Доучать, що скоро в селі залишаться старці та п’яниці. До речі, що ти сам думаєш робити далі — поїдеш у технікум довчатися? — перевів розмову на інше.

— Ні, — Дань хитнув заперечливо головою, — не поїду — то не моє. Кудись, може… — Відчув, що не знає, що далі казати, бо насправді й уявлення не мав про завтрашній день. Посміхнувся невесело: — Я ж тепер вічний пенсіонер.

— Не розумію тебе, — обличчя Марелі стало серйозним і трохи смішним, — ти ж «афганець», маєш пільги й тепер можеш вільно вступити до будь-якого вузу.

— Нащо воно мені? — Данило подивився за вікно. — І в селі довго не затримаюсь. — Хотів сказати — кому я тут потрібен, але згадав про Маріуцу і промовчав, бо й у самого Вітька була одна баба і більше нікого у цілому світі.

Ніби відчуваючи, що про неї хтось подумав, у двері просунула голову ще не стара, але вироблена селянською працею жінка, із сивим волоссям, яке виглядало з-під темної хустки. Побачила гостя, і її обличчя радісно заусміхалося.

— Доброго здоровця, внучок. А ти мені й не сказав, — дорікнула Вітьку, — що у нас гість буде. Це ж наче Марини-циганки онук, той, що з війни прийшов? — запитала чи то Вітька, чи самого Данила. При цьому голос у жінки затремтів, а очі враз набралися сльозами.

— Бабо, ну чого ви? — розгубився Вітько. — Ну, чого? — Він більше не знав, що казати, бо сльози цієї найріднішої у світі людини завжди діймали до самого серця.

— Чого-чого? — бабуся витерла очі ріжечком хустки. — Батьків і синів вибили, а тепер ось і внуків… Дак то хоч вилягли за своє, а тут за чиє?

Вона жалісливо дивилася на Данила і, мабуть, бачила щось іще, що не загоїлося і за ціле життя. Потім ніби схаменулася, швиденько вийшла. І за хвилину уже було чути, як рогачем поралася в печі. У хаті запахло упрілим борщем і ще чимось смачним. Данило зніяковів, коли той борщ бабуся поставила перед ним. І не тільки борщ, а й порізане сало, огірки й запечене гусяче м’ясо. У грановані чарки поналивала вистояного домашнього вина й припрошувала:

— Чим багаті… Їжте, хлопці, воно все домашнє, не куплене. — Налила й собі, шанобливо помовчала, поки Дань узяв чарку, і промовила: — За твоє, внучок, повернення додому.

При слові «додому» Данилова рука з чаркою здригнулася, і він швидко підніс її до рота. Вино було добрим, із того винограду, що оповив мало не все подвір’я. Хлопці пили й не п’яніли, тільки обличчя в обох повеселіли, а очі блищали задиристою юнацькою радістю.

— Сьогодні в клубі танці — давай сходимо, — запропонував Мареля, коли пляшка спорожніла. Данило у відповідь глянув на свою палицю, здвигнув плечима. — Ну, чого ти? — умовляв його Вітько. — Ти ж на танцях сто років не був. Побачиш, які у нас дівчата — клас. На вихідні стільки молоді буде в клубі…

Данило підвівся на ноги й відчув себе вільно і впевнено. І хоча опирався на палицю, йому закортіло швидше дійти до клубу, де вже грала музика, було гамірно й весело.

Під клубом стояли хлопці й дівчата. Їх побачили ще здалеку, і почулися радісні вигуки.

— О! Вітько, Данило. Даньо! — раділи хлопці й міцно тиснули руки.

А дівчата й собі віталися, поблискуючи на нього захоплено очима. Одна з них глянула в обличчя, посміхнулася:

— Привіт, герою.

— Який я герой… — Данило зніяковів від того погляду, а в грудях щось солодко тенькнуло. — Хіба не бачиш? — І нараз засміявся, згадавши малого пуцьвірінька, що летів на санчатах із Ханської гори з таким вереском, від якого лящало у вухах і здавалося, що на тій горі зібралося все чужинське військо. — Мирославо — ти?

Дівчина у відповідь жартома присіла перед ним, взявшись руками за краї коротенької спідниці:

— Власною персоною. Даню, невже я так змінилася?

Данило обняв дівчину й несподівано пригорнув до себе:

— Славко, ти виросла. Просто виросла.

— А ти… — дівчина легенько запручалася, — ти теж змінився.

— Змінився, аякже, — пожартував юнак, — з третьою ногою ходжу.

Мирослава таки вивільнилася з його обіймів, взяла палицю й поставила під стіну клубу. Хлопець розгубився, але друга дівчина взяла його під руку:

— На танцях — не в Афганістані, можеш розслабитися.

Данилові здалося — гострим черкнула по душі, хоча він продовжував посміхатися. До них підійшли інші дівчата й хлопці. Один із них щось шепнув на вухо Мирославі, вона тихо заперечила.

— Ну, Славочко, будь другом, — попросив уже голосніше.

Мирослава мовчки забрала дівчину, що тримала Даня під руку, і вони пішли у приміщення клубу. Хлопці трохи відійшли вбік. Спираючись на плече Вітька, разом із ними пішов і Данило.

— Ні-ні, — заперечливо замахав руками Мареля, коли хтось дістав із-за пазухи пляшку горілки, а хтось витяг із кишені гранчак. — Ми вже з Даньом випили сьогодні.

— Без нас? — нарочите обурення хлюпнуло у склянку разом із горілкою. — Марельо, ти слабак і не нюхав пороху, як Данило. Пий, Даньо, ми всі вип’ємо за твоє повернення. — І рука з гранчаком опинилася перед його обличчям.

Щось застережливо ворухнулося у грудях, але він узяв горілку й випив. За ним пили інші, випив і Вітько, але зовсім мало, і з нього всі гуртом сміялися. Сміявся й Данило, бо йому було гарно й хотілося дивитися в чорні очі Мирослави. Він обняв Вітька за плечі й прошепотів на вухо:

— Пішли до дівчат.

Вітько щось незадоволено буркнув і повів його по східцях до дверей клубу.

У залі було яскраво від світла й дівочих облич. Кілька пар танцювали, обнявшись, і Данилові стало заздрісно. Він пошукав очима Мирославу, побачив її під стіною, в гурті з іншими дівчатами, помахав рукою. Вона спочатку зашарілася, потім рішуче поправила неслухняну чолку й пішла йому назустріч.

— Потанцюємо, — запропонував Данило і взяв дівчину за руку.

Танець був повільним. Збоку здавалося, що ці двоє просто стоять, обнявшись. Спочатку мовчали, ніби чимось наполохані, а потім Данило запитав:

— Це ж ти в десятому?

Мирослава підвела обличчя, посміхнулася:

— Уже випускниця.

— А тепер?

— Піду вчитися.

— В інститут? — допитувався жартівливо, пригортаючи дівчину.

— Педагогічний, — сміялася Мирослава, а Даню лоскотало у грудях від того сміху й робилося хороше-хороше. Він замовк, боячись, що за розмовою розгубиться оце відчуття несподіваної радості й чогось такого, що не міг зрозуміти в собі.

Танець закінчився, та Данило не відпускав від себе Мирославу, тримав її за руку, чекаючи наступного танцю. За хвилину заграла жвава мелодія, і молодь швидко розділилася на кілька груп, створивши невеличкі кола.

— Може, не треба, — спробувала дівчина зупинити, коли він повів її до найближчого кола.

— Не такий я вже й каліка, — голос юнака прозвучав самовпевнено, і він міцніше стиснув дівочу руку. При перших різких рухах, ніби сигнал тривоги, кілька разів кольнуло у спині, але Дань не прислухався. Із запалом протанцював один танець, другий, а коли гострий біль пронизав усе тіло, спинився, не розуміючи, чому в цю мить у залі стало темно. Боячись упасти, навмання ухопився за когось — то була Мирослава.

— Що таке? — дівчина злякано дивилася у його побіліле обличчя. Потім поклала руку на своє плече й поволі підвела до стіни. Ноги в Даня не слухалися, він заточувався, а збоку здавалося, що йде, пританцьовуючи.

Коли в очах розвиднілося, відчув, що зараз упаде, отут, на очах усієї молоді й Мирослави. Легенько відштовхнув дівчину і, зціпивши зуби, пішов попід стіною до дверей. За ним хотіла йти Мирослава, та він зупинив:

— Не треба, я сам.

У фойє деякий час постояв, прихилившись до стіни й чекаючи, поки біль угамується, але кожна нова хвиля була страшнішою за попередню. Спираючись обома руками на стіну, вийшов і мало не сповз східцями униз.

На стовпі перед клубом горіла велика лампа. У світлі тієї лампи Данило пошукав очима свою палицю і не знайшов. Відчув — іще хвилина, і впаде. Тримаючись за стіну клубу, дійшов до загорожі. Мацаючи руками, шукав штахетини, які б можна було висмикнути. Знайшов, смикнув одну, другу, але перед ним упало кілька метрів тину. Спираючись на вирвані штахетини, намагався відійти подалі від клубу. Насилу проминув кілька хат і опустився на коліна. Непритомніючи, побачив коло себе дивну тінь.

Прокинувся від того, що хтось намагався підняти його із землі.

— Я ж вам казав, — почув докірливий голос Вітька. — Якби не мій Лорд, він би за ніч тут пропав.

— Забери свого вовка, — сердився інший голос, — а то він усіх тут порве.

— Не порве. Лорд, відійди.

Данило в темряві побачив силует вовка, який на когось загрозливо гарчав.

— Хто палицю сховав? — допитувався Вітько. — Ви — свині, хлопці.

— Завтра розберемося, — цього разу почулося наче здалеку. — А зараз давай краще додому віднесемо. Ух, йолки, і важкий чортів циган.

Данило не пам’ятав нічого з того, як опинився у своєму ліжку. Коли розплющив очі, побачив скорботне обличчя Маріуци й лікаря, що тримав його руку в своїй, рахуючи пульс. На столі лежало кілька використаних шприців.

— Очухався, — першим озвався лікар. — Слава Богу. — Повернувся до Маріуци: — Краще його забрати до лікарні, та, якщо є кому доглядати, можна залишити вдома. Ін’єкції робитиме фельдшер, а так… Треба час.

— Хай лежить удома, — схлипнула баба. — Я доглядатиму — я вмію.

Коли від хати від’їхала машина «швидкої допомоги», знову зайшла до кімнати й мовчки сіла на стілець, де кілька хвилин тому сидів лікар. Данило не витримав:

— Прости.

Скорботне обличчя Маріуци стало злим, з очей бризнули сльози:

— Прости, тепер прости… Не вмієш пити, дак гівно їж. Наробив стільки горя і собі, і мені.

Цілий тиждень по тому Дань лежав, втупивши очі у стелю. У свідомості один за одним проходили дні в госпіталі. Хотілося кричати на весь світ від власного безсилля і від того, що сам знищив усе, чого досяг такими нелюдськими зусиллями.

Одного разу почув, як сварилися Марта з Маріуцою.

— Ти нічого не робиш, тільки його няньчиш! — кричала Марта, щоб і Данило чув. — А мені все самій, хоч розірвися!

— Не розірвешся, — тихо озивалася Маріуца. — То твої діти й чоловік.

— Ага, мої, всі мої, а твій лише отой виродок, що під себе гидить!

Маріуца лайнулася по-циганськи, і щось за дверима гупнуло — упало. Потім у хаті стало зовсім тихо, тільки на стіні цокав старий металевий годинник.

Приходив Мареля. Спочатку говорили мало. Вітько розповідав про роботу, а коли до кімнати заходила Маріуца, винувато замовкав і намагався швидше піти. Інколи з ним приходив і вовк, але Вітько залишав його у дворі, прив’язавши до хвірточки.

— Лорд нікого не зачепить, — кожного разу пояснював Маріуці, — тільки краще не підходьте до нього.

Маріуца на те мовчала, піджавши губи й не приховуючи від хлопця, що сердиться на нього. Але ніхто не бачив, як віддалік подовгу дивилася на вовка і щось думала. Одного разу якийсь час її не було видно, а коли зайшла до кімнати, сказала Марелі:

— Забери його сюди, а то ще когось порве.

— Не порве, — спробував заперечити хлопець, однак Маріуца наполягла:

— Забери.

Данило зрадів несподіваному товаришу, що врятував йому життя.

— Привіт, сірий брате! — вигукнув радісно.

Лорд спочатку постояв біля дверей, потім підійшов і сів біля самого ліжка. Данило несміливо простягнув руку, щоб погладити.

— Не бійся, — підбадьорив Вітько. — Лорд ніколи не зачепить дитини й немічного.

Данило торкнувся пальцями шерсті, а тоді поклав долоню Лорду на загривок. Гладив і відчував, що вовку це подобається.

— Ти його завжди бери з собою, — попросила Маріуца, коли Вітько вийшов із хати на подвір’я.

Лорд, здавалося, не тільки звик, а й полюбив Данила. Кожного разу біг до нього, передніми лапами ставав на ліжко й намагався лизнути в обличчя. Дань відвертався і голосно сміявся. А потім розмовляв із Вітьком і лагідно пестив голову тварини.

Маріуци в такі хвилини у кімнаті не було, та одного разу вона зайшла і попросила Вітька:

— Поможи мені роздягнути його й перевернути на живіт.

— Нащо? — вихопилося разом у хлопців.

— Не питайте, а робіть, що кажу. Спробуємо, може, й вийде, — і почала обережно знімати з Данила сорочку.

Коли роздягнули й перевернули на живіт, подивилася на посічену осколками спину і вже вкотре з болем вимовила:

— Наче решето. — Потім уважно глянула на вовка, який сидів неподалік і спостерігав за ними. — Аби, Вітьку, ти якось наказав йому чи попросив, щоб він полизав Данилові спину.

— Ага, — смикнувся Дань, — іще чого…

— А ти лежи, — розсердилася Маріуца, — тебе вже не питають…

Кілька разів Лорд слухняно заскакував на ліжко, топтався по Данилові, той стогнав, але нічого не виходило. Спину змазали смальцем із дрібними шматочками м’яса. І коли вже Вітько стомився повчати, вовк сам сплигнув і почав лизати оголене тіло. У кімнаті всі мовчки спостерігали, як він обережно вилизував іще червоні рубці.

— Хороший мій, — обізвалася до вовка Маріуца, коли звір сплигнув із ліжка на підлогу. Швидко вийшла з кімнати, а потім зайшла і поставила перед Лордом миску з добрим шматком вареного м’яса. — Їж, голубчику, їж, наш розумнику. Я колись давно чула, що собаки болячки вилизують. Де його тут знайти такого розумного. А вовк не згірш. Ото я й подумала, — пояснювала Вітькові, коли перевертали й одягали Данила, — поможеться чи не поможеться, а не нашкодить. Як тобі? — запитала в онука, накриваючи його ковдрою.

— Холодно, — промовив той незадоволено. — Знайшла на кому експерименти проводити. Наче кінь потоптався по спині.

— Не вередуй, а станеш на ноги, бабі спасибі скажеш і ось оцьому звіру, — легенько торкнулася вовка.

Вітько приходив по кілька разів на тиждень і приводив Лорда, який слухняно вилизував Данилові спину, потім з’їдав м’ясо, приготовлене Маріуцою заздалегідь. Полегшення наступило нескоро. І знову, як у госпіталі, Данило обнімав за плечі Вітька й Маріуцу й заново вчився ходити.

Часто думав про Мирославу. Хотілося її побачити, хоча б іще раз обняти й пригорнути. Ну, хоча б один раз. Він же ще ніколи не любив. Тільки мріяв і зовсім не знав, що воно таке — справжня любов. Та ще й перша. «І, може, остання», — колупався голкою у вишивці, а здавалося, немов колупається у своєму серці. Вимріяне кохання заполонило усе єство. Але реальність, наче голка-циганка, колола у свідомість — і так боляче, що не знав, куди подітися від тих думок. Не так удень, як уночі карався дівочими очима. Бо вони зринали в темряві раз у раз і додавали муки. Мріяв про її губи, про всю до крапельки. Чекав і боявся, що вона прийде.

Мирослава прийшла саме тоді, коли він сидів у ліжку й мережив неслухняні хрестики. Розгубився і не знав, куди подіти свої руки й вишивку. Дівчина обережно взяла у нього тканину й голку, віднесла на стіл. Чекала, що Дань запросить її сісти — он і стілець біля самого ліжка. Але юнак не запрошував, дивився й мовчав, наче не міг надивитися.

— Як ти? — запитала винувато й підійшла трохи ближче.

— Уже нічого. Та ти сідай, — нарешті спохопився Данило й нараз відчув, що соромиться не тільки своєї немочі, а й тих думок, якими жив стільки часу. Присутність Мирослави бентежила, і він не знав, куди подітися від почуттів, які змусили серце скажено бухкати.

Обоє мовчали, бо й дівчина соромилася, але не кволого Данила, а того, що сама прийшла у цю хату. Нехай і провідати хворого хлопця, та ж не просто хлопця. Боялася признатися навіть собі, як світ змінився навколо після зустрічі з Данилом. Скільки разів проходила цією вулицею, аби побачити хоча б тінь його у вікні. А тепер ось не втрималася і зайшла, а там — нехай що буде.

— Як інститут? — юнак першим порушив мовчанку. — Скоро поїдеш?

— Поїду, — посміхнулася, і та посмішка залоскотала Данилові в серці, — а провалюся на іспитах, то назад приїду.

— Не провалишся, — промовив Дань чомусь упевнено, — і більше сюди не повернешся. — Не помітив, що останнє промовив із тугою і що в очах Мирослави спочатку промайнула радість, а потім — недовіра.

— Там ти знаєш? — озвалася ніяково. — Таких бажаючих, як я, хоч греблю гати.

— Таких, як ти, більше немає, — вихопилося в Даня, і він спалахнув, став схожий на квітку, що цвіла на полотні. Дівчина теж збентежилася, і знову обоє замовкли.

Коли Маріуца обережно просунула голову в двері, то побачила, як на їхніх обличчях, мов на білому аркуші, проступали усі почуття. Тихенько відступила назад і так само тихенько пішла в іншу кімнату.

— Хочеш, я тобі якусь книжку принесу? — Мирослава переборола збентеження і глянула на Данила. — У мене вдома багато.

Та він дивився на неї і не відповідав. Серце вистукувало: «Принеси, принеси. Прийди…» Але свідомість жорстоко тицьнула в реальність, мов у велике дзеркало, де побачив себе — скаліченого й безсилого навіть устати із цього ліжка без сторонньої допомоги.

— Не треба, — промовив непривітно. — Я не люблю книжок.

— А що ти любиш? — карі очі, широко розкриті йому назустріч, усміхаються і мовби просять не кривдити.

«Тебе люблю», — відповів подумки. Але вголос промовив:

— Лікарі кажуть, що я не буду ходити. Кажуть, що мені потрібен спокій, щоб зайве ніхто не турбував, — збрехав і відчув, ніби вдарив малу дитину. І пожалкував. Схотілося, аби Мирослава не повірила, витягла з його грудей ту скабку, яку він тільки-но сам собі загнав.

Але дівчина мовчала, лише часто кліпала довгими віями, намагаючись приховати сльози. Зрозуміла, що юнак відштовхнув її, і стало соромно за свою нав’язливість. Підхопилася зі стільця:

— Ну, добре, я піду, — не повертаючись, уже біля дверей додала: — Видужуй.

Вона пішла, а Данило стиснув рукою ковдру, потім підтягнув до обличчя й закусив зубами.

Нарешті вишив картину.

— Зелені мало, — оцінила його роботу Маріуца. — Квітки ростуть, наче з каменю. Коли хочеш, можу перешити.

— Ні, — заперечив онук, — я таку хотів.

А через кілька тижнів, опираючись на палицю, самостійно вийшов на вулицю. Маріуца раділа з того і вже не раз починала розмову про його завтрашній день:

— Довчився б своє. Потім десь би приткнувся, працював і не нудився б життям. А там… і пару собі знайшов, — давно розпитала про Мирославу, хоча й сама знала її ще з маленьких.

— Кому я треба, — відмахувався від баби онук, — без мене хлопців у селі вистачає.

— Де ті хлопці? — Маріуца сердилася, коли він опирався. — Всі в місто поз’їжджали, а тут лишилися, кому невикрутка. Через одного спиваються. Он батько твій, — з тугою глянула на онука, — звір звіром, і все через горілку…

Казала то для Данила, а в душі жаліла сина, бо знала, що невістка не любить Григорія, обох його старших дітей і її, стару. Та нелюбов отруювала синове життя і все в домі. Скільки разів хотіла піти, щоб не дихати цим отруйним повітрям. Потай від сина чепурила свою хату на хуторі, просила когось, щоб «підлатав», коли якась деревина прогнивала, інколи й піч протоплювала. Тоді подовгу сиділа перед полум’ям і про щось думала. І ось тепер, коли Данило знову підвівся на ноги, нарешті наважилася:

— Як не кажи, а ти в цій хаті чужий. Та… й мені не мед тут. Оце б повернутися на хутір — у мене пенсія і в тебе — не помремо з голоду, а потихеньку обжилися б…

Данило не чекав такої розмови й спочатку не знав, що відповісти. Але чомусь уявив самотню Маріуцу в маленькій хатині, відкритій усім вітрам.

— Ні-ні, — заперечив гарячково. — Я, знаєш… Я для себе ще нічого не вирішив. Ти не сердься, та я піду своєю дорогою.

— Підеш, — баба сумно похитала головою. — Я давно знаю, що підеш. От тільки якби ти сам знав, куди йти, а не блукав, наче лоша без табуна.

Дань вийшов на вулицю і відчув, що йому зараз байдужі й оця хата, і оце подвір’я, і той хутір, який так часто снився в Афганістані. Мабуть, циганська кров переважала. А таки переважала, бо страшенно схотілося кудись іти. Йти і йти, від села до села. Йти, скільки подужає, бути наодинці не тільки з собою, а з усім оцим світом. Щоб щось переболіло в ньому. Бо коли рани у спині потроху гоїлися, то інше не хотіло гоїтися, будило по ночах несамовитим криком смертельно пораненого афганця, ставало перед ним залитим кров’ю Олеговим обличчям, розстріляними солдатами перед палаючими бензовозами. Ще й іще мучило, мовби мстилося за те, що вижив і прийшов під оці рідні зорі, а не вмер на чужій землі.

Не раз виходив за село, брів луками навмання, йшов до річки, потім — до лісу. Ось і тепер сів на старенькому містку відпочити. Під містком сонно текла невелика річечка. Маленькі рибенята плавали зграйками, виблискуючи проти сонця лускою, лякалися тіні, що падала від юнака на воду, а невидима течія легенько гойдала над ними зелене латаття. «Рай, — подумав Данило й посміхнувся зі своєї думки, але відразу перед очима уявилося пекло у вигляді афганської землі. І мовби відчув на обличчі гарячий подих вітру. — Е, ні, — заперечив сам собі, — афганці вмирають за ту землю, значить, вона теж їм здається раєм. — Похитав головою знову, сперечаючись сам із собою, — оце рай, оця земля, оця така…» — соромився тих слів, що спадали на думку. Підвівся з містка, глянув на воду й побачив там зеленувате небо.

Ішов лісом, вслухаючись у його таємничість. Зупинився, підвів голову й між дерев знову побачив небо, тільки вже прозоро-блакитне, подекуди з білими хмарками. Прихилився плечем до старої берези й заплющив очі. Довго стояв, мовби до чогось дослухався у самому собі. Нехай би Мирослава ще прийшла. Хоча б один раз. Не прийде, бо він — каліка. І хіба лише… Стиснув рукою палицю. Краще б у тому бою загинув не Олег. Краще б йому дісталася та куля. Проковтнув гарячий клубок. А коли живий — вижив, мусить знайти себе, не сидіти ж усе життя у старої баби на шиї… Про батька й Марту не думав, мовби їх і зовсім не було.

Маріуца плакала, умовляла не їхати. Або хоч і їхати, то не тепер, а коли одужає.

— Я вже одужав, — опирався Данило на її слова. — А що палиця…Так модно зараз і від собак захиститися можна.

— Собака — не людина, — сердилася стара жінка, — обійдеш — не зачепить. А як ти будеш у тому Києві сам, ну як? — била розпачливо руками об поли. — Аби ж ти хоч знав, куди їдеш.

— Знаю. Не бійся, не пропаду. — Йому було шкода Маріуцу, що залишалася в оцій, без радості, хаті. Бачив її сльози і вмовляв: — Не переживай за мене. Коли я вже вийшов звідти живим, то тепер житиму довго. А як не будеш дорогу мені сльозами кропити, то й щасливо, — посміхався, лагідно торкався бабиної руки, — благослови краще, ти ж у мене за матір.

Маріуца ще більше заплакала, а потім підняла тремтячу руку, перехрестила:

— Хай береже тебе Господь.

Київ зустрів Данила байдуже, як зустрічав десятки тисяч щоденно. Якесь дівча підхопилося з місця, коли він у метро зайшов до вагона:

— Сідайте, будь ласка.

Данило зніяковів, подякував, але не сів. Міцно вчепився рукою за поручень, в іншій тримав палицю і старенького чемодана. Вийшов на станції «Університет» і пішов до Володимирського собору. Стояв на протилежному боці й довго роздивлявся, мов бачив уперше. Коли зайшов на подвір’я, зрозумів, чому тут немає людей, — двері храму були замкнуті. Розчаровано сів на лаву в тіні високого дерева, роздумуючи, що робити далі. Дістав із чемоданчика дбайливо загорнуті Маріуцою хліб і сало. Окремо лежали огірки й помідори. Надкусив хліба, втупивши погляд у замкнуті двері, і несподівано відчув у душі сумнів, а може, і страх. Бо коли збирався в дорогу, десь жевріло, що увійде в цей храм — і всі питання розв’яжуться самі собою. Не надіявся на везіння, та все ж думав, що місце сторожа тут знайдеться. «Нічого, завтра прийду, — заспокоював сам себе. — Переночую десь і знову прийду».

Поїв, загорнув рештки їжі в рушник і поклав до чемоданчика. Хотів поблукати містом, але відчув утому. Тіло вимагало спочинку, тільки їхати не було до кого, а хоч би й було, він посоромився б турбувати, тому сів у тролейбус і поїхав на вокзал.

Спекотний будень не зменшив потоку пасажирів: вони штовхалися на платформах, сиділи й лежали на лавах на території вокзалу і в самому приміщенні. Данило піднявся на другий поверх, почекав, поки звільниться місце, і сів. Деякий час дивився на людей, що снували сюди-туди, потім заплющив очі.

Думалося про домівку. Згадав останню розмову з Марелею. Вітько не відмовляв його від поїздки, але й не схвалював. Розумів, що Данило повинен знайти своє місце в житті, але ж не треба було зриватися з дому так швидко. Невідомість — завжди випробовування. Волів би стати чимось у пригоді товаришу, але не знав чим. Тільки попросив:

— Озивайся, коли що. Воно, знаєш, серед чужих людей — не коло мами. А хоч і добре влаштуєшся, приїжджай у село, як-не-як, тут усі свої.

За день до від’їзду пішов на вулицю, де жила Мирослава. Дурив себе, що не стріне дівчину, бо ж та у місті, а коли зустрів, розгубився. Мирослава, у ситцевому платтячку і стареньких черевиках, виганяла качок до води. І такою рідною вона йому здалася, наче зринула із самого серця, де й була завжди. Це ж він її вимріяв, вимолив у неба, випросив у смерті.

— Привіт. — Мирослава побачила Даня, і дівоче обличчя спалахнуло. Зупинилася, чекаючи, що й він зупиниться, заговорить. Але той вимовив: «Здрастуй», — і швидко проминув дівчину. Не обертаючись, пішов. Ох, як боляче давався кожен крок стежиною, на якій залишалося його щастя у ситцевому платтячку.

Задрімав і ніби крізь туман відчув, що хтось зовсім близько нахилився до нього й чужа рука порпається в кишені. Ухопив ту руку, стиснув і розплющив очі — йому в обличчя «дивилося» сталеве лезо «фінки».

— Тільки писнеш — і ти мрець, — почув погрозливе над самим вухом.

Данило й сам не зрозумів, яка сила підкинула його, — збоку здалося, що юнак упав на лезо. Та за секунду злодій лежав на підлозі, а «фінка» відлетіла під сидіння навпроти. Але наступної миті в Даня потемніло в очах від сильного удару іншого бандита. Почув крик у залі й побачив перед собою скривлене від люті молоде обличчя.

Не розумів, чому скрутили руки і, штовхаючи, змушували йти до дверей. Сам іти він не міг. Помучившись, двоє міліціонерів підхопили його і стягли по східцях із другого поверху. Почув услід: «Босяка піймали, по чужих кишенях, падлюка, лазив». Здивувався, бо нікого поруч не було. У машині йому наділи ще й наручники.

— Чого це? — рвонувся Данило. — Ви що?

— Сядь, — «заспокоїв» його ліктем у сонячне сплетіння один із міліціонерів.

Данило смикнувся від різкого болю і, не тямлячи себе, закричав:

— Гади! Душмани! За що мене? За що?

— Заспокойся, — стиснув за плече міліціонер, який сидів із другого боку. — Чуєш, хлопче, заспокойся.

Біля відділку машина спинилася.

— Вилазь, — сержант, що його вдарив, першим вийшов із машини. — І без фокусів.

— Я не вилізу — я не можу! — знову закричав Данило. — Де моя палиця? Звільніть руки, гади!

— Що? Що ти городиш — артист? — сержант нагнувся у машину і смикнув Данила за комір. — Вилазь, кажу.

Данило упав обличчям на сидіння і застогнав.

— Ні, ну що за гнида така, — розлютився сержант.

— Почекай, — зупинив напарника інший міліціонер, коли той знову хотів ударити. — Може, він і справді не прикидається.

— Тоді ти за нього й відповідай! Подивись, яка у сволоти пика! — сержант демонстративно відступив.

— Я бачив палицю на вокзалі, може, то його, — другий міліціонер теж вийшов із машини. — Піднімайся, — узяв Данила за плечі, допоміг сісти. — Сам зможеш вилізти?

— Спробую, — крізь зуби процідив той, — але спочатку зніми з мене наручники. Не бійся — не втечу.

Збоку здавалося, що до відділку ведуть п’яного, — Данило йшов, обнявши міліціонерів за плечі, як ходив у госпіталі, тільки тоді опирався на тих, хто міг не тільки підставити плечі, а й затулити своїми грудьми від кулі. Ці ж були іншими, і несподівано Дань відчув те, чого не міг зрозуміти в Афганістані, коли свої убивали своїх, — йому теж хотілося убити сержанта.

У кімнаті з ґратами обхопив голову руками й застогнав, намагаючись заглушити в собі таке гостре бажання убивати. А потім зареготав: «Скільки уже мерців на моєму рахунку? Добре… добре, що ніхто не рахував».

— Тобі смішно? — непоспіхом зайшов середнього зросту капітан, іще молодий, але уже з сивими скронями. — Мої хлопці сильно розсмішили?

— Розсмішили… — Данилове обличчя скривилося — дошкуляв біль у хребті, що відгукувався в усіх кінцівках. — Коли б у мене був автомат, я б їх теж «розсмішив».

Капітан сів за стіл, підсунув до себе папери й підняв на Данила очі:

— За ці слова можеш опинитися надовго там, де небо в клітинку. Раджу: менше балакай — менше заробиш, краще говори по суті — що робив на вокзалі?

— Спав, — Данило зневажливо глянув на капітана. — Впіймали бандита, готуйте дірочки для орденів.

— Я ж сказав — менше балакай… — обличчя офіцера посуворішало. — Давай документи.

— Нема, — розвів руками Данило й засміявся, — вони в чемоданчику.

— Якому чемоданчику? — капітан уже не стримував роздратування. — Ти що — зі мною граєшся?

— Ні, громадянине начальнику, не граюся, — голос юнака став серйозним, із нотками внутрішнього болю. — Усі документи в чемоданчику, який у мене вкрали на вокзалі.

— Так-так, украли, значить, — тепер уже посміхнувся капітан. — Тоді будемо оформляти протокол затримання. — Взяв із пластмасового стаканчика ручку, підсунув ближче папір. — Прізвище, ім’я, по батькові?

— Туманич Данило Григорович, — по-військовому чітко відповів затриманий.

— Рік і місце народження?

Дань швидко назвав.

— Національність?

— Українець.

— Що? — засміявся капітан. — Ну й жартівник. Ти такий українець, як я татарин. У тебе ж на мордяці написано — циган.

— А що в мене іще написано, начальнику? — Данило нарочито випустив слово «громадянине». — Може, ви прочитаєте і не будете мучити. Прочитаєте?

Капітан не відвів погляду, коли затриманий уважно глянув йому в обличчя, потім кілька разів хитнув головою.

— Добре, — підвівся з-за столу, підійшов до дверей, відчинив і комусь гукнув у коридор: — Столяренко! Черговий, ану терміново знайди мені Столяренка і його напарника!

За кілька хвилин до кабінету зазирнув міліціонер:

— Черговий сказав, що вони вже поїхали, — товаришу капі… — замовк на півслові. — Дань Туманич — ти?

Данило важко підвівся зі стільця назустріч афганському товаришу Андрію Кравченку.

— У-у-уй, — застогнав уголос від Андрієвих обіймів.

— Ой, пробач, — відпустив його Кравченко й допоміг сісти. — Я так зрадів, що й забувся. Де ти взявся? Що тут робиш? — здивовано обернувся до капітана, який не менш здивовано дивився на них обох.

— Та ось затримали. — Дань насмішкувато глянув на капітана. — Мене вурки обчистили на вокзалі, ще й по голові дали, ну… і ваші хлопці «допомогли».

— Що? — на плечах у Андрія були тільки сержантські погони, але в цю мить здалося, що вони помінялися місцями з капітаном. — Вони тебе били? Тебе били? — М’язи на побілілому обличчі засмикалися. — С-суки…

— Ну, ти, — перебив його капітан, — думай, що кажеш.

Андрій глянув на нього так, мовби сам у цю мить збирався ударити.

— А ви знаєте… Знаєте, скільком нашим хлопцям він життя врятував? Знаєте, що він в Афгані своїм тілом закрив товариша? У нього ж на спині живого місця немає. Ех, — і лайнувся грубо, — вас усіх би туди…

— Чого ти мені лекцію читаєш? — обірвав його сердито капітан. — Я, чи що, його затримував? Зі Столяренком розберуся особисто. Що в тебе вкрали? — запитав Данила зовсім іншим тоном.

— Особисті речі, гроші, паспорт, пенсійне посвідчення і… — Дань ніяково замовк.

— Що ще? — допитувався капітан.

— Посвідчення на орден Червоного Прапора.

— Ну, ти, хлопче… — Офіцер підвівся за столом, по-військовому поправив міліцейський кітель. — Ну, ти дивак. Чого ж ти відразу не сказав?

— Але ж ви все по моїй мордяці прочитали, — відповів Данило з гіркотою в голосі.

— А ти не сердься, — несподівано капітан засміявся, і суворе хвилину тому обличчя стало привітливим і товариським. — Помилочка вийшла. Я радий із того, що ти людина, а не якась там шушваль бродяча.

Данила аж пересмикнуло при цих зневажливих словах.

— Моя мати, товаришу капітане, — промовив, тамуючи образу, — з табором ходила.

Капітан зніяковів:

— А ти ж казав — українець. Вибач, якщо так.

Дань лише мовчки хитнув головою.

— Як ти? — допитувався Андрій. — Я такий радий, що тебе зустрів… — Тепер уже легенько обняв за плечі. — Розкажи, які в тебе справи у Києві?

Данило не хотів брехати.

— Набридло вдома сидіти без діла, думав щось пошукати…

— Що? — здивовано перепитав Андрій. — Що ти знайдеш зі своїм пораненням? А чого не хочеш довчитися чи заново у якийсь інститут вступити? Тобі ж усюди можна поза конкурсом…

Данило здвигнув плечима:

— Не знаю, Андрію. Розумієш, вижити — цього мало. Треба навчитися жити після всього…

Несподівано у їхню розмову втрутився капітан:

— Ану, сержанте, організуй чаю, — дістав гроші, простягнув Андрію, — збігай у гастроном, купи нам поїсти.

Данило ніяково заперечив, сказав, що не голодний, та капітан його не слухав. Коли Андрій узяв гроші й вийшов, якийсь час вони мовчки дивилися один на одного.

— Переночуєш тут. Не бійся, не в підвалі, — першим озвався капітан, підвівся, підійшов і подав руку. — Мене звати Іваном Степановичем. Прізвище — Новик. Якщо не хочеш, можеш не говорити, але, судячи з того, що в тебе вкрали, ти їхав сюди не на один день. — Підійшов знову до столу, та сів не за стіл, а на стілець поруч. — Андрій і я можемо тобі допомогти.

— Без документів… тепер, — здвигнув плечима Данило, — тепер уже немає про що говорити.

— Ясно. Значить, завтра додому. — Іван Степанович швидше стверджував, ніж запитував.

— Ні, — вихопилося в Данила. Він більше не міг усидіти, підвівся зі стільця і став повільно ходити.

Капітан співчутливо глянув на нього:

— Без документів знову вскочиш у халепу. Давай я спочатку влаштую тебе у військовий госпіталь.

Дань заперечливо хитнув головою.

- І так оклигаю — не вперше, — відвернувся до заґратованого вікна. — Я думав… Мені хотілося тут у Володимирському соборі побути. Не нахлібником, а щось робити — я не знаю, — розвів руками. — Мені це треба…

Повернувся до капітана, той мацнув себе по кишенях, потім поліз до шухляди в столі, дістав цигарки.

— Будеш? — простягнув Данилові.

Закурив сам і деякий час мовчки дивився на кінчик цигарки.

— Ти воював, виконував наказ, а не просто вбивав там, — сказав, не піднімаючи голови, лише струсив попіл на аркуш паперу, на якому записував Данилові дані. — Чи я не правий?

Скільки разів розпитували про Афганістан, але ось так, відверто, про те, що його мучило, з Данилом говорили вперше.

— Може, й правий. Тільки від цього мені не легше, — він підійшов до стільця й обома руками взявся за спинку, наче боявся упасти.

— Ясно, — Іван Степанович глибоко затягнувся цигаркою. — Я теж стріляв, але… тут, удома, — очі капітана втупилися в руки, — і теж убивав. Я тебе добре розумію. Тоді, коли стріляєш, думаєш, що виконуєш наказ, і виконуєш. А потім виявляється, що стріляєш і по собі, тільки наших ран нікому не видно. Тепер із цим доводиться жити. Випишемо тимчасове посвідчення особи й будемо шукати злодіїв, може, пощастить, — несподівано перевів розмову на інше. Загасив цигарку, подивився на годинник. — Щось твій товариш затримується.

Андрій приніс уже готовий чай, порізану ковбасу і хліб.

— Я тут сам, — глянув на капітана, — думаю, може, вам поговорити треба.

— Ми й поговорили. — Новик зіжмакав у руці аркуш паперу з Даневим прізвищем та цигарковим попелом і кинув його до корзини зі сміттям, підвівся. — Повечеряйте, хлопці, без мене.

— Хороший мужик, — промовив Андрій, коли за капітаном зачинилися двері. — Тут мало таких.

— А ти сам як сюди потрапив? — Данило сів ближче до столу.

— Як? Запросили. Не встиг після Афгану й відіспатися, — підсунув Данилові тарілку. — Їж. Тільки мені не подобається. Коли надягаю форму, хоча й таку, беру зброю, здається, що я знову на війні, й усе перед очима. Ну його к бісу. Щось краще підшукаю й піду.

— Правильно, — погодився Данило, — треба спочатку Афган видихать.

Переночував на дивані, у кабінеті, куди його влаштував Андрій. Іще вдосвіта з посвідченням особи, адресою, номером телефону й кількома карбованцями, які товариш силою запхнув йому в кишеню, вийшов із відділення. Йшов безлюдною вулицею, опираючись на палицю, яку йому таки привезли з вокзалу, йшов помалу, бо тіло було мов перем’яте і боліло.

Коли проїхав перший тролейбус, знесилений сидів на лаві у якомусь маленькому скверику.

Навколо нього прокидалося велике місто, а за дві сотні кілометрів так само прокидалося невелике село. І справді, чого йому хочеться? Посміхнувся, бо так схотілося в цю мить бути десь серед степу, біля самотнього згасаючого полум’я. Голос материної крові озивався в ньому і кликав туди, де вже давно нічого не було: ні степу, ні вогнища, ні кибиток, ні волі. Усе це жило лише в ньому самому, у його свідомості й серці. Куди? Мусив зараз дати собі відповідь. Мусив підвестися і йти. І він важко підвівся, озирнувся, шукаючи поглядом тролейбусну зупинку.

Біля входу до Печерської лаври якийсь час прислухався до себе, хотів відчути, що за цією межею, яку він переступить, йому нічого не жаль. Коли зайшов на подвір’я, здалося, мовби ступив у зовсім інший вимір часу.

У глибині двору стояла купка людей — кілька чоловік у чернечому одязі. Правилося. Данило почув: «Велич душа моя Господа, і возрадуйся, дух мій о Бозі…» Спів був слабенький, хоча Данило ще віддалік упізнав голос Петра, псаломщика з Володимирського собору. Підійшов ближче. Петро теж упізнав його і привітно кивнув головою, запрошуючи до молитви. Дань підійшов, став поруч. Петро крадькома потиснув йому руку й тихо промовив:

— Ставай, помагай, бо в мене вже духу не вистачає тягти самому.

Юнак призабув слова, та мелодію пам’ятав добре, але спочатку підтягував несміливо.

— Чого ти? — здивувався Петро. — Ану ж, не бійся.

Коли відправа закінчилася, Дань не знав, що робити, стояв на місці, розгублено дивлячись на ченців, які йшли, кожен собі, на Петра, що теж відійшов убік і з кимсь неголосно розмовляв.

— Покличте мені того, хто там так співав, — несподівано почув неподалік різкуватий голос. Глянув і розгубився — на нього дивилися холодні сірі очі.

— Тебе архімандрит Іанофан гукає, — смикнув за рукав старий чоловік у всьому чорному.

Данило підійшов і, вітаючись, нахилив голову, демонструючи повагу й покору. Архімандрит деякий час мовчки вивчав його, і юнак відчував зрадливий холодок у грудях.

— Звідки ти? — нарешті почув запитання.

Відповідав тихо, дивуючись неприязні архімандрита, яку відчував фізично.

— А документи у тебе є?

Данило забув, що в кишені лежить тимчасове посвідчення, і сказав, що не має документів.

— Ага, — ніби аж зрадів Іанофан. — А ти, бува, нічого тут не вкрав?

У голові Даня мимоволі крутнулося колюче слово, та він вчасно прикусив язика, але демонстративно вивернув обидві кишені штанів і вже насмішкувато глянув у холодні очі:

— Хай мене Бог милує. — З кишені на землю випав папірець, Дань підняв і прочитав уголос: — Посвідчення особи. Забувся — є у мене документ.

— Я знаю його, — несподівано за спиною обізвався Петро. — Він раніше співав у Володимирському соборі. Гарно співав…

— А чого ж тепер не співає? — обірвав його архімандрит.

- І справді, давненько не було, — ніби виправдовувався Петро, уже немолодий чоловік, з лисиною аж до потилиці, але живими карими очима, у яких і досі часто спалахували задиристі вогники, які він ховав, швидко кліпаючи віями. Вогники спалахнули й тепер, Петро відразу опустив очі, непомітно штовхнувши Данила під бік.

Архімандрит чекав відповіді, й Данило відповів:

— Я в армії служив.

— Ти? — скривилося насмішкувато обличчя Іанофана. — А документи є? Може, ти в тюрмі сидів.

— Може, — несподівано відповів Данило. — Тільки ж перед Господом усі рівні. І кожен по-своєму спокутує свої гріхи. Ніхто ж іще Божого храму не закривав перед грішником.

— Говорити, я бачу, ти вмієш. — Архімандрит ковзнув очима на палицю, на яку опирався Данило, та нічого не спитав: знову глянув йому в обличчя і вже поступливіше промовив: — Тільки зараз храми закриті перед усіма: і перед грішниками, і перед праведниками, — показав у бік собору із зачиненими дверима. — І невідомо, коли відкриються. Он уже скільки часу служба правиться просто неба. Ну, добре, — махнув рукою, — приходь, співай. Залишаю тебе на випробувальний термін. Я бачу — ти постриг прийняти хочеш.

Данило не зрозумів, що означало «залишаю». На всіх приміщеннях Лаври висіли замки, а ті кілька ченців, які були на службі, пішли до виходу. Ніхто до нього більше не озвався і не сказав, що мусить робити далі.

— Не знаєш, куди йти, брате? — легенько ляснув по плечу Петро. — Іти треба до виходу. — Вогники знову спалахнули в очах, але цього разу псаломщик не кліпав віями. — Ходімо, ходімо, — потягнув за собою мало не силоміць, — поживеш у мене, бо тут ніде.

Данило зам’явся, хоча й зрадів.

— У мене вчора на вокзалі все украли, — розвів руками.

— Наче я в тебе про щось питаю, — посміхнувся Петро. — Поживеш трохи, а там — побачимо. І не переймайся — я один у квартирі.

Він і справді жив один. І про те, що у квартирі давно не ступала жіноча нога, свідчили купи брудного одягу, розкиданого на стільцях, густий шар пилюги на меблях і завалена немитим посудом раковина на кухні.

— Вибачай, у мене не прибрано, — попередив Петро ще на східцях. Але його «не прибрано» було надто далеким від тієї запущеності, яка починалася відразу в коридорі квартири.

— Проходь, не зважай — тут усе просто, — підштовхнув псаломщик гостя до дивана, на якому поруч із подушкою лежали спортивні штани, сорочки й старі газети. — Звикай.

Данило якийсь час мовчки розглядав квартиру, потім зайшов на кухню, де господар смажив яйця на чорній від кіптяви сковороді.

— Я вам тут приберу, тільки відлежуся, бо вчора мені трохи перепало, — сказав, тримаючись однією рукою за двері, другою — спираючись на палицю.

— Від кого? — повернув до нього здивоване обличчя Петро. — Від бандюг?

— А, — посміхнувся Данило змучено, — від усіх.

Петро був людиною гостинною і щирою в розмові. В душу Данилові не ліз і нічого не розпитував. За обідом навіть запропонував чарку, та хлопець ввічливо відмовився. Йому самому кортіло багато про що запитати, але боявся набридати, тільки, коли збирав зі столу посуд, промовив:

— Я вчора ходив до Володимирського собору, а там закрито.

— Закрито, скоро відкриють. — Петро задумливо дивився у вікно, за яким гойдалися зелені віти високої берези. — Тільки тобі у соборі нічого не світить, та й тут, мені здається, ти ненадовго. Але побачимо. Головне, тримайся подалі від Іанофана.

За кілька днів у квартирі стало чисто й затишно. Випраний одяг був розвішаний і складений у шафі, й Петро подовгу шукав потрібні йому речі.

— Ні, ну й бедлам, — сердився на Данила. — Позатикав у цей хлів… Лежало все на очах, нехай би лежало. Шукай тепер цілий день ту сорочку.

— Вона висить, — озивався з кухні Данило. — Ідіть уже борщу їсти.

Петро сідав за стіл із широкою посмішкою на обличчі й у чистій, випрасуваній сорочці.

— Ти в мене, хлопче, скарб, — говорив із теплотою в голосі. — Залишайся тут хоч і назовсім. Ми з тобою ще й грошей заробимо.

День за днем Данило поспішав у Лавру, і щоразу, коли заходив на подвір’я, його охоплювало дивне відчуття радості. Здавалося, ось-ось має трапитися щось хороше, хоча й сам не знав що. Познайомився із ченцями, які приходили й приїжджали з інших монастирів, і радів цим знайомствам, бо серед них були й такі, як він, молоді хлопці. Не вмів стримувати своїх почуттів, часто посміхався, за що не раз чув від ієродиякона Іларіона:

— Знову кутніми світиш, наче десь із дівками на колодках. Прийшов Господу служити, то служи…

— А хіба Господу не набридли пісні обличчя? — не стримувався Данило. — Хіба Йому не радісно бачити людей щасливими?

Худий низькорослий Іларіон задиристо, мов півень, випинав вузькі груди, високо задирав голову.

— Ти чого сюди прийшов? — Його маленькі руки стискалися в кулачки. — Хулити віру християнську, грішнику окаянний? Я ось скажу архімандриту, він тебе швидко витурить звідси.

— Не беріть гріха на душу — дайте можливість грішнику відмолювати свої гріхи, — відповідав хлопець уже невесело.

— Я бачу, як ти відмолюєш, — писклявий голос ієродиякона звучав поступливіше. — Твоє щастя, що маєш глотку луджену.

Ігумен Пафнутій був повною протилежністю Іларіону. Високий, широкоплечий, як і Данило, тільки волосся сиве на голові, та ще очі. Вони у Пафнутія були великі, зелені й лагідні і часто посміхалися. Данило вже на другий день помітив, як ієродиякон не любить ігумена. Коли той підвів юнака до трапези, Іларіон заступив собою стіл, на якому лежали харчі, принесені до Лаври віруючими.

— Куди ти, жабо зелена, ведеш оцю овечку? — напався він на Пафнутія.

— Та нехай підкріпиться, на всіх же он вистачить, — кивнув ієродиякону за плече ігумен, пропустивши повз вуха «жабо зелена».

- Іще чого, — тиснувся Іларіон до стола. — Буду я тут усіх босяків безпритульних годувати.

— Чого ти нападаєшся на хлопця? — підійшов до них Петро. — Безпритульний чи ні, а ми тут усі рівні.

— А твоє не мелеться — не підставляй, — відрізав йому Іларіон і до всіх повернувся спиною.

Данило ніколи більше не підходив до столу, хоча Пафнутій і намагався посадити його до трапези. Зате спів юнака з кожним днем упевненіше звучав по Лаврі: він вивчив псалми, читав акафісти та іншу духовну літературу, якої вдома у Петра було багато.

Одного разу той попередив його, що не підуть до монастиря.

— Сьогодні поїдеш зі мною у Бровари на требу.

— Співати? — перепитав Данило.

— Ні — танцювати, — пожартував Петро. — Он штани на тобі скоро розлізуться й туфлі. Треба нам, хлопче, трохи грошей заробити.

За ними приїхала легкова машина, і вони швидко доїхали до чималого цегляного будинку. Данило хвилювався, бо йому вперше доводилося відспівувати небіжчика, а він погано знав слова.

— Ото он бачиш бабу, — показав очима Петро на стару підсліпувату жінку, — ти її слухай, коли співатимеш.

Спочатку все було ніби нічого — Данило у слова не дивився, старанно повторював їх за бабою і тримав мелодію. Поки не почув, що в нього за спиною хтось хихикає. Не обертався — спереду плакали родичі покійника, але позаду знову хтось підсміювався. Коли баба затягла:

Яко по суху пешешествовав Израиль, по бездне стопами, Гонителя фараона видя потопляема, Богу победную песнь поим, вопияше, — його повтори кумедно викривлювали текст, і виходило: Яко посуху путешествовал… Водителя фараона побили снопами.

Данило вслухався у свої слова і злякано замовк — позаду вже кілька чоловік не могли стримати сміху. Знову баба затягла:

…Сыны света Тою показавый…

У нього вийшло:

Синим цветом тою показави…

Петро глянув у його бік і сердито прошепотів:

— А може, зеленим чи жовтим? Ти що оце морозиш?

Данило зовсім розгубився і замовк, поки хтось позаду не штовхнув його легенько у спину:

— Співай, хлопче, а то баба сама верещить, хоч із хати тікай. А тебе приємно слухати.

У машині Петро мовчав, а коли зайшли до квартири, поклав вузлик із їжею на стіл і визвірився на Данила:

— Ти що оце мені за комедію устругнув? Ти що — глухий чи нарочито людей смішив? Забувся, як із Володимирського собору поперли? Ні, це ж треба — половина людей на похороні за животи береться від сміху. Я тебе хіба за цим брав із собою? — Данило винувато мовчав, бо знав, що Петро швидко викричиться, але той розсердився не на жарт. — Я тобі, дурню, що казав? А ти… Що я, не бачив, як на дівчат вилуплявся? Клоунаду устроїв. Так із цим, хлопче, не в Лавру — з цим треба у цирк.

Йому стало боляче, як тоді, коли прогнали з Володимирського собору. Він мовчки повернувся і вийшов із квартири. Петро щось гукнув услід, та Дань не розібрав і не спинився. Знову виходило все не так. Не таким уявляв життя за монастирською стіною, не такими бачив людей у чернечому одязі. Думав, тут знайде спокій і підтримку, тут його душа вилікується, а вона, навпаки, натикалася болючим на гостре. Йшов навмання, не відчуваючи, як вітер розкидав по плечах уже довге волосся, як обличчя кривилося від судоми, що душила горло, як важко спирався на палицю, не в змозі нести тягар непорозуміння з цим світом.

— Не психуй, — підійшов Петро під час вечірньої відправи, коли Данило стояв осторонь від усіх. Мовчки стояв, немов тут зовсім чужий. І всі відразу відчули його мовчанку — псалми звучали нерівно, голоси розповзалися в різні боки. Дехто відверто нетерпляче позирав на нього. Але він того разу так і простояв мовчки. І першим пішов із Лаври, коли закінчилася відправа.

За ворітьми його наздогнав Петро:

— Якщо надумався кудись іти — я тебе не тримаю. Тільки здається мені, що тебе не дуже хтось чекає. Гордині в тобі багато, а з цим у монастирі важко. Пригинатися нижче треба.

— Я не можу, — посміхнувся невесело Данило. — У мене хребет не згинається — мені в Афганістані зацементували.

— Тоді зламаєшся, — глянув сумно Петро. — У цьому світі краще бути зовсім безхребетним, ніж із хребтом, як у тебе.

Осінь у великому місті підступає не так, як у селі: хіба листя пожовтіє на деревах і трава під ними посохне, та ще люди одягнуться тепліше. А в селі зачорніють біля хат голою землею городи, запахнуть у садах улежані в траві яблука, не стане копичок у лузі, а по дворах виростуть стоги сіна. Покотиться туман долинами, і вже пече в босі ноги холодом уранішня роса.

Данило байдуже дивився на щедроти осінніх барв. Тепер уже не відчував у душі того піднесення, коли підходив до Печерської лаври, хоча й співав. Співав і тільки, аби лише не проганяли. Його теж мовби не помічали, навіть Іларіон перестав дошкуляти. Один совісний Пафнутій часто запитував:

- Їв що сьогодні?

Або мовчки плескав по плечу, коли бачив, що Даню зовсім не хочеться говорити. Та ще ієромонах Стефан посміхався до нього самими лише очима. Старий і згорблений, він тримався від усіх окремо, майже ні з ким не розмовляв. Ходив маленькими шажками, як усі старі люди, але Данило завжди відчував у ньому якусь внутрішню силу. Стефан ніколи не запобігав перед архімандритом і почувався у Лаврі упевненіше від інших.

Невизначеність для Данила ставала нестерпною. Здавалося, він був не тільки поза монастирем, а й поза життям. Кілька разів зустрічався з Андрієм Кравченком, той дивувався йому, кликав жити до себе, а Данилові здавалося, що там його чекає ще більша порожнеча. Одного разу після вранішньої відправи наважився, підійшов до Іанофана, склав руки на грудях і опустив голову.

— Отче, — промовив схвильовано, — благословіть на підрясник.

Архімандрит подивився на нього, а потім промовив уїдливо:

— Що, так не терпиться надягнути підрясник? — Данило мовчав, а Іанофан захитав докірливо головою: — Ще рано тобі одягати. — По хвилі додав: — А може, й не треба.

— Чому? — вирвалося в Данила. — Чому, отче? — підняв голову й наштовхнувся на пронизливий погляд. Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного, потім Данило повернувся й пішов до виходу.

Сонце котилося на захід, коли навмання брів Почайницькою вулицею. Часто спинявся, аби відпочити й роздивитися навколо, бо раніше в цьому районі Києва ніколи не бував. Роздивляючись, побачив невеликі приземисті приміщення, схожі на церковні. Згадав Петрову розповідь про старовірчеську общину, що діяла десь тут, і став неподалік. Деякий час зацікавлено дивився, як у невеличку хвірточку заходили жінки в довгому одязі й хустках, зашпилених під підборіддям, чоловіки з волоссям по плечі й сорочками навипуск, а потім і сам пішов за ними.

У церкві була напівтемрява, горіли свічки, але великі, не такі, які він бачив раніше. Далеко не проходив, став збоку від дверей, щоб нікому не заважати, і кілька разів перехрестився.

— Ти хто? — прошепотіла до нього стара жінка, неподалік якої він стояв.

— Людина, — відповів не зовсім привітно.

— Бачу, що людина, — знову зашепотіла бабуся. — А хрестишся як — никоновець, мабуть? Трьома пальцями хрестишся?

— Ага, — буркнув незадоволено юнак, бо жінка заважала йому розглядати церкву й віруючих.

— А треба двома, — напосілася та. — Дивися, як я, — перехрестилася, запитливо глянула на хлопця. — А ти «Вірую» знаєш?

— Знаю. — Данило бачив, що на них почали незадоволено озиратися.

— А «Отче наш»? — діймала старенька. — А знаєш, що таке Псалтир?

Хлопець лише важко зітхнув.

— А співаєш?

— Співаю, — помітив, як бабуся кивнула двом чоловікам, щоб слідкували за ним. І, поки правилося, вони стояли біля дверей, за його спиною.

Співали заупокійну літію. Данило знав слова й мелодію, але щось було не так. Спробував заспівати, та у нього не виходило. Замовк і повернувся до дверей, аби вийти. Його стримав якийсь чоловік, промовив тихо:

— Співаєш ти добре, тільки по-никоновськи. У нас треба інакше співати. І заходиш до храму — поклонися кожному образу, кожній людині. Як тебе звати?

Данило сказав.

— А мене — Олексієм.

Коли відправа закінчилася і почали виходити з церкви, Олексій попросив Данила почекати на подвір’ї.

Він роздивлявся церкву, людей, що з неї виходили. Чекав недовго, за кілька хвилин підійшов Олексій із великою паляницею під пахвою.

— На ось, — простягнув йому хліб. — Ти десь живеш?

— Живу. — Данило ніколи не бачив такого хліба і здивовано подивився на Олексія.

— Це наш хліб, старовірчеський, — пояснив той. — На ось, — витяг із нагрудної кишені двадцять п’ять карбованців.

— Не треба, — зніяковів Данило, — ви ж мене зовсім не знаєте.

— Бери, бери, — поклав старовір йому гроші в долоню. — Я бачу — тобі треба. І хліба такого ти ніде не купиш.

На квартиру Петра прийшов пізно. Той, схвильований, відчинив йому двері й прямо на порозі закричав:

— Де це тебе носить — у мене вся душа зболілася?!

— А чого ваша душа зболілася? — здвигнув плечима Данило. — Я вам що — рідний?

— Сопляк ти — от що! — розсердився ще більше псаломщик. — І в людях нічого не тямиш — мені розказали, як тебе Іанофан «благословив». Чого ти до нього ліз? Хоч би порадився був спочатку, — глянув на паляницю в Данилових руках. — А це де взяв?

— Украв, — відповів Данило й поніс хлібину на кухню.

— Так це ж хліб старовірів, — чи то запитував, чи пояснював Петро.

- І старовірів, і маловірів. Яка різниця — це ж хліб. Однак усі шляхи ведуть до Бога. — Він стомлено сів на диван. — І хто знає, чий шлях хибний, а чий істинний.

— Он як ти заговорив, — здивувався Петро. — Значить, на Почайницькій побував. Ну, дивися сам — не маленький.

Данило кілька днів прислухався до себе: він уже звик до Лаври, знав усіх, і його знали, а старовіри були іншими, невідомими, хоча від спілкування з ними на душі ніби розвиднялося. І наступного разу пішов на Почайницьку. У церкві поклонився кожній іконі й кожному, хто прийшов молитися.

— А ти не погордливий, — підійшов до нього Олексій і теж низько вклонився. — Не хочеш бути іноком?

Данило розгубився — скільки часу чекав у Лаврі цього, скільки недовіри й невизначення, а тут його відразу сприйняли серйозно.

— Я по Лаврі ходив, — зізнався Олексієві. — Підрясник хотів одягти, але мене… — знітився і замовк, бо не хотілося розповідати про Іанофанове «благословення».

— У нас надінеш, — запевнив його старовір і додав: — На Різдво Пресвятої Богородиці.

Два тижні він ходив на Почайницьку. Звикав до староруської мови, інколи й хрестився двома пальцями, тільки зі співом не виходило так, як йому хотілося, — часто збивався і плутав слова. Але ніхто зауважень не робив. У ніч перед Різдвом Божої Матері його і ще шість юнаків, коли відслужилася вечірня служба, залишили ночувати у притворі. Данило хвилювався, бо знав, що з Новосибірська приїхав сам архімандрит Антоній і теж ночував у будиночку на території церкви. З ним із Росії приїхали шестеро хлопців, які тепер лежали на підлозі покотом разом із Данилом. Двоє з них страшенно хропли, й Данило не міг заснути. Ворочався з боку на бік, потім не витримав.

— Макар, не хропи, — легенько штовхнув під бік найближчого.

— Я не Макар, — обізвався той. — Я — Нікита.

— Микита — порвана свита, — буркнув у відповідь Данило.

— Что? — не зрозумів юнак. — Ти по-хохляцки не говори.

Данила мов хто шилом штирхнув.

— А по якому ж — по-кацапськи? — сказав те українською мовою, але досить голосно.

Микита не зрозумів усього сказаного, але слово «кацап» зрозумів. І не встиг Данило навіть відсахнутися, як той уже сидів верхи на ньому.

— Ах ты ж пес хохляцкий — я тебе покажу кацапа! — схопив Даня за волосся і вдарив головою об підлогу. У того перед очима попливли жовті кола. Немов здалеку чув, як хтось закричав, як стягували з нього Микиту.

Потім в обличчя бризнули холодною водою.

До ранку пролежав із розплющеними очима — щойно заплющував, здавалося — підлога хитається, неначе на хвилях. Боявся, що не переболить голова і в нього не вистачить сили відстояти відправу. Дивувався, бо поруч усі швидко позасинали, а Микита знову захропів.

У церкві їх поставили в один ряд, а перед цим роззули й під ноги постелили довгий рушник із домотканого полотна. Данило опинився скраю, рушника йому не вистачило, і він босий стояв на підлозі. Може, тому що ногам було холодно, почувався краще, ніж думав. А коли почали читати акафіст по освяченні води, відчув, як у голові посвітліло й ніби додалося сили.

Коли прочитали молитву й першого юнака стали поїти свяченою водою, Данило перехрестився й відбив глибокий поклон. Поки до нього дійшла черга, відбив сім поклонів. Розгубився, бо сам Антоній поклав руку на його плече.

— Воістину, ти скарб, хлопче. Ті он, — кивнув на майбутніх іноків, — лише хрестяться, а ти устигаєш іще й поклони відбивати. — Подумав, посміхнувся самими очима. — Бути тобі Смарагдом.

Коли прочитали молитву на одягання підрясника, замість імені Данило прозвучало — Смарагд.

Закінчилася служба, і всі вийшли на подвір’я, де вітали одне одного зі святом, іноків — теж, пригощалися хлібом і квасом.

— А де Смарагд? — почув Данило й не відразу зрозумів, що то запитують його. — Нехай води принесе.

Коли зрозумів, хотів узяти відро, та Олексій притримав:

— Хтось інший принесе. Звикай до нового імені й до свого стану. І не завжди ображайся, якщо тебе ображають. Краще подумай, чому ображають, може, так і треба.

— Хохлом обзивати? — глянув Данило в обличчя Олексію. — Отут, у мене вдома?

— Хто ж нам винен, що ми хохли, — уже тихіше промовив Олексій, бо Антоній підгукував до себе новоспечених іноків. Кожного привітав окремо, кожному дав по п’ятдесят карбованців, лише Данилові не дав.

— Ті — олухи безголосі, їм треба, а ти, Смарагде, заробиш своїм голосом. Поїхали зі мною, будеш моїм псаломщиком. — Погляд ковзнув по юнаковому зношеному одягу, і Антоній спохмурнів. — Бідуєш, а я думав — ти проворніший. Зайдеш до мене.

Після того як усі розійшлися, Данило зайшов до архімандрита в будиночок. Той зустрів його привітно, дістав із чималої сумки майже нові шкіряні черевики.

— Ану ж, поміряй. Підходять, от і добре. — Витяг дві нові сорочки: — Це теж тобі.

Данило зніяковів від таких подарунків і не встиг подякувати, як Антоній запитав:

— Ну, що, Новосибірськ — не Київ, але нашому брату дихається там вільніше.

— Дякую, — Данило шанобливо схилив голову. — За все дякую. Тільки б я хотів іще тут…

— Ну, дивися… — перебив його розчаровано Антоній, махнув рукою. — Іди. Ні, почекай! — гукнув, коли Дань уже відчинив двері. — Не спокушай долю, Смарагде, бо двічі вона тобі не посміхнеться.

Данило прийшов додому в підряснику, стомлений і щасливий. Кортіло, щоб його побачив Петро, але того вдома не було. Подумав, що він, напевне, у монастирі. Знав, що туди йти не варто, але бажання показатися в підряснику перемогло.

У Лаврі за той час, поки він сюди не приходив, нічого не змінилося, хоча, коли ступив на подвір’я, відчув, як десь усередині ворухнулося сумління. Не пройшов і кількох кроків, як позаду хтось ухопив його за підрясник. Обернувся — перед ним стояв Пафнутій.

— А це де на тобі взялося? — Пафнутій здивовано дивився на підрясник.

— Узялося та й прийшлося, — пожартував Данило.

А Пафнутій докірливо похитав головою:

— Гарячий ти, хлопче. У нас тільки в Лаврі надягають підрясник. А тобі хто надів?

— Не скажу.

Хотів повернутися й піти, але Пафнутій узяв його за руку.

— Тобі треба достригтися, але тут, у Лаврі. Ходімо зі мною. — Привів Данила в невеличку комірчину якогось господарського приміщення, де щось робив схнігумен Агапіт. Завів, штовхнув на саморобний стілець: — Посидь отут. І не доведи Господи, щоб тебе Іанофан побачив.

Агапіта Данило знав мало. Той гарно співав, але, як і Стефан, тримався від усіх осторонь і мало вкидався у розмови. Він нічого не запитував, тільки глянув на Данила і сказав:

— Тобі треба достригтися.

Данило здивувався, бо тільки-но почув те саме від Пафнутія.

— А хто мене постриже, хто захоче? — запитав із викликом.

Агапіт неголосно засміявся:

— Знайдуться ножиці, аби овечка була. А ти поки що мовчи, що тобі підрясник на Почайницькій одягли. — Знову засміявся, побачивши здивування на обличчі Данила. — Гріха від того не буде, а неприємності — чималі. Яке ім’я вони тобі дали?

— Смарагдом назвали. Я, мабуть, із цим іменем і умру — воно мені до душі. І люди, що дали мені це ім’я, теж до душі, — говорив так, мов докоряв за щось Агапіту.

— Молодий ти, — почухав потилицю Агапіт. — У Лаврі поки… Ну, та прийде час, і тут усе по-іншому буде.

— Отче, — Данило глянув довірливо на схнігумена, — я дуже хочу бути ченцем. Я вирішив… Я буду Смарагдом.

— Не гарячкуй, іч який. Смарагдом, Смарагдом, — пробурмотів собі під ніс незадоволено Агапіт, — шукай одяг. — Визирнув у розчинені двері й потім трохи причинив.

— А хто мене постриже? — не повірив Данило. Агапіт у відповідь лише посміхнувся. — Отче, невже ви мене пострижете?

— Шукай одяг, а зараз не дури мені голову. Виглянь у двері: як Пафнутій товчеться у дворі, то йди сміло, а якщо немає, то посидь іще.

Данило обережно визирнув — Пафнутій стояв віддалік і з кимсь розмовляв. Побачив, що хлопець визирає у двері, й непомітно кивнув головою на вихід.

У неділю Данило знову пішов на Почайницьку. У церкві низько всім поклонився і став на своє місце біля дверей. Після відправи довго блукав містом, а потім пішов додому. Петро, що ночував невідомо де, цього разу був удома.

- Їсти хочеш? — запитав, щойно Данило зайшов у двері. — Давай пообідаємо та поговоримо трохи, а то живемо на одних метрах і по тижню не бачимося.

— Так ви ж он скільки не ночуєте вдома, — дорікнув Данило. — Хоч би сказали, куди ходите, щоб я нічого не думав.

— Сказати — скажу, а ти сідай до столу. Хоч борщ твій і смачний, але я дещо і в магазині прихопив. Ти що будеш — вино чи горілку?

- І пиво також, — пожартував Данило, потім відповів серйозніше: — Нічого не буду — у мене «сухий» закон.

— Воно ж то добре, — Петро відкоркував пляшку горілки, — але ж мені самому… — Підсунув чарку Данилові: — Давай хоч на мізинець наллю?…

Той нехотя підставив чарку.

— Я чув, — завів першим розмову Петро, коли вони випили, — ти хочеш постригтися. — Данило на ці слова нічого не відповів, але псаломщик і не чекав відповіді. — Що у старовірів підрясник надів — у тому немає гріха. Але, коли вже у Лаврі дострижуть, старовірська братія тебе не прийме. Та й сам ти туди не підеш. Давай іще по одній? — взявся за пляшку, але Данило заперечливо хитнув головою й відсунув чарку. — Як хочеш, а я, грішний, вип’ю. У мене, брате Даниле, чи як там тебе звуть старовіри — Смарагдом наче? Іч, красиво вміють. У Лаврі так не назвуть. Так, я про що — я про те, що сьогодні у мене подія. Думаєш, чого це я п’ю? — посміхнувся, сам собі налив і випив. Поставив чарку на стіл, відламав шматочок хліба. — У мене сьогодні третій онук народився.

— Що? — не повірив Данило. — Онук? А де він у вас узявся?

Петро хмикнув і задиристо блиснув очима:

- Із тих воріт, що і весь білий світ.

— Ні, я серйозно, — не повірив хлопець, — ви ж ніколи нічого такого не розповідали.

— Як хочеш — розповім. Тільки той — за внука, га? — прохально глянув на Данила: — Я ж не алкоголік, щоб сам… Давай за внука.

Коли випили, якусь хвилину мовчки їли, потім Петро відсунув тарілку, поставив лікоть на стіл і підпер голову рукою. Задумливо подивився у вікно, потім — на Данила:

— Тебе за тиждень-два пострижуть, а ти… Ти хоч знаєш, що таке жінка?

Дань густо почервонів й опустив очі в порожню тарілку.

— Отож, — посміхнувся задоволено Петро. — А в мене їх аж дві і дітей четверо. Не віриш? А ти думаєш, де це я ночую? То в однієї, то в другої.

- І вони вас не женуть? — Данило недовірливо засміявся.

— Молодші були — єрепенилися. А тепер — кому вони потрібні. І діти… Раніше соромилися, що батько псаломщик. А зараз тільки й дивляться, аби копійку приніс.

— Як же ви… Це ж гріх. — Данило сумнівався у Петровій розповіді.

— Це тобі гріх буде. Я ще півчарочки, — уже випив сам, не запрошуючи Даня. — Гірка, як наша доля. Годі. Я, брате, у ченці не стрижений, а що до жінок ходжу, то це таке — не согрішиш, не покаєшся. А тобі не можна. Припече душу і… і плоть, бо ще молодий, — затанцюєш тоді сибірську полєчку. Я тобі ніхто — можеш не слухати, але даремно ти отак, у двадцять років сутану на себе натягуєш. Згадаєш мене… Я не відмовляю, ні, — втупив у Данила посоловілі очі, — я тільки кажу, як воно є. — Підняв палець угору і промовив повчально: — Шлях монашествующих — це щоденний хрест, розпинання самого себе. Це, Даниле-Смарагде, — мученичество, — опустив руку. — Ну, перем’яло тебе в тому Афганістані — вичухаєш, не один ти такий. Поглянь на себе — жінки тебе очима пожирають, думаєш, я не бачив. Це ти сліпий чи дурний по молодості літ. Голос, як у Козловського, а він собі ради не дасть у цьому світі.

Данило слухав Петра і мовчав, бо не хотів заперечувати й не хотів доводити, що з того світу не вертаються зі щербатою душею. Тільки коли псаломщик замовк і очікувально втупився в його обличчя, промовив неголосно:

— Не всі дороги ми обираємо. Інколи дороги обирають нас.

— Розумний, — буркнув незадоволено Петро. — Тобі ж хотілося краще.

Кілька тижнів ходив то на Почайницьку, то в Лавру. Треба було визначитися, а він не міг. Його тягло до старовірів і з однаковою силою притягували Печерські пагорби. І коли до нього підійшов Агапіт і спитав, чи знайшов одяг, Данило розгубився.

— Ще ні. Не знайшов, — винувато глянув на схнігумена.

— Може, й не шукав? — у голосі ченця було розчарування.

— Не шукав, — признався юнак.

— А я думав — на Іоана Богослова тебе дострижемо, — зронив Агапіт. — Ну, дивися…

— Це ж завтра. Де я так швидко знайду той одяг? — загарячкував Данило.

— Та… Я щось дам, щось — Стефан. У Пафнутія спитай, а більше ні до кого не підходь, — попередив схнігумен і несподівано по-змовницьки підморгнув.

Пафнутій дав свою рясу й сорочку, мантію приніс Агапіт, а кімнатні тапочки й парамон подарував Стефан. Усе було тіснувате, не по зросту. Коли Данило одягнувся, мимоволі подумав: «Одягли, мов Кіндрата в пір’я». Посміхнувся, глянув на Агапіта — той також ледь стримував посмішку.

Увечері, коли в Лаврі вже нікого не було, Агапіт сам постриг Данила в ченці. І, вже як читав молитву, хлопець почув:

— Брат наш Варфоломій.

Тієї ночі йому не спалося. Петро знову вдома не ночував, і Данилові ні з ким було поділитися радістю. Лежав і думав про завтрашній день. Не хотів більше критися перед Іанофаном, хотів почуватися нарівні з іншими ченцями. Чернечий одяг тепер віддалив його не тільки від світу, а й від усього, що було вчора. Відверто радів із того, що може поїхати в інші монастирі, більше побачити й зрозуміти і світ не наздожене його своєю суєтністю, викривленим відображенням того, яким би мав бути. Образ Мирослави теж ніби стерся і вже проступав нечітко, тільки слабенько відлунював пережитим спалахом першого кохання. Данило вже не сумував, коли згадував дівчину, і намагався не зазирати в ту частинку свого серця, де ще жили її очі.

Наступного дня, задовго до початку відправи, стояв на подвір’ї монастиря, чекаючи, поки прийде архімандрит. Щойно побачив, підійшов, опустився перед ним на коліна, схилив покірно голову й попросив:

— Владико святий, благословіть.

У відповідь була мовчанка.

— Владико святий, благословіть, — попросив удруге.

— Я не владика і не архієрей, — почув ледве стримуваний гнів. — А ти — самозванець. Геть звідси!

— Я хочу бути тут, а коли… а коли ви женете, — підняв голову й несміливо глянув Іанофану в обличчя — воно було таким лютим, що в Данила аж мурахи побігли по шкірі. — А коли ви женете мене, — промовив, затинаючись, — то напишіть, будь ласка, документ, що я прийняв постриг і…

— А хто тебе постриг? — перебив архімандрит, пронизуючи наскрізь очима.

Данило не відповів, лише знову опустив голову.

— Агапіт? — допитувався Іанофан. — А хто ж іще, — відповів сам собі. — Цей дурник і коня постриже.

— Він — старець, — спробував Данило заступитися за схнігумена.

— Всі старці. Але я тут головний. І твоєї ноги у Лаврі більше не буде. Це тобі не базар і не циганський табір. І не попадайся мені більше на очі, — обминув ченця, що стояв на колінах, і швидко пішов.

Але на другий день архімандрит побачив Данила знову, тільки той уже не став перед ним на коліна і не опустив голови. Привітався й попросив:

— Дайте мені документ, що я чернець, і я піду.

— Документ? — перепитав Іанофан із насмішкою в голосі. — Документ випишуть у міліції, куди я зараз подзвоню і скажу, що ти нас обікрав.

— Що? — не зрозумів Данило.

— Геть звідси! — крикнув на все подвір’я архімандрит, вказуючи рукою на вихід. А потім уже тихіше: — Багато вас тут, сволоти всякої, вештається, із невмитими пиками до Бога лізе. Пішов звідси — я сказав.

Данило пильно подивився йому в очі й несподівано посміхнувся:

— Дякую за таке «благословення». Я і справді піду. Та колись ми обидва станемо перед Господом.

— Що ти там іще…

Юнак не дослухав, повернувся й пішов. Біля виходу його наздогнав Пафнутій, поклав руку на плече:

— Не гарячкуй, брате, потерпи. Куди ти підеш?

— Куди очі дивляться, — і, спираючись на палицю, вийшов за територію Лаври.

Частина 2

Цей докучливий дощ діймав отця Варфоломія до самих кісток, що тепер занудливо боліли, і він знову мусив ходити з костуром.

— Ви, батюшко, геть намокли. Не дай Боже зляжете, — маленького зросту, швидка в рухах жінка зайшла до хати слідом за Варфоломієм. — Осьде юшка гаряча, поїжте. — Поставила глиняне горнятко на стіл, зняла кришку, і в кімнаті смачно запахло вареною стравою. Побачила, як батюшка вдячно посміхнувся, і теж посміхнулася.

— Дякую, Ганно. Я поїм. Тільки переодягнуся, бо й справді трохи намок, — сказав і вийшов у другу кімнату.

— Трохи намок, — буркнула жінка стиха. — Мокрий як хлющ. У людей совісті немає, — промовила голосніше, щоб чути було й батюшці. — Ветеринар без діла спивається, а вони батюшку доконують.

— У Григорчуків корову здуло, — ніби виправдовувався Варфоломій із іншої кімнати, — ледве врятували. Довелося бік пробивати.

Але Ганну це не схвилювало, і вона знову незадоволено промовила:

— А ветеринар у селі нащо? Так йому ж платити треба, а батюшка «за спасибі» прийде.

— Ви не праві, Ганно. — Варфоломій переодягнувся і вийшов із кімнати, витираючи рушником намокле волосся. — Люди не платять, бо в них грошей немає, а мені платити й не потрібно. Я радий з того, що у Григорчукової малечі є молоко.

— У тих дітей, батюшко, є не тільки молоко. Дай Боже, щоб у всіх на столі було, як у них. — Ганні хотілося дочекатися, коли батюшка сяде їсти. — Григорчук по заробітках мотається, долари додому привозить. Та що там казати, — безнадійно махнула рукою, — у кого бідність — останнє віддасть і посовіститься у таку погоду чоловіка займати.

— Але ж комусь треба було йти — хоч дощ, хоч не дощ. — Батюшка вдячно кивнув жінці, помолився пошепки, перехрестився і сів до столу.

Ганна постояла ще трохи й хотіла йти, але на порозі спинилася:

— Вам пенсія була, то я забрала. Зараз принесу.

— Не спішіть, — зупинив її Варфоломій. — Я вже домовився з Миколою Остапенком — він у церкві перев’яже вікна. Цих грошей замало, та Микола казав, що почекає.

— Добре, — погодилася жінка. — Тільки ж ви говорили, що з пенсії хрестильницю перефарбуєте. Ну, та нічого, хрестильниця і так постоїть.

Юшка була смачною, і батюшка добавив іще. У тарілку впало мале рибеня, і він посміхнувся — знову Сашко просидів із вудочкою під дощем. Риба, мабуть, не ловилася, але ж баба точно наказала йому з порожніми руками додому не вертатися.

Варфоломій посміхався, як посміхався завжди, коли думав про цього хлопчика. Кинутий матір’ю, він жив коло баби й горнувся до батюшки, як горнуться сироти до тих, хто не шкодує для них свого серця. Чернець Варфоломій не шкодував, бо Сашко ріс на його очах. І не раз серед ночі Ганна стукала до нього у вікно:

— Батюшко, малий горить, видно, застудився.

Він швидко одягався і йшов через дорогу до хати, де жила ця вже немолода жінка. Просиджував коло хлопчика ніч, а було, й до ранку носив на руках.

Сашкові на Спаса виповниться дванадцять. Часто Варфоломій подовгу простоював на колінах, випрошуючи у Бога долі для цієї дитини. Бо хлопчик вріс у його душу, і вона завжди щеміла тривогою, коли думав про малого. Тому й молився. І боявся, що одного разу Ганнина дочка захоче забрати сина у місто. Його б воля — він би ніколи не відпускав хлопчика від себе.

Поїв, подякував Богу і прибрав посуд. Це був чоловік років тридцяти п’яти, а то й більше. Довге кучеряве волосся охайно зв’язане на потилиці, колись чорне, тепер посріблене сивиною. Борода теж кучерявилася, і теж у багатьох місцях сріблясто. Високий, він змужнів, іще поширшав у плечах, і мало хто тепер міг упізнати в ньому того Даня, що колись, ніби вдруге поранений, вийшов із Печерської Лаври. Тільки очі такі ж прозоро-блакитні, та ще, як і раніше, особливо перед негодою, ходив, спираючись на палицю. Весь у чорному, віддалік він здавався якоюсь міфічною фігурою, яка невідомо чому з’явилася у двадцять першому столітті в цьому невеликому селі.

Сашко несміливо шкрябнув у двері. Несміливо, бо завжди боявся прийти невчасно й потурбувати.

— Заходь, чого ти? — запрошував отець Варфоломій, не стримуючи радісної посмішки назустріч.

— А можна? — просовував у двері біляву голівку хлопчик.

— Який ти у мене боязкий, — легенько докоряв батюшка, бо Сашко і справді був полохливий: гляне баба на нього не так — він уже злякано закліпає віями, а ще як прикрикне — туманіють сльозами сині оченята, і годі спинити. Баба й сама тоді нічому не рада.

- І що воно за дитина така? — не раз жалілася Варфоломію. — Чужі он — батько лозиною усіче, й нічого: переплаче, пересидить у кущах і знову за своє. А цьому слова сказати не можна.

— Слова теж січуть не згірш лозини, — говорив чернець невесело. — Тільки лозина по тілу січе, а слово — по серцю.

Ганна хоча й не завжди розуміла сказане, але згоджувалася, проте інколи не стримувалася, і тулився Сашко за повіткою, ховаючи від усіх свою скривджену душу, бо вже соромився сліз, але ще не вмів не плакати.

— Проходь, не стій у порозі, — запросив батюшка хлопчика й підвівся. Поклав теплу долоню на стрижену біляву голову. — Спасибі за рибу, але щоб не сидів більше коло річки під дощем, добре?

Сашко зашарівся й аж ніби розцвів оченятами. Кивнув, згоджуючись:

— Добре. Тільки під дощем гарно сидіти. І мені тепло. Аби лишень риба клювала. А знаєте, кого я сьогодні зустрів? — підняв обличчя догори, бо ще мусив задирати голову, коли говорив із батюшкою.

— Ну? — отець Варфоломій поставив Сашкові стільця і сам сів навпроти.

— Нову вчительку, — сказав хлопчик так урочисто, що батюшка не стримав посмішки. Хоча й розумів, що для села зі школою-восьмирічкою, де у перших класах вчилося по кілька учнів і їх зводили зі старшими, бо не було вчителів, не було зарплати у вчителів — не було нічого для сільської освіти, — це неабияка подія. — Красива, — світилися очі у хлопчика, — і зі мною привіталася, і спитала, у якому класі я вчуся.

Батюшка і сам зрадів, бо там, де школа стояла із навхрест забитими вікнами, у нього стискалося серце — ще трохи, і на місці села стане порожньо, мов на попелищі.

— Вона буде вчити російської мови й літератури, чи той, — виправився, — зарубіжної — я ще не знаю, бо це хлопці говорили.

— От і добре, — батюшка шаснув до кишені підрясника й розчаровано витяг руку — кишеня була порожня, бо всі цукерки віддав Григорчуковим дітям. — Немає, — трохи зніяковів, — та нічого, ти вже у мене великий — он як за літо виріс.

На ці слова Сашко запишався, мов дівчинка, бо таки підріс і радів із того, що навіть батюшка це помітив. Та обличчя Варфоломія посерйознішало:

— Підріс чимало, тільки в чому ж ти до школи тепер підеш?

— А в мене є, — махнув рукою безтурботно хлопчик. — Треба старе доношувати, бо на кожен раз не накупишся, — повторив завчено бабині слова. — І хіба мені багато треба? — глянув батюшці в очі, бо за виразом тих очей навчився вивіряти ціну сказаному. — Так, аби в чім переходити.

Але погляд батюшки цього разу був серйозним.

— Ні, Сашко, — і голос посерйознішав. — До школи не можна йти аби в чім, бо школа — то храм пізнання, а в храм люди одягаються пристойно.

— Який то храм? Наша церква — храм. У школі хлопці б’ються, курять спідтишка й матюкаються. А вчителі кричать, ще й обзиваються. Ви ж у церкві не кричите, а як гарно… — хлопчик зам’явся і зніяковів, — вас усі слухають. — Замовк, винувато закліпав очима через те, що заперечив Варфоломію, хоча дуже любив такі хвилини, коли вони розмовляли тільки удвох. Любив відчувати на своїй голові велику теплу долоню, дивитися в очі, які ніколи не лукавили.

— Хороший учитель теж не кричить, а всі його слухають, — промовив повчально батюшка, і Сашко мовчки кивнув головою. — У такого вчителя учні предмет знають й уроки не прогулюють. Тільки ж не всі вчителі однакові, зате в кожного є ті знання, за якими ти йдеш до школи. От і бери їх. А що хлопці б’ються й курять, так до церкви теж різні люди йдуть, головне — якими вони звідти виходять. І не можна занехаюватися: ні зовні, ні в душі. І до школи треба йти охайному, як і до кожного храму.

— Але ж Слово Боже учить: «Будьте задоволені тим, що є». І у Святому Письмі сказано: «Нехай буде окрасою вашою не зовнішнє заплітання волосся, не золоті убори чи нарядність в одягу».

Сашко схвильовано глянув на батюшку, але той у відповідь посміхнувся:

— Бачу, ти у мене молодець. Тільки вдягатися охайно — це не гріх. Це одна з потреб людини, адже Господь створив її за своїм образом і за своєю подобою. Зрозумів?

— Зрозумів, — слухняно, мов на уроці, погодився хлопчик і запитав: — А коли ви вже дозволите прислуговувати у церкві?

Останнім часом Сашко не раз запитував про це у батюшки. Той у відповідь лише посміхався і легенько куйовдив білявого чубчика: «Почекай». І цього разу посміхнувся, але відповів:

— Уже скоро.

Ганна теж не раз допитувалася, коли він забере онука служкою до церкви. Їй батюшка відповідав: «Іще рано, нехай підросте».

— Ага, — ображалася та, — доросте, що піде по дурних стежках. У других он батьки, не те що баба сама, і то в шкоду лізуть, а мій…

— Отець Небесний не допустить, щоб Сашко пішов по путі неправедному, — відповідав їй на те Варфоломій. — Ви ж бачите, яка він хороша дитина. І людина з нього виросте хороша.

— Дай-то Господи, — хрестилася побожно Ганна. — Тільки ж, коли б він біля церкви ріс, на серці було б спокійніше.

Сашко пішов, а Варфоломій так і сидів. «Погано. Дитина росте без батьків, — думалося мимоволі, тільки мляво думалося, ніби нехотя. — Але ж скільки діток ростуть при батьках, що калічать їхню душу змалечку… Таку ось душу легко скалічити». Хай би ніхто йому не заважав — він би сам виростив Сашка, як сина. «Ого! — вигукнув подумки. — Це вже треба молитву прочитати, бо почнеться скавучання». Підвівся, узяв книгу, розгорнув і втупився в текст. Перебігав очима слова, але розум не сприймав прочитаного. Перестав читати, заплющив очі й прошепотів:

— Помилуй мене, Господи, падшого й засмученого.

Не допомогло. Знову щось мучило отця Варфоломія, гнітило душу, і так гнітило, що він зойкнув уголос:

— Чи я сам собі вже набрид, чи Господу?

Не знати, хмарило чи сутеніло, — він втратив відчуття реальності. Добре, що ніхто не йшов до хати, бо сутінки за вікном ніби заповнювали і його душу, і Варфоломій страждав. Страждав, що не міг звільнитися від мирської суєти, не міг усамітнитися, бо жив серед людей і часто його розум був у полоні їхнього життя, а не того духовного, до якого поривався й через що прийняв чернецтво. «Тікай від людей, і спасешся», — скільки повторював за Серафимом Саровським. Але навіть сам собі не міг відповісти, що його тримає серед оцієї сільської бідності й вимирання.

Не раз стояв неподалік від труни, у якій лежало вироблене, висушене хворобами тіло, і не раз із тугою думав, що у світі поменшало на одну гарну людину. Аж ніби фізично відчував, як цей великий земний простір дрібнішає в доброті своїй, біднішає на духовність. І від бездуховності, ніби від вселенської посухи, міліє джерело його чистоти і святості. У такі хвилини отцю Варфоломію допомагала молитва. А тепер ось не допомагала. І не знав — чому. Хоча ні — знав, тільки не хотів признаватися ні собі, ні комусь іншому. Кому? Зі смертю Маріуци не стало жодної людини, яка б могла побачити за чорним підрясником стражденну душу. І не тільки побачити, а й виправдати. «Ми ж люди по єству, і ти, онучку, — людина, — говорила не раз стара жінка. — Скільки завгодно затуляйся від світу своєю рясою — не затулишся і не відгородишся». Він заперечував: «Той, хто не відмовився від усього сущого в житті, не може бути монахом». А вона скрутно хитала головою: «От і будь монахом, не печися нічим. А що — не виходить у тебе?»

Іще б виходило. Як він страждав, коли почув про її смерть… Хоча його душа стрепенулася саме тоді, коли Маріуца дихнула востаннє.

Була неділя, і він правив у церкві. Із п’яти проскур чотири молилися за живих, а п’ята — за мертвих. Поминаючи Маріуцу серед живих, діставав часточку із четвертої проскури і вколов маленьким списом палець. Кров задзюркотіла з ранки так, що він розгубився: «Не дай, Боже, попаде на рясу чи жертовник». Вражений, подумав, що десь пішла з життя його рідна кров. «Маріуца! Маріуца!» — забухкало у скронях. Узяв п’яту проскуру, почав витягувати часточку за мертвих: «Зі святими упокой, Христє душе, раби твоєї Маріуци», — промовив і збілів. Вийшов із вівтаря, і люди, що були тоді в церкві, побачили, як він змінився на обличчі. «Щось не так із батюшкою», — почув притишені голоси. До нього підійшла псаломщиця:

— Вам погано? — запитала стурбовано.

— Нічого, — заспокоїв. — То ось палець уколов.

Ледве відслужив службу, а надвечір побачив біля свого двору батькову машину й меншого брата.

— Я за тобою, — привітався той здалеку, — збирайся швидше, поїдемо — баба померла сьогодні.

Дорогою весь час мовчали. Варфоломій не раз поглядав на брата й думав про те, що рідні по батькові, насправді вони були чужими, як чужими бувають люди, котрих нічого в житті не об’єднує, окрім нав’язаного випадком народження.

На батьковому подвір’ї щось робили чоловіки, метушилися жінки. У хаті Мартина сім’я і кілька сусідів стояли та сиділи на стільцях біля покійниці. Вони здивовано спостерігали, як Варфоломій постояв у дверях, а потім пройшов і зробив три земні поклони перед труною.

— Мало йому в церкві, він і тут поклони б’є, — почув батькові слова, які не заглушило монотонне бубоніння псалтирщиці.

Григорій іще сказав щось уїдливе. Син обернувся:

— Тату, люди ж моляться.

Батько глянув на нього очима, крізь які вже давно не пробивалося жодне почуття, і скривився:

— Моляться не моляться, ряси повдягають, а назавтра — бандити. Наплодила вас демократія, шахраїв і босоти всякої. Краще б ти з ними на нарах сидів, ніж отак…

— Тату, що ви кажете? — підійшов син зовсім близько. — Отямтеся, померла ваша мати.

Бліде обличчя нервово смикнулося, батько те побачив і промовив насмішкувато:

— Ще заплач. Розіграй тут при всіх комедію.

Варфоломій нічого не сказав, повернувся і знову підійшов до труни, опустився на коліна й почав молитися. Думав, за молитвою трохи відхлине той біль, що рвав його душу. Даремно. У пам’яті пропливало все, що було позв’язане у його житті з Маріуцою. І все єство кричало, що не стало єдиної людини, яка його любила. Мусив би ховати сльози, але вони текли по обличчю, і він не стримував, навіть не витирав, тільки голову опустив низько на груди.

І на другий день стояв на колінах, аж поки батько не штовхнув у спину:

— Вставай уже, артист. Виносити треба.

Біля кладовища було мокро і грязько — недавно пройшов дощ, але він того не помітив. Коли труну знімали з машини, знову відбив три земні поклони.

— Видно, звихнувся, — почув за собою молодий жіночий голос.

— Ну, чого ти? — заперечила старша жінка. — Не бачиш — він же монах і все робить по закону… тому, їхньому, монашому.

— Ага, — хмикнув перший голос, — у день по-монашому, а вночі по-нашому.

Варфоломію запекло в душі від цих слів, але він не обернувся, тільки набрав повні легені повітря й видихнув.

Скоро там, де була яма, виріс горбок із глини й піску, і Варфоломій відчув у собі глуху порожнечу. Та порожнеча з кожною хвилиною розросталася, і не тільки всередині, а й зовні.

Ночував у кімнаті сам. Старший брат на похорон не приїхав, чому — того ніхто не знав, хоча йому й посилали телеграму в Білорусь, де він залишився після служби в армії.

Спочатку брати листувалися, а потім добре, коли озивалися один до одного раз на рік. «Мені ваша демократія здається нічним кошмаром, — писав Юрко в останньому листі. — А у нас порядок і люди не озвіріли від злиднів і того беззаконня, що робиться в Україні. Переїжджай сюди, — кликав уже вкотре. — Тут християнство у більшій пошані, ніж будь-де…» На той останній лист Варфоломій іще не відповів і тепер подумки дорікав брату, що не приїхав. Може б, йому легше було сьогодні отут. Нараз двері кімнати відчинилися, увійшла сестра, увімкнула світло і глянула на нього з ненавистю.

— Це тільки ти — більше нікому! — вигукнула крізь сльози.

— Що? — не зрозумів Варфоломій і сів на ліжку.

— Я все перешукала! — кричала сестра. — Це ти вкрав бабине намисто. Більше нікому!

Варфоломій сумно посміхнувся. Сестра була набагато молодшою від нього, схожою на Марту, і не тільки зовні. Від батька в неї нічого не було. «І де б воно взялося?» — промовив подумки.

— Чого ти шкіришся? — не вгавала молода жінка. — Признавайся, куди намисто подівав?

— Воно і справді у мене, — промовив тихо. — Уже рік, як у мене.

— Не бреши! — крикнула сестра. — Я його недавно бачила.

— Це ти не бреши, — він мимоволі підвищив голос. — Мені його торік баба сама віддала.

— Як це? — розгубилася сестра і скривилася плакати. — Ми ж усі їй онуки однакові… — Сльози бризнули з очей, і вона знову закричала: — А ти знаєш, скільки воно коштує, — там же три разки старовинного бурштину!

— Знаю. — Варфоломій байдуже дивився на людину, яку доля наділила йому в сестри. — Тільки ціна у нас із тобою різна. І моя тобі не підходить.

— Меле казна-що, — схлипнула жалібно сестра. — Ти краще скажи — віддаси мені намисто чи ні?

Варфоломій знову сумно посміхнувся:

— Віддам. Тільки з кожного разка візьму собі по намистині, які сам схочу.

Сестра спочатку хотіла заперечити, але передумала й мовчки вийшла з кімнати.

Уже не один рік минув, відколи поховали Маріуцу, а порожнеча в душі залишалася, і ніяк було її заповнити чи витіснити. І часто до грудей підступала туга, й він подовгу стояв на колінах, подовгу молився і просив прощення у Господа за падіння духу. Лише відчуття потрібності людям рятувало його від нього самого. З радістю хрестив немовлят, із сумом проводжав, коли хтось залишав мирську суєту. Однаково поспішав, чи то кликали до хворої людини, чи тварини. Але сам не чекав від людей ні вдячності, ні ще чогось, що б служило стимулом у роздаванні самого себе. Радів із того, що церква, у якій служив, ніколи не була порожньою. І на кліросі в нього співали не самі бабусі, а й молодь. Часто у свята до церкви приїжджали прихожани з інших сіл, де були свої церкви і правили свої батюшки. Хоча й не раз через це мав прикрі розмови.

Якось зайшла Ганна й показала рукою на вікно:

— Батюшко, до вас машина приїхала. Видно, священик, бо схожий, тільки машина, як у нинішніх спекулянтів.

Варфоломій сидів за вишивкою й не відразу підняв голову, щоб подивитися у вікно. Вишивав багато й уміло. Його вишивки прикрашали церкву, святкову рясу він теж розшив сам і з того дуже радів. Але одну вишивку не любила Ганна — ту, що висіла на стіні. На ній були темно-коричневі гори й на тонких стебельцях ріс мак. Вітер зірвав пелюстки, і вони кудись летіли. Летіли на передньому плані картини, й тому здавалися великими краплинами крові. «Нащо таке вишивати, глянеш — і не по собі стає», — не раз думала жінка, але вголос ніколи нічого не говорила, бо знала, скільки часу й праці уклав батюшка в ту картину.

- Іде в хату, може, мені щось зготувати, — відступила до дверей, — а то наче незручно?

— Побачимо. — Батюшка не дуже зрадів незваному гостю, у якому впізнав отця Василя із сусідньої парафії.

Не стукаючи, той рвучко відчинив двері, привітався і здивовано втупився у вишивку, яку Варфоломій тримав у руках. Перевів погляд на Ганну й аж потім спохватився й перехрестився на ікони. Варфоломій відклав роботу й піднявся священику назустріч.

— Може, чаю? — запитав швидше з чемності, бо побачив, як гість сів на краєчок дивана, нетерпляче глянув на Ганну, потім — на нього.

— Дякую, але в мене розмова, — провів поглядом жінку, що поспіхом вийшла з хати. — Я хотів запросити до себе додому. Посидимо, поговоримо. Нам є про що поговорити.

Варфоломій одягнувся й разом із гостем вийшов на вулицю.

Господар сріблястого «вольво» чимось нагадував свій автомобіль: надміру розповнілий, хоча роками й молодший від Варфоломія, у мирському одязі, де на всіх кишенях були нацяцьковані «лямблі». Лисина отця Василя теж нагадувала верх автомобіля, а водянисті, без виразу очі так і просилися у порівняння з вимкненими фарами. Коли підходили до машини, священик витяг із кишені якусь цяцьку, натиснув на кнопку, автомобіль верескнув на всю вулицю, і в дверцятах щось приглушено клацнуло. Перелякані тим несподіваним вереском, в усі боки розлетілися кури, що греблися на дорозі, а в сусідніх дворах несамовито залементували собаки.

Машина різко зрушила з місця, залишаючи за собою довгий хвіст куряви. І за селом той хвіст не зменшився, бо їхали навпростець по ґрунтовій дорозі, що була ніби прорізана між кукурудзяним полем.

— Чув недавно по радіо, як виступав один гуморист, — першим заговорив отець Василь і процитував:

Якщо ти слюсар чи вантажник І раптом «вольво» десь уздрів, То поцілуй його в багажник, Якщо не маєш долярів.

— Га, Варфоломію, це про тебе також! — вигукнув насмішкувато. — Хіба тобі не хотілося б мати отаку власну машину? — легенько ляснув долонею по керму й засміявся. — Це сьогодні не розкіш, а виробнича необхідність. Чого мовчиш, може, не так?

— Моя справа — служити Господу, а не мамоні, — неголосно відповів Варфоломій.

— Ой-йо-йой, які ми правильні, — скривилося обличчя у Василя. — А я, по-твоєму, служу мамоні, що купив собі тачку? — Він пригальмував і об’їхав велику, на всю дорогу, калюжу. Об’їжджаючи, виложив у багнюку цілу дорогу кукурудзиння. — Я, по-твоєму, служу не Господу?

— Хто я такий, щоб визначати, кому ви служите? — Варфоломій не сприйняв Василеве «ти» і не сприйняв тону нав’язаної розмови. — Кожен із нас своїм шляхом іде до Бога.

— Точно! — радісно вигукнув Василь, але в тому вигуку була неприхована зневага. — Тільки ти ідеш пішки, а я на автомобілі.

Варфоломій теж посміхнувся і промовив нарочито співчутливо:

— Справді, пішому довше йти, а на «вольво» швидше потрапляють до Бога.

Василеве обличчя побуряковіло, він голосно засопів, але нічого не сказав, лише з силою натиснув на газ, і легковик помчав до села на ще більшій швидкості.

Здалеку між деревами бовваніла церква вицвілим на сонці й вимитим дощами куполом. А при в’їзді в село за високим муром піднімався двоповерховий будинок, чимось схожий на старовинну князівську фортецю. Туди й під’їхало сріблясте авто.

— Ти в мене, здається, не був у новій хаті. — Голос Василя став миролюбним, обличчя заусміхалося, але вже щиро і з неприхованою гордістю.

— Я і в старій не був, — засміявся Варфоломій, і теж щиро.

Замість звичайної клямки у високій металевій хвіртці були вмонтовані якісь кнопки. Василь натиснув на кілька, і хвіртка відчинилася.

Назустріч їм кинулася чорна німецька вівчарка. Варфоломій позадкував, та Василь перейняв пса, ухопивши за шкіряний нашийник.

— Дануся, Дана, — погладив по загривку, — заспокойся, це свої.

— А як же парафіяни? — здивовано озираючись на цю неприступну цитадель, запитав Варфоломій, коли вже ступили на ґанок.

— Кнопка на це діло є, — отець Василь був задоволений враженням, яке справив на ченця його дім, — електричний дзвінок із вулиці. А що ти хочеш, щоб вони мені тут у хаті товклися? Це ти один у нас такий старомодний, а швидше — відсталий. Не ображайся, але сьогодні на календарі двадцять перше століття, а не дев’ятнадцяте.

— Так, — погодився Варфоломій, — не дев’ятнадцяте.

— Отож, — зрадів господар великого будинку, — проходь до хати. Дружини немає — ще в Криму відпочиває з синами, тому вибач за розгардіяш, — і підштовхнув Варфоломія у двері. Посміхнувся, коли побачив, як той розглядає килими на стінах та підлозі, меблі, навіть очі підняв на велику кришталеву люстру.

— Ти не туди дивишся, — зауважив отець Василь, — привітайся з моїм гостем.

Варфоломій тільки тепер побачив у м’якому кріслі батюшку, що дивився на нього з неприхованою цікавістю, тримаючи в руках наповнений келих.

— Ще б — у нього очі розбігаються у твоїх апартаментах, — засміявся отець Володимир, поставив келих на журнальний столик і підвівся.

— Ну, що, святі отці, по коньячку та по каві за нашу зустріч? — Василь обняв обох за плечі й провів до іншої кімнати, ще просторішої й багатшої.

— Мені лише каву, — попросив Варфоломій.

— Ні, ну ти їй-богу! — обурився Володимир. — Чи прикидаєшся, чи й справді такий дурний.

- І справді дурний, — посміхнувся Варфоломій. — І дуже відсталий.

— То ми запросто мізки тобі вправимо, — несподівано святий отець став до нього впритул. — Але сядь поки. Василю, принеси йому каву, раз коньяку не п’є. Та не дуже міцну, бо ще сп’яніє.

Це був високий чоловік років сорока п’яти. І не тільки високий, а й тілом об’ємний. Теж у мирському одязі, як і отець Василь, тільки біднішому. Червоний, із синіми прожилками ніс свідчив про пристрасть до міцних напоїв. Він і зараз, не чекаючи господаря, налив собі коньяку, що стояв на журнальному столику, залпом випив, покашляв у кулак і вже добре посоловілими очима подивився на Варфоломія.

— Значить, не п’єш і баб не любиш, а чим же ти, голубчику, живеш?

Варфоломій спочатку сів у крісло, уважно подивився на Володимира, а потім відповів:

— Звичайним своїм послушанієм. Ви, отче, мабуть, знаєте, що суть чернечого життя в тому, щоб розумом і серцем бути з Богом, постійно молитися.

— Це ти й справді так живеш? — недобре реготнув Володимир. — А ти дивишся на себе у дзеркало? Нізащо не повірю — в тобі ж кров грає, наче у молодого бугая. І не просто кров, а циганська — гаряча.

Від цих слів у Варфоломія щось недобре залоскотало в грудях і руки мимоволі стислися у кулаки. Але він швидко опанував себе, нічого не відповів і байдуже почав розглядати начиння кімнати.

— Любуєшся? — запитав Василь, що вніс до кімнати каву, шоколад і бутерброди. — І ти можеш так жити, якщо захочеш, а не хочеш, то іншим не заважай. — Поставив тацю на столик і йому першому простягнув чашечку з кавою.

— А я заважаю? — Варфоломій запитливо глянув на господаря дому.

— А що — ні? Ти бачив коли, щоб твої парафіяни до мене в церкву йшли? Бачив? Отож, — промовив, ніби вчитель до неслухняного учня. — А навіщо ж моїх людей переманюєш? Навіщо дітей хрестиш із моєї парафії? Скоро вже й покійників почнеш відспівувати, а що нам, питається, тоді робити? За що жити?

— Мені треба віруючих виганяти із церкви? — здивувався Варфоломій. — І хіба я знаю, хто звідки прийшов молитися? А що дітей хрещу — так люди ж просять. Щоб ти сам робив на моєму місці? — Варфоломій тримав чашечку, але кави не пив. Переводив погляд з одного обличчя на друге і вкотре пожалкував, що сюди приїхав.

— Ти їх виправляй, і все, — ніби аж лагідно промовив Василь. — Кажи, нехай ідуть до свого батюшки. Чого вони до тебе лізуть? — налив собі коньяку і Володимиру. — Може, вип’єш-таки? — перепитав Варфоломія, але той заперечливо хитнув головою. — Як хочеш. — Священики разом підняли келихи, хитнули головами «будьмо», випили й почали закушувати. — Нехай ти й справді чернець, — заговорив Василь, пережовуючи бутерброд, — а я — жива людина. Сам бачиш — у мене дім, сім’я. Мені за дітей треба думати — цього хатеняти на всіх не вистачить. — «Хатеня» вимовив із нарочитим приниженням і глянув на Варфоломія. — Дітей іще ж і вивчити треба, у якийсь вуз упхати, і не який попало, а хочеться у столичний, щоб не гірше від інших були. А ти знаєш, скільки це коштує тепер?

— Нічого він не знає, — замість Варфоломія відповів Володимир. — Ти що, не бачиш, що в нього зад голий? Підрясника не знімає, бо й штанів путніх немає. А гроші ж, гад, лопатою гребе. У швейцарський банк кладе чи що?

— Не кип’ятись, — спинив його Василь. — Можна й по-хорошому домовитися. Ми всі слуги Господні, — промовив патетично, — але в кожного є потреби й свої інтереси. У нього свої, у мене — теж, і в тебе, тільки менше заглядай у чарку.

Отець Володимир на ці слова хмикнув, узяв келих, підніс до обличчя й зазирнув, заскаливши одне око:

— А що тут заглядати, як воно порожнє.

— Я серйозно. Краще жінок люби, ніж горілку, — повчально промовив отець Василь.

— Нащо ті жінки поздавалися, — засміявся Володимир. — У мене своя не гірша від інших. Це ти не мені кажи, — тицьнув пальцем у Варфоломія, — а оцьому скупердяю — їхав у гості й пляшки не прихопив.

— Помовч, — уже сердито обірвав його Василь і взяв із таці чашечку з кавою. — Заважаєш.

— Тоді навіщо ти мене сюди звав? — образився Володимир і підвівся. — Розібратися чи тільки ляси поточити? Краще скажи йому, — став перед Варфоломієм, засунувши руки в кишені, — якщо і на Спаса наші баби до нього посунуться, як ото на Великдень, то це даром не минеться. Праведник знайшовся… А що батько був парторгом, а мати за возом волочилась — то забулося.

Варфоломій зблід і стис обома руками чашечку. Якусь мить сидів, а потім поволі підвівся. Василеві здалося, що зараз та чашка розлетиться на череп’я об голову Володимира — він би сам так і зробив, але ні — Варфоломій підійшов до журнального столика, поставив каву, якої не торкнувся, повернувся було йти й зупинився. Його майже білі губи ворухнулися:

— Дякую вам, браття, хоча ви мене й засмутили. Не тільки словами, які почув, а й тим, — проковтнув клубок у горлі, — що ви забули Святе Письмо. Вам, отче Василю, — глянув в обличчя й наткнувся на погляд, який, коли б мав фізичну силу, проштрикнув його наскрізь, — вам би варто згадати, що «корінь усього зла — любов до грошей, на це позарившись, деякі відійшли від віри». А люди відходять від вас, бо не сліпі, хоча ви й сховалися від них за таким високим муром. А ви, отче Володимире, — перевів погляд на ще більш розлючене обличчя, — порахували мої гроші, а самі забули, що «багатство є благословення тільки для тих, хто перетворює його у благословення для інших». Бо ж сказано: «Не збирайте собі скарбів на землі, але збирайте собі скарби на Небі». Мені вас обох шкода, — повернувся й пішов.

— Придурок, — кинув йому в спину Володимир. — Нацькувати б на тебе вівчарку, та себе жалко.

Варфоломій мовби й не чув того. Наскільки міг, швидко пройшов через коридор, та перед вхідними дверима спинився. Обернувся — за спиною у нього стояв Василь і посміхався.

— Притримай собаку, — більше наказав, ніж попросив, Варфоломій.

— А ти спробуй — пройди, — схрестив руки на грудях Василь і засміявся вголос.

Той сміх, наче нагайка, хльоснув Варфоломія, і він різко штовхнув двері — прямо перед ґанком стояла Дана. Не спиняючись, Варфоломій пішов на неї. Вівчарка з несподіванки відступила, потім винувато заскавчала й кинулася до господаря.

Василь, що не чекав такої слабкодухості від тварини, зі злістю вдарив її ногою.

— Он як! — крикнув услід Варфоломію. — Не Богу ти молишся, а з сатаною знаєшся. Ще й людям голови морочиш. Лайно циганське.

Варфоломій вийшов за село і відчув, що далі йти не може. Присів обабіч дороги на якесь повалене дерево. Щоб заспокоїтися, кілька разів починав уголос молитися, але не помічав, як замовкав, бо думки були далекі від того, що вимовляли уста. Нарешті трохи заспокоївся, пошукав очима гілку, обчистив і, важко спираючись на неї, пішов назад тією ж дорогою, якою годину тому його везло розкішне «Вольво».

…У двері неголосно постукали, батюшка гукнув: «Заходьте!» — і поспішив назустріч.

— Радий вас бачити, Михайле Михайловичу, — міцно потиснув руку директору школи. — Сідайте, де вам краще.

— Я ненадовго.

Невисокого зросту, худорлявий, директор школи був на диво жвавою людиною. Хоча йому вже минуло п’ятдесят, густа, як і в юності, чуприна не біліла жодною сивою волосиною, а очі посміхалися до кожного добротою і щирістю.

— Я вам розписки приніс, — дістав із нагрудної кишені три згорнуті папірці й поклав перед батюшкою.

— Які розписки? — не зрозумів той.

— Як які? Сто п’ятдесят церковних гривень, що ви передали школі, ми віднесли дітям у малозабезпечені сім’ї. Ось розписки. А ще сто, — він зам’явся, — не віддали. Будемо самі двом дітям купувати одяг, бо там такі батьки, що проп’ють усе.

— Не треба розписок. — Варфоломій посунув папірці до Михайла Михайловича. — Ваша совість для мене найцінніша розписка.

— Ну, добре, — зніяковів той, — дякую. Я ще хотів… Чув, що ви домовлялися за вікна, щоб перев’язати. У мене відпустка — я сам перев’яжу. — Батюшка здивовано мовчав, і він зніяковів іще більше: — Я так, без грошей, я розумію…

Отець Варфоломій знав, що в селі не було кращого столяра, ніж Михайло Михайлович. Удома у нього стояли куплені й самим зроблені рідкісні верстати. Але знав батюшка й те, що в цього чоловіка не було відбою від замовників, і не тільки зі свого села. А внутрішнє оздоблення церкви — фантазія, народжена в голові Михайла Михайловича і втілена ним самим у життя.

Варфоломій підхопився зі стільця, знову потиснув директорові руку і з вдячністю глянув йому в обличчя.

Радісний настрій довго не полишав батюшку, він нетерпляче кілька разів позирав у вікно, а потім не витримав і сам пішов до Ганни.

— Ви коли на базар поїдете? — запитав трохи віддалік, бо жінка стояла біля ґанку і сипала курям зерно.

— Чого мені туди їхати? — здивувалася та.

— А хіба Сашкові не треба новий одяг до школи?

— Та, — махнула рукою Ганна, — ще в старому походить. Штани відпущу трохи, а сорочок у нього повно.

— Ні, — заперечив батюшка, — візьміть із моєї пенсії половину і в цю неділю їдьте із Сашком на базар.

— А вікна, а хрестильниця? Ану, киш! — прикрикнула на курей, що намагалися зайти на ґанок. — Ідіть на вулицю, а то тільки й знай — прибирай за вами. Отче, — підняла голову, щоб глянути йому в обличчя, — не переймайтеся — хлопець одягнутий не гірше від інших.

— Я так хочу, — наполягав на своєму Варфоломій. — А коли ви мене не послухаєте — сам куплю. Вікна Михайло Михайлович перев’яже, ось тільки заходив, обіцяв. І без грошей.

Ганна постояла, потім хитнула головою:

— Добре, куплю, раз Михайло Михайлович… Воістину праведник. Одне за копійку вдавиться, а цей… — і витерла долонею вологі очі.

На другий день із самого ранку директор школи уже ходив коло церкви, вимірював дерев’яним метром вікна й розміри записував у тоненький зошит. Батюшка теж ходив поруч, допомагав підносити стола, бо вікна були зависоко навіть для його зросту.

— Тоді, як відкривали церкву, тільки рами й не поміняли. Думалося, ще трохи постоять. Аж бач… — говорив, ніби вибачався.

— Ну, чого — вони й постояли. — Михайло Михайлович уважно придивлявся на поділки в метрі. — Скільки це вже ви у нас — дванадцять чи, може, й більше?

— Ні, не більше, — батюшка обвів поглядом стіни, підняв очі, задивився. — Першу службу відслужили на Покрову, того й вікна так залишилися. Боявся, щоб у зиму не втягнути, — промовив, не відриваючи погляду від куполів.

— Нічого, — розважливо кивнув головою Михайло Михайлович, — наша церква і так мов писанка. А вікна зробимо.

— Дякувати Господу, вам, Михайле Михайловичу, й іншим мирянам. Царство Небесне Івану Свириденку, — отець Варфоломій неквапно перехрестився. — Гарну чоловік про себе пам’ять залишив.

Іван працював тоді ще в колгоспі трактористом. Як не натомиться, а увечері йде до церкви, і високо під куполом чути: «Ану ж, батюшко, подивіться здалеку», — голос відлунював у кутках порожньої церкви, мовби то промовляв хтось із Небес, аж мороз котився по шкірі у Варфоломія. Освітлений багатьма лампочками, ніби осяяний, Іван подовгу стояв на лісах і малював, поки не стомлювалися очі. Тоді нехотя сходив униз.

— Не домалював небо. А як вам небо, батюшко? — задирав голову й дивився на свою роботу.

— Гарно, Іване, — відповідав стомлений батюшка, що за рецептом художника ґрунтував стіни під майбутні ікони.

— Наче гарно, — згоджувався той. — Лише треба синішої фарби вдома пошукати, бо наче блякле, чи то мені здається…

І нічого, що Ісус Христос був трохи схожий на селянина в довгій полотняній сорочці, на комірці якої Іван легенькими мазками «вишив» червоні й чорні хрестики. І нічого, що Божа Мати, яка стояла перед розіп’ятим Сином, була так схожа на Іванову сусідку Олену в ту хвилину, коли привезли до хати з Афганістана цинкову труну з її сином. В інших ликах святих також угадувалися знайомі риси багатьох селян, тільки обличчя Іуди ні на кого не схоже. Однак старіші жінки намагалися вгадати в ньому хто поліцая Азара, який на початку війни виказав німцям поранених червоноармійців, а хто — афіногена Батуренка. Той афіноген упіймав на полі молоду вчительку з колосками, повісив їй на шию торбинку, а зверху приколов саморобний плакат «Я крала колоски». Так і водив аж до вечора по селу. А вранці наступного дня вчительку, вже холодну, витягли із зашморга. Тоді все село плакало й нишком проклинало Батуренка.

Роботі Івана дивувалися професійні художники, яких немало перебувало в сільській церкві, ніби на екскурсії. І всі говорили про великий талант. Байдуже то Івану. Його душа вже озирала з висоти Вічності до людей, які йшли до церкви молитися й часом забували, що ті дивні ікони намальовані натрудженою рукою селянина. Царство Небесне творчій душі Івана!

Престол у церкві був у тонких, вирізаних із дерева візерунках, ніби у мереживі. Іконостас прикрашали райські птахи, над якими день і ніч мудрував Михайло Михайлович. І сиділи ті птахи на виноградній лозі, і промовляли до людей добрими, янгольськими очима.

— До Спаса не встигну, точно не встигну, — роздумував уголос Михайло Михайлович. — Ну, нічого, до першого дзвоника все буде готове.

Отець Варфоломій не стримав посмішки:

— Не поспішайте, Михайле Михайловичу. Аби до морозів зробили, і то слава Богу.

Удвох перенесли стіл, поставили під іншим вікном, і директор прудко заліз на нього без сторонньої допомоги.

— Як це не поспішайте? — глянув із висоти на батюшку. — Поспішати потрібно завжди. А то можна й запізнитися. Забув, хто це сказав: «Поспішайте робити добро». Наче колись від вас почув, що апостол Павло. Гарно сказав, а головне — правильно. Бо людині за щоденними клопотами ніколи й подумати, навіщо живемо на цьому світі.

— Справді, гарно сказано, — погодився Варфоломій. — Але ж ви зробили стільки добра людям, що душа ваша вже спасенна у Вічності.

Директор школи, що підняв руки вимірювати вікно, повільно опустив їх, глянув на батюшку трохи здивовано, потім — на вікно, у склі якого відбивалася небесна блакить.

— Якось я й не думав про душу, — стояв, ніби не знав, що далі робити, складав і розкладав метра, — про її спасіння. Роблю, бо треба, бо вмію. А хіба не так?

— Людина, Михайле Михайловичу, виправдовується справами, а не лише вірою. — Варфоломій на мить забув, що стоїть на вулиці, а не в церкві, перед вівтарем. — Не по словах, а по наших справах судитиме нас Господь. І я хочу, щоб на моїх терезах було більше справ хороших, а душа прийшла до Бога чистою.

— А таке можливо на землі, батюшко? — здивувався директор. — Ви ж не апостол і не святий — ви ж тільки людина. Я чомусь думав, що ви все робите за велінням серця, а не розуму.

— Говорите, наче колись моя баба Маріуца, — посміхнувся Варфоломій. — Але ж ні. Якщо жити серцем, то розум потім не здатний буде усьому дати раду. І що таке серце — почуття й інстинкти, — здвигнув плечима, немов дивуючись інакшій думці.

Не зрозумів, чому обличчя Михайла Михайловича спохмурніло й чому той нічого не відповів, а мовчки почав вимірювати вікно. Вимірював старанно, але перемірював знову, бо збивався в записах та підрахунках. Нарешті все зробив. Обережно зліз зі столу, забувся допомогти батюшці занести його в церкву, кивнув «до побачення» й пішов.

Перед Спасом приїхав схнігумен Агапіт. Варфоломій радів кожному його приїзду, як подарунку до свята. Це був уже сивий дідок, але не згорблений літами, ще з дужим голосом і жвавими очима, у яких, як і колись, бризкали іскорки радості й живої цікавості. Чернець з апетитом пообідав і відпочив із дороги, а потім стали радитись про завтрашню службу. Батюшка покликав іще й Сашка. Коли хлопчик прийшов, обняв його за плечі й посадив поруч.

— Ну от, Сашко, завтра будеш допомагати нам вести службу. Баба вже купила тобі новий одяг?

— Купила, — розгубився хлопчик, а потім несподівано уткнувся обличчям Варфоломієві у плече.

— Отакої, — погладив його батюшка по голові, намагаючись приховати замішання. — Ти ж давно просився, тепер треба готуватися, щоб не осоромитися перед парафіянами у свій день народження.

— Ви не забули? — підняв на нього схвильований погляд Сашко.

— Чого б я забував, — посміхнувся Варфоломій.

Хлопчик того вечора довго не спав, не могла заснути й Ганна.

— Бабо, а яку ви мені сорочку завтра дасте? — питався Сашко. Через деякий час знову: — А може, другу, темнішу?

— Спи уже, — розсердилася Ганна, коли почала дрімати, а онук укотре щось запитав. — Завтра службу проспиш, як будеш усеньку ніч отако балакати.

Два ченці підхопилися вдосвіта й довго молилися: то мовчки, кожен сам собі, то вголос, виспівуючи псалми. А потім ішли селом урочисто-мовчазні й заглиблені у себе.

Ще служба не почалася, а люди вже не вміщалися в церкві, купками стояли на подвір’ї, і Варфоломій розпорядився відчинити вікна та двері, бо ті парафіяни, що не потрапили до храму, почали обурюватися на приїжджих, через яких були змушені слухати відправу на подвір’ї. Але скоро всі затихли.

Голос отця Варфоломія змінював голос схнігумена, потім їхні голоси зливалися й до них приєднувався дитячий, і вже потім вступали голоси півчих. Зачаровані співом бабусі, що вслухалися у слова молитви, забували вчасно хреститися, а молодші, мов загіпнотизовані, вбирали у себе той спів, затамувавши подих.

— Оце так служба, не те що в нас, — промовила літня жінка у чорній хустці до молодшої, коли Варфоломій з Агапітом почали святити яблука. — Скільки й живу, а такої не чула. А хлоп’ятко ж яке — голосок, мов у янгола.

— Мамо, тихо, — перебила її молодша, — на нас он люди озираються.

Три жінки з кошиками вийшли з церкви, перехрестилися, а потім перехрестилися ще й на вулиці, повертаючись обличчям до храму й низько вклоняючись. Якийсь час по дорозі мовчали, коли одна з них промовила:

— Наплакалася, аж голова болить.

— А чого ти плакала? — здивувалися дві інші.

— Так воно ж так красиво, що серце не витримує, — обернулася й глянула на людей, які виходили з церковного двору. — Стільки народу наїхало…

— Наче на ярмарок, — незадоволено промовила висока, з жовклим хворобливим обличчям. — Хай би не було своїх церков, а то ж правиться майже в кожному селі.

— А ти була хоча б в одній? — запитала її низенька і повновида.

— Що я там не бачила? — висока незадоволено здвигнула худими, схожими на вішалку для одягу плечима.

— Так піди, побач, — голос у низенької жінки був трохи грубуватий, і коли вона говорила, то здавалося, що сердиться. — Раз побачиш і більше не схочеш.

- І чиє воно хлоп’я сьогодні прислуговувало батюшці? Наче наше? — запитала в обох перша.

— Наше, а чиє ж, — відповіла їй худа. — Бурлакової Ганни доччин байстрюк.

— Ну, Наталко, — обурилася низенька. — У тебе язик, як брудна онуча. Наче не в церкві побула, а на базарі.

— А що я такого сказала? — огризнулася та. — Неправду, чи що?

— Краще б ти помовчала зі своєю правдою, — низенька задрала голову й сердито подивилася на високу. — За своїми дивися.

— Полайтеся заради празника, — зупинила їх перша жінка. — Чого тоді було й до церкви ходити?

Назавтра Варфоломій і Агапіт ішли до центру села, де спинявся автобус. Поруч із Варфоломієм ішов Сашко, і батюшка перемагав у собі бажання взяти хлопчика за руку, як брав тоді, коли той був іще зовсім маленьким.

— Підростеш трохи, приїдеш до мене у Лавру, — говорив до Сашка схнігумен. — А там побачимо, може, Господь сподобить тебе на Афон. — І чернець витяг із кишені дерев’яні чотки, простягнув хлопчику. — Це тобі моє благословення — я його із Єрусалима привіз.

Очі Сашка з учорашнього дня світилися щастям, а тепер іще більше спалахнули. Варфоломій теж посміхнувся й мимоволі провів долонею по голівці.

Додому поверталися удвох — високий чернець і хлопчик. В одного сивіюче довге волосся, а в другого білява, коротко стрижена голівка. Один ішов мовчки, спираючись на палицю, другий весь час захоплено говорив, розмахуючи руками. Несподівано замовк, а потім вимовив притишено:

— Це вона.

— Хто? — не зрозумів отець Варфоломій, побачивши жінку, що йшла їм назустріч.

— Нова вчителька, — знову мало не пошепки відповів Сашко.

— А-а, — промовив батюшка зацікавлено й несподівано відчув дивне хвилювання. Коли жінка підійшла, зрозумів чому: роки не змінили її, хіба ледь-ледь, а коротка стрижка, яку носила завжди, робила молодшою.

— Здрастуйте, — привіталася першою вчителька й обом посміхнулася.

Сашко відповів радісно, а чернець лише тихо ворухнув губами.

— Гарна? — перепитав хлопчик, коли вони розминулися. — Таких у нашому селі немає.

— Не знаю, не роздивився, — пробурмотів отець Варфоломій і зрадів із того, що жінка його не впізнала. Однак, поки йшли додому, не виходила з голови: «Чого приїхала сюди? Що її змусило? Та яке мені діло — приїхала, то й приїхала», — нарешті заспокоївся, дивуючись, що спочатку розхвилювався через випадкову зустріч. Та, коли увечері почав молитися, злякався — з ікони на нього глянуло усміхнене жіноче обличчя.

— Згинь, сатана! — вигукнув уголос, бо вперше за роки свого чернецтва по-справжньому злякався.

Директор школи, як і обіцяв, зробив віконні рами до початку вересня й сам узявся поставити й засклити. У селі давно уже не було господарчого магазину, а лише щось на кшталт продтоварів із забігайлівкою, де на півстіни красувалася вивіска «Шинок», вимальована під старовину. Але, як і в старовину, торгував у тому «шинку» жвавий жидок, що кілька років тому невідомо звідки взявся й викупив цю будівлю. Тепер тут купували горілку і тут же пили за червоними пластмасовими столиками. За іншим крамом їздили у райцентр. Поїхав туди за склом і батюшка.

Знайшов магазин, де не тільки продавали, а й нарізали, правда, за окрему ціну. Зате до автобусної станції підвезли даром, мовляв, обслуговування за повним сервісом. Двоє молодих хлопців, одягнених у робочі комбінезони, акуратно витягли запаковане скло з автомобіля і так само акуратно поставили на лаву, неподалік від автобусної платформи. Батюшка подякував і озирнувся, чи не трапиться хтось знайомий, щоб допоміг занести в автобус. І побачив. Тільки від того спаленів, наче стояв не на асфальті, а на розпеченому вугіллі. Швиденько відвернувся і прошепотів:

— Господи, прости й помилуй.

Але жінка теж його побачила.

— Данило Туманич? — запитала замість привітання. — Невже я так постаріла, що ти мене не впізнав?

— Данило залишився в минулому, Мирославо Дмитрівно, а я — Варфоломій, чернець Варфоломій, — промовив, блукаючи поглядом по вокзальній площі.

— Я чула, — посміхнулася Мирослава, дивлячись йому в обличчя, — що ченці теж люди. І мені незручно, що не відразу тебе впізнала.

— О, наш автобус підійшов, — відверто зрадів Варфоломій. — Вибачте. Мені треба когось знайти, щоб допоміг занести скло.

Хоча в автобусі порожніх місць було чимало, Мирослава сіла на сидіння перед батюшкою, відразу обернулася до нього й заговорила:

— А я слухала твою службу на Спаса. Не дивно, що ти тут популярніший від естрадної зірки в столиці. Стільки народу… Я б ніколи не подумала, що так багато до церкви ходять. І ще чула, що худобу й людей лікуєш. Ти таки довчився?

— Ні, — заперечливо хитнув головою батюшка. — Але ж я пішов із третього курсу й дещо вмію.

— А як же з людьми? — на обличчі Мирослави була щира зацікавленість. — Ти ж не медик, а берешся допомагати?

— У мене диплом військового фельдшера. — Автобус наїхав на якусь вибоїну, і скло загрозливо брязнуло. Батюшка обома руками ухопився за нього і притиснув до сидіння. Мирослава посміхнулася й відвернулась.

Тепер уже Варфоломій спостерігав за нею. Насправді вона була ще тендітнішою, ніж тоді йому здалася. Вузенькі, як у дівчини, плечі, й груди… «Тьху ти», — подумки плюнув на себе і втупився у вікно.

Біля церкви водій і ще кілька чоловіків допомогли повиносити скло. Автобус рушив, і батюшка полегшено зітхнув — Мирослава поїхала далі, бо жила в учительській квартирі, неподалік від школи. «Слава тобі, Господи», — перехрестився, але й сам не знав, за що подякував Богу: за те, що привіз скло, чи за Мирославу, яка не вийшла з автобуса разом із ним.

Відімкнув ключем двері, зайшов до храму й відчув, як на серці стало спокійно і радісно, бо таки вікна будуть поставлені ще за тепла.

Уночі не спалося. Може, тому, що десь віддалік гриміло, а може, і ще чогось. Ворочався з боку на бік, молився, але не засинав. Думки роїлися в голові, наче бджоли біля квітки. І тією квіткою була Мирослава. «Але — чому? Чому? — питався сам у себе і сам собі відповідав: — Мабуть, тому, що я довго жив у спокої і без диявольських спокус. Дарма, що багато трудився на Господній ниві, але ж душа моя жила без сум’яття».

Ну, то й нате вам, дівчата, Цілу армію солдатів.

Згадав, як співав частівку, дражнячи однокурсниць у технікумі. «Тепер мусиш боротися сам з ось такою армією. А може, воно нічого, то давно не бачив красивої жінки. Наче ти на них дивився, — заперечив сам собі. — Ти ж завжди боявся дивитися на них, боявся звабити і бути звабленим. У тобі завжди жив страх, еге — страх. — Різко повернувся на інший бік, мов відвертався від самого себе. Нарешті подумав: — Там я їй треба, як собаці п’ята нога», — і заспокоївся.

Гроза стихла. Десь по сусідству, може, і в Ганни, загорланив півень.

«Раз не спиться, то треба вставати, — подумки промовив батюшка. — А чого, що у тебе — сім’я, дітей п’ятеро? — розізлився на самого себе. — Нічого в тебе немає, тільки оці стіни на троє вікон, та й ті трухляві. Не заслужив ти у Господа, не те що отець Василь. Чого ж йому все далося в цьому світі, а мені нічого?»

— Це вже, мабуть, я здурів, — промовив уголос. — Таки здурів, бо скільки нагрішив своєю дурною головою. Піднімайся, телепню, і ставай на коліна. Не хотів лежати у м’якому й теплому…

Із самого ранку пішов до церкви, але там уже стояв іще радянського випуску «москвич» директора школи, а під церквою лежали акуратно складені новенькі рами, вже й оброблені оліфою. Михайло Михайлович довго роздивлявся скло, яке привіз батюшка, брав у руки, обмацував пальцями, нарешті промовив:

— Підійде.

Із новими вікнами й церква ніби поновішала. Чоловіки задоволено оцінювали свою роботу, кілька разів обійшли навколо храму, аж поки не побачили, що вже й день минає.

— Приходьте ж у школу на свято першого дзвоника, — запросив Михайло Михайлович, як завжди запрошував отця Варфоломія.

«Добре», — хотів сказати батюшка і прикусив язика. Та все ж пообіцяв:

— Якщо Господь сподобить…

— Що це з вами? — здивувався Михайло Михайлович. — Вас ніби хто підмінив останнім часом.

— Не знаю, — признався Варфоломій. — І сам не знаю.

— То від самотності. Бо що чужі люди… Вибирають тебе, як воду з колодязя, ще й по тім’ю б’ють порожніми відрами. Я за вами заїду, — сказав так, ніби Варфоломій уже погодився прийти на свято. — А зараз давайте підвезу, чого вам пішки йти додому.

Стомлений батюшка ледве вийшов із машини, знав, що і Михайло Михайлович перевтомився, тому лише потиснув руку і вдячно кивнув головою.

Його тіло потребувало відпочинку, але душа ниділа, мов неслухняна дитина, яка й сама не знала, чого їй хотілося. Ганна принесла вечерю, та їжа так і залишилася нечепаною. Батюшка сидів за розкритою книгою і дивився на вікна, за якими чорніла ніч. «Хоч би заснути, бо я вже не подужаю нічого», — немов пожалівся комусь. Насилу вичитав вечірні правила, а потім, як завжди, опустився на коліна перед іконами. Та довго не вистояв, підвівся, роздягнувся і ліг. Іще кілька хвилин молився, міцно стуливши повіки, а потім ніби провалився у глибоку темряву.

Директор школи заїхав за ним не з самого ранку, а вже перед тим, як ось-ось мала розпочатися урочиста лінійка, коли на шкільному подвір’ї було гамірно й барвисто від квітів і святково вдягнутих дітей. Батюшка відразу вихопив поглядом Сашка, а неподалік у гурті Сашкового класу стояла Мирослава. Серце колотнулося й ніяк не хотіло заспокоїтися. Варфоломій озирнувся, наче боявся, що хтось почує те калатання. Силувано посміхнувся до завуча школи, який шанобливо з ним привітався. Перевів погляд на учнів, подумав невесело, що їх цього року знову поменшало.

Задзвонив дзвоник, і гамірне подвір’я затихло. Батюшка слухав урочисті слова дітей, і йому здавалося, що лише вчора він сам стояв на лінійці у шкільній формі з білим комірцем. «Де воно все й поділося, мовби й не було нічого. А що було? Господи, знову єресь у голові! А що було? — допитувався у нього ніби хтось інший, а не він сам. — Було служіння Господу», — відповів завчено і тут же почув той, інший, голос: «Не бреши».

— Останнім виступите ви, батюшко, — повернув його до реальності Михайло Михайлович. — Тільки недовго, а то діти вже стомилися.

— Добре, — кивнув головою отець Варфоломій і, коли йому надали слово, підійшов до мікрофона, посміхнувся, як завжди посміхався дітям, підняв руку для благословення й лише промовив: — З Богом.

Усі спочатку не зрозуміли, а потім загаласували, заплескали в долоні, й, не чекаючи слів про закриття лінійки, діти побігли дарувати вчителям квіти. Варфоломій побачив, як Сашко, ніяковіючи, простягнув Мирославі великий букет айстр. Дві схожі між собою дівчинки, старша і менша, підбігли до батюшки й подарували яскраві гладіолуси. Він подякував і кожну дівчинку поцілував у голову. Підходили ще хлопчики й дівчатка, дарували йому квіти — це були сироти й напівсироти, для яких він віддавав частину церковних і власних грошей.

Першим пішов зі шкільного подвір’я — з величезним оберемком квітів. Зайшов до церкви, поклав квіти на столику, потім узяв відро, вніс води з колодязя, пошукав порожні банки, поставив туди квіти й порозставляв перед іконами по всій церкві. А потім опустився на коліна перед вівтарем і довго молився за всіх сущих на землі, за дорослих молився і за дітей — за все те, від чого відмовився сам.

У неділю із самого ранку Сашко забігав до батюшки, щоб іти з ним до церкви.

— Ще б поспав трохи, — кожного разу говорив йому Варфоломій.

— Я вже давно виспався і хочу йти з вами, — просився хлопчик. І потім, коли йшли дорогою, з гордістю позирав на батюшку і сам собі посміхався.

Варфоломій бачив, із яким трепетом заходив Сашко до вівтаря, яким натхненням світилося обличчя, коли ставав на коліна й починав молитися. І віддалік було видно, як душа цієї дитини у молитві єдналася з Господом.

— Чому не було цього у мене? Чому, щоб навернутися до віри, спочатку треба було пройти через кров і страждання? І чи вийшов би на Господню стезю, коли б не було отого… — Він і тепер відчував страх перед нелюдським криком афганця. — Усі стріляли, не один я, — переконував себе в такі хвилини. — І не знати, чия куля влучила.

А серце сперечалося з логікою мозку й боляче вистукувало правду. Тоді Варфоломій ставав на коліна, просив прощення у Всевишнього і молився за афганця без імені.

Через місяць після того, як Сашко став допомагати у церкві, зайшов до Ганни і дав їй тридцять гривень.

— Це Сашків заробіток. Малувато, але для початку нічого.

— Не візьму, — навідріз відмовилася Ганна. — Нічого він не заробив — це ви свої принесли.

— Ганно, — хотів умовити батюшка, та жінка його перебила:

— Не вмовляйте — не умовите. Коли б я вас не знала, може б, і взяла, а так — ні.

Отець Варфоломій розгублений стояв посеред хати, тримаючи в руці гроші.

— Сідайте, — поставила Ганна біля нього стільця.

— Та ні, дякую. Я піду, — із сумом глянув на жінку і так само сумно промовив: — Видно, я великий грішник і недостойний, щоб заробити собі Царство Небесне, бо вже люди відвертаються від мене.

— Що ви оце кажете, отче, — мимоволі дорікнула жінка, — ви ж самі без копійки.

— Нащо мені гроші, Ганно? Я живу промислом Божим. Візьміть, прошу вас, — і знову простягнув їй гроші.

Жінка взяла, вдячно глянула на батюшку:

— Нехай Господь воздасть вам за доброту вашу.

У суботу, як завжди, прийшов до церкви задовго до початку вечірньої служби. Любив побути на самотині серед церковної тиші. Спочатку ставав на коліна перед вівтарем і мовчки молився. І тепер став, але недовго молився, бо почув, як у нього за спиною хтось відчинив двері. Подумав, що то прийшов Сашко, і продовжував молитися, коли нараз ніби хто штовхнув у спину. Поволі обернувся — неподалік від дверей стояла Мирослава. Він не бачив її від шкільного свята, і вже потихеньку почало відступати душевне сум’яття. І от… Молитвенно складені руки опали, мов неживі, батюшка низько опустив голову.

Не повертаючи голови й не піднімаючись із колін, суворо запитав:

— Чого ти прийшла у церкву?

Мирослава від такої суворості розгубилася і спочатку не знайшлася, що відповісти, потім опанувала себе, посміхнулася:

— А мені до церкви ходити не заборонено — мене ніхто не відлучав. І я стільки наслухалася про цей храм… І справді… — пройшла усередину. — Ого! — вигукнула захоплено. — Яке диво! Таке враження, що тут Мікеланджело попрацював.

Батюшка нарешті підвівся з колін.

— Ви щось хотіли, Мирославо Дмитрівно, чи прийшли помолитися? — запитав уже спокійно, але очі опустив додолу, як робив завжди, коли перед ним стояла молода жінка чи дівчина.

— Я не вмію молитися, Даню. Я не ходила до церкви навіть тоді, як на них була мода. І лаялася останніми словами, коли на Різдво чи Великдень усі телеканали демонстрували показушно смиренні пики тих, хто знищує наш народ і Україну, — вимовила з болем у голосі й замовкла.

— Ви ж у Божому храмі, прошу вас, не треба зла і ненависті, — повчально промовив батюшка. — Сюди приходять молитися, зміцнювати свою духовність і віру в Господа нашого Ісуса Христа.

Мирослава здивовано глянула на Варфоломія:

— Це ти й справді такий? Але ж я знала тебе як нормальну людину…

— Що? — йому здалося, мовби вдарили по обличчю. — Ви прийшли глумитися наді мною отут, у Божому храмі?

Мирослава зніяковіла, бо не хотіла образити, просто говорила по-дружньому, ніби з тим Данилом, якого знала ще тоді… Гаряча хвиля покотилася по тілу, коли згадала його руки, якими обнімав її того єдиного їхнього вечора.

— Я прийшла до тебе через Сашка, — промовила швидко, боячись, що він здогадається про її думки. — Через Сашка Опанасенка, учня мого класу, якого ти приваджуєш до церкви. Навіщо ти це робиш, Даниле? — не могла й не хотіла називати його іншим іменем. — Хочеш, щоб він, як і ти, зіпсував собі життя чернецтвом. Яке ти маєш на це право? — запитала, мовби звинувачувала в чомусь лихому.

Він і зрозумів її слова як звинувачення, бо насправді впливав на хлопчика, впливав свідомо. Радів Сашковій присутності у церкві, радів його вірі й тому, з якою старанністю ця дитина намагалася виконувати кожне його доручення.

— Сашко став погано вчитися? — запитав, не піднімаючи на Мирославу очей. — Чи, може, поводиться нечемно?

— Напевно, я не в ті двері постукала, — посміхнулася невесело Мирослава. — Даремно прийшла до тебе — треба йти до його баби і брати материну адресу…

Вона не договорила, бо отець Варфоломій несподівано взяв її за руку і стиснув:

— Оце вже ви й скалічите долю Сашкові. Ви, а не я. І якщо ви це зробите… — повільно підняв голову й подивився в очі Мирославі. Вона мало не поточилася від того погляду. Знала його дивні блакитні очі, але не такі… Не такої внутрішньої туги й несподіваної сили, надто суворої, яку не відразу можна й осягнути. Але не відвела погляду. Мимоволі увібрала у себе все, що випромінювала в цю мить блакить очей отця Варфоломія. А той запізно побачив, як її очі спалахнули йому назустріч, і несподівано відчув, наскільки зваблива їхня краса. Відпустив руку, але не зміг опустити очей.

— Сашка діти дражнять пописьком, — ніби виправдовуючись, промовила Мирослава. — Даню, не дивися на мене так — це ж не я винна, що в тебе немає нікого, крім оцього хлопчика.

Варфоломію стало боляче, так боляче, наче давно загоєні рани заворушилися враз. Як вона могла знати? Один лише Господь знав, що для нього значив Сашко.

— Поцілила в яблучко? — у голосі жінки прозвучало щось схоже на співчуття.

— Ви поганий стрілок, Мирославо Дмитрівно, — батюшка вимушено посміхнувся, — тільки раните.

І почув те, що боявся почути від жінки ось уже скільки років:

— Я постараюсь поцілити в серце.

Стояли одне проти одного й мовчали, як мовчать люди, що ненароком сказали найпотаємніше й тепер не можуть ані розімкнути мовчанку, ані розірвати невидимий ланцюг, який тягнеться від серця до серця. Або хоча б зійти з оцих, намагнічених любов’ю квадратів.

Першою отямилася Мирослава, налякана власними словами, що вихопилися поза її бажанням. Озирнулася на двері, за якими почулися голоси людей.

— Поговоримо іншим разом, добре?

— Не треба, ні, — батюшка підняв руки до грудей, ніби захищаючись від неї.

— Невже ти став таким боягузом? — запитала, наче й не розуміла, як укотре додає болю. — А я подумала, Сашко тобі й справді дорогий.

Він із жахом відчув, що хоче вдарити цю жінку. За те, що порушила його спокій, позбавила волі й тепер нав’язує свою, таку відчайдушну й таку гріховну. Бажання було настільки диким і настільки явним, що батюшка різко відвернувся, швидко пройшов через усе приміщення й зайшов у вівтар. Якийсь час тамував шалене гупання в грудях, потім упав на коліна, і голова важко опустилася на груди.

Не раз траплялося, що отця Варфоломія будили серед ночі й кликали до помираючого. І добре, коли по нього приїжджав автомобіль або хоча б підвода, але частіше він ішов пішки в інший кінець села чи в сусідній хутір. Тепер будили часто, бо селяни, особливо злиденні, помирали не в лікарні, а вдома. Іноді помирали від хвороб, що піддавалися лікуванню, але те лікування коштувало грошей, яких у народу, що жив на найбагатших у світі землях, не було. Не раз батюшка чув: «Дешевше сім’ї обійдеться моя смерть, ніж лікарня». Люди помирали в муках і часто у повній самотності. Щоразу, коли отець Варфоломій бачив таку смерть, і сам страждав. Безсилий полегшити муку, ніс слова розради, що було немало для душі, яка опинялася на порозі Вічності з важким тягарем прожитого і страхом невідомого. Приймав останню земну сповідь і каяття. Іменем Господа відпускав гріхи.

Цієї ночі він аж зрадів, коли у вікно постукали, бо з самого вечора не давало заснути розтривожене сумління. Карався тим спалахом гніву, що відчув проти Мирослави, карався її словами, а найбільше карався очима.

Швидко одягнувся і вийшов на ґанок. Не здивувався, що на порозі стояв сусідський хлопець Максим, у якого вдома був телефон. Хутірські часто доходили до першої хати з телефоном і звідти дзвонили до батюшчиних сусідів, скорочуючи шлях. Ті уже звикли і, коли Варфоломію треба було йти далеко, юнак виводив із двору свій мотоцикл.

— Добре, Максиме, — дякував отець Варфоломій, — бо поки дійду — помре.

І цього разу хлопець вивів мотоцикла — батюшку кликали на Пташиний, найдальший хутір від села.

Повний місяць привітно озирав землю, і на землі було світло й затишно, тільки зайці, налякані гуркотом мотоцикла, вибігали прямо на польову дорогу. Прожектор вихоплював мовби загіпнотизованих тварин, які подовгу бігли в тому світлі, а потім несподівано зникали в темряві.

— Це тут, — зупинився Максим біля ще добротного будинку під залізним дахом, у вікнах якого світилося.

До них відразу вийшла немолода жінка.

— Спасибі вам, що не відмовили, — подякувала крізь сльози. — Карпо мій помирає, — і схлипнула вголос.

— Ходімте до нього, — легенько торкнув жінку за плече Варфоломій. — А ти, Максиме, їдь додому, досипай, бо я, може, й до ранку тут пробуду.

За багато років батюшка навчився розпізнавати присутність смерті, щойно переступав поріг. Відчував її в особливій тиші, запаленій на покуті свічці чи у приглушеному риданні.

Карпо не лежав, а майже сидів на подушках і важко дихав. Очі глибоко запалі, обличчя ужовкле, ніс загострився. Коли дружина нахилилася до нього й тихо обізвалася, розплющив очі й запитав:

— Привела?

— Тут, Карпушо, в хаті, — запобігливо відповіла дружина.

Карпо повів очима, побачив батюшку, і тінь радості майнула в згасаючому погляді.

— Вийди, Марфо, — промовив із натугою осиплим голосом. — Я хочу висповідати свій гріх.

Жінка слухняно вийшла, а батюшка підійшов до вмираючого, поклав йому на голову єпитрахиль і почав молитися.

— Гріх мій тяжкий, отче, — я ним карався, скільки й жив. — Карпо замовк, але за хвилину несподівано йому стало легше дихати і говорити. — Бач, перед смертю попустило, — зрадів уголос. А потім знову замовк, ніби думав, із чого почати. — Отам, над дорогою, може, бачили сад — то я її дворище засадив, коли з хутора виїхала… Наталочка моя… Через мене виїхала й синочка нашого забрала. У мене уже два сини було, коли… О, Господи, як же мені важко й тепер про неї згадувати. — Застогнав неголосно, а потім заговорив знову. — Полюбив я вдову, батюшко. Це десь уже після війни було. Вона до нас із Таврії прибилася. Я, як уперше її побачив, наче стерявся. Марфа моя, глянути — не гірша і душею добра, а я так полюбив Наталочку, що й себе не тямив. Коней колгоспних уночі пасу, не витримаю — на коня і в хутір лечу. У балці прив’яжу і до неї крадуся. Нажив я їй дитятко. Люди сміялися, в очі штирхали і все випитували чиє, а вона терпіла й нікому не признавалася. Тільки коли вже хлопчику було чотири роки, із хутора виїхала, бо ж і слова йому не було іншого, як байстрюк. А я не міг заступитися, боявся. За своє дитя заступитися боявся, ірод окаянний. Воно ж лагідне таке і худюсіньке… Раз прийшов до них удень, наче по ділу, а хлоп’яточко стоїть на перелазі, зраділо мені, а потім несміливо: «Дядьку Карпо, а можна я трохи вас татом поназиваю?» А я… Щоб я згорів був на місці — назад від того перелазу. Від свого сина втік. Наталочка те побачила і, видно, не простила. Поїхала, наче й не було. Може б, і повернулася, так хата згоріла… Сини мої спалили.

Попервах думав — забудеться. Аж ні, чим далі — гірше. Я печище садом засадив, яблуневим. Ходжу коло саду, доглядаю і відчуваю, що тільки душа моя й оживає на тому печищі. А вже весною, як зацвіте сад, наче дурію — не знаходжу собі місця. Отак, непрощений, і помираю, — замовк, стомлено заплющив очі.

Батюшка теж мовчав. Потім, щоб якось розраяти Карпа, промовив:

— Не карайтеся так. Кому дано більше любити, тому дано більше й прощати. Я думаю, Наталочка вас уже простила. Серце її загоїлось і заспокоїлося, — сказав і сам не повірив сказаному.

Коли в хату зайшла Карпова дружина, батюшка неголосно читав молитву, іменем Господа прощав гріхи не прощеному коханою жінкою, рідним сином і всіма, хто народився й народиться від цього гіркого пагона любові.

Варфоломій вийшов із хутора, коли вже світало. Ішов не поспішаючи, як іде з роботи натомлена людина. Замість роси на траві лежала паморозь. Але ще трохи, і вона переливатиметься діамантовим намистом, аж поки сонце не вип’є ту холодну красу.

Замислився й забувся подивитися на яблуневий сад, посаджений на попелищі Карпової любові. Обернувся до хутора, за яким сходило сонце. Осяяло хутірець із самотнім садом, на якусь мить ніби зачепилося за гілля старого осокора, потім вигулькнуло на простір і подалося вгору.

Батюшка теж пішов, на око вимірюючи відстань до села й дивуючись красі цього осіннього ранку. Подумав про Карпа, якому пощастить іще раз побачити сонце, і чомусь згадав слова, що сказав йому: «Кому дано більше любити…». Уявив закоханого чоловіка на коні. Як він мчить оцією стежкою до хутора, а потім скрадається попід вікнами Наталочкиної хати. І саму молоду жінку… Отець Варфоломій став наче вкопаний — у тієї, незнайомої, Наталочки обличчя було Мирославине.

— Приїхали, — промовив уголос, — хоч кидай усе і з села тікай. Так я ж наче з глузду не з’їхав. Чи вже? — і нараз підняв обличчя до неба, посміхнувся, але весело, аж задиристо, як уже давно не посміхався. Ще раз обернувся до хутора, що ніби примарився у світлі вранішнього сонця, носком чобота черкнув на траві паморозь, вона струсилася і швидко розтанула.

«Кому дано більше любити, тому дано більше й прощати», — повторював, як молитву, бо вже нічого не міг вдіяти із серцем, по саменькі вінця наповненим любов’ю. Озирався, наче уперше бачив сто разів бачене поле, розлогу вербу за балкою, плесо Хозарського озера. Дивувався й радів усьому, навіть сонцю, під яким умирав і народжувався світ.

«Отако, отако, Смарагде, — подумки він часто називав себе іменем, яким нарекли його старовіри. — Отако здурів єси. Ага, здурів. А може, й ні? Може, то Господь змилувався…» Сміявся уголос, кепкуючи з себе, і, коли б хто почув той сміх, напевне б, злякався за його розум. Але так батюшка знущався з себе нечасто, лише тоді, коли його тіло починало нидіти від незадоволеного бажання, коли чоловіча плоть не корилася розуму, а лише серцю, бунтувала і він серед ночі схоплювався з постелі й босий вибігав на вулицю, де стояли заздалегідь приготовлені відра. Остуджував непокірне тіло крижаною водою й перемерзлий вертався до хати, обтирався рушником і падав у холодне ліжко. Він впустив у серце любов, але боявся впускати Мирославу.

А Мирослава мовби відчувала, що робиться з ним: Покрова минула, та Варфоломій жодного разу не бачив її від часу розмови у церкві. Побачити ж хотілося, хоча б здалеку. Щонеділі, коли починав службу, пробігав очима по обличчях, шукаючи тих очей, які мучили його. Та марно — до церкви Мирослава не ходила.

Отець Варфоломій страждав і просив у Господа милосердя для своєї зболеної душі. І не раз дорікав собі за те кохання, що вибухнуло у його серці. А може, це почуття жило в ньому й нікуди не дівалося від того вечора, коли він обнімав дівчину. Потім відштовхнув, наляканий неміччю. Тепер ось мусить спокутувати.

Не витримав, поїхав до Києва провідати Агапіта і попросив старця, аби той висповідав його. Не криючись, розповів про Мирославу, про свої душевні муки. І коли сіли обідати в невеличкій келії, у якій тепер жив схнігумен, чекав, що той скаже, але чернець не починав розмови, пробував гостинці, дякував і шкодував, що не має зубів, коли дивився на великі червонобокі яблука.

— Очима я ще герой — не одне яблуко строщив би, та… — розводив руками, — воно ж, бач, на все свій час. Ти їж, їж, на мене не дивися, — припрошував гостя. — Ти молодий, а постарієш, то вже нічому не будеш радий.

Варфоломій їв неохоче, бо таки чекав розради для душі, а не насичення для шлунка. Тільки старець ніби не розумів, навіщо він до нього приїхав. Пообідали, помолилися. Коли гість почав збиратися додому, Агапіт спинив його:

— Нам із тобою немає куди поспішати. Що я, що ти — ніхто нас ніде особливо не жде. А коли твоя душа, сину, вирвалася з оброті, то не треба по ній лупцювати батогом. Добре, що приїхав із цим до мене, а не терзав своє серце. Я вік прожив і не таке бачив…

Варфоломій сидів на дерев’яному стільчику й не зводив зі старця очей. У келії майже все було зроблене руками Агапіта, лише ікони, що висіли на стіні, — куплені.

— Господь послав тобі випробування любов’ю, може, найважче випробування, сину, особливо у твої літа, бо, як не кажи, молодість відходить. Хіба один ти відчуваєш ось таке і переживаєш, коли порахуєш свої роки? Кожен переживає, тільки по-своєму.

- І ви, отче? — не стримався Варфоломій.

Агапіт посміхнувся:

— А що я, по-твоєму, не з того тіста, що й інші? І я, сину, рвав солодкі плоди з гіркого дерева життя — така вже людська природа. Минулося, і в тебе минеться, перебродить. У людини старіє не лише тіло, а й почуття. Одна душа поза часом.

Варфоломій не сумнівався в щирості ченця, але муляли ще запитання, які боявся вимовити уголос. Таки наважився, коли Агапіт замовк.

— Я, цей, бува, не сплю і все думаю за свої гріхи. — Стиснув руки, що лежали на колінах, і запитав: — А ви, отче, караєтесь своїм життям?

— Ти хочеш сказати — гріхами? — Обличчя Агапіта посміхнулося і стало зморшкуватим, тільки очі й досі мов у дитини. — Не караюся, сину. Нехай Господь простить. — Він розмашисто перехрестився й при цьому глянув на маленьку ікону, що висіла на стіні навпроти. — Хіба ж я просився у кого на світ? Не просився. Але ж прийшов у життя, де вже саме народження — гріх, то чого я мушу каратися? — Голос старця схвильовано затремтів. Було видно, що йому нелегко даються слова, які, мабуть, теж мучили його. — Я ж нічого злого не робив — я тільки жив, як людина, і серед людей. Грішив і каявся, і просив у Господа прощення за свої гріхи. Не мучся, сину, і ти, — подивився на Варфоломія так, ніби зазирнув у саменьку душу. — Хіба ж ми на цій землі живемо по своїй волі? — перевів погляд на ікони, потім знову на Варфоломія, мовби й сам чекав розради від когось.

Додому Варфоломій вертався заспокоєний. Здавалося, що висповідав гріховність серця, і воно заспокоїлося, тільки світла тінь залишилася від пережитих почуттів. І коли одного разу віддалік побачив жінку, схожу на Мирославу, нічого в ньому не ворухнулося. Спокійно підійшов, привітався й посміхнувся, бо насправді то була не Мирослава.

Неголосне «здрастуй» прозвучало для нього наче грім серед ясного неба, коли одного разу повернувся з церкви, пообідав і, як завжди у вільні хвилини, сів за вишивку. Мудрував над візерунком, тому за звичкою відповів: «Заходьте», — коли у двері постукали. Мирослава несміливо зайшла, привіталася і стала на порозі, не наважуючись ступити далі. З несподіванки батюшка підхопився зі стільця, і біле полотно упало під ноги. Відчув, ніби струмом пробило все тіло. Серце забухкало в грудях, мовби хотіло вискочити і теж упасти Мирославі до ніг.

Стояли й, не криючись, дивилися одне одному в очі. Усе, чим затуляв Варфоломій своє серце, злетіло, мов тоненька шкаралупа з перезрілого горіха. І то відчув не тільки він, а й Мирослава, у якої чомусь на очах навернулися сльози. Батюшка побачив ті сльози й мовчки простягнув їй назустріч руки. Вона ступила крок і упала йому на груди.

Скільки утішав людей у горі, скільки обнімав тендітних плечей, скільки приймав серцем чуже страждання, але ніколи не відчував такої муки, яку відчув, пригорнувши до себе цю жінку. І що більше — не хотів, щоб та мука скінчилася. Насилу відсторонив Мирославу й посадив на диван. Не здатний опанувати себе, пройшов до вікна, відвернувся від жіночого погляду й мовчки втупився у простір, у якому нічого не бачив.

— Я, Даню… я не сама прийшла, — несміливо обізвалася Мирослава. Провела пальцями по обличчю, витираючи сльози, але він того не бачив. — Я… мене твоя сестра попросила — у школі канікули, і я їздила додому, — говорила, ніби виправдовувалася. Варфоломій напружено вслухався у її голос, бо так мало чув, як вона говорила. — Твій батько дуже хворий — Ніна переказувала, що тобі треба приїхати.

— Чого? — вихопилося в нього.

Мирослава розгублено дивилася йому в спину.

— Але ж батько може померти, — сказала й пожаліла — Варфоломій повернув до неї обличчя, відчужене й сіре.

— Це тобі сестра сказала?

Вона мовчки кивнула головою.

— Я поїду… Після того як у неділю відслужу, — говорив, мовби переконував сам себе. — Дякую…

Більше в нього не знайшлося слів, і вона швидко підхопилася з дивана:

— Я піду.

Відчувала на собі його погляд, коли переходила подвір’я, і знову на очі навернулися сльози.

Про домівку Варфоломій згадував мало, а після смерті Маріуци туди зовсім не їздив. Тільки іноді напливали спогади, але й то у хвилини душевного неспокою. Зустріч із Мирославою затьмарила звістку про батька — більше думав про неї, ніж про те, що сказала. І, стомившись після недільної служби, не пішов за село на попутний транспорт, щоб швидше потрапити в райцентр, а вийшов уже тільки на вечірній автобус. І про те жалкував, бо в райцентрі не трапилося попутної машини й мусив просидіти ніч на вокзалі. Потім іще пересідав з автобуса на автобус, поки дістався до села. Йшов і дивувався, як воно старіло, ніби з роками вростало будинками в землю, сліпло порожніми вікнами й заростало глухою кропивою. Вітався з кожним зустрічним, хоча й не всіх пізнавав.

Недалеко від батькової хати, біля колодязя, стояли дві жінки й про щось неголосно розмовляли, час від часу обертаючись кожна на своє подвір’я. Побачили його — замовкли. І, коли він уже минав, одна обізвалася:

— Даниле, а батька ховати сьогодні будете чи завтра?

Його ніби хто штовхнув у спину — він спіткнувся і став. Поволі обернувся до жінок, не розуміючи переводив погляд з одного обличчя на друге й мовчав. Коли пішов, почув за собою притишене:

— Хто тебе за язика тягнув — він же нічого не знав. Подивися, як відразу згорбився, наче дід старий.

Варфоломій чув голоси людей на батьковому подвір’ї, чув, як хтось неголосно схлипував, і не наважувався зайти. Там, за хвірткою, була жорстока реальність і не залишалося навіть рятівного сумніву. Несподівано хвіртка відчинилася і вийшов чоловік із до болю знайомим обличчям.

— Здрастуй, брате, — промовив тремтячим голосом, — а я тебе здалеку побачив.

Обнімаючись із Юрієм, Варфоломій, що хвилину тому відчував, як зі смертю батька його самого поменшало на цьому світі, наче знайшов під ногами опору. Із хвіртки вийшла незнайома жінка й запитливо глянула на обох чоловіків.

— Це моя дружина Олеся, — повернувся Юрій обличчям до жінки. — Нарешті ти познайомилася з братом.

Олеся ніяково посміхнулася, першою промовила: «Здрастуй», — поцілувала Варфоломія у щоку.

— А це мій син Остап і донька Марина, — показав на чорнявого підлітка й дівчинку, що теж вийшли з двору.

— Остап і Марина? — перепитав отець Варфоломій, вражений не тільки появою дітей, а й іменами, адже Маріуцу в селі називали Мариною, а дід Остап зроду-віку українець. — Ти ніколи не писав…

— Хотів, щоб сюрпризом було, коли зустрінемось, тільки, бач, — похилив Юрій голову, — зустрілися в недобрий час.

У хаті голосила Марта: то припадала до труни, то німо дивилася перед собою, сутулячись і притискаючи руки до грудей. Юрій підійшов до неї, легенько торкнув за плече й тихо промовив:

— Мамо, Данило приїхав.

Жінка обернулася до дверей, побачила пасинка і простягла до нього руки:

— Ой, синочку, ой немає уже нашого батька!

Варфоломій немов у тумані обняв Марту, погладив по голові, наче малу дитину, і промовив:

— Не плачте. Не побивайтеся так, — більше нічого не міг говорити.

Він не думав, що оте восково-жовте висохле тіло так краятиме його серце втратою і той біль, що в цю мить відчував, примирить його з мачухою. Та уже була постарілою, надломленою горем і з запізнілим каяттям. Кидалася то до Юрія, то до нього.

— Ой, синочки, — палило душу її розпачливе, — ой, простіть мені.

Потім припадала до холодного обличчя чоловіка:

— Прости мені, Гришенько. Не проклинай із того світу!

Йому несила було дивитися на мачуху, він опустився на коліна перед труною, склав руки на грудях і почав молитися. Марта ще кілька хвилин поголосила, далі почала схлипувати й затихла. Підійшла до нього, поклала руку на плече:

— Помолися за нього, сину. І за мене помолися. Слава Богу, що ти в нас такий. Слава Богу…

Юрій із сім’єю ночував у кімнаті, де колись вони спали утрьох. Маріуци не було, але й Варфоломію не вистачило в тій кімнаті місця, і йому дивно було те відчувати. Лежав на дивані за стіною і прислухався, як між собою розмовляли діти, як тихенько до них озивалися батько й мати.

Старший брат дуже змінився — не те щоб постарів, а змужнів. І не так зовні, скільки в серці. Це Варфоломій відчував з того, як він повівся з мачухою, як розважливо озивався до сестри та менших братів, як горнулися до нього діти й веснянкувата світлокоса Олеся. Не зронив сльози, навіть тоді, коли востаннє нахилився над батьком, хоча Варфоломій бачив, яка мука була у братових очах. І коли труна гойднулася над ямою, потім глухо ударилась об землю і Марта хитнулася, він обняв її за плечі й тримав, аж поки не насипали могилу.

Страшенно схотілося Данилу-Варфоломію бути поруч із братом, слухати його розмову. Щоб удвох, як раніше. Нехай би розповів йому про ту маленьку Білорусь, що одна-єдина, мов самотній вітрильник в океані, пливла проти всього світу. Розповів про свою роботу, бач, не гаяв часу, освіту вищу має, селом керує. Як то воно в нього виходить? Та на ліжку, де він спав раніше, ночував Остап, а на місці Маріуци — маленька Марина. Щось у Варфоломієвій душі теплішало з того, але щось озирало заздрісно.

Наступного дня хотів їхати додому, та Марта упросила залишитися. І Юрій, мовби відчуваючи вину перед братом, не відходив: то розпитував, як живеться, то розповідав про своє життя і вкотре кликав із собою:

— Будинок у нас великий — всім вистачить місця. І церква є. Жив би у сім’ї, а не отак, наче засланий.

Їхню розмову почула Марта, підійшла.

— Нащо ти його перегукуєш? — дорікнула Юрію. — Ось батькова хата порожня, нехай переїжджає і живе, а не по чужих кутках. Я теж не вічна.

Ці несподівані слова кольнули біля серця, і відчуття втрати стало ще гострішим. Бо ж ніколи не думав, що батьківська хата колись спорожніє. Та Варфоломій силувано посміхнувся й розважливо промовив:

— Живіть, мамо. У вас є заради кого жити. А я приїжджатиму, як тільки зможу, — і побачив, як посвітліло обличчя мачухи, хоча з очей закапали сльози.

— Приїжджай, сину, — схлипнула й витерла очі долонею, — приїжджай, бо життя скороминуще — не встигнеш озирнутися, а вже біля тебе й немає нікого.

Повертався додому й відчував, наскільки стомився і як хочеться швидше опинитися в тиші свого маленького житла. Не так про батькову смерть думав, як про старшого брата, що у цей час теж вертався додому. І знав, що в нього сім’я, але ніколи не замислювався над тим, що в тій сім’ї продовжився рід Остапа й Маріуци, його рід. Тепер Олеся стала для брата цілим світом, а він, Данило, залишився на задвірках того світу. Звик думати, що й на відстані вони з Юрком найрідніші. А воно, бач… Зітхнув: «От і немає батька. І нічого немає, тільки спогади. Чому немає? — заперечив сам собі. — Он же є, — згадав братових дітей і тих, що, налякані дідовою смертю, тулилися до старших. — Скільки це в батька онуків? — порахував подумки, але не міг згадати всіх імен. — Тільки ти один залишиш після себе зношену рясу, — несподівано дорікнув сам собі. — І то хіба кому на онучі».

Хоч як намагався гнати думки про все, що ятрило душу, — не завжди виходило. Переконував себе, що мусить радіти тому, що має, і за все дякувати Господу. Тільки відчував свою нещирість і подумки знову й знову навертався до Мирослави. Не раз хотів зайти. Просто зайти й подивитися, як вона живе. І не наважувався, бо розумів оманливість такого бажання. Але доля, лукава доля звела їх саме тоді, коли він уже дякував Богу, що вкотре відвернув його від такої спокуси.

— Батюшко, зачекайте! — почув, як гукає старий учитель, що нічого тепер не викладав, але жив у шкільному будинку, неподалік від школи, по-сусідству з Мирославою.

Варфоломій зупинився. Степан Павлович гукав віддалік, простоволосий, у зношеній куфайці й розпачем на обличчі. Батюшка пішов йому назустріч.

— Вибачте, отче, — ухопив за рукав учитель, — у нас корівка пропадає. У ветеринара був, а той на ногах не тримається. Сам Бог вас приніс у таку хвилину.

Нічого не кажучи, Варфоломій швидко пішов за вчителем.

— Ніяк не розтелиться, — розповідав по дорозі схвильований Степан Павлович. — Із самого раночку.

У хліві на соломі лежала знесилена біло-ряба корівка.

— Первісточка, — зі сльозами на очах пояснила, притискаючи до себе безпомічно руки, дружина Степана Павловича, худенька, низького зросту жінка. — Виростили, думали, з молочком будемо, аж, видно…

— Тихіше, тихіше, Уляно Іванівно, не заважай, — відвів її убік чоловік. — Уже ми тут якось без тебе.

Корівка лежала в калюжі крові і, коли Варфоломій зайшов, навіть очей не повернула в його бік. Він швидко зняв із себе чорну куртку, кинув кудись за двері й високо закатав рукава підрясника.

— Теплої води й мила, — не попросив, а наказав по-військовому суворо.

— Уляно Іванівно, та не стій же ти наче засватана, — дорікнув учитель дружині, яка ніби не розуміла, чого від неї хочуть, з болем дивилася на корову, а потім почала осідати на землю. — О Господи! — зойкнув Степан Павлович. — Що з тобою, Уляночко?

— Покличте когось мені на допомогу. — Варфоломій підхопив на руки жінку. — У вас є аптечка?

Удвох завели Уляну Іванівну до хати. Учитель подав батюшці мішечок із ліками, а сам вибіг на подвір’я, постукав у двері сусідньої квартири:

— Мирославо Дмитрівно, будь ласка, вибачте. Ходімте до нас.

Мирослава зайшла до хати в ту хвилину, коли Варфоломій робив ін’єкцію.

— Нічого страшного, — відповів на її тривожний погляд, — побудьте поруч. Дасте ось ці краплі, — і показав на маленьку темну пляшечку. — За дві-три хвилини зовсім опритомніє.

Теплу воду з печі дістав сам учитель, і удвох із батюшкою вони швидко вийшли з хати. На подвір’ї сутеніло, та Мирославі у вікно ще було видно, як два чоловіки зникли у темному сараї і за мить там спалахнуло світло.

— Що вони роблять? — кволо перепитала Уляна Іванівна, намагаючись підвестися.

— Лежіть, лежіть, — майже силоміць поклала її Мирослава на високу подушку. — Вам не можна поки що вставати.

Кілька разів до хати забігав Степан Павлович, брав то ножа, то горілку, то нитку з голкою. А то попросив Мирославу, щоб у теплій воді розвела цукру. Потім і той розчин забрав до хліва.

— Ще жива, — полегшено зітхнула Уляна Іванівна, коли чоловік поніс солодку воду. — Батюшку нашого люди хвалять: і тварину рятує, і людину, коли треба. Таке — рідкість. І справді, мабуть, дається Богом, — глянула на сусідку, яка чомусь не підтримувала розмову, лише мовчки слухала. — А ви наче казали, що з одного села із ним?

— З одного, — зронила Мирослава ніби нехотя і знову подивилася у вікно, за яким уже стояла ніч.

— А то правду люди кажуть, що він циган? — запитала жінка пошепки, поглядаючи на двері.

У цей час до хати забіг Степан Павлович.

— Радій, Уляно Іванівно, ще одну теличку маєш. Лежи, лежи — твоє тут уже не діло, — заперечив, коли жінка хотіла підвестися. — Головне — видужуй, бо порання додалося. Мирославо Дмитрівно, ви вже поклопочіться коло батюшки, ось рушник, а тепла вода під комином. А я тим часом щось на стіл налаштую.

— Нехай до хати йде митися, — заперечила Уляна Іванівна й підняла голову з подушки, коли Мирослава взяла рушник, щоб іти на вулицю. — Надворі мороз береться.

— Не слухайте її, — махнув рукою на двері Степан Павлович, аби вона йшла. І Мирослава зрозуміла чому, коли побачила закривавлені по лікоть руки батюшки й підрясник. Та обличчя його світилося радістю, й Мирослава сама мимоволі відчула радість і посміхнулася: коло знесиленої корівки тупцювало на тоненьких ніжках телятко. Здригалося від холоду й тицяло мордочкою в бік корові, не розуміючи, чому вона байдужа до нього.

— Телятко треба в хату віднести, а корову за дві години подоїти, — говорив Варфоломій до Мирослави, ніби то вона мусила все зробити. — Почекай, — витер якоюсь ганчіркою руки, — поки ще не мився…

Взяв телятко, притулив до себе і, ніби дитину, поніс до хати. За хвилину вийшов, насмикав із середини стіжка, що стояв неподалік від хліва, оберемок соломи і теж відніс до хати. Потім вийшов, причинив сарай і підставив долоні під воду. Мирослава знову посміхнулася — у тих долонях, мов у колисці, могла вміститися дитина.

Витирав руки, за звичкою опустивши очі додолу.

— Даню, невже ти боїшся на мене дивитися? — запитала Мирослава, ображена його чернечою поведінкою, коли поруч зовсім нікого не було.

Батюшка підвів очі, і серце жінки затріпотіло, мов листок на гарячому вітрі.

— Ти ж знаєш, що боюся. — І радість, яка хвилину тому цвіла на його обличчі, згасла. Воно стало розгубленим і скорботним.

- Ідіть вечеряти! — погукав із ґанку Степан Павлович. — І ви, Мирославо Дмитрівно, йдіть до гурту.

Перед ґанком батюшка зупинився, глянув на свій підрясник і заперечливо похитав головою:

— Е, ні. У такому не те що за стіл — до хати зайти не можна. Вибачте, але я піду додому.

— Як це? — ухопив його за рукав учитель. — І не думайте.

— Давайте я виперу, — запропонувала Мирослава. — Затоплю грубу, і, поки будете вечеряти, ще й просохне.

— Виперіть, Мирославо Дмитрівно, виперіть, голубонько, — замість батюшки погодився Степан Павлович. І мало не силоміць зняв із Варфоломія підрясника. — Виперіть і теж приходьте вечеряти.

Коли зайшли до хати, на столі стояли борщ, нашвидкуруч підсмажені на електричній плитці яйця, квашена капуста й тоненько порізане сало.

— Вибачте, — ніяково розвів руками вчитель, підсовуючи стільця ближче до столу. — Не багато у нас сьогодні. Якби знаття, може б, і на більше розстаралися. Хто ж його знав, що таке трапиться.

— Слава Богу за все, — завчено відповів Варфоломій, сідаючи до столу. — Скільки людині треба, щоб насититися.

— Воно ж то так, — вставила слово Уляна Іванівна, що не послухала чоловіка, підвелася і тепер потихеньку совалася по хаті, — але ж хочеться віддячити не борщем і капустою — ви он нашу Ластуню врятували. Наливай, Степане Павловичу. Ну, чого в тебе чарки порожні? — І вже сердито: — Я ж тобі казала, щоб горілки з комори вніс. — Учитель винувато схопився зі стільця і шмигнув у двері. — Та не бери ту, що на полиці, — візьми у скрині! — гукнула навздогін. — Чи, може, вам, батюшко, винця? — перепитала запобігливо. — У нас своє, домашнє. Не цьогорічне, а вистояне.

— Не треба нічого. Я б лише трохи перекусив… Навіщо стільки клопоту? — Варфоломій завжди почувався незручно, коли йому приділялося багато уваги. Тоді хотілося швидше встати з-за столу й піти. Але зараз не міг образити цих двох людей, що все життя віддали селу, дітям, а тепер соромилися своєї бідності.

— От, — поставив на стіл пляшку Степан Павлович, — закрутився, що й про головне забув.

— Мені трішечки, — підсунув Варфоломій ближче до себе чарку. — Крапельку, і то, щоб корівка ваша видужала.

— Тепер видужає, — радісно вимовив учитель і хлюпнув горілки у батюшчину чарку по самі вінця. — Пийте на здоров’я, одна крапля не зашкодить. Ану ж…

Батюшка випив і закашлявся, бо вчителева «крапля» виявилася відбірним перваком, настояним на перці. Сльози навернулися на очі. Побачивши те, Степан Павлович винувато промовив:

— Нічого, продере тільки. Ви капусточки візьміть — вона трохи пригасить.

Батюшка слухняно взяв капусти й відчув, що й справді в роті і всередині почало згасати скажене полум’я.

— Міцна, — тільки й вимовив.

Погляд ковзнув на двері, і він, ніби злякавшись чогось, втупився у тарілку.

Степан Павлович теж випив і теж закашлявся.

— Дурна горілка. Уже мені треба слабшої, а то серце лопне. І для кого ти її тримала — для вола, чи що? — дорікнув дружині. — Я краще м’якшої внесу, тієї, що на полиці, — смикнувся було з-за столу, але дружина зупинила:

— Сиди, розбігався. Я сама внесу. І до сусідки зайду, чого вона там так довго?

— Не треба, — заперечив Степан Павлович. — Раз не йде, значить, не хоче. І не треба людину силувати.

Отець Варфоломій відчув розчарування по цих словах учителя, а потім подумки подякував Богу, що відводить його від спокуси зайвий раз бачити Мирославу. І вже не опирався, коли Степан Павлович налив по другій.

— Може, це й не гарно, але спитаю, — підвів учитель на батюшку трохи посоловілі очі. — Ви коли ото… — глянув на дружину й не відразу знайшов потрібні слова. — Де ви навчилися отак, холоднокровно?… Я б ніколи не зміг.

— Мене армія навчила, — Варфоломій зрозумів, про що хотів запитати Степан Павлович. — Там, де я був, слабкі нерви могли коштувати комусь життя, а сьогодні — вашій Ластуні.

— Я чув, що ви «афганець», але чомусь не вірив, — винувато глянув йому в обличчя учитель, потім посміхнувся. — Ви більше на цигана схожий.

— Таке скажеш. — Уляна Іванівна підійшла до чоловіка й непомітно штовхнула його ліктем під бік. — Менше людей слухай.

— А я і є наполовину циган. — Варфоломій те побачив, але не образився. — І від своєї баби-циганки кой-чого навчився.

— Та ви нам вибачте, — повинилася стара вчителька. — Циган не циган. Яка різниця — хто, коли ви стільки добра людям робите. Ви, батюшко, повірте, — перевела розмову на інше, — Ластуня для нас не тільки годувальниця, хоча ми два роки чекали свого молочка. Купити корову несила — ледве на дрова та на брикет пенсії вистачає, а ту, що раніше тримали, збули, бо вже старезна, як оце я. Ластуню з отакого виростили, — кивнула головою до печі, де на соломі лежало телятко. — І так жаль було, коли мучилася, наче родину, — схлипнула, — серце не витримувало на ту муку дивитися. Якби не ви… — Відвернулася й відійшла від столу, витираючи долонею обличчя. — Може, ще кому борщу?

Чоловіки дружно заперечили, а Степан Павлович знову потягнувся за пляшкою. Але батюшка накрив свою чарку долонею:

— Годі. Це вже я і так забагато випив.

— Атож, Григоровичу, — назвав його по-свійськи вчитель. — Це ж третя. Хто з чоловіків від третьої відмовляється? Ну чого ти мені оце моргаєш? — гримнув на дружину. — Без тебе знаю, що монах. То що, по-твоєму, монах — не чоловік? Бачила б ти, як він сьогодні нашу Ластуню рятував — усі ветеринари нехай одсунуться. І тебе стару, дурну. Моргає вона мені. Чоловік, може, у пеклі побував, через те й надів рясу. Не звертайте на неї уваги, отче, — повернувся до Варфоломія, — краще вип’ємо за них усіх: і за Мирославу Дмитрівну, що погордувала нашим товариством, — докірливо глянув на двері, — і за неї, — показав на зніяковілу дружину, — і за оте крихтенятко, що сьогодні прийшло на світ так важко, за нашу Ластуню — за все жіноче, що родить. Ех, батюшко… — першим підніс до рота чарку і випив.

За ним випив і Варфоломій.

Деякий час мовчки закушували, потім батюшка поклав ложку, подякував і підвівся з-за столу.

— Корову скоро подоїте й оцю малечу вже якось напоїте. Уночі ще раз подоїте, а вранці телятко до неї підпустите, — сказав, по черзі дивлячись то на вчителя, то на його дружину. — І якщо треба — кличте. Ні-ні, — підняв перед собою руку, коли Степан Павлович із нагрудної кишені старого піджака дістав гроші. — Це не я — це Господь поміг. Я лише виконавець Його волі.

На ці слова подружжя розгубилося, тільки коли вже Варфоломій відчинив двері, Уляна Іванівна нагадала:

— А підрясник? Я зараз сходжу принесу.

— Підрясник? — перепитав батюшка, ніби аж здивовано. — Нічого, я сам заберу, — сказав і вийшов із хати.

За ним вийшов Степан Павлович:

— Осьде її двері, — показав на двері з іншого боку. — Спасибі вам велике за все, — потиснув руку і повернувся до хати.

А Варфоломій стояв на подвір’ї і не наважувався постукати.

Повертався додому майже на світанку і вперше крадучись, щоб не почула Ганна. Зачахла вечеря стояла на столі. У хаті смачно пахло свіжим хлібом, але батюшка ніби не бачив нічого. Швидко роздягнувся і впав у ліжко. Та заснути не міг — тіло й душу і досі пекли Мирославині гарячі вуста. Ні про що не думав, тільки ще й іще раз подумки переживав години свого першого кохання.

Вони говорили мало. Коли він постукав у двері, Мирослава відчинила, провела до кімнати й зронила:

— Отут я живу.

Але він розглядав не кімнату, а її у домашньому халатику з блискучими ґудзиками на грудях, які звабливо напинали тканину. Злякався самого себе й ступив до дверей, та Мирослава перейняла:

— Не йди. Ну, не йди. Побудь. Я ж тебе не силую дивитися на мене. Зараз, ось зараз дістану. — Мирослава й сама не розуміла, про що говорила. Тільки поспішала, аби втримати, хоча б на хвилинку. Простягла руку за підрясником, який, ніби чорна ширма, висів над грубою. Смикнула з мотузка і злякано зойкнула, бо мотузок обірвався й підрясник упав на підлогу. Кинулася, підняла й притулила до себе. — Воно мокре. Не висохло. Будеш надягати?

— Ні, — хитнув головою. А потім усе, що, здавалося, не пережив і не відчував, усе, що стримував у собі й чого боявся, вибухнуло, зруйнувавши в одну мить усі фортеці й застороги.

То була безодня, у яку впали закохані. Вона поглинула їх обох і не хотіла віддавати ні Богові, ні людям. Данило уперше хмелів від жіночих вуст, уперше торкався оголених жіночих грудей і відчував руками їхню незбагненну ніжність.

Тепер лежав і думав про те, що півсвідомо йшов до цієї ночі відтоді, як зустрів у селі Мирославу. Треба було вставати й молитися, а він іще й іще відчував не лише серцем, а усім своїм єством щемливу звабу кохання. І не хотів, аби ці відчуття розвіялися. Заплющував очі й знову поринав у ніч, яка ось-ось мала скінчитися.

Його розбудила Ганна. Здивовано подивилася на вечерю й на заспане обличчя з темними колами під очима.

— Бува, не занедужали? — запитала з острахом. — І не їли нічого.

— Я в Степана Павловича вечеряв. Довго з коровою провозилися, — відповів отець Варфоломій і, мов школяр, опустив додолу очі.

Жінка за звичкою забрала зі столу вчорашню їжу й хотіла йти, щоб принести сніданок. Але батюшка зупинив її:

— Я ще не молився, Ганно. Нехай уже поснідаю і пообідаю разом, а то до церкви запізнюся.

Швидко застелив ліжко й умився. Став на коліна, підвів очі на ікони. Злякано подумав, що його вуста, які мало не всю ніч цілували жінку, не годні вимовити слова молитви. Таки пересилив себе, але відчув усю марноту не з душі мовленого слова. Підвівся, вийшов до вітальні, сів на диван і обхопив голову руками. У пам’яті спливла пісня, що колись малим чув на весіллі:

Казав соловейко: «Сяду, не впаду». Казала Маруся: «Заміж не піду». Казав соловейко: «Політаю». Казала Маруся: «Погуляю».

Видно, правда — ніколи не кажи «ніколи». Що вже тепер — тепер кайся, грішнику окаянний. Але в душі не було каяття. Вона після ночі мовби жила окремим від сумління життям. Ішов по селу, вітався із зустрічними й дивувався тому щастю, що переповнювало його. Довго стояв на церковному подвір’ї, не наважуючись відімкнути двері храму. Нарешті відімкнув, пройшов, опустився на коліна перед вівтарем, але не молився, бо все в ньому усміхалося: не тільки душа, а й думки. І не міг подолати той усміх. Та й чи хотів.

Він пізнав рай, хоча то було гріховне щастя, більше схоже на удар блискавки, бо Варфоломій жив після тієї ночі, ніби оглушений почуттям. Мирослава любила його, і він любив. На цій думці спотикався, коли його очі були втуплені в книгу. Спотикався, бо мусив відповісти собі, що робитиме завтра. І їй відповісти. І Господу. Останнє думав, відчуваючи себе зрадником і зрадженим. Якби не батько, не Софія, не Афганістан, може, у нього не було б такого бажання — роздерти надвоє своє серце і цей світ у собі. Хоча світ у його душі й так уже розколовся. У пам’яті спливали слова Іанофана: «Ще рано одягати підрясник. А може, й не треба». Невже архімандрит бачив у ньому те, чого не міг ні відчути, ні зрозуміти тоді ще він сам? І що йому робити тепер, куди направити свої очі? Від кого відмовитися і яку жертву принести, адже одна частина його належала Господу, а друга — жінці?

Щоразу, як тільки лягав спати, думки наверталися до Мирослави. Знав, що і вона думає про нього, і не тільки думає, а й чекає. Але не йшов, бо не міг відповісти на ті запитання, що мучили, і розгубився, аж злякався, коли в недільню службу несподівано для себе наткнувся на Мирославині очі. Стояв перед престолом із піднятими руками, і молитва завмерла на вустах.

То була не служба, а випробування. Мирославин погляд позбавляв рівноваги, і він збивався, коли читав тексти Святого Письма. За ним збивалися півчі й здивовано переглядалися між собою. А коли Сашко заніс до вівтаря папірці, поминаючи живих, розгорнув черговий аркуш, вирваний зі шкільного зошита, і мало не прочитав уголос: «Люблю. Чекаю. М.» Ледве опанував себе, ховаючи той папірець у кишеню ряси, щоб Сашко не побачив. І тієї ж ночі пішов до вчительської квартири — крадучись.

— Мирославо, я не можу жити в цьому селі й обманювати людей, — сказав, відсторонюючи від себе жінку, яка відразу за дверима кинулася до нього і пригорнулася усім тілом. — І я не зможу зійти з обраного шляху…

— Замовкни, — припала Мирослава до його вуст, — ні, краще скажи: «Люблю».

Усі слова й думки, з якими йшов сюди, кудись поділися, натомість заговорили серце й тіло. І то була солодка розмова, вир, із якого вони обоє не могли всю ніч вибратися. Тільки коли вже йшов додому, пересилюючи в собі бажання взяти Мирославине обличчя у свої руки й знову потонути в її гарячому подиху, попросив:

— Не шукай зустрічі зі мною, якщо мене довго не буде.

— Скільки — довго? — злякалася жінка. — І як же я без тебе, Даню?

— Я чернець, Мирославо! — вигукнув розпачливо. — І не можу крастися від людей і від Господа, я не можу… Я так не можу!

І стільки муки було в тому вигуку, що жінка вибухнула гнівом:

— Кому воно потрібно — це твоє самозречення? Кому, Даню? Тобі самому чи Богу? Невже Йому потрібна така жертва, скалічена доля й розбите серце?

— Не гріши! — вихопилося злякане у Варфоломія.

— Хіба я грішу? — Мирослава сумно посміхнулася. — Невже я щось краду чи когось убиваю? Я ж тільки люблю.

— Ми обоє крадемо, — вимовив тихо, так тихо, наче боявся, що його ще хтось почує в цьому домі.

— Крадемо? А чому ж ми крадемо? — запитала й сама відповіла: — А тому, що ти не хочеш бачити, не хочеш розуміти, що весь цей світ створений із гріха — і сама людина, яка хоче їсти, пити, дихати й любити! Це нам дається від народження. Якщо судити по-твоєму — Богом дається. Чому ж тоді ми повинні за це ще й розплачуватися від народження до самої смерті?

— Мирославо, ні, — відступив Варфоломій до самих дверей. — Ти занапастиш мою душу.

— Що? Я занапащу твою душу? — на очах у жінки навернулися сльози. — Якщо так, то ти уже занапастив мою. Але не бійся, іди, ховайся знову за свою рясу від життя й від мене. Не бійся, я тебе більше не потривожу. Я… — Вона схлипнула й мовчки відчинила перед ним двері.

Коли йшов темною вулицею, відчув, ніби хтось скрадається за ним, та навіть не спинився. Тільки коли вже заходив на подвір’я й голосно скрипнула хвіртка, подумав: може, його й бачили у Мирослави.

— Мушу спокутувати все, — мовив приречено. — Заробив.

Знав, що молитися не зможе, розстелив ліжко, вимкнув світло й несподівано почув, що хтось стукає у вікно. Стукає скрадливо, наче боїться. Не вмикаючи світла, вийшов у сіни і вперше, скільки й жив у селі, запитав:

— Хто там?

— Відчини, Даниле, — озвався притишений незнайомий голос. — Не бійся — це я, Стефан, родич твій із Рахова, — і за дверима почувся єхидний смішок.

Варфоломій відчинив, хоча й не відразу зрозумів кому. І довго не міг пізнати в зарослому щетиною чоловікові Софіїного брата.

— Ти сам? — запитав гість іще в сінях. — А-а… Я й забувся — ти в нас тепер чернець. — У голосі Стефана була відверта насмішка. — Та молодиця, мабуть, файна, не те що моя сестра? Ну й обвів ти нас навколо пальця. — Стояв посеред хати й зацікавлено роздивлявся небагате житло. — Знаєш, як батько з мене шкуру спустив, коли ти удрав?

— Чого ти прийшов? — запитав отець Варфоломій не зовсім привітно, подаючи гостю стільця, а сам сів на диван навпроти, вдивляючись у давно забуте Стефанове обличчя.

— А ти не гостинний. Ми тебе інакше зустрічали. — У голосі незваного гостя прозвучала нарочита образа. — Чи забув? О! — вигукнув радісно. — А в тебе й вечеря на столі, наче спеціально для мене. — Не чекаючи запрошення, підсунув до столу стільця. — Ти ж не проти, якщо я переїм трохи?

- Їж, їж, — зніяковів Варфоломій, що сам не запропонував Стефану вечеряти. — Я, може, ще пошукаю щось. Хіба — що? — розвів руками. — Я вдома продуктів не тримаю — усе Ганна приносить.

— А вона хто — служниця? — плямкнув гість наповненим ротом.

— Скажеш таке, — знітився батюшка. — Вона моя келійниця.

— Не в лоб, так по лобі, — засміявся Стефан. — На цьому світі, мабуть, добре живеться тільки коту й попу. Обидва сплять скільки хочуть, їдять і ні про що не думають. Пощастило тобі з професією.

Варфоломій нічого не відповів на уїдливі слова, мовби й не чув. Стефан перестав його цікавити, щойно замовк і захопився їжею. Він сидів, заглиблений у свої думки, байдужий до того, що відбувалося навколо й навіть у його помешканні.

Гість мовчки тамував голод, потім охайно склав спорожнілий посуд і долонею стер зі столу крихти хліба.

— Дякую, наївся. Знаєш, Даниле, як ото кажуть: «Дайте, дядьку, закурити, бо так їсти хочеться, що й переночувати ніде». — Запитливо глянув на Варфоломія. — У тебе є де переночувати?

— Ось на дивані й переночуєш. — Батюшка підвівся. — Я тобі зараз постіль принесу.

Першим уранці прокинувся Стефан. Хоча ходив по хаті тихо й не вмикаючи світла, але не звиклий до чужої присутності Варфоломій теж прокинувся відразу.

— Чого так рано? — запитав і побачив насторожений погляд. Ще побачив давно не мите і не стрижене волосся, несвіжий та заношений одяг, — усе те, що вчора пройшло поза увагою.

— Не спиться в чужій хаті, — відповів Стефан, блиснувши на нього спідлоба чорними очима. — А до тебе багато народу ходить?

— А ти що — боїшся людей? — Варфоломій намагався приховати відразу, яку відчув до цього чоловіка ще вчора, адже Господь заповідав із радістю вітати тих, хто приходить. І нехай ця заповідь мала подвійний зміст, він дотримувався її й буквально.

— А хто їх не боїться? — гість насмішкувато заскалив око. — Ти ж наче теж учора скрадався попідтинню, коли вертався від тієї молодиці. І не од собак скрадався, правда ж?

— Стефане, — голос батюшки став суворим, — не я до тебе прийшов і нічого в тебе про твоє життя не запитую. Треба тобі що — кажи. А так… Я буду молитися.

— Молися, молися. Може, що й одмолиш, — голос Стефана, як і обличчя, став злим, — святий отче.

Варфоломій відвернувся, мовчки опустився на коліна й почав молитися. Зрадів, що відчув мало не фізичну потребу в молитві. Стефан якийсь час дивився на нього, потім відійшов, і батюшка почув, як він щось шукає на полиці, перебираючи посуд.

— Довго молишся, — вколов отця Варфоломія, коли той підвівся з колін. — Видно, є що відмолювати.

— Кожному є що відмолювати, — байдуже відповів батюшка. — І в кожного свої гріхи. А якщо ти боїшся людей, то краще зайди в іншу кімнату й не крутися перед вікнами.

Стефан, уже вмитий, але, як і вчора, неголений, слухняно вийшов у другу кімнату, і Варфоломій почув його здивоване:

— Ого! Та у тебе ціла бібліотека. Це що — всі церковні?

— Не всі. Але гріха немає в тому, щоб читати світську літературу. Я кажу про хорошу, — відповів Варфоломій повчально.

Стефан голосно засміявся:

— Безбожника Шевченка, наприклад, і сталінського півчого Тичину?

— Стефане, — цього разу в голосі Варфоломія теж прозвучала насмішка, — я дуже радий, що ти вмієш читати. А то раніше думав, що ти і твоя сестра безграмотні. А тут такі «глибокі» пізнання… Де це ти їх набрався, чи не в ресторані підслухав, коли обслуговував столики?

У Стефана злоба хлюпнула через край:

— Ти, погань, мою сестру не зачіпай. Не забувай, що ти зробив. І якщо Бог простить тобі цей гріх, то я ніколи не прощу й ніхто з наших не простить, клоуне в рясі. Ще твій батько казав, що з тебе вийде артист, тільки ніхто не знав, яку ти комедію розіграєш і як зневажиш циганські закони…

— Чого ти прийшов сюди? — перебив його Варфоломій і став у дверях. Він на цілу голову був за Стефана вищий і в плечах ширший. — Нагадати мені, як ви з моїм батьком познущалися з мене?

Стефан несподівано посміхнувся, оглядаючи його з ніг до голови.

— Ти на демона більше схожий, ніж на ченця. Циганська пика, ще й очі, як у поторочі. Не дай Боже з тобою десь у лісі зустрітися. У тебе, бува, нема ножаки у підряснику?

Варфоломій нічого не встиг відповісти, бо почув на подвір’ї Ганнину ходу. Стефан теж почув, затих і затаївся в кімнаті. Жінка постукала у двері, зайшла, привіталася, побачила порожній посуд і радісно заусміхалась:

— Добре повечеряли, а то усі дні ледве торкалися їжі. А я вам ось кулешику пісного принесла і млинчиків, бо сьогодні ж п’ятниця… — Замовкла, здивовано глянувши на неприбрану постіль і чужий одяг, що лежав на стільці. — У вас хтось є? — запитливо глянула на батюшку. — А я й не знала.

— Знайомий заїхав, Ганно, — відповів той розважливо. — Переночував. Та ви не переймайтеся, нам цього сніданку на двох вистачить, іще й залишиться.

— Добре, — промовила жінка, почуваючись незручно, бо ж гість був у кімнаті, але не вийшов і не привітався з нею. — Може, щось треба, то кажіть. — Знову глянула на одяг, потім — на їжу на столі. Ображено стулила губи й пішла.

Вони снідали мовчки. У Варфоломієвій голові вертілося чимало запитань, але він чекав, що Стефан на більшість із них сам відповість. Але той лише вовкувато позирав перед собою й за вікно. Коли поїли, озвався:

— Я в тебе пару днів поживу — не більше. Можу в церкву з тобою піти, тільки в мене одяг бачиш який, — розвів руками, показавши на свої брудні штани і светр.

Батюшка й собі глянув на його одяг і на шкіряну куртку, що в кількох місцях була розірвана «по живому».

— Я тобі води наношу з колодязя, сам нагрієш, і пери. Розвісиш над грубою — воно швидко просохне, — сказав те й несподівано почервонів.

— А ти не боїшся на мене хату кидати? — примружив очі Стефан, не помітивши Варфоломієвого замішання. — Я ж циган.

- І я циган, — посміхнувся на його слова батюшка.

— Я той циган, що краде, — несподівано промовив Стефан, дивлячись йому прямо в очі. — І мене розшукують.

Чекав на Варфоломієву реакцію, але той спокійно відповів:

— Я зрозумів іще вчора, що ти від когось ховаєшся. Та я тебе не боюся, бо красти в мене нічого — сам бачиш, як живу.

— Не бреши, Даниле, — недовірливо посміхнувся Стефан. — Сьогоднішня церква — вигідний бізнес. І не дури мені голову. Але не бійся — я у твоїй хаті нічого не візьму.

— Бери, що хочеш, — байдуже махнув рукою батюшка. — У мене ні за чим жалю не буде.

З появою Стефана думки про Мирославу трохи вгамувалися, тільки, коли йшов до церкви і зустрічався з селянами, чомусь здавалося, що вони дивляться на нього не так, як раніше. З того сердився на себе, бо розумів, що шила в мішку не втаїш. Варто комусь вимовити слово, щоб село загуло. І якщо раніше він жартував, коли Ганна переповідала чутки: «Не їла душа часнику, то й смердіти не буде», — уже не пожартує, бо тепер його душа скавучала жалісливо в усі боки, прикута на ланцюги сумнівів.

Знав, що сьогодні буде дві панахиди, і боявся, бо мусив молитися за душі тих, кого ще недавно зустрічав на оцих вулицях, хто озивався до нього з миром і ласкою, а тепер із небесної висоти озиратиме на його мізерну душу й добре, коли не відвертатиметься від твореної гріховними вустами молитви.

Додому прийшов уже перед обідом. Над грубою висіли випрані Стефанові речі, а сам він лежав на дивані й перегортав альбом із «афганськими» фотографіями. Варфоломій глянув і аж рота розкрив із несподіванки — гість лежав у його новій рясі, яку він іще жодного разу не надягав.

— Ти здурів? Це ж моя нова ряса! — Не приховував і не хотів приховувати обурення.

Стефан відклав альбом, широко посміхнувся, немов і справді зрадів Варфоломієвому приходу.

— Ти ж казав, що ні за чим не матимеш жалю, коли щось поцуплю. А я ж не вкрав, а тільки одягнувся, щоб не світити грішним тілом, — реготнув, підвівся й демонстративно пройшовся по кімнаті. — Мені личить. Чим не монах: і борода майже як у тебе, і патли…

— Зніми зараз же! — зірвався на крик Варфоломій. — Не оскверняй!

— Та що ви, святий отче, — присів перед ним у реверансі Стефан, обома руками піднімаючи до колін рясу, немов жіноче бальне плаття. — Я оскверняю, а ви ні? Чистесенький ви наш, Христосик безневинний… — Побачив, як Варфоломій нервово стиснув палицю. — Е, ні, — замахав перед собою руками удавано перелякано, — бити ближнього свого не можна, та ще й такою палицею. А я, Даниле, ой який твій ближній — ближнішого не буває. Двійник я твій, от хто.

Варфоломій пройшов і важко сів на диван, мов його зовсім не тримали ноги. Прихилився до спинки й заплющив очі.

— Не ображайся, — у голосі Стефана звучало роблене співчуття. — Хоча це я повинен на тебе ображатися. Знаєш, за що? — Але Варфоломій не відповів, навіть очей не розплющив. — Не за Софію, ні. Вона того року ще кращого чоловіка знайшла, вірніше, батько купив. А за те, що ми обидва з тобою брешемо, беремо чуже, тільки тобі за це довірливі бабусі ще й руки цілують і останню копієчку самі віддають, а мені її треба оцими ручками з їхньої кишені дістати. І ручки оці, — простяг перед собою докупи стулені великі долоні, — ніхто мені не цілує, а всі намагаються кайданки надіти. Я, бач, — бандит, а ти — святий отець.

— Стефане, зніми рясу, — наказав Варфоломій, але тепер уже спокійніше. — Надягни щось інше — там у кімнаті є.

— О, жаднюга, — засміявся Стефан. — А може, і я хочу бути монахом, чи ти боїшся конкуренції?

У цей час у сінях щось шкрябнуло й білява голівка Сашка просунулася у двері.

— Можна? — хлопчик побачив Стефана, зніяковів і не наважувався ступити далі.

— Чого ти? — почувся позаду нього сердитий голос Ганни. — Занось, а то ще перекинеш.

Сашко зайшов до кімнати, тримаючи в кожній руці по невеличкій мисочці з їжею, за ним зайшла Ганна. Обоє стояли на порозі й розгублено дивилися на Стефана. Першою озвалася Ганна:

— Здрастуйте, святий отче, — і вклонилася Стефану. — А я й не знала, що у вас такий гість, — ніби дорікнула Варфоломію, обличчя якого пополотніло. — Що це з вами? Я давно бачу, що з вами щось не таке робиться. — Чекала, що хтось до неї озветься на розмову, але і Варфоломій, і Стефан мовчали. Тоді вона підійшла до столу й поставила горщика. — Тут ось печеня пісна — їжте, тільки з печі, — говорила запобігливо і трохи збентежено.

— Дякую, Ганно, — нарешті здобувся на слово Варфоломій. — Це і є той гість, про якого я вам уранці говорив, — кивнув у бік Стефана. — А як у тебе справи у школі? — запитливо подивився на Сашка, що так і стояв біля дверей. — Чого ти розгубився, постав мисочки на стіл.

Хлопчик, що переводив погляд зі Стефана на Варфоломія, нарешті поставив мисочки на стіл.

— Добре, — сяйнули радісно очі, — самі п’ятірки.

— Молодець, — ніби отямився Стефан, підійшов до Сашка й потиснув йому руку. — А ким ти хочеш стати, коли виростеш? — згадав, як розмовляють із дітьми.

— Ченцем, як ви, отче, — заусміхався до гостя хлопчик і не зрозумів, чому обличчя того спохмурніло.

— Не треба, як я, — промовив Стефан, швидко повернувся й пішов до іншої кімнати. Варфоломію було чути, як він мало не зривав із себе рясу.

— Дай штани! — гукнув із кімнати, коли Ганна з онуком вийшли. Переодягнувся й не втримався, щоб не спитати: — Як ти оце можеш?

— Що? — не зрозумів Варфоломій.

— Ну, оцю комедію розігрувати? — глянув на стіл, посміхнувся. — Тобі ж, мабуть, ціле село тут служить.

— Що ти розумієш, Стефане! — з гіркотою вигукнув Варфоломій. — Це не комедія, і не село мені служить, а я селу. Я для себе копійки не взяв, — побачив на обличчі Стефана недовіру. — Не віриш? А я не взяв і не візьму. Ти сказав, що ти мій двійник. Помиляєшся. Я цю рясу вистраждав і до Бога прийшов через страждання. А ти, як я розумію, далеко не кишеньковий злодій, — глянув йому в очі. — Ти… — побачив, як зіниці Стефана розширилися й обличчя вкрилося плямами.

— Замовкни, — зашипів той. — Замовкни, бо…

— Тобі нічого мене боятися. — Варфоломій сумно посміхнувся. — Бійся краще самого себе.

— А ти? Ти не вбивав, скажеш? — Стефан підскочив до Варфоломія і вхопив його за петельки. — Ти в Афганістані у ляльки грався — святоша? А хто дітей убивав, жінок афганських ґвалтував, хто афганців танками давив на їхній землі? Не ти, скажеш?

Несподівано Варфоломій розлючено вдарив Стефана по обох руках і з такою силою відштовхнув, що той перекинув стілець і сам упав.

— Я вбивав, Стефане. Але я був солдатом і виконував наказ. А ти — бандит. І в цьому між нами різниця. І не змушуй мене викинути тебе зараз на подвір’я. Не змушуй, чуєш?! — Голос ченця звучав так грізно, а в очах було стільки рішучості, що Стефан уже пожалкував, що примусив його вимовити ці слова вголос.

— Ще скажи — в міліцію здаси, — криво посміхнувся, боязко піднімаючись із підлоги. — Ну і здавай, тільки дай пообідати, — спробував перевести розмову на жарт.

— Обідай, — Варфоломій повернувся й пішов до дверей.

— А ти куди? — з непідробним страхом кинувся за ним Стефан.

— Не бійся, не в міліцію, — відповів батюшка й обернувся у дверях. — Я ж тобі казав, що людям служу. — Вийшов, і Стефану було видно, як він, спираючись на палицю, ішов вулицею, немов і справді поспішав.

— Бреши, бреши, — промовив уголос. — Не хочеш зі мною за одним столом їсти, ну й чорт з тобою. А я не гидую, — сів, присунув до себе печеню й почав їсти прямо з горщика.

Уночі Варфоломію снилося щось волохате й потворне, що насувалося на нього з тієї вулиці, якою завжди ходив до церкви. Він навіть не міг зрозуміти — жива то істота чи примара. Але високо підняв над собою хреста, щоб захиститися, і почув сміх, мовби відразу сміялося кілька Стефанів.

Прокинувся й деякий час лежав, намагаючись сам собі розтлумачити те, що наснилося. Несподівано відчув тривогу. Але не через сон — у хаті не було Стефана. Спочатку подумав, що той вийшов на вулицю. Потім, не дочекавшись, підвівся. Постіль на дивані була зіжмакана, і жодної з його речей. Зрозумів, що Стефан пішов. Тільки недобре пішов.

Щоб угамувати тривогу, почав молитися, як завжди молився зранку. Але тривога не відступала. Коли Ганна принесла сніданок, замість вітання почула знервоване:

— А ви не брали моїх ключів від церкви?

— Не брала. Їй-богу, не брала, — аж забожилася жінка. — Може, кудись в інше місце звечора поклали?

— У кишені були, — промовив розпачливо батюшка, — я пам’ятаю, як замкнув церкву й поклав. — По його обличчю пробігла судома, і він вибіг із хати, нічого не сказавши жінці, навіть палицю не взяв.

Важко кульгав, поспішаючи дорогою, ноги не слухалися і здавалися ватяними. Поки дійшов до церкви, на вулиці розвиднілося. Ще здалеку побачив, що замок висить відімкнутий і двері прочинені.

— Господи! — вигукнув злякано.

Коли потягнув на себе двері, в обличчя вдарив гіркий запах згарища. Варфоломій аж заточився. Якусь мить стояв, не наважуючись зайти, потім нерішуче ступив усередину. Ніби уві сні, обминув панікадило на підлозі й став перед вівтарем, де замість іконостасу зяяла велика дірка. Обводив поглядом порожні стіни, на яких раніше висіли старовинні ікони, що позносили селяни. Скатертини й рушники тепер валялися на підлозі, а від багатьох залишився попіл. І від райських птахів теж залишилися самі головешки. Тільки намальоване Іваном Свириденком ніщо не зачепило: ні полум’я, ані людська рука.

Варфоломій стояв, оглушений побаченим, і намагався зрозуміти, що тут відбулося. Подекуди на стінах іще залишилися ікони, і він переводив погляд з одного святого на іншого, немов шукав відповіді. А потім, заточуючись, вийшов на вулицю, безсило опустився на ґанок і обхопив голову руками. Нічого не чув і не бачив, отямився лише тоді, коли хтось із силою заторсав за плече.

— Що це з вами, батюшко? — над ним нахилився Михайло Михайлович, який ходив до школи цією дорогою. — Що з вами трапилося? Наче горілим пахне? — перепитав, лишив Варфоломія і швидко зайшов до церкви. Довго не виходив, а коли вийшов, обличчя його було сірим, а в очах стояли сльози.

— Це хтось чужий, — говорив, ніби переконував себе. — Із наших людей ніхто на таке не піде. Ні в кого рука не підніметься… Це хтось чужий. Точно — чужий, — голос у нього затремтів і ніби надламався. Він замовк і почав швидко розстібати ґудзики на теплій куртці, потім знову нахилився над Варфоломієм і з силою струснув. — Ви подзвонили в міліцію?

— Що? — Варфоломій глянув на Михайла Михайловича. — Навіщо в міліцію?

— Як — навіщо? — зірвався на крик директор школи. — Це ж не вас обікрали! Це обікрали село, поглумилися над храмом і над нашою вірою! Ви що — цього не розумієте? Не розумієте, що таке зло має бути покараним?

— Бог покарає, — насилу промовив батюшка. — І мене першого… уже покарав.

— Що ви таке кажете? Міліція — ось хто в такій ситуації Бог. — Михайло Михайлович збіг із ґанку і швидко пішов до школи.

Коли приїхала міліцейська машина, на подвір’ї і в самій церкві зібралося багато мирян, які обурювалися побаченим. Дехто відверто кидав підозрілі погляди на батюшку, а дехто мовчки плакав чи скорботно стояв неподалік.

— А що? — почув Варфоломій притишений чоловічий голос. — Що він — святий? Глянь на нього… А знаєш, за якою ціною тепер старовинні ікони?

І ніхто не заперечував і не заступався. Лейтенант, що вийшов з автомобіля і хвацько відрекомендувався, відразу запитав у Варфоломія документи й попросив нікуди не відлучатися. Батюшка, який сприймав усе, що відбувалося навколо, ніби крізь суцільну пелену, несподівано відчув, що стало нестерпно боляче. Обвів поглядом людей і біля старої ялини побачив Сашка — хлопчик дивився на нього і плакав. Підвівся, підійшов і хотів, як завжди, покласти руку на голову, та Сашко різко відхилився, повернувся й побіг.

Йому стало байдуже. Покірно дійшов до машини, сів на заднє сидіння і всю дорогу їхав мовчки.

У райвідділі слухняно відповідав на запитання, прикидав вартість збитків і вже трохи заспокоївся, коли доскіпливий лейтенант, що вів протокол, дістав із шухляди кілька фотографій і поклав перед ним:

— Вам ніхто з цих людей не знайомий? Подивіться уважно, може, когось і впізнаєте.

Із першої фотографії на Варфоломія глянули очі Стефана. Як і в житті, погляд був настороженим, ніби чекав підступності, і в цю мить саме від нього. Чомусь подумав про те, що Стефан спеціально не голився, бо на підборідді був помітний рубець.

— Ну що? — допитувався слідчий. — Упізнали кого-небудь?

Батюшка перевів погляд на інші фото, але всі обличчя були незнайомі. Знову глянув на Стефана. Чомусь згадався Афганістан, останній бій. І саме та секунда, коли із-за каменя вихопилася рука з гранатою, а потім його поглинула темрява.

— Даниле Григоровичу, вам треба сказати правду. — Лейтенант посунув до нього ближче фотографію Стефана. — Здається, ви цього чоловіка знаєте?

Варфоломій підняв очі на слідчого й хитнув головою:

— Він ночував у мене, а сьогодні зник. Уранці чи вночі — не знаю.

Потім довго відповідав на запитання, аж поки не почув:

— Громадянине Туманич, ви у справі пограбування церкви проходите як співучасник — ми змушені вас затримати.

Два дні за ґратами здалися не дуже обтяжливими. Його ще раз допитали і мовби забули.

Дивно було Варфоломію в цій вимушеній самотності. Здавалося, що без людей краще, спокійніше і все пережите мовби кудись віддалялося. Втупившись поглядом у заґратоване віконце, неголосно молився, відчуваючи особливу радість від молитви. Його душа озивалася тільки до Бога й ні до кого більше. Навіть образ Мирослави залишився по той бік ґрат.

Але за два дні Варфоломія знову викликали до слідчого. Лейтенант при його появі підхопився з місця, відразу запропонував сісти, потім трохи пом’явся і ніяково промовив:

— Тут вияснилися деякі обставини, хоча вам би самому треба було сказати…

— Що сказати? — не зрозумів Варфоломій. — Я нічого не втаїв.

— Про Афганістан та орден. Ви ж мене підвели. Заберіть свої речі, і машина відвезе вас додому.

— Які речі? — Варфоломій дивився на слідчого здивовано. — А пограбування?

— Без вас розберемося, — махнув рукою лейтенант. — Ідіть, машина чекає.

Він хотів відмовитися від машини, але в кишені не було й копійки. Тому вертався додому в тому самому міліцейському автомобілі, у якому його забирали до відділку. Біля села попросив водія зупинитися, подякував і вийшов. Якийсь час стояв, дивлячись на куполи церкви, які бовваніли між деревами. Зовні храм не постраждав, і батюшка радів із того, хоча, коли уявив, що робиться усередині, плечі його опустилися.

У хаті ці дні не топилося, і вона здавалася тепер нежилою. Не роздягаючись, Варфоломій спочатку наносив із повітки дров, потім уніс брикету. Не дивувався, що Ганна не прийшла, хоча був упевнений, що бачила його, лише подумав невесело: для багатьох людей віра — тільки «одежина», накинута зовні, і нічого всередині, хіба страх перед невідомістю.

Розпалив у грубі, присів на стілець і біля вогню погрів руки. Відчув, що дуже зголоднів, але на столі нічого не лежало, а про запас харчів ніколи не було. І навіть відра стояли порожні. Він узяв одне й пішов до колодязя. Уніс води й прямо у відрі поставив на плиту.

Добре, що в саду росла калина, яку сам посадив, коли прийшов сюди жити. Солодкувато-гіркі ягоди гнулися під власною вагою, ще не покльовані птахами, тільки прихоплені заморозками й від того аж рубінові. Батюшка зламав два великі кетяги й кинув їх у невеличку каструлю, що стояла поруч із відром на плиті.

Коли по хаті пішло тепло, ще вкинув брикету і вніс цинкові ночви. Помився, перевдягнувся, виправ одяг, у якому прийшов додому, і тільки потім налив собі в чашку калинового чаю.

У хвіртці стукнула клямка, і він зрадів, бо подумав, що то Ганна, але двері відчинила Мирослава. Стояла у дверях і злякано дивилася на нього повними болю очима.

— Прости мені, — промовила тихо. — Я… — Не стрималася, і той біль хлюпнув з очей.

Батюшка підвівся назустріч, стиснувши в руках чашку. Розгублено дивився на Мирославу, аж поки в руки запекло. Нарешті поставив чашку на стіл і посміхнувся:

— А плачеш чого? Я ж ось. І нічого зі мною не трапилося.

— Не трапилося? — перепитала Мирослава, дивлячись у його постаріле обличчя. — Хіба не трапилося?

Варфоломій обняв її, пригорнув і погладив по голові.

— Не плач. На все воля Божа.

— Що ти кажеш? Як ти можеш так говорити? Невже не розумієш того, що трапилося? Даню, тебе вже немає для села! — вигукнула й вивільнилася з обіймів. — І не через мене, ні. А тому, що церкву розграбували, тому, що ти — циган. Тому, що немає віри в людях, тільки видимість одна! І в що вірити? Коли у світі існує зло, то Бога немає! Такого, як ми придумали на землі. Не обманюйся, Даню, і не обманюй мене.

Чекала, що він розсердиться, почне заперечувати, але Данило-Варфоломій стояв мовчки, лише голову похилив на груди.

— Даню, не мовчи! — злякалася Мирослава.

Він підняв голову й вимучено посміхнувся.

— Ти кажеш, як усі у хвилину розпачу. Бо обманюєшся. Твої очі обманюють твою душу. Я знаю людей, і знаю, що в більшості немає справжньої віри, і не боюся їхньої зневаги. Я прийшов до них не за славою чи багатством. Голого не можна роздягнути, Мирославо.

— Але ж ти страждаєш — хіба я не бачу, — вже тихіше промовила, вражена його смиренністю. — Тебе звинувачують у тому, що трапилося…

— А я й винен. — Варфоломій глянув їй в очі. — Моєму серцю не вистачало правди і… мужності. — Замовк, бо вже інша думка полоснула по свідомості, немов добре наточеним лезом. — Я дякую Господу за це випробування. Воно ніщо у порівнянні з тим… — стиснув руки так, що аж пальці хруснули, притулив до своїх грудей, — що я мушу вбити у своєму серці.

— Ні! — закричала Мирослава. — Не зрікайся мене, Даню! — кинулася до нього, ухопила обличчя в долоні. — Я ж люблю тебе, я ж тільки знайшла крапелиночку щастя в цьому світі…

Ганна зайшла тоді, коли вже увімкнув світло і, як завжди, сидів за розкритою книгою.

— А я бачу, у вас світиться, — промовила замість вітання, не проходячи від дверей.

— Не треба, Ганно, — підняв очі Варфоломій. — Вам не обов’язково сюди приходити.

— Так а я що? — знітилася жінка. Її погляд упав на стіл, де лежали принесені Мирославою пакетики з їжею, і вона ображено підібрала губи. — Я й не набиваюся… — розуміла, що треба повернутися й піти, але ж батюшка навіть не спитав, що в селі робилося без нього, і вперше, скільки тут живе, не поцікавився Сашком. Знову уткнувся в книгу, мовби її вже не було. — Кажуть — бандити машиною приїжджали такою, не нашою, — вимовила те, що найбільше муляло, і не тільки їй одній. — Кажуть — їх той циган навів, що у вас ночував.

Він знову підняв очі від книги:

— Може, й так.

— А що тепер із церквою буде — другого батюшку пришлють, чи як? — дивувалася Ганна його спокою й такому холодному виразу очей, якого ще не бачила в ченця.

— Як буде угодно Богу, — відповів, чекаючи, що жінка піде. Але та незворушно стояла біля дверей. — Ви щось іще хотіли? — голос у батюшки був суворий і чужий.

— Хотіла, — майже з викликом промовила Ганна, хоча й розуміла, що не треба було переступати цей поріг сьогодні, якщо вчора не переступала. — Тут міліціонер ходив, усе про вас випитував, то я сказала, що нічого не чула й не бачила.

— Що не чули й не бачили? — перепитав, ледь стримуючись, аби не виправити жінку з хати.

— Ну, що ви з тими бандюгами зналися, — зраділа Ганна, що хоч якось відреагував на її слова. — Люди кажуть, що й вас разом із ними судити будуть. — Чекала більшої реакції на сказане, але отець Варфоломій лише дивився перед собою й нічого не говорив.

Уранці, як завжди, підвівся, довго молився, потім пішов до церкви. Та зайти не зміг — церковні двері були опечатані. Постояв, роздумуючи, що робити далі, повернувся й пішов додому.

Такої порожнечі у душі давно вже не було. І тепер мовби став осторонь і дивився на себе збоку. Поруч — нікого, одна Мирослава, і та відгороджена високим муром, який вимурував сам. Але у нього була церква, а зараз і вона перед ним закрита. Чому? Він же ніколи нічого для себе не хотів, тільки служити Господу і людям.

— Брешеш! — мало не крикнув уголос, підхопився зі стільця, підійшов до вікна, у якому було видно подвір’я і дерева старого саду. — Ти думав, що тобі нічого не потрібно, коли до тебе вдень і вночі йшли люди і твоє слово мало над ними владу. Хіба ти не відчував себе перед ними Смарагдом? Хіба не підносився своєю непорочністю, смиренністю і своїм приниженням? А тепер… Тепер ти справді принижений. Тепер ти сама порожнеча.

Прислухався. На сусідній вулиці везли небіжчика. Варфоломій почув незнайомий чоловічий голос і зрозумів, що відспівувати померлого покликали батюшку з іншого села.

Пройшов і сів до столу, наче збирався обідати. Почекав, поки відкотиться хвиля туги. Підвівся, постояв посеред кімнати, потім одягнувся, поклав до кишені окраєць хліба й вийшов.

Як у дитинстві, у лісі почувався, ніби у якомусь особливому світі, де сповідувалися тиша і спокій. Заморозки давно вже обпалили й останнє листя, і воно облетіло на землю. Варфоломій ішов по тому листі, очима й душею вбираючи в себе цілющу гармонію природи й мимоволі прислухаючись до того, як під ногами час від часу пострілювали сухі гілочки. Ішов довго, аж поки не вийшов до рівчака, за яким починалося велике поле. Незоране й незасіяне, воно вродило будяки та колючки, що вже давно посохли й почорніли на дощі та вітрі. Тепер уже й латочки першого снігу біліли де-не-де, поміж бур’янами. Варфоломій стояв і вдивлявся у той сірий простір і думав про свою життєву ниву, може, і вона, як оця… Тільки ж він весь час сіяв у серцях людей зерна добра й віру в Господа. Ну і що? Що вродило? На цю землю теж падав дощ і світило сонце…

Власні думки знову пригнічували, і він уже не знав — іти далі чи повернутися назад. Погляд упав на вербу, яка стояла по той бік рівчака, на самому вершечку кручі. Розчахнута навпіл, із вигорілою серцевиною, вона зовсім недавно була вкрита листям. І, напевно, весною знову зазеленіє — он яка життєва сила коріння випирає із землі. Варфоломій пожалкував, що не художник і не вміє малювати. Він би намалював ікону, але не з ликом святого, а в золотому німбі намалював оцю вербу. Потім поставив би перед вівтарем, нехай би люди бачили — сила живого на землі у його корінні, яке пронизує не тільки метри ґрунту, а й час, щоби з відстані століть живити все, народжене під сонцем.

Злякався своїх думок, назвав себе язичником і повернувся спиною до рівчака. Знову зайшов під купол старого лісу, над яким починало темніти небо. Відчув, що зголоднів, дістав із кишені окраєць хліба, відламав і почав жувати. Смакував, вимірюючи крок за кроком до села, розмашисто викидаючи перед собою палицю. Потім побачив невеликого пенька, на якому позасихали тонконогі гриби, дістав, що лишилося від окрайця, і поклав на той пеньок, навіть крихти витрусив із кишені.

Знову приїжджав слідчий. Удвох із Варфоломієм відчинили замкнені двері церкви. Коли заходили, батюшка мимоволі вхопився за одвірок, бо церква йому здалася, як тоді, коли він уперше відчинив проржавілі з обох боків двері. Таке ж запустіння, наче й не звучали тут зовсім недавно молебні й псалми, не пронизували душу погляди святих.

Лейтенант обдивлявся всі куточки, навіть потримав у руках головешки, розглядаючи їх проти світла. Розворушив попіл, і знову гостро запахло згарищем. Отець Варфоломій бачив, як слідчий щось брав із підлоги й обережно клав у целофановий мішечок.

— Я так і знав, — нарешті озвався до батюшки, що теж ходив із кутка в куток, але тільки тому, що не міг дати собі ради.

— Що? — аж кинувся до слідчого.

— Стефан був тут не один. Це робота двох, а може, й трьох чоловік. Доведеться вам знову проїхати в райвідділ.

Із тих запитань, які ставив слідчий у кабінеті, Варфоломій зрозумів, що пограбування церкви було спланованим. Але зрозумів і те, про що не здогадувався цей молодий хлопчина з уважним поглядом і ще совісною душею, — то була помста, і не тільки Стефанова.

Лейтенант не заперечував, коли він запитав, чи можна заходити до церкви й прибирати. Тепер стояв посеред храму й думав, з чого починати. Запалив кілька свічок, що вціліли у вівтарі, помолився, і перше, що зробив, — виніс на вулицю попіл та головешки, потім відчинив навстіж вікна й двері.

Думав, де взяти гроші, щоб встигнути до Різдва хоча б пофарбувати стіни й перестелити випалену підлогу. Згадав, як дванадцять років тому, коли взявся ремонтувати церкву, прийшло на поміч усе село. Люди не лише несли гроші та ікони, а й самі приходили працювати. Але тепер ніхто не прийде.

Ранком знову йшов до церкви, молився, а потім змивав зі стін кіптяву. У суботу ввечері запалив кілька свічок і став перед напівзруйнованим вівтарем, уголос читаючи молитви. Прийшло кілька бабусь, але більше з цікавості, ніж молитися. Роззиралися по церкві, скорботно зітхали й хрестилися на ті ікони, що залишилися.

Він проводив службу, як і завжди, але на кліросі ніхто не співав і в самому храмі було майже порожньо. Та коли церква зовсім спорожніла, відчув полегшення й деякий час стояв заглиблений у себе та думав про те, що, мабуть, правий Агапіт, який кликав його до монастиря. Там справді належиш тільки собі й Господу. Обвів поглядом стіни, де хиталися тіні від маленьких язичків полум’я свічок, що догорали. Здалося, і в ньому самому щось догорає, кидаючи останні слабкі спалахи.

Ішов додому не поспішаючи. Село уже наполовину поглинула ніч, тільки в небагатьох вікнах мерехтіло світло від телевізорів. Не встиг навіть зрозуміти, де взявся автомобіль, що мовби виринув назустріч із темряви й засліпив очі світлом фар. Притиснувся аж до самого тину, даючи дорогу, та автомобіль різко зупинився поруч і світло згасло. Відчинилися дверцята, і за мить його обступили кілька чоловік.

— Ну що? — почув незнайомий голос. — Догрався? Треба слухатися, коли тобі говорять старші, а ти не хочеш слухатися — стоїш хорошим людям на дорозі.

Було темно, та Варфоломій в одному з чоловіків упізнав Стефана. Смикнувся, стиснувши в руці палицю. Але Стефан випередив його — ударом ноги вибив палицю з руки й носком чобота відкинув кудись убік.

— Ти, браток, — Іуда. А я ж тебе по-хорошому просив — не здавай своїх мінтам. — Голос у Стефана хриплуватий, як і тоді, коли він увечері постукав у вікно. — Ти ж наші закони знаєш. Вдруге тобі не проститься…

Їх було четверо, але Варфоломій думав не про те. «Навіть волосина з голови людини не впаде без волі Отця Небесного», — запульсувало у свідомості. Не вірив, що мусить зараз прийняти муку з волі Господньої. Ніби надіючись на диво, підняв руки до неба, закричав і впав, оглушений ударом по голові. Ще кілька секунд бачив над собою зоряну прірву, байдужу до всього, що відбувалося на землі. А потім не стало нічого.

То був знайомий біль, і він злякався. Здалося, що й досі лежить на солдатському ліжку, і мовби наяву запекло в обличчя гаряче повітря «афганця». Навіть подумав, що заснув і йому наснилося те, чим жив стільки років. І хоча свідомість навертала на реальність, обличчя не переставало пекти, а знайомий запах ліків наповнював мозок думками про каліцтво: боявся поворухнути не те що ногами — пальцями, аби не відчути їх мертвими.

«О, Господи! — вигукнув подумки. — Краще прийми мою душу! Навіщо мені цей світ? Нащо я йому — каліка?»

Мабуть, до нього хтось підійшов, але Варфоломій не розплющував очей. Тільки коли чиясь тепла долоня торкнулася його чола, відчув не тільки біль від доторку, а й тривожну радість від того, що ним хтось переймався. Насилу підняв тяжкі повіки й побачив над собою скорботне обличчя Агапіта.

— Слава Богу, слава Богу, — промовив полегшено чернець. — Господь почув мої молитви.

Мабуть, у нього був жар, бо в роті пересохло, що не міг язиком поворухнути, тільки очі промовисто глянули на Агапіта, який швидко закивав головою, обернувся до тумбочки, взяв чашку з водою, обережно підсунув долоню під потилицю, наче немовляті, що не вміло тримати голову, і підніс чашку до рота.

Варфоломій дивився то на Агапіта, то на обшарпані стіни й стелю, намагаючись осмислити, що з ним трапилося. Допоміг Агапіт. Поставив чашку на тумбочку і стомлено сів на стілець поруч із ліжком.

— Я ще вчора приїхав, почув, що церква згоріла… Думав, може, чим допоможу. Аж Ганна розказує… Я в лікарню. Цілу нічку молився, і Господь почув мою молитву. Тепер уже все буде добре, — поправив ковдру, погладив по руці. — Тепер будеш видужувати. Тут і медсестри коло тебе, й лікарі… А я попросився, бо що то без молитви.

— Який сьогодні день? — ворухнув розбитим ротом Варфоломій.

— Понеділок, — відповів зраділо Агапіт. — Я ж кажу — вчора зраночку приїхав. Від Ганни почув, що тебе прибили, то я й сюди, думав, мо’, яка машина трапиться. По дорозі зайшов до церкви. А на подвір’ї людей, мов на мітингу, а церква зачинена.

— Чого? — не зрозумів Варфоломій.

— Що — чого? — перепитав чернець, дослухаючись до його слабкого голосу.

— Ну, люди чого прийшли? — Кожне вимовлене слово озивалося в грудях колючками, аж подих забивало. Агапіт відчув те, і старече обличчя стало ще більш скорботним, а в очах згасли слабенькі іскорки радості.

— Хто почув, що тебе прибили, а хто — що вбили. От і посходилися, — промовив із тугою. — Ти, брате, — невпевнено торкнувся рукою прикритого ковдрою плеча, — на них не ображайся. Людина — істота безвольна на цьому світі. Ти не гірш від мене знаєш. Тому сприймай життя таким, як воно є. І нехай у твоєму серці ні на кого не буде зла.

У цю хвилину в палату зайшла медсестра з маленьким лоточком, на якому лежали шприц і кілька ампул. Побачила, що Варфоломій отямився, зраділа, та Агапіту дорікнула:

— Я ж вас просила, щоб ви мені відразу сказали, як тільки розплющить очі, а ви його розмовами стомлюєте. Ану ж, зможете повернутися? — запитала Варфоломія, ставлячи на тумбочку лоток.

— Що? — перепитав батюшка.

— Якщо можете, поверніться трошечки, щоб я зробила укол, — попросила вже немолода, із втомленим обличчям медсестра: — Чи вам важко?

Боячись обманутися, Варфоломій заплющив очі і, вслухаючись у своє тіло, несміливо зігнув у колінах ноги. Та повернутися йому була несила, як він не старався.

— Нічого, нічого, — заспокоїла жінка. — Я збоку. А ви мені допоможіть, — попросила Агапіта.

Той мовчки схопився зі стільця, мовчки підняв краєчок ковдри й трохи повернув немічне тіло. Варфоломій скреготнув зубами, але стримав у собі стогін.

— А ти як думав? — промовив Агапіт, коли медсестра пішла. — Ребра поламані, голова побита, може, щось і всередині відбили. Та, слава Богу, кажуть, що інші кістки цілі.

— То я буду ходити? — вихопилося у Варфоломія.

— Ну, трохи ж іще полежиш, не так зразу. — Чернець підійшов до вікна. — Сніжок, слава Богу. Прикриє житечко до великих морозів. — Замовк, обернувся через плече до Варфоломія і промовив уже іншим, більш суворим голосом: — Воно ж кожен із нас колись летить сторч головою в прірву, а потім душа простягає очі нагору, благаючи порятунку. І Господь більше радіє з одного, що покаявся, ніж з дев’яноста дев’яти праведників, які не потребують каяття. А ти, сину, розгубився, забув, що Отець Небесний кожному дає випробування по силі його.

Варфоломій відчув страшенну втому і заплющив очі. Агапіт те побачив, замовк, тільки сумно дивився на розпухле, у синцях обличчя та забинтовану голову. Не стримався, важко зітхнув. Потім повернувся і знову задивився за вікно, де на землю тихо лягала зима.

Надвечір Варфоломію погіршало. І вже не лише Агапіт був у палаті, а й медсестра. Лікар теж часто заходив. З його стурбованого обличчя чернець зрозумів, що у Варфоломія справи серйозніші, ніж він думав. Знову тіло горіло, і червона рисочка в термометрі зашкалювала мало не на останню поділку. Бинт на голові просяк кривавими плямами, і вони перейшли на подушку. Варфоломій щось намагався говорити, але слова були нерозбірливі. Нараз рвонув із себе ковдру, яка і так прикривала його лише по пояс, і закричав:

— Господи! Господи! По чию душу ти прийшов — Данила, Смарагда чи Варфоломія? — втупився у стелю безтямними очима і вже не дихав, а голосно хрипів.

Агапіт злякано упав на коліна перед ліжком і почав уголос молитися, а медсестра вибігла з палати, і за хвилину коло Варфоломія скупчилися кілька чоловік у білих халатах. Хтось із них гримнув на старого ченця і виштовхав його за двері.

Агапіта в палату більше не пустили, і він ходив по коридору, не знаючи, куди себе подіти, поки санітарка не пожаліла його й не показала на двері:

— Отуди йдіть — там немає нікого. Лягайте на ліжко, на яке захочете, і відпочивайте. Тепер хворих мало, бо нині бідному чоловіку дешевше вмерти, ніж лікуватися. А в селах усі бідні, не те що у великих містах. — Хотіла щось іще сказати, та лише махнула рукою на двері порожньої палати.

Чернець зайшов і, не вмикаючи світла, сів на ліжко. Довго сидів, прислухаючись до тиші за дверима, поки не відчув, як голова стомлено хилиться на груди й злипаються очі. Щоб розігнати сон, підвівся і вже вкотре за добу опустився на коліна. Почув притишений гомін, розхвилювався, не витримав і прочинив двері.

— Ви ще тут? — побачив його лікар. — Йому гірше, але вам у палату заходити не можна. — Замовк, потім важко зітхнув. — Моліться, — розвів руками, — бо ми вже все зробили.

Агапіт задрімав лише перед ранком. Його розбудив грубий жіночий голос:

— А цей де взявся? Ще одного монаха прибили? Не лікарня, а якась богодільня, і за кожним прибирай. — Огрядна жінка зі шваброю та відром стояла у дверях і сердито дивилася на Агапіта. — Лежачий чи ходить? — гукнула до когось у коридорі.

— Хто? — у свою чергу запитав інший жіночий голос.

Агапіт підвівся, ніяково глянув на зім’яту постіль — спав, не розстеляючи ліжка й не роздягаючись.

— Простіть мені, — низько вклонився санітарці. — Я тут… біля товариша… Але мені заборонили. Як він?

— Я тобі що — лікар? — розсердилася санітарка, мовби чернець образив її своєю покорою. — Моє діло — онучу тягати за всіма вами. Ану, геть із палати.

Агапіт вийшов у коридор — за столом сиділа незнайома медсестра, і він зрозумів, що проспав чимало, бо вже на чергування заступила інша зміна. Підійшов, привітався, але у відповідь почув зневажливе:

— А тобі хто дозволив заходити у відділення? Це ж лікарня, а не притулок для бродяг. — Голос у медсестри був різкий і неприємний, а слова болючими.

Агапіт давно не бачив до себе такої зневаги, знітився і, ніби виправдовуючись, відповів:

— Вчора дозволили…

— Хто дозволив? Що ти мені отут розказуєш? — підвищила голос медсестра, не помічаючи, що в коридорі скупчилися хворі.

— Я дозволив, — почув за спиною Агапіт, і несподівано тепла рука лягла йому на плече. — Давайте я вас проведу в палату.

Він аж смикнувся злякано у дверях, коли побачив біле й непорушне обличчя Варфоломія.

— Нічого, уже краще, — притримав його лікар. — Думаю, криза минула. Бачите, у нього не лише травми, а й важке поранення. Дивно, як цей чоловік вижив. Не тепер, ні. А після отих ран… Ще й ходить, аж не віриться. Можете бути, скільки захочете, бо я зрозумів, що в нього з близьких нікого немає.

Варфоломій видужував важко, повертався до життя і не знав — радіти йому з того чи ні. Агапіт, що перші дні не відходив від нього, тепер став на день-два зникати, а куди — нічого не казав. Приїхала Мирослава, і він ледве впізнав її, коли зайшла до палати. Змарніла, наче теж після хвороби, з погаслими очима і якась розгублена, вона дивилася на нього винувато й мовчала, тільки по щоках текли сльози. «Не плач, кохана! — хотілося вигукнути Варфоломію. — Не треба. Краще посміхнися. Бо я так скучив за твоєю посмішкою. Скучив, скучив, скучив», — вистукувало непокірне серце.

— Еге, тут не плачуть, — пожартував, посміхаючись самими очима. — А будеш плакати — я все лікарю порозказую. — Обличчя його стало нарочито суворим. — Усе розкажу: що ти учням двійки ставиш, що мене забула й що в тебе он щось на обличчі.

— Де? — Мирослава розкрила сумочку, пошукала люстерко й не знайшла. Взяла хусточку, навмання тернула по щоці. — Є? — запитливо глянула на Варфоломія.

— Угу, — буркнув, ховаючи посмішку. — Давай витру. Може, то сажа чи ще щось?

Мирослава слухняно нахилилася до нього, і він витер своєю рукою сльози, спочатку на одній щоці, потім — на другій. Провів долонею по обличчю:

— Тепер уже гарна, дуже гарна.

— Який ти, — зніяковіла жінка. — Я думала, і справді… — дивилася на нього чорними, повними любові очима. Потім спохватилася й почала з торбинки виставляти на тумбочку гостинці. — Тут ось і Степан Павлович із Уляною Іванівною передали.

— Як вони? — запитав, тільки б щось говорила, тільки б чути її голос.

— Нічого. Тобі дякують. Теличка росте гарнюсінька, і Ластуня одужала. Ось бачиш — їхня сметана й молочко. — Згадала, що піст, і злякано запитала, дивлячись на його схудле обличчя: — Ти ж хоч не постуєш?

— Ні, нехай уже коли видужаю. Думаю, Господь простить мені цей гріх. Як там? — не знав, про кого ще розпитувати. — Як у тебе в школі?

— Добре. І двієчників я не маю, — глянула на нього докірливо, — один лише ти. І ніяк не хочеш виправлятися.

Варфоломій посміхнувся на її слова, але посміхнувся так, як посміхаються від радості, що із сумом обнялася. Йому стало дивно, бо серце, що так стрепенулося спочатку, тепер заспокоїлося й билося рівно, мовби його зовсім не турбувала присутність Мирослави. Хотів запитати про церкву, та боявся почути щось болюче — скільки не переконував себе, що піде в монастир, село зринало перед очима й печально дивилося йому в душу темними вікнами покинутих осель.

Мирослава немов почула Варфоломієві думки:

— У селі говорять, що ти збираєшся у монастир… — повикладала з торбинки гостинці й тепер не знала, що робити далі. А піти отак, скоро не вистачало сили.

— А не кажуть, що в тюрму? — тихо засміявся. Закортіло доторкнутися хоча б до її мізинчика. Він аж піднявся з подушки, а потім упав безсило і сховав руки під ковдрою.

Мирослава побачила той рух, підійшла, поправила ковдру, наче малій дитині. І ледь втрималася, щоб не взяти його обличчя у свої долоні. Швидко відійшла й запитала:

— А хіба є різниця? Пробач. Я тільки хотіла… Мені боляче думати, що ти через мене… Якщо хочеш, я поїду з села. І ніколи більше не обізвуся.

— Куди поїдеш? — не зрозумів Варфоломій, і серце защеміло, ніби й не було того хвилинного спокою.

— Мені є куди їхати, — взялася руками за спинку стільця, наче думала — сідати чи ні. — Мої батьки самі живуть — їм уже потрібна допомога.

— А чого ти не хочеш розказати, як і де жила, поки не приїхала сюди? — Він запитував її про це не раз, але Мирослава не хотіла говорити. І зараз замовкла, втупилася у вікно.

— Як жила? — промовила наче сама до себе. — Не знаю, чи жила. Багато років існувала. Мій чоловік, Даню, був серед отих молоденьких солдатиків, яких першими кинули в чорнобильське пекло й зовсім без нічого, без ніякого захисту. Він помер через два роки після нашого весілля, коли я носила в собі його дитину. Та й мій хлопчик народився мертвим. Питаєш, як жила? Хочеш, я скажу тобі, що не знаю, як жила? Існувала, і все. А в це село приїхала не тому, що ти тут, — я й не знала. У глухомань ніхто не хотів забиватися, а мені було однаково. — Вона замовкла. Варфоломій із тривогою дивився на її обличчя, яке було неприродно спокійним. — Ти не бійся, — жінка ніби знову вгадала його думки, — уже багато часу минуло. Думала, що цей світ байдужий мені, аж ні… Тебе зустріла, і все змінилося. Наче в серці хто повернув чарівним ключиком. Тільки ж не треба було нічого відмикати, бо ми з тобою — наче в різних світах. — Вона посміхнулася, але що то за посмішка: здавалося — мить, і сльози знову потечуть із очей.

Варфоломій шукав слова, які б можна було сказати, і не знаходив, а ті звичні, що спадали на думку, Мирослава не сприймала, і тепер зрозумів чому. Зрозумів, що завинив перед цією жінкою. Ні, тією дівчиною, що колись пригорнулася до нього. Хіба? А оця змучена і зневірена доросла Мирослава не горнулася до його серця? А він відштовхував, відгрібався, боячись Бога і людей — за себе боячись. Тільки за неї не боявся, бо що знав, що бачив і куди дивився? Жінку бачив, жінку знав — те, що хотів бачити й знати.

Пересилюючи слабкість, таки підвівся й сів на ліжку. Несміливо, ніби по милостиню, простягнув руку і взяв зі стільця Мирославину, припав спраглими губами.

— Прости, — шепотів, боячись підвести очі. — Прости мені — я не вартий жодної твоєї сльозинки. Не вартий бачити тебе й знати. Я…

Мирослава не дала договорити, нахилилася, обняла й обережно пригорнула до себе його опущені плечі.

У цей час відчинилися двері й зайшов Агапіт. Тінь здивування промайнула на його обличчі. Мирослава те побачила, відхилилася.

— Видужуй, — промовила винувато. — А я вже піду.

Та Варфоломій не відпускав її руки, мовби й не було в палаті старого ченця.

— Пообіцяй… Ні, не обіцяй нічого. — Він і тепер не знав, що казати, а відпустити її була несила. Знайшовся і перевів на жарт: — Привези мені ще молока від Ластуні, бо охляв тут на казенних харчах.

— Вона? — кивнув Агапіт на двері, що зачинилися за Мирославою.

— Хіба не бачиш? — Варфоломієві зовсім не хотілося розмовляти, він ліг і заплющив очі.

— Що — не радий мені? Розумію, але ж я не знав, що в тебе гостя. — Агапіт сів на стілець і стомлено прихилився до спинки.

— А я думав, ти вже в Києві, — озвався Варфоломій, не розплющуючи очей. — І підрясник на тобі, наче у млині працював.

Чернець мовби не чув.

— Лікар сказав, що завтра тобі можна буде спробувати встати. Я не втримаю, але, думаю, зайвим не буду — ще одну ніч переночую. А ти сьогодні їв що? — запитав, дивлячись на Мирославині гостинці.

- Їв, бери й ти поїж, он же бачиш, скільки всього, — кивнув Варфоломій на тумбочку.

Агапіт не відмовився, але розчаровано тримав у руках банку зі сметаною, інші продукти.

— Так воно ж усе скоромне, — промовив із жалем, потім посміхнувся: — Тобі згодиться, а я лікарняного поїм — там точно пісне буде.

Того дня прийшов іще один відвідувач — знайомий уже міліціонер із лейтенантськими погонами. Сидів на стільці й дивився на розбите обличчя і забинтовану голову Варфоломія. Видно було, що уже познайомився з його історією хвороби, бо запитав лише, чи не знає батюшка, хто на нього напав і що від нього хотіли.

Та Варфоломій дивився на слідчого і не відповідав, ніби не розумів запитань.

— Ви нічого не пам’ятаєте чи не бажаєте допомогти слідству? — Лейтенант дістав із папки аркуш паперу, щось позначив ручкою й нетерпляче глянув на ченця.

— Ви не ображайтеся, та я не хочу, щоб через мене хтось гнив у тюрмі. Дарма що зі мною так. Господь страшніші муки витерпів і простив людям, а я, нікчемне створіння, буду домагатися кари? Не шукайте через мене зайвої роботи. Ці люди вже самі себе покарали, що піддалися підступній волі інших, — нарешті здобувся на мову батюшка.

— А може, це ті, що церкву обікрали? — не стримав обурення слідчий. — А ви їх прощаєте, ще й прикриваєте.

— Може, — погодився Варфоломій. — Думаю, що ви праві. Та я боюся занапастити невинного, а людський суд і тюрма не врятують винуватця від Божої кари.

— Якби усі так думали, — незадоволено підвівся зі стільця слідчий, — то сьогодні б і вдень на вулицю було страшно вийти. Розумію, що ви духовна особа, але ж іще й громадянин цієї держави…

— Добре, що нагадали, — обірвав його Варфоломій, — а то я почав сумніватися, що в нас є держава.

Він потихеньку ходив по палаті, подовгу стояв біля вікна, спершись руками на підвіконня. Зима щедро вибілила снігом землю, наче обновила до Різдва. І тепер земля здавалася Варфоломію непорочною нареченою неба, що навіщось приносить себе на вівтар людської сліпоти й людського безглуздя.

Рахував дні до початку свят і з тугою думав про вигорілу церкву, яка вперше за стільки років зустрічатиме Різдво не урочистим співом, а глухою тишею темних вікон. Важко зітхав і кожного разу, коли відчинялися двері, чекав, що зайде Агапіт. Нехай би забрав його до монастиря, він би там швидше одужав, і не лише тіло, а й душа наповнилася б життєвою силою. Але старий чернець в останні дні зовсім не приходив. Зате приїхав Юрій. Варфоломій аж не повірив, коли у двері спочатку просунулися дві великі сумки, а потім він сам, у чорному кожушку й без шапки. Глянув на онімілого від здивування брата, на його побите обличчя, що було в кольорових синцях, і болісно вигукнув:

— Що вони з тобою зробили, падлюки? — залишив сумки біля дверей, а сам підійшов, простягнув руку. — Ну, здрастуй. Тебе й обняти страшно.

Варфоломій сам обняв його, відчуваючи, як серце аж заходиться від несподіваної радості.

— Ух і худющий, — першим вимовив Юрій, відступаючи вбік. — Сказано — без догляду. Просилося тебе, — дорікнув мимоволі, — поїхали зі мною. Послухався б — нічого цього не було.

— Звідки ти узнав, що я в лікарні? — запитав Варфоломій, широко посміхаючись.

— Звідки, звідки… — пробурмотів Юрій, але уже й собі посміхаючись. — Мирослава, спасибі їй, зателефонувала.

— Що? — не зрозумів Варфоломій. — Як зателефонувала?

— Ні, ти у якому столітті живеш? — здивувався брат. — Уже дітвора з мобілками ходить, а для тебе дивно, що люди по телефону спілкуються.

— Тоді чому ж?… — розгублено глянув на нього Варфоломій. — Чому ж я… ти… ніколи?… А де вона твій номер телефону взяла?

— Давай ці запитання залишимо на потім. — Юрій зняв кожушка, пошукав очима, де можна повісити. Не знайшов, кинув на стілець і провів долонею по ще густому, але вже сивіючому волоссю. — Бо подумаю, що ти мені зовсім не радий, а знаєш, як я сюди рвався? Державний кордон порушив і всіх зайців поперелякував.

— Як порушив? — Варфоломій не міг зрозуміти, жартує Юрій чи говорить серйозно.

— Як, як… — Брат був трохи нижчий від нього, але зараз кремезніший і якийсь ніби увесь пронизаний внутрішнім світлом. — Тицьнувся на заставу, а там стільки машин — за три доби усіх не пропустять. Я — назад. Хлопці за могорича провели партизанськими стежками. Мій всюдихід де хочеш пройде, — показав пальцем за вікно.

Варфоломій підійшов, зацікавлено виглянув — на лікарняному подвір’ї стояла новенька біла «Нива».

— Твоя? — повернув голову до брата.

— Ні — крадена, — відповів нарочито серйозно Юрій.

Варфоломій посміхнувся й відчув, як щось хороше увійшло у його життя з несподіваною появою брата.

— А де Олеся, діти? — аж на двері подивився, мовби чекав, що і вони зайдуть.

— Удома, в усі вікна визирають дядька, — пожартував, а потім серйозніше: — Наказали без тебе не повертатися. А я, братику, хочу на свята додому повернутися. От і думай.

Варфоломій мовчав, бо вперше за весь час сприйняв братові слова серйозно, відчуваючи, як хочеться жити коло рідних людей, а не серед чужих, що за хвилину здатні перекреслити все його життя, відійти й забути про нього. Тільки не міг цього зараз сказати, мовби щось не давало.

— Ну, добре, — Юрій зрозумів його без слів. — Давай подивимося подарунки. — По одній переніс сумки ближче до Варфоломієвого ліжка. Спочатку дістав великий прозорий пакет, подав брату: — Ану, поміряй — це Олеся вибирала.

Варфоломій ніяково взяв пакет, розгорнув — то був спортивний костюм його розміру.

— Надягни, хоч побачу, — попросив Юрій. — Та зніми це лікарняне лахміття, а то наче в концтаборі. — Розсердився, бо Варфоломій тільки посміхнувся і поклав костюм на ліжко. — Мені що, силою з тебе знімати?

— Не треба, я сам, — обережно зняв виношену піжаму, потім — штани. З того, як роздягався, тримаючись рукою за металеву дугу ліжка, Юрій зрозумів, що братові боляче зайвий раз поворухнутися, але нічого не сказав, лише мовчки дивився, коли той сів і потихеньку почав надягати Олесин подарунок.

— Те що треба, — зрадів Юрій, коли він застібнув «блискавку» й підвівся з ліжка. — Оце козак. Як ти?

— Добре, — не зрозумів Варфоломій, про що запитує брат, і провів рукою по червоних лампасах, — наче генерал.

— Я не про костюм — сам бачу, що добре. Як твоя голова, ребра і що там іще? — глянув на брата, потім нагнувся над сумкою, дістав нові шкарпетки й поклав на ліжко.

— Нічого, — Варфоломій посміхнувся, — бачиш — ходжу, їм…

— Та бачу. — Іще один пакет ліг поруч зі шкарпетками. — Тільки ти якийсь наче неживий, хоча й ходиш.

Варфоломій ніби того не почув, подивився на братові подарунки й здивовано запитав:

— Ти що — мільйон у лотерею виграв?

— Якби ж то, — засміявся Юрій. — На кревні куплено: мої й Лесині. Не бійся, не на останні, — побачив ніяковість на братовому обличчі. — І не думай ні про що. Вважай — отримав новорічний подарунок від Діда Мороза. Я хочу запитати — ти зможеш їхати в машині?

— Як це? — здивувався Варфоломій.

— Спереду, м’яко і зручно, — пожартував Юрій, а потім серйозно: — Заберу тебе, і поїдемо до матері: з Новим роком привітаємо й з Різдвом. Чи ти не хочеш? — запитливо дивився в обличчя, на якому відверто проступала розгубленість.

— Я не знаю. — Варфоломій і справді не знав. Він зовсім не думав про мачуху й не розумів у цю хвилину брата. — Не знаю, чи відпустить лікар…

— Мені здалося, коли ховали батька, що ти простив її. — Голос Юрія був схожий на голос учителя. — Подивися на життя, брате, уважно подивися. І не думай, що нас багато де чекають.

— А вона чекає? — Варфоломій аж скривився, немов у нього щось заболіло.

— Чекає, — почув різке у відповідь.

— Звідки ти знаєш? — і сам запитав не так розважливо, як хотілося б.

— Знаю. — Юрій пройшов по палаті й зупинився біля вікна. — Не хочеш, то не їдь — я сам поїду.

— Чого це ти став таким добрим? — сам того не бажаючи, Варфоломій говорив сердито, бо інколи не міг стримати в собі тієї образи на мачуху й батька, що колись засіла в його душі й проступала час від часу, навіть тепер, коли батька уже не було. Але проступала, хоча він розумів, що то гріх, і не раз каявся.

— А я й був таким, — посміхнувся Юрій. — Ти просто не бачив. Даню, — підійшов до брата й легенько поклав йому руку на плече, — невже ти не відчуваєш, що тобі уже інші ліки потрібні? Ти ж будеш отут довго нидіти, й нічого не вийде. Збирайся.

Юрій не нав’язувався брату з розмовами, а той дивився за вікно автомобіля й дивувався тому, як вражає його все, що може в цю хвилину охопити зір. Не втримався, повернув голову до Юрія:

— Наче казка. Отак живе людина й за щоденною суєтою нічого не бачить.

Старший брат у відповідь лише кивнув головою, і Варфоломій знову замовк, тільки десь у свідомості промайнуло почуття вдячності за цю дорогу й мовчанку.

Проїжджали села, і його охопила звична вже туга. Мало де біля хвірток прочищені чи протоптані стежки — у багатьох місцях сніг лежав неторканий: не те що людського, а й котячого сліду не видно. Мов у глибокий сон поринули вулиці. Серце у Варфоломія стискалося від того, що вони вже ніколи не прокинуться з такого сну. Хіба навесні зацвітуть покинуті сади, щоб на якийсь час відсалютувати оцим сиротам-хатинам і тим, що завтра здивовано зойкнуть порожнечею кинутого житла й будуть день у день холонути і вмирати.

Зітхнув і вже не міг стримати невеселі думки.

— Одні нації плодяться, мов коти, а наша вимирає, — промовив, ніби роздумував уголос.

Юрій зрадів, що брат вимовчався, і перепитав жартома:

— Яка, брате, наша — циганська, чи що?

— Та ну тебе, — буркнув незадоволено Варфоломій. — Я серйозно. Бачиш, що он робиться, — хитнув головою за вікно, — наче після чуми.

— А може, й гірше, — тепер уже невесело погодився Юрій. — Бо з чумою борються, а тут навпаки — насильно щеплять смертельний вірус. І люди не тільки вимирають. Українці скоро по всьому світу розлізуться, як руді миші. І тільки злякано будуть озиратися на те, що колись називалося Україною.

Варфоломію не сподобалися такі слова, хотів дорікнути, що брат і сам руда миша, але відчував правду в словах, які вимовлялися не байдуже, а аж сердито, мовби звинувачуючи і його в тому. Все ж не хотів погоджуватися, бо душа протестувала проти такої правди:

— Послухаєш, то наче всі й за народ уболівають, а глянеш — поприпадали до горла, як п’явки, і кров смокчуть: що в демократа за сотні тисяч автомобіль, що в депутата, а народ хлібом не наїдається.

Юрій подумки посміхнувся на Варфоломієві слова, бо відчув, наскільки той далекий від усього, пов’язаного з політикою. І сам був далекий, та добре розумів, що усі демократи годуються з чиєїсь руки, часто брудної, або й іще гірше — у крові якогось беззахисного народу.

— Он подивись, — натиснув на гальма й кивнув у бік старенької бабусі в куфайці та намотаній по самі очі теплій хустці. Спираючись на палицю, з відром у руці, бабуся ледве дибала від своєї хати по вузесенькій стежці до заметеного снігом колодязя. — Ото українська старість сьогодні та й завтра.

Вони знову замовкли. Обидва думали про одне й те саме, але говорити не хотілося.

У багатьох місцях дорога була переметена снігом, Юріїв «всюдихід» пробуксовував, і Варфоломію здавалося, що саме в оцій кучугурі вони й засядуть. Але, гуркнувши, немов на кого лайнувшись, «Нива» виривалася зі снігового полону і їхала далі. Коли вони вкотре вискочили із замету, Варфоломій не втримався й похвалив:

— Гарна у тебе машина, надійна.

— Ага, — посміхнувся брат, — не те що імпортні шкарабанки. Виповзе на нашу дорогу й розтруситься через кілометр. То так, аби похизуватися. Моя Леся теж була загорілася, а потім таки погодилася, що не в Лондоні живемо.

— А ти не привіз мені фотографії? — повернувся до нього Варфоломій, різкіше відчуваючи біль у грудях, мовби вони теж при цьому ворухнулися.

— Якої? — у дзеркалі блиснув здивований погляд.

— Ну, дітей, Олесі твоєї? — Варфоломій і сам не зрозумів, чому зніяковів, і вже пожалкував, бо Юрій засміявся, чомусь посигналив у сніговий простір і вколов його, піднявши очі у дзеркало над лобовим склом:

— Своїх уже треба мати.

— Знущаєшся? — перепитав молодший брат з образою в голосі. — А я щиро.

- І я щиро, — посерйознішав Юрій, вдивляючись на дорогу, на яку лягали вечірні сутінки. — Тільки помовч, — обірвав, коли той знову хотів щось заперечити, — не треба мені твоєї проповіді про гріхи. Я за свій вік уже всього наслухався і не вірю, що народити дитину — гріх. Народження — це продовження, а смерть — кінець. І не переконуй мене про потойбічне життя, може, воно і є, але я його не знаю. Я знаю одне: що оці руки, — на мить відірвав руки від керма й повернув долонями вгору, — після смерті уже нічого не зможуть зробити, стануть прахом, як і все моє тіло, що бачить, відчуває і любить. Я народився, щоб теж народжувати, а коли б усі озиралися на оті, як ти кажеш, гріхи, — кинув погляд на брата, — то світ давно б перетворився на безлюдний острів, на якому б плодилися самі мавпи та удави. І кому він тоді потрібен — Богу? Сумніваюся. Хто б не створив це життя і цей світ, йому потрібні люди. Для чого — то вже ми з тобою до самої смерті не дізнаємося, а може, й після смерті нам дулю з маком піднесуть, а не істину. Невже ти віриш, що на тому світі душа матиме волю, якщо на цьому живе не за власною?

Варфоломій не відповідав, тільки мовчки вдивлявся у вечірні сутінки. І поки не доїхали до села, не обізвалися більше один до одного.

Марта почула, що під двором спинилася машина, здивувалася й вийшла на подвір’я. Першого побачила Варфоломія й не впізнала його в темряві у мирському одязі. Тільки, коли глянула на палицю, сплеснула в долоні й чомусь заплакала. А потім метушилася по хаті, схвильована і зраділа.

- І в думках не було, що сьогодні хтось приїде. Аж ось скільки радості в хату…

Юрій, як і в лікарні, розкрив сумку і почав діставати подарунки. Викладав на стіл і за кожним разом промовляв: «А це вам, мамо, від нас із Данилом тепла кофта на щодень, а це хустка…» А потім діставав подарунки братам і сестрі, їхнім дітям, називаючи кожного по імені. А Марта мовчки дивилася на все те, витираючи долонею сльози.

За вечерею Варфоломію здавалося, що мачуха і старший брат не можуть наговоритися, а він не здатен був навіть щось відповісти, коли з непідробленим болем у голосі кілька разів зойкала: «Господи, Господи, хто ж це тебе, синку, так побив? За що ж вони, нелюди, познущалися?»

— Я б наче ліг, — попросився відразу після вечері.

— Зараз, зараз. — Марта швидко полишила посуд, що хотіла зібрати зі столу. — Зараз постелюся. А в якій кімнаті вам слатися? — запитала обох.

— У нашій, мамо, стеліть, — за себе і Варфоломія відповів Юрій і пожартував: — І щоб рано не будили.

Жінка заусміхалася від тих слів і кинулася до шафи вибирати де новішу постільну білизну.

Варфоломій ліг під ковдру, що пахла свіжістю і якоюсь травою, яку Марта тримала у шафі від молі. Лежав і відчував тиху радість, хоча спочатку й не міг зрозуміти, від чого. Аж нарешті зрозумів — це була домівка, у якій Марта зберігала живе тепло їхнього роду. У кімнаті на стіні, поруч із портретом Маріуци, висів портрет батька, а потім його, ченця Варфоломія, фотографія, що він колись подарував Маріуці. Дитячі фото братів і сестри, Юркова на весь зріст у військовій формі. Подумав про те, що не стане мачухи — не стане і всього цього. Заплющив очі, й послужлива пам’ять віднесла його в маленьку хатинку на хуторі, де тепер уже не було нічого, і від хутора залишилася сама назва. Повернувся на ліжку, потривожене тіло неприємно занило, вимагаючи спокою. Він ліг зручніше і вже почав було дрімати, коли двері тихенько прочинилися і брат, ніби крадучись, зайшов до кімнати. Посміхнувся й обізвався неголосно:

— Я не сплю, можеш світло увімкнути.

Юрій увімкнув й обернувся до нього:

— Як ти? Я тебе не угробив цією поїздкою?

— Та ні, — заспокоїв Варфоломій. — Мені зараз набагато краще, ніж було зранку.

— Правда? — зрадів брат. — От і добре, а то б закис у тій лікарні. А тут, наче в санаторії, за тиждень будеш як новенький.

— За скільки? — перепитав здивовано Варфоломій.

— А ти що — думав, я тебе сюди переночувати привіз? Ні, братику, — він зняв із себе светр, штани, потім сорочку й акуратно повісив на спинку стільця. — Треба матері дров напиляти, бо казала — вже кінчаються. Сарай підлатати, он повітка скоро впаде. Знаєш, скільки тут роботи?

Але Варфоломій уже не чув брата — вражено дивився на великі рубці, що були в того на руках, однаково великі й однаково давні.

— Ти що — в аварію попав? — злякався, вдивляючись Юрію в обличчя і боячись там побачити щось таке, чого не бачив раніше.

— А-а, я й забувся, — той байдуже глянув на свої руки. — Вже минулося.

Та Варфоломій встав із ліжка, підійшов до нього й підняв на спині майку — там теж впродовж хребта лежав великий рубець.

— Ну, чого ти? — Юрій побачив, як і без того бліде обличчя меншого брата стало зовсім безкровним. Він мовчки брав то одну руку, то другу й повними страху очима дивився на рубці. Старший брат посміхнувся ніби винувато, легенько обняв Варфоломія за плечі й повів назад до ліжка. — Сядь, ну, сядь. Кажу тобі — минулося. Заспокойся. — Посадив і теж сів поруч. — Було, в аварію потрапив, тільки не ту, що ти подумав.

Варфоломій підняв на нього зболені очі.

— Невже Чорнобиль? — запитав пошепки. — Чорнобиль? Коли ти там був?

— Тоді й був. У тебе, братику, афганська земля горіла під ногами, а в мене плавилася рідна.

Несподівано Варфоломій обхопив голову руками й застогнав уголос.

— Прокляті, прокляті, — з ненавистю глянув на портрет батька, — своїх дітей живими у вогонь, у пекло. Все спалили, всіх…

— Заспокойся, — поклав йому руку на плече Юрій. — Заспокойся, а то мати почує.

— Мати? — аж кинувся Варфоломій. — Не називай її так при мені.

— Ого, який ти, — дорікнув старший брат. — А де ж твоє милосердя, де твоє прощення, яке ти проповідуєш іншим із вівтаря?

— Немає, — глянув на нього зовсім білими очима Варфоломій. — Немає в мене для них прощення. І відвези мене завтра назад.

— Давай, давай лягай поки. — Юрій мало не силоміць поклав його в ліжко й укрив. — Отако, спи. Завтра про все поговоримо.

Варфоломій деякий час мовчав, тільки важко дихав, немов йому не вистачало повітря, а потім запитав:

— А то рубці… Кажи правду.

— Наче я брехав коли. — Юрій хотів перевести розмову на жарт, але Варфоломій не дав:

— Давно кістки гниють?

— Теж мені медик, — посміхнувся брат. — Коновал. Міг би лагідніше, а то — гниють. — І вже серйозно: — Давно. Нахапався стронцію з цезієм… У Москві прооперували, нічого ніби… Живу… поки.

— А нащо ти приховував? — дорікнув ображено. — Тільки не кажи, що жалів мене і їх, — кивнув головою на фотографії на стіні. — Тебе ніхто не пожалів. Ніхто. — Сказав «тебе», але Юрій знав, що брат говорив і про себе. У тих словах була правда, тільки що вже тепер. Тепер він не хотів у своєму серці тримати нічого, аніж тих почуттів, що ось уже багато років живили його душу й тіло. І не тримав. Любив світ таким, яким бачив його, відчував і в якому знав, що робитиме завтра.

— Не хотів, то й не казав, — буркнув, відвертаючись до стіни. — І давай — спи. Я й не знав, що ти став таким занудою.

Вони обидва деякий час лежали мовчки. Варфоломій прислухався до того, як дихає брат, і відчував, що тому теж не спиться. Думки роїлися в голові, та він не міг звести їх у якусь одну. Здалося, що засинає, коли несподівано в темряві зринули Мирославині очі: «Мій чоловік помер через два роки після нашого весілля, а хлопчик народився мертвим». Варфоломія ніби хто штовхнув у груди, він сів на ліжку і злякано запитав:

— А як же ти не побоявся дітей на світ пускати?

— Не діставай, — несподівано сердито відповів Юрій. — Як тобі не спиться, то не заважай іншим.

— Наче тобі спиться, — образився Варфоломій. — Не хочеш говорити, то й не треба.

Уранці прокинувся першим, але боявся й ворухнутися, щоб не розбудити брата. Дивився на його обличчя, на якому й сліду не було від того, що носив у собі. Ніби збоку поглянув на себе і скривився: «Нюня. Інших повчаєш, а сам… Немає в тобі, Даниле-Варфоломію, нічого з того, що є в нього». Ще раз подивився на брата й почав подумки молитися.

Нарешті Юрій солодко потягнувся в ліжку й повернув голову до Варфоломія:

— Давно вже я так не спав. А ти виспався?

— Виспався, — відповів той і відчув, що насправді виспався, вперше за останні тижні.

— Тоді вставай, — скочив Юрій зі свого ліжка, підбіг до брата й потяг із нього ковдру. — Вставай, кажу, ледацюго, а то без сніданку будемо. У-у-уй і скелет, закрийся, — кинув назад ковдру, — перелякаєш тут усіх.

Варфоломію стало весело від братового жарту, кортіло теж підхопитися й пожбурити у нього подушкою, але він лише сів і звісив босі ноги на підлогу. У цей час двері тихо прочинилися і Марта несміливо просунула голову:

— Чую, наче вже повставали, вмивайтеся та йдіть снідати.

Варфоломій і сам не зрозумів, як посміхнувся назустріч мачусі, а може, й не посміхнувся, може, то посмішка ще не встигла зійти з обличчя, коли посміхався брату, але Марта того не знала, її очі засвітилися радістю назустріч пасинкам, які, з усього видно, у цю мить були щасливими у її хаті.

Коли поснідали, Юрій попросив старий батьків одяг.

— Для чого це тобі? — здивувалася Марта.

— Для роботи, — і пожартував: — Ми ж не тільки об’їдати вас приїхали.

— Скажеш таке, — зніяковіла жінка. — Відпочивайте, хіба не наробилися вдома?

— Так, мамо, — виструнчився Юрій по-військовому, — накази не обговорюють. Шукайте старі штани і щось тепле оцьому… дистрофіку, — тицьнув пальцем у бік Варфоломія, — а мені що є.

Юрій кілька разів обійшов повітку, помацав старе дерево і швидко знайшов гвіздки й інструмент. І поки Варфоломій одягнувся й вийшов на подвір’я, він уже тягнув із вишок сараю дошку.

— Мамо! — погукав на весь двір. — А той шифер можна брати, що в клуні стоїть?

Марта вийшла на ґанок у самій лише кофтині:

— Що треба, те й бери — не питайся. Я зараз одягнуся й теж вийду, поможу.

Жінка ніби аж помолодшала за ці години, хутко повернулася й пішла, не дослухавши:

— Ми й без вас усе зробимо. Самі…

Те «ми» здивувало Варфоломія, бо почувався кволим і сили вистачало хіба триматися на ногах. Але Юрій, ніби нічого не помічаючи, тицьнув йому в руки старого складаного метра:

— Виміряй уздовж повітку, а потім по вздовжній стіні одміряй оцю дошку.

Поки Варфоломій міряв, він звідкись витяг старі козли, похитав руками, потім забив кілька гвіздків.

— Добре буде, — промовив сам до себе. — Ну, що — виміряв? — заклопотано глянув на Варфоломія. — Тоді на ось, візьми олівця й відмічай, — подав йому ще батькового «хімічного» олівця, якого невідомо де знайшов.

Варфоломій відчув страшенну втому, хоча нічого такого й не робив, тільки був на підхваті у брата. Але з’явилося й інше відчуття, мовби в ньому щось потихеньку почало гоїтися.

Вийшла Марта й аж розсердилася, коли сказала йому, щоб ішов до хати і трохи відпочив, а він відмовився.

— Он, як із хреста знятий. Без тебе поробиться, а ні, то скільки стояло й ще постоїть. Кажу — йди, полеж. На тебе страшно дивитися, отакого дохлого. Хоч ти йому скажи, — підійшла до Юрія, що сокирою затісував стовпчика.

Варфоломій не став чекати, коли брат прожене його з двору, і мовчки поплентався до хати. Ліг на ліжко, хотів прочитати молитву й незчувся, як заснув.

Увечері прийшов менший брат, що жив трохи віддалік у селі. Інший Мартин син поселився в місті й навідувався нечасто. Забігла сестра, зойкнула, глянувши на Варфоломія, а потім роздивлялася подарунки і вголос раділа. Розпитала Юрія про дітей та Олесю й зазбиралася додому. Але вранці наступного дня знову прийшла і принесла гуску. Варфоломій чув, як вона наказувала Марті:

— Засмажте, мамо, всю, нехай їдять, а то на Данила страшно дивитися. Й оцей мед нехай їдять. А будуть їхати, я ще принесу.

Слідом за сестрою знову прийшов брат:

— Відпросився на роботі, — пояснив Марті. — Поможу хлопцям, ось бензопилу випросив, гуртом напиляємо.

До вечора у дворі лежала купа дров, на столі парувала засмажена гуска, а між братами з’явилася та невидима ниточка, яка зв’язує навіть чужих людей, а не те що рідних. Три брати сиділи за одним столом, і то було щастя для Варфоломія — уперше відчути цю велику родину своєю.

— Якби ще й Сергій приїхав, — журилася вголос Марта, що немає старшого сина. — Може, і з’їдетеся разом? — допитувалася більше у Варфоломія. — На Великдень хоч…

Наступного дня Юрій рубав дрова, а батюшка складав на старі дитячі санки й возив до клуні. Кілька разів ловив себе на тому, що думає про брата, якого майже зовсім не знав, зустрівся б десь — не привітався. «Сам винен, — несподівано кольнула думка. — Це ти їх зрікся, а не вони тебе».

— Що таке? — захвилювалася Марта, коли він, розгублений, став перед відчиненими дверима клуні. — Щось заболіло?

— Та ні, — звернув із санок дрова, глянув на мачуху. — Розкажіть, як там Сергію живеться?

За два дні велика родина знову зійшлася за батьківським столом, і Варфоломій намагався запам’ятати імена братових і сестриних дітей, невістки та зятя.

Зніяковів, коли побачив, що Марта витирає сльози, збираючи його з Юрієм у дорогу. Вийшла за ворота й довго дивилася вслід автомобілю. А він їхав і радів, що в неї залишилася повна клуня дров, підремонтована повітка і, мов новенький, дерев’яний ґанок, із козирком та поручнями. З вдячністю глянув на брата і тільки тепер помітив, яке в нього стомлене обличчя й темні кола під очима. Подумав, що Юрій зараз, може, більше хворий, ніж він сам, але того не признається. Дорікнув собі, що все через нього, і винувато зітхнув.

— Чого це ти зітхаєш? — обізвався Юрій бадьорим голосом. — Знову щось не так?

— Та ні, — хитнув головою. — Жалкую, що не водій і не можу тебе підмінити.

— Так наче б я тобі довірив свого «всюдихода», — засміявся Юрій, не відриваючи погляду від дороги. — Я, братику, з тих, що нікому не довіряють ні машину, ні дружину. А чого це мене жалко?

— Глянь на себе в дзеркало, — показав пальцем Варфоломій на дзеркальце над лобовим склом.

— Ніколи, — відмахнувся Юрій. — Що я — дівка?

— Не відмахуйся. Хіба я не бачу, що тобі зараз, може, гірше, ніж мені? Якби я знав раніше… Чому ти мені нічого не казав?

— Послухай, брате, не нидій, — несподівано сердито відповів Юрій. — Що є, те вже є. Я народився, щоб зерно сіяти, а не полову віяти. І не каркай наді мною. Я поважаю життя таким, яким воно є, і ні за чим не жалкую. І не хочу, щоб від мене смерділо могильними дошками. Ясно тобі?

— Ясно, — швидко погодився Варфоломій, відчуваючи при цьому, наскільки насправді Юрій старший від нього.

— А коли ясно, — тоном наказу промовив брат, — то ось приїдемо до тебе, переночуємо, забереш свої бебехи, і поїдемо до мене. Завтра, щоб на Різдво вдома бути. І я більше ні про що не хочу слухати. Заяву листом перешлеш у єпархію.

Коли приїхали до Варфоломія, батюшка здивовано побачив, що у його хаті хтось живе. Якусь хвилину стояв біля дверей, немов чужий тут, а потім розгублено подивився на брата:

— Невже когось уже прислали на моє місце?

— Добре було б, — зрадів Юрій. — Тоді б усе само собою вирішилось.

Але Варфоломій не поділяв його радості й роззирався по кімнаті, намагаючись щось зрозуміти для себе, бо всі речі стояли й лежали на місці, тільки трохи додалося чужих. Аж кинувся, коли у двері постукала Ганна.

— Здрастуйте, — привіталася жінка до обох і зраділо заговорила до Варфоломія: — Слава Богу, приїхали, а то ми не знаходимо собі місця — де ви поділися, покинули нас чи що?

— Ганно, хто живе в моїй хаті? — Варфоломій мовби й не чув її.

— Агапіт, хто ж іще? — здивувалася та. — Я думала — ви знаєте.

— Як — Агапіт? Що він тут робить? — допитувався Варфоломій так, мовби Ганна була в чомусь винна.

— Церкву робить, — знітилася жінка. — Сьогодні увечері уже й правитися буде, а ви хіба не знали?

Щось недобре ворухнулося в грудях Варфоломія, адже любив старого ченця і не вірив, що той міг позаздрити на його парафію й вигорілу церкву. Коли б хотів, мав би набагато краще місце, але ж він нікуди не збирався з монастиря. Хай би хто завгодно, тільки не Агапіт. І де в нього гроші взялися на ремонт?

— Я нічого не знаю, — розгубилася Ганна і злякано подивилася на Юрія, що чимось нагадав їй Стефана. — Усе село зносило, хто скільки міг, а директор школи людей знайшов. Агапіт сюди тільки ночувати приходив. Самі в нього розпитайте…

Коли жінка пішла, Юрій, що до цього мовчки стояв посеред кімнати, запропонував:

— Сідай у машину, поїдемо до церкви, й там усе побачиш. Хоча… тепер навіщо воно тобі — переночуємо й прямим курсом на Білорусь.

— Ні, — заперечливо хитнув головою Варфоломій. — Я так не поїду. Я жив цим селом і хочу всім відверто подивитися в очі.

Він довго молився у своїй кімнаті, потім надягнув нову рясу, надів хреста, подарованого колись ігуменом Пафнутієм, і вийшов до брата, що відпочивав на дивані:

— Я готовий.

На церковному дворі нікого не зустріли, але сама церква була переповнена. Юрій відчинив двері й зайшов першим. На нього ніхто не звернув уваги, та, коли за ним зайшов Варфоломій, несподівано запала тиша. Агапіт, що вже почав службу, замовк, стояв і радісно посміхався. А Варфоломій обводив своїм відкритим і в цю мить суворим поглядом людські обличчя, потім ковзнув очима на пофарбовані стіни, простеньку різьбу на іконостасі. На стінах не вистачало ікон, але над тими, що були, висіли нові рушники. А над усім цим — творіння серця Івана Свириденка.

Люди потиснулись і розступилися, даючи дорогу до вівтаря, та Варфоломій стояв біля входу й ніби нічого того не бачив.

— Брате Варфоломію, — голосно покликав Агапіт, — іди й займи своє місце отут, — і низько йому вклонився.

Варфоломій не рухався, тільки рука міцно притискала до грудей хреста. По хвилині обернувся до Юрія, що тепер стояв за спиною й не зводив із нього напруженого погляду, потім глянув на Агапіта, який теж не зводив із нього погляду. Стояв між ними якусь мить, вагаючись, а тоді поволі пішов по живому коридору до Агапіта і почув за спиною, як уся церква полегшено зітхнула.

Увечері вони з Юрієм довго сиділи мовчки. Щоб їм не заважати, Агапіт попросився переночувати до Ганни. Першим порушив мовчанку Варфоломій.

— Я тут Олесі й дітям хочу гостинця передати, — виніс три звичайні хрестики і три великі янтарні намистини. — Ці хрестики зі святого Афона, а намистини з бабиного намиста. І ще передай, що через місяць-два обов’язково приїду… провідати. Не сердься на мене, брате, — голос Варфоломія схвильовано затремтів, — я вірю, що теж сію зерно, а не полову.

А рано-вранці, коли біла «Нива» виїхала з двору й за хвилину її не стало видно, довго стояв на дорозі, прислухаючись, як віддалявся гуркіт мотору, а потім зронив:

— Ти, брате, може, ще й більше Смарагд, ніж я, дарма що не в рясі ходиш.

Мена — Чернігів,

жовтень 2000 — грудень 2004 року

Примітки

1

Ґраст — кінь (циган.) — Тут і далі прим. автора, якщо не вказано інше.

(обратно)

2

Хлопче, дай поворожу.

(обратно)

3

Мені не треба ворожити — я все знаю.

(обратно)

4

Ти циганський хлопець?

(обратно)

5

Я — мужицький.

(обратно)

6

Ідемо з нами.

(обратно)

Оглавление

Золото душі

Смарагд

  Частина 1

  Частина 2 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg