«Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери»

Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери (fb2) - Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери 6962K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Дмитрий Михайлович Кешеля

Дмитро Кешеля Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

ПРИРІЧАНСЬКІ ХАРАКТЕРИ, або ЖИТІЄ АБОРИГЕНІВ БЕЗСМЕРТНОГО СЕЛА

Частина перша Легенди і дійсність, або ж Від Лисої скелі до зірок

Заспів, або ж Короткий екскурс в історію

Ось уже з добру сотню років у пам’яті людей, у крові птахів і між їх крилами тече Велика ріка. Із теперішніх прирічанців її ніхто вже не пригадує, але вряди-годи комусь із сельчан візьме та й присниться: широчінь така, що й очами не перейти на тамтой берег, вода глибока, зате чиста, — аж видно, як на дні, устеленому срібними камінцями, кохаються молоді пари риб. А що вже різних птахів цвіте на голубіні плеса — вік сиди на березі, не злічиш. То тут, то там забрели по груди у течію верби, низько схилили над водою пелехаті голови, і полощуть, сміючись, довге зелене волосся. Сонце бреде повільно угорі, а потім не витерпить, озирнеться, чи не підглядає хто, стрибне хутко із небес у ріку, пірне під хвилями, освіжиться, обтрусить із себе воду, весело хукне і полетить знову на свій шлях. Благодать така — прокидатись не хочеться.

— Агов, Маріє! — гукає сусідці через тин, ловлячи долонею позіхи, Меланя Федірцаня. — Небого, мала-бись здоров’ячко, ріка мені сеї ночі снила. Що це мало б віщувати?

— Ріка, кажеш?

— Ага! — скрадливо-веселим тоном мовить Меланя.

— То, мала-бись здоров’ячко, на добро. Певне, щастя якесь нині загостює у твоєму дворі, Меланю.

Якщо ріка жителям навколишніх сіл насниться, та ще й вода чиста, вірять — не на добре: чекай сльози, хворість, а то й біду. А в прирічанців навпаки — щастя.

Ріка, мабуть, і направду колись у давні часи текла попри село. Про це говорив і невеликий потік — щось бубнячи собі під ніс, біг підтюпцем через широчезну яругу. Про це кричали і птахи. Кожної весни цілі зграї, мандруючи на північ, зліталися довкола Прирічного. Інстинкт далеких предків, пам’ять крові говорили їм, що тут мала бути Велика ріка, мав бути спочинок перед далекою дорогою і їжа. Але натомість, завбачивши тільки жалюгідну поточину, яка, злякавшись такої сили-силенної непроханих гостей, намагалася якомога глибше сховатись у торішніх очеретах, птахи по кілька ночей не давали спати прирічанцям.

“Де ріка, де наша Велика ріка?” — кричали погрозливо цілими хорами у бік села, гадаючи, що прирічанці — люди нечесні і вкрали від них ріку та й сховали. У такі дні не було миру-гаразду і між самими сельчанами.

— Агов, Маріє! — гукає ранком Меланя Федірцаня сусідці.

— Цілу божу ніч око не зімкнула — так верещали небожата.

— А я нароблюся за цілий день, то хай громи б’ють під вуха, не почую, — мовить між іншим Марія і тим самим натякає Мелані, що та із початку весни ще жодного дня не вийшла на роботу у колгосп.

Меланя — непорочна душа — вдає, що нічого не зрозуміла, і продовжує гутірку.

— Може б, їм хоч півмішка зерна висипати, не збідніли б ачей, — підсолоджує розмову.

— А хіба вам хтось боронить, золота сусідко?

— Рада би душа, та в мене у коморі сеї зими усі миши від голоду виздихали, — печалиться Меланя.

— А що, наші миші від вас перенесли зерно до моєї комори? — кольнула Марія.

— Йой, йой, не притворяйся бідним ангелом, — голос Мелані суворіє, — сама виділа, як восени ваш Дмитро цілу підводу зерна уночі завіз. Певне, не миші йому у дарунок послали.

— Якщо виділи, золота сусідко, то хай вам очі більмами заволочить, — витягнула шию через тин Марія.

Цього було досить і Мелані. Схопила золоту сусідку за волосся і потягла до себе. Меланя теж не була із легкоруких — втрапила під тином кілок і вшкварила смачно Меланю по хребту. Зчинився рейвах. І вже не розрізнити, хто кричить голосніше — птахи чи люди.

Відсердившись, птахи по якімось часі гуртувалися у зграї. Зарікаючись більше ніколи не прилітати до Прирічного, з тяжким серцем піднімалися угору і, змітаючи крилами із неба випадково заблуклі снігові хмари, твердо тримались дороги на північ. Але інстинкт і голос крові предків були сильнішими за обіцянки — наступної весни нові покоління перелітних птахів знову шукали крилами біля Прирічного Велику ріку.

Про те, що вона дійсно таки текла сюди, говорили і черепашки, яких знаходили сельчани, проводячи під горою Меланею плантаж під майбутній виноградник, про це настійливо твердили і верби. Скільки їх не викорчовували на полях, неподалік яруґи, тоненькі пальці вербових прутиків витикалися щовесни із-під землі і, киваючи з докором на прирічанців, твердили своє: “Ми тут росли, тут, у глибинах, спочиває наше коріння, і в його жилах, у його пам’яті тече Велика ріка”.

Про те, що вона дійсно текла сюди, красномовно свідчила і сама назва села — Прирічне. Це тобі не Лопухово, не Вонігово, не Занька чи Воляче — навколишні села, а Прирічне. Вельми промовиста і поетична назва: “село при річці”, а може: “село, закохане у ріку”. Але куди текла ріка, коли і в які світи — як не билися в здогадках найсвітліші уми села — відповісти не могли. Лопухівці, скажімо, — певне, із завидків — твердили своє: прирічанці занадто люблять частуватись сливовицею і на похмілля, гамуючи “пожежу” в грудях, мало-помалу вихлебтали свою ж ріку. Вонігівці — теж із уїдливим помислом — радили дати ріку на всесвітній розшук…

Жарти жартами, але прирічанці, вельми ревниві до своєї історії, домоглися того, що голова колгоспу викликав аж із столиці геологічно-археологічну експедицію, аби просвітила лопухівців, вонігівців та інших і довела власні витоки історії Прирічного.

Однак, на превеликий жаль, веселі бородаті хлопці виявили значно більший інтерес не до ріки, а до винних підвалів, яких чимало ще з давніх часів видовбано у череві гори Мелані і де зараз у бочках зберігається чи не найкращий в області сонячний трунок.

Знаючи, яку велику місію має виконати експедиція, прирічанці не скупилися на частування, тому молоді симпатичні хлопці здебільшого виходили вранці до яруги не вивчати історію, а відмочувати у потоці тяжкі голови.

Пробувши отак в Прирічному з місяць, експедиція зібрала-таки кілька мішечків камінців, черепашок. Надалі ж хлопці прихопили на дорогу по величезній корчазі вина на брата, твердо пообіцяли вивчити матеріали, а результати неодмінно вислати, й без “будьте здорові” поїхали.

Такий поворот подій змусив жителів навколишніх сіл надовго мовчати, а горді з того прирічанці приїжджають тепер у Лопухово, Вонігово, Заньку і Воляче з високо піднятими головами, поважні, бо твердо переконані, що корені їх славної історії вивчаються великими умами.

…В один із погідних травневих днів — саме тої пори, коли весна уже буйно відсвяткувала свою молодість, а літо ще тільки дозрівало у перших черешнях-маївках, — учителька початкових класів Прирічанської восьмирічки Віра Петрівна Перебзяк влаштувала для своїх випускників-четвертокласників краєзнавчу екскурсію довкола села.

Сама Віра Петрівна сім разів поступала в університет на заочне відділення історичного факультету, та безуспішно. Це, зрештою, не вплинуло на переконання вольової жінки — Віра Петрівна твердо вважає себе від природи літописцем славного минулого прирічанців. І за традицією для кожного свого випуску вчителька влаштовувала екскурсію, яка мала юним сельчанам розкрити ширше очі на життя предків, заронити у серця зерна любові й поваги до рідного села, його знаменитих місць. У таких подорожах Віру Петрівну завжди супроводжував її чоловік — Микола Васильович, незмінний директор школи. Він виконував свого роду роль опонента Віри Петрівни і служив авторитетним доказом незаперечності того, про що розповідала дружина.

Діти побралися за руки, ішли поволі берегом яруги, зацікавлено слухаючи розповіді Віри Петрівни. Уважність, послушність чемність вихованців свідчили, що чотири роки, проведені із учителькою, не минули даремно, що працювала Віра Петрівна з дітьми не за хліб насущний, а з душею.

Один тільки Охрім Новиков, прозваний через характер і незвичність для прирічанців імені Грімом, як завжди, не знаходив для себе місця. Його гарні великі голубі очі, обрамлені по-дівочому довгими віями, зблискували то в голові колони, то в середині, а то далеко позаду.

Хлопця зовсім не цікавили захоплені оповіді вчительки. Схилившись над потоком, Грім довго вивчав дно, а потім підбіг до гурту однокласників і, перебивши розповідь Віри Петрівни у найцікавішому відтинку, де йшлося про знамениту перемогу прирічанців у бійці з лопухівцями і вонігівцями у тридцятих роках за гору Меланю, ні сіло ні впало спитав:

— Віро Петрівно, а чому риб їдять, а жаб ні? А я недавно спік на вогні одну ропуху, з’їв, і нічого. Досить смачно було!..

Віра Петрівна враз зблідла, її занудило, і вчителька відчула, що сніданок нагально повертається назад. Щастя, поруч був Микола Васильович. Директор вмить зачерпнув із потоку води, скропив жінці обличчя, і вона із далекої історії повернулась помалу до прирічанського сьогодення.

— Охріме, лайдаку нещасний! — видавила із себе, цокотячи зубами. — Багато будеш знати, скоро зістаришся.

— А! Я тепер уже знаю! — Гріма раптом осяяла нова думка.

— Що ти знаєш? — спитав суворо Микола Васильович.

— Знаю, чому баба завжди говорять, що Вірі Петрівні уже красні роки, а вона дуже молодо виглядить, — стрибнув і завертівся на одній нозі Грім.

Така зухвала заява була тою останньою краплею, яка доповнила чашу чотирирічного терпіння учительки.

— Вертайся додому! Геть з моїх віч! — верескнула несамовито Віра Петрівна. — Ти вже доконав мої нерви!

Грім одразу присмирнів, опустив очі і поплентався до гурту, але через кілька кроків зупинився і ображено сів на берег яруги.

Негласна війна між Грімом і Вірою Петрівною почалася з першого уроку. В той час, коли вчителька, ласкаво посміхаючись, знайомилась із майбутніми своїми вихованцями, Грім сидів на останній парті, щось пильно розглядав перед собою і час од часу поглядав на Віру Петрівну.

— Новиков, ти чим займаєшся? — зацікавило педагога.

Грім піднявся, переможно оглянув ровесників і радісно видихнув:

— Я дивлюся на мурашку і на вас, Віро Петрівно. Ви такі схожі! — Грім узяв із парти у долоню мурашку. — Дивіться, вона зверху тоненька-тоненька, а знизу гузно таке широчезне…

Грім втрапив у найвразливіше місце. Вірі Петрівні не сповнилось ще й сорока, однак розповніла передчасно і від цього дуже страждала. Часто їздила на курорти, проводила під наглядом лікарів голодування, і якщо на деякий час збувала кілька кілограмів, то невдовзі повніла ще більше. Найприємніший комплімент для дружини директора звучав приблизно так:

— Ой, Віро Петрівно, Ви знаєте, мені здається, що останнім часом Ви добряче схудли.

До того безвідмовного засобу завжди вдавалися колеги, коли хотіли з тих чи інших міркувань здобути прихильність подружжя Перебзяків.

І ось простодушний Грім навів порівняння, яке прозвучало для Віри Петрівни не менш мелодійно, ніж грім у ясному небі. Весь клас весело зареготав, а вчителька почервоніла і вказала пальцем на двері:

— Вийди! І без баби не приходь до школи!

Очікуючи за своє відкриття щонайменше похвали і побачивши, що справи обернулися у зворотному напрямі, Грім вельми посмутнів і подибав за своїм ангелом-хранителем — бабою Вариводихою.

З тих пір Грім попав у неласку до вчительки — Віра Петрівна ніяк не могла забути йому поетичної знахідки. Ні, учителька не мстила — вона просто старалась не помічати Гріма. За всі чотири роки він сидів на задній парті і зостався для вчительки на останньому плані.

І ось насамкінець знову сюрприз: мовляв, Віра Петрівна тому молодо виглядить, бо нічого не знає.

Від яруги діти звернули на дорогу, що древніми узами любові прив’язувала Прирічне до гори Мелані. Гора була одним із семи чудес Прирічного, на яке лопухівці, вонігівці, заньківці і волячівці дивились із своїх сіл, кусаючи лікті; вони ладні були Меланю з’їсти очима, жменями розкидати по світу і стерти із лиця землі.

Гора ніби випливала із-під самого серця землі, рівно тягнулася вздовж східної околиці Прирічного і на межі із Лопуховим раптом підіймалася високою прямовисною скелею. Коли глянути у погідну днину на гору здалеку, Меланя схожа на голубого коня, який шалено нісся через земні простори і раптом у пориві став дибки перед прірвою.

Лопухівці, яким від межі до гори не діставало з десяток кроків, часто заявляли і свої права на Меланю, бо, мовляв, у селі жили колись люди, котрі ще пам’ятали, нібито гора лежала на території Лопухова, а підступні прирічанці невідомим чином перетягнули її до себе. На те мудрі прирічанці не без іронії радили за принципом — за що купили, за те продаємо:

— Довго судитися не будемо — як ми перетягли у тайстрах Меланю до себе, так ви перенесіть тепер її до Лопухова.

Бувало, що у п’яному розгулі найвідчайдушніші лопухівці запрягали коней, брались за кайла, мотики, міхи, корзини і з войовничими вигуками ішли на приступ Мелані. Люто лупали тверду породу, вантажили і перевозили у володіння Лопухова. Про наслідки гіркого похмілля говорили численні купи каміння і землі на лопухівській території, перед якими гора Меланя здавалася ще більш величною, прекрасною і недосяжною.

Із глибини віків донесла на своїх натруджених плечах Меланя знамениті прирічанські виноградники. Довгі ряди кущів-велетнів весело бігли наввипередки уверх по схилах. Коли достигала осінь, сонце, здавалося, слабшало, бо всю свою кров віддало прирічанському винограду. Оповідають, що знамениті обози Петра І, які доставляли цареві вино із Середнього, наповнювали бочки і в Прирічному, і буцімто сам володар Росії був високої думки про прирічанський трунок. На незаперечний доказ цієї яскравої сторінки славної історії села прирічанці покажуть вам атрибути петрівської епохи, які кожної весни надибують, копаючи городи. Цим, як звісно, не похваляться ні в Лопухові, ні в Заньці, ні у Вонігові, а поготів у Волячому.

Знамениті прирічанські виноградники стали і першоосновою назви самої гори. До перших років колективізації гора була безіменною — просто: прирічанська гора. Створюючи колективне господарство, прирічанці довго мізкували, кому довірити стерегти гору від заздрого ока. Здорового чоловіка не поставиш, бо робочі руки на ті часи цінувались дуже дорого. По довгих дебатах зійшлися на одному: сторожем до гори приставити кривого Федірцана. Чоловік він совісний, не лукавий, добрий — на такого можна покластися.

Федірцан був дійсно людиною чесною, але занадто флегматичною і лінивою. Скажімо, прийде у Прирічне красна яр-пора, Меланя — жінка Петра — аж жили у руках надриває від роботи по газдівству, а Федірцан вийде у город, тицьне у землю кілька раз заступом, сяде на ослоні і незмигно дивиться у бік Лопухова.

— Ме-е-ела-ню, акхи! — крикне гугняво через півгодини.

— Чого тобі, чорте хромий, копай! — гиркне Меланя.

— Чуєш, у Лопухові кури кудкудачать, як на пожежу, акхи, — відповідає незворушно Петро.

Мине ще півгодини.

— Ме-е-ела-ню, акхи!

— Акхикнулось би тобі вже у пеклі, бовдуре нещасний! — лютіє Меланя, рубаючи дрова.

І як на біду, поліно блискавично вилітає з-під сокири і лупить жінку прямо в чоло.

Мелані темніє в очах, і вона ледь не втрачає свідомість. Потім, стогнучи від болю, бере сокиру і прикладає холодне лезо до гулі.

— А у Вонігові, акхи, — гугнявить, мовби й нічого не сталося, Петро, — корови так ремигають, гейби на дощ. Та й спати нібечки хочеться, акхи.

Ще через півгодини кривий Федірцан з глибоким роздумом прорече:

— Отак живемо, живемо і раз лиш помремо, акхи.

Отже, безпека і честь прирічанської гори стали лежати на совісті Федірцана. Петро разом із розвиднем викульгує на вершину гори — аби видно усі виноградники, та й блукає очима по Прирічному, відшукуючи по ранкових стовпах димів свою оселю. Ага, он за хатою Вариводихи уже знявся синювато-прозорий язичок димку, серед інших ледь-ледь видимий, — затопила піч і скупа Федірцаня.

— Меланю, дай тобі Боже здоров’я на сей день, акхи, — знімає шапку Федірцан.

Час минає, поговорити нема з ким, і Петро, сидячи на вершині, немов король на троні, починає наспівувати, що спаде на думку. Своїми поетичними творами прирічанський сторож міг би гідно позмагатися із середньоазіатськими акинами. І коли б шукачі скарбів народної творчості записали все, що наспівав кривий Федірцан за період сторожування, прирічанці нині б могли похвалитися ще одною, золотом виписаною сторінкою своєї історії. Ось, до прикладу, один із немеркнучих перед часом і простором поетичних шедеврів.

Меланю, Меланю, А що вариш їсти? Акхи! Меланю, Меланю, Фасолю з капустою Я їсти не буду, Акхи! Меланю, Меланю, Ліпше заріж Маріїну качку, Що упіймалась учора в городі І сховалась у хліві, Акхи! Меланю, Меланю, А ще до того налий Чвертку сливовиці, Що прячеш На горищі, Та й принеси Із качатиною. Бо хочу страшно їсти, Акхи! Меланю, Меланю, Але чорта лисого ти Це зробиш, то най тя Когут копне, Акхи!

І треба було статися нещастю.

Хтось із лопуховців — певне, прийшов не поклонитися прирічанській горі, а красти виноград — підслухав речитативи сторожа, у яких за кожною строфою прославлялося безсмертне ім’я Мелані. Підслухав та й розплескав язиком по всіх селах. А вже через кілька днів лопуховці, вонігівці, заньківці, а поготів волячівці, тримаючись від сміху за животи, тикали пальцем у бік прирічанської гори і безустанку повторювали:

— Меланя. — Ну й гора у Прирічному — Меланя.

За всі кривди настав час розплати! Малі діти, й ті навіть у сні мовили до когось:

— Мейаня, Мейаня.

Прирічне стихло, зниділо, як перед грозою. Ще б пак! Зганьблена, спаплюжена честь села. Найсвітліші, наймудріші голови Прирічного, на чолі яких стала баба Вариводиха, цілими днями засідали у притемненій ковдрами хаті ображеної Мелані Федірцані — вирішували, як бути. Подавати на суд чи оголосити навколишнім селам негласну війну?

Вихід із становища знайшов студент сільськогосподарського технікуму — саме проходив практику у колгоспі.

— Кажете, приліпили до гори прізвисько Меланя? — перепитав він поважний консиліум, на який був запрошений у ролі освіченого гостя.

— Ганьба яка, і не тільки нам, а й батькам нашим, та ще й онукам і правнукам, — змахнула сльозу Вариводиха.

— А як ви дотепер називали гору?

— Як? Звісно як — прирічанська гора.

— Гм…

— А як бути?

— А ви так і назвіть — гора Меланя. Хіба погане ім’я?

Студент раптом заплющив очі, набрав повні груди повітря і повільно, з натхненням вимовив:

— Ме-ла-а-ні-і-я…

І тут кожен звук ніби заспівав, ледь чутно забринів, засвітився і серце кожного наповнив ніжним сяйвом.

— Ме-л-л-а-а-ні-я.

Присутні подивилися на Меланю Федірцаню, і від того, що носить таке гарне ім’я, вона здалася їм божественно красивою.

Звістку про несподіваний поворот подій в селі сприйняли бурхливими оплесками. Одразу ж на другий день делегація прирічанців подалася у район з проханням позначити на карті назву гори — Меланя. Бабу Вариводиху, яка очолювала раду найсвітліших і наймудріших прирічанських голів, на сільських зборах було урочисто вшановано і премійовано — їй виділили із колгоспної птахоферми дві молоденькі курочки.

Однак курочки згодом виявились злими забіяками-півнями. Та й те багатство, як на біду, загриз невдовзі Федірцанів пес.

Зовсім по-іншому сприйняли звістку про офіційно оформлену назву гори жителі навколишніх сіл. Спершу новина їх розвеселила, але, усвідомивши, що їх посміхеньки для прирічанців — мед на душу, мало-помалу почали затихати. Ні в Лопухові, ні у Вонігові, ні в Заньці, ні у Волячому офіційної назви не визнали і на сьогодні навіть не згадують. Меланю на зло прирічанцям і надалі називають “прирічанська гора” або ж ще більш принизливо — “прирічанський горб”.

Роки, однак, не пощадили милу і добру Меланю. Колись буйні, здорові виноградники з часом зістарились, кущі один за одним самотньо повмирали на вершинах, а молоді плантації уже насаджували на рівнинах з тих міркувань, що на низинних землях їх доступніше обробляти технікою, легше збирати врожай, обрізувати лозу. Виноградники ж на схилах гори тримались тільки людськими руками, яких у колгоспі останнім часом дуже бракувало.

Безплідність зістарила Меланю на цілі століття. Вона згорбилась, пониділа, схудла і аж вгрузла у землю.

Прирічанці, аби хоч якось задобрити гору, висадили на її схилах персиковий сад. Однак Меланя виявила твердий характер і запротестувала — не прижила на собі жодне дерево. У її старечій пам’яті і світлих споминах живуть і понині знамениті прирічанські виноградники. І коли проходить полудень осені, каміння на горі Мелані солодко і печально пахне стиглим виноградом. У такі дні прирічанці по-особливому відчувають на своїй совісті вину перед горою, мабуть, тому вона стає для них ще ріднішою, милішою, а для тих, хто інколи збирається у світи далекі, — талісманом.

Питають, скажімо, в дорозі прирічанця:

— Звідкіль будете, чоловіче добрий?

— З Прирічного.

— Щось не чував про таке село.

— Це зразу біля гори Мелані, — відповідає недбало прирічанець з таким виглядом, ніби Прирічне знаходилось щонайменше біля підніжжя Кіліманджаро.

Якщо новий знайомий і тут не виявить знання географії рідної країни, прирічанець загалом перестане з ним спілкуватися. Для нього він — людина, яка більше свого носа і вух нічого не тямить.

Або ж ідуть Ілько Лєтрик і Ногавичка через гори — справжні, величні, до небес укриті лісами.

— Ільку, никай лише, які гори! — вигукує захоплено Ногавичка.

— Щось я недобачати став, — відповідає незворушно Лєтрик. — Виджу якісь горбки, а гори — ні. Он Меланя — то є парадна гора…

— Та-а-а, — махає, спохватившись, зневажливо рукою Ногавичка, — знайшов яку мізерію порівнювати. Ці ж горбки нашій Мелані у підметки не годяться. То є не гора, а красна пані усім горам…

…Віра Петрівна почала знайомство своїх вихованців із горою від прямовисної скелі, яка, немов погрозливий перст Мелані, була звернена у бік Лопухова. Скажемо одразу, що скеля для прирічанців була теж не просто громадою сірого каменю. На її лисій маківці ріс величезний повзучий кущ червоної акації. Кожного року наприкінці травня акація спалахувала рясними кетягами квіту, які сповзали долі камінням. Знизу здається, що скелі хтось розбив лису голову і кров ручаями стікає незворушним холодним лицем. Хто посадив на майже недоступній вершині величезний для тутешніх місць кущ — ніхто не відає. Певне, якась птаха несла із далеких країв насіння, сіла собі спочити та й забула. Факт той, що хто добув у пору цвітіння гілку червоної акації, вважався у Прирічному героєм. Такому подасть руку і найперша прирічанська красуня, йому — і найшановніше місце на святі, з його подвигом пов’язують найбільш яскраві події із славної історії життя сельчан.

Щасливців, які б, не покалічившись, сягнули вершини скелі і зірвали квітучу гілку, в літописі Прирічного було, на жаль, мало. З цих світлих імен Віра Петрівна і хотіла розпочати свою оповідь, коли раптом хтось із малюків весело засміявся і тикнув пальцем на скелю. Вчителька глипнула туди, і в грудях у неї замлоїло — метрів за десять від вершини висіла розіп’ята постать Гріма.

— Новиков, — промимрила безживним губами.

Віра Петрівна вимовила прізвище так тихо, що ледве сама вчула, та Грім умить обернув голову. Зверху і село, і гора Меланя, і потічок, і діти, що з’юрмились під скелею, виглядали такими казково-кумедними, іграшковими, ніби це й не день білий, а чарівний сон. Земля внизу так і тягла Гріма до себе. Само по собі у хлопця з’явилось дивне почуття і бажання: відштовхнутись від скелі і стрибнути. Від цієї думки йому стало під серцем порожньо і підступний холодок поповз від ніг по спині. Це був не страх. Від нього Грім би достеменно ослаб і не вдержався б й хвилини. Скоріш за все Грімом опанувало почуття, яке виникає у людини, коли вперше відчує велич, неосяжність, вічність і всемогутність височини. Хлопець передихнув і поволі, намацуючи під собою виступи, почав дертися уверх. Каміння, яке спочатку видалося холодним, почало помалу під долонями розпікатися. Крок, другий, ще один… Він докаже вчительці, що не такий уже й дурний, що зможе зробити таке, що затьмарить усіх інших… Ось уже й вершина… І тут раптом під ногою скрадливо хитнувся камінь і повільно почав сповзати із виступу. Грім переполошено метнув очима довкола себе, встиг в останню секунду схопитись за стовбур акації і повис на скелі…

Коли клас отямився, Грім стояв на вершині і, немов віхтем вогню, розмахував закривавленими руками, гілкою квітучої акації і сміявся не по-дитячому розкотистим і переможним сміхом.

Першою, лякаючи сиреною погідний день, примчала до скелі швидка допомога. Лікарі ледве привели до пам’яті Віру Петрівну і з тяжким серцевим приступом відвезли в район. А назустріч їм з міста вже неслася пожежна машина, аби зняти зі скелі нововиявленого прирічанського героя, якого на землі ніяк не міг дочекатись святковий натовп прирічанців.

Делегацію земляків очолювала, з добрячим дрюком у руках, баба Вариводиха.

На кордоні двох держав, або ж Чорт поплутав

Саме по собі Прирічне — село невелике і далі райцентру про нього мало хто відає. Та цим прирічанці не дуже печаляться — головне, що світ у них на долоні. Сьогоднішнього прирічанця з ним зв’язують не тільки десятки добротних асфальтових доріг, але й сотні радіоприймачів, телевізорів. Особливо прилучив до себе сельчан голубий екран. Йому нині, як раніше іконі, поклоняються — незалежно від віку — всі прирічанці.

Меланя Федірцаня уподобала фільми про любов, у яких цілуються, розлучаються, плачуть і знову сходяться. У такі хвилини Меланя перероджується, обережно витягує до екрана шию, немов заглядає крізь шпарину дверей на чиюсь інтимну пригоду, і час од часу охає.

— Петре, никай лиш, як солодко цюлюються, — штурхає ліктем Федірцана, який куняє поруч на стільці.

Петро повільно продирає очі, втуплюється у телевізор і плямкає спросоння губами.

— Ги-и-и-й, коби мені така молодиця, як у телевізії, — затягує протяжно на високій ноті, — то я би її ще й не так чмокнув — аж би крекнула, акхи.

— Пропав бись, чорте кривий, кому ти потрібен? — змірює нищівним поглядом Петра.

— Тобі, — безвинно відповідає Федірцан.

Меланя закопилює губи, якусь мить роздумує, чим допекти чоловіка, а потім, сплюнувши спересердя, знову витягує, як гуска, шию до телевізора.

Федірцан ще якийсь час кліпає на екран, намагається збагнути, а потім глибокодумно прорікує:

— Видати, красні гроші їм платять, коли так файно цюлюються, акхи, — і, підопершись рукою, продовжує хропіти.

Вариводиха з внуком Грімом — прихильники “шпіонської” кінематографії: аби побільше стрілянини, погоні на автомобілях, скачок на конях, скреготу металу, дзвону шабель і, безперечно, щоб теж буйними ріками лились сльози щасливого і нещасливого кохання.

Маленький голубий екран став серйозним супротивником сільського кіномеханіка Ілька Лєтрика. Аби хоч якось витягнути план, Лєтрик — людина в літах — вдається до несусвітніх махінацій. Рекламуючи фільм, Ілько під назвою неодмінно допише: “Художественный фільм із стрельбою, трупами і любов’ю до смертного гроба”. Прирічанці, підкуплені афішами, валять у клуб, немов на пожежу. Але не мине і п’ятнадцяти хвилин фільму, як починають розуміти, що тут від стрілянини, трупів і любові “до смертного гроба” так далеко, як від Прирічного до Марса. Клуб тривожно починає гудіти. Коли гнів прирічанців доходить апогею, світло на екрані раптом гасне, Лєтрик притьмом виключає апаратуру, замикає ізсередини двері і через вікно вискакує у ніч. Збагнувши, що їх жорстоко ошукано, прирічанці роєм розлючених джмелів вилітають на двір, беруть в облогу кінобудку і вимагають від Ілька повернення їх кровних грошей. Особливо шаленіє Федірцан.

— Вертай гроші, вошливий недоноску, бо ноги переламаю!!! — репетує на все село і так лупить палицею-криванею у двері, що починають кукурікати півні.

Баба Вариводиха і любий онук Грім на всяк випадок з каменюками в руках чатують біля освітленого вікна. Бунт продовжується до тих пір, доки комусь із розсудливих не спаде на гадку заглянути через шибку у будку.

Упевнившись, що за кіномеханіком вітер свиснув, прирічанці помалу гамуються. А Лєтрик тим часом, набиваючи гулі, мчить через сади і городи до обійстя матері. Ховається на оборозі і день-два відсиджується у сіні.

Наколи гнів у душах сельчан вгамувався — Ілько з афішею знову з’являється на світ божий. На цей раз у клубі буде демонструватися “художественний фільм із большіми пріключеніями, вызывающий нервное напряженіє”. І все починається знову.

Не злічиш на пальцях десятків рук, скільки новітнього приніс час в оселі прирічанців. А в перші роки Радянської влади на всеньке село був один гучномовець, через який мало не поплатилася життям шанована у селі людина. Аби не накликати і на себе гніву ревнивих прирічанців, хочу не хочу — а мушу розповісти і про цю знаменитість.

* * *

…Пан Пийтер лежав на печі і колупався в носі. Задерши голову, він вирішував, як на його думку, глобальне питання: чому муха може ходити по стелі догори ногами? Звичайно, коли б у хаті так смачно не пахло борщем — а пан Пийтер із учорашнього дня говів — його відкриття, може, і значилося б у списку геніальних наукових знахідок людства за останні століття. Однак у шлунку бурчало і мудрі думки пана Пийтера теж повзли повільно, як мухи. Щоправда, не по стелі, а по столу, який стояв із стравою у “державі” пані Гелени.

Тут, аби зрозуміти, про яку державу йде мова, мусимо зробити екскурс у більш віддалене минуле.

Весною 1939 року, по кількох днях боїв між солдатами фашистської Угорщини і буржуазної Чехословаччини, через Прирічне проліг кордон двох ворогуючих держав. Поділ був настільки точним, що хата Ногавички стала належати двом країнам. Жінка Олена, з якою Петро жив у вічних сварках і бійках, відразу зайняла чехословацьку половину і почала себе йменувати “пані Гелена”. Ногавичка ж зостався на угорській території і нарік себе паном Пийтером.

“Держави” суворо дотримувались кордонів, однак пан Пийтер, не маючи уявлення про міжнародну угоду щодо територіальної недоторканості, добряче випив на дурняка у Федірцана і в хмільному пориві люто побив жінку. Пані Гелена одразу заявила на чоловіка у чеську жандармерію. Суворі охоронці порядку вистежили Ногавичку, коли той пішов по нагальній потребі на територію буржуазної Чехословаччини, і спіймали. Закасали сорочку і вліпили чоловікові двадцять різок за те, що наніс тілесні побої іноземній особі, пані Гелені Ногавичковій.

Не встиг Ногавичка, стогнучи, доповзти до хліва, що належав іншій “державі”, а там уже на нього чатували хортіївські жандарми. Стражі порядку сусідньої країни теж вліпили зо два десятки гарячих за порушення кордону.

Пан Пийтер після того випадку остаточно і назавжди розділив хату на дві “держави”, переполовинивши її дощаною перегородкою. У його “державу” увійшла піч, важка кована скриня — пристанище павуків та мишей, які по своїй неосвіченості мали необачність туди залізти, та ще кілька вищерблених глиняних мисок.

Все інше встигла перехопити хитра і підступна пані Гелена…

Звичайно, пан Пийтер міг зараз замкнути двері, перебратися через кордон — а це він навчився робити краще будь-якого найдосвідченішого диверсанта і шпигуна — і вхопити кілька ложок смачного наїдку. Але гонор не дозволяв. Власне, цим заспокоював себе пан Ногавичка. Однак справа була в іншому: нестерпно боліли ребра і поперек. Ця трагедія теж була пов’язана із винахідливим розумом пана Пийтера.

Учора зранку в центрі села, на старому горіхові, повісили репродуктор. На цю подію збіглися усі сельчани. І, звичайно, як завжди, серед перших був пан Пийтер.

Сільський монтер-самоучка Ілько, якого за природний потяг до новітньої техніки прозвали Лєтриком, протяг шнур до клубу і щось там довго мудрував. Спершу у репродукторі заверещало, захрипіло — пану Ногавичці аж мороз по спині пішов. Відтак хтось гучним голосом почав розповідати, що на Полтавщині почалися жнива і перші дні косовиці обіцяють красний урожай.

Пан Пийтер вирвався із гурту переляканих сільчан, підбіг до дерева і почав задивлятися у межигілля. Його цікавив не красний урожай у цьому році, а де сховався той чоловік, котрий уже сповіщав про важкі бої у Кореї. Однак, на превеликий подив, на горіхові нічого не було, крім алюмінієвого горшка, на який пан Пийтер одразу прикинув око — чудова посудина картоплю у мундирах варити. Пан Ногавичка із глибоким розчаруванням відійшов від дерева, а чоловічий голос уже повідомляв про виступ народного хору, і за хвилину над сільським майданом сотні людських голосів зняли:

Розпрягайте, хлопці, коні Та й лягайте спочивать…

Очманілий Ногавичка підійшов до Лєтрика і з тяжким віддихом сказав:

— Ільку, ми з тобою найрозумніші люди на всю округу. Тобто, дотепер ми були наймудріші, віднині ти перша людина. Скажи мені, Ільку, де сидять ті люди, що в тому горщику співають.

— Немає, Петре Степановичу, — Ілько з шанобою підкреслив “Петре Степановичу” — як-не-як пан Пийтер назвав його першою людиною на всю округу, — от кажу вам, немає там ніяких людей. Вони сидять у Києві і Москві, а то тільки їх голоси. Коротше, це лекція на довгу тему. Буду мати час, побалакаємо.

І мудрий Лєтрик подався у колгоспну контору.

Пан Ногавичка ще десятки разів підходив до дерева, пильно дивився у крону горіха, однак надаремне — побачити нікого так і не вдалося.

Дома пан Пийтер не знаходив собі місця. Кілька разів вилізав на піч, кректав, міряв взад і вперед свою “державу”, навіть двічі у глибоких роздумах порушив кордон, за що, всупереч міжнародній конвенції, дістав від пані Гелени віником по голові. Звичайно, дурний віник пані Гелени не вибив дурних думок: люди, які говорили, співали у горшку, ще глибше засіли у душі пана Ногавички. І ось на “державній” печі прийшло єдино правильне рішення.

Тільки наспіла ніч, пан Пийтер одягнувся і вийшов, насвистуючи пісеньку. Мало чого — вийшов чоловік подихати перед сном свіжим повітрям.

Вулиці спорожніли швидко. Пан Пийтер, ховаючись під огорожею, непомітно підійшов до горіха. Прислухався. Приємний жіночий голос розповідав легенду про козака Мамая чи Бомая — біс його розбере, коли люди говорять у темряві. Впевнившись, що за ним ніхто не слідкує, пан Ногавичка виліз на дерево, до самого горшка, і знову прислухався. Жінка тим же мелодійним голосом продовжувала свою розповідь.

“Жіночко, чи то пані, ви де? — прошептав пан Пийтер. — Чуєте, ви де? Не бійтеся, це я — Ногавичка, тутешній чоловік, а живу тут, в селі. А ви де сховалися?”

Однак жінка не зважала на пояснення нічного слухача.

Цікавість пана Ногавички взяла верх над усякою обережністю. Підліз ще ближче до репродуктора і почав порпатись у дротах, шукаючи — де ж сховалися ті невидимі люди.

“…I тут Мамай ударив бусурманина по голові шаблюкою!” — крикнула з гнівною інтонацією жінка.

Пана Ногавичку злегка смикнуло, він подався всім тілом назад і в останню хвилину, встигнувши схопитись за репродуктор, полетів разом з ним донизу.

“I потекла з голови вражої кров…” — підсумувала свою розповідь жінка, коли репродуктор, уже на землі, гепнувши до всього пана Ногавичку знову ж таки по голові, покотився у канаву.

Тікав пан Пийтер, йойкаючи, додому гірше бусурманина, немов за ним гнався не один, а сотні Мамаїв із велетенськими шаблями.

З нестерпним болем у потилиці влетів у хату, переплутав кордон і потрапив у незалежну “державу” пані Гелени, за що, звичайно, поніс кару віником. Цілу ніч стогнав пан Ногавичка, хапаючись то за голову, то за груди, а сон немов утік у сусідню країну: тільки заплющить повіки — перед очима козачисько із закривавленими руками і оголеною шаблюкою.

На ранок з хати до хати в особі Полані Вариводихи побігла звістка: хтось уночі зірвав із Перевузникового горіха “говорило”. Цей ганебний на всі округи факт Лєтрик Ілько оцінив як “ідеологічеську диверсію контрреволюційних аліментів проти новой жізні”.

А “контрреволюційний алімент” лежав майже мертвий на печі і чекав, коли від страху зупиниться серце.

— Боже мій милосердний, — пульсувала уже земна думка в голові, — змилуйся наді мною, спаси від покари, пронеси біду.

— “Контрреволюційний алімент”! Тут пахне! О боженьку, чим тут пахне!.. Краще не думати”. — І схопився долонями за очі.

Пані Гелена, звичайно, здогадувалася, чиїх рук та “диверсія”, але, не бажаючи викликати на кордоні двох “держав” напружене становище, загадково мовчала.

А через півгодини репродуктор, дякуючи талановитим Лєтриковим рукам, знову заговорив. І серце пана Ногавички почало битись в унісон із його думками.

— Чим меншеньке, тим щасливіше, — роздумував пан Пийтер, пильнуючи далі за мухами, — і по стіні полізе, і по стелі піде, як битим шляхом. А ти народився, мов бовдур, здоровий і на дерево без біди не виберешся. І нема тобі спасу у цьому світі. А ще коли розумом Бог не обділив, такий одинокий, що хоч вовком вий — ніхто з ближніх не почує.

Звичайно, пан Ногавичка у хаті був не самотній. Примостившись у кутку Гелениної “держави”, винувато сиділо його чадо — Йосько. Нащадка було послано за батьком через те, що вчителеві підклав на стілець голку, увіткнуту в гумку. Так траплялось завжди: коли вчителі посилали Йоська за батьком, тямовитий малий переходив у “державу” пані Гелени, а коли за матір’ю, — пана Ногавички.

— Що вже натворив? — спитав ліниво пан Пийтер.

— Лежіть собі і не мішайтеся у діла заграничні! — відрубав похмуро Йосько.

— Ага, правду маєш, — охоче згодився пан Пийтер.

І кожен знову заглибився у свої думки.

Йосько — розумом пішов весь у батька, характером у матір — міркував ось про що.

“Боже, коли б згоріла школа, от радість би була яка!” — характер матері.

“Ні, школа згорить — через рік нову збудують. Краще хай вимруть всі вчителі, а доки нових вивчать, буду вже дорослим і до школи ніхто не примусить ходити”, — розум батька.

У цю хвилину пан Ногавичка спостерігав потішну картину. Муха, що снувала по стелі над територією пані Гелени, перейшла кордон, заглибилась у володіння пана Пийтера і втрапила у сітку павука. Той шулікою налетів на неї, і бідна комаха безпомічно затремтіла. Пан Ногавичка уявив собі, що муха — то душа пані Гелени, і, забувши про всі болячки, радісно засміявся. Але в цей час друга муха закружляла над паном Пийтером і сіла йому на п’яту. Це вкрай обурило порядну людину. Кілька разів тріпонув ногою, а муха хоч би що.

— Дорогий синку, будь ласкавий, зжени муху, — попросив пан Пийтер.

Малий обережно встав, перейшов кордон і здалеку — хто зна, яку хитрість задумав няньо, — почав відганяти муху.

Комаха злетіла, але п’ята продовжувала лоскотатись.

— А тепер, будь добренький, почеши мені ногу.

Йосько, осмілівши, підійшов ближче і з синівською любов’ю почухав п’яту батька. Нога, не розраховуючи на таку сердечність, по-чудернацькому крутнулась і з усієї сили хвицьнула старанного сина межи очі. Йосько, хапаючись руками за повітря, полетів до кордону і гепнувся об дошки. Перегородка жалібно застогнала і кордон звалився.

Запала тиша, всесвітня тиша. Пан Ногавичка навіть чув, як в образі мухи конає в лапах павука душа пані Гелени.

— Сину, ти ще живий? — запитав жалібно із печі пан Ногавичка.

— Живий, живий, — заплакав, передразнюючи голос батька, Йосько. — Головою вдарився і розум весь загубив. Тепер ви до школи замість мене підете.

Перемагаючи біль у попереку і, кричуще порушуючи міжнародні правила, пан Пийтер перейшов повалений кордон, поліз у горщик і жадібно почав сьорбати борщ.

— Це все на тебе, синашу, спишеться, — сказав батько, напихаючи рот.

Відтак знову заліз на піч, потягнувся і скорботно видихнув, дивлячись у стелю:

— Тяжке життя! Нема на цій землі ні Бога, ні чорта.

— А я тут, — сказав Чорт і вистрибнув із комина поруч Ногавичкових ніг.

Пан Пийтер одразу запримітив, що Чорт — симпатяга. Трошки більший за кішку, круглі, як гудзики, і чорні із хитрими блискітками оченята, гарний носик, весь живенький, рухливий…

— Хто ти? — спитав зацікавлено Ногавичка.

— Я Чорт. Влітку живу на лопухівських болотах, а під осінь квартирую у тебе в димарі.

— Хе-хе-хе, — засміявся пан Ногавичка — це дуже його потішило. — Якщо ти Чорт, то, напевне, все знаєш.

— Звичайно!

— Тоді скажи… скажи мені, де сидять ті люди, що співають і говорять у Лєтриковому горшку!

— Айн момент! — весело вимовив Чорт.

Зажмурив очі, включив своє мислення і задав йому програму “Лєтриків горшок”.

“Лєтриків горшок”, “Лєтриків горшок”, “Лєтриків горшок”, — весь час крутились механізми мислення у Чортовій голові, а потім щось затріщало, спалахнуло у бісових очах, і сталося коротке замикання. Чорт розплющив повіки і сумно сказав:

— Розумієш, я Чорт локальний, так би мовити, місцевий і з передовими досягненнями техніки, тим більше Лєтрикової, ще не познайомився.

Це вельми розвеселило пана Ногавичку: виявляється, він ще не остання людина, і не без єхидства сказав:

— Знаєш, Чорте, іди ти до чорта, ні чорта ти не знаєш.

Чортеня враз посмутніло і на його симпатичненьких очах-гудзиках з’явилися сльози. Пану Ногавичці — а був він, крім усього, ще й людиною великої душі — стало вельми жаль малого, І дав він йому ще одну можливість продемонструвати свої Здібності.

— Ну, вибач, я пофіглював, — мовив ніжно. — Ти мені поясни, як мухи можуть ходити по стелі ногами уверх.

Чортеня притьмом схопилося, весело заверещало, стрибнуло на стелю і побігло.

— Гей! Гей! Туди не можна! Вернись! — крикнув пан Пийтер, коли Бісеня повисло над територією пані Гелени. — То чужа держава!

Чорт стрибнув на піч до пана Ногавички і сказав:

— Бачив, а тепер ти стрибай.

— Ну, знаєш, я вже вчора спробував, — сказав ліниво пан Ногавичка, і в грудях його так кольнуло, ніби Мамай шаблюкою штрикнув.

Обоє на якусь мить замовкли.

— Ну, чого ти всівся? Можеш іти! — сердито мовив пан Пийтер, коли біль потроху вгамувався.

— А як з квартплатою? — спитало Чортеня. — Квартиру у тебе, в димарі, наймаю. Платити ж за неї треба. Чи, може, вона комунальна?

Пан Ногавичка хотів знову сказати, що хай Чорт забирається до всіх чортів, але тут його осяйнуло.

— Знаєш що, Бісе? Дістань мені горшок золота!

Чорт довго думав, а потім сказав:

— Добре. Вставай, бери лопату. Будеш мене чекати на лопухівських болотах.

Скільки пам’ятав пан Ногавичака сонце, на лопухівських болотах розкошували очерети, сипняки і глибокі калабані підсліпуватими очиськами холодно дивилися у небеса. (Від весни до пізньої осені лопухівці, вонігівці, заньківці і волячівці влаштовували тут буйну риболовлю. І горе було прирічанцям, якщо хтось з них посмів туди ступити ногою. Лопухівські болота — єдина знаменитість, якою могли похвалитись навколишні села.

Коли пан Пийтер прибув на мочар, Чорт уже піджидав його під вільхою.

— Ну от, пане Пийтер, копніть тут, — показало Бісеня на кущ очерету.

Забувши про всякі болячки, Ногавичка почав запопадливо копати. Коли яма була завглибшки з метр і почала наповнюватись водою, Чорт спитав:

— Нема нічого?

— Нічого! — здивовано розкрив рота Ногавичка.

— Тоді пішли далі.

Так продовжувалося цілий день. Пан Пийтер викопав добрий десяток ям. І як тільки вони наповнювались водою, Чорт питав:

— Нема?

— Нема!

— Пішли далі.

Під вечір Ногавичка уже не чув тіла. Руки його тремтіли, долоні кривавились, серце, здавалося, давно згасло. Піт заливав Ногавичці очі, в голові вертілися земля і небо. Кілька разів здавалося, що й сонце почало падати над болотом. Нарешті пан Пийтер не витерпів і сів, безсилий, біля однієї з копанок.

— Чого ти хочеш? — спитав Ногавичка потрісканими губами.

— Нічого. Я, пане Пийтер, просто хотів Вас переконати, що золота у мене нема і не знаю, де воно.

— О-о-о-го-го-го!.. — затремтіло в грудях пана Ногавички, і він гепнувся в калюжу.

— Згинь, нечиста сило! — прохрипів, піднявшись весь у грязюці. — Згинь! Згинь навіки у цих болотах і більше не вертайся!

— Як собі хочете, пане Пийтер, — навдивовижу спокійно відповіло Чортеня.

При цих словах воно симпатично кліпнуло оком, закрутилося на хвості і зникло в болоті.

…Ішов пан Ногавичка додому, як сліпий, хитаючись з боку на бік. Перед очима весь час пливли жовто-червоні кола. Лопату кинув посеред дороги, але від того не полегшало. У Ногавички було відчуття, немов його запрягли у прирічанську гору і мусить її тягти за собою, як великий грішник.

“Ото квартиранта собі нажив…” — гризли думки.

Пан Пийтер за своєю журбою і не помітив, як із яруги виринув вершник і направив коня до нього.

“Лазар, солодка голова, гагітатор…” — подумав їдко.

— Здоровенькі були, Петре Степановичу, — привітався голова колгоспу Дмитро Лазар, скочивши з коня.

— Дай Боже, — в’яло відповів Ногавичка.

— Де були?

— Ходив біду свою топити.

— І велика вона у вас?

— Як цей світ!

— А ви у колгосп давайте заяву. Гуртом біду легше топити.

— Я геденон і гуртом не маю дяки жити.

— Хто, хто?

— Ну, геденон, пролетарій, той, котрий не має ніц в обійстю, крім ланцюгів.

— Хто це вас так просвітив?

— Я сам. Хіба не знаєш, яка у мене світла голова?

Лазар спохмурнів.

— А чи знаєте ви, Петре Степановичу, — почав з наростаючою люттю, — що гегемони першими вмирали на барикадах, на фронтах, вмирали від голоду, холоду, щоб у далекому Прирічному Петро Степанович Ногавичка не гнув спину, а був людиною на повен ріст?! І ви маєте право себе називати гегемоном? — Лазаря прорвало, і він, говорячи, весь тремтів.

“Отут я попався. І ти, Боженьку солодкий, не змиєш з мене “контрреволюційного алімента” і святою водою”, — Ногавичку взяли дрижаки.

— Хіба ви мужчина? Вам не штани носити, а жінчину спідницю.

Лазар умовк, важко зітхнув, скочив на коня і пришпорив його.

Все міг стерпіти мудрий пан Ногавичка, але — щоб носити спідницю пані Гелени, це вже ні!

…Через два дні Ногавичка, мнучи в руках шапку, відчинив двері кабінету Лазаря. О господи милосердний! Поруч голови сидів Лєтрик.

“Кінець! — подумав. — Мабуть, ворожа держава, моя дорога пані Гелена, — учора Ногавичка не витерпів і атакував її територію останніми своїми мисками, — донесла, що я зірвав Лєтрикове “говорило”, і тепер радяться, як мене до темної…”

— Я вас слухаю, товаришу Ногавичка, — підняв голову від паперів Лазар.

— Оце… заяву у колгосп приніс, — поштиво вклонився Ногавичка. — Хочу гуртом жити, а то, знаєте, одного і чорт поплутає.

Голова колгоспу узяв листок, написаний, звичайно, Йоськом, уважно прочитав.

— Добре, післязавтра буде засідати правління колгоспу, розглянемо.

Кланяючись, Ногавичка рушив до дверей.

— Петре Степановичу! — пролунав за спиною голос Лєтрика.

У грудях Ногавички похололо: “Дізнався”.

— Ви там нащот лекції относітельно радіво. Я счас звільнюся, і можемо побалакати.

— Дякую, дякую, Ілечку. Іншим разом, — полегшено зітхнув Ногавичка і ледь стримав себе, щоб не вилетіти з контори.

На вулиці віддихнувся. І раптом з Перевузникового горіха до нього долинув знайомий голос чоловіка, який сповіщав, що на Полтавщині жнива уже ідуть повним ходом. Якась магічна сила почала тягти Ногавичку до дерева. І він уже було рушив, але раптом зупинився. Зціпив кулаки, закусив зуби і наказав собі:

— Ану, бидло, додому. Що, у тебе свого розуму немає?

І, гордо піднявши голову, віднині не пан Пийтер, а Петро Степанович Ногавичка, твердою ходою рушив додому укладати перемир’я між двома ворогуючими державами.

Прирічанська місія, або ж Під прапором модерних ногавиць

Що й говорити, роки гігантськими жорнами до останку перетерли тяжку минувшину села. Сучасний прирічанець з ніг до голови механізований, моторизований і електризований.

Скажімо, побились люто у давнину Меланя з Федірцаном. Чоловік зібрав свої манатки і пішов у світ, куди очі повели. Через день-два злоба у серці Мелані зів’яла, а ще по якімось часі жінка тяжко забанувала за чоловіком. Кинувши об поріг гордість, ладнає Федірцаня торбу і прошкує в далекі села шукати по родичах чоловіка. Пройде тиждень, а то й більше, доки знайде Петра і, б’ючи на колінах поклони, умовить повернутись до Прирічного, бо без нього для Мелані у селі і вранішні когути не співають, а плачуть.

Зовсім інші справи сьогодні. Утече після сварки з хати зять Федірцані — а має хлопець одну слабість: після бійки в сім’ї завжди повертає до колишніх своїх полюбовниць, — Меланя із дочкою чимчикують на пошту і відбивають двадцять п’ять телеграм до всіх родичів зятя у навколишні села: “Чи немає вас Василя крапка”.

Назавтра двадцять п’ять родин з різних сіл заспокоять Федірцанів: “Василь нас живий здоровий крапка”.

Науково-технічна революція у деякій мірі розпестила прирічанців.

Взяти хоча б Вариводиху. Аби задобрити свої ревматичні кістки, Поланя колись годинами кип’ятила на ніч воду для грілок. Нині ж лягає спокійно в ліжко, включає електрогрілку і, розімліла від тепла, солодко засинає, забуваючи виключити прилад. Десь опівночі, не витримуючи напруги, електрогрілка спалахує під Вариводихою. У такий спосіб уже згоріло п’ять перин. Але чим не пожертвуєш в ім’я технічного прогресу. Електрика стала прирічанцям вірним слугою: і варить, і смажить, і прибирає, і звеселяє… При цьому сельчани ніколи не забувають, перед ким у вічному боргу за таку благодать.

На початку п’ятдесятих років Прирічне почали електрифікувати. Вздовж вулиць швидко виросли стовпи і на довгий час намертво застигли — немає дроту. Голова колгоспу Дмитро Лазар тільки йому відомими шляхами довідався, що на станції у тупику стоїть вагон з дорогоцінним металом. Але як його добути?

Цю місію поклали на двох знаменитих прирічанців — колгоспного завгоспа Ногавичку і сільського монтера Лєтрика. Аби, знову ж повторюю, не накликати на себе гнів прирічанців, цю оповідь мушу викласти у всіх подробицях із їх слів.

…Тільки зазоріло, Ногавичка був на ногах. Гелена ще солодко посвистувала носом на своїй половині. Демаркаційна лінія хоча і була недавно стерта з лиця підлоги, Ногавичка і Гелена продовжували політику територіальної незалежності. Кричуще порушував її тільки Йосько — син демонстративно перетяг своє ліжко на колишній кордон, і ніякі умовляння не могли заставити нащадка поступитися.

Ногавичка, як завжди, коли мав вершити справи державної ваги, одягнув свої модерні штани.

Аби читач мав уявлення, про які штани йде мова, мусимо знову повернутися у віддалені часи — період першої світової війни, коли доблесний вояк Австро-Угорської монархії Степан Ногавичка, батько Петра Ногавички, повернувся живий-здоровий з фронту і приніс у дарунок жінці великий пакунок. Терезія, згораючи від нетерпіння, розірвала його і ахнула — перед нею лежало кілька пропахлих димом шовкових прапорів невідомих армій. Жінка старанно випрала прапори і заховала на довгий час у скриню, маючи намір пошити чоловікові сорочку, а собі спідницю.

Про матерію було згадано аж у тридцятих роках, коли Ногавичці-старшому у знаменитій бійці із лопухівцями за гору Меланю порвали на клапті останні ногавиці. Отут і знадобились прапори — за якийсь час Терезія пошила із них знамениті на всі села штани.

Все минулось би добре, коли б герб покійної Австро-Угорської монархії не опинився на тому місці, яким пригвинчуємо себе до стільця. Ця картина смертельно обурила якогось старого угорського панка, що випадково забрів у Прирічне. І хоч штани були терміново сховані у такому місці, де ціла армія детективів не знайшла б, Ногавичку-старшого віддали у руки правосуддя: за наругу над славним минулим держави його було наказано двадцятьма п’ятьма роками тюрми.

Якщо судити по одному з листів Ногавички-батька до сім’ї, така кара його не дуже засмутила: “Через гори, через бучки — прямо дорогій Терезі у ручки, — писав він з тюрми. — Дорога моя жоно, я живий, здоровий, чого і тобі желаю. Во первих строках мого письма попрошу тебе дати у церкву на службу за пана Хортія і помолитися за його здоров’я. Жив я при разних владах, мені тепер уже сімдесят, і думав, що помру, а пан Хорті дарує мені життя ще на двадцять п’ять годів. Дай йому, Боже, здоров’я. Амінь…”

Батькові штани, як дорога пам’ятка, перейшли у спадщину найстаршому, Петрові. З тих пір Ногавичка-син не розлучається з ними і свято вірить, що саме в штанях-прапорах найбільше щастить.

Отже, Ногавичка одягнув модерні ногавиці, накинув на плечі новенький піджак — недавню премію “за… сумлінне виконання своїх обов’язків на службовому посту…” — так значилося у протоколі правління — і вийшов на двір. Сполоснув у цебрі обличчя, тут же витер його рукавом — неуважність-бо притаманна усім великим людям. Потім пильно оглянувся довкола, чи бува хто не підглядає, обернувся до сходу, що палав стожарами над горою Меланею, і, опустивши у святій покорі очі, тричі ревно перехрестився, склав долоні на грудях і пристрасно зашепотів:

— Боже, допоможи нам із Лєтриком сьогодні. Ти прости йому, Господи. Хоч і грішна він душа, що не вірить тобі, зате добра і порядна людина.

Потім умовк і, дивлячись на палаюче крайнебо, подумав скорботно: “Послав би зараз Господь якесь знамено, що почув мою молитву…”

Не встиг Ногавичка допрясти думку до кінця, як потилицю обдало гарячим подихом і страшний удар в межипліччя аж підкинув святого прохача. Падаючи, Ногавичка зачепив ногою цебро, з усієї сили урізався головою в зруб колодязя. “Господи, за що така кара, я ж тільки таку мізерію попросив…” — почав очунювати сумлінний і принциповий завгосп.

У цю мить над вухом знову хтось гаряче і тяжко зітхнув. Ногавичка зіщулився, чекаючи нового “знамена Божого”, але на великий подив “знаменоносець” ніжно лизнув його у потилицю і тихо мекнув.

Завгосп обернув голову і мало розуму не лишився.

— Доброго ранку, пане Пийтер, — сказала йому ласкаво стара, мудра коза Клара — єдина спадщина, що дісталась Гелені від покійного батька.

— Грім би тебе ясний спалив! — плюнув козі межи очі.

— Ну, чого ви так некультурно, — мекнула Клара, обтираючи ратицями слину. — Хіба пожартувати не можна, пане Пийтер.

Клара ніяк не хотіла визнати нової посади Ногавички і називала його по старій пам’яті.

— Все! Терпець урвався. Пофіглюєш, небого, під ножем, — твердо вирішив Ногавичка.

Коза з ніжно-поетичною кличкою Клара була найстрашнішою і найпідступнішою зброєю в арсеналі Гелени. Не приведи Боже десь замріятись вічно задуманому над світовими проблемами Ногавичці, як страшні, зігнуті у підкову роги Клари уже лічили ребра на згорьованій життям спині завгоспа. Зойкне на все обійстя Ногавичка, а Клара прудко відбіжить і медовим голоском: “Добрий день, пане Пийтер. Над чим замислились?”

У старі часи, коли залізна лінія кордону перетинала хату, підступна Гелена могла вдатися ще й до страшніших методів. Замкне голодну Клару у хліві, а сама на день-два збереться гостювати у Вонігово до сестри. Коза мекає жалібно у Гелениному хліві, аж душу вириває Ногавичці.

У такі часи з’являлося бажання цокнути сокирою по голові Клару, і квит. Однак страх перед законом спиняв караючу руку. А одного разу прийшло, здавалось би, єдине правильне і вже остаточне рішення — спалити уночі хлів разом із козою. І тільки гірка, але мудра думка, що з хлівом заразом може згоріти дотла хата, і на цей раз спасла Клару.

Проте зараз тільки миттєвий кінець світу міг урятувати козу. Ногавичка зайшов у хлів, відшукав під бочкою схованого налигача і єлейним голосом покликав:

— Іди, Кларіко, до мене.

Загалом Клара була вихована у старих добрих традиціях повного довір’я до ближнього і, не передчуваючи біди, підійшла до Ногавички. Руки потерпілого блискавично впали їй на роги, скрутили і зав’язали міцно мотузку.

— Що ви робите, пане Пийтер? — спробувала збудити голос розуму культурна Клара.

— Коли приведу тебе на базар, побачиш, дупло трухляве!

Останні слова вельми образили Клару, і вона замовчала.

Тільки коли Ногавичка витяг козу на вулицю, обернулась до хати, у якій, не підозрюючи нічого, солодко сопіла уві сні Гелена, і багатозначно мекнула.

Лєтрик, як і домовились, чекав Ногавичку біля контори колгоспу. Його тонка, довга шия, здавалося, удвічі виросла, коли побачив свого напарника із поважною Кларою.

— Петре Степановичу, ви куди із своєю породистою коровою? — кліпнув лукаво Ілько.

— У місто, брате. Хочу записати її до школи, хай розуму набирається, — не дав й собі наступити на п’яту Ногавичка.

Лєтрик розмахнув худими ручиськами і випалив:

— Ви зараз, хай мені недобрий сон присниться, крапля в краплю, як Насреддін.

— А це хто? Той учений зять баби Вариводихи? — спитав недбало Ногавичка, зашнуровуючи черевички, із яких на білий світ, зокрема на буржуазну Західну Європу, дуже скептично поглядали голі кінцівки пальців.

Лєтрик зайшовся від сміху.

— Який зять Вариводихи, це ж великий поет!

— А-а-а, — розчаровано мовив Ногавичка, — особисто не знаю. — Однак, щоб не виглядати в очах Лєтрика зовсім темним, додав: — А от з батьком доводилось зустрічатись — давним-давно це було. Разом на свадьбі були у Вонігові. Старий ще тоді не міг нахвалитися, який розумний син у нього росте. Видиш, правду мав той чоловік, як у воду дивився…

Прирічанська місія прибула у місто задовго до початку робочого дня.

На дверях контори, у якій мали вирішуватись питання подальшої електрифікації села, висів величезний замок. Ногавичка, як завжди, хазяйським оком одразу прикинув, що таку б колодку повісити на довірену йому колгоспну комору — міг би спокійно спати. Спробуй розбити такий замок, не тільки мертвий прокинеться в могилі, а й глухий дід Панько — складський сторож — і той почує злодіїв.

— Що маємо робити? — спитав, як і годиться старшому у місії, начальницьким тоном Лєтрик.

Ногавичка обачно оглянувся, ніби чиєсь вороже вухо могло підслухати таємницю державної ваги, і з притиском мовив:

— На базар підемо. Тільки, дорогий брате, не видай мене, — застеріг одразу. — Хочу тихо спродати її, — показав гнівним пальцем на Клару, що, опустивши голову, журливо перебирала у своїй пам’яті прожиті під одним небом з Ногавичкою роки.

…Завгосп не був на базарі, та й загалом у місті, кілька років, і вже при самому вході на ринок його захопила-закрутила людська круговерть.

Базари… Велелюдні, гомінкоголосі базари. Стоїть перед ворітьми торговиці Ногавичка і пригадує, яким прекрасним ставав у дитинстві світ, якими чемними і добрими здавалися йому сусідські діти, коли дізнавався, що має небавом поїхати з матір’ю на ярмарок. Заради цього витерплював найстрашніші муки: щодня старанно умивався вранці і ввечері, супокійно проходив повз сільські собаки і кішки, не зачепивши жодне з них, ще здалеку низько кланявся зустрічним. І от нарешті наставав довгожданний день.

Сміється, гуде торговиця, немов нестримні потоки людських голосів прорвали невидиму греблю. А перед площею вічна радість усіх базарів — гончарі. Якась незрима сила завше тягла Ногавичку до них. Вогненно-сліпучі когути, веселі квіти, срібнувато-сині птахи на полумисках, глечиках, кухлях — все оживало в дитячих очах, будило уяву, розпалювало фантазію.

Самі ж гончарі завжди були для Ногавички людьми таємничими, які за вірних слуг тримають вогонь і добрих духів і вдихають у мертву глину красу життя.

Ось і зараз перед базаром вишикувались із своїми скарбами кілька дядьків й торгуються із сільськими жінками.

— Ну що, газдинько, берете миску? — питає веселовусий жартівник недовірливу молодицю.

— Щось ви дорого тягнете, вуйку.

— Така миска, і дорого?! — здивовано округлює очища вусань. — Люба моя, покладьте її на стіл порожньою перед дітьми, наситяться тільки тим, що увидять таке красне квіття і пташки на денці, а увечері повісьте на стіну — замість ліхтаря миска вам світитиме.

— Ви по правді кажете, вуйку? — захопившись гончаревими теревенями, майже всерйоз запитує наївна молодиця.

Тут Ногавичка не витримав — розсміявся від душі.

— Хай тебе шляк трафить, баламута, — каже весело гончареві і озирається за Ільком.

Лєтрика ж наче Клара язиком злизала. Потерпаючи не стільки від того, що без Ілька може зірватися важлива колгоспна справа, як від страху заблукати у місті, Ногавичка рвонув Клару за мотузку і кинувся на майдан. Однак на воротах коза розставила передні ноги, втупилась головою у землю і вклякла.

— Дядю, може підтолкнути машину? — запропонував підозріло зарослий парубок, один з тих, що, мабуть, і народжуються з недопалком, вічно приклеєним на нижній губі.

“Тут нечистим пахне! А я сам!” — майнула думка.

— Дякую, добрий чоловіче, — якомога догідливіше відповів завгосп, — ачей і сам справлюсь. — І рвонув щомоці козу на себе.

Багато стерпіла на своїм віку Клара, а тут переповнилась і її чаша страждання. Сильним ривком голови — чого аж ніяк не чекав Ногавичка — вирвала з рук мотузку, піднялась на задніх ногах і всю злість кручених рогів увігнала у груди ошелешеного завгоспа.

Щось йойкнуло в середині чоловіка, захитався химерно світ перед очима, але, дивуючись сам собі, Ногавичка утримався на ногах. Це, либонь, і врятувало знаменитого прирічанця від гострих, нищівних базарних язиків — публіка, яка, було, почала збиратись, посміявшись, швидко розійшлась. А Клара, винувато опустивши голову, стояла покірно перед завгоспом, чекаючи найгіршого.

Ногавичка крізь сльози невимовної образи і злості, роздаючи навкруги поблажливі усмішки, ніби й нічого не сталося, підійшов до кози, схопив її за роги і роззирнувся: де б прив’язати Клару, доки відшукає Лєтрика. Аж тут кроків за десять стоїть дивна жовто-червона халабуда на колесах, у двері якої один за одним влазили люди. Із задньої стіни звисало товсте металеве кільце. Цупко тримаючись за роги, завгосп підійшов до халабуди, прив’язав Клару до кільця, а сам, розштовхуючи ліктями зустрічних, кинувся на пошуки Лєтрика.

Біля ларька, над яким квочкою звисала розмальована корчага, кілька смуглих красунь, у довгих червоних сукнях, з блискучими намистами на лебединих шиях кольору різдвяної ночі, обступили довготелесого чоловіка і навперебій гелготіли:

— Красавчику, подай руку. Перед тобою довга-довга і весела дорога. Ти зустрінеш найкрасивішу у світі жінку. Не скупись красавчику, жени монету…

В той час, коли “красавчик” тримав на долоні чорноокої красуні свою руку, дві молоді смуглянки спритно провели ревізію у його кишенях і на очах Ногавички чкурнули у натовп.

— Господи, та це ж Лєтрик! — спохватився завгосп.

— Не скупись, не скупись, братку, гони рубля за довгу-довгу і веселу дорогу… — непогамовно щебетала сестра-смуглянка.

Звичайно, коли б пізнання Лєтрика у світовій літературі, крім творчості Насреддіна, були більш глибокими і обширними, то, очевидно, дізнався б, що в далекі історичні часи в іспанській провінції Ламанчі уже жив лицар сумного образу, своєю зовнішністю разюче схожий на “красавчика”. Але таємничий зблиск очей, принадна усмішка, солодкі слова смуглянки настільки підняли Ілька у власних очах, що він справді повірив у свою божественну вроду. Крутячи шиєю-голоблею, дивився на присутніх зверхньо і переможно.

— Ільку! — крикнув на весь базар Ногавичка.

Смуглянки злякано озирнулись на голос, щось гукнули одна одній на невідомій мові і вмить розчинилися у базарному натовпі. Лєтрика немов пробудили від сну. Здивовано глянув на завгоспа. І раптом руки “красавчика”, по яких щойно так солодко слалися довгі дороги, порхнули у кишені і завмерли — поміж пальцями війнуло веселим леготом.

— Христос воскрес, Ільку, — нарочито благим тоном мовив Ногавичка і підійшов до Ілька.

— Во-о-і-і-стину, — промимрив Лєтрик.

Притулившись до ларька, він безживними очима дивився поверх базарного натовпу кудись удалечінь, ніби туди щойно полетіли документи і колгоспні гроші, і думав, що тепер уже, очевидно, перед ним дійсно простелиться довга-довга дорога, щоправда, не дуже весела, і сумнівно, чи в супроводі “найкрасивішої у світі жінки”.

— Плакали грошики, плакали, Ілечку, красавчику, — уїдливо кольнув Ногавичка і змахнув для годиться удавану сльозу.

Лєтрик помалу отямлювався. Що ж діяти? Шукати смаглявих віщунок у місті — все’дно, що просити грошей від завгоспа. Хоча остання думка трохи додала надії. Лєтрик добре знав, що Ногавичка не з тих людей, які йдуть на базар купувати корову з пустими кишенями, сподіваючись знайти гроші на дорозі: завгосп завжди на всяк випадок носив при собі чималу суму. Але як виманити? Освоївши в армії, мабуть, єдину науку, що найнадійніша оборона — це наступ, вдався саме до нього.

— Плакали, маєте правду, Петре Степановичу, — мовив байдуже, ніби й нічого не сталося. — А тепер поплачемо обидва.

— А я тут при чім, солоденький? — відразу насторожив вухо Ногавичка.

— А при тім, що відповідальність за гроші і документи несемо порівну.

— Значить, тобі розум забаламутили цигани, а я на старість літ маю за тебе у тюрмі сидіти! — закрутився, мов веретено, довкола Лєтрика Ногавичка: завгосп не на жарт перелякався.

— Як бачите, Петре Степановичу, видно, нам судьба така, — розвів руками Лєтрик. — Мені от не жалко себе, — роздумливо продовжував Ілько. — Кинуть десяток, переживу — молодий ще, нежонатий, але думаю про Вас, душа болить… У таких літах чоловік той десяток у тюрмі не протягне… — похитав головою.

— Не веди, не веди мене до ями, яку сам викопав! — закричав, уже не володіючи собою, Ногавичка і схопив Ілька за груди.

Хто зна, чим би ця сцена скінчилась, коли б не нагодився міліціонер.

— Товариші, прошу до порядку! — суворим голосом наказав старшина. — Що сталося?!

Лєтрик вмить оцінив становище, притьмом згріб ошелешеного Ногавичку в обійми і почав нестямно цілувати, бубнячи під ніс: “Дорогий мій, дорогий…”

А потім обернувся до міліціонера, мало не плачучи, показав на Ногавичку.

— Братець мій рідний знайшовся, товаришу міліціонер, десять літ не бачились. Радість яка!

Ногавичка тільки кивнув для згоди.

Міліціонер підозріло подивився на новоспечених братів і буркнув:

— Поздоровляю!

— Дякуємо красненько, — поклонився низько услід стражу порядку Лєтрик.

Обернувшись, він тричі сплюнув від поцілунків і обтер рукавом рота.

— Спасіння одне, Петре Степановичу, — мовив прокурорським тоном Лєтрик, пробираючись до виходу. — Мусите жертвувати грошима, тобто позичити мені.

— Солодкий мій, а звідки у мене гроші? Бог тому свідок, що, крім рубля на обід, ні копійки за душею.

— Цей свідок для мене, а для суду і поготів, не дуже переконливий.

— Ілечку, золотий, — вмовляв Ногавичка. — Ми ж люди, майте Бога у серці.

— Правду кажете, Петре Степановичу, але ліпше би мати гроші у кишенях, щоб від тюрми відкупитися.

Слово “тюрма” Лєтрик мовив з таким притиском, немов протягнув крізь губи лезо. Це безвідмовно подіяло на психічний стан Ногавички, якому після таких щирих братерських обіймів і поцілунків почав було спадати тягар з душі. Почувши про тюрму, завгосп зітхнув і вже хотів полізти у потаємну кишеню своїх модерних штанів за грошима, але тут його осяйнула нова думка.

— Ільку! — плеснув себе весело по чолу. — Є в нас, брате, гроші. А Клара?

Ця, здавалося б, весела новина не дуже позитивно вплинула на настрій Лєтрика: скільки ж то візьмеш за старезну козу. Потаємна кишеня у модерних штанях Ногавички — ось головний стратегічний удар, куди пильно мітив Лєтрик.

А Ногавичка йшов поруч і дякував у душі тій вранішній пророчій хвилині, коли Клара задумала огріти його у спину. Зараз завгосп уже й сумнівався, чи не було це вранці насправді “знамено Боже”.

Однак суперечливі думки швидко розвіялися — із прибазарної площі халабуда на колесах зникла, а разом з нею і Клара.

— Вуйку! — кинувся Ногавичка до гончаря, з якого недавно так тішився. — Куди поділася будка?!

Вусань невдоволено підняв повіки, що солодко дрімали на сонці, і пробасив:

— Яка будка?

— Ось тутечки, недалеко, ще годину тому стояла. Така на колесах, із залізним кільцем на задній стіні. Я козу до неї прив’язав.

Гончар якусь хвилину отетеріло дивився то на завгоспа, то на Лєтрика, а потім розгонисто і смачно засміявся на всю площу.

— Яка будка?! — слова ледь проривалися крізь густий сміх. — То ж автобус, машина, що людей возить по місту! А козу бачив, бачив, як бігла за автобусом!… — гуло і хрипло із грудей.

…Розбита невдачами, але нескорена духом, прирічанська місія сиділа у затінку високого старовинного будинку неподалік хлібного магазину. Сюди раз у раз вітер доносив щемливо пахучі запахи, які не так впливали на душевний стан, як на голодні шлунки.

— Петре Степановичу, — видобув тяжко знову ж таки з глибини не душі, а шлунку Лєтрик, — ви там про рубля говорили. Може, хоч по хлібині вийде?

Ногавичка, немов Цезар перед Рубіконом, довго мовчав і мислив. Потім підвівся.

— Пішли. Є мудра думка. Будемо ситі!

І по дорозі до магазину виклав план, який негайно був одобрений і затверджений головою місії.

Невдовзі завгосп і Лєтрик із виїденими зсередини свіжими хлібинами прямували базаром між довжелезних столів. За ними жінки жваво торгували молоком, сиром, сметаною.

Завгосп довго примірювався до кого підійти. А потім, перехрестивши у думках себе і Лєтрика, мигнув своєму начальнику і рушив до старенької бабусі — так безпечніше.

— Лийте лиш, бабо, сметану, — не торгуючись, із виглядом купця-товстосума, мовив завгосп і простягнув порожнину хліба. Старенька, певне, нічого не збагнувши, поспішливо взяла зі столу один із дзбанків і вилила у хлібину.

— Ой, перебачаюся, почім у Вас сметана? — заклопотано спитав завгосп.

— Сім рублів один глек, — догідливо усміхнулася бабуся.

— Ой, йо-йой, бабо! — вирячив здивовано очі Ногавичка. — Беріть ви собі за такі гроші сметану назад.

Старенька хотіла було поторгуватись, але невмолимий завгосп уже переливав сметану у глек — звичайно, добру її половину увібрала скорина свіжого хліба.

Можливо, план операції і увінчався б успіхом, проте трапилось непередбачене. У Лєтрика природою був вкладений загалом великий талант. Згадаймо, бодай, як Ілько зумів перед міліціонером за одну мить перетворити войовничу сцену у слізне братання. Однак, стомлений дорогою, виснажений голодом, на цей раз талант задрімав і мирно собі хропів у Лєтриковій голові. Побачивши, як хутко вправився Ногавичка із своїм задумом, Ілько, замість того, щоб підійти до когось іншого, попрямував до тієї ж бабусі.

Старенька, роззявивши рота, оніміло дивилась, як Ногавичка прямує поміж столів, а тут Лєтрик:

— Лийте, бабо, сюди! — простягнув і свою виїдену хлібину.

Стара метко вихопила із відра сметани варіху і щосили заліпила самовпевненому покупцеві межи очі. Доки Лєтрик протирав обличчя, бабуся, розмахуючи руками, пронизливим голосом репетувала на весь базар:

— Злодії!!! Ратуйте, люди добрі, ратуйте!!!

Ілько щосили дременув услід за Ногавичкою. Тут завгоспові треба було набрати терпіння і йти собі спокійно. Але страх сильніший за здоровий глузд. Він підхопив Ногавичку за ноги і щосили поніс між рядами.

— Рятуйте!!! — не роздумуючи, де злодії, кричали перелякані жінки.

Якийсь кривий дід підставив Ногавичці під ноги палицю, і славний прирічанець простягнувся кілька метрів на череві по землі.

Лєтрик, що шалено мчав за Ногавичкою, спіткнувся об розпростерте тіло і сам полетів. А далі, не розбираючи, де злодії, а де чесний народ, продавці і покупці лупили один одного чим попало. Особливо старався кривий дід.

Скориставшись метушнею, Ногавичка вужем виповз з-під купи тіл і, не розбираючи дороги, прожогом вилетів із базару, далі дременув вулицями.

Вже хотів було зупинитись, коли за спиною загупали бруківкою чиїсь металеві кроки.

“Здоганяють”, — майнуло в голові.

І поніс страх далі вуличками, перевулками. А гупотіння все ближче. Зібравши останні сили, Ногавичка влетів у якийсь двір, хряснув за собою хвірткою і впав, знеможений, під ворота. Не встиг перевести подих, як у хвіртку затарабанили.

“Все!” — подумав завгосп.

І вмить перед знаменитим прирічанцем промайнуло все його свідоме і несвідоме життя.

— Господи, дай хоч легкої смерті! — глянув скорботно у небо.

— Петре Семеновичу, — почулося з вулиці тяжке дихання Лєтрика. — Та відчиніть же, пустіть і мене.

Однак Ногавичка не встиг відкрити Лєтрикові браму в рай — із-за рогу будинку, погойдуючи ситим черевом, повільно виліз величезний, як теля, псюга. Загарчав погрозливо і попрямував до воріт.

— Я не кусаюся, — щиро зізнався собаці Ногавичка. — Не бійся мене, добра псино, — приклав у знак своїх мирних намірів до серця руку.

Однак, якщо все живе й пішло від Бога, то собака достеменно від чорта. Пес і не заглянув у душу завгоспові. Оскалив зуби, гаркнув і стрибнув, а Ногавичку в одну секунду якась невідома сила викинула, немов м’яч на гостроконечну огорожу, до всього ще й обплетену колючим дротом. Не встиг завгосп зойкнути, як руки Лєтрика уже потягли його до себе на тротуар.

Радіючи з такого щасливого кінця, Ногавичка неспогадано із жахом помітив, що добрий шмат його модерних штанів із гербом покійниці-монархії переможно розвіюється на одному із списів огорожі. Глипнув перед себе — все ніби гаразд. І тільки коли відчув, як вітер північний змінних напрямків починає допікати місце, яке ледве пережило канчуки мадярських і чеських жандармів, зрозумів усе.

— Будь добрий, зніми, — показав Ількові на шмат штанів, що стирчав на огорожі, — може, стара пошиє хоч сорочку Йоськові.

Сам же зняв піджак, закрив ним пробоїну і пов’язав рукави на череві…

На щастя, метрів зо двісті від злощасного двору, розкинувся старий, зарослий, давно вже не доглянутий парк. Туди й вирушила прирічанська місія.

Тільки зайшли у зарослі бузку, Ногавичка закам’янів. Запитуюче глянув на Лєтрика, мацнув себе з лівого боку і полегшено зітхнув.

— Слава тобі, Господи, хоч гроші не загубив.

— Які гроші? — поцікавився Лєтрик.

Одразу збагнув завгосп, що дав маху, але відступати, та ще й у порваних штанях, було уже нікуди.

— Розумієш, Ільку, — дурнувато усміхнувся, чинячи із себе такого собі простачка. — Від рота скибку урвав, копійку до копійки складав, аби Йоськові костюм нині купити. Сором на все село: син завгоспа, а ходить у дранті, — безбожно брехав Ногавичка.

Проте Лєтрик був не з тих, що словами красними годуються.

— Ви мені, Степановичу, памороки в голову на наганяйте, — відрубав долонею. — Або зичите гроші і йдемо творити діла, а ні — збираймося одразу в темницю.

Хапаючись за соломинку, Ногавичка лукаво запитав:

— Як же ми підемо творити діла, коли в мене біда? — завгосп для переконливості заголив піджак.

— Не майте клопоту, — заспокоїв Лєтрик. — Я піду сам, а Ви почекаєте тут. Владнаю діла, діждемося ночі, а тоді додому.

Ногавичка безнадійно махнув рукою і сказав:

— Пиши розписку!

Лєтрик, аби догодити завгоспу, швидко накарлючив: “Я, дурний Ілько, зичу гроші від Ногавички в сумі 800 рублів, їх зобов’язуюсь вернути протягом тижня”.

Ногавичка уважно прочитав, послинив олівця і написав резолюцію: “Дурним грошей не довіряють”.

Лєтрик вийняв чистий аркуш і зі злості намережив: “Я, розумний Ілько, зичу гроші…” і далі по тексту.

Ногавичка і на цей раз довго вивчав розписку й знову наклав резолюцію: “Розумний грошей не поверне”.

Тут Ілько скипів:

— Довго думаєте мудрувати…

Однак думку не встиг закінчити, бо Ногавичка вже витягав з потаємної кишені пачку грошей. Сам же, ховаючи розписку, з приємністю відзначив, що Ілько виписав цифру “800” так, що можна без найменшої потуги дописати непомітно ще одного нуля.

…Темної ночі стомлена, але щаслива прирічанська місія верталася додому: завтра-післязавтра можна було їхати на станцію за дротом. Лєтрик — як чіп п’яний — розповідав всякі небилиці, як йому вдалося вирвати “нерви електроенергії” — так називав дріт. При цьому весь час тикав різними паперами, за якими колгосп мав отримати “нерви”.

— Ільку, а як ти зміг все так хитро прокрутити? — не міг дотямити Ногавичка.

— Тисячі разів говорив вам: хлопці, що працюють на станції, зі мною в армії служили, а потім, Петре Степановичу, могорич — перепустка у царство небесне.

— А за документи питали? Від тебе ж їх цигани викрали!

— Аякже, питали. Я сказав, що по дорозі у місто знявся вітрисько, вихопив з кишені папірці і поніс.

— І тобі повірили?

— Повірили!

Затим зупинився, довго міркував і тихо промовив сам до себе:

— Повірили… Дійсно, як повірили?

На цім слові Лєтрик протверезів.

Завгосп обережно відчинив хвіртку, зайшов у двір і попрошкував до колодязя, аби угамувати спрагу. Тільки нахилився над відром, як сильний удар у спину мало не скинув його у студню.

— Господи, це вже достеменно нечиста сила?! — І завмер.

Незрушно постояв кілька хвилин, відтак крадькома повернув голову і мало не зойкнув від радості: перед ним стояла коза.

— Кларо, як ти опинилася вдома? — ніжно, із сльозами на очах, запитав Ногавичка.

Клара докірливо похитала головою і багатозначно мекнула.

Віднайдене кохання, або ж Кінець легенди

Часи і пригоди, про які йшла мова, прирічанці згадують з теплим гумором, а інколи з якоюсь прикрістю. При цьому неодмінно додадуть: “Що подієш, темні ми були”.

Це тобі не теперішній високосвідомий прирічанець. До прикладу хоча б сьогоднішній Ногавичка. Чоловік у сорок років сів за парту, закінчив вечірню школу, а відтак заочно сільськогосподарський технікум і зовсім освіченою людиною пішов на пенсію. Син Йосько — головний агроном у прирічанському господарстві, перший заступник найстарішого в області голови колгоспу Дмитра Лазаря.

На старість Ногавичка навіть закохався до безтями у свою Гелену. Це сталося несподівано, само по собі. Якось завгосп у напливі страшного гніву обізвав жінку чудом-юдом.

— Коли я вже така страшна і, як ти думаєш, нікому не потрібна, — на диво спокійно сказала Гелена, — давай поїдемо у місто, ти будеш іти слідом і дивитися: за ким озиратимуться люди — за мною чи за тобою.

Багато чому навчений гірким досвідом спільного життя, Ногавичка на цей раз без супротиву піддався на провокацію.

День вибрали недільний, базарний, багатолюдний… Тільки приїхали в місто, завгосп — а йшов він кроків з десять позаду жінки — одразу запримітив, що найвродливіші чоловіки зупиняються і заворожено дивляться услід Гелені. Звичайно, Ногавичка і не запідозрював хитро придуманий жінкою план, розрахований на безвідмовний ефект. Гелена прямувала із незворушним обличчям попереду Ногавички і, як тільки назустріч йшов молодий чоловік, несподівано то страшно вирячувала очі, то висолоплювала язика, то кривила потворні гримаси і, не обертаючись, чимчикувала далі. Незнайомі, вражені штукарствами літньої жінки, зупинялися і довго зорили їй услід.

Бідний же Ногавичка за всю дорогу не удостоївся навіть погляду хатніх собачок, яких цілими гуртами водили, прогулюючись, пенсіонери.

Наколи дійшли кінця вулиці, завгосп був повністю знищений.

— Ну, як? — спитала Гелена.

Ногавичка підняв на жінку приречені очі, і диво явилося йому серед білого дня: перед ним у всій красі сяяла найгарніша жінка на землі — його Гелена.

Міцна дружба і надалі єднає серця завгоспа та Лєтрика. Ілько завше підкаже, коли вірити його афішам, а коли це тільки пропаганда з метою заманити довірливих прирічанців у кіно. Тому останнім часом, у день, коли має демонструватися фільм, досвідчені сільські розвідники Грім і кривий Федірцан під вечір годинами сидять у секреті біля Ногавичкового обійстя. Якщо старий голиться, одягається, збираючись у клуб, через кілька хвилин усе Прирічне знає, що Лєтрик насправді буде демонструвати “художественный фільм, розчитаный на людей свише шішнадцяти літ…”. Якщо ж Ногавичка сидить вдома, Лєтрик ніякими афішами уже не задурить прирічанців у клуб.

Кілька років тому завгосп і Лєтрик пережили непоправну втрату знаменитої кози. Її спіткала на вулиці солодка смерть — Клару переїхала машина, вантажена мішками цукру.

Тут мій читач спитає: а яка доля Чорта — колишнього квартиранта пана Пийтера. Що це — сон, казка чи просто хитрий сюжетний хід? Аби відповісти на поставлене питання, пропоную невеличку оповідь, розказану самим Ногавичкою. Було це справді чи вигадка — все лежить на його чесній, безкомпромісній совісті. Отже, вогонь читачів і критиків автор на себе не приймає, заздалегідь сховавшись за стінами кабінету, збудованого із вогнетривкої цегли.

…Сонце сягнуло середнеба, коли Чортеня допленталось до Прирічного. Вилізло на плечі горі Мелані і не могло дотямити: куди поділося Прирічне. Перед ним замість халуп простягалася долина, забудована величезними одно- і двоповерховими будинками. Телевізійні антени, немов оголені віти казкового дерева, обплутали черепичні, шиферні дахи, асфальтованими вулицями снували легкові, вантажні автомобілі, пораз мчали поважні автобуси…

Чортеня подумало, що на старість лишилося розсудку і переплутало місце. Однак і оповиті голубою югою прирічанські овиди — такі рідні, близькі, і потік у ярузі, що лінивою рибою вигрівався на спекотному сонці, і сама долина — все говорило, що тут має бути Прирічне. Знесилене далекою і тяжкою дорогою, Чортеня порішило: буде що буде — піде проситись до Ногавички. Якщо живий ще старий — добра душа у чоловіка — може, і пустить до себе, пригріє, коли забув давнє.

Не поспішаючи, ховаючись од людського ока, придибало городами Чортеня до обійстя Ногавички. Однак і тут його чекало гірке розчарування. На території колишніх могутніх двох держав, замість старої хати-каліки, стояв величезний котедж, облицьований різнокольоровою плиткою. У дворі, біля новозбудованого хліва, сиділо на горшку пухленьке, синьооке дівчатко і гралося дерев’яними ложками, а трохи віддалік, у затінку гаража, у шовковій піжамі на східний манер, сидів сивий, худий, але, з усього видно, ще міцний дід. Радісно тьохнуло серце Бісеняти: у старому воно впізнало Ногавичку. Дід уважно і прискіпливо гортав жіночий журнал “Краса і мода”, смачно потягував гаванську сигару і, включивши на всю потужність магнітофон, слухав записи шведського ансамблю “АББА”.

Чортеня обережно вийшло із-за хліва, зупинилось перед дівчатком.

— Здрастуй, маленька, — сказало якомога ніжніше.

Мале закопилило губи, сердито подивилось з-під насуплених бровенят, а потім з усієї сили луснуло Чортеня по голові розцяцькованою дерев’яною ложкою. Світ, і без того хиткий, одразу померк в очах Бісеняти. Трохи очунявши, воно відстрибнуло на кілька кроків і жалібно заскімлило.

— Діду, кіска ціпляєця до мене, — захникало дівча.

Ногавичка, виключивши магнітофон на своїй улюбленій мелодії “Гроші, гроші…” із репертуару “АББА”, підвів голову.

— Чого плачеш, Маринко?

— Кіска ціпляєця, — показала онука на Чортеня.

— Ой, яка гарна кішка! — здивувався Ногавичка.

— Пане Пийтер, — радісно видихнуло Бісеня, — ви впізнали мене, дорогий мій хазяїне, ви впізнали мене?!

— По-перше, — одразу посерйознішав дід, — ніякий я не пан Пийтер, а колгоспний пенсіонер Петро Степанович Ногавичка, а по-друге, звідки мені тебе знати?

— Я Чорт, пам’ятаєте, колись у Вас квартирував? А потім Ви закляли мене жити у лопухівських болотах. Зараз там провели меліорацію, і мені нікуди дітися.

— Чорти живуть тільки в казках, пойняв, а не між людьми. Отже, не розповідай мені байки, забирайся з двору, а ні, то пса з ланцюга спущу, — пригрозив колишній завгосп.

І тут Чортеня відчуло, що тіло його стає маревом. І раптом згадало воно, що багато тисяч літ тому, коли по землі кочували ще лише поодинокі юрби напівдиких людей, у холодній, скелястій ущелині, де зимували тільки вітри, старий Біс, напучуючи молодих, говорив: “Віднині ви йдете жити поміж людей. Небезпечні вони: протягом усіх віків будуть рватися до пізнання істини, дійде до того, що намагатимуться випередити навіть сам час. Але ви, молоді спеціалісти едемської бурси, повинні весь час сіяти у їх душах сумніви, відвертати з істинної дороги, нацьковувати брат на брата, народ на народ. І, найголовніше, затямте: у цьому ваше безсмертя. Якщо люди переборють нас, перестануть вірити вам — прийде ваша смерть, згинете до одного”.

Як у в’язкому тумані, Чортеня ще доповзло до городу. Далі йти було несила. Воно упало під кущ червоногарячих троянд і поволі, зовсім безболісно, розчинилося у повітрі.

Вранці другого дня у городі Ногавички розквітла чорна троянда. Кілька днів вона цвіла, із пелюсток весь час капали сльози, доки квітка не всохла на корені.

Золота мoлодь, або ж Деякі проблеми прирічанських батьків і дітей

Сучасний високоосвічений читач у праві запитати — і цілком слушно: невже Прирічне — його немеркнуча історія, славне сьогодення — тримається тільки на Федірцанові і Мелані, Ногавичці, Лєтрикові, Гелені… А де ж золота сьогоднішня молодь села?

Вона живе, трудиться і здраствує!

Аби не бути голослівним, повернемося до вже знайомого Гріма. На початку розповіді він залишився самотній на Лисій скелі, під якою новоспеченого героя з нетерпінням ждала делегація земляків. Очолювала її, нагадаємо, баба Вариводиха, яка чомусь замість прапора тримала в гордо піднятій руці величезну ломаку.

Новітній час і у цій рідкісній для Прирічного події дав себе взнаки. Якщо, приміром, літ сорок тому прирічанця, який сягнув вершини Лисої скелі, кілька днів підряд частували найкращими довголітніми винами і його вчинок ставав відомим в усіх навколишніх селах, на цей раз церемонія виглядала дещо скромніше — Вариводиха кілька разів угріла геройського онука по спині і пообіцяла одразу ж написати листа матері: нехай дочка приїжджає і забирає отрока, бо з її, бабиних, колись міцних нервів залишилося розтріпане клоччя.

Після цих коротких, але вельми ефектних урочистостей, прирічанці розійшлися по домівках. Але біда — як вередлива кума — одна одну не довго чекає.

За селом, біля яруги, росли три велетенські волоські горіхи — літ, певне, по сто кожному. Хто і коли посадив тут дерева, ніхто із прирічанців не пам’ятає. Оповідають, ніби на цьому місці троє братів не могли поділити межі і зопалу перерубались між собою. Видались дерева, як і самі прирічанці, надивовижу живучими — кремезні, жилаві, широкоплечі. Не одне покоління вітрів, дощів і снігів пронеслося над їхніми буйними головами. Бували зими, коли в сусідніх селах горіхи не витримували пекучих морозів і під корінь вимирали. Нічим не захищені три прирічанські горіхи-брати, виділося, сягнули кореневищами самого серця землі, звідти черпали силу, терпіння і весною оживали на зло лопухівцям, вонігівцям, заньківцям, на подив і радість прирічанцям. До того ж були дерева завжди щедрими і милостивими до свого села — наприкінці кожної ясної яр-пори рясно заквітали, а під осінь аж вигиналися від тягара плодів. Свого часу дерева значилися на обліку у інвентаризаційній книзі педантичного колгоспного бухгалтера Сакалоша — весь урожай, звичайно, кожної осені йшов у комору господарства.

Років з десять тому бухгалтера провели на заслужений відпочинок, а разом з ним вийшли на пенсію і дерева. Чи книга стара загубилася, чи новий бухгалтер-нерозторопа забув поставити горіхи на облік у нову, але з того часу колгосп урожай не збирав. Дерева стали, так би мовити, нейтральними — хто хотів, той і назбирував собі дещицю плодів на новорічні калачі.

В один із золотих днів ранньої осені бажання посмакувати молодими зернами горіхів привело до яруги і Гріма. Вибрався на одне з дерев, набив повну пазуху зелених плодів і вже було хотів сплигнути долу, а тут прямо-таки із-під землі явився на велосипеді колгоспний сторож Павло Гаракаль.

Всі околиці знали Павла, як людину, міхом прибиту. В дитинстві на нього справді звалився з другого поверху млина клунок із мукою — гріх казати, що повний, а так собі — півміха. Над усе любив чоловік владу. Його не корми, грошей не плати, а дай тільки поврядувати. Не потрібно Гаракалеві обтягнутого червоною шкірою крісла, а лише маленького стільчика. Тільки, щоб трішечки вище від інших прирічанців.

Йому скажи:

— Павле Андрійовичу, ми вам довіряємо і доручаємо носити на поле воду в решеті.

Павло у сьомому поті чола одразу візьметься за роботу. Він не задумається над її смислом. Тут для нього головне “довіряємо”, “доручаємо”. Ці слова діяли магічно і, немов владна рука, підносили Павла над прирічанцями.

Вразливу рису характеру Гаракаля підмітив голова колгоспу — чоловік загалом мудрий, душевний, жартун на весь район і використовував її в інтересах господарства, сказати б вірніше — для зміцнення економіки.

Під осінь, коли дозрівала кукурудза, Павла переводили — а працював він пастухом — на посаду польового сторожа.

І тут Гаракаль ставав людиною вольовою, рішучою, непримиренною. Почував себе так серед односельців, ніби ніс відповідальність не за якісь там чотири десятки гектарів кукурудзяного поля, а, якщо вже не за планету, то за державу достеменно. Сказане: “Такий і рідного батька не жаліє” — стосувалося Павла не в переносному, а в прямому значенні.

Якось старий Гаракаль вибрався в кукурудзиння за бур’яном. Скубе чоловік пирій, костиряву, а до нього звідусіль, висолопивши жовті язичиська, сміються качани. Багатирський урожай — радість яка! Милується уродою старий, а руки — чорт їх поплутав, бодай усохли — самі по собі виломили кілька качанів і хутко в міх, між бур’ян. Вибрався Гаракаль із тяжкою ношею на дорогу. Глип — син на велосипеді під’їжджає. Насуплений, обличчя куленепробивне.

— Сам Біг тебе підіслав, Павлику, ледве дихаю, а тут поміч… — заскоромовив батько, забувши привітатись.

— Добрий день, громадянине, — поклонився холодно Павло.

Старий нерозуміюче замигав очима.

— Прошу розв’язати міха і висипати траву. Перевірка на чистоту совісті.

Цими словами Гаракаль-молодший завжди перестрівав підозрілих.

— Ти що, сину, дурних грибів об’ївся? Маєш Бога у серці, на рідного няня руку підняти, — наїжачився старий і підступив ближче.

Але знаючи батькове “…чорт руки поплутав, бодай усохли…”, син залишався незворушним.

— Прошу робити, що наказую, — мовив з притиском Павло.

— В іншому разі доведеться застосувати силу.

— Лайдаку, змія тебе молоком кормила, ти б і вдарив мене! На, бий! — розпанахав на грудях сорочку батько.

Проте Павло вже не слухав. Відставив на узбіччя велосипед, схопив міх, черкнув петельки — і на курну дорогу, разом із бур’яном, викотилось зо п’ять золотавих качанів — кожен із півруки.

— Ну, а що тепер скажете, громадянине? Совість ваша, совість де?! — суворо напитував Павло.

Куди й подівся сердитий батько — стояв перед сином безпомічний, як хлопчак.

— Гляди, а звідки вони взялися? — щиро дивувався на качани. — Не інак, як хтось підклав, доки я траву нажинав, щоб зганьбити, — брехав наївно Гаракаль-старший і так невинно посміхнувся, що будь хтось інший, а не Павло — достеменно повірив би.

— Говоріть, та не заговорюйтеся, — мовив уже спокійно син, збираючи качани до міха.

— Ти куди їх мітиш нести? — збентежився Гаракаль-старший.

— В контору, прямо до голови… — без жодних емоцій проінформував Павло. — Думаєте собі, коли син вибився у люди, коли йому держава довіряє, то можна, прикриваючись його чесним іменем, красти?

— Павлику, дорогий, — уже молив батько, — повір, не я. Чорт руки поплутав, бодай усохли.

Старий із такою ненавистю глипнув на свої ручиська, немов хотів із усієї сили гепнути ними об землю.

— Не для себе рихтую — на той світ не заберу. Для тебе ж стараюся, дитино, для онуків… — схопився старий за останню соломинку.

— Що, що?! — випулив очі Павло, і його худий гачкуватий ніс ще більше загнувся. — Не приведи, Боже, тільки про це ще комусь скажіть.

Відтак кинув мішок із качанами на багажник і дався до правління колгоспу.

Багато дивовижних історій пережив на своїм віку Дмитро Лазар, голова правління, однак із таким випадком зустрівся уперше.

— Може, це ваш однофамілець? — перепитував укотре.

— Кажу вам, товаришу голова, няньо. І не вітчим якийсь, а рідний няньо. Самі видите, ганьба яка на мою голову.

Лазар то чухав потилицю, то потирав скроні, кілька разів брався курити, але сигарета чомусь гасла після першої ж затяжки.

— Да-а-а, діла, діла… — брався Лазар за чергову цигарку і не міг дотямити, як бути — похвалити сторожа чи якось делікатно спровадити із кабінету.

Явне збентеження голови Павло сприйняв по-своєму. Він піднявся із стільця, витягнувся по-солдатськи і, весь просвітлілий, випалив:

— А що ж, товаришу голова, треба бити своїх, аби чужі боялися! Еге ж, правда?

Павло піднесено вийшов із кабінету.

— Ну й характер! — вимовив протяжно голова і прикурив нарешті цигарку.

За кілька злощасних качанів старого Гаракаля трохи таки пожурили, та й по всьому. Як-не-як чоловік вів першу борозну на колгоспному полі, трудився на ньому до самої пенсії. Зважили, звичайно, на заслуги. А он на Павла почали дивитись з того часу, а поготів голова колгоспу, з якимось побоюванням.

… — Ой, які в нас руки прудкі на державне — так і липне до них, — почав Павло співомовкою до Гріма. — Ану злазь, голубе!

— Не маєте права! — бовкнув із межигілля Грім. — Горіхи не ваші!

— Правду маєш, золотий, не мої, а колгоспні, державні.

Павла, звичайно, ніхто не уповноважував пасти дерева.

Сказано, добрий десяток літ горіхи були загальноприрічанськими і щедро обдаровували сельчан дорідними плодами. Цієї ж осені деревам не пощастило — Павло тиждень тому почав сторожувати у першій польовій бригаді, на території якої і доживали свої літа брати-горіхи. Гаракаль достеменно знав, що колгоспу ці горіхи ніпочім. Але характер не був би характером — Павло на зло всім прирічанцям вирішив цієї осені здати плоди на колгоспний склад. Принагідної можливості виявити свою відданість господарству Гаракаль уже давно не знаходив.

— Знаєш, голубе, я двічі не повторююсь. Сказав тобі, злазь! — пригрозив сторож.

— Розкрийте руки — лечу до вас, — чвиркнув крізь зуби Грім, забираючись вище — спробуй дістати наших.

Але Грім і не помітив, як став на суху гілляку. Все трапилося за якусь секунду — б’ючись об стовбури, обдираючи руки, Грім полетів донизу. Ледь опам’ятавшись, спробував підвестись, але залізна кістлява рука Гаракаля вже кліщами впилася у руку “злодія”.

Павло витрусив із пазухи Гріма решту горіхів й далі почав немилосердно крутити йому вуха. Знущався над хлопцем мовчки, посопуючи, ба навіть із якоюсь насолодою.

Коли б сторож наказував лементуючи, погрожуючи, Грім, можливо, сприйняв би це, як належне, — повертівся б у руках, отримав прочухана і втік, не годуючи на Гаракаля гадюки за пазухою. Але мовчазне знущання, задоволене посопування над жертвою вразили Гріма неабияк. На якусь мить він скам’янів і навіть не пробував пручатися, із ненавистю відчуваючи, як кістляві кліщі виривають йому вуха. Дика злоба і лють, біль і протест в одну мить вибухнули у єстві Гріма, розпалили свідомість, очі налилися каламуттю. Ящіркою скрутився по землі, зубами досяг лікоть Гаракалевої правиці і вчепився. Мучитель раптом опинився жертвою сам. Крутився довкола себе, збиваючи із руки озвірілого Гріма, доки не завив.

— Пусти, собака! Чуєш, пусти!!!

Крик охолодив хлопця. Відскочив на кілька метрів і, гамуючи сльози, образу, сплюнув.

— Гад недобитий! Я тебе підпалю! — пообіцяв Гаракалеві. Пообіцяв спокійно, діловито, немов домовлявся про річ вартісну, вигідну для обох.

— Згориш сам на вогні і підеш на той світ за своїм батечком! — крикнув сторож услід Гріму.

Останнє речення вирішило долю Гаракаля остаточно. Червоний когут прилетів на його обійстя тої ж ночі. Веселий такий, пишний, горластий, усівся на оборозі сіна і закукурікав на все Прирічне. Біля церкви ударили на сполох дзвони. Осіння ніч була суха, тепла — дощі вже давно не випадали; доки збіглися люди, півень уже полетів, сховавшись у зоряних небесах. На місці колишнього оборога невдоволено куріла жарінь, пораз кліпаючи на прирічанців сердитим вогняним оком.

— Грім! Грім! Це він запалив, копилець! Ниськи сам мені грозив, злодій! — ходив, причитаючи біля згарища Гаракаль.

— Це за доброту мою, це мені за честь! — жалівся людям, невідомо які заслуги маючи на увазі.

Прирічанці, розморені першим сном, стояли мовчки, але на обличчі жодного з них не можна було прочитати великого жалю чи співчуття.

Уранці, коли дільничний міліціонер прийшов із Лопухова складати акт, Прирічне облетіла нова звістка — вночі зник Грім. Пропав безслідно.

…Минув тиждень. Суботнього, не по-осінньому сонячного ранку Поланя Вариводиха сиділа перед хатою у затінку груші. Перебирала тремтячими пальцями чотки і, заплющивши очі, ревно молилася. І як не намагалася стати чистою у своїх помислах перед Всевишнім, у молитву весь час вривалися думки про онука. Інак і бути не могло. Адже вистраждала, вимучила його із пелюшок. Скільки натерпілася, ночей недоспала! Часом Вариводисі здавалося, що вона його у тяжких муках і народила, що Грім її власна крівця.

І ось уже тиждень, як Грім зник. Найперше подумала — згорів онук, не встиг від вогню втекти. Сама цілу божу днину пальцями ворушила гарячі недогарки. Всі руки обпекла, а від хлопця — ні сліду. Потім прийшло на гадку: може, зі страху кинувся у ріку. Два дні четверо синів борознили на човнах Тису, промацали баграми кожен клапоть плеса, запливали навіть у віддалені села униз по течії — чи не викинула хвиля десь утопленика. Все надаремно.

Ніжне вересневе сонце пестило обличчя Полані, у кронах груші співали бджоли, ласуючи останками медових плодів, по обійстях кудкудахали, журячись на зміну погоди, кури, але жінку уже ніщо не тішило у цьому світі. Все: і достигле осіннє сонце, і чисто вистелені над селом небеса, і пісні бджіл над головою — втратили всякий смисл. Вариводиха згадувала найприкріші хвилини, завдані онуком, і тепер видавалися їй мало не найщасливішими у житті. Кожен день, прожитий із Грімом під одним небом, тепер був одкровенням, спомином про найпрекрасніше, найсвітліше, що випало їй на схилі літ. Як же донині не могла зрозуміти цього! Поланя ладна була віддати не тільки злощасний оборіг сіна зі всім обійстям, а й ті дні, що відлічені їй до могили, аби тільки на хвилинку побачити живого онука. Сльози, виділося, струменіли не з-під її заплющених повік, а із самого серця.

Вариводиха, змирившись зрештою із долею, почала вже просити онукові куточок у царстві небесному (невинна сирота, що так дурно пішла зі світу!), коли двері тихо заскрипіли. Поланя висунула голову з-за дерева — сиділа так, що з порога її не було видно, — і скам’яніла із відкритим ротом й побожно складеними на грудях руками: із хати висунувся Чорт — чорнющий, зарослий — полупав навкруги величезними більмами і шмигнув хутко за хату.

Вариводиха рада би схопитись, людей на поміч кликнути, та ноги оніміли, руки звело судомою, а голос як піднімався до горла, так і застигав. А Чорт тим часом, справивши нужду, на очах переляканої жінки так само швидко чкурнув у хату.

“Господи, то він звів із світу Гріма!” — майнула страшна здогадка.

Поланя відчула, як сили помалу навертаються до неї.

— Люди, на поміч, люди! — заволала страшно Вариводиха, вискочивши на вулицю. — Чорт у хижі! Люди добрі, на поміч!

А яка поміч у селі серед осені — усі здорові руки у полі, на виноградниках. Прибігла кума Меланя із Федірцаном, а потім ще зо три ровесниці Вариводихи і, хрестячись, б’ючи поклони, почали наближатись помалу до хати. Першими здали нерви у високого і сухого, як патик, кульгавого Федірцана. Дійшовши порога, Петро повів обережно перелякані очиці на своїх побожних супутниць і ні сіло ні впало затягнув писклявим голосом:

Христос воскресе із мертвих, Смертію смерть поправ, І сущим во гробі Живот дарував.

Пісня Федірцана в такій ситуації була настільки ж доречна, як у цапа кобилячий хвіст. Однак цією мелодією вичерпувався весь церковний репертуар діда, а жінок, аби зайшли в хату, треба чимось божественним наснажити. Сам же Федірцан і в думках не мав йти першим. Проте пісня не додала духу супутницям. Жінки почали радитись, чи не послати у Вонігово за паном превелебним, аби висвятив хату ладаном. Чорт, почувши, що справа пахне кадилом, хотів не хотів, мусив вилізати із печі. Сяк-так обтрусився від сажі, відкрив двері і явився на порозі перед богомольцями у своїй натуральній красі.

Найперше зреагував на явлення кривий Федірцан — стояв найближче до дверей. Чи то з переляку, чи не збагнувши, що перед ним нечиста сила, дід покірно зігнув спину у поклоні — аж сорочка закасалася на хребті, а потім зойкнув і, випустивши з рук палицю, дременув із двору. Забув Федірцан у цю мить про свою кульгаву ногу — мчав, хрестячись, селом прудко, як молодий лошак. Жінки ж виявилися духом набагато сильнішими — одразу почали плювати і кидати у Чорта хрести.

— Згинь, нечисть, під скалами, під водою тобі дорога!

Одна лиш Меланя роззявила рота і здивовано кліпала на Чорта.

— Люди добрі, свята богородице, помилуй! Та це ж Грім! — заломила руки Вариводиха.

Чорт висякався, витер рукавом ніс і засміявся — певне із кульгавого Федірцана, який помчав вітром — уже не бісовим, а Грімовим голосом. Жінки отетеріли: це був дійсно Грім — схудлий, в обірваній сорочці, від ніг до голови у сажі. Навіть білий колись чуб звисав на чоло воронячим крилом.

— А бодай тебе, Громику, грім побив, — кинулась Вариводиха до онука і, плачучи, почала нещадно гамселити нечестивця по чім попало. Била люто, забувши про великі жалі, які перед тим невимовним болем сушили її душу.

Самовільне тижневе ув’язнення у печі не врятувало Гріма від правосуддя.

Через місяць виїзний суд розглядав у Прирічному справу, пов’язану із крадіжкою.

Водночас перед суддею — коротко підстриженою сивою жінкою із глибокими зморшками на обличчі — був викладений том із усіма подробицями навмисного підпалу громадянина Гаракаля.

— Я хочу поговорити із хлопцем наодинці, — сказала втомлено суддя дільничному міліціонеру.

За хвилину Грім — зразок невинності і чесності — стояв перед суворими очима представниці закону. Із самого ранку мав оптимістичний настрій і тепер добродушно посміхався великими блакитними очима.

Жінку вразила разюча подібність хлопця до юного Єсеніна.

“Такі ж добрі і глибокі очі, припухлі невинні губи, світле, як осіння печаль волосся, вразлива тендітність і якась безпомічність. Як же він зважився на злочин?”

— Сідай!

Грім присів на широку лавицю, весь час косуючи очима, куди буде легше і безпечніше втекти на випадок чого.

— Думаю, ти прекрасно знаєш, що скоїв злочин, — почала підкреслено офіційним тоном суддя.

Проте, це зовсім не вплинуло на Гріма. “Не такий страшний чорт, як малюють. Буде, що буде”, — повеселів він і відкрив душу наопашки:

— Розумію!

— Що розумієш?

— Вчинив погано, бо спалив оборіг. Треба було хлів.

— !

— Але, розумієте, — продовжував не даючи себе перебити, — у хліві Гаракаля багато зайців. Дуже жалко їх стало. Корову, свині не так. Їх би встигли вивести. А зайці ж під яслами, у норах. Коли подумав, як будуть, бідні, мучитися і пищати у вогні, моторошно стало.

Говорив Грім начистоту спокійно, ба навіть піднесено, немов утаємничував суддю в геройський вчинок.

— Так само ти міг і хату спалити?

— Хату? — Грім засумнівався. — Там тітка Анна з дітьми, вона добра.

Мало-помалу суддя почала вияснювати, що ж спонукало Гріма до злочину.

— Розумієте, тітко, — зовсім освоївся Грім, — ну хай побив, накрутив вуха, але чого батька згадав! Він же в селі нікому зла не робив. То ж чому Гаракаль його душу у землі тривожить?

Коли б хтось із прирічанців сидів поруч, одразу запримітив би, що устами Гріма глаголить баба Вариводиха, яка протягом кількох днів наставляла онука, про що говорити судді. Хоча, власне, саме це і штовхнуло хлопця на одчайдушний крок, але свої мотиви ніколи не зміг би так красномовно викласти у словах, як Поланя.

— Коли б Гаракаль не згадав батька по-злому, я ніколи б цього не зробив.

Грім закінчив свою оповідь. У таких випадках, з практики судді, хлопці, його однолітки, починали плакати, просити прощення, а цей тримав себе із достоїнством, у той же час скромно і не по літах розумно.

Ось тільки — це одразу помітила жінка, коли Грім закінчив оповідь, — очі хлопця пригасли, добродушне обличчя стало втомленим і по-дорослому сумним.

Опісля суддя мала довгу і, видно, неприємну розмову із керівниками колгоспу і села, бо справа вирішилась так: Вариводиха мусила-таки віддати половину свого оборогу. Решту збитків відшкодував колгосп, але і Павла зняли із посади сторожа, доручивши більш відповідальну — пасти худобу.

Інтелектуал, або ж Від космічного до трагічного — один крок

У школі Грім належав до нейтральних: не дуже журять, але й не голублять. Таким трійка завжди забезпечена — за неуспішність, передусім, питають з учителів, — з класу в клас переведуть, атестат отримаєш, а далі — куди дорога поведе.

Випускаючи четвертий “а”, Віра Петрівна давала на педраді кожному учневі педагогічно-психологічну характеристику. Коли дійшла черга Гріма, вчителька гидливо закопилила губи.

— А в цього загалом психіка порушена. На уроці може таке встругнути, до чого нормальна дитина ніколи не додумається. — І кинула сердито особову справу. — А втім, тракторист з нього може бути.

Слова Віри Петрівни були сприйняті вчителями старших класів, як висновок авторитетної комісії психологів. Вони, власне, і визначили подальше ставлення до Гріма.

Віра Петрівна немов дивилася у дзеркало, що провіщало майбутнє.

Грім одразу по закінченні десятирічки пішов у тракторну бригаду. На перших порах його приставили до Петра Дерича — гарної людини, прекрасного майстра, але несусвітнього п’яниці.

— Всю жість я тебе ждав! — зустрів з обіймами свого помічника.

А виїхавши в поле, з такої радісної нагоди невідомо де і як напився. Грім нагріб зі стерниці оберемок озимого жита, скошеного на зелений корм худобі, вистелив ним канаву і поволік Петра спати.

За норму мусив братися сам.

Багато разів до цього часу ще під час виробничих практик хлопець самостійно сидів за кермом трактора, але такого відчуття не звідав. Скиби весело бігли за трактором, перекидувались одна на одну, а Грімові здавалося, що гортає книгу землі, читає на її мудрих сторінках, виписаних кров’ю, історію предків, пізнає їх радощі і болі, вдивляється у їх глибокі очі.

Грім зупинив трактор, вискочив із кабіни.

Після випарів солярки, він опинився ніби в іншому світі. Пахло свіжою землею — терпкувато, трохи холодно і вогко, немов із-під пластів ораниці дихали тисячі причаєних джерел.

Призахідне сонце розливалося по полю, масна рілля срібно виблискувала, і Грімові подумалося, що земля — не тільки вічна книга життя і смерті. Це і дзеркало, у якому людина бачить свою душу.

Відтак підігнав трактор до канави, розбудив запухлого Петра.

— Вставай, начальнику, похмелятися, робота закінчена!

— Всю жість тебе чекав, всю жість! — бив себе у груди Петро, сідаючи у кабіну.

Через півтора місяця Петро втомлений чеканням “всю жість” толкового помічника, у стані чергового запою потрапив у аварію. На тракторі Грім залишився сам.

На роботу хлопець видався лютим. Іншим і відгули давай, і напарника підкинь, і підмінного, а відчайдушний Грім на своєму “бегемоті” — так охрестив Т-74 — світу білого не бачив. Повернеться під ранок на тракторний стан, поспить кілька годин на тапчані у сторожці — і знов у поле. Коли снідав, вечеряв, ніхто не знав.

— Ти б пожалів себе, хлопче, — говорив інколи бригадир Іван Гайналь, — надірвешся, якій дівці потрібен будеш, дурню.

— Нічого, папаша, — весело плескав Грім по плечу бригадира, — через тиждень я повішуся. А відносно дівок — до них у мене в грудях вічна мерзлота.

— Ти мені перестань із повішенням, чуєш? Перестань, не подивлюся ні на які заслуги і вижену з роботи, — не на жарт лякався бригадир. — Хай я нежить дістану, якщо так не зроблю.

Погрози бригадира не впливають на Гріма — через тиждень він… повіситься.

Цей час, звичайно, залежить від чорноокої бібліотекарки Варвари. За тиждень-два до того, як дівчина збирається у район за новою літературою для поповнення бібліотечного фонду, вона знаходить у полі Гріма, сповіщає про свій візит у місто.

Белетристикою Грім цікавиться менше, його захоплює науково-популярна література. Варвару приводить до хлопця не почуття обов’язку, а можливість хоча б півгодини побути разом. Грімові очі, струнка жилава постава, пшеничні кучері уже давно не дають спокою молодій бібліотекарці. Та хіба тільки їй! Однак Варварині навідування у поле Грім сприймає як звичайну турботу про себе і безмежно вдячний їй за це.

З предметів Гріма цікавлять хімія, астрономія, а останнім часом — фізика. Замовивши книги, Грім розпитує про сільські новини, а потім, якось сумовито-ніжно усміхнувшись, гладить Варварину косу.

— Я поїхав, — мовить вибачливо і залізає в кабіну.

Варвара розуміє, що Грімові до неї байдуже. І все ж дуже щаслива за ті даровані хвилини і несе із поля у собі, немов пригорщу світла, усміх хлопця, несе обережно, боячись розхлюпнути, і дотик Грімової руки весь час здається їй дотиком самої долі.

Варвара привозить книги, відбирає кілька для Гріма і приносить хлопцеві додому.

Знайшовши увечері у себе в кімнаті книги, Грім три-чотири дні не виходить на роботу, доки не прочитає їх до кісток, тобто Грім “вішається”. Цей термін належить Полані Вариводисі і став широко відомим у Прирічному завдяки Гайналю.

Коли Грім вперше не вийшов на роботу, бригадир, не відаючи, у чому справа, прибіг до Полані.

— Де Грім? — перепитала баба. — Повісився, — відповіла навдивовижу спокійно, — он там, на хліві, — ще й пальцем тикнула у стріху.

— А тепер де лежить? — сполотнів Іван, був він людиною тільки зовні бадьористою, мужньою, насправді ж — лякливий, забобонний.

— Не лежить, а висить — там же на хліві. Ходи, Іванку, побачиш.

Нікуди діватися, мусив Гайналь, тремтячи і хрестячись у думках, чимчикувати за Поланею у стодолу.

— Вилізай, — мовила без будь-яких емоцій Поланя.

— Ні, ні, ні, нанашко! — зацокотів зубами Гайналь. — Мертві, а поготів повішеники мені довго сняться.

— Тіпун тобі на язик! Вилазь! — І Поланя першою подалась на сіновал.

Зажмуривши очі, тяжко дихаючи, Гайналь, аби зовсім не впасти в очах старої жінки, почав-таки підніматись.

— Никай!

Павло, потерпаючи, насилу розплющив очі і обмер — Грім висів на перекладині у гамакові, змайстрованому із ліжника, і преспокійно читав книгу.

— Щоб тебе шляк трафив! — вигукнув, гамуючи радість і страх, Гайналь. — А чого ти не на роботі?

— Я заочно вчуся у технікумі — це по-перше. По-друге, за вихідні, по-третє, за наднормові, — флегматично відповів Грім, не відриваючись від книги.

— Не дурій, хлопче, виходь на роботу.

— Можете не просити.

Переговори закінчились тим, що Гайналь мусив бігти до голови колгоспу.

— Якщо по правді, закон на його боці, — сказав розчарований Дмитро Лазар і поїхав за Грімом сам — адже жнива у розпалі, людей не стачить, а поготів таких, як Грім, — вони на вагу золота.

До яких тільки дипломатичних прийомів не вдавалися керівники колгоспу — Гріма умовляли, благали, обіцяли, журили, погрожували, а з нього — як з гуся вода. Затявся на своєму: доки не прочитаю книги, пусто до мене пороги оббивати.

Іншого б на його місці без розмов звільнили. А з Грімом було складніше. Хоч він раз у місяць і “повіситься” на три дні, зате відробить вдесятеро. Та й хлопець він совісний, чесний, на таких тільки і покладешся у найскрутнішу хвилину, таких із свічкою при найяснішому сонці шукай — вряди-годи знайдеш.

Голова, дізнавшись про корінь Грімової хвороби, перестрів якось Варвару.

— Ти б йому ті книги на зиму приберегла, зберемо урожай, обсіємось, справимо обжинки, а там хай читає, аби очі на лоба лізли.

— А що маю вдіяти! — розвела руками. — У мене теж план.

Як і було обіцяно, Грім через тиждень “повісився”. Того ж дня не вийшов після хрестин на роботу і Йосип Іваник — був закріплений за фермою і возив із поля зелені корми. Хлопці, послані за Іваником, повернулися самі занадто веселими, балакучими і сповістили бригадирові, що Йосип зараз пливе по широкому Дунаю і невідомо, коли причалить.

Остання надія — безвідмовний Грім. Але ж Грім сьогодні “повісився”.

— А може… — подумав Гайналь і вирушив до Вариводихи.

— Ви говорите, що ферма голодна. Вам одне в голові. Сідайте, сідайте, за простої не платять, — зустрів бригадира Грім.

Гайналь сердито потягнув носом, сів на колоді. Поруч нього — Грім.

— Що ви, Іване, знаєте про Бермудський трикутник?

Бригадир недовірливо скосив очима на Гріма.

— Мудрий який знайшовся! Бермана я знав скоріше за тебе. І не бреши: він газованою водою у місті торгував, а не трикутниками.

— Сільська темнота! У Карібському морі є такий трикутник. Пливе, скажімо, корабель, попадає у той трикутник, а його — гам, і нема! — клацнув Грім зубами перед самим носом Івана.

Бригадир відсахнувся і посунувся подалі.

— Або був такий випадок — цілу американську ескадрилю проковтнуло без сліду. Гам — і нема. Уявляєте!

— Як це “гам — і нема”?

— Існують різні теорії, — Грім напускає на обличчя вченого виразу. — Останню теорію саме тепер вивчаю. Популярно пояснюю. В межах космосу або поза ним існують високорозвинуті цивілізації. Їм треба дізнатися, як іде розвиток людства, як прогресує його розум. От вони і понаробили собі таких трикутничків-дірочок у небі і помаленьку тягнуть — там корабель, там еропланчик — і в космічний музей. А були випадки, що й людей прямо з поля брали.

— Як! Живих людей!

— А так. Йдете, скажімо, до мене на поле перевіряти, як орю — на совість чи аби норму виконав. Душа у вас, Іване, нечиста! Самі знаєте, що я не партачу, а лізете. Так, ніби про здоров’я баби спитати, мовби ваша полюбовниця. Про мотор поцікавитесь, чи не барахлить, а коли б дійсно заклинив, то гайки не розкрутите. А тим часом очима лупаєте, який би гріх знайти.

— Я тебе питаю про святих, а ти мені про горшки, — нетерпляче совається на колоді бригадир.

Він уже давно забув про голодні корови на фермі і про те, за чим прийшов.

— Так от, йдете ви до мене на поле розпитати про здоров’я баби Полані. Йдете собі і думаєте: на чому б спіймати Гріма, щоб не був вже таким чистеньким, щоб у передовики не перся… Сонечко гріє, пташки співають, квіточки цвітуть. Радісно на душі. Жити би і жити на грішній землі. А тут раптом перед вами тихенько сіла тарілочка, може, й не тарілочка, а казан, завбільшки з того, що ви вкрали із Деречем із ферми і продали у Лопухово за бідон вина, а про це і досі ніхто не знає.

— Ти вже закінчиш?..

— На чому ми зупинились? Ага, згадав. Жити би і жити на грішній землі, а тут тарілочка-казан — плюх перед вами. Антени — на всі боки. Гудуть, пищать. Відкриваються люки, висувається людина у скафандрі, поманила пальцем і каже: “Товариш Гайналь, комен зі гір[1] до нашого корабля”. А ви, як жаба в пащеку вужеві, — виєте, скімлите, але в тарілочку йдете. Ну, а вона люки хлоп і тю-тю із вами у космос.

Рясний піт зросив чоло бригадира, обличчя раптом позеленіло.

— Хай би тільки попробували, — раптом наїжачився Іван. — Я б кувалду і…

Притьмом схопився, розмахнув рукою і, забувши про складені позаду дрова, з усієї сили урізав кулаком у сучкуватий кругляк.

— У-у-гу-у! — завив від болю Гайналь і закрутився на одній нозі, зтиснувши скалічену руку.

— Саме так би воно і закінчилося, — резюмував Грім. — А втім, Іване, космічне переселення вам не грозить. Нашим братам по розуму потрібні експонати людей інтелектуальних. Тут ваша кандидатура не підходить. А кувалду справді треба завжди із собою носити. На всяк випадок.

Гайналь перев’язав носовичком збиту до крові руку і рішуче запитав:

— Йдеш на роботу чи ні?

— Самі добре знаєте, що мені за законом ще два дні висіти, а робите із себе дітвака.

— Тоді віддавай ключі і на роботу більше не являйся.

— Іване, це вже самоуправство, а воно карається законом.

— Я знайду на тебе параграф! — тряс кулачищем перед носом Гріма бригадир. — Хай нежить дістану, а знайду!

Однак незворушний Грім уже не слухав. Преспокійно виліз на сіновал, зручно вмостився у ліжнику і заглибився у книгу.

Іван з люттю грюкнув дверима і, лаючись на весь двір, вийшов на вулицю.

Біля хвіртки його раптом наздогнав голос Гріма. Гайналь полегшено зітхнув і, просвітлілий, обернувся.

— Іване! — з явним збентеженням кричав Грім, висунувши голову з-поміж черепиці.

— Чого тобі?

— А ви чули про тібетських монахів та індійських йогів?

— Щоб ти здох в’єдно із своїми індійськими монахами і тібетськими гоями! — ніжно, по-батьківськи порадив Гайналь і попростував до тракторного стану із остаточним рішенням вигнати паршивця з роботи.

Через два дні, рівно о сьомій ранку, Грім з’явився на тракторній, обдивив прискіпливим оком “бегемота” — чи не порпались чиїсь цікаві руки, відімкнув кабіну і, ставши на гусеницю, закричав на всю горлянку:

— Роздайся море — “бегемот” пливе!

Бригадир щось майструє у гаражі і вдає, ніби не чує, підкреслюючи, що Грім для нього — пусте місце.

— Роздайся море — “бегемот” попливе! — знову кричить Грім і крадькома стежить за незворушним бригадиром. Гайналь — ні пари з вуст. Бачачи, що справа пахне смаленим вовком, Грім покірно йде до бригадира.

— Ви, Іване Михайловичу, гордий і непохитний, як Дарій, ніби й не родич мені у десятому коліні.

Тугуватий на вухо, бригадир підняв голову від верстата і різко відрубав:

— По-перше, з Дариною я шури-мури не крутив, — Гайналь мав на увазі колгоспну доярку, що надто любила продавати чоловікам очі, — тому й не знаю, чи горда вона і непохитна, а з тобою і поготів не хочу більше говорити.

Грім починає обходити з іншого боку.

— Ох і сердиті ж ми, до чого вже злопам’ятні, злющі, ніби нам до скону світу на цій землі ряст топтати, — просторікує Грім, міряючи вперед і назад гараж, — а тим часом і самі не знаємо, коли і де нам сьогодні сонце зайде. Говорили ми з вами позавчора про різні трикутники, дірочки у небі? Говорили! А в цю пору в Італії біля одного села тарілка на поле опустилася, — безбожно бреше Грім.

При останніх словах бригадиром ледь смикнуло, губи дрібно затремтіли і перебинтована рука мимоволі потяглася до кишені брезентової куртки, де надійно схований завбільшки з кулачище молот.

Грім — психолог — відразу помітив внутрішню зміну бригадира і продовжував ще з більшим запалом:

— Спустилася, значить, виходять із тарілки людиноподібні істоти у скафандрах, а поблизу жінка худобу пасе.

Гайналь облишив верстат.

— “Мабуть, космонавти, — подумала жінка. — Щастя яке! Я перша зустріла космонавтів”. І почала швидко букет збирати. Нарвала квітів — і бігом їм назустріч. “Гутен таг, лібен космонавти!” — і вручає найстаршому квіти. А той подивився і тільки усміхнувся…

Тут Грім навмисне перервав розповідь і вийшов із гаража.

— Гей! Ти куди? — наздогнав Іван і вчепився залізними долонями за Грімову руку. — Далі! Далі, що було?

— Що далі? Полетіли собі!

— Як, із жінкою?

— Чого із жінкою? Вона їм назустріч із квітами вийшла, а не з кувалдою… Думаєте, якщо вища цивілізація, то вже без серця. Вони для своїх музеїв хапають злих, підступних, щоб рід людський очистити.

— А ти ж говорив — теленктуалів, розумних?

— Як бачите, останні дані науки повністю заперечують мої припущення.

Гайналь глибоко затягується цигаркою, — палить він тільки у хвилини найвищого нервового напруження, — і закашлюється.

— Ну, що мені робити? — питає переможно Грім, коли бригадирські груди угамовуються.

— Сьогодні поїдеш у Чорний Мочар орати. Але хай я нежить дістану, коли не останній раз прощаю, — кричить навмисне голосно Гайналь, щоб усі почули бригадирову великодушність і доброту. Потім заходить у гараж, злодійкувато оглядається, виймає з кишені молоток, з люттю кидає його в інструментальний ящик і береться за роботу.

…І знову одна за одною стеляться скиби благородної прирічанської землі за Грімовим трактором. Над селом стоїть саме та пора, коли земля, напившись досхочу літньої радості, своїм лицем поволі обертається до осені. Повертається до неї, немов до мудрої матері, щаслива, несучи на собі і в глибинах своїх щедрі дари людям. Ще по-літньому високо світиться над стерновищем ясне чоло сонця, гарячими вітрами дихають навколишні поля, так весело сміються цвіркуни, що їх голоси, здається, відлунюють аж у грудях маленьких птахів, які непорушно зависли над головою.

Літо, як порядний газда, ще здорове, пашить зеленню дерев і трав, голубіє очима Петрових батогів, літає, співаючи над селом, вчепившись за натомлені крила бузьків. Але у ніжних переливах марева на далеких овидах уже світяться зіниці осені. Звідти, здалеку, вона, видиться, не поспішає. Стала на високому березі і видивляє броду — куди безпечніше і легше перейти на цей бік. А поки що хай радується, хай веселиться добре літо. Осінь не за горами — вона вже подолала їх.

Грім, розорюючи землю для нового зерна, ще не відає — мине кілька днів і він загине у Лопухові, рятуючи у палаючому будинку дітей. І в ту ж мить, коли викине на руки натовпу через вікно дворічну дівчинку і коли перегоріла балка палаючими грудьми придавить його до підлоги, він ще в останню хвилину подумає: якщо і є щастя в житті, за яке можна спокійно вмерти, то це щастя народитися в Прирічному, пожити між його людьми, прокласти на цій землі свою борозну і засіяти її зерном вічного добра.

А поки що Грім оре і разом із землею обертається до ясних очей осені.

Частина друга Рік активного сонця, або ж Історії трагічні, але з фіналом подекуди оптимістичним

Походеньки осені-прирічанки, або ж Реквієм білих лебедів

Хто хоч раз побував у Прирічному в пору стиглої осені, ніколи не згасить ні в пам’яті, ні в серці ніжне полум’я багряно-золотистих багать, якими, немов наречена, рясно уквітчується щедра, багата і прекрасна тутешня земля.

Осінь спершу підкрадається до гори Мелані, довірливо, немов дитя, притулиться щокою до її грудей, оглянеться навкруги і мало-помалу обійме стареньку. І за якийсь день-два згорблена Меланя ніби розправлюється, виростає: кожен кущ, кожне дерево, навіть травинка враз спалахують на її плечах веселковими, соковитими, як прирічанські яблука, барвами. Гляди — і вже Меланя як принаряджена молодиця. Хоч на весілля запрошуй — ця і в найзапальнішому танку себе не осоромить. Від такого раптового переродження гора добрішає, а в далеких її споминах оживають кущі винограду, обтяжені бурштиновими кетягами.

І знову каміння Мелані починає медово пахнути стиглим виноградом. За такої пори всі бджоли, які досі ласували нектаром поживної гречки чи солодкими плодами прирічанських садів, починають злітатися до гори. Приманені чудодійним запахом янтарних грон, малі трудяги облизують кожний камінь і, не зібравши пожитку, сердито сварять Меланю за обман. Гора слухає, слухає, і зостається їй тільки сумовито посміхнутись. Хіба поясниш цим крихітним чудо-роботягам своєю мовою, що медово пахне виноградом тільки пам’ять Мелані?

А осінь, діставшись маківки скелі — тої самої, на якій уславив себе Грім, — вже впевнено роздивила собі навкруги шляхи, зістрибнула притьмом і побігла долиною. Найперше помилася у потоці, і від її долонь той одразу поголубів. Окропила зелені шати братів-горіхів, і велетні з подивом почали роздивляти один на одному новенькі, гаптовані черленим золотом сорочки. Хотіли би подякувати — та осінь вже бігла селом. Вимальовувала сади, варила сливове повидло, квасила огірки, капусту, копала картоплю, виламувала кукурудзяні качани і, звичайно, чепурила хати до осінніх весіль. Разом з ними у селі наступав земний рай. У цю пору Прирічне із незапам’ятних часів укладало тимчасове перемир’я із Лопуховим, Воніговим, Волячим і Занькою. Жителі навколишніх сіл могли безборонно йти Прирічним, завітати на перше-ліпше весілля і стати дорогими гостями. Наскільки вже перченого характеру прирічанські собаки, й ті ставали навдивовижу сумирними. Село гуляло, пило, веселилося тижнями. Осінь, захмеліла від міцного прирічанського вина, ходила свахою із весільними рушниками від двору до двору і насамкінець кожного дня п’яною засинала десь під столом. І коли на всіх скрипках обривалися останні струни, а з бубнів зоставалося жалюгідне клоччя, осінь раптом спохвачувалась, бо їй ще газдувати у Лопухові, Вонігові, Волячому, Заньці… З важкою від похмілля головою бігла туди і по дорозі нагадувалась, що вже прийшов час морозів. Отож, не дуже гризучи собі совість, щедро обкидувала навколишні села сивими морозами і бігла подалі від біди. З тих пір і пішла гуляти по світу поговірка: “Якщо чорт багатому дітей колише, то осінь прирічанцям весілля править”.

Але подібної осені, як нинішня, ніхто із прирічанців не затямив. Яка не чіпка пам’ять у Федірцанової Мелані, то й вона туманно пригадувала, буцімто про таку осінь їй повідувала прабаба, а та, в свою чергу, чула від своєї прапрабаби.

У ту скорботну днину, коли ховали Гріма, осінь, замість того, аби погостити на горі Мелані, печаллю спливла із мерехтливих обріїв до кладовища, і все навкруги пойняла мертвотна жовтизна.

— Великий наш світ, і дуже важко людині знайти у ньому себе, — говорив здавлено над могилою, гамуючи сльози, голова колгоспу Дмитро Лазар. — Дехто проіснує цілий вік, так і не збагнувши свого місця у житті. Яскравим спалахом майнуло на наших очах життя Охріма Новикова. Але вогонь того спалаху зігрів кожного і його світло назавжди залишиться у нашій пам’яті…

І як не стримував себе мужній Дмитро Лазар, надалі говорити не зміг. Ніхто із прирічанців раніше не бачив його сліз. Горе завше єднає людей. Так сталося і на цей раз. Либонь вперше за всю історію прирічанці, лопухівці, вонігівці, волячівці і заньківці зійшлися разом, хоч і на кладовищі. Горе звело їх і стало спільним. Стояли люди у задумливій зажурі і на непокриті голови дерева сипали із такою печаллю листя, що виділося, вже ніколи не зазеленіють.

Жінки відвели зомлілу Вариводиху від труни, і раптом небо тужно заплакало пташиними голосами.

Всі підвели очі. Від гори Мелані, поволі опускаючись, до кладовища плив табун білих лебедів. Обвівши коло над людьми, птахи один за одним плавно опустились неподалік і завмерли, сумно дивлячись на похоронний натовп. Що покликало лебедів у тутешні краї в таку осінню рань? Може, пам’ять далеких предків про Велику ріку, яка текла в їх крові, а може, людське горе — ніхто не міг збагнути. Щойно відправили похорони, білі і горді птиці знялися над кладовищем, обвели над могилою прощальне коло, і чулося — людськими голосами заплакали. Відтак змили у небеса. Ніхто із прирічанців ні до цих пір, ні опісля лебедів у цих краях не бачив…

А осінь, минаючи Прирічне з його бучними весіллями, кудись запропастилась. Завжди високі, квітучі осінні небеса враз опустились низько до землі, набурмосились, і пішли дощі.

Як упорались з врожаєм — прирічанці й досі не дотямлять. А з неба лило, наче його хто сокирою розітнув. Землю, виділось, промочило до самих кісток, і, коли було йти полем, вона в’язла і гойдалася наче свіжозамішане тісто.

Баба Вариводиха, слухаючи, як ліниво і нудно чалапають попід вікнами дощі, заламувала руки.

— Господи, як він там у землі? Певно, його вже всього водою залило.

Почасти ночами від кладовища доносились моторошні крики пугачів. Вариводисі ж здавалося, що її кличе онук. Схоплювалась із постелі, сяк-так зодягалась і дибала туди. Сідала край могили і до самого ранку виплакувала останки старечих очей.

Прирічанці, побоюючись, що Вариводиха може отак ненароком й задубіти, доручили пильнувати її сусідці Мелані. Федірцаня, не вельми побиваючись за своїм багатством — Петром, забрала пожитки і перейшла мешкати до Вариводихи.

Поланя ж цілими днями мовчки лежала в ліжку, зовсім відмовилась від їжі, годинами дивилася в стелю. Вона весь час думала про загадковий табун білих лебедів, і в пам’яті зринав той злощасний весняний день…

Хай береже тебе любов моя, або ж Балада про синіх левів

Одразу за селом дерева ув’язалися за Грімовим візком, і вже годі було відчепитися від них аж до самого міста. Кряжисті горіхи, пелехаті берези, простодушні сливи-угорки і черешні-маївки, хитрі й лукаві акації, совісно викупані вночі першим весняним дощем, то пленталися зобабіч шляху, то раптом прудко бігли у світанкову далечінь поля і, зганяючи із себе птахів, піджидали подорожніх на одному із підйомів.

— Розщебеталися, як дівки на танцях, — подумав Грім про безтурботних супутників, перетягуючи візок із прирічанської дороги на міський гостинець. — От мав би зараз тато радість, аби побачив це видовище. — Так же весело, пригадав, було і тої весни, коли батько малював останню картину: “Дереву сняться білі лебеді”.

По асфальтівці візок, доверху вантажений картоплею, побіг швидше, прудкіше, і баба Вариводиха, що досі натужно штовхала поклажу по розгрузлій сільській дорозі, тепер ледве встигала за Грімом.

— Не біжи так, серце з грудей вискочить! — попросила, захекано плентаючись позаду.

— Самі ж говорили, що треба спіхувати, аби до сонця бути у матері, а тепер тормозите. Мені все’дно, — спинив ходу хлопець.

— Так воно так, але сил немає за тобою гнатися…

Перед містом дерева теж помалу гальмували свій біг, а до першої околиці їх допровадили тільки дві молоденькі сливки-угорки, та й ті зупинились. І Грім з бабою пішли вулицями нового мікрорайону зовсім самотні. День суботній, вихідний — мало кому в таку ранню годину хочеться розлучатися зі сном. Гуркочучи візком, довго ходили хитромудрим сплетінням вулиць, доки не зупинилися, як і задумали, до сходу сонця, на протилежній окраїні міста перед жовтим особняком, обплетеним покрученими кущами плюща.

На дзвінок довго ніхто не виходив. Поланя вже почала безпорадно оглядатися, коли врешті грюкнули двері і на доріжці появилася мати. Простоволоса, у легко накинутому халаті, щулячись від вранішньої прохолоди, вона відімкнула хвіртку і, замість привітання, здивовано округлила підпухлі очі.

— Як, ви із візком тяглися через усе місто?! — запитала сердито і, висунувши на вулицю голову, нервовим поглядом оббігала притьмом кожен її закапелок: чи не побачив цей сором хтось із знайомих. — Швидко затягуйте у двір! — наказала мало не пошепки.

— Ми, селяни, народ простий, — виправдовувалась Поланя, уже заносячи із Грімом у підвали мішки з картоплею. — Ми нелукаві, нехитрі, ні від кого не вкрали, чого ж тоді нам соромитись? — знизувала раз у раз плечима.

— А ви подумали про Флора Аністратовича? — сказала мати, застережливо піднявши палець. — Як піднімуть його на глум співробітники, коли дізнаються, що йому із села тягають у візках…

— Ми Флора Каністровича…

Тут Вариводиха затнулася… Це, будь воно трикляте, ім’я і по батькові зятя уже багато років висить над нею, як бич Божий, і ніяк не спроможеться його правильно вимовити. Якось уже й на папірець собі записала і, коли випадала їй черга доглядати сільську худобу, цілими днями, як божевільна, ходила по пасовиську і зубрила: “Фрол Аністратович… Фрол Аністратович… Фрол Аністратович”. Але варто було сховати шпаргалку у кишеню, як замість Фрола Аністратовича на язик чіплялися найнеймовірніші імена. А одного разу навіть не помітила, як у церкві на недільній відправі замість початку глави із Біблії заспівала: “Флор Каністрович”… Відтоді, побоюючись остаточного божевілля, Поланя плюнула і називає зятя, як спаде на гадку.

— Так от ми Фтора Кастратовича… — знову заїло у Вариво дихи…

— Фро-о-л-ла Аністра-р-а-атовича, — із злістю процідила мати.

— Хай буде й так. Ми його дуже поважаємо. Але, думаю собі, ачей його, ну тим, що працюють з ним, бульбу теж не божі птички у хаті несуть, а добувають тяжким трудом, — для певності простягла свої шкарубкі долоні, — такі ж, як і ми, селяни, народ простий, нелукавий…

Коли картопля була занесена у підвал, а візок надійно схований від людських очей у дровітні, мати без жодних емоцій запросила сільських гостей у хату і пішла попереду.

Поланя покірно подріботіла за нею. Як тільки звернули у внутрішній дворик, Грім, вражений, раптом зупинився. Біля входу на веранду, побіч гранітних сходів, на білих мармурових тумбах сиділи, неприродно посміхаючись, два сині леви. Досі — в кіно і під час минулорічної екскурсії у Ленінград — він зустрічав у скульптурах багато цих звірів. Пофарбовані здебільшого у білий і попелястий кольори, вони вражали холодною камінною незворушністю, звіриною могутністю, владичним й зверхнім поглядом на довколишній світ. Можливо, від того, що Грім вперше побачив синіх левів, та ще й у глухому, захаращеному дворику, усміхнені кам’яні звірі здавалися йому до болю нещасними і безпомічними. Вони незмигно дивились із своїх п’єдесталів кудись у безбарвний простір, і в кам’яних очах звірів було стільки живої невимовної туги, що грізні леви, виділося, ось-ось заскімлять голосами бездомних дворняжок.

— Чого став та й очі продаєш? — спитала баба, старанно витираючи перед порогом ноги.

— Звідки вони взялися такі сині? — звернувся Грім до матері, кивнувши на звірів.

— Це Флору Аністратовичу чомусь забаглося, щоб наші леви були синіми, то й пофарбував на свій лад, — відповіла оживлено мати. — Правда, оригінально? Тобі подобається?

— Дуже. Особливо, коли з левів роблять синіх дворняжок, — без тіні іронії сказав Грім.

— Ну, й жартівливий ти в мене, — вперше вдоволено усміхнулася, закриваючи хатні двері.

Роздягнувшись, Грім простягнув матері благеньке пальто.

Стояла перед ним якась розгублена, зніяковіла, й бліді тонкі губи ледь помітно тремтіли. Вона тільки тепер побачила, як син подорослішав за останній час і що на його обличчі виразно окреслилися риси того, який всі ці роки лежав тінню на її совісті. І їй раптом здалося, що з глибини Грімових зіниць на неї наяву пильно, із суворим, невмолимим присудом дивиться Він. Їй стало страшно. Аби перебороти, загамувати у собі ляк, мати поспіхом почепила на вішалку пальто й раптом кинулась до Гріма, обняла його й крізь сльози водночас печально і ніби жартома мовила:

— Який ти в мене уже великий, мужній, красивий. Майже якась ночами і не спить.

— Ого-го, того цвіту розкидано по всьому світу, — одразу прокоментувала Вариводиха.

Мати ж куйовдила синове волосся, гладила його по обличчю, але руки її, нервові рухи пальців здавалися Грімові чужими, холодними й неприродними.

Врешті, приклавши пальця до вуст, мати обережно провела гостей довгим притемненим коридором й посадовила на кухні.

— Фрол Аністратович спить, — прошепотіла. — Вчора допізна тримав нараду, вернувся знервований й тільки під ранок заснув. То вже пробачте, що я вас на кухню.

— Стільки би й біди, — махнула рукою Поланя. — Ми люди сільські, прості, нам до гараздів тяжко звикати, аніж до лиха…

На кухні матір ніби підмінили. Заметушилась біля горшків, включила газову плиту…

Вариводиха втомлено поклала голову на долоню і, зіпершись ліктем на стіл, спостерігала за дочкою, і думки не вельми веселі почали снуватись одна за одною. “Гей-гей, почала в’янути помалу Маргарета… Вже й сивина он холодним промінням подекуди освічує голову, і зрадливі зморшки остюками впилися під очі, поповніла, роздалася… Ось так дивишся-дивишся на своїх дітей і раз лиш видиш, наскільки ти вже й сам постарів”.

Ще ж, бачиться, зовсім недавно повернулась дочка по закінченню інституту в Прирічне вчителювати. Приїхала, як тепер звикли казати, з приданим: дев’ятимісячною дитиною і чоловіком — струнким, красивим молдаванином, художником. Не легінь — блискавиця! За літні канікули — молоді нагодилися в кінці червня — зять встиг половині села перемалювати хати. Кому квітами казковими, що людям і серед зими пахли в снах, кому птахами дивовижними, при яких оселя й сама ставала схожа на птицю, кому зіллям чарівним, яке не в’яло у хаті навіть за найлютішого морозу. Що й говорити — на такі руки лишень би молитися. А восени молоді, взявши один одного з любов’ю під руки, пішли в школу. Маргарета вчити дітей арифметики, а Іван, чи Іон, як дочка звала чоловіка по-молдавськи, малювання.

Поланя ж, виповнена щастям, з погордою проходилась з онуком на руках по селу, і звідусіль їй шанобливо кланялися хати, розмальовані її зятем.

…Мати, упоравшись біля плити, почала наставляти на стіл холодну закуску.

— Ти не дуже печися, Маргаретко, — розраювала Вариводиха. — 3 дому їхали не натщесерце — перед дорогою перехопили.

“І чого вона бреше?” — подумав Грім, спостерігаючи, як баба голодним поглядом бігає по тарілках із смачними наїдками. — “Не на прийом же до міністра приїхала — до рідної дочки…”

— І слухати нічого не хочу! — суворо озвалася мати. — Поки перекусіть, а я візьмуся обід готувати. Тільки руки у ванні помийте. Там і мило, і рушник.

Вариводиха, вдячно посміхнувшись, вискочила із-за столу. І тут перед порогом ненароком зачепила ногою порожнє відро. Металева посудина із страшним дзенькотом вилетіла в коридор і глухо вдарила у двері.

Поланя завмерла і, лячно дивлячись на матір, приросла до одвірка. Скоєне настільки потрясло Вариводиху, що раптом розкрила рот, поворушила губами і ні з того ні з цього бовкнула:

— Фрол Аністратович…

Це був перший у житті випадок, коли баба правильно вимовила ім’я і по батькові зятя.

Мати ж, зібгавши на грудях долоні в кулаки, теж заціпеніла, сторожко прислухаючись, чи не озветься чоловік із спальні. Однак, певне, добряче стомлений нарадою, Фрол Аністратович спав глухим сном.

Грімові спершу хотілося розреготатися, але перед очима болісно спалахнула зовсім інша картина…

… Батько раптово почав хворіти наприкінці весни. Високий, ставний, широкоплечий, він згасав на очах, як свічка. За деякий час на широкому, вилицюватому обличчі зостались тільки очі — великі, виповнені болем. Ночами захлинався страшним кашлем і глухо стогнав від пекучого, різкого болю в грудях. Поїздки по обласних і столичних клініках не принесли полегшення, і все літо пролежав у районній лікарні.

Мати за цей час встигла пересваритися в сільській школі із усіма вчителями, розрахувалася з роботою і новий навчальний рік уже розпочала викладачем математики в міському профтехучилищі.

Восени батька виписали, обнадіявши, що криза скоро минеться…

Грім не раз спостерігав, з якою радістю рідня зустрічала з лікарні когось із сусідів, знайомих. З батьком вийшло чомусь не так. Він приїхав сам на таксі — мати відбула у нагальній справі в область і не змогла хворого випровадити в село.

Вийшов з машини, нерішуче зупинився, з валізкою, біля воріт і довго роздивлявся навкруги, ніби вперше знайомився із обійстям й навколишніми краєвидами.

— Приїхав, Боже мій, приїхав! — перелякано вигукнула баба, зиркнувши у вікно, й гарячково заметушилась.

Бігала з кутка в куток по кімнаті, хапала зі столу непомитий посуд, ставила його знову і весь час з острахом повторювала:

— Приїхав, як же він отак приїхав на мою сиву голову? Що ж тепер робити?

Не збагнувши, що скоїлось, Грім й собі виглянув у вікно.

Біля воріт у непомірно довгому і незграбному плащі стояв батько й гладив черешню — на дереві тріпотіло кілька жовтувато-прозорих листків.

Грім прожогом кинувся з хати, полетів із широко розкритими руками на вулицю і потонув у болючих обіймах худеньких і кістлявих, проте найрідніших на світі рук. Уткнувся головою у груди батькові і заплакав.

— Чого ти, як дівча, розрюмсався. Ану вище голову, будь мужчиною! — бадьоро прикрикнув батько і підняв підборідок Гріма — Ось так! Ми ще з тобою на весіллі онуків не одну чарку спорожнимо, — усміхався.

Але та посмішка на його вустах затріпотіла якось несміливо, непевно, як ті кілька жовто-червоних, давно перезрілих, ще чудом не зірваних вітрами з осінньої черешні листків.

Узимку мати, звинувачуючи тяжкі дороги і посилаючись на справи невідкладні, почала наїжджати додому все рідше. Мовляв, ночувати є де — у подруг, у готелі при училищі — отож, чи варто додавати собі зайві клопоти. Як правило, навідувалась додому тільки в неділю.

Грім помічав, що мати змінилась: при розмові з батьком ставала невдоволеною, кожне слово її дратувало, а інколи доводило до гніву, і в такі хвилини кляла свою долю, надаремне минаючі найкращі роки… Її перестав цікавити син: як займається у школі, чи має в що одягнутися, чи не бракує тепла материнського. А коли від’їжджала з дому, ставала просвітленою, веселою, балакучою і зітхала полегшено, наче позбувалася неймовірного тягара.

Батько кожного вечора, достеменно відаючи, що вона не приїде, все ж таки йшов разом із сином зустрічати дружину. Виходив за село, зупинявся біля закинутої сторожки і до болю в очах вдивлявся у глибінь шляху, занесеного снігами. Певно, все життя він так і залишиться чекати у Грімовій пам’яті: зсутулений, із піднятим коміром, у кишені руками, стоїть, припершись до облупленої стіни. А шляхом все йдуть і йдуть із міста у село юрби пелехатих снігів, і батькова одинока постать німим криком застигає між ними.

З настанням весни до батька почали повертатися сили, а з ними і нестримна жага до життя і роботи. Кожного дня брав мольберт, йшов далеко за околиці села і малював до потемків. Що не встигав зробити завидна, уперто і пристрасно допрацьовував ночами. На виконаних ніжними, мелодійними кольорами полотнах побачене наяву дивно перепліталося із казковим, невидимим для звичайного зору… Батьковим деревам могли снитися білі лебеді, гори на обріях — дивитися на світ широко розкритими людськими очима, над замріяними у далині селами закохані веселки обнімалися одна з одною… Тільки-но завершував одну картину — брався за іншу. Наче хтось підганяв його, понукував, не давав зупинитись ані на хвилину…

… — Ти, небого, Маргаретко, не слухай, що довкола тебе плещуть. Людський язик без кісток, тому на ньому й найбільше зла, — повчала Вариводиха, дедалі більше пристращуючись до їжі. — Живеш собі, як у раю. А коли й був гріх, то скажи мені, чия душа тільки на праведних сльозах животіє?

— Воно правда, людський язик без кісток, зате ріже по серцю, як найгостріший ніж, — мовила задумливо мати.

— В чужому городі навіть одна травинка очі коле, а свій любий і тоді, коли весь у бур’янах. Сина я тобі вигодувала. Нівроку, здоровий, розумний — і кому яке діло. А що було — у вчорашній день спливло, — безтурботно, наче в’язальними спицями, плела слово до слова баба. — Ми люди сільські…

— Та перестаньте Ви з тими сільськими людьми! — раптом скипів Грім, що досі мовчки й насуплено сидів перед неторканою їжею. — Якщо люди сільські, то що — циклопи, чи замість носа у них хвіст сторчма.

І тут у коридорі пролунав телефонний дзвінок… Якось тихо, благально, наче просячи милостині… Мати невдоволено встала й, лайнувшись, неспіхом вийшла.

— Ало… Добрий день… Немає вдома Фрола Аністратовича, — пролунав через хвильку її роздратований голос. — Кажу, немає… Він мені не відчитується, куди їде… Може, в понеділок буде… Будьте здорові…

Увійшла у кухню зовсім спохмурніла, поправляючи пасмо волосся.

— Просто не розумію, що за людина. Дзвонить і дзвонить — спасу нема.

— Хто? — гулькнула цікавими очима Вариводиха.

— Фрола Аністратовича дядько. Ще давно, коли Фрола Аністратовича батьки померли з голоду на Поволжі, цей дядько забрав його з сестрою до себе на Україну. Ну добре, вигодував, виростив… Спасибі тобі, чоловіче, низький поклін до землі… і будь здоровий. Так ні, все життя, як реп’ях… Фроле Аністратовичу, поможи з пенсією… поклопочися за шматочок землі, бо душа на старість терням заросте без неї… А тепер у сина його рідного щось у сім’ї не ладиться. І вже третій день: “Де Фрол Аністратович. Він старший, хоч і зведений, брат. Авторитет”. На мою правду, таке ніби у Фрола Аністратовича не було більш важливих справ, — злилася мати.

“На твою правду…” — подумав Грім і перед ним, як світло дня нинішнього, спливала її правда…

… Того суботнього вечора батько з Грімом повернулися з етюдів ще завидна. Біля порога їх зупинив крик, що долинав з хати… Сварилися мати з Поланею.

— Я не можу більше з ним жити, не можу, чуєте! Кожного тижня вертатися до мерця, коли в мене є людина, яку люблю, без якої не можу…

— Побійся Бога! Я ж тебе не неволила, не гнала з-під батога заміж! А тепер така ганьба на мою старість — при живому чоловікові!..

— А який з нього толк навіть живого?! — перервала мати сердито. — Усе з тими божевільними картинами носиться і який зиск… Та й не жилець, чуєте, не жилець він уже на цьому світі!

Гримнула дверима й вибігла у сіни і тут на порозі зустрілася з чоловіком і сином.

— Господи! — скрикнула і перелякано прикрила долонею рота.

А далі із жахом в очах почала задкувати в глиб сіней. Батько незмигно дивився на неї. Обличчя його було жовто-кам’яне, незворушне, і тільки сині жили набухли і нестримно пульсували на лівій скроні.

Мати забилася в куток сіней і чекала, чекала чогось страшного… Але батько мовчки минув її, зайшов у свою кімнату і зачинив на ключ двері. І тут вона не витерпіла. Рвонулася до дверей і почала гамселити по них кулаками.

— Чого ти мовчиш? Ну скажи, скажи хоч слово, або вийди і забий до смерті! — благала, ридаючи, перед дверима.

… — Треба було її стерегти, не допустити цього, — голосила на всю хату другого дня Вариводиха, заламуючи руки.

— Коли її не вберегла моя любов, тут ніяка сила запомогти вже не могла, — відповів батько…

… Тільки мати вмостилася за столом, як знову озвався телефон. На цей раз дзвінки лунали суворо, сухо й вимагаюче. Матір’ю аж підкинуло — схопилася й притьмом полетіла у коридор.

— Слухаю… Добр-и-и-й де-е-нь, Степане Петровичу, — залився співом голос матері. — Дома, звичайно, дома. Тільки ще ніжиться в ліжку… Так, так… нерви заспокоює… Секундочку почекайте — зараз покличу.

Відклала трубку і обережно привідчинила двері спальні.

— Аністра-атовичу! — проспівала протяжно. — Тебе до телефону Степан Петрович! — І навшпиньках увійшла у кухню.

Поланя відклала виделку і питальним знаком насторожилась.

— Начальник Флора Аністратовича, — пояснила пошепки мати.

Прокашлюючись, зі спальні, у розмальованому бегемотами халаті, вийшов Фрол Аністратович. Але перш ніж підійти до телефону, мигцем зазирнув на кухню. І тут сите, розкішне обличчя його, чи від перерваного сну, а чи від побаченого скривилось, як маска індійського божка.

— Др-р-растє! — буркнув у стелю.

Поланя вмить злетіла із стільця і так догідливо усміхнулася, що Грімові здалося: візьми в цю мить Аністратович в руки голку і накажи бабі пролізти крізь металеве вушко — вона б волосинкою проскочила, променем пролинула.

— Добридень, добридень, — пролебеділа і, гарячково шукаючи в пам’яті ім’я зятя, знову встругнула: — Добридень, Флорію Акастратовичу, — і плеснула себе по губах. — Вибачте, ми, знаєте, селяни, не все правильно можемо…

Флор Аністратович зміряв її не вельми доброзичливим поглядом — мовляв: бачу, що не все можете, — і мовчки подався до телефону. Грім із цікавістю підмітив: коли Фрол Аністратович рухався, бегемоти на його халаті смачно позіхали.

Вариводиха винувато зиркала спідлоба на матір й чекала від неї щонайгіршого, але дочка таким запобігливо-уважним поглядом дивилася у коридор, де розмовляв Флор Аністратович, що, здавалося, аби блискавиця шугнула перед нею, все одно б не зреагувала.

Щось занило — тупо і боляче — Грімові у грудях. Відтак цей несподіваний й неусвідомлений біль немов вивергся із душі назовні. Натомість відчув у собі дику злорадність й люте торжество…

… Після останньої зустрічі батько не бажав бачитися з матір’ю.

Сили, нестримна жага до життя, роботи, що так раптово спалахнули в його виснаженому хворобою тілі, невмолимо і невідворітно почали згасати.

Забравши із собою Гріма, він повернувся до своєї матері в невеличке молдавське село, закинуте, немов вітром перекотиполе, в далекий закапелок сорочинських степів.

…Це сталося погожої осінньої днини, одразу після обіду. Син із батьком сиділи на призьбі і лущили кукурудзу. Баба Нуца поралася в хаті біля печі, аби назавтра, у вихідний, не возитися з горшками. Батько дбайливо очищав качани від листя і час од часу вибирав найтучніший, обома руками підносив до вуст і глибоко вдихав солодкувато-запаморочливий запах молодих зерен.

— Виростеш великим, — сказав замріяно Грімові, — завжди схили голову перед цим мудрим зерном, бо воно спасло від голоду не один рід…

За цими словами відчинилась боязко хвіртка і у двір повільно увійшла молода жінка. І тут на мить здалося, що все навколо: і грона жагучого, як молдавські пісні, перцю — звисали рядочком обважніло з-під стріхи, і білі стіни хати, і розпашілі від ласки осені вишні в саду, і купка золотистих качанів під призьбою — одразу померкло, зблякло… Натомість якесь магічне, червонувато-срібне сяйво замерехтіло навколо постави жінки і ледь чутним подихом війнуло по всьому двору. Висока, гінка, у білій з глибоким вирізом блузці, помережаній казковими узорами, і довгій, майже до самої землі, розквітчаній спідниці, вона ніби неспогадано знялася з-під далекого степового крайнеба і тихо опустилася з голубої височини біля воріт. Червона вільна хустина гарячими крилами спливала з її оголених, бронзово-тьмяних плечей. Дрібні хвилі чорного, аж синюватого, волосся обтікали високе чоло, туго перев’язане жовтою стрічкою, в’юнилися спрагло навколо довгої шиї і спадали аж до середпліч.

Ошелешений батько пробував було встати, але тіло ніби спаралізувало. Загіпнотизований її ледь розкосими голубувато-карими очима, у глибині яких мінливо тріпотіли дивні зблиски, невідривно дивився на жінку.

Вона обережно ступила кілька кроків до батька, і раптом спалахнули, закричали на все безгомінне осіннє небо її руки.

— І-о-о-оне! — кинулась перед ним і припала до немічних грудей.

— Маріцо! — насилу гамував себе батько. — Маріцо, для чого ти прийшла? — Розгублено погладив звихрену, ошалілу повінь волосся.

— Іоне! — звела благально погляд. — Я піду… тільки не проганяй, хай ще раз надивлюся на тебе.

— Маріцо, встань.

— Це я на тебе біду накликала! — заголосила, ридаючи. — Коли почула, що зрадив і женився, ходила, як божевільна, степами і благала кожну комаху, кожне дерево, аби ніде не знаходив спокою, просила сонце і небо, аби ти висох, як зимовий полин. Чому я тоді не оніміла?! Чому в мене самої тоді язик не висох?!

— Маріцо, прости… — мовив, хапаючись за кожне слово, батько. — Вчились разом в інституті… Безжурні. А потім дитина… Коли б її покинув у той час, справді все життя не знайшов собі спокою… А ти не карай, не муч себе. Це, певне, й без того мало статися…

— Неправда! — закричала Маріца. — Був би ти біля мене, навіть у страшну засуху збирала б у степах найчистіші роси і в жменях носила б тобі! За молоком пташиним, коли б тільки попросив, полетіла би у небеса!

Батько провів Маріцу за село. Тут, на перехресті доріг, він раптом обняв її, пригорнув до себе й прошепотів:

— Хай береже тебе любов…

І довго дивився їй услід.

Заходило сонце, заливаючи степ хвилями пурпурового сяйва. Маріца йшла повільно і весь час оглядалася. Ставала дедалі меншою і меншою, аж поки не згоріла під палаючим небокраєм.

І коли через кілька днів батько, зовсім немічний, востаннє покликав Гріма до себе, син побачив, як у його зіницях все ще палахкотить призахідний овид, до якого тяжко, неймовірно тяжко несе своє безмежне, як людська сльоза, горе одинока у своїй любові жінка.

І тепер, спостерігаючи, як мати дивиться в коридор, вкотре відчув гордість за батька. Все-таки була і є людина, що його кохала, кохає і, певне, пронесе цю любов-страждання, як той палаючий призахідний овид, над усім своїм життям.

… — Ми, Маргаретко, до тебе маємо справу не дуже спішну, але й відкладати її надовго не можна, — мовила, вагаючись, Вариводиха, — Грім школу скоро кінчає… Треба думати, на який путь його вести. Я собі гадаю так — хай іде вчитися.

Мати задумалась.

— З нього будуть люди, — взялась переконувати Поланя. — Хоча і вчиться не бозна-як, але руки в нього мудрі до всякої роботи і голову має газдівну. Теперички ціле літо у жнива трудився із тітчиним Василем на тракторі. І грошей настарав, і пшениці десять мішків привіз в обійстя та ще грамотою колгосп нагородив. Покажи, покажи матері, — понукала поспішливо, обернувшись до внука.

Грім з величезним невдоволенням вийшов у коридор. Порпаючись у валізці між численними паперами, несамохіть глянув у привідчинені двері до кабінету Флора Аністратовича і заціпенів. На протилежній від вікна стіні у золоченій масивній рамі серед коричнево-зеленуватих пагорбів росло дерево, намальоване батьком останньої його весни. Те саме дерево, якому уже багато років снились білі лебеді. Різке світло настільної лампи падало на заволочену рясним павутинням картину, безжально палило її, і дерево, виділося, корчилося від неймовірних мук, а птахи божевільно ячали в середині стовбурів, як у розпеченій клітці, волаючи спасти їх і випустити на волю. Валізка випала з рук на лакований паркет, і Грім відчув, як вогненний шквал затьмарює розсудок.

— Що трапилося? — висунула з кухні на стукіт цікаву голову Поланя.

Грім, тепер уже розчахнувши навстіж двері кабінету, стояв на порозі блідий, із стиснутими п’ястуками і перекошеним ненавистю обличчям.

— Ти чого туди зазираєш? — спитала похапливим шепотом Вариводиха, злякано косячись у куток, де вів телефонну бесіду Фрол Аністратович.

— Картина! Хто віддав йому батькове дерево? — раптом страшно закричав Грім і, не тямлячи себе, рвонувся у кабінет.

— Господи, спаси, що з тобою?! — вмить ринулась за ним Поланя і повисла на онукових руках.

— Хто замкнув батькове дерево у цю смердючу, плісняву хату?!

— Дитино, пощади, помилуй! — благала крізь сльози Поланя. — Це я дарунок Форлу Каністріровичу передала. Добра душа, пожурився, аби нам сотини не відрізали, то я йому і віддячила. Для нас обох же старалася, спадь на Бога, дитино! — простягла до Гріма перестрашені руки.

— Тобі що треба?! — раптом пролунав у дверях холодний голос Фрола Аністратовича. — Тут нічого твого немає, і брись звідси!

— Тут мій батько, розп’ятий на стіні! — промовив крізь зуби Грім і, притьмом кинувшись до картини, зірвав її разом з гвіздком і міцно притиснув до грудей.

— Фроле Анікастріровичу, — знову заплутавшись у імені, надсилу усміхнулась Вариводиха, — ми, селяни, люди прості… Вибачте нам. З ним ніколи такого не було, — кивнула в бік онука. — Цю картину мій зять давно намалював. Колишній зять… Вибачте… Вона все’дно без діла у нас стояла, а Вам для кабінету — то краса…

Слова “зять”, “колишній зять” аж потрясли Фрола Аністратовича, і обличчя його вмить набрякло гнівом. Йому завжди здавалося, що очима Гріма над ним насміхається той, колишній… Ця думка весь час люто влучала у самолюбство Фрола Аністратовича. І будь зараз на місці Гріма хтось інший, Аністратович віддав би це, як на його погляд, дурнувате дерево, набите такими ж дивакуватими птахами, за милу душу, не просячи й доброго слова. Але тепер нарешті наступила слушна нагода звести рахунки із тим, хто всі ці роки так боляче ранив його самолюбство. Все єство Аністратовича, злорадно тішачись, волало до помсти.

— Крім усього, бачу, ти ще й не вихований, — мовив із удавано щирим подивуванням. — Вриваєшся серед білого дня в чужу хату, тягнеш, що заманеться, та ще й погрожуєш.

Зіниці Аністратовича звужувалися у товстих скельцях окулярів, очі дедалі густіше вкривалися сердитим потом. Навіть мирні й сонливі бегемоти на його халаті перестали позіхати, наїжачились й дивилися на хлопця насторожено й вороже.

— Я не краду і не беру звідси, що заманеться. Це пам’ять про мого батька.

Грім ще міцніше пригорнув до себе картину.

— Ну й отрок у тебе, — звернувся, хапаючись від нервового сміху за тлусте черевце Флор Аністратович до матері, яка зразу прибігла, зачувши сварку. — У нього ж не всі дома, — покрутив біля скроні. — Ось тобі й селяни, народ справді простий, нічого не скажеш.

Старенька, перестрашено зіщулившись, стояла у кутку кабінету ні жива ні мертва.

— Повісь картину на місце! — в голосі Аністратовича відчулася явна погроза.

— Ні!

Аністратович, у противагу своїй розхляблій, ожирілій поставі, блискавично підскочив до хлопця, схопив за барки, потягнув до себе і із усією люттю і ненавистю, які згромадилися за цей час у кулачищах, метнув у проліт дверей. Тримаючи однією рукою картину, другою шукаючи опори, хлопець зачепився ногою об поріг, впав горілиць у коридор і головою вдарився об ребро тумбочки.

Нагально притлумлена мати, все ще не усвідомлюючи сподіяне, розгублено подала йому руку. Грім відсторонив її і піднявся самотужки.

— Іроде, ти що з дитиною вчинив?! — неспогадано вилетіла із кутка Вариводиха й вчепилася за халат Фрола Аністратовича.

Де й поділися її покірність, лагідність, ота вічна боязкість перед зятем. Трясла ним, отетерілим, і кидала в ненависне обличчя все, що накипіло у серці.

— Спаскудив життя дочки, то й хлопця думаєш загубити! Бодай тобі щасливого дня не діждатися!

Мати пробувала було щось сказати, але тут заплакала й побігла на кухню.

Грім з якимось неприродним спокоєм піднявся після удару, одягнувся, взяв під руки картину й вийшов з хати.

На дворі безтурботно світило весняне сонце, вздовж доріжки зеленіли перші промені трави, в саду, доказуючи один одному правоту, культурно сварились вишколені горобці.

Після пропахлої нафталіном і парфумами хати дихалось легко, вільно і солодко. Грім на мить зупинився перед сходами і співчутливо глянув на левів.

“Господи, як же такі звірі, сильні, могутні, можуть жити з цими людьми під одною стріхою”, — подумав з гіркотою й попрямував на вулицю.

Біля хвіртки раптом почув за собою тяжкі, натомлені кроки і обернувся. Сплигнувши із постаментів, за ним покірно ступали сині леви. Грім легкою ходою йшов по вулиці. Дерево на картині, яку хлопець ніс під пахвою, відчувши на дворі весну, починало помалу оживати, розпускати тендітне листя, і з розкритих пуп’янків злітали один за одним у теплі небеса білі лебеді. Могутні і сильні звірі пораз дивились їм услід і, не звертаючи ні на кого уваги, поважною ходою йшли за хлопцем. І коли всі троє вийшли на околицю міста, їх зустріли сільські дерева.

— Що це за сині звірі і куди вони прямують? — спитали Гріма простодушні сливи-угорки і черешні-маївки.

— Це звичайні леви, — безжурно відповів хлопець, — а йдуть вони зі мною, додому. Ми ж, селяни, народ простий, думаю, зживемося під однією стріхою.

Феномен Дульсінеї Тобоської, або ж Меланхолія у Ногавички

Посеред грудня дощі раптово звітрились. Натомість вдарили морози — здорові, люті і міцні. Чимало лиха скуштували на своїм віку брати-горіхи, але ніхто із прирічанців не чув від них нарікань на судьбу. Зате тепер, особливо ночами, дерева часто скрикували від нестерпного холоду, і чулося у їх стогонах стільки муки, що не одне серце озивалося до них болем. А мороз палив день у день. На якийсь час закрилася навіть школа. Наскільки вже гартований житейськими і природними бурями Федірцан, і той якось, перебігаючи до баби Вариводихи навідати Меланю, обморозив вуха. Обкутавши голову вовняною хустиною, Петро тепер лежав вдома і з смертельним пострахом чекав днів тепліших. А суть у тому, що Федірцан навіяв собі: коли наступить відлига, вуха розтануть і відпадуть. І тоді й без того лиса його голова стане вже зовсім схожою на осінню диню. Уявляючи, як сприйме його нову подобу Меланя, Петро жахався і безперестанку молився. І тут — невідомо, чи від Петрових молитов, чи закономірно — потепліло, і перед Новим роком пішов сніг. Перші сніжинки почали кружляти над селом з обіду, а через півгодини так замело — за два кроки просвітку не видно. Обтрусившись під вечір від снігу, хмари рожевими журавлями прошелестіли над Прирічним і пірнули за гору Меланю шукати нічлігу. Село врочисто готувалось до Нового року. Водночас прирічанців проймала й тривога. Що дарує рік прийдешній світові, Прирічному? До кого увійде в оселю новим щастям, кому горем серце обпече? Адже, як свідчила преса, коментувало безперестанку радіо і телебачення, підтверджували, зрештою, і календарі старожилів Прирічного, — наступний рік мав бути роком активного сонця.

Славна історія села посвідчувала, що у таку пору чудеса надходять на чудеса і добра від них мало ждати. Приміром, уже згадувана вчителька початкових класів Віра Петрівна Перебзяк, готуючись до чергових вступних іспитів на історичний факультет університету, не без подиву віднайшла у хроніці Прирічного, що Велика ріка зникла біля села саме у рік активного сонця.

Отже, як і слід було очікувати, перший же день Нового року дарував прирічанцям сенсацію: у баби Вариводихи опоросилася відома на всю округу породиста свиноматка, яку покійний онук Грім назвав Дульсінеєю Тобоською. Факт сам по собі, здавалося б, непримітний. Але в тім то й річ, що привела Дульсінея Тобоська аж двадцять поросят.

Почувши від Ногавички цю новину, старий Федірцан багатозначно прорік:

— Акхи, казав я, небого Меланю, що у цьому році чудеса у світі будуть діятися великі, акхи. Я, небого, пам’ятаю, як за молодості нас із покійним братом Яном цілий рік активного сонця животи боліли, акхи…

— То й що, — просвердлила Меланя колючим зором обличчя незворушного Федірцана, — думаю, слава Богу, ачей ви не опоросилися, як Дульсінея.

— Ні, ні, — запевнив жінку Петро, сприйнявши її мову за чистий гріш. — Я просто так сказав, до слова, аби щось сказати, акхи… — і теплими очима обласкав новорічну пляшку, у якій так звабливо голубіли рештки сливовиці.

Меланя, упіймавши на столі ніжний зір Петра, екзекуторською рукою схопила півлітру, заткнула кукурудзяним качаном і пішла ховати трунок у комору. Рожеві мрії Федірцана вмить спопеліли. Петро, почухавши потилицю, промовив услід жінці:

— Щоб тобі, Меланю, кури красно неслися у сьому Новому році, акхи…

Вістка про феномен Дульсінеї Тобоської, випереджаючи новорічні щедрівки, швидко облетіла прирічанські хати. Кіномеханік Ілько Лєтрик, який на цей час по сумісництву обіймав у клубі ще й посаду культмасового працівника, як і годиться, вмить зреагував на рідкісну подію і на дверях кінобудки вивісив новорічну “Блискавку”.

З величезного аркуша паперу погордливо дивилася на прирічанців мальована найсоковитішими барвами тучна льоха. Безсумнівно талановитий художній витвір доповнювали два десятки крихітних пацят, які обсіли Дульсінею від голови до хвоста. Під щасливим сімейством вогняно-червоними літерами пишнів напис. Але оскільки Лєтрика із граматикою не зв’язувала така тісна дружба, як, приміром, із Ногавичкою, то подаємо зміст новорічної “Блискавки” дослівно.

“Неслиханоє в історії пріречанського свінства

Ізвесная свінья Дольсінея Тобонська баби Варіводихи (та, що жівйот коло Петра Федорцана), сьогодні породила 20 пацят. Новороджені чувствують себе у прекрасному настроєнії. До сього слід докласти, що у нелегкому і благородному труді бабі Варіводисі і її любімой Дольсінеї помагав ветеран колгоспа, заслужений пенсіонер Петро Степанович Ногавичка, который і возвістив усіх нас про новогоднє чудо”.

Наприкінці “Блискавка” тими ж вогненно-пекучими літерами закликала: “Таваріші пріречанці, ровняйтесь на Дольсінею бабы Вариводихи!”

За якихось хвилин двадцять біля кінобудки уже роїлась, гуділа, нуртувала, мов весняний льодохід, величезна юрба патріотично-піднесених прирічанців. Тяжкуваті опісля новорічного похмілля, вони смакували, немов хрумтливі солоні огірки, кожне слово, виписане Лєтриковою рукою. Щоправда, ніхто із присутніх не міг дотямити, як рівнятись на Дульсінею Тобоську, але це зовсім не псувало святкового настрою.

Один за одним прирічанці піднімали новорічні ясні очі догори, до далеких небес, під якими спочивали у снігах Лопухово, Вонігово, Воляче, і незлобиво тішили свої душі: “І тут наша сіла зверху на кобилу”.

Декотрі із сельчан уже виряджали своїх дітей щедрувати до родичів у навколишні села з метою неодмінно розповісти лопухівцям, вонігівцям, волячівцям, заньківцям про героїчний вчинок Дульсінеї Тобоської.

Тим часом у натовпі висловлювались мудріше од мудрішого міркування щодо увіковічнення пам’яті прирічанської знаменитості. Ілько Лєтрик, приміром, висунув пропозицію обезсмертити Дульсінею на гербі села і виставити його при в’їзді у Прирічне. Колгоспний винороб Василь Перепийвода в уяві уже бачив голову породистої льохи на позолоченій етикетці до міцного плодоягідного вина, яке перед Новим роком отримало високу оцінку спеціалістів на міжнародному конкурсі в югославському місті Любляні. А майстер лісодільниці Андрій Веклюк висловив ідею, котра примусила замислитись не одну прирічанську голову: оскільки кожен рік прийнято у міжнародному масштабі комусь присвячувати, то чи не оголосити, звичайно в межах Прирічного, рік активного сонця роком Дульсінеї Тобоської. Були з цього приводу і інші міркування, але менш суттєві, тому до уваги не бралися. Тут же, біля кінобудки, в ощасливленій юрбі хтось підкинув думку — навідати бабу Вариводиху і привітати із новорічним дарунком свиноматки, яка враз стала гордістю Прирічного. Святкову колону, з гордо піднятою головою, очолив сам Ілько Лєтрик. Дорогою юрба обростала новими людьми, щедрівками, веселим гомоном, дзвінким і здоровим, як новорічний мороз, сміхом, жартами. З деяких дворів із корчагами вина вибігали навперейми колоні господарі, зупиняли і починалося частування, а надалі — танці.

Сніги, розвеселені людською радістю, і ті, здавалося, не витримували, спалахували і пускались із розпашілими прирічанцями у гопак, а відтак разом вже й бігли за натовпом до щасливої хати баби Вариводихи. Навіть гора Меланя, виділося прирічанцям, у цю мить потихеньку підсувалася все ближче і ближче до села. І коли б не міцно муровані хати, які перепиняли шлях Мелані у Прирічне, гора б, напевне, теж почимчикувала за прирічанцями до обійстя Вариводихи. Хтозна, у які б гульбища переродився перший новорічний день, коли б не сама призвідниця торжества — Дульсінея Тобоська.

Святкова колона застала Вариводиху на подвір’ї у не вельми святковому настрої — щойно вийшла із хліва і кінцями хустини витирала сльози. Натовп враз змовк — де й поділися веселощі. Навіть сніги притихли, зниділи під ногами, а гора Меланя так само потихеньку позадкувала подалі від села і біди. Все ж пломінь гордості, який пойняв керівника колони Ілька Лєтрика, не міг отак відразу охолонути. Культмасовик зайшов по інерції у двір, схопив щосили руку Вариводихи і міцно потряс.

— Всі серця наші вам, Поланьо Микитівно. Від усього Прирічного і вас здоровлю!

— Із чим?

— Із щасливими родами вашої славної Дульсінеї! — відчеканив срібними монетами Ілько.

— Та то ж одне горе, — жалісливо похитала головою Поланя. — Не встигла я побігти до Федірцані, а вона вже, клята, придушила двох найкращих пацяток.

— Біда, але невелика, — Лєтрик уже розпоряжався: — Тих двох відкладіть як докази для комісії, назавтра вона має бути тут і це чудо зафіксувати, а інших вісімнадцять пильнуйте, як зіницю ока.

— Яких вісімнадцять? — Вариводиха вивільнила з-під хустини вухо і піднесла його ближче до Лєтрика.

— Ті, що залишилися живими.

— Ільку, — здивовано, але уже спокійно мовила Поланя, — ти ще все не протверезився? Про які вісімнадцять пацят мелеш?

— Я не мелю, а переказую те, про що сьогодні вранці сповістив Петро Степанович Ногавичка. Ви ж покликали його на поміч Дульсінеї. І вона на його очах привела двадцять поросят.

— Господи! — сплеснула руками Вариводиха і вже звернулася до зніяковілих прирічанців. — Чуєте, люди добрі! Старий біс був такий п’яний, що в очах йому не двоїлося, а троїлося. Одне порося по двічі, а то й тричі рахував.

На цій мові Поланя обернулась до оторопілого Лєтрика і гаркнула:

— Вісім маленьких було, щоб ти здох, а двох Дульсінея прилягла і вже мертві.

Тут прирічанці повторили у натуральному вигляді знамениту гоголівську німу сцену. Більш урівноважені по цьому одразу кинулись наздоганяти дітей, посланих щедрувати у сусідні села, інші із войовничими вигуками, гігіканням, гогоканням кинулися на штурм Ногавичкового обійстя.

Забігаючи на кількадень вперед, автор мусить з гіркотою сповістити, що новина про новорічне чудо у Прирічному — дякуючи прудким ногам малих прирічанців — встигла оббігати Лопухово, Вонігово, Заньку і Воляче. Зв’язаний із Прирічним доброю пам’яттю, автор на цей раз уникне оповідей про ті страшні посміховиська, яким піддали прирічанців їх сусіди. Обмежимось сумним, але все ж таки оптимістичним фіналом.

Отже, новина про феномен Дульсінеї Тобоської не лише втрапила на злі язики лопухівців, вонігівців, заньківців і волячівців, але — безперечно не без їх помочі — добігла і до старовинного дубового столу завідуючого райвідділом культури Панаса Конопляного. У чорну лють Конопляного кинула не сама звістка, а новорічна “Блискавка”, написана Лєтриком і вивішена у вогнищі культури. Кидаючи із віконця службової машини на прирічанського культмасовика словесні громи, Панас Пантелеймонович блискавкою увірвався у Прирічне і, на щастя, перехопив Лєтрика, коли той, попереджений кимось із сельчан, уже мчав із клубу до Федірцана, де мав намір переждати навалу.

Ледь не збивши Ілька з ніг, машина Панаса Конопляного загальмувала. Лєтрик — від постраху перед грізним “Москвичем” чи гнівом Конопляного — закляк, безборонний, перед оскаленим капотом і підняв руки — мовляв, здаюся. І на його обличчі — від куточків губ аж до вух — розцвіла така невинна усмішка, хоч до рани прикладай. Спантеличений Панас Конопляний декілька хвилин не міг втямити, в якій справі приїхав сюди. Відтак, спохватившись, вискочив із машини і, трясучи кулачищами, звелів йти до клубу.

— Опустіть руки, чуєте, опустіть, не соромте мене! — крикнув Конопляний.

— Дякую — мовив ображено Ілько, — тільки, прошу Вас красно, не я Вас ганьблю, а це Ви знеславлюєте мене перед громадою.

Опустив руки і, зсутулившись, попрямував до клубу.

— Покажіть новорічну “Блискавку”, — наказав Конопляний.

Лєтрик, вагаючись, довго відмикав кінобудку, потім з півгодини рився у приміщенні між давніми афішами, зрештою явився на порозі із білим згортком.

— Покажіть!

Лєтрик розгорнув “Блискавку”, і Конопляному мало не в обличчя вперлася рилом Дульсінея Тобоська, на якій мирно спочивали двадцять рожевеньких пацят. Панас Пантелеймонович, немов раптово засліплений, сахнувся і, не тямлячи себе, істерично заверещав:

— Ви… Ви…. розумієте, що… що… Ви… Ви… розумієте, чим… чим це пахне? Ви… Ви… свиню на священне мі… місце!..

Лєтрик, уже змирившись із вироком, який готувала йому доля, сумирно глянув на облуплену кінобудку, яку вже років п’ять колгосп збирався штукатурити, на дах, котрий тримався скоріш на чесному слові, аніж на кроквах, на хитрих прирічанських горобців, що зацікавлено визирали із гнізд між стінами, і подумав: “Якщо Конопляний називає цю споруду священним місцем, то він, Лєтрик, тут достеменно святий Петро”.

— Ви… Ви… Ви… втратили всяку… — і надалі шаленів Панас Пантелеймонович, — я доповім про це!

— Про що доповісте? — перепитав, підставивши долоню до вуха Лєтрик.

— Про це свинство! — відрубав долонею Конопляний.

— Прошу красно, ви вважаєте, що агітація за розвиток підсобних господарств у дворах наших колгоспників — свинство? Правильно я вас зрозумів, товаришу Конопляний?

Панас Пантелеймонович витрішкувато подивився на Ілька і ледь позадкував до машини.

— Ви… Ви… понесете суворе покарання за свої слова. Я ж говорю про новорічну “Блискавку”, яку власноручно вивісили на кінобудці! — вмить обм’як Конопляний.

— Нести відповідальність будете за образу честі ви! Звідкіля знаєте, що новорічна “Блискавка” не агітація за дальший розвиток підсобних господарств прирічанців? Чули про постанову сесії виконкому Прирічанської сільради про збільшення поголів’я свиней та іншої рогатої худоби в особистих господарствах населення? Ах, на знаєте? Тоді моя вам щира рада, вивчайте наші закони, вникайте у їх глибинну суть. Ми ж, працівники культури, повинні рішення місцевих органів влади найрізноманітнішими засобами доносити до свідомості мас! — Ілько підняв вказівний палець і кілька разів постукав себе по маківці.

Конопляний знічено озирнувся, намагався щось сказати, але, побачивши як Лєтрик із впевненістю, ба навіть обережністю, згортає “Блискавку” із Дульсінеєю і її щасливим сімейством, сів у машину, хряснув дверцями і блискавкою знявся від клубу. Наколи машина вимчала за село, Панас Пантелеймонович пригальмував, і, даючи собі чесне слово більше не зв’язуватися із прирічанцями, висунув руку у вікно і невідомо кому погрозив кулаком у бік села.

Не минуло й кілька днів року активного сонця, як Прирічне знову облетіла вість — із сердечним приступом і запаленням легенів злягла у ліжко гордість села — Ногавичка. Хворий кидався у гарячці, марив, часто серед ночі кликав Лєтрика, згадував покійну козу Клару, мимрив про якесь золото на лопухівських болотах, вимагав своєї незалежної “держави!” Прирічанці, провідуючи Ногавичку, із болем дивилися на виснаженого до кісток ветерана праці і крадькома витирали сльози. І не безпричинно: хто ж як не вони самі стали призвідцями чоловікової трагедії.

У той злощасний перший день Нового року, коли войовничі прирічанці кинулись карати брехуна, Ногавичка, заплющив ліве око — якщо розкривав обидва, літери від похмілля двоїлися, троїлися і повзали по білому аркушику паперу, мов сині мухи, — писав у сільську Раду:

“Заява

Кожен в селі посвідчить, що я приймав роди у Дульсінеї Тобоської. Тому красно прошу всіх 20 поросят записати на моє прізвище і видати грошову нагороду”.

Не встиг Ногавичка поставити підпис і дату, як біля воріт знявся рейвах.

— Глянь-но, хто там прийшов колядувати, — попросив заклопотано дружину.

Не минуло й хвилини, як Олена уже стояла, заламуючи руки, перед колгоспним пенсіонером.

— Господи, що робиться! — тремтіла від постраху жінка.

— У чім річ? — діловито спитав Ногавичка.

— Вбити тебе хочуть люди. Кажуть, обманув село. Розпустив брехню, ніби у баби Вариводихи Дульсінея привела двадцять поросят, а їх всього вісім та й з них уже двоє задушених.

— Може, й правда, — засумнівався Ногавичка, — темно ж було у хліві…

— Темрява голову твою обволокла, бодай добра не діждався! Кличуть тебе на вулицю. Вб’ють, вб’ють же на старості літ! — заголосила жінка.

— А що їм відповіла? — Ногавичка уже рвав заяву на клапті.

— Поїхав до сватів колядувати у Заньку…

— Абись здоров’ячко мала, правду говорила.

Добре знаючи характер односельчан, забув у цю мить Ногавичка за свій пенсійний вік. Кулею вилетів на горище і легко, мов кішка, вискочив на найвищу перекладину під самий дах. Причаївся у темному куточку, і серце від страху, виділося, тремтіло не в грудях, а десь під колінами. А розлючений, до всього ж і охмелілий натовп, уже нишпорив у пошуках вельмишановного прирічанця по хаті, у дровітні, хліві, підвалі. Усвідомивши, як круто обертається справа, Ногавичка спершу порішив кінчити життя самогубством — відкрити черепицю, виповзти на дах і сторчма головою об землю. Проте, коли визирнув у віконечко і уздрів величезні кучугури снігу, та ще згадав як холодно, морозно на дворі, а він в одній сорочці, передумав прощатись із білим світом. Так і просидів на горищі майже до самого вечора, доки син не умовив спуститись із перекладини.

І ось сумні наслідки…

…Минуло чимало часу, доки Ногавичка вернувся до життя. Вже й весна рясним квітом сміялася у шибки, а мужній прирічанець все ще не піднімався із ліжка. І тут, аби надаремно не тратити часу, взявся ветеран праці написати історію села, з якої автор — безперечно при цілковитій згоді Ногавички — почерпнув великий багаж матеріалу при написанні оповіді про життя Прирічного в рік активного сонця.

Ось тільки деякі витинки з безцінного літопису Ногавички про історії трагічні, спонукані діяльністю сонця.

“Одразу після святкування Міжнародного жіночого дня у кафе, прозване прирічанцями “Сльози матері”, нагрянула ревізія. Перевіряючі встановили, що завідуюча Муця Куци хвостка на кожні сто грамів недоливає двадцять. Окрім того, у підсобці комісія знайшла п’ять ящиків горілки, закуплених у державній торгівлі. Муця ревно клялася, що буцімто не пам’ятає, як опинилася тут горілка, а недолив пояснювала діяльністю активного сонця і його негативним впливом на зір і пам’ять. Однак виявилось, що на ревізорів агресивне світило не мало ніякої дії. Враховуючи, що подібні випадки траплялись з Муцею неодноразово, авторитетна комісія підготувала належні документи і передала слідчим органам. Під час обшуку в Куцихвостки знайдено величезну суму грошей і коштовності. Аби позбавити завідуючу згубного впливу активного сонця, Муцю відкомандирували в місця тихі, куди дуже рідко заглядають промені небесного світила”.

“Трапилась історія, — пише далі у своєму літописі Ногавичка, — яка вельми здивувала Прирічне: пересварилися до смерті — думаю собі теж не без участі того, що світить і зігріває нас, — Федірцаня і Вариводиха — за все життя жінки не сказали одна одній лихого слова. Спровокували ворожнечу між сусідами ті ж самі прокляті — бодай про них і не згадувати — поросята Дульсінеї.

Якось Меланя вийшла у сад і остовпіла. На переритих грядках моркви сумирно паслося сімейство Дульсінеї. Від побаченого Мелані тільки й стачило сили крикнути Вариводиху. Баба вмить примчала.

— Гляньте, Поланьо, що нечисті тварюки наробили!

Вариводиха замість того, аби і собі залементувати, як траплялося в подібних випадках (тут безперечний вплив сонця: занадто вже припікало у той день), спокійно мовила:

— Чого репетуєте, Меланю, самі ж говорили, що маєте велику радість, коли до вас на обійстя чесна челядь заходить “погостити”.

На цьому запис у літописі обривається, та чим завершилась сварка, а може, і бійка, неважко здогадатися. Щоправда, наприкінці недокінченої розповіді є примітка Ногавички:

“По натурі я чоловік жалісливий, але коли б Вариводиха покликала мене нині заколоти все потомство Дульсінеї, не зважив би на хворобу і пішов із великим задоволенням”.

Притча про внутрішній голос, або ж "Круці Фікс…"

Гріх казати, траплялись у рік активного сонця в Прирічному випадки із вельми оптимістичним кінцем.

Приміром.

Лєтрик, малюючи афішу до фільму “С любимыми не расставайтесь”, саме дописував під назвою звично “кроме детей до 16 лет”, коли радіо сповістило, що з орбіти зійшов американський супутник “Скайлеб” і падає на землю. Не гаючи часу, Лєтрик одразу побіг у “Спорттовари”, купив шлем для мотоциклістів і тут же одягнув на голову, — не така вже й велика Земля, як про неї пишуть. Журися тепер, у якій точці впаде отой “Скайлеб”. А може, й в Прирічне. Вранці, наступного дня, по радіо повідомили, що “Скайлеб” впав благополучно і нікому не заподіяв біди. Лєтрик взявся було знімати із себе шлем, як по голові трахнуло — в очах спалахнуло і зразу померкло.

“Ось і вір добрим вісткам радіо”, — подумав Ілько, приходячи до тямки.

І яким глибоким розчаруванням пойнявся Лєтрик, коли зовсім очунявши, побачив біля своїх ніг не супутник, навіть не його уламок, а надвоє розколоту цеглину, котра зірвалась із-під покрівлі “священного місця” і вгодила Ільку по голові. На щастя, шлем вберіг від неминучої катастрофи.

“Ось і не вір своїм передчуттям”, — мовив про себе Лєтрик і тугіше затягнув пасок на рятівному шлемі.

Нечуваною радістю вписався рік активного сонця і в життя учительки Віри Петрівни Перебзяк. Доля зрештою обернулася до неї ясним ликом: Віра Петрівна вступила опісля багаторічних митарств на заочне відділення історичного факультету. На думку Ногавички, тут теж не обійшлося без активності, щоправда, не сонця, а Миколи Васильовича, який у цей час обіймав посаду завідуючого райвно і налагодив тісні узи дружби із викладачами університету.

У всякому разі, про що б не плескали злі язики, Віра Петрівна стала студенткою. Педколективом Прирічанської школи одразу було підраховано, що Віра Петрівна — звичайно, коли не затримуватиметься на одному й тому ж курсі, — отримає диплом фахівця з вищою освітою саме в той рік, коли колеги проводжатимуть її на пенсію. Ця істотна деталь вельми ріднила долю Віри Петрівни із щасливою долею Петра Степановича Ногавички…

І попри все, історії, повідані досі, тьмяніють в порівнянні з тими, які траплялися в рік активного сонця з майстром дільниці колгоспного лісництва Андрієм Веклюком і відомим уже активістом, колгоспним чередарем Павлом Гаракалем. Тут автор з дозволу читачів і, безперечно, Ногавички, який вдячно надав матеріали свого літопису, розгорне обширніше оповіді, оскільки факти, на його думку, досить рідкісні і не без певної моралі… Отже, історія перша…

…Пішов якось бідний чоловік по світу щастя шукати. Минав гори, ріки, і забрів у пустелю. Йде день, другий… Хочеться пити, їсти, а довкола — жодної оселі, жодного колодязя.

“Зупинись, копай криницю!” — звелів раптом чоловікові внутрішній голос.

Зрадів невимовно бідний і радий старатися. Руками вигріб у піску добрячу яму, а водою і не пахне.

“Підемо далі, може, десь інде поживимось”, — зітхнув внутрішній голос.

Опівдні трапилось серед пустелі велетенське дерево.

“Вилізай на самвершок!” — наказав підбадьорливо внутрішній голос.

Зібравши в руках рештки сил, видерся чоловік на найвищу галузку. Омана — і тут пусто!

“А тепер стрибай униз”, — порадив хутко внутрішній голос.

Не роздумуючи ні секунди, розкинув чоловік руки і полетів. І вже за кілька метрів до землі внутрішній голос сумовито сповістив: “Повертайся, сарако, швидко уверх, бо зараз так гепнемося, що й кісток ніхто не позбирає”.

Розповідаючи цю притчу своїм знайомим, Андрій Веклюк глибоко затягувався цигаркою, стулював тонкі, маленькі губи, задирав голову і раптом захлинався сміхом. Як і дим ментолових цигарок, сміх у нього був запашний і трішки ядучий. Слухач, дивлячись, як дрібна постать Веклюка трясеться від гигикання, хоч-не-хоч також сміявся. Наколи пристрасті угамовувались, Андрій весело блискав на співбесідника насторожено-цікавими, як у білки, очицями і захоплено сплескував у долоні.

— Круці фікс, гер гот, придумають же люди собі баєчку, а вона, виявляється, і правдою може бути, — мовив, цвіркаючи крізь прокурені зуби, і сумовито хитав головою.

Попросити Веклюка пояснити його улюблений вираз “круці фікс, гер гот” — марна справа. Просто цей вислів підказував ближнім, що Веклюк або у занадто піднесеному настрої, або шаленіє… Ще до недавніх пір Андрій люто запивав.

Річ звісна: приїде на лісодільницю клієнт, тицьне цидулку на відходи і ненароком з-під поли зронить “мерзавчика” — чвертинку.

— Ой, куряча пам’ять, трохи не призабув, Андрій Семенович, — вибачливо усміхається клієнт, — їхали сюди і по дорозі прихопили. Гадаю собі: люди у холоді-морозі сили надривають, за роботою сонця божого не видять, хіба жалко для них? Ви тільки не подумайте, що мав лихе на гадці, — спішить випередити Веклюка клієнт. — На мою грішну душу, це вам від щирого серця. Мені дрова, як усім, — підряд.

Півлітри Андрій не визнає — це явний хабар з підступним наміром. А от “мерзавчик” діє магічно. Веклюк на очах добрішає, його круглий, як недоросла картоплина, носик ледь помітно тремтить, ніздрі розширюються і, озираючись злодійкувато навколо, кілька разів солідно прокашлюється.

— Якщо по правді, від серця, то красно дякую за уваженіє, — мовить статечно.

Коли “мерзавчик” знищений, тут клієнт:

— Ой, куряча пам’ять, трохи не призабув…

І на світ Божий являється другий “мерзавчик” — теж без лихого на гадці.

— Тобі яких дров? — питає Веклюк — уже не суворий майстер, а скибка хліба.

— Мені, Андрію Семеновичу, кажу, як усім, підряд, але коли маєте щось ліпше у припасі, в боргу не лишуся.

— Круці фікс, гер гот! — зробить купецький жест Веклюк.

— Для труни мені ще стачить. А для добрих людей — і душі не жалко.

Невдовзі машина, вантажена першосортним кругляком, похитуючись, обережно виповзає із дільниці на биту дорогу.

Наприкінці тижня, весь опухлий з червоними очима, із відчуттям невідомого страху і неприємним осадком на душі, Веклюк повертається додому, замикається у кімнатці і влягається у ліжко. Цілу ніч йому ввижаються черепи, що клацають зубами, білі миші на ковдрі, а одного разу приснилось, ніби витяг власну щелепу і почав гризти. До ранку кілька разів перевдягає мокрі від поту сорочки і весь час тяжко стогне — має таке відчуття, ніби летить у літаку і той постійно потрапляє у повітряні ями. Нутрощі то підкочуються йому до горла, то провалюються у чорну пустку.

За вихідні Веклюк поволі відходить, світ довкола стає для нього веселішим, і він божиться у душі більше ніколи в житті не зв’язуватись із “мерзавчиками”. Але розпочинається робочий тиждень, і знову являється “мерзавчик”. Круці фікс, гер гот! От люди! І придумають: “мерзавчик”. Це тобі не “падлюка”, “мерзавець”, а “мерзавчик”. Любовно так, ніжно, від самого серця. Де тут відмовиш!

Жінка називає Веклюка теж любовно — Кіряша і звертається до нього невідомо чому тільки на “ви”.

— Ви вже приїхали, Кіряша? — питає вона уїдливо під дверима ввечері у п’ятницю, коли повертається із ферми. — Може б, завтра, Кіряша, трохи сіна вкосили для худоби?

Від прізвиська Кіряша у Веклюка виникає відчуття, ніби літак, на якому він щойно летів, попав у найстрашнішу повітряну яму. Він сердито цвіркає крізь зуби у стелю і злостиво хрипить:

— Круці фікс, гер гот! І як земля носить таку нечисть на своєму чистому тілі!

І ось трапилась історія, котра зумовила різкий поворот на вибоїстому шляху життя, по якому з непомірною ношею так тяжко дибав Андрій.

Півроку тому на день народження Веклюка роботяги дільниці подарували шефу картку “Спортлото”. Знешкодивши з десяток “мерзавчиків”, побратими мали намір власноручно заповнити клітки і у готовому вигляді піднести її іменинникові. Але тут уперся Петро Мокрянин — права рука Веклюка.

— Нехай заповнять Андрій Симкович власноручно, і квит.

— Круці фікс, гер гот! І падлюка ж ти, Петре, якого сонце не виділо, — незлобливо сказав Веклюк. — Сам добре знаєш, що мені ніколи у житті не таланило, а насміхаєшся, пес ти шолудивий, — закінчив з причаєним сумом майстер.

— А Ви, Андрію Симковичу, знаєте, що сонце у нинішньому році активне. Прислухайтесь до внутрішнього голосу — він підкаже цифри, — порадив, загадково усміхаючись, Мокрянин.

І тут же розповів притчу про внутрішній голос. Веклюк щиро сміявся разом з усіма, так і не заповнивши картку. Але серед ночі він раптом прокинувся. В грудях нудило, голова, виділося, повільно оберталася навколо плечей і так нестерпно боліла, ніби у неї хтось увіткнув гостру спицю і спроквола, насолоджуючись чоловіковою мукою, протягав крізь мозок. До того ж божевільно мучила спрага. Стогнучи, вийшов із гуртожитку, підійшов до труби, із якої пульсувало мінеральне джерело, і почав несамовито пити. Вода, здавалося, уже заповнила все його єство, але він спрагло ковтав і ковтав, доки не відчув, що живіт ось-ось лусне. Відтак сполоснув обличчя, освіжив під тугим струменем голову і сів на порозі.

Ніч була тепла, темна і густа, як смола. У гущавині лісу закричав пугач. Не закричав, а застогнав — тяжко і відчайно, немов людина в агонії. Морозець так і вскочив за спину Веклюка і прудко пробігся під сорочкою. Хотів було Веклюк зайти у кімнату, але тут згадав притчу про внутрішній голос.

“А коли спробувати? Де вже моє не пропадало? — подумав байдуже. — Тим більше у рік активного сонця яких тільки чудес не буває”.

Отже, внутрішній голос. Щоб його почути, треба зосередитись, увійти в себе, і чекати, коли він до тебе промовить. Веклюк приперся до одвірка, підняв голову, заплющив очі і почав увіходити в себе. Але на які внутрішні глибини не опускався, йому було так лихо від “мерзавчиків”, що тепер не те що внутрішнього, але й власного, Богом дарованого голосу, не міг би видобути. Він хотів уже розплющити очі, коли раптом змигнуло число “37". А далі числа помчались, як на світловому табло: “42”, “28", “33", “11", “6". І хоч Веклюк був тугуватий на пам’ять, всі числа розпеченим залізом втаврувалися у його мозок. Притьмом відкрив очі, оглянувся навкруги — густа літня ніч повільно стікала із вершин лісу, і на обрії, немов тоненький кусень хліба, ледь помітно просвічувався схід. Легенький вітер тихо будив у кронах дерев птаство, і воно дзвінкоголосо дякувало.

Для певності, що це не сниться, Веклюк ущипнув себе за ніс. Однак болю майже не відчував. Тоді впився зубами у руку. На цей раз ефект виявився більшим, аніж сподівався.

— Круці фікс, гер гот! — влетів із войовничим вигуком у кімнату.

Хлопці посхоплювались і запухлими очима очманіло втупилися в майстра.

— Підказав, підказав внутрішній голос! Знаю всі числа! — репетував, як навіжений, Веклюк.

Тут же вийняв із кишені картку “Спортлото” і під один подих заповнив.

Того ж дня довірений клієнт вкинув у місті частину “Б” в скриньку.

По недовгому часі Прирічне облетіла вістка: Андрій Веклюк виграв у “Спортлото” п’ять тисяч.

…Веселий травневий ранок п’янкими запахами трав вливався через вікно у кімнату. У саду навперебій галасували птахи, з листя після нічної грози лунко скапували тучні роси, а Веклюку здавалося, що то з пташиних дзьобів дзвінко падають на землю краплини їх невиспіваних голосів.

По радіо щойно почалась програма “Від суботи до суботи”. Веклюк струсив з очей рештки сонливості, метеликом спурхнув з ліжка і підійшов до вікна. Крізь зелені просвітки саду на нього добрими очима дивилася гора Меланя. Приголублена-приласкана сонцем, гора світилася таким спокоєм, ніжністю і мудрістю, що виділося — так і зронить людським голосом:

— Доброго здоров’ячка, шановний!

“Добре, добре, коби завжди таке, круці фікс”, — сам до себе мовив Андрій і потягнувся.

Господи, щастя яке, краса! Та ще й субота! Для кого як, а для нього найсвітліша днина у тижні. Якщо й видумали мудрі голови якусь там ріку часу, то субота — її берег. Спи скільки завгодно, займайся, чим душа жадає, чимчикуй, куди хочеш, бо знаєш — попереду ще один вихідний. Ет, неділя це вже не той спокій. Голова починає сохнути із самого ранку, під серцем млоїть, що узавтра чекають на тебе нові труди, що якби ото скоріш перескочити ріку часу, котра зветься тижнем. З неділі на понеділок і сон полишений задоволення. Очі і вуха всю ніч висять на шибці: чи не світає, а чи не чути ще вдалині електрички. Тут і починається стрімка, з підступними і небезпечними крутілями течія ріки часу.

“Круці фікс, гер гот! — посміхається про себе Андрій. — Ну й голови, не голови, а казанища мудрості! Додуматись тільки треба: “ріка часу”. У світі стільки премудростей, що, приміром, йому — простій трудящій людині — треба, певне, тисячу літ прожити, аби хоч якусь їх частку збагнути. Приїжджав нещодавно на лісодільницю поет — середніх літ, повний, довговолосий, вуса чорною підковою. Приїхав — йому щирі обійми. Він же не як прості люди, а віршами говорить. Але цей почав читати ресеміненції… чи ремінісенції. Господи, і не вимовиш того слова. Прочитав, а його трудяги ні слова не второпали, однак задля годиться з всерозуміючим виглядом довго аплодували. Прощаючись, поет подарував свою книжку “Століття мого серця”. Ось тобі і назвав, а ти вдумуйся, мудруй. Тут з хвилини на хвилину чекаеш, аби твоє бідне серце, замучене “мерзавчиками”, хоча б до пенсії додибало, а він про століття. Круці фікс, та й годі”.

З цими філософськими думками Веклюк помився, поснідав і засів за “Спортлото”.

Щаслива карта різко вплинула на долю Веклюка. Андрій назавжди кинув пити і тепер жодний добродій не міг купити його “мерзавчиком”. Більше того, він так зненавидів п’яниць, що тільки почує від когось “мерзавський дух”, ладен у ложці води втопити. Навіть трохи підпилий для нього тепер гірше державного злочинця. Сам же, коли б воля, вивергав би із себе в одну мить всіх “мерзавчиків”, страчених за життя в горлянці.

Кожної суботи Веклюк зачиняється у своїй кімнаті, розкладає чисті картки і, прислуховуючись до внутрішнього голосу, заповнює клітки, з нетерпінням чекаючи результатів попереднього тиражу. Опісля пам’ятної ночі, щоправда, внутрішній голос, либонь, задрімав, бо жодне число, підказане ним, не виявилось щасливим. Однак нинішні передчуття — такий прекрасний ранок, нечуваний спів птахів, добрі очі гори Мелані — налаштовували Веклюка на приємну несподіванку.

Він заплющив очі, зосередився і почав повільно заглиблюватися в себе. Довгий час у голові плив суцільний морок без надії на жодний просвіток. Веклюк хотів було уже виходити із себе на грішну землю, коли на темному овиді спалахнула цифра “3” і… гримнуло дверима — повернулась із ферми жінка.

— О круці фікс, гер гот!!! Аби тобою так гримали чорти від землі до небес!!! — заревів несамовито Веклюк і метнувся у сіни за дружиною.

Однак та вчасно замкнула двері своєї кімнати.

Веклюк впав перед порогом на коліна, відчайно простогнав:

— О Господи великий і праведний, де ти! Благаю, скарай цю нечисть, або мене забери!

— Забере вас, Кіряша, і без вашої молитви, забере, — спокійно відповіла за дверима жінка.

Все! Зв’язок із внутрішнім голосом втрачено. Веклюк зайшов у кімнату, впав, розбитий, у крісло і тяжко застогнав. У цей час жінка включила у своїй половині старий програвач і поставила платівку, яку Андрій ненавидів гірше Гафи, — так величали дружину.

Вчера ты мне сказала, Что позвонишь сегодня, Но не сказала…

Тут звукова доріжка на платівці давно стерлася, і співак разів зо двадцять хриплим голосом повторював одне й те ж: “Но не сказала, но не сказала…” — і раптом перестрибував:

Но я не понимаю, Зачем ты так сердита! Ну перестань сердиться И позвони скорей…

Ці катування починалися кожної суботи, як тільки Веклюк налаштовувався на зустріч із внутрішнім голосом. Дружина прекрасно відала, наскільки обридла йому легковажна пісенька, і робила це, аби дошкулити. Він ладен був у такі хвилини терпіти неймовірні муки, щоб лишень не чути осоружних: “Но не сказала, но не сказала, но не сказала…”. Веклюкові здавалося, що це ним вертить на програвачеві і гостра голка повільно, колами вкручується, влізає у його мозок.

— Перестань, чуєш, перестань, круці фікс, бо спалю в’єдно із твоїм гавкалом, гер гот! — божеволіючи, крикнув у сіни.

Пісенька на мить стихла, почулося задоволене хіхікання Гафи. А відтак, по хвильці, знову:

Вчера ты мне сказала… …Но не сказала, но не сказала…

Веклюк притьмом вибіг у сад, занурився у найглухішу місцину, сів під деревом, затулив вуха і, аби угамуватись, спробував думати, згадувати щось приємне.

Гафа, відчувши, що чоловіка змило із хати, вимкнула програвач. Андрієві стало аж легше дихати. Якийсь час бездумно дивився у крону яблуні, затим знову почав налагоджувати зв’язок із внутрішнім голосом. Або від того, що перенервував, або від внутрішньої напруги, голос назавжди умовк. У голові весь час миготіла трійка. Вона стрибала з одного ока в друге, потому безугавно вертілася, видовжувалася до неймовірних розмірів і застигала. Цифра починала діяти Веклюкові на нерви. Йому стало здаватися, що трійка — жива істота: він помітив хитрі очі, лукаву і підступну, як у Гафи, посмішку і велетенські крила. Ось цифра помалу знялася, замиготіла перед обличчям і почала набридливо осиним голосом зумкотіти, а далі всілася прямо на ніс. Веклюк з переляку ляснув себе щосили по обличчю — видіння зникло з очей. І тут завмер — через хвилину по радіо мали оголошувати результати попереднього тиражу “Спортлото”. Схопився з місця, і, обдираючи між кущами малини руки, лице, стрімголов кинувся до хати. На щастя, програма вістей затягнулася, і встиг. Прудко вихопив з шухляди картки і вухом прилип до радіо, вірніше, розчинився всім єством у ньому. Перший тираж суботнього “Спортлото” не приніс очікуваної радості — кожне число, підказане внутрішнім голосом, виявилося невірним. Не збіглися числа і в другій картці, але тут Веклюк насторожився.

“11”, “32”, “6”, “21”, “4”. Круці фікс, ці ж числа йому знайомі. Він записував їх минулої суботи… Але, де, де?! Розгублений, переляканий погляд почав шалено бігати по стінах, по речах.

Справа в тім, що Веклюк, закресливши у картці числа, підказані внутрішнім голосом, писав ще й нові варіанти — заради інтересу. Однак заповнював не картки, а малював де випаде: на столі, стінах, шафі, підвіконнях. І ось тепер Веклюк відчайдушно почав бігати по кімнаті, шукаючи записані злощасні числа. І тут погляд упав на табуретку: з неї спокійно і мило посміхалися щойно названі числа.

— Круці фікс, стійте, стійте!!! — перестрашено закричав до дикторів радіо. — Я теж виграв, чуєте, я вгадав, онде, дивіться! О гер гот!

Андрій схопив табуретку, підніс до приймача і почав трясти нею.

— Ви, видите, я вгадав теж!

Однак диктори уже оголошували музичну паузу.

— Так пождіть лишень! — у відчаї заголосив Веклюк. — Гляньте лише осьдечки! — махав і далі перед приймачем табуреткою.

Диктори умовкли. Веклюкові здалося, що вони почули його, і вмить просвітлів. Але тут залунав бадьорий марш.

— А грім би вас побив, круці фікс! — Веклюк з усього розмаху гепнув табуреткою по приймачу.

Почувся оглушливий тріск, кімнату заповнило ядучим димом, і бадьорий марш умовк.

Гафа, почувши неладне в чоловіковій половині, хутко включила програвач, і полинуло знайоме:

Вчера ты мне сказала, Что позвонишь сегодня, Но не сказала…

Веклюк впав у крісло і безпомічно, немов дитина, заплакав.

Безсмертна поема про Кедвешку, або ж Нове хрещення вогнем

Таких трав, як вродили у літо активного сонця, Павло Гаракаль — хоч п’ятий десяток чоловікові назичила зозуля — не пам’ятав. Тучні, високорослі, міцно налиті зеленою кров’ю, хай їм буде нівроку, слалися перед його зором від пониззя лісу аж до пагорбів, що невеликою черідкою рудих корів мирно брели собі від села до старих і мудрих прирічанських обріїв. Щойно із-за гори Мелані вигулькнуло краєчком ока сонце, і роси — діамантовими сережками звисали із тугих стебел — замерехтіли, трави одразу стріпонулись від сну, повеселішали і помалу розговорились… Хай їм красна доля — як живі. Просто жаль стинати. Але, як кажуть: “Коси, косо, доки роси”. І Павло, сплюнувши на долоні, взявся за косу і повів її легко й чинно перед собою, як легінь у танець молодицю. А та заспівала дзвінко, злітала перед Гаракалем — тільки встигай очима ловити. Що там не говорити, але рука на косу у Павла була чи не найлегшою у всьому Прирічному. І мало хто брався йти поперед нього — на п’яти наступає і жене косаря, доки чоловікові дихання стачить.

Під обід за Павлом уже бігло кілька валків — кожен на добрий кілометр. Дотягнувши за собою на вершок черговий покіс, встромив косу в землю, відтак сів, зняв капелюха, витер спітнілу лисину і смачно зітхнув. Господи, краса яка! Сонце, як душа доброго чоловіка, щедре на тепло. Очманіло пахнуть у валках прив’ялі трави. Між ними за безцінь продають свою музику цвіркуни. Навколишні овиди оповило молоденьке літнє марево. З одного боку лукаво підморгує у ярузі потік, а з другого, поважно, мов квочка, розсілося у долині село. А ти, хвалити щасливу днину, сидиш собі на одному з пагорбів, як кум королю, і радій, намиловуйся благодаттю. І раптом Гаракаль стрепенувся, відтак весь напружився, і серце гадюкою обвив полохливий холодок: над вулицею, приблизно у тому місці, де знаходилось його обійстя, потягся стовп диму. Спершу якийсь безбарвний, лінивий, а далі його раптом підкинув, підхопив чорний, густий і повалив уже сердито, напористо… Щось недобре йойкнуло у грудях… Забувши про косу, пересилюючи зрадливе тремтіння у колінах, Гаракаль зірвався з місця, і, перелітаючи через валки, помчав у село…

…У цей час Федірцан, що поспіль із сторожуванням в колгоспі займав посаду чергового пожежника, лежав в сторожці на тапчані і хропів. Каска, яку не знімав із себе під час служби ні на хвильку, муляла шию, і дідові снили не вельми веселі сни, ніби Ракетник — начальник пожежної охорони колгоспу — накинув на нього зашморг і тягне на палаючу дзвіницю. Нині саме рік минав, як та згоріла дотла. Федірцан впирається, повзе на колінах, благаючи помилування, але Ракетник нещадний… Хто зна, можливо, начальникові і вдалось би витягнути шановного пожежника на вогненну будівлю, але тут сон обпік різкий телефонний дзвінок. Дідом пересмикнуло. Поправив на голові каску і підняв трубку.

— Аллєй, аллєй, слухам вас, — поважно промовив Федірцан.

— У Павла Гаракаля горить стайня! — ледь не розірвав трубку розпачливий жіночий голос. — На поміч!

Федірцан турботливо почухав потилицю і ні в цих, ні в тих випалив:

— Скажте, най мало пожде, бо в нас тепер нема начальника. Та ще піду поникаю, чи машина у дворі.

— Люди, майте совість! — залунав ще тривожніше голос.

Але пожежник Федірцан не дослухав. Кинув трубку і почвалав із будки.

Пожежна машина таки справді стояла біля навісу і нагадувала здиблену й ошкірену кобилу: під задраним доверху капотом бракувало двигуна, а на місці передніх коліс — дерев’яні підставки. Двигун Петро Лукачина кілька днів тому поставив на свій самоскид, а колеса зняв Федір Іванчов і помчав в одну із східних областей за соломою.

— То що я маю тепер діяти? — розвів подивовано руки Федірцан. — Бігти за Петром, аби ставив спішно движок, а Федір колеса. Ґм… ще такого й не було.

І тут у двір влетів на велосипеді Ракетник.

До семена Убийвовка, начальника пожежної команди, це прізвисько прилипло в силу тих обставин, що в колгоспі займав чотири платні посади і сім громадських. Цілими днями він гасав на велосипеді з одного кінця господарства в інший і… нічого не робив.

— Ви яку Марію-Терезію у небесах ворон пасете! — закричав несамовито Ракетник на старого Федірцана. — Хіба не чули-сьте, що у Павла Гаракаля стайня горить?

— То що, я хіба палицею піду гасити? — стенув зніяковіло плечима Федірцан. — Та й палив його уже покійний Грім і великої біди не сталося, — додав ніби між іншим.

— А то що! — метнув рукою Ракетник на допотопну пожежну каланчу.

— То хіба сам впряжуся у неї, — мирно відказав Федірцан.

Тут наспів і шофер пожежної Андрій Моркляник — хлопець флегматичний, вайлуватий, схожий на клоуна.

— Он, най він і допровадить цю машинерію, — порадив Федірцан.

— Коней, коней сюди! — скомандував Ракетник.

А оскільки цієї прадавньої тяглової сили на фермі не виявилося, то в каланчу кмітливі пожежні впрягли волів і, бемкаючи у старий дзвінок, погналися помаленьку на пожежу.

Наколи дісталися обійстя Гаракаля, у дворі, на місці хліва, сумно дотлівали головешки.

Сам господар стояв на колінах перед згарищем і, схопившись за голову, волав на все село:

— Кедвешко моя, Кедвешко!..

Кедвешка була біллю і радістю, гордістю і загалом усім смислом Павлового життя. Невеличка, міцна, руда, з білими плямами корівчина накликала на себе завидки майже всього Прирічного. Непоказиста на вигляд, вона наділяла щодня Гаракалеву сім’ю чотирма відрами смачного і жирного молока. Сельчани записувались на чергу до Павла кількома роками наперед, аби мати щастя привести у своє обійстя приплід від Кедвешки. І ось тепер корівчина загинула у вогні.

Коли Павло прибіг із косовиці, годі було вже щось порятувати. Хлів, випадково підпалений власними дітьми, уже завалювався. Четверо дужих чоловіків ледь утримали Гаракаля, аби не пірнув у полум’я.

Не було меж чоловіковому горю. Він то волав перед згарищем, то плакав, як дитина. Мужні пожежники спостерігали цю картину і винувато переглядалися. І тут нечистий напоумив старого Федірцана бемкнути в калатало.

Гаракаль одразу притих, обернувся від згарища, червоними від сліз очима глянув на вулицю і, завбачивши біля двору пожежну команду, божевільно замотав головою і схопився за кіл.

— Тепер тільки чорт вас приніс?! — закричав страшно і кинувся на пожежників.

На це трійця, забувши про каланчу і воли, кинулась врозтіч.

Першим дав ногам знати Ракетник. Перепілкою злетів із каланчі та й з надракетною швидкістю полетів понад річкою у бік лісу. Наскільки флегматичним і вайлуватим не був Андрій Моркляник, однак і той не набагато відставав від начальника. Спокуту всіх гріхів прийняв на себе бідний Федірцан. Старому, можливо, і пощастило б, але по дорозі загубив свою нерозлучну пожежну каску. Вернувся за нею, тільки зігнувся, аби підняти — страшний удар межи плечі звалив його на землю. Федірцан відчув, як тріснули старечі ребра, після другого частунку світ померк в очах, і йому привидівся нинішній сон: обв’язаного, безпомічного його, бідолаху, тягнуть на палаючу дзвіницю, і вже ніяка сила не порятує.

…Через кілька днів районне начальство розглядало справу прирічанських пожежників. Роботяги усіма земними й неземними силами клялись у своїй невинуватості і всю відповідальність переадресували на рік активного сонця. Більше того — виявилось, що й самі стали жертвами пожежі. І як незаперечний доказ, притягли з дому на носилках в’язаного-перев’язаного Федірцана. Ракетник гаряче доводив, що у наш час порядні пожежні команди літають на вертольотах, а в їх розпорядженні всього-на-всього стара потрепана лайба.

— А може, у ваше розпорядження виписати космічний корабель? — запитав без тіні лукавства один із перевіряючих.

Тут вся трійця призадумалась.

— А майже, не треба, бо то є, скажу вам, дуже складна машинерія, — висловив загальну думку старий Федірцан, лежачи нерухомо на носилках.

Коротше, вся прирічанська пожежна команда була суворо покарана.

Однак Гаракалеві від того легше не стало. Куди не йде, до чого б руки не доклав, про що б не думав, а в серці болючими сльозами сумні очі Кедвешки. За якийсь тиждень Павло схуд, знидів…

І тут його осяйнуло: а що коли написати про пожежників-мудрагелів до газети фейлетона. Смисл слова “фейлетон” Павло, звісно, не тямив, але в його уяві воно асоціювалось із чимось гірким, пекучим, всевладним. Приміром, минулого року в обласній газеті було видруковано фейлетон про те, як один з бригадирів прирічанського колгоспу ухитрився згноїти майже весь перший укіс сіна. Подіяло блискуче. Через тиждень бригадира зняли, а його місце посів далекий родич Гаракаля. Відтоді слово “фейлетон” набуло для Павла магічної сили, яка карала безвідмовно.

Цілу ніч він вертівся, як в’юн у розсолі, обмірковуючи кожне речення, кожну фразу майбутнього допису. Думалось легко, ясно, а водночас зле і з невимовним болем. На ранок своїми потаємними намірами поділився із дружиною.

— Йшов би ліпше бульбу обгортати на сотини, — співчуваюче похитала головою жінка. — Геть пирієм заросла… А від твоїх писульок який уже тепер толк?

— Аг-г-аа! — люто зблиснув очима Павло. — Твої гаденята моє серце спопелили, а тепер ще й ти вогню підливаєш…

— Які мої — такі і твої, — пробувала заперечити якомога спокійніше дружина.

— Мовчи! — рявкнув Гаракаль. — Мовчи! — повторив ще грізніше, стискаючи п’ястуки. — Ти собі вночі хропеш — божа птиця не сяде на хату, а я око не зімкну! Сон мій згорів із Кедвешкою, а тепер до мене вогонь взявся і так мучить, що живим у землю полізу, аби тільки розверглася переді мною. Бодай би так мучило Ракетника і команду його нещасних калік. Я їх провчу! Я їх пекло пошлю гасити, а не збиткуватися над людським горем! — грозив у пустоту Павло й ще більше запалювався.

Налякана чоловіковим вибухом, дружина потихеньку позадкувала із хати, взяла сапу й подалася через сад на сотини.

— А ти йди, йди! — кричав навздогін із порога Гаракаль. — Обгортай свою картоплю, аби лиш не здичавіла з тобою в’єдно, а мені дай спокій!

Відтак зайшов у хату, взяв учнівський зошит, олівець й знеможено сів за стіл. Деякий час віддихувався, а далі непевною рукою вивів на першій сторінці: “Про горе єдного порядочного чоловіка з Прирічного і лайдаків з пожарної команди Ракетника”. Під назвою вже більш каліграфічним почерком дописав: “Фийлетон”. На цьому Гаракаля мовби смачно гупнули по голові. Думки, які так легко і світло плелися Павлові вночі, тепер, завбачивши аркуш паперу, вперлися, як норовисті бики рогами, і ні за яку молитву не хотіли лізти на папір. Гаракаль і сяк і так вертівся на стільці, кілька разів лягав на ліжко, заплющував очі, потім, як дзига, крутився довкола стола, а в голові то безмежна пустота і безгоміння — жодна думка не шелесне, то суцільний хаос, як у божевільному млині — все крутиться, вертиться, лязготить, а просвітку нема. Павло у безсилій люті гепнувся на стілець і втупився бездумним поглядом у чистий зошит. Чипів над столом довго, доки раптом не відчув, як через вікно хтось пильно, вперто дивиться йому у потилицю і паралізує мозок. Гаракаль насилу оглянувся, і десь під серцем зійшов боязкий холодок — через шибки, із нижнього кінця двору, на нього німо зорило і ніби прорікало смолянисто-чорним оком згарище. Гаракаль враз аж зсутулився, потихеньку перетяг стіл у протилежний куток кімнати і знову зосередився. І тут, хоча й із великими потугами, біль Павла почав виливатися на папір. Мало-помалу олівець у руці забігав швидше, думки змилостивилися над чоловіком і вже рясно родилися на папері. Та раптом в обійсті сусіда Веклюка озвалася коса. Павлом аж пересмикнуло.

— Клепав би ти чортам копита, а не косу! — вилаявся спересердя Гаракаль.

Речення, яке щойно розпочав, втупилося, як в залізну стіну, в лінійку зошита і не рушало з місця.

“Дзень, дзень, дзень!” — співала, як на дримбі, коса, а Павлові довбнею по голові: “Тень! Тень! Тень!”.

Гаракаль мав таке відчуття, мовби клепали косу на маківці.

— Якого господа нерви мої толочиш?! — підлітаючи до перелазу, закричав Гаракаль. — Так тобі дуже припекло тепер косу клепати? Що, вже на другий світ спіхуєш — більше часу не буде?

Веклюк випростався і нерозуміюче подивився на Гаракаля.

— А тобі яке діло? — спитав, витягнувши шию.

— А таке моє діло… таке моє діло, бо моє діло! — зірвався на вереск Гаракаль.

В істеричному припадку жодне інше слово не чіплялося Павлові на язик.

— Твоє діло у твоєму газдівстві, — спаленів не на жарт Веклюк, — а в своєму я хоч і голяком навприсядки буду танцювати, пойняв? — підсумував й ще лютіше почав гамселити косу — та аж застогнала.

— У-у-у, сатана, кари на тебе небесної нема! — пригрозив п’ястуком Гаракаль.

Заткнувши наглухо вуха ватою, знову сів за допис.

Десь опісля обідньої пори гнівний і всеспопеляючий “фейлетон” про пожежну команду Ракетника був завершений.

Гаракаль ще раз уважно прочитав написане, і воно не вельми задовольнило. Звичайно, думалося Павлові набагато краще, а як дійшло до паперу — тут тобі смачна дуля під ніс. Виділося, викладе душевний накип на папір — полегшає. Аж ні! Згадає Кедвешку, так защемить — дихання ножем під серцем застряває. І тут його осяйнула ще одна думка: написати до “фийлетону” вірша про Кедвешку. І малюнок додати. Загалом, Павло Гаракаль вважав себе людиною вельми обізнаною в літературі. За молодості він навіть Шевченків “Кобзар” прочитав. Під його враженням сам пробував писати і навіть кілька віршів надіслав до райгазети. Щоправда, відповідь, яка довго барилася, дещо засмутила. Невідомий суддя літератури радив Павлові краще піднімати сільське господарство у рідному колгоспі, аніж свататися до поезії. Делікатний і водночас категоричний тон листа, звичайно, одразу погамував поетичні пристрасті Гаракаля. Однак, тепер вони, як молоде вино, знову зануртували в його розбитій і зраненій душі.

Павло вирвав аркуш паперу, акуратно і бережливо обвів чорним олівцем рамку і намалював Кедвешку. Художній твір теж не дуже потішив, бо корова на малюнку набагато більше нагадувала осла, аніж благородну тварину, проте Павло не відчаювався — недоліки в образотворчому мистецтві мала компенсувати високохудожня поезія. Під копитами корови одразу суворо побігли рядки: “Поема про Кедвешку”. І крапка — на папері і в Павловій голові. Почалися знову ранкові тортури. Дала б їм жаба цицьки тим поетичним словам — якби їх вітром вивіяло із голови. Але тепер Павло уже не чекав натхнення від невидимих таємничих сил. Рішуче встав із-за столу, вийшов з хати і, заклавши руки за спину, почав нетерпеливо з одного кінця в другий міряти двір. У неймовірних душевних муках народжувалися перші рядки, як на Павлів погляд, геніальної поеми, котра мала потрясти, якщо не світ, то бодай село і, звісно, всю пожежну команду Ракетника. “Кедвешко, Кедвешко мила”, — бренькнуло ніжною струною у Павловій свідомості. “Чому ти нас залишила?” — озвалася у відповідь друга струна і глухо замовкла. Павло підняв очі, лагідним поглядом обвів спраглі від спеки гори і повторив:

Кедвешко, Кедвешко мила, Чому ти нас залишила?

“Гарно, мудро, дуже файно, — похвалив себе, — так треба держати і далі”. Однак надалі поетичне джерело, яке так нагально і світло вдарило в Гаракалевому серці, враз схлипнуло, зниділо і намертво замулилося. Що тільки не робив Павло — бігав по двору, чіплявся очима за дерева, квіти, нишпорив благаючим поглядом по траві, сусідських обійстях, піднявшись навшпиньки і витягнувши шию, дослухався до голосів, ловив ачей за кілометр спів птахів, та марно — поетичне джерело оглухло назовсім. Зі злості Павло ладен був розірвати собі груди і по одному вичавлювати з них слова, котрі мерцями лежали в ньому й на гадці не мали прокидатися. Знеможений сів на східці будинку й обхопив голову.

Над горами кипіла юга, міняючись то сизуватими, то голубими кольорами. Сонце світило ліниво, проте парко і німо. Листя на деревах задихалося від спеки і, покручене, безсило висло на гіллі. Із саду вийшла зграйка курей і зажурилась на дощ. Павло раптом підскочив і ледь не закричав на все село:

Кури кажуть “ко-ко-ко”, Плаче твоє молоко.

Все ще не вірячи у своє неспогадане поетичне щастя, Гаракаль повільно, як медові соти, почав обціловувати, обсмоктувати слово за словом.

Кедвешко, Кедвешко мила, Чому ти нас залишила? Кури кажуть “ко-ко-ко”, Плаче твоє молоко.

Павло підняв голову, заплющив повіки і кожен поетичний рядок, кожне слово в його уяві матеріалізувалося ледь не в діаманти чистої води і сяяли, вигравали перед очима, як коштовні камені на бархатній підставці у музейній вітрині. Творча вдача настільки окрилила Гаракаля, облагородила, підняла до незвіданих досі духовних верховин, що попросив навіть від Веклюка вибачення за ранковий інцидент. Потім цілий вечір був ніжний і ласкавий — подібне траплялося дуже рідко — до дружини і дітей, а вночі до самого світання кидався уві сні і час од часу декламував:

Кедвешко, Кедвешко мила, Чому ти нас залишила?..

Вранці, тільки-но пробила дев’ята, Павло був уже в редакції районної газети. Зверхньо глянувши у прийомній на секретарку, діловито запитав:

— Начальник у себе?

— Так, так… Петро Васильович щойно зайшов, — відповіла розгублено літня жінка.

— А ви у якій справі до нього? — пробувала зупинити Павла.

— Конєшно, що не горох молотити. У нас справи ділові, — натиснув на останнє слово Гаракаль і, не дочекавшись відповіді після стуку, увійшов у кабінет.

— Дня вам доброго! — глибоким грудним басом повіншував Павло.

— Добрий день, — проспівав у відповідь тоненьким голосом лисий, щуплявенький чоловік і натягнув масивні окуляри, за якими одразу сховалося все худеньке обличчя. Гаракалеві раптом здалося, що у глибокому кріслі сидить не людина, а величезні окуляри в масивній оправі.

— Ви будете тут за найголовнішого начальника? — поцікавився Павло, підходячи впритул до столу.

— Вгадали. Я редактор.

— Я ось тут вам фийлетона написав і хочу, щоб ви його пропечатали в газеті, — Павло простягнув зошит у голубій обкладинці.

— Цікаво, вельми цікаво.

Павло присів на краєчок скрипучого стільця й почав допитливим селянським оком спостерігати за редактором.

Спершу в окулярах з’явилося не то розчарування, не то подивування, відтак кам’яна незворушність, а далі зблимнула хитра посмішка.

— Цікаво, цікаво… Емоційно, хвилююче, — редактор навіть прицмокнув й погладив себе по лисині. — Однак, на жаль, я тут керую, а не займаюся дописувачами. Для цього у нас відділ листів — перші двері одразу при вході. Марія Степанівна там завідує — симпатична, мила, молода дівчина. До неї зверніться від мого імені, — порадив редактор, тиснучи на прощання мініатюрною п’ятірнею Павлову ручищу.

Дивлячись, з яким поспіхом спроваджують його з кабінету, Павло вперше засумнівався у своїй творчій вдачі, однак не менш впевнено увійшов і у відділ листів.

“Симпатична, мила, молода дівчина” виявилась рудим, дистрофічного вигляду дівчиськом з тонким довгим носом і великими переляканими очима.

— Я вам фийлетона приніс. Начальник сказав, щоби пропечатали його в газеті, — почав поважно, привітавшись, із самого порога Павло і простягнув зшиток.

Дівчина, здалося, ще більше перелякалася, взяла непевними руками зошит і сказала:

— Якщо не спішите, присядьте. Зараз прогляну…

— Тікати нам нікуди, — відповів спокійно Павло, зручно вмощуючись на стільці. — У нас уже не горить… бо нічому, — тикнув зло вказівним пальцем у стелю і знову почав пильно спостерігати за виразом обличчя дівчини.

Воно довго не мінялося. Та чим ближче до кінця, очі дівчини все більше поймалися жахом.

Врешті вона закрила зошит, підвела на Павла повний відчаю погляд і, ледь не стогнучи, промовила:

— Розумієте, товаришу…

— Що, що товаришу?! — Гаракаль весь дався вперед і вмить перетворився у велетенське вухо.

— Ми не можемо надрукувати ваш фейлетон, — ковтаючи слова, тяжко видобувала із себе дівчина. — Перш за все, тому, що це зовсім не фейлетон, а звичайна замітка і написана дуже примітивно…

— Як, як? — перепитав Павло і вмить із велетенського вуха перетворився у залізно сплетений клубок нервів…

— Ну… ну… як Вам пояснити слово “примітивно"? — почала хапатись долонями за повітря дівчина. — Тобто… неграмотно, непрофесійно…

— Ти тільки подиви на неї… — розчаровано запитав сам себе Павло. — Неграмотно?! Слухай, дівчино, коли б я писав грамотно, ти б тепер тут не сиділа, а гребла в полі сіно і піднімала сільське господарство, як мені колись деякі мудрагелі радили! — помахав повчально Гаракаль.

— Спокійно, спокійно, товаришу! — На віях дівчини зблиснули сльози… — Криком уже нічого не повернеш… Я думаю, що вашою справою повинні зайнятись компетентні органи. Ось ви пишете, що відбулися збори. Винних, напевно, суворо наказали, присоромили…

— О-о-о! — щомоці видихнув із себе Павло. — Тих святошів накажеш, а паче Ракетника… О, тому тепер так совісно, як кобилі, коли віз переверне! А його лайдаки як переживають — шкіра їм з лиця лізе!

Тут Павло встав, подався всією могутньою поставою до стола, нахилився до дівчини, скривив злу гримасу і люто просичав…

— Їх палити треба! Живими у вогонь пихнути, аби шкварчали, як барани на вертелях. От що з ними треба робити!

Дівчина сахнулась і закрила очі долонями… Павло похитав головою і знову сів на місце.

— Ми ваш лист обов’язково направимо в область, — сказала, оговтавшись, дівчина. — Заходи будуть вжиті і винні, даю вам слово, суворо покарані. А, пробачте, надрукувати у такому вигляді ніяк не зможемо.

Довго, терпеливо, але таки вмовила. Павло згодився — раз так, хай буде так!

— Але поему, я думаю, можете пропечатати? — запитав і сам же стверджено кивнув головою.

— ?!

Дівчина засовалась на стільці і одразу на очах якось здрібніла.

— Гм… гм… м… — пробувала усміхнутись, — роз-зумієте…

— і затнулась, безпомічно дивлячись на Гаракаля.

— Що розумієте?! — Павло випростав груди і відчув, як у них почав займатися недобрий вогонь. — Я вже, Богу дякувати, п’ятдесят літ все на білому світі розумію, а от таких розумак, як ви, пойняти не можу.

— Будьте ласкаві, спокійно, спокійно! — благала дівчина.

— Давайте ми разом з вами поміркуємо — тільки не нервуйте. Ось послухайте!

Кедвешко, Кедвешко мила, Чому ти нас залишила?

Дівчина прочитала з такою нудною інтонацією, що Павлові аж в роті загірчило. Ледь стлумив себе, аби не сплюнути з відрази.

— Це з напівбідою ще могло б жити, — продовжувала, — але до чого тут: “Кури кажуть “ко-ко-ко”?

Павло втупився очима в довгий ніс працівниці редакції й подумав: “Гм-м, справді, який чорт тут курей приніс… Виздихали би ті кури до лаби, от повернуся додому й виріжу їх до одної, дурниця якась…” Однак Гаракаль був би не Гаракалем — людиною впертою, настійною — і порішив боронитися до останнього слова.

— Як при чім кури? — підняв брови. — Кури що — не тварь божа? Ви яйця не їсте? А смачну, масненьку курячу поливку у помийне відро виливаєте? Так? — напитував, пересмикуючи плечима.

— Та я ж не про це! — ледь не зриваючись на істеричний крик, піднялася дівчина.

Наскільки була сумирною, добросердечною, проте осляча впертість Павла почала її виводити із себе.

— Я питаю, при чім тут кури до вашої Кедвешки?

— А може, вони були подружками, жити не могли нарізно, — відрубав одразу безапеляційно Павло.

— О Господи! — простогнала у відчаї дівчина й звела молитовно руки. — Ну, а поясніть мені, як розуміти: “Плаче твоє молоко”. Як молоко може плакати?

— А чому плаче моя душа? — спитав Павло.

Спитав уже не із злістю, як перед цим, а якось тихо, безпорадно і відчув: болючий клубень уперся під адамовим яблуком і давить до сліз, нестерпно давить.

— Чому пройшло стільки часу, а моя душа плаче. Ось ви така розумна, а поясніть мені, простому селянинові, як може плакати людська душа? — І, не дочікуючись відповіді, згріб п’ятірнею зі столу голубий зошит, зібгав його, сунув у кишеню і попрямував до дверей.

Вийшов із редакції, призупинився на східцях, сумно глянув на свої підтоптані черевики й тихо, наче прощаючись із чимось світлим, дорогим, прошепотів:

Кедвешко, Кедвешко мила, Чому ти нас залишила? Кури кажуть "ко-ко-ко”, Плаче твоє молоко.

Ні в тин, ні в ворота, або ж Гік я був штрамак бетяр…

Активність сонця, його руйнівна дія на людську психіку і світові проблеми не вплинула тільки на двох, умудрених життям прирічанців — Петра Федірцана, коли не брати до уваги травми, завдані Павлом Гаракалем, і Семена Гаракаля — батька Павла. Якщо вірити словам, то за їх чіпкої аналітичної пам’яті на Землі творилися далеко більші чудеса. Отже, жодна трагедія чи прикра вістка, спонукана діяльністю активного сонця у Прирічному і за його межами, не змогла викликати згубних емоцій у душах двох стійких прирічанців.

Вийде, скажімо, Федірцан спозаранку до воріт, а навпроти, через вулицю, спершись на хвіртку, його піджидає у своєму дворі старий Гаракаль. Сполоскане у ранкових росах, ніжиться — світить над горою Меланею красне сонце. Опісля вчорашнього дощу купаються у теплих калюжах, пищать, як діти, навіжені горобці; парує, дихає на повні груди земля; міняться, співають голосистими барвами у городах квіти. Днина вродилась така лагідна, чемна, що хоч серце нею зігрівай.

Федірцан і Гаракаль довго лупають один на одного очима. Врешті-решт Федірцан із глибоким роздумом добуває із себе, дивлячись на мокрих від купання горобців:

— Коли я малий був, акхи, то завжди боявся калюж. Виділося мені, там так глибоко, що думав, коли ступлю у воду, полечу аж на дно небес, акхи…

— Гік я був штрамак бетяр, то прийшла ми картка рокувать на таліянський фронт. Сижу у декунку, а над копонюв лемпердіви фуркають, а мені серце у лаби так і скочить… — розважливо перегортає спогади Гаракаль.

Аби не завдавати читачам клопоту порпатися у словниках української, російської та ще й десятка іноземних мов, автор одразу перекладе мудру річ Гаракаля на більш доступний говір і буде цього дотримуватись надалі, оскільки мова Семена близька, очевидно, до одного з діалектів південно-північних марсіян. Отже, Гаракаль сказав:

— Коли я був молодим хлопцем, мене призвали на італійський фронт. Сиджу там в окопі, а над головою шугають літаки. Такий мене страх пойняв, що серце аж в п’яти ховалося.

Знайти зв’язок між калюжами Федірцанового дитинства і окопами на італійському фронті у першій світовій війні, де Гаракалево серце стрибало у п’яти, певно, не візьметься жоден філософ. Річ у тім, що всяка розмова двох шанованих прирічанців позбавлена будь-якої послідовності, логіки. Починаючи гутірку, Федірцан і Гаракаль намагаються якомога більше вразити один одного розповідями про незвичні історії у своєму житті. При цьому Петро ніколи не слухає Семена і в той час, коли останній говорить, Федірцан уже ловить думку, чим би ошелешити Гаракаля надалі, і навпаки. Отож, розмова продовжується…

— А я був на тому тижні по великому блату на прийомі у дохтура, — веде далі мову Федірцан, не зреагувавши емоційним порухом щодо переживання Гаракаля “на таліянському фронті”. — Обдивився мене він та й щось пише. А я кажу: “Дохторе, як моє серце?” — акхи. А він говорить: “Нічого, Петре Михайловичу, я вам чесно гарантую, що проживете аж до самої смерті”, — акхи. От мудрий чоловік, аби йому Біг дав здоров’ячка, — одразу мене заспокоїв, акхи.

— А мене моя Ластовка питає, — тим часом підкручує вуса Гаракаль, — так от питає: “Симку, скільки би ти прожив без води?” А я кажу: “Все життя, моя Ластовко, коли би ти мені замість води вино і пиво подавала”.

Тут Гаракаль смачно затягнувся сміхом. На якийсь час сусіди вмовкають і знову лупають один на одного очима. Відтак Петро протирає обличчя, струшує головою, немов щойно виринув з ополонки, і кричить:

— Добрий ранок, Симку, ви вже встали, акхи!

— Угу! Дякую за цікавість!

— Видати, ви красно спали, що вже прокинулися, акхи, — задоволено відповідає Федірцан.

І діалог знову входить у розпочате русло.

— Недавно моя Меланя, — вмощуючись зручніше на воротах, теревенить Федірцан, — погнівалась і спересердя вилила мені на голову миску борщу. Я помився, обтерся і кажу: “Меланю, коли є Господь на небесі і видить своїм праведним оком мої муки на землі, по смерті мене неодмінно візьме у рай, а тебе пожене у пекло смолу кип’ятити”. — “Ой, йой-йой, не будь такий розумний, — перелякалася Меланя, — всі ми, неборе, з одного тіста випечені”. А я кажу: “Свята правда, Меланю, з одного тіста, тільки по-різному випечені, акхи”.

— Коли я в молодості сватався до моєї Ластовки, — не важить ні на рай, ні на пекло Гаракаль, — вона запручалася і каже: “Не піду, няню, за Семена. Він для мене уже старий”. А покійний тесть як розсердиться і закричить: “Не мели дурниць. Старий для тебе?! Ти ж його варити в поливці не будеш”.

Тут на хвильку зоставимо Федірцана та Гаракаля при їх розмові і внесемо ясність до непересічної особи, теж вельмишанованої прирічанки Ластовки — дружини Семена.

Справжнє її ім’я від роду Олена, а Ластовка — ніжне ймення, дароване коханим чоловіком Семеном. І хоч, як згадав Гаракаль, Олена йшла заміж за нього не з вельми відкритими обіймами, згодом виявилось, що подібна пара сходиться у Прирічному, певне, раз у тисячоліття. Мало сказати, що жили вони в мирі в злагоді. Такий спокій, непоквапливість, розсудливість і повагу один до одного у сім’ї шукати за межами Прирічного — надаремні потуги.

Приміром, якщо нині Семен зранку прорікне, що буде, мабуть, погода мінятися, то будьте упевні, що узавтра в обід Ластовка йому неодмінно відповість:

— Правду маєш, Гаракальчику, бо й мене щось кістки ломлять…

І знову доведеться кілька днів чекати, доки Гаракаль прорікне щось не вельми буденне, а Ластовка йому через добу відповість.

Коли мова заходить про вірність коханню і слову, лопухівці, заньківці, волячівці, вонігівці неодмінно почнуть вам розповідати почерпнуті, безперечно, із літературних джерел притчі про те, як буцімто дівчину розлучили із коханим і віддали за нелюба, а вона взяла та й стрибнула зі скелі або втопилася, і таке інше. Прирічанці на цей випадок мають власну історію.

Якось серед зими поїхав Гаракаль у гості до свого брата аж на п’яте село. Цілий день гуляли, веселились, а під вечір, наколи прийшов час прощатись, знялася хуртовина. Як бути? Гріх собаку на двір вигнати, а не чоловіка пустити в далеку дорогу. Ледве умовила невістка залишитися Гаракаля ночувати. Постелила Семену у сусідній кімнаті.

Серед ночі, відчувши щось неладне, пішла жінка подивитись, як спить Гаракаль, а за ним і слід пропав. Перелякана, розбудила чоловіка. Кинулись у пошуки — Семена ніде немає. І вже до ранку очей обоє не склепили. Сидять і журяться. Коли під обід являється засніжений Гаракаль.

— Куди пропав? — кинувся сердито брат.

— Ходив у Прирічне, аби сказати моїй Ластовці, що буду у вас ночувати.

Єдину ваду мала у житті Ластовка — до старості не навчилась рахувати і розпізнавати гроші.

Якось Гаракаль занеміг і відправив Ластовку продавати корову на базар, наказавши не продешевити: 500 карбованців — і квит. Ярмарок випав на неділю. Покупців зібралось чимало. І всі приглядаються до Ластовчиної корови — худобина породиста, вгодована.

— Скільки просите, жінко? — питають покупці.

— Скільки не шкода? — у відповідь.

— Шістсот!

— Ні! — твердо відрубує Ластовка.

— Шістсот п’ятдесят!

— Ні!

— Ну, сімсот і не більше!

— Ні!

Можливо, торги того дня і не закінчились би, коли б якомусь покупцю не спало на гадку спитати, яку ціну править Ластовка.

— П’ятсот рублів і не менше! — сказала твердо Ластовка. — Нема дурних!

Вдома Гаракаль перелічив гроші і залишився задоволений.

— Хотіли мене ошукати, — мовила між іншим Ластовка.

— Ти ж у мене розумна, не даш своєму пропасти, — відповів на другий день Семен.

— Дурні вже перевелися, — сказала Ластовка третього дня. — Давали за корову шістсот, шістсот п’ятдесят, а один сімсот тикав, а я тільки стояла на тій ціні, яку ти наказав.

На місці Гаракаля котрийсь чоловік з глузду з’їхав би, жінку світ за очі погнав. Але Семен трохи пожурився і четвертого дня в обід мовив ласкаво жінці:

— Аби лиш ти здорова була, моя Ластовко. Добре, що менше за корівчину не дали…

Але повернемося на прирічанську вулицю, де продовжують ранкову бесіду Федірцан і Гаракаль.

— Коли мій Павло ще ходив до школи, зайшов одного разу до мене учитель та й каже: “Семене, я чув, що ви дуже часто побиваєте свого сина”, — мовить, посміхаючись, Гаракаль.

— “Що ви, пане учителю, — говорю я, — спаси Біг. Це буває тільки тоді, коли боронюся від нього”.

— А мене, акхи, — плете своє Федірцан, — у першу брачну ніч обняла кріпко Меланя та й питає так любо, тихо, акхи: “Петре милий, чого ти бажаєш у цю мить найбільше у світі?” А я зажмурив солодко від її поцілунку очі та й кажу, акхи…: “Кип’яченого вина із перцем та й свіжого сала із часником”, акхи.

Гаракаль теж не дає собі на п’яту наступити.

— А мене, пам’ятаю, в молодості покійний тесть питає: “Семене, що ти думаєш, коли бачиш перед собою молоду, красиву жінку?” А я відповідаю: “Чи немає десь поблизу моєї Ластовки?” Ги-ги-ги!

— А я ще ніколи в житті не приходив до хати п’яний, акхи, — ні з того ні з цього зізнається Федірцан.

— Маєте правду, Петре, бо і я так само — коли нап’юся, завжди сплю у хліві.

У цей час неподалік двох вельмишановних прирічанців, біля самого магазину, зупиняється автобус. Відчиняються двері — з салону повільно виходить Вариводиха. Прощається з водієм і, перехилюючи дебелою поставою з боку на бік, тяжко іде вулицею.

— Абисьте мали здоров’ячко, Поланьо дорога, — знімає у поштивому поклоні капелюха Федірцан, — давненько я вас не бачив, акхи. Звідки йдете?

— Е, дайте покій, з лікарні приїхала, з операції.

— А нащо вас оперували, дорога? — хутко цікавиться Гаракаль.

— А, неборята, я ніц не знаю, бо була під наркозом і спала, як вбита.

— А я раз прийшов до дохтура і кажу, акхи, — мовить у задумі Федірцан, — “Дохтуре, щось зробіть — у мене безсонниця. Цілу божу ніч кручуся і кручуся, а заснути не можу”. — “А ви вночі не крутіться, а спіть”, — каже мені дохтур, акхи.

— А як себе почуваєте, дорога Поланько? — питає Гаракаль, не звертаючи уваги на Федірцанове безсоння.

— Дякую за звідання, добре. Тільки дохтур заборонив мені їсти м’ясне, мучне, не дай бог паленки на язик взяти…

— А ви понесіть дохтуру одне з пацят від вашої Дульсінеї, то все дозволить, акхи, — радить мудро Федірцан.

— Такі, такі то дохтури, — вперше за весь ранок підтримує розмову Федірцана Гаракаль. — Мій покійний тесть в молодості після бійки з лопухівцями приходить з ножем під лопаткою до одного та й каже: “Дохтуре, витягніть мені ножа із плечей”. А той: “Ви спізнилися на десять хвилин — час мого прийому закінчився”. Тесть падає на коліна: “Пане дохтуре, завтра свята неділя, як я буду ходити з ножем”. Дохтур затявся і лиш стоїть на своїм — година прийому закінчилася. А тесть повзає накарачки і просить, і просить. Тут дохтурові надоїло, витяг тестеві ніж і встромив у око: “Я вам казав, що мій прийом уже закінчився. Тепер скоро біжіть до очного, він на годину довше працює, як я”.

— Ой так красно брешете, Семене, як би вам написав, мали-бисьте здоров’я, акхи, — догідливо усміхається Федірцан і звертається до Вариводихи.

— То кажете, Поланю, що не можете їсти ні м’яса, ні мучного. І випити вам шкодить?

— Ніц не можна, — хитає журливо головою Вариводиха.

— Ну тоді, Поланько, обов’язково заходьте до нас в гості, акхи, — щиро запрошує Федірцан.

Вариводиха чемно дякує за запросини і дибає помалу додому.

…Сонце вже піднялось над горою Меланею на добрі дві жердини і починає припікати.

Прирічанці знімають капелюхи, обтирають спітнілі чола і, вичерпавши інформацію, запрограмовану на день нинішній, знову добрі півгодини витрішкувато пасуть очима один одного.

— Семене, акхи, — раптом спохвачується Федірцан, — балакаємо з вами, балакаємо, а я все забуду вас спитати, чи ви вже встали, акхи!

— Видати, встав. Але почекайте ще — піду Ластовку зазвідати, чи вона мене вже розбудила.

І вельмишановні прирічанці розходяться від воріт. Семен йде розшуковувати на город Ластовку, а Федірцан поволі дибає до хліва, всідається на ослоні, насуває на очі капелюха і позіхає. В його солодку дрімоту раз по раз вриваються із саду веселоголосі птахи, із вулиці — щебетлива дітвора, з Ногавичкового обійстя — криклива музика із найновіших записів ансамблю “Боні М”. І над усім так тривожно, ніжно і до болю в серці солодко витає дух прирічанської землі — запахи половіючих пшениць, скошених трав, радісне дихання скупаних нічним дощем садів і виноградників і далека-далека пісня закинутого у небесну безодню жайвора, яка золотою ниткою безугавно стікає з верхів блакитних на сльози Федірцана, що неспогадано вихопились самі по собі.

— Прекрасна ото штука життя, — думає крізь дрімоту Петро Федірцан. — Ось тільки не забути б про це завтра сказати Семенові Гаракалеві.

Частина третя Чардаш гори Мелані, або ж Усі ми з кореня однієї землі

За пoкликoм серця, або ж Ясна пaм'ять блудного дощу

І тільки дощ упізнав подорожнього.

Згорблений, сивий, у благенькій одежині, тяжко дихаючи, чоловік уже півдня тримав свій путь від невеличкої залізничної станції до Прирічного. Без перепочинку, наче пілігрим, минав поля, яруги, переліски… Майже чотири десятки літ не ступали його ноги цими місцями. Відтоді народилось і відійшло не одне покоління дерев, трав, птахів. Перед ним час од часу прудко бігли молоді незнайомі струмки. Ті, котрі тримались в його пам’яті, а він в їх, злягли на спочинок у глибини земні. Невідомо, у які світи, за які обрії далися і старі дороги, що носили пілігрима у молодості.

Чоловік втрачав орієнтацію. Тоді ставав на коліна, тулив вухо до землі і, дослухаючись до ледь чутного дихання ще далекої прирічанської батьківщини, вперто рушав уперед.

Подекуди він перетинав автостради — по них, немов сам час, нестримно мчали машини. Завбачивши на обочині старого, шофери ні-ні та й зупинялись і шанобливо запрошували підвезти. Але пілігрим лише мовчки тикав рукою вдалечінь, сходив з магістралі і брів собі далі через поля ще теплої, щедрої на дари осені.

Натомившись, ставав на коліна, тулив вухо до землі, і серце, яке пам’ятало набагато більше, аніж сам чоловік, вело далі. Врешті на овиді, крізь завісу марева, засвітилося добродушне обличчя гори Мелані. На якусь мить подорожній вражено зупинився і довго ковтав давкий клубок у горлі. Сльози, наздоганяючи одна одну, побігли запалими щоками. Через якийсь час, гамуючи у собі зойк радості, чоловік щосили помчав. Розмахував руками, аби скоріш розігнати марево ранньої осені, що не давало глянути на гору зблизька.

Спітнілий, задиханий, упав біля підніжжя Мелані, наче перед вівтарем, і, ридаючи, цілував гаряче каміння.

— Пам’ятаєш мене?! — питав крізь сльози. — Я знаю, ти не забула, мусиш мене пам’ятати! — волав, дивлячись ледь не божевільними очима на вершину.

Та Меланя — старість не радість — як не силкувалася, ніяк не могла віднайти у пам’яті дивного пілігрима.

— Стара я вже, — мовила, виправдовуючись, гора, — то й пам’ять уже сліпувата стала.

— І ви, трави, не впізнали мене? — спитав з відчаєм, перебираючи неслухняними пальцями билинку за билинкою. — Невже й ви не пам’ятаєте мене? — пильно задивлявся в очі травам, що розкішно знімалися від підніжжя до самого вершка.

— Осінь, чоловіче добрий, — сумно прошелестіли трави, — наша колись чіпка, весняна пам’ять уже прижухла.

— І ви, дерева, не впізнали мене?! — ледь не ридаючи, проказав пілігрим до трьох братів-горіхів, що, роззявивши роти-дупла, спостерігали за незвичною сценою.

Брати здивовано переглянулись. Кожен поспіхом шукав у пам’яті пришельця.

— Ми вже й самі не знаємо, скільки літ живемо, — врешті зітхнув старший брат. — Помалу трухлявіємо, певне, із труховиною і пам’ять про тебе вже висипалась.

— І ти, поточе, не впізнав мене?! — з останньою надією запитав подорожній.

— Знову напасть на мене, — сердито забубнів, ховаючись в очереті, потік. — Не впізнаю! Пам’ять моя спливла за водою. Ось Велика ріка, може, й пам’ятала тебе, але вона давно кудись щезла.

І тільки дощ упізнав подорожнього.

Мешкав в одному із закинутих винних підвалів у череві гори Мелані з часів першої світової війни, тож пам’ятав кожного прирічанця, який народився і жив у селі за його тямки.

А придибав дощ сюди, у Прирічне, десь із рівнини Дунайської разом із Гаракалем, коли той вертався додому з “таліянського фронту”. Поносився на хмарах довкола села, спробував на смак благородної прирічанської землі, чув, як молилися і раділи йому прирічанці — перед цим засуха ледь не з’їла врожай, — то й передумалося блукати далі. Відшукав собі сяке-таке житло у давно закинутому підвалі в горі Мелані, то й жив, не вельми сумуючи, біля безсмертного села: попросять прирічанці благодатної вологи на поля — покличе якусь хмару, осідлає її і почвалає, щедро сіючи по землі соки живлющі, а не згадують — то й так сумління не дуже гризе. А це прирічанцям мед на душу: як-не-як, свій, знайомий дощ. Хіба можуть цим похвалитися лопухівці, вонігівці, волячівці, а заньківці й поготів.

Отже, тільки дощ упізнав подорожнього. Зачувши, як з останньою надією і відчаєм чоловік запитав: “І ти, поточе, не впізнав мене?”, дощ позіхнув і, чухаючи потилицю, вигулькнув із винного підвалу. Довго мружився від яскравого сонця, а потім крикнув молодій пузатій хмарі, що весь час крутилася довкола Мелані.

— Подь лиш, небого, сюди!

Та вмить підлетіла, дощ учепився їй за кострубату гриву, підплив до подорожнього й зігнувся над ним.

— Хай мене шляк трафить! — вигукнув подивано. — Та це ж Іван Сирота! Як же його не пам’ятати?!

І, аби назовсім розвіяти сумніви, дощ нагнувся до землі, теплою п’ятірнею торкнувся посивілої голови чоловіка і ніжно погладив її.

— Добрий, ласкавий доще, ти впізнав мене? — все ще не вірив Сирота.

Ловив у пригоршні радісні краплини. Підносив їх до очей, довго роздивлявся, а відтак, осяяний їх світлом, смакував пошерхлими вустами: дощ тривожно, до болю в серці, пахнув благодаттю прирічанської землі, мудрістю гори Мелані, дитячою беззахисністю трьох братів-горіхів, пам’яттю про Велику ріку і добротою та людяністю безсмертних прирічанців.

А чоловік стояв під дощем із непокритою сивиною, і здавалось йому: з відчуттям прирічанського неба до нього знову навертаються загублені сили, а в грудях пробуджується давно заснуле щастя, і він весь час, немов слова молитви, шепотів:

— Господи, оберни мене на хвилину дощем, хай до останку зіллюся із цими полями, садами, хлібами, краплинами крові увіллюся в кожну травинку, дерево, стебло пшениці, стану диханням усього тут сущого, аби тільки земля і люди впізнали мене!

…І не відав подорожній, що сьогодні у Прирічному згадки про його ім’я і безсмертний подвиг ставали окрасою розмов, які торкалися знаменитої події, опісля якої авторитет прирічанців раз і назавжди твердо піднявся на неприступний рівень вершини гори Мелані.

— А пам’ятаєте, як Іван Сирота ощасливив п’ястуком Бурча у вухо?

— А коли гепнув Сирота Соломончиком у землю, то, перебачаюся красно, половина волячівців розбіглися тільки від того духу, що ніс від мештерових ногавиць…

— Гей, гей, бідний Сирота, певне, уже й кісточки йому у Гамериці зітліли…

Ці і подібні розмови тільки й чулися тепер то з одного, то з другого гурту припараджених прирічанців. Село нині торжествувало — відзначався ювілей переможної битви за гору Меланю. Власне, торжество було неофіційним, і ніхто в районі, а поготів у області, ніяких заходів до цієї знаменної події не розробляв. Хоча, перепрошую, свято в Прирічному йменувалося офіційно і про нього достеменно відали і в районі, і в області. Річ у тім, що останнім часом, віддаючи данину прадавнім традиціям, районні відділи культури почали запроваджувати “День села”. Він мусив співпадати із певною знаменною подією в історії населеного пункту.

Прирічанці, не довго роздумуючи, обрали днем свого села 2 вересня — річницю знаменної битви із вонігівцями, лопухівцями, волячівцями і заньківцями за гору Меланю.

…Аби відзначити свято за всіма законами, сельчани півроку оббивали пороги голови колгоспу Дмитра Лазаря, щоб той виклопотав для ветеранів битви пам’ятні медалі.

— Люди добрі, майте хоч трохи глузду, чого домагаєтесь?! Куди посилаєте?! Дайте спокійно до пенсії дожити! — нітився, сердився, грозив Лазар.

Однак прирічанці не були б прирічанцями, коби не вгризли із каміня хліба, — таки зломили героїчну оборону Лазаря. Розуміючи всю безглуздість затіяного, хотів не хотів, мусив голова колгоспу йти на поклін у район. Найперше завітав до завідуючого райвідділом культури Панаса Конопляного.

— Ви при собі… Ви… Ви… ро… розумієте, про що говорите! — жахнувся Панас Пантелеймонович, почувши прохання Дмитра Лазаря. — Ви ще при сво… своєму глузді?!

— Та розумію, та й при своєму розумі, але ж люди наші, — розвів руками Лазар і, наче школяр, почервонів.

— Знаємо ваших людей! Вони мені ось тут, — ткнув собі у печінку. — Ой, добре їх знаємо, а паче Лєтрика. Після зустрічей з ним тиждень маю таке відчуття, ніби перебуваю під напругою 220 вольт.

Відтак, подобрівши, Конопляний приятельськи поплескав Лазаря по плечу і сказав:

— Дмитре Юрійовичу, по давній дружбі, раджу вам більше нікому про це навіть не заїкатися, бо сплинуть чутки до вищих інстанцій, — тут Панас Пантелеймонович, закусивши губу, суворим поглядом задивився у вікно, — пенсію свою дороблятимете на посаді завідуючого клубом у рідному Прирічному.

Після поїздки в район Лазар тиждень уникав теплої зустрічі із кровними односельцями, а коли Лєтрикові і Ногавичці пощастило його упіймати, рішуче гримнув по столу кулаком і сердито крикнув:

— Нема!

— Чого нема? — підняли на Лазаря невинно-здивовані очі шановні прирічанці.

— Металу для медалей!..

Трагічний посвист вітру у слідах Огли-Туба-Насвищу або ж Велика рідня

Трагедія лопухівців почалася тої днини, коли Дмитро Лазар, загалом міцно тримаючи в руках економіку, задумав створити в колгоспі ще й допоміжні промисли. А оскільки авторитетна комісія була проти виробництва сувенірів, бо, як писала преса, “…орли, виготовлені умільцями місцевих колгоспів, не те, що не долетять до Парнасу, їм не сягнути навіть підніжжя гори Мелані”, то прирічанці вирішили відкрити у себе цех по виробництву сонцезахисних окулярів.

Почувши про затію прирічанців, лопухівський голова Андрій Козик — у цього справді економіка трималася тільки на широкополому фетровому капелюсі, якого не знімав навіть їдучи попри гору Меланю — взяв собі за мету врешті ошелешити сусідів. Порадившись зі своїми освіченими спеціалістами, постановили: відкрити у колгоспі села Лопухова сувенірний цех по виробництву кулькових ручок із моржової кістки. Задумане зберігалося у найсуворішій таємниці. Із Крайньої Півночі до Лопухова терміново був запрошений майстер по обробці моржової кістки Огли-Туба-Насвищу. Лопухівці, уявляючи, які завидки візьмуть прирічанців, коли розписуватимуться кульковими ручками лопухівського виробництва, ледь не вмлівали. Спеціаліст по обробці моржової кістки, заявившись у Лопухово, зажадав одразу роботи, а оскільки сировини не виявилось, запропонував свої послуги. Мовляв, нехай лопухівці видадуть Огли-Туба-Насвищу готівкою кілька тисяч, то він їде у свої північні краї, закуповує сировину і повертається із товаром у Лопухово. Купаючись у майбутній славі, лопухівці забули про всяку пильність: Андрій Козик дав розпорядження колгоспному касиру видати під розписку Огли-Туба-Насвищу десять тисяч. Видали. Огли-Туба-Насвищу розписався, подякував — і тільки вітер у його слідах засвистів.

Як на біду, у колгосп прибула ревізія. Перевіряючі уважно й прискіпливо вивчили розписку Огли-Туба-Насвищу й передали її слідчим органам.

Нині Андрій Козик поважно знімає свій капелюх перед рідними місцями міфічного Огли-Туба-Насвищу й ніяк не намилується стадами моржів, кістки яких мали піти на виробництво знаменитих кулькових ручок. Сумними наслідками відбулися й лопухівці: їхній колгосп об’єднали із прирічанським, а село стало підпорядковуватись Прирічанській сільраді.

Спостерігши, як обернулись справи в організації допоміжних промислів для Андрія Козика, Дмитро Лазар поспішно згорнув виробництво окулярів — діла у нього йшли не набагато краще, аніж у потерпілого сусіда.

Невідома напасть впала на його голову: колгоспні “умільці” жодну партію окулярів не могли втиснути в рамки стандарту. Візьмеш, приміром, готовий виріб. Окуляри як окуляри. Поважно натягаєш на носа, дивишся ближньому у вічі, а бачиш кінцівки його ніг і навпаки. У прирічанських окулярах часто плутались навіть сторони світу.

Саме із такої партії виріб був дарований на день народження почесному колгоспнику Ногавичці. Добряче хильнувши у Лєтриковій кінобудці, Ногавичка, аби не видно блудних очей, натягнув окуляри й помаленьку рушив додому. Дибає, дибає вулицями, потім явилось якесь поле, відтак знову вулиці, будинки… Але, повиділось чоловікові, обійстя його й не так далеко від кінобудки, а вже добру годину чимчикує. Зняв окуляри, роздивився пильно навкруги, а він — біля церкви у Заньці. З тих пір і пішло по світу з його мудрих уст: “Не вір очам своїм, коли натягаєш на носа окуляри прирічанського виробництва”. А коли колгоспні “умільці” прийшли за порадою до прирічанського патріарха, мовляв, що і як їм зробити, аби товар таки знайшов споживача, Ногавичка, не довго мудруючи, простодушно порадив:

— Тут великих фіглів, думаю собі, не треба — випускайте окуляри без скла.

Поголоски поголосками, а в організації оригінального цеху допоміжних промислів, як висловився Дмитро Лазар, “колгосп дарував вітрові не одну тищу рупчиків”. І коли б прискіпливі ревізори спершу завітали в бухгалтерію Прирічного, хто зна, чи не спіткала б доля лопухівців самих прирічанців.

Однак, на превеликий подив заньківців, вонігівців і волячівців, які не без прихованого злорадства з дня на день очікували критичних ситуацій, а відтак і гострих конфліктів між ворогуючими селами, об’єднаними нині в один колгосп, лопухівці занадто швидко призвичаїлись до нового становища і від чистого серця простягнули прирічанцям руку товариськості. Як і годиться, аби набити собі гоноровості, прирічанці сказали: подумаємо. Але оскільки часу на роздуми не вельми стачило, бо жнива висіли на носі, вдарили по руках на вічний мир і братерство.

Не багато часу й минуло, як окремі лопухівці потроху почали себе вже йменувати прирічанцями. Річ звісна: скажімо, приїде лопухівець нині у райцентр в пошуках дефіцитного товару. Загляне в один магазин, кине оком в інших — того нема, того бракує. А коли врешті зів’януть крихти надії, лопухівець зітхне тяжко й прорікне на весь магазин:

— І як мені вертатись у Прирічне з порожніми руками?

Ось тут і стається метаморфоза. Вмить з’являється завідуючий, який, за словами продавців, цілий день вибиває на базі товар, і доброзичливо:

— Якщо мені ведмідь не ступив на вухо, громадянине, то ви, перепрошую, із Прирічного?

— Так, так, — охоче згоджується лопухівець, — я із території Прирічанської сільради.

Тут нікому не спаде на гадку поспитати, а з якого, громадянине, села? Слова “територія Прирічанської сільради” діють безвідмовно.

— А як там здоров’яко гори Мелані, чи знайшли Велику ріку, як поживають-здраствують шановні Федірцани, Лєтрик, Ногавичка?..

І тут лопухівець, набравшись нахабства, понавішує такого на вуха, що присутні тільки встигають витрішки ловити. Вельми цікава бесіда завершується тим, що лопухівець виходить із магазину на п’ятнадцятиградусний мороз повністю вивантажений дефіцитом, та ще й із сорокаградусним настроєм.

У Лопухові навіть з’явилися тямущі голови, які потверджували історичними джерелами — щоправда, дуже сумнівними, ніби Лопухово колись загалом було невіддільною частиною Прирічного. Як авторитетний доказ наводився той факт, що теща Петра Степановича Ногавички родом саме із Лопухова. І тут прирічанський патріарх категорично заперечив гіпотезу про колишню належність Лопухова до Прирічного. За його словами, на святій прирічанській землі ніколи не народжувались відьми.

Але як би там не було, лопухівці помалу увійшли в дружню і непохитну сім’ю прирічанців.

Досить бурхливі дискусії розгорілися навколо питання: чи запрошувати на свято заньківців, волячівців і вонігівців. Тут теж взяла верх Лєтрикова твереза розсудливість: таки запросити делегацію у складі п’яти молодих представників із кожного села.

Треба ж бути великодушним на цій землі.

Таланти із гущі народної, або ж Сумні очі Мелані Федірцані

Наближаючись до свята, кожен із шануючих себе прирічанців рвав собі жили, аби внести посильний вклад у достойне відзначення історичної дати. Однак всі найкращі і потаємні сподівання перевершив уже знайомий нам майстер лісодільниці Андрій Веклюк. Ще за півроку до ювілею історичної битви потаємно написав листа знайомому літератору Карафуньці. За кількадень до святкування той приїхав у Прирічне із товстелезним рукописом п’єси під інтригуючою назвою “Чардаш гори Мелані”.

Зачувши, що в Прирічне до Веклюка нагодився поет, навіть заньківці, вонігівці, волячівці — і ті не погордували примчати до майстрового обійстя, аби хоч краєчком ока глипнути на знаменитість. Ну й зустріч була! Аби не гайнувати дорогий час читачів, автор не описуватиме її в подробицях, а висловить незвичайність і піднесеність зустрічі Карафуньки із читачами словами Федірцана.

— Гий, гий, акхи, що то була за стріча! Так лиш у тридцятих роках нарід біг дивитися на малфу, коли небогу циркачі завезли у село, акхи…

Наступної днини Карафунька зібрав у клубі прирічанців і роздав поіменно ролі.

Образ гори Мелані випав Федірцані, ім’ям якої і нарекли прирічанську гору. Впродовж усіх дій Меланя мусила сидіти на перекладині з дощок під самою стелею, печальними очима дивитись вниз на сцену і час од часу видавати трагічним голосом: “Діти мої! Квіти мої! Р-а-а-а-туй-те!” Насамкінець п’єси, коли прирічанці здобувають остаточну перемогу, Меланя мусила там же, на перекладині під стелею, затанцювати навприсядки свій “Чардаш радості”.

Роль Івана Сироти дісталась Ількові Лєтрику, а Соломончика — кривому Федірцану. На початку п’єси, за авторським задумом, Лєтрик мав підняти Федірцана над собою і бебехнути ним об землю. А оскільки Карафуньку піддали нещодавно нищівній критиці на шпальтах республіканської періодики за надмірні умовності, ускладнені абстракції, то поет вимагав категорично, аби всі вчинки у п’єсі були життєвими.

Інші ролі були менш суттєвими, тому, з дозволу читачів, не описуватимемо їх.

Цілу ніч чипіли прирічанці над паперами, до отупіння зазубрюючи ролі, а на ранок, з опухлими, червоними, як у бельгійських кролів, очима, дружно явились у клуб на репетицію.

Перший, мовити б, “сюрприз”, піднесла Карафуньці Меланя: ніякі умовляння не могли заставити її вилізти під стелю. Врешті-решт, обв’язавши Федірцаню мотузками, Веклюкові таки вдалося її витягнути по драбині на перекладину. З огляду на техніку безпеки, руки акторки прив’язали шкіряними ремінцями до залізного гаку, що іржавим знаком питання звисав зі стелі.

— Людоньки добрі, йой, йой не витерплю, — ціпеніла від страху Федірцаня, дригаючи ногами на перекладині.

— Краса, ну й краса, круці фікс, гер гот, — умиротворено задивився на Меланю Веклюк, злізши із драбини.

— Андрію, акхи, — промовив із мрійливою усмішкою Федірцан, голублячи поглядом жінку, — не можна б якось так вчинити, аби та краса більше звідтіля не злізла, акхи?

— Коли й була б змога, ніколи б того не зробив, — чвиркнув крізь зуби Веклюк.

— А чому, мій солоденький? — спитав елейним голосом Федірцан.

— Ви тоді, круці фікс, були би найщасливішою людиною на світі, а таких я не терплю, гер гот.

Слова кривого Федірцана навернули Андрія подумки до своєї Гафи, і його притьмом занудило. В честь приїзду Карафуньки Веклюк розговівся, і вчора поспіль з поетом видули з десяток “мерзавчиків”. Угледівши ранком в сінях порожні чвертки, Гафа ввічливо постукала до Веклюкової кімнати, прочинила двері — Веклюк ще стогнав у ліжку і мав таке відчуття, ніби летить без перепочинку вже на шостому літаку, й чемно сказала:

— Доброго ранку, Кіряша. Білі миші ще вам не ввижаються, а щелепу свою ще не догризли? Ви, виджу, знову взялися за старе? Тож файного вам здоров’ячка і щасливо закінчити на Макушевому горбі! — (малося на увазі кладовище).

— О-о-о! Круці фікс, гер гот! — заревів бугаєм Веклюк і так погнав за жінкою масивною попільницею, що та, повиділося, ще в повітрі розлетілась вдрузки, — мала велике Щастя Гафа, хутко двері зачинивши.

— Понесуть тебе туди скоріше, понесуть! — кричав, надриваючись, із ліжКа Веклюк. — Ще й до останньої цури викину за тобою! Отоді я вже справді помру — від радості, круці фікс.

На цьому й закінчились добрі ранкові побажання подружжя, бо Гафа, передчуваючи затяжні бої, чкурнула на ферму.

— Ну й артистка ви, товаришко Меланіє, — потирав задоволено п’ятірнями поет Карафунька, дивлячись любовно уверх на Федірцаню, яку весь час колошматили дрижаки. — Талант із гущі народної! Тільки ось очі, очі!.. Трішки печалі, печалі в очах і все, як у натурі.

Однак артистці Мелані тепер було так до печалі, як мертвому до дівок.

Пойняті жахом очі Федірцані то божевільно вирячувались, то за орбіти котились, то Меланя зовсім заплющувала їх і щулилась під стелею, як куріпка у траві.

— Печалі! Печалі! — благав відчайно Карафунька.

Врешті махнув рукою.

— Маємо надію, що все прийде в процесі роботи, — прорік і звернувся до Лєтрика і кривого Федірцана.

— Ви, товаришу кіномеханік, піднімаєте діда над собою і кидаєте ним об землю. Прошу починати!

Лєтрик обережно взяв Федірцана під пахви — а вага Петра не завищувала кілограмів п’ятдесят — підняв над собою, потримав і обережно опустив на сцену.

— Я ж просив вас! — аж затремтів від люті Карафунька. — Кидаєте ним насправді! Правда, не дуже гепайте, але щоб направду. Прошу повторити!

Лєтрик продублював сценку, як і вперше. Подібне тривало з півгодини.

Карафунька охрип, спітнів, а бажаного результату так і не домігся. І тут, як це і буває інколи в поетів, до нього навідалась думка. Вдарив себе кулаком по чолу, певне, забувши, що думка — не така вже й часта гостя, може в таких випадках і вилетіти, і різко повернувся до Федірцана.

— Подайте, будь ласка, вашу палицю.

Федірцан простягнув Карафуньці свою кривулю і зацікавлено блимнув очима.

— Ви берете її в праву руку і лупите товариша кіномеханіка злегка по шиї.

Дурнувато посміхаючись, Федірцан — а доходив до нього смисл мовленого, як і до його друга дитинства Гаракаля, на другий день — огрів своєю кривулею Лєтрика по голові.

Світ одразу померк Ількові. Як і в кожної електричної людини, в очах його спершу сяйнуло кілька яскравих електророзрядів і в голові вкотре сталося коротке замикання.

Лєтрик трохи похитався, але на ногах утримався. Подивовано роздивився по залі рідного клубу, кілька разів кліпнув і втупився нерозуміючим поглядом у Федірцана.

Мовби й нічого не сталося, Петро стояв перед ним з тим же дурнуватим усміхом на обличчі і ніжно гладив свою кривулю.

— А богонько би вас милував! — раптом крикнув Лєтрик.

І тут як схопив в оберемок Федірцана, підняв над собою і так бебехнув об сцену — сарака тільки ноги витягнув.

— Молодці! — заплескав радісно Карафунька. — Оце вже натура, талантище!

— Круці фікс, талантище, гер гот, — підсумував вдоволено Веклюк.

— Ну, а тепер піднімайтесь! — наказав Карафунька Петрові.

Однак, на превеликий подив, Федірцан і далі нерухомо лежав долілиць. Тут уже не до п’єси: на сцену збіглися доморощені прирічанські актори — Петро не подавав ніяких ознак життя.

— Люди! Люди! Ра-а-атуйте! — волала під стелею Меланя.

— Не “люди”! А “діти мої! Квіти мої!” — підказав знизу поет. — І загалом, товаришко Меланіє, ще не наступив ваш час кричати, — застережливо підняв руку поет Карафунька. — А втім, можете кілька разів прорепетирувати, якщо так закохані у роль.

Але кричала артистка не з великої любові до своєї ролі, а від того, що відчула, як перекладина починає під нею загрозливо осідати.

— Ра-а-а-туйте! — заверещала востаннє Меланя, і дощата перекладина з страшним грюком гепнулася об землю.

На щастя, прив’язана за руки Меланя повисла на гаку й закрутилась на ремінцях, немов боксерська груша. Прирічанські артисти метушилися, безпорадно галасували й не відали, що чинити: під стелею висіла Меланя, а на сцені лежав бездиханний Федірцан.

— Зніміть скоріше жінку, йому вже й так нічим не поможеш! — крикнула котрась із прирічанських артисток.

Але тут Федірцан розліпив праве око, глянув задумливо на стелю, де й далі продовжувала вертітись Меланя, й лагідно попросив:

— Не знімайте, хай з годинку ще повисить, акхи…

Безперечно, травмовані артисти, підібрані на ролі головних героїв, брати участь у п’єсі уже не. могли. Необхідно було шукати заміни. Але де і кого? І тут знову врятувала проникливість Лєтрика. На роль Мелані він запропонував бабу Вариводиху, а Соломончика — Ногавичку. Дізнавшись, що справи обертаються негаразд, Вариводиха несподівано возлюбила свою дочку й дременула гостювати до неї в місто, а Ногавичка раптово зліг із тяжким приступом серця, яке його досі ніколи в житті не турбувало.

Хотів не хотів, а мусив Веклюк збирати на головні ролі свою далеку й близьку рідню. Образ гори Мелані випав Гафі. На першій же репетиції Андрій спеціально приладнав перекладину так, аби трималася на чесному слові. З міркувань “техніки безпеки” навіть не підстрахував дружину шкіряними ремінцями. І хоч вага Гафи сягала за сто кілограмів, перекладина успішно витримала іспит на міцність, а Веключка — на роль гори Мелані.

Від Києва до Гаєва, або ж "Постелю по стелі пастеллю"

І ось з країв далеких, із гір високих прийшов у Прирічне довгожданний день торжества.

Знищивши із самого ранку “мерзавчик”, біля клубу жваво торгував із-під поли “Століттями мого серця” Веклюк. Зо дві сотні збірок поет скупив у книжкових магазинах міста, бо найсвіжіша поезія останніх десятиріч вкривалася на полицях книгарень масними шарами пилу. Міські інтелігенти ніяк не могли дотямити ніжні фібри тонкої поетичної душі, глобальне мислення, складну структуру образної системи. Їм, бачте, чогось простого, приземленого давай. А тут, як писав (звичайно, брехав) Веклюк у своєму листі, прирічанці уже зачитали — з’їли даровану книжку до останньої букви.

— Купуйте, ходовий товар, — таємниче шепотів то одному, то другому прирічанцеві Веклюк. — Страшна вещ. Прочитаєте — здохнуть можна, круці фікс, — і чмокав пучки пальців. — Я сам прочитав — ледь розрив серця не дістав, гер гот.

Заінтриговані прирічанці вмить розхапали “Століття мого серця” — звичайно, правив Андрій за книгу вп’ятидорога, аби “мерзавчики” компенсувати, — і натовпом обступили Карафуньку в сподіванні отримати автограф.

Через натовп до поета ледве домігся Владлен — онук Ногавички. Меткий, тямущий у всіх питаннях, як і дід, онук багато чим нагадував сельчанам покійного Гріма у дитинстві. Найавторитетніше це могла, — звичайно, не без гіркоти на душі, — потвердити славнозвісний педагог Віра Петрівна Перебзяк. Її — ревного хранителя славної пам’яті Прирічного — на цей час колеги з великими почестями провели уже на пенсію, але Віра Петрівна настійливо продовжувала навчання на заочному відділенні історичного факультету. Отже, наші попередні передбачення про те, що Віра Петрівна піде на заслужений відпочинок із дипломом висококваліфікованого фахівця, виявились дещо перебільшеними. Однак, на превелику радість читачів, автор мусить сказати, що був не вельми далеким від істини: Віра Петрівна тепер третій рік вчиться на шостому курсі. Отже, надії, що їх улюбленому історику не так уже й далеко до синього ромбика, не полишають гріти прирічанців.

На тернистій освітянській ниві, як ми уже неводнораз згадували, педагогічна доля Вірі Петрівні часто підносила не вельми приємні сюрпризи. Однак, найбільш пам’ятними виявилися Грім, а перегодя онук прирічанського славножителя Ногавички.

На одному з уроків виховання вчителька повела, як і годиться, мову про славну історію Прирічного, його знаменитих жителів, які не тільки ділами славними, але й серцями вписали не одну героїчну сторінку в багатотомний літопис безсмертного села. В поважному, глибокодумному тоні говорилося і про любов до неньки-землі, про те, що не місце скрашує людину, а людина місце. Говорячи про людину і місце, педагог мислила символічно, по-філософськи, масштабно. Однак думки Віри Петрівни онук Владлен сприйняв занадто вузько і спрощено. Вмить здивований усміх зацвів на його простодушнім обличчі. Це вкрай неприємно відбилося на піднесено-поетичному стані педагога.

— Владлен Ногавичка, чого ти шкіришся? — у наказовому тоні запитала Віра Петрівна.

Весь осяяний ідеєю, Владлен піднявся, став скраєчку парти і неспіхом, роздумуючи, як дід, мовив:

— Ви говорили, Віро Петрівно, про те, що людина має прикрашувати місце. І я думаю, що ніхто у нас в селі не може прикрасити своє місце таким сідалом, як у Вас?

І обличчя внука Владлена знову окрасила догідливо-поблажлива посмішка. Тут і сама Віра Петрівна якось незвично усміхнулась, відтак зблідла і, тримаючись однією рукою за стіл, а другою за мужнє серце, дійшла до стільця і безсило гепнулась.

Надалі ж події з онуком Владленом розгортались у такому ж драматичному ключі, як і з Грімом. Із першої парти, на якій посідали діти і найближча рідня прирічанських знаменитостей, він опинився на останній. Та Владлен не відбувся тільки цим покаранням. Мудрий знавець тонкостей людської психології, Віра Петрівна зібрала усі зошити з контрольними Владлена і в слушний час нагодилась в обійстя Ногавичків, де її радо вітав вихователь онука, педагог не за фахом, а покликом серця Петро Степанович. Посадивши дорогу гостю у крісло, колгоспний пенсіонер довго розпитував про здоров’я, житейські справи, а відтак запропонував послухати нові записи Деміса Русоса і Карела Гота, від чого, звичайно, педагог категорично відмовилась. Більше не церемонячись, Віра Петрівна вийняла із сумки кіпу зошитів і, сердито стуливши губи, мовчки простягнула Петру Степановичу. Прирічанський патріарх поважно одягнув окуляри, обережно взяв до рук один із зошитів, погортав, довго пробував щось утямити у джунглях онукових закарлюк, але так нічого й не збагнувши, підняв на чоло окуляри і питально подивився в радісно-збентежені очі педагога.

— Ви щось второпали, вельмишановний Петре Степановичу? — ледь гамуючи приємні емоції, спитала вчителька.

Древній прирічанець заперечливо похитав головою.

— Це письмові контрольні і диктанти онука Владлена, — чемно відповіла Віра Петрівна, чекаючи, яке враження справлять на вихователя її слова.

Радість, яка пойняла раптово вчительку за фахом, одразу передалася й педагогу за покликом серця. Ногавичка задоволено сплеснув руками й розчулено мовив:

— Дякую красно, дорога, за науку. Буде з Владлена лікар, буде — гарантія.

— Звідки Ви взяли, що з Владлена буде лікар? — встала нервово з крісла хранителька історичної пам’яті Прирічного.

— А Ви подивіться, Віро Петрівно, — ощасливлений патріарх підніс врочисто педагогу зошит. — Ви тільки подивіться, люба, Владлен уже тепер так пише, як справжній лікар, — нічогісінько не зрозумієш.

Мовлене знаменитим прирічанцем справило на ніжні емоції Віри Петрівни не менше враження, аніж слова його онука. Вчителька очманіло подивилася на Ногавичку-діда і, втрачаючи свідомість, гепнулася у крісло, плетене в стилі раннього прирічанського ренесансу.

Пізніше хранителька історичної пам’яті села, шукаючи паралелі між Грімом і Владленом, дійшла фатального висновку: у Прирічному існує якесь зачароване коло, на якому весь час крутяться сільські знаменитості. Тепер, до слова сказати, Віра Петрівна вся у пошуках причини того злощасного руху. Поки що не признаючись навіть Миколі Васильовичу, мудрий педагог-пенсіонерка леліє думку, не вичікуючи завершення навчання на історичному факультеті, приступити до написання кандидатської дисертації про зачароване колесо, яке постійно вертить життям безсмертного села.

На превеликий жаль, передбачення знаменитого діда не справдилися: онук Владлен, з бідою пройшовши початковий курс навчання під пильним оком Віри Петрівни, у п’ятому-шостому класах несподівано виявив нестримний потяг до красного письменства. Вже у сьомому класі молодий початківець видрукував у райгазеті свій перший фейлетон “Тяжка ноша прирічанця”, у якому підняв на гостре вістря критичного пера голову колгоспу Дмитра Лазаря і його заступника Йосипа Ногавичку — власного батька. Обидва поганьблені на весь район керівники довго міркували, чим віддячити талановитому прирічанцю за його принциповість, і дійшли згоди: призначили юне обдарування редактором колгоспної стіннівки.

Якраз саме для цієї газети, гамуючи душевне збентеження, і брав інтерв’ю від поета онук Владлен. Аби не видатися перед талантом трафаретним, юний редактор розпочав свої запитання дещо незвично, що спершу навіть якось спантеличило відомого літератора.

— Якої ви думки про стан сучасної української поезії і її місце у всесоюзному контексті?

Письменник вельми широкого діапазону очікував на традиційні запитання про екзотичні місцини, де вперше сповістив поетичним ревом свій прихід у світ, де талановитими ногами міряв у постоликах стежки босоногого дитинства, з якою непомірною ношею думок у звихреній голові ступав на тернисту літературну стезю. А тут одразу:

— Якої ви думки?..

Прижмуривши око — складалося враження, що Карафунька дивився у цю мить не поверх голів добродушних прирічанців, а крізь тільки йому відому невідомість майбутніх віків, — поет недвозначно смикнув себе за правий вус і поблажливо одказав:

— Якщо поціновувати за моєю останньою збіркою віршів “В саду гуляла, гриби збирала…”, то наш поетичний цех у днину нинішню працює на повну потужність.

— Гм… гм… вибачаюсь, — зніяковіло мовив Владлен. — Перепрошую, яка назва вашої збірки?

— “В саду гуляла, гриби збирала…”, — незворушно відповів Карафунька.

— Але ж у саду квіти, яблуні…

— Розумію, юначе, ваші творчі сумніви, — дещо знервовано перебив поет. — Однак прочитайте восьмий номер журналу “Наука і життя”, де детально висловлені поради і рекомендації, як вирощувати пенсіонерам у власних садах шампіньйони.

— Круці фікс, гер гот, — мовив Лєтрикові Веклюк, закохано дивлячись на поета, — казав же тобі, що й голова у нього, ну й головище, не головище, а самогонний апарат… Круці фікс…

Відтак штовхнув кіномеханіка під ребро, багатозначно перезирнулися і, злодійкувато озираючись, шмигнули у кінобудку роздавити черговий “мерзавчик”.

— Наскільки відомо, — не вгамовувався онук Владлен, — вашому талановитому перу належать переклади з багатьох мов. Якою з поезій, перекладених вами, найбільш задоволені?

— На початку нинішнього року вельми перспективна поетеса переклала відому поезію “Від Києва до Гаєва” на одну з арабських мов. Однак, з певних міркувань, вірш так і залишився в архівах, але я взявся одразу його перекладати знову ж на українську мову. На цей титанічний труд, разом з опануванням арабської лексики, я витратив майже сім місяців. На сьогодні переклад вірша “Від Києва до Гаєва” повністю вивершений мною, щоправда, під дещо зміненою назвою: “Філіграню — серце раню…” Це поки що найближча поезія, що імпонує моєму поетичному світосприйняттю.

— Я захоплююся, ну й трішки пробую писати прозу… — соромливо зізнався онук Владлен. — Ви, як досвідчений письменник, може б, порадили мені: у кого із майстрів слова повчитися, що прочитати.

— Мій роман “Постелю по стелі пастеллю”, — сипонув, як горохом, Карафунька.

— Але ж…

— Розумію, розумію, юначе, у вас знову претензійність до назви мого широкоформатного полотна, — категорично відрубав літератор. — Але ж ви, як початківець, мусите затямити, що мистецтво своїм глибинним корінням повинно напиватись із живлющих джерел народної мудрості, а верховіттям торкатись небес сучасності, — закінчив рішуче Карафунька і глянув на Веклюка, який знищивши від гордості за знаменитість черговий “мерзавчик”, знову стояв у гурті прирічанців і далі закоханими, як у бика-однолітка, очима споглядав літератора.

— Круці фікс, гер гот, подумати тільки, ну й голова, ну й голівка! — весь час торочив Лєтрикові Андрій і, розчулений, кілька разів навіть пустив гірку сльозу.

— Але ж… але… — зовсім розгубився онук Владлен, — я не маю претензій до назви роману. Хотів просто спитати, де можна купити цю книжку?

Поет якось знічено скривив вусами, немов з’їв кислицю, і знехотя, ніби між іншим, відповів:

— На жаль, роман-трилогія “Постелю по стелі пастеллю” поки що не виданий, оскільки видавці не доросли до розуміння філософської концепції названого шедевру.

— І останнє, — просвітлів юний редактор, — оскільки сьогодні таке торжество — ювілей битви за гору Меланю, може б, до нашої стінгазети якогось вірша написали.

— Я це можу одразу, оскільки всі мої видатні поетичні ужинки створювались експромтом. Будь ласка, записуйте.

Онук Владлен нагострив перо і вуха. Поет тим часом підняв глибокодумно очі, схрестив на авторитетному животі руки і з різкувато-піднесеною інтонацією почав:

Гора Меланя, Мел-ланя-гора (Не горбок же, а гора), І все ж Меланя-гора, Ніби дівка красна, Співає й дітвора, Дітвора сучасна (І своєчасна), Сучасна і гора (Але ж не горбок, а гора). Ох, ця ж Меланя, ой, ця ж гора. Гіп, гуп, гоп! Ура! Ура!

— Ура! Ура! Круці фікс, гер гот! Ура!!! — закричав несамовито Веклюк і підкинув обома руками шапку, забувши, що під полою не дуже надійно заховані два “мерзавчики”. Вони, пройнявшись Веклюковою радістю, вистрибнули з потаємних кишень. Однак, на превеликий жаль, не злетіли вгору, а гепнулись на асфальтівку й розлетілись в друзки. Після цього прирічанці недвозначно переглянулись і невідомо кому — Веклюкові чи поетові — одностайно заплескали в долоні. Тут духовий оркестр вдарив бравурно “Прощання слов’янки”, і чоловіки рушили до клубу, а прирічанки подибали додому.

Магічні чари перелесниці, або ж Кінець могутньої фірми "Прашек на блехі"

…А тим часом Іван Сирота біля підніжжя гори Мелані перепитував прирічанський дощ:

— Милий, добрий, теплий дощику, кажеш, ти впізнав мене?

— Впізнав, як же тебе забути. Я хоч і старий уже, як світ, але пам’ять маю чіпку. Вона вмирає в мені пізньої осені, як достигнуть у селі перші морози, а весною народжується знову. Дощу без доброї пам’яті жити несила. Спробуй загубити її — все живе згорить на цій землі, — сказав задумливо і, розчулений несподіваною зустріччю, зронив над Сиротою кілька скупих сліз.

І при цій розмові подорожній ожив у пам’яті гори Мелані, трьох братів-горіхів, у водах потоку, у серці кожної травинки…

— Господи, і як тільки ми могли обізнатися? — мовили розгублено всі в один подих.

— Я знав, що ви упізнаєте мене, — шепотів Іван Сирота, — я знав, моя дорога земле, що чекаєш на мене, що доти не помру і душа моя не знайде спокою, доки серцем не відчую твоєї ніжної тверді, моя ласкава прирічанська земле…

Ходив Іван полями, час од часу зупинявся, набирав п’ятірні теплої ріллі, пересипав її обережно на долонях і пильно вдивлявся в обличчя рідної землі… Відтак, знеможений далекою дорогою, присів у затінку трьох добряків горіхів, задивився у крони могутнього прирічанського неба, котре ледь стримували на собі брати-дерева, і пам’ять почала його вести у давнє минуле…

Велелюдний базарний день уже позіхав на ніч, коли куми Вариводиха і Федірцаня врешті віднайшли у забутому закапелку торговиці фірму “Іван Сирота і К°”, що спеціалізувалася на продажі порошку проти бліх. Директор фірми і весь обслуговуючий персонал в особі Івана Сироти сидів, розіклавши перед собою мішечки із товаром, на дубовій лавиці, замріяно дивився на вечірнє сонце, і весь час йому сумовито усміхались, як Віра, Надія, Любов, три білі хризантеми із посивілого від інею вікна Марії Перелесниці. Більше півроку минуло з тих пір, відколи Сирота із тяжким серцем покинув Прирічне, але іній ще й досі не розтанув у його очах, а три білі хризантеми у вікні не в’яли, а з дня у день ставали ще більш юними і недосяжними. І коли б хтось тепер заглянув у душу Сироті, ніколи б не повірив, що поспіль із нечуваною силою у такому багатирському тілі може співжити стільки любові і ніжності.

Куми підійшли до могутньої “фірми”. Побачивши товар, вони зауважили, що “прашек на блехі”, як гласила вивіска, достоту подібний на терту червону глину із прирічанської гори, якою вони перед Великоднем хати вимальовували.

— Доброго здоров’я, Іванку, і дай вам Боже покупця щасного, — в один голос мовили прирічанки.

“Фірма” підняв голову, і обличчя його радісно спаленіло.

— Меланько, Вариводихо, звідки ви? — прудко схопився могутньою поставою і на радощах так обійняв прирічанок, що Федірцані і Вариводисі на мить повиділося, ніби сонце із вечірнього пруга знову підстрибнуло до середнеба.

— Як ся маєш, Іванку? — спитала, ледь дихаючи після ніжних обіймів, Вариводиха. — Ще не женився?

“Фірма” одразу посмутнів, сів на лавицю і задумливо проказав:

— Хіба я геть розуму позбувся? Он вуйко Василь позатої осені женився, так жінка його за зиму з’їла таку силу-силенну картоплі і капусти, що можна було двоє свиней, як бугаїв, вигодувати.

— Маєш правду, неборе, — засумувала і Федірцаня, — і сама б ніколи не давалася заміж, коби взимку одній не холодно спати.

— А в Прирічне не збираєшся навертатись? — почала хитро наводити мости Вариводиха.

— Ні! — простогнав із болем Іван. — Ви зрадили мене, і дорогу туди мої очі вже забули.

— Не сердься, голубе, ми просто так запитали, бо коли йшли у варош, перестріла нас Марія Перелесниця і вся у сльозах: “Коли зустрінете Іванка, — каже, — низько поклоніться і передайте йому мої плачі. Повідайте, що без нього вже серце стало черствішим від каменя”, — крутила облесливо і собі Федірцаня.

— Марі-і-я-я, — враз обм’як Сирота, і у далекім вікні, посивілим від інею, для нього знову озвалися три білі-білі хризантеми.

Достеменного прізвища Івана у Прирічному ніхто не пам’ятав. Родина Сироти вигинула одразу по першій світовій від чуми. За два дні смерть відправила на кладовище п’ятнадцять душ. Івана, який чудом уцілів, взяли на виживання жалісливі прирічанці. Звідси і прізвисько собі заробив — Сирота або Прирічанський Іван. Поживе хлопець півроку в одній сім’ї, відтак на якийсь час перейде до сусідів, а там знову найдеться добре серце… Наколи Іванові прирічанські зозулі накували сімнадцять, бідний Сирота вимахав більш як у два метри і вагою в шість пудів. Міг одним ударом звалити півторарічного бичка, однією рукою зупинити парову молотарку на повнім ходу чи підняти на спині молодого жеребця, зате не зобидив навіть комахи. Єдиним хибував прирічанський син — не дався роботящою натурою.

Прибіжить, скажімо, влітку, лишень зоріє, до Гаракаля і ще від воріт, не привітавшись, починає скоромовити:

— Дорогий нанашечку, учора йшов попри ваше поле, пшениця нівроку, тьфі, тьфі, тьфі, — хреститься, — абим тільки не наврочив, як божі дерева, зродила. А ще дочувимся, що нині косити збираєтеся. Я коси вам, дорогий, до рук не дам — час вам уже й на спочинок, роки немолоді нажили-сьте. Пшеницю впораю сам. Ви тільки поїсти добре дайте.

Іван спорожнить трилітровий глек молока, змолотить кілограм сала з десятком цибулин і круглу домашню хлібину, шанобливо поплескає себе по череву і умиротворено зітхне:

— Ой, дорогий нанашку, Богу дякувати, файно накормилисьте мене. Але, знаєте, я після ситої їжі, перебачаюся, не роботяга. Півгодинки погуляю, а там уже просто на поле до вас прибіжу — тільки обов’язково чекайте і не починайте без мене робити, бо дуже розсерджуся.

Коли б Гаракаль йняв віри Івановим словам і ждав його, побоюючись, що той справді образиться, достеменно дочекався б на своїм пшеничнім полі страшного суду.

А бідний Сирота тим часом лопотить босими ногами до гори Мелані — тільки весела курява шлейфом услід. Всядеться на голову горі і як затягне басом рекрутської — все навколо починає плакати.

Коли сонце стомлено присяде на обідній дорозі, співи на горі Мелані вмовкають: Іван Сирота знову побіг комусь проситися в поміч. Цікаво, чи не до Ногавички?

Як би там не було, влітку Іван — сам собі пан. Там гора Меланя садовиною чи виноградом нагодує, там горіхи дещицю плодів дарують, там малина, там чорниця, полуниця — рай на землі. За єдиним доводиться тільки жаліти, що Прирічне якимось чином не опинилося на Африканському контитенті, де вічне літо.

Зима прикручувала Івана. Коли надходили в село сніги, завжди щедрі прирічанці починали скупіти, і Іван мусів братися за розум і роботу. Тут він облюбовував вонігівські ліси. Як тільки стемніє, сокиру на плечі і в гущавину. Підійде до вибраного ще завидна бука. Мороз дихання перепиняє. Дерева змерзлі, аж стогнуть. Іван цюк-цюк сокирою — дерево задзвенить-заплаче.

— Не губи добру душу, Іване, — благає бучок.

Іван радий би все кинути і вернутись до тепла котроїсь із прирічанських осель, але життя — життям: або людина, або дерево, — голод не терпить жалісливих.

І по якомусь часі, згинаючись під вагою бучка, Сирота бреде снігами в Прирічне. Кине котромусь із дорогеньких нанашків у двір дерево, візьме їжею плату і йде до молодої вдовиці Марії Перелесниці — єдиної людини, для якої Іванові обіцянки ніколи не розходились із ділами.

У хаті тепло — звісно ж: Перелесниця найбагатша у селі дровами. Сидить Сирота коло печі. Вдовиця вишиває біля гасової лампи. Іван ніжно дивиться на неї, і йому здається, що в очах Марії цвітуть дивні-предивні квіти.

Вонігівці кілька разів по-доброму радили Сироті полишити в спокої їх ліс, а коли увірвався терпець, накликали у Прирічне жандармів. Стражі порядку найперше навідалися до обійстя Перелесниці.

— І все ж повідай, хто тобі дає віз, воли, якими привозиш оці буки? — вкотре випитували суворо жандарми перестрашеного Сироту.

— Я сам, на плечах своїх приносив, — щиро зізнавався Іван.

Врешті допит, який проходив на очах всього Прирічного у дворі Перелесниці, дійшов кінця. Старший жандарм недовірливо обійшов колоди, складені під вікном Марії, і, хвильку поміркувавши, несподівано хитро посміхнувся і сказав:

— Коли це насправді, то ось бери одну з них і неси у Вонігово до старости Бурча.

— Але, панове, по дорозі мушу двічі перепочити, — осмілів Іван.

— Скільки забагнеш, тільки донеси.

Сирота підійшов до штабеля, вибрав найтучнішого бучка, натужився, потім віртуозно підчепив його сокирою і звалив на плечі. А далі, насвистуючи веселої рекрутської, у супроводі двох жандармів і тисячної юрби прирічан легко подався у Вонігово. Щоправда, Сирота умови не дотримав — замість того, аби по дорозі двічі перепочити, не зупинився жодного разу. А коли зайшов на обійстя Бурча, кинув під двері старості колоду з такою радістю, що з вікон тільки скляні друзки бризнули.

Жандарми оторопіли, а прирічанці дружно зааплодували. Відтак по черзі підходили до прирічанського сина, сердечно здоровили і тисли руку. Тут вже якось не втерпів і молодший жандарм. Наслідуючи приклад сельчан, і собі привітав Івана й подав руку. Розчулений Сирота спересердя із таким щастям потис правицю стража порядку, що той аж зблід. Старший жандарм щось прикрикнув, молодий вмить підбіг до нього і виструнчився.

Опухлий від вчорашнього перепою Бурч стояв, зіпершись, на ганку, спокійно споглядав цікаве видовисько і копирсав сірником вухо.

— А што, гік, я казав панове, гік? — мовив, ікаючи з похмілля, до жандармів. — То є вам не свобідна, гік, демократичіська республіка, гік, Ческословінська із татічком Масариком, гік, а Прирічне. Цим лайдакам лише руки розв’яжи, гік, то би всю вашу богату, перепрошую, гік, Ческословінську в’єдно із татічком вкрали за один день, гік.

Старший жандарм, почувши Бурчеві міркування, враз почервонів і аж затрусився.

— То Ви, пане старосто, про нашу Ческословінську і дорогого татічка такої великої думки, — підійшов до Бурча і суворими очима пронизав опохмелене обличчя.

— Не дай, боже, гік, не дай, боже, гік, такого не думав, — перелякано замахав руками Бурч, — я просто примір сказав, які вони злодії і лайдаки, — кинув у бік прирічанців.

Не вельми доречним “приміром” Бурч кинув рятівне коло прирічанському Івану.

— Ви краще подумайте, як цій людині допомогти, — жандарм показав рушницею на зніяковілого Сироту. — І даю добру раду вам: не приведи, господи, щоб його десь погнівати. Бачили все на свої очі! Цей може вбити чоловіка фіглюючи, одним ударом, і ніякий закон його не візьме.

Почуте вразило не тільки Бурча, вонігівців, але й прирічанців.

— Ти є вільний, — махнув жандарм Сироті.

Іван вдячно вклонився до землі, щасливий, обернувся до сельчан, проте за прирічанцями із двору Бурча тільки перелякані сліди побігли. Іван, якого вони викохали, виростили, знали і любили, після слів жандарма став раптом кровожерливим убивцею, над яким ніякий суд не має влади. Сирота помчав вулицею, вибіг за село: полями, через болота — куди тільки очі вели — неслися галопом до своїх рідних гнізд прирічанці. Позаду всіх, ледве гамуючи страх, плентався кульгавий Федірцан.

Сирота наздогнав Петра. Той, завбачивши Івана, одразу впав на коліна, обхопив голову руками, зіщулився в смертельнім жаху і заволав:

— Не вбивай, Іванку, помилуй! Я ж тебе піврочку годував, спадь на Бога! Ти за Меланею ліпше побіжи, вона тікає з Ногавичкою яругою біля лопухівського болота, — вертівся на колінах пойнятий страхом Федірцан.

— Нанашку, що з вами, встаньте, не бійтеся, — просив, не розуміючи, Сирота.

Однак Іванові скоро довелося все збагнути: прирічанці сахалися його на вулиці, знаходили всякі приводи, аби не пустити до хати. Сирота довго не наважувався заходити до Марії. Врешті, коли вже серце велета не могло стерпіти муки, зайшов, покірний і беззахисний, у двір Перелесниці. Марія вигулькнула на поріг і злякано підперла собою двері:

— От і прийшов я до тебе, Маріє, — сказав тихо.

— Іванку, дорогий, прошу тебе, йди з двору! Потім колись, колись зайдеш і я тебе пущу у хату, побачиш, пущу, а тепер іди… іди, — благала жінка.

— Маріє, — сказав Іван і пильно глянув на Перелесницю, аби хоч востаннє побачити дивні-предивні квіти, які вічно цвіли у її очах. Однак на цей раз Маріїні зіниці були порожніми і на диво холодними.

Сирота повільно обернувся і з невимовним болем у грудях повільно рушив на вулицю. І тут біля воріт якась невідома сила примусила його оглянутися. Марії на порозі вже не було, але крізь вікно, геть посивіле від інею, на нього сумно дивились три білі хризантеми.

Ще кілька днів ходив блудом Сирота по селу, а наколи зовсім ослаб, дався до міста просити притулку у вуйка Василя. Цілий місяць сидів зовсім онімілий у комірчині, нікого не хотів бачити. Майже не їв і тільки ночами інколи виходив з халабуди, всідався на поріг, дивився на далекі прирічанські зорі і тяжко стогнав. Потроху Іван оклигав, кинув журбою об землю, бо, як уже було мовлено, життя є життям…

Аби не завдати собі великого клопоту у пошуках роботи, Сирота організував фірму по продажу “прашка на блехі”. Товар добував не надто мудрими і складними шляхами: ішов до прирічанської гори, накопував мішок червоної глини, сушив на сонці, розтирав на пилюку — і “прашек на блехі” був готовий.

І ось більше півроку минуло з тих пір, відколи Іван покинув Прирічне, але іній на Маріїному вікні ще й досі не розтанув у його очах, а три білі-білі хризантеми не в’яли, а тільки починали цвісти-боліти у серці.

— То, може б, повернувся, Іванку, — підсолоджувала далі розмову Меланя, — ти ж прирічанський син, — удавано витерла сльозу.

Чуйну бесіду перервала гарно одягнута літня пані. Переплітаючи чеську мову із прирічанським діалектом, спитала:

— Пане, цо то є за прашек?

— То є прашек на блехі, — відповів незворушно Іван.

— Ано?

— Ано.

— А добрі?

— Добрі!

— Но, то дайте мені один погар.

Іван відміряв маленьку скляночку, поважно загорнув у паперовий кульок, діловито перелічив гроші й засунув у кишеню.

Меланя тільки взялася знову в’язати розмову, коли пані, щось згадавши, вернулася і спитала:

— Просім пана, а як той прашек хоснувати?

— О! — вигукнув Іван. — То є, пані, дуже просто. Ловіться блеха, розкрієте їй писок, туди насіплете прашек, а блеха здехне.

Пані гарно подякувала за мудру пораду, пішла…

— Щось Ви, Меланю, не те плетете, — недовірливо похитав головою Іван. — Не любов, ой не любов Марії, чую, привела вас до мене. Кажіть, що маєте на думці?

— Село по тебе прислало, — уже відверто втрутилася до розмови Вариводиха. — Та й гора наша просить заступити за неї. Ачей не раз тебе нагодувала, пригріла. А тепер напослідок вдовицею лишилася…

— Не второпаю про що говорите? — почав одразу збирати мішечки з товаром Іван.

— А те говоримо, — вплелася до слів Мелані Вариводиха, — що вонігівці, лопухівці і заньківці відвоювали судом нашу прирічанську гору, розділили між собою і назавтра ладяться уже там винозбирання почати.

— Як це відвоювали судом нашу сердешну гору?

— Мештер Соломончик їм запоміг. То є, і сам знаєш, велика й мудра голова. От він на суді й довів, що Прирічанська гора ще від Ноєвого потопу належала Вонігові, Заньці, Волячому й Лопухову, а нас нібечки тут і на гадці не було.

Іван неквапно зібрав рештки товару, зняв вивіску “Прашек на блехі”, на котрій розмальована ядучо-чорною і пекучо-червоною фарбами велетенська блоха смоктала щупальцями із жалюгідного чоловічка кров, заніс все це у халабуду і понуро мовив:

— Все! Сторгувалися. Пішли помалу!

Вояж Мештера Соломончика, або ж Нащадки святого Ноя

Безперечно, коли б згорьовані прирічанці мали бодай трохи уяви про “велику й мудру голову” мештера Соломончика і його діяння, вони говорили б з меншою заздрістю про того професора юриспруденції із Вонігова.

Років з п’ятнадцять до битви за прирічанську гору перший газда у Вонігові Пішта Соломончик спродав половину худоби й відрядив сина Дюрія в Прагу студіювати юридичні науки.

Проте молодий Соломончик, опинившись без нагляду клопітливого батька, дуже скоро забув, для чого його було послано у Злату Прагу, і в науках не засвітився. Зате виявив тут блискучий талант шахрая і неперевершеного оратора-пустослова. Невеликий зростом, повнявий, з меткими, як у вивірки, очима, облесливий і водночас рішучий у розмові, Соломончик під час іспитів міг напустити професорові в очі стільки диму і загнати в такий кут, що бідний вчений потім по кілька днів доторопував про що, власне, вів мову майбутній юрист. При цьому Соломончик з феноменальною впевненістю оперував цитатами із Дванадцяти таблиць Римського права, свої думки підкріплював висловлюваннями римського юриста Сальвіна Юліана, імператорів Адріана, Юстиніса і ще десятків філософів, геніальних вчених… Звісна річ, коли б комусь із професорів спало на гадку віднайти бодай одну цитату чи висловлювання геніальних людей, іменами яких сипав Соломончик, до скону віку шукав би, так і зостаючись при своїх інтересах. Просто Соломончик мав феноменальну пам’ять, щоправда, тільки на імена знаменитостей, а власні думки — часом навіть безглузді — видавав під їх вивіскою. Це діяло на ближніх безвідмовно і вражаюче. Доля довго усміхалась “мештеру Соломончику”, як з погордою йменував сина перед сельчанами газда Пішта, доки врешті не насміялась.

В університет якось прибув з перевіркою міністр права і виявив бажання побувати на іспитах. Професорський склад за одностайною згодою репрезентував ясним очам міністра мештера Соломончика. Вислухавши кільа відповідей майбутнього професора юриспруденції, міністр прохрипів “досить”, і руки його затрусилися: шахрай одразу упізнав шахрая. Саме такими шляхами йшов усе життя до свого посту міністр права. І ось тепер в образі Соломончика йому вперше зустрівся неперевершений супротивник. А, як відомо, талант ніколи не терпить таланту, то міністр зажадав негайного відрахування Соломончика з університету.

Ніхто не відав, чим займався у Празі Соломончик в подальші роки, але одного дня він якось непримітно з’явився у Вонігові. Сороки носили чутки, буцімто Дюрія розшукує поліція і той утік сюди, аби перечекати лихі часи. Як би там не було, а Соломончик в очах вонігівців таки залишився недосяжним мештером. Посоліднішав, відпустив черевце — ознака поважності, полисів — ознака неабиякого розуму, чим не велика й мудра голова.

Якийсь час Соломончик відлежувався, ловив у лопухівських болотах піскарів, а далі знову взялась до нього ділова сверблячка. Але до чого тут, у глушині, віддалік від європейських столиць, руки докласти? І ось воніговці нараїли: а чи не допоміг би мештер відвоювати від прирічанців гору. Отоді б Соломончику, дітям його, онукам і родичам в десятому коліні — слава, честь і шана вовіки віків!

— Як сказав великий Цезар, є ідея — буде діло! — загадково прорік Соломончик і почав втілювати свою ідею.

А невдовзі прирічанці із подивом вертіли в руках цидулки із позовом на суд “по ділу прирічанської гори”.

— Мештер Соломончик, — напитував суворо суддя, — ви можете присягнути на Біблії, що досконало вивчили справу і будете говорити тільки правду?

Соломончик умить підлетів з лавиці, взяв Біблію, притулив до неї трійцю пальців. Затим перехрестився, і його меткі очі враз присмирніли, виповнились чесністю і щиро зупинились перед суддею Боніфацієм Небилицею.

— Правду, тільки правду, — заприсягнувся Соломончик врочисто-піднесеним голосом — у прирічанців аж мерзлі мурахи поповзли по спинах, — бо, як сказав великий Наполеон, тільки правда може вчинити людину істинно правдивою. Правда, повчав відомий грецький літератор Гомер, це як цілюще вино, яке треба пити на похмілля завжди зранку, бо після обіду його вже розведуть водою, — кидав і далі громовиці — афоризми геніальних людей Соломончик. — А всіма нами улюблений римський вигнанець Овідій так і сказав: “3 брехнею світ пішки пройдеш, а повернешся назад на власному автомобілі…”

Тут Соломончик прикусив язика і злодійкувато озирнувся. Безперечно, довірливим прирічанцям він і далі міг торохтіти казна-що — ті й так нічого не второпували. Роззявивши роти, слухали трактат Соломончика про правду і, звичайно, ніхто і подумки не мав наміру бігти порпатись у книгах, аби вивірити афоризми “великого Наполеона”, “відомого грецького літератора Гомера” та “всіма нами улюбленого римського вигнанця Овідія”.

А суддя в цей час мізкував над своїми проблемами, вельми далекими від “справи про прирічанську гору”.

Соломончик, вгледівши, яке гнітюче враження справляє на прирічанців його промова і як торжествують вонігівці, уже зовсім пустився берега і допатякався до того, що…

— Як сказав мій старий цімбора Піфагор, дайте мені правду і я бика зверну…

Тут уже насторожився й Боніфацій Никодимович, але слова, мовлені Соломончиком, якось не зачепили його вух. Просто йому набридло базікання мештера, і він роздратовано махнув рукою.

— Вірю, вірю у вашу правдивість! А де підстави, факти де?

— Вони у мене із божого писанія, — підняв перед присутнім зшиток із потлілого від часу паперу Соломончик. — Це спогади святого Ноя, якого наш праведний Господь уберіг своею милістю від всесвітнього потопу. Дозвольте прочитати.

— “І ось мій ковчег, — почав громовим голосом мештер, і бідних прирічанців знову взяли дрижаки, — приплив до вершка гори. З кожним днем вода починала спадати. Одного ранку визирнула перша латка землі. Туди я випустив із ковчега священних волів і нарік той шмат Волячим. На другий день — позаду першого — сплив ще один острів. І нарік я ту ділянку Занькою. Вода зникала, і явилась очам моїм ще одна прекрасна частина землі. Туди зажадав селитися мій старший син, якого менші діти між собою прозвали Лопухом. І пішла відтоді назва цієї частки землі Лопухово. І ось божого сьомого дня вода зійшла зовсім, і під самою горою показалась найпрекрасніша землиця — усіяна квітами, залита сонцем і щебетом птахів. Задумав назавжди осісти тут я і нарік цей земельний рай найменням моєї незрадливої першої коханої — Воніги”.

Соломончик засунув зшиток до кишені і переможним поглядом окинув присутніх. Побожні прирічанці збентежено перезирались між собою, тільки один Гаракаль спокійно в кутку хропів на всю залу.

— Ну, а далі Ной описує координати, — продовжив спокійно, ніби між іншим, Соломончик, — які достеменно збігаються із місцезнаходженням названих сіл. А от Прирічного у мемуарах і в спомині немає. Видно, ці войовничі зайди колись витіснили священний рід Ноя із землі, нареченої йменням його коханої. Мало того, ще й гору собі захопили, до якої у часи потопу приплив священний ковчег.

Боніфацій Небилиця вперше зустрівся у своїй судовій практиці із подібною справою, і почуте вразило: не міг дотямити, що вдіяти зараз — розсміятися і дати вказівку поліцаям розігнати натовп цих лайдаків, а чи розігрувати комедію далі. Та верх взяло останнє…

— Наскільки відомо, подібного писанія у Біблії немає. Тож, хто посвідчить достовірність мемуарів Ноя? — спитав із вбивчою холоднокровністю суддя.

— Папа римський, — не змигнувши, впевнено відповів Соломончик. — Вони зберігаються у його сейфі. Перебуваючи в Римі, я дістався із поміччю знайомих туди і мав змогу читати ці записки. Тут, будь ласка, копії, — простягнув Боніфацію згорток. Якщо сумніваєтесь у їх достовірності, можете поїхати у Ватікан, доможетесь аудієнції святого папи, і він про все посвідчить.

Невідомо, чим закінчився б цей спектакль, коли б на голову бідних прирічанців не впало ще одне лихо. Їдучи на суд, вони мали дурну звичку озброюватися. На цей раз, як на біду, ні в кого не виявилось зброї, котру б можна потайки протягнути у зал суду. В одного Гаракаля ще з “таліянського фронту” збереглися дві гранати, які прихопив звідти за принципом “все може знадобитися у газдівстві”. А оскільки ніхто із прирічанців не вмів поводитися з ними, то й повеліли Семенові, як ліпшому бомбардиру “таліянського фронту”, сміливо атакувати гранатами, на випадок поразки, ворогів — вонігівців і суд. Однак, як уже було згадано, мовлене до Гаракаля доходило надто довго. Окрім того, Семен мав ще одну хибу — тільки-но втрапляв на якесь зібрання, одразу засинав і до неможливості хропів. Тому Гаракаль умовився з Федірцаном, коли наспіє час метати бомби, аби той добряче штурхнув його під ребро палицею. І ось щойно суд розпочав розгляд справи, Гаракаль заснув, а далі з наростаючою силою почав хропіти. І коли Соломончик запропонував Боніфацію Небилиці здійснити приємну туристську поїздку у Ватікан, хропіння Гаракаля досягло свого апогею. І тут Боніфацій Никодимович не втерпів.

— Штовхніть лише того віслюка, хай не хропе! — крикнув через зал до Федірцана, котрий, як і було домовлено, примостився поруч Гаракаля.

Від несподіваного окрику судді Федірцан одразу забув про умову і щосили штурхнув під ребро Гаракаля своєю кривулею.

— Гей! Шо! — похопився навіжено Гаракаль і, подумавши, що наступив його зоряний час, страшно закричав:

— Рятуйтеся, хто має бога у серці! — І шпурнув у залу гранату, забувши спросоння висмикнути кільце.

А оскільки всі присутні свято берегли всевишнього у своїх серцях, то в одну мить гепнулися на підлогу.

Соломончик сторчма перелетів через загороду, що відділяла від столу судді, забився у кут і, бачачи, що граната не вибухає, вужем поповз до дверей. Боніфацій Никодимович теж одразу опинився на підлозі і вмить гулькнув під стіл правосуддя. Граната навіжено завертілася посеред зали, відтак призупинилась, подумала, а далі спокійно побігла до схованки Боніфація Никодимовича і вклякла зацікавлено перед його носом.

— Гей, люди, почекайте лише, не вставайте ще! — раптом похопився Гаракаль. — Я забув витягнути кільце і граната не вибухне! Але у мене є ще одна! — І став добувати із кишені другу бомбу.

Однак не встиг. Умить десятки рук схопили Гаракаля, вирвали з рук гранату і кинули у вікно. Через секунду за стіною бомба вибухнула, — шибки навсібіч порхнули із вікон, а з нею у друзки розлетілись і надії прирічанців на перемогу.

Через годину переляканий до смерті Боніфацій Небилиця у відомсту прирічанцям за скоєне виніс вирок, який оскарженню не підлягає:

— Віднині прирічанська гора переходить у володіння вонігівців — славних нащадків святого Ноя.

Богу мила Богумила, або ж Хай вам чорти за гудаків на весіллях музичать

Трагедія ця розігралася саме весною. І, як сіль на рану, видалась яр-пора того року напрочуд благодатною. Вночі прошелестить теплий дощ, а цілу днину в небі не може нарадуватись сонце. Прирічанська гора, ще не відаючи про горе її покровителів, відкрила людям усі свої щедроти: палахкотіли цвітом яблуні, сливи, персики, абрикоси… Ревно обіцялась на тяжкі кетяги і міцний трунок з них виноградна лоза. Давно весна уже не віщувала стільки добра, гаразду осені-газдині, як тепер. І не одне прирічанське серце пустило сльозу, дивлячись на цю красу. Звичайно, ні в кого із сельчан і в думках не було піднести вонігівцям свою гору на радісних руках, як хліб-сіль дорогим цімборам. Прирічанці постійно готувались до нищівного бою. Однак вонігівці — скільки ж то важить ворожому таборові мати бодай одну таку хитру й підступну гору, як Соломончик, — спокійно поралися на своїх полях: орали, сіяли, садили… Ніхто з них, виділося, навіть оком не зачіпав прирічанської гори…

Цей спокій насторожував, бентежив, ганяв у жилах і думках гарячу кров.

За весною потиху поспіло літо… Вонігівці й надалі не подавали жодних ознак агресії. Кількох досвідчених лазутчиків в особах Ногавички, Гаракаля й Федірцана, які проникали на територію Вонігова з метою вивідання намірів ворожого табору, було упіймано й добряче частовано дрючками. Та ось до прирічанської гори уже помалу почала свататись осінь. А та, бідолашна, рада старатися. Викохала на собі такі тучні грона, що тільки в снах добрих можуть дозріти. Яблуні, груші, пізні персики аж кректали під ношею своїх дітей-плодів. Що не кажи, а прирічанці, не зважаючи на суворий вирок Боніфація Небилиці, впродовж весни і літа щедро кропили гору потом і нажили чимало мозолів на руках. І тільки тепер, коли осінь починала помалу лащитись до гори, вонігівці щось занадто близько почали підходити до неї і підозріло оглядати схили.

У відчаї прирічанці вдалися до останньої спроби — спровадили вивідати вонігівські наміри Меланю Федірцаню. Остання перевершила всіх прирічанських шпигунів. Звичайно, як і її попередники, нічого не дізналась, зате поцупила із-під самого носа Соломончика грамофон, якого мештеру було замовлено вдячними сельчанами за великі кошти аж із Праги. Тепер Меланя і Петро Федірцани цілими днями, замкнувшись в хаті, слухали жалісливі пісеньки про нещасливе кохання і гірко ридали.

Хмари довкола Прирічного з кожним днем громадились, бубнявіли — назрівала велетенська гроза.

І тут осяйнуло Ногавичку-старого: батька майбутнього патріарха Петра Степановича. Він згадав, що під маківкою лисої скелі уже кілька століть живе баба Богумила. Хата її, як ластів’яче гніздо, примостилась на одному з виступів. Богумилі було вже, певне, за триста, бо вона ще затямила обози Петра І, які тягнулися повз Прирічне із Середнього, вантажені сонячним трунком, вельми поцінюваним російським царем. Тоді й трапилась у Богумили любовна історійка з одним із купців Петра Великого. Насолодившись звабливою прирічанкою, веселий молодик пообіцяв конче вернутись до неї наступного літа.

— Я доти не помру, доки не дочекаюся тебе, любий, — запевнила щирослізно Богумила.

А оскільки купець з невідомих причин ні прийдешнього, ні наступного літа так і не повернувся, чесна Богумила, вірна своїй обіцянці, чекала до сих пір.

Разом з газдинею дочікувала гостя і хата. Вона вже зовсім увійшла корінням у землю. І тепер щовесни дерев’яні стіни, стріха, вікна, двері зеленіли листям, а далі пишно-пишно бралися білим квітом. І тоді хата молоділа, ставала світлішою, вищою і, мов красна молодиця, налюбовувалась собою аж до осені. А далі прудкі прирічанські вітри обскубовували листя з оселі, і вона знову в’яла, горбатіла, влізала по саму стріху у землю і так мерзла, причавлена снігами, аж до наступної весни.

— Я чув ще від свого діда, — зізнався Ногавичка-старий, — ніби Богумила полюбляє вночі над селами літати на вінику. Може, їй вклонитися, аби нам запомогла дізнатися, що замислили чинити вонігівці тепер.

Наколи прирічанці дісталися Лисої скелі, Богумила саме чипіла на її маківці і з-під дашка долоні пильно вдивлялась у дороги, що прудко в’юнились від села у глиб далеких овидів — чи не вигулькне бува на котрій довгожданий обоз купців Петра Великого із її коханим. Як-не-як, четверту сотню розміняла, невдовзі й старість перед порогом вклониться, а його годі дочекатись. Тепер почасти до неї вкрадалась жахна думка, що, певне, так і доведеться звікувати старою дівою. І це Богумилу вельми печалило.

Прирічанці не без подиву запримітили, що й Богумилина хата, як і гора, цього року зродила нівроку, як ніколи. Зі стріхи, як мальовані дзбанята, висли укохані груші, на стінах сором’язливо посміхалися пишногруді яблука, двері й одвірки густо розцяцьковані синіми, завбільшки з кулак, сливами-угорками, на віконних рамах лінькувато вигрівались гонорові кетяги винограду.

— Це, люди добрі, теж не інакше, як на біду, — сповістив Ногавичка-старий своїм супутникам.

Від мовленого всіх пойняв невідомий страх. Завбачивши біля хати гостей, Богумила вмить скочила на віник і прудко пустилася з маківки скелі донизу.

— З чим навідалися — добром чи злом? — спитала газдиня.

Прирічанці, забувши привітатись, почали навперебій виплакувати свою біду. Однак, як тільки Богумила не нагострювала свої вуха, нічого втямити не могла.

Річ у тім, що напровесні Богумила злітала у Францію на іменини своєї ліпшої цімборки, шанованої у всій Європі повітрулі Мір’є де Ларе Фуко. Добряче вцідивши французького шампанського впереміш із прирічанською сливовицею, завжди обережна прирічанка над темними водами Ла-Маншу випадково зронила компас і збилася з курсу.

Цілу божу ніч гасала Богумила на мітлі над Європою, доки врешті дісталася до Прирічного. І як тільки приземлилася на поріг, відчула: кістки починає немилосердно ломити. Спершу подумала, що від перепою, але уже під обід збагнула — над Румунією до неї вчепився гонконзький грип. Тут би випаритись у солоній воді, попити гарячого узвару із малиною — і в тепле ліжко. Допіру подумалось про це, коли із Баварії подала вісточку кума Ельза: прилітайте, мовляв, майне лібе кумочко — дочку заміж видаю. Надалі ж подібні запросини посипались, як горіхи із діравого лантуха: цімборка Пірошка з Угорщини молила конче завітати на хрестини прапраправнуки, сваха Лінуца із Трансільванії грозила, що, коли прирічанка не вирве хвильку розділити її радості з нагоди присвоєння їй титулу найпобожнішої відьми західного регіону світу, підстереже Богумилу десь над Карпатами і поламає, мов тріску, дощенту їй віника. І ось літала хвора прирічанка з однієї гарячої точки Європи в іншу. І намість того, аби вилежуватись в ліжку, так помалу і перенесла гонконзький грип на мітлі. А той недовго чекав нагоди, аби відомстити — дав ускладнення на вуха, і бідна Богумила майже назовсім оглухла.

І ось тепер, як не надривали горлянки прирічанці, Богумила нічого не могла второпати. І тут знову осяйнуло Ногавичку-старого: а чи не взяти б із вкраденого Меланею грамофона трубу і через неї вилити Богумилі у вуха свою біду.

Як не циганила, як не кривила душею Меланя, а супроти волі громади не плюнеш — мусила жертвувати поцупленим скарбом.

Під самвечір, коли прирічанці врешті донесли до серця Богумили свій біль, повітруля єхидно зміряла поглядом від підніжжя до вершини гору і продекламувала знаменитий в історії ораторського мистецтва монолог.

— Та най я не діждуся свого коханого, та най хоч сотню разів сваха Лінуца мене підстереже над Карпатами і поламає мої найліпші віники, а не заступлюся за цю стару хвойду, — ткнула пальцем у бік прирічанської гори. — На моїх руках і ногах стільки пальців немає, скільки разів я лупилася в неї і розбивала на тріски свої мітли. От і недавно, коли мені триста годочків сповнилось, кума Ельза настарала мені віника із голубої карельської берези. Такий пишний, красний, а швидкий, як стріла, — всіх повітруль завидки брали. І оце я лечу від свахи Лінуци — трохи перегостилась, та ще й туман — і придрімала. Незчулася, як і долетіла до цієї швенді. Довкола — уже казала — туман, очі сліпі, а ця хоча б голос подала: мовляв, сокотіться, Богумило. — Ні пари з уст. І тут, коли вріжуся у неї, — віник на дрібні прутики розлетівся, а я потому два дні свої кістки збирала по схилах. О, ні-ні-ні-ні! Не просіть! — замахала руками Богумила.

— Но, пані Богумило, не будьте такі гонорові, бо й не знаєте, яка доля саму чекає, — почав, ніби між іншим, Ногавичка-старий. — Видите, ми люди мирні, живемо з вами у супокої, бо ж одної, прирічанської, крові. Але пам’ятайте мої днешні слова: як тільки вонігівці приберуть нашу гору, будьте спокійні, полетить, як синичка, звідси і ваша хата, а за нею і ви. Ті не потерплять тут вашого прирічанського духу. Отоді із легким серцем летіть до свахи Лінуци, вмощуйтеся на Трансільванські гори і випозіруйте свого бетяра, — із убивчим спокоєм завершив монолог Ногавичка.

Богумила довго й підозріло вдивлялась в обличчя сельчан, відтак сіла на поріг, ураз зниділа і схопилась за голову. З годину щось міркувала, потім, знетерпелившись, жалісливим голосом спитала:

— А на чому я полечу? Мала файний віник французького майстра, та кілька днів тому летіла трохи хмільна із Високих Татр і втрапила в аварію: збилася над Волячим із молодою лопухівською відьмою. Ледве приземлилася на держаку біля Прирічного. А та молода бестія полетіла собі, сміючись, неушкоджена — хоча б руку простягнула. Що за молодь пішла! Мені, улюблениці шанованих повітруль Європи, стати посеред дороги! — зажурилась Богумила.

— Ну, а цей віник, що на ньому зі скелі злетіли? — вказав хтось на жалюгідний цурпалок.

— Е-е-е! — відмахнулась Богумила. — Це тільки для обійстя: на скелю вистрибнути, у ліс по гриби злітати, десь у ближній ресторан підскочити…

Доки точилась розмова, Федірцан, забувши про свою кульгавість, прудко збігав у село і приніс новенький, пишний, як хвіст павича, віник, котрий Меланя уже кілька років чомусь дуже пильнувала на горищі.

— Пані Богумило, акхи, — підніс Федірцан урочисто на руках, мов хліб-сіль, віник, — акхи, на цьому полетите, акхи…

Богумила глянула на несподіваний презент, очі її радісно спалахнули і, сяючи від щастя, мовила:

— Полечу! На цьому полечу, хвала тобі, господи. — І тричі перехрестилася.

Меланя, помітивши у руках Богумили свій віник, люто скреготнула зубами і вогненним поглядом обсмалила Петра: у Федірцана притьмом з’явилось відчуття, що зараз закульгає на обидві ноги.

Надалі ж події розгортались, як у казці, тільки з тою відмінністю, що у казки завше страшний початок і щасливий кінець, а в історії з Богумилою вийшло навпаки.

Темної ночі, коли в небі лишень прирічанські зорі сватались із вонігівськими, лопухівськими, заньківськими і волячівськими, прилетіла древня прирічанка до Вонігова і, опустивши віник на гальма, повисла тихо над селом. Внизу — море темряви. Тільки у вікні Бурчової хати ледве дихав острівець світла. Богумила, гамуючи душевне збентеження, нечутно опустилась на стріху. Як і слід було очікувати, у Бурчевій хаті перед генеральним наступом засідали найтямовитіші вонігівські авторитети. Головував на раді, яка проходила у цілковитій таємниці — Бурчова жінка з дітьми уже четверту добу ночувала у хліві поспіль зі скотиною, — мештер Соломончик. Богумила відклала обіч віник, видобула із міха трубу грамофона, засунула її у комин і, не дихаючи, прислухалась. Із усього мовленого мештером з димаря до неї таки долетіло, що вонігівці рушають приступом на прирічанську гору другого вересня — день, коли прирічанці, як завсігди, починають збір раннього винограду. Богумила підсунулася ближче до комина і несамохіть зачепила ногою віник. Той помалу розігнався і стрибнув зі стріхи прямо на поріг Бурчової хати. І, як на біду, у цей час старості допекло вийти на двір. Зупинився вражено перед порогом, підняв віник, прискіпливо оглянув і, гадаючи, що відтепер щастя саме починає падати з неба, подивився у темну вись, перехрестився і заніс мітлу до хати.

Богумила оціпеніла на стрісі. Пальці зі страху якось самі по собі розчепилися, і труба грамофона полетіла у димар саме тоді, коли Соломончик войовниче прорік:

“Отже, бій за виноградники на горі почнемо другого вересня, бо, як сказав усім нам відомий Діоген, людське щастя тільки тоді у бочці, коли вона повна вина”. Тут труба вилетіла із комина і гепнулась мештерові на голову: мовляв, правду кажеш, чоловіче.

Всі найтямовитіші вонігівські кебети остовпіли — тільки очиськами рячили один на одного. Першим отямився газда Бурч.

— Шпіони! Шпіони! — заверещав на всю хату. — Хапайте їх, в’яжіть!

І юрба ринула на двір. Богумила, в думках прощаючись із коханим купцем, французькою цімборкою Мір’є де Ларе Фуко, кумою Ельзою, свахою Лінуцею і посестрою Пірошкою, шубовснула зі стріхи і втрапила прямісінько у дерев’яне корито, котре звечора Бурчиха поставила під хату, аби за досвітку у ньому замісити тісто для хліба.

— Господи праведний, щастя яке! — прошепотіла пристрасно прирічанка, зручно вмощуючись у ночвах.

І тільки мештер заверещав: “Ось вона, змія!” — Богумила на очах вонігівських авторитетів різко шугонула у небо і полетіла, посміхаючись, до милого серцю Прирічного. Та доля-злодійка підстерегла її в образі ліпшого бомбардира “таліянського фронту” Гаракаля над лопухівськими болотами.

Семен із самого ранку сидів у секреті на диких качок. Зачувши над собою шелех, подібний на дихання пташиних крил, вистрелив з обох цівок берданки вгору і втрапив точнісінько в корито. Літаючий апарат, діставши величезну пробоїну, ще якусь мить летів, а далі, спікірувавши донизу, бебехнувся із патріотичною прирічанкою серед неозорих лопухівських боліт.

Тільки через два дні, порізана комишами, обляпана з голови до ніг жабуринням, допленталась Богумила до Прирічного і, виклавши перед вдячними сельчанами наміри вонігівців, мовила:

— А тепер хай вам чорти на весіллях за музик правлять, більше, антихристи, я вам не кума. Лечу собі ще ниськи у Трансільванію до свахи Лінуци і там дочікуватиму свого милого купця.

І того ж вечора, зваливши собі на плечі хату, полетіла на вінику сизокрилою горлицею за голубі обрії, де її нетерпляче ждала у Трансільванських горах сваха Лінуца.

— Коби Богумила, — витираючи сльози мовила Вариводиха, — одразу, тої ж ночі, повідомила нас, якось би сили нашкребли. А оце тільки вчора увечері сказала, а півсела тепер на заробітках. Когось зараз шукати пізно, бо узавтра вонігівці уже прийдуть смоктати кров із жил нашої гори.

Содом і гоморра, або ж Канни нащадків святого Ноя

…Події ранку 2 вересня 1939 року стародавній літописець, коли його твір перекласти на сучасну мову, очевидно, описав би приблизно так: “Вже охрипли, кричачи, півні, а ніч нізащо не хотіла покидати землю. Зрештою надійшов ранок — блідий, пом’ятий, невиспаний, немов цілу ніч бігав за дівками і дудлив сливовицю. І тут, наче непитущий начальник-педант, вчасно зійшло піднесено-бадьоре сонце і жахнулося від побаченого. Над Воніговом, Лопуховом, Занькою, Волячим, ніби над Содомом і Гоморрою, геркулесовими стовпами здіймалися дими. Але то не земля палала, а знімалась до небес курява з-під сотень ніг, возів, гарб, які прошкували до прирічанської гори. Сум з’їдав душу, не сльозами, а кров’ю обливалось серце, коли було глянути на благенькі юрби мужніх прирічанців, що обступили свою гору, поклявшись один перед одним скоріше втратити свої ногавиці, мешти, аніж відступити бодай на один крок…”

Безперечно, літописці завжди були надто емоційні, натури романтичні, метафоричні і полюбляли гіперболізувати. Можливо, вони саме так би і побачили ситуацію, яка склалася того вікопомного дня. Однак автор тяжіє до письма реалістичного і мусить дотримуватись історичної достовірності. Так ось…

До ударного загону прирічанських бойовиків, який очолив Іван Сирота, першою під’їхала теліга, на котрій, підібгавши під себе ноги, немов турецький паша, сидів на мішку сіна мештер Соломончик. Правив кіньми сам староста Бурч. Прирічанці стали стіною на дорозі, і двоє з них притьмом схопили коней за вуздечки.

— Куди панове зібралися у таку ранню годину? — підійшов до Соломончика Іван і, наче закоханий любці, глянув ніжно у вічі мештеру.

— В дорогу, дорогий, в дорогу… Бо, як сказав вельмишановний Колумб, тільки в подорожі людина сягає своєї мети, — відповів незворушно Соломончик.

— А я твого Бомбула, — мовив і далі ласкаво Іван, — видів у чорта під хвостом, а тебе трохи глибше…

Бурч, згадавши пересторогу жандарма, помаленьку зліз із гарби і став боязко осторонь.

— А це ти видів? — Соломончик витяг цидулку із гербовою печаткою за підписом Боніфація Небилиці, в якій посвідчувалась приналежність прирічанської гори вонігівцям, і тицьнув Сироті під ніс.

Безперечно, цидулка мештера сказала Іванові рівно стільки, скільки, скажімо, повідала б клинописна таблиця древніх вавілонян. Однак, задля годиться, Сирота із вельми розумним виглядом довго і прискіпливо вивчав документ.

— Підписаний самим вельмишановним Боніфацієм Никодимовичем Небилицею, — час од часу нагадував Соломончик.

Іван повернув мештеру цидулку, замислено почухав потилицю і тим же ніжним тоном мовив:

— Знаєте, свате, ви сьогодні рано дуже спіхували, то, майже, не встигли й до вітру. То поникайте лишень, — Іван показав на маківку Лисої скелі, на якій багаттям знімався велетенський кущ акації, — побіжіть туди, а цидулку потім киньте із скелі, хай радісною пташкою полетить із сердечним привітом до вашого Боніфація.

— Дебіл! Дебіл! — закричав несамовито естет Соломончик і притьмом скочив на землю.

— Гдє я біл, гдє я біл, — тицьнув себе у груди Іван, — а яке ваше собаче діло, свате, гдє я біл. У вуйка був, півроку у нього жив, але “гдє б я ні біл” — пуповина моя зарита у цій землі і я завжди тут.

— Дурак! — Соломончик аж захлинувся.

— Ну, знаєте, свате, від такого телігентного чоловіка такої паскуді я не чекав, — похитав сумовито головою Іван і раптом схопив правицею мештера за поли піджака, підняв над собою, добряче розкрутив і пустив Соломончика: мовляв, є чотири сторони світу і вибирай, сватику, у котру летіти. Подібна доля одразу настигла і Бурча. Щоправда, вонігівський староста, дякуючи своїм семи пудам, не вельми розігнався у далекі краї, а, відірвавшись від рідної землі метрів зо три, так любовно повернувся у її щирі обійми, що три ребра хруснули. Втративши за одну мить двох видатних полководців, вонігівська армія поспіль із лопухівськими, заньківськими та волячівськими васалами одразу деморалізувалась, однак, як повідав би нащадкам літописець, люта січа все ж почалася.

Через відсутність достовірних документів автор не насмілюється описувати подальший бій. Тим більше, що за словами Ногавички, тактика битви під горою Меланею ще й досі вивчається і до певного часу розголосу не підлягає. Із усних джерел авторові достеменно, як в кіно, бачиться тільки картина після бою.

Заходить сонце. Його промені, зранку бадьоро-піднесені, здається, обплямовані кров’ю. Попід горою перекинуті вози, діжки, кошики… Одиноко бродять коні, воли… По дорозі, що веде до Вонігова, у печальних відблисках змореного сонця, підтримуючи одна одну, ледве тягнуться два видатні полководці розбитої дощенту армії — Соломончик і Бурч.

Чималих втрат зазнали і прирічанські бойовики.

Вже сутеніє. Ось із канави піднімається, немов дуб, Іван Сирота. Рот у нього роздертий майже до вух. На місці лівого ока щось схоже на рожеве яблуко сорту джонатан. Іван збочує до яруги. Біля самого потоку Сирота помічає нахиленого над водою чоловіка. Замість штанів на бідоласі лахміття, крізь яке багатозначно визирає грішне місце. Іван наближається, і чоловік перелякано кричить:

— Хто це, хто це? Не вбивайте!

— Це я, нанашку Ногавичко, хіба не впізнаєте? — дивується Сирота. Але підійшовши упритул, Іван із жахом помічає, що у нанашка очі, немов близнюки, із його лівим.

Сирота ніжно бере Ногавичку за руку і заспокоює:

— Невелика біда, нанашку. Все ж таки на двох маємо хоч одне ціле око.

Знову ж таки невідомо, чим обернувся б для прирічанців бій, коли б наступного для газети світу не сповістили, що другого вересня — саме в день, коли гриміла битва під прирічанською горою, — почалася війна Німеччини з Польщею.

Прирічанці, вонігівці, лопухівці, заньківці і волячівці потім довго чухали потилиці, гадаючи, що призвідцями другої світової стали вони. І тільки вже по війні, коли стало відомо, що Гітлер на кілька годин раніше за них розпочав бойові дії, обидві армії полегшено зітхнули і заспокоїлись.

Майже місяць відлежувався Сирота на оборозі у Ногавички-старшого. Щодень від кожного обійстя по черзі йому приносили у віддарунок за переможний бій найсмачніші наїдки, найвишуканіші довголітні вина, яйця, мед, фрукти… Іван все те сумлінно споживав і, достеменно знаючи, що після одужання солодкому життю врешті прийде кінець, ревно молив бога, аби той послав вонігівцям думку ще раз наважитись на штурм прирічанської гори.

Наколи рани зарубцювались, у святковій одежі — звісна річ, дарованій, подібно до грамофона мештеру Соломончику, сельчанами — явився Сирота в обійстя Перелесниці.

Сонце, перепочивши над Прирічним, уже давно далося за обідню межу, і Марія, упоравшись у полі, варила посеред двору під грушею-крисланею повидло. Казан сердито булькав, і густа пара чинно знімалась угору, наповнюючи повітря густим солодкувато-бентежним запахом. Перелесниця саме чаклувала над варивом, коли скрадливо рипнули на воротах дверці. Марія лякливо метнула на той скрип очі й обмерла. На доріжці, чисто виголений, підстрижений, у сніжно-білій вишиванці, як юний бог краси, стояв Іван.

— Маріє, я прийшов, — мовив тихо, гамуючи збентеження, Сирота, — ти ж обіцяла, що приймеш мене пізніше. От я і тутечки.

Марія повільно встала, закинула за рамена повісмо чорного, як вороняче крило, волосся. Соковиті, невицілувані вуста її ледь затремтіли, і гінка постава Перелесниці раптом знялася і нечутно попливла над доріжкою Іванові в обійми. Спраглими руками, немов повитицею, цупко обвила його шию і пристрасно залебеділа:

— Іванку, прости мені за ті хвилини. Я й так богом покарана за них: ночами не спала, робота в’яла у руках, кожен прожитий день омивала сльозами.

Іван глянув на Марію і раптом побачив, як у її чорних і божевільно красивих очах знову розцвіли предивні голубі квіти.

— Щастя моє, радість моя, — шепотіла і далі гаряче Марія, — віддам для тебе все, що найдорожче… у мене…

— Справді, Маріє?

— Все до останку! — заплющила очі, тремтячи всією поставою, мліла Марія. — Проси, що хочеш.

— Я от давно вже прикинув оком на оту телігу, що у тебе в стодолі стоїть. Вона так би мені знадобилася глину возити для порошка на блохи, — щиросердно признався Іван і ніжно погладив чорногаряче Маріїне волосся.

Перелесниця враз ніби зі сну прокинулася. Вивільнилась прудко із Іванових обіймів.

— І теліга буде твоя, — пообіцяла уже діловито і, взявши хлопа за руку, повела до хати.

— На цей раз я тебе уже не прожену і ти нікуди від мене не втечеш, — мовила лагідно на порозі і пропустила перед себе Івана в сіни.

Через кілька днів Прирічне гуляло, веселилось, пило, їло, буянило, чубилось, лупилось на весіллі Івана та Марії, а по недовгому часі, із торбою за плечима, Сирота рушив у загадкову Гамерику по “талярі”, аби викупити для себе і Марії щастя.

"Заки море перелечу" або ж Вічні квіти вітцівської землі

Велетенська океанська хвиля підхопила Івана на долоню і понесла від берегів рідної землі. Довго летів Сирота над глибинами морськими, доки габа не жбурнула сердито ним врешті на одну з пристаней Сан-Франціско. Мертвотно-сині, як вуста мерця, небеса, люди з давно погаслими очима, холодними серцями, громади сірих будівель, у яких, здавалося, мешкали тіні давно забутих покійників, враз причавили Сироту до безмовної землі. І хотів було Іван уже крикнути навздогін за хвилею, аби знову віднесла до рідних прирічанських берегів, але та, не оглядаючись, знову мчала нестримно за новими душами. Натужив Іван сили, піднявся і пішов, похитуючись, шукати “талярі”.

Та замість них знаходив на дорогах загублені душі, потрощені людські надії, молитви приречених, доки не натрапив на машину, перевернуту у канаву.

Біля неї розпачливо крутився поважний пан, а неподалік нервувала розцяцькована золотом пані.

— Допоможи, добрий чоловіче, я тобі віддячу! — благально попросив пан.

Іван скинув торбу, підійшов до машини. Потерпілий було наскочив у поміч, але Іван злегка відсторонив його, схопився за днище і, натужившись, виволік автомобіль із канави на дорогу.

Пані перелякано заверещала і вчепилась за чоловіка. Від побаченого той довго не міг зронити слова, тільки витирав на чолі рясний піт.

— Хто ти, чоловіче? — спитав, все ще не ймучи віри очам своїм.

— Я Іван Сирота, — знічено відповів Іван.

— Ти Іван Силач, — сказав захоплено потерпілий і поплескав Івана по плечу. — Сідай у машину. Ми відвеземо тебе із сирітської дороги на багатолюдний шлях.

Так біля перекинутої машини перевернулась і доля Сироти.

Іванові Силачу падали до ніг арени Нью-Йорка, Вашінгтона, Нового Орлеана, Чікаго, Монреаля, Вінніпега, йому аплодувала Мексіка і Бразілія, Куба і Панама, Уругвай і Перу… На борецьких підмостках трощилися кістки, ламалися ребра, ключиці… Здавалося, маленьке Прирічне стало на прю із усією Америкою і виходило переможцем…

У дні, коли Сирота вигравав найтяжчі поєдинки на арені, дивився поверх багатотисячних юрб глядачів і бачив за їхніми ошалілими від захоплення криками, невеличку, немов далека-далека недосяжна зоря, краплину землі — Прирічне, бачив рідну гору, трьох сумних братів-горіхів, чув журливий спів струмка у ярузі. Йому цвіли очі Марії і, зціпивши вуста, він тихо плакав.

А юрби від побаченого чманіли ще більше, сприймаючи гіркі сльози велетня за сльози радості, щастя переможця.

І ось тільки через десятиліття колись така недосяжна зоря з іменням Прирічне тепер наяву зійшла перед Іваном своїм ясним ликом.

… — Доще, дощику, коли в тебе така всесильна пам’ять, повідай, де живе моя Марія! — благав Сирота.

Дощ зітхнув і сумовито кивнув у бік Макошевого горба.

— Он там, Іване, її вічна домівка.

Сирота опустив голову і повільно рушив за дощем на кладовище.

Маріїну могилу віднайшов одразу. Власне, і не він знайшов, а серце зупинило Івана біля невеличкого пагорбка. Тут берези у скорботі схилили голови над кам’яним хрестом, тулячи гілками до своїх грудей допитливих дітей-березенят.

У випрасуваних білих сорочечках, пелехаті березенята пручалися, намагаючись вистрибнути на могилу й зовсім не помічали, що осінь уже плела й у материнські голови жовту сивину.

День був сухий, лагідно-терпкий… Поміж пагорбками, під якими спочивала пам’ять древніх прирічанських поколінь, сумовито доцвітали пісні літніх цвіркунів. Зграї веселих птахів, як тільки злітали у небеса, що висіли над кладовищем, одразу мовкли й нечутно опускалися в межигілля столітніх ясенів. Раптом Іван помітив, що могила Марії рясно всіяна синіми, з пелюстинками, схожими на крила ластівок диво-квітами. Довго шукав у пам’яті, де бачив ці дивні-предивні чічки. І тут згадав — ці квіти завжди цвіли тільки в Маріїних очах, коли їй було щасливо-щасливо. Іван впав на коліна, чолом притулився до краєчка пагорбка і застогнав:

— Маріє, Маріє, невже мені судилося стільки доріг світу лишень для того, аби прийти до твоєї вічної домівки. Невже доля так жорстоко била мене тільки за те, аби наприкінці життя дістати від тебе у дарунок всього-навсього квіти, що цвіли у твоїх очах…

Біль тяжкої розлуки, туга, печаль за прекрасними роками юності, яких вже ніколи не повернеш — все у цю мить прорвалось у душі Івана і сльозами спадало на Маріїну могилу.

— Іване, наш дорогий Іванку, невже це ти? — почув якийсь непевний голос.

Озирнувся. Неподалік стояв гурт прирічанців. Сирота не відав, що коли, покірно брів за дощем на кладовище, хтось із сельчан помітив його й ніби упізнав, але засумнівався й сповістив у клуб. Громада одразу перервала святкову виставу й рушила до Макошевого горба.

— Це ж ти, наш прирічанський Іванку! — крикнув уже впевнено Федірцан.

— Ви впізнали мене, нанашку? — перепитав Сирота.

— Аякже, впізнали, впізнали! — загелготіли десятки голосів і кинулись обіймати Івана.

Але Сирота уже того не чув: поволі він обертався у теплий, благодатний дощ, розтікався ним у пульсуючих жилах прирічанської землі, вливався кровинками у стебла трав, пшениць, у душі дерев, крила птахів, ставав частиною гори Мелані, краплиною Великої ріки, пам’яттю небес, які мирно синіли над Прирічним.

Виспів про одкровення в безсмертному селі

Одна за одною стеляться дороги із Прирічного у широкий світ перед молодими прирічанцями. Кому вчитися, кому на роботу, а хто взагалі знімається з гнізда батьківського і їде на довгі роки у пошуках романтики на новобудови в суворі краї. І все ж, куди б не заносили вітри життя прирічанців, вони залишалися прирічанцями — як невгасиме тепло вогню отчого дому, бережуть у своїй пам’яті немеркнучі святині рідного села. І Велика ріка, і гора Меланя, і цвіт червоної акації на лисій маківці скелі, і троє горіхів-братів стали для прирічанців символами доброти, людяності, любові до ближнього і краси вітцівської землі.

Автору пригадується, як зустрів у Сибіру свого ровесника — молодого прирічанця. Після пляшки гарного грузинського вина, випитого у чайній одного з тайгових селищ, розмова завелась про найодкровенніше.

— А пам’ятаєш, Митре, наші горіхи? — мовив співрозмовник з якоюсь таємничістю, наче нас можуть підслухати і дізнатись про схований скарб. — Ти мусиш пам’ятати, дорогий, горіхи біля Прирічного. Геть постаріли дерева, ніби хвороба їх якась точить. Подейкують, що вонігівці ночами виливають під їх кореневища кип’яток. Наші тепер пильно несуть сторожу. І піймали таки двох. Правда, вонігівці були голіруч. Клялися, ніби після танців вертають із Лопухова. Знаємо їх. Наші хлопці не одною бульбою годовані — надавали штурханів злодіям так, що й дітей своїх закажуть, аби заздрим оком не задивляли на прирічанські горіхи. Ось така історія, — мій співбесідник утяв ребром долоні по столу так люто, ніби сам вершив суд над клятими вонігівцями.

За вікнами чайної, немов босорканя, гула і сердилась віхола.

Тисячі днів і ночей носив я у пам’яті прирічанські брати-дерева, носив їх біля серця, і вони пустили у ньому міцно кореневища. У час тяжких випробувань, великих напружень і туги я подумки повертався до околиці Прирічного і сідав під ласкавими і мудрими кронами дерев. Зеленим сяйвом затінку брати-горіхи зігрівали мене, вчили бути сильним, щедрим до ближніх, як і вони, міцно триматися корінням своєї землі.

І ось зараз при мові про місця рідні, облюбовані, з причаєним болем згадав знову про дерева. І привиділося, що із далеких країв, сонцем і теплими дощами зігрітих, через поля, ліси, ріки, через білу печаль безмежних снігів прибрели до нас, двох земляків, троє горіхів-братів, зупинились під вікном пропахлої сигаретами чайної і, немов матері, задуманими прирічанськими голубими очима, крізь морозом розмальовані шибки, дивляться у наші душі.

Не в силах згамувати себе від спогадів, я вибіг на двір. Довкола — ані душі. Тільки десь далеко за селищем кричали тужно сніговійниці. А мені чомусь здавалося, що то заблукали, загрузли у снігах прирічанські брати-дерева і кличуть на поміч.

Ось така історія. І тепер не раз собі думаю, що все найпрекрасніше із побаченого, вичитаного, вимріяного умістилось для кожного прирічанця на веселій, щедрій, людяній місцині землі із співучою назвою Прирічне. Кожного вечора у небі над селом прилітають, немов казкові птахи, зорі і цілу ніч стережуть сни дітей і людей. Над іншими селами зорі якісь бліді, мізерні, завбільшки з горошину, а над Прирічним цвітуть, як красні ружі, — яскраві, пишні, соковиті. І коли лопухівці, заньківці, вонігівці, волячівці хочуть порівняти щось прекрасне, неодмінно додадуть: “Тю, тю, аби не зурочити, красива (чи красивий), як прирічанська звізда”.

Навіть узимку Прирічне чимось відрізняється від інших сіл — сніги тут випадають глибші, чистіші і тепліші. Ногавичка, приміром, ще й зараз оповість залюбки історію, почуту буцімто від покійного тестя.

Якось серед зимової ночі у страшну хурделицю до села приблукав одинокий подорожній. Коли почали випитувати, звідки і куди путь тримає, виявилось, що незнайомий пройшов уже п’ять сіл.

— Як це, чоловіче добрий, ти потрапив сюди? — знітилися здивовані прирічанці.

— Сам не знаю, — відповів подорожній. — Я йшов через заметіль, бо тут вікна світились найяскравіше і зігрівали мене всю дорогу.

А таки правду говорять, що у Прирічному навіть у найлютіші зими тепліше, аніж деінде, бо гріє тут людей велика дружба, повага і любов один до одного. От хоча б такий красномовний приклад.

Іде Лєтрик до лікаря виривати зуба, а слідом — Ногавичка, Федірцани, баба Вариводиха та ще з десяток прирічанців.

— Для чого прийшли? — питає лікар Лєтрика.

— Зуба рвати, — блідне зі страху Ілько.

— А ті чого стоять під вікном? — показує лікар на натовп прирічанців.

— Вони прийшли слухати, як я буду верещати.

А що вже говорити про розсудливість прирічанців. Захоче, скажімо, молодий хлопець женитися, одразу на пораду до батька.

— Хочу, няню, женитися.

— Маєш правду, — роздумливо мовить старий прирічанець, — раз у житті кожен мусить здуріти. Але перед цим хоч скажи, яку собі наречену знайшов?

— Чудова! — збуджено вигукує молодий прирічанець. — Дивіться, — починає рахувати на пальцях, — учена, вміє варити, прати, гроші рахувати, до того ж і придане має…

— Постій, постій, — перебиває прирічанець сина. — Ти скажи толком, на скількох дівчатах задумав одразу женитися…

Коротше, якщо говорити про всі достоїнства прирічанців, доведеться писати найменше дві повісті. Але, шануючи час і терпіння читачів, ставлю крапку. Сам же на цьому не заспокоюся.

Коли випадає засушливе літо, очима назбирую на обріях одинокі хмари і прошу їх понести благодатної вологи на спраглі прирічанські поля.

Коли небо ломиться від затяжних дощів, кожного дня шукаю сонце і молю його зігріти, обласкати гору Меланю, трьох братів-горіхів і передати щирі вітання Ногавичці, Лєтрикові, Вариводисі, Федірцанам, усім прирічанцям, а також їх сусідам лопухівцям, вонігівцям, заньківцям, волячівцям. Хай живуть у любові і злагоді, мирно трудяться на своїх полях, у щасті ростять дітей, доки світить сонце, доки цвіте і родить Земля, доля якої на людській совісті…

ЧИМ БИ НЕ БАВИЛИСЯ ПАНИ, ЛЕМ БИ НЕ БУЛО ВІЙНИ!

Лесі й Тарасові присвячую

Збийвіч, або ж Кіна не буде

— Мамко мої солодкі, я такий слабий, прости Господи, як мукачівське пиво, — крехче дід Мішо, підгодовуючи піч дровами.

— То все дощі, — по-філософськи резюмує баба Фіскарошка, прозвана так за довгий язик і смачну бесіду. — Налетіли, як ердильські цигани, і вже третій день їх й мітлою не виб’єш із села.

— Мамо, осел рогатий уже встав, марішку’му зелену? — гукає із сіней батько.

Осел рогатий — це я. Прокинувся уже давно, проте лежу під периною, як пуголовок у намулі, із заліпленими очима і не маю бажання не те, що вставати, а жити взагалі. Доживає моє солоденьке літо, через кілька день школа і я мушу нині обрізувати свій хвіст — перескладати екзамен із біології.Чесно зізнатись, щорічне перескладання шкільних іспитів для мене вже стало своєрідним ритуалом — і не вельми потерпаю. Проте сьогоднішній — винятковий: біологію перескладаю у пана учителя Іштвана Фийси. А це все одно, що йти живісінькому в пекло, або ж, принаймні, свідомо дати згоду вирвати собі у писку всі здорові зуби.

Наші стосунки із паном Фийсою завше тримались і на висоті, і на видноті: адже учитель був нашим першим сусідом. І вся наша вельми колоритна і неповторна родина цим фактом дуже пишалася. І коли хто й називав нас, скажімо, бандитами з великої дороги, ми з гордістю відповідали: “Зате наш сусіда — живий учитель!”. І мовилося це з такою гідністю, немовби ми були прямі нащадки імператора Франца Йовжки і це давало нам повне право займатися злодійством і розбоєм. Втім, кровне родство із паном імператором, сумнівно, чи додавало би нам такої сімейної пихи, як сусідство із паном Фийсою. Річ у тім, що, навчаючись у тридцятих роках у Будапешті, пан учитель — на той час еталон європейської чоловічої вроди — був вхожим у елітні аристократичні кола, де й познайомився із майбутнім правителем Угорщини адміралом Горті. І нібито пан регент Горті особисто ручкався із паном Фийсою. Цей факт настільки глибоко вразив нашу бабу, що стара при зустрічах із паном учителем геть лишалася розуму.

— Пане Фийсо, спадьте на Бога, дайте’ми поцюлювати ту вашу ручку, яку сам його величність Мікловш Горті держав у своїх руках! — вирячивши очі, глибоко шепотіла вона.

— Анцьо, вера Божа, йдіть від ня під листя й траву, — перелякано сахався, як нечистої сили, пан учитель. — Змізніть’ми наохтема з очей і повісьте колодицю на писок, бо коли почує!… О, сили праведні, коли якийсь безпекаш почує про його величність Міклоша Гортія, то ані святі, ані грішні не позбирають моїх кісток по величайших просторах Сибіру!

Проте баба, будучи вихована у старих, глибоко релігійних традиціях, свято вірила, що всяка влада і величні мужі, які її представляють на землі грішній, посланці Всевишнього. І тому старенька з одинаковою шанобливістю ранком кланялася Гітлеру і Леніну, Гортію і Сталіну, Масарику і Хрущову… Портрети цих та ще деяких інших історичних вождів-антагоністів, під мудрим керівництвом яких довелося жити-вікувати бабі, висіли рядочком у комірчині, яку дідо на всяк випадок постійно тримав на замку. Нікому навіть на гадку не спадало, що люди, які ніяк не могли поділити між собою незмірно-велетенські земні простори, небеса і води Господні, вожді, заради яких гинули мільйони, зникали цілі народи і держави, тепер умістилися у крихітній селянській комірчині. І всім було просторо, і всім було добре, затишно, блаженно…

У сліпому поклонінні вождям моя баба мала ще одну вельми характерну звичку: коли поклонялася, скажімо Гітлеру, обов’язково завішувала рушником портрет Сталіна. А коли хрестилася перед ликом Ференца Йовжки, винувато дивилася на Хрущова й перепрошувала: „Перебач’ми, Микито…”. А коли зрідка зітхала перед портретами Маленкова, Кагановича, оглядалася на Міклоша Гортія й сердито гаркала: “Не сверли ня своїми пулькатими очами, бо то й ти винен, што они, закляття би їм, — туйки”… Потім замикала вождів на колодицю, ставала перед іконою Спасителя й каялася: “Но та пак што маву робити, Божіньку?… Наслав’ись їх на нашу бідацьку голову, то мушу їх, марішку їм зелену, якось задобрювати, аби ще більшої біди не начинили”.

Звичайно, пан Фийса не відав, що для баби він був не просто сусідом і вчителем, а уособленням живої історії, ба навіть помазаником! Адже він не просто бачив, але й ручкався із самим регентом Міклошом Гортієм. І коли, бувало, пан Фийса до безтями напивався у сільській корчмі, а відтак безтурботно спав під плотом, баба нікому не дозволяла його торкатися. Сама звалювала вчителя на плечі і несла його додому: несла ніжно, як дитину, несла бережно, як дорогоцінну реліквію. Несла щаслива й усміхнена, і все їй здавалося, що тягне на собі не просто зневіреного й спитого вчителя, а шмат славної європейської історії.

— Митьку, ану ж не забудь із собою взяти на екзамени тайстру із грушками… Такі, нівроку, м’якенькі, як гів… — якраз на зуби пана вчителя, — напучує мене баба, лаштуючи до школи.

— Їжака йому в рот, матір’му душу! — кисло кривлюся я.

— Ти што злословиш, криволабий чорте, гуту ти червену, — лускає мене по потилиці баба. — Та ци знаєш, што пан Фийса був першим цімбором Мікловша Гортія, а його покійний нянько, розказували, най будуть прощені, мої мамка, пив на брудершафт із самим Ференцом Йовжком. Скотина ти невчена!

І баба знову з усього розмаху гостить мене п’ятірнею в потилицю. Дідо, почувши гамір, влітає із сіней і, не розібравшись, вліплює мене по вуху — аж дзвони тужно загули у голові, і світ поплив у печальнім вальсі. Ледь отямившись, притьмом хаплю тайстру із „м’якенькими, як гів…” грушками і прожогом вискакую у двір. Тут наразі збиваюся із батьком. Йому, бачте, саме припекло в цю мить заносити у хату відра з водою. Звісно, відра, немилосердно гуркочучи, — в один бік, золотий батько, безбожно згадуючи небеса, — в протилежний!.. Від нього на щасливу доріженьку теж отримую дарунок: одне з порожніх відер, кинуте з вражаючою майстерністю моїм рідним няньком, таки наздоганяє мене на вулиці і голосно лупить по хребтянці — аж булькнуло межи ребрами.

— Пси би тя гонили, здохляку! — кричить за мною нянько, — лиш прийди’ми домів! Я тя на воротах повішу, абись ворони і мачки лякав!

Ось із такими сердечними зиченнями від рідних і близьких я й відправляюся на перездачу біології.

По затяжних серпневих дощах вигодинювалося. На небесах один за одним почали навстіж розчахатись голубі вікна, сяючи молитовною чистотою і криничною свіжістю. Тільки над самим Мукачевом ще громадилися і вовтузились поміж собою хмари. Але це вже були не нахмурені, а добрі, лагідні і білосніжні, як городське морозиво, хмари. Вони навіть бентежно пахли тим омріяним таємничо-солодким морозивом і ще багатьма-багатьма чарами заможного, недосяжного і незбагненного для нас, селян, життя. Густо і смачно вулиці парували; горобці на деревах мітингували; гуси по канавах філософствували; мудрі літні квіти по людських городцях печально прощалися із бадьорими і самовпевненими осінніми. Тим часом собаки від двору до двору перегавкували один одному новину, що я власною персоною йду в напрямку школи. І в ту ж мить, гірко скиглячи, із жахом тікали світ за очі подалі від біди. Отже, світ і життя загалом були прекрасними, заманливими… Ось коли б із цього дня викреслити мій повторний іспит. Власне, не стільки іспит, як вчителя…

Як я вже згадував, наші особисті взаємини із паном Фийсою не завжди складалися ідеально, проте конкретно і по-діловому: я постійно крав для пана вчителя із підвалу діда вино і обмінював на терпимі для мене оцінки. Звичайно, не відмінні, бо упаси Боже, коли б я отримав у школі п’ятірку, ця б новина вразила все село і найближчі околиці не менш гучно, як, скажімо, вбивство сегінини принца Фердинанда у Сараєві. А всі наші учителі або оніміли б, або злягли б із тяжкими серцевими нападами. А про родину вже й не мовлю — усі наші Данки навіки зареклися б пити і красти. Отож, потерпаючи за здоров’я й долю рідних і близьких, я задовільнявся воронами, тобто трійками, а ще рідше, — це вже на великі свята — стільчиками-четвірками. Ця ідилія тривала б до кінця моїх ходінь по муках-науках, коли б не трапилася, як мовлять, історія із біологією.

У шкільному житті я завжди міцно й несхитно тримався за мудру пораду моєї баби Фіскарошки: “Не бери дурного до голови, а тяжкого до серця”. А оскільки наука ні за якого пана не хотіла лізти у мою соломонівську макітру, то я вважав її суцільним дуром.

І тут нічого не вдієш: Господу, видно, було угодно сотворити мене розумним лиш на один бік голови. От наука не береться до мене, але, даруйте, який круглий відмінник знає, приміром, яким чином, не відкриваючи дідового підвалу, натягнути із бочки вина для пана Фийси? І це робиться на такому професійному рівні, що нікому і в голові не зблисне, що тут причетна людина — всі вважають це справою рук нечистої сили. А про моє вміння впливати на ближнього і спонукати його до неймовірних вчинків рідня панічно боїться й згадувати. Останньою жертвою мого згубного впливу став рідний нянько. Йому голова колгоспу Іван Шайта на прізвисько Гербіцид доручив восени відвезти додому начальнику міліції підводу яблук: джонотани, золоті пармени, батулки, шоварки були такими красивими, наче викохались у райському саду. А в нас, як на біду, яблука того року не вродили, а те, що зібрали — всуціль ринтаве й годилося хіба що на сушениці й корм худобі.

До міста, на свою біду, батько взяв і мене. Їхали ми їхали, а міліцейські яблука мені, як бджоли перед очима — миготять і миготять. І так вони звабливо пахнуть, і так уже вони сміються дівочими щоками — прямо тягнуть до гріхопадіння!

— Няню, ви што, направду впали з постелі на голову? — врешті не витерпів я. — Ви што, направду ці яблука повезете мацкалям, а ми взимі будеме гнилицями писки квасити?

— Тпру-у-у… — потягнув няньо на себе віжки. — А ти, соломонівський гатьоше, што би хотів?

Я незмигно подивився нянькові у вічі і твердо наказав:

— А ми завернемо додому, ці яблука висиплеме у комору, а наші гнилиці насиплеме міліціштові…

Няньо, наче причумлений, підтакнув головою, покірно розвернув серед дороги коней, і ми спрямували додому.

Наступного дня Гербіцид з піднесенням подзвонив начальнику міліції і запитав, чи доставлений вантаж і яке враження…

— Твої яблокі, дорогой, глотать би только жопой, — цьвіркнув крізь зуби сердито начальник міліції. — Ти у меня, єдрі твою качалку, так попляшеш за етот троянскій подарочек, что вместо волос у тебя на башке зуби будут проізростать…

— Но, Симку, спадьте на Бога! Тим мацкалям нічим не вгодиш, — забідкався Гербіцид, зустрівши батька. — Такі яблука лем у Єрусалимі на Великдень святити, а мацкалиско казав, жеби я їх гузицею їв…

— Так… так… Маєте правду, пане голово… — сполотнів сигіняшний нянько, відчуваючи, як зо страху у нього вмить замерзають нутрощі і зупиняється серце.

З тих пір не минає тижня, аби Гербіцида не трусили якісь перевірки. І найтрагічніше: бідний голова не може збагнути, за що йому така кара — він так і не дізнався про нашу диверсію. Але найбільше жаль батька: щодня на чім світ кляне мене, вечорами довго, пристрасно молиться і б’є поклони. А ночами не спить, крехче, тяжко зітхає і, видно, все чекає, коли за ним приїде і крякне під воротами „чорний ворон”".

Якимось дивом невеличкі іскорки просвітління і зацікавлення часом — хоч і з великими трудами — таки пробивалися до моєї голови. А оскільки це було дуже й дуже рідко, то такі дивовижні події ставали справжньою революцією, чи, вірніше, великим стихійним лихом, від якого потерпали й терпіли всі. Подібне трапилося і того дня, коли на уроці біології… От бачите, ще й тепер: тільки згадав про науку, голова вмить наповнилася безпросвітнім туманом і нічого не можу згадати!.. Одні три крапки…

Так ось: того дня на уроці біології пан Фийса розповідав про походження людини. Звісно, як в історично-науковому аспекті, так і в просторово-часовому плані я був вельми далеко від уроку і місця походження сучасної людини. В цей момент я подумки накреслював найбезпечніші підходи до курника нанашкулі Гітлєрки, а заодно проробляв плани, яким чином видурити десять рублів від діда Наполійона. І треба було такому статися, що в цю мить мені в голову залетіла та рідкісна іскра просвітління й зацікавлення наукою! Краєм вуха із учителевих слів зачепив, що людина походить від мавпи. І хоч я виховувався у сім’ї побожній і твердо засвоїв, що людина пішла від Бога, а ще точніше — від Адама і Єви, не це відкриття ошелешило мене… Я миттєво глянув на портрет Леніна і підніс руку. І хоч учитель ще не закінчив своєї оповіді, моя піднесена рука була у класі такою епохальною подією, що пан Фийса одразу перервав урок і дозволив слова.

— Пане Фийсо, а товариш Ленін, най ся не приказує, теж пішов від мальфи*?[2] — запитав нелукаво, по-сусідськи я, спрямувавши палець на портрет вождя.

Клас коротко гримнув сміхом і занімів. Пан Фийса безпорадно оглядався навкруги й, наче над прірвою, шукав якоїсь опори. Обличчя якусь мить розпливалося у дурнуватій посмішці, відтак враз скам’яніло, наче пану вчителю водномить увігнали у сідницю розпечену залізяку. Тим часом клас крадькома пас очима Маню Крумплянку — доньку колгоспного партійного секретаря, любовно прозваного в селі криволабим Гебельсом. Маня у нас виконувала функцію такого собі шкільного осередку комітету держбезпеки і щодня справно відстукувала, куди належить, про підривну діяльність у класі антикласових елементів.

Мовлене мною, видно, ошелешило й саму активістку держбезпеки, бо сиділа, надувши, як польова жаба, щоки, і, наче білка з дупла, тільки блискала маленькими очицями-гудзиками: блись-блись, блись-блись — хук…

— Сесе єсть ідеологічеськая діверсія! — винесла врешті-решт прокурорським тоном своє рішення Маня.

Вчитель ще більше сполотнів, а мені — що зайцеві стоп-сигнал. Дурнувато реготнув і взявся крутити кульку, аби при нагоді стрельнути Мані в потилицю.

— Ти що собі дозволяєш, злодію короставий?! — нарешті, задихаючись, видавив із себе пан Фийса.

— Не прозивайтеся, — образився я і тут же офіційно попередив: ще раз обізвете — вікна вам повибиваю, а пса втоплю у колодязі…

— Як ти міг таке про дорогого вождя… вождя усіх пригноблених… вождя пролейтаріату, — кричав, не звертаючи увагу на мою вельми грізну ноту протесту, пан Фийса. І весь цей час шукав краплину співчуття у погляді Мані-безпекашки. Але натомість я ще більше підлив масла у вогонь.

— А шо-о-о… Ленін — чорт рогатий! — почав щиро обурюватись я. — Якщо-о-о, кажете, што вшиткі люди проізошли від мальфів, то што — Ленін від кобили?

Це, очевидно, було вже надто. Я помітив, як мої ровесники — діти сільські, ніколи не обтяжені політичними ногавицями — й ті принишкли, як горобці за мить до урагану. Маня ж оговталась нарешті, випрямила плечі, підняла голову, очі повісила на стелю й у передчутті успіху цвіла радісно, як божа ружа під худобною хижою. Бідний пан Фийса був геть знищений: притьмом здрібнів, покрився бордовими плямами і тремтів, наче підключений до розетки.

— О, сили небесні!!! — підійшов нарешті до мене. — Кажи. Кажи!.. За які гріхи мене так тяжко Господь покарав тобою? — тут вчитель аж заплакав. — Ану ж марш мені з класу! Щоби ноги твоєї тут більше…

Пан Фийса ще не домовив, а я вже зірвався з остогидлої тюрьми на волю.

— А ну ж стій! — наказав учитель.

Я зупинився.

— Марш у куток! На коліна! Руки вверх — і так стій!

Мене всього так перекривило, наче одним ковтком вдудлив бочку смердючих оселедців. Проте наказу підкорився й, похнюпившись, пішов у куток — все одно тут проводив значно більше свого шкільного часу, аніж за партою. Тим часом пан Фийса підійшов до Мані Крумплянки, поштиво вклонився й, хвилюючись, наче курокрад перед прокурором, ласкаво мовив:

— Маріє Петрівно, ви чули, якої непоправної шкоди завдав той збийвіч* нашому моральному здоров’ю? — Учитель єдину з нас Крумплянку чомусь величав по-імені й батькові. І тільки до неї звертався на “ви”. — Ми, звичайно, Маріє Петрівно, всі обурені, рішуче засуджуємо цього прихвостня міжнародного імпералізму, — пан Фийса, палаючи від гніву, поглядом кивнув у мій бік. — За нанесену кривду світлій й немеркнучій пам’яті дорогого вождя світового пролейтаріату він мусить бути покараним. Тому, прошу вас, ідіть за його родичами — нехай прийдуть до школи. І негайно!

Бідний пан Фийса мав, очевидно, далекоглядний приціл. Він гадав, що гідний нащадок Фелікса Дзержинського Маня Крумплянка побіжить до нас додому, а за нею примчить захеканий дідо Мішо — великий дипломат і філософ. Обидвоє накрутять мені ослячі вуха, аби надалі був газдою своєму шаленому язикові і не плутав родовід вождів із мальфами й усякою другою скотиною… А далі побідкаються один одному, пойойкаються над світовим злом, живим уособленням якого був я, а надалі — "… лем то най лишаться межи нами, розумними челядинами…” — почимчикують обидвоє після уроків у наш винний погріб. І все закінчиться благополучно: Маня Крумплянка увечері совісно наклепле доповідну, як вони у класі засудили прихвостня міжнародного імперіалізму, а пан Фийса за свою психічну травму, завдану мною, надурняка налижеться із дідом, а, мо’, ще й на опохмілля отримає… Проте мріям бідного учителя, як це завжди і буває з бідаками, не судилося вийти в люди. Чи так розпорядилась доля, чи Маню-безпекашку настільки травмувала моя ідеологічна диверсія, що втратила нюх нишпорки, але натомість нашого дому вона пішла до діда Петра — повної протилежності діда Михайла: людини суворої, впертої, залізних моральних принципів, а головне — неповторного у своїй натурі. Видно, саме через ті риси характеру діда Петра і прозвали у селі Наполійоном.

Особливо прославився у краї своїм норовом дідо Петро ще за небіжки Чехословаччини під час судового дійства із знаним у Європі авантюристом, шахраєм, злодієм, мештером Соломончиком із сусіднього Вонігова. Дід влапив його вночі, коли мештер виводив із стайні двох найліпших наших коней-ваговозів. Звісна річ: дід так вихрестив своїми довбнями Соломончика, що того неборака вранці прирічанська рідня понесла, як індійського раджу, — на кілках і у вереті. Наступного ж дня дід Петро подав на мештера до суду. Наша рідня умовляла покласти хрест і забути про справу, бо кожен знав, що сподіватись на перемогу над Соломончиком та ще й у судах — все’дно, що чекати від верби персиків. Шахрай Соломончик мав повсюдно великі зв’язки, знав кого і як підкупити… Зрештою, був вельми обізнаний у юриспруденції. Проте дід скелею вперся. Ну і, як мудро мовлять, що посієш, те й з’їси: дід Петро суд із вражаючим успіхом… програв. Соломончик переконливо довів, що заглянув у стайню із чисто людської цікавості: просто полюбуватися дідовими кіньми — яко великий любитель і знавець породистих гриванів. І красномовним свідченням цьому став для присутніх золотом тиснутий документ. Ним посвідчувалася принадлежність Соломончика до Всесвітньої ради захисту коней. Більше того, відомий суддя Боніфацій звинуватив діда у жорстоких побоях невинного чоловіка і присудив заплатити Соломончику дві тисячі крон — суму вельми солідну на ті часи.

— Та тото… сись Соломончик — злодій! — крикнув ошелешений дід. — Він уночі заліз у стайню!

— Ну ви, Петре, даете! — щиро погнівався Боніфацій. — Одразу вже й злодій, бо, бачте, заліз уночі… А, може, мештер Соломончик, як культурна челядина, просто не хотів вас, наробленого, будити, а ви вже зразу — злодій!

І тут небагатослівний дідо видав крилату фразу, яку пам’ятатиму до смерті: ”Бог видить: не шукайте, люди, у судах правди, бо її якраз там ніколи немає!”

Потім тяжко зітхнув і звернувся до Боніфація:

— Най буде так — дві тисячі я заплачу. Але скажіть, на вашу ласку, а кілько то буде коштувати, якшто я тепер у суді комусь вліплю двічі по писку?

Боніфацій хутко попорпався у паперах і відповів.

— Це би коштувало такому розбійнику аж шість тисяч крон.

— Дякую красно, — поклонився низько дідо.

Далі закатав рукави, підійшов до столу і з усього розмаху двічі втеліжив суддю Боніфація по писку. Відтак вийняв гроші, чинно, по-газдівськи, відлічив шість тисяч і поклав на стіл. Шанобливо відклонився від справедливого суду і почимчикував додому.

З тих пір із дідом мало хто насмілювався водити кози. Отож і пан Фийса, коли побачив на всю ширину дверей могутню поставу діда Петра, ледь не заскавулів від розпачу. “О, хмарки небесні, тепер мені вже точно мацури замнявкають!..” — тільки й простогнав.

— Слава Йсусу Христу! — зняв на порозі шапку дідо й покірно кивнув головою до всього класу.

— Добридень… добридень… газдо Петре, — пролебедів Фийса.

— Якшто вам “добрий”, пане учителю, то підопріться на хвіст і радосно ревіть “ Шірока моя страна родная ”, а мені на “Слава Йсу…” — “Слава навіки!”— пробасив дід.

— Воно, Петрику, так… аякже… але нові часи — нові звичаї, — пан Фийса поглядом шукав моральної підтримки у Мані Крумплянки.

— Я сідницею свищу на ваші нові часи і звичаї! Кажіть, що ся стало? — знетерпеливився дідо.

— Он ваш Митро… то є злий сікурантош! — вчитель войовниче тикнув у мене пальцем.

Дід метнув палаючим поглядом по класу й вчепився за мене.

У цю мить я ладен був стати піщинкою! Ні, ліпше маленькою краплиною роси, миттю зірватися, впасти на землю і не те, що розтектися, а за долю секунди випаруватись і зникнути в небесах. Дід Петро був єдиною людиною у світі і Всесвіті, якої я боявся, перед якою я поклонявся…

— А… се ти, малий збісняку? — вмить подобрішали й розцвіли причаєною любов’ю очі діда, уздрівши мене. — Ану подь лем сюди! Туйки баба тобі дашто передала…

Дід підійшов, розв’язав клунок і поставив переді мною бідончик пасулі з капустою, пляшку молока, шмат кукурудзяника і дарабчик солонини.

— Їж, не ганьбися, — підбадьорив дід. — Їж, аби в голову наука йшла, аби’сь не був таким дурним, як ми. Правда, пане вчителю?

— Так… так, Петрику. Перед ним, вашим Митром, дуже великоє майбутньоє, — відповів у відчаї учитель.

Я, не дожидаючись перерви, розклав їжу перед собою. І тут же, не дуже переймаючись соромом, почав хлебтати пасулю й чамкати хліб — аж за вухами залящало.

— Но та слухаю вас, пане Фийсо, што ся такоє страшноє стало? — Із прокурорським виглядом дід обернувся до вчителя.

— Розумієте, Петре, не сердіться, але ваш Митро дуже неволяшний.* Він мене нині зазвідав, що чи правда то, що наш вождь, дорогий Володимир Ілліч Ленін, теж проізойшов від мальфи?..

Дід одразу вп’явся у мене і гиркнув:

— Слухай, осле рогатий, тко то тобі такоє дурноє сказав?

— Ніхто! То сам пан учитель говорив, што чоловік проізойшов уд мальфи, — відповів я, не перестаючи сьорбати пасулю з капустою. — То я і зазвідав, ци то і наш вождь Ленін тоже уд мальфи?..

— То правда, пане Фийсо, што ви такі шалениці плели дітям? — отетерів дід.

— Петре… Я просто говорив про те, що людина вообще пішла від мавпи…

— Перебачте, пане учителю, коли говорить таку дурницю наш малий луціпер, то все розумію! Але хто вам, розумному чоловікови, такоє казав, же тварь Божа — чоловік — проісходить від мальфи?

— Як хто? Про це, Петре, наука твердить, розумні люди говорять, у книжках написано…

— Е-е-е, пане учителю, та ви вірите тим комуніштам, — одмахнувся, наче од мухи, дід. — Най ся не приказує, тоті большевики такі брехачі, що не лем би із мальфи чоловіка учинили, а й із сліпої курки австрійську графиню зробили. Што казали, коли сюди прийшли — щастя принесли. А то щастя: землю й худобу забрали, а у пазуху вошей наклали… неволя би їх морила.

— Петре, перебачте, але те, що людина походить від мавпи, не просто там хтось сказав, а наукою довів сам Дарвін.

— А сесе што щи за єден руський комунішта, гонили би його татари!

— Ганьбіться, Петре, Чарльз Дарвін ніякий наш не освободитель і комунішта… Це великий англійський учений із світовим іменем.

— Най буде і пессій царь ваш Дарвін-пролетар… Лем най би’ми трапив до рук, то я би йому так ребра полічив, що він би забув не лем своє мальфяче імня, а й людське. Богопродавці!..

Дід говорив так запально, що Маню-безпекашку аж гикавка вхопила.

— Йой, йой, Петрику… Ви щось не те плетете, — затрусився зо страху пан Фийса.

— Но, а ви тогди на яку біду мене кликали? — дід розпалювався не на жарт. — Ви мене кликали, аби узнати, уд якої мальфи проізойшли ваші вожді Ленін, Сталін, Хрущов?

— Ні, Петрику, золотий. Я вас кликав через вашого дуже розумного уверх ногами онука Митрика, — іронічно прорезюмував учитель.

— Но та якшто такий розумний, то погримайте’ го в’єдно із своїми вождями… гуту їм червену!

Тим часом я, глибоко ігноруючи наукову дискусію, що розгорталась навколо походження вождів, їв і чамкав, як наврочене порося. Фасоля була ще тепленька, кукурудзяник жовтенький, як курча, й солодкий, сало — золотисто-пахуче! Свищу я на вас! Діти, спостерігаючи, як хутко і вправно набиваю кендюх, й самі ледь не давилися, ковтаючи голодну слину. Одна Маня-безпекашка час од часу зневажливо кривилась у мій бік й вельми моторно стенографувала для органів безпеки науковий спір між ортодоксальним дідом Наполійоном і прогресивним паном Фийсою.

…В ту ж пору не менш напружено й трагічно розвивалися події поза межами школи. Моя рідна баба Фіскарошка якимось чином дізналася, що через мене в школу покликали не її, а старого Наполійона, якого вона із перших днів родичання люто зненавиділа. Страшна ревність й образа шаленим огнем зайнялася у ній: як ото на її рідну кровинку, любого онука — хай він і збісняк — має ще хтось право.

— З нашої дитини, Мішку дорогий, говорили би ангели, коби не кораві Наполійони! — одразу заявила баба Фіскарошка дідови Мішови, прозваному у селі Мудрим Соломоном, коли почула, що дід Петро в школі. — Сесе вони, хріняші, нашу дитину набивають злим духом! Митрика треба спасати! Подьме скорше до школи!..

— Іди, іди, Марько, я тебе пак дожену, — тільки й порадив. І знову впав у глибоку дрімачку.

Баба одразу ж помила ноги, переодягнулася, зайшла у хлів, відв’язала козу Танкістку і, накрутивши мотузку на долоню, повела за собою. Це була ще одна дивакуватість нашої баби: як тільки збиралась кудись до великих інстанцій шукати правди або виясняти стосунки із сусідами чи й родаками, одразу брала із собою козу. Мовляв: “Я не прийшла спеціально, бо мені вшитко то до мачки… Я просто вела козу, то аби двічі хворі ноги не ганяти, зайшла вже і до вас. А так… то мені вшитко до мачки…” В залежності від пір року коза водилася: на пасло — із пасла; до цапа — від цапа; до маржинського дохтора — від маржинського дохтора… З часом це стало уже своєрідним знаменням і символом: якщо, приміром, хто починав у селі брехати, йому одразу затикали рота поговіркою: “Не води по урядах козу, як Майря Фіскарошка”.

— Михайлику, я пішла рятувати Митрика, — крикнула баба, виходячи із двору. — Ти тоже не завгуряйся, подь скорше за мною!

— Із Богоньком, Марько! Із Богоньком! — щиро побажав навздогін мудрий Соломон. — Так… так… нараз біжу, ти лем іди щасливо, — й дід ще глибше занурився у дрімоту.

Баба марширувала по вулиці з рішучим, бойовим настроєм і тим почуттям великої мiciї справедливості, з яким нині американські десантники визволяють заручників від арабських терористів і захищають інтереси Америки на Балканах. Вона тільки тепер повністю почала усвідомлювати мовлені нею ж слова: “3 нашої дитини говорили би ангели, коби не кораві Наполійони…”. О, мамко небесна! Як вона про це раніше не здогадалася? Так, так: все, що в мені було добре… Тут вона трохи затуманилась, бо нічого доброго не могла пригадати в моїй особі… Але все’дно, якщо навіть крихітка благородства ще лише думає в мені колись пробудитись — ото все із її роду Фіскарошів. А ось всі ті злі сили, які опанували і постійно терзають її дорогого онука — то все я дістав у генетичний спадок від діда Наполійона. Це відкриття настільки ошелешило бабу Фіскарошку, що ледь не втратила свідомість.

Із криком: “Гойте, люди, спасайте нам дитину!!!” — рвонула з місця і щодуху помчала до школи, волочачи за собою перелякану козу Танкістку.

Подібно бабі Фіскарошці, все більшою люттю, але уже у переміш із цікавістю, проймався у ці хвилини і дідо Наполійон у суперечці із Фийсою. Він уже одною ногою стояв на порозі, коли раптом із якимось божественним осяянням запитав:

— Пане Фийсо, чи, упаси вас Боже, ви не хочете уповісти, що я теж пішов від якоїсь засраної, перебачте на слові, мальфи — і мої, прощені би, нянько, мамка, дідики, прадідики… То што — все мальфуни?

Дід Наполійон такими очима подивився на Фийсу, наче у того на лобі щойно роги зійшли.

— Но як вам казати, Петре, — стенув ніяково плечима пан учитель. — Природа є природа. Для неї усі діти — рівні. Як кажуть мудрі, усі ми з одного тіста — і пани, і жебраки…

— Ви, пане Фийсо, не плетіть тринку-парастас, а кажіть із моста та й у воду — я теж від мальфи? — Тут Наполійон уже розізлився не на фіглю.

— Ну, я би так паскудно не уповів, як ви казали, Петре, “…засраної мальфи”, може, якраз ваш честований рід і пішов не від задрипаної, перебачте, мальфи, а від май-майкрасної, майрозумнішої.

— То я від мальфи? — гиркнув дід.

— Так! — луснув, наче горіх, пан учитель.

— Но та туйки маєте платню за мальфу! — тяжко видихнув дід.

І з усього розмаху вліпив своєю рукою-довбнею пана Фийсу межи очі. Бідний пан учитель зойкнув і полетів межи партами від столу аж до ослячої парти, за якою чинно сидів я і досьорбував останки фасолі з капустою. Клас заціпенів. Навіть Маня Крумплянка закліпала і зіщулилася від страху.

Дід Наполійон тим часом підійшов до дверей, став у царській позі і, повчально махаючи вказівним пальцем, мовив:

— Попам’ятайте, пане учителю: то, може, комунішти і їх вожді й проізошли від мальфи, а я із своїм чесним родом — від Всевишнього!

У знак глибокої шани до свого Творця дід перехрестився і гримнув за собою дверима.

Тим часом войовничий запал баби Фіскарошки, чим ближче підбігала до школи, потихеньку згасав. Якщо насампочатку вона надривала горло, що “дуплавому Наполійону, як збісному псу, вочі видовбаю”, то посеред дороги клялася, що уже тільки “заплюю вочі…”. А вже біля школи, почувши від прибиральниці Марганцовки, що дід Петро у класі і вельми гнівачий, Фіскарошка, не занижуючи собі ціни, твердо мовила:

— Авби лем, свашко, не пукнув од гнівачки… Ко-ко, айбо я ся’го не бову! Я лем єдна у світі йому усю правду уповім у вочі — лем най’го встріну.

Отже, слідкуючи, із якою швидкістю баба прогресувала від войовничої азіатки — “дуплавому Наполійону, як збісному псу, очі видовбаю” — до цивілізованої европейки — “усю правду уповім у вочі, — лем най’го стріну”, неважко здогадатися, що моя дорога хранителька врешті-решт уже й не горіла великим жаданням зустріти любого свата Наполійона. Окрім усього, Фіскарошка не тільки люто ненавиділа діда Петра, але й панічно боялася його. Тому, сторожко наблизившись до школи, Фіскарошка із нерозлучною козою Танкісткою прийняла вельми мудре рішення: не зустрічатися з ворогом “вочі у вочі”. В той час, коли дід Петро востаннє запитував пана Фийсу про своє родопоходження, Фіскарошка обійшла школу з тилу. Тут, скрутившись, як дуля, поповзла під стінами. Зупинилась під вікнами класу. Хотіла вилізти на фундамент і заглянути крадькома у шибку: що ж там творить шалений Наполійон? Проте виникла проблема: як бути з козою Танкісткою? Доки вона лазитиме, ця бештія чортзна куди втече. Тому Фіскарошка, не довго сушачи голови, прив’язала Танкістку собі за ногу і полізла. Сердешна баба ще встигла побачити, як людиноненависний Наполійон замахнувся на бідного Фийсу, проте трагічного фіналу уже не судилось видіти. В цю мить попри школу біг псище Марганцовки. Уздрівши козу, гаркнув і притьмом стрибнув до неї. Танкістка заверещала і як рвонула бабу за ногу — Фіскарошка злетіла з вікна, як паперовий гбузьок. Надалі ж у Танкістку ніби одразу вселився гурт переляканих чортів: потягнула бабу із страшною силою спершу через клумби, відтак через шкільне подвір’я і понеслась у зарослі терну… Фіскарошка як гепнула собою в першу мить горілиць із вікна, так і тяглася навзнаки за збісною Танкісткою, прив’язана ногою до козячих рогів. Сукня заголилася бабі аж до шиї, далі склалася парашутом і куполом замкнулася на голові. Баба спершу пробувала кричати, кликати на поміч, але коли фартух забився у рот, а сукня повністю заволочила голову, Фіскарошка збагнула — наступив її судний час. І старенька — вся побита, покалічена, поколота — ще встигла подумати у зарослях терну: “ Божіньку великий, умираву! Айбо умираву за правоє діло ”. Десь у глибині свідомості у неї майнуло сказати “умираву за Митра”, але розуміла, що згадати мене мучеником перед зустріччю із Всевишнім — великий гріх і непрощене святотатство. Тому й мовила замість мого імені “умираву за правоє діло”. А, там, уверху, ачинь, розберуться, що і до чого!

 …Наслідки моїх перших у житті зацікавлень наукою — спроба дізнатися про родові корені вождя світової жеброти Леніна — були вельми плачевними: три зламані ребра, вивихнута нога і до невпізнанності потовчене й посукане обличчя у баби Фіскарошки, розтрощена щелепа пана Фийси, ціла кіпа гнівно-обурених доносів з-під пера Мані Крумплянки у справедливі інстанції. І врешті-решт арешт гебістами діда Наполійона. Щоправда, у темній, як не дивно, протримали його всього тиждень і відпустили.

Яким чином вдалося Наполійону вислизнути із цупких рук безпекашів із миром, для всіх назавше лишилося присмерковою таїною. Не зумів із цієї скаламученої води вийти і я сухим: за надто розумне запитання на уроці біології мене не перевели до наступного класу, а залишили на осінь… І ось ця клята осінь ціле літо, як капосна оса, сиділа мені на носі і постійно жумчала-жумчала… І так до нинішнього дня…

Тільки-но увійшов у двір школи — моє стражденне серце і налякана душа враз стрепенулися і радісно обнялися: біля входу стояв добряче заляпаний велосипед пана Фийси. Не роздумуючи ані хвилини, я одразу кинувся до велосипеда, вийняв із кишені чистого носовичка і почав, раз у раз припльовуючи старанно драяти транспортний засіб пана Фийси. Цим самим, зрозуміло, я думав одразу викликати милосердя учителя. Від тої злощасної події пан Фийса люто зненавидів мене. Більше того, пригрозив на іспит інспекцію із райвно. Отже, вилизував я білосніжним носовичком забрьохані біціглі пана Фийси із таким сумлінням, наче сподівався не на якусь там задрипану трієчку, а вимолював перепустку від святого Петра до раю. Проте мої блаженні наміри грубо розчавили.

— Фена би’тя взяла, китайський шулю! — раптом рявкнув над вухом Фийса. — Ти што робиш туйки, гунцуте-вілагу?

— Баба з дідом послали мене до вас екзамен здавати, — мовив я таким тоном, ніби це мене й не стосувалося, — то по путі рішив заєдно і ваші біціглі почистити, — хутко піднявся я і весь зігнувся у поклоні. — Туйки вони вам і грушки послали — такі файні, м’які… якраз на ваші зуби…

— А більше нічого не послали, сушили би гемби на плоті? — рявкнув учитель.

І тут дихнув на мене. Те м’яке, із чим порівнювались грушки, їй-бо, пахло встократ благіше, як ранковий подих учителя. Пан Фийса був з перепою і, найстрашніше, неопохмелений.

— Може, й хотіли ще дашто вам загнати, але я, пане Фийсо, дуже спішив на екзамен! — видихнув я з таким просвітленим виглядом, наче прийшов паску святити.

— Який ти у мене розумний, а який шіковний, гонили би тя мацури по Палестині, — здивовано сплюнув пан Фийса, так і не оцінивши мої труди по наведенню лиску на біціглях. — Марш у клас! Раз такий вумний і так переживаєш за науку, ти у мене тоді здаш екзамен, коли на горі раки не лем будуть свистіти, але й на гуслях грати!

У класі пан Фийса хутко почав розкладати екзаменаційні білети. З другого боку столу, навпроти, я з такою ж поспішністю почав викладати з тайстри грушки. Звісно, сили були не рівні: моя валюта явно програвала валюті пана Фийси. От коли б надгулькувата баба Фіскарошка була здогадалася сунути мені у тайстру хоча б літрик вина, мій противник, якщо б і не одразу капітулював, то значно б ослабив оборону…

Але біда на нещасного сирохмана усе паде, як сліпий дощ, у нечеканий час. Не встигли ми з паном Фийсом викласти один перед одним свої аргументи, як відчинилися двері і на порозі став відомий на всі школи мисливець за душами бідних двієчників інспектор райвно Шоні Годя.

— Упаси, Божіньку, я вам не помішав? — запитав іронічно підсолодженим голосом.

— Ой, пан інспектор, — удавано зрадів учитель. — Мож вже й ноги попелом посипати — стільки часу вас не видів. Ми тут малінько екзамен здаємо…

— Чув… чув, — махнув згідливо головою пан інспектор. — Саме по цьому вопросу мене й послали з вище…

При цьому пан Годя покірним поглядом обвів стіни, стелю, закапелки класу, кожне вікно й загадково подивився на Фийсу — усі совєтські стіни мають дуже тонкі-тонкі вуха, а вікна — зіркі очі. Він, цей пан Годя, був одного віку з нашим учителем: невеличкого зросту, худорлявий, із сіро-невинними очима, густим, дрібно-кучерявим волоссям і весь якийсь синьо-чорний, як баклажан.

Пан учитель і пан інспектор були не тільки однолітками і, як подейкували, однокашниками по Будапештському університету, але й, напевно, страждали однаковим болем: від пана Годі так само нестерпно несло вчорашнім перегаром і очі горіли жадобою опохмілля.

— Ну, та прошу, Митрику, тягни білета, — на диво ласкавим голосом запросив пан Фийса.

Зажмуривши за давньою традицією очі, я потягнув:

— Що там у тебе? — хутко приготувався записувати учитель.

Я відкрив очі, глянув — і ледь не вдавився язиком.

— Походження людини! — зі страху дурнувато реготнув я.

Пан Фийса подивився на мене із таким стражданням, наче впав голою сідницею з дуба на їжака. Я й собі випулив очі, ніби мені у труси вкинули гадюку.

— О, то дуже файний вопрос, інтересний такий, — прицмокнув і стрельнув пальцями інспектор. — Будеш одразу відповідати, чи підготуєшся?

Що було мені чинити? Чесно зізнатись, я пробував впродовж літа братися за книгу — будь вона триклята. Але те скупеньке, худобненьке школярське літо було таким смачним і світлим, що паскудна книга аж ніяк не пасувала до його веселого і безтурботного лиця. Щоправда, няньо кілька разів наганяли мене ременем до науки, але тільки-но я брався за підручник, як нечиста сила вмить влітала мені у писок і на мене нападали страшні позіхи. Я позіхав гірше бика, не позіхав, а ремигав, а далі впадав, як ведмідь, у безпробудну сплячку. Мене могли живцем різати, палити, смажити, варити, пекти — я не міг прокинутись. Ця шкідлива звичка — одразу впадати у безпробудну сплячку від мудрих речей — залишилась у мене на все життя. Щоправда, тепер уже не від книг, а від несусвітньо розумних програм і трудів наших політиків про те, як нам вийти із економічної кризи і цим самим боляче вдарити під дихало зловредну Європу. Отже, зрозуміло, мені було тепер все’дно: відповідати одразу, а чи чекати аж до другого пришестя Спасителя. І я вирішив рубати з плеча. Тим більше, якщо у складних ситуаціях мої однолітки розгублювались і втрачали глузд, то мене навпаки — охоплювало небачене піднесення й осяяння. Ось і тепер душа розчинилась навстіж, як ранкове вікно, і в голові зануртували глибоко приховані розумові здібності.

— Походження людини — дуже файний вопрос, інтересний такий і дуже вчений вопрос, — підтвердив я думку Годі, міркуючи цим самим здобути прихильність пана інспектора.

Пан Годя посміхнувся і вдячно кивнув головою: моральна підтримка ще більше підбадьорила, і мене рвійно, стрімко, беззупинно понесло на геніальні наукові відкриття.

— Перших людей сотворив Богонько, — мовив твердо я, усвідомлюючи, що коли десь випадково зачеплю вождів, то ліпше хай вони підуть від Творця небесного, аніж від мавпи. — Звали тих людей Адам і Єва. Але вони були дуже кораві, не слухались нікого, согрішили, і Богонько їх перетворив у мальфи. А сим часом у раю проводив свої досліди великий англійський учений Дарвін. Видати, сісі мальфи тоже йому десь файно напаскудили. Великий учений дуже погнівався, піймав тих мальфунів, поламав їм ребра і вчинив їх людьми, уд яких і проізойшли всі наші совєтські вожді — товаріщі Ленін, Сталін і Микита Хрущов.

Видно, своїм сенсаційним повідомленням я добряче ошелешив панів Фийсу і Годю: перший, жовтий і безживний, немов єгипетська мумія, сидів із здивовано роззявленим ротом і час од часу, немов здихаюча курка, ківкав. Пан інспектор теж спершу отетерів, якось надув голову, як бицьку диню, далі засміявся очима і ласкаво запитав:

— А скажи мені, хлопчику, що ти знаєш про Адама і Єву і чому вони согрішили?

— О, та Адам і Єва були собі нормальними людьми, не билися, не вадилися, по судах і міліції не ходили… — висловив припущення я, стенув плечима і затнувся.

— Но, але ти говориш, що вони були кораві, не слухалися і согрішили… — розвів артистично руками пан інспектор…

— Ой, мало й не забув, — луснув себе по геніальному чолу я. — Там, коло раю, був великий колгозний сад. І в ньому жив великий совєтський агроном Мічурін і вирощував дуже дорогі сорти яблук…

Тут на пана Фийсу напала гикавка, а у пана інспектора від задоволення розцвіли, як ружі, очі. Отож, підбадьорений паном Годею, я вже не творився на свого вчителя і перемолотив історію з географією, релігію з біологією, і тепер сипав усе, що запам’яталося із науки за всі шкільні роки…

— Но, а Єва, як і кажда жона, була дуже лакомна, — продовжував далі я. — Усе її кортіло, то бігала красти у колгозний сад. Но, а прощен би був, старий Мічурін її пару раз предупреждав, же то яблука не прості і рвати їх не мож…

— А чому не можна? — перебив мене, давлячись сміхом, пан інспектор.

— Бо Мічурін хотів, видати, ті парадні яблука повезти на виставку народного хозяйства у Москву, — висунув я одразу свою гіпотезу.

— Пане Годьо! — раптом схопився зі стільця Фийса. — Повольте мені, повольте, так’го зараз лусну по хребту, що кишки’му через вуха вилетять. Што сей осел мантафунський плете?..

— Не смійте! Не смійте! — крикнув, давлячись сміхом, пан інспектор. — Це ж таке геніальне створіння…

— Се осел мантафунський! — крикнув пан Фийса.

“Но, пане вчителю, ти в мене точно заробиш! Не знаю, як із вікнами, але любимого пса я тобі точно втоплю”, — твердо пообіцяв собі.

Фийса, тремтячи зі злості, таки приклеївся до стільця, а пан інспектор звів догори очі, примружився і, ніби між іншим, запитав:

— А ти, дорогий Митрику, часом не пам’ятаєш там того… змій там не участвував?

— О, так, так! — знову втеліжив себе в чоло. — Я й забув сказати… Єва не слухала старого Мічуріна й продовжала далше красти усякі там файтові яблука! І тогди совєтскому садоводови сесе надоїло і поставив сторожити свої дорогі яблука великого змія. Але Єва вічно ходила зовсім гола, то, видати, сим спокусила змія і крала далше яблука.

— Солодкий Митрику, — аж хапався за живіт пан інспектор. — А як ти думаєш, яким способом Єва спокусила змія?

— Та я хіба знаву? — на мить напружився. — Видати, як Анця Гатьошка нашого пана Фийсу. Я раз видів, як пан учитель лежали, неборятко, п’яні, як кендіюв гусак, у кендерици, а Гатьошка сиділа на панові Фийсі і трясла перед їх тварьов голими цицьками, ганьбила би ся…

Цей, спершу страшний, пан інспектор чимдалі, любився мені все більше. І я тепер готовий був йому відкрити найпотаємніші закапелки своєї щирої душі. Він хоч і помирав від сміху, але не пам’ятаю, аби хоч одна душа у світі колись дивилась на мене такими люблячими очима. Натомість мій учитель то льодянів, то горів хижим огнем, і коли я сповістив про Анцю Гатьошку, вибухнув:

— На мою душу, на мою душу… пане інспекторе, я вб’ю сесю сатану! — рвонувся з місця і вліпив кулаком у напрямку моєї багатостраждальної потилиці.

Проте за шкільні роки у мене виробилася блискавична реакція на вчительські підступи. І я, звісно, притьмом нагнувся — пан Фийса влупили по парті. Та репнула і шмат деревини полетів аж до вікна. Крутячись на одній нозі, бідний Фийса завив від болю. Я ж миттєво підбіг до пана інспектора, сховався за його спиною і пожалівся:

— Видите, пане інспекторе, він ще й б’ється…

— Іштване, я Вас умоляю, спадьте на ласку, дайте мені його дослухати, — благав, заїкаючись від сміху, інспектор. — Най уже договорить. Я ще в житті не мав такої втіхи…

Гамуючи гнів і біль, пан Фийса покірно сів за парту, проте я вже не наважувався відступити від свого захисника.

— Митрику, — раптом із якимось щастям звернувся до мене пан інспектор. — А як ти думаєш, золота дитино, чому Єві вдалося спокусити змія?

— Видати… видати… видати… партійна й комсомольська організація не проводила із змієм ідейно-воспитательної роботи, — зопалу втнув знову я. — Туди, я думаю, треба було направити нашого партійного секретаря, криволабого Гебельса — тот би за айн момент із сатани зробив жілізного комунішта…

— О, марішко зелена! — схопився за голову пан Фийса. — Ви, пане інспекторе, точно гострите лаби на Сибір!

Тут пан Фийса приліпився до вуха пана Годі й, водячи надовкола перестрашеними пульками, почав про щось пристрасно молотити. Втім, я достеменно знав, про що наш підступний сусід теліпає міському панові.

…Це трапилося зі мною ще у першому класі. Починався березень. Пам’ятаю, погода видалась, як циганський міх — з одного кінця немилосердно сипало снігом, з другого — пронизливо віяло, текло, пекло, щипало… Як кажуть, гріх собаку вигнати з хижі. Проте це не завадило мені по дорозі до школи здибати таки кількох псів і добряче подратувати їх кілком. А наостанок ще й влапив барана, що мав нещастя вигулькнути з обійстя голови Гербіцида, осідлав його і стрімголов поскакав на ньому. Звісна річ, я мало того, що, як завжди, запізнився до школи, але й увійшов у клас забрьоханий з ніг до голови, як молодий чорт із хащі. Без стуку — це вже, як у майбутнього сільського аристократа, стало моєю звичкою — привідкрив двері, зайшов у клас… і вражено зупинився.

Наша вчителька Октябріна Леопольдівна сиділа за столом, запустила пазурі у волосся і, похитуючи головою, істерично завивала. Мої ж колеги по науці, тобто сільські пуцвіріньки і босяки, сиділи по вуха за партами і теж собі, посморкуючи, тихо скиглили…

Чесно зізнатись, наскільки я не був натурою залізною й завжди по-філософськи налаштованою, побачене добряче здивувало і насторожило… Я стояв на порозі перед класом, як блудний син перед вітцем, винувато втупився у підлогу й не знав, що чинити. І тут допомогла Октябріна Леопольдівна.

— Ти… ти… Герострате (яких тільки кличок мені не вішали, але таке співуче і екзотичне почув вперше)… Ти кровопієць народний, знамення всіх чєловєчеських пароків, — верещала, захлинаючись од плачу, вчителька. — Как ти посмів сегодня опоздать?

— А ниська хіба што — великий празник? — запитав я із сільською наївністю.

Від мого щирого зацікавлення Октябріну Леопольдівну ледь не вдарила фрасова каріка.

— От дєткі… такі… такі, как етот будущий імперіаліст, довелі отца до смерті! — заверещала вчителька.

“Огого, — подумав я — тут щось не те, що мете… Тутки мені неправоє-водяноє пахне… ”

Але, зібравшись міцно у жменю, на всяк випадок я поспішив запевнити учительку:

— Даю вам слово, паніко учителько, я ниськи ще нікого не вбив.

— Як? А ти разве не чув, што умер отєц? — істерично заломила руки Октябріна.

Отут я вже геть розгубився: Герострат… будущий імперіаліст… Огого!.. та ще й помер батько… Як це помер? Вранці, щоправда, у мене з ним, моїм няньком, була невеличка придибенція, так би мовити конфлікт на сімейному грунті.

Звечора няньо наказав себе збудити. Проте, як не намагалась баба Фіскарошка на зорі зігнати його з постелі, він щось мурконів, а далі хропів ще смачніше.

— Почекайте лем, бабо… я ать-два! — запропонував хутко свою поміч.

Тут же зловив мацура, прив’язав до розбитого іграшкового дерев’яного возика. Далі тихо привідчинив двері передньої хати, де спав батько, пустив мацура і щосили смикнув його за хвіст.

Кіт, дико зарепетувавши, немов навіжений, кинувся через усю хату під батькове ліжко, тягнучи за собою гримлячий візок. Ефект виявився вражаючим: через хату наче водномить пролетіла кульова блискавка й рвонула протитанкова граната!

— Гойте, люди, кониць світу! Спасайтеся, хто може! Армагедон! — із цим криком мій сигіняшний батько підлетів із ліжка до стелі. А далі, очумлений, у спідній білизні, перекидуючи у сінях горшки, рвонув на двір. Тут, правда, потрапив одразу в березневу заметіль й потроху оговтався. А коли очуняв повністю, то й вчинив сімейну розборку: так мене немилосердно пригостив кулаками по хребтянці й потилиці, що я зігнувся у підкову.

Особливо дісталося лівому вуху — воно, бідне, одразу надулося, як торомба, і ще й досі пече-пашить, немов гірка мадярська поприга.

“Невже я, осел рогатий і мантафунський, дійсно так налякав нянька, що він, небожатко, доки я дійшов до школи, задер ноги і спустив дух?” — здавили сльози горло, і гарячі росини повисли на віях. Але, як на мою дуплаву голову, тут коїлось щось таки незрозуміле: мій батько — у цьому переконана тільки баба — дуже совісна челядина, але не настільки, аби його кончину так сердешно оплакувала Октябріна Леопольдівна, а поготів мої класні цімборове. Посіяний у душі сумнів мене змусив протестувати.

— Паніко вчителько, ви штось не те плетете, — мовив із сільською діловитістю я. — Мій отець дома і, думаю, живий і здоровий, як бугай, найся не приказує… О, позирайте… — і я для підтвердження підсунув вчительці ледь не під ніс надуте вухо. — Так ня луснув, злий шелюх, аж ворони мені з носа вилетіли…

Але не встиг договорити, куди полетіли з мого носа ворони, Октябріна, немов гарпія, кинулася в куток, схопила замашну палицю і так вліпила мені — на цей раз по правому вуху, — що не з носа, а уже з очей сипанули величезним роєм джмелі.

— Скотіна! Про какого отца ти мелеш!? Помер наш отець Сталін! — і дужче затряслась в істериці.

“А-а-а-а, но та це друге діло”, — подумав полегшено я. Але таки заревів — не за батьком Сталіном, а через свої потовчені вуха.

Проте доля продовжувала зі мною зле жартувати. Тільки-но сів за парту, як тривожно забелемкав шкільний дзвінок. Від класу до класу побігла команда — всім спішно шикуватися в коридорі. За кілька хвилин ми уже стояли: учні з одного боку стіни, педагоги навпроти — біля вікон. Більшість учителів були із місцевих, так звані старорежимні кадри — ще з часів татічка Масарика. По всьому видно, вони, ворожі імперіалісти, не вельми переймалися кончиною великого батька. Їм, бачилося, один хрін, хто тепер відкинув копита — нянько Сталін, принц Фердинанд, чи дідько лисий — аби лиш ніхто не заважав працювати й не морочив голови. А ось молодими педагогами направду теліпало: стояли опухлі від сліз і весь час сморкалися у носовички. Виступив директор школи, доброволець-фронтовик Іван Штрімфля. Не збагну і досі — чи від незмірного хвилювання, а чи від непомірної дози горілки, спожитої від безмежного горя, директор пройшов скоком-боком по Європі, безбожно потовк Америку, надавав копанця недобитим фашистським прихвостням, до яких, звісно, я одразу подумки зарахував і себе… Далі директор ще з півгодини лякав недобитих буржуїв колективізацією, індустріалізацією, і нарешті, трагічно вигукнув:

— А тепер, дітки, страшна новина — помер наш великий вождь, батько всіх батьків, дітей і народів, товариш Сталін!

І тут я зааплодував! Звикнувши, що оратора конче вітають, а ще більше від радості, що наш контужений директор врешті закінчив свою пустопорожню теліпанину, я зааплодував, хоч й інстиктивно, але щиро, від душі! Всі діти за інерцією враз підтримали мене гучними оплесками…

Одні вчителі падали без пам’яті, інші — сивіли, а старорежимні, почісуючи тім’я, тихенько чкурнули на двір — і по домівках…

У веремії, що вчинилася у ті дні довкола смерті Сталіна, інцидент у нашій школі якимось дивом не набув розголосу, хоча без жертв не обійшлося. Бідна Октябріна Леопольдівна із сердечним нападком була доставлена у лікарню, а по якомусь часі стала пацієнткою знаменитої Берегівської психічки. На контуженого Івана Штрімфлю після того напала дивна манія: усім божиться, що Гітлера переміг він особисто — не требало і помочі руських. А нянько Сталін, за словами Штрімфлі, зовсім і не помер: він замаскувався і тепер ховається, аби його не вбили “аміріцькі імперіалісти”. І тільки він, Іван Штрімфля, єдиний знає, де ховається його рідний вуйко Йовжка Сталін.

Після таких героїчних зізнань контуженого Івана, звісно, підняли по службовій драбині: він тепер директор колгоспного вівчарника…

Трішки потерпів і я: мене тиждень тримали замкнутим у курятнику, а всім говорили, що пропав безвісти.

У курятнику мені було не так уже й зле — аби лиш не блохи. Мало того, що кляті мене ледь не загризли, то я умудрився ціле блошине військо ще й притягнути до хати. Вся наша родина цілий місяць відтак ходила, чухаючись, як прокажена. Врешті баба Фіскарошка по великому блату, дістала якогось порошку. І ми всі дружно ним щедро обсипалися. І тут все було б гаразд, але та лікувальна пудра виявилася такою немилосердно смердючою, що нас ближні, як чумних, оминали десятою дорогою і на гарматний постріл не пускали до своїх хат. А на наше газдівство взагалі десь рік не ступала людська нога…

… Ось про це все — я певен на всі сто — і розповідав тепер пан Фийса панові Годі. При цьому натякав: ви лиш зв’яжіться із цим збийвічом, то і вас, пане інспекторе, пошлють директорувати на якийсь передовий свинарник. І це подіяло: пан інспектор уже так голосно не реготав, а перейшов на більш політично-благодійні запитання:

— А все ж таки, Митрику, ну ось… як ти, золотий, думаєш: як тото з’явилась на землі людина?

— Людина?! — проковтнув зо два літри слини я. — Людина проізошла точно від скотини, айбо не всі від мальфи, особенно наші вожді партєйні, — не забув підкреслити я.

— Давай, давай… — понукнув пан інспектор.

— Я беру на прикладі нашої фамилії: дідо називать бабу чеперавою козою, баба діда — лінивим борсуком, тітка мого нянька — збісним мацуром, а нянько тітку — кривовокою мальфою… То я собі думаю так: про кого як кажуть, той і походить від тої скотини. У нас, видите, лем тітка Моргіта пішла по-вченому, по-панськи — від мальфи, а всі другі — уд нашої простацької скотини.

— А якщо не секрет, від кого пішов ти?

— А-а-а, та то усі знають! — мовив гордо. — Я — від осла, рогатого: инак дома мене і не називавуть — лем ослом рогатим!

— А в школі?

— А в школі у мене зовсім інакша фамилія — осел мантафунський. Так мене називає найчастіше пан учитель, правда, пане Фийсо…?

Тут мій бідний учитель уже не слухав пана інспектора, рвучко підскочив із-за парти, схопив мене за барки, потягнув до дверей і, не звертаючи уваги на співчутливі вигуки пана Годі, метнув мною за двері.

О, якою образою і люттю вмить обдало мене! У страшному гніві рвонув на себе двері і заскочив у клас.

— Ах ви так, пане Фийсо, ви так зі мною! — мовив, давлячись сльозами. — Тоді і я так: віддавайте назад мої грушки!

І, не звертаючи уваги на трішки ошелешених панів Фийсу і Годю, зібрав знову в тайстру зі столу м’якенькі… І ось тоді вже гордо луснув за собою дверима.

Але я ще не встиг покинути приміщення школи, як у коридор увірвалася стихія: моя баба Фіскарошка. Вибалушивши очі, погрозливо розмахуючи кулаками, вона, як уособлення страшної помсти, йшла твердими кроками і, не звертаючи ані найменшої уваги на мене, твердо повторювала:

— Кіна не буде!.. Наполійонам капут!

За нею, обвішаний різнокаліберними бойовими нагородами — від хрестів імператора Йовжки Франца і аж до сталінської медалі “За боевые заслуги” — гордо марширував дідо Мішо. В одній руці він тягнув величезну плетену корчагу з вином, а у другій — набиту доверху брезентову торбу — видно, закускою… В коридор за своїми газдами пробувала прорватись і коза Танкістка. Але, побачивши мене, дико заверещала і стрімголов понеслась через двір у яругу.

Дід Михайло порівнявся зі мною. Тяжко дихаючи, переляканим напівшепотом запитав:

— Ну як там? — кліпнув на клас.

— Т-с-с-с… Кіна не буде!.. Наполійонам капут! — прошепотів я.

— Но, то ми ще увидиме, кому гут, а кому — капут! — сказав на весь голос дід Михайло і почвалав за бабою Фіскарошкою. Ця саме йшла на бойовий таран дверей, за якими сиділи пани Годя і Фийса.

Я лежав собі на височезному березі яруги! Сонце, звісивши ноги, сиділо на маківці полудня і щасливо сміялося на всеньке велике літо. А воно, умудрене часом, уже готувалося до зустрічі із осінню… Я лежав на землі, а довкола мене росли аж до самого неба височезні пахнячі кукурудзи! А в них тихо і мирно дрімали нагуляні, як бики, вайлуваті гарбузи. Гронами звисала із тичок добра, щедра, ласкава, як селянка, пасуля-бумбачка. Поміж висохлим бадиллям картоплі, наче пані-генеральші, чинно сиділи викохані капусти… Трохи віддалік, де хитра польова дорога непомітно повертала на колгоспний рибник, починався сад. Звідти мені, як дівки на свальбі, спокусливо підморгували підмальовані сливи-бистриці. Не мали нічого злого проти мене і тучні, як довжанки, грушки. Величезною спокусою пахли різнофайтові грішниці-яблуні. Земля піді мною була тепла і, як мати, щемливо ласкава. А небеса!.. Ні, ліпше небесиська чи небесища, незмірно глибокі, холоднопахучі, як кринична вода, і рідні, як братова сльоза. А в тих небесиськах-небесищах летів собі кудись тихо Мукачівський замок. За ним услід погордливо неслися білі табуни осінніх ситих коней. Господи, як мені було в цю мить хороше! Забув я, до фрасової каріки, за свій екзамен, за мавп’ячий родовід комуністичних вождів, про своє осляче походження, про панів Фийсу, Годю і всяку іншу мару. Я насолоджувався світом, який мені дарував Всевишній… І наче підсвідомо передчував, що і велике літо, і пахнячі до неба кукурудзи, і нагуляні, як бики, вайлуваті гарбузи, і ласкава, як селянка, пасуля-бумбачка, і викохані, як пані-генеральші, капусти, і літаючий у небесиськах Мукачівський замок, і білі табуни осінніх хмар-коней — все це теж даровано Господом, але тільки і тільки в дитинстві…

В цю мить від школи почувся спів діда Міша:

Коби не Маруся, Я би не женився, Бо Маруся — файна дівка — Сподобила ми’ся…

За дідовим обережно полізли голоси баби Фіскарошки, далі пана Фийси і нарешті — пана Годі.

— Все! Кіна не буде! Наполійонам — капут! — мовив зраділо сам до себе і побіг кудись у шкоду…

Увечері, повернувшись із мандрів, я спостерігав у нашому саду таку потішну картину. Баба із дідом, притоптуючи, припліскуючи, вигинаючись, танцювали поміж грушами якийсь дуже модерний танець. А пан Фийса і пан Годя лежали, як снопи, над потоком, що біг через наш сад. Голос води, мабуть, надокучив пану Годі. Натужившись, він порачкував до самої води і довго-довго зачудовано вдивлявся у потік.

— Іштван, ану ж лиш подивися, що там такоєж світлоє унизу? — попросив, заплітаючи язиком, інспектор.

Пан учитель, тяжко крехчучи, перекинувся із горілиць і доповз до краю канави.

Унизу, у теплій вечоровій воді, цірилось від щастя циганське сонце — повний місяць.

— Та… та… та… то там, унизу, пане інспекторе, місяць, — сповістив пан Фийса.

— Но, до фени, усьо розумію, але як ми умудрилися забратися так високо у небо, що й сам місяць уже під нами — осього, дорогий цімборе, не розумію, — прорік по-філософськи Годя.

— Пане інспекторе, то щи всьо фоштерська лупина! — гаркнув пан Фийса. — От ви увидите, што ми скоро під твердим керувництвом родної партії і совєтського уряду не лем на місяць, а щи й на самоє сонце уліземо, — підняв руку уверх пан Фийса й почав комусь невідомому грозити…

Не приймайте, небеса, пусті людські словеса

— Така’м, небожику, нездала, як цісарські будюгови*. Лем ня завадити на ворота, аби’м чилядь і ворони страшила, — крехче, беручись за скроні, баба Фіскарошка. — А в голові, наче покійника відспівують…

— Так, так, моя солодинька! Я то вже давно примітив, коли чоловік ізрана не прийме на душу сто грамів, день пропав і здоровля пішло цапові під хвіст, — каже ні з того, ні з сього дід Соломон, протираючи біля печі від дрімоти очі.

Баба Фіскарошка нищівним поглядом змірює його і, простягнувши руку у потаємний куток за шафу, мовила:

— Ти, неборе, Мішу, маєш дуже немитий писок і такий антихрист, як, най будуть здорові, пан Фийса: доки не дала їм поїсти, то говорили, що сім разів молилися за моє здоровлічко. А як дала їм поїсти, то навіть дякую забули сказати.

Баба виймає зі схрону пляшку, наливає сто грамів і, видихнувши із себе повітря, випиває. Далі сідає на ослінчик біля діда, схрещує скорботно руки і мовчки зорить у вікно. Минає кілька хвилин і Фіскарошка міниться: в очах спалахують веселі іскорки, лице червоніє, як парадичка, і вуста осяває блаженна усмішка.

— Йой, так ми файно, як би у серці ружа розцвіла, — погладила себе масно баба по грудях.

— Дала би’сь і мені сто грамів, то би нам, Марько, обом уже аж цілий сад розцвів, — каже безвинно дідо.

Фіскарошка скрутила миттю дулю і сунула дідові під ніс.

Такі смачні дулі, які пекла ближнім баба, я ніколи в житті не бачив — це було неперевершене мистецтво, талант усіх часів і народів. Фіскарошчині дулі — в залежності від того, кому їх дарує — мали форму то зозульки, то голуба, то ворони, то яструба… А в залежності від настрою — набирали навіть подобу людського обличчя. Коли баба крутила пальці із любов’ю, звісна річ, дуля одразу мала обличчя то пана Фийси, то тітки Маргарити, а то, бувало, навіть і моє, найся не приказує. Проте, коли Фіскарошка займалась вогнем праведного гніву, — дуля одразу злітала хижаком і одночасно ставала викапаним дідом Наполійоном.

Так і тепер.

— Ти чого мені сватом Наполійоном тичеш в писок, — заскімлив дід Фіскарош, кривлячись від бабиної дулі.

Талант пекти такі смачні й оригінальні дулі, або, як казали, фіги, у баби Фіскарошки несподівано одкрився із-за дещо неординарних обставин.

Наш новий директор школи Павло Слов’янин на прізвисько Іван Сусанін увів у моду напередодні революційних свят урочисто проводити день відкритих дверей. Цієї днини до нас з’їжджалися вчителі із навколишніх сіл і по двоє-троє сиділи на уроках по всіх класах, оцінюючи рівень знань сільських вундеркіндів. Загалом непоганий захід мав ще й зворотній і, гадається, найсвітліший бік медалі — після уроків гарно й весело повеселитись за державний кошт. Бувало, що після відкритого дня окремих сіячів мудрого виносили на руках через двері і розвозили по домівках на підводах, як лантухи капусти. Перед останнім днем відкритих дверей до нас забіг пан Фийса. Маючи уже не вельми веселий досвід моєї феноменальної властивості одкривати скарбницю своїх дорогоцінних знань при чужих людях, пан Фийса упав на коліна перед дідом і бабою. Перестрашений, спітнілий, він підняв молитовно складені руки і почав плутано благати.

— Кедвешні мої Марько і Мішку!… Самі знаєте, я ніколи не чинив вам зла! Я дуже тяжко вивчав усіх ваших дітей… Хто перший? Богонько і сусіда! Я ваш сусіда… І коли хочете, аби я ще малінько пожив на сьому світі, не посилайте завтра у школу вашого Митрика…

Після роз’яснення учителя баба зі страху за пана Фийсу аж заплакала, а увечері суворо мовила:

— Завтра, Митре, у школу на цей день відкритих дверей не підеш!

— А чому? — похопився я.

— Бо через відкриті двері протяг видує тобі з дурної голови ще й те, що маєш, збісняку недороблений! — гаркнули в унісон бабі мої дорогі нянько.

О, сили Небесні! Я й сам собі думав, що назавтра мене й танками не потягнуть до школи. Ми із двоюрідним братом Піштою залізно домовились, що завтрашній день відкритих дверей пересидимо в кукурудзі: я вже й гральні карти підготував, і цигарки придбав за крадені яйця… Але! О, сили Небесні! Як тільки-но баба мовила, що я узавтра в школі небажана персона, як мені дико захотілось до тої дурної школи! Миттєво з’явилося таке відчуття, ніби узавтра в школі будуть всім ділити золотий скарб, а мене, який найбільше зробив для того, аби цей скарб добути, захотіли зловісно ошукати і кинути, як нетямущого невігласа! І я вже у постелі запалився таким гнівом, що й не відаю, як перина наді мною не спалахнула… Гнівачка помалу змінилась на великий жаль… І тепер в мене з’явилось таке відчуття, ніби завтра у школі, у день відкритих дверей, усім одчиняться двері до раю, а я, найбільший великомученик, лишуся і далі страждати тут, на грішній землі. Я не втерпів і заплакав… Мене охопили такі невимовні жалі, що навіть у сні плакав: коли прокинувся, вся подушка була мокра, а я весь опухлий, наче з бджолами у вулику переспав. Звісно, прокинувся я з твердим наміром: аби мене танками тримали вдома, все одно до школи піду! Нема дурних!

Не буду вдаватись до опису подробиць і того шоку і жаху, який охопив мою рідню, коли почули, що я вирішив іти до школи навіть при тій умові, аби з неба вила впереміш із циганськими дітьми падали… Мене пробували пов’язати і заперти у хлівець до свиней, проте я рішуче пообіцяв родакам, коли вдадуться до акції насильства над моїм жагучим волевиявленням, я той хлів пущу вогнем, а все сімейство — із торбою по світу. Усі знали, що я своїх слів на вітер не кидаю і перечити мені марно.

Аби хоч трішки пом’якшити свою вину перед паном Фийсою, Фіскарошка сунула мені у торбу півлітру самогонки.

— Якщо трафиться якась біда, ти нараз сунь пляшку панам, — напучувала, проводжаючи мене із двору з таким трагічним виглядом, наче йду на фронт, — бо ще, дитино, ніхто не змайстрував тих дверей, аби їх пляшкою не одчинили…

— Я не буду давати сесю вонючу паленку нікому, — пручався я…

— Не будь дурний, Митьку… Ти не знаєш, як ото є:

«Перший погар — як по леду, Другий погар — як по меду, А третій — уже не питай, Не скупися — наливай!!!», —

сердечно продекламувала мені услід баба.

В житті я бачив білий колір різних відтінків — від заспокійливо-помірного до сліпучо-яскравого, проте такої неприродньо-страшної білизни, якою взявся пан Фийса, коли побачив мене у дверях класу, ніколи — ні до тих пір, ані опісля, — не видів. Його сиве волосся якось аж почало ворушитися й іскрити, обличчя зблідло, як крейда, і навіть вічно червоний ніс на очах почав цвісти білою памороззю…

На щастя, в класі ще нікого з перевіряючих не було.

— А тебе, мальфуне таркастий, яка нечиста сила принесла? — простогнав учитель, цорконячи зубами.

— Но, пане учителю, ви што задаремно прозиваєтесь: коли не ходжу до школи — біда, а раз у житті прийшов сам — то вп’ять біда, — ображено закопилив губи я.

— А што… А што, ті… з’їли би їх воші… баба із дідом… не казали, што ниськи тобі до школи не треба…

— А што дідо із бабою… загнали вам паленки, — я вийняв із торби пляшку і діловито поставив на стіл.

Мої „колеги” за партами почали хіхікати.

Пан Фийса вмить облився потом. Видно, страшні різнополярні сили почали шматувати його і так неопохмелену душу: вигнати — не вигнати, взяти пляшку — не взяти… Учитель аж боляче застогнав, але у цю мить в коридорі почулися веселі голоси — до нас ішли гості. Фийса притьмом схопив за горлянку пляшку, засунув її у потаємний схрон під столом і випалив:

— Іди, збийвіче, сідай і штоби я голосу твого не чув.

Тим часом директор Сусанін зайшов у клас із трьома гостями — двома жінками і чоловіком.

— Дорогі учні, — солодко зацвірінькав Сусанін. — Сьогодні до нашої школи завітала велика група вчителів із всього району. Вони дуже бажають побачити один день життя нашої школи і поцікавитися вашими знаннями.

Я помітив, як мої «колеги», сільські босяки, вмить посерйознішали і набрали такого поважного і рішучого вигляду, наче вони із якоїсь дуже засекреченої групи диверсантів, яких прийшли інспектувати перед десантуванням у глибокий тил ворога. А пан Фийса — як керівник цієї терористичної групи — навіть сльозу пустив: щоправда, невідомо, чи від страху, чи радості за своїх підопічних.

Дві пані і пан всілися на задніх партах у сусідньому ряду — зовсім поруч мене. Як людина вельми небайдужа до всього, що коїться навколо, одразу запримітив: одна пані — висока, сухоребра із банькатими очима і загостреним обличчям — разюче схожа на нашу козу Танкістку. Поруч неї сиділа старша — значно дрібніша, із допитливими, як у їжачихи, очицями, гарячим, як осіння перчина, носом і дуже праведним ротом. Вона вражаюче була схожа на мою дорогоцінну бабу Фіскарошку. Третій гість сидів біля стіни на останній парті: невизначеного віку, із байдужими очима і сонним обличчям, на якому було виписано: «Ідіть ви усі до такої-то матері і дайте мені спокій…»

Цей незнайомий пан учитель наче вилупився із одного яйця з дідом Соломоном.

«О, Господи! Та тут зібралась уся моя золота сімейка, — вражено вилупив очі я. — Коза Танкістка, баба Фіскарошка і дід Соломон. Мої родаки ніколи не покидають мене у судні хвилини!»

Це відкриття спершу ошелешило мене, а далі якось приємно зігріло, додало сили, бадьорості і духу — як-не-як, поруч рідні люди.

Шкільний день розпочався, як це було у ті часи прийнято, ідеологічною увертюрою — уроком історії. Сільські вундеркінди із босяцькою пристрастю розповідали про феноменальні успіхи Сов’єтського Союзу, золоті сторінки із життя партєйних вождів, масовий героїзм всього нашого народу… А світла голівка, осяйне знамено і гордість класу Марія Крумплянка наприкінці відповіді навіть власного вірша продекламувала:

Не вітри то в полі буйнім віють… А враги із-за границі собаками піють… Не хвилі то в морі буйнім клекочуть… То враги загарбать нас хочуть… Але пора вам, вражі імперіалісти, знати, Що ми вам можемо по морді дати…

Моя буйна, як «буйне поле», уява одразу намалювала криваве поле, на якому ми усім класом, на чолі із героїчним паном Фийсою, безбожно лупимо писки «вражим імперіалістам» і від емоційного потрясіння ледь не заплакав. Безмірно натхненний безсмертними рядками поезії моєї безстрашної однокласниці, я теж вирішив внести свою лепту у історичні пізнання, чи вірніше — відкриття власного посолу. І тут же, наче переможний прапор, викинув руку. Чесно зізнатися, вбийте, але я зовсім не тямив, про що говоритиму… Просто мені дуже захотілося мовити своє слово про історію. Більше: підручник із історії — одна із небагатьох унікальних книг, у яку в рідкісні часи душевного осяяння я заглядав і навіть з цікавістю почитував.

Запримітивши мою підняту руку, пан Фийса, — вже було почав приходити до тями після моєї з’яви у класі, — сполотнів, як «вражий імперіаліст» при несподіваній зустрічі із мужніми сов’єтськими піонерами.

Проте вигляду не подав, що бачить. Котився по класу веселий і щасливий, як великодня писанка, роздавав усім привітні посмішки, погладжував по мудрих голівках сільських Геродотів, а мене оминав, наче прокаженого. Побачене не на жарт вразило моє самолюбство. Я уже встав із-за парти і почав швидко піднімати руку уверх-униз… уверх-униз. Це теж не подіяло. Пан Фийса уперто мене не помічав. Тоді я почав ходити за вчителем по класу із догори задертою рукою, при цьому підстрибуючи так, наче на мене напала лихоманка. Панові Фийсові діватися було нікуди.

— О, сесе наш Митько, — розцвів приємним здивуванням учитель. — Ти хочеш до туалету?..

Пан Фийса явно провокував, знаючи мій характер: коли мені набридало сидіти у класі, я відпрошувався по нужді. І, звісно, більше не повертався. Якщо в більшості випадків пан Фийса ревкав і садив мене знову на місце, то тепер, очевидно, з радістю би побіг ще й двері туалету відчинити, аби лиш я зник…

— Ні, пане Фийсо, я хочу теж дещо уповісти із історії! — мужньо промовив я.

— А-а-а, Митрику… Ми усі знаємо, який ти розумний, — погладив мене учитель, не забувши при цьому так вщипнути за шию, що я ледь не заквилів. — Ти у нас кожен день дуже активний… нині можеш і перепочити… Нині ми будемо слухати тих діток, які іншим разом відмовчуються… А ти у нас кожного дня розумник… правда, дітки…

Клас забурчав, наче вулик, у який залетіла ворона. А пані вчителька, схожа на козу Танкістку, подивилася на мене такими здивованими і люблячими очима, наче перед нею стояв якщо не майбутній пророк людства, то, принаймні, генеральний секретар ЦК КПРС. Вона, мило посміхаючись до мене, поблажливо мовила:

— Ну чого ви, пане Фийсо… Раз хлопчина так хоче відповідати, не зв’язуйте ініціативи…

— О, мамко мої солоденькі! — тихо і трагічно прошепотів пан Фийса і з приреченістю смертника безсило гепнувся за стіл.

— Історія — сесе дуже файна наука, — на весь голос, наче вірша, почав декламувати я. — Мені історія дуже любиться за то, же она правдиво розказує про скіфів. А скіфи мені дуже любляться за то, шо они, коли вмирав чоловік, вбивали його жону і хоронили в’єдно із мужом… Такий би звичай нам треба і сьогодні, бо тепер не встигне бідний чоловік одверичи лаби і скріпнути, як його жона уже біжить у блуди…

І тут же навів красномовний приклад із життя неперевершеної блудниці Анці Гатьошки, яка всілякими неправдами хотіла би звести із праведної дороги одного дуже порядного челядника. Я ледве стримався, аби не назвати ім’я того порядного — пана Фийсу — і не розповісти, як застукав його у кукурудзі із голою блудницею…

Мої непримиримі вороги і злісні заздрісники, мали би щастя-долю, які б на мене негарні клички і прізвиська не вішали, скільки б не переконували ближніх, який я бовдур і пройдисвіт, постійно ловлять облизня і терплять нищівні поразки! Незаполітизований народ мене дуже любить і не натішиться моїми неординарними здібностями. Скажімо, як не переконував нещодавно пан Фийса із чорною піною на губах пана Годю, що я недоумок і розбійник із великої дороги, такої геніальної відповіді, як зізнався потім інспектор моїм родакам, він ще ніколи в житті не чув. Забігаючи на десятки літ вперед, скажу чесно — подібне твориться тепер із моїми книгами. Літературні критики і критикеси ледь пупи не надривають, аби довести нашому багатостраждальному і довірливому народові, які мої твори антинародні, аморальні і замість дороги до світлого майбутнього ведуть кудись у блуд… Наш унікальний народ гаряче погоджується із нашими геніальними критиками, але книги мої таки читає і реагує на них своєрідно! Це як горілка — гірка і гидка зараза, але ніхто не може собі відмовити у задоволенні од неї. Більше того: одна дуже високопоставлена державна персона розповіла унікальну історію про вельми неадекватний і магічний вплив мого письма на людську психіку.

Ніби той великий урядник із дружиною захворіли важкою формою безсоння! І де тільки не лікувалися — у найпрестижніших вітчизняних і закордонних клініках — ефект нульовий. Але якось чиновникові наші пильні стражі суспільної моралі надіслали звернення із вимогою притягнути мене до суворої відповідальності за висміювання і спотворення нашої щасливої дійсності. І як незаперечний аргумент — додавалася одна із моїх книг. Безперечно, чиновник так гостро й емоційно зреагував на те звернення «громадськості», як цап на одну із симфоній Бетховена. Проте якось, нудячись од невідкладних державних справ, він знічев’я відкрив мою аморальну книгу… Прочитав кілька рядків і — диво-дивовижне! — одразу заснув — без усяких заспокійливих і снодійних. Вражений чиновник про своє відкриття увечері розповів дружині. Небога, вимучена довготривалим безсонням, пані чиновничиха тремтячими руками схопила мою книгу, пробіглася виснаженими очима кількома рядками і миттєво забулася у мертвому сні. З тих пір, як тільки великого державного пана і його пані починають мучити страхи і безсоння — як там грошики у закордонних банках, чи не поцуплять злодії золото із квартири, чи не свиснуть знову останню модель іномарки із гаража і таке інше — вони беруться читати мої твори і на ходу засинають. Ось що таке цілюща сила талановитого слова, яке ніколи нікого не залишить байдужим!

Ось і тепер — щоправда, навпаки — доки відповідали зразкові учні, наші перевіряючі дрімали і позіхали, а тільки-но почав говорити я, одразу стрепенулися і витягнули шиї, як гуси, зачувши наближення лисиці.

Особливо тепло серед гостей зреагував пан вчитель з пісним, як вівсяний корж, обличчям. Зачувши мою пропозицію про навернення до варварських звичаїв скіфів, його заспане лице аж підскочило і засвітилось, ніби маслом замастили. Реакція ж вчительок взагалі була бурхливою: вони одразу стрепенулись, і, наче лелечихи на болоті, почали одна перед одною розмахувати руками. Але я продовжував:

— А ще я люблю історію, бо у ній много інтересних і смішних історій про всякі чудеса… Я раз дуже сміявся, коли прочитав, же у даяких китайських царів був тоже дуже смішний звичай: якшто учитель погано вчив дітей, йому одрубували голову, як послідній свині…

Цей варварський звичай я одразу із гнівом засудив і рішуче виступив проти того, аби його повертали у наше щасливе сьогодення! Мовляв, ми, діти колгозників, не такі дурні, як діти китайських царів, а, по-друге, наші совєтські вчителі не якісь там паскудні свині, аби їм голови чикрижити…

Не відомо, чи повністю згодились зі мною перевіряючі, бо їх лиця якось незрозуміло перекривило… А пані, схожа на козу Танкістку, так витягла шию, що, здавалося, ось-ось замекає…

— Митрику, айбо наш урок присвячений Великій Жовтневій революції, а також щасливому сьогоденню, а ти забрів кудись у дуже далекі історичні хащі, — підійшовши до мене, мовив якомога лагідніше пан Фийса і тихо шепнув: — Сідай, осле, бо тя задушу, — і, ніби гладячи по потилиці, так безбожно знову вщипнув за шию, що дивуюся, як голову мені не відірвав.

Проте мене вже годі було зупинити чи задушити. Бачилося, у мою копоню* в цю мить збіглися знання і світлі думки всього мого родоводу не до сьомого, а семидесятого коліна.

— А-а-а-а… пане вчителю, та я тоже дуже люблю в історії і казки про октябрську сосіс… соліш… — я, за пана, не міг ніяк вимовити слово «соціалістичну», і махнув рукою — но, фрасову її каріку… самі знаєте… жовтневу революцію…

І тут почав таку лободу молотити!.. Леніна, приміром, я порівняв із опришком Пинтею і сказав, що про життя великого вождя я ще ліпше люблю читати, як казки про Кащея Безсмертного, Івана-дурака і Чудо-юдо. Революціонерів і соратників Леніна за їх безстрашність поставив в один ряд із лісовими розбійниками, які грабували багачів… Великого друга всіх дітей, дружину Леніна, Надію Костянтинівну Крупську, я чогось заштовхав у казку про семеро козенят і провів яскраві паралелі між її доброю душею і материнською любов’ю старої кози.

Характеризуючи тогочасне щасливе сьогодення, вождя партії Микиту Хрущова з невідомих причин я порівняв із Бармалеєм і дав дуже високу оцінку прагненню радянського народу догнати і перегнати Америку. Щоправда, на мою думку, для того, аби перегнати клятих американтошів, треба, аби Хрущов усім нам купив хоча би по дві пари міцного взуття, бо у таких цуравих топанках, у яких ходимо, не те що за Америкою, але й до вітру не добіжиш…

Далі, посилаючись на мою бабу, заявив, що до міцного взуття нам би усім не позаважали і красні ногавиці. Це для того, як каже баба, абисьмо голими сідницями не світили, коли будемо бігти попереду американтошів.

Мене несло, я летів, наче по гострому льоду, кружляв на крилах знань у безмежних висотах. Складалося таке враження, що я ковтнув бочку проносного, але замість очікуваного ефекту із заднього боку — мене прорвало через рот… Нарешті, наслідуючи приклад нашого шкільного сонечка Марії Петрівни Крумплянки, теж вирішив закінчити відповідь високопоетичними рядками. Але оскільки мої поетичні таланти ще безнадійно дрімали, то вдався до плагіату і процитував вірш, який постійно наспівувала моя баба Фіскарошка:

Раньше були вороги, То їли’сьмо пироги. А прийшли товариші — Ніє муки на ранташі.*

Наскільки високим, стрімким і одухотвореним був мій політ в небесах історії, настільки глибоке розчарування чекало мене після приземлення. Реакція на мою відповідь була дуже й дуже неадекватною. Мої класні цімборове й колєжанки зіщулились за партами, наче горобці у шпаківнях і щось загадково поміж собою цвірінькали. Навіть ясносяйне сонечко Маня Крумплянка виглядала якось зніяковіло і так перелякано, наче привселюдно зіпсувала голосно повітря.

Пан перевіряючий, наче вжалений у яйця шершнем, схопився притьмом з місця. Жестикулюючи довкола голови руками, він рвонув із класу, весь час бубнячи: «Я нич не видів, я нич не чув… Я нич не видів, я нич не чув…» В цей же час пані вчителька, схожа на нашу Танкістку, тримала за потилицю іншу пані вчительку, дмухала їй в лице і час од часу витирала хустинкою спітнілого лоба. Бідолашній пані стало раптово дуже зле.

— Майжень, рано не встигла поїсти і тепер паніку змлоїло, — подумав співчутливо я.

Увечері пан Фийса, щедро частований бабиною горілкою, розповідав, схлипуючи:

— Марько дорога, коли туман осімнадцятий ще молотить дурний горох від себе, то можна помогти. У мене у берегівській психічній больниці є добрі знамий дохтор Лібман. І якщо би була велика біда, він дасть справку, що ваш Митрик хворий на голову — і може пронести, айбо коли ринтавий мухомор уже і вас втягнув у політику, то вже нияка сила не одмиє вашу фамилію.

І пан Фийса, ковтаючи сльози впереміш із самогоном, розповів, як я, посилаючись на бабу, хотів взути Фіскарошку при помочі Микити Хрущова.

— Пане Фийсо, то не зовсім так! — запротестувала баба. — Сесе було коли Микита приїжджав у Великі Лучки до Анці Ладаніки, то у його чисть я сотворила стих…

У баби Фіскарошки справді були незвичні здібності. Вона народилася німою і до шести років не промовила ані слова. Але якось перед новим навчальним роком до хати завітали учителі, аби записати маленьку Марьку до школи:

— Їй учитися дарма, бо дівка німа, — відповів бабин няньо.

Але тоді ще маленькій дівчинці дуже хотілося межи дітей, до школи! І почуте від батька настільки ошелешило Марьку, що від неймовірного стресу вона одразу заговорила. Але найдивніше — заговорила віршами. І пройшло чимало часу, поки баба відтак навчилася нормальної людської мови. Проте бувають періоди — особливо в часи житейських потрясінь, — коли в баби починається віршований понос…

— …Так ось я, — продовжила Фіскарошка, — сотворила Микитові дуже файного вірша:

Дорогий ти наш Мікито! Ми не амірікантоші і американки, Айбо купи нам з дідом топанки! Коли будуть од нас враги тікати, Аби ’сьмо їх могли догнати. А діда обдаруй ще й ногавицями, Аби не світив пісними гузицями…

Не встигла бідна Фіскарошка додекламувати свого «файного вірша» до кінця, як пан Фийса скрикнув і без пам’яті звалився на підлогу…

Наступного дня, повертаючись після тяжкої зустрічі із директором школи, баба йшла попри обійстя діда Наполійона і розпачливо міркувала: за які гріхи її онук, тобто я, так тяжко страждає на цьому світі. Якось несамохіть глянула у двір свата Наполійона і під хлівом уздріла дерев’яну кочергу, березовий віник і величезне колесо. Від побаченого спершу непевний вітерець холодком обвіяв спину, серце забилося лункіше, а далі Фіскарошку ніби вдарило струмом неймовірної напруги.

— Тепер я всьо зрозуміла! Не инак, як нашому дітвакові ворожать! — луснувши себе по чолу, скрикнула Фіскарошка. — Треба щось чинити, бо бідного Митрика так зурочать, що з дітвака лем’ся лушпиння остане.

І баба почала рішуче діяти! Того ж вечора метнула собою до ворожки Полані Перебзякової, прозваної у селі за революційний характер Кларою Цеткін.

Опісля довгих і виснажливих магічних ритуалів, під час яких Фіскарошка зо страху ледь не вмерла, доморощена Клара Цеткін глянула у відьмацьке дзеркало, далі заділа вухо у решето і таємниче протягнула:

— Хворий вітер котиться із Бразилії…

— О, я так і догадувалася! — заверещала, сплеснувши руками, Фіскарошка.

На північній околиці села, нареченій Бразилією, стояла садиба діда Наполійона.

— То лем од Наполійонів може котитися на колесі, кочерзі і летіти на вінику дурний віхор! Як мені давно не лупнуло у копоню, же то босорканське кубло точить душу нашого маленького праведника! — не могла із собою впоратись Фіскарошка.

— Як хочете, Марьо, дітвака спасти, мусите ймити жабу, висушити, розтерти її і порошок розсипати по обійстю того, на кого думаєте — і хворий вітер згине навхтема! — дала мудру раду Клара Цеткіна Фіскарошці.

Наступного дня баба, женучи перед собою тичкою лінивого діда Соломона, далася ловити у Лавоцькі болота жаб. Додому верталися аж вночі. Обляпані чорним намулом, як чорти пекельною смолою, ледве притягли ноги, проте з повною кошаркою жаб.

— Коли Клара Цеткіна тобі казала єдну жабу, то на яку мару аж цілу кошарку?! — Весь час допитував, ківкаючи, Соломон.

Баба пророче підняла догори вказівного пальця і повчально мовила:

— То, Мішку, може, на нормальних босоркунів доста єдну жабу. А Наполійони, то такі дябли — што їх і єднов атомнов бомбов нараз не вразиш. На них треба найменше сто жаб!

Дід ледве доповз до печі, а тут, навіть не помолившись, замертво упав од нелюдської втоми — так і хропів цілу ніч, смердячи неймовірно намулом, жабуринням і жабами.

А баба Фіскарошка, не гаючи часу, одразу взялася за жаби… Понанизувала їх на мотузки і порозвішувала у стодолі сушити. Наступні дні від нашого обійстя йшов такий нестерпний сморід, наче, перебачте на слові, на двір звезли і висипали все сільське гівно.

Мій рідний нянько так блював, що, виділося, у животі чоловіка не лишилося ані одної кишки.

— Мусиш, хлопе, терпіти, коли хочеш, аби наша золота дитина стала такою, як і людські, — напучувала Фіскарошка мого нянька, бігаючи за ним із відром.

Дід Соломон, хоч і виявився більш стійким, витривалішим, але невдовзі… Ним почало лихоманити, а далі видуло очі, як у бузька. За його словами, гази, якими бідного Соломона труїли на фронтах першої світової, були намного майпахнячішими, як в’ялені бабині жаби.

Баба ж Фіскарошка, будучи людиною реформаторської натури, вирішила вписати деякі суттєві корективи у процес магічного дійства. Подумалось їй так: якщо жаби розтерти на порох і посипати ним обійстя Наполійонів, вітер може рознести по околицях відьомську приправу й ефекту катма… Тим більше, як завше твердила Фіскарошка, всі недобрі й злі вітри йдуть саме від Наполійонів. Тому, аби результат був стовідсотковий і тяжкий труд не пішов за наполійонівським вітром, моя берегиня Фіскарошка вирішила розкидати сушені жаби по обійстю діда цілими. Отож, напакувавши полотняний мішечок, обгорнула його папером, взяла під пахву і далася з козою Танкісткою до обійстя Наполійонів.

Клара Цеткіна радила бабі здійснити ворожіння вночі, але Фіскарошка, як на біду, хворіла курячою сліпотою і в темноті ніколи не ризикувала кудись ходити, тим більше на діла небезпечні. Тому акцію на спасіння дорогого онука порішила провести рівно ополудні: полудень, як їй говорили вчені відьми, теж має магічні дійства. А по-друге, ополудні село без свідків, пусте — всі у полі.

З гордо піднятими головами, суворими обличчями, палаючим гнівом ув очах обидвоє — Фіскарошка і Танкістка — йшли із дому твердо і невмолимо, як смертники, обв’язані вибухівкою, на ворожі танки. Проте чим ближче до обійстя Наполійонів, тим праведне діло, за яке готові були життя покласти, якось блякло, втрачало свій смисл… Рішучість і гнів теж губились десь по вулицях, а натомість явився злодійкуватий страх: а що станеться, коли, упаси Божіньку, за ворожінням її упіймає старий Наполійонище! Отоді і Фіскарошка, і Танкістка воістину позаздрять смертникам за їх миттєву, а, отже, і легку смерть! Коли ж дійшли до двору діда Петра, бабу страх уже взагалі сьомим потом облив. На щастя, в обійсті було справді пусто. Двері, вікна зачинені — видно, сімейство Наполійонів із світанку гарцювало з косами і мотиками на сінокосах і в полях.

Фіскарошка тихенько привідчинила хвіртку, штовхнула Танкістку попереду себе:

— Іди, іди, небожко, — шепнула козі на вухо баба, — якшто щось, уповімо, що ти заблудилася…

Далі, злодійкувато озираючись, вихопила з-під пахви полотняний мішечок і хутко почала розкидувати довкола хати сухі жаби… При цьому постійно повторювала:

Згиньте, нечисті, всі до лаби, Як в сухім болоті жаби, Летіть у темні хащі, бездонні збини. Й лишіться нашої дитини…

— А што ти туйки робиш, босорканьо коростава?! — зненацька громом пролунав голос старого Наполійона — із в’язанкою трави він несподівано явився із-за хліва.

Якби у цю мить луснули навпіл небеса і кригами почали падати на голову Фіскарошки, достоту менше б вразила така картина, аніж з’ява діда. Її бідне серце, як наполохана пострілом сорока, притьмом вирвалося із грудей і, йойкаючи, почало метатися над селом, волаючи про поміч. А далі, уже з підбитим крилом, серце знову шугонуло у груди, забилося десь у найглухіший куточок і лиш перелякано лупало перестрашеними очима. Із усього того баба скрикнула і гепнулася посеред двору на сідницю.

— Я звідаю, що ти робиш у моєму дворі, газдине широкая?! — гнівно перепитав дід.

— Мали би’сьте здоровлічко, сватику душевний, — почала оговтуватися баба… — Ми із Танкісткою ішли до цапа, а вона возьми та й забіжи у ваш двір…

Колихаючись, як суха лобода на вітрі, Фіскарошка встала і відразу схопила Танкістку за роги.

— А що, твоя коза найнялася уже робити у безпеку?

— Чому ся, сватику, так смішкуєте? — спробувала і собі посміхнутися Фіскарошка.

— А що тогди твоїй козі винюхувати у моєму дворі! — аж почорнів зі злості дід.

— Видати, родню зачула, — почала хутко відкланюватися баба, тягнучи за роги на вулицю Танкістку.

— Родню зачула? — перепитав дід. — Та ти, кисла свербигуско, хочеш уповісти, же я цап?!

І тут дід Наполійон скрутив носом, вдихнув повітря і глянув під ноги — по двору, вздовж хати, наче циганчата на пляжі, лежали розчепірені сухі жаби.

— А побили би тебе ясні громики! — аж заїкнувся од злості дід. — Та ти, босорканьо, серед білого дня мені ще й ворожиш?!

Розгніваний, намірився ногою бабі в сідницю. Проте Фіскарошка, як підсмалений горобець, підпорхнула і дід з усієї сили влупив чоботищем під хвіст козу Танкістку.

Неподалік нашого села знаходилась залізнична станція. Тут часто, особливо ночами, скаржачись на свою тяжку долю, заливалися плачами паровози. І так вони тужно, немов поранені слони, трубіли, що половина наших людей лишалася снів. Проте як заревіла після удару Наполійона коза Танкістка, мабуть, усі паровози, разом узяті, так страшно верещали тільки раз — у день смерті дорогого нянька усіх няньків світу, товариша Сталіна. Вона мчала вулицею попереду Фіскарошки і так дико мекала, що навіть сільські пси із переляку позабивалися у буди.

Дід Наполійон таки щедро почастував Танкістку: від удару у кози під хвостом видуло гулю завбільшки з кулачище. Від побаченої травми, а ще більше — усвідомлення того, що дорога цімборашка Танкістка постраждала через неї, Фіскарошка ледь не зомліла. Обполіскуючи від пережитого стресу обличчя над канавою, вона простогнала:

— Всьо! Всьо! Наполійонові капут! Я на старого дябла найду управу!

Із цими войовничими гаслами Фіскарошка рушила до влади, вірніше, сільради.

У стані неабиякого потрясіння Фіскарошці навіть небеса поетичні розверзлися і по дорозі склала гнівного вірша:

Нас тишчі, нас мільйони! Фрасова каріка вас возьме, Наполійони! Пропадете вшиткі, як псяча масть, Бо із нами всегда совєтська власть!

«Совєтська власть» саме стояла на порозі сільради, смалила одну за одною папіроси і пильно пасла дорогу на Мукачево. Її, «совєтську власть», уже кілька років у нашому селі незмінно і дуже успішно презентував наймолодший бабин брат Андрій на прізвисько Австрійський Пірат. Стрункий, міцно скроєний, майже двохметрового зросту, з аристократичним обличчям, хижуватим орлиним поглядом, він був гордістю нашого роду. Він був красенем… і неперевершеним гангстером і авантюристом. У 30–40 роках у Європі, мабуть, не було банку, у який би вуйко не міг проникнути і обчистити, і казіно, де б він у азартних іграх не обшахраював партнерів. А прозвали його Австрійським Піратом через те, бо саме у Відні, в одному із нічних клубів, якась потерпіла графиня підбила більярдним києм нашому дорогому вуєчкові око.

Оповідали, що у ті роки Австрійський Пірат був головним героєм кримінальних хронік всієї європейської преси. Окремі газети потрапляли в село і одразу ставали предметом неабиякої гордості для нашої колоритної сімейки. Баба, не в силах погамувати піднесення, кожному зустрічному тикала під ніс новинки із світлинами щасливого вуйка.

— Таким би ганьбитися! — пораз совістив Фіскарошку сват Наполійон.

— Не ганьбитися, а хвалитися! — відповідала баба. — Перебачте, сватику, айбо хто би був знав про наше задрипаноє село у великому світі, коби не Андрійко і наш славний рід?

— Так, так, Марьо, ви дуже славного роду, лем псячого ходу, — підтверджував дід Наполійон.

— Ви міркуйте, свате, айбо можуть прийти часи, що нашому Андрійкові ще й пам’ятник у селі поставлять, — пророче резюмувала Фіскарошка.

Неймовірно, але баба не так вже й далеко була від істини.

Як і ведеться в історії, всі геніальні таланти рано чи пізно перехитрюють самі себе. Ця гірка доля не оминула і нашого знаменитого вуєчка. Наприкінці війни Австрійський Пірат повернувся неспогадано додому, як він казав, «малінько руки відмочити», і тут його сита доля втратила пильність і звела з неперевершеною сільською красунею і блудницею Анцею Гатьошкою — тою самою, що згодом стане Джульєттою і Дездемоною водночас для великомученика пана Фийси. Яке їхало, таке здибало, тобто, Пірат і Гатьошка, за кількадень профітькали у мукачівських ресторанах гроші, а далі взялися чухати одне місце, — що маємо чинити? Звісно, це питання не довго мучило Австрійського Пірата. Викравши у якогось із мукачівських достойників автомобіля, вуйко дався до Ужгорода «ревізувати» один із банків. Завбачливо поставивши машину у глухому провулку, Пірат досить блискавично й успішно провів фінансову операцію. Далі спокійно із повним мішком грошей прийшов у провулок, де його мала чекати машина! Але!.. О, громи небесні! Машини на місці не виявилося! За той час, доки наші вуєчко конфісковували гроші, безсовісні злодії свиснули його машину.

На чому ж він тепер добереться до Мукачева, та ще й з мішком грошей?!

Годі втямити, що вплинуло на завжди холодний і меркантильний розсудок мого знаменитого родака — наближення кінця другої світової, наслідки багатоденного запою чи негативна біоенергетика Анці Гатьошки… Але йому нічого ліпшого не дуркнуло у голову, як притьмом кинутися у поліцію і гнівно заявити, що його обікрали. Піратові вельми поспівчували і одразу попросили показати документи на автомобіль. Це безвинне прохання, наче бочка льодяної води, вмить протверезило Пірата — од несподіванки у нього з рук випав мішок. І банкноти, ласкаво шелестячи, посипалися, постелилися прямо до ніг поліціянта.

Того ж дня до Будапешта полетіла радісна блискавка — нарешті впольовано одного з найнебезпечніших кримінальних авторитетів Європи. Проте тішилися вороги коштовним в’язнем недовго: через кілька тижнів совєтські освободителі, освобождаючи Ужгород, заодно визволили і Австрійського Пірата. У перший же день на допиті вуйко зробив руському капітану політичну заяву: в душі він був завжди комуністом, гаряче і всім серцем підтримує ідеї Маркса-Енгельса-Леніна і Сталіна! А ось чи займався тими не дуже гарними справами, за які упіймався? Так, він грабував, але тільки із чисто політичних мотивів: аби підірвати економіку фашистських режимів і тим самим наблизити перемогу Красної Армії. Щоправда, руському капітанові не спало на гадку, яким чином мій любий вуйко допомагав совєтському війську кувати перемогу у борделях, казіно і нічних клубах… та, врешті, бідному слідчому і не могло прийти подібне до тями: під час допиту Австрійський Пірат умудрився так напоїти руського капітана, що того напівмертвого ледве витягли із-за столу. А вуйко уже наступного дня повернувся додому переможцем — на білому… краденому автомобілі, із посвідкою звільненого із Ужгородської тюрми борця-антифашиста. А ще по якомусь часі Австрійський Пірат зумів подати себе новій владі так, що став на чолі нашої сільської влади.

Мені назавжди запам’ятається, як наш кривоокий вуєчко у напливі одвертості щиро ділився із дідом Соломоном враженнями про совєтську власть.

— Такої інтересної власти, Мішку, нема нігде у світі! А знаєш чому: зрана вона тебе піднесе високо-високо, аж до самого неба, аж до ангеликів, а ввечері так бехне об землю, що і чорти кісток твоїх не визберають. Сесе тобі, Мішку, не вуйко Франц-Йовжка і не татічко Масарик із гертикашними демокраціями. Сеся власть, якшто уповість на білоє, що то чорноє — мусиш уповісти, що то іще май чорнішоє. А коли укаже перстом на чорноє, що білоє — падай на коліна і верещи на вшиток світ, же ти ще такого білого в жизни не видів…

У всякому разі наш унікальний вуйко зумів дуже успішно знайти із новою владою мову чорно-білих кольорів. Його невдовзі навіть якоюсь, як казала баба, «мендалією» нагородили за перемогу у Другій світовій війні.

І в цій спільній мові вуйка із владою першу скрипку грали бочки нашого знаменитого на всю Європу сільського вина, яким, немов щастям, упивалися європейські монархи, а також пузаті корчаги сливовиці, якою навіть мертвого повертали до радості життя.

Отож сільська влада, нервово пихкаючи папіросою, жадібно пасла дорогу і чекала з Мукачева погоди, вірніше — великого гостя — начальника міліції. У пана головного міліцішти завтра намічався якийсь ювілей і вуйко мав це свято підкріпити міцними напоями із наших підвалів.

— Андрійку кедвешний, щастя-дольку бись мав, яка радость, що тя виджу! — запричитали баба, заламуючи руки.

— Що ся стало?! — нервово запитав Пірат.

— Наполійон вчинив над нами із Танкісткою акт насильственної смерти!

Вуйко, добре відаючи про бабині галамийки із сватом Наполійоном, гримнув:

— Слухай, Майрьо, не плети тризну-парастас, а згинь під нечисту воду. Дораз туйки має бути начальник міліції, а ти мені голову пуцилиш із своїми шаленицями…

— О, братику, та тото і добре! Сама доленька мені шле міліцію, — випулило щастя очі Фіскарошці. — От типирка і настане Наполійонам капут, аншлюс і фертік!

В цей час по дорозі із Мукачева, тягнучи за собою шлейф білої пилюки, наче багата невіста шовкову розкішну фату, плавно припливала начальницька машина.

Вуйко, лаючись, пробував бабу спровадити додому, ревно обіцяючи, що не пізніше сьогоднішнього вечора він власноруч буде розстрілювати Наполійона із протитанкової гармати, лиш хай дорога сестричка мастить геть п’ятами. Проте на бабу це не подіяло. Їй неспогадано втеліжило у голову, що начальник міліції — посланець її багатостраждальної долі. І саме він, цей спаситель, врешті-решт позбавить її душевних мук і поставить на чолі ненависного Наполійона криваву крапку.

— Драстє… драстє, — протяжно мовив гість, витягуючись із кабіни трофейного легковика.

— Здраі-ї-я-я желаєм, таш… майор! — підстрибнув Пірат.

— Жілаєм!.. жілаєм на вашу голову! — і собі засокорила баба.

Коза Танкістка, як і всі тварі невинні, маючи від мамки-природи дивовижне передчуття фатальності, певне, уже зачула майбутню трагедію, почала ревіти і тягнути Фіскарошку подалі від гріха. Проте тепер уже баба вперлася, як коза — ні з місця! Тільки раз у раз била поклони до землі, і, як зіпсована грамофонна платівка, повторювала:

— Жілаєм!.. Жілаєм!.. Жілаєм на вашу голову!

— Што за шум, а дракі нєту! — пробасив майор.

Він був невеличкий, як волоський горіх, круглобокий, як мадярський гарбуз, червонощокий, як болгарський помідор, і рудий-рудий, як руська осінь: одним словом — інтернаціоналіст.

— Пане майор, ані шума, ані дракі нєту! — відрапортував Пірат. — Всьо в порядке, чін-чінарьом!

— Пане генерале, — баба усіх військових називала генералами — пане генерале, не вірте Андрійкові… Вас, ачей ангелики принесли, бо і драка є, і шум несусвітній… Вражий Імперіалішта Наполійон мало не вчинив над бідною челядиною акт насильственної смерти, пане генерале…

Видно, миттєве підвищення бабою до генерала вельми заімпонувало міліцейському майору, бо розцвів вдоволено, як червона півонія.

— А собственно… кто і как пострадал? — поцікавився новоспечений генерал.

Баба, не довго думаючи, підтягнула козу до начальника, задерла їй хвоста, і, тикаючи пальцем в опухлу козячу сідницю, прокоментувала:

— Видите, прямо в дітородний орган чоботом попав… Після такого акта насильства я не гарантіруву, що моя цімборка коза може і дальше беременіти… Поникайте, поникайте ближче, — почала баба заохочувати начальника, підтягуючи козячий зад тому мало не під ніс.

— Пане майор, ідітє сюда! — вуйко відтягнув начальника і щось пошепотілися.

Майор почухався за потилицю, рудо-червоний сміх аж палахкотнув на його обличчі.

— Вопрос с хуліганом ми решім, — сказав майор. — А с козой, єслі она сільно травмірована, тоже решім… Продайте єйо мне на шашлик!

— Шо??! Шо-шо?!! — отетеріла баба.

— Завтра у меня юбилей, вот і продайте козу на шашлик. Знаєте, какая вкуснятіна вместе с барашком…

Світ одразу померк у свідомості Фіскарошки: Танкістку, її найдорожчу у світі подругу-цімборашку, її сей вонячий руський цап хоче на шашлик?!!

— Та тото так, пане, ви ся сміхуєте… над… над… двома бідними сиротами, — мовила тихо Фіскарошка, відчуваючи, як вогонь праведного гніву, що загорівся у ній десь нижче пупа, підбирається все вище і вище, грозячи спопелити світ… Вона навіть відчула, як од того вогню починають під п’ятами тліти і нестерпно пекти підошви кованих солдатських черевиків, які під кінець війни їй вдалося видурити за півлітру від німця.

— Ну раз у нєйо іспорчен дєтородний орган, то какая польза із тварі? — стенув начальник плечима.

— А якшо, пане генерале, у вас буде іспорчений дітородний орган, то вас тоже на шлик… на шмик… шашлик-гаплик! — заверещала баба і з усієї сили грубим солдатським черевиком втеліжила начальника міліції межи ноги… перебачте на слові, прямо у яйця…

Новоспечений генерал вирячив од несподіванки очі, притьмом схопився обома руками за дітородний орган і, присівши, несамовито заскиглив од нестерпного болю.

По великому блату — і то тільки завдяки неймовірним старанням Пірата — велика цімборашка кози Танкістки Фіскарошка склопотала всього-на-всього п’ятнадцять діб темниці. Бабу постригли наголо, як руського вояка, і, аби задарма не переводила на нарах державний харч, всунули в руки мітлу і дали «лікувальну» путівку… Фіскарошка майже два тижні підмітала вулиці Мукачева, час од часу передаючи нам через односельчан палкі «прівєти». Дні, проведені у совєтському трудово-виховному закладі, не пройшли для баби марно: тут вона за скороченою програмою навчилась дуже смачно крити всіх і вся російським матом, а також крутити перед носом ближніх запашні і неперевершені дулі!

Це, мабуть, єдине благо, чи, вірніше, багатство, яке дала совєтська власть моїй дорогій бабі: немилосердно матюкатися і печи колоритні дулі, дуже схожі на обличчя наших рідних, близьких і знайомих… А ще після Фіскарошчиного п’ятнадцятиденного «курорту» у діда Соломона з’явився афоризм, який я і собі взяв у житейські мандри: «Якшто до власти ставитися дуже серйозно, челядина має нещастя спити ся раньше строку і достати білу горячку по повній програмі».

Отож дід Соломон і дістав тепер по повній програмі: замість півдеци самогонки — свата Наполійона під ніс в образі бабиної дулі. Він ще довго пихтить, як мокрі дрова у печі, а потім, не придумавши нічого мудрішого, мовить:

— От прийдемо ми, Марько, ниськи до Микули на гостину, а я тебе там і не вгощу, і силувати не буду!

— Ой, так я, Мішку, настрахалася, як кобила, коли воза переверне, — у відповідь баба.

Тим часом на дворі починає все більше розвиднятися.

Кожен ранок у нашому святому сімействі нагадує останні години Помпеї, або ж початок нового дня на Ноєвому ковчезі — все навкруги немилосердно верещить, мукає, гавкає, мнявкає, брязкотить, хрюкає, грюкає, квилить… матюкається і б’ється.

— Мамко мої солодкі, спасайте, Черчіль хоче ня забити! — йойкає тітка Маргарита, тікаючи із комори від вуйка Василя на прізвисько Черчіль.

— Мамо, на мою веру, уб’ю тринькаву пасульнячку! — вривається за тіткою Черчіль і, доки Маргарита ховається за спиною баби, встигає її ще смачно погостити чоботом по хребту.

— Що ся, діти, стало? — застеляє баба тітку Маргариту.

— Ви представляєте, мамо, гнидава босорканя підробила ключ до мого сундучка і вночі з’їла усю солонину! — ледь не плаче вуйко, і доки баба схиляється, умудряється чоботом влупити Маргариту ще й по голові.

Та, ховаючись за спину баби, верещить, що то не вона і сама звинувачує Черчіля, ніби той позавчора украв у неї півлітрову банку маринованих оселедців… і з’їв, навіть не подавившись.

На східцях хати гірко заливається сльозами молодша тітка Єлизавета: якась нечиста сила у неї вночі теж з’їла бутерброд із свинським жиром і лекваром*, а також вкрала два карбованці…

В цей час у сіни, втікаючи від пса, влітає мацур* Шоні, зачеплює відро із свіжим молоком і по земляній долівці ніжно стелиться біле шумовиння…

Мацур, перелякавшись, вистрибує на горище, а звідти, перестрашено кодкодячи, вилітають кури і гепаються у горшки із їжею. Далі рябі зриваються і, б’ючи й перекидаючи посуд, випорхують на двір. А там уже бик Берія, задравши хвоста, ганяється за свинями, що нахабно вихлебтали його помиї…

Ось приблизно такі, але далеко не повні, ідилічні сімейні картини, гідні пензля геніального художника, щоранку відбуваються у нашому обійсті. До повного щастя тут не вистачає тільки мого нянька. Вони, мали би дольку, починаючи із півночі, у цей час уже здійснили кілька партизанських рейдів на колгозну територію — за виноградом, картоплею і кукурудзою. Що зробиш? Як співається у популярній народній пісні:

Верховино, моя мати, Не вкрадеш — не будеш мати.

Ну і, безперечно, найсвітліше у цій ранковій ідилії — я. Лежу, скоцюрбившись невинно у ліжку, янгольськими очима дивлюся на ранкову веремію і невимовно від того страждаю, але мовчу. А що тут говорити, коли і Черчільова солонина, і Маргаритині оселедці, і Єлизаветин бутерброд і гроші — то все справа моїх рук. І вчинено все так талановито, що нікому й на гадку не спаде звинувачувати бідну дитину. А що вдієш?.. Мудро люди навчилися співати:

Верховино — моя мати, Не вкрадеш — не будеш мати…

А у баби є ще і своя версія співанки:

Верховино — моя мати Не крадеш — то ти'ся нас…

По якомусь часі, коли вся живність, що мукає, мекає, хрюкає, мнявкає, лається, матюкається і б’ється, розлітається по ділах праведних і грішних, баба підходить до ліжка, ніжно гладить мене по мудрій голівці і мовить:

— Митьку, вставай, будемо ладитися на гостину у Лавки до Микули.

Хоч і прокинувся уже давно-давно і спостерігав за всіма родинними спектаклями, але вдаю, що ще сплю і невдоволено буркаю:

— Вічно ви з тими гостинами… Надоїло!

А сам мислю: «Не приведи, Божіньку, аби лиш не передумали».

— І мені надоїло, — підтакує жалісно дід Соломон. — Жити із цією старою трінькашкою надоїло.

— Та налийте вже дідові тоті нещасні півдеци, — прошу бабу, бо Соломон і насправді такий нездалий, ніби його всю осінь з коноплями ув намулі мочили.

Баба таки зжалюється, наливає Соломонові погарчик слив’янки і каже:

— Лем, дякуючи тобі, Митьку, наливаю. Пам’ятай мою доброту… Коли будеш нести нам із дідом на могилу чічки, мені маєш усе на єдну квітку ставити більше, аніж старому… бо я дуже добра!

Наш рід до гостин, весіль, хрестин дуже охочий і прудкий. От коли десь на роботу, — півдня збираються, радяться, потім рахують, чи це вигідно і, врешті-решт, на все плюнуть і не підуть. А ось на гостину… як скрипки яворові: кліп-кліп оком — і вже готові.

І ось святкові, врочисті, повні достоїнства і самоповаги, як новенькі долари, вирушаємо втрьох із дому. Йдемо до Лавок поміж осінніми товстобокими горбами ласкавим польовим путівцем. За літо цей пішничок, носячи на собі галасливий люд, добряче натер мозолів. Але він мені такий милий і ніжний, як порепані долоні діда Наполійона, коли, буває, зрідка погладить мене по голові. Навкруги нас, по обріях, наче білі перини, вивішені бабою луфтуватися довкола хати, громадяться ситі хмари. Вони тучні-тучні, і направду чисті-чисті, як перини порядної газдині, могутні й широкі, як наш добрий і щедрий нянько Дунай.

А прямо перед нами сидить собі при дорозі пишнотілою молодицею гора Ловачка. За кілометр-півтора на південь, на другому боці Латориці, на неї якось тужно дитячими очима весь час дивиться-озирається невеличка гора, йменована у народі Замковою. Мені весь час здається, що це дитинка Ловачки. У далекі-далекі часи вона, пустуючи, відбігла від своєї матері-гори, перебігла босоніж через Латорицю, а далі, злякавшись глибоких вод, вже не наважилась перейти знову через річку. То й лишилася дитинка-гореня на віки-вічні на другому березі.

У всі пори року наша сільська знаменитість Ловачка — мила, рідна і красива. Але восени!.. Розмальована гарячими і соковитими барвами, вона, дійсно, немов червонощока і багата верховинська дівка — відданиця: ну прямо таки кров із молоком. Ідіть, женихи, придивіться, не торгуйтеся, бо не прогадаєте! А женихи — далекі гори на півночі, видно, уже давно-давно ішли сюди свататися, але, побачивши таку невимовно вродливу нашу молодицю, так і не наважились підійти ближче. То й загрузли на видноколах: одні припали небесами, другі посивіли, а ті — полисіли, а ще інші — настільки постаріли, що геть зеленими мохами поросли…

Ось і тепер наша Ловачка — немов грудки осіннього золота у долонях щедрої рівнини: палахкотить, манить, вабить, примушує нуртувати кров у гарячих головах… А під нею, немов вишиті сільською умілицею, мережаться і котяться по невеличких пагірках яблуневі сади… Обтяжені осяйними гарячими плодами, дерева стоять перед горою тихо, покірно і смиренно. Тепер невинні яблуні нагадують великих блудниць, що вдосталь, — річка-фрай*, навеселилися, набігалися по світах за весну і літо, а тепер прийшли з повинною, із нагуляними дітьми до гори-матері й у тихій печалі відмолюють свої гріхи. І благородна мати Ловачка їх, звичайно, прощає. І блудниці яблуні полегшено зітхають, і душі їхні, очищені від весняно-літніх гріхів, невимовним сяйвом палахкотять над кронами… І падають од радості сльозами осіннього щастя дозрілі яблука в усміхнені трави.

Мине багато земних літ, мине багато моїх страждань і я, як тепер яблуні-блудниці, після нескінченних літ блукань між прірвою і порожнечею, одного дня великим грішником теж постану перед горою. Постану не стільки умудрений, як життям побитий. Буде теж осінь, але вже дуже стара, глибока і печальна. Я стоятиму із своїм маленьким сином перед горою і намагатимуся віднайти у собі якісь слова покаяння, слова прощення за діла не дуже праведно скоєні. Наближатиметься вечір. Хмари бродитимуть і шумуватимуть у небі, немов молоде, сердите вино у бочці…

Похмуро, тяжко, понуро…

І раптом у призахідному крайнебі ангели прочистять віконечко, відкриють його і останні снопи сонця могутніми акордами впадуть на Ловачку. І гора тихо мені усміхнеться…

Але це вже буде не та Ловачка — червонощока, пишнотіла гуцулка-молодиця, а скоріше — печальна верховинська вдовиця. Та багатостраждальна вдовиця, що застигла серед осінніх рівнин, виглядаючи із далеких світів своїх синів, мужів і братів, які полягли на полях бранних і не менш кривавих полях житейських.

І стоятиму я перед горою із своїм маленьким сином і заплачу…

І одному тільки Всевишньому будуть зрозумілі мої сльози…

За чим плакатиму?

За тим, що вже ніхто і ніколи не поведе мене малого на храмове свято попри цю гору осінню?

Чи тому, що мене вже ніхто не збудить рано, ніжно гладячи по мудрій голівці. І на тамтому березі Латориці Замкова гора мені вже не уявлятиметься загубленою дитинкою Ловачки, а звичайнісіньким пагорбом, або ще страшніше, елементом рельєфу.

А може, плакатиму за тими загубленими назавжди у часі і просторі дивовижно-чистими і глибокими очима, у яких побачив своє перше кохання?..

А може?..

Але заходитиме осіннє сонце… На обличчі Ловачки помалу згасатиме скупа вдовина посмішка. Все умовкатиме. Гора заплющить очі і тихо молитиметься. А мій маленький син, дивлячись, як витираю сльози, скаже:

— Не плач, татку… Он, дивись, там, на горі, ангели білі стоять… І всі радуються, а ти плачеш…

Але це все буде через багато літ земних, через багато страждань людських. А поки-що ми йдемо утрьох на храмове свято через мою дитячу осінь, немов через щасливий безмежний сон. І мені ця осінь ще нічого не говорить про плин життя, про пору цвітіння і згасання, про те, що все рано чи пізно вертається до витоків своїх — тільки ми уже ніколи не повертаємося у часі, як та волосинка, що впала тобі сьогодні вранці із голови…

Для мене поки-що ця осінь із дідом і бабою — як барвистий циганський прапор, як апофеоз, вершина краси, свято молодого полум’я, яке частіше бездумно спопеляє, аніж мудро гріє!

Отож ідемо собі на храмове свято до стрийка Микули, прозваного у нашій родині Беніто Мусоліні. Він уже багато літ живе у Лавках, селі, що знаходилось від нас на півночі за трьома горбами, або ж, як казали, за трьома козлами. І це небезпідставно, бо Лавки здавен славилися незліченними отарами кіз якоїсь дивовижної чеської породи. Тому у нас ще частіше Лавки називали Козячою Чехією. А нашу стрийну — дружину Микули — за її дрібненький зріст, але безбожно войовничу натуру ми любовно нарекли Чеською Мікробою. Мусоліні і Мікроба мали ще двох дітей — сина Петра та доньку Гафію на прізвиська Вірус і Бактерія. Така собі, як видите, колоритна сімейка паразитів. Гоп-стоп! Тут зупиняю свою оповідь… Читачеві, який постійно спотикається і буде надалі зустрічатися із чудернацькими прізвищами і географічними назвами, мушу дещо прояснити. Отже, почну з географії…

Я, приміром, народився на Небесах, вірніше, на Небесі — так із незапам’ятних часів називали присілок, який, як злодій, втік від людей до найвіддаленішої і найвищої окраїни села. Втім, у нас й інші околиці та окремі частини села мали не менш екзотичні й привабливі назви. Скажімо, одразу під нами, у затишному видолинку, лежала Аргентина. Із нею сусідила Бразилія. Східна окраїна села Палестина межувала із південною частиною — Мексикою. Від нас, із Небесі, брала початок дуже бесідлива і прудка річечка, яку нарекли Амазонка. Мали ми в селі ще й багато інших достоїнств. Приміром, наша греко-католицька церква знімалася на двох горбах, які любовно нарекли Балканами. А ось невеличкий римо-католицький костьол підносився у наймальовничішій долині, йменованій Ватиканом…

Цим дивовижним у тутешніх краях назвам пояснення дуже просте: наші люди постійно колесили світом у пошуках заробітків. А коли поверталися додому, скуповували за зароблені дудки землі і оселялися в різних кутках, а далі — хто й сам, а хто просто зо сміху — йменували ті поселення назвами держав й континентів, де газди заробили красні гроші й купували за них земельні угіддя. Власне, це була своєрідна данина вдячності великому світові, який — що б там не таляпала всяка пропаганда — ніколи не давав загинути й померти із голоду бідному на долю закарпатцю.

Забігаючи на десятки літ, скажу: через таку різнофайтову географію рідного села я вельми часто потрапляв у делікатні ситуації. Ніколи не забуду, як усередині 80-их років минулого століття їхав із відомим столичним академіком додому. По дорозі зустрів двоюрідного брата на прізвисько Піночет. Зупинив машину, привітався і поцікавився, хто вдома? Брат, не змигнувши, мовив:

— Та пак фрас’го знає: няньо ще затемна пішов у Палестину за самогонним апаратом. Мама дись годину тому почалапала садити у Бразилію крумплі, а Кенеді погнав у Аргентину корову до бика, хіба лем буде Марія Ейзенхауерова. Вона тепер, у великодний піст, каждий рано йде молитися у Ватікан. Але в такий час уже точно дома!

Впродовж нашої щирої братньої бесіди столичний академік тріщив здивовано очі то на мене, то на Піночета. А коли машина рушила, із якимось здивованим переляком спитав:

— Слухай, Митре, у вас усі дома?..

— Не знаю… Приїдемо, то увидимо, — відповів нелукаво я.

Це щодо географії, а ось прізвиська — у них своя Історія. Все наше різнофайтове колоритне село можна зібрати під прапорами трьох прізвищ: Слов’яни, Жидики і Шваби. І коли дотримуватись етики і називати людей виключно за паспортом, у нас раптом виявиться, скажімо, по два-три десятки Дмитрів Михайловичів Слов’янинів, Петрів Івановичів Швабів, Іванів Степановичів Жидиків… Ось і спробуй, суддя чи прокуроре, не зломивши голови, серед багаточисельних двійників знайти саме ту особу, по якій темниця плаче. А ось назви прізвисько — і тобі одразу вирахують, кого потрібно, назвуть адресу. А якщо попросиш — проведуть, а по дорозі ще й таку характеристику випишуть, що, даю чесне слово, з нею не приймуть ані в одну тюрьму світу. Прізвиськами, як правило, нагороджували за кількома ознаками: характером, подібністю, звичками, а часом і необачно кинутим словом… Таким чином, наше село вмістило помалу у собі не тільки всі великі держави і континенти, але й постійно пригрівало і давало притулок королям, цісарям, великим розбійникам, геніальним вченим, політикам світового масштабу і різної масті авантюристам.

Село постійно множилося. Прийшов час, прізвиськ стало катастрофічно бракувати. І коли вже, бувало, з’являлись в одній родині два Гітлєри чи дві Марії-Терезії, мудрі кебети взяли на озброєння передові досягнення науки і техніки. Отже, поряд із Гебельсами, Беріями, Кутузовими, Піфагорами у нас в сім’ях почали з’являтися особи зовсім новітньої формації, як, скажімо, Пеніціліни, Дусти, Пургени, Фугаси, Марганцовки і т. д.

Люди з часом настільки зживалися із своїми прізвиськами, що навіть забували про істинні імена і, бувало, на них зовсім не відкликалися. Неймовірно, але мати якесь відоме прізвисько або якусь колоритну кличку вважалося навіть за велику честь. А якщо сельчанин залишався без прізвиська, тобто жив тільки за офіційним іменем, це означало, що тут зіграв свою роль тяжкий фатум: цій людині суджено було з’явитись на світ безликою, ні на кого не схожою, безхарактерною, одним словом — мнямлею. І тоді їй принизливо давали кличку жони. Скажімо, в розмові хтось згадає: «Я сам видів, як учора Іван Слов’янин ніс повну корзину грибів». Тебе одразу запитають: «А сесе котрий Іван Слов’янин»? І у відповідь почуєш: «А-а-а, та той, Анці Сусанінки чоловік»! Ваш співрозмовник одразу скривиться, як середа на п’ятницю і гидливо сплюне. Люди, що жили тільки по паспорту, ніби жили поза життям і ще задовго до смерті уже розчинялись у часі і безслідно зникали у пам’яті. І ще характерна деталь: чим більше ти мав прізвиськ і кличок, тим поважнішим виглядав у очах ближніх. Особисто я за кількістю прізвиськ міг преспокійно потрапити до книги рекордів Гіннеса. Мало того, що кожен член нашої родини, кожен вчитель мене йменував індивідуальним кодом, то ще й кожна вулиця навісила мені свої прізвиська. Таким чином, до десяти років моя скромна персона уособлювала в собі не тільки всіх тиранів людства, великих злодіїв та розбійників, а й всю мислиму й немислиму нечисть планети, починаючи від реальних кровожерливих крокодилів і кінчаючи міфічними рогатими ослами. І як би хтось не смішкувався, носив я ці прізвиська із гордістю, як носять ветерани заслужені ордени і медалі, пишався ними, як старі вояки рубцями на тілі від ран, отриманих у тяжких кривавих, але переможних боях. І як старому бойовику запам’ятовується на все життя перша рана, так і мені затямилось моє перше заслужено отримане прізвисько — Палірник, тобто палій, підпалювач…

Був я тоді ще пуцвіріньком, але дуже допитливим і поза межами людського глузду метким на всякі діла. В родині було таке враження, що природа в моїй персоні подарувала їм щонайменше десять двійників. В одну і ту ж мить мене можна було побачити і на вершку дерева, і на хаті, і в курнику, і на колодязному журавлі… Але одного дня я перейшов межу: приклеївся до заднього борта машини і таким чином помандрував аж до Середнього — за 30 кілометрів від рідного села. Вся наша весела сімейка ледь з розуму не зійшла, доки через три доби випадково мене не відшукали. Того ж вечора на родинній раді було одноголосно прийнято постанову: увільнити діда Соломона від усіх господарських клопотів і покласти на нього повністю моє виховання. Соломон сімейне рішення прийняв без великого ентузіазму, одразу зробивши політичну заяву: «Увидиме, яка буде погода». А оскільки наше багатостраждальне Закарпаття оточене аж чотирма державами, а в кожної — своя погода, яка по-своєму давить на нервово-психологічний стан закарпатця, можете собі уявити і стан діда Соломона — він постійно хотів спати. Однак Соломон не був би Соломоном, коби не прийняв соломонівське рішення… Він щодня зранку виводив мене у сад і товстелезною мотузкою, якою путають биків, прив’язував мене за ноги до велетенської груші, а сам… бадьоро засинав. Кажуть, я так дико верещав цілими днями, що на грушу, до якої був прив’язаний, не те, що птаха би не сіла, а й всі шкідники сільськогосподарських культур зникали безслідно в радіусі кількох кілометрів.

Того дня над Атлантикою, очевидно, формувався могутній циклон і його вплив уже із ранку позначився на нервово-психологічному стані Соломона. Дід ледве прив’язав мене до груші, ще пробував скрутити із газети цигарку, але викурити сил уже не стачило. Опустився неподалік від мене, зіперся на сливу, голова, наче зів’яла хризантема, впала на груди і «Будь здоровий, Мішку, напийся бровзи». І ось тут я приступив до здійснення підступного задуму. Вийняв із пазухи маленького ножика, що звечора украв від вуйка Черчіля, перепиляв мотузку і нею ж намертво прив’язав за ногу до сливи Соломона. І вже було хотів тікати, але тут, хай йому грець, мій погляд впав на газету, з якої дід чинив самокрутки. А також сірники, що лежали поруч… І досі не відаю, що рухало мною — пекуче бажання помсти чи просто дитяча цікавість. Але, недовго думаючи, я накрутив із газет паперових цигарок, натикав їх дідові в рот, а дві ще й у ніс засунув. Далі притьмом черкнув сірником, підпалив, а сам хутко сховався у сусідську кукурудзу і, роззявивши рота, почав із цікавістю спостерігати. Можете уявити, наскільки могутнім був сон Соломона: він зреагував на мою диверсію тільки тоді, коли паперові цигарки згоріли в роті й носі і зайнялася уже пишна борода.

Дід, як молодий лошак, із диким криком підхопився, рвонувся, але тут же впав, прив’язаний мною до сливи. Соломон, збиваючи з себе полум’я, перевертався по землі і дико волав про поміч. А поруч, в кукурудзі, перевертався од сміху я. Мамко мої, я так реготав, що ледь пупа не надірвав…

Того дня я, мабуть, виконав свою річну норму сміху, бо надалі мені уже було воістину не до сміху!

Дякуючи нашому дорогому сусідові, панові Фийсі, котрі у той час, як вони далі усім розказували… «якраз пасулю рвали у кендириці із паніков Гатьошков», діда вдалося спасти. Щоправда, місяць мій дідико лежали у лікарні, а відтак ще півроку ходили з такими губами-торомбами, найся не приказує, як у килавого бегемота. І бороди золоті дідико навіки позбулися. А я? Що я? Кажу ж, мені, щонайменше, рік було не до сміху.

Ось за таку свою диверсію я і отримав від рідні першу бойову кличку — Палірник. До слова сказати, це грізне прізвисько, поряд із милозвучним Збийвіч, на все життя приклеїлось до мене. Сотні інших, як мовлять, «яко вилізли, тако злізли», а ці ні — висять на мені міцно, твердо, ако бойові хрести. Між іншим, із нашими прізвиськами, подібно до географічних назв, я теж багато разів потрапляв у трагікомічні ситуації. Але про це іншим разом…

Отже, по службі Божій свята трійця — вся прилизана, помита, випрасувана, із лискучими посмішками на писках — явилась в обійстя стрика Микули. Як і годиться, на воротах нас уже чекали дорогі родаки — Беніто Мусоліні і Чеська Мікроба. Мусоліні, тобто стрийко Микула, був схожий на хлібовоз. Ні, він не був жирний, товстий, а просто велетенський, як і Австрійський Пірат: теж більше двох метрів зросту, неймовірно широкоплечий, з довгими, як ціпи, руками… і могутньою шиєю, на якій міцно, як газда за свою землю, трималась непередбачувана у своїх вчинках голова. Видно, голова часто мучила Мусоліні, бо ходив вуйко чомусь із вічно втупленим у землю поглядом, наче постійно шукав загублені гроші, або… щастя чи долю. А нагадував він мені велетенський хлібовоз, бо, не дивлячись на часом емоційні спалахи і гуканство, успадковані із святих коренів нашого роду, стрийко Мусоліні був дуже гарною, милою людиною й приносив і привозив ближнім тільки добро… А добро і щастя у мене чомусь завжди асоціювалось із свіжим і теплим хлібом. На одміну од велетенського стрийка Мусоліні, стрийна Анця, як уже мовлено, була дрібною, як запечена у спечене літо бульбочка. До того ж чорна, як циганка, з гачкуватим, як у ворони, носом, проте дивовижно-красивими і звабливими, як мадярські сливи, очима. Ті очі не просто проймали, пронизували челядину, а роздягали її до нитки, догола… Якось дід Соломон так і признався бабі Фіскарошці: «Коли на ня позирать Мікроба, мені весь час хочеся прикрити руками срамне місце — моє женило, бо маву такоє чувство, што стову перед нею голий». На що баба Фіскарошка одразу зреагувала заявою: «Видовбаю я Чеській Мікробі ті очиська, бо, видати, вона ще з молодости зурочила твоє женило: висить, як помивалька в корчмі на дверях, а хісна ніякого».

Мікроба по своїй натурі теж загалом була людиною незлобливою, незлостивою… Просто стрийна являла собою згусток якоїсь загадкової, але неприкаяної енергії, яка вся і всіх навкруги запалювала, мучила нестерпним вогнем і врешті-решт запусто спопелювала. Щоранку Мікробу постійно осявали якісь геніальні ідеї. Вона з гиком, писком і виском, агітуючи усіх ближніх, бралася ці ідеї втілювати у життя, готова була за них покласти голову. Під обід Мікроба помалу починала сумніватися у своїх задумах. А увечері вона уже готова була віддати життя, аби тільки занапастити ту ідею, з іменем якої починала свій день… Розповідають, що за часів чехів і мадярів Мікроба за один день могла вступити у кілька громадських організацій, поміняти дві-три партії, а увечері лягала спати уже взагалі безпартійною і позаблоковою.

Ось така колоритна, веселково-святкова, урочисто-піднесена родина нас і чекала на воротах. Стрийко Мусоліні згріб діда під пахву і з якоюсь медвежо-грубою ніжністю потер щоки об Соломонову голову. Це означало — «вони кріпко поцюлювалися». Баба ж Фіскарошка і Чеська Мікроба солодко і граційно простягнули одна одній руки, немов індійські танцівниці, і сплелися шиями у затяжному родинному цілунку, як африканські кобри. Щоправда, ледь відійшовши від Мікроби, Фіскарошка одразу старанно витерла кінцем хустини губи і гидливо сплюнула. Той же ритуал достоту виконала і Мікроба. Невістки не переносили одна одну навіть на дух, але героїчно терпіли — і не тільки…

— Йой, Анцьо дорога, хоть і довго не виділа тебе, айбо так, нівроку, випозіруєш, як майськоє сонечко, — каже баба, а сама думає: «Ти, повітрульо нечесана, лем ти віник хибить…

Авать Перо сойки у гузицю І лети, Мікробо, за границю».

— А ти, Марько кедвешна, тоже не бись старіла, а десь, до мари, випозіруєш все молодіше. Личками світиш, як божими ружами, — дарує у відповідь Мікроба Фіскарошці, а сама думає: «Ага… ти, килава чалапіндошко, так, небого, випозіруєш, як та зайчиха, що з вовком дві ночі переспала…

Ой, ой, ой… Найшов собі наш Мішко дар. Што не до люди, а лем у будар…»

Після таких сердечних компліментів заходимо до хати.

Господи, як тут смачно пахне — одною слиною можна вдавитися. Як би наш челядник бідно не мався, але на храмове свято він навіть воші продасть, але зробить все, аби не тільки душі був храм, але й пузові свято.

Золотисті, як апельсини, запечені кури; рожева, як пелюстки магнолії, варена шинка; широчезні і могутні, як долоні стрийка Микули, свинні відбивні; сито-вдоволені, як гендлярі на базарі, гурки пузаті; як молочні поросята, голубці і котлети… А що вже говорити за тіста — горіхові, яблучні, сливові, макові… Все це лежало, красувалося на столах, полицях, печі, ліжках… Дивіться, мовляв, дорогі гості, які ми жертви принесли во ім’я ваших кендюхів!

Дивіться, родаки, дивіться, їжте, лем не подавіться,

"Дякуємо… красно дякуємо” — думаючи собі: нас двічі не треба просити — І, блискавично оцінивши обстановку, займаю найбільш вигідну стратегічну позицію за столом — де всього повно. І дарма Фіскарошка, витираючи стримано губи, масно говорить: «Анцьо ороньові, такі смакоти наготували сьте, што лем би ангеликів частувати», а сама достоту думає: «Найся не приказує, аби сьмо із Мішком по дорозі домів лем понос не дістали..» Мені то все до мачки… Я їм, як молотарка. Набиваю їдлами кендюх так, аж очі за потилицю заходять.

— Аби лем не пошкодило тобі, Митьку, — пробує якось стлумити мене Фіскарошка, печучись не стільки про моє здоров’я, як про репутацію нашого сімейства. Хоча крадькома думає: «їж, їж, золота дитино, най борги вертають: Микула сам самісінький у нас на Богородицю перемолотив стільки, що ми троє тут за тиждень не з’їмо…»

Природа наділила мене дивовижним даром: я бунтую, піддаюся революційній стихії, і взагалі гостро реагую на оточуючий світ до тих пір, доки не нажеруся. Як ситий, я починаю мислити уже не головою, а кендюхом. І тоді світ сприймаю навиворіт: недавні люті вороги стають для мене доволі симпатичними чуваками, нестерпно-пекучі проблеми — дрібницями, трагедія вічного безгрошів’я — марнотою-марнот… Так і тепер: намолотившись смачних наїдків, я, звісно, не забув і набити крадькома кишені. При цьому дербализнув потай і кілька погарів вина… А далі вийшов із-за столу, сів собі на скриню у куточку і впав, як пітон, у всесвітню дрімоту. Я чекав на найцікавішу частину гостини. Річ у тім, що із незапам’ятних часів у нашій незліченній, як монголо-татарська орда, родині жодна гостина, весілля, хрестини чи уродини не обходилися, як казала баба Фіскарошка, «без ціркусів і хайдерів», тобто — мордобоїв. Це вже стало якимось невід’ємним атрибутом сімейних торжеств, вірніше б сказати — непорушним ритуалом: бити один одному писки. І часто коли баба, приміром, згадувала, як вони були на храмі у Лохові чи Бобовищах, дід Соломон одразу прокидався із дрімоти і зацікавлено питав:

— Сесе, Марько, тогди, коли мені наш Павел вилицю потрощив?

— Ні, потятко, се тогди, коли я нашій невістці Мінометці два передні зуби вибила, а Павел тогди тобі лем ключицю потрощив, — відповідає баба, позіхаючи.

Ось така собі родова історична пам’ять при відліку найбільш значимих сімейних подій і торжеств. Якщо ж гостина завершувалась тихо, мирно, ніхто це за свято не вважав, а просто говорилося, між іншим, «…малінько сьме ся зобрали, верли штось на язик, гертанку замочили і тихинько розойшлися…». Але про таке ніхто не пам’ятав, вірніше, принципово не хотів згадувати.

І ось ця історична, найбільш жадана для мене мить наступила. Стрийна Мікроба вручила урочисто бабі Фіскарошці величезний вузлик із гостинцями — це на завтрашнє опохмілля і дарунки тим, хто не зміг прийти… Фіскарошка, звісно, розсипала бісером великі подяки, а дід Соломон, намагаючись дістати руками до шиї Микули і «поцюлювати братика», випадково заглянув у спальню. Між вікнами на стіні, на місці тихого, мудрого і печального Миколи— Чудотворця бовванів, як медвідь у гаврі, тяжкий і гнітючий Микита Хрущов. За настирливою намовою Мікроби стрийко Микула вступив у партію і став віднедавна партєйним активістом. І, видно, як і всі інші партєйщики, не відставав від моди:

змінив святих лики на червоних вождів пики.

Дід Соломон весело глянув на стрийка Микулу і з дитячою безпосередністю вигукнув:

— Микулко, твій Микита точно так випозірує, як шпікулянт із мукачіської торговиці. Никай: тварь має, як ракошинський мясник, а писок — як куряча гузиця.

— Неправда, Мішку, — одразу заверещала хмільна Фіскарошка. — Не мукачіський шпікулянт, а гірше — воко у воко — старий Наполійон! Усі дябли — Наполійони!

І дійсно, кукурудзяний вождь Микита Хрущов у вуйка Микули годився більше на популярну експозицію «їх розшукує міліція», аніж на почесне місце у хаті на стіні. Портрети вождів на ті часи коштували не таку вже й малу копійку. І партєйний активіст, аби зекономити, замовляв лик Микити у пана Фийси. Цей сільський феномен, виявляється, вже давно, підпільно від нас із бабою, клепав сільським партєйцям їх ватажків і отаманів. І дуже успішно і дуже дешево: одна комуняцька пика — півлітра палиньки, шмат сала, одну цибулю і три головки часнику… На запитання, чому пан Фийса просить аж три головки часнику, доморощений Ван-Гог відповідав: часником він виганяє потім із себе нечисту силу, яка вселяється у нього під час роботи над писками комуністичних начальників.

— Ти, Мішку, нашого любимого товариша Хрущова якшто ще раз позлословиш, я тобі сідницю натягну на твій червоний ніс! — витягнув бичачу шию стрийко Мусоліні.

— Якшто тобі такий любимий сись Міклуш, то спи з ним і гримай ’го вмісто Анці, — щиро порадив дід Соломон.

По цих словах стрийко заричав, а далі схопив своїми медвежими ручищами дрібненького Соломона і підняв аж до стелі.

Дід тільки отетеріло, як ховрах, лупав очима навкруги й дригав, як лопухівська жаба, ногами… Стрийко Мусоліні, можливо б, і довбнув дідом об землю, але…

— Та ти, свинопасе короставий, через того килавого лисака підняв на мого Мішка руку?! — заверещала баба Фіскарошка і, притьмом підскочивши на стілець, вгостила стрийка пляшкою по тім’ю. Микула, немов бик, коли влуплять молотом в чоло, хитнув головою і дід, вислизнувши з його рук, бехнувся на стіл межи голубці.

— Гойте, люди, жеброта вбиває істинних комунішту! — заволала істерично стрийна Мікроба.

І тут же, аби не залишитися в боргу, схопила величезну глиняну миску із галушками і насадила Фіскарошці на голову, — та вмить стала схожою на наполеонівського вояка, посуканого під Москвою. Баба, напихаючи рот галушками — не пропадати ж добру — хутко схопила зі столу варіху і зацідила Чеській Мікробі межи очі. Дід, тим часом очунявши на столі, розліпив пульки, обзирнувся, кинув у рот голубця і почав, належачки, наливати собі сливовицю — за щасливе приземлення. Мусоліні, побачивши, як дідо, розтягнувшись на столі межи мисками, намагається випити, гепнув собою у кут і захлинувся гомеричним сміхом.

— Гойте, люди, ко має Богонька у серці, спасайте! Жеброта вбиває чесних комунішту! — верещала Чеська Мікроба, сидячи зверху на бабі Фіскарошці і луплячи бідачку друшляком по голові.

Моя золота баба спробувала скинути із себе супротивницю, проте, як завсігди, заплуталась у своїй широчезній сукні і тільки безпомічно дригала ногами. Моя Фіскарошка на цей раз уже достоту готувалася віддати Всевишньому душу і у своїй безмежній смиренності і великих чеснотах постати перед вратами вічності. Мужньо переносячи удари друшляком по голові, бабина свідомість працювала навдивовиж чітко і ясно: «Нині велике свято! А той челядник, який у тяжких муках загине на свято, точно потрапить у рай» — із якимось умиротворенням думала моя дорога баба, прощаючись, найперше, звісно, зі мною. Проте саме я не дав Фіскарошчиній душі здійснити подорож до врат вічності. Побачивши, що баба дригає ногами все рідше, а Мікроба запалюється чим далі — все більше, я схопив Чеську заразу за волосся і щосили потягнув із тіла великомучениці. При цьому пригостив Мікробу ще й глечиком по хребтянці. Та вмить забула за Фіскарошку, блискавично вихопила з-під шафи кирзового чобота і втеліжила мене межи очі. І сам дивуюся, як ті стовпи вогню, що вирвалися з моїх зіниць, не спалили хату дорогих родаків, а кров, що хлинула із носа, не потопила «істинних комунішту», фена би їх з’їла!

Трішки посукані, потовчені, помолочені, але ситі, напоєні і загалом щасливі повертаємося горбами із гостини додому: баба із тяжким вузликом гостинців попереду. Золота і мужня жінка, моя дорога бабуся! Як її не помолотила Мікроба, але Фіскарошка своєму пропасти не дала — вузлик вихопила з-під носа супротивниці і гордо несе додому. А що: пироги, відбивні, гурки, голубці і всяка інша смакота не винна, що їх готували такі дурні газди.

«Иппен’ми у гузиці», — весь час повторює на це Фіскарошка.

Позаду неї, як шия за гусячою головою, теліпається дід Соломон. А за ним, як коров’ячий хвіст, волочуся я, весь час голублячи розтовчений ніс.

Перед цим поміж горбами пробігся прудкий осінній дощик, пахне дуже щемно опалим листям, вмираючою травою і вогкими хмарами, що злодіями хутко тікали за Лавоцькі гори.

— Сесе, небого Марько, самі небесики за тобою плакали, коли Мікроба задушити’тя хотіла, — каже жалісливо дід.

Фіскарошка поклала на землю вузлик, обернулася до нас, взялася за боки і твердо, наче відрубуючи сокирою, мовила:

— Все, Мішку, капут і фертик! Купуємо пса!

— Марько, на чім слово, то й готово! Нараз купуємо! — підняв кулак дід.

— Айбо такого великого, як теля!

— Ні, Марько, такого великого, як бика!

— А на яку біду вам такого псища?! — не витерплюю я.

— Ми його будемо держати до нашого храмового свята, а як Мусолініще із Мікробищою прийдуть на гостину, ми того пса напустимо на них і він їх з’їсть! — рішуче мовила баба.

— Так, Марько! Так! — загорівся лютим вогнем дід. — Я сам спущу на них того звіра і буду уськати: «Кусь їх, бобі! кусь їх, бобі!»

Така відданість дорогого чоловіка ошелешила бабу.

— Но за сесе, Мішку, мушу тя погостити, — мовила розчулена Фіскарошка. І тут же попередила: — Не бійся, пити будемо не з нашої…

«Наша» — це пляшка самогонки, яку за традицією із гостинцями завжди давали господарі гостям додому. Фіскарошка хутко підголилася і витягла із-під сукні півлітру. Яким чином бабі вдалося під час бійки свиснути зі столу пляшку горілки — ані один детектив світу не відгадає.

— Сідаймо, Мішку, мало погостимося, — щиро запросила баба, — і про Митька не забудь. Коби не свята дитина, нюхала би я фіялки уже з того боку.

Доки дід наливав у невідь звідки добуті погарчики, баба розв’язала вузлик і розклала на землі перед нами відбивні, голубці, тіста…

— Ви що — мало нажерлися на гостині? — запротестував я, потерпаючи, а що буду їсти узавтра, якщо дід із бабою перемолотять усю добрятину.

— Птфі, дитинко, на тому би сталося, — сплюнула Фіскарошка. — Ми што не газди собі: поріжеме завтра усі кури, виб’ємо зайців…

— І порося заріжеме, коли треба, — додав дід.

— Я напечу білого хліба — такого, як гори — і будемо гоститися! — заявила баба, — Мішку, бери — пий!

Дід з бабою цоркнулися і випили, закусили, очі солов’ями заспівали…

— Я, Марько, хочу з тобою потанцювати, — піднявся дід і опустив у поклоні голову.

— Приходіте свататися — ми не будемо прятатися, — теж галантно вклонилася Фіскарошка.

І почалося тупання, гупання і скакання під вічний соломонівський мотив: «Коби не Маруся, я би не женився…»

Гіп! Гоп! Фириги — не мириги…

Дід крутив серед дороги бабою, як жебрак бідою, баба дідом, як відьма мітлою.

— Но за такий танець, Марько, я мушу тебе, ороньова, тоже погостити, — тяжко дихаючи, мовив дід, відпускаючи Фіскарошку. — Ньит, ньит, не з твоєї і не з нашої…

Соломон розстібнув піджак і витягнув з-за пояса півлітру — теж невідомо як добуту зі столу під час веремії. Знову цоркнулися і, як мовить дід, «смачно тринькнули». Знову закусили. Дід став геть войовничим:

— Но, най лем прийдуть до нас ті лавоцькі лупіндароші! А в нас пес, як біка, як віл…

І вповім я тому псищу: Із’їж Мусолінія і Мікробищу!

Соломон так розпалився, що вже й собі віршами заговорив у гнівачці.

— А дай собі спокій, Мішку, — раптом, замислившись, мовила Фіскарошка. — Хіба ми дябли, як Наполійони, аби людей псищами уськати й чоботищами копати! Не треба нам великого звіра, хіба невеличкого песика, авби малінько настрахати.

— О-о-о-о, Марько, яка ти у мене мудра! — сплеснув ледь не на всі небеса руками Соломон — я точно так, як твоя головка, думаю! Ми не звірі, айбо маленького песика треба!.. Я першим загойкаю: «Кусь їх, бобі! Кусь їх, бобі!» І най песик гавкать, айбо я буду держати його за повідок…

У честь несподіваного повороту подій тепер уже Фіскарошка запросила діда до танцю:

Коби не Маруся, Я би не женився! Гiп! Гоп! Фириги — не мириги!

— Но, Мішку, за такий танець-шманець типир я мушу тя погостити із своєї — ледве дихаючи од увиванців, сказала баба.

Випили.

— Ти знаєш, а твій братцьо Микула дуже ядрену паліньку варить, текла би з каменю, — мовила баба, витираючи губи після чарки. — Така гладенька, як олія, а пахняча, як цукрові грушки…

— А-а-а, Марько, тото вшитко наша файта, — підняв гордо догори голову дід. — Ми такі, такі фатьови, що камінь озьмемо до рук — він нараз хлібом стане… Сесе тому, що у нашої родини дуже добрі серця… наші нянько, най будуть прощені, коли, приміром, дуже крали, то тричі перехрестилися, а на сповіді про все попові призналися, — тут дід не витерпів і пустив сльозу.

— Недобрі ми, Мішку, з тобою люди… Грішні такі, що й сама не знаю, як земля нас носить, — посмутніла і собі баба.

— Недобрі, Марько, ой, недобрі і грішні, — охоче погодився Соломон і тут же нашорошив вуха. — А чим так, тяжко, ми согрішили?

— А тим, што ваша файта така золота, а ми її псами хочемо замордувати, — затремтів у баби голос. — Люди нас як янголів прийняли… Накормили, напоїли, а ми їм псами будемо вертати?!

— Марько моя діамантова! — впав дід на коліна перед Фіскарошкою. — Ластовки би співали з твого ротика, я тоже так думаю! Люди нам свої душі під ноги стелили, а ми ще самі почалися…

Дід з якоюсь огидою і осудом одразу подивився на мене. Велике щастя, що бійка почалася не з моєї ініціативи, інакше мої теперішні супутники одразу б вчинили наді мною польовий трибунал.

— Прости нам, Богоньку, — підняла пристрасно до неба голову баба. — Закрий очі на ті наші гріхи і затули вуха від тих дурних слів, щось почув із наших немитих писків…

— Божіньку, пусті наші словеса не приймай на небеса,

— щиро попросив і собі Всевишнього дід.

— Я, Мішку, думаю, нам треба вертатися і попросити у Микулки і Анціки прощення, — раптово осяйнуло бабу. — Впасти перед ними на коліна, посипати голову попелом і просити, просити і ще раз просити!..

— О, Марько, моя медова, цукрена, цитронова і мармеладова, — заволав дід. — Я хоть із сього міста на колінах вернуся у золоті Лавки-Лавочки і так буду бити чолом перед дорогим Микулкою і Анцікою, што звіздочки їм й удень будуть світити над двором…

І мої супутники тут же почали пакуватися, аби вернутись у Лавки. Безмежним було моє терпіння спостерігати трагікомедію просто неба. Проте, коли мої дорогі «актори польового театру» почали різко міняти фінал, тут уже я не витерпів. Став перед ними на дорозі, розкинув руки і закричав:

— Лем через мій труп вернетеся до Лавок. — Здохну тут, а вас не пущу назад!

— А сесе чому, гнидо килава! — вилупила очі Фіскарошка.

— А тому, що все кінчиться тим, що ви знову поб’єтеся! — з твердою певністю мовив я.

Мої дорогі родаки глянули один на одного і призадумалися.

— А ти знаєш, Марько кремова, наш Митько має правду, — раптом мовив дід. — Ми вже й так натруджені… ноги нас болять… Ліпше завтра підемо…

— Той опохмелитеся… І знову писки собі наб’єте, — підсумував я.

— Ну, добре, Мішку, — згодилася баба. — У Лавки вертатися уже ниськи не будемо. Але щи малінько собі дербализнемо і потанцюємо…

А в цей час над нами твориться диво Господнє… Заходить сонце, і над Лавками після недавнього дощу починає на все небо усміхатися осіння райдуга… Спершу якось розгублено, непевно, а далі раптово стрепенулася, підхопилася, і, наче її підняли буйні і хмільні від свята лавчани, засяяла на увесь світ, з’єднавши барвисто-весільною аркою осінні овиди. І над нами вмить постали, сяючи і мерехтячи кольоровими колонами, велетенські ворота, через які, здавалося, можна потрапити до раю.

Із гори Ловачки випорхнула зграя галасливих птахів. Підхоплені вітром, їх занесло прямісінько у райдугу. І тут сірі, непримітні птахи раптом, потрапивши у кольоропад, почали розцвітати у небесах. І бачилося вже, що то не птиці, а квітучі божі ружі, вишикувавшись у довгу вервечку, летять пишною зграєю через сяючі небесні ворота до раю…

Баба, роззявивши рота, якусь мить дивилася на це неймовірно красиве видовище, а далі схилила голову на плече діда і, схлипуючи, сказала:

— Ось так, Мішку мій, єдного красного дня і ти піднімешся туди, — вказала пальцем у небеса. — Мороз ня б’є, ночами не сплю, коли здумаю, як ми будемо розлучатися…

— І сам не знаю, за що мене, великого грішника, Богонько так полюбив і подарував на все життя тебе, дорога Марько, — почав сльозитись і Соломон. — Я такий щасливий у Бога, що все життя ти йшла зі мною, ділила мої радості і печалі… Слава і дякую тобі, Божіньку, за мою Марьку, — підняв молитовно до райдуги руки дід Соломон…

— Ти, Мішку, не журися… Коли прийде твій час, я сама оцими ручками закрию тобі оченьки, — мовила тихо далі баба. — Одна-однісінька тебе і помию і чисту сорочку натягну, і руки на грудях тобі схрещу… Абись постав перед Богом, як достойний челядник, як газда, а не якась жебрач…

— А чого се дідо має вмирати першим? — питаю я.

— Він мусить вмерти першим, бо наш дідико дуже добрий, а тому слабенький… Якшто зостанеться сам, згине без мене і нікому буде його навіть на ослін покласти, — не знімаючи з дідового плеча голови, журиться баба.

— Божіньку, за що ти мені дав таке щастя? — обнімаючи бабу, вкотре запитує у небес дід Соломон.

— Аби сьте лем і направду не вмерли од того щастя, — сказав я.

— Слухай, збийвіче, а ти що мішаєшся, коли старші говорять?! — раптом спохвачується баба і легенько дає мені по потилиці. — Казала я тобі, Мішку, кілько вовка не годуй, він усе буде ліс хвалити… Видиш, зла наполійонівська кров — і хоть ти умри!

— Нич, Марько, прийдемо думів, накрутимо йому вуха! — твердо обіцяє дід Соломон.

І, піднявши із землі клунки з останками гостини, дід із бабою, ніжно обнявшись, ідуть до нашого села. Я йду позаду і умиротворено дивлюся, як мої старенькі піднімаються на один із пагорбів… І тут опиняються у навстіж відчинених воротах райдуги…

Зливаючи один одному свої гарячі почуття, дід і баба, звичайно, не помічають, як їх з любов’ю огорнула-увінчала осіння райдуга… Вони і далі, не звертаючи ні на кого уваги, ідуть собі, зізнаючись один одному в коханні. А мені весь час здається, що то не просто райдуга над ними, а всемогутній Богонько відчинив для моїх дідика і бабки свої квітучі ворота і дорогі старенькі ідуть помаленьку на чесно заслужені небеса.

Чим би не бавилися пани, лем би не було війни!

— Божіньку великий, ще лем літо уцірькнуло зуби, а вже така жара, що все боюся, авби тобі, діду, яйця не попарилися, — каже в’їдливо баба Фіскарошка Соломонові, що апетитно плямкає губами після смачного сну.

— Я, Марько, вчора чув по радійови, шо сесе тому так жарко, бо до нас урвалися горячі вітри з Африки, — каже флегматично Соломон.

— А не казали у радійові, чи сісі африканські вітри не принесуть із собою до нас і негрів? — запитала Фіскарошка.

— Сього Марько, я не чув… — стенув безвинно плечима Соломон. — А што — може бути і такое чудо?

— У сьому курвацькому світі вшитко може статися, — каже баба. — Але, у сорок четвертім році, як типир говорить “галя”, до нас подули червені вітри із Востока… І, видиш, результат — ті вітри до нас нанесли тілько большевиків, што нигда-шуга звідси уже не вивітряться…

Дідо глибокодумно чеше потилицю і мовить протяжно…

— Ти, Марько, у нас великий філозоф… Кедь тя случайно москалі хоть на 25 годів заквасять за твою мудрість у темницю, даву линдик на одрізаніє, што ти би намного більше книжок настругала, як Владьо Ленін, Йовжка Сталін і Карла Маркса вмісті взяті.

— Того нигда не станеться хотя би по тій причині, шо твій линдик уже давно на колгозній пензії. Із нього такий вояк, як із баби руський козак, — вжалила під ніс Соломона Фіскарошка.

А далі вже з любов’ю додала:

— Ти, філозофе, ліпше уповіш: што ся тобі уночі снило… так крехтав і йойкав, што подумала: ачей босоркані на тобі літають…

— Не знаю, коли і шо ти чула, айбо мені вже пару днів дуже красні і багаті сни родяться…

— А ну ж розкажи і нам із Митьком… Може, і нам штось із того багатства перепаде…

— …Так от слухай, Марько ороньова… сниться мені… Лежу я гейби на воротах, а із двору Гітлєрки виходить пишна пані. А така красна, як помаранча, — дід Соломон аж знову плямкнув губами, ніби й сам скоштував щойно скибочку помаранчі… — Підходить та солодка пані до нашого двору та й каже: “Одчиняйте, Мішку, ворота, бо до вас щастя йде на гостину”… А я, знамо, звідаву: “Що за щастя і відки воно преться?” А помаранчова паніка засміялася радостно, як зелена неділя, і каже: “А што ви, сватику, мене не впознали? Я і є вашоє щастя!..”

— Гоп-стоп, триндо! — перебила владно рукою баба Фіскарошка. — Ти спершу ліпше скажи: у якому сесе сні прийшло до тебе помаранчове щастя — у передполудняшньому, полудняшньому, популудняшньому, вечірньому, нічному ци ранішньому… Поскілько ти спиш майже двайціть чотири години на добу, то сесе дуже важно знати, авби вирахувати, коли сесь сон може збутися, — мовила замисливо баба, хутко обскубуючи картоплю до сніданку.

— Но само знамо, шо каждому нормальному мужчині паніки сняться над рано…

— Ага, сесе значиться, що помаранчова паніка тобі сміялася у ранішньому сні, — задерла уверх голову баба, щось прошептала і твердо мовила. — Щастя припреться до нас сьогодні!..

Не встигла Фіскарошка розгадати віщий сон Соломона, як на східцях перелякано загриміли відра, заверещали сінешні двері і у хату палаючим смолоскипом влетіли мої солодкі нянько.

— Мамко мої, рогата свиня до школи більше не піде! — істерично заволав він на порозі.

Мені стало моторошно. І наскільки не парко під периною, мене враз обдало морозом. Вістка про те, що рогата свиня, тобто я, позбавлена відвідувати шкільні заняття, не на жарт перелякали і бабу. Проте, як це водилось завше, вона миттю схопила себе в руки, опанувала ситуацією, кинула орлиним поглядом кудись у Всесвіт і хижо запитала:

— А чого сесе би наша рогата свиня… прости Господи… наш Митрико до школи не ходив?

— Бо так уповів мені Іван Сусанін, директор, — ледь не плачучи, констатували мої золотенькі нянько. — Стрів мене перше на вулиці і каже: “Якшто ще раз увиджу вашого розумного міністра у школі, то поміняю’ му голову на гузицю! Най іде гуси пасти, там йому місце!..”

— Так і казав? — перепитала з іронією баба.

— Так і казав — гуси пасти!

— Но позерай лем ся, який у нас Сусанін вумний, — зі злою посмішкою мовила Фіскарошка. — Най наш міністер іде гуси пасти! А шо, гуси — не тварі Божі? — раптом сердито рявкнула баба. — Шо, наш Митрик і гуси — послідня худоба на землі? А ци знає Сусанін, шо гуси, святили би ся, спасли колись великий варош Будапешт!?

— Не Будапешт, а Рим!… гуси Рим спасли! — не втерпів я і вигулькнув із-під перини.

Історія, як я вже неводнораз згадував у попередньому письмі, була моєю коханою наукою. І хоч як мені не було жахно від мого нянька, як істинний лицар, я не міг дати кохану в образу…

— Не варош Будапешт, а Рим гуси спасли… од варварів… — ще раз підкреслив інтелігентно я із-під перини…

— То єден фрас!.. Просто там, де був Рим, раньше стояв варош Будапешт… і гуси спасли його од большевиків, — не дала собі сісти на голову баба.

І тут же обернулась до Соломона, зміряла його нищівним поглядом і, передражнюючи діда, прошипіла:

— Так сесе і є твоя помаранчова паніка?.. Так сесе вона нам такоє щастя приперла, а ти, бугаю червлений, щи їй і ворота одчинив! Ну почекай, будеш ти у мене двайціть чотири години на добу не спати, а воші ряхувати! Наспиш мені всяку варохобу, а дітвак най терпить?!.

Фіскарошка не втрималась, схопила залізну лопатку для жару і смачно вперіщила бідного Соломона по хребту. Нянько не стали чекати дарунку для себе і прожогом вилетіли із хати, не забувши зачепитися на східцях за перекинуті відра.

Бідака дід зіщулився перелякано в кутку біля нерозлучної подруги — печі і тільки винувато кліпав.

— Най ваш міністр гуси йде пасти! А не з’їв би ти пессьої солонини і запив молоком із жабиної цицьки, кривопиский Сусаніне? — ніяк не могла вгамувати своєї гнівачки баба Фіскарошка. — видите, усі людські копильці святі, лем наша дитина їм сліпак на очах! Най так і буде — Митрик у школу більше не піде!

— І не піде, Марько ороньова! — підбадьорився у кутку Соломон. — Хоть би за ту школу дітвакови щось платили… хай би і невеликі піньозі… А так задарма ходить до науки, то щи їм і недобре! О, то є большевицькі зарази!..

Я ж в цей час сумирно лежу під периною… Після вердикту своїх сімейних адвокатів, що я зовсім задарма, вірніше б мовити, “на Боже”, ходжу до школи, а наді мною кляті большевицькі вчителі ще й збиткуються, на мене напали такі жалі, що сльози не те, що покотились з моїх стражденних очей, а бризнули, наче із великодньої поливачки.

* * *

…Із своєї гіркої планіди я прийшов до фатального висновку: усі мої біди починаються вранці, коли ще сумирно лежу під периною, або ж на початку навчального року, коли у шкільну програму вводять новий предмет.

Ось і нещодавно на наші й без того мудрі школярські голови впало ще одне щастя — наука хімія. Уособлювала її височезна, худюща, безбожно нервозна і криклива пані вчителька, прозвана за свою вибухову натуру Динаміткою. І хоч пані Динамітка таїла у собі для моєї не менш вогненебезпечної персони приховане лихо, хімія мені, як не дивно, дуже сподобалася. Вірніше, полюбилося саме слово — “хімія”. Воно продзвеніло у моїй душі кришталевим дзвіночком. Це слово було тепле, як парне молоко, сріблясте, як листя клена, і пахло духм’яно, як перезрілі лісові суниці. А коли дізнався, що хімію називають ще “єгипетською наукою” і вона має такі ж давні і могутні корені, як і моя кохана історія, я зрозумів: переді мною відкриваються двері у світ, де живуть одні дива і таїни…

Адже хімія — подумати тільки — це наука про перетворення… І в ту ж мить одразу народилась мрія — перетворити мого мученика-учителя пана Фийсу в цапа і оженити його на нашій козі Танкістці. Але цього треба навчитись. І я кріпко почав цімборувати із хімією!

Не минуло й кілька днів, як після уроків я, захеканий, влетів до хати. Баба саме пили воду.

— Бабо, ви знаєте, що п’єте?! — навіжено закричав я.

Фіскарошка зо страху ледь не захлинулась.

— Ви п’єте аш два о! — закричав я.

Баба зойкнула, вода їй бризнула через ніздрі і старенька зайшлася диким кашлем.

— Яку… яку… мару я п’ю? — нарешті спромоглася запитати.

— Ви п’єте аш два о! — повторив я, натискуючи на кожну літеру.

Фіскарошка не на жарт перелякалась: горня їй випало з рук на підлогу, руки затрусились і, йойкнувши, опустилася на ослінчик.

— А я тепер, Митрику, не помру? — заплітаючи зо страху язиком, запитала вона благально.

— Не бійтесь, фрас вас не возьме… Сесе так по-вченому, по-хімічному, вода називається: аш два о!

— І ми тепер не похворіємось, якшто будемо пити сісю гашпарівку? — все ще не ймучи віри, питала баба.

— Бабо, ви што: ниськи із пеца упали? — уже розсердився я. — Ви ж усю жізнь пили її!

— Айбо я пила воду!

— Так! Пили воду! А вна по-вченому називається аш два о. Така її хімічна формула!

Фіскарошка, змірюючи мене підозрілим поглядом, підійшла до відра з водою, нахилилась, понюхала, далі зачерпнула пальцем і піднесла краплю на язик. Поцмокала, поцмокала, видно, щось вельми її збентежило, бо…

— Будеме, Мішку, завтра колодязь чистити од усякої хімії! — рішуче сказала Соломонові.

Дід, що досі спостерігав мовчки із-за печі, їдко хихикнув.

— А ви, діду, не дуже смішкуйтесь! — попередив суворо я.

— От ви всю жізнь сидите коло пічки!.. А знаєте, чим ви дихаєте?!

— Божим воздухом живу і дихаву! — прорік протяжно Соломон.

— Ой ні! Ви дихаєте це о два — вуглекислим газом, що йде з пічки! Він дійсно отруйний! — ошелешив я діда.

Соломон спробував припіднятися, але в поперек одразу наче кола встромили. Так і закам’янів наш дідо напівприсядки біля печі — до того ж ще й руки розкинув, немов городнє опудало. Далі розкрив широко рота, випулив очиська, ковтнув кілька разів повітря і почав задихатись.

Попри велику житейську мудрість, яка межувала із не менш космічною лінню, мамка-природа нагородила Соломона дуже колоритною фантазією. І коли я вимовив СО2, дідові замість повітря уявились довкола мільйони величезних кругів і коліс у вигляді букви О, які він мусить спершу ковтати, а потім ними дихати. Соломон беззвуко ворушив ротом і на очах почав синіти. І тільки термінове втручання любої дружини Фіскарошки врятувало діда від задухи: коли Соломонові почала вже йти з рота піна, баба із усього розмаху втеліжила його поліном межи плечі. І цим, видно, вибила чоловікові з голови буйну уяву. Дід глибоко зітхнув і далі вже не звертав увагу на різні круги і колеса, які шалено вилітали із печі і крутилися довкола його рота. Він сів собі на любий ослінчик і глибокодумно прорік:

— Сеся сов’єтська наука, попам’ятайте моє слово, не би до розуму, а у темні хащі і блуди усіх нас заведе…

— Ой, маєш правду, Мішку! — засокорила і собі баба. — Ми при цісарю Францові Йовжкові, царствічко’му небесноє, нигда такої паскуді не вчили в школі.

— Інтересно би знати, а як большевики по-вченому називають шпірітус, паленьку і вино? — запитав сам себе Соломон.

— А я можу узнати! — із бойовою готовністю випалив я.

Наступного дня, повернувшись зі школи, я одразу посадив рядочком діда коло баби і з неприхованою зверхністю вченої людини почав з ними просвітницьку бесіду, вивідану од Динамітки:

— Почнеме з того, що основа алкоголю, як ви кажете, — шпірітус, по-стародавньому — сесе дух.

— Нечистий дух, — підхопила Фіскарошка. — Шпірітус — нечистий дух.

— Сесе, Марько, позераючи у кого він уселиться. — підкорегував делікатно бабу Соломон. — Приміром, коли той дух прийму на душу я, то він нараз стає святим… То каждий знає, же коли я дербализну шпірітусу — із мене ангелики говорять. А от ти, Марько, заквасиш — нараз чорти із твого писку вискакують…

Дід не встиг доплести думку, бо Фіскарошка вліпила його п’ястуком по тім’ю…

— Видиш, ще лем почула про шпірітус, а сатана їй уже руки розв’язав, — заскімлив дід.

— Хімічна формула шпірітусу С2Н5ОН, — продовжував я.

— А ще простіше, по-вченому, шпірітус називається метилкарбіналом…

— Як?!. Як?!.. лом… лом… лом, — перепитала Фіскарошка.

— Но, на мою веру, я сесе уже давно підозрювала — коли переп’ю, точно як би ня по голові ломом потовкли…

— А ну ж… ану ж лем іще раз уповіш, як тота зараза називається, — промимрив і собі ошелешений Соломон.

— Ме-е-е-ти-и-илка-а-арбіна-а-а-л-о-ом, — проспівав протяжно я. — Отак, по-вченому, називається шпірітус.

— Господи великий, што не придумають кляті большевики, авби лем порядочний продукт споганити і чесному чоловікові апетит іспортити, — ледь не заплакав із розпачу Соломон.

— Чого ви, діду, весь час у вшиткому вините большевиків? Тать тото не вони придумали… то вчені!

— Мовчи! — гиркнув Соломон. — Таку паскудь можуть придумати лем большевики!.. На мою правду, — продовжував дід — я того лом… лом… ломаного шпірітусу більше у рот не возьму… Кедь уже пити, то лем вино, пиво і паленьку…

— Е-е-е, діду, не журися: коли ми з тобою ті шпірітуси пили, то їх так ще паскудно не називали… і, думаю, оно нашому здоров’ю не дуже нашкодило, — заспокоїла баба.

Фіглі-фіглями, але слово “метилкарбіналом” збурунило у душі флегматичного Соломона цілу гаму неприємних емоцій і асоціацій. Те слово у його уяві малювалося слизьким, як розчавлений слимак, колючим, як старий їжак, а до того ще й смерділо гнилою цибулею і страшним перегаром. Метилкарбіналом гидкою гусеницею заліз із вух дідові в горло і почав нестерпно жалити і пекти. Соломона почало тягнути на блювоту, він захлинувся кашлем і крізь гикавку запитав:

— А пан Фийса знали, што у шпирта такоє паскудноє ім’я… як гузиця?

— Шо пан Фийса? Пан Фийса — чоловік учений і, видати, мав знати!.. — кажу я.

— Но буде пан Фийса у нас не шпирт, а гарячу смолу більше пити! — пригрозила баба у бік обійстя мого дорогого вчителя.

— Не гнівайся, Марько, пан Фийса може би був нам і сказав, айбо його, видати, большевики залякали, — мовив гірко дід, приходячи до себе від кашлю.

Із тих пір дід Соломон, коли п’є десь у гостях чи у корчмі, конче запитає, чи немає в паленьці або вині того вченого “шпірітусу”, що кінчається “ломом”. А коли вип’є, сплюне і обов’язково промовить…

— Видите, люди добрі, що тоті закляті большевики не придумавуть, лем би чесній челядині жізнь отруїти…

Подібно до того, як панна хімія нанесла невиправної шкоди психічному здоров’ю Соломона, так само жорстоко вона дуже скоро спопелила ніжні паростки і мого кохання до неї. А все почалось із благих намірів, котрими, як відомо, завше устелена дорога нашого чоловіка до пекла…

На День учителя баба Фіскарошка приготувала для улюбленої вчительки хімії букет із семи пишних троянд. Вони символізували не лише сім кольорів веселки, але й люблячі серця кожного із семи членів нашої могутньої родини до пані Динамітки, яка зуміла в моїй блудній голові, як сліпа курка у сміттю, віднайти світлу зернину хімічного таланту. Але, як я вже не раз зауважував, мамка-природа, яка чомусь не злюбила мене од першої хвилини появи на світ, на моїй житейській дорозі вперто і настійно підсувала паскудні „свині”. Ось і на цей раз…

По дорозі до школи я вступив у конфлікт із кількома псами, від яких ледве відбився букетом… Потім нечистий висадив мене на грушу баби Анці Петрової, за що був частований по хребтянці кілком. Далі дорогу перебігла кішка. Кидаючи у неї каменем, трапив не у паскудну тварь, а у вікно нанашки Гітлєрки і мусів тікати од її гніву через кукурудзу… А вже у самій школі, звісно, хтось зачепив мене, когось я ненароком луснув у потилицю… Опісля можете уявити, яким виглядав букет родинної вдячності: три троянди я десь загубив, а інші мали такий вигляд, якби їх в окропі ошпарили. Ось ці чотири троянди-каліки я врочисто й підніс пані Динамітці, виголосивши здравицю у честь її свята. Проте замість очікуваної радості обличчя пані вчительки так перекривило, наче її вкололи в сідницю трояндовим шипом. Вона з якоюсь огидою взяла покалічений букет, кинула на стіл, зневажливо фиркнула, наче генеральська кобила, та зі злою іронією процідила:

— А що — не могли мені вже заєдно і гроба подарувати?

Як виявилось згодом, пані Динамітку ошелешили не квіти, які мали вигляд, ніби їх силоміць щойно вийняли із писка корови, а їх парна кількість — чотири. Перебачте, а звідки мені — ще тільки початкуючому сільському аристократові — було знаття, що парне число квітів несуть покійникам? Отож я і вельми зачудувався із слів пані учительки: “А що — не могли мені вже заєдно і гроба?..” Проте, будучи улюбленим учнем, із піонерською готовністю відповів:

— Не журіться, паніко учителько, буде вам і гріб!

Старша челядь не дасть збрехати: колись на Закарпатті колиска і домовина були неодмінними атрибутами кожного обійстя. Домовина, по-народному — деревище, покоїлася на горищі, а колиска — у хаті, десь у закуті біля печі. Цю традицію баба Фіскарошка уславила геніальними рядками своєї безсмертної творчості:

Дубове деревище Лежить на горищі! Бо звідси дорога Ближче до Бога. А яворова колиска — Коло люмінійової миски. Авбись знав, жебраче, Шо тюрьма усе за тобою плаче!

Як правило, деревище, а у ньому всі похоронні причандалля, готували собі заздалегідь люди старшого віку, авби не завдавали по смерті родині, і так обтяженій горем, ще більшої жури. Проте наша сім’я і в цій традиції була оригінальною: труною кожен член родини запасався ще замолоду — як тільки переставав рости. Таким чином, горище бабиної хати нагадувало склад похоронного бюро. Проте труни ніколи не лежали мертвим тягарем: моя рідня в більшості використовувала їх у якості твердої валюти. Якщо, приміром, вуйко Черчіль зичив від тітки Маргіти банку оселедців, у заставу клав свою домовину. Дідова труна дуже часто за самогонні борги переходила у власність баби Фіскарошки… Із деревищ мали непоганий зиск і наші кури: у них вони гніздилися, неслися і висиджували маленькі пітята-курчата. Проте найефективніше домовини використовували мої дорогі нянько: у них вони надійно хоронили добро, так тяжко і з великим страхом крадене із колгоспу.

Отже, повернувшись із школи, я одразу заявив:

— Бабо, паніка вчителька казали, авби ми привезли їй гріб!

— Вона шо — впала із печі на голову? — витріщила пульки Фіскарошка.

— Не знаю, відки впала: з пеца чи з дуба, — стенув плечима я. — Паніка вчителька дуже красно вам подякувала за чічки, а пак уповіла, шо чи не могли би ми їй подарувати ще й гріб.

Учитель, піп, нотар, лікар — це люди, які колись для нашого народу були символами духовності, доброчесності, високої моралі й уособленням правди і торжества закону. Тому кожне їх слово сприймалося нашими батьками, як істина в останній інстанції. Отже, прохання пані Динамітки добряче ошелешило, але діватись нікуди.

— Но та што, діду: прийдеться конфіскувати твоє деревище, — розвела руками Фіскарошка.

— Побив мене мінден — коли яка напасть, то мусить лем упасти на мій гріб! — запротестував Соломон.

На що Фіскарошка одразу зреагувала поетичним шедевром:

Наш дідо най не свище — Фрас не возьме його деревище. А коли штось — то не буде й гріх, Коли діда задінеш в міх!

— Я не хочу вмісто гроба в міх! — знову запротестував Соломон. — Якщо мене закопають в землю в міху, я там можу задохнутись… Та й міх може промокнути, а в мене ревма, од мокроти, знаєш, як кістя буде ламати…

— Но та коли будеш, діду, у земли лежати, то не лем на кістя, а й на голову мож ся наср… А по-друге, Мішку, не журися — іщи нико на сій землі не лишився…

лем через то вікувати, бо не було у чому’ го закопати!

Відтранспортувати деревище великих зусиль не коштувало. Вуйко Черчіль рік тому змайстрував і подарував мені в день іменин візок-самокат. Це було чудо техніки на чотирьох гумових колесах. На них майстерно кріпився широкий і довгий ящик, збитий із ясенових дощок, а спереду Черчіль вмонтував справжній руль із американського “студебекера”. Оскільки наше обійстя гніздилося на Небесі — найвищому присілку, а до того ж і на найвищому горбі найвищого присілка — візок для мене виявився не просто презентом Черчіля, а дарунком самої долі. Ти сідав біля воріт, відштовхувався, а далі мчав, немов шалена шаркань, через Палестину, Бразилію, Аргентину і зупинявся аж біля церкви у Ватикані.

Отож ми хутко зняли із горища дідове деревище і прив’язали мотузками на візок. Дід від великої образи навідріз відмовився їхати. Але це нас не вельми зажурило: я сів на гріб спереду, баба вмостилась позаду, міцно вхопившись за мене, і Соломон штовхнув візок. Я, свистячи од радості, баба, репетуючи од страху, летіли верхи на домовині, як татари, згори, через Палестину, Бразилію, Аргентину… Розліталися по вулицях кури, ховалися по будках пси, верещали, вилітаючи на дерева, коти. Побачивши гріб на колесах і нас з бабою верхи на ньому, із жахом хрестилися по дворах і вулицях люди.

Щоправда, у Ватикані, біля самого собору, я трохи не справився із кермом і ми з усього розгону влетіли у ворота нанашки Гітлєрки. На нещастя, Фіскарошка на тому тижні побилася з нею у черзі за хлібом. Ворота, звісно, розчахнулися і впали. На гуркіт із сіней прожогом вискочила Гітлєрка. Побачивши в себе у дворі гріб на колесах, а на ньому свою люту супротивницю Фіскарошку із онуком, Гітлєрка ледь розум не згубила.

— Ти, льондро коростава, уже мені гріб сушиш!? — заверещала Гітлєрка, — живою хочеш мене у землю! А на тобі, босорканьо килава, на! На!.. На!..

Тут Гітлєрка обернулась, задерла сукню і почала плескати по голій сідниці. Побачене мене дуже потішило, а бабу приголомшило. Вона, розкривши рота, якийсь час ловила здивовані гави. Потім миттєво оговталась, сплеснула руками і, дивлячись, як Гітлєрка лупцюється по оголеній сідниці, радісно мовила:

— Йой, дорога кумо, які тучні і красні маєте лиця, ачень напудрилисьте їх. Лем не плескайтесь, небожко, так по губах, бо всю помаду розмажете.

Гітлєрка завмерла, далі підскочила, притьмом прикрилася і шугонула до хати — видно, за мітлою. Проте ми не стали чекати “гостинців”, розвернулись і помчали далі.

Коли візок зупинився на рівнині, я встав, подав бабі мотузку і сказав:

— Но што, бабо, я віз вас з гори у долину, а тепер уверх тягніть мене.

Хата Динамітки стояла аж на Балканах, і од Ватикану ще треба було відкраяти добрячий шмат дороги уверх. І доки Фіскарошка дотягла візок із домовиною, а на ній і мене, так захекалася і упріла, що, виділося, із неї ось-ось мокрим голубом дух вилетить.

Я погрюкав по хвіртці і з хати вийшов чоловік Динамітки — пан Дийжа на прізвисько Піфагор.

До 1944 року, доки не прийшли товаріщі-освободителі, пан Дийжа обіймав у нашій школі директорську посаду, водночас викладаючи арифметику і геометрію. Оповідали, що замолоду Піфагор вчився в університетах Риму, Відня, Будапешту і був досить помітною фігурою в європейському математичному світі. Я на власні очі бачив кілька його книг, виданих у Празі ще до сов’єтської власті. А ще казали: пана Піфагора уже ось-ось мали забирати у Будапештську академію… Але тут руські вояки принесли свободу і все майбутнє Піфагора гевкнулося і пішло льондром.*

По якомусь часі після приходу руських пана Дийжу викликали до Мукачева на співбесіду, а вірніше, — для перевірки на політичну зрілість і благонадійність. І тут виявилося, що Піфагор зовсім не знає російської мови. Італійську, угорську, англійську, французьку, німецьку, словацьку, чеську, польську — будь ласка, Піфагор лускав, як горіхи. А ось по-російськи, хоч трохи і розумів, але не міг вимовити ані слова. Це вельми вразило членів комісії. Її голова в остаточному вердикті виніс:

— Товаріщі, перед намі абсолютно нєграмотний чєловєк — он даже русского язика нє знаєт!

І далі продовжив.

— Тєпєрь ви відітє, как сволочі фашісти іздєвалісь над етім бєдним закарпатскім народом — ані даже діректорамі школ ставілі неграмотних тіпов!..

Після такого вироку товарішів бідному панові Дийжові, звісна річ, уже не те що директорське крісло не світило, а й звичайне шкільне віконечко не блимало. Його взагалі позбавили права викладання. І тепер “неграмотний тіп” із дипломами кількох університетів, науковими титулами і знаннями десятка мов попасував колгоспні свині. І це тільки по великому блату його влаштував на цю почесну посаду наш вуйко кривоокий Пірат. За його ж порадою Піфагор взявся активно вивчати російську мову.

Цілими днями із повною торбою словників і книг ходив бідака Піфагор пасовищем і, отетеріло дивлячись у небо, зубрив слова і правила. Але, очевидно, через те, що за національністю був угорцем і його генна свідомість не сприймала російських правил, душа пана Піфагора не бажала прийняти російської. Катований мовою “товаріщів”, Піфагор тут дуже швидко вивчив китайську, японську, кілька арабських і навіть мову якогось африканського племені, а російська як вперлась йому в голову козою — і ні на крок вперед. Піфагорові бачилося, що по-російськи уже навчилось кожне дерево і кущ на пасовищі, не кажучи вже про його підопічних — колгоспних свиней… І це не сміх!

Піфагор якось спостерігав із цікавістю, як кнур на пасовищі активно висловлював сексуальні претензії свиноматці. Та, видно, була не в гуморі і довго відбрикувалась. А коли це вже набридло, то свиня на чистій російській відрізала кнурові: “Таваріщ, нє свінься, а то щас в рило заєду”. А ще по якомусь часі Піфагорові почулося, як перед наближенням грози усе свинське стадо під гучні акорди грому заспівало: “Боже, царя храні!”. І тоді Піфагор схопив торбу із словниками і метнув далеко у зарослі терня! Про себе ж вирішив: ліпше вже бути свинським пастухом із дипломами європейських університетів, аніж через російську закінчити наполеоном у дурці славного вароша* Берегова.

Пан Піфагор, побачивши нас з бабою, підійшов до хвіртки і шанобливо поклонився. Він був високий, міцно скроєний і, на перший погляд, мало чим відрізнявся від селянина. Але акуратно зачесане назад чорне волосся, довгі, біло-воскові і доглянуті пальці рук, поважно-аристократичні риси обличчя, якась невимовна туга і задума у глибоких голубо-зелених зіницях — все говорило, що перед вами людина шляхетного роду. І, звичайно, одежа: хоч і добряче поношена, але завжди випрасувана, у лінієчку штани, накрохмалена сорочка, до лиску начищені черевики… І найголовніше — краватка. У ній пан Піфагор навіть свині попасував.

— Дорогі Марько, ви хотіли якоїсь помочі од мене? — запитав інтелігентно пан Піфагор, зі страхом косуючи на гріб.

— Та ні, пане вчителю, ми самі вам поміч привезли, — опустила голову Фіскарошка. — Ваша паніка просили, авби ми їй гроба подарували.

— Не знаю, дорога Марько, айбо, наскільки я знаю, я ще не збираюсь вмирати, та й моя Іцука ніби ще хоче малінько пожити, — мовив знічено Піфагор.

В цей час із-за стодоли, із корзиною тучнощоких яблук, якраз і вийшла пані Динамітка.

— Іцуко, подь лем сюди! — покликав дружину Піфагор.

Пані Динамітка із повною ношею підійшла до хвіртки.

І коли побачила нас із презентом, щоки їй спалахнули, як джонотани в корзині.

— А сесе што щи за троянські коні!? — вирячила здивовано очі.

— Тать наш Митько казав, же ви дуже просили, авбисьмо вам гріб… Сесе не подумайте, што якась взятка… сесе лиш вам, од чистої душі, — засокорила баба Фіскарошка.

— Ви мені гріб од душі? — ошелешено запитала Динамітка. — А матір вам у душу!

На одміну від Піфагора, пані Динамітка була далеко не голубої крові, а вельми емоційна, не стримана у бесіді і вогненебезпечна…

— А што, паніко! — щиро здивувався я. — Коли я вам подарував чічки, хіба ви не казали, што ми могли би вам і гріб подарити?!

Корзина із джонотанами випала Динамітці з рук — тучнощокі яблука сито і неохоче покотилися-поваландали двором у траву. І тут під пані вчителькою водномить зірвалося щонайменше сто кілограм динаміту: вона як підскочить, як заверещить, а далі блискавкою шугонула до буди і випустила пса-вовкодава.

— На мою веру… на мою веру!.. Марько, тікайте! — заволав Піфагор.

Звичайно, цього вже нам і не треба було особливо радити… Я притьмом вилетів на візок, баба Фіскарошка з усієї сили підштовхнула його, а далі й собі перепілкою порхнула на гріб позаду мене… І ми полетіли з Балкан з такою шаленою швидкістю, що нас би не те, що собака, а й татарська стріла не наздогнала.

З того Божого дня пані Динамітка почала мене чомусь люто не поважати. Мало, що на кожному уроці незлим-тихим словом згадувала усі прізвиська мої, що уособлювали всі гидотні тварі і нечисті духи, учителька навішала на мене ще й хімічні клички — “іржавий ферум”, “смердючий нітроген”, “криволабий плюмбум”, “шкірьоокий гафній”, “шалений стронцій”…

Коротше, окрім енциклопедії нечистот земних і небесних, я став ще й ходячою таблицею хімічних елементів Менделєєва. Проте знущання тривали недовго: доки, як знала казати Фіскарошка… у нашому Митькові не завоятив “сербський дух” — бабин натяк на югославські корені діда Наполійона.

… Того дня до нашої школи із перевіркою наскочили мій улюблений інспектор райосвіти пан Годя. Для них вже стало ритуалом: як тільки переп’ють, мчать на опохмілля трясти вчительські і учнівські душі. А оскільки наша школа знаходилась найближче до Мукачева, то пасли пан Годя наші душі вельми часто. На превеликий жаль, цього разу пан інспектор не доповзли до нашого класу, а задовольнилися першокласниками. А далі, замкнувшись у кабінеті із директором школи на прізвисько Сусанін, гамували опохмільну жагу або ж, як казали, гонили кози моравські. Організм пана Годі мав дивовижну властивість: тільки-но інспектор випивали, через кожні п’ять хвилин, як навіжені, бігали до туалету по-мокрому… Це я зауважив ще з того часу, коли складав злощасного іспита про походження людини.

Отже, остограмившись, внутрішні води одразу понесли пана Годю із кабінету. Але!..

По дорозі до шкільного туалету, котрий знаходився далеко за школою у кукурудзі, пан Годя пролітали повз хімічний кабінет. За хвильку перед цим, скориставшись відсутністю пані Динамітки, на дверях кабінету я крейдою хутко написав: “ОО-М” — тобто, туалет чоловічий. Шалено несучись коридором школи, погляд пана Годі прикипів до “ОО-М ”.

“Но то є мудрий хлоп, — подумали про Івана Сусаніна пан інспектор. — Но, позерайся, як знає підмастити губу начальству!”

Із цим щасливим одкровенням пан Годя забігли до хімічного кабінету. Тут хутко почали нишпорити за унітазом, але того ніде не виявилося. Проте, під стіною, витягнувши лебедині шиї, гордо шикувалися величезні скляні колби. Не завдаючи собі клопотів, пан Годя схопили одну з них і з великим задоволенням почали пі-пі-пі… Тим часом пані Динамітка, помивши після чергового уроку в потічку скляний посуд, із високо піднятою головою несла його на таці в кабінет. Із педагогічним достоїнством відчинила двері свого кабінету… І тут постала ситуація, гідна геніального пензля автора відомої картини “Нє ожидалі?!” Пан Годя — в одній руці міцно тримаючи женило, в другій скляну колбу — одразу обернулися на голос дверей. Але чи ошелешені несподіваною з’явою пані Динамітки, чи притлумлені горілкою, пан Годя зреагували вельми оригінально: галантно поклонилися і, показуючи очима на колбу, сказали: “Перепрошую, пані, але ви сюди не втрапите”.

Пані Динамітка, роззявивши рота, кілька разів ковтнула повітря, щось белькотнула, а далі, наче недорізана коза, дико замекала — саме замекала — і в’єдно з склянками і пробірками гепнулася на підлогу.

Як тепер мовлять криміналісти, вирахувати автора “спектаклю” великих труднощів не складало. Власне, ніхто й не пробував проводити розслідування. Почувши про прикрий інцидент, пан директор озвіріло закричав: “Де той збийвіч, я’му яйця відріжу!”. І кинувся до класу. Проте за мною тільки вітер через вікно заспівав. І ось вам наслідок:

— Подумаєш, най наш випердок іде гуси пасти!.. — передражнювала пана Сусаніна баба, ніяк не вгамуючись із клятими гусьми.

— Писати Митрик знає, читати знає, а більше на якого фраса. Попа з нього не буде, дяка тоже, а на міністра йому і не треба, — торочив собі під ніс дід Соломон, куняючи біля печі.

— А тій шарії рогатій што треба? — понесли раптом баба на Динамітку. — Подумаєш, увиділа голий линдик* пана інспектора! Но та й што?! Нараз в обморок падати?! Тать коби і я так… то більшу половину жизні пролежала безпам’ятна…

Тут Фіскарошка осіклась, вдарила себе по роту і крадькома глипнула на діда.

— Так, так, Марько, — підтакнув, куняючи, Соломон, не особливо заглиблюючись у зміст бабиних слів.

І Фіскарошка понесла далі:

— Можна подумати, што чеперава Динамітка вообще нигда в жизні у руках чоловічу серсаму* не держала. А їй што — дітей у кузні наклепали, чи, може, колгозним комбайном намолотили? — грозила кулаком у вікно Фіскарошка.

Коротше, дякуючи адвокатським талантам моєї бабусі, напрошувався висновок: у прикрому інциденті із линдиком пана Годі винуваті всі і вся, окрім мене. Більше того, я безвинна жертва, на яку невідомо за що постійно падають усі гріхи земні…

— Солодка моя дитино, ой, невчасно… не в добрий час тебе мамка породила, — мовила, схлипуючи, дорога бабуся Фіскарошка, тулячи мене до себе і гладячи по мудрій і безгрішній голівці…

Потім якусь хвильку мовчки і напружено дивилася у вікно, наче намагалася зловити думку, що випорхнула у небеса, додала:

— Щи ся той світ не вродив, який би тебе, дитинко, оцінив і полюбив!

Солодка моя бабуся Фіскарошка! Царствічко їй небесне, я ніколи не забуду, як, будучи в гостях у нанашки Жофії, на прізвисько Кутузовка, Фіскарошка безцеремонно почала перчити її дітей: і злі шелюги*, і кривопиські гунцути, і роти немиті, і содомські жівани*…Сигіняшна Кутузовка, здивовано, але терпеливо слухала-слухала, перелякано кліпаючи єдиним оком, а потім бочковим голосом прогуділа:

— Та ви, Марько, ліпше попозерайте на свого пекельного кочегара, першого помочника люцифера! — і тикнула пальцем мені прямо в чоло. — Хіба він ліпший за моїх?

— О, туйки ви, кумо, не праві! Коби наш Митрик був такий недобрий, як ваші бандіти, я би то нараз увиділа і такого би йому апостола прочитала, што вмер би від ганьби і переживання!.. — відрізала бабуська, голублячи мене люблячим поглядом.

— О, ваш херувим би дуже заганьбився… і так запереживав… так запереживав, як індюк, коли свиню зуби заболять! — відповіла нанашка Кутузовка, блимаючи, немов світлофором, єдиним оком.

До слова, сентенцію баби Фіскарошки про мій несвоєчасний прихід у цей світ і його не вельми велике захоплення од моєї персони я постійно згадую і відчуваю впродовж життя. Вельми пророчими виявилися її слова… І тому постійно намагаюсь пов’язати, а відтак розтлумачувати фатальні миттєвості і неймовірні випадки із мого життя, починаючи із народження…

* * *

Як я вже писав у попередніх повістях, народився я на Небесі — так називали один із присілків села. І народився у Осінь Великих небес. Саме такою — Осінню Великих небес — залишилась у пам’яті людей остання осінь Другої світової — перед приходом червоних освободителів на Закарпаття.

Такого дива ніхто не пам’ятав… Ще й не встиг погаснути серпень, як погожого ранку, на Успеніє Пресвятої Богородиці, небеса довірливо притулились до гори Ловачки, якось розімліли і попливли-розгулялись по світу.

Небеса голубими стогами вкрили навколишні гори, пагорби і обійстя людські…

Небеса, тихо шелестячи, текли руслами давно вимерлих рік.

Небеса затопили навіть колодязі, і жінки кожного ранку, черпаючи воду, витягали повні відра усміхнених і мудрих небес.

Небеса були настільки первісно чисті, що здавалися нерозгадано-піднесеними у своїй неповторності.

Більше того:

Небеса пахли… Небеса пахли бузком і полуницями. Ані до того, ані опісля ніхто ніколи не чув, аби небеса пахли. І тим бузково-полуничним духом пропахла вся Велика Осінь: полуницями пахли яблука і груші, виноград, картопля, гарбузи, стиглі кукурудзи… Навіть діти, які народжувалися у пору Великої Осені, пахли бузком і полуницями. І тим полуничним запахом вони потім пахли все життя.

Минали дні, а небеса розлягалися все нижче і все більше топили ліси, поля, близькі і далекі села.

Небеса підійшли до землі вже настільки близько, що навіть птахи не мали сили підняти їх на своїх крилах. Щороку, відлітаючи у вирій, птиці піднімалися на недосяжну висоту і вже звідти, печально курликаючи, слали останні поклони землі. А ось у рік Великої Осені птахи, придавлені небесами, летіли настільки низько, що крилами чіплялися стріх, дерев, кров’ю позначаючи свій вічний осінній шлях.

А небеса дедалі підповзали ближче і вже бачилося, що Великий Творець взяв землю на долоню і наближає її до своєї зіниці… І то вже не небеса, а Велике Око розглядає пильно не тільки те, що коїться на осінній землі, а й у збуджених людських душах. І побачене, видно, не вельми потішило Великого Творця, бо Великою Печаллю в останню осінь Великої війни огорнулося Велике Око Небесне.

Бувальці поговорювали, що небеса настільки близько підійшли до землі для того, аби душі невинно убієнних на війні не довго блукали у пошуках воріт Вічності…

Можна б писати і говорити ще про багато інших дивовижних речей, які сталися і творилися у Осінь Великих Небес. Проте, як на мою думку, найбільша дивовижа осені 1944 полягала не в тому, що руські потовкли німців і мадярів у Карпатах і копнули їх аж десь до фрасової каріки… Найбільше чудо, сказали б — подія століття — полягало у тому, що в нашій, і без того колоритній родині, на світ вигулькнув я.

…Того осіннього ранку мої, святили би ся, мамка помаленьку собі прошкували до гори Ловачки збирати виноград. Йшли вони через Єрусалимські горби — так називали черідку пагорбів за нашим присілком — і ласкаво говорили зі мною. Так, так, вони говорили зі мною, хоча я ще тихенько дрімав собі у мамчиному лоні. І не вірте тим мудрагелям, котрі твердять — дитина у материнському лоні безпам’ятна. У неї своя пам’ять — пам’ять на рівні духовності і любові. І ось мамка йшли собі Єрусалимськими горбами і тихенько говорили зі мною. Я до смерті не забуду тих мамчиних слів: вони були пухнасті і ніжні, як мицьки на весняних вербових прутиках, м’якенькі, як персики, і пахучі, як груші-медівки. Кожне з мамчиних слів, торкаючись мене, одразу осявало маленьке єство і наповнювало його ніжною музикою. Далі слова, подібно краплям ранкової роси, ласкаво омивали мене, пахуче дзвеніли, і кожне з них світилося окремим, неземним, але дуже теплим кольором. Це були слова без звичного земного змісту — вони скоріше нагадували оте невимовне щемне тепло, яким нас облагороджує Великий Творець. Я навіть пам’ятаю таке: кожне мамчине слово було відчутне на дотик. І я торкався мамчиних слів пальчиками. Вони, слова, здивовано розкривали очі і усміхались мені. І взагалі все мамчине лоно було велетенським суцвіттям пташиного щебету, голосом якогось дуже солодкого дощу і того безмежного дива, що зветься щастям, з яким тебе чекають у цьому світі.

І все життя буде метатись блудна моя душа у пошуках того блаженства, яке відчув і пізнав під материнським серцем. Але найчастіше порожнечею, холодом, безвір’ям, зрадою відлунювалися мої марні пошуки. І ось тепер, коли дуже тяжко, лягаю на теплу землю, притуляюся щокою до неї і чую у ній давно забуту мелодію материнських слів, їх кольори, запахи, тепло… І вірою та надією одразу повниться моє серце… Я знаю, коли покину цей світ скорботи, знову повернуся до материнського лона і мені там теж буде так само добре, безтурботно, незрадливо і щасливо, як під материнським серцем… Але це вже буде лоно матері-землі!

І дуже символічно, що коли пишу ці рядки, мені від жалю до себе так само рясно-рясно падають із очей сльози, як того осіннього ранку капала із апаратури самогонка в обійсті Ілька Слов’янина на прізвисько Барон Калошня.

Барон саме пробував першу партію, коли мамка минали його обійстя.

— Анночко, не хочеш причаститися — така люта, як огень, — припросив до частунку барон мамку.

— Йой, Ільку, мали би сьте совість: куди мені тепер до паленьки, — відповіла мамка, глянувши знічено на живіт.

І тут я, почувши голос барона, нашорошив вуха і вдихнув носом повітря, що подали мені мамка із земного світу. Щось до болю рідним, близьким і нестерпно-бентежним запахло мені — то був дух молодої самогонки — сливлянки. Я собі мислю, що тої миті у мені відразу прокинулись і заграли родові гени! І я войовниче захотів у світ. Мамка не на жарт перелякались: цілий тиждень я ангелятком грівся під серцем, не подаючи ознак великої стурбованості, а тут раптово почав копатись і лускати руками в живіт, як войовничий грек у ворота нещасної Трої.

— Йой, дитинко, почекай ще маленько… прийдеме додому, а там буде легше, — вмовляли мене мамка.

Але я, скуштувавши запах сливовиці, підскакував, наче жеребець — мені нестерпно хотілось випити.

Коли не стало сили терпіти, мамка сіли під виноградний кущ, заплакали і почали молитися до Діви Богородиці. І, видно, Марія Богородиця змилостивилася й прийшла на поміч страждущій породіллі: за молитвою мамка й не спом’янулась, як вигулькнув, наче пуцьвіріньок із гніздечка, власною персоною я. Мамка, побачивши мене, так перелякалися, що ледве бесіди не лишилися. І тут Богородиця — моя заступниця, змилостивилася вдруге: у ту хвилю до своєї винниці післала нанашку Кутузовку.

— Йой, Анцько, мала бись долю, та ти, виджу, уродила, — проінформувала уже добряче п’яна Кутузовка.

Мамка ледве спромоглась на бідну посмішку й кивнула у знак згоди.

— Но, тать туйки нічого страшного ніє, — мовила Кутузовка, виймаючи із-за пазухи наполовину відпиту пляшку сливлянки. — То, Анночко, не каждий день із жоною трафляється — можна й потерпіти…

Далі нанашка звідкись дістали ножа, промили його самогонкою і спритно відрізали мені пуповину.

— Мачка’го знає, Анночко: ви такі із чоловіком красиві, а відки це мальфеня* узялося, — мовила Кутузовка, передаючи мене мамці в руки. — Такий, най ся не приказує, якби із воронячого гнізда випав…

Можливо, я й не був великим симпатягою — чорний, як вороненя, торомбатий*, як нігер, зморщений, як печене яблуко, із великими й допитливими, як у мальфеняти, терновими очиськами… Але для мамки…

— Но, нанашкульо, чом ви так нефайно говорите? — ледь не заплакала мамка. — Та ви ліпше попозерайте на сесе божественне янголятко… Тать такий красивий, якби в квітах переспав, — ніжно тулила мене мамка до серця, все ще сидячи під виноградним кущем.

— Но раз тобі дуже красний, то милуйся, а я пішла на винобрання, — мовила Кутузовка і ковтнула з пляшки за моє народження.

Нанашка, звісно, запропонувала горілки і мамці, але та відмовилась. Почувши пропозицію випити, у мене знов гаряче стрепенулися родинні гени. Я одразу закричав і простягнув до пляшки рученята.

— Буде злодієм і бандітом! — по-філософськи проконстатувала Кутузовка. — Ще й не встиг на світ вилупитися, а вже тягне руки до чужого. Будь здорова, Аньцько!

На сім слові Кутузовка обернулась і пішла своєю дорогою. А мамка ніяк не могли вирішити: повертатися додому, а чи перепочити і йти зі мною на винобрання.

Мамка мої були дуже акуратні і великою газдинею слова. Вони усвідомлювали: на неї чекають, що руки тепер на винобранні дуже потрібні… Отож, трохи відпочивши, вони загорнули мене у фартух і помаленьку подибали на виноградники під Ловачку. Тут поклали мене під виноградний кущ і гукнули рідню.

Чесно зізнатися, наша сімейка була не у великому захопленні од моєї з’яви на світ. Як і годиться, трішки полюлюкали, пойойкали, поприплювали мене, аби не зурочити, і далися до роботи. Ось тільки баба Фіскарошка не могла одірвати від мене очей: і здивування, і захоплення, і обожнювання, і радість, і навіть трішки розчарування світилось у них. Потім взяла мене на руки, розгорнула фартух, прокурорським поглядом з ніг до голови обдивилася і лиш тоді полегшено, але твердо прорекла:

— Істину кажу — то є тверда наша файта!* Буде з нього або великий злодій, або міністер.

І пішла собі по роботі. А я тим часом все глибше осягав і проникав у світ, у який щойно звалився.

Ось я лежу під виноградним кущем… Для мене, крихітного, він видається велетенським деревом. А на древі тім печальними осінніми ліхтарями звисають стомлені грона. Пронизані сонцем ягоди грають на кетягах бурштином і світяться такою добротою і ласкою, як очі небесних ангелів. А ось трохи ліворуч — величезне зелене небо, густо устелене пахучими сонцями. Це айва припарадилась щокатими плодами, збираючись на весілля осені. А їй, молодій дівці-відданиці, зіперлась на плече стомлена від рясноти старенька бабуся-яблуня. Можливо, ці джонотани, що велетенськими червоними бджолами густо обліпили згорблену постать дерева — останні діточки у житті бабусі-яблуні… Тому старенька із якимось острахом і любов’ю пильнує за кожним своїм плодом-дитятком, аби випадково не виронити його із рук…

А внизу, за деревами і плантаціями, розляглася аж лінива од ситості прилаторична долина. По її зеленій щоці голубою сльозою повзе і повзе вічно якась усміхнена у своїй самотності Латориця-ріка. На її лівому березі, на невеличкій горі, немов велетенський коровай на селянському столі, знімається і пишніє Мукачівський замок. Я роззираюся, оглядаюся, намагаюся все це увібрати у свідомість. І весь час чую над собою чиєсь дуже обережне дихання. Піднімаю з-під виноградних грозен очі і застигаю з роззявленим ротом — наді мною ніжно нахилилась наша ласкава мамка — гора Ловачка.

— Слава Йсусу Христу, я вже туйки, — вітаюся із горою.

Вона по-материнськи ніжно усміхається і поглядом показує уверх. Я дивлюсь у небеса і бачу, як над мамкою-горою кружляє зграйка ангелів. Один із них раптом відділився од гурту, розправив крила і плавно опустився біля мене.

— Це твій ангел-хранитель, — сказала мені добра гора Ловачка.

Ангел став переді мною на коліна, склав молитовно руки і щось благально прошепотів. Потім погладив мене по чолу і я, змирившись із цим світом, умиротворено заснув.

А через тиждень мене охрестили. Хрещеними батьками обрали барона Калошню, який, власне, і спровокував моє десантування на цей грішний світ, та нянькову двоюрідну сестру Юльчу Кемакову, на прізвисько герцогиня Едінбурзька. Як це завжди водилось у нашому роді, хитрі Данки хотіли однією палицею влупити по головах двох дурнів — охрестити мене і щільніше наблизити одне до одного барона і герцогиню: вони вже кілька років пробивались амурними стрілами, а до весілля не доходило. На думку кебетових Данків, моя поява на світ і священнодійство хрещення мали розбудити у серцях підтоптаних любовників гаму хвилюючих емоцій… Барон і герцогиня, мислили мої родаки, мають одразу, ледь не кинувши мене посеред дороги, бігти до церкви вінчатися. Не відаю, яку гаму почувань і емоцій збудив я у серцях хрещених нянька й мамки, але задум гукануватих Данків втілився у життя — барон і герцогиня таки кинули мене посеред дороги. А виглядало це так…

Несучи мене після хрещення додому, барон Калошня і герцогиня Едінбурзька, звісно, не могли проминути корчму Пітя Жидика: після церковного освячення, за традицією, мусіло йти і світське хрещення.

Барон замовив собі і герцогині горілки і пива. А мене, аби не заважав молодятам чаркуватися і чаруватися, поклали на стіл у прибудові корчми. Випили за мене, потім — за мамку, за нянька… І тут барон висловив мрію — чи не обзавестися найближчим часом вже і їм з герцогинею, таким потятком, як я…

Але не дурний казав: бабі на язик краплю горілки — і полетіли у голові всі стрілки…

Почувши про мрію Калошні, герцогиня, аж підскочивши, ляпнула: “Та нам, Ілечку, і не треба довго чекати. У мене скоро буде…"

І поплескала себе по ледь округлому черевку. Барон отетеріло подивився на герцогиню і просичав:

— Я тобі не клепав!

— Та то не ти, Ілечку, — знову ляпнула шалена герцогиня. — То мене в Лавках напомпували.

І тут, збагнувши, якого дурного гороху намолотила, герцогиня розревілася… Плачучи і каючись, пані Едінбурзька розповіла жахливу історію про те, яку страшну наругу над нею вчинила нечиста сила.

Виявилося, кілька місяців тому герцогиня із матір’ю зібралися на весілля до стрийка Штефана. Але по дорозі на мамку напала страшна дристалка… Стара так кріпко засіла в кукурудзі, як руська розвідниця — танками би її звідти не вибили. Отож, герцогиня мусіла йти сама.

— Як? У Лавки сама! — заричав барон. — Там же єдні жівани і курваші!

— А мамка мені дали пищалку, — безвинно мовила Едінбурзька. — Вони сказали: “Кедь, Юльчо, хтось над тобою буде збиткуватись, ти лем свисти у пищалку”.

— Я так і знав! — сплеснув руками Калошня. — 3 ким поведешся — од того й забеременієш!

Коротше, за словами герцогині Едінбурзької: “Коли весілля закінчилося, усіх дружок поклали спати у кухню… Я штось довго ся вертіла… вертіла… І раз лем виджу через вікно: лізе штось дуже лохматоє і страшноє. Остановилося коло мене. Я нараз хотіла запищати, айбо, думаю, дівок побуджу. А нечисть почала мене мацати… Я — шусть рукою, а в нього, най ся не приказує, хвостище, як ручище… Я так ся напудила, що зомліла. Коли прийшла до тямки, страшилище райбало вовсю. Но я, знамо, зчинилася, што сплю, нич не чую… бо не знала, які мислі у страшилища в голові. Думаю собі лем єдно: “Но райбай, так райбай, авбись яйця стратив.” І чинюся, што далі сплю…

— Но, а пищалка? Для чого тобі мамка пищалку давали?! — репетував барон.

— Но, та пак коли нечистий утік, я так уже запищала, що всі перепудилися, — сказала герцогиня.

— Могла ти вже, небого, не лем пищати, а й гузицею верещати, — плюнув барон Калошня, різко розвернувся і вилетів із корчми…

— Ви таке дурне чули, Пітю: з ким поведешся — од того й забеременієш? — звернулась до корчмаря Юльча. — Можна подумати, што в мене іншої жури немає, лем усе в пищалки свистіти…

І, грюкнувши пивною гальбою об прилавок, кулею і собі помчала за бароном Калошнею.

А я тим часом і далі лежав собі тихенько на столі у прибудові корчми. У цьому приміщенні, що слугувало інколи за столову для міського панства, пахло для мене якось дуже таємниче: і не відав, чи ніжно милуватися, а чи осточортіло плюватися. Тільки згодом я збагнув, що то так до нудоти плісняво пахла влада. Вона постійно крутилась по буфетах, закусочних і пахла іржавими оселедцями, папіросами “Біломорканал”, прілими пряниками, маринованою кількою і, конєшно, перегаром “Московської” чи… Доки я, спеленаний на столі, пригадував, чим ще пахла влада, прибіг найменший Жидик і сповістив нянька: телиться корова. Пітько, навіть не здогадуючись, що у прибудові на столі лежить новохрещений Данко, хутко замкнув корчму і дременув додому.

А бідна моя мамка стояли на воротах і заламували руки: куди поділися новоспечені кумове із хрещеником. Тут уже увірвався терпець і бабі Фіскарошці. Одяглася і попрошкувала до церкви. Але по дорозі йшла попри обійстя барона і уздріла, як Калошня рубає дрова.

— Ільку, качка би тебе копнула, а де наш малий лилик? — запитала перестрашено баба.

— Но та я пак відки знаю? — розвів руками барон. — Я їх із Юльчею лишив у корчмі.

— А што, наш малий вже п’є, найся не приказує? — перехрестилася Фіскарошка.

— Я тої ганьби не переживу! Я ся вдавлю авать утоплю! — раптом хряснув сокирою об дерево барон Калошня. — А ви, Марько цукрена, скоро біжіть і Юльчі межи ноги пищалку забийте!

Отетеріла баба, дивлячись, що барон не в’яже, не плете, хутко побігла до сестри Полані на прізвисько Вашінгтонка — матері Юльчі. Проте, за словами Вашінгтонки, її герцогиня “… уже вернулась думів доста давно. Наплакалася, як корова, і мінут заз двайчіть фешанула собою у Лавки глядати якусь нечисту силу…”

І тут уже спохватилися усі Данки. Лемент над Небесами стояв такий, якби із небес доправди падали татари на конях. Бідний барон Калошня, рятуючись від праведного гніву Данків, зо страху скочив у колодязь, схопився за ланцюг і висів на ньому, тремтячи, як гівно на мотузці. А жертву нечистої сили — герцогиню Едінбурзьку, коли б Данки схопили у ту мить, даю ніс на відріз, одразу втопили б у туалеті. І тут комусь спало на думку пошукати мене у корчмі. Проте культурно-освітній заклад виявився із колодицею на писку.

— Даю вам слово, я не крав вашого хлопчика! У мене своїх, як вошей, повно, — біг поперед юрби розлючених Данків корчмар Жидик, якого ледве знайшли під Ловачкою.

Коли відкрили корчму, я тихенько спав собі на столі. Збоку стояв величезний ящик, у якому ріс пишний олеандр. Крона екзотичного дерева, наче мамка, схилилася наді мною і усміхалася мені десятками квітів. Вони, наче рожеві ангелятка, зграйками сиділи на гілках і божественно пахли. Я міцно спав, спав і вдихав-пив ті запахи заморських квітів…

І мені снилась земля Єрусалимська…

Порепана і гаряча, як житній хліб, Єрусалимська земля…

Земля, по якій ходив Христос.

Земля, по якій ходив Христос, пахла квітами олеандрів… квітами, схожими на рожевих ангелят.

Забігаючи наперед, зізнаюся чесно: та обставина, що мене хрестили не тільки в церкві, а й у корчмі, зіграла у особистому житті фатальну роль. Ставши дорослим, я довгий-довгий час плутав корчму із рідним обійстям і ніяк не міг поділити між ними любов: вдома жив, а у корчму гроші носив. Не раз тут і ночував. Повірте, ніде у світі мені так солодко не спиться, як у корчмі на столі серед попільниць і пустих погарів. Очевидно, тому, що корчма — це світла частка мого дитинства, чи вірніше, громадська нанашка.*

А через тиждень після моїх хрестин у село на парадних конях і танках в’їхала совєтська власть. Зміна кожної історичної формації завжди залишала свої зарубки на пам’ять на Данківському родовому дереві. Не обійшлось без них і тепер: власть-освободительниця ледве не освободила шиї від мудрих голів баби Фіскарошки і діда Соломона.

Трагедія розігралася у перший день торжества нової влади!

…На світанку того дня до нас, наче шалений вітер, увірвався Юрко Крумпляник, на прізвисько криволабий Гебельс, і щосили заволав на порозі:

— Марішку вам зелену! Ви дрихнете, як старі кури, а руські вже у Сваляві.

І дійсно: з боку Сваляви горіло небо і досить лунко погримкувало. В цей час із-за Лавоцьких лісів почулось сердите муркотіння, а через хвильку яструбеням випорхнув невеликий літак. Шмигонувши над Небесі, пілот смачно вліпив по присілку кількома кулеметними чергами. Першою одразу розбив на друзки самогонний апарат і кілька величезних скляних бутлів у дворі барона Калошні. Пілот, певне, прийняв апаратуру за зенітну установку.

Другою чергою пілот продірявив будюгови, які вивісила вранці сушити в дворі герцогиня Едінбурзька. Невелика біда, тепер менше доведеться свистіти в пищалку. І, нарешті, над обійстям діда Наполійона літак скинув бомбу. Та влучила прямісінько у туалет. На щастя, у той час ніхто там не висиджував “добро” і обійшлось без жертв. Проте споруду вибухом підняло догори, розворотило, а все “багатство”, що покоїлось у туалеті, розкидало по двору і обляпало ним всю Наполійонову хату.

— Ви виділи, як руський льотчик махав із кабіни кулаком! — захоплено проспівав дідові Соломонові криволабий Гебельс.

— Видати, хоче нашої помочі! Ану ж лем рядіться і біжім воювати.

— Я ниськи до войни щи не готова! — одразу зробила політичну заяву баба Фіскарошка. — Во-первих, у мене ще ніє грошей на пушку, по-друге, я вже доста сліпа і можу вмісто врага пульнути дись дідові в гузицю… А по-третіх, я нині маю одмічатись в Бобовищі на мадярській локтовні.*

— І я тоже, Юрику, із великим удовольствієм пішов би вбити на войну пару ворогів, айбо баба постірала мої ногавиці…

— Ви, вуєчку, не журіться, я дам вам свої ногавиці, — перебив одразу Гебельс.

І хоч наш дідико не був легким на підйом, а тим паче на війну, Гебельс не був би Гебельсом, аби своєю мілітаристською пропагандою не збаламутив Соломонові голову і не спровокував його до бойових дій. У покинутому мадярами військовому складі Гебельс знайшов вибухівку, навантажив нею, як азіатського віслюка, Соломона, і почалися диверсії. До слова, мадяри і німці в той час покинули Мукачево і дременули аж до Чопа. Отже, диверсійна війна на вільній території уже не те, що приносила користі, а навпаки… Але охоплені бойовим духом наші “партизани” зірвали біля Мукачева кілька мостів, чим одразу паралізували рух совєтських військ, висадили у повітря хлібопекарню, молокозавод, м’ясокомбінат… Злітало у повітря все, що могло стати в пригоді тепер саме новій, совєтській власти… І коли б Соломона і Гебельса не злапала вчасно російська розвідка, ті безпощадні бойовики достеменно би змели з лиця землі щонайменше пів-Мукачева…

Невідомо, яка сила втрутилася у долю наших “партизан”, але замість того, аби Соломона і Гебельса розстріляли на місці, їх відправили у Бобовище, де вже на той час розмістилася совєтська військова комендатура.

А баба Фіскарошка тим часом тихенько собі дибала теж до Бобовища — через пагорби, полями… Йшла баба в жандармерію, аби освідчитись, як вона казала… “в гробовій любві мадярським пенгівам* ”.

… Більше року тому, коли руські доста файно потовкли німця на Курській дузі і фронт почав наближатися до Європи, мадярські пенгіви — колись дуже тверда валюта — почали різко втрачати у своїй вазі. Це бентежило всіх, проте люди мовчали: кожен голос проти держави, в тім числі і її грошей, — вважався політичною зрадою. Однак баба Фіскарошка, ледве виторгувавши за сто пенгівів маленького підсвинка, не витерпіла і на весь базар закричала:

— Гойте, люди, кониць світа! Ще рік тому за сто пенгівів ми купували корову, а тепер і паця не возьмеш! Сесі пенгіви уже не гроші, а псячі воші!

Хтось із пильних громадян великої Угорщини стуконув на бабу, і Фіскарошку наступного дня викликали у жандармську дільницю аж у Бобовище. Там великій революціонерці вліпили по гузиці двадцять п’ять гумових палиць, промили добряче мізки… А наостанок ще й виписали дуже оригінальний штраф: баба раз у тиждень мала являтись у жандармську дільницю і сто разів повторювати:

"Мадярські пенгіви — то великі гроші. А ми з дідом — псячі воші!”

І ось щотижня — в дощ і у сніг, люті морози і нестерпну спеку — Фіскарошка мусіла терпеливо долати п’ятнадцять кілометрів у Бобовище і стільки ж звідти, аби сто разів запевнити жандарма, що:

“Мадярські пенгіви — то є великі гроші, а ми із дідом псячі воші”.

Ось і цього дня Фіскарошці саме випало відрядження до Бобовища і, звісно, на войну їй ніяк не штимувало нині йти. Уже у самому Бобовищі Фіскарошці щось таки дуркнуло в голову — вулиці порожні, біля обійсть ані душі. Але за сусідніми горами глухо кашляли гармати, лунко сварились кулемети і автомати, то подумалось: люди напудились і попрятались. Не звернула баба і уваги на новий прапор, що теліпав червоним язиком на вітру над жандармською управою.

Господи, впродовж історії над закарпатськими головами прапорів кружляло, як осіннього листя! І пролітали й танули вони, ті знамена, так швидко, як сніги березневі… Не голову треба на плечах мати, а бочку двістілітрову, аби всі ті прапори запам’ятати… Отже, під радісно збуджене тріпотіння червоного знамена баба зайшла у жандармерію, виструнчилась, як мадярський гусар, і випалила:

— Мадярські пенгіви — то є великі гроші!..

Але тут заткнулася, бо за жандармським столом сидів вояк не у мадярській формі і тварь* — то вже точно мав не мадярську.

— Ваше веліченство, а ви відки туйки узялися? — запитала ошелешена Фіскарошка.

— С неба свалілся! — якимось безбарвним, але не дуже добрим голосом відповів вояк.

— А-а-а-а, та тото ви ниськи рано летіли на самольоті над Небесами! — радісно сплеснула руками Фіскарошка, зі страхом здогадавшись, що перед нею таки руський вояк, а чи щи страшніше — офіцірь. — Йой, красний панику, мали би сьте здоровлічко: дуже файно кинулисьте бомбу Наполійонові у будар — ушитку хижу задрискало. Тепер усі сусіди уд запахів Наполійонової мачанки так блюють, аж черева рвуть.

Фіскарошці недарма почав заплітатись і терпнути язик — перед нею справді сидів сов’єтський офіцер, командир роти розвідки — старший лейтенант Черпак. На світанку його рота обійшла гору Жорнину і за якихось півгодини захопила село.

Тепер доблесні вояки Черпака, черпаючи відрами вино, бігали від підвалу до підвалу у пошуках терористів. Сам же Черпак — істинний комуніст, ідеолог партійного пуританства — рився у залишених ворогом документах… І тут сам незчувся, як жива терористка прилетіла у його руки.

— Ти, мать, мозгі нє запудрівай. Всьо равно я ні чєрта нє пойму, — луснув кулаком офіцірь. — Ти што там болтаєшь за фашістскіє пенгеві!?

— Йой, перебачте, ваше веліченство, айбо то мені… то… то… є моє наказаніє, — гнулась ледь не до землі баба.

— Ах, старая стєрва, тебе наказалі заніматься фашістской пропагандой в совєтском тилу! — офіцірь луснув так кулаком, що й сам бідний стіл із переляку підстрибнув і мекнув. — Не хочешь лі ти і меня агітіровать, вєрбовать?

Бідна Фіскарошка ніколи не чула слів “агітіровать” і “вєрбовать”, то подумала жіночим розумом, що руський офіцірь хоче від неї якогось дуже модного заграничного сексу…

— Йой, ваше веліченство, перебачте, айбо я ниськи щи не милася, — затріпотіла руками Фіскарошка. — Та й бовуся, бо кедь дідо Соломон дознається, што я ноги комусь розщепарила без його розрішенія, точно затовче ня граблями… Та й, перебачте, яка вже з мене курва… Як каже дідо, у моїй шмонді вже лем карасів розводити. У нас туйки много-много молодих дівчат… Ви ще будете від них одбиватися!

Із усього мовленого Фіскарошкою руський офіцірь зрозумів по-своєму так: над старою терористкою є ще якийсь крутий главарь по кликусі “Дідо Соломон”. А ось у підпорядкуванні цієї, замаскованої під просту селянку небезпечної диверсантки, є ще цілий підрозділ спеціально тренованих молодих дівчат. Ті, видно, володіють особливими прийомами боротьби, якщо від них доведеться відбиватися аж цілій роті розвідки.

— Чернишов, іді бистро сюда! — крикнув офіцірь.

В кімнату влетів молоденький автоматник.

— Слушаюсь, ташь старшій лейтенант!

— Отведі, ету, — показав головою на Фіскарошку, — отведі у подвал. І смотрі мне: ето гвоздь фашістской развєдкі! Єслі што — стрєляй без прєдупрєждєнія!

На одміну од офіціря, який не тямив місцевої говірки, Фіскарошка все ж дещо зрозуміла із бесіди вояків. Особливо не прийшлось їй по душі: “Єслі што — стрєляй без прєдупрєждєнія!”. Бідна хотіла щось заперечувати, доказувати, але збагнула — не вимовить ані слова, бо зо страху їй не лише зуби цорконіли, але й все кістя гриміло, як у старому млині… Єдине, за чим пожаліла: яка вона дурна, що вранці із дідом і Гебельсом не побігла на войну. Проте і за цим не довго бідкалася: через якусь годину на дворі почувся рев машини, лемент, а далі із радісним виском відчинилися двері, і у підвал, немов молоді гарбузи, вкотилися терористи — дідо Соломон і криволабий Гебельс.

— А ще хтось каже, що земля не кругла. Куди би і звідки би сь не тікав, а все одно до баби прибіжиш, — тільки і сказав із відчаєм і глибокою приреченістю дід Соломон.

І з тої ж миті всі ніби поніміли: ніхто нікого не питав, яким чином і за які заслуги вся трійця потрапила у колишню жандармську темницю. Кожен все зрозумів, тому думав і жалів за своїм. Приміром, дідо Соломон дуже жалів, що кума Пинтяня кликала його нині на галушки… Він над усе на світі любив галушки, а Пинтяня готувала їх іще із гусячими шкварками… І ось, видно, його частку хтось нині посмакує — лиш би не вдавився!

Баба ж Фіскарошка билась душею тільки над моєю долею. Її буйна уява малювала: після її розстрілу злі шелюхи Наполійони приїдуть із возом до Фіскарошки і, торжествуючи, заберуть маціньку дитинку до себе! А далі будуть виховувати мене не по-християнськи, а тренувати і науськувати, як пса… Врешті-решт із мене виросте ще зліший вовкодав, як цей руський офіцірь! І текли бабиним лицем нестримними ручаями гаряче-солоні сльози…

А ось Гебельс був не з нашої файти, тому не беруся судити, про що мислив у останню судну хвилину цей войовничий ідеолог мілітаризму.

В той час, коли трійця небезпечних диверсантів гріла своїми сідницями підлогу темниці, до колишньої жандармської управи під’їхав на американському джипі молодий капітан — надзвичайної вроди, із чітко окресленим інтелігентним лицем, білобрисий, кучерявий. Капітан, не дивлячись на порівняно невисоке звання, мабуть, займав у війську видну посаду — перед ним із якимось острахом усі виструнчились і завмерли. Навіть офіцер Черпак, доповідаючи, не міг згамувати свого хвилювання. А доклав командир розвідки про події, котрі вже розповіли: про упійману підступну диверсантку, замасковану під селянку, а потім і її спільників-терористів на чолі із материм керівником по кликусі “Дідо Соломон”.

Капітан із саркастичною посмішкою все уважно вислухав, а далі наказав привести трійцю. Смачно затягуючись папіросою, капітан, дивлячись на ледь не божеволіючих від страху “терористів”, аж захлинався від втіхи і задоволення. Далі дав команду затриманих вивести… Залишившись наодинці із командиром розвідки, запитав:

— І што ти думаєш делать с німі?

— Ясно што: расстрелять к єдрєні фені!

— Черпак, ти так і будешь ходіть всю жизнь не с головой, а с черпаком, — мовив капітан, скрушно похитуючи головою. — Разве ти не відішь, што ето нєсмішльонниє крєстянє… Развє ти не чітал пріказ, што на освобождьонних теріторіях ми всяческі должни поощрять желаніє мєстного насєлєнія помочь нам… Хрєн с німі, с етімі взорванимі мостікамі, — на войнє, как на войнє… Главноє, што люді хотєлі нам помочь. І їх надо наоборот прєдставіть к наградє — как прєдставитєлєй партізанского двіженія!

— Но, а как бить с етой прідуркуватой бабой? — запитав ошелешений розвідник.

— Черпак… думай… своїм черпаком: разве жена героя-партізана может бить вражеской діверсанткой? Бабу тоже нада отметіть: как звено, обеспечівающеє ідеологіческую сторону партізанского двіженія!

Через хвилину трійця знову стояла перед капітаном.

— Расстрєлять! — мовив жорстко капітан, а потім, зробивши довгу-довгу паузу, додав, — би вас за ето!

І ось в той час, доки капітан утримував ту злощасну паузу після слова “расстрєлять”, Фіскарошка, перебачте за слово, попісялася, дід Соломон одразу посивів, а непримиренний мілітарист Гебельс, теж даруйте на слові, наклав повні штани і на все життя заробив „медвежу хворобу”: як тільки починав хвилюватись, особливо перед доповіддю на партєйних зборах, на нього нападав шалений понос.

Виповівши “Расстрєлять… би вас за ето”, симпатичний капітан продовжив:

— Но совєтская власть мілосєрдная, гуманная… і не только даріт вам жізнь, но єщьо, может бить, і наградіт. А тєпєрь ідіте домой!

Бідна Фіскарошка з усього зрозуміла тільки останнє: “Ідіте домой”. І збагнувши, що всі врятовані, баба хотіла сказати щось дуже-дуже вдячне, але розум потьмарило радістю і вона, виструнчившись, як солдат, зненацька гукнула: “Мадярські пенгіви — то великі гроші!”.

— Што, што?! — рявкнув командир розвідки.

— Ми з бабой псячі воші, — гукнув одразу, ледь не впавши на коліна, Соломон…

— Вот, вот, — ето самоє… — сказав капітан, з усміхом дивлячись, як, збиваючи один одного з ніг, трійця мчить щодуху із управи.

Цілу дорогу від пережитого потрясіння новоспечені “партизани” не перемовились жодним словом. Але біля села Іванівці зустріли військову колону. Солдати, браво маршируючи, стоголосо співали: “Ідьот война народная, священная война…”.

Фіскарошка пильно прислухалась, закусила пальця і, полегшено зітхнувши, нагнулась і пошепки мовила до Соломона.

— Видиш, діду, брехачі тоті німці і мадяри: казали, же руські — безбожники і антихристи. А послухай лем, як прості вояки співають красно про святоє… святу… священну войну…

Наступного дня бої затихли. Тільки з боку Чопа все ще чулася канонада. Там, казали, німці з мадярами спом’янулися, закріпилися і твердо лупили руських. А у нас, над Палестиною, Бразилією, Аргентиною, Балканами, Ватіканом, Єрусалимськими горбами і Едемськими садами лунали українські і російські пісні, гехкали бубни, розривали писки гармошки, вищали, як навіжені дівки, скрипки… Хто би що нині не патякав-плямкав, а зустрічали руських вояків у наших селах радо і весело: різалися кури, гнявилися свині і підсвинки, барани і навіть кози, ріками лилися вино і паленька.

Того ж таки наступного дня дідо із моїм няньком, вуйком Черчілем і тіткою Маргітою кагатували картоплю і буряки. Мої мамка пішли провідати свою хвору матір, бабу Наполійонку, і, видно, надовго застрягли…

Баба Фіскарошка все ще не могла отямитися від пережитого, тому потихеньку поралася у хаті і готувала обід. Власне, свідомість Фіскарошки з якоюсь бідою вже випрозорилася, але звалилася інша мара: нечиста сила ще з учора всунула в голову баби зіпсовану пластинку і безперервно, навіть у сні, крутила: “Мадярські пенгіви — то великі гроші!.. Мадярські пенгіви — то великі гроші!”. Ось так уже другий день поспіль безугавно гавкало у голові Фіскарошки, не даючи думати про щось інше.

Наша родина вже завершувала кагат, коли вулиця заспівала кінськими копитами — на білому коні-змії підскакував знайомий красень-капітан.

— Таварішь капітан! — заверещав радісно дід. — Таварішь капітан! Богонько би дав вам здоровлічко, ідіте до нас!.. малінько етого… на водку… на гостіну!..

Тут мушу зупинитись для деяких уточнень. Я навмисне у слові “капітан” поставив наголос на другому складі слова. Тепер прочитайте ка-пі-тан. Саме так вимовляв це слово Соломон, і звучало воно у його вустах настільки колоритно, наче дід видобував його із сопілки… ні, краще — із дримби. Аби знову не робити відступу, пояснюю далі: дід Соломон під час першої світової, будучи доблесним і безстрашним вояком покійного сегінь-імператора Франца Йовжки, потрапив у полон до руських і володів відносно непогано російською мовою. І наступні діалоги між руським капітаном і моєю родиною прошу не вважати знущанням над братніми українсько-русинсько-російською мовами, а процесом цілком природнім, який мав місце у житті. Якщо б я ці діалоги причесав, примазав і подав їх чисто літературною мовою, весь дух і колорит пішов би псові під хвіст.

Отже, дід запросив руського капітана до хати, на що той, звісно, люб’язно згодився. Побачивши перед собою вчорашнього спасителя, Фіскарошка із несподіванки гевкнула, а зіпсована пластинка у її голові зі страху закрутилась так божевільно, що баба не змогла опанувати себе, і на привітання капітана рявкнула: “Мадярські пенгіви — то є великі гроші!.. Ваше веліченство!..”

— Хрєн с німі, мать, с етімі пенгівами, — відповів гість. — Єслі тєбє надо, я їх целий мєх прінєсу. Наші ребята взялі в Мукачеве банк, так єтіх пенгівов там, как мусора — нє сосчітать.

— Йой, пан капітан, нє дівіться на маю жену-супругу, она нємножко больна после учора, — залебедів перед гостем дідо, садовлячи того за стіл.

Баба тим часом ластівкою почала шугати з кутка в куток, із хати до сіней. І вже за хвильку на стіл порхнула величезна миска голубців, з’явилась інтелігентна карафка сливовиці, далі гепнувся пузатий глечик вина, білими зубами засміялись шматочки солонини, пишними боками хизувався пшеничний хліб…

— Што піть будєте, пан капітан? — запитав догідливо дід.

— Ну как істінно рускій чєловєк — начінаю с водкі! — махнув головою той.

Дід розклав перед кожним штемплика — десь зо двадцять п’ять-тридцять грамові келишки — і налив самогонки.

— За ваше здравіє, пан капітан, — підняв келишок дід.

— На здравічко… на ваше здравічко, ваше веліченство… — зацорконіла і собі баба.

Пан капітан якось розгублено подивився на штемплик, кілька разів недоброю міркою зміряв діда, бабу і простодушно запитав.

— Ето што — яд? — показав перед собою на крихітний келишок, наповнений горілкою.

— Ваше веліченство, майте Богонька у серці! — сплеснула руками баба. — Ето палінька. Діду, фраса’ти в писок — пий!

Дідо зо страху так глевкнув, що ледь і штемплика не проковтнув.

— Єто водка? — все ще не міг прийти до тями капітан. — I ви єйо пйотє такімі напйорсткамі?

Бідний пан капітан не відав, що на Закарпатті споконвік горілку пили дійсно тільки наперстками — крихітними погарчиками, прозваними у народі, як уже мовилось, штемпликами. І дуже часто весілля чи велика гостина обходилась всього двома-трьома пляшками оковитої. Пили і вино, але теж тільки задля доброго настрою.

Отже, пан капітан після того, як упевнився, що дід випив — таки горілку і чорт його не взяв, весело реготнув, схопив зі стелажу полив’яне горня, вцідив туди майже всю півлітрову карафку і, хукнувши, випив за одним духом. Од несподіванки у діда одне вухо відвисло, а друге затріпотіло швидко-швидко, як крило метелика. Баба й собі зо страху так розз’явила рота, що, бачилось, в цю хвилю їй спокійно туди може влетіти рій бджіл…

Сміх-сміхом, але перестрашитися моїм родакам було від чого: у нас здавен вважалось, що випити півлітра горілки — та й ще одним духом — це вірна смерть! Проте пан капітан спокійно вихильнув і, знову хукнувши, сказав:

— Да, старік, вещь — што надо! До костей пробіраєт!

І взявся за їдла. Особливо уподобав голубці. Вони, ці знамениті бабині голубці, лежали на тарілці такі пишні і радісні, що, бачилося, змахнуть капустяними крильми і самі полетять до рота — тільки ширше розкривай!

Тим часом дідові і бабі було не до їжі: сиділи за столом, щось мамлячи, потерпаючи від жаху, все чекали, коли капітан звалиться мертвим од передозування горілкою. Проте вояк навпаки — веселів і розцвітав. Ось погляд його зупинився на протилежній стіні — там рядочком один біля другого, як закохані голуб’ята, висіли собі портрети імператора Франца Йовжки і королеви Марії-Терезії, — у нашому краї вони вважалися великими доброчинцями і ледь не народними героями.

— А ето, што за фараон? — запитав капітан, тикнувши пальцем у писок бідному імператорові Йовжкові.

Дід був не дурний і розумів: старі правителі дуже не по дяці новим, навіть коли вони вже і мертві. Тому, икаючи і акаючи, гарячково шукав, що би придумати? І тільки хотів ляпнути, що той баюсатий бачі перший секретар комуністичної організації у селі, але вже, сегінь, давно умер, як Фіскарошка пулькнула.

— Ваше веліченство, то є родний нанашко мого діда, а паніка коло нього — моя двоюродна тітка позад нянька!

Після цих слів навіть бідний імператор Йовжка не витерпів і сердито поворушив на портреті вусами. А Марія-Терезія тричі сплюнула і склала молитовно руки.

Далі пан капітан, заявивши, що вино “… ето — кіслятіна" забажав ще горілки! І видудлив наступне горня. Смачно закусив і зафіштелив папіросами… Дим валив із його рота клубами, як із труби кочегарки, і був настільки ядучим, що Соломонові і Фіскарошці здавалося, що вони не дихають, а вже авансом ковтають гарячу смолу із пекельного казана. Навіть зозуля, що мала нещастя у ці хвилини вигулькнути з годинника, аби сповістити рівну годину, кілька разів кукнула і, закашлявшись, впала, задерла уверх ніжки і випустила дух! Годинник одразу зупинився. Чого-чого, а його Фіскарошці було вельми жаль. Годинник був історичною реліквією: його купили Фіскарошчині мама у Сараєві рівно за годину до вбивства принца Фердинанда.

Смачно попоївши, капітан встав із-за столу, гарно подякував, поправив ремня і безтурботно сказав:

— Ну што, старік, ви штото прігорюнілісь. Відно, вчера перебралі… Ну й хрєн с нім — мне налівай на посошок.

Не дочікуючись, доки дід підніме скам’яніле од страху тіло, капітан булькнув собі ще грам зо триста — і одним духом випалив. Бідна Марія-Терезія на портреті тільки ахнула і закотила очі за орбіти. А її нащадок — імператор Франц Йовжка — гепнув себе по чолу — чи, бува, не сниться йому — і сльоза заздрості покотилась по великочинній щоці. Капітан попрощався тепло, вийшов на двір, скочив хвацько на коня і понесло його у долину.

Мої ж ріднесенькі дідо Соломон і баба Фіскарошка, як скрижаніли од страху на сампочатку гостини, так і сиділи собі на лавиці двоїчко, поклавши руки на коліна. Із сіро-землистими лицями, безживними і отупілими очима, загостреними носами їх наче приклеїли один до одного, аби в останню судну хвилину сфотографувати на братський надгробний пам’ятник.

— Видиш, Мішку, не вмер челядник, долю би мав! — нарешті викопала із себе Фіскарошка.

— Якшто не вмер у нас, вмре десь по путьови — зітхнув дід. — Ти, Марько, чула ци виділа колись у життю, авби простий смертний чоловік випив майже літру паленьки?

— Нигда-шуга не чула.

— От нам тепер і буде — керийк-вагашом з гаті кошаром! — дід ледь не заплакав.

І тут же буйна уява Соломона малювала: бідолаха капітан сідає на коня, їде-їде, а по дорозі серце його розривається від смертельної дози горілки. Вояк мертвим звалюється із білогривого, а злі шелюхи-сусіди, — бачили ж, як капітан виходив із Соломонового обійстя ще живим — одразу стукають куди потрібно. Невдовзі приходить рота автоматників, усіх Данків вишиковують під хлівом — і прямісінько до содухів праведних — Марько, я піймав велику мислю! — раптом підскочив дід. — Нараз збирайтеся всією фамилією, хапліть із собою худобу, чибря, одежу, тічте під Ловачку і спрячтесь там у пивниці.

Дід тут же висунув стратегічний план — коли руські прийдуть розстрілювати Данків, Соломон скаже: вся його родина виявилася злодійською бандою і втекла із фашистами. А він, яко істинний патріот і великий любитель руських, свистав на них і лишився на рідній землі із рідними братами. Но, а коли освободителі так вже гніваються за невинно убієнного капітана, то можуть його, отця бандитської родини, малінько і розстріляти…

Сумніваюся, чи родина святого Лота тікала так швидко і з таким виском і писком із Содоми, як Данки із свого обійстя. Вуйко Черчіль немилосердно шмагав биків, мій дорогий нянько волочили за собою корову і дурні кози, баба із тіткою ревли, як морські серени, цубрячи на собі клунки із одежею і їжею… Но, а оскільки мамка були біля хворої баби Наполійонки, а я ще нічим особливим не відзначався у Данківській родині і не прописався міцно у фамільній свідомості, то про мене знову забули… Я лишився дома і старанно готувався помирати в’єдно з дідом. До речі, коли Соломон надибав мене у сінях в колисці, одразу вибіг у сподіванні, що дожене або докричиться за сімейством. Але за нашею фамилією сліди зникли значно миттєвіше, аніж хвилі Мертвого моря зімкнулися за племенем Мойсеевим. Наразі дідові прийшла думка однести мене до Наполійонів, проте її заступила інша: “А може, коли руські прийдуть і побачать одинокого дідика із маленькою дитиною, зжаляться, і тоді Соломона не так дуже розстріляють”.

Тим часом, мою відсутність помітили і в родинному колі, яке дуже хутко, немов ховрахи, обжилися у пивниці під Ловачкою. Першою це відзначила моя покровителька баба Фіскарошка. Переляканим голосом сойки заволала, що треба комусь повертатися, бо москалі "… не пожалєють і рибльонка”. Але тітка Маргіта одразу намалювала картину, як вояки із багнетами уже нишпорять по обійстю за Данками — і чи варто тоді було тікати, якщо тепер знову у пекло повертатись. А вуйко Черчіль, не придумавши нічого мудрішого, взагалі ляпнув:

— Но, подумаєш, якоєсь там малоє засранча: якшто штось станеться, то наш Василько із Анною — молоді, наклеплють ще не єдного. Хіба для чоловіка є миліша робота, як лиликів стругати?

За таку несподівану ідею вуйко Черчіль дістав від мого нянька межи очі кулаком так, що збив з ніг Фіскарошку і опинився під ногами бика. Тітка Маргіта, не витерпівши, з усього розмаху вперіщила коромислом нянька… І хто-зна, чим би закінчилося Данківське побоїще, коли б не баба Фіскарошка.

— Та тото треба бути таким мудрим: тікати уд мацкалів пуд Ловачку, авби тут побитися до смерті! — істерично заволала вона.

Родина одразу притихла. Згодом, порадившись, вирішили всім гуртом молитися за моє спасіння.

— Якшто там не забудете, то й за діда дись малінько попросіть, — порадила Фіскарошка, стаючи до молитви.

Тим часом події у селі розгорталися стрімко двома фронтами.

Дідо Соломон накормив мене і, потихеньку колисаючи, молився гаряче за легку смерть або ж чудодійне спасіння. Надходила ніч, і молитва ставала все пристрастнішою і палкішою. Отак, мене колихаючи, поливаючи глиняну долівку щирими сльозами, дід на колінах стоятиме всю ніч і чекатиме на свою голову руських месників.

А капітан, спустившись із Небесі у долину, хвацько скакав у бік Бобовищ… Коли в обійсті діда Наполійона раптом увидів тітку Магдалину — мамину сестру… Їй не було ще й вісімнадцять, проте такої красивої і пишної ружі і наше село, і близькі й далекі околиці ще, напевне, не виділи і не знали.

Звісна річ, краса тягнеться до краси, і капітан не міг оминути Наполійонове обійстя. Як там далі розгорталися події, несловородливі Наполійони нікому ніколи не розповідали. То вже згодом Фіскарошка, ніби-то з мамчиних вуст, повідала…

Тільки-но капітан зайшов у двір, як мої мамка із бабою Наполійонкою одразу вилетіли на горище. Забилися межи міхи соняшнику і ледь не вмерли зо страху, потерпаючи, чи не будуть їх насилувати. Дід же Наполійон на колінах поповз до сіней і приклеївся не те що вухами, а всім єством до дверей…

— Ах ти, сінєглазая красавіца, — ніжно мовив капітан до тітки Магдалини. — С какіх небес ти спустілась — такая сінєглазая…?

Дід Наполійон отеретів і вже більше нічого не чув, окрім “сінєглазая”. Слова цього він достоту не зрозумів, але втямив одне — мова, мабуть, йде про лази — так називали тучні заливні землі у межиріччі… Аякже, “сінєглазая” — отже, лази…

“Но гута би вбила того москаля, ще й дівку по гузиці не поплескав, а вже просить за неї у придане лази!” — ледь не зайнявся від гніву синім полум’ям Наполійон.

І ось тут дід не витерпів. Вийшов на двір, чемно поклонився і почав втовкмачувати капітанові: мовляв, на якого біса воякові здалися його, Наполійонові лази — ті землі вода і так постійно заливає, вони годяться тільки для сінокосів. А в дощовий рік там, буває, і віхтя трави не вкосиш… І, взагалі, Магдалина дівка дуже вперта, недобра і Наполійон за неї в посаг не те, що лази, а й паршивої вівці не дасть. Ліпше, давайте, пане вояку, погостимося… вип’ємо паленьки — і кожен хай іде у свій бік. Почувши про гостину і паленьку, капітан одразу лишився “сінєглазої”…

Пили і гостилися вони з дідом майже цілу ніч. І тут вже, воістину, забулося і про “сінєглазую”, і про лази…

В той час бідний Соломон діждався ранку і душа помаленьку почала вигодинюватися. Дід крадькома висунувся на поріг — і диво — світ за ніч не перевернувся уверх ногами. Зійшло красне осіннє сонечко, закудкудакали кури, завалували пси, заноровив і я в колисці…

— Богонько усе до жебрака милостивий, а може, і на цей раз своєю десницею одведе біду, — із надією подумав Соломон.

І в ту ж мить на вулиці залунав цокіт кінських копит. Дід обернувся і ледве встиг схопити серце, аби не розірвалося од радості — на білогривому підскакував солоденький пан капітан. Зняв кашкета і, бачилося, весь світ ранковий осяявся пшеничним золотом його кучерів.

Божіньку великий, яким красивим, рідним і дорогим був для Соломона в цю мить руський капітан! Гарцюючи на білому коні, молодий офіцірь гордо роздивлявся навкруги і, здавалося, вся велетенська карпатська осінь — із горами й долинами, із садами і виноградниками, вся — до останнього дерева, травинки і пилинки — вся безтямно закохалась у руського красеня.

— Пане капітан! Пане капітан! — божевільно закричав дід і побіг по вулиці.

— А… старий знакомий, прівєт тєбє, прівєт! — зрадів і собі офіцірь.

— Пане капітан, ви живі, вам нічево ніє! — кинувся Соломон навперейми коневі.

— А што должно било случіться?

— Та нічево… Просто я очінь радуюся, што ви живіє і нєврєдімиє!

— Слушай, старік, ета твоя вчерашняя водочка інтелігентная!.. Я потом всю ночь єщо с однім інтересним старікашкой піл, но, ізвіні, такой крутой уже не пробовал.

— Ви ще… єщо… того… пілі вчера?! — ледь не ошалів дід.

— А што било дєлать… раз русского офіцера просють — не отказать же! Да, кстаті, нємножко в голове пашаліваєт — у тебя для поправкі здоров’я нічєво нє осталось?

— Пане капітане, подьте лем до хижі — покупатися у паленьці можете!

І тут дід уже справді не жалів. Побіг у підвал, витяг десятилітрову корчагу, націдив повне горня і подав капітану. Той, гухнувши, випив і закусив помідорою. Дід тут же спробував наповнити ще раз, але капітан поклав долоню на горня і суворо сказав:

— Хватіть! Каждому человєку надо знать свою мєру!..

— Правильно! — підтакнув дідо. — Кто не знаєт мєри, тот нє уважаєт ні сібя, ні свою семью!

— Кстаті, а гдє твоя семья? — поцікавився, ніби між іншим, капітан.

— Йой, мали би сьте дольку, пане капітан. Вшитка моя фамилія з учорашнього дня так полюбила руських, што єщо вечером розбіглася по селам агітіровать за совєтську власть! — випалив, не мигнувши оком, дід Соломон.

Обціловуючи чи не до кожної волосинки руського капітана, дід налив йому на дорогу ще й алюмінієву баклагу і попрощалися.

Після Соломон зайшов до хати, став перед портретом імператора Франца Йовжки і їдко запитав:

— Ну, што, ваше веліченство Йовжко, як то ми з тобою воювали?

Переляканий імператор ніяково стенув плечима.

— Ми з тобою, цімборе, воювали, воювали і Австро-Мадярську імперію просвистали, — продовжував Соломон. — А чому? Бо пили штемпликами!

Марія-Терезія й собі не витерпіла й вліпила з усього розмаху свого нащадка по потилиці — бідний імператор тільки заскімлив.

— А я вам скажу ось што, мамко-королево, — дід звернувся до Марії-Терезії. — Та й ти, цімборо, слухай, — суворо попередив імператора. — Армія, де є такі капітани і вояки, што можуть випити відро паленьки і нич їм ніє, така армія, дорогі мої, — непереможна! Таку армію ніколи і ніде не остановить ніяка силища у світі!

Ці пророчі слова діда Соломона я, лежачи у колисці, пам’ятатиму до судної хвилини… Вони стали дороговказом на все життя — хто не п’є, то й не вояк, а мамля і бабрак!.. І ще хотів би трохи забігти поперед себе… Нині багато пророків місцевого значення порпаються і намагаються переосмислити прихід руських у 1944 році на Закарпаття. Не вступатиму із вченими людьми у полеміку, бо мудро кажуть: коли хочеш дуже швидко покінчити життя самогубством, не біжи топитися, а ліпше вступи із деякими професорами у політичну дискусію… Особисто можу підтвердити тільки одне: в образі руського капітана сов’єтська власть принесла всім моїм родакам віру у те, що можливості людського організму невичерпні — можеш пити до безкінечності і фрас тя не возьме!

І тому після пам’ятної гостини із руським капітаном у нашій хаті одразу зникли штемплики і назавжди прописалися двістіграмові гранчаки. І вже ніхто ніколи не чекав, аби випала велика нагода — і тільки тоді пригубити. П’ють акуратно і, головне, систематично, бо, як казав мудро дід Соломон:

“Коли із самого рана челядник не прийме на душу сто грам — день пішов цапові під хвіст!”

* * *

…Гнів, занесений моїм дорогим няньком зранку у нашу хату, почав помаленьки вивітрюватися. Баба рубанула востаннє долонею повітря і твердо сказала:

— Най виключать нашого Митрика із школи! Але попам’ятайте: ще прийдуть такі часи, що і Динамітка, і той довбанутий директор Сусанін ще будуть за нами бігати і на колінах просити, авби наш дітвак вернувся до школи. А ти, Митьку, головне, не дуже переживай, бо апетіт утратиш! — суворо наказала мені.

А я, звісна річ, так переживав у ці хвилини за школою, як баран, коли вовк удавиться кісткою.

— Але й сидіти дома не будемо, — мовила далі. — Богонько нам подарував красну днину — йдемо у Мочар крумплики обгортати.

— Як, ми лем двоє? — насторожився я, бо до роботи теж не мав великої дяки.

— А чого двоє — троїчко — я, ти і дідо…

Вістка про моє виключення зі школи через дурну хімію і Динамітку так вразила діда Соломона, що після страшного потрясіння і великих переживань він знову солодко заснув біля печі.

— Діду, вставайте! — тормошу його за плече, переживаючи, що мені доведеться трудитись з мотикою і за Соломона. — Вставайте! Доки думаєте дрихнути?!

— Митьку, ти не кричи так на дідика, — каже несподівано ласкаво баба. — Він, сигінятко, тому так много спить, бо тренірується перед смертю. Ти знаєш, кілько там треба буде спати?

— Но та тогди, давайте, викоплемо йому у саду яму, то най там і спить.

— А чому в ямі?

— Авби вже заєдно не лем до сну, а й до землі звикав, — кажу діловито.

* * *

До речі, не подумайте, що наш дідико все життя куняли біля печі. Колись Соломон був чоловіком швидкоруким, легким на підйом, а до того ще й із мухою у носі — у “гарячих” дискусіях міг преспокійно заткнути Фіскарошку за пояс. Баба колись діда боялася гірше грому.

… Це сталося теж після приходу руських.

З тамтого боку Ловачки, у глухій хащі, жив нечистий Янко. Мешкав тут біс уже років тисячу, а може, й більше. Загалом біс був по натурі добряк, лагідний, ніколи не чинив жителям довколишніх сіл зла… Більше того: Янко, мабуть, єдиний серед усіх нечистих світу був до всього вельми талановитим музикантом, співаком і художником… Бувало, як обложать села дощі, Янко візьме скрипку, всядеться на голову Ловачки і як затягне світлу новту — небеса одразу добрішають й вітри тут же женуть хмари пастися на чужі гори і села. Як вдарить засуха, Янко знову за гуслі, і вже на їх чистий голос із невідомих світів збігаються теплі і світлі дощі… Тут, під Янкову музику, бачилося, і земля родила щедріше, і трави росли буйніші, і дерева не могли нахвалитись рясними плодами. Та у долю тисячолітнього біса увірвалось нещастя — молода жона Маня. Подейкували, що руська босорканя у 1944 році приблудила сюди із комуніштами і підчепила Янка у якійсь корчмі, де старий вечорами грав на танцях червоним освободителям. З тих пір нечистого наче підмінили: за намовою бісиці почав красти — щопрада, не від своїх людей, а в основному від освободителів і великих начальників. Хай буде і так, а все’дно — гріх, неспасенний гріх. І це вельми мучило щезника, а вдіяти нічого не міг, бо надто вже кохав руську красуню-відьму. І почав Янко, борячись із коханням і гріхом, все частіше запивати…

Сельчани майже кожного дня находили Янка то в ярку, то на обочині дороги, то прямо в калюжах, брали попідруч, або звалювали на спину і волокли п’яного, як чіп, фраса в глуху хащу до печери. Звісна річ, скоро добрий сільський біс зійшов на фуч… І вже несила було зривати замки на крамницях, перекушувати грати на особняках, визволених освободителями від законних газдів, ганятися по началь ницьких курниках. Янко зранку напивався, потім брав до рук гуслі і йшов у корчму… І як не намагався грати, зраджена скрипка враз оніміла і вперто мовчала, а якщо й щастило видобути з неї якийсь звук — тільки глибокий людський стогін. І тоді сільський біс матюкався і грозив справити на землі новий всесвітній потоп. Звісно, з такого чоловіка хосна, як із жаливи полотна. Й аби не задерти уверх костомахи, взялася за нечисті діла Янкова кохана жона Маня. Ця крамниць не розбивала, особняків не обкрадала й птицю по курниках не ганяла… Їй більше до душі припав древній звичай — ночами шастати по людських хлівах і брати від корів молоко…

Якось Фіскарошка вела попри гору від бугая корівчину. Коли видить, сидить на величезній каменюці Маня. В одній руці димить папіроса, а другою кидає в рот насіння соняшникове і навіжено троцкать.

— Птфі… птфі… птфі, щезла бись під той камінь, на якому гніздишся, — сплюнула тричі баба.

— Маріа-ам, куда воділі каровку? — запитала Маня.

— Та, паніко… знаєте… бігати водила… До бугая її припаровувала, — запинаючись, мовила Фіскарошка…

— А каровка как насчот малака… харошая каровка? — хутко поцікавилася руська лутра.

Фіскарошка знала, що у таких випадках корівку треба ганити всякими недобрими словами, аби відвести від худоби око відьми. Проте по натурі баба була людиною чесною і не хотіла злословити божу худібку.

“Як нич не знаю, так би ми нич не хибіло”, — подумала про себе й відкрила душу Янковій босоркані…

— Корівчина, паніко, самі видите, в ріст не вдалася, мала… І молока много не дає… Зате не молоко — сметана, такоє, падеся, як ремінь. А коли ще скисне — ножом’го мож різати…

— Ну… ну… ну… ето інтересно, — промуркотіла Янкова відьма й, пускаючи з рота кільця папіросного диму, неспогадано щезла…

А ранком Соломон дався у хлів годувати худобину і ледь не онімів — біля ясел насторожено пулькала очима величезна жаба — коропаня. Чоловік зойкнув від остраху й відрази, а далі схопив вила. І тут саме нагодилася Фіскарошка.

— Мішку золотинький, не кивай жаби, — схопила чоловіка за руку. — Хіба не видиш, се Янкова Маня! Я її нараз упознала. Молю тя, не кивай, бо будеш мати велику біду!

Але Соломон на сей раз не поступився — взяв і продірявив вилами жабу. І враз як закрутило в хліві, як заволало нелюдським голосом — всі шибки повилітали. Дідом кинуло в загородець до свиней, Фіскарошка вилетіла через двері і гепнулася під хату, худоба несамовито заревіла й почала собою метати, а жаба в’єдно з вилами зникла. Тільки краплі крові побігли червоною смужкою від обійстя до гори Ловачки…

А по недовгім часі надовколишні села потряс жахливий крик Янка:

— Гойте люди! Убили мою Маньку! Гойте люди! Манько моя, Манько! На кого ти ня лишаєш?

Багато днів і ночей голосив у хащі, покалічений тяжким горем, бідний Янко. І так безутішно ревів, що посеред самого літа листя на деревах геть пожовкло, трава побіліла й засохла, а вода у всіх колодязях від страху втекла під землю й сельчани відтак довго не могли задобрити її молитвами аби, вона, вода, повернулася назад до людських обійсть…

Звісна річ, Янко легко дізнався, хто уколошкав його кохану Маню. І з тої ж хвилини вже не було життя на грішній землі Соломонові — розлючений біс мстив люто і настійно. Іде, скажімо, чоловік лісом, а тут серед тиші і безвітря раптом починають вивертатися з корінням дерева і валитися на діда. А то серед погожої днини з ясного неба в нього починають лупити, як з гармати, блискавки…

А скільки разів ні з того, ні з сього невидимі руки хапали Соломона і тягнули в колодязь, коли зачеряв воду, або чи раз топило в найменшій калюжі?

Щоправда, у діда Соломона в сьомому коліні теж десь сидів біс, бо якимось таїнним чуттям завсігди розгадував наперед наміри Янка і загодя страхував себе від пасток, розставлених щезником. Проте, як кажуть, скільки б курка не коконіла, все одно колись в горнець утрапить. Так сталося із Соломоном. Вертався якось дідо вночі із гостини з сусідніх Лавок: під газом, веселий, на співи тягне…

Ніч місячна, ясна, хоч сядь серед путя і гроші лічи. І тут… бачить… прямо на дорозі два міхи. Був би тверезим, ’мо й подався б подалі від гріха, пам’ятаючи про бісові каверзи. Проте хміль навпаки — додав куражу, сміливості й цікавості. Поколував, поколував обережно біля міхів, як кіт надовкола сала, а далі — було-не-було — розв’язав. А звідти — о мамко родна! — посипалися пачки долярів. Соломон наразі потерп, серце так заколотило, що, чулося, на небесі вискочить. Витираючи холодний піт, причаєно оглянувся, сторожко прислухався. Навкруги — тихо, порожньо, лише цвіркуни трілікають і наче голками дзьобають сполохану душу. Дідо кинув на себе тремтячий хрест, ще раз роззирнувся, далі притьмом схопив два міхи, закинув на плечі і дав ногам знати…

Вдома, мало не проломивши собою сінешні двері, влетів у комірчину, ледве запалив дрижачими руками лампу і почав лічити доляри… Рахував ніч, лічив день, до них ще додалася ніч… Час од часу Соломон збивався з ліку, починав заново, а гроші, мара би їх взяла, все прибували в міхах й прибували…

Коли після довгих умовлянь дід не згодився вийти навіть поїсти, Фіскарошка сокирою виламала в комірчині двері. Дід сидів по шию в талярах і все виймав і виймав з міхів пачки. Він навіть не глянув на жону: плямкаючи губами, рахував і рахував гроші, сміючись червоно-божевільними очима на когось невидимого.

— Тумане осімнадцятий! — сплеснула руками баба, — ти що, розум у Лавках стратив: хіба ти не розумієш, што тото данайські дари уд щезника Янка.

— Щезни ти сама, гарпійо язиката! — рявкнув Соломон, не одриваючись од лічби. — Як би’ми повіли, што кілля з неба буде падати — повірю, айбо што би чорт мені такі гроші задарь дав — нигда шуга!..

Видно, та судьба, що вберігала досі Соломона від Янкової помсти, напилася й заснула на гостині у Лавках і годі її було дочекатись, аби просвітити пульки дурному чоловікові.

Тоді Фіскарошка почала ласкаво з іншого боку:

— Іди, солодкий Мішку, хоть штось поїсти. Другу добу крихотятка в роті не маєш… Та й нашто тоті талярі? Хібить тобі уже лем воші мацкальські у сибірському лагері годувати?

Все це коїлося на початку 50-х років. Тоді за один цуравий таляр чоловікові безпекаші могли спокійно на много літ одягнути на очі решітки. Совєтська власть була ще — ого-го! — моцною, здоровою, червонопикою. Хто тоді ще міг здумати, що таке вселенське царство, котре слалося з одного кінця землі в другий, царство, над яким ніколи не заходило сонце, може в один прекрасний день луснути, мов бульбашка дощова. От тепер і не вір, що Господь великий у своїй правоті і всіє у руках його.

— Та ци чуєш, Мішку, — вела своєї Фіскарошка. — Ну хоть уповіш — на яку мару здалися тобі сі чортові таляри?

Соломон на мить висунув з грошей шию, далі припіднявся, озирнувся божевільно виряченими очима надовкола і, приклавши до вуст вказівного пальця, просичав:

— Тс-с-с… тихо… тс-с-с… тихо, дурна бабо… Ану ж, увидиш, наші щи вернуться… Тс-с-с — тихо…

І впав у прірву лічби… І лічив… лічив… Ще день, другий, третій… А гроші з міхів все прибували й прибували… Від їх натиску почали скрипіти двері, осипатися стіни. А старий лічив, лічив, доки не дістав інфаркт… І в ту ж мить гроші безслідно зникли в’єдно з міхами. Коли Фіскарошка увійшла у комірчину, від Соломона од голоду і виснаження лишився уже лишень скелет: лежав на голій глиняній долівці, охолов, очі заскляніли, а губи все ще ворушились і ворушились. Видно, Соломон й по дорозі на той світ ніяк не міг вгамуватися і все ще лічив і лічив…

Але, на щастя, діда вдалося врятувати і він помалу оклигав. Проте це вже був зовсім інший дід. Від його колишніх “мух у носі”, тобто нервів, лишився тільки попіл… Дід став на диво спокійним, благеньким, помудрішав щонайменше на сто років і весь час дрімав…

* * *

…Ось і тепер дід потихеньку встав із свого трону з-під печі, і, вмовляючись, мовив сам же до себе:

— Мусиш, Мішку, мало кістками погриміти, бо крумплики, нівроку, любиш їсти.

Далі підійшов до вікна і з сарказмом повідомив:

— Ади, вже тягнеться до нас водяноє-неправоє.* Такий нездалий, гіби цілу ніч із псами зайців гонив по винницях.

Фіскарошка й собі одразу кукнула у вікно і від щирого серця вліпила діда межи плечі.

— Ти, борсуку нехрещений, як так можеш говорити за пана Фийсу? Він што — рівня тобі, пас свині із тобою? — розгнівалася.

Коли пан Фийса навідувався до нас, бачилося, із ним заходила вся позитивна і негативна енергетика: ще здалеку починали танцювати на прив’язі собаки, реготали свині, розліталися од страху кури, перелякано кричали у сінях відра — весь світ приходив у незримий, але напружений і впертий рух.

Цього разу пан Фийса увійшов до хати тихіше кишенькового злодія. І вигляд мав такий, немов його щойно відкопали із могили — весь ніби висічений із каламутного льоду.

— Марько, ваш Сталін сатана? — запитав тихо, навіть не привітавшись.

— Пане Фийсо, Богонько милосердний з вами — про што ви кажете! — ледь не захлинулася од несподіванки баба.

— Ваш Сталін, Марько, сатана! Сатана, світом человічеським ще незнанна! — уже твердо сказав пан Фийса і безсило опустився біля дверей на долівку.

— Хрест на мені… Хрест на тобі… свят… свят! — почали баба кидати на себе і на пана Фийсу хрести. — Ви не боїтесь таке страшне говорити?! Маєте гріх неспасенний таке про вождя… про отця нашого таке говорити.

— То не я казав! То говорив дорогий Микита Хрущов! Най Богонько його довго на світі подержить, бо правду має! — луснув п’ястуком об одвірок Фийса.

Баба схопилася за голову, присіла на ослінчик і мала такий вигляд, ніби небеса впали водномить перед нею і розлетілися на друзки.

— Вшиток світ говорить, як праведник Микита Хрущов сими днями на партійному з’їзді вивів на чисту воду злодія і убивцю Сталіна! — продовжував Фийса. — Я своїми вухами нині слухав по радійови із Лондіна! Там таке, Марько, говорилося… таке говорилося про злодіянія сатани Сталіна!..

Тут пан Фийса не витримав і тихо заплакав. Баба як скам’яніла на ослінчику, так і не ворухнулась.

— Е, пане Фийсо, не беріть собі дурноє до голови, а горячоє до яєць. Чим би не бавилися пани — лем би не було войни, — висунувся, як ховрах із нори, дід Соломон. — Ви ліпше уповіште: ци ви знали, як большевики паскудно називали палиньку?..

— Што… што… Мішку, ви казали? — промлявив отетеріло пан Фийса.

— Ци ви знали, як паскудно большевики назвали паліньку, а ми з вами ту гидоту тепер мусимо пити…

Пан Фийса нерозуміюче похитав головою.

— Так обисьте знали — од недавна большевики паліньку обізвали нечистим духом і лом… лом… якимось фрасовим ломом. І тепер, видати, сісі паліньки і вина лем будуть вредити нашому здоровлю.

Бідний Фийса якимось благаючим поглядом глянув на бабу і тою одразу ж підкинуло. Як схопила зі стіни тісто-качалку, і як вперіщить Соломона знову межи ті бідні межиплечі.

— Як лем тобі язик у роті не звариться од такої паскуді: світ перевернувся, такоє горе, а тобі все лем шалениці в голові!? — осудливо мовила баба.

Бідний дід притих, як заєць під капустою, і винувато, голосом куріпочки проказав:

— Так було все: пани єден другому в очі плюють, а жебрака по голові товчуть!

Але баба вже не слухала діда: вона віддала йому частку свого гніву і тепер вже спокійніше повела мову:

— Пане Фийсо, а може, ви обізналйсь… штось не те почули… не про того… нашого любимого вождя Сталіна…

— О ні, Марько, я англіцьку знаю так, як материнську бесіду… Лондін не бреше! — підняв догори пальця пан Фийса.

— А ще я заходив до вашого Штефана — він тоже чув Амеріку на українській бесіді… І тоже казав, што вшитко чув, як Микита давав копанці Сталіну…

— Якшто правда, што вже і наш Штефан казав, то я вже і не знаю, што говорити, — розвела безпорадно руками Фіскарошка.

Штефан — найстарший син баби Фіскарошки, мій стрийко. Про нього в родині дуже рідко велася мова. А коли й заходила — дуже обережно і навіть якось неохоче… Бо як знала говорити Фіскарошка про Штефана"… е-е-е, розум майте, то пасуля не з нашої файти ”. А дід Соломон казав ще так:

“Тото потятко заблудилося і до нашого гнізда прибилося”.

Вдався Штефан на рідкість тямовитим, гострим на розум і твердим на характер. Із самого дитинства прикипів до книжок і був найкращим учнем школи. І як не дивно, ним гордилися не стільки Данки, як вчителі… І тут сталося диво, подібне до чарівної казки про Попелюшку.

* * *

…У двадцятих-тридцятих роках, коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини, щороку, під кінець навчального процесу, у школи краю навідувались пани із Праги. Це, очевидно, були службовці центральних освітніх органів. Їхньою метою, як тепер розумію, був не стільки контроль за освітнім рівнем, як виявлення здібних селянських дітей. Таких тодішніх закарпатських вундеркіндів-жебраків — подумати тільки! — держава відбирала і за згодою батьків відправляла на подальше навчання у Прагу, Братіславу, Брно… Згодом, як свідчить історія, із цих голопузих закарпатців стали відомі у світі вчені, митці, лікарі, полководці, дипломати і радники президентів великих європейських держав. Чим не прекрасний урок для рідної і незалежної України!

У цей щасливий список розумних жебраків потрапив і малий Штефан. Більше того, побачивши родинні нестатки, дідові навіть ще й призначали щомісячну грошову допомогу. Мовляв, держава забирає старшого сина-помічника. Дід стенув плечима, махнув рукою, а баба аж зраділа…

— Та най іде з Богоньком! Хоть не буде нас своїм розумом дражнити і постоянно моралі читати.

Завершивши на відмінно навчання у гімназії, Штефан успішно продовжив навчання на філософському факультеті Пражського університету.

Згодом, через багато-багато літ, я зустрінуся із його однокурсниками — на той час уже поважними, відомими знаменитостями. І всі водноголос заявляли: Штефану світило велике майбутнє на європейській науковій або політичній арені. Але й досі ніхто не може усвідомити і пояснити, коли і яким фрасом наш вуйко, як казали баба, знюшкався із комуністами і став фанатичним апостолом їхньої віри. І коли, охоплена дурманним червоним полум’ям закарпатська молодь кинулась у сорокових роках через кордон до Радянського союзу, він був серед перших.

Про літа, проведені у Союзі, стрийко Штефан не любив, а може, просто боявся оповідати. Але одного разу — це вже по кількох роках од війни — ми відзначали якесь родинне торжество. Штефан трохи випив, якось розчулився і почав захоплено розповідати про біле диво інею, з яким зустрівся, коли перетинав кордон. Як нині бачу: стрийко сидить за столом, зіперся чолом на долоню, дивиться не на присутніх, а кудись у безмежжя і, весь осяяний якимось внутрішнім духовним світлом, ніби розповідає сам собі… Слова його зринають тихо, неквапно і, бачиться, не одразу вмовкають, гаснуть, а, наче осіннє листя, ще довго кружляють по хаті і неквапно встеляють долівку дивовижно-чистим і ніжно-теплим верховинським інеєм…

І моя дитяча фантазія малювала і на все життя витворила в уяві картину, сплетену із тихих і теплих слів стрийка Штефана.

…Він переходив кордон якраз напередодні Різдва Христового. І хоч у цю пору в горах вже давно газдує зима, того року, як це часто трапляється у Карпатах, тут надовго забулася сльотаво-смолава осінь… Було темно, із прогнилого неба лило. Аби не збитися із дороги, Штефан вирішив передрімати ніч у закинутій вівчарській колибі. Тут потихеньку і забувся у молодому сні. А прокинувся від білого і пухнастого, як овеча шерсть, світла, що безугавно лилося і лилося тихими струменями знадвору. Висунув голову із колиби і завмер: за ніч дощ перестав, під ранок захухукали північні вітри і здули заляпану стару осінь кудись у долину. А натомість весь світ одразу помолодів і зацвів рясним і багатим квітом інею.

Штефан швидко одягнувся, зібрав речі, вийшов із колиби, глибоко вдихнув повітря і від побаченого завмер.

Навколо, як багаті верховинські газди, сиділи тихо у білих гунях старі і мудрі гори. А під їхніми грудьми, мирно посапуючи, досипали, немов діти, гурти дрібніших гір і пагорбків. І на всіх невимовною білизною сяяли, теж зіткані із пухнастого інею, новенькі гуні.

А ще нижче, щоправда, уже у сріблястих кожушках, немов колядники, завмерли юрби дерев. Ці колядники-дерева теж мали дивовижно білі обличчя, довгі-предовгі пухнасті вії і, бачилося, тільки й чекали Віфлеємську звізду, аби тисячоголосим хором заколядувати.

Штефан потирав від незвично-чистого сяйва очі і йому весь час здавалося: за один короткий сон із осіннього сльотавого світу він потрапив у країну білого благоденства… Країну, де народжуються, живуть і вічно царюють білі-білі гуцульські ангели. Все тут було для нього казково і незвично… Он, у самому низу, в межигір’ї, немов синя жила на руці старого лісоруба-верховинця, пульсує і тихо жебонить річка. Ні, вона не просто шелестіла водами, плюскотіла хвилями. У цій білій країні гуцульських ангелів річка весело неслась поміж горами і дзвінко колядувала. Підстрибуючи на перекатах, плигаючи від каменя до каменя, вона, ця янгольська річка, верховинським дівчам швидко бігла, аби встигнути донести у долину різдвяні пісні. І аби ті пісні древніх і добрих пастирів нагадали грізним царям цього світу про народження Спасителя, що усі теперішні суєти їхні — то є марнота марнот. Що вічною є звізда Віфлеємська, котра світлом своїм у зневірених душах запалює Віру, Надію, Любов. І вічним є той, хто прийшов у цей світ із словами на вустах: “Я мир вам приніс!”.

І така божественна тиша єднала різдвяне небо і землю, що, виділося, торкнешся її легенько перстом і вона — свята тиша ця — із переляку скрикне і розіб’ється-розсиплеться мільярдами друзок-іскринок інію і білим мовчанням затопить усі простори земні.

І молодому Штефанові здалося, що це біле диво, у якому він прокинувся — не просто природне диво, а провидіння, знак Долі, що він іде шляхом Істини. Вмить радістю вибухнули його груди і навперегінці із веселим криком Штефан полетів у долину, з якої починався і на півсвіту тягнувся загадковий комуністичний рай.

— Браток, ти би краще додому повернувся, — порадив Штефанові молодий прикордонник-українець, коли стрийко вийшов на охоронця.

Але Штефан не те, що би послухався, а навіть образився: він стоїть біля воріт Едему, а йому показують дорогу назад, до пекла! І ось на цих словах стрийко умовк. Проте всі достеменно знали, яким пеклом обернувся для нього сподіваний рай: Львівська буцигарня, далі безконечна дорога у сибірські концтабори, золоті копальні на Колимі… Звідси його і ще кількох закарпатських доходяг-скелетів відкопали серед війни і відправили у Бузулук, де формувався корпус генерала Людвіга Свободи.

Із війни Штефан вернувся весь осяяний орденами і медалями та відірваною по лікоть правою рукою. І, головне — приїхав із тою ж фанатичною вірою у комуністичне месіанство. Дуже швидко оженившись, покинув родину і почав із однодумцями твердо і настійно клепати нове життя, що мало привести закарпатців до незрозумілого їм світлого майбутнього. Проте сталося навпаки — нове життя привело самого Штефана до його минулого — знову у сталінські концтабори.

…Це сталося на сільських зборах, де йшла гаряча агітація за створення в селі колгоспу.

Штефан сидів серед уповноважених у президії під портретом нянька Сталіна і вів засідання. Невеликий сільський клуб роївся, гудів, свистів — одні хотіли в колгосп, інші — зарікалися не вступати у жебрачу банду. Серед розпалу пристрастей стрийко встав, хотів луснути по столу, але якось невдало розмахнувся і культею — напіввідірваною рукою — зачепив над собою портрет Сталіна. Вождь зірвався зі стіни, луснувся об підлогу і бризками розлетілося скло… Вмить все стихло! Скам’янілі очі натовпу застигли на розбитому портреті. Сталін спершу невдоволено поморщив чоло, а потім таємниче посміхнувся під свої прокурені руді вуса і загадково помахав пальцем…

Наступної ночі до обійстя Попелюків — родинного гнізда дружини стрийка — під’їхав “чорний ворон” і Штефан безслідно зник. А повернувся аж через п’ять років, коли, царствічко йому небесноє, золотий Микита Хрущов копнув у гузицю злодія Берію і одправив його у пекло гарячу смолу жерти. А з концтаборів випустив на волю мільйони невинних людей!

Я ніколи не забуду мукачівський вокзал післяберіївської пори… Ми з бабою Фіскарошкою торгували там грушами. Ще здалеку поїзди, винувато кричачи, повільно наближалися до Мукачева, везучи вчорашніх арештантів. Чимало із колишніх ув’язнених поверталися додому у Європу, а інші, місцеві, поодинці сходили на перон. Наголо острижені, у благеньких фуфайках, кирзових чоботах із полотняними торбами за плечима вони безпорадно оглядалися, довго когось або чогось чекали, а потім, упевнившись, що їх у цьому світі ніхто не жде, прошкували до міста. Вони йшли помаленьку, обережно, наче впевнюючись, чи це справді їхня земля, чи не розверзнеться під ногами дорога і вони полетять униз і, немов після солодкого сну, знову прокинуться у пеклі.

У місті, серед багатолюдного натовпу, репресованих теж можна було безпомилково упізнати. Сталінські в’язні мали аскетичні, непроникливі, як буддійські монахи, обличчя і всі були схожі на обезкрилених херувимів, чи, вірніше, німих апостолів. І що би нині не теліпали язиками кастровані історики і трансвеститні інтелігенти, я прощаю всі гріхи і гуканські вибрики Микиті Хрущову. Він для мене назавжди залишиться чи не єдиним правителем у нашій історії, до якого ставлюся із великою повагою, приязно і з тою любов’ю, з якою ставляться блудні сини до своїх таких же блудних, але дорогих серцю батьків. Микита Хрущов — єдиний правитель, який повернув спотвореній Правді її істинне обличчя, а невинним людям — їх чесні імена.

Ось тої пори, яку тепер називають хрущовською відлигою, із Воркути повернувся і стрийко Штефан. І з тої миті ніколи не показувався на люди: сидів цілими днями у комірчині, перечитував томища Леніна, Маркса, Енгельса, Сталіна і тижнями від нього ніхто, навіть із рідних, слова жодного не чув!

Ніколи не забуду, як одного разу баба послала мене віднести стрийкові торбу перших грушок-медівок — він їх дуже любив із дитинства.

Вдома у стрийка нікого не було, і я відкрив комірчину сам. І одразу відчув липкий і солодкувато-пліснявий сморід. У комірчині було темно, і коли очі призвичаїлися до потемків, побачив стрийка Штефана. Він сидів навпочіпки у глибині комірчини за велетенською сіткою, сплетеною павуками. І бідний Штефан у тому павутинні нагадував велетенську приречену муху, яка з останніх сил рветься на волю, ясно бачачи, як до неї підповзає страшний павучище.

А навколо стрийка, наче трупи воронів, громадилися чорні томи Леніна, Сталіна і інших класиків жебрачого комунізму. І я тільки тепер збагнув, від чого нестерпно смерділи книги… Вони смерділи зітлілим часом, павутинням і мертвими мухами. За вікном час од часу віяв вітер, заголяв яблуню, і тоді у цю живу могилу падав тучний і яскравий стовп сонячного світла. Воно було схоже на святу руку, яка час од часу намагалась вирвати стрийка Штефана із павутинної сітки…

Але що найбільше приголомшувало — над стрийком, засипаним по шию чорними трупами книг, у золотій рамі, начищеній до лиску, висів портрет Сталіна. Все тут пахло тліном, забуттям… І тільки він, вождь народів, товариш Сталін був у цій могилі живішим всіх живих!

— Стрийку, туйки баба вам передала грушки-медунки, — простягнув я руку із торбою через павутинні грати.

— Скажи бабі, моїй мамці… скажи їй, що у неї найдобріше серце у світі, — мовив якимось павутинним голосом Штефан.

Прийняв від мене торбу із грушами і більше не промовив жодного слова.

* * *

— Так то ви правду кажете, пане Фийсо, што і Штефан подтвердив, же Микита надавав Сталінові пофанців по писку?! — знову перепитала Фіскарошка.

— Та йдіть самі зазвідайте, — порадив Фийса.

— Світ пішов льондром… на пси зійшов… уверх ногами, — мовила сама до себе баба.

— То, Марько, не світ, а нас заставляли ходити уверх ногами, неволя би їх взяла. — Хіба у здоровому світі великий учений математик, директор школи пан Піфагор пас би свині?.. А я? До чого мене довели! Я із самим регентом Горті ручкався! У мене влюблялися графині, баронеси… я мав велике ім’я, а тепер мушу іти клянчити до вас децу сливлянки? — пан Фийса запалювався все більше і більше, а далі не стримався і заридав.

— Богонько з вами, пане Фийсо, хіба від такого золотого чоловіка, як ви, хтось би пожалів? — взялася втішати Фіскарошка вчителя. — Та ви нам як родний брат, ні — нянько наш.

— До слова, Марько, я більше пити не буду, зарікаюся наохтема, — мовив крізь схлипи пан Фийса. — Але нині ще дам собі малінько… І знаєте чому? — вип’ю за здоровлічко Микити Хрущова!

Баба вмить дістала із схованки пляшку і налила цілий гранчак.

— А я того… большевицького… як його… отої паскуді… ага… лома… лома пити не буду, — кукурікнув із-під печі дід.

— А тебе, нучтемний з вухами, ніхто і не просить! — гаркнула баба, — Содома його море: коли штось робити — спить, а як пити — нараз вухами вертить!

Баба вийшла у комору за солониною.

— Якшто я і вип’ю малінько, то хіба лем завто, авби менше большевицької зарази у вашу організму попадало, пане Фийсо, — мирно запропонував свою поміч дід Соломон.

Пан Фийса хутко розлив порівну горілку і, не мовлячи один до одного слова, миттю випили, авби баба не бачила.

— На мою веру, пане Фийсо, одколи большевики прозвали паленьку паскудним словом — не йде мені за милого на душу, — сказав, кривлячись дід. — Чуствуєте, як нараз отравляється нам організма…

В цю мить у селі почали лунати постріли… Один… другий… третій. Потім ще — і стихло. А по якомусь часі на вулиці пролунав крик нанашки Кутузовки:

— Марько, Мішку, біжіть до Попеляків — ваш Штефан застрілився!

Коли примчали до обійстя Штефана, стрийко ще дихав. Лежав посеред двору, а поруч нього — пістолет. Очевидно, саме тому, що біля стрийка лежала зброя — ніхто із людей, що з’юрмилися біля двору, не наважувалися підходити до Штефана. Тільки одна баба Фіскарошка підлетіла до сина, впала на коліна і почала причитати:

— Штефанку, синку мій дорогий: што ти наробив? Синочку золотенький, не вмирай, — ридаючи, благала. — Я тебе так тяжко родила… я тебе колисала і все думала, што ти мені оченьки закриєш…

На цих словах стрийко розплющив очі і, тяжко дихаючи, тихо сказав:

— Мамко мої солодкі… золоті мої мамко… прошу… Богоньком прошу вас, простіть мені… простіть за мою велику віру…

І погас! Фіскарошка підняла голову сина і почала безпорадно оглядатися. В цю мить баба була як заблукала в лісі дитина — розгублена, безпомічна і безсила. Сиділа мати посеред двору у пилюці, тримаючи на колінах закривавлену голову свого сина, і, тихо ридаючи, дивилася весь час у небеса й постійно питала:

— Боже великий, що ся стало?! Боже великий!..

А на східцях хати сиділа стара Попелячка — мати нашої невістки — смоктала люльку і якимось гірким, як дим тютюну, голосом спокійно розповідала дідові Соломонові і панові Фийсі:

— Знаєте, сватове, Штефан, одколи вернувся із темниці, був уже не жилець. Я на свої живі очі виділа, як за ним пару разів приходила уночі якась дивна жінка: висока-висока, як тополиця! І вся вбрата у такоє, не то золотоє, не то жовтоє, довгоє-довгоє плаття… Я нараз зрозуміла, што то є, щезла би, Смерть… Вона би його і давно забрала, але постоянно плуталась у павутинні… Або сиділа коло нього, зачитувалась книжками і од страху втікала… Я вам кажу, не знаю, што у тих Штефанових книжках написано, але смерть їх боялась!…

— А як тото ниськи сталося? — запитав Соломон.

— Звечора Штефанові сіла ворона на оболок.* А пак прийшли до нього амерікантоші і цілу ніч говорили по радійові. Штефан їх із того заклятого радійова слухав-слухав і майже розумом помішався… Плакав до полудня. А пак виніс образ Йовжки Сталіна, поклав його коло хліва і почав стріляти… Стріляв, стріляв, а пак сам себе застрілив!

У двір помалу, зі страхом почали заходити люди. Я й собі обережно наблизився до стрийка. Бабу жінки відвели за руки до колодязя. Тепер Штефан уже сам лежав посеред двору у загуслих калюжах крові і був дуже печальним. У жодної живої людини мені не доводилося бачити потім такого невимовно-печального обличчя, як у мертвого стрийка Штефана. Але що найбільше вразило — це мухи. Якісь руді-руді, неприродньо довгі і багатокрилі, вони так нажерлись мертвої крові, що не в силах були злетіти. І тепер крихітними червоними боченятами повзали по двору, тягнучи за собою нитки крові. Їх, мух, було багато, і, бачилося, цими нитками із крові мерця, наче кривавим павутинням, обсноване-обплетене все обійстя покійника.

Кілька чоловік взяли і обережно занесли тіло Штефана до хати.

Дід Соломон — теж такий безпорадний, розгублений — стояв коло баби, гладив її якось боязко і винувато по голові та шептав про себе: “А мені, Штефанику, ниськи снилася помаранчова паніка. І така красна, якби її намалював. І казала мені, што вона щастя нашоє. А вона, не снила би ся більше нікому, прийшла за тобою і повела з собою… І сам не можу порозуміти — як така красива паніка може бути смертю?..”

А по всьому двору Штефана валялися гострі друзки скла і клапті розстріляного портрета Сталіна. Вони, ці клапті, наче обпалені вогнем метелики, тріпотіли навіть на дахах хати, хліва, по всіх деревах… І годі було впізнати у цих обсмалених папірцях могутній лик великого вождя. І тільки під східцями тихенько лежало око великого правителя. Воно єдине із усього портрету залишилося неушкодженим, причаєно дихало і повільно рухалося по орбіті… Око пильно за всім стежило і грізно й пророче дивилось з-під східців хати вперед, у майбутнє, а може, й у позаземні і позачасові простори.

…З того дня із Фіскарошки ніби вивітрилась душа. Де й поділась її смачна бесіда, щедро пересипана перцем, задерикуватість, рішучість і добра войовничість. Нипала живою тінню по двору, хаті, городу і днями мовчала. А коли і починала щось говорити, раптом уривала нитку розмови і до себе одне і те ж: “Господи великий, не дай більше жодній матері пізнати того горя — хоронити своїх діточок!”.

Інколи Фіскарошка заходила у потаємну комірчину. Ту саму комірчину, де бережно ховала від влади портрети вождів, за правління яких бабі довелось жити, починаючи від імператора Франца Йовжки і аж до Сталіна і Хрущова. Тут, замкнувшись на засув, баба годинами щось бубоніла, то радилася, то сварилася із імператорами, президентами і комуністичними вождями.

— Наші бабка малінько захворіли на голову, то мусимо їм перебачати, — просив Соломон, коли баба дуже гнівалась на нас.

А ось одного ранку… Баба довго і щиро молилася перед іконою Богоматері, далі відімкнула колодицю на потаємній комірчині і крадькома шмигонула туди.

Довго там вела із котримось із вождів дискусію, а потім вийшла із великим портретом, загорнутим у мішковину. Взяла його під пахви й, озираючись навсебіч, попрошкувала до саду. Дід штурхонув мене і тикнув услід бабі пальцем — мовляв, іди лем за нею.

Під старою, розколотою блискавкою, грушею баба розгорнула портрет — це був Сталін. Вождь сердито скинув бровами і запитав: “Шта нада, женщіна?” Проте Фіскарошка не слухала кривавого кавказця. Добула із фартуха сірники і запалила… Портрет почав сердито фиркати і вогонь задихався. Тоді Фіскарошка нагребла оберемок сухого хмизу, підсадила його соломою і знову запалила. Коли вогонь весело затанцював, туди кинула портрет Сталіна. І тут сталося незрозуміле: вогонь почав тікати на всі боки, хмиз — сердито шипіти і гаснути. Баба знову кинула оберемок сухенької і аж гарячої соломи… Кривавий тиран корчився, як змія, люто сопів, пихтів і одбивав від себе полум’я. Але раптом схлипнув, знидів і вогонь затанцював. І в цю мить у багатті щось закричало, заквиліло, божевільно зареготіло!.. І чорна хмарка, вихопившись із багаття, ревучи, понеслась над селом у бік лісів і темних хащ.

Баба опустилась на землю… сіла. Мала такий страшний і змучений вигляд, наче щойно боролась із сатаною… І таки перемогла!

Одразу за межею, у своєму городі, серед молоденької кукурудзи, голий до пояса дибав і невдоволено, наче неопохмелений бусол, помахував головою дорогий наш пан Фийса.

— Пане Фийсо, што робите? — вже якось оживлено і полегшено зацікавилась Фіскарошка.

— Пасулю, Марько, хочу тичити, — озвався жваво Фийса.

— Е-е-е, пане Фийсо, лишіться ви, до мари, тої пасулі, ачей не втікає у Палестину?

— А ви штось радите мудріше?

— У мене там ще десь припрятано од діда півлітра большевицької зарази… подьте до нас — малінько тровитись будеме, — мовила Фіскарошка, дивлячись із доброю сусідською любов’ю на пана Фийсу.

Довідничок та словничок діалектних та маловживаних слів

* Баюсатий бачі — вусатий дядько

* Бровза — харчова сода

* Будар — туалет у дворі

* Будюгови — жіночі труси

* Варіха — ополоник

* Варош — місто

* Водяноє-неправоє — недобрий дух

* Гавра — барліг

* Галя — так нарекли у народі репродуктор

* Ганна Ладані — відомий кукурудзовод, двічі Герой Соціалістичної Праці із Мукачівщини

* Гертикашна — туберкульозна

* До содухів праведних — на той світ

* Дудки — гроші

* Дяка, мати дяку — бажання, мати бажання

* Зафіштелити — задиміти

* Збийвіч — людина авантюрного характеру, яка зіб’є будь-якого праведника із вірного шляху

* Знюшкатися — зійтися

* Жівани — бандити, злодії

* Колодиця — замок

* Копоня — голова

* Крумплі — картопля

* Леквар — сливове повидло

* Лилик — кажан

* Линдик — чоловічий статевий орган

* Локтовня — жандармська управа

* Льондром — у блуд

* Мальфа — мавпа

* Марішка ти зелена — незлоблива лайка

* Мацур — кіт

* Мицьки — котики вербові

* Нанашка — хресна мати

* Нанашко — хресний батько

* Неволяшний — хуліган

* Оболок — вікно

* Парадичка — помідор

* Пасуля — квасоля

* Пенгів — колишня грошова одиниця Угорщини

* Писок — лице, — обличчя

* Райбати — прати, але тут у значенні “кохати”

* Ранташ — просмажена на олії мука для заправки перших страв

* Річка-фрай — вільно, досита.

* Серсама — інструмент, але тут мається на увазі статевий орган

* Тварь — обличчя

* Тичити — ставити тички для квасолі, яка плететься по них

* Торомбатий — товстогубий

* Файта — рід

* Франц Йовжка — Франц Йосиф, імператор Австро-Угорщини

* Цімбор — товариш

* Шаркань — міфічна літаюча змія

* Шелюги — нетріби

* Шіковний — працьовитий, легкий на підйом

ДИВОСВІТ ДМИТРА КЕШЕЛІ, або ЩО НАШІПТУЮТЬ ЙОМУ НЕБЕСА

Ім’я українського письменника-прозаїка, публіциста, драматурга, радіо- і тележурналіста нині добре знане на теренах рідного Закарпаття, України, ближчого й дальшого зарубіжжя. Народився він у приміському селі Клячанові — місто Мукачево майже поруч, але в ближчих своїх куточках геть приховане від прямого повсякчасного погляду сельчанина знаменитою горою Ловачкою, ще у прадавні часи заселеною працьовитим людом. Виокремившись із гірського пасма Вігорлат-Гутинського хребта, що різко переходить у велику Середньо-Дунайську низовину, вона ніби підкреслює свою окремішність, ба навіть свою виключність. У творах письменника гора носить й іншу, але теж жіночу назву — Меланія, таки приловила у свої життєдайні сіті не тільки прадавніх металургів краю, залізоробів, ще за чотири тисячоліття до Христової доби, а й нашого сучасника Дмитра Кешелю та його ближчих земляків.

Рідна земля з благословенними Карпатами, приреченими, за висловом знаменитого художника Рокуела Кента, народжувати митців, не поскупилася вділити своїх щедрот й Дмитрові Кешелі. Нагородила його твердістю духу, сформувала його неординарний художній світ, назавше сповнила серце патріотичними почуваннями, які визначили й раннє входження ще підлітка, школяра Дмитра в царину словесного мистецтва, й одну з посутніх особливостей його письма — пряму присутність у ньому авторського «я», закоханого у рідні обрії. Починав він короткими зразками малої прози, етюдами, або, як казав Франко, «психологічними студіями», чи, за визначенням Стефаника, «студіями й образками», покликаними до життя оточуючою природою і людьми, їх вабливістю, а подеколи й черствістю до відкритої добру і красі його душі, що дещо незвично, образно сприймає дійсність.

Становлення таланту прозаїка йшло в ключі ліричної прози з використанням дедалі ширшої палітри умовних способів письма й посиленням епічної розлогості творів. Був це тривалий у часі процес упродовж навчання на філологічному факультеті Ужгородського університету й подальших журналістських буднів, що продовжуються досі.

Його художній світ спресував у собі класичну українську національну літературну традицію з неоромантизмом та імпресіонізмом Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Василя Стефаника, новішими знахідками українського словесного мистецтва. Більше — в українськофілологічній родині Кешелів іменами найзнаменитіших наших письменників нарекли своїх дітей — Лесю й Тараса — в часах, коли щире українство називалося не інак, як буржуазним націоналізмом. Як читача Дмитра Кешелю захоплює світова класика, особливо новіша, ваблячи, мабуть, своєю незвичною образністю. Та однією з найміцніших підвалин його письма є глибинна рідна народна художня стихія, що сягає не тільки народного анекдоту, пісні-балади, казки, легенди й переказу, а й, може, насамперед, народної демонології й міфу, закорінених у товщі кільканадцяти тисячоліть, упродовж яких наші пращури творили на нашій землі людську цивілізацію. Людність прадавніх культур, які змінювали одна одну, не зникала безслідно, частку досвіду попередників несли далі у прийдешність наступники, тому міфологічні уявлення жили повнокровно у свідомості наших батьків і дідусів, залишилися часткою єства перших повоєнних поколінь. Генетична пам’ять письменника зберегла таким чином й те прадавнє, й естетичну сутність міфології давніх слов’ян, що заселили його рідні околиці в середині першого по Христу тисячоліття, і аромат світосприймання подолян, що поселилися в околицях Мукачева з приходом Федора Корятовича у XIV столітті. Ірреальні в формі, аж фантасмагоричні часом, картини його творів типологічно найближче в’яжуться з живописними полотнами народного художника Федора Манайла, вихідця із сусідніх Клячанову Іванівців.

Тож письменник мав усі підстави в одному з інтерв’ю заявити: «Пишу і вільно й розлого те, що шепочуть мені небеса!.. Я — Кешеля, із своїм власним художнім світом! У творчості нікого не копіюю і ні перед ким не колінкую».

А таки злукавив Дмитро Кешеля. Колінкує, як і його Клячаново, що навічно приклякло перед Ловачкою-Меланією. Ще в одному із перших творів його малої прози — «Дерево зеленого дощу» з однойменної книги (1978), якою ввійшов у велику літературу, хлопець ранньої провесни підбив своє перше кохання, однокласницю, втекти з уроків і вибратися на ту знамениту гору письменникового сумління, символ незнищеності народного духу, і вервечки хмар проходять перед ним світлими березневими птахами, а тільки-но завруніла юними листочками верба в осонценій ближній долині родить молоді зелені дощі. У повісті «Прирічанські характери» з книги «А земля таки крутиться» (1985) та драмі «Голос Великої ріки» (1988), що з успіхом йшла на підмостках театрів (на сцені Пряшівського українського національного театру під назвою «Чардаш гори Меланії, або Страшний сон Ногавички»), гора ця стала ще й чи не головною дійовою особою, а потік його дитинства Кривулін, що в спеку ледве докривулює собі до Латориці, став Великою Рікою, тим щасним майбуттям, якого ждуть не діждуться прирічанці, до якого прошкують все життя, та ніяк не дійдуть.

Чимало й інших дивовиж подибуємо у творах письменника, яким притаманна широка амплітуда тону оповіді від драматичної напруги й трагізму до меланхолійної задуми, цілком серйозного тону, легкого гумористичного посміху і гомеричного сміху. Йдучи до родичів з новорічними віншуваннями, хлопчаки побачили з містка на потоці, як у кришталево чистій воді цілуються дві молоді форелі. На дитяче добридень ті відповіли тим же, тут природно лине дитяча віншівка: «Віншую, аби в цьому році вам доля дарувала тільки чисті води, аби жодне зле око не помітило вас, і хай ваша любов вічно гріє те каміння, біля якого йтимуть дороги вашого кохання». Це в повісті «Коли заговорить каміння» з книги «Пора грибної печалі» (1986). В іншій тогочасній повісті «Блудний син повернеться весною» липкий на руку голова колгоспу з Верховини Іван Зеленяк ще колись давно-предавно вижив із села одвічного сільського трударя Петра Граба. Вижив несусвітніми неправдами, аби нікому було нагадувати йому одну із Божих заповідей: «Не кради!» Крав і збагачувався. А Граб тим часом, оселившись в обласному центрі, збудував таку-сяку хатчину, вивів у люди дочку, яка трудиться слідчим у прокуратурі. Обидва селюки дожили життєвих ювілеїв — Зеленяк піввікового, Граб — шістдесятиліття. Та навідини слідчого, в якім колгоспний ватажок упізнав дочку скривдженого ним сельчанина, до того ж її відмова далі провадити слідство і передача справи іншому, як впізнала у підозрюваному батькового кривдника, геть вивели із рівноваги злодія-посадовця, який чинив темні справи по-злодійськи професійно і мав свою надійну руку, де слід, свій дах. У стресі ще напередодні ювілею йому ввижається, що з ґруника, на якім колись стояла Грабова хата, посунули дванадцять височенних мармурових колон, запалавши зловісним темним сяйвом. З їх кола вирвалася жінка, а вони гуртом накрили його. Оговтавшись після уколів, наступного дня ювіляр торжества на багатому обійсті розпочав гостину. Був і заздравний тост «весільного генерала» з області, аж тут бабуся Правда, згорблена, з обличчям, поспіль вкритим страшними наростами і кривавими струпами, явилася ювілярові, і він схопився з місця, волаючи: «Спасайте мене! Женіть її!», і показуючи на ворота. Божевілля врятувало злодія від правосуддя. А палкий землелюб Граб, позбувшись свого обійстя — острівка свого селянського родоводу — за кілька день до ювілею таки ступив у свою селянську одвічність. Вночі вийшов на балкон отриманої замість хати квартири й пішов у своє Березілля легкою світлою дорогою вічності.

Маленька повість прозаїка «Збийвіч, або ж Кіна не буде» (1991) кінчається гідним найвибагливіших французьких кіносатириків кадром. Після успішного перескладання малим героєм твору іспиту з біології, бо на іспиті юному прихильникові дарвінової теорії про походження людини від мавпи, не вдалося його скласти — запитував учителя, від якої то мавпи походить Ленін, — пізнього вечора він повернувся додому. В саду баба з дідом кружляли поміж грушами у наймодернішому танці. А пан учитель Фийса і пан інспектор Годя лежали собі над потоком, що біг через сад. Аж раптом Годя порачкував до краю бережка й ошелешено свердлив довгим поглядом невеличке плесо води. Язиком, що заплітався під впливом випитої слив’янки, гукнув учителя Іштвана подивитися, що то таке світле хилитається внизу. Учитель, який хропів горілиць, перекинувся на черево й доповз до потока, звідки на нього вищірилось циганське сонце — місяць-повнява, й сповістив, що то місяць. На се філософська репліка пана інспектора із здивуванням, як то пани зуміли сягнути таких небесних високостей, що й місяць уже під ними. І ще більш філософська відповідь на питання шефа підлеглого пана вчителя з піднятою вгору рукою, що от небавом всі увидять, як під керівництвом родної партії і совєтського народу вони з інспектором не лише на місяць, а й на саме сонце вилізуть.

Чи не цілком ірреальний світ представляє найновіша з повістей автора «… І в смерті були твої очі» (2004 р.) — твір про кохання і смерть, незрадну братську любов, наш грішний світ і потойбіччя, жінку з обличчям Ангела, що подарувала німому юнакові-красеню чари кохання і тут же жорстко обірвала любовні зв’язки, добру матір, що рано згасла, її синів, нездоланність людяного в людському єстві попри всі, навіть найекстремальніші, ситуації.

Окрему сторінку творчого доробку письменника складають книги «Державна копоня, або Листи до пана Презідента» (1993), «Госундрагош і сякоє-шіліякоє» (1994), «Жіванський світ» (1997). Занурені у народну мовну стихію та перипетії сьогочасся, твори, що ввійшли сюди, цікаві насамперед спробою ввести народне слово у тканину художнього твору як єдину субстанцію його буття. Народне мовлення ніколи не перебувало на узбіччі літературної мови, завжди було й повік залишиться єдиним джерелом її існування й розвитку, і творення художніх текстів рідною говіркою чи говором свого регіону і знане в практиці українського й світового словесного мистецтва, і таїть в собі добрі перспективи, залишається бажаним, хоча не таким вже й легким, матеріалом художньої світобудови. Єдине зауваження з цього приводу. Писалися твори цих книг дещо поспішно, на злобу дня, й несуть на собі печать тієї поспішності, вимагають сумлінного саморедагування — і не приведи Господи в напрямку олітературнення, навпаки — вивірення на смак народності кожнісінького слова, кожної граматичної форми, кожної фрази.

Дмитра Кешелю з повними підставами можна б рекомендувати для занесення в Книгу рекордів Гіннеса. Він був останнім з українських письменників, над яким на такому високому рівні була занесена коса вульгарно-соціологічної критики зразка 30-х років. Тоді подібні критичні виступи — політичні доноси — кінчалися для сотень письменників або знесенням голови одразу після суду, або невдовзі після відбування певного терміну в ГУЛАГах, слабші, добре відаючи, чим усе скінчиться, не покладаючись на те, що зможуть винести попередні тортури, йшли з життя як самогубці. Наступного року після виходу книги з «Прирічанськими характерами», міцно закроєними на народному грунті, в травні 1986 року, як грім з ясного неба, після схвальних відгуків поважних критиків, на шпальтах органу ЦК Компартії України газети «Радянська Україна» з’явилося писання ужгородської «критикеси» з різкими звинуваченнями автора в ідейних, ідеологічних прорахунках. Готував матеріал до друку зав. відділом культури цієї газети Ярема Гоян, у тексті явно вчувалася рука когось з ужгородських професійних критиків, цитатами тодішніх академіків авторка валила тодішній цвіт українського критичного цеху, нинішніх академіків, що осмілилися в позитиві поцінувати ідейно ущербний твір Кешелі. І чи то розроблений план полювання на творчих відьом був відмінений, чи матеріал готувався дрібним партноменклатурником з Ужгорода для кадрових перестановок у видавництві «Карпати», де вийшла книга, і був проштовхнутий за принципом клановості, обійшлося профілактичною бесідою з автором в обкомі. В день виходу газети я підготував був розлогий матеріал, що ніяких збочень в творі нема, всі закиди зумовлені нерозумінням художньої природи Кешелевого письма — завідував тоді редакцією, яка пустила в світ «ущербний твір», жалію досі, що два чи три примірники цих обгрунтувань використалися для внутрішнього вжитку, і не маю тепер того документу.

Відомий закарпатоукраїнський письменник — прозаїк другої половини XIX століття Анатолій Кралицький, тоді ігумен Мукачівського монастиря, у трактаті «Язык й словесность» («Листок», 1888, с.289) запитував: «Але, що ж таке вона, ця література? Мисль людська вміє піднятися вище: вона трудиться не тільки над тим, із чого вилущується матеріальна користь, щоб мати практичний пожиток з предмета, але й над тим, щоб просто пізнати його таким, яким він є, і чому в цім те чи інше так, а не інакше». Саме своєю своєрідністю твори Дмитра Кешелі й спрямовані на художнє пізнання світу навколишнього і світу людської душі у їх глибинній синкретичній сутності. Тож заява письменника про власну онтологічну художницьку самість не є ані бравадою, ані нескромністю чи перебільшенням.

Рівень художнього узагальнення в оповіданнях, повістях і драмах Дмитра Кешелі сягає глибинних сфер творення словесного образу. Поряд з умінням подачі реалістичної картини й деталі включає потік свідомості, широкий спектр близьких і віддалених асоціацій, символіку, фантасмагорію й містику. В його постаті українська література має нині потужного прозаїка з уже реалізованими і ще більшими потенційними можливостями.

 Про автора

Кешеля Дмитро Михаилович народився в с Клячаново Мукачівського району Закарпатської області в 1951 році.

Після закінчення у 1974 році філологічного факультету Ужгородського держуніверситету працює редактором, з 1994 року — головним редактором Закарпатської обласної державної телерадіокомпанії.

Дмитро Кешеля — автор збірок оповідань, повістей та романів «Дерево зеленого дощу» (1978), Колиска сонця» (1982), «А Земля таки крутиться» (1985), «Пора грибної печалі» (1988), «Державна копоня» (1995), «Госундрагоші» (1994), «Жіванський світ» (1997), «Збийвіч, або ж Кіна не буде» (1999), Чим би не бавилися пани, лем би не було війни» (2005), «І в Смерті були твої очі…» (2004), «Осінь Великих Небес» (2005).

З успіхом працює письменник у жанрі драматургії. Його п'єси «Голос Великої ріки», «Дерев'яні люди», «Закарпатський вертеп», «Недотепа із Вертепа» були поставлені на сценах українських та зарубіжних театрів. Твори Дмитра Кешелі з'явилися двома книгами в переклад російською мовою, окремі публікації — російською, литовською, словацькою, румунською, англійською, осетинською, угорською, туркменською, білоруською та іншими мовами.

Примітки

1

Йдіть сюди (з нім.).

(обратно)

2

Тут і далі по тексту: Пояснення слів, відмічених зірочками, див. у "Довідничку та словничку діалектних та маловживаних слів" у кінці книжки.

(обратно)

Оглавление

Дмитро Кешеля Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

  ПРИРІЧАНСЬКІ ХАРАКТЕРИ, або ЖИТІЄ АБОРИГЕНІВ БЕЗСМЕРТНОГО СЕЛА

    Частина перша Легенди і дійсність, або ж Від Лисої скелі до зірок

      Заспів, або ж Короткий екскурс в історію

      На кордоні двох держав, або ж Чорт поплутав

      Прирічанська місія, або ж Під прапором модерних ногавиць

      Віднайдене кохання, або ж Кінець легенди

      Золота мoлодь, або ж Деякі проблеми прирічанських батьків і дітей

      Інтелектуал, або ж Від космічного до трагічного — один крок

    Частина друга Рік активного сонця, або ж Історії трагічні, але з фіналом подекуди оптимістичним

      Походеньки осені-прирічанки, або ж Реквієм білих лебедів

      Хай береже тебе любов моя, або ж Балада про синіх левів

      Феномен Дульсінеї Тобоської, або ж Меланхолія у Ногавички

      Притча про внутрішній голос, або ж "Круці Фікс…"

      Безсмертна поема про Кедвешку, або ж Нове хрещення вогнем

      Ні в тин, ні в ворота, або ж Гік я був штрамак бетяр…

    Частина третя Чардаш гори Мелані, або ж Усі ми з кореня однієї землі

      За пoкликoм серця, або ж Ясна пaм'ять блудного дощу

      Трагічний посвист вітру у слідах Огли-Туба-Насвищу або ж Велика рідня

      Таланти із гущі народної, або ж Сумні очі Мелані Федірцані

      Від Києва до Гаєва, або ж "Постелю по стелі пастеллю"

      Магічні чари перелесниці, або ж Кінець могутньої фірми "Прашек на блехі"

      Вояж Мештера Соломончика, або ж Нащадки святого Ноя

      Богу мила Богумила, або ж Хай вам чорти за гудаків на весіллях музичать

      Содом і гоморра, або ж Канни нащадків святого Ноя

      "Заки море перелечу" або ж Вічні квіти вітцівської землі

      Виспів про одкровення в безсмертному селі

    ЧИМ БИ НЕ БАВИЛИСЯ ПАНИ, ЛЕМ БИ НЕ БУЛО ВІЙНИ!

      Збийвіч, або ж Кіна не буде

      Не приймайте, небеса, пусті людські словеса

      Чим би не бавилися пани, лем би не було війни!

  Довідничок та словничок діалектних та маловживаних слів

  ДИВОСВІТ ДМИТРА КЕШЕЛІ, або ЩО НАШІПТУЮТЬ ЙОМУ НЕБЕСА

   Про автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg