«Фортеця для серця»

Фортеця для серця (fb2) - Фортеця для серця 1339K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Олена Печорна

Олена Печорна Фортеця для серця

Чи буває боляче небу? 

 Є книги, які боляче читати. Боляче до щему, до крику. До ледь тамованих ридань і майже невидимих сліз у куточках очей. І здебільшого це — вартісні книги. Справжні. Це не просто складені докупи слова, це дзеркало, у якому відбивається реальність, і водночас — сон, у здійснення якого віриш, мов у казку дитинства, щиро і самовіддано. Ці книги, як скальпель хірурга, ріжуть заради одужання. І їх мало, як і всього істинного. Але вони є.

Одну з таких книг ви зараз тримаєте в руках.

Творчість Олени Печорної нагадує народження нової зірки. Ось він, потужний спалах — і сяйво, чарівне і містичне, від якого несила відвести очей. Так, як пише вона, в українській літературі не пише ніхто. Молоду авторку часто порівнюють з різними відомими сучасними письменниками, що, як на мене, не має жодного сенсу — пані Олена цілком самобутня, її авторський стиль, упізнаваний ще з часів дебютної «Грішниці», якщо й змінився, то лише на краще. І пише вона ніжно про болісні речі. Глянеш на фото авторки — відразу й не скажеш, що ця гарненька жінка може писати так, з надривом, на вищій ноті, не збиваючись, не фальшивлячи… Олену Печорну тільки очі виказують. Трохи втомлені, мудрі й дещо сумні. У людей, які добре пізнали життя, позирк часто буває сумним.

«Фортеця для серця» — це роман-картина. Роман-шедевр, намальований вітром, що кудлатим псом тулиться тобі до ніг. У ньому немає карколомних поворотів сюжету, нереальних красунь чи голлівудських мачо. Навіть місце дії — село Бувальці — точнісінько таке, як тисячі інших сіл по всій Україні. Просто йому пощастило з учителькою малювання.

У «Фортеці для серця» головною героїнею є любов. А головним героєм, напевне, прощення. Ви не знайдете тут однозначних оцінок чи чорно-білих барв. Леся Райська, художниця «з виразними очима кольору зрізаного стебла» уміє малювати все. Під її пензлем оживає зима, вона може викликати сніг і намалювати дощ, і вітер, і найзаповітнішу мрію. Сирота, яку виховала бабуся, вона щедро повертає душевне тепло й піклування всім, хто про неї дбає: бабі Зої, тітці Дусі, своїм подругам, — і не тому, що повинна, — вона просто не може інакше. Її щире серце, як камертон, що звучить від щастя й від біди, чує і добро, і зло і стає еталоном найчистішого звуку саме тоді, коли його зачіпає кохання. Самопожертва Лесі не вимушена, не вимучена — це спосіб її буття. Люби того, хто любить тебе. Скажете, так має бути? Звісно. Але ж нечасто так буває насправді.

За божественний талант дехто вважає Лесю відьмою, та вона на те не зважає. Рятує життя незнайомцю картиною, вичакловує собі Вовка з людськими очима, мріє і страждає, знаходить друзів — і живе. Повнокровним життям, з усією його трагічною красою, із втратами та здобутками, з помилками та відступами. Леся знає, що перманентного щастя не існує. Вона це відчуває, і водночас — вона щаслива зажди. Вона має сім’ю і покликання і не грішить перед Богом, не закопує в землю свій талант у гонитві за грошима. Вона завжди лишається собою. Не руйнуючи, не фальшивлячи, вона створює інший світ — прекрасний і чистий, як вона сама.

Любов, стверджує авторка «Фортеці для серця», це не лише коли голі тіла, а коли й душі — голі. Я не можу з цим не погодитися. Бо насправді таке воно і є, істинне кохання. Без масок і захисних обладунків, без мурів, якими ми оточуємо серце, аби не скніло, аби не обпеклися, аби не плакали… Це так по-людськи і так природно — намагатися уникнути болю. І так само безнадійно, як уникати спроб дихати, навіть якщо навкруги задимлене повітря. Рано чи пізно усе одно доведеться вдихнути на повні груди, і варто знати, що повітря наших почуттів створюємо ми самі. Будемо ненавидіти — доведеться повсякчас дихати отруйними випарами.

Тож давайте навчимося прощати. Це найскладніша наука на світі. Але воно того варте.

І — так, небу буває боляче.

Адже небо живе.

Наталка Шевченко

*

Присвячую своєму батькові Штупуну Віктору Семеновичу

Маленька дівчинка сумує за татком, яким ти вже ніколи не зможеш бути…

Той, хто кохає, бачить серцем, а не очима. Оточіть серце мурами — і воно забуде, що таке любов… або навчиться бачити крізь стіни.

Башар ібн Бурд

Висока трава 

 Дівчинка стояла посеред високої трави. З усіх боків її оточували живі стіни. Вони рухались і колихали в собі вітер, а дитині здавалося, що довкола розповзаються гнізда невидимих змій, лишаючи по собі вкрадливий шурхіт і рух. Щоправда, їх було чути при самій землі, тоді як вище й аж до самісінького неба неслося тужливе й протяжне:

— Горечко!!! Господи, прости й помилуй! Синочку мій!..

Дівчинка озирнулася. Виразні очі кольору зрізаного стебла вихлюпнули страх, і той покотився, неначе трав’яні хвилі, у самісіньку гущавину.

— Синочку!!!

Завмерла. Русява голівка лякливо втислася в плечі. Тихо. Не дихай. Тоді дорослі не помітять і не знайдуть. Дівча вкотре озирнулося навсібіч і спробувало втихомирити тремтіння тіла, але воно вперто відмовлялося коритися. Мала втікачка прикипіла поглядом до трави, чекаючи, що ось-ось звідти вигулькне чиясь рука і вхопить її. Нікого. Серце калатає в грудях так гучно, що боляче дихати, а вітер-пустун лащиться до ніг і тріпоче поділ дитячої сукні. Збоку навіть могло видатися, що дівчинка збирається злетіти над трав’яними хащами й полинути невагомою хмаринкою якомога далі звідси. А може, вона того справді хотіла?

— Горе!!!

На сільському обійсті голосила жінка — висока й худа, як жердина. Голосила страшно, припадала до землі, билася об неї головою й набирала повні пригорщі. Чорної, густої. Якби могла, то, мабуть, усипала б ту землю в самісіньке серце, наповнивши його по вінця, аби не відчувати раптової пустки, що засмоктувала цієї миті всенький світ. Молодша сусідка стояла поруч, налякано хрестилася й коли-не-коли кидала швидкий погляд у сад, який розрісся відразу за будинком. Там колихалося море. Високе й зелене, воно ховало в собі дівчинку. Вона була мала, лише п’ять рочків, тому пірнула в траву з головою, годі й розгледіти.

— Матвіївно, цитьте!.. Дівча налякали, забігло он, і не знайдеш.

Жінка підвела обличчя, зчорніле чи то від раптової біди, чи від землі, обпекла поглядом і прохрипіла:

— А бодай вона зслизла, як мати її непутяща!

Сусідка тріпонулася й аж заклякла. Тільки кліпала вигорілими віями, мов теля перед забоєм.

— Та… що це ти? Як… це ти? Матвіївно, Бога побійся! То ж дитина.

Господиня захиталася, обхопивши розпатлану голову брудними руками.

— Її утроба. Її. Нечестивиці. Плоть від плоті. Ні крихти ж Михайла мого, ні рисочки… синочка… — крик застряг у грудях і пішов углиб жінки, усе глибше, глибше, аж поки до серця вліз отрутою й прошипів уже там своє моторошне «синочку».

Дівчинка не втрималася й побігла від того крику, занурюючись у зелену пастку. Трава лізла в очі, чіплялася за рученята й ніжки, впивалася в шкіру, хапала русяве волосся й силкувалася побороти малу остаточно, а та схлипувала, падала, підводилася й шепотіла самими вустами:

— Мамо… мамочко…

Лише голос трави у відповідь. Попереду, позаду, ліворуч, праворуч — скрізь. Нема йому початку й нема кінця.

— Матусю…

І вже з іншого світу чи з іншого берега голос:

— Лесю! Дівчинко, де ж ти?

Спинилася. Губенята тремтять, по обличчю — солоний дощ.

— Де мама?

Поряд опиняються чиїсь порепані долоні, у них засохла земля, також солона й гірка. Ці руки підхоплюють дівчинку, піднімають високо й урешті міцно притискають до теплого тіла, у якому, здається, навіки оселяється плач.

— Дитинко… онучко моя… рідненька…

Сусідка, дивлячись на жінку з онукою на руках, знову хреститься і, вже не соромлячись, розмазує сльози обличчям.

— Йой-йой! Наробив ти, Михайлику, горя! Ой, наробив! Свою душу занапастив і їхні махом єдиним.

* * *

День, коли в невеличкому селі Бувальці з’явилася маленька дівчинка, був чорним. Почорнила його звістка, що котилася від хати до хати, немовби літня пожежа.

— Мишко Райський загинув.

— Як?

— У метро. На колію стрибнув, просто під колеса потяга.

— Лишенько яке! А може… теє… випадково?

— Якби ж то. Свідки були. Свідомо. Стояв і чекав, а потім тільки шелеп!

— Матінко Божа! А Матвіївна як?

— Лежить біля труни, сама на мерця схожа. Годі відірвати бідолашну від сина, ні до кого не озивається, навіть на онуку очей не зведе.

— На онуку???

— Та він же з дитиною був. На очах у дочки й порішив із собою.

— Як то? А чого?

— Хтозна.

— Певно, через жінку. Зникла Вірка. Усі речі у квартирі, лише документів нема. Як у воду канула.

— З коханцем дременула.

— З коханцем? Дитина ж. Та й Михайла любила до нестями.

— Тоді чого ж хлопець під колеса кинувся? З доброго дива? Авжеж, з полюбовником Вірка. Зникла ж бо, нема ніде. Певно, знайшла багатшого, а Мишко, бач, прикипів до… художниці. Їй-богу, відьма. Ще й малювала, як навісна.

— Отож.

Над хатами перекинула відро ніч і хлюпнула з нього темрявою, проте мало не в кожному вікні ще довго світилося. Жінки смажили, пекли й варили, приправляючи страви гірким зітханням, чоловіки ладналися копати свіжу могилу й нишком чухали потилицю: ну хіба не клята ота любов звела хлопця зі світу? На самому окрайчику вулиці, у невеличкому будинку, лише на дві кімнати, горіла свічка. Так мало бути. Посеред ліжка з високими залізними бильцями в м’якій перині лежала дівчинка й слухала ніч. А ще голоси. Вона не розуміла, чому опинилася тут, тому слухала уважно, сподіваючись, що в словах, які шелестіли в темряві, можна буде віднайти підказку.

— То підійшов костюм, га? Бо я все щодо розміру сумнівалася. Не бачила ж Михася років із три точно.

— А не видко? Як картинка, лежить. Леґінь. Не скажеш, що геть-чисто понівечений.

— Матвіївну знову вкололи? Наче затихла.

— Фельдшерка була, то впорснула заспокійливе… От тільки я з ліку збилася вкотре. Не переживе Зоя, ой, не переживе.

— Ш-ш-ш. Не навроч. У неї ж ондечки є для кого. Мала ж Михасева тут. Забрали з Києва… навісного.

Дівчатко на слові «Київ» тріпонулося серед високих подушок. Лесі так хотілося втекти звідси. Куди? Голоси знали. У Київ, бо там є її ліжко. Не таке велике й м’яке, але її. І квартирка крихітна — не те що цей будинок. Зате в ній Леся знала кожен куток і навіть темряви не боялася і звуків. Їх було завжди багато, часом дівчинка навіть думала, що дев’ятиповерхівки — то вулики, тільки для людей. А ще в них… хтось неодмінно дихав за стіною, а тут… Раптом тишу розтяло навпіл:

— Пугу.

Жінки заворушилися, певно, хрестячись. Леся розплющила одне око й помітила, що світло від свічки затремтіло чи заколихалося.

— Пугу.

— Чуєш, Степанівно?

— Сичі.

— Пугу-пугу-пугу.

— Вони. Без них лихо не обійдеться.

Леся вкусила свій кулак і зі страху мало не обмочила постіль. Дівча ніколи не чуло про таких птахів, тому подумало, що це щось значно страшніше. Може, потвори які? Бродять десь у темряві. А що, як жертви собі шукають? А як знайдуть її? Дівчинка підібгала під себе ноги й стала схожа на розпульсовану цятку, маленьку таку, крихітну, непомітну. Хотілося плакати, але навіть плакати було лячно. От і тремтіла, як вогник свічки, тієї, що… що біля труни, а ще шепотіла беззвучно, самими вустами, щоб подумки кричати, скільки було сили, таке рідне й рятівне: «Мамочко». От лишень темрява відповідала:

— Пугу-пугу-пугу.

* * *

Що може вигадати дитина, коли чогось боїться? А коли боїться всього? Лесин страх розповзався й множився, навіть сподіване світло нового дня не зробило його бодай на крихту меншим. От дівчинка й вигадала гру. Так-так. Схованки. Вона лежала серед високих подушок, мов у схованці часу. Пухнаті, м’які, з вишивкою, вони затуляли малу від решти світу, а дівча вдавало, що спить і не помічає нічого, зовсім ні-чо-го: ні людей, ні тіней, ні рухів, ні голосів. Хоч довкола із самісінького ранку щось відбувалося. Заходили й виходили люди, рипіли двері, чулися плач і молитви. Якась жінка принесла для неї темненьке платтячко й тихенько поклала поруч.

— Вдягни.

Леся кліпнула й ускочила в ту сукню за мить, щоб одразу ж пірнути назад у подушки. І знову з головою. Аби не чіпали більше. А її й не турбували, лишень погодувати спробували, та з переляку дівча не змогло проковтнути й шматка хліба. Тихо. Вона знову лежить і не знає скільки. Поруч чути кроки, шепіт. Чому всі шепочуться? Може, нічні потвори викрали в людей голоси? А вона лежатиме тихо, так тихо, щоб усі думали — спить. Сон — то добре, сон — то порятунок, а вигаданими сновидіннями можна відмежуватися від кімнати, де пахне так незвично, а люди в чорному хитають головами, що чудернацькі годинники.

— Лесю…

Шепіт почувся коло самого вуха. Здавалося, майже торкнувся шкіри, натомість мала стисла вії так міцно, що перед внутрішнім зором затанцювали кола й цяточки.

— Дівчинко… Час. Треба прощатися з татом.

Татом? Леся зіщулилася.

— А може, не варто, Іванівно? Диви, як злякалася. Ще мале, усе одно нічого не розуміє.

— Та хоч свічечку б потримала. І без того душа покійного спокою не знатиме. Священик не відспіває, бо не годиться, хай дитина свічку потримає.

— Свічку? То, може, і нехай. Лесю. Лесюню. Ну ж бо, маленька, не бійся, ходімо, я дам тобі свічечку, для татка свічечка.

Дівчинка втислася в ліжко худеньким тільцем і завмерла, вії підстрибнули й оголили вологу зелень — таку пронизливу, що хотілося її накрити чимось, затулити бодай долонею.

— Ти бач, який колір… — тітка розгублено провела по краєчку вишитої подушки, а потім таки наважилася витримати погляд дитини. — Не плач і не бійся нічого. Ось тобі свічечка, стань у куточку, отут, і постій тихенько. Отак. Хороша дитина.

Леся слухняно підвелася й виповзла зі своєї схованки, проте очей усе одно не підводила, натомість міцно-міцно затисла свічку в долоні й відчула, як гарячий віск котиться простісінько на пальці. Дивно, але вона не кричить і не хниче, навіть морщитись якось лячно. Просто стоїть.

Звідкись здалеку котиться гуркіт, розходиться й щораз гучнішає, а від того здається, що небо гнівається. Он яке чорне у вікні! Може, небу боляче? Болить йому, як господині цієї оселі. Присутні нишком кидали короткі погляди одне на одного, мовляв, уже час, проте жоден не наважувався відірвати згорьовану жіночу постать від труни посеред просторої кімнати. Жінка припала до грудей молодого чоловіка, охопила його, немов дитину крихітну, і тужила мовчки, а від того мовчання гуркіт грому здавався ще страшнішим.

— Краще б уже плакала, — шепотілися жінки по кутках.

— Диви, а покійний, покійний… як живий. Усе одно, що заснув. Спить собі, та й годі.

— Ага. То лише обличчя, а тіло… пошматоване. Крий Боже! Складали докупи нещасного, хоч смерть, кажуть, миттєва була.

— А водій? Що водій?

— А що? Нічого. Бідолаха. Він і помітити не встиг, як Михайло наш кинувся на колії. Кажуть, чекав до останньої секундочки й шурхонув, що камінь на дно. Мить — і нема.

Сусідка Євдокія, слухаючи тихі розмови, не припиняла шепотіти молитов, а поглянувши на перелякану дитину з тремким вогником у рученятах, сплеснула в долоні:

— Цитьте, кумоньки, годі. Он дитя й без вас наполохане.

Огрядна жінка коло порога, яка лякливо тулилася до дверей, здавалось, от-от і покотиться, стурбовано закивала:

— Отож. Дитя. Це ж треба, Всевишній дав, щоб на тій станції метро якраз Павлівна наша була. Та ви тільки подумайте! Їхала від своїх, молочне дітям возила, а тут таке. Це ж вона Михайла впізнала.

— Та ну?

— Що «ну»? Упізнала. Бачить, дівчатко стоїть саме-самісіньке, скривилося, бідолашне, нікому й діла нема. А Павлівна не дурна, зметикувала, що то Матвіївни онука, і на село із собою забрала, насилу впрохала слідчого. От вам історія. А то що? Була б Леся, певно, у сиротинці якому. Точно, була б. А так у бабці. Матвіївна ж онучку чи не вперше й побачила. Ото біда! Онучку в день смерті сина вперше побачити.

— А мати Лесина де? Не з’явилася?

Дівчинка міцно затисла між пальцями свічку, так міцно, що та тріснула, а віск покотився гарячим струмком, заливаючи пальці. Та Леся того не відчувала, бо слухала. Опустила зелені очиська в підлогу й навіть шкірою вловлювала звуки, проте ніхто з цих людей у чорному не міг дати відповіді.

— Ні. Господиня до квартири, яку вони орендували, уже інших квартирантів устигла пустити, речі передала швиденько, а там і документи, свідоцтво про народження Лесі, а Віри нема, і паспорта нема. Зникла.

— Зате Ніна прийшла… Бачте, не погордувала.

— Де, кумонько?

— Та ондечки, не видко? Попід стіною стоїть. Дивіться-дивіться, чорна яка. Скільки років пройшло, а вболіває.

— А Василь що? Отак дружину відпустив?

— Ото дурна. А чого не пустити? Коли Михась покійний уже. А що за життя любилися, то молоді ж були.

— Було. А з Вірою зустрівся… І все, не стало чоловіка.

— Люта любов, ой люта… Ніни не пошкодував, до матері стежку забув через свою Віру… Жодного разу не навідався, оце тільки… дібрався.

Над будинком щось гучно тріснуло. Переполохані дорослі мовчки заходилися хреститися, а дівчатко затислося в самісінький куток і розчинилося.

— Ти диви, як сили небесні гніваються!.. І сичі… сичі вночі кричали не перед добром.

— Та яке добро? Ніхто не відає, що й сталося.

— Тільки дівча знає… Дівчинка ж бачила.

Леся відчула, як десятки поглядів пронизали її наскрізь, немов метелика на голку настромили й під лупою заходилися вивчати. Затремтіла вся, як була. Тітка Дуся, сусідка, не стрималася й мимоволі затулила дитя собою.

— Цитьте! Геть подуріли. Ще допит улаштуйте дитині біля труни. Мала вона ще, щоб зрозуміти щось. Мала.

Леся заплющила очі й відчула, як падає кудись глибоко, дуже глибоко. Підземелля. Воно величезне, наповнене рухом і звуками. Довкола люди. Багато людей. Вони кудись поспішають, зосереджені на власних клопотах. Хтось розмовляє, десь кричать, проте більшість вдивляється в довжелезний тунель, де ось-ось має з’явитися світло. Леся знає, бо вже не раз була в цьому місці. От і тепер стоїть у натовпі й чекає, хтось тримає її за руку. Коли з чорноти починає линути гул, дівчинка відчуває, як чиїсь пальці стискають її долоню, стискають так міцно, що Лесі робиться боляче. Дуже боляче, з болю хочеться кричати, та дівчинка знає, що її крику ніхто не розчує, бо гул у тунелі наближається й ось-ось накриє собою.

Мала, шукаючи порятунку, зводить очі догори й раптом помічає пташку. Маленьку таку, чорненьку. Ніхто з цілого натовпу не бачить її під самісінькою стелею, але пташка є, вона б’ється крильми, немов прагне пробити малюсінькім тільцем тонни землі над собою, щоб нарешті дістатися до сонця. Леся розуміє пташку. Лесі так само хочеться до мами, але мами нема, є лише той, хто тримає за руку, тримає міцно. За мить дитяча долонька вивільняється, і перелякана дівчинка розуміє, що навіть той хтось кудись зник. Леся дивиться на пташку вгорі й не знає, плакати чи радіти, адже той хтось був її батьком.

А тепер у цьому чужому будинку незнайомі дорослі запевняють, що нерухомий дядечко в труні — її татко. Леся не знає, чи вірити їм. Дядечко справді дуже схожий на тата, от тільки навіщо лежить так довго й ніяк не підводиться? І через що всі до одного люди вдяглися в чорне? І навіщо свічка в руках? І чи справді ота чужа бабуся — її? Але найголовніше, про що стукотіло серденько в грудях, про що хотілося кричати гучніше, аніж гуркоче найстрашніший грім над головою, було те саме коротке й вистраждане: «ДЕ МОЯ МАМА?»

* * *

Той день тривав нескінченно. Дівчинка вже думала, що він зачаклований і просто не має кінця, проте ніч усе ж таки прийшла, от тільки без сновидінь. Глибоко за північ Леся не спала. Здавалося, її проковтнув… будинок і тепер розчиняє в собі, як липучу цукерку. Під дівчинкою рипіли іржаві пружини старовинного ліжка, яке більше скидалося на гамак і не випускало із себе одразу. На горищі шурхотіли взад-вперед невидимі протяги. Десь унизу скрипіли розсохлі мостини підлоги, постарілі від часу й кроків. Хто ж тут ходив? Дівча не знало. Будинок був чужий. Може, тому було так страшно? Краще дивитися на щось знайоме, уже бачене. На місяць, наприклад.

Вони з мамою іноді дивилися на місяць. Леся надто добре пам’ятала хвилини споглядання, бо саме так її заспокоювала мама… після того, як… Дівчинка зіщулилася, перетворившись на мушлю — крути-верти, а до осередку не дістанешся. Вона навчилася бути мушлею, а ще ходити навшпиньках і ставати невидимою, бо лише так можна було вберегтися від звіра, коли той прокидався. Спочатку таке траплялося рідко, потім частіше. Останнім часом дракон майже не спав. Мама від того страждала й запевняла, що вони дві принцеси в зачаклованій башті, просто їм потрібно навчитися жити поруч із драконом. Як? Леся знала, і мама теж. Треба тихесенько, не дихаючи, крок по кроку дістатися непоміченою до кухні, щоб уже там у сякій-такій безпеці пірнути в мамині обійми. Якщо все виходило і втеча вдавалася, вони, схвильовані й принишклі, сиділи в старому кріслі, обійнявшись міцно-міцно, і дивились у вікно. А вікно, навіть якщо це вікно зачаклованої башти, завжди показує небо, уночі ж там висить місяць.

Леся пам’ятає, що в такі хвилини їй довго не спалося. Здавалося, сни розбрідалися й просто не могли віднайти шляху до їхньої башти. Тоді мама… цілувала її в оченята, усміхалася й говорила, що сновидіння іноді блукають так, як місяць. Ще довго жінка й дівчинка роздивлялися на нічне око всесвіту, аж поки врешті котрийсь зі снів знаходив потрібну дорогу. До речі, Леся завжди засинала першою, і останнє, що пам’ятала, було місячне сяйво й мамине дихання. Тепер його нема, а місяць є.

Он він. Завис у відчиненому навстіж вікні, немов чудернацька іграшка. Круглий і сяйливий. Виблискує крізь мереживні фіранки. А ще слухає сад. Леся впевнена в тому. Саду годі не слухати. Дивно. Будинок її лякає, а сад чомусь ні, хоч він однаково чужий, а ще великий, у ньому дерева добрі. Вони тримають у пригорщах гілок яблука, а потім скидають додолу так солодко-солодко, що хочеться бігти в ту траву і в ті яблука, сховатися, згорнутися, заплющити міцно очі — і нарешті прокинутися. Прокинутися, бо це все — лише сон. Це не може бути правдою.

— Мамо, — шепоче дівча до місяця й темряви, але ті незворушно стоять над ліжком нічною вартою. Дівчинка схлипує й занурює обличчя в пухнасту подушку, від чого навіть дихати стає важко, зате не чути ні як падають яблука, ні цього чужого будинку, ні голосних схлипувань у сусідній кімнаті, ні тихих голосів. І не видно чоловіка, що, здається, так і залишився лежати там, у труні.

Лесі не було на похороні. Може, тому їй отаке ввижається? Дівчинку пожаліла тітка Євдокія й відмовилася брати із собою на цвинтар, натомість лишила її зі своєю матір’ю Устиною, такою ж стародавньою, як і її ім’я. Баба була зігнута до землі дугою, зморшкувата і якась чорна. У роті стирчало два останні зуби, а волосся давно втратило свій колишній колір. Та й сама баба той колір навряд чи пам’ятала, зате добре знала, як має поводитися і що є по закону, тому пильно дивилася на дівча, яке забилося аж за бильця ліжка й визирало звідти зелено-зелено. Стара невдоволено прицмокнула язиком на той її погляд і стала схожа на зголоднілу бабу-ягу.

— Не має так бути, ох, не має. Треба було взяти на кладовище. Бо що виходить? Дитина з рідним батьком не попрощалася. Негоже. Кров же його, як-не-як, не водиця.

Леся пригадала, як висохлі покручені пальці старої пройшлися по русявому волоссячку.

— Хоч і не схожа ти на Михася. Викапана матінка. Стережися, щоб, бува, не з’їла тебе Матвіївна.

Дівчинка накрилася подушкою з головою, але все одно чула, як там, за порогом кімнати, плаче баба Зоя, ота, що може її з’їсти.

— Зоє, тихше. Годі, чуєш? Його ж не піднімеш.

— Дусю, Дусю, я сина в сиру землю сховала, навіки сховала, ніхто не підніме вже соколика, не розбудить…

— Краще б ти, Матвіївно, задрімала. Відпочити тобі треба. Геть знесилена.

— Нема мені спокою. І йому нема. Ти скажи, сусідочко, скажи, ріднесенька, що ж він накоїв, золотий мій? Що ж накоїв? Душу загубило дитя моє. То як із цим жити, Дусю?

— Та ти ж не сама. Є Леся. Сирота сиротою. Дитина ж не винна.

Запала тиша. Вкрадлива й моторошна. Краще б уже схлипування, аніж повне безгоміння. Леся навіть на місяць забула дивитися.

— То вона винна. Мати її окаянна. Вона… душогубка. Проклинаю!!! Чуєш? Усім єством своїм, нутром, у якому тридцять років тому синочка виносила, проклинаю…

— Тихше! Ну! Годі, годі! Господь із тобою! Які прокльони? За Михася молімося, за донечку його. Чуєш?

— Бодай крізь землю пішла, відьма. У пекло прямісінько. Де вона тепер? Ну, де? Дитину лишила напризволяще. Ото тобі й уся молитва.

Дівчинка тремтіла й затуляла долоньками вуха, затискала так, що в них починало густи. Ні, вона не питатиме бабці, де мама. Ніколи. Боятиметься? Напевно. Але ще більше просто знатиме, що робити того не можна.

* * *

Не спитала Леся, де її мама, ні вранці другого дня, ні через день, ні через тиждень. Запитання не зникло, воно просто застрягло в ній скабкою, боліло й мучило, вона вчилася з ним жити потай, щоб ніхто з дорослих не здогадався, що воно є. Леся була занадто малою, щоб до кінця збагнути значення бабусиних прокльонів, проте вловлювала не слова. Ні. Їй вистачало самої інтонації, щоб зрозуміти, що в цьому будинку її мама — ворог. А ще дитина зрозуміла, що їй доведеться тут жити. Скільки? Боялася про те думати. Так само, як і питати про маму.

— Убивця, — повторювала баба Зоя вранці, в обід і ввечері, а найчастіше бурмотіла оте своє «вбивця» на сільському кладовищі, біля свіжої могили, куди водила Лесю щодня, а то й кілька разів на день. Уже й односельці осудливо почали кивати головами:

— Законсервує дитину у своєму горі Матвіївна, не помітить і коли. Ну, нащо, спитати б, дівчатко тягти за собою? То хіба місце для малої? Сказала б ти що їй, Дусю!

Тітка печально кивала й тихо відповідала:

— Не чує.

Зоя Матвіївна таки не чула, бо прислухáлася до іншого.

Це Леся зрозуміла одразу ж, як потрапила з бабцею на самісінький край сільського кладовища. Там було вітряно. Дивовижно. І це за всякої погоди, хоч уже за кілька кроків углиб хрестів панував затишок. Здавалося, вітер посадовили на ланцюг саме коло входу на цвинтар, і той незримим охоронцем дихав у спини живим, щоб пам’ятали. Маленька дівчинка завше зупинялася саме тут, на межі між світом мертвих і світом живих, зачаровано слухала дихання вітру, упізнавала й тихцем простягала рученята, немов прагнула нагодувати з долонь незримого охоронця. Може, тому й носила в кишені окрайчик чорного хліба. Відтак той хліб пах вітром.

Сьогодні вона теж принесла гостинець, дістала й розглядала таємний малюнок, що його утворили крихти на долоні.

— Їж… — прошепотіла.

Вітер ковзнув невагомим крилом простягнуту руку й полетів. Летів від кладовища полем, летів красиво — від найвищих хмар і аж до трав, далеко, доки з розгону не гупнув об стіну густого лісу. Дівчинка щільніше вкуталася в стару хустку й зиркнула на бабуню. Слухає тата. Як же то страшно, коли слухають мертвих! Худорляве жіноче тіло впало на свіжу могилу, руки оповили земляний горбок, посивіле волосся вибилося з-під країв чорної хустки, а вона все дослухáлася до глибини під собою. Чи не озветься рідненький? Чи не прошепоче: «Матінко, йой-йой, боляче мені тут!»?

Тітка Дуся, яка ніби випадково опинилася поруч, не втрималася й підійшла до дитини, обійняла.

— Ходімо, маленька, зі мною. Бабуся пізніше надійде. Ходімо.

Леся слухняно простягла долоньку, що ще пахла хлібними крихтами й вітром, а потім усю дорогу придивлялася, як тітка втирала прірву сліз, що котилися, котилися й котилися з волошкових очей. Леся їм не дивувалася, вона помалу звикала до чужих сліз. Знала, що то через тата, проте собі плакати не дозволяла, бо за татом… не виходило… плакати.

Попереду вигулькнув будинок. Той самий. Вони нарешті дійшли до оселі, у якій про маму навіть згадувати страшно. Дивно, проте дівчинці часом здавалося, що стіни підслуховують її думки, всмоктують і заповнюють ними свою чорну пустку. І її таємниця дивиться з усіх кутків. І хоч куди сховайся — скрізь чути, як ворушиться велетенське й болюче слово «МАМА». Певно, тому Лесі зовсім не хочеться туди заходити. Будинок це відчуває, бо якось сумовито розпливається жовтою плямою серед зелені саду й зітхає всіма рогами одночасно.

Тітка Дуся, помітивши настрій дівчинки, присіла поруч і всміхнулася. Але усмішка видавалася дивною на ще вологому від сліз обличчі.

— Ти звикнеш, Лесюню. Повір. Ми звикаємо навіть до тих речей, які нам не подобаються, — поцілувала й дала змогу дівчинці самій ступити перший крок до оселі.

Леся слухняно зайшла, озирнулася й прожогом залізла на стілець коло столу, відвернулася до вікна й підперла рученятами підборіддя. Це було її улюблене місце в будинку. Хоч ні, яке ж улюблене? Найпевніше зручне. Крізь примружені вії було видко вулицю й людей. Можна отак сидіти весь день і визирати маму, тоді точно не проґавиш. Леся це й робить — дивиться у вікна. Тітка Дуся зітхнула до дитини, втерла непрохану сльозу й заходилася порпатися коло печі, шукаючи обіду, проте нічого їстівного не знайшла.

— Матвіївна за своїм горем тебе, золотце, замордує зовсім. Почекай. Я хутенько вареників із дому принесу. Посидиш сама? Не боїшся?

Дівча вийняло з кишеньки залишки вітряного окрайця й кивнуло.

— Ну от, молодчина. Я швидко.

Як тільки сусідка зникла у своєму дворищі, стежкою проповзла довга тінь, вхідні двері рипнули й впустили чорну жінку досередини. Згорьована мати опустилася простісінько на поріг і довго сиділа нерухома, мов скам’яніла. Онучка, зиркнувши на бабу, залізла на стілець, підгорнувши ноженята, і затамувала віддих. Чорна-чорна жінка вимовила-виспівала:

— Що, дитинко? Самі ми з тобою. Самісінькі. Горе проковтне, сили вже висмоктало, серденько з’їло. Сину мій, втіхо моя!.. Чому ж ти мене не взяв із собою?!

Підвелася, похитуючись, дійшла до припічка, тремтливими руками дістала старі грубі ножиці й щосили ними по волоссю різонула. Сиві змії впали до ніг і, здавалося, зашипіли на підлозі.

— Ой синочку мій рідненький,

Та відкіля ж тебе й виглядать,

Та коли ж тебе дожидать?

Озирнулася.

— Що, Лесюню, чи гарна бабуся? Ой, гарна.

Леся мовчала, кліпала часто-часто зеленою прірвою оченят і боялася поворухнутися. А напівпритомна жінка підійшла до дитини.

— А діточки ж мої манісінькі, сиріточки,

Та як же й ви будете виростать,

Та як же ви будете горювать?

Сиротинко ти моя… Сиротинко…

Ножиці в жіночій долоні раптом описали коло над дитячою головою — і туга русява коса обірвалася. Леся вражено зойкнула й охопила рученятами місце, де ще мить тому було волосся. Натомість відчула між пальцями короткі кучерики. Чужі. Зіскочила, вхопила косу й міцно притисла назад, немов та могла прирости. Дивилася на бабу густим поглядом, неначе та ножицями відкраяла не волосся, а серденько, і тепер воно, гаряче, стугонить у тремтливих долоньках. Жінка, не витримавши погляду, озирнулася по кімнаті, немов бачила те все вперше, похитнулася, впала на запилену підлогу, покотилася по ній жмутком болю й заголосила протяжно, що вовчиця завила.

— Що ж це я наробила, Господи? Що накоїла!!! Єдиного сина не вберегла!!! Та чого ж ти так рано таку й хатку тісненьку забажав? Краще б я в сиру землю лягла й не встала… Я-а-а-а-а…

Дівчинка підскочила й блискавкою вибігла з будинку, задріботіла босими ноженятами й зникла у високій траві. Плакала довго, аж поки вичерпалися сили. Мабуть, уперше за той час, що перебувала тут, її тільце здригалося в судомах, а вона все ніяк не наважувалася розплющити очі.

— Мамо, мамочко, забери мене звідси!

Але мами не було. Тоді дівча бодай спробувало уявити матусю. Ось вона дивиться на неї пильно й лагідно, очі — два верчики тепла. Шкіра… ніжна, лоскотна й пахне чимось знайомим аж до болю. Дотик волосся, довгого, далеко за плечі, і гладенького. Мама часто повторювала, що в Лесі її волосся, тішилася ним, пестила, і ось… Ось… Дівчинка розплющила очі, шукаючи решток скарбу, а коса вплуталася у високу траву й мимоволі уквітчалася дрібними пелюстками. Дівча всміхнулося крізь пелену ще невиплаканих сліз і згадало мамину усмішку — легку-легку, найдорожчу з усіх, бо лише мамина усмішка свідчить про дитяче щастя.

— Лесю!!! Дівчинко моя!!! — неслося від будинку й падало скрізь у траву тягарем. Його не можна було бачити, проте, здавалося, стебла під ним пригиналися й лякливо шепотіли до землі.

— Ось ти, маленька. Тихше, тихше, не плач. Ціла? Ой Господи! Налякала як Матвіївна! Голосить, що сиротину занапастила. Ціла… — Жіночий погляд помічає косу в дитячих руках і спалахує. — Бабця? Не плач, дитинко, то вона з горя великого… А волосся… воно ж відросте ще краще, аніж досі було…

Дівчинка схлипувала й ховала очі на теплих грудях, бо здогадувалася, що волосся, може, і стане кращим, аніж було, а от життя — ні. Без мами.

* * *

Уночі до димаря прилетів вітер, довго вовтузився довкола, немов чухав кошлату спину об охололі цеглини. Леся згорнулася калачиком у своєму ліжку й дослухáлася до руху вгорі, міркуючи над тим, що вітер, певно, звик до неї. Ось і тут віднайшов, а з собою приніс темінь. Якщо розплющити очі й визирнути з-за краєчка ковдри, то можна побачити її у вікні, але Леся боїться, бо звідти суне щось таке велетенське, як водяна вежа — від одного краю ночі до другого. Сон? Дівча довго опиралося, аж поки зрештою непомітно й незбагненно геть усі звуки й відчуття розійшлися кімнатою, а сновидіння пірнуло в її голівку…

Снилося волосся, її волосся, от тільки красиве-красиве, яким було ще зранку, ба ні, краще. Довге, аж до самісіньких п’ят, його кінчики тяглися травами й упліталися в суцвіття польових квітів. Десь поруч хтось співав. Вітер? Ні, вітер був, але він не співав, а заколисував у Лесиному волоссі голос… Мамин.

— Мамо…

— Ш-ш-ш…

— Я хочу до тебе. Чуєш?

— Знаю… Зачекай…

І ледь-ледь відчутний дотик до чола.

Уранці Леся похапцем зіскочила з ліжка й чимдуж підбігла до вікна, щоб віднайти ще напівсонними оченятами ранкове сонце. Примружилася й усміхнулася, а промені заплуталися в коротких кучериках, як у велетенській кульбабці. Усе буде добре сьогодні, бо їй мама наснилася. Просила зачекати. І Леся чекатиме. Скільки треба… І навіть тут. Потяглася, пішла до порога, стала навшпиньки й обережно штовхнула долонькою дерев’яні двері, де-не-де облуплені. А ще рипучі. З першої кімнати пахло пирогами. Висунула носика й глипнула зелено. Біля печі вовтузилася бабця Зоя. У її руках рум’яними бочками підморгували пиріжки. Кинула короткий погляд на онуку, і в очах зблиснуло щось схоже на промінець, отой ранковий, який несе новий день.

— Прокинулася? А я пирогів напекла… І з капустою, і з сиром, і з ягідками… — Винувато стенула плечима. — Не знаю ж, які ти любиш.

Дівчинка ковзнула босими ноженятами по теплій долівці й невпевнено ступила крок уперед. Жінка не стрималася, поставила тацю з пирогами на стіл і кинулася до дитини. Обіймала довго, притискаючи щосили до змученого серця, а руки, які ще солодко пахли тістом, пестили пухнасту голівку.

— Пробач мені, дівчинко моя. Ріднесенька, пробач… Волоссячко відросте… красиве-красиве. Позаплітаємо його стрічками або… чим там ще… Я ж не знаю, не плела, золотце, не було кому, а тепер навчуся. Будеш у мене першою дівчиною на селі. Віриш?

Дівчинка мовчки кивнула головою, дослухаючись до бабусі. Щось змінилося в ній. Біль лишився, але пішов углиб, на поверхні ж утворився проміжок для життя — заради онуки. Жінка гаряче поцілувала зелені оченята й усміхнулася:

— Ну, що? Ходімо їсти пироги? Виберемо вдвох найсмачніші й будемо потім пекти собі. Ми дівчата худенькі, нам можна.

Коли після сніданку до господи зазирнула тітка Дуся, то одразу й не повірила власним очам, так і вклякла з глиняним глечиком, у якому парувала гречана каша. Господиня глянула на гостю й сплеснула в долоні.

— А що це ти, Дусю, вигадала, га? З глечиками носишся. Ти краще, сусідонько, пирогами почастуйся…

Тітка полегшено видихнула й посвітлішала на очах.

— Та то лишилося… мої старі не подужали. А каша смачна вдалася, от і хотіла пригостити. Та хіба каша пирогам рівня?

— Отож. Нам оті, що з ягідками, до смаку. Правда, Лесюню?

Дівчинка всміхнулася, геть чисто вимащена червоним соком з ягід:

— Ми й завтра таких напечемо. Бабуся каже, що нам можна, бо фігура дозволяє.

Жінки не втримали сміху — і будинок в одну мить став молодший.

* * *

Кілька наступних тижнів Леся відігрівалася, немов біля вогника, ще зовсім крихітного й непомітного сторонньому оку, проте для них із бабусею оте раптове порозуміння було рятівним. Час це збагнув. Час мудрий до таких речей. Саме тому він неквапливо брів по самі плечі в траві й непомітно, мовби потай уплітав тижні в химерне мереживо літа. А воно… літо того чорного року було напрочуд лагідне. Мабуть, хтось угорі вирішив, що це допоможе ранам швидше гоїтися. І вони рубцювалися, страшно, з грубезними краями, однак гоїлися…

Щоразу новий день розпочинався однаково — рано. Хоч як Леся намагалася поспати довше, тутешні ранки пробуджували від найсолодших сновидінь. Мабуть, було щось у повітрі, звуках, запахах… Дівчинка з годину лежала в ліжку-гамаку, підставляючи обличчя під пустотливі промінчики, і було так приємно мружитися від яскравого сяйва, приємно підглядати за всім, що відбувалося на гамірному подвір’ї, а ще слухати… просто слухати ранок.

Найперше, що вривалося у свідомість, — кукурікання. Леся чула його ще крізь сон, але знала, що виконавець ранкового концерту — червоний і страшенно войовничий півень. Він почувався господарем подвір’я й виконував найважливішу місію — сповіщав про ранок. Можливо, тому навіть удень півень поважно й неквапом виходив із курника, озирався й залітав на собачу буду, відшукував на її даху найвище місце, щосили тріпотів крилами й натхненно перекрикував усіх сусідських півнів. Хтозна, чи його вважали за зірку зозулясті кури, проте кудкудакали так само жваво й переконливо. До того всього додавалося й ґелґотання гусей.

Довгошиїх було зо два десятки, і вони легко могли приборкати куряче царство, але Лесі здавалося, що гордовиті птахи не вважали цю затію за таку, що варта їхньої уваги. Принаймні гуси проходили повз курей, високо звівши поважні голови. Дівчинка знала, що попереду в птаства тривалий день, наповнений невідкладними справами: знайти найсоковитішу траву в лузі й найглибші місця в озері. Увечері ж гуси поважним гуртом поверталися назад. Іноді Леся з бабцею йшли їм назустріч, тоді можна було побачити пуголовків у воді. А коли щастило, то прилітала красива й майже казкова бабка, принаймні дівчинка в тому була впевнена й зі щирим захватом споглядала тріпотіння прозорих крил.

Хто ж іще наповнював собою ранок? Звісно, Мурко. О, цей велетенський розбишака щоранку нявчав так голосно, що міг перекричати навіть півня. Котище дуже любив сиродій, а за ніч устигав добряче зголодніти. А як інакше, коли полювання на мишей хіба що снилося рудому в солодких снах? От ледащо зранку й підганяв господиню до повітки, де вже чекала вона — біла й мудра корівка Лиска.

Леся спершу побоювалася корови й близько не підходила. Величезні роги кілька разів навіть примарилися в нічному жахітті, але згодом дівчинка збагнула, що Лиска добра й що роги їй потрібні хіба тільки на те, щоб покрасуватися серед інших корів на пасовиську. Лиску Леся з бабцею стрічали ввечері завжди. Дівчинка весь день нетерпляче позирала на сонце, і ледве воно починало котитися донизу, хапала до рук лозинку, щоб за її допомогою воювати з ворожим військом пекучої кропиви, яка росла одразу на вигоні. Ті зарості, здавалося, мали чарівну властивість відростати за ніч, бо хоч як натхненно Леся вибивала їх лозинкою, вони все одно щовечора вбирали в себе мукання корів.

Корів було чути ще здалеку. Рогаті годівниці раділи господарям, а заразом сповіщали, що несуть в обважнілих вим’ях пахуче молоко. Бабця Зоя частувала свою годувальницю шматком хліба із сіллю, а потім вони йшли слідом за теплими боками Лиски й розганяли зграї надокучливих комах. З першими сутінками мала й стара господині вирушали до повітки, вмикали ліхтар над головами й починали творити таїнство вечірнього доїння. Якщо зранку Леся не брала в ньому участі, то ввечері неодмінно відкладала всі дитячі клопоти й прибігала до бабці, щоб подивитися, як Лиска віддає молоко, що дзвінко дзюрчить у дійниці. А ще пахне. Власне, молоко пахло так солодко, що вусатий Мурко трохи не млів простісінько коло бабиних ніг.

— Ну ти й нетерплячий. Стривай, — усміхалася бабуся в краєчки хустки, мнучи повне вим’я.

Потім вони проціджували білу енергію лук крізь марлю й заходили до хати. Леся випивала повнісіньку чашку, знаючи, що свіже молоко подарує такі ж пахучі сни, цілувала бабусю й бігла до ліжка, яке вже не скидалося на гамак. Лесі було приємно думати, що то м’якесенька хмарка, у яку вона пірнає аж до ранку. Коли ж одразу не вдавалося заснути, вона слухала цвіркунів у високій траві. Вони, мабуть, шаленіли від музики, бо влаштовували справжнісінькі концерти, що їх годі було переслухати. Під ці звуки дівчинка дозволяла собі згадувати. А ще чекати… терпляче чекати на маму.

Леся звикла до того, просто з-в-и-к-л-а, призвичаїлася, оббулася. День при дні клопоти робилися своєрідними ритуалами, які давали відчуття захищеності: учора було так, і сьогодні, і завтра буде. Нове життя заспокоювало своєю простотою, а ще всотувало в себе цілу купу важливих справ, вражень та обов’язків.

* * *

Обов’язки тут мали всі. Леся дуже швидко підмітила, що в селі кожен чітко знає, що має робити, а то не встигне за літом, не впорається й проґавить щось важливе.

Для бабусі Зої отим важливим стала онука, відсунувши решту справ на друге місце. Зоя Матвіївна всю себе присвятила доглядові дитини. А може, то був порятунок для материнського серця? Певно. Жінка щосили намагалася догодити малій, по-своєму, звичайно. Так, як те розуміла. І хоч дівчаток раніше вона не виховувала, проте збагнула, що найперше красуню треба вдягти. Це сталося одразу після… пирогів, якими вперше частувала онучку.

Леся пам’ятає, як того самого дня, узявши її за руку, бабця повела до крамниці в самісінькому центрі села. Крамниця була не така велика, як ті, що до них дівчинка звикла в місті. Та й краму в ній було небагато. З-за полиць виглядала кудлата-кудлата тітка з яскраво розмальованими очима. Грізно зиркнувши на гостей, тітка раптом пом’якшила погляд і заходилася протирати уявний пил на вітрині. Бабця спинилася навпроти й висунула дівчинку поперед себе.

— Катерино, дай нам на дитину платтячок, га?

Жінка звела докупи такі ж намальовані брови й кахикнула собі під ніс. Зоя Матвіївна ступила крок уперед, просуваючи й Лесю. Тепер дівчинка майже впритул дивилася на пишні груди у квітчастій сукні.

— То даси, Катерино?

Жінка знітилася:

— Матвіївно, наче ти не знаєш, що нема нічого путнього. І не скоро завезуть.

Бабуся стисла Лесину долоньку.

— Як Бобаричисі, так є? І свою Галю теж он як одягла! Дивись, мо’, в імпортне, га? А як сироті, то одразу нема? Пошукай он між полиць чи попід ними. Та добре пошукай. Щось комусь відклала, еге ж, признавайся!

Тітка кліпала очима, немов бачила перед собою ману чи чула хтозна-яку дурницю.

— Тітко Зоє, відчепіться. Якби не горе, то, їй-богу, сказала б я вам.

— Знаю-знаю. І показала б… Еге ж? Ти тільки, дочко, на неї поглянь уважніше, — бабуся торкнулася репаною долонею Лесиного підборіддя. — В очі зазирни. Бачиш? Твоя Галька ввечері біля мамчиної цицьки засне, хіба ні? І Петрович донечці, дивись, найкращу ляльку привезе з відрядження. Правду кажу? А цій дитині хто? Та не відводь очей, не відводь. Хто оцій дитині казку прочитає ввечері? Хто бантика почепить? Мовчиш? Мовчи. Як не я, то ніхто. То невже плаття шкода сироті? Ну? Хай хоч одежині радітиме, як нема кому радіти!

Продавчиня лишень відвела очі вбік і промовчала. Бабця кілька хвилин постояла, а потім згребла Лесю до грудей і щодуху вибігла з крамниці, нашіптуючи:

— Нічого, не пропадемо, квіточко моя. Удвох не пропадемо.

Увечері бабця Зоя стягла з горища давно закинуту швейну машинку, певно, ще довоєнну, довго щось крутила в ній, дзенькала, потім дістала з шафи справжнісінький скарб — шматок красивої зеленої тканини — і заходилася вперше в житті шити. Шила до ранку. Шила й плакала над тим шитвом, а коли засірів новий день, відклала вбік щось криве й настовбурчене, геть не схоже на сукню.

Леся вже й прокинулася давно, і живність уся прокинулася, бо кричала на подвір’ї щосили, кличучи господиню, проте бабця ніяк не могла змусити себе підвестися. Їй здавалося, що перед нею лежить не сукня, а доля. Ото все, на що їм з онукою варто сподіватися в цьому житті. Раптом скрипнула хвіртка, і гуси заґелґотали так натхненно, що собачий гавкіт просто загубився серед галасу птаства. Господиня визирнула у вікно й здивовано підвелася. За мить до будинку зазирнула пухната голова, яку Леся добре запам’ятала ще вчора.

— О. Здорова була, Катько. Що загубила? У мене тут не універмаг, вибачай, дефіциту не тримаю.

Жінка скривилася, притискаючи до повних грудей чималого пакунка.

— Тітко Зоє, не треба, га! Я… ось… це для тебе, — і простягла простісінько Лесі.

Дівча стояло ще босе й нечесане, зазираючи прямісінько в душу. Жінка не витримала й відвела погляд, але руки й далі простягали вистражданий дарунок.

— Я… теє. Гальці відклала на виріст. А потім оце собі подумала: коли ще то буде, а ваша красуня тепер носитиме, еге ж?

Бабця Зоя сіпонулася й опустила плечі, немов розтанула.

— Спасибі. Ти скажи скільки, я заплачу.

Жінка знову зиркнула на босоногу дівчинку й ледь стримала раптові сльози, хитнула головою й чимдуж майнула до дверей, неначе біда, що оселилася в цій хаті, цілилася впіймати її за руки.

— Нічо не треба, Матвіївно, нічо. Я ж ніч не спала, мучилася. На свою Гальку гляну, а поперед очей ваша онука стоїть. Їй-богу! Хіба мотлох отой мамку замінить? Га? Правда ж? Та й не в ньому щастя. Я Гальці нове куплю, а вашій ніхто батька нового не купить! — заридала й вискочила, лишивши пакунок на порозі.

Біля того пакунка ще довго голосила бабця, а Леся терпляче чекала й дивувалась отим дорослим: то нема, то бери просто так. Коли ж увечері вони з бабцею таки розгорнули раптовий скарб, там виявилось одразу кілька платтячок, колготи, кофтинка, ще й стрічки, барвисті, мов райдуга. Леся щасливо приміряла обнови біля височезного дзеркала, яке займало мало не півкімнати. Бабця спостерігала за онучкою, не стримувалася й потай утирала сльози — надто несхожа була дівчинка на свого татка. Проте інакшої не було й уже не буде. Нікого в її синочка не буде. Є лишень ця зеленоока мавка. Головне, що є. З’явилася в найчорнішу годину й лишилася, щоб витягти з тієї чорноти.

* * *

— Бабцю, я вже. Гарна? — Дівчинка крутнулася на одній нозі, і сукня розлетілася довкола тоненького стану зеленою хмаринкою.

— Найкраща.

Леся підбігла й довірливо стала поруч. Жінка поцілувала кучерики, узяла торбу й повела онучку ранковою вулицею, як робила щодня. Це був ще один ритуал. Вони купували свіжу паляницю в сільській крамниці. І купували неодмінно вдвох, щоб усі бачили: Матвіївна не сама в цьому світі, а з дочкою свого Михасика. Цього ранку вони йшли, мружачи очі від яскравого сонця, вітаючись із перехожими, що всі як один здавалися сусідами, бо хоч би де ти жив, про тебе однаково геть усі знали геть усе. Леся зрозуміла це майже одразу, як потрапила сюди. Уже першого дня незнайомі люди, яких вона бачила вперше, називали її на ім’я і співчували малій сиротині.

Сьогодні дівчинка вистрибувала на одній нозі, щаслива, бо в обнові — у зеленій, як її очі, сукні. Здавалося, цієї миті всі-всі бачать, яка ж вона красива в цій чарівній сукні. Леся без упину всміхалася й довірливо вдивлялася в обличчя. Це була нова гра. Власне, дівчинка встигла вивчити всіх. Принаймні на своїй та сусідній вулиці точно. Вона могла сплутати імена, однак зовнішність пізнавала непомильно. Дівча мало дивовижну пам’ять на обличчя чи… щось іще. А може, вона виявила в собі цю здібність, щоб утримати в голові матусині риси. Ось очі. Ні, не такі. Ніс, вуха, вуста, шия, руки, хода. У кожному перехожому Леся підсвідомо шукала якоїсь подібності до мами й не знаходила, проте дівчинку це особливо не засмучувало. Аякже! Мама в неї одна така. Хіба може бути хтось на неї схожий? Ось і тепер навпроти завмерли сині-сині очі з украпленням опалого листу. Дивна суміш. У мами очі зелені, не такі. А ці дивляться пильно, мов дірки пропалити хочуть.

— Онучка твоя, Матвіївно?

Бабуся завмерла сторожко й затулила собою дівчинку.

— Моя. А тобі що до того?

Незнайома жінка кивнула й смачно прицмокнула:

— Нічого… Онучка, то й онучка… — Сині очі раптово шугонули прямісінько в душу й одним порухом розітнули її навпіл. — Не схожа вона на ваш рід анітрошечки. Хіба не бачиш? Осліпла ти, Матвіївно, від горя. Нагуляла Вірка байстрючку, твого Михася обкрутила, а ти тішся тепер.

Бабця затремтіла всім тілом. Лесі навіть страшно стало. Пошерхла рука стисла дитячу долоньку так міцно, що, здавалося, от-от бризне кров.

— А не пішла б ти, Задерихо, вітру в полі шукати?.. Бач, розгомонілася. Не полохай мені дитини й людей не тумань. Моя це онучка, ясно?

Бабця посунула на жінку так страшно, що та мимоволі відступила аж під сусідський тин і пірнула в першу-ліпшу хвіртку. Уже звідти, певно, відчувши себе в сякій-такій безпеці, розумниця озвалася на прощання:

— Ну-ну… твоя. От тільки ви за рік не пригадаєте, який із себе Михайло й був. Їй-богу! Бо як тут пригадаєш, коли під носом… отака «своя» кров. Та й мала не згадає. Пішов Михась у землю без вороття.

Бабця Зоя сіпнулася до хвіртки, але жінка хутко зістрибнула на поріг і голосно прокричала у відчинені двері оселі:

— Петровичу, ти вдома? Я ось ішла собі та й захотіла привітатися…

Леся швидко-швидко перебирала ніжками, щоб устигнути за бабусею, яка, здавалося, злетіла в повітря від пекучої образи й линула вулицею, щоб якнайшвидше опинитися вдома. Обидві лишилися без хліба, бо так і не дійшли до крамниці, проте ця обставина видавалася дівчинці дрібницею, коли порівняти з риданнями, що струшували бабцю до пізньої ночі. Уже й гуси додому повернулися з лугу. Ба навіть Лиска сама з паші прийшла й розгублено кліпала довгими віями посеред двору.

— Бабусю… — Дівчатко підійшло впритул до ліжка, на якому голосила бабуня. — Не плач…

Тоненькі пальчики несміливо торкнулися плеча. Зчорніла жінка підвела обличчя, і Лесі здалося, що в бабусиних очах скінчилося життя. Не було вже сліз — вичерпалися. І очей майже не було — лише крик застиглий. Раптом жінка рвучко схопилася з ліжка, підбігла до шафи, розчинила дверцята з такою силою, що вони мало не лишилися в руках.

— Сина, кажеш, не згадаю… Михась тут, він із нами. Завжди буде.

Пальці стрибали поличками, аж поки з найвищої видобули найцінніший з усіх скарбів — час. То був цілий стос фотокарток, дбайливо перев’язаний червоною стрічкою. Здавалося, що фотографії обпікали шкіру. Дівчинка злякано дивилася, як тремтять бабусині руки, дрібно-дрібно, немов у гарячці. Зчорніла жінка притискала кожне фото до серця так палко, немовби торкалася живого сина й отак вихлюпувала ніжність, яка застрягла в ній каменем. Не втрималася й поцілувала сірий від часу папір, а потім усе дивилася й дивилася нескінченно довгим поглядом… Переглядала всеньке життя в коротких спалахах об’єктива.

І воно поверталося, зринало зграйками спогадів. Вона не опиралася їм, пропускаючи крізь серце, що кривавилося від болю. Похитнулася, схопилася за груди, захрипіла. Дівчатко розгублено кинулося до бабусі, коли та раптом дістала з-під печі ящик з інструментами, вихопила грубезний молоток і заходилася прибивати фотографії посеред стіни. Несамовито. Кожну забивала окремим гвіздком — щоб уже навіки. Леся затулила вуха, проте оскаженілий стукіт заповнював собою кожен міліметр простору, і вже за кілька хвилин на стіні висіли геть усі фотографії. Вони кліпали загорнутими кутиками й таємниче повертали згорьованій матері навіть не сина, точніше, не одного, а цілу шеренгу облич, де в кожному була її кров і плоть — її Михасик. Леся вдивлялася в зосереджене обличчя бабусі, а потім таки наважилася підійти ближче до імпровізованої фотогалереї.

На першому фото їй у вічі дивився маленький хлопчик — десь одного з нею віку. Він стояв коло куща півоній, і той кущ здавався просто велетенським, а самі квіти були, мабуть, більші, аніж дитяча голова. Хлопчик сполохано затискав у руках іграшковий поїзд і недовірливо дивився такими знайомими очима. Леся ніяк не могла збагнути, де ж вона їх бачила, ці очі. Ось на другій світлині вони теж є. От тільки хлопчик уже вищий за кущ півоній. І переляк у погляді розвіявся. Мовляв, я вже виріс, уже не такий маленький, тому боятися не буду. Хіба що недовіра в очах лишилася, а ще поїзд отой іграшковий. На кількох дальших фотографіях поїзда не було, зате були шкільний ранець, оберемок квітів, десь — велосипед, десь — вудка, і скрізь — неслухняний чуб, що підстрибував упертою хвилею, і знову очі, а в них загонисте: «Бачте, скільки маю справ!»

Певно, справ було досить. Так буває з дітьми. Наприклад, з отією довжелезною вудкою хлопчина, мабуть, бігав до озера по траві, у якій відбивалося сонце. Просто Леся віднедавна знає, що вранці трава майже завжди росяна і в ній можна помітити сотні малесеньких сонць. Чи він бачив їх? Чи рахував? Хтозна. А от на пуголовків роздивлявся. Хлопцям таке подобається. Тим паче, пуголовків там багато, біля самісінького берега, досить лише завмерти на кілька хвилин і придивитися. Ще… ще міг спостерігати за тріпотінням прозорих крил бабки і вже точно воював із кропивою (бо хлопці просто не вміють не воювати), а іноді так, щоб ніхто не здогадався, побоювався коров’ячих рогів. Певно, це все було в нього, і тепер ці спогади гріють бабцю Зою, бо чому вона так ніжно торкається того впертого чуба долонею, всміхається й плаче воднораз.

— Смішний мій, — прошепотіли пошерхлі вуста.

Дівчинка зирнула на бабуню, однак та тепер нікого не бачила, окрім дивного хлопчика.

— Він був такий… слухняний, такий чуйний. Цілував мені руки. Уявляєш? Притулиться, бува, лагідно, в очі дивиться, а сам раз — і поцілував долоню. — Жінці навіть рука сіпнулася, немов зморшкувата долоня відчула на собі колишній поцілунок. — Хлопчику мій золотий, де ж ти?

Леся зіщулилася. Ніякого хлопчика в баби Зої вона не помічала. Їх тут навіть на вулиці було лише два, та й то старші й зовсім не схожі. Дівчинка підвела голівку вище — і звідти їй в очі раптом зазирнув юнак. Уродливий. Стрункий і високий. Кущ півоній ледь діставав до колін, дарма що чуб так само вперто стирчав догори, зовсім як у хлопчика, що його загубила бабця. І очі. Знову вони. Дівчинці стало гаряче. Чомусь захотілося втекти під небо, туди, у траву, щоб сховатися. Леся почала розуміти. Глипнула на останні фотографії й аж поменшала. На неї дивився татко. Уважно так, немов бачив наскрізь. Одразу ж затулила долоньками очі й сховалася за бабуню.

Та тримала в руках останнє фото. Воно було велике, найбільше з усіх, проте бабуся чомусь дивилася на нього з ненавистю, аж зчорніла вся від люті. Відсторонила дитину, узяла до рук ножиці й розрізала папір навпіл. Одна частина фотокартки лишилася коло материнського серця, а другу жінка жбурнула просто в грубку, на якій саме впрівали обідішні страви. Шматок фотокартки намалював коло в повітрі й ліг коло самісіньких дверцят, проте бабуся того вже не помітила, бо щосили забивала в стіну останній, найбільший гвіздок, під яким висів… тато. Він ніжно тримав когось невидимого за руку. Від тієї людини не лишилося зовсім нічого. Окрім руки. Леся зойкнула. Вона надто добре знала цю фотографію. Така самісінька стояла в красивій рамці на поличці вдома.

Дівчинка прожогом кинулася до печі й схопила другу частину, що вже почала горіти. Обпечені пальчики страшенно боліли, та дитина боялася навіть дихати, щоб бабуся, бува, не помітила. Швидко сховавши свій скарб у кишеню, Леся кинулася на вулицю й одразу прямісінько в сад. Там, під старезною яблунею, їй здалося, що налякане серце зараз вистрибне з грудей і покотиться до ніг, немов яблуко в траву, проте за кілька хвилин вона збагнула, що серце лишилося на місці. Прислýхалася. Тихо. Бабуся не кличе. Певно, дивиться на тата. А в неї… у неї тепер є мама… наречена.

Тремтливими пальчиками, на яких уже набігали водянки від опіків, дівчатко дістало врятовану частинку фотографії. Звідти на неї дивилася мама. Її матуся. Така вродлива-вродлива, у білосніжній сукні, з квітами у волоссі. Однак мами була лише половина… Друга зчорніла так густо, що вже й не розгледиш нічого. Півобличчя, решта — попіл. Леся заплакала. Плакала гірко, розмазуючи по щічках попіл і сльози, і вже сама не могла зрозуміти, що їй болить найдужче — спалена половина фотографії чи мамине обличчя, на яке тепер можна дивитися лише на світлині.

* * *

Бабуся так і не зрозуміла, як Леся примудрилась обпектися. Лише назавтра вранці, беручи дитину за руку, щоб піти до крамниці, бабуня злякано сплеснула в долоні:

— Лишенько яке! Що ж ти мовчиш, онучко? Боляче?

Леся щосили прикусила губу й, зиркнувши з-під чорних брів, кивнула, а потім заплакала. Цього разу її жаліли. Жаліли довго, дмухали на пальчики, цілували кожен і терли картоплю, щоб прикласти до ран. До господи якраз зазирнула й тітка Дуся, і вони вдвох із Зоєю заходилися квоктати над дитячими ранами:

— Та не знаю, я, Дусю, коли вона обпеклася. Навіть не пожалілася, бідолашна.

— Отож.

Сусідка потяглася за бинтом, що лежав на столі, і раптом наткнулася поглядом на фотографії. Здригнулась і налякано затулила рота долонею:

— Миха… сик…

Бабуся Зоя опустила плечі нижче й промовчала.

— Та навіщо ж стільки? Зоє, так не можна…

Господиня нічого на те не відповіла, натомість заходилася ретельніше обробляти дитячі рани. Леся морщила чоло й уже не плакала, навіть не вередувала, а вражені жінки, мабуть, швидше самі до себе шепотіли «ш-ш-ш». Коли все було позаду, дівчинка розглядала свої перебинтовані руки, немов чудернацьку іграшку.

— Невже не болить, Лесю?

Хитнула заперечливо головою й попросилася з тіткою Дусею до крамниці. Та зраділа навіть, лишила подругу на господарстві, а сама з Лесею впевнено рушила до порога. Уже коло дверей ще раз перебігла очима фотографії й невміло перехрестилася.

— Прости, Господи, і вбережи!.. Михасику… Михасику… Ідемо, Лесюню… Уже йдемо.

Дорогою дівчинка весь час озиралася, боячись зустрітися ненароком з учорашньою жінкою. Проте сьогодні вони безперешкодно дійшли до крамниці й вистояли досить жваву чергу, у якій селяни обговорювали запаси сіна для худоби, городину на грядках і вчорашні надої. Дівчинка крутилася на одній нозі, мов дзиґа, і, пускаючи повз вуха розмови дорослих, розглядала небагаті запаси канцтоварів на поличках. Коли ж натрапила поглядом на невеличку коробку акварелі, підстрибнула й щасливо просяяла.

— Тітко Дусю, купіть мені фарби, будь ласка.

Жінка подивилася на дівча й усміхнулася:

— Малювати будеш? Таж пальчики он у ранах.

Леся не могла відірвати зачарованого погляду від бажаного прямокутника з шістьма круглими цятками різних кольорів.

— Нічого, я зачекаю. Правда. Вони швидко загояться. Будь ласка. А ще ліхтарик… Я… щоб темряви вночі не боятися.

— Мавко моя зеленоока, не слід боятися ночі. Ти ж бабуню можеш покликати або сама до неї піти.

Дівчинка зітхнула:

— Вона вночі плаче. Я заважатиму.

Жінка вмовкла, роззброєна правдою дитини, зітхнула й попросила продавчиню:

— Подай, Катруню, он ті фарби й ліхтарик кишеньковий.

Додому поверталися щасливі. Обидві. Тітка й дівчинка, об’єднані спільною таємницею. У будинку Леся хутенько проскочила до своєї кімнати й сховалася під ліжком, звідти вилізла вже без пакунка, а потім весь день позирала на сонце, немов підганяла, щоб швидше котилося донизу. На вигоні навіть із кропивою не воювала, зосереджено над чимось думаючи. Бабця Зоя гадала, що в онучки болять пальці, тож ні про що й не питалася.

Не питалася й кілька наступних днів, хоч завважила, що дитина якась не така. За столом їжачиться й нічого не їсть, навіть на стільці коло вікна перестала сидіти. Забіжить у кімнату, зиркне зеленими очиськами на стіну й похапцем у двері — чи на вулицю, чи до себе в кімнату. Помітно схудла. Щовечора бігла до ліжка, немов воно її магнітом до себе тягло. Тітка Дуся, коли зазирала в гості, неспокійно оглядала дитину.

— Щось не те з Лесею. Щось не те.

Одного разу застала дівчинку за обідом й аж злякалася. Очей дитячих. У них стільки жаху було живого, що мимоволі дівчатко заховати схотілося. От тільки від кого? Леся дрібно тремтіла всім тілом. Обличчя до тарілки опустила, голови не підведе, зубенята цокотять, сіра якась. Сиділа-сиділа, доки страва не охолола, потім — у сад, а там окрайчик засохлий жадібно гризе.

— Господи прости, що ж це з дитиною, Зоє?

— Не знаю. Може, покликати кого знаючого, га? Нехай би тітка Устина зайшла та на дитину глянула.

Тітка Дуся кивнула головою:

— Покличу матір, бо без неї, бачу, не обійдеться.

Баба Устина прийшла того ж вечора. Довго стукотіла палицею на порозі, визираючи з-під сивих брів пильно-пильно, немов сканувала оселю разом із її мешканцями, а потім як крикне бабі Зої:

— Ану, мерця зніми… Це ти що, Зойко, надумала, га? Розвісила на стіні мертвого й радієш?

Бабця здригнулася й заломила руки.

— То ж син, тітко Устино. Он, її татко. Як дитині татка й не бачити зовсім?

Стара закашлялася й трусонула покрученими пальцями так страшно, що Леся мало на піч не заскочила.

— Для сина й батька альбом знайдеться… чи що там іще… Чуєш? Сховай, бо біда буде. Ти ж його душечку своїм болем на тому світі викручуєш-розриваєш, а слізьми топиш. Не можна так. Пам’ять є пам’ять, а життя — то життя. Збагнула?

Бабця тремтіла, немов у неї із серця живцем видирали найсвятіше й утоптували в болото забуття.

— Але…

Баба Устина підійшла впритул і простісінько в обличчя вимовила:

— Що? Хочеш і дитину в покійники? Га? Мало одного?

Вражена бабця трохи не впала. Похитнулася й ну руками Лесі шукати. Віднайшла, схолоднілими пальцями обійняла й видихнула:

— Та що це ви, тітко Устино, ви… гадали?

— Вигадала чи ні… А забери картки ті, бо справді біда буде.

— Заберу…

— Сховай… і дитині не показуй.

— Як?

— А отак! Годі! Оно диви, яке сіре. Ти що, дівко, вавку на пальцях зробила?

Леся ковтнула слину й мовчки кивнула, ховаючи рученята за спину.

— Отож… Ти бабцю слухай… слухай… та до себе теж прислухáйся уважненько. Домовились?

Дівча ще раз кивнуло і з переляку, мабуть, забуло навіть ім’я своє.

— Хороша дівчинка… Ой, хороша. Ну, все. Піду я.

Коли двері зачинилися, у кімнаті стояла така дзвінка тиша, що було чути, як ворушиться вечірнє повітря й лижуть долівку протяги. Господиня ще довго стояла, обіймаючи онучку, немов хто міг у цю хвилину її з рук видерти, а коли м’язи остаточно зомліли в обох, нарешті наважилася послабити обійми. Присіла навпроти неї, зазирнула в очі й погладила стрижену голівку.

— Що ж я тебе катую так, дівчинко моя? Що ж це ми вдвох мучимося? Забрати заберу, але щоб тобі татка не показувати?..

Дівчинка зіщулилася, немов від удару.

— Чого ж ти боїшся, рідненька? Що за таємницю ховаєш у собі, га?

Леся мовчала, а бабуся охололими пальцями видирала гвіздки зі стіни. Можна було взяти інструмент, але їй чомусь треба було вирвати ті гвіздки разом зі шкірою рук. Скривавлені фотографії склала рівним стосом, обв’язала стрічкою й сховала… майже всі.

Уночі повний місяць вражено завис посеред неба. У двох кімнатах будинку маленька дівчинка й стара жінка притискали до вуст страшну таємницю — кожна свою. Ще обпеченими пальчиками Леся тримала окрайчик фотокартки й присвічувала кишеньковим ліхтариком, щоб краще розгледіти маму. Точніше, те, що від неї лишилося. А бабця Зоя тихцем розпалювала свічку і, розхитуючись, сумовито вдивлялася в рідне обличчя, щоб шепотіти бентежні молитви.

Місяць знав, що таємниця в них була одна — правда, розкраяна навпіл.

* * *

Як швидко гояться рани? У дитинстві швидко. Тут боліло, а за день-два, диви, і сліду не лишилося. Леся позирала на свої пальчики й таємничо всміхалася. Вона чекала. Уже точно й пригадати не могла, як і коли забрела в русяву голівку ця думка, проте дівчинка жила нею. От і тепер підперла голову забинтованими долоньками й зітхнула печально. Швидше б. Якби могла, то порозв’язувала б ті бинти й обпеченими пальчиками… Спробувала б…

Рипнули вхідні двері. Дівча крутнулося на стільці й відірвало погляд від вікна. На порозі сонячно всміхалася тітка Дуся. Це ж треба, Леся так замріялася, що й не помітила, як та пройшла. Ой, а гостя за спиною ховає щось. Невже? Дівчинка радісно підхопилася, підбігла й в очі зазирає. Жінка не втрималася, поцілувала цікаве личко, а потім вийняла з-за спини альбом.

— Та купила, купила. Красивий? Глянь, з якими квіточками!

Дівчинка просяяла й притисла подарунок до грудей.

— Красивий.

— Тобі й бабуся купила б. Ти, мабуть, їй сюрприз хочеш зробити? Що малюватимеш?

Леся наморщила лоба й задумливо схилила голову.

— Я їй щось хороше намалюю… І вам.

Жінка присіла, торкнулася ніжно щоки, забрала неслухняний кучерик із чола й тихо-тихо, щоб навіть стіни не підслухали, прошепотіла:

— Художниця ти моя… Уся в маму.

Дитина здригнулася й беззахисно так подивилася, що тітка замалим не розплакалася. Вона все розуміє. Більше, аніж бабуся. Може, тому Леся саме в неї й попросила придбати фарби, а тепер ще й альбом.

— Сумуєш за мамою?

Дитячі очі злякано стрибнули вбік.

— Сумуєш… Лесю, а що тоді сталося? Не бійся, я нікому-нікому не розкажу. Це буде моя і твоя таємниця.

Дівчинка схилила голову й мовчала. Тітка обійняла тоненькі плечі й притулила до себе.

— Страшно?

Мала кивнула, проте не змогла видушити із себе й звуку. Притихла. Худеньке тіло затремтіло під теплими долонями гості. Тітка Дуся поцілувала гаряче.

— Ну, хороша моя, не треба. Вибач, що розтривожила. Погане вже позаду. Чуєш? Тепер у тебе все буде добре. Заспокойся, рідненька. Ой! Та що ж це я! Забудькувата зробилася. Я ж тобі придбала щось іще, хоч… Може, це зайчик передав? Стрибав собі в справах, мене побачив і попросив, щоб одній сміливій дівчинці подарунок від нього передала. Тримай, — і простягла красиву бляшану банку, а в ній запашні різнокольорові цукерки.

Леся носика сховала в солодкий скарб і задоволено замуркотіла. Хутенько дістала одну й одразу ж тітку пригостила. Жінка всміхнулася:

— Спасибі, сонечко. Що б ми без тебе робили, га?

— Я й бабусі дам.

— Чемна дитина.

Цукерки виявилися такими смачними, що Леся спустошила подарунок за день. Баба Зоя неначе осудливо кивала головою, а сама нишком тішилася з дитячої радості. Вона дедалі більше розуміла, що тепер усмішка для онуки, що ліки цілющі. От і раділа, а дівча розхитувало ніжками й задумливо роздивлялося на порожню банку. На її покришці дивувало око красиве серце. Воно було опукле й таке яскраве, що, здавалося, от-от почне стукотіти. Дівчинка торкнулася рукою, немов хотіла відчути, чи тепле, а потім раптом підскочила й вибігла надвір, довго хлюпалася банкою у відрі з водою, старанно вимиваючи залишки цукру, сушила її проти сонця й врешті сховалася з посудиною у своїй кімнаті — якомога далі від сторонніх очей. Ніхто й не бачив.

Кіт Мурко не в число. Він узагалі відпочивав після обідішнього обходу господарства, от і вмостився на підвіконні Лесиної кімнати. А що? Воліє відпочивати, де йому заманеться, а в чужі справи не лізе. Дівчинка сама на очі потрапила. Схлипувала, от і розбуркала. Спочатку кіт і не збагнув нічого, ще й спросоння. Та й хто б на його місці збагнув, коли мала — дивачка. Цілувала якийсь папірець, забинтованими пальчиками пестила й зітхала. От яка вона після цього? Дивна. А навіщо папірці ховати в порожні банки, він і зовсім не розуміє. А потім… потім що вигадала! Під ліжко шмигонула, як мишеня, їй-богу! Лише босі п’яти стирчать. Шкряботить там. Грається з ним, Мурком, чи що? Таж він із благородних котів, він мишей не ганяє, мов навіжений. З цим до сусідської кішки звертайтеся, а не до нього. Ще чого бракувало!

Та що ж це вона там порпається? Рудий зважувався довго, але таки зістрибнув із підвіконня й неквапом, як годиться королівській особі, пройшов поруч і ніби байдуже всівся коло ліжка, а сам нишком зазирнув під нього. Ого! То дівча дощечку одну видовбало в підлозі! А кажуть, що чемна дівчинка! Він он роздер оббивку дивана ненароком, пазури засвербіли. А його що? Господиня віником гнала аж за обійстя, заледве втік. А ця мала он підлогу зіпсувала. Ех, під ліжком, у самому куточку, господиня й не здогадається. Диви. Опускає туди банку свою, закладає назад. Ти бач, ніби й не чіпав ніхто. Рівнесенька підлога. Ох! Дивна ця дівчинка! Ще й яка дивна! Ось фарби, альбом лишила під ліжком і щаслива вилізла. І це все з хворими пальцями. Нерозумна, та й годі! Тю-тю!

Леся наткнулася на раптового свідка й завмерла. Мурко й не думав поступатися місцем, вижидаючи, що його обійдуть, зате переможно блимав жовтими очицями. Ну що? Упіймалася? Дівча присіло навшпиньки й нахилилося впритул до котячої морди, простягло руку, щоб торкнутися, проте завмерло на півдорозі.

— Коте… хороший.

Мурко відвернув морду, мовляв, його лестощами не підкупиш, проте Леся на те всміхнулася щиро, а потім швидко — кіт навіть оговтатися не встиг — обійняла щосили. Той тріпонувся, нявкнув, хотів був і пазури випустити, однак щось його зупинило в цій дівчинці. Може, серце? Тепле-тепле. Його було добре чути навіть котові. Ну, гаразд. Нехай пообіймається. Звісно, не годиться йому з дівчам обійматися, та чого для сироти не зробиш. Він же, як-не-як, мудрий кіт.

— Хороший.

Кіт завмер. Ну-ну, дарма, Лесю, стараєшся. Мурчати він усе одно не збирається й не буде. Коти слова додержують. Ще й як! Дівчинка всміхнулася, немов підслухала таємні думки вусатого, і палко поцілувала Мурка прямісінько в рожевого носа, а потім і взагалі засміялася дзвінко, відчуваючи, як лоскочуть щічки довгі котячі вуса. Кіт махнув хвостом… і цілком удоволено замуркотів. З людьми не завжди буває так просто.

* * *

Бабуся Зоя відігрілася. Не змирилася, ні. Зі смертю сина вона не змириться ніколи: ні за життя, ні після. Не зможе. Але жінка таки потеплішала. Сама не могла збагнути, як це сталося. Серце ж і далі кривавилося чорнотою розпуки, проте щось у ньому змінилося… Прикипіло воно, чи що? Авжеж, прикипіло до чужої, здавалося б, дівчинки. Бо скільки Зоя її знає? Другий місяць пішов, а вже не вирвеш із серця, і будинок без онуки — труна труною, хоч дошками вікна й двері забивай. А з дитиною живе… Очевидно, будинок це також збагнув: спочатку ніби придивлявся до дівчинки пильніше, далі звик, а потім і взагалі визнав за свою. Та й як інакше, коли Леся встигла вивчити в ньому кожну шпарину, кожну розколинку на стелі, кожен вигин стіни. Цікава й допитлива дівчинка зазирала в кожний куток і розганяла своєю появою тіні самотньої старості. Її голос-дзвіночок відлунював одночасно з кількох місць і діставався навіть горища.

Бабця Зоя спершу лякалася й довго сварила онуку, але згодом збагнула: хоч як вона з цим боротиметься, мала все одно забереться в найвищі закапелки, дарма що страшенно боїться висоти. Чого ж тоді туди лізти, як потім колінця тремтять і знімати з драбини треба? А лізе ж усе одно. І вже нагорі почувається напрочуд комфортно. Неначе на неї там чекає хтось близький-близький.

Димар втомлено зморщив цегляне чоло й кивнув сам собі. Авжеж. Добре знає хто. Скільки років стоїть, підпираючи небо, а ще не бачив, щоб дівчинка приручила вітер. Видирається сюди, тулиться спиною до стіни й слухає, як вітер вовтузиться з того боку. Домовляються вони, чи що? А може, відчувають одне одного, га? Дівчинка й вітер. Вона його навіть годує. У вікні краєчок шибки вибито хтозна-коли, то вона прибігає до вікна, забинтовані рученята простягне в дірку, розкриє, а там хлібця крихти. Сама дивиться так зелено-зелено, немов небо перефарбувати в зелене наміряється, і шепоче:

— Ти маму бачив?

Вітер із рук крихти злизує й шумить вкрадливо, от тільки димар не збагне про що. Хоч, здавалося б, кому, як не димареві, вітер розуміти? Аж ні, лише дівчинка той голос чує, бо киває голівкою… і плаче. Тоді вітер кучерики їй крутить врізнобіч, по обличчю пестить, лоскоче. Втішає. Потім мовчать обоє, і димар із ними заразом, аж поки господиня помітить, що нема онуки, і почне лізти вгору, щоб спустити її додолу. Дивна дівчинка. Власне, господиня це теж розуміє. Димар згори бачить, як задумливо жінка ходить обійстям і нишком біжить до онуки поглядом, спиняється надовго й зітхає. А воно хіба не видно, що дитя в маму пішло? Не таке, як усі, і крапка. Хоч скрутися.

З димарем згоден кіт. Мурко навіть підписатися ладен під цією аксіомою, от тільки чим? Не хвостом же! От і сьогодні дівчатко втнуло. Удень було сонячно. Сонце лилося звідусіль, як свіже молоко з перевернутої дійниці. Краса! Кіт мирно вмостився на підвіконні, як завше після обіду, й упивався сонячно-молочними снами, доки мала не збудила. Це ж треба, яка непосидюча! Полізла в схованку свою й повернулася звідти з банкою, фарбами й альбомом, розклала все на столі й ну бинти стягати зубами. Розв’язала, радісно підстрибнула й від пов’язки звільнилася остаточно, оглянула пальчики, ворухнула й усміхнулася, що сонце. Аж засяяла, їй-богу! Такою щасливою Мурко дівчинку ще й не бачив. Що ж воно далі діятиметься, га?

Тремтливими пальцями банку відкрила й дістала звідти… папірця… Фотокартки якоїсь недопалок? Еге ж. На ньому всміхається жінка. Вродлива. Кіт підвівся, щоб роздивитись уважніше, але поточився, злетів донизу й брьохнувся на підлогу всією своєю поважною вагою. Леся здригнулася і в ту саму мить накрила фото долонькою, а побачивши вусаня, полегшено зітхнула:

— Ну ти й налякав. Забився, незграбо? Ходи сюди, пожалію.

Котисько жалібно нявкнув і заскочив на стіл.

— Хороший, хороший. Болить? А в мене пальчики вже не болять. Бачиш? — і завертіла ними перед котячою мордою. — Переконався? От і в тебе переболить.

Кіт сховався носом у теплу долоньку й задоволено муркнув. Дівчинка всміхнулася:

— Отож. Хутенько минулося. Такі вавки гояться, бо їх видко. Можна зеленкою вимастити, наприклад, або перебинтувати. Гірше, коли рани не бачиш. Є в мене така. Отут.

Дівчинка ткнула пальчиком собі в груди й задумливо схилила голову набік, а кіт розлігся на столі, вигнувши спину дугою.

— Ех ти, не віриш? Цієї рани ніхто не бачить, навіть я. Болить зсередини. Тітка Дуся каже, що то серце, а її мати, — дівчинка стишила голос й озирнулася, — ну, ота страшнюча баба Устина, запевнила, що душа. А я не знаю. Знаю тільки, що болить. Буває в тебе таке?

Кіт мотнув головою, неначе справді відповідав малій на запитання.

— Отож. А хочеш… хочеш, я тобі один секрет покажу? Тільки це таємниця. — Зелені оченята спалахнули й стали схожими на дві нетерплячі жаринки. — Ти мене зрозумієш, бо теж без мами, правда? Хоч… — Дівчинка на мить замислилася. — Ти вже дорослий кіт, а я… я за мамою… сумую. Ось вона… моя матуся… Бачиш?

Кіт устав і наблизився до окрайчика фотокартки. Звідти знову всміхнулася жінка. Таки гарна! Справді! Такої ще Мурко серед сільського жіноцтва не бачив, хоч у них ого-го-го які кралі живуть. Приїжджим чоловікам памороки геть відбиває. Чи то жінок багато? От нещасні кавалери з вибором і мучаться. Та Мурко, чесно кажучи, узагалі сумнівається, хто кого обирає… А оця незнайомка… Вона інакша. Очі на ніч схожі. Точніше, одне око, бо на місці другого — суцільна темінь, проте відчуття, що торкнувся сонця. Дивно. Кіт зрадів спійманій думці й остаточно зрозумів своє враження. Дивна. Інакша. Заглиблена… Чи сама — глибина? Що ж, усе з’ясувалося. Чого тепер дивуватися, що Леся така вродилася? Вітер із долоні годує. Уся в маму.

Дівчинка тим часом, немов навмисно чи щоб переконати кота в правильності його теорії на всі дев’ять котячих життів наперед, ухопила в руки пензлика, вмочила у воду, потім фарби торкнулася, мов метелик пурхнув, і ну чаклувати. Кіт аж закляк. Бо то таки була магія. Інакшого слова годі знайти навіть людині, а котові й поготів. Дівчинка світилася. Сяяла зсередини. Схилившись над чистим аркушем альбому, легкими рухами пальчиків, на яких ще були помітні сліди опіків, створювала щось дивовижне, незбагненне й чарівне. Мурко сіпнувся й нявкнув здуміло. На аркуші, неначе само собою, з’явилося жіноче обличчя… уже з двома очима, рівним носом і цілою усмішкою. Леся закусила губу й зосереджено вимальовувала русяве волосся. Авжеж, ця намальована жінка була не просто красуня (дарма що малювала її п’ятирічна дитина) — у ній точно можна було впізнати жінку з фотографії.

Кіт і дівчинка так захопилися малюванням, що не почули, як до кімнати зазирнула баба Зоя. Вона на ходу витирала руки й, очевидно, збиралася кликати онуку вечеряти, проте, помітивши, що робить Леся, спинилася спантеличено й придивилася уважніше до аркуша на столі. Мурко озирнувся першим і з переляку аж відскочив. У господині… в очах… розліталось і з шалом билось об райдужну оболонку чорне гайвороння.

Кіт знав, що то недобрий знак. Ще підлітком він одного разу мав необережність забрести в поле, а звідти аж до лісу. Насилу дорогу назад знайшов. Дерева стояли височенні й суворі, неначе варта. Мурко навіть подумав, що то вони небо тримають на гілках, щоб не злетіло куди. Адже небо було… невагоме й прозоре-прозоре, мов хустинка. Коли зирк, а хустинка раптом стала химерою. Еге ж. Навіть згадувати моторошно, а тоді кров захолола з ляку. Небо над котом ворушилося й кричало, так страшно кричало, а ще тріпотіло чорнотою вгорі й здавалося малому пащею пекла. Щоправда, за всіма котячими уявленнями воно мало б бути внизу, а не вгорі. Мурко й досі не збагнув, чому кільком зграям гайвороння заманулося злетітися до лісу одночасно, проте такої сили-силенної чорного птаства, гадав він, скільки житиме, уже не побачить. І отепер… в очах господині.

Жінку колотило. Тіло трусилося, немов із нього справді зграями вилітали тіні крилатих створінь і довбали тишу довжелезними дзьобами.

— Ти що робиш?!! — голос пронісся кімнатою й ударився об стелю, щоб упасти звідти брилою на тонесенькі дитячі плечі.

Зелені оченята сіпнулися й застигли — широко розплющені, сполохані, тремтливі. Пальчики боязко спробували були накрити собою обгорілу фотографію й малюнок, однак бабуся люто вхопила той скарб, немов отруйну змію, і тої ж миті роздерла на десятки дрібнесеньких шматочків, які рівно лягли до ніг, а кілька запало в шпарини між дерев’яними мостинами. Дівчинка шоковано дивилася на білі кутики, що стирчали звідти, і схлипувала.

— Малюєш?!! Її малюєш?! Убивцю?!

Дівча почало схлипувати голосніше, опустило голівку й мовчки м’яло пальчики, відчуваючи, що баба Зоя ось-ось захлинеться з люті… або вихлюпне її назовні. Натомість жінка присіла, тріпонула дитячі плечі, ухопила за підборіддя й підняла дівчаче обличчя так, щоб бачити очі, а потім прошипіла й прокричала одночасно:

— Ненавиджу. Вона… — Жінка недбало шарпонула ногою залишки паперу. — Вона убивця. Вона кинула тебе! Чуєш? Ки-ну-ла!!! Хіба то мати? Ну, скажи? Де вона? Де? Не потрібна ти їй… А ти… ти… малюєш…

Голос затремтів і скотився додолу. Бабуся хапала повітря ротом і розтирала чорноту своїх сліз по обличчю, дивлячись, як згорблена дівчинка дрібно-дрібно тремтить. Дитина кілька хвилин боялася ворушитись, а потім зіскочила зі стільця, на якому лишилася ще тепла калюжка дитячого страху, і вибігла з будинку. Одразу в траву. Високу-високу. Щоб ніхто не знайшов. Ніколи.

— Ма… м… о… — Зуби цокотіли й не давали вимовити цього слова. — Ма… м… о…

Десь високо вгорі її шукав вітер. Він ганяв небом з одного краю в другий, прислухаючись до дитячого серцебиття коло самісінької землі. Проте знайти дівчинку не міг. Її надійно сховала висока трава. Трава стала муром, затулила від світу й берегла аж до темряви. Лише коли ніч пустила хвилі мороку й вологи, дитину намацали теплі жіночі долоні, підхопили й пригорнули до грудей.

— Лесю, — голос насилу виповзав із горла, чіпляючись за невидимі леза. — Не роби більше так… Дівчинко… Моя…

* * *

Леся відходила кілька довгих тижнів. Бабця Зоя — не менше. Тітка Дуся ж не відходила від них обох. Носила цілющі відвари, що їх робила її мати, примусом уливала до рота бабі та онучці, довго простоювала коло ікон. Молилася.

Будинок затихав — від самісінького даху до мостин. Мовчав. Про що? Може, про ті два клаптики, що сховав у підлозі? Вони відбивали погляд… убивці й матері… Одночасно? Мабуть, на вибір. Залежно від того, хто з двох мешканок на той погляд натрапив би. Будинку ж однаково. Він будинок. Береже розірване око в собі. Потай. Тихцем. Зрідка навіть ворушить клаптиками, пускаючи всередину протяги, а ще знає, що час — ворог речей і пам’яті, надто дитячої. Дитяча пам’ять — вода весняна: усе біжить, біжить, змінюється… І чи згадає дівчинка через кілька років, якою була мама? Можливо. А коли мине десяток років або й два чи три? Навряд. А будинок ховатиме материнський погляд під долівкою.

Звідти жінка неначе спостерігатиме. Нехай хоч так. Чутиме, як лопотять босі ноженята по долівці чи вистукують червоні сандалики. Узувши їх, Леся майже завжди витанцьовує, щоб оживити дві квітки-китички. Іноді, коли дівчинка лізтиме на підвіконня, жіночий погляд жадібно вбиратиме краєчки сукні й ноженята, які безтурботно гойдаються в повітрі. У радісні хвилини чутиме сміх, а пізньої ночі — сопіння. Таке рідне-рідне сопіння, чисте, дитяче. Іноді доня не спатиме, крутитиметься в темряві й своїм диханням кликатиме маму. Принаймні жінка так відчуватиме. Усі вони відчуватимуть. Бо, хоч скільки Зоя та онука силкуватимуться жити новим життям, кожна з них однаково знатиме про незриму, примарну, але безперечну присутність третьої.

Власне, крім третьої жінки, існував ще один хтось. Щоправда, цей хтось, принаймні для маленької Лесі, відокремився від будинку й перебував десь поза його межами. Але все одно був. Леся про це знала, хоч ніхто з дорослих того вголос не казав. Про тата згадували як про мертвого, але дівчинка була впевнена, що батько десь поруч… Він не пішов би так легко, бо… завжди повертався.

Леся добре запам’ятала той день. Літо саме розкраяли навпіл, бо дорослі запевнили, що тепер його середина. Був ранок. Новонароджений. Леся називала так час, коли сонце ще тільки починало викочуватися з-за дрімотного обрію. У сіруватій тиші принишклого подвір’я почулися кроки. Шкутильгав дід Яків. Дівчинка впізнала сусіда по картузі на лисій голові. Мабуть, саме через те, що дід Яків не мав і знаку сивої старості, він скрізь і завжди ходив у затертому й такому ж старому, як і його власник, картузі. Іноді дівчинка забувала про свій страх до баби Устини — до речі, законної дружини діда Якова — і поривалася зазирнути бодай у вікно їхньої оселі, щоб упевнитися: старий і там не знімає з голови свого друзяку. Може, зрісся з ним?

Немов підслухавши думки малої, два вицвілі ока хвацько підморгнули з-під козирка.

— Чого не спиш, мавко? Іч, які очиська зелені витріщила! Ой гарні очиська!..

Леся миттю відсахнулася від вікна й стрибнула під ковдру з головою. Прислýхалася. Тиша. Дзвенить. Ні. Хтось дзвенить тишею. Красиво. Неначе музика. Не втрималася й визирнула. Дід клепає косу. З таким щирим захватом, аж усміхається. Провів по лезу пестливо й задоволено цмокнув. Гостра. Простяг руку, що на стан дівочий поклав, і легесенько, майже невагомо провів нею коло самої землиці. Висока трава зойкнула й лягла до дідових ніг, а потім запахла… щедро. Запахла дощем, сонцем, вітром, темрявою ночі й росами світанку — усім, чим жила. Леся вдихнула той аромат і відчула, як починає паморочитися в голові. На подвір’ї голосно скрипнула хвіртка, до діда щодуху підбігла баба Зоя й вчепилася в косу, неначе вбивцю за руку тримала.

— Не дам, дядьку. Не дам косити, чуєте?

Шалені очі свердлили спокій сусіда.

— Та що ти, Зоє? Я ж допомогти хотів. Я ж… я ж завше косив тобі, коли Мишка не було тутечки. І торік косив. Ти чого?

Жінка стояла навпроти, рішуча й стривожена. Здавалось, якщо комусь зараз заманеться торкнутися тієї коси, вона скоріше ляже під неї, аніж дозволить зробити бодай один помах. Старий затупцяв і вже невпевнено якось прохрипів:

— Це ж… лише трава…

Леся прислухáлася до тиші й тільки чула, як у грудях калатає наполоханий звір. Невже то серце? Її серце? Чого ж це бабця мовчить? Так довго мовчить, лише дихає важко, уривчасто, немов хапає повітря, у якому забиває памороки запах зрізаних стебел. Нарешті прошепотіла:

— То, дядьку Якове, трава. Але косити її ні вам, ні будь-кому іншому я не дам. Чуєте? Так і тітці Устині перекажіть. Слово в слово.

Дід крутнувся туди-сюди, озирнувся, немов під ногами яка жива істота опинилася, і пішов, закинувши косу на понуре плече.

— Як знаєш, дитино, як знаєш.

Увечері, коли тітка Дуся зазирнула, щоб побажати спокійних снів, дівчинка вхопила її за руку, хутенько зирнула на трав’яні сутінки за вікном і не втримала цікавості в собі:

— Тіточко, а чом бабуся не дозволила трави косити? Трава жива? Їй боляче, так?

Жінка зворушено провела долонею по личку й поцілувала неслухняного кучерика.

— Жива. Як татко твій для бабусі Зої. Чекає вона на нього. Розумієш? Знає, що помер, а все одно чекає.

Дівчинка знітилася й глибше пірнула під укривало, хвилину помовчала, розмірковуючи, а потім спитала, кліпнувши зеленню очей:

— А трава тут до чого?

Жінка зітхнула:

— Траву твій тато викошував. Лише коли до міста втік… поїхав, то дід Яків підсобляв. Але в татка краще виходило. Значно краще.

Відтоді Леся знала, що висока трава ховає в собі куди більше, аніж мурашники. Її так і не коситимуть того літа. І за рік теж. І за два. Трава буятиме муром довкола двох жінок, і лише пізньої осені, уже суху-суху, неначе зморшкувату, бабця Зоя врізатиме її старезним серпом. Оберемок по оберемку. Як пуповину пам’яті, різатиме й голоситиме, неначе над покійником, а щоліта плекатиме трав’яні хащі знов і знов, сподіваючись, що колись їх викосить її Михасик.

Тіні 

Тіні ворушилися довкола дівчинки, хапаючи вітер за гриву. Той тулився до ніг приблудним псом і весь час намагався пірнути в зелену прірву очей, але Леся на те не зважала. Волосся відросло й затуляло тепер обличчя, доводилося інколи відкидати неслухняні пасма, а це завжди відвертало її увагу від чогось іншого, що було в її руках. Вітер прокотився травою й завмер навпроти білого аркуша. Леся жартома прикрила малюнок долонею.

— Проноза! Домалюю, тоді покажу.

Статечний кіт неподалік невдоволено муркнув: мовляв, отак завжди. Он яка виросла, а розуму не надбала. Дівчинка зиркнула на рудого з-під чорних бровенят і насварилася пальцем:

— А ти не ревнуй, Мурку. Уже мав би звикнути. Та ба! Я ж тобі все одно покажу. Як же без тебе?

Вусатий поціновувач мистецтва неквапом підвівся й підійшов ближче. Дівча засміялося:

— Ну от. Але ж я сказала, що домалюю.

Кіт і вітер слухняно застигли, спостерігаючи за рухами тоненьких пальчиків. Фарби стояли посеред трави, а під аркушем паперу лежала дерев’яна дощечка, обтягнута міцною тканиною. Дитячі очі сяяли й відсвічували радість, яка примушувала навіть тіні довкола танцювати. Дівчинка востаннє провела пензликом і задоволено кивнула:

— Ну от. Готово! Ану, вгадайте, хто це?

Мурко сіпнувся до малюнка першим, мабуть, на правах живої істоти, проте вітер усе одно випередив і підхопив кутики малюнка. Що ж там?

Трава? Так. Вона рухається. Здавалося б, який може бути рух у лініях, що їх уже намалювали, навели на папері, а значить, упіймали навіки? Аж ні! Ворушаться! Ну ось же! Тільки придивіться! Тіні й світло переплітаються в прозорому візерунку, посеред якого сидить кіт. Рудий і теплий. Блимає жовтими очицями й чухає лапою гриву того, хто поруч, але той хтось — вітер, тому й невидимий. Порух. Ось він, осьдечки. І ніби нема. Задоволена справленим враженням, дівчинка підхоплює кота й цілує в рожевого носа. Тьху ти, як маленького. Шалена.

— Бачу-бачу, сподобався портрет! І не крути вусами. Усе й без того зрозуміло. Визнай. Красунчик же, правда?

Котисько вимушено нявкнув, а сам подумав, що його красу навряд чи може зіпсувати шестирічна художниця.

— Але цить! Пам’ятаєте? Таємниця.

Дівчинка зачекала, доки вітер висушить черговий шедевр, і одразу ж уклала його до папки з кількома десятками інших робіт.

Мурко знав там кожну, бо часто спостерігав, як Леся ховалася в найвіддаленішому куточку саду, діставала нехитрий скарб з пакунка, що його ретельно ховала під видертою дошкою підлоги, розкладала, задумливо торкалася чистого аркуша й одразу ж мінилася на обличчі. Кіт дуже любив оті хвилини одухотворення. Це було так гарно, що навіть рудому вуханеві хотілося розкинути лапи й спробувати злетіти подібно до птаха. Щоправда, це бажання виникало лише на мить, тоді як увесь інший час він упевнено пересувався по землі, а іноді навіть полював на птахів, от тільки крилаті давалися в лапи так рідко, що краще й певніше для котячого здоров’я було поласувати, наприклад, молоком.

До речі, Мурко кілька разів проґавив обід, милуючись тим, як Леся малює. От і цього разу. Лелечко! Таж Сірко, мабуть, геть чисто молоко виїсть і миску оближе, доки він тут. Котисько щодуху стрибнув у трав’яну гущавину й зник. Вітер пішов був слідом, але одразу ж повернувся назад до дівчатка, присів і немов усміхнувся.

— Провів друга, еге? — спитала мала.

Той кивнув і вдоволено ліг поруч. Леся розкинула руки, задерла голову до неба й довго спостерігала за тим, як воно рухається. Вдивлялася в хмари й уявляла собі, як то воно — бігти над землею вервечкою білої пари.

— Гарно, правда?

Вітер не перечив. Хто-хто, а він знав, яка то краса! Зелені оченята кліпнули замріяно й відбили в собі зачарований лет.

— Колись я зможу це намалювати. Правда. Я навчуся. Ти ж бачиш, як у мене виходить?

Кошлата грива торкнулася рученят, і дівча всміхнулося:

— Лоскотно.

* * *

Діти живуть у світі, зовсім не схожому на світ дорослих. І навіть коли ми напевне знаємо, що реальність єдина, для дитини й дорослого вона неодмінно різнитиметься. Леся мало цікавилася тим, що відбувається у світі дорослих. Як усі діти. Вона помічала лише ті речі, які стосувалися її дитячого життя безпосередньо, проте навіть шестирічна дівчинка розуміла: щось геть незбагненне коїться з часом. Він не просто лічить хвилини, статечно й розмірено, як мав би це робити, а біжить. Авжеж, біжить, вирує, а ще затягає дорослих у цілком новий простір, де жоден із них не почувається впевнено. То був час Тривоги. Мабуть, так нарекла свої відчуття вдумлива дівчинка. А якби треба було його намалювати, то малюнок вийшов би подібний до решти. Адже вона чомусь завжди малює рух і напівтіні. Хоч ні, світ дорослих тепер схожий на чорні тіні… з украпленням крові.

— Лесю, дивись, як небо насупилося. Не можна тобі з нами. Усю ніч дощ періщив і ось-ось розходиться. Посидь із бабою Устиною, згода? А ми корівок відпасемо й повернемося.

Дівчинка слухала бабині умовляння й з острахом позирала на будинок тітки Дусі. Це ж треба, така щира й добра тіточка мешкає під одним дахом із бабою Устиною. Ух! Аж кров захолола на саму згадку. Леся не раз чула від односельців, що баба Устина відає щось. Які то були знання, дівча лише підозрювало, проте не раз бачило, як до сусідського обійстя, найчастіше в сутінках, сунули людські тіні. Їм, певно, була дуже потрібна допомога, інакше… Власне, Леся ніколи ні за яких обставин не прийшла б до баби Устини доброхіть. І ось маєш. Бабця Зоя лишає її з тією старою сам на сам. Леся мимоволі здригнулася й лякливо ступила крок назад, але нога в ту ж мить по кісточки пірнула в дощову калюжу.

— Ну от. Ще й ноги намочила! Онучко, послухай баби. Ми сьогодні раніше повернемося. Справді. Ну чого худобу мочити під дощем до ночі? Еге ж, Дусю? Ти йдеш?

Хвіртка між двома сусідськими обійстями дзвінко зойкнула й впустила Євдокію прямісінько у двір із високою травою. Жінка, помітивши наполохане дівча поперед себе, миттю все збагнула.

— Лесюню, ти що? Ми швидко повернемося. Правду бабця каже. Та й стільки разів ти з нами череду пасла. А сьогодні ж сама бачиш: з погодою страхіття коїться. Змокнеш і, чого доброго, застудишся. Краще з бабою Устиною перебудь. Домовилися. Не боїшся?

Дівчинка проковтнула слину. Ну от, бракувало тільки, щоб її за боягузку мали! Замотала головою у відповідь:

— Боятися? Та ви що!

Жінки ззирнулися й сховали усмішки.

— Ну от. Дочекаєшся нас, а ми тобі суниць від зайчика принесемо. Згода? — зітхнула сумно. — Цукерки нині нема за що купити… А на ягідки лісові гроші не потрібні, правда? Кажуть, що в лісі того дива галявини цілі.

Леся уявила собі червону траву, аж солодку від пахучих ягід, і стала ще подібніша до неба над головою. Навіть сльози набігли. Ні-ні, вона нізащо не розплачеться на людях, а тут іще стежкою, згорблена й страшна, тупцяє баба Устина. Серце закалатало швидко-швидко десь у п’ятах. Ну от. І суниць не скуштує, бо не діждеться. Кінець. Баба трималася за спину й ледь-ледь пересувала ноги.

— Ти чого до хати не йдеш, га? Зараз як поллється з неба!..

Дівча спантеличено ковтнуло слину й рушило у хвіртку, немов приречене. Страшно ж як! А ось уже й будинок. Хоч він ніби й не страшний зовсім. Принаймні на вигляд. Звичайний сільський будинок на дві кімнати, з високою стелею й розмальованими рукою тітки Дусі віконницями. То чого ж їй так моторошно? Ноги робляться легкі-легкі й з останніх сил тримають на собі тіло. Озирнутися ще раз? Ні. Якщо вона озирнеться, то побіжить щодуху до бабусі й тітки, а вони просили зачекати. Стара Устина раптом кахикнула ззаду, і Леся підстрибнула, немов ошпарена.

— Та ти чого? Невже аж так боїшся мене? Дурненька. Я не кусаюся. А що в селі кажуть «відьма», то ти тому віри не йми. Люди й не про таке патякають, бо язики сверблять. Уторопала?

Леся кивнула й знову мало не спіткнулася, а на голову й плечі зненацька впало щось холодне та вогке. Дивовижа. Краплі розповзалися по дитячій сукні, а Леся понуро брела серед зливи до будинку, де жили найдобріша тітка й найстрашніша відьма (хай там що баба Устина розказує, але ж Леся не дурна, відчуває все). Підтверджуючи здогади, будинок якось надто швидко поглинув гостю, ховаючи від срібних потоків, ще й видихнув розмите дощем і від того водяне «хух!». Стара Устина з якогось дива насварила його скрученим пальцем і пішла заварювати чи то чай, чи то зілля.

Леся озирнулася довкола. Оченята полохливо пройшлися по всіх закутках, шукаючи в сутінках чогось такого… Власне, дівчинка не могла знати напевно, що у відьом по кутках ховається, проте здогадувалася: там неодмінно має щось бути. І від того треба триматися якнайдалі. Ще раз озирнулася й хутенько обрала найбезпечніше місце в домі — стілець коло порога. Щоправда, зі щілини на підлозі до кімнати повзла дощова волога, проте тут дівчинка почувалася в більшій безпеці, бо могла зіскочити будь-якої миті і чкурнути хтозна-куди. Коли стара повернулася з дивним варивом, що його нарекла чаєм, то не стала чіпати дівчинки й зганяти її зі стільця, а лише примусила випити оту гидоту, щоб не застудитися. Відпивши кілька ковтків під суворим поглядом відьмацьких очей, Леся подумала, що на цьому життя й скінчилося. Бо який же то чай? Отрута. Повернеться бабця, а Лесі вже не застане.

Устина всміхнулася, немов думки підгледіла:

— Ну-ну. Ох і фантазерка ти, дитино! Бачиш те, чого нема. А може, і є, та інші того не помічають. Ой-ой-ой! Клята спина!.. Знову крутить. Вигрітися мені треба. Полізу на піч. Мо’, зі мною?

Леся вклякла з чашкою коло рота, відчувши, що на піч, у якій палахкотів вогонь, навіть дивитись боїться. Не те що підходити. А що, як?.. Господиня не втримала сміху:

— Ет, уперта мала! Ну то й нехай, сиди собі, — і видерлася доволі хвацько аж на піч, пірнула в подушки, примостивши спину до тепла, кілька разів зиркнула з-під країв квітчастої хустки й вдоволено замуркотіла.

Принаймні Леся могла б поклястися, що так само муркоче їхній хвостатий мазунчик Мурко. Але ж то кіт. Та точно. Дівчинка прислýхалася пильніше, натомість розчула, як дахом ходить дощ, а ще… ще розчісує гілля яблунь.

Біля будинку їх росло чимало. Мабуть, ще дід Яків саджав, а може, і баба Устина чи хто до них, бо старі-старі були яблуні, а ще тримали на гілках плоди. Дівчинка уявляла, як вода омиває бочки соковитих яблук, а потім стікає й летить до землі. Крап. Крап. Крап. Ех, як там бабуня й тітка? Змокли, певно, до нитки. І корівки змокли. Хіба в таку негоду можна пастися? Бідолашні, так і застудитися недовго, а на ліки тепер теж грошей нема, он на хлібець заледве вистачає. Добре, що тітка Дуся вміє свій пекти. Ой! З печі він ще смачніший виходить, з хрусткою скоринкою. Але то хліб. А ліків із печі не виймеш, хіба… баба Устина заварить пійла якого.

На печі, немов відчувши, що думають про неї, завовтузилася стара й щось швидко зашепотіла собі під носа. Леся принишкла, але слів не змогла розібрати. Чого б це? Здавалося, баба співає якусь дивовижну, лише їй відому пісню. Шепотіла недовго, хвилин із десять, а потім заспокоїлася. І не тільки вона. Дощ також. За півгодини він стих. Поволі так, неквапом, непомітно. Просто зійшов куди-інде.

Леся навіть не встигла зрозуміти, коли саме змовк шум води. І баба Устина не помітила, певно, бо не злазила з печі, вигрівала скручену дугою спину, немов та від тепла могла випростатися. Леся зиркнула, чи не лізе згори пряменька й струнка баба, але на печі ніякого руху. Лише дихання, а от воно рівне-рівне, аж солодке, їй-богу! Гей, таж наглядачка заснула! Дівчинка витягла шию, зазираючи вище. Точно. Спить баба Устина й сопе. Леся полегшено видихнула й виткнула обережненько носа на вулицю. Не капотить. Таки стих дощ, немов стара його заговорила. Калюжі стоять величезні, по півнеба вміщають, але дощу нема. А що, як… Дівчинка озирнулася й тихесенько прочинила двері, ступила крок, другий і хутко вискочила надвір, немов остерігалася, що кістлява рука от-от схопить її за комір. Майнула у хвіртку, відчинила хату, вскочила в гумові черевики, червоні-червоні, як вогонь, і ну по калюжах із розгону. Бризки розлетілися навсібіч, а дівча розкинуло рученята й щасливо зайшлося сміхом. Мабуть, тільки в дитинстві вода під ногами здатна так щиро тішити.

* * *

— Я лечу!!! Вітре, ти де?

Щаслива дівчинка встигла пробігти аж до кінця вулиці, проте кудлатий вітрюган так і не прилетів до ніг. Певно, подався кудись далеко. Авжеж, погнав важкі хмари якнайдалі від села й вигону: нехай корівоньки напасуться, а суниці в лісі просохнуть. Леся всміхнулася в солодкому передчутті: навідається тепер і до тих, і до інших, але спершу…

Дівча спинило ходу. Спершу треба проскочити повз один особливий будинок. У ньому не відьма живе, ні, але все одно лячно. Господа Пархоменків майже завжди заходилася криком, мало не день при дні звідти чувся п’яний лемент. Леся навіть припустила, що ті люди дихають отак — з лихим словом на язиці. Сам будинок скидався на дірку. Чорну. А що, як та вирва поглинала людей, от вони й змушені були кричати звідти щосили? Хтозна. Проте Леся достеменно знала, що серед диких криків у чорній дірці живе дівчинка. Мимоволі зіщулилася, намагаючись уявити, як воно… Мабуть, так само, як у зграї потвор.

Леся кинула короткий погляд на похилений паркан, дірявий і темний від часу. Тихо. Таке тут бувало вкрай рідко, проте дощ… він навіть відьму приспав, то й потвор зміг. Леся прихилилася ближче до паркану, коли у вікні майнула тінь. Дівчинка відскочила й дихати зі страху забула: ще впіймають, чого доброго. Але крізь засмальцьоване скло на неї дивилися дитячі очі. Вікторія. Так звали дівча з чорним обличчям. Господи! А чому ж воно чорне таке? Невже зовсім не вмивається? Певно, хоче стати непомітною, схожою на будинок, у якому живе? Дівчинка у вікні сумно підперла голову долонями й пильно зиркнула прямісінько в Лесині очі. Тій аж ніяково стало, тому хутко відвела погляд і знічев’я, ніби для годиться, бовтнула гумовими чобітками у величезній калюжі простісінько коло страшного двору. Моторошна здогадка раптом сіпонула дитячу свідомість. Таж то зовсім не бруд! На дитячій щоці чорніє велетенський синець, трохи не на півобличчя. Це ж як було боляче, коли вдарили! А як сильно мали вдарити?! Леся здригнулася й спробувала якомога швидше проскочити лихе місце.

Минулося. І не помітив ніхто. Ще кілька хвилин дівчинка задумливо брела з похнюпленою головою. Щось таке знайоме-знайоме тріпотіло всередині, але то було з іншого життя, минулого. А від минулого треба звільнятися. Дівчинці про це ніхто не розповідав, але вона й без підказок відчувала: якщо не зможе побороти в собі тіней, вони заповнять її темрявою геть усю. А як жити із синцем на душі? Не вийде. Леся глибоко вдихнула ще вологе повітря й широко розплющила очі.

Перед малою в одну мить вигулькнуло поле. Воно покотилося до ніг безмежним килимом змоклого різнотрав’я. Дівчинка видихнула, широко розкинула руки й побігла. А може, злетіла? Здавалося, коли отак бігти й бігти, то рано чи пізно неодмінно дістанешся кінця землі. Натомість на дівчинку наскочив ліс. Леся аж спинилася в німому захваті. Він стояв, велично закинувши руки до неба. А що руки — то крони дерев, дівчинка й хвилини не сумнівалася. Ой! А ондечки й череда корів видніється. Мала підстрибнула й щасливо сплеснула в долоні. Це ж треба! Немов намисто хто розірвав, їй-богу, і білі цяточки-перлинки розкотилися полем. А де ж бабуся з тіткою? Стоять. Обидві в плащі вмоталися, що два кокони. Мабуть, гадають, що дощ знову розпочнеться.

Дівчинка звела очі до неба, а воно сіро-сіро насупило брови. Таки може початися. Але Леся встигне, якщо одразу ж майне до лісу. Ні-ні, далеко не заходитиме, скраєчку. А суниць… їх, певно, скрізь вистачає. Дівчатко задріботіло червоними чобітками й, підстрибуючи, пірнуло в лісову гущину. Де ж ви, солоденькі дари галявинки? Де? З верховіть подеколи зривалися важкі краплі й падали за комір. Дівчинка зойкала й жартівливо показувала кулака комусь невидимому.

— Прилетів-таки. Бавишся зі мною. А далеко був?

Кудлата грива вітру котилася поруч. Він ледь чутно оповідав малій про свою подорож, а та дивилася навсібіч і ретельно вишукувала пахучі ягідки на тоненьких стеблах. Ось де ви сховалися! З радості аж підскочила й одразу ж присіла, жадібно розгортаючи рученятами вологі листочки. До ротика стрибнула перша пригорща ягід — і оченята засяяли щасливими зірочками.

— Смакота. Скуштуєш?

Вітер облизав пальчики й поніс суничний аромат аж до найвищих голочок сосни.

— Сподобалися?

Сосна заскрипіла й ненароком зачепила небо. Бо чого ж тоді воно раптом перекинулося на вдоволену дівчинку холодною водицею? Точно зачепила. І пішов дощ. Срібний-срібний. Упав додолу довжелезними нитками й заплутав геть усі сліди. Леся роззирнулася в тому плетиві ниток і геть розгубилася: куди ж бігти? Як повернутися назад?

— Підкажи, — шепотіли губенята й ковтали воду, що щедро котилася обличчям і навіть очі заливала.

Але вітру не стало так само раптово, як з’явився дощ.

— Куди?

Ноженята самі брели навмання, коли налякане серце вистрибувало з дитячих грудей. Ну от, заблукає. Уже заблукала. Ліс скрізь. Хоч куди простягнеш руки, наштовхуєшся на гілля. Неначе оточили її ці дерева. Ні кінця їм, ні краю. І суниць під ногами килими, але їсти зовсім перехотілося. Червоні чобітки чавлять стиглі ягідки, а дороги назад знайти все одно не виходить. Леся змокла до рубчика, змерзла й втомилася. Здається, лісовий дощ привів за собою ніч. Стало темно. Ніби й зарано для сутінків, але вони розповзаються довкола вологими хвилями й не на жарт полохають малу.

— Мамо!!! — дівча вже не криється й кричить щосили, кричить перше, що зринає у свідомості, і саме лякається того слова, тулить рученята до губ і шепоче вже ледь-ледь: — Де ж ти, мамочко? Порятуй.

Ліс стоїть стіною. Він не пропустить жодної живої душі. Ось навіть вітер вигнав, бо суворий, не пробачає пустощів. А Леся загралася, не подумала, не… не… не… Що ж робити? Що тепер робити? Дівчинка геть розгубилася. Краще б уже піч баби Устини. На ній тепло. Стара спить, певно, і досі, гріє криву спину й сопе солодко, а Леся пропадає. Їй-богу! Уже й ноженята не рухаються, застрягли в багні, чорному-чорному й густому. Засмокче болото, проковтне. Дівчинка впала навколішки й заплакала, провела по обличчю руками, а на них… кров. Та вона ж скрізь тут! Густа, темно-червона, аж до чорноти. Збирається озерцями й утворює сліди якогось звіра. Господи! Леся кліпнула, придивилася. Таки сліди. Вервечкою біжать кудись, червоно кличуть за собою. Тоді чому в них… кров?

Дівчинку хитнуло, але вона втрималася. Підвелася й, не відаючи нащо, пішла слід у слід звіра. Чи боялася? То було дивне відчуття. Здавалося, там, попереду, на неї чекає хтось дуже-дуже важливий. І вона має його віднайти. Будь-що. Хоч як страшно. Адже той хтось так само відчуває, що в лісі… на окрайчику землі… серед плетива дощу… є вона. Хто ти? Де ти? Ліс надумав підказати й несподівано розступився, утворивши чудернацьку галявину, на яку впереміш із дощем лилося світло. Довкола темінь, а галявина світиться. І дощ світиться зсередини, а в ньому стоїть… Вовк. Він пильно дивиться на дівчинку довгим-довгим поглядом, немов у той один-єдиний погляд прагне перелити душу аж до денця. Леся стоїть навпроти, змокла, втомлена, розгублена, і раптом розуміє, що це все неважливо. Зовсім не важливо. Головне, що вона таки знайшла його.

Дужого…

Гарного…

Дикого…

ВОВКА.

Ось-ось, і розчиниться в тому погляді сірому, пірне з головою й не випливе довіку. А очі ж які дивні! Чудернацькі очі!

Крок. Червоні чоботи пірнають у воду, але дівчинка того не помічає, виймає ноженята й боса йде прямісінько до вовка. Їй чомусь дуже важливо торкнутися його. Нехай цієї миті небо шкереберть упаде додолу й розчавить під собою землю, а вона все одно має покласти свою долоньку на груди звірові, щоб… щоб відчути… дихання.

Він конче має дихати. Чуєш, небо? Воно мовчить. І вовк мовчить. Стоїть без руху, а вода й сонце огортають дуже тіло сяйвом. Леся мимоволі милується картинкою. Їй чомусь кортить плакати. Сама не розуміє чому. Серце просто не вміщається в грудях. Серцю тісно. Вовк відчуває це. Авжеж. Леся впевнена в тому. Ба більше, його серце так само розлітається в дикому шаленстві цього дощу й зелених очей. Дівчинка, здається, тими очима виймає душу й кладе собі до ніг. А лише ж дівчисько! Мокре й дивне. Підходить ближче. Простягає руку. Ось-ось пальці торкнуться хутра, пірнуть у нього й випустять на волю.

Леся завмирає.

Стоїть.

З очима навстіж.

Урешті легенько, невагомо, мов хмаринка, кладе долоньку туди, де має бути серце звіра.

Тук-тук.

Вдих-видих.

Крик:

— Геть здуріла! Тікай, бо роздере!!!

Леся розгублено озирається на голос і відчуває, як із-під пальців утікає тепло. Навпроти цокотить зубами дівчинка, ота сама, із синцем на півобличчя. В очах дикий переляк, аж судомить бідолашну, але вона не тікає, ні. Тремтить геть уся, але й далі стоїть, міцно стискаючи в руках криву гілляку.

— Іди геть, пішов від неї!.. Ой!..

Леся повертається назад.

Шукає поглядом.

Але вовка нема.

Ніде.

Віка розгублено випускає з рук гілляку.

— Як?.. Він… Він просто розчинився. Зник. Хіба таке буває?

Леся озирається навсібіч, оббігає галявину взад-вперед, проте звіра не знаходить — лише сліди, оті, що з кров’ю. Та й кров нині — тільки вода, яка прозоро прослизає крізь пальці.

Спантеличена рятівниця оговтується першою. Видирає з багна гумові чобітки, скептично зазирає досередини й невдоволено прицмокує:

— Ет! Зіпсувала таку красу. Наскрізь мокрі. Чого тебе понесло аж сюди, га? Я вже думала до бабки Зої бігти по допомогу, їй-богу!

Леся забрала з рук чоботи, встромила ноги, відчула, як там по-зрадницькому хлюпнула вода, і чомусь розсердилася:

— А ти що тут забула? Стежила за мною? Признавайся!

Віка ніяково пирснула:

— Ще чого! Треба воно мені. Я… я по суниці в ліс пішла. Ось.

Леся придивилася до вимащеного в червоний сік обличчя й раптом усміхнулася:

— Ну ти й нечепура!

— А себе бачила? Не краща… Ще й тю-тю!.. — дівча стишило голос, озирнулося, а потім вкрадливо, самими вустами прошепотіло: — А якби з’їв?

Леся повернулася поглядом до галявини й чомусь сумно зітхнула:

— Ні. Він мій.

Обличчя навпроти видовжилося, навіть синець заворушився з подиву.

— Як це — твій?

Леся знизала плечима.

— Не знаю. Мій, і годі!

Дівчинка шоковано розсміялася:

— Та ти точно шалена! Будьмо подругами!

— Будьмо!

* * *

Друзі з’являються в нашому житті по-різному, але коли це трапляється в критичний момент, можете не сумніватися, що то справжній дарунок долі. Якщо ж таке трапляється в дитинстві, то дружба здатна спалахнути миттю, неначе сірник.

Дівчатка поверталися з лісу вже вдвох. У цьому не було нічого дивного, бо їх поєднала спільна таємниця. А ще — зовсім трошки — ліс. Вікторія якось швидко, не замислюючись, відшукала дорогу. Може, тому, що думки в цій чорнявій голівці просто вирували фонтаном. Як? Що це було? Точніше, хто? Власне, Леся дуже швидко збагне, що Віка й знаки запитання — це речі взаємопов’язані, якщо не тотожні. Подружка цікавилася геть усім, навіть тим, про що знати було не можна. Такий собі вулканчик! От тільки про спокій він навіть не здогадується.

Ось і в цю хвилину дівчинка активно намагалася осягнути побачене. Нічого такого малій ще не доводилося спостерігати (а набачилася вона таки всякого). Віка просто захлиналася в емоціях, немов це її руки ще кілька хвилин тому торкалися дикого звіра. Зрештою вона навіть спинилася й пильно так зиркнула на Лесю, немов могла прочитати на обличчі нової знайомої підказку до дивної таємниці. Леся мимоволі зашарілася під поглядом карих оченят, у яких вистрибували тепер цілісінькі зграйки бісиків.

— Ну, ніяк не збагну! Чесно! Що то було, га? Він же тебе роздерти міг! Дурненька якась, їй-богу! Вовка живого помацати задумала!

Леся знітилася й навіть образилася.

— Та що ти причепилася з тим вовком?!

Віка пирснула:

— Ага, щодня таке спостерігаю. Якщо чесно, то я так злякалася, мало не впісялася від страху! Правда! Ну, навіщо ти його чіпала? Не второпаю.

Леся знизала плечима, бо й сама не могла нічого до пуття пояснити. Так було треба, і квит! Вона навіть не замислювалася, що робить і чим це може скінчитися. Просто знала. Звідки йшло це знаття? Воно було в ній. Отут, де б’ється серце.

— Я вже казала. Це так, ніби він мій, розумієш?

— Ні…

— Якщо не він, то його очі… Вони ніби рідні.

Віка заплуталася остаточно й облишила таємницю. Принаймні до часу. Вони давно вийшли з лісу й ось-ось мали повернутися до села, а там на неї чекали свої знаки запитання.

— Ет! Куди тепер? Змокла, як курка під дощем. А вдома, якщо мої до тями прийшли… Капець.

Леся розгублено вклякла, мимоволі придивляючись до синця на щоці нової подруги.

— Битимуть?

Віка потерла синець і кивнула:

— По голівці не погладять — це вже напевно!

— То… то, може, до мене? От тільки бабуня печі сьогодні не топила, за корівками не було коли, висушитися нема де.

Раптом ззаду хтось кахикнув. Обидві дівчинки підскочили й одночасно озирнулися, наткнувшись на сиво-колючий погляд.

— Ну, і куди зібралися? Захворіти хочете? Ану, кроком руш на піч! Хутенько до мене додому! Я вам зараз зроблю капець! Чкурнула під дощ, та ще одну прихопила таку самісіньку, навісну! Удвох хворіти веселіше, еге? Тобі, Лесю, бабця зірку з неба дістане й ви`ходить, а ти, Віко, здуріла, чи що? Твої ж проковтнуть і не закусять!

Дівчатка стояли, мовчки похнюпивши голови. Вони не сподівалися, що їх так швидко хтось знайде. Надто страшна баба Устина. Вона ж майже не виходила надвір, усе на дугу-спину жалілася й на ноги хворі, а тут, диви, причалапала по калюжах і слизоті аж на вигін. Стара трясла палицею й уже потихеньку тупцяла назад. Озирнувшись, гримнула, що блискавицю кинула:

— Чого вклякли?! Кажу ж, хутчіш!

Через деякий час дві змоклі голівки вовтузилися на печі й хихотіли собі під носи. Найбільше з ляку. Бабця чаклувала над якимось зіллям і вовтузилася знизу, коли-не-коли позираючи на піч.

— Ось ще це випийте.

Віка скептично зазначила:

— А то не отрута часом, бабцю?

Леся всміхнулася кутиками вуст, згадавши свої думки в цьому будиночку ще кілька годин тому. Тепер здавалося, що з того часу минула ціла вічність. І будинок, і сама баба Устина були вже й не страшні зовсім. Хіба трошки. Зате цікаво й навіть приємно було, наприклад, нюхати, як пахнуть трави по кутках. На печі ж було тепло-тепло, немов казковий дракон із вогняним черевом раптом дозволив на ньому полежати. Дивуючись собі, дівчинка ще раз усміхнулася й раптом спитала стару:

— А що буде, коли торкнешся вовка?

Бабця завмерла на місці, а сиві очі стали схожими на дві щілини.

— Вовка, кажеш?

Віка аж підскочила з хвилювання, яке не змогло вміститися в дитячому тільці. Ура! Вона таки дізнається відповідь. Точно. Як це Віка не здогадалася першою спитати відьму про вовка? Відьми на такій чудасії неодмінно знатися мусять. Хто, як не вони? Зрештою обидві дівчинки завмерли, не в силі відірвати від бабці допитливих очей, що випромінювали неабияку цікавість. Стара ж театрально захитала сивою головою й аж язиком прицмокнула. Леся, передчуваючи щось зовсім кепське, втягла голову в плечі, а Віка й дихати забула.

— Ет! Вовк не собака. До рук не піде.

Обидві видихнули:

— Точно. Стояв і не рухався.

Стара значуще затрясла кривим пальцем.

— Як правду кажете, то вовк не біда. Страшніше, коли…

Тиша сама себе боялася рушити, а вже дівчаткам здавалося, що власні серця калатають гучніше, аніж церковні дзвони в неділю. Баба ж не поспішала казати далі, навіть озиратися стала, мов хто невидимий підгледіти чи підслухати міг ту сповідь, і врешті видихнула:

— Вовкулака…

— Хто?

— Вовкулака, кажу. Людина-вовк.

— Ой лелечко! — Дівчата пірнули під ковдру. — Господи, жах який!

Нарешті Віка не стрималася й першою висунула носа, округливши очі так, що вони тепер скидалися на два брунатні блюдечка.

— То це Леся тепер теж вовкулакою стане, еге? Та він же не вкусив її! Ні! Я свідок!

Леся кліпнула кілька разів і мало не розревлася. Оце так пригода! Невже блукати їй тепер ночами в подобі вовка? Жах! Баба Устина навіщось стягла із сивої голови хустину й заходилася чесати сиве й тонке волосся. А заразом й оповідати.

— Казки то, дівчатка. Вовкулаками або народжуються, або стають за життя, от тільки не конче треба бути вкушеним.

Дівчата аж підстрибували з цікавості:

— Як?

— Просто. Вроджені вовкулаки… вони під такою зіркою з’являються в цьому світі. Часом це розплата за гріхи батьків. Або… як вагітна жінка в лісі бачить вовка чи, крий Боже, покуштує м’яса дичини, яку вполювала ця істота. А обернені вовкулаки, — тут бабин голос стишився й став ще загадковіший, — то справа відьмацьких сил. З тими силами не повоюєш. Стерегтися треба… відьми!

А сама зирк — у дівчат уже крижані мурахи тілом розповзаються. Ось оберне зараз бабця їх на вовкулак! Стара всміхається.

— Ну-ну. Не бійтеся. Якщо ваші майбутні наречені будуть хоч трошки схожими на вовків, то щастя матимете.

Леся просяяла:

— А той вовк… він гарний. І очі… сірі-сірі, а в них — душа.

Бабця завмерла й навіть чесати волосся припинила. Кілька хвилин думала щось своє, уважніше придивляючись до дівчинки, а потім самими вустами старечими прошепотіла:

— А може, то й була душа?

* * *

У місті, схожому на велетенську рибу, блукала під небом душа. Саме згори вона й помітила, що місто коло моря скидається на рибу, зовні спокійну й тиху, тоді як усередині рибини кипить вогнями життя. Серед вогників нічного міста душа віднайшла одне, потрібне тільки їй вікно. Гадала, що дороги не знайде вже, але її, невагому, підхопив на крило вітер, всадовив собі на спину й закинув прямісінько в лікарняну палату крізь розчинене навстіж вікно. Душа зависла під стелею, розмірковуючи, що час би вже цю стелю побілити, бо сірі плями на ній формою дуже подібні до материків. Хіба що це навмисно хтось зробив, щоб хворі дивилися на стелю й подумки подорожували. Озирнулася. Цікаво, хто ж лежить у цій палаті? Коли ж придивилась уважніше, то чомусь зіщулилася вся, ставши малюсінькою цяточкою. Просто тіло внизу… воно було колись її.

На вузькому ліжку лежав молодий чоловік, точніше, юнак. Як-не-як, лише двадцять два роки, проте тіло дуже, міцне, неначе в античних богів. Темно-русе волосся невдоволеним їжаком стовбурчилося на білій подушці, а смертельно бліде обличчя викликало німі запитання: «А чи лишилася в цьому тілі бодай краплина живої крові? Чи на ліжку лежить мрець і вже навіть лікарі розвели руками, не годні нічим допомогти? Бо якби могли, то хіба б лишали трудного без нагляду?» Душа ж не глуха, вона чує, як медсестрички в коридорі тихцем шепочуться, аби не на їхній зміні цей юнак віддав душу. Кому весело, якщо помирають молоді? А останнім часом отаких хлопців привозять до них часто, немов якась чорна сила виконує план чи складає таємні списки.

— Таке нині життя настало, — констатує завідувач реанімаційного відділення, сховавшись у своєму кабінеті від того життя, як від мари.

От тільки не він один боїться вийти вночі на вулицю. Хоча чому вночі? Випадкову кулю можна впіймати і вдень, опинившись не в тому місці і не в той час. Цей хлопчина принаймні не випадкова жертва, ні. Він той, кому всі шість куль були призначені, і той, кого вони мали вбити, а не склалося, проте… Сивочолий чоловік зітхає. Це питання часу. Не житець, ні, — пацієнт шостої палати. А шкода! Он хлопчик так щиро плакав. Хто він йому? Брат? Еге ж, брат. Ет, серце стислося. Впустив до палати малого. Усе одно нічим не зарадиш, нехай хоч кілька останніх годин побуде коло рідної людини, бо потім світ зміниться так, що й упізнати буде годі. Це вже буде світ, у якому ти сирота, бо батька не пам’ятав від народження. За тата був старший брат, а тепер і його може не стати.

Хлопчику й говорити про це було не треба — він відчував серцем усе, що боялися вимовити дорослі вголос, бо Льоша у свої одинадцять прагнув бути для брата підтримкою. Брат — то все. Без нього вони з мамою пропадуть у цьому солоному місті, де є море, але немає спокою й зарплат. Як вони житимуть? За що? За міфічні цифри й нулі, що їх мама вже й не рахує. Давно облишила те пусте діло, а заразом і посаду викладача літератури в поважному навчальному закладі. А що з тієї посади, коли маєш двох синів і їх годувати чимось треба, ще й брат навчається? Але Вовчик… Він усе може. Може й навчатися, й заробляти на харчі, а віднедавна й на ліки для мами. Льоша понуро зітхнув, немов внутрішнім зором опустився на один поверх нижче, у кардіологію, де на такому ж ліжку побачив маму. Чи спить вона? Льоша не знав, зате добре затямив, що розповідати про стрілянину й брата мамі аж ніяк не можна. Серце не витримає. Отак пак! Йому бракує сил витримувати безлад, який сьогодні отой сивочолий лікар назвав життям. От і виходить, що шість куль можуть убити за умови, коли жодна з них не влучила. Маму вони вб’ють, не торкаючись, якщо Вовчик…

— Братику, тримайся, чуєш? — хлопчик прошепотів це тихо-тихо, самими вустами, немов незримий ворог стояв поруч і тримав на мушці.

А може, Льоша боявся порушити хистку рівновагу братового дихання? От і сидів нишком, ворушитися боявся, ухопив брата за руку й дихав на неї часто-часто. Зігріти прагнув. Бо чому вона така холодна? Не бувають руки такими холодними в живих. Чорна голівка схилилася низько, кучерики торкалися білого простирадла, яке накинули поверх пораненого тіла. Кулі лишили в ньому наскрізні рани. Дві дістали на операційному столі хірурги й самі не йняли віри, що пацієнт доживе до кінця операції. А дожив. І тепер чекає на свою хвилину. Чекає й душа. Дивиться згори на зігнутого хлопчика, який часто-часто хукає на долоню старшого брата й кулиться. Душа болить. Може, це тому, що вона ще жива? Точніше, тіло живе, дихає ледь-ледь, але існує. А що станеться потім?

— Вовчику, не помирай, чуєш? — схлипує малий. — Не треба.

Душі робиться незатишно й вогко. А хлопчик і далі стискає долоню й плаче вже без упину, ковтає сльози, втирає рукавом носа, хлипає щиро й гаряче. Здається, сльози не можуть бути такими гарячими, але навіть шкіра присмертного здатна відчути тепло дитячих сліз.

— Братику, як же так? Ти ж сильний у мене, найсильніший! Он, бач, трьох поклав! Якби не зброя… Нащо стріляти було? — Хлопчик підняв до стелі карі оченята, і душа затремтіла. — Вони ж говорити тільки збиралися! Я ж сам чув! Нащо стріляли?

Душа відчула, як її хитнуло вбік і почало затягати кудись високо-високо. Усе відбувалося швидко. Тільки й встигла збагнути, що це, певно, і є кінець, коли прилади, що оповили тіло пораненого, запищали, немов навіжені. Наляканий хлопчик підхопився й стрімголов кинувся в коридор.

— Лікаря! Чуєте? Лікаря!!!

Довкола забігали люди в білих халатах, але вся їхня метушня здавалася пустою. Немовби то рухалися якісь тіні, що й торкнутися тебе негодні. Душа відчувала, що жодна сила тепер не зможе втримати її на землі, і злітала все вище й вище.

Вітер колихнув повітря, напоєне ліками, і стрімголов помчав увись, щоб за тисячі кілометрів приземлитися в нічній траві під вікном у дивної дівчинки. Він стукнув у шибку — і дівча прокинулося, розплющило зелені очиська й зіскочило з ліжка, немов хтось пронизав тіло й воно ось-ось мало розпастися навпіл. Дівчинка вхопила папір і прямісінько на підвіконні, в сяйві місяця, почала малювати вовка. Вона знала, що треба швидше намалювати очі, щоб утримати їх коло себе назавжди. Вітер дивився і, мліючи, сповзав у траву, щоб там розтектися по землі й цілувати її дихання. Вітер раптом збагнув, як добре, коли хтось поруч просто дихає.

— Усе даремно. — Лікар утомлено опустив руки. — Констатуйте час смерті.

— Ні!!! — закричало хлоп’я й розпачливо заходилося битися головою об двері операційної, намагаючись прорватися до брата.

— Шкода хлопця, — перемовилися молодесенькі сестрички й змирилися, що саме на їхній зміні цифра статистики хитнеться на одну одиничку в напрямку смерті.

— Синку, — прохопилася крізь сон світловолоса жінка в білих лікарняних стінах.

Це все відбуватиметься тут, на землі, коли душа летітиме зовсім в іншому просторі й бачитиме яскраве світло. Враз… дівчинка зробить останній штрих — і на клаптику звичайного паперу кліпнуть сірі очі вовка.

— Він очі розплющив, Петре Юліановичу, — шоковано пробелькоче сестра й зомліє, бо точно знатиме, що перед нею мрець. А хто ж іще, коли серце не билося одинадцять хвилин?

Лікар і далі реанімуватиме хворого, бігаючи довкола нього з чіткою думкою, що це неможливо, навіть нап’ється вдома чи не вперше за всю медичну практику, зате в промінні ранкового сонця всміхатиметься щасливий хлопчик, що має брата.

— Льо-ш-к-о…

— Мовчи, братику. Ти що! Силу треба берегти.

Юнак кліпнув, згадуючи дивний сон, як він був вовком і серед дощу в лісі натрапив на дівчинку. Вона торкнулася його, і той дотик горів ще й досі, от тільки зсередини, у самісінькому осерді серця. Лесю ж довгенько сварили і бабуся, і тітка Дуся, а ще стверджували, що вовк лише привидівся наляканим дівчатам. Леся кивала головою. А з дитячого малюнка на цей світ дивилися сірі-сірі очі вовка й людини. Чи, може, то таки була душа?

* * *

Леся пішла в перший клас, коли вереснева трава лише здогадувалася про наближення осені. Того року осінь прийшла із запізненням і ще довго пестила літніми днинами. Навіть ночі були теплі. А ще Лесі запам’яталися вогнища в перших сутінках і димові полотнища у вечірньому повітрі. Селяни саме давали ладу своїм урожаям, а ввечері спалювали на городах залишки сухого бадилля.

От і звістка про школу застала Лесю серед сухої кукурудзи. Дівчинка залізла в ті зарості, щоб підглядати, як вітер-друзяка заплітає довгі листки в коси. Баба Зоя саме видоїла корівку та йшла з повним відром молока до хати, аж тут хвіртка прочинилася й у двір зайшла-закотилася жінка з таким самим сухим волоссям, що й у кукурудзи. Навіть колір воно мало такий самий, тьмяний.

— Доброго вечора, Зоє Матвіївно, а заразом і здоров’ячка міцного!

Леся аж принишкла у своїй схованці, бо такого солоденького голосу їй до цього й чути не доводилося. Він був схожий на глечик, ущерть заповнений медом, от тільки люди, що куштували з нього, відчували, що, крім меду, там ще й добряча ложка дьогтю. Але неодмінно треба було скуштувати, щоб здогадатися. А то мед медом, аж у вухах злипається.

— І тобі, Валентино, не хворіти. Чим завдячую?

Жінка стрепенулася, певно, не сподівалася такої прямоти, проте не розгубилася й усміхнулася, що сонце засяяло:

— Усе ви, тіточко, бачите. Нічого не пропустите. Наче в думки зазирнули, їй-богу! За ділом я.

— Кажи.

— А де онучка ваша, Леся?

Стара озирнулася й мимоволі ступила крок назад, немов собою затулити дитину хотіла.

— Та бавиться десь тут. А що?

Жінка пожвавішала й попросилася до хати. Мовляв, розмова серйозна. Бабця провела гостю, а Леся з цікавості мало не луснула, немов перезріла капустина. Ех! Про неї ж розмова. Підійшла ближче, присіла коло порога, щосили прислухаючись до голосів у будинку. Вони долинали, немов із бочки: усіх слів не розібрала, проте коли почула одне з них, аж підскочила. Школа! Її хочуть забрати до школи! Раптова звістка яскравим метеликом затріпотіла в дитячій голівці. Та це ж вона буде першокласницею! Навчиться читати, писати, рахувати! А ще… ще в школі неодмінно мають бути уроки малювання. Це ж треба! У Лесі буде справжня вчителька малювання.

Дівчинку переповнила радість, вона буквально лізла назовні, примушуючи негайно віднайти того, з ким можна буде поділитися. Таке трапляється з дітьми, коли хочеться одразу ж, негайно, розповісти про щось дуже важливе. Леся довго не розмірковувала, кому розповісти, і бігцем, щоб не передумати, майнула до будинку-ями. З Вікою її вже встигла поєднати справжня симпатія, проте дівчинка страшенно боялася хмільних батьків Віки. Навіть не боялася. Ні. Щось у неї всередині зіщулювалося — і робилося боляче дихати. Але тепер… вона прагнула швиденько покликати подругу й одразу ж утекти. Дівчинка мить постояла, а потім таки зважилася переступити поріг чорної пустки.

У кімнаті справді було брудно й темно, а може, темно через те, що брудно. Речі валялися без ладу там, де впали, чи там, де їх кинули. Простісінько на підлозі на старезному кожусі (і це влітку!) спав батько Віки — товстелезний чоловік із густими вусами. До речі, один вус був помітно довший від другого. Саме через цю цікаву особливість односельці кликали його Одновусим. Мати… Її називали на ім’я — Галькою, іноді — Голкою, саме Голкою, бо вона, на відміну від чоловіка-вареника, була худюча-худюча й аж занадто висока, тому й скидалася на інструмент для шиття. Тепер жінка спала попід стіною, але під нею навіть кожуха не було — самі голі дошки. Скрізь роїлися мухи. Вони зграями розповзалися довкола й дзижчали без ніяких перерв та антрактів. Певно, комахи почувалися справжніми господарями в цій оселі, і жодна жива душа не намагалася переконати крилатих істот у протилежному. Господи! Як же тут можна жити?! Де Віка?

Подружка сиділа в куточку, на прогнутому дугою ліжку, і мріяла про їжу. Помітивши гостю, гойднулася й мало не впала з подиву, потім швиденько зіскочила й навшпиньки пройшла повз дорослих. Уже коло самого порога кліпнула очима: «Тікай!» Подружці повторювати не треба було — і вони обидві щодуху дременули до Лесі додому, щоб заховатися в траві. І вже там, відхекавшись, майбутня першокласниця розповіла про новину. Віка зачудовано вигнула брови дугою й стала схожа на кумедне звірятко. На песика. Точно! Вона просто обожнювала собак.

— Як у школу? Але ж тобі семи років нема!.. Це мені в березні минуло — я й піду!

Леся сяяла від несподіваного щастя, немов світлячок серед ночі.

— Ну то й що? Певно, це не так важливо. Ми тепер будемо однокласниці! Уявляєш?

Віка почухала немиту голову й усміхнулася. Щасливо так, немов хто насипав тарілку борщу з печі, поставив і ложку поклав: частуйся!

— А так можна?

— Не знаю.

— Лесю, — долинуло від дверей.

— Зачекай, я хутенько, — прошепотіла й швиденько майнула до бабці.

На дівчинку чекала та сама тіточка з медовим голоском. Пильно подивилася. Леся ще встигла зміркувати, що очі в жінки схожі кольором на сухе бадилля. Дивне порівняння. Суха якась жіночка виходила, як стручок, з пусткою замість плоду.

— Гарна дівчинка, — солодко заспівала гостя. — А розумниця, певно. Ти до школи хочеш, Лесюню?

Леся чула, як вистрибує з хвилювання серце. Їй чомусь стало холодно й незатишно під поглядом незнайомки, проте дівчинка знала, що десь серед трави до розмови дослухáється Віка.

— Хочу.

— Справді? — перепитала бабуся здивовано.

— Дуже.

Валентина Йосипівна ледь утрималася, щоб не потерти вдоволено руки.

— Бачте, Матвіївно, а ви сумнівалися! Лесю, ти будеш слухняною?

Леся зиркнула на розгублену бабцю й пригадала фарби та пензлики в себе під ліжком. Це ж ховатися не доведеться більше. Можна буде сміливо малювати, і бабця не лаятиме.

— Авжеж.

Жінка сито всміхнулася:

— От і домовились.

* * *

Через кілька тижнів Леся (та й не тільки вона) збагнула, що Валентина Йосипівна вміла домовитися будь із ким, коли тільки мала в тому інтерес. Є такі люди. Здається, вони пролізуть у найменшу шпарину й примостяться на носі хижого звіра, аби їхнє було зверху.

Навіщо ж треба було брати Лесю до школи на рік раніше? Таємниця розкрилася першого вересня, коли задоволена вчителька повела на урок самих первачків, тоді як її колега змушена була навчати учнів другого й третього класів разом. Власне, для їхньої школи це було закономірне явище, бо класи налічували по п’ять-шість школярів, от їх і доводилося об’єднувати. Однак того року разом із Лесею в першому класі було аж десять учнів. Така кількість дітей і зв’язки в районному відділі освіти зробили своє діло. Валентина Йосипівна вже не розривалася між двох навчальних програм, а на посаду вчительки четвертого класу хутенько взяли іншу. Ну, і що з того, що новенька — найліпша подруга Валентини Йосипівни? І не такі збіги трапляються в житті. А люди, вони ж уміють віддячувати. Деякі з них навіть знають, що вдячність не обмежується самими словами.

Власне, підводні освітянські течії мало хвилювали зворушену дівчинку. Леся зосереджувалася на зовсім інших відчуттях і враженнях. Спершу, як і годиться в точці відліку чогось нового, слід було підготуватися до змін. Дівчинка знала, що рано чи пізно вони з бабцею неодмінно поїдуть до міста, щоб накупити всього перед школою. Леся усвідомлювала собі, що районний центр нітрохи не схожий на велетенську столицю, проте передчуття подорожі переповнювало малу, і їй навіть уві сні ввижалися гамірні вулички, високі будинки, які своїми дахами підпирають черево неба, і, звісно, величезні — ба ні! — велетенські вітрини крамниць, за якими простягається абсолютно інший світ, яскравий і принадний.

Урешті довгожданий день настав, і вони з бабцею вирушили до районного центру. Коли обидві вибралися із запиленого автобуса, зраділи неймовірно. Леся навіть підстрибувати почала, відчуваючи, що повернулась у вже забуту, проте рідну стихію. Вона йшла, високо піднявши голову, розкуйовджена й щаслива, вдивлялася в обличчя випадкових перехожих і мимоволі здригалася, коли попереду чи збоку з’являвся жіночий силует. А що, як… Проте жінки виявлялися звичайними незнайомками в гамірній юрбі. Вони байдуже виринали з натовпу й так само зникали в калейдоскопі щоденних справ, а маленька дівчинка ще довго дивилася їм услід — зелено-зелено й печально.

— Красуне моя, агов? Про що замріялася? Уже й крамниця. Бачиш он ті скляні двері? Тут ми зробимо з тебе школярку. Згода? — бабуся говорила тепло, певно, щось відчуваючи.

Леся знітилася, а потім, щоб бабуся ні про що не здогадалася, рвучко вхопилася за двері. Вони тут, щоб обернути її на школярку, тому треба радіти обновам. А як не радіти, коли ще трошки, зовсім трошечки — і вона матиме все: новісіньку форму, портфелика й такі симпатичні черевички? Оглядаючи свою подобу в дзеркалі, зеленоока мавка ледь стримувала емоції. Проте ще більший захват у неї ви`кликав відділ канцелярії. Тут були й ручки, й олівці, і чистесенькі зошити, але найголовнішим надбанням, справжнісіньким скарбом стали фарби й альбом для малювання.

Зрештою і бабця, й онука згубили лік часові, а заразом і нехитрим заощадженням, проте обидві вийшли з крамниці щасливі. Леся, не соромлячись, сміялася, а випадкові перехожі озиралися на променисту дівчинку. Однак малій художниці було байдуже, їй просто хотілося літати й обіймати всіх-всіх, а найбільше бабуню за те, що та тепер не сваритиме й дозволятиме малювати на цілком законних підставах. Ма-лю-ва-ти! Що може бути кращим? Та не буває нічого важливішого! Вона тепер намалює весь світ. Чи зачаклує? Він буде існувати на папері таким, яким створить його Леся.

Натомість бабуня нишком позирала на онучку й старанно ховала сльози в кутиках очей. Їй зовсім не було шкода останніх коштів, витрачених на малу дзиґу. Просто вона інакше уявляла цей день. Зовсім інакше. Жінці аж вити хотілося, аби єдиний синочок устав-піднявся й повів свою кровинку за руку до школи, як і годиться батькові. Щоб розправляв бантики на кучерявій голівці, фотографував зелені оченята, а потім підкидав високо-високо, аж до неба, свою школярочку. Старенька навіть зіщулилася під вагою оманливих мрій і стала меншою.

— Бабцю, ти чого? Я старатимуся вчитись. Обіцяю.

Жінка пригорнула дитину до себе й поцілувала.

— Та я не про те. Знаю, що вчитимешся. Он яка розумниця в мене виросла! Уже зовсім доросла.

Леся підняла носика догори й ствердно кивнула: авжеж! І лише пізно ввечері доросла дівчинка дозволила собі бути дитиною. Так, щоб ніхто-ніхто, навіть вітер, що в травах вовтузився, не підгледів. Ще раз зиркнула на сукню, бантики, складений портфелик коло столу і… заплакала. Щиро так. І гірко. Бо ж геть усі діти, навіть коли вони дуже хочуть бути дорослими, усе одно потребують мами. І хоч би що казали люди, хоч би в чому переконували ті, хто намагався цю маму замінити, а по-справжньому щасливою почувається лише та дитина, у якої мама є. Леся міцно прикусила губенята, щоб не заплакати вголос, а потім тихесенько, немов налякане мишеня, пропищала в темряву:

— Де ж ти, мамочко? Я ж завтра до школи йду. Мені так страшно й радісно, а тебе нема… От якби я завтра прокинулася, а ти до мене в школу прийшла!

На саму думку про це дівчинці стало тепло. І сльози закінчилися. Вона торкалася пальчиками темряви, немов пестила когось невидимого в ній, і всміхалася.

* * *

Що було потім? Звісно, перше вересня. Леся запам’ятала, що прокинулася найпершою. Мабуть, ще Лиска в повітці бачила свої трав’яні сни, а дівчинка вже зіскочила з ліжка й вибігла до світлиці, щоб розбудити бабусю.

— Бабцю, ми не запізнимося?

Жінка всміхнулася й обійняла свою першокласницю.

— Та ні. Дивися, ще й школа зачинена.

— А я боюся запізнитись.

— Моя хороша… Може, таки варто було ще рік удома посидіти, га?

Леся тоненькими рученятами обхопила бабусину шию й прошепотіла на вушко:

— Ні. Я дуже-дуже хочу вчитися.

Того дня схвильована дівчинка зайшла на шкільне подвір’я з відчуттям, що її серце — повітряна кулька, таке невагоме й легке — зараз вистрибне з грудей і полетить високо-високо. І бачитиме звідти святково вбраних школярів з оберемками айстр у руках, а заразом і схвильованих батьків, які метушливою стіною стоять довкола своїх дітей. Проте, хоч як пильно вдивлялася дівчинка в яскраву юрбу, мами серед цих людей усе одно не було. Леся похнюпила носика й опустила голову, коли раптом хтось жваво штовхнув її в бік:

— Привіт!

Навпроти стояла Віка, так-сяк убрана в більшу на два розміри форму. Бант якогось непевного кольору сповз із голови й ось-ось мав упасти додолу. Дівчинка відчувала, що її зачіска будь-якої миті може розсипатися, тому коли-не-коли ставила портфелика на землю, щоб повернути бант на більш-менш прийнятне місце. Було помітно, що вона хвилюється й тривожно озирається довкола, шукаючи бодай якоїсь підтримки.

— Привіт! А ти що, сама? — чомусь пошепки спитала Леся, спиною відчуваючи теплу присутність бабці Зої.

Подруга задрала вище носа, ще раз натягла бант, а потім видала свою болючу правду:

— Та… мати не дійшла. Зранку відзначила подію й спить біля хвіртки. Хоч би у двір заповзла вже.

— А батько?

Віка блимнула:

— Ти що! Крий Боже! Щоб іще побився з кимось! Він і не таке може втнути. Теж хропака дає, тільки на подвір’ї в друзяки Соломона.

— А як ти збиралася?

— Як? Прокинулася, вмилася з тазика, вдягла форму. Мені сусідка, тітка Інна, дала. Від дочки лишилася, бо та вже виросла. І портфель лишився. А приладдя… — дівчинка стишила голос. — Я в батьків ціле літо копійки нишком крала й ховала. Назбирала. Отак пак!

Леся співчутливо торкнулася руки подружки.

— Нічого. Ось вивчуся, поїду до міста й не бачитиму їх ніколи.

— А я теж хочу стати… — проте на півслові дівчинка вмовкла, щоб швидко-швидко закінчити: — Ой!.. Тільки для цього нам треба добре вчитися.

Віка войовниче забрала портфелика із землі.

— А я й учитимуся… добре! Навіть не сумнівайся.

Леся сама не знала, у що їй вірити, а в чому сумніватися. Дівчинка дивилася на новий світ широко розплющеними очима й нишком щипала себе: чи це, мовляв, відбувається насправді? Але все лишалося, нічого не зникало, бо вона таки не спала.

Школа. Лесі вона сподобалася. Дуже. Такий затишний будиночок із величезними вікнами й високим дахом. Приміщення мало три кімнати. Дві просторіші з двома рядами парт, де на кожному мали сидіти учні окремого класу, а третя кімнатка була гральна, проте з появою нової вчительки її переобладнали для навчання четверокласників. Леся прислухáлася до кожного звуку, а оченятами вбирала геть усе: кожен куточок і шпаринку, навіть запах крейди, якою щось писали на дошці. Дівчинка вдивлялася в напис, немов вивчала чудернацьку картину невідомого художника, яку поки що не могла прочитати, але… намалювати її вона б спробувала.

Тільки-но учнів розсадовили й дали їм спокій на кілька хвилин, Леся схопила ручку й спробувала в зошиті відтворити те, що було написане на дошці. Тим паче, що посадовили її на першу парту поруч із рудим хлопчиком. Той зиркнув на дівчинку, потім — на запис, який з’являвся в зошиті, і чомусь щосили штурхонув її прямісінько в лікоть. Ручка вистрибнула з рук, а Леся розгублено кліпнула зеленими очиськами. Рудий розбишака анітрошечки не знітився, натомість висолопив язика:

— А-а-а! Розумна дуже?

Леся зіщулилася, відчуваючи, що зараз провалиться крізь підлогу. Хлопчина з виглядом переможця відсунув Лесин лікоть якнайдалі від себе, окреслюючи як свою значно більшу частину парти. Леся розгублено відхилилася, коли раптом із парти позаду хтось щосили штурхонув нахабу. Хлопчина з несподіванки закляк, а потім почервонів так густо, що став схожий на помідор із бабиної грядки.

— Ти чого її штурляєш? Зараз у лоба дам!

— Віко Пархоменко! Ти чого на Петра напосіла? Га? Не соромно? Та й пересядь далі, будь ласка. Он третя парта вільна.

Віка зиркнула з-під лоба на Валентну Йосипівну й одразу ж відчула, що вчитися добре в цієї вчительки не вийде. Натомість ображений Петько пробурмотів під носа так, щоб Леся розчула кожен звук:

— Начувайтеся.

І почалося. Леся так і не зрозуміла, чим саме не сподобалася Петькові Зайченку, однак те, що таки не сподобалася, відчула. Власне, так само, як і Віка збагнула, що, заступившись за подругу, нажила справжнього ворога. Щоправда, Віці треба було віддати належне: цим вона мало журилася. Проте хай там як, а подруги дуже швидко усвідомили, що лише вдвох зможуть тримати оборону й відбиватися від образливих прізвиськ та ущипливих жартів.

Дивно, але діти чомусь бувають жорстокі. Можливо, так їм легше почуватися в безпеці серед дорослого світу? А що? Хтось іще, крім тебе, менший, слабший, безпорадніший? Йому про це варто нагадувати частіше, тоді самому не так лячно. От і вийшло, що Леся з Вікою з перших днів стали вигнанками. Віка через те, що була дочка хронічних алкоголіків, завжди голодна-холодна й обідрана, а Леся… Леся просто тому, що була біла ворона, інакша, не така, тю-тю. Малювала весь час щось, вимальовувала, з вітром обіймалася. Ще й шалена яка, їй-богу! А що добра та щира… то ці риси в дитячому світі не першорядні, надто в такий неспокійний час. Куди важливіше дертися щонайвище, кричати найголосніше й штовхатися найсильніше, а ще керувати колективом і заціплювати рота всім незадоволеним.

Таким беззаперечним лідером став той самий рудий Петро Зайченко, дарма що мав таке цікаве прізвище. Уже першого дня він добряче труснув сусіда, коли той жартома назвав його Зайчиком. Певно, десь глибоко-глибоко в душі хлопчик таки ним був і страшенно боявся, що хтось інший здогадається про куций хвостик, от і воював натхненно й пристрасно, так, що нікому й на думку не спадало приглядатись уважніше.

— Дві лошиці, хи-хи-хи!

Віка стискала кулаки й кидалася на Петька, мов шуліка. Проте той вивертався, а часом міг боляче смикнути за волосся чи сіпонути спідницю, відбігав убік, задирав угору рудого носа й кричав ще голосніше, на все подвір’я:

— Ло-ши-ці!

Дівчат ніхто не боронив. А кому хочеться брати вогонь на себе? Нікому. Проте дивувало інше. Чому образливі прізвиська й штурханину не зупиняла вчителька? Талановитий педагог. Освітянка з великої літери.

Власне, Валентина Йосипівна мала свою унікальну методику роботи: плисти за течією, навіть не напружуючись. Її самі діти, точніше, їхня присутність дратувала. Краще посидіти на стільці й потеревенити з колегами, щоб довідатися про всі останні новини: і ті, що були, і ті, що їх вигадували просто так, щоб було про що зойкати «ой-ой-ой!». Це ж як нецікаво й сумно було дивитися на світ її очима. Леся хоч і була шестирічною дитиною, але чомусь дуже швидко збагнула, що бути Валентиною Йосипівною — то страшна мука. Бачити в людях лише зло й підступи — так і з глузду можна з’їхати або хвороби якої доп’ясти, однак сама Валентина Йосипівна про те навіть не здогадувалася й міняти своє бачення світу аж ніяк не збиралася.

— Господи, і сіпонуло ж мене забрати цю навіжену! Уже тими уроками малювання мені в печінки в’їлася. Усе випитує щось та випитує. Таке мале, а замучило. Мушу навіть літературу спеціальну читати, уявляєш?

— А чого дивуєшся? — озвалася щойно прийнята до шкільного колективу вчителька — за сумісництвом подруга — Яна Вікторівна. — Мати хто в неї, забула?

— Ага, відьма! І мала така сама чудна. Ой-ой! А ота голодранка? Віка Пархоменко! Від неї ж смердить за версту, дихати нема чим. В інтернат здати б, щоб там вимили як слід.

— Та чого ти? Мала як може, так і миється. І одяг прасує. Сама бачила, коли вчора додому йшла.

— Ну й що з того? Сьогодні прасує, а років за десять пити-гуляти почне, ще й залетить від когось, бо хто її глядітиме? Ніхто. В інтернат!

Очевидно, навіть подруга часом утомлювалася від чорноти думок колеги, тоді й нагадувала, що не буде дівчат — учнів не вистачить для повноцінного класу. І доведеться розпрощатися з посадою, а за неї вона виклала… Цифру називали завжди пошепки, проте переконливо, принаймні Валентина Йосипівна вмовкала й дулася день чи навіть два, ходила мовчазна, схожа на обскубану гуску, але потім відходила й знову заводила своєї, солоденької й отруйної: «Ой-ой-ой!»

Чи страждала від такої вчительки Леся? Авжеж. Часом дівчинці навіть утекти хотілося, проте вона боялася, що Валентина Йосипівна знайде й настромить її на свою довжелезну указку, немов неслухняного метелика. От що вміла талановитий педагог, то це жестикулювати вчительською указкою, немов то був пусковий механізм ядерного пристрою. У такі хвилини її всі боялися, навіть Петько Зайченко, а Леся з переляку відводила очі вбік і дивилась у вікно. Тільки нишком, щоб Валентина Йосипівна не помітила.

За вікном було значно спокійніше. Там росли велетенські горіхи, і Лесі подобалося розглядати мереживо гілок і уявляти, який вигляд мали ті дерева, коли були зовсім маленькі. Хто ж насадовив їх по всьому шкільному подвір’ї, не знали достеменно ні самі вчителі, ні жителі Бувальців. Найімовірніше горіхи росли в цій місцині задовго перед тим, як тут з’явилося шкільне подвір’я. Проте дітлашню цей факт мало обходив. Горіхи затуляли собою півнеба й ховали малечу від сонця, а ще… ще в них переховувався вітер. Еге ж. Хіба ж він міг залишити свою малу господиню напризволяще? Хоч де був, завжди повертався й чухав спину об репаний стовбур та розлогі гілки, а з них додолу пригорща по пригорщі падали круглі й такі пахучі плоди.

Школярі збирали їх у портфелі й навіть за пазуху, приносили додому, сушили, хто де вигадував, а потім на перервах гуртом ласували солодкаво-гіркуватими осередками, щоб розуму додалося. І вірили в ту чарівну силу горіхів так щиро, що навіть сумнівні педагогічні таланти нездатні були знищити бажання вчитися. Діти старанно виводили перші закарлюки, гуртом вимовляли нову літеру й вивчали цифри. Усе відбувалося так, як мало відбутися. Учні звикали до того, що вони учні, а час летів на вітряній гриві у своє нікуди, іноді плутався в горіхових кронах, а ще розкладав по поличках пам’яті шкільні успіхи та невдачі, радощі та жалі. І, певна річ, перші симпатії.

* * *

Лесі вона сподобалася з першого погляду. Молоденька, щойно з університетської лави й така гарна, що аж дух перехоплювало. Хіба така не сподобається? Мабуть, хтось високо в небі вирішив урівноважити чорне з білим і на противагу «педагогічним талантам» надіслав справжнісінького освітянського світлячка.

Учителька, яка викладала в другому й третьому класах, раптом відчула, що страшенно занепадає на здоров’ї. До того ж вона працювала, уже кілька років бувши на пенсії, тож порятунок знайшовся швидко: педагог таки наважилася піти на заслужений відпочинок. Діти ж мали навчатися незалежно від хвороб та пенсій своїх учителів, тим-то з районного відділу освіти досить оперативно (Валентина Йосипівна й оком не встигла кліпнути) надіслали нову вчительку початкових класів, що її миттю полюбили діти.

Симпатія виникла одразу й була беззаперечна. Геть усім учням страшенно кортіло сподобатися Людмилі Миколаївні. А вона всміхалась у відповідь. До речі, також геть усім. Мабуть, лише вона вміла так усміхатися, навіть рудий Петько починав шарітися, і ластовиння на носі й щоках прибирало рожево-червонавого відтінку. З’являлося відчуття, що нова вчителька знає якусь особливу таємницю й роззброює єдиним поглядом. Хоч вигляд вона мала зовсім негрізний. Навпаки, Людмила Миколаївна була така тендітна, що її можна було легко сплутати з ученицею старших класів. Та ніжність збивала всіх із пантелику: здавалося, що цю дівчину без зусиль можна підкорити своїм бажанням.

У цьому, до речі, спершу анітрошечки не сумнівалася Валентина Йосипівна. Бо хто та новенька й хто вона, досвідчена освітянка, можна сказати, справжнісінький танк у педагогіці? Однак виявилося, що танки здобувають перемогу лише у військовій справі, тоді як у школі… Людмила Миколаївна легко, невимушено, неначе граючись, віднайшла для кожної педагогічної аксіоми своє місце в прямому й переносному розумінні. Вона хоч і зовсім не мала досвіду, проте, усупереч неписаним законам, геть усе робила правильно, а головне, з таким щирим задоволенням, що Валентині Йосипівні лишалося хіба зубами скреготати з безсилля, а заразом захлинатися чорною заздрістю. Це ж треба! Учорашня студентка, ще зовсім зелененька вчителька початкових класів, виявилася гідною суперницею. А найстрашнішою небесною карою стала нова потреба часу: щоб мати пристойний вигляд поруч із новенькою, доводилося пра-цю-ва-ти. Ох і зітхала Валентина Йосипівна, ох і зойкала, навіть усі свої впливові знайомства залучила собі на підмогу, проте запізно. Змінити вже нічого не змогла. Так у початковій школі села Бувальців з’явився свій янгол-охоронець.

Не дивно, що до янгола потяглася Леся. Несвідомо й обережно. Дівчинці просто подобалося спостерігати за Людмилою Миколаївною, нехай і здаля, лише на перервах чи після уроків, проте це були щасливі хвилини. Мала ще довго боялася признатися, що молоденька вчителька скидається… на маму, а коли нарешті ця думка відвідала русяву голівку, дівчинка страшенно засмутилася й зраділа одночасно. Засмутилася, бо їй здалося, що це зрада. Маму ж годі замінити кимось, правда? Як? Мама — то мама, а не якась там Людмила Миколаївна. Проте… ще Леся відчула, як серце в грудях стає гарячим-гарячим, досить було лише уявити, що хтось інший скидається на маму. Нехай отак, не по-справжньому, але вона думатиме, ніби мамуся поруч, дивиться на неї лагідно, усміхається, іноді навіть гладить по голові, а найважливіше — просить малювати, малювати й ще раз малювати.

Молода вчителька швидко помітила, якими красивими й незвичними були малюнки першокласниці, як спалахували зелені оченята, коли до рук дівчинки потрапляли пензлі, як майстерно й пристрасно та змішувала фарби, створюючи на папері власний світ, і, що дивно, той світ здавався живим.

— Ти десь училася малювати?

Леся нітилася й ховала погляд.

— Ні.

— Тоді це щось неймовірне. Справді. Тобі неодмінно, чуєш мене, неодмінно треба здобути спеціальну освіту. І нехай про це ще рано говорити, але запам’ятай мої слова: ти мусиш малювати.

Леся кивала, відчуваючи, як повітря застигає в легенях, а світ розповзається кольоровими цятками. Звісно. Так. Так. І ще раз так. Вона малюватиме. Якби ще бабуся не лаяла. Щоразу, як Леся береться за фарби, бабуня стає схожою на грозову хмару, супиться й щосили стримує себе, щоб не розкидати оте малювання по кутках. Леся нікому, навіть Людмилі Миколаївні в тому не признавалася, але уважна вчителька помітила все сама, розпитала селян і швидко збагнула, що минуле не відпускає згорьованої жінки, тримає лещатами й змушує воювати з вигаданими вітряками.

— А знаєш, Лесюню, ти приходь до мене після уроків малювати, га? Бабусі ми скажемо, що вивчаємо щось додатково, але не признаємося, що саме. Це буде… ніби наш із тобою секрет. Домовилися?

Дівчинка пильно дивилася в очі й не вірила у власне щастя. Невже її розуміють? Невже?

— Хороша моя, погоджуйся. Я навіть спеціальну літературу дістану для таких діток, як ти. І хоч із мене художниця посередня, зараджу, чим зможу. Бо ти, моя маленька, — талант. Чуєш?

Леся чула, а ще могла будь-чим заприсягтися, що тепер за спиною вітер куйовдить пір’їнки на її крилах.

* * *

Крила за плечима дарували висоту цілий рік, а потім ще й ще. За цей час мала художниця створила цілу галерею, витративши всі можливі кишенькові заощадження на фарби й папір. У школі звикли до її пристрасті, як звикають до різних речей, хороших і не дуже. Навіть усім незадоволена Валентина Йосипівна зрештою бодай частково, але таки змінила гнів на милість, бо питання стіннівок, якими вже замучили методисти, з появою Лесі зникло само собою. Точніше, газети були, та ще й які! Ніхто не вірив, що це справа рук учениці початкових класів. Одного разу сивочолий дідок, який входив до складу комісії, з півгодини дякував педагогу (звісно ж, Валентині Йосипівні) за натхненну роботу з юними талантами. А що перед ними пензель майбутнього художника з великої літери, ніхто не має права й сумніватися. Він на цьому знається, ладен заприсягтися й власні вуса з’їсти. Як дідок зробив би це, коли б, бува, помилився, з чемності ніхто не поцікавився. Та то лише з чемності, бо яка там художниця з тої чудної Райської? Отож. Село селом. Бавиться дитина, то й нехай, головне, що педагогу з того зиск. Бо геть усе кляте дівчисько таки може намалювати. Чи не все?

Цікаво, якби довелося малювати першу дитячу закоханість, то який би вона мала вигляд? Леся про такі речі анітрошечки не думала, хоч малювала справді все і всіх. Певна річ, Валентину Йосипівну в жанрі карикатури (така собі дитяча помста), зате свою улюблену Людмилу Миколаївну зображала у вигляді земного янгола. А як інакше, коли та подарувала їй найцінніше — можливість вільно малювати, не озираючись, чи стоїть хто за спиною. Уже не доводилось остерігатися бабиного гніву. Це було щось на зразок умови, якої ніхто не виголошував, проте всі дотримувалися неписаних правил цілком добровільно. До речі, Леся, хоч і була лише третьокласницею, відчувала, що така світла омана дозволяє бабусі жити у вигíдному для неї світі, бо її улюблена онучка не матінка-вбивця. Вона днями й ночами не малює. Вдячна дитина, одне слово.

Що ж, вдячна дівчинка знайшла б кольори й для першої любові, от тільки про існування цього почуття вона поки що не здогадувалася, зате що таке чекання, знала добре. Уже під кінець останнього уроку Леся ледве стримувалася, щоб не зірватися з парти раніше, ніж пролунає дзвоник, і не майнути шкільним коридором до сусіднього класу, де на неї чекав її світ, власний, вимріяний і надзвичайний. Дівчинка не могла дібрати слів, щоб описати свої відчуття. Здавалося, що всередині розпускаються квіти й пелюстками торкаються серця, на душі робиться легко-легко, а забіяка вітер у такі хвилини може ненароком здмухнути художницю, немов пір’їнку, і без зусиль підняти до найвищої хмарини. Леся якось упіймала себе на думці, що світ довкола змінився. Чи вона змінилася? А може, її бачення світу? Неначе таємничий художник розмальовує вже звичні предмети в кольори веселки — яскраві та натхненні кольори.

За ці роки кожен рух набув важливості справжнього ритуалу, що повторювався день у день, хіба тільки тимчасові хвороби вривали цю казку. Певно, саме тому Леся страшенно не любила хворіти й бігла до школи за всякої погоди, за всяких обставин. А як Леся полюбила школу! Коридори з дерев’яною підлогою, що пахли вологою після миття. Принишклі класні кімнати. Вони в цей час були неначе зачакловані, зовсім інакші, аніж удень. Здавалося, що від стін відштовхується й котяться гомоном денна метушня й дитячі голоси. Парти відпочивають і заразом чекають, коли вранці по них знову ковзатимуть учнівські зошити й підручники. А дошка? На ній іноді дозволяла малювати Людмила Миколаївна, і тоді Леся уявляла, що вона вчителька, така ж вродлива й добра, а учні ловлять кожне її слово. Хіба не казка? Леся щиро вірила, що саме казка, і була щаслива, а від того гарна. А в гарних дівчаток неодмінно хтось рано чи пізно закохується.

На що ж схожа дитяча закоханість? Чи на кого? У Лесі — на білченя. Авжеж. Руде, кумедне, схоже на клаптик вогню, таке моторне й швидке, що навіть погляд не встигав за ним між крон горіхів. Леся запам’ятала день, коли воно з’явилося вперше.

* * *

За вікном тоді стояла не просто осінь, а королева, яка раптом убралася в золоті шати й вимагала, щоб усі нею милувалися. Леся не опиралася королівській особі. Навпаки, очей не могла відірвати від шаленства кольорів, навіть матеріал уроку пускала повз вуха, чим страшенно дратувала Валентину Йосипівну, яка бурчала без упину. Але замріяна художниця нічого із собою вдіяти не могла, саме тому першою й помітила хвостатого гостя на гілці прямісінько навпроти вікна. Білченя дивилося на неї чорними оченятами й повертало голівку в різні боки, немов прагнуло роздивитись уважніше. А що? Цікава така дівчинка. Дивиться й рота роззявила.

— Лесю, це, зрештою, просто свинство.

Леся озирнулася на голос учительки й розгублено пробелькотіла:

— Білка.

Валентина Йосипівна вкрилася плямами за лічені секунди й від обурення навіть заніміла. Коли ж оговталася, то крик, певно, почули й протяги на шкільному горищі:

— Та як ти смієш!!! Обідранка мала! Це хто білка? Хто? Ти що собі дозволяєш, га? Я тобі зараз зроблю… білку! Крутитися будеш, як у колесі.

Леся зіщулилася, відчуваючи, як по-зрадницькому цокотять зуби, а ноги робляться ватяними й просто відмовляються слухатися. Перед очима затанцювали чорні цяточки. Вона ще встигла подумати, звідки в класі набралося стільки комашні та чому вона літає роєм саме довкола її голови, а потім і голова стала невагомою. Дівчинка поволі сповзла на парту. Хтозна, чим би завершилося непорозуміння, якби Петько Зайченко радісно не сповістив усіх присутніх:

— Ой! А у вікні білка…

Звісно, що вся увага учнів перекинулася на хвостате створіння, і хоч як вимагала Валентина Йосипівна заспокоїтися, ніхто вже її не слухався. Коли ж іще випаде нагода побачити живу білку? А білченя немов відчуло раптову увагу до своєї рудої персони й заходилося вистрибувати перед глядачами на всі боки, угору й униз. Звідкіля воно взялося, напевно ніхто не знав. Хлопці навіть стверджували, що руденьке втекло з цирку, бо хіба б знало воно стільки акробатичних трюків? Дівчата не сперечалися: головне, що з’явилося. А вчителі зійшлися на тому, що маля якимсь загадковим чином перебігло сюди з лісу. Може, шукало поживи й натрапило на горіхи? Але щоб так далеко забралося? Зрештою, іноді куди цікавіше робити припущення, аніж знати правду. Зате малий розбишака так припав до душі, що дивилися у вікно й пускали повз вуха навчальний матеріал усі гуртом, а не тільки юна художниця.

Коли дівчинка відійшла, то ще довго боялася й голову повертати до вчительки, зате Валентина Йосипівна вдала, ніби не сталося нічого страшного. А те, що Леся тієї ж ночі впісялася просто в ліжку, годі було пояснити. Учителька впевненим голосом порадила бабусі Зої краще наглядати за онукою й ретельніше готуватися до уроків, а ще поліпшити поведінку. Старенька розгублено обдивлялася Лесю й збагнути не могла, у чому річ:

— Лесю, але ж ти навчаєшся. Людмила Миколаївна он як тебе хвалить. Що коїться?

Дівчинка мовчала, і бабусі лишалося тільки здогадуватися. Майже як з отим білченям.

А воно швидко й надійно оселилося в дитячому серці. Тепле й смішне малятко щоразу з’являлося навпроти того вікна, коло якого в ці хвилини сиділа Леся. Дівчинка навіть розмовляла з ним нишком. І, звісно ж, малювала.

— Привіт. Як справи?

Чорні цяточки очей, здавалося, всміхались у відповідь, а за кілька тижнів білченя навчилося їсти з її долоньки.

— Хороше моє. Ох і красунчик ти! Подобається печиво?

Тваринка хапала шматочок і тікала на гілку, щоб ласувати вже там. Про цю дружбу якийсь час знали тільки Людмила Миколаївна й Віка. Подруга навіть трошки заздрила, бо рудий пустун уперто відмовлявся брати їжу з її рук.

— І чого це тебе, спитати б, так люблять тварини? То вовк, але до нього мені байдуже. Я на дружбу з ним не претендую. Але білченя… Чому воно в мене печиво не бере, га? Те самісіньке печиво.

Леся всміхалася й знизувала плечима.

— Я йому подобаюся, певно.

Леся подобалася не тільки білченяті. А білченя чомусь страшенно не сподобалося Петрові. Одного разу, на великій перерві, коли руда тваринка вистрибувала на нижніх гілках поруч із Лесею, сталося щось незрозуміле. Білченя тріпонулося й упало з гілки простісінько в траву, однак одразу ж підскочило й, накульгуючи, пострибало до стовбура, коли його наздогнав другий постріл. Леся закричала так голосно, що всі довкола обернули голови.

Навпроти стояв Петро й затискав саморобну рогатку в руках.

— Ану, відійди! Я йому зараз у лоба поцілю.

Леся ступила крок назад й інстинктивно затулила собою тваринку, яка намагалася видряпатися по стовбуру нагору.

— Не чіпай!

— А то що? Зараз і ти дістанеш! Відьма! Я бачив, як ти його годувала! Відьма! — Заклавши камінь, хлопчина націлив рогатку прямісінько на Лесю. — Відійди! Чуєш? Бо точно стрельну!

Леся дивилася на нього широко розплющеними очима, які цієї миті були такі великі, що віддзеркалювали все шкільне подвір’я з юрбою розгублених школярів. Дівчинка дихала часто й уривчасто, але не рухалася. Лише вітер стурбовано куйовдив волосся, мовляв, тікай. Зрештою вона пошепки, але чітко, щоб кожен звук дійшов до вух Петра, промовила:

— А ти спробуй…

Запала тиша. Здавалося, що чути навіть, як кігті білченяти шкрябають об кору горіха. Учні стояли довкола принишклі й налякані, а коли до ще одного пострілу лишалася мить, Лесю затулив собою інший.

— Не чіпай! Я тобі зараз цю рогатку знаєш куди засуну?!

Розгублений Петько безпорадно кліпнув рудими віями, а пальці… Вони самі розтислися (у цьому вже за кілька хвилин Петько переконував найліпших друзів, бо ризикував утратити навіть їх), а грізна зброя впала до ніг. А що? Нічого іншого не лишалося. Чудну Леську боронив не хтось, а четверокласник Микола Панський, найсильніший хлопець у школі. Його боялися зачіпати навіть багато старші хлопці, а дівчата… Дівчата мали цілком протилежні почуття.

* * *

Якби комусь раптом заманулося визначити особу найпопулярнішого хлопця в селі Бувальцях, то той хтось рано чи пізно змушений був би визнати, що то не дев’ятикласник Володька зі своєю вірною гітарою, а зовсім юний хлопчик — Микола Панський. Чи під такою зіркою народився, чи мав які приховані здібності, проте навіть старенькі бабусі проводжали хлопця теплими поглядами.

— Ох і красень росте!

Міцний, високий, як на свої літа, чорноволосий, з такими гарними очима кольору неба, що ті очі не давали спокою дівчачому батальйонові навіть у снах.

— Ти бачила, він мені всміхнувся!

— Та ні, мені!

— Ой, дівчата, Миколка всміхнувся!

Однак треба було віддати належне хлопцеві: увага до його персони не зіпсувала вдачі. Микола був до міри відвертий, до міри мовчазний, умів слухати, давав іншим висловитися, проте так само впевнено обстоював своє, а ще й боронив слабших. Хоч Леся не вважала себе за таку. Бо що таке слабкість? Невже тільки фізичні можливості? Навряд. Її сила ховалася в серці. Нехай дівчинка до кінця не усвідомлювала цієї своєї особливості (власне, як і хоробрий рятівник), але саме вона змусила найпопулярнішого хлопця школи звернути увагу на дивакувату зеленооку мавку. До речі, дівчата ще довго шушукали поза спиною й заздрісно пускали очі під лоба.

— Ти бачила?

— Який він!..

— Клас!

— Де? Що? Коли? — це вже закидала запитаннями Віка, яка примудрилася піти до туалету й пропустити зірковий час своєї найліпшої подруги, хоч… хтозна, чи той узагалі настав би, коли б Віка була поруч, бо за покривджену Лесю дівчина скрутила б Петька в таку позу, що розбишака достоту скидався б на білченя.

— От іще! Свою подругу розпитаєш! Он вона!

Віка майнула до Лесі, яка стурбовано роздивлялася на руденьке звірятко. Воно видерлося на найвищу гілку для певнішої безпеки і вже там крутило хвостом на всі боки, неначе мовою жестів прагнуло розповісти, що воно думає про двоногого рудого.

— Бідолашне.

— А ти смілива, — чомусь прошепотів Миколка й прожогом відвів очі вбік.

Леся забрала з обличчя пасмо волосся й усміхнулася:

— Та ні! Мені просто шкода тваринки.

Хлопець, відчуваючи наближення войовничої Віки, усе ж таки наважився пірнути поглядом у зелень Лесиних очей.

— Не бійся. Тепер тебе ніхто не зачепить. І його теж, — кивнув на білченя й поспіхом пішов до школи.

Віка встигла значуще зиркнути на хлопця й одразу ж заси`пала подругу запитаннями. Леся розгублено кліпала й зашаріло всміхалася, а ще її просто таки врятував дзвінок на урок.

Але треба було добре знати Віку. Допитів вона не облишила, терпляче чекала, доки подружка намалюється всмак (хоч Леся чомусь ніяк не могла зосередитися й виводила на папері якісь абстрактні кружечки та лінії), щоб потім усю дорогу додому торохтіти без упину:

— Ні, ну й почвара той Петько! Я йому завтра вуха відкручу. Ну що йому білченя зробило лихого?

Леся замріяно брела дорогою й не бачила нічого перед собою, навіть подруги як слід не чула. Чому? Соромилася собі признатися, але їй, виявляється, як усім дівчаткам, була приємна увага, проте… думки плутались, а щічки заливалися зрадницьким рум’янцем. Леся страшенно нітилася на саму згадку про те, що відбулося на подвір’ї. І навіщо він так повівся?

— А Миколку поважаю! Пацан! Бо хіба то пацани, якщо дівчат лупцюють?

— Точно! Він би вчинив так само, коли б на моєму місці опинилась інша дівчинка, — Лесі раптом навіть легше дихати стало.

Зате подруга чомусь скептично скривилася:

— Навряд.

— Це ще чому?

— Тю, дурна, ти що, не помічала, як він на тебе дивиться?

Леся спинилася.

— Як?

— А ти придивись уважніше. Ой! Та он же він коло свого двору стоїть. Диви-диви, тебе побачив і забув, що пошту зі скриньки діставав! Ото Ромео!

Леся знітилась остаточно, і якби могла, то радо б зникла. Хлопчина справді стояв біля своєї хвіртки й нишком дивився на дівчат, а коли збагнув, що його розсекретили, хутко зник у дворі. Віка сяяла поруч, неначе виграла джекпот як мінімум.

— Пощастило тобі, подружко.

Леся сховала очі й намагалась якомога швидше проскочити дворище, проте бічним зором таки встигла помітити, що їй услід пильно дивиться тітка Ніна — Миколчина мама. Той погляд… У Лесі було відчуття, що він зачепився десь на спині й переслідує її аж до самісінького дому. Де ж вона бачила цю тітку? Десь же бачила. Раптом кров шугонула до скронь. У день татового похорону. Тітка Ніна була там, а жіночки довкола ще довго про щось шепотілися, зиркаючи на неї. Дивно.

Уже у звичній схованці, яку дівчатка за літо вим’яли серед високої трави, подруги дивилися в осіннє небо, що спадало на юні обличчя жаром яблуневого листу, і думали кожна про своє. Віка не поспішала йти до свого будинку-ями, де з першими холодами стало ще нестерпніше.

— І чому так? Чому в якогось Миколки дім неначе фортеця, а я мерзну щоночі, аж зуби з рота вистрибують?

Леся зморщила лоба:

— Як це вистрибують?

Подруга глипнула й розсміялася:

— Тю, від холоду. Не знаю, що взимку робитиму. А в Миколки твого бачила, який дім?

Леся знизала плечима:

— Великий. Ой! А чого це він мій раптом?

— Ну не мій же! Ет, а всередині, мабуть, ще красивіший, ніж зовні. І тітка Ніна добра, — і додала замріяно: — Нам би з тобою таку маму. Еге?

— Ні! — пострілом розрізало повітря.

— Ти чого? — Віка аж підвелася. — Я ж просто… так…

Проте Леся холодно відсторонилася:

— Я маю свою. Запам’ятай!

Подружка збагнула, що бовкнула зайве, і принишкла. Дивина! От у неї її рідна ненька поруч, а від того голосити хочеться. Які ж вони різні, мами!

* * *

— Миколко, а що то за дівчата були?

— Які, мамо?

— А щойно проходили тут. Ну… ти ще так на них дивився.

Хлопчик принишк, аж голову в плечі втяг.

— Віка Пархоменко і… Леся… Райська.

— Райська?..

— Вона.

Жінка замислено поправила краєчок хустки, мов не знала, куди подіти руки. Вони рухалися самі собою завжди, коли їх власниця хвилювалася.

— Чого ти, мамо?

— Що? Та ні, нічого. Ти з нею дружиш?

Хлопчик остаточно розгубився:

— Та я з усіма дружу. А Леська… вона малює гарно.

Жінка за мить почорніла, неначе потужний розряд пройшовся її тілом. Миколка шоковано дивився на маму, а потім хутко кинувся на кухню, приніс звідти води й змусив випити.

— Тобі легше?

Жінка кивнула головою, дивлячись в одну точку. Хоч ні, вона тепер зазирала до своєї пам’яті.

— Ти, Миколко, будь обережніший із цією дівчинкою. Добре?

— Мамо, ти що?

— Не зачіпай її краще. Обіцяєш?

Миколка кліпнув очима кілька разів і, щоб заспокоїти вкрай стривожену матір, розгублено кивнув:

— Авжеж.

Коли ввечері хлопчик засинав, то чув у сусідній кімнаті шепіт. Батьки про щось довго розмовляли. Зрештою батько вийшов, грюкнувши дверима, а Миколка з подивом помітив, як у темряві за вікном рухається червона цятка татової цигарки.

«Батько знову закурив. Кепські справи».

Так воно й було. Хлопчина усвідомлював, що коїться щось не те, бо не бачив уже кілька місяців, як тато курить. Узагалі цигарки в батьковій руці зазвичай означали тривогу, бо хто-хто, а Василь Панський був чоловік урівноважений і намагався тримати нерви в затиснутому кулаці. Це дідусь міг дозволити собі розпалитися й міцним слівцем підкосити недруга. Щиро кажучи, і не тільки слівцем.

Діда Федора боялася й родина, й односельці. У буремні часи, коли країна розсипалася, мов невдало збудована карткова хатка, Федір Якович Панський раптом виявив у себе якості підприємця й трошки хапуги. Власне, чого було більше, визначати також остерігалися й просто поважали власника крамниці. Треба було тільки вслýхатись у слово «власник» — і повага окреслювалася сама собою. Щоправда, дехто… дехто щось розповідав про сільськогосподарську техніку, яку ще вчора називали колгоспною, а сьогодні частково продали й частково віддали — прости Господи! — в оренду сім’ї Панських. Точніше, Федоровому синові — Ваську. Хоч… безпечніше з цього приводу було б змовчати. І люди мовчали. Та й кому жалітися? Правильно. Хіба своєму кумові за чаркою, бо кум Панського… хто він був? Про те також краще воліли не казати, бо наша міліція нас береже, а Федора Яковича особисто.

Власне, ніхто й не здивувався, що дім Панських за дуже короткий час обернувся на красиву фортецю. Здається, саме так його називала завжди щира Віка. От лише з маленьким принцом тої фортеці сталася біда: він ніяк не міг збагнути, чим аж так налякала батьків його обраниця — зеленоока принцеса.

* * *

Сама принцеса свого статусу поклала собі не помічати. І нехай усі довкола думають собі будь-що, проте вона напевно знає, що нічого між нею й цим Миколкою не було, нема й не буде. Надто різні вони, та й годі. От тільки… Миколка загасити свого почуття не міг, хоч як намагався. Воно пойняло хлопчика вперше й так раптово, що він навіть усвідомити того не встиг. Завважив, що з усіх школярок помічає саме цю худючу дивачку з такими зеленими очима, аж дивитися стрáшко! Ніби хто жменю жару в груди жбурнув, а по спині холод гуляє, та й годі. Дивною видавалася справді. А як не дивуватися?

Рухалася по-особливому: замріяно, неначе пливла в повітрі. Щось шепотіла собі під носа, а що? До неба голову задирала й завмирала в такій позі. Може, небо читала? Як книжку. Бо потім малювала. Миколка бачив, які то малюнки. Чесно кажучи, він був практик. Власне, у його сім’ї інакшим і не виростеш. Дід завжди торочив одне: «Май шматок хліба і до хліба, тримай носа за вітром». А малювання — це щось таке… непевне — усе одно, що сам вітер. Його не помацаєш і до кишені не покладеш, а от красиво ж. Красиво. Хлопчина не усвідомлював чому, але завмирав перед Лесиними малюнками й роздивлявся на прозорість ліній годинами. Чи подобалися вони йому? Авжеж. Але більше тому, що малювала їх ВОНА. Зрештою він збагнув це і сам себе злякався, бо було запізно. Він закохався в дивачку, яка годувала з долоньки білченя й, не вагаючись, кинулася боронити звірятко. Леся. Його Леся.

Кілька днів після порятунку дівчинки Миколка боявся зіткнутися з нею в коридорі, випадково зустрітися надворі, торкнутися плечем плеча в їдальні чи, не дай Боже, глянути в очі. Боявся, як страшкó. Боявся і мріяв. А як? Що тоді буде? Що він відчує? А що вона скаже? Серце мліло й пекло, а уява малювала картинки неймовірного й неможливого щастя. Хлопчина не розумів, що з дівчиною не так, але проти батьківської волі піти не міг. Не дружити — і край. Не можна. Та й як дружити? Коли підійти лячно, немов тебе вибухом накриє. Нещасний намагався не потрапляти їй на очі й воднораз пристрасно вишукував серед дівчачої юрби. А що? Це ж нічого. Йому просто б подивитися на неї здаля, і по всьому.

Лесю нененаче обпікали ті погляди, і вона забивалась у найпотаємніший куточок, відчуваючи, як рум’янець розповзається обличчям. Що ж це коїться? Невже… їй подобається цей хлопчик? Хіба? Вона ж спокійнісінько теревенить із Вікою, малює й витанцьовує, робить безліч щоденних справ і навіть не згадує про нього. Тоді що ж відбувається, коли Миколка з’являється поруч? Хлопчина, якого всі бояться, при ній робиться таким безпорадним, що якось аж соромно. Що ж це вона з ним коїть? Як? Адже зовсім того не бажає.

— Поговоріть із нею, благаю. Миколка їсти перестав, схуд весь, змучився. Вона ж до вас дослýхається. Поговоріть.

Людмила Миколаївна розгублено кивала головою й ніяк не могла збагнути, чим завинила її вихованка. Як вона могла змусити Миколку Панського схуднути?

— Ніно Іванівно, та ви не хвилюйтеся так. Леся — добра й щира дівчинка. Вона ніколи зумисне не зробить шкоди. Запевняю.

Жінка сумно зітхала й хаотично перебирала ґудзики на квітчастій кофтині. Було помітно, що слова вчительки анітрошечки не заспокоюють. Навпаки.

— Нехай вона не чіпає сина. Я поки що прошу, але… я вимагатиму.

— Та ви що! Леся в мене на очах. Вона й не підходить до Миколки. Розумієте, мені здається, у вашого сина… виникла перша симпатія… і доволі сильна. З дітьми таке трапляється. Усе минеться.

— Що ви кажете? Вам здається? Що вам здається? Ви на себе в дзеркало подивіться! Сама дитина, а повчає. Я наполегливо раджу: поговоріть!

Людмила Миколаївна мовчки проковтнула образу й подякувала за пораду.

Після уроків, перевіряючи зошити, вона уважніше придивилася до Лесі. Дівчинка сиділа коло вікна й старанно змішувала фарби. Жінка завжди спостерігала за цим із таким відчуттям, ніби підглядає за таїнством чи ворожінням.

— Лесю, у мене сьогодні була одна гостя.

Дівчинка довірливо підняла оченята:

— Хто?

— Миколчина мама, Ніна Іванівна.

Художниця завмерла, а пензлик зупинився за кілька сантиметрів від аркуша.

— Розумієш, мені важко пояснити чому, проте ця жінка… Знаєш, вона дуже любить свого сина. Це правильно. Вона мама.

Леся відчула, як до горла підступили раптові сльози, і злякалася, що зараз розплачеться, виявивши свою таємницю, тому щосили зчепила зуби. Проте Людмилу Миколаївну було не так легко обдурити, вона миттю відчула, що сказала не те. Учителька встала з-за столу, підійшла до Лесі, присіла тихенько й торкнулася кучерявого волосся.

— Не ображайся на мене. Я не хотіла. Твоя мама…

Лесі здалося, що земля обертається з якоюсь шаленою швидкістю й навіть предмети рухаються. Дивовижно, однак Людмила Миколаївна ніколи не говорила з нею про маму, неначе знала, що рани ятрити не можна, а тут… Жінка відчула переляк дитини й страшенно картала себе за необдумані слова.

— Вона любить тебе. Чуєш?

Дівчинка мовчала.

— Не віриш? Тебе не можна не любити. Хоч би хто казав що, але мама тебе любить. Просто… іноді дорослі потрапляють у ситуації, коли не можуть бути поруч. Це не значить, що вони того не хочуть… Обставини бувають сильніші за людину. Тільки-но твоя мама дасть собі раду, вона неодмінно повернеться до тебе. Віриш?

Дівчинка дихала часто-часто, боячись, що відтепер не зможе й дихнути. Час спинився. І вона спинилась у своїй вірі. Бо вперше чітко усвідомила, що вже не знає, чи вірить по-справжньому. Сподівається? Так. А чи вірить?

— Я… не знаю…

— Моя ти хороша, це нормально. Ми всі сумніваємося… Такі вже люди. Але це не означає, що ми не віримо. Ось і Ніна Іванівна, вона сумнівається, що її Миколка доброхіть може сохнути за дівчам. Він тобі подобається?

Леся відчула, як червоніють вуха.

— Він хороший, але…

Молода жінка обійняла нещасну дівчинку:

— Ну от. І що мені з тобою робити, га?

* * *

— Не може бути того, Ніно. Моя Леся — чемна дівчинка.

Змучена молода жінка дивилася кудись повз Зою Матвіївну. Вона не стрималася й таки переступила поріг оселі, у яку заприсяглася не заходити вже ніколи. Проте минув місяць, цілісінький місяць, а свого сина вона все одно не впізнавала, свого колишнього, упевненого в собі, цілком задоволеного життям хлопчика. Він став схожим на тінь. Блукав по будинку, не знаходячи місця. Брався до якогось діла й кидав. Не відчував смаку, насилу з’їдав страву — і то тільки після її, материних, благань. Увечері, замість того щоб ганяти з хлопчаками в м’яча, годинами лежав у цілковитій темряві, повернувшись обличчям до стіни. А хто був у всьому винен, га? Чемна дівчинка?

— Атож. Така сама, як її мати.

Господиня, яка ще мить тому гадала, що це все непорозуміння, раптом стала сірою. Обличчя згубило звичайний колір, натомість вихлюпнувся гнів:

— Та як ти посміла? У моєму домі! Ти? Ти ж матір’ю мене кликала, а тепер прийшла й без ножа ріжеш?

У молодички затремтіли губи. Вона розвернулась і швидко вийшла, кинувши на порозі своє болюче:

— Називала…

Віка з вікна горища скептично провела поглядом раптову гостю й почухала лоба. Дівчата залізли аж сюди, бо перша паморозь за одну ніч обернула їхню схованку на казку, проте ховатися там стало холодно, хоч… Тут також було не тепло. Подружки намостили купу ганчір’я, утворивши щось на зразок кубельця. Першою не стрималася Леся:

— Годі, Віко, гратися в схованки, ходімо до мене в кімнату. Ти ж знаєш, що бабуся не проти.

Віка хукнула на змерзлі пальці й зауважила:

— Воно то так, але з неї, здається, досить гостей. Чуєш, наче плаче?

Леся прислýхалась і з жахом зрозуміла, що бабуся таки плаче. Глухі ридання долинали аж сюди.

— Господи! Та що ж я цій тітці зробила такого? Чого вона причепилася?

— Угу! Щось усе видається надто підозрілим. Миколка що? Немовля, у якого ти цукерку з рота видерла? Самостійний хлопчина. Навіжена якась матуся або…

— Або?

— Або ми чогось не знаємо.

За кілька хвилин схвильована Зоя Матвіївна вичитувала онуці, а заразом і її подрузі:

— І навіть не наближайся до нього, чуєш? Не наближайся!

Обидві кивали головами й відчували одним місцем, що розпитувати не варто ні тепер, ні потім. Бабці немов хто в тяжкій рані подлубався, і вона тепер кривавила й виганяла назовні застарілий гній.

— Біда! Це ж треба. Ну й Микола! Сам ходить, наче у воді намочений, а ти винна. Дурниця! Ще й розпитати нема кого.

Леся тихцем схлипувала й ковтала солону образу. Віка показала кулака комусь невидимому й, зітхнувши, подалася до своєї ями-хати.

— Та не плач ти! Минеться. Переказяться. Це моя мати так каже, коли батько бучу збиває, а сама тремтить, зуба із зубом звести не може. Ото в них проблеми. А в тебе… минеться.

Леся кивнула подрузі, хоч сама в тому дуже сумнівалася. От як минеться? Зусібіч оточили, вуха вже в’януть від нотацій, а в чому винна — сама не відає. Хіба ж можна так реагувати на перше синове захоплення? Дівчинка зарилася в подушку й знову заголосила:

— Та яке з мене захоплення?..

Коли за півгодини втомилася мучитися, підвелась і рішуче попрямувала до дверей. Ні, таки треба розібратися, у чому річ.

Миколка брів до ставу по гусей. Леся знала: мати щовечора посилає його по пернате господарство, і хутенько почала збиратися по своїх гусей.

— Ти куди?

— До ставу. Пора гусям додому.

— А-а-а! Добре, онучко. — Старенька провела поглядом дівчинку й ще раз прошепотіла під носа: — Ні, Леся в мене — чемна дівчинка.

— Ти що надумав, га? Хочеш мене зі світу звести? Ну що? Що я тобі зробила, Миколо?

Хлопчина вкляк біля води, немов кам’яна скульптура, навіть гуси перестали звертати увагу на сердегу й спокійнісінько товклися коло ніг, вишукуючи зручніше місце, звідки б можна було повернутись у водну стихію. Миколка так розгубився, що якби перед ним зараз сів НЛО чи ще який апарат, то шок був би не такий великий. Юний господар навіть забув, що вже вигнав гусяче царство з води, щоб догнати його до двору, і оте царство лише за кілька хвилин щасливо рушило вплав. Леся грізно звела брови й кидала зелені блискавиці.

— То ти відповіси? Чи як?

— Лесю… Я не розумію… про що ти?

— Не розумієш? Таж мене твоя матуся замучила! І не лише мене. Уже до школи ходила й бабцю до сліз довела. Ти, кажуть, схуд!

Миколка закліпав своєю блакиттю так щиро, що став схожим на оте білченя коло школи, з якого, власне, усе й почалося.

— Мама? До чого тут мама?

Леся не втрималася й розплакалася знову, усвідомлюючи, що закоханий Ромео зовсім ні про що не відає. Ет!

— Ти їж, Миколко. Дуже тебе прошу. Тричі на день. — Повернулася й швидко пішла, забувши про гусей.

Проте птахи не такі вже дурні. Цього разу вони надумали виручити свою господиню й попленталися вслід, а от Миколчині плавали ще довго, аж поки втомилися.

* * *

— А що, як тітку Дусю розпитати? По селу ж не підеш до першого-ліпшого, правда? Я б у своїх могла поцікавитися, от тільки… ще сп’яну набалакають, а ми за щире золото сприймемо.

Леся слухала подругу й кивала. Чого це, спитати б, рятівна думка їй у голову не завітала? Ходить, мучиться, а до тітки підійшла б і спитала давно. Сьогодні неодмінно, після школи відразу ж.

— Лесю.

Озирнулася й роззявила рота з несподіванки. Кам’яна статуя перша заговорила! Віка наморщила носа й швиденько згадала про дуже нагальну справу, щоб покинути «закоханих» віч-на-віч.

— Пробач мамі. Я справді не знав. Вона… вона в мене фантазерка… Ти ж знаєш… Ну… ви всі такі…

Леся зиркнула спідлоба критично:

— Які «такі»?

Миколка переступав із ноги на ногу, мов циркове ведмежа.

— Вигадливі. Я не хотів тебе скривдити. Мама все не так зрозуміла. Пробачиш? Я з нею поговорив.

І йому самому зробилося страшно на саму згадку про те, як ходили ходором стіни, коли він затіяв ту розмову.

Мама відчайдушно опиралася, проте все одно помітила, що її син за крок від… Чим міг завершитися вибух підліткових емоцій, вона воліла не дізнаватися й відпружила ситуацію. Нехай краще отакий «закоханий» син, аніж… Не дай Боже!

— Вона не чіпатиме?

Хлопчина кивнув.

— Добре.

Проте після уроків Леся все одно бігцем бігла додому. Цмокнула в щоку бабу, чим здивувала її вельми, крутнулася по хаті, вкинула до рота те, що лежало на столі, і безтурботно проспівала:

— А ми з Вікою гуляти.

— Добре. Тільки не дуже довго. Он як холодно стало. Щоб не померзли. І Віку із собою забирай, нехай відігріється в нас бодай трошки. Ті п’яниці, певно, цього року й поліна не заготували.

— Добре, бабуню.

А сама у хвіртку сусідську шасть, хутенько попід тином до дверей — і в будинок, лишень хитрюга Мурко помітив. Дівчинка полегшено видихнула й одразу ж на порозі відчула, як ніс залоскотали трави. Такий терпкий-терпкий запах, аж у голові паморочиться. Баба Устина вариво варить. Точно.

— Тобі, дитинко, чого? — зірвалося зі старечих вуст звичне запитання.

Певно, вона питалася про це в сотень людей за все життя, а багатьом сама відповідала на запитання. Помітивши Лесю, всміхнулася:

— Ну, заходь. Не стій на порозі. Дусі вдома нема.

— Як? — дівча розгубилося.

Баба Устина прилаштувала стільця ближче до грубки, усілася, щоб хвора спина торкалася теплого черева, і кивнула на лаву, що стояла поруч:

— Сідай. У ногах немає правди. Та й оповідь забере дещицю часу. Історії любові, бач, дитинко, такі — нескінченні й короткі, як постріл.

Леся роззявила рота:

— А як?..

Стара всміхнулася й хитро підморгнула сивим оком:

— Сідай-сідай. Ти ж про маму розпитати хочеш?

Дівчинка тої самої миті впала на лаву, немов підтята.

— Маму?

— А чого, думаєш, Панські на тебе в’їлися, га? Що бідна сирота? То, дитинко, не тішить, але й волати на всенький світ Ніна б не стала. Ще старий Федір, той може… А Ніна. Вона тиха жіночка. І сина любить міцно. Не подобається Миколка, еге?

Леся почервоніла. Здалося, що грубка поділилася з нею жаром. І щедро поділилася.

— Бачу. Інша в тебе доля, дівчинко. Інша. — Стара чомусь утерла непрохану сльозу й повела розмову далі: — Запам’ятай: серцю не опирайся! Хоч хто казатиме що, хоч що сама думатимеш, а довіряй серцю. Любов, маленька моя, непроста буває. Люта. Як у твоїх батьків. Люта була.

— У тата з мамою?

— Атож. Гадаєш, чого Нінка так уболіває? Вона ж нареченою була, кілька років із твоїм батьком зустрічалася. Тиха така пара, правильна. Бабцю твою мамою кликала. Серйозно все складалося, без п’яти хвилин сім’я, на осінь уже й весілля запланували. Ніна сукню придбала. Потім, бідолашна, сокирою порубала й такою до татка твого у двір прийшла в день запланованого весілля, але то після. Хто ж відав? До весілля, як годиться, готувалися. Гостей запросили, порося закололи, меню склали, машину весільну домовили. Місяць лишався до щастя, а тут… інше щастя з’явилося. Люте щастя, як буревій. По серцю пройшло й уламки розкидало. — Стара зиркнула на принишклу дівчинку й по голівці погладила. — У село наше одна художниця приїхала… картини малювати. Підказали їй, що краєвиди тут магічні, от вона й прибула в Бувальці. І на квартиру попросилася до нас із дідом. Ми й лишили. Я твою маму добре пам’ятаю. Особлива вона була, як ти. Знаєш, це ніби довкола квіти, квіти, квіти, а одна — із сяйвом усередині. І вже ніби й не квітка, а ліхтар, тільки живий. Віра живим ліхтарем була, до нього Михайло, татко твій, і потягся, що на полум’я полетів. Я, грішна, помічала, та… Маленька ти, Лесю, але… Є речі, що люди їх змінити негодні, хоч як того прагнуть. От і з батьками твоїми так мало статися, і годі. Бо нічого не вдієш ні травами, ні відварами, коли доля в серці прокидається. А що з колючками буває доля, що пече-мучить, зі світу зводить, то не людей питати треба. Не людей. Бо ми хто? Кошенята сліпі! Одиниці лише під кінець життя продирати очі починають, та й то крізь щілинку істину бачать. А решта сліпі до істини й ідуть, коли… — Стара вмовкла й зчепила зморшкуваті пальці. — Загубив душу свою татко, ой загубив… Сама пристрасть лишилася… Тепер у земельці лежить… холодній. А такі щасливі спершу були. Аж літали. Не помічали нікого й нічого. В очі одне одному дивляться. Усе в очі. Туляться. А серця так витьохкують, що вуха довкола роззявам закладає. Добрі люди й донесли. Ох і голосила твоя бабуся, ох і плакала! А Ніна… місяць із ліжка встати не могла, лежала колодою мертвою, свою матір мало на той світ не загнала. Мучилася тяжко. А в день весілля… примарного порубала сокирою сукню й душечку свою закохану і в шматті тім прийшла. Милуйтеся. Знаєш, як твоя мама плакала? Я ж бачила. Бідолашна, того самого дня валізу зібрала, картини вклала — і гайда. Аби куди далі від краєвидів магічних. Та хіба втечеш? Від долі? Поїхав Михайло за нею. Матір, яка на порозі лягла, переступив і поїхав… до кохання свого… по смерть свою…

Раптом на печі хтось схлипнув. Леся звела вгору очі, немов звідти міг з’явитися той, що смерть знайшов. Коли це звідти висунулася сива голова, лиса-лиса, а рештки волосся стирчали на всі боки, як антени.

— Це, моя ягідко, як у нас із тобою, їй-богу!

Баба Устина перехрестилася, вхопила кашкета й шпурнула ним у діда Якова.

— Бодай тобі!.. Дитину налякав.

— Це ще хто з нас налякав! Нащо малій оті напасті розпатякала, га? Воно їй треба?

— Мовчи, пеньку старий! Мені видніше. Умру, то ніхто й не скаже, а як і розкажуть, то з матері хвойду послідущу зроблять. Не слухай, Лесюню. Мама в тебе світла.

— Еге! Гарна дівка була.

— Та вмовкнеш ти, Якове? Зараз у лоба чимось важчим жбурну.

— Ото, Лесю, і вся любов.

Принишкла дівчинка не знала, чи плакати їй, чи сміятися, але відчувала одне — ніби оця страшна баба їй у серце таємницю сховала, і вона, та таємниця, гріє тепер. Здається, уже не так і холодно. Мама в неї хороша. Мама. Старенька всміхалася, спостерігаючи за малою, а потім як сплесне в долоні, аж дід Яків на печі підстрибнув.

— Та одна ж картина мамина в селі лишилася. Бібліотекарка Марія, старенька, зберегла витвір мистецтва. Вони все бережуть. А оце на пенсію зібралася. Сьогодні Дуся й пішла бібліотеку переймати. А що? Не вікувати ж коло печі? Воно тепер нікому не платять, але при роботі буде, межи людей і книжок.

Леся не вірила власним вухам.

— То тітка Дуся в бібліотеці працюватиме?

— Еге.

— І мамина… картина там є?

Старенька торкнулася дитячої долоньки:

— Сьогодні вже не ходи. Завтра підеш. Там картина така, що вдень дивитися треба.

* * *

Леся насилу дочекалася ранку. Лежала посеред ночі з розплющеними очима й роздивлялася на темряву. Густу-густу, у якій навіть тіні не ворушилися, бо вона цілком їх поглинула. Невже всі ночі однакові? Ні. Ця здається довшою, як пісня тужлива, усе тягнеться, тягнеться — не перейдеш. Аж перед світом мала таки задрімала, але перше проміння сонця розбудило її швидко. Рештки сну миттю розлетілися.

— Ти чого так рано, Лесю? У вас, мо’, контрольна яка?

Дівчинка кивнула й хутенько почала збиратися. Поснідати як слід не змогла. Каша лишилася холонути на столі, кілька ковтків молока зробила — і гайда. Вийшла на ґанок, Мурко до ніг поліз лащитися. Очевидно, він також устиг поснідати й тепер був у доброму гуморі. Дівчачого обличчя торкнулася вітряна грива — і Леся мимоволі піймала усмішку.

— І ти тут? Холодний сьогодні. Певно, з півночі. І що бачив?

Вітерець закружляв довкола дівчати і, як міг, оповів про все, чого торкався, літаючи. Леся зморщила носика й замріяно прошепотіла:

— А я сьогодні мамину картину побачу. Уявляєш? Мамину!

Вітер підхопив останнє слово й шугонув угору, навіть кіт невдоволено нявкнув услід. Дівчинка почухала рудого за вухом і легенько зіскочила східцями, а тоді до сусідського подвір’я подалася.

— Тіточко Дусю.

Жінка саме поралася коло печі, озирнулася й одразу ж усміхнулася раптовій гості.

— Привіт, хороша моя! Ти чого так раненько?

— Я…

Баба Устина, яка сиділа поруч за столом, хитро підморгнула:

— Певно, не спалося дитині. А я вчора розповіла, що ти на нову роботу влаштувалася. Он скільки часу ще до школи. Може б, показала малій бібліотеку? А то вдень дітлашні набіжить, ще хто зайде. Еге?

Леся прохально кивнула.

Тітка здогадалася, що щось не те з цією ранковою екскурсією, проте опиратися не стала, надто прикипіла до малої, тому й намагалася тішити всім, чим могла. Накинула стареньке пальто, вовняну хустку, ключі до кишені поклала й простягла руку:

— Ну що ж, Лесюню, ходімо до храму книжок.

Леся не йшла, а летіла. Швидше б, швидше! Звична дорога сьогодні ніяк не закінчувалася. Дівчинка знала, що велика дерев’яна будівля сільської бібліотеки стоїть у центрі, зовсім поруч зі школою, сільською радою й крамничками. Вона щодня її минала, Людмила Миколаївна часто приносила звідти дитячі книжки й роздавала малечі, а потім збирала й відносила назад. Старші дітки ходили самі, але Леся чомусь соромилася. Дивно, і як це вона не відчула, що отут, за кілька кроків, серед книжкових поличок є картина її мами. Її мами!

— Ось ми й дійшли.

Тітка відімкнула двері й тихенько прочинила, а Леся з хвилювання не змогла ступити жодного кроку.

— То чого ж ти? Ходімо. Я тобі все-все зараз покажу.

Дівчинка глипнула на тітку тривожно й зайшла. Сутінки, змішані з ранковим промінням, пробігли поміж довгими рядами стелажів, а від того здалося, що книжки на поличках дихають і ворушать повітря. Їх було тут! Різні. Великі, малі, довгі, короткі, кольорові й не дуже, грубі й зовсім тоненькі, нові, які ще фарбою дихають, і ті, що їх читали цілі покоління. І всі вони смиренно чекали, доки хтось простягне руку, візьме з полички та розгорне. А вже тоді… відбувалося щось неймовірне. Зникали полички, стенди, стіни й потріскана стеля, розмивалося приміщення, провалювалися вулиці й будинки, навіть люди кудись дівалися, натомість… відслонявся вхід у зовсім інший вимір. У ньому не було обмежень. Час міг бути минулим, теперішнім і навіть майбутнім. Простір… З ним теж коїлося щось неймовірне. Континенти змінювалися з легкістю змаху крил тендітного метелика, а часом навіть Землі було замало. А ще… там існували люди, які плакали, мріяли, кохали й ненавиділи, а головне, що кожен із них отак легко пускав до свого життя. Заходь. Я відкрию тобі моторошні таємниці, сповíдаюся в гріхах або, навпаки, змушу повірити, що герої існують. А скільки в цьому просторі було знань! Про все-все! Жодна людина у світі ніколи не зможе вмістити того в голові, а книжки бережуть і легко діляться, тільки візьми, розгорни й читай.

Принишкла Леся роззиралася довкола. Їй навіть лячно стало. А ще хотілося мало не кожної книжки торкнутися, зазирнути хоч одним оком, знайти щось таке, щоб потім із запалом читати вночі під ковдрою, затискаючи ліхтарика в руках. Власне, дівчинка так і робитиме. Вона порідниться з бібліотекою й забігатиме сюди бодай на хвилинку, на коротесеньку мить… До мами.

Картина знайшла її майже одразу. Саме картина, а не Леся. Дівча фізично відчуло, як щось торкається спини й примушує озирнутися. Полотно висіло на видноті в простенькій дерев’яній рамі (її зробив, певно, чоловік колишньої бібліотекарки), а всім здавалося, що воно літає в повітрі й ніякого стосунку до стіни з іржавим цвяхом не має. Бо який тут може бути зв’язок? Хіба можна почепити на стіну ніч із сонцем упереміш? Аж ніяк! Вони існували самі собою. Тіні й проміння.

Леся навіть рота роззявила зачаровано, бо, хоч скільки дивилася, усе одно не могла збагнути, чи тіні переднього плану наповзають на сонячне проміння, чи довгі золоті нитки прошивають собою темряву? Власне, сюжет зображення видавався простеньким, але то лише на перший погляд. Не було там нічого монументального. Так, густі трави в сутінках, на стеблинці завмер метелик, крихітний і довершений. Він би був зовсім непомітний, якби не сонячний зайчик, що ненароком вихопив живе створіння з темряви й оголив. Комаха була гола. Авжеж. Бо як іще почуваються люди у хвилини тотальної безпорадності? З метеликом було те саме. На тонесенькі крила прозорим мереживом упали краплі роси. Їх були сотні, дрібних-дрібнесеньких, довершених своєю формою. Комаха не мала сили звільнитися від води й покірно чекала, доки темряву наповнить сонце, адже воно вип’є вологу — і тоді метелик легко злетить якнайдалі від сторонніх очей. Проте сонце… Поодинокі промінчики могли стати й останніми, а одразу за ними прийде ніч, у якій уже не злетиш. От і чекає метелик. Видний усім і кожному. Прекрасний і беззахисний. Ніжний, як саме життя.

— Гарно?

Тітка Дуся лагідно торкнулася долоньки й відчула, як під шкірою б’ється серце. Звісно, воно билося в грудях, проте так пристрасно й шалено, що, здавалося, кров у судинах закипала.

— Маленька моя, ти чого?

— Він… урятується?

Жінка озирнулася на картину й мимоволі схотіла затулити її від дівчинки, проте інтуїтивно відчувала, що зробити цього не зможе ні вона, ні будь-хто інший.

— Неодмінно… Треба лише вірити.

— І тоді тіні розійдуться?

— Зникнуть, наче й не було їх.

Шепіт за стінами

Стіни живі, бо ростуть довкола нас, а ми того навіть не помічаємо. Люди не бачать стін упритул, і лише серця відчувають незриму присутність в’язниці. Відчувають до часу, доки ще здатні відчути.

Леся була в четвертому класі, коли настала черга останніх канікул. Власне, останніх повноцінних. Весняні ж були не в число, бо пролітали з такою швидкістю, що рота не встигав розтулити. Чому ж останні? Звісно, канікули ще будуть. Як без них? Але будуть уже не тут. Попереду на дівчинку чекав випускний. І тут він був справжнім, а не просто випускним у початковій школі. Після четвертого класу школярі села Бувальців здобували освіту в сусідньому селищі Степовому, де містилася велика школа аж на два поверхи. То вже був інакший світ, у якому жили за новими законами, тому геть усі четверокласники (якщо чесно, то навіть Петько Зайченко) хвилювалися й трошки остерігалися майбутніх змін. Дітлахам кортіло постаршати й познайомитися з новими однокласниками, учителями-предметниками. Проте випускники вже тепер починали сумувати за звичним світом під кронами горіхів, у якому вони встигли побачити вже чотири осені й зустріли четверту зиму.

Вона була сніжна. Сніг лежав довкола й падав далі з білого провалля над головами. Він укривав дерева, дахи будинків, тини й лавки коло воріт. Його було стільки, що селяни вже жартували: мовляв, ця зима надумала ви`сипати сніжні запаси на кілька років наперед. Жартували й жваво орудували лопатами, бо нічого іншого просто не лишалося: хто того не робив, ризикував потрапити в снігову пастку надовго.

І треба ж було статися, щоб у таку «гарячу» пору занедужала баба Зоя. Їй було кепсько. Хоч старенька покірно пила відвари знаючої сусідки, проте недуга й далі мучила знесилене тіло. Хвору з онукою, звісно, не кинули напризволяще. Дід Яків глибше насував капловуху шапку та мужньо рушав на війну з негодою, адже мав розкидáти замети аж на двох подвір’ях. Тітка Дуся допомагала б, проте мусила ходити до бібліотеки й танцювати з лопатою там. Тож Леся, попри свій вік та бабині протести, хапала до рук величеньку лопату й самостійно дбала про стежинку, як могла. Ба більше, їй подобався свіжий сніг, вона обожнювала його колір — білий-білий, аж до чистоти. У такі дні дівчинці здавалося, що світ довкола — велетенський аркуш і на ньому можна намалювати все, що заманеться.

Однак погодні умови мали й свої вади. Леся так уболівала за здоров’я бабусі, що була поруч майже весь час, допомагаючи чим тільки можна. Навіть до тітки в бібліотеку не навідувалася, тому практично не спілкувалася з однолітками. Та коли з відсутністю більшості однокласників можна було змиритися без особливих душевних втрат, то балакучої Віки страшенно бракувало. Хто, крім неї, міг із таким оптимізмом обертати не надто приємні речі на щось неістотне й пусте? Леся іноді по-доброму заздрила подружці, бо хоч як сама старалася, а нічого такого втнути не могла. Очевидно, Віка навчилася дивитися на світ заіграшки, щоб вижити в умовах, абсолютно непридатних для дитинства.

Оцими святково-засніженими днями дівчинка, маючи двох батьків, опинилася в сніговій в’язниці й вибиралася з неї лише час від часу, а не щодня. Коли ж прилазила, засніжена й схожа на чудернацький сніговий кокон, якому заманулося поворушитися, то відігрівалася коло печі з таким блаженним виразом обличчя, немов потрапила до раю. Тітка Дуся щоранку й щовечора дбала про тепло для сусідок і топила в печі. У великі морози лишалася ночувати, тоді Леся до півночі слухала казкові оповіді замість того, щоб читати книжки, що їх знов-таки принесла тітка.

От і тепер жінка вийняла з вогняної пащі глиняний глечик із борщем і швиденько, доки Віка ще була в гостях, наси`пала повнісінькі миски пахучої страви. Леся співчутливо дивилася, як зголодніла подруга ковтала гарячу рідину й смішно розтуляла рота, щоб страва холонула вже там.

— Віко, не поспішай так. Ніхто ж не відбере. Я ще досиплю.

Але дівчинка, не спиняючись, щасливо кивала:

— Угу, тітко Дусю. Ох і смачнючий!

— А батьки ж їдять щось?

— Хліб, цибулю. Макарони варять чи картоплю в лушпинні. Меню в нас небагате, часом і того нема. Сама горілка. Нею гріються, бо грубка наша попсувалася, тепло швидко вичахає. Та й дров обмаль.

Жінка нишком перехрестилася, і навіть хвора бабуся почала вовтузитися в ліжку з обурення.

— Що ж із тобою діяти, дитино? Ти не пропадеш в отім барлозі?

Віка витерла долонею борщ, що стікав бородою, і розправила худючі плечі.

— А як інакше? Не тікати ж? — Насупила брови. — Усе одно батько знайде, коли кинеться. Чи мати…

Жінка захитала головою:

— То хоч частіше приходь.

— Та я то до вас, то до… Людмили Миколаївни. Вона сама мене забирає, коли бачить, що димар давно холодний. Батько якось на неї так нагримав, а вона не злякалась анітрошечки. Усе одно забрала. Добре, що п’яний був, як барило. Тільки кулаками махав, а наздоганяти не кинувся.

Жінка жалісливо зітхнула:

— Не годиться так. Ой не годиться. Може, у які служби звернутися, га? Соціальні…

Дівча настовбурчилося, як горобець на морозі:

— Не треба, — помовчало й додало, поглядом душу розкраявши: — Я ж батьків не обирала. Які є.

Тітка Дуся відвернулася, ховаючи сльози. Леся не ховала, а просто плакала.

Пізно вночі, коли снігова завіса повзла по землі й малювала свої візерунки, дівчинка збагнула, що напевно краще мати свою маму десь далеко, аніж отаких батьків поряд. Проте… Віка все одно боїться їх утратити. Бо що буде потім, не знає. А невідомість також біла, от тільки до крику лячно, що ж там можуть намалювати.

* * *

Мороз ходить у скрипучих черевиках. Леся сиділа на своєму улюбленому місці й дослухáлася до звуків за вікном. Бабуся кілька хвилин тому задрімала, і дівчинка полегшено всміхнулася, бо вночі бабця крутилася кілька годин і ніяк не могла заснути. Дівчинка ще раз перебігла швидким поглядом на піч, де вигрівалася хвора. Дихає. Хух. Дівчинка й сама собі боялася признатися, що інколи відчуває, як нутром повзе щось дуже холодне й слизьке. Страх. Відчай. Непевність. Леся боялася за бабусю так, як іще ні за кого не боялася. Хоч… а хто ще в неї був?

— Швидше б ти одужала, бабуню. Швидше б.

Зиркнула на вікно й одразу ж забула про все на світі. Сиділа зачарована. Роздивлялася. Часом не стримувалася й малювала пальчиком у повітрі чудернацький гачок, коло, стрілу, пелюстку чи язичок полум’я. Малюнки на замерзлій шибці нагадали про те, що мала художниця вже дуже давно не брала до рук олівця. Не хотіла зайвий раз хвилювати бабусю. Леся зітхнула. Навіть кіт Мурко збентежено підвів голову, уважно так подивився, неначе сканував, а потім позіхнув на весь рот: мовляв, не така велика біда, зачекаєш. Дівчинка почухала за вухом хвостатого прагматика й пошкодувала, що не може піти на зустріч із вітром. Той сьогодні був надто колючим, неначе зібрав усі голки світу, зробив їх невидимими й жартома, а то й усерйоз заганяв у сміливців, що таки наважилися вийти надвір. Це й тітка Дуся змерзне. Вона вже годину тому мала повернутися. Дивно.

— Лесю…

Дівчинка підхопилася зі стільця й за мить зазирала в сиві очі:

— Що, бабусю? Ти чогось хочеш?

Старенька перевернулася на інший бік і всміхнулася до онуки:

— Ні, сонечко. Я пересвідчитися хотіла, що ти тут…

— Бабо, а де ж я подінуся?

Жінка торкнулася дитячої долоньки.

— Еге… Наснилося просто казна-що.

Дівчинка поцілувала зморшкувату суху руку.

— То лише сон… Усе добре.

— А чом це Дусі нема? Уже ніби мала б прийти…

На останніх словах десь у сінях рипнули двері й почулися глухі схлипування. Хтось знесилено шморгав носом. Та так гірко!

— Господи прости! — тільки встигла прошепотіти стара жінка, як Леся кинулася до дверей.

На порозі стояла тітка Дуся із синьою Вікою. Обличчя подруги через побої й подряпини Леся насилу впізнала.

— Віко! Що сталося?

Тітка Дуся хутенько загорнула змокле від сліз та снігу дівча в ковдру й наказала лежати тихенько, а сама подалася додому по матір. Віка лежала, мов новонароджена дитина, загорнута по вуха, і плакала. Навіть бабця Зоя з переляку злізла з печі, геть забувши про кволість, і почала щільніше кутати раптову гостю.

— Та що ж це коїться? Лихо яке!.. Віко, не плач. Ми зараз чаю… тобі. Десь у мене самогон був, треба розтерти, щоб не запалилося. Ой! Дівчинко, та на тобі ж живого місця нема! Свят! Свят! Свят! Батько?

Віка беззвучно кивнула і як заголосила.

— Моя бідолашна, не побивайся так… Нема на звіра управи. Хоч би Петрович наш клепку йому вставив, чи що? Бо нащо той дільничний узагалі здався?

Господиня, розхвилювавшись, заходилася переливати воду до найбільшого казана, а тоді поставила його в піч так легко, немов то глечик із молоком був.

— Йой-йой! Ми тобі, дитинко зараз гарячу купіль зробимо. Де наші ночви? Лесю, неси хутчіш. Ой! А яку ж траву заварити? Та що це я? Баба Устина краще знає. Де ж це вони забарилися?

У сінях зашкрябала об підлогу палиця. Запорошені снігом і тривожні, до хати забігли сусідки, навіть дід Яків притупав і ну кола по кімнаті виписувати.

— Та сядь ти, навісний! — гримнула баба Устина й почала розв’язувати вузлики та вінички трав.

Тітка Дуся сіла на стілець, прагнучи звести дух, проте все ніяк не могла надихатися. Неначе кілька кілометрів пробігла. А потім як заплаче:

— Одновусий учительку забив.

У хаті тріснула тиша. Лесі здалося, що тиша обернулася на сувій, міцний та чорний. Віка… глибше пірнула у свій кокон, відмовляючись бути в страшній дійсності, натомість баба Зоя шоковано всілася на стільця й перехрестилася:

— Як забив? Кого?

Тітка Дуся, не соромлячись, заплакала. Дід Яків м’яв у порепаних руках самокрутку з такою силою, що папір не витримав і тютюн посипався крізь пальці.

— Людмилу… «Швидку» годину чекали. Антоніна наша, фельдшерка, чого тільки не робила… щоб дотягла. — Жінка заховала обличчя в долоні. — Чи виживе бідолашна?!!

— Цить, дочко! Розголосилася. Дітей налякала до смерті. Глянь!

Леся, стоячи коло грубки, так і сповзла додолу, відчуваючи, як гаряча крейда обпікає спину. Людмилу Миколаївну!.. Її Людмилу Миколаївну!

— Мамочко!..

Бабуся кинулася до онуки й на тому слові сіпнулася, але притисла до себе й поцілувала злякані оченята. Усезнаюча Устина грюкнула палицею об підлогу й наказала:

— Ану, цитьте! Розвели болото. Голосінням не допоможете. Дусю, Зоє, ану, воду діставайте з печі, оцю травичку сюди, оцю додамо. Скільки вона на морозі пролежала?

— Та я хіба знаю, мамо? Додому йду, а в заметі стогне хтось біля Пархоменків. Кинулася. Прости й помилуй, Віка наша лежить напівроздягнена, синя вся від побоїв і холоду. Стогне і все Людмилу Миколаївну кличе. Я до сусідів. Василь Барбаш вийшов, ми дитину на руки — і в хату. А вона, бідолашна, одне: «Де моя Людмила Миколаївна? Де?» І заспокоїтися не може. Плаче. Оля, сердешна така, послала Василя по вчительку. Він не хотів, опирався — у плечі чоловіка виштовхала… Господи!.. А якби не пішов? Люда просто коло свого порога лежала в калюжі крові. Одновусий їй голову розсік об одвірок. Васько ніби не з лякливих, а як побачив, то заїкатися почав. Ми ледве зрозуміли, що каже. Я до Тоні. Вона прибігла, почала кров спиняти. А як на голові спиниш? Ще й «швидка» по заметах вічність їхала… Господи милостивий, порятуй дівча невинне!.. Вона ж тільки й хотіла обігріти дитину.

Дід Яків випростався й заходився тулити шапку на голову.

— А де звіри`на та, га? Фашист клятий!

Баба Устина й відвари покинула, стала на порозі кривою дугою, щоб перегородити дорогу, бо якщо чоловік війну згадав, то біда буде.

— Ану, схаменися! Бракувало ще на схилі літ гріха на душу начепити! Сядь!

Діда трясло й підкидало, шапка з лисини сповзла, а він усе одно на вулицю поривався.

— Не пущу!

— Дядьку Якове, що це ви надумали? Он Микола Петрович нехай зад свій підійме. Як-не-як, дільничний!

— Таточку, сядь. Петровича ми одразу викликали. Той до Пархоменків, а вони обоє сплять любесенько. Налигані. Дядька Петра вже затримали. Зв’язали п’яного й наряд викликали з міста. Хлопці забрали й до себе повезли. Заспокойся. Я Віку ледве впросила лишити. Лікарі думали в місто відвезти: мовляв, дитину обстежити треба, а Віка в плач! Мене обійняла, не відірвеш, до Лесі проситься. Пожаліли дитину, та й Тоня заступилася — під свою відповідальність. Що дитина поміж людей чужих? Ніч. Треба буде, то завтра відвеземо. Переломів нема, синці лише й переляк. Ну, і замерзла дуже. Та ми швидше виходимо, еге? Тоня он через півгодинки зайде, огляне.

Віка схлипувала під ковдрою, немов побите цуценя, а дорослі йойкали над нею до самої півночі. Тоня навідалася, ще раз обстежила: руки-ноги покрутила, обмацала, в очі зазирнула, послухала й таки дозволила купати. Жінки мили бідненьку, а самі очі відвертали, бо лячно було на синеньке тільце дивитися. У ковдру швидше вгорнули, відварами напоїли, молитви все читали. Урешті дівчинка за кілька годин заспокоїлася, перестала схлипувати, оченята заплющила й ну Лесиної руки шукати. От їх удвох і поклали на піч, щоб тепліше було.

Дівчатка притулилися одна до одної, наче пташенята, яких одним рухом із гніздечка викинули. Десь угорі завивав вітер. Високо. Голосив відчайдушно, немов до когось вищого докричатися прагнув. Леся нишком дивилася на подругу й майже перестала дихати: ану ж її віддих ненароком завдасть болю бідолашній? Чула, як унизу ще довго гомоніли жінки. Тривожно. Коли ж таки ось-ось мала запасти в сон, сіпнулася вся: що ж це, лелечко, їм завтрашній день принесе?

* * *

А день той був схожий на вулик, у якому збудили геть усіх бджіл. Село гуло, хіба тільки мертві не обговорювали вчорашньої події, хоча, певно, і між хрестів велася таємна розмова. Що вже й казати про живих! У кожній хатині люди вражено теревенили про одне. Уранці, в обід, увечері шпорталися в подробицях, на ходу вигадуючи й домислюючи своє. Це ж треба! Таке сталося. Одновусий учительку забив. Та яку ж хорошу!

Діти тихцем плакали. Усі, а не лише ті, у кого вона безпосередньо викладала. Деякі, не зважаючи ні на сніг, ні на канікули, прийшли до школи, збилися в групку й осиротіло зазирали у відчинені двері пустого кабінету. Неначе від того споглядання Людмила Миколаївна не втримається, підведе голову від стосу зошитів, усміхнеться й запитає: «А що це вам на канікулах удома не сидиться? За уроками скучили?» І кожен ладен був із десяток разів прокричати «авжеж!», навіть погодився б простісінько в цю хвилину всістися за парту, жертвуючи залишком канікул. Аби улюблена вчителька була поруч. Проте в класі панувала незвична тиша, чиста дошка самотньо чорніла, зошити рівними стосиками лежали на столі, квіти на підвіконнях терпляче чекали, щоб їх полили, і навіть підлога встигла скучити за тихими кроками господині кабінету, але її тут не було сьогодні, не з’явиться вона і завтра, і за день, і за тиждень. І чи з’явиться коли?

Натомість у сусідньому класі голосно йойкала й приказувала Валентина Йосипівна:

— Отож… Я попереджала, не можна з дітьми так… Допанькалася. А що я казала про ту Віку? Яно, згадай! Непутяща сімейка, та й годі! Добра від п’яниць не чекай, треба обходити десятою дорогою.

— Та хіба дитина винна? Валю, що ти верзеш? Віці від батька й так дісталося.

— А чого було бігати? Чого вдома не сиділося?

Навіть подруга-колега не втримала щирого обурення:

— Таж замерзла б дитина! Тобі від того полегшало б? Ти ж, як-не-як, класний керівник, мала простежити за умовами в сім’ї. Чи можна там дитині взагалі бути?!

Валентина Йосипівна підскочила й захлинулася в слині та криках:

— То це я ще й винна по-твоєму?! Ну ти, подруго, видала! Усе село знало — і нічого. А я одразу винна? Та ще й невідомо, чому Петро нашу Людочку відлупцював так! А що? Хіба до цього когось бив?

— А дружину? Дитину? То не в число?

— То справи сімейні. Самі нехай розбираються, а на чужих руку не здіймав, а тут… раптом… Ой нечисте щось тут, ой нечисте! Може, Люда наша «особливі» з ним стосунки мала?

Яна Сергіївна як стояла, так і сіла. У перші кілька хвилин надихатися не могла.

— Геть здуріла! Щоб Людмила з отим… Одновусим?

— А що? Воно діло молоде. Закортіло.

— Ну ти, Валю, і базікало! По собі судиш?

З цієї хвилини подруги у Валентини Йосипівни не стало, зате з’явилася версія, що цілком влаштовувала досвідчену вчительку з великої літери.

Версій, власне, було безліч, проте зводилися всі до однієї — напився Петро до чортиків. І чим тепер ота біда скінчиться? Того не знав ніхто. Дільничний чухав пухкеньке барильце й цитував статті закону: мовляв, усе залежить від того, чи виживе постраждала. А того, що могла й не вижити, боялися. Шкода було дівчини. Навіть найчерствіші жителі Бувальців витрусили — хто з пошиванки, хто зі шкарпетки — такі-сякі гроші. Навіть п’янички по хміль не пішли, як того організм вимагав, а всі як один принесли свої заощадження до фельдшерки, щоб та їх якнайшвидше в лікарню передала вчительці. Бо що нині в тих лікарнях є? Нічогісінько! Самі білі халати. А медперсонал навіть якщо й захоче, то хіба порятує самим бажанням? Ні. Ще хтось із чоловіків пожартував, що хворі мають там одні ліки — сіру постіль, ледь живе ліжко, непевний спокій та сон.

* * *

Але недооцінювати цілющості сну було не варто. Баба Устина, наприклад, суворо наказала, щоб не будили дитини, от Віка й спала до полудня. Ніхто дівчинки не чіпав. І по хаті ходили навшпиньках. Аби не збудити. Леся, скоро тільки прокинулася, довго роздивлялася на обличчя, вивчаючи кожну подряпину й синець. Це ж із якою силою треба було бити дитину? Свою дитину! Мала не втримала мурах за спиною, здригнулася всім тілом, а потім мовчки злізла, підійшла до образів, примостилася поруч на стільці й тихесенько зашепотіла. Молитви? І сама не знала, що то було.

Леся чула, як так само робить щоночі бабця, гаряче, пристрасно, з материнським шалом, який, певно, міг перевернути гори, а от дитини від страшного гріха не вберіг. Нещасна мати не мала права молитися за сина в церкві, не могла свічечки поставити за упокій душі, пом’янути як слід, от і лишалось обернути звичайну кімнату на келію, щоб десятки разів на день повторювати молитву Льва Оптинського.[1] Шепотіла своє одкровення, а згорьоване серце кричало, рвалося на шмаття й благало бодай про надію на порятунок. Дівчинка бачила це щодня і щоночі, відчувала, що так треба робити, коли дуже-дуже боляче, і отепер, сама того не розуміючи, зашепотіла нові слова. Леся не знала молитов, але слова самі зринули в думці, нехай далекі від канонів, але такі щирі, якими взагалі тільки можуть бути дитячі бажання.

Коли прийшла тітка Дуся, вона одразу ж помітила дитину біля образів, поцілувала, обняла міцно, а Леся тихесенько запитала:

— Як… Людмила Миколаївна?..

Жінка всміхнулася:

— Минулася криза. Важкий стан, як-не-як, струс мозку, перелом ребер, але загрози для життя вже нема.

Дівча дивилося на тітку широко розплющеними очима й кліпнути боялося, немов від поруху вій радісна звістка могла луснути, неначе мильна бульбашка.

— Заспокойся, моя хороша. Найстрашніше позаду. А Віка досі спить? Ой, Матвіївно, а ти вже, бачу, як метелик, пурхаєш і про хворобу забула, еге?

Через пережитий стрес господиня справді зовсім забула про хворобу, бо та, хоч як дивно, нарешті дала жінці спокій. От бабця й господарювала в хаті, топила піч, готувала бульйон для побитої дитини й думати забула про свою вчорашню недугу.

— А хіба є коли хворіти, Дусю? Дякувати Господові, що минулося. Я до ранку й очей не склепила. Усе думала… Як? Що ж це з Петром сталося, га? Жіночку мало не загубив. Молодесеньку яку!.. А дитину рідну? Відведи й помилуй!

— Горілка винна.

На цих словах до хати закотилася Галька Пархоменко, заломила худючі руки, склалася впоперек, упавши на коліна, та як заголосить:

— Ой донечко моя ріднесенька, ой дитинко солоденька!.. Простіть! Простіть п’яницю непутящу… бодай мені горлянку заціпило… Ой-ой-ой! Що ж робити? Як жити? Де ж дівчинка моя ріднесенька? Зоє! — поповзла до господині, яка стояла коло печі. — Прости! Дай на донечку хоч оком одним подивлюся!

— А що, друге не пролупиш? Еге? Про дитину вона згадала! А де ти була, як її Петько твій ледь не забив? Де?

— Тіточко, рибонько, згляньтеся заради всього святого! Заради Михася покійного… Ви ж теж мати…

Зоя Матвіївна хитнулася на ногах, немов їй ножа прямісінько в серце загнали. Тітка Дуся залишила Лесю й підскочила до хмільної гості.

— Галько, ану цить! Що це ти розкричалася? Віка ще спить після вчорашнього, а ти верзеш тут бозна-що. Побійся Бога!

Жінка опустила сіре обличчя до долівки й заходилася цілувати тітчині черевики. Та відскочила, мов ошпарена, і ну піднімати з колін горе-матір. Галька довго опиралася, чіплялася худючими руками за коліна рятівниці й плакала без упину:

— Спасибі за донечку!.. Спасибі! Коли б не ти, Дусю, то не було б у мене Віки… Янголе наш, до кінця віку молитися буду, доки житиму й дихатиму!

— Ти краще пити покинь.

— Не питиму! Ось тобі хрест! Аби дитина пробачила.

Зоя Матвіївна не стрималася:

— Діти… вони що? І не таке пробачають. А як під ногами отаких матерів земля не западеться, га?

Леся зіщулилася, відчуваючи, що слова цілили і в її маму також. Надто на прокльон схожі були.

— Та я ж, тітко, до пекла добровільно пішла б, аби доня одужала швидше.

Зоя Матвіївна невдоволено жбурнула віника.

— Отож. Тільки те й можете, що до пекла… добровільно. А дитина як?

— Та це я не подумавши. Де ж моя Вікуся?

Дівчинка вже давно прокинулася, розбуркана криками, і лежала так тихесенько, немов її й не було. Бідолашна боялася й поворухнутися, не те що голову підвести. Брудна Галька кинулася до печі й, хитаючись, подряпалась нагору.

— Ти тут, моя ріднесенька? Квіточка моя… Ой!

Синці, які сьогодні ще чіткіше розцвіли на дитячому обличчі, налякали навіть горе-матір. Та заломила руки й почала цілувати щічки, лоба, носика.

— Бідненька моя дівчинка! Пробач. Чуєш? Я ж і не чула, і не бачила…

Бабця Зоя зле прошипіла за спиною:

— Ну-ну. А то б добити помогла…

На що тітка Дуся махнула рукою, мовляв, помовчте. А диви, схаменулася!

Наплакавшись, накричавшись, Галька затихла поряд із дочкою, лежала обличчям до обличчя й пестила так ніжно, як тільки могла, і заразом оповідала чи то казку, чи то мрії:

— Нічо, доцю, ми з тобою заживемо. Я пити не буду. Будинок підправлю, дров прикуплю, брикету. На роботу не влаштуюся, бо де? Але навесні город засадимо, на базар буду їздити, у людей городи порати, виживемо. Нічого. Тітко Зоє…

— Чого тобі?

— Я… теє. Можна, щоб Віка кілька днів у вас перебула, доки я впорядкую дім?

Господиня невдоволено розправляла уявні бганки на рядні.

— Еге. А до цього й нічого було?

— Та вона ж слаба…

— Хіба я сліпа? Галько, Віку я зараз тобі не віддам, хоч застрелься. Досить із дитини знущатися. От тільки стережися: як нічого не зміниться, то потрапить вона до притулку. Там і то ліпше буде, аніж із тобою.

Жінка притисла до худючих грудей свою налякану дитину й запевнила:

— Та нізащо!

* * *

Чого варта обіцянка матері? Як часто дітям говорять перші-ліпші слова й забувають уже через хвилину, а малеча згадує їх і місяць по тому. Страшно, але дорослі чомусь нездатні сприйняти всерйоз маленьких людей, їм здається, що ті надто крихітні, надто наївні та довірливі. Тому все, що б ти не сказав, діти сприймуть. А втім, хіба вони мають вибір?

Віка його не мала. Принаймні дитині здавалося, що не мала. У дитячий будинок дівчинка не хотіла категорично, бо боялася… Чого? Сама не знала, просто передчувала. Певно, наслухалася історій про казенний дім, а може… дівчинка не уявляла себе без своїх Бувальців, без своєї школи під горіхами, без Лесі й навіть без шибеника Петька Зайченка. Як? А Людмила Миколаївна? Іншої такої вчительки не знайдеш. Навіть у місті, не те що в якомусь дитбудинку.

Від такої перспективи Віка супилася й нишком утирала носа, бо сльози відчаю не вичерпувалися. Усе бігли й бігли без упину, від тієї повені навіть очі боліли, проте дівчинка нічого зі стихією вдіяти не могла. От і ховалася. Бо при інших плакати було соромно. Справді.

Таке мале й таке вперте. Це вже кіт Мурко. Він же бачить, бо хоч і поважний кіт, але ж кіт. Не те що люди. Зітхають, крок ступити бояться, от і доводиться вусатому бути терапевтом. А як інакше? Не кидати ж малої на поталу. Он із ранку до ночі ліки та відвари в дитину літрами вливають. Його, певно, уже б від такої кількості трав вивернуло. Бр-р-р. Мурко краще полежить коло малої, подихає їй у вушко, посопе, потреться м’яким хутром, лизне в щоку. Пху! Солона яка! Дівчинка зиркнула з-під бровенят і таки всміхнулася:

— Ех, шкода, що ти не собака.

Мурко спересердя мало з печі не впав. Знайшла, з ким порівнювати! Певно, малій від батька дісталося таки добряче. Бо що ті собаки? Що? Он. Їхній пес Сірко, наприклад… Здатен хіба тільки гавкати щосили. З ранку до ночі, ще й уночі, бува, як зайдеться — голова пухне й вуха в трубочку скручуються. Няв. Користі, вибачте, що з бика молока.

— Віко, ти плачеш?

Гостя швидко втерла щоку навіть перед подругою.

— Та ні, то твій Мурко мене облизав.

Кіт остаточно розчарувався в пацієнті, махнув хвостом невдоволено й зістрибнув із печі, звільнивши місце для малої господині. Вона ж теж дитина, ліками не труїтиме, то нехай потеревенять. От дівчатка й лежали на печі, обійнявшись міцно. Обидві переживали спільне горе й боялися вголос промовляти свій страх, немов від того він міг стати реальністю. Зрештою Леся не стрималася:

— А Людмилі Миколаївні ніби легше.

Віка глипнула й просяяла:

— Правда?

— Так кажуть. Вона ще в лікарні. Стан важкий, але лікарі запевняють, що житиме.

Віка замовкла. Було чути, як десь над дахом вовтузився вітер. Леся дивилася в білу стелю, якої тепер можна було торкнутися рукою. Це ж треба. Так близько. В усіх інших місцях будинку стеля здавалася недосяжною, а тут… до неба найближче. А небо мудре. Воно все бачить і про все відає. Навіть про Вічину таємницю знає. Бідненька. Подруга немов відчула Лесине запитання. Вона знала, що рано чи пізно мусить розповісти все, не криючись. То чому не тепер, коли небо найближче? Наважилась і заговорила, однак швидко-швидко, немов хто спинити міг:

— Батько того вечора так наковтався, що мусив бити. З ним таке трапляється. І нема різниці — кого. Головне, щоб бити. Правда. Пам’ятаю, що лежала на своєму матраці тихесенько, я ж знаю, що треба тихо. А він… він підскочив раптово, неначе нізвідки, і ну бити, не дивлячись. Йому було все одно, бо нарешті знайшов жертву, а провину… це він швидко вигадує. Миттю, ти й збагнути не встигаєш, у чому річ. От і того вечора гамселив, як несамовитий. Усе кричав, що я щеня невдячне. Він, мовляв, ростить, годує, а я до якоїсь учительки бігаю.

Віка здригнулася, а Леся лише міцніше стисла долоню подружки. Їй лячно було слухати і… боляче, немов Віка тепер розповідала не про себе, точніше, про себе… і заразом ще про когось…

— Я зрозуміла, що треба рятувати Людмилу Миколаївну. Хіба я його не знаю? Її згадав — то біда, але ж Людмила Миколаївна того не знає. Звідки? Було таке, що він із нею лаявся, а цього разу… Його очі… вони в такі хвилини люті стають, неначе й нелюдські зовсім. — Дівчинка мимоволі здригнулася. — Я ніколи не опиралася. Може здатися, що дурниця, але боронитися дарма. А тоді… думати ніколи було, упала прямісінько в ноги. Чого тільки не робила, щоб спинити. Плакала, скавучала, дряпала кігтями, навіть кусалася, тому… і перепало мені неабияк. Не звик він, щоб хтось опирався…

Коли до тями прийшла, то ледь-ледь очі розплющила, озирнулася довкола: у кутку мати п’яна спить. Вона навіть не прокинулася. Уявляєш, яка п’янюча була! А його, батька, нема ніде. Було боляче, так боляче, що вити хотілося, голова гула, я тільки й змогла, що вилізти з хати й на животі до хвіртки доповзти, а там же снігу — вище небес. Холодно. Як у пастці. Годі підвестися.

Скільки минуло часу — не знаю, коли батько повернувся… До хати почвалав, навіть не зиркнув на мене, а я… уже поворухнутися не могла. Зовсім. Це так страшно, Лесю, лежати на снігу й думати. Тільки думати. А потім… дивно, і думати стало важко. Провалилася кудись, а відчуття таке, що полетіла…

Дівча замовкло, а згодом тонесеньким, немов свічка в церкві, голосом спитало:

— Вони її справді врятують?

Леся проковтнула сльози.

— Неодмінно.

— Мені головне, щоб урятували. Нехай я в той дитбудинок потраплю! Хай! Аби Людмила Миколаївна жила!

— Ш-ш-ш… Нікуди ти не потрапиш. У нас поживеш.

— Спасибі! Але… хто мене вам віддасть назовсім? Бабця Зоя хороша, але я їй чужа.

— Але мені не чужа.

— Правда? — Вічині очі блищали й нагадували два стиглі каштани, які луснули й в одну мить звільнилися від колючої оболонки.

— Навіть не сумнівайся. Хоч де ти опинишся, хоч де буду я, ми все одно найліпші подружки, еге?

Кіт унизу муркнув собі під носа. Ну от. Ще й розцілуйтеся, ну ж бо! Проте дівчатка на те уваги не звернули. Така його котяча справа — воркотіти, а в них справи важливіші, бо не так і просто вміти дружити.

* * *

Справи бувають різні. Усе залежить від статті обвинувачення, а стаття — від ступеня тяжкості завданих травм. Жителі Бувальців — хто як міг (на око чи на смак) — визначали отой загадковий ступінь. Адже цікаво, на скільки запроторять за ґрати Одновусого, а то замучив село своїми вибриками. Щоб не помилитися (чи з власної волі) сердешні жіночки навіть відвідували вчительку в лікарні.

— Молодесеньке яке!.. Ото б наробив горя, окаянний!

— Кажуть, що планували до обласної лікарні спершу везти, але стан був дуже важкий…

— Угу. Нетранспортабельна.

— Яка-яка?

— Ой, кумонько, не можна чіпати було.

— А тепер?

— Ніби легше. Кажуть, що голову зашили…

— Голову?

— Та тьху на тебе!.. Оту рану зашили. Кров спинили. Ніби ребро одне зламане.

— Ще й ребро?

— Отож!

— То це довго Людмили Миколаївни не буде. А як же школа?

До сільради запливла Валентина Йосипівна й поважно оглянула збіговисько:

— Як-як? На отій… молодій особі вчительські кадри в районі не вичерпалися.

— То хто буде?

— Хто-хто? Учителька. І не гірша від колишньої.

У цій своїй оцінці світило педагогічної думки була близька до істини. Учителька була не гірша, бо вчила добре, але не тільки дітей. З району рятувати становище зголосилася методистка — ще той зубр науки. Тіточка встигала геть усе підвести під програму і якусь чергову постанову. Тож за кілька днів такої активності перший ворог Людмили Миколаївни з таким щирим трепетом згадував молоду колегу, що вже не йойкав, а плакав гіркими слізьми й на кожному кутку в селі без упину зичив швидкого одужання.

Зичили того самого й діти. Уся школа сумувала за своїм світлячком. А Віці… сердешній оголосили бойкот. Леся підозрювала, що то була справа рук чи, точніше, язика Петра Зайченка. Ну, талант у хлопчини — створювати проблеми всім довкола.

Віці й так було несолодко. Неборака перший тиждень до школи не потикалася через нездоров’я, а кілька наступних ходила, немов на муштру, бо кожен наввипередки прагнув кинути в спину образливе «це вона винна». Леся зазвичай ніколи не втручалася в клімат колективу, найчастіше збоку спостерігала за думками учнівських мас, проте в цій ситуації втрутилася кардинально. Навіть давній приятель вітер не впізнав у цій розсердженій тигриці своєї ніжної художниці. Леся ладна була йти в бій мало не з кулаками, щоб тільки оборонити честь подруги. Однокласників узяв легкий шок: надто впевнений вигляд мала Леся, найкраще було б не чіпати її. Та що казати, коли навіть Петько прагнув обходити Віку десятою дорогою, якщо поряд була Леся. А Леся була поряд завжди й скрізь.

Дівчатка так звикли одна до одної, що засинали лише вдвох. Лесине ліжко вже й сумувати почало за господинею, бо малі тепер вмощувалися на печі, міцно обійнявшись. Усе робили разом: їли, читали, готували уроки, допомагали бабусі в господарстві, бігали до крамниці.

— Ти диви, як сестрички!

— Угу. Мої он ріднесенькі товчуться з ранку до вечора, а ці…

— Одне лихо до іншого тулиться.

— А й справді.

Та дівчатка мало звертали уваги на пересуди. Звикли до чужих поглядів, як звикаєш до того, що погода буває примхливою: то сонечко сяє, то сніг мете. Хоч зима мала незабаром скінчитися, а весна… вона обіцяла життя й кохання.

— Восьмого березня чекай від Миколки освідчення, — констатувала Віка, гріючи боки на печі.

Леся нітилася:

— Ще чого! Він мене й не згадує, відколи перейшов до школи в Степовому.

Віка пустила очима бісики:

— І не кажи! От тільки чомусь крутиться довкола бібліотеки, коли ти там малюєш. Це ж коли таким книголюбом став, спитати б?

Леся махнула рукою й зітхнула:

— Як же мені бракує Людмили Миколаївни… Тітка Дуся добра, вона дозволила бодай у бібліотеці малювати, але… то не те. Усі заходять. Я в куточку заховаюсь, а сама тільки те й роблю, що непокоюся: ану ж бабця побачить?

— Угу, — Віка опустила понуро плечі. — Ото б відвідати Людмилу Миколаївну, бодай одним оком побачити…

Леся замислилася.

— А попрохаймо Алісу Петрівну, щоб допомогла. Вона ж стільки торочить про добро й милосердя, нехай тільки спробує відмовити.

Віка аж підскочила, чим страшенно роздратувала Мурка, який саме вмостився спатоньки в ногах говорух.

— І як нам раніше таке на думку не спало?

— А раніше й не пустили б, бо стан був важкий. А тепер можна.

Можна їм. Ото понавигадують. І нащо в те місто потикатися? Учительці від того легше стане? Хоча… Кіт був змушений погодитися…. бо таки тямився на душевній терапії й багато чого помічав… От і сьогодні з усім своїм котячим подивом змушений був відзначити, що Голка, Вічина мати, приходила відвідати дочку абсолютно твереза — як найчистіше скло. А це вже який тиждень після страхіття минув? Дивина. Сьогодні навіть цукерки принесла малим. Ніби десь у місті заробила копійчину. Усе щось порається в будинку-ямі, лаштує, чистить, миє. Мовляв, готує донечці сюрприз і хоче додому забрати якнайшвидше.

Ет. А Сірко вже так звик до малої! З ранку до вечора виглядає й хвостом метляє, як навіжений, руки лиже, підстрибує. А вона його гостинцем пригощає. Сама ніяк від’їстися не може, ковтає, бідолашна, не жуючи, озирається й голову в плечі втискає (бач, певно, уже на рівні інстинкту), а собаці щось та й приховає. Добра дівчинка. От тільки що з тієї Гальки візьмеш? Чи надовго пити кинула?

О, зашепотілися. Леся малюватиме картину вчительці? Ото здивували! Чудна, та вона малює — що дихає. Певно, і народилася з пензлем у руках. Ото вже гени! Та хай. Учительки Мурко жодного разу не бачив, але поважає заочно. Якщо проти Одновусого пішла, то, значить, людина. Няв.

* * *

Люди здатні на любов. Це дівчатка збагнули, коли нова вчителька Аліса Петрівна розгорнула справжню операцію під назвою «Відвідай Людмилу Миколаївну». Брали із собою геть усіх охочих. Від батьків — письмова згода, а в районному відділі освіти колишня працівниця на добру справу домоглася спеціального рейсу шкільного автобуса, щоб усі вмістилися. Ніхто не здивувався, коли у визначений день на Алісу Петрівну вдячно дивилися абсолютно всі учні школи. Навіть Петько Зайченко так нетерпеливився, чекаючи на зустріч, що смикав за косу кругленьку Любочку й дражнив ніжно пиріжком, немов то був найліпший комплімент у світі.

— Так, мої ви хороші, поводьтеся пристойно в лікарні. Нікуди від мене не відходьте, тримайтеся парами й будьте уважні. Ще… мусите додержувати тиші… Чуєш, Петьку? Та дай урешті Любі спокій! Те, що вона тобі небайдужа, уже збагнули всі.

Хтось із хлопців на задньому сидінні захихотів, а Люба почервоніла так густо, що, здавалося, зараз закипить. Петько ж востаннє смикнув за довгу й гарну косу, проте вже спересердя. Вигадають ці дорослі таке. Від хлопців тепер не відчепишся. Біда!

— Товста всілася попереду й затулила собою все. Ото корова!

Люба заплакала. Вона була надто чуйна дівчинка й страшенно соромилася своєї ваги, проте вплинути на зачакловані кілограми, хоч як старалася, не могла. Вони були з нею від народження, та й не лише з нею. Ті самі кляті кілограми приєднувалися до її мами, бабусі, тітки. Усі в роду Вареників відповідали прізвищу. Історія замовчує, яким був основоположник роду, але всі наступні його представники успадковували зайву вагу, неначе паспорт. Не всі цим журилися, але Люба страждала по-справжньому, бо вважала, що таку її ніколи й ніхто полюбити не зможе. Дівчинка була ще замала, проте вже напевно знала, що її щастя — біла-біла сукня й весільні дзвони. До того було, звісно, далеко, але дівчинка чомусь підозрювала, що сукню вдягти їй не доведеться. По-перше, такий витвір мистецтва знайти ще треба, швидше буде замовити, а по-друге, для кого отака вона її вдягне? Ніби даючи відповідь на доленосне запитання, Петько таки дочекався, коли Аліса Петрівна відвернеться, і щосили щипнув зарюмсане дівча за бік.

— Корово-корово, дай молока… Ги-ги…

Леся підгледіла інцидент випадково. Вона всю дорогу дивилась у вікно, не відриваючись, сповнена передчуттів і нових вражень. Коли ж на мить відвела очі вбік, то й побачила Петькові пальці на Любиній талії, точніше, на тому місці, де та мала бути.

— Зайченку!..

Хлопчина зиркнув через плече:

— Чого тобі, художнице?

Шибеникові часом так хотілося сказати щось на зразок «навіжена», аж язик свербів, проте незримий привид Миколи Панського вчасно затикав рудому рота.

— Куцохвостику, ти б вибачився.

Петько розгублено закліпав і спершу навіть не міг повірити власним вухам:

— Як ти мене назвала?

— А так, як почув. Лише куций хвіст може таке робити. Страшкó. До дівчат чіпляєшся? Ти б он Мишкові таке сказав. Мишку!..

Товстенький третьокласник позаду облишив жувати бутерброда й роздратовано спитав:

— Що?

Леся тицьнула пальцем у Петька й упевнено так повідомила:

— А він Любку назвав коровою…

— І що?

— То, виходить, ти, Мишку, бичок.

Хлопчина аж із місця підвівся й жувати припинив.

— Хто?!!

Леся й оком не кліпнула, зате Петько пірнув глибше в сидіння, відчуваючи непереборне бажання злитися з ним водно.

— Еге. Бачиш, йому не подобається… ваша вагова категорія.

Мишко відверто чухав кулак, от тільки вояка ніяк не міг уторопати, що то за категорії такі.

— Що не подобається?

Віка прокинулася кілька хвилин тому й пильно прислухáлася до розмови однокласників, а коли збагнула, відверто розсміялася:

— Ех, Мишку, Мишку!.. Твої кілограми йому не подобаються. Каже, що зайві вони в тебе.

— У мене?

— Ну, якщо в Люби зайві, то й ти в тому спискові. Второпав?

— Я зараз йому тим списком пару-трійку його кілограмів відіб’ю. Бо зайві.

— Угу.

— Ні-і-і. Не слухай, Мишку. Брешуть.

Проте ображений хлопчина всерйоз надумав установити справедливість, підвівся й грізно сунув проходом.

— Михайле, ти куди оце зібрався? Ми ще не приїхали.

Месник кліпнув на вчительку й неохоче повернувся на місце, нишком показавши кулака в бік кривдника:

— Нічо, ми ще кілограми порахуємо.

Петро нервово ковтнув слину, відчуваючи, що добряче вклепався. Михайло був на рік молодший, і зазвичай хлопця вкрай важко було вивести зі стану лінивого споглядання, але коли вже рівновагу вдавалося порушити, Мишко сунув, мов танк, і не заспокоювався, доки не встановлював справедливості в тому вигляді, у якому він її уявляв.

Дівчата перезирнулися й пирснули сміхом, навіть Люба витерла сльози й усміхнулася:

— Дякую, Лесю…

— Та нема за що дякувати.

Люба зітхнула, а довгі вії оголили дивовижну блакить. До речі, хоч як критично сприймала свою зовнішність дівчинка, очі в неї були по-справжньому красиві. Великі, вони віддзеркалювали весь світ, ще й місце лишалося для сонечка.

— А з вами можна дружити?

Подружки всміхнулися:

— Авжеж.

Лише Петько невдоволено буркнув під носа:

— Ото компанія підібралася! Навіжена, скажена й товста.

Віка зиркнула грізно:

— Ти щось сказав?

— Ні. Вам скажеш — собі дорожче вийде. Банда!

Дівчата розсміялись одночасно — уже втрьох.

* * *

Отакою оновленою компанією подружки зайшли до лікарняної палати. Медичний персонал, побачивши, скільки людей планує відвідати їхню пацієнтку, спершу був розгубився. Проте школярі мали при собі зброю масового ураження — Алісу Петрівну. Ця особа, коли вже дійшла висновку, що ситуація чи дія підлягає певній педагогічній доктрині, доводила її до логічного кінця, не зважаючи ні на які перешкоди. Словом, у молодесенького завідувача не було жодного шансу, хоча, чесно кажучи, він якось і опиратися не збирався, усе приглядався до строкатого товариства. Діти чемно стояли парами, мовчали, немов партизани на допиті, і лише в очах їм стрибали вогники непереборного бажання швидше зустрітися зі своєю вчителькою.

— То ви в такому складі плануєте відвідати хвору?

— Ви правильно зрозуміли, — неначе учня, повідомила завідувача про слушну відповідь Аліса Петрівна.

Високий молодик, що йому якось по-особливому пасував білий халат, ще раз обвів поглядом своєрідну чергу, усміхнувся кутиками вуст сам собі, ще тепло так, від чого навіть Аліса Петрівна знітилася, не сподіваючись, очевидно, такої усмішки під час цілком офіційної розмови.

— Ну що ж… І всі до Людмили Миколаївни?

Малеча активно закивала головами, ще й так, що аж зуби зацокотіли: мовляв, так-так-так.

— Хороша вчителька?

Дружним хором:

— Найкраща!

Чоловік відверто розсміявся:

— Вірю-вірю. Що ж, у такому разі відмовити не маю права. Але домовмося, що ви не всі разом, а групами вчительку відвідуватимете, га? І ще… — голос набув таємничих ноток, — надіньте, будь ласка, марлеві маски, от тільки ви, певно, усі наші запаси одним заходом вичерпаєте. Але чого не зробиш заради дітей! Згода?

Дітлашня мало не пищала від щастя, насилу стримуючись, щоб жоден зайвий звук не вирвався назовні. Завідувач шанобливо глянув на Алісу Петрівну: мовляв, дисципліна, нам би таку старшу сестру до відділення. Педагог комплімент сприйняла, але покликання мала вузького профілю, тож одразу заходилася ділити дитячий колектив на групи. Леся, Віка й Люба опинилися в одній групі випадково, але тому лише зраділи. Ішли до палати останніми й часу на спілкування, звісно, мали найменше, бо решта вже щасливо теревенила в автобусі про те, як багато бинтів у Людмили Миколаївни на голові.

Коли ж двері палати відчинилися, дівчатка втрьох досить дружно ойкнули. Людмила Миколаївна лежала на ліжку вся перебинтована. Грудна клітка й голова ховалися за білими візерунками медичних пов’язок, від чого шкіра видавалася дуже блідою, мало не прозорою. Зате очі… вони лишилися тими самими й тепер дивилися тепло-тепло, як два вогники, коли довкола заметіль. Хвора жінка всміхнулася й зовсім стала схожою на колишню Людмилу Миколаївну.

— Як справи, мої хороші? Спасибі, що приїхали, я так скучила!

Трійця кинулася від дверей й оточила ліжко вологим колом. Чому вологим? Бо всі як одна розчулено хлюпали носами й трохи не ридма ридали.

— Оце ви вигадали! Дівчатка, ви чого? Зі мною все гаразд. Віко, ти ні в якому разі не картай себе, чуєш?

Остання побитим цуценям зазирала в очі й страшенно боялася помітити в них докір: мовляв, це через тебе. Натомість Людмила Миколаївна найпершою стисла її долоньку у своїй:

— Як мама? Не ображає?

Захитала головою у відповідь. Жінка погладила дитячу щічку, з якої вже встигли зійти синці.

— Мені переказували, що твоя мама намагається змінитися. Знаєш… Мені важко дібрати слова, Віко, але якби твій батько розкаявся, я б не мала претензій… Правда.

Віка сіпнулася, немов її вдарили прямісінько в обличчя.

— Тихше, дівчинко, тихше. Я не збираюся нічого такого робити, та й слідство моє бажання навряд чи візьме до уваги. Коли чесно, то я дуже боялася, що ти мене звинуватиш.

— У чому? — щиро здивувалася дівчинка.

Жінка замислено зітхнула:

— Не знаю. Це складно. Він же все одно лишається твоїм батьком. І чи легко бути дочкою злочинця? До того ж усіх колись звільняють… Що буде тоді?

Віка притулилася до руки й поцілувала.

— Я не знаю, зате мені тепер… не страшно.

Жінка просяяла:

— Правда? Тоді це все недарма. Ой! Любочко, а ти змінилася… Оченята світяться. Потоваришувала з дівчатами, еге?

Люба щасливо кивала.

— А перестала себе мучити?

Дівча завмерло, а жінка всміхнулася:

— Дівчатка, не дозволяйте їй морити себе голодом. Ти красуня, Любочко, справді. Бо краса — це наша неповторність. Повір у себе, квіточко, домовилися?

Кивнула щасливо, бо Людмилі Миколаївні не можна було не вірити.

— Ну от… Дійшла черга до моєї художниці…

Леся відчувала, як часто-часто стрибає серце в грудях. Жінка ніжно торкнулася пальчиків і всміхнулася:

— Невже малюнка мені не принесла?

Дівчинка засвітилася, як новорічне деревце в передчутті дива. Це ж треба! Людмила Миколаївна скучила за її малюнками! Її малюнки потрібні! Дівча тремтливими руками дістало аркуша із сумки й простягло вчительці, боячись дихати. Сподобається? А що, як ні?

Жінка уважно подивилася на папір і заплакала. Сльози бігли й бігли, вона намагалася їх сховати, розчулено витирала долонею, остерігаючись, що зіпсує малюнок, але раптові емоції відмовлялися коритися, бо на малюнку була зображена школа під горіхами. Будиночок, здавалося, зігрівався зсередини, а крізь вікна було видно школярів, що сиділи за партами, склавши рученята. Усі вони сяяли усмішками й зосереджено дивилися поперед себе… а там… стояла молодесенька вчителька й щасливо всміхалась у відповідь. Учительку легко було впізнати, бо то була Людмила Миколаївна.

— Сонечко моє, як же я скучила за уроками й школою!

— А ви скоро повернетеся?

Жінка втирала сльози:

— Не знаю. Кажуть, щоб одужати, потрібен час. Та й тато… він дуже сварився, заборонив повертатися до роботи.

Усі три похилили голови й стали меншими. Учителька закивала:

— Та як же я без школи? Лесю, це ж усе одно, якби тобі заборонили малювати. Не можна забороняти того, що робить нас щасливими. А ти, моя дівчинко, будь-що маєш малювати. Знаю: бабуся буде проти твого навчання в місті, але… тобі не можна інакше. Чуєш? Не можна…

— Це комусь стільки говорити не можна. Людмило Миколаївно, неслухняна ви пацієнтка. Дівчатка, вашій учительці слід поставити двійку за поведінку. Не вміє вона лікуватися…

Подружки перезирнулися розгублено, а вже знайомий лікар розсміявся:

— Ну от. Місію виконано. Налякав відвідувачів. Ой! А що тут у кишені лікаря? Певно, отакенний шприц.

Дівчата, не змовляючись, заплющили оченята, проте з кишені халата таємниче з’явився ніжний букетик паперових пролісків.

— Я, звісно, не художник, а лише хірург, однак теж щось умію.

Молода жінка зашарілася, і на блідій шкірі заграв несподіваний рум’янець, а дівчата захоплено й синхронно роззявили роти. Не збагнула загальної ейфорії лише Аліса Петрівна, яка хутенько забрала відвідувачок. Останнє, що бачили подружки, коли зачиняли за собою двері, була усмішка Людмили Миколаївни… несмілива й від того подібна до першої весняної квітки. Уже в автобусі кожна з трійці думала про своє, але всі троє були по-справжньому щасливі. Власне, як кожне з того рейсу милосердя.

Так назвала подорож у звітах про виконану виховну роботу Аліса Петрівна, хоч, відверто кажучи, навіть їй було все одно, як цю справу називати на папері, бо головне вписалося в дитячі серця, а туди з ручкою так просто не залізеш і помилок червоним чорнилом не виправиш. Досвідчена жінка пізно ввечері скептично оглянула себе в дзеркалі, немов могла на око прикинути, чи бодай на йоту схожа на оту перебинтовану дівчину. Молоде. Зелене. Дивне. Нехай. Але чи вишикувалася б черга відвідувачів, коли б у лікарняній палаті опинилася вона, педагог якоїсь там категорії? Жінка сумно зітхнула й відійшла. Є речі, що їх не може дати нам ніякий досвід.

* * *

Інтуїція або є, або її нема. Хоч ця панночка з вибриками то з’являється, то зникає. Очевидно, саме через свій кепський характер вона особливо прихильна до жіночої аудиторії.

— Я тобі казала, казала, — вистрибувала чомусь на одній нозі посеред бібліотеки всезнаюча Віка.

Леся ж зніяковіло розглядала букетик рожевих тюльпанів на столі, де зазвичай малювала. З-за книжкового стелажа немов ненароком визирнула тітка Дуся й загадково всміхнулася. Однак Леся розгублено пробелькотіла:

— А що це?

— Тю, Лесю, то квіти.

Дівчинка густо почервоніла.

— А звідки?

Жінка жартівливо розвела руками:

— Від таємничого прихильника… Я обіцяла нічого не казати, але, гадаю, ти однаково все збагнула.

Віка аж пищала від збудження:

— А я казала!.. Ох!.. Оце воно і є… перше кохання!

Леся замахала руками, немов вітряк у бурю. Проте, хоч як дівчинка відмахувалася, то було саме воно. Перше й прозоре, як скельце, бо проти волі самого закоханого всі довкола помічали теплі почуття Миколки Панського до малої художниці. Люба навіть зітхала крадькома, щоб подруга не помітила, і тоскно дивилася вслід хлопцеві. Віка ж час від часу кепкувала, проте не злісно. Така вже вона була. До речі, того весняного дня дівчинка отримала найцінніший дарунок, що його лише може забажати собі дитина. Маму й дім.

Галина прийшла до тітки Зої врочиста, немов зібралася на свято до церкви. Господиня миттю збагнула, що жінка наважилася на щось украй важливе.

— Добридень!

— Доброго здоров’ячка й тобі, Галю!

Гостя топталася на порозі, затискаючи в руках пакет, а потім схвильовано простягла його тремтливими руками:

— Це вам, тітко Зоє.

Старенька озирнулася по хаті, немов хтось поруч міг ущипнути й сказати, що те все їй приверзлося. Але жінка й далі стовбичила на порозі з простягнутим пакунком, от тільки руки ще дрібніше затремтіли, від чого злощасний целофан по-зрадницькому зашелестів. Господиня навіщось обтерла свої руки фартухом і якось аж знітилася:

— Що це ти вигадала, Галю?

— Ні-ні, не відмовляйтеся, бо все одно нишком підкину! Це вам за мою… Вікусю. Ось. Зі святом!

Леся з печі бачила, як бабині очі за мить наповнилися вологою.

— Та не треба було, Галю… Ти… теє… роботяща ж молодиця, чого ото було себе губити й дитину? Га? Занапастила б душечку через свого лобуряку.

— Та хіба я не розумію, тіточко? І тоді розуміла, і тепер, але вдіяти нічо не могла. Як муха в павутинні, тріпотіла, а не вирвалася. Мені ж, тітко, на світ Божий лячно було тверезими очима дивитися. Їй-богу! Бо як роззирнешся, то й жити не хочеться, хоч з мосту та й у воду. Петро ж у мене… дикий. Ой, дикий. Молода, дурна була, любов по жилах бігла, а не кров, а потім уже кров з мене бігла. І не раз. А що вдієш, як одна-однісінька у світі? Куди бігти? Де рятуватися?

Стара зітхнула й поклала собі пакет на коліна.

— Ох!.. Ну, то ти й знайшла порятунок! Прости Господи!.. А дитина?

Жінка опустила голову й прошепотіла ледь-ледь, так, що Віка, дослухаючись, із печі заледве не гепнулася:

— То, тіточко, мій найтяжчий гріх… Бо дитина не винна в материних вадах.

Господиня попливла… сльози прорвали невидиму браму суворості. Обидві жінки міцно обійнялися й заголосили на всеньку хату, двір та півсела заразом. До оселі саме зазирнув дід Яків і аж присів із переляку, а тоді тихцем-тихцем — і тікати з новесеньким віником у руках, бо ж, як-не-як, вітати сусідку збирався, але хіба тут до вітань. Ото жіноцтво! Чого доброго, у сльозах притоплять.

— Мамо, мамусю, не плач! — це вже Віка повзла з печі й голосила так, що нічогісінько перед собою не бачила.

Дитячі рученята вчепилися в маму несамовито, аж кісточки захрустіли. Жінка присіла перед малою навколішки й почала цілувати личко, рученята, волоссячко.

— Золотце моє… Дівчинко моя…

Леся, не соромлячись, і собі заридала ридма. Аж душу вивертало. Сльози не просто бігли — вони заливали світ по вінця, а в ньому… Дівчинка притулила рученята до грудей, щоб звідти пташкою не шугонуло серце… У тому світі десь, близько чи далеко, мала бути і її мама. І чи зможе вона колись отак само міцно обійняти її?

— Мамо!..

Вітер відчув той шепіт-крик, підхопив і поніс до весняного неба, у якому саме зароджувалась усмішка весни. Авжеж. Коли весна вперше усміхається, на землі розцвітають квіти та діти. Принаймні Віка цієї миті скидалася на квітку.

— Ну, годі, донечко, плакати. Ми з тобою йдемо додому. А де Леся? Забирай із собою подружку. Я вам отакенний торт спекла. Он і бабцю Зою, і тіточку Дусю заберемо. Свято ж!

Віка без упину тулилася до мами, як немовля, їй-богу! Усе зазирала в очі, боялася випустити мамину руку бодай на мить. Та мати була справжньою, абсолютно новою, але її мамою. І будинок був її, хоч скоро тільки гості зайшли досередини, як відчули, що в ньому щось не так… От тільки що? Зникла яма. Відчуття провалля розвіялося, немов його й не було, натомість лишився звичайний будинок. Бідненький, на жаль. Але в якій сільській хаті тепер було інакше? Десь краще, десь гірше, але скрізь без особливої розкоші. Та й чи була вона в сільських оселях бодай колись? Навряд. Хіба тільки добробут, і то не скрізь. Бо розкіш — це коли зайве, а в природі зайвого не існує. Кому, як не селянинові, те відати? Як-не-як, коло землі живе, серцем її відчуває.

От і тієї весняної днини жіноцтво схвально роззиралося довкола, дарма що в оселі панувала крайня бідність. Простенько? Нехай. Головне — скрізь чисто. Підвіконня й підлога, вкриті свіжою фарбою, тепер яскраво підморгують гостям. У кутку величеньке ліжко на двох, застелене рожевим простирадлом, бо ж для дівчат. Стіни де-не-де були потерті, але геть усі дірки в них ховалися за календарями з квітами. Де їх стільки господиня й дістала! А що різних років, то дрібниці! А гарно ж як! Квіти, куди не глянь. Он китиці бузку, здається, навіть пахнуть. Та ні, то чай пахне на столі, що простісінько під вікном стоїть. Краса яка! Замилуєшся. Величезний (як молодиця його й затягла!) стіл мав особливу — круглу — форму! Ну, кіно, та й годі! Ще й застелила он вишитою скатертиною, щоб уже на ній розставити смакоту: чай і справжнісінький торт.

— «Наполеон»? Галю, ну ти й господиня! А смачнючий! Поділишся рецептом?

Жінка щасливо всміхалася — і роки пиятики злітали кудись далеко, розкриваючи абсолютно інше обличчя. Виявляється, вона має живі очі, у яких тепер вистрибують сонячні зайченята.

— Звісно, Дусю. Я ж у дівоцтві й не таке могла приготувати… Короваї пекла, не повірите.

Жінки сиділи за круглим столом, накинувши на плечі квітчасті хустки, що їх подарувала господиня, і смачно прицмокували, ласуючи новою порцією печива, тоді як діти… А чого слід було сподіватися від дітей? Правильно. Дівчатка встигли проковтнути по чотири шматочки й задоволено муркотіли, чухаючи животики. Ну, справжні тобі кошенята. Безпорадні та щасливі.

* * *

Щастя. Чи можна приготуватися до його приходу? Це запитання може видатися смішним. Як готуватися? Зазвичай на щастя чекають. Дехто в тому чеканні (мовляв, ось іще трошечки — і точно буду щасливий) не помічає, що проживає цілісіньке життя. А його ж не відмотаєш назад до потрібного кадру, не зміниш, не перепишеш. Мільйони живуть в отому вічному «ось-ось — і», проте є жменька щасливчиків без умовностей. Їм не потрібне оте злощасне «і», вони просто дихають, люблять, дістають на горіхи від долі й нічого змінювати в собі не збираються. І тоді, рано чи пізно, щастя обирає сміливців, бо не може воно без них.

Із самого ранку Валентину Йосипівну підкидало й колотило. Їй фізично було погано на саму думку, що якась зелена Людочка, діставши струс мозку й перелом ребер, примудрилася заразом віднайти свою долю. Ну, як так? Як? Це ж треба було дістати прочухана, балансувати на межі життя та смерті і, зрештою, вискочити заміж? Та ще й так удало. Ні, ну це біда!

У кабінеті Людмили Миколаївни, відтепер колишньому, гули десятки голосів. Немов у вулику бджоли. Учні роздивлялися на весільні фотографії, де їхня улюблениця мала водночас щасливий і розгублений вигляд.

— Гарна яка!..

— Ото фата!..

— А сукня!..

— Дивіться, дивіться, як усміхається!..

Любочка практично свердлила поглядом світлини й усоте зітхала, підперши долоньками круглі щічки.

— Яка краса!

— То… Людмила Миколаївна вже не буде працювати в нас?

— А чого ти хотів? Вона тепер житиме з чоловіком.

— Угу. Бач, Віко, і знову ти винна.

Віка супить брови:

— Це ще чого?

— Бо… Бо отой лікар із нею оженився, от!

— Тю на тебе, Петьку!

Любочка замріяно заплющила очі й остаточно постановила:

— Доля.

Ну от. Валентина Йосипівна трохи не захлинулася заздрощами. Демонстративно зачинила двері, відмежувавшись від дитячої радості, проте отрути в собі таки не втримала:

— Ну й аферистка наша Людочка!

Колеги одночасно відірвалися від споглядання альбому:

— Це ж чому?

— Ну, хіба так можна? Потрапила в лікарню й швиденько обкрутила завідувача.

Жінки розсміялися:

— Кохання ж!

Нещасна не вгавала:

— Нічого… От поживуть по найнятих кутках, де те кохання й дінеться! Бо що тепер молодим фахівцям світить, га? Хоч лікареві, хоч учителеві? Платня й купа дірок у сімейному бюджеті! Треба було вже з квартирою шукати, якщо така хвацька.

— Дурна ти, Валю. Ой дурна. Недарма в старих дівках і сидиш.

Жінка підскочила й зашипіла, обпікаючи все живе. Найбезневиннішими жертвами, звісно, були діти. Відповісти ж не могли. От розлючений педагог стрімголов і гайнула до кабінету, де юрмилася дітвора, неначе в бій на ворога пішла.

— Ану, чого зібралися?! По класах мерщій! Коли дзвінок був? Гадаєте, останні дні навчання, то й гуляти можна? Я вас зараз навчу!

Жінки перезирнулися:

— Ну-ну. Ця може… — І замріяно зітхнули над фотографіями. — У них усе тільки починається.

Очевидно, це закон. Щось закінчується, а щось розпочинається. Хтось уже однією ногою стоїть на фініші, а хтось невпевнено тулить до серця крихітний пагонець власної мрії. Життя іде. Воно не вміє стояти. Рух — це і є життя. Без тебе чи з тобою. От і школа під горіхами попрощалася з четверокласниками, щоб зустріти первачків. Чи вмів хто серед них малювати вітер? Навряд. Хоч, безперечно, хтось та малював. За чотири роки першокласники ставали випускниками й звільняли парти вже для інших першокласників… І так рік за роком, доки росли горіхи у дворі й стояла школа. Відчиняла й зачиняла двері. Приймала й відпускала, а потім… Просто чекала… і вдивлялася вікнами у світ.

У вікні 

Вікна. Вони бувають не лише в стінах. Деякі з них дивляться вглиб.

Дівчина сиділа на підвіконні й розглядала світ по той бік. Там, за склом, танцювала травнева злива, боса й розхристана, аж гола. Вона вибивала лише їй відому мелодію на старенькому даху місцевої школи. Леся добре знала місця, де той дах цілувався з небом, безсоромно, крізь щілини. Коли ж ішов дощ, щілини зраджували дах, бо в них сочилося не голе небо, а цілком реальна вода.

— Ет, знову! — роздратований бас завгоспа з кабінету фізики засвідчив появу ще одної плями на стелі. — Це не весна, а всесвітній потоп! О! А ти, Райська, що тут загубила?

Леся ледь стрималася, щоб не вимовити вголос правди, — дощ. Старшокласниця, як ніхто в школі, знала, де найкраще спостерігати за зливою. З віддаленого крила другого поверху розгорталася просто неймовірна панорама шкільного подвір’я. Звідти воно скидалося на долоню велетня, де замість ліній життя та долі — доріжки з метушливою малечею. Завгосп, дядько Толя, зиркнув через Лесине плече на двір, заповнений водою, і мало не вилаявся:

— Гарно!.. От тільки мокро, хай йому біс! Ти, мо’, намалювати збираєшся, еге? Бачив, бачив учора на стенді твою роботу. І як воно так виходить? Квітка жива вийшла… Їй-богу!

Леся всміхнулась і здивувалась, як це в дядька добре виходить сполучати несполучне — чорне з білим, святе з грішним. Отут ніби краса, а вже тут багно. Справжнісінька життєва філософія.

— Спасибі!

— Еге. От тільки що те малювання в житті дасть? Шматок хліба чи до хліба?

Дівчина мало не пирснула сміхом. Ну от! Балансу досягнуто. І як він так примудряється, га? Проте завгоспові було не до запитань, а надто не до риторичних, ще й у голові всяких там старшокласниць, у нього справ — ого-го-го! Ет! І чому тих дощів стільки на його нещасну голову звалилося? Ну це фігурально, звичайно, але якщо дивитися в корінь, то це правда, бо через шкільний дах і стелю в кабінеті фізики йому завжди голова болить. І директорові, звісно. Дядько сам собі сумно всміхнувся: мовляв, весна, дощі й дві хворі голови. Страхіття, їй-богу!

— Ох-хо-хо! Чи доживу я до того часу, коли на ремонт школи бодай копійку хто дасть? Хоч у нашій школі, теє, начальство сказало, що ситуація не критична. Це тільки вдуматися! Кому ж ви, бісові діти, кажете, га? Нам розповідаєте, що в нас на голову капає, але то не критично. Ондечки, мовляв, у якійсь області заходилися дах лагодити, розкрити розкрили — і бац, гроші скінчилися. Нема тепер у дітей фізкультури.

— Чого?

Дядько почухав потилицю й безсило махнув рукою:

— Бо спортзала просто неба зазимував — і не стало спортзали. Отак, дівко, ремонти роблять, матері їхній чорт! Ой! Вуха заткни. Щось я розбазікався. Піду краще директорові ситуацію опишу. Теє-то, не критичну… Ні, ну де це ще таке можна побачити, га? Де? Щороку просимо дати кошти, і щороку дульку вам! Нема справедливості у світі, ой нема! Нічо, нічо, нехай отими копійками освітянськими вдавляться! — Завгосп аж зіщулився й пальця до неба чи даху дірявого зняв. — І щоб їхні діти й онуки в спортзалах без даху вправлялися!..

— Це ж чиї?

— А біс їх знає! Їхні. Теє-то, отих щурів бюрократичних, от. А ти, дівко, дивись. Автобуса не проґав… за дощем своїм.

Леся спостерігала, як дядько Толя зникає в кінці довгого коридору й махає руками навсібіч. А махати було де. Коридори тут довгі й широкі, сповнені галасу й постійного руху. Ось і тепер. Ніби тихо, а здається, що від стелі до підлоги дзвенять дзвоники дитячих голосів, а стіни дрижать дрібно-дрібно, бо перерва. На уроках тут, звісно, тихше, проте… Дівчина всміхнулася, мимоволі пригадуючи свої перші дні у вулику знань. Це ж треба, скільки часу минуло, а ще ніби вчора розгублена маленька дівчинка тулилася до стін, кліпала оченятами й усерйоз боялася заблукати, а ще… ще не розлучалася з олівцем і клаптиком паперу. Вони було оберегами й талісманами, бо, щиро кажучи, Леся довго й хворобливо звикала до нового життя.

— Ось де ти сховалася! А я вже півшколи оббігала. Наші в їдальні сидять, ось-ось автобус підійде, а ти все не йдеш.

Леся всміхнулася подрузі. Колись вона намалює цю королеву подіуму. Віка встигла вирости кудись так високо вгору, що деякі хлопці боялися ставати поруч, щоб не видаватися ліліпутами. Хоч Віка анітрошечки не журилася зростом: мовляв, доростіть, кавалери, а тоді побачимо. А кавалери таки були. Потай зітхали за красунею. Смуглява, темні оченята — що нічна вода, дивляться, а вглиб затягають. Вуста, на яких майже завжди грає усмішка. Ну не вміє Віка не сміятися. Жартує без упину, кепкує з невдач і носа не хнюпить. А волосся! Леся зітхає захоплено. Он майже всі старшокласниці з модними зачісками, а ця сміливиця до пояса косу заплете й знову сміється, що то стратегічний запас, бо волосся тепер дорого коштує.

— Чого мовчиш? На дощ дивишся? Ну й злива періщить!

Леся відводить очі й бачить свій відбиток у вікні. Розмитий водою, він видається несправжнім. Ніби вона його намалювала. Зелені очі встигли випити грозове небо й від того стали схожі на русалчині. Не дивіться — небезпечно й солодко, можу й залоскотати. Світла шкіра. Веснянки ледь-ледь почали витикатися на прямому носику, щоб засвідчити: таки весна! Вуста… Леся схилила голову набік. Які вони в неї? Мовчазні. Русалки мало коли говорять, а якщо й озиваються, то неодмінно піснею. Дівчина торкнулася хвилі русявого волосся. Воно, що злива за вікном, неслухняне й трошки дике. Хоч що з ним робила, усе одно вилазило, висмикувалося й розповзалося теплою лавою по дівочих плечах. Чи гарна вона? Дівча зітхнуло… Просто в такому віці сумніваєшся навіть в очевидних речах.

— Ні, ну ти що, у рота води набрала? Лесю!

— Ні… Просто слухаю зливу.

Віка задирається на підвіконня й усміхається:

— Тобі її слухати хочеться? Ти диви, яке болото наколотила! А я планувала бурячки прорвати й моркву. То тепер хіба влізеш? Ет, мамка ще й на танці, чого доброго, не пустить. Слухай, а ти підеш?

— Не знаю… Дощ он який.

— Еге! Як милуватися, то запросто, а як до клубу, то вже й розтанути можеш. Хіба Микола не запросив?

— Та ну тебе! — Леся шаріється, бо тема дражлива.

Але Віка не вгаває й аж підстрибує з нетерплячки, неначе це її перший хлопець у районі до клубу запрошує.

— Угу. Чекатиме ж, бідолашний, до останньої хвилини. Як тебе нема, то й світ немилий, ходить, мов хмара он та, бачиш? А тільки зайде Лесюня, сяє, мов ліхтар. Та ні, як прожектор! Усіх своїм щастям засліплює. Дівчата аж зеленіють від заздрощів, ги-ги.

Леся червоніє до кінчиків вух.

— Ну ти й казкарка, Віко! От і не піду нікуди. Ну його!

Подруга хитає косою, як психотерапевт маятником під час гіпнозу.

— А от і підеш!.. Підеш!.. Підеш!..

— Дівчата, де ви є? Автобус давно під’їхав, вас лише чекаємо, — це вже третя красуня озвалася.

Любочка за ці роки стала ще кругліша й така м’якенька, тепленька, мимоволі притулитися хотілося. Дівчина все ще воювала з кілограмами чи вони з нею? Нещасна вивчила геть усі модні бренди одягу, витовкла фасони й типажі, щоб бодай візуально притиснути капосного ворога, чи то пак звузити. Ось і тепер на старшокласниці була темненька сукня й доволі височенькі підбори. Ті підбори, до речі, мали зробити її вищою й стрункішою. А що директор Юрій Петрович на кожній лінійці вичитував за них, то дрібниці, якщо порівняти з перспективою руйнації цілого світу. А чого? Бо Любонька, бачте, затовста.

— То йдете чи ні? Ну дівчата!

Випускниці поспішають за колобком на підборах.

— Уже біжимо.

— Ти тільки далеко не закотися, — це вже Віка.

Любочка насуплено дріботить уперед найшвидше, а Леся штовхає язикату подружку в бік. Десь угорі витанцьовує злива й анітрошечки не журиться бурячками та морквою, що їх треба терміново пробрати, танцями, куди молодь можуть просто не пустити, і вже напевно дахом, точніше — дірками, крізь які голе небо лізе до школи вчитися.

* * *

Шкільний автобус не їхав, а плив крізь густу завісу води. Леся сиділа коло вікна, притулившись чолом до скла, і думала, що вони повзуть по дну чудернацького океану, якого не знайдеш на жодній карті світу. Злива таки розходи`лася не на жарт. Водяні потоки періщили по залізному даху та вікнам із такою силою, що аж вуха закладало. Водій Іван Панасович навіть засумнівався, чи варто їхати далі. Мо’, краще перечекати?

— Страхіття яке… Це що, кінець світу? — шепотіла вразлива Любочка, притискаючи пухкенькі рученята до грудей, немов молитися збиралася про порятунок.

— Ага, зараз як попливемо. Любко, ми, теє, на Ноїв ковчег потрапили. Де ж твоя пара? Бо на нього без пари не приймають, — гиготів рудий Петько Зайченко.

Хлопець виріс мало не під два метри, але добрішим від того не став. Тепер, щоправда, його не називали Зайчиком навіть жартома, бо собі дорожче вийде, зате потай порівнювали з іншою тваринкою — їжаком. Колючий на думки й слова, він мав ще одну кумедну схожість із лісовим жителем — завжди настовбурчене волосся. Отой короткий рудий їжачок на голові вирізняв хлопця з-поміж однолітків. Найперше саме ту зачіску помічали в натовпі.

Дивно, але червоний колір, немов страшна проказа, торкнувся шкіри Любочки — і дівчина зашарілася прямісінько на очах усього шкільного гурту. А як інакше, коли всі-всі підгледіли найпотаємніше. За подругу заступилася Віка. Вона гнівно насупила брови й голосно відповіла:

— Ну-ну. Тоді тебе, Петрику, треба першим звідси випровадити. Бо не народилася ще та приречена, яка доброхіть твоєю парою зголоситься бути.

Автобус вибухнув реготом — і надійшла черга Петра червоніти до кінчиків вух. Урятувала ситуацію Катька:

— Ех. З такою погодою, видно, ніхто з нас своєї пари не побачить. Пропали танці. Бо куди ж?

Навіть малеча, якій до танців у клубі ще рости й рости, щиро засмутилася з цього приводу. Лише Леся слухала розмову одним вухом, бо була десь далеко звідси — за вікном, під дощем, у лісі свого дитинства, де можна було заіграшки торкнутися вовчого серця.

— Ти чого мовчиш, Лесю?

— Що?

— Ох! І в кого ти така роззява замріяна?! Танці он пропадають! А Микола як?

Леся зітхнула й знову подумки зайшла в зливу. Вона любила дощ. Дуже. Особливо малювати його. Їй не завжди вдавалося зобразити небесну воду такою ж красивою, якою та була насправді, але дівчина навіть за це дякувала дощеві, адже в такі дні могла малювати вільно. Смішно. Це все одно, що офіційний дозвіл дістати, бо яка може бути робота на подвір’ї та городі, коли дощ? Ніякої. Сиди собі в хаті й нудьгуй. Але це вже не про Лесю. Дівчина слухала небо й ладна була співати, літати, танцювати, бо звук крапель обертався на мелодію творчості. Саме в дощові дні, дарма що вони були темні й похмурі, Леся малювала, малювала й малювала, вихлюпуючи із себе все те, що доводилося берегти до часу.

Річ у тому, що на селі в усі пори року, крім хіба тільки зими, було стільки клопоту — тільки й устигай ладу давати. Дівчина допомагала бабці скрізь, розуміючи, що тій рік у рік важче поратися в господарстві. Тим-то й перебирала добру частину роботи на себе. Вона і сіяла, і саджала, і сапала, і врожай збирала, а сіно коли й не косила (для цього наймали котрогось з односельців), то вже гребла, перевертала, сушила, у копиці складала (разом із тіткою Дусею та бабунею), щоб згодом перетягти на горище повітки, заповнивши його аж до самісінького димаря запахом трав, сонця й дощу. Ще, звісно, доглядала корівку, свиней і крилате птаство. Усе живе зліталося й збігалося до юної господині, тільки-но вона з’являлася на подвір’ї. Особливо любила дівчину корова, то була вже інша рогата красуня, молодша й добріша за колишню. Ромашка будь-що мала лизнути руки художниці й тоді віддавала дівчині молока значно більше, аніж бабці Зої.

— Ет, руки вже не ті. Сила не та, — зітхала старенька, а сама не могла натішитись онукою. Дівчина встигала скрізь і хапалася за роботу завзято.

— Ото прудка!

Не здогадувалася лишень бабуся, що Леся хотіла так хутко переробити всі щоденні справи, щоб увечері, вивчивши уроки (а вчилася старшокласниця на «відмінно»), викроїти бодай півгодиночки для душі. Лесі іноді навіть здавалося, що як вона не зробить кількох штрихів на папері, то пальці болітимуть. Справді. Їй ніби ломило кістки, боліло в грудях і бракувало повітря.

— Тю, навіжена! — запевняла Віка.

Леся не сперечалася. А нащо? Дівчина ще в дитинстві збагнула дивну істину: її талантом до малювання захоплюються, проте не вважають його за щось значуще. Ну, малюєш, то й малюй собі. Яка з того користь? Красиво, та й годі. А за красу хліба не дадуть. На свій шматок заробити треба мозолями й потом. Істина непохитна, її перевірили вже десятки поколінь сільських трударів. Лесі якось навіть соромно було за себе таку — чудернацьку й нерозважливу. Краще б уже шила чи вишивала, їй-богу, бо з того хоч якусь копійчину заробити можна. А з малювання? Церкви розписувати? Та їхня давно вже розмальована. Розвага, та й годі!

Ну, справді, не картини ж продавати в райцентрі? Там товару іншого вимагають. Молочка свіжого, сметанки домашньої, картопельки, капусти, бурячків, морквиці, часом свійської качечки, улітку вітамінчиків усяких: полуниць, малинки, вишеньок. Ото крам! З тим і їдуть, а на вторговане виживають, бо як інакше? Роботи ж нема ніде! Сільська рада, медпункт, пошта, клуб, бібліотека, дві крамниці і, звісно, школа — ото і вся біржа праці на селі, не проштовхнешся. Колгоспу нема давно.

Чухають потилиці чоловіки, поглядаючи на кістяки колишніх комбайнів, що стоять просто неба вже не перший рік, укриваються іржею й мовчать криком тужливим, плачуть за земелькою. А та… Земля покраяна, порізана, розмежована між людьми. І самотня. Є паї. Є земелька родюча, та з чим до неї підійдеш? Хіба руками обіймеш? Ото фермер, поважний Федір Якович Панський, погоду й диктує. У нього ж і техніка, у нього й збут товару. Тендер за тендером. А ви працюйте, любесенькі односельці, за копійки. Скажіть спасибі й за те. Кажете, оренду за паї відшкодувати треба? Звісно. Але чим і скільки — теж йому вирішувати. Він тут бог і цар. Кому що не подобається, то в того й проблеми виникнути можуть. Легко. Серйозні. Отож сидіть тихенько, а щоб веселіше було, хильніть чарчину-другу — це можна. Дивись — і світ іншими кольорами заграє.

То чого ж було дивуватися, що й без того статний Микола, онук такого багача, був парою завидною. Високий, вищий за свого діда й батька на голову, широкоплечий, зі щирим поглядом, веселий, щедрий, відданий. Юнак уже два роки, як навчався аж в обласному центрі на юридичному факультеті. Аякже! У сім’ї ж має хтось оті каверзні закони знати, стверджував Федір Якович, тому в онука іншого майбутнього й бути не могло. Але вчився юнак, на диво, добре, і в загули не кидався, чим студентство часом грішить, додому на кожні вихідні їздив. Одне слово, приклад для наслідування, хоч у рамку вправляй і на стіну вішай.

Проте… Мабуть, його фотографії, нишком зроблені, лежали не в одній дівчачій схованці. Ще б пак! За такими дівчата мліють, розум утрачаючи. Навіть сліди їхні виціловують. Кожна з них ладна була на все, щоб юнак звернув увагу, помітив, а там… У цьому місці замість слів самі зітхання. Виявляється, щастя в їхньому районі мало цілком людське прізвище — Панський. От тільки біда: чого прагнули всі, не бажала ота одна. Хто? Та Леся Райська. Ну хіба не пришелепувата?.. Угу. Вона. Художниця.

— А злива співає, чуєш?

Віка зиркнула на подругу, крутнула коло скроні й усміхнулася:

— Ага. Мені мамка кращої заспіває, бо вчора в буряки не полізла, а сьогодні там море-океан. Ех! Як непогода, то мати до клубу не пустить. Ото оказія!

* * *

Дощ ішов усю ніч. Лесі не спалося, тому вона слухала воду, як слухають когось дуже близького, навіть рідного. Може, так слухають кров? Кажуть же, що кров здатна кликати. Дивно. Дівчина відкинула з чола волосся, вилізла з постелі й підійшла до вікна. За ним травнева ніч купалася в зливі голою. Старі яблуні гачкуватими пальцями сварили безсоромницю, а тій було байдуже. Леся всміхнулася. Їй навіть закортіло вийти простісінько під дощ і відчути, який він на дотик. Та ні. Бабусю ще потривожить, а вона погано спить, може й цілісіньку ніч пролежати в темряві з молитвою-шепотінням. Це ж треба, стільки років минуло, закотилось у високу траву, а біль утрати не змалів, став інакшим, змінив свою подобу, але не відпустив бідолашну: мучить, дошкуляє, немов давня-давня незагойна рана, що з нею доводиться жити до останнього віддиху. Може, це і є хрест? Отой, що в кожного свій?

Відвернулася від вікна, босими ногами пройшлася дерев’яною підлогою, у якій знала кожну мостину, де котра озивається і як саме, але нині треба тихесенько, тому обійшла всі можливі «клавіші», а потім хутенько стрибнула в ліжко, немов пірнула. Так було треба. Звук різкий, ніби зойк, але короткий. Прислýхалася. Лише вода з листям шепочеться. Спить бабуня, не розбудила. Усміхнулася. Лесі здалося на мить, що вона знову маленька дівчинка, яка ховається під ковдру, боїться ночі й сумує… за мамою.

Мама… Леся вже й сама не розуміла, що відчувала до жінки, яка дала їй життя. Стільки років минуло без неї. Довгих і коротких днів та ночей, у яких коло дівчинки мами не було. Просто не було. Коли Леся раділа чи плакала, бавилася чи хворіла. Ба більше, про маму дівчина думала лише отак, потай. Але часто. Іноді навіть повторювала слово «мама», старанно вимовляючи кожен звук, ніби так могла наблизити до себе цю жінку. Мама… Де ж ти тепер? Яка ти?

Дощ нічними фарбами малює й сплутує уявні обриси, пестить, кличе, оголює. Дівчина прагне торкнутися невидимої тіні, а натомість закутується тепліше в ковдру, щоб тихесенько, ледь-ледь прошепотіти:

— А в мене незабаром випускний.

Чи пам’ятає мама про це десь там, у своєму житті? А в Лесиному… у Лесиному житті геть усім старшокласницям випускні сукні допомагають обирати матусі. Навіть коли самі випускниці від того, відверто кажучи, не в захваті. Смішно.

— Мамо, ну ти й даєш! Та в цьому хіба до церкви на службу, а не на випускний!

— Мамо, та це відстій! І такий колір був модним три року тому!

— О Господи, що це за музейний експонат?!

Леся, коли випадково чула такі репліки десь серед торгових рядів, скручувалася равликом у свій панцир і могла день не розмовляти. А іноді… Іноді плакала, не криючись.

— Донечко, яка ж ти красуня! Тату, подивися лишень!..

— Овва!.. Жінко, а це точно наша дівчинка? Не пізнаю.

Навпроти дзеркала тої миті крутилася на всі боки звичайнісінька старшокласниця, яка для найрідніших неодмінно була зіркою високого подіуму, а що ноженята трошки кривенькі й ніс із горбочком — то це ж дрібниці!

— І не сперечайся, золотце, нам краще знати!

Як же Лесі хотілося, щоб хтось так само сказав! І нехай би в неї був отой капосний ніс із горбочком і ноги криві! Нехай! Зате вона мала б поруч людей, які кликали б її донечкою. Ет! Певно, і сукні тому ніяк не вдається вибрати, бо нема з ким.

— Бом.

Дівча вслýхалося, навіть із-під ковдри голову висунуло.

— Бом.

Усміхнулася, відчувши подих вітру в глибині ночі.

— Прилетів-таки.

— Бом.

— І тобі добраніч!

Нарешті заснула, щоб бодай уві сні віднайти свою сукню.

* * *

— Бабо Зоє, ви хоч їй скажіть!

Старенька мружила сиві очі.

— А не закоротка?

Віка сердилася й підстрибувала, махаючи руками, немов ціла вітряна електростанція.

— Ну, бабо Зоє, гріх такі ноги ховати! Любо, скажи!

Люба заздрісно їла оті ноги очима й здатна була в цю мить продати душу чи що там треба, щоб так само стояти навпроти дзеркала в сукні неймовірної краси.

— Ти як хмаринка!..

— О, ще одна поетеса озвалася. Любо, ні, ну клас! А що білий колір немодний, то маячня, еге! Дивися, як їй личить!

Вираз кругленького обличчя свідчив краще, ніж слова всіх поетів.

— Феєрично!

Віка засміялась, обійняла спантеличену Лесю й закружляла з нею по кімнаті. Люба й собі підхопилася й приєдналася до парочки, а баба Зоя дивилася на дівчат довгим-довгим поглядом, з якого без упину хлюпала ніжність, хлюпала на всіх трьох, але пестила одну-єдину — ту, що білою хмаринкою кружляла в її старечому серці й примушувала його битися знову й знову. Бо як інакше? Кому ж вона, крім неї, потрібна, сиротина?

— Ех, коли б ти, Лесько, змогла сукню сьогодні до клубу вдягти! Миколі памороки відбило б одразу. Нокаут хлопцеві!

— Та ну тебе!

— Ага, думаєш, я не бачила, як він учора під твоїми вікнами стояв. Змок до нитки, а стоїть і ди-вить-ся.

Дівчата захихотіли, дзвоники сміху покотилися будинком, наскочили на вусатого красеня, що саме спочивав на стільці, і розбудили. Кіт невдоволено розплющив одне око, розпізнав звуки й утомлено заплющив: мовляв, регочіть, реготушки. Що з вас візьмеш? Молодо-зелено. Хоча… кавалер таки вчора стовбичив під вікнами мало не до півночі. І чого, спитати б? Захворіти надумав? Мур! Він, наприклад, у такий дощ і носа не виткнув би, нехай там хоч усе котяче царство його любові жадало. Ще чого!

Двері рипнули — і до хати зайшла тітка Дуся. Жінка зиркнула на свою улюбленицю в білосніжній сукні й не втрималася на ногах, присіла простісінько коло дверей. Добре, що там стілець стояв, а ще краще, що сонний Мурко встиг вчасно з нього зіскочити.

— Краса ж яка, донечко!

Леся засвітилася, підбігла до тітки, схопила руки й поцілувала прямісінько в репані мозолі.

— Спасибі, тіточко!.. Вона… вона найкраща!

Жінка розчулено втерла очі й обійняла свою художницю. Ну й грець із нею, з двомісячною платнею! Вони що — не люди? Невже не можуть дитині сукні в бутику купити? Щоб зірочка їхня, сонечко золоте, мала випускне вбрання, а не ширвжиток який.

Хоч до чого не приглядалася Дуся, нічого до рук не просилося. Сукня та й сукня. Коли на семінарі була аж в області, то йшла повз крамницю модну, з тими, як його, брендами, а тоді у вітрині, на найвиднішому місці оцю сукню побачила й уклякла. Лесина сукня. Для неї ж. Простенька така, нічого ж ніби й нема такого аж-аж, а відчуття, що хмаринку з неба стягли і з неї сукню пошили. Білу-білу. Як мрії дівочі.

— Тіточко моя люба, дякую! Сукня така… така… — дівчина нахилилася до вуха й прошепотіла: — Її б мама неодмінно для мене вибрала…

Жінка міцніше притисла дівча до себе, а сама заледве не розревлася на всеньке село. Господи! Пташечко ж моя, та я б для тебе й небо прихилила, аби ти щаслива була, ріднесенька.

— Годі, Лесю, марнуємо час. Перевдягайся негайно — і гайда до клубу.

Дівчина зиркнула у вікно.

— Та сьогодні ж іще мокро! У чоботях гумових іти, чи що?

Віка діловито взялася в боки.

— А хоч і в чоботях!

Жіноцтво розсміялося гуртом, та так, що й Мурко в сіни втік, якнайдалі від децибелів зайвих.

* * *

У клубі кричала музика. Не грала, ні, а саме кричала, немов хто ту апаратуру довбати збирався. Чи вже разочок приклався? Леся не любила дискотек і зайвого галасу, а коли й приходила під суворим конвоєм Віки, то скромненько вмощувалася в найвіддаленішому куточку й спостерігала, як вистрибують постаті, схожі на жителів дикого племені. А в дівчат навіть обличчя відповідали образові: певно, розмальовували їх годину, а ще годину змиватимуть. Лесі аж руки свербіли змити все негайно й по-людському підфарбувати доволі милі личка.

— Ні, це щоб себе так зіпсувати, треба талант мати!

Віка на це відповідала жартома:

— Отож. Я, наприклад, лише майстрині довіряю. Художниці.

Леся шарілася, але треба було визнати, що ніхто з дівчат ні в Бувальцях, ні навіть у Степовому не вмів зробити такого вдалого макіяжу, як Леся. Дівчина справді малювала на обличчях, знаходила найкраще й доводила аж до досконалості. І це за умови, що сама практично не фарбувалася. Любочка, до речі, тільки після Лесиного чаклування йшла до клубу. Дівчина ладна була терпляче чекати, доки подруга переробить усю роботу, щоб нарешті знайти час для її скромної персони. Власне, скромною вона була до процедури, бо після неї ставала красунею — хоч вірте, хоч ні. Навіть сама собі подобалася.

— Щось музика сьогодні не та.

— Еге, Любо, і кавалери не ті. Он, дивись, Петько як у твій бік зиркає.

Дівчина спалахнула й мало з місця не зіскочила.

— Куди біжиш?

— Та ну його!

Віка задоволено хихотіла. На відміну від подруг, вона довго всидіти не могла й за хвилину вже витанцьовувала посеред зали під будь-який музичний супровід. Їй було байдуже. Музика стрибала десь усередині й змушувала танцювати так, що всі дівчата відверто заздрили, а хлопці в’язи собі скручували.

— І як у неї виходить?

Леся дивилася на пластику стрункого тіла й ловила себе на думці, що хоче намалювати гілочку, молоду, гладеньку, гінку.

— Не знаю, Любо. Мабуть, рух — це її стихія.

— А ми так і сидітимемо?

— Як хочеш, то йди. А мені б додому.

— Ти що? Рано ж.

Леся щоразу слухняно лишалася, терпляче чекаючи, доки засвітиться світло й завідувачка клубу Надія Вікторівна чемненько проведе всіх до дверей, за якими… десь у темряві неодмінно чекатиме він. Микола з хлопцями завжди проводжав дівчат по домівках. Усю трійцю. Якось жартома, ніби йдучи повз дівчат, хлопці розповіли анекдот, а там ще один і ще. Жартували багато, навіть кепкували, надто Віка, якій пальця в рота не клади, бо по лікоть відкусить. Але закоханий юнак ладен був вислуховувати всі кпини, аби хоч кілька хвилин іти поруч зі своєю художницею, відчуваючи, що серце скавучить у п’ятах голодним щеням.

Цього вечора історія повторилася. Власне, вечір перероджувався в ніч, а та запалювала лампадки зірок і вивішувала їх над головами.

— А он Велика Ведмедиця!

— Де?

— Тю, Любо, нащо так голову дерти? Он, оті зірочки!

— А Мала де?

— Мала?

— Ну, так. Мала.

— А це яка?

— Ну, менша.

Петро підозріло захихотів:

— Така, як ти?

Люба здивовано:

— Тобто? Чому, як я?

— Ні, ну ти ж за ведмедицю менша, Любко! Еге?

Віка раптом штовхнула язикатого кавалера, той поточився й шубовснув якраз у калюжу коло її двору.

— Ну, Віко, стережися!

Але дівчина вже весело сміялася за своєю хвірткою й показувала язика в ніч.

— Ану, спробуй!

Мокрий хлопець виліз із калюжі й безсило показав кулака.

— Язва!

— Мо’, болячка?

— Тьху на тебе!

— Ну-ну, хто з нас обпльований? Дівчата, па-па! І тобі, Петрику, солодких снів!

Хлопець посунув назад, вертаючись додому й на ходу прощаючись із компанією. Востаннє зиркнувши на світло у вікні, сам себе втішив:

— Солодких! Аби ти не наснилася!

І побрів, чуючи сміх за спиною.

— Любо, вас можна провести до світлиці дівочої? — одним духом випалив Мишко, отой колишній товстун-бичок, який нині міг скрутити в ріг навіть дорослого дядька.

Хлопчина нітився з Любою лишатися сам на сам. Відверто кажучи, остерігався, бо дівчата — незрозумілі створіння. Ану, здогадайся, про яку ведмедицю верзуть! Та біда: якщо кавалером бути він не вельми хотів, то другом бути вмів. А чого заради дружби не зробиш? Отож. Навіть Любу до обійстя провести можна: мо’, і не з’їсть?

Любочка, до речі, те самісіньке обмірковувала, пильніше придивляючись до Мишка. Точно. Удень у телепередачі повідомили про вибухи на сонці. От тобі й наслідки! Будь ласка! Перегрівся чи просто зле стало? Він же ніколи її особою не цікавився? Мамочко, а що, як? Що ж робити? А про що говорити? Як поводитися? Лелечко! Оце вона осоромиться. Хлопець іде проводжати вперше в житті! Натомість дівча скептично хмикає й милостиво сповіщає засудженого:

— І де ти, Мишку, таких слів понависмикував? Га? Світлиця! Провести! Нам же по дорозі з тобою, куди ж я втечу?

Юнак приречено кивнув, хоч в уяві натхненно малював усі можливі варіанти втечі. Якби ж то! Микола он руку вдячно потиснув. Ех, друзяко!

— Бувайте!

— До завтра.

І лишилися наодинці. З гірляндами зірок над головою та озерами під ногами. У тиші. Тільки серця — бух-бух. Мов показилися. Микола відчув, як дрібно затремтіли руки, мов у гарячці. Еге, коли один-однісінький раз у житті хворів на грип, так само думки плуталися. Нічого в голову не лізе. Але ж не мовчати йому, як ідіотові.

— Ти… Тобі не холодно?

Леся не знала, що відповісти. Холодно? Вона чомусь не відчуває холоду. І тепла також. Їй просто ніяково й хочеться стрімголов бігти додому.

— Не знаю.

Юнак швидким рухом зняв із себе куртку й накинув на тоненькі плечі, а Леся одразу ж пірнула в чужий одяг мало не з головою.

— Яка ж ти маленька!..

— Це ти завеликий виріс, — і язика прикусила.

Оце вже нахапалася від Віки. Це їй, подружці дорогенькій, дякувати треба. Якби не вона! Нехай лише завтра на очі потрапить!

Микола винувато всміхався. Та хіба його зріст — така вже й проблема? Зате її на руках зможе до самої хвіртки донести. І не кліпне оком навіть. Туди-сюди носитиме… До ранку.

— Обережно, тут вода, — і підхопив легесеньку, як пір’їнку.

А може, вона з вітру? Невагома. А серце як калатає! Точно почує. Тут і глухий почує.

— Навіщо ти, Миколко? Не розтану, не з цукру!

— А як скуштую?

Маленькі кулачки впираються в груди й таки відчувають, як вистрибує під долонями юначе серце. Що з ним коїться?

— Ану, відпусти негайно.

— Не можу.

— Це ще чому?

— Бо вода скрізь. Ноги намочиш. Тут кілька кроків лишилося. Я швидко.

Він справді йде швидко, широкими чоловічими кроками. Лесі лишається тільки рахувати ті кроки. Це ж треба, її ще ніколи не носили на руках, і вона завжди рахувала свої кроки, а тепер рахує його… А ось і хвіртка. Рятівна думка: «Нарешті!» Її опускають додолу обережно, немов крихкий кришталь.

— Ну от!.. Ти і вдома… суха.

— А в тебе у черевиках вода хлюпає.

Юнак широкою долонею махає, немов хлопчисько.

— Пусте! А ти завтра прийдеш до клубу?

— Не знаю.

Вона відверта, бо справді боїться думки, що й завтра її понесуть на руках. А юнакові того хочеться понад усе, він ладен віддати за калюжі під Лесиними ногами півсвіту з усіма його Венеціями разом.

— Лесю…

— Що?

— Ти мені подобаєшся.

Тиша. Вона така тягуча і в’язка, як павутиння. У тиші легко застрягти. Обом. Рятує вітер. Він із розгону розчиняє хвіртку — і дерево голосно скрипить. Чути запах мокрої трави й квітів за спинами.

— Я піду…

Юнак дивиться вслід, готовий заприсягтися, що це її сліди пахнуть травою й квітами… Квітами…

Він біжить щодуху додому, сідає на мотоцикл і мчить у районний центр. Довго їздить містом, аж поки коло вокзалу таки помічає вивіску «Квіти цілодобово». Встигає подумати, що це ніби в аптеці, і купує всі троянди, які є. Молодий продавець дивується сумі, що її лишає нічний покупець: мовляв, тут вистачить на весь запас квітів, але крутий мотоцикл устигає зникнути в плетиві вулиць.

Мокрий сад дивується ароматові. Старі яблуні трусять гілками: мовляв, скільки живуть, чи ростуть, а такого ще не бачили. Через досить високий паркан спершу падають квіти. Їх багато. Потім зістрибує юнак і викладає троянди навпроти одного-єдиного вікна.

Останнє, про що встиг подумати Микола, коли засинав: «Вона неодмінно подивиться вранці у вікно. Вона любить дивитись у вікна…»

* * *

Корови несли на рогах ранок, розхитуючи його, немов у люльці немовля. Чи життя? Воно має на селі свої ритуали, а вигін череди на пашу — то справжнісінька ранкова магія. Повітря насичене свіжістю, отією нічною, таємничою, але в ньому вже починають рухатися тисячі живих істот. Кукурікають півні, ґелґочуть гуси, нявчать коти, бряжчать відра, ллється вода, їдять поросята. Господарі зранку мають десятки звичних клопотів, що їх не можна облишити навіть у свята. Бо хіба облишиш життя?

От і нині корови зрання поважно виходять із дворищ, припадають до трави вздовж вулиці й пахнуть хлівом, снами й молоком, що його тільки-но віддали. Поруч іде господар або господиня, занурені в думки про плани на оцей довжелезний день, за який треба встигнути зробити стільки справ, що жодному можновладцеві й не снилося. А справи ті роблять руки.

— Сусідко, як там ваша морква?

— Та пересівала.

— То що, не зійшла?

— Оце після дощу нова вже як щіточка, а перед тим сухо було, тому й загибла.

— А в мене ні! І огірки, і бурячки. Учора стільки сапала, що сьогодні спина не розгинається. А чоловік каже, що так навіть краще.

— Чого краще?

— Бо не дістану до пики. Напилося вчора, корову не загнало. Добре, що Ласуня — розумна тварина. Не то, що він, лобуряка. Нікуди, бідолашна, не пішла. Чекала на мене аж до ночі під двором.

— То Марфа, сусідка, чого не впустила?

— А де ж вона була? Там, де і я, у грядках сиділа.

Тим часом корови збиралися докупи, як чудернацька мозаїка. Сусідська до сусідської. Одні терлися круглими боками, немов віталися після ночі, другі бігли вперед, а деяких доводилося підганяти лозиною. На вигоні череда нарешті з’єдналася в одне ціле, що мукало, жувало, дихало, крутило хвостами й підкидало сонце вище та вище.

— О, автобус зі школяриками поїхав!

— Ой, свого заледве збудила сьогодні. Ганяють допізна, а потім не добудишся. Та й учитися вже не хочуть.

— Нічо, он кінець незабаром. Дзвоник останній, а там і випускний для старшеньких. Цього року Петько, племінник мій, школу закінчує. Ото погуляємо!

— Матвіївно, то й твоя онука вже випускниця?

— Еге.

— Бачиш, ніби вчора крихіткою до нас потрапила, а вже дівка.

Зоя Матвіївна відійшла прогнати Ромашку від рівчака, як за її спиною одразу ж зашепотіли:

— Ага, а хлопця якого собі принадила! Першого в районі! Іч, художниця!

— То кого?

— Кого?

— А що, не чули хіба? Панського!

— Миколу?

— Еге ж.

— Що мамка, що дочка. Але дівчина непогана. Тільки й того, що сиротина, та ще й, теє-то, малює.

— Красиво ж… На дні села малюнки її виставляли, то я півдня простовбичила, як дурна.

— І я. Але що з того малювання?

— Та нічого. Мо’, хіба вчитися куди піде?

— Вчитися? За що?

— І нащо? Заміж он вискочить і всіх дівчат за пояс заткне. Хіба старий Панський не дозволить. Злидні в таких хоромах, що сіль в оці.

У школі між старшокласниками велися такі самі розмови. Лесі іноді здавалося, що чужі слова осідають на спині, як курява, і її потрібно негайно змити, щоб не ходити брудною по самі вуха. Але тоді митися б довелося на кожній перерві. Особливо дівчата перетирали це на зубах, наче й тем інших для розмов не було, дарма що випускний не за горами.

— Панський і Райська? Ота… художниця?

— Кажу ж, так.

— Проводжав?

— І не раз.

— Оце так пак!

— Нічого собі!

— Очманіти можна!

Леся ж мало не плакала, коли б не Віка, яка всім охочим та й тим, хто не бажав особливо, швидко язики припинала. Обрубувала різко, одним махом, тому навіть найцікавіші свашки облишили розпити й душевні розмови. Усе одно нічого не довідаєшся, а пригод на одне місце таки напитаєш собі. Чого доброго, ще Миколі поскаржиться, а він… І знову зітхання, тільки цього разу розпачливі.

— Лесю, а він тебе цілував? — Любочка обернулася на такий велетенський знак питання, що не обійдеш і не сховаєшся.

— Ні.

Тут уже підстрибнула Віка.

— Оце за два тижні жодного разу?

— Ні. — Лесині щоки та вуха палали.

— А він нормальний? Ну… з орієнтацією все гаразд?

Любочка грізно звела брови, немов при ній сказали таку нісенітницю, що аж бридко.

— Віко!

— Та мовчу, мовчу! Що я, дурна? Ясно ж і пню, що нормальний. Просто закоханий, ги-ги-ги.

А Лесі… Лесі здавалося, що вона летить кудись униз. А щоб не впасти на самісіньке дно сорому, хапалася за рятівне:

— Та ну вас! Треба про навчання думати. Професію обирати.

— Я в кулінарне піду. Батько так сказав… А мені страшно, я й так кругла, а то й у двері не влізу, там же все куштувати треба, дегустувати.

— Любочко, не хвилюйся. Те, що ти готуєш, їсти в малих дозах треба, безпечних для життя.

Дівчина супиться знову:

— Ти мені ту яєчню будеш згадувати до кінця днів?

— Та ні! Корисна ж яєчня! З кальцієм! Я тебе як майбутня медична сестра запевняю. Користь абсолютна, головне — не вдавитися.

— Віко, то ти до медичного вступатимеш?

— Угу.

— А я на образотворчий факультет хочу.

— Куди?

— Малювати, — і очі опустила додолу.

— Воно й не дивно. От тільки потім куди? А бабця знає?

— Ні.

— А Микола?

— А він тут до чого?

* * *

— Миколо, підійди-но сюди!

— Іду, діду.

— Я оце почув випадково дещо…

Ніна, вловивши інтонацію свекра, навіть забула, що котлети на пательні шкварчать уже хвилин із п’ять, а то й більше. Притихла. Надто добре вона знає, що може значити отой лагідний голосочок. Федір Якович сидів за обіднім столом й постукував пальцями об стільницю, що теж не віщувало нічого доброго.

— Онуче, ти парубок уже дорослий. Не мені тобі про діла молоді казати, але… Ти що, дівки іншої знайти не міг? Нащо тобі оте бидло?

Хлопець стояв, тому здавався тепер ще вищим, ніж був. Широкі плечі загороджували пройму дверей, і мати зовсім не могла бачити його обличчя.

Господи! Що ж це буде зараз? Вона вже давно збагнула, та мовчала, як риба на мілині, хоч довго, надто довго хотілося повітря ротом хапати. Синочку, невже ж іншої не було? Невже не зникла дитяча закоханість? Не зникла. Ба більше, поглинуло хлопця кохання підступне, накрило — не випливеш. Проте минув тиждень, другий, і мамине серце відтануло. Бо що з ним удієш? Зате таким щасливим його й не бачила досі. Здавалося, що юнак світиться. Міг просто підбігти, обійняти й засміятися. Розпитував про якісь подарунки, їздив до міста по квіти. Якби міг, до ніг дівчини світ поклав би, що килим заморський, аби м’якенько ніжкам було. То жінка й змирилася. А що? Хоч як тікай від долі, а наздожене. Не вона з Райськими своє життя пов’язала, то син поєднається, якщо тільки…

— Діду, не треба.

Чоловік звів брову догори, що напевно означало «тікай», але парубок стояв, неначе стовп, і попускати не збирався. От тільки кому? Федорові Яковичу Панському? І хто? Щеня? Його кров і плоть?

— Ти це про що, Миколо? Га?

— Діду, ти знаєш про що.

— Оце заслужив! Якби хто сказав, що до такого доживу, то б в очі плюнув, а бач… Тобі, соколику, хто дорожчий? Сім’я чи дівка якась приблудна?

Микола ступив крок уперед.

— Не треба так про неї. Леся не дівка.

— А хто? Може, хлопець? Пху на тебе! Ти, Миколо, затям: жінок, їх знаєш скільки в тебе буде? Ого-го-го! І всі вони, синку, однаковісінькі, з одного тіста ліплені. А от рідня, сім’я, справа й бізнес — святе. Ніяка жінка, хоч золота, не варта того. Бо дід… Він же добрий, коли з ним по-доброму… Ти ж мене знаєш? — А закінчив, чомусь посміхаючись: — Плюнь і забудь! Діло, звісно, молоде-гаряче. Сам такий був, але щоб знав: то булька, а не стосунки. Утяв? Чи як там у вас кажуть?

Юнак розвернувся й вискочив звіром із будинку. А потім здалося, що злітає літак, а не мотоцикл від’їжджає. Ніна опустилася безсило на підлогу, довкола клубками роївся чорний дим і смерділо горілим м’ясом. Свекор сердито грюкнув кулаком об стіл.

— Ти що там, заснула?

Її голос тремтів, слова виповзали з горла, як безголосі русалки, і складали горою хрести на крихітну надію.

— Тату… Нащо ви так? А як… як розіб’ється?..

— Туди й дорога, значить. Ще що придумав! Художницю в дім привести!

— Та… до цього… теє… мо’ і не дійшло б?

— Ніно, ти своє роби, розумна така! Я що, не бачу, що пропав хлопець?

Жінка беззвучно заплакала. Уголос не могла. Вона багато чого не могла, бо жила за законами золотої клітки.

* * *

Він приходив уночі й стояв годинами в цілковитій темряві. Просто стояв. І тоді здавалося, що то лише темрява, закохана в неї до нестями. Вітер високо вгорі вив безпритульним псом. Може, хотів розповісти те, про що мовчав хлопець чи темрява?

Леся нічого не могла збагнути. У неї не виходило. Емоції й думки переплелися, зав’язавши десятки вузликів. Хоч скільки мучся, а не розбереш, де кінець чи початок?

— Лесю, ти куди?

— До тітки Дусі.

— А, то добре.

Дівчина вийшла в ніч і стояла в саду кілька хвилин. Торкнулась яблунь долонькою, збираючи білий квіт у жменю. Він мовчав зовсім поряд, за кілька кроків. Вони ж у нього широкі, а в неї — ні. Їй потрібно ступити їх зо два десятка, щоб увійти на сусіднє обійстя.

У тітки світилося. Світилося завжди, коли Лесі була потрібна розмова. Чи відчувала жінка що? Чи просто ніколи не вимикала світла? Леся всміхнулася й таки пішла до сусідки, розглядаючи в напівтемряві боки відьмацької хати. Шкода, що баби Устини нема. Її не стало чотири роки тому, коли перевалило за дев’яносто. Дівчина пам’ятає, як одного весняного ранку прийшла тітка Дуся із запалими очима й сказала, що мами нема. Старенька пішла з життя легко, як пелюстка за вітром злетіла. Прокинулася, вмилася, присіла коло вікна, небом замилувалася — і душа драбиною догори пішла. Рідні й не збагнули одразу, бо бабця аж усміхалася. З усмішкою й ховали. Було аж лячно дивитися в труну: мовляв, чому радієш, Устино? Сільський люд ще довго чухав потому потилиці, що не може відьма отак легко померти. А померла. Леся й припустити не могла, що так тужитиме за страшною ягою. Та кожен у Бувальцях рано чи пізно збагнув, що знаючої Устини бракувало всім. Село зміліло після її смерті. Чи то збіг був, чи яка закономірність? Зміліло в прямому розумінні цього слова. Немов старенька огортала Бувальці невидимою хустиною-оберегом. А пішла вона, і захист розтанув, що туман на сонці.

Спершу закрили початкову школу, оту, що під горіхами. Уже ніколи там не дзвенітимуть дитячі голосочки і жодна маленька дівчинка не зможе лишитися після уроків, щоб намалювати свою казку. Не стрибатиме руда білочка з гілки на гілку, не пищатимуть із радості першокласники, дочекавшись перших своїх канікул. Стільки всього там уже ніколи-ніколи не буде. І трава заховає сліди.

Що ще? Амбулаторія. Її перевели в крихітну кімнатку — метр на два. Колишня фельдшерка поїхала із села, нікого нового не могли знайти кілька місяців, а потім надіслали завжди хмільного, старішого за світ, сивого дідка в товстелезних окулярах. Від дружини втік — донесло жіноче радіо перевірену інформацію, а селяни сумно констатували, що ніхто ліпший до їхнього закутня не приїде.

Сільська рада. Вона осунулася й почала лущитися так, немов будівля скидає шкіру або хворіє… Може, тому, що в ній холодно цілий рік, власне, як і в бібліотеці. Але в бібліотеці взимку не топиться. До речі, вона опирається найдовше, та й то лише завдяки дбайливим рукам господині — тіточки Дусі. Хоча що може вдіяти жінка, нехай і з найдобрішим серцем, проти сили часу й тотальної нестачі коштів? Нічого. Лишається хіба що завішувати дірки. А вони тепер множаться на дерев’яному, колись по-справжньому добротному, будинку з дивовижною швидкістю. З’являються скрізь: на горищі, на стелі, по кутках стін і в підлозі. Леся боїться, що колись замість книжок її зустріне одна величезна дірка. Дірка, яка переповзе в душі. Бо що таке людство без книжок?

Леся дряпонула двері, як мале кошеня. Туга зринула в серці раптово, підживлена буревієм дівочих емоцій. А може, і не варто йти до тітки? Гайнути в траву, як у дитинстві, і плакати щиро та гірко? І тоді все минеться? А як і не минеться, то хоч трошки полегшає? Але господиня чи то почула, чи відчула присутність своєї улюблениці й сама відчинила двері.

— Дитино, ти чого?

Жінка хутенько завела раптову гостю до хати. Дівчина мало не схлипувала.

— Тіточко, невже я пропаду тут?

— Де?

— У Бувальцях?

— Чого ж пропадеш?

— А село ж пропадає…

Жінка повільно стягла з голови хустку, як колись її мати. Мовчала. Немов зазирала до книги прийдешнього. У печі тріщав вогонь. Годинник на стіні вихоплював із вічності «тік-так» двадцять першого століття.

— Воно помирає, дівчинко моя. Село — то люди, от і помирає.

— Від чого?

— Від туги.

— Як дід Яків? Він же зовсім трошки прожив, лише кілька місяців… без баби Устини.

Господиня обійняла дівчину й поцілувала, як маленьку. Певно, їй кортіло, щоб покійні батьки поцілували і її, неначе нерозумну дитину.

— Тіточко…

— Що?

— А буває таке кохання?

— Яке?

— Коли одне без одного помирають?

Жінка заплакала. Леся одразу й не помітила, а коли роздивилася, то не стала цікавитися причиною. Тітка плакала красиво. Тихенько. Світло. Сльози котилися з ясних очей і робили їх глибшими.

— Іноді. А іноді хтось із двох лишається на землі.

— Жити?

— Не знаю… Це в кого як вийде.

— Тіточко… Я заплуталася.

Тітка всміхнулася крізь сльози:

— Справді?

Дівчина кивнула, відчуваючи, як усі слова розбігаються в ніч. Як же пояснити? Адже вона сама не відає, що відчуває цієї миті. Однак тітці Дусі не довелося нічого пояснювати, її теплі долоні торкнулися неслухняного волосся, заправивши за вушко вперте пасмо.

— Дурненька моя… Коли кохання прийде, справжнє кохання, ти й миті не сумніватимешся, що це воно.

— Невже?

— Будь певна.

— А як же Микола?

— Йому пощастило полюбити дуже хорошу дівчину. Перші почуття бувають неподіленими, але від того вони не стають гіршими. Колись він це збагне.

— Що ж мені робити?

Жінка підвела юне обличчя ближче до свого й прошепотіла:

— Вчи-ти-ся.

* * *

Скільки емоцій здатен вмістити один день?

Прокинувшись із першим промінням сонця, Леся довго лежала із заплющеними очима й уявляла, що сьогоднішній день — це океан. Без початку й кінця, з велетенськими хвилями, глибший за сон, вищий за мрію. Кожен має такі дні. Їх годі пережити знову. Бо як можна, наприклад, двічі закінчити школу? Аніяк. А в неї сьогодні випускний. Вечір і ніч, які розмежують життя, поділять його на сторінки. Одну треба наважитися перегорнути назавжди, іншу… А інша порожня. Що на ній писати, випускники вирішать найближчими тривожними місяцями.

У шибку постукала гілка:

— Тук-тук.

Дівчина всміхнулася й зіскочила з ліжка, підбігла до вікна й відчинила так широко, як змогла.

— Вітре, що буде завтра?

Він залоскотав хвилі волосся й запустив у нього зграйки сонячних зайчиків. Вони бавилися, вистрибували й лізли в очі.

— Завтра буде завтра. На все свій час.

А час того дня ішов якось дивно: то летів, то спинявся. Дівчина ніяк не могла зібрати себе докупи. У її голові пролітали десятки думок, немов у дитячому атракціоні: то вгору, то вниз. Коли ж стрілка годинника невпинно наблизилася до потрібної позначки, дівчина вже не знала, куди себе подіти.

Вона має бути сьогодні гарною. Дуже-дуже гарною, бо сьогодні — її день. Пальці тремтіли, коли вдягала сукню. По тілу повзли мурахи, бо застібала змійку. Косметика лягала на шкіру інакше. Волосся не хотіло вкладатися ні в яку зачіску, тому дівчина втомлено лишила його таким, як було, — вільним.

До кімнати зазирнула бабуся й завмерла на порозі з такими очима, що Леся злякалася й чимшвидше підбігла до дзеркала на повен зріст. Навпроти, зі срібного дна, на дівчину дивився хтось інший. Це не могла бути вона. Навіть рудий Мурко схвально нявкнув і почав тертись об ноги.

— Ану, геть! Зараз мені плаття дитині зіпсуєш, — голос бабуні дрижав від вологи.

Коли ж до господи прибігла розпашіла тіточка, то жінки, уже не криючись, заходилися втирати носи.

— Господи!.. Дусю!..

— Зоє!..

І усмішки на заплаканих обличчях.

Леся вдивлялася в зелень власних зіниць і страшенно хотіла саме цієї миті намалювати трав’яний океан, на якому лежить хмара. Біла й легка, вона колишеться врізнобіч, туди-сюди, взад-вперед. Шматочок неба з квітковим осердям. Якщо вітер дмухне сильніше, хмаринка підхопиться, відірветься й розійдеться над водним простором квітковим дощем. Квіти будуть дрібні й велетенські, ніжні-ніжні й пестливо-чарівні. І кожна з них означатиме дівочу мрію. Господи, яка ж вона гарна, виявляється! І ще… вона — викапана мама!

Школа гула й ворушилася, немов шампанське в пляшці. Люди ж скидалися на бульбашки — іскристі, схвильовані, радісні. На свято, як завше, зібралося все Степове разом із прилеглими селами. З Бувальців пустили спеціальний автобус для всіх охочих. Школа була набита людьми, що маківка насінинами. Аякже! Не щодня ж таке буває. Випускний, як-не-як. Схвильовані батьки й гості забили святкову залу вщерть, стояли в проходах, хтось у когось сидів на руках. За дверима ж яскравою зграйкою метеликів пурхали причинці свята. Дівчата вражали кольорами, фасонами, зачісками. Вечірні сукні пурхали від одного дзеркала до другого. Хлопці в новісіньких костюмах тупцювали на місці й без упину жартували, заспокоюючи тим нервову систему.

— Я так хвилююся, — шепотіла Любочка, вдягнута в ефектну темно-синю сукню.

— Ти підборів вищих не знайшла? — підпустила шпильку Віка, схожа нині на шоколадку чи на горнятко кави: такий теплий був відтінок її випускного вбрання.

— Ні… А вищі мене не втримають…

— Тю, Любо. Я жартую. Ти мені краще скажи, як ти на них танцювати всю ніч збираєшся і схід сонця стрічати, га?

— Не знаю…

— Ой, Лесю…

Дівчина зібрала докупи погляди десятків очей. Надто вирізнялася з натовпу проста у своїй розкоші біла сукня. Не було й запаморочливого мурашника на голові — тільки ледь помітний макіяж.

— Нічого собі! — не втримався дотепник Зайченко й уперше за одинадцять років навчання захоплено роззявив рота, побачивши однокласницю.

— Шановні випускники, просимо вишикуватися!

Схвильована молодь забігала, шукаючи свого місця, щоб востаннє пройтися коридорами ще учнями.

А в кінці протилежного коридору готував свій виступ директор. Юрій Петрович, ще молодий, цього дня по-справжньому розквітнув. Ну… як кущ жасмину. У білосніжному костюмі, білих черевиках, білій сорочці з білою краваткою він ходив і всміхався без упину й спочину, показуючи такі самі білі зуби. А все тому, що свято. Свято в повітрі, свято в головах, свято в словах. Сьогодні все інакше. Щемливо й радісно калатає чомусь дзвоник. І хто це наостанці надумав його дати?

Наче вже був, урочисто ж відзначили, ще й районне начальство насунуло, щоб вихвалитися. Як дах полагодити, то дзуськи, а як випускникам напутнє слово сказати й у дзвоника покалатати, то ми перші. Хоч нащо старим дідкам, спитати б, у дзвоника калатати? Для цього ж малеча була. Рюмсала, бідолашна, аж поки таки здогадалися дитині дзвоника віддати і її ж на руках пронести. Аж упріли, зате ж видовище! Політтехнологи кусають лікті в розпуці. Бр-р-р.

— Петровичу, ти чого? — це вже завгосп, червоний, бо вже схвильований, тільки трошки, бо подія ж…

— Що, Толю?

— Око он сіпається!

Директор чухає свого головного ворога. Ото вже! Уся школа кепкує, навіть дітвора з початкових класів. Треба ж було йому, оку, такому вродитися. Тільки-но його власник починав гніватися, око зараз-таки сіп та сіп. Ще й одне. Ліве, прости Господи!

— Ет… Толю, нічого. Нікого, бува, не принесло?

Завгосп щасливо всміхнувся на всі свої колишні тридцять два:

— Ні-і. Та вже й не приїдуть. Он розпочинається.

— Де? Уже? От його!

— Юрку! Ти де є? — кличе місцева діва, хоч як смішно, а вчителька малювання, і вже абсолютно серйозно — його дружина.

— Лерочко, біжу.

І справді біжить білосніжною тінню освітянських коридорів чи лабіринтів.

Що завтрашній день — лабіринт, думали геть усі випускники, отримуючи атестати. У декого навіть руки тремтіли. Любочка ж із хвилювання таки перечепилася на своїх рекордно високих підборах і мало не завалила директора. Добре, що вірний завгосп вчасно похопився й прийняв удар на себе. Подружжя Вареників спершу ахнуло, потім полегшено видихнуло, а затим вирішило, що винна підлога, покраяна шпаринами, як борознами рілля. Гості стримували усмішки, а Люба — сльози. Зате Віка констатувала:

— Атестат відвойовано!

Проте сама тремтіла не менше і все шукала в залі очима маму. Галина, звісно, була. Встигла вже й відзначити урочисту подію, тому тепер ревла, не криючись, розмазуючи туш по обличчю, щоб стати остаточно схожою на сумного клоуна.

— Доцю моя! Це ж коли ти встигла?

— А ти? — шепотіла Віка, сідаючи на своє місце.

Потім були інші. Усі хвилювалися. Це скидалося на поширення якоїсь хвороби з певними симптомами — з тремтливими колінцями, ногами, руками, а в декого й головами. Коли ж надійшла Лесина черга, у всі вікна актової зали впер чоло вітер. Ну, хіба він міг не прийти? Гості навіть озирнулися, чи не стукає хто в шибки? Лесі ж над усе хотілося вірити, що то дві найрідніші людини незримо спостерігають за нею. Кожна з власного світу. Хоч, відверто кажучи, і реальних спостерігачів було доволі.

— То Леся Райська?

— Та невже?

— Вона…

— Леся…

Навіть Федір Якович Панський (а як же без поважного гостя?) вражено прицмокнув, що робив украй рідко — у хвилини повного щастя. Ото вже краля! Ех, дарма він Миколу висварив. Бач, яке золото хлопець розгледів у болоті! Його гени!

Юрій Петрович уже більш-менш спокійним голосом промовив наготовані слова. Леся взяла до рук атестата, глядачі заплескали в долоні — аж тут цілком несподівано на сцену вийшла, ні, випливла Лера Валеріївна, чим навіть законного чоловіка здивувала. Що вже й казати про решту!

— Шановні гості, дозвольте в цю зворушливу мить нашій надії в царині мистецтва вручити цілком заслужений скромний подарунок.

Леся розчулено кліпала очима й не могла повірити. Їй вручають справжні олійні фарби. Це ж скільки вони коштують? Господи! Фарби лягли до дівчачих рук, мов дитина, а серце щасливо затріпотіло під білою хмаринкою.

— Леро Валеріївно, нащо… ви витрачалися?

Соковита блондинка, на яку озиралися геть усі старшокласники (та й не тільки вони), цієї миті якось аж по-дитячому всміхалася:

— Я хочу, щоб усі знали. Розумієте, я не вчилася образотворчого мистецтва…

У цьому місці вчительський колектив діловито зітхнув: мовляв, знаємо, знаємо, але мовчимо.

— Я не вельми розуміюся на мистецтві, але ти, Лесю, вразила мене ще в тому сопливому п’ятому класі. Пам’ятаєш? І лише завдяки тобі я сумлінно студіювала літературу й намагалася донести оті всі школи й напрямки. Де їх стільки й набралося на мою голову! Лесю, тобі не можна зупинятися. Ти маєш талант. Тому… у кабінеті на тебе чекає решта подарунка. Справжній мольберт.

Зала тихенько загула, але блондинка на те анітрохи не зважила — навпаки, усміхнулася ще ширше, немов у Голівуді усмішку вкрала, і прощебетала:

— Далеко не щороку генія випускаю… Можу собі дозволити. Лесюню, малюй, бо без того ти будеш не ти.

І пішла. Під гучні оплески. Зі слізьми на бездоганно нафарбованих очах. Кому, як не їй, було знати, що зраджувати покликання — гріх. А то… Що буде в протилежному разі, жінка могла вмістити не в одну лекцію… чи практичну роботу, бо, на жаль, оте знання здобула з власного досвіду. Поховавши в собі велику актрису, жінка все життя тішилася думкою, що грає роль учителя. І, треба віддати належне, грати їй таки вдавалося.

— Спасибі!..

Однак святкове божевілля не завершилося, бо коли Леся ступила крок назад, натовп сам собою розійшовся, вихлюпнувши до її ніг велетенський букет. По-справжньому велетенський. У ньому було, мабуть, понад сотню ромашок. Але все відбулося надто швидко. Так швидко, що й Федір Якович Панський не встиг зіпсувати моменту. Хоч як смішно це звучало, але його онук виявився таки його онуком, тому й начхав на заборону, сором, сотні очей і отак просто вийшов із квітами до найвродливішої дівчини світу, бо в неї сьогодні свято.

Віка присвиснула:

— Ну все, подружко, з’їдять тебе живцем!..

Люба ж розчулено втерла сльози, анітрохи не побиваючись макіяжем.

— Кохання…

* * *

Федір Якович Панський дзвонив онукові вже вдесяте, а потім нервово жбурнув мобільний телефон, що його недавно тільки купив, об стіну.

— Ну, і де він є?

Ніна трусила чоловіка за руку, як за останню соломину хапалася.

— Васю, ну чого ти мовчиш? Піди до батька…

— Нащо?

— Поговори.

Чоловік нервово розкладав газету на стіл, рівнесенько, край до краю, немов саме тепер це було надзвичайно важливо.

— Ото вже мені ті Райські! І звідки вони впали на мою голову?

Але йти не довелося, до кімнати вихором удерся голова сімейства. На спітнілому чолі грали відблиски камінців люстри, від чого знервоване обличчя видавалося великою ялинковою прикрасою.

— І що розсілися? Ніч надворі, а Ромео й досі нема.

— Таж дорослий хлопець, тату.

— Дорослий… Що він сьогодні витворив, я вас питаю? Ото на весь район сміху!

Ніна боялася підвести очі, немов один-єдиний погляд міг пронизати її наскрізь і прибити до підлоги, мов цвях.

— Закохався…

— У кого? У дочку твого бахура колишнього?

Жінка хитнулася, а Василь облишив газету й таки підвівся.

— Батьку, нащо ти так?

— Ще один запитання ставить! Бо я тут господар, матері вашій біс! Ото вистава!.. Квіти до ніг. Тьху!

Ніна заплакала й вискочила з кімнати, Василь пішов слідом.

— Ото ще один! Панькайте жінок, панькайте. Панські ж ми, як-не-як.

Вхідні двері відчинилися й впустили ніч та молодого хлопця. У будинку запала тиша, яка буває перед буревієм чи грозою. Вкрадлива така, аж ворушиться. І повітря таки заворушилося — криком, лайкою, гнівом. Давно ці стіни не чули такого, тому навіть вони винувато згортали невидимі вуха в трубочки й навішували замки` — надто страшно.

Уже перед світом, виснажені до краю, дід з онуком сиділи, обійнявшись, п’яні й заплакані. Старий Федір згадував покійну свою Марію — святу жінку, яка відмучилася поруч довгі двадцять п’ять років п’ятдесят вісім днів одинадцять годин і три секунди. Вона померла в нього на руках, тихо, як і жила. Ні гроші, ні зв’язки, ні ті розхвалені закордонні клініки не допомогли, хай їм трясця!

— Миколо…

— Діду…

— А женися!

— Як?

— Любиш?

— Люблю.

— То ждати чого? Гроші ж є. Тьма грошей… а щастя нема. От як так?

— Не знаю, діду. Леся не піде.

Червоні очі кліпають, немов серед пустелі натрапили на океанського кита, який важко дихає, занурившись у пісок і сонце.

— Як? Як не піде?

Хлопець із похнюпленою головою шепоче:

— Не любить.

— А хто те питає? Моя Марія теж не любила… Спершу… І що?

— Та Леся вчитися ж хоче…

— Нащо? — не міг зметикувати князьок місцевого розливу. — Вона ж за тебе заміж піде? За Панського!

— Не йде.

— Це ще ми побачимо, синку… Ой побачимо…

* * *

Ранок приніс новий день, а заразом і головний біль. Випускники стояли коло порога поля й дивилися вдалеч. Дівчата розчулено плакали, немов в оцю саму хвилину мали розлучатися на віки-вічні. Хлопці курили, навіть ті, хто до цього й цигарки в руки не брав. Люба роззулася й стояла боса, по кісточки в куряві, а Петро Зайченко вперто мостив їй до ніг свого піджака.

— Сонце сходить.

— Де?

— На сході.

— Та ну тебе!

Справді, з надр землі поволі викочувалося величне й щораз нове кружало сонця. Точніше, вогняна куля була та сама, але на крихітній планеті її поява завжди знаменувала новий день.

— От і все. Хто куди тепер?

— Еге, відшумів випускний, як година.

— Угу. І прощавай, школо!

— Добрий день, нове життя!

— Нове щастя!..

— Та Микола — її щастя! Тітко Зоє, що ви пручаєтеся, га? Самі ж бачите: хлопець закоханий. Чого вам ще треба? Грішми журитеся? Весілля ж беру на себе. Столиця буде лікті кусати, так загуляємо! Ого-го-го!

Старенька дивилася на несподіваного гостя, як на прибульця з космосу. Жінка навіть підозрювала, що тільки-но він протверезіє, затія з раптовим весіллям лусне, як мильна булька на сонці. Але тої миті Федір Якович говорив переконливо й так махав руками, що аж заточувався.

— Та кажу ж, Лесі спитати треба! Що я? Не я ж заміж іду!..

Ще хмільний і через те м’який Панський кинувся цілувати господиню, а та перехрестилася налякано.

— Та що ви як нерідні, свашко? Дайте я вас обійму, ріднесенька. Заміж не кличу, але онуку заберу. Житиме, як вареник у сметані, ваша дівчинка. Хоче — золото, хоче — камінці там, брязкальця, шубки, сукні. Тільки, теє… — у цьому місці гість відверто заголосив, — правнука хочу!

Коли потенційна майбутня мама зайшла до хати, то одразу ж захотіла вийти, але стрималась і чемненько привіталася. А старий Панський тої самої миті розпустив хвоста, як півень бойовий, і кинувся грудьми до перемоги:

— Красуня!.. Ой, яка ж красуня! Правнучок удалий вийде.

Дівчина хаотично озиралася по кімнаті, немов шукала підказки чи опори.

— Золотце ти моє!.. Ой, Миколине!.. Коротше, Лесю, обирай день весілля. Я сьогодні добрий.

Дівчина мовчала, відчуваючи, як кров шугнула й дзвенить у скронях дрібними дзвіночками.

— Яке весілля?

— Ваше з Миколою. Вітаю!

— Бабо…

Господиня кинулася рятувати ситуацію так, як могла. Скрученим пальцям довго не вдавалося відкоркувати пляшку самогонки, але зрештою гість таки скуштував медової, затим хлібної, а там і винця хильнув виноградного.

— Ой, які ж ви люди хороші! А я оце й забув, що таке люди.

— Нічого, Федю, нічого. Ти, соколику, додому прийдеш, то скажи, що нареченій подумати треба…

Захмелілий чоловік жваво підвів голову:

— Яке думати?

Але старенька рукою за плече взяла, по спині провела, у вушко зашепотіла:

— Вона ж дівчина, Федю, не годиться дівчині отак нахрапом. Та й свати де?

— Які свати?

— Хороші… Люди…

— Люди?..

— Еге, Федю, послухай старої баби, нехай молоді самі вирішують. Не плутайся ні ти, ні я. Домовилися? Бо діла сердечні — то тобі не бізнес вести. Тут накапостити можна так, що й дитину загубиш. Он я Ніну хотіла? Хотіла! А чим скінчилося? Від доленьки не втечеш. А як тиснути почну, то ще й дівку згублю. У мене, Федірку, іншої вже не буде…

— Таж і в мене онука іншого нема.

— Отож!

— Гірко!

* * *

Вибір змінює життя. Вибір схожий… на річку в місці, де та обирає напрямок свого річища, бо потім хоч як вода того прагнутиме, але проти течії не поплине. Дещо ми вибираємо несвідомо, а трапляються моменти, коли в житті починається щось нове, і тоді обирати вкрай непросто.

Лесі в перші кілька днів здавалося, що її розіграли. Невдалий жарт сп’янілого чоловіка, та й годі. Аж ні. Уже того самого вечора примчав щасливий Микола і, неначе в кіно, став на одне коліно.

— Виходь за мене…

Леся чула, як трава довкола ворушиться, залита місячним сяйвом, мов свіжим молоком. Господи! Що ж їй робити? Що?

— Я не знаю, що тобі відповісти.

Хлопчина торкнувся гарячими вустами долоньки й миттю обпік шкіру.

— Я зачекаю…

— Оце так ситуація, — констатувала Віка.

А Любочка, як мантру, повторювала своє соте чи тисячне «погоджуйся». Лесі… Лесі хотілось обернутися на мушлю, щоб було чути, як плаче в ній море. Чи то вітер? Він у ці дні був якийсь розхристаний і босий. Ганяв куряву дорогами й тужив за дощем, а знайти не міг. Хоч де був, хоч які хмари за руки хапав, не йдуть вони сюди.

— Яка любов? — думала Леся.

— Подумай, онучко, добре подумай. Матимеш усе.

— Лесюню, я тебе на руках вік носитиму…

— Ото пощастило дівці!

Леся навіть малювати не могла, олівець випадав із рук, фарби плутали кольори, а самотній мольберт припадав пилом у кутку кімнати.

— Що ж робити? Що мені робити, мамо?..

Підказки й спокою не було ніде: ні в хаті, ні надворі. Он корова, і та кивала головою на юну господиню: мовляв, чого ти, хазяєчко, мучишся? А Леся й сама не знала чого — відчувала тільки, що нема чим дихати. Хтось куряви придорожньої в легені натрусив — і пропадай тепер. Або живи, звикай жити.

— Лесю, подумай, нащо тобі вчитися? Та ще й малювання?

— Миколо, послухай діда. Жінка має вміти одне! Борщ варити й дітей глядіти!

— Дівчинко моя, до міста не пущу! Місто татка твого проковтнуло. Чого там хорошого? Не їдь!

— Лесю, Лесю, от послухай вчительки своєї. Обпалила я крила, але тобі не дам. Їдь і вчися!

І лише тітка Дуся мовчала довгими вечорами, коли дівчина тікала в старий-старезний дім, шукаючи порятунку. Там її ні про що не питали, ні до чого не змушували. Там підморгувала оком піч і пахли трави, занедбані трави, які вже й самі не відали, від чого лікувати мають.

— Мені хочеться дощу.

— Та вже давно треба. Земля спрагою сходить.

— Тітко Дусю, що мені робити?

Жінка дивилася вглиб ночі й мовчала. А що скажеш дитині?

— Якби ж, дівчинко, ми все знали. Сама маєш вирішити… А як і помилишся, то лише сама.

* * *

Для приречених час має іншу швидкість. Лесі, наприклад, здавалося, що він повзе курявою доріг, хоч минув лише другий тиждень. Звісно, дійти якоїсь думки щодо весілля можна й пізніше, а от із навчанням… З ним зволікати було невільно. Це як… з дощем.

Селяни щодня гірко вдивлялися в обрій. Городина пеклася й сохла на грядках, що на велетенській пательні. Не поллєш упору — і буде запізно. Так і випускники, — принаймні ті, що мали намір і далі навчатися, — збирали документи для майбутнього вступу й готувалися до екзаменів. Через це навіть Люба з Вікою зазирали рідше, лишивши Лесю сам на сам з її сердечними муками. І ображатися на дівчат не було за що, бо абітурієнтки на цілком законних підставах засіли за книжки. А що робити їй? Адже треба кінець кінцем на щось зважуватися. І то негайно! Леся просто зненавиділа час. Авжеж. Він був до неї жорстокий, штовхав до краю й змушував стрибнути.

А тієї ночі навіть розплакалася з безсилля. Сховалася під ковдру з головою, як маленька дівчинка, і просила вибачення у фарб і пензлів, бо зрадила їх у своєму ваганні. Ну, чому так? Чому?

У сусідній кімнаті товклася бабуся. Старенька довго вмощувалася, намагаючись знайти більш-менш зручну позу для кісток, які з кожним днем боліли все дужче. Старість, як пухлина, повзла тілом і роз’їдала душу. Зої нині здавалося, що вона старіша за світ, старіша за сонце й зірки, а часом жінка починала думати, що втомилася… жити… зі своїм минулим. Надто важке воно було. У прямому розумінні цього слова. Брила, а не минуле. Єдине, що ще тримало серед живих, — чудна дівчинка, світла душечка, наївна й гарна. Старенька боялася думати, що буде з Лесею, коли її не стане. Ось і клопоталася, бурчала, радила. Хотіла щастя дитині й передчувала: «Ану ж це не воно? Що тоді?» З острахом позирала на мольберт у кутку дівчачої кімнати, неначе на зброю, яку занесли в оселю й лишили до часу.

— Бабусю…

— Що, Лесю? Чом не спиш?

— Не спиться…

— Може, молочка теплого?..

Дівчина випила білий голос трав і витерла долонею вуста.

— Бабуню, а що… коли… я вчитися поїду, ми Ромашку продамо?

Господиня сіпнулася й поглядом ужалила.

— Вчитися? Ну, коли… Не така я й стара, щоб однієї корівки не впорати.

— Та то я так… Добраніч, бабуню! Я люблю тебе.

Дівчина швидко поцілувала зморшкуваті долоні й побігла назад до спальні. Бабуся довго дивилася вслід. У полинялих від часу очах стояло два гіркі озера.

— Невже поїдеш?.. Дівчинко моя… не їдь!.. Захисти її, пресвята Богородице!..

Коли Леся нарешті заснула, у сон прийшов ліс. Густий-густий. Височезний. Неба торкався. Їй треба було віднайти когось у лабіринті дерев, а вона ніяк не могла пригадати, кого саме. От і блукала, хапаючись за стовбури, провалюючись у товстий килим зеленого моху. Врешті, виснажена до краю, не втрималася на ногах і впала, перевернулася горілиць і лежала з розкинутими руками довго-довго, немов птаха, яка забула про небо. Вона мала злетіти до нього, он туди, крізь гілки й крони продертися, але ті зеленим капканом проковтнули блакить.

— Де ти є?

Тиша.

Тиша подібна до скла, по той бік якого чиїсь очі так само вдивляються ввись. Чи вглиб? Той хтось дихає поруч. Леся відчуває, як тепле повітря торкається щоки й лоскоче волосся, але якщо повернутися, то шкіра торкнеться скла, за яким є хтось невидимий. Вони лежать вічність. Серед лісу. З розкинутими руками. І склом поміж ними. Відчувають одне одного шкірою. Розчиняються в диханні.

— Хто ти?

— Ти…

Лесі легко. Вона хмаринка на траві. Їй добре. Але звідкись знизу росте гул. То повзе буревій. Він жене лист, риє землю, перевертає дерева, оголюючи коріння, як вени. Регоче й викрикує знайоме-знайоме прізвище… Панський. Лесі страшно. Вона знає, що буря зараз змете її, всмокче у вихор і пожене в нікуди. Дівчина тремтить, аж раптом відчуває, як чоловіча рука стискає її пальці. Невидимець намагається втримати її коло себе. Проте буря наблизилася впритул, стоїть над ними й дихає мороком.

— Подивися мені в очі, — шепоче голос.

Леся знає, що мусить це зробити, бо зникне назавжди. Її колотить і рве на частини, але вона повертається й повільно розплющує очі. Що це? Краплі зриваються з-під небесної бані, пролітають крізь капкани гілок і листу, стають теплими й падають їм обом на обличчя. Вода омиває, огортає, вбирає в себе. Дощ прозорий і теплий, у срібних нитках сновидінь. Леся й Він піднімаються вгору, тримаючись за руки, пливуть над вершечками найвищих дерев, як дві велетенські повітряні медузи, не відриваючи поглядів одне від одного. Вони є… Вони вдвох… Вони…

— Ти… — шепоче Леся.

— Ти… — повторює Він.

І тут дівчина прокинулася, змокріла від поту й стривожена. Скажено калатало серце. Як у дзвони било. За вікном ішов дощ. Справжній. Леся якусь мить дослухáлася, чи не приверзся, бува, а потім у самій нічній сорочці тихенько прокралася повз сонну бабусю до нього на побачення. Мурко повільно розплющив одне око, кліпнув жовтою зіницею й знову заплющив. Навіжена. Що ж удієш? Дівчина щасливо танцювала під потоками дощу, а потім упала в мокру траву й розкинула руки, щоб прокричати-прошепотіти в темінь:

— Я неодмінно його намалюю…

Нічна злива випила слова й пішла далі. А вже в кімнаті змокле наскрізь дівча підійшло до мольберта, увімкнуло світло, схопило фарби й чаклувало до ранку, не помічаючи нічого довкола. Закінчила картину з першим промінням, немов на замовлення нового дня. Відступила крок назад, нахилила голову вбік.

Він. Його очі. Сірі-сірі. На вовчій морді. Дівчина зітхнула. Чомусь обличчя не змогла відтворити, тому пальці самі намалювали… вовка. Десь вона вже його бачила. Тільки де? Раптом хутко кинулася під ліжко, вийняла затерту від часу бляшанку із зображенням серця, щоб серед дитячих малюнків знайти потрібний. Тремтливими пальцями взяла, піднесла до мольберта, порівняла й вражено опустилася прямісінько на підлогу.

— Ти…

У самісінькому серці столиці, у люксовому номері на найвищому поверсі, де ще крок — і в небо зайдеш, на скляному балконі курив чоловік. Сонце золотило бані, а величний Дніпро гнав тонни вод, як і сотні років перед тим. У блакиті на рівні очей летіла пара голубів, білосніжно розгорнувши крила.

— Вовчику, ти вже прокинувся?

Чоловік глянув мигцем на стигле тіло й відвів очі до птахів, але пара вже була далеко.

— Що там?

— Ти б хотіла, як вони?..

Бездоганна красуня наморщила гарного носика.

— Ні… Мені й тут добре. Ще й холодно після дощу. А ти чого так рано встав?

Чоловік поклав цигарку в попільничку, востаннє подивився на дві крихітні цяточки серед блакиті й махнув рукою.

— Та… наснилося.

Жінка притулилася всім тілом. Від неї пахло дорогими парфумами й нічною спрагою.

— То ми сьогодні куди?

Чоловік зітхнув:

— Вибач, крихітко. Не зможу. Я працюватиму.

Через півгодини в слухавці кричав брат зі щирим здивуванням і не менш щирим запалом:

— Ти чого Лолу послав?

— Нікого я не посилав.

— Вовчику, не тумань. Вона ж іще та штучка! Будуть проблеми.

Чоловік потер давній шрам.

— А, нічого! Вона літати не любить…

— Що? Ти здурів? Скажи прямо, що памороки забило. Можна ж усе виправити.

— Не треба.

— Чому?

— Просто… наснилося…

Голос по той бік зв’язку зайшовся добірною лайкою, але чоловік не звернув на те аніякісінької уваги. Йому було добре. Хотілося до лісу й страшенно кортіло… літати.

* * *

Віднедавна Леся дізналася, як воно, коли вибухає бомба, а ти опиняєшся в епіцентрі вибуху, ба більше, сам із доброї волі смикаєш за кільце.

— Що?! — дихав люттю Федір Якович.

— Як? — не могли збагнути сільські красуні й не зовсім красуні.

— Ти впевнена? — тихо питала бабця.

— За що ти зі мною так?

Леся довго наважувалася на розмову, старанно, як зразкова відмінниця, добирала слова, навіть записувала їх. Скільки тих листів лишилося потім? Годі полічити. Однак дівчина відчувала, що сама має сказати все, дивлячись йому в очі. Інакше буде нечесно.

— Чому?

— Миколо, розумієш, для мене це не просто важливо. Мені це потрібно.

Хлопець стримував у собі дикого звіра з останніх сил, аби не розтрощити все довкола.

— Але ж я не забороняю тобі малювати. Малюй.

Леся зітхнула:

— Ти мене не розумієш. Я хочу вчитися… Хочу мати професію.

Парубок відверто розсміявся:

— Яку? Малявок учити в альбомах карикатури виводити?

Тілом пройшов струм. Неначе вдарило. Треба ж. Вона так довго все зважувала, що втратила здатність бачити очевидне. І ось… в іронічній фразі, що її кинув у цілковитому розпачі інший, Леся нарешті збагнула, у чому полягає її покликання. Вона хоче бути вчителькою. Смішно? Нехай. А їй хочеться. Авжеж, хочеться відкривати паралельні виміри, у яких дітлашня здобуватиме владу над магією світла й тіні, над кольорами, відтінками й формами. Це ж куди важливіше, аніж просто малювати. Та й щоб просто малювати, треба їхати вчитися далеко, аж у столицю, а педагогічний є і в обласному центрі. Ой, це ж до бабусі на кожні вихідні можна буде приїздити! Дівчина відчула, як хочеться розправити невидимі крила за спиною. І не стрималася: радісно кинулася на шию спантеличеному Миколі, обійняла, розцілувала й щасливо сповістила:

— Я вчитимусь у педагогічному!

— Де?

— Буду вчителькою малювання.

— А я?

— Миколо, якщо це доля, то нікуди я за п’ять років не подінуся, а як ні, то й жалкувати не треба.

Юнак загатив кулаком у найближчу яблуню з такою силою, що та хитнулась, а з обдертих пальців засочилася кров. Червоні краплі летіли донизу тонесенькою цівочкою й зникали десь під ногами. Леся занесла руку до рани.

— Боляче? Стривай, зараз бинт винесу.

— Ні. Болить не там. Не варто.

І пішов уже знайомими широкими кроками, лишаючи по собі рожевий слід.

— Вибач… — прошепотіла в спину, але він того вже не чув.

Зате чули інші, здавалося, що навіть думки підслуховують, а не лише слова. Сканують її, як піддослідну в таємній лабораторії, щоб вивісити біля кожного óргана діагноз.

— Сліпа.

— Глуха.

— Дурна.

— Такого хлопця відшила…

— Як?

— Отак! Учитися надумала.

— Хай ще вступить спочатку!

Справді, ейфорія помалу змінилася острахом. Страх невдачі лякав. Хоч ні… паралізував свідомість. Їй здавалося, що коли вона зріжеться на вступних екзаменах, то її життя скінчиться. Просто скін-чить-ся. Не буде його. А що буде? Нічого. Вона ж ризикнула всім. Удалим заміжжям. Прихильністю найріднішої людини. Думкою людей, яким тепер видавалася напівбожевільною… чи одержимою. Еге… отим своїм малюванням. Але хіба ж кожному поясниш, що малювання для неї — повітря, смак, дотик, слух. У ньому вся вона. Воно і є для неї форма життя. Навіть бабуся, хоч як їй того не хотілося, змушена була змиритися.

Леся пам’ятає, як дістала благословення. Коло батькової могили, на краю сільського кладовища. Старенька здогадувалася про наміри онуки, але ні одна, ні друга не наважувалися поговорити. Зрештою… Леся саме проривала бур’ян на могилі. Кілька стеблинок у руках. Звичайних травинок, а пальці рухалися самі собою. Легко. Плавно. Красиво. Малювали хрест, створюючи лише їм відому симфонію руху. Старенька стояла поруч, біля невеличкого пам’ятника. Жінка обійняла холодне каміння шорсткими долонями. Власне, вона робила так завше. Ніби материнське серце могло бодай на коротку мить уявити, що торкається сина. Але руки швидко стали холодні. Як у мертвої. А в Лесі мають бути теплі. Їй жити треба. Зиркнула на онуку й зачудувалася. Дитина навіть зело рвала, малюючи.

— Лесю…

— Що, бабуню?

Старечий голос по-зрадницькому затремтів. Жінка заледве слова із себе видушила, щоб не розплакатися з розпуки:

— Якщо хочеш, то їдь.

Дівчина шоковано випустила стеблини з рук.

— Правда?

Стара розчаровано махнула комусь невидимому нагорі.

— А що з цим удієш? Тільки, Лесю, гляди… Не обпечись!

Дівчина кинулася до бабусі й міцно-міцно обійняла, не підозрюючи, на скільки безсонних ночей її прирікає.

— Спасибі! Спасибі, бабусечко! Спасибі, рідненька!

Жінка плакала й притискала до себе єдину втіху.

— Ото дурненька!..

І Леся засіла за підручники, узявши з бібліотеки все, що тільки знайшлося. Тітка Дуся нишком зиркала на схилену над книжкою голівку й щасливо всміхалася. Вчитиметься.

— А вступлю?

— Аякже!

— Лячно якось.

— Таке з усіма було й тебе не мине.

Цю житейську аксіому підтверджували Люба з Вікою та всі випускники Степового, які хвилювалися страшенно. А як інакше? Інакше то вже не абітурієнти.

* * *

— Вступила!!!

Вона стрибала на східцях центрального входу в університет і дивувалася, чому небо так щасливо сміється. Таки сміється. Усі довкола сміються. Хоч ні, он якесь дівча рюмсає, розмазуючи по обличчю косметику, яка виявилася не такою вже й водостійкою, щоб витримати провал своєї власниці. Зрештою незнайомка більш-менш оговталася, стисла міцніше кулачки й твердо пішла до виходу. Коли порівнялася з Лесею, то раптом спинилася й процідила крізь зуби:

— То це ти моє місце урвала, сучко? Усе вже в моїх руках було. Аж ні, встряла зі своїм… вікном, матері твоїй!..

Леся вражено відступила. Вона впізнала дівчину, бо зустрічала це обличчя на спільних вступних екзаменах.

— Що? Язика проковтнула? Геній довбаний!

— Чого… ти так?

— Як? — Дівчина вже остаточно опанувала себе й заходилася витирати туш зі щік. — От із якої ями, скажи на милість, ти вискочила, га? Я стільки років на ту школу мистецтв перевела. Уже від малювання нудило, а воно, бач, віконце зляпало — і бац! Геніально! Самобутньо! Яка техніка! Ото шушвалі всякій щастить! Нічого, нехай тепер лиса підлота назад бабло вертає, ще й із наддатком — за моральну шкоду. Бач, декан наполіг! А йди ти разом із деканом!..

— Доню, що?

Дівча зиркнуло спідлоба на огрядне черевце в дорогому костюмі й значуще показало середній палець. Чоловік одразу ж укрився плямами й став схожий на розкоханого гепарда.

— А я ж казав, нащо тобі відстій такий? Образотворче мистецтво! Ще й педагогічний! Ото треба було зразу до столиці на модельєра вступати, а не в цю діру лізти!

Дівча хлипнуло, кліпнуло й знову розплакалося, а потім стрімголов кинулося до машини. Дорогий костюм слухняно потупотів слідом. А Леся лишилася стояти на східцях, уся в сонячному промінні, збентежена та розбурхана, коли це з дверей вийшов чоловік і завбачливо всміхнувся:

— Вітаю, шановна!

Леся шоковано кивнула, і чоловік пішов.

Хлопчина-п’ятикурсник, що курив коло лави навпроти входу, зітхнув замислено:

— Отакої! Це ж тре’! Декан, зуб даю, перегрівся. Першокурсників вітає. Здуріти можна!

Уже набагато пізніше Леся дізнáється, що саме декан факультету, випадково побачивши її роботу, чи не вперше в житті не попросив приймальну комісію, а наказав їй узяти дівчину, хоч дехто, звісно, мав інакші плани. Проте… навіть отой лисий, відверто кажучи, полегшено зітхнув, бо, як-не-як, талант. Він такого зроду-віку не намалював би.

Сонце. Вікно. Воно відчинене навстіж. Аж лячно стає, як так широко можна розчинити. Прозорі фіранки підсвічують небо й сонце, обціловані невидимцем-вітром. На облущеному підвіконні лежить повітряний літачок, складений з альбомного аркуша. На ньому невміло, щиро, дитячою рукою виведено коротеньке слово «мрія». Мить — і літак підхопить вітер, понесе у відчинене вікно. Чоловік несвідомо здригається, бо навіть йому, сорокарічному битому жакові, страшно й солодко зазирнути за край підвіконня, щоб раз і назавжди збагнути — угору чи вниз?

* * *

Залишки того літа Леся пила спраглими ковтками, а коли лягала спати, боялася ненароком прим’яти крила. Бабуся й тітка дивилися на свою художницю й відчували: та така щаслива, що, якби раптом увечері зникло світло, вона б сама сяяла яскравіше від Полярної зорі.

— Не плач.

— А я що? Я нічого.

— Зоє…

— Уже заспокоїлася. Я своїй кровинці хіба ворог?

Ні. А хтось міг. Кров, навіть рідна, здатна бути отруйною. А ще вона повертається тоді, коли на неї навіть не чекають.

Усе сталося ввечері. Леся сиділа на маленькому стільчику, обпершись чолом об теплий бік Ромашки, і чудувалася тому, як красиво стікає молоко в дійницю. Тоненькі цівочки розчинялися в білому, збиваючи легку, повітряну піну. Цікаво, а в морі вона така сама ніжна? Леся сама собі всміхнулася з-під пов’язаної хустки, бо моря не бачила жодного разу, хіба тільки в телевізорі.

Хоч… одного разу їй наснилося, як вона йде по гострому камінні. Камінців було багато. Великих і маленьких. Вони чимось скидалися на гострі зуби, тому йти було боляче. І коли вже остаточно захотілося спинитися, вух торкнувся шепіт. Леся ступила кілька останніх кроків й опинилася коло води. Дівчина кілька хвилин стояла, не дихаючи, щоб не сполохати ніжності. Море. То було воно. Сховане від людей за гострим камінням. Пестливе й лагідне. Вкрите білою-білою піною.

— Няв.

Дівча зиркнуло на рудого красеня. Ну от. Сполохав видиво. Десь під стелею на жердинах заквоктало птаство. Зі щілини висунув рожевого п’ятачка кабанчик і голосно рохнув.

— Мурку, ти капосник. Усіх розтривожив!

Але статечний кіт і оком не кліпнув. Навпаки, задерши хвоста, заходився тертися об ноги, випрошуючи вечерю.

— Та дам-дам, нетерплячий який! Зачекай!

— Лесю…

— Що, бабусю?

Старенька тривожно сіпала край фартуха.

— Теє… Там Віка прийшла до тебе.

— Зараз додою.

— Ні, доню, облиш. Я закінчу.

— Щось сталося?

— Еге.

Побачивши подругу, Леся збагнула, що все серйозно. Дівча гірко рюмсало й навіть не намагалося опанувати себе. Леся чи не вперше за кілька останніх років бачила подругу такою.

— Віко!..

— Лесю, він повернувся!..

— Хто?!

— Батько!..

І тиша. Подружки з переляку видряпалися чомусь аж на піч, згорнулися двома клубочками, міцно притиснувшись одна до одної. Немов тут можна було сховатися… А їм тим часом здалося, що вони повернулися в минуле чи, точніше, впали в колишню яму.

— Прийшов. Страшний такий. Його ж випустили близько п’яти років тому. Не з’являвся ж. Десь носило, а це прибило до нашого берега. Лесю… мамка й так зривається час від часу, а тепер що буде?

Леся гладила плече й втішала якимось дурнуватим:

— Ну-ну… Нічого не буде…

— Господи! Я коли побачила, то думала, що паралізувало. Правда! Стою, а поворухнутися не можу. А він беззубим ротом усміхається: мовляв, донечко ріднесенька, зустрічай блудного тата. Бр-р-р. Худе. Сіре. Смердюче. На ногах хитається, ще й друзяк із собою притяг. Уявляєш? Парочка. Хома та Одарочка. П’яниці чи наркомани, я навіть не розшолопала. Капець! Лесю, це капець!

— А може, вони підуть?

— Куди? Якби ж їм було куди йти! По наші душечки припхалися. Чи по мою. Мамка спершу була розгубилася, а потім, уяви, стіл почала накривати. Сидять тепер, зустріч запивають! А я? Лесю, а як же я?

Леся мовчала.

— Хоч додому не потикайся зовсім.

— Слухай, ну це ж не кінець світу! Ти ж он скоро вчитися поїдеш. І кімнату в гуртожитку дали вже.

— А жити як? За що? Це ж додому зась! Нема дому! Не-ма! Ні харчів, ні навіть копійчаної підтримки! І мамки шкода! Зіп’ється ж. Пропаде з тією наволоччю.

— А як ні?

— Ой, Лесю-Лесю!.. Капець! Як його… звичайний!

Тієї ночі, коли темрява огорнула Бувальці непроглядною ковдрою, дівчата вирушили на звіди, щоб забрати такі-сякі речі. Віка лишалася жити в Лесі аж до самісінького навчання. Бабуся Зоя перечити не стала, сама й запропонувала дитині. А коли заснула, то дівчата тихцем вислизнули з хати. Страшно було обом, аж колінця трусилися, зуба із зубом звести не могли, однак треба було забрати речі негайно, а то гості могли все за копійки розпродати. Може, і не завтра, але, крий Боже, пожежа… чи ще щось. П’яна компанія — що атомна зброя. Потенціал знищення вражає.

— Тссс!

— Сплять?

— Еге. Сопуть рівно. Поснули, значить.

— І двері лишили навстіж.

— Отож. Заходь та винось.

Дві тіні майнули у відчинені двері, за порогом завмерли, щоб очі призвичаїлися до темряви. Стояли кілька хвилин, затим Віка обережно вийняла крихітного ліхтарика й увімкнула. Тьмяний струмінь розітнув темряву, вихопивши пусту пляшку на підлозі.

— Ото вже!..

— Тссс!

Кілька кроків до шафи, тоненький скрип дверцят — і в картаті сумки скинуто вміст кількох поличок, знято з плічок зимову куртку, узято навпомацки взуття.

— Там гроші були ще… під матрацом…

— А може, не треба?

— Усе одно проп’ють.

Дівчата йдуть до ліжка, неначе мінним полем. Колотяться. Ледь дихають, а коли підходять, Віка тремтливою рукою наводить ліхтарика й мало не впускає.

— Боженьку!..

На широкому ліжку лежать переплетені між собою тіла. Голі-голісінькі. Усі чотири.

— Мамочко!..

— Ш-ш-ш. Ходімо.

Леся виводить подругу з будинку за руку, мов малу дитину, лишає надворі, повертається за речами, виносить по черзі дві сумки і вже на свіжому повітрі розуміє, що ледь стримується, щоб не виригати просто собі під ноги. Щоки, вуха, руки палають. Відчуття таке, ніби хто жаром обки`дав — і тепер на тілі скрізь опіки.

— Віко, ходімо!

— Як вона могла? Як?

— Ходімо, чуєш?! Ну їх, і гроші ті хай лишаються!

— Та які гроші? Вона ж мені мати!

Заснути не вдавалося до ранку. Тільки-но заплющували очі, перед ними спливала картинка голих тіл у сороміцьких позах. Віка голосила, заховавши обличчя в подушку. Голосила й кусала до крові губи, щоб жодним звуком не виказати свого розпачу. Поїхати б звідси якнайшвидше! Виїхати б назавжди! Щоб ніхто, жодна жива душе не ткнула в спину пальцем! Відтепер вона сирота. Без роду й племені. Краще вже так… Нехай так, аніж…

Коли виснажену подругу знеміг сон, Леся ще довго лежала з розплющеними очима. Довкола стояла темінь, густа, як чорнило. Вона навіть хиталася з боку в бік. Дівчина знала: розгледіти щось крізь неї годі. Та й дивитися не було на що, просто… очі заплющувати було лячно.

* * *

Про Віку не згадали ні назавтра, ні через день. Зате гаряча новина практично підірвала Бувальці. Жінкам аж язики боліли. Ану ж кілька днів поговори без упину! А як не говорити? Коли таке коїться? Повернувся Одновусий, із собою таких, як сам, привіз, і тепер гуляють із ранку до ночі всією тепленькою компанією. Виціловуються на очах в односельців без страху та сорому. Гигочуть без упину. Танці влаштовують, та ще й такі!.. У цьому місці чоловіки всміхалися ласо… і спльовували для годиться, щоб від жінок не дістати в потилицю. Ото житуха!

Віка беззвучно плакала. Виявляється, сльози бувають німі, але від того робиться ще страшніше. Леся спостерігала за подругою, за тим, як вона весь час дивилася в одну точку, точніше, у нікуди, і дивувалася, звідки стільки сліз? Де вони беруться? Очі червоні, спухлі, уже й не очі, а щілинки, а все одно з ранку до ночі мокрі.

— Ш-ш-ш! Вікусю, ну не можна так!. Годі, дитино!

Але ні вмовляння бабці Зої, ні аргументи тітки Дусі, ні навіть Лесині втішання не діяли. Голосило дівча, до рота нічого не брало, на їжу й не дивилося. Ото води вип’є та й голосить мовчки.

— Господи, Боже мій! Та що ж робити з дівчиною?!

— Зоє, нічого. Бачиш же, не зарадиш, то хай сама відійде.

— Пресвята Діво!.. Ще захворіє. Он уже сіра яка!

— Ой, Зоє, у неї нині, мабуть, і душа сіра.

— Йой-йой, Галька окаянна! Ото витворила!..

Галька прийшла на четвертий день. Зранку. Доки ще не встигла налигатися. Новоприбулі гості саме розгледіли, що дівчати нема, а татко й узагалі в спину виштовхав, наказавши повернути рідну кровинку до хати. Галька знала, що не варто, однак перечити не стала, бо завинила перед дочкою, ще й як завинила! Тому стояла мовчки, довго, хвилин з десять, очі в підлогу втупивши. Зрештою не стрималася бабця Зоя:

— Ще дірку мені в порозі пропалиш! Іч, школярка, уроку не вивчила!

Жінка ступила крок і впала навколішки. Простоволоса, розхристана, поповзла до господині, схлипуючи.

— Ну-ну, бачили вже! Мені підлогу витирати не тре’. І так чисто.

— Тітко, у вас Віка?

— А хто вона тобі, га?

— На-що… нащо ви так? Маю право…

Господиня аж зі стільця скочила, та ще й жваво так. Леся, яка саме була з Вікою в другій кімнаті, злякалася, щоб бабця не впала ненароком.

— Право? Яке таке право? Сучки вуличної? Еге?

— Тітко… Я… теє… жінка.

Стара поглядом роздирала гостю на шматки.

— Хто?!!!

Галька підвелася з колін, обтрушуючись.

— Жінка… А що? Ні хіба? Стільки років без любощів, без рук чоловічих… Віка доросла. Зрозуміє. Як не зараз, то потім.

— Рук чоловічих? Йой-йой! А скільки років оті руки тебе так пестили, що й памороки відбивало?

— То давно було.

— Еге. Ох, Галько-Галько, пропаща твоя душечка!

Гостя сіпонулася, немов від удару, і почервоніла.

— А ви, тітко, не судіть! Грішна… то й хай! Не монашка. Не можу так, як ви, живцем себе закопати… Чи… як Дуся ваша… А Віку із собою заберу. Хай додому йде… Нагостювалася…

Бабця ступила крок, затим другий, хвацько схопила віника й прямісінько молодиці в обличчя шурхонула.

— Ах ти ж, сучко!.. Я тобі зараз покажу гості! Я тобі!.. Ой!.. — і за серце схопилася.

Леся шулікою вискочила з кімнати, уже й не пам’ятає, що казала й робила. Але Вічине обличчя в пам’ять укарбувалося глибоко. Вона стояла навпроти матері біла-біла, як стеля над головою, і тремтіла аж до кінчиків волосся.

— Іди.

— Доню…

— Нема в мене матері. А твоя дочка померла.

— Віко… Ти що?..

— Востаннє кажу, ідіть звідси, бо дільничного викличемо!

— Як?..

— Ідіть… жінко!..

І вона пішла, поповзла, спотикаючись та розтираючи сльози по хмільному обличчю, а Віка лишилася.

— Не жити мені тут. Зацькують.

— Ти до чого?

Подруга дбайливо розправила ковдру, що нею дівчата вкутали бабусю, і випалила:

— Бо дочка!

* * *

Дочка — це квітка, яку варто ховати від чужих очей. Пестити, голубити, ніжити. І стерегти, щоб чужі руки не зірвали її, наче бур’ян при дорозі. Але це інколи розуміють надто пізно, коли стеблину вже зломили.

Того дня Леся йшла до крамниці по хліб, а вітер-пес лизав босі п’яти, бо взута була в легенькі сандалі. Дівчина купила їх на базарі задешево, хоч вони були новісінькі, а не секондгенд якийсь. Ще й набіл учора напрочуд швидко розкупили. Лесю в молочному павільйоні покупці вже впізнають і обирають молочко від Ромашки. Дівчина тішилася. Річ у тому, що вона їздила на торг, бо мусила, а тоді хвора була чи не весь день. Базар скидався на місце прихованих боїв. Скрізь люди, люди, люди. І всі тільки й гоноблять улізти в душу. Галасують. Торгуються. Після й голова боліти може. Але вчора якось усе вдало й швидко розійшлося, ще й обнову придбала.

— Лесю, привіт! Чом не вітаєшся? Голову похилила.

Дівчина підвела очі й усміхнулася тітці Тоні Варениковій, Любиній мамі:

— Та я…

— Бачу-бачу, новенькі?

— Еге.

— Ой, а ми Любочці теж краму придбали. Витратилися, але ж студентка, як-не-як. От тільки Любі щось не до душі все. Якась не така дитина, їй-богу! Хвилюється, певно. Навчання… Місто… Нові люди… Ой! Таж ти також учитимешся! Вітаємо!

Леся спалахнула:

— Дякую!

— І коли ви встигли вирости, га? Бабусі привіт!

Леся кивнула. Тітка пішла далі в справах, а дівчина всміхнулася, милуючись квітчастим сарафаном, який на кругленькому тітчиному тілі видавався живою клумбою. Ніби квіти ворушаться. Як дві крилаті бабки на її новісіньких сандаликах. Краса! А виблискують як!

Хтозна, чи помітила б Леся підказку іншим часом. Мабуть, навряд. Зазвичай дівча вгору дивилося, а не під ноги, але тієї фатальної миті, розглядаючи взуття, Леся натрапила на квітку при дорозі й спинилася. Нічого особливого у квітці, звісно, не було, ще й для Бувальців. Тут кожна господиня прагнула уквітчати господу, навіть коли господа та від вітру хиталася. Але… Нині навпроти бабок на сандаликах лежала зірвана квітка. Цим теж не здивуєш, але… то була троянда. Справжня червона троянда. Пишна. Красива.

— Це ж Любина…

Леся не могла помилитися: такі троянди квітнули лише у Вареників і завідувала красою не мама, тітка чи бабуся, а саме Любочка. Щось правильне було в цій пристрасті. Троянди. Кохання. Зітхання. Освідчення. Любочка за всіма законами жанру мала любити квіти, а надто троянди. Але дівчина не любила. Ні, вона просто-таки марила царством колючок: знаходила нові сорти, замовляла аж у столиці, по п’ять разів бігала на пошту, щоб дізнатися, чи надійшли саджанці, потім саджала, підгодовувала, розпушувала, поливала чи не щодня. І квіти цвіли. Не могли не цвісти. Розарій вражав кольорами, формами, розмірами. Навіть із сусідніх сіл приїздили, щоб тільки глянути на ту красу.

І от… Що могла робити зірвана троянда в придорожній куряві? Леся спантеличено підняла квітку й озирнулася. Щоб зайти до Вареників, треба звернути до іншої вулички, а тим часом ще хліб розберуть. Може, згодом. Леся ступила крок у напрямку крамниці, проте квітка боляче загнала колючку під шкіру, аж цятка крові виступила. І Леся послухалася квітки й вирішила на одну секундочку забігти до Люби. Тим паче, що не бачилися вони таки давненько. Уже зо два тижні, мабуть. Усе не до того було, бо Віку доглядала.

Величенький пес у дворі привітався, крутнувши кудлатим хвостом. Ех, Вулкане, шкодуєш, що не Віка. Та б точно щось смачне припасла для красеня, еге? Пес гавкнув, ніби погодився, і заліз у буду. Не виходить вона, подруга твоя, у люди. Сидить, як… квітка… А ось і вони, троянди. Господи, скільки ж вас цвіте! Неначе хто всі Лесині фарби змішав і лишив на сонечку. А пахнуть! Аж у голові паморочиться!

— Любо. Тобі треба виготовляти парфуми! Чуєш?

Тиша. Може, вдома нема? Торкнулася ручки, а двері самі відчинилися.

— Є хто вдома?

І знову тиша. Тільки кицька шкребеться в Любиній кімнаті й нявчить. Замкнулася, чи що?

— Любо…

Кішка вибігла й прожогом кинулася надвір, мало не до собаки в буду.

— Любо!.. Заснула, чи що?

На ліжку й справді лежала дівчина, вдягнена у випускну сукню. Це ж треба таке вигадати! Ну й ну! Знову романів своїх начиталася.

— Любо, ну ти й даєш! Принцеса спати вклалася, чекаючи на принца?

Але подруга мовчить, лише повільно розплющує очі. Так повільно, що здається, ніби її повіки олив’яні, важчі за грозові хмари, які спадають до землі потужною зливою. У Любиних очах саме вона. Злива. Солона-солона. Навіть їдка. Господи…

— Любо, ти чого? Любо!

Дівчина так само повільно заплющує повіки й ховає відповіді на запитання в царстві Морфея.

— Ой, Боже мій! Любо, тобі погано? Любо! Та не спи! Ну ж бо, подивися на мене. Чуєш?!!

Тиша. Леся кидається будинком, шукаючи живої душі, але скрізь пустка. Нема нікого і в сусідів. Бігти до фельдшера? Додому ж швидше. А там Віка. Віка знається… Вона вчила… Дівчина справді швидким рухом витрусила з-під простирадла кілька порожніх пластинок снодійного.

— Господи! Віко, що ж робити?

— Цить! Шукай в аптечці вугілля! Чи марганцівку! Воду! Дай-но я. Згодиться. Бери під руки!.. Ну! Ох і важка! Ну ж бо! — Віка щосили б’є по обличчю, ляпає долонями, залишаючи червоні сліди.

— Отямся!!! Любо, ну ти й гадина! Ану, розтули рота! Пий! Пий, кажу! Ковтай! Ще! Ще!

Люба не встигає ковтати рідину, вона тече по обличчю, шиї, вечірній сукні, яка тепер видається такою недоречною, що хочеться зняти її з дівчини негайно.

— Ну! Миску, Лесю! Тазика! Отак, дорогенька!

Всунуті в рота пальці викликають спазми, з Люби ллється щось гидке й моторошне. Леся шоковано витирає рідину, що потрапляє на підлогу, немовби вона може пропалити дірку.

— Та кинь! Господи! Не до генерального прибирання! Давай ще води! Ну ж бо!

— Ще?

— Я… не можу… — шепоче Люба.

— А гидоту всяку ковтати можеш? Оце ти втнула! Пий, бо приб’ю дурепу! Ще! Ще!

І знову пальці, і знову водоспад.

— Ет! Ти коли це випила? Скільки минуло?

— Не знаю…

— Ото ще! Самогубця вирискалася! Що з тобою робити? Треба б крапельниці… Лесю, де телефон? Викликай «швидку».

Леся кидається в сусідню кімнату з думкою, чому вона цього не зробила раніше, але Люба сіпається й мало не падає з ліжка.

— Ні!.. Не треба «швидкої»! Хвилин із двадцять минуло.

— О Господи! Любо, ну ти й дурна! Що накоїла? Лесю, ще води! Клізму робити будемо!

У Люби округляються очі.

— Навіщо?

— А чого хвилюєшся так? Ти ж померти збиралася! Подумаєш, клізма.

Любу знову вивертає, цього разу шлунок спустошується, аж болить. Зім’ята, стомлена, вона розмазує вологу по нафарбованому обличчю.

— Ото дурепа! Диви, ще й макіяж намалювала! Зачарована царівна!.. Допечеш! Ой, допечеш! Лесю, знайди щось заспокійливе, бо я її зараз своїми ручечками вдушу!

Люба плаче. Голі плечі здригаються. З носа тече.

— Не хочу жити… Де ви взялися? Га? Навіщо рятували? Я не хочу!

Віка бурчить під носа:

— Еге! Навіщо? Цікавіше було б спостерігати збоку! Ото кіно!

Однак Леся сідає поруч, обіймає мокре тіло. Воно гаряче на дотик і м’яке, мов щойно спечений пиріжок. Пахне парфумами, блювотою й ліками. Десь за вікном дурнувато кудкудаче курка, немов знесене яйце — центр усесвіту, принаймні курячого.

— Ну ж бо, цить! Заспокойся. Любочко, що сталося?

Віка не витримує й приєднується, міцно-міцно обіймає обох і реве вголос чи не вперше за кілька днів:

— У-у-у… Любко, ти збожеволіла? Як ми без тебе? Лю… бо…

Усі троє плачуть ревно, голосять так, що з буди вилазить пес, кицька біжить із двору на вулицю, а вражена курка замовкає, геть забувши про ще тепле-теплесеньке яйце в соломі.

— Я вагітна.

— Що??? — дівчатам лізуть очі не тільки на лоба, а й кудись вище.

Першою оговтується Віка:

— Хто батько?

Люба опускає очі. Вона фізично не може їх підвести, а рука сама собою розтискає Лесині пальці.

— Микола.

Віка схоплюється, мов ошпарена.

— Який Микола?

Годинник на стіні починає награвати дитячу мелодійку, сповіщаючи про п’ятнадцяту годину. Леся хапає повітря й чомусь думає, що п’ятнадцята — вдалий час, щоб довідатися про зраду.

— Ну, чого ти мовчиш? Який Микола?

Любочка видушує із себе кілька тремтливих звуків, які розмежовують уявлення про дружбу, будуючи поміж рідними людьми невидиму стіну.

— Панський…

Віка вражено сідає. Леся розглядає колір блювотиння й подумки намагається зрозуміти, які фарби треба змішати, щоб вийшло отаке. Люба знову починає плакати. Тільки тепер вона скавучить, як шкідливе щенятко. Дурне, нерозумне щенятко.

— Оце так пак!..

— Я не знаю, як це сталося…

— Еге… Святого духа тепер Панським називають?

— Ні… То було лише раз. Микола… Лесю, ти… якраз йому розповіла про свій вступ… Була щаслива, а він — ні. Йому було погано.

— Ну-ну! А ти втішила?

— Віко… Не треба. Прошу. Я не знаю, що зі мною сталося. Що з ним сталося? — Дівчина нервово викручує край сукні в тазика, краплі дзюркочуть так лунко, що аж у вухах дзвенить.

— У Мишка день народження був. Пам’ятаєте?

— Ну! Ти ще наклюкалася. Пити не вміє, а береться.

— Отож. Я відійшла, коли він… Тільки його руки й пам’ятаю… скрізь… Такі гарячі… Вони душу виймали.

— Совість, — не стрималася Віка.

Люба опустила голову. А Леся тихо-тихо спитала:

— Микола знає?

Дівчина заперечливо мотнула головою, а Віка аж підстрибнула й чомусь до дверей побігла, немов тої ж миті, просто негайно мала ощасливити майбутнього татуся.

— І ти… Любко, ти свою дитину хотіла вбити?

Зарюмсане дівча хиталося, мов чудернацька колиска, взад-вперед.

— Не вбивала я.

— А що ж ти, дозволь спитати, робила?

— А як? Як йому сказати? Він, може, і не пам’ятає… нічого.

— Очманіти! Ну, ти її послухай! Як зі штанів дістати, то зміг, а як запам’ятати, то й амнезія повна?

Леся мовчала. Люба хлипала. Тим часом хвіртка з легким скрипом впустила у двір господиню. Було чути, як жінка розбирає пакунки, розкладає по поличках їжу, відчиняє й зачиняє холодильника, планує, з чого приготувати вечерю, і навіть не здогадується, що годину тому могла втратити єдину дочку назавжди.

— Любо, я вареників наварю на вечерю, еге? Бо відчуваю, що скоро на кухні інший шеф-кухар пануватиме. Доню… Господи! А що це тут діється? Дівчата…

— Тітко Тоню, ви сядьте краще.

Жінка нервово ковтнула слину, оцінивши ситуацію, слухняно сіла на стільчика. Той хитнувся під вагою. Жінка ще подумала, що місяць чоловіка просить полагодити, а він усе ніяк не візьметься. Як вона впаде, то нехай, а як мати… чи дочка… Дочка чомусь не дивиться на неї. Похнюплена голова, мокра сукня, тазик, порожні платівки з-під…

— Господи!..

Стільчик хруснув. Його таки підкосило, але жінка вже була на ногах, бо бігла до донечки.

— Дівчата, не мучте, Бога ради! Що сталося?

Віка криво всміхнулася:

— Вітаємо! За кілька місяців… Любо, а скільки вже, га?

Шокована мати дивиться на свою дитину, ще ж дитину…

— П’ять тижнів.

— Ну от! За тридцять п’ять тижнів ви станете бабусею.

Леся милувалася квітами у вікні, їй просто треба було бачити щось красиве.

— Любо, а звідки зірвана троянда на дорозі взялася?

— Не знаю… Мо’, хто з дітей нашкодив.

Жінка, яка саме хапала ротом повітря, бо анічогісінько не могла збагнути, тихенько прошепотіла:

— Доню-доню… Квітку я зірвала… Захотілося…

* * *

Усі подальші події відбувалися на кухнях двох родин під грифом «Цілком секретно». Вареник вирішив, що краще буде вести делікатну розмову в себе вдома, бо, як кажуть, удома й стіни лікують… Хоча до чого тут хвороба. Ніби ж не хвора. Ех, доню-доню… А Панського таки варто остерігатися. Непевна людина. Чи темна.

Та Федір Якович гостя привітав і спантеличено почухав потилицю. Мовляв, що в цього Вареника серйозне може бути? Ще й до Панських! До всіх! Навіть Миколу попросив прийти. Дивина!

— Прийдемо. Ви там часом не об’їлися чого?

Гість стояв серйозний, аж зуби зціпив.

— Та добре! Нехай Тонька вареників наварить.

Чоловік начепив картуза.

— Уже наварили. Почастуєтеся. Аби влізли.

Люба боялася дихати. Зовсім. Їй здавалося, що земля під ногами двигтить, неначе жива. От-от — і поглине. Жіноцтво — мати, тітка й бабуся — сиділи за столом печальним колом, похиливши низько голови. Оце догледіли… виховали донечку єдину. Батько мовчки роздивлявся на повну миску товстобоких вареників, залитих сметаною, і нічого не бачив. Точніше, бачив… отакезну дулю, що її скрутив Панський.

— От вам. Довго кумекали? Ваша дівка нагуляла, а на нашого козака спихнути надумали?

Микола нервово ковтав слину. Оце б водички… На Любу ж дивитися боявся, немов на канапі терорист усівся з гранатою в пузі, а не дівчина, яку сп’яну… один-однісінький раз… Це ж треба було так уклепатися!

— Миколо?.. — кліпали віями Ніна й Василь Панські, ще й так чудно — часто-часто, навіть трошки синхронно, ніби вправлялися перед цим кілька днів.

Хлопець знову ковтнув клубок у горлі, а Любі здалося, що вона горить, палає. На животі, певно, яйце можна засмажити. Як там ти, маленьке? Несподіване таке, недоречне. «Сюрприз!» — сказав би Петро. Це вже в Миколиній голові крутиться й на язик проситься. Що ж їм сказати? І як він міг у таке вскочити?

— Я… То випадково сталося.

Люба підвелася і, не зважаючи на свої каверзні кілограми, проскочила повз нього, мов куля просвистіла. Двері гримнули — і почувся плач. Усі три Вареничихи шарпнулися наздоганяти, але найстарший Панський кулаком у стіл загатив, аж миска забряжчала.

— Хай поплаче! Головою треба було думати, а не одним місцем! Що ж це за дівка така, Миколо?..

Онук стояв із похнюпленою головою: мовляв, накидáй, діду, зашморг і вішай життя моє молоде.

— А ви чого мовчите? Васю, ти із сином не міг поговорити, що як і коли надівати на цікавий орган? Га?

— Діду!..

— Що? Мовчите? Значить, так. Грошей вам дамо, скільки треба, навіть із лишком. За моральну шкоду… кхе-кхе. Позбудьтеся проблеми, а я онукові життя скалічити не дам. Ось!

І тут господар оселі, так би мовити, потенційний дідусь по матері, стільцем грюкнув, схопився на рівні ноги, підступив до найстаршого Панського, очі в очі зирк та як відрубає:

— То нехай моя дочка калічиться? Еге? Ти, Федьку…

У гостя аж лице перекривило.

— Яковичу, затям, дитина в мене одна! За неї я у вогонь і у воду! Не зважатиму ні на кого. І хороша ж дівчина! А твоєму паскуднику дещо відкрутити треба… Не робитимемо ми нічого. Отак! Не бідні, виховаємо! Буде народжувати. І край!

Панський кілька хвилин мовчав. Тяжко йому те мовчання далося. Ой, тяжко! Аж трусило всенького, черевце розхитувалося. Тоді глянув на Вареника, перевів очі на внука й махнув рукою.

— Ви, свате, бачу діяльний чоловік. З таким кашу варити можна, еге! А ми що? Ми нічого. Головне, щоб наше. Що там роблять теперечки? Експертизи там усякі. Перевіримо. Гроші знайдуться.

Вареник міцніше кулаки стис.

— Не треба нам татка такого… непевного. Обійдемося.

— Та не гарячкуй. Що ти розходи`вся? Сам покликав, а тут не треба. Теє… діло молоде. Буває. Одружимо, щоб у законному шлюбі, поживуть рік-два, а там і без нас розберуться. Тепер он багато хто розлучається. Не ми перші, не ми останні, коли що… Чув, онуче?

Миколі здавалося, що це він і є, кінець світу. Прийшов і в Любчиному лоні оселився. Тим часом старий Панський потягся по вареничка, відкусив, зацмокав удоволено та й вишкірився в усмішці.

— То це в мене… правнучок буде?

* * *

Леся малювала ніч. Ретельно мішала синій колір із чорним і мазок за мазком укривала аркуш. Поруч жебоніла Віка, висмикнута з мушлі власної біди. Тепер подруга була схожа на себе — і це тішило, от лише вуха боліли. Бо поборниця справедливості не вмовкала й на хвильку:

— Лесю, я шокована… Це ж треба таке витворити, га? Наша Любочка — пиріжок — фатальна спокусниця?

Леся подивилася на ніч. Та була темна. Жодної зірочки. Це ж, мабуть, така Леся зсередини.

— Віко, не треба. Яка з неї спокусниця? Що їй тепер робити?

— А що? Народжувати буде. Миколка ожениться для годиться. Біда!

Леся легким дотиком умочила пензлика в білу фарбу й намалювала посеред темряви цяточку. Зірка.

— Ой, диви, тіні під вікном ворушаться! Агов… Ой! Там Микола!

— Чого прийшов?

— Тебе кличе.

Встромила ноги в нові сандалі з бабками, зітхнула й вийшла в ніч. Він стояв зовсім поруч і часто дихав, хотів торкнутися, але не міг.

— Лесю…

— Що?

— Я тебе люблю. Чому ти так зі мною? Обміняла на малювання?

Дівчина вкуталася глибше в кофтину, розвернулася й пішла.

— Казала ж тобі, коли доля, то не втечеш.

— Доля?

— У тебе вона своя, у мене своя.

— Любка… казала, що ти врятувала.

— Ні. Не я. Квітка.

І двері зачинила за собою, як замок на минуле навісила.

— Відпусти їх, доню.

— Уже відпустила, тіточко Дусю. Нехай щасливі будуть. Не моє.

Наприкінці серпня гуляла на весіллі Панських та Вареників, ще й за старшу дружку була. Наречені сиділи розгублені, а найбільше Люба. Зате Федір Якович витанцьовував, аж п’яти диміли. Усе на старшу зиркав, на повільний танець запросив і захмеліло сопів у вухо:

— Ет, краля-кралечко! Не схотіла бути нашою. Малювати, бач, заманулося…

А наречений відбував свято, немовби вирок. Ходив курити кожні п’ять хвилин, пропах димом, як невеличка тютюнова фабрика. І все на Лесю зиркав, та так, що Любочка у своїй дорогій білій сукні потай ковтала сльози. Хіба ж таким уявляла весілля дівчинка-пиріжок у своїх рожевих мріях? Так чи так, а за всякий учинок, очевидно, доводиться платити. Нині платила вона. Дивилася на струнку Лесю в зеленій сукні… Гарну, променисту, легку… І заздрила. Просто в юної художниці попереду буде те, що вона обиратиме сама.

Сходи 

Сходи. Вони ведуть нагору або спускають униз. І в тому, і в тому випадку вони однаковісінькі. Сходи, та й годі. Усе залежить від того, хто ними йде. Бо лише людина здатна обрати напрямок.

Три наступні роки були для Лесі неначе один велетенський ковток повітря. Вона дихала, дихала, дихала, а надихатися не могла. Це так, ніби її душили, а потім зненацька відчинили вікно й дали напитися повітря. Іноді дівчина, засинаючи в крихітній кімнатці, яку винаймала в старому будиночку на околиці міста, ловила себе на думці, що всередині неї плюскоче золотава вода. І від того тéпло, світло й радісно, а вона сама — чарівна амфора, по вінця наповнена щастям. Дівчина нарешті могла малювати, не страхаючись і не озираючись. Їй не треба було викроювати годинку чи півтори, щоб малювати. Ні. Усе змінилося. Докорінно. Ба більше, Лесю вчили малювати.

Вона обожнювала свій університет. Тут їй подобалося все, навіть найнудніші лекції. До студентів-художників завжди ставилися з невеличкою пересторогою: мовляв, що з вас візьмеш, диваки. Але Лесі було байдуже. Вона товаришувала з усіма одногрупниками, хоч які схиблені ті були. Власне, таланти рідко коли вкладаються у звичайні канони, виповзаючи за їхні межі чи підносячись над ними. Слід сказати, що Леся найпевніше наближалася до норми, бо майже не вирізнялася з-поміж студентського товариства. Про її особливість знали тільки найближчі. І водночас кожен охочий. Авжеж. Усяк, хто хоч раз бачив її роботи.

Викладачі, на диво, досить швидко дійшли одностайної думки, що студентка Райська унікальна, бо такої техніки не побачиш у жодному підручнику. Це ніби відбиток пальців. Неповторний. Один-єдиний погляд на картину — і автора не сплутаєш ні з ким. У Лесиних полотнах жили прозорість, легкість, рух. Одногрупники по-доброму жартували: мовляв, Райська малює повітряними фарбами. А дівчина інакше не вміла. Ще змалечку в ній засів гострий страх, що вона робить абсолютно заборонені, неможливі й непотрібні речі. І щоб хоч якось приховати чи зменшити свій гріх, художниця мимоволі додавала розмитості лініям, формам, кольорам.

— Вітряна ти наша! — усміхався декан і вперто пропонував роботи студентки для найрізноманітніших виставок.

Знав, відчував і дуже рідко помилявся. Картини справді мали успіх, їх залюбки демонстрували в місті, деякі з них навіть потрапили до столиці й осіли в приватних колекціях. Нехай із цього дівчина не мала нічого, однак вона розкошувала тим, що її праці, часточки її душі тепер висять десь на стінах у зовсім незнайомих будинках і дарують їхнім мешканцям красу.

— Я щаслива.

З цією думкою дівчина засинала й прокидалася, бігла на пари, студіювала гори літератури, а ще, звісно, малювала, малювала й малювала, переймала техніки, підглядала деталі, шукала й винаходила. Вимащена фарбами, радісна й світла, вона подумки обіймала всіх і кожного. А ще трошки літала, надто в снах. А може, здіймалася… сходами вгору.

* * *

— Ти навіжена! — гиготіла Віка.

— А ти?

— Я?

Леся дивилася на подругу так, ніби та проковтнула сонце й ходить із ним усередині.

— І хто він?

— Він?.. Викладач і хірург-практик.

— Оце так!

Віка насупила чорні бровенята.

— І не дивуйся. В Івана Родіоновича золоті руки.

— Скільки йому років?

Віка сіріє. Сонце всередині гасне й робиться схожим на тьмяну лампочку. Дівчина кутається в картату ковдру, як змерзле горобеня.

— Він дорослий.

— Скільки?

— Сорок три.

— Віко…

— Не кажи нічого. Не кажи. Вік тут ні до чого.

Леся вмовкає надовго, навіть чай у склянці холоне. До речі, в обох. За вікном ходить літо й смикає достиглі вишні жменями, стискає їх — і від того літні долоні пахнуть теплим соком, солодким і трошечки терпким.

— Одружений?

— Вони не живуть разом.

Леся не стримується, підбігає до подруги. Це ж Віка, її Вікуся. Сміхотуха й непохитна поборниця справедливості. Тоді чому? Що сталося? Закохатися в одруженого чоловіка, старшого на… Яка ж це між ними різниця? Леся жмуриться, обіймає міцно, ніби прагне пересвідчитися, що Віка й тепер та самісінька. На дотик. На запах. І все ж наважується прошепотіти у вухо:

— Вони всі так кажуть.

Віка спалахує, як сірничок. Очевидно, що сказані слова товклися в голові не одну безсонну ніч, не один тиждень, ба навіть місяць. Дівчина вперто гнала їх, опиралась, а підозра поверталася знов і знов, пускаючи коріння так міцно й глибоко, що закохана з часом звикла любити з острахом.

— Чи давно… це між вами?

Лесі чомусь страшно чути відповідь. Вона розуміє, що за власним щастям не помітила, не розгледіла, не вберегла. Віка низько хилить голову.

— Півроку.

— Скільки?

— Це сталося напередодні новорічних свят.

— Господи!..

— Лесю, я люблю його. Мені з ним… добре. Дуже.

— Віко, а дружина?

— Вона педагог. Викладала в нас на першому курсі. Вони мають дочку мого віку.

— Мамочко!..

— Я нічого із собою вдіяти не можу. Правда. Намагалася піти від нього, не відповідала на дзвінки, уникала, а тільки-но зазирнула в його очі, як одразу ж потонула з головою. І нема її, землі. Лише він. Це капець!

— Хвороба?

— Може.

— Колись переболить.

— Не знаю. Лесю, а ти? Невже нікого досі?

Дівчина розводить руками.

— Звідки?

— Угу. Тобі ж за малюванням і озирнутися довкола ніколи? Еге? Нехай в університеті хлопців менше, як дівчат, але ж ти в нас красуня!

— Та звичайна я, звичайна!

* * *

«Яка ти є? Схожа на ніч чи ранок?

Я навчився порівнювати людей із порою доби,

бо так простіше їх колекціонувати».

Леся отримала дивну есемеску ввечері, коли малювала квіти в сутінках. Вони росли у квітнику тітки Віри. Леся жила в цієї жінки третій рік поспіль і так звикла, оббулася, що вже господарювала в саду, як у своєму. Тітка була самотня, мала будинок, що дістався їй від батька-військовика. Величенький, гарний, з добротного дерева. Будинок устиг постаріти й потребував догляду, як людина на схилі днів. Лишити було шкода, а утримувати не вистачало ні сили, ні коштів. Але тітка особливо не скаржилася. Не вміла. От і приймала когось на квартиру, хоч, треба віддати належне, вибирала пожильця ретельно й прискіпливо.

— Дім абикого не впустить. Тут мають жити свої. Ти своя.

Власне, Леся відчула те перша. Покинувши гамірний гуртожиток, першого ж дня пішла блукати містом, щоб розчинитися в нових відчуттях. Висотки гінкими мурашниками обгородили центр міста, а що ближче до тихих куточків, то ставали дедалі нижчими, аж поки зовсім маліли, обертаючись на звичайний приватний сектор із рівними рядочками будиночків уздовж вузеньких вуличок. На одній із них Леся зустріла його — старенького красеня з величезним садом довкола. У саду вітер лоскотав високу траву, а яблуні в пригорщах ховали стиглі яблука. І Леся одразу відчула, що має жити тут. Сама від себе не сподівалася такої сміливості, але негайно постукала, зайшла й спиталася в господині, чи не бере вона пожильців.

— Таж лише вчора виїхала дівчина. Заміж вийшла. А я ще не встигла оголошення дати. Тобі, може, сусіди підказали?

Леся всміхнулася:

— Ні. Він, — і показала на будинок.

Жінка не здивувалася. Зовсім. І пустила у своє життя, напоївши смачнючим чаєм. Це була обов’язкова традиція, щоденний ритуал, до якого долучалися найближчі й абсолютно випадкові гості. Однак Леся не була випадковою. Будинок же її обрав, а тітка Віра опиратися не стала, ба більше, прийняла дівчину як рідну. Показала, де що лежить, не крилася ні з чим, частувала останнім шматком хліба, бо ж своя. Після двох тижнів проживання вперше запитала про батьків, обережно так, неначе мінним полем ішла. Спитала, а сама очі вбік відвела. Ніби наперед відповідь знала. Леся ховати правди не стала.

— Я сама… з бабцею живу.

Тітка кивнула:

— Сама…

— Та нічого. Правда. Я звикла.

Жінка чомусь посіріла.

— Певно. Ану ж я тобі чайку суничного заварю, га?

— Спасибі.

Так і повелося. Тітка Віра добре зналася на дрібницях заварювання чаю, сама готувала суміші й навіть трошки чаклувала.

От і тепер із відчиненого вікна кухні в сад виповзав аромат трав, квітів і, хоч як дивно, фруктів. Леся всміхнулася. У неї вже виробилася приємна залежність. Страшенно хотілося скуштувати новий шедевр. Дівчина нахилила голову, облишила малюнок і ще раз перечитала есемеску.

Телефон у неї з’явився нещодавно — новенька біла «Нокія». Білий колір обрала, щоб був схожий на чистий аркуш паперу. Власне, одногрупники давно мали мобільники й безперешкодно телефонували батькам і друзям. Леся ж спостерігала збоку й нишком щиро заздрила. Добре було б купити. Але одного замало — треба одразу два. Собі й бабусі, щоб дзвонити до старенької будь-звідки й будь-коли, а не домовлятися про певний час і стрімголов бігти на пошту або витрачатися на телефонну картку, з якої хвилини на розмови спливають швидше, аніж сам час.

Бабуся ж чекала на ті дзвінки, що мала дитина. Їй треба було чути онуччин голос. І нехай розповідає про оте своє малювання, нехай. Аби говорила до неї… аби… Старенька йшла через три двори до Руденків, просилася до хати, всідалася в кутку й чекала, як мишка, дихати боялася, щоб не завадити, щоб часом не вигнали. Адже рівно о восьмій дзвонитиме її студенточка, її дівчинка, її Леся.

— І ото не важко вам по такому снігу лізти?..

Чи:

— Спека яка, душа вилазить! Ви б, тітко Зоє, серце поберегли, удома полежали. Тиск же стрибає.

Але бабця Зоя чемненько всміхалася й завжди відповідала те саме:

— Тутечки недалечко. Та й розмови — п’ять хвилин, а мені… спокійніше.

Стареньку жаліли, дозволяли приходити щодня, навіть коли й не до дзвінків було. Зрештою Леся назбирала потрібну суму десь за рік, відкладаючи частину стипендії. Дівчина тішилася, проте розуміла, що на другий телефон доведеться заощаджувати стільки ж, а тут… Тітка Дуся здійснила мрію і якось на вихідних урочисто вручила стосик банкнот, перев’язаних кольоровою стрічкою. Як їй вдалося з бібліотекарської платні приощадити таку суму, знала, мабуть, лише вона сама. Зате тітка була по-справжньому щаслива, милуючись тим, як Леся вистрибувала довкола найрідніших людей танець папуасів Нової Гвінеї, хоч і ті, мабуть, так високо підстрибувати були негодні.

Мобільний зв’язок полегшив спілкування. Тепер Леся щовечора телефонувала додому, а по той бік зв’язку на неї чекали тітка й бабця. До речі, бабцю довелося довго й терпляче навчати, яку клавішу й коли треба тиснути, але зрештою старенька так-сяк опанувала таємничий апарат. А що раділа, то й слів не добереш!

— Теперечки, коли схочу, онучці можу подзвонити. А вона відповідає скрізь. Чи в університеті, чи в бібліотеці, чи містом гуляє. Ото так штукенція!

І ось, будь ласка, таємнича есемеска. Номер незнайомий, а текст… Леся губиться. Здається, що хтось заплів слова в мереживо, ниточка до ниточки, вічко до вічка. Дівчина сумнівається, чи варто відповідати. Та й що писати?

Скрипнула вхідна хвіртка — і з’явилася Віка. Вона часто прибігала до подружки саме сюди. Мабуть, відпочивала від гамірного гуртожитку (хоч жити там було куди дешевше). А ще пила чай. Авжеж. Відмовитися не могла, нехай би за це мільйон обіцяли. Сьогодні говоруха була напрочуд мовчазна й похмура, схожа на грозову хмару, і не одну. У ній боролося стільки стихій одночасно, що навіть збоку спостерігати було боляче. Руки тремтять. Очі вологі. Навіть тітка Віра помітила:

— Ти часом не захворіла, Віко?

Мотнула головою, що ні, а сама сичем сидить, ковтає глухі сльози. Леся довго не наважувалася заговорити. Усе чекала, а потім раптом згадала про загадкову есемеску. Подруга якось відсторонено взяла телефон, але за мить знайомі бісики застрибали в карих оченятах.

— І хто це?

— Я не знаю.

— Ти відповідала?

— Ні. А що писати?

— Ну, не знаю. «Хто ти такий?»

Леся замислилася.

— Навряд чи відповість.

— Чому?

— Якби хотів, то підписався б одразу.

— Дивно.

— Угу.

— А в тебе залицяльник є? Хоч такий-сякий?..

— Ні.

— Нудно ти живеш.

— І не кажи. На вас із Любою гляну — і найменше бажання закохуватися нівелюється.

— Що робить? Ні-ве… Ото мені вже вчена!

Дівчата задзвеніли сміхом. Віка одразу забула про свої проблеми, зосередивши увагу на третій подружці:

— А що Люба? Вона ж законна дружина, мама.

— Ти її очі бачила?

Віка замовкла. Справді, вони не так часто бували в будинку Люби й Миколи, але навіть ті нечисленні візити давали зрозуміти, що то пустка, а не сім’я. Федір Якович, звісно, придбав для онука новісінький будинок у райцентрі, зробив євроремонт, ще й який, аж в очах миготіло, обладнав побутовою технікою наймодніших брендів, а на честь народження правнука Артемка купив автомобіль. Живіть і життю радійте. А воно, бач, пустка.

— Бачила. Ех, Лесю, не ятри рану. Це ти на що натякаєш? Мовляв, на чужому нещасті свого щастя не збудуєш?..

— Ні. Любочка не руйнувала чужого щастя. От тільки свого не має.

— Угу. Якби не Артемко, Любка, певно, утекла б. У якусь халупку заховалася й була б щасливіша, аніж у хоромах Панських.

— А мо’, воно мине?

— Шлюб не минає, мила моя, він розвалюється, — сумно відказала Віка й додала ще сумніше: — А деякі нещасні тримаються одне одного роками. Ти скажи чому?

— Не знаю. Мені здається, що відповіді маємо шукати не ми…

Віка знову хнюпить голову й тихенько плаче. Сльози крапають у чашку й змішуються з чаєм. Усе як у житті. Мішанина, і годі.

* * *

«Цікаво, як це — змішувати фарби?

Невже, лише поєднуючи щось із чимось, можна створити третє?

І воно буде новим?

Кажуть, що ти вмієш малювати.

Намалюй мені новий світ.

Будь ласка».

Леся вчитувалася в слова, мабуть, удесяте. Знов і знов. І щоразу дивувалася. Хто ж це? Кортіло негайно ж натиснути зелену кнопку виклику, але завжди щось стримувало останньої миті. А що, власне, вона скаже? Як фарби змішують, чи що? До речі, цієї миті й телефонувати незручно. Усе одно як слід не розчуєш. Есемеску дівчина отримала, коли їхала додому в запиленому автобусі, а у вікні раптово підгледіла літо. Воно вийшло, босоноге, зеленооке, у рудому ластовинні й весело всміхалося щербатим ротом.

— Диви, який кумедний хлопчик!..

Леся втримувала погляд на ньому якнайдовше, навіть озирнулася назад, але малий зник, змінившись новими картинками. Подруга дрімала поруч і бачила хіба що сни. Віка нещодавно влаштувалася санітаркою в хірургічне відділення (Леся навіть боялася припустити, як саме) і після нічних чергувань засинала практично скрізь.

— Віко, скажи. Хто може просити намалювати новий світ?

Віка скептично зсунула бровенята й пробурчала:

— Той, кого реальний не влаштовує.

— А тебе влаштовує цей світ?

— Смішна ти.

— От! Але ж ми не просимо намалювати інший.

— Господи, та відчепися ти! Художниця! Кому ті намальовані світи взагалі потрібні? Живемо ж у реальному!

Леся замовкла й до кінця дороги думала про своє.

Бувальці зустріли студенток закуреними вуличками і ямами на дорозі.

— От халепа! Мало новісінька сандаля не розпалася!

Віка метала блискавиці.

— Скоро дороги зовсім не буде. Це ж як дощ, то йди й топися любесенько. А що? Втопишся — і каменя на шию чіпляти не доведеться.

— Віко!

Подруга вмовкла, бо дівчата якраз проходили повз будинок її дитинства. Мимоволі насупилася, і навіть височенькі підбори не завадили дівчині якомога швидше проминути рідне обійстя. Бідолашна рідко навідувалася в Бувальці, остерігаючись, що минуле засмокче й поглине, як чорні діри в космосі. Леся ж не чіпала та й особливо не вмовляла, хоч завжди раділа, коли в село вони їхали вдвох. Їй так було легше… дивитися, як воно помирало. Поволі. Певно, з такою швидкістю ширяться пустелі, а води точать скелі. Непомітно. Адже змін не помітиш, надто коли спостерігаєш картинку щодня, однак за кілька місяців (що вже й казати про роки!) вони стають фатальними. Це як зі смертенними. Лесі від того боляче. Фізично. І недарма. Лише за кілька кроків серед горіхового царства чорніє кістяк її дитинства. Серед решток школи тепер гуляє хіба що вітер. І навіть привид рудого білченяти встиг забути, хто такі діти.

— Лесю…

— Що?

— Ходімо. Чого застигла?

— Нічого. Просто.

— Бабуся ж чекає. Певно, коло хвіртки стовбичить півдня. Хіба не знаєш?

Леся світлішає. Село — це ж не просто будинки. Доки живуть люди, житиме й воно.

Бабуся зраділа, вгледівши дівчат. Старенька завжди мінилася на обличчі, коли з’являлася Леся. Ніби молодшала. Віка жартувала: мовляв, найдійовіша пластична операція — після розлуки побачити кохану душу. Бабця кивала рукою: мовляв, нахапаються слів розумацьких, а їй і без них добре живеться, бо онучка повернулася.

— Бабусю, я Ромашку видою. Можна?

— Та йди вже, йди. Худобина чекає.

Леся бігла до повітки, як на побачення. Ромашка справді чекала на господиню, раділа щиро, облизувала шершавим язиком і мукала так голосно, що Мурко змушений був тікати в тихше місце.

— Хороша моя, ти сьогодні пахнеш конюшиною. Смакувала травичка?

Корова кліпала довгими віями й хиталася з боку в бік, як молочний корабель.

— Ну-ну!.. Дійся, люба.

— Лесю, треба б сіно завтра в копицю скласти.

— Добре, бабуню. Ми з Вікою, тому швидше впораємося.

— Еге.

Старенька якось дивно замовкла, натягши тишу, неначе тятиву. От-от розірветься. Леся підвела зелені очиська.

— Бабцю…

— Що? Нічого. Хіба… Тут такі новини, — і зацокотіла: — Вічина мати на тому тижні дорогенького свого втришия виперла.

— Дядька Петра?

— Атож. Одновусий брикався, але Ромчик вигнав.

— Який Ромчик?

— Друзяка ж найліпший.

— Це оті, що навідувалися частенько? Зачекай… Що ж виходить? Тітка Галя лишилася жити з коханцем? А його половинка де поділася?

— З Одновусим і повіялася.

— Вони що… обмінялися?

Старенька активно закивала головою.

— Кіно.

— А ми, Лесю, серіалів уже не дивимося. Життя, дитино, куди цікавіше.

— Треба б Віці розповісти.

— Я вже дівці розказала.

— Уже? А де вона?

Старенька розвела руками.

— Де-де? У хаті плаче. Але ти не чіпай. Нехай поплаче. Легше стане. Бач, мамка коли отямилася… Мо’, дитина зможе хоч зрідка додому навідуватися, а то ж і кроку не ступала, прости Господи, три роки. Та й приїздила, бідолашна, рідко… А як?

Леся слухала, як дзюркоче молоко. Цівочки зникали в білій рідині, а та, здавалося, крутилася в дійниці. Чистісінько люди. Вони часто біжать по колу, зовсім того не помічаючи.

* * *

Леся повернулася туди, звідки вирушила, коли найменше того чекала. Хоч як дивно, але щастя робить людей вразливими. Після білої смуги рано чи пізно життя набирає чорної барви.

Екзамен тривав четверту годину. Третьокурсники тремтіли, хоч подумки мріяли про відпочинок. Цей іспит, як-не-як, був останній. Складний? Так. Але ж останній. Потім тільки літо. Леся вибігла з аудиторії й одразу ж закружляла, притискаючи залікову книжку до грудей.

— Склала?

— Оцінка?

— Номер білета?

Її закида`ли запитаннями, а щаслива студентка радісно щебетала. П’ять хвилин тому декан гарно вивів «відмінно» й розписався. Перемога! Інстинктивно потяглася в кишеню й машинально вийняла мобільний телефон. Екран сповіщав про сім неприйнятих дзвінків. Дівчина відчула, як пальці миттю покрижаніли. Чому вони так тремтять? Лише з третьої спроби змогла розблокувати клавіатуру й натрапила на есемеску:

«Лесю, бабуся в районній лікарні. Інсульт».

Перед очима закрутилася завія. Білі цяточки вкрили собою світ, але він чомусь зробився чорний.

— Райська, що? Тобі погано?

Леся ледь трималася на ногах і ніяк не могла пригадати розкладу приміських автобусів. Дивилася на годинник, а бачила одне-єдине слово — «ІНСУЛЬТ».

— Лесю, ти куди?

— У лікарню. У мене бабуся в лікарні.

Одногрупники ще довгенько дивилися вслід, хлопці навіть із вікна вилізли, спостерігаючи, як дівчина біжить доріжкою до найближчої зупинки.

— Отак пак!

У лікарні пахло медикаментами. Скрізь і всюди. Леся сиділа коло ліжка бабусі лише годину, але їй здавалося, що цей запах заповз у найвіддаленіший куточок мозку. Її мозку, тоді як бабусин… Лікар щось розповідав про відірваний тромб і закупорку, кисневе голодування, вражену ділянку… терміни, слова, слова, слова… Але чому? Господи, врятуй і помилуй! Дівчина шепотіла уривки молитви, збивалась і починала знову. Тітка Дуся тихенько вийшла, щоб купити водички, а заразом лишила дівчину наодинці з хворою.

— Бабусю… Бабусечко. Ріднесенька моя… Як же так? Ти ж не жалілася… зовсім. Ти ж сильна.

Сива-сива жінка злилася із сірим лікарняним ліжком, наче її тут і не було. Худе тіло ледь окреслювало горбок, у ледь помітні вени встромили голку. Леся підвела голову до крапельниці й заходилася рахувати кількість крапель, які спадали вниз і бігли по трубці до змученого тіла.

— Ще капає? — зазирнула молоденька сестричка в білому ковпаку і пішла далі у справах.

— Бабцю…

По мокрих щоках повзуть сльози, опускаються в кутики вуст. Леся схлипує. На смак солоні. Дивно. Мають бути гіркі. Бо всередині пече-випікає отрута можливої втрати. Що тепер робити? Що? Тільки б вона вижила!.. Аби вижила!..

— Донечко, — тітка Дуся непомітно з’явилася поруч і обійняла за плечі. — Не плач. Усе буде гаразд. Лікар он забігав, запевнив, що найстрашніше позаду.

— Правда? — голос тремтить дрібно й зривається.

— Авжеж, сонечко. Ми її з тобою виходимо. Нікого не слухай. Вона одужає помаленьку-потихеньку. Ще й бігати буде.

— А що лікар каже?

— Що? Тривале відновлення. Воно, доцю, у цих стінах тривале, а в нас, у Бувальцях, і повітря цілюще. Заберемо й виходимо. Не плач. Важко буде. Але нічого.

Нічого. Нічого. Нічого. Вона повторювала це слово, як заклинання, сотні разів на добу. Перші кілька тижнів узагалі було пекло. Лесі здавалося, що вона, помилившись, сіла в атракціон, який крутить землю й небо туди-сюди. Дівчина щомиті промовляла рятівне: «Ми витримаємо!» Чи вірила? Уже й сама не знала. Але якщо не переконувати себе, то можна лягти й не ворушитися, бо ж усе одно марно. Це і є параліч.

Леся знає. Леся бачить його щодня. Зморшкувате тіло на ліжку та винувато-байдужі усмішки медперсоналу: мовляв, літа, чого так побиватися. Леся читає приреченість в інтонаціях, поміж слів, в очах навпроти. Їм усім байдуже. Віджила, та й по всьому. А дівчина кожній стіні ладна розповідати, що паралізована старенька, яка й без того вже на далекій путі стоїть, — це єдина рідна людина в усьому світі. Єдина. У світі. Величезному, могутньому, прекрасному й страшному.

Бабуся знає це. І що світ жорстокий — теж. Вона лежить день і ніч, ніч і день. Ворушить правою рукою, ногою, тоді як лівий бік їй зовсім непідвладний. Лице перекривило страшно. Дівчина нишком, коли хвора не бачить, приглядається, чи справді це її бабуся. А як та підводить очі, Леся відчуває, що під ногами починає двигтіти земля. Просто… старенька тільки й може, що дивитися. І її погляд виймає серце. Довгий-довгий, прозорий, як тумани осінні, коли ліпше навпомацки відчути стіну попереду, аніж вчасно її розгледіти. Леся боїться його, але без нього ще страшніше, бо то вже усвідомлення втрати.

Скільки Леся виплакала? Її сльози вмістив би маленький океан. Кілька днів узагалі тільки те й робила, що голосила. Аж поки Віка розшукала якесь новомодне заспокійливе, напоїла ним, а потім чітко окреслила картину хвороби, наслідки й шанси на повне одужання. Леся перестала плакати, бо… злякалася. Нема коли плакати, якщо попереду така безрадісна перспектива. Робити треба щось.

І почалося. День уміщував стільки справ, що мало не розсідався. Встигнути геть усе годі, однак Леся встигала. Двадцятирічне дівча крутилось, як дзиґа і вічний двигун. Уставала вдосвіта, порала господарство, готувала дієтичні й корисні страви, бігла на зупинку, добиралась автобусом до районного центру, а там — до лікарні. Була з бабусею аж до вечора: умивала, зачісувала, годувала, виносила горщик, мила, садовила у візок і вивозила на вулицю — милуватися небом. І все щось оповідала, щебетала без упину. А ще були нескінченні списки ліків, черги в аптеках, консультації зі спеціалістами.

Коли поверталася вечірнім рейсом у Бувальці, розпочинала другу чи третю зміну. Стрімголов бігла на город: сапала, обсипала, збирала, копала. Звісно, ще була Ромашка й торгівля у вихідні, адже треба було жити з чогось. Копійчаної пенсії та підвищеної стипендії не вистачало навіть на ліки. От і виходило, що коли ніч огортала спорожнілий будинок, дівча ледь-ледь доповзало до ліжка-гамака, лягало й миттю поринало в пустку без сновидінь.

Певна річ, було б зовсім сутужно, якби не допомога тітки Дусі. Вона жаліла дівчину й намагалася вберегти від надсади. Іноді приїздила Віка. Про нещасне кохання не розповідала, натомість хапалася за всяку роботу. Рідко, але траплялося, що Леся влаштовувала собі невеличкі вихідні. Це коли господарювали на селі тіточка або подруга. Тоді можна було лишитися коло бабусі на всю ніч. Спало дівча в палаті просто на стільці поруч. І хоч як боляче після того крутило м’язи, ночувалося їй у лікарні все одно спокійніше, бо тут Леся могла дослухáтися до бабусиного дихання, неначе до найпрекраснішої музики з усіх сущих симфоній життя.

Ще рідше Лесю забирала до себе на ночівлю Любочка. Дівчина соромилася накидати іншим свою біду, але Люба наполягала так уперто, що мало не силоміць змушувала відпочити. Може, тому вкладала спати на найбільшому ліжку в будинку. Якщо відверто, то Леся його навіть боялася. Смішно боятися меблів, однак надто крихітною вона відчувала себе в такі хвилини.

— Зате зручно! Тобі треба відпочити! Он яка худа зробилася й аж позеленіла! Миколо, хоч ти щось їй скажи!

Микола завзято кивав головою й тікав із дому на риболовлю, полювання чи ще кудись. Він навіть дивитися на Лесю боявся. Це все одно, що носити в собі кілограми тротилу й усвідомлювати, що один-єдиний погляд — і ті кілограми можуть вибухнути за якусь частку секунди. Люба, мабуть, здогадувалася. Жінки відчувають таке, неначе кішки наближення землетрусу. Однак молода мама вже так стомилася боятися за своє подружнє щастя чи за його видимість, що здалася на волю Божу й навіть до рота чоловікові перестала зазирати. Натомість… почала вишивати. Клала на тканину крихітні хрестики й оживала. Засадила всю ділянку коло дому квітами й співала, пригортаючи до теплих грудей найбільшу втіху — свого синочка.

— Знаєш, Лесю… Спасибі!

— За що?

— За твоє малювання, — засміялася. — Якби не воно, цього малого пустунчика не було б.

Леся вщипнула за рожеву щічку маленьку Миколину копію — і довкола посипалися дзвіночки безтурботного дитячого сміху. Що ж. Нехай вона тепер не малює. Бо не може. Нема коли. Але колись… потім… неодмінно намалює в ліжечку кирпате маля, якому сниться гойдалка з квітів.

Її дні теж скидаються на гойдалки, але вона не жаліється. Ні. Лише тримається щосили за поруччя, щоб не випасти. А потім міцніше стискає кулаки й вирушає воювати на невидиму лінію бою.

* * *

— Доброго ранку, бабусенько! Що снилося?

До цього питання за місяць звик навіть товстенький павук у верхньому кутку вікна. Іноді його проганяє санітарочка вологою ганчіркою, але скоріше для годиться, бо волохатий господар усе одно повертається в облюбоване місце й виплітає нову павутину. Леся не чіпає комахи, адже бабуся любить спостерігати, як довгенькі лапки роблять срібні павутинки. Хоч удень вони видаються золотими, бо їх визолочує сонце.

Шкода, проте в лікарняній палаті дуже мало кольорів. Сірий і брудний жовтий. І все. Може, тому щоранку Леся чіпляє на обличчя усмішку, забарвлену в усі кольори веселки. Дівчина сама собі здивувалася, коли вперше змогла всміхнутися отак барвисто. Просто нічого іншого не лишалося: крім її усмішки, у бабусі не було нічого. Звичне життя вирувало десь за вікном. От художниця й поклала собі, що приноситиме його частинку в усмішці.

— Як ти почуваєшся?

— До… б… р… е.

Бабусі важко даються слова. Звуки плутаються, губляться, а то й зовсім зникають. Але Леся не здається й змушує стареньку говорити хоч кілька слів на день.

— От і чудово! Будемо зараз вмиватися й снідати. Я бульйончик із півника привезла. Тітка Дуся свого горластого вояку зарізала. Хоч і молодий, але я варила, певно, години зо дві. Зате пахне! Тітко Лідо, зараз і вам дамо скуштувати.

Палатна сусідка всміхнулася. У неї вже виходило всміхатися.

— Золота ти дитина, Лесю! Нехай би долю світлу Господь тобі послав!

Дівчина знітилася й заходилася діставати слоїчки, скляночки, хлібець.

— Бабуню, учора останній укол зробили, еге?

Хвора кивнула головою, а Леся вхопила руку й поцілувала.

— Отже, у понеділок додому!

У кутиках старечих очей заблищали сльози. Вона таки вижила. А якщо вижила, то, значить, і на ноги зведеться, бо є для кого жити далі.

За кілька днів у кабінеті завідувача втомлений життям чоловік милувався Лесиною веселковою усмішкою. Дивився й згадував колишнє, давноминуле й від того ще прекрасніше. Він же вмів так само всміхатися. Коли то було? А сьогодні самі справи, справи, справи… Хворі. Тяжкохворі. Подяки й банкноти в білих конвертах. Усе остогидло, хочеться просто всміхнутись у відповідь цій зеленоокій німфі. І він усміхається. Щиро, розкриваючи навстіж душу.

— Лесю, ти чарівниця! Ніхто з нас не давав оптимістичних прогнозів, але бабуся, хоч як дивно, має досить стабільні показники.

— Правда? Вона одужає?

— Цілком — то хтозна, але… Усміхайся їй отак щонайчастіше. Твоя усмішка, дитинко, цілюща.

Леся шаріється.

— Дмитре Савовичу, не змушуйте мене червоніти.

Сивий чоловік іще раз пильно вдивляється в знімки, відкладає й огортає дівчину раптовою ніжністю, знімаючи свій панцир. Чи обладунки бога.

— Лесю, я не можу нічого гарантувати. Запам’ятай, багато залежить від вас. А тобі, красуне, я і своє життя довірив би. І не смійся…

* * *

Те літо здалося коротким, як постріл, і нескінченним, немовби потяг без жодного вікна. Леся добре запам’ятала спеку, адже бабусю доводилося мити щодня, щоб на шкірі не було виразок, дуже небезпечних для літніх людей. Але куди небезпечніший був безрух. Дівчина вперто день при дні робила з бабцею гімнастику. Уважно спостерігала за фахівцями й за кілька сеансів могла самостійно давати уроки лікувальних вправ.

— І де в тебе стільки сил береться, дівчинко? Я он доросла тітка, а так не виходить. Тільки крекчу, а виходить пшик.

— Тіточко, та мені ж не важко… Аби бабуня швидше одужала.

— З такою доглядальницею скоро бігатиме.

Господині справді покращало, тільки-но вона повернулася додому. Будинок із радості аж димаря ще вище вгору задер, як кавалер чи вірний друзяка.

— Ме…ні ліпше, Лесю.

Дівча те бачило й тішилося найменшому успіхові, крихітному крокові, який вів уперед, до нормального життя.

— Хороша моя! Бабцю…

— Що?

— Не лякай мене більше так. Добре?

Старенька всміхалася й нишком стримувала сльози вдячності. Її дівчинка виросла. Так швидко виросла. Красуня стала, а серце в грудях відкрите всім вітрам. Мов без шкіри. Де ж ти є, її доленько? Оце б заміж віддати, тоді й помирати не страшно.

— Бабцю…

— Що?

— Я картоплю копати. Латочка невеличка лишилась. А мені ж скоро… на навчання.

Старенька кивнула, підперши всохле підборіддя рукою. Вона тепер днями дивиться у вікно. Усе дивиться й дивиться… Мо’, кого виглядає?

* * *

Вересень дзвенів блакиттю. Такого прозорого неба восени Леся ще не бачила. Ішла міськими вуличками, вдихала грудьми рух, гамір, блиск і подумки прощалася. Вона повернулась в університет, щоб перевестися на заочний відділ. Бабусі нічого не сказала й тітці не призналася, але надумала твердо. Хоч боліло, ще й як боліло. Хотілося повернутися до своєї кімнатки на околиці міста, торкнутися пензлів, дістати фарби й забути про все на кілька днів. Просто малювати. Вона так і зробила. Малювала. З ранку до ночі. Як одержима. Немов смертник перед розстрілом.

Господиня, тітка Віра, дивилася на вимащену фарбами дівчину й хитала головою. Жінка здогадувалася, однак у душу не лізла, нічого не розпитувала. Тільки чай ставила поблизу мольберта, а той холонув за кілька годин, бо художниця не могла відірватися від свого творіння й на мить. Це все одно, що під час пологів запропонувати породіллі трохи перепочити. Лесі здавалося, що коли зупиниться, то й дихати перестане. Тітка не сварила, не змушувала, натомість тихенько забирала чашку, а на її місце ставила іншу, гарячу й запашну, сподіваючись, що до чаю таки дійде черга. Коли навколо чорнильною завісою спускалася ніч, дівчина поверталася в дім знесилена, виснажена й щаслива.

Картини, що народилися тими вересневими днями, були дивовижні. Навіть Леся простоювала навпроти своїх праць по кілька годин і просто дивилася. Ота золота рідина щастя, яка назбиралася в дівчині, тепер вихлюпувалася назовні потужними хвилями, передчуваючи, що скоро не матиме такої можливості.

— Неймовірно. Лесю!.. Як так? Ти не можеш кинути навчання! Ти бачиш їх? Ти ж не сліпа! Дівчинко, та я особисто знайду найкращий реабілітаційний центр і приміщу туди твою бабусю! Послухай мене. Це ж злочин! Злочин — ховати талант, закопувати його в глушині! Де ті Бувальці? Що таке Бувальці? Лесю… дівчинко… надіє моя! Довірся досвідченому дядькові. Я багато бачив, багатьох учив… Але ти… ти одна така. Розумієш?

Леся сиділа, низько схиливши голову. Кожне дальше слово гострим лезом відтинало невидимі крила.

— Олександре Вадимовичу, я інакше не можу… Правда! Бабусі сімдесят дев’ять… Який центр? Найкращі ліки — рідні стіни й рідні… люди. Наша сусідка, тітка Дуся, доглядає бабусю, коли мене нема. Вона чуйна й добра жінка, кращої опіки годі й шукати. Правда! Вона готова бути поруч із бабцею день і ніч.

— То в чому проблема? Лесю, ти не можеш кинути навчання.

Дівчина видихнула одним духом, немов під водою. І не знати, чи вдихнеш знову, чи повні легені води набереш.

— Її очі…

— Що з очима?

— Туга. Вона такого кольору… безіменного. Минулих вихідних я запізнилася на автобус і пішки йшла кілька кілометрів. Звісно, зателефонувала, попередила. Але коли підступила до будинку, Олександре Вадимовичу, у вікні були її очі. Тужливі, застиглі, ледь-ледь живі. Бабуня, певно, сиділа б до ранку або й до нового пришестя, доки б не діждала своєї дівчинки. Розумієте?

— Не зовсім.

— Знаю, що вона житиме тільки тоді, як я буду поруч. Поки що так. Може, за рік чи два…

Чоловік спохмурнів, дістав із шухляди пляшку найдорожчого коньяку, налив склянку й випив одним ковтком, сидячи за робочим столом, чого не дозволяв собі ніколи. Тримав для гостей, різних там комісій, нарад… а тут не втримався. Дивився на зеленооке дівчисько й розумів, що самогубця, закопує себе живцем у клятих, Богом забутих, закинутих і пропащих Бувальцях. Господи! Ще ж і назва яка! Були…

— Слухай. Як хочеш, але випущу з кабінету, тільки якщо лишишся на заочному відділі. Переживе твоя бабця кілька тижнів сесії. Зрозуміла? Навіть чути більше нічого не хочу. За документами сам особисто простежу.

— Та я ж про це й прошу.

— Чув уже. Просить. Слухай, Лесю, і ще… Картини свої останні… вересневі… Дай мені до часу. З грошима ж сутужно? Чого мовчиш? Отож. Де ж на селі гроші? Не в землі ж зариті? Як удасться, то спробую щось продати. Не віддати, а продати. Звісно, сум захмарних не обіцяю. Сама знаєш, художники стають багатими тільки по своїй смерті… Але тобі до того далеко. Що зможу, те зроблю. Звісно, краще було б лишити… виставку організувати… Ото життя! Такий талант — і в злиднях! Ще й у селі! Вирок, та й годі!

Леся вдячно зиркнула з-під бровенят і всміхнулася:

— Ви мій завжденний рятівник!

— Дурень я, Лесю, дурень! Не зміг такого таланта втримати коло себе. Ет! Життя…

* * *

«Мені сьогодні вночі чулися пісні цвіркунів.

Ось. Лежу й намагаюсь уявити їхні крихітні скрипки.

На своєму дев’ятому поверсі.

Хіба з такої висоти можна почути комашку в траві?»

Леся вдруге перечитала нове повідомлення, підвелася з ліжка, підступила до вікна, висунула голову якнайдалі в стиглий вечір і завмерла.

Співають? Авжеж. Чи не востаннє. Бо осінь. Трави сухі. Вересневе небо перекотилося в жовтень, а той круглий, мов місяць, що над головою завис. Тиша. Здається, навіть інші планети слухають гру крихітних скрипок. Дівчина швидко, щоб не передумати, натискає кнопку виклику. Довгі-довгі гудки, а потім знову самі цвіркуни в травах. Не відповіли. Дівчина дивиться на телефон у долонях, немовби він може знати, хто ж там, по другий бік зв’язку? Чиї пальці тремтять, а голос… Чи є він? Леся зітхає. Може, так треба? А потім нашвидкуруч друкує відповідь:

«Спасибі за нічний оркестр під вікном. Могла ж і проґавити».

Хвилина. Лише хвилина тиші — і телефон сповіщає про отриману есемеску. Смайлик і коротке «Добраніч!». Дівчина усміхається. Що ж. Нехай. Хочеш бути таємницею? Будь ласка. І вже сонно шепоче по дорозі до ліжка: «Добраніч і тобі!»

Уранці Леся найперше намагається віднайти в траві бодай одного цвіркуна, щоб розгледіти його як слід. Однак осінь ховає останню згадку про тепле літо з його невидимими оркестрами в травах. Це ж треба!

— Ну от! Уже зовсім осінь!

Леся щодня порядкує на городі, даючи ладу останнім грядкам. Учора ламала кукурудзиння, складала у величенькі купи й палила. Багаття рвалося до нічного неба, немов збиралось і його підпалити. Красиво! Сьогодні домовиться з дядьком Тихоном про сіно. Довелося докупити, бо Ромашці на зиму може не вистачити. Дядько має привезти його возом, а вона до вечора тягатиме його на горище й пропахне наскрізь луками. А ще треба приготувати обід і вечерю. Може, борщ? З червоною квасолею. У печі. Щоб пахло на весь двір. І бабусю треба вивести під небо. Вона сьогодні має зробити вісімнадцять кроків, бо вчора їх було сімнадцять. І так щодня — на один крок більше.

— Лесю…

— Що? Тобі зручно отут?

Старенька сиділа на стільці, закутана в теплу хустку — подарунок тітки Дусі — аж до п’ят, і вдивлялася в осінню вись. Там ґелґотали дикі гуси. Їх не було видко, але було добре чути. Птахи покидали рідні гнізда й летіли на довжелезні півроку під інші небеса…

— Лесю… Це я на весну й до сина дочалапаю.

Леся сховала очі. Вона вже кілька разів була на батьковій могилі без бабусі. Старенька не просила, але Леся знала, що так треба заради спокою хворої. І ось. Будь ласка.

— Звичайно. Удвох підемо.

— Неодмінно. Бо вже п’ятий місяць не бачилися… П’ятий місяць…

Час справді округлювався, накочувався й нагромаджувався. Леся відчувала, що її законсервували в ньому. Вкинули, як метелика в банку, і тепер спостерігають збоку. Чи не злетить, бува?

Їй було тісно. Так тісно, що повітря бракувало. Дівчина не прогулювалася до крамниці, а брела напівмертвим селом. На кожній-кожнісінькій вулиці чорніли вікна мертвих хат. І з кожним роком оте невидиме кладовище розросталося, збільшувалося і, неначе пухлина, поглинало все село. Люди роз’їжджалися. Хто куди, аби звідси. Улітку ще хоч дачники оживляли сільську тишу, а взимку на селі лишалося, мабуть, коло сотні людей. Та й то старих-древніх, що стерегли чи то минуле, чи загублений рай.

— Як ти тут витримуєш, Лесю?

— А що лишається, Вікусю?

Подруга замовкала. Не мала що відповісти. Таки не лишалося нічого.

— А знаєш, я маю тут час, щоб думати… І я трошки малюю… подумки. Вигадую картини.

— Дурниці! Господи! Вам би з бабцею ремонт такий-сякий зробити, бо й стеля на голови сиплеться.

— Знаю… але ж гроші…

— Отож. Усе вони — гроші… Отрута людства… Їй-богу! Це ж вони, виходить, визначають, кому жити, а кому помирати без ліків. Еге?

— Нам із бабусею вистачає.

— Вам. А я щодня тільки те й чую, що чек на стільки… лікареві до конверта поклали стільки… препарат в одній аптеці дістали за стільки, а в другій за стільки… Та людям на їжу не вистачає! Що вже й казати про лікування! Он мої… мамка з Ромчиком своїм… Уявляєш? Завезла хліба, то вони від’їстися не можуть. Розкраяли буханця за п’ять хвилин і проковтнули. Картоплю їдять у лушпині, таку-сяку морквину, цибулину, а на хліб нема.

— То, мо’, зароблять?..

— Де? Навесні ж нічого не саджала — от і зимуйте тепер, любчики-голубчики! А гроші лишити боюся. Ще проп’ють.

— Хочеш, я буду заносити?..

— Правда?

— А що? Буду. Не пропадати ж людям.

— Скажеш таке. Людям. Хвала Господу, що батько повіявся кудись, а то б було в тих людей… Щоправда, Ромчик — не те, зовсім не те. Лише цілуватися лізе безперестанку, плаче й лізе. Мовляв, донечко… Ото вже старий дід!

Леся всміхалася й напівжартома пускала шпильку:

— Чого старий? Одного віку з твоїм коханим.

— Та ну тебе! А твій, певно, ще й не народився!

А за два тижні… Розмова на порозі листопада. Уже голого.

Віка приїхала несподівано й була схожа на мару. Усе мовчала й думала, думала й мовчала, доки Леся не стрималася:

— Віко…

— Що?

— Як твої справи?

— Розумієш… Він розлучається.

— Правда?

— Обіцяв поговорити. Я йому, Леська, ультиматум поставила. От!

— Який?

— Або вона, або я і… дитина.

Леся роззявила рота й забула, що треба дихати.

— Дитина?

Подруга потупила очі в підлогу.

— Ти вагітна?

— Так вийшло. Я не планувала. Правда.

— Але… як? А як робота, житло?

— Як? Є декретна відпустка на такі справи. А з гуртожитком… Не знаю. Він обере нас. Він любить. Тож готуйся гуляти на весіллі. Будеш за старшу дружку.

У змерзлій траві за вікном спали геть усі цвіркуни й бачили літо. Люди дуже подібні до них. За півкроку зима, а вони все марять про щастя.

* * *

Коли пізнього вечора в хату заповзла бліда Віка, Леся ні про що не стала запитувати. Відігріла, закутавши в теплу ковдру, заварила чай, відкрила суничне варення, запалила свічку. Їй чомусь захотілося побути коло живого вогню. Електричне світло дратувало. І ледве вона його вимкнула, як почула, що в кінці вулиці загула машина й від’їхала геть.

— Він?

Віка тихенько кивнула у своїй нірці. Якби ж так просто було заховатися від усього світу, загорнувшись у ковдру по вуха й очі, щоб не бачити, не чути, не відчувати…

— Що будемо робити?

Подруга заскавучала приблудним щеням:

— Оце я вклепалася!.. Лесю, його фіфа погрожує з медучилища турнути з вовчим квитком. Вона може. Що робити?

— Поживи тут.

— Ох, Лесю-Лесюнечко, гірке ж яке воно, оте кохання!.. Тáнком по серцю проїхало, живого місця не лишило. А він… боягуз послідущий! Але ж дитинка… Лесю, пізно щось робити.

— Ти що! Ой! — Леся стишила голос, озираючись на двері кімнати, де спала бабуся. — Оце вигадала! Не занапащай свого життя.

— Уже занапастила. Дай випити.

Леся заблимала.

— Що?

— Чаю дай… і варення суничного. Воно не з того лісу, де вовк живе?

— Ех, Віко, Віко, яка ж ти дитина!

— Угу. Мені його фарбована сучка так і сказала. Що я малявка соплива. Бодай їх!.. От візьму і вийду заміж! На злість!

Леся розсміялася — і вогник свічки заблимав, а кімната затанцювала.

— Чого смієшся? Гадаєш, нікому не потрібна?

— Ти своїй крихітці тепер потрібна!

— А маляті батько треба, от! Усе! Хай йому біс, рідному татусеві! Буде інший. Замучив своїми освідченнями, тінню ходить, уже й ховалася від нього. Квіти… цукерки… подарунки… Хай тепер тішить!.. Коли любить.

— Віко, а можна так?

— Як?

— Без любові.

Дівчина скрутилася калачиком і заплакала:

— А я вже, Лесю, своє відлюбила.

— А хто він?

— Хто? Чоловік. Ремонт робив у гуртожитку. Роботяга.

— А…

— І дім свій має.

— Звідки знаєш?

— Просив господинею в дім зайти, а я, дурна, за коханням бігала. І добігалася…

— А може, не спіши…

— Ні, Лесю. Нема іншої ради. Куди ж я з пузом? У мене, як у Любочки, нема батька з ненькою. Ой, що ж це я плету? Є, але хіба до них сунешся? І куди?

— До мене… до нас…

— А жити за що? Ні, Лесю, я в цьому болоті не виживу… І дитини не гноїтиму. Вирішила. Хай тепер лікті кусає, опудало хірургічне.

Чи кусав, того ні Віка, ні Леся не дізналися, але весілля таки відгуляли. І сукня була біла-біла, от лише гостей обмаль. Хоч Валерій, обранець на роль майбутнього татуся, з радощів ладен був увесь гуртожиток запросити разом із Бувальцями, але Віка не дозволила. Не хотіла вистави. Бо мало не плакала, озираючись, чи не з’явиться, не візьме за руку й не вкраде просто з рагсу той, чия дитина мала ось-ось заворушитися під серцем.

Уже вдома Леся стояла посеред ночі, обіймаючись із голим садом, і думала про те, чи бувають узагалі щасливі весілля? Уже друга подруга вийшла заміж просто тому, що так було треба. У кишені пропищав сигнал, сповіщаючи про запізніле повідомлення:

«Цікаво, а птахи обіймаються, коли вони в небі?»

Усміхнулася. Вона вже навіть не пробувала зателефонувати. Навіщо? Можна ж отак виливати душу невідь-кому, як самій собі. Що буде, те й буде. Відповіла, як думала:

«Принаймні їм варто спробувати».

* * *

Сум може огортати повільно й навіть ніжно. Можливо, саме так підкрадаються хвороби й убивці. Леся навіть не завважила години, дня, тижня, коли сум з’явився вперше, а потім було пізно, він сидів глибоко в ній. І годі вирвати його чи знищити… Хіба тільки разом із собою.

— Дівчинко моя, чого ти мучишся?

— Не знаю…

— Не сумуй. Он незабаром сесія. Поїдеш до міста, збадьоришся.

— Знаю, тіточко. Чекаю. І на чекання захворіла вже.

— Бідненька ти моя.

— Зима на порозі.

— Намалювала б.

— Не виходить.

І кінець розмови. Натомість звичні справи в чіткій послідовності. Дивно. Ніби відбуваєш ув’язнення. Час тягнеться. Липкий якийсь. Улипла — не видерешся. Хочеться руху. Дуже хочеться.

— Я до лісу піду…

— Сама?

— Бабцю, не хвилюйся… Я доросла.

Зачинила двері за собою, а дві жінки перехрестили слід.

— Господи, одиноке таке!..

— Зоє, помовч. Хвилюватися не можна.

— Знаю… Хай уже в те місто трикляте їде…

— Не поїде.

— Еге, доки не вмру. Але смерть ходить десь, Дусю. Де ж вона ходить?

— Хто?

— Леся.

— Та в лісі ж.

Короткі розмови й короткі дні. Осінь прагне розчинитися в перших морозах. Усе чекає на сон. Он поле лягло й мовчить. Може, розкинути руки й бігти, як колись у дитинстві? Тоді злетиш? Чи впадеш? Леся зайшла в ліс, і тут її зустріла тиша. Мертва, чи що? Дівчина меланхолійно блукала серед дерев, шукаючи людей. Так буває. Ми шукаємо когось там, де, здається, його й бути не може. А що, як… Люди просто зникли?

— Аго-о-ов!..

— Го-о-ов!..

— Де ж ти є?

Вітер примчав і волохатим собакою впав до ніг лащитися.

— Хороший мій! Що ж ти там бачив?

— Красу-у-у.

— А мені вже й не малюється. Хвора я чи не хвора. Життя десь є, а мене в ньому нема. Буває так?

— Як-к-к?

— Сама не знаю. Це не урок, що його можна вивчити з підручника.

У відповідь синя тиша. Синя-синя. Як птах учорашнього щастя. Хоча… може, завтрашнього? Бо коли печалі назбиралося стільки, що вже й місця їй не було, дівчину врятувала доля. Леся повернулася з лісу, а вдома на неї чекала гостя в білому костюмі зі звісткою такого самого кольору. Лера Валеріївна, учителька малювання в Степовому, завдяки якій у кутку й стояв справжній мольберт, сиділа за столом і квітнула ясно.

— Лесю… Маю до тебе справу. Розумієш, навчальний рік уже почався, учителя знайти важко, бо всі при ділі, а я їду до столиці! От. Не можу вже. Задихаюся. Юрко противився, але… мені Степове кісткою в горлі стало. А в Києві одногрупник до театру запросив, у трупу. Уявляєш?!

— Вітаю!.. Це ж ваша мрія.

— Дитинко, я в цих місцях стільки життєвого матеріалу назбирала, такого досвіду набула, а характери… Характери, які на кожному кроці! Як видам оте, столиця ридма ридатиме. Ще й п’єсу напишу. А що? Вони там і не здогадуються, у якій люди ямі сидять… Від народження аж до смерті. І знаєш, Лесю, що найдивовижніше?

— Що?

— Примудряються бути щасливими. Та я не про те, хоч… Дівчинко моя, порятуй. Не відпускають посеред навчального року. Юрко залишиться до новорічних свят, тобто до кінця семестру, а мені треба їхати. Розумієш?

— Ні…

— Ти ж на четвертому курсі?

— На четвертому.

— Отже, час від теорії перейти до практики. Іди викладати малювання.

— Учити дітей?

— Угу.

— Ви серйозно?

— Абсолютно. Краще від тебе не навчить малювати ніхто. І край.

І сум пішов собі, але пішов миттю, наче блискавка спалахнула. Для нього зовсім не лишилося місця в Лесиній душі. Вона вчитиме дітей малювати! Учитиме малювати! Це ж воно і є… Щастя.

* * *

Першим, що побачила Леся у вікні свого кабінету, була яблунька. Розлога, вона тримала на гілках червонобокі яблука, і нітрохи не журилася, що листопад гойдається на хмарах і звідти має ось-ось піти перший сніг. Перед Лесею ж, слухняно склавши руки на партах, сиділи учні, найперші в її житті. Сиділи й виблискували оченятами: мовляв, а що це за тіточка нова, чим вона дише?

— Добрий день!

І дружний хор дзвіночків у відповідь:

— Д-о-б-р-и-й д-е-н-ь!

— Сідайте. Мене звуть Леся Михайлівна. Ми з вами будемо чаклувати.

Діти всі як одне блимають здивовано, а дехто роззявляє рота, ще трошки — і сонна муха влізе.

— Авжеж. Чаклувати. Ми будемо створювати інші світи.

— Які? — не втримується руде хлопченя.

— Справжнісінькі. Але вони будуть такі, якими ви їх захочете створити.

— Правда?

— Аякже.

— А ви що, і чарівну паличку маєте?

Леся всміхнулася й заховала за спиною пензлика.

— Звичайно.

— А де ви її купили? — пролунало суто ділове запитання.

— У крамниці.

— Ні! У крамниці лише іграшкові палички продають… з вогниками, але то не те.

— Згодна. Що ж… відкрию вам таємницю…

Оченята не кліпають, дивляться пильно, а на лобиках зморшки цікавості розповзаються.

— Чарівні палички лежать у вас на партах… у кожного.

— Де? Де? Де?

— Ану, подивіться уважніше! Хто здогадається?

Блакитнооке дівча з рожевим бантиком усміхається беззубим ротиком:

— Ага! Це ж пензлик. Ми будемо малювати! Ви ж учителька малювання?

— Ех! А ми хотіли чаклувати.

Леся озирається.

— А хто нам завадить зовсім трошечки почаклувати? Ніхто. Хочете, щоб пішов сніг?

— Зараз?

— Перший?

— Сніг!

— Хочемо!!!

— Тоді намалюймо його. А щоб сніг прийшов до нас по-справжньому, а не лише на папері, намалюймо для нього вогники-маячки.

— Нумо!!!

— А як це? Вогники-маячки?

— Ну, вогники-ліхтарики, щоб сніжинки згори могли розгледіти їх тут, на землі. Ви ж тільки уявіть, як їм там високо, а земля під небом. Ану, спробуй розгледіти!

— Овва!

— Я хочу намалювати ліхтарики!

— І я!

— Молодці! Але треба вигадати, де б вони могли висіти, щоб ніхто не здогадався, що то ліхтарики. Подивіться у вікно. Ну ж бо!.. Як ми їх засекретимо? Що схоже на червоний ліхтарик?

— Яблучко!

— Яблука!

— Ну от! А кажете, що не вмієте чаклувати. Намалюймо яблуньку з ліхтариками-яблучками й перший сніг.

Дітлашня захоплено висолопила язички й заходилася чаклувати. Чаклували так натхненно, що дехто й упрів. А Леся ходила між парт, дивилася на аркуші, допомагала, хвалила, підказувала й була схожа на великий ліхтар. Велетенський і яскравий маячок для щирої дитячої творчості. Наприкінці уроку дітлашня зносила закінчені малюнки й розвішувала просто на дошці.

— Ой! Дивіться, сніг!

— Де?

— Он!

— На малюнку?

— Та ні, за вікном!

— Сніг!!!

— Ура!

І здивовані блакитні оченята під рожевим бантом.

— Виходить, це ми його начаклували?

* * *

Леся народилася. Трапляється таке. Людина народжується вдруге вже усвідомлено, коли знаходить себе справжню. Вона знайшла й розчинилася в собі знайденій до останньої краплиночки. І діти те відчули. Діти вміють відчувати. Неймовірно, але всі учні, навіть старші, бігли до кабінету малювання, передчуваючи щось надзвичайне. Леся Михайлівна всміхалася вже на порозі й впускала не до кабінету, ні, а до магічного світу, у якому неможливі речі ставали цілком можливими, ба більше — реальними. Їх можна було не тільки намалювати, але потримати в руках і навіть показати іншим.

— Це я тебе впускаю до своєї мрії.

— Ой! Яка вона рожева!

— А я малюю гаряче морозиво. Бо сестричка морозиво обожнює, а все хворіє й хворіє.

— А я… я намалюю космос.

— Я квітку, у якій живе сонечко.

— Яке сонечко?

— З крильцями.

— А я думав, що справжнє.

Леся тішилася, ні, вона літала. Знову. Цього разу так високо, що могла торкнутися чолом нерозважної хмаринки. Дівчина йшла коридорами школи, своєї школи, у якій навчалася стільки років, але тепер приміщення видавалося іншим. Тут нічого не додалося і ніщо не зникло, але вона в цих стінах була вчителька. Молодесенька. Тендітна. Старшокласники спершу навіть уважали її за свою. Але вчительку. І не лякали її гори шкільної документації, оформлення кабінету, семінари, наради, гості в школі й відкриті уроки. Леся пливла освітянськими водами, помічала підводні течії, навіть гостре каміння, але минала те все легко, бо любила… дуже любила свою роботу.

Прокидалася ще вдосвіта, поралася в господарстві, готувала сніданок і обід, допомагала бабусі з ранковими справами, випивала чашку чаю — гостинець тітки Віри — і бігла на автобусну зупинку, де її мав забрати старенький шкільний автобус. Він їхав повільно, часом скрипів, неначе жалівся на долю, але дуже любив дітей, бо збирав їх у навколишніх селах і відвозив до школи в Степовому, щоб училися. Водій, дядько Степан, хвацько підкручував вуса й співав щось українське. Казав, що козак. І підморгував. Діти дуже любили ті його пісеньки, хоч кожне в кишені мало мобілку, щоб розважитися в дорозі. Проте вони слухали. Навіть ті, що вдавали, ніби їм байдуже до козацьких пісень. Лесі вони теж подобалися, от тільки дівчина починала підозрювати, що більшість текстів складає вусатий виконавець.

— На працю, дівчино-рибчино?

— Авжеж.

— Що сьогодні малюватимеш?

— Сни зими.

— Щастить їй, зимі. Спати може до випер… Ой! Сором казати таке при дітях!

І скрип автобуса, і за вікном — сни зими, а на серці тепло й затишно. Ранкова школа. Кабінет, що — Леся може будь-чим заприсягтися — оживає з її появою. Навіть кутки ворушаться. Що вже й казати про пензлики, фарби, дитячі альбоми! Дівчина розвішує найвдаліші роботи минулих уроків і завмирає, милуючись дитячою безпосередністю. І фантазією. Коли її не стримують дорослі, дитина здатна розмалювати земну кулю у власні кольори й відтінки — і земля з-під дитячого пензля видаватиметься веселішою.

— Лесю Михайлівно, ось. Це я вчора намалювала.

Карина, оте блакитнооке дівча з рожевим бантом, притискає до грудей аркуш, щоб показати. Простягає й завмирає. Леся дивиться на барвистий будиночок, високий-високий, аж до хмар дістає червоний дах, і запитує:

— А що це?

— Башта.

— Справжня?

— Угу. У ній люди ховають свої серця.

— А навіщо?

— Бояться.

— Чого?

Дівча супить брівки й смішно знизує плечима.

— Любити.

Леся присіла так, щоб очі очей торкалися.

— Любити нестрашно.

— Правда?

— Хіба трошечки.

— Ну от. Нехай… про всяк випадок… і для вашого серця башта буде. Вона різнобарвна. Бачите, яка гарна!

— Спасибі!

— А можна її подарувати одній людині?

Дівчинка морщить чоло й киває:

— Гаразд! Ой! Я ж не приготувалася! Лесю Михайлівно, до побачення!

— До зустрічі! І… спасибі!

А потім із вулика вилітає й мало не збиває з ніг галасливий рій.

— Добрий день!

— Добрий день!

— Добрий день!

Леся всміхається кожному учневі знов і знов, день при дні, тиждень за тижнем. А ще сумує, коли їде на сесію. Учні теж. Бо коли вона повертається, кабінет не може вмістити всіх малюнків.

— Я їм потрібна.

— Атож, — світиться бабця.

Старенька тішиться, дивлячись на онуку. Уже й не зважає на те її малювання, хіба що трошки, за звичкою, бо в пам’яті підсвідомо прирівнює його до загрози. Але час… робить кути овальними. Якби хто Зої Матвіївні колись сказав, що її онука вчитиме дітей малювати, не повірила б. А бач, радіє. Радіє так, що вже потихеньку совається по хаті сама, без допомоги, навіть ладу дає, ще й вечерю приготує кровиночці єдиній, бо, як-не-як, після роботи голодна вертається додому.

Леся приїздить увечері, сповнена вражень і думок, біжить до господарства мерщій, потім вечеряють утрьох із тіточкою Дусею, а затим дівчина поспішає до своїх планів-конспектів.

— І нащо ото стільки писати щодня?

— Зоє, та то ж робота.

— Еге. Це ж іще не заміжня. А як чоловік буде… — голос стає м’який, як віск. — Діти… Коли ж писати? Уночі? І платять… Платять, Дусю, копійки.

— Нехай. Але при ділі. Де ж у нас іншу роботу знайдеш? Та й щаслива вона. Бачиш?

— Бачу… Ще б її долю побачити — і тоді…

— Не втече від долі, хоч би й хотіла.

* * *

— Я втекла від нього…

— Віко, Вікусю, рідненька, подивися на мене.

Подруга голосила й ховала синє обличчя, руки з чіткими відбитками чужих пальців, шию.

— О Господи!.. Віко, що сталося?

Таксист, кремезний молодик, кивнув:

— Слухайте, може, теє, у лікарню, га? А то вперлася: ні, та й годі!

Віка скавучала й схлипувала, категорично заперечуючи навіть думку про лікарню.

— Нізащо!

— Віко, але ж… А дитинка як? Віко!

Карі очі вистрелили:

— Ні! Щоб від одного до другого, нехай ще й той познущається? Вийшла заміж! Тішся тепер.

З двору вичалапала бабця, глянула й сплеснула в долоні:

— Дівчинко, що ж це за доленька така, га? Що ж це коїться? Вагітну жінку отак відгамселити!

— Бабцю Зоє, впустіть… Нема куди йти.

— Господи, рибко моя золота! Та ходімо швидше, ходімо! А ти, Лесю, з таксистом розрахуйся. Як нема чим, з моєї пенсії дістань. Ой-ой-ой! Лихая годинонька!

У будинку молоду жінку роздягли, чистий одяг напнули, вклали в ліжко, вкрили тепліше й заходилися думати-гадати, що діяти далі.

— Мо’, фельдшера викликати?

— Бабцю Зоє, не треба. Я сама собі фельдшер. Дитинка ворушиться. Живіт уже попустило. Як Бог дасть… Усе одно нічого не робитиму.

— Дівчинко моя, а хто це? Чоловік, еге? Валерій?

Віка кивнула, інстинктивно обійнявши круглий живіт.

— А чому?

— Бо… приревнував…

— До кого?

— До колишнього…

— Йой-йой! А було за що?

Молода жінка скривилася:

— Якби ж то. Він і не дивиться на мене. І я ні на кого не дивлюся. Залякав Валерик так, що вже й стовпи оминаю, а як приревнує? Він шалений. Убити міг.

— А давно… Чому нічого не казала? Ти… тому й телефонувала рідко? І не приїздила?..

— Еге. У в’язниці я була. Сама ж туди себе й запроторила. Дурна. Та якби ж то сама, а то й дитинка… Лелечко! І чом же я така нещаслива? Чом по колу біжу? Від батька-деспота в обійми старця… Чоловічого захисту хотілося, уваги, досвіду… — схлипнула й проковтнула. — Батька хотілося… справжнього. Дістала… А потім ще й Валерик. А куди було йти? Куди бігти?

— Віко… Це ти? Правда? Та ти гори здвигнути можеш… У тобі ж енергія вирує… Чому нам не розповіла? Чому не пішла одразу?

Жінка заплющила очі, наче те, що скаже із заплющеними очима, не таке страшне буде:

— Боялася. Я б і сьогодні не наважилась, якби не ніж…

Жінки аж присіли й занишкли.

— Він його в мене кинув, коли на кухні були. Лезо пролетіло за сантиметр від живота.

— Лелечко!..

— Коли б не Ден, я б не жила.

— Ден? Собака?

— Ага… Я коли тікала… розуміла, що секунда-друга — і наздожене мене. Вулиця глуха, на ній і вбивати будуть — ніхто не бачитиме, коли Ден вискочив і ну кидатися… на господаря. Свого господаря. А той… тварину ножем у живіт шурхонув. Бідолашне заскавчало — і ну тікати… Тільки слід кривавий… А Валерик із ножем суне… Я… стою посеред вулиці, дитинка б’ється в мені, жити хоче, а я й кроку ступити не можу.

— Лелечко!..

— Бабцю Зоє, певно, мій янгол-охоронець прокинувся. Бо звідки взялася машина?.. Таксі. Воно з іншої вулиці їхало, я б не встигла до повороту добігти, а… Ден устиг… Кинувся під колеса… Зупинити хотів.

Жінки закрили обличчя руками.

— Боженьку милий!..

Віка лежала тихо. Дослухáлася до життя в собі, а перед очима бачила вірного друга із задертим догори хвостом.

— Ден там і лишився… Поховати треба…

— Дівчинко!..

Нещасна вибухнула плачем, ридма ридала, кусаючи губи до крові, стискала кулачки й усе просилася до свого собаки.

— Ну… тихше!.. Цить!

— Він мене рятував! Лесю! Собака мене рятував! А я своєї дитини мало не вбила. Чого? Нащо терпіла? Чекала… Чого чекала?

— Цить!.. Годі! Тепер усе позаду. Треба жити… далі. Дитинку он народити здорову, виростити.

— Бабцю Зоє, як? Як?

— Не ти перша, не ти остання. Дивись, ще й щастя в долі виторгуєш!

Жінка спалахнула:

— Ненавиджу. Та я їх усіх ненавиджу!

* * *

«Знаєш, інколи хочеться тиші. Цілковитої.

Так, щоб увійти в неї, як у воду, зануритися з головою й розчинитися.

А часом… її боїшся, як смертельного ворога.

Цікаво чому?

Адже тиша однакова.

Начебто…»

Леся перечитала повідомлення й прислýхалася до власної тиші. У ліжку-гамаку вже спала Віка, поклавши руки на живіт. Вона завжди так робить. Боронить чи перевіряє, що той на місці, з нею, а в ньому — маленьке життя. Леся навшпиньки підійшла й тихесенько розправила ковдру, щоб тепліше було… обом. Потяглася до чола, спробувала забрати неслухняне пасмо, коли Віка сіпонулася й підскочила так швидко, що ліжко гойдалкою мало не перекинулося.

— Ш-ш-ш… Це я.

Сонна жінка озирнулася сполохано і, пересвідчившись, що в безпеці, знову лягла й заховалася під ковдру.

— Вибач, я не хотіла… Усе добре.

— Нічого. Я звикну.

— Солодких снів!

— І тобі!

Леся вийшла до іншої кімнати, стала над ліжком бабці й кілька хвилин спостерігала, як спить старенька, а потім швиденько заскочила на піч і вже в темряві слухала, яка ж вона, її тиша. Потім дістала телефон, покрутила в руках. Як отой таємничий хтось так тонко вловлює її настрій? А втім… Навіть до таємниць звикають. Дивно, але Леся вже й не сумнівалася навіть, коли друкувала у відповідь те, що відчувала:

«Мені здається, що тиша буває різна…

А ще частіше різними в тиші є ми».

З того боку зв’язку їй надіслали сонного смайлика. Леся позіхнула, заплющила очі й пірнула в сон, але ненадовго. О третій годині ночі її збудила Віка.

— Води відійшли.

— Що? Та рано ж іще… Шостий місяць.

— Треба негайно в лікарню.

— Господи!..

— Дівчатка, що сталося?

— Перейми.

— Мати Божа! Біжи до Панських! Василь відвезе, бо «швидка» в нашу глухомань поки доповзе. Хутчіш, Лесю!.. Швидше!

Леся бігла, провалюючись у сніг, і не бачила ні стежки, ні дороги. Ліхтарик у руках вистрибував, дівчина плутала двори. Коли дісталася потрібного, довго стукала у ворота. Скажено гарчали собаки.

— Відчиніть! Тітко Ніно!..

У вікнах спалахнуло світло, рипнули двері.

— Хто там?

— Федоре Яковичу, рятуйте!

— Що таке? Чого репетуєш? — розпатлана сива голова висунулася з-за воріт, а попереду дуло гвинтівки.

Леся сполотніла.

— Федоре Яковичу… Віка народжує.

— А я що, повитуха?

— У район треба.

— «Швидка» для того є.

— Вона дитинку може втратити. Згляньтеся.

— Я не мати Тереза. Як нагуляла, так і втратить. Туди й дорога.

Дівчина вхопила за руки, вчепилася так міцно, що чоловік хоч як силкувався, але вивільнитися не міг.

— Ви ж маєте сина, онука, правнука. Ви ж жива людина. Благаю!!! Заради Артемчика. Я ж його врятувала, коли Люба… Заради всього святого! Куди ж нам бігти? До кого?

Чоловік змерз і прагнув якнайшвидше повернутися в теплу фортецю під назвою «моє», де були ліжко, ковдра й перерваний сон.

— Робити мені нема чого.

Леся впала навколішки прямісінько в сніг. Вона не помічала, як холонуть на обличчі сльози, не відчувала ні морозу, ні вологи — нічого… Тільки чула, як у повній тиші б’ється крихітне серце дитини, яка може не народитися.

— Благаю!.. А то…

Дівчина звела догори очі, і в тьмяному світлі увімкнутого ліхтаря чоловік відчув лезо… зеленого… такого дикого зеленого кольору.

Уперше в житті він злякався якогось дівчати. Надто її очей… Сам собі не йняв віри, але холод гуляв по спині, справжній загрозливий холод.

— Чого витріщилася?

— Прокляну!

— Що?

— Покійна Устина навчила.

— Відьма? — і спантеличено підтяг нащось труси. — Ото бісове поріддя! Що з вами робити? Куди їхати? Он снігу намело.

— Нічого. Джип пройде.

— Ще й джипа схотіли?! Ще чого!.. Василю! Вам що, позакладало? Спите, як мертві.

— Тату, що там? — зважилася запитати Ніна, біла, як стіна будинку, під яким увесь цей час стояла.

— Василя буди! Хай он у район відвезе Пархоменкову малу хвойду. Народжувати надумала.

Жінка підскочила, перехрестилася нашвидкуруч, прошепотівши коротке «Спаси Господи!», і бігцем у хату.

А потім… Потім була тиша. Леся пам’ятає картинки, картинки, картинки… І жодного звуку, немов хто вимкнув його. Навіть Вічиних криків і зойків у її свідомості не збереглося. Лише обличчя, зсудомлене болем. Стояла в освітленому коридорі під лампами, що без упину блимали, читала молитви, збивалася, починала знову. Ніяк не могла пригадати прізвища Вічиного лікаря-благодійника й заразом майбутнього татуся. Може, подзвонити, нехай би залучив на підмогу свої знайомства. Але чи знала вона те прізвище взагалі? Віка третю годину поспіль була в пологовій залі. Черговий лікар матюкався й страшенно хотів закурити, втомлена сестричка-акушерка мріяла про чашку гарячої кави, а молодесенькі санітарочки теревенили про вчорашню дискотеку. Коли ж усе скінчилося, сходило багряне сонце. Немов кров майбутнього дня висмоктало…

— Лікарю, що там?

— Подруга ваша трудна, але стабільна. А хлопчик не дуже. Ніяких прогнозів дати не можу.

І знову тиша. Цього разу страшна. Ота, якої боїшся.

— До неї можна?

— Нащо? Хай заспокоїться. Вона медпрацівниця?

Кивнула головою.

— Отож. Наслідки розуміє.

— Я на хвилиночку… Будь ласка.

Чоловік зітхнув, дістаючи нарешті омріяну пачку цигарок:

— І що з вами зробиш? Туди й назад.

Віка лежала під крапельницею. Медсестра поряд пила каву й раз у раз позирала на хвору.

— Сюди не можна.

Леся дивилася на кокон болю з рідним обличчям і до крику боялася розплакатися:

— Я швиденько. Мені дозволили.

Віка кліпнула й спробувала всміхнутися:

— Ну от. Не подруга в тебе, а саме нещастя.

— Віко… Він одужає. Правда. Послухай мене. Усе минеться. Усе.

— Лесю… Це ж грошей треба… Де вони в мене?

— Ми щось вигадаємо.

— Що?

І біль. Материнський. Насичений. Як отрута.

Леся вмовкла. Не знала, що відповісти. Відповідей просто не було, як і в тисяч тих, що день при дні лишалися сам на сам із бідою. Бо нема тому ради, нема захисту й порятунку. Сама молитва. І… хіба що добрі люди.

Тиша блукала в небі, зазирала під хмари, витрушувала з них свіжий сніг. Певно, вона теж намагалася відшукати відповіді.

* * *

Новонародженого хлопчика перевели до обласної лікарні за кілька днів. Крихітне тільце хапалося за життя, однак не було готове до існування в цьому світі. Лежало собі в плетиві прозорих трубочок, як упіймана в павутинку комашка.

— Чому він так поспішив? Куди?

Леся дивилася на знесилену Віку й не пізнавала її. Подруга схудла, очі запали вглиб, натомість сині кола розповзлися по обличчю. Бідолашна, вона не мала часу, щоб відновити свій організм. До того ж лікарі категорично вимагали повного спокою. Але Віка нікого не чула й чимось скидалася на знесилену та розтривожену тигрицю, яка боронила своє маля, от тільки не знала, з ким, власне, боротися.

Жінка навіть до біологічного батька звернулася, до його дружини, до дочки. Ладна була витрясти з трійці дýші, аби хтось порятував її хлопчика. Спершу сімейство спробувало так-сяк відкупитися, кинувши певну суму, а потім просто виїхало відпочивати за місто в непланову відпустку. Віка металася від стіни до стіни й рвала на собі волосся, ніби воно чимось завинило. Їй було легше, коли вона відчувала власний біль, а не фантомний — її новонародженого сина. Жінка оселилася в будиночку тітки Віри — у тому самому, на околиці міста, проте майже не бувала в ньому. Вона жила в лікарні. Лише там і жила. Чекаючи на диво.

Леся вірила в дива. Підсвідомо, наперекір усім. І сподівалася. Саме тому збирала кошти серед односельців, ходила від двору до двору, лишала благодійні скриньки, складала копійку до копійки, свою вчительську платню пожертвувала до останку. Аби було чим оплатити лікування крихітки. І коли її зимове взуття розлізлося, то замість того щоб придбати хоч і дешеве, але нове, Леся натягала плетені шкарпетки, взувала валянки і брала із собою до школи старенькі черевички, щоб перевзутися нишком у класі. І нехай поза спинами шепотілися про примарну гонитву за модою, хоч на це дівчина ніколи не хибувала! Нехай! Молода вчителька ладна була продати свій убогий гардероб, якби той комусь знадобився. Аби з’явився бодай примарний шанс на порятунок нового життя.

— Йому гірше!.. Лесю!..

— Тихше!.. Цить!

Карі очі, вологі й змучені, не дивляться, а струмом б’ють від болю.

— Віко!..

— Розумієш, якщо я його втрачу… то навіть не дізнаюся, яким він був би. Уявляєш? Я не встигну познайомитися з власним сином. Не дізнаюся, що він любитиме, чим гратиметься, про що мріятиме. Не почую «ма-ма»…

— Цить! Усе буде добре.

— Треба його охрестити. Будеш хрещеною мамою?

Леся озирнулася на прозорий ковпак із крихітним тільцем і кивнула.

— Назвемо його Богданчиком.

Після хрестин Леся не спала всю ніч… Їй ввижалося, що тонюсінькі пальчики-волосиночки намагаються вхопитися за неї, щоб утриматися, залишитися. Лікарі ж лише опускали очі. Шанси танули. І коли надія стала свічечкою, яка от-от згасне, зателефонував Олександр Вадимович. Це сталося на останньому уроці в п’ятницю. Леся саме заповнювала журнал і робила помилку за помилкою. Сльози безсилля капали на папір і розпливалися плямками, а вона не могла позбутися думки, що в когось доля схожа на таку сіру плямку. Ніби є і нема. Діти сиділи принишклі й навіть трохи налякані.

— Алло!

— Лесю, танцюй! Дві картини вдалося продати! Дві!

— Прав… да?..

— Веди, дівчинко моя, у ресторан пригощати. П’ять тисяч.

— Скільки?

— Зелених, як твої оченята. Хоча — тьху! — твої очі зеленіші!

Леся відчувала, як німіють пальці.

— Доларів?

— Угу. Ти що, вух зранку не мила?

— Олександре Вадимовичу…

— Поважний дядечко придбав. Дуже поважний. Зі столиці. Ніби на мистецтві й не знається, випадково в гості зайшов до мого знайомого, а як побачив, то остовпів і купив, не торгуючись. Треба було вищу ціну назвати. Продешевили.

— А гроші вже є?

— Аякже! Приїзди! Ресторан замовив. Жартую. Дівчинко, малюй. Чуєш?

— Чую… Нарешті чую.

І звуки справді повернулися в одну мить. Ніби скляний ковпак луснув. Є кошти. З її малювання отримані. Є. Значить… і лікування буде.

Хоч як це дивно, парадоксально, несправедливо, однак папірці дарують життя. Дарма що спершу був лише шанс. Крихітний. Ледь помітний. Як мізинчик немовляти, недоношеного, із синюватими жилками по всьому тільці. Тиждень минав за тижнем, вони нанизувалися, як чудернацьке намисто-оберіг. З кожним наступним загроза відступала на крок далі.

Ще були молитви. Години під дверима кімнати, у якій підтримували вогник маленького життя. Леся знаходила Віку там завжди. Уже й медичний персонал махнув рукою на божевільну мамочку. Хай! І Віка стояла… дослухáлася до чогось… шепотіла… А кілька хвилин, що давали змогу побути із сином, і не жила… Вона просто розчинялася в ньому, вбирала кожну рисочку, лінію, згин, рух. Щоб тримати в собі. Щоб тримати його коло себе… тут… на землі. І за кілька місяців життя таки перемогло. Звісно, знадобилися зв’язки й знайомства. Допомагали чужі люди, тоді як рідний батько втік зі швидкістю двадцятирічного спринтера, забувши про вік, посаду й обов’язки. А коли повернувся, то збудував уявну стіну, відгородившись від тієї частини реальності, що йому не подобалася.

— Бог із ним, Віко!.. Облиш гніватися на нього.

— Бог із моєю дитинкою, бабцю Зоє, з Богданчиком!

— І буде!

Хлопчик вижив. Усупереч усьому. На нього чекали кілька чужих людей і мати. Цього вистачило. За вікном березень змінювався квітнем, а квітень заходив у травень. Богданчик потроху набрав ваги, навчився дихати самостійно, жваво пив мамине молоко й перекреслював усі побоювання лікарів про можливі проблеми із зором та слухом.

— Вам пощастило.

Віка цілувала рожеві щічки й сміялася, дивуючись, що згадала, як те робиться.

* * *

У кінці травня нового жителя привезли в Бувальці. Малий нічого не відав про перспективи життя чи, точніше, про його цілковиту безперспективність у сільській місцевості, тому дихав на повні груди свіжим повітрям, а нині верещав у саду так, що аж трава хилилася до землі.

— Ото козачок! Оперний співак росте.

— Ага! Він, як народився, не накричався, то тепер надолужує. Іди до мене, моє сонечко… Ну… хочеш цицю?

Мурко крутив вусами й вигинав спину дугою: мовляв, ми з тобою однієї крові, малий. Ти і я. Споживачі молока.

— Дивися, Лесю! Викапана мама.

Віка озирнулася на голос тітки Дусі:

— А на кого ж йому бути схожим? На маму.

— Донечко…

Жінки сполохано виструнчилися довкола дитячого візочка. Кілька невпевнених кроків — і в двір зайшла Галька. Очі мокрі, сама сіра, зім’ята, руки тремтять.

— Віко… Прости! Прости окаянну! Непутяща я мамка. Не горлянка, а дірка. Прости… дитино!..

Віка мовчала, притискаючи до себе теплий сувоїк щастя.

— Чого ти хочеш? Нехай Господь пробачає!

Гостя трусилася. Здавалося, ось-ось — і впаде, покотиться. Але запаху алкоголю не було, скоріше пахла відчаєм. Стояла і, не відриваючись, дивилася на маленького. Мовчки.

— Галько, ти чого?

Хлипнула.

— Цить!

Ревла, не криючись:

— Воно ж померти могло. Онучечок. Крихітка. А я, сволота, і гривні не дала… Пропила дочку, пропила сім’ю, онука на оковиту проміняла. Донечко, ти пробач!.. Заради всього святого! Це ж за наші гріхи ти розплачуєшся! За наші! Своїх і нажити не встигла. Прости… якщо зможеш…

— Та йди з Богом!

— Я ще прийду… Можна? Одним оком гляну — і все. Мені треба…

Замовкли всі. Лише малий простягав до мами рученята, гукав, перебирав рожевими пальчиками сонячні ниточки, мружився і вдоволено пускав слину. Новоспечена бабця розтікалася й танула. Нарешті донька не витримала:

— Та приходь уже. Тільки твереза. П’яної й на поріг не пущу.

— Правда? Господи! Спасибі!.. Я завтра! Можна? Завтра!

— Кажу ж… тверезою!

— Авжеж!.. До завтра, онучку!.. Бабуня завтра прийде!

Не прийшла. Валялася п’яна посеред двору й волала на весь куток, що в неї онук золотий. А золота дитина сопла носиком, не підозрюючи, що в цьому велетенському світі гріхи батьків чомусь наздоганяють їхніх дітей. Мурко мружив жовте око. Аякже! Рівновага.

* * *

За все доводиться платити. За порятоване життя теж. Леся збагнула цю дивну аксіому, бо практично шкірою відчувала погляди вслід, чула уривки слів, бачила криві посмішки. Хто був епіцентром полювання на відьму, здогадувалася. Якщо відверто, то нічого іншого від поважного односельця Панського дівчина й не чекала, тому сільським пересудам і не дивувалася майже, а те, що в легенди про особливі здібності повірять в осередку науки й освіти, навіть уявити собі не могла. І хто? Колеги.

Зате Валентина Йосипівна плавала коридорами, як риба, яку нарешті повернули у звичну стихію. Вона перейшла працювати в Степове, щойно на початкову школу в Бувальцях навісили замок. Призвичаїлася швидко й труїла собою педагогічний колектив майже безперешкодно:

— А ви помічали?..

— Завважте!..

— Молоде, а яке дивне!

— Вигадує щось.

— Ворожить.

Спершу криві слова не справляли аніякісінького враження. Колеги уникали пліток, чемно всміхаючись. Та коли Валентина Йосипівна всілася в крісло директора школи, ситуація змінилася. До речі, яким місцем учителька з великої літери досягла кар’єрного росту, здогадувалися всі. Адже кандидатур на посаду було чимало: і досвідчених, і тямущих, і доброзвичайних, і креативних. Обрали її. І хоч кусайте! А не вкусите, бо полюбовниця Панського. Підлізла, заповзла, пригрілася. Словом, зметикувала жіночка, що місце вакантне, а в районі верховодить дідок… Хай! Але ж колись був чоловіком. Треба б нагадати йому про те. Дідки вміють бути вдячними за повернення в молодість: певно, гадають, що платять за час. А володарі часу — володарі життя. Тіштесь теперечки новим керівництвом.

І почалося. Плітки, сварки, брутальність, душевна вбогість. Стільки гидоти директорський кабінет, мабуть, за всі роки свого існування не знав. Просто-таки потонув у болоті. Чи в багні? Коли не сказати точніше. Озлоблена жінка неначе з ланцюга зірвалася. Цькувала, лаяла, шикувала всіх у шеренгу, їдьма їла. Хоч світ за очі тікай. Особливо перепадало порядним. Заздрість — страшна сила. Ой, страшна. Леся потрапила в чорний список чи не першою, бо Панський пригадав кинуте з розпуки «прокляну!». Не вмів, бідолаха, забувати і прощати. Сьомий десяток на світі жив, а так і не навчився нічого.

— Лесю Михайлівно, яка сесія? А дітей куди? У нас літній табір.

— Але ж сесію заплановано на кінець травня — початок червня.

— Ну-ну! Декому й екзамени клепки не вставлять.

— Маю законне право.

— Законне? Мо’, ще й відьмацькі замови згадаєш?

Леся чула, як гупотіло в скронях. Хотілося смачно плюнути простісінько в розмальоване лице. Однак вона розсміялася.

— Смішно? Чого смієшся?

— Думаю, чи будуть вам личити бородавки на носі…

Директриса мимоволі витріщилася в люстерко, що висіло на стіні, але, не помітивши ніяких змін, полегшено кинула:

— Їдь уже!.. Аби з очей! До того ж нам дипломовані спеціалісти потрібні, а не всяка… шушваль.

Леся поїхала на сесію, відчуваючи що тікає сходами. Усе біжить, біжить, біжить і ніяк не збагне, угору вони ведуть чи вниз. І чи є там, де вона опиниться, двері, щоб можна було вийти?.. Чи зайти?..

Дах кінчається небом

«Усі дахи кінчаються небом. З них легко падати, але іноді можна й злетіти вгору…»

Леся поспішала на свято першого дзвоника. Вибігаючи з будинку, перечитала повідомлення й усміхнулася. Просто сьогодні був такий день. Якщо доведеться падати з даху, то вона розпростає крила й злетить увись, схожа на білу й легку хмаринку. Її переповнюють радість, надія і ще щось. Аж коліна тремтять… Чи, може, то зависокі підбори? Це Віка винна. Збирала сьогодні подругу до школи, неначе на перше побачення. Змусила мало не силоміць купити нову сукню, ще й оцю білу. Зовсім непрактичну… Підперезала зеленим паском. Нагледіла для подруги новесенькі черевички за півціни: акція, здається, ще й Лесин розмір і колір… Колір квітучої трави. Який вигляд має трава, коли цвіте, Леся лише здогадувалася, але придбати взуття була змушена, бо Віка бурчала б ще місяць. Вона те вміє. От і останні півгодини бубоніла про зачіску, аж поки Леся таки розпустила волосся й сприснула лаком. І нафарбувалася. Добре, що до макіяжу не було жодної претензії.

— Красуня, — прошепотіла услід бабця, милуючись онукою.

Такої ж думки були учні. Дітлашня оточила Лесю тісним колом і не випускала з нього, убравши в один велетенський оберемок квітів.

— Лесю Михайлівно, це вам!..

— І це!..

— А в нас сьогодні буде малювання?!

— А завтра?!

— Ми скучили!

— Дуже-дуже!

— Що це за збіговисько? Ану, шикуйсь по класах! Хутко! — бризкала жовчю директриса, ще й такою, що сама нею могла отруїтися. — Дівчино, розпещувати учнів не раджу. Категорично! Щоб більше такого я не бачила!

Леся здивовано кліпала з-за квітів. Чого саме не бачила? Букетів, усмішок, вітань? Але ж на те й перше вересня!

— Не дай їм вилізти тобі на голову! Зрештою, подружка ти їм чи вчителька?..

— Друг.

Щоб не чути нотацій, пішла до кабінету. Розставила квіти в кілька ваз, а ще привіталася з яблунькою. Згадала, якою рожевою та була навесні, а тепер осінь малювала жовту сивину серед зеленого листу. Усміхнулася. Це ж лише перші цілунки… золото буде потім. Раптом двері розчинилися — і до кабінету вдерлася щонайменше хвиля цунамі:

— До нас їде кандидат у депутати! Усі на майданчик! Швидко!

— Але щойно дзвоник на урок продзвенів!

— Нічого не знаю! Починаємо свято спочатку! Квіти дітям роздай і попередь, щоб дарували букети дядечкові… у костюмі. Буде телебачення районне, а може, і з області. Хутко!.. Ну ж бо, ворушися!

Леся йшла назад із відчуттям, ніби знімається в комедії… Чи трагедії. Хоч, певно, то був мішаний жанр. Ба навіть трохи фантастичний. А що? Бац — і вже в минулому. А що повторно для кількох сотень дітей, то нікого не хвилює. Хвилює вдала картинка. От тільки для кого, спитати б? Може, ще й планету зупинити накажете?

— Ну, і довго ми тут стовбичити будемо?

— Олексію Михайловичу, ми швидко… Це щось із мотором.

Високий чоловік роздратовано плюнув у придорожню куряву, відчуваючи, що от-от вибухне. Як же йому остогидли оці поїздки! Глушина! Хоч вовком вий чи голяка полями бігай! Скрізь самі будяки, ніякої цивілізації. Дороги?!.. Он!.. Курява, а не дороги! Вибоїна на вибоїні! Це ж і дощу не було, а якби залило все, то плавав би його «Порш», як кораблик у морських хвилях…

— От халепа!.. Скоро?

Водій — лисуватий дядечко — щось хаотично підкручував і шепотів молитву. Пронесе чи ні? А як звільнять? Ой, звільнять! Ця молодь нарвана може! Ще й пожити не встигли, а вже світ у кулак затисли. Що їм до хлопа? Начхати! І на його кредити теж! І тут машина чмихнула й загула. Слава тобі, залізний друзяко, хоч ти зглянувся!

— Усе готово!

— Чую. Швидше! Голова пухне. А ще отих курдупликів пережити треба. З подарунками все о’кей?

— Усе. Три комп’ютери. Нові. Запаковані. Усе як годиться. На складі зі знижкою віддали, бо залежаний товар.

— Нічого! Селу підійде! Ще й дякувати будуть! От побачиш! Вони дякують, мало навколішки не падають, аж гидко!..

— Бо й того не бачать… Скільки там того бюджету? До такого низу згори доходить сама дірка з бублика.

— А ти побалакай-побалакай мені, Івановичу! Мо’, тебе в депутати, га?

Чолов’яга обтер намистини поту з чола й аж закашлявся:

— Це, Олексію Михайловичу, пропозиція не на ту адресу. Куди нам, хробакам, лізти? Не дадуть! Та й не витримаю я в тому болоті, прости Господи!

Молодик криво посміхнувся:

— Отож! Жартуєш, а мені вже отими селянками смердить аж у Києві! І п’яничками!.. Не витримую. Усміхатися треба, а на зубах оскома. Голі й босі, за руки хапають, про свій дріб’язок торочать… Що в них за проблеми такі? От скажи? Усе руйнується, на голову сиплеться, а вони сидять… у лайні по шию!

— Жити ж треба!

— Еге. Яке то, у біса, життя?

— Приїхали!

До автомобіля вже бігла захекана Валентина Йосипівна, хаотично підправляючи зачіску.

— Ласкаво просимо!.. А де ж наше районне начальство? Що ж це!.. Ви самі, Олексію Михайловичу? А помічники де?

Молодик виліз із машини, на ходу чіпляючи професійну усмішку.

— А я не попередив нікого. Уже в дорозі зателефонував — обіцяли, що все організують. Закортіло дітлашню привітати.

Жінка зацокотіла:

— Та ми ж завжди раді! Ми завжди готові приймати таких гостей… почесних!.. З району зателефонували… Хвилюються. А я кажу, що дарма. Такий чоловік, як Олексій Михайлович, до нас хоч і серед ночі приїхати може… Ось!.. Дітки вже чекають… Привітайтеся з нашим гостем, дітки.

— Добрий день!!!

— Добрий!

І тут до подвір’я школи під’їхало кілька машин, з них, немов на команду, вистрибнули люди й заметушилися довкола зграйкою. Камери… фотооб’єктиви… Звичний сценарій, відшліфований до дрібниць. Сотні очей ловили кожен рух гостя, кожне слово нотували, наче то була істина в останній інстанції, а без п’яти хвилин депутат грав свою роль, як по нотах: усміхнувся, привітався, розповів, як тут їм усім живеться кепсько, а він, коли до Верховної Ради пройде, як маг-чарівник, одним заклином змінить усе докорінно. Навіть не сумнівайтеся! І матиме сільська молодь манну небесну. От тільки, шановні татусі й матусі, проголосуйте за Олексія Михайловича Вовка. А ви, дітки, учіться старанно. Бо знання — то сила. Він знає. Ось і подарунок приготував — найновішу комп’ютерну техніку. Шквал оплесків, аж вуха закладає. Слова вдячності і, звісно ж, квіти. Букет за букетом. Оператори аж зі шкіри пнуться, щоб упіймати вдалий кадр. Картинка ж!

І раптом хлопченя, таке руде й веснянкувате, букета простягло, носа наморщило й шепоче до дядечка чемненько:

— А ви, коли сфоткаєтеся, можете назад квіти віддати?

Валентина Йосипівна мало не вдавилася, а голова райдержадміністрації відчув, як перед очима підозріло закружляли дивні мухи. Оце ще беркицьнути перед камерами бракувало! Причинець дійства кліпнув раз, другий, а камери працюють, люди з роззявленими ротами стоять, треба якось виплутуватися, бо що з дитини візьмеш?

— Юначе, а нащо вам квіти забирати, дозвольте поцікавитися?

Хлопчик хитро примружив очі.

— Бо я не для вас ці чорнобривці рвав, до маминого квітника залізши й штани в росі замочивши! Ох і нагоріло мені! — і почухав за вухом, яке, певно, ще пам’ятало мамині пальці.

— А для кого?

Бешкетник усміхнувся й вишкірив дірки від молочних зубів:

— Для Лесі Михайлівни. Та ми всі для неї букети готували, бо скучили… І подарували навіть, а тут ви…

— Вовчику, сонечко, ти б гостя не забалакував, га? Техніку он треба до школи занести, — Валентина Йосипівна проспівала те так ніжно, як змогла.

Проте хлопця чомусь техніка не зацікавила, а от чорнобривці повернути хотілося. А що? Дядечко ніби не свариться. Ану ж віддасть? Олексій Михайлович ледь стримував сміх. Ото оказія! Ще й хлопчина безпосередній такий. Зараз щось як ляпне в камеру.

— Слухай, а покажи-но мені, для кого ти букет нарвав, і ми вдвох подаруємо. Згода?

Журналісти відверто смакували сюжет, аж танцювали подумки. Ото імпровізація! Малий зиркнув одним оком на кандидата, зміркував щось, а потім махнув рукою:

— Ну… нехай удвох! Мені б одному хотілося, та дарма! Он там бачите? У сукні білій? То наша Леся Михайлівна… — хлопчаче обличчя розпливлося в широкій усмішці.

Поважний гість глянув і оцінив красуню. Фотооб’єктиви теж. Вони всі спалахували довкола, що аж в очах іскрилося. Дівчина ледь на ногах трималася, відчуваючи, як спиною повзе холод. Оце він і є. Кінець педагогічній діяльності. І який гучний кінець! Без п’яти хвилин депутат ішов до неї рівними кроками з оберемком ранкових квітів, ще й усміхався природно, ніби все життя тільки те й робив. Вовчик дріботів поруч, ніс відвойовані чорнобривці і зі щастя теж шкірив зубки.

— Шановна Лесю… — чоловік затнувся.

— Михайлівна вона, — підказав метикуватий малий.

— Михайлівно, маю за честь подарувати квіти такій молодій і вже талановитій учительці. І… просто вродливій жінці.

Останні слова вихопилося мимоволі. Він і не стямився навіть. Дивився на дівчину в білій сукні й не міг відірвати від неї очей. Наче приклеїла до себе. Фотографи вдоволено ловили нерухомий об’єкт, відшукуючи найвдаліший ракурс. А Леся так знітилася, що відчувала, як червоніють кінчики вух. Добре, що зачіска їх ховає.

— Спасибі…

Вовчик і собі чорнобривці простяг, ще й цілуватися малому заманулося в щічку. Леся не втрималась і, обійнявши шибеника, засміялася.

— Що ж… Певно, мені варто повторити ритуал. Ти дозволиш, Володимире?

Кирпатий хлопчина кивнув гостеві: мовляв, як святкувати, то з музикою. Леся інстинктивно ступила півкроку назад, проте це її не врятувало від поцілунку кандидата в народні депутати. Легкий дотик вуст. Аромат дорогих парфумів. Чоловік вищий на дві голови, тому нахиляється до неї, зазираючи в очі, і випростується, не відводячи погляду. Дивно. Олексій думає те саме. Якщо взагалі думає. Йому просто хочеться дивитися на неї. Але довкола люди. Багато людей. Тоді чому здається, що вони наодинці?

І він говорить перше, що спадає на думку, не звертаючи на камери аніякісінької уваги:

— Лесю, дозвольте висловити одне скромне бажання.

Леся озирнулася, шукаючи підтримки, і збагнула, що начальство ладне її у вогнищі інквізиції спалити, аби гість задоволений лишився.

— Яке?

— Дозвольте мені відвідати ваш урок… Я так давно не був на уроках.

— Тю! Та ви ж дорослий! — то була остання репліка малого, бо його швиденько повернули до класного колективу й заледве не проковтнули дорогою.

— Будь ласка… Тільки я малювання викладаю, його першим уроком не ставлять у розкладі.

— Нічого-нічого. Хіба це проблема, Лесю Михайлівно? Ми швиденько змінимо. Олексію Михайловичу, будь ласка, проходьте. Осюди. Обережніше. Кабінет малювання тут… на першому поверсі. Ось він. Леся Михайлівна — учителька молода, але дітки її… поважають, — директриса мало з блузки не вистрибувала, руками махала, немов військовий літак.

— Як гарно!..

Гість і справді був вражений. Леся розвісила найвдаліші дитячі роботи на всіх стінах, зовсім не лишивши вільного місця, і кабінет став схожий на дитяче сновидіння.

— Казково!

— Вона в нас така! А дітки які талановиті! Дуже здібні учні! Стараємося, виховуємо, працюємо.

— Спасибі. Можна, я за останню парту сяду?

— Звісно!.. Чого стоїте? Стільці для гостей! Лесю Михайлівно, без фокусів… — останні слова прошипіла ледь чутно.

Леся стояла біля дошки, дивилась, як усідаються гості й учні, слухала дзвіночки їхніх голосів і думала, що ж сказати. Очевидно, звичайний урок за таких обставин може бути останнім у її практиці. А незвичайний? Ет, що буде, те й буде!

— Дітки, ви, певно, помітили, що сьогодні в нас гостює особлива людина.

Учні як один повернули голівки, й Олексієві стало незатишно, ніби під рентгенівське проміння потрапив. Леся повела далі:

— Олексій Михайлович, сподіваємося, здобуде одну дуже високу посаду в країні. Він стане депутатом.

— Депутатом?

— Авжеж. Це люди, здатні міняти наше з вами життя.

— Правда?

— Ще б пак! А щоб він знав, як це зробити, допоможімо йому!

— Як?

— А намалюймо свої мрії! Ви маленькі, але громадяни. Ваші бажання неодмінно треба брати до уваги. Сподіваюся, ви не проти, Олексію Михайловичу?

Її очі… вони дивляться, а здається, ніби розкодовують. Чоловік звик ховати емоції в сейф і думати тільки головою, а тут… Незнайома зеленоока художниця легко відмикає дверцята, вивільняючи щось таке, про що він навіть не здогадувався.

— Звісно, ні. Ба більше, я буду вдячний за підказки, — і не пізнає свого голосу.

Дивується Іванович під вікнами, час від часу позираючи на годинника, бо ж кандидата давно чекають деінде. І зустріч надзвичайно важлива. Де там школі з її днем знань і уроком малювання! Біда! Ти бач, ніби сталеву вдачу має, а відпочити треба. Здає позиції!.. Ой, здає! З графіка вибився. Розслабитися хлопцеві слід, а то вибори ті й душу витрясуть. Поруч гучно впало яблуко й прикотилося по траві аж до ніг. Чолов’яга підняв, обтер широкою долонею й смачно вкусив, відчуваючи, як сік біжить аж за рукав.

— Ти бач, солодке яке! А ніби звичайна яблунька.

Зазирнув у вікно. За партами низько схилилися голівки. Дітки он малюють, аж язички висолопили. Стараються. А на біса це все? Візьмуть до уваги ваші бажання, еге! Пропаща країна! Пропаща! Бо хоч хто до корита допадається, гребе до кишені, немов кілька життів має. Прости Господи! Немов смерті не існує. Нема її. І відповідати не доведеться ніколи. Чи вони про те зовсім не думають? Ще й вихваляються: мовляв, я ось і те, і те!.. Засранці! Чолов’яга аж сплюнув і пішов до машини. Там чекатиме. І що це на начальника найшло, спитати б?

Олексій крутив те запитання в голові, хоч відповідь йому не була потрібна… Принаймні тепер. Коли так добре йому… Сидіти, такому височенному, за партою, аж ноги посудомило, відкласти всі телефони, які вже аж горіли від пропущених дзвінків, і дивитися… на неї. Леся ходила рядами, зазирала до альбомів, допомагала змішувати фарби. Робила те легко, як метелик у небі. Коли нахилялася, волосся спадало на обличчя, і вона якимось дитячим, беззахисним рухом закладала його за вухо. Дівчина непомітно для себе поринула у свій звичний світ, і їй стало байдуже до камер, до фотоапаратів, до незнайомих очей, до поважного гостя. І все вийшло просто чудово. Учні відчули спокій вчительки й собі ні на кого не зважали, бо малювали щось своє — найголовніше. Урок минув швидко, неначе й не починався. Лише вологі дитячі роботи свідчили, що він таки був.

— Олексію Михайловичу…

Її голос… Вона звертається до нього. Чоловік якось дурнувато всміхається, але вдіяти з тим нічогісінько не може. Ото бовдур! Халепа!

— Так, Лесю… Михайлівно.

— Підійдіть до кожної парти й розпитайте маленьких громадян, що саме вони намалювали. А коли роботи висохнуть… Якщо, звісно, вам буде цікаво, я передам їх у район, а вони — вам.

Він кивав головою й усе всміхався. Може, це судоми? Га? Он і малеча всміхається, тицяє пальчиком кожне у свій малюнок і розповідає.

— Я намалював руки.

— Руки?

— Еге ж. Дивіться, які вони красиві й гладенькі. Я хочу, щоб у моєї мами були такі. А в неї руки порепані… Тріщинки болять. Напевно, їй треба менше працювати…

— Добре, — прошепотів спантеличено. — А ти що намалював?

— Сестричку. Вона особлива… Так мама каже. Але до школи її не беруть. А я мрію, щоб вона ходила зі мною до школи.

— Вона хвора?

— Трошки. У неї ніжки кривенькі. Коли зробимо операцію, вони вирівняються. Але операція дорога.

— Скільки?

— Мама каже, що треба років із десять працювати. Але то довго… А я рівні ніжки намалював уже сьогодні.

Олексій погладив упертого чуба й простяг візитку:

— Ось, нехай мама зателефонує. А в тебе що?

— Корова.

— Хто?

— Така, щоб давала молоко… Цілий басейн! Я, правда, басейнів не бачила справжніх. Наша Милка захворіла й здохла… Ой, померла… А тато з мамою на нову гроші збирають. А зібрати нема з чого… бо молока нема, щоб продати. От я й намалювала… теє… годувальницю. Так бабуся каже.

— Бач, яка ти господарочка! Молодець! А в тебе?

— Новий дім… бо в нашому теперішньому дах тече.

— А я намалював спортивну школу. Я боротися хочу навчитися, щоб як Кличко. Але в нас нема сек… Як же її? Секції! От!

— А я балерину намалювала. Це я. Правда! Показати, як умію?

І задріботіла ніжками на пальчиках, аж банти на голівці захиталися.

— А в тебе що?

— Веселка.

— А чому веселка?

— Щоб жити було весело. А он голуб. Щоб був мир. Мій тато так каже. Він на війні служив, але не розповідає про неї… Тільки про мир.

Леся дивилася на своїх другокласників і мало не плакала. Зворушені журналісти принишкли й нотували в блокноти сенсаційні заголовки, у яких діти мріють про мир, про балет і бокс, про достаток, дім із новим дахом, здорову сестричку й лагідні мамині руки.

— Правильні у вас дітки… і мрії правильні. Я був переконаний, що намалюють телефони, планшети, комп’ютери… Ну, ролики там чи велосипеди…

— Але нам сказали намалювати найголовніші бажання. Щоб ви здійснити могли, — пояснило вже знайоме кирпате хлоп’я.

Олексій кивнув і плеснув по плечі нового друзяку:

— Я постараюся, Володимире. Справді постараюся.

Озирнувся до Лесі й застиг. Її зволожені очі скидалися на вологі дитячі малюнки, такі ж самі щирі й беззахисні.

— Спасибі вам! Справді. За їхні мрії.

— А ви на мій малюнок не подивилися!

Ображене дівча хотіло ось-ось розплакатися на всю школу. Аж Вовчик підскочив і штурхонув у бік гостя:

— Дивіться негайно, бо всім капець буде!

— Що ж ти намалювала?

Дівчинка шморгнула носом, утерлася рукавом білої блузи й пропищала:

— Це фарби, пензлики й альбоми. Щоб ми ма-лю-ва-ли!

Чоловік розсміявся, безтурботно, як колись, дуже-дуже давно. Підхопив малу на руки й запевнив:

— Принаймні це бажання я точно зможу здійснити. Зуба даю!

— Свого?

Клас вибухнув реготом. Сміялися діти й дорослі, навіть малюнки на партах підморгували веселково. І начальство за дверима всміхалося. Ну чисто тобі ідилія! Шкода лише, що ідилії довго не тривають.

* * *

— Депутат?!! — Вічині очі кумедно лізли на лоба.

Леся зашарілася.

— Ні, він балотується в депутати.

— Поцілував? — подруга всміхалася, немов у кишені лежав виграшний лотерейний квиток.

— Та ну тебе! У них, знаєш, робота така. Цілувати час від часу простих смертних.

— Ой не кажи!.. А чого він на урок поперся?

— Клепка запала! Трапляється й таке.

— Ну-ну, — у Вічиному голосі тріпотіли крильцями десятки райських птахів.

— Годі тобі!

— А я що? Я нічого.

З першого вересня минуло три тижні. На гілках яблуньки за вікном побільшало жовтих листочків. Ішли уроки. Учні намалювали десятки нових малюнків, і навіть остання парта встигла призабути, як за нею, скарлючившись, сидів живий-живісінький кандидат у депутати. У телепрограмі показали зняті сюжети, газети вийшли зі сльозливими заголовками, малюнки висохли, а Валентина Йосипівна терміново відвезла їх у район, щоб припадали порохом у кабінетах чиновників.

Сьогодні молода вчителька рахувала, скільки ж золота на яблуневих гілках. Це був такий собі ритуал. А може, персональний осінній календар?

— Як тихо!.. — дівчина прислухáлася до школи, як до живої істоти.

Дрімає. Авжеж. Порожні кабінети ховають у зошитах двійки та дванадцятки. Квіти на підвіконнях кивають голівками вечірньому сонцю. Виблискують пусткою дошки, хоч, певно, на деяких учителі встигли написати завтрашнє число. Пізно. Леся рідко коли бачить школу такою, але сьогодні дівчина затрималася, бо мусила вдовольнити нову забаганку Валентини Йосипівни — зробити велетенську, на всю стіну газету про новий навчальний рік, точніше, про плани на новий навчальний рік. А планувати директор уміла.

До уваги юних природознавців, математиків, фізиків, майбутніх юристів, акторів, поетів, спортсменів, художників… Клуби, секції, групи інтересів… Більшість їх існувала лише на папері, але… Треба!.. Треба!.. Треба!.. Леся зітхнула й знову взялася виводити лінії, домальовуючи до кожного інформаційного блоку емблему, сюжетик, картинку… Дітям таке подобалося. Дехто півдня простоював біля такого імпровізованого «обличчя» школи. Власне, чому б не намалювати вигаданого світу? Можливо, тоді плани стануть реальністю?

Хоч… поки що реальністю були кілька вечорів у школі. Дівчина лишалася після уроків уже цілий тиждень. Добиралася додому рейсовим автобусом тільки пізнього вечора, а вчора взагалі йшла пішки, бо транспорт поламався в дорозі. Що ж удієш? З понеділка газета має висіти, бо, як-не-як, на неї чекає районне начальство, а його треба вразити. Леся аж скривилася, згадуючи директрисине голосіння: «Йой-йой-йой! Що його таке вигадати? Як його намалювати?» От Леся й малює… слухаючи тишу й рахуючи жовті листочки на гілках яблуні-подружки.

Пропищала есемеска. Вимащеним у синю фарбу пальцем натиснула потрібну клавішу.

«Осінь ходила сьогодні під хмарами.

Я бачив».

Дівчина усміхнулася й обтерла долоньку, щоб надрукувати:

«Авжеж. Хмари важкі,

вище вона просто не видереться ».

У відповідь прийшла емемеска із зображенням дощу. Леся зиркнула у вікно. У сутінковому небі ворушилася вода. Незримо. Але вода, безперечно, була, бо отой хтось по другий бік зв’язку ще ніколи не помилявся. Віка вже замучила питаннями: мовляв, хто він, звідки, а потім і вона звикла… Як Леся. Дівчина починала сумувати, якщо не було повідомлень. Вони зробилися частинкою її життя. Чимось звичним, рідним, навіть потрібним.

Спершу ще сушила собі голову. Хто б то міг писати їй такі повідомлення? Чесно кажучи, вона навіть не уявляла собі. Може, то хтось з одногрупників? Навряд. І колишні, і нові… Кожне має своє життя. Хтось зі старшокласників Степового? Але вона вперше отримала есемеску, коли ще навіть не здогадувалася, що працюватиме в школі. Дівчина після невдалої першої спроби ще кілька разів зважувалася зателефонувати, однак після гудків западала тиша. Їй жодного разу не відповіли. Віка була у своєму репертуарі:

— А може, Микола? Хоч, ні. Він такого зроду не напише, хай хоч застрелять! І прихильників інших ти не маєш. Чуєш, а що, як то маніяк?

Леся покрутила коло скроні й показала подрузі язика. Власне, так, може, навіть краще? Жити цікавіше. А потім… Час усесильний. Він зміг призвичаїти до таємниці.

Неначе відчувши, що саме про нього думи думають, телефон затанцював на долоньці. Екран висвітив загрозливе «ДИРЕКТОР», Леся насупила брови.

— Алло!

— Алло!!! Лесю, Лесю ти мене чуєш? Тільки-но дзвонив Петрович!.. Ну, сторож наш дорогенький. Він каже, що приїхав Вовк.

— Валентино Йосипівно, а може… Петровичу час у відпустку, га?

— Та депутат! Чи кандидат! Бодай його хто вбрикнув! Отой, зі свята знань! Він щось привіз… Якісь подарунки. Лесько, зустрінь гостя. Домовилися? А я за двадцять хвилин буду. Таксі вже викликала. Мчу.

— Добре… Але що мені з ним робити?

— Ото дурна! Усміхайся. Шкірся, як навіжена, вони те люблять. Гаспиди! Думають, що геть усі тішаться, коли їхні пики бачать. І хай думають! Зрозуміла? У-смі-хай-ся!

— Добре.

— Скоро буду.

Леся нашвидкуруч заходилася мити руки від фарб, але кольорові плями вперто відмовлялися зникати без сліду. Дівчина так захопилася, що проґавила момент, коли зайшов гість. Олексій тихенько завмер на порозі, милуючись водними процедурами. Роздратована Леся закрутила воду й сягнула рукою по рушника, але натрапила на чоловічу сорочку й здригнулася. Рожеві, блакитні, жовті плями розповзлися на білій тканині, утворюючи абстрактний малюнок. Рукам зробилося гаряче, немов у вогонь їх устромили. Дівчина підвела очі й розгублено кліпнула довгими віями.

— Ой!..

Чоловік усміхнувся:

— Ну-ну… Ким тільки не доводилося в житті бути, але щоб рушником…

— Ви… бачте… Я ненароком.

— Тепер я схожий на малюнок… — і чомусь додав пошепки, — твій.

Леся відсахнулася й не знала, куди подіти вимащені руки.

— Я… заплачу за сорочку.

Олексій сміявся. Його забавляла сором’язливість дівчини. Невже такі ще є? Певно, збереглися в цій глушині, мов реліквія доісторичного періоду.

— Ви жартуєте? Я цю сорочку збережу як полотно. А що? Повішу на стіні. Тепер креатив у моді. Як ви гадаєте?

Леся всміхнулася кутиками вуст.

— Не знаю. Як до інтер’єру.

— А хочеш… хочете, покажу? Ви оціните й скажете свою думку. Я ж у мистецтві нічогісінько не тямлю. Зуба даю!

Леся всміхнулася:

— Ви так геть усі роздасте!

— Нічого! Зате стоматолог матиме роботу!

І тут із коридору заповз нав’ючений коробками Петрович.

— Оце нате!.. Теє, приніс…

Червоний, як півень після бою. Чи перед ним. Хоча що півень, що Петрович мали таке забарвлення щодня. Колишній завгосп пережив справжню трагедію, коли якась обскубана курка — найтепліший комплімент із його вуст — понизила до сторожа, а на його місце всунула якесь безруке створіння, що й цвяха в стіну забити негодне. Як? Це ж школа розсиплеться, а воно й не почухається! Лаявся Петрович, навіть у район їздив, але там присадили швидко: ім’я Панського — і анічичирк! От і запив, але покинути школи не зміг. Не відпустила школа. Сторожує собі, а заразом підкручує нишком то там, то сям, береже й дітлашні радіє. Ось і тепер захмелілий сторож щасливо всміхався, бо учням подарунки привезли.

— Спасибі!

— А що це?

Петрович хитнувся на одній нозі, глипнув на Лесю, як на дитину недосвідчену, і гикнув:

— Таж фарби!.. Теє, кисточки!.. Ой, пензлі!.. Теперечки всю школу розмалюєш! От… Як вас по батькові? Звиняйте, що не знаю.

— Михайлович.

— Михайловичу, бачили б ви, як вона малює! Я старий пеньок, а плачу, коли дивлюся. Еге!

— Петровичу!..

— Утяв. Уже йду. Теє, Михайловичу, Леська в нас дівка скромна. Ти дивися мені. Бо в пику депутатську заїду! Ось!

— Петровичу!..

— Усе, Лесю!.. Іду вже, йду! Треба ж від гаргари заховатися! Бо як не встигну — гаплик!

І пішов, похитуючись щасливо, бо зробив добру справу — дітлахам фарби доніс. От! А Леся стояла червона до кінчиків вух. Їй було так ніяково, що хотілося бігти світ за очі. Оце осоромилася! Дістане на горіхи і Петрович, і вона! Однією кулею двох зайців!

— Лесю…

— Що?

— Подарунки ви й завтра розпакувати можете, чи не так? Утечімо й ми! Я, здається, здогадуюся, хто сюди от-от навідається.

Леся завмерла.

— Не знаю… Я обіцяла, що вас затримаю.

— Правда? — У карих очах вистрибували бісики.

І що це він увесь час сміється з неї й навіть не приховує цього?

— А ви скажете, що то був мій наказ. Вас куди підвезти? Уже пізно. І, здається, дощ може піти.

— Дощ?

— Велика злива. Зуба даю! У мене брат на дощах знається й мене навчив.

— То ви депутат чи синоптик?

— Ні те, ні те. Швидше, бо не встигнемо, а отої вашої цокотухи я не витримаю. То куди?

— У Бувальці.

— У Бувальці?

— Еге.

— Ти серйозно? — у нього навіть голос змінився. — Невже… там можна жити? Село ж мертве.

Леся оголила зелень очей, як те вміла, і тихо відповіла:

— Не діждете!

У салоні автомобіля дівчині здалося, що вона потрапила в нічний клуб. Стільки вогників — і всі блимають. Крісло… у ньому можна загубитися. Музика лине звідусіль, нею сповнена машина чи ніч. Ой! Похапцем набирає Віку й попереджає, що її підвезуть. Подруга вчиняє справжній допит, поруч тривожно дихає бабця.

— Усе добре! Потім розповім.

Він спостерігає бічним зором і запитує:

— А чому не сказала… сказали, хто підвезе?

Леся знітилася:

— Щоб не хвилювалися.

— А що, кандидати в депутати — упирі?

Леся наморщила чоло й зауважила:

— Гірше!

Він удав, ніби не розчув. Автомобіль котився пустою дорогою, звідусіль за ними бігло поле. Леся дивилася, як з-за важких хмар висуває бік місяць. Повний?.. Напевно. Хмари ховали, яким він був насправді. «Порш» долетів до Бувальців за лічені хвилини. І що ближче було до села, то частіше водій зиркав нишком на свою пасажирку. Один погляд вона таки перехопила й зашарілася.

— Щось не так?

— Нічого.

— Я неправильно на тебе дивлюся?

— Не знаю. Мені… чомусь здається, що ви на когось дуже скидаєтеся. А на кого — не збагну.

Олексій усміхнувся й легенько торкнувся руки.

— Може, на долю?

Леся забрала долоньку.

— У вас обручка.

— А це щось змінює?

Дівчина замовкла. Вона не знала, що відповісти. Правду? Але невже небожителів цікавить чиясь правда, крім власної? І чи справді це все відбувається з нею? Чоловік, який цієї миті сидить поруч і дивиться на неї… Він з іншого світу, з іншого виміру, з іншого простору, з іншої галактики… Хай там як, але суть та сама. Що може бути в них спільного? Хто він, а хто вона? Сільська вчителька малювання, сіра миша, частинка Бувальців, таких крихітних, що їх годі знайти на карті. Паралельні прямі не перетинаються, навіть за умови, коли прагнуть точок дотику. То чому він так дивиться? Цілу вічність дивиться. І тремтить.

— Лесю, я мало що розумію тепер. Просто… відчуваю, і все. З тобою таке траплялося?

— Ні.

— Ти ж доросла дівчина, я дорослий чоловік. Усе просто.

— Не треба.

Він спинив машину. Попереду видніло світло перших хат. Леся сиділа тихенько, він теж. Музика вмовкла. Дощ так і не пішов. Осінь, певно, змогла видертися вище.

— Їдь зі мною? Я не зашкоджу… Правда.

— Ні.

Тиша. Чоловік стримує себе. Леся те відчуває. Бачить, як сіпається жилка на правій скроні. Вгору-вниз.

— Звідки ти така взялася?

— З Бувальців.

— Відьмацьке село.

— Ні. Українське.

— Можна я буду приїздити?

— Навіщо?

— До тебе.

— Не варто.

— А якщо до друга? Знаєш, я маю в житті тільки двох людей, які не бояться казати правду в очі. Брат і мама. Ти третя. Дозволь.

— Заборонити не можу.

— А дозволити?

— Теж.

— Де твій будинок?

— На тому краї.

Чоловік пошепки додав:

— Світу.

Осінь гойдалася на місяці. Місяць був молодий, просто хмари сховали гострі краї. А дощ таки пішов, тільки вже потім, майже перед ранком.

* * *

«Сьогодні я лежав нерухомо,

а сонце повзло у вікні вічним колом.

Я заплющив очі,

бо знав, що скоро проміння дістанеться ліжка.

Мені не хотілося сонця.

Але воно все одно встромило свої ножі мені в груди.

Хотіло?

Чи… спинитися не могло?..»

— Лесю…

Дівчина підвела очі. Віка носила Богданчика на руках, а він смішно морщив носа.

— Не спить, шибеник?

— Лесю… я не про те.

Дівчина похилила голову.

— Не мовчи. Треба казати, Лесю. Я он мовчала… Хто він?

Тиша.

— Олексій Вовк?

Леся зітхнула. Що ж, навіть у безлюдній пустелі є свідки.

— Він.

— Але… Я тут дещо довідалася. Подруго, він же столична цяця! Бізнес мільйонний має. Чи мільярдний. Порахуєш їхнє, еге ж. Дружина є вродлива, он у газетах сміються обоє. Як голубки, туркочуть. Кажуть, дочка серйозного крутелика. Воно тобі треба, Лесю?

— Ні.

— Тоді… навіщо?

— Він подарунки привіз дітям. А мене підвіз.

Віка вклала малого в дитяче ліжечко-гойдалку, узяла Лесю за руку й вивела в сад, щоб бабця Зоя не чула, бо старенька дрімала з підозріло розплющеним оком.

— Лесю… Хоч мені баків не забивай. Він щось зробив?

— Ні.

— Пропонував?

— Так.

— А ти?

— Я відмовила.

Віка наморщила чоло, зірвала травинку, зіперлася на стовбур яблуньки й щось думала, довго міркувала, а потім постановила:

— Тікати тобі треба!

Леся мало не вдавилася:

— Ти що? Куди?

— Не знаю, Лесю. Світ за очі. Зрозумій, такі не спиняються.

— Як сонце?

Віка здивовано звела брову.

— Ну, і треба йому отака пришелепувата, спитати б? Яке сонце? Лесю, він звик брати від життя все, що хоче. Для них люди — сировина. Подарунки привіз! Доброчинець!.. У ліжко затягти хотів, перепихнутися — і у свою столицю, до дружини законної гайда, а ти тут хоч умри! Чхати хотів! Знаємо ми таких, а цей ще гірший, бо владу має.

— Віко!..

— Що? У мене он крильця обсмалені. Тебе спалити не дам. Чуєш? Тікай! Що, як ми путівку тобі купимо кудись?.. До моря хочеш? Чи в Карпати? З каргою вашою домовимося, не бійся.

— Вікусю, ти Богданчикові краще банана купи. Яке море? Які Карпати? Не сміши! Хробаки в земельці повзати мусять. От і будемо повзати. Нікуди я не поїду. Нема за що, от!

Віка глибоко дихала, проте розуміла, що подруга має рацію. До того ж такий і з-під землі дістане, як схоче.

— Лесю…

— Що?

— А він… подобається тобі?

— Не знаю. У мене відчуття, ніби Олексія заштовхали в чужу шкарлупу, а він так до неї звик, що забув, який є насправді.

— Олексія?

Леся винувато опустила очі.

Те саме робила в понеділок, коли Йосипівна вичитувала, як першокласниці, на килимку. Опускала очі й на вулиці. Здавалося, хіба що лінивий не смакував раптових доброчинних намірів отого мажоритарника Вовка. І всі чомусь неодмінно дивилися на Лесю, ще й так прискіпливо, немов вона мала за собою якийсь смертельний гріх.

* * *

«Осінь скоро відлетить.

І кожне деревце у дворі дізнається про зиму.

Але до того воно віритиме,

що літо вічне».

— Лесю, твій кандидат став депутатом. Диви, який щасливий, мало не лусне!

— І чого ти до нього так прискіпалася? Не гірший за решту.

— Угу, онучко. Одним миром мазані, окаянні. Розплодилося їх, як жуків колорадських.

Осінь підслухала й пішла лягати в траву. Певно, шукала місця, з якого можна було злетіти в небо. Чи справді відлетить? Тільки куди? Невже там краще? Іноді Леся намагалась уявити інше життя, у столиці, серед бетонних лісів. Київ здавався казкою, написаною для інших. Велетенський кипучий мурашник, затоплений у вогнях і вічному русі… Невже в ньому колись жила й вона? Крихітна дівчинка, що ховалася від дракона, але, крім нього, завжди скрізь і всюди була мама. Де ж ти тепер? Відлетіла, як осінь? От тільки куди? Леся згадувала про маму не так часто, як у дитинстві, але все одно пам’ятала. Образ жінки з роками розмився, став віддалений. Це наче дивишся крізь товщу рухливої води. Ніби бачиш, а розгледіти не вдається.

Проте Леся мала підказку. Щоразу, коли вона бачила в школі одну дівчинку, мимоволі згадувала маму. Ліля навчалась в одинадцятому класі й була тихіша за найтихіше літо. Однокласники й навіть учителі часом не помічали її. Невидима квітка. Лесі подобалося спостерігати за дівчиною, але тільки-но учениця ловила на собі чийсь погляд, вона одразу ж завмирала й ховалась у вигадану мушлю. Лесі здавалося, що вона насправді бачить панцир, може торкнутися його рукою, бо й сама в такому жила колись. Сирітство. Ось як він зветься.

Ліля мала старшу на сім років сестру, яка встигла народити вже третю дитину. Хіба ж тут до пестощів і дівочих секретів? Бракувало часу спитати, як справи, не те що купити нову кофтинку чи джинси. Дівчина вдягалася до школи скромно. Завжди у щось сіре й непомітне… Може, тому їй хотілося розмалювати світ? Наповнити його кольорами і здмухнути з долоньки. Зазвичай одинадцятикласники забували про кабінет малювання, як ото про молочний зуб: мовляв, був колись. Але не Ліля. Тільки тут дівча могло бути собою.

— Лесю Михайлівно…

— Слухаю тебе.

Було помітно, що дівчина вагалася, говорити чи ні. Сиділа навпроти й кліпала довгими-довгими віями. Як метелик крильцями, ворушила.

— Я…

— Що?

— А можна побачити у сні людину, якої не знав?

— Мабуть… А хто тобі наснився?

— Мама.

— Значить, точно можна.

Дівча звело сірі оченята.

— Але… мама померла, народжуючи… мене.

— Ну то й що? Знаєш… — Леся затихла, але за мить таки зважилася розповісти про найпотаємніше. Нікому іншому не сказала б, а цьому дівчаті треба було. — Я не бачила мами… багато років. Так багато, що вони встигли стати моїм життям. Правда. І хоч я вже доросла, проте все одно лишаюся маминою донечкою. Подумки розповідаю мамі все-все, не криючись. Вигадую, щó вона може сказати мені у відповідь. Ти сміятимешся, але інколи мама навіть сварить мене. Справді. Це коли я вже накою таких дурниць!

Обидві всміхнулися.

— І ще… Найголовніше. Тільки ти нікому не кажи, а то мені палату наготують в особливій лікарні. Добре?

Ліля слухняно кивнула.

— Інколи мені здається… Ні, неправильно. Я відчуваю, що мама поруч. Це відбувається найчастіше, коли в моєму житті трапляється щось дуже-дуже важливе. Найважливіше. Знаєш, я навіть озираюся навсібіч, кручуся, біжу кудись, бо твердо впевнена, що от-от мама була зі мною. Будь-чим заприсягтися можу! Мамин запах, усмішка, колір очей, дотик шкіри… Напевно… мами живуть усередині нас, доки живемо ми.

— Дивно.

— Це життя, Лілю. А воно дивовижне!..

* * *

Таке дивовижне, що дарує дива, коли їх не чекають, ба навіть про них не просять. Тієї зими Леся попрощалася з учнями на три тижні й поїхала до університету на сесію. Тітка Віра раділа, напуваючи дівчину своїми чаями. Будинок приймав тепло. Тішився, звісно, і Олександр Вадимович, роздивлявся на нові роботи, обережно так, ніби боявся зашкодити.

— Неперевершено, Лесюню!.. Можна оцю зиму залишити? Досконала зима! Здається, що сніжинки от-от злетять із полотна… аж долоні вологі. Їй-богу!

Леся всміхалася. І малювала, а ще багато читала, щоб успішно скласти всі іспити. Але час збіг швидко. Як завжди буває в місті. І ось не стямилася, як проминув останній екзамен, у заліковій книжці стоїть «відмінно», сумка з нехитрими речами на плечі… Може, ще встигне на рейсовий автобус, однак годинник запорядив інакше. Леся йде тихими вуличками околиці й підглядає за зимою. Сніжинки дзвенять у повітрі, злітаючи з неба на землю, туляться до щік, рук, чіпляються до волосся. Дівчина бачить перед очима картину. На ній із неба сиплються крихітні білі дзвіночки. Але дивовижного пейзажу чомусь не помічають люди. Поодинокі перехожі поспішають, щоб якнайшвидше сховатися в теплих домівках. Леся всміхнулася. Нічого. Їй залишиться більше простору для фантазування. Вільного, дикого, необмеженого.

— Я намалюю світло. Багато світла. Щоб його вистачило всім.

Дівчина розкинула руки й малювала ними в повітрі, кружляючи, перестрибуючи замети. Раптом вона послизнулася й покотилася на дорогу, якою мчав автомобіль. Скрегіт гальм і фонтан снігу, що накрив її з голови до ніг. Леся лежить під снігом і чує, як часто-часто б’ється серце. Оце домалювалася.

— Матері твоїй біс!

Дівчина не рухається. І думає. Вона знає цей голос.

— Гей, ти жива?

Чоловічі руки струшують імпровізовану ковдру, перевертають.

— Леся?

Олексій спантеличено морщить чоло, на ньому розбігаються тонкі павутинки. Леся зосереджується чомусь на малюнку зі зморщок. Скільки йому років? Дивується своїм думкам, але поволі підводиться. Він тримає її, ще трохи — і підійме над землею. Колись це вже було… Тільки тоді під ногами плавали озера.

— Ціла?

— Ціла.

— Оце так з’явилася! Куди бігла?

— Малювати світло.

— Дивачка. Сідай у машину. Обережно. Точно ніде не болить?

— Ні, руки-ноги ворушаться.

— І голова на місці… з очиськами. Вони мені й досі сняться. Уявляєш?

Леся промовчала. У салоні машини сніг приречено танув, волосся намокло — і хвилясті пасма лізли в очі. Дівчина заклала їх за вуха, чим так збила водія з пантелику, що бідолашний довго не міг збагнути, куди їхати далі. Час і простір звузилися — лишилася тільки цятка за її лівим вухом.

— Куди ти хочеш?

— Додому. Я сьогодні останній екзамен склала, але на автобус спізнилася.

— Вчишся?

— Останній курс.

— Господи! Невже у Бувальці?

Леся всміхнулася:

— Туди.

Заблимав телефон, новомодний, такого Леся не бачила.

— Алло, ні, брате, мене не буде. Обставини змінилися. Потім розповім.

— Брат?

— Угу… От якби не Вовчик, збив би тебе сьогодні хтось інший.

— Не смійся.

— А я й не сміюся… Боюся, що то міг бути не я.

І знову дорога, цього разу біла-біла. Вони гомоніли, гомоніли, гомоніли, не помічаючи, як небо скидає згори цілий простір, а той лягає саваном на поля, чіпляється за ліс, ворушиться в долонях вітру.

— Я хочу побачити твої картини.

— Але… — Леся думала про бабцю й Віку.

— Соромишся?

— Ні… Не хочу хвилювати.

— Невже я такий страшний?

— Як усі люди… Тільки трохи страшніший… можеш бути.

Він усміхався. Леся теж. І навіть зима шкірила білі зуби.

Дівчина все-таки наважилася завести гостя в дім. Вагалася, але небо зглянулося. Перед тим якраз забігла тіточка Дуся й врятувала ситуацію, бо першою привіталася, запросивши раптового гостя до столу. Чоловік погодився, проте навіть старий, мудрий Мурко помітив, що гостеві незатишно.

Озирається он як. Мов у музей потрапив. Няв. На піч витріщився: певно, мізкує, чи справжня, еге? Вікна скляні мацає. Що, не бачив такого, володарю пластику й металу? Пху! Ще на долівці покачайся, щоб упевнитися, що то дошки, старі й діряві. О, а об грубку таки потерся. Обтрушуй теперечки костюм від Дольче й Габбани чи від… як його… Юдашкіна. Держслужбовець чортів. Ет, не годиться шляхетному котові лаятися. А то б як розтулив пащу, а ще б краще випустив пазури… Щоб біль відчув. Згадав, що з плоті й крові.

— Спасибі… за чай!

— Будь ласка!.. — усміхалася на всі тридцять два Віка, а нишком шепотіла: — …що не вдавився.

— Я не знав, що дитина в хаті.

— Нагуляна.

— Віко…

— Ні… я нічого такого не мав на увазі. Просто без подарунка.

— Звикли ви дарувати. Ліпше заробити дайте на дитину.

— Бабцю…

Спантеличений гість озирався розгублено. Відчував, що йому тут не раді. Немов із вулиці без запрошення вдерся й брудними руками святиню чіпати надумав.

— Мені вже, мабуть, час. Спасибі за гостинність!

— Еге.

— Приємно було познайомитися!

Леся подумки дякувала тітці. Мудра тіточка розуміє. Усе розуміє, більше від самої Лесі. Дивиться на дівчину й знає, що їй тепер над усе хочеться залізти на піч, укритися ковдрою аж по вуха й слухати вітер, щоб як у дитинстві… Натомість пішла проводжати гостя. Двері за ними зачинилися, і малий Богданчик смішно ткнув пальцем:

— Пхе…

Олексій завів машину одразу ж, немов вона тільки того й чекала, щоб якнайшвидше втекти зі снігових заметів у звичну цивілізацію, однак сам чомусь не поспішав, стовбичив поряд із дівчиною й зазирав в очі. Певно, у літо прагнув потрапити, зелене таке, аж до шалу.

— Твої малюнки надзвичайні.

— Дякую!

— Я вже десь бачив схожі. Цілковитий нездара, але змушений схилити голову. Талант!

— Успадкувала.

— Правда?

— Від мами.

Чоловік раптом став схожий на хлопчика.

— А я б хотів тебе зі своєю мамою познайомити. Ви сподобаєтеся одна одній.

Леся мовчала. А що їй було казати? Чоловік зрозумів мовчанку по-своєму, гаряче обійняв за плечі, і дівчина стала крихітною сніжинкою в чужих долонях.

— Я не можу тебе забути.

— Це мине.

— Коли?

— Коли-небудь.

— Не хочу.

— Дерева теж думали, що літо вічне.

— Божевілля. Ти все таки чаклунка.

— Ні. Звичайнісінька сільська вчителька… малювання.

— А це не те саме?

— Іноді.

* * *

Іноді. Як часто ми щось робимо, запевняючи себе, що це тимчасово, не назавжди, а так, просто… Однак учора якось непомітно переходить у сьогодні, сьогодні наповнює завтра… І так день при дні. І вже не даси ради нічому тимчасовому. Надто, коли тимчасове — це гра. Навіть дорослі грають в ігри. Це так, дрібничка. Щось несерйозне. Забавка. Приємна, але несправжня. І спинити її можна будь-коли. Треба просто сказати собі: «Годі!»

Олексій був переконаний у тому.

— Льохо, що це за бридня? Граєшся з дівкою в шляхетного лицаря. Бери, як кортить, а потім — бай-бай!

— Облиште. Цікаво мені.

— Анжелка дізнається, її татусик зіб’є бучу. Ото цікаво буде!

— Не дізнається. Та й у неї самої пір’ячко на писку!

— Ну, скажи, чи є заради чого ризикувати?

— Облиште.

— Він, теє, закохався, здається.

— Та йдіть ви!

— Усе, капець Льосі… Депутата обкрутила селянка. Сенсація!

— Комедія!

— Досить базікати!

Чоловік дратівливо відмахувався, а потім перестав говорити про Лесю взагалі. З усіма. Табу наклав, роти позатикав. Друзяки покрутили коло скроні для годиться, а затим махнули рукою: мовляв, бавишся, то й нехай! Коли що… сам винен. Попереджений. Йому ж чомусь було… байдуже. Однаковісінько. Аби чути, як плаче скрипка всередині. Голосить, сміється, тремтить… З нею щемно, без неї тужно, хоч серце з’їж. Олексій мучився тиждень-другий, а потім зривався й летів у ті забуті Богом Бувальці, як на прощу, щоб просто побачити… А коли й не побачити, то постояти під вікнами. Заспокоював себе: мовляв, грається. Навіть машину часто-густо лишав серед поля і йшов пішки, ховався попідтинню, як злодюжка останній, щоб зловити в освітленому вікні її тінь. Дожився. Ловить тіні… А сказати «годі!» не може, бо тої самої миті світ зробиться нудний.

— Що тобі снилося цієї ночі?

— Я малювала.

— Уві сні?

— І ввіч.

— Я зараз приїду.

— Ти що, я в школі! І так усі плескають. Твій «Порш» і сліпий у Бувальцях уже знає.

— Я приїду іншою машиною.

— А потім?

— Ще однією.

Її голос чи то сміється, чи плаче:

— І надовго їх вистачить?

— На наш вік вистачить.

— Жартуєш?

— Лише дозволь.

Слова — бульки, бо він приїздив усе одно, коли міг і коли хотів. Не з’являвся місяць, потім їздив щодня. А телефон ставав гарячим від дихання й слів кожного, як казала бабця Зоя, Божого вечора. Віка ж лаялася, не криючись:

— Лесю… Ні, ну ти скажи, як його дружина цього не помічає, га? Він же теревенить більше від сільської баби.

— Не знаю.

— Певно, думає, що про роботу. Точно! Воно ж депутат!

— Віко…

— Що? — Притислася міцно, обійняла й прошепотіла на вушко: — Закохалася?

Леся мовчала. Якби ж хто розтлумачив їй, яке воно, те кохання.

* * *

«Кохання —

це коли джміль знаходить невидиму квітку

серед лугу,

де від барв ріже око».

Леся помітила це першою й нікому не сказала. Жодній живій душі. Навіть квітці. Усе було, як завжди, хіба що весна пробивалася всюди. У повітрі пахло чимось живим, а ще воно ворушилося. Малеча, середні класи й випускники вибігали на шкільне подвір’я галасливою юрбою, щойно лунав дзвоник, сповіщаючи про перерву. Чи про малу, чи про велику — байдуже. Головне, щоб до сонця й на першу траву. Навіть учителі не стримувалися: якнайшвидше заносили журнали в учительську й виходили на ґанок чи просто ставали коло відчинених вікон. Леся дуже любила стояти коло вікна. З першим теплом вона відчиняла його у своєму кабінеті навстіж, щоб і яблунька могла потрапити на урок. Дівчина, коли ніхто не бачив, торкалася гілочок, перевіряючи, чи скоро з крихітних пуп’янків з’явиться рожеве марево квіту. Ніби весілля чекала… яблуневого.

Коли вперше помітила Ростика, уже й не пригадає. Може, той приходив до кого зі старшокласників за ділом. Власне, хлопця важко було не помітити — надто яскрава особа. Ох і попсував він нерви всьому педагогічному колективу, доки два роки тому вчителі не випхали хлопця в доросле життя й полегшено зітхнули: мовляв, як утне щось серйозніше, то вже не наш, а батьківський головний біль. До речі, батьки були цілком порядні люди, заможні, мали два бутики на базарі й могли дозволити собі придбати майже все, крім синової покори. Таких, як він, називають поганими хлопцями.

Ростик навик курити ще в початкових класах, алкоголь поспитав не набагато пізніше, іноді бавився травичкою, виміг у батьків крутий байк і ганяв Степовим зі швидкістю вітру. Навчанням не журився, хоч був не з дурних. Друзів заводив швидко й так само швидко відкидав зайвих. Ковтав свободу, ловив кайф, жив легко, як вільний птах… До того весняного ранку.

Леся й припустити не могла, нащо Ліля вийшла у двір, ба навіть стояла з однокласницями. Ті ж, помітивши Ростика, дружно оголили зуби, бо нічого більше при дорослих оголити не могли.

— Ото б прокататися!

— Звір, а не мотоцикл!

— Галько, замовкни! Почує.

— І нехай! Я б із таким прокаталася хоч до старої ферми, хоч за ферму.

— Куди?

— А що? Кльовий пацан!

Але пацан і не дивився на дівчат. Якби навіть перечепився об котрусь, то навряд чи завважив би. Хіба вітер помічає колоду посеред поля? Отож! Але того дня Ростикові судилося перечепитися… об сірі очі. Чисті-чисті. Неначе у воду з головою шубовснув і не знав, чи допливе до берега. І де той берег, не бачив.

— Дівчата, помітив!..

— Ой! Справді! Дивиться!

— На кого?

— На кого, на кого? Мо’, на вас, курки скубані?..

— Галько, ну ти й шкура!

— Покататися кортить!

— Дивись, щоб не гепнулася! Пішов. Озирається.

— Ги-ги-ги!

Дівчачий сміх прогнав хлопця — тільки курява стіною стала. Старшокласниці гиготіли навперебивки, не всміхалася лише одна — та, що мала сірі очі. До тих очей хлопець несподівано для себе приїхав наступного дня, потім ще, знов і знов. Ці часті візити завважили всі. Певна річ, і директриса. Йосипівна навіть бігала лаятися з розбишакою, махала руками, як вітряна електростанція найвищої потужності, проте поганих хлопців хіба якась станція зупинить? Усе одно приїздив. І навіть міг гайсати довкола школи з такою швидкістю, що дівчата зі страху заплющували очі.

— Ото нарване!..

— Круто!

— Капець!

Хлопці курили з ним поза школою, а на вечірках напивалися, мов барила. Прагнули бути схожими на дорослих, а лишалися чомусь хлопчаками.

— Ростику, дай покататися!

— Спробуй.

— Ото важелезне!

— Дивись, он колінця тремтять! Малий ще!

— А давно він у тебе?

— Зі школи.

— То ти вже в школі був чувак!

Чувак був чуваком від сповитка. Крутелик, але мав у собі й серце. Еге, і плакало воно, окаянне, аж скавучало… Як день не бачить сірих очей, то ладен із грудей його вишкребти, щоб не боліло… нестерпно. Леся нишком придивлялася до Лілі… Чи помічає? Здається, ні. Як завжди. Малює райдуги й квіти… Непогано малює. А головне — яскраво, аж в очі б’є. І як оця невидимка може малювати таке? Яка ж ти є, прозора квітко, насправді? Як дізнатися?

Він дізнався. Підстеріг після школи, спинився поруч, аж курява до неба пішла, зиркнув прямісінько в очі й прошепотів:

— Сідай.

І Ліля сіла. Просто й легко, ніби чекала тієї миті всі сірі роки, чекала, щоб розмалювати життя раз і назавжди. І вже не на папері.

— Лілю, це, звісно, не зовсім моє діло, але… будь обачна…

У відповідь очі світяться, як сотні схмелілих світлячків у нічному морі, а воно гойдається туди-сюди й не може втримати ніжності.

— Я закохалася…

— Дурненька. У кого? Ви ж чорне й біле…

— Ні, ми ціле.

Леся дивилася, як на голих гілках одна за одною вибухають рожеві квітки й друкувала:

«Кохання — це коли нічого не зрозуміло.

І впевненості нема.

Є лише відчуття».

* * *

Того року весна наворожила розлуку. Першою з Бувальців випурхнула Віка. Несподівано й раптово. Увечері після телефонного дзвінка жінка вийшла замислена, обійняла Богданчика й обцілувала всього аж до маківки.

— Віко, що з тобою?

— Що?

— Я ж бачу. Розповідай.

— Мені… запропонували роботу. Поплатну й ніби нічого складного.

— А таке буває?

— Певно… Словом, є чоловік…

Леся пирснула:

— Хороший початок.

— Ну тебе!.. Він інвалід. Три роки тому потрапив в аварію, тепер — на інвалідному візку.

— Бідолашний.

— Та ні… Справжній чоловік! Рук не згорнув. І сам, здається, чудово дає собі раду — тільки перші два роки стороння допомога потрібна була.

— То ким ти працювати в нього збираєшся?

— Заспокійливим для матусі. Жінка жвава, по закордонах літає, присвятити себе синові не може, але їдьма їсть, щоб мав коло себе медичного працівника, а заразом щоб хтось господарство порав. Їй так спокійніше.

— А хто він?

— Історик за фахом. Заробляє, пишучи статті для всяких видань… Дядько самостійний, але матусю поважає. Опирався довго, але згодився. Микитівна, старша медична сестра, секретну інформацію виказала й добре слівце за мене закинула. От тільки вирішувати треба негайно. Мамуся за тиждень вилітає за кордон на півроку.

— Віко… А Богданчик?

Молода мама притисла рожевощоке диво до грудей.

— Крім мене… Богданчик нікого не має. Лише він і я. А тут гроші добрі платять… Дуже добрі… У євро… Навіть для обласного центру то цілий статок. А ми ж не можемо вічно по чужих оселях тулятися, я маю подбати і про свій власний куточок… Нехай крихітний, але щоб свій…

Жінка замовкла, а Богданчик смішно висолопив язика.

— Лесю, що робити?

— Не знаю… Їхати. Спробувати варто. Відмовитися завжди встигнеш.

— А Богданчик із ким буде? Де?

— З нами. Три няньки хіба ради одному козакові не дадуть? А ти приїздитимеш… Або ми до тебе. У мене он сесія остання за місяць. Із собою Бодя візьму. Тіточка Віра зрадіє гостям, перебудемо в неї. Ти навідуватися зможеш… А там вихідні… хоч якісь.

— Але ж ти на роботі!.. І тітка Дуся!.. Може, із собою забрати? Няньку найму… Це дешевше буде…

В іншій кімнаті щось із тріском гепнулося. Дівчата занишкли, коли на порозі раптом з’явилася розпашіла бабця Зоя.

— Це що ти надумала, Віко? Щоб я Богданчика кому віддала? Еге! Та ми з ним і город порати будемо, і господарство!.. Він же золотце моє!.. Правда? Ходи сюди, мій маленький… Вигадала мамка таке… Забрати кудись хоче. Ось ми їй дамо прочухана, еге? Ну-ну-ну! Посварися пальчиком.

Малий щасливо плювався слиною й грізно трусив пальцем на всі боки. Про всяк випадок. Віка втирала сльози, а старенька мало не танцювала з хлоп’ям по хаті, аби лишили крихітку. Не сумнівайтеся, вона вже справиться… Ще й як! Схвильована мати охопила голову руками й годину сиділа нерухомо, навіть очей не підводила… Потім дістала папір, ручку, щось на щось помножила, підрахувала, заплакала й до сина кинулася, обійняла, виціловує:

— Кепська в тебе мама…

Малий цмокав долоньку й тулив до маминих губ.

— Ти мене не забудеш, Бодю? Тільки не забудь мене!..

Леся похапцем відвернулася, боячись, що хтось помітить сльози. Хіба це розлука? Розлука — коли розлучаються двоє, а тут мати живцем краяла шмат серця. Мусила.

За кілька тижнів пізня весна струсила чисті роси з високих трав і нагадала про другу розлуку. Ця була справжньою. Майже. Розлучилися двоє. От тільки разом ніби й не були. Леся так і не зрозуміла, чи була то її розлука. Просто один шанований депутат нагально відлетів за кордон на цілих два місяці, щоб збудувати ще одну філію сімейного бізнесу. З ними, з депутатами, таке траплялося. Щоб краще переконати народні маси, нашвидкуруч започатковували важливу державну справу, і народний обранець служив їй на користь, а заразом і про свою дбав… Чи навпаки…

І ніби все чудово, але треба ж такому статися… У п’ятизірковому готелі під палючим сонцем Греції бідолаха втратив спокій. Забув, що то таке. Ні засмагла дружина, подібна до стиглого манго чи ще до чогось смачнішого й екзотичнішого, ні закордонні колеги, ні місцеві краєвиди, ні екскурсії, ні навіть пантеон богів не змогли витерти з пам’яті крихітного світу на кілька десятків сільських хатинок. Олексієві здавалося, що саме там б’ється серце… чи пульс, а тіло існує окремо. Дихає, їсть, навіть кохається на розкішних простирадлах із зображенням Афродіти, проте не живе.

Лесі ж бракувало часу на рефлексії, навіть на малювання його не було. Дівчина тішила малого Богданчика, поралася в господарстві, ходила на роботу, а згодом поїхала на сесію. На останню. Як і обіцяла Віці, забрала із собою Бодя, хоч бабця Зоя грозилася на порозі лягти й не пустити до окаянного міста. Але тітка Дуся вмовила, щоб дитина побула коло матері. Малий на новому місці поводився напрочуд спокійно: грався, їв, спав, лепетав щось своєю дитячою мовою, намагався ступити перші кроки. Тітка Віра так зраділа несподіваному гостеві, що геть забула за свої чаї й перейшла на молочні каші та дієтичні дитячі супчики. Тішилася, з рук не спускала, випроводжала, мало в плечі не виштовхувала Лесю на навчання й екзамени, аби наодинці лишитися з малим. Увечері на годинку, а то й дві приїздила Віка, роззувалася і з порога летіла до сина, неначе могла не встигнути чи проґавити щось дуже важливе.

— Що він їв? А як спав? Зубик виліз? О, а синець звідки?

Малий сміявся й простягав до мами рученятка.

— Не забув. Ріднесенький мій, скучив за мамою?

Бодь пищав і плескав у долоньки, а Віка нишком ховала очі, щоб ніхто не бачив сліз, надто коли йшла від сина. Цілувала вже сонного, малювала в повітрі над дитиною хреста, зупинялася на порозі й кілька хвилин дивилася, вбираючи поглядом свою кровинку.

— Ти ж завтра приїдеш! Дивись, як пізно!..

— Нічого. Ще трошечки.

— А Руслан Віталійович не проти, що ти щодня тікаєш?

— Нічого не каже, але я не признаюся, куди йду. Ще дізнається, що з дитиною… Звільнить.

— Ох, Віко, Віко, мій ти секретний агенте!

В університеті не весна, а молоде літо наворожило чергову розлуку. Леся ходила коридорами, сиділа в аудиторіях і вже сумувала за цим усім. Проте Олександр Вадимович вимагав нових малюнків. Дівчина відмовчувалася чи віджартовувалася, нічого не розповідаючи про Богданчика. Декан супив брови й сварив пальцем, як малу дитину, але вже сумував… сумував за талановитою студенткою.

— Не зникай, чула! А то відгуляєте випускний, і тільки вас і бачили.

— Приїздитиму. Щоправда, не знаю, як часто.

— Отож… Засмокчуть Бувальці, поглинуть, і незчуєшся коли. Бабусі ж краще, лишайся тут… Я тобі допоможу з аспірантурою, вчитимеш студентів, знайду й години.

— Не можу, на мене мої учні чекають.

Чоловік зітхнув, як перегріта грубка, і прицмокнув:

— І що ти за людина така, Лесю?

— Звичайна я…

— Ні. Ой, я ж про подарунок до випускного забув! Купили твою зиму. За три тисячі американських.

— За скільки?!

— Угу! Вітаю! Є стартовий капітал!

— Господи!.. То це я… я ремонт зможу зробити!.. А то стеля сиплеться, дах тече, тин хилиться.

— Ну-ну-ну!.. Тпру! Собі лиши хоч щось. Дивовижна ти дівчина! І навіть не сперечайся.

Місто відпустило неохоче. Після бучного гуляння на випускному Леся ще кілька днів побула, щоб потримати Богданчика коло мами, а заразом накупила купу будівельних матеріалів. Тож до Бувальців від’їздили вантажним таксі, що викликало справжній шквал емоцій у малого.

Удома бабця Зоя зойкала кілька тижнів без упину, спостерігаючи, як Леся воює зі старістю… Адже будинки також старіють і час від часу потребують профілактичного курсу лікування. Леся обдирала, відшкрябувала, чистила. Найняла кількох будівельників, щоб ті полагодили дах, поставили новий тин і вхідні та міжкімнатні двері. Ще замовила нові ліжка, гарний диван, прозорі фіранки. Пофарбувала підвіконня, підлогу, стільці, лави — словом, усе, що могла пофарбувати. Поклеїла шпалери, а насамкінець, позираючи краєм ока на бабцю, розвісила свої роботи.

Бабуня не сперечалася, споглядала зміни мовчки, лише втирала краєм хустки очі. Будинок переродився. Був ніби її і не її. Наче не в ньому колись народила сина, прожила з чоловіком даровані долею роки, поховала обох, а тепер кімнатами починало тупцяти босоноге чуже маля, яке гріло старече серце, мов останній промінчик перед пітьмою. Господи, дай діждати рідного!.. Дай! А воно все ніяк. Лесині однокласниці он уже заміж повиходили, з дитячими візочками по Степовому ходять, про чоловіків піклуються, а вона чужих дітей навчає, чуже доглядає, ще й малює… Очей не відведеш! Художниця. Старенька з ніжністю дивилася на онуку.

— Ет, Лесю-Лесю, дівочий вік короткий! Тут цвіте, а тут і осипається. Долі треба шукати!

— Таж де, бабцю, не в лісі ж?

— Доля і в лісі знайдеться, на те й доля!

Пізній вечір змішував фарби для ночі. Богданчикові не спалося. Хоч останнім часом Леся почала підозрювати, що малий терпляче й цілком свідомо дожидав закордонного дзвінка. Справді, Бодь уподобав нову мелодію рингтону й щовечора сидів на варті. Чекав. І коли залунали перші акорди мелодії, усміхнувся на всі три зуби.

— Алло!

Засміявся і ну плескати по клавішах, діловито доповідаючи своє «ба-ба-ба». Леся цмокнула балакуна в чоло й відповіла:

— Алло!

— Лесю!..

— Слухаю.

— Я придбав тобі острів.

Мовчанка й цього разу допитливе дитяче «та-та-та».

— Ти чуєш?

— Що?

— Лесю, я ладен купити будь-що на цій планеті, щоб ти була там зі мною. Тільки скажи… Я… скучив… Страшно.

— Льошо, це минеться.

— Не вірю!

— Не вигадуй.

— Я не можу без тебе!

— Сходи до моря…

Десь там почулися кроки й жіноче воркотання. Олексій урвав розмову нейтральним:

— Дуже зручне місце! Дуже! Вдалий вибір!

Леся натиснула на відбій, а Бодь ображено спробував засунути неслухняну штукенцію до рота. Телефон пропищав:

«Самотність — це коли у дворі лише одне дерево.

Друге цієї ночі зламав буревій.

Плачу».

Леся обтерла слину з екрана й надрукувала своє:

«Приїзди в мій сад».

Відповідь не забарилася:

«Зламаному дереву до саду годі потрапити.

Хіба що в багатті».

* * *

Час і відстань — ще те багаття. Розпалює, роздмухує, спопеляє й жару підкидає. В Олексія було чітке відчуття, що він потрапив у полум’я, а все тому, що дозволив собі гратися із сірниками. Чоловік забув про їжу, сон, роботу, усе падало з рук, дратувала лялька-дружина, тупі компаньйони, ця красива й чужа країна. Словом, усе. Треба ж було прилетіти аж сюди, щоб остаточно збагнути, що пропав. Розпишіться й надсилайте траурні вінки. Бо хіба то життя? Греція стала місцем, де зійшлися кінець і початок. І чого буде більше?

Вирішувати не йому… Прокляття. Життя — надто складна річ, щоб кожна людина мала право обирати. Смішно. Збіса смішно. Здається, він може впливати геть на все й геть на всіх, орудує владою, грошима… Усім. І нічим. Бо це не він ними орудує, а вони — ним. Господи, і треба було в таке встряти?! Не життя, а гра на фальшивих нотах. Навіть на шлюб Олексій був приречений. Шаленець! І просто ж, як два плюс два. Був собі дуже серйозний чоловік із серйозними позиціями, мав банківську мережу і… красуню-доньку. От вам і плюс, коли хочете. Дочка рано чи пізно мала вийти заміж. То чом було й не поєднати — до речі, доволі вдало — гроші й шлюб? А що? Вовки теж зуби мають, ще й які! Готельний бізнес росте он, як із води, а з таким тестем узагалі сягне небачених висот. От, будь ласка, депутат. Будуй собі піраміду. А воно, бач, ні з того ні з сього хитнуло та й скинуло на самісіньке дно… до дівчати із зеленими очиськами. Повний капець!

— Ти чого, брате?

— Все о’кей.

— Льохо, не тумань. Кажи, що?

— Нічого. Відчепися, дійняли вже.

— Так… Ти ж мене знаєш. Усе одно докопаюся. Кажи, як є.

— Несерйозно все.

— Баків не забивай. Я ж не перший день живу. Бачу, що справа кепська. Що?

— Є одна дівка.

— Одна?

— Не знущайся. Закохався я.

— Що?

— Так. По-справжньому. Як зашморг на шиї висить. Не вдихнеш, не видихнеш. Навіжений, братику. Клініка. Жити не хочеться.

— Серйозно, значить…

Олексій бив кулаком у стіну, методично, як зламаний маятник, запрограмований на власне знищення. Брат мовчав. Дивився й мовчав. День, другий. На третій прийшов із самого ранку, зволік із ліжка сонного, потяг до води й ну жбурляти каміння. Пускав бабки` далеко. Вони торкалися поверхні безліч разів, проте все одно йшли під воду.

— Ми — як вони.

— Хто?

— Камінчики. Хоч скільки об воду бийся, усе одно колись на дно підеш. То чи варто мучитися?

— Ти про що?

— А нічого! Переживемо хитавицю, брате, переживемо. Розлучайся, — і глянув просто у вічі, — якщо любиш…

— Як? Ти що? Тесть роздушить.

Чоловік кинув величезну каменюку, а та блискавично пішла під воду.

— Не роздушить. Дамо собі раду. Брате, ти хоч скажи, хто вона?

Олексій шоковано дивився на водний простір із мільйонами камінців на дні й усміхався… чи не вперше за кілька місяців.

— Учителька.

— Хто?

— Малювати дітей вчить… у селі.

Старший брат присвиснув і забув, що тримає в долонях камінь.

— Оце ти, Льохо, попав!

— Сам знаю.

— Певно, то таки неймовірна земля, — шоковано констатувала Віка, усоте перепитуючи, чи правильно розчула.

— Авжеж… Учора приїхав. Навіз подарунків — кімнати замало. Зацілував бабцю… Руки цілував. Уявляєш?

— Отакої!

— Носив по хаті.

— Бабцю?

— Ні. Мене.

— Не підірвався часом?

— Віко… Я не знаю… Що це? Як це?

Голос подруги шукав опертя, але не знаходив. Логіки ж ніякої, хоч утопися.

— Кажеш, розлучається з дружиною… Ну, не знаю, Лесю, це, певно, для бізнесу його капець! Тесть кисень швидко прикрутить. І наважився… Щось тут не те.

— Не знаю… Я вже нічого не знаю. Нічогісінько! Сьогодні в школі був, привіз три десятки нових ноутбуків, спортзалу обладнав усім, чим треба, а у своєму кабінеті за мольбертами я вже просвітку не бачу. Зате Йосипівна цвіте й пахне.

— Еге… і отрутою сходить. Знаємо. Бідолашна. Певно, прикидає на самоті, чи можна з десяток років пластикою приховати? А що? Жінка досвідчена. Вона, Лесюню, у святу наївність точно б не гралася. Але… і шампанського не пила б… на весіллі.

— На весіллі?..

— Не знаю, подружко, ой не знаю… Сама думай.

— Що?

— Що-що? Чи встрявати в цю казку…

— Казку?

— Ну ти й дурненька! Хай тітка Дуся з бібліотеки прихопить. «Попелюшка» зветься.

«Знаєш, я звик до одного дерева у дворі…

Другого ніяк остаточно не приберуть.

Але коли це станеться…

оте, що лишилося, певно, також забуде,

що їх було два».

* * *

Лесі наснився сон. У ньому були тисячі дерев, і вона йде поміж них, немов яким нескінченним тунелем заввишки аж до неба. Десь гомонять люди. Здається, з-за кожного дерева хтось украдливо шепоче: «Спинись!» І вона відчуває, як сила й справді покидає її, а ноги хтось забиває в кайдани. Леся опускає очі й бачить, що вони золоті, зі щирого золота, але чомусь важчі за каміння. Іти несила. Зовсім. Голоси довкола вже кричать: «Спинись!» Вона плаче, бо розуміє, що негодна ступити жодного кроку й мусить лишитися в цьому лісі-тунелі навіки, нерухома, із золотими кайданами на ногах. І коли вже дихати стає боляче, з протилежного боку тунелю, звідти, де все таки мав бути вихід, до неї біжить вовк. Гарний. Сильний. Вільний. Він зупиняється за півкроку. Дивиться… і плаче. Із сірих очиськ котяться справжні сльози, бо звір розуміє… Якщо Леся не ступить назустріч, вони застрягнуть у лабіринті вдвох… Навіки… За півкроку один до одного…

Прокинулася мокра, розтривожена, весь день ходила, мов тінь.

— Що з тобою, дитино?

— Нічого.

Віка дзвонила й питала те саме. Тітка Дуся вголос ні про що не питалася, однак її очі мовчати не вміли, навіть Богданчик тицяв пальчиком у груди: мовляв, хрещена, ти чого?

Коли до двору під’їхало дороге авто, у Бувальцях кожна хата знала, що депутат до Лесі прилетів… теє… на крилах кохання. Жінки дивувалися, чоловіки чухали потилиці, а Йосипівна по всіх кутках мало не в рупор кричала, що покійна Устина таки навчила дівку чогось… Бо де? Де таке бачили, щоб шанований чоловік життя руйнував задля селючки нещасної? Задля сиротини. Задля байстрючки. Задля малярки пришелепуватої. І співала вона так, аж поки старший Панський особисто крізь зуби процідив:

— Сиди тихо!.. Дівка може й вище видряпатися.

— Як?

— А отак! Заміж вийде.

— За… мі… ж? За Вовка? Так хто вона, а хто він?

— Жінка, а він чоловік. Отож цить!

І ніби всі мовчали, проте Лесі здавалося, що й стовпи в спину шепочуть: «Хапай, бери, лови…» Дівчина подумки затикала вуха. Замикалася від світу, але навіть пензлі чомусь не рятували. Натомість… десь глибоко оживало відчуття, що це її хапають, беруть і ловлять. Як річ. Блискавично.

Ось і тепер засмаглий красень цілує пучки її пальців, всміхається, як Аполлон (певно, Греція вплинула) і шепоче:

— Лесюню, збирайся. Ми до мами їдемо.

— Куди?

— У гості. Тільки до неї завтра, а спершу… я покажу тобі дім.

Леся кліпає розгублено:

— Чий?

— Ходімо…

— А Богданчик? Ромашка? Бабця?

Чоловік підхоплює дівчину на руки й кружляє кімнатою, захмелілий від абсолютного щастя.

— І хто там ще в списку твоїх обов’язків? Учні, еге?

Леся просить:

— Опусти. У голові паморочиться. Я висоти боюся.

Він опускає, пригортає до себе й зазирає в очі, немов злидар, що шукає шматка хліба.

— Будь ласка. Кілька днів.

— А що… — Леся боїться проказати запитання до кінця, але воно все одно висить у повітрі.

Олексій рвучко смикає за його кінчик.

— Люди подумають? Що ти моя! Ну, хочеш, я зараз викличу помічників для всіх твоїх підопічних… Навіть для Ромашки доярку знайду. Лесю…

До кімнати зайшла бабуся. Вона стояла і якийсь час дивилася на двох, немов прагнула розгорнути книжку й прочитати наосліп, про що вона. Але книжку, на жаль, написали іноземною мовою. Хоч скільки вдивляйся в сторінки, скрізь самі ієрогліфи. От і добери — доля чи ні. Сива-сива бабуня зітхнула й лагідно прошепотіла до онуки:

— Їдь, донечко, їдь… Тобі… теє… відпочити треба.

— Бабусю…

Старенька махнула рукою:

— Не сперечайся. — І вже сама до себе мовила: — А там, диви, воно видніше буде…

Що було потім? Вибух. Інакше й не назвеш. Яскравий, сповнений сотнями кольорів та відтінків. А ще подорож скидалася на велетенський і дуже коштовний калейдоскоп, що його крутив на всі боки чоловік, якого Леся до ладу й пізнати не встигла. Олексій захоплено виявляв перед нею свій світ. Картинки змінювали одна одну, лишаючи захват і шок. Леся ловила себе на думці, що в неї повсякчас роззявлений рот, хоч скотчем його заклей.

Невже таке буває? Виходить, буває. Не в глянсових журналах, не в телевізійних сюжетах, навіть не серед музейних експонатів. Оця довершеність існує сама по собі. І в ній живуть люди. Справді, звичайні люди. Вони бачать красу щодня, користуються з неї, звикають, уважають себе за її вияв… Хоч ні. Неправильно. Навпаки. Розкіш уважають за вияв себе. Ми такі. Значить, і жити маємо так, як личить.

— Тобі подобається?

Леся дивилася на триповерховий будинок і намагалася збагнути, у якому стилі його збудовано, але відповіді не знаходила. Розкіш била в очі. Може, треба їх заплющити? А заразом нишком і себе вщипнути? Щоб переконатися, що це все відбувається з нею. Адже… ще кілька годин тому сільським подвір’ям ходив червоний півень, Мурко грівся на сонці, поглядаючи, чи не смикне за хвоста Богданчик — і ось вона стоїть у самісінькому центрі вітальні завбільшки, мабуть, зі школу в Степовому, а над головою яскраво сяє сонце.

— Скляний дах?

— Ми лічитимемо тут зірки.

— Господи! А це можливо?

— Дурненька, — він сміється задоволено. — Я покажу тобі весь світ! Хочеш?

Леся дихає часто-часто, відчуваючи, що ось-ось — і вона зомліє посеред оази, що скидається більше на міраж.

— І ти… ти тут живеш?

— Не тільки тут.

Дівчина смішно ловить повітря ротом, а він відверто заходиться сміхом, немов хлопчик, що показує улюблені іграшки.

— Я маю кілька будинків… і не лише в Україні. Дурненька, та в нас ціла армія нерухомості. Ми ж будуємо «Рай»!

— Що?

— Це мережа готелів. Звісно, більшість їх в Україні, але бізнес росте — кілька є й за кордоном.

Лесі паморочиться в голові, ноги стають ніби ватяні, і хочеться чомусь вийти, щоб відхекатися на запиленій лаві в міському скверику, повернувши звичну вісь світобудови. Як? Чому? Невже?

— Тобі погано?

— Ні… Хіба трошки. А ти справжній?

Чоловік обіймає й притискає до себе, дихає коло вуха й шепоче:

— Авжеж. Просто… раніше ти жила в сутінках.

Леся ковтає щось гірке. Робиться гидко. Не від того, що справді живе в сутінках, а тому, що сутінки — ціла країна.

— Невже?

— Авжеж, крихітко. Я покажу тобі справжнє життя.

Леся здригається й шепоче самими вустами, щоб тільки шкіра на його грудях могла розчути:

— А що, як усе… навпаки?

Коли пізно вночі дівчина засинала, то останнє, що бачила, була зірка, велика-велика. Здавалося, ще мить — і зірка зірветься з вишини, упаде й розіб’є скляний ковпак, за яким небожителі ховають від себе живе небо.

— Ти вже спиш, Лесю?.. А як же?..

Господар розчаровано поставив на стіл із якогось чудернацького дерева два келихи, наповнені чимось надзвичайно дорогим. Тихо вилаявся. А тоді все ж таки вкрив дівча ковдрою й довго-довго сидів при свічках, щоб просто дивитися…

* * *

Леся погано розуміла, що відбувається. Тільки й могла широко розплющеними очима дивитися довкола, як маленька кумедна пташка, яку зненацька спіймали й посадили в клітку… Ні, не в золоту. Золото, виявляється, матеріал не найдорожчий. Дівчина навіть дивуватися стомилася. Ще й швидко так. Запас дивування вичерпався, емоція перегоріла. Нема її. Хіба що шок, але навіть до нього гостя звикла.

— Оце італійські меблі. А це я придбав у Венеції. А це…

Дівча кивало, торкалося розкішних поверхонь і боялося, ніби вони можуть ударити струмом.

— Лесю, ти чого?

— Нічого. А скільки це все коштує?

Олексій цілував її вушко й ховав обличчя у волоссі.

— Нащо такій вродливій голівці втомлювати себе цифрами?

— Не знаю…

— Звикнеш. Це все твоє, бо ти моя.

— А хто це вирішив?

— Я. Ой, треба рушати! Ми спізнимося. А мама, уявляєш, колишній педагог, не любить, коли спізнюються.

— Мама?

Чоловік обійняв.

— Авжеж! Я обіцяв познайомити її з тобою.

Леся їхала, не розуміючи, нащо це робить. Здавалося, що колишній, звичний, світ руйнується на очах, а нового вона не може осягнути. Господи, та невже це все відбувається з нею насправді?! І так серйозно?! Натомість Олексій усю дорогу гомонів, гомонів, гомонів… Про сім’ю, про маму, про старшого брата, про дитинство, про море, пірси й риб з очима, у яких віддзеркалювався шторм, про тотальне безгрошів’я й перші заробітки в дев’яностих, про бізнес, спершу дрібний, а потім солідніший, про потрібних людей, про бізнесові плани й сфери впливу… Леся слухала одним вухом, споглядала дерева крізь вікно й чомусь, немов у своєму сні, хотіла кричати «Спинись!», але мовчала, неначе відірваний листок, що його несе течія, крутить ним на всі боки, ще не топить, але вже не випускає.

— Ось ми й приїхали!

— Тут живе твоя мама?

Олексій наморщив чоло й винувато розвів руками.

— Ну, така вона в мене відстала. На більше не погодилася, хоч як умовляв. Я й сварився, але Вовчик, брат, чомусь заступився. Сказав, що має бути все, як вона хоче.

Леся стояла перед цілком звичайним подвір’ям із м’яким килимом трави під ногами й велетенськими квітниками по обидва боки. Квітів тут було стільки, що від пахощів паморочилося в голові. А серед різнобарв’я лежав немов із новорічної ялинки зірваний будиночок-іграшка. Невеличкий і весь скляний. Замість стін будинок мав вікна. Великі й маленькі, круглі, овальні, квадратні й прямокутні — словом, усякі. Певно, той, хто в ньому жив, почувався, немов на долоні, відкритий усім вітрам.

— У тебе руки холодні. Змерзла?

— Ні.

— Ходімо.

Дівчина ступила крок уперед. Власне, вона не розуміла, чого так хвилюється. І чого погодилася на це знайомство, на ці стосунки. Та й чи давала згоду? Але запитання розвіялися, щойно їм назустріч вийшла жінка, закутана в плетену хустку. Леся хіба тільки встигла здивуватися, нащо вона — та хустка. Адже господиня мала очі, у яких відбивалося сонце. Теплі-теплі.

— Добрий день! Я Олена Леонідівна. Мама.

Дівчина знітилася. Оте слово «мама» в одну мить зруйнувало примарні перестороги.

— Леся.

Жінка всміхнулася приязно:

— Значить, донечка?

Леся кліпнула. А Олексій вражено роззявив рота:

— Як-як, мамо?

Господиня зиркнула на нього спідлоба, немов на учня, що не вивчив уроку.

— Ну, не твою ж Анжелу було донечкою називати, правда? А Леся — доня. Ходімо, дитино, у дім. Ти, кажуть, малювати вчиш?

Леся кивала й слухняно йшла вслід, бо несподівано для себе віднайшла споріднену душу. І не треба було довгих розмов, спостережень та вивідувань. Буває таке. Люди бачать одне одного вперше й розуміють, що стріли своє.

Вони просиділи до пізньої ночі й не стямилися, як швидко збіг час. Цитували поетів, філософів, розмірковували про вічне, про красу, про мистецтво… Зрештою, з Оленою Леонідівною навіть мовчати було приємно. А ще була просто невичерпна тема педагогічної діяльності, яка буквально поглинула жінок. Олексій ходив колами, позирав на годинника, відповідав на дзвінки, відкладаючи зустріч за зустріччю. Кінець кінцем Олена Леонідівна перша запропонувала:

— Льошо, ти або вимкни свої забавки, або йди у справах. Ми з Лесею побудемо в жіночому товаристві.

— Але…

— А це зручно?

— Лесю, звичайно. Я так давно не вітала гостей.

Дві жіночі постаті провели дорогий автомобіль до повороту, повернулися назад і сиділи на дерев’яній терасі аж до пізньої ночі, спостерігаючи, як ворушаться коло ніг темрява й світло. Слова лилися без упину, Леся непомітно для себе розповіла цій жінці про маму, про бабусю, про Бувальці, про школу й малювання. Господиня слухала уважно, схиливши голову набік, дивилася тепло, з якоюсь внутрішньої ніжністю, немов чекала на цю дивачку все життя.

— А знаєш, Лесю… Льоша. Він не твій.

Дівчина опустила очі.

— Знаю. Олексій ще одружений.

Жінка торкнулася довгих пальців юної художниці, а потім довго читала лінії на долоньках, таких маленьких, немовби дитячих. Власне, Леся й була дитина… Дуже мудра, але дитина.

— Річ не в тім. Я мама. Відчуваю. Льошка ніколи не зможе тебе збагнути. Навіть якщо дуже захоче. Твоя душа так і лишиться перед ним у вбранні. Розумієш?

— Ні.

— Справжнє кохання — це коли голі не тіла, а душі. Хоч… я щиро молитимуся за вас…

— Що мені робити?

Жінка всміхнулася, здмухнувши нічного метелика з плеча:

— Те, що любиш. До речі, а з собою малюнка часом не маєш? Свого.

Леся знітилася. Здалося, що ця жінка бачить її наскрізь, бо перед від’їздом, останньої хвилини, сама не знаючи навіщо, Леся вкинула до сумки дві свої роботи різних часів… з однаковим обличчям. Дівчина тремтливими пальцями дістала й поклала їх перед Оленою Леонідівною. Господи, чого ж вона так розхвилювалася? Серце, як шалене, стукотіло аж у скронях.

— Лесю…

— Що?

Господиня сиділа нерухомо, бліда-бліда, як сива й велична квітка.

— Очі… Дівчинко моя, а чому… у вовка людські очі?

Леся здригнулася.

— Я бачила його таким.

— Кого? Вовка?

— Так.

Жінка замовкла. Над їхніми головами пурхала хмарка, торкаючись беззвучно крильми.

— Гарні малюнки. Дуже. Просто… Хоч ні, нічого. Подаруєш їх мені?

— Вам… так.

«Ніч — це коли темрява ховає світ у кишеню.

А вранці повертає на місце.

Таким, яким той був.

Майже».

* * *

Леся повернулася додому колишньою й трошки інакшою.

— Що?

— Що?

— Що?

Дівчина знизувала плечима.

— Весілля, еге? Коли?

— Не знаю… Розлучення ще триває. Та й… навіщо так швидко?

Баби в один голос запевняли:

— Щоб не втік!

Дівчина носила в собі думки, як дитину, і її страшенно млоїло. Ніби ж треба радіти. Тільки вдуматися — принадила мільйонера! Чи то колись були мільйонери?.. Нині треба, щоб мав такий-сякий мільярд. Натомість літо безтурботно брело в травах, як у дитинстві, тепле-тепле, з дрібним квітом у вінках. Дівчина помалу навчилася ні про що не думати. Чи відкладати думки на потім. А ще малювала. Багато. Щоб на картинах оселилося літо. Навіки.

— Господи!.. Лесю, і нащо стільки дощу на кожній картині? Так і затопить скоро. Диви, скрізь!

Художниця розводила вимащені фарбами руки: мовляв, душа тепер немов русалчина. І… не лише в неї.

Віка, коли останнього разу приїхала, плакала коло Богданчика без упину й усміхалася, немов дурнувата.

— Що?

— Що?

— Нічого. Бачу, що приховуєш щось.

Віка щасливо махнула рукою.

— Вигадаєш таке. Просто… Я забираю Бодя!

Бабця в першій кімнаті аж на стілець всілася.

— Як?

Віка лисичкою опустила очі.

— Руслан Віталійович… Він випадково підслухав мою телефонну розмову й усе зрозумів. Ну, що я мамка-одиначка. Кричав. Я його ніколи не бачила таким…

— І що?

— Нічого. Злякалася дуже… Певно, лишилися від колишнього рудименти набутих рефлексів. Руслан… Віталійович відчув. Напевно. Нічого не розпитував — просто… наказав негайно забрати сина.

— Як?

Віка підкидала малого й кружляла по кімнаті, мов дзиґа.

— Отак! Ми житимемо втрьох.

Бабця Зоя схлипувала, втирала сльози рушником і знову плакала. Леся здивовано кліпала очима, а малий дзвенів дзвіночком аж під стелею.

— Стривай!.. Ти…

Віка впала на ліжко, Бодь заходився підстрибувати на ньому, як на гойдалці: мовляв, хочу назад, щоб високо, а мама… Віка розкинула руки й лежала морською зіркою в найщасливішому з морів.

— Я закохалася, Лесько. Оце воно і є! Розумієш? Кохання. Коли Руслан дивиться на мене, я літаю. Отак! Буває таке?

— Напевно.

— Він… він справжній, Лесю! Справжній! І чхати, що на візку. Чхати! Богдане, хутенько збираймо речі!..

З кімнати обережно висунулася бабця, шморгнула носом.

— Уже?

— Бабцю Зоє, дайте ми вас розцілуємо. Спасибі! За все спасибі! Якби не ви… Господи! Я нарешті знайшла свій дім! Свій!

Старенька всміхалася крізь сльози, а в сивих очах стояли тумани минулого. Хоча… хтозна. Може, саме в них блукало майбутнє. Треба тільки його дочекатися. І не загубитися.

* * *

«Дощ.

Я дивився йому в обличчя три години поспіль.

Але так і не розгледів».

Леся прочитала повідомлення й усміхнулася. Довкола стояло кілька картин, у які дощ потрапив, мов у пастку. Дівчина швидко надрукувала відповідь:

«Може, варто відчути його на дотик?»

Телефон блимнув:

«Мрію. Колись».

Дівчина підвелася, пішла в сіни, швиденько, щоб ніхто не помітив, видряпалася драбиною на горище й сіла коло вікна з вибитим краєчком. Простягла в дірку долоню й здивувалася, що рука пройшла. Це ж треба, неначе й не виросла зовсім. Усе та сама дівчинка, яка чекає на маму. Ні, тепер чекає на любов. Вітер лизнув пальці. Розтиснула руку й простягла невидимцеві хлібні крихти.

— Тримай!

На долоню впала крапля. Друга. Третя. Злива ходила поруч. Туди-сюди, воркотала до старих яблунь, причісувала грядки, бубоніла у відра. А Леся їй заздрила й ніяк не могла позбутися відчуття, що чекає на щось. Чи на когось. За всіма законами жанру мала б сумувати за Олексієм, бо він був у відрядженні вже третій тиждень. Щоправда, щовечора, а то й по кілька разів на день потенційний наречений телефонував, щоб просто почути її голос. Дивно. Тоді чому після їхніх розмов Леся все одно чекала?

Коли Олексій приїхав, завалив її оберемками подарунків. Не міг він без них, а вона остерігалася їх усі розпаковувати. Може, тому, що розгорнувши котрісь, милувалася гарними речами: сумочками, шаликами, сукнями, косметикою, однак щоразу уявляла, скільки то все коштує, і мимоволі відкладала вбік. Смішно, проте деякі коробки — оті, ще з Греції — досі охайненько лежали, утворюючи такий собі яскравий будиночок. Зате бабуся з тіткою Дусею щовечора гралися в детективів: мовляв, здогадайся, що ж там сховане.

— Привіт!

— Привіт! Льошо, не варто було. Правда.

Чоловік усміхнувся, не перестаючи дивуватися її реакції:

— Крихітко, то ж дрібниці!

— Я роздам усе дітям.

— Ну-ну! Старшокласниці впісяються зі щастя! Лесю… — його голос став теплий, — сьогодні я хочу тебе познайомити з братом.

— Правда?

— Авжеж! Нарешті в наших із ним графіках віднайшли спільні півгодинки. Швиденько встрибуй у першу-ліпшу сукню — і гайда! Я покажу тобі фантастичне місце! Його улюблене.

Леся вдягла сарафан до п’ят, зав’язала волосся стрічкою, мимохідь глянула на небо у вікні. Чисте. І залишила парасольку вдома.

У дорозі вони слухали джаз. Льоша наспівував і задоволено всміхався, немов віз при собі джекпот, а всі довкола мали йому заздрити. Коли нарешті машина спинилася, Леся навіть не зрозуміла, де вони. Парк? Ліс? Приватна зона? Давні-прадавні дуби затуляли собою півнеба. Їх тут було багато. Височезні, могутні, вкриті ранами століть, вони робили світ під собою маленьким. Навіть сонце видавалося молодим і нерозумним. Що вже й казати про людей! Дівчина принишкла, негодна вимовити й слова.

— Подобається? Ходімо.

— Неймовірно!

— Вовчик любить тут бувати. Каже, що відновлюється. Ото ходить день, як навіжений. Гайда до озера! Точно там застанемо.

Леся йшла поволі, озираючись, немов маленька дівчинка в казковому лісі велетнів.

— Ти не хвилюйся. Знаєш, який брат у мене? Найкращий! Коли б не Вовчик, нічого не було б. Ні-чо-гі-сінь-ко! Він нас із мамою витяг із такої ями! Мамі операція була потрібна на серці, а в країні занепад і безлад. Грошей — ані копійки. На шматок хліба хіба що. Лікарі руба сказали, щоб готувалися… Теє, кінець. Я малий був, але… — голос здригнувся, — мама тоді дивилася… на мене, на брата, неначе сотні разів помирала. Розумієш? А Вовчик не здався. Видряпався… Зміг. Він такий.

У кишені задзвонив телефон, чоловік кинув швидкий погляд на екран і спохмурнів:

— Тільки не тепер… Що за напасть! Слухай, Лесю… мені треба відійти на п’ять секунд. Тут людина важлива під’їхала. Я швидко.

— А я не заблукаю?

— Дурненька. Я тебе дістану й на іншому континенті. Ось стежкою йди, не звертай нікуди. Там озеро є… у формі серця. Уяви! Природа сама втнула.

Дівчина лишилася сама. Стояла, дослухаючись до шелесту над головою, і думала про те, яка вона крихітна. Цяточка просто. Натомість велетні шепотіли про вічність, мовби дівчата секретами ділилися. Тільки ш-ш-ш-ш. Зненацька наскочив вітер.

— Знайшов?

Знайшов. Він лащився, ліз до рук, грався із сукнею, а заразом звідусіль зносив воду, неначе велетенську ковдру стягав, щоб небо вкутати. Стемніло миттю. Леся не встигла й рота розтулити, як згори полетіли перші краплі. Неспішно, неначе хтось уповільнював їхній рух. Коли ж вони долітали до твердої поверхні, то розбивалися на десятки дрібних скалочок і… дзвеніли в повітрі.

Леся завмерла в полоні раптової зливи. У кишені вистрибував телефон, але на те зважати не хотілося. Люди зникли. Думки, хвилювання, турботи розчинилися. А душа розцвітала квіткою в цілковитій гармонії з усесвітом. Леся розкинула руки і звела обличчя догори, а потім танцювала, як маленька, щоб неодмінно в калюжу стрибнути. Вода була тепла. Угорі, під ногами, у землі. Скрізь. Змокнувши до рубчика, дівчина вийшла до озера у формі серця. Воно було невеличке, на долоньку лягти могло. Однак тепер водна поверхня тяглася до неба довжелезними срібними нитками, і Лесі здалося, що озеро прагне сплестися з небом в одне ціле. А потім…

Крок.

Поруч силует чоловіка.

Дощ між ними.

Очі в очі.

І Леся розуміє, що вже їх бачила.

Тричі.

Наяву і двічі в снах.

Тільки тоді вони не належали людському обличчю.

Бо були вовчими.

Злива. Небо. Двоє. А хтось вище пише історію першої зустрічі, пише гарно й натхненно, час від часу розправляючи змоклі пір’їнки за спиною, бо йому дуже хочеться скласти свій іспит на «відмінно».

Через три хвилини, які двом видалися вічністю, до озера підбіг Олексій, тримаючи в руках запізнілі парасольки.

— Ну, ви й чудні обоє! Треба було хоч під дерево сховатися! Ну що? Познайомилися?

Льоша накрив Лесю парасолькою, обійняв і всміхнувся:

— Це моя Леся. Лесю, це мій старший брат — Володимир. Тепер ви знайомі. Це ж треба, наскрізь змокла. Нуте, хутко в машину! Вовчику, чого стоїш?

Леся майже не пам’ятала, як вони йшли назад. Вона вже не бачила ні дерев, ні трави, ні дощу. Серце тьохкало й просилося, щоб його випустили, але дівча не знало, як це зробити. Володимир… отой, що з очима вовка, ішов поруч, його можна було торкнутися, якщо просто відвести руку вбік. Але навіть дощ між ними кипів. То що могло статися від звичайного дотику? Леся дивилася на воду під ногами, відчувала, як хлюпає у сандалях, а ще до мурах у тілі боялася підвести очі, щоб випадково не натрапити на погляд у відповідь, бо тоді… просто згорить. Як метелик, що наважився торкнутися крильми вогню.

— Що це з вами? Як води в рот набрали!

Володимир лишився під дощем, бо відмовився від парасольки. Вода змивала з дужого тіла залишки слів… дивних слів. Тих, що їх він так і не промовив уголос: «Я бачив тебе маленькою дівчинкою в лісі, де ніколи не був». Божевілля. Натомість проказав перше, що зірвалося з язика, банальне до кольок у животі:

— Приємно познайомитися… нарешті.

Леся ніби не чула. Хіба що стукіт у грудях. Шалений, дикий стукіт. Немов хтось тікає від убивці і в останні хвилини життя стукає в перші-ліпші двері — рятуйте! Невже то серце? Її серце?

— Лесю, ти чого мовчиш? Змерзла?

Вона замотала головою, а Володимир устиг помітити, як із довгих вій злетіли залишки води. Які очі… у них застрягла земля з цілим усесвітом разом, і тепер вони кружляють у райдужній оболонці, спіймані, як він.

Його впіймали.

— Вовчик це місце знайшов… Лесі сподобалося, правда?

Знову киває. Їй хочеться бігти звідси. Щодуху. Йому теж. Натомість обоє вдають, ніби все добре. Льошка зиркає то на наречену, то на брата й нічогісінько не може второпати. Не сподобалася? Не сподобався? Що? А потім заспокоює себе рятівною думкою: «Злива винна!» У людей завжди винна погода. Бо що це? Сили, нездоланні сили.

* * *

«Ніколи

нікому

не вдасться приручити любові.

Вона єдина емоція,

яка не вміє коритися».

Леся випустила телефон із рук, той шурхонув на підлогу й розлетівся на частини. Дівчина опустилася навколішки, заходилася збирати деталі, однак пальці так тремтіли, що просто не слухалися. Вона не могла опанувати рухів власного тіла. Якби ж то тільки тіла! Бідолашна розплакалася.

Бо нічого не розуміла. Нічогісінько. Не життя, а клубок прядива. Сплутаний-переплутаний, вузликами зав’язаний. Господи, нащо?! Нащо ти вдмухнув у груди вогонь? Щоб з’їсти спокій? Прогнати його якнайдалі, щоб і шляху назад не знайшов? Болить! Кричати хочеться! Так болить!

— Лесю.

— Що, бабусю?

— Дитино… Лесю, що сталося?

— Нічого.

— Та я ж бачу… Ти плачеш?

— Ні, телефон впустила.

Старенька погладила по голівці, обійняла, як малу дитину, і довгенько сиділа, розхитуючи онуку, неначе в люльці-гойдалці катала. І Леся виплакалася, затихла. Мурко кліпнув жовтою зіницею одного ока, немов друге жило іншим життям, окремим. Що з тобою, дівко, вдієш? А нічого. Наплачешся ще зі своєю любов’ю раптовою! Ой, наплачешся! І треба було із серцем таким навіженим уродитися? Кіт роздратовано махнув хвостом, але підійшов ближче, притулився й клубком ліг у ногах. Мовляв, не горюй, нещасна щасливице!

— Ну!.. Ти диви! Мурку, ти що, захворів? Лесько, ти бачила?

— Ласки захотів.

— Еге. Певно, завтра сніг піде.

— Та літо ж!

— А воно, доню, і не таке трапляється.

Певно, сніг серед літа здивував би Олексія Михайловича значно менше, ніж реакція Лесі. Він не впізнавав дівчини. Відчуженої, схолоднілої, байдужої. Ні, вона відповідала на дзвінки, розмовляла з ним, коли вони зустрічалися, але чоловік не міг позбутися відчуття, що Леся була не поруч, не тут, не з ним. Тоді де?

— Може б, ми поїхали відпочити куди? Уже літо кінчається.

Леся заперечливо мотнула головою, розглядаючи півнячий гребінець так пильно, немов бачила вперше або підозрювала, що птаха мучить підступна хвороба.

— Лесю…

— Що?

— Не відмовчуйся! Годі! Кидай ці свої Бувальці, бо загибнеш у дірі! Їдьмо до мене! Їдьмо! Сили вже нема терпіти. Ну ж бо, крихітко!..

— Ще не час.

Чоловік розпалився:

— Ти звідки? З віку кам’яного? Еге? Скільки можна тримати чоловіка на відстані? Ти потрібна мені! Чуєш?! Потрібна!

— Знаю.

— Тоді що?

— Дай трохи часу.

— Навіщо?

Леся зеленню блимнула:

— Щоб бути готовою.

— Халепа!

Він пішов, ні, побіг, роздраконений, лютий, голодний. Мучився день, другий, обіцяв собі, що забуде, викреслить із пам’яті, з телефона і з життя, але сонце змінювалося місяцем, місяць поступався сонцю. Час спливав. Плив самотньо, як паперовий човник, кинутий у води світового океану, такий крихітний, беззахисний, без якоря й курсу. Але найстрашніше, що він, той час, був пустий. А чому, спитати б? Через кого? Через якусь дивакувату художницю? Сільську й непевну? Та хіба таке буває?

— Льошо, ти чого?

— Нічого.

— А де Леся?

— Ти щось їй сказав? Тоді, у парку?

Брат дивиться в очі, як завше, прямо, нічого не ховаючи за душею.

— Ні.

— Їй, бачте, час потрібен.

— Час?

— Еге.

— Льохо… А мо’, вона чекає офіційного розлучення?

— Хіба то важливо?

— Ну, не знаю. А що, як для неї важливо?

— Справді?

— Хтозна…

— Тепер я, братику, розумію, чому ти досі з жодною не одружився. Геморой, а не шлюб. І кому воно взагалі треба?

Власне, потреби й не були б потребами, якби людина могла обійтися без них. От і шанований депутат підганяв свого адвоката, найняв ще одного, потім ще, а затим створив повноцінну армію юристів, тільки б швидше витрусити з тестя сподіване розлучення. Але той уперся, мов бик чи ще хто: ні, мовляв, та й годі. Надто багато залежало від самого прізвища Вовк.

Леся ж навіть не здогадувалася про пристрасті, які точились у високих кабінетах столиці, не здогадувалася про папірці в дорожезних портфелях, про важливі телефонні дзвінки й справу на неї. І цілком закономірно не здогадувалася, бо земляні хробаки не повинні знати про клопіт небожителів, а ще правильніше, коли у сферу цього клопоту вони не потраплятимуть ніколи. Як то кажуть, кожному своє. А тут узяли й намішали всього.

* * *

У вересні школу оточили зграї журналістів. Навіть досвідчена Валентина Йосипівна розгубилася гірше від малої дитини. Що, хотілося б спитати, може зацікавити в степівській школі столичних писак? Свято? Але свято як свято. Учнів он поменшало катастрофічно, один перший клас ледь нашкребли, коли завжди два було законно, а тут… І людину — до речі, доброго фахівця — довелося з роботи звільнити… Бо кого вчити? Але хіба то цікаво? Пурхають зграями, блимають об’єктивами, випитують про доброчинців. Еге, от звідкіля вітер віє! Депутатом цікавляться?

Є такий. Допомагає. Олексій Михайлович Вовк. А чого саме школі в Степовому? Вона б, звісно, розповіла, та краще промовчить. Дітки талановиті в нас, от. Сподобалися дітки. Про колектив запитуєте? А що? І колектив талановитий. Сама добирала, старалася, будь-кого до майбутніх поколінь підпускати не можна. Це ж як-не-як, теє, як його, формується, можна сказати, завтрашнє обличчя країни. От. І усмішка. Фотографії. Фотографії. І Леську знімають, обліпили, як мухи мед. Тьху! А воно ховається, тулиться до стіни, як на розстрілі, їй-богу! І що Вовк у ній знайшов? Дикунка, та й годі! Село! Хоч нову сукню вдягла… дорогу, певно. А сумочка яка! Красота!

За три дні район просто вибухнув від емоцій. Новину смакували скрізь, навіть у вбиральнях.

— Читали?

— Бачили?

— Ото сучка!..

А як інакше? Ніяк! Голови полетять! Ой, полетять! Аж у київській газеті на першій шпальті надрукували фотографію зі свята першого дзвоника. Тільки не столичного, ні! А їхнього, степівського! На першому плані вона — Райська з Бувальців! А під нею стаття. Сили святі! Чого тільки не понаписували! Господи, прости і помилуй! І про її зв’язок з одруженим депутатом, і про те, чому депутат школі допомагав, за які такі послуги, і про моральність педагога, що «малює» майбутнє цілої нації. Дружину законну згадали, святу жінку, директорку доброчинного фонду для хворих діток. Ото людина! Усе до копієчки для малих пацієнтів, зате полюбовниця сукенку вдягла на шкільне свято за тридцять тисяч доларів! А сумочка… сумочка на руці втричі дорожча! Бренд світовий! Що вже й казати про черевички! Словом, на якійсь учительці малювання два чи три річні районні бюджети опинилися. І питання наостанці: «За які заслуги й кошти?»

Адміністрація прибула так швидко, що літак би позаздрив напівживим «Жигулям». Особистою машиною не поїхали. Еге! Увага всієї країни до їхнього району прикута! А вони що? Ні-ні! Кришталево чесні! Кришталево! А що не догледіли? Не розпізнали розпусниці в педагогічних лавах, то, звичайно, огріх. Каємося. Виправимося. Негайно ж! Тільки депутатові тишком-нишком зателефонуємо, з’ясуємо ситуацію. А що? Моральна розмова ще нікому не шкодила. От і Вовк — авжеж, сам Олексій Михайлович — розкаявся й звільнення схвалив. А не схвалив би, то газетою тією підтертися могли б. Бо писаки сьогодні одне пишуть, завтра друге, а їм працювати ще хочеться.

У тому кошмарі Леся добре запам’ятала колір щойно пофарбованого волосся директорки. Брудний такий, хоч ніби й світлий. І на душі брудно, і в думках, і в тілі. Леся, коли прочитала про ціну свого святкового вбрання, ревла аж до вечора, а потім поставила ночви за хатою, нагріла води й усю ніч просиділа в них, відтираючись. Терла щосили, ніби шкіру зідрати хотіла. З кров’ю. А бруд не відмивався. Господи! Лесі здавалося, що на ній опіки. Скрізь. Скільки ж то коштувало? Скільки? Ганчірка ж! А кошти, аж в очах темніє й голова обертом іде! Невже можна отак просто вдягти на себе суму з такою кількістю нулів? Виявляється, можна. Можна й більше нулів одягти, значно більше, але дехто навіть у тих нулях є повним нулем.

— Лесю Михайлівно… Сама розумієш. Нічого не вдію. Правда. Якби й хотіла. Речі збери на цьому тижні, бо з понеділка нова вчителька буде. І теє… — тут Валентина Йосипівна сказала те, чого сама від себе зовсім не сподівалася, — вийди заміж і втри всім носа.

Леся майже не пам’ятала, як повернулася додому. І перші кілька днів не пам’ятала. Лише очі дітей, а в очах стоять сльози першого недитячого розчарування.

— Лесю Михайлівно, а як же ми?

Запитання дзвеніло у вухах день і ніч, ніч і день, безперестанку. Як ми? Як? Вона зрадила несвідомо, випадково, необачно. Зрадила учнів і себе саму. І треба ж було вдягати оте вбрання! Нащо? Гарний вигляд мати закортіло? Краще б у лахмітті пішла, латаному-перелатаному, зате в очі людям дивитися б могла, а тепер? Дівчина і з двору не виходила. Навіть до крамниці. Лежала колодою й рахувала розколини на стелі. Стеля, до речі, чомусь відмовилася приймати новомодний ремонт і потріскалась одразу ж, практично за два тижні по тому. Як і життя.

— Донечко.

— Що, тіточко Дусю? Що?

— Досить мучитися.

— Мені жити не хочеться. Жити!

Бабця Зоя в сусідній кімнаті голосила беззвучно, бо вголос боялася. А ще за дитину боялася, як ніколи. Пильнувала, слідом ходила, виглядала, стежила, уночі не спала… Задрімає, було, і схопиться зразу ж, прислýхається, чи ворушиться онучечка в ліжку. Коли довго не чула звуку, зривалася на рівні ноги й підтюпцем бігла до дверей, зазирала, перевіряла, чи дихає. Таблетки сховала геть усі, ножі рахувала, мотузки позакидала за синю хмару. А сама на тінь схожа стала. На суху-суху тінь колишнього болю.

— Доню… Ти бабцю зі світу зживеш. Послухай сюди… Коли здається, що все пропало, перетерпи. Боляче. Паскудно. А ти терпи. Потім, донечко, згадуватимеш, як сон поганий, ще й сміятимешся.

— Ні. Тіточко, не сміятимуся. Уже ніколи не сміятимуся… без діточок своїх.

— Ну годі! Цить! Минеться. Не віриш, а все минає. І це мине. Люди забудуть. Правда! Побазікають, а затим про інше говоритимуть. Такий уже світ. Диви, ще й працюватимеш!.. Перечекай.

Леся схлипувала безутішно. Їй здавалося, що всередині діра. Кругла й чорна, і все росте, росте, засмоктує.

— А як жити? За що?

— Тю! У тебе, дитино, у хаті он цілі багатства!

— Ненавиджу! Я їх усі спалю дочиста! Зараз же!

— Цить! Ну! Вигадала таке! Ану ж продамо, еге ж?

— Не хочу! Нічого не хочу! І грошей тих страшних!..

— Ну то й не треба вони тобі. Діткам віддамо… хворим діткам. Лесю, донечко, воно ж зможе життя чиєсь зберегти. То хіба не користь?

Дівчина стихла. Лише здригалася коли-не-коли в судомах.

— Ну от. Заспокойся. Нічого смертельного не сталося. Усе виправимо. Он до Віки поїдеш. Давно ж у гості кличе. Богданчик скучив. До Любки. Вона вже, на щастя, другу дитинку носить. Еге. Ніна казала, що дівчинку обіцяють, то Панські не натішаться. А там і тітка Віра, і твій Олександр Вадимович зачекалися в гості. Він, мо’, до себе забере? До університету? А що?

Леся схлипувала. Часто-часто. Потім рідше. Тоді заснула. Тітка вкрила тепліше й вийшла з кімнати, обережно причинивши двері, щоб сну, бува, не сполохати.

Снився сніг. Гори. Небо нічне. Обриси смерек і буків. Дзвін повітря. І він. Уже з обличчям. Дивився й простягав руку — тримайся!

* * *

«Іноді.

Рідко.

Чи часто?

І так, і так.

Я лежу й думаю,

Що лишився у світі сам».

Леся цілувала літери на екрані. Як дурненька маленька дівчинка. Хтось іще є такий, крім неї. Хтось невідомий і відомий. Десь. А вона була самотня тут. І скрізь, куди йшла чи їхала: і вдома, і в гостині, і в тиші, і серед людей, навіть із пензлями в руках — усе одно була самотня… бо без роботи улюбленої… і без нього.

Про останнє боялася й думати, а таки думала. Ні, відчувала. Від літньої зустрічі минуло чотири місяці. Скільки ж це днів? Прірва. Здавалося, мало б давно забутися, а перед очима чітко зринають обличчя, руки, рухи, постава, весь… він. Так дивно. Леся ж не знає про нього нічого. Тільки голос чула, що кілька слів був вимовив. А здається, що знає все. Знала й раніше. Знатиме… ще й таке знатиме, про що він сам не відає. Божевілля. Хіба не божевілля? І не розважиш нічим. Навіть роботою, бо школу в неї вкрали. І яблуньку за вікном. Чи малюватиме ліхтарики-яблучка тепер хтось інший? Навряд. Бо то будуть уже не ліхтарики, а так, яблука в натюрморті.

— Лесю, я приїду.

Олексій зателефонував одразу ж після Лесиного звільнення. Був мовчазний, стриманий. Лише руки виказували, бо все одно тяглися… до неї.

— Я розлучаюся. Правда. Не все просто, але…

— Навіщо?

— Що?

— Роботу забрав?

— Я? Крихітко, та в будь-яку школу влаштую хоч зараз. Тільки скажи, кивни. Згодна? Ну, згодна? Зараз же поїдемо! Поїдеш зі мною?

— Ні.

— Чому?

Леся всміхнулася:

— Бо морального права не маю.

Чоловік щосили вдарив по керму — і «Порш» загудів, аж гайвороння знялося з поля, де вони оце тепер стояли. Леся дивилася на чорні хмари й думала чомусь про кукурудзу, що її так і не доламала, бо приїхав, ухопив і повіз.

— Лесю, нащо ти так?

— А ти?

— Не знаю. Люблю, тому не відступлюся. Ще ніколи не відступався. Так і знай!

Дівчина зиркнула прямісінько в очі, бо й досі не могла збагнути одного:

— Чому силою не береш? Можеш же. Вам хіба заборониш?

Чоловіче обличчя сіріє, як голе поле за склом. Паскудство! Яке ж це паскудство!

— Хочу, щоб сама…

Мовчать обоє, вичерпані, як пізня осінь. Просто мовчать. І мовчить третій, той, що за сотні кілометрів звідси ходить дахами, палить і кидає недопалки в безодню, щоб дивитися, як вони летять у нікуди й гаснуть назавжди. Олексій знає це. Він надто добре вивчив старшого брата. Вовчик обожнює висоту, завжди десь нагорі, ще змалечку. Тоді, коли Льоша будував піщані фортеці й обкладав їх мушлями, брат обирав найвищу гору й дерся до вершини, не зважаючи ні на материні вмовляння, ні на ризик, ні на втому, ні на синці, ні на зламану одного разу руку. Він просто йшов увись. І найдивніше, чого Олексій, до речі, не міг збагнути й досі, вершина Вовчикові була непотрібна. Правда.

Уже пізніше, коли Льошка підріс, брат брав його із собою, вони дряпалися крізь чагарник, перестрибували ущелини, дерлися по камінню, а головне — робили те разом, пліч-о-пліч, щоб потім стояти на самісінькій вершині й кричати до неба, до хмар, до птахів і вітру. Олексій упивався відчуттям, що він на вершині. Переможець, бо вгорі, вище від усіх. А братові нащось був потрібен отой світ, що під ногами лишався.

— Звідси краще видно людей.

— То де вони?

— Там.

— Вовчику, тю! Зате ти вгорі. Нащо ті люди?

— Бо вони є.

— Ну, ти й дурний!

Брат усміхався:

— Гадаєш?

— Ні. То я так, просто. Класно тут, еге? На вершині.

Брат кивав:

— Авжеж, Льошко. Головне — не забути, звідки ти сюди прийшов.

Чому це пригадалося Олексієві саме тепер? Коли він сам на сам із чудернацькою дівчиною, яка не вміє коритися тим, хто на вершині.

— Лесю…

— Що?

— Невже не любиш?

— Ні.

Осінь за вікном плакала… Дрібна мрячка лягала на поле леткою хустинкою й шепотіла, що час забувати про сонце. Леся сиділа мовчки. Годі було вдіяти щось з упертою гордівницею. Олексій вилаявся, завів двигуна й повіз зеленооку бранку туди, де, хоч із якої висоти глянь, дно було найглибше. А бач, і воно для когось дім.

* * *

«Я застряг у часі.

Вишу, як павутинка.

І гойдаюся туди-сюди.

Без опертя.

Сумно.

Бо мріяв літати».

Леся не вимірювала свого стану словами «сум», «депресія», «туга». Вона його малювала. Картини, картини, картини, і в кожній ота павутинка, що мріяла літати, а натомість гойдається взад-вперед без опертя й пуття.

— Які сумні вони в тебе!.. — замислено констатувала Віка, розглядаючи голе-голісіньке поле на першому плані й привиди білих снігів на задньому. — То зима йде?

— Угу.

— Бр-р-р! Подруго, так і в депресію вкинутися можна. За школою сумуєш?

— Дуже. Я іноді навіть виходжу до автобусної зупинки, а потім згадую, що їхати нема куди.

— Ото Ромео постарався, щоб тебе прив’язати до себе! Лесю, їдьмо до нас!

Леся скептично звела вгору брову: мовляв, еге, тільки мене й не вистачало там. Але подруга не поступалася:

— Ні, правда! Побудеш тиждень-другий, тіточку Віру провідаєш, Любку. Їдьмо!

— Ні. Не хочеться нікуди.

— Треба! Усе! Розмову закінчено!

Віка таки витягла подругу до міста. Практично силоміць. Сама й речі зібрала, у таксі завантажила, стовбичила над душею, аж поки Леся нарешті наважилася вилізти з примарної шкаралупи, у якій доброхіть себе утримувала два місяці поспіль. Однак операція з кодовою назвою «Порятунок» найбажаніших наслідків, на жаль, не дала. Художниця гостювала в місті третій тиждень і щодалі краще усвідомлювала дивну річ: коли довкола тебе бігають люди, нерухомість власної душі відчуваєш іще виразніше. Хоч, звісно, гостя раділа, як бачила усмішки рідних людей. Не могла не радіти. Особливо Вічиному щастю.

Руслан Віталійович виявився симпатичним чоловіком. За словами новоспеченої дружини (закохані вже тихцем розписалися), справжнім. Леся переконалася в тому одразу ж, як переступила поріг оселі. Врівноважені очі, рухи, постава, у ньому ховалася внутрішня сила, незламна, непереборна. Візок… Леся його помічала хіба що перші два дні, а потім не бачила зовсім. Ніби й не було його. Усе в будинку і в затишному дворику було пристосоване до потреб господаря, однак у своєму кабінеті, тільки-но він сідав до письмового столу, і час, і хвороба, і фізична неповноцінність — усе розчинялося в царині історії, де Русланові не було рівних. Віка жартувала: мовляв, як-не-як, світило науки.

Леся погоджувалася. Їй подобалося слухати Руслана, подобалося помічати його погляди-сонечка, які нишком, коли Віка того не бачила, торкалися з такою ніжністю, що випадкову глядачку розбирали сльози. Щаслива. Леся відчувала, що нині подруга чи не вперше за своє життя почувається в цілковитій безпеці. Парадокс життя. І як добре, що Богданчик має тепер отаке дитинство, сповнене щоденних відкриттів, маминих усмішок і батькових рук. Хлопчик біг до Руслана з усіх куточків садиби, залазив на руки й змушував розповідати про все на світі, про десятки цікавих речей, а поважний професор серйозно й довірливо ділився з малим своїми знаннями, багато сміявся, тримаючи на руках хлопчика так трепетно, неначе раптовий і дивовижний дар.

Навіть павутинка не може так трепетати. Леся зрозуміла цю аксіому, бо її нерухома душа тепер спокійно лежала десь на денці й ніжилася. Щастя, нехай і чуже, робило її невагомою й змушувало всміхатися. Раз, другий. Потім Леся вже чудувалася, що дзвінко сміється з якоїсь витівки Бодя, з Вічиних та Русланових жартів. Невже? Звикла. Відтанула. Хоч сумувала. Звісно. Надто вночі, коли снила кабінет… Іще свій, рівні рядочки парт, схилені голівки й пензлики в дитячих пальцях… Там, у снах, діти в альбомах писали велетенськими літерами: «Повертайтеся!» І щоразу Леся плакала, прокидалася з мокрими очима й довго лежала до ранку без сну.

— Лесю, мені Олександр Вадимович уже голову прогриз. Усе просить, щоб я вплинула. Лесю, погоджуйся. Чуєш? Університет — то ж найвищий пілотаж, там талант твій виявиться, як ніде. Погоджуйся. І години вже є.

Леся відводила очі. Мабуть. Є. Справді, два роки тому це була її мрія. Жити тут, бути тут, малювати, розвиватися, творити. Здавалося, у жодному іншому місці її талант не зможе розквітнути з більшою силою, ніж у саду тіточки Віри. Хоч і тепер їй добре там. Днями вона намалювала аж дві картини, немов вихлюпнула із себе перестояне повітря, але щось змінилося. Щось важливе. Серце пустило коріння. Чи могло таке статися? Пустило в землю. Забуту, несправедливо обійдену долею, але саме на ній жили учні. Не чужі, не чиїсь, а її. Сільські? Ну то й що! Їхні душі наївніші, а значить, чистіші.

— Я — у Бувальці.

— Лесю, побудь іще.

— Не можу, просто хочу додому.

Поїхала. Понесло павутинку до села. Коли Леся повернулася, то довго ходила вулицями. Щоправда, обирала сутінкову годину, щоб не привертати зайвої уваги односельців, а ще… не бачити всіх видимих ран. Бувальці в напівтонах видавалися не такими страшними: кути круглішали, кольори тьмянішали. Здавалося, що розглядаєш старовинне, коштовне полотно, таку собі картину з назвою «Занепад». От тільки… художник хто? Село мовчало. Воно вміє мовчати. Як, наприклад, тітка Дуся чи бабуся Зоя. Дивляться, розуміють чи, може, відчувають. І мовчать. Так роблять мудреці: говорять лише тоді, як хтось спитає. Але чи є кому питати? І чи потрібні відповіді? Знову тиша.

* * *

Коли сніг ліг довкола білим колом, отим, що не мало початку й кінця, Леся збагнула, що остаточно захворіла. Навіть малювати перестала. Сиділа годинами нерухомо, дивилася в одну точку, білу-білу, і думала. Про що? Про душу, що зависла між світів.

Олексій приїздив. Не так часто, як того хотів, бо остерігався, що зеленоока пустельниця не підпускатиме до себе взагалі. Тому їхав, коли вже так припікало, що втримати себе була несила. Коли вони зустрічалися, розповідав про справи, які її анітрохи не цікавили, показував якісь фотографії, вмовляв проїхатися. Куди? Байдуже. Хоч на край світу. Аби того континенту на карті торкнувся її чарівний пальчик.

— Ну ж бо, Лесю! Ти тут і мохом обростеш!

— Нехай.

І все. Вичерпувались аргументи. Єдине, що бодай якось тішило, — то зустрічі з близькими. От і возив народний депутат сільське дівча — вдуматися тільки! — до подруг у місто. Бідолаха стовбичив під дверима університету, пив чаї тіточки Віри, купував іграшки для Бодя й Любиних малят.

— Схибнутий!

— Пельку стуліть!

— Хлопці, здається, це діагноз!

— Не ваше діло!

— Тихше! Бавиться, то й нехай. А що? Чудова історія для глянсового журналу. Навіть сльозу пустити можна.

— Не заздріть.

— Йому?

— А що? Похвастати можеш отаким? Де там!

— Шелепа!

— Еге ж!

— Та йдіть ви!

Натомість ішов він. Від неї і до неї. Коли остаточно втрачав розум, то спересердя кидався на першу-ліпшу спідницю, впивався пристрастю до повної знемоги, однак спрага чомусь не зникала — навпаки, глибшала, неначе дно колодязя, у якому ніколи не було води. Бісова сучка! Але лайка не допомагала. Зарадити не могли ні друзі, ні вечірки, ні бізнес, ні розмови з психотерапевтом. Ото зав’яз! Награвся в лицаря? Молодець! Повзи теперечки покірно до телефона, набирай потрібний номер із відчуттям, що, коли не почуєш її голосу негайно, земля тої самої миті западеться. Ні, ну хіба не напасть?!

Телефонував. Леся слухала слова й дивилася, як Мурко лишає на снігу цяточки слідів. Гарно! Може, малювати на снігу? Вибігти зараз-таки й малювати ногами картини, що існуватимуть, доки свіжий килим не витрусять згори донизу?

— Бувай! Я піду.

— Куди?

— Малювати на снігу.

— З тобою все гаразд?

— Усе чудово! Я намалюю янгола. Цікаво, скільки кроків треба на це?

— Кроків?

— Ні, слідів.

Сліди бувають не лише на снігу, вони трапляються в думках, в емоціях і навіть у сновидіннях. Леся відчувала: ще трошки — і вона сама стане слідом. Злетить, розчиниться, а за кілька десятиліть її змете завія. Усе. Ніби й не жила, не відчувала, не кохала…

«Я пустка.

Аркуш, на якому

ніхто

ніколи

не напише долі».

Дівчина плакала. І відчувала, як їй страшенно хочеться — до крику, до судом у грудях — бодай один-однісінький раз побачити того, хто має очі вовка. Але надто добре розуміла, що рідний рідного не скривдить. Правда ж?

Доля. Вона розсуджує… Чи все ж таки людина?

* * *

Олександр Вадимович зателефонував пізно ввечері, аж бабцю Зою налякав: що, як із Богданчиком щось сталося? Коли ж почула про малювання, заспокоїлася старенька й навіть нишком перехрестилася: мовляв, нехай уже, аби порятували онуку від нудьги.

— Лесю, це важливо! Санаторій у Карпатах. Збудований для сиріт.

— Добре, що для сиріт.

— Його власник хоче, щоб вихованці потрапляли в казку. Треба розмалювати стіни від стелі до підлоги, а можеш і їх поквацяти… Як умієш.

— А чому я?

— Хтось може краще? Підкажи.

— Не знаю… Точно для дітей?

— Ручаюся. Власник — людина слова.

— Надовго? Терміни є?

— Не відаю. Як складеться. Лесю, тебе що, сватають? Піду чи не піду… Їдь негайно! Зробиш добру справу для діток.

— Добре.

Бабця вдячно перехрестилася перед образами й чи не вперше щиро зраділа тому малюванню. Хай уже. Аби дитина ожила, а то на мерця схожа.

— Бабуню…

— Теплі речі треба будь-що взяти! І не дерися на оті вершини, Христа ради!

— Дозволяєш?

— Ну, а що? І гроші… — старенька стишила винувато голос, — за ганчірки бредові…

— Брендові.

— Еге. Зможеш дітлахам передати. Мо’… Як застанеш. А за нас із Дусею не турбуйся. Скільки треба, стільки й малюй.

Леся кинулася до старенької, обійняла за шию, як колись іще малим дівчам, і всміхнулася:

— Ти найкраща!

Жінка здвигнула плечима:

— Та яка вже є.

— …які є. Гори як гори.

Леся дивилася на вигини гірського хребта, високо задерши голову, і відчувала, як мліють крила за плечима. Політати б!

— Краса!

Кругленька тіточка Марія, яку тут усі чомусь ніжно звали Марічкою, хитро підморгнула оком, задоволена з реакції гості:

— Файно?

Леся зачудовано світилася, мов ліхтар.

— Неймовірно!

— Звикнете скоренько. Гори… вони в душу вростають хутко — не видереш.

— Мелентіївно, а де я житиму?

Жінка сміялася рядками дрібних зубів:

— Тутечки, у будівлі.

— У санаторії?

— А що? Обирай хоч яку кімнату. Усі твої будуть!

— Це я сама в цьому замку житиму? Ще й високо так!..

— Я тутечки поруч живу, чоловік мій Василько з дядьком новобудову охороняють. Ще є Катря — прибиральниця… І Надійка… Ой, та спокою не матимеш, дівко!.. Теє, пані художнице!..

Леся аж пирснула сміхом. Ніби ж чужі люди, а до рота зазирають, шанобливо та іронічно водночас. І як воно в них виходить? Але добрі. Навіть сумніву жодного не виникло. Привітали, немов рідну, перегріли, нагодували якоюсь смачнючою стравою, що їла її вперше в житті, нанесли ковдр з овечої вовни, мов її всю обкласти ними збиралися, щоб і спала, і танцювала, і голові та ногам м’якесенько було. Гостинність навіть із пантелику збила. Та й не тільки вона.

Будинок. Він полонив з першого погляду, з першої миті, з першого віддиху… Лесі навіть здалося, що вона потай любила його ще перед тим, як він з’явився в цьому дивовижному краї, де й до неба ближче. Збудований із добротних брусів, дім ховав у собі запахи лісу, а вночі шумів примарними кронами. Тут усе було просто й досконало. Лінії, лінії, лінії… Стіни. І дах, що кінчається небом. Кришталево чистим, аж у вухах дзвенить. Леся блукала кімнатами, роззиралася довкола, дихала, торкалася руками, а потім, сама того не відаючи, забрела аж на горище, яке правило за третій поверх, і лишилася там назовсім. У триповерховій казці принцеса обрала саме дах. Усміхнулася. Не зважаючи на мороз, прочинила двері на балкон і вийшла до нічних гір. Стояла довго, відчуваючи себе малесенькою цяточкою, чиє дихання губиться в цій величі, немов піщинка.

— Ви дихаєте?

Гірські хребти ліниво ворушилися в темряві. Вітер ходив кронами смерек. А десь поруч — здається, сягнеш рукою й торкнешся — висів сніг у кошлатій хмарі.

— Казка!

Казку малювала й кілька наступних днів. Натхненно. Пристрасно. Гаряче. Вона вихлюпувалася з душі, заливаючи будівлю від стелі до підлоги. Фарби не встигали висихати, як поруч з’являлися обриси нового сюжету. Добре, що ні в чому не було нестачі. Чоловіки, що наглядали за будинком, вчасно підвозили все, що треба, ба більше, виконували всенькі забаганки художниці, аби та наприкінці дня дозволила бодай одним оком глянути, що ж воно намальоване на стінах.

— Йой-йой!

— Файно!

Кортіло й жінкам. Молодесенькі реготушки Катря й Надійка аж роти роззявляли й у цілковитому захваті шепотіли уривки молитов, що, за їхніми оцінками, важило вкрай багато. Лесю тішило, як горяни хитають головами й щоразу сплескують у долоні.

— Це я, пані, у дитинство потрапив. У казку казкову! А ви нашу намалюйте! Оці квіти, світляки, моря й ліси!.. Книжкові герої — то файно, цікаво, але моя бабця таке розповісти може про щезників, мольфарів, нявок! Йой-йой!

І Леся ходила слухати, сиділа в крихітній кімнатці, від підлоги до стелі закосиченій різнотрав’ям, дивилася в очі господині, ловила чудні, часом незрозумілі слова й знала, що розуміти всього навіть не треба. Це треба відчувати. Вірування вражали. Ніби гори замкнули в собі людей, лишивши поруч них справжнісіньку магію. І кожен крок, кожна думка, кожне слово, кожен рух мають подвійну суть.

— Дочко, сніг кохання намете! Йой-йой! Кохання!

— Що?

— Нічо. Записуй далі.

Леся присвятила кілька кімнат карпатським віруванням, заселивши дивними героями, що їх малювала під орудою всієї теплої компанії.

— Ой, аж лячно!.. Душечка тремтить.

— Цікаво.

— Дітки вподобають.

— Еге.

Дівчина іноді намагалась уявити тих, для кого, власне, оживляла казку. Їхні оченята, гамір, гру й сльози, бо в кожному-кожнісінькому почасти бачила себе — оту маленьку дівчинку, яка понад усе мріяла малювати. І ось. Малює. Уся в малюванні. Розчиняється в ньому відчуває в такі миті, що це вона і є — гармонія.

— Це ж треба, за чотири тижні стільки створити!

— Господар приїде дивитися скоренько.

— Еге.

— Завтра?

— Може, і цієї ночі.

— Сніговій гори ворожать.

— То гори, а синоптики запевняли, що не буде.

* * *

Сніг пішов. Вона помітила його найперша, відчувши рух у кошлатих хмарах. Підійшла до балконних дверей і довго стояла, спостерігаючи, як народжується чистота. Білі лапаті шматки кружляли в синій тиші красиво, ніжно, ніби справді ворожили. Коли до будинку під’їхав дорогий автомобіль, дядечко Василь хутенько прочинив дверцята гаража, щоб швидше можна було сховати техніку від стихії. Гостя заводив у дім уже білий-білісінький із голови до ніг. Леся чула, як чоловіки тупцяли десь унизу й струшували талу воду з одягу.

— Оце, Михайловичу, може бути днів на три.

— Та невже?

— Еге. Не виїдете.

— Що ж… — і тиша, ніби хто урвав на півслові.

— Еге. Це ми звикли вже, а я спершу аж хрестився, як заходив.

— Неймовірно!

— Постаралася дівка… Ой! Пані художниця.

— А де вона?

— Оселилася на горищі. Певно, там. Світилося, значить, ще не спить. Михайлівно! Тут до вас приїхали.

Леся спускалася з дивним тремтінням у колінцях і пальцях рук. Не розуміла, з чого б це. Ніби ж усе, як мало бути, чого хвилюватися?

— Ось і вона. Майстриня пензля й фарб. Будь ласка!

Леся хитнулася, ноги стали неначе ватяні, а чоловічі руки підхопили швидше, ніж вона встигла ухилитися.

— Обережно, — і довгий-довгий сірий погляд. — Лесю… Здається.

Вона чує, як тривожно б’ється серце під долонею, і злякано відводить її вбік. Чоловік-вовк питає перше, що мав би спитати, але чомусь пошепки:

— Минулося?

Дівчина кивнула, хоч уже майже нічого не розуміла. Власного тіла точно. Воно жило нарізно й тепер горіло, як велетенська дика квітка. Порятував лише сніг. Леся зосереджено, немов то був єдиний клаптик суходолу на цій планеті, дивилась у вікно на змахи крил небачених істот.

— Усе гаразд.

— То ви… ти і є художниця?

Ще один її німий кивок. І він мовчить. Тільки дивиться. Аж дядько Василь збентежився й почав торохтіти про малюнки, сиріток і погоду, змішавши все докупи. Головне, щоб незручну тишу розвіяти.

— Воно-то так… Негода, зате гарно! І буде чим земельці вкритися, а навесні напитися… потічкам. І ви, Михайловичу, коли що, перепочинете день-другий. Леся Михайлівна також. Заслужила. Он як старалася! Тепер милуватися будете. Ти, Лесю, покажи свої творіння. Чи, мо’, вранці?

Тиша сніжна, і перехресні погляди як два крила одного птаха. Чоловік почухав потилицю й позадкував до дверей.

— Та що це я порядкую тут! Ви й самі все владнаєте, еге? Марічка зачекалася, ще й у потилицю дасть. Просила в повітці грубку розтопити, а я тут забарився.

Рипнули дубові двері, зачинилися, описавши півколо, і замкнули двох сам на сам у казці. Як так сталося? Чому? Невже треба було приїхати аж у гори, щоб зустрітися знову… Уже наодинці. Думки й відчуття яскравими зграйками тріпотіли над чоловіком і жінкою, а вони дивились одне на одного, не вірячи очам. Так дивно.

— Я… маю показати, що намалювала.

— Я вже знаю що.

— Як?

Володимир усміхнувся:

— Тільки не смійся. Я побував тут уперше кілька років тому й відтоді мріяв побудувати в цій місцині щось для дітей, але щоб воно було особливим… Дуже. Діти мають бачити красу.

Леся кивнула.

— Коли побачив твої картини… Тоді ще не знав, що твої. Здалося, що я вже це бачив, і мозаїка склалася докупи. Будинок звели швидко, а оздоблення… Питання про художника навіть не виникало. Бо я вже мав його… Хоч ні, її… картини.

— Картини?.. Мої? Це оті вересневі?

— Авжеж. Дві. І одна зима, але ту пізніше придбав. Я тоді цілком випадково до галереї потрапив, а вийшов уже з ними в руках. Не міг не забрати… своє.

— Олексій знає, що я оздоблювала санаторій?

— Ні.

Він дивиться так пильно, ніби знімає шкуру. Леся відчуває віддих. Уривчастий. Гарячий. Вовчий.

— Лесю, мабуть, це доля.

Отак просто. Чотири літери — і жодного шансу вибратися з прірви. Падай, злітай угору — усе присуджено ще задовго перед тим, як людина народиться.

— То ходімо глянемо?..

Він усміхається, бере за руку. Легенький дотик. Нічого ж особливого, тоді чому земля кружляє довкола? А разом із нею сніг, гори, небо… Чому? Леся вже не розуміє, просто відчуває руку в руці. Вони тремтять. Обоє. Чи то лише здається?

* * *

Уранці будинок струшував сніг із даху, але пластівці описували нові й нові кола. Двоє дивилися на білину й мружили очі. Щоправда, кожен зі свого вікна.

Леся не знала, куди себе подіти. На даху, навіть якщо це дах казки, виявляється, мулько в ноги. От якби можна було випурхнути пташкою, злетіти вгору, під важку снігову завісу, і застигнути в ній крижинкою. Тоді було б легше. Бути крижинкою легше, ніж вогнем. Вогонь з’їдає її зсередини, шматочок по шматочку ковтає спокій, сни, мрії, беручи над нею владу. Не можна! Не можна! Не можна! Леся повторює заклинання, але чари не діють. Господи, як страшно спускатися донизу! Страшно бачити його очі перед собою, відчувати віддих! Страшно! Тоді чому так нестерпно хочеться впасти… до нього.

Чоловік спустився першим іще вдосвіта. Так і мав учинити господар. Оглянув замети, остаточно переконався, що виїхати… чи то пак утекти звідси не вдасться, тому повернувся похмурий і мовчазний. Заварив міцну каву на величенькій кухні й довго роздивлявся на сніг у цілковитій тиші. Про що думав? Про брата. Брат далеко. Про Лесю. Вона тут. Удерлася в його життя спершу з дощем, а тепер із хуртовиною. Дивачка. Юна. Здається, він старший за неї на ціле життя. Довге. І в тому житті всяке було. Але… чому, коли дивиться на її малюнки, знову почувається хлопчиком? Справді, малим хлопчиськом, яке зненацька потрапило в казку й не може відвести очей.

Відійшов од вікна, надпив кави. Зрозумів, що охолола, машинально заварив нову й не розчув, як до кімнати мало не навшпиньках зайшла чарівна казкарка.

— Доброго ранку! — Леся злякалася свого голосу, бо в повній тиші навіть шепіт здавався криком.

Чи вона кричить пошепки? Він озирнувся:

— Доброго! — і підніс гаряче горнятко до рук. — Ми в пастці.

Леся кліпала часто-часто, бо не розуміла, що означає та фраза.

— Сніг?

— Авжеж.

— Доведеться тобі терпіти мою присутність.

— А тобі мою.

Ковтнула кілька разів і відчула, як гаряча рідина обпекла піднебіння, проте зраділа цій обставині, як дурненька. Фізичний біль змушує забутися.

Але він помітив й інстинктивно потягся пальцями до чашки, щоб пересвідчитися, чи не занадто гаряча, проте Леся відсахнулася. Кава пролилася, обдаючи шкіру вогнем.

— Боляче?

Його пальці торкались опіку. Легесенько. Ледь чутно.

— Вибач. Я не хотів…

Леся не втрималася й підвела очі, а йому ввижалася трава на схилах, яку колише літній вітер.

— Минеться.

— У тебе… гарні очі. Ти… гарна.

Леся бовкнула:

— Брат має добрий смак.

Сіпнувся, мов від удару:

— Що ж, Льоша вміє знаходити найкраще.

Тривога. Тиша б’є у дзвони. Треба щось відповісти, а слів нема. Ситуацію рятує дядько Василь, увалившись до кімнати білою горою.

— Ви тут? Доброго ранку! Я, теє, насилу пробився. Михайловичу, гараж засипало, дороги замело.

— Я вже зрозумів.

— Дрова он заніс. Розтопите грубку. Ой, як його, камін! Погрієтеся біля вогню. А ось Марічка передала… Покуштуйте, бо образиться.

Леся вхопила кошик і почала викладати страви в горнятках, горщиках, рушничках, щоб дати хоч якесь діло рукам, які палали ще опіком… Подвійним. Чоловіки пішли по дрова. Потім усі снідали. Дядька Василя не відпустили, бо обоє боялися лишатися наодинці. Він кахикав і зиркав то на одного, то на другу, затим махнув рукою й почав розмову про важливе. І так захопив, що напруга луснула, як булька.

Говорили про перший дитячий заїзд, про те, як організувати побут для дітлашні, куди варто повести й що слід показати. Домовлялися про колектив, хто з місцевих міг би тут працювати на час заїздів. Леся вже уявляла, як кімнати дзвенять рухом, а малеча розглядає казкових персонажів на стінах. Володя запрошував її будь-що навідатися влітку. Можна ж, наприклад, організувати творчу школу й вчитися малювати гори.

Леся казала:

— Вони тут неймовірні!

А він:

— Гори — скрізь гори. А ці… наші!

Дядько Василь почухав потилицю й хутенько почав збиратися, відчувши, що місію карпатського купідона з вусами вже виконано. Але чомусь підозріло марудився коло дверей, усе зиркав на дівчину, ніби наважувався на щось, а потім вклав до рук клаптик паперу, прошепотівши:

— А це від моєї тітки тобі, Михайлівно. Веліла з рук у руки.

Леся подякувала, провела за поріг і нишком розгорнула написане: «Від долі біжать по колу». Мудро. Напевно. А ще незрозуміло.

Решта дня була такою ж самою… Бентежною. Сніжною. Довгою. Вони обоє вдавали, ніби нічого не сталося. Так. Сніжна пастка. Минеться. Сніг скінчиться, дороги розчистять, і кожен вирушить у своє життя.

Але сніг ішов. Невпинно. Леся спостерігала за хурделицею, ходила будинком, ніби щось домальовувала чи підправляла. Але якби їй по-справжньому дали пензлі в руки, то на стінах з’явилася б, певно, ціла зграя вовків з однаковісінькими очима. Дивина!

Вечір сунув крізь замети. Десь високо, може, на вершинах гір, щось вило вовком. Леся затуляла вуха, але все одно чула виття й тремтіла. Господи! Що більше вона силкувалась уникати його, то швидше верталася до його очей. Біжи не біжи — усе одно вернешся. Певно, ото воно і є. Ох уже ці гори!

Спустилася й наткнулася на рівну спину. Він сидів біля каміна просто на підлозі і щось думав. Коли помітив Лесю, його обличчя спалахнуло.

— Я вогонь розпалив. Погрійся. Як рука?

— Нічого. Уже не болить.

Леся сіла поруч. Їй чомусь кортіло будь-що всістися на підлогу. М’яка овеча шкура одразу ж увібрала страх і легке тремтіння. Багаття обдавало шкіру теплом.

— Про тебе часто згадує мама.

Леся здивувалася:

— Правда?

— Правда. І щоразу розповідає чомусь саме мені.

— Ми з нею чимось схожі.

— А я схожий на неї.

— Ото вже близнят назбиралося!

Він засміявся. Леся відповіла усмішкою. І розмова потекла, як весняна вода. То тихо жебоніла, то несла кудись, то занурювала, то здіймала на раптовій хвилі. Обом здавалося, що навпроти не хтось інший, ледь відомий — ні, навпроти гріється душа, у яку заглядаєш, мов у свою, а то й глибше. І зупинитися годі. Чи ж літ можна зупинити? Хіба тільки впасти.

Ніч минула, закутана в сніг аж по маківку, десь у хмарах сходило сонце.

— Дивно.

— Що?

— Ранок сніжний.

— Ти гадаєш, що запаси мали вичерпатися?

— Не знаю. Я не була на небі.

— Я теж. Хіба що вилазив до нього якомога ближче. Але то все одно не зовсім небо. Правда?

— Маю друга, який там буває.

Він пильно дивиться, а сірі очі теплішають і от-от вибухнуть сонячними зайчиками. Леся смішно стискає кулачки.

— Правда! То вітер.

— Знайшла винного. Вітер снігу назгрібав з усіх усюд і вирішив над нами… над тобою скинути?

— Це він зливу тоді приніс до озера.

— Бешкетник. Ти теж така?

— Яка?

— Вітряна. Твої картини прозорі й ворушаться. Чому?

— Бо ховаються.

— Від кого?

— Від світу.

— Не сховаються. Усе одно ж знайшов.

— Хто?

— Я.

Вогонь викинув вогняні цяточки, а ті лягли до ніг вуглинками.

— Скоро догорить…

* * *

«У мені сходить сонце.

Я ще не знаю, як це,

але готовий чекати

будь-скільки.

Бо коли це станеться,

кожна мить

із сонцем у грудях

буде

Вічністю».

Сонце вони зустріли вдвох, випили ранкової кави й пішли на дах, щоб дивитися, як воно плаває в хмарах. Леся задрімала, схиливши голову на його плече, а він сидів нерухомо й слухав її дихання. Просто. Як отут, коло неба, просто й легко. Серед людей інакше. Певно, жодна жива істота не ускладнює свого життя так, як людина. Він вимкнув телефон, ще ввечері надіславши коротеньку есемеску рідним, щоб не хвилювалися. А для решти просто зник. Колеги, знайомці, знайомці знайомців, підлеглі, замовники, поважні й не дуже чиновники — усі лишилися там, на схилах, а тут були він і вона. Дівчинка-художниця і її дихання в його долонях. Те дихання він боїться згубити більше, як своє власне. Це доля? Пристрасть? Кляті гормони? Що це? І що з цим робити? Чи можна бути без цього?

Леся всміхнулася крізь сон, і сонце одразу загойдалося на гойдалці. Чому за оцю усмішку він ладен віддати душу? Розплющила очі й крізь пелену сновидінь прошепотіла:

— Снилося море.

Усміхнувся у відповідь:

— Снігове? Бо може бути буря.

— Звідки знаєш?

— Гори супляться.

— Де?

— Он, бачиш, кудлаті брови напустили!

— Справді! Хмари такі чорні.

— Тобі не страшно?

— Ні… — і додала: — З тобою.

Буря дійшла за годину й перекинула світ догори ногами. Бушувало так, що на схилах вивертало смереки й вони падали, мовби зламані сірники. У будинку світло зникло майже одразу, Леся з Володимиром бігали поверхами й перевіряли, чи щільно зачинені вікна. Запалили свічки. Звісно, безпечніше було б зійти вниз і сидіти коло каміна, проте вони чогось лишилися на даху. Знайшли кілька ковдр, застелили ними підлогу, сховалися й лежали з переплетеними долонями, дослухаючись, як неймовірна сила ходить угорі, гупає в стіни, лютує й реве.

— А що, як зірве дах?

Він міцно тримає її долоню.

— Значить, ми злетимо.

— У небо?

— Вище.

— Вище хіба рай.

Чоловік торкається вустами долоні, дивиться в очі. Може, це світло від свічки палає в них? Голос хрипкий, вона ледь упізнає його:

— Рай коло мене.

— Рай?

— Мій рай — це ти.

І буря враз зникає.

Губиться.

Для неї і для нього.

Бо їм байдуже до вітру й лементу гір.

Нехай стогнуть, перевертаються й знову зводяться!

Нехай вичерпуються океани!

Нехай небо прослизає крізь пальці!

Нехай зникає все!

Крім них.

Двох.

— Це і є любов?

— Любов.

— Як тісно серцю в грудях!

— Серцю… тісно в башті.

— У башті? Ти сховала серце в башту?

— А ти сховав своє.

— Навіщо?

— З оголеними серцями люди просто гинуть.

Вони були готові згинути в ту нескінченну ніч, але лишилися… і дожили до ранку, уже не вдвох, а як одне ціле.

* * *

Якщо красти щастя, воно гірчить, але від того стає ще солодшим. Парадокс. Але таким було Лесине кохання. Гірко-солодке воно було і в нього. Десятки «але» та інших заборон, проте жодна їх не спинила.

— Ми такі грішні.

— Ми щасливі.

Три дні серед гір. Три ночі. Безмір снігу, у якому не знайдеш жодної живої душі.

— Так тихо.

— Ми самі.

— А я гадав, що світ має кричати.

— Кричати?

— Так. Земля кричить, якщо прислýхатися.

— Чому?

— Бо живе.

Його рука лежить на ній, під шкірою пульсує жилка. Леся добре її відчуває, ліпше, ніж своє серцебиття. Торкається його шрамів, перераховує, на кожен накладає цілунок.

— Звідки вони в тебе?

— Так трапилося. Тоді мені було геть кепсько. Але привиділося дівчатко із зеленими очима… як твої.

— А я бачила вовка.

— Мабуть, то я був вовком.

Леся поклала голову на груди, щоб грітися його диханням.

— Ні. То була твоя душа.

Ніжність. Безмежна. Сповнена отого сонця, що зійшло всередині й колишеться, неначе хвилі.

— Мені не хочеться, щоб нас знайшли.

— Маленька, втечімо звідси!

— Куди?

— Тобі ж наснилося море?

— Але зима.

— Квіточко моя, для нас із тобою знайдеться й літо. Є закордонний паспорт?

— Ні.

— Ш-ш-ш… То дрібниці. Спи.

Зателефонував, куди треба, а вже за півгодини телефон зробився гарячий. Світ його шукав, як велетенська риба-ненажера, що прагнула проковтнути в пащу. Де ти? Де ти? Де ти? На жоден із дзвінків не відповів, потримав довше, коли екран висвічував «Брат», а потім просто вимкнув. Знову. Наче відтяв. І пішов збирати речі, бо тільки-но розгребуть сніги, вони сховаються там, де вічне літо. І хай воно все западеться! Так, він лише відволікає кару, але вперше за життя йому до того просто байдуже.

«Мені хочеться побачити океан.

Не розумію, чому саме тепер.

Він приходить у сни

і лежить у ногах

нестерпно ніжно.

І знаєш?

Я пливу…»

Леся сховала усмішку, як квітку до кишені. Зателефонувала бабці, тіточці Дусі, Віці. Подруга довго випитувала, що не так із голосом. Відповіла, як є:

— Я щаслива!

Збентежені рідні не приневолювали розповідати все негайно. Може, відчували. Чи хотіли бачити очі, коли розповідатиме.

— Ти приїдеш?

— Приїду. Але за два тижні…

— Що ж, відпочивай, дитинко!

— Бабцю, я тебе люблю!

— Хай Господь береже!.. — і чомусь додала: — Вас.

Літак срібно торкався хмар, а Леся мружилася й боялася дивитись униз. Володя сміявся, цілував її скроні й тримав в обіймах так міцно, що, якби довелося падати, він усе одно не випустив би її з рук.

— Мені страшно.

— Під нами вода.

— Її багато?

— Око не вмістить.

Леся обережно розплющила очі, щоб у німому захопленні глянути вниз. Невже це все з нею? Невже вона летить? Куди?

— Я намалюю пташку, а під крилами в неї — океан.

— Намалюєш рай для двох.

Далі був сон. Гарний до нестями, наповнений сотнями кольорів, відтінків, форм і запахів іншої країни. Приземлення з трепетом в усьому тілі. Долетіли. Широко розплющені очі. Леся сама із себе сміялася, бо скидалася, певно, на зачудовану дитину. Юрби людей. Люди, люди, люди… І всі белькочуть, лопотять, джеркочуть… Страшно загубитися в калейдоскопі нових відчуттів і водночас хочеться, щоб поруч був лише він. Володимир напрочуд швидко й легко орієнтується в цьому кольоровому потоці, їй лишалося тільки йти крок у крок.

— Я заховаю тебе на краю світу.

— Край? А де це?

— Індійський океан. Сейшели. Ла-Діг.[2]

— Ла-Діг?

— Це острівець із рожевими пісками.

— Рожевими?

— Там ще мають бути великі кам’яні кругляки. Вони теж забарвлюються рожево.

— А хто їх забарвлює?

Він цілує її пальці.

— Хочеш, розмалюєш ти. Але раніше їх вирожевлювало сонце.

— Острів?

— Острів.

— Океан?

— Океан.

Спершу був пором. І безмір води. Скрізь. Звідусіль. Вода була незвична, дивна й немов жива. Леся довго уявляла, які відтінки має намішати, щоб вийшов такий гарний колір… Прозора бірюза, аж око ріже.

— Я лечу.

— Куди?

— Не знаю… Тримай мене за руку.

— Я тримаю.

— Мені це сниться?

— Ми не сон, ми — це ми.

— Я втрапила до раю.

Острів зустрів, неначе віки чекав лише на цих двох, а затим сховав надійно й надзвичайно красиво. Так красиво, що Лесі повсякчас паморочилося в голові…

— Ти бачиш це?

— Бачу.

— Це все наше?

— Наше.

Вони прибули в обід і оселилися в невеличкому готелі в затінку пальм і рослин, яких раніше не бачила навіть на картинках. Океан був скрізь. Хоч куди зирни — не сховаєшся. Він, певно, заглядає в думки й серце, приходить уночі, шепоче за спиною, бавиться з вітром.

— Неймовірно!

— Ходімо! Дивитися, як заходить сонце!

Пісок. Чистий і світлий, він грів їй п’яти й лоскотав. Велетенські кругляки, здавалося, виростали з нього, мов живі гіганти. А над водою нависали рвані хмари, білі-білі. Рай. І спокій. Їй хотілося плакати зі щастя. Ніжність не вміщалася в тілі й лилася назовні. Ще вчора були Карпати й сніг, а тепер вона скидала одяг — хоч ні, шкіру — й лишала один-єдиний нерв, оголений, як провід.

— Ти моя?

— Твоя.

Сонце сідало й будило незримого художника з рожевим пензлем, що розмальовував тут усе: океан, пісок, кам’яні брили, обриси гір, хмари, людей… Чи їхні думки. Леся лежала у воді… Рожевій, теплій. Він тримав її долоню. Удвох вони були подібні до суцільного полотна, на якому пишуть щастя. Тропічна ніч непомітно розвісила зірки.

Таких ночей було чотирнадцять. І стільки ж днів. Леся ховала їх углиб мушлі, у якій співала, здавалося, душа. Власне, тут усе співало. Найменшенька піщинка шепотіла: «Ш-ш-ш-ш, не заважайте щастю». І їм ніхто не заважав.

Вони були скрізь удвох. Повсякчас, щомиті, як навіжені. Немовби за хвилину світ подібно до сонця міг скотитися в безодню океанських хвиль. Неквапом блукали вуличками, хотіли торкнутися поглядом кожного куточка й квіточки. Їздили велосипедами. Наввипередки, щоб вітер в обличчя. Навіть діти заздро дивилися вслід. Шукали черепах і писали на панцирах уявні імена. Чекали на відплив, щоб пройтися рифом. Куштували десятки незнаних страв, годували одне одного з рук. Плавали в басейні, аж поки на шкірі починали бігати мурахи, ішли танцювати на невеличкому майданчику серед вогників. Милувалися місяцем, круглим, велетенським. Обом здавалося, що тут він має інакше обличчя. Потойбічне. Упивалися ніжністю до повної знемоги. Засинали в обіймах. Прокидалися, шепочучи крізь сон:

— Ти тут?

— З тобою.

— Можна й померти.

— Ти що? Я намалюю, як ми йдемо життям.

— Якими?

— Щасливими.

— Художнице… моя.

Леся розуміла, що ця вічність колись скінчиться, гнала ці думки куди далі, занурювала їх в океанські води й годувала ними яскраві зграйки риб. Не тепер. Ні. Не тепер. Не обмовилася й словом про повернення. Навіщо? Усе минає, усе. Біль і радість. Тож треба вхопити оцю мить тут і тепер, щоб пити щастя великими ковтками й ні за чим не шкодувати. Ніколи. Любов не потребувала запитань. Її любов. Його любов. І хай буде, що буде.

Останньої днини йшла злива, змивала в океан липку тугу.

— Не допоможе, — шепотіла.

Кому? Сама не знала. Її Вовк сидів поруч, іще поруч. На сторожі. З очима, у яких рожевий океан.

— Вовчику, а чому я?

— Бо ти.

— І все? Так просто?

— У моєму світі не було таких.

— Чому?

— Угорі насправді надто багато лицемірства й фальшу… Безмір. Людина не відає, чого сподіватися від самої себе. Що вже й казати про чужого! А тобі я вірю… Розумієш? Собі не вірю, а тобі вірю.

— І що буде потім?

— Потім? Буде завтра.

* * *

Завтра була зима й дім. Але якісь не ті, ніж були перед тим. Зима пізня, під ногами вже прокльовувалися перші квіти. А дім? Уперше за життя Леся хотіла, щоб дорога до нього тривала вічно. Натомість тримала Володимира за руку й хотіла лишити його коло себе. Вовк був похмурий, зосереджений і мовчазний, але не випускав своєї маленької дівчинки з обіймів ні на мить. Так тримаються за опертя у дванадцятибальний шторм, бо то єдина надія вберегти самого себе. Випадкові перехожі дивилися вслід незвичній парі, а їм було байдуже. Вони прагнули бачити одне одного, відчувати і… мовчати. Леся й гадки не мала, що в мовчанці може ховатися стільки запитань і слів. Однак вимовляти їх уголос було страшно. Повертатися в зиму теж. Власне, сама зима її не страшила нітрохи — закохана боялася, що в цій зимі не буде Вовка… поряд.

Коли ж нарешті автомобіль під’їхав до села, до її Бувальців, звичних і до болю рідних, Леся заплакала. Володимир торкнувся шкіри.

— Дівчинко моя…

— …

— Дай мені трохи часу.

— Гаразд.

— Я все владнаю…

— Гаразд.

Ніч забарвлювала світ у чорне. Обоє відчували, що це колір їхньої розлуки. Чоловік довго роздивлявся на пустку, де мав лишити свою дівчинку. Ще живі Бувальці вже спали, а неживі й без того проковтнула темрява. Тихо запитав:

— Це і є твій дім?

Вона завмерла.

— Так.

Мовчанка. Напружена. Зосереджена. Леся шукала очима його погляду, щоб усе зрозуміти раз і назавжди. Болить чи ні? Ану ж скаже, що все просто, що це яма, болото й треба тікати звідси? І все. Усі ж тікають. Але ні, він мовчить. Щелепи стиснуті. В очах гірко.

— Знаєш, там, нагорі… ми забуваємо, що є отаке життя.

— Зовсім?

— Майже. Гіпотетично припускаємо, але не бачимо… І так простіше. Значно спокійніше думати, що всі живуть, як ти.

— Але… тут є люди.

— Правда?

— Так. Є я.

— І як воно?

— Просто.

— Просто?.. Ти дочекаєшся?

— Тут усі чогось чекають. Дощу, врожаю, пенсії, дітей… Смерті… Того, що про нас згадають. Смішно. Але, певно, це місце ідеальне, щоб чекати.

— Ти моя душа.

— Твоя.

Коли душа йшла в темряву, боялась озирнутися. Ноги тремтіли, серце калатало, як шалене. Певно, впала б просто на порозі, якби не світло. Бабуся ввімкнула його зненацька й чомусь вийшла. А чому, і сама не знала. Теє… Потягло. Стояла в самій сорочці, боса, висохла, худа й сива-сива. Коли побачила онуку, перехрестилася, і роки зійшли з обличчя, як машкара.

— Лесю, ти… уже вдома?

— Еге.

Кинулася в обійми. Плаче? Авжеж, плаче. А ще пахне молоком і крейдою. Певно, грубку надумала підбілити.

— Рідненька моя!

— Бабцю!..

— Що?

— Ти пахнеш домом.

— Помитися треба, еге?

— Ні, бабуню. Відчуття домівки годі витруїти. А моя домівка тут.

— Атож. А де ж іще?

— Ніде.

* * *

«Ти зникла.

Я відчуваю, що вже весна.

А тебе нема».

Леся кілька днів звикала до зими… Повторно.

«Уже вдома.

Привезла весну із собою».

Смайлик підморгнув у відповідь. А жінка замріяно зітхнула. Невже це сталося з нею? А як приверзлося? Ось її Бувальці. Півень кукурікає на буді, Мурко дрімає, мукає в повітці Ромашка й жує торішнє літо. Чи так буває? Клопочеться коло грубки бабця, готуючи онучці найсмачніші страви. Прибігає тітка Дуся, оглядає засмаглу з голови до ніг, усміхається й нічого не питає. Ані слова.

Телефонує Віка, а вже назавтра приїздить з усім сімейством, щоб перевернути село догори дриґом. Баби мало з лавок не перекидаються, а потім хитають головами: мовляв, ото встряла дівка, бо ж чоловік — інвалід. Коли ж дізнаються, звідки, хто, скільки заробляє, туркочуть уже інше: «Оце так спобігла жениха! Диви, і хлопченя нагуляне йому як рідне». А Богданчик сміється безтурботно, немає йому поки що діла до дорослих пересудів, куди цікавіше, наприклад, ганяти Мурка.

Ось і тепер Віка спостерігала у вікно, як котище задерся аж на яблуньку й нявчав повчально, проте науки Богданчик, очевидно, не розумів, натомість хапав палицю й ставав навшпиньки, щоб дістати бодай до кінчика хвоста. Леся всміхалася. Вона теж усе бачила, бо саме малювала. Подруга пильно розглядала ще невикінчене полотно з мушлею, у яку піймався океан. А потім таки не втрималась і запитала. Запитання крутилося на язиці вже мало не півмісяця, а то й більше. Ще відколи Леся поїхала працювати в Карпати.

— Що?

— Що?

— Хто він? Лесю, ну признавайся!

— Віко… я не знаю.

— Тобто?

Леся зітхнула:

— Розумієш… Це Льошин старший брат.

Вічині очі стали круглі, як дві тропічні рибки, що на малюнку.

— Отой, що аж!.. Святі сили!..

— Так.

Віка вражено опустилася на стілець.

— Як, Лесю? Він же за тебе старший, певно, років на п’ятнадцять.

— На сімнадцять.

— Лелечко! І теє… Бандит колишній. Кажуть.

— Головне, ким є тепер.

— А хто він тепер? Олігарх крутий. Власник «Раю». Мережа готелів, кілька банків…

— І звідки стільки інформації?

— Читала про сімейку, коли Льошка на обрії з’явився. А тепер що? Вони ж, Лесю… вони ж… брати!

— Я знаю.

— І що?

— Чекатиму.

— На кого?

— На Вовка.

— На котрого?

— Тьху ти, Віко! Не ріж ти без ножа! І так не сплю, не їм! Он молюся всім куткам!

— А ти йому потрібна? Невже, теє… серед його товариства нема гідної, га? Ми ж, Лесю, миші!.. Руді мишки! Нулі! Ніщо!

— Знаю.

— І що? Невже аж так любиш?

— Сама себе боюся.

Віка спохмурніла.

— Що ж, подружко, ото він і є! Капець!

— Ні. Кохання.

Воно накрило жінку, як ковпак, що крізь нього навіть земля видавалася інакшою… Одягнутою в чекання. Довге. Терпке. Густе. От тільки, шкода, якого воно кольору, не розбереш. Зрештою Леся поклала собі розмалювати дні без Вовка спогадами про Карпати та острів із рожевими пісками. Малювала й розчинялася геть уся, до кінчиків волосся. Часом… відчувала дотики. Їй здавалося, що Володя стоїть за спиною й шепоче: «Мила моя дівчинко…» А потім торкається — і серце пташкою злітає вгору.

— Оце краса!

Рідні захоплено прицмокували язиками й стовбичили коло її картин годинами. Навіть Богданчик зупинявся, забувши про хвостату здобич у подобі Мурка. Ба більше, котище — звісно, з безпечної відстані — теж на них дивився, немов у вікно… Авжеж, у вікно… з іншою реальністю.

— Неймовірно! А що це?

— Океан.

— А оті сніги?

— Карпати.

— Господи, гарно ж як!.. Зараз заплачу.

— Що ти, бабцю!

— Нічого… Так. Аж серце защеміло. Ти малюй, дитинко. Малюй. Воно он бачиш, як виходить. Казка!

— То мій рай.

Бо в кожній лінії, у кожному згині, у кожному відтінку, у кожній найменшій цяточці ховалося кохання.

— Я люблю… — шепотіла вночі й плавала в ніжності аж до ранку.

Він часто снився. Сірі очі — перед її очима, руки, ба навіть шрами — коло неї. Інколи телефонував, і тоді телефон вистрибував у її руках із хвилювання, пальці тремтіли, голос переходив у шепіт.

— Дівчинко моя.

— Твоя.

Тиша ставала гаряча й закипала, бо негодна була дібрати слів.

— Я скоро.

— Скоро?

— Олексій має приїхати завтра з відрядження. І я йому все розповім.

— Мені так страшно.

— Ш-ш-ш-ш… Не бійся.

— А ваша мама? Вона, напевно, прокляне.

— Моя мама мудра.

— А я не знаю, яка моя.

Леся дивувалася своїм бажанням. Не бачитися стільки років, і тепер, саме тепер їй так кортіло зустрітися з мамою. Аж до крику. До темряви в очах. Бо мама. Бо в Лесі кохання-таїна ховається в грудях, про яке не варто говорити, а поділитися хочеться. Певно, мама неодмінно б підказала щось важливе, віднайшла слова, заспокоїла, втішила, а то й просто молилася б за кохання донечки довгими ночами.

Бабуся теж дуже хвилюється, он уже вся зсохлася, стала схожа на сухарик із родзинками. Але бабці хіба все розкажеш? Перша осоромить. Для неї така різниця в літах, брат Олексій і походження — непереборні речі. Ні, ні і ще раз ні! Хто він, а хто Леся? Птахи різного льоту, а вийшло так, що по-справжньому літати можуть тільки вдвох. Лі-та-ти. І серце калатає у дзвони. Чекати. Скільки ще чекати? Як чекати?

Не втрималася й пішла до тітки Дусі.

У бібліотеці було тихо, як у церкві, коли нема жодної душі, а самі образи` й Бог. Зі стіни підморгнула мамина картина. Ота, що з вологим метеликом у траві. Певно, Леся тепер теж така — з тягарями незрозумілої вини на крилах.

— Що, дитино? Ти ж мучишся… Я бачу.

Леся випалила, щоб не передумати:

— Я… закохалася.

Тітка всміхнулася:

— Цього не помітить хіба що сліпий. Значить, час надійшов. Твій час. А ти боялася.

— Тіточко, але воно… аж палить!

— На те й кохання.

— Тривожно на душі.

— Еге.

— А ви кохали?

Жінка кивнула головою:

— Авжеж.

— А хто він?

— Хто? Дівчинко, я про нього жодній живій душі не розповіла. Знала тільки покійна мама, та й то не від мене, а тому, що знала. Але тобі, — жінка тепло глянула, — розкажу, щоб полегшало. Знаю, ти тепер гадаєш, що лише твоя любов непроста, як ребус. Еге? Моя… теж така була. Той чоловік… був старший… значно. Я ж була дівчам тринадцятилітнім.

— Скільки-скільки вам було?

— Отож. Тільки не дивуйся. Бач, кохання має власний час. А годинників життя, на жаль чи на щастя, не переведеш ані вперед, ані назад.

— Ви любили?

— Дуже. Це була хвороба з грубезною карткою приписів. Жоден не допоміг. Навіть час. Тепер легше. Трохи.

— Чому?

— Бо його не стало.

— А де він?

— Він помер. Давно. А я товаришую досі з його дружиною, турбувалася про сина, доки той жив, і ось… розповідаю про любов його онучці.

— Тобто?

Тіточка підперла голову долонями й стала схожа на статую невитраченої ніжності, яку вже встигла вибілити перша сивина.

— Тільки не кажи бабусі. Зоя не повинна знати. Що було, то загуло. Минулося, як сон. І край.

Леся принишкла й намагалася втихомирити дихання, проте в голові стугоніло й гупало.

— Ви хочете сказати… це мій дідусь? Чоловік бабуні?

— Цілком законний. Він привів Зою у свій дім, вона народила йому сина, твого батька.

— А ви?

— Я? А що я? Сусідка, та й по всьому.

— І скільки років… це тривало?

— Багато. Аж до його смерті… Певно, і потім. Почуття не загасиш, як ліхтарик. Признаюся, були такі, що й заміж кликали, але я не змогла… Вірна була. Тільки кому, Лесю? Хіба сама собі і своїй хворобі. Здається, Петро здогадувався. Усе виганяв мене до клубу, до молоді, примусив їхати вчитися. А я… насилу розлуку ту пережила, гадала, смерть собі заподію. Їй-богу! Мені він був потрібен, як повітря. Якщо хоч раз на день не бачила, задихáлася. Правда! Але мамка відмолила, лише з любов’ю моєю вдіяти нічого не змогла… Ні трáви, ні відвари не змінили долі.

— А як?.. Як ви з бабцею?..

— Товаришую? Знаєш, був час, коли мені хотілося, щоб вона померла, однак помер він. Може, небо покарало за грішні думки, га? Думала, що збожеволію з туги. Навіть на могилу доводилося ходити вночі. Бо хто я? Хто? А хотілося бути поруч, у тому місці, де жив. Я почала зазирати до сусідів. Спершу вряди-годи, потім часто, ніби з малим побавитися, а сама всеньку душечку вимащувала в пам’ять. Потай речі цілувала. І сама незчулася, як до Зої звикла, а згодом полюбила, бо він її любив.

— Господи прости!

— Еге.

— Таке буває?

— Буває й не таке! А ти своє кохання вбережи! Чуєш, дівчинко? Будь-що вбережи!

— Чую. Знати б тільки як. Хіба що намалювати?!

* * *

Він приїхав, коли Леся мила пензлі коло щойно викінченої картини. На ній двоє стояли на краю даху з розпростореними руками. Саме там, де мало розпочатися спільне небо.

— Привіт!

Леся озирнулася:

— Здрастуй!

— Ого! Та тут цілий ермітаж! Диви, скільки картин!

Жінка інстинктивно спробувала затулити їх собою.

— Я скучив. Прилетів і одразу до тебе. Куди ти зникла, га?

— Льошо… Не варто було. Справді.

— Я мало не збожеволів, а ти кажеш «не варто»! І що це всі кудись зникають, не попереджаючи й не пояснюючи нічого? Он Вовчика теж не було, і не признався навіть, куди майнув і з ким. Це таке вперше. Щойно дзвонив, хоче поговорити. Але то потім. Лесю, а де тебе носило?

— Працювала.

Чоловік тулився до рук, як приблудний пес.

— Малювала? Далося воно тобі. А ти засмагла… На печі вигадали солярій, чи що?

Жінка мовчала, але тиша була густа й тиснула в скроні.

— Лесю… Щось не так?

— Нічого. Нам не варто більше бачитися.

— Ти що? Я ж тільки вчора отримав папери про розлучення. Чуєш? Перед тобою парубок власною персоною.

— Не варто було.

— Крихітко, ти тут? Що за жарти?!

— Це не жарти.

Чоловік заходився бігати кімнатою. Туди-сюди. І ще одне коло, і ще, і ще… Леся сіла. Їй фізично стало боляче дивитися. Очі горіли, у голові гуло. Швидше б це все скінчилося. Швидше б. Нехай обматюкає, вдарить, вихлюпне на неї свою злість! Аби пішов без вороття! Вона кричала подумки: «Іди!» А чоловік не йшов. Немов прив’язаний собака.

— Хто він?

— Хто?

— Ти когось зустріла?

— Я не мушу тобі здавати справу.

— Он ти як! Здавати справу?! Що за бридь?! І треба ж було так ускочити! Художниця! Та кому воно треба!? Оці твої картинки! Я їх зараз!..

І спинився, мов підтятий. Аж захитався.

— Що це? Карпати?.. Точно… Я ж там був.

Замовк. Ходив від однієї картини до другої. Вдивлявся пильно, наче міг улізти досередини й підгледіти, зрозуміти.

— А оце Сейшели?! Еге ж?! От вам і солярій сільської безробітної! Овва! Диви, село живе! Село веде перед! Ти, бува, не відьма? Умієш причаровувати…

Чоловічий голос холоднішав. Здавалося, назовні вихоплювалися тільки звуки, проте насправді вивертало нутрощі.

— Брат?

Леся мовчала.

— Він? Вовчик?!! — схопив за плечі, трусонув щосили, аж в очах заряхтіло. — Кажи!

З подвір’я на крик забігла бабця, зиркнула, почала тим, що було в руках, гостя духопелити. Засмальцьована ганчірка, якою притримували свинячі чавунці, ходила по спині, плечах і обличчі.

— Геть, бісів сину! Іди звідсіля, не чіпай мені дитини, бо вб’ю!

Чоловік відмахнувся — і старенька впала, розплатавшись на підлозі, хустка сповзла, задерлася спідниця, оголивши тоненькі, як соломинки, ноги.

— Матері вашій чорт! Навіжені!

Леся видихнула:

— Іди.

— Що?

— Кажу, іди. А то, — очі стали гострі, — хочеш чи не хочеш, а втраплять, куди слід.

— Ти!..

— Буде гірше, якщо не підеш!

— Що б ти, сучко!..

Гримнули двері, зі стелі відпав шмат побілки й накреслив коло від нечистого.

— Бабцю… Усе гаразд?

Старенька підвелася, обсмикнула спідницю, нап’яла хустку й гірко всміхнулася:

— Лесю… Лесю…

— Що?

— У мамку свою граєшся? Еге? Фатальною жінкою бути заманулося? От тільки нащо?

Лесі ніби хтось витяг тверду опору з-під ніг. Повітря зникло. Ти його хапаєш ротом, а його нема.

— Бабусю…

Стара махнула ганчіркою й пішла, щоб соватися подвір’ям до глибокої ночі, шукаючи роботи рукам, але думки обсідали її сиву голову зусібіч. Роздратована господиня бурчала й на всі заставки кляла галасливу живність:

— Гени! Гени не задушиш! Ховай, ховай, а воно тобі — бац! — і вистрелить. А бодай вас! Гиля в хлів, гиля, кажу! Окаянні!

Натомість Леся збагнула, що люди можуть сходити не кров’ю, а слізьми. Вона лишилася в кімнаті, притиснута до стін так, що й підвестися годі. Неначе брилу кам’яну вклали до грудей — і там стало затісно. Кожен новий вдих давався болюче. Ніч згубила всі вікна й двері, обернувшись на велетенську чорну скриню, — хоч головою бийся, а не проб’єш. Леся плакала, голосила гірко й довго, аж очі запливли. Плечі здригалися, тіло судомило, а жити не хотілося й п’яти хвилин. Чому? Справді. Воно їй треба? Серденько скавучало сиротою.

— Господи, за що?!

Якби ж так просто можна було дати відповіді на всі запитання. Люди взагалі дуже мало розуміють із того, що написано на роду. Коли ж бодай трохи починають доходити суті — глип! — а позаду цілісіньке життя, з прірвою помилок. Однак тепер Леся не має права на помилку. І ради ніякої. Хіба чекати? Хоча… чого чекати, не розуміла.

Телефон мовчав. Не озивався цілу ніч. Дівчина тримала його поруч, коло серця. Чекала, дослухáлася, міркувала, що скаже він, а що вона. Ану ж справді?.. Не треба, і годі! Кров до крові, а любов минеться. Усе минає. Навіть тяжкі недуги. Десь хтось прошепотів у темряві (мабуть, душа): «А що робити з тими, які вбивають?» Сіпонулася. Невже почуття здатні вбити? І вже, як маленьке скривджене дитя, кричала пошепки в ніч:

— Мамо!.. Мамусю!.. Що мені робити?

Тиша. З горами сумнівів та докорів самій собі. У цій тиші хотілося померти. Чи намалювати вічний спокій. Білий-білий. Щоб розбавити хоч чимось чорноту.

Коли вранці перше проміння сплело мереживо над головою, виплакана жінка чудувалася візерункам, немов бачила сонце вперше в житті. Яке ж воно чуже! Цей день їй не належить. Здається, ніби хтось написав сценарій і змусив грати в п’єсі головну роль. А вона зовсім не її! Анітрошечки! Яка фатальна жінка! Хто? Леся? Скоріше, наївна простачка. Сільська художниця, яка встигла пустити коріння в напівмертву землю. І все. То навіщо їм обом така здалася? Ну навіщо?

У руках смикнувся телефон і заблимав. Леся зіщулилася, відчуваючи, як кров шугнула в скроні. Він? Авжеж. На екрані миготіло коротке слово «Вовк». Саме прізвище серед інших контактів, а рука тремтить, пальці вологі, голос… У неї щось страшне з голосом. Він зник? Таки натиснула потрібну кнопку з дивним відчуттям, що зараз світ западеться.

— Алло, Лесю!..

Ні, все на місці, навіть ліжко нікуди не попливло. Безживними вустами промовила:

— Я слухаю.

Мовчанка, а вони борсаються в ній, як дві мухи в меду.

— Лесю, з тобою все гаразд?

— Так.

— Олексій… Він нічого не зробив?

— Ні.

Його голос хочеться притулити до грудей — туди, де рана. Натомість він обережний, аж занадто. Їм обом говорити важко. Та й що казати?

— Дівчинко, усе минеться. Чуєш?

— Що?

— Сум’яття. Воно колись мине.

— Мабуть.

— Лесю, я не можу за одним махом розрубати вузла. Він мій брат, моя кров. Розумієш?

— Так.

Тиша.

— Я сумую за травами у твоїх очах і нашим небом.

— Небом?

— Так. Без тебе не літаю, — його голос перейшов у шепіт, — бо лише ти по-справжньому моя.

І гудок. Довгий та тягучий. Леся сидить із телефоном у руках і розгойдується взад-вперед, як лялька. Хоч, певно, вона і є лялька. Бо нікого ж не цікавить, що вона відчуває. Справді, лялька! А ляльку треба мати. От і все.

* * *

«Небо моє засновано.

Бо я лише лялечка,

потворна й нерухома.

Але біда не в тому.

Страшно,

що

мені

не стати метеликом.

НІКОЛИ».

Леся спостерігала, як пливе вода, що ще вчора була снігом. Усюди капотіло, дзюрчало, хлюпало. Зеленіли перші пагони. Тонесенькі та ніжні. Жінка ходила до них мало не щодня, щоб говорити до трави:

— Ти мене згадала?

Трава кивала. Так, авжеж. Хіба можна не згадати дівчинки з очима мавки? Чи ворожки з пензлем в очах? Дай волю — розмалює всенький світ.

— Лесю, виставку заплановано на цьому тижні. Не забула?

— Ні…

— Ану, не кисни! Веселіш! Це ж столиця! Мистецька зала, поважне товариство! І всі милуватимуться тобою!

— Ні, картинами.

— А це хіба не те саме?

— Мені город треба скопати.

— Що?

— Землю. Олександре Вадимовичу, земля чекати не може.

— Лесю…

— Що?

— Вилазь зі шкаралупи негайно! Досить!

— Не тепер. Ви все влаштуєте без мене. Буде ж тільки краще.

— Лесю!..

— Не поїду. І змушувати не треба, бо втечу.

— Ото ще! З усіма геніями так важко, не підкажеш?

— Ні.

— Тоді хоч малюй! Домовилися?

— Еге.

Натомість брала до рук лопату, сапу, граблі, відра. Обнатужувала тіло роботою, щоб увечері безсило заповзти до хати, так-сяк вимитися в ночвах і запасти в сни без сновидінь. На всі докори коротко відповідала:

— Бо весна.

Але весна була в ній. Жива та крихітна, непомітна для самої себе. Власне, першою здогадалася про це тітка Дуся. Ніби й не приглядалася особливо і не питалася нічого, забігала, як завше, у гості й тихенько всміхалася: мовляв, що ж, зачекаємо. Чекала тиждень, другий, третій, місяць… Уже й бабуся почала щоранку підозріло проводжати очима бліду онуку надвір… Зле? Звісно, буває. Але щоб так?

— Лесю…

— Що?

— З тобою все гаразд?

— Та ніби. Піду квасолю посаджу.

— Еге, квасольку… Воно треба. Справді.

А сама бігцем до сусідньої хвіртки, Дуся аж у долоні сплеснула.

— Куди летиш?

— Ой, Дусю! Біда!

— Яка біда?

Зоя заголосила:

— Ну, а що?

— Дар від Бога!

— Еге. Але ж сама, як палець!

— Тю! А ми навіщо? Дякувати небу, не минулий вік! Цим уже нікого не здивуєш, Зоє. Поговорять, звісно, а там за інших говоритимуть. Аби все гаразд!

— Матінко свята! Що ж робити?

— А що тут зробиш?

— Оті Вовки не відберуть, бува, дитини?

— Нащо?

— А хто їх знає!

— Нам спершу треба мамці розказати, а там сама хай вирішує. А то, диви, за тугою своєю не помітить, що й народила.

— Та воно то так!

Обидві виклали на головах святкові хустки, пов’язали чистенькі фартухи й почимчикували на город. Леся саме розкладала квасолинки в ямки, а потім загортала їх руками, немов хотіла пальцями відчути їхній пульс.

— Дитино!..

Підвела очиська, аж зеленіше стало навкруги.

— Що?

Жінки тупцяли на місці й штовхали одна одну в боки: мовляв, ти — ні, ти! А потім обоє випалили:

— Ти, теє, не вагітна часом?

Леся впустила в ямку цілу жменю білих та червоних квасолин.

— Що?

— Не крийся, дочко. Усе одно ж не приховаєш.

І добили остаточно:

— Скільки тижнів?

Лесі стало млосно, перед очима залітали цятки. Та чудно так, колами. Білі й чорні. У вухах задзвеніло-загуло.

— Я?.. Вагітна?

Жінки активно закивали головами, немов оті дві смужки тесту.

— Я…

І впала. Коли отямилася, уже точно знала: так, вагітна. Тітка й бабця метушилися, кропили водою, махали фартухами, немов вишитими вітрилами. Леся дивилася на червоні та чорні хрестики квіток, що мерехтіли перед очима, і плакала… Не знала тільки, чи від щастя, чи від смутку. У ній нове життя? Невже? Давно?

— Це ж, певно, третій місяць, так?

— Третій?

— Лесю, а який? У Карпати їздила коли? У січні-лютому.

— Мамо!

— Цить! Сама от-от мамою будеш!

— А як же… Вовчик?

Бабця стала сіра.

— Аніяк! Що їм станеться? Хай собі живуть. Доведемо до пуття без них. Земелька-матінка пропасти он не дасть. Уставай, а то, крий Боже, ще застудишся. Тобі, Лесюню, треба б у Степове з’їздити, у лікарню. На облік станеш. Ходімо, чаю вип’ємо, еге? Як-не-як, нове життя розпочинаємо…

Леся мовчки кивала, а сама намагалася полічити тижні, проте кожна нова спроба була марна. Як це так? Вагітна. У ній ховається життя? Інстинктивно поклала руки на ще плоский живіт. Ти там? Ти справді там? І всміхнулася. Доросла ж ніби дівчинка, але відколи минув спільний рай із Вовком, так поринула у власний біль, що абсолютно не звернула уваги на елементарну, здавалося б, річ. Коли це вона була у цвіту? Давно. Скільки все ж таки минуло тижнів? А скільки їх попереду?

Цілу ніч не спала. Усе лічила, рахувала й світилася в темряві раптовим щастям. Адже доля подарувала їй найцінніше — частинку Вовка. Виходить, що кохання ожило й запульсувало в ній крихітним сердечком.

— Моє маленьке…

Кілька наступних днів крутилися довкола неї, як дитяча іграшка. Дзиґа? Авжеж. Леся не встигала усвідомлювати зміни. Одно дивувалася. Бабуся з тіточкою таки виштовхали до лікарні в п’ятницю зранку. Усю дорогу до Степового в автобусі до Лесі всміхалося кирпате маля й щирило білі зубенята, між яких була щілинка. Жінці кортіло підхопити, обійняти й розцілувати кришенятко, а найбільше оту щілинку між зубів. Невже вона матиме своє? Матиме.

Аж тремтіла, коли брала медичну картку, перед гінекологічним кабінетом узагалі перехрестилася, чим насмішила чорняву санітарочку аж до кольок у животі. Лікарка уважно оглянула, похитала головою: мовляв, оце ви, мамочко, затягли, не годиться так, а насамкінець послала на ультразвукове дослідження:

— Давно вже час! Перший триместр закінчився, а ви чекаєте чогось! Чого? Пологів? Треба ж переконатися, що плід розвивається нормально.

Леся вийшла на ватяних ногах, а в голові дзижчало слово «плід». Треба ж було вигадати! Плід. То частинка, найкраща часточка її Вовка, яку сховала в собі. Лікар — цього разу чоловік — по-діловому постановив:

— Норма… Норма… Норма…

Майбутня мама дослухáлася до чудернацьких термінів, як до мови папуасів. Єдиним, що вловлювала її свідомість, було сподіване «норма». Потім дійшла черга до аналізів і десятка лікарів. У коридорі натрапила на батьків своїх колишніх учнів. Слухала вітання: мовляв, сумують діти страшно, спершу навіть плакали й оголосили бойкот новому педагогу, згодом звикли, але все одно чекають на повернення улюбленої вчительки. А ще вперто малюють на натюрмортах не просто яблука, а яблучка-ліхтарі.

Поверталася додому щаслива. Абсолютно. Коли ж зайшла в старенький дім, упала на ліжко й остаточно відчула, що її тіло — скрипка. Справді, дивовижна скрипка, що грає нову мелодію життя. Бабуся й тіточка зустріли, змусили здати справу, а далі почалося… Лесю оточили увагою, квоктали, як дві квочки, годували першими суницями, черешнями, змушували їсти зелень і набіл, а ще виганяли з городу й від корови мало не різкою. Анічогісінько робити не давали, зате тримали на свіжому повітрі трохи не цілий день, обкладали спеціальною літературою, самі раз у раз щось читали й вишукували. Словом, не лишили й шансу відчути себе одинокою матусею.

Щодо Бувальців… Тіточка Дуся немов у воду дивилася. Спершу, звісно, гомоніли, шепотілися, дехто мало не руба питав, від кого, проте Лесі було байдуже. Надто дорогими були нові відчуття, щоб зважати на пересуди. І ті минулися, зійшовши нанівець. До новини звикли, а згодом таємничу вагітність витиснули інші новини. Єдине, що жіночки могли собі дозволити, — це осудливо хитати головами, коли на телеекрані з’являлося молоде обличчя депутата-доброчинця. А котрась і плюнути могла:

— От жеребець! Надув пузо дівці — і в кущі! Ото вже депутат!

А потім сталося те, чого не чекала й сама директорка школи. Молоденька вчителька малювання вискочила заміж, а потім ще й виїхала на батьківщину чоловіка. Валентина Йосипівна туди-сюди, а в Бувальцях якраз гудуть усі, немов у вулику. Аякже, жаліють дівку. Сирота, як-не-як, ще й одинока мати тепер. За що ж, спитати б, оте маля до розуму доводити? За яку копійку? Повня на небі. Точно. Це вона винна. Уже згодом Йосипівна стверджувала це цілком упевнено. Бо з якого дива їй у добродійницю пограти заманулося? Сама прийшла до Лесі, сама попросила вернутися назад, у районі мало горлянки всім не перегризла, ще й документи оформила минулим числом.

— Ти, Лесю, поки що відпочивай, дитино. Літо. Те-се. У вересні чи коли там… мо’, і раніше… у декретну відпустку підеш. Не турбуйся, якось перебудемо, а потім народиш, підросте — і до нас. Еге? Щоб ти знала, таких газет і стендів, як твої, ніхто не може намалювати. От! А політики хай там хоч показяться! Дармоїди! Диви, ще будуть мені вказувати, кому дітей учити малювати! Діждуться! Ось їм!

І все. Погомоніли Перегомоніли. Новину сховали в надійні сейфи сільських хронік. Усе. До речі, останній обставині безмежно зраділа Віка. Саме подруга попервах, коли приїздила в гості, чи не кожному стрічному хотіла затулити рота. Аж тіпало її всю. Мабуть, своє пригадувала. Леся ж тільки всміхалася. Бабця з тіткою не втручалися, ні. Певно, знали, що головний боєць із плітками — час. І він ішов, заглиблений у літо. Щасливий та новий. Лесин час.

* * *

Жінка стояла перед дзеркалом і розглядала вже помітний животик, неначе найцінніший скарб, тулила руки, всміхалася, коли зсередини її штовхали.

— Цить! Ото вже гопака танцюєш!

Бабуся із сусідньої кімнати мрійливо мружилася й нишком шепотіла «дякую!» до образів. Дочекається таки. Уже скоро.

— Лесю, іди обідати!

— Уже біжу!

Неспішно розливали в миски борщ із молодих бурячків, забілювали його сметанкою й смачно їли. Затим обідній відпочинок, бо спека страшна, надворі навіть дихати важко. Не повітря — вулканічна лава. Щоб розважити себе, увімкнули телевізор. Леся перемикала канали й позіхала.

— У власника готельної мережі «Рай» півгодини тому випустили чотири кулі. Володимир Вовк мав серйозні важелі впливу. Слідчі висувають версію замовного вбивства.

Жінка бачила, як із сонячного неба зірвалася зірка й упала в траву. Леся вибігла в сад, немов пірнула. Серце вистрибувало й рвалося назовні. Де ж ти? Де? Тільки б не загубити!.. Тільки б устигнути!.. Віднайшла! Зірка лежала й спливала кров’ю, багрянячи світ. Лесі здалося, що все довкола наповнюється кров’ю, як велетенський келих, — аж по вінця. А випити немає сили. Жінка впала навколішки й охопила голову руками. Господи! За що? Тремтливими пальцями спробувала торкнутися. Гаряча. Яка ж вона гаряча! Свіжа кров. Але не відсмикнула рук, очей не відвела, вклала в долоні зірку, піднесла до обличчя й перелила в поцілунок усе, що мала, аби уламок неба серцем став, любим серденьком… Його… Леся закричала. Крик ішов зсередини, немов стихія, що змітає перепони на шляху і зрештою знаходить буремну та дику свободу. Живи! І серце… у долонях… сіпонулося. Раз. Другий. З-під оболонки сочилася кров, тоненькою цівочкою стікаючи з пальців, але воно… жило. Поки що жило.

— Лесю!.. Господи прости! Дусю, що робити? Що робити?!!

— Тихше! Цить!

— Лесю!.. Дівчинко моя, отямся, чуєш?

Повіки видавалися олив’яними, перед очима світло з темрявою танцювали танго. Усе змішалося докупи.

— Слава всім святим! Зоє, отямилася! Бачиш, розплющує очі.

Старенька цілувала руки, забирала волосся з чола, кропила шкіру водою й молилася без упину.

— Він…

— Ш-ш-ш… Не хвилюйся. Не можна хвилюватися. Лежи. Я зараз вікно прочиню. Отак. Зараз полегшає, свіже повітря зайде.

— Онучко, тобі краще?

Кивнула важкою головою. Чому вона така важка? Усе важке. Руки, ноги, тіло… Її мов брилою причавили. Вовчик… Вовк…

— Мені треба їхати.

Жінки перехрестилися й заблимали очима, немов два сичі на призьбі.

Бабуся озвалася першою:

— Куди?

— До нього.

Господиня заломила руки й заголосила:

— Нащо?! Дівчинко, ти йому не потрібна! Де він був? Де? І тобі ж не можна! Дусю, скажи ти їй! Ще з дитиною, крий Боже, що трапиться! Ну, куди?

Леся не чула. Всі-всі звуки зникли, слова відбивалися від неї, як від стіни. Жодне не могло потрапити до свідомості. Стріляли. Чотири кулі. Вбивство. Жінка фізично відчувала на своїх долонях кров, її запах, навіть присмак. Не треба! Тільки не це! Живи! Живи! Живи! Заходилася вбиратись, укинула до сумки гроші, навіть не рахуючи, зав’язала волосся. Бабця метнулася до порога й лягла на ньому колодою — не зрушиш, хіба що переступиш.

— Бабусю, встань!

— Не пущу!

— Усе одно піду! У вікно вилізу, у димар, аби до нього швидше! Бабуню, рідненька моя, я ж не виживу, якщо!..

Тітка Дуся обійняла за плечі.

— Цить! Не можна так! Він житиме! Ти чуєш? — А в самої сльози з очей кап-кап-кап додолу. — Зоє, вставай! Не добивай онуки! Бачиш же сама. Кохає.

Стара качалася по підлозі, рвала на собі волосся й щосили голосила:

— За що? Воно ж таке наївне! Чисте! Господи, за що? Мене б краще забрав! Куди її? Нехай живе харцизяка! Тільки б жив!!! І теє… гроші… треба ще. Я там на смерть збирала, під припічком, у пакуночку. Дусечко, дістань! Він же в столиці, певно. Там же дорого.

Притулилася до онуки, затисла в обіймах, в очі зазирає.

— Щоб не спала коло нього в палаті! Чуєш? Обіцяй! Ти маєш дбати про дитину! Грошей на готель вистачить. І обери найближчий, щоб не валандалася по всьому Києву!

— Лесю, я Віці зателефоную. Вона примчить. Квартиру знайде, ще й бульйону якого зварить. Добре? Аби не сама. А ми з Богданчиком уже тут… чекатимемо…

Леся цілувала обох, немов прощалася навік, а потім тільки й пам’ятає, що бігла. Навіть в автобусі й маршрутному таксі їй усе здавалося, що вона біжить. Щодуху. До повної знемоги в ногах. Біжить… до нього. Мчить. Аби встигнути! Картинки за вікном стрибають, як епізоди мультику. Блим-блим. А вона в уяві малює Вовка. Очі. Точно, очі. Сірі, до болю рідні такі, як свої. Хоч своїх так не намалює, як його. З найменшими волокнами тепла. Живи! Янголе мій… демоне… Живи!

Столиця просто приголомшила. Господи, куди? Де ж ти? У цих бетонних нетрях? Де? Це ж треба поспішати так і не подумати куди. І як дізнатися? Приречено набрала номер, слухала гудки, як потойбічну музику, і розуміла, що власник не відповість, не зможе. Пальці тремтіли. Якась сердешна бабця змусила присісти й настирливо напувала свіжим компотом із ягід.

— Зле, еге? Що ж ти сама? Ще й при надії. Хоч знаєш, куди їхати?

— Ні.

— А що тобі в столиці треба?

— Життя.

— Жити?

— Ні. Мені потрібне його життя.

— Еге, та тобі зовсім погано! Дай-но зателефоную твоїм! Ось же й телефон у руках! Ну! Я ж, стара дурепа, не добираю, що і як. О! Який же номер є на табло? Добре! Онук казав зелену кнопку тиснути. Отак! Є! Гудки йдуть. Зачекай.

Чекання. Чекання жовте, синє, чорне… Гірке, солодке, прісне…

— Алло, добридень, жіночко!

Лесі здалося, що земля задвигтіла під ногами.

— Перепрошую, тут вашій родичці чи знайомій зле. Сидить, бідолашна, на вокзалі, як у воді намочена. Не знає, куди їхати. Куди? У лікарню? Ой! То я їй таксі викличу. Тут таксі — як огірків у діжці! Авжеж! Чекайте! Адреса? Добре. А палата? Що? Реанімація. Ой-ой-ой!.. А їй у такому стані можна? Що? У якому? У поважному. Оце так штука! Кажете, невісточка, а що вагітна, не знаєте. Отака ловися! Та ви не плачте! Цитьте! Ш-ш-ш. Я її посаджу в таксі. Чекайте! За годину, думаю, доїдуть точно. Усе. Моліться святому Пантелеймонові за здоров’я сина! Еге! Я невістці молитву дам. Є в мене. Ну, бувайте!

Бабця поклала телефон у Лесину сумку й скрушно захитала головою.

— Ет, бідолашна!.. Дитинко, усе буде добре! Чуєш? Усе буде гаразд! А що з ним?

— Стріляли.

— Ох-ох-ох! Розвелося шушвалі! Але ти рук не опускай! Чуєш? Вір! По вірі й буде! Ось молитовку читай! На! Випий ще компотику та ходімо! Еге, он до тих таксі!

Незнайомка довго воркотала водієві, куди довезти, та так, щоб не гнав і не плентався, а віз обережно.

— І музику вимкни! У неї біда. Чоловіка мало не застрелили.

— Не таксист часом? Нашому братові дістається.

— Мо’, і таксист. Тільки лікарня крута.

— Не хвилюйтеся, тітко. Усе буде о’кей!

— Еге. Я номер твій, голубе, записала. Затям!

— Ображаєте. Кажу ж, як рідну, довезу.

І довіз. Леся сиділа на задньому сидінні й рахувала церкви. Скільки ж тут храмів? Певно, до неба звідси найближче. Просто йди, немов по сходах, і молися, відкривай серце зранене, випускай звідти жовч, наповнюйся надією. Живи!

— Ось і доїхали, красуне. Тобі в ті ворота.

Леся вилізла й пішла, не помічаючи нічого, крім воріт попереду. За ними снували люди в білому. Мо’, справді до неба втрапила? Хтось спитав про щось. Вона стояла мовчки й стискала молитву в долоні, як єдиний якір. Інакше понесе — не знайдуть.

— Вам куди?

— Не знаю. Мені б до Вовка.

— Дівчино, вам, певно, не сюди.

— Лесю!

Жінка озирнулася. Серед білих тіней, що ворушилися й усе кудись поспішали, стояла соляним стовпом Олена Леонідівна, згорблена, скуйовджена, розпатлана.

— Доню!.. Ти таки приїхала!..

Леся кинулася до жінки, обійняла міцно, як тільки могла. Обійми — єдине, що втримувало рівновагу цих двох, без них — руїна й безлад у головах та серцях.

— Де він? Як?

— Ще в операційній. Йому роблять операцію… А перед тим… ніяк не вдавалося спинити кровотечу.

— Господи!..

— Лесю!.. Дівчинко моя, а ти чому нічого не сказала?

Жінка змучено дивилася на кругленький живіт і поривалась торкнутися.

— Володя знає?

Леся опустила очі.

— Ні.

Мати затулила обличчя долонями й шепотіла:

— Він має вижити!.. Має… вижити!.. Має!..

Вони повторювали заклинання вдвох, певно, сотні разів, чекаючи під дверима реанімації. Скоріше б! Чому так довго? Час упав до ніг і лежав, неначе стопудовий тягар, — не підважиш. Лесі здавалося, що годинник на стіні спинився й сіпається безсило, приречено. З кутка в куток — скільки кроків? Слід лічити кроки. Дивитися на підлогу. Чудернацька яка плитка. Її б розмалювати кроками. Їх тут від краю до краю сорок шість. Нарешті вийшов лікар, витер намистинки поту з чола, втомлено всміхнувся й чомусь підморгнув Лесі:

— Оце так краля! Щасливчик, бач, який! З того світу, певно, вишкрябувався до тебе, так?

— Як він?

Лікар витяг пачку цигарок.

— Думав, що каюк. Оперував, бо треба ж. Сам не вірив. Олено Леонідівно, він у вас що — магніт для куль? Усе ловить їх і ловить. Уже з десяток дірок назбирав.

Мати дивилася на лікаря й боялася кліпнути — ану ж щось проґавить, не помітить, не збагне?

— Що?

— Трудний він. Дуже. Але живе. Дихає вже самостійно.

Обидві видихнули:

— Можна… до нього?

— Ет, танцюльки влаштуєте, чи що? — а потім махнув рукою. — Ідіть уже, тільки на дві хвилини. Вагітним хіба відмовиш?

Трубки. Трубки. Трубки. І скло. Тут було стільки скла, що світ здавався прозорим, навіть думки лежали на поверхні — бери й читай. Леся озиралася. Потрапила в скляний замок. Світло блимало. Таке все дороге, апарати видаються космічними, а світло… смішно, блимає, як у її повітці. Де ж ти? Леся йде, ступає обережно, боїться щось порушити, бо ж усе націлене на війну з хворобою. Серце защеміло. Тут.

Її Вовк лежав серед павутиння трубок, мов птах, якого прив’язали до життя. Чи дихає? Груди піднімаються й лягають. Дихає. Блідий. Такий блідий, що в голові починає паморочитися.

— Ш-ш-ш. Лесю, тобі зле?

— Ні, нічого. Уже минулося.

Жінки підходять, боязко торкаються його рук, немов перевіряють, чи теплі. Теплі.

— Вовчику, сину, чого ти так лякаєш? Господи, за що? Хто?

Гудіння апаратів.

— Я ж казала, не воюй із вітряками, годі!.. А ти не слухаєш. Усе бавишся у владу і не помічаєш найголовнішого. Чуєш? Лесю… скажи йому!

— Що? А він… — і замовкла.

Знала, відчувала, що все чує. Тому так важко добирала слова. Вони застрягали в ній, немовби повітряні змії без вітру.

— Я… Вовчику, ти скоро станеш… татом. Тому… тому тобі треба жити. Чуєш?

Чув. Напевно. Молоденька медсестричка, що сиділа при апараті й стежила за показниками, спочутливо хлипнула, а потім утерла непрохану сльозу.

— Ви не хвилюйтеся так… Він видряпається… Правда. Я відчуваю тих, хто негоден. Ваш житиме. А тепер, вибачте, вам треба йти.

Дві тіні виповзли. Хрестилися. Блукали коридорами. Лічили кроки. Розмальовували плитку під ногами. Молилися. Пристрасно й щиро, щоб швидше настало завтра. Чи бодай просто б настало.

* * *

«Я в клітці.

Тут повітря затхле.

Все дихаю, а надихатися не можу.

Відчуваю, що за залізними прутами

кисень.

Легкий.

Солодкий.

Шкода, що не мій».

Леся розповідала дитині казку, час від часу забувала, що розповідає, і починала тихесенько наспівувати. Казка завжди була та сама. Про тата, що скоро, дуже скоро розплющить очі й скаже їм: «Привіт!» Будь-що має це сказати. Хай навіть світ, немов іграшковий м’ячик, скотиться в провалля, усе одно там, на днищі, він неодмінно розплющить очі. Мусить. А то морок поглине її. Страх і без того заліз під шкіру, липкий такий, холодний, усе повзає, коли-не-коли стискаючи серце, і тоді Леся вже не відчуває його. Лишається тільки біль, пекучий біль у грудях.

Скільки це триває? Вічність? Чотири дні й чотири ночі. Лише чотири. Лікар віджартовується: мовляв, чого носи похнюпили — ніби ж теплий. Та теплий. А значить, живий. Тільки один-єдиний раз, пізно ввечері, вимірявши всі потрібні показники, він розчаровано прицмокнув:

— Час би вже й отямитися, герою!

І пішов. Леся на все життя запам’ятала лункі кроки в нічному коридорі. Мов постріли. І кожен улучає в ціль.

На Олену Леонідівну було страшно дивитися. Медичний персонал, знайомці, навіть зграйка журналістів — усі відводили погляди вбік, щоб навіть випадково не ззирнутися з нею. У палаті стояли гіркота й задуха. Мовби два крила біди. Щоправда, згорнуті… до часу. Проте Леся відмовлялася вірити, що кома навіки буде кліткою для Вовка.

— Мій єдиний…

Шепотіла. Вбирала в себе кожну лінію. Цілувала руки й чоло. Легенько. Як вітерець, що з океанів усього світу збирає ніжність і трепетно несе до нерухомої скелі.

— Отямся…

Медсетрички вискакували з палати, уже за дверима розчулено шморгали носами, телефонували чоловікові, донечці, синові, мамі, таткові — усім, без кого не уявляли свого життя. Щасливо шепотіли в трубку своє «люблю-цілую!» й полегшено зітхали, натиснувши відбій. Біда їх обминула. Верталися назад, сиділи мовчки, іноді намагалися розважити хоч якось, бодай на мить, переказуючи свої болі й радості. Леся розгублено кивала головою, проте найчастіше не чула й слова. Щоправда, зрідка таки хапалася за ті оповіді: нехай хоч чуже життя втримає її серед людей, а то… Гнала чорні думки якнайдалі, щоб і дороги назад не знайшли. А вони вперто поверталися. Знов і знов. І приречено сідали в головах.

На п’ятий день майже вночі прийшов Олексій. Блідий, зі стиснутими зубами. Він дві години простояв… по той бік скла. Просто стояв нерухомо, неначе з каменю витесаний. Тільки от камінь… Хіба він плаче? Леся не підводила очей, але відчувала, що плаче. Та й як дивитися? Хто вона? Ніхто. Одному й другому. Такий собі ребус долі. Олексій, до речі, розгадав його так, як умів. Повернувся до колишньої дружини. А що? Трапляється. Певно, вродлива діва чекає десь у мереживній білизні, щоб утішити так, як уміє. Чисто тобі бонус із вершками, доданий до комплекту таткових банківських щелеп. Тесть пробачив. Хоч ні. Навряд. Удав, ніби пробачив. Виявляється, лукавити ви`гідно.

А плакати? Леся зрозуміла, що брат так і не зайде до брата. Не зможе. І Олексій справді зник, розчинився. Олена Леонідівна побігла наздоганяти, потім телефонувала, щось запитувала, про щось благала, затим сіла у своє крісло коло хворого й гірко-гірко, щоб ніхто не чув, прошепотіла:

— Льошка повернувся до своїх вершин…

І була ніч. Довга-довга ніч білого чекання. А вже зранку прибігла Віка й заповнила собою простір, як цунамі. Умовляла хоч на день піти в найману квартиру, потім облишила вмовляння, заходилася мало не силоміць годувати, торохтіла без упину, неначе тиша в цій палаті могла свідчити тільки про смерть.

— Диви, диви!.. Я про такі апарати й не чула навіть. Господи, а це що?! Ні, Лесько, з таким рівнем твій солоденький за два тижні бігати буде! Еге! Ото б діткам… у нашу обласну такі машини!.. Це ж скількох урятувати можна було б!

— Віко!..

— Що? Я нічого. Він у тебе красень! Диви, який герой! Ет, справжній чоловік! Сама б закохалася, їй-богу, коли б не серденько моє! Так, їж бульйон! Ну ж бо! Я й Олені Леонідівні припасла. Грець із тією ресторанною їжею! З неї ж користі аніякісінької! А тут домашній півник. Молоденький. Смакота! Слухай, Лесько, скажи як? Ну, як така свята жінка змогла вродити дві протилежності? Олексій хоч раз був коло брата?

— Був.

— І що?

— Зубами скреготав.

— Нічого! Нові вставить. Тебе бачив?

— Бачив.

— Щось казав?

— Ні.

— Ото вже лобуряка! Хай краще слідству копняка під зад дасть! Нікого досі не знайшли? Підозрюваних нема. Хтось комусь щось… Ні, не країна, а якась божевільня! Правда!

Леся слухала те бубоніння, сьорбала бульйон і сама собі дивувалася. Їй зовсім не хотілося знати хто. Що з того знаття? Подумаєш, назвуть: такий, мовляв, і такий… Скільки їх у списку? Ворогів? А втім… Хіба то вороги? Ні. Ворог той, кому ти ворог. А тут самі впливи, інтереси, вони рухають людьми, а не навпаки. Це ж що виходить? Єдиний ворог — влада й гроші. Смішно якось. Коли б не було так страшно, як уві сні.

Дівчина завмерла. Точно. Сон. Ось що важливо. Він їй снився. Власне, сновидіння тут усі були уривчасті. Леся дрімала просто в кріслі поряд із Володимировим ліжком, щохвилини дослухаючись до дихання. За ніч могла десятки разів жадібно кидати погляди. Дише? Дише. Гарно. Якби ж то вдалося намалювати порухи вгору-вниз… Музику життя…

— Ти тут?

— Я тут.

А ця ніч була інакша. Ніби й не ніч, а простір. Справді. І вони нарешті знайшли місце, де могли зустрілися… Уві сні. Вовк прийшов спершу звіром. Леся не могла збагнути, що це за місцина й звідки він з’явився. Здавалося, виріс із туману, міцно стояв на сильних лапах, а з живота без упину сочилася кров. Леся кинулася до нього крізь чагарі, обдерла собі шкіру, упала, доповзла навколішках і намагалася долонями затулити всі чотири дірки. Вовк мовчав. Дивився довгим-довгим поглядом сіро й ніжно. В очах горіли тисячі зірок. І всі для неї. Проте Леся знайшла оту єдину — і звір обернувся на людину. Чоловік міцно пригорнув її, майже сховавши у своїх обіймах, і колихав аж до ранку.

— Моя.

— Мій. Чому ти не приїхав?

— Намагався.

— Коли?

— Щохвилини.

— Справді?

— Авжеж. У нашій карпатській казці відпочивають діти.

— Вона їм сподобалася?

— Аякже. Вони навіть листи тобі писали. Я мав привезти… Я збирався.

— Ш-ш-ш…

— Ти коло мене?

— Коло тебе.

— Завжди… удвох.

Леся встигла покласти його руку на свій живіт.

— Утрьох.

Якби ж то можна було жити в сні! Лишитися — і по всьому. А більшого їй і не треба.

Віка завважила, що тиша якась підозріло довга, хоч Леся раз по раз підносила до рота пусту ложку.

— Лесю…

Тиша. Подруга присіла, обійняла міцно, поклала руки на живіт і вже мовчала. А що було казати? Що? Як порятувати?

— Лесю… Усе буде добре! Ріднесенька моя… Слухай!.. А може, тобі принести пензлі й фарби?

Леся всміхнулася:

— Принеси.

Як вона сама не здогадалася? Авжеж. Оцей скляний замок треба розмалювати. Правда. Леся заповнить простір малюванням, розвісить геть усі полотна, а вони рано чи пізно змусять його отямитися.

— Він мій!

— Та твій! Чий же ще?

— Я намалюю йому нове життя!

— Аякже, намалюєш! Художнице, ти здатна намалювати й не таке.

* * *

Фарби лягали органічно. У них співало літо, крутилися в травах сни, а небо розгортало свої безкраї плеса. Леся малювала шалено, пристрасно, надсадно. Як смертник, що мусить устигнути найголовніше, перш ніж електричний струм прониже тіло. Ніч і день змішалися. Усі зникли. Вона нікого не помічала, не чула, хоч і слухала… віддих… Його віддих… Це все, що їй було треба.

Лікар вояцькою ходою ступив до палати, з надією кинув короткий погляд на пацієнта, але тривоги не виявив і порухом брови, натомість захоплено роззирався довкола й чухав потилицю.

— Теє… кльово! — і вже розгублено додавав: — Онук… Петько каже так, коли відпад. Тьху ти, знову він!

Леся зачудовано звела очі на велетня в білому. Він, певно, смерті в обличчя сміється, а тут… Плаче?.. Он же сльози… у кутиках очей.

— Гарно!.. До нестями!

Пішов до хворих, відчуваючи, що байдуже, хто перед ним — мільйонер чи злидар. Ет! Злидарі сюди не потрапляють. Треба таки витрусити з колишніх пацієнтів кошти… на побудову клініки для незаможних… Сплюнув, хоч на язиці крутилося щось міцніше… Бо як іще назвати людей? Решту. До біса! Давно планує, але тільки й того. Ну, хай витрусить, а побудувати ж не дадуть. А дозволи — ліпше зашморг на шию накинути! Хіба що раптом котромусь із крутеликів заманеться відмити гроші? Але то таке… Дівча ж малює як! Як малює!

Леся не малювала, не цього разу — вона вперше жила на полотні. Дивно. Художниця ховалася на стінах, розчинялася в мазках, відтінках, лініях, формах. Їй там було простіше — затишно й легко. На картинах вони були вдвох… без соціальних статусів, без діагнозів, без скляних будинків і павутиння медичної апаратури. Озирнулася. Скоро зáмок розлетиться, адже скло майже зникло, натомість звідусіль проступала жінка, неначе пара… від подиху…

— Аби жив!..

Сьогодні Леся викінчить останній малюнок. Знає це. Дивиться на чистий аркуш, пензлі й фарби. Чекають. А вона сидить, нерухомо, ніби гора, заглиблена в тишу. Чи ще в щось глибше.

«Вдячність.

Знаєш, я так довго думав,

що не маю того,

за що дякують.

Бо хіба приречені на чекання

дякують за нього?

Але сьогодні…

вперше

кажу:

„Спасибі!“

І знаю, що там, угорі,

чують це…»

Леся стрепенулася, набрала коротке слово «дякую», а потім додала «тобі за тебе» й надіслала в нікуди.

Вовк дихав. Рівно. Усі потрібні вогники миготіли, медсестра занесла нову крапельницю й заходилася чаклувати коло пацієнта. Олена Леонідівна злегка дрімала, у напівсні їй сіпалися повіки… Бідолашна! Ця дивовижна жінка не вимовила жодного докору, навіть звуку. Ба більше, Леся не помітила осуду в очах — саме тепло.

— Він твій… І моє… чи ще чиєсь бажання нічого тут не змінить.

Просто так. Хіба оце не мудрість? Леся торкнулася живота. Може бути й любов… материнська. Нехай поспить.

Жінка тихенько вислизнула в коридор, спустилася сходами й вийшла під небо. Яке свіже повітря! Аж паморочиться в голові! Швидше б до лави. Сіла. Склала руки коло дитини. Спиш? Мабуть. Їй теж варто задрімати просто тут, на лаві. Сон — ні, лише кілька хвилин дрімоти. Натомість почала милуватися різьбленим листям. Дуб? Авжеж. Він росте обіч скляного замку. Неначе підпирає його. Всміхнулася, дотяглася до кори. Тепла. Уявила, як від коріння жилами стовбура догори піднімається енергія, збирається в кронах, вітер підхоплює й несе живі клубки до вікон — ось, беріть, хапайте, одужуйте, живіть! Позіхнула. Сонце лоскотало чоло й квацяло на шкірі нові веснянки. Заплющила очі. Їх і так задосить. Цілі зграйки сонячних цілунків на обличчі, вони співають: «Люлі-люлі-лю…»

Голос. Лесю збудив не він, а запах. Хтось запитав дозволу сісти поруч. Жінка пахла… так незвичайно… звично, що аж у грудях защеміло. Чомусь почало трусити. Дрібно-дрібно. Мов у гарячці. А очей не розплющиш. Може, це сон? Певно. І їй сниться дитинство.

— Лесю…

Її ім’я. Її. Леся відчуває, як крижаніють вуста. Чого ж, спитати б, вони так цокотять? Господи! Це, їй-богу, марення. Приверзлося, та й годі. Поволі розтуляє очі й ціпеніє. Чути, як часто-часто стрибає жилка на зап’ястку.

— Хто ви?..

Обличчя… Очі…

— Не впізнаєш?

Отак просто. Господи, як легко збожеволіти!.. Нестерпно хочеться вщипнути себе так, щоб слід лишився. Натомість Леся з якогось дива розправляє бганки одягу на своєму животі. Замаскувати хоче? Безглуздя. А як інакше? Вона не може відірвати погляду, усе дивиться й дивиться на жінку, а бачить перед собою чомусь зеленооку дівчинку. Дивно. Ота дівчинка… вона забинтованими пальцями перемальовує жінку… зі згорілої фотографії, а домалювавши, прискіпливо вивчає портрет, ніби він — останній доказ існування любові. І шепоче до кота: «Це моя мама».

— Мама?..

Її голос тремтить. Леся його не впізнає. Але й не дивується. На відстані витягнутої руки, ось, поруч, сидить портрет, що його намалювала дівчинка, хіба тільки старший на два десятки років. Довгих і самотніх. Ті роки осіли на жінці, звили гнізда в кутиках очей, у вустах, у волоссі. Волосся де-не-де побіліло, а було ж… Леся надто добре знала, яким воно було. Довгим. Здавалося, довшого не буває. У ньому ховалося налякане дівча, притискалося, вбирало запах і шепотіло: «Мамочко…»

— Це… ти?

Мама? Мама. Десятки, сотні, тисячі разів Леся уявляла собі цю зустріч. І ось. Усе так банально й просто, ніби не насправді. У жінки, яка сиділа побіч, — синя сукня, один підбор стерся, а руки… вони порепані. Чому? Леся здригається. Хіба це важливо? А що? Що важливо?

— Мамо…

На порепані долоні спадають краплі. Крап. Крап. Крап. Леся дивиться, як сонячні промінці пірнають у цяточки вологи, і не розуміє, що це може бути… Жінка не підводить голови. А краплі й далі спадають… Плаче?..

— Донечко…

Звучить, як ліки. Якась маячня! Ліки не можуть звучати.

— Пробач…

Леся скрутилася від удару. У животі борсалося маля, упиралося ручками, ніжками, тулилося головою. Цить, маленьке, цить! Тобі треба знати, що мама поруч? Вона поруч. Ось. І буде поруч… Нехай хоч світ западеться!

— Чому?..

Обличчя навпроти посіріло. Леся дуже добре знає, скільки чорного з білим треба змішати, щоб вийшов отакий колір. Як його назвати?

— Бо я грішна.

Дивно. Леся вірить. І вірить дівчинка, яка досі живе в ній, немовби у велетенському будинку. Ховай хоч на горищі, хоч у підвалі чи в комірчині — усе одно рано чи пізно дитина знайде потрібні двері, відчинить і спитає: «А мене любили?» Лю-би-ли. Леся пам’ятає. Вона, виявляється, пам’ятає все.

— Батько?

Ожило обличчя. Жінка підвела очі, боячись повірити.

— Ти ж… маленька була. Невже?

Леся кивнула. Так. Маленька. І що? Навіть діти мають пам’ять. І її не перепишеш на замовлення дорослого, не зітреш у потрібному місці, щоб усе видавалося пристойнішим. Лесина ж пам’ять про дитинство була подібна до смітника: брудно, страшно, однак можна пересуватися, головне — на скелета не наткнутися.

— Я… не впевнена.

Мати зітхнула.

— Бабуся?.. Воно й не дивно. Я знала, що Зоя Матвіївна оберне Михайла на міф. Інакше й бути не могло: вона ж мати, тому… — голос став рівний, — я її не засуджую. Сама мама. Двічі.

Лесі округлились очі, а жінка інстинктивно потяглася, щоб торкнутись обличчя. На півдорозі спинилася — не наважилася.

— Я пам’ятаю їх маленькими. У твоїх очах уміщалось одночасно стільки запитань, що інколи нам із татом боліли голови.

— Батько…

— Він був хворий, Лесю. Просто хворий. Спершу я думала, що винна. Що хтось винен. Величезне місто. Робота. Люди. Хтось. Нам так зручніше думати. І бабусі твоїй так зручніше. Розумієш? Але чи є в чомусь провина, знають тільки там, угорі. Ти повинна запам’ятати головне: він тебе любив. Дуже. Просто його мучила хвороба. Мені й досі страшно… згадувати. Ніби ж лагідний, а вже за мить шалений, змітає все і всіх. І ніякого порятунку! Не людина, а стихія. Як зі стихією боротися?

Леся знала, що боротися марно. Як і з собою. Тепер відчувала: плаче. Однак плаче не вагітна жінка, ні, — ридає п’ятирічна дівчинка, чия таємниця, страшний скелет, нарешті виповзає назовні, звільняючи місце для прощення.

— А ти… ти вигадала для мене казку… про дракона. Пам’ятаєш?

Жінка посвітлішала.

— Авжеж. Щоб хоч якось захистити… Ми ховалися на кухні й дивилися на великий круглий місяць, я обіймала твоє тільце, відчуваючи, яка ти тепла, солодка-солодка, бо моя… моя доня.

Леся кивала. Спогади, випущені з ув’язнення, проривали рештки пам’яті, переповнюючи голову. Мама. Невже? Справді мама?

— Того дня він забрав мене із собою…

Леся часто бачила, як горить торішнє листя, скручуючись немічно й приречено. Тепер мама була схожа на нього. Ні. Скоріше, на попіл, що лишається по ньому.

— Я не вборонила… Не вборонила, а мала б… Хто б знав, скільки разів я знов і знов прокручувала в пам’яті той клятий день, намагалася зрозуміти, чому… що можна було зробити інакше. В уяві… я завжди… лишалася з тобою. Віриш?

Леся кивала, боячись спинити потік слів.

— А насправді… Очутилася на підлозі… у калюжі крові. Батько розбив мені голову об одвірок. Я вчасно не помітила, що дракон прокинувся. Я винна. Мала б помітити. Знала ж, вивчила геть усі перші ознаки нападу. Мала б передбачити… Аж ні! Замалювалася. А потім було пізно. Надто пізно. Пам’ятаю, як кров заливала очі. Така липка. Лесю, яка ж вона липка! Я віддирала закривавлене волосся від очей, а потім… навпомацки лазила квартирою й шукала тебе. Усе ніяк не могла зрозуміти, що ти з ним. А потім… так ослабла, що було байдуже, виживу чи помру. Мене врятувала господиня квартири. Вона випадково зайшла… Твій тато повернувся в пусту квартиру.

— Побачив кров…

— Назавтра кинувся на колії… у метро, хоч був із тобою. Він же був із тобою!

Жінка голосила, а в неї на голові ворушилося з жаху посивіле волосся. А що, якби… він не розтиснув руки? Тої останньої миті просто не розтиснув би руки?.. Що було б тоді?

— Про Михайла мені розповіла господиня… Потім. Я ж нічогісінько не пам’ятаю. Як потрапила в лікарню, як два дні лежала непритомна. Перше, що побачила на тумбочці, коли отямилася, був паспорт. Спасибі тітці: вона нікому, жодній живій душі не призналася. Лесю…

Жінка подивилася пильно, забрала неслухняне пасмо з обличчя, немов у дитини, і прошепотіла:

— Жодна інша хвороба мене б не зупинила. Повір. Просто… у медичній картці чорний на білому стояв діагноз — загроза припинення вагітності.

— Мамо…

Угорі куйовдився вітер. Леся сиділа вражена й збентежена, не розуміючи, де вона і з ким. А потім мати мовчки дістала із сумки два фотоальбоми, довго тримала в руках і врешті розгорнула перший.

— Доню, ось… Це ти.

Леся відчула, як кров шугнула в скроні.

— Це ж мій перший клас! Господи!.. Це ж я… з бантами на півголови. А оце шостий… Он випускний. Господи!.. Як?

Мати ніжно проводила долонею по кожному знімку й коментувала, коли той був зроблений і якій події в житті присвячений. То вона… була поруч? Увесь цей час була?..

— Як?

— Це все, що я мала від тебе. Усе, що мала право мати. Фотограф на шкільному святі — звична справа. Я відкладала кошти на найкраще, а потім… місяцями роздивлялася на кожен вигин, на кожну лінію, на кожну цяточку. На все, на все. На тебе. Коли ж ти поїхала навчатися, стало простіше. Це в селі мене б одразу виявили, а в обласному центрі загубитися в натовпі легко, от я і губилася, і спостерігала годинами, як наркоман, що чекає на дозу. Їй-богу! В університеті випросила номер твого мобільного телефону. Назвалася кореспондентом, — жінка всміхнулася гірко. — Майже детектив. А потім… Щоранку і щовечора натискала кнопку дзвінка й одразу ж вимикала. Боялася. Боялася почути твоє «ненавиджу!».

— А я чекала. Уявляла, що ти знайшлася. Знаєш, яким було моє улюблене місце? Коло вікна… Щоб першою тебе помітити, коли ти йтимеш до мене. Я шукала тебе скрізь: у снах, у місті… Вдивлялася в обличчя й почала малювати, щоб не забути твого… Розумієш? Чому? Хіба я не така? Я дочка свого батька? Так?

— Ні.

Жінка дістала другий альбом. Розгорнула. На першій сторінці зі сповиточку дивилося немовля… Хлопчик. Леся вже бачила це обличчя. Помилки бути не могло. Бачила… у будинку, коли бабця вішала сина на стіну. От тільки в цього хлопчика… Ніжки… Вони були куценькі, як два цурпалки, зчавлені чимось потужним, диким, звіриним.

— Це… — Мати мовчала, низько опустивши голову, а тоді нарешті видихнула: — Твій брат. Його звати Артем. Усю вагітність я пролежала в лікарні. Уже тоді знала, що ходити маля не зможе… Після пологів ми з ним жили в лікарні чотири місяці, потім — у соціальному центрі. — Підвела очі. — Звісно, я могла його покинути… Десятки людей по сто разів на день казали мені: «Покинь інваліда!» Легко казати. А на кого покинути? Кому? Знаєш, коли я вперше його побачила, то злякалася. Дуже. Ще ніколи не боялася дітей, а від новонародженого сина хотіла втекти. Правда. Може б, і втекла, відвоювала б тебе, спробувала б жити без минулого. Але син подивився на мене. Просто розплющив оченята… і неначе запитав: «Я вже сам?» Що мені було робити? Що? — Жінка плакала вже вголос, обіймала свою дорослу дитину й тремтіла від голови до ніг. — Пробач… Бачить небо, я розкраялася навпіл. Ніби дві душі в одне тіло вклали, а воно не вміщало їх, роздиралося. Треба було покинути одну.

— Мамо…

— Я не тебе покинула. Не тебе. Частину себе відірвала отак, живцем. Бо ти ж моя. Кожен мізинчик, кожна рисочка… Ти вся наче викапана я…

— Мамо… чко…

Дуб дивувався. Він бачив усяке. Звик до людських пристрастей, неначе до пташиних гнізд у кронах. Але ці дві жіночки його здивували. Плакали довго. Обидві. І ніби легші робилися. Потім мовчки сиділи одна коло одної, тримаючись за руки.

— Мамо…

— Що?

— У тебе підбор стерся…

— Хай…

— Мамо…

— Що, доню?

— То… виходить… я маю брата?

— Еге ж. Знаєш, одна мудра людина колись мені сказала, що той, хто відмовляється від однієї своєї дитини, щастя в іншій не матиме. Але це не про Артема. Він інакший, непідвладний ніякій мудрості, крім своєї. Знаєш, що він завжди мені повторював?

— Що?

— Що його сестра має жити за двох і що її щастя неодмінно мусить подвоїтися. Отут… Лист. Перечитай.

Леся слухняно взяла аркуш, складений удвоє:

«Привіт, СЕСТРИЧКО!

Знаю, ти маєш право на мене ображатися.

Я б неодмінно образився,

якщо б хтось викрав у мене маму.

Можеш узагалі спробувати забути,

що я ТАКИЙ є.

Але…

просто знай,

що я кажу

спасибі

тобі

за тебе.

Брат».

Леся тулила до серця папір, вражена, а десь угорі літав білий птах.

— То це… Артем писав есемески?

Мати здивовано кліпнула:

— Які?

— Уже пам’ять у телефоні переповнена, а я ніяк їх не можу видалити. Рука не здіймається…

— Він міг, напевно… Твій номер був у мене…

Леся шморгала носом:

— Брат… найкращий!

Жінка втерла хусточкою обличчя й усміхнулася:

— Знаю. Особливий. От тільки живе на дев’ятому поверсі, а звідти з інвалідним візком особливо не спустишся. Але іншого житла не маємо. Дякую й за це. Соціальні служби ще тоді примістили двірником, а ЖЕК дав житло. Комірчину… коло самісінького даху.

— Так ближче до неба.

— Напевно. Артем жодного разу не скаржився, але я усвідомлюю, що він ув’язнений. Знаєш… Я вигадала казку… уже для нього. У ній не жили дракони, зате була башта, висока-висока, така, що торкається хмар. А в цій башті злий чарівник ув’язнив серце. Авжеж. Справжнє, живе серце оточили міцними мурами. Але воно будь-що мусить навчитися любити… бо інакше… просто згине.

— Він навчився.

— І ти… навчилася. Я зрозуміла одразу, тільки-но Володимир Вовк знайшов нас. Просто одного ранку постукав у двері й сказав, що я, що ми тобі потрібні. Не знаю, як він дізнався. Напевно, Вовки вміють шукати. Але головне… не це. От навіщо йому було, спитати б, три години поспіль, як навіженому, переконувати нас їхати в Бувальці? Отож! Бо любить! Так любить, що збирався до тебе… назавжди… Але спочатку хотів листи якісь передати… Теє… Здається, від сиріток… з Карпат.

Леся відчула, як злітає вгору… і навіть не дивується тому. Стає невагома, знімається високо, помічає небо, сонце, мало не вплутується в дубове гілля. Звідси люди здавалися б крихітними, навіть іграшковими… Якби не їхні серця. Леся може їх бачити… просто в грудях. Гарячі. Холодні. Байдужі. Щирі. Скупі. Щедрі. Всякі. Однак більшість людей ховають серце за стінами, щоб воно не явилося світові, бо той, граючись, може й спопелити. Леся хоче крикнути голосно-голосно, щодуху: «Не треба ховатися! Любіть! Краще згоріти, аніж жити за стінами!» Але люди не чують. Леся знає це. Вітер підносить її вище й вище. Там чисто. Так чисто, що хочеться малювати. І вона малює… картину, оту, останню, тільки малюнок виходить завбільшки з ціле небо. То серце. Серце в башті, яка розсипається на мільйони дрібних цеглинок. Леся усвідомлює, яка сила зруйнувала стіни. Може, тому летить до скляного замку, зазирає у вікно палати,

а там,

на ліжку,

сплутаний трубками,

гарний і дужий,

лежить її Вовк

І ДИВИТЬСЯ ПРОСТО В ОЧІ.

— Доню! Донечко! Лесю, отямся! Господи! Що ж я накоїла? Лікаря! Лікарю!..

Леся ворушить губами, а вони її не слухаються, бо весь час розпливаються в якійсь дурнуватій усмішці.

— Все гаразд…

Озивається телефон. Леся наперед знає, хто дзвонить і що зараз прокричать у слухавку:

— Він отямився!!! Чуєш? Отямився!!! Лесю… серденько… він кличе… ТЕБЕ!!!

Епілог

На призьбі, весь у сонячному промінні, лежав древній кіт. Не старий і не мудрий, а древній. Певно, стільки коти не живуть. Принаймні Муркові здавалося, що він живе стільки, що встиг побачити все.

Ось і тепер. Двері будинку зі скрипом відчиняються, і звідти з’являється кучерява голівка. Дівча п’яти років хитро мружиться, розглядає двір, а потім чимдуж біжить — тільки босі п’яти мигтять, і прямісінько у траву. Мурко кліпає жовтим оком. Мовляв, десь колись я вже це бачив. Дівчинка завмирає, дослухаючись, чи ніхто не помітив. На кота не зважає, бо котик свій. Зелені очиська кліпають серед трави, неначе її жива подоба, а руки міцно стискають пензлі, фарби й шматок полотна. Мала закушує губу, діловито відкидає пасмо волосся й блаженно бере пензля до рук. Почалося.

— Марійко! Ану, поверни мамині фарби! Нащо ми тобі купували свої, га?

Мурко всміхається в сиві вуса. Авжеж. Вони в нього сиві. А от чому всміхається, то вас анітрошечки не обходить. Просто він небайдужий до жінки, що стоїть на ґанку й жартівливо свариться в бік старезного саду.

— Доню, годі тобі! Виходь! А то татові розповім, а він про вовків не розкаже!

Трава неохоче починає ворушитися. Стіни розсуваються, і з них вилазить диво, по вуха вимащене у фарби.

— Я зовсім трошки. От стілечки, — і показує нігтик мізинчика.

— Не лай її.

Це з розчиненого вікна висувається сива господиня. Мурко не рахує, скільки їй років. Його ж років не лічать. Знає тільки, що бабця серце з грудей вийме заради малої художниці — правнучки. А що та малює? Старенька махає рукою: мовляв, оце знайшли проблему! Хай! Он же і баба Віра, і мати… Усі малюють. А малій що, не можна?

— Бабцю, таж новесенькі фарби!

— Нічого. Віра з міста ще привезе.

Мурко ліниво потягається і шкірить беззубого рота. Ех! Не той уже кіт. І господиня не та. Усе життя оту Вірку проклинала, а коли Леська привезла фотоальбом (подумаєш, дивина!), стара голосила так, що думали, серце схопить знову. Аж ні, не схопило. Вона лише приплакувала, що теперечки має онука побачити… Викапаний Михасик. Це ж синочок, синочок із того світу вернувся.

Мурко не бабця. Спершу приглядався до молодика. І до Вірки тієї. Як-не-як, убивця. Няв. Ніби була. Але щойно господиня онука побачила, учепилася в сердешного, мало не вдушила хлопця разом із його візком, де й сила взялася. І все. Вірку прийняла. Отакі дива! Але хлопець дивніший. Мурко хоч і древній, як світ, а таких ще не бачив… безкорисливих. Треба ж ото вміти любити все живе й мертве. Просто любити. Святий. Хоч ні, святі книжок не пишуть. А цей пише.

Кіт зіскочив із призьби, неквапом підійшов до вікна, стрибнув ще нівроку й вмостився на підвіконні. Еге. Щось друкує. Тільки клавіші цокають. Це йому Леська підказала. Мовляв, треба тобі, братику, книжки писати. Еге. А про що?

«Дівчинка стояла посеред високої трави. З усіх боків її оточували живі стіни. Вони рухалися й колихали в собі вітер, а дитині здавалося, що довкола розповзаються гнізда невидимих змій, лишаючи по собі вкрадливий шурхіт і рух».

Ти ба! Знайома історія. У ній, певно, про всіх буде? Еге? І про Віку? Котище аж вуха приклав. Незабаром з’являться. З Богданом-котоборцем укупі. Тиші й не знайдеш! Увесь дім, та де там, і санаторій увесь догори дриґом. Цунамі. Няв. Про санаторій ви, певно, не знаєте? Але про все по черзі.

Спершу… Що було спершу? Тю! Звісно ж. Любов. А вона в них і досі така, що хоч і старий та беззубий, а заздрісно. Отож. Іде. Господар. Мурко його не дуже прийняв, як і всі в Бувальцях. Бо що в цій глушині, спитати б, мільйонер загубив? Але то тільки спершу. Так. Для годиться. Село вміє приймати й не таких. До того ж який він мільйонер, коли все покинув? Еге. І не дивуйтеся. Все-все. До копійки. А інакше йому б не дали спокою.

Кіт кинувся під ноги чоловікові й заходився лащитися.

— Ото вже звіри`на! Ну, іди вже до мене!

Чоловічі руки м’яли хутро й чухали за вухом. Кіт розслабився. І думки розгубив.

— Вовчику, іди обідати! Де ти ходиш?

— Уже біжу, серденько!

І погляд ніжний. Няв. Не підглядайте. Їхня Леся його врятувала. От. Має право на любощі. А Мурко має право на смачний обід, до речі. Пішов до старої хати (хоч новенька поруч, проте стара має магніт — справжню піч-чаклунку), ну от, дістав свою порцію справжнього українського борщику й облизався. Це вам не суші. Смакота!

А з рук Олени Леонідівни й поготів. Ото вже справді мудра жінка! Тільки з очима сумними. Ніби й радіє, сміється, провадить справжні дебати з Вічиним істориком, а за мить чорна пляма в погляді, аж болить. Певно, здогадується. Хоча… Може, просто серце за молодшого сина болить? Як-не-як, МАТИ. Лишень онука Марійка здатна бабцю розвеселити. Крутиться довкола, мов дзиґа, і сміється дзвіночком. Ой! Ще ж є Олександр Вадимович. Бородатий декан такі бісики до колишньої викладачки пускає, хай і не свого університету, але аж земля під ногами горить. Сьогодні, до речі, має приїхати. Домовлятися з Лесею про її нову виставку… І вже… Увага!.. За кордоном. Простує талант планетою.

І гроші на санаторій, щоб ви знали, Леся сама заробила. Тільки не смійтеся. Звісно, не в школі. Школа — то для душі. Хоч і картини теж для душі, просто їх купують за досить солідні гроші. Он, за п’ять років таке відбухали, що їхні Бувальці тепер… теє… перлина… туризму зеленого. От. А воно й не дивно. Ліс. У лісі ягоди, грибочки, кисень, на полі квіти, з поля корівки молочко несуть свіже. Няв. Аж облизався. Он і озерце розчистили. Вода чистіша від сльози, а що тепла! І від будинків палицею кинути. Ага, про будинки!

На краю села, акурат за три хати, збудували цілу мережу будиночків. Невеличкі й більшенькі. І кожен Леся своїми руцями… Ні, брешу: мама Віра допомагала, а ще й мала Марійка постаралася… Аякже. Маки на всю стіну малювала. Сам бачив. Словом, створили рай. Тільки справжній, наш, бо сільський.

Власне, Бувальці вже й не село ніби… Няв. Мало не районний центр. Еге. Односельці працюють у сфері обслуговування, а якийсь біс… бізнесмен уже й маленький, зовсім малесенький заводик молочний збудував. А що? Корівок розвели. Оку глянути любо! А як увечері мукають! Музика! Тепер молочко не в місто возять, а на завод здають, хай і маленький. Великого збудувати самі не дали. Ціле село повстало. Як-не-як, їм теперечки незаймана природа потрібна, щоб серця оживали. Вовче ж тут… ожило.

Кіт підійшов до кутка, де образи висіли. Кліпнув оком. Ні. Двома. Вигнув спину уклінно:

Спасибі

Тобі

за Тебе!

І не морщте чола. Не морщте.

Бо де Бог?

На селі.

Український — саме там.

Скажете, ніби щасливий кінець? Може, і так. От тільки таким він буває хіба що в книжках. Мурко знає. Він кіт древній, його важко круг пальця… круг хвоста обкрутити. Бо що їхні Бувальці? Лише хрестик — хоч і мальовничий, звісно, — на велетенському полотні. Кіт зітхнув. Гірко. Як людина. Кепська річ, якщо коти здатні біду розгледіти, тоді як… Але не будемо про наболіле.

Мурко, до речі, єдиний чув і бачив, як брат приїздив до брата. І прощення просив. Тільки дарма. Хоч і дістав його, усе одно перекотиполем лишився. Понісся до вершини своєї… Теєчки… Керувати країною. От. А коли поцікавитеся, бува, за що прощення просив? Оцього вже Мурко не розкаже.

Бо гріхи братовбивства лише Бог і прощає.

Няв.

Тьху ти!

Амінь.

Примітки

1

Лев Оптинський (світське ім’я — Лев Данилович Наголкін, 1768—1841) — православний чернець, перший старець Оптинського монастиря, автор молитви за душі самогубців. (Тут і далі прим. ред.)

(обратно)

2

Ла-Діг — один із найбільших островів Сейшельського архіпелагу в Індійському океані.

(обратно)

Оглавление

Чи буває боляче небу? 

*

Висока трава 

Тіні 

Шепіт за стінами

У вікні 

Сходи 

Дах кінчається небом

Епілог Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg