«Листи з того світу»

Листи з того світу (fb2) - Листи з того світу 967K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Сергей Бут

Сергій Бут ЛИСТИ З ТОГО СВІТУ

Пароль — романтика

Без малого тридцять років тому авторитетний дослідник пригодницького жанру Абрам Вуліс визначив ідеальний авантюрний роман як історію, котру автор-забудовник зводить на два поверхи. Подолати сходи, аби піднятися вище, герой, а разом із ним — читач може, лише пройшовши певний шлях. Прийнявши відразу два виклики.

Перший — розгадати загадку. Тобто зробити те, заради чого все почалося. Другий — намагатися при цьому жити нормальним людським життям, на яке процес розв’язання кросворда з таємниць жодним чином вплинути не повинен.

Робиться це для того, аби, ступаючи на останню сходинку перед відкриттям істини, герой постав перед складним вибором. Вирішив, що для нього важливіше: життя, яке ось-ось налагодиться, чи божевільний вчинок, котрий цілком здатен перекреслити те особисте, що вже набуто. Читач же в таких випадках завжди повинен стати на місце героя. І відповісти, що сам робив би на його місці, — біг рятувати світ чи поміняв бунтівну бурю на спокій і стабільність у домашніх капцях. Аби рішення приймалося швидше, запропонована для розв’язування загадка мусить того вартувати.

Дебютний роман Сергія Бута «Листи з того світу» демонструє розуміння молодим автором вимог до авантюрно-пригодницького роману та бажання їх виконувати. Від самого початку читачеві пропонується скоєний понад півстоліття тому моторошний злочин. Його сліди виявив львівський студент Андрій, до рук якого випадково потрапляють старі листи. Це — потойбічні свідчення, але причетні до нього люди, убивці та жертви, напевне, живуть у наш час.

Крок за кроком просуваючись до розкриття істини, хлопець водночас намагається не випадати з реального, звичного йому життя. Він вчиться, підробляє, зустрічає й не хоче втратити перше кохання, винаймає квартиру та стикається з вічними світоглядними проблемами поколінь. І переконаний: встановлення адресата загадкових листів — лише деталь, яскравий елемент у мозаїчному повсякденні.

Та з якогось моменту в час нашого героя, а заразом і його друзів стрімко вривається спершу чуже минуле, потім — чуже життя і, що найстрашніше, чужа смерть. Раптом Андрій розуміє: усе, до чого наближається людина, рано чи пізно стає частиною її самої. Юнак опиняється ніби в казці, де реальний світ населяють відьми, медіуми, ночами поруч рухають предмети невидимі духи, передаються вісточки зі світу померлих. Або світ справді двовимірний, думаємо ми разом із героєм, або нас усіх хтось намагається майстерно заплутати. Хто цей підступний і хитрий зловмисник? Яка його мета? Невже звичайні листи, знайдені у старому некрополі, здатні розбуркати Зло, що до пори дрімало, чекаючи на свій тріумфальний вихід?

На цьому стоп, бо далі читати буде нецікаво. Варто лише зазначити: історія, витримана жанрово й стильово в дусі романтичних новел першої половини ХІХ століття, не справляла б такого ефекту, аби відбулася десь, окрім Львова.

Древнє, оповите легендами та прикметне середньовічними мурами королівське місто не просто має безліч власних легенд, а й здатне народжувати нові. Причому всякій романтичній загадковій історії, що відбувається в декораціях міста Лева, віриш швидше, ніж якби ця штука сталася деінде за його межами.

Читач, навіть той, хто ніколи не ходив звивистими вузенькими вуличками львівського середмістя, усе одно відчує їхню неповторну атмосферу. І взагалі Львів у «Листах з того світу» — повноцінний головний герой, хай веде нас мовчки лабіринтом до розгадки. Усе одно, закриваючи книгу, розумієш: завершилася ця історія, але місто Лева надихає та спонукає на появу інших. Присмачених романтикою, мов міцно заварена кава — корицею.

Андрій Кокотюха

ЛИСТИ З ТОГО СВІТУ

Моєму батькові

Частина 1 Квартирант

1

Вечірнє сонце поспішало сісти за обрій, залишаючи мене наодинці з темрявою в цьому лячному місці. Тінь від янгола, чия кам’яна постать увінчувала надгробок Йозефа Томанека, падала просто на мої руки. Складалося враження, що вони не землю викатруплюють із могили, а душу з тіла крилатого створіння.

Бажання забратися звідси зростало щосекунди.

Та я не спинявся. Штрикав металевим щупом землю, намагаючись намацати те, що заховав тут тиждень тому.

Зненацька нічну тишу сколихнуло зловісне «пугу-пугу» і, розбиваючись об хрести та надгробки цвинтаря, понеслося луною в небо — сови збиралися на полювання.

Стало страшно.

Я озирнувся, аби переконатися, що ніхто з мертвих не стежить за моїми діями. Довкола вивищувалися лише гробівці, прикрашені скульптурами янголів і святих. Статуї бовваніли на п’єдесталах склепів, пильно охороняючи спокій тих, хто навіки спочив у них.

То були надійні охоронці.

До прикладу, надгробок того-таки Томанека, установлений у 1895 чи 1896 році, разом із фігурою янгола важив, мабуть, із півтонни — такий не до снаги ні вандалам, ні навіть часу… Праворуч — рельєф Едуарда Фрейхлера, вилитий зі щирої бронзи й заґратований металевою огорожею, нагадував радше середньовічну цитадель, аніж місце, де знайшла вічний спокій людина. Таких пам’яток архітектури тут понад п’ять сотень, і кожна є унікальною скульптурною одиницею. Це Личаківське кладовище, музей-заповідник, браму якого магістрат міста вперше відкрив у 1786 році. Некрополь, де понад триста тисяч душ відійшли у вічність.

Нарешті щуп уперся в перешкоду, віщуючи закінчення пошуків. Я зняв рюкзак, аби дістати саперну лопатку. Не встиг я розстібнути блискавку, як за спиною хруснула суха гілка. Тіло миттєво спаралізував страх, долоні спітніли, а вітерець, що шугав над головою, допоміг моєму волоссю стати дибки. Я завмер в очікуванні.

— Що ви там робите? — вирвалося з темряви.

На алеї позаду мене стояв чоловік із ліхтариком. То був сторож. Питання, як він мене вистежив, відпало саме собою: віднедавна на цвинтарі встановили камери спостереження, і, найпевніше, одна з них кріпилася десь поблизу. Капітуляція неминуча.

— Добрий вечір, — якомога спокійніше промовив я. — Мене звати Андрій. Я студент із Політехніки. Працював тут минулого тижня з колегами за програмою міської ради і загубив годинник. Думав, забув удома, але там його немає.

— А вдень не могли прийти?

— Навчання в обід починається, а вечорами гульки — самі розумієте. Та й сесія на носі. Вибачте, що потурбував вас.

Сторож опустив голову і, розвертаючись, відповів:

— Закінчуйте вже. У цю пору тут не можна знаходитись.

— Я швидко. Дякую!

Охоронець почалапав у напрямку головного входу, а я, дочекавшись, коли стихнуть його кроки, узяв заступ і почав відкидати землю з того місця, де щуп натрапив на перешкоду. За хвилину я тримав у руках бляшану коробку з-під зефіру московської фабрики «Красный октябрь» 1948 року випуску.

Минулого тижня я з однокурсниками прибув на Личаківське кладовище для участі у спільній програмі нашого університету та міської ради з упорядкування недоглянутих могил. Перед початком роботи тридцятьох волонтерів розділили на п’ятнадцять пар, кожна з яких отримала свій об’єкт для наведення ладу.

З усіх претендентів, що мали можливість опинитися зі мною в одній упряжці, мені дістався найгірший — Гримчак Ростик.

У студентському братстві, як і в будь-якій іншій спільноті, є бездротове радіо. Воно невидимими хвилями, спричиненими коливаннями людських язиків, розносить новини з життя студентів. Ростик частенько ставав ньюзмейкером таких вістей, але найхітовішою була чутка, начебто він — член банди чорних археологів і навіть був під слідством в одній справі, але блати старшого брата, який працював у міліції, урятували його шкуру. Я, звісно, звик опиратися на факти і спершу в ці побрехеньки не вірив, тим паче, що справа до суду так і не дійшла, але минулого літа зустрів його з рюкзаком у Жовкві, поруч із Троїцькою церквою, — через два дні храм пограбували. Сумніви щодо Ростика розвіялись, але доказів я не мав. Гримчак, схоже, щось запідозрив, і з того часу його погляд похолоднішав, проте далі наше протистояння не пішло.

І ось у парі опинилися матеріальний цинік в особі Гримчака та мисливець за таємницями, ким я себе вважав. Для впорядкування нам перепав склеп Ісаєвих, і ми мовчки рушили на межу п’ятнадцятого та двадцятого полів, де знаходилося поховання.

Тоді я й гадки не мав, що знайду щось цікаве.

Адже прізвище «Ісаєв» ішло нога за ногою з сьогоденністю, здавалося б, не залишаючи жодних слідів у минулому. Я схилявся до думки, що ця могила виникла внаслідок певних маніпуляцій, що, до речі, тут частенько траплялись, як за австрійської, так і за радянської влади: коли нікому було доглядати й оплачувати склеп, труни перепоховували в менш привабливих місцях цвинтаря, звільняючи поминальні палаци для нових, більш заможних «квартирантів». Схоже, так думав і Гримчак, бо, прибувши на місце, він навіть не глянув на могилу, а відразу влігся на лавку за десять метрів від склепу і, не подаючи ознак життя, пролежав там півтори години. У цьому і полягала наша відмінність: він опирався лише на достовірні факти в пошуках скарбів, а я — на легенди, інтуїцію та великий інтерес до минулого.

На мій подив, могила Ісаєва виявилася справжнім австрійським склепом дев’ятнадцятого сторіччя: ні тобі червоної зірки замість хреста, ні металевого конуса, що його зазвичай установлювали на місцях поховання військових. Натомість невеличкий меморіал був зведений зі складених одна на одну масивних кам’яних брил, що своєю вагою мимоволі витіснили будівельний розчин на стиках. Декотрі каменюки зсунулися з місць, утворивши вентиляційні шпарини. Увінчувала склеп скульптура маленького янгола, що стояв навколішках, склавши руки в молитві. Територія довкола гробівця, як і він сам, була в занедбаному стані, і я подумки образився на професора, якого ми поміж себе називали Григоровичем, за те, що приставив до мене лінивого Гримчака.

Дві поіржавілі металеві таблички хистко тулилися одна побіч іншої. Одержимий невідомістю, я стер рукавом сорочки чорно-бурий наліт і зосередився на написах. Вражали дати життя та смерті небіжчиків: «17.01.1948—26.01.1948» зазначалося під іменем Дарини Ісаєвої та «23.11.1950—24.11.1950» — Ореста Ісаєва. Я завмер. Тут поховані діти, янголята з крильцями, які й кроку не встигли ступити по грішній землі. Що могло трапитись? Яка причина такого короткого життя цих діток? Тоді я і гадки не мав, через який лабіринт потрясінь і страхів мені доведеться пройти, аби знайти відповіді на ці питання.

Плита, що опломбовувала вхід у склеп, трохи перехнябилась, утворивши широку шпарину з правого боку. Я підійшов, аби направити її, та вона несподівано злетіла з петель і гепнулася долу, ледь не скалічивши мені ногу. Ось тоді я помітив під стіною дивну бляшану коробку з-під зефіру та конверт, що валявся просто на порозі гробівця. Гримчак, почувши гуркіт, обізвався, але я заспокоїв його, укинув лист у коробку і прикопав її на сусідній могилі, убезпечивши від зазіхань однокурсника.

Уже геть стемніло.

Я з рюкзаком за плечима і новою знахідкою поспішав до головних воріт. Найкоротший шлях пролягав через стару частину кладовища, але темрява і, без перебільшення, гробова тиша цього місця змусили мене звернути до поля номер двадцять два, на освітлену ліхтарями алею. За хвилину я вже крокував повз могилу легендарного українського композитора Володимира Івасюка. Колись його пісні пестили вухо всім, хто жив у великому Союзі п’ятнадцяти республік, але й сьогодні вони лікують душі, живуть своїм життям, не даючи зорі автора згаснути. Ось і зараз біля підніжжя монумента лежали квіти, старі фотографії, вірші та партитури, принесені на могилу його шанувальниками.

Я йшов униз по алеї, вимощеній червоною бруківкою, залитий світлом ліхтарів, а зусібіч на мене мовчки дивилися очі кам’яних янголів і увіковічених у скульптурі відомих людей, похованих на цьому некрополі за видатні заслуги. Усе це до певної міри нагадувало церемонію вручення Оскара: ти йдеш червоною доріжкою, сповитий світлом софітів і прожекторів, а публіка оваціями звеличує тебе. Різниця полягала лише в тому, що мені ніхто не плескав, не дер горло, вигукуючи моє ім’я, і не влаштовував істерик щодо моєї персони. Мої «шанувальники» мовчали й не рухалися.

Однак то були найдостойніші глядачі. Соломія Крушельницька, від голосу якої здригалися стіни віденської, львівської й багатьох інших світових опер. Іван Франко, творчість якого пробуджувала революційний дух галичан. Його побратим Маркіян Шашкевич — засновник «Руської трійці» і патріот рідної мови. Я відчував незриму присутність неперевершеного музикознавця, композитора й педагога Станіслава Людкевича, громадських діячів — братів Барвінських. А в кінці червоної доріжки, перед самою сценою, на мене чекав іще один майстер музичного ремесла — Ігор Білозір.

Увесь інтелектуальний цвіт Галичини спостерігав за мною цієї тихої ночі.

Нарешті я дістався до воріт цвинтарика і попрямував до будівлі сторожа, аби сповістити про завершення моїх пошуків, хоча найвірогідніше він уважно стежив за моїми діями завдяки камерам.

На підтвердження цієї думки чоловік з’явився на порозі.

— Знайшли свій годинник?

— На жаль, ні, — граючи вар’ята, відповів я. — Мабуть, таки посіяв деінде, — додав з іще більшим розчаруванням. — Доведеться купувати новий.

— Може, залишите свій телефон? Часом буває, що тут знаходять якісь речі і приносять нам.

Він хотів убезпечити себе від імовірних наслідків мого візиту, і я надав йому цю можливість, продиктувавши номер свого мобільного.

Ми потиснули один одному руки, і після цього наші дороги розійшлися: його — у невідомому напрямку, а моя — Пекарською до центру.

2

Я винаймав кімнату в будинку на вулиці Вітвера Гартмана, у старій частині міста. Вітвер, до речі, будучи скульптором, залишив по собі вагомий спадок як на Личаківському кладовищі, так і по всьому місту. Дах друкарні Піллерів, що на вулиці Винниченка, був олімпом його античним богам, також могутні атланти, граючи м’язами, підпирали фасад готелю «Жорж». На кам’яниці, на Пекарській, зручно мостилася богиня Фортуна, даруючи останню надію тим, хто йшов з’ясовувати стосунки в апеляційний суд, а в самому серці міста, на площі Ринок, височіли чотири фонтани з Нептуном і почтом. Та що казати: цілий Львів — то музей під відкритим небом, і ми, нащадки цього багатства, дякуємо всім, хто плекав це місто, сповиваючи його в пелюшки таємниць і легенд.

Ніч вступила у свою каденцію, безапеляційно позбавивши світловий день права на життя. Поодинокі ліхтарі, що траплялися на шляху, нагадували божевільних воїнів у цій нерівній битві.

Ноги обережно ступали гладенькою бруківкою, і коли я дійшов до потрібної арки, то із задоволенням пірнув у неї, опинившись у знайомому дворику. Попри пізню годину, багато хто з мешканців будинку ще не спав, грюкаючи на кухнях каструлями і перегукуючись із членами своїх сімей, а іноді й із сусідами. Дерев’яними сходами я піднявся на другий поверх і спільним балконом, що окантовував внутрішній фасад будинку, дійшов до дверей свого тимчасового помешкання. Крізь скло, запнене фіранкою, пробивалося світло і було чутно, як у квартирі голосно «гавкає» телевізор. Я відчинив двері й увійшов у захаращений усіляким мотлохом коридор. Хазяїн Петро Петрович був у своїй кімнаті та, зачувши скрип дверей, поспішив мені назустріч, несучи попереду свій важкий живіт.

— Доброго вечора, Петре Петровичу.

— Здоров. Уже повернувся?

— Так. Ходив дивився на квартири.

— І що? Знайшов щось?

— Поки ні, але знайду. Не переживайте. Скоро виїду.

— Не забудь гроші заплатити, щоб я за тобою до бурси не ходив, — попередив чоловік.

— То не бурса, а університет, — жартівливо поправив я.

— Яка різниця?

Байдуже виголосивши мені вирок, Петро Петрович повернувся до себе в кімнату, звідки продовжував «брехати» чорний ящик. А я всерйоз задумався над пошуками чергового житла.

Узагалі-то це помешкання мало всі вигоди, необхідні студенту, але моє захоплення зіграло зі мною злий жарт. Із першого курсу я проявляв неабияку цікавість до всіх розкопок чи спонсорських програм із реставрації пам’яток старовини. Майже з кожної експедиції я залишав собі щось на згадку. Не мало жодного значення, що то було: старий заржавілий цвях, витягнутий із крокви в прадавньому костелі, чи вицвіла газета початку двадцятого сторіччя; розбита порцелянова чашка чи благенький поламаний мольберт із чийогось горища.

Усе, що було пронизане духом старовини, привертало мою увагу. Знахідки отримували нового господаря і кочували з ним із квартири до квартири, перетворюючи будь-яку домівку на такий собі музей старожитностей. Петро Петрович, проводячи більшість часу вдома, не розділяв захоплення свого квартиранта. Тому безперестанку натякав на депортацію.

Спочатку він гугнявив, що речі збирають у квартирі пил, а з його астмою — це доволі небезпечно. Потім він вигадав, що знахідки заряджені негативною енергією і притягують нечисту силу. А коли на нього впала нижня щелепа, що висіла над дверима замість підкови, його охопила справжня паніка. Бідолаха боявся накликати на себе прокляття і кілька днів поспіль ходив сам не свій, бурмочи під ніс якусь молитву, попри мої пояснення, що той «оберіг» виготовлений із гіпсу і є виключно бутафорією. Мені його стало шкода, і я пообіцяв, що переберуся, щойно знайду нове житло.

Переступивши поріг, я оглянув оселю і виснував, що Петро Петрович має рацію, називаючи мою кімнату «бюро знахідок». Знахідки були скрізь: висіли на стінах і дверях; лежали під ліжком, на шафі, у шафі та на поличці; стояли під стінами та вікном, словом, займали весь вільний простір. Та найбільше місця забирав старенький велосипед ризької фірми «Лейтнер» 1909 року випуску. Цей дивовижний засіб пересування я знайшов в одному з львівських двориків. Попереду на двоколісного чекали реставраційні роботи.

Я і досі не знав, що маю робити з усіма статками. Здавалося, з кожним днем їх ставало дедалі більше, а розлучитися з ними не дозволяло кредо пошуковця. Сьогодні ця колекція поповнилася ще одним артефактом. Перш ніж розпочати оглядини, я взяв зі столу «бортовий журнал», у якому вів облік усім знайденим речам, і поставив сьогоднішню дату. Навпроти неї написав: «Конверт у коробці з-під зефіру.

Личаківське кладовище.

Гробівець Ісаєвих».

Я поклав на стіл металеве пуделко — попереду був особливий ритуал налагодження комунікації з минулим. Він починався з налаштування розміреного дихання і продовжувався поверхневим оглядом об’єкта. Поступово голова звільнялася від зайвих думок, і лише тоді наставав час більш детального обстеження.

Бляшана коробка з-під зефіру мала пристойний вигляд, усі інформаційні написи на ній легко розпізнавалися. Щоправда, перша літера дещо стерлася, тому можна було подумати, що написано, наприклад «кефір». Однак назва фабрики «Красный октябрь» чітко вказувала на те, що в руках — коробка саме з-під солодощів. Цей виробник славився на цілий Радянський Союз, але в післявоєнні роки кондитерські вироби фабрики не кожен міг дістати. Попід кришкою виднілися значні подряпини, що свідчило про часте використання бляшанки. Мені відразу подумалося, що її колишнє призначення — зберігання грошей, але наразі то було лише припущення. Знизу читався тодішній «ГОСТ», номер серії, дата випуску, а також термін зберігання продукції. Ці відомості мене не цікавили, тож я врешті-решт наважився зазирнути в минуле.

Попри проведену підготовку, конверт помітно тремтів у руках — незабутнє відчуття тривоги, що лишилося після прочитаного понад півроку тому листа, розворушило в пам’яті гіркі спогади про батька. Погляд, кинутий на шухляду, де лежало його останнє послання, на мить відволік мене, та справа вимагала зосередження. Я вкотре наповнив легені повітрям, аби вгамувати хвилювання, і продовжив вивчати конверт. Пучки обслідували рельєф, що утворився на папері від надмірної вологості. На жодному боці листа не було ні поштового штемпеля, ні ймення адресата — лише цвіль, що розповзлася поверхнею. Відсутність необхідних розпізнавальних знаків дещо нівелювала мою радість від знахідки, але в конверті був лист, тож я сподівався, що мені таки перепало щось особливе.

Я дістав складений удвоє аркуш паперу, списаний уздовж і впоперек. Не маючи сил стримувати цікавість, узявся читати давнє послання.

«Ніколи не замислювалася над існуванням Господа, але материнське серце змушує звернутися саме до Нього. Мабуть, ніхто у світі не здатен зарадити моїй біді, крім Неба. Пишу з останніх сил, із надією на диво, з обіцянкою служити вірою і правдою будь-кому, хто врятує мою донечку. Очі не просихають від безперервного плачу, серце розривається від болю і б’ється мов в агонії. Воно відчуває, знає, що настав момент розплати за помилки минулого. Я передбачала, що він ніколи не залишить нас у спокої, але гнала цю думку в надії, що помиляюсь, адже минуло вже вісім років.

Він повернувся. Повернувся раптово й несподівано, чітко розрахувавши час своєї появи, — коли Сашка не було поруч. Коли не було до кого звернутися, нікому захистити. Минулого тижня я побачила його біля ратуші із фотоапаратом, але він так швидко розчинився в натовпі, що я переконала себе, ніби то був міраж. Як виявилося — даремно.

Донька пропала вчора. Варто було мені покинути її на хвильку, як він негайно цим скористався. Не догледіла рідну дитину — єдину!

Родіон зателефонував увечері і сказав, що вона в нього. Попередив, щоб у міліцію не зверталася, якщо хочу бачити її живою, й обіцяв завтра повернути. Ніч здавалася нескінченною. Метаючись квартирою, я з кожною годиною щораз більше божеволіла, очей не змикала, молячи Бога про спасіння.

Сьогодні середа. Він призначив зустріч на цвинтарі, біля могили наших дітей. Іду туди, не знаючи, що в нього на думці. Усвідомлюю: він зводить рахунки зі мною. Я його не засуджую — що завгодно, лиш би не чіпав її. Пишу це на випадок, якщо більше не зможу побачити Саші.

Коханий, я боролася за нашу крихітку. Не треба нікого звинувачувати, в усьому винна тільки я: занапастила життя двох дітей, скалічила долю Родіона й у дечому свою. Хочу лиш сказати: себе мені не шкода, заслужила. Думаю тільки про вас, мої рідні».

3

Наступного ранку я спускався Личаківською в напрямку Митної площі, щоби потім через Підвальну вийти до «Вернісажу» — ринку, де торгують різним народним причандаллям і антикваріатом.

У місті було вкрай гамірно — година пік. Тарахкотіли старенькі трамваї, курсуючи рейками туди-сюди; шмигали маршрутки, порушуючи всі правила руху в гонитві за пасажирами; метушилися, мов мурахи, люди, несучи на спинах картаті торби в напрямку Винниківського базару. Словом, місто вирувало. Разом із Личаківською я влився в русло Митної площі й виплив на Підвальній, де, здолавши ще один поріг із людського натовпу, опинився в гирлі центру міста.

Хто був у Львові, той у пошуках якогось сувеніра чи подарунка, мабуть, заходив на «Вернісаж». Мене ж цей ринок приваблював концентрацією предметів старовини. Неодноразово, блукаючи тут між торгівельними рядами, я натрапляв на щось цікаве. Більшість продавців давно знали мене в обличчя, тож не гнівалися, коли я брав товар до рук, щоб краще роздивитися. Одним із таких крамарів був старенький єврей Яша. Ми зазнайомилися півтора року тому, тоді, як я, будучи першокурсником, забрів сюди вперше. Мою увагу привернув годинник радянської фірми «Слава», і я не втримався від спокуси взяти його до рук. «А що, юначе, ладний годинник? Ви не дивіться, що механічний. То не електроніка, служити буде вічно», — промовив тоді чоловік, позираючи на мене. «У мого дідуся такий був, тож я і задивився». Ось так, слово по слову, ми й розговорилися.

Сьогодні він, як завжди, сидів на рибальському кріселку з газетою в руках. Синій берет, що кручею звисав над чолом, у парі з окулярами надійно маскували очі гендляра. Насправді він не статті читав, а сканував людський натовп на наявність щедрих клієнтів. Варто було такому опинитися біля прилавка Яші, як той блискавично підсікав його своїм крамарським гачком.

— Добрий ранок.

Мій літній приятель відклав газету і глянув на мене крізь окуляри.

— Добрий ранок, добрий ранок, юначе. Чим завдячую вашому візиту? — Яша, скільки я його не просив, завжди звертався до мене на «ви».

— Та йду до університету, вирішив забігти подивитись, як ви тут.

— Спасибі, Андрійку, усе добре.

— Щось нове маєте?

— Старе ви хотіли спитати, — виправив мене продавець.

Поки я роздивлявся поштові марки вже не існуючої країни — Югославії, Яша розповідав про своїх покупців, здебільшого європейців, а також про новий-старий крам.

— Яшо, ви не знаєте когось, хто здає кімнату? Бажано в центрі.

Співрозмовник схилив голову і, трішки подумавши, відповів:

— На жаль, ні. А що сталося? Знову виселяють?

— Схоже на те. Завалив кімнату знахідками, уже й місця для гостей не залишилося.

Чоловік проявив уроджену кмітливість, запропонувавши вихід із ситуації:

— То в чому проблема? На моєму прилавку завжди знайдеться місце для ваших експонатів. Приносьте.

— Е ні, сюди їм зарано, — відповів я.

Розмови в стилі «перетягування канату» щоразу розважали нас, і ми без проблем розумілися.

— Ще хотів спитати: ви ніколи не чули прізвища Ісаєв? Може, знали когось? Може, батьки щось розказували?

Крамар набрав у легені повітря і неквапом заговорив:

— Батьків моїх війна забрала, синку. А прізвище таке, звісно, чув. Тітка моя троюрідна…

При слові «тітка» я напружився і з надією в очах глянув на Яшу, проте сказані ним слова нічого, крім розчарування, не дали.

— …мала таке прізвище. Уже померла давно і спочиває собі в Ізраїлі, на Батьківщині.

Я невдоволено опустив голову.

— А що сталось, Андрію?

— Нічого такого. Нещодавно знайшов лист. Захотілося більше дізнатися про автора. Може, порадите, із чого пошуки розпочати?

Співрозмовник, задерши голову, абстрагувався від процесу торгівлі.

— А що ми маємо за фактом?

— Лист, автором якого ймовірно була жінка, і темну історію, описану в ньому…

Далі я коротко переказав товаришеві зміст послання та свої припущення щодо розвитку тих подій. Я чекав пропозицій від більш досвідченого чоловіка. На щастя, вони в нього були.

— У вас є два шляхи: військовий і цивільний.

— Тобто? — перепитав я, утрачаючи терпець.

— Якщо ваша версія про приналежність Родіона до лав Радянської армії правильна, то можна звернутися до військового архіву. Але, на мою думку, починати треба з РАЦСу, а точніше — з його тодішніх виписок, де обов’язково мусять бути дати смерті немовлят і, звісно, певні відомості про їхніх батьків. Так питання може бути вирішене.

Приятель, безумовно, мав рацію.

— Ви дуже розумний чоловік, Яшо.

Крамар крутнув головою й іронічно парирував:

— Ще невідомо, Андрію, хто з нас розумніший: я — мудрий і досвідчений єврей, чи ви — студент, який користується моєю мудрістю безкоштовно.

Висновок продавця звеселив нас обох. Насміявшись, крамар узяв свій телефон.

— Гаразд, а тепер — до справи. Знайдіть-но мені тут Валентину Семенівну.

Я взяв до рук стареньку «нокію», відшукав потрібного абонента і натиснув кнопку виклику.

— Алло, Валечко? Привіт, моя рибонько… Яша, Яша. Ну як ви там?.. Ну і слава Богу. Валечко, твоя Рая ще працює в загсі?.. Допомога потрібна, невеличка… Що? У відпустці?.. Гм… — Обличчя Яші спохмурніло, та зразу проясніло. — Недовго? Гаразд, зачекаємо, нам нікуди спішити… Ага, нехай. Спасибі тобі!

Попрощавшись, Яша тріумфально глянув на мене.

— Раїса повернеться з відпустки, і я влаштую вам, юначе, аудієнцію в неї.

— А вона не у Львові?

Мій розчарований тон не залишив гендляра байдужим.

— Ні. Але не підганяйте час, Андрійку. Лист пролежав півстоліття, хтозна, може, він чекав саме на вас.

Важко було сперечатися із філософськими роздумами Яші, тому я щиро подякував йому за пораду і вирушив до трамвайної зупинки. Довелося підбігати до вагона, щоб не спізнитися на пару.

Костел Святої Єлизавети на перехресті вулиць Городоцької та Степана Бандери впирався гострими шпилями в самісіньке небо, настромлюючи голубе простирадло на свої наконечники.

Я минув його за лічені секунди й чвалом продовжив шлях до університету, дорогою прикупивши газету рекламних оголошень. Треба ж урешті-решт знайти нове житло! Хол альма-матер зустрів мене мертвим штилем: ані тобі буденного галасу, ні метушливих студентів, лише годинник тихо викарбовував час, показуючи чверть на дванадцяту. Зійшовши на другий поверх, я подався в кінець коридору, порушуючи своєю присутністю застиглу тишу, що бувала тут хіба в період літніх канікул. Зараз це видавалося дивним, адже на носі — сесія.

Двері аудиторії під номером тисяча двісті вісім були зачинені. Але голос професора Мартиновича дивним чином пробивався крізь них назовні і щезав десь за поворотом. Я тихо зайшов досередини, намагаючись не привертати увагу, та моя поява оживила однокурсників. Хвиля шепотіння, що здійнялася з перших рядів, докотившись до останніх, переросла в справжнісіньке цунамі. Професор гримнув долонею по столу.

— Тихо! Тиша в аудиторії! — після приборкання ґвалту викладач звернувся до мене. — Студенте Багрію, коли ваша ласка, поясніть причину свого спізнення.

Я не люблю надмірної уваги, ніяково почуваючись на людях, тож просто схилив голову, вибачаючись у такий спосіб перед професором. Викладач, схоже, зрозумів жест, бо дозволив сісти на місце, що пустувало поміж кращих друзів — Апостолів.

Такі прізвиська хлопці отримали через свої імена: Петро та Павло, а ще завдяки нерозлучності. Вони разом ходили до школи, вступили до одного вишу, жили в одній кімнаті. Украй рідко і мало хто бачив їх нарізно. А кому випадала така нагода, той одразу цікавився: де другий Апостол? Утім на вигляд хлопці були цілковитими протилежностями. Павло був худющий, як тріска, з коротенькою зачіскою. Петро ж — гладкий, мов гарбуз, і з кучерявим волоссям. Характери друзів теж різнилися: перший міг вибратися з будь-якої халепи і мав вдачу хитрого лиса, другий був абсолютно безпорадний, ніби вчора на світ народився. Однак у Петрові, крім відданості другу, жила ще одна незмінна пристрасть: любов до «Карпат» — улюбленої футбольної команди. Так, тримаючись купи, хлопці непогано давали собі раду.

Ми заприятелювали з перших днів навчання, бо утрьох заселилися до одної кімнати гуртожитку. Хлопці спокійно сприйняли моє захоплення старовинними речами й ніколи не виказували свого «фе», коли я приносив щось зі своїх мандрівок у наше спільне помешкання. Щоправда, комендант гуртожитку Віра Прокопівна, «баба-грім», як ми її називали, мала іншу думку. У неї все було за правилами.

Після одинадцятої вечора гуртожиток зачинявся, і будь-які нічні візити заборонялися. Спізнився — спи на вулиці. У кімнатах — порядок, жодних залишків їжі на столах. «Нічого тарганів годувати!» — повторювала Віра Прокопівна. Ну а мене, «асоціального» елемента, вона пообіцяла позбутися, щойно побачила, на що перетворилася наша кімната після мого двомісячного в ній проживання.

Так і сталося.

Після першого семестру з подачі комендантки мене попросили з гуртожитку із формулюванням «порушення правил і розпорядку проживання». Із цього моменту розпочалося моє кочівне життя. Павло з Петром щоразу охоче допомагали мені перевозити речі. Так буде й цього разу. Коли я поклав на парту газету рекламних оголошень, Апостоли одночасно націлилися на неї. Першим здався Петро.

— Знову в дорогу? — поцікавився пошепки.

Я закивав і так само тихо спитав:

— Допоможете, коли знайду житло?

Хлопці примружили очі на знак згоди, і я, наперед подякувавши, відкрив часопис на розділі «нерухомість».

Здам, продам, винайму, візьму… Господи, скільки цих слів я перечитав за свою долю горе-квартиранта, годі й полічити! І знову все спочатку. Знову на старті, щоби взяти участь у марафоні, довжина якого невідома. Ганебне відчуття естафетної палички, що її передають із рук у руки власники помешкань, вкотре прокидається в глибинах моєї душі. І не видно цим перегонам ні кінця ні краю. Я не просто в пошуках тимчасової оселі, я безхатченко по життю — не маю навіть рідної домівки. Проте є одна перевага: я загартований багатократними поневіряннями, й цього разу також не збираюся коритися примхам долі. Стрибаю очима по рядках, маркуючи одне за одним оголошення, що починаються словами «візьму на квартиру» або «здається кімната». Завантажую інформацію в мозок, де вона миттєво обробляється біологічним процесором, не даючи змоги рекламним оголошенням надовго зависати в голові, — відбираю найнеобхідніші.

У моєму випадку сподіватися швидкого результату — марна справа.

Зазвичай сучасний студент — особа, укомплектована ноутбуком, гардеробом і тугеньким гаманцем. Ноутбука в мене немає, гардероб здебільшого скромний: зношений та обшарпаний тривалими мандрівками, ну а в гаманці, здається, навіки оселився протяг. Господарі, зачувши скільки квадратних метрів житлоплощі мені потрібно для речей, одразу виставляли мене за двері. Ні на кого не тримаючи зла, я мовчки розвертався й ішов геть. Ідеальним варіантом, звісно, була б квартира без господаря, але наразі таке задоволення не з моєю кишенею. Тож подібні оголошення я до уваги не брав, однак усерйоз міркував про нову роботу. Інколи мені здавалося, що пошуки — це моя карма: шукати таємниці, старі речі, притулок, усе давно закинуте й забуте.

До кінця лекції я переглянув усі підходящі оголошення й, задоволений продуктивністю своєї праці, радісно зустрів кінець пари.

Університетський дзвінок діяв на студентів, як червона лампочка на собаку Павлова. Усі, як за командою, зірвалися зі своїх місць і кинулися до виходу. Апостоли, керовані інстинктом натовпу, прошмигнули повз мене і, уклинившись у студентський потік, разом з усіма почали штурмувати двері аудиторії. За секунду зелена футболка, що була на Петрові, прихильникові львівських «Карпат», розчинилася в натовпі.

Я спокійно поскладав речі і рушив до виходу, та зненацька хтось штрикнув мене в спину. Озирнувшись, я побачив Гримчака. Той по-вовчому дивився мені просто у вічі.

— Як справи? — холодно спитав він.

— Привіт. Більш-менш. А в тебе?

— Розмова є. Відійдемо?

Я кивнув, і ми мовчки вийшли до коридору.

Ростик був грубої кістки. Не приділяючи великої уваги спорту, мав атлетичне тіло з борецькою шиєю. Довжелезні руки, обвантажені великими кулаками, доповнювали міцну статуру й робили його схожим на примата. Навіть хода підтверджувала теорію Дарвіна. Проблиски еволюції проступали в погляді, яким однокурсник уміло користувався під час спілкування. Залежно від ситуації ним він пригноблював жертву або ж викликав симпатію до себе, хитро примружуючи очі. Яка тактика буде задіяна проти мене?

Гримчак роззирнувся в пошуках підходящого місця для розмови і за мить потягнув мене в куток.

— Потрібна допомога.

Зміст сказаного суперечив його тону. Моя відповідь була стриманою.

— Слухаю.

— Є одна справа.

— Яка? — обірвав я Гримчака.

— Я збираю нову команду. Спочатку будемо рити інформацію, а потім їздити на розкопки…

— Чи грабунки?

Гримчак просвердлив мене поглядом і продовжив холодити голосом.

— Прикуси язика! Я тобі діло пропоную. Чи ти все життя збираєшся ходити самітником?

Я опустив голову і вдав, що обмірковую пропозицію, та співрозмовник і не думав послаблювати хватку.

— Якщо боїшся міліції, то не дрейф. Брат прикриє.

Натиск однокурсника зростав — розмову слід було завершувати.

— Ростику, не ображайся, але я відмовлюся. Тебе цікавить дещо інше, ніж розкопки. Хоча буду мати на увазі.

Гримчак зміряв мене в’їдливим поглядом, але попрощався тепло.

— Ну, гаразд. Моя справа запропонувати. Якщо передумаєш, даси знати.

На цьому й розійшлися.

Дзвінок на пару має пропорційно протилежний вплив на студентів супроти дзвінка на перерву. Усі, мов сонні мухи, потихеньку стягують свої тіла до аудиторії і ліниво розсідаються по місцях. Я поплівся до останніх рядів, де збирався ще раз безтурботно перечитати послання з кладовища. Петро забронював мені місце під вікном. Вислухавши вступне слово викладачки з техніки рисунка, я тихенько дістав із наплічника лист і поринув у минуле.

Версії, що вибудовувалися стосовно трагічних обставин, висвітлених у листі, породжували тривогу. Схоже, авторка заплуталась у павутинні своїх вчинків. Що спонукало її робити хибні кроки? Чому вмерли немовлята? Яку роль у її житті відіграли чоловіки?.. Розмотувати цей клубок можна було б до безкінечності, але за такого мізерного обсягу інформації то була марна справа. Треба братися за власне розслідування.

Зненацька я відчув, що цей лист має значно більшу цінність, аніж звичайний аркуш паперу. Описана в ньому ситуація могла претендувати як мінімум на роль сполучної ланки в чиїхось спогадах, а як максимум — доказової бази в кримінальній справі. Адже викрадення дітей — серйозне правопорушення. Бажання розшукати дівчинку зростало — я мав мізерну надію знайти її живою!

Аудиторію зі стану дрімучості вивів дзвінок. Одногрупники, мов за командою, здійняли галас, устаючи з місць. Я продовжував загіпнотизовано дивитися на прочитаний лист, зміст якого гучно відлунювався у свідомості. Розчулений і сповнений співчуття до тієї жінки, я сидів і міркував, що могло трапитися з нею того дня.

— Багрію! Ти чого завмер? — крик Павла висмикнув мене з роздумів.

Я глянув на одногрупника і, похапцем зібравши речі, поспішив до іншої аудиторії.

На останній парі ми здавали залік з історії архітектури, що його приймав Казимир Григорович. Саме той Григорович, з яким ми об’їздили половину Західної України і який, будучи куратором нашого неофіційного товариства, залюбки розробляв для нас нові маршрути. Професор був удівцем, тож вільний час присвячував студентам. Тими, хто виявляв до минулого неабияку цікавість, опікувався найдужче.

Одним із них був я. Коли прийшла моя черга, викладач передусім розповів про плани на літо, й лише потому почав залік. До речі, його я склав на відмінно. Однак панібратства між нами ніколи не було. Навпаки, Казимир Григорович тримав дистанцію і поза вишем, вимагаючи від нас більших знань, ніж ті, що могли б знадобитися на розкопках чи оглядинах різноманітних пам’яток історії. Я відпросився в нього після заліку та взявся за вирішення своєї житлової проблеми.

До кінця дня, за наперед обдуманою схемою, я обдзвонював орендодавців із позначених власноруч оголошень і ходив за надиктованими адресами. Як і слід було чекати, нічого вартісного я не знайшов. Точніше, власники помешкань не бачили в мені адекватного квартиранта, надто коли чули, що величезна кімната мені потрібна, щоб захарастити її від підлоги до стелі. Находивши з десяток кілометрів, я геть змучений, уже під вечір, забрів у «Мак-Дональдс», що на проспекті Свободи.

За кілька хвилин я скромно вечеряв бігмаком, сидячи на другому поверсі фастфуду, і споглядав підсвічену оперу, людей, які роїлися довкола фонтана, темні вікна театру Заньковецької. Спостерігаючи за життям нічного міста, думками я повернувся до листа з кладовища. Я бачив його як окремий пазл, що випав із картини чийогось життя в минулому і заблукав у теперішньому часі. Я і гадки не мав, що незабаром власноруч реконструюватиму цю картину віднайденими пазлами, відновлюючи події того злощасного дня.

Коротка трапеза скінчилася заповненням анкети, що давала шанс на роботу у фастфуді, — заняття, звісно, не надто престижне, але вкрай необхідне.

4

Двері цього під’їзду мало чим відрізнялися від решти дверей, що їх мені довелося відчиняти за останні кілька днів, бігаючи в пошуках нового житла. Єдиною відмінністю була коричнева фарба, якою невміла рука помалювала не лише дерев’яне полотно, а й клямку. Пружина на дверях миттю стягнулася до первинних розмірів, гримнувши дверима в мене за спиною, щойно я переступив поріг. Здійнявся страшенний гуркіт, збиваючи на шляху глухонімі стовпи тиші і дрімучого спокою, що мирно співіснували тут до моєї появи.

Тиньк, що посипався від удару дверей об дерев’яний одвірок, укрив моє волосся сивим попелом. Я негайно заходився стріпувати його з голови, оглядаючи при цьому під’їзд. У кутку один на одному були поскладані два столи, під ними спочивало причандалля для наведення чистоти: відро і віник. Над столами висіло маленьке дзеркало, укрите павутиною тріщин, у якому ледь відбивалося моє обличчя. Праворуч виднівся вхід до підвалу, заґратований металевими прутами. На дверях квартири номер один сіпнулася фіранка, і я зрозумів, що за мною стежать. Правду кажучи, цей факт мене нітрохи не збентежив — за роки свого кочування я зрозумів, що люди бувають різні: зі своїми характером і звичками. Значно більше мене цікавила особа, на зустріч з якою я йшов. Телефоном голос цієї жінки видався мені змученим і дещо наляканим, однак тепер це не мало значення. Найважливішим було те, що ця людина погодилася дати притулок мені і моїм речам.

Дерев’яні сходи жалібно постогнували, та я рішуче сходив нагору. Була четверта година дня — час, на який було призначено зустріч. Нарешті я піднявся на третій поверх і зупинився, намагаючись визначити, котра із квартир мені потрібна. Тьмяне світло, що пробивалося крізь єдине вікно між четвертим і третім поверхами, допомогло розгледіти цифру «п’ять». Це означало, що мені слід повернути праворуч — туди, де панувала суцільна темрява. Я не здивувався, бо останнім часом дедалі частіше доводилося бувати в «темних» місцях. Двері квартири номер шість не мали скляних тахлів, як більшість дверей у старих будинках, — суцільне темно-коричневе полотно. Часу на оглядини не було, тож я поквапом натиснув ґудзик дзвінка. Із півхвилини я стояв у цілковитій тиші й темряві — ніхто не відчиняв. Я ще раз подзвонив. Аби дізнатися, чи є хтось у квартирі, я притулив вухо до дверей, і саме цієї миті по той бік озвався тихий жіночий голос.

— Хто там?

Це було так несподівано, що я відсахнувся, мало не вдарившись головою об стіну.

— Доброго дня. Мене звати Андрій. Я стосовно квартири, — відповів я, розгублено чухаючи потилицю.

Скрипнув замок, і за кілька секунд двері відчинилися, але не повністю, а на довжину запобіжного ланцюжка. Крізь шпарину вислизнув ледь помітний протяг і обвіяв мої ніздрі духмяним кавовим ароматом.

Я заговорив якомога привітніше:

— Я розмовляв із вами телефоном. Пам’ятаєте?

При слові «телефон» жінка здійняла руку, і я помітив у ній мобільний. Вона дивилася на нього, ніби перевіряючи, чи з ним усе гаразд; так, ніби від того залежала її доля. Це виглядало дуже дивно.

— Так, пам’ятаю. Одну секунду, — промовила вона тихо.

Співрозмовниця зачинила двері, щоб зняти ланцюжок, і врешті впустила мене до помешкання. Я ступив до коридору і з цікавістю глянув на жінку, яка цілком адекватно відреагувала на мої вимоги щодо житла.

Її врода вперто тримала оборону перед віком. Тонкий стан, від шиї до самих п’ят, вигідно підкреслювала чорна сукня. Із плечей жінки спадала темно-синя шаль. Стрункість, чи то пак витонченість, була притаманна всім частинам її тіла: від пальців на руках до тонкого, загостреного носа. Та соло в цьому тілесному ансамблі виконували очі: дві великі темні перлини вирізнялися своєю барвою на тлі світлої, матової шкіри та доладної зачіски, створеної з густого чорного волосся. Щоправда, зараз її погляд був націлений у підлогу. Складалося враження, ніби жінка мене боїться, тож я вирішив зняти напругу й відрекомендувався:

— Мене звати Андрій, прізвище Багрій.

— Приємно. Ельза Олександрівна.

Я по-джентльменськи кивнув і завмер, чекаючи запрошення оглянути кімнату. Жінка переклала телефон у другу руку і врешті запросила пройти за нею.

— Прошу. Це ваше майбутнє помешкання. Тільки накиньте, будь ласка, ланцюжок. Якщо домовимося, це — перша умова, якої необхідно дотримуватися: завжди зачиняти двері на замок і накидати ланцюжок.

— Гаразд, — насторожено відповів я, виконуючи наказ хазяйки. Ніжний аромат кави продовжував лоскотати мої ніздрі.

Ельза Олександрівна мовчки повела мене в кінець довгого коридору. Дорогою я розглядав її помешкання. Це була двокімнатна квартира з надзвичайно високими стелями, як і в більшості будинків, збудованих у Львові за австрійської влади. Меблі були переважно радянської епохи, не мали естетичної цінності і, здавалося, опинилися тут випадково. Єдине, що привернуло мою увагу, — старовинне дзеркало в коридорі. Вставлене в різьблену дерев’яну раму овальної форми, воно найбільш гармонійно вписувалося в інтер’єр цієї старої оселі. Цілком вірогідно, що то була робота закарпатського різьбяра Сільвая і, можливо, десь на зворотному боці був його автограф.

— Ваша кімната в кінці коридору. До мене іноді приходять відвідувачі, тож я просила б вас не турбувати їх зайвий раз своєю присутністю.

Нарешті їй вдалося приборкати хвилювання, і голос зазвучав більш упевнено. Прохання жінки анітрохи мене не збентежило: її квартира — її правила.

Ми зайшли до кімнати, і я став на порозі, приголомшений її простором.

Тут було стільки місця, що мені не довелося б думати, куди і як складати речі. Крім того, у кутку бовваніла велика шафа, що могла б сховати в собі левову частку мого майна. Під стіною стояв диван, а побіч нього — великий письмовий стіл. Зі стелі, наче бурулька, звисала подовгаста люстра. Та найбільше вражав вид із вікна. Просто на мене дивився костел Святого Андрія, що входив до комплексу монастиря Бернардинів. Чи можна було мріяти студенту-вигнанцю про такі умови проживання? Криву наростаючого задоволення перервала власниця розкішного помешкання.

— Здається, вам сподобалося.

— Так, навіть дуже. Уявити не міг, що житиму навпроти монастиря Бернардинів!

Вона ледь усміхнулася.

— Нічого, із часом звикнете. Я заварю каву, а ви поки призвичаюйтеся.

Жінка розчинилась у темряві коридору власної квартири.

Я провів її поглядом і попрямував до кімнати. Саме попрямував, бо вона була така велика, що тут можна було і ходити, і стрибати, а завдяки висоті стелі — завиграшки грати у волейбол. Обвівши щасливим поглядом квартирний обшир, я присів на старий пружинний диван — у нетрях душі миттю прокинулося відчуття чогось знайомого, зашкребло, сповіщаючи про свою важливість, як немовля тихим кректанням повідомляє батьків про своє пробудження.

Схожий диван колись був і в нашій хаті, у тій, де я жив із мамою-татом. Мимоволі згадалось, як ми втрьох полюбляли сидіти на ньому перед телевізором, розглядати сімейні альбоми чи просто читати книжки. Нині не було ні хати, ні нашої сім’ї, а я став безпритульним. Життя викрутило руки до хрускоту кісток. Час потроху залікував рани. Я продовжив навчання. Мама зосталася під наглядом лікарів і своєї сестри в Мадриді. А батько…

Голос Ельзи Олександрівни повернув мене зі спогадів.

— У вас усе гаразд?

Склавши руки навхрест, вона стояла на порозі і спостерігала за мною.

— Так-так.

— Тоді ходімо, усе готово.

Я вийшов за жінкою в коридор і, глянувши на себе у дзеркало, зрозумів, чому вона цікавилася моїм станом, — на очах виблискували сльози. Я негайно витер їх рукавом.

Місце, де зазвичай готують їжу, у квартирі Ельзи Олександрівни мало абсолютно інше призначення. Воно скидалося на кімнату-музей, де виставлялись експонати, для приготування кавового напою. На поличках тулилися зо два десятки джезв різної ємності. Мені впала в око одна з них: срібна, середнього розміру. Їй, як на мене, було не менше ста років. Полиці на протилежній стіні прикрашали кілька ручних млинків — у них мололи кавові зерна на різні фракції. У креденсі, що стояв праворуч від мене, виднілися з десяток скляних слоїків із різними сортами кави. Посеред кухні стояв великий дубовий стіл із порцеляновим сервізом і кавником. Решта кухонного начиння ховалася від людського ока в нижній частині креденса. Настроєвості додавали гардини темно-бордового кольору, що перекривали доступ сонячному промінню. Це була територія справжнього гурмана.

— Гарна кухня, — промовив я.

— Дякую.

Каву пили з порцелянових чашок і, ласуючи вівсяним печивом, вели розмову про майбутнє співіснування.

— Ви казали, що у вас багато речей.

— Так. Справа в тому, що я колекціоную предмети старовини. Загалом то недорогі речі, бо на такі бракує грошей. Але в мене їх назбиралося чимало.

— А де ви їх берете? — адресувалося мені чергове запитання.

— Зазвичай знаходжу. Це дуже цікавий процес.

— Згодна.

Я перевів подих і запитав:

— Ви не заперечуватимете, якщо я заставлю ними всю кімнату?

На якусь мить Ельза Олександрівна завмерла, але відповіла позитивно:

— Зовсім ні. То ваша кімната, що хочете те й робіть. Головне — підтримуйте чистоту і намагайтеся не галасувати, коли в мене будуть відвідувачі.

Підбадьорений останніми словами співрозмовниці, я поставив цілком логічне запитання:

— Вибачте за надмірну цікавість, але що то за відвідувачі?

— Мої клієнти.

— Клієнти? — вирвалося в мене з несподіванки.

— Так. Я ворожу на кавовій гущі і на картах.

— Цікаво, — відповів я, поставивши чашку на стіл.

— Сподіваюся, ви розумієте, що тиша і спокій є неодмінними атрибутами такого процесу.

— Так-так, звісно. Якщо бажаєте, я можу йти з дому на той час…

Вона різко обірвала мене, не давши змоги закінчити думку.

— Нема потреби. Досить належно поводитися.

І хоч її вимоги були обґрунтованими, як на мене, вони свідчили про надмірну обережність. Очевидячки, Ельза Олександрівна надто серйозно сприймала свій фах. Однак подумки я з нею погоджувався. Адже в кожного з нас є свої таргани: хтось колекціонує антикваріат, хтось ворожить, хтось займається йогою, хтось — політикою, а хтось узагалі байдики б’є — кому як зручно, той так і живе.

— І ще одне…

Я підвів погляд.

— Мені треба перевірити ваші документи.

— Гаразд. Паспорт підійде? Але я не взяв його з собою.

— Нічого. Покажете, як переберетеся.

Насамкінець ми домовилися про плату. Я допоміг Ельзі Олександрівні записати у її мобільний свій номер і, подякувавши за гостину, покинув її оселю.

Опинившись на вулиці, я навмисне подався до костелу Святого Андрія, щоби знадвору роздивитися вікна нового помешкання. Із цього боку їх була пара. Одне — на кухні, друге — у моїй кімнаті, з дерев’яними рамами, пофарбованими білою фарбою, що порепалася від часу. Милуючись архітектурою будинку, у моєму нутрі зародилося бажання якнайшвидше переїхати в нові покої. Найскладнішим етапом у цьому процесі були кілограми багажу: щоби впоратися з ними, мені необхідні Апостоли. Я телефоном зв’язався з Петром й отримав його обіцянку допомогти. Затим поспішив додому, аби підготуватися до рантки, бо пообіцяв йому, що спершу проставлюся.

Петро Петрович грівся на сонечку у дворику разом з іншими сусідами. Маючи обмаль часу, я лише привітався з ними і вибіг на другий поверх. Старенький замок заскреготав від обертів ключа, рипнули завіси і я опинився всередині. Не зачиняючи дверей, я пройшов у свою кімнату і, витягнувши шухляду, дістав звідти невеличку скриньку, вщент напхану валютою. Треба взяти рівно стільки, щоби вистачило посидіти з друзями у кнайпі. Зрештою, купюра номіналом у двадцять євро перекочувала в гаманець, і, поклавши назад бутафорний сейф, я вибіг на вулицю.

— Двері закрив! Буду пізно! — вигукнув я хазяїну на прощання.

Дідуган махнув рукою і щось сказав, але ті слова мене так і не наздогнали.

За годину наше нечисленне товариство насолоджувалося скромними посиденьками в генделику. На столі була пляшка напівсолодкого вина і легка закуска. Павло, який чомусь захмелів після першого келиха, сидів, сперши підборіддя на зчеплені руки й із закритими очима похитувався під мелодію джазової композиції. Атмосфера налаштовувала на бесіду.

— Тобі не набридло переїжджати з місця на місце? — запитав Петро, торкнувшись своїм келихом мого.

Я надпив трохи вина і відповів:

— Набридло. А вам не набридло постійно тягати мої речі?

У розмову втрутився Павло.

— А хто ж їх носитиме, крім нас? Ми ж товариші.

— Це точно! — погодився я і підніс келих, виголошуючи цілком логічний тост: — За друзів! Себто за вас.

Ми знову випили.

— Слухай, а коли ти забереш той старий патефон? — запитав Павло. — Тільки не думай, що він нам заважає. Я просто цікавлюся.

— Якби водилися вініли, то ми б іноді слухали, а так пилом припадає, — доповнив Петро.

— Заберу обов’язково. Коли матиму своє житло, тоді й заберу.

Апостоли перезирнулися і, мов телепати, одночасно видали:

— Ой, мабуть, іще довго чекати.

Ми зареготали. Від випитого настрій стрімко піднімався, тож було вирішено збільшити градус напоїв. Межа тверезості дуже швидко залишилася позаду. Друзів потягло на пригоди. Я розрахувався, і ми попростували до нічного кіоску.

Наступні події вечора хаотично змінювалися, мігруючи від розпивання слабоалкогольних напоїв до незграбних фліртувань із дівчатами. Пам’ять почала відмовляти мені вже після другої пляшки пива і зовсім зрадила, коли ми з друзями прощалися. Далі — суцільна амнезія.

Привели мене до тями пульсуючі удари у скронях. Вони потрапляли точно в ціль, викликаючи нестерпний головний біль. Похмільна «головотроща» ускладнювалася пекельною посухою в горлі. Я насилу продер очі й підвівся. Розгледів на столі горня, ймовірно з водою. Переконавшись, що то не міраж, я схопив кухлик й одним махом спорожнив його.

«Мабуть, Петро Петрович, помітивши мій стан, потурбувався, — виснував я з полегшенням. — Чоловік зрозуміє чоловіка з півслова. А чи зрозуміла б таке Ельза Олександрівна? Байдуже! Ідеальних людей не існує. Бо той самий Петро Петрович, який урятував мене від зневоднення, так і не змирився з моєю пристрастю до колекціонування старожитностей».

Під монотонне пульсування головного болю я ще кілька годин пролежав у ліжку, обдумуючи план евакуації з цієї квартири на іншу.

Упродовж кількох наступних днів ми з друзяками мали етапувати мої речі на місце їхнього нового заслання. Почали з найнеобхіднішого: одягу, начиння, книжок, журналів і деяких найцінніших для мене знахідок. Прихопили також мішок картоплі та півмішка цибулі. Справа була не з легких, тому ми вирішили, що однієї ходки на сьогодні досить. Увесь новоприбулий багаж склали в коридорі.

Залишившись наодинці, я взявся за облаштування своєї кімнати, витративши на це кілька годин. Надвечір до мене зазирнула Ельза Олександрівна.

— Це всі ваші речі?

У її словах не було жодного негативу чи докору, але щось мене збентежило.

Її очі. Сьогодні вони здавалися надто втомленими і ніби заплаканими.

— Ні, але більшість уже тут.

— Ходімо, вип’єте кави, перепочинете.

Попри пізній для кавування час, відмовити господині дому я не наважився. Кава парувала у філіжанках, сповиваючи простір кухні предивним ароматом.

Руки Ельзи Олександрівни чомусь тремтіли. Спроби приховати це зводило нанівець блюдце, що зрадливо подзенькувало, коли вона клала на нього чашку. Я також відчував напруження, що зависло в просторі, але пояснення йому не знаходив. Урешті жінка обхопила горня обома руками й більше не намагалася прилаштувати його на місце. Після паузи обопільного зніяковіння я заговорив перший:

— Бачу, кава для вас не лише робота, а й джерело насолоди.

— Можливо. То де ви навчаєтеся? — швидко знайшлася вона.

— У Політехніці, на реставратора.

— Зрозуміло. А звідки будете?

Питання виявилося ударом під дих. Несподівано для себе я опустив голову.

Схоже, Ельза Олександрівна розумілася не тільки на кавовій гущі, а й на людських емоціях, бо, помітивши мій розпач, спитала:

— Ви не хочете про це говорити?

Перш ніж відповісти, я сьорбнув кави.

— Ми з батьками жили в Дрогобичі.

— Жили?

— Так. Зараз усе змінилося…

Мені не хотілося говорити про минуле з майже незнайомою людиною, тому я вмовк.

— Ніколи не знаєш, коли його величність життя підставить тобі ніжку, та все ж цього можна уникнути.

— Маєте не увазі ворожіння?

Вона неквапно надпила з філіжанки і, дивлячись мені у вічі, мовила:

— Більшість людей не вірить у те, що долю можна передбачити. Але це можливо.

Я ледь усміхнувся, не приховуючи скептицизму.

— Даремно ви так реагуєте.

Ельза Олександрівна на хвильку вмовкла, а потому розказала історію одного зі своїх клієнтів.

— Якось до мене звернувся поважний чоловік, просив сказати, коли стане багатим. Однак кавова гуща віщувала протилежне: зубожіння. Він пішов з іронічною посмішкою на вустах, та за два тижні знову стояв у мене на порозі. У нього виявили рак печінки. За кілька місяців він витратив на лікування всі свої заощадження, щоправда — вижив.

Це звучало переконливо, але вірити я не збирався. Та Ельза Олександрівна знову здивувала своїм умінням читати думки.

— Ви таки не вірите мені…

Я не мав наміру сперечатися зі своєю орендодавицею, тож відповів якомога лаконічніше:

— Можливо, у цьому щось є, але особисто мені не доводилось зустрічатись із подібними фактами.

Я допив каву і відклав горня на край стола. Та, схоже, Ельза Олександрівна вирішила довести, що ворожіння — справа серйозна. Вона накрила мою чашку блюдцем і перевернула її догори дном. Потім зробила нею три оберти і знову перевернула. Кавова гуща стікала стінками, залишаючи по собі якісь абстрактні візерунки.

Я уважно стежив за рухами жінки, чекаючи вердикту. Однак заклопотаний погляд Ельзи Олександрівни не віщував нічого доброго.

— Ну, що там вийшло? — спитав я, не помітивши, як моя байдужість перетворилася на зацікавленість.

Ворожка мовчки глянула на мене. Її обличчя зблідло, а в очах зродилося сум’яття.

— Нічого такого. Візерунок невиразний, — відповіла вона коротко, та я здогадався, що — нечесно.

Після тих слів Ельза Олександрівна поспішно підвелася і зі своєю чашкою пішла до раковини. У цю мить короткими звуками на низьких тонах захрипів її мобільний, і вона, сіпнувшись, упустила горня. Посуд зорепадом порцелянових скалок розлетівся навсібіч, але жінку це аж ніяк не збентежило — схопивши з підвіконня телефон, вона побігла до кімнати.

Я ще раз глипнув на візерунок, залишений гущею на стінках філіжанки, витягнув із кишені мобільний і за лічені секунди сфотографував «пророцтво», а затим прибрав із підлоги уламки порцеляни. Цього вечора ми з Ельзою Олександрівною більше не бачилися.

Двадцять, дев’ятнадцять, вісімнадцять, сімнадцять…

Знову і знову я перетасовував колоду з чисел у зворотному порядку, аби сон нарешті взяв мене у свій полон, але свідомість уперто тримала оборону. Моя одвічна біда: не можу заснути на новому місці. Сьогодні ця проблема, здавалося, не вирішиться жодним чином, тому я встав і підійшов до вікна.

Львів сповивала ніч.

Небо висіло над старовинними будинками темним покривалом, сховавши від людського ока навіть зорі. Тільки монастир і костел Святого Андрія підсвічувалися жовто-синьою ілюмінацією. Від такої гами кольорів здавалося, що статуї святих Ордену бернардинів на щит-фронтоні костелу набували більш строгого та застережливого вигляду. Колона перед входом у храм була німим свідченням облоги міста військами Хмельницького. Спочатку на монументі височіла фігура Святого Яна, але в 1944 році вона безслідно щезла, тож стовп увінчали вазою. Між входом у храм і колоною, мов на Голгофі, стояв хрест. Розп’яття на ньому нагадувало кожному, хто виходив із храму після недільної відправи, що дотримуватися заповідей Отця треба і за межами дому Господнього.

Роздуми про вічне навіяли сон, і я повернувся в ліжко. За хвилю Морфей спровадив мене у своє царство, однак засинав я з відчуттям тривоги — мій спокій бентежили результати ворожіння.

5

Наступного ранку далися взнаки всі мінуси проживання в центральній частині міста. Вуличний шум удерся до кімнати разом із сонячним промінням, піднявши мене з постелі. Проте в цьому фальстарті був і свій плюс: уперше за кілька останніх днів вдалося повноцінно поснідати.

Ельза Олександрівна зі спальні не виходила. Намагаючись уберегти її сон, я швидко зібрався і вибіг на вулицю. Галицька площа проковтнула мене, як сотні інших людей, які перетинали її з вулиці Франка в напрямку центру. Я з головою пірнув у людський вир, але топитися в ньому не збирався. Бо мав розроблений уночі план дій, що сьогодні повинен був утілитись у життя.

Для початку я звернув на Валову, аби дістатися нею площі Ринок. Колись у павутинні вузеньких вуличок, переплетених між собою довкола площі, я натрапив на вивіску, що інформувала про послуги ворожки. Це залишилося б у закапелках пам’яті, якби не опудало ворони, закріплене над вивіскою. Здавалося, що то птах утримує табличку, а не навпаки.

Ще вночі я думав дізнатися значення візерунка, залишеного кавовою гущею на стінках чашки, в Ельзи Олександрівни, та, згадавши її реакцію, вирішив зайво не турбувати хазяйку. Сподіватися, що ця людина скаже правду, підстав не було. Хвилювало інше: що то за правда? Відповідь на своє запитання я мав намір отримати за кілька хвилин.

Львівські дворики — своєрідні в’язниці.

У більшості випадків до них потрапляють через єдиний вхід й одразу опиняються в полоні стін, що оточують невеличку територію по периметру. Зайдам вони не залишають вибору: або в під’їзд, або назад. Ось і я стояв у одній із таких резервацій на Староєврейській вулиці й дивився на опудало ворони. Довколишні будинки стриміли суцільним частоколом, а голубенький квадратик неба, обкреслений дахами будинків, спокійнісінько висів над моєю головою і здавався цілком нерухомим. Я вступив у під’їзд і швидко зійшов на другий поверх.

Двері відчинила жінка з парою пер, устромлених навхрест у клубок сивого волосся. Із вигляду було їй близько сімдесяти. Про поважний вік свідчило пооране глибокими зморшками чоло й зіжмакана веснянкувата шкіра. Бадьорістю сяяли хіба очі, випромінюючи мудрість прожитих літ. Одяг на ворожці був хатній: байкова сорочка та лляні штани, що підкреслювали стрункість її, певно, гарних замолоду ніг. У такому вигляді вона походила на індіанського вождя.

— Доброго дня. Я побачив вивіску на вашому балконі. Хотів із вами порадитися в одній делікатній справі.

Трохи подумавши, вона впустила ранішнього гостя в помешкання.

— Справа в тому, що один мій друг скористався послугами вашої колеги і йому наворожили щось незрозуміле.

— Що саме? — То були перші її слова. — І не варто обманювати. Вам це не личить.

У мене з’явився намір опротестувати її закид. Та поки я думав над апеляцією, жінка завела мене у велику кімнату, вікна якої наглухо закривали штори. Тьмяне світло компенсували кілька палаючих свічок. Коли зір адаптувався до тутешнього посвіту, я розгледів круглий стіл у центрі кімнати і з десяток тотемів на стінах. Найбільше уваги привертала голова якогось ідола, установлена на високій колоні. У кутку, де стояв старенький сервант, щось ворухнулось і підскочило. Я помітив клітку з чорним пташеням, яке сиділо, не подаючи жодного звуку. Потому я взявся нишпорити поглядом по закутках у пошуках додаткових атрибутів чаклунства. До них, без сумніву, належала книга у шкіряній обкладинці, що лежала на столі. Тверезе мислення капітулювало перед бурхливою уявою, у якій зринули обряди і священні ритуали, що могли проводитися тут опівночі. Питання ворожки повернуло мене до реальності.

— Ви не сказали, що спонукало вас збрехати.

Її слова були влучними, мов снайперська куля. Вони не залишали простору для маневру, тож я вирішив зізнатися.

— Справа в тому, що мені поворожили, але не сказали результату.

— У кого ви були?

І знову — у ціль. Цього разу я по-справжньому завагався: видавати Ельзу Олександрівну не входило в мої плани та й повторно брехати не хотілося.

— Я не знаю прізвища цієї людини, але… Але її звати Ельза Олександрівна.

Ворожка не зводила з мене очей.

— Ельза?

— Так.

— І що ви хочете від мене? Вона знавець своєї справи.

Я дістав із кишені мобільний і продемонстрував ворожці фотографію слідів, залишених кавовою гущею.

— Не знаю, чи вам добре видно…

Ворожка різко обірвала мене на півслові.

— Вік торкнувся моєї зовнішності, але не зачепив очей.

— Пробачте, — відповів я, ковтнувши слину.

Їй знадобилося кілька хвилин на вивчення зображення, затим вона винесла вердикт:

— Я бачу тут людей.

— Людей? — не приховуючи здивування, перепитав я.

— Так. Ось ці патьоки звужуються і сходяться в одній точці — це голова. Ось тут те саме і тут.

Мізинець пересувався екраном телефону, синхронізуючи свій маршрут із голосом ворожки. Завдяки її підказкам, я також почав розпізнавати в кавовій гущі людиноподібні силуети.

— І що це означає? — вирвалось у мене.

Жінка підвела погляд.

— Ви справді хочете знати?

Тембр її голосу задзвенів грізними нотами. Мою впевненість, що зранку могла дати відсіч будь-яким несподіваним новинам, кудись звіяло. Чи то слова ворожки, чи якась таємнича аура цього приміщення ввели мене у стан глибокої прострації. Інстинкт самозбереження наказував забиратися звідси, однак…

Я не пішов. Життя дано людині не для того, щоб утікати від своїх фобій. Боротьба із самим собою — ось формула успіху особистості, і я не збирався відступати.

— Так, хочу, — відповів я твердо, дивлячись ворожці просто у вічі.

Жінка глянула на мене так, наче я щойно звернув гори. Здається, маленьку перемогу над собою я все-таки здобув.

— Добре, що ви такий твердий у своїх намірах. Це робить чоловіка чоловіком.

Вона схилилася до мене, й у вусі зазвучав її шепіт:

— Ворожіння, синку, — це не гра. Що кава чи карта показала — те треба прийняти з повагою та серйозністю. Лишень так можна оминути біду. Знаки віщують тобі небезпеку, але не бійся. Мужність і розум допоможуть тобі. Не втікай, не озирайся та будь насторожі. Слухайся свого серця і не давай страхові розповзатися твоїми жилами.

Її слова затьмарили розум. Замість голосу провидиці в моїх вухах забринів пташиний клекіт. Свічки так нагріли повітря, що стіни почали спливати, мов віск. Щелепа ідола посунулася долу, готуючись будь-якої миті проковтнути мене. В усьому, що мене оточувало, я вбачав небезпеку. Це — пастка.

Урешті ворожка склала руки на грудях, даючи мені знак, що розмову завершено.

— Це все.

Жінка рішуче підвелася, не залишаючи мені іншого вибору, як покірно слідувати за нею. Мій візит скінчився. І, як виявилося згодом, слова ворожки «це все» стосувалися тільки її. Для мене ж усе тільки починалося.

Відкритий простір вирвав мене з полону чар ворожки. Я присів на лавку й задер голову. Купчасті хмари грайливо вимальовували на голубому полотні візерунки тварин, рослин, інші абстракції, у яких можна було угледіти що завгодно. Вітер швидко трансформував їх у різноманітні зображення.

Ось кілька хмарових пір’їн збилися в купу, утворивши подобу динозавра, пролетіли незначну відстань і переінакшилися, перекинувшись на якесь фантастичне звірятко. А ось хмаровиння сформувало щось дуже схоже на глечик, щоправда, без ручки, але з чітким вузьким горлом. Вітряні потоки знову і знову розтягали в різні боки небесні натюрморти, створюючи нові, більш дивовижні.

Спостерігання за хмарами поступово вгамувало мою уяву, і я ніби заспокоївся. Підійшли дві панянки і попросили дозволу сісти поруч, тож я ввічливо відсунувся на край лавки, звільнивши для них місце. У спину дмухнув легенький вітерець, змусивши мене озирнутися. Позаду нічого надзвичайного не було — ранкова метушня людей, які вічно кудись квапляться. Та щось не давало мені спокою. Відчуття тривоги блукало в межах моєї свідомості. Мені закортілось поговорити з мудрим Яшею.

«Вернісаж» тріщав від надміру туристів, мов переспілий кавун. Група літніх людей товклася біля ятки із вишиванками, активно обговорюючи вишуканість українського національного строю. Насилу протиснувшись, я рушив до прилавка свого підстаркуватого товариша. Він звично сидів на рибацькому кріслі з газетою в руках.

— Доброго ранку!

Яша розійшовся в усмішці і, відклавши газету, простягнув мені руку.

— Доброго ранку, мій юний друже. Як вам сьогоднішня погода?

— Спекотна, — відповів я, потискаючи його долоню, а тоді спитав те, що радий чути будь-який крамар: — Як клієнти?

— Клієнти — як молоко на вогні, треба пильнувати, щоб не збігли, ну тобто не втекли, — уточнив він, лукаво примруживши око. — А як ваша наука?

— Наука теж, як молоко, — може скиснути, якщо про неї забути.

Моя відповідь, до пари Яшиній, нас розвеселила.

— Ладний у вас гумор! — сказав він, наливаючи з термоса чаю. Ним він часто пригощав мене під час наших бесід.

— Сьогодні — зелений. Забув, куди подів чорний. Старість.

— То пусте, не переймайтеся. Знаєте, а я знайшов нову квартиру і вже навіть ночував там.

— Справді?

— Так.

— Ну, Андрію, вітаю! І заздрю вашій спритності.

— То, найпевніше, випадковість, але що сталося — те сталося. Знаєте, моя нова хазяйка — ворожка. Ви вірите в магію?

Яша схилив голову і неквапом сьорбнув чаю. Справжній єврей, перш ніж дати відповідь, подумає як слід. Мій співрозмовник був чистокровним євреєм.

— Я вірю лише в Бога, але якщо є Бог, то мусить бути і диявол. А коли так, то є протилежні шляхи і люди, які ними ходять.

— Якщо вірити пророцтву, то мене чекає справжня небезпека, — виловив я з пам’яті слова ворожки.

Обличчям торговця майнула тінь тривоги.

— Із вами все гаразд? — спитав я.

— Андрійку, то недобре.

— Та годі вам! Ви ж доросла людина і чудово розумієте, що це несерйозно. Усі страхи народжуються в наших головах.

Останню репліку я підкріпив відповідним жестом, відчуваючи, що співрозмовник не розділяє моїх переконань.

— Несерйозно, коли дівчата ворожать на Івана Купала, — неспішно відповів гендляр.

— Щось ви заблизько до серця те взяли.

— Мені, старому, нічого переживати — життя прожите, а вам, молодому, треба бути обачним із такими речами.

— Ну досить!

Моє прохання прозвучало тривіально — крити було нічим. Над нами нависло хитке мовчання, яке ніхто не зважився порушити. Кожен думав і стояв на своєму, і хтозна, скільки це тривало б, якби Яшу не погукав якийсь огрядний чоловік у кашкеті.

— Андрійку, прошу, подивіться за товаром. Я швидко.

Яша з товаришем розчинилися в людському натовпі, а я залишився пильнувати його крам.

Нудьгувати мені не довелося. Відповідальність, покладена на мене, змусила ретельно стежити за прилавком і ймовірними покупцями. З останніх я виділив двох молодиків, які крутилися біля яток із антикваріатом. Своєю поведінкою вони нагадували Гримчака, тож подумки я зарахував їх до касти шукачів скарбів. Причаливши до нашого рундука, вони заходились оглядати товар, і щойно виявили бажання взяти щось до рук, як я категорично заборонив їм це робити. Невдоволені таким прийомом, вони мовчки подрейфували до сусідніх яток. Про всяк випадок я тримав їх у полі зору, аж поки в кишені не зазвучала мелодія «Ми — хлопці з Бандерштадту» «Братів Гадюкіних». Телефонував Петро, повідомив, що на завтра призначили черговий залік. Не встиг я сховати телефон, як він знову озвався — «мама». Я із хвилюванням підніс мобільний до вуха.

— Привіт, Андрію.

— Привіт.

Ми вже давно не віталися з притаманною близьким людям зичливістю. За час розлуки наші розмови почали нагадувати швидше дипломатичні перемовини за заздалегідь затвердженим протоколом, ніж діалоги матері та сина. Свої відповіді я намагався розбавляти словами, що не давали однозначності, як-от: «можливо», «напевно», «сподіваюся», «гаразд» — робив усе, щоб уберегти інформацію, яка могла надщербити її й без того скалічене здоров’я.

— Як ти? — спитала мама.

— Нормально, вчуся, — відповів я.

— Як квартира? Живеш там само?

Материнські почуття, як завжди, розпалили в ній інтерес до мого приватного життя, а я вже звично намагався формулювати виключно позитивні відповіді. Щоб не сталося, я не висловлював жодних нарікань на життя: завжди мав, де жити, що їсти, постійно був при грошах. Останні я справді мав, але всі мої заощадження були строго лімітовані і призначалися насамперед для неї.

Ось так і зараз, упевнено та життєрадісно я переконував рідну матір в безтурботності свого життя.

— Усе гаразд, не переживай. Краще скажи, коли тобі гроші передати?

— Поки не потрібно.

Кілька секунд ми слухали дихання одне одного, а тоді вона спитала:

— Як батько?

Це було найгостріше питання в наших скупих діалогах. Я ще й досі не виробив у собі здатності відповідати на нього холоднокровно.

— Із ним усе гаразд, знову пішов у плавання. Уже давно не телефонував. А в мене є новина — я знайшов нову роботу.

— Справді? Яку?

— Офіціантом у ресторані.

— А як навчання?

— Попереду канікули, тож я впораюся. Як ти себе почуваєш?

Це питання переслідувало дві мети: дізнатися стан маминого здоров’я та вивести її інтерес до батька за фарватер нашої розмови.

— Нападів немає, перебуваю під постійним наглядом лікаря.

Чи не вперше з часів нашої розлуки й усіх пережитих мамою операцій її голос звучав енергійно та весело. Очевидно, вона одужувала.

— Усе правильно. Бережи себе.

— Намагаюся. І ти себе бережи, синочку, і батькові перекажи: нехай себе береже.

— Передам.

Останнє слово я промовив із клубком у горлі, бо нічого передавати йому не збирався. Розмова зайшла у глухий кут, виходом із якого було завершення діалогу.

— Добре, матусю, маю бігти. До зв’язку!

— Гаразд. Цілую тебе.

— І я тебе.

Я заплющив очі й зітхнув. Дамоклів меч, занесений долею над нашою сім’єю, було відведено. Проте фальшиві обіцянки, дані рідній матері, посіяли в мені смуток. Кожне слово брехні отруювало моє серце. Єдиним антидотом були слова батька: усе розповісти мамі за умов її повного одужання.

Не встиг я сховати телефон у кишеню, як ніби з-під землі виріс Яша.

— Ну що, був хтось?

— На жаль, нікого, — відповів я, намагаючись приховати хвилювання.

— Невтішна новина. Проте в мене для вас є хороша звістка: Рая повернулася з відпустки. Щойно телефонувала.

Яша не помилився, новина й справді була для мене радісною.

Справа знайденого листа могла зрушитися з місця.

— Справді? І ви сказали про мене?

— Хіба я міг про вас забути, Андрію?

Слова вдячності не відразу спали мені на думку, але Яша й без того все зрозумів. Я записав у телефоні номер Раї і вислухав рекомендації мудрого наставника щодо майбутнього візиту до відділу РАЦСу. Розмова підійшла до завершення.

— Мені вже час.

— Будьте обережні, Андрію, — пильно дивлячись мені в очі, порекомендував крамар.

— Намагатимусь.

Ми розпрощалися.

Я пішов у львівські дворики полювати на предмети старовини.

6

Екзаменаційна сесія взяла мене в заручники майже на два тижні. Увесь час доводилося просиджувати в бібліотеці чи університеті за читанням конспектів і книжок. У цей період додому я повертався зазвичай дуже пізно, їв мало, а спав іще менше. Проте праця не миналася намарно — залікова успішно наповнювалася новими автографами викладачів, а кількість складених іспитів активно скорочувалася. Перед останнім із них мені зателефонували з «Мак-Дональдсу» і запросили на співбесіду. Це випробування також необхідно було пройти на відмінно, адже попереду канікули — найкращий для приробітку час.

У день «ікс» мені з самого ранку надзвичайно щастило. Попри хронічне недосипання кількох останніх днів, я прокинувся на півгодини раніше за будильник і, збадьорений кавою, вирушив до універу. Іспит я склав без жодних проблем і, окрилений успіхом, помчав на співбесіду.

Кабінет головного спеціаліста з персоналу виявився типовою кімнатою, заставленою стелажами з канцелярським приладдям і оргтехнікою. Переключивши увагу з інтер’єру на службовця, я відразу задивився на найвиразнішу рису його обличчя: густі брови. Вони синхронно підстрибували вгору, щойно він промовляв слово «ви». А мої очі насолоджувалися цими «батутними стрибками».

— Отже, ви… — брови вгору.

— А де ви?.. — брови вгору.

— Коли ви?.. — брови вгору.

Бров’яна акробатика спершу тішила мене, та доволі швидко втомила своїм безглуздим ритмом. Мабуть, це був тест для тих, хто мріяв стати багнетом фастфуду, і, схоже, цей тест я успішно пройшов. Питання не вимагали поглиблених знань, щоб дати на них правильні відповіді: у мене вони виходили чіткими й лаконічними. Неабияку роль відігравав досвід роботи офіціантом, отриманий іще на першому курсі, і, здається, це остаточно схилило шальки терезів на мою користь.

Олег Андрійович підвівся з місця і привітав мене із зарахуванням до команди професіоналів, а також дав кілька корисних порад. Усі настанови кадровика я слухав із фірмовою усмішкою працівника «Мак-Дональдсу», так, наче вже стояв на касі й приймав замовлення. Насамкінець він побажав мені удачі, і я, подякувавши, подався з кабінету. Попереду чекав не вельми приємний медичний огляд у лікарні, але це мене не лякало.

Початок дня видався напрочуд вдалим, і за інерцією я попрямував до центрального РАЦСу, попередньо сповістивши Раїсу Павлівну про свій прихід.

Коли я увійшов до кабінету, родичка Яші наводила лад на захаращеному папками столі. За канцелярськими теками, що обмурували жінку з усіх боків, виднілася лише голова, але й та схилялася над купою паперів. Скрип дверей змусив її відірватися і звернути на мене увагу.

— Доброго дня. Я…

— Чую, чую, чую. Ваш твердий голос із жодним іншим не сплутаєш. Проходьте, сідайте.

Я примостився на стільці, розмірковуючи над особливостями власного голосу, але Раїса Павлівна обірвала мою думку розповіддю про післявідпусткову депресію.

— Уявляєте мій стан, коли я все це побачила? — жінка здійняла руки, демонструючи розпач. — Напарниця повинна була займатися моїми справами, але захворіла. Ось тепер мені доведеться розбирати все, що накопичилося за ці тижні. Це жах!

— Може, я зможу чимось допомогти? — зреагував я на бідкання жінки.

Вона зацікавлено глянула на мене, певно, оцінюючи мої шанси, але зразу ж передумала.

— Ні-ні, це жіноча робота. Якщо не важко, то поскладайте папки зі столу он туди, під стіну.

Звільняючи робоче місце від зайвих паперів, я коротко описав працівниці юстиції своє бачення справи і подав їй блокнот, де були занотовані дати життя і смерті діток Ісаєвих. Натомість вона запропонувала більш зручний алгоритм вирішення цієї проблеми.

— Навіть уявити не можу, скільки часу знадобилося б, якби довелося шукати ці дані в паперах, — іронічно мовила Раїса Павлівна, цокаючи нігтями по клавіатурі.

Декілька секунд програма виконувала пошук, про завершення якого сповістили очі жінки, що перетворилися на вузенькі щілинки, роздивляючись результат у моніторі комп’ютера.

— Ну от, Дарину знайшли.

Раптом в історичній темряві зажевріла надія. Ймовірність дізнатися правду зростала в мене на очах і, не витримавши, я зазирнув у монітор. На жаль, нічого нового для себе там не побачив. Дати народження та смерті Дарини чітко співпадали з даними із блокнота, те саме прізвище і… все. Приховати розпач не вдалося.

— Щось не так? — перепитала Раїса Павлівна.

— Вибачте, але тут — жодної нової інформації. Навіть про батьків нічого не зазначено.

— Ви поспішаєте з висновками. Давайте ще глянемо дані Ореста.

Жінка вправно набрала у стрічці пошуку іншу дату, однак ця спроба виявилася ще більш нікчемною — жодного результату. Інформація про хлопчика була відсутня. Я опустив голову.

— Стосовно Ореста маю таку версію: оскільки немовля померло наступного дня після народження, то, найімовірніше, документація на нього взагалі не видавалася.

— Тобто? — чекав я тлумачення.

— Якщо діти народжуються мертвими чи помирають упродовж доби, то в лікарні виписується довідка, свідоцтво про народження не виготовляється, тому й записів у нас — жодних.

— А з Дариною? Вона ж прожила більше.

Раїса Павлівна закрила програму і повернулася до мене.

— У базу даних заносять лише дати і прізвища померлих. Уся додаткова інформація зберігається в реєстраційних журналах, що знаходяться в архіві відділення, де видавалося свідоцтво. У даному випадку — Шевченківський РАЦС.

Небога Яші таки обнадіяла.

— Бачу по очах, що ви вже готові туди бігти, однак вимушена засмутити: я не маю там близьких знайомих, тож мусите самі давати раду.

Новина була невтішна, але не настільки, щоб засмутити мене, — шанс реставрувати всю історію з’явився.

Після відвідин РАЦСу мій шлях лежав до вулиці Вітвера.

Петро Петрович зустрів мене без надмірної радості. По-перше, я досі не забрав усіх речей, а по-друге, він не мав нового квартиранта.

— Ну що, нова хазяйка тебе ще не вигнала? — пробурмотів він.

— Та ні.

— То йди забирай свої клунки, — холодно сказав чоловік, перераховуючи повернутий мною борг.

Я мовчки пройшов у колишню оселю і почав складати речі у дві величезні «ашанівські» торби, отримані колись як бонус за подвійну зміну в гіпермаркеті.

Процедура забрала в мене не більше двадцяти хвилин. Закінчивши, я ще раз обвів поглядом кімнату. Під стіною самотньо стояв старенький ризький велосипед. Я вирішив його перевезти в останню чергу: потрібно було дати час Ельзі Олександрівні звикнутися з моїми знахідками. Більше тут робити нічого. Я вийшов до коридору і пообіцяв Петру Петровичу забрати велосипед за декілька днів. Ми розпрощалися без люб’язностей, розбавивши цей процес сухими «до зустрічі».

Під вечір на горизонті з’явилися ескадрони грозових хмар, що готувалися атакувати Львів шквальним вогнем із дощу та граду будь-якої миті. Я поспішав до нового місця дислокації. На підході до Галицької площі таки втрапив під грозовий обстріл небесної артилерії. Дощ із градом сікли моє обличчя влучними пострілами, не залишаючи на ньому сухого місця. Вода, що стрімкими потоками збігала до каналізаційних отворів, набиралась у взуття, а вітер своїм напором мало не збивав із ніг, і все це під акомпанемент приголомшливого гуркоту грому та світлового шоу у виконанні криволінійних блискавиць. До під’їзду я мчав, навіть не намагаючись шукати сухих острівців, — ноги однак намокли. Зігрівався думкою про те, що зараз буду в теплій і затишній кімнаті з чашкою гарячої кави.

Я вскочив у під’їзд і швидко піднявся на третій поверх, залишаючи на дерев’яних сходах мокрі сліди від кросівок. До втілення мого бажання залишалися лічені секунди, та перевернута шістка на дверях квартири Ельзи Олександрівни вщент розбила сподівання на сухий одяг і гарячу каву. Першого ж дня ми з хазяйкою домовилися, що вона перевертатиме металеву шістку на дев’ятку, коли в неї будуть відвідувачі, таким чином сповіщаючи мене про свою зайнятість. І ось, стікаючи водою, я стояв і розчаровано дивився на дев’ятку, що забороняла мені доступ до квартири. Виходу не було — угода укладена, і порушувати її я не збирався. Доведеться зачекати. Я вирішив піднятись із сумками поверхом вище, аби чути, коли відчиняться двері й Ельза Олександрівна випровадить свого чергового клієнта.

Стіни між третім і четвертим поверхами, як і скрізь у під’їзді, були обдерті й потребували бодай косметичного ремонту. Стеля від вологи подекуди вкрилася зеленкуватою пліснявою, що мала своєрідний запах. Іще трохи, і я сам міг узятися схожим грибком. Унизу гримнули двері, і я почув, як хтось почав повільно підійматися. Очі сфокусувалися на сходах, аби бачити гостя, якого, як і мене, негода, мабуть, передчасно загнала додому.

То була старенька бабця. Сходи давались їй, мов гірська вершина: повільно і з великими зусиллями. До того ж, підйом ускладнювався вкрай напханою продуктами сіткою. Я швидко збіг до старенької.

— Доброго дня, давайте я вам поможу.

— Ой, дякую, — захекано відповіла бабця.

— Вам на який поверх?

— На четвертий, сину.

Я схопив сумку і швидко виніс її поверхом вище, затим повернувся на майданчик, де підпирали стіну мої сумки. Бабця зупинилася перевести подих. Кілька секунд оглядала мене й мої пакунки і, віддихавшись, спитала:

— Ти до кого, синку, із такими торбами?

— Я кімнату винайняв у шостій квартирі, — відповів я.

— В Ельзочки?

— Саме так. В Ельзи Олександрівни.

— А чого ж ти тут стоїш?

Брехати не входило в мої плани, тож я відповів коротко:

— Чекаю.

Бабця прискіпливо оцінила мій одяг.

— Ось такий мокрий? Ану бери свої тлумаки і ходи до нас із дідом. Чаю вип’ємо, зігріємося.

Стояти в мокрому одязі невідомо скільки бажання не було, тому я скористався люб’язним запрошенням сусідки і рушив за нею на четвертий поверх.

Баба Наталка мешкала з чоловіком у двокімнатній квартирі з 1975 року. Їхній єдиний син жив у Житомирі, де викладав у військовому інституті. Відвідував батьків він украй рідко, тому старенькі самі давали собі раду. Дід, як називала свого чоловіка баба Наталка, мав проблеми зі слухом і, коли ми увійшли, він сидів перед телевізором у підключених до нього навушниках. Вигляд мав кумедний: великі навушники обхоплювали гладку, як макогін, голову, а круглі окуляри в грубій оправі зсунулися на ніс. Старенький був схожий на пілота-винищувача, а не на пенсіонера, шанувальника телебачення.

— Діду, глянь-но, хлопчина до нас зайшов. В Ельзочки живе! — крикнула баба Наталка, простуючи в кімнату, де сидів її чоловік, але тому навіть на думку не спало подивитися в мій бік.

Натомість було добре видно, як він активно вовтузиться в кріслі, тримаючи щось у руках. Я зробив кілька кроків до вітальні і мало не вибухнув сміхом: старий рубався в плейстейшн! Здуріти можна! Оце так геймер!

Баба Наталка, помітивши моє здивування, мовила безнадійно:

— Не звертай увагу. Дідо на старості літ із глузду з’їхав. Онук після канікул лишив того електронного дідька, а мій дурень — глухий, то тепер іще й сліпим стане.

Дід, ніби відчувши, що йдеться про нього, повернувся до нас.

— Я все чую, — сказав він. — Приєднуйтесь, юначе! — І з усмішкою запропонував мені сет.

Я ввічливо відмовився від пропозиції, але разом із тим лайкнув великим пальцем, виказавши підтримку старому. Він усміхнувся і поринув у віртуальний світ. Я ж подався на кухню за бабою Наталкою.

Жінка взялася опікуватися мною: дала чистого рушника, налила теплого чаю і зайшлася з розповідями про своє життя. Ми з годину побалакали, а після другої чашки я спустився поверхом нижче і собі на радість побачив, що шістка на дверях повернулася у звичне положення, — гостини в нової знайомої скінчилися.

Ельза Олександрівна зустріла мене легкою усмішкою. Такий розвиток подій мене абсолютно влаштовував, і я, помившись і повечерявши, пішов у свою кімнату відпочивати, адже найближчим часом мене чекала безліч справ.

Медичні й інші довідки коштували нервів і часу.

Найбільше клопотів завдала поліклініка. Терапевти, дерматологи, венерологи, медсестри й інша лікарняна челядь, хоч і відрізнялася за статевими та фаховими ознаками, однак мала одну спільну рису — кишеню. Закралася думка: чи вартує нова робота таких витрат? Та відступати було не в моїх правилах. Тож, зібравши в кулак усю волю, я понад тиждень бігав від одного лікаря до іншого й урешті-решт отримав роботу в «Мак-Дональдсі».

Перший робочий день допоміг засвоїти дві прості істини фастфудівської філософії: «працювати в цьому закладі харчування доволі престижно» і «співробітник „Мак-Дональдсу“, як універсальний солдат, повинен уміти все». Якщо з першим твердженням я категорично не погоджувався, то у справедливості другого досить швидко переконався на власному досвіді. Менеджер Марина пояснила, що я зарахований до команди «кру». На професійному жаргоні це означало «новачок» і давало мені право мити підлоги, чистити туалети й виносити сміття. Цим я займався до полудня під пильним наглядом Марини.

Після обіду мене відправили ближче до кухні, де інструктор Саша пояснив принципи смаження славнозвісної картоплі фрі.

— Перше: температура олії у фритюрниці. Сто шістдесят вісім градусів. Запам’ятав?

Я тупо кивнув.

— Друге: час. Час смаження картоплі — три хвилини. Рівно три хвилини. Запам’ятав?

Я знову кивнув.

— Сира картопля може лежати не більше тридцяти хвилин, смажена — п’ять.

— А якщо більше пролежить?

— Не пролежить. Наша картопля фрі — найкраща. Так, слухай далі…

І Саша своїми теревенями повів мене в кулінарний танок під музику з рецептів фірмових страв «Мак-Дональдсу». За годину всі ці чизбургери, гамбургери, фішроли і чикенроли крутилися центрифугою в моїй голові. Думки рикошетом відбивалися від термінів «картопля фрі», «чизлаваш», «макфлурі» й відмовлялися шикуватися в будь-який логічний ряд, дезорієнтувавши мене в цих кулінарних джунглях. Я присів, даючи своєму розпеченому мозку охолонути. Саша сприйняв це з розумінням.

— Усе? Втонув? Ну, у принципі, ти й без того довго протримався, як для новачка. Гаразд, на сьогодні досить. Іди домий підлогу й винеси сміття. Завтра продовжимо.

Я з радістю взявся за відро і швабру. Сьогодні мене ніхто більше не чіпав. Тільки час від часу співчутливі погляди колег промовляли: «А ти думав, тут гроші задарма платять?»

Додому я повертався пішки. Запхатися в переповнену маршрутку в моєму стані було рівнозначно самогубству, тому я, зібравши сили, повільно рушив у напрямку центру. Подекуди на шляху траплялися вільні лавочки, тоді я зупинявся, даючи ногам відпочити, а душі — насолодитися вечірньою тишею. Мрія якнайшвидше дістатися дому, прийняти душ і лягти на диван, щоб набратися сил на завтрашній робочий день, невпинно зростала. На жаль, здійснитись цим планам судилося не так швидко.

Дошкандибавши до будинку й уже стоячи перед дверима квартири, я з’ясував, що ключів у кишенях джинсів немає. Не було їх ні в куртці, ні в невеличкій сумочці.

Ще більшим розчаруванням стала відсутність удома Ельзи Олександрівни. Я постукав, потім приклав вухо до дверей, сподіваючись почути кроки хазяйки, та жоден звук так і не сколихнув моїх барабанних перетинок. Розчарування уникнути не вдалося. Ось так, за півкроку до мети, через непереборні обставини, людина може опустити руки, а повторне сходження, як відомо, потребуватиме ще більших зусиль і затрат. Вимучений роботою, спітнілий, голодний і злий, я стояв і дивився на зачинені двері квартири номер шість і відчував, як відчай підкошує мої ноги, свинцевим тягарем тягне на дно.

Зненацька виникла ідея піднятися поверхом вище і сусідським балконом спуститися до спальні Ельзи Олександрівни, потрапивши таким чином до помешкання. Зібравши останню дрібку сил, я вийшов на четвертий поверх і зупинився перед дверима квартири номер вісім. На два глухі удари по дерев’яному одвірку ніхто не відреагував. Наступні були більш упевнені й гучні.

— Ви чого там галасуєте? Там ніхто не живе й ніколи не жив.

Голос баби Наталки, що визирнула на гуркіт, мало не збив мене з ніг.

— Ніхто не живе… — повторив я геть пригнічено.

— Це ти, Андрійку?

— Я.

— А що сталося?

— Та забув на роботі ключі, а Ельзи Олександрівни немає вдома.

— То заходь до нас, почекаєш.

Баба Наталка вкотре рятувала мене, даючи прихисток у своїх покоях. Ледве волочачи втомлені ноги, я знову пішов у гості. Її дід, наче й не відходив від телевізора, — сидів перед ним у навушниках із джойстиком у руках. Привітавшись, я попрямував на кухню.

Пригощаючи чаєм, господиня розважала мене цікавими історіями, і я поступово забув про втому. Можна тільки уявити, яким був би мій стан, коли б не ця літня жінка.

Слухаючи кректання баби Наталки, я якимось дивом почув, як гримнули парадні двері і хтось поспіхом піднявся на третій поверх. Наступної миті пролунав металевий скрегіт замка, що не тільки відчиняв двері, а й завершував мою гостину. Жодного сумніву — то Ельза Олександрівна. Дослухавши оповідь баби Наталки, я поспішив додому, щоб якнайшвидше віддатися відпочинку, — попереду на мене чекав новий робочий день і нові випробування.

7

— Це не твої? — спитала мене старша касирка Оксана, грайливо розгойдуючи в’язку ключів на вказівному пальчику.

— Мої, — відповів я, спостерігаючи за спокусливими бісиками, що витанцьовували у її очах.

Я зняв із пальця ключі й уже готувався розчинитись у дівочому погляді, як голос Марини, що вирвався з кухні, зіпсував увесь кайф.

— Увага всім! Сьогодні працюємо в посиленому режимі…

Цих слів було досить, аби ми з Оксаною здогадалися, що сьогодні нас чекало справжнісіньке пекло. Дивлячись один на одного, ми слухали Марину, яка своїм верескливим голосом повідомляла, що через хворобу колеги наша зміна сьогодні працюватиме в меншості, тому кожному доведеться затуляти собою дірку, що виникатиме поруч.

— Здається, мені надзвичайно щастить із новою роботою.

Оксана лагідно усміхнулась і спробувала мене підбадьорити:

— Важко вчитись, легко битись. Я — Ксеня, до речі.

Вона простягнула руку, а я, промовляючи своє ім’я, легко її потиснув. Потому робота закрутилася, мов дзиґа: люди йшли, картопля смажилася, кола розливалася — ми працювали на американського гіганта, не покладаючи своїх українських рученят.

Мала стрілка встигла пробігти вісім кіл білим циферблатом годинника, перш ніж закінчилася робоча зміна. Обтяжена втомою, наша команда кволо розійшлася по роздягальнях, щоб урешті змінити уніформу на власний одяг. Не знаю, звідки взялася сила, але я зробив це одним із перших і, вислизнувши з ресторану, став неподалік. Кожен, хто виходив, прощався зі мною, як із повноцінним членом зграї, а не чужаком, як то було вчора. Саша, вибігаючи, поплескав по плечу і, віддаляючись, крикнув, що я кмітливий. Йому навздогін я гукнув, що він іще кращий учитель. Тільки Марина, хто покидала заклад однією з останніх, холодно промовила «добраніч». Я провів її поглядом аж до автобусної зупинки. Нарешті вийшла Оксана.

— Наступна зміна о восьмій ранку, ти навіть устигнеш поспати, — пожартувала дівчина.

— Ага, і тебе провести.

— Ти ба, який жевжик! — спалахнула Ксеня й одразу ж пригасила удаваний напад обурення. — Ну, ходімо.

Поодинокі автомобілі підсвічували наші постаті фарами і заважали розмові шумом коліс. Проте між мною та Оксаною не було жодних бар’єрів, що зазвичай виникають між хлопцем і дівчиною на першому побаченні. У розмові ми торкнулись і студентського життя, і викладачів, і гуртожитків, і квартир, бо Ксеня також винаймала житло, йшлося також про одногрупників і сесії, словом, говорили про все на світі, аж поки не дійшли до старого ЦУМу.

— Мені на Шевченка.

Я повернувся в напрямку Городоцької, від якої починалася згадувана Оксаною вулиця.

— До Шевченка ще далеко.

— Я знаю. Для першого разу досить.

На тих словах Оксана стала навшпиньки. Легенько торкнулася вустами моєї щоки. А тоді розвернулась і пішла Городоцькою в напрямку церкви Святої Анни. Її тоненький силует щосекунди віддалявся, аж поки зовсім не зник за будинками. Коли дівчина щезла з поля зору, я рушив у напрямку Галицької площі, де знаходився мій теперішній дім.

День видався надто інтенсивним, запаси енергії танули на очах, організм потребував відновлення, і найбільше хотілося лягти на канапу й задерти ноги, та до неї ще слід було дістатися.

Спокій вечірнього міста став для мене панацеєю, і жага до відпочинку поступово змаліла. Натомість з’явився настрій почовгати львівською бруківкою, послухати шелестіння прадавніх кленів, помилуватися пам’ятками архітектури й позазирати в закутки старовинних двориків. Насиченість останніх днів допомогла забути про ворожіння і велосипед, що лишився на колишній квартирі, а також про плани на літо, складені ще взимку. Тоді я відзначав на карті місця, котрі збирався відвідати в пошуках артефактів. Усе це відійшло на задній план. Не забувався тільки лист із Личаківського кладовища — за першої-ліпшої нагоди я збирався навідати Шевченківське відділення РАЦСу.

У дворі о цій порі панувала темрява.

Із єдиного вікна, у котрому горіло світло, долинало тарахкання каструль і тарілок — хтось мив посуд. Решта вікон відбивали мерехтіння телевізорів або нічників. На балконі третього поверху хтось палив, неквапно збиваючи попіл, що летів червоними іскрами долу і згасав, не досягаючи землі. Із вікна Ельзи Олександрівни крізь наглухо затягнені штори прослизали дві вертикальні смужки світла. Я тихенько підійшов до дверей і, пам’ятаючи про звуковий резонанс, що його може спричинити пружина, акуратно відчинив їх і, притримуючи, так само безгучно зачинив.

Під’їзд огортала темінь.

Якщо надворі очі могли роздивитися бодай якісь силуети, то в парадному на мене напосів симптом курячої сліпоти. Витягнувши руки вперед, я намацав перила й, міцно за них ухопившись, підійшов до сходів. Минаючи приступку за приступкою, я зменшував відстань до дверей квартири номер шість — дверей, за якими мене чекав відпочинок і міцний сон. Подумки я вже лежав на дивані під простирадлом, а в реальності права рука шукала в кишені штанів ключі, що сьогодні вранці щасливо повернулись у мою власність. Пальці підчепили брелок і витягли назовні в’язку, порушуючи нічну тишу металевим брязкотом. Нарешті я дістався третього поверху і відразу опинився у світловій плямі, спроектованій вікном між третім і четвертим поверхами. Мабуть, хтось із будинку навпроти ввімкнув світло, а воно, прорізавши в темені раму з перемичками, чітко відтворило її форму на підлозі.

Тримаючи в руці ключі, я покинув зону світла і ступив у темряву.

Кількасекундного перебування у світловій пастці виявилося досить, аби мій зір повністю втратив здатність розрізняти бодай щось, а суміш із емоційної втоми та фізичного виснаження приспала інстинкт самозбереження. Пояснити свою неуважність більше було нічим.

Тільки-но я підніс ключ до серцевини замка, як підошви ніг відчули ледь помітну вібрацію старих дощок, що встеляли підлогу. Хто б міг подумати: мої ноги, що гуділи від знемоги, вловили наближення небезпеки. Я так і не вставив ключ у замок. Зір, переведений страхом у режим нічного бачення, вихопив із темряви постать величезного двометрового чоловіка, який насувався на світлову пляму з кінця коридору.

Ефекту несподіванки було досягнуто — я стояв як укопаний, боячись поворухнутися.

Тисячі думок кинулися зарядженими частинками, перетворюючи голову на експериментальний колайдер, але одна з цього безліку рвалася проти руху, кристалізуючи із загального хаосу слова ворожки: «люди», «небезпека», «знаки»… Раптом постать заговорила:

— Не бійтеся.

Зненацька стало ще темніше.

— Не бійтеся.

Я зрозумів, що затемнення спричинило зникнення світлової плями на підлозі, а не містична поява велетня.

— Як не боятися незнайомця, який підстерігає тебе в темряві?

— Вибачте, що налякав вас. Говоріть, будь ласка, тихіше, бо вона почує.

Його слова збили мене з пантелику, і я не зразу второпав, про кого йдеться.

— Хто «вона»?

— Ельза, ваша хазяйка.

— Ви знаєте, хто я і моя хазяйка?

Голос чужинця видався мені доволі приязним.

— Так, знаю. Чи можемо ми трішки відійти від дверей?

Прохання чоловіка дещо насторожило, і, схоже, він це відчув.

Його наступні слова мали на меті понизити ступінь моєї тривоги.

— Запевняю вас, вам нічого боятися. Мене звати Альберт. Я друг Ельзи.

Дивно, що людина, яка називає себе другом хазяйки, стоїть опівночі під її дверима й чатує в темноті невідомо на кого, але в мені прокинулася цікавість. Саме вона підбурила зробити крок уперед. Альберт зрозумів мій жест і першим почав спускатися сходами — ми, чоловіки, мовчки порозумілися.

Місяць уже піднявся так високо, що висів просто над двориком. Завдяки його сяйву я роздивився нічного візитера зі спини.

Він був такий високий, що я повністю ховався в тіні його майже двометрового тіла. Плечі були кремезні й широкі, наче розмах крил величезного птаха, голову вкривало біле волосся, що світилося в темряві, мов посипане фосфором. Альберт перетнув дворик і, минувши арку, рушив у напрямку монастиря Бернардинів, де в невеличкому скверику стояло кілька лавок. Я мовчки плівся за ним, ловлячи себе на думці, що проти нього виглядаю справжнім карликом. Нарешті чоловік присів на краєчок однієї з лав, жестом запрошуючи мене приєднатися.

— Дякую, я постою.

Відверто кажучи, зараз я понад усе на світі хотів би сісти, але, не тямлячи, про що йтиметься, вирішив постояти, на той випадок, якщо діалог буде з неприємних.

— Як я вже сказав, я друг Ельзи. Якщо можна, хотів би вас дещо попросити…

Поки Альберт говорив, я роздивлявся його. Із вигляду він мав десь за п’ятдесят. Масивні скули робили його лице дещо прямокутним, але воно гармоніювало з тілобудовою. Надбрівні дуги нависали над очима, мов круті береги, лінія ж носа виявилась абсолютно рівною. Більш детально роздивитись Альберта заважала темінь, тож я облишив цю справу й прислухався до нього.

Він на секунду вмовк, а тоді продовжив:

— Останнім часом Ельза нездужає, і ми домовилися, що будемо телефонувати один одному щодня, сьогодні ж вона не брала слухавку.

— Мені вона видається цілком здоровою.

Я спробував парирувати репліку Альберта, маючи намір витягнути з нього мету візиту, та, схоже, приятель Ельзи Олександрівни не бажав розкривати всі карти, ховаючи останній козир у рукаві.

— Андрію, зараз я не можу сказати більше, але хотів би просити вас про одну послугу… Нічого серйозного… Чи не могли б ви, коли прийдете додому, переконатися, що з Ельзою все гаразд. Якось дайте мені знати, чи все добре.

Виконати таке прохання було неважко, й інтуїція підказувала, що цей чоловік направду переживає за Ельзу Олександрівну, але збагнути його мотиви я не міг.

— Ви її родич? — перепитав я.

— Ні. Просто ми багато чого пережили разом.

— А стукати у двері ви не пробували?

— Пробував, безрезультатно.

Вивести Альберта на чисту воду мені бракувало сил, тож сенсу в подальшому спілкуванні не було.

— Гаразд. Я увійду і щойно переконаюся, що з нею все гаразд, двічі блимну світлом зі своєї кімнати. Вікно он там.

Я вказав рукою на будинок, та, схоже, цей жест був зайвим. Альберт лише повів очима, давши зрозуміти, що прекрасно ознайомлений із плануванням квартири своєї колежанки.

— Дякую, — промовив він, простягаючи величезну, мов клешня, руку.

Ми попрощалися, і я на автопілоті попрямував додому. Цього разу мені ніщо не завадило потрапити до помешкання.

У квартирі панувала тиша.

Я навмисне кашлянув і трохи гучніше, ніж зазвичай, гримнув вхідними дверима, та це не дало жодного ефекту — хазяйка не з’явилась. Я зайшов до ванної, де, включивши воду, швидко помив руки. Повернувшись у коридор, я побачив світло, що просочувалося з-під дверей кімнати Ельзи Олександрівни. Стало незручно — я завжди поводився тихо, а сьогодні, мов батяр, учинив справжнісінький балаган. Не слід було піддаватися на провокацію Альберта. Треба якось рятувати ситуацію. Я підійшов до спальні господині. Стукіт у двері не дав бажаного результату, тож довелося підкріпити його голосом:

— Ельзо Олександрівно…

— Заходьте.

Я висунув голову за двері. Бра, що висіло на стіні, відкидало світловий овал на ліжко Ельзи Олександрівни, залишаючи решту простору в мороці. Оглядати кімнату, у якій я опинився вперше, через недостатнє освітлення можливості не було, тому я зосередив погляд на жінці.

— Вибачте, будь ласка, що розбудив вас. Хотів сказати, що завтра зможу розрахуватися з вами за квартиру.

— Поговоримо про це вранці.

— Гаразд. Іще раз вибачте. На добраніч.

Переконавшись, що з Ельзою Олександрівною все гаразд, я поспішив у свою кімнату, щоб двічі маякнути Альбертові. Після цього я впав на диван, попередньо наставивши будильник на телефоні, — завтра мене чекала перша зміна.

Я бачу маму.

Вона стоїть на порозі кімнати зі склянкою молока і жестом пропонує випити його. Склянка перекочовує до моїх рук, і я п’ю… П’ю тепле, ранішнє молоко, що тече по бороді білими струмочками й залишає над устами білі «вуса». У моєму сні за кадром лунає акапельний спів пташок… У моєму сні — аромати м’яти й бузку, що наповнюють кімнату запахом літа… У цьому видінні тихий, спокійний ранок сповіщає про початок нового дня. Я допиваю молоко і віддаю склянку матері. По стінках замість білих молочних слідів стікає чорна кавова гуща.

Мати бере гранчак і мовчки виходить із кімнати.

Крізь пташиний спів у сон просочується «Мелодія» Мирослава Скорика і, набираючи потужного звучання, входить у мою свідомість дзвінком будильника. Я прокидаюся.

Розплющити очі з першого разу не вийшло. Втома, що накопичилася за робочі дні, далася взнаки. Спроба «номер два» була трохи вдалішою, але й вона не принесла бажаного результату. Тоді я застосував метод шокової терапії: неймовірними зусиллями примусив себе скочити на ноги. Декілька секунд підлога здавалася корабельною палубою, що змінюючи рівень горизонту, розхитувала мене в різні боки. Відновивши координацію рухів, я побіг умиватися. Водні процедури допомогли прокинутись остаточно, і я почав збиратися на роботу. На кухні застав Ельзу Олександрівну, яка стояла з чашкою кави і спокійно дивилася у вікно.

— Доброго ранку, — привітався я.

— Доброго, — коротко підтакнула хазяйка, не повертаючи голови.

— Вибачте ще раз, що розбудив учора. Сьогодні в першу зміну йду, думав, ви ще спатимете.

Ельза Олександрівна повернулася впівоберта, і я відразу помітив зміни у її обличчі: воно не мало ранкової свіжості і здавалося виснаженим, а темні кола під очима позбавляли погляд звичного блиску. Такий кепський вигляд змусив мене поцікавитися станом її здоров’я.

— Ви себе добре почуваєте?

— Так, просто трішки недоспала.

Мінорна тональність її відповіді обірвала хід розмови, тож я мовчки поклав на кухонний столик місячну платню за квартиру й налив собі кави.

— А як ваші справи? — поцікавилася жінка.

— Усе гаразд, поступово входжу в робочий ритм, — відповів я, намазуючи скибку чорного хліба селянським маслом.

Ельза Олександрівна вирішила не заважати мені і вийшла з кухні, побажавши вдалого дня. Я ж поспіхом доїв свій бутерброд, вибіг із квартири і подався на зупинку.

Без Оксани робочий день здавався безкінечним. Сьогодні вона відпочивала. Її відсутність компенсувала думка про майбутні відвідини Шевченківського відділення РАЦСу. Можливо, там знаходився ключ до дверей минулого, за порогом яких розгорнулася та жахлива історія.

«Скільки таких дверей доведеться відчинити, перш ніж дізнаюся правду? Через які пороги доведеться переступити?» — ці запитання дошкуляли невідомістю. Але я твердо вирішив: скільки б їх не виявилося — треба йти до кінця. У цих роздумах робоча зміна зійшла нанівець.

Сповнений рішучості, я зайшов у будинок номер шість на вулиці Котлярській, де знаходилося відділення РАЦСу Шевченківського району. М’який килим, що встеляв підлогу загального коридору, поглинав кроки, тож я безшумно ступав, читаючи на дверях таблички з іменами та прізвищами службовців. Коли очі наштовхнулися на знайоме ім’я по батькові, я зупинився: шкільну вчительку музики теж звали Мирославою Андріївною. От якби моя майбутня співрозмовниця виявилася такою ж чуйною, як учителька!

На жаль, за дверима кабінету мене чекало розчарування. Мирослава Андріївна слухала мене рівно хвилину і, зрозумівши, що моє прохання жодним чином не спонукає її до виконання посадових обов’язків, увімкнула тривіальні методи бюрократичного захисту.

— Молодий чоловіче, у нас перевірка на носі, а ви хочете невідомо що і невідомо від кого.

Мабуть, чиновниця вирішила, що цієї репліки буде досить, аби я відчепився, але своїми ж словами вона підштовхнула мене до хитрощів.

— Хіба вам не телефонувала Раїса Павлівна з центрального відділення? Вона мала попередити про мій прихід.

Не скажу, що блеф кардинально змінив ставлення Мирослави Андріївни, та стіна байдужості таки дала тріщину.

— Що вам треба?

— Всього-на-всього переглянути журнал видачі свідоцтв про народження і смерть за 1948 рік.

— То вам до Миколаївни, в архів потрібно. Так би й сказали.

Усім виглядом вона демонструвала небажання мати зі мною справу, та саме воно змусило її встати і провести мене до архіву. З мого боку «симпатія» була аналогічною, тож я йшов за нею, радіючи, що далі вестиму діалог з іншою людиною.

— Миколаївно, тут до вас хлопчина.

Мирослава Андріївна пропустила мене в приміщення, від підлоги до стелі закладене всілякими журналами та папками, і залишила наодинці з літньою жінкою.

— Доброго дня, — привітався я до господині кабінету.

Жінка виявилась абсолютною протилежністю колезі і залюбки прийняла мене у своїх скромних покоях. Вона називалася Ольгою Миколаївною, працювала тут усе життя, періодично змінюючи кабінети й посади. За зізнанням самої чиновниці, архів не був місцем, звідки вона хотіла б вийти на пенсію, але внучка, студентка Львівської консерваторії, потребувала її допомоги, тож старенька мусила добирати стаж тут.

Багато чого мені довелося вислухати з уст жінки, перед тим як вдалось озвучити причину свого візиту, тож коли з’явилася така нагода, я не забарився. На мій подив, Ольга Миколаївна зацікавилася, та, перш ніж допомогти в пошуках, попросила розказати детальніше про все, що було відомо. На жаль, моя розповідь видалася скупою, бо все, що я знав, вичерпувалося листом. Однак цього виявилося задосить, аби на очах Ольги Миколаївни проступили сльози. Витримавши сумну паузу, жінка стрімко встала зі стільця.

— Давайте перейдемо до справи.

— Давайте, — синхронізуючи відповідь із її пропозицією, сказав я.

— Який рік будемо шукати? Сорок восьмий?

— Так. Даринка прожила кілька днів. У центральному відділенні, опираючись на комп’ютерні дані, сказали, що свідоцтва про народження і смерть видавались у вас.

— Тепер усе на комп’ютерах, — мовила Ольга Миколаївна, м’яко ступаючи між стелажами, заставленими теками. — Усю роботу тепер виконують машини. Люди стали непотрібні.

— Чому ж? Не знаю, що б я робив без вас.

Із уст жінки злетіло щось схоже на тихенький смішок, але я не удостоївся честі бачити її усміх — архіваріус ішла попереду. Я ж плівся за нею, розглядаючи фонд архіву.

Спочатку я не думав, що кабінет такий великий, але мандруючи лабіринтом зі стелажів, осягнув масштабність приміщення. Орієнтуватись у цих паперових мурах допомагали червоні бирки, що, мов морські буї, стирчали з акуратно поскладаних тек. На бирках здебільшого зазначались роки, але траплялися й такі, що мали на собі літери. Я повністю поклався на досвідчену жінку, яка цілеспрямовано рухалася поміж стелажами. Нарешті вона зупинилась. Я перевів погляд з Ольги Миколаївни на червоний ярлик із числом «1948».

— Дату смерті…

Неповне речення збило мене з пантелику, і я не відразу збагнув, що від мене вимагалося. Але варто було їй глянути на мене, як я миттю дістав із наплічника блокнот з усіма відомостями.

— Ось, двадцять шостого січня.

Ольга Миколаївна поклала руку на паперовий ряд, наче за допомогою цього жесту мала зчитати інформацію і завантажити її у свій мозок. І яким було моє здивування, коли з першої ж спроби вона витягла реєстраційний журнал за перше півріччя 1948 року.

— Тримайте. Це реєстр свідоцтв про смерть. Зараз пошукаємо ще й народження. Яка дата народження? Нагадайте…

Я переклав журнал в іншу руку, щоби правицею повторно розкрити записник. Пояснень своїм діям я не знаходив, адже бездоганно знав усі дати, та, мабуть, на мою пам’ять вплинуло хвилювання. Тим часом Ольга Миколаївна знайшла інший журнал, і ми повернулися на її робоче місце.

— Думаю, краще почати з народження, — запропонувала вона.

Архіваріус розгорнула квартальник і, поклавши вказівний палець на зжовклий папір, повела рядками, заповненими чорнильною ручкою. Час довкола завмер. Погляд невпинно сунувся за пальцем Ольги Миколаївни, перестрибуючи з запису на запис. Числа мерехтіли перед очима, мов дерева за вікном швидкісного потяга, і раптом усе зупинилося: знайшлася дата народження першої дитини.

— Ну от, сімнадцяте січня. Бідненька, усього десять днів прожила.

Голос співрозмовниці затремтів жалем, готовий будь-якої миті посилитися слізьми, але цього, благо, не сталося. Натомість працівниця РАЦСу пальцем провела уявну горизонтальну лінію під рядком із прізвищем Ісаєва Д. Р. Сумніву не було — ми знайшли Дарину. Та цієї ж миті мій ейфорійний злет обірвала репліка Ольги Миколаївни:

— У графі, де зазначаються дані батьків, вказано дві особи, але нічого, крім імен, немає.

Я глипнув на запис, указаний жінкою.

— Цього мало, та однак більше, ніж було. Ви не проти, якщо я перепишу прізвища й дані батьків?

Жінка мовчки кивнула, і я занотував ініціали рідних Дарини в нотатник: Ісаєв Р. Ф. та Ісаєва Т. С.

— Може, в іншому журналі більше інформації?

— Сподіватимемося.

Наші пошуки увінчалися неабияким успіхом. У відповідній графі, крім прізвища батька, зазначався документ, пред’явлений ним при отриманні свідоцтва про смерть доньки. І цим документом виявився військовий квиток. Поряд, у дужках, було написано: в/ч АОП-26570.

— Можна сфотографувати? — схвильовано запитав я.

— Якщо це вам допоможе, то будь ласка.

Я зробив знімок і, подякувавши своїй помічниці, запропонував віднести реєстраційні журнали на місце. Ольга Миколаївна ввічливо відхилила пропозицію, запевнивши, що сама цілком упорається із цим завданням. Вона побажала мені вдалих пошуків, і ми розпрощалися.

Іще один день добігав кінця.

Я спішив додому, аби підвести риску і подумати над тим, яким чином використати отриману інформацію. У цих загадкових і, на перший погляд, непрохідних хащах знайшлася стежка, що могла вивести мене на шлях правди.

8

Кілька днів поспіль я використовував маршрутки, як основний засіб пересування, курсуючи трикутником: дім, робота, університет. У виші довелося пройти невеличку практику, що полягала в облаштуванні аудиторії, закріпленої за нашою групою. Часом мені хотілося раз і назавжди щезнути з радарів власних клопотів.

У дні безнастанної біганини бувало, що я зовсім не бачив хазяйку. Вибігав із самого ранку — вона ще дрімала, а прибігав — уже готувалася до сну, або й спала.

Альберт більше не потрапляв мені на очі, тож Ельзі Олександрівні про нашу розмову я нічого не сказав. Інколи кортіло зрозуміти мотиви його тодішнього візиту, та обіцянка тримати язика за зубами не дозволяла цікавитися його персоною в хазяйки. Та й навіщо було порушувати добрі стосунки? Попри статус господині помешкання, вона ніколи не втручалась у мої особисті справи: до кімнати входила, попередньо постукавши, і ніколи не ставила зайвих питань. Усе це мені страшенно подобалося, бо приватне життя на те й приватне, щоб у нього не пхали носа сторонні, тому і я не цікавився її справами. Та невдовзі паритет у стосунках похитнувся.

Почалося все з телефонного дзвінка Павла.

Він, як і я, на період літніх канікул влаштувався на роботу. Напередодні свята Петра і Павла йому призначили чергування на складі автомобільних шин, що, звісно, не входило у його плани. Оскільки його посада не вимагала таких високих кваліфікаційних навиків, як, до прикладу, пост прибиральника фастфуду, то за першого слушного моменту він звернувся до мене за допомогою. Пам’ятаючи про кілограми багажу, перенесені зокрема Павлом, я погодився його замінити.

У день «ікс» товариш привів мене до своєї нової господарки і розказав, що саме пильнувати, а сам поспішно подався на святкування в рідні краї. Благо, за мою зміну нічого не трапилось, і вранці я успішно прибув на побачення з Ксенею, так і не потрапивши додому. Я запросив її на прогулянку до міської ратуші, аби з шістдесятип’ятиметрової висоти помилуватися старою частиною нашого міста.

Вежа ратуші стреміла над будівлею високим шпилем. Збудована за монархії Габсбургів, вона досі зберігала первозданний вигляд і дух того часу. Законсервований широчезними мурами вежі запах плісняви вдарив у ніздрі, а прохолода, ув’язнена в цих стінах, огорнула наші тіла гусячою шкірою з тисяч крихітних цяточок.

Я взяв Оксану за руку і повів угору дерев’яними сходами, закрученими по спіралі. Поступово ми дісталися тягарів, що висіли на металевих тросах. Що дві доби майстер підтягував їх до самого верху, аби вони, опускаючись на сталевих мотузках, приводили в дію годинниковий механізм. Урешті ми зійшли на поверх, де за скляною стіною стугоніло серце годинника. Оксана притримала мене за руку.

— Його виготовили в Австрії, — сказав я і знову потягнув її вгору.

Нам залишалося подолати найвужче місце вежі — горловину. Сходи, що вели туди, стояли дибки, закручуючись довкола дерев’яного стовбура, причому в протилежному напрямку. Від такого реверсного ефекту в нас запаморочилися голови. Ширина проходу звузилася до метра, і нам довелося йти, тримаючись за стіни. Нарешті ми піднялися на оглядовий майданчик.

Панорама, що постала на видноколі, вразила не тільки Оксану, але й мене, хоч я був тут не вперше. Дахи старовинних будинків, Високий Замок, собори та костели, що з висоти здавалися мініатюрами, створеними з іграшкового конструктора, приворожили нас. Хотілося крикнути в минуле слова подяки кожному, хто доклав зусиль до зведення цього міста, зокрема тому, хто заклав першу бруківку в далекому тринадцятому сторіччі. Мені здалося, що Оксана переживала схожі відчуття. Тут, у хмарах, на висоті шістдесяти п’яти метрів, наші погляди зустрілися, і ми злилися в поцілунку.

Надвечір, коли кут падіння сонячних променів став найгострішим, а спектр відтінків наблизився до червоногарячого, ми з Оксаною рушили вулицею Шевченка. Біля Янівського цвинтарика попрощалися: вона подалася на квартиру, я ж побрів у зворотному напрямку.

Йшлося мені з дивним відчуттям порушеної гармонії. Так буває, коли звичний для тебе устрій змінюється: ночівля за межами дому, нова робота, нова дівчина. Традиційна послідовність розірвалася вчора, і я досі не міг увійти у звичний для себе ритм.

У під’їзді мене зустріла глуха стіна темряви.

Пам’ять воскресила незнайомця, який чатував на мене в пітьмі нашого поверху кілька днів тому. Не бажаючи нових сюрпризів, я дістав мобільний і дисплеєм узявся підсвічувати закапелки парадного. Здається, нікого. Я довіряв очам і водночас тверезо аналізував ситуацію, та страх дихав мені в потилицю: не так-то просто позбутися неприємних вражень того вечора. Сам собою викарбувався кавовий малюнок у чашці, згадалося пророцтво ворожки.

Я озирався що дві секунди, аби переконатися, що, крім мене, на сходах нікого немає.

На третьому поверсі я передусім освітив телефоном місце, де підстерігав мене Альберт. Дисплей мобільного яскравий, але не може замінити ліхтарика, тож я постійно простягав руку, щоб у темряві не наштовхнутися на якусь перешкоду. Урешті-решт тьмяне світло телефону обнишпорило кожен закуток, і я спокійно підійшов до дверей квартири. Шістка була у звичному положенні, і то був добрий знак. Я встромив ключ у серцевину замка.

Оберти механізму зрушили нічну тишину, і, зробивши останній, я полегшено зітхнув — знову будити хазяйку не хотілося. Двері прочинилися, щоправда, не повністю, утворивши люфт у десять сантиметрів. Збільшити його не вдавалося через запобіжний ланцюжок, що бездоганно виконував місію вартового, і пролізти крізь вузьку шпарину виявилося неможливим.

— Чорт, — вирвалось у мене. — Для чого це?

Морочитися з ланцюжком — марна трата часу, — компромісу нам не знайти. Вибору не було, довелося тиснути на ґудзик старенького дзвоника, що своїми затяжними хрипами сколихнув спокій у квартирі Ельзи Олександрівни. З-під дверей її кімнати миттю прослизнула смужка яскравого світла. Разом із хазяйкою вона вибралась у темний коридор і щезла зі звуком вимикача — вольфрамова нитка в лампочці нагрілася блискавично.

— Ельзо Олександрівно, це я. Вибачте, що знову розбудив вас, але тут ланцюжок…

— Я не спала.

Гостротою репліки жінка обірвала моє перепрошення, даючи зрозуміти, що не збирається слухати. «Ну що ж, — подумав я, — ні то ні». Але на цьому наша розмова не скінчилася. Не встиг я роззутись, як отримав порцію докорів:

— Андрію, вчора ви не ночували вдома.

— Так, я знаю, але я вже дорослий… — парирував я її випад, почуваючись хлопчиськом, який відчитується перед матір’ю, бо запізно повернувся з гульок.

— Мені байдуже: дорослий ви чи ні. Через вас я всю ніч спала без ланцюжка на дверях.

Від тих слів трохи відлягло — ще бракувало, аби мене пантрувала фактично чужа людина, тож я визнав свою провину.

— Вибачте, будь ласка, я про це не подумав.

— Мені шкода, що доводиться так говорити з вами, але ви мусите зрозуміти.

Мені так і кортіло сказати «не розумію», але підливати оливи у вогонь я не став. Цікаво, щоб вона видала, коли б дізналася про нашу з Альбертом розмову?

Ми домовилися на майбутнє, що в разі відсутності я заздалегідь попереджатиму її. Так було досягнуто перемир’я. Ельза Олександрівна повернулась у спальню, я ж посунув на кухню. Готуючи вечерю, намагався аналізувати останні події.

Насправді поведінка Ельзи Олександрівни останнім часом викликала занепокоєння. Я ніяк не міг зрозуміти, що з нею коїться. Цілком можливо, що вона страждала параноїдальним розладом особистості, і, враховуючи короткотривалість нашого знайомства, я міг цього не зауважити. З іншого боку, якби напади траплялися раніше, то хтозна, чи Альберт чипів тут тієї ночі. Було б непогано з ним поговорити, але де його знайти?

Що довше я думав про події останніх днів, то більше з’являлося запитань без відповідей: чудакуватість хазяйки та її не менш дивна пристрасть до ворожіння; стосунки цієї жінки з Альбертом, який замість відвертої розмови з нею підстерігає в темноті під’їзду мене; напророчена старою ворожкою небезпека. Щодо дівчинки з листа, то вона взагалі затягувала мої численні роздуми в глиб лабіринту невідомості — хтозна, з яким Мінотавром доведеться там зійтися.

Наступного дня ситуація повторилася з іще більшим розмахом.

Дорогою додому я зайшов у магазин електротоварів, і того самого вечора в нашому під’їзді від першого до третього поверхів засвітилися нові лампочки. З почуттям виконаного обов’язку я зайшов до квартири.

У коридорі було темно й тихо. Намагаючись не шуміти, я помив руки у ванній кімнаті і з продуктовими пакетами подався на кухню. Боротьба дня і ночі свідчила про значну перевагу останньої, однак це не завадило мені побачити Ельзу Олександрівну, чий силует чітко промальовувався на тлі вікна.

— Добрий вечір, — привітався я, та хазяйка, певно, була така зайнята спогляданнями, що навіть не помітила моєї присутності.

— Ельзо Олександрівно, доброго вечора.

Тільки повторне привітання вивело жінку зі стану гіпнотичного спостереження.

— Ой! Ви мене налякали.

— Вибачте, я не хотів.

Я увімкнув світло, але Ельза Олександрівна миттю запротестувала.

— Андрію, вимкніть, будь ласка!

Здивований, я загасив світло на кухні.

— Щось не так? — спитав я, занепокоєний її поведінкою.

Із відповіддю хазяйка барилася. Мабуть, зважувала: відповідати чи ні.

— Усе гаразд, — пролунало врешті-решт, і вона знову повернулася до вікна, намагаючись розгледіти там щось, відоме тільки їй.

За мить вона відступилася, щільно затягнула гардини і пішла до спальні, навіть не сказавши звичне «добраніч». Я мовчки провів її поглядом, підійшов до вікна і відхилив штору — нічого цікавого я там не побачив, тож, заспокоївшись, поплентався до себе.

Усі знахідки досі перебували на тих місцях, куди їх розіпхали у дні прискореної евакуації з попередньої квартири. Гризло відчуття дискомфорту.

«Нічого, наступних вихідних я обов’язково займуся вами».

Світанок розбудив мене приглушеними ударами.

Я розплющив очі і дослухався: «Гуп-гуп-гуп». Щось гупало за дверима кімнати. Я зірвався з дивана і мерщій кинувся до коридору. Сцена, яку я побачив, виявилася надзвичайною: Ельза Олександрівна в нічній сорочці стояла на кріслі посеред коридору і дивилася в стелю.

— Доброго ранку. Що це ви робите? — протираючи очі, запитав я.

— Ранок, Андрію, зовсім не добрий, — відповіла хазяйка, навіть не глянувши на мене.

— А в чому справа?

— А ви не чули?

— Ні.

Ельза Олександрівна нарешті повернула голову.

— Як? Ви не чули, як цілу ніч нагорі хтось ходив туди-сюди і не давав спати? — Очі Ельзи Олександрівни висловлювали мені недовіру.

— А хіба над нами хтось живе? — спитав я, згадавши слова баби Наталки.

— Ні. Та це не значить, що цього не було.

— Просто ваша сусіда казала, що в тій квартирі зроду-віку нікого не бачила.

Погляд Ельзи Олександрівни вороже націлився на мене — у ньому зблиснуло божевілля.

— А хто сказав, що це люди?

Питання жінки остаточно розбудило мене. Чути такі речі з уст дорослої людини було щонайменше незвично. Закралася підозра, що Ельза Олександрівна перебуває не в найкращому психічному стані.

— Ви на привидів натякаєте? — уточнив я, намагаючись не видати свого занепокоєння.

Ворожка залишила моє запитання без відповіді, а я дивився на неї й не вірив своїм очам. Жінка, яка декілька днів тому здавалася мені цілком адекватною, тепер говорила таке, через що можна було отримати прописку на Кульпарківській. Безперечно, останнім часом її поведінка викликала занепокоєння, однак то не було схоже на відхилення у психіці.

Наступної миті Ельза Олександрівна піднесла мої підозри до вищого степеня.

— Бачу, ви маєте мене за божевільну, — промовила вона, злізаючи з крісла.

— Та ні, — заспішив я з відповіддю.

— Ну що ж, приймаю ваш виклик. Хотілося б вам установити зв’язок із кимось, кого вже немає на білім світі?

— Що ви маєте на увазі?

— Я запрошую вас на спіритичний сеанс.

— Це коли з духами розмовляють? — напівжартома-напівсерйозно поцікавився я.

— Так. Щоб ви собі не думали, що я збожеволіла.

— Я цього не говорив.

— То ви приймаєте мою пропозицію?

То було не запитання, а виклик. І я не міг його не прийняти.

— Коли? — досить зухвало поцікавився я.

— Я вас повідомлю. Думаю, це можна влаштувати найближчим часом.

— Гаразд, чекатиму запрошення.

— Домовилися.

Її голос схвильовано затремтів, мені стало ніяково, але на цьому наша розмова скінчилася.

9

Наступними днями наші шляхи з Ельзою Олександрівною практично не перетиналися. Вона весь час проводила за межами дому, готуючись, мабуть, до спіритичного сеансу, а я, скориставшись її відсутністю, притягнув із тамтої квартири останній раритет — старенький ризький велосипед. Йому знайшлося місце в моїй кімнаті, бо в коридорі ровер — суттєва перешкода для руху.

Дійшли руки й до решти артефактів. Я ретельно розсортував їх у коробки, великогабаритні перекочували на шафу. Воюючи з безладом, я провів ревізію всіх речей і звірив їх зі списком, що займав окрему сторінку в «бортовому журналі». На щастя, під час переїзду на нову квартиру нічого не згубилось, але й нічого не додалося. Пошуки старожитностей останнім часом відійшли на задній план. І це не через роботу чи стосунки з Оксаною. Уся проблема в листі. Щось стримувало мене та змушувало думати про нього. Попри все, мінімальний поступ у цій справі простежувався, хоча він був такий мізерний, що родинна драма, описана в давньому повідомленні, й досі не мала чітких обрисів.

Що робити далі?

Усе ускладнювалося тим, що ниточки цієї історії ховались у військових частинах і архівах, доступ до яких обмежувався пропускним режимом. Ні Яша, ні Григорович, ні будь-хто інший із моїх знайомих нічим не міг зарадити. Довелося розраховувати на власні сили. Я обійшов усі військові частини Львова, але без офіційного пояснення про моє розслідування ніхто й чути не хотів. Справи були кепські.

Позбавлений будь-якої надії після чергової невдачі у військовому архіві, я дістався третього поверху і вкотре зазнав поразки: на дверях висіла дев’ятка. Понуривши голову, я зайняв звичну позицію між третім і четвертим поверхами, сподіваючись на сприятливі обставини, що допоможуть потрапити додому. Як то часто буває, диво стається тоді, коли його абсолютно не чекаєш. Баба Наталка, яка поспішно підіймалася сходами, вкотре спробувала порятувати мене.

— А чого це ти тут сидиш? Знову ключі загубив?

— Ні, цього разу ключі зі мною. Просто в Ельзи Олександрівни гості, не хочу заважати.

— Ну тоді ходімо до нас, ти нам не завадиш. До нас із дідом син приїхав.

«І у вас гості, — подумалося. — Мабуть, сьогодні точно не мій день».

Я подякував сусідці за запрошення і, щоб не образити, чемно відхилив його, але баба Наталка і чути нічого не хотіла, таки наполігши на своєму. Коли ми увійшли в оселю, її син голосно розмовляв із батьком у кімнаті, але вийшов назустріч матері.

— Мамо, ну навіщо ви носите ті пакети? Я і сам збігав би.

— Нічого-нічого. Он у мене помічник є — сусід новий, Андрійко.

Чоловік глянув на мене і простягнув руку.

— Дякую, що допомагаєте мамі. Северин, — відрекомендувався коротко.

Я потиснув міцну чоловічу руку.

— Андрій.

Баба Наталка забрала від мене торбину й подалася на кухню, наказавши синові накрити у вітальні стіл. Я зголосився йому допомогти.

— Зазвичай сам даю вказівки, а вдома мушу слухатися маму. Тут вона за командира, господарку доглядає і батька.

Я привітався з дідом, який дивився телевізор. А Северин узявся сервірувати стіл і розпитувати мене про студентське життя у Львові. Про себе він розповідав мало й здебільшого те, що я вже знав. Однак коли мова зайшла про причину його приїзду, я очманів.

— У відрядження, в Академію сухопутних військ, — коротко повідомив він, розкладаючи на білій скатертині столові прибори.

У горлі зненацька пересохло, ковтати стало важко, та я зібрався з силами:

— То ви військовий?

— Скажімо, так. Колись служив, звання є, але зараз займаюся виключно викладанням військової справи.

«Неймовірно! Не може бути! — мені не вірилося, що фортуна змилосердилася над студентом, який прагнув розгадати півстолітню таємницю, оббиваючи пороги військових установ. Ті пройдені відстані, ті незнайомі обличчя, що з байдужістю відмовляли в допомозі розчинилися й забулися. — Ось він, порятунок, — людина з військовим званням, а, отже, з доступом до архівів!»

За вечерею я розповів історію з листом і, намагаючись бути відвертим, попросив нового знайомого допомогти. На щастя, син баби Наталки проявив інтерес до цієї справи і, занотувавши дані у блокнот, пообіцяв назавтра щось дізнатися.

— Не знаю, наскільки я в змозі щось вирішити, але обіцяю зробити все від мене залежне, — підвів риску Северин і продовжив розмову наступним питанням: — Навіщо це тобі? Думаєш знайдеш когось?

— Можливо. Просто відчуваю, що трапилося лихо.

У наш діалог втрутилася господиня.

— Молодець, Андрійку. Добру справу робиш, не те що сучасна молодь — навіть місця в трамваї не звільнить.

Северин теплим поглядом глянув на маму, і ми перейшли на теми, що здебільшого стосувалися міста Лева і Львівської політехніки. Син баби Наталки не стомлювався порівнювати атмосферу двох міст: у якому довелося народитись й у якому доводилося жити. У його словах простежувалася ледь уловима туга за минулим, і, як поціновувач старовини, я його чудово розумів. Коли розмова спрямувалася в сімейне русло, я подякував господині. Старенька провела мене і нагадала, що двері цього дому для мене завжди відчинені. Я віддячив їй щирим усміхом. На цьому й розпрощалися.

Четвертий поверх нашого будинку перебував у темряві. Ніч заступила на варту.

Мерехтіння лампочки, укрученої мною на третьому поверсі, розчинялося на підступах до горішнього ярусу. Дивно, але бажання йти на світло чомусь не було, і я пригальмував. Двері квартири номер вісім, що, за словами баби Наталки, не мала господаря десятки років, виглядали цнотливо. Оббиті темним дерматином, що порепався від віку, вони встелялись густою павутиною. Під порогом лежав облізлий килимок. Примітивна клямка, що, мабуть, заскрипіла б, якщо за неї вхопитися, підтверджувала здогадку: до неї давно ніхто не торкався.

Усе, що я бачив, давало відсіч логіці — не може двокімнатна квартира в центрі старовинного міста пустувати так довго.

Я обережно нахилився до дверей, аби вловити хоч який-небудь рух по той бік.

Коли вухо торкнулося обшивки, пролунав такий гуркіт, що я відсахнувся.

Ні, то не привид бився у стінах восьмої квартири, то гримнули двері Ельзи Олександрівни. Я негайно кинувся до сходів і, перехилившись через парапет, угледів руку, що хутко сповзала перилами до першого поверху. Хтось стрімко збігав униз й опинившись там, крикнув у височінь під’їзду:

— Шарлатанка!

Не треба бути аж надто кмітливим, аби зрозуміти: у чий город кинули камінь. Я негайно спустився додому. Двері нашої квартири були розчахнуті. Забувши про все на світі, я увірвався до кімнати хазяйки і побачив її на ліжку — вона ридала.

— Ельзо Олександрівно! Ельзо Олександрівно! Що сталося?! — задихаючись від стрімкого бігу, випалив я.

Жінка спробувала опанувати себе, але намагання були марними.

— Усе гаразд, Андрію. Добре, що ви прийшли, маю вам дещо сказати.

— Що? Що тут трапилось?! Я чув, як хтось вибіг від вас. Вам нічого поганого не зробили? Ви добре себе почуваєте?

На зблідлому обличчі жінки вималювалася вимучена посмішка, що, певно, слугувала маскою. Вона приховувала справжні емоції володарки.

— Ні-ні, усе добре. Будь ласка, зробіть чаю.

— Ви щось хотіли сказати, — не вгамовувався я з питаннями. — І хто це щойно вибіг від вас?!

— Це неважливо. Поставте чайник.

Я подався на кухню, заварив трав’яного чаю й поніс до кімнати хазяйки. Коли я увійшов, вона спала. Її плечі плавно здіймались у такт диханню. Тривожити сон не хотілося. Я залишив чашку на туалетному столику й тихо вийшов.

Не знаходячи собі місця, я тинявся оселею, мов привид. Відчуття «зіпсованого свята», викликане вигуком розлюченого клієнта, спаскудило настрій. Неспокій через Ельзу Олександрівну зростав, а її закритість породжувала відчуття, що мені не довіряють. Із тривожними думками я поринув у сон.

Так буває: що ближче момент істини, то повільніше минає час. Мимоволі я раз у раз позирав на годинник, зосереджував увагу на роздумах, намагаючись дистанціюватися від оточення. І тільки надвечір відчуття тяглості розвіялося.

Сонце стрімко рухалося назустріч горизонту, коли я врешті-решт увійшов до під’їзду свого будинку. Не гаючи часу, піднявся на четвертий поверх і подзвонив у двері сьомої квартири. Відчинила баба Наталка.

— Проходь, Андрійку. Северин тут для тебе дещо залишив.

Із хвилюванням я спостерігав, як жінка несла в руках аркуш паперу.

— Ось, тримай.

— Дякую. А хіба ваш син не вдома?

— Та вже поїхав. Ще одне відрядження, — сказала баба Наталка, безсило махнувши рукою.

— Не переживайте. Він іще обов’язково до вас приїде цього літа, — підбадьорив я стареньку.

— Як Бог дасть, так і буде, — відповіла вона.

— Ну гаразд. Дякую. На все добре.

— Йди здоровий, Андрійку.

Баба Наталка зачинила за мною двері, а я подумав, що не завадило б і на четвертому поверсі вкрутити лампочку — світла тут бракувало. Ощасливлений я спустився нижче і, не доходячи до своїх дверей, розгорнув аркуш. На ньому дрібним, але твердим почерком було написано всього кілька рядків, що могли спричинити «революцію» в пошуках:

«Ісаєв Родіон Федорович, майор штабу Прикарпатського військового округу. Звільнений із лав Радянської армії у 1950 році. Проживав на вулиці Кузнєцова в гуртожитку для військовослужбовців. Сьогодні — вулиця Клепарівська, 39-А».

Внизу було дописано:

«Усе, що міг, — дізнався. Удачі».

Те, що зробив Северин, можна було вважати удачею. Хтозна, скільки часу і сил знадобилось б мені, щоб отримати адресу Ісаєва. З’явилася ще одна зачіпка, ще один шанс на правду. І поки в голові роїлися плани щодо того, як використати цю інформацію, відчинилися двері п’ятої квартири і в коридор вийшов чоловік віку моєї хазяйки. Ми глянули один на одного.

— Доброго вечора. Я ваш сусід. Винаймаю квартиру в Ельзи Олександрівни.

Дядько відверто розглядав мене.

— Я знаю, — коротко відповів він, — Любомир.

Ми потисли один одному руки, і сусід пішов униз.

Знайомство виявилося коротким і єдине, що залишилося по ньому, — хрипкий голос із певною прохолодою.

Цього вечора Ельза Олександрівна була в доброму гуморі. Коли я увійшов на кухню, вона пуцувала срібну джезву.

— Доброго вечора, — весело привітався я.

— Доброго, Андрію. Як ваші справи?

— Прекрасно, — не приховуючи задоволення відповів я.

— Добре, що у вас гарний настрій. У мене для вас теж є хороша звістка — завтра проводимо спіритичний сеанс.

Хорошою цю інформацію назвати було важко, адже вона допускала конфлікт, що завтра мав усі шанси спалахнути. Але клеїти дурня перед хазяйкою я не збирався — потойбічності не існує.

— Гаразд. Завтра, то завтра.

— Мені приємно, що ми порозумілися.

Ельза Олександрівна продовжила чистити свої турки, а я взявся за вечерю.

— Не готуйте нічого. У холодильнику є суп — поїжте. Тільки хліба треба купити.

— Зараз збігаю.

Я вже хотів було вийти з кухні, як жінка зупинила мене.

— Андрію, я помітила, що у вас назбиралося багато речей. Якщо маєте бажання, можете дещо винести в підвал.

Безсумнівно, йшлося про велосипед, і вона мала рацію.

— Непогана ідея. А як туди потрапити?

— Двері біля парадного входу, праворуч. Ключ висить у коридорі, мідний. Не мусите сьогодні те робити, коли матимете час.

— Дякую. Обов’язково скористаюся вашою порадою.

Виходячи з дому, я глипнув на ключ, згадуваний Ельзою Олександрівною, і подумки ще раз погодився з її пропозицією. «Пощастило мені з хазяйкою. Досить того, що людина адекватно сприйняла моє захоплення, допомагає всіляко, то ще й живе в центрі міста. Маю шанс зачепитися тут надовго».

Коли я повернувся, господиня вже зачинилась у себе. Я також усамітнився, щоб пометикувати над отриманою від Северина інформацією й намітити план майбутніх дій. Сподіватися знайти Ісаєва за адресою, вказаною в записці, було марно, але виявити там хоч які-небудь сліди його перебування виглядало цілком реально. Можливо, у гуртожитку ще залишився хтось із його сусідів чи родичів. Але не варто забігати наперед. Я переключився на роздуми про завтрашній спіритичний сеанс — вистава обіцяла бути прецікавою.

10

Наша ціль — будинок на вулиці Дорошенка; мета — встановлення зв’язку з потойбічним світом; мої приховані наміри — довести Ельзі Олександрівні хибність її переконань щодо існування духів.

Конспіративна квартира магів вражала меблевим мінімалізмом. У кімнаті, куди завела мене ворожка, самотньо стовбичила старенька шафа, з якої вона дістала дві мантії. Одну з них жінка одягнула на себе, другу подала мені. По тому вона театрально розчахнула двері в сусідню кімнату, і світло, випромінюване десятками свічок, миттю облило її жовтогарячим сяйвом.

— Прошу.

Ми ступили в простору вітальню з круглим столом посередині. У кутку тулився невеличкий сервант. Його, як і решту меблів у цьому інтер’єрі, можна було зарахувати до музейних експонатів. Умиротворену довколишню тишу порушувало хіба що цокання годинника, маятник якого ліниво погойдувався в різні боки. Ліворуч у кімнаті, де блиск воскових світел втрачав свою силу, щось ворухнулося. Від побаченого перехопило подих — людині, яка шанує традиції минулого, без душевного трепету дивитися на те, що угледів я, було годі. Я завмер.

На старовинній канапі сиділа пара, одягнена у стилі часів Австрії-матінки. Голову жінки прикрашав чорний капелюшок із серпанком, що приховував її обличчя, плечі були сповиті чорною шаллю з мережива, що ніби переходила в сукню. Чоловік мав на собі елегантний костюм із камізелькою. Підстрижена борідка та закручені догори вуса додавали панові статечності. Позаду пари стояв юнак. Світле кучеряве волосся сповнювало риси його обличчя дитинністю, хоча він був старший за мене. Трійця виглядала як ретросвітлина — з ідеальною композицією традиційного сімейного портрета.

Я зі своїми кедами, що визирали з-під чорної накидки, аж ніяк не вписувався в цей бомонд. Довелося стягнути поділ виданого мені балахону на взуття, аби не порушувати стилізовану ідилію, створену присутніми.

Моя супутниця коротко привіталася з родиною. Без зайвого поспіху, немов справжні аристократи, вони кивнули їй у відповідь. Потім Ельза Олександрівна вказала жестом на мене.

— Це Андрій. Сьогодні ми доведемо йому існування потойбічного світу.

Сімейка зверхньо зміряла мене, але заперечень ніхто з них не висловив. Хазяйка заходилася розкладати на столі картонні картки з літерами та цифрами. Бракувало тільки справжнього чорнокнижника. Щойно я подумав про це — за спиною пролунав уже знайомий голос.

— Мої вітання, товариство.

Я озирнувся й побачив кремезну постать Альберта. Можна тільки уявити, як сміховинно я виглядав на тлі його величності. Побачивши мене, чоловік навіть знаку не подав, що знає мене. Я повівся аналогічно. Перш ніж сісти за стіл, велетень обвів поглядом присутніх.

— Із вашого дозволу, панове, — промовив спонукально.

— Так-так, починаймо, — підтримала його Ельза Олександрівна.

— Ще немає Канівлоцького, — озвалася жінка в капелюшку.

Її почет догідливо закивав головами, та поквапливий тупіт ніг обірвав ці монотонні рухи. Наступної миті до нас приєднався низькорослий чоловічок в окулярах.

— Усім доброго вечора! Здається, цього разу я не спізнився, — випалив він, маневруючи між мною та одвірком.

Канівлоцький справляв враження хитрого лиса й аж ніяк не вписувався в тутешню компанію. Різкість його рухів і зайва метушливість порушили спокій, що панував тут до його появи. Однак час було братися до справи. Аристократи підвелися з канапи й почали вмощуватися за круглим столом. Затріпотіло полум’я свічок, і кімнатою розстелився синій ароматизований дим.

Альберт звернувся до мене:

— Прошу вас, юначе, долучитися до нашого товариства.

Я зайняв місце, на котре вказав велетень. Ельза Олександрівна тихо кашлянула, що ймовірно слугувало закликом до початку сеансу, і кімнату наповнила тиша.

— Починаймо.

На столі палала свічка. Картки з буквами й цифрами було розкладено колом. На круглій стільниці вони нагадували циферблат годинника. Кожен узяв за руку сусіда.

Коли слух так загострився, що можна було почути віяння вітерцю за вікном, Ельза Олександрівна пошепки розпочала церемонію викликання духів:

— У час, коли цариця-ніч своїм сукном укриває Землю, Ми прийшли на тихий клич, Поспілкуватись із душею.

Пані в капелюшку затягла якесь тихе, монотонне скимління, інші взялися бурмотіти щось, схоже на заклинання:

— Благання смертних до світил: Відкрити нам свої ворота. З’єднати мертвих і живих В цю ніч, в цей час стає охота.

Після такого «ліричного вступу» хазяйка пошепки спитала:

— Андрію, кого б ви хотіли викликати?

Здавалося, ніхто, крім мене, й не сподівався цього питання, адже всі, як один, продовжували мугикати замовляння. Я розгублено витріщився на Ельзу Олександрівну не в змозі розціпити рота, щоб вичавити бодай якусь відповідь. Очі ворожки від невдоволення звузилися до щілин. Колючий погляд страшив холоднокровністю, і хтозна, чи сказав би я те, що видав наступної ж секунди. Але на війні, як на війні.

— Мені хотілося б викликати дух свого батька, — схвильовано випалив я.

Відповідь оживила жінку, і вона заговорила далі:

— Сили, які керуєте нами з небес, вибачте, що турбуємо ваш спокій в іншому світі. Ми викликаємо дух померлого батька цього хлопця. Син прагне з ним контакту. Ми всі будемо свідками цього таїнства і просимо вас допомогти прикликати дух мерця.

На тих словах ворожка правою рукою накрила блюдце, що стояло в центрі своєрідного циферблату. Усі, крім Альберта, зробили те саме.

— Духу, скажи нам, чи ти тут? — продовжила Ельза Олександрівна.

Тримаючи руку на порцеляні, я крадькома позирав на інших.

— Дай нам відповідь, духу… Ми хочемо тебе почути. Скажи нам…

Потуги, з якими жінка намагалася вступити в контакт зі світом темряви, викликали в мене жаль і співчуття до всіх членів цього псевдоордену магів.

«Ще б пак, шановні, ви сподівалися викликати дух Наполеона, з яким, мабуть, не раз вступали в контакт? А я, бачте, такий невіглас, не дав вам жодного шансу. Ну, вибачайте, вистави не буде! Ельза Олександрівна зазнає поразки. Час мого тріумфу вже близько!»

— Духу, ти тут? — вкотре повторила розпорядниця дійства.

Усміх переможця готувався прорізатися на моїх устах, аж раптом якась невидима сила змістила порцелянову тарілочку. Від несподіванки я розплющив очі, та Ельза Олександрівна якимось чином відчула мій рефлекс і без слів наказала замружитися. Обізвався Альберт, промовивши літеру «т». Блюдце посунулося далі. За секунду Альберт сказав «а». Знову те саме. І врешті з його вуст вихопився звук «к». Порцеляна припинила мандрівку, і чоловік виголосив:

— Так.

«Так» гучно відбилось у моїх вухах і луною понеслося далі, кудись у підсвідомість. Тим часом Ельза Олександрівна продовжила:

— Як тебе звати, духу?

Поки розпитування тривало, я шукав розумне пояснення тому, що сталося. «Ну звісно, усі ці люди працюють в одній команді. Це ясно, як Божий день. Вони бубонять під ніс незрозумілі віршики, відволікаючи мою увагу, й за певним сценарієм урухомлюють блюдце. Шарлатани!» Переконуючи себе у слушності власних думок, я не помітив, як рука почала самовільно рухатися від букви до букви, й уже наступної миті мою тверду віру в абсурдність цього ритуалу зруйнував голос Альберта:

— Володимир.

Він промовив «Володимир»! Він назвав ім’я мого батька!

«Господи! Як? Звідки? Хто їм сказав? Спокійно, Андрію, всьому є логічне пояснення…»

Я погортав сторінки власної пам’яті й таки знайшов відповідь: паспорт, пред’явлений на вимогу орендодавиці наступного ж дня після заселення.

«Ну звісно! Звідки ще вона могла дізнатись ім’я мого батька? Це ж треба, купитися на такий дешевий трюк. Ну, шановна Ельзо, володарко темряви, пам’ять у вас феноменальна!»

Доки я подумки виспівував оди своїй хазяйці, вона продовжувала штурмувати потойбічний світ.

— Чи впізнаєш ти серед нас близьку тобі людину, духу?

Аромат тліючих паличок нагнав на мене втому та сонливість. Альберт у моїх очах чомусь подвоївся і, дублюючи самого себе, промовив: «Син». Це мало не роздвоює мою особистість. Але я опанував себе.

«Е ні, шановна публіко, фокус із одурманенням викрито! Зі мною цей номер не пройде! Приготуйтеся гасити ваші палички і про свічки не забудьте».

— Досить!

Синхронність, з якою очі псевдомагів відірвалися від блюдця й націлилися на мене, вразила. Але спинити мене було годі.

— Усе це — загальні питання. Мені хотілося б дізнатися в духа те, що знаю лише я.

Поглядом переможця я зміряв учасників сьогоднішнього сеансу, які дивилися на мене не вельми приязно. Проте розпорядниця сьогоднішнього таїнства сприйняла кинутий мною виклик із гордо піднятою головою.

— Ну що ж, спробуйте. Тільки заспокойтесь і замкніть коло.

Я прислухався до поради кураторки й поклав руку на стіл.

— Шановні вищі сили! — з іронією почав я, та згадавши, що ми викликали начебто дух мого батька, миттєво виправився: — Шановний духу, як було сказано, батько мій уже на тому світі, і якщо ти справді його втілення чи якась інша пов’язана з ним субстанція, — будь ласка, дай мені відповідь: на якому кладовищі знайшло спокій його тіло?

Не потрібно було бути великим психологом, аби передбачити реакцію присутніх на моє запитання — вони виявилися обеззброєними.

«Ну що, панове чаклуни, віщуни та шарлатани, як вам мій іспит? Ця інформація фігурує в моїй пам’яті під грифом „цілком таємно“, і ніхто, жодна інша особа в цій країні не володіє нею, навіть рідна мати!» У кімнаті, наповненій запахом плавленого воску й ароматизованих паличок, залягла тиша.

Я не міг натішитися, дивлячись на обличчя своїх опонентів, що зазнали поразки. Юнак із Канівлоцьким витріщилися так, наче я мав на руках роял-флеш, яким вибив їхній непереможний стрит-флеш. Пані в капелюшку на деякий час оніміла, переставши промовляти свої мантри. Її чоловік розгублено крутив головою, обводячи поглядом присутніх, і лишень Альберт скидався на незворушну скелю. Утім Ельза Олександрівна не піддалася паніці й вирішила продовжити сеанс.

— Духу, ми всі просимо тебе дати відповідь. Скажи нам, де спочило твоє тіло?

Почет розпорядниці прийняв гру, й усі повернулися до виконання своїх ролей, хоча одного погляду було досить, аби зрозуміти, що їхній дотеперішній ентузіазм вичерпався.

— Щойно ти був із нами, духу. Дай нам останню відповідь, і ми відпустимо тебе…

Раптом якась невідома сила загасила свічку на столі. Сполошений цим явищем, Канівлоцький вигукнув «стоп!» і зірвався на ноги, чим сплюндрував мій тріумф. Поглядом, готовим знищити все живе, я стріляв то в Канівлоцького, то в білявого нащадка. Однак невдоволення ситуацією виказав не тільки я. Ельза Олександрівна різко прибрала зі столу руки і схопилася за скроні, не забувши приправити обличчя гримасою болю. За секунду її кінцівки викрутило, а тоді якась невидима сила підняла її з місця і вихором винесла з кімнати.

Вистава закінчилася, панове, дякую за увагу!

Ми з Альбертом знайшли непритомну Ельзу Олександрівну на підлозі в передпокої. Її тіло не подавало жодних ознак життя, здавалося, вона навіть не дихала. Сімейство аристократів узялося приводити її до тями. Благо, вона лише зомліла, і склянка води, принесена з кухні білявим молодиком, оживила хазяйку, хоча вигляд вона мала кепський.

Споглядаючи результат власної ініціативи, я притулився до стіни, розчавлений тягарем провини. Вибачення, що я міг би висловити Ельзі Олександрівні та її соратникам, були б єдиним шляхом до моєї реабілітації. Поки я міркував над миротворчою декларацією, пані в капелюшку зібрала свій чоловічий виводок і рушила до дверей, гукнувши з порога:

— На все добре! Одужуй.

Не дочекавшись відповіді, сім’я покинула квартиру. Канівлоцький вибіг услід, залишивши мене з хазяйкою та її товаришем. Коли двері за ним зачинились, Ельза Олександрівна кинулася в обійми Альберта. Її плечі здригалися від плачу. Я запропонував допомогу, та чоловік жестом руки попросив дати їм спокій. Моє сухе «вибачте» розчинилось у сльозах ворожки.

Лампочки, укручені мною в під’їзді, сьогодні не додавали радості, і я підіймався сходами з низько опущеною головою. Відчуття перемоги повністю затьмарив напад, що стався в Ельзи Олександрівни. Ще більше дошкуляв факт, що я використав ім’я батька в цій ганебній грі, результати якої були відомі заздалегідь. Азарт недосвідченого підлітка став предметом для детального самоаналізу: оступився, мов дитя, загравшись іграшками, хоча бавитися цією таємницею не мав жодного права.

Урешті, після емоційно насиченого вечора, я впав на диван, знищений власною самокритикою.

Попри шалену втому, заснути не вдавалося. Спокій викрадали спогади про батька та його мужній вчинок. Збентежений погляд блукав кімнатою, аж поки не наштовхнувся на коробку з-під зефіру, знайдену в гробівцю Ісаєвих. Вона змусила мене підвестися з дивана. Покрутивши її в руках, я дістав лист. Очі вкотре побігли рядками, написаними незнайомою жінкою кілька десятиліть тому, й після прочитаного виникло відчуття дежавю.

Щось не давало мені спокою. Інтуїція була насторожі.

Тримаючи зжовклий папір, я намагався збагнути, що посіяло мою тривогу. Я шукав причину. Думка не відпускала мене… Не відпускала. Раптом я зрозумів, у чому справа, і кинувся до столу, відкриваючи одну за одною шухляди. Я знав, що шукаю. У переважній більшості моїх пошукових операцій я не відав, що мене чекало, і знахідки зазвичай ставали несподіванками, але не цього разу. Пошуки дали результат, і лист з італійської Венеції, куди батько поїхав на роботу, нарешті опинився в моїх руках. Його останні слова, останні настанови, адресовані мені…

Узятися за читання завадив гуркіт вхідних дверей, що сповістив про повернення Ельзи Олександрівни. Відклавши лист, я вийшов у коридор. Хазяйка сиділа на табуретці.

— Із вами все гаразд?

Жінка підвела заплакані очі, і я одразу зрозумів, що маю робити.

— Вибачте, будь ласка, — слова каяття, що злетіли з уст, дісталися до її серця, і вона глянула на мене спокійним, доброзичливим позирком.

— Зваріть кави, Андрію.

Її лагідний голос спонукав мене негайно виконати прохання, і поки я готував наш улюблений напій, Ельза Олександрівна чепурилася у ванній кімнаті. Коли вона з’явилася на кухні, її обличчя випромінювало абсолютний спокій, притаманний людям, які змирилися з неминучими життєвими обставинами.

— Як ви себе почуваєте? — запитав я якомога приязніше. Не хотілося, щоб жінка, яка через мене зазнала поразки, знову непокоїлася.

— Уже краще.

— Ви не ображаєтеся на мене?

Слова були щирими. Я направду картав себе за поведінку на спіритичному сеансі, та Ельза Олександрівна лише знизала плечима і, поправивши зачіску, перевела розмову на інше.

— Ви не говорили, що ваш батько помер. Що з ним трапилося?

Згадка про тата скаламутила спогади, та я не хотів їх озвучувати, тож утримався від слів.

— Ви думаєте, що я намагаюся вивідати таємницю місця поховання вашого батька? Облиште, Андрію!

— Ні-ні! — поспішив я заперечити суб’єктивність її враження, хоча така думка в моїй голові промайнула. — Він загинув.

Нарешті кава зварилась, і я зняв турку з газової плити. Поки я розливав напій у філіжанки, жінка пильно стежила за моїми рухами і врешті тихо промовила:

— У вас красиві руки.

— Що ви маєте на увазі?

— Такі руки — у музикантів.

Це порівняння дещо насмішило, і я зрозумів, що Ельза Олександрівна більше не сердиться.

Ми пили каву й тепло бесідували, не згадуючи того, що сталося, і я вже було вирішив, що інцидент вичерпано, однак коли прийшлося йти до сну, Ельза Олександрівна гукнула мене з порога своєї кімнати.

— Андрію!

Я підійшов і допитливо глянув на хазяйку, чекаючи продовження розмови.

— Зізнайтеся, ви розчаровані сьогоднішнім вечором?

— Вибачте мою зухвалість, але я впіймав вас на… — Я хотів вжити слово «обман», але промовив: — На хитрощах. Правду кажучи, спочатку я купився на номер із блюдцем і літерами, але потім здогадався, що ім’я батька ви дізналися з мого паспорта. Пам’ять у вас хороша. — Свою тираду я вирішив пом’якшити компліментом, щоб не добивати її й без того вражене самолюбство. — Але у вас злагоджена команда, усе виглядало дуже по-справжньому.

Ельза Олександрівна лише схилила голову і, закриваючи двері, тихо промовила:

— Ви навіть не уявляєте, як мені хотілося б, аби ваші слова виявилися істиною. — Її голос до кінця речення зійшов на шепіт.

Що то могло означати? Остання спроба врятувати свою репутацію чи репліка, спрямована на мою дезорієнтацію в просторі власних переконань. Я причинив свої двері, подумки відгородившись від почутого і попрямував до дивана.

11

Зазвичай до полудня «Мак-Дональдс» відвідує небагато людей, і сьогоднішній ранок не був винятком.

У напівпорожній залі я виконував звичну роботу без зайвого поспіху і належної концентрації, через що постійно згадував учорашній вечір. Ніяково було перед Ельзою Олександрівною і її колегами, та найбільше гризло сумління через батька. Досі ніхто в цій країні не відав про його смерть — то була моя сакральна таємниця, яку я старанно приховував від матері, та встрявши в спіритичну гру, — спіткнувся, мало не розкривши секрет. Ймовірність того, що джерелом витоку інформації за посередництва духа могла стати Ельза Олександрівна чи хтось із її оточення, звісно, існувала. Але вона здавалася такою мізерною, що було безглуздо надавати цьому великого значення. Адже ні моя хазяйка, ні тим паче її поплічники не знали, що трапилося з моїм татом, де моя мама і чому я приховую від неї батькову смерть. Однак треба зробити певні висновки і в майбутньому пильніше стежити за збереженням таємниці.

Хотілося поговорити з Оксаною, але сьогодні вона взяла додатковий вихідний, аби зустріти свою маму, що прилітала на Батьківщину з Італії. За таких обставин години плелися, мов виснажений спекою караван. Здавалося, робоча зміна не закінчиться ніколи, але, на щастя, ця тяглість була лише міражем, що жодним чином не впливав на реальний рух годинникової стрілки. Після робочої зміни я швидко скинув уніформу й поспішив на вулицю.

Сонце стояло перпендикулярно до землі, нагріваючи її поверхню до максимальних температур. Місто перетворювалося на казанок, у якому плавилося все — від руберойду, що вкривав дахи будинків, до асфальту. Намагаючись хоч якось урятуватися від спеки, я перейшов на протилежний бік вулиці та продовжив рух у затінку дерев і будівель. Деякий час це рятувало, але згодом мій задум нівелювала активна хода, від якої аж підошви горіли. Коли я проходив під залізничним мостом, що перетинав проспект, задзвонив телефон. На дисплеї показалося ім’я Григоровича.

— Алло, Андрію, — без привітання почав викладач, — сьогодні з нашими вирушаю в Підгірці. Місцеві стверджують, що там з однією зі скульптур відбувається диво — в Ісусика, що на руках у Діви Марії, побіліла голова. Не бажаєш з нами?

— Багато нас буде?

— Майже всі, хто був на Личаківському кладовищі. Виїзд о восьмій.

— Я теж поїду, заберете мене на Галицькому перехресті.

Це було за щастя. Саме такою поїздкою можна було б відформатувати зайві спогади та роздуми, що зависли в голові після спіритичного сеансу. Маючи годину вільного часу, я вирішив забігти на Клепарівську, що колись була вулицею Кузнєцова, і перевірити інформацію, надану мені Северином.

Старенький будинок на три поверхи, що стояв за стадіоном «СКА», мав не надто презентабельний вигляд, зрештою, як і сам спорткомплекс. Дивлячись на нього здалеку, можна було подумати, що тут, крім привидів, ніхто більше не мешкає, але випрана білизна, що висіла на мотузках, і дві молоді мами з колясками на лавочці за будинком обнадіювали, що дім таки заселений людьми. Вхід у гуртожиток знаходився навпроти воріт стадіону. Коли я відчинив двері й зайшов усередину, ніхто не став мені на заваді. На цьому етапі відвідин дому Ісаєва розходжень фактів із моєю версією не було: усе вказувало на те, що ця споруда будувалася для військовослужбовців, певно, як і стадіон. Однак найбільше мене цікавило, чи проживають тут люди, які могли б хоч що-небудь розказати про чоловіка на прізвище Ісаєв?

У великому вестибюлі кидалися в очі атрибути неіснуючої армії неіснуючої країни. Де-не-де на стінах висіли старі фотографії переможців різноманітних змагань. У місцях, де стара фарба полущилась і обсипалася, проступали намальовані символи тоталітарної епохи. Тут досі висів стенд з історією зведення цього будинку. Доки я знайомився з довколишнім інтер’єром, усередину зайшли два будівельники з інструментами, але їм до мене було байдуже, — довелося проявити ініціативу.

— Дай Боже, щастя, хлопці! — привітався я до чоловіків.

— Дай Боже! — одночасно відповіли вони.

— Вибачте, що турбую. Хотів спитати: чи не знаєте когось, хто живе в цьому будинку багато років?

Хлопці зупинилися, поклавши побіч себе робоче причандалля.

— Ми тут півтора місяця робимо ремонт в одній квартирі. Вікна виходять на той бік, — заговорив один із них, указавши рукою в протилежному від входу напрямку, — то там щоранку бабка на візку сидить. На вигляд років сімдесят, не менше.

— Старших за неї не бачили, — докинув його напарник.

Я подякував, а чоловіки забрали свій реманент і попрямували до широких сходів. Іще якийсь час я блукав темними коридорами, а тоді вийшов на вулицю й обійшов гуртожиток з іншого боку.

Дворик, що про нього говорили будівельники, виявився доволі просторим, але вкрай занедбаним. Кущі, за якими ніхто не доглядав, розрослися абияк, бордюри та доріжки вкрилися численними тріщинами, порослими травою. Спортивний майданчик мав жалюгідний вигляд: погнуті турніки з поіржавілими поперечками. У центрі плацика на інвалідному візку сиділа бабця. Її незграбні тремтячі руки лежали на колінах. Вигляд у старенької був такий сумирний, що тутешні пташки вільно промишляли довкола візка в пошуках якогось їдла.

— Добрий день, — промовив я. — Мене звати Андрій. Я хотів би вас дещо запитати.

Бабця мовчки глянула на мене. Я сприйняв це за згоду і продовжив:

— Може, ви знали тих, хто жив тут раніше, маю на увазі сім’ю або чоловіка на прізвище Ісаєв?

Жінка жодним чином не відреагувала на моє запитання, і я вже встиг запідозрити її в старечій глухоті.

— Вона нічого не пам’ятає, — почувся голос за спиною.

Озирнувшись, я побачив жінку, яка наближалася до нас.

— У неї склероз.

Я з розумінням кивнув, переводячи погляд на бідолашну.

— А ви…

— Я її сусідка і за сумісництвом доглядальниця. Можете казати мені «пані Оля», а ви?

— Мене звати Андрій. Я шукаю когось, хто жив у цьому будинку в п’ятдесяті роки.

Пані Оля схилила голову, розмірковуючи над відповіддю, але нічим не втішила.

— Думаю, ваші шанси мізерні. Ганя — остання старожилка цього будинку. Її чоловіка перевели до нас із Чехословаччини десь наприкінці сімдесятих… Раніше тут був готель, і я не знаю, хто мав право жити в номерах.

— Мабуть, військові високого чину, — припустив я.

— Високого чи невисокого — мені не відомо, але точно військові. Це ж усе армійське.

Далі можна було не слухати. Промінчик надії, що жеврів глибоко в мені, від тих слів почав згасати.

— Може, вона хоч щось згадає? — здійснив я останню спробу.

— Якщо не вірите, можете ще щось запитати, але то — марна справа. Вона мене заледве пам’ятає.

Я глянув на бабусю, яка впиналася в мене тим самим відстороненим поглядом, і зрозумів, що підстав не вірити пані Олі не було.

— Я могла б порадити вам пошукати інформацію в старих будинкових книгах, але вони згоріли — п’ятнадцять років тому тут була пожежа. Тож вибачайте, мусите придумати щось інше.

Йдучи на зупинку, я кинув останній погляд на будинок, що звів мою надію нанівець. Куди рухатися далі, — не мав жодного уявлення. Здавалося, досі я робив усе, що міг, та переді мною виросла нова перешкода, здолати яку було несила. Попри це, опускати руки не хотілося.

«Можливо, на деякий час варто відкласти пошуки й повернутися до них згодом, із новим завзяттям? А може, життя так повернеться, що відповідь сама прийде», — роздумував я. В останнє, звісно, мало вірилося, але я таки вирішив деякий час перепочити, і поїздка в Підгірці була для цього чудовою нагодою.

Наш бус з’їхав із траси Київ-Чоп о восьмій вечора. До настання цілковитої темряви залишалося менш ніж дві години, а нас іще чекав шматок дороги, перетворений часом і колесами автівок на бездоріжжя, та встановлення наметів. Укритий численними пастками, шлях звивисто тягнувся вгору. Щосекунди котресь із коліс потрапляло у вибій, провокуючи у водія напад зневаги до всього живого.

Сьогодні наша команда налічувала дев’ять осіб включно з Григоровичем, який сидів поряд із Гримчаком і щось жваво йому пояснював. За ними розташувалися двоє новеньких, які поступово обживалися в команді. Вони з моїми товаришами палко обговорювали студентське життя. Я ж, самотньо влаштувавшись біля вікна, споглядав тутешні краєвиди.

Здолавши невеличкий серпантин, наш мікроавтобус урешті-решт видерся на гору, де у променях призахідного сонця купався костел Воздвиження. Тіні полого стелилися долом, клонуючи на землі своїх вертикальних двійників, і чорний силует храму повільно виповзав за межі виділеної йому території. Кажуть, цей костел дуже схожий на туринську базиліку Суперга, але він, мабуть, програє їй в ошатності. Адже наша пам’ятка архітектури, на жаль, покинута владою напризволяще й існує виключно завдяки таким героям-ентузіастам, як Борис Возницький.

Від костелу починався шлях до Підгорецького замку — алея завдовжки в триста метрів. Обабіч неї стояли дві колони заввишки п’ять-шість метрів, що ніби виростали із фундаментів квадратної форми. Кам’яні стовпи увінчували скульптури Святого Йосипа та Богоматері з маленьким Ісусом на руках.

Новачки дістали цифрові фотоапарати, готуючись зафіксувати на їхніх матрицях «підгорецьке диво». На тлі посірілої статуї Богоматері голова Ісусика справді кидалася в очі своїм мармурово-білим блиском. Григорович завмер, потім від хвилювання зняв окуляри і став швидко протирати їх фіброю.

— Неймовірно! Ви це бачите? Господи, цього не може бути! Скільки років сюди їжджу, а нічого подібного раніше не бачив. Ну, як вам це?

— Може, облили якоюсь кислотою? — озвався Гримчак.

— Мотив?

— Ну, наприклад, щоб туристи приїжджали, — стояв на своєму Ростик.

— Ага, ось і торговельних кіосків побільшало, — підтримали Гримчака хлопці.

— Ну гаразд, ходімо розіб’ємо табір, завтра подискутуємо на цю тему.

Наша команда з наплічниками рушила крізь залізну хвіртку до Підгорецького замку. Ми спустилися на дно рову між замковим муром та оборонною стіною. Звідси палац виглядав іще вищим і монументальнішим. Його стіни нависали над головами, мов високі скелі, закриваючи собою вечірнє небо. На розі ми звернули ліворуч і через двісті метрів вийшли на задній двір, до якого каскадом сповзали залишки італійського парку.

Червоне сонце, що котилося за горизонт, мальовничо вписувалось у сутінковий пейзаж. Очі милувалися дивовижною мозаїкою полів, утвореною поєднанням клаптиків із різними культурами. Вигравав жовтогарячим колоссям пшеничний лан, за ним — зелене поле кукурудзи, боки якого червоніли маками, а далі біло цвіла гречка — й усе це тягнулося аж до горизонту, переливаючись барвами веселки. Згори ландшафт укривала велика небесна ковдра. Вуха наповнював пташиний спів і шелестіння дерев, крони яких розгойдував вітер. Природа дарувала нам відчуття повної гармонії.

Силуети наметів чорніли на тлі стін замку. Ми розбрелися по хащах шукати дрова. Я зайшов у темний сад і ввімкнув ліхтар. Промінь намалював траєкторію, вихопивши з пітьми повалене дерево. Голос Гримчака, що несподівано пролунав просто за спиною, примусив мене зупинитися.

— А ти чув, що в замку живе привид якоїсь графині?

— Ти сам як привид — підкрадаєшся ззаду.

— Боїшся?

— Ні, просто не люблю тих, хто заходить із-за спини.

— Ну годі, облиш! Я допоможу, краще присвіти.

Я спрямував світло на дерево. Гримчак тим часом узявся обламувати з нього сухі гілки. На мій подив сьогодні він виявився роботящим.

Удвох ми назбирали два великих оберемки хмизу й понесли до табору, де вже кипіла робота з розпалювання вогнища та приготування вечері. Після трапези всі розповзлися по наметах. Свій спальний мішок я постелив коло багаття, умостився в ньому і сфокусував погляд на карті зоряного неба. Відразу згадалось, як одного літнього вечора батько підвісив у садку за хатою гамак і взявся вчити мене орієнтуватися в просторі за допомогою небесних світил. Я уважно слухав тата, але калейдоскоп зоряного неба своїми візерунками затягнув мене в сон. Ось і зараз я мимоволі заснув.

На світанку табір ожив, і всі рушили до колони з Богоматір’ю оглядати «підгорецьке диво». Під час дискусії, що розгорілася довкола відбілювання голови Ісуса, висувалося багато версій, і кожен відстоював свою. Та без детального аналізу спеціалістів не можна було визначити, хто з нас мав рацію. Коли пік суперечок спав і розмова перетекла в спокійне русло, Григорович запропонував навідатися до замку. Мені ж із Гримчаком звелів сходити в село за хлібом і водою, бо день обіцяв бути спекотним.

«Знову я в парі з Ростиком», — подумалося мені, але перечити, звісно, я не став.

День лише починався, і часу для оглядин замку було більш ніж достатньо. Я рушив услід за Ростиком через зелений луг до дороги, що вела в село.

— Розвіємося трошки, — констатував Гримчак, і я мовчки з ним погодився.

Ми трохи пройшлися й озирнулися, щоб роздивитися скульптуру Богоматері й костел Воздвиження з нового ракурсу. Храм заворожував красою, контрастуючи темною банею з голубим небом. Фігури святих, що розташовувалися на аттику, теж виглядали по-особливому: нагадували вартових, що охороняють спокій людей, яких за первинним задумом мали там ховати. У шерензі постатей виднілася прогалина — однієї з них явно не вистачало. Один, два, три… сім. Їх було сім. Порожнє місце між шостою та восьмою скульптурами вказувало на відсутність сьомої в цьому ряду. Від несподіваного відкриття я завмер і схвильовано звернувся до Гримчака:

— Ти помітив, що на костелі лише сім статуй?

Гримчак кинув на храм байдужий погляд.

— А скільки має бути?

Я вкотре переконався, що він абсолютно позбавлений аналітичного мислення. Можна було тільки здогадуватися, як йому вдавалося віднаходити справжній антикваріат.

— Ось за це я тебе й поважаю, Багрію.

— За що саме?

— За твою спостережливість.

Ми вийшли на дорогу й мовчки поплелися в село. Щось у мене з ним не клеїлося, та жага до пошуків притягувала нас, мов різнойменні полюси магнітів.

Магазином у селі виявився невеличкий вагончик, обшитий білою шалівкою. На порозі стояла дівчина й намагалася відкрити двері. Однак усі її зусилля були марними.

— Що, не пускають? — спитав Гримчак.

Дівчина обернулась і розвела руками.

— Заклинило щось.

— То, виходить, ми тепер без морозива залишимося?

— Виходить, так.

Ростик підійшов до дівчиська і взявся за зачинені двері.

— Дай-но подивлюся.

Він запустив руку в кишеню, дістав щось схоже на швейцарський ножик і заходився чаклувати над замком. Щоб утвердити свій батярський імідж, приятель почав по-залицяльницьки щебетати.

— Гарне у вас село. І дівчата гарні!

— А ви вже всіх дівчат передивилися?

— Ще ні. Де ви тут збираєтеся вечорами?

Питання Ростика її звеселило.

— А де ще можна зустрітися з дівчиною в селі, як не у клубі?

У цей момент Гримчак тріумфально відчинив двері, запросивши господиню досередини, чим фактично забезпечив собі романтичне побачення на вечір.

— Нічого собі! — промовила нова знайома, дивлячись на Ростика здивованими очима.

Я був не в меншому захваті, ніж вона. На знак вдячності за допомогу дівчина запропонувала нам морозиво. Ми набрали продуктів і попленталися назад до замку. Дорогою Ростик спитав:

— Ну що, Багрію, сходимо сьогодні на рантку?

— Подивимося.

Другу половину дня ми провели у внутрішньому дворику замку — допомагали реставраторам, які перекривали дах, піднімати нагору листи бляхи. Наша поміч була суттєвою, адже на носі — осінь, а покрівля замку виглядала, мов друшляк. Поступово стемніло, і вкотре, мов із-під землі, з’явився Ростик.

— Ну що, готовий?

Я помітив його гладко зачесане волосся й азартний блиск в очах, а ще вловив запах м’ятної жуйки.

— Не зовсім, а ти, бачу, на всі сто.

— Ну то ходімо вже, дорогою причепуришся.

Заводити дружбу з Гримчаком у плани не входило, але я зауважив, що саме його присутність згладжує мої тривоги, тому, начепивши маску байдужості, промовив:

— Ходімо.

— Жуйку будеш? — спитав Ростик і автоматично дістав із кишені пачку «Орбіту». Я взяв подушечку й поцікавився:

— Тобі у Львові дискотек мало?

— Та ні, мала сподобалася.

— Зрозуміло, — відказав я, повільно розжовуючи «Орбіт».

Клуб у Підгірцях, як і в будь-якому іншому селі, знаходився в центрі. Музика, що гучно рвалася з Будинку культури, стала для нас орієнтиром. Трохи попетлявши поміж дерев і кущів, ми вийшли на асфальтований майданчик. Вікна клубу блимали різнобарвними вогниками, а стіни здригалися від російської попси.

— Ну, як тобі «Феномен»?

Я стенув плечима й байдуже відповів:

— Зараз подивимося.

Ми рушили до головного входу. Вестибюль був рудиментом радянської епохи: підлога з протрухлими дошками, стіни з порепаним тиньком, під вікнами — ряди дерев’яних крісел, що колись, певно, стояли в актовій залі школи. Людей було небагато, переважно дівчата. Вони жваво плескали язиками, збившись купками. Гримчак підморгнув мені. У кутку, де за ноутбуком сидів місцевий діджей, кілька хлопців почали перешіптуватися, кидаючи погляди в нашому напрямку. Покрутившись у напівпорожній залі, ми вийшли на вулицю. Ростик дістав сигарету, й до нас одразу підбіг і попросив закурити хтось із місцевих. Гримчак без вагань пригостив бахура, а той, узявши куриво, розчинився в натовпі молоді, що потихенько сходилася до сільського клубу на танці. Серед хлопців і дівчат ми помітили нову знайому. Мій однокурсник негайно пішов у наступ.

За півгодини клуб так наповнився молодими людьми, що яблуку ніде було впасти. Ростик постійно крутився біля Галі. Від нічого робити я, підпираючи вхідні двері, вирішив побавитися мобільним і витягнув його з кишені саме в той момент, коли зателефонувала Ксеня. Швидко перебираючи ногами, я відійшов якнайдалі від гучного місця.

— Слухаю.

— Привіт. Що робиш?

— Приїхали з Григоровичем у Підгорецький замок, подивитися на місцеве диво…

Оксана зайшлася сміхом.

— Чого ти смієшся? Тут справді — диво. Уявляєш, голова маленького Ісусика відбілюється сама собою і стає схожою на мармур.

— Андрію, Андрію… І звідки в тебе цей потяг до пригод?

Якусь мить я вагався: розповідати чи ні, але Ксеня мене підштовхнула:

— Ну ж бо!

— То все з дитинства. Якось підводили до нашого будинку газ, і батько, копаючи з чоловіками на подвір’ї траншею, знайшов скарб…

— Справжній? — здивовано перепитала дівчина.

— Ну звісно!

— І що там було?

— Насправді нічого цінного, здебільшого посуд. Мабуть, поляки залишили при переселенні.

— Нічого собі… І скільки тобі тоді було?

— П’ять років. А тато ввечері ще й нарозказував казок про всілякі скарби, і от, бачиш, марю ними по сей день.

— А де зараз твій тато?

Попереду стояла глуха стіна з темряви. Вона змусила мене повернутися до клубу. Не встиг я відповісти Ксені, як побачив натовп, що вихлюпнувся з переповненого приміщення на вулицю. Відчуття небезпеки вмить пришвидшило серцебиття.

— Я перетелефоную.

Клубок людей переміщувався з боку в бік. Підбігши ближче, у центрі юрби я побачив Ростика. Двоє молодиків щосили дубасили його ногами й руками. Молодь довкола залюбки спостерігала за цим дійством, дехто навіть плескав. Малі хлопчаки підливали оливи, вигукуючи: «Умаж йому!» — «Хай знає, як наших дівчат кадрити!». Моя неприязнь до Гримчака розвіялася разом із криками бахурів, і я подумав: «Е ні, друзі, моя хата не з краю…»

Не гаючи часу, я кинувся в натовп — Ростику на допомогу, але перемога нам не світила. За лічені секунди нас повалили на землю й почали футболити. Гра була без правил, без перерви та без шансів.

Після лінчування нас кинули в лопухи. Тіло знемагало від болю, і я чомусь подумав, що сьогодні вже не передзвоню Оксані. Поряд щось зашелестіло — до мене рачкував Гримчак.

— Багрію, ти живий? — прошипів він.

— Живий.

— Тоді ходімо.

— Куди?

— На дискотеку.

Я підвів голову, аби глянути на цього вар’ята — він заходився сміхом.

— Та я на приколі! Досить із нас, уже відтанцювали.

— Я теж так думаю.

З останніх сил ми вибралися на дорогу та пошкандибали до табору. На цьому поїздка в Підгірці для нас завершилася.

12

Щонедільного ранку центр міста перекривали для автомобільного транспорту. Проїжджою частиною пересувалися хіба фіакри, запряжені кіньми, — ними залюбки каталися туристи й городяни. Цокання підків відлунювало у скронях, посилюючи головний біль, який зростав щохвилини. Я повернув до аптеки й, купивши пігулки, почимчикував додому.

На моє щастя, шістка висіла, як належало, і я сміливо відчинив вхідні двері. У квартирі було тихо. Я скинув наплічник і підійшов до дзеркала, що висіло в коридорі. Вигляд мав несвіжий, але й не такий жахливий, як уявляв: усього кілька гематом і засохла кров довкола розсіченої брови. Я взяв домашній одяг і без зволікань попрямував до ванної.

Водні процедури мене збадьорили, залишилося тільки обробити рану перекисом водню. Я вийшов із ванної, зайшов на кухню і наштовхнувся на хазяйку.

— Добрий день, Ельзо Олександрівно. Я думав, вас немає.

— Боже, Андрію, що з вами? — скрикнула жінка, плеснувши в долоні.

— Нічого страшного. Впав.

— Покажіть-но.

Вона підійшла ближче й почала роздивлятися моє обличчя.

— Треба продезінфікувати.

— Саме йду за перекисом, але й гадки не маю, де його шукати…

— Зачекайте.

Хазяйка повернулася до себе, я ж присів на табурет в очікуванні допомоги. Кілька секунд із її кімнати долинало гуркання дверцят і ритмічне човгання, затим вона знову з’явилася на кухні. Руки жінки, звісно, були зайняті, але те, що вони тримали, змусило мене здригнутися. Кров побігла венами в напрямку серця, готова порушити його розмірений ритм. Головний біль витіснив предмет, що його принесла Ельза Олександрівна, — бляшана коробка з-під зефіру кондитерської фабрики «Красный октябрь» радянської доби.

Погляд намагнічено стежив за металевим пуделком. Воно перебувало у значно кращому стані, ніж моє. Усі написи та візерунки чітко проглядалися на червоному тлі, кругла форма не мала жодних ознак деформації і тільки подряпини під кришкою трохи псували її товарний вигляд. Тим часом хазяйка відкрила скриньку, і я зрозумів, що це — аптечка. Аспірин, анальгін, йод і зеленка, а також інші пігулки вщент заповнювали металеву тару. Ельза Олександрівна дістала вату й перекис водню та звеліла мені задерти голову. Я чемно виконав наказ.

— Що з вами? Вам зле? Геть зблідли.

— Перепрошую! — вигукнув я і чкурнув у свою кімнату, не в змозі стримувати емоцій.

Коробка з-під зефіру, знайдена на Личаківському кладовищі в гробівцю родини Ісаєвих, була на своєму місці, у шухляді. Я схопив бляшанку і швидко повернувся — без слів поклав свою знахідку поряд з «аптечкою» хазяйки.

— Ось!

Ельза Олександрівна перевела погляд на мою коробку, і її обличчям промайнула тінь тривоги. Однак уже наступної миті цю емоцію заступив серпанок удаваної байдужості.

— У вас таке саме пуделко, як у мене?

— Так! — піднесено відповів я.

— І ви так само використовуєте його для зберігання ліків?

— Ні, Ельзо Олександрівно, я знайшов його на Личаківському кладовищі у склепі Ісаєвих. Вам часом не відоме таке прізвище? — збуджено протарабанив я.

Схоже, озвучене наймення скаламутило пам’ять жінки й підняло на поверхню жахливі спогади з її життя. Вона скам’яніла, утупилася в підлогу, а вже наступної миті, ступивши півкроку назад, випустила з рук і перекис, і вату. Я підхопив її обм’якле тіло, що мало не гепнулося на підлогу, і всадовив у крісло — прийшла моя черга рятувати хазяйку.

На щастя, у бляшаній коробці з-під зефіру був і нашатирний спирт. Я скропив вату й помахав нею жінці під носом. Гідрооксид амонію бездоганно виконав свою функцію — привів її до тями.

— Ну як ви?

Вона вдихнула й відповіла:

— Здається, усе гаразд.

Мовчазне напруження заполонило кухню. Щоб якось розрядити ситуацію, я запропонував заварити трав’яного чаю:

— Може, вип’ємо чогось теплого з м’ятою чи мелісою? Маєте?

— Так, он там, угорі.

Яке щастя, що в такі моменти можна чимось зайнятися, а не сидіти й чекати одне від одного неодмінних пояснень. Вони прийдуть самі собою — природно, легко, але згодом. Тому я приборкав цікавість і не став діймати хазяйку питаннями, котрих у мене назбиралося чимало. Віжки цієї історії знову потрапили до моїх рук і цього разу я волів їх не випускати.

Поки я пантрував воду, що от-от мала закипіти, Ельза Олександрівна відійшла від млості й ледь чутно спитала:

— Андрію, що ви робили в тому склепі?

Її занепокоєння було цілком природним, а щоб моя відповідь звучала правдиво й аргументовано, я ще раз пішов у свою кімнату й повернувся звідти з бортовим журналом. Тим часом закипіла вода.

— Перше, у чому хочу вас запевнити, — почав я, запарюючи духмяну траву, — що я не вандал.

Розклавши на столі сервіз, я відкрив журнал знахідок на потрібній сторінці.

— Перед тим як відповісти, зачитаю вам витяг зі свого щоденника… Отже, «12 червня 2010 року. Географія: місто Львів, Личаківське кладовище, склеп Ісаєвих. Знахідка номер один: металева бляшана коробка з-під зефіру, виробництва радянської фабрики „Красный октябрь“. У дужках — не становить жодної історичної цінності».

Я загнув кутик сторінки, закрив щоденник і глянув на хазяйку.

— Тепер у двох словах розкажу вам, як усе відбувалося. Наша група на чолі з Григоровичем, це мій викладач із Політехніки, — уточнив я, — за домовленістю з міською радою Львова, вирушила на Личаківське кладовище. Ми мали допомагати працівникам комунального господарства упорядковувати недоглянуті могили. Робили ми це безкоштовно, — знову пояснив я, щоб не вводити Ельзу Олександрівну в оману. — Там нас розбили на пари, кожна з яких отримала об’єкт і чітке завдання.

Жінка слухала, затамувавши подих і не зводячи з мене розширених очей, що, здавалося, навіть не кліпали.

— Так-от, я хотів направити зміщену могильну плиту, що закривала вхід до склепу. Вона зіскочила з петель і впала. Тоді я й побачив цю коробку.

Я видихнув, адже останні речення промовив на одному подиху. Ельза Олександрівна прикрила очі, наче намагалася уявити почуте.

— Але це ще не все.

Вона підвела погляд, а я продовжив:

— «Знахідка номер два. Конверт без адресата й адресанта. Поштова марка відсутня. Усередині лист інформаційного змісту з життя однієї жінки. Судячи з усього, — сповненого трагічних подій».

Я закрив щоденник і, витримавши невеличку паузу, підвів фінальну риску:

— Конверт лежав при вході. Мабуть, його вкинули в шпаринку між плитами.

— Конверт?

— Так, але перш ніж дати вам почитати цей лист, я хотів би знати, яке відношення ви маєте до родини Ісаєвих?

Ельза Олександрівна схилила голову, збираючись із думками. Хтозна, які почуття вона зараз переживала. Ворушити минуле, надто тривожне минуле, нікому не до вподоби.

— До сім’ї Ісаєвих я не маю безпосереднього відношення. Це — перша родина моєї матері.

Мені перехопило подих. Ось він — зв’язок між минулим і сьогоденням, нитка Аріадни, що допоможе вийти з темного лабіринту цієї історії й дізнатися бодай якусь істину. Розв’язка була поруч.

Я розливав чай, готуючись вислухати розповідь хазяйки.

— Перед тим як вийти заміж за мого батька, мати була одружена з чоловіком на прізвище Ісаєв. Мені нічого не відомо про її перший шлюб. Із якихось причин мама ніколи не розказувала про своє минуле, а коли я її розпитувала, то завжди відповідала: «Не озирайся, дивися тільки вперед». Відомо те, що вона двічі була вагітна, діти вмирали зразу після народження. Ось, у принципі, й усе.

Ельза Олександрівна не поспішала розкривати всі карти свого дитинства, і це було цілком виправдано, адже вона не знала, що в листі. Проте я вивчив його досконало. Тож прийшов час обговорити подробиці.

— Хочете прочитати лист?

Вона знизала плечима та пригубила чаю.

— Мабуть, так.

Я негайно дістав послання і подав його жінці, максимально зосередивши увагу на її обличчі, яке, на мою думку, повинно було віддзеркалити емоції, викликані текстом. Інтуїція не підвела. Уже за хвилину на очах Ельзи Олександрівни проступили сльози. Хвилювання передалося рукам — зжовклий аркуш затремтів. Здається, істину встановлено: заручницею викрадача та донькою авторки листа була Ельза Олександрівна!

Мій висновок співпав у часі із завершенням читання тексту хазяйкою. Щоправда виглядала жінка так кепсько, що я боявся, аби вона знову не втратила свідомість.

— Ой… — схопилася за серце Ельза Олександрівна.

— Що сталося? Вам погано? — занепокоївся я.

— Дайте води.

Я підскочив до крана і, наповнивши склянку, простягнув господині. Вона додала у воду кілька крапель валер’янки і, розмішавши, випила суміш до дна. Вигляд мала препоганий: на щоках синьою сіткою проступили капіляри, рот зціпився, ніби його зачинили зсередини, очі наповнилися слізьми. Сподіватися на продовження розмови було марно, тож я вирішив залишити жінку наодинці.

— Я піду до себе.

Ельза Олександрівна змовчала.

Десь за годину вона покликала мене і запропонувала все-таки продезінфікувати рану. Хазяйка досить вправно надала медичну допомогу ще й змастила ушкоджене місце маззю зі специфічним запахом. Ми знову повернулися до історії з її дитинства.

— Хочете залишити лист собі? — запитав я обережно.

— Ні. Це ж ваша знахідка.

— Нічого, що я його вам показав? Мені здається, не варто було.

— Ні-ні. Просто стільки років минуло. Я багато чого встигла забути, а тут знову все вилізло… То був жах нашої сім’ї.

Було видно, що спогади її обтяжують, і я вже збирався відкласти розмову на потім, але Ельза Олександрівна зупинила мене.

— Я знаю, вам кортить дізнатися, що сталося того дня і чим усе скінчилось, але, перед тим як розпочати розповідь, я хочу дещо знати…

Жінка схрестила руки, ніби сконцентрувала в цьому жесті якусь магічну енергію, що мала б дати відповіді на всі запитання, а тоді, набравши повітря, спитала:

— Ви проводили якесь розслідування?

Вона сумирно чекала відповіді, і я не став випробовувати її терпіння.

— Так. Історія мене дуже вразила, тож я не міг не взятися за пошуки, адже все виглядало так, ніби було скоєно злочин. Прізвище на склепі виявилось єдиною зачіпкою, тому я зосередився саме на ньому.

— І які успіхи?

— Можна сказати, ніякі. Мені вдалося встановити, що Родіон Ісаєв служив у штабі Прикарпатського військового округу, але в 1950 році звільнився з лав Радянської армії. Ще я дізнався, що він із сім’єю певний час мешкав у гуртожитку для військових, що на теперішній Клепарівській. Але там не знайшлося нікого, хто жив би з ним у той період. Думав, ніколи вже не дізнаюся, чим закінчилася ця історія.

— Вона ще не закінчилася…

Останнє речення хазяйка промовила якось невпевнено, майже пошепки, але я, захоплений її оповіддю, не надав тому ваги.

— Що ви маєте на увазі? Ельзо Олександрівно, розкажіть мені, що тоді сталося. Благаю вас!

Ворожка глянула у вікно, ніби за ним проступало її минуле, і, провагавшись якусь мить, таки продовжила:

— Це — історія великого кохання, що обернулася трагедією для багатьох людей. На жаль, мені досі не відомо, як усе починалося і розвивалося. Я стала учасницею тих подій волею долі, з’явившись на світ Божий… На той час мені було п’ять років. Тато поїхав у відрядження — він теж служив, — і ми з мамою весь час проводили разом. Була середина квітня, і погода стояла доволі тепла. Люди поскидали з себе шуби й важкі чоботи і повиходили на вулиці та площі міста. Ми теж часто гуляли, особливо в центрі, а того дня поверталися з лялькового театру. На площі Ринок мама раптом зупинилась. Я смикнула її за руку, але вона жодним чином не відреагувала, продовжуючи дивитися в іншому напрямку. Нічого не розуміючи, я заходилася витанцьовувати довкола мами, та вона спинила мої вибрики, міцно пригорнувши до себе. Тоді я й помітила, що до нас наближається чоловік…

— То був Родіон Ісаєв? — не витримав я.

— Так. Він підійшов до нас із усмішкою на обличчі, привітався з мамою, а потім присів біля мене. «Хочеш конфетку?» — запитав і простягнув мені шоколадну цукерку у яскраво-зеленій обгортці. Сказав, що він — Родіон, мамин приятель. Я взяла цукерку, і мама попросила мене побігати недалечко. Про що вони говорили, я не знаю, але між ними відчувалася напруга та й розмова була коротка. Із площі ми з мамою йшли поспіхом. Пам’ятаю, я смикала її за рукав, бо хотіла знати, хто той дядько, але мама нічого не сказала.

Хазяйка вмовкла, збираючись із думкам, щоб перейти до більш трагічного епізоду своєї оповіді.

— Після того випадку ми перестали ходити на прогулянки і майже весь час сиділи вдома. Але чому бути — того не минути. За кілька днів я прихворіла, тож довелось їхати в поліклініку. Медзаклад був ущент наповнений школярами, які проходили медогляд. Вони тинялися коридорами від одного гурту до іншого. Ми стали в чергу до педіатра. Мати попросила якусь жінку наглянути за мною, а сама побігла в реєстратуру. За іронією долі черга посунулася швидко, і я на деякий час залишилася без нагляду дорослих. Саме в той момент з’явився він: голосно покликав мене на ім’я, у такий спосіб відвівши від себе підозру, запропонував цукерку та взяв мене на руки. Він виніс мене з поліклініки, сказавши, що мама чекає в машині. Очевидно, в цукерці було снодійне, бо я відразу заснула. Скільки часу тривав стан забуття, сказати важко: я то приходила до тями, то знову впадала у сплячку. Повністю прокинулася від якось тепла — то мама тремтячими руками пригортала мене до себе, раз по раз здригаючись від плачу. Ніколи не забуду того вечора. У якомусь дворику я лежала в неї на колінах, а вона безнастанно плакала.

Простір сповнився мовчанням, ніби хтось невидимий натиснув на паузу, обірвавши монолог Ельзи Олександрівни. Кожен із нас думав про своє: вона про тяжкі спогади з дитинства, а я про повороти долі, завдяки яким усе-таки вдалося відновити картину подій, описаних у листі мамою Ельзи Олександрівни. Щоправда цілісності історії бракувало.

— Ельзо Олександрівно, що трапилося потім? Адже це був злочин! Батьки ж Родіонові того не подарували?

Мої питання зродили новий оберт розмови. Хоча сил у хазяйки було обмаль, бажання поставити крапку змусило її поновити розповідь.

— У вас добре розвинена інтуїція, то справді був не кінець. Коли ми повернулися додому, тато сидів на кухні, ось тут, — вона вказала пальцем на місце між нами. — Наша відсутність пізньої пори та розпач дружини стурбували його. Мати довго вкладала мене спати, а батько, не знаходячи собі місця, нервово міряв кроками коридор. Його важка хода не давала заснути. Насувалася буря. Крізь сон до мене долітали уривки їхньої сварки. Тоді батько пішов, гримнувши дверима. То був передостанній раз, коли я його бачила.

— Передостанній? — не стримуючи емоцій, випалив я.

— Так. Останній раз — за ґратами, — жінка замовкла, очевидно набираючись сил перед фінішем. — Того вечора тато зник. Він був такий розлючений, що вирішив самотужки розправитися з кривдником. У міліцію здався сам, а далі суд і найвища кара.

Кінець розповіді приголомшив розв’язкою. Клубок, який щойно розмотала Ельза Олександрівна, виявився катком, що просто розчавив усі версії, вибудувані мною стосовно ймовірної долі героїв листа. Не знаю, кого з нас більше схвилювала ця оповідь: Ельзу Олександрівну, якій знову довелося пережити ті жахіття, чи мене, кому дивним чином вдалося сполучити два кінці цієї історії й дізнатись істину. Так чи так, нам обом було над чим подумати.

Ми розійшлися по кімнатах.

Спати зовсім не хотілося. Думки перебували в абсолютному хаосі й відмовлялися шикуватися в логічний ряд. Несподіваний розвиток подій не давав спокою, я перебирав у пам’яті нещодавню розмову, намагаючись визначити причину свого хвилювання. Хід моїх думок урвали два глухі стуки.

— Прошу.

Ельза Олександрівна впустила в кімнату смужку світла.

— Андрію, відведете мене до склепу Ісаєвих?

— Звісно.

Вона хотіла попрощатися, але я випередив її.

— Ельзо Олександрівно, ще одне питання…

Жінка завмерла.

— Сьогодні ви сказали, що історія ще не закінчилася. Що ви мали на увазі?

— Насправді нічого особливого. Розповім іншим разом.

Хазяйка підкинула мені черговий ребус, однак розгадувати його я вже не мав сил. Двері зачинилися, відрізавши променю світла доступ до моєї кімнати, тож я зручніше вмостився на канапі. Коли сон був уже на підступах до свідомості, завібрував телефон, сповістивши про СМС. Писав Гримчак: «Дякую, що не покинув мене. Я перед тобою в боргу». Екран мобільного згас — вихідні скінчилися.

13

Сполохані нами зграї ворон вихором здійнялися в синє небо — правдива ознака наближення осені. А ще хотілося літа. Та вечори вже стали холоднішими. Деякі дерева по-зрадницьки змінили свій однотонний стрій на камуфльований коричнево-жовтими барвами макінтош і добровільно здалися в полон золотій порі. Час спливав.

Минуло понад два тижні, перш ніж ми змогли вибратися на Личаківське кладовище. Спочатку заважала робота, потім — погане самопочуття Ельзи Олександрівни. Після спіритичного сеансу я й сам почав дослухатися до нічних звуків, та, на жаль чи на щастя, не чув, аби поверхом вище що-небудь діялося, чого не скажеш про господиню. Загалом її поведінка набувала ознак депресії, і я всерйоз думав поговорити з Альбертом про її душевний стан. Однак постійно виникали якісь обставини, що відкладали цю розмову. Тим часом моя хазяйка щораз більше замикалася в собі. Тривалішим ставало її мовчання. Вона годинами сиділа в кімнаті і могла зовсім не виходити з дому. Інколи до мене долинали уривки її монологів, схожих на молитву чи якусь мантру. Вона щось бубоніла, час від часу зриваючись на вищі тони.

Відчуваючи певну відповідальність за здоров’я орендодавиці та скутий обіцянкою відвести її до склепу Ісаєвих, я запропонував прогулятися Личаківським кладовищем у неділю. Сподівався, що така мандрівка позитивно вплине на її самопочуття.

Ми зійшли з алеї, вимощеної бруківкою, і ритмічне цокання її підборів утопилося в моховому килимі, яким поросла ґрунтова доріжка. За хвилину ми підійшли до межі двадцятого та п’ятнадцятого полів і опинилися біля родинного склепу Ісаєвих. Вона ступала безгучно, ніби боялася зрушити тишу, що висіла над хрестами та фігурами надмогильних пам’ятників, а коли спинилася перед гробівцем, на мій подив, склала руки в молитві. Я ніколи не задумувався над тим, чи вірує Ельза Олександрівна в Бога, але цей факт чомусь вразив мене.

Вітер посвистував, продираючись крізь залізні прути огорож. Часом зачіпав незачинену хвіртку біля котрогось зі склепів, і тоді металевий брязкіт змушував озиратися: чи бува не блукає некрополем якась душа, що дивним чином не потрапила на той світ. Та крім кам’яних янголів, що на тлі дрейфуючих хмар і розхитаних вітром крон здавалися живими, нікого не було. Нікого, крім нас з Ельзою Олександрівною.

— Вони померли немовлятами.

Я зосередився на датах народження та смерті, викарбуваних на двох металевих табличках, і мовчки погодився з жінкою.

— Як думаєте, що з ними могло трапитися? — запитав я.

— І гадки не маю. Ходімо, здається, буде дощ.

Я поглядом торкнувся написів, у такий спосіб попрощавшись із янголятками, і рушив за хазяйкою.

Ми сиділи пліч-о-пліч у трамваї, що плавно спускався Личаківською. Заколисані рухом, заворожено спостерігали, як дощова вітрянка тисячами крапель успішно поширюється нашим вікном. Негода підкралася зненацька, і більшість городян виявилися неготовими до зустрічі з нею. Вона віщувала передчасний початок осені, і кожен, хто сьогодні втрапив у її пастку, подумки вже пом’янув літо.

За той короткий відрізок шляху, який довелося подолати від зупинки до будинку, ми змокли до нитки. Дорогою я зиркнув на вікно своєї кімнати і заразом — на вікно поверхом вище. Воно вкривалося таким шаром бруду й пилу, що я здалеку міг розгледіти рівчаки, залишені по собі струмочками дощової води. Такі вікна були лише в покинутих квартирах, і версія Ельзи Олександрівни про кроки над головою видавалася дивною. Якщо й вірити в існування потойбічного світу, то духи точно позбавлені маси.

На першому поверсі ще горіла вкручена мною лампочка.

— Якась добра людина світло полагодила, — констатувала Ельза Олександрівна, підіймаючись східцями.

— Ага, — підтвердив я.

— Зараз витремося і зігріємося гарячою кавою.

На жаль, цього вечора нашим мріям не судилося збутися.

На третьому поверсі Ельза Олександрівна, яка йшла першою, зупинилася так різко, що я наштовхнувся на неї. Відчувши в цій зупинці певну вимушеність і вперте небажання просуватися далі, я зиркнув через плече жінки й так само, як вона, завмер. На вхідних дверях яскріло слово «відьма», виведене білою фарбою.

Мов тавро на шкірі, напис кидався у вічі й, очевидно, завдавав хазяйці не меншого болю, ніж його метафоричне значення. Хвилювання пробігло тілом жінки і передалося мені, коли я услід за нею помітив ще один напис. То були цифри. Дві шістки, домальовані до номера квартири, що символізували число диявола. Провівши пальцем по фарбі, я переконався, що це не міраж.

— Ще не висохла, — вимовив я.

— Він повернувся, — тремтячим голосом сказала Ельза Олександрівна.

— Хто?

Відповідь господині заглушив грім, що сколихнув небо й понісся над землею, здригаючи кам’яні будинки.

Повітря наелектризувалося містикою. У небі почалася вакханалія вогняних блискавок і граду. Я повернувся, аби переконатися, що за спиною Ельзи Олександрівни не розгортається вогняна доріжка й усяка нечисть не біжить нею, вистукуючи копитами, попереду карети свого царя, але, на щастя, нічого подібного не побачив.

— Господи, що відбувається? — вирвалось у мене.

Тихо відчинивши двері, я зазирнув досередини. На перший погляд, жодних ознак перебування чужинця в передпокої я не виявив — усе було на своїх місцях. Ельза Олександрівна задля безпеки залишилася в коридорі, доки я не оглянув усю квартиру. Потому я взяв жінку під лікоть, провів на кухню і всадовив у крісло, а сам кинувся до дверей змивати ганебне слово та цифри. За час моєї відсутності, думки так напосіли на неї, що я заледве впізнав у ній жінку, яку звик бачити щодня. Ситуація дедалі погіршувалася.

— Я піду до себе, — мовила хазяйка, запідозривши мене в намірі втягнути її в дискусію щодо написів, і щезла в коридорі, довіривши мені розгадку цієї головоломки.

Ковдра з хмар, що накрила місто, мимоволі посприяла передчасному початку ночі.

Швидше, ніж зазвичай, стерлися з бруківки тіні, посіріли без гри сонячних зайчиків вікна церкви, осиротіла без людей Соборна площа. Городяни вкладалися спати, і лише мені не було спокою цього вечора. Я прислухався до нічної тиші й, переконавшись у відсутності підозрілих звуків, знову повернувся до сьогоднішньої мандрівки цвинтарем.

«Що вона мені дала?

Що дала Ельзі Олександрівні?

Що вона відчуває після відвідин могили брата і сестри, які померли задовго до її народження? Щоб не сталося між дорослими, діти точно не винні.

І що далі?»

Дівчина з листа знайшлася, проте історія мала ще безліч прогалин. Її коріння сягало середини двадцятого сторіччя, коли Європу лихоманило від світових воєн. Двоє чоловіків кохали одну жінку. То не був класичний трикутник. Усе виглядало значно складніше. Так минула ніч, і тільки на світанку думки розчинились у вирі сновидінь.

Ранок видався важким. Від пережитих емоцій і безкінечного потоку запитань, що відтермінували звичний час засинання, я ледве продер очі. Зумисне збирався на роботу гучніше, ніж зазвичай, щоб розбудити хазяйку, але Ельза Олександрівна з кімнати так і не вийшла. Снідаючи, я все ще чекав її появи. Урешті-решт узяв ініціативу у свої руки і, тихо постукавши, зазирнув до її кімнати. Вона ще лежала.

— Доброго ранку. Як ви себе почуваєте?

— Усе гаразд.

— Я біжу на роботу, коли що — телефонуйте.

— Добре.

Я вже збирався зачинити двері, як вона гукнула мене.

— Андрію!

— Слухаю, — відповів я, озирнувшись.

— Ви добра людина. Дякую вам.

Я усміхнувся та покинув її покої. Вхідні двері сьогодні мали кепський вигляд. Літери «д» та «м», не піддавшись впливу води, легко читались, а інші залишили по собі кругові розводи. «Доведеться перефарбувати», — подумав я і, зітхнувши, рушив до фастфуду.

Після роботи ми з Ксенею вешталися містом. Розмовляти про що-небудь, окрім проблем Ельзи Олександрівни, я не міг.

— Із хазяйкою кояться дивні речі.

— Які саме? — спитала Оксана, розминаючись із зустрічними пішоходами.

— Якась вона перелякана стала. Замкнулася в собі. На телефонні дзвінки дивно реагує.

— Як то?

— Уже не раз помічав, коли дзвонить мобільний, її скручують якісь спазми. То їй здається, що у квартирі над нами хтось ходить, хоча відомо, що там із давніх-давен ніхто не живе, то їй якісь духи ввижаються.

— А ти щось чув?

— Ні. Хоч як прислухався.

— Може, у неї не всі вдома?

— Я теж так думав і навіть намагався довести нереальність існування духів, сходивши з нею на спіритичний сеанс…

— Ти ходив на спіритичний сеанс?! — не приховуючи здивування, спитала подруга й додала: — Зі своєю хазяйкою?

Довелося поділитися з Оксаною останніми новинами. Я взяв її за руку й потягнув у найближчий дворик.

Ми минули арку, і мій погляд прикувала «Победа» з облущеним дахом — автомобіль повоєнних років, що стояв на дерев’яних колодках. Помилувавшись раритетним транспортом, я звернувся до Ксені.

— Готова?

Вона кивнула, і я розпочав свою розповідь із того, як на Личаківському кладовищі знайшов лист і металеву коробку з-під зефіру. Спочатку Оксана слухала без особливого інтересу, але з розвитком подій її байдужість розсіювалася і в момент кульмінації, коли виявилося, що дівчинкою з листа була моя орендодавиця, подруга, здавалося, перестала дихати.

Розповідь я завершив подіями вчорашнього вечора, завбачливо пропустивши деталі спіритичного сеансу, що пов’язувались з іменем батька, — більше жодних помилок. Кінцівка, звісно, її вразила, не менше, ніж мене, коли я побачив учора обмальовані двері квартири Ельзи Олександрівни.

Поки Оксана перетравлювала мою розповідь, я вкотре роздивлявся старенький дворик у пошуках нових артефактів, що могли б поповнити мою колекцію. На жаль, окрім машини, нічого більше не побачив, за винятком старої бабусі, яка сиділа на балконі другого поверху. Вона спостерігала за нами, сперши голову на дерев’яну паличку. На щастя, бабусь я не колекціонував, тому швидко минув її поглядом, аж поки знову не зупинився на Оксані, яка нарешті оговталася від почутого.

— Недобре все це, Андрію. Лихом якимось чути. Знайди іншу квартиру.

— І не подумаю, — категорично висловився я. — У хазяйки зараз не найкращий період, я не можу її покинути. До того ж, хто мене прийме з горою тлумаків?

— І що ти збираєшся робити?

— Нічого. Житиму собі далі. Принаймні до того часу, поки вона не втручатиметься.

Хвилювання Оксани досягло апогею.

— Ігри з духами — не жарти.

— Оксано, ну які духи? Вони не тиняються під’їздами з пензликом і фарбою.

— Я розумію. Але все це виглядає дуже дивно: лист із цвинтаря, дівчинка, ворожіння… — трохи подумавши, вона спитала: — А ти маєш якісь пояснення тому, що сталося?

— Найімовірніше, якийсь ображений клієнт помстився за небажане пророцтво. Думаю, якщо звернутися в міліцію, його легко знайдуть.

— Воно тобі треба?

— Морочити цим голову не збираюсь, але якщо Ельза Олександрівна попросить, то допоможу.

Розуміння в очах Ксені згасло, тож я вирішив більше не хвилювати її такими балачками, тим паче, що наміру встрявати в розбори ворожки з клієнтами дійсно не мав.

— Ну подивимось, як воно буде, а зараз ходімо — треба ще фарбу купити.

Ми розійшлися. Я подався в напрямку Краківського базару, але до нього не дійшов, бо дорогою трапився магазин господарських товарів. Купив фарбу з максимально наближеним до кольору дверей відтінком і поквапився додому, щоб якнайшвидше взятися до роботи. Однак планам завадив Альберт.

Як і минулого разу, ми зустрілись у під’їзді, щоправда, без підступних чатувань, — він спускався сходами.

— Не хочу вас затримувати, — почав чоловік, — але кілька хвилин мушу вкрасти.

Я знизав плечима та розвернувся: місце перемов було відоме.

— Минулого разу людей було менше, — сказав він, оглядаючи зайняті лавочки під монастирем Бернардинів.

— Минулого разу була ніч, — не втримався я від задоволення дорікнути опоненту.

— Пройдемося? — запропонував він, проігнорувавши шпильку.

Альберт закрокував у напрямку костелу Святого Андрія і за рогом звернув до оборонного музею.

— Ви — пестунчик долі.

— У якому сенсі? — не втямивши, спитав я.

— Знайти на цвинтарі лист, а згодом і дійову особу — не кожному так щастить.

— Можливо, — скромно погодився я, розуміючи, що він таки має рацію.

— Що думаєте про слово на дверях?

— Думаю, що це не моя справа, — невдоволено буркнув я, відчуваючи, що Альберт намагається втягнути мене у свою гру.

Знайомий хазяйки зупинився і глянув мені просто у вічі.

— Андрію, ви не уявляєте, як нам потрібна ваша допомога.

— Ельза Олександрівна ні про що не просила.

— І не проситиме, — відрізав співрозмовник. — Ви вже, мабуть, помітили, що їй ввижається привид?

Нарешті Альберт заговорив предметно. Бо його викрути страшенно дратували.

— Було таке.

— Ви ж розумна людина.

Здавалося, Альберт також не поділяв страхів своєї колежанки, що тільки підтверджувало безпідставність її підозр. Розуміючи, чого чекає чоловік, я поставив питання руба:

— Що саме вимагається від мене?

Мов дзеркала, що, відбиваючи промені, пускають сонячні зайчики, блиснули його очі. Він отримав те, за чим прийшов.

— Надто вас не турбуватиму. Тільки потрібно дізнатися місцеперебування двох людей.

— Думаєте, хтось із клієнтів?

— Певен. Але слід перевірити їхнє алібі на вчорашній вечір.

Я зупинився, удаючи, що обдумую пропозицію, хоча відповідь підготував заздалегідь.

— Доручите мені кровну помсту?

Уперше з часу нашого знайомства довелося побачити усмішку на його обличчі. Дивовижно, як лицеві м’язи змінюють зовнішність. Альберт ніби помолодшав, оголивши ряд білих зубів, що так гармоніювали з помітною сивиною. Навіть зморшки, що зібралися довкола очей, зараз йому пасували.

— Звісно, що ні. Просто хочу заспокоїти Ельзу.

— Гаразд, спробую. Є якісь дані?

— Лише імена й телефони.

— Негусто.

— Може, в Інтернеті щось знайдете?

Я лише усміхнувся — старші люди часто переоцінюють можливості мережі. Коли ми прощались, Альберт додав іще одне прохання:

— Будь ласка, не говоріть нічого Ельзі. Вона обуриться, коли дізнається, що я вас у це вплутав.

Я дослухався до побажання чоловіка та приховав нашу розмову від хазяйки, тим паче, що вона всіляко уникала обговорення вчорашніх подій. Коли я вбрався у старий одяг і поклав у коридорі фарбу, жінка поцікавилася:

— Хочете помалювати двері?

— Так. Учорашня фарба не відмилася.

— У який колір?

— У темний. Думаю, вгадав із відтінком.

— Гаразд.

Ельза Олександрівна пішла на кухню, а я став до праці. Коли закінчив, пішов хвалитися. За цей час вона приготувала смачну вечерю. Пізно ввечері ми смакували картоплею з грибами та запеченими в духовці яблуками і розповідали одне одному історії зі свого життя: вона — про роботу в бібліотеці, а я — про навчання в університеті. Останнім часом наші розмови стали більш теплими — стіна між квартирантом і власницею житла похитнулася. А вчорашня прикра подія нас узагалі об’єднала. Правду кажуть, що в біді люди гуртуються.

Та справжнє лихо чекало нас попереду.

14

Альберт дав завдання, що не вирішувалося без сторонньої допомоги. Пошук в Інтернеті, як і передбачалося, нічого не дав, а інших алгоритмів я не знаходив. Останню надію мав на Гримчака.

Ми зустрілись у проїзді Крива Липа під однойменним деревом, що мало з півтори сотні літ.

— Що там у тебе? — поцікавився Ростик, напихаючись хот-догом, купленим у якомусь генделику.

— Та є одна делікатна справа до тебе, — почав я здалека.

— Вирішив забрати мій борг?

Найменше хотілося, щоб він думав, наче є моїм останнім шансом, але однокурсник несподівано сам дав рух нашій розмові.

— Багрію, не вимахуйся! Кажи, що треба. Зможу — допоможу.

Крига, що завжди сковувала наші стосунки, раптом скресла.

— Можеш через брата пробити ці номери? Цікавлять прізвища й адреси.

Гримчак узяв клаптик паперу, роздивився і запитав:

— Ти що, детективом на канікулах підробляєш?

— Ні, це не для мене.

— Зрозуміло. Можна спробувати. Тільки брата підключати зарано, є простіші способи.

— А то які?

Я запитав не для того, щоб вивідати якісь Ростикові секрети, а з цікавості.

— Якщо хочеш знати, — почав співрозмовник, — то таку інформацію досить легко отримати через банк. Сьогодні будь-хто має на шиї кредитний зашморг, і я тобі гарантую, що ці номери засвічені в базах кредитних установ. Доведеться попрацювати — банків у нас багато, але думаю, що впораюся.

Поки Ростик озвучував тактику, я мовчки дорікнув собі за некомпетентність.

— Багато часу знадобиться? — уточнив я.

— Точно сказати не можу. Знайомі є в найбільших банках, а…

— А в дрібних ніхто кредитів не бере, — перебив його я.

— Багрію, ти розумний хлопака! Давай працювати разом.

Схоже, розмова виходила у відкритий простір.

— Ростику, не ображайся, але я не торгую знайденими речами. Вони надто багато важать для мене. Я — такий собі колекціонер.

Гримчака це розсмішило.

— Колекціонер мотлоху?

— Можливо, зараз це — мотлох. Я ще не вирішив, що саме колекціонуватиму, тому підбираю все. Коли ж знатиму, то «свої» речі залишу собі, а зайві віддам у добрі руки.

— Гарно сказано.

Нині, на диво, у нашій розмові бар’єрів не було, і Ростик пішов на відвертість.

— Скажи, ти думаєш, що церкву в Жовкві я обчистив?

У наших стосунках настав момент істини. Гримчак чекав відповіді, і я не забарився:

— Думаю, так.

Ростик іще тримав у руках маленький шматок булки, але, очевидно, мої слова позбавили його апетиту. Він перестав жувати і втупив очі в бруківку.

— А ти неправий, між іншим.

Схоже, намічалася невеличка сповідь.

— Так, я заздалегідь знав, що буде крадіжка, і не приховую цього. Але особисто я участі в ній не брав. Хоча мій бізнес незаконний, я ніколи не поліз би до церкви, повір. Інформацію надав брат, а мені дуже вже кортіло подивитися, що то за такі гастролери — блюзнірські.

— Чому ж тоді їх не спіймали?

— Їх спіймали. В Одесі.

— А ти зі своєю групою чим займаєшся?

— Ти не в нашій групі, тому тобі не потрібно знати, чим ми займаємося. Це називається просто: бізнес.

— Я радий, що то не ти, але працювати з тобою не буду.

— Як знаєш, Багрію, ми були б непоганою командою.

— Можливо, коли ти легалізуєшся, тоді й спробуємо.

На тому розмова завершилась, і ми розійшлись, але не надовго.

Рівно три дні знадобилося Гримчаку, щоб зібрати потрібну інформацію. Наша зустріч відбулася на тому ж місці. Ростик простягнув мені аркуш, на якому нерівним почерком зазначалося два прізвища з адресами. Навпроти кожного, у дужках, — телефони.

— Ось, — сказав Гримчак замість привітання. — Усе, що вдалося знайти.

Я взяв папір у руки і прочитав: Сологуб Роман Романович, Шиба Юрій Андрійович.

— Схоже, тепер я перед тобою в боргу, — промовив я, розуміючи, що Ростик здобув по-справжньому корисну інформацію.

— Розрахуємося.

Цього разу наші посиденьки були короткі: знайомий поспішав і я його не затримував.

Коли на площі перед будинком мені стрівся Альберт, я сприйняв це, як належне. Його могутня статура, мов щогла без вітрил, плавно похитувалася з боку в бік. Руки, зчеплені за спиною, підсилювали враження нерухомого фрегата, що стоїть на якорі, гойдаючись на хвилях. Він не поспішав.

— На мене чекаєте? — спитав я, визирнувши з-за спини.

— Як здогадались? — обертаючись, промовив чоловік.

— Магія, — віджартувався я.

Чоловік схилив голову, мовчки проковтнувши моє кепкування.

— Той сеанс був невдалий, — усе-таки відреагував він.

— Як і всі інші, але зараз не про це. Ви недаремно чекали: у мене хороші новини. Ось — адреси підозрюваних.

Очі Альберта зблиснули, він узяв папірець. Вникнувши у зміст, промовив:

— Я вже знаю, що вони хотіли від Ельзи.

Мій погляд спонукав Альберта до продовження.

— Один хотів дізнатися результати футбольних матчів. Другий запитував про вірність дружини.

— Цікаво, — вирвалось у мене.

Останнє слово виказало мій інтерес, чим Альберт успішно скористався.

— Можна у вас ще дещо попросити?

Я мовчки глянув на велетня.

— Чи не могли б ви перевірити алібі цього спортсмена? А я взявся б за іншого.

Деякий час ми мовчки дивилися один на одного, та цього мені вистачило, щоб ухвалити рішення:

— Гаразд, я вам допоможу.

Велетень потис мою руку і пішов, не сказавши більше ні слова. За якусь мить він розчинився в натовпі, й лише голова, як поплавець, то пірнала, то знову виринала над людьми. Сповна насолодитися цим видовищем завадив мобільний — телефонувала мама. Як завжди, розмова почалася з її розвідки про мою науку та життя. Я ж розпитував про здоров’я. Сьогодні мати сповістила важливу інформацію:

— За місяць — нове обстеження. Воно остаточно визначить мій стан…

Мамині слова відбилися в мені луною.

— Тато не телефонував? — продовжила вона свій допит.

— Ні, він у морі. І, мабуть, нескоро зателефонує, — додав я і поспішив закінчити розмову, що сіяла в ній сумніви щодо татової долі. — Гаразд, мамо, радий був чути. Я зараз на роботі, не можу говорити.

Зв’язок обірвався. Прийшло усвідомлення того, що натягувати струну брехні ставало дедалі небезпечніше. Потрібна точка відліку, що дасть змогу розкрити правду, хоча б частково. Такою точкою могли стати позитивні результати її обстеження. Протриматися б іще місяць!

Щоб приборкати емоції, я подався гуляти містом. Заглибившись у роздуми, ходив уздовж трамвайних колій до самого вечора. На зворотному шляху зателефонував Петрові. Будучи футбольним уболівальником, він міг допомоги мені в пошуках зловмисника. Сологуб, за словами Альберта, робив ставки на футбольні матчі, а отже, любив цей спорт. Любиш футбол — ходиш на матчі улюбленої команди. Без сумніву, це — львівські «Карпати»!

— Привіт, не зайнятий? — спитав я Апостола.

— Привіт, ні.

— Хочу тебе спитати, коли «Карпати» гратимуть?

Згадка про улюблений клуб оживила Петрика, і він узявся агітувати мене за найближчий матч «Карпат».

— У суботу гратимуть із донецьким «Шахтарем». Вони наші закляті суперники — буде на що подивитися. Крім того, «Завжди вірні» таке шоу збираються влаштувати — не пожалкуєш!

— Гаразд, візьми для мене квиток. Павло як?

— Добре, до науки готується. Ти теж не забувай про університет, скоро навчання.

— О’кей.

Університетом я мав намір зайнятися пізніше, попереду ж була субота і футбольний матч.

15

Кінець тижня видався спекотним. «Бабине літо» щосили намагалося реанімувати гарячу пору року, попри її календарну смерть. Містом літали пастки у вигляді прозорих павутин, у які час від часу потрапляли перехожі. Ніхто не ображався на цю примху природи, адже всі знали, що це — останній подих літа, останні теплі дні цього року, і можливість поніжитися в них нівелювала будь-які незручності.

Сонячне проміння загнало мене в тінь високого клена, звідки я продовжив стежити за будинком Сологуба. До початку матчу залишалося три години, а мій підозрюваний не з’являвся. Поступово закралася думка, що обраний шлях — хибний і не принесе успіху, але, на щастя, у цей момент із під’їзду вийшов високий чоловік, одягнений у зелену футболку львівського клубу. Дочекавшись, коли відстань між нами збільшиться до десяти кроків, я рушив за ним, обдумуючи, яким чином налагодити контакт.

Сологуб сів у тролейбус, що в нього вскочив і я, коли транспорт уже збирався рушати. Без жодних проблем я виловив із натовпу необхідного пасажира і, не гаючи часу, підійшов ближче.

— На футбол?

Чоловік зміряв мене байдужим поглядом.

— Ага, — відповів, повертаючись до вікна.

— Як думаєш, переможуть чи ні? Бо я хочу зробити ставку, але досі не визначився.

Із того, як смикнулися його плечі, стало зрозуміло, що слова підібрано правильні. Чоловік озирнувся і приязно відповів:

— На наших кофік менший, але ми вдома граємо — це плюс.

— Бачу, ти трохи метикуєш. Теж граєш на «тоталі»?

Сологуб ствердно кивнув головою.

— Я навіть якось до ворожки ходив, — прошепотів він.

На якусь мить усе довкола завмерло: не їхав транспорт, не гомоніли пасажири, не пливли небом хмари, завмер і я. Правда була поруч, і я готувався прийняти її, якою б вона не була, але Сологуб, захопившись своїми азартними подвигами, не втомлювався розповідати про злети й падіння на цій арені. Так ми дісталися центру і, не зволікаючи, попрямували до букмекерської контори. Щоб не викликати зайвих підозр у свого нового знайомого, я теж зробив ставку, обравши фаворитом львівський клуб. До матчу залишалося трохи більше години, і ми поквапилися на автобус.

Людей напхалося стільки, що продовження розмови виявилося неможливим. Уболівальники, що зайняли весь бамбетель, хором затягли «Мільйон сердець — одне биття…», й одразу ж їх підтримали ті, що скупчилися попереду: «„Карпати“-Львів — на все життя!» Салон автобуса залила хвиля оплесків, і все повторилося знову. Так ми дісталися до стадіону, довкола якого майоріло зелено-біле море фанатів. Люди сходилися звідусіль, групами стояли на газонах, дискутуючи на предмет переможця сьогоднішнього матчу. Я думав лише про те, чи має Сологуб відношення до напису на дверях.

— Слухай, а що тобі ворожка навіщувала? Допомогло? — закрутив я новий оберт розмови.

— Та, ні. Просадив двісті гривень. Не варто їм вірити, — він кволо махнув рукою.

У його жесті було стільки байдужості, що розмова втратила сенс, але відступати не хотілося.

— Слухай, а ти минулої неділі бачив, що наші ультраси витворяли? — знову натиснув я.

— Ти щось плутаєш, друже. Минулого тижня вони на виїзді грали, у Полтаві.

— І ти з ними їздив?

— Ні, я у вихідні на чергуванні був.

Завіса моєї вистави різко впала. На одного підозрюваного у списку Альберта стало менше. Ми розпрощалися, і я поспішив до Петра, який чекав біля кас.

Початок тижня видався завантаженим: лекціями, роботою, Оксаною. Попри зайнятість, я знайшов час відвідати Яшу, який знав історію мого квартирування в Ельзи Олександрівни. У вівторок зранку я забіг до нього на «Вернісаж», аби розповісти про останні події.

— О, мій юний друже! — радісно вигукнув гендляр. — Ну, як ваші пошуки?

Яким було його здивування, коли я розповів, що наші зусилля принесли неабиякий результат. Та найбільше крамаря вразив мій талан.

— Андрію, ви й справді якимось магічним чином притягуєте до себе старожитності та дивні явища. Це просто неймовірно!

— Воно то так, — відповів я, — але все це виплоджує нові оказії, і те, що зараз відбувається, мені зовсім не до вподоби.

Продавець не зводив із мене очей.

— А що сталося?

У двох словах я розказав Яші про напис на дверях і озвучив версії щодо тих, хто це міг зробити. Мій друг не приховував тривоги, але брати до уваги його занепокоєння я не мав наміру. Розслідування мало продовжитися.

Другим у списку був Шиба. Я з нетерпінням чекав зустрічі з Альбертом, аби дізнатися результат їхніх перемовин. Час спливав, а мій знайомий не давав про себе знати. Не бачила його й Ельза Олександрівна. Гуляючи містом, я виглядав у натовпі кремезну постать, могутні плечі, та зустрічав лише незнайомців. Поцікавитись у хазяйки станом речей заважало табу, накладене Альбертом, тож мені не залишалося нічого іншого, крім чекання. У такій невідомості минуло кілька днів.

Якось у понеділок я повернувся з університету й застав хазяйку заклопотаною: вона поквапом складала дамську сумочку. Ніколи не помічав за нею такої спритності, тому, звісно, поцікавився, що й до чого.

— Альберт у лікарні, — не покидаючи справи, відрубала вона.

Я напружився.

— А що сталося? — перепитав про всяк випадок.

— Машина збила.

Невидимий струм пробігся моїм тілом від голови до п’ят.

— Як це сталося? У якому він стані?

Ельза Олександрівна врешті зупинилась і заговорила, від хвилювання ковтаючи слова та ледь стримуючи сльози.

— Не… не знаю. Я його ще не бачила.

Утративши контроль над емоціями, жінка присіла на стілець і таки заплакала.

— Казала йому: не втручайся, сама впораюся. Ні, поліз. От тепер має!

— Чекайте-чекайте. Ви думаєте, це зробили навмисне?

— Я знаю.

Такої впевненості в словах хазяйки давно не доводилося чути. Вона промовила це, як аксіому.

— Я їду з вами.

Знервований стан Ельзи Олександрівни допоміг уникнути зайвої цікавості з її боку, тож ми вирушили в дорогу.

Благо, Альберт не дуже постраждав, якщо не брати до уваги подряпане обличчя і великий синець на стегні, куди прийшовся удар автомобіля. Він сам лежав у палаті й мовчки дивився у вікно, не реагуючи на скрип вхідних дверей. Вона кинулася йому на груди, та Альберт проявив холоднокровність, зрозумівши, що вони не самі. Він запитально дивився на мене, мабуть, вимагаючи пояснень, тож я жестами дав знати, що Ельза Олександрівна нічого не відає про наші справи. Лише після цього він підвівся і, усміхаючись, заговорив:

— Ну годі, Ельзо. Усе гаразд.

Жінка опанувала емоції та сіла поруч. Почуваючись зайвим, я залишив їх наодинці, сповістивши хазяйку про своє місцеперебування. Чекати довелося понад годину. Ворожка повернулася роздратованою. Навіть не знаю, що наговорив їй велетень за цей час, але такою бачити її мені ще не доводилося. Твердо ступаючи кам’яною підлогою лікарні, вона підійшла до дверей і, штовхнувши їх, вийшла на вулицю, навіть не замислюючись, чи встигаю я за нею.

— Ви що, посварилися?

— Він упертий, мов баран, — різко відповіла вона.

— У вас непорозуміння?

— У нас розбіжності.

Відповідь хазяйки була гострою.

— А як його здоров’я? — змінив я тему, намагаючись послабити її злість.

— Струс мозку. Підлікують і випишуть.

Я взявся думати, що могло так роздратувати жінку, яка ще годину тому на ладан дихала, не знаючи, що з її товаришем.

Так, у мовчанні, ми дійшли до зупинки.

Одна за одною під’їжджали маршрутки, висаджуючи пасажирів і забираючи нових. Люди довкола змінювали одні інших, а ми ніяк не могли дочекатися свого транспорту. Я стояв осторонь, ліниво спостерігаючи за рухом машин і деякими пішоходами, які, ігноруючи заборонні сигнали світлофора, намагалися перейти дорогу. Регулятор вкотре блиснув червоним, і потік транспорту зупинився.

Саме в цей момент я глянув на Ельзу Олександрівну, яка, мов справжній хамелеон, блідла на очах.

Усе відбулося дуже швидко.

Вона підняла руку, вказуючи на когось.

Я повернув голову разом зі зміною червоного світла на зелене.

І в цю мить жінка втратила свідомість.

Удруге довелося підхоплювати її немічне тіло.

Довкола миттю зібралися роззяви, завадивши роздивитись автомобіль, що на нього вказала ворожка. Розігнавши натовп, я всадовив хазяйку на лавку та взявся трясти її за плечі. Якийсь чоловік замахав перед нею газетою, і це привело її до тями.

— Із вами все гаразд? Може, повернемось у лікарню? — сипав я питаннями.

— Ні-ні. Зараз усе минеться.

Відхиливши мої пропозиції, Ельза Олександрівна поринула в глибоку мовчанку, і тільки тремтіння рук видавало її справжній стан. Після цього випадку мені більше ніколи не доводилося бачити ясності у її погляді.

16

Навчальний рік уже стартував, і, як то буває в студентському середовищі, ми з Апостолами вирішили відсвяткувати цю подію. Я чекав на друзів у «Дверях Львова» — затишній кав’ярні, розташованій в одному з львівських двориків за площею Ринок. Навіть не всі львів’яни знали про цей заклад, бо вхід до нього пролягав через звичайну арку житлового будинку. Багато хто й не здогадувався, що кав’ярня оселилася на маленькому подвір’ї, оточеному стінами будинків, під голубим небом замість даху. Думки обірвав дзвінок Павла.

— Багрію, де ти сховався? Стоїмо на Руській, жодних «Дверей» не бачимо.

Я вийшов із дворика й забрав Апостолів. Коли вони потрапили на подвір’я, то роздратування миттю змінили здивуванням.

— Ого! — не втримався Петро.

— Гарно! — підтвердив Павло і продовжив: — А я з собою боєприпаси взяв.

Ми засміялися. У супроводі джазової композиції невідомого нам гурту, що виступав на сцені, розмова пожвавішала. Коли ж до нас приєдналася Ксеня, Павло зовсім розв’язав язика. Знайомство виявилося напрочуд приємним: Оксана швидко знайшла спільну мову з моїми друзями, і можна було стверджувати, що віднині наше товариство поповнилося новим членом. Павло без упину сипав жартами, що неабияк потішали Ксеню. Петро тримався сором’язливо, але й він під впливом невгамовного друга розм’як і час від часу підкидав щось кумедне від себе. Вечір плив у тихому руслі до того моменту, поки не задзвонив мій мобільний. Я взяв телефон, на дисплеї показалося: «Ельза О». Вона вперше турбувала мене. Я натиснув кнопку.

— Слухаю.

Голос хазяйки видавався мені надзвичайно схвильованим.

— Андрію… Андрію, це ви?

— Так. Що сталось, Ельзо Олександрівно?

Хлопці перезирнулися, стривожені тембром мого голосу.

— У нас зникло світло. Мені страшно.

Я обвів поглядом друзів, намагаючись ухвалити правильне рішення.

— Зачиніть двері на ланцюжок, буду за десять хвилин.

Я підвівся, Павло з несподіванки вихлюпнув воду зі склянки.

— Мені треба відлучитися на деякий час. Якщо не повернуся — проведете Оксану додому.

Поки друзі намагалися усвідомити почуте, я вже йшов лабіринтом вузеньких вуличок. Серце тріпотіло. Я вискочив на вулицю братів Рогатинців, і щойно мережа будинків опинилися в полі мого зору, я кинув на них прицільний погляд. Вікна горіли вогнями світильників. Це дещо заспокоїло — мабуть, світло зникло тільки в нашій квартирі.

Про всяк випадок я пильно оглянув вхід до арки в пошуку можливої загрози, але, не побачивши нічого підозрілого, рушив далі. Кожен крок, як крок у безодню, адже тьмяне світло в кінці проходу викликало асоціацію з тунелем, що ним душі мандрують у потойбічний світ.

На щастя, я все ще перебував у матеріальному просторі, і звук телевізора, що проривався з сусідських вікон, це підтверджував. За якусь мить моє серце мало не зупинилося, нагадавши, що шанс передчасно пройтися позаземним тунелем є в кожної людини. Коли я дістався середини подвір’я, вгорі щось тріснуло, і тут-таки десятки скляних уламків дощем посипалися на мою голову. Гадати, чиє то вікно — часу не було. Я забіг до під’їзду і поспіхом піднявся на третій поверх. Замок виявився останньою перешкодою, і, відмикаючи його, я крикнув:

— Ельзо Олександрівно, я вже тут!

На галас із п’ятої квартири вийшов сусід.

— Що тут відбувається?

— Ви Ельзи Олександрівни не бачили? Нічого не чули? — спитав я, намагаючись упоратися із замком.

— Ні. А що сталося? — поцікавився Любомир.

Я опинився в передпокої — ланцюжок мені не завадив. Рука потягнулася до вимикача і, клацнувши клавішею, я переконався, що напруга в помешканні справді відсутня.

— У вас є світло? — запитав я сусіда.

— Так.

Я рушив темним коридором до кімнати хазяйки. У квартирі стояла тиша, жодного звуку.

— Ельзо Олександрівно! — не припиняв гукати я.

Із-під дверей її спальні прослизала тьмяна смужка світла. Я штовхнув двері і завмер. Свічка, що мерехтіла на столі, підсвічувала тіло жінки, яка незворушно лежала на паркеті. Я кинувся до неї. Сусід, який прийшов услід, згадав ім’я Господнє.

— Викличте швидку! Негайно! — крикнув я.

Лікар у бездоганно білому халаті заповнював, мабуть, тільки йому зрозумілим почерком порожні графи в лікарняному листку Ельзи Олександрівни. Його ніздрі розширювалися, втягуючи повітря, і поверталися у вихідне положення, видихаючи. Нічна зміна, очевидно, усім дається важко.

— Хто ви для неї? — спитав він, не відриваючись від писанини.

— Родич, далекий, — збрехав я.

Лікар нарешті завершив, лизнув вказівний палець і вирвав листочок із блокнота.

— Ось тут — медикаменти. Їх треба купити.

Він простягнув папірець зі своїми кривулями.

— Вибачте, не дуже розуміюся на медичній термінології, — схитрував я, не маючи наміру обговорювати його жахливий почерк.

— В аптеці розберуться.

Я поклав на стіл сто гривень. Лікар ніби й не помітив цього жесту. Тоді я просто встав і пішов геть, тримаючи в руках його припис.

Фармацевт нічної аптеки прокинулася від мого стукоту. Вона взяла рецепт і рушила в пошуках потрібних ліків. Я ж стояв на порозі і крізь коридорне вікно дивився, як сходить сонце. Розрахувавшись, подумав, що геть не на це планував витратити зарплату, та іншого виходу не мав. Схоже, я для Ельзи Олександрівни — найближча людина. Хоча, ні, є ще Альберт. Я згадав голос того кремезного чоловіка і подумав, що треба сказати йому про стан подруги, та для цього треба знати номер його телефону.

Я віддав ліки старшій медсестрі й увійшов до палати, де, крім Ельзи Олександрівни, спало три жінки. Хазяйка лежала й дивилась у стелю. Ми зустрілися поглядами, і я зауважив, що за цю ніч вона постаріла не на один рік. Я прошепотів:

— Ельзо Олександрівно, що трапилось?

Жінка хапнула повітря, перш ніж відповісти.

— Він прийшов за мною…

— Хто прийшов, Ельзо Олександрівно?

— Він прийшов через вікно…

Вона відповідала так, ніби не чула моїх запитань, наче розмовляла сама з собою. Сенсу говорити з нею в такому стані я не бачив.

— Я піду додому, світло треба полагодити і їсти вам приготувати.

— Не треба, я не хочу. Ви й без того багато для мене зробили.

Розводити дискусії на цю тему було незручно, тож я попрощався та вийшов із палати.

Світанок мерехтів помаранчевими жилетами двірників, які грабали пожовкле листя. Із проспекту, куди я прямував, доносилося ревіння автомобілів. Я сів у маршрутку, водій якої заради мене знехтував правилами дорожнього руху, зупинившись поза межами зупинки, але зараз це хвилювало мене найменше.

Світла у квартирі досі не було. Я зачинив двері та пішов до себе, мріючи про відпочинок. Думати про що-небудь інше просто не мав сил. Щойно я ліг, як одразу впав у забуття. Зі стану дрімоти мене вивів мобільний — телефонувала Оксана.

— Привіт. Як справи?

— Погано, — відповів я, насилу розтуляючи рот.

— Що сталося?

Я сів, щоб голос звучав твердіше.

— Ельза Олександрівна потрапила в лікарню.

— Учора?

— Так. Цілу ніч був там, тільки зранку прийшов.

— Допомога потрібна?

— Поки ні, але потім може знадобитися. Я тебе наберу в разі чого.

— Гаразд.

Зависла пауза, певно, Оксана хотіла щось сказати і врешті-решт зважилася:

— Андрію, будь обережний.

— Добре.

У слухавці пролунали короткі гудки, і я знову вклався спати.

Полудень уже давно минув, на мене чекала купа справ, що вимагали негайного вирішення, тому, набравши повні груди повітря, я встав із канапи. Передусім планував дізнатися номер аварійної служби електромереж, щоб викликати майстра, а потім узятися за приготування невеличкого чи то обіду, чи то вечері.

Хоча ми з Ельзою Олександрівною бачилися у квартирі зрідка, сьогодні її відсутність відчувалася по-особливому гостро. Звуки моїх кроків відбивалися від стін і тонули в глибинах коридору, шум вулиці проникав крізь відчинені кватирки й заповнював собою пустоти кімнат, та справжнього життя в оселі не відчувалось. Я тинявся квартирою в очікуванні майстра і згадав, що досі не повідомив Альберта. Беззмістовне блукання набуло сенсу, коли я зрозумів, що його номер можна знайти лише в телефоні хазяйки, але для початку слід було розшукати сам пристрій.

Коли я відчинив двері її кімнати, із розбитої шиби прошмигнув протяг.

Мабуть, я вперше мав нагоду докладно роздивитися тутешню обстановку. Великий письмовий стіл знаходився під вікном, на ньому лежали акуратно складені книги та кілька записників, а також два прості олівці. На стінах не висіло жодної картини чи фотографії. Я обвів поглядом кімнату в пошуках телефону, але його ніде не було. Довелося набрати зі свого номер Ельзи Олександрівни. Тиха мелодія зазвучала десь біля ліжка.

На дисплеї блимав сигнал отриманого повідомлення. Я не мав наміру читати СМС, адресоване Ельзі Олександрівні, але цікавість узяла гору. Номер не мав присвоєного імені, тому, залишивши цифри поза увагою, я прочитав наступне: «Я заберу тебе до себе, у пекло».

Не знаю, чи такі віртуальні погрози підпадали під статті Кримінального кодексу, але їхні наслідки були цілком реальні: Ельза Олександрівна лежала в лікарні.

«Чому хазяйка мовчала про погрози?» — спитав себе я в той момент, коли у двері постукав електрик.

— Ну, що тут у вас сталося?

— Та от, від учорашнього вечора немає світла.

— А зранку чому не зателефонували?

— Закрутилися, — відповів я, упускаючи його всередину. — Мені здається, у квартирі все гаразд.

— Коли здається — хреститися треба, — відрізав майстер, навіть не глянувши на мене.

— У такому випадку я піду на кухню. Коли щось буде потрібно — я там.

— Добре-добре, — почувся за спиною його згідливий голос.

Не встиг я насипати гречку в киплячу воду, як електрик знову озвався:

— Тут усе гаразд. Я перевірю в під’їзді.

— Добре! — гукнув я майстрові.

Надія на те, що він полагодить світло, поки я готуватиму, маліла з кожною секундою та зовсім згасла, коли я закінчив їсти. Не бажаючи гаяти час, я зняв із серванта, де спочивала колекція турок, скло та вирізав нову шибу. У кімнаті хазяйки, звідки сонце втікало після полудня, уже густішали сутінки, тож я поквапився замінити тахлю.

Німа тиша тримала мене в полоні й не давала почуватися господарем ситуації, тому мій удвічі загострений слух активно вловлював звуки, що виникали довкола. Слід сказати, їх було більше, ніж зазвичай. Опанувавши себе, я взяв телефон Ельзи Олександрівни та переписав у свій мобільний номер Альберта. Щойно я зібрався набрати його, як почув скрип коридорних дверей. Зважаючи на те, що електрик пішов і, найімовірніше, залишив їх відчиненими, моє почуття страху видавалося закономірним.

— Хто там? — спитав я.

На питання ніхто не обізвався. Я повторив голосніше.

Нічого, крім тиші, я не почув, тому вийшов у коридор з наміром засліпити непроханого гостя дисплеєм телефону, та в цей момент усі кімнати залило сяйво лампочок. Електрик стояв перед лічильником із навушниками у вухах.

— Ну от, усе гаразд! — вигукнув він.

Я тицьнув пальцем собі у вухо, натякаючи, щоб він витяг навушники.

— Усе гаразд, — повторив майстер, позбувшись слухових перешкод.

— А що трапилося?

— Провід відійшов.

Пояснення електрика прозвучало так, ніби то була прикра випадковість, але я підозрював, що світло зникло неспроста. Подякувавши чоловікові двадцяткою, я взявся збирати Ельзі Олександрівні вечерю. За півгодини їхав маршруткою до лікарні і розмовляв із другом хазяйки.

— Альберте, доброго вечора. Вас турбує Андрій, квартирант Ельзи Олександрівни.

— Слухаю вас.

— Ельза Олександрівна потрапила в лікарню.

Чоловік замовк.

— Ви мене чуєте, Альберте?

— Так, що з нею?

— Поки не знаю, але схоже на нервовий напад.

— У якій вона лікарні?

На Топольній. Я продиктував Альбертові номер палати, у якій лежала Ельза Олександрівна, і попрощався.

Попри пізній час, мені вдалося потрапити в лікарню через приймальний покій. Ельза Олександрівна лежала на ліжку, вивчаючи стелю. Її обличчя не проявляло жодних емоцій, радше навпаки: було сірим і нерухомим.

— Як ви себе почуваєте? — замість привітання спитав я.

Вона повернула до мене голову і прошепотіла:

— Усе добре, Андрію.

— Я вам їжу приніс. Електрика викликав, шибу замінив.

— А що зі світлом?

— Провід відійшов…

Ельза Олександрівна більше не говорила — відвернулася до вікна, спостерігаючи за місяцем і зорями на темному небі. Я вирішив залишити її наодинці.

— Уже пізно, я, мабуть, піду.

Перед тим як попрощатися, жінка поцікавилася:

— Ви мого телефону не бачили?

Питання виявилося таким несподіваним, що мені здалося, ніби вона бачила, як я копирсався у її мобільному. Вкотре цього вечора довелося хитрувати.

— Ні, але я шукав його. Думав, може він вам знадобиться.

— Подивіться в моїй кімнаті.

— Гаразд. Завтра після роботи занесу.

Я попрощався з хазяйкою та її сусідками по палаті і поквапився на зупинку.

Увійшовши в темний двір нашого будинку, я вибіг східцями на третій поверх. Рука потягнулася до вимикача. Слава Богу, напруга в дротах була, тож, натиснувши клавішу, я засліпив світлом жарівки весь коридор. Не гаючи часу, віддався відпочинку — попереду чекала робоча субота. Сон був такий міцний, що зранку я не почув будильника. Розбудила мене телефонна мелодія. Я неквапливо ввімкнув мобільний.

— Алло, — пробурмотів, не розплющуючи очей.

— Ти де? Марина тут блискавками мече!

Голос Оксани змусив мене зірватися з дивана й глянути на дисплей мобільного — уже півгодини, як я мав бути на роботі.

— Ти мене відмазала?

— Сказала, що ти в заторі стоїш.

— Правильно, зараз буду.

Одягнувшись, я вибіг на Галицьку площу й ускочив у таксі:

— У «Мак-Дональдс» на Чорновола!

— Зголоднів? — спробував пожартувати водій та, вгледівши заклопотаність на моєму обличчі, притьмом натиснув на газ.

На щастя, таксист трапився тямущий і довіз до роботи за п’ятнадцять хвилин. Я забіг у ресторанчик, накинув на себе уніформу та вихором помчав на кухню. Марина зустріла мене з усмішкою.

— Ти залетів, Багрію! Це відіб’ється на наступній зарплаті.

Крити її випад було нічим, тож, не приховуючи злості, я мовчки взявся до роботи, згадавши, що забув удома телефон Ельзи Олександрівни. Коли з’явилася вільна хвилинка, я переповів Оксані останні події і намітив у голові план дій на другу половину дня.

Пізно ввечері я вийшов із маршрутки на Топольній і попрямував до лікарні. У палаті Ельзи Олександрівни не виявилося, сусідки сказали, що вона вийшла з якимось чоловіком.

Здогадатися, з ким саме, було нескладно, але я вирішив таки пройтися довгим лікарняним коридором, аби впевнитися, що ніхто й ніщо Ельзі Олександрівні не загрожує. Блукання не принесло бажаного результату, тож я змінив напрямок. Тоді й уловив знайомі голоси, що долинали зі сходового майданчика, де пацієнти зазвичай курять. Збуджений голос Ельзи Олександрівни лунав так гучно, що не розчути слів було неможливо.

— Ти мене не розумієш! Ти ніколи мене не розумів! Маєш мене за божевільну, кажеш, що не можеш без мене, а сам щоночі повертаєшся до дружини, а я залишаюся наодинці зі своїми страхами.

— Ельзо, ти ж знаєш, я не можу її покинути, — почувся Альбертів голос.

— Справа не втому!

— Прошу тебе вгамуйся.

— Не хочу! Чуєш? Він повернувся з того світу. Повернувся за мною!

Зростаюча амплітуда коливань голосу Ельзи Олександрівни дала зрозуміти, що розмова завершиться сваркою. Я не бажав бути поміченим, тож попрямував до палати ворожки. Щоб не гаяти часу, дістав із кишені її мобільний і поклав на тумбочку, сказавши про це сусідкам.

— Не знайшов її. Залишу тут телефон.

Я вшився з палати і сховався в ліфті. Устиг.

На зупинці було малолюдно, а маршруток іще менше. О такій порі вони їздять нечасто, тому я вирішив зекономити час і сів в автобус, що прямував до центру. Коли я вийшов біля оперного театру, зателефонувала мама. У її голосі, як завжди, чулася тривога.

— Привіт, у тебе все гаразд?

— Так. Чому питаєш?

— Ти мені снився сьогодні.

— Сподіваюся, був чемний? — пожартував я.

Вона збиралася з силами і, здавалося, до останнього не була певна, чи варто мені знати про сон.

— Ти стояв на цвинтарі, Андрію. Стояв і дивився у щойно викопану могилу.

Слова матері розітнули свідомість на тривогу і страх. Хвилювання передалося голосовим зв’язкам.

— Та це, мабуть, тому, що ми впорядковували могили на Личаківському кладовищі.

Мама вмовкла, і я уявив, як вона хреститься, дякуючи Богу, що її сон не віщує біди.

— Не знаю, — урешті промовила вона.

— Мамо, у мене сідає батарея. Дякую, що зателефонувала. Люблю тебе! І пильнуй своє здоров’я.

— Андрію, Андрію…

Я вимкнув телефон.

Бракувало повітря. Усе заважало.

На ватяних ногах я ледве перетнув проспект Свободи і сів просто на газон, не в змозі нести власне тіло. В очах миготів калейдоскоп зірок, а місяць маятником погойдувався в різні боки. Я абстрагувався від міського шуму й повністю сконцентрувався на карті зоряного неба. Усі думки, переживання та підозри метеоритами розлетілися галактикою моєї свідомості, зануривши мене в медитативний стан.

Отямився від того, що хтось смикав мене за руку. У полі зору з’явилися чиїсь голови. Я налаштував слух на хвилі голосів, що оточили мене одними й тими самими запитаннями: «З тобою все гаразд?» — «Тобі погано?» — «Може, швидку викликати?».

— Не треба, — відповів я стомлено і, запевнивши чулих містян у власній спроможності, підвівся та рушив далі.

Ще один день добіг кінця.

17

Відчуття дискомфорту від того, що ти у квартирі сам-один, завадило добре виспатися. Це позначилося на роботі. Практично всю зміну колеги допомагали мені, а я, дещо розслабившись, заглибився в нову версію тих бід, що випали на долю Ельзи Олександрівни. Сумнівів не було: хтось затіяв із нею темну гру, але хто? Сил будувати якісь домисли я вже не мав, тому вирішив сьогодні ж відкрито порозмовляти з ворожкою. Робочий день у роздумах промайнув швидко, тож після зміни я без зволікань подався до лікарні.

Саме був час для відвідування хворих — лічниця кишіла людьми. Відвідувачі, заклопотані проблемами своїх знайомих і родичів, снували з похмурими обличчями. Специфічний аромат лікарняної їдальні, що змішався із запахами препаратів і хлорованої підлоги, викликали в мене бажання якнайшвидшої евакуації з медичного закладу, але не тепер. Попереду чекала відверта розмова з хазяйкою.

Палата Ельзи Олександрівни була майже порожня. Не пустувало тільки ліжко біля вхідних дверей. Я привітався з пацієнткою, яка мала таку засмаглу шкіру, ніби не в лікарні лежала, а на пляжі.

— Доброго дня. Не знаєте, де Ельза Олександрівна?

Жінка підняла свої бронзові повіки та глянула на мене.

— Яка ще Ельза?

— Ось її ліжко, — я показав на місце ворожки.

— Та дурнувата?

Тон жінки фонив роздратуванням.

— Чому дурнувата?!

— Бо зірвалася серед ночі з криком, жбурнула телефон. Ось! — Вона вказала рукою на слід на стіні просто над головою. — Верещала, поки її не втихомирили.

— Хто не втихомирив?

— Не знаю. Повезли кудись.

Я негайно вийшов із палати і попрямував до лікаря, що опікувався Ельзою Олександрівною. Дякувати Богу, він був у кабінеті.

— Куди ви відправили Ельзу Олександрівну?

Ескулап непевно зиркнув на мене, але відповів чітко:

— Сідайте для початку. Вночі в пацієнтки стався нервовий напад, і нам довелося відправити її на Кульпарківську.

— На Кульпарківську?! — перепитав я.

Хмари небезпек скупчилися, утворивши страшну глибоку вирву, що була готова будь-якої миті затягнути мене в епіцентр подій.

Ситуація набирала обертів. Розкручувалася рукою невидимого режисера, який керував виставою з-за лаштунків, вправно смикаючи за ниточки. Їдучи в переповненій маршрутці на Кульпарківську, де знаходилася психіатрична лікарня, я зовсім не відчував довколишнього світу. Мене сповив туман риторичних запитань. Розрахунки та здогадки цілковито заполонили голову. Усе крутилося довкола персони Ельзи Олександрівни, і тим знакам не було ні кінця ні краю. Нетрі виявилася такими густими, що я мало не проїхав зупинку. Вискочивши з автобуса, я помчав у психлікарню.

На жаль, цей медичний заклад відрізнявся від решти більш жорстким пропускним режимом, тож прошмигнути повз чергових санітарів виявилося непросто: «А ви хто?» — «Ким доводитеся?» — «Покажіть документи» — «У студентському не вказана спорідненість» — «Вибачте, нічим не можемо допомогти».

Жодні прохання та вмовляння не діяли на цих загартованих людським болем медиків. Вони стояли незворушно, мов кам’яні ідоли, що звикли до поклоніння.

— Скажіть, хоч у якій вона палаті.

— Тобі від цього стане легше? — запитала санітарка з короткою стрижкою під хлопчика.

— Так, — пригнічено відповів я.

— Сорок дев’ята, — пробубоніла вона.

Без слів подяки я розвернувся і пішов геть.

Вийти з цієї лікарні на світ Божий уже було зціленням. Ковток свіжого повітря вплинув на мене чудодійно, і я вскочив у тролейбус, що готувався рушати. Транспорт розхитувався на стареньких ресорах, і це якимось чином урухомлювало думки. Зваживши всі «за» і «проти», я вирішив будь-що провідати Ельзу Олександрівну — мусив переконатися, що з нею все гаразд. Залишилося вигадати спосіб, як потрапити до психушки. У цьому мені міг зарадити лише Павло — його хитрий розум, здатний до усіляких авантюр.

Фокус, вигаданий товаришем, полягав в елементарній ілюзії. Ми зустрілися з ним наступного дня, і він кинув мені в руки білий халат. Коли я одягнув його, Павло, мов кутюр’є, обійшов мене і, поплескавши по плечах, резюмував:

— Сидить, як на манекені.

— Ти щось краще не міг вигадати? Я цей варіант також розглядав.

— Спочатку я його відкинув, але що простіший прийом, то важче його розкусити. Морда «кірпічьом» і йдеш, куди потрібно. Якщо хтось спитає, відповіси: інтерн Анатолія Степановича.

— А хто це? — поцікавився я, здивований обізнаністю товариша.

— Не знаю. І ніхто не знає. Бачив, стільки там лікарів працює?

Я спрямував погляд на лікарню і на власні очі переконався в надмірній кількості тамтешнього медперсоналу. Для хоробрості Павло запропонував випити коньяку, добре, хоч не медичного спирту, та я відмовився — невідомо, чим це закінчиться.

— Почекаєш на мене?

— Ну, якщо ти вкладешся у двадцять-тридцять хвилин…

— Тоді я пішов.

Із кожним кроком, що наближав мене до лазарету, упевненість у власних діях розсіювалася, мов ранковий туман. У кожній особі, що мала на собі білий халат, убачався потенційний ворог. Споруда лікарні нагадувала в’язницю, а заґратовані вікна лише збуджували мою уяву. У такому закладі кордони між вигадками Ельзи Олександрівни та реальними загрозами майже стиралися.

Поступово я дійшов до центрального входу.

Крок, іще один, двері.

Я зайшов усередину і спідлоба глянув, чи не сидять на вахті санітари з попередньої зміни. Фортуна усміхалася, і я здолав перший рубіж. Тепер усе, що мене цікавило, — це розташування палати номер сорок дев’ять. Я зустрів стареньку бабцю, що розтирала шваброю бруд по підлозі, і спробував вивідати потрібну інформацію, але замість відповіді отримав піднятий угору палець. Але це також результат! Широкими кроками я здолав сходи та вибіг на другий поверх. Очі зупинилися на дверях першої палати, що трапилася на шляху. Номер тридцять дев’ять. Залишалося пройти ще десять дверей, і досягну мети.

Атмосфера, що панувала на другому поверсі, значно відрізнялася від тієї, що була внизу. Білих халатів виднілося менше, проте дивних звуків, що билися об двері палат, намагаючись вирватися назовні, долинало більше. Голова йшла обертом від криків. «Швидше, швидше, щоб не чути цього галасу», — думав я. Коли врешті дійшов до потрібних дверей, то збадьорився. Залишалося просто відчинити їх.

На мій подив, окрім своєї «божевільної», я побачив двох молодиків у білих халатах, із вигляду необтяжених інтелектом. Обступивши ліжко, вони перекидалися глузливими репліками: «З пекла?» — «Та ти що?! Ха-ха-ха!» — «А, може, ти й нас туди відправиш?» — «Ха-ха-ха!». Сцена нагадувала кунсткамеру, де глядачі не лише оглядають виставкові експонати, а й знімають їх на мобільні, аби згодом потішатися. На жаль, таким експонатом була Ельза Олександрівна.

Я закипів ненавистю. Вражений поведінкою недомедиків, із криком підскочив і штовхнув одного з них у спину.

— Ви що робите, звірі?!

Схоже, ніхто не сподівався побачити тут ошалілого хлопця в білому халаті, бо кілька секунд я безперешкодно термосив одного з них. Зрештою, вони оговталися й гуртом кинулися на мене. Я загукав на допомогу, та дует вправно буксирував мене, непроханого гостя, з палати. Останнє, що я встиг побачити, — перестрашений погляд Ельзи Олександрівни.

Та затулити мені рот їм не вдалось, і в коридорі я взяв вищі ноти. Благо, мій відчайдушний крик підтримали голоси з інших палат, і за якийсь час «хор божевільних» давав концерт на цілий поверх. Галас зчинився такий, що лікарня стала нагадувати гігантський вулик, мешканці якого збунтувалися проти вторгнення сторонньої особи. Мені навіть здавалося, що я не чую власного голосу, та, як з’ясувалося згодом, я просто його зірвав. Однак ці потуги виявилися немарними, бо в момент, коли чужі руки перевернули мене, мов піщаний годинник, і поставили на ноги, я побачив перед собою жінку в халаті. Вона суворо наказувала припинити безлад.

— Що тут відбувається?! Ви з глузду з’їхали?! І ще хочете, щоб я підписала вам інтернатуру?

Відчувши під ногами твердінь, я глянув на свою рятівницю, яка сердитим поглядом міряла моїх кривдників. Кинуте нею «марш!» викурило інтернів-аборигенів.

— За що вони так?

— Я — дурниці, а от, як вони з пацієнтів знущаються! — не стримуючи гніву, поскаржився я.

Завідувачка відділення дізналася від мене про негідну поведінку підопічних. А заодно — причину мого вторгнення.

Як не дивно, та ми порозумілись, і мені було дозволено відвідувати Ельзу Олександрівну двічі на тиждень до повного одужання! Я сповна використовував це право два тижні поспіль.

18

Лікування йшло на користь, і з кожним моїм візитом хазяйка виглядала дедалі краще. Натомість із мене ця історія витягла всі жили: не сходила з голови особа, яка стояла за лаштунками цієї вистави; а версія Оксани, що ворожіння й чаклунство походять від нечистого і я граюся з вогнем, усе частіше доводила право на життя. Обставини натякали, щоб я з’їхав із квартири Ельзи Олександрівни, та здаватися я не збирався, адже ще не розгадав до кінця таємницю.

Була середина осені, але погода тішила плюсовими позначками на термометрі. Я вдягнувся майже по-літньому та вирушив на Кульпарківську. Чи не весь персонал знав мене на лице, тож я сміливо переступив лікарняний поріг і попрямував до сходового майданчика. Мене зупинив голос медсестри, яка сиділа на вахті.

— Куди це ви, шановний?

— Як завжди, у сорок дев’яту.

Відповідь була коротка та приголомшлива.

— Вам уже нічого там робити, вашу знайому виписали.

— Виписали? — повторив я услід, не знаючи, як реагувати на таку інформацію.

Жіночка кивнула, і я подався з лікарні з єдиною думкою: якнайшвидше дістатися додому.

Проспект Свободи виявився останньою зупинкою на цьому маршруті. На Кульпарківській я не мав терпіння чекати потрібний автобус, тож тепер мусив іти пішки. Я покрокував у напрямку новозбудованого банку, що своїм зовнішнім виглядом спотворював архітектурний ансамбль позаду пам’ятника Адаму Міцкевичу. Як завжди о цій порі, проспект транспортував собою тисячі людей і автомобілів: скрипіли ресори маршруток, гуділи клаксони таксі, а в повітрі висіли уривки нецензурних висловів пішоходів, які намагалися перейти дорогу. Я скористався милістю одного добродія, який зупинив своє авто перед «зеброю», і перебіг на той бік. Залишилося пройти повз вищезгаданий банк, і я опинився на Галицькій площі.

Нарешті сходи майже рідного під’їзду видали знайомий скрип, а стіни залоскотали ніздрі запахом давнини. Та милуватися всім цим не було часу. Я двічі прокрутив серцевину замка і зайшов у коридор.

— Ельзо Олександрівно! Це Андрій.

Слова втопилися в просторі.

— Ельзо Олександрівно, ви вдома?

Коли я відчинив двері її кімнати, то зрозумів, що всі питання адресувалися лише стінам цієї старої квартири. Лінощі і виснаження повели мене на кухню. Поки варилася кава, голову не покидала думка: «Куди поділась Ельза Олександрівна?» Питання залишалося відкритим, сьогодні фортуна не пестила мене своєю увагою. Мобільний завібрував одночасно з кавоваркою, що почала підстрибувати на плиті від кипіння. Ім’я Альберта на дисплеї обнадіяло, що Ельзу Олександрівну знайдено.

— Слухаю вас, Альберте.

— Доброго дня, Андрію. Як там Ельза? Ви були в неї?

— Її сьогодні виписали, а хіба не ви її зустрічали? — мовив я, відчуваючи, як нейрони продукують тривожні імпульси.

— Ні, не я. А ви зараз де? Може, вона вдома?

— Я, власне, у квартирі.

Між нами зависла пауза. Першим її порушив Альберт.

— Що думаєте робити?

Своїм питанням чоловік загнав мене в безвихідь.

— Не знаю. Я не думав про це, — чесно відповів я.

— Тоді я піду її пошукаю.

Уперше Альберт ухвалив чоловіче рішення. Я побажав йому успіху, а сам поринув у роздуми. Давно в мене не було такого відчуття, коли опускаються руки, коли згасає жага до пошуків, коли питання «що робити?» зависає без відповіді. Затиснутий лещатами відчаю, я з півтори години просидів, ні про що не думаючи, просто медитуючи в стані напівдрімоти. Абсолютний спокій несподівано відродив спогади про те, як ми з Ельзою Олександрівною ходили на спіритичний сеанс. Подія здалася мені тією ниточкою, за яку варто було б смикнути. Невідома сила підняла мене з дивана, і я, вскочивши в кросівки, вибіг із квартири.

На щастя, час іще не встиг відформатувати ту частину пам’яті, де зберігався маршрут до будинку, у якому відбувався спіритичний сеанс. Перехрестя проспекту Свободи та Дорошенка традиційно о цій порі переповнювалось транспортом і людьми. Просуватися ставало дедалі важче, тож я вирішив скористатися таємним ходом. Про нього знали лише студенти та жителі центральної частини міста. Не доходячи до перехрестя, я звернув ліворуч у невеличкий торговий комплекс і, дійшовши до кінця торгівельної зали, опинився на вулиці Дорошенка. Півхвилини, виграні в міського трафіку, дозволили мені ускочити в трамвай, що готувався рушати.

У під’їзді була тиша.

Така, ніби тут ніхто не жив, звісно, крім магів і чаклунів, які із заходом сонця дістають свої книги із заклинаннями та проводять магічні сеанси, чаклуючи над кришталевими кулями та казанами, де вариться чудо-зілля. Урешті пам’ять привела мене до потрібного помешкання, і я негайно постукав у дерев’яне полотно. Луна, що рознесла той звук цілим під’їздом, ущухла, і я прислухався, чи бува ніхто не човгає ногами, підходячи до дверей із того боку. Терпінню настав край, і я ще раз постукав, потім ще і насамкінець підкріпив свої зусилля голосом.

— Ельзо Олександрівно, це я — Андрій! Ви тут?

Та жодного звуку з тамтого боку дверей чутно не було. Надія віднайти хазяйку танула, мов перший сніг у руках, і я, розчаровано схиливши голову, почав помаленьку спускатися.

Попри близькість до центру міста, вулиця була майже порожня. Силуети, що виникали то там, то сям, сприймалися радше як привиди, а не люди. Імовірність зустріти Ельзу Олександрівну на вулиці була критично мала, але я все-таки подався в пішу подорож.

Голова була позбавлена здатності продукувати хоч які-небудь ідеї чи версії: усе, що можна було уявити й усвідомити стосовно зникнення Ельзи Олександрівни, уже було зроблено. Тож залишилося чекати або уповати на милість долі.

Біля географічного факультету роїлися ватаги першокурсників, нагадуючи про навчання. Часу було обмаль. Я зупинився на перехресті і, за правилами дорожнього руху, спершу повернув голову ліворуч, аби переконатись у відсутності зустрічного транспорту, а, коли вже стояв на середині дороги, — праворуч. Те, що я побачив, спинило мене просто посеред проїжджої частини. Тонка фігурка Ельзи Олександрівни, пливучи тротуаром, рухалась у напрямку вулиці Коперника. У її ході не було нічого різкого, вимученого чи будь-якого свідчення того, що ця людина щойно вийшла з лікарні для божевільних.

Тримаючи жінку в полі зору, я кинувся до тротуару, мало не потрапивши під колеса іномарки. Застогнали гальма, загудів клаксон, і з вікна автомобіля висунулася невдоволена мармиза водія.

— Ти, шмаркачу! Такий удовбаний, що сам не можеш дорогу перейти?

Я вибачився перед водієм і помчав тротуаром до наступного перехрестя, де в людському натовпі розчинився силует Ельзи Олександрівни. На роздоріжжі я інтуїтивно звернув ліворуч, де вдруге вихопив з юрби постать своєї орендодавиці. Швидкість мого руху була значно вища, ніж її, тож відстань між нами невпинно скорочувалася. Видавати себе я поки не мав наміру — було цікаво дізнатися, чому хазяйка не квапиться додому.

Я був певен, що вона прямує саме туди, однак помилився. Несподівано вона звернула в арку та щезла з поля зору. Аби не втратити її зовсім, я пустився бігти й за мить був на місці її зникнення, однак арка була порожня. На її стінах висіли два рекламно-інформаційні щити, один із яких сповіщав про надання туристичною фірмою однойменних послуг, а інший — рекламував нотаріуса. Версій, котрий із них привабив хазяйку, не було. Від людини, яка щойно покинула психіатричну лікарню, можна сподіватися чого завгодно, тому я вибрав місце для спостереження, звідки проглядались обоє дверей, і почав чекати.

Само собою процес очікування завжди морально важкий для будь-кого, а коли ще й не відомо, навіть приблизно, скільки доведеться стовбичити, чекання стає удвічі важчим. Найчастіше відчинялися двері турфірми. Звідти виходили усміхнені люди, які найближчим часом мали еволюціонувати від статусу громадянина України до туриста-мандрівника. За емоціями відвідувачів я намагався відгадати країни їхніх майбутніх подорожей.

Ось вибігли двоє молодят із сяючими обличчями й очима, повними любові. Вони, мабуть, летять у теплі краї, на сонячне узбережжя Гоа чи Таїланду, де проведуть свій медовий місяць. А он вийшли літні люди й зупинилися, переглядаючи документи, напевно, хочуть переконатися, що правильно зрозуміли працівника турфірми. Ці, ймовірно, поїдуть до Моршина чи Трускавця поправляти своє здоров’я цілющими мінеральними водами. Три дівчинки, які перебували в офісі не більше п’яти хвилин, очевидно, шукають фірму, що допоможе їм виїхати до США за програмою обміну студентами.

Так одні люди змінювали інших, час спливав, а я стояв на місці.

У роздумах я зовсім утратив відчуття часу, й коли двері нотаріального кабінету відчинились, я не міг точно визначити, скільки чекав на Ельзу Олександрівну. Жінка вийшла з офісу та рушила просто на мене. Я підвівся і повернувся до неї. Коли хазяйка помітила мою присутність, вираз її обличчя не змінився, навпаки, мені здалося, що вона зраділа.

— Андрію! Що ви тут робите? — абсолютно щиро поцікавилася вона.

— Я був у лікарні. Там сказали, що вас виписали, от я й подався на пошуки.

Жінка усміхнулася.

— Продовжуєте шукати скарби?

— Так, ви — цінна знахідка, — усміхнувся я доброзичливо.

Очевидно, Ельза Олександрівна сприйняла мої слова, як комплімент. Вона впевнено взяла мене під руку, і ми пішли.

— Добра ви людина, Андрію. Мені дуже пощастило, що я вас зустріла.

Поки тривала наша неспішна прогулянка вулицею Коперника, у кожному реченні хазяйки я вловлював непритаманну їй легкість буття. Сьогодні вона виглядала, як упевнена в собі жінка, з її вуст злітали слова, сповнені жагою до життя та радістю, її жести набули сміливості й рішучості — ще ніколи, з часу нашого знайомства, я не бачив її такою енергійною та динамічною. Та все, що має початок, має і фінал. Ми дійшли до кінця вулиці, й Ельза Олександрівна, вкотре продемонструвавши свою рішучість, виявила бажання продовжити мандрівку нарізно.

— Ви додому? — запитав я.

— Ні, ще трішки прогуляюся.

Ми обмінялись усмішками, і я побіг на автобусну зупинку, щоби встигнути здатися в полон американському фастфудному гіганту. Уперше за останні дні мій настрій покращився.

На роботі я заряджав колег позитивом, навіть сердита Марина, яка з перших днів сприймала мене з прохолодою, сьогодні позбулася крижаної оболонки й подарувала усміх, та найбільше тішилась Оксана — останнім часом я дуже мало приділяв їй уваги.

Нарешті робочий день був відтятий безжальними ножицями часу. Ми перевдягнулися, вийшли з ресторанчику й попрямували до автобусної зупинки.

— Розкажеш, чому ти сьогодні такий жвавий? — нетерпляче спитала Ксеня, тримаючись за мене в переповненій маршрутці.

— Та нічого такого. Ельзу Олександрівну сьогодні виписали і, слід сказати, виглядає вона, як здорова людина. На Кульпарківській таки вміють лікувати.

Відповідь Ксеню пригнітила. Вона відхилилася від мене.

— Чого ти?

— Здуріти можна! Ти більше радієш за свою Ельзу, ніж за мене!

Я заспокійливо обійняв дівчину.

— Ти найдорожча!

Оксана притулилася до мене.

— Повтори!

І я повторив — тихо, ніжно і солодко, тими словами відгородивши нас від людської метушні в транспорті. Того дня і ночі ми більше нікого не бачили. Усе, що було довкола, нас не цікавило, не хвилювало та не займало. І ми були ніби не з цього світу, а інопланетянами з планети закоханих, що літають орбітою любові, притягнені полюсами власних сердець. Так тривало до ранку.

Сонце, що промінням зродило новий день, пробралося й у кімнату Оксани. Вона міцно спала в моїх обіймах, даруючи своє тепло. У цьому теплообміні я вперше заснув на новому місці, зрадивши примхам свого характеру.

Під ногами рипнув паркет, коли я з дивана спустив їх на підлогу. Боявся розбудити Оксану, тому ступав, як мінним полем. Тільки опинившись у ванній, додав крокам упевненості. Господарювати в чужій квартирі не личило, а стрілка годинника підганяла на роботу.

— Мені вже час.

— Знаю. Біжи, бо Марина живцем тебе з’їсть.

— Гаразд, потім зателефоную.

Мої губи залишили теплий слід на її чолі, а ноги винесли із квартири на багатолюдну вулицю Шевченка.

Я змішався з натовпом на тротуарі й узявся аналізувати одужання Ельзи Олександрівни. З одного боку, виглядала вона цілком здоровою, а з іншого — я точно знав, що загрозу не ліквідовано. Це непокоїло та заважало працювати. Усю зміну я не проявляв жодної ініціативи, навіть більше — у мені, мов в інкубаторі, вигрівалося відчуття огиди до роботи у фастфуді. Однак воно так і не визріло до останньої фази, залишившись у завмерлому стані. Інтуїтивно я вже відчував, що зашморг Рея Крока перекрив мені кисень свободи, й терпіти це я більше не хотів. Але наразі питання зміни роботи не було аж таким нагальним, як здоров’я Ельзи Олександрівни.

Дерев’яні сходи протяжно застогнали, щойно підошви моїх ніг торкнулись їхньої поверхні. Скрип видався мені надто тягучим, я прислухався і зрозумів, що він не самотній у цих стінах. Горішні сходинки видавали такі ж звуки.

«Мабуть, луна», — подумалося мені.

Ключ здійснив два оберти. Однак це не допомогло мені потрапити до квартири — зачиняючись, хазяйка накинула ланцюжок.

— Ельзо Олександрівно! Відчиніть! Це Андрій!

Я прислухався до тиші, але вона була непорушна, тоді я промовив іще гучніше:

— Ельзо Олександрівно, це Андрій, ваш квартирант!

Замість хазяйки обізвалася баба Наталка, яка піднімалася до себе.

— Знову ключі згубив?

— Ні, цього разу не пускає ланцюжок.

Я в розпачі штовхнув двері, демонструючи перепону. Баба Наталка не розгубилася і собі покликала сусідку.

— Ельзо! Ельзочко!!!

Крик бабці зродив погане передчуття. Не в змозі більше чекати, я щосили штовхнув двері плечем, і металеві кільця, які щойно трималися купи, розлетілися підлогою. На шум ніхто не вийшов, це насторожило ще більше.

Обережно ступаючи паркетом, я попрямував у спальню хазяйки. Двері відчинилися від легенького поштовху, шлях відкрився, але зробити наступний крок забракло сил. Тіло Ельзи Олександрівни висіло на мотузці. Я завмер.

Із шокового стану мене повернув крик баби Наталки, яка також уздріла жахливе видовище. Старенька вибігла із квартири, а я кинувся до тіла вішальниці. Під ногами щось хруснуло. Ні на що не звертаючи уваги, я взявся вивільняти Ельзу Олександрівну, та, схоже, було надто пізно.

Світ закрутився довкола мене. Біле стало чорним, радість — горем; над головою закружляли круки — провісники загибелі; затрубили в сурми янголи смерті. Голова пішла обертом. Я присів навколішки біля самогубці, аж раптом на її лівій руці помітив напис, виведений кульковою ручкою. Останні букви, що відкрилися зору, були з латинської абетки. Я викрутив кисть, аби побачити цілісний напис. Два слова, закарбованих ручкою на шкірі, зчинили паніку, здійняли бурю й хаос, зруйнували віру! О, San Michele!

У пам’яті спалахнули сцени спіритичного сеансу, що став приводом для моїх кепкувань над Ельзою Олександрівною. Але зараз чиясь невидима рука перевернула ситуацію догори дриґом. Послання на руці жінки, написане абияк, винесло вирок логіці: потойбічність існує, і Ельза Олександрівна була провідником! Словосполучення «Сан-Мікеле» синіло на руці, мов татуювання, і слугувало неспростовним доказом існування зв’язку між двома світами.

Це — відповідь на моє контрольне питання, поставлене на спіритичному сеансі.

Жодна людина в цій країні не знала, що там, у далекій Венеції, на острові Сан-Мікеле, похований мій батько. Не було жодних документів, що свідчили б про це, крім батькового листа; усе залишилось в Італії, у татового друга. Я чітко виконував його останню волю — тримав язик за зубами, старанно приховуючи його смерть навіть від рідної матері. Будучи впевненим, що таємниця відома лише мені, я запитав про це на сеансі. Хотів загнати всіх магів у глухий кут і показати, що вони живуть у вигаданому світі, а їхнє ворожіння — це просто дитячі забавки. Я думав, що переміг.

Та Ельза Олександрівна вже тоді знала відповідь. Вона була не тільки досвідченою ворожкою, але й мудрою людиною, тож берегла цю відповідь до певного моменту, аби вразити мене якнайсильніше, хотіла, щоб удар вибив із мене всі сумніви щодо існування потойбічного світу. І трюк удався! Можливо, вона планувала донести цю інформацію в інший спосіб, але не мала часу, щось підганяло її, щось або хтось загнав її у глухий кут!

На галас баби Наталки прибіг її чоловік, Любомир і решта сусідів. Зчинився такий ґвалт, що я втік у свою кімнату.

За християнським звичаєм, до самогубці не кличуть священика, тому похорон Ельзи Олександрівни відбувався лише в супроводі хористів, запрошених бабою Наталкою. У той день із самого ранку небо заплакало дрібним дощиком, а коли процесія дісталась Янівського кладовища, — скропило зливою.

За катафалком в’юнкою, вузькою дорогою йшла невеличка процесія зі знайомих і сусідів Ельзи Олександрівни й Альберта з почтом чорнокнижників. Я з Апостолами й Оксаною плентався позаду. Петро, обтяжений обставинами, чи не вперше проміняв зелені барви улюбленої команди на колір журби. Він ковзнув поглядом по хрестах і гробівцях обабіч шляху і без слів опустив голову. Звідкись узявся Гримчак і пристав до нашої процесії.

Нарешті авто зупинилося перед невеличким склепом, обсадженим туями й акаціями. Домовину встановили перед монументом, і її обступили присутні. Альберт із магами став навпроти. Вони виглядали безпорадно, бо були безсилі перед смертю.

«Де, панове, ваша магія? Де ваша спритність? Моліться! Заклинайте! Робіть що-небудь, аби вернути її до життя!.. Але ж з того світу ще ніхто не вертався!» — думав я.

Час настав. Ми поклали домовину у склеп, сусіди перехрестилися й зашепотіли молитву. Чорнокнижники, не цураючись, теж склали долоні. Я допоміг Альберту поставити на місце кам’яну плиту, й Ельза Олександрівна відійшла у вічність.

Частина 2 Спадкоємець

1

Згідно з християнськими канонами, у перші дні після смерті душа мандрує рідними місцями, крок за кроком згадуючи всі моменти власного життєплавання.

Потойбічний вакуум, у якому вона перебуває дев’ять днів, дозволяє проаналізувати всі дії та вчинки, згадати кожен гріх, аби в розмові з Богом не забирати Його дорогоцінного часу, виловлюючи з пам’яті ті чи ті провини. Попри суть і важкість гріха, душу пускають до раю, аби вона роздивилася дивовижне місце й усвідомила всю гіркоту втрати, що може спіткати її, якщо великий суд доведе її провину й призначить довічне ув’язнення в пеклі. Дев’ятого дня Творець приставляє до душі янгола-охоронця та відправляє їх на митарства — блукання пеклом. Там, в оточенні демонів і потвор, що зграями злітаються до них, вони щодуху мчать, зупиняючись на блокпостах, де біси в іпостасях вартових пекла пред’являють скоєні гріхи.

У цій грі рятівним джокером виступає янгол-охоронець, який козиряє добрими вчинками душі, криючи ходи нечисті. Але грати з бісами, до того ж у їхньому казино, — справа невдячна, і, як правило, поки янгол і душа добираються до останнього посту, — партія програна. Навіть попри туз, прихований у крилах охоронця.

Крізь сланкий туман запашного ладану з висоти власної колісниці на мене дивився пророк Ілля. Насуплені брови святого, зсунуті пензлем маляра одна до одної, додавали йому грізного вигляду. У півсфері бані серед пухких, купчастих хмарин на троні сидів Ісус в оточенні свити янголів. Із центру склепіння до самого вівтаря якорем звисав канделябр, що десятками яскравих лампочок освічував старенького священика, який правив суботню службу за померлих.

Сьогодні був дев’ятий день після смерті Ельзи Олександрівни.

Я вирішив поставити за неї свічку й підтримати в митарствах її душу. Після похорону я жодного разу не з’являвся у її домі, ночуючи то в гуртожитку в друзів, то в Оксани.

Священик удруге махнув кадилом над вівтарем, і аромат розпеченого ладану, мов дідька, погнав мене з храму на вулицю.

Я зупинився перед хрестом.

Стрілка компаса мого життя завмерла, я не знав, у якому напрямку рухатись. Оселя, у якій винаймав кімнату й у якій зосталися всі мої речі, залишилася без власника, тож користуватися нею далі було неетично, але Ельза Олександрівна не мала родичів, яким можна було б передати квартиру у власність. Я здійняв очі на Ісуса в надії отримати якийсь знак і віднайшов в обличчі Христа спільні з Альбертом риси. А й справді! Чому я раніше про це не подумав?! Саме Альберт доводився Ельзі Олександрівні найближчою людиною, тож було цілком логічно віддати її помешкання у його розпорядження. Я дістав із кишені мобільний, але згаслий дисплей дещо збив темпи зростання мого настрою. Не гаючи часу, я подався до будинку, аби якнайшвидше скинути з себе ношу квартиранта.

Монолітність тиші, що наповнювала оселю Ельзи Олександрівни, зрушив гуркіт вхідних дверей. Так чинить той, хто перший помічає того, з ким не бажає зустрічатися. Гримання лякає і дає фори для маневру. Кого остерігався я, сказати важко. Хтозна, чи то був привид чи якась інша химера, що асоціювалася з покійницею, та я вирішив себе убезпечити — свідомість надщербилася. Єдине, що мене зустріло в коридорі, був безлад, залишений мною в день похорону. Переступаючи через розкидані коробки та пакети, я зайшов у свою кімнату, де був зарядний пристрій до телефону.

Струм з електромережі воскресив мій девайс, і я побачив веселого Роджера, що прикрашав дисплей. Не встиг я дістатися до розділу контактів, як телефон завібрував, сигналізуючи про отримане повідомлення. СМС сповіщало про спробу невідомого абонента зв’язатися зі мною. Я залишив інформацію поза увагою та знову повернувся до списку контактів. Однак абонент виявився настирливим і вже телефонував мені.

— Алло!

— Доброго ранку. Чи можу я поговорити з паном Багрієм?

— А хто це? — поцікавився я.

— Вас турбує приватний нотаріус Бойчук Олена В’ячеславівна, чи могли б ви сьогодні приїхати до мене в офіс?

Слухаючи нотаріуса, я намагався підняти з дна пам’яті прізвище співрозмовниці, але невпинний потік її слів гнав мої думки в іншому напрямку. Урешті-решт я пообіцяв з’явитися у її офіс упродовж години. Часу було обмаль, але виходити з дому без телефону не хотілося, тож я вирішив трохи зарядити його, а тим часом випити кави. Доки варився напій, я встиг обійти квартиру та переконатися у відсутності будь-яких ознак перебування в ній привиду Ельзи Олександрівни. Це мене втішило, і, заспокоївшись, я дочекався зарядки мобільного.

Усю дорогу до вулиці Коперника я копирсався у власній пам’яті, та остаточний камбек відбувся тоді, коли я повернув до арки. Саме тут, у затишному дворику, знаходився офіс туристичної фірми та кабінет нотаріуса, що його відвідувала Ельза Олександрівна в переддень смерті. Я здогадався, з яких причин мене сюди покликали. Поки я хапав повітря, відчинилися двері турфірми, звідти вийшли дві жінки та попрямували до вулиці імені польського астрофізика. У поле зору потрапив знайомий чоловічий силует, що поспіхом крокував у моєму напрямку. Коли дистанція між нами зменшилася, він зупинився і, не приховуючи здивування, промовив моє ім’я.

— Андрію!

— Альберте! — парирував я з таким самим подивом.

Ми одночасно зрозуміли причину нашої зустрічі, тож подальша розмова втратила ознаки інтриги. Альберт схилив голову й, не підводячи очей, промовив:

— Ходімо.

Кабінет Олени В’ячеславівни мав вигляд типового офісу, закладеного стелажами, що суттєво обмежували простір. Його власниця не справляла враження майстра юридичної справи, але це компенсували її чемні манери. Сутужно було Альберту — незручність кабінету він відчув іще при вході, бо довелося нагнути голову, щоб минути дверний отвір. У нестандартно низькому приміщенні він видавався справжнім Гуллівером.

Я не дуже слухав вступну частину промови нотаріуса, однак увага автоматично загострилася на слові «спадкоємець».

— Виконуючи волю померлої, засвідчену мною, приватним нотаріусом, повідомляю вас, — її погляд уп’явся в мене, — Багрій Андрій Володимирович, про те, що ви успадковуєте від покійної її помешкання: двокімнатну квартиру за адресою площа Соборна…

Голос Олени В’ячеславівни покидав мою свідомість тихими кроками, залишаючи по собі масив інформації. Я відмовлявся сприймати новину про те, що кілька хвилин тому належав до касти квартирантів, а щойно став власником житла, та ще й якого! «Квартира», «квартира», «квартира»… — це слово невпинно крутилося в моїй голові. Годину тому я планував її позбутися, а тепер, за останньою волею Ельзи Олександрівни, став її бранцем. Насамкінець нотаріус попередила про заборону продажу нерухомості впродовж року, чим відправила мене в нокдаун.

— Із вами все гаразд? Вигляд — не дуже, — констатував Альберт, позираючи на мене, коли ми виходили на вулицю.

— Не знаю. Не впевнений.

З усвідомленням новини, що впала на мене, мов снігова лавина серед літа, до горла підступила нудота.

— Господи, що ж мені робити? — зненацька вирвалось у мене.

— Робіть те, що й робили, — живіть, — уточнив приятель.

— Але чому я?! Альберте?

Я схопив співрозмовника за руки. З часу нашого знайомства я вперше втратив контроль над собою, фактично помінявшись місцем з Альбертом, якому завжди бракувало витримки у власних діях. Спадщина, що так несподівано перетворила мене з безхатченка на власника двокімнатних апартаментів у центрі Львова, вибила ґрунт із-під ніг.

— А хто, крім вас?

— Ви, наприклад! Це ж мали бути ви, Альберте! — я не випускав чоловіка зі своїх рук. Випадкові перехожі почали ззиратися на нас, занепокоєні моєю агресивною поведінкою.

— Андрію, вгамуйтеся. Давайте зайдемо додому і спокійно побалакаємо.

«Чорт забирай! — думалося мені. — Щоби там не говорив Альберт, рішенню колишньої хазяйки логічного пояснення не було. Певно, в останні дні свого життя вона таки справді збожеволіла».

Удруге за день я входив до квартири, де не ночував дев’ять ночей. Щоправда, за цей час довелося перетворитися із квартиранта на власника дорогого житла в центрі міста, у що досі не вірилось, але факти — річ уперта. Несміливим жестом запросивши Альберта на кухню, я почалапав за ним, намагаючись спрогнозувати майбутню розмову.

— Благаю вас, — розпочав Альберт, — не шукайте в усьому, що сталося, якихось пояснень. Просто прийміть усе, як є.

— Прийняти подарунок у двісті-триста тисяч доларів?

— Не подарунок, а спадщину, — виправив мене чоловік.

— А якщо я відмовлюся? — сипав я питаннями, намагаючись дійти істини.

Альберт узяв із серванта срібну джезву, насипав туди кави, налив води та поставив на вогонь. Цим маневром він забезпечив собі час, необхідний для переконливої відповіді.

— Це буде нерозумно з вашого боку. У кращому випадку нерухомість перейде державі, у гіршому — цим скористаються шарлатани. А ви — людина благородна, до того ж, останнім часом піклувалися про Ельзу.

Велетень запхав обидві руки в кишені брюк і задер підборіддя, скерувавши погляд у вікно. Мені ж кортіло дізнатись якомога більше.

— Воно то так. Але такі подарунки в теперішній час… — я затнувся, намагаючись якомога делікатніше висловити думку, проте питання вийшло прямим: — Я тепер маю якісь зобов’язання перед вами чи Ельзою Олександрівною?

Терпець Альбертові урвався.

— Андрію, годі вам! Усе почалося задовго до вас!

Роздратування чоловіка вийшло спонтанним і врешті обернулося тими словами, що я так хотів почути. Він на секунду вмовк. Кава, що закипала в джезві, вимагала уваги. Співрозмовник негайно взявся за її приборкання.

— Як ви знаєте, останнім часом Ельзочка трішки нездужала — у неї розхиталася нервова система, — розтлумачив Альберт. — Проблема полягала в тому, що її не можна було залишати одну… — тут він зупинився і потрапив під вплив власних спогадів, що, судячи з його вигляду, були не вельми приємні. — А я не міг бути поруч.

Меланхолійність голосу підсилювалася відчуттям провини, що муляла сумління велетня, тож, аби хоч якось заспокоїтися, він розлив каву у філіжанки.

— Словом, — продовжив він, — мені спало на думку поселити до Ельзи квартиранта, присутність якого дозволила б їй позбутися власних переживань і страхів…

— І я виявився підходящою кандидатурою? — урвав я приятеля небіжки.

— Ні. Ви просто були першим і, мабуть, найкращим, якщо вона так вирішила. Ви — добра та чуйна людина, Андрію. Хочу ще раз сказати: такою була остання воля Ельзи, тому прийміть усе, як є. Від вас ніхто й нічого не вимагатиме.

Альберт завершив оповідь, і на деякий час простір сповнився мовчанням. Кожен із нас був зайнятий власними думками: Альберт, мабуть, намагався збагнути свої помилки, а я ще досі не міг усвідомити, що моє кочове життя от-от скінчиться. Чоловік мав рацію: за нашої системи квартира дістанеться шахраям.

— Альберте, ви справді вірите в самогубство Ельзи Олександрівни?

Велетень глянув на мене так, наче мої слова вдарили його струмом.

— Що ви маєте на увазі? — роздратовано випалив він.

— Те, що сказав. Гадаєте, ті написи чи телефонні повідомлення були випадковими?

— Звідки ви знаєте про телефон? — із недовірою запитав Альберт.

— Здогадуюся, — відверто збрехав я, не бажаючи вступати в гру «питання-відповідь».

Чоловік шукав, що сказати, а я задумався над тим, чи справді вірю у власні слова.

— Я, звісно, думав про це.

На якусь мить приятель Ельзи Олександрівни поринув у лише йому відомі роздуми й після короткої паузи продовжив:

— Що стосується матеріалізованих погроз: написів, повідомлень, то це — справа рук людей, які працюють із нами на одній ниві. Я впевнений. Ну а решта лежить у площині Ельзиної психіки. У цьому жодних сумнівів бути не може.

— Можливо, — спокійно зреагував я на слова співрозмовника й одразу ж посилив хватку: — А що з її здоров’ям було не так? Ви ж її друг, мали б знати.

Питання виявилося болючим, провокаційним і, мабуть, надто гострим для такого шмаркача, як я, але тільки від Альберта я міг почути хоч якусь конкретику. Хотілося знати, що саме турбувало Ельзу Олександрівну в останні дні її життя. Можливо, у тому крилася причина мого неспокою?

Чоловік скам’янів. Уся його кремезна постать нагадувала нерухомий пам’ятник людині, яка завмерла в нерішучості: відповідати чи ні. Дякувати Богу, він наважився.

— Вона, мабуть, розказувала вам про трагедію, що сталася з нею в дитинстві…

— Звісно. Я ж знайшов лист її матері.

Із відсутності реакції на мої слова стало зрозуміло, що Альберт знає про цей факт. Мій поспіх був недоречний.

— Словом, Ельза була впевнена, що Родіон повернувся з того світу, щоб забрати її.

— Вона вам про це говорила? — про всяк випадок уточнив я.

Співрозмовник кивнув у відповідь, і лише тепер його замкненість у цьому питанні стала для мене зрозумілою. Не скажу, що я про це не здогадувався, просто не думав, що все так серйозно. Він любив Ельзу Олександрівну, любив усім серцем. Таке трапляється на схилі літ. Буває перша любов, як у мене з Оксаною, а буває й остання, як у нього з Ельзою. Безумовно, ці почуття сильніші за попередні. У юності після кожної невдалої спроби ми думаємо, що в нас усе ще попереду; а коли у твоє волосся вплітається сивина, коли мало не щодня обличчя вкривається новими зморшками, ти розумієш, що це востаннє, тож цінуєш кожну мить.

Він утрапив у пастку. З одного боку, немічна дружина, з якою, можливо, і діти були, а з іншого — зболене серце, що наперекір його волі належало іншій жінці. І де тут вихід? Він не наважився визнати божевілля близької людини, і цим усе сказано.

— Вибачте, що раніше вам не розповів. Сподіваюся, ви мене зрозумієте, — завершив Альберт.

Більше він не сказав ні слова: розвернувся та рушив до виходу, забувши навіть про свою спадщину — колекцію джезв.

Неспішно я обійшов помешкання. Тепер тут усе виглядало по-іншому, ніж кілька днів тому: різав вухо скрип міжкімнатних дверей, на що раніше не зверталось уваги; кидалися в очі потертості на старому паркеті, що колись сприймались, як належне. Свіжий погляд усюди знаходив недоліки. Хто ходив цією підлогою? Хто торкався цих стін?

Донедавна я не надто переймався тим, що сталось, але зараз… Можливо, уява розгулялася й почала виходити за межі здорового глузду? Хтозна, може, те саме було з Ельзою Олександрівною? Бо чим іще можна пояснити її віру в повернення Родіона? Більшу нісенітницю годі було вигадати. У такому разі тепер йому мало бути за вісімдесят… Щоправда, версія про привида уже не виглядала такою ефемерною. Напис на руці Ельзи Олександрівни ще не стерся з пам’яті і, хтозна, чи коли-небудь зітреться… Чорт забирай! Усі ці історії одна за одною намотувалися на вал моїх припущень і не було тому кінця-краю.

Непомітно підкрався полудень, підганяючи мене на роботу. Під час навчання я вирішив працювати менше, а щоб не втрачати в зарплаті, — збільшив навантаження на вікенди. Востаннє глянувши на господу, я визначив, із чого почнеться прибирання, коли доведеться остаточно сюди переїхати.

— Неймовірно… Цього не може бути! — прошепотіла Оксана, щоб не тривожити подруг, які спали в сусідній кімнаті.

— Знаю. Сам іще не усвідомив, — відповів я й додав: — Попереду чекає паперова тяганина.

Оксана сиділа навпроти і, мов загіпнотизований удавом кролик, не зводила з мене очей.

За вікном казився вітер, порушуючи свистом нічну тишу. Він нещадно роздягав дерева, жбурляючи на землю їхні золотаві шатра. Я причинив кватирку.

— Лягаймо спати. Завтра працюватиму весь день.

— На роботу? — перепитала Оксана. — Ти хоч розумієш, що, за студентськими мірками, ти став олігархом?

— Розумію. Але працювати однак потрібно. І в університет треба частіше навідуватися — лекції закінчилися.

Втома таки взяла гору, і я ліг на диван. Оксана вмостилася поруч і пригорнулася до мене. Було незручно, але приємно.

2

Понеділок відчинив двері не тільки перед новим тижнем, а й справжнісінькою осінню. Вона увірвалася без стукоту, забувши про шляхетні манери.

Холод спорожнив гардероби в багатьох квартирах. Плащі та шалики змінили вішаки на людські плечі, а сезонне взуття покинуло затишні коробки, вирвавшись на бездоріжжя з калюж і болота. Мій початок тижня стартував марафоном, у якому я мав здолати всі проблеми, що лягли на плечі. У першому колі довелося змагатися з бюрократичною системою при оформленні спадщини, яку без матеріального заохочення — сплати мита й податків — не було шансів перемогти. У другому колі естафету підхопило БТІ, де відбувалася реєстрація майна. Усе це ускладнювалося додатковими перешкодами: роботою та навчанням, проте фініш був не за горами.

Мою заклопотаність помітив спостережливий Павло. Докумекав, що відсутність на багатьох парах зумовлена не банальним прогулюванням, а чимось більшим. Разом із Петром він засипав мене питаннями на одній із лекцій, і щоб угамувати цікавість товаришів, довелося розповісти про зміни, що трапилися в моєму житті.

Найбільше здивувався Павло, який завжди вирізнявся гендлярською вдачею. За лічені хвилини він запропонував із десяток ідей, що допомогли б мені не турбуватися про несвоєчасне нарахування стипендії, або й узагалі забути про роботу та розпочати безжурне життя. «У гіршому разі, — казав він, — продаси цю і купиш іншу, у новобудові. Залишаться гроші на машину, ще й рахунок відкриєш». Петро скептично посміхався, бо наперед знав мою відповідь. Та й Павло знав, хоч і демонстрував свою бурхливу фантазію.

— Ти збожеволів? — парирував я. — Продати квартиру в самому серці Львова?! Усе, годі про це. І пам’ятайте — жодного слова! Нікому!

Остання репліка прозвучала, як погроза. Насамкінець я запросив Апостолів оглянути помешкання і, дочекавшись завершення навчального дня, поспішив у відділок на зустріч із дільничним інспектором.

Поки капітан займався оформленням офіційної частини протоколу, я роздивлявся його кабінет. Комірчина нагадувала зону стихійного лиха. Скрізь бовваніли стоси справ. У кутку вони були складені одна на одну, утворивши прямокутні гори. Окремі папірці встеляли стіл і стару канапу, інші висіли на стінах як графіки чергувань і обходу території. Ліворуч стовбичила стара шафа на трьох ніжках, четвертою їй слугувала цеглина. Поруч лежали ще три, ймовірно, на випадок поломки інших підпор. Особливістю цього кабінету була низька посадка щодо рівня землі. Точніше кажучи, це був підвал із невеличким вікном, крізь яке виднілися ноги пішоходів, що снували тротуаром туди-сюди.

Господар цих апартаментів схилився над протоколом, наставивши на мене свою лисину, що у світлі настільної лампи виблискувала, мов намащена смальцем. Нарешті капітан закінчив писанину та звернувся до мене:

— Ось, прочитай, чи правильно записав.

Я взяв у руки два аркуші й хутко їх передивися. Нічого нового в них не побачив, тож переконавшись у правильності всіх даних, повернув назад.

— Ніби все добре, — невпевнено промовив я.

— Щось не так?

Щось справді було не так, але я не знав, що саме. Про те, що напис на руці покійної мав відношення до мене, казати не хотілося. Це таємниця, що не підлягала розголошенню. А говорити натяками в міліції було просто необачно, тому я поцікавився:

— Чи можна ваш номер, на випадок, коли щось згадаю?

Міліціянт уважно глянув на мене й на паперовому стикері написав номер свого мобільного.

— Згадаєш, клянуся погонами! У разі чого — зателефонуєш.

— Обов’язково.

Я підвівся з місця, та слуга закону зупинив мене:

— Не знаєш, що це за напис? — спитав слідчий, простягаючи фотокартку з назвою кладовища на руці хазяйки.

— Гадки не маю, — твердо відповів я.

— Клянешся?

Я звів брови, здивований дилетантством інспектора.

— Ну добре, можеш іти. Коли що — телефонуй.

Я вийшов на вулицю, та полегшення не відчув. Незавершена справа дихала в потилицю, й цього разу вона наблизилася впритул. Нутром відчував лихе. Ніби щось забув, проґавив, не помітив. Інтуїція не спала, чатувала на варті. Якась деталь просочилася крізь кордони пам’яті, залишивши по собі непомітний слід. Але, мабуть, іще не час був натрапити на нього.

Загорнувшись у куртку, я подався мокрим асфальтом у напрямку університету Франка, де призначив здибанку Оксані.

— Що сказали в міліції? — спитала Ксеня, на ходу розкриваючи парасолю.

— Розглядають версію самогубства.

— А ти? — гукнула вона, намагаючись перекричати вітер.

Мряка розігнала городян по домівках, і якби не зустрічні пориви, ми б уже дісталися Соборної.

— Факти вказують на те, що Ельза Олександрівна сама вкоротила собі віку.

— Вона точно була прибацана, — переконливо мовила подруга.

— Чому?

— Залишити квартиру фактично чужій людині!

— Я намагався відмовитися від неї…

— Ти теж прибацаний!

Я залишив ці слова без коментарів, прекрасно розуміючи її обурення: відмовитися від такої спадщини міг хіба що дурень.

Оксана стояла посеред кімнати і майже так само, як я, коли опинився тут уперше, приголомшено розглядала помешкання.

— Оце так хороми!

— Берімось їх чепурити! — сказав я, відсилаючи Оксану на кухню.

Кімната Ельзи Олександрівни мала такий вигляд, буцім тут пройшовся справжній буревій. Хоча чого можна було сподіватися від роботи експертів і міліціянтів?

Насамперед я порозкладав стільці, аби вони не перешкоджали рухові, та розсунув гардини, що затуляли світло. «Так значно краще», — підсумував я і взявся наводити лад на столі. Усі папери, що лежали на поверхні, успішно перемістилися в шухляди. Одяг попрямував у шафу. Решта речей, що потрапляли під руку, були складені в коробку, а та, у свою чергу, — обмотана скотчем і транспортована на шафу. Я взяв швабру й заходився мити паркет. Коли дістався до ліжка, швабра натрапила на якийсь предмет. Довелося стати навколішки, щоб розгледіти, що стало їй на заваді. Там лежала кулькова ручка, колись подарована мною Ельзі Олександрівні. Коли б не її ребриста основа, то вона, певно, закотилася б далеко, а так — лежала собі скраєчку. Я сховав її в шухляду стола. Наприкінці прибирання з’явилися Апостоли. Петро притарабанив патефон, що досі зберігався в гуртожитку. Павло відразу подався оглядати квартиру.

— Ми подумали, оскільки в тебе вже є своя хата, то він тобі не завадить. Бо в нас навіть платівок немає, — сказав Петрик і вручив мені програвач.

— Усе правильно. Дякую!

Поки ми з Петром правили теревені, Павло встиг побувати в моїй кімнаті і вже намірився зайти до спальні Ельзи Олександрівни.

— Стоп! — вигукнув я.

Павло відсмикнув руку від клямки, мов від розпеченого заліза.

— Туди не можна.

Такого лаконічного пояснення для приятеля виявилося недосить. Він запитально глянув на мене.

— Я опечатав цю кімнату, принаймні на рік. Із поваги до покійної.

— О’кей, тоді на кухню.

Не чекаючи запрошення, Павло прошмигнув повз нас у згаданому напрямку. Ми з Петром перезирнулися.

— Як ти його терпиш? — жартома спитав я.

— Уже звик. Ми ж із першого класу знаємося.

— У тебе до нього імунітет, — докинув я, усміхаючись.

Із кухні прорвався голос Павла.

— Я все чую!

Ми усміхнулись і попрямували за ним.

Хмари давно опустилися до землі, й місячне сяйво ніяк не могло прокласти собі шлях крізь їх товщу. Коли б не вулична ілюмінація, то вигляд із вікна був би гнітючий.

— От, що значить центр! — сказав Павло, стоячи біля вікна з чашкою кави. — Куди не глянь — усюди світло. Не те, що з нашого гуртожитку.

Ксеня з Петром усміхнулися. Павло продовжував виголошувати оди помешканню, та несподівано переключився на колекцію джезв, що, певно, намуляла йому очі.

— Слухай, Багрію, а чого в тебе стільки тих турок?

Петро з Оксаною, мов за командою, задерли голови до креденса.

— Ага, я теж помітив, — уклинився Петро.

— Хіба я вам не казав? — спитав я, обвівши присутніх поглядом.

Оксана відвела очі — вона єдина знала правду.

— Хазяйка ворожила, — пояснив я.

Петро так здивувався, що аж рота роззявив, а Павло, ніби нічого й не було, видав:

— Гм… Цікаво, але я в такі дурниці не дуже вірю.

Як же мені хотілося підтакнути йому в цей момент!

— А я вірю! — твердо мовив Петро. — Коли я був у шостому класі…

— Та знаємо ми твою історію про привид у тітчиній хаті! Ходімо вже — пізно.

Друзі заметушилися, і за якусь мить ми з Оксаною залишилися самі.

Ми поскладали все на місця й рушили до кімнати. Дівчина заснула, ледь торкнувшись головою подушки. Я тільки позаздрив такій вправності, згадавши, як важко це дається мені на новому місці. Та я не засмутився — о такій порі дуже зручно зводити баланс запланованих і виконаних справ. У більшості випадків сальдо моєї діяльності на кінець дня було дебетовим, а те, що залишалось у кредиті, переносилося на найближчий час. Це було запорукою успіху. Щоправда, уже кілька днів у цій системі підрахунків відбувався збій. Дані не сходились і, найгірше, я досі не міг виявити помилку. Розбираючись у цих хитросплетіннях, я й не помітив, як думки опинилися в тенетах дрімоти.

Я — у дивному лісі, де замість дерев — чагарі ліщини. Гілки проростають просто з-під ніг, захоплюючи єдину стежину, що нею доводиться пробиратися крізь хащі. Ще трішки, і ця в’язниця поглине мене і, якщо не протидіяти, можна залишитися її бранцем назавжди.

Я щосили починаю ламати чіпке гілляччя.

Сухе патиччя тріщить, мов крига навесні, ліс наповнюється звуками цього хрускоту… Хрускіт!

Я вириваюся з полону сновидінь.

Оксана спить.

«Господи, хрускіт!» — як я раніше не здогадався?

Намагаючись не розбудити Ксеню, я прошмигнув до коридору, а звідти — до кімнати Ельзи Олександрівни. Здавалося, серце хотіло мене обігнати — так швидко калатало в грудях. Я різко висунув шухляду та взяв ручку, яку поклав туди вдень.

«Чорт забирай! Цього не може бути!.. Який же я телепень!»

За спиною рипнули двері. Я мерщій озирнувся й побачив сонну Оксану.

— Господи, ти чого підкрадаєшся?

— Прокинулась, а тебе нема. Що ти тут робиш?

— Згадав дещо, — заспокоїв я дівчину, ховаючи ручку в шухляду. Повертайся, я зараз.

Ксеня залишила мене самого. Тривога стрімко мчала тілом, породжуючи сумніви щодо версії самогубства хазяйки. Саме у сні вдалося викристалізувати думку, що непокоїла останнім часом. Саме хрускіт сухих гілок нагадав звук кулькової ручки, на яку я наступив, намагаючись допомогти Ельзі Олександрівні вибратися з обіймів смерті.

Спантеличений її вчинком і написом на руці, я не надав ваги цій дрібниці.

Як виявилося згодом, саме в ній зачаїлася правда…

Інтуїція не підвела. Жоден самогубець не доводитиме перед смертю свою правоту. Самогубцю байдуже! Щонайбільше, залишить передсмертну записку з поясненнями свого вчинку, але аж ніяк не розписуватиме тіло якимись посланнями, ще й латиною. Не було жодних сумнівів у тому, що Ельза Олександрівна знала відповідь на моє питання від самого початку, але тримала її в таємниці, щоб видати в найбільш підходящий момент. Так само я не сумнівався, що хтось утрутився у її плани…

Тільки цей «хтось» не подумав, що тендітна жінка, затиснена смертельними лещатами, знайде в собі сили дістати з кишені ручку і в останній момент написати на руці лише мені відоме словосполучення, значення якого дивним чином знала і вона. Той «хтось» не спрогнозував, що цей «сигнал» стане основним доказом насильницької смерті жінки. Було очевидно: Ельзу Олександрівну позбавили життя навмисне!

Світ перевернувся догори дриґом! Із мого відкриття випливало два висновки: ворожка пішла зі світу не сама; вона знала місце поховання мого тата, а отже…

О, Господи! Життя в потойбічності існує!..

Я не знав, котре з цих одкровень мене більше приголомшило, але вони обидва викликали сильне запаморочення.

Тишу кімнати заколисувало ритмічне дихання Оксани — вона знов поринула в сон.

Я не хотів лягати, тож підійшов до вікна.

Ніч разом із негодою розігнала з площі людей, утім мою увагу прикував костел в ілюмінації. Насолодившись нічним виглядом церкви, погляд перестрибнув на інші архітектурні пам’ятки й обнишпорив усе, що було в полі його досяжності. Усюди панували тиша та спокій. Аж раптом з-під темної стіни монастиря на освітлену ділянку вийшов чоловік і зупинився, дивлячись просто на мої вікна. Це було так несподівано, що я відскочив від вікна. Серцебиття значно прискорилось, а тілом пробіг холодок. Трохи заспокоївшись, я знову припав до шиби: площа спорожніла, перехожого ніби вітром здуло. Я кинувся до шафи, де зберігав іще батьків польовий бінокль, але повернувшись із ним до вікна, нічного перехожого так і не виявив.

Попри те, що я давно виріс зі штанців початківця, робота в «Мак-Дональдсі» ставала більш каторжною. Як наслідок, почав помилятися. Якщо субота пройшла без ексцесів, то в неділю я напартачив. Ніч напередодні виявилася непростою: спати з думкою про те, що в сусідній кімнаті скоєно злочин, було вкрай важко. Поступово ця гадка інфікувала собою інші, й на ранок у голові вирувала епідемія домислів.

Коли прийшла моя черга смажити картоплю, я думав про що завгодно, тільки не про неї. Як сталося, що я забув те, що знав із перших днів роботи, — досі не збагну, але сьогодні кілограми картоплі перетворилися на шкварки. Добре, що Марина носить окуляри, інакше її очі полізли б на лоба.

— Багрію, це останнє китайське попередження! — просичала вона крізь зуби і пригрозила: — А з цим роби, що хочеш, але якщо хтось помітить — начувайся!

На щастя, серед нас був досвідчений фастфудівець Сашко, який розтлумачив слова Марини. Довелося мій ґандж розфасовувати по два-три шматочки в кожну порцію, аби не списувати його як брак. Словом, зміна стала найгіршою з усіх, що були досі. Крім того, вона вичавила з мене всі соки, тож коли зателефонувала Ксеня, розмова вийшла короткою — я мріяв тільки про диван.

Цієї ночі я спав дуже міцно, і якби не втома, то я, мабуть, зауважив би ледь чутне човгання вгорі…

3

У понеділок зранку я подався на Мартовича в Галицький відділок міліції вмовляти капітана не закривати справу. Я постукав у двері кабінету і, дочекавшись відповіді, несміливо зайшов усередину. Правоохоронець сидів за столом і, схоже, був не в захваті від моєї появи.

— Доброго ранку!

— Клянуся званням, так і думав, що це ти! — відклавши горнятко з чаєм, сказав він. — Що сталося? У мене питань по справі нема — закриватиму.

Помітивши, що саме ця фраза мене занепокоїла, капітан умить посерйознішав.

— Ти чого побілів? Усе гаразд, малий?

— Не гаразд. Не спішіть закривати справу.

— Із якого дива? — оторопіло спитав він і підніс до рота горня.

— Мою хазяйку вбили.

Чолов’яга мало не вдавився, вихлюпнувши чай на стіл.

— От дідько! — не втримався він у рамках офіційної бесіди. — Ти що здурів? Звідки такі висновки?

Я поділився з правоохоронцем своєю версією, приховавши при цьому значення залишеного Ельзою Олександрівною повідомлення та його адресата.

— Подумайте, — не вгамовувався я, — хіба буде людина перед смертю виписувати що-небудь на своєму тілі?

— Слухай, малий, ти, певно, фільмів надивився. Це не доказ, це твоя фантазія.

— Ельза Олександрівна постійно стверджувала, що вгорі хтось ходить, а та квартира пустує десятиліттями. Хіба це не дивно, враховуючи, що вона в самісінькому центрі Львова?

Нарешті очі капітана перестали бігати й зосередилися на одній точці, очевидно, я достукався до нього.

— Чорт, а це версія! Клянуся званням!

— Мені зараз в університет треба, а після обіду я б з вами…

— Будеш повертатися — зазирни. Якщо нікуди не викличуть, то сходимо подивимося на твоїх сусідів.

Я втішився, подякував правоохоронцю й покинув відділок. Гуляти було ніколи — з таким відвідуванням пар мене могли відрахувати. Я поспішив на зупинку, аби встигнути на лекцію проректора Олега Йосиповича, який не терпів прогульників.

В аудиторії, у якій я з’явився разом із дзвоником, однокурсники вже сиділи на місцях. Проректор готувався до вступу, але дозволив мені зайти. Місце Павла пустувало.

— Де твій друг? — спитав я Петрика, падаючи поряд.

— Прихворів. Температура, — пояснив товариш.

— Зрозуміло…

Бесіду урвав викладач — він плеснув у долоні, привертаючи увагу студентів.

— Отож, сьогоднішня лекція присвячується…

Олег Йосипович відрізнявся від інших лекторів сукупністю фізіологічних особливостей, що допомагали йому тримати студентство у фарватері пильності. Його ліричний баритон гіпнотично впливав на слухачів, тому всі сиділи тишком-нишком. Високий зріст і довгі руки, що зазвичай супроводжували мовлення активною жестикуляцією, притягували до себе нашу увагу. Ну і, ясна річ, штиль в аудиторії упродовж усієї лекції професор підтримував завдяки своєму чималому досвіду у викладацькій діяльності.

Занотувавши розповідь Олега Йосиповича й дочекавшись закінчення пари, курс рушив до іншої аудиторії. Залишилося досидіти ще два заняття.

Після навчального дня я відразу подався у відділок. Та поспішав я даремно — капітана на місці не було, про що мене сповістив черговий на вході. Довелося чекати слідчого у вестибюлі. Маючи купу вільного часу, я взявся за вивчення сьогоднішньої лекції Олега Йосиповича. Коли текст було подолано, зателефонував Оксані та потеревенив із нею п’ятнадцять хвилин. Урешті-решт прийшла черга ознайомитися з «дошкою пошани» злочинців, які перебували в розшуку.

На стенді висіли фотографії переважно представників сильної статі, але були й винятки. На щастя, знайомих серед цієї публіки я не побачив, тож, роздивляючись усіх за другим колом, занурився в читання анотацій під кожною знимкою. Дізнаватися подробиці злочинів було значно цікавіше, ніж розглядати обличчя зловмисників. Були тут і аферисти, які заборгували банкам, і злодюжки з Краківського базару, й такі, яких розшукували за тяжкі злочини.

— Не турбуйся, мене ще не шукають, — пролунав голос із-за спини.

Я розвернувся й побачив перед собою Гримчака.

— Ти що тут робиш? — поцікавився однокурсник.

— Викликали у справі хазяйки. А ти? — поспішив я відвести розмову від наболілої теми.

— До брата ходив. Ну що, вдаримо по каві? — запропонував Ростик.

Від зайвих розмов мене врятував капітан, дуже вчасно з’явившись у холі відділку.

— Вибач, іншим разом, слідчий прийшов.

Я швидко попрощався з Гримчаком і кинувся на перехоплення капітана. Міліціянт не пручався, і ми без зволікань рушили на Соборну.

Коли ми опинилися у дворику, бесіда двох літніх сусідів, які зустрілися на загальному балконі, щоб разом посмалити, миттю припинилася. Старигані стихли, спостерігаючи з висоти другого поверху, як чоловік при погонах і їхній молодий сусід прямують до входу. Один із них, що був убраний у спортивні рейтузи й теплу куртку, подався за нами назирці уздовж балкона. Благо, виходу з нього до мого під’їзду не було, тому я спокійно йшов за капітаном, не переймаючись тим, що дід наздожене нас на сходах. Однак курець наступив нам на п’яти запитанням:

— А… А шо сі стало, пане поліцаю? — спитав він на діалекті Галичини початку минулого століття.

Слідчий зупинився й задер голову догори.

— Ніц, лячного, вуйку. Клянуся!

«А капітан — міцний горішок, тільки забагато клянеться», — подумалося мені.

Я ступив за ним у під’їзд. Чи причиною тому стали наші наміри, чи моя бурхлива фантазія, але мій спокій розгойдався. Із кожною пройденою сходинкою я відчував, як маліє моя відвага. Здавалося б, поруч особа, наділена владою та повноваженнями, але щось підказувало, що міліціянт так само беззахисний, як і я.

У тому, що небезпека криється у восьмій квартирі, я вже не сумнівався.

Залишилося дізнатися, яка вона з себе. Поки я розмірковував, капітан піднявся на останній поверх і підійшов до дверей. Перед тим як постукати, він чомусь глянув на мене й лише потому приклався до дверей кісточками пальців. Ми завмерли в очікуванні дива, що для кожного було своїм: я сподівався почути якісь кроки, а капітан, мабуть, мріяв про нескінченну тишу. Пощастило міліціянтові. Відчувши, що моя версія руйнується на очах, чоловік іще сильніше загримав у двері, однак ніхто так і не відгукнувся.

— Думаю, досить, — сказав він.

— І це все? — розчаровано перепитав я.

— А ти на що сподівався?

— Думав, якось потрапимо всередину.

Моя репліка обурила капітана.

— Може, штурмом візьмемо? — огризнувся він. — Я роблю все, що можу, — промовив міліціянт і припечатав: — Клянуся!

— Це ж в інтересах слідства, — перебив я правоохоронця.

— Такі речі робляться з дозволу суду. За ґрати хочеш? Тоді вперед!

Я подумав, що капітан правий, і щоб якось реабілітуватися, запросив його до себе.

— То, кажеш, зараз тут господарюєш? Пощастило!

— Із чим?

— Пожив би з жінкою в гуртожитку МВС — зрозумів би, — розтлумачив він.

— До останнього моменту в кабінеті нотаріуса думав, що успадкую ці турки, — я вказав на сервант, де вони причаїлися, — а вийшло, що став власником квартири.

— Із якого дива вона мала б дарувати тобі ці банячки?

— Я колекціоную подібні речі. Ті, у яких живе давнина.

Інспектор звів брови.

— І де ж вони?

— У моїй кімнаті.

— Ану покажи… — попросив він і перший устав із місця.

Ми попрямували в кімнату, де чоловік узявся в боки й присвиснув.

— А на слідчих діях ми думали, що це якийсь непотріб, а то, виявляється, твоє. Ну й вар’ят ти, хлопче!

Капітан підійшов до велосипеда, що підпирав стіну, й поклав руку на кермо.

— Господи, а цей мотлох тобі нащо?

— Реставруватиму коли-небудь.

— Ну-ну, — слідчий скептично глянув на мене. — О, а це що таке? — запитав він, побачивши патефон, принесений хлопцями з гуртожитку. — Живий іще?

— Цілком!

— А платівки маєш?

— Є одна.

Я дістав із шафи батькову платівку «Братів Гадюкіних», а правоохоронець тим часом накрутив програвач. Наступної миті кімнату заполонило потріскування, що сплелося з голосом Кузі, який горлав «Сорок пачок „Верховини“». Капітан заплющив очі, насолоджуючись піснею, а коли та скінчилася — не міг приховати розчарування.

— Клянуся, це найкращі українські рокери! Уся молодість під них пройшла. Шкода…

— Шкода, — погодився я, згадавши, як любив «Братів» тато.

— Ну добре, піду я.

Чоловік попрямував у коридор і, стоячи на порозі, сказав:

— Притримаю закриття на кілька тижнів. Будеш мати якусь інформацію — приходь.

— Гаразд, — відповів я і зачинив за ним двері.

Чудово, коли зранку немає першої пари, а наступна відбуватиметься в корпусі, що через дорогу від твого будинку. Мала стрілка годинника ще не добігла до дев’ятої, як кухнею розповзся аромат меленої кави та свіжоспечених тостів. Я мав у запасі майже дві години, тож, аби даремно не тинятися квартирою, вирішив відвідати свого літнього товариша.

Середина осені ніби проскочила повз ринок антикваріату. На тлі покупців, одягнених доволі легко і яскраво, та розмаїття барвистих вишиванок і картин у ятках продавці виглядали, мов язичницькі ідоли — убрані у вовняні светри й замотані шаликами. Крамар Яша був схожий на капусту: у куртці, із якої стирчав і гольф, і піджак.

— Завчасно ви зиму зустрічаєте! — промовив я замість привітання, натякаючи на його прикид.

— Зима — підступна пора року, Андрію. Та й організм уже не той, — апелював продавець і на підтвердження своїх слів шморгнув носом.

— Що правда — то правда. Ранки вже геть холодні.

— Нічого, зараз зігріємося.

Крамар вправним жестом виклав на прилавок дві чашки і з термоса налив у них гарячого чаю. Я вхопився за горня, але Яша мене притримав:

— Зачекайте, юначе.

Не приховуючи здивування, я глянув на товариша, який уже діставав із кишені куртки залізну фляжку.

— У таку погоду самим чаєм не зігрієшся. Настоянка на калгані, — промовив чоловік і хлюпнув у чай коричневу рідину.

— Мені небагато, у мене скоро пари.

— Це ж для зігрівання. Ну, як ваші справи? Для мого прилавка нічого не маєте?

Відповіддю на запитання крамаря була тільки усмішка.

— Вам скоро нікуди буде складати свої цяцьки.

Я повільно надпив гарячого напою й озвучив головну новину свого життя:

— Уже буде. Ельза Олександрівна залишила мені у спадок свою квартиру.

З усіх знайомих, кому я повідомив цей факт, Яшу він вразив найменше.

— Здається, вас це не здивувало.

— Відверто кажучи, я підозрював, що ваша хазяйка утне щось подібне.

— Чому?

— Коли жінка самотня та ще й бездітна, то швидко звикає до людини, яка поруч. А ви — хлопчина порядний, чесний.

— Якби ще з цим подарунком я не успадкував її проблем…

Яша занепокоєно глянув на мене й запитав:

— Що ви маєте на увазі?

Двоє туристів підійшли до рундука та поцікавилися вартістю срібних портсигарів. Коли вони відійшли, Яша вмостився на рибацькому кріселку, а я продовжив:

— У мене таке відчуття, що хазяйку вбили.

Моє повідомлення спричинило такий ефект, що його вистачило б на десятьох слухачів. Крамар знерухомів — руки, що завжди активно жестикулювали, немов налилися свинцем, а погляд умить згас.

— Із чого ви зробили такий висновок? — тихо спитав він.

— Це довга історія, але, запевняю вас, тут щось не те.

— Скажу інакше: когось підозрюєте?

Ось так мимоволі історія набула детективного характеру, принаймні Яша озвучив низку питань, що вимагали відповідей. А без них моя версія не мала права на існування.

— Якщо є, то які, на вашу думку, мотиви? Кожному злочину передує мотив, якщо переступ, звісно, не скоює психопат.

— Я опираюся хіба на нарікання жінки. Вона стверджувала, що на неї полював привид її викрадача.

— Із того світу? — випередив мене чолов’яга.

— Так.

Попри занепокоєння, Яша усміхнувся, розуміючи абсурдність такого припущення. Лише мені було не до сміху: питання, звідки Ельза Олександрівна дізналася про місце поховання мого батька, залишалося відкритим.

— Ну гаразд. Мені вже час, — сказав я.

Продавець антикваріату підвівся.

— Андрійку, будьте обачні!

Прощання виявилося прохолоднішим за температуру повітря. Не тому, що ми не порозумілися, радше навпаки — крамар мав рацію.

На другу пару викладач не з’явився, і група розповзлася центром міста. Я з Петром подався на Словацького, де у старенькій совдепівській їдальні можна було з’їсти свіжих булочок із корицею, заплативши при цьому копійки. Я вирішив приховати свою версію загибелі Ельзи Олександрівни від друзів — нічого розпускати плітки, до того ж, нічим не підкріплені. Зрештою, час на місці не стоїть — і рано чи пізно істина проросте.

На останньому занятті, що проводилося в головному корпусі, завібрував мобільний. Одного погляду на дисплей вистачило, щоб попросити у викладачки дозволу вийти з аудиторії.

— Алло, — відповів я й одразу ж почув прискорене белькотіння тітки Марії.

— Андрію! Андрію, то цьотка! Що там у вас сталося? Чого тато не телефонує? Мати з’їдає себе! Чого мовчиш? Ти мене чуєш, Андрійку?

Відповісти завадив дзвоник, що загримів просто над головою. Тієї ж миті з аудиторій вихлюпнулися студенти і, мов вода, стрімко розтеклися коридором.

— Що з мамою? Із нею все гаразд? Які результати обстеження? — кричав я, проштовхуючись крізь натовп назад. На щастя, більшість одногрупників уже покинула приміщення і я врешті почув тітку.

— Дякувати Богу, усе добре. Нове серце прижилося, — відповіла вона. — Але ви зводите її з розуму!

Мабуть, настав час сказати правду. Бавитися з мамою у хованки ставало небезпечно.

— Тітко, тата вже давно немає. Він помер.

— Що-що? — перепитала жінка, але наступної ж миті цілком усвідомила зміст моїх слів: — Господи Ісусе! Як то?! Що ж тепер буде?

— Не переживайте, гроші в мене ще є, — поквапився я заспокоїти родичку.

— А як же про це матері сказати? — не вгамовувалася вона.

— Я сам скажу, коли буде слушний момент.

— А як то сталося?

— Нещасний випадок.

— І давно?

— Більше року.

— Більше року? І ти мовчав? — перепитала приголомшена тітка.

— Я мусив. Заради мами.

Жінка все усвідомила й урешті-решт розплакалася. Я не хотів слухати її плач, на серці й без того було тоскно — попереду чекала непроста розмова з матір’ю.

— Мушу йти. До зустрічі.

Я обірвав зв’язок і розвернувся. Переді мною стояв Петро.

— Ти не говорив, що твій батько помер, — зніяковіло мовив він.

Я не мав наміру дожидатися розпитувань свого друга, тож узяв у нього наплічник і рушив геть.

Результати обстежень маминого серця виявилися позитивними, тож незабаром відбудеться вирішальна розмова, коли я озвучу мамі частину правди. Решта її якийсь час не цікавитиме, бо вона впаде у відчай. Із часом усе забудеться, і наша таємниця залишиться нерозгаданою.

Мати не змусила себе довго чекати. Її дзвінок застав мене дорогою додому пізнього, осіннього вечора.

— Що? Що з ним сталося? — схлипуючи, запитала вона. — Кажи, як є, я маю право знати!

Я зціпив зуби — чути мамин плач було вкрай важко.

Від хвилювання язик став неконтрольованим. Через це я говорив, мов беззубий старець, тож мати, певно, розуміла мене через слово. Тітка бовкнула зайве, а вона відчула біду. Але це вже не мало значення. Настав момент істини. Я набрав повні груди повітря, щоб урешті-решт сказати твердим, мужнім голосом, як учив мене батько:

— Нашого тата більше немає з нами. Немає давно. Вибач, що обманював, але я не міг ризикувати твоїм здоров’ям.

Ну от і все. Велетенська брила впала з пліч і розлетілася на друзки. Ярмо брехні скинуто, кайдани гіркої правди розірвано, усе закінчилося.

Мама плакала. Плакала за минулим, за своїм єдиним чоловіком. Плакала над наругою долі, що взяла її в полон хвороби. Здавалося, не буде тим сльозам ні кінця ні краю, але я слухав, боячись зрушити мамину журбу.

— Де він похований? — нарешті спитала вона.

За звичкою я озирнувся, аби переконатися, що ніхто мене не підслуховує, але то було зайве:

— На острові-цвинтарі Сан-Мікеле, що у Венеції. Коли ти одужаєш, ми обов’язково туди поїдемо.

Більше того вечора говорити було нічого. Залишалося сподіватися на Господа, який уберіг би її здоров’я від страшної новини. Ми розпрощалися.

Вечори стали зовсім холодними, про що свідчила невелика кількість людей на площі перед будинком. Прискоривши крок, я перетнув вулицю та забіг в арку. Нікого з сусідів на балконах не було. Крізь зачинені вікна у дворик не проникали звуки телевізорів і кухонних бесід. Шлях до під’їзду проминув у суцільній тиші. Сходи, як завжди, порипували під ногами, але дуже швидко я усвідомив, що не тільки під моїми. Між другим і третім поверхами я зустрів чоловіка, що квапився донизу, — ми розминулися. Відповівши на його коротке «добрий вечір», я спокійно рушив до дверей, не звернувши увагу на його персону. І лишень у коридорі власної квартири мене наздогнала цікавість: «Хто б то міг бути?»

Чоловік спускався з четвертого поверху.

Отже, або гість баби Наталки, або…

І тут під курткою прошмигнув протяг, змусивши мене пересмикнутися від неприємного холоду.

Я кинувся до спальні Ельзи Олександрівни і, не вмикаючи світла, підбіг до вікна, але у дворику нікого не було. Тоді я блискавкою помчав до вікна у своїй кімнаті, а потім на кухні, але чоловіка так і не побачив.

У цю ніч я засинав важко.

4

Листопад обтрусив листя з дерев, і тепер вони стояли голі й одинокі, мов манекени в покинутому магазині. Осінь увійшла в завершальну фазу та зіштовхнулася віч-на-віч зі своєю наступницею. Небо щедро сипало пухнастим снігом і першими морозами сповіщало про наближення зими. Монастир Бернардинів замаскувався під білим простирадлом, і його вікна виглядали, мов латки на обшарпаних вітрилах. Про те, що він функціонує, свідчила тільки стежка, витоптана ногами прочан. До речі, пересуватися містом можна було лише такими шляхами, бо надмірна кількість опадів застала комунальні служби зненацька і снігопад на кілька днів спаралізував рух транспорту. Такі погодні умови всім дошкуляли, однак обличчя городян сяяли радістю: наближалися свята.

Через сімейну трагедію я не зносив періоду від католицького Різдва до православного Водохреща. Коли в тисячах домівок возз’єднувалися родини, я вовком вив, зустрічаючи свята наодинці. Готуючись до цього періоду, я навмисне збільшив кількість робочих днів і тепер, окрім вихідних, працював ще й щочетверга та щоп’ятниці. Однак я сподівався, що цього року самотності прийде край: з’явилася дівчина та й мама одужувала. Я був ладен на все, лиш би ненька була здорова, благо, вона поправлялася. Втрата чоловіка, звісно, залишила слід, але не зламала її. Потрібен був час, щоб рана загоїлася. Головне, що мені більше не доводилось її обманювати і наші розмови стали значно теплішими.

Попри це, моя напруга нікуди не зникала. Відчуття небезпеки продовжувало дихати в потилицю, але визначити, звідки воно приходить, — ніяк не вдавалося. Щоночі перед сном я перевіряв двері та накидав новий запобіжний ланцюжок, потім підходив до вікон і придивлявся, чи не ховаються у затінках будинків чи церкви якісь незнайомці, проте жодного разу нікого підозрілого не виявив.

Я активно цікавився перебігом розслідування, паралельно обмізковуючи власні версії злочину, що трапився в сусідній кімнаті. Я не знав: вірити чи ні в існування потойбічного світу, однак був абсолютно переконаний, що загроза крилася у квартирі номер вісім. Такий висновок виплодив новий план, тож я насилу дочекався ранку, щоб звірити його капітанові. Але негода, що спричинила транспортний колапс, внесла свої корективи. Вирушати до відділку пішки, потім повертатися в університет, а звідти чалапати на роботу — означало довести організм до виснаження. Місити ногами кілограми снігу на таких відстанях не до снаги навіть спортсменам, тому я вирішив скористатися телефоном.

— Доброго ранку, капітане. Уже на роботі? — спитав я, спостерігаючи сніговій за вікном.

Якийсь час я слухав чоловікові прокльони на адресу хуртовини, а тоді заговорив сам:

— Учора, обмірковуючи нашу справу, у мене виникла ідея: якщо Ельза Олександрівна думала, що у квартирі над нею хтось живе, а нам відомо, що це не так, то, може, варто дізнатися, хто власник цього помешкання? Я оформляв спадщину в БТІ, думаю, там можна і про цю квартиру щось вивідати.

Трохи подумавши, правоохоронець порадив мені братися до справи, хоча я чекав іншої пропозиції.

— Я думав, ви подасте офіційний запит.

Натомість міліціянт послався на закон про доступ до публічної інформації і порадив надіслати лист у БТІ.

— Вони зобов’язані надати відповідь протягом тридцяти днів, але, думаю, зроблять це швидше. Якщо нічого не вийде, тоді підключиш мене. А зараз, вибач, треба закривати рік, а в мене купа «висяків», включно із твоєю справою, — дорікнув він.

— Думаю, вона зрушиться, — сказав я і попрощався з офіцером, подякувавши за пораду.

Вона справді була слушною. Накидавши в голові текст звернення, я набрав і роздрукував його на кафедрі Григоровича, а ще знайшов в Інтернеті точну адресу БТІ. Дорогою на роботу надіслав запит рекомендованим листом. Залишилося дочекатися відповіді.

Кілька днів негода дошкуляла своїми примхами.

До сніжних опадів додалося незначне зниження температури, цього було досить, аби всі перебралися в теплий одяг. Але справжньою ознакою того, що в місто Лева прийшла зима, була ковзанка, обладнана перед міською ратушею. Процес монтажу зайняв кілька днів. Щодня конструкція росла в масштабі, й наприкінці тижня сотні молодих людей уже розважалися на льоду біля міськради. Сміх і гомін тут не вщухав до півночі.

Повертатися з роботи було в задоволення. У нашому дворику, де, звісно, ніхто й нічого не чистив, сніг приємно порипував під ногами. Пружину із дверей уже давно хтось зняв, тож вони постійно були зачинені й не випускали з під’їзду тепла. Я зайшов усередину і, за звичкою, що виробилася за останні дні, зиркнув на поштові скриньки й одразу ж помітив у щілині скриньки під номером шість щось світле. Це міг бути лише він. Здається, феєричний день завершувався не менш яскравим вечором і не важливо, якою буде відповідь, бо негативний результат — теж результат.

Увійшовши в помешкання, я зачинив двері й накинув ланцюжок, потім пройшов на кухню, щоб зігрітися теплим чаєм. Конверт із кутовим штампом БТІ лежав на столі й чекав свого часу, та я не поспішав, а заходився готувати вечерю. Можливо, я несвідомо розтягував відчуття ейфорії, що виникло завдяки правильним рішенням і діям: на офіційний запит — офіційна відповідь, і, що б там не було, це — крок уперед. Чому Ельза Олександрівна до цього не дійшла, а переймалася якимись привидами? Це ж так просто! Якби вона наважилася на щось подібне, то думки про потойбічність її не турбували б і, хтозна, може, й урятували б життя.

Я попорався біля плити, а тоді взяв у руки конверт, надісланий із державної установи, та зірвав запобіжну смужку.

Усередині був аркуш, складений учетверо. Мої пальці зробили кілька рухів і заціпеніли.

На білосніжному папері чорніло одне-єдине речення: «Хочеш знати, хто я?»

5

Сказати, що минула ніч видалася неспокійною, — не сказати нічого. Інстинкт самозбереження позривав усі запобіжники із здорового глузду, і, керуючись цим чуттям, я до світанку простояв на варті особистої безпеки. Що п’ять хвилин обходив кожне з вікон. За ними ввижалися постаті, що чатували на мене в темряві вулиць. Чи не щохвилини я навшпиньках підкрадався до дверей і дослухався до звуків нічного під’їзду, ніби ось-ось мали рипнути дошки під вагою невідомого візитера. Кухонний ніж безнастанно холодив долоню — про всяк випадок, але, на щастя, не знадобився.

Над ранок, коли світло вуличних ліхтарів змаліло у світанкових зблисках, стало трохи легше. Тривога вляглася, і, здійснивши о пів на восьму останній обхід, я впав на канапу, нокаутований емоційним виснаженням, і відімкнувся на кілька годин. Розбудив дзвінок Петрика.

— Ти чого на пари не з’явився?

Спросоння я не міг розібрати цифри на годиннику, вони були невиразні, тож, облишивши затію, підключив товариша:

— А яка зараз година?

— Пів на другу вже. Ти не захворів часом?

— Нормальок, — заспокоїв я одногрупника.

— То ти на «архітектуру» прийдеш?

— Ні-ні. Маю справи, а потім на роботу.

Петро не став дошкуляти питаннями, тож ми попрощалися.

Через зміщений режим сну голова боліла як з похмілля. Проте це не завадило мені окреслити чіткий план дій. Я привів себе в належний вигляд, узяв отриманий напередодні конверт і рушив у райвідділок.

Капітан із закоченими по лікті рукавами величезним діркопробивачем одну за одною штампував справи та складав їх у скорозшивач. Моя поява його не втішила, але я не образився.

— Клянуся, так і знав, що це ти, — ліниво бовкнув він.

— Я!

Рішуча відповідь розбуркала міліціянта, і він умить утямив, що цього разу я — не з порожніми руками. Я поклав конверт на стіл.

— Що це? — поцікавився капітан, складаючи чергові теки.

— Відповідь із БТІ.

— А-а. І що там? — безініціативно уточнив він.

— Самі подивіться.

Правоохоронець нарешті відклав свою справу, сів за стіл і взяв конверт. Без особливого бажання дістав аркуш і почав крутити ним, намагаючись зрозуміти, де ж текст. Із кожним наступним обертом на його обличчі щораз більше проступало розчарування, він не зміг його приховати, коли усвідомив, що відповіддю був усього один рядок.

Із того, як на чолі міліціянта з’явилися борозни зморщок, я зрозумів, що він нарешті втямив суть послання.

— Це що, жарт? Тобі нічим займатися? — накинувся він на мене.

Утім, незворушний вираз мого обличчя загасив гнів правоохоронця.

— Хочеш сказати, що це прийшло з БТІ? Це офіційна відповідь? — геть розчаровано спитав він.

— Не знаю, звідки прийшло повідомлення, але воно, запечатане, лежало в моїй скриньці.

Думки капітана сплутались, і він іще раз оторопіло глянув на папірець.

— Може експертизу зробити? — запропонував я.

— Ти його тримав?

— Звісно.

— І я теж. Чого ж не попередив? — дорікнув слідчий.

Він підвівся зі стільця і почав нервово ходити від стіни до стіни.

— Це неймовірно! Я вже давно мав закрити справу за відсутністю доказів, а тут — ти. Жодних підстав, розумієш — жодних! Ну піду я до начальника з цим листом і що? Та він тебе в психушку відправить!

Слід сказати, правоохоронець мав рацію, але я не відступав, бо прийшов за допомогою чи хоча б за порадою.

— Може охорону якусь надасте? Чорт, це вже не смішно! Я не спав цілу ніч!

— Треба зачекати. Він чи вона себе ще покаже.

На цих словах я зрозумів, що знову залишаюся сам-один із невідомістю.

— Ти не переживай, щойно все вилізе, я негайно підключусь. А поки — вибач.

Я опустив голову.

— А це я підшию до справи, — сказав капітан, махнувши моїм папірцем.

Коли я вже був перед дверима, слідчий іще раз озвався:

— Про це ж знали тільки ми…

Голос співрозмовника здійнявся луною, і я чимдуж покинув кабінет, щоб не закричати від безвиході.

Нестримний потік відвідувачів не допоміг викинути з голови таємничого листа. Автоматично виконуючи свою роботу, я паралельно уявляв містичного автора погрозливого повідомлення. Те, що в тих словах зачаїлася прихована небезпека, не було жодного сумніву: хтось, чи щось, намагався мене налякати, і йому це вдалося. До того ж так добре, що сьогодні я збирався ночувати в Апостолів. У них я почуватимуся в повній безпеці і, можливо, навіть усе розкажу друзям — носити в собі тягар цих подій ставало дедалі нестерпніше.

Але це буде потім, зараз я намагався визначити джерела загрози. Варіантів було два: реальний, під яким малося на увазі існування конкретної особи, яка вчинила замах на життя хазяйки і тепер з незрозумілих причин взялася за мене, і другий, у який хотілося вірити якнайменше, однак він уперто укріплював свої позиції. Морок потойбічності впевнено поглинав мене. Раптом я відчув, що в системі координат моїх цінностей стався збій. Якщо раніше аномалії сприймались, як щось не пояснюване наукою, то тепер мої логічні переконання були зміщені вчинком Ельзи Олександрівни. Якби не той напис, то все можна було б пояснити, але назва венеціанського кладовища на руці покійниці сплутала всі карти. «Мотив, мотив… Яша — правий, треба шукати мотив, навіть у позаземної істоти він повинен бути. Кому я міг стати кісткою в горлі? Ну з хазяйкою зрозуміло — у неї свої рахунки з минулим, а до чого тут я?»

— Чорт! — вилаявся я, привернувши увагу колег, які вже готувалися до кінця зміни.

— Згоден, важкий був день, — відреагував Сашко.

Без жодних пояснень я подався до виходу.

Приховати від Апостолів справжню причину свого візиту не вдалося.

Я був надто збуджений. Товариші, які звикли бачити мене врівноваженим і спокійним, негайно взялися за допит. І я не встояв. Тембр мого голосу налаштував хлопців на серйозний лад, і я розповів усе, попередньо взявши з них обіцянку про нерозголошення почутого. Коли я врешті поставив крапку оповіддю про лист із БТІ, друзі виглядали, як смерть. Історія розвела хлопців по різні боки барикад: Павло наполягав на існуванні живого злочинця, Петро ж вірив, що це — справа рук якоїсь нечисті.

— Ну все, досить! — урвав нас Павло. — Наразі це тільки слова в письмовому вигляді і нічого більше. Багрію, попереду Новий рік і свята, тобі треба розслабитися. Давай поїдемо в Славське до мого вуйка, відпочинемо, покатаємося на лижах, а там побачимо.

На планах про зимові канікули наша бесіда завершилася.

Заспокійливим фактором панічної втечі з дому виявилася репліка друга: «Наразі це тільки слова».

Наразі…

6

Засніжені хребти Карпат височіли по обидва боки електрички, що, звиваючись, прокрадалася між ними, мов гадюка. Численні повороти викликали легкі напади нудоти, що було добре видно по Оксані, але, заворожена красою гір, вона не відривала погляду від вікна. Хлопці спали, схиливши голови на плечі один одному. За кілька хвилин потяг зупинився у Славському, де нас уже чекав родич Павла.

Вуйко Зорян був родом із Закарпаття і вважав себе русином, але перебравшись після одруження по цей бік гір, поступово «українізувався». Узимку він із дружиною здавав на прокат лижі та сноуборди, а влітку — кімнати в оренду в невеличкому будиночку. У холодну пору року він не опалювався, крім вітальні, де був камін. Тут ми не раз зупинялися з хлопцями, коли приїжджали покататися на лижах. Вуйко Зорян мав широку душу та щирий усміх, що, здавалося, ніколи не сходив із його вуст. Він стояв біля своєї «волинянки» і звично усміхався.

— О-о-о, сего разу вас троха більше.

— Троха є, вуйку, — відповів Павло. — То — Оксана, вона з Андрієм.

Я усміхнувся і потиснув чоловікові руку.

— Файно є! У залі всі ся помістите.

Ми повантажили наплічники до багажника і вмостилися в машині. Щойно транспорт рушив, як Зорян заходився змальовувати плюси та мінуси цього сезону. Казав, що снігу випало багато, лижників також чимало, а йому з того і заробіток добрий. Він говорив просто, не вихвалявся, можна сказати — констатував факти, викликаючи цим повну довіру. Ця риса разом з усмішкою наділяла його неабиякою харизмою, що була просто необхідна в роботі з людьми.

До вечора ми з хлопцями облаштовували своє тимчасове помешкання; Оксана ж допомагала Вірі, дружині Зоряна, готувати вечерю. Атмосфера панувала тепла й піднесена, усі чекали завтрашнього дня, коли можна буде виїхати на Захара.

Прикро, але погода зіпсувалася. Здійнявся сильний вітер, що, натягнувши снігову завісу, звів нанівець усі шанси на катання. Хуртовина тримала селище в облозі до самого Нового року, який ми відсвяткували разом із сім’єю Зоряна.

На другий день січня я прокинувся о восьмій ранку і, не почувши вже звичного тремтіння шиб, тихенько вийшов на ґанок.

Довкола стояв штиль.

Крони смерек нерухомо дивилися в синє небо, що врешті перестало віншувати снігом. Зі стайні чулося бекання овець — останніми днями його старанно глушив ошалілий вітер. Погода змилостивилася, створивши чудові передумови для катання на гірських схилах. Для Оксани, яка вперше стала на лижі, це стало справжнім випробуванням. Завзяття, з яким дівчина приборкувала лижі, не минулося марно — на ранок вона ледве пересувала ноги. Кожен крок супроводжувався міною болю, свинцеві ноги насилу відривалися від землі, відмовляючись коритися. Завдяки Зоряну, який підвіз нас до вокзалу, перша частина мандрівки пройшла успішно.

Повернувшись у столицю Галичини, я повіз подругу до себе на реабілітацію. Тепла ванна та кілька чашок трав’яного чаю з лимоном допомогли зняти втому. Щоб розігріти м’язи, я змастив її ноги маззю з високим вмістом перцю. За якийсь час Ксеня міцно спала, я ж узявся до хатніх справ.

У коридорі стояли дві коробки з лижними черевиками — Зорян попросив здати взуття в ремонт. Цією справою мав займатися Павло, але я не відмовив йому в зберіганні спортивного інвентарю. Разом зі стареньким велосипедом коробки займали значну частину житлової площі, тому я вирішив за першої-ліпшої нагоди транспортувати їх у підвал. Розвісивши одяг і поставивши сушитися на грубку наше з Оксаною взуття, я заходився готувати, аби зекономити час зранку. Ніч насувалася. Я ліг поруч з Оксаною, її сон перебував у найглибшій фазі. Тепла постіль і ніжне муркання Ксені вступили в реакцію з моєю свідомістю, тож така подвоєна доза снодійного миттю затягнула у вир сновидінь.

Спочатку мені здалося, що це сон.

Дивний звук, ніби стрибає м’ячик для гри в пінг-понг, просочувався в кімнату незрозуміло звідки. Інтервал між відскоками невпинно скорочувався через зменшення відстані між м’ячем і поверхнею, аж поки не перейшов у щось дуже схоже на автоматну чергу: «Цок-цок-цок-цок». Потім усе стихло. За хвилину знову повторилось. Я прокинувся, якщо не сказати: скочив на ноги. Нагостривши вуха, я ідентифікував джерело шуму — воно знаходилося в горі.

— Оксано, Оксано, — кинувся я будити подругу.

Дівчина насилу підняла важкі повіки і спитала:

— Котра година?

— Ти чуєш? Ти чуєш, чи ні? — нетерпляче допитувався я, натягаючись усім тілом вгору, звідки йшов звук.

Тембр, з яким голосові зв’язки вичавлювали слова, збентежив дівчину, і вона негайно підвелася та сіла на канапі.

— Що? — перепитала спантеличено, дослухаючись до тиші, що прийшла на зміну цоканню.

Перебуваючи в обіймах дрімоти, Ксеня не розчула звуків над головою, а вони, як на зло, стихли.

— Зараз-зараз, — застережливо прошепотів я.

Кілька хвилин ми перебували в абсолютній тиші. Ні зверху, ні знизу нічого не відбувалося.

— Ти що, вар’ят? — перепитала Оксана, змірявши мене з ніг до голови.

Я вловив траєкторію її погляду і збагнув, чому вона говорить зі мною, мов із пришелепуватим: я, у трусах, стояв на кріслі.

— Усе о’кей! — спробував реабілітуватися, але Оксані було байдуже.

— Лягай спати, — відказала вона й загорнулася в ковдру.

Не маючи наміру виглядати перед дівчиною дурнем, я улігся поряд. Та про сон навіть не мріяв. Щось спонукало мене бути насторожі. Щось підказувало: невідомі сили не сплять! Вони покажуть себе, зовсім скоро, а моє завдання — випередити їх. Наближалися свята.

«Гуп-гуп-гуп…» — щось затарабанило у двері на самісіньке Різдво, урвавши мої роздуми про Оксану, яка поїхала в село.

Я скочив із дивана і кинувся в куток, де тримав лижні палиці.

«Гуп-гуп-гуп…» — продовжувалося далі.

Хтось, чи щось, не вгамовувався.

Чорт забирай, це не сон!

На ватяних ногах я нишком прокрався до передпокою, розуміючи, що у вечір на Різдво звичайна людина не гупатиме у двері. Хто це? Що це? Що робити? Не вмикаючи світла, я притулився до стіни побіч вхідних дверей, що тремтіли від ударів. Підійшовши до порога, я надав голосу якомога більшої твердості:

— Хто там?!

— Пане господарю, пустіть колядувати! — пролунав дитячий голос із того боку.

У ногах знову з’явилася впевненість. Я ввімкнув світло і впустив до хати колядників.

Два хлопчиськи, років дванадцяти, проспівали «Нову радість» і завмерли в очікуванні платні.

— Зачекайте, — заспокоїв я їх і пішов за грошима.

Дорогою назад у мене виникла непогана ідея, і я спитав:

— Хлопці, а ви нагорі вже були?

Товариші захитали головами в різні боки.

— Ану ходімо! — підбадьорив їх я. — Наді мною багатий дядько живе, правда глухуватий. Якщо достукаєтеся — заробите багато грошей!

Я вивів хлопців на четвертий поверх і вказав на восьму квартиру. Бахурі замолотили кулачками так, що й дід баби Наталки почув би. Зо п’ять хвилин вони не припиняли гупати, але жодного результату це не забезпечило — ніхто не відчинив. Проте в коридор вийшла сусідка і запросила хлопчаків до себе. Ощасливлені майбутнім заробітком, вони подалися до баби Наталки.

Відстань між дійсністю та містикою скорочувалася, а я стояв посередині. Ніяк не вдавалося пристати на той чи той бік, щоб збагнути, за якими правилами грати. Ця невизначеність дратувала. Я був би радий вступити до бою з будь-яким маніпулятором, аби тільки він мав людську подобу, але не рахуватися із силами темряви також не міг.

Підвалини твердої віри в те, що потойбічність — не більше, ніж вигадка, розхитані вчинком Ельзи Олександрівни, продовжували руйнувати нещодавні події. Клятий лист із БТІ, а фактично — анонімка, пригнічував, не даючи спокою. Періодичні сигнали з горішньої квартири починали дратувати. Я помітив, що останнім часом почав спати уривками, постійно тримаючи слух насторожі.

Невже Ельза Олександрівна мала підстави вірити в існування привиду?

Підсвідомо я вже знав відповідь.

Але ще не готовий був її озвучити.

7

Свята завершилися, життя знову стало на буденні рейки. Відновився робочий графік, за ним — навчання, здибанки, пошуки й інше. Потихеньку все повернулось у звичне русло. Усе, крім квартири номер вісім. За весь цей час звідти не вислизнув жоден звук і навіть шурхіт, не просочилося жодної краплі світла — усе виглядало так, ніби помешкання пустувало. Однак я не втрачав пильності: щовечора оглядав сусідські двері та вікна, перед сном перевіряв свої замки, придивлявся до кожного зустрічного незнайомця на сходах, але нічого підозрілого не помічав.

То була середина січня. Одного вечора я вклався відпочивати, але довго не міг заснути. Годину лежав із відкритими очима, спостерігаючи за тінями на стелі, утвореними світлом фар трамваїв, що повертали з Франка. Також дослухався до звуків за межами кімнати, намагаючись визначити природу та місце їх походження. Навіть підходив до дверей, збентежений галасом унизу, але переконавшись, що мене він не стосується, повернувся в постіль. Повіки склеїлися аж попівночі.

Спочатку звуки нагадували ритм секундної стрілки, щоправда з дещо довшими паузами. Поступово інтервал між ними скоротився, і на момент мого прокидання вони стали схожі на ритмічне човгання — ніби хтось поверхом вище квапливо ходив з одного кінця кімнати в інший.

Адреналін блискавично завів моє серце, розігнавши його биття до максимальної швидкості. Я зосередився — уночі може почутися що завгодно, та ще й спросоння. Не встигла ця думка засвоїтися мозком, як звуки повторилися.

Власне, то були кроки.

Людські кроки, що стрімко пересувалися кімнатою вгорі. Я завмер. Слух так загострився, що я, певно, міг би зачути молитву одинокого ченця в монастирі навпроти.

Раптом човгання стихло. Можна було подумати, що зверху прочитали мої думки чи почали літати в повітрі. Керований чи то страхом, чи інстинктом самозбереження, я вирішив підійти до входу. Ступаючи навшпиньках, я дійшов до дверей. Кілька секунд я напружено прислухався до нічних звуків, але нічого підозрілого не вловив. Над головою також було тихо.

Я вже хотів полегшено зітхнути, та рипіння дверей із горішнього поверху громовідводом дійшло до вуха, що було притулене до щілини замка. Хтось акуратно відчинив і зачинив двері, потім уставив ключ і зробив ним два оберти. Було зрозуміло, що нагорі стараються не шуміти, але вночі навіть шепіт видається гучним криком. Урешті-решт із замком упоралися, і кроки посунули до сходів. Старі, дерев’яні дошки прогнулися під масою тіла й видали протяжний звук, а далі кожна сходинка невдоволено заскиглила під вагою нічного візитера, який наважився потривожити їхній древній сон. Хтось обережно спускався, наче якір, що, долаючи опір води, падає на дно.

Досягнувши третього поверху, кроки зупинились, і я приклав руку до серця, аби його стукіт не видав мене нічному гостю. На мить здалося, що мене викрито і зараз хтось візьметься за клямку й відчинить двері.

Про всяк випадок я підпер їх плечем.

За кілька секунд кроки відновились, і я на слух визначив, що прямують вони вниз.

Не гаючи часу, я кинувся до кімнати Ельзи Олександрівни, що своїм вікном виходила у внутрішній дворик нашого будинку, і зайняв місце для спостереження побіч вікна, аби до кінця зберегти амплуа інкогніто.

Минула хвилина-друга, але з під’їзду ніхто не вийшов. І навіть за десять — у дворику ніхто не з’явився.

Постоявши на варті ще якийсь час, я повернувся до своєї кімнати.

Про сон навіть не йшлося. До самого світанку я намагався ампутувати страх, але нічого не вийшло. Рої питань плодили одну за одною відповіді, обгорнуті містикою та нереальністю. Розбурхана уява в нічний час вирувала привидами й іншими істотами з потойбічного світу. «Баба Наталка за двадцять років жодного разу не зустрічала сусідів, а я раптом примудрився вчути чиїсь кроки, ще й посеред ночі! Що це? Хто б це міг бути? Чому саме в таку пору? Чорт забирай!» Усі запитання зімкнулися колом, утворивши зашморг і перекривши життєво необхідний кисень. Чиїсь невидимі руки, мов лещата, обхопили і стиснули горло, позбавивши мене свідомості. За секунду я гепнувся долу.

Звуки розбудили мене вдруге. Цього разу — більш настирливі. Вони безупинно лунали з коридору.

Я розплющив очі. Зразково вибілена стеля відбивала денне світло, рівномірно розсіюючи його всією кімнатою. Тіні сповзали донизу й ховалися під диваном. Галас за вікном оживив навіть меблі, але плодити алегоричні порівняння було ніколи: хтось наполегливо продовжував гупати у двері. Я підвівся і пошкандибав у передпокій.

Обличчя Павла, що демонструвало крайню стурбованість моєю запізнілою реакцією на його гримання, ще більше збентежилося, коли я відчинив двері.

— Багрію, що з тобою? — доволі стримано спитав одногрупник.

— Не виспався, — відповів я, упускаючи його до квартири.

— У тебе кров на лиці.

Його слова зупинили мене на порозі власної кімнати, і я глипнув на себе в дзеркало. Засохла кров довкола рота, що, ймовірно, витекла з носа, спотворила мене до непізнанності. Не знаю, як Павло не злякався.

— Мабуть, носом юшило, коли спав, — спробував відбрехатися, але не вийшло.

— Ти спав на підлозі? — із недовірою спитав товариш, споглядаючи багряну пляму на килимі.

Відпиратися не було сенсу — Павло закрив пастку. Довелося все йому розповісти.

— То давай сходимо туди! — вибухнув приятель.

— Я вже ходив і колядників підсилав, і з капітаном навідувався — усе марно.

— Справи в тебе кепські.

— Нічого, я в нормі, — заспокоїв я друга. — А ти чого так рано?

— Та хотів вирішити, що робити з вуйковим причандаллям. Телефонував на мобільний, але ти не відповідав, от я і прийшов.

— Правильно зробив. Давай те все в підвал віднесемо.

Павло зачекав, поки я одягнуся, й, узявши коробки, ми рушили в погріб, вхід до якого знаходився на першому поверсі. Після вдалого переселення черевиків і велосипеда ми з другом подалися на вулицю.

Три наступних ночі виявилися суцільним жахом, спричиненим безсонням. Лягаючи в ліжко, насправді я заступав на нічну варту, що тривала до світанку. Не змикаючи очей, я мужньо ніс службу. Звуки міста, що прокидалося, вгамовували мою уяву, і тільки з гуркотом залізних коліс першого трамвая до мене приходив сон. Щоправда, о восьмій доводилося вставати на пари, але поки що молодий організм успішно справлявся з таким навантаженням. Зовнішній вигляд при цьому, звісно, страждав.

— Що з тобою? Ти не виспався? Ти себе в дзеркалі бачив? — спитала якось Ксеня, роздивляючись мене в службовій кімнаті перед початком зміни.

— А що, такий я тобі подобаюся менше? — спробував віджартуватись я, та це не спрацювало.

— Не в цьому справа, Андрію. Я хвилююся за тебе.

Чи не вперше я зрадів появі Марини.

— До роботи, ледарі! — вигукнула менеджерка, і я вшився з кабінету, попутно зиркнувши на себе в дзеркало.

Ксеня права, вигляд — жахливий! Під очима — мішки, волосся розкуйовджене, мов копиця сіна, погляд — згаслий… Сон для мене — життєво необхідна штука. Та чи врятує мене разова ін’єкція?

Аби мати більш-менш здоровий вигляд і разом із тим бути насторожі власної безпеки, я вирішив частково змінити спосіб життя. Удень, після навчання чи роботи, планував спати до півночі, а потім займатися хатніми справами аж до світанку. Тоді знову вкладатися до сну, аби не дрімати в університеті на лекціях. Утілити в життя нову стратегію надумав сьогодні ж, але втрутились обставини.

Знесилений роботою та безсонними ночами, я поспішав додому. У годину пік це давалося непросто. Безкінечні затори гальмували рух автобуса, і щоб не заснути в транспорті, я вийшов біля «оперного» і продовжив рух проспектом Свободи, опираючись сильним поривам вітру. За таких погодних умов хотілося якнайшвидше дістатися дому, та й утома підганяла вперед. Пронизливий протяг в арці відчувався найбільш гостро. Я щільніше загорнув шию шаликом, попри те, що до дверей залишалися лічені метри.

На чужинця в під’їзді вказували мокрі сліди, залишені черевиками на дерев’яних сходах.

О цій порі мої сусіди-пенсіонери зазвичай сиділи перед телевізорами, та й мешканців із таким великим розміром ніг у нас не було. Я напружився. Сліди вели вгору.

Я піднімався, м’яко ступаючи східцями й міцно стиснувши кулаки. Надія, що на другому поверсі сліди завернуть до котроїсь із квартир, розтанула так само, як сніг на сходах із чужого взуття. Разом із тим тривога, мов ртуть у термометрі, перескочила граничну позначку, а коли на горі тупнула нога, і зовсім — зашкалила до краю. Я вхопився за балюстраду та побіг назустріч небезпеці — годі боятися!

Боятися справді було нічого. Порожнеча третього поверху погнала мене вгору, але звідти вже спускався капітан. Я глянув на його величезні черевики, з яких іще стікали цівки талого снігу, й цілком слушно запитав:

— Ви?

— Ага. Ходив за однією заявою, тут недалечко, дай, думаю, зайду, бо ти пропав кудись. Усе добре? Вигляд у тебе не дуже, — чесно сказав слідчий.

Тривога доброзичливо поступилася місцем утомі. З останніх сил я заговорив:

— Декілька днів тому тут хтось ходив уночі.

— Де? — перепитав чоловік.

Я тицьнув пальцем угору. Простеживши за жестом, капітан підвів очі.

— Я щойно звідти. Нікого.

— Я знаю. Але я чув кроки, — зашепотів я, інтуїтивно захищаючись від невідомої сили. — А перед тим були дивні звуки, ніби хтось карамель розсипав підлогою.

У погляді, що ним блиснув слідчий, легко читалася зневага, але відповідь виявилася тактовною:

— Я б радий тобі допомогти, але не маю права заходити в чуже помешкання.

— Тоді нам нема про що говорити. Словами мені не зарадиш, — відступився я.

Правоохоронець розминувся зі мною і, ніби вибачаючись, промовив:

— Не ображайся. Буде щось суттєве — телефонуй.

Капітан забрався, а я подумав, що із «суттєвого» дещо маю, але з тим не в міліцію, а до психіатра треба йти. Шальки терезів цієї історії давно схилилися в бік невідомого й того, чому немає логічного пояснення чи наукового обґрунтування. Але філософськими поняттями правоохоронця не переконаєш. Нічого, капітане, ще буде нагода все довести, а зараз спати.

Сил вистачило, аби дочалапати до дивана, на нього я впав уже знесилений. Жодні звуки, кроки чи явища не могли стати на заваді моєму сну. Він узявся негайно.

Знайома композиція, що слугувала дзвоником будильника, давно відточила мій слух до миттєвої реакції. І хоча повіки здавалися вилитими з чавуну, їх удалося розтулити. За вікном чорніла ніч. Це мене розчарувало, мабуть, неправильно встановив час, тож я перевернувся на інший бік, сподіваючись іще поспати. Удруге мене будив сам телефон. Я намацав його, не відриваючись від подушки.

— А-л-л-о, — розтягуючи звуки, промовив я.

У трубці затарахкотів Оксанин голос. Слова кулеметною чергою вилітали з динаміка, розносячи на друзки мій мозок.

— Ти де пропав? Марина ричить, що премію зніме! Підняла всіх на ноги, сама на себе не схожа… Людей купа, субота все-таки!

Я урвав істерику дівчини, глипнувши у вікно, за яким стояла глуха стіна темряви.

— Ти збожеволіла? Що ти верзеш? Ніч на дворі!

Дві секунди знадобилось Оксані, аби знайти потрібні слова, що зірвали мене на ноги.

— Андрію подивися на годинник!

Погляд втупився у яскравий дисплей мобільного, на якому чітко виднілися цифри «09:18». Мене підкинуло з дивана, мов спортсмена, який приземлився в центр батута. За чорним вікном лунали звуки — звуки життя: гомоніли люди, клаксонили маршрутки, човгали трамваї, неподалік гудів перфоратор. Натомість кімната нагадувала склеп, усе покоїлося в мороці. Деякі меблі пітьма проковтнула повністю, деякі — лише наполовину. Із місця, де я стояв, завдяки білизні виднілася постіль, усе решта було сповите темрявою.

Під дверима кімнати блиснула смужка світла, і я, мов тонучий, подався за цією соломинкою. Штовхнувши двері, я вибіг у коридор і помчав на кухню, звідки проникало світло.

Від моїх обертів задзвеніли шиби у вікні та посуд у серванті. Я шарпнув кватирку, впускаючи в приміщення галони морозяного повітря, — на вулиці був білий день! Щоб переконатися, що темрява в моїй кімнаті мені не приснилась, я кинувся назад, зачепивши вазу на підвіконні.

Тріск розбитого скла наздогнав мене вже в коридорі. Опинившись у своїй кімнаті, я віч-на-віч зустрівся з Чимось Невідомим. Єдине вікно було абсолютно темним. Нерви здали, і я заволав:

— Курва!!! Що тут відбувається?!

Я вскочив у джинси, натягнув светр, схопив куртку та винісся, ошпарений страхом, на вулицю. Із площі вікно виглядало, мов чорний прямокутник.

Від цього моменту все довкола потемніло: сніг видавався брудним, небо важким і похмурим, люди ворожими. Найбільше потемніло в душі. Болото, що кишіло гаддям з іншого світу, засмоктувало глибше й глибше. Палаючі мости, що з’єднували мене з матеріальним минулим, залишали по собі попіл архітектурних конструкцій, який розлітався від найменших поривів вітру.

А він дув звідусіль.

Сухий протяг висушував обличчя, але жодним чином не впливав на багно під ногами, що, за законами фізики, мало б висихати. Та закони більше не діяли: ні фізичні, ні юридичні, ні, найстрашніше, — логічні. Усе втратило свій сенс. Біси вправно накинули ошийник, обтяжений параноєю, роблячи з мене свого раба.

Не знаю, навіщо я поїхав на роботу, — вичавлювати кожному зустрічному посмішку не було сил. Проте я спокійно увійшов у «Мак-Дональдс», відчуваючи на спині погляди колег, перевдягнувся та став до каси. Оксана спромоглася лише на привітання, проте Марина випустила кігті та показала оскал, готуючись впорснути в мене значну порцію отрути, та моя репліка відняла їй мову:

— Стули пельку!

До каси підійшла середніх літ жіночка, і моя увага перенеслася на неї, однак слух намагався розібрати сичання Марини. Так я проґавив замовлення.

— Вибачте, не могли б ви повторити ще раз? — перепросив я.

— У вас, що вже глухих набирають?

У будь-який інший ранок я б стерпів образу, але не сьогодні.

— Зі слухом у мене все гаразд, — почав я, — тому дам вам одну рекомендацію: харчуйтеся в «Пузатій хаті» українським борщем, він смачніший і менш калорійний, ніж ця їжа. А ще краще: сядь на дієту, вона тобі не завадить! — вигукнув я, остаточно втративши самоконтроль.

Ось таким чином я підписав собі вирок, до якого насправді вже був готовий.

— Багрію, тебе звільнено! — прохрипіла Марина.

Але вона мене вже не цікавила. Я не вшанував її навіть поглядом. Мов на параді, довелося виходити під прицільними поглядами колег і відвідувачів. Грюкати дверима не було сенсу, уже гримнув словами.

Знявши напруження, я зумів повернутися у звичне русло мислення, що скерувало мене у відділок до капітана. Коли ми зупинилися біля церкви, звідки було видно затемнене вікно моєї кімнати, правоохоронця взяв сміх.

— Ох, ну слава Богу, бо я вже в містику якусь повірив.

— Вам смішно? — запитав я, напинаючи капюшон, оскільки посипало снігом.

— Ти хоч на козли звернув увагу? — спробував пояснити він. — Хтось просто пожартував.

— Нічого собі жарт! — вибухнув я. — Ви справді гадаєте, що вночі хтось тягав цю громіздку риштовку, щоби замалювати мені вікно чорною фарбою?

— Чого обов’язково «тягав»? Може, вона там і стояла.

Я ще раз подивився на риштування, але у версію капітана вірив мало.

— Може, зафіксуєте хуліганство? — запропонував я.

Правоохоронець скоса глянув на мене і дістав мобільний.

— Сфотографую на всяк випадок, але підстав відкривати справу немає.

Раптовий порив вітру жбурнув мені в обличчя жменьку сніжинок, і я відвернувся від слідчого.

— Ти не ображайся. То дітлашня якась — клянуся! Ну не буду я за бахурами ганятися.

Я лише махнув рукою і почвалав до себе, ховаючи обличчя у відлозі. Знавісніла хуртовина забрала мою постать із-перед очей правоохоронця. Я ступив у непроглядну мряку колючого снігу та сутінок, що насувалися на місто. Я йшов у відомому напрямку в незнане майбутнє.

У квартирі відчувалася чиясь присутність. Звісно, усі кімнати виявилися порожніми, але зафарбоване вікно нав’язувало гидке відчуття, що за тобою підглядають. Від думки, що цієї ночі хтось, хто бажає тобі зла, стояв по той бік вікна, кидало в піт. Я впав на канапу. Їсти не хотілося, пити теж, тим більше, що-небудь робити.

Я навіть не вловив, чи заплющились очі, — фарбована завіса оголосила затяжний антракт виставі під назвою «День». Кімната перебувала в темряві. Для повного ефекту бракувало зачохлити меблі білими простирадлами та вигнати останнього актора, залишивши приміщення на розтерзання привидам. Я приготувався до зустрічі з будь-ким і справді почув наближення кроків. Потім хтось загримав у двері, і я скочив із дивана, відганяючи нав’язливі марення й дослухаючись до звуків. Мені не здавалося — хтось справді стукав. Я рушив до дверей.

— Андрію… — кликала Оксана.

Слабке світло, що якимось дивом пробивалося з кухні аж до порога, відбилося у її очах.

— Заходь, — сказав я байдуже і попрямував до своєї кімнати.

— Може, поясниш, що то було вранці? Яка муха тебе вкусила? — допитувалася Ксеня, прямуючи за мною.

Я не обзивався.

— Багрію, я до тебе звертаюся! — не витримала дівчина.

Я вже встиг упасти на диван, коли вона зайшла до кімнати.

— Ти чуєш, чи ні? Досить корчити з себе придурка! То тобі щось ввижається, то чується! На людей кидаєшся…

Переступивши поріг, Оксана відчула якийсь дискомфорт. Вона обвела кімнату поглядом, намагаючись виявити причину раптового занепокоєння.

— Що це? — спитала, ніби не своїм голосом.

Мій збайдужілий вигляд іще більше збентежив її.

— Ти навіщо замалював вікно?

— Ти справді гадаєш, що це зробив я?

— А хто? — парирувала Ксеня.

— Хотів би я знати.

У двері знову постукали.

— Це хлопці, — попередила дівчина.

— Звідки ти знаєш?

— Я їх покликала.

Прийшла моя черга дивуватися.

— Мені страшно за тебе, — пояснила Оксана.

Я пішов відчиняти. Гостями справді виявились Апостоли. Вони увійшли до передпокою, потираючи змерзлі руки.

— Здоров! Ну от, живий-здоровий, а Ксюха кіпішувала, — заговорив Павло, переводячи погляд із мене на Петра.

— У неї був такий голос, що я подумав, ніби ти в лікарню потрапив, — підтримав друга Петрик.

— Ще ні. Заходьте.

— Чаєм напоїш? — спитав Павло.

— Обов’язково, тільки спочатку дещо покажу.

Хлопці рушили за мною. Оксана вже відчинила вікно й оглядала скло, попри морозний вітер, що рвався всередину.

— Привіт, Ксеню! — привітався Павло. — От бачиш, із ним усе гаразд. А що це ви тут провітрювання затіяли?

Оксана причинила стулку і тихесенько промовила:

— Пофарбовано знадвору.

Якщо відкинути моральну підтримку, то загалом допомога гостей виявилась безрезультатною.

Кожен сидів, сьорбаючи теплий чай, і уникав дивитися на мене прямо. Оксана, яка врешті усвідомила суть останніх подій, схвильовано розгойдувалася на стільці. Чайна церемонія нітрохи не зменшила напругу, що зависла в повітрі після мого одкровення. Найгірше, що всі мовчали, і це страшенно дратувало.

— Будемо цілий вечір німувати? Чи ви вже зарахували мене до безнадійних?

На різкий тон зреагувала дівчина, блимнувши поглядом, сповненим нерозуміння. Хлопці ж поховали очі.

— А ти вважаєш, що у твою розповідь легко повірити?

Я опанував себе, розуміючи, що криками їх не переконати.

— Слухайте, там, — я штрикнув пальцем угору, — десятиліттями ніхто не жив. Ніколи сусіди не бачили, щоби звідти хто-небудь виходив чи заходив. Моя хазяйка стверджувала, що чула кроки, і я дивився на неї так само, як зараз ви — на мене. Але це виявилося правдою, присягаюся вам.

Я звернувся до Павла:

— Того ранку, коли ти прийшов, півночі хтось марширував уперед-назад!

Потому сказав Оксані:

— Коли ми повернулися з Карпат, ти спала й не чула, як нагорі сипалися якісь дрібні предмети — перлини з намиста, чи щось таке, не знаю… Зрештою, лист із БТІ і сьогоднішнє вікно… Хіба мало доказів? Чи ви направду думаєте, що я сам собі вікна замальовую?

Петро, який вірив у вищі сили, рішуче відклав горнятко й озвучив свою пропозицію:

— Хату потрібно освятити!

— Мою — нема потреби, а в сусідську не потрапиш. Ми ж не злочинці.

Рішучість, що звучала в моїх словах, знову пригальмувала розмову.

— Які ще варіанти? — підганяв я.

— Забиратися звідси геть! Я тобі давно говорила, що твоя хазяйка і її відьомські штучки до добра не доведуть! — запанікувала Ксеня.

Я змовчав, не маючи наміру підливати оливи у вогонь. Досі не висловив своєї думки Павло. Увесь час він уважно слухав, але не сказав жодного слова. Коли пристрасті вщухли, товариш зміряв нас багатообіцяльним поглядом, запаливши в мені іскру надії, що зараз я почую якийсь геніальний план. Він у нього таки мався, хоча геніальним його назвати було складно.

— Є одна ідея!

Три пари зацікавлених очей розіпнули його, змусивши продовжити.

— Звернімося в лабораторію паранормальних явищ.

Замисел Павла вирізнявся оригінальністю, чи, як тепер кажуть, креативністю, і з усіх почутих імпонував мені найбільше.

— Точно! — випалив я. — Як я сам до цього не дійшов, вона ж зовсім поруч: на братів Рогатинців.

Найменше ідея сподобалась Оксані, яка не забарилася із власною думкою.

— Ви збожеволіли! Щоб не було загрозою, не забувайте — воно довело до самогубства попередню власницю цієї домівки. Тікати треба звідси, а не шукати голку в копиці сіна!

Свою тираду дівчина адресувала хлопцям, мені ж запропонувала звернутися до здорового глузду.

— Андрію, ти тямущий хлопець, не заглядай у безодню!

Довелося пояснити Оксані свою позицію.

— Півроку тому я знайшов лист, у якому описувалася драматична історія маленької дівчинки. Якимось дивом, через півстоліття, я опинився у квартирі героїні того листа. Невідомо, за яких причин ця жінка загинула, залишивши мені у спадок своє помешкання. Чи маю я право давати звідси драпака?

Слова жодним чином не зворушили дівчину, тож я використав останню спробу.

— Зрозумійте, якщо ниточка тягнеться на той світ, я від цього не втечу.

На знак протесту Оксана підхопила пальто та видала насамкінець:

— Сміливо, але глупо!

Вона чкурнула за двері, навіть не попрощавшись. Розгніваний її поведінкою, я не кинувся навздогін, а лише нервово клацнув замком. Вертаючись на кухню, подумки я назвав її «божевільною», хоча згодом виявилося, що її рекомендація була найдоцільнішою — я мусив забиратися із квартири!

8

Зсередини лабораторія зовсім не виглядала на спеціалізоване приміщення для проведення наукових дослідів. Ні мікроскопів, ні людей у білих халатах, навіть мензурок із пробірками не було. Натомість мене зустріла помічниця медіума на ім’я Комета.

Зап’ястки жінки прикрашала така кількість браслетів, що я не міг утямити, як їй удається тримати руки на рівні живота. А пірсинг у носі та пофарбовані пасма волосся уподібнювали її піддослідному кролику цієї лабораторії. Вислухавши суть проблеми, Комета порадила виміряти аномальний фон в оселі. Вона занотувала адресу та запевнила, що Вільгельм — медіум лабораторії паранормальних явищ — буде в мене найближчим часом. Я кивнув на знак згоди та вийшов на вулицю, де чекали Апостоли. Вони були моєю групою підтримки.

— Ну що? — спитав Петрик.

— Обіцяли завітати днями з відповідною апаратурою.

— Спеціаліст, є спеціаліст! — мовив Павло і, розвернувшись, повів нас засніженим тротуаром до університету.

Я проігнорував пропозицію друзів ночувати в гуртожитку і всі ночі проводив удома, дотримуючись раніше встановленого графіка чергування. Тепер жити за ним стало ще простіше, оскільки статус безробітного звільнив мене з денного часового рабства. Вервечка припущень стосовно чортовиння, що останнім часом коїлося довкола мене, породжувала єдиний висновок: тут задіяні вищі сили. І найвагомішим аргументом був передсмертний напис, залишений хазяйкою на руці. Напад, що трапився з нею під час спіритичного сеансу, лише додавав балів цій версії. За таких умов існування міфічного привиду, що непокоїв Ельзу Олександрівну, уже не виглядало чимось надзвичайним. «А кроки? Звуки? Записка? Фарба? Ці факти не мали жодного пояснення. Отже, потойбіччя існує! Попри фізичну смерть тіла, дух возноситься в інший світ і повертається лише тоді, коли його спокій тривожить хтось із живих!»

Раптом усе стало на свої місця.

Усвідомлення того, що відбувається, прийшло блискавично, чітко і, найголовніше, — усталено. Ельза Олександрівна, переживаючи дитячу образу, спричинену першим чоловіком матері, намагалася помститися його душі через спіритичний сеанс, але щось пішло не так, і все обернулося проти неї. Зненацька в цю історію потрапив я, знайшовши на цвинтарі лист, а згодом і саму Ельзу. От колесо нас і закрутило.

У це слабо вірилося, але все сходилося, сумнівів бути не могло. Для підкріплення цієї версії я вирішив відвідати Альберта й попитати його думку.

Із часу смерті Ельзи Олександрівни я бачив його вдруге. За цей період він значно постарів. Кремезні плечі, що колись робили його схожим на могутню скелю, тепер своїм тягарем згинали його до землі, так, що здалеку він здавався горбатим. Довжелезні руки, які він тримав у кишенях кашемірового пальта, ніби були зайвими і нерідними. Та найбільше змінилися очі. У них згасло бажання жити й боротися, прагнення до елементарної радості, що дає звичайне спілкування. Від січневого вітру очі ще й сльозоточили.

Я не поспішав говорити, а спершу вислухав чоловікові нарікання. Зі смертю Ельзи Олександрівни біда прийшла не сама — дружина Альберта перебувала за крок до Царства Небесного. Коли він завершив, я спитав те, що мене цікавило найдужче:

— Альберте, хочу знати, чи не викликала Ельза Олександрівна на ваших сеансах дух першого чоловіка своєї матері?

Вираз обличчя, з яким чоловік сприйняв запитання, свідчив, що він зрозумів його зміст, але відповідь виявилася невтішною.

— Щось не пригадую. А чому ви питаєте?

Слова Альберта мене засмутили, але це ще не означало, що Ельза Олександрівна звіряла йому всі таємниці. Поки я думав над цим, чоловік терпляче чекав, що я скажу. Довелося зреагувати:

— Останнім часом у квартирі, що зверху, лунають кроки.

Мої слова занепокоїли Альберта.

— Андрію, ви впевнені?

— Абсолютно, — переконливо відповів я.

Чоловік опустив очі, ніби шукаючи під ногами підходящу відповідь, і таки не забарився з нею.

— Схоже, Ельза заразила вас своїми химерами.

— Дивно чути таке від вас. Ви ж наче були їй другом і займались однією справою.

Альберт зітхнув:

— Мені час. Будьте обережні.

Я не затримував його, оскільки поспішав додому на зустріч із Вільгельмом. За декілька годин мою тезу підтвердить спеціаліст із паранормальних явищ — у цьому не було жодного сумніву.

Вільгельм проявив дива німецької пунктуальності й рівно о вісімнадцятій постукав у двері моєї квартири.

Довге, хвилясте волосся, зачесане на два боки, і підкручені вуса, додавали йому рис германського педанта. У руках він тримав чорну валізу, чимось схожу на старовинний саквояж, і, як з’ясувалося згодом, у ній містилось обладнання для виявлення привидів. На жаль, коли з уст медіума злетіли перші слова, образ благородного німця, старанно нав’язаний гостем, рухнув, мов берлінська стіна.

— Добридень. Головний медіум. Со шталося? — почав він, вселяючи в мене переконання, що переді мною не Вільгельм із Пруссії, а Василь із Турківського району.

Справа в тому, що медіум ковтав літери «щ» і «ш», а літеру «с» заміняв однією з них. Я розповів чоловікові, що коїлось останнім часом у мене над головою, упустивши тільки записку, отриману поштою з БТІ, та, звісно, передсмертне послання хазяйки. Покрутивши носом, мисливець за привидами зосередився і завмер. Наступної миті він чкурнув на кухню, звідти — у ванну, мою кімнату, а за тим спробував проникнути в покої Ельзи Олександрівни, зачинені на ключ.

— Со там? — вимогливо запитав він.

— Кімната, — бовкнув я, ще не отямившись від його активності.

— Розумію. Со там шталося? Я відчуваю там нерівномірне коливання.

Тлумачити Вільгельму алогічність використання ним поняття «коливання», що само собою не допускає лінійності, не було часу, оскільки мене вразила точність, із якою медіум визначив місце, де сталося лихо.

— Відчиніть! — наказав він.

Ключ плавно обернув серцевину, і ми увійшли досередини. Вільгельм заходився діставати з валізи інструменти. За десять хвилин на столі височіла півметрова піраміда, сконструйована з алюмінієвих дротиків. На вершині вільно оберталася стрілка з червоним наконечником.

— Почнемо звідши.

Він узяв конструкцію і почав повільно пересуватися кімнатою.

Час від часу стрілка сіпалася, та загалом поводилася спокійно.

Щойно Вільгельм опинився там, де я знайшов хазяйку в останній день її життя, стрілка миттєво закрутилася довкола своєї осі, окреслюючи коло червоним наконечником. Медіум зупинився. Таких піруетів курсор не видавав більше в жодному місці кімнати. Екстрасенс витяг із валізи кришталеву кулю та попросив залишити його наодинці. Я підкорився і з півгодини чекав медіума в кухні. За той час зі спальні не просочився жоден звук, лише раз з-під дверей прослизнув їдкий запах, але й той розчинився за лічені секунди.

Нарешті Вільгельм вийшов і заявив, що виявлена ним аномальна зона повністю загерметизована. Такі дивовижі, як кроки, стогони чи інші звуки, списувалися на тимчасову присутність когось із потойбічного світу. Пофарбоване вікно медіум не згадав. Я відразу знайшов цьому пояснення у словах капітана, що то, певно, був чийсь жарт. Але як щодо листа з БТІ?

Так чи сяк, але Вільгельм гарантував якість виконаної роботи, а це було те, що треба. Я спровадив окультиста та помчав у гуртожиток.

— А хіба я не казав, що ідея слушна! — радісно вигукнув Павло, вислухавши мою розповідь.

Я впав на ліжко поруч із Петром.

— Сподіваюся, це допоможе.

Петрик невдоволено похитав головою.

— Кропити необхідно, кропити! Водохреще недавно було, саме час.

Ми з Павлом перезирнулись, але змовчали.

— Ну гаразд, біжу!

Я підхопився з ліжка і подався до Ксені, яка сьогодні працювала.

У «Мак-Дональдс» я не заходив, чекав на зупинці. Ксеня разом з іншими вийшла після одинадцятої. Ми трохи пройшлися нічним містом і вже майже в центрі сіли в порожню маршрутку. За десять хвилин увійшли до її квартири і заходилися грітися чаєм. Було пізно, і я лишився в Оксани. Перед сном я розповів подрузі про експерименти Вільгельма, але це її чомусь не заспокоїло.

— Однак там щось є. І мене це лякає.

— Нічого боятися, — запевнив я її, — це тільки духи, а вони не матеріальні.

— Духи вікна не замальовують!

— Це хтось невдало пожартував, — відповів я.

На цьому й замовкли. Не знаю, що більше холодило серце, — мороз за вікном чи слова Оксани. Я давно перестав доводити свою точку зору, знаючи її ставлення до цих речей. От і цього разу кожен залишився при своїй думці. Попри це, я обійняв дівчину і, налаштувавши своє дихання в унісон із її, міцно заснув.

9

Безболісно пережити лютий, як завжди, виявилося проблематично. Скільки себе пам’ятаю, з року в рік о цій порі чіплялась якась болячка, що на декілька днів укладала в ліжко з високою температурою. Не обійшлось і цього разу. Після чергового навчального дня в університеті я повернувся додому з головним болем і неприємним поколюванням у горлі.

Виконавши всі процедури, передбачені такими випадками, я влігся на диван і загорнувся ковдрою. Ближче до півночі піт збігав тілом такими струмками, що довелося встати й витертися рушником. Заснути з такою самою легкістю, як першого разу, не вдалося, тому я взявся за звичну справу — прислухатися до горішньої квартири.

Останнім часом звідти жодні звуки не долинали. Проте мене це не заспокоювало, радше навпаки: закралася думка, що то — затишшя перед буревієм. Чого чекати далі? Хто смикає за ниточки, маніпулюючи моїм розумом? А в тому, що його ушкодили, я не мав сумніву. Привиди та химери більше не здавалися вигадками казкарів, їх існування доводили знаки, що постійно з’являлися довкола цієї квартири.

Але що робити? Тікати геть із помешкання? Це не гарантувало, що духи дадуть мені спокій деінде. Якщо ж зостатися, то як із цим бути? Залишалося вірити, що Вільгельм виконав свою справу на відмінно.

А якщо ні?

Може, освятити хату?

Маячня якась, хоча…

Ні, правду казав Яша: потрібно шукати мотив. У кожного злочинця він є, і в прибульця з іншого світу повинен бути. Ельза Олександрівна стверджувала, що це — привид покійного чоловіка її матері, який викрав Ельзу, коли вона була ще дитям. Її рідний батько не стерпів такої кривди та власноруч покарав негідника, чим підписав собі смертний вирок. Сімейне щастя зруйнували помилки її батьків, але в чому вони полягали? У легковажності матері, яка покохала удруге? У поспішності батька, який, не дочекавшись суду, вчинив розправу? А немовлята, поховані на Личакові? Вони могли стати яблуком розбрату між колишнім чоловіком і жінкою? Без сумніву! Інакше я не знайшов би листа у їхньому склепі. Трикутник кохання дедалі більше походив на свого геометричного побратима з Бермудів, сповнюючись таємницями та містикою. Як це все розплутати?

У будь-якому разі Ельза Олександрівна мала підстави ображатися на Родіона і, ставши некромантом, могла легко розтривожити спокій його душі, щоб помститися за зруйноване дитинство. У неї був мотив! Але до чого тут я?.. Аж раптом усі думки перетнулися в одній точці: я ж узяв, а, може, й украв, за небесними законами, лист із могили, де поховані немовлята! Я власноруч розрухав історію, замуровану у склепі й опечатану її дійовими особами на віки вічні! Я знайшов дівчинку з листа, і, можливо, саме я винен у її смерті!

Господи! Від такого співставлення фактів у мене запаморочилася голова. Я зірвався з канапи і підскочив до вікна, потім узявся кружляти кімнатою, відчуваючи, як провина стискає мені серце. Треба щось зробити! Вибачитися! Перепросити! Покаятись! Я не хотів тоді й у майбутньому більше не буду тривожити спокій мертвих! І удруге за якихось десять хвилин мене вразила блискавка: я ж викликав на сеансі дух рідного батька! Ні, його я, звісно, не боюсь і ладен загинути за свою необачність, але ж я порушив його спокій! Боже, що я накоїв?!

Я озирнувся. Мене оточувала безліч знахідок, що так чи сяк мали зв’язок із минулим, перебували в чиїйсь власності. Їхні господарі вже на тому світі, а вони досі тут. Умить знахідки перетворилися на пастки. Усе затряслося, закружляло, посипалося… Потяг до старожитностей бився в агонії, і я де-факто діагностував його клінічну смерть.

Уривчастий стукіт у двері, що я чекав його з самого ранку, змусив мене кинутися в коридор. План, визрілий серед ночі, був максимально простий. Мені необхідна тільки допомога Апостолів, і вони не підвели. Зараз усі знахідки перекочують у підвал! Рипнув замок, за ним — завіси, і друзі зайшли в передпокій. Я попросив їх не роздягатися, щоб не відкладати справу на потім, але мене урвав Петро:

— Ти що здурів? Який підвал? Ти весь гориш!

— У цьому прикиді ти схожий на Нерона — зараз сам спалахнеш, мов вічний Рим! — підіграв йому Павло.

Я глянув у дзеркало і подумки погодився з друзями: закутаний у простирадло, з босими ногами, зі скуйовдженим волоссям і палаючими від температури очима, я справді був подібний на божевільного римського імператора. І, зважаючи на гарячку, запросто міг повторити його долю з тією різницею, що згорів би сам, а не спалив ціле місто. Тільки мені до себе було байдуже.

Проте я вирішив не протестувати, щоб не розохотити хлопців, і якнайшвидше вичистити кімнату. Друзям знадобилося добрих дві години, щоб перенести всі речі в підвал. Останнім вони забрали патефон, що довгий час зберігався у їхньому гуртожитку. Я зміряв кімнату кроками. Вона стала значно просторішою і навіть затишнішою, ніж була досі. Тим часом у коридорі знову почулися кроки моїх друзів. Я визирнув, щоб зустріти їх усмішкою, але не вийшло. Вони щось тягнули до хати, очевидно з підвалу.

— Що це? — ніби не своїм голосом спитав я, дивлячись на пошарпаний портфель, що ніколи не належав до моєї колекції.

— Ось, знайшли під дошками, думали тебе зацікавить, — відповів Павло.

— Ви що збожеволіли?! — ледве стримуючи гнів, вигукнув я. — Ви щойно власноруч винесли весь непотріб у погріб, а тепер новий зносите?!

Слово «непотріб», певно, зачепило Апостолів.

— Ти ж наче колекціонуєш… — несміло промовив Петро.

— Я вже нічого не колекціоную! Якраз, навпаки, бажаю якомога швидше позбутися всього мотлоху!

— Мотлоху? — здивовано перепитав Павло. — Багрію, та що з тобою?!

Я схопився за голову, наче вона ось-ось мала розлетітися на друзки, і почав ходити з кутка в куток.

— Хлопці, я пропав! Усе, що я колись збирав у різних районах області, обернулося проти мене.

Здетоновані емоції спричинили хвилю нерозуміння, що добре читалося на обличчях друзів. Але мене вже годі було спинити. Я говорив різко, переконливо, жестикулюючи руками і навіть вигукуючи час від часу. Я говорив так, щоб мені повірили.

— Чуваче, то не жарти! Може, перекочуєш до нас?

— Я не знаю, — відповів я чесно, бо справді не знав, що робити. — Я не певен, що втечею зараджу цій проблемі.

Цієї миті погляд зупинився на шкіряному портфелі, принесеному хлопцями.

— Що там?

Обидва лишень стенули плечима, і я взявся за їхню знахідку. Першим кинувся в очі старий плівковий фотоапарат «Зоркий», поряд лежав запліснявілий носовичок, простий олівець і якийсь документ у дерматиновій обгортці, що здеформувалася від вологості та часу. То було посвідчення тренера ДЮСШ. Абревіатура, завдяки титульному шрифту, прочиталася легко, а от решту слів розгледіти не вдалося — чорнило, що розтеклося від надмірної вологи, спотворило їх. Однак одне слово збереглося. То було прізвище. Прізвище — Ісаєв.

— Чорт! — вигукнув я і жбурнув документ назад у портфель.

Хлопці кинулися до мене.

— Що там? Що? — наввипередки допитувалися вони.

— Тренерське посвідчення Ісаєва — чоловіка, який викрав Ельзу Олександрівну, коли вона була ще мала. Його привид переслідував її… і вбив.

Слова прицвяхували Апостолів до підлоги, і жоден із них не ступив ані кроку, доки я не розворушив їх.

— Це поганий знак, — резюмував Павло.

— Дай-но сюди, я викину, — наважився Петро, але я зупинив його.

— Чекай! Не можна так — духи нагніваються.

— А що робити? — перепитав Павло.

— Я знаю.

Удаватися до пояснень було ніколи, тож я відпустив хлопців і задумав позбутися несподіваної знахідки.

Холод нагадав, що я досі — заручник хвороби. Попри це, рука міцно стискала портфель, а ноги твердо ступали засніженим бруком. Жодного сумніву в тому, що я робив правильно, не було. Викинути цю річ — зневажити духа, тримати в себе — страшно, тож найкращим варіантом вирішення дилеми видавалася ятка Яші. Як портфель опинився в підвалі, залишалося таємницею. Хоча, яке це мало значення? Зовсім скоро він перекочує до нового власника, а потім його вміст розійдеться між колекціонерами.

«Вернісаж» пустував: мороз і пізня година не сприяли жвавій торгівлі. Рундук Яші був закритий. Довелося змерзлими пальцями шукати в телефоні номер крамаря і, що найгірше, готуватися до поїздки в гості. Інтуїція не підвела: гендляр грівся вдома і, зачувши, що я дещо для нього маю, запросив до себе на Мулярську.

Дружина Яші, яку він люб’язно називав Рузею, приготувала нам чаю. Коли ми залишилися удвох, торговець заговорив:

— Ну, що трапилося? Бачу, ви не з порожніми руками, — мовив він із традиційною іронією.

— Я вам дещо приніс, — відповів я, розглядаючи помешкання, вщент напхане старовинними штукенціями. Серед усього найбільше вирізнявся бюст Леніна, але яку цінність він становив для Яші — питати було ніколи.

— Це на вас не схоже, — підколов старий.

— Знаю. Я вирішив зав’язати з антикваріатом.

— Рузю, ти чула?! — гучно спитав торговець, попередивши мене жестом вказівного пальця не втручатись у розмову, але дружина не відреагувала.

Тоді він хутко підвівся й підійшов до креденса.

— Не чує, то й добре, — мовив чоловік, кладучи на стіл невеличку плящину настоянки. — До чаю, зігрітись, аби всяка зараза не чіплялася.

Яша влив у горнята трохи настою і зазирнув мені в очі.

— А тепер урешті-решт розкажіть, що у вас сталось? Я нізащо не повірю, що ви із власної волі відмовляєтеся від такої знахідки.

— Ви праві, — не з власної.

Розповідь про негаразди, що напосіли на мене після смерті хазяйки, забрала багато часу. Довелося викласти інформацію про підозри стосовно ймовірного кривдника, про кроки над головою та відповідь із БТІ, а також про пофарбоване вікно. Завершив я визнанням своєї провини за те, що втрутився у спокій жителів потойбічності.

— Вибачте, що приніс цей портфель вам. Мені і викидати його, і зберігати боязно.

— Ви правильно зробили. Кому я, старий, потрібен? А от вам варто остерігатися — ви граєтеся з вогнем.

Моя голова схилилася під тягарем вердикту мудрого єврея.

— Найгірше, — почав я, — що не знаю алгоритму обчислення цієї задачі.

— Обов’язково дізнаєтеся, — заспокоїв Яша. — Слідкуйте уважно за всім, що відбувається довкола, рано чи пізно прояснення настане.

Я подякував крамарю за підтримку та гостину і покинув помешкання задоволений тим, що вдалося позбутися портфеля в гуманний спосіб.

10

Наступного дня вийшло сонечко, і з дахів закапало. Під ногами утворилася каша зі снігу та болота, яку активно заколочували пішоходи. Колотив її і я, спацеруючи проспектом уздовж дзеркальних вітрин магазинів.

Я став схожий на привида.

Схудлий від нерегулярного харчування, втомлений від постійного недосипання, зі скляними очима… Я мало нагадував колишнього себе, навіть у найгірші часи.

«Що трапилося? Куди поділася моя впевненість і твердість? Невже все котиться шкереберть? Ну і біс із ним, нехай котиться! Я не зійду з дороги! Рано чи пізно все проясниться і хтось переможе: або я, або мене», — підбадьорений власними розмислами, я увійшов до під’їзду і спокійно піднявся на третій поверх.

Я не зразу второпав, у чому справа. Як завжди, ключ легко обернув серцевину замка, двері піддалися, прочинилися, але за мить застопорилися, ніби хтось із тамтого боку підпер їх плечем. Я натиснув сильніше, досі не усвідомлюючи причину опору, і тільки, коли почувся металевий скрегіт, мене осінило: на дверях висів запобіжний ланцюжок, накинутий зсередини!

Мені забракло кисню. Я почав жадібно ковтати повітря, задкуючи від дверей до сходів. Страхові увірвався терпець.

— А-а-а! — заверещав я на все горло.

Я летів із реактивною швидкістю, не помічаючи перешкод. Місив ногами брудну кашу, але не зупинявся ні на секунду, поки не забіг до відділку. Махнув через турнікет, нічого не пояснюючи черговому, і вдерся до кабінету капітана. Слідчий спантеличено схопився за кобуру.

— Облиште! — крикнув він черговому і двом сержантам, які примчали відразу за мною. — Це до мене, усе гаразд.

Міліціянти залишили кабінет, а капітан підійшов до мене і, ухопивши за лікті, почав так трясти, що голова мало не злетіла з в’язів.

— Що з тобою?! Ти чого? Що сталося? Ну ж бо, говори!

Виявилося, мене здолала німота. До того ж серце, розбурхане адреналіном, розривало груди. Слідчий дав мені склянку води і всадовив у крісло. Страшні корчі скрутили м’язи, і я впав на паркет, зціпивши від болю зуби. Капітан неабияк злякався і кинувся у коридор, гукаючи про допомогу. На щастя, напад швидко минувся.

— Ну кажи, що сталося? — згорав від нетерплячки правоохоронець.

— Одягайтеся. Ходімо.

Жодних пояснень слідчий не почув, поки ми не піднялися на третій поверх. Причинені двері змусили капітана вихопити пістолет і вгатити по них ногою. Кільця ланцюга розлетілися підлогою, двері гримнули об стіну і ми ступили в передпокій.

Стоячи за спиною міліціянта, я відчував його переляк. Наслухавшись розповідей про гостя з іншого світу, він не міг приборкати хвилювання.

Стискаючи пістолет, інспектор крок за кроком обслідував помешкання. Ступаючи за ним, я з недовірою позирав на зброю, особливо не сподіваючись на її захист. Ні, капітане, ваша пукавка, може, й здатна відправити когось на той світ, тільки не того, хто звідти прийшов.

Ми прочесали майже всю квартиру і, не виявивши нічого підозрілого, зупинилися перед кімнатою Ельзи Олександрівни. Я переконав міліціянта, що небезпека там.

Два оберти ключа, і двері розчахнулися.

Капітан подав знак стояти на місці, а сам вдерся до спальні. Коли я увійшов, усе було на своїх місцях, жодних ознак перебування чужинця не спостерігалося. Я підійшов до вікна — стулки міцно прилягали до рами. Про всяк випадок я зазирнув під ліжко — нікого, відкрив шафу — порожньо. А, власне, кого я шукав? Привид? Цим перейнявся і капітан, який уважно спостерігав за мною.

— Які будуть версії? — спитав він, ховаючи зброю.

— А хіба не зрозуміло?

— Клянуся, ти знову за старе!

— А ви можете пояснити те, що побачили на власні очі?

Слідчий подався в мою кімнату, і я поплентався за ним. Він мовчки підійшов до вікна і показав мені незатягнуті защіпки, натякаючи, що буцімто режисером сьогоднішньої вистави став я сам. Не сказавши більше ні слова, він забрався. Його кроки розчинилися в глибині під’їзду, і за мить я почув, як гримнули парадні двері. Я пішов до спальні Ельзи Олександрівни і крізь вікно спостеріг, як правоохоронець перетнув наш дворик.

«За секунду він зникне в арці, а я залишуся віч-на-віч зі Злом, абсолютно беззбройний!» — блиснуло в голові.

Я кинувся в передпокій. Нашвидкуруч закривши двері, збіг сходами, вилетів на вулицю і помчав у прохід. Наздогнати міліціянта вдалося аж на площі.

— Зачекайте! Зачекайте! Невже ви думаєте, що я морочу вам голову?! Я що, схожий на божевільного?

Він зупинився. Декілька пішоходів зробили так само.

— Чесно? Схожий!

— Ні-ні, це не так! — запротестував я.

— Я вам щось скажу. Я дещо знаю…

— Відчепися, малий…

— Послухайте, — спіймав я його за лікоть. — Я вам трохи недоговорював…

Мій відчай зупинив капітана. Я знав, чим його зацікавити, мав необхідні слова, що, безумовно, змусять його повірити. Стережіться, міліціянте, бо зараз ви почуєте правду!

— Напис на руці жінки… Пригадуєте?

Слідчий звів брови.

— І що?

— Я тоді збрехав. Я знав, що він означає, проте не міг сказати.

— Так… Приїхав наш трамвай.

Півгодини міліціянт слухав розповідь про мамину операцію та заробітки батька, про мою обіцянку зберегти таємницю, щоб не надірвати хитке здоров’я неньки. Дізнався він і про спіритичний сеанс, і про питання, що загнало у глухий кут Ельзу Олександрівну. Довелося зізнатися, що про місце поховання тата не знала жодна особа в цій країні, крім мене. Майже все почув капітан. Шкаралупа моєї таємниці тріснула, але навіть у цьому одкровенні я не видав найбільш сакрального, що беріг від матері, знайомих і близьких. Того, про що знали лишень дві людини: я та італійський друг батька — Марко. Капітан перетравив інформацію й пообіцяв тримати її в голові, запевнивши, що протоколювання такої версії зашкодить справі. На тому й розійшлися.

«І знову промах! Що це — низка закономірностей чи фатум? Невже ніхто не може допомогти здолати невидиму потвору? Невже я приречений на поразку? Невже ніхто не бачить, що довкола мене щось ущільнюється? Чи, може, я справді божеволію? Ні-ні, це не так! Я перейшов дорогу темним силам і тепер спокутую це. Але зі мною все гаразд, я точно знаю, що не накидав ланцюжок…» — Розтерзаний сумнівами, я блукав вузенькими вуличками, не наважуючись повертатися додому. Вештання затяглося до вечора, і, стомившись, я поїхав до Апостолів.

— Чуваче, вигляд у тебе хріновий, — діагностував Павло. — Що сталося?

— А ви повірите?

Чекати відповіді я не став. Вона нічого не дала б, однак мені треба було комусь висповідатися, бо страшні думки не давали спокою. Півгодини хлопці чемно слухали. Вони, звісно, сподівалися почути щось подібне, але нинішня розповідь збентежила їх не на жарт.

— Усе, більше ти туди сам не підеш, — почав Павло. — Поки живи в нас, а там побачимо.

— Звісно, принести все необхідне допоможемо, — підхопив Петро. — До речі, Гримчак цікавився твоїм здоров’ям. Певно, щось запідозрив.

Мене вистачило лише на погляд, не маючи сил продовжувати розмову, я приліг. Хлопці почали перераховувати переваги проживання в гуртожитку, але я вже нічого не чув. Виснажений, я заплющив очі і вдав, ніби слухаю, а сам поступово розчинився у втомі, що тихими кроками відвойовувала мене в реальності.

Я став легкий, мов пір’їна, і піднісся вгору, де в синьому небі чорніли двері.

Довкола нікого й нічого не було: ні янголів, ні демонів, ні сонця, ні місяця, не було вітру й морозу — тільки тиша та спокій. Я облетів двері. За ними сяяла така ж синь, як і попереду. Із цікавості я штовхнув їх. Раптовий порив вітру, що вихопився із дверей, зачесав волосся та надув парашутом мою куртку. Ударила сліпучо-біла блискавка. Я дашком приклав руку до чола і подивився вперед.

Перше, що вразило, — контраст між цією місцевістю і попереднім ландшафтом. Виросли бетонні стіни, з’явився сильний протяг, що шугав кам’яними проходами, зникло синє небо. Одним із тих коридорів, спрямованим просто на мене, хтось квапливо йшов. Я впізнав цю ходу, ще до того, як побачив обличчя, — поспішав тато. Я зробив крок йому назустріч, але він метнувся до мене з такою спритністю, що я зупинився. Наступної миті він уже стояв переді мною. Кинувши колючий погляд, батько виштовхав мене за поріг і зачинив двері. Я замолотив кулаками, закричав, урешті-решт підважив двері плечем, але на них уже висів ланцюжок. Люфт був, однак для проникнення бракувало кількох сантиметрів. Я вкотре замахнувся, але хтось упіймав мене за руку.

— Багрію, Багрію, прокинься!..

Чиїсь слова вихопили мене зі сну, і, розплющивши очі, я угледів Апостолів, які стояли обабіч ліжка, тримаючи мене за зап’ястки.

— Заспокойся! Заспокойся! — повторював Петро, стоячи наді мною. — Тобі, певно, щось страшне снилося.

— Батько, — відповів я, сідаючи.

Кімнату наповнювала ніч: було темно й тихо.

— Я знаю, у кого дізнатися правду, — стривожено мовив я.

Хлопці перезирнулися, вони були не в захваті від моїх слів. Але вночі мозок беззахисний перед страхами й уявою, склавши зброю, він приймає хибні рішення. Тож Апостоли пристали на мою пропозицію. Удень я заходився втілювати її в життя.

11

Альберт не знаходив собі місця, снуючи з кутка в куток квартирою, де відбувався спіритичний сеанс. Я просив його вже понад півгодини, але він не піддавався на жодні вмовляння.

— Андрію, схаменіться, поки не пізно! То була всьо вистава!

Такої впертості я не очікував. Вірний соратник Ельзи Олександрівни по-іскаріотськи зрікався свого минулого, виставляючи мене дурнем перед друзями.

— Я не можу! Зрозумійте!

Зненацька Альберт ухопив мене за руки.

— Ельзи не повернеш, а ви ще можете врятуватися.

— Ви про що?

— Мене збив не Шиба. Як ви, мабуть, подумали.

— А хто? — спитав я, шокований новиною.

— Не знаю, але точно не привид.

Суперечка досягнула апогею, та дискутувати з невігласом я не збирався. Апостоли, стоячи під стіною, споглядали цю комедію зі співчуттям і зневірою. Я ще раз глянув на чоловіка. Звісно, йому б пасувало розповісти, яким чином Ельза Олександрівна розгадала мій ребус, але в цьому вже не було потреби: не хотілося мати справу зі зрадником.

Хлопці, які були налаштовані на участь у спіритичному сеансі, поверталися дещо розчарованими. Мабуть, їм кортіло довести абсурдність моєї ідеї, але вони проявили самовладання, тримаючи язики за зубами. Та й що було доводити, коли Альберт своєю тирадою зняв усі питання. Я почувався пригнічено. Коло однодумців невпинно звужувалося, довіра танула, і соломинка, за яку я ще зранку мріяв ухопитися, зникла сама собою. Проте я вперто кружляв лабіринтами львівських вуличок, прагнучи реалізувати запасний план.

— Куди ти нас ведеш? — нарешті озвався Петро.

— До серйозної людини.

— Іще один маг? — підхопив естафету Павло.

Не хотілося розводити дискусії, не маючи жодного козиря на руках, але опудало ворони, що досі чипіло на балконі, розкрило хлопцям карти. Вони подалися за мною. Кілька хвилин ми чекали, перш ніж двері відчинили.

— Доброго дня. Вибачте, що турбую, але я колись був у вас. Пам’ятаєте?

Як і минулого разу, сивіла урвала мене.

— Пам’ятаю, тоді ви сумнівалися в моїх очах, а зараз сумніваєтеся в моїй пам’яті. Що вам треба?

Сформулювати прохання виявилося непросто.

— Не знаю, чи ви чули, але Ельза Олександрівна померла…

Вона й оком не змигнула, тож я продовжив:

— Не думайте, що я жартую, але мені конче треба щось її спитати.

Я глянув на жінку, аби простежити реакцію на власні слова, але її вираз обличчя не змінився.

— І для цього ви привели з собою друзів? — дорікнула ворожка.

— Ні-ні…

Я став на стежку виправдань, але тут утрутився Павло:

— Вибачте нас, будь ласка, але нашому колезі загрожує якась невідома сила, тому ми повсюди його супроводжуємо.

Стара проштрикнула Апостолів поглядом.

— За ним щось ходить, тільки не ви.

Як шкода, що в цей момент обличчя друзів були поза полем мого зору. Ні, не капітуляцію хотілося бачити, а краплю розуміння того, що їхній приятель не з’їхав із глузду. Але й без того від серця відлягло! Нарешті хоч хтось підтвердив мою адекватність, нарешті з’явилася людина, яка стане поводирем у цих блуканнях!

— Утім, якщо ви досі живий і здоровий — ви сильна людина. Бо ж кава віщувала вам труднощі.

Ворожка довела, що з пам’яттю в неї все гаразд і підсумувала:

— Я допоможу вам. Приходьте після півночі.

Її запрошення сполохало всіх, окрім мене. Я прагнув якомога швидше отримати відповіді на свої питання, тож підкорився волі провидиці. Ми з хлопцями поспішно евакуювалися на вулицю.

— Підете? — перепитав я друзів.

— Звісно! — сміливо відповів Павло.

— От і добре.

У лютневу мокру ніч, коли за відсутності морозу сирість проймає до кісток, блискучою бруківкою рухалися три тіні. Попри пізню годину, вітер щодуху ганяв хмари й розгулював арками й поміж будинків. Він не вщухав ні на мить, ніби хотів застерегти трьох відчайдухів від необачного кроку. Але зась! Не йшла йому в поміч і темінь, що збивала з пантелику і заводила в блуд, неодноразово пускаючи друзів манівцями. Урешті-решт їм удалося надибати знайоме подвір’я.

— Кому страшно, ще не пізно повернутися, — застеріг я.

Петро звів очі й зізнався:

— Мені дуже страшно, але я вас не покину.

— То ходімо вже! — поквапив Павло.

Я зайшов перший. Стукати не довелося — сивіла відчинила, щойно моя нога ступила на другий поверх.

У жодній із кімнат не було електрики, проте палаючі свічки давали вдосталь світла, щоб можна було бачити шлях. Із часу мого останнього візиту тут мало що змінилось, Апостоли ж із цікавістю розглядали оселю. Ворожка вела нас у захристя, де, як я і передбачав, мало все статись. Опинившись на місці, я зауважив, що мінімальні зміни таки відбулися: на шафі в алюмінієвій клітці сиділо вороня. Жінка розсадила нас на килимі й умостилася поруч, замкнувши таким чином чи то коло, чи то ромб. Я посмутнів, бо не побачив знайомих мені предметів, за допомогою яких мав би відбутися діалог із духом. Тут лежала книжка, торбинка з невідомим вмістом, мотузка та ножиці. З усієї атрибутики вирізнявся хіба що піщаний годинник, що стояв праворуч від жінки.

— Хто з вас має страх? — раптом спитала провидиця.

Ні я, ні Павло навіть не глянули на Петра, але він сам зізнався:

— Я. Але йти геть не збираюся.

— Добре. Коли відчуєш у кімнаті чиюсь присутність, перевернеш годинник і будеш пильнувати за піском. Потім іще раз так зробиш. Коли пісок перестане сипатися, хтось із вас зупинить сеанс…

— Яким чином? — поцікавився Павло.

— Ножицями. Треба перерізати мотузку.

Павло поклав ножиці перед собою. Ворожка взялася розмотувати тоненьку мотузочку, сплетену з трьох інших. Мене було залучено до гри насамкінець. Вразило, з якою спритністю вона випередила мої думки, наче прочитала їх.

— Що ти хочеш дізнатися? — поцікавилася ледь чутно.

Я нахилився до жінки й пошепки оповів свою гризоту.

Провидиця уважно вислухала мене, а потім попросила нас прив’язати мотузку до зап’ястків. За п’ять хвилин приготування скінчилися. Вона розкрила книжку у шкіряній обкладинці і незнайомою мовою почала читати якісь мантри. Її голос звучав кришталево, ніби в льодяній печері, долоні лежали на книжці — можна було подумати, що вона зчитує текст за допомогою шрифту Брайля, тим паче, що очі мала закриті.

Хвилина за хвилиною збігав час, а довкола нічого не відбувалося.

Я зиркнув на Петра, який зблід, але не зводив очей із піщаного годинника. Можна тільки уявити, що він пережив, змусивши себе прийти з нами, ще й погодившись слідкувати за часом. А може, навпаки — це додало йому сили? Наша трійця витріщилася на годинник. Окрім бубоніння ворожки, нічого не робилося, і з кожною секундою надія на успішний результат згасала. Я боявся, щоб Петро не зробив фальстарт, сприйнявши сторонні звуки за магічні знаки. Та поки що він тримався гідно.

Ніч і монотонність, із якою носився за вікнами вітер, притлумили нашу пильність. Уже не пригадую, хто перший помітив, як мотузка, що зв’язувала нас, сіпнулась і натягнулася, мов струна. Вороня збентежилося та залопотіло крильцями так, що посипалося пір’я. Ворожка задерла голову і, не припиняючи мантрувати, налаштувалася на зв’язок із потойбічним світом. Петро схопив годинник і перевернув його сторчма — піщана цівка почала ліниво цідитися на дно. Напруження зростало. Мені здалося, що за спиною хтось прошмигнув. Павло скоса глянув у той бік, Петро, який боявся найдужче, сидів із кам’яним обличчям, не зводячи очей із годинника.

На відміну від першого досвіду, коли сеанс сприймався як вистава, цього разу я кожною клітиною відчував, що відбувається. Без сумніву, контакт було встановлено. Птах не знаходив собі місця, наелектризовуючи повітря неспокоєм, полум’я свічок мерехтіло, мов на вітрі, та й тремтіння пальців підтверджувало реальність відчуттів…

Провидиця різко здійняла руки вгору, і наші кінцівки смикнулися услід. Цей рух виявився таким несподіваним, що я мало не закричав, затремтівши всім тілом, та ворожка мене випередила. Вона вигукнула щось, схоже на «у-у-у!».

Краєм ока я побачив, як Петро перевернув годинник. Ми молились, аби пісок хутчіше збігав униз. Але в такі моменти час застигає, мов розпечене олово, залите у форму. Він стає тягарем, гальмуючи відлік. Здавалося, кожна секунда розтягнулася в рази.

Хвилювання зростало пропорційно ворожчиному бубонінню. Я не зводив із неї очей, фіксуючи кожну емоцію на обличчі. Жодне викривлення губ, коливання крил носа чи урухомлення зморщок не залишилося поза увагою — усе цинкував і запам’ятовував.

Раптом жінкою так затрясло, що я злякався за її здоров’я — подібне було з Ельзою Олександрівною. Павло, який уже не міг дочекатися кінця, перерізав мотузку за першим знаком Петра. Це «знеструмило» жінку, й вона почала битися в конвульсіях. За мить у кімнаті запанував штиль: угамувався птах, заспокоїлося полум’я свічок, корчі сивіли припинилися. Хлопці не зводили з неї очей. А мені вже терпець уривався: «Що сказала Ельза Олександрівна?! Хто мій ворог? Ну ж бо, дорогенька, отямся й розкажи все, що знаєш!»

Одкровень сподівалися і мої друзі, яким до утвердження віри в надприродне бракувало останньої краплі. На жаль, їх чекало розчарування. Жінка опритомніла та зажадала, щоб вони вийшли у коридор. Коли ми залишилися наодинці, ворожка вп’ялась у мене поглядом.

— Я маю для тебе послання.

Усе зупинилось. Я перестав чути серце. Її слова заморозили кров, скувавши льодяними капілярами все тіло. Я мав би щось сказати, але язик не підкорявся, тож заговорила вона.

— Той, хто згори, — не безсмертний. Правда — у листі.

Я спромігся лише на одне запитання:

— А конкретніше вона нічого не сказала?

— Даруйте, але з духами теревені не правлять. Вони лаконічні у своїх висловлюваннях.

Я жадібно слухав сивілу, чиї слова залягали в душу, на самісіньке дно. Випитувати ще щось, не було сенсу, тож я поперся до виходу.

Містом кружляв кислуватий запах браги, що доносився з пивоварні. Уночі він відчувався особливо гостро, в’їдаючись у ніздрі колючим сопухом. Сховавши від того смороду носи, наша трійця, минаючи примерзлі калабані, перетинала центр у напрямку пам’ятника Данилу Галицькому. Хлопці смиренно сунули за мною. Час від часу чиясь нога таки потрапляла в калюжу, і тоді тріск льоду пробуджував сонний проспект. Годинник на ратуші відбамкав третю. Я не звіряв товаришам свій план, хоча й без того було зрозуміло, що я поспішаю додому. Напевно, їм кортіло дізнатися, що я там забув посеред ночі, але я вперто вдавав німого, намагаючись зосередитися на словах ворожки.

Отже, пояснення всьому чортовинню маскувалося в рядках знайденого мною листа. Із цим усе зрозуміло. А як бути з тим, хто згори? Тут ситуація губилася у здогадках і виходила за межі здорового глузду. Але чому Ельза Олександрівна прямо не вказала на Ісаєва, змушуючи мене подумки кривуляти лабіринтом потойбічності, щоразу потрапляючи в безвихідь? І хіба дух може бути смертним? Щось тут не клеїлося, а намацати істину не вдавалося.

Тим часом Павлові урвався терпець, і він запитав:

— Ти можеш пояснити, куди ми йдемо і для чого?

— Додому, треба дещо перевірити.

— А до завтра це не почекає?

— Ні.

— Тільки не кажи, що твоя хазяйка передала привіт із того світу?

Слова друга зупинили мене.

— Не віриш, що мертві продовжують жити?

Павло загаявся з відповіддю, та все ж видав:

— Слухай, Багрію, ти зовсім із глузду з’їхав! Я не можу за цим спокійно спостерігати. Ходімо в гуртожиток, а завтра — до лікаря, бо ти нас в могилу заженеш.

— Я йду додому.

Павло глянув на Петра і таки поплентався за нами.

Дорогою ми ще перекинулися кількома словами — я пояснив, що треба забрати знайдений мною лист, бо в ньому захована істина. Більше ми не розмовляли до самого дому.

Дивно, як уночі риплять сходи. Завидна ніколи не зауважуєш тих звуків, а зараз вони розтинали тишу, змушуючи нас напружуватися, мов злодіїв. Останніми ми, звісно, не були, але й повноцінним господарем успадкованого житла я себе не почував. Та що казати, коли похід додому в супроводі друзів перетворився на справжню експедицію. Боязко ввімкнувши світло в коридорі, я те саме зробив на кухні й у ванній.

Хлопці стовбичили під дверима. Ніхто з них не зважився відволікати мене від справ, а їх було обмаль: зайти до кімнати й узяти лист. Коли я опинився за порогом, апріорі не міг помітити небезпеку, що зачаїлася за спиною. А вона, між іншим, забила останній кілок у мою психіку.

Уже точно не пам’ятаю, як Апостоли опинилися біля мене: чи то я скрикнув, чи то впав, але вони прибігли на галас і вхопили мене попід руки. Хлопці теж нічого не помітили, стоячи спиною до дверей. Кожен із них кричав мені в обличчя, намагаючись вивідати причину моєї паніки. Замість відповіді я вказав рукою в напрямку дверей, над якими, майже на цілу стіну, пломенів червоний напис. Його прочитав Павло:

— Ти мене зрадив, сину!

Озвучене послання вразило мене. Я вирвався з рук друзів і вкляк перед стіною, волаючи на все горло:

— Ні-і-і, тату! Це не так!!!

Крик розпорошився, проник у всі щілини й вирвався за межі квартири. Цієї ж миті рипнули чиїсь двері, хтось щось гукнув, десь увімкнули світло. Я ж тим часом стікав слізьми, повторюючи Апостолам одне й те саме: «Я не винен, хлопці! Я не зраджував! То було тільки раз, але мама нічого не дізналася…» Далі я почав занурюватися в забуття. Я не пам’ятав, як за підтримки приятелів залишив квартиру, як ми їхали в таксі, як потрапили в гуртожиток.

Петро запарив чаю і дав мені якусь пігулку.

— На, запий, — сказав він, простягаючи горня й таблетку.

— Що це? — запитав я, хоча ладен був пити що завгодно.

— Пий, полегшає.

Теплий чай і невідомі ліки змусили мене капітулювати перед сном. Останнє, що я запам’ятав, — рука Петра, що, ніби прощаючись, махала мені.

12

Наступного ранку світ змінився. Навколишнє середовище, що в цю пору було безбарвне, взагалі набуло монохромних відтінків. Природа стала зайвою, місто — чужим, люди — ворожими. Нікому не було до мене діла, а мені до когось тим паче. У порожній кімнаті студентського гуртожитку ніщо не заважало зірвати різьбу й випустити пару з перегрітої голови. Керований невидимою силою, я попрямував у душову та став під гарячу воду просто в білизні. Тканина намокла й обліпила тіло. Але цього виявилося замало. Я відкрутив крани в кожній кабінці й узявся почергово заходити то в одну, то в іншу, намагаючись змити свою ганьбу перед батьком. Утім, дуже швидко в душовій заклубочилися парові хмари й легеням забракло кисню. Я побіг до кімнати, залишаючи в коридорі мокрі сліди. Не гаючи часу, накинув куртку, ускочив у черевики й попрямував до ліфта.

Холодне лютневе повітря обпекло шкіру. Мороз уп’явся в тіло, змусивши кров збігтися до серця. Я безсило перебирав ногами в напрямку парку, залишаючи гуртожитки позаду. Я склав зброю. Боротьба втратила сенс. Можна до останнього протистояти видимим і невидимим ворогам, але проти батька я безсилий. Моя помилка коштувала йому спокою в житті вічному. Я виявився недостойним хоронителем його таємниці. Затиснутий лещатами сорому, я втратив здатність мислити, а ще за мить — рухатися.

Події наступних двох-трьох годин вибило з пам’яті клином непритомності. Часом здавалося, що я лечу між хмарами, іноді, — що нависаю над прірвою, а подекуди, — що пливу океаном у якомусь човні. Як виявилося згодом, і те, і те мало місце. Спантеличений Гримчак, який натрапив на моє непритомне тіло в парку, у багнюці, на плечах приніс мене до гуртожитку, а потім натер горілкою, повернувши до тями.

— Ну, слава Богу, очуняв! — мовив Ростик і додав: — А міг запросто склеїти ласти. Бо хто засмагає в кінці лютого, лежачи на сирій землі, та ще мокрий?

Ростик глянув мені у вічі й відверто спитав:

— Багрію, що сталось? Увесь факультет патякає, що ти здурів.

У повітрі зависла ніякова пауза, але Гримчак перервав її.

— Я хочу повернути свій борг…

Щирість і приязність, що ними відлунювали слова Ростика, підкупили мою вимучену свідомість. Одержимий відчаєм і безвихіддю, я розповів однокурсникові про свої контакти з потойбічністю, розпочавши з толоки на Личаківському кладовищі. Монолог затягнувся, але очі мого рятівника горіли цікавістю. Дослухавши до кінця, він озвучив свій висновок:

— Духи на стінах не пишуть, не ходять і не надсилають погрозливі анонімки. Я знаю, що робити — одужуй.

День за днем я почувався краще, а рання весна лише посприяла швидкому одужанню: як фізичному, так і психічному. Страх і нервовість танули так само, як сніг на вулиці, натомість прибувала сила й упевненість, що скоро все з’ясується. Неабияку надію в цьому я покладав на Гримчака. Він з’явився в березні, зібравши нас із Апостолами в одному з генделиків у центрі міста. Увесь вечір ми розробляли стратегію боротьби з Привидом — таке кодове ім’я отримав недруг. Перший тактичний бій призначили на п’ятницю. До нього була залучена вся четвірка.

Місяць висів над Львовом так низько, що своїм сяйвом заливав геть усю площу перед моїм будинком. Це грало нам на руку, бо Апостоли, які стояли в арці на шухері, могли завчасно вгледіти незнайомця, а я з Ростиком — краще орієнтуватися в темряві. Ми обережно піднімалися сходами під’їзду. Розмовляти заборонялося, тож комунікація відбувалася за допомогою жестів. Завчасно налаштовані на віброрежим мобільні були готові будь-якої миті прийняти сигнал Апостолів.

Усе було під контролем. Усе, крім хвилювання.

Однак воно успішно долало висоту кожного поверху, підкореного нами, і на третьому вибухнуло тріумфом, коли я вгледів двері успадкованої квартири. Я давно не був у ній, і зараз страшенно кортіло туди потрапити, але наш шлях пролягав поверхом вище. Ростик дістав із кишені дві пари гумових рукавичок, одну простягнув мені, на власному прикладі продемонструвавши, як ліпше їх натягнути.

У темряві блиснула металева відмичка. Моїм робочим інструментом був кишеньковий ліхтарик. Ним я спершу світив під ноги, а згодом — на замок восьмої квартири. Гримчак приклав до рота вказівний палець і взявся до справи.

Що чекало нас за дверима?

Чи знайдемо істину?

Чи відгадаємо ребуси, що спантеличили мою голову?

Усі ці питання наввипередки штурмували мозок, а руки напарника тим часом займалися серцевиною. Очікування робилося дедалі нестерпнішим. Очі так напружено фіксували маніпуляції з відмичкою, що їм почало двоїтися. Кульмінацією цього дійства став металевий скрегіт, через що я мало не випустив ліхтарик. Ми з Ростиком стрілися поглядами — справу зроблено. У руках Гримчака з’явився чорний предмет. Промінь світла, спрямований на руку однокурсника, вихопив пістолет, але на розпитування часу не було. Ростик делікатно штовхнув двері.

Перше, з чим ми зустрілися, був запах. Ніздрі лизнув аромат необжитого помешкання, що сам принюхувався до гостей, мов сторожовий пес, шукаючи схожі з хазяїном запахи. Гримчак зморщився, але навіть не писнув. Я прикрив ліхтарик долонею і зупинився при вході. Ще не пізно повернутися, не пізно схаменутися… але ж це — крок у невідомість.

Сказавши собі: «Жодного кроку назад!» — я переступив поріг.

Ростик прошмигнув за мною в темний коридор.

Згідно з планом, спочатку ми обнишпорили кухню, де з меблів був лише стілець, стіл і старенька газова плита. Прийшла черга зазирнути в покої. Першою на шляху стала кімната, розташована над спальнею Ельзи Олександрівни. Вона пустувала. У кутку горою громадилися стільці, поруч чалився письмовий стіл. Одинока шафа вкривалась простирадлом — ото й усі меблі. Усвідомивши, що тут нам робити нічого, ми повернулися до коридору. Залишилася ще одна кімната, що знаходилася просто над моєю. Двері до неї виявилися зачиненими.

Це неабияк збентежило і мене, і Ростика.

Але за мить вони скорилися силі плеча.

Ми таки потрапили в лігво Привида.

Хвилювання, що з ним я заходив усередину, досягнуло апогею. Промінь ліхтарика скочив у пітьму й заменжувався у темних закутках. Він бігав, мов навіжений, шукаючи в мороці ворога.

Ось він ковзнув по стелі.

Ось прошмигнув підлогою, натрапив на м’яке крісло й заліз під диван.

Він прочісував територію максимально ретельно: найменше хотілося, щоб нас застали зненацька. Порожнеча оселі послабила хвилювання, і ми нарешті перевели подих — тепер можна обстежувати завойовану територію. Оглядини нас розчарували — не було жодних слідів, що вказували б на існування не те що привиду, а навіть людини. Мінімум меблів в інтер’єрі наштовхував на думку, що помешкання призначалося для короткотривалого перебування в ньому. Ентузіазм мисливця почав згасати.

Гримчак, обережно ступаючи подряпаним паркетом, обстежив кожен дюйм: зазирнув під крісло, обслідував підвіконня, обнишпорив довкола кахельного п’єца, а тоді відкрив дверцята тумбочки. Він роззявив рот, готовий вичавити з себе радісний крик, але, отямившись, знищив його в зародку. Я наблизився впритул. Те, на що натрапив приятель, жодним чином не вписувалось у тутешній інтер’єр. Ноутбук разом з мишею, що з’єднувалася з ним кабелем, видавався більмом на оці.

Із цікавості я торкнувся маніпулятора, і девайс несподівано ожив, вийшовши з сонного режиму. Замість шпалер робочого стола ми побачили теку з аудіофайлами. Датовані записи розташовувалися в хронологічному порядку. Інтуїтивно я активував перший із них, і за секунду ноут озвався моїм голосом. Від здивування перехопило подих. Я згадав той вечір, коли ми з Оксаною повернулися з гір і обговорювали канікули.

Я навмання відкрив іще кілька файлів.

Програвач відтворював записи моїх розмов із різними людьми: ось я телефоном розмовляю з мамою, ось — із Павлом, а ось це — кричу до батька… Гримчак усвідомив автентичність записів і хотів щось сказати, але завадила моя долоня, що вчасно прикрила його рот. Ми зачистили сліди свого перебування у ворожому таборі та вшилися звідти.

У кінці лабіринту блиснуло світло — залишилося знайти мінотавра.

Ніч скотилася за обрій, а суперечки в штабі порятунку моєї персони не вщухали. Гримчак, який від початку не вірив у містичну версію про привида, наполягав, що й далі треба грати вар’ята, аби вивести зловмисника на чисту воду.

Апостоли рекомендували підключити міліцію, мовляв, несанкціоновані записи слугуватимуть вагомим доказом у справі. Я мовчав. Так чи так, а вирішальне слово за мною і, перш за все, я мав визначитися!

Ідея нічної диверсії заклала динаміт під містичне тлумачення цієї історії, а виявлений комп’ютер підірвав остаточно. Ударною хвилею знесло всі опори, на яких трималася віра у присутність вищих сил на цьому полі бою. Разом із ними розвіявся силоміць насаджений страх, завдяки якому хтось вправно маніпулював мною, доводячи гру до абсурду. Але найголовніше — зникло відчуття провини перед батьком: я позбувся його, навіть не відбувши покуту. Слова Ельзи про ворога, озвучені сивілою, підтвердились, і тепер я точно знав, що він так само смертний, як усі ми.

Урешті-решт я втрутився в суперечку друзів.

— До міліції я звертався, і вона нічим мені не зарадила, тому я вступаю у гру.

— Це помилка, — зауважив Петро.

— Можливо, але іншого виходу немає. До того ж, тепер у нас є переваги — нам відомо, що за всім стоїть людина, і ми знаємо, що розмови з моєї квартири пишуться. Цим і скористаємося.

— Благо, хоч у привида більше не віриш — уже плюс! — висловився Павло, поставивши крапку в сьогоднішній розмові.

13

Оголосити війну виявилося просто, а виграти — нелегко, особливо, коли не знати, з ким воювати.

На квітковому ринку, що через дорогу від будинку, бабусі вже торгували підсніжниками, а наша справа ні на йоту не зрушила з місця, хоча обрана стратегія здавалася геніальною. З ініціативи Гримчака ми налагодили відеонагляд за дверима квартири номер вісім і парадним входом. Викриття таємничого сусіда було справою часу, принаймні ми так вважали.

Моя квартира перетворилася на штаб. Камери конектились із ноутбуком, презентованим для справи Павлом. Я практично не покидав пост, за винятком тих моментів, коли була необхідна моя обов’язкова присутність в університеті. Хтось із хлопців, включно з Ростиком, постійно знаходився поруч і вдень, і вночі, тому стеження здійснювалося майже безперервно. Ми пам’ятали про мікрофон у домівці, тож розмовляли, уникаючи тем про привидів і ситуацію, що склалася довкола мене. Усе виглядало так, ніби друзі живуть зі мною.

Якось мама викликала Петра збирати березовий сік, а Павло повіз вуйкові у Славське відремонтовані черевики. Єдиним кандидатом на нічну варту виявився Ростик. Хлопці попередили його, і він дав згоду.

Стрілки годинника ще рухалися за зимовим часом, і о восьмій вечора ніч проковтнула день, не кліпнувши оком. Відсутність Гримчака о такій порі викликала занепокоєння, але не хотілося турбувати його передчасно. Зрештою, за п’ятнадцять хвилин однокурсник сам відгукнувся, зателефонувавши на мобільний.

— Привіт, погранцям! Як служба?

— Нічого, усе тихо.

— Слухай, твої попередили мене, я приїду. Але десь близько півночі, о’кей?

— О’кей, — безрадісно відповів я, але вмовляти товариша покинути справи не наважився, тільки поцікавився: — На гульки зібрався?

— Ага. Пам’ятаєш оту кралю з Підгірців, через яку ми відгребли під клубом?

— Ну! — інтонуючи здивування, процідив я.

— Здибалися випадково в центрі, оце йдемо в кіно.

— Ну й щасливчик ти, Гримчак! Добре, не затримуйся довго, — відповів я і додав, пам’ятаючи про мікрофони у квартирі: — Вечеря в холодильнику.

— Сигнал прийняв. У разі чого — з тобою мій друг.

Я вимкнув телефон і намацав за поясом травматичний пістолет, залишений Ростиком, — зброя додавала сміливості. Озброєний я рушив у вечірній обхід, який включав перевірку шпингалетів на всіх вікнах і ланцюжка на вхідних дверях.

Я досі не знайшов відповіді, яким чином невідомий ворог зумів накинути його в паз і замкнути при цьому двері, адже вікна були зачинені. Та що казати, коли з кожним кроком питань у цій справі ставало щораз більше. Наприклад, якщо в цій грі задіяна людина, то звідки їй відомо про минуле Ельзи Олександрівни? Якщо зводили рахунки з нею, то до чого тут я? Навіщо записувати мої розмови? Схоже, Павло мав рацію, стверджуючи, що хтось поклав око на квартиру, а я зовсім випадково перейшов йому дорогу і тепер розплачуюся. Ваги цій версії додавало й те, що всі надприродні явища цієї історії поступово матеріалізувалися. Тож усе це — лишень вдала постановка. І якщо згадати, мені зустрічався на сходах якийсь чоловік і з вікна я бачив незнайомця, без сумніву, то — одна й та сама особа — фізична особа! Звісно, без містики тут не обійшлося: два послання зі світу мертвих трималися в пам’яті, але ці факти я виніс за дужки всього, що відбувалося. Для мене вони були беззаперечними!

У роздумах очі залипли на моніторі, де транслювався четвертий поверх. Як завжди, картинка демонструвала статичний спокій, присипляючи пильність. Поступово інтерес до спостереження згас, з’явилася сонливість, тож я вирішив розігнати її кавою. Помірний вогонь під туркою заколисував, і коли все поринуло в абсолютний спокій, згори загриміло, мов громом ударило!

Перестрашене серце змусило скочити на ноги. Кава збігла, загасивши полум’я. Газ зашипів, вириваючись із конфорки. Я — застопорився. Повторне падіння важкого предмета випередило думку, що попередній шум наснився. Згодом поверхом вище зашаркотіли чиїсь ноги. Вони різали слух, мов звук пінопласту, яким труть по склу; вони штрикали вени страхом — наркотиком, що викликає параною і від якого я вже відвик. Вони не мали нічого спільного з тими кроками, що лунали досі, і передусім відрізнялися відкритістю. Хтось вільно пересувався, не боячись бути викритим сусідом знизу.

Кроки деякий час чулися в кухні, потім вони посунули коридором до кімнати над спальнею хазяйки, перейшли до сусідньої і повернулися назад. Утворений ними звук просочувався крізь стелю й, посипаючи мене магнітним пилом електронів, змушував рухатись із задертою головою, дублюючи маршрут. Апогеєм гучного безчинства стало побрязкування ключів і відкривання дверей восьмої квартири — хтось вийшов до коридору!

Я згадав про камеру й кинувся до ноутбука з однією лише думкою — встигнути роздивитися нахабного незнайомця. За три секунди я був за комп’ютером, але застав на моніторі лише тінь, що зникла на очах. «Чорт!» — вирвалось у мене, і я помчав до дверей, аби на слух пересвідчитися, що то був не міраж. Вухо налаштувалось уловити найменші звукові коливання. Я мріяв почути бодай щось! Секунди, що збігали, позбавляли надії дізнатися правду, і все, що мені залишалося, то — друга камера, спрямована у внутрішній дворик. Наявність іще одного шансу підняла мене з колін. Аж раптом «магнітне поле», яке щойно пересувало мене квартирою, виникло зовсім поруч — просто за дверима! Повітря наелектризувалося страхом, викликаючи неконтрольований напад паніки. А вже наступної миті у двері постукали.

Той відгомін прошив мене нервовими судомами. Від повторного стукоту серце мало не зупинилося. Намацавши за поясом зброю, я наважився запитати:

— Хто там?

За дверима відкашлялись і твердо відповіли:

— Я — ваш новий сусід, мені потрібна ваша допомога.

Від такої зухвалості я дещо розгубився. Схоже, це відчули по той бік дверей, бо наступні слова пролунали м’якше:

— Я тут нова людина, а мені протягло спину.

Голос незнайомця звучав упевнено, із відповідним тактом, як того вимагала ситуація. Але показова толерантність лише пробудила нові підозри, і я подумки вилаяв Гримчака, який покинув мене напризволяще цього вечора.

— Ви не могли б попросити когось іншого? — бовкнув я перше, що спало на думку.

— Ваш сусід, пан Любомир, уже люб’язно погодився, але без вас ми не впораємося.

Слова чужинця отримали підтримку чоловіка з п’ятої квартири.

— Доброго вечора, Андрію, — пролунало з-за дверей.

Ідентифікувати бас сусіда не становило проблеми — притаманну йому хрипоту вже доводилося чути. Стискаючи пістолет за спиною, я відчинив перед нічними візитерами двері, залишивши ланцюжок у захисному положенні.

Тьмяне коридорне світло завадило відразу добре роздивитися чоловіка, який видавав себе за новоспеченого сусіда. Він був мого зросту, але шия та плечі виглядали значно кремезнішими, як в атлантів, що підпирають вхід до Гранду. Попри міцну, спортивну статуру, чоловікові на вигляд було далеко за п’ятдесят. Його очі ховалися за тонованими скельцями окулярів. Загалом він справляв враження особи, від якої варто триматися якнайдалі. Прискіпливо розглядаючи обличчя гостя, я занепокоєно обдумував свою роль у цій ситуації. Мої очі не ховалися за склом парного лорнета, тому, виявивши в них вагання, чоловік перепитав:

— То допоможеш?

Зміст його слів дійшов згодом, коли спантеличений Любомир повторив їх.

— Зачекайте, — буркнув я і зачинив двері.

Не гаючи часу, я схопив телефон і настрочив повідомлення Гримчаку про матеріалізацію Привида і про те, що йду у восьму квартиру. Передбачаючи емоційний вибух товариша, я вимкнув звук і залишив телефон біля ноутбука, як слід замаскував пістолет і рушив у коридор.

Повторне відвідування квартири, яка вважалась оплотом зла, та ще й у компанії незнайомця, скидалось на неабияку авантюру.

Витримка зраджувала, проступаючи на чолі краплинками поту. Зважитися на такий крок виявилося непросто, але застрахований Любомиром і повідомленням, я таки подався нагору. При доброму освітленні мені нарешті вдалося роздивитися і помешкання, і нового сусіда. З усіх ознак, що зазвичай запам’ятовуються при першому знайомстві з людиною, у Дем’яна — саме так представився чоловік — була гемангіома. Яскраво-червона, бридка цятка знаходилася під лівою ніздрею і неабияк псувала вигляд свого господаря.

У кожному жесті та слові Дем’яна я шукав доказів його причетності до смерті Ельзи Олександрівни й розхитування моєї психіки. Доки ми з Любомиром совали стару канапу, таких ознак виявити не вдалося. Так званий сусід поводився впевнено та розкуто, не викликаючи підозр. Чоловік розповів нам про лютий Сибір, де все життя пропрацював геологом, і про те, що на схилі літ вирішив повернутися на Батьківщину. Тут обслуговує нафтопровід Одеса-Броди. Неодружений. Бездітний.

Я відверто нервував. Паніка не давала зосередитись, я начебто і слухав, проте шкірою відчував на собі пильний погляд незнайомця. Усе, що відбувалося, не вкладалось у голові. Реверс, що в ньому почала рухатись історія, зруйнував усі плани, а, найголовніше, позбавив козирів, що були на руках після відвідин цієї квартири. Сумніву не було: нас викрили і м’яч опинився на полі команди суперника. Я вирішив влаштувати йому пресинг.

— Пане Дем’яне, а як ви знайшли господаря цієї оселі? Тут десятиліттями ніхто не з’являвся. Любомир не дасть збрехати.

На жаль, кляті окуляри приховували його очі, а вони зараз, певно, сказали б більше, ніж слова! Погляд, міміка могли виказати Дем’яна, або ж навпаки зміцнити його алібі. Та ця відповідь, як і попередні, прозвучала наче відмовка:

— Як і всі, — за оголошенням у газеті.

— І який він із себе? — не вгамовувався я.

Чолов’яга знизав плечима, демонструючи здивування, але задовольнив мій надмірний інтерес.

— Росту такого, як я, віку старшого, але ще не старий, худорлявий, світловолосий, — пояснив спокійно.

Детального опису ніхто й не сподівався, тому й розчарування було невеликим. Проте висновок напрошувався єдиний: прибульцю довіряти не можна. Заглиблюватись у тему ставало небезпечно: я міг бовкнути зайве чи викликати підозри своєю цікавістю. Однак існувала ще одна дрібниця, що тримала мене в цьому приміщенні.

Загаявшись біля тумбочки, я акуратно торкнув коліном дверцята, що негайно відкрилися. Закриваючи їх, я зазирнув досередини — ноутбука там не було.

Господар припрошував нас із Любомиром відсвяткувати невеличке новосілля, але таке панібратство виходило за рамки здорового глузду. Я чемно відкланявся та покинув сусідів. Дуже вчасно: захеканий Ростик сходами мчав просто на мене.

— Тихо, тихо! — зупинив я однокурсника.

— Ти… ти… ж есемеснув… Я одразу, — пробелькотів скоромовкою Ростик, через слово хапаючи повітря.

— Ходімо прошвирнемося центром, — запропонував я.

Чи то Ростик іще не відійшов від пробіжки, чи то нові обставини змусили його хвилюватися, важко дихаючи, але я дорікнув йому, хоча й сам перебував у неменшому шоку.

— Чого ти пахкаєш, як курець?

— Ти що не розумієш? — вибухнув товариш, незважаючи на мої слова. — Він зробив хід конем, і тепер нам треба кардинально змінити стратегію.

Ростик казав правду, такого повороту справи ніхто не чекав.

— Я намагався вивести його на чисту воду, але на всі запитання він відповідав так, ніби не в курсі справи.

— Цей Дем’ян може виявитись і підставним. Не факт, що Привид пішов ва-банк.

— Що ж тепер робити? — у розпачі спитав я.

Ситуація і справді дедалі погіршувалася. Вихід із підпілля основного фігуранта сплутав усі карти. Хтось грався з нами, мов зі сліпими кошенятами, і, слава Богу, ще не втопив. Хоча я шкірою відчував, що цей час уже близько.

Новому розвитку подій Апостоли здивувалися не менше, ніж Гримчак. Петро з Павлом сиділи на підвіконні в коридорі університету і, роззявивши роти, слухали розповідь про появу в цій історії нового персонажа. Вони обидва горлопанили про небезпеку та міліцію — довелося заспокоїти їх обіцянкою дослухатися до їхніх порад.

Але то, звісно, були лише обіцянки. Дії міліціянтів у подібних ситуаціях відомі заздалегідь: складуть протоколи, візьмуть показання, й усе вкриється бюрократичною пліснявою.

Після пар наша компанія зібралася в «Мак-Дональдсі» біля прокуратури, щоб обговорити план майбутніх дій. Хлопці трохи заспокоїлись і вже не гнали мене до правоохоронних органів. Кожен намагався дати корисну пораду, але чогось конкретного запропонувати не міг. Зрештою, усі зійшлися на думці, що треба викрити Дем’яна, тільки як це зробити, ніхто не знав. За півгодини до нас приєдналася Оксана, з якою я, з огляду на останні події, бачився дуже рідко, тож розмову довелося законсервувати до вечора. Коли хлопці залишили нас, вона спитала про Гримчака:

— У вашій компанії новий друг?

— Однокурсник.

— Як ти почуваєшся?

— Краще. Ходімо звідси, бо таке враження, що ти — на роботі.

Ксеня неохоче зібрала речі, і ми вийшли на вулицю. Попри значне потепління, у наших стосунках відлиги не настало. Оксана це розуміла.

— Це все тому, що я тебе не підтримала? Думала, що ти збожеволів? — не припиняла картати себе дівчина.

Розвивати в ній почуття провини не хотілось, і я, як міг, переконував її в протилежному, але прохання побути деякий час нарізно дівчина сприйняла, як спробу розірвати стосунки. Я не виправдовувався, розуміючи, що ця перерва може вберегти її від біди, що скупчувалася над моєю головою.

Цієї весни я проводжав її додому востаннє.

14

Наступного дня Дем’ян зник: несподівано й безслідно. Конфліктуючи зі здоровим глуздом, цей випадок іще більше посилив підозри щодо справжності його персони. Збентежені вчинком нового сусіда, ми ніяк не могли визначитися з подальшими діями, чого не скажеш про ворога, чиїй креативності можна було тільки позаздрити.

Дем’ян з’явився суботнього вечора, поводився у своїй квартирі галасливо, як і попереднього разу. Ми з Павлом, який за графіком ночував у мене, розгубилися від раптової появи сусіда і ще більше оторопіли від його зухвалого візиту. Він постукав тричі. Павло вхопив біту та причаївся в кімнаті, я пішов відчиняти двері. Дем’ян мав стомлений вигляд, але мене найбільше вразив різкий запах алкоголю.

— Вибач, що турбую так пізно. Щойно повернувся з колегами з відрядження, а вдома — ні крихти хліба. Не позичиш?

Банальність його прохання дещо спантеличила — за будь-яких інших обставин на таке не звернулося б уваги, але не тепер. Такий візит нагадує вилазку в тил ворога, у чому, власне, я й не сумнівався. Проте я дав йому батон і, побажавши вдалого вечора, хотів зачинити двері, та Дем’ян підклав ногу:

— Може, завітаєш на вогник? Компанія прекрасна, спиртного вистачить усім.

— Ні, дякую. У мене сесія на носі, треба вчитися, — викрутився я.

Попрощавшись, я кинувся до комп’ютера, де вже чатував Павло. Разом ми простежили за Дем’яном і, нічого не розуміючи, всілися на канапі. За пару хвилин у восьмій квартирі загомоніли, затупотіли, засовали меблями — починався бенкет. Попівночі святкування набрало обертів і переросло в хоровий спів, скидаючись швидше на п’яний дебош, аніж на посиденьки колег по роботі. Якоїсь миті навіть спало на думку викликати наряд міліції, але одіозність фігури Дем’яна втримала від такого кроку, — можливо, він на це й розраховував. Досвід свідчив про нестандартність його ходів.

«То хто ви є, пане Дем’яне, — геолог-самітник чи мій Привид, матеріалізований із минулого?» — це питання допікало цілу ніч, навіть коли нагорі всі вгамувалися.

Павло спав. Я сидів у кріслі і подумки розкладав пастки для сусіда-гульвіси, і коли світанок позганяв із гнізд птахів, мені в голову прийшло одне рішення.

Із початком Служби Божої, про яку сповістили церковні дзвони, товариство Дем’яна поспішило на вихід. Спостерігаючи за ними в ноутбуці, я планував візит у восьму квартиру, і коли фігури чоловіків щезли в арці, я почав збиратися.

— Ти куди? — спитав Павло, прокинувшись від шуму.

— Нагору. Пильнуй зображення, якщо за півгодини не повернуся — теж приходь, але попередь хлопців.

— Зрозумів, — сказав товариш, плескаючи себе по щоках замість умивання.

Не гаючи часу, я піднявся поверхом вище й постукав у двері — треба заскочити Дем’яна зненацька. Судячи з його розхристаного вигляду, мені це вдалося.

— Чого тобі? — буркнув він, потираючи неголену щоку.

— Хочу вас дещо спитати. Можна увійти?

— Заходь, але спиртного вже нема, — повертаючись спиною, мовив чоловік.

— Я не за тим.

У коридорі смерділо недопалками й алкоголем, на паркеті виднілися численні плями, що їх Дем’ян несвідомо розтирав ногами. Обережно ступаючи за ним, я озирався довкола — здається, вчора тут добряче розважилися.

— Вечірка вдалася? — зайшов я здалеку.

— Не дуже. Я «прописувався» в колективі.

Дивно було чути такі слова з уст майже шістдесятирічного чоловіка, але факт був доконаний.

— Якщо ми поводилися занадто гучно, то цього більше не буде. Обіцяю!

Дем’ян улігся на канапу та надпив із пляшки води.

— Ну чого тобі?

Він підганяв мене озвучити причину візиту, і я вирішив сказати.

— Не знаю, що вам відомо про власника цієї квартири, але мені дуже хотілося б із ним познайомитися. Вам не здається дивним, що тут його десятиліттями ніхто не бачив.

Я пильно стежив за реакцією чоловіка, але жодного занепокоєння не помітив.

— Здається. А чим я можу допомогти? Кожен живе, як хоче.

Саме цього я й чекав.

— Не могли б дати його номер, ви ж, мабуть, зв’язувалися з ним телефоном?

Байдужість, із якою Дем’ян відреагував на моє прохання, просто вразила. Людина, якій відомо все, що тут коїлося, яка, ймовірно, була автором схем ліквідації Ельзи Олександрівни та й мене, не могла так спокійно відмахнутися від прохання, що мало б загнати її в кут.

— Ох і зануда ти! — натискаючи на кнопки мобільного, простогнав Дем’ян. — На, переписуй.

Із тими словами він простягнув мобільний, глянувши на мене поглядам ситого собаки.

Ну що ж, добродію, зараз твій блеф лусне, як мильна бульбашка. Із цією думкою я набрав зі свого телефону номер, запропонований Дем’яном, сподіваючись почути звук мобільного просто в цій кімнаті, але в динаміку лише гуло. Півхвилини я слухав набридливі гудки і вже збирався скинути виклик, аж раптом у слухавці пролунав чоловічий голос:

— Слухаю.

Єдине слово спричинило передозування розпачем. Безвихідь, у яку я потрапив, відібрала мову. Я дивився на байдужого Дем’яна, який валявся на канапі, та слухав, як хтось намагається докричатися до мене, але марно… Я вкотре зазнав поразки. Цього разу — нищівної. Зрештою, на тому кінці скинули виклик, і я почалапав до себе, очманілий від результату.

Не маючи можливості розмовляти вголос, Павло допитував мене поглядом, але я лиш розводив руками, натякаючи на ймовірність прослуховування. Будь-яке необачне слово могло ускладнити ситуацію. Урешті-решт ми почали вдягатися.

— Ходімо на базар, купимо харчів — у тебе ж скоро день народження! — виправдав наші дії Павло.

Після недільної меси центр міста заполонило поважне панство, яке, крокуючи алеями, не квапилося додому. Пани гуртувалися по троє-п’ятеро і гостилися чи не в усіх довколишніх кнайпах. Їхні пані воліли розважатися гомінким балачкам на лавах у парку.

Ми з Павлом тинялися центром, чекаючи на Гримчака, який божився з’явитися тут за п’ятнадцять хвилин. Уже минуло півгодини, а його ще не було. Нарешті він прийшов, разом із Петром. Ми сіли на лавку, і я переповів друзям подробиці сьогоднішньої ночі. Далі перейшов до найголовнішого — ранішнього дзвінка.

Коли я завершив, усі принишкли.

Результатом п’ятихвилинного мовчання стала безліч версій щодо наших можливих дій, але вони, одна за одною, відхилялися через надмірну фантазійність. Натомість у мене виникло відчуття дежавю: щось прошмигнуло повз мою увагу і я ніяк не міг второпати, що саме. Доки друзі сперечались у геніальності своїх ідей, я перебирав у пам’яті сцени вчорашнього вечора: Дем’ян, який просить хліб, нічна гулянка, ранковий похід у восьму квартиру, дзвінок… Ну, звісно, дзвінок!!!

— Тихо! — на радощах вигукнув я.

Хлопці глянули на мене, мов на навіженого, та я не забарився з поясненням.

— Здається, я маю докази причетності сторонньої особи до самогубства Ельзи Олександрівни!

— Слів і страхів покійної хазяйки замало, — нагадав Гримчак.

— Ні-ні, — заторохтів я, виймаючи з кишені телефон і переглядаючи журнал дзвінків. — Чорт забирай, як я міг це проґавити?!

Три пари очей вимагали тлумачень.

— Не знаю, чи розповідав вам, але хазяйка ніколи не розлучалася з мобільним. Спочатку я думав, що вона боїться втратити клієнта, але згодом помітив якесь дивацтво у її реакції на дзвінки чи повідомлення. Одного разу, коли мобільний залишився без нагляду, я прочитав свіже СМС. Воно звучало так: «Я заберу тебе до себе, у пекло».

Хлопці слухали уважно, але суті, очевидно, не вловили.

— Ну, що ви на мене дивитеся? Я ж сьогодні телефонував власнику восьмої квартири! Треба звірити цей номер із номером відправника того повідомлення. Це ж доказ! Я навіть не сумніваюся, що вранці говорив із Привидом! Із убивцею Ельзи Олександрівни! Телефон хазяйки у її кімнаті!

Розжовувати більше не довелося, хлопці второпали.

— Його треба сховати в надійне місце, — сказав Петро.

— Наприклад, у гуртожитку, — доповнив Павло.

— Старий, це розв’язує нам руки.

Я погодився з Гримчаком і додав:

— Привид замітає сліди. Дем’ян — стороння людина.

— То чого ми сидимо? Гайда на хату! — запропонував Ростик.

Усі зірвалися на ноги, але Павло спинив нас застережним жестом.

— Зачекайте! Догравати треба гідно. — Далі він звернувся до мене: — Ми заявили, що йдемо за продуктами, тож уперед!

— Думаєш, він іще слухає нас? — перепитав я.

— Біс його знає, хто він такий! — відповів Павло і був цілком правий.

Тільки-но ми увійшли додому, хлопці заходилися шуміти, готуючи сніданок, а я тим часом пішов у спальню Ельзи Олександрівни шукати телефон.

Після похорону я міг закинути його куди завгодно, але, найімовірніше, він знайдеться в столі — туди я передовсім і зазирнув. Уже вкотре інтуїція мене не підвела: мобільний лежав серед парфумів і записників.

Хлопці зацікавлено спостерігали, як я підключаю апарат до мережі.

За мить блимнув дисплей, і я почав копирсатися в повідомленнях. Їх було небагато і переважно з одного номера — з того, на який сьогодні телефонував я. Вони були майже одного змісту. Усе стало на свої місця. М’яч знову опинився на нашому полі, й усе, що нам слід було зробити, — провести стрімку контратаку. Одним із перших це усвідомив Гримчак, і, переписавши номер, вискочив із квартири.

15

За два дні мені виповнювалося двадцять: рубіж, за яким чекало доросле життя. Ще трішки, і воно вирве мене з обіймів юнацтва, схопить і довіку не відпустить. Свято наближалося, а піднесення поступалося місцем тривозі, що зростала з кожним днем. Щось мало статись, і я це відчував. Чекав інформації від Гримчака, який підключив до пошуку Привида свого брата, але викриття зловмисника наразі відкладалося. Мобільний, на який я телефонував із квартири Дем’яна, перебував у вимкненому режимі, тож вирахувати його місцезнаходження і, відповідно, власника ніяк не вдавалося. Він причаївся, відчувши небезпеку, а, можливо, готувався першим завдати удару.

Гучної дефіляди не планувалось — скромні посиденьки з друзями. У ніч із суботи на неділю, тобто за кілька годин до дня народження, мене відвідав батько, у сновидінні. Одягнений у святковий костюм, він мав чудовий вигляд. Тато презентував мені сопілку і, не сказавши ні слова, зник у потойбіччі. За ніч сон повторювався двічі, і жодного разу тато собі не зрадив: той самий костюм і той самий дарунок.

Зранку Апостоли принесли в мою кімнату струдель замість іменинного торта.

— Старенький, із днюхою! — одночасно вигукнули друзі.

Я задув символічну свічку, запалену Петром, і ми утрьох почали ласувати пирогом. Гримчак про святкування знав, але на наші дзвінки не відгукнувся, що викликало занепокоєння. Після сніданку до полудня час тягнувся повільно, а рівно о другій задзвонив телефон. Я ще ніколи не чув, аби Яша був таким стриманим. Він не сказав звичного «доброго ранку, Андрію», не пожартував щодо моїх знахідок, натомість серйозно заторохтів:

— Андрію, зайдіть-но до мене на «Вернісаж»!

— Гаразд, а що сталося?

— Це не телефонна розмова, покваптеся!

Яша розпалив у мені такий інтерес, що я негайно почав збиратися. Друзяки заінтриговано спостерігали за мною, але, пам’ятаючи про вірогідність прослуховування квартири, не сміли ні про що питати. На вулицю вийшли разом.

— Я на «Вернісаж». Будьте вдома, пильнуйте камери.

Не було часу вислуховувати запитання Апостолів, що сипалися одне за одним. Друзі вивели мене з арки та повернулися в помешкання, а я поспішив на ринок.

Крамар чекав. Коли я підійшов, чоловік перестав торгувати й миттю перемкнув увагу на мене.

— Нарешті ви прийшли!

— У вас щось термінове?

— Пам’ятаєте презентований мені портфель?

— Звісно.

— Там був фотоапарат.

— Здається…

— Я подарував його давньому колезі — Олегу Головацькому. Ви собі уявити не можете, що він виявив…

Яша заінтригував. Я зосередився, услухаючись у кожне його слово. Із нетерпінням чекав розв’язки, що могла б поставити крапку в цій справі, але після наступної репліки крамаря зрозумів, що доведеться вдовольнитися лише комою.

— У фотоапараті була плівка, — повідомив приятель.

— Плівка? — перепитав я. — І що там?

— А це ви дізнаєтеся в самого Олега.

Розмові завадила ніжна мелодія сопілки, що зазвучала зовсім поруч. Спочатку я не міг второпати, чому вона мене так бентежить, але сон ще не розвіявся. Знак, що подавала доля, не можна було оминути. Я подався до сусіднього прилавка з гуцульським причандаллям і купив у продавця інструмент, у сні подарований мені батьком.

— Вибачте, сподобався звук, — пояснив я, повернувшись до Яші. — Де проживає ваш товариш?

Я хутко записав адресу фотографа і, подякувавши гендляру, помчав до трамвайної зупинки. Те, що сказав Яша, могло спричинити ефект бомби або… мильної бульбашки. Так чи так, але інформація вимагала перевірки. Я з нетерпінням рахував зупинки. На передостанній зателефонував Ростик.

— Привіт, із днюхою тебе! Бачив пропущені дзвінки, але я на безгучному… Багрію, часу обмаль, твій привид увімкнув мобільний. Братові колеги засікли, зараз вони ведуть мене за ним.

— Що? Що? — не повірив я своїм вухам.

— Ти що, глухий? Він крутиться містом, я на братовій машині в нього на хвості. Не погано було б отримати підмогу…

— Я зараз на Підзамче, забереш?

— Чорт, він кружляє між Шуварами, здається, у центр рухається. Попередь святош, підберу, кого зручніше буде. Треба взяти цього покидька за яйця! Зробимо тобі подарунок. І не забудь мій презент, із ним безпечніше!

— До зв’язку!

Я негайно набрав Апостолів і попросив бути напоготові — забава почалася, подарунки сипались один за одним.

Пан фотограф виявився знатним фахівцем — попри пенсійний вік не покинув улюбленої справи. Квартиру, мов галерею, прикрашали фотороботи майстра, а ванна кімната слугувала лабораторією для проявлення плівок. Саме там досушувалися знимки зі знайденого фотоапарата. Пан Головацький показав себе ще й гостинним господарем — частував мене настоянкою власного виробництва та пірниками, спеченими його дружиною. Вона жила окремо, маючи алергію на хімічні розчини, але продовжувала кохати й турбуватися про чоловіка.

— Плівка має душу, власне життя та смерть, — мовив пан Головацький. — Іноді вона воскресає, як у вашому випадку. А «цифра» — то продукт інкубатора. Якби вона пролежала стільки часу, як ваша плівка, то невідомо, на чому її мали б переглядати, — носії змінюються щороку. Люди вигадують нові пристрої, нові формати, програми, а вони спотворюють правду. Розумієте?

Я розумів фотографа, але совався на стільці, знаючи, що зараз Ростик стежить за тим, хто скаламутив воду в цій історії. Раптом задзвонив мобільний. Я перепросився й увімкнув телефон.

— Багрію, ми з Гримчаком котимося з Шевченка на Рясне, — забелькотів Павло.

— Зрозумів. Тримайте мене в курсі.

Хоч одна звістка мене заспокоїла. Я подивився на господаря, який повернувся з ванної, — він також мав втішну новину.

— Ще десять хвилин, юначе.

— О’кей.

Поки був час, пан Олег продемонстрував мені деякі зі своїх робіт. Їх без перебільшення можна було назвати шедеврами. Сюжети з життя горян, портрети сільських жителів, уміло зафіксовані жанрові сцени — кожна світлина розповідала історію чийогось життя. Роботи вартували більшої уваги, але настав час побачити те, за чим я прийшов. Фотограф удруге навідався до ванної й цього разу повернувся зі знимками. Я з нетерпінням узявся їх роздивлятися.

Спочатку попадалися чорно-білі кадри Львова, навіки завмерлі старенькі трамваї, випадкові обличчя. Потім око спинилося на фотографії воріт Личаківського кладовища. З’явилося хвилювання, бо наступне фото демонструвало склеп — той самий, де спочивали діти матері Ельзи Олександрівни та Родіона. Знаючи, хто автор фотографій, я запанікував.

Наступні світлини містили невідому споруду, схожу на школу з маленьким хлопчиком. На кадрах він здебільшого виглядав статично. Я ретельно вдивлявся в кожну знимку, намагаючись не проґавити якусь важливу деталь, але ніщо не викликало підозр, аж до двох останніх фотографій. На одній із них шкільна локація змінилася спортивною, на її тлі хлопчик вправно підтягувався на поперечині. На другій був закарбований його портрет. Усе стало на свої місця! Усі крапки над «і» розставило обличчя дитини. Я знав його! Образ Привида спопелився й розсіявся в просторі та часі. Усі ребуси вмить розгадалися, за винятком методів, якими вони складались! Але це вже не грало жодної ролі — криваву й підлу історію розкрито!

Пан Головацький, певно, зчитав із мого обличчя шквал емоцій, викликаний світлинами, тому поцікавився:

— Усе гаразд? Знимки стали в нагоді?

— Ви навіть не уявляєте, як ви мені допомогли! — випалив я. — Можна їх забрати?

— Звісно-звісно! Вони ваші.

Настав час діяти.

Годі вже ховатися й вичікувати, коли тобі завдадуть удар у спину.

Треба було бити першому, як вчив батько!

Я вибіг на вулицю й набрав Гримчака — абонент перебував поза зоною досяжності.

Почергово зателефонував Апостолам, але і з ними не було зв’язку.

Чорт забирай! Гра ставала небезпечною! Напруга зростала. Я переконався, що пістолет Ростика надійно закріплений за поясом і рушив додому. Оселя пустувала. Повторні дзвінки друзям виявилися безрезультатними. Я не знаходив собі місця, знаючи ім’я злочинця. Раптом я почув, як хтось швидко вибіг на четвертий поверх. Рипнув замок, відчинилися двері і почулося човгання кроків із коридору до кімнати над моєю головою. Метушня не припинялася, скидалося на те, що хтось хутко збирає речі, якщо не сказати — замітає сліди. Я знав правду, і вона підштовхнула мене до дій. Або зараз, або ніколи!

Двері у восьму квартиру виявилися відчиненими. Я дістав зброю та ступив у темний коридор. Із кімнати продовжували лунати звуки поспішної евакуації. Це дозволило мені непомітно зайти всередину. Чоловік стояв спиною, зігнувшись над величезною сумкою, у яку поспіхом скидав усілякі речі.

— Кудись поспішаєте, пане Оресте? — спокійно запитав я.

Зачувши справжнє ім’я, Дем’ян зупинився й озирнувся, а коли помітив пістолет просто завмер.

— Як дізнався?

Залізна витримка, продемонстрована неповнорідним братом Ельзи Олександрівни, збила з пантелику.

— Підкидаючи портфель у підвал, ви забули витягнути плівку з фотоапарата свого батька, — чесно відповів я.

Його скривлені вуста підтвердили усвідомлення фатальної помилки. Від розпачу він торкнувся гемангіоми, що видала його.

Я поцікавився:

— Де мої друзі?

— Не переживай, із ними все гаразд. Найнятий мною таксист завіз їх у Крехів — там зв’язок відсутній.

Очна ставка тривала, тож я перейшов до найцікавішого.

— Для чого ви влаштували цей цирк?

Дем’ян глянув у вікно, ніби там транслювалося його минуле.

— А як би ти вчинив, коли б знав, що твого батька вбили? Ти ж наче напівсирота?

Крутійство Дем’яна мені не сподобалося.

— До мене ми ще дійдемо, а зараз я залюбки вислухаю вас…

Співрозмовник умостився зручніше на канапі і, на диво, почав розповідати.

— Батько перед смертю залишив послання, у якому описав усе, що стосувалося його і цієї… — Дем’ян стиснув губи, певно, йому пекло. — Батько дружив із Олександром, вони разом навчалися, а згодом подалися до війська. Обидва кохали її. Усі троє, ще в передвоєнні роки, жили в Севастополі.

Чоловік заглибився у спогади, із яких я дізнався, як на заваді коханню батьків Ельзи Олександрівни стала війна.

Олександра забрали на фронт, а Дем’янового батька — Родіона, який закінчив військове училище, відправили в штаб Південного фронту. Товариші не бачилися три роки, а коли Радянська армія почала витісняти ворога, Олександр із танковим батальйоном опинився на Західній Україні.

У той час Родіона перевели до Львова. Тамара ж шукала шляхів, щоб бути ближче до коханого — Олександра. Той усіляко її відмовляв і просив у жодному разі не вплутувати Родіона. Спершу вона послухалася, залишилася вдома. А згодом Сашу взяли в полон, і тоді вона не витримала. Приховавши свої почуття до Олександра, Тамара здурила Родіона та попросилася начебто до нього, насправді ж, аби бути ближче до лінії вогню. Він посприяв її переїзду, однак згодом прийшла страшна звістка: Олександр пропав безвісти. Війна закінчилась, а він так і не з’явився. Згодом надія на його повернення остаточно вмерла.

Тим часом кар’єра Родіона просувалася вгору. Він узяв Тамару за дружину, але з дітьми в них не складалося. Надприродна сила страчувала зародки на ранніх стадіях вагітності або ж забирала новонароджених.

Коли в утробі Тамари вже був Орест, несподівано з’явився Олександр. Він відійшов від контузії та амнезії. Тож поза спиною Родіона воскресли колишні почуття між його дружиною та другом. Приховати свої стосунки від законного чоловіка закоханим не вдалося. Родіон наглядав за ними. Усе ускладнювала вагітність.

Тут обличчя Дем’яна спалахнуло гнівом, і він зі злістю промовив:

— Батько перехопив листа, у якому вона жалілася Саші, що саме ця вагітність, як на зло, триває нормально. Вона вже не хотіла мене народжувати!

Я змовчав, усвідомлюючи трагічність ситуації.

Насамкінець Дем’ян розповів, як розлючений і обманутий батько докладав зусиль, вдаючи, що не помічає зраду. Але разом із тим чоловік розробляв таємний план. Він полягав у підміні здорового немовляти, себто Дем’яна, чи правильніше — Ореста, на мертвого. Завдяки званню, посаді та зв’язкам Родіон домігся свого, і Тамара вкотре народила мертве дитя. Було підроблено всі документи, а маленького Ореста підкинули до притулку. Щойно немовля зміцніло, Родіон перевівся в Таджикистан і, всиновивши власного сина, забрав його туди. Поквитатися зі зрадниками вирішив згодом. Така нагода трапилася лише через вісім років. Зі слів Дем’яна, батько хотів лише налякати кривдників. У якийсь момент відчув, що зайшов задалеко, тож на всяк випадок описав цю історію для нащадка.

Дем’ян замовк. Прийшла моя черга.

— Доволі відверто. Але чому ви чекали стільки часу? І як вам вдавалося стільки років залишатися інкогніто для сусідів?

— Я здобував посади в органах МВС і тільки, коли досяг високих щаблів, перевівся у Львів. Ну а коли дізнався, що цю квартиру органи використовують для явок, усе склалося саме собою.

— Ви хворий!

— Можливо, — спокійно відповів Дем’ян. — Що думаєш робити?

Вільною рукою я дістав мобільний.

— Ви вчинили злочин і маєте піти під суд.

Дем’ян спокійно сприйняв ці слова — так, наче був упевнений, що справа до суду не дійде. На секунду я відволікся від телефону.

— Скажіть тільки, як вам вдалося накинути ланцюжок і вислизнути з квартири?

Обличчям Дем’яна ковзнула зухвала посмішка.

— Через вікно.

— Але ж воно було зачинене! — здивувався я, набираючи останні цифри номера капітана.

Дем’ян вкотре продемонстрував свій оскал. Відповів завуальовано:

— Ти дізнаєшся…

Але цікавість погнала мене далі, тож я поставив чергове запитання, що тепер найбільше муляло.

— Але чого ви вчепилися до мене? Звели рахунки з Ельзою, та й годі! — спитав я, слухаючи телефонні гудки.

— А це вже не моя ідея.

Цього разу Дем’ян засміявся так безбоязно, що я вловив загрозу. У телефоні лунали гудки, у голові крутилося питання: «Кому я перейшов дорогу?» Тим часом за спиною почулася мелодія — усе стало на свої місця. Я лише встиг озирнутися та помітити зірочки на погонах, як сильний удар вивернув мені щелепу. В очах моментально потемніло, ноги підломилися, і я гепнувся на паркет. Телефон і зброя впали поруч. За мить їх підняли, і останнє, що я запам’ятав, — голос капітана:

— Малий упертий попався. Клянуся!

Слова поволі розчинилися.

Я втратив свідомість.

Отямився від човгання, що лунало звідусіль.

Різкі й водночас уривчасті звуки поступово прокрались у свідомість, висмикнувши мене з нетрів забуття. Щелепа боліла. Перш ніж відкрити очі, довелося злегка поворушити нею, аби домізкувати, чи вціліли кістки після нищівного удару. Переконавшись, що все гаразд, я повільно розтулив повіки.

Я лежав горілиць на холодній підлозі в кутку темного приміщення, руки й ноги були зв’язані, а з розбитої губи досі юшила кров. Гасова лампа, що горіла навпроти, освічувала Дем’яна. Він завзято обклеював скотчем картонну коробку. Я обдивився кімнатку і зауважив, що в ній відсутні вікна. Це відкриття дещо збентежило, але мене більше цікавило, як звідси можна вибратися. Інстинкт самозбереження підказував не поспішати, тож я продовжив крадькома стежити за недругом.

Тим часом Дем’ян узявся за знешкодження лазерних дисків. Тріскання пластмаси розтинало тишу, і з тим звуком щезали докази причетності Дем’яна до всіх злочинів. Згодом він пустив у розхід ноутбук, мотузку, фарбу та пульверизатор, що ним фарбувалося моє вікно, — усі речі, що допомагали йому доводити до божевілля мене та Ельзу Олександрівну. Я запротестував, але замість слів із уст зірвався стогін. Дем’ян зреагував на звук:

— Очуняв?

Я не зміг йому відповісти.

— Тобі ж гірше.

Після погрози він дістав запальничку та викресав кілька іскор. За мить речові докази спалахнули блакитним полум’ям.

— Зустрінемося на тому світі, малий.

Ці слова, кинуті замість прощання, добили мене остаточно.

Я все зрозумів за мить: «Живим звідси не вибратися!»

Полум’я розгоралось, і приміщення почало наповнюватися їдким запахом паленого.

Дем’ян рушив до дверей, відімкнув їх, але раптом зупинився. Він напружився, а тоді хутко зачинився і повернувся назад.

Вогонь уже лютував. Чоловік заходився його гасити, але марно — той невпинно поширювався. Крізь цегляну товщу долинули голоси й тупання. Шум зупинився за дверима, й у ту ж мить чиїсь руки щосили загупали.

Зчинився ґвалт.

Я почув, як Апостоли вигукують моє ім’я. Хтось із них занюхав дим і здійняв іще більший вереск. Я глянув на Дем’яна, який урешті-решт присів на дерев’яний ящик. Намагаючись урятуватись, я вдарив ногою об стіну: раз, другий, і друзі почули. Вони замолотили ще сильніше, а дим тим часом почав закрадатися в легені.

У горлі зашкребло, у носі засвербіло, в очах проступили сльози. Вогонь перекинувся на дерев’яні полиці, і стало пекельно жарко. Я почав звиватися, мов вугор.

Заклики до Дем’яна були марними — він, як і я, лежав на підлозі, утративши свідомість. Галас не вщухав. Хлопці щосили ламали двері, а я потихеньку відходив у небуття. Як безглуздо помирати у свій день народження!

Раптом руки натрапили на сопілку в кишені джинсів. Я витяг цю соломинку й перекинув через тіло ближче до голови. Надлюдських зусиль мені коштувало розтиснути щелепу й ухопити сопілку розпухлими губами. Коли це вдалося, я почав штрикати нею стіну, намагаючись знайти бодай якусь щілину. Вогонь підкрадався щораз ближче, дим відбирав кисень.

Щосекунди я міг утратити свідомість. Голова відчайдушно шукала порятунку, і, коли смертельний туман затягнув сивиною все приміщення, сопілка пробила крихкий розчин між цеглинами.

Я проштовхнув її зубами якомога глибше й одразу втягнув ковток свіжого повітря. Я почав дихати частіше, щоб наповнити легені киснем, і просив Бога, щоб хлопці впоралися швидше.

За кілька секунд важкі, залізні двері гепнулися на підлогу. Від падіння здійнялася хвиля полум’я й обпекла мені спину. Я заричав від нестерпного болю, але вже наступної миті піна з вогнегасника притлумила біль.

Сховавши голову у светр, Гримчак продовжив гасити полум’я. За ним усередину вдерлись Апостоли, виливши на вогонь по відру води.

Міцні руки Петра підхопили мене за плечі, Павло взяв за ноги — хлопці винесли мене з пастки. Напад кашлю виштовхав смертельну отруту з легень, і незабаром моє дихання відновилося. Друзі, які переносили мої речі з квартири до квартири, тепер несли їхнього власника.

Я врятований, а решта не має значення! Хіба можна мріяти про кращий подарунок?

Частина 3 Емігрант

Наше вапорето розхитувалося на хвилях Адріатичного моря, рухаючись до острова Сан-Мікеле. Свіже морське повітря дещо нейтралізувало червневу спеку. Я озирнувся. Шаль кольору жалоби огортала схилену голову мами, а на руках лежали квіти. Марко, товариш батька, переповідав події татового життя за останній рік. Ненька уважно слухала, карбуючи кожне слово, здавалося, їй заважав шум морських хвиль, але вона не перебивала.

До острова, що волею Наполеона перетворився на некрополь, було не більше кілометра. Вдивляючись у білу піну, що залишав по собі пором, я подумки перенісся в минулий рік. Приблизно в цей час я знайшов на Личакові лист. У голові промайнули всі події, що трапилися протягом цього періоду. Я спинився на кульмінації, а саме: на дні мого народження. Хтозна, яким був би кінець цієї історії, якби не мамин дзвінок, що врятував мені життя. Її материнське чуття, як ніколи, виявилося доречним. Коли Апостоли з Гримчаком повернулися до квартири й, збентежені моєю відсутністю, піднялися поверхом вище, то застали там капітана. Саме в ту мить вони почули ринґтон пісні «Братів Гадюкіних», що звучав із кишені слідчого, — то мама спішила привітати мене з днем народження. Кмітливий Гримчак усе зрозумів і разом із хлопцями нейтралізував міліціянта, домігшись від нього правди. Плани Дем’яна та капітана були невідомі, але хлопці завадили їх утіленню.

Доля покарала кривдників належним чином — Дем’ян удушився димом, а капітана звільнили зі служби й узяли під варту. Він підключився до цієї історії після мого прохання не закривати справу. Слідчий проявив ініціативу й дізнався, що восьма квартира перебуває у власності МВС і використовується у службових інтересах. Спокусившись на нерухомість Ельзи Олександрівни, він вийшов на Дем’яна та шантажем змусив його залякувати мене. Їхні наміри майже досягли успіху.

Після всього, що трапилось, я вирішив повністю зосередитися на мамі. Узяв академку, квартиру залишив на хлопців, попрощався з Оксаною, і перевтілився на емігранта. Залишилося виконати останнє завдання — поховати навіки батькову таємницю. Поки мама слухала Марко, я дістав батьків лист і востаннє його перечитав.

«Дорогий мій сину! Як це не банально, розпочинати свій останній лист такою фразою, але почну саме так. Отже, якщо ти читаєш ці рядки, то мене вже немає на цьому світі, і саме тобі я хочу розказати все, як було, й передати естафету піклування про нашу матір. Як ти знаєш, два роки тому лікарі виявили в неї гостру серцеву недостатність третьої стадії. На наших очах недуга прогресувала, а час безжально крав дорогоцінні хвилини її життя. Миритися з цим я не мав права. Будинок, у якому пройшло все твоє дитинство і наші з мамою молоді роки, довелося продати, аби отримати гроші на операцію. Добре, що ти на той момент уже був першокурсником і жив у гуртожитку, інакше… Тобі доволі рано довелося стати чоловіком, але я певен — ти впораєшся.

Попри це, грошей могло не вистачити, тож коли був організований переїзд матері в Мадрид, під опіку рідної сестри, я подався на роботу в Італію. Мені дуже шкода, що я не міг бути поруч із нею в той важкий час, але таке життя… Інколи занадто несправедливе. На той момент, як мамі вже зробили першу операцію, у мене почало боліти горло. Мій добрий товариш Марко, з яким я реставрував у Венеції не один будинок, повів мене на обстеження до свого брата, який працював у міській лікарні. Діагноз виявився сильнішим за удар молота — рак горла. Уперше в житті я по-справжньому злякався. Не за себе, а за вас із матір’ю. За прогнозами лікарів, мені залишалося жити щонайбільше рік і то — за умови повноцінного лікування хіміотерапією, що потребувала значних коштів, яких нам і без того бракувало. Втрапивши в цю пастку долі, я не знаходив собі місця від відчаю й безвиході. Не встиг я оговтатись, як зателефонувала мамина сестра і сказала, що матері необхідна пересадка серця. Решта грошей, що залишилась від продажу будинку, пішла на пошуки донорського органа та підготовку до операції. На щастя, для початку їх вистачило.

План визрів не спонтанно, а після багатьох безсонних ночей, проведених у пошуках виходу з цієї складної ситуації. Перш ніж утілити його, я полетів до Мадрида, аби побачитися з мамою. Не хотів, щоб вона непокоїлася через мою тривалу відсутність, адже після складної операції їй узагалі не можна було хвилюватися. Пам’ятай про це, сину, і бережи мамин спокій! Поклянися мені і сам собі, що збережеш цю таємницю до того моменту, поки не переконаєшся, що інформація не становитиме загрози для її життя. Сподіваюся лише на тебе, Андрійку!

Тепер перейду до останньої частини свого листа. Життя, Андрійку, — це гра в хованки зі смертю, але смерть знайшла мене. Спробуй зрозуміти, сину! Ніщо в цьому світі мене вже не врятує, проте я ще можу врятувати матір, щоб ти не залишився круглим сиротою. Я вирішив не чекати, коли мене з’їсть хвороба, й не витрачати решту грошей на курси хіміотерапії, що однак мені не допомогли б. Ми з Марко все підготували. Зараз наша фірма реконструює ратушу церкви Санта-Марія Формоза, і завтра ми з ним опинимося на найвищій точці — там усе й станеться. У відповідний момент Марко відверне увагу наших колег, а я тим часом послаблю кріплення на опорах… Висоти ратуші досить, аби все пройшло безболісно й зі стовідсотковим результатом. Марко слідкуватиме, щоб страховку на твоє ім’я виплатили вчасно і в повному обсязі, а як розпорядитися грішми — ти знаєш.

Андрію, запам’ятай лиш одне — ти маєш уберегти маму від цієї інформації! Жодна особа на цьому світі, крім Марко, цього не знає, жодна! Я вірю в тебе, мій сину, я хочу щоб ви з мамою жили! Знаю, ти будеш мудрим чоловіком і виконаєш останню волю свого батька. Якщо небеса існують, я обов’язково дам тобі знати».

Я стримав сльози і заховав лист — скоро він опиниться в надійному місці.

Вапорето причалило до острова, і люди вийшли на сушу. Я взяв маму під руку, і ми разом із Марко подалися на кладовище. Острів, оточений цегляним муром, був густо засаджений кипарисами. Ми пройшли через споруду з численними арками. Марко пояснив, що кладовище розділене на три частини: католицьку, православну та протестантську. Оскільки італієць належав до католицької громади, то прах нашого батька покоївся у його родинному склепі.

Усередині венеціанський некрополь нагадував Личаківський. На впорядкованій, доглянутій території знаходилися численні стародавні склепи та височенні надгробки — не цвинтар, а музей під відкритим небом. Дорогою Марко розповів історію острова-кладовища, про відомих людей і своїх родичів, похованих тут. Поволі ми дійшли до невеличкого склепу з фігурою Діви Марії на дашку. Хвилювання зростало. Мама не витримала. Вона кинулася до таблички з нашим прізвищем і почала плакати. Ми не намагались її заспокоїти — вона чекала цього надто довго. Марко мовчки стояв осторонь, я ж перехрестився і подумки звернувся до батька. Я знав, що він мене чує. Настав час сказати все, що хотів, і головне — подякувати. Я дякував йому за візити у сни, за подарунок, що врятував мені життя. Дякував, що показав приклад справжньої мужності. Дякував за маму і за правду, з якою він поділився зі мною. Дякував за жертовність, завдяки якій я не став круглим сиротою.

Час минав.

Залишилося виконати останню місію в цій історії.

Я дочекався, коли Марко з матір’ю трохи відійдуть, і дістав батькового листа.

Востаннє глянув на нього і вкинув у склеп.

Поховав усю правду цієї історії.

2012–2014 рр.

Оглавление

Пароль — романтика

ЛИСТИ З ТОГО СВІТУ

  Частина 1 Квартирант

  Частина 2 Спадкоємець

  Частина 3 Емігрант Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg