«Віртуалка»

Віртуалка (fb2) - Віртуалка 437K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ирина Михайловна Ликович

Ірися Ликович Віртуалка

Діана між сліпців у пошуках любові Про роман Ірисі Ликович

Наш світ споконвіків маскулінний, і чоловіки у ньому домагаються жінок. Та що цікаво – жінки не заперечують проти таких домагань. Роман Ірисі Ликович «Віртуалка» розповідає саме про це. Але не тільки про це – у невеликому романному тексті вмістилися і цікаві психологічні спостереження, і подорожні нотатки, і рефлексії на тему стосунків між статями та ще багато всього того, що й творить тло великої розповіді і насправді робить її романом. Розповідь від імені дівчини Діани, напівукраїнки-напівциганки родом з Німеччини, повниться глибоким і всебічним знанням описуваного предмета – тут і технологічні деталі веб-кам-бізнесу, і тонкі та точні описи жіночої та чоловічої психології, причому найчастіше у її дещо викривлених, травмованих формах. Наявні тут і принагідні, легкі, пунктирні штрихи розвитку сюжету, не хаотичні, а виправдані, обґрунтовані внутрішньою логікою. Коротше кажучи, Ірися Ликович у своєму новому (здається, вже четвертому?) романі постає авторкою досвідченою і зрілою. Втім, якщо пригадати її дебютну збірку прози «Перелітна», котра побачила світ шість років тому, Ірися Ликович залишається письменницею переважно однієї теми. І тема ця – любов. Тільки із романтично налаштованої юнки шестирічної давності оповідачка перетворилася на вже досвідчену молоду жінку, яка (оповідачка, а не авторка, шановний читачу, розрізняй ці дві постаті!), хоча й неодноразово обпікши крила своїх почуттів, усе-таки продовжує той невтримний лет, той пошук, ту тривалу одіссею до берега справжньої, великої й чистої Любові.

Проте роман «Віртуалка» має й інше, потаємне, значення, чи то пак звучання. Насправді героїня, неначе та казкова королівна, закута й замурована у високій вежі, лишається недосяжною для всіх лицарів Інтернет-простору, що стукають до неї крізь вічко пін-холу, чи вже як там називається та деталь, котра й дає змогу бачити співрозмовника під час найсучаснішого з усіх видів людського спілкування. Бачити його і показувати себе. По два євро за хвилину – тепер уже ми з тобою, читачу, і розцінки знаємо. Та із цієї суми більшу частину забирає собі злий чаклун, чи то пак працедавець. А королівна, така прекрасна й недоступна, усіма жадана й нестямно люблена, сидить собі насправді у натуральній темниці – бо ж денне світло спотворює зображення, й тому вікна щільно запнуті; і юнка париться у своїх латексних шатах, її ніжки тендітні пітніють у височенних чоботях, коханці лицарі знемагають і вивергають свою пристрасть, та все це насправді відбувається за тисячі кілометрів від острівця в Атлантичному океані. Самотність, страшна, всеосяжна самотність – ось воно, єдине надбання нашої королівни, окрім тих кількох нікчемних євроцентів, які капають на її рахунок за кожне віртуальне спілкування з далекими, недосяжними принцами. Навіть вимріяний нею єдиний, коханий, мужній і ніжний далекобійник Тоні, котрий веде свою фуру європейськими автобанами, у рідкі хвилини перепочинку набираючи на своєму айфоні пароль і код для спілкування з королівною, в реалі виявляється сліпим калічкою-курдуплем, прикутим до інвалідного візка. Вона це з’ясовує після чергового перельоту – цього разу з острова на материк. Знову тема польоту, переміщення, подорожі з минулого у майбутнє.

У цьому довгому життєвому польоті її супроводжують сліпці. Сліпці-співці, якщо говорити у риму. Та насамперед – сліпці. Вони ніби знаменують своєю появою кожен наступний етап життя героїні. Й тут теж чаїться глибокий смисл: споконвіків незрячим людям приписувався особливий дар – прозирати, бачити майбутнє. Хоча з іншого боку, сліпота – це все ж таки каліцтво, глибоке і трагічне. Й коли сліпий поведе за собою сліпого, обоє впадуть до ями, – якось так сказано у Святому Письмі. Втім, Діана не впала. Залишивши останнього зі своїх сліпих поводирів у велетенському холі міжнародного аеропорту, вона прямує далі. Тобто її політ у пошуках Любові ще не завершено…

Олександр Ірванець

Пролог

Мені не хочеться розповідати про Тоні тим, хто не зможе нас зрозуміти. Бо таким вчинком я ніби забруднюватиму його образ. Антоніо ж був для мене особливим чоловіком. А мої почуття до нього все росли й росли, доки не зробилися пурпуровою трояндою з краплинкою прозорої, прохолодної вранішньої роси усередині, трояндою на тому випаленому острові, що місяцями не бачив дощів; квіткою свіжости на тлі вигорілих полів; смарагдовим спалахом любови на линві мого життя – балансуючого між минулою травмою та страхом не занапастити майбутнє, на горизонті якого так несподівано розтулило свої пелюстки наше розсічене Середземним морем кохання.

Спочатку воно було забарвлене щоденним співом старого сліпого, котрий акомпанував нашій зачарованості за моїм завжди заштореним вікном. Заради того співу варто було прийти у цей світ і всотати до серця віру в майбутнє.

Саме через мою любов до музики я хотіла б розпочати цю історію піснею і в пам’ять про Тоні хочу включити для вас «Я тебе запрошую» Хуліо Іглесіаса. Бо Тоні був непересічною людиною. Він мріяв удень дивитися на місяць і бачити, як той поволі, мов льодяник у роті, тане в ясній голубизні неба, залишаючи у тісних та непройдених провулках підсвідомості присмак віджитої радості. Він мріяв малювати картини і хотів, аби погляди інших людей гладили його роботи так, як гладили б його самого руки коханої жінки. Він прагнув донести свій світ до нас, сліпих: тих, котрі не вміли бачити головного. Тих, котрі не розуміли символів. Отож, я присвячую цю пісню ЙОМУ, тим самим запрошуючи вас глибше пізнавати тих, хто поруч.

Te invito – Я тебе запрошую

te invito a bailar un bolero – я тебе запрошую танцювати болеро

te invito a que – я тебе запрошую пізнати мене

me conozcas – познайомитися зі мною

robarte la vida en un beso – украсти моє життя поцілунком

al alba y los dos a solas – на світанку і наодинці

te invito a bailar un bolero – я тебе запрошую танцювати болеро

de aquellos que estan de moda – із тих що в моді

sentir que se quiebran los cuerpos – відчувати як згорають тіла

y el alma que se desborda – і душа котра розливається

te tomo en mis brazos bailamos – я беру тебе у свої руки танцюємо

me entrego – я віддаюся

me dejo llevar donde vayas – я дозволяю тобі вести себе куди б ти не пішла

sin miedo – без ляку

te beso me besas me abrazas – я тебе цілую ти мене цілуєш обіймаєш

queremos – ми хочемо

que noche esta noche me pierdo – аби цієї ночі ми заблукали

me enredo – я заплутуюсь

yo se que tu también estás muysola – я знаю що ти також дуже самотня

que sientes como yo las mismas – що відчуваєш як і я те саме cosas

te invito a bailar un bolero – я тебе запрошую танцювати болеро

te invito a que me conozcas – я запрошую пізнати мене познайомитися зі мною

robarte la vida en un beso – вкрасти у тебе життя поцілунком

al alba y los dos a solas – на світанку і наодинці

te invito a bailar un bolero – я запрошую тебе танцювати болеро

de aquellos que están de moda – із тих що в моді

sentir que se quiebran los – відчувати як згорають тіла cuerpos

y el alma que se desborda – і душа котра розливається

te miro me miras, y siento deseo – я на тебе дивлюся ти на мене дивишся я відчуваю бажання

te visto y desvisto tu cuerpo – я тебе одягаю і роздягаю

me atrevo – я насмілився

te pierdo, te busco, te encuentro – я тебе втрачаю я шукаю я знаходжу

me encelo – ревную

y se que tu vuelo es mi vuelo – і знаю що твій політ це мій політ

despego – злітаю

yo se que tú también estas muy sola – я знаю що ти також самотня

que sientes como yo las mismas cosas – що відчуваєш як і я те саме

te invito a bailar un bolero – я тебе запрошую танцювати болеро

te invito a que me conozcas – я тебе запрошую пізнати мене познайомитися зі мною

robarte la vida en un beso – украсти у тебе життя

al alba y los dos a solas – на світанку і наодинці

te invito a bailar un bolero – я тебе запрошую танцювати болеро

de aquellos que están de moda – із тих що в моді

sentir que se quiebran los cuerpos – відчувати як згорають тіла

y el alma que se desborda – і душа котра розливається [1]

Розділ перший Передісторія

Любий Тоні, ти ж, напевно, здогадувався, що для тебе я ладна була говорити не замовкаючи, вичаровуючи із себе слова напіввидихом, зовсім не думаючи про терапевтично-чарівну силу сказаного. Ти, мабуть, помічав, що вся моя суть була зіткана з різнобарвної тканини оптимізму.

Тоні, я ладна була перетворити своє життя на усну історію для тебе, тільки б ти дослухався до моїх мотивів. Дивився на мене. Розглядав по той бік екрана. Вночі, коли твоя фура перетинала котрийсь із сірих, по обидва боки замурованих бетонням, а всередині переповнених ланцюгами вантажівок автобанів, дивився то на мене, то на засіяну відблисками чужих фар дорогу і шепотів мені: «Засинай, кохана, спи, а я дивитимуся на тебе, і мені не буде самотньо… Рідна… А потім, pardon (це слово вимовляв зовсім на англійський манер – пáдон, із наголосом на перший склад), перед митним контролем, я відключу свого айфона».

Твоя віртуальна присутність була для мене такою важливою – як світло фар твого великогабаритного авто для твоїх трансферів. Бо твоїм серцем я відкривала у своєму невидимі ворота, крізь котрі так спрагло вливалися до мого тіла звуки майоркійської гітари. Ти, напевно, відчував, наскільки я була відкрита для іспанської музики, бо ж на початках щоразу зустрічала тебе притишеним голосом, котрий губився десь поза вібраціями мотивів фламенко. І вже тільки давши тобі змогу наслухатися досхочу, починала говорити – розповідати тобі про себе. Малювати своє трепетне «я», котре вже розчинилося у тобі.

Тоні, фари твоєї дальнобійницької вантажівки ставали моїми очима, котрі ніколи не втомлювалися вдивлятися у темінь твоєї посіченої іншими шляхами, мов моє життя, дороги. Коли ти з’являвся на моніторі мого комп’ютера, для мене переставали існувати профайли інших користувачів, і вони, ігноровані, виходили, залишаючи на моїй сторінці новий мінус у віртуальній книзі відвідувачів. Так через місяць у мене набиралася нова сотня негативних відгуків, і тоді моя анкета знову опускалася на щабель нижче… Але ж, Тоні, мені було все одно, бо воно було варте тебе.

Тоні, чуєш, історія мого життя має кілька початків. У ній фігурують кілька визначальних людей, котрі з плином часу зробилися уже навіть не óбразами, а сходинками, етапами, які й спромоглися, звичайно не без моєї жвавої участі, зліпити моє сьогодення. І з кого б, Тоні, я не починала свою заплутану розповідь, усе було би правильним. Будь то Іґор, перепрошую, Іґарьок, Іґарюша – Мєдвєдь, чи ти, Тоні, або бідолашна Сандра, чи моя циганка-матір, що вийшла заміж за франкфуртського поліцая гера Зелененка, тоді ще простого київського прапорщика Івана, мого батька, – вони всі нашаровувалися невидимими пластами на тремку історію мого минулого, на все моє життя, аби підштовхнути мене до стану вічного щастя, захоплюючої гармонії з собою, у якій я перебуваю відтоді, як твердо вибрала й усвідомила свій життєвий шлях.

Тому поведу цю прозору нитку скупих спогадів від батьківської невеликої квартири у Франкфурті-на-Майні, де я народилася. Хоча – ні. Мене привели на світ у таборі для біженців. Але я зовсім не пам’ятаю, як нам там велося. На щастя, всього через кілька місяців по моїй з’яві батьки таки отримали власну домівку в одному з похмурих багатоповерхових будинків, котрі довгими рядами встилали передмістя, даючи притулок сотням сімей з усіх куточків пострадянських країн.

Дорослі франкфуртці називали нас азюлянтами (від німецького «Asyl» – відведене для біженців місце), і це слово звучало в їхніх вустах принизливо. Дітлахи ж у садках, школах чи просто на ігрових майданчиках демонстративно затуляли двома пальцями носа, даючи нам зрозуміти, що від нас зле пахне. І не одна я натирала у ванній своє дитяче тіло маминими кремами, намагаючись перебити запахи шаф, кімнат, квартир, під’їздів, будинків, дворів. І єдине, чого нам хотілося найбільше, – бути прийнятими за своїх.

Знаєш, милий мій Тоні, нещодавно, коли мені виповнилося двадцять, я зрозуміла, що все моє життя, усі ті люди, звичайно, крім моїх батьків, є долею, котру я вибрала сама, вибрала свідомо у своєму прагненні до щастя. І навіть Іґарьок був моїм вибором, хоча ним, як іншими, зовсім не струменіла музика. Але я була потрібна йому. Вірніше, не я, а моя чиста і світла любов до нього. І я мовчки пішла за ним із вірою у диво – що моє кохання безмежне, його вистачить на двох.

* * *

У нашій сім’ї ніколи не соромилися циганського походження моєї матері. Навпаки, батько дуже любив її, смаглявошкіру і чорнооку, хизувався нею і, як заведено у німців, на вулиці завжди тримав її руку. Дивно, але вони ніколи не розповідали мені про зачаток їхнього кохання, тільки коли я, сміхунка мала, лестячись до котрогось із них, запитувала, глипали одне на одного любовно і мовчазно вичікували, що ж відповість інший.

– Причарувала, – першим зазвичай озивався батько.

І то вже потім, у Відні, я зрозуміла, що мала перед собою одну з найкращих моделей сім’ї. Одне слово, мені поталанило вже на самому початку. Я була зачата в любові і в ній народилася. А це вже немало. Але мову вестиму зовсім не про них, моїх найрідніших. Вони залишилися у не рідному для них Франкфурті. Балканка-мати та киянин-батько. Мене ж, вісімнадцятилітню, підійняло першим сильним вихором кохання і понесло у світ, котрий, як мені здавалося, тримав для мене у кишені сотні веселкових барв. Від однієї всепоглинаючої любові, любові до батьків, я відразу, ще не вміючи знаходити середини, перекинулася на іншу – до чоловіка, партнера, та таку пристрасну, таку шалену, якої мене навчила наша циганська пісня.

Сліпий номер два Трагічний

Першим свідомим сліпцем мого життя став той, у Києві. Мені саме мало стукнути вісімнадцять, і я вперше поїхала до України сама. Перед тим була тільки в дитинстві – з мамою, коли вже отримали німецьке громадянство. Брудна гітара та зашкарублі пальці старого привертали мою увагу щоранку та щовечора, коли я поверталася до квартири батькового шкільного товариша, у якого мешкала. Той пізній вечір, коли я, усміхнена, на крилах пустощів, зачарована країною моїх батьків, котрі виплекали і в мені повагу до неї, навчили мови, летіла до багатоповерхового будинку, не став винятком. І я, радісна, у черевиках на високих підборах, розфарбована зовсім не по-європейськи, мов перед кривавою сутичкою з індіанцями, як завжди, на хвильку зупинилася перед ним, співцем, аби мить знову, вкотре, дати себе зачарувати вдалим поєднанням витончених звуків його гітари з бідацькою зовнішністю. Німецькі безхатьки – зовсім інші. І навіть горе та знедолена тривога в їхніх очах – зовсім не такі, як у позирках українських бідолах.

Я дуже люблю музику. Це у нас сімейне. Генетичне, так би мовити. Як заспіває на котромусь із свят батько, то його друзі-німці, котрі й не звикли супроводжувати застілля музикою, – з повагою у погляді замовкають. Мама ж моя – вроджена танцюристка. Вона і мене, шестилітню, вже віддала до музичної школи.

Саме біля київського сліпого мене вперше побачив Ігор. І його не залишили байдужими мої повні натхнення очі. Той був справжнім енергетичним вампіром, але я ж іще не знала, що він вишукує когось такого невинного, як я: того, хто сам, добровільно віддасть йому все своє внутрішнє тепло, того, хто живитиме його невпевненість своєю засліпленою любов’ю. Ми не знали, що приготувало нам завтра, але ми обидвоє відчули, як нас пов’язала пісня старого сліпця. Та так міцно, що її мотиви врізалися до наших тіл. І щоб роз’єднати наші долі, прийдеться різати по-живому.

Я закохалася так, як закохуються у вісімнадцять. Хоча ні, я завжди кохаю натхненно… і кожного разу, на щастя, мені здається, що це знову на все життя. Тоді, коли до нашої першої з Вєдмєжонком сварки залишилося менше двох років, я стояла в підземному переході й розглядала його, одягнутого по-літньому, у футболці, з якої у всі боки випихало свої сині щупальця замислувате тату, воно сповзало на руки, а з V-подібного вирізу підступало аж до шиї. Воно було завелике, аби приховати його шматом по-європейському модної тканини. Та він, мабуть, і не ховав, навпаки, хизувався малюнком на своєму тілі. Тавром. Звідки ж було мені тоді, у вісімнадцять, знати, що він таким робом компенсував психологічний ґандж – брак маскулінності.

То вже потім я виціловувала синій, заколотий у його шкіру візерунок. Боже, зараз уже навіть не згадаю, яким він був, не згадаю усіх детальок того малюнка, а колись же був для мене еротичним подразником – я завжди розглядала той розлогий, мов старезне дерево мого родоводу, символ псевдочоловічості перед любощами. А татуювання аж палало синявою на тлі по-хворобливому білої шкіри, такої, що навіть сонце її не брало і замість засмаги надавало його тілові рожевого поросячого відтінку. На жаль, до мене тільки через неповних два роки дійшло, що для того невисокого, завчасно полисілого, невпевненого в собі, нереалізованого чоловіка я була теж чимось на кшталт малюнка на тілі. Занадто молода, аби бачити недоліки; занадто світла, аби згущувати фарби; занадто недосвідчена, аби сказати чи бодай подумати про те, ніби у нього занадто маленький. O mein Gott, який же він дурень! Хіба для мене, зеленої, мав значення розмір, коли мова йшла про високе, майже неземне кохання?

Як виявилося згодом, я вступила до співіснування з ним лише для того, аби не помічати, як від самого початку наших стосунків гадюччям розповзалася затяжна руйнація моєї світлої віри у чоловіків. Руйнація, яку я чомусь винувато сприйняла за власну недосконалість і тому відсовувала вбік, не бажаючи думати про неї. Так, як, наприклад, робила це колись при зустрічі з німецькими однолітками, котрі раніше затуляли від мене носа, а зараз, подорослішавши, привітно посміхаються. І хоч я все ще пам’ятаю колишні дитячі нічні жахи, проте намагаюся про них не думати, так, ніби їх не було у мене – доньки українського емігранта. Іґарь дав мені великий урок, такий, якого не дали батьки, – є люди, котрих уже не навчити любити. Бо, компенсуючи брак почуттів у власному серці, вони трощать навколо себе все, вибираючи зазвичай зовсім невинних жертв, котрі навіть не здогадуються про порожнечу всередині партнера.

А якщо десь потай і здогадуються про нарощену в минулому прірву в тілі обранця, то, відвертаючись від неї, ігноруючи її, тішать себе, що зможуть заповнити отой вакуум власними почуттями. Але любов – вона як музика. Ти можеш її або сприймати, або залишатися глухим до її мотивів.

Я ж була занадто романтично налаштованою дівчиною, аби помітити тріщини, котрі невідворотно тягнулися від центру мого кохання – від НЬОГО. Тоді я ще не знала, що він «покохав» (тепер тільки усвідомлюю, що коханням цю дію, так, саме дію, а не почуття (!!!), назвати аж ніяк не можна) мене за просту банальність.

Звичайно, у підземному переході заговорив до мене, бо хотів того, чого завжди хочуть від життєрадісного молодого тіла у спідниці та на підборах. Адже Україна – то вам не Австрія, думалося, мабуть, йому, тут «падцепіть» недосвідчену слов’янську зозульку, а не якусь феміністичну арійку в мештах без підборів, буде півгодинним ділом. Тим паче, коли кишеню гріють чималі добові за відрядження.

Часом мені здається, що він отримав бажане тільки завдяки сліпому. Бо вирізнив мене із натовпу, точніше, я сама вирізнилася, стоячи збоку й німо всотуючи в себе музику, не звертала уваги ні на що інше, крім натхенного обличчя старого. А потім Іґарюша псевдополюбив мене за те, що несподівано виявив, як сліпо я, пещена батьками вісімна-дцятилітка, не помічаю його недоліків. Але він, о Боже, це також з’ясувалося лише згодом, ніколи не вірив у мою наївність! Ніколи не сприймав за чисту монету те, що дівчина, котра віддалася йому всією душею, бо любила, як щось неповторно-чисте, не була розпусною та досвідченою, а просто настільки закоханою, що вичаровувала із любощів мистецтво. Ні ж бо! Треба то все було споганити нетверезими зауваженнями:

– Діанка, а сколька у тєбя била партньоров до мєня?

Та й це ще не все, бо такі фрази лунали тільки на самому початку відносин, коли сміливості вистачало рівно настільки, аби вже показувати свої підозри, але не вкладати їх до чаші власної тупості та примітивізму. Потім, коли його впевненість у моїй… залежності (бо про його віру в мої почуття мови йти не могло) розбухла від власної значущості повітряною кулькою егоїзму, мені довелося почути й інше – ще менш романтичне:

– Ти с многімі да мєня трахалася?

Або чого варте тільки оте вбивче запитання, що ним він зустрів мене, як новоспечену хазяйку його віденської квартири. Не вірячи власним вухам, увібрала в себе суть сказаного, мов губка, аби потім, по закінченні усього, вилити із себе рятівними сльозами.

– Ти єщо за ета врємя кому-то давала? «Ета врємя» – малося на увазі від нашого знайомства і до мого переїзду до Австрії. І я стояла безмовна, тамуючи первинний жах бути відкинутою, страх, що в чомусь таки завинила, дала привід для недовіри, не знаючи, що ота підозрілість живе у його голові вже роками і скерована не тільки проти мене.

І тоді я, ще занадто чиста, аби вбачати у його запитанні неповноцінність, відповіла йому запитанням на запитання:

– А якби моєю відповіддю було «так», то що ж би, Іґарюша, ти вчинив тоді?

Він же, той, котрий забрав мене до Австрії (о Боже, той, котрий тільки визичив мене на короткий термін, що непомітно для нього самого переріс у два довгі роки співжиття), озвався:

– Па крайнєй мєрє нада била пользаваться с табой прєзєрватівамі.

Я вже зараз і не розповідатиму, що по закінченні терміну придатності нашого короткострокового кохання я таки прокричала йому, як підлому втікачеві, у спину:

– Прєзєрватівамі, бачиш, любімий, таки треба було користуватися з тобою!

* * *

Минуло вісімнадцять прекрасних, позбавлених сварок місяців обожнювання, аж поки я подивилася на нього іншими очима. Очима Тані, дружини Іґарюшиного товариша, якщо можна назвати так людину, за спиною котрої мій ведмедик тільки те й робив, що його обмовляв, бо ж навіть його берлінський кумпель знав те, у що Орхан втаємничив свого колегу. Таня любить, коли він їсть часник, бо потім його сперма смакує набагато вишуканіше, ніж зазвичай. Тільки Дімич знав цю історію зовсім по-інакшому, а саме: «Ана сасьот єму толька тагда, кагда он абажрьотся чєснака».

Отож, завдяки Таниній хвилинній сконфуженості я засумнівалася у правильності свого вибору. Боже, пам’ятаю, як же я тоді налякалася! Як почервоніла моя шия, як горіли обличчя та вуха. Адже уявити собі життя без нього, мого коханого, я не могла. Мене обпікав первинний сором за нього. Бо ж хотілося бачити свого партнера завжди на висоті. І він, падлюка, добре знав, чому тоді, у Києві, вибрав мене. Він відчував, що я буду вдивлятися в неіснуюче так довго, доки не переконаю себе, що бачу його таким, яким він ніколи не став, не стане, яким був тільки у потаємних мріях та у моїй уяві…

Але того вечора йому, моєму Іґарюші, Вєдмєжонку (сколька раз тєбє, Діана, гаваріть, ета слова вигаваріваєтся «мєдвєдь», ат слова мйод! Вот уж мнє ето украінскоє нарєчіє, всьо нє так, как у нормальних людєй), справді косолапому, було досить мого одного-єдиного незадоволення ним, аби зректися, відмовитися від нас. Я дуже добре пам’ятаю той вечір. Не можна забути першої ночі у житті, коли здавалося, ніби хтось невидимий пропікає мене наскрізь, доторкаючись розпаленим залізом дійсності до пораненого молюска серця.

На нашому невеличкому балконі стояла дешева, куплена в турків на Нашмаркті за п’ятнадцять євро грильниця. Чоловіки про щось там біля неї радилися. Ми з Танькою батували овочі та сир «Фета» до грецького салату, і я, знаючи, що зараз причалапає Вєдмєжонок і почне все після нас перерізати, потай сміялася з його такої педантичної впертості. Із ніжністю у серці чекала моменту, коли він, для форми покрутившись хвилинку біля нас, зі знанням справи скаже, що я все ще не навчилася готувати грецький салат. Адже інгредієнти мають набрати форми кубиків (Діанка, кубікі – ета нє ромби і нє паралєлєпіпєди), так, аби до однієї ложки потрапило із усього потроху, адже тільки тоді смак буде неперевершеним: і ось – звершилося, він таки підійшов, відсканував мене невдоволеним поглядом з ніг до голови, ніби саме зараз узрів мою недосконалість, і виніс безкомпромісний вердикт: перерізати. Посміхнувшись, я поцілувала його в бліде, аж синюшне вухо. Він не відреагував на доторк моїх завжди привідчинених до нього губ.

Увечері ж ми всі забагато випили. До сьогодні пам’ятаю оту фатальну сцену, котра безпощадно розітнула наше вимріяне кохання навпіл. Іґарюша готується розповісти анекдот: спочатку ще випиває одним хилом, мов воду, горілку, відразу зачерпує ложкою салат, підносить його до рота і раптом, о жах, бачить чиєсь тонке волосся. Його пересмикує:

– Діана! Ви что – на палу еті памідори рєзалі?! Змовчати йому не дозволяє виховання. Я зніяковіла, проте німувала.

Гості також вдали, ніби не почули сказаного, а він же чекав на підбадьорюючий смішок Орхана, поглядом випрошуючи його підтримку. Але той біля своєї рудоволосої дружини навіть не подав вигляду, що почув мого напівсуженого. І тоді, на хвилі емоцій, адже Іґарь так рідко брав слово, він взявся розповідати той злощасний анекдот, що закінчується запитанням поручика Ржевського до Наташі Ростової:

– Наташа, а вас кагда-нібуть білі па піздьонкє лапатай?

Тоні, мене навіть зараз пересмикує від цієї фрази. Літати високо для мене було небезпечним не тому, що могла боляче гепнутися, а хіба що через те, що часто до мого розуміння не долітали найпростіші слова, кинуті із його Землі. Але того вечора він справді вимовив оту кінцівку. І я просто не знала, куди сховати погляд. Нервово кидала ним, мов став він проекцією загнаного зайця, з одного кутка в інший. Па піздьонкє лапатой. Іґарюша. Вєдмєжонок. Вєдмєдь. Лапатой. Па піздьонкє.

Ошелешена, мов ошпарена, вийшла на балкон, аби вимацувати сірість затягнутого темінню міста. Нічний Відень… Я любила бути в його полоні. Часто, чекаючи на Вєдмєдя з вечерею, включала іспанську інструменталку і під її бренчання вслухалася у гул автомобілів.

На балконі все ще стояла ледь тепла грильниця. В одному з вікон у будинку навпроти якийсь хлопчина, мабуть студент, уже другий рік поспіль, щотижня, у вихідні, займався коханням, не зашторюючи вікон. Підозрюю, що у його квартирі взагалі не було фіранок. Як каже моя мама: ви (тобто я) люди іншого покоління – не прасуєте одяг і не перевдягаєтеся у відведених для того місцях.

Млявий холод поволі заповзав під одяг, але мені було байдуже. Бо накрило мене таким гидотним відчуттям, ніби в животі викручує перед місячними, тільки тепер той вижмаканий руками дощовий черв’як розповзався по всьому тілу.

За мною вдихнути свіжого повітря вийшла Таня.

– Па піздьонкє лапатай, – хихикнула вона. – Ти відєла, какоє вираженіє ліца било у Архана? Лапатай. Хі-хі.

Не маю звички відсікати людей. Але її, Таню, сприйняла, як ту, котра була свідком краху моєї мрії. Своїм сміхом вона зробила мене вразливою, мов оголений нерв. І я не змогла їй цього пробачити.

Тоні, ти можеш уявити мій тодішній стан: вона стоїть біля мене, рудизни її волосся у сутінках уже не видно, але я відчуваю всю її напружену постать: тіло, яким коливається злорадний сміх. І я біля неї така незахищена, така небоєздатна, вибита з колії, самотня. І тільки нове осяяння у глибині мого нажаханого мовчання, що Вєдмєдь для мене насправді terra inkognita. І я б ніколи не пізнала його справжності.

Того вечора ми остаточно посварилися вперше і востаннє. Та й то сварилася я. Хоча це і сваркою не назвеш. Іґарь ніколи не мав сміливості сказати людині в очі те, про що думав. Ну що ж: якого вибрала – такого і мала. Ніхто ж мене до Відня не випихав. І я вдячна моїм батькам, що вони з таким титанічним розумінням поставилися до вибору вісімнадцятилітньої доньки-одиначки, котрій усе-таки лаштували кар’єру студентки, магістрантки, а в ідеалі – докторантки. У всякому разі – бажаючи мені чогось більшого, ніж досягли вони. Ні, вони не перечили мені, розуміючи, що свою долю мушу вибрати і будувати сама. Так, як будували її вони, ідучи за покликом переповнених коханням сердець. Мабуть, тільки тому, маючи прекрасний досвід, вони дали мені можливість кохати Ігоря до нестями, впиватися ним, бо хотіли, аби і я пізнала оте чаруюче кохання, яким, мов плівкою, огорнули вони своє життя. Рятуючись ним спочатку від київських злиднів, а потім від косих поглядів франкфуртців. Хто ж бо міг знати, що серце мого супергероя порожніше бездонної прірви. Та у прірви на дні чатує не загадка, а темінь. Із його ж дна я хотіла почерпнути світлих почуттів.

Тоні, я знаю, тобі кортіло побільше чути про батьківщину моїх батьків. Країну поза Євросоюзом, куди ти не спрямовуєш керма свого каміону. По-зворушливому смішно звучало одного разу для мене твоє прохання розповісти про побачені мною там барви. І я переповідала тобі про веселкову красу таких по-різному захоплюючих краєвидів. Ти смакував мою розповідь так, ніби всотував із серця до серця піщану картину й оживляв її у собі такою, якою бачу її я, коли навіть не заплющую очей.

Але мені була важливою моя сповідь. Тому я ліпила для тебе віденську історію.

…Дотепер не знаю, що коїлося у мені, чому саме таку роль обрала для себе того вечора. Захисна реакція? Пригадувала, що у ліжку захотіла рольової гри. Тієї ночі бачила себе повією, його ж – клієнтом.

Можливо, моя підсвідомість мстила йому бодай вигаданою брутальністю? Чи, може, моє тіло, котре знало і відчувало більше за мене (бо ж я вперто не помічала дійсності), ґвалтувало таким робом нас обидвох, тим самим сигналізуючи мені про небезпеку? Чи, може, то, як у справжніх повіях, у мені волало «над я» – благання любові? Пам’ятаю тільки, що тоді шепотіла: «Ну ж бо, я хочу бути тією гулящою, до якої ти їздив на автобан А14. Я – вона. І це ти до мене чотири тижні поспіль навідувався до рожевого будинку за містом».

Через необачність сам же мені розповів про короткий бордельний роман ще за часів свого першого шлюбу.

Ми не пережили нашої першої сварки. Моя віра похитнулася аж під самим коренем. І Іґарюша, мій вередливий Вєдмєжонок, злякався конфліктів. Він не зміг би ніколи прийняти у мені себе справжнього. Йому потрібна була моя засліпленість, аби завжди залишатися для нас на висоті.

І вже після тієї ночі, коли я п’яно белькотіла йому про найкращих та найгірших клієнтів, після тієї ночі, сидячи в літаку, що стрімко наближався до Львова (мали з батьками «сімейну відпустку»), я, летячи туди сама, бо родичі уже тиждень як відпочивали без мене на Закарпатті, згадувала те, на що раніше навіть не звертала уваги, бо любов моя була до очманіння зашореною. Крутилося у думках, як ми взимку гуляли біля розцяцькованої велетенськими гірляндами Ратуші, у наших наплічниках були ковзани, ми, розчервонілі і радісні, пили глінтвейн, зігріваючи руки керамічними горнятами. То були чудові передсвяткові миті. І тут Іґарюша, по клавши трунок на дерев’яний стіл, простягнув мені свою руку і, тріумфуючи, очікуючи мого захоплення від його дотепності, сказав:

– А у тєбя єсть саперніца. Хочешь, я пазнаком-лю тєбя с разлучніцей? Знакомся – ета Дуся Кулачкова…

Наївна, не звикла до вульгарності, я спочатку навіть не в’їхала, про що йдеться. Стояла, дивлячись на нього квадратними очима, ладна розплакатися й розсміятися водночас, аби тільки не виявити, що він, мій неповторний Вєдмєдь, має Дусю, іншу… жінку… А він хихотів, задоволений тим, яке враження справив на мене. І на мить для мене зник шум Weinachtsmarkt-а. Всі продавці з їхніми милими дрібничками просто замовкли. Його жарт вийшов на славу, бо я не тільки не второпала, а ще й налякалася. Того вечора мені не хотілося тримати його за руку. За Дусю. Кулачкову.

Свіжа, сповнена позитивних емоцій, проте з крижинкою в серці, повернулася я до Відня, аби нікого там не застати. І глибоко, усім серцем та на повні груди вдихнула пустку нашої маленької квартири. А далі, через кілька тижнів, тремтячим від болю, образи та нерозуміння голосом запитати його посередництвом телефонної слухавки:

– Ти зраджував мене протягом наших прекрасних двох років?

Й у відповідь уже з Італії, крізь відстань проказав він до мене те, що може тільки вбивати цинічністю реальності. Тоні, я пам’ятаю, ти любив, коли я розповідала, насичуючи історії барвами, ніби малювала. Для тебе був важливим кожен відтінок, і навіть тінь для тебе не була просто сірими обрисами, а чимось живим, що також міняло свої кольори. Тому тільки для тебе, любий Тоні, я кажу, що його слова вилилися з апарата зеленою гіркотою до мого вуха. Воно навіть боліло після того ще день, бо не хотіло транслювати до мозку його цинічної відповіді:

– Толька в самам началє, Діана. Знаєш, патом как-та нє смог. Будта атрезало. Ну а сейчас… ти же сама панімаєш…

У ту зовсім не слушну мить, тримаючи в руках слухавку, я раптом побачила перед собою Алєга, маминого родича з Сибіру. Він приїздив до нас, коли я мала років сім. Алєг часто бавився зі мною. Пам’ятаю, у моїй дитячій уяві його синя витатуювана оголена жінка на лівій руці була чимось надміру забороненим, тим, про що не говорять маленьким семилітнім дівчатам, коли підіймають їх і кружляють ними над землею: оті майже дорослі двадцяти-семилітні алєгі знають, що дівчатка носять у собі прихильність до далеких родичів, але не знають, що у дітей часто прокидається перша, ще зовсім не сформована еротичність ще до шести рочків.

Я тоді чомусь згадала Олега, котрий на прощання міцно стис мене в обіймах на вході до аеро порту і, навіть не здогадуючись, що він у моєму житті – перша втрата, поцілував у дитяче, закрите ріденькою чілочкою, чоло.

Знаєш, Тоні, то вже в Іспанії, проводячи паралелі, я докумекала, що, можливо, мої почуття до Іґарьочка з Омська були продовженням незакінченої любові до Алєга-сибіряка. І що, можливо, саме його, Іґарюшина вимова, так схожа на Алєгову, привернула тоді мою увагу, витягнула із закиданої крихітними піщинками минулого підсвідомості оту дитячу, сподіваюся, єдину за життя, безпорадність, ту, котру я ще тоді ані зрозуміти, ані пояснити не могла, і накинула її на іншого росіянина в надії завершити щось, що все ще не зазнало кінця.

«Патом как-та нє смог…», а ми саме качалися з Олегом по зеленій траві у котромусь із парків Франкфурта. Тоні, та трава вже тоді пахла мені тим, що так ревно прививали мені своїм прикладом батьки. Вона носила запах кохання.

Наступного ранку, після силоміць нав’язаної та невдало виконаної ролі клієнта, Тоні, він відвозив мене до аеропорту. Мої відвідини прабатьківщини вже давно були запланованими, а квиток – заздалегідь куплений батьком. Іґарюша насуплено мовчав, тримаючись за кермо, мов за рятівний круг. Я ж, перебираючи в руках ремінець моєї сірої торбинки, наважилася сказати оте завуальовано-агресивне:

– Іґарюша, все, що я роблю, чиню тільки з думкою про тебе.

– А я чо – прасіл тєбя? – злісно висичав він крізь завжди по-хворому блискучі губи.

І я вже тоді підсвідомо розуміла, що воно, ось це створіння, це кохане ведмежа, ну нє твайо воно, нє твайо, дєвушка, але відпустити боялася, бо боялася покинути ось так просто і банально мрію кольору шкіри своєї майбутньої дитини, донечки, його кровинки, про яку я потай і вголос мріяла майже щодня.

Але він був холодний і невблаганний. Між нами, на перший погляд, нічого не трапилося, точніше, ми не сказали одне одному нічого жахливого, нічого, що могло би свідчити про конфлікт. Просте, здавалося б, непорозуміння. Перша сварка. Тоні, якщо тобі це так важливо, то вона була темно-синього кольору холодного й осіннього Чорного моря.

І хоча я засумнівалася в Іґарьочку, та це були ще тільки перші хвилі мого коливання. Їх можна було заспокоїти, мене – як малу дитину, саме таку, про яку я мріяла, аби зміцнити наш союз – заколисати. Та, мабуть, досвідченіший за мене чоловік знав, що приспати – це не уникнути майбуття. І він, уже розлучений, покинутий, не міг не боятися мого винурення із стану закоханого сну.

Блін, як важко бути людиною, котра не знає компромісів, подумалося мені, а вголос, переповнена безсиллям, люттю, нерозумінням нас обидвох, ображена, майже прокричала голосом раненої дитини:

– Та почеши свою єдину борозенку Дусєй Кулачковой, кретин!

Я не знала себе такої. Жодного разу не підвищувала тону. Ні в батьківському домі (там не було потреби), ні у школі (там не було сміливості, бо ж пам’ятаю, що були й інші діти емігрантів, котрі поводилися не так, як я, – вихована м’якохарактерними батьками, такими, котрі не вміли твердо протистояти обставинам і навіть тут, у світі вільних людей, маючи уже німецьке громадянство, відчували себе ніким іншим, як азюлянтами), ні в жодному разі у нашій із ним хаті. Нажахана, я мовчала, давлячись сльозами та шмарклями, котрі так і лилися з мене, непрохані. Мені так хотілося, аби він простягнув до мого коліна свою блідо-синюшну руку, пройшовся моєю запакованою в джинси литкою, зробив шкіру вкотре гусячою, поділився своїм теплом. Цей жест міг би врятувати нас, я би стала колишньою. Бо чекала від нього тепла не тільки в обмін на моє, чекала на його руку, котра підтримає мене, не дасть пірнути у лоно мимовільної, у принципі дурноверхої та порожньої по своїй афективній суті, агресії.

Та він не шукав примирення. Здається, він, мій Мєдвєдь, носив у собі розлуку вже давно. Він не міг не знати, що трапиться після мого повернення до Відня. Але по-зрадницьки не говорив мені нічого, я ж просто відчула його. Не знаючи, що коїться, просякнувшись його настроєм, котрий щось роздирав у моїм сприйнятті дійсності, не знала, що мені чиниться, і кидалася врізнобіч, шукаючи бодай у якомусь із мізерних куточків брудний гачок для такого потрібного мені кохання.

І тоді він, коли ми саме виїздили за місто у напрямку Flughafen Schwechart, коли я так чекала доторку його руки, враз обпік мене, використовуючи мої ледь не дитячі роздуми проти нас із ним:

– Діана, аб’ясні, – тільки й спромігся сказати, – как ти відіш сваю дальнєйшую жизнь, как украінская націаналістка с русскім?

Він майже переможно мовчав, вдивляючись у рятівну смугу автобану. І це ж треба, так, мабуть, довго вигадував якийсь аргумент, котрим би міг виправдати себе і свою поведінку, що таки нічого путнього не знайшов, Вєдмєжонок! Я ж, на відміну від нього, котрий приїхав до Німеччини з молодою дружиною, із котрою і шлюб, власне, узяв через те, бо ж знав, що батьки її готують документи на виїзд; народилася у Франкфурті-на-Майні – місті нічних метеликів, казино, хмарочосів та казкового і дивного денного спокою у безкінечних парках. У гімназії нам не прищеплювали націоналізму. Ми не сміялися із єврейських дітей, гралися з темношкірими та азіатами. І моя любов до України хоч і була щирою, проте не набагато відрізнялася від любові до, скажімо, Нової Зеландії. Різниця була хіба що у тім, що мала я за батька українця та ще й українською мовою завдяки його допомозі та навчанню у суботній вечірній українській школі при церкві володію досконало. Але ж так само я володію німецькою, англійською та французькою. Трохи гірше розмовляю російською, бо її навчилася у дворах між тісними рядами багатоповерхівок. Російська була для нас вуличною мовою, мовою винайнятих напрокат фільмів та блатної музики, котра завжди лунала з автомобілів грузинських та вірменських хлопчаків.

Як я мала реагувати на його безглузді закиди, Тоні? Плакати? Сльози на нього не діяли. Він зачинявся тоді в собі, і назовні вислизали тільки по-агресивному злі бісики його погляду. Я не плакала. Я також розглядала дорогу автобану. Вона вилискувала дощем, який випав під ранок, саме після того, як я робила невдалу спробу примирення: проститутка і клієнт…

І коли він уже не хотів моєї присутності у його житті, то що ж я могла зробити? Хіба що відпустити і не набридати дзвінками, листами чи докорами. Хоча спочатку, зізнаюся, я таки намагалася вплинути на нього сльозами та вигаданими хворобами. Не діяло зовсім нічого. Він був занадто хитрим, занадто товстошкірим та непробивним, аби довіритися іншій людині і відкрити для неї себе без страху бути не прийнятим. Був заслабким, аби з’ясувати стосунки і мирно розійтися. Вєдмєжонок, Іґарюша, Іґарьок, Дуся Кулачкова – він утік. Просто. Банально. Без зайвих викрутасів та вибачень. Утік, коли я поїхала в Україну. Боже, це ж треба бути таким підступним! Ще недавно ми купляли наповнені озоном рожеві повітряні кульки. Я потім зв’язала їх докупи і пустила в небо. І вони, тріпочучи гумовими боками, підіймалися у височінь, а потім таки зникли в небокраї. Ми ще чомусь так радісно сміялися, а вже потім, в аеропорту, перед контролем він сказав мені по-змовницьки довірливо:

– Будь аткрита міру, Діана.

І поцілував на прощання ніжно, в губи, гаряче обпікаючи себе і мене, він цілував так, ніби востаннє, зім’яв мене в обіймах, як колись, ще на самому початку, натхненно. І в очі подивився глибоко та дуже уважно, зазирнув до них насправді, не так, як завжди, імітуючи щось, граючи, прикидаючись чи хитруючи.

Я вже сиділа в літаку, люди, проходячи повз, шукали свої місця. Мій мобільний заскавулів його прощальною мелодією: «Te invito a bailar un bolero te invito a que».

«Я запрошую тебе танцювати болеро, я запрошую тебе пізнати мене, – співалося в пісні, – я, як і ти, самотній»… Та сидячи у своєму авто, Іґарь заговорив до мене на прощання таким задушевним, ніжним і водночас надривним голосом; сказав, що коли я вийшла з машини, йому відразу стало самотньо. Звідки ж мені було знати, що він попрощався зі мною, що вкладав у слово «самотність» тепер уже зовсім інше значення. А я ж, дурна двадцятилітка, вимкнувши слухавку, ледь не пищала від радості і, майже заспокоєна, віддалася польотові до батьків, котрі уже з нетерпінням чекали на мене у такій рідній їхнім серцям Україні.

Ох, Вєдмєдь, ну яким же руйнівником він був! Невже він уже тоді забув, як ми з ним танцювали в нашій квартирі під Іглесіаса; він танчив тільки напідпитку, і жодного разу в товаристві, або ще витанцьовував сам, коли його ніхто не бачив. Але ж руйнівник! Так споганити кохання! Вбити таку любов міг тільки він – людина без минулого. Про що б я його не питала, він ніколи не відповідав конкретно про минуле життя: так, була дружина, стала успішною бізнес-леді у Мюнхені, поведена на грошах; ні, вони не підтримують стосунків, звичайно, про що ж їм говорити; так, була ще Віка, ну зовсім хвора особа, радий, що відчепився від неї, вона боялася тунелів і завжди, коли вони заїжджали під землю, «сосала члєн», ні, із Вікою також він ніколи більше не бачився.

Тоні, мені не вірилося, що він міг забути наші чудові миті, нашу пісню, що ми її співали, зливаючись губами у повільному танці, роздягаючи одне одного, опускалися на блакитний килим у нашій вітальні:

…Я беру тебе у свої руки танцюємо Я віддаюся Я дозволяю вести себе куди би ти не йшла Без ляку Я тебе цілую ти мене цілуєш мене обіймаєш Ми хочемо Аби вночі цієї ночі ми заблукали…

Він же тоді, на початку, ще й свічки запалював. І я вірила, що він, як і я, – романтик. Що для нього гра світла та тіней має бодай якесь мізерне значення. Тоні, ми танцювали з ним у мороці, і я любила його тоді до сказу. І наша любов у такі миті мала напівпрозорий колір небесної далечі.

І чому ж він мені потім, коли я зателефонувала до Італії, аби запитати, чому ж він не говорив відразу, що йому не подобалося у мені, у нас, у наших стосунках, по-тупому відповів: «Проста нє хатєл портіть тваі харошиє маменти».

Звідки було мені, чаруючий мій Тоні, знати, що наша любов для нього була боєм бика з тореадором. Та якби й знала, нерозумниця, то, уяви собі, що я, двадцятилітка, навіть не знала, що ціллю бійця є вбити бика. Яку логіку мало для мене оте ігрище? Але додуматися до такої жорстокості з боку людини сама не змогла і щиро плакала, коли в Інтернеті знайшла відеоролик, як загнана тварина на арені вбиває тореадора. Коли ж дізналася, що бідний бик зовсім не має вибору: або він, або – його, перестала співчувати тим довбаним спортсменам, ловцям гострих відчуттів.

Для мене було вбивчим розуміти тоді, що для Іґарюші, будь він биком чи тореадором, наша доля вирішена; аби порятуватися від власної смерті, треба вбити наше кохання, бо воно ховає у собі пастку. Втрапивши у яку, людина мусить впустити до себе іншу людину.

І хто б міг подумати, що Вєдмєжонок уже чотири місяці тому, ще тоді, коли «типу» літав у відрядження до Сочі, насправді їздив на винайнятій машині на співбесіду до Італії.

А ще, Тоні, Солдатік (так потай називали його між собою Орхан з Танею, бо він знав напам’ять чи не всі серії російського серіалу «Солдаты») постійно, майже щодня, на роботі, або коли я вже спала, висиджував яйця на сайті знайомств mail.ru. Я, дурненька, не хотіла забирати від нього бодай той єдиний дивний спосіб комунікації з людьми. Інтернет-людьми. І мене чомусь жодного разу не зачепило, що у його анкеті, через два роки нашого знайомства, як і на самому початку, стояло: «Мета знайомства: шукаю жінку для створення сім’ї та народження дітей».

Ти не повіриш, любий мій знайомий незнайомцю, мій чаруючий Тоні, у той день, в аеропорту ми з Іґарєм бачилися востаннє. Я відлітала до батьків, а коли, вся сповнена надії на краще, повернулася до нашої невеличкої квартири на Аугассе, тієї, знаєш, що у дев’ятому районі Відня (непоганий був, до речі, район, неподалік від нас розляглися парк та Донауканал), виявила, що вже не було до кого привертатися. Наша квартира чатувала на мене, тримаючи в собі тижневу порцію нічних жахів та безсоння для мене.

Тоні, знаю, тебе завжди цікавило, якого кольору нічні жахи, і я змалювала для тебе ліс, котрий не має ні початку, ні кінця. Я розповідала тобі, що між деревами, куди не попадають сонячні промені, зачаїлася волога темрявоподібна сірість. І я жахалася її, не бачачи майбутнього, не знаходячи – навіть не шукаючи – виходу до світла, я плакала ночами, добровільно впускаючи до себе холод та морок розлогого лісу самотності.

Відпочиваючи у Карпатах, куди я приїхала потягом зі Львова, не могла навіть подумати про таке завершення. Зв’язку з моїм австрійським оператором там не було, як і не мали ми також Інтернету. Сама ж телефонувати з пошти не хотіла, бо боязко чекала, коли вузол нашого непорозуміння розв’яжеться без моєї активної участі.

Але потім я повернулася, і він, Тоні, моє ведмежатко, не зустрів мене, як завжди, в аеропорту. Із завмиранням серця я ішла від терміналу до терміналу, проминула вихід, біля дверей курили панки, смачно спльовуючи на підлогу, я ж зупинилася, тривожно роззираючись довкола, валіза гепнулась біля моїх ніг, валіза з гостинцями, купленими мною для нього.

Тоні, то була пізня весна, моя рожева «сувенірна» українська шкірянка здалася мені затісною. Мені не вистачало повітря – його не було в аеропорту. Я відчувала відсутність Іґарьочка усім тілом. Набрала його номер, звідки й поінформували мене ввічливим жіночим голосом, що він не може прийняти дзвінок, і запропонували залишити голосове повідомлення.

Винайнявши таксі, я їхала до нашого із ним дому. Розуміла, що вже підступає до мене сірість непрохідного лісу, і намагалася відігнати її. Бо ж відчай – це те, що має приходити останнім. Тоді, коли вже справді немає виходу.

Що ж, там, у нашому кубелечку на двох, нічого не змінилося. Він не забрав жодної спільної цяцьки. Аякже, у нове життя зі старими подарунками вступають тільки сміливі або ті, що скучають.

Спочатку я навіть не помітила змін: повішені мною наші світлини на стіні, мій український білий песик – м’яка іграшка у просторій прихожій (котра була нам за вітальню та кухню), подарована ще на шістнадцятиліття найкращою подругою-білорускою; все старанно складене, як завжди у нього, педанта (Діанка, я нє могу сєбя пересіліть, кагда что-та ваняєт, Господи, Іґарюша, і ти тієї ж, так що ж воняло у нашій хаті, чи, може, то мій запах, запах темної шкіри, запах балканських циганів? Чи то ти мене вже так сильно не любив, що навіть запах мій будив у тобі роздратування?).

Перше, що мені кинулося у вічі, – його хатні капці стояли не на ворсистому килимку біля дверей, як завжди, а біля сірого вішака. Зачинивши вхідні двері, я потягнулася до ручки кількаповерхової взуттєвої шафи. Вивернула її на себе, аби зрозуміти, що його начищених до неймовірного блиску черевиків більше немає. І я відчула, що неймовірно сильно хочу саме зараз слухати Антоніо Кобо. Arena Caliente, мабуть, або Earth Cry. Хоча підійшла би і Siciliano. Будь-що, аби тільки заглушити у собі жах, аби імітувати, що нічого не трапилося, бо, не побачивши взуття, я вже знала, що і його сорочок (Діанка, накривай маі бєлиє рубашкі, пажалуйста, пластікам, я нє магу тєрпєть, кагда на варатнікє віднєєтся пиль) не побачу більше ніколи.

Його блатний музичний центр видався мені рятівним колом, кинутим для мене нашою зрадницею-квартирою, що відпустила Вєдмєдя, Іґарюшу від мене. Сповзаючи стіною, обклеєною ним власноруч темно-синіми шпалерами, на підлогу, натиснула на зелену клавішу. Ні, смішно, ой, смішно до істерики, не можу! Він озвався до мене диском, що його я включала кілька тижнів тому і забула:

Jenny es Africa, Escalofrìo Nostalgico. La miga de pan Que saciarà Su triste soledad. Jenny es una luz, Es un cielo azùl, Una emociòn Dentro del corazòn, En su instante peor. Jenny ayer cumpliò los dieciséis, Y se aleja y él la deja sin saber Que un àngel es. Jenny es magica, Ave Ma rìa Del naufrago. La luciérnaga Que brillarà En lo oscuro por él, por él. Дженні – Африка, Ностальгія тремтіння, Вона частка, що самотність живить, Дженні – блакитне небо, і бачить Боже, Вона, лише вона його рятує… Дженні 16 років. І вона йде, Крокуючи босими ногами… У неї блакитні очі, Волосся кольору пшениці, І вона не знає, що вона ангел в небесах… Дженні – острів, Що зазнав невдачі. Маленький промінь, Що буде світити В найтемніші моменти Для нього, плачучи… Але його вже не зупинити… (Laura Pausini / Entre tú y mil mares / Jenny) [2]

Тоні, найдивніше, що я розповідала тобі про нього зовсім відсторонено, ніби то й не він – чоловік, за котрим я, мов смиренне ягнятко, подалася до іншої країни. Хоча, можливо, в цьому й немає нічого дивного, бо в мені тоді вже увімкнулися захисні механізми, і вони просто не дозволяли Іґарьочку проникати у мене так глибоко, аби ранити. Здається, у психології це називають дистанціюванням.

Жахливо, Тоні, він же усе перекреслив. Забув. Він, мабуть, більше не згадував нашої Барселони або того, як ми гуляли залитою зимовим дощем Венецією. Я – у типових італійських зелених гумаках, він – у чорному калапі, вода сягала кісточок, подекуди була й ще глибшою; ресторани стояли зачиненими, із їхніх вікон стирчали хоботи машин, що висмоктували темно-буру венеціанську рідину, а він уже тоді, о mein Gott, мене не кохав. Але я вперто пропускала його почуття крізь себе, гадаючи, що вони не можуть відрізнятися від моїх. Ми їли зупу із мідій, я розкривала руками чорні мушлі, виїдаючи звідти мертві організми, перехилялася до нього, простягуючи йому свою ложку із їжею, і саме там, у місті довгастих гондол та коротких закоханих ночей, мене вперше вдарило болючим струмом – він відсахувався, ніби гидився моєї слини на тій ложці. Він уже не кохав.

Коли він, покинувши мене, уперше насмілився натякнути про нелюбов, я плакала у слухавку і просила його не покидати мене, бо я ж мрію про двох донечок, мрію саме про те, що виплекав у своїх фантазіях він. Насправді ж я просто висотала його мрії для себе, гадаючи, що, відмовляючись від своїх казок, стану ближчою до нього.

Він же роздратовано відповів, що так ніколи й не дійшов до стану мене покохати. Scheiße (з німецької – лайно), думала я, два роки спільного життя – і ще не дійшов. І тоді я вперше вимовила наш дворічний самообман уголос:

– Нічого страшного, ти не мусиш мене кохати.

– Я нє хачу так, – боронився він.

– Навіщо ж ти тоді трахав мене? – брутальність рятувала мене від істерики.

– Для етава многа ума нє нада, – відповідав мені його цинізм, котрий також захищав його від людей.

А потім він одним ударом відрубав себе всього від мене:

– Діана, падигривая тєбє, я праіграл.

Гм… Він пішов із мого життя так само несподівано, як несподівано увірвався до нього. Але тепер пішов, не залишивши по собі навіть пісні. Бо після Лаури Паусіні я боялася наближатися до програвача. Мені здавалося, що вона ось-ось знову ранить мене безпорадністю Дженні.

А перед тим на мої стривожені дзвінки, що десятки разів роздирали спокій наших спільних знайомих, ті подивовано, адже про людське око ми були чудовою парою, відповідали, що не знають, де він.

І тільки кавказький німець Дімич, в’язничний психолог, пожалівши мене, хоч і не міг бачити – заплакану до непізнаваності, скрючену калачиком на спільному з Іґарюшею ліжку, яке вже навіть не тримало в собі запаху його теплого та м’якого тіла, поінформував:

– Іґарь смєніл страну.

Він так і сказав. Ніби малося на увазі, що він поміняв авто.

– Он сєйчас в Зюйдтіролє, – посвятив мене Дімич у таємницю, яка мені не належала. – Єму другая фірма дала павишеніє…

Мені допоміг Інтернет. Не важко було знайти фірму в Південному Тіролі, яка могла б передурити спеціаліста типу Ігоря Литкіна до себе на роботу. Мені поталанило з першого ж разу. Якщо вже розцінювати нашу з ним розмову як талан. Дивно, але він не те, що не сподівався мене почути, навіть не думав, що я можу його знайти, аби з’ясувати стосунки. Невже він сподівався, що я поведуся так, як би повівся він? Що я просто ображено закрию сторінку і, наковтавшись антидепресантів, задубіла до відчуттів, крокуватиму в майбутнє, проклинаючи людську та життєву несправедливість?

– Вєдмєдь, ти ж пішов від мене… – ніби й не запитання, а констатація факту. Що ж, адже це я вже й сама помітила. – Чому ти не відповідаєш на мої емейли?

– Ді-а-на! Я-нє-хачу-пісать-тєбє-пісьма, – без привітання, мовби відбиваючись від надокучливої мухи, із нотками агресії, ніби я вже дістала його дзвінками: своїм існуванням. – Я нє буду пісать тєбє.

Gott. Той злющий голос. А вмів же бути колись теплим, із нотками ніжності! Ніби й не він перекинув місток між нами у підземному переході, коли я стояла вся націлена в безмежжя співця, і тільки голос позаду мене, голос незнайомого чоловіка, котрий витягує мене з безкінечності та мого неба, аби подарувати політ іншого ґатунку – лет удвох. І я повірила йому, що він – це і є моя земля. Бо інакше просто не буває у вісімнадцять.

І ось він мовчить у слухавку, бо, мабуть, також знає, що його голос зараз не просто опускає на землю, а закидає нею. Закидає наглухо, мов бетонням, минуле, що перетворилося на камінь, ось що мовчить між нами, ось що трощить зараз телефонні дроти. А колись же він пропонував мені Відень. Як шанс жити краще. І його голос нещадно розтинає мої вуха ЙОГО правдою:

– Діана, нє звані мнє сюда. Я уже пєрєпрагра-міравался. І мєнять нічево нє буду.

– Що ж це, йоб твою мать, – зірвалася я, бо чекала на зовсім іншу розмову, потай сподіваючись, що, почувши мій голос, він отямиться, – що це значить? А я? Що ж буде тепер зі мною? Ти не подумав, що, можливо, я ще не в стані «пєрєпраграміраваться»?!

– Ти єщо очень маладая, Діана, чтоби понять жизнь ілі мєня. Паетаму аб’яснєній нє будєт.

Того вечора я вперше у житті пила горілку. Мене брала за серце журба, котра сповзала зі стін колись нашої спільної квартири. Вона була гірка, як і його, Вєдмєдєве життя. Чи оце дворічне, проведене зі мною, чи взагалі те, що почалося тридцять років тому у сибірській однокімнатній квартирі на чотирьох.

* * *

Мені мало виповнитися двадцять, і я саме вдало інкапсулювалася від батьківського човна. І так була уже, в порівнянні з іншими моїми однокашниками, – пізньою пташкою. То тільки я, налякана пост-емігрантським страхом, ніяк не могла розв’язати тісних родинних пут, котрі рятували нас усіх, а у першу чергу – батьків, від самотності у чужому світі, між чужими людьми.

Спочатку мені дуже хотілося зателефонувати їм. Але потім передумала, згадуючи, як ревно захищали вони мене від оточення, як стояли тісно міцною стіною переді мною, та так, що мені аж забракало повітря. Не вистачало кисню саме тоді, коли підлітком хотілося вдихнути його на повні груди: скуштувати «травки», випити з дівчатками горілки, зрештою, грубо відповісти на примітивні залицяння турків із нашого району.

Я боялася, що зараз трапиться те саме, і я знову перетворюся на білий кокон – маленький скарб для батьків.

Тому сиділа у темряві, котра вужем насувалася на кімнату. Тієї ночі я майже до самого ранку танцювала під Іглесіаса, під нашу із ним пісню, і, напившись, плакала, не бажаючи комусь розповісти про своє горе. А потім, лежачи на синім килимку, де колись ступав клишоногий Вєдмєдь, у нашій із ним, тепер уже чужій вітальні, провалилася в тяжкий, набитий жахіттями та болем сон.

Тієї ночі мене ніби вдарили важкою лапою по плечу, вдарили і, не відібравши її більше від тіла, тисли донизу. На коліна. Ти не міг уявити, як важко двадцятилітній оптимістці колінкувати у винайнятій хаті, у чужій країні, у порожньому місті, без тебе… Без нього, Тоні.

А наступного дня прийшов той, хто був завжди добре поінформований у всьому, – старий пейсатий єврей-орендар, аби стримано повідомити, що квартиру проплачено всього на два місяці вперед і що мій чоловік дав згоду на вселення до неї нових жильців.

Отож завтра, говорив, затинаючись, він, до мого дому прийдуть на оглядини нові бажаючі.

Ось так. А я плакала потім, бо синій килимок ніколи нам не належав. Бо меблі ті були винайняті на якийсь час, так само як і я, покинуті ним, як і я, назавжди забута. Не потрібна.

Дженні – острів, Що зазнав невдачі, Маленький промінь, що буде світити В найтемніші моменти для нього, плачучи… Але його вже не зупинити…

Мабуть, бо була на межі, пульсувала вся, мов відкрита рана, і знову пиячила цілу ніч. Сама. Він пішов, милосердно залишивши для мого оговтання всього два місяці у Відні.

А потім настав той уже справді по-весняному теплий день, той зачаток весни, що не будив у мені радості, хоча якою щасливою я була завжди від споглядання природи, і я блукала містом, самотня, і, здається, того разу знову плакала. Звичайно, що ж іще могло б робити покинуте юне створіння, котре дарувало маленькій квартирці на Аугассе проміння радощів; котре скрашувало собою Його набурмосену дійсність, о, звідки мені було знати, що він не виносить сміх? Як було думати, що чужий спокій у чийомусь серці – для нього мов камінь на власній душі?

Я так чекала на нього, вдивляючись в обличчя незнайомих людей, що ті озиралися вслід мені, заплаканій. Я знову стояла тоді недалеко від собору Святого Штефана, саме біля магазину, де він колись широким жестом купляв мені парфуми «Давідоф», ті, що у голубій картонці, за 26 євро – одні з найдешевших. Цей запах і донині залишився моїм улюбленим. Я тоді, вдячна, довго цілувала його в губи, що він аж розгубився:

– Діанка, пєрєстань, на нас же смотрят. Сконфузився. Смішний.

– Хто дивиться? – сміялася я. – Ті, котрим до нас ніякого діла немає? Я ж просто кохаю тебе до неможливості, Іґарюша!

А він, помовчавши хвильку, запитав тоді мене у відповідь. Тоні, не відповів, а ЗАПИТАВ:

– За что же мєня любіть?

Інший сліпий Ще фатальніший

О, як пристрасно я люблю вуличних співців! Вони схожі на святих – вселяють надію до життя, бо знаю – до якого би міста не потрапила, вони завжди будуть тут, такі між собою схожі, такі рідні для мене. Вони ніколи не зникають, не помирають, вони є, ці обличчя міст, і будуть завжди, як і в мені буде жити завжди здатність залишатися оптимісткою.

Тоні, я завжди чекала чогось великого від вуличних співців. Але що ж дав мені той, київський? Тільки біль, що розпікав мене навпіл від спогаду про пережиту трагедію.

Як і минулого разу, в Києві, зачарована, правда, тепер залита, мов смолою, болем та самотністю, стояла біля собору, впівока спостерігаючи за пантомімою живих статуй, і, звичайно, як же без цього, зачаровано слухала… сліпого.

Іншою людиною, котра змінила мене, Тоні, був хитрий лис старигань Руперт. Його насправді також привабили мої великі дитячі, по-наївному розплющені очі. А ще – той непогамовний тодішній біль. Чоловіки Рупертового світобачення та складу добре знаються на таких доведених до відчаю поглядах.

Віриш, Тоні, якби Руперт заговорив тоді про мої очі, я б відразу послала його на всі чотири боки, але він, хитрий старий пес, зовсім байдужим тоном, таким, як звертаються до мимолітних перехожих, від котрих нічого не хочуть, сказав:

– Під вікнами мого будинку майже цілодобово грає на гітарі старий іспанець. Колись бродяга обійшов зі своїми вуличними виступами майже всю Європу і навіть вихвалявся, що був у Росії. Моїм дівчатам дуже подобається його музика… Він часто імпровізує. Рано-вранці або у жарке післяобіддя він вибренькує скоцюрбленими пальцями щось майоркійське. І тоді прочиняються дерев’яні віконниці у будинку навпроти, мені це добре видно від мого робочого столу, і звідти показується молоде дівчисько, сливе, підліток, але вона чудово співає словами старої пісні, і тоді вже він грає для неї, а потім, увечері, вони часто удвох виводять фламенко. Я вже звик до цього, проте моїх дівчат таке видовище щоразу розчулює, ота порожня безкорисливість танцю. Здається, тобі таке мало б сподобатися.

І я, хоч на очах застигли краплі прозорого болю, обеззброєна, так просто і по-щирому посміхнулася йому, відчинивши двері мого добра. А він усе говорив і говорив, він добре знав, як вербувати жінок, аби вони навіть не здогадалися про те.

Можливо, Тоні, для тебе звучала моя розповідь непереконливо, коли я тобі онлайн сповідала свою історію. Хоча ти, як і я, був великим романтиком, котрого вабила дорога як символ незвіданості.

Можливо, ти не повірив мені, хоча ні, цього не може бути, бо ті, котрі люблять веселку, не можуть не любити Іспанії очима двадцятилітньої юнки, але, Тоні, тієї миті я зрозуміла, що померти мушу тільки після того, як побачу на власні очі сліпця під вікнами Руперта!

Засмаглий від іспанського сонця лис Руперт з’явився несподівано, але для нього таки саме вчасно. Він сказав:

– Я ні до чого тебе не змушую. Бо ж зазвичай дівчата приходять до мене самі. У мене ти зможеш відчути себе потрібною, бо навіть ті, котрі прагнуть популярності, а досягти її у реальному житті не можуть, завдяки моїй фірмі легко стають зірками. Бо ж вони часто після котрогось із футбольних матчів або ралі ходять на зустрічі із фанатами, що я організовую.

А потім, після такого заманливого та багато-обіцяючого виступу, він, хитрун над хитрунами, різко змінив тему:

– Ось тобі моя візитівка, якщо надумаєш познайомитися із безпритульним – телефонуй. Я буду у Відні ще кілька днів. Захочеш летіти зі мною – набирай мій номер, ще саме маю одну вільну кімнату. І, гадаю, саме ти із твоїм фотогенічним обличчям найкраще підійшла би для нас. А як не хочеш – залишайся здорова і ласуй віденськими штруде-лями.

Любий Тоні, я ж залишилася стояти на переповненій площі біля собору Святого Штефана. Сліпий і далі, бо ж наші історії, проходячи повз нього, його не зачіпали і не надихали, торкався висохлими пальцями зашкарублих від часу струн, ніби по моєму серцю перебирав якимсь добрим, домашнім, ностальгійним болем. Ніби натискаючи на клавіші моїх спогадів, торкався то одного, то іншого моменту – спогаду нашої з Іґарюшею любові.

Не повіриш, але я не втратила надії на те, що ще можу щось змінити. Того вечора я ще раз спробувала з ним поговорити. І знову тільки холодний душ зимної дійсності, у якій не було місця для моєї романтичності, зіллявся на мене своєю незворотністю.

– Як?! – кричала я не своїм голосом і озвірілими від безсилля руками трощила колись наше спільне добро на нашій, як виявилося, зовсім не спільній, чужій, як і я, кухні.

Де ж він – вихід із засмоктуючої пастки? Його немає? Ні, є – ось вона, дірочка, котра мусить стати рятівним проходом до нового світу. Іспанія і люди, схожі на тих, чия кров тече і в моїх жилах.

Знавець жіночих душ, той сивий бородань із ходою вагітної восьмимісячним плодом жінки, дуже влучно підмітив мій внутрішній стан. І саме цим… обеззброїв мене. Я хотіла позбутися порожнечі в мені, хотіла забути, що я – не хто інший, як покинута дівчина, котру навіть не попередили про те, що від неї йдуть.

Наступного дня Руперт запевнив мене по телефону, що в онлайні я не зобов’язана буду чинити різного роду непристойності, він казав, що навіть має дівчат, котрі, не знявши ліфчика, заробляли достатньо грошей, аби без фінансових проблем жити на території котроїсь із країн третього світу.

І саме тому все вело до того, що через кілька тижнів Руперт фотографував мене, по-сором’язливому прикриту легкою, мов той іспанський вітерець, накидкою для свого сайту в різних позах на скелястих кручах одного з островів Середземномор’я, на гострих каменях, що кололи мою ніжну шкіру, аж важко було всидіти, проте я героїчно (переборюючи внутрішній сором) клеїла із себе усміхнено-еротичну красуню. Він, як і обіцяв, не примушував мене знімати бюстгальтера та трусиків. І мені, нíчого правди таїти, самій подобалися мої по-скромному звабливі фото. І я знала, що тільки-но я дам свою згоду, вони засвітяться на одному із сайтів дівчат веб-кам.

Розчервонілий Руперт аж прицмокував від задоволення язиком. Ще б пак, йому вдалося завербувати до своєї м’ясорубки не просто жінку: він створить із мене, казав, новий образ дівчини веб-кам. Що він мав на увазі, я не знала, та й не випитувала, навіщо мені було знати про образ, якщо я і так ще не працівниця?

Вирушаючи в дорогу, я майже нічого не знала про роботу на веб-кам. Дурненька, навіть не погуглила в Інтернеті. Сміливиця, нічого не скажеш! Я просто переконала себе у тому, що маю вірити Рупертові. Так, розбите серце може накалатати згоду і до більшої глупоти!

То вже потім я дізнавалася від дівчат, слухаючи їхні зазвичай сумні історії, як вони потрапляли сюди і чому саме на острів. Адже так багато студій у Берліні, Відні, Цюріху чи навіть у тому ж провінційному Лінці. Був ще кращий варіант – кожна могла влаштувати власну студію у себе вдома. Сидіти собі на ліжку біля чоловіка, маленької дитини, чи біля обидвох відразу, як і робили більшість «домашніх працівниць веб-кам», як правило, звичайнісіньких собі у повсякденному житті жінок, котрі не проти підзаробити зайву копійчину під час декретної відпустки чи безробіття.

Мій механізм самозахисту та самозбереження відреагував саме так, як і мав реагувати. Тому я не думала навіть двох днів. Прийшла в холодну пустку квартири. Знову налила собі повну склянку горілки, що її передав мій батько для нього, Вєдмєдя. Випила його оковитої, яку він уже не скуштував, і, не вмикаючи навіть світла в спальні, лягла на його половину нашого ліжка. Чомусь згадалося, що останнім часом він більше не хотів ділити зі мною ковдру…

Ключі я залишила в сусідів, навіть євреєві не зателефонувала. А що, хай той мудрагель розбирається сам. Я переконувала себе, що мені начхати на його ідіотську квартиру, на нашу квартиру, на в’язницю наших почуттів, із якої вони, почуття, так і не пробилися із зародку і не стали могутнім деревом із соковитими плодами. Бо перший і єдиний наш спільний плід вишкребли з мене півроку тому діагнозом «позаматкова вагітність». Чи не там і почався Іґарюшин жах? Жах відповідальності перед новою сім’єю, котрій він нічого, окрім власної нервовості, дати не зміг би?

І… ми вилетіли до Пальми. Руперт, як і обіцяв, оплатив мій переліт.

Коли ми вже гладили черевом літака набухлі від вологої ваги хмари, мої очі налили солоні, мов та середземноморська вода, над якою ми неслися, сльози. Руперт тицяв видовженими пальцями в клавіатуру ноутбука, розробляючи тільки йому відомі схеми та таблиці. Зрештою, не витримавши моїх схлипувань, роздратовано глянув на мене владним поглядом із-під кущуватих брів і хриплим голосом мовив:

– Якщо не можеш нічого змінити – змирися. Будуть нові кохання. Хоча повір, краще, якщо їх більше не буде.

Сліпий номер три Острів пляжів, сонця та пальм

Ми повільно, як завжди здається пасажирам літака, наближалися до нашої іспанської цілі. Інколи навіть складалося враження, що ми майже не рухалися, просто зависали у повітрі. А потім я побачила землю. Тобто зовсім крихітний клаптик землі у морі солоної води. Дивно, звідки він міг там узятися? Яка підводна сила виштовхнула його із дна? Дно ж навколо острова, до речі, було вимощено чимось занадто прекрасним. Бо вода навколо суші була такою прозоро-синьою, такою казковою, що мені аж захопило подих!

Тієї миті, Тоні, мені чомусь подумалося про страх до світу моїх батьків. Бо живучи у Франкфурті й маючи роботу, вони так нікуди, крім України, за якою сумували, не їздили відпочивати. Жодного разу не повезли мене на море.

Отож, напрямок мого наступного життєвого етапу вирішив іспанський співець. Я хотіла чути Іглесіаса в його виконанні. Смішна… Тепер уже третій сліпий став керманичем моєї долі. І він, ще небачений мною, чекав на мою з’яву на крихітному, всіяному пальмами та веселощами острові. Я твердо вірила, що десь у цьому світі на мене чекає ще одна недоспівана кимось пісня. Що десь уже готує свій інструмент сліпий музикант, рихтуючи мою долю. Моє щастя. Моє світле майбутнє.

О! Півтори години повільного-зашвидкого лету над ватяною кучерявістю хмар – і я вже розквітла в очікуванні мого щастя. Ось у чому пріоритет молодості! Їй начхати на розчарування! Вона не вірить у них, особливо у ті, що вже минули. Молодість має одну ціль, котра завжди десь попереду, правда, дуже часто вона розмита й ілюзорна. Але вона є. Вона десь там, за горизонтом. І тому біжиш туди, сміючись і падаючи, перечіпляючись за щось і знову падаючи, боляче забиваючи тіло, але, поспішаючи жити, хапаєшся за все, аби тільки дістатися горизонту, аби побачити бодай натяк на своє світове призначення.

Руперт усе ще розробляв свої космічні плани та малював схеми, коли я підключила куплений у мініатюрної стюардеси в темно-рожевій блузі навушник, аби відволіктися від думок. І саме тоді я знову зрозуміла, як сильно люблю цю неповторну блакить життя, Airberlin саме транслювали мого… Іглесіаса. Чи то вони створювали нам іспанську атмосферу, чи просто хотіли перелетіти на кілька десятків років назад, але це була моя улюблена «Наталі».

Que sera de ti? donde estas? que ya a mi atardecer ya no has vuelto mas Quien te cuidara? vivira por ti Quien te esperara? Що буде зі мною? Де ти? А у мене вже вечір, А ти ще не повернулася. Хто буде піклуватися про тебе? Жити для тебе? Хто буде чекати?

На-та-лі… І тут замість того, аби знову ностальгійно розридатися, смішно кривлячи губами та шморгаючи носом, я майже розреготалася від думки, що я – просто курка. Бо, обтріпавшись від сірого, болючого, проте дуже короткого періоду нещастя, я, мов квочка, що вилізла зі смітниська, струсивши з пір’я сірий бруд, гордо закудкудакавши, побігла далі в пошуках нового… смітника.

Як я щеміла від радості в передчутті любові до тієї землі, рахуючи хвилини до висадки. Моя Майорка. Я так чекала від Вєдмєдя кохання, що, здавалося, була уже залюбленою у клаптик випуклої з-під середземноморських вод землі. Достатньо було одного поштовху, одного невеличкого вібрування у мій бік, аби я знову захворіла на щастя. Ні, я не прагнула закоханості в людину, просто шукала свою втрачену музику. Мою мелодію, яку він, виявляється, висотував із мене два роки так завзято, що через два роки саме я, Я, а не він, – опинилася на межі! Бо в нього вистачило сили займатися зі мною коханням, провести до літака і, поцілувавши в губи, почати нове життя без юної леді, що кохала його синюшно-розмите (і що ж то воно на ньому було вибито? ні, мої захисні механізми натвердо забили для мене цей склеп, туди входу вже немає! я не пам’ятаю малюнка) татуювання.

Коли ми прилетіли, острів ще впевнено тримав на собі зелену фарбу життя. То вже потім, місяців через два, голодне сонце злизало із поверхні того земного раю всі ознаки бодай якогось цвітіння чи проростання, залишаючи нашим поглядам пошерхлі, знеможені від спраги оливкові сади та золоті, вкриті зів’ялими травами поля, дрібно побиті копитами різнокольорових, фарбованих для впізнаваності кожним фермером інакше овечок.

Усе мені подобалося на Майорці. Того дня ми проїхали її всю. І не тому, що Руперт жив так далеко від столиці та єдиного аеропорту, а тільки через надзвичайно крихітні розміри острова. Я спрагло, мов п’ятилітня дівчинка, обмацувала поглядом краєвиди, і мої очі аж блищали від захвату.

Найбільше я кайфувала від придорожніх пальм, котрі непохитними вартовими проводжали нас до мого нового дому. Їхні листки були зверху зеленими; зі споду ж висіли шматтям ще не обрізані недбалим хазяїном жовті, минулорічні, вже мертві стебелиння. Інші рослини, приміром, оливкові дерева, що, мов горбаті діди, опускали додолу віти, були зовсім відмінними від тих височезних дерев, радше тулилися до землі, ніж до сонця. Уже потім дівчата-спів-робітниці-співмешканки розповіли мені, що Руперт, крім студії моделей, мав ще один бізнес – пальмовий. Він перевозив ті екзотичні красуні із Марокко до Майорки, а також транспортував їх до інших країн Європи.

Тоні, звідки ж мені тоді було знати, що то буде чи не єдина за рік поїздка островом. Я навіть припустити не могла, що робота моделі – це не просто позування перед камерою, у моєму випадку – камерою веб-кам. А – шістнадцятигодинне сидіння перед крихітним вічком, котре транслює тебе до всіх країн світу; і що бути web-cam-girl-студійницею – означає не мати жодного вихідного дня.

Тоні, я знала, як сильно ти любив мої описи природи, тому розповідала тобі про ті вітряки кольору повітря та води (як стверджують майоркійці), тобто біло-сині, із старими поламаними крилами, вони самотньо стоять там на одній кам’яній нозі, вони уже не придатні для викачування води, але виконують роль старовинних прикрас, свідків минулого. Вони чудові, мов пальми. Вони чаруючі, мов минуле усього людства. Вони не вічні, як і ми з тобою, Тоні.

Перше, що мені кинулося у вічі, коли ми в’їхали до Калли П., був разючий контраст із тими придорожніми стриженими газонами та віллами з голубими басейнами, із джипами та породистими псами біля них. Та дивуватися було нічого. Ми ж потрапили до серця Майорки, а не до адаптованого для туриста селища.

І хоч я уже радісно сканувала поглядом місцину у пошуках того самого сліпця, його ще не бачила. Натомість, гордо задерши голову, протупав старий великий і брудний псисько. Його довга шерсть, вивовтужена в піску, звисала огидними пасмами майже до вкритої сірим і таким гарячим пилом (босий не пройдеш) землі. Та собацюрі це не заважало посміхатися до нас своєю жовтоікловою пащею з висолопленим і чомусь підпухлим язиком.

Ще засліплена розкішшю та вишуканістю краєвидів, я майже не помічала убогості Калли П., вулицею якої ми уже простували до будинку на площі де Лорент. Ті збиті докупи, мов в українських циганських таборах, жовтуваті кам’яні будинки із занизькими, які деколи навіть не сягали мені підборіддя, дверима та іноді зовсім без вікон не насторожили мене, не здивували, не розчарували, а, навпаки, навіть трошки потішили, й у мені заворушився мій праматеринський, приспаний життям у Франкфурті ген.

Усього за три кілометри від туристичної розкоші Майорка зустріла нас такою, про яку не пишуть у путівниках, – порожніми гарячими вулицями і жовтими рядами склеєних докупи кам’яних будинків.

Сліпий номер чотири Острів, що приховує злидні

Того дня, по прильоті, я таки побачила обіцяного мені рятівного сліпця. Більше того, як виявилося потім, вікно моєї кімнати виходило саме на площу – на його домівку. Руперт усе ж збрехав, що дідо виводить свої мотиви щодня. Насправді ж він, босий та обдертий, завжди тюпав до прибережного району, туди, де водилися ласі до атракцій та багаті на гроші туристи.

То вже інша тема, бо навіть якщо він і бував «удома», то через скляний прозір я зовсім не часто могла милуватися співом, адже ми працювали у повній конспірації, а значить – зачинені і зашторені. Проте, ти знаєш, Тоні, він співав прекрасно і сам був прекрасним – втілення бездомності та музики – сліпий слуга мистецтва.

Але, Тоні, дивлячись на нього, я відчувала щось не до кінця прожите у мені. Про щось, що нашіптувала мені душа. Але я не могла до кінця зрозуміти вібрації її голосу. Так, ніби забарикадований і перевдягнутий сон – відчувала щось, що пов’язує мене із сліпими всього світу, але розтлумачити для себе нічого не могла. Бо ж сни, хоча і є нашою реальністю, перефарбовані підсвідомістю так, аби, натякаючи, не травмувати ще не готового до завуальованої дійсності сновиди.

Та ба… не було того трепету, який зазвичай проймає мене у такі моменти. І вже тоді у мені гадючкою прослизнула якась підсвідома думка, ніби не він той сліпий, заради якого я сюди прилетіла. Бо справжній сліпець, мій, той, на котрого я чекаю, – залишився десь позаду, не в моєму світі. Тільки де? І чому? І як я змогла його пропустити?

Це як у невротиків, котрі уперто повторюють пережитий біль, щоразу щиро дивуючись, що вкотре наступають на ті самі граблі, зовсім не здогадуючись, що потрібно відкопати з-під настеленого сіна старі граблі, котрі провокують самоповтори, мабуть, тільки й для того, аби повернути людину до її первинного болю.

Отож, ми приїхали. Ніхто, як хотілося вірити, не зустрічав мене із цікавістю. Я ж бо ще не знала, що всі зайняті роботою, що у кожної з дівчат свій графік, котрий, як і Руперт, не терпить збою бодай на одну хвилину. Ми підіймалися вузькими східцями на другий поверх кам’яного будинку. Приємна прохолода запустила свої рятівні щупальця у всі щілинки мого нового помешкання. По обидва боки вузького коридору розмістилося ще кілька дверей. Одні з них були прочиненими. Туди й посунули ми з Рупертом, котрий більше не грався у добрячка і навіть не думав тягнути мій багаж у поламаній синій валізі на коліщатках.

Тоні, ти знаєш, тільки відкрившись тобі по-справжньому, я перестала вигадувати свою історію. На початку ж була для тебе, як і для всіх інших, HotRomy із зеленою позначкою «NEU» у лівому кутку профілю (це для тих, котрі уже відвідали всіх дівчат сайту, а були й такі навіжені, що тепер полювали тільки за новими), а якщо вже комусь запраглося деталей, то прошу дуже, – Наташа, студентка, що приїхала із Росії і зараз живе завжди у новому місті, а саме – там, де мешкає клієнт.

Тоні, моя історія могла зачепити твоє серце тільки своєю правдивістю, яку я, мов перлини, вкладала до кожного слова, котре вимовляла для тебе. Так, для моїх віртуальних клієнтів я назавжди залишилася Наташею під ніком HotRomy. Так, саме тією Наташею, про котру говорять, що вона – трі рубля і ваша. Точніше, якщо орієнтуватися на місцеві розцінки, то плюс-мінус два євро за хвилину, і вона ваша. Віртуально.

Нас, кількох молодих жінок із наклеєними віями та довгими нігтями (нарощеними приватним косметологом, котра приходила до нас щотижня зі столиці і котру оплачував Руперт) й одного темношкірого чоловіка, об’єднувало тільки те, що всі ми опинилися тут, на цій випаленій сонцем та спраглій вологи іспанській землі сухої Калли П., і були змушені чатити німецькою мовою. У всьому іншому ми були зовсім різними. Навіть наші імена говорили про те, що ми – діти різних народів. Сандра, Ілдіко, Банні, Джеф і навіть грузинка Гванца. Ще у нас була бабуся під ніком GeileOma, у перекладі з німецької – збудлива бабуся. Не знаю навіть, чи відводити Каті місце серед віртуалок, бо вона була не простою студійною працівницею, а законною дружиною Руперта.

Із Гванцою можна було перекинутися кількома російськими словами, але й то зовсім рідко, бо вона була більше зайнята зароблянням грошей для свого швидко розбухаючого живота. Справа у тому, що вагітна грузинка мала право називатися студійною віртуалкою тільки доти, доки носила у череві маля. Бо після народження дитини вона зробиться звичайнісінькою жінкою, а Рупертові ж потрібна була різношерста публіка для його студії, а не дитячий будинок, як пояснював він.

Домініканка Каті зробилася дружиною шефа, ще коли він заправляв студією в Санто-Домінго. Фіктивною дружиною чи ні, цього ми не знали, чули тільки, що дівчина благала шефа забрати її із корупційного міста, і той не відмовив. Цинічний Руперт, якщо котрась із дівчат покидала бізнес через чоловіка, завжди говорив, що тільки ідіот може заборонити своїй оголеній жінці сидіти перед камерою. Тим паче, якщо це заняття приносить до спільного бюджету гроші.

Каті була справжньою красунею, проте заробляти чималі гроші їй заважало незнання німецької чи бодай англійської мов. Оту найдревнішу по своїй суті професію вона опанувала ще на самих зачатках розвитку Інтернет-бізнесу. Тоді, коли було замало дівчат, котрі зналися на цьому ділі. Тому студія у Санто-Домінго була ідеальним місцем для Рупертового старту – голодні та босі екзотичні красуні готові були тицькати до онлайну клієнта будь-який зі своїх сороміцьких отворів.

Перед комп’ютером Каті, почеплені на стіну, висіли кілька листків із надрукованими на них німецькими фразами, але такі дрібні хитрощі не могли врятувати її при півторагодинній розмові з клієнтом. Проте Каті мала все одно перевагу над колежанками і не мусила взувати височезні латексові чоботи із шнурівками аж попід сідниці. Бо для того, аби вони, блискучі та червоні, красувалися на чиїхось ногах, витрачалося тридцять хвилин. Півгодини шнурування чобіт. Ми заздрили Каті. Вона мала взуття на блискавці. З імітацією шнурівок. Вона мала на те право.

Улюбленицею (не стервом, як Банні) web-cam простору була Сандра. Білокура смішливиця Сандра, котра, як і інші, чатила для німецькомовного люду. Ті, що розмовляли англійською, заходили до нас не часто. Хіба що ті, що жили в Євросоюзі. Сандрі дуже таланило, бо вона чи не щоночі бувала у всіх німецькомовних містах. Її любили клієнти. Я ж таким похвалитися не могла. Тому й пропустила повз вуха настанову Руперта на щотижневій нараді віртуалок: першим ділом хитро вивідати місцезнаходження клієнта, а тоді ненав’язливо озватися, що ти живеш десь поруч.

Отож, їх було у напівособняку небагато. Отих у житті простих людей, по вінця переповнених власними проблемами, котрі тут, у тісних, заповнених гидотним повітрям кондиціонера кімнатках, грали кожен якусь роль у Всесвітній мережі, у тій, де всі могли бути ким завгодно й у той же час у тім неіснуючім, невидимім просторі, де нікого насправді не було. Де всі спілкувалися тільки з власним монітором, з фантомами. Із такими ж вигадками, як і самі.

Руперт, перешіптувалися дівчата, адже це було великою таємницею, про яку не говорилося вголос, а тим паче не розголошувалося працівникам фірм-конкурентів, бо ж то немислиме порушення правил, майже перевербовка (!): виплачував дівчатам більший відсоток від заробленого, ніж інші посередники між сайтами та віртуалками. За законом, з одного євро, яке платив клієнт за можливість «спіл кування» із комп’ютерною красунею, модель отримувала від 10 до 20 відсотків. Винятком є live-strip.de, де за хвилину без різних прибамбасів (звук, cam-to-cam chat, запис шоу віртуалки до комп’ютера клієнта) дівчині залишалося всього сім центів! Це від цілого євро! Немислимо! А якщо згадати ще й про податок! Куди ж зникають інші гроші? Отож, сорок відсотків забирає сайт, через систему якого клієнт заходить до чату. А чим розкрученіший сайт, тим більше у нього закулісних працівників. Інші сорок відсотків ідуть вербувальнику. А саме: людині (одній-однісінькій!), котра займається розробкою дочірніх рекламних сайтів дівчат, де можна тільки придбати coins (інтернет-хвилини). Але найобразливішим, Тоні, було те, що навіть від того куцого заробітку, що залишався віртуалці (приміром, тисяча із восьми, на неї витрачених клієнтом, тисяча євро за місяць у ролі живого комп’ютер ного м’яса, так моя мати прибиральницею колись заробляла більше!), вона ще сплачувала сорок відсотків шефові, за допомогою якого виходила в онлайн. Навіть якщо той шеф знаходиться на відстані кількох тисяч кілометрів (бо є ж і «домашні працівниці») і дівчина просто набрала його номер, вислала власні фото та відео, а він зареєстрував анкету на сайті, а потім тільки раз на місяць заходив на сторінку, аби перерахувати гроші і, звичайно, забрати свої важко зароблені сорок відсотків від її мізерної зарплатні. Хитрий Руперт не пас задніх у цьому ділі. Бо ж був і розробником дочірніх сайтів, і шефом віртуалок.

До Руперта дівчатка прилітали переважно влітку, їм, зазвичай мрійницям мого віку, надивившись телевізора, здавалося, що Майорка – це суцільне свято. Так воно, зрештою, і було, але тільки для багатих туристів, і то тільки в місцях, дбайливо облаштованих для того свята. Простий люд – працівники готелів та ресторанів, як правило, студенти європейських вузів, що підробляли там у літній сезон, – проживали Майорку зовсім інакше. Для корінного ж населення власне село взагалі ставало важкою обузою, звідки майже ніколи не вдавалося втекти. Проте, незважаючи на численну кількість несерйозних дівчат, котрі мріяли використати студію як безкоштовний готель, Руперт зумів підібрати для себе якісний колектив відповідальних та працьовитих людей web-cam. Котрі, мов кроти, жили у маленьких, ніби створених саме для цієї роботи кімнатах, де вміщалися зазвичай тільки ліжко, комп’ютер (мишка та клавіатура – безпровідні, екран, збільшений до 225 відсотків, аби було видно висвітлене на ньому вже з ліжка) та вмурована в стіну шафа.

* * *

Руперт був справжнім винятком між шефами! Як правило, власники студій не брали до себе чоловіків. Будь-яка присутність (чи то відвідини віртуалки, чи проживання) представників сильної половини в приміщеннях, облаштованих для Інтернет-бізнесу, – заборонена. Аж тут у нас, нате вам, темношкірий дядько.

– Моя студія, – говорив лис Руперт, – не обов’язково мусить мати тільки писаних красунь модельної зовнішності. Попит диктує ринок. А наш перенасичений ринок хоче всього!

Джеф був класним чоловіком. Мав у собі щось незіпсуте і, віриш, Тоні, щомісяця їздив до Манакора, аби… відіслати левову частку заробітку своїй африканській сім’ї. І його дружина знала, що фото та відео її благовірного вивішені в Інтернеті на п’ятьох еротичних сайтах у розділі «геї», але не ревнувала, бо зовсім не було до чого. Він розповідав, що таки траплялося, коли до нього в онлайн заходили жінки, але дуже рідко. Бо ж дев’яносто дев’ять відсотків відвідувачів еротичних чатів – чоловіки. Наші завойовники.

Отже, Руперт мав достатньо працівників, аби забезпечити собі безтурботне життя. Але він був трудоголіком і грошоманом – не сидів ні секунди без діла. Та й іншим не дозволяв. Кожен із працівників, завдяки вічному наглядові старого бізнесюка, заробляв мінімум по півтори тисячі євро на місяць. Кажу мінімум, бо, наприклад, Банні отримувала набагато більше. Так, то був справді заробіток! Нічого не скажеш. І як їй таке вдавалося – давили в собі заздрощі майже всі, бо Руперт хвалився нею і перед іншими «шефами». Адже не кожен тримав у своєму акваріумі таку золоту рибку. Банні всю свою юність провела віртуально – вісім років безперебійної роботи забезпечили їй постійних клієнтів і сталий заробіток. Увесь свій вільний час дівчина проводила у нашому невеличкому, вісім квадратних метрів, спортзалі, котрий завбачливий Руперт збудував, аби тримати дівчат у тонусі. Бо ж у здоровому тілі – здоровий дух! А це саме те, чого потребували дівчата із вимученими очима.

Сліпий четвертий

Мій милий Тоні, мені було важко розповідати тобі про себе у перервах між виснажливою роботою. Важко було чекати на тебе, Тоні, вигадана любове мого життя. Мій милий Тоні, Антоніо, красень, коханий, мені здавалося, що ти обов’язково маєш пахнути морем, цим голубим кораловим морем, Балеарськими островами, хоча і жив то в Англії, то у Німеччині, та асоціювався у мене здебільшого з Майоркою, інколи цмином, сухим вином, зранку кавою з круасанами, увечері нашими дітками і моїм молоком для них… Моїм засохлим молоком на рожевих пуп’янках грудей, що ти у моїх мріях спивав вечорами, після сонних дитячих губ доторкаючись до пипок, аби пити мене, свою дружину, кохану, Діанку. Тоні, я чекала тебе у свій чат знову й знову, аби могла тобі розповідати про нас. Я хотіла, Тоні, аби ти був біля мене й у реалі. Аби я могла тримати твою руку, а не лише простягати пальці на твоє прохання поближче до веб-камери, аби ти міг цілувати кінчики моїх довгих, овальних, вифарбуваних у яскравий колір (усе для клієнта, бо ж камери нездало передають сірі тони) нігтів.

А їх, Тоні, клієнтів, було вдосталь – дядьків, чоловіків та ще зовсім юних хлопчиків, і майже всі вони боялися жіночої справжності. Вони були зі мною, і водночас їх ніколи не було. Ті стада мастурбуючих чоловіків, котрим остогидло домашнє порно або скачані з Інтернету сексфільми типу «троє негрів пруть грудасту білявку», чи «дві шоколадки прийшли на день народження до товариша», чи «батько і подруга його доньки»; вони вже не мали в закладках улюблених безкоштовних порносайтів, бо прийшла доба дівчат веб-кам.

Знаєш, Тоні, мені здавалося, що клієнти сприймали нас тільки як усього лиш рухливі картинки. Вони не знали, що, сидячи в задушливій кімнаті, із липкими тілами, наші запаковані в латекс чи шкіру ноги тхнули, як у вояків у окопах. Але вони не могли нас нюхати. Усе, що належало їм, – відображення на їхніх моніторах. Інколи у форматі 3D. Рідше з «ділдо-контролем», це у тих дівчат, котрі мали USB-вібратор, силу поштовхів якого клієнт міг відчувати і контролювати у себе. У Банні була ще й секс-машина, нею також керував клієнт. Але не кожна дівчина могла дозволити собі таку дорогу штучку. Хоча справа була навіть не у грошах. Не кожна працівниця могла витримати силу поштовхів того диво-пристрою, керованого котримсь із завернутих клієнтів.

* * *

Уперше побачивши ляльку, котру посадив біля себе клієнт, що включив і свою камеру, таку страшну і з по-робочому гидотно роззявленим ротом, я жахнулася. Хлопчина ж на рівні імпульсів відчув мій стан, і ти знаєш (адже цього він і добивався від інших – шоку, що перекидав місток між його реальністю та підсвідомістю, видобуваючи із останньої щось приховане і цим самим натискаючи на ґудзики еротичного збудження), він став моїм постійним клієнтом. Роздруковував на принтері мої оголені фото (так-так, через деякий час роботи на веб-кам моя чесність геть розвіялася, залишивши мені тільки те, що всередині тіла) і наклеював їх на обличчя своєї гумової коханки, бо ж вона завжди сиділа поруч, коли він чатив зі мною, вдивлялася в моє зображення на екрані, розкинувши надуті повітрям безформні руки, чекаючи на свою порцію білої чоловічої рідини. Той юнак, Йоргель, часто пропонував мені зустрітися. Але я не погоджувалася, налякана історією реальної дівчини з віртуального простору.

Тієї звичайної для людства ночі залитий гарячим нічним повітрям лісок біля Калли П. став свідком нещастя нашої Сандри. Сандра, красуня, гордість і майже власність Руперта, віднайшла своє перше і, буду сподіватися, останнє поґвалтування. Мало хто знав, точніше, ніхто крім шефа не знав, що Сандрі ледве виповнилося сімнадцять. І що вона була зареєстрованою у базі даних, використавши паспорт власної сестри! Таке відхилення від договору тягнуло за собою Рупертове ув’язнення, бо ж тільки повнолітні мали право «вести еротичні бесіди в чатах».

Сандра, незважаючи на свій молодий вік, була віртуозною віртуалкою. Звичайно, з Банні вона тягатися не могла. Перша носила перед собою вже тричі оперований бюст, а в собі – набуту стервозність.

Зеленоока руда дівчинка із червонуватим ластовинням, у реальному світі таких є багато, адже тільки на live-strip працювало понад дві тисячі дівчат-жінок-бабусь, студійниць та справжніх домогосподарок, студенток та секретарок, професійних чатувальниць, яким не потрібно було працювати деінде, бо вони проводили перед камерою цілий робочий день, та працівниць пралень, прибиральниць, Боже, навіть не перерахуєш усіх професій, національностей та країн, які були задіяні в заробітку тих мільйонів євро, котрі протікали через сайт і майже всі осідали в одній кишені, залишаючи дівчатам власну всесвітню оголеність. Дівчата, а їх шукали завдяки потужній рекламній компанії, приходили то зовсім новенькі, то після невдалого досвіду, де шефи типу Руперта не виплачували зарплати або обманювали, таких хазяїнів-невдах було немало, котрі, не вміючи організувати підлеглим належної праці, партачили анкету, і тоді вона губилася десь на тринадцятій сторінці в довгому переліку дівчат, ніким не помічена, бо ж хто дійде навіть до десятої? Тому траплялося, що навіть писані красуні через вину шефа заробляли по 10 євро в день. Такий заробіток міг задовольнити хіба що тайок або мароккійок, котрі виходили в онлайн, не покидаючи своїх країн.

Незважаючи на Сандрин молодий вік та цілковиту відсутність життєвого досвіду, хоча, мабуть, в дитбудинках діти швидко дорослішають, нехай то навіть буде німецький дитбудинок, де у більшості підлітків уже є своя власна кімната з ключем, вона вміла інтригувати чоловіків. Що ж мала Сандра, чого не мали інші дівчата? Її обличчя не викривляло суворе око веб-кам, воно не тускніло, не втрачало природних фарб, і їй не потрібно було, як більшості, псувати зір, позуючи під світлом кількох сильних прожекторів (адже жалюзі були міцно стулені: денне світло падало завжди нерівномірно, спотворюючи зображення, тому кожна професіоналка знала, що робота перед камерою – це передусім зашторені вікна). Сандра ж могла обходитися без яскравого освітлення. Бо вона сама його випромінювала, оте світло. Попри свою вирощену в європейських дитбудинках сексуальність, дівчинка мала наївні очі та дитячий вигин губ, і, глянувши на її фото, клієнт часто зупиняв на ній свій вибір.

І незважаючи на всі її достоїнства, Сандра, в Інтернеті – Квендоліне, більше не мала права сміятися до нас своїм по-дитячому дзвінким сміхом і ділити з нами житлову площу та студію за сумісництвом. Бо вона порушила ще й другий писаний закон веб-кам. І за це була жорстоко покараною. Ні, покараною не Рупертом, бо те, що він зробив, він чинив, аби відвести біду від фірми. Покараною, Тоні, тим, у кого Сандра повірила.

І я впевнена, що те зеленооке ягня, та дівчинка ніколи б не звернулася до гвардіа цівіліа, адже вона тремтіла над своєю роботою і знала, що, втративши її, втратить таку важливу для неї стабільність. Але факт залишався фактом. Того ранку її, голу, біля лісу, що за п’ять кілометрів від Калли П., підібрали, і треба ж було трапитися такому збігу обставин, саме стражі порядку. Звичайно, вона нікому не скаже, що повірила клієнтові, зустрічатися з яким сурово заборонено її і без того підробленим контрактом.

Що послужило причиною того, що педант Руперт дозволив працювати у себе неповнолітній, ми достеменно не знали. Можливо, гроші? Хоча, поговорювали пошепки, але ніхто достеменно сказати не міг, що тоді, два роки тому, коли він побачив те дитя в німецькому барі у п’яному стані, він любив Сандру, любив так, як може любити невинність битий життям цинік. Мабуть, вона віддалася йому, бо що ж їй залишалося робити, крім як простелити своє тіло взамін на тепло та ласку.

Але все-таки – у чому ж її сила? Вона справді любила проводити із клієнтами свій час, а не просто «розкручувати» на хвилини. Саме тому й вони охоче заходили до неї розповідати казки про своє вигадане життя. Їм подобалося, як вона, зовсім не награно, уважно слухала та співчувала, і вони робилися у власних очах супергероями, секс-символами, силачами, а інколи, можливо, сліпими кошенятами, закинутими у безодню світу поміж жорстоких людей. Так, вона служила їм дзеркалом.

Сандра була улюбленицею всіх, тому, Тоні, саме її найчастіше брали в оплачувану відпустку. Оплачувана відпустка, любий, так у триповерховому, вузькому, затисненому між двома собі подібними спорудами будинку на центральній і єдиній площі у Каллі П. називали політ із Рудольфом до материка. Рудольф був сорокап’ятирічним, сліпим, прикутим до інвалідного візка братом Руперта.

Він, як і всі хворі, мав свої бзіки. Можеш собі уяви ти, що мінімум двічі на місяць його відвозили до аеропорту у великім Рупертовім автомобілі, він, як завжди, лаявся, проклинаючи неповагу та неувагу до себе, ненавидячи іспанські дороги та іспанську спеку, аеропорт, його працівників, зрештою, нас, віртуалок, котрі не вміють дати собі ради з хворим калікою, котрим тільки члени в голові, курки дурні, казав він, добре, що хоч не можу вас бачити, а то б не витримав такого, гарні дівчата маєте бути, а такі тупі курки, якби моя воля, казав він, я би вас ніколи не тримав у себе, розвели тут гарем, повійниці, курви. Але все одно, за провожату він щоразу вибирав одну із нас – Сандру.

Що він там робив, у тих парижах, берлінах та лондонах? Гер Каперманн стверджував, що відвідував старих друзів, а Сандра, залишаючи його у котромусь із фешенебельних готелів, дарувала собі чергове казкове місто. По-пустунськи посміхаючись, вона розповідала, що у Рудольфову кімнату, якщо він ночував у готелі, викликали повій і ті робили йому наперебій мінети, але вона ніколи не говорила про це всерйоз, тому, Тоні, стверджувати, що дійсність закордонних відряджень виглядала саме так – ми не могли. Сандра була розумною жартівницею. Думаю, вона ніколи не виказала його таємниці. Можливо, насправді й сама не знала, що ж він там робить, у тих столицях європейських країн.

Руперт знав, що Сандра є легкою здобиччю для хворих збоченців. Тому часто наставляв її, просив відсікати роботу від життя, їх не існує, говорив дядько, вони десь там, у своїх офісах із купою грошей, адже ти сама бачиш їхні рахунки, коли вони заходять у чат через програму сайту «777», – більше тисячі євро у деяких. Вони живуть у своїх світах, а ти тут, і якби не їхня дурість, милість та ласка, сиділа би на вокзалі, а на ніч ходила б ночувати у безкоштовні «готелі» для безпритульних! Тягнути хвилини – ось єдине, про що ви маєте пам’ятати. Хвилини! Більше ніякого спідометра не існує, коли ви онлайн.

І це все було правдою. Чоловіки бачили нас часто тільки в одному світлі: як маріонеток, котрих смикають за нитки. Думаю, здебільшого, Тоні, вони забували, що ми – живі істоти. Ми для них були комп’ютерними іграми. Щось на кілька розрядів краще за порнофільми, в яких наш потенційний клієнт усього лиш пасивний споглядач. У нас він – режисер. Творець. Бог. Бо ж дівчина з екрана виконує саме його забаганки.

Але Сандрі не доводилося тягнути хвилини, затуляючи сороміцькі місця, бо вона, оте миле дитинча з посмішкою п’ятнадцятилітки, була із усіма відразу, вона вміла тримати у відкритому чаті відразу п’ятьох клієнтів, не плутаючи їхні ніки та історії. І, мабуть, саме через її безпосередність те молоде, струнке, смагляве, із кісточками, що гострилися із стегон, тіло було нещадно тавроване синцями та слідами зубів.

А повертаючись до нас, одягнута в офіцерські штани, вона стримувала сльози, бо насправді й сама не знала, що ж їй було тієї ночі пороблено. Пізнього вечора, після кількох ковтків шампанського у домовленому місці – одному із добре знаних нам барів, де воно уже чекало на столику, замовленому на її ім’я, вона вийшла на вулицю і більше нічого не пам’ятала.

Усі ми жаліли дурненьку дівчинку Сандру, бо якось уже не уявляли студії без її довірливого сміху. Вона була особливою, завжди весела і часто зовсім гола, любила попихкувати зелено-землянисті сигари на балконі із Омою – розкомплексованою сімдесятилітньою вдовою з трьома десятками кг лишнього сальця на тілі та з обвислими до пупця грудьми. Переживши кілька розлучень та смерть останнього чоловіка, вона могла дозволити собі сидіти на балконі топлес, підставляючи сонцю своє ніби обклеєне шматками епідермісу різного ґатунку тіло.

Холоднокровний підприємець Руперт тремтів над Омою, як листок під солярійним сонцем. Ще б пак! Я власними вухами чула, як він розповідав за своїм дієтичним сніданком, що дев’яносто відсотків відвідувачів еротичних сайтів задають у пошуковій системі «Granny sex». Без бабусі наша студійна команда не була би повною.

Знаєш, наша маленька і строката спільнота нагадувала акваріум: зовсім різні рибки, які співіснували разом, котрими можна було милуватися крізь скло, але котрих не можна мати по інший бік реальності.

Руперт часто фотографував Ому, одягаючи на неї перуки та обвішуючи аксесуарами типу кульчиків із вставних зубів чи ланцюжків із щелеп, казав, що попит на такі знімки зростає з кожним днем.

Коли я вперше переглядала її анкету, то при всій повазі до Оми скривилася. На що Руперт сказав:

– Хворими є ті, котрі це купують.

* * *

Але найбільше я була шокованою від прагматичного цинізму Руперта у використовуванні бідачок-мароккійок. Швендяючи середземноморкою і вимінюючи шило на мило: транспортуючи пальми з однієї сонячної країни до іншої, той хитрун Руперт примудрився склепати в одному із портових міст ісламської країни… студію віртуалок у чалмі! Принаймні так називав їх на своєму рекламному сайті. Звичайно, продавати похвилинно темнооких дівчаток було справою прибутковою. Причому настільки, що в кінці Руперт уже не розривався поміж п’ятьма комп’ютерами, чатячи за кожну із них. Шеф завів двох перекладачів, котрі працювали у кімнаті разом із жінками, які просто звабливо натискали довгими пальцями з агресивно пофарбованими у червоне нігтями по підставній клавіатурі, що лежала на їхніх широких, застелених рожевими простирадлами ліжках. Руперт вихвалявся, що дівчата заробляють удвічі більше, коли біля монітора сидить він, а не ми, простачки.

Жінок старигань купляв за безцінь, їх навіть не ставили до відома, що web-cam girl отримують гроші за кожну секунду віртуального акту з клієнтом. Мароккійкам платили однакову зарплатню. Мізерну, якщо вважати, що кожна з них заробляла ну, скажімо, нехай хоча б сімсот євро на місяць.

* * *

Віриш, Тоні, я навіть не знаю, чи прикро мені через те, що зазвичай усі сприймали веб-кам як роботу. Часто навіть клієнти запитували оте колюче «ти з дому чи зі студії?». І тоді стиралася будь-яка ілюзія романтичності і, навіть смішно, інтимності, – ти з дому чи зі студії, – і ми нагло лукавили, дивуючись, ніби вперше чули, що існують студії, звичайно, що з дому, зі своєї квартири, спальні, ліжка, бо були навчені своїм шефом, що наша робота – це захоплююче та сміливе хобі, бо ж ми – замасковані вуаєристки та водночас ексгібіціоністки, особливо «торчимо» від parkplatztsex та outdoor sex, обожнюємо запах, смак та колір власної сечі та збуджуємося від інших збоченств, і тут у відповідь на таку майже довершену гру оте прозаїчно-цинічне – дім чи студія?

Стосовно сечі, то першою обхитрити клієнтів наловчилася Каті. Біля її ліжка, на стільчику, поза досяжністю камери, завжди стояли дві прозорі однакові склянки. Одна – порожня. Інша – з яблучним соком. І коли клієнт, тремтячи від власної перверзії, просив її помочитися для нього і випити напісяне, вона спритно міняла склянки і, впадаючи в награну ейфорію, ковтала жовтуватий сочок.

Знаєш, коли він, той хитрун-пальмоторговець, уперше робив із мене відеодіву, я дізналася про тонкощі та хитрощі звуку відеозаписів дівчат на еротичних веб-сайтах. Для тебе, Тоні, це, мабуть, не було новиною, бо ти ж мене на сайті знайшов і напевно був поінформованим незгірше за мене. І ти, напевно, знав, що найбільше цінується відео, зроблене без звуку. Мені було смішно, коли Руперт пояснив, що це для того, аби чоловіки, переглядаючи наші рухливі картинки у найнесподіваніших місцях, не шарахалися перелякані, боячись бути викритими співпрацівниками чи сонною дружиною.

Стосовно несподіваних місць, то це взагалі відпад! Ти знаєш, я мала одного, котрий включав свою камеру, перебуваючи в автомобільнім корку. Спочатку він спрямовував вічко веб-камери на інші машини, а вже потім на свого прутня. Я знала, що обличчя «чатера» не побачиш майже ніколи, що зазвичай на тих чоловічих пальцях, котрі вривалися до мого віртуального простору, майже завжди натягнуті каблучки. Також я призвичаїлася до того, що зранку вони мастурбували із ліжок, перед обідом – із офісів. Під час обідньої перерви я також могла спокійно дудлити свій ананасовий сік. Бо клієнти у цей час їли або били байдики у кафе біля своїх фірм, відпочиваючи від задушного повітря та назойливого шуму кондиціонерів. Про нас вони згадували знову після шістнадцятої, і ми мали роботу аж до шостої вечора, час – коли і додому не втечеш, і працювати вже ліньки. Але наші робочі будні ділилися не тільки на фази дня, а й на сезони. Скажімо, взимку, казали дівчата, коли рано темніло, увечері можна було виходити вже о сьомій, влітку – пізніше. Серпень – це лихо для віртуалки, а новорічна ніч та Різдво – найкращий час зривати інтернет-хвилини.

Тоні, ми, сміючись, називали наших клієнтів вершниками без голови. Бо й справді ми майже ніколи не бачили їхніх облич. Вони, дурненькі, думали, що ми можемо запам’ятати їхні лиця та підійти до них колись у невигідний момент у супермаркеті. Вони не знали, що вікна їхніх зображень на наших комп’ютерах займають кілька сантиметрів. І ми зазвичай не розширюємо формат. Хіба що як когось щось там дуже вразить або здивує!

Із тими чоловіками, Тоні, я надивилася всякого. Бували й курйозні випадки, майже комічні, коли до мастурбуючого чоловіка заходила в кімнату особа жіночої статі: мама, сестра чи дружина, і я перша, бо він, зайнятий «ділом», не міг угледіти, що робиться за його спиною, бачила їхні нажахані обличчя, поки він, під крики, з поспіхом ховав свого набубнявілого жеребця, тепер уже в’язня, аби пояснювати, чого він саме зараз не робив і чим він не захоплюється.

Зазвичай я бачила їхні робочі столи у домашній кімнаті, обладнаній під кабінет, та м’які стільчики, що крутилися на одній ніжці. Рідше мені доводилося розглядати інтер’єр офісів. Хоча, знову ж таки, траплялися різні випадки, приміром, коли вони задовольняли себе у спальнях, туалетах, ваннах, кухнях, користуючись ноутбуком та безпровідним Інтернетом, чи у школах, як той учитель, що, включаючи камеру та замикаючи на ключ двері, спочатку малював жіночі органи на зеленуватій дошці, потім скакав по партах, не забуваючи на кожній із них пестити свого молодшого брата; або мала ще одного унікала – директора перукарні, котрий жодного разу не зачиняв дверей, заходячи до мене в онлайн, позаду нього, крізь відчинену пройму, я могла бачити відвідувачів, котрі домовлялися про щось із зовсім не симпатичною перукаркою, а він доводив себе до кінця зі всієї сили, широко посміхаючись на весь рот, і якщо хтось наважиться зайти, йому доведеться націлити свого задивленого у мої екранні зваби хлопа у подивовану мармизу гостя.

* * *

Тоні, я стала віртуалкою. Інколи відчувала себе персонажем улюбленої комп’ютерної гри клієнта на його моніторі. Маріонеткою на його екрані, котрій він, натискаючи на клавіші, віддавав накази – сигнали його нереалізованості або хворобливої фантазії. Аби побачити мене у форматі 3D, йому достатньо було заповнити анкету на нашому сайті й клікну ти на «відправити». За кілька днів на вказану ним адресу прилетять окуляри. І моє тіло набере і для нього опуклих форм.

* * *

У тих краях гашиш був ледь не синонімом хліба. Незважаючи на суворі закони та посилений морський патруль, марокканці та іспанці вели свій наркобізнес. І хоча майже щотижня поліція Євросоюзу виловлювала, правда, тільки на території Іспанії, бо ж у марокканських водах вони не мають права робити щось, навантажені дорогим зіллям судна, вони не могли залатати всіх дірок і перекрити постачання забороненого зілля до Європи.

У Каллі П. наркотики коштували недорого, бо там вони перефасовувалися, аби вже у більш товарному вигляді бути відправленими на материк. Звичайно, недорогими вони були тільки для своїх, від туристів же і за гашиш, і за «колумбійський» кокаїн брали втридорога. Або ще краще – підсовували листя чаю або розтовчений у пилюку вітамін C. До речі, кокаїн, казав Джеф, справді везуть аж із Колумбії. Скидають із літаків на марокканські землі, а вже звідти його у різний спосіб переправляють до Європи. Інколи задіюючи навіть дітей, котрі переправляють його через Гібралтар.

Наше село, наш іспанський табір, поплямований зеленими оазами райських внутрішніх двориків, ззовні ж – найсправжнісінький український ромський табір, був відомим наркоманським кублом завдяки своєму вдалому розташуванню.

І перше, що я зробила, ставши на стезю свого заробляння грошей, було те, до чого тягнулися мої інтернаціональні колеги, – темно-бурий, схожий на пластилін, спресований марокканський Joins, по-нашому ж гашиш, дурман-зілля, котрий додавав родзинку досі незнаного (дурнуватого) сміху до моєї свідомості.

О, як ненавидів усіх прикордонників Руперт, як він матюкався, бо чи не щоразу був то перечеплений міліцейським кораблем, то переслідуваний їхнім же гелікоптером, коли повертався навантажений пальмами на своєму електрочовні з Марокко. Він перевозив отой найкращий сорт дерев, що ними прикрашають променади туристичних містечок. На Майорці вони потім ще два роки ростуть із зав’язаним догори листям, і тільки потім, коли оклигують, їм дають волю, і вони розпускають зелені прикраси, що дашком розкриваються над могутнім стовбуром.

Сліпий ще один Передостанній

Пробач мені, коханий мій Тоні, що до тебе я мала всього лише двох реальних коханців. Та й то одного рівно настільки, аби розірвати моє жіноцтво і спричинити фізичний біль, а іншого – рівно настільки, аби диким звіром розгризти моє дівоцтво і спричинити біль душі. Забудь мені й те, що я після стількох тисяч віртуальних коханців мала ще й тебе, того, якого в житті ніколи не мала. Але повір мені, вимріяний мій Тоні, я зовсім ні за чим не жалкувала. Мені навіть уже несоромно було перед тобою, що я бачила на екрані свого монітора стільки розбухлих символів вашої чоловічості.

Моєю найбільшою вадою, говорили мені колеги, було те, що я не могла сприймати «клієнтів» як звичайнісінький секундомір, вони ставали для мене живими оболонками болю, Тоні, і я починала перейматися ними і співчувати їм.

Бо ж, Тоні, як не жаліти таких, як Купер? Він заходив до мене всього кілька разів (навіть показував своє обличчя!), чемний такий американець в окулярах у тонкій оправі, ми могли листуватися цілу годину, бесідуючи про його нові хімічні проекти та про завтрашнє відрядження, а потім, уже у самому кінці, він натирав свого прутня якоюсь липкою і, мабуть, солодкою рідиною, котра приваблювала… мух… і… відчиняв банку, повну гидотних чорних комах. І вони, роздратовані запахом та голодні від сидіння у слоїку, зліталися саме туди, куди й було потрібно йому, обліплювали солодке лизало маяка і повзали по ньому, мов сп’янілі, точно як мурахи на білім бинті нашого сліпого Рудольфа. Чесно кажучи, першого разу мене ледь не вивернуло від побаченого. А потім уже звикла й не до такого.

Проте, мабуть, одним із найважливіших персонажів моєї розповіді був Рудольф. Бо я багато часу проводила з ним. Сімон – це було його, як він пафосно називав, сценічне ім’я.

Коли я приїхала до Калли П., то, звичайно, не помічала, що він вживає наркотики і, як і більшість людей у тому будинку, волочився від коксу.

Чесно кажучи, з часом мені також почав подобатися отой стан власної богоподібності під дією білого снігу. Але я, Тоні, нюхала тільки раз на тиждень, як і більшість віртуалок, аби трішечки розслабитися. О’кей, після того як з’явився ти, я тягнула трохи частіше, та й то тільки для того, аби скоротити час до вечора, до того магічного моменту, коли до мене в чат заходив ти.

Обличчя Рудольфа, незважаючи на вік, було розправленим, без зморщок, мов у підлітка; його часто зносили на руках до нашого маленького товариства, на завбачливо закритий від цікавих поглядів сусідів до самого низу маркізою просторий балкон, що виходив усередину дворика.

Коли він сидів із нами, я ще не знала, чому в нього моментами такий замріяний вираз обличчя, ніби він у думках пропливає саме над чаруючою блакиттю берегів нашого острова. Блаженно посміхаючись, він просив у Оми сигару, вона ж була однією із небагатьох, хто сприймав його всерйоз, як ЛЮДИНУ, тицяла йому до рота темно-зелену папіросу і підпалювала своєю чорною із емблемою live-strip запальничкою.

Він же був завжди різним. Інколи міг подовгу мовчати, звернувши погляд єдиного розплющеного, проте зовсім невидющого ока в далечінь, котра закінчувалася у кращому випадку хіба балкончиками на протилежному боці дворика, мрійливо та самозаглиблено слухав, не слухаючи наші пустопорожні розмови. І тільки дуже рідко, коли мав на те настрій (чи коли кінська доза коксу відкидала будь-які гальма та комплекси і розв’язувала скутий язик), розповідав нам історію свого зіжмаканого безглуздими випадковостями життя. Ми знали, що він одразу замовкне, щойно з’явиться Руперт, бо не секрет, що той не любив ні Рудольфових напіввигаданих хворих марень, ні розпатякувань трагедій власної сім’ї.

Рудольф був чи не єдиним між нами, хто майже постійно вживав білий сніг. Нанюхавшись, він, на сміх усім працівникам, забороняв називати його на ім’я. Ми мали величати каліку гером Каперманном.

Рудольф був маленьким і висохлим недочоловічком із квазімодівським горбом од вічного сидіння. Він, мов дитина, тонув у кріслі-качалці і, не маючи сил гойдати себе, безпомічно вовтузився у ньому, мов комаха, що потрапила до пастки.

А якщо вже хтось змилостивився над ним і розгойдував його обм’якле тіло, гер Каперманн, мов немовля, солодко позіхнувши на весь рот, забувши від блаженства затулитись долонею, невдовзі засинав. Спав він в обідню пору дуже міцно, мов маля. І ми, торохтячи про справи насущні, могли спостерігати, як рухаються яблучка його обидвох очей, навіть того, завжди мокрого. Молодший брат Руперта часто спав удень, адже вночі він ніколи не замовкав. Із настанням темряви він перетворювався на зовсім іншу людину: кричав, репетував, агресія так і перла з нього.

З усіх віртуалок мені не поталанило найбільше, адже спальня нашого нічного крикуна була саме над моєю кімнатою. Гер Каперманн – єдиний у нашому домі мав свою власну кухню. Бо наш хитрий Руперт дуже добре подбав про власний спокій – він обладнав горішній поверх будинку під невеличку квартирку і наймав для свого брата молодих дівчат – хатніх робітниць. Щоразу нових. Адже саме на цьому рівні й виникали у Рудольфа проблеми. Знайти підходящу йому дівчину було дуже і дуже складно. По-перше, працівниця мусила володіти німецькою. По-друге – мати дуже гарний голос. А де ж до біса відловити на цьому острові жіночку приємного голосу і віком не старшу за тридцять п’ять років, котра справно володіє іноземною? Такі не сидять по задушливих квартирах горішніх поверхів у німому очікуванні нової порції «компліментів» від розлюченого каліки. Такі працюють у прибережних готелях, а не дивляться, як відворотно і неохайно, чавкаючи та плямкаючи, інколи не попадаючи до рота, споживає харчі невидюща людина. Але якщо така розумниця і знаходилася десь у близькому селі, то невдовзі вона тікала із невеличкої квартирки під дахом на плаці де Лорен, забувши про все на світі і, мабуть, навіть відмовившись від зарплатні. Так уже склалося, що довго працювати служницею Рудольфа не хотіла жодна дівчина.

Інколи Рудольфа зашкалювало, і він платив котрійсь із дівчат шалені гроші, аби вона, приміром, зварила йому їсти. І я, наслідуючи Сандру, котра, на відміну від інших, також не гидувала роботою сиділки сліпого бідолахи, погоджувалася провести із ним кілька годин. Дивно, що у його присутності мене ніколи не покидав вкрадливий щем серця, ніби моє тіло тримало у собі щось приховане від мене, щось таке, що могло або завдати мені болю, або зробити неймовірно щасливою. Якась дивна сила тягнула мене до сліпого, мої руки самі бралися витирати плями українського борщу (о, казав він, червоний буряк – це саме те, що мені потрібно) на його ідеально випрасуваній сорочці із короткими рукавами. Що-що, а назвати гера Каперманна нечепурою було би гріхом. Його одяг завжди тримав у собі запах ванілі, обличчя старанно виголене, аж не вірилося, що то він сам, втупившись невидющим поглядом у низько підвішене дзеркало (навіщо сліпому дзеркало?), виводив гострим лезом по своєму обличчю. Зачіску Рудольф мав також завжди ідеальну. І хоча одна із наших дівчат колись працювала перукаркою і зараз завжди виручала нас, наводячи марафет на наших головах, він ніколи не віддавав своє лискуче каштанове волосся під владу її ножиць.

– Волосся і одяг, – хиркав він, – це єдине, що наближає мене до подоби людини.

І саме тому його зачіска коштувала вісімдесят євро за півгодини сидіння в іменитого іспанського перукаря!

Гер Каперманн, незважаючи на зашкарублі покручені пальці та жовті відстовбурчені, схожі на крила жука нігті, все ще побренькував на гітарі й мріяв стати актором. Ніколи не переставав вірити у долю. Усі його розповіді починалися театральною школою, до якої він колись ходив прищавим підлітком, і закінчувалися задивлянням у майбутнє, у котрому він виконував усі головні ролі у найпрестижніших фільмах крутих режисерів, окрім того, що він вербально дозволяв дублерам виконувати за нього трюки, визнаючи, що з таким горбом, як у нього, не скочиш із чотириметрової стіни.

Тоні, незважаючи на його паскудний, мордований хворобою та безвихіддю характер, Рудольф був сильним чоловіком. Він із усіх сил боровся за життя. Випустивши нарощені в страху перед темним, мов підземелля, майбутнім пазурі, він дряпався гладкою, мов скло, стіною нагору до поставленої ним цілі – звестися на ноги і… стати актором.

Старожилка Банні, зверхньо пирскаючи, казала, що раніше він вірив в інше. Його денним сновидінням колись були очі, на котрих зараз він уже поставив хрест. Оті його карі пристрої зору, які колись показали йому справжні барви життя. А ще він мріяв прокинутися одного разу, взяти фарби і, підійшовши до вранішнього перламутрового берега, намалювати картину. Він казав, що хотів би змалювати оту неозору оксамитову далечінь, котра починалася із закінченням гарячого піску, там, де берег цілував солоні, переповнені різнокольоровими рибками води Середземного моря.

Я сама кілька разів вивозила його до пляжу Сон Мол. Він дуже нервував і вищав, мов місячне порося, коли я, докладаючи великих зусиль, штовхала його візок аж до води. І там брала його крихке сорокакілограмове скоцюрблене тільце, одягнуте в футболку та білі широкі штани, клала його, мов тих діток, що граються пісочком під наглядом щасливих мамочок, біля самого краєчку моря, там, де вода, навіть якщо накочувалася хвиля, не сягала і тридцяти сантиметрів. Він міг подовгу сидіти нерухомо, не звертаючи уваги на співчутливі перешіптування переважно німецькомовних туристів, що засмагали під термоядерним сонцем, лежачи так тісно одне біля одного, що здавалося, пляж уже більше не може вмістити жодного відпочивальника. Вони лежали, сиділи, грали в теніс чи пірнали з трубками, цмулили сангрію з пластмасових відерець, оте улюблене майоркійське пійло, непоспіхом втягуючи її до рота кольоровими, довжиною в метр, трубками.

Гер Каперманн своєрідно насолоджувався морем, то по-дитячому плескаючи занімілими та атрофованими від багаторічного сидіння ногами, то набираючи пригорщі мокрого піску, даючи можливість хвилям вимивати його з покривленої долоні. Я ніколи не знімала з нього штани на пляжі – він соромився показувати іншим свої ніжки-патички без єдиного м’яза.

Ще одним ударом долі для Рудольфа були його нирки, котрі уже двадцять років як перестали функціонувати. Я взагалі вперше у житті про таке чула! Звідки мені було знати, що бувають люди, котрі не ходять до будуару справляти малу нужду. Я думала, що зміни його обличчя: то одутле і кругле, то запале і висохле – наслідки таємного вживання алкоголю. Правда була набагато жахливішою. Каперманн був пацієнтом діалізу. Тричі на тиждень крізь набряклі від сотень проштриків вени на обидвох руках, проганяючи кров через звивисті черв’яки трубок, із нього, мов із підвалу насосом, витягували зайву рідину.

* * *

Тоні, ти можеш собі уявити, як то – майже нічого не бачити? Я, наприклад, ні. Не повіриш, та я кілька разів навіть плакала через нього. Так, саме так, ревіла, вимкнувши всі системи веб-кам, слухаючи його прокльони о четвертій ранку.

Суки, кричав він зазвичай, бляді, волав наш інтелігент із ідеально зав’язаною краваткою, той, що прочитав усього Шекспіра і Толстого, спати мені не дають (це стосувалося всіх нас), засрані пси (це ті, що поодиноко дзявкотіли на вулиці в майоркійську спеку), обісцяні жебраки… І так далі і в такому, ні, навіть ще гіршому дусі. Щодо собак та гера Капер-манна, то це була тема, говорячи про яку всі мої колеги і навіть незворушний Руперт заливалися таким густим, мов сльозоточивий газ, сміхом. Мені було по-людськи шкода його, бідаку, чия нервова система зробилася такою нестійкою, що реагувала на будь-які звукові подразники вереском.

– Аааааа!!!! – відразу репетував одягнутий з голочки каліка, щойно бодай один собака несміливо дзявкнув десь за вікном. – Проклята скотина! Застрелю тебе! Аааа!!!

Хоча, ніде правди діти, це і справді виглядало смішно. Не встигав Рудольф замовкнути, як у відповідь знову озивався іспанський сірко. І так майже до безконечності. Доти, доки богобоязкий курець гашишу та нюхальник кокаїну не починав плаксиво, скрививши по-дитячому губи та по-стражденному зсунувши чорні дашки брів, прохати Всевишнього:

– Боженьку, Господи мій рідненький… Допоможи мені… Я не можу… Я не можу сам… Я занадто слабий. Дай мені сили… вбити цього пса.

Можна тільки уявити, який рев сміху здіймався над нашим будинком. А пан Рудольф тим часом не вгавав.

– Боже, – верещав він, – забери мене від цих сук! Аби очі мої їх більше не бачили!

Він нас то любив, то ненавидів, хоча вночі, не маючи змоги заснути (безсоння чи завелика доза кокаїну?), ненавидів усіх. Хоча й не дивно, що він не міг спати. Передрімавши все післяобіддя, переглянувши, тобто переслухавши, два-три фільми на DVD– пристрої (плеєр у нього був настільки малим, що його екран можна було б накрити однією долонею справжнього чоловіка, для того домашнього міні-кінотеатру не те що Рудольфові знадобився би кращий зір, а навіть мені), він карався вночі безсонням, засинаючи тільки попід ранок. Мене ніколи не переставав дивувати той факт, що гер Каперманн міг своїми по крученими пальцями навіть мобільним телефоном користуватися. І тримав у голові більше сотні номерів! І навіть оте DVD йому ніхто не приходив вмикати. Він навпомацки вибирав саме той, потрібний йому фільм і, видудливши півпляшки горілки, потім, звичайно, що не міг заснути. Тоді потерпали не тільки ми, а й сусіди з будинку навпроти (адже гера Каперманна не можна було навіть силою примусити зачинити вікно на ніч, незважаючи на те, що у його апартаментах працювали найкрутіші кондиціонери) не раз приходили скаржитися на нього. І якби сліпий не був сліпим, він при відчиненім вікні міг би навіть дивитися сусідський телевізор. До речі, споглядання фільмів через дорогу було у Каллі П., на мій веселий подив, загальноприйнятою практикою.

Ось таким сумним було сьогодення нашого гера Каперманна. А колись, у неповні двадцять, у тому прекрасному віці, у Лондоні (де ж бо ще могло відбуватися оте фабулативне дійство), він, впевнений у своїх силах та майбутньому темноволосий красень, син іспанки та австрійця, уперше пізнав радощі тілесного кохання. І йому зовсім не потрібно було обмацувати обличчя коханки, адже він пестив її, дівчину зі свого драматичного гуртка, живим і життєрадісним поглядом, не здогадуючись, що всього через п’ять років усі втратять надію на його одужання. Вона ж, ота козулька-юнка, ще тоді відповідала йому взаємністю. Він замріяно розповідав, і його ніжки-калічки нервово тремтіли, що кохав її тоді до нестями, оту початкуючу джульєтту, котра мала вбити себе на сцені, а натомість незабаром, після початку його хвороби, покинула своє недоладне захоплення, поскакавши на довгих ногах модельки далі.

Після вистави вони курили травку, і досвідченіша за нього коханка перша насмілилася сягнути рукою його чоловічості, він же розгубився (кхе-кхе, розповідаючи, покашлював від напруги), а вона впевненим жестом простягла йому презерватив.

Потім був перший нещасний і нещадний випадок у винайнятій напрокат автівці з тією ж єдиною, досвідченою коханкою, його секс-символом, богинею кохання, вона добре вміла їздити верхи на чоловіках, хоча, можливо, казав він, це йому тільки через повну недосвідченість так здавалося. Вона була неповторною, та юна студентка філософського факультету, старша за нього на п’ять років, любителька театру та цнотливих хлопців. На щастя, у тій аварії з нею нічого не трапилося, він ніколи б собі такого не пробачив, хоча у скоєнні нещасного випадку дівчина не була такою вже й безневинною, бо то ж вона сягнула звивистою, мов вуж, рукою до його паху, а він, новоспечений герой, усе набирав і набирав швидкість, аби показати самообраній обраниці, що він також у чомусь мастак. Показав бідолаха. Усе показав. Напоказувався донесхочу. Та так, що більше його ноги на педаль газу не натискали ніколи. Хоча його, як заспокоювали тоді лікарі, прикувало до візка всього на півроку. Злощасні півроку, які не закінчилися й понині.

Після того першого горя трапилося інше, ще абсурдніше. Десь у Берліні, де вони на той час мешкали із майоркійкою-мамá, котру колись австрієць-батько здибав, тупаючи під спекою по запилюженому ріденькому оливковому саду, неподалік Калли П.; Рудольф в автобусі, тоді ще зрячий, прикріпив свого візка паском безпеки у місці з позначкою «інваліди». А коли шофер на крутому повороті вдарив по гальмах, старий пасок відірвався… і бідака-юнак перекинувся, поламавши в стегні ногу і поранивши око. Після операції молодий Рудольф майже втратив зір.

Тоні, ти міг зауважити тоді, що моя розповідь була мов щипана білими овечками майоркійська трава – нерівна й суха, але не забувай, що я, доносячи до тебе свою історію, змушена була ховатися від усіх. Я навіть не мала права вимкнути інші чати, коли ти був онлайн. Звичайно, інколи я дозволяла собі таку розкіш, але тоді зранку до мене підходив всюдисущий шеф, котрий тремтів над кожним центом і котрий знав, що, навіть спілкуючись усно кілька годин з одним клієнтом, завжди можна вряди-годи відіслати шаблонне повідомлення іншому бажаючому побачити мої принади. Тим паче що швидких фраз, захованих у клавішах «F», є аж дванадцять. F1 – «Привіт, солоденький». F2 – «Як справи, персику?» F3 – «У мене все гаразд, дякую». F4 – «Особливо коли ти біля мене». F5 – «Усе, про що ти мрієш». І так далі.

За перші два місяці, незважаючи на непересічну зовнішність, я майже нічого не заробила.

– Невже ти думаєш, що їм потрібні тільки твої груди та миле обличчя? – непокоївся про свій утрачений відсоток Руперт, котрий ще недавно, у Відні, вербував мене, переконуючи, що саме такою фізіономією, як моя, заробляють гроші. – Їм по трібні ідеї. І перестань бути із ними чесною! Запорука успіху в нашому бізнесі – це хитрість і брехня.

– А ти перестань читати мій чат! – у свою чергу визвірилася на нього я, саме відходячи від одного з кокаїнових дурманів, котрий, на щастя, не тримав довго, бо наркотик нам приносили чистий, як сніжок.

– Та не потрібна їм твоя правда, ти розумієш? Знаєш, як я робив, коли чатив за п’ятьох? Я ж годинами міг тримати на гачку кількох клієнтів. Не хвилинами, врубайся, го-ди-на-ми! Це вже був не просто чат для мастурбантів. Вони відчували інтригу! А коли бачив, що втрачаю котрогось, то тупо писав, аби він ішов до типу моєї подруги, бо вона саме та, кого він шукає, і вона може зробити в онлайні для нього те, чого не можу я. Розумієш? Я не втрачав жодного схибленого! Бо вони плавно перекочовували не до працівниць інших студій, а до моїх; до однієї з тих, за кого я чатив, і я преспокійно, уже знаючи вподобання того чудика, розкручував його далі. Одного ось так дві години на п’ятьох моїх дівчатах за носа водив. А ще я знав усі ніки клієнтів. І ніколи не забував їхніх бзіків. Аби щоразу мати напоготові козир. Так само ви всі мусите перена-правляти клієнта від однієї до іншої! Заведи собі у комп’ютері файл і записуй туди про клієнта всю важливу інформацію.

– Але як я можу пообіцяти йому золотий дощ, якщо я саме не хочу? Та й ніколи не зможу зробити цього перед камерою!

– А ось так! Дуже просто! Ти маєш обіцяти все! Грати задком для інших і водночас симулювати його улюблене випороження! А потім, із виразом жалю на обличчі, скажеш або напишеш, що не виходить, і порадиш прийти за годину. Запам’ятай, немає слова «ні» у працівниць веб-кам.

Так, наш старий лис Руперт полюбляв підчитувати наші чати. Він, як «майстер» (говорячи мовою шефів), міг спокійнісінько заходити до будь-якої з нас у чат. Зазвичай це робилося з метою контролю: чи якісне освітлення у віртуалки, аби клієнт не писав скарг; чи немає чогось забороненого (тварин, дітей) у полі зору веб-кам, аби дівчину не заблокувала «цензура». Й уже не одна моя колежанка скаржилася, що він заходить під вигаданим іменем і, опинившись онлайн, ставить підступні запитання, провокує, виводить дівчат з рівноваги, аби потім, ледь не зловтішаючись, повчати свою жертву, як не можна поводитися з покупцем інтернетових цицьок.

Тоні, а хочеш я розповім тобі про свого першого клієнта? Я його не бачила, бо він не включав своєї камери. Гадаю, його привабив той зелений ґудзик позначки нових віртуалок у моєму профілі й він знав, собацюра, що я можу бути не в курсі всіх тонкощів роботи на веб-кам, і не помилився, блазень звихнутого театру, бо хоча я і читала договір та інструкцію, якось мені в той момент від новизни та переживання забулося, що згадувати в усній або письмовій формі про дітей та тварин суворо заборонено і що навіть їхні символи – плюшеві іграшки або фото – не можуть потрапляти до поля зору камери.

Того першого разу, давши мені вказівки, Руперт вийшов із кімнати. Хоча спочатку і наполягав, аби мій перший робочий вечір пройшов у його присутності, та я тоді ще не могла подолати сором’язливість.

– Як справи, солоденька? – прочитала я з монітора.

– Добре, милий, – я була уже навчена, що має відповідати порядна віртуалка своєму клієнтові.

– Ти, мабуть, із села… – стверджувально поцікавився він.

– Ні, але бувала там часто.

– Ти бачила, як ріжуть свиню… – знову стверджувально запитав він.

(Із колонок почувся протяжний писк, мов звук польоту самки комара.)

– Ну, так… – відповіла я.

– Ти бачила, як її ріжуть…

– Бачила…

– Кров, ка люжа крові і мертві очі свині із закам’янілим жахом у них…

(Писк комара.)

– Пограємо, що я свиня і ти мене ведеш на бойню…

Думаю, Тоні, ти, як наш клієнт, знав, що за такі розмови віртуалку мають право без попередження позбавляти роботи. Численні системи чатів відразу реагують на анімалістичні слова та на згадки про дітей. Не так строго контролюють звукові чати, бо ж хто переслухає тисячі стогонів за ніч?

А потім прийшов час, коли я більше не могла вбирати у себе погляди голодних очисьок сотень моніторів, котрі висмоктували кольори моєї камери, моєї молодості. Кузня віртуальної любові почала нагадувати мені пастку, із котрої я не могла ви борсатися, бо не знала як. Так, я була там у своєму просторі, у кімнаті, у невеличкому селі Калла П. А їх не було, тих перевдягнутих у чоловіків самців. І я також почала виробляти до них імунітет. Почала сприймати тих чоловіків як телепередачу. Але вони, невидимі, висмоктували мою врівноваженість, вони таки закидали в мене свої вудочки, ті збочені клієнти, мазохісти, жонатики, діти із кредитними картками батьків, цнотливці, глибоко закомплексовані чи занадто розкомплексовані, або ті, що шукали нових вражень, так, саме вони, втікачі від реальності, віртуальні зрадники («стогни тихенько, аби не розбудити мою дружину»), ті, що шукали швидкої розрядки, та ті, котрим хотілося банального спілкування з жінкою, вони висотували з мене пісню, забирали її, ці стада мастурбантів мали мене віртуально. І у них справді це виходило, вони грали мене, Тоні, і я відчувала, як починаю втрачати свою музику. Коханий мій, я роздвоювалася від біди. І саме біль вторгнення у моє тіло нової гидоти позбавляв мене болю реального. Знаєш, коли моя мелодія розпростерта лежала під їхнім білуватим слизом, вперше прийшов ТИ. Тоді ти ще не зробився моїм натхненням. Бо був усього лишень одним із них. Вар’ятом.

Тоні, я і зараз хочу вірити, що ти ніколи не забував нашого вечора онлайн-знайомства, коли крихке вічко веб-камери стало твоїми очима і ти розглядав мене разом з усіма. Я ще не знала, що ти – це Ти, мій неповторний Тоні. Ти (потім) говорив зі мною, коли брав із собою у дорогу ноутбук, коли ж мав при собі тільки модерний айфон із великим екраном, то лишень писав кілька стислих фраз, бо тобі насамперед ішлося про мене – ти просив мене ГОВОРИТИ. Кілька твоїх фраз, їх було не більше десяти, вони щоразу повторювалися, ніби були, як і мої, забиті у клавіші швидкого набору F. Ти дуже по-дивному спілкувався зі мною, любий. Проте твій голос, котрий я чула занадто рідко, чарував мене якимось дивним, проте прекрасним акцентом. Ти наголошував, що маєш англійську вимову, ти навіть було пробував щось розповісти про дитинство у передмісті Манчестера. Я навіть пам’ятаю твої перші слова, бо такого колоритного «Pardon» зроду не чула. Ти сказав «Пáдон, можна вас потурбувати». Я не відмовила тільки тому, що ти включив звук і значить – автоматично платив більше, ніж інші. То вже потім ти зізнався, що любиш слухати мій голос. Особливо, Тоні, ти любив, коли я описувала краєвиди, ти просив не полишати детальок, бо тільки вони, ти вважав, здатні оживляти у твоїй фантазії картини із мого серця. Ти наголошував, що любиш яскраві фарби, бо вони вбирають до себе твій погляд. Звичайно, зізнаюся тобі, що спочатку я не приймала тебе всерйоз. Та ти й сам добре пам’ятаєш, як я грала ролю комп’ютерної спокусниці – «русскоязичная Наташа» (Боже, яке примітивне кліше), жителька, прошу пана, вашого міста, студенточка (для декого ще й медсестричка), котра проводить свій час перед монітором заради забави, аби тамувати дикий сексуальний вогонь. Аж поки одного разу не спохопилася, що стала чекати на тебе. Мабуть, ми зблизилися саме через те, що ти не любив читати моїх месиджів. Ти відразу включав наші мікрофони, і тому, зрозуміло, інші чоловіки потрапляли в ігнор. Ти рідко перебивав мене, і тому я відкрила тобі свою таємницю. Коли ж говорив ти, то розповідав мені про міста, які ти оминав автобанами, ти сміявся, що твоє життя – це сітка асфальтових доріг, туго натягнута на земну поверхню; ти казав, що вже полюбив придорожні вбиральні, ті, що біля заправок, і ті, що просто із використаними тампонами на зачалапаній сечею підлозі у чоловічім відсіці та поламаними замками у дверях. Ти також розповідав натхненно, Тоні, але не забагато, аби з тобою стало нудно. Я любила слухати тебе, вслухатися у твій голос, я, правда, соромилася говорити тобі про кокс, боялася якось, що це принизить мене у твоїх очах, я ж бо була завше збуджена, коли ти навідувався до мене.

Ти став моїм рятівником і у фінансовому плані. Бо відгороджуючи мене у приваті для інших та включаючи звук – платив за це п’ять євро за хвилину. Ти ж, смішненький, тільки потім дізнався, що, навіть зачиняючи live-strip на приват, я все одно залишаюся онлайн в інших програмах, навіть коли ти думаєш, що, платячи шалені гроші, маєш право користуватися відображенням мого тіла сам-один. Звичайно, яка б інша дурочка розповіла тобі таку таємницю, що кожна з тих програм може одночасно впускати по десять клієнтів? Зачиняючи мене від інших, бажаючи тільки для себе, ти не знав, що ми ніколи не залишаємося самі. А якби ти про це дізнався і примусив мене вимкнути всі інші системи, ти б ніколи не здогадався, що у нашому, з’єднаному в єдине екрані, тобто на двох екранах, де показувалось одне і те ж, ми і так (до дідька!) не залишалися самі. Бо ще були оператори-контролери-наглядачі та інші офісні працівники, призначені тримати наше віртуальне життя в рамках тільки їм зрозумілої пристойності, бо про яку пристойність можна говорити після того, як ти вже показала себе оголеною, з трьома огірками у нижніх отворах, не байдужому до твоїх принад світові наглядачів, котрі «методом втику» контролювали всіх віртуалок без винятку і безперестанку, щодня і щоночі, ти не знав, що вони розглядають мене навіть тоді, коли немає клієнтів, і я, можливо, зовсім не виключено, саме длубаюся пальцем, у кращому випадку, в носі.

Проте вам, Тоні, тобто їм, дозволялося все. Що вони тільки не чудили, включаючи камери та випускаючи на мене свої хворі фантазії. Спочатку, дивлячись на повішеника або новоспеченого Гаррі Ашбрука (серед кандидатів на премію Дарвіна за безглузду смерть є такий собі американець Гаррі Ашбрук. Його знайшли мертвим, голим, з презервативом на голові та балоном газу поруч. Хлопець накачав кондом газом, одягнув його на голову, але переборщив із дозою), я ледь сама не втратила свідомість, то ж був мій перший контакт з людьми, звихнутими на азотній гіпоксифілії, це ж у них зараз така фішка, аби не мучитись із мотузками. Я тоді крикнула не своїм голосом, не знаючи, як врятувати від смерті бідолаху, котрий, завбачливо поставивши камеру так, аби його було видно у всій збоченій красі, корчився у судомах болю на підлозі, а потім… власне кінчаючи, принишк. Затих. Замовк. Помер?

Вони були всі різні, оті поціновувачі екранного сексу: Штефан, котрий канючив у мене зізнання, що його дітородний орган замалий для повноцінних любощів і зовсім мені не підходить. «Кав’яр», що скакав кімнатою в рожевих панчохах із пухнастими підтяжками, руки мав обтягнуті так само рожевим ситцем, а обличчя туго закуте в шкіряну потворну маску; або багато інших, котрі заходили до чату без «Hallo», мабуть, як і я, користуючись фразами-заготовками, аби економити дорогі інтернет-хвилини. Такі зазвичай писали щось перверзійне: «Сци для мене», «Дай мені свого дощика» чи «Насери мені до рота», або банально «Наклади своєї чорної ікри на мої груди».

Штефана я не втримала, і він став постійним клієнтом Гванци. Але потім і він зник із обрію нашої студії, як зникла і Гванца – за два тижні до ймовірних пологів. «Кав’яра» я налякалася і не виявила живого зацікавлення до його вбрання. Отож, знову-таки – втратила. За це отримала втик від Руперта.

Едуарда перебрала Банні: вона могла спокійно дивитися, як відвисають його соски, затиснені щипцями з кілограмовими підвісками! Я ж не могла, гладячи себе, кричати йому до мікрофона, яка він брудна скотина.

– Любіть їх, цих збоченців, усім серцем, бо тільки завдяки їм ми маємо наш щоденний хліб, – насолоджувався моїми зітханнями Руперт.

Знаєш, Тоні, я часто називала кібер-секс грою в безіменність. Бо до мене приходили люди без облич, без імен, у масках, вони ховали свою ідентичність, даючи мені взамін свою хвору справжність, викидаючи гормони на мене, тамуючи інстинкт, вони не питали мого імені. А якщо й запитували, то не ставили під сумнів його справжності. Їх не цікавила я. Вони гналися за собою.

І так сталося, Тоні, що саме Майорка, острів, гаптований двадцятьма п’ятьма тисячами кілометрів кам’яних стін, став моїм новим домом, де я жила у вигаданому світі не для клієнтів, а для самої себе. Я ховала себе від спогадів про Ігоря. Я вигадувала історії про себе, брехала чоловікам про свої почуття, показуючи їм до камери свої інтимні щілини, все робила для них, аби забути себе. А вони випивали мене, пожирали, висмоктували. Я поволі ставала непотребом, молюском у воді інтернетівського простору. Новою Сандрою – легкою здобиччю для збоченця. Або потенційним клієнтом для продавців «білого снігу».

І тоді, аби врятувати мою ще юну, не до кінця розквітлу безцільність, з’явився ти. Того вечора я насправді викладалася на всі сто, але ще ж не для тебе, Тоні, а для Міхи. Він розповідав мені месиджами сумну історію втраченого кохання до віртуалки – колишньої дівчини, його фантазія була безмежною, бо наприкінці він уже плів, що навіть виходив разом із нею в онлайн, або що вони таємно включали камеру, запрошуючи свою лібідозну сусідку, і тоді, насолоджуючись утрьох, робили непоганий прибуток віртуалці. Гроші, стверджував він, завжди залишалися дівчині. Дурненький, він насправді не знав усіх тонкощів веб-кам, тому відразу й упіймався на своїй брехні.

Але того вечора (гормони брали своє) я була вже заведена й гола. Усе йшло до логічного завершення – я мала отримати розв’язку. О, всі вони тягнулися від такого видовища. Справжній оргазм віртуалки (хоча де гарантія, що це не всього лиш добре зіграна сценка) був для них (більш-менш нормальних) вершиною бажань. І тут до іншого чату, того, наділеного найбільшим числом платних функцій, зайшов ТИ. Я не любила ту програму, бо зазвичай нею користувалися сноби. Там була найдешевшою проста інтернет-хвилина. І в той же час там можна було виманювати з клієнта до восьми євро за хвилину. Але таких дурників було мало. Тому я зазвичай працювала у цій системі, тільки коли в інших, такій як PX24 або 777live-girl, не було клієнтів. Але ти увійшов й одразу, ввімкнувши власний звук, по-королівськи кинув запит на мій мікрофон, аби чути мій дівочий голос. Я би цього навіть не помітила, бо настільки була зайнята іншими, але розумна система live-strip пронизливо верескнула, нагадавши мені про грошики, які потечуть від тебе, коли я натисну на дозвіл прослуховування мого голосу. Мої руки були зайняті іншим. А саме – голубим вібратором. Його колір, до речі, був вибраний також за наказом Руперта. Усі наші іграшки мали бути голубими або рожевими, а одяг – яскравим та блискучим. Але я вже навчилася натискати на клавіші, навіть коли мала зайняті руки, – і ти став свідком моїх стогонів. Проте я не звернула на тебе уваги, бо іншим правилом Руперта було не розмінювати постійних клієнтів на випадкових, якщо ти не вмієш робити цього професійно, так, аби той постійний не помітив, що ти вже займаєшся не тільки ним. Тим паче що Міха, який також міг чути мій голос, уже закинув мене у приват і ввімкнув свою камеру. Отож, я не могла ні говорити до когось іншого (хоча часто траплялося і таке, коли говорила до п’ятьох одразу й раділа, коли від них приходили бодай схожі за змістом запитання), ні писати. Але пізніше, коли Міха вимкнув звук, ти запитав: «Пáдон, можна вас потурбувати?».

Тієї ночі мене навідав ще один чудик. Між собою ми називали його Помпадуром. Він завжди сидів на підлозі немебльованої кімнати (підвалу?), стіни якої були завішані садистськими причандаллями для еротичних ігор. Його обличчя закривала потворна червона маска. У його руках – дві ручні помпи, схожі на ті, якими міряли тиск бабусі із радянських фільмів. Одну, ту, котру можна, мов повітряну кульку, надувати, він засовував собі до анального отвору, іншу, що має функції відсмоктувача, прикладав до свого прутня. Від цього він скручувався перед камерою на кам’яній підлозі, затиснувши в обидвох руках два центри своєї збоченої насолоди. Цікаво, ким він є у робочий офісний час? Лікарем, юристом, банкіром?

Тоні, ти полонив мене ще й тим, що не наказував ставати у тваринні пози, не вимагав від мене перверзій. Просто дивився і слухав.

Тобі подобалося у віртуалі дивитися на світ моїми очима. Слухати мої розповіді-описи мене та мого світу. Відчувати реальність такою, якою проживала її я.

Зазвичай іншим (якщо вони не були заклопотані тим, аби вразити мене своїми витівками) було від мене завше потрібно щось хворе. Як, наприклад, чоловікові-панді. Він був урсусагальматофілом [3]. Завжди просив мене показувати йому м’яку іграшку в онлайн, цілувати її, пестити. Він умовляв мене не боятися – кохати своє плюшеве диво, адже типу він того нікому не розповість. Не знаючи, що відразу по слові «плюшева іграшка» у системі перевірки адміна запищало попередження і, думаю, котрийсь із стражів нашого віртуального порядку націлив свій зір саме на мене, в очікуванні того, чи покажу я щось. Розуміючи, що від мене він не отримає його улюбленого зорового подразника, чоловік-панда показував мені свою м’яку плюшеву панду. Тоні, ти можеш собі уявити рожеву метрову панду? Ні, Тоні, ти не можеш уявити величезної плюшевої панди з вмонтованою у неї яскравою, кольору пінк, піхвою із секс-шопу! Він грав її усією своєю ненавистю до жіночих статевих органів. І йому не потрібна була ні я, ні мої думки, а тільки моє споглядаюче подивування. Повір, що навіть бідаці Факміхаелю, котрий наклеював моє фото на обличчя своєї гумової подруги, я також не була потрібною. Бо всі вони мали свій фетиш і просто шукали когось, із ким можна поділитися своєю, мабуть, травмованою у корені, збоченою уявою. Але я чомусь сліпо вірила, що потрібна тобі. Інакше ти не заходив би до мене так часто. Либонь тому, що ти майже весь час мовчав, а коли навіть і писав, то тільки для того, аби попросити мене про щось розповісти. Та й то майже завжди однаковими фразами. Чи не тому, що руки твої були зайняті кермом величезної фури, а айфон, лежачи на сусідньому сидінні, виконував функції радіо.

Ти любив мої розповіді-історії про відвідані мною міста. Інколи навіть говорив, що, засинаючи, уявляєш почуте від мене… Ти хотів знати мої думки. Ти любив, коли я, заведена, коментувала свої дії. Розказувала, що відчуваю, торкаючись набубнявілих сосків або ануса. Ти любив саме слово «анус». Його можна було повторювати для тебе сотні разів.

Тоні, описувати тобі себе – ніби ліпити диво для власного сприйняття. Ніби писати себе для моєї ж совісті. Очищати себе від усіх цих f ckmichreal-ів (трахни мене в реалі) spermaboy-їв, sehenwikser-ів та psychobox-ів. До речі, про останнього, той ще мені типчик. Психоаналітик із дванадцятилітнім стажем. Красунчик. Любитель бодибілдингу та кібердівчаток. Мені він був милий через те, що накручував дорогі хвилини на лічильнику програми. Приходив зазвичай в обідню перерву. На лівій руці обручка, розпанахана сорочка, він був саме із тих небагатьох, котрі не грали у вершників без голови. Він приходив один раз або двічі на тиждень. І, як і більшість постійних клієнтів, залишався на цілу годину.

Для нього я завжди тримала в холодильнику воскову свічку та суничний йогурт. Свічка була призначена для моєї полунички, а йогурт я, потримавши в роті, доки він не ставав рідким і теплим (Господи, що нагадувала йому та гидотна рідина?), повільно випускала, не випльовувала, а саме випускала на свої великі – 75С (мрія більшості чоловіків) груди. Втираючи масажними рухами той молочний продукт у свою шкіру, виробила до нього таку відразу, що й донині не можу їсти ні суниці, ні бодай щось суничне. Він же, той Психобокс, кайфував, приймаючи поодинокі телефонні дзвінки у своєму офісі й водночас наглядаючи, чи вправно я виконую його волю.

Інколи ще приходив Fetkwelle (жирова хвиля). З’являвся ніби нізвідки. Він нічого не писав, не читав і, думаю, не дивився на мене як на сексуальний об’єкт. Просто втискався у мій монітор (саме втискався) і тряс до своєї камери жирнющим животом, котрий звисав йому ледь не до колін, впиваючись своєю неординарністю.

Тоні, я навіть не знаю, як назвати оте своє роздвоєне життя… Розколота навпіл віртуальна реальність? Чи, може, реальна віртуальність? Ким була я для вас, них? І ким стала для себе? Тоні, рідний мій Антоніо, я губилася в нетрях комп’ютерів, котрі щоденно транслювали мене, мов теледіву, на сотнях екранів. Для мене залишилося замало реальності.

Єдиний, хто був у нашому домі абсолютно реальним, хто завжди давав про себе знати, так це гер Каперманн. Наш Рудольф. Щодня він верещав мов недорізаний кабан, проклинаючи нас, віртуалок (blöde Senderinen (дурні віртуалки) від німецького senden – транслювати, пересилати), котрі нібито заважали йому концентруватися на музиці, крали від нього ложки, обпльовували сходи (він, бідака, типу відчував наші «харклі» босими ногами, котрі уже давно втратили чутливість!).

У нашого Рудольфа, до речі, також було прізвисько. Його йому прищепив наш смішливець Джеф. І так уже повелося, що ми всі почали називати каліку Luf ballon. Чи був він насправді схожим на повітряну кульку – то вже питання спірне. Але його обличчя було то одутлим, мов лице невиспаного пияка, то худе та витягнуте, мов писок лисиці. Через діаліз його вени на руках розбухли і нагадували геморойні шишки: синюшні, покручені, дірки яких часто, аби вберегти від розприскування крові, доводилося просто заліплювати. Одного разу, кришталевий мій Тоні, я аж знепритомніла, коли, почувши його дикий вереск, на який зазвичай ніхто не звернув уваги, бо всі звикли до театру одного актора, все-таки не витримала і піднялася до його горішнього поверху. Відчинивши двері, я побачила його, нажаханого, із обличчям загнаного звіра, правицею він безуспішно намагався затиснути кількаміліметрову дірку в одутлій вені, а темна, мов соєвий соус, кров прискала із його зап’ястя сильним напором, обливаючи колись білу стіну.

Коли я наступного дня вирішила провідати нещасного, той схопив мене за руку і ледь не благально, голосом скривдженої дитини, попросив прикласти пальця до місця, котре що другого вечора проштрикують товстою голкою. Доторкнувшись до м’якого від змушеного стану майже нерухомості тіла, котре не знало фізичних навантажень, я відчула рух крові. Тоні, не знаю, чи можеш ти у це повірити, але його кров пробігала під моїм натиском, сичала гадюкою і тремтіла. Я відчувала її, не прикриту м’ясом та м’язами, оголену, беззахисну, таку, як і сам сліпий.

Можливо, у нас із Омою були задобрі серця, бо ми завжди жаліли його. Він не дратував нас, як інших. І коли йому була потрібна допомога, ми приносили йому їжу чи готували для нього, або прасували. Він майже ніколи не дякував за нашу доброту. Але ми й не чекали на добре слово, бо чого ж можна було чекати від обділеної життям людини. Найсмішніше, він ще й підколював нас. Злостивець, за всі роки співмешкання з віртуалками, знав наші розклади. Якщо десь почув по радіо, що у верхній Німеччині лютує непогода, то відразу, зі смішком, повідомляв про це нам, а мудрі дівчата відразу всідалися, тобто влягалися перед комп’ютерами, адже до них обов’язково завітає котрийсь самотній дядько, що через негоду не пішов на гальбу пива до пабу в Кілі.

Тоні, ти будеш сміятися з моїх одкровень, але, працюючи в Каллі П., я виявила таку дивину – футбол для чоловіків справді завжди залишається на першому місці. У наших кімнатах, поряд із прогнозом погоди (все це старанно видруковував нам завбачливий Руперт) висіли розклади футбольних матчів. Наші поціновувачі з’являлися табунами через п’ятнадцять хвилин після гри. Збуджені та щасливі, або розчаровані та агресивні, вони так чи інакше залишали у наших сітях немалі (для шефів) гроші.

Так само ми чекали на їхню з’яву після першої години ранку в суботу та неділю. Такі пізні відвідувачі були п’яними та переповненими емоціями від дискотек чи приватних вечірок. Будучи напідпитку, вони не лічили секунд, щедрі, мабуть, хапалися зранку за голову, переглянувши в інеті рахунок кредитки. Дорогим виявлялося для них оте нічне задоволення на нетверезу голову. Нам же був на руку їхній стан, бо, стомлені та накачані алкоголем, вони довго не могли дійти кінця, протримуючись в онлайн рекордну кількість хвилин.

* * *

А одного разу, любий мій Тоні, коли я саме чекала на тебе, Рудольф ледь не спалив хату. Я чекала, вдихнувши зовсім невеличку порцію тремкого сміху, світ від якої розправив усі зморшки на виснаженому сонцем обличчі дійсності. Вентилятор (ненавиджу кондиціонери!) гудів мов навіжений, розкидаючи навсібіч гаряче та вологе, мов окріп, повітря. Розчесавши волосся, я байдикувала, не маючи бажання включити програми інших чатів – а якщо там з’явиться один із постійних? Не викинеш же його ось так просто в off-line. Та й знову вже вкотре брехати, що у мене проблеми зі світлом або технікою, якось також не дуже добре (а якщо лис Руперт знову вичитуватиме мої чати?). Ти саме мав перетнути Люксембург і в’їхати на територію Німеччини і вже звідти, з котроїсь із парківок, відпочиваючи, мав наклікати на своєму айфоні моє зображення. Я чекала. Мала для тебе нову історію. Коли раптом, вкотре за той день, голосом переляканого немовляти запищав гер Каперманн. Звичайно, я навіть не звернула на те уваги, бо, живучи поверхом нижче від його вітальні, звикла ледь не щоночі чути його вереск. Хоча зазвичай він включав свою голосову сигналізацію значно пізніше, уже коли я, набалакавшись удосталь з тобою, лагодилася до сну. Для таких випадків тримала на столі біля монітора дві жовті м’якенькі затички до вух. Тоді ж запхати до вушних раковин клапани не могла, бо чекала на заповітний сигнал. А з ним – на твою з’яву. Ти чомусь не приходив, може, митники примусили тебе відчинити задні дверці каміона? А він, бідолаха, кричав, просячи Бога про допомогу. Волав, що задихається від того чортового диму, пищав, що помирає. Звичайно, до мікрофона, вмонтованого у мою веб-камеру, можливо, ті стогони і не долетіли б, але мені все одно було якось не по собі через ті верески. Я чекала, що він замовкне і нарешті з’явишся ти. Але ти не заходив до моєї віртуальної кімнати. А натомість до реальної кімнати долітали все голосніші крики про допомогу. Допомагати йому я не збиралася, бо знала, що він вкотре, можливо ставши на кришечку від пива, відчувши в нозі навіть незначний біль (наскільки він узагалі міг відчувати щось у ногах), гупав чим міг об підлогу, в надії «викликати» (або дістати до білої ручки) когось із нас – продажних курок.

Так би і задихнувся Рудольф у своїй даховій квартирі, безславно померши на казковому острові у бідацькому селі Калла П., не змігши в паніці погасити полум’я дерев’яного, притуленого до стіни столу, що загорівся від сухого букета на ньому, котрий у свою чергу зайнявся від ароматизованих свічок, що їх розумак містер Курдуплик, той, що навіть мухи на своїм носі не міг побачити (а якщо відчув її, муху, то у паніці волав мов недорізаний, не знаючи, чи то йому на дихалку сів велетенський павук, чи потойбічне чудовисько лоскоче роздуту від невитягнутої з нього рідини ніздрю), запалив для святкового настрою тільки йому відомого фесту.

Але Бог таки почув каліку, бо від букета взялися тліти і розетка та трійник, сталося коротке замикання, і в нашому домі «полетіло» світло. Першим до кімнати Рудольфа поволікся розлючений Руперт, котрий уже, мабуть, сотні разів погрожував віддати порушника нашого спокою до притулку для хворих. Але тільки з йому відомих причин залишав свого на п’ятнадцять років молодшого брата у будиночку на плаці де Лорент.

«На свою голову тримаю його тут», – бідкався він Каті, але при Рудольфові злостиво мовчав, дивлячись на покорчене тіло курдуплика переповненим роздратуванням поглядом.

Я подалася слідом за шефом. Ти ж дивувався, Тоні, що для нас, тих, хто показував своє тіло всьому світові, пройтися напівголяса чи навіть голяка перед Рупертом, котрий до всього ще й робив наші еротичні фотки та відео, було звичним явищем. Ми навіть на балкон покурити виходили, загорнувшись у простирадла і не змивши бойового макіяжу.

Уже на закручених спіраллю дерев’яних східцях я відчула, що пахне горілим. Заскочивши до кімнати, побачила Рудольфа, що лежав на підлозі й уже, на щастя, не репетував. Отримавши вогняно-димовий шок, неборак пролежав після інциденту в кімнаті три дні (з перервою на примусову поїздку до лікарні на діаліз). Мені було шкода його. І я щодня приходила до сліпого, аби розважити бідолаху бодай сидінням біля його ліжка.

Він же, у напівсонному мареві, кленув на чім світ стоїть нас, продажних дівок, котрі готові за кілька центів засовувати собі до рота ледь не бейсбольну биту, аби стимулювати рвотний рефлекс і цим самим задовольнити бажання котрогось із ненормальних клієнтів. Він поливав брудом свого брата, нашого лиса Руперта, називаючи його в’ялим недоноском і погрожуючи залишити того без підтримки. Я, аби розважити хворого, закачувала до старого комп’ютера у лівому кутку його бідно вмебльованої вітальні (якщо не рахувати диванчика, на котрому він спочивав, у вітальні стояли тільки чорна шкіряна софа та дорогущий електровелосипед для хворих, яким він не користувався, бо мав набряклу від рани пивною кришечкою ногу) аудіозаписи Брехта, Шіллера, Нестроя та Бахман. Через нього навіть сама полюбила оту лякливу Ундіну. Я закачувала до комп’ютера старішої, ніж наші, моделі (котрого, мабуть, Руперт там поставив, аби йому не заважав) німецькомовні п’єси, аби сліпий міг скорочувати свій довгий час на ліжку не криками про людську та Божу несправедливість, а слуханням історій його улюблених авторів.

Тоні, я увесь час дивувалася, якою живою та динамічною була фантазія бідного Рудольфа, котрий до кінчиків волосся фінансово залежав від свого брата. У ті дні я зрозуміла, що хочу розповісти тобі все. Про моє місцезнаходження. Про обов’язки віртуалок. Але ти з якогось дива перестав приходити. Кілька вечорів, як на зло, тепер уже наймиліший моєму серцю сайт live-strip не подавав ознак твого життя. Це було нелегко, чекати на тебе і не розуміти раптового зникнення. Думалося всяке: що ніби ти втрапив до автокатастрофи і зараз лежиш десь у фатальній лікарні старого Тріра й чекаєш на мене, свою Діану, Діанку, Діаночку.

Як я тоді перенервувала. Вірила тобі, й водночас початкова стадія недовіри точила моє вже раз обдурене серце. О, як я зраділа, коли ти повернувся, мій теплий куточку надії, повернувся, аби сказати просту банальність: у тебе в дорозі вкрали айфона. І ще щось, так, саме те, чого мені хочеться чути від тебе, – ти скучив за своєю дівчинкою-картинкою.

Ні-ні, ти тільки не смійся з мене, мій дорогоцінний Тоні, я справді тоді дуже чекала на тебе. Дні тяглися довго, і кожна хвилина робила мені боляче, бо я не хотіла, аби настало «без тебе». Бо ж без тебе втрачався сенс мого добровільного ув’язнення. Хто б інший слухав мене так довго? Я не знаю, чого я чекала від тебе. Якого порятунку бажала собі. Була якоюсь нерішучою. Не знала, куди мені йти, аби знайти себе. Замало часу минуло, занадто мало… аби стати здоровою. Я була якоюсь ненормальною віртуалкою. Мабуть, не справжньою. Виконувала роботу вже не на так взахлин, як коли мстила Іґарюші. По-інакшому. М’якше. Ніби відтягуючи дні, коли доведеться-таки замислитися над важливим запитанням: «А що ж далі чинити зі своїм життям?». Так, ніби притягуючи магнітом швидкоплинні вечори, у які моїм же голосом вливався ти, мій уважний слухачу.

Руперт уже потроху починав злостивитися на мене. Він очікував більшого. Думав, що знайшов у Відні копилку, а отримав – бляшанку. Дівчину, котра не приносила великого прибутку і до того ж часто нехтувала правилами. Бо ж в інструкції віртуалки було чорним по білому написано, що клієнт, якщо цитувати дослівно, – «король і Бог», йому відмовляти не можна. Та я й не відмовляла, Тоні, просто писала декотрим нахабам, що я не робот і що рухатися так, як він вимагає від мене, – не можу. Бо ж навіть король має бути навчений гарних манер, правда?

Але мені поталанило ще раз, бо мене приблизив до себе Рудольф. Після зникнення з нашого простору Сандри вони шукали їй заміну для курдупликових польотів. Тому старина Руперт не здавався. Він стимулював мене всім, що йому здавалося доцільним. Сніжком. Сміхом. І навіть вирішив інвестувати у мене ще гроші. Він сказав, що я таки буду успішною, тому замовив і мені USB-вібратор. Так що, Тоні, можливо, через тиждень від того дня ти зміг би рукою контролювати силу вібрації мого слухняного дружка з десятьма змінними латексними насадками.

* * *

Ома казала, що Web-cam-портали – це просто модерніша версія колишніх Peep show. Банні, мама якої колись працювала у тих скляних будках, погоджувалася з нею. А одного разу ти, Тоні, захотів дізнатися, чи існує, на мою думку, типовий клієнт веб-кам. Ні! Вони занадто різні. Як за віком, так і за соціальним станом. Зазвичай їм від 18 до 55 років. Будівельники та академіки, ніхто не цурається жінки-картинки, яку можна бачити, але до якої не можна доторкнутися.

Тоні, інколи я замислююся над тим, куди доведе нас техніка і наша усвідомлено вибрана самотність?

Ми вже маємо вібратори, силу поштовху яких може вимірювати клієнт. І це тобі після невинних кабінок Pееp show! А що буде років за двадцять? Ми зможемо куштувати смак наших тіл? Тоні, я почала була боятися техніки і віртуального світу, який наповзав на мене звідусіль. За день моє тіло бачили сотні віртуальних чоловіків. Скільки ж їх було там, у мережі? А дівчат? Коли переглядала еротичні сайти, аби порівняти себе з іншими працівницями, лякалася, бо здавалося, що половина жіноцтва нашої планети, котра продовжує своє існування саме завдяки зляганню, у цю хвилину вийшли голяка в онлайн. Їх забагато. Весь світ оплутав Інтернет. Весь світ робиться віртуальним. І навіть той, хто боїться людей, але прагне спілкування, – не мусить змушувати себе зустрічатися із собі подібними. Адже є Інтернет, в якому не обов’язково соромитися бути собою. Тут можна викидати лайно своєї підсвідомості всім і вся. Не боячись бути несприйнятим чи, упаси Боже, висміяним. Бо ж клієнт – Король. Він – Бог. І саме до його послуг у різних кутках планети сидять голі дівчатка, чекаючи поруху його пальця, котрий направить механічного прутня до одного з їхніх отворів.

Їм, звичайно, замало простої електронної вібро-вагіни, або ще краще – водяної піхви, ти, мабуть, не чув про неї, Тоні, це така штучка, чимось схожа на водяний міні-матрац, гідророзкішниця, клієнти просто балділи, коли насаджували на себе те нове секс-шопівське диво.

Після пожежі Рудольф став ще більш нестерпним. На колесах «тинявся» нашим «офісом» (коли Джеф, стомившись слухати його благання та прокльони, зносив його донизу), відштовхуючись від підлоги перебинтованими та знизу розбухлими аж до втрати природних людських форм худенькими зверху ніжками-патичками, залишаючи за собою плями гидкої, жовтої, зле смердючої рідоти. На білому бинті нервово копошилися кілька комах, схожих на мурах. Нажахані, вони, мабуть, гарячково міркували, як їм тепер потрапити до свого звичного середовища.

Він усіх по-конкретному дістав, той хворий Рудольф Каперманн, і дівчата тільки й шепотіли, що чекають на те, аби Руперт віддав його до будинку, де живуть такі ж, як і він, – курдуплики. Ми не могли зрозуміти, що саме стримує нашого раціонально мислячого шефа позбутися родича, до якого він, чесно кажучи, не виявляв жодних ніжних почуттів.

Взяти до уваги хоча б авіаквитки, котрі Рупертові доводилося купувати для брата, адже той чи не щотижня літав до материка. Рудольф був дуже дивним дядьком. Він не завжди літав з летовища Майорки, влітку, наприклад, не міг вистоювати, тобто висиджувати довжелезних черг. Бо ж у таку пору року небесні машини у столиці острова приземлялися щохвилинно. А черги тяглися ледь не за територію летовища. Тому інколи Рудольфа переправляли поромом до, як вони говорили, іншої Іспанії, й уже звідти довозили до якогось із аеропортів. Після інциденту з Сандрою Рудольф просидів удома аж три тижні. І тільки потім, після його численних істерик та гучних сцен, його до Братислави провела Каті. Вона два дні носилася знервованою фурією будинком. Їй зовсім не хотілося бути нянькою скрюченого в клубок квазімодо. Але що поробиш, у нашому домі без діла не сидів ніхто. Єдине, що мене дивувало, так це мовчазна згода шефа на всі ті безсенсові куражі світом. Заради чого? Аби подивитися невидющими очима на те, який він, той Дунай у Братиславі? Чи посидіти в п’ятизірковому готелі Цюріха?

Після пожежі Рудольф три тижні не виходив у «великий світ». До моєї кімнати доносилися його розпачливі і нервові крики:

– Я також хочу бути людиною! Я – не тварина!

– А кашляє точно як пес, – доповнила Каті, стоячи біля східців.

Бухикання хворого справді нагадувало кашляння пса, котрий вдавився рибною кісткою.

Знаєш, Тоні, що він мені одного разу сказав? Що мріє купити сирену і виставляти її у вікно, коли йому заважатиме дзявкіт нашого вуличного пса чи гучні оплески тому співцеві на нашій площі. Тоді хай побачать інші, як воно нелегко, коли до твого простору вдираються небажані звуки, що заважають концентруватися!

Тоні, у нашому краї вже два місяці не дощило. Пожухлі трави вигойдували сухими тілами на лоні вітру. Перестиглі плоди апельсинів відривалися від гілок і падали на землю, аби зігнити. Гранати в’янули, ще тільки зеленіючи. Очікували своїх днів оливки. Зарослі екзотичними деревами ліси ще ховали у собі прохолоду. Але я її уже не мала. Я, мов та іспанська вигоріла земля, що чекала на рятівну вологу, чекала на тепло твоїх пальців, що вистукають по клавіатурі мого мозку нескінченність нашої казки про отаку мою першу дивну любов.

Віртуальне кохання.

Так, Тоні, я покохала тебе. Полюбила свої історії у моїх же вустах, що дарувала тобі. Тоні, мені було двадцять, і я сумувала, бо мала у собі незнання та нерозуміння себе. Сумувала, бо не могла до кінця відчути, звідки береться смуток.

Тоні, раніше я частіше сміялася заливним сміхом. Клієнтам. Потім сміялася тільки тобі. Зараз сміюся тобі, хоча наші платні сеанси моєї терапії вже й перейшли на стадію серйозності. Туди, де не говорять про погоду та вигаданий добрий настрій.

До Калли П. мене заманила пісня старого сліпого. Так, Тоні, та пісня, котрої я потім майже не чула. Реальність насувалася на мене інтернет-хвилинами. Реальність, у якій був ти – віртуальний слухачу.

* * *

Тоні, я часто допомагала геру Каперманну, хоча він не раз зривався на мені, кричав, але я розуміла його біль, біль каліки. Я готувала йому їсти, доки він розповідав мені щось, потім він їв, гублячи половину їдла, не донісши до рота. Він був потрібним мені тому, що моє серце потребувало ще й живої людини, про котру можна піклуватися. А ще не знаю, чи повіриш ти мені, але я інколи снила ним, тим сліпим дядьком. Я тяглася до нього ручками, котрі чомусь у сні ставали дитячими: пухкенькими й короткими. І він посміхався до мене, чомусь також маленької і геть беззахисної. І мої очі наливалися сльозами втраченої радості.

Я знаю, Тоні, що для тебе світло фар уночі було символом життя. До мене ж в онлайн заходили диваки, які не мали ні символів, ні сенсів. Для Антана я завжди тримала під ліжком горілчану пляшку, наповнену водою. Коли він втюхикувався до мого Інтернет-простору, я вже знала, що йому потрібно. Він просиджував у мене довго. Руперт казав, що за кілька років той залишив сайтові близько мільйона євро – половину спадку від багатого батька. Але той спадок не допоміг йому нічим, бо він міг кінчити тільки тоді, коли бачив партнерку п’яною. Спочатку я було й собі купила пляшку вина. Але швидко зрозуміла, що спиватися із ним не маю ані найменшого бажання. Тим паче що наші із ним чатування зводилися завжди до одного – я, мов за сценарієм, мала п’яніти, а він, бачачи мої розмиті рухи, захлинався своєю мокрою радістю. Так-так, Тоні, тобі не почулося. Я справді сказала «захлинався». Бо Антан любив гратися ротом із власною спермою. Старанно проливаючи її на долоню, він потім бавився нею, мов дитина після солодкої цукерки із власною слиною.

Тоні, любити тебе – це ніби любити життя, триматися його, відчувати всі фарби на веселці нашого різнобіччя своїм тілом. Я відчувала тебе кожним своїм порухом. Тоні, я хотіла бути для тебе піснею. Хотіла проспівати тобі наше майбутнє, бо вже вимріяла його для нас. Чи мало воно зробитися для нас довгим чи коротким – не мало значення. Головне, аби спільне. Одне на двох. Я би вже й рада була покинути життя під дією «снігу», хотіла, аби твої поцілунки стали реальними. Я чекала, коли ти перший запропонуєш зустріч. І ще не знала, як відреагую тоді, хоча уже й розповіла тобі всю правду про себе. Прожиті у чеканні онлайн хвилини у Каллі П. тягнулися довго. Так, ти часто розглядав на карті оту прекрасну і прокляту, просякнуту бідністю іспанську землю, те крихітне село острова Майорки. Той міні-центр наркобізнесу. Тоні, ти знаєш, мушу тобі зізнатися, що я полюбила білий порошок. Ні, зовсім не стала залежною від нього, але, втягнувши тоненьку цівочку носом, відчувши терпкість, а потім приплив енергеї, я могла спілкуватися з ними, клієнтами, годинами чекаючи на тебе.

І ти знаєш, Тоні, після білої радості в носі щипало, а на серці ставало дуже легко. Втрачалося відчуття часу і зникала реальність. Тоді оживали клавіші моєї щоранку продезінфікованої клавіатури, тоді загоралася життям картинка на моніторі, і я вдивлялася у неї з бажанням віднайти там зародки (чи залишки?) життя. Тоні, життя для мене стало несправжнім, а несправжність зробилася життям. І я більше не функціонувала як людина. Я – Віртуалка. Я – всього лише картинка на двох (у кращому випадку) моніторах.

Що ж, бути віртуалкою – ще не значило бути кінченим стервом. Бути нею – заморозити свої відчуття, проживати себе комп’ютерно. Пропустити техніку та Інтернет крізь своє тіло, а тіло нещадно пролити мегапікселями крізь вічка камер та підсвідомість мастурбанта.

Так, павук Інтернету проник уже всюди. Він навіть спромігся зіткати свою павутину у квартирі сліпого Рудольфа. Я одного разу навіть запитала його, як він вмикає комп’ютер, коли слухає музику чи радіо-он-лайн. До речі, він любив ловити австрійські хвилі, ті, де говорять про релігію. Він сказав, що електронну машину йому зазвичай вмикає Руперт або, якщо той у від’їзді, Каті. Тоні, неймовірно, але сліпий показував мені не раз, як він майже безпомилково друкував слова. Його зашкарублі пальці точно вираховували відстань від однієї клавіші до іншої. Колись, тоді, коли доля безсердечно втиснула його до інвалідного візка, він писав роман. Писав довго, кілька разів переписуючи. Потім трапився нещасний випадок з очима. Його зір ставав усе гіршим і гіршим… Так і навчився підсліпуватий друкувати «всліпу». До речі, я також, коли не користувалася клавішами швидкого набору, набирала відповіді клієнтам, уже не зиркаючи на безпровідну клавіатуру, що лежала біля мене на ліжку.

Рудольф… Молодший син пристарілих батьків, його відділяла від брата не тільки прірва довжиною у п’ятнадцять років. Між ними все життя, говорив він, стояла стіна нерозуміння. Навіть свого першого сина мати народила в нелюбові. Він був усього лише засобом влаштування її життя в Європі. Батько, під страхом скандалу на роботі, таки одружився з на двадцять років молодшою від нього маленькою, милою на перший погляд і на той час вагітною від нього іспанкою, котра приїхала до Німеччини з метою відвоювати ще не народженій дитині батька. Матіаса, сорокалітнього нареченого, діти завжди тільки дратували, і він колись навіть поклявся ніколи їх не мати. Чи не тому ж бо жоден із його синів не залишив цьому світові нащадків?

Кому із обидвох братів найбільше не поталанило, я сказати не можу. На долю старшого випало мовчазне споглядання батьківських сварок та їхніх переповнених ненавистю і взаємною агресією сутичок. На долю молодшого – смерть батька, котрий зробив його сиротою у три роки, та відходу від їхнього дому старшого брата. Мати почала стрімко набирати вагу. Рудольф розповідав, що у п’ятдесят вона перетворилася на зовсім іншу людину, ту, котру не впізнавали на вулиці. Її обличчя судомилося від ненависті до цього жорстокого світу, а руки вкрилися мозолями від важкої роботи прачки та щоденного лупцювання сина, котрий, на її невимовний жаль, не народився донькою, яка мала б доглядати стареньку матір. У дитинстві Рудольф був товстим застраханим хлопчиком із двома чи трьома підборіддями. І коли йому виповнилося шістнадцять, відгодований, мов сільський кабан, котрого годують до Різдвяної вечері, він зважився на перший протест. То був велосипедний виклик, бо підліток Рудольф, тоді ще маючи здорові ноги, вирушив у гірський тур на своєму двоколісному товаришеві. В Альпах він майже нічого не їв і дуже мало пив. Повернувся через місяць без двадцятьох зайвих кілограмів на своєму тілі, чим дуже розізлив матір, несвідомий план якої був примітивним – приліпити ожирілого сина до себе назавжди, перетворивши на психічно залежного морального виродка, котрий за будь-яку ціну відстоюватиме інтереси скривдженої життям та нелюбом-батьком матінки. Він пішов від матері у сімнадцятилітньому віці, вийшов на власних двох, у спину ж йому вигукнули прокляття, яке… наздогнало його і міцно засадило до візка та памперсів під час міжкраїнних перельотів.

Знаєш, Тоні, мені було прикро, що під час роботи моє щільно зачинене пластикове вікно із дерев’яними віконницями (конспірація є конспірацією) зовсім не пропускало звуків із вулиці. Я переставала чути музику, оту тремку подругу тужливого щастя, котра мала б нагадувати мені про любов, дитинство та вічність. Вона насправді нікуди не зникала. Була там повсякчас. То я оглухла для неї. Ти хіба не помічав, що я почала губитися. У пошуках щастя. У гонитві за собою та своєю правдою. Мене, мов гігабайти, пожирав Інтернет, і я переставала розуміти, що зі мною коїться і що я тобі тут верзу. Для мене залишався реальним тільки «білий-білий сміх», котрий заробляла тілом.

Віриш, їхні історії прилипали до мого тіла і забруднювали свідомість. І навіть спів сліпого вони з наглими мордами витіснили із мене. Тоні, я губила свою наївність. Я робилася грубою, мов ті, котрі прагнули моєї оголеності. Чи, можливо, та грубість і була реальним життям, від котрого мене протягом усього дитинства оберігала пара закоханих голубків – мої батьки? Можливо, вони таки схибили, не показавши мені, як треба захищатися від агресії? Чи вони також цього не вміли і саме тому втекли до країни, де агресія якщо й була, то замаскована? Що ти про те все думав, Тоні? Чому не озивався до мене, я ж бо мусила знати, що ти – не вигадка, як усі інші, хто заходив вилизати мої горбочки та впадини через комп’ютер. Не повіриш, але вони часто лизали вічка їхніх камер, просячи мене піднести мої скарби поближче до електронного ока. Так, саме лизали, висолоплюючи язики та імітуючи кругові масажні рухи, вони подумки куштували мене на смак.

Тоні, я хотіла, аби ти став реальним. Я була заслабкою, аби вирватися з того млина самотужки. Усе, на що була здатною, так це коли ще свідомість губилася у суміші білого порошку, бігати за село, розглядати у підземеллях цвинтаря забетоновані стіни могил. Там мені було добре, там я ніби наближалася до розгадки моєї таємниці, яка, можливо, зовсім не існувала.

Тоні, я могла говорити тобі про талаотів або найдавнішу культуру Майорки, чи будь про що, аби тільки ти не перестав слухати мене, аби твоя дорога, мощена відбитками товстих шин, була прямою і світлою. Аби ти не засинав від мого голосу, аби ти їхав, бо тільки дорога здатна відкрити нам майбутнє. Інколи я навіть співала для тебе свою улюблену пісню:

Дженні – острів, Що зазнав невдачі. Маленький промінь, Що буде світити В найтемніші моменти Для нього, плачучи… Але його вже не зупинити…

Тим часом повсякчас присутня усюди Майорка жовтіла, випечена з усіх боків, маячіла пожухлими травами та величними і гордими, мов стріли, пальмами. Вони любили сонце і чекали на дощ, котрий буде ще не скоро, але котрий конче напоїть їхні спраглі тіла.

Інколи, коли я була вже на межі, біль втрати перевтілився у біль відчаю, хоча я намагалася бути оптимісткою, тоді я хотіла тобі запропонувати врятувати мене. О Боже, горе тим жінкам, котрі не навчилися рятуватися самі, котрим повсякчас для спасіння потрібен чоловік. Але я була, виходить, саме такою. Слабачкою.

Тою, котра не змогла заїхати по пиці своєму громадянському чоловікові, який, лежачи на ліжку, виставивши догори своє бліде черево з щупальцями татуювання, задоволено вишкірившись, розповідав анекдот про різницю між Україною та Росією. Бо ж, бачте, украінци єдут в Расію, а расіяни НА Украіну. Їй-богу, браво, Ігорьок, дуже смішно!

Тоні, тільки там, у Каллі П., я зрозуміла, що таке справжня самотність. Вона чигала на мене повсюди. Тим чорним псом із брудною шерстю. Інколи він стояв під нашим будинком і, шкірячи зуби, обтрушував налиплий шматками пісок. Самотність жила у пообідній сієсті, коли село ніби вимирало, залишаючи на вулицях тільки маленьких, як і самі майоркійці, курок. Вона ще інколи озивалася до мене бубонінням телевізора. А мої відвідувачі? Їхня самотність була вражаючою. Та й ти, Тоні, ти також був самотнім, коли тільки почав шукати мене між анкетами тисяч дівчат.

Тоні, я ловила себе повсякчас на тому, що знову й знову розповідала б тобі, навіть коли тебе не було, інтимності. Ніби ще й не вечір, але я вже слухала свій голос і мріяла, як він звучатиме через кілька годин для тебе. Любий Тоні, з тобою я могла говорити про будь-що, бо ти був моєю незіпсутою совістю. Бо наполовину, на жаль, вигаданий, такий же, як і я для тебе, віртуальний, а значить – кращий, ідеальніший за буденність.

Але не все було так погано, як це мені, загнаній у депресію крековими «попусками», часто почало думатися. Були й хороші моменти. Наприклад, моє інтернет-спілкування з лесбійкою. Вона, правда, виявилася єдиною жінкою, котра відвідала мене на веб-кам. Але я відразу зуміла відчути її. Вона ніколи не наказувала, як це робили чоловіки. Люсія просила. Вона не була грубою та агресивною. Чатування з тією жінкою приносило мені велике задоволення. Вона подобалася мені, делікатна та вихована.

А знаєш, Тоні, я одного разу була не витримала і поїхала до Пальми поставити у соборі свічку. У столиці було стовпотворіння, туристи розтягували собор, мов рукавичку, він аж розпух від бажаючих побачити його зсередини. А я згадувала, як тоді, навесні, покинута, примушувала себе вчитися жити без відчуття краху ілюзій.

Повертаючись додому, почула в автобусі смішну фразу: «Літо на Майорці видалося напрочуд спекотним. Навіть контрабандисти возять менше дурі.

Тоні, я була в розпачі! У цьому світі, мабуть, більші не потрібні жінки. Бо є веб-камери. Клаус, закоханий у мене до нестями швейцарець, мав мене за власну дружину. Дійшло навіть до того, що він почав вимагати вірності: аби я спілкувалася в чаті тільки з ним. Мала жити у віртуалі тільки для нього. Він готовий був надсилати мені гроші на банківський рахунок, забезпечивши тим самим моє тіло тільки для власного користування. Він заходив у чат, аби побажати мені доброго ранку або сказати, що вже голодний. Кожну свою перемогу або невдачу він ділив зі мною… І парадокс – жодного разу не виявив бажання зустрітися.

А пам’ятаєш, Тоні, коли ти, після того як я уже відкрила тобі таємницю мого справжнього місцезнаходження, попросив, що хочеш побачити мене на тлі моря? І я, дурненька та раденька, поцупила в Руперта флешку з Інтернетом і потяглася з ноутбуком до тієї єдиної скелі. Взяла ноутбук, вийшла online до тієї безлюдності. До підсмерку. Була із тобою одна-однісінька у цьому просторі. По ліву сторону там велично показував свої боки білий маяк, уже сутеніло, і червоне світло його лампи-орієнтиру блимало все яскравіше і яскравіше. Знизу поодиноко сунули останні човни рибалок, десь за ними тяглися додому туристичні судна. Ти просив мене розповідати все, що я бачу звідти, бо вже стемніло і камера не могла транслювати барви. Я тільки переживала, аби Руперт не надумав зайти до мого чату, побачивши, що мене насправді немає у студії. Але нічого поганого не трапилося. Ми з тобою тоді гарно провели час. Ти ніби був поруч, любий мій, неповторний Тоні.

Знаєш, Тоні, щастя – це те, що бринить у наших душах маленькими натягнутими нитками, котрі видаються нам струнами, доки ми самі, повіривши у їхню велич, починаємо непрофесійно грати на них взахлин, нитках із китайських магазинів. Трощачи їхню вигадану святість своїми пальцями.

Банні часто питала мене, коли я виходила до спільної ванної кімнати змивати бойовий макіяж: «Ну що, твої маніяки вже полягали? А мої тільки прокидаються». Вона реготала. І це справді звучало смішно з її вуст.

Тоні, а потім на моїй темній вулиці також з’явився ліхтар надії! Мене запросили… до Парижа! Тоні! Я раділа – всього через кілька десятків годин під моїми ногами лежатимуть Єлисейські Поля. Пан Каперманн, у котромусь із готелів, потеревенивши зі старим знайомим, буде, мабуть, підставляти свої чоловічі достоїнства під рота котроїсь із дорогих дівчат із міста на берегах Сени. А я раділа, мов дитина, що бодай кілька днів побуду без них, клієнтів… маніяків… вампірів моєї юності.

Це ж справді нелегко – кілька сотень вилуплених на мене очисьок за день роботи. Кілька сотень націлених у мене членів.

Тоні, я стомилася показувати до камери різні частини свого тіла. Більше не могла спокійно підводити до камери то пальці ніг, то… вухо, так, вухо, отому баварцю, що міг кінчити тільки до моєї тендітної раковини; ще третьому, норвежцю, – мій язик; не могла лежати так, ледь не у позі підстреленої жаби, з відкритим усім, однією рукою ще й підтримуючи зверху волосся, бо п’ятий маніяк міг кінчити, тільки бачачи мою оголену, по-цісарськи жіночу шию. Усім догоджати більше не могла. І не хотіла. Раділа польоту до Парижа так, ніби відчувала, що щось має статися. Щось мусило змінитися після цього. Може, вирвавшись бодай на кілька діб із того середовища, котре затягувало, я мала почати нове життя? Тоні, я хотіла, аби ти написав мені бодай одного листа до скриньки на live-strip, так, як це робили інші мої прихильники. Написав, аби я дала тобі свого справжнього емейла. Аби ми й надалі залишалися разом.

Розділ останній

Сліпий перший Доленосний

Майорка, острів палючого сонця, міцно затулених вікон та лінивих котів на вулицях.

Нас підставляли під яскраві промені світла, мов справжніх моделей, із тією тільки різницею, що других відразу після фотосесії відпускають, а ми залишалися вичікувати на велику рибину. Увечері боліли очі, і ми виходили на вулицю, мов кроти, затуляючись від усе ще яскравих променів. Світло лампи псувало зір, але ж що могли робити проти цього ми, розфарбовані метелики синюватих моніторів? Ми заробляли гроші. Самостійні жінки із країн усіх сортів. Незалежні. От тільки незалежність наша закінчувалася там, де починалася рамка веб-камери.

Летовище Майорки тріщало по швах, коли мікроавтобус Руперта приколесив нас до входу будівлі аеропорту. Рудольф, мабуть у передчутті радості, поводився, як на мене, на диво спокійно. Я чекала від нього більшого театру: вереску та прокльонів. Тобто його звичайної поведінки у незвичайному для нього середовищі. Хоча летовища вже, мабуть, давно стали його другим домом. Я була вбрана у той одяг, в якому прилетіла до острова-пошуку-себе, бо ж купити щось інше у мене не було часу. Єдине місце, куди ми могли спокійно їздити, та й то раз на місяць, бо ж до самої Пальми нас відвозив у таких випадках Руперт, був секс-шоп. Я, Тоні, до речі, терпіти не можу тих виставкових крамниць силіконових статевих органів. Бо у секс-шопах вештаються юрми хворих. Коли вони чіплялися до нас, дівчат, що купляли там свої знаряддя праці, я бігла до Рупертового авто і сиділа в ньому, поки інші робили закупки. Везучи нас додому, шеф завжди нарікав, що хоче продати студію. Він також більше не міг працювати із нами, жіноцтвом, казав, що більший дохід йому зараз приносять пальми та робота в рекламному бізнесі.

Спогади… Так, вони блокують, вони хочуть повернути нас нам колишнім. Вони не можуть забути, що ми впевнено крокуємо далі, змінюємося та трансформуємося. Нас учорашніх уже немає. А я, дурепа пустоголова, дивилася на вхід до летовища і згадувала себе, ту, котра приземлилася на цьому казковому для туристів острові півроку тому. Час пролетів, наполовину загоїв мої рани, роздягнув мене перед десятками тисяч користувачів Інтернету і… познайомив з тобою, мій вигаданий Тоні. Ти не знав мене ні колишньої, ні теперішньої. Бо все, що ти про мене відав, складалося із моїх розповідей. Тобто тільки із мого змалювання себе. Хто я, Тоні, і де моє місце у цьому світі? Може, ти, відірвавшись від дороги та керма, прошепочеш мені ніжно в інтернетівське вушко відповідь на мій біль, котрий спогадами блокує мій організм і не дає йому вступити до стану щастя? Може, ти научиш мене слухати і розуміти вас, чоловіків? Бо я так і не втямила, чого хочете ви, приходячи до нас, віртуальних та реальних. Любові? Сексу? Майбутнього? Спогадів?!!

Тоні, у твою присутність ти мучив мене мовчанням. А я ж чекала від тебе слів. Моє тіло ламало. Я не взяла в дорогу жодного грама кокаїну. Бо не вважала себе наркоманом. Я просто любила сміх.

Руперт, перенісши Рудольфа до візка, простягає йому руку, той, тицьнувши кілька разів своєю п’ятірнею навпопад, урешті хапається за братову. Потиск їхніх долонь задовгий і ніби змовницький. Руперт нездатний на телячі ніжності. У ньому завжди міцно і голосно тікає годинник прагматизму та розрахунку. Він кидає у мене поглядом. Мов якорем. Я – його віртуалка. А я чомусь думала про Сандру, котра майже завжди їздила зі сліпим до «великого світу». Ми прощаємося. Над нами не переставали виводити злітні кола залізні небесні красені із рекламами своїх фірм на різнокольорових черевах. Купка збуджених від вражень туристів гамірно оминула нашу трійцю. Я взяла свого наплічника, в якому лежали наші документи та мій старий ноутбук. Тоні, я хотіла вийти до тебе в чат із якогось готелю.

Штовхала інвалідний візок до будівлі. Рудольф принишк, мов кіт, що з’їв зі столу хазяйське сало. Я перезбуджена. Мені спекотно. Мені холодно. Любий Тоні, мені потрібна була твоя міцна рука. Нам здавалося, що ми ніколи не вистоїмо чергу. Вона неймовірно довга. Гаряче і затхле повітря заповзало до нас важко, ніби проштовхуючи кам’яні брили.

Митні процедури. Мені гаряче.

– Мені гаряче, – чомусь шепоче Рудольф голосом якогось із своїх улюблених героїв із драм. – Води.

Питва у нас уже немає. Металошукач обмацує дуги мого ліфчика і незадоволено пищить. Низенька чорнява жіночка просить мене заголити кофтину. Прошу дуже! Мені ж бо більше нічого соромитися своїх принад. Слухняно оголюю тіло. Рудольф тим часом, опустивши голову на ліве плече і закотивши догори і без того жахливе око, вправно косить під дауна. Я не могла зрозуміти свого дивного хвилювання, Тоні. Той Рудольф, той незрозумілий для мене гер Каперманн, ніби нагадував мені когось. А я ніяк не могла відгадати – кого. Також я не могла зрозуміти, що за дурну гру він веде із митниками та мною. Черговий протест? Із його рота витікає цівочка жовтуватої, як і його поточені пародонтозом зуби, слини. Рентген сканує мій наплічник. Ми із сек’юриті ледь не силою протягуємо Рудольфа до жіночки з паличкою. Вона обшукує сліпого. І тільки я одна, та, котра провела із ним немало часу, та, що вже не раз возила його на вулицю, ясно розуміла, що тут щось не так. Ну не так реагує він на незнайоме середовище! Він вдавав із себе повного ідіота.

Ну от. Залишилося віднайти свій термінал і потім ще годинку чекати на відліт. Перевтілившись у нормального Рудольфа Каперманна, каліка на кожному повороті попискує та клене цей ниций світ, що не дає йому спокою.

– Не можу, – каже він, зібравши на чолі докупи всі свої зморшки, – не можу більше! Відвези мене до туалету!

Я, звичайно, розгублена. Діаліз та завбачливо одягнутий самим Рупертом підгузник для «великих» випадків припрошують до висновку, що туалет – саме те єдине, чого ми маємо уникнути у нашій подорожі. Але що ж мені залишається робити? Адже зовсім не хотілося стати центральним об’єктом для знуджених очікуючих, і я мовчки штовхаю його до чоловічої кімнати.

Перепросивши кількох дядьків, що сконфужено глипають на мене, проминаю кімнатку з пісуарами, добре, що всі стоять обличчям до стіни. Хоча одним більше чи менше – яка вже там різниця… Аж ось і кабінка для інвалідів. Щастя ще, що Рудольф тренував м’язи руки і пересісти на унітаз, тримаючись за поручні для калік, міг і без сторонньої допомоги.

– Іди, – наказує він мені голосом хазяїна. – Я вже тут сам справлюся.

Тоні, мені було холодно і жарко водночас. Я не могла себе зрозуміти, у мені ворушилася якась жахливої форми апатія. Але чому саме тоді, Тоні? Чому саме перед моєю міні-подорожжю до Парижа? Тоні, мені враз стало байдуже, що буде із моїм життям. Я якось ненатурально винесла своє обм’якле тіло із туалету.

І тут мене повільно-повільно, але все-таки наздоганяє підступна думка – КРЕК!!!!! O du liebe Güte! Рудольфові вдалося заховати дозу для себе. Де? Мабуть, у підгузниках. Звичайно, інакше б він і не витерпів нелюдського болю, який примушував його щоночі, чомусь завжди тоді, коли я припиняю розмовляти з тобою, Тоні, верещати поросячим голосом на всю Каллу П.

Я, мов сновида, вертаюся. Заходжу до сусідньої кабінки і стаю на унітаз. Перехиляюся через перегородку і бачу те, від чого мої очі набувають форми п’ятикопієчної української (бо великої) монети! Ось тобі і пальмовий бізнес! Ось тобі і студія віртуалок у Марокко. Рудольф, котрий, мов принцеса, відчуває кожну горошинку, Каперманн, котрому завше треба вигладжувати кожну складку на одежині, підвівшись на візку, поправляє однією рукою підгузника… із… якого… я ж то уже розумію… стирчить кінчик пластикового пакета із… кокаїном…

За мить у моїй голові пролітають тисячі ідей. Здати його поліції? Та він же не винний, що мусить ось таким робом заробляти гроші та бали для брата. Що ж тоді маю чинити я?

Рудольф, котрий чує навіть те, як павук плете свою павутину, злякано шарпається і перелякано озивається, Тоні, таким знайомим для мене голосом:

– Пáдон?

О Боже! Я – не дурепа. Я – мегадурепа. «Пáдон» голосом мого сяйноцвітного Тоні.

Мене навіть не ошукано. Я просто, як завжди, повірила в казку життя.

Кінець

Дорогий Тоні. Бути людиною – значить уміти бути вдячною за досвід. Я рада, що на моєму життєвому шляху зустрівся ти. Завдяки тобі я зрозуміла всю глобальну сутність фальші, котра здебільшого завжди присутня там, де йдеться про продажне кохання, нехай навіть віртуальне. Бажання грошей та наркотики – цi дві згуби висотали з мене пісню, згубили її пагін, затоптали його, забризкали своїми віртуальними відходами.

1 що вони залишили мені? Присмак брехні? Порожнечі? Фальшу? Що ще? Навіть грошей не залишили. Бо веб-кам – це омана для жінок, котрі шукають наживу. Там виграють усі, окрім хіба що дев’яносто восьми відсотків працівниць, котрі ті гроші заробляють, котрі сидять цілодобово перед камерами. Сім центів від євро – і ніхто не відстоює права дівчат. Сім центів від цілого євро! Ні, думаю, мій стрижень таки сильніший за депресію, котра втягнула мене до того хворого світу, Тоні. Я – чиста. Це у тебе в підгузниках пакет кокаїну. Це ти переправляєш його до Європи, бідний Тоні. Знаю, у тебе немає вибору. Ти можеш тільки грати. Бо це єдине, що залишилося тобі від нормального світу, – бодай у мріях бути тим, ким марилося стати все життя. Але мені чомусь байдуже, чи тебе спіймають, чи ні. Я сідаю з тобою до літака. Рудольф і не мусить знати, що я – в курсі. Тоні, мені не шкода себе. І не шкода викинутого часу.

На рахунку у мене всього неповних три тисячі євро. Дві з хвостиком тисячі євро за майже півроку виснажливої роботи та зчуханих ліктів. Бо навіть із тих символічних подачок Руперт, Тоні, той Руперт, котрий включав для тебе вечорами камеру, аби заткнути тобі рота, і вибирав мене, наївну дурочку, аби ти, обдовбаний на лайно квазімодо, задовольняв свої фантазії, користуючись запрограмованими саме для тебе клавішами швидкого набору.

Хай живуть еротичні сайти дівчат онлайн! Бо ж через їхні камери, через трансльовані ними поступливі тіла проходять мільйони євро за рік, залишаючи працівниць такими ж бідними, якими вони були до того! І навіть із тих грошей, котрі нам залишалися, Руперт, котрий під прикриттям пальмового бізнесу та дівчат веб-кам курсував між Майоркою та Марокко, примудрився витягнути з нас майже все для нашого ж веселого життя королями та принцесами. Порожніми кокаїнницями.

Через дві години, Тоні, я зійшла в Парижі. У мене на рахунку дві з гаком тисячі євро. Я – бідна. У мене немає більше коханого. Але я готова відродити свою пісню без стимуляторів. Тоні, я сильна. Я залишила Рудольфа біля багажу й, узявши свій, пішла. І хай шукають мене. Я нічого поганого не зробила. Я просто пішла, Тоні. Можливо, Рудольф почав верещати голосом рожевого поросяти і його затримали. Мені по цимбалах.

Бо я хочу жити. Я хочу сміятися так, як сміються мої батьки, коли у них новорічні гості. Я хочу дивитися в очі майбутньому так, як дивиться батько в очі моєї мами. Я не знаю, що робитиму далі. Шукатиму нового сліпого, котрий покладе мені в душу пісню? А може, доросту до стану, аби зрозуміти, що все є піснею? Все, що робиться з доброї волі.

Ага, точно, Тоні, забула тобі сказати – я люблю Париж! І в цьому також закладена пісня. Пісня нового початку.

P. S. Мій любий Тоні, смуток цього світу є занадто реальним, аби від нього сховатися за спогадами про щасливе дитинство. Учора, коли лікар закінчив вечірній обхід, я снила, ніби ти помер. Твоя вантажівка врізалася в стовбур дерева, котре чомусь виросло на автобані. Помираючи, ти тримав у руці айфона, через який, власне, і не помітив перешкоду на дорозі. Я ще довго сміялася тобі в онлайн сміхом «білого снігу», а ти вже не чув мене.

Рідний Тоні, у пам’ять про тебе вимріяного розповідаю цю історію, аби зберегти тебе для себе таким, яким хотіла мати, обманюючи себе у твоїй реальності.

У паризькій клініці пахне дарованим щастям. Руки медбрата торкаються мого обличчя. Можливо, він, якщо йому було замало французьких веб-кам, уже бачив мене, як і тисячі інших чоловіків, на своєму екрані, але, о іроніє, навіть не здогадується про це. Моє тіло ще довго буде гарним. Але спочатку я мушу допомогти лікарям викачати із себе крек. Він же, злющий, не хоче мене покидати. Бореться із моїми м’язами. Я болю.

У цій клініці забагато світла. Я відчуваю його повсюди. Світло сонця. Прекрасне і тепле. Тоні, бачиш, воно створене саме для таких, як я, котрі вміють бачити в темноті.

До мого обличчя знову щось прикладають. Тілом розпливається щаслива млість. І я, Тоні, знову бачу. Приміром, ось тепер я, у цьому напівейфорійному дурмані ясно бачу перед собою мого діда, так… так… не тікай від мене, спогаде, нарешті я зловила тебе, невидимого… я бачу татового батька, котрий лежить із перебинтованою головою в лікарні. Що ж там трапилося? Я жодного разу нікому не розповідала цієї історії. Жах повернутися навіть у спогадах до пережитого блокував думку, що те, що було, трапилося з нами насправді. Я – маленька, мені всього два з половиною рочки, приїжджаю з мамою до нього в український шпиталь. Вони перебинтовані – його очі. Мама хотіла зробити йому приємне, тож ми, мабуть, тільки через нього летіли до Києва. Мене ж охопив тваринний жах, розпач та безсилість від того, що я не можу йому допомогти. Мені хотілося перебрати його біль… Біль отого, зовсім чужого для мене, маленької, дядька, котрий не міг мене бачити.

Тоні, вийшовши із лікарні, я напишу про тебе роман. Занотую цю історію, котру, мов ти колись, записую до диктофона, лежачи на білих французьких простирадлах. Це своєрідна терапія. Розповідати про себе.

Вимикаю принесений мамою на моє прохання звукозаписний пристрій, як колись робив ти, і провалююся в міцний сон.

Майорка (Іспанія) – Відень (Австрія) – Корфу (Греція)

Липень 2010 – серпень 2011

Примечания

1

Переклад Ірисі Ликович.

(обратно)

2

Переклад Ірисі Ликович.

(обратно)

3

Люди, що відчувають сексуальний потяг до плюшевих іграшок.

(обратно)

Оглавление

Діана між сліпців у пошуках любові Про роман Ірисі Ликович

Пролог

Розділ перший Передісторія

  Сліпий номер два Трагічний

  Інший сліпий Ще фатальніший

  Сліпий номер три Острів пляжів, сонця та пальм

  Сліпий номер чотири Острів, що приховує злидні

  Сліпий четвертий

  Сліпий ще один Передостанній

Розділ останній

  Сліпий перший Доленосний

  Кінець Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg