«Заплакана Європа»

Заплакана Європа (fb2) - Заплакана Європа 1027K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Наталья Юрьевна Доляк

Наталка Доляк Заплакана Європа

Невигадана історія

Кажуть, з життя кожної жінки можна написати роман. Бо часом доля конструює такі карколомні сюжети, які жодному письменнику вигадати не до снаги. Але далеко не кожна зважиться написати про себе, адже тут потрібен добрий талант оповідача та неабияка мужність, щоби зрештою оприлюднити написане. Недарма ж, мабуть, жанр «true story» користується такою шаленою популярністю на закордонному книжковому ринку – правда коштує дорого. Вінницька письменниця Наталка Доляк, чию книгу ви щойно розгорнули, має і вроджений талант оповідача, і мужність розповісти свою правду.

Перед вами її реальна історія. Не виловлена з Інтернету, не записана зі слів інших, а пережита авторкою історія. Стрімка, захоплива, часом драматична до сліз, місцями комедійна, як водевіль, сповнена легкого гумору та самоіронії – словом, «фірмовий» авторський стиль Наталки. Кожен, хто вподобав її дебютний роман «Гастарбайтерки», має нагоду і далі залишатися «в темі». Знову зійти з потяга на вокзальній площі десь між Гельсінкі та Стокгольмом, вдихнути на повні груди «західного п’янкого повітря» й завмерти перед «розмаїттям кольорів, глянцем небачених донині автомобілів та чистотою гладеньких асфальтово-бруківочних покриттів»…

У центрі оповіді молоде українське подружжя – Микола та Людочка Бабенки. Чоловік має на меті одне – за всяку ціну вирватися зі злиднів пострадянської реальності й оселитися за кордоном. Він не бачить майбутнього в Україні, соромиться своєї рідні, навіть власне ім’я йому не до смаку (за кордоном Микола швидко стане Ніком). Людмила не поділяє життєвих цінностей «Ніка», але… змушена їхати з ним. От тільки молодик не збирається шукати роботу за кордоном, він воліє жити на допомогу для безробітних. Працюватиме жінка. «Яка ж ти у мене темна. Нічого, окрім свого замурзаного гніздечка, й не бачила», – зневажливо озивається до дружини. Та щоразу нагадує їй: «Ти не вдома!» І наївна, довірлива й залякана чоловіком-тираном Людочка перетворюється на харизматичну, впевнену в собі й дивовижно сильну жінку, якою ми знаємо Наталку Доляк. Нічого дивного. Її такою зробив чоловік.

«Якщо спочатку викличуть тебе, то ріж вени відразу. А якщо мене, то коли всі вийдуть», – наказує він вагітній дружині, щойно відчувши загрозу депортації.

Попри високий рівень життя, численні соціальні гарантії, гарні дороги й усміхнених полісменів – не все за кордоном складається так, як у життєрадісних імпортних серіалах про тамтешніх «домогосподарок», «пліткарок» чи «зачарованих». Іноді вабливий заморський вогник, на котрий метеликами злітаються наші співвітчизники, стає для них нищівним полум’ям. У житті не буває випадковостей. Людина народжується там, де її місце, і скільки б світів вона не пізнала, однаково настане їй час повертати додому. А дім там, де серце.

Звісно, авторка зовсім не мала на меті віднадити українців від омріяних подорожей за кордон, адже тепер, коли над нами не тяжіє «залізна завіса», кожен вільний сам обирати собі майбутнє. І мову, якою говоритимуть його діти.

Наталка Доляк зробила свій вибір. Вона повернулася в Україну і розказала свою історію. Невигадану історію.

Вікторія Гранецька

Нотатки з пам’яті

Десята година ранку…

Час «ікс», час, коли відчиняються універмаги часів Перестройки. Уся робота у Вінниці (Українській РСР, СРСР) тоді зупиняється чи бодай гальмує. Застигають в очікуванні колишніх переможців соціалістичних змагань фабрики та заводи, зникають з-за прилавків огрядні продавчині овочевих магазинів, залишивши напризволяще гнилу капусту та п’яних вантажників; двірники та жеківські працівники зопалу кидають мітлами та лопатами об брудну бруківку; у квартирах та домівках вимикаються телевізори й радіоприймачі, відпускаючи від себе постійних глядачів «Рабині Ізаури» та слухачів «Голосу Америки». Усі ці люди приєднуються до натовпу, де вже в перших рядах тримають оборону фарцівники, спекулянти, перекупники, блатні та «приблатнені». Там кричать, борсаються, штовхаються, махають руками, кóпають один одного ногами, намагаючись проштовхнути свої тіла у щойно відчинені двері центрального універсального магазину. Народ штурмує цю неприступну фортецю, аби заволодіти дефіцитним крамом. Той, хто опинився під магазином у слушну годину, розмахує в повітрі кипами різноколірних талонів, що їх отримав на роботі на додачу до справжніх грошей. Люди тренують голосові зв’язки вправами на звукосполучення «ху» та «ля», відбиваються від надто настирних сусідів за допомогою заборонених прийомів карате й айкідо.

Удертись до універмагу першими щастить, природно, не всім. Так само не кожен вийде звідти ощасливлений щойно придбаним міксером, подрібнювачем кави чи іншим непотребом вітчизняного виробництва.

Совєтська середньостатистична родина висилала на здобування цінних речей і бодай якихось продуктів найвитривалішого – як у фізичному, так і в психологічному сенсі – члена родини. Той займав черги, чесно годинами вистоював їх, читаючи тим часом класиків світової літератури. За кілька кроків до каси гнав додому, волік до магазину все посімейство, щоб побільше взяти, бо в одні руки давали не більш ніж двісті грам, одну пару чи півлітра. Прибігши назад, заготівельник відповідав на питання співгромадян про «Вас тут не стояло» риторичним «Закрий пельку» та набирав у торби харчів, пред’явивши вимогливій і строгій продавщиці сина, дочку, бабусю й дідуся, які мали б побожитися біля святого прилавка, що вони одна родина.

Олег Тимофійович Жужелиця також займався заготівлями харчів після виснажливої роботи на заводі. Наддефіцитні предмети одягу та вжитку привозив із мандрівок. У часи застоїв та застіль швендяти безмежними просторами величезної імперії вважалося заняттям не так престижним, як життєво необхідним. Заводським давали путівки до Ленінграда, Риги, Немирова та П’ятихаток. То в санаторій, то до пансіонату. Товариш Жужелиця хапався за будь-яку можливість рвонути у далекі далі. Було-бо для кого старатися: мав дочку на порі, Люсю.

Люся Жужелиця, серед друзів просто Жужа, в школі займалася художньою гімнастикою, планувала вступати до педагогічного інституту на козлофак, як називали студенти фізкультурний факультет. Та не судилося. На перших іспитах її завалили, розчищаючи місце для дочки шанованого в місті партбоса. Люда недовго переймалася й на знак протесту подалася до найближчого від її будинку навчального закладу – торговельного технікуму, куди вступила без особливих зусиль.

На останньому курсі технікуму Людочка зустрілася зі своєю долею.

* * *

– На «Термінал»? – запитала Катя, Людчина давня подруга. «Термінал» – то назва дискотеки, точніше, спочатку назва заводу. Від заводу побудували приміщення, котре проектувалося як ресторан, здавалося в експлуатацію як дитячо-юнацький клуб, а працювало як дискотека, бо саме танцмайданчик виявився найбільш затребуваним і прибутковим.

– Давай на «Термінал», – погодилася Людочка.

Рвонули… Усе як завжди… Ті самі хлопці, ті самі дівчата, та сама «совєцька естрада» й наприкінці вечора на п’ятнадцять хвилин – блок зарубіжки на чолі з Карелом Готтом.

Але…

Люся ненароком у танці штовхнула найкрутішу тьолку не лише «Терміналу», а й усього міста – Сашку Бéвзу.

– Вибач! Тебе звати Саша? Вибач, Сашо, я ненароком, – не від страху, а з ввічливості виправдовувалася Люся.

– Це будеш лікарям казати, – грубо кинула нарвана дівка та, жуючи баблгам,[1] схопила Людочку під руку й поволокла за собою надвір.

Увесь дискотечний бомонд припинив танцювати й подався за дівчатами.

Події надворі розгорталися дуже швидко. Вийшовши на терасу, Люся сходу отримала від Саші добрячого стусана, зойкнула від болю та схопилася за передпліччя.

– Сука! – вихопилося в Люсі само по собі. Вона не вкладала у це слово ніякого підтексту. Матюкнулася та й годі… Реакція на біль… Кожен має право…

– Це я сука? – обурилася Саша. Вона довела себе до такого роздратування, що, здавалося, вбила б Люсю на очах у молоді, яка вихлюпнула з приміщення, аби помилуватися двобоєм.

– Я не хотіла, – Люся взялася пояснювати Саші, що вона не її конкретно назвала сукою, що вона перепрошує, що випадково штурхнула Сашу, що не хоче битися, що їй боляче, що краще піти потанцювати…

– От бичка, – вигукнула Саша й зацибала навколо Жужі, як професійний боксер.

Біля дівчат зімкнулося коло, спочатку маса німувала, важко дихаючи одним гарячим подихом. Тоді хтось із натовпу гукнув:

– Надери їй зад!

Заклик підхопили інші. Хором загули, зашипіли й загигикали. Людмилі паморочилося в голові, але слова про те, що потрібно надерти зад, спонукали її до активних дій.

«Може, час дати цій дурепі прочухана? Сама бичка репана», – активізувалася ніжна таткова доня і рвонула в атаку. Заняття спортом, що вимагає гнучкості й концентрації уваги, допомогли обійти скам’янілу Сашу, ухилившись при цьому від трьох її ударів, забігти ззаду та прожогом застрибнути боксерці на спину. Жужа обхопила рукою голову Саші, ноги сплела в неї на талії й, удаючи наїзницю, застрибала на спині фаворитки знавіснілого натовпу. Молодь була в захваті. Плескали у долоні, свистіли й закликали Люсю до жорстокості.

– Ввали їй!

Саша метеляла у повітрі руками, але дістати до спаринг-партнерки не могла, бо та виробляла акробатичні трюки, чіпко причепившись до ворога ногами.

– Досить! – за кілька хвилин заверещала знеструмлена Саша.

– Давай! Давай! Дери їй волосся! – підбадьорювали з натовпу ті, що очікували справжньої крові.

– Припини! – крик Саші високими нотками розрізáв хоровий рев.

Люся, зробивши стійку на руках, вивільнила супротивницю від тілесних пут. Випроставшись, простягла ворогині руку для примирення. Та, бурмочучи, відвернулася від переможниці й почалапала до приміщення «Терміналу».

– Привіт, красуне!

Першою на голос озирнулася Катя. Була впевнена, що звертаються до неї. Відкрила рота, аби відповісти щось влучне, але прозвучала друга частина звернення:

– Навчиш мене таким прийомчикам? – промуркотів незнайомець, і Катя перевела погляд на подругу, яка досі стояла спиною до хлопця й не реагувала на його фрази. Катерина штовхнула Люсю ліктем і широко всміхнулася.

– Звичайно, навчить, такого хлопця гріх чогось не навчити, – Катею почало теліпати, голос її змінився, вона виструнчилася, неправдоподібно вигнувши спину й виставивши вперед декольтовані груди. Дівчина глипнула на подругу, побачила, що та лишається сумною, й додала: – Шкода, що ми йдемо… додому…

– То я вас проведу, – сказав хлопець у спину Люсі, а Катя, пропалюючи його поглядом, взяла на себе роль тлумачки Люсиних думок.

– Чому б ні, – защебетала. – Страшно йти по нічному місту ніжним створінням на самоті.

– Справа в тому, що це я боюся вештатися темними вулицями. От, думаю, класна охоронниця, може, погодиться мене супроводжувати. Коля, – простяг руку для знайомства, і лише тоді Люся повернулася до нового знайомого.

Коля

Микола з задоволенням розповів Люсі про себе й активно цікавився її життям. Казав, що приїхав із Мурманська, де працював на торговельному судні. Наче з книжки читав, оповідав про море, професію, друзів, інші країни, які, незважаючи на молодий вік, встиг відвідати.

– Греція! Греція! – декламував, сидячи в Люсі на кухні та сьорбаючи гарячий чай. – Там мені сподобалося найбільше. У Греції, уяви, – змінював інтонацію на еротично-інтимну, – уяви лишень: на пляжі, на звичайному міському пляжі дівчата без ліфчиків загоряють. Такі класні! Отакої статури, як у тебе. Маленькі, спортивні, з довгим волоссям. Лежать собі, ні на кого не звертають уваги. Наші хлопці, сміх один, виймають фотоапарат «Зєніт» і давай клацати, але так, ніби море знімають… Потім зробили фотки, то піврейсу було чим зайнятися.

Хлопець задумливо всміхнувся.

– Чим? – поцікавилася Люся.

– Чим іще можуть займатися хлопці, відірвані на шість місяців від землі з усіма її принадами.

– Ти також дрочив?

– Ні! – гордо відповів юнак, та Люся відчула брехню. – Мені цього не треба було, – поміркував. – На мене було кому западати.

– Ви ж без принад півроку… – не второпала Люся.

– На борту було дві жінки, – Микола говорив пошепки, хоча в квартирі окрім них нікого не було. – Одна – куховарка, інша – лікарка. Ну, до лікарки не підходь. Капітанова пасія. Йому в рейсах було не скрутно. З такою кралею… Висока, ноги від вух ростуть, білява, пихата до безбожності, вдягнена, як лялечка. Капітан із неї пилинки здував. Був у нас іще санітар. То він усю роботу лікарську виконував. Я сумніваюся, чи Галка взагалі мала диплом медика, – задумався, ніби лише зараз про це здогадався.

– А інша? – поцікавилася Люся.

– Інша – тьотя Вєра. З кухні.

– Тьотя?

– Ну так, тьотя. Їй тоді було років п’ятдесят, не менше. Стріляна морська вовчиця. Усе життя на суднах. Варила так собі. А вже як хто їй сподобався, той не дрочив на саморобні еротичні фотокартки.

– Тобто? – ніяк не могла в’їхати у сказане дівчина.

– Я б чогось поїв, – Коля волів уникнути пояснень.

– Варимо вушка? – весело прощебетала Жужа й побігла на кухню.

– Вушка? – не второпав Коля.

– Макарони! – почувся Жужин крик.

* * *

Люся вмощувалася спати, батьки бачили другий сон, а може, й третій, як задзвонив телефон. Подивилася на годинник. Перша ночі. Завтра на дев’яту на практику, до книгарні. «Якщо це Катька, я її приб’ю», – подумала й подріботіла у коридор до телефону.

– Алло! – незадоволено прошепотіла.

На тому кінці дроту мовчали.

– Алло! Хто це? – нервувала, дивлячись на зачинені двері до батьківської спальні.

– Я кладу слухавку, – й одразу виконала погрозу.

Постояла хвильку й посунула до свого дивана. На півдорозі знову задзенчало, Люся в один стрибок підскочила до апарата з дисковим набором та приглушено гаркнула:

– Да!

– Я з нею спав, – подав голос Микола.

– Із ким? – більше автоматично, ніж зацікавлено, запитала Люся. – З ким ти спав, Колю? – роздратовано перепитала. Замість відповіді – мовчанка. – Та мені все одно, з ким ти там спав, а з ким ні. Знаєш… ти мені більше не дзвони… Ти не в моєму смаку… Вибач…

– З тьотьою Вєрою, – Коля ніби не чув, що йому говорить Люся. – Вона хоч стара, та нас, молодих, любила. Хто їй сподобається, то може й не турбуватися.

– Колю! – благально промовила дівчина. – Мені до цього немає ніякого діла! Хоча ні, мені смішно, як уявлю собі, що ти злягаєшся зі старою бабою. Б-р-р-р.

– Я хочу, щоб ти знала про мене все, – наполегливо повідомив.

– Навіщо?

– Бо я тебе кохаю.

– Та невже? – Люсі залоскотало внизу живота. – І що далі?

– Я стою під твоїм будинком…

– То стій.

– Мені немає куди податися…

– До чого тут я?

– А ти двері відчини… Старі вже сплять?

– Вони не старі.

– Ну, предки…

– Вони мама й тато… Так, сплять, – мовила ніжніше. На роздуми пішла мить. – Піднімайся!

* * *

– Гайда на Пироговку. Там живе дядько мого знайомого. Старий поїхав на дачу. А Славко мені ключики дав, – Микола хизується зв’язкою ключів.

Коля і Люся разом майже місяць. Коля офіційний хлопець Жужі.

– Ходімо! – без особливого ентузіазму погоджується Жужа.

У квартирі бозна-чийого дядька Микола, роздягнувшись догола, гепається на розстелене ліжко. Люся з огидою зиркає на постіль, викликаючи зневажливу посмішку партнера.

– Чого ти? Ми на кораблях ще й не в такому спали, і нічого.

Зазвичай після отого «На кораблях… Коли ми ходили в море… В морехідці…» Люсі кортить запитати: «Коли це було й чи було взагалі?»

Пересилюючи відразу, дівчина роздягається швидко, бо кавалер горить, і влягається зверху на Миколу. Воліє втриматися на чоловічому тілі в такому положенні, аби жодною частинкою себе не зачепити пожовкле чуже простирадло.

Розніжені від пестощів закохані не сподівалися почути, як відчиняються вхідні двері. Молодята завмирають, дивлячись один на одного театрально округленими очима. За хвилину до власної спальні заходить, посвистуючи, огрядненький дядечко.

Свист зненацька припиняється, ніби свистуна хтось вдарив важким тупим предметом по свистку.

– Перепрошую, – запопадливо каже дядечко й додає: – А це сорок друга квартира?

Микола бере ситуацію в свої руки, подає голос з-під Людочки, яка соромиться глянути на власника сорок другої, лише світить старому в очі голим цупким задом.

– Ми від Слави! – майже пафосно проголошує Коля в надії, що чоловік усе зрозуміє й зникне на якийсь час, аби дати окупантам одягтися.

Натомість дядько починає усвідомлювати, на що перетворилася його цнотлива спальня, червоніє й жбурляє в закоханих пустим цебром, яке доти тримав у руці. Микола, як справжній джентльмен, ногою відбиває відро й накриває Людочку собою. Тепер хазяїн квартири має змогу розгледіти й хлопцеву дупу.

– От паскуда! Ану, забирай звідси свою брудну шльондру, – знавіснілий чоловік штурхає зашкарублими долонями Люсю й Миколу, які міцно обнялися.

– Та вийдіть ви! – волає Микола до дядька.

– Це я маю вийти? – обурюється той.

– Ми лише вдягнемося, – благає Микола, вибиваючись із сил.

– Ага! Шурхатися по чужих ліжках, жамкатися їм не соромно, а вдягатися їм соромно.

Чоловічий вереск врешті-решт набридає мовчазній Люсі. Голосно зітхнувши та від’єднавшись від Миколи, дівка йде сміливо на дядька, випнувши голі груденята. На стільчику, куди гепнувся очманілий старий, складена Жужина одежина. Дівчина витягає її з-під чолов’яги, ошелешеного спогляданням голої натури. Він був спочатку затих, роззявивши рота, тоді, підскочивши та зашарівшись, вилетів із кімнати.

– Більше ніяких хат! – сичить Люся, йдучи з Миколою по проспекту.

– А де ж тоді? На лаві? – кавалер саркастично посміхнувся, а потім дуже серйозно додав: – Але якщо ти бажаєш, то можна й на лаві.

Люся вирвала свою руку з його, пришвидшила ходу й, не оглядаючись, кинула Миколі:

– Досить! Не приходь більше до мене. Козел!

Між Гельсінкі та Стокгольмом

Тримаючи у руках чималий багаж, двоє молодих людей, які щойно випірнули з тоталітарного світу, стовбичили, мов більмо на оці, посеред вокзальної площі однієї зі скандинавських столиць, славетного міста Гельсінкі, колиски видатного фінського композитора Яна Сібеліуса – чи не єдиного всесвітньовідомого фіна.

Чоловік, Микола Бабенко, як людина, що вже колись принюхувалася до західного п’янкого повітря завдяки мандрівничій професії моряка, почувався трохи краще, ніж його дружина, на три роки молодша за нього 22-річна Людочка Бабенко, в дівоцтві Жужелиця. Вона-бо вперше опинилася аж так далеко від дому.

Гепнувши бебехами об охайний без жодної тріщини тротуар, молодик занурився у глевкі роздуми. Розгублена й водночас заворожена Жужа автоматично широко відкрила очі, не кліпаючи обдивлялася територію навколо себе. Її вражало розмаїття кольорів, глянець небачених донині автомобілів і чистота гладеньких асфальтово-бруківочних покриттів. Легке гудіння в голові та пропасниця, що била зсередини (нерви не витримували високовольтного емоційного навантаження), супроводжували Людочку ще від потяга «Ленінград-Гельсінкі», з якого ця пара зійшла десять хвилин тому. Її страшенно лякав світ, що розстилався перед нею, такий відмінний від звичного їй радянського. Українка, що народилася та виросла серед сіро-синьо-брунатних відтінків розвиненого соціалізму, розгубилася, побачивши занадто пістрявий як для північної країни антураж. Фіни майоріли модними на початку дев’яностих жовто-червоно-синіми пуховиками – мрією кожної радянської модниці, фіолетовими та зеленими черевиками на товстих протекторах, які змогла б собі дозволити хіба що епатажна солістка гурту «Браво» Жанна Агузарова. Скандинави не зважали на холод й ходили без головних уборів, тішачи око Жужі білявими простоволосими головами.

– Так, – вимовив перше слово після висадки з потяга Микола, – я побіг по квитки на пором. Ти стій тут, нікуди не совайся!

Чоловік перевірив, чи не поцупили в нього дорогою гроші з кишень, впевнився, що все на місці, та помчав до блідо-рожевої будівлі, підписаної латинськими літерами «SILJA LINE».

Попередні плани цих туристів були доволі прості: гайнути по Балтійському морю поромом компанії «Сілья Лайн» до сусідньої Швеції, при цьому нелегально перетнувши кордон.

За роздумами про відмінності між сталою демократією та недорозвиненим комунізмом Людочка не помітила, як до неї ззаду підійшла літня фінка. Коли жіночка кахикнула, Люся стріпнулася, різко закинула до високої пані голову, аж неприємно хруснуло в шиї. Бабуся запопадливо зігнулася, усміхнулася та защебетала, тицяючи зморщеним пальцем у трохи зім’яту мапу міста. Українська туристка вибалушила на стару очі, як на примару, серце її запрацювало окремо від усього організму та почало вибивати шалений дріб. Бабуся торохкотіла щось на кшталт:

– Ейвет керро мітен саада…

Люся намагалася уважно вслухатися в подвійні звуки, напружувала лоба, зводила докупи брови, плекаючи надію, що від фізичної напруги бодай якесь слово стане їй зрозумілим. Та дарма. За хвильку перестала розрізняти будь-які звуки. У голові гуло, як на текстильній фабриці. Макітра стала важкою та сама по собі схилилася спочатку набік, а тоді підборіддям до грудей, відтак Людочка замість фінки споглядала власні обдерті черевики тридцять шостого розміру, а поруч бабусині «лижі» Nike десь сорок другого. Потім побачила, як бруківка зі свистом кидається їй у очі. Тоді відчула біль у щоці та лобі. Навкруги потемніло й стихло.

– Мі-і-і-ільте-е-е-е тунтуу-у-у-у-у… аутаа-а-а-а, – долинуло до Люди з темноти й ніби здалеку, і навіть здавалося, що голос лине з високої гори.

Поволі звук наближався й гучнішав, що означало: Людочка потихеньку приходить до тями.

– Що ти робиш, дурепо?! – раптом до фінського цвірінькання увірвався знайомий тембр і рідна мова.

Людочка, швиденько всівшись на бруківку, вмить уторопала: вона щойно лежала на гельсінській вокзальній площі. Вона довго наводила фокус, примружуючи та відкриваючи очі. Врешті, почала ворушити задубілим язиком, витискаючи з себе звуки. Почувалася так, мовби щойно випила кілька келихів червоного вина й устигла вже сп’яніти. Її слова адресувалися чоловіку, але при цьому вона впритул дивилася на сумки, біля яких сиділа.

– Не треба сваритися на бабцю. Вона не дурепа.

– Яка бабця? Ти мариш? Вставай! Розсілася тут. Хочеш, щоб поліція тебе підібрала? – Коля бентежився, роззирався злякано довкола, пеленгував, чи не біжать до них наряди фінської славетної поліції.

Людочка, перевівши подих, підвелася. Попри удар вона залишилася неушкодженою, лише трохи подерла ліву вилицю та лоба. Озирнулася, побачила бабцю, яка люб’язно чіплялася до іншого перехожого. Підстаркувата пані зиркнула на Люсю та помахала їй рукою.

«Бач, прийняла мене за свою. Виходить, ми однакові», – подумки аналізувала Люся. А тим часом її чоловік проголошував викривальний монолог про ганебну поведінку затурканої дружини в цивілізованому буржуазному суспільстві.

– Так, зараз фугачимо до автобуса і мчимо до порту, – змінив гнів на ласку, коли Люся притулилася до нього й міцно обняла. – Вісім годин – і ми в Стокгольмі. Хапай валізу!

Слово «пором» викликáло в Людочки асоціації з іржавою баржею, якимось дерев’яним плотом або чимось на кшталт тих облуплених бляшанок, що курсували влітку річкою Південний Буг у рідній Вінниці.

– Навіщо називати цей… цей… – не могла дібрати слова. – Цей… Титанік поромом? – запитала Колю, вздрівши білого блискучого лайнера, які до цього бачила лише в «імпортному кіні».

– Яка ж ти в мене темна… Нічого, крім свого замурзаного гніздечка, й не бачила, – звернувся до дружини, як до неповноцінної.

Люда насупилася.

– Не говори зі мною, наче я ідіотка, – випалила на одному подиху.

– Т-ш-ш. Не кричи, – обірвав дружину красень-чоло-вік. – Ти ж не вдома!

* * *

Окрім Жужі та Миколи найдешевшу палубу третього класу окупувало ще трійко хлопців. Один із довжелезними сплутаними кісками, інший, навпаки, лисий із татуюванням на голові й шиї. Третій ніби звичайний, але він постійно голосно сміявся. Загальна палуба мала півсотні місць. Та укомплектована цього дня була лише цими п’ятьма пасажирами.

Очікуючи, допоки лайнер рушить, Микола розповідав дружині, які на поромі є розваги, як скандинави подорожують, а заразом і запасаються дешевими продуктами, котрі купують на Сільялайні. Доповідав, вдивляючись у рекламний проспект, скільки на борту магазинів, ресторанів, кафе, дискотек. Він не читав, а, дивлячись на картинки, здогадувався. Якби Люся тримала цей проспект, і вона могла б здогадатися. Та Миколі подобалося бути гідом.

– Ходімо до кафешки. Щось перекусимо, – активізувалася Людочка, почувши про досить дешеві заклади громадського харчування на борту.

– До якої кафешки? Ти здуріла? Не встигла виборсатися з багнюки, як одразу в князі. Давай, давай гуляти на всі гроші, що в нас є, а про завтрашній день дядя буде думати, – розійшовся Микола.

До його гарячої промови почали прислухатися хлопці, які щойно сміялися собі тихцем у кутку палуби.

– Та я зрозуміла вже, досить волати, – прошипіла Люся, намагаючись спинити красномовного оратора.

– Бери ковбасу та їж, якщо голодна, – махнув рукою на сумку.

– А чим порізати?

– Ну, ти як із дуба впала! Нічим не порізати. Не вистачало ще ножа з собою захопити. Щоб нас як терористів заарештували. Я чув від одного індуса, коли минулого разу їздив…

Людочка не дослухалася до сто разів чутої історії про індуса, який геть усе розповів Миколі, коли той їздив до Гельсінкі минулого разу. Дивилася в ілюмінатор, тримала в руках темну «Московську» ковбасу, яку мама діставала по великому блату в гостродефіцитний купонно-талонний час. Вирішувала, звідки починати гризти. Нарешті вп’ялася зубами у надто твердий батон – і відчула на фізичному рівні солідарність із собаками-дворнягами, які вимушені все своє довге життя харчуватися виключно кістками. Подовгу кутуляла кожен відкушений шматок. Коля також приклався до ковбаси. Але в нього виходило куди спритніше. Коли з вечерею було покінчено, почали вкладатися спати. Микола закинув довгі ноги на два сусідніх стільці й невдовзі засопів, а Жужа ніяк не могла вмоститися. Юнаки-сусіди повлягалися просто на підлогу між рядами, залізши до спальних мішків. Люся, ідучи за прикладом іноземців, кинула на чистий ковролін свою та чоловікову куртки й, плямкнувши від задоволення та солодко зітхнувши, відключилася.

– Ой, блін! – почула крізь морок дрімоти.

Здалося, що спала лише декілька хвилин. Відкрила очі. На палубі вже не світилися лампи – з ілюмінаторів било яскраве денне світло.

Микола, ставши коліньми на крісло, заглядав у шибку й кричав своє «Ой блін!»

– Що? – запитала заспана Жужа.

Чоловік зірвався з місця. Нашвидкуруч збираючи з підлоги речі, присікувався до дружини.

– Чи ти не бачиш, що ми вже давно приїхали? Люди сунуть трапом на борт, – подивився на годинник. – Йо-майо! Сьома. Це виходить, ми годину вже стоїмо. От-от назад попливемо. Бляха-муха, давай хутенько, виповзай.

За секунду на палубі не лишилося нікого і нічого. Лише коричневий шматок м’ятого паперу, в який була загорнена московська ковбаса, сиротливо лежав на місці під номером 23.

Зійшовши на сушу, пара попрямувала до пункту паспортного контролю. Коля всю голову Люсі проточив, розповідаючи, що документи тут перевіряють украй рідко.

– Ти, головне, йди собі, не подавай виду, що в тебе візи немає. Вони тут усі психологи, дивляться, в кого очі бігають, того просять показати паспорт, – шепотів, мов у гарячці, й ніяк не міг опанувати власні нерви.

Людочка пішла першою лиш тому, що їй набридли теревені чоловіка. До неї усміхнувся прикордонник, а вона відповіла ніжною джокондівською усмішкою, ну, тією, що з загадкою. На іншому боці турнікету зупинилася в очікуванні чоловіка. Здалеку бачила його: губи складені в ниточку, очі опущені, напружений – вирізнявся у натовпі. Вона зовсім не здивувалася, коли Миколу запросили пройти в окреме приміщення. Через якийсь час із кімнатки, куди завели її чоловіка, вийшов прикордонник, роздивився навкруги, побачив Людочку, зустрівся з нею поглядом і поманив пальцем до себе. Молодиці нічого не лишалося, як підкоритися дещо романтичному жестові представника шведської влади. Зайшовши до маленького кабінету зі скляними стінами, Люся побачила таку картину: на столі – розхристана сумка, з якої хаотично стирчать палітурки книжок упереміш із Людиними трусами, светрами й сорочками Миколи. Платівки гуртів «Зоопарк», «Звуки Му», «Кіно», «Акваріум», «Пікнік», «Браво» та «Секрет» стосом спочивають біля відкритої валізи. Жінка в сірому офіційному костюмі намагається випитати в розгубленого Миколи якусь таємницю. Питання ставить виключно шведською, тому у відповідь отримує відчайдушні погляди Миколи, знизування плечима і промовисті розведення врізнобіч верхніх кінцівок.

– Що сталося? Що вони шукають? – запитала Люда в чоловіка, щойно увійшовши. Після цих слів у кімнаті стало тихо, як у відкритому космосі. – Я щось не те бовкнула?

До Колі нарешті повернувся дар мови, й він відповів голосом, що помітно тремтів:

– Нічого не розумію. Я їм англійською сказав, що я з дружиною. Вони зрозуміли. А потім щось питали бозна-що…

– Руські? Ю а руські? – шведка була явно задоволена.

– Єс! Юесеса! – відповіла Людочка дикою англійською.

Вона витягла з кишені паспорт і передала його шведові, що випростав до Жужі долоню.

– Ві а фром Совієт Юніон! – продовжив Микола й собі потягнувся в кишеню за документом.

– Нот муслім, араб? – здивувалися шведи.

– Вони думають, що ти араб, – пояснила не так чоловікові, як собі Люда.

Коля дійсно був схожий на терориста-екстреміста з арабського світу – смаглявий, неголений брюнет.

– Ду ю спік інгліш? – докинув свого чолов’яга в уніформі.

– Єс! – бадьоро вигукнув Микола, хоча до абсолютного володіння мовою їм обом було, як до неба рачки.

Шведів прорвало і вони навперебій почали ставити запитання, Люда й Микола просили говорити «слоулі». Шведи як могли розтягували слова, але все одно сенс речень залишався для прибульців нерозшифрованим. Після п’ятнадцятихвилинної безплідної розмови за допомогою жестів і міміки, з додаванням слів «єс» та «ноу» скандинави, втомившись, вирішили викликати перекладача. Прикордонниця підійшла до Людочки, взяла іноземку за руку й повільно, дивлячись прямо їй у вічі, щось сказала. Людочка сконцентрувала всю свою увагу на окремих словах.

– Не зрозуміла, – заметляла головою Жужа та глипнула на Колю.

– Щось про питання, – здогадався. – Я почув слово «квещенз».

– Точно, точно, – поспіхом залопотіла Людочка. – Вона хоче поставити нам питання, – повернулася до шведки й упевнено додала: – Єс!?

Жінка обвела поглядом своїх одноплемінників, облизала пересохлі губи і, вказуючи правицею на пором «Сілья Лайн», який досі стояв на причалі і його було видно через скляні стіни-вікна, мовила дуже голосно, дуже повільно й дуже протяжно:

– Гоу бек!? – в інтонації відчувалося запитання.

Один із поліцейських додав із усмішкою:

– Бек ін Юесеса?

Коля з Люсею, окрім радянської рок-музики, були шанувальниками британського гурту «Бітлз». Пісню зі словами «Бек ін Юесеса» чули й наспівували частенько, тому знали переклад цієї фрази. Перелякавшись наслідків питання, спочатку Микола, а за ним і Люся щосили заволали:

– Ноу! Ноу!

– Ві ар біженці. Біженці. Політікал, – гамселив себе в груди Микола.

– Реф’юджі?

Коля та Люся згадали, що вчили це слово, яке в найпотрібніший момент вилетіло з пам’яті.

– Єс, єс, рефюжі! Ві рефюжі!

Перша екскурсія Стокгольмом для колишніх громадян есересер пройшла під патронатом столичної поліції на шикарному авто марки «сааб».

– Шкода, що без сирени, – тамуючи внутрішню істерику, жартував Микола.

Людочка із заднього сидіння, де вони розташувалися з чоловіком, розглядала краєвиди чудового європейського міста, тицяла пальцями в шибку й усміхалася, коли її щось дивувало. Поліцейський задоволено вказував, куди тієї чи іншої хвилини подивитися – ліворуч, праворуч чи просто через лобове скло. Людочці хотілося розцілувати його, такий він був привітний. Водій (також у формі) всю дорогу бурмотів – не ховав незадоволення. Авжеж, іще двоє додаткових ідіотів припхалися до його країни. Керманич раз по раз зиркав у дзеркальце на заднє сидіння й кривив рота. Якщо приязного поліціянта можна було назвати стовідсотковим скандинавом – високий, білявий, із білою шкірою, то цей явно мав індуське походження. Вулицями Стокгольма швендяли люди настільки різномасті, що назвати їх скандинавами язик не повертався. Тут були представники чорної, білої, червоної та жовтої рас. «Якщо, звичайно, я нічого не наплутала з кольоровою гаммою», – подумала Жужа. Микола прошепотів дружині:

– Дадуть громадянство, відчуває моя душа, не мине й кількох діб, – та еротично підморгнув коханій.

Політичні біженці

Офіційно попросивши політичного притулку в Швеції через посередників, працівників еміграційної служби порту, Бабенки опинилися в міському поліційному відділку Стокгольма. Час наближався до обідньої перерви, охоронці правопорядку, хто у формі, хто в цивільному, ходили повз обкладених торбами українців, які принишкли на ослонах у коридорі.

– За нами слідкують, – прошепотів Микола, поглядом вказуючи на стелю, де в куточку виднілася темна плямка. – Камера, – припустив, хоча було видно, що то кружальце від цвяха чи, в крайньому разі, облуплена штукатурка.

До біженців простував кремезний білявець, бадьоро наспівуючи та всміхаючись казна-кому. У руках тримав чималу блакитну чашку з запашною кавою. Аромат потрапляв Людочці в ніздрі й зводив її з розуму. А сандвіч розміром із півхлібини у пластмасовій прозорій коробочці, яку на додачу до кави ніс поліцейський, примусив її голосно ковтнути слину.

Блондин підійшов до Люсі, простягнув їй чашку та бутерброд, показав пальцем у глиб коридору, пояснив, що там «гам-гам», та побрів далі, не припиняючи наспівувати. Людочка незчулася, як розтерзала продпайок.

– Добре, хоч коробку не проковтнула, – Микола образився на дружину за неувагу до ближнього.

– Ходімо й ти щось перехопиш. Він же сказав, що можна.

– Він сказав «гам-гам», а не можна, – передражнив чоловік.

– Ходімо, – Людочка поволокла коханого за собою.

У порожній їдальні на столах височіли п’ятилітрові термоси з кавою й чаєм, стосами-хмарочосами – коробочки з бутербродами на кшталт того, що Людочка вже запхала в себе. А ще фрукти. Червоні та зелені яблука. Круглі, наливні, блискучі, неприродно гарні. Великі китиці блідо-жовтих бананів без жодної цяточки й запашні гігантські апельсини з целюлітними шкірками. Люсина шкала матеріально-духовних цінностей, що карбувалася в епоху дефіцитів розвиненого соцреалізму, почала, як то кажуть, відкидати копита. Жінка зацьковано озиралася, не наважуючись наближатися до харчів. Думка, що перед нею виставка досягнень капіталістичного сільського господарства, не відступала ні на секунду. Жужа поглядом вишукувала табличку з написом: «Руками не чіпати!»

Допоки українці переймалися гамлетівським питанням – вживати чи не вживати, до приміщення увійшла немолода жінка з неохайно вкладеним волоссям, обвислими цицьками та видутими коліньми на чорних мішкуватих штанях. Налила собі кави, зачепила апельсин і вже в дверях вимовила хриплим голосом щось на своїй пташиній мові, вказуючи гостинним жестом на гастрономічні розкоші. Коли жінка зникла, Коля припинив марні розмірковування та рвонув до столу. Людочка запопадливо впхала до сумочки декілька бутербродів, китицю бананів, хотіла втулити ще й яблуко, але воно, кляте, було надто велике – не лізло. Шабаш перебив незнайомець, який увійшов до їдальні. Мужчина, на подив подружжя, звернувся до них рафінованою російською. Зрозуміли: перекладач. Інтенсивно дожовували, вдаючи, що вони в цій кімнаті просто прогулюються та милуються вмеблюванням.

– За півгодини вас допитуватимуть. Заспокойтеся, зосередьтеся, подумайте, що ви хотіли б сказати. І не треба багато слів. Мотиви – це все, що їх цікавить.

– Ми хочемо тут залишитися назавжди, – відразу оголосив свої вимоги Коля, обтрушуючи светра від хлібних крихт.

Люся всміхнулася: виходило, ніби її чоловік хоче залишитися в цій їдальні довіку.

Перекладач зупинив українця, піднявши руку.

– Це все не до мене, – по-гусарському клацнув підборами й відрекомендувався: – Владлен Гансович.

– Ви з Союзу? – Людочка зраділа, побачивши співвітчизника.

Владлен Гансович осудливо обвів поглядом жінку й зверхньо прорік:

– Я етнічний швед, – у вимові забринів легкий акцент. – Допитуватимуть вас нарізно, – додав із учительськими нотками. – Намагайтеся викласти правдоподібну історію, – зневажливо обдивився пару. – А то приїдуть і починають плести бозна-що.

Перекладач, не прощаючись, пішов.

Утікачі похапцем домовилися, що і як будуть казати, згадуючи всі мотиви та легенди, які видумували протягом останніх кількох років.

З колишнього життя

– Мене не влаштовує ні Чехословаччина, ні Польща, – повідомив Коля, гортаючи аркуші численних блокнотів. – У «Супутнику» по блату можуть оформити дві путівки по Середземному морю. Туди входить, – прочитав із листочка, – Болгарія, Туреччина… Це все не те… І наостанок – Італія. Один день. Вихід у місто. Прогулянка… Ля-ля-ля… Люся зацікавлено вдивляється у написане.

– Ого! – промовляє голосно. – Тисяча рублів!

– А ти як думала? Шість, – перерахував на пальцях, – так, шість країн. Двотижневий тур. Повний пансіон. От і виходить – тисяча.

Людочка замислилася, прикидаючи свої фінансові можливості, тоді запитала:

– У мене є дві сотні на книжці.

– Потрібно так усе обставити, аби твої предки нам вісімсот подарували.

Люсі перехопило подих. Хоч їй і кортіло запитати: «Чому саме мої предки, а не твої мусять розкошелюватися?» – зухвало мовила:

– Під яку легенду?

– Що значить «легенду»? Скажемо, що вирішили одружитися. От, хочемо, мовляв, у весільну подорож.

– Ні! – «обламала» жениха.

Микола демонстративно жирною рискою закреслив написане, а потім нервово видер із блокнота зо три аркуші. Люся, не зважаючи на ці показові виступи, поцікавилася у коханого, як він крок за кроком уявляє втечу з Батьківщини.

– Ну, виходимо ми на італійському березі, а далі що? – дівчина воліє конкретних відповідей.

Як і передбачала, нічого більш-менш розумного від генератора заборонених ідей не почула. Микола розпинався, що вже там, на землях свободи, їх уважно вислухають, нададуть житло й роботу, будуть захищати й опікуватися.

– Чому? – Люся налаштувалася на хвилю запитань, і її важко було спантеличити.

– Та тому, дурепо, що вони люблять правду, радіють, що хоч хтось із цієї сраної Країни Рад розуміє, в якому багні живе. Там чекають на нас, як на ковток свіжого повітря, розумієш? Вони захищають дисидентів, людей, яким є що сказати про цю владу, про цю тиранію.

– Тобі є що сказати?

– Звичайно!

– Що?

Микола довго дивився на стіну орендованої малосімейки, пофарбовану масляною неякісною фарбою в блакитний стандарт, тоді перевів погляд на вікно, потім рвучко підстрибнув до телевізора, одним рухом увімкнув його й, тицяючи пальцями в екран, нервово випалив:

– Ось про це, ось про це!

Кінескоп старенької «Берізки», за традицією та технічними характеристиками, довго нагрівався. Микола тим часом виконував «танець святого Віта» біля телевізора. Нарешті до кімнати увірвалися мажорні акорди веселої дитячої пісеньки: «Карусєль, карусєль, пракатісь на нашей карусєлі». Люся нестримно зареготала, а Микола почервонів від гніву та почав судомно перемикати на інший канал. Там розводив демагогію лідер країни, йому раз по раз гучно аплодували. На іншому й останньому каналі показували документальні кадри з довжелезними чергами до лікеро-горілчаних магазинів.

– Ось про це я розповім. Ось це все я бачив на власні очі. Усе це пережив.

Те, що веселило й тішило Жужу, привело її коханого на поріг нервового зриву. Дівчина обняла хлопця, погладжуючи по спині, повела, наче пораненого, на кухню пити чай із бутербродами.

– Я навіть не уявляю, як реагуватимуть мої, коли я зізнаюся, що ми задумали, – тихо мовила, відсьорбуючи з маленької з золотим малюнком чашечки чорний міцний, занадто терпкий чай.

– Ти часом не з’їхала з глузду? – зненацька питає кавалер, гнівно дивлячись на спечені Люсею коржики.

Люся не розуміє, чим незадоволений Микола, може, думає, випічкою?…

– Органи стовідсотково у мене на хвості. Викличуть твоїх, запитають: «Що вам відомо?» – вони враз розбовкають. Навіть заради того, аби тебе від мене відгородити… Думаєш, я не відаю, що вони мене не люблять?

– Вони тебе не знають.

– От і добре!

– Мені здається, ти занадто нервуєш. Ніхто за тобою не стежить.

– А КДБ? – Микола реально затрусився.

– Припини, Колю, мене це починає лякати, – мала на увазі емоційний стан хлопця.

– Мене це давно лякає, – натякав на політичну систему. Довгенько думав, а тоді, дивлячись Жужі в зіниці, випалив: – Ми завалимо до посольства, але не за офіційною еміграцією, – якось страшно посміхнувся. – Проситимемо притулку. Політичного.

У Люди кавкнуло всередині, стало млосно й кинуло в жар. Микола хутенько приніс їй склянку води з-під крану й продовжував пошепки:

– Зайдемо всередину й скажемо: «Не вийдемо, поки нас не відправлять до нормальної країни».

– Нас звідти поганою мітлою наженуть, – припустила дівчина.

– А ні! – радісно скрикнув Коля й передав їй у реверансі «Літературну газету».

Прийняла грубеньке періодичне видання до рук, не знаючи, що саме має вичитати. Хлопець перевернув газету останньою сторінкою до Жужі й тицьнув пальцем у заголовок. «Територія посольства країни, що знаходиться на території будь-якої держави, вважається територією тієї країни, якій належить посольство». Люда перечитала підкреслене зо п’ять разів, але не змогла вловити смисл написаного.

– Якщо ми зайдемо в посольство, то все… Ми на їхній території. От, я, дурний, хотів кудись їхати. А потрібно лише зайти до посольства, викласти вимоги, і нас заберуть. Розумієш, дурепо, заберуть самі, – підхопив Люсю на руки й почав несамовито стрибати з нею по хаті. Кружляли, допоки Людочка не забажала пояснень більш логічних і менш емоційних.

– А як туди зайти? – запитала зненацька.

До посольства безперешкодно були вхожі іноземці чи совєтікуси за наявності запрошення. У інших випадках за огорожу – зась.

– Бля… – вирвалося в Миколи. Пустотливість зникла, він зблід і впав на ліжко. Склепив повіки. – Я більше не можу. Я втомився придумувати. Мамо!!! – заверещав, схопившись за голову.

Люся була кмітливою дівчинкою, до того ж їй стало шкода коханого, тому її мозок запрацював з шаленою самовіддачею й видав вихід із ситуації, яка ще хвилину тому здавалася провальною.

– Потрібно закосити під бундесів, – «бундесами» совєтська молодь називала іноземців капіталістичного табору. – Твій Борода, ти казав, привіз шмотки з Польщі. Ми їх позичимо, вдягнемо, вдамо з себе іноземців і пройдемо повз охорону. Треба їхати до Москви!

Найдурніші ідеї подеколи виявляються більш плідними, ніж обмізковані віками теорії.

Перший допит

– Бабенко Людмила Олегівна! Заходьте, – продекламував Владлен Гансович, стоячи за двадцять кроків од біженців.

– Я думав, мене першим викличуть, – Коля схопив дружину за холодну руку.

– Усе буде добре! – сказала тихо й вивільнилася.

Допит виявився виснажливим через свою монотонність та одноманітність запитань. По декілька разів довідувалися ім’я, прізвище, прізвище в дівоцтві, адресу, за якою мешкала, рік народження, чи не скоювала злочинів, чи не просила притулку в інших країнах світу. Фотографували в анфас і в профіль, знімали відбитки пальців. Перекладач бубонів безбарвним голосом, дивився на Людочку відстороненим поглядом, іноді підвищував на неї голос, коли жінка повідомляла, що вже відповідала на подібне питання.

– А зараз напишіть коротко, чому ви хочете просити політичного притулку. Поставте підпис та дату, – сказав Владлен насамкінець.

Коли списаний Люсею аркуш потрапив до рук перекладача, той пробіг його стомленим поглядом, тоді здивовано глипнув на Людочку й повідомив щось поліціанту, який весь час сидів з напівприкритими повіками. Поліцейський бовкнув «ду гравід», а етнічний швед переклав:

– Ви вагітна?

– Так, – відповіла й спеціально для шведа ствердно метельнула головою.

Зворотний переклад не знадобився. Ці двоє кардинально змінили тон розмови, брали по черзі Людочку за руки й благально запитували, чому вона не поставила їх до відома відразу.

– А що змінилося б? – запитала жінка.

– Усе! – коротко пояснив Владлен. – Вас би не мучили так довго. А який строк? – ніжно запитав.

– Сім! – відповіла й після мовчазної паузи додала: – Місяців.

– Боже! – вигукнув Владлен, інерційно відірвавши дупу від стільця.

Похапцем переклав поліцейському, який, черконувши декілька слів у формулярі, з масною посмішкою вислуховував переклад.

– Ви, вірогідно, втомилися. Поки будуть допитувати вашого чоловіка, ви зможете полежати у кімнаті відпочинку, – поспіхом говорив Владлен Гансович.

Він допоміг жінці вийти з кімнати, підтримував її та супроводжував до напівзатемненої відпочинкової. Уклав біженку на вузенький диван, мало не поцілував у чоло. Перед тим, як зачинити двері, вагаючись, додав:

– Ви, маю надію, не будете скаржитися на недбале до вас ставлення, коли ви в такому стані… положенні, коли ви… – не знав, що сказати далі.

Людочка вимовила «ні» й відпустила знервованого перекладача. За мить він повернувся й крізь прочинені двері тихенько сказав:

– Вони взагалі не мали права вас допитувати… Це вам інформація на майбутнє, – пішов, цокаючи підборами по кахельній підлозі.

Люся встигла подрімати до повернення Миколи.

– Як усе минуло? – запитала.

– Ось адреса, куди їхати. Це біженський притулок. Пропонували на вибір підкинути своєю машиною або дати гроші на таксі. Я взяв гроші.

– Добре, що поїдемо, бо мені зле… – підводячись, поскаржилася Жужа.

– Ти що? Десять крон на дорозі не валяються, – сказав як відрізав дбайливий чоловік.

Задля того, аби привласнити гроші, що їх дали на транспортні витрати, Микола вирішив дістатися місця подальшої дислокації пішки. Владлен, на вимогу Миколи, накреслив карту, згідно з якою пара мусила рухатися в бік зазначеної вулиці.

– Їхати треба хвилин двадцять, а тоді ще йти стільки ж. То я думаю, навіщо їхати? Підемо, – подивився на дружину, очікуючи її згоди. – Прогуляємось… Подивимося Стокгольм.

– Прогуляємося, – скептично вичавила з себе Жужа.

Дорогою не виходило милуватися краєвидами, бо подружжя витрачало час на суперечки, дорікаючи один одному. Коли спілкуватися на підвищених тонах вже було несила, чоловік віддалився від дружини на безпечну відстань. Просувалися мовчки, зберігаючи чималу дистанцію. Люся йшла на автопілоті позаду коханого. На півдорозі зображення розфокусувалося, Стокгольмом закружляло, втікачка відчула, як задубів язик та під дією невагомості підкосилися ноги. Тіло, розслабившись, м’яко сповзло на шведський асфальт, полежало кілька хвилин нерухомо, оговталося, підвелося без сторонньої допомоги й посунуло далі. Падіння сталося в одному з багатьох тихих, безлюдних провулочків, тому залишилося особистою справою Людмили.

По обіді в неділю Стокгольм виглядав спустошено-мертвим. Ще в центрі, яким декілька годин тому проїжджали українці на поліційному «саабі», життя умовно вирувало, а тут зустріли лише замурзаного бридкого безхатченка, що сидів обіч дороги, перебираючи вміст смердючих бебехів. Жужа здивувалася, що в цивілізованому світі існують люди, про яких повсякчас торочили оглядачі в програмі «Міжнародна панорама». На ранніх стадіях розвитку радянський індивідуум у переважній більшості щиро вірив, що капіталізм загниває, висилав теплі ковдри та згущене молоко в бляшанках нужденним бідолахам у Стару Європу. Кінець вісімдесятих ознаменувався повною безповоротною ідеалізацією буржуазного життя. Люсі згадалося марення, яке бачила в потязі дорогою до Гельсінкі, і жінкою пересмикнуло…

* * *

Мчали спочатку брудним зеленкуватим потягом від рідних, що напружено махали руками з перону. Пересіли в Пітері на більш пристойний блакитний, міжнародний. Микола спровадив Людочку до туалету відразу після того, як провідник оголосив: «За десять хвилин кордон». Тісно перев’язав дружині живота широким кашне, аби жоден представник прикордонної чи паспортної служби не розгледів у маленькій тендітній дівчинці вагітну жінку, бо в іншому разі могли висадити.

За годину тримав непритомну дружину в обіймах.

– Ти як? – обережно поклав її на полицю.

– Добре! – через силу всміхнулася.

– Молодець, молодець, – шепотів їй на вухо. – Усе минулося добре.

З напруженим виразом на обличчі швидко розмотував кашне.

– А-а-а! – голосно видихнула Люся, і її маленький животик настовбурчився вивернутим пупом. – Ой, як добре, – поклала руку на живіт, почала лагідно його погладжувати. – Усе, кицюню, усе, – говорила до дитини. – Скоро усе стане прекрасним. Усе, – заплющила очі та заснула.

Марилося, що потрапила до казкової країни: біленькі будиночки з червоними дахами, квітчасті фіраночки на вікнах, усміхнені сиві національно свідомі бабусі в автентичних строях зустрічають їх, простягають пакунки з їжею та вбранням, вказують стерильними пальчиками на такий самий, як у них, біленький будиночок, проголошують патетично:

– Усе це ваше. Беріть! Живіть! Ми вас любимо!

– Я також люблю вас! – промовляє Людочка й чує свій голос. А до нього приєднується знайомий чоловічий.

– І я тебе люблю, – шепоче він.

– І я тебе люблю, – говорить Людочка, звертаючись до своєї дитинки.

– Я тебе люблю, ти молодець. Усе минулося добре.

Людочка прокидається, бачить поруч Миколу, який схилився над нею.

– Нове життя? – задоволено шепоче він.

– Нове життя! – намагається всміхнутися Люся.

– Гельсінкі! – оголошує провідник, відчиняючи двері купе.

Огляділася… Будиночки схожі, нічого не скажеш. Але де ті автентичні строї та сивочолі усміхнені бабусі?

– Я не можу волокти цю чортову валізу, – закричала в спину Миколі.

– То давай мені, – з відстані припрошав, напружено розставивши руки, ніби хотів сказати: «Нехай я здохну під непосильною ношею, а ти йди собі, махай ручками».

– Довго ще? – питала, наближаючись до чоловіка.

– Згідно з цим папірцем, десь тут, – Коля показав рукою на річку.

– Це річка! – вклала у слова весь сарказм та іронію, на які була здатна.

Коля тицьнув їй під носа саморобну мапу, на якій хрестиком було позначено квадрат, що символізував будівлю притулку.

– То це річка? – жінка уважно вдивлялася у креслення. – Я думала, що оце широке – дорога.

– Я теж так думав.

– Той Владлен щось наплутав, трясця його матері, – Люся, генеруючи істерику, трясла папірцем і волала на всю горлянку: – Тут немає ніяких будинків… Лише кляті човни, – штовхнула ногою свій багаж.

– Човни, – приречено повторив Коля.

Жужі в голову навідався ідіотський здогад.

– Човни-притулки? – промовила, не вірячи власній інтуїції.

– Виходить, так, – Микола підхопив торбу й валізу та почовгав до двопалубного човна, що стояв на приколі метрів за сто від них.

Баржа «Стокгольм»

Що ближче підходили українці, то більше зростала впевненість: оселяться вони саме на цій баржі. З відкритих ілюмінаторів лунали уривки фраз невідомими мовами, по трапу снували чорношкірі чоловіки, всміхалися широкими білозубими усмішками Людочці й Миколі, підзивали їх руками. Новоспечені біженці не наважувалися ступати на дерев’яний хиткий трап.

– А може, це якась діаспора гуляє? – Людочка звернулася до Колі, який присів на валізу навпроти човна з промовистою назвою «Стокгольм» і ще раз уважно занурився у мапу.

– Хіа, хіа! – кричали африканці, закликаючи подружжя заходити.

«Хіа» мало означати «сюди».

– Реф’юджі? – почули Бабенки знайоме слово, що в перекладі з англійської означало «біженець».

– Єс! – відповіли одночасно й уже впевнено рвонули з речами на баркас, який погойдувався на воді.

Натовп із кількох десятків людей пропхав українців коридором судна до дверей із табличкою «Адміністрація». У кімнаті за столом, хаотично закладеним паперами, сиділа неймовірно гарна жінка. Красуня з казок. Міфічна істота. Богиня. Людочка й Микола остовпіли, побачивши її. На обличчі, густо всипаному рудими великими веснянками, блищали, мов два озерця, яскраві волошково-фіолетові очі, чисті, без будь-яких цяток. На додачу до цього дива жінка небезпідставно могла хизуватися невблаганно кучерявим волоссям червонясто-рудого кольору. Адміністраторка завуркотіла й ще більше заворожила прибульців. Красуня-шведка висловлювалася повільно, використовуючи прості слова та короткі речення. Люся зрозуміла її промову від першого до останнього слова й була неабияк задоволена собою: «Ти ба, лише кілька годин за кордоном, а вже знаюся на англійській». Біженцям у по-ліційному відділку видали тимчасові посвідчення навзамін конфіскованих радянських паспортів. Рудоволоса переписала дані з посвідчень до товстого журналу, заламінувала їх, аби ті не пошкодилися, й передала власникам разом із кольоровими папірцями.

– Йо мані![2] – Простягла кожному по двадцять крон, вказала, де розписатися. – Фор вік,[3] – додала. – Рум севентін,[4] – дзенькнула в повітрі двома ключами в зв’язці. – О, тайм-тейбл![5] – згадала наостанок.

Підняла вказівний палець угору, що мало символізувати щось на кшталт: «Хвилиночку!», пошукала в паперовому мотлоху потрібний аркуш.

– Раша! – подала віддрукований російською текст.

У розкладі зазначалося, що об одинадцятій вечора відбій, а о восьмій ранку потрібно бути на ногах, якщо не бажаєш залишитися без сніданку. Інформація про дати отримання грошової допомоги завершувала скупий перелік правил внутрішнього розпорядку. Нав’ючені торбами Бабенки подалися шукати свою кімнату-каюту.

– Розклад придумали. Як у піонерському таборі, – згадала дитинство Люся й усміхнулася.

– Радше, у концтаборі, – Миколі було не до жартів, бо він уже зайшов до каюти, яка скидалася на купе поїзда.

Дві полиці – верхня та нижня, невеличкий столик на кшталт вагонних, два пригвинчених до підлоги залізних ослінчики і жодного вікна.

– Боже! – простогнала Людочка, приречено гепнувшись на нижню полицю.

– Вибач! – Коля вмостився біля дружини, обняв її за плечі, сховав обличчя у її волоссі й беззвучно заплакав. – Вибач! – повторив і з силою штовхнув ногою двері, які, зачинившись, ще кілька хвилин за інерцією гули.

У каюті стало зовсім темно, а ці двоє сиділи й не наважувалися поворухнутися…

… Зненацька в темній кімнаті заволав гучномовець: спочатку прогавкав щось англійською, тоді по черзі кількома незнайомими українцям мовами.

– Що це? – жахнулася спросоння Людочка.

Коля схопився, довго намацував вимикач. Віднайшовши, клацнув, у очі врізалось неприємне блакитне світло.

– Котра година? – мляво запитала.

– Восьма, – відповів чоловік, дивлячись на наручний годинник «Польот».

– Восьма вечора? – не розуміла Людочка.

– А біс його знає, – Коля визирнув у коридор. – Усі сновигають, – повідомив дружині й, недовго думаючи, вийшов на розвідку.

За п’ятнадцять хвилин уже запрошував до своєї оселі незнайомця. Людочка підвелася з нар, даючи місце юнакові з сережкою в носі та збіса дивною зачіскою-начісом, влаштованою зі знебарвленого волосся. Вузькі смугасті штани обтягували його тоненькі ніжки – ця річ у гардеробі хлопця прикувала увагу Люсі. Увесь інший прикид губився на фоні рейтузів.

– Салют! – пробасив тонконогий. Голос не в’язався до його зовнішнього вигляду. – Ігор! – подав дівчині вузеньку, майже жіночу долоньку.

– Люся! – відрекомендувалася вона й звернулася до чоловіка: – Зараз восьма вечора?

– Уяви собі, ранок, – Микола засміявся, за ним слідом Людочка й наостанок Ігор. – Ігор нам усе розповість, – зробив спробу зручно влаштуватися на маленькому ослінчику. Йому кортіло підсунути стілець, але той не рухався.

– Витончені знущання, – вказав Ігор на пригвинчені до підлоги стільці. – Я свої повідбивав.

– Як? – зацікавився Микола.

– Шведи не сварилися? – перелякалася Людочка.

– Та вони до нас не заходять ніколи, – Ігор манірно махнув рукою. Тоді враз перевтілився, став більш схожим на чоловіка, посуворішав. – Я принесу один інструмент, підколупнете й видерете шурупи.

Із гучномовця знову залунали фрази. Ігор прислухався.

– Що це? – наполохався Коля.

– Вичитують прізвища, кому зайти до адміна.

– Навіщо?

– О! – вигукнув Ігор, почувши своє ім’я. – Мені треба бігти. Згодом зайду. Увечері.

– Навіщо до адміна? – Микола вийшов за новим знайомим.

Людочка до болю в голові вслухалася в слова, що линули з гучномовця. Несподівано почула своє прізвище та ім’я, а потім і чоловікове, вибігла на закриту палубу, якою тинялися чоловіки – молоді й не дуже. Мужчини активно цікавилися Людочкою. Один чорнявий, схожий на цигана молодик підійшов і запитав: «Скільки?», дивлячись, як здалося Люсі, на її живіт. Жінка подумала, що він питає про строк вагітності, й випалила з сором’язливою посмішкою: «Сім». Щоправда, вона сама не вірила, що її вагітність сягнула аж такого поважного строку. Бо живота, принаймні такого, як у звичайних вагітних жінок, у Люсі не спостерігалося. Ще як була вдома, одна знайома лікарка казала, що в Жужі чи то плід недорозвинений, чи то прес надто міцний. Люся вибрала друге, а про перше не хотіла й думати. Незнайомець здивовано обдивився жінку, обійшовши її, перепитав: «Крон чи доларів?» Зрозумівши, за кого її мають, розгублено зиркнула навколо. Любитель продажного кохання, витираючи спітнілі долоні об штани, чекав, коли «м’ясо» складе собі ціну. На щастя, жінка угледіла в одному з коридорів, що йшли від центрального холу, свого чоловіка, який розмовляв із Ігорем.

– Коля! Ігор! – намагалася перекричати гучномовець, який на цю хвилину транслював веселу музику в стилі диско.

Микола відповів дружині блискавичною усмішкою й повернувся до розмови з Ігорем, який, у свою чергу, лиш зиркнувши на співрозмовника Люсі, відразу попростував до неї.

– Наші імена оголосили, – залопотіла Жужа, вказуючи на стелю, звідки стирчав гучномовець.

– Не треба говорити з цими покидьками, – звернувся до жінки смугастоштанник і показав «фак» її смаглявому візаві. – До адміна підете після сніданку, – й подався до їдальні, підхопивши жінку під руку. Микола плентався слідом.

– А навіщо до адміна? – не вгавала Людочка.

– Перевірка. Галочку поставлять, що ви за ніч не втекли, – відповів новий знайомець. – Коротше, їжте, пийте, згодом побачимося. Придивляйся за дружиною, йолопе, – звернувся до Миколи. – Тутешня публіка подовгу без жінок. Здичавіли.

Їдальня у біженському притулку була влаштована на кшталт шведського столу – набирай скільки влізе всього, чого душа забажає.

– Смачно! – прихвалювала Люся, похрумуючи небаченим до цього делікатесом – корнфлексом[6] із молоком.

– Дуже смачно! – Коля намащував тоненьку скибку білого хліба м’яким сиром, який виколупав ножем зі щойно відкритої маленької пластикової коробочки. – Головне – стерильно!

За сніданком Коля поділився з дружиною інформацією, яку випитав у Ігоря. Для сімей цей табір-човен вважається тимчасовим пристанищем, пересильним пунктом. Постійним (якщо бодай щось може бути постійним для біженців) помешканням він є переважно для самотніх осіб чоловічої статі чи умовно чоловічої, якщо зважати на Ігоря, який ніщо інше, як гей. Рік тому юнак косив під нетрадиційного, тоді всі свято вірили, що представникам секс-меншин найшвидше дають дозвіл на проживання у Швеції. Мовляв, тут лояльно ставляться до сексуальних збочень, як то шведська сім’я або колективний шлюб, шлюби між одностатевими громадянами, скотолозтво, садо-мазо й таке інше. За цей час Ігор так увійшов у роль, що перевтілився остаточно й безповоротно. Настільки, що заробляє на своїй нетрадиційності, виходячи на нічні вулиці Стокгольма або й не сходячи з борту пришвартованого «Стокгольма».

– Сам мені про це розповів, – не приховуючи відрази, повідомив Коля. – Навіть пропонував секс за невелику платню.

– Ти далі розповідай, – Люсі не терпілося почути щось новеньке про місце їхнього теперішнього перебування. – Сподіваюся, ти відмовився від його послуг? – іронічно додала, примруживши очі.

Коля не оцінив жарту й вів далі, пхаючи до рота щораз нові й нові порції бутербродів:

– Так от, сімейні очікують щонайбільше місяць-два, далі їх перевозять до табору, більш придатного для проживання. Одиноким доводиться чекати на кращий табір до півроку.

Ігор і ще з десяток постійних мешканців самі відмовлялися від переїздів, бо інші табори надто далеко від столиці. Відмовники через власний інтерес чіплялися саме за центр, за столицю, за велелюдний та багатонаціональний Стокгольм. Раз на тиждень кожному біженцю видавалося по двадцять крон на потреби, до яких зазвичай входили цигарки та солодощі. Біженець міг розраховувати на безкоштовну медичну допомогу, як то замастити рану зеленкою та заліпити пластиром. До найнеобхіднішого належали презервативи, що у великих поліетиленових мішках виставлялися в медпункті – заходь, бери, ніхто слова не скаже. Один заточений під великий бізнес білорус торгував цими отриманими на дурняк протизаплідними засобами з-під поли в підземному переході станції метро Багармоссен. Продавав удвічі дешевше за роздрібну ціну, яку пропонували магазини, супермаркети й аптеки. Сутенери та незаможні шведи купували кондоми великими партіями й просили ще. Бізнес процвітав. Цигарки й алкоголь, які привозили новенькі реф’юджі, також «збагрювалися» у тому ж переході. Хто не мав хисту до спекуляцій, міг трохи дешевше продати привезене з дому просто тут, на човні, біженцям-дилерам.

Потихеньку Бабенки входили в суть біженської справи з усіма її підводними течіями та наріжним камінням.

Два тижні життя на плавбазі не могли принести користі вагітній жінці, яка дичавіла від клаустрофобії, викликаної близькістю темних стін. Люся у прямому й переносному значенні задихалася від нестачі повітря. Неодноразові її спроби зійти на берег і трохи погуляти наражалися на фіаско: жінці паморочилося в голові, вона втрачала рівновагу, відтак поверталася до своєї нори, вкладалася на полицю й приречено лежала, споглядаючи каюту. Жартувала, мовляв, тіло звикло до легкого покачування й не сприймає стабільну твердь. Попри це Микола був націлений витягти некомунікабельну дружину на екскурсію містом.

– Я тебе триматиму, – обіцяв. – Подихаєш, та й повернемося.

Теренкур 1 обірвався на автобусній зупинці. Чоловікові випала ганебна місія волокти непритомну кохану назад під прицільними поглядами місцевих, що викликало в нього напад неприхованого сорому, який, у свою чергу, спричинив повну капітуляцію перед будь-якими моціонами чи бодай розмовами про прогулянки.

Дуже швидко настав той час, коли українці, котрі ще зовсім недавно захоплювалися новими продуктами харчування, не могли без відрази заходити до їдальні. Розгалужена одноманітність доводила їх до внутрішнього колапсу; корнфлекс, масло, запакований сир, хліб, овочі, фрукти викликали нудоту. Жужа потай мріяла про солоні огірки, часник, сало з чорним хлібом і смажений свіжоморожений хек. Згадувала занедбаний овочевий магазин поблизу свого дому, неохайну бочку в кутку, потріскані, місцями вкриті пліснявою квашені помідори, які плавали в розсолі між якимись лопухами, – й у божевільному темпоритмі працювало її слиновиділення, й хотілося гризти ніжки прикручених до підлоги стільців.

У день, коли Люся зрозуміла, що навряд чи підведеться з нар самотужки, вблагала Миколу віднести звернення «SOS» до бортового медпункту. Коля довго вагався, допоки дозволив себе вмовити. Привів до хворої фіолетовооку красуню. Адміністраторка прискіпливо обдивилася Людочку, тоді всілася на краєчок ліжка, взяла її за худу руку й поцікавилася, що в неї болить.

– Я задихаюся, – по-риб’ячому хапаючи повітря, мовила Жужа й погладила невеличкого живота.

– Розумію. Але у нас мало кают із ілюмінаторами, – пояснила шведка. – Точніше, вас надто багато, з кожним днем дедалі більше, – додала.

Люда вийняла свою руку з її гарячих гладеньких долонь, підняла синього вовняного светра, ніби хотіла, щоб її послухали стетоскопом. Погляд шведки впав на Люсин живіт, очі її збільшилися в об’ємі та потемнішали.

Метод санаторно-курортного лікування, що передбачає дозовані фізичні навантаження у вигляді пішохідних прогулянок, сходжень у гористій місцевості; тут – прогулянка.

– Що це? – злякано запитала, не відводячи погляду від Людочки.

– Дитина, – вичавила з себе усмішку біженка.

Усі люди знають, що животи бувають великі й малі, пласкі й круглі. Але, коли ти бачиш перед собою квадратний живіт, спадають на думку найкращі взірці фільмів жахів. Жужина дитина витяглася впоперек, спричинивши таку аномалію, як живіт у вигляді неправильного паралелепіпеда. Рудоволоса кулею вилетіла з каюти, так само блискавично повернулася, припрошуючи до кімнатки медсестру – довгоносу пристаркувату шведку. Руда щось пробелькотіла на вухо медичці. Та схвально метельнула й заходилася уважно обдивлятися майбутню породіллю.

– Може, в мене уже пологи? – Люся не відводила погляду від чоловіка.

– Рано ще! – наказово вимовив він.

– Восьмий місяць, може статися й таке, – припустила Жужа.

– Народжуватиме вже? – тремтячим голосом питав Коля, заглядаючи в обличчя членкиням консиліуму.

Його нервування зрозуміла медсестра й, усміхнувшись, сказала, що зарано для пологів. «Малюкові чогось не вистачає», – припустила, використовуючи англійську.

– Що ж робити? – в один голос поцікавилися майбутні батьки.

– Я знайшла вам кімнату з вікном, – виголосила руда таким тоном, ніби повідомляла, що ці біженці отримали дозвіл на вільне проживання в країні їхньої мрії.

Люсі, як виняток із правил, безкоштовно видали вітаміни у величезній розмальованій веселками коробці та записали на прийом до лікаря-гінеколога на наступний тиждень. А до того часу суворо наказали не перевтомлюватися, більше лежати та дихати свіжим повітрям. Жінка зраділа, що принаймні зможе, не сходячи з триклятої баржі, втягнути ніздрями річкову вологу. Мріяла про це, переносячи свої речі до нової оселі на нижню палубу. Насолодитися вповні свіжістю ранкового бризу українці так і не вдалося. Ілюмінатор відкривався на акуратні жовто-блакитні сміттєві баки. Хоч вони і були щільно закриті, та сморідний дух нісся прямою стежкою до Жужиної каюти. У прекрасній безпроблемній бюргерській Швеції вирувала весна, був місяць квітень, і мухи, відчувши тепло, попрокидалися від перших промінчиків теплого сонечка та неодмінно хотіли залетіти до Людочки у гості.

Уламки минулого

Коля Бабенко добу через три кочегарить у вінницькому трамвайному депо, винаймає однокімнатну квартиру недалеко від Люсиного будинку. Вона працює в готельному господарстві секретаркою, бо вже встигла закінчити торговельний технікум. Тепер у них є власне ліжко. Нікого не потрібно боятися, ні від кого не треба тікати. Вони лежать після чергового сексу й обмінюються думками, що турбують кожного з них.

– Такі гарні, червоні… – щебече Люся, розповідаючи про модні фірмові черевички, що їх «викидали» сьогодні в центральному універмазі. – Мені мало руки не повідривали. О десятій відчиняється універмаг. Я стояла з восьмої… була лише в третьому ряду… А як відчинили, матко-бозко, всі поперли… Куди мені? Не дісталось фірми, лише оце… – Люся сміється й показує на гематому, що витатуювалася на передпліччі. Микола цілує й погладжує синяк, обіймає дівчину.

– Досить, досить, – лагідно відштовхує його Люся.

– Ні, не досить, – так само лагідно заперечує Микола.

– Ні, досить.

– Ні, не досить.

– А якщо…

– Що якщо?

– Якщо я… – дівчина сміється, їй лоскотно.

– Ти? А якщо ти… – Микола грайливо перекидає Люсю на себе.

– А як завагітнію?

Микола суворішає. Вдаючи ображеного, починає одягатися.

– Що за фантазії? – невдоволено питає.

– Чому ж фантазії?

– Досить. Пішли.

– Давай поговоримо.

– Немає про що.

– Є про що.

– Про що?

– Про те саме.

– Тобто?

– Тобто в мене затримка.

– Невелика – нестрашно…

– Три тижні.

– Йди додому. Я тобі подзвоню.

Люся на якийсь час випустила з уваги графік місячних. Згадала лише вчора, коли її зранку почало нудити. Відразу побігла до дзеркала роздивлятися себе – груди ніби набубнявіли, таке буває й перед критичними днями. Довго вдивлялася у м’язи на животі, шукаючи підтвердження вагітності, думала, що пузо починає рости на другий день. Ні, живіт як живіт, нічого особливого. Вирішила трохи почекати. Та й не дуже вона переймалася, була впевнена, що Микола її не покине. Ну, одружаться, ну, будуть ростити дитину. Люсі ж уже за двадцять. Он, усі подруги заміжні. У Оксанки, яка на рік за неї молодша, хлопчикові два роки, і нічого страшного. Люсю від роздумів хилитнуло, але вирішила почати хвилюватися, коли почує щось від винуватця її теперішнього стану. І от, почула. «Йди додому!»

У Колі був товариш, що навчався на другому курсі медичного інституту й уважався серед однолітків великим спеціалістом у гінекологічній царині. За тиждень після того, як Жужа розповіла коханому про вагітність, хлопець влаштував їй зустріч із Сашком – світилом сучасної медицини. Дівчині було дуже соромно розповідати незнайомому ровеснику про свій стан. Майбутній лікар вклав пацієнтку на диван і почав мацати. Тоді виголосив вердикт:

– Потрібно піти в поліклініку до дільничного гінеколога, щоб підтвердити чи спростувати ймовірну вагітність.

– Мене щохвилини нудить.

– Це ще нічого не означає. Може, в тебе рак.

Люсі стало так моторошно, що вона рвонула до Сашкового туалету й довго звідти не вилазила.

Коли вони з Миколою йшли від студента-медика, хлопець мовчав, відвертав обличчя від Люсі.

– Ти сердишся? – запитала стиха.

– Дурепа!

– То це я винна? – скипіла.

Микола впритул подивився на Люсю й кинув:

– Мені це не потрібно. Я, швидше за все, поїду до батьків… у Мурманськ. У мене… – відвів очі, – дідусь захворів. Як повернуся – подзвоню. Бувай, крихітко!

Наостанок тицьнув Люсі записку, розгорнувши яку, прочитала номер телефону й прізвище. Люся питально дивилася на коханого.

– Це Сашко дав координати лікаря, який аборти робить. Занесеш йому могорич. Сашко казав, цукерок велику коробку, коньяк, якісь там апельсини-мандарини. Таке. Сказав, що відкладати не можна. О, мій тролейбус!

І Микола, швиденько поцілувавши Жужу, гайнув до тролейбуса номер три.

* * *

Спершу потрібно було віднайти дефіцитні товари народного вжитку, про які говорив Микола. Надворі 1989 рік. Аби купити цукерки, коньяк та екзотичні фрукти, Людочка мусила тиждень стояти в довжелезних чергах, витратила всі свої талони-купони, але таки склала необхідний хабарний пакет. Лише тоді наважилася подзвонити лікареві Паперному (таке прізвище було написане поруч із номером).

У зазначений день потай зібрала потрібні для лікарні речі. Як завжди, базікала з мамою і татом, намагаючись поводитися природно. Проте попри її волю з рук раз по раз вислизали як не гребінець, то зубна щітка.

– Ти не снідаєш? – дивувався тато.

Люся як «Отченаш» пам’ятала попередження лікаря, що перед наркозом їсти не можна, ба навіть пити небажано.

– Я… я… – не підготувалася до такого питання й не знала, що збрехати. – Я вчора себе погано почувала… Отруїлася, напевно.

– Ти блювала ввечері. Але то було позавчора, здається, – зазначила мама, обчищаючи ножем тоненьку шкірочку з червоного яблучка.

– А у мене таке відчуття, що то було в неділю, – вклинюється в розмову тато.

– Ще й у неділю? – перепитує мама.

– Буду пізно! – кричить дочка від дверей, вислизає з квартири з відчуттям полегшення.

– Щось вона сьогодні рано пішла, – тато вдивляється в круглого годинника, що висить на стіні.

– Мабуть, із Миколою домовилась зустрітися.

– Та він ніби й нічого.

– Ну, рік із ним зустрічається, то вже ж нічого. Доливати? – Ірина Романівна вказує на чайничок із запашною заваркою.

Аборт

У дівчини, яка підходить до обдертої будівлі, що стала їй до болю знайомою за останній тиждень, підкошуються ноги. Не наважується переступити поріг дверей із написом «Приймальне відділення», куди, оминаючи дивну молодичку, що стоїть мов укопана, вже втелющилася добра отара жінок. Лише холод примусив її увійти в просмерділу ліками приймальню, де підземельною луною віддавався кожен звук. «Навіщо лікарні повністю обкладають плиткою, наче склеп?» – подумала Жужа, але не встигла відповісти на запитання чи поставити інше, бо з сусідньої кімнатки вискочила жінка з нездоровим синюшним рум’янцем та пискляво вигукнула:

– Аборт!

Пацієнтки здригнулися як одна, а медсестра втягнула щоки. На медичці був зачовганий халат і накрохмалена шапочка, на ногах дерматинові капці брунатного кольору без задників. Медсестра завела охочих позбавитися дитини до окремої оглядової, наказала переодягтися у домашнє, після чого відбувся колективно-масовий огляд черговим лікарем. Знервованих вагітних табунцем повели до палат.

Люся сиділа на краєчку незручного ліжка з залізним прогнутим матрацом і чекала, вслухаючись у баламбання власного серця.

Коли її викликали, згадала, що забула сходити до туалету.

– Я зараз, – сказала перелякано, стоячи посеред операційної.

– Заходь, заходь, – лікар подивився бланк, який лежав у нього на столі. – Людмила Олегівна Жужелиця, десять-одинадцять тижнів.

Люся не могла зрозуміти, до кого він звертається. Асистентки, дві молоді дівчини, прицмокнули, коли почули оті «десять-одинадцять». Одна з них, дивлячись на лікаря, запитала:

– Чого ж вона так дотягла?

Люсі ніби й не було у приміщенні, вона прикипіла до підлоги й не могла зрушити з місця, аж захололи п’яти.

– Уже перехотіла до туалету? – запитав Паперний.

Відчула, що справді вже не хоче, бо її увагу відволікла страшна картина – на сусідньому гінекологічному кріслі лежала неприродно бліда жінка, навіть коліна були білими. Її оголені ноги прив’язано шматками тканини до підніжок, а руки до поручнів крісла. Жінка хворобливо стогнала й повільно вигиналася. Люсі запаморочилося в голові, загуло й підкотила до горла нудота. Одна з сестричок підбігла, підтримала, довела до крісла.

– Не бійся, дитя. Розкажи краще, де це твій мужик? – заспокоював лікар.

Люся крізь пелену переляку розповідала щось, вилазячи на крісло, продовжила белькотіти, лежачи горілиць. Гінеколог слухав, вдивляючись у її очі, ствердно хитав головою. Жужу прип’яли традиційним як для аборту методом до гінекологічної розкаряки, використавши подерте заздалегідь на стрічки простирадло, легкими заспокійливими рухами зав’язуючи легковажні бантики.

– Подивіться, яке тіло, – без жодного еротичного натяку мовив спеціаліст із абортів.

– Гарне! Чудове! – погоджувалася медсестра, вводячи у вену наркоз.

– Ти, напевно, спортсменка? – питала інша, одночасно віддаючи команду: «Рахуй»!

– Так, – відповідала Люся й підкорювалася наказу. – Один, два… – голос тремтів.

На цифрі десять він став більш упевненим, страх куди й подівся, на «п’ятнадцять» – слова почали розтягуватися та вислизати з-під Людиного керування. І вже на «дев’ятнадцять» Жужа перестала будь-що усвідомлювати. Не пам’ятає, що було з нею у цьому світі, та добре закарбувалося у хворобливій пам’яті те, що бачила в потойбіччі кетаміново-наркозних видінь…

… Упала-потрапила до глибокого темно-зеленого колодязя, куди повільно й дзвінко скрапувала вода. Кра-а-а-а-а-п, кра-а-а-а-п, кра-а-а-п, к-р-а-п!

Моторошно… Страшно… Гидко…

Людочка вперше відчула, що таке страх, як він смердить, як липне холодною вологою, як піднімає сторч волосся на потилиці. Він непрохано з’явився й заволодів усім тілом дівчини. Хтось невідомий, прозоро-непомітний поза межами слизької прірви-мішка казав: «Га-ло-ти-ко-ме, не-рі-ви-зи-ло, га-га-га?!?!» Людочка вслухалася до ломоти в бровах, та не могла зрозуміти, про що йдеться, хоча напевно знала, що говорять про неї. Відчувала шкірою жах від усвідомлення неможливості повернутися назад, у той прекрасний світлий світ, до якого звикла. Їй доводилося використовувати всю свою енергію й фізичну силу, аби не впасти на самісіньке дно кам’яної вічно холодної прірви. Люся розчепірила ноги й руки, вкарбувалася нігтями в слизьку мохову оболонку колодязя, аби втриматися на тому місці, де вона перебувала зараз. Відчула, як повільно сповзає по сірому слизу дедалі нижче й нижче й не має ніякої сили скерувати в інший напрямок невідворотне… «Кра-а-а-а-п, кра-а-а-а-п, кра-а-а-п. Ги-ду-ре-то-ве?!?!» – протяжно невідомою мовою манить колодязь. Люся пручається, але несвідомо втрачає рівновагу, зривається й летить донизу, туди, звідки, як вона знає точно, немає вороття. «Я вмираю! Я вмир-а-а-а-а-ю… Я вмираю?»

Дівчина чує свої крики – стогін пораненого звіра, тоді об неї вдаряється сильний біль, спочатку в голову, тоді відлунюється внизу колодязя, потім перекидається їй до живота. Нарешті, жінка усвідомлює, що це її стогін і її біль, і її «Гидуре-то-ве».

– З поверненням на орбіту! – чує десь над собою людську спотворену мову.

– Я вмерла? – вкотре повторює Жужа і не впізнає власного голосу.

– Усе добре! Ти жива… – Не видно, хто говорить. Люся намагається підвестися, її спиняє ота, з нездоровим рум’янцем.

– Треба полежати. Розігналася! Полежи! Тоді підемо.

– Куди? – Жужа не може віднайти притаманного їй тембру.

– До палати. Куди ж іще? – просто відказує санітарка.

– Навіщо мене запхали до криниці? – питає Люся.

Жінка у високій білій шапочці сміється. Люся чує поряд із собою стогін, повертає голову й бачить пацієнтку, не ту, яка була, коли її завели. Чорнявку. Волосся розпатлане. Ця стиха лається.

– У кожного по-різному, – розмірковує вголос санітарка. – Одні клянуть, інші хвицаються. Є такі, ось як ти, кричать: «Померла я, померла». Усе цей клятий наркоз. Придумали на свою голову. От як я була молода, то ніяких тих дурних наркозів не було. Прийшла дурепа, вишкрябали по живому, йди далі, череватій.

– То, може, й менше робили? – почулося по праву руку від Люсі. Там сиділа на кріслі, спустивши ноги донизу, ще одна, що відійшла від наркозу й підтримувала бесіду з санітаркою.

– Тю! Та я по живому більше двадцяти зробила, – без долі каяття зізналася медичка.

– Двадцять? – запитала Люся й відключилася.

За якийсь час прийшла до тями від нашатирю, що їй пхали під носа.

– Нічого-нічого, вперше воно завжди так. Тоді вбудешся.[7]

Хотіла заперечити, що не збирається більше цього робити, але санітарка перетворилася на суворого головнокомандувача.

– Встаєш потихеньку… Пелюшку – між ноги! Тримай! Обережно злазь… Тут дві сходинки… Так-так!

Ще не було шостої вечора, як Жужа стояла біля гардероба, очікуючи на когось, хто міг би видати їй речі й відпустити додому. Нарешті повз неї пропливла товста баба, пов’язана білою хустиною. Несла дві швабри й три порожніх алюмінієвих цебра. Люда, вкладаючи в прохання всю інтелігентність, попросила відкрити гардероб, аби забрати речі.

– Як це «забрати речі»? – чоловічим тембром запитала стара, помітно нервуючи. – На це потрібен письмовий дозвіл лікаря.

– Гаразд, зараз буде, – погодилася Жужа та гайнула на другий поверх, до ординаторської.

– Лікарі додому пішли, – оголосила медсестра, не відриваючись від книги.

– А як же бути?

– Ніяк не бути, йти спати. Завтра лікар вас відпустить.

– Але мені потрібно сьогодні, – в розпачі прошепотіла Люда.

Бідолашна дівчина обмірковувала, що його робити. Вона конче має бути вдома до восьмої чи дев’ятої години. Інакше її рідні про все здогадаються. Можна було подзвонити додому, придумати щось, але перезбудження не сприяло логічному й холоднокровному мисленню. Жужа будь-що мала покинути це трикляте місце. У коридорі на стіні сумно хизувався надщербленою поверхнею телефон-автомат, очікуючи на свої дві копійки. Люся подзвонила Каті, яка мешкала у цьому районі.

– Катько! Мені потрібна твоя допомога… Принеси теплий одяг і взуття до… гінекології.

Катя не розпитувала, що до чого.

– Буду о пів на восьму.

– Добре! – Люся вплелася в радісне очікування.

Аби не викликати підозри про заплановану втечу, пацієнтка прогулювалася коридором, ні на хвилину не випускаючи з поля зору вхідні двері, в які час від часу заходили відвідувачі, що приносили передачі рідним. За п’ять хвилин до сьомої біля дверей з’явилася товста санітарка із зв’язкою ключів.

– Зачиняємо! – пробасила, проходячи повз пару молодят, що сиділи в кутку.

Відвідувачі заквапилися і почали цілувати своїх жінок.

У Люсі стало серце, вона підбігла до санітарки.

– Чому закриваєте? Як? На ключ?

– А ви думали, ваші кобелі цілу ніч тут вештатимуться? – прорекла чоловіконенависниця.

– А чому в сім? Чому, припустімо, не у вісім чи бодай о пів на восьму? – не вгамовувалася Люся.

Санітарка, не вважаючи за потрібне відповідати на такі тупі питання, мовчки подивилася на годинник і почимчикувала до підсобки. Уже з дальнього краю коридору почувся остаточний вердикт:

– За три хвилини повертаюся і зачиняю!

Люся вдивлялася в довгий коридор, звідки мала з хвилини на хвилину з’явитися ключниця, переводила погляд на останніх відвідувачів, за якими зачинялися двері. До приходу Каті було ще півгодини…

Жужа, вмить ухваливши ризиковане рішення, вискочила на засніжене подвір’я й дременула щодуху за трансформаторну будку навпроти входу до лікарні. Опинилася по кісточки в снігу. Чула, як за довгу мить зачинилися двері, як провернувся двічі ключ у щілині, почала відчувати тілом свіже повітря. Серце тріпалося, сльози душили, ноги мерзли. Дівчина стояла, хапаючи дрижаки, прикрита легким квітчастим халатиком, який видавався надто легковажним посеред лютої зими. Зненацька відчайдушність залишила її, Люда відчула себе нікому не потрібною, кинутою, обманутою, хворою. Їй заболіло всередині, ніби різонуло ножем, тоді вихлюпнуло, стекло цівками по оголених ногах, розтопило червоним білий сніг…

Подруга підійшла до дверей лікарні на десять хвилин раніше запланованого. Люся перевела погляд на неї, коли почула, як хтось щосили шарпає двері раз, другий. З-за будки донеслося: «Катя! Я тут!» – і Катя шмигонула на голос. Не на жарт злякалася, побачивши Люсю в такому жалюгідному стані, але нічого зайвого не питала. Жужа, обтерши пекучим снігом литки, вдягала лижного костюма, черевики на босу ногу і в’язану шапку, не переймаючись, як вона виглядає у чужих речах.

– Завтра тобі все привезу, – кинула й пішки подалася додому.

Перше, про що запитали батьки, коли увійшла до квартири, було: «Чому так пізно з роботи?», – й відразу: «Де твоє пальто?» І хоч Люся зовсім не думала дорогою про те, як виправдає свій зовнішній вигляд, на питання негайно знайшла відповідь:

– Після роботи вирішили піти на лижах покататися. Мені колеги дали костюм. Я дуже стомлена… Наганялася… Піду спати.

Уночі Люся прокинулася від того, що її била пропасниця. Температура зашкалювала за сорок. Нестерпно боліло всередині. Дівчина корчилася й затискала рота рукою, аби не стогнати. Перелом прийшов під ранок – біль стишився, тіло розслабилося, сон пом’якшав. Молодість врешті-решт перемогла.

Швеція

Микола з кожним днем перебування на борту плавучого притулку дедалі більше замикався в собі, не обтяжувався розмовами з похнюпленою дружиною. Бубонів прокляття, лежачи на верхній полиці, не звертаючись ні до кого конкретно. Час від часу брався вчити англійську, прикладаючись до шкільних підручників, які притяг із дому. Психологічна напруга та нерозуміння між подружжям підсилилось ще й завдяки тому, що чоловік не гребував відбирати у дружини її двадцять щотижневих крон. Гроші повільно, але впевнено перекочовували до його кишень.

– Потрібно мати бабло на кишені, – «по-фєнє ботав», відмовляючи Жужі, коли та просила видати п’ятака на купівлю шоколадного батончика.

На борту біженського притулку, по різних його закутках, стояли автомати з ласощами, чіпсами, пивом і напоями на кшталт кока-коли. І ті дрібні крони, які отримували біженці, закономірно мігрували в ці автомати. Саме через вітрину такого кіоску Людочка вперше познайомилася зі «Снікерсом», як їй ввижалося, найкращим взірцем людського винахідництва, божественним і неповторним продуктом, замінником будь-яких земних задоволень. З постійністю, гідною людини клінічно залежної, взялася виносити власну зарплатню та обмінювати її на цукерки. Складати «бабло на кишеню» чоловік вирішив саме після того, як тижневі Люсині гроші були «з’їдені» нею впродовж двох днів.

Після тотальної заборони вільного споживання ласощів жінка вмить склала таємний і мстивий план контратаки. Кардинальні дії полягали у вичікуванні моменту, коли чоловік засне. Зі звірячою гостротою слуху прислухалася зі своєї нижньої полиці до його дихання. Коли воно ставало рівномірним, коли не було чути жодного поруху, навшпиньках підкрадалася до піджака, який висів на цвяхові, вбитому у стіну, легенько, аби не зчинити шуму, запускала долоню в кишеню, неухильно дивлячись на чоловіка, вартуючи, щоб той не відкрив ненароком очі й не побачив її негідну поведінку. І ось, коли холодна п’ятикронова монета затиснута у жмені, жінка прожогом вилітає з каюти й мчить, не спиняючись, до заповітного «Снікерса».

Шоколад заковтує, не відходячи від апарата, раз по раз озираючись. Вона стоїть, зіщулившись, як невеличкий хижий звір. У такі хвилини сльози душать майбутню маму, але вона ковтає їх, солоні, перемішуючи з солодкою патокою, арахісом і товстим-товстим шаром молочного шоколаду.

* * *

Люсю мали везти до лікарні на медичний огляд. Напередодні візиту ввечері вона неабияк насолодилася, похлюпавшись донесхочу в загальному душі. Їй, як єдиній представниці жіноцтва на кораблі, було видано ключ від душової, яким можна було замкнутися зсередини. Жінка чула, як до кімнати стукали й грюкали охочі чи то помитися, чи подивитися на оголену натуру. Вона лиш задоволено всміхалася та гучніше співала чудернацьку пісеньку, яка вмонтувалася їй у мозок, бо щоранку нав’язливо звучала з притулкових гучномовців.

Наступного дня прокинулася вдосвіта. Кімнатка ще не встигла добре освітитися сонцем крізь іржаву дірку-ілюмінатор. Почувши легкий стукіт у двері, бадьоро виборсалася з постелі. Цієї миті зрозуміла, що до лікарні їхати зарано. Стукотіння, що почалося легеньким шкрябанням, змінилося на гучне гамселення ногами по залізних дверях.

– Хтось стукає, – пошепки повідомила чоловікові, добряче перед цим потрусивши його за плече.

– То відчини. – Микола зі сну не зрозумів жінчиної тривоги.

Жужа вмить виконала наказ чоловіка. До кімнати увійшло двоє офіцерів поліції.

– Збирайтесь! – наказав один із них.

– Куди це? – обурився був Коля з верхньої полиці.

– Без коментарів, – лаконічно відповіли поліцейські й тут-таки вийшли у коридор.

Людочка кинулася до дверей, аби міцніше їх зачинити, але не змогла, бо страж закону вставив між дверима й опалубкою ногу в масивному чорному черевикові.

– Він тримає двері, – знервовано констатувала Жужа.

– Інструкція, – пояснив Микола, похапцем змінюючи одну футболку на іншу – чисту й не таку пожмакану, як нічна. Продовжував патякати, нацуплюючи штани: – Один турок мені казав, що шведи ось так приїжджають, коли мають перевозити в інший табір.

– У інше місце перевозить поліція? – Людочка мала рацію, адже поліція цим не опікується.

– Та біс їх знає… – випалив Микола перед тим, як залишити своє тимчасове пристановище.

Подружжя ще й не вийшло з каюти, лише відчинили двері, як поліцейські, троє вернигір, зиркнувши на руки українців, загули хором:

– З речами!

Людочка й Коля перезирнулися, чоловік похапцем завантажив розкидану білизну до сумки. Валіза лишалася нерозпакованою відтоді, як вони заселилися на баржу «Стокгольм». Надворі на процесію чекав традиційний для шведської поліції «сааб». «У них що, інших машин немає?» – подумала Люся з неприхованою зневагою, яка відкарбувалася в неї на обличчі.

Підійшовши до авта, поліцейські жестами наказали Людочці й Колі покласти руки на капот і розставити ноги. Обшукували-обмацували, наче у гангстерських фільмах чи бойовиках. Людочка, торкаючись щокою чистого гладенького капота, дивилася на один із ілюмінаторів плавбази, звідки за нею спостерігала адміністраторка біженського притулку. Її очі волошково-фіолетового кольору були наповнені сльозами, і, здавалося, шведка поглядом перепрошує у Люсі за те, що так і не змогла влаштувати їй зустріч із лікарем.

* * *

У міському поліційному відділку під стіною яскраво-білої кімнати з великим пластиковим вікном сидить двійко розгублених мовчазних людей – Люда і Коля. Вони не розуміють, чому опинилися саме тут, що з ними робитимуть, які несподіванки чатують на них.

– Вони зачинили двері на ключ, – за двадцять хвилин цілковитої мовчанки Люся наважується порушити тишу.

– Не переймайся дурницями, – удавано спокійно відповідає їй чоловік.

– А якщо мені припече до туалету?

– То покличемо когось, – питання спантеличило Миколу, але він не піддавався на провокації дружини. – Усе! Розумієш, це все, – радісно зашепотів. – Тепер нам дадуть дозвіл, чує моє серце. Чи перекинуть до табору, більш придатного для життя. Ахмед мені розповідав…

Коля завчено переказував дружині історію Ахмеда-афганця, який їздив до товариша на північ Швеції в один із сімейних таборів. І які там дивовижні умови, і як там усі радіють життю, і таке інше. Людочка усвідомлювала, що ця розповідь – біженський міф, уквітчаний пахучими гіперболами, ліричними метафорами й нездійсненими фантазіями більшості втікачів. Розповісти притчу до кінця Миколі завадило втручання ззовні. Зі скрипом (чоловік і жінка від несподіванки виструнчилися) відчинилися двері, й до кімнати впхалися двоє абсолютно безтурботних, веселих юнаків, які не мали з собою жодного багажу. Один – типовий скандинав. Біляве волосся, блакитні очі, високий на зріст. Інший – повна його протилежність: маленький, в’юнкий, чорнявий, із очима-вуглинками. На вигляд їм було не більше двадцяти років. Люся відзначила, що мимохіть усміхається, розглядаючи цих двох. Микола, насупившись, дивився на сусідів із підозрою, бо вони заважали зосередитися на власних думках, галасували й борсалися, щипали один одного, цибали по кімнаті, відчайдушно сміялися. Нарешті Коля не витримав та, перекрикуючи гиготіння, звернувся до дружини:

– Якого рожна ми тут так довго чекаємо? – демонстративно постукав черевиком об підлогу, показуючи, що нервує.

– Депортації! – випалив російською блондин, у вимові якого відчувався сильний прибалтійський акцент.

Микола остовпів від новини, потім хутко рвонув до дверей, шарпонув – вони не піддалися.

– Так зачинили-бо навмисно, щоб не втекли, – повідомив інший хлопець, не припиняючи веселитися.

Микола підбіг до вікна.

– Зависоко, – по-філософськи серйозно сказав чорнявий. – Ти не хвилюйся так. Далеко не депортують.

– Лише до Суомі, – додав схожий на скандинава.

– Ми вже втретє летітимемо, – подивився на друга маленький.

– Летітимете? – запитала Людочка.

– Так! І, наскільки я розумію, не лише ми, а й ви. – У кімнаті стало дуже тихо. – За годину, – додав, поглянувши на годинник.

– Вони не мають права! – засичав сполотнілий Микола, у якого тремтіли руки. Після кількох секунд внутрішньої боротьби його бліде обличчя почало вкриватися червоними плямами. – Людко! – звернувся до неї пошепки. – Ану, симулюй пологи… Падай на підлогу, – наказав, не підвищуючи голосу, від чого цей наказ прозвучав як жарт.

Людочку вразила пропозиція чоловіка, але вона була так зацікавлена юнаками, що відмахнулася від надокучливого Миколи й пересіла ближче до хлопців.

– Люся! – простягла руку для знайомства. – А це мій чоловік, Коля. Ми з Союзу.

– А ми з вільної Естонії, – гордовито промовив білявий. – Немає такої країни – Союз. Є імперія. Рандо!

«Що таке «рандо»?» – думала, всміхаючись, Люся. – «Можливо, це естонською, наприклад, свобода чи воля, чи ще щось». Вона б іще довго міркувала, якби інший юнак не втрутився:

– Так його звати. Рандо – це ім’я. А я Петя (саме так і сказав, не Петро чи Пєтя, а Петя, як говорять в українських селах).

Жінка зацікавлено допитувалася, що таке депортація, як проходить і що за собою тягне. Петя натомість розповів свою з Рандо історію.

Рандо – стовідсотковий естонець, чого не можна сказати про Петю, прізвище якого Популос. Рандо звертався до нього не інакше, як Піотрас. Петя – грек. Етнічний, бо всі дев’ятнадцять років прожив в Таллінні. І ось трохи більше року тому він познайомився з Рандо на призовній комісії. Їх мали ось-ось забрати до війська, а вони не хотіли захищати чужу державу, хоч ти лусни. Після знайомства дійшли висновку, що косити від служби – занадто просто, а непогано було б дременути подалі від тоталітарних умов існування. Наступного дня, маючи детально розроблений план дій, спокійно поїхали до Карелії… в ліс… по гриби…

– Отак, пішки-пішки, дійшли до фінського кордону, – оповідку про нелегальний перетин кордону, кримінальний злочин, Петя викладав, як гумореску.

Рандо перебивав його, намагаючись і собі вставити слово.

– Через совєтів прочкурнули, а фіни пов’язали.

– Питають: що це ви, хлопці, тут робите? – вів далі Петя, не зраджуючи сатиричній манері. – А ми, як ті ягнятка: «Грибочки збираємо». Ну, вперше нас депортували назад до Естонії тижнів через два, – хлопець замислився й подивився на друга.

– А за півроку ми знову пішли. Аби цього разу нас не взяли, були обережніші. У Гельсінкі здалися поліції. Кажемо: «Ой, врятуйте! Нас у гарячі точки направляють, а ми не хочемо помирати за чужу державу», – сміються, хапаючись за животи.

– Нас везуть у табір. Ми там сидимо недовго. Тоді взнаємо, що нас ось-ось можуть назад турнути, бо з такими легендами тут тисячі сидять. Ну, Рандо десь довідався, що можна в Стокгольм завіятися. Ми й попхалися.

– Нас протримали півроку й два місяці тому вислали додому. Бо не було ніякої візи. То була друга депортація.

– Цього разу ми вже з візою приїхали.

– Але шведську візу фіг купиш, ми й придбали фінську. А самі знову до Швеції, де вірогідність залишитися вища.

– Та й країна не така рогульна, – виголосив Рандо.

– Рогульна? – перепитав Микола, який долучився до прослуховування естонської саги.

– Ну, фіни – лосі, – констатував Рандо.

– Лосі?

– Та яка різниця, – швидко промовила Люся й повернулася до перерваної розповіді. – Далі!

– Що далі? Тепер ми тут.

– Чому?

– Тому що віза у нас лише фінська, а ми у Швеції, – наголошуючи на кожному слові, розтлумачив Петя. – Думаю, у вас схожа історія.

– Так, – підтвердив Коля.

– Вони все правильно роблять, – розмірковував Піотрас. – Не мають права розглядати наші справи. Але ви не хвилюйтеся. На батьківщину ще не поїдете, – підморгнув.

– Будемо в Суомі, – хлопці плеснули один одного в долоню.

Людочка всміхнулася до чоловіка, але не побачила на його обличчі радості.

– Ти чого? Усе ж добре. Таки краще, ніж на тій баржі. На цій оптимістичній ноті двері до кімнати різко розчахнулися.

– Піотрас Популос! – по складах зачитав із папірця поліцейський, який зазирнув до кімнати.

Петя артистично послав повітряний поцілунок і вийшов. За кілька хвилин викликали Рандо. Микола почав нервово щось шукати в чималій спортивній торбі, крекчучи й стиха матюкаючись. Тоді випростався, простягнув Людочці половинку леза «Нива» зі словами:

– Якщо спочатку викличуть тебе, то ріж вени відразу. А якщо мене, то коли всі вийдуть.

Людочка мала намір послати чоловіка у місця, куди пристойні люди не ходять, але офіцер поліції став їй на заваді, оголосивши:

– Бабенко… – Жужа обережно тримала в долоні гостре лезо. – Микола.

Жінка залишилася сама. Час для неї потягся киселем, язик набубнявів, кінцівки стали ватяними, у голові не було жодної думки. Дивилася на сіру сталь леза, перечитувала великі літери, які складалися в незрозуміле цієї миті слово «Н И В А». Тоді вайлувато підійшла до вікна й обережно поклала на підвіконня улюблене знаряддя самовбивць.

– Щоб ти здох! – вимовила вголос.

Хотіла ще поміркувати про вчинок чоловіка, але її перебування в цій кімнаті добігло кінця.

– Виходьте, пані! – ласкаво звернувся до неї симпатичний поліцейський.

Микола мало не луснув від злості, коли побачив Жужу, яка вийшла з поліційного відділку неушкодженою. Хлопці вже сиділи у синьому мікроавтобусі з написом «POLIS» і крізь вікна спостерігали, як ведуть Людочку. Микола не сказав ані слова дружині, так само вчинила й вона. Відчувши гнів і розчарування чоловіка, почувалася найбільшою зрадницею на землі.

Естонці, що не мали мовних перепон, спілкувалися з суворими на перший погляд шведськими поліцейськими. Розповідали їм смішні побрехеньки, а ті час від часу посміхалися, намагаючись робити це якомога непомітніше. Людочка, абстрагуючись від думок про нездійснену спробу зрежисованого Миколою самогубства, поринула в мелодику незрозумілої їй мови.

Жужа поставилася з повагою до першої в її житті депортації. «Небагато хто може похвалитися, що його депортували. Буде про що розповісти онукам», – посмакувала припущенням, наче з’їла шоколадну цукерку. І відразу їй відлягло від серця, закортіло, аби хтось пригорнув, розрадив. Тихцем подивилася на чоловіка, який цієї миті здався їй беззахисним і самотнім, хоча всім своїм виглядом намагався випромінювати холод і напругу. Жінка вже й думати забула про нещодавню ненависть до коханого, потяглася до нього, притулилася ледь-ледь, ніби боялася сполохати, поцілувала в неголену щоку й тихенько-тихенько промовила:

– Не сумуй, – хоча знала, що він не сумує, а гнівається. – Я з тобою.

– Це добре, – зітхнув, як дитина після довготривалого плачу, вслухаючись у теревені естонців.

Їх підвезли впритул до літака. Машина загальмувала біля трапу, на останній сходинці якого, просто біля дверей лайнера, юрмилися стюардеси, заглядаючи з-за плечей одна одній, аби побачити диво дивне – живих біженців.

– О, які курочки! – прицмокнув Рандо, користуючись зрозумілою для українців мовою, й одразу потім продовжив естонською.

Вірогідно, охарактеризував стюардес якнайкраще, бо поліціанти перезирнулися й один, закопиливши губу, протягнув: «О-ля-ля!» Група ланцюжком посунула вгору. Першим підіймався поліцейський, за ним – пара Рандо-Петя, потім ще один поліцейський, далі – Людочка з Миколою. Ззаду йшов третій, із грубою червоною текою. Охоронці, озброєні пістолетами у гарних блискучих кобурах. Перший перевірив, чи нема в салоні сторонніх речей і людей.

– Бояться терористів, – посміхнувся Петя.

– Шукають спільників, – додав Рандо й гукнув щось шведу, який саме заглядав під сидіння.

Той глипнув на хлопця, вишкірив зуби в широкій усмішці й пробелькотів відповідь, яка залишилася для українців таємницею.

Біженців провели у самий хвіст літака й усадовили по двоє на останніх рядах. Поліцейські сіли попереду них, щоб у разі непередбачуваних дій депортованих вчасно й оперативно зреагувати.

– Зараз оголосять посадку, – повідомив етнічний грек.

Йому було до вподоби показувати обізнаність і досвідченість. Жужа дивувалася всьому, що він казав. Це підбадьорювало Петю викладати щораз нові карти перед дилетантами у біженських справах.

Під час польоту поліцейські пригощали депортованих солоними горішками, цукерками та напоями, які брали з рук шведських стюардес. Людочку безперестанно мутило й політ минув для неї наче уві сні, хоча добре пам’ятала, що й хвилини не спала. Чула сміх і бубоніння талліннців, які перемовлялися з супроводжувачами. Подеколи Піотрас встигав перекласти зміст розмов російською. Регочучи, повідомив, що шведи фінів величають лосями. Людочка не надто зрозуміла, в чому криється гумор.

У Гельсінкі депортованих висаджували згідно з правилами безпеки. Біженцям дозволили торкнутися землі лише після того, як літак звільнився від законослухняних пасажирів. Шведські поліцейські в синіх уніформах передали теку та людей у кількості чотирьох осіб фіну в зеленкуватому костюмі. Як тільки шведи пішли, зодягнений у хакі щось буркнув собі під ніс. «Що?» – запитала Людочка Петю самим лише поглядом.

– Каже, що шведи – лосі, – прошепотів Рандо.

Реф’юджі пирснули й, стримуючи сміх, уважно подивилися на фіна. Довготелесий чоловік в окулярах із круглими скельцями вирішив, що іноземці нервують, тому великодушно дозволив висміятися вдосталь, підбадьорюючи новоприбулих диригентськими жестами. Після заповнення нескінченної кількості формулярів четвірку супроводили до мікроавтобуса, який помчав біженців до чергового притулку.

Найкоротша тимчасовість

Брунатна багатоповерхівка на околиці фінської столиці нагадувала найрозповсюдженіші взірці бетонного радянського архітектурного мистецтва. Усі дев’ять панельних поверхів архаїчної висотки вщент заполонили люди різних національностей, мастей і віросповідань – біженці. Аби не досить сумнівна публіка, притулок був би подібний на дешевий готель. Як у будь-якому готелі, біля входу, за дерев’яною перетинкою, вартував адміністратор. Він без особливих емоційних сплесків видав подружжю Бабенків ключі з написаним на брелокові номером. Знесилені фізично й морально, переселенці піднялися на шостий поверх. Коля з острахом взявся за ручку дверей. Боявся, що вони знов потраплять до задушливої темної кімнатки без вікон. Побоювання виявилися марними – двадцять квадратів яскраво освітлювалися, були вмебльовані м’яким, майже новим диваном, який до того ж розкладався; невеликим, доволі вишуканим журнальним столиком і буржуазним торшером, який робив готельний номер по-домашньому затишним.

– Боже! – закричала Людочка, кинувшись на шию чоловікові. – Тут є душ!

– Непогано! – промовив Коля та, відсторонивши екзальтовану дружину, вклався на диван. – Я б чогось похрумав.

«Ми також голодні!» – думала вагітна за себе й за дитину. «Чому він не турбується про мене, адже я ношу його маля? Його дитина хоче їсти, а він говорить і думає лише про себе», – подумки скаржилася, стоячи у душі під приємними теплими струмочками. На піку насолоди відчула неприродну втому, від якої затрусилися коліна. Не могла дихнути через спазм у животі – дитина знову виструнчилася, розтягаючи материнське тіло врізнобіч.

– Зараз, зараз, поїмо щось… – спазматично видихаючи, прошепотіла Жужа та навприсядки видряпалася з туалетної кімнати.

Чоловік не реагував на зовнішні подразники, безтурботно спав чи вдавав, що спочиває, вкрившись із головою м’якою смугастою ковдрою.

– Колю, Коль! – Люся намагалася розбудити його. – Я не можу, – тихо сказала і так само тихо заскиглила, до болю кусаючи губи. – Я хочу їсти, – ще тихіше, вкладаючись на підлогу, аби розслабити м’язи живота. – Він хоче їсти, – зовсім нечутно додала, коли малюк заборсався, вимагаючи поживи.

«Треба чогось випити, може, стане краще, – зиркнула на валізу й перевела погляд на канапу, де спочивав чоловік. – Головне не розбудити, бо не дозволить».

Люся, трохи відлежавшись і впоравшись із нападом, пересилюючи біль і втому, підвелася, вдяглася, потай витягла з багажу пляшку шампанського та вийшла з кімнати. Вона повільно побрела темним коридором-стометрівкою.

Що далі просувалася, то явніше нанюхувала неповторний запах свіжого варива. Дійшовши до єдиного освітленого острівця, яким виявилася загальна кухня, мало не підскочила від радості. У зачовганій цитаделі гурманів-любителів якийсь бовдур залишив без нагляду чималий казан. Булькання звабливо манило до себе голодну істоту. Жужа підійшла ближче, несвідомо облизнулася і… розгублено озирнулася. Діяти потрібно було швидко, а страва була гаряча, можливо, ще й не доведена до готовності, але то дрібниці. Головна перепона – Людочці не було в що й чим нагребти. Лихо, та й годі! Повертатися до кімнати не було сенсу, там все одно не існувало знаряддя, схожого на ложку. Вирішила акуратно відбити горлечко пляшки, зробивши з неї бодай якусь тару. Гарячково міркувала, об що краще грюкнути, щоб не рознести пляшку вщент. Кинула погляд у бік виходу й здригнулася від несподіванки, аж кліпнула очима. У дверях стовбичила здоровенна жінка жебрацької зовнішності: чорноока, з розкуйовдженим блискучим волоссям кольору воронячого крила. Упіймавши погляд Люсі, простягла масну руку до пляшки, тицьнула себе в груди, потерла пальцями – жест, який мав означати «мані». Отже, вона пропонувала Людочці гроші за шампанське. «Зрозуміло», – в українці прокинулися печерні інстинкти, які підштовхнули вказати пальцем на баняк, тоді підняти пляшку й, плямкаючи ротом, додати для більшого розуміння «ням-ням». Циганка, ні сіло ні впало, голосно заверещала, вигукуючи кудись у коридор імена:

– Флорій, Нікузор, Думіка-а-а-а!

За мить кухня наповнилася одноплемінниками крикухи. Трійко дітей свердлили поглядами Людочку, чоловіки перешіптувалися з чорноокою, яка після погоджувальної ради взяла пляшку, подивилася лагідно на Жужу, приклала долоню до її невеличкого живота й захитала головою, співчутливо зітхаючи. Знову крикнула, після чого малі зникли з кухні.

– Руска? Ти руска дєвка? – поцікавилась.

– Так! – відповіла Люся, тоді згадала естонців з їхнім патріотизмом і додала: – Українка! З України!

Чорнявка метельнула головою, мовляв, знаю, бахнула себе в груди кулаком:

– Руминська. Бухарест.

– Ви з Румунії! – зраділа Люда, ніби їй щойно сповістили, що вона знайшла сестру.

Румунка з захватом повідомила: «Три кіндер», маючи на увазі, що в неї троє дітей. «Напевно, ті, які щойно забігали сюди», – подумала Люся й з любов’ю подивилася на каструлю. Вона б охоче поспілкувалася з товстухою, але в неї запаморочилося в голові. Румунка ледь встигла підхопити нову знайому. Всадовила Жужу на стілець і почала махати перед нею не надто чистим фартухом, при цьому не забуваючи голосно кликати своїх. За мить до них прибіг найменший із невеличкою емальованою каструлею та черпаком.

– Сан… е-е-е… сина, – нагрібаючи страву з баняка в каструлю, похвалилася товстуха Люсі, яка потроху оклигувала.

Вагітна схопила похололими пальцями посудину та почалапала до своєї кімнати. Її наздогнав найстарший хлопчина, тицьнув під пахву четвертину хлібини та поклав до кишені джинсів-бананів ложку. Розтиснув кулачок й простягнув десять фінських марок. Люда не мала як узяти, тому малий запхав купюру їй в іншу кишеню й показав, ніби щось п’є з уявної пляшки.

– Гроші за шампанське? – здогадалася Люся. – Але ж… – багатозначно подивилася на румунську страву.

– Шампань, – вищирився малий.

Тоді зробився серйозний, показав на каструлю, потім на свою кімнату.

– Добре, принесу! – відповіла Жужа з усмішкою, зрозумівши, що просять повернути посуд.

Люда голосно чавкала, низько схилившись над журнальним столиком, на якому стояла каструля. Їдло падало в шлунок спочатку важкими куснями, тоді, потроху заповнюючи простір, почало лягати рівними м’якими шарами. Миколу розбудив чи то стукіт ложки об стінки каструлі, чи запах. Страва вирізнялася багатогранністю духмяних трав, усіляких приправ і спецій, так що звичайна картопля з овочами видавалася вершиною кулінарного мистецтва. Лише тепер, коли чоловік роздивлявся, як вона наминає за обидві щоки, Люся жахнулася, що втовкла півкаструлі. «Ой, мій Коля голодний. Як же я про нього не подумала?» – відверто здивувалася, щиро простягаючи емальовану посудину тому, за яким вона має бути як за кам’яною стіною. Представник сильної статі взявся до поглинання їжі з неприхованою жадібністю. За хвилину вигрібав рештки з дна, виразно шкрябаючи ложкою. «Шкода, що каструлька замала, голова не влізе», – подумала дружина, дивлячись на свого судженого. Вона мала чудовий настрій. Тепер жінка могла з легкістю віддатися сну. Микола розклав диван, влігся біля дружини, щільно притуляючись до її спини.

– Хто це тобі дав? – запитав, позіхаючи.

– Румуни виміняли за шампанське, – вирішила змовчати про десять марок.

Микола схопився, невдоволено гаркнув:

– Та ти знаєш, скільки коштує шампанське, а скільки цей… – подивився на посудину. – Суп… – додав зневажливо.

Розманіжена Жужа згадала про обіцянку повернути каструлю, але не змогла примусити себе підвестися з нагрітої місцинки.

Наступний ранок видався сонячним і багатообіцяючим. Людмила зіскочила з ложа, поцілувала чоловіка в ніс, підхопила посуд, помила його в умивальнику й подалася дякувати за вчорашню вечерю. Микола довго потягувався, жмурився на сонячних зайчиків і смачно чухався.

– А тут зовсім непогано. Ми вдома за таку хату всю зарплатню вивалювали, – розмірковував задоволено, коли щаслива Людочка повернулася.

– Тут дуже файно, – підтвердила. – Зараз підемо до магазину, щось прикупимо… – жінка показала виручені за алкоголь гроші, але не встигла договорити, як у двері стукнули.

Раз…

За хвильку другий…

Подружжя закам’яніло, по обличчях пробігли тіні, німе питання «Знову?» застигло на губах. І хоча до їхньої оселі могли грюкати будь-які люди, українці знали стовідсотково, що це «прийшли за ними». Микола з невдоволеною мармизою відчинив. До кімнати бадьоро ввійшов юнак у червоній бейсболці. Він широко всміхався, також мружився на сонце, яке заповнило кімнату, та говорив ламаною англійською:

– Збирайтеся, панове, їдемо, – зиркнув на нерозпаковану валізу, хвацько підхопив її та виволік із номера, підморгнувши Людочці. – Я чека-а-а-аю внизу-у-у-у! – гукнув із коридору.

Микола повільно натягав на себе одяг, Людочка швидко зносила з ванної кімнати розставлені там півгодини тому предмети особистої гігієни. Мовчки пакувала їх до сумки.

Невеличкий мікроавтобус кольору занадто мокрого асфальту був по вінця забитий багажем. З українськими біженцями їхали двоє іранців, які досить добре говорили російською, й один чоловік, що весь час мовчав, тому дізнатися про його національність чи з якої країни він родом було непросто. Іранці повідомили, що усіх везуть до містечка Валкеала, на схід від Гельсінкі.

– А я так хотів жити у столиці, – як звістку про смертельний вирок вичавив із себе Коля.

– То потрібно було вчора сказати. – Іранець пояснив, що переїзд – справа добровільна. – Зараз запізно, – вказав на порожню гладеньку трасу, якою мчали вже хвилин двадцять.

По обидва боки від магістралі стіною вилазили із мерзлої землі непрохідні соковито-зелені хвойні ліси. Доволі часто дорогу перебігав вгодований заєць, тоді авто гальмувало, водій давав змогу тварині дістатися на інший бік неушкодженою. Людочку здивували дорожні знаки, на яких були зображені лосі. Не стримуючи сміху, вказала чоловікові на один із них. Той вимушено посміхнувся, згадуючи шведів, що називали фінів лосями, і фінів, які так само відгукувалися про найближчих сусідів.

– Вони часто вибігають на дорогу, спричиняють аварії, – почав розтлумачувати іранець. – Такі знаки є лише тут і в Швеції.

Людочка пирснула. Іранець суворо на неї подивився.

– Скажи своїй дружині, що це не смішно, – звернувся до Миколи.

– Сам скажи, – різко відповів той.

– У нас не заведено звертатися до жінки, – пояснив іранець.

– А в нас заведено, – Микола був невблаганний.

Жужа сповнилася гордості, що чоловік за неї заступився. Відверто всміхалася своїм думкам. До самої Валкеали в авто панувала млосна тиша.

Люся згадувала, як вони з Миколою захопили Австралійську амбасаду в Москві, й від цих споминів їй кортіло сміятися ще дужче.

Початок тернистого шляху

Москва тоді зустрічала потенційних утікачів холодно. На початку листопада 1987 року в Першопристольній накрапав дрібний дощ, морозяний вітер розвівав на Люсі поли бавовняного жовтогарячого плаща, що його орендував у друзів Микола. Дівчині було занадто зимно, аби невимушено спілкуватися з супутником. А той не припиняв патякати. «Авжеж, нацупив на себе зимові речі, як то кажуть, хоч комусь пощастило», – міркувала Люда. На додачу до світло-блакитних джинсів-бананів, широчезних у колінах і завузьких в області гомілок, – смугастий синтетичний светр із величезним розчепіреним орлом на грудях і грубий бушлат нарозпаш, бо у пальті була поламана блискавка. Пара виглядала нетипово для совєтського громадянина кінця вісімдесятих, чого й домагалися Бабенки. На них раз по раз оглядалися столичні мешканці та гості Білокам’яної.

– Куди? – запитав Микола.

– До посольства, куди ж іще? – відповіла Люся, у якої цокотіли зуби.

– Ти боїшся? – здивувався хлопець.

– А ти?

– Чого тут боятися? – ледь чутне тремоло в голосі дисонувало з виголошеною фразою.

«Боїться! – підсумувала Люся. – Я просто змерзла, а він боїться».

– Пішли до Австралійського, – витягла з наплічника заздалегідь куплену карту Москви з усіма вказівниками й, відкривши на потрібній сторінці, закладеній чотирикопієчним тролейбусним талоном, тицьнула пальцем в адресу.

Дісталися потрібної вулиці більш-менш швидко, спеціально для конспірації вийшли з підземки на одну зупинку раніше й рушили до об’єкта пішки. Будівля з зірковим прапором на даху знаходилася в тихому провулку. «Дисиденти» спинилися, коли до амбасади залишалося сто кроків, здалеку уздрівши біля вхідних дверей міліціонера. Представник силових структур стрімко розвернувся до них обличчям, чатуючи на небезпеку. Дівчина несподівано голосно засміялася, так що луна понесла її сміх безлюдною вуличкою, й чітко виголосила рафінованою вимовою:

– Ай сей йес! Ай сей йес!

Обхопила розгубленого Миколу обома руками за шию й притислася до нього в палкому закордонному поцілункові. Міліціонер перевів погляд на двох чоловіків у сірих однакових пальтах, що рухалися до будівлі з іншого боку вулиці.

– Усміхайся, телепню! – прошепотіла Люся до свого хлопця.

Микола підкорився наказу, зареготав на всі зуби, обнімаючи Люду, театрально заграючи із нею, що мало означати західноєвропейську розкутість і плювання на загальноприйняту радянську мораль.

До дверей двадцять кроків… Ті двоє у пальтах приблизно на такій самій відстані. Люся помічає, що міліціонер добряче нервує, переступаючи з ноги на ногу, глипає поперемінно то на них, то на тих двох.

– Хай! – весело кидає Жужа охоронцю й без вагань хапається за ручку дверей.

Міліціонер чемно всміхається і просить показати документи… у тих двох «сірих», які також щойно підійшли. Бабенки, дякуючи роздвоєнню уваги охоронця, опиняються всередині посольства. Хлопець голосно видихає з легенів повітря й гепається на м’який шкіряний диван у невеличкому холі. Люда тамує прискорене серцебиття, оглядається навсібіч, помічає східці, що ведуть до скляних загородок. За склом стоїть кілька чоловіків і жінка. Вони уважно роздивляються відвідувачів. У них на грудях, на білосніжних сорочках, пришпилені бетлики, люди дивляться ясними, не зацькованими поглядами, всміхаються невимушено й привітно. Микола не помічає їх, бо сидить спиною до східців. Від вхідних дверей долинає лайка, міліціонер намагається стримати двох молодиків у пальтах. З підсобного приміщення вискакують ще троє в цивільному. Вони, не звертаючи уваги на псевдо-іноземців Люду і Колю, мчать на допомогу «метрдотелю». За кілька хвилин боротьби біля дверей силовикам вдається відтіснити непроханих гостей надвір. Звідти чуються погрози міліціонерів і поодинокі вигуки про допомогу, ймовірно, не міліціонерів. Людочка переводить погляд на Миколу, аби сказати йому, що треба йти сходами нагору до працівників за склом. Здригається, бо бачить велетня-коханого з закинутою назад головою – з його носа юшить кров, Микола прикладає картату хустинку до обличчя й колоритно шморгає. «Не витримали нерви», – монотонно підсумовує Люся й вирішує йти сама.

– Чи можу я вам допомогти? – зненацька лунає за спиною у Людочки ніжний жіночий голосок.

Це говорить граціозна шатенка у блакитній накрохмаленій сорочці, синій завузькій спідниці середньої довжини та елегантних черевичках на підборах. Вона схожа на стюардесу. Її зовнішній вигляд викликає довіру. Жужа інтуїтивно відчуває, що потрібно тікати від красуні, бігти східцями догори. Дівчина має намір відмовитися від допомоги, але Микола фальцетом вигукує:

– Ми просимо політичного притулку!!!

Жінка в уніформі емоційно ніяк не реагує на заяву, на її обличчі не здригається жоден м’яз. Без зайвих слів вона підхоплює Миколу під лікоть й, люб’язно щебечучи та гіпнотично всміхаючись, веде вузьким затемненим коридором. До ошелешеної Людочки стрімголов підлітає особіст у штатському одязі таких самих кольорів, як і в красуні, оперативно хапає Жужу за барки й безцеремонно волоче слідом. За скляною перетинкою зчиняється метушня, австралійці голосно обурюються і стукають долонями у шибку. Що далі дивний квартет просувається коридором, то меншою стає гучність.

Людмила Олегівна Жужелиця бачить, як її коханий разом із красунею розчиняється у напівтемряві. Сама опиняється в тісній кімнаті з заґратованим залізним мереживом вікном. Кадебіст безапеляційно штовхає дівчину на стілець навпроти себе, сам умощується на краєчок письмового столу. Жужа миттєво згадала старі художні фільми про чекістів. Там слідчі полюбляли сидіти саме так, на краєчку стола, звісивши одну ногу. Ляшка офіцера виглядає неприродно товстою, бо притислася до деревини. «Зовсім м’язів немає», – Люсі бозна про що думається в цей історичний момент. З-під синіх штанів чоловіка біліють шкарпетки з написом «Adidas». «Ого! – прикидає Людочка. – Такі у форців півзарплати коштують».

– Ти, що, падло, сісти хочеш!? – зверхньо запитує поціновувач речей фірми «Аdidas».

– Та ні, дякую, я вже сиджу, – жартує Людочка. Кидає зухвалий погляд на сіре обличчя «начальника» – й одразу перепрошує за недоречні зауваги.

Чоловік, важко дихаючи, нахиляється над Люсею, його голова опиняється за кілька сантиметрів од її обличчя. Зазирає у вічі й випалює:

– Ти, блін, хочеш, аби мої діти по світу з торбами пішли?

– Ні! – відказує чесно, бо дійсно нічого не має проти його дітей.

– Мовчати! – вигукує, різко грюкнувши рукою по столу. Людмилі робиться лячно, але на мить. Зненацька згадує статтю у «Літературці», вирівнює спину, для годиться втягує щоки, закидає одну ногу на іншу, метляє головою, аби відкинути волосся з лоба, й зухвало вимовляє:

– Я протестую проти свавілля. Я знаходжуся на території Австралії, тому розмовлятиму лише з австралійським послом.

– У дупі ти знаходишся, а не в Австралії… – чоловік промовляє кожне слово, тамуючи напади сміху. – Твоя Австралія – там, – показує на вихід і праворуч. – Там, за склом… А тут, любцю, наша територія, радянська…

Поки він веселився, Людочка все розклала по полицях: «У посольствах влаштовані засідки, аби жоден совєтікус не зміг потрапити на терени іншої держави. Ясно. Прокол».

– Ви хотіли підірвати посольство? – цілком серйозно запитує кадебіст, різко припинивши гиготіти.

Людочка, без зайвих передмов, лаконічно викладає план своїх дій, згідно з яким вона та її бойфренд готувалися лиш до того, аби попросити в Австралійському посольстві притулку.

– Навіть не те, щоб політичного, а… ну, ви самі розумієте, скрутне економічне становище, те-се… – пояснювала.

Особіст нічого не записував, слухав, милуючись візерунчатими ґратами. Вислухавши розповідь затриманої, потягнувся до зеленого телефонного апарата без диска набору й зняв надтріснуту рурку. Сказав лише:

– Так. У мене також, – й легенько поклав слухавку на місце.

За кілька хвилин до кімнати втелющився Микола зі «стюардесою». Навколо його носа лишилася засохла кров, і тепер він виглядав як жертва тортур. Тендітна жінка аристократичної зовнішності та небезпечної професії, затягнувшись цигаркою, прошипіла фразу, що починалася матючинням, аналоги якого Людочці доводилося чути лише двічі у житті від п’янючих люмпенів. Ошелешивши українців, повела далі:

– Зараз, не відкриваючи пельок… Так, своїх смердючих пельок, ви, придурки, виходите з посольства, не оглядаючись, зі щасливими мордами, чалапаєте чимдалі та якнайшвидше. Якщо після того, як ми виведемо вас, ви почнете самодіяльність… – подивилася на напарника, який із захватом слухав, а після паузи колеги підхопив промову, як собака кістку, та по-підлабузницькому продовжив:

– Буде складено рапорт, що ви хотіли вчинити теракт у приміщенні посольства.

На підтвердження своїх намірів перегнувся через стіл, на якому сидів так само, як і на початку розмови, рукою відкрив шухляду й, крекчучи, витяг звідти темно-зелену (такий колір іще називають пляшковим) закорковану пляшку. Утікачіне-вдахи Коля й Люда в унісон ствердно хилитнули головами.

Шатенка взяла під руку Миколу й, усміхаючись, повела його до виходу, муркочучи про переваги соціалістичного устрою життя. Жужа волоклася слідом, відчувала міцне стискання на передпліччі. Її супроводжувач вишкірявся, зображаючи безтурботність. Дівчина розуміла, що ці особісти-кадебісти перелякалися не на жарт, бо ж навіть не запитали в них документів чи паспортних даних.

Коли опинилися надворі, молодий міліціонер, що охороняв вхід до посольства, і собі гаркнув на них:

– Козли смердючі, через ваші вибрики відпустки позбудуся, – кулаком штовхнув Людочку в спину.

Микола, не звертаючи уваги на потурання коханої, подався геть, запхавши руки до кишень та згорбившись у три погибелі. Йшов надто швидко, Люсі доводилося бігти підтюпцем за ним, аби втриматися поруч. Відійшовши далеченько від посольства, Микола почав дорікати Люді за невдачу, але насолодитися цим заняттям вповні завадило таксі, яке наздогнало пару. Зупинилося та випустило австралійку, ту, яку вони бачили у посольстві. Іноземка передала грубезний жовтий конверт і заскочила назад до авто. Микола вихопив пакунок, запхав під светра та пришвидшив ходу.

Роздивлялися папери в потязі. Вирішили повертатися додому, відкинути ідею штурму інших амбасад як нездійсненну. Висоталися морально, й плани йти до кінця здохли самі по собі, причому чоловік відмовився від них першим. Зачинилися у вбиральні через півгодини після того, як потяг рушив із місця, похапцем розірвали конверт й витягли стос різноколірних папірців, віддрукованих латиною.

– Це анкети.

Людочка з інтересом вдивлялася в документи, намагалася перекласти написане. Вона ж бо трохи знала англійську, принаймні у школі мала тверду п’ятірку, але про що йдеться, достеменно зрозуміти не могла.

– Що тут написано? – питав Микола, водячи пальцем по реченнях.

Дівчина вихопила один аркуш, перевернула його і виявила текст російською: «Анкета на проживання в Австралії». Серед п’ятдесяти двох пунктів віднайшли такий: «Репатріант повинен п’ять років прожити у незаселених районах Австралії». Остання сторінка угоди закінчувалася тезою: «Заяву про надання виду на проживання в Австралії буде розглянуто протягом трьох-п’яти років». Микола знавіснів, хотів жбурнути папери до унітаза, але у двері загрюкали й Людочка запхала їх до наплічника.

Додому Люся повернулася виснаженою як ніколи.

– Як відрядження? – запитали домашні, які були впевнені, що їхня дочка їздила саме у відрядження.

– Добре! – кинула. – Піду спати, бо втомилася. – Поцілувала батьків й, на ходу роздягаючись, побрела до своєї кімнати.

– А їсти? – навздогін запитала Ірина Романівна.

– Вона ж просила не турбувати… – став на захист дочки тато.

* * *

Панночка Жужелиця спала й бачила сни, сумбурні та дивні. Ось сидить вона у буцегарні, а то відразу – у пустелі знемагає від спраги. Потім мчить супер-кабріолетом по магістралі невідомого мегаполісу. Волосся її розвівається… Слідом біжить Микола й простягає до дівчини руки, але вона не переймається дрібницями. Віддаляється геть. Чує, як він гучно плаче й кличе її, відчуває, як він схлипує десь поруч, навіть може побожитися, що на неї крапають його гарячі сльози. Але як? Вона ж у машині, а він он де… Дівчина повертає голову назад. Помічає, як далеко-далеко її коханий перетворюється на нечітку крапку, яка не припиняє схлипувати. Жужа усвідомлює, що це сон, і тому наказує собі прокинутися. Розплющує очі й бачить татуся, який на колінах стоїть перед диваном. У нього вологе обличчя. Люда схоплюється й з силою обнімає батька. Їй ввижається щось страшне. Не може збагнути, чи це продовження дурнуватого сну, чи сталося щось невідворотне.

– Мама? – з острахом запитує дочка.

Тато хитає головою на знак заперечення й піднімає руку з затисненими в ній різноколірними папірцями.

– Ти хочеш нас покинути? Хочеш їхати назавжди? Ти розумієш, Людочко, що таке еміграція? Назавжди…

Люся відкидається на подушки й полегшено зітхає. Перевівши подих, піднімається й радісно щебече до батька:

– Що ти собі видумав, та? Ну, що ти собі видумав? Це так, папірці, – вихоплює аркуші з рук Олега Тимофійовича та дрібно шматує їх.

Поки вона це робить, її мозок працює у шаленому ритмі, видумуючи, чим би заспокоїти тата. Знаходить вихід – потрібно відволікти його увагу іншою новиною. Якоюсь сенсацією. Приємною.

– До речі, я мала вам із мамою сьогодні повідомити… – примружилася. – Ми з Миколою вирішили одружитися, – осяйна усмішка.

Тато про всяк випадок запитує:

– Ти нікуди не поїдеш?

Дівчина суворо промовляє:

– Я йому про таку радість, а він про від’їзди… Та це в Москві йшла вулицею, мені тицьнули до рук. Реклама!

Батько заспокоюється, встає з колін, радісно шепоче:

– Ой, я ж на роботу запізнююсь, – і вже на ходу: – То, кажеш, буде весілля? Ну, нарешті…

– Я б не хотіла нічого гучного… – починає Людочка.

– От і правильно. Ми з мамою пішли розписалися і живемо – не тужимо. Краще ми вам гроші подаруємо, – говорив, стоячи біля ліфта.

Людочка проводжала його. Коли за татом зачинилися двері, почала обмірковувати, як про їхнє одруження повідомити Миколі, який ні сном ні духом не здогадується про свій теперішній статус нареченого.

Пропозиція

На побачення Коля, всупереч своїм сталим переконанням, припхався з однією червоною трояндою на довгій ніжці, яка волочилася мало не по землі. «До чого ця квітка?» – міркувала Жужа. Микола втулив троянду коханій і незграбно поцілував її у щоку, низько зігнувшись.

– За що? – запитала, прикладаючи носа до квітки.

Без попередження відломила півстебла й жбурнула зайве в кущі. Миколу такий вчинок образив.

– Це ж спеціально таке довге, для краси.

Людочка натомість підхопила його під руку.

– У мене є дуже важливе повідомлення…

Розповіла про вранішню розмову з татом.

– Розумієш, він плакав, і я не знала, як його заспокоїти, – пояснювала, махаючи квіткою.

– Не поламай, – раз у раз просив Коля, вказуючи Люсі на троянду.

– І я сказала… Розумієш, це вийшло якось спонтанно… Я сказала…

– Обережно! – підхопив троянду, що мало не випала з рук збудженої дівчини.

– Я йому сказала, що ми з тобою… вирішили… одружитися.

Хлопець перевів погляд із рук Людочки на її обличчя. Дівчина очікувала бурхливої негативної реакції, тому була готова до відсічі.

– Потім ми скажемо, що передумали. Ну, коли усе вляжеться, – всміхнулася трохи невпевнено.

– От і добре! – напрочуд радісно вимовив Микола, вихопив троянду, став на одне коліно й виголосив, як народний артист:

– Жужелице Людмило Олегівно, будьте моєю дружиною! – ще й уклонився.

Людочка засміялася, плекаючи надію, що все це жарт, що Микола в такий спосіб переводить усю банальність ситуації в русло гумору й сатири. Вона довго гиготіла, ляскаючи себе по стегнах, а новоспечений наречений так і лишався стояти на одному коліні з високо піднятою квіткою у руці.

– Я серйозно, Людочко, – голосно мовив, а коли дівчина затихла, повторив іще раз: – Жужелице Людмило Олегівно, чи станете ви моєю дружиною?

Дівчина остовпіла. Вона зовсім не бажала ставати його дружиною. Ситуація, що склалася, підштовхувала її до хибного кроку…

І… вона його зробила.

– Згодна! – погодилася й пустила скупу, вимушену сльозу.

Кавалер думав, що від щастя, Люся плакала від безвиході, від того, що не змогла вчасно спинитися, сказати «ні», не змогла озвучити правду, нехай навіть для когось і неприємну.

– Згодна? – перепитав для годиться Микола.

«От, тепер, тепер і більш ніколи у тебе є шанс сказати щось на кшталт «Я пожартувала», – подумки звернулася до себе, але тієї ж миті почула власний голос: «Звичайно, згодна!»

Микола, як завжди, коли був у гарному гуморі, заходився розповідати про майбутнє. Розповідь нечутно перейшла на його минуле – фрагменти з біографії, які Люся не знала до цього часу. Говорив поспіхом, намагався вкластися у якомога коротший термін.

– Ми не повинні мати один від одного таємниць, – торохкотів. – Коли я ходив у море, то пробував наркотики… – спинився, даючи Людочці перетравити інформацію.

Дівчину, як і очікував, вразило почуте. Після короткої паузи повів далі. Його обраниця лише дивувалася з того, що вона зовсім не знає цього мужчину, у житті якого безліч чорних плям, як, власне, й білих, нічим не заповнених.

– …коли вколов ефедрин недезинфікованою голкою, то у мене сталося зараження, – з захопленням розповідав колишній моряк. – Відкачували довго, але, як бачиш, змогли врятувати мені життя. Після того я не колюся…

– Я дуже задоволена, – хотіла надати фразі іронії, та слова проголосилися з радістю, голос бринів схваленням.

«Що це зі мною робиться?» – злякалася повної втрати самоконтролю.

– …Чоловіком мене зробила наша піонервожата. Мені було тринадцять, а їй двадцять п’ять…

Зізнання виливалися відрами. Микола довго мовчав, і тут його прорвало на одкровення. Жужа втомилася вислуховувати нескінченну «сагу», тому запропонувала піти у кіно.

– Давай почнемо усе це з понеділка чи хоча б від завтра.

Цього дня вони дивилися дурнувате кіно, їли несмачне морозиво, каталися на холодних гойдалках у дворах, Микола носив Люду на руках, сміявся, був веселим і невимушеним. Людочка навіть почала радіти, що усе так складається. «Колись доведеться виходити заміж. То чому й не за нього? Ми вже так довго разом. Я усе про нього знаю… Стоп!!! Я зовсім нічого про нього не знаю… Ну, і добре», – такими були думки майбутньої дружини Миколи Васильовича Бабенка.

– Стоп! – вигукнула Люся, чим злякала Колю. – То це я буду Людмилою Бабенко?

– Аякже! – гордо повів.

– Ні, я не згодна… – подумала й навідліг махнула долонею. – Хоча чому б і ні?

Це був останній сумнів щодо одруження. Далі пішли суцільні приготування до весілля та майбутнього сімейного життя.

У неділю вранці-рано наречений з’явився на очі батькам своєї обраниці. Ірина Романівна та Олег Тимофійович стояли посеред кімнати, не знаючи, як правильно поводитися, що казати, врешті-решт – куди подіти руки. Микола вручив скромного букетика з трьох гвоздик мамі й потис руку татові. Людочка припросила всіх сідати.

– Та навіщо ті церемонії, – перехопила вона ініціативу. – Ми прийшли офіційно повідомити, що вирішили одружитися. Я піду поставлю чайник, а ви поговоріть.

Перед виходом із кімнати заявила:

– Ніяких розмов про роботу, лише про щось відсторонене, – давала сигнал Миколі, аби той не почав розповідати про свої «плавання», жінок, що були в нього на суднах, наркотики й таке інше.

Він-бо міг і таке втнути. Швидко впоралася з чайником та прислухалася до розмови. Хоч як вона стовбурчила вуха, нічого не чула, з вітальні не долинало жодного звуку. Вирішила негайно розбурхати компанію.

– Миколко, йди мені допоможи, – гукнула з кухні солодко-ласкаво.

– Вони дивляться на мене, як на бидло, – набундючившись, поскаржився пошепки, як тільки підійшов до Люсі. – Вони мене не люблять.

– Вони тебе не знають.

– То я їм розповім…

– Не треба…

– Що з того, що я не дуже гарна людина? Що з того?

– Тихо, Колю. Не починай.

– Я нервовий. У мене нервова система ні к бісу… А вони на мене дивляться. У мене здоров’я підірване довготривалими рейсами… наркоти…

– Бери чайник й уперед, – прошипіла.

Закохані випливли на очі батькам з відчайдушними усмішками.

– Як думаєте святкувати-відзначати? – запитав тато, й від напруги на лобі виросла велика краплина поту. Ірина Романівна миттєво передала чоловікові хустинку. Він із усмішкою й дякою витерся.

– Зараз нічого не дістати… – додала мама.

– Ми не прагнемо робити гучне весілля. Лише розпишемося, – Людочка зиркала то на батьків, то на майбутнього чоловіка, намагаючись зрозуміти, що вони думають з цього приводу.

– Так це ж добре! – вигукнули водночас чаювальники, щоправда, з різними інтонаціями.

На цьому й порішили – ніякого весілля, краще гроші… Дядя Олег та тьотя Іра (так тепер називав їх Микола, попри те, що їм бажалося, аби той звертався на ім’я та по батькові) намагалися до кінця аудієнції зберігати статус-кво. Та, коли Микола нарешті залишив їхню оселю, разом накинулися на свою дівчинку з питаннями щодо його сім’ї, освіти, місця роботи.

– А він не зек якийсь? – запитав стурбовано тато.

– Чи не п’яниця? – це вже мама.

– Ти бачила його батьків? – обоє.

– А який у нього зріст?

Після цього безглуздого маминого питання Жужелиці почали сміятися й скакати, схопившись за руки, як у старі добрі часи Люсиного дитинства. Тато цілував Людочку, мама гладила її по голові. За п’ять хвилин, міцно обнявшись, вони плакали, стиха схлипуючи. Кожен тужив за своїм. Тато за тим, що дочка йде з-під його крила, мама, що скоро будуть онуки, й вона стане, о Боже, бабусею, Людочка плакала за втраченою свободою, за неможливістю щось змінити, а також від страшного відчуття, що нічого більше не залежить від неї, лише від долі, лише від фатуму…

Нова родина

З предками Миколи домовитися було значно складніше. До того ж лише зараз Люся дізналась, що вся родина нареченого живе не в Мурманську, як він стверджував до цього, а в одному із сіл Вінницької області. Коля не поспішав показувати нареченій своїх родичів. Через чотири дні після того, як молодята подали заяву до РАЦСу, наважився запросити Люсю до квартири сестри. З пам’яті Жужі ще не вивітрилася згадка про першу їхню зустріч. То було невдовзі після Люсиного з Миколою знайомства, коли парі доводилося блукати по чужих квартирах-кімнатах-дачах для вдоволення сексуальних потреб. Якось Коля запропонував піти до Олени. Мовляв, вона з дітьми поїхала до родичів – можна повеселитися в порожній квартирі. На лихо, сестра повернулася додому раніше (карма незапланованих повернень висіла над головами закоханих повсякчасно). Коротше, шукачі пригод були застукані на гарячому. Олена, яка перебувала в стані постійного емоційного виснаження через проблеми з власним чоловіком та його численними коханками, вилила баняк злості на Люсю. При цьому Микола у проголошених прокльонах не згадувався. Дівчині дісталися майже всі знані нецензурні епітети – синоніми слова «сука», деякі занадто хаотичні словотворення з використанням лайки предків-татар і фізичні потурання, як то штурхання у груди й спину. Микола вдавав, що нічого не відбувається, нахиливши голову додолу, пропонував Люсі швиденько вдягатися і не звертати уваги на скажену сестру. Людочка намагалася натягти білизну, але Олена смикала за спіднє, наказуючи дітям хапати вбрання «сучки» й викидати на подвір’я з балкона. Малі, галасуючи й розмазуючи шмарклі по мармизах, виконували накази істеричної матінки. Врешті-решт, «прошмандовку» виштовхали до під’їзду в пальті на голе тіло та одному черевикові, другий полетів за Жужею, мало не влучивши їй у голову. Кавалерові вдалося вдягнутись і вийти з квартири неушкодженим. Він люб’язно запропонував Людочці позбирати її речі у дворі. З балкона на них продовжували сипатися прокльони від жінки та горіхи-квасоля від її дітлахів. Після інциденту ні Микола, ані тим більше Люся не згадували про те, що у когось є сестра. І ось тепер вони повинні йти до неї на оглядини.

– Може, ти якось сам? – запитала Жужа, увійшовши до будинку Олени.

– Пішли. Спочатку ти постоїш під дверима, – помітно нервував наречений.

– Ти боїшся її? – Люсі ввижалося, що сестра от-от накинеться на них з-за кутка.

– До чого тут Олена? – скривився, як середа на п’ятницю. – Там мої старі приїхали…

– То й що?

– Вони не такі, як твої.

– То й що?

Микола залишив Люсю біля запльованого й розписаного матюками сміттєпроводу, перехрестившись, увійшов до незамкнених, лише прочинених, оббитих брунатним дерматином дверей. Людочка, затамувавши подих, прислухалася до того, що робиться всередині. Вирішила підійти ближче до дверей і навіть наважилася прикласти вухо до шпаринки, аби добре розчути, про що йтиметься.

– Колька! Миколо! Коляша! – заволали, ніби з гучномовця, відразу кілька жіночих голосів.

Людочка відсахнулася, ніби отримала 220 вольт, прожогом кинулася на місце біля сморідної труби, звідки доволі чітко сприймалася трансляція з квартири. «Боже, він там оглухне!» Враз, як Люся це подумала, почула, що і її коханий спілкується на таких самих децибелах, що й усі. Спочатку говорили про поросят, картоплю, бабу Марину, якогось кривого Гєну. Тоді один із пронизливих бабських голосів раптово прорізав ефір:

– Лєнка каже, що воно мале, худе… Ти що, Колю, взяв би собі таку, як сам, – гарну, здорову. Оксанка за тобою плаче…

– Мамо! – гаркнув Коля.

– То хоча би огрядна була, га? – почувся інший голос, схожий на попередній бабський, але трохи хриплий.

– Тьотю Галю! – знесилено закричав Микола, мовляв, ще й ви тявкаєте.

– Чого ви до нього причепилися? – цей тембр Люся впізнала – на захист брата стала Олена. – Нехай бере, кого хоче. Уже давно я на весіллі не гуляла, – весело додала.

– І не погуляєш. Ніякого весілля не буде! – виголосив Микола, чмакаючи.

– Як це – без весілля?! Ми що, гірші за людей, чи що? – кричала мама Миколи.

– Чи вона вже животата, то встидно? – підхоплювала якась, але не Олена й не тьотя Галя.

– Ну, у вас, тітко Віро, фантазія! – погрозливо заговорив Людин обранець.

«Ага, ще й тітка Віра є», – Люсі ставало дедалі цікавіше.

– То чого ж без весілля, Миколко? – мама Миколи збавила крик, але голосову подачу залишила незмінною. – Дивися, пройдемося селом до сільради. Тобі треба шапку пижикову купити.

– Яку шапку? – волав Микола. Люся відчувала: йому там непереливки.

– А як без шапки під шлюб? – втрутився чоловічий голос.

– Тату, ви б помовчали, – розлютився Микола, і Люся відзначила, що він міг би звертатися до своїх батьків менш агресивно. – Мова взагалі не йде про весілля. А про весілля у селі – ви б краще не починали. Знаєте, як я ставлюся до вашого села й до ваших задрипаних родичів, до ваших смердючих свиней і темних односельчан…

– Колю, але ж… – крізь сльози, як на поминках, заскиглили всі жіночки.

– Ніякого весілля, я сказав, – пробасив Микола.

– А-а-а-а, Колічка, синоч-о-ок!!! – заголосила мати.

– Та що ж ти з нами робиш? – питали обидві тітки розтяжно-реквіємно.

– Пожалій матір, – сухо промовляв батько.

– Та пішли ви всі!

На цих словах Микола, сильно грюкнувши дверима, вийшов до Люсі.

– Йдемо швидко, – кинув їй.

Помчали сходами донизу. Їм на голови сипалися ті самі слова: «А-а-а-а, Колічка, синочок», «Та що ж ти робиш», «Пожалій матір», перемішані з криками та улюлюканням дітей. Людочці здалося, що усі родичі Миколи висипали на сходовий майданчик. Вона подивилася вгору, але нікого не побачила.

– Ну й голоси у твоїх! – саркастично промовила. – З-за зачинених дверей чути, як…

– Задовбали! – Коля був сам не свій, він так нервував, що вилиці ходили ходором.

– Та заспокойся. Вони ж твої рідні.

– Я їх ненавиджу! – дикий погляд молодика не міг не злякати.

На тролейбусній зупинці пару наздогнала Олена, тицьнула Миколі набиту харчами торбу й суворо сказала до Люсі:

– Ми завтра прийдемо знайомитися з твоїми батьками, – тоді подумала й додала: – О шостій.

Під’їхав тролейбус, Микола вклав до рук дівчини торбу і впхав наречену до салону. У заднє скло тролейбуса вона споглядала, як Коля сперечався з сестрою, розмахуючи руками й тупаючи ногою. З віддаленням від брата й сестри Люсі ставало легше на душі. Зазирнула в торбину, звідти визирало свиняче рильце, замотане в тоненьку марлю. Люсі стало зле, вона мало не впустила на брудну підлогу дефіцитний натур-продукт.

Знайомство

– Із цього роблять холодець, – вдавалася до теорії Ірина Романівна.

Вона вдягла окуляри, які використовувала лише для перегляду телевізора, й через скельця вдивлялася в напівзаплющені поросячі очі. Жінка зітхала й не мала жодного уявлення, що його робити з тою свинячою головою.

– Віддамо Василівні з третього поверху. Я бачила, як вона колись щось подібне несла з базару, – мама акуратно прикрила свинячий писок гаптованою серветочкою.

Тато у цей час нюхав сало, загорнене в жовтувату марлю.

– Гарне! – констатував. – Такого не дістанеш ні на яких базах. Це добре, що вони не з Мурманська. – Посміхнувся. – У них власне господарство?

– Звідки я знаю? Завтра прийдуть – запитаєте, – Люся упіймала себе на тому, що відповідає своїм батькам занадто різко, проектуючи на родину стиль спілкування нових родичів.

Жужелицям нарешті випала нагода познайомитися зі старшими Бабенками. І не тільки з батьками, а і з тітками, маминими сестрами, що усі разом ввалилися до затісного як для такої отари коридору. Почали скидати черевики, кацавейки та хустки. Микола топтався в кутку й не знав, куди подітися від сорому. Люсині мама й тато, вкрай збиті з пантелику, також не відали, з чого починати бесіду. Тато Люсі простягнув руку до високого з сивим густим чубом чоловіка, єдиного у цій жіночій компанії.

– Олег… – заплутався, забув своє по батькові, тоді осміхнувся нервово й додав: – Тимофійович.

– Ну, здоров був, свате, – Миколин батько обхопив Олега Тимофійовича здоровенними руками, підняв його двічі й розцілував три рази у щоки. – Василь Бабенко, – сказав поспіхом і подався до Ірини Романівни, випроставши вперед руки.

Людина мама відступила на крок назад й ніжно промовила:

– Ірина.

Маневри не мали належного успіху, бо Василь Бабенко те саме проробив і з її тілом. Тоді до мами й тата Людочки по черзі підходили мама, тітки та сестра нареченого й прикладалися до них у триразових поцілунках. Людочці було смішно дивитися на своїх розгублених батьків, але водночас було дуже шкода їх. Бо, коли черга на цілування й знайомство дійшла до неї, зрозуміла, що це скоріше негігієнічно, ніж смішно. Мама Миколи, Катерина Степанівна, обслинивши Люсю, роздивилася її з усіх боків, демонстративно зітхнула й витерла хустинкою зволожнілі очі.

– Нічого-нічого, – заспокоїли її сестри, не дуже переймаючись, що їх чують. – Яку вибрав, така й буде.

Людочка побачила, що її тато подався уперед, аби щось зауважити, тому, рятуючи ситуацію, запросила всіх до вітальні. Гості розсілися по кріслах та стільцях.

– Я кажу, треба йому шапку купити, – ні сіло ні впало почала Миколчина мама.

– Яку шапку? – разом поцікавилися Олег Тимофійович та Ірина Романівна.

– Пижикову, – відказала тітка Віра. – У нас так: як йдеш до шлюбу – маєш усім показати, що ти не босота яка, що гроші водяться.

– А у вас гроші водяться? – всміхнувся тато Людочки.

– Так щоб дуже, то ні, – пояснив інший тато. – Але нема чого нам дорікати, що ми бідні. Правда? – попросив підтримки у міських батьків.

– Так. Так! – заспокоїли вони.

– Ніякої шапки не буде, – вклинився Микола.

– Ой, патку мій, патку! – з півоберту заголосила його мати.

– Ну, не буде, то й не буде, – штурхнула її під бік Олена. – Але гуляння у селі ви в нас не відберете, – войовничо зиркнула на Люсиних батьків, що принишкли в куточку дивана. – Чули, ви не хочете весілля?

– Чому ж ми не хочемо? – почав виправдовуватися Олег Тимофійович. – Вони самі не хочуть, – вказав долонею на Миколу.

– У них ніхто не питає, – втрутилася тітка Галя.

– Але розпишемося в місті, – вставила свої п’ять копійок наречена.

– Та де хочете, там і пишіться, – помітно зневажливо кинула тітка Галя до Людочки. – Але селом пройти треба.

– До того ж у мене не буде білої сукні… Я не хочу, – намагалася пояснити Жужа.

– От дурна! – хором промовили сільські, як по писаному.

– Вибачте… – почав захищати дочку тато, але не зміг пробитися крізь стіну гучних обговорень, що вони почалися відразу після слів «от дурна».

Врешті-решт, здоровий глузд був переможений силою голосу й тиском традицій. Вирішили пройтися селом, імітуючи весілля. Хоч як Людочка опиралася щодо весільної сукні, Миколчині родичі зробили висновок, що міщани шкодують грошей на сукню, тому викликалися купити на свої.

– Самі й виберемо, – додала сестра нареченого.

Опір було зламано, Людочка ні фізично, ні морально не могла пручатися, погоджувалася на все, як, власне, й Микола, і Олег Тимофійович, і бідолашна Ірина Романівна.

– Ти бачиш, що то за люди? – запитав Коля, як процесія сватів покинула міські апартаменти.

Люся не бажала відповідати, була знеструмлена. Співчутливо обняла Миколу й розпрощалася з ним до наступного дня. До весілля залишалося два місяці.

Весілля

Кінець тієї осені видався щедрим на опади, мокрий сніг валив і танув безперервно, змішувався із глевким ґрунтом, перетворюючись на сіру неприємну масу. Ця погода наводила на песимістичні думки про те, що життя – повне багно.

Наречені сподівалися, що станеться диво: вдарять морози й скують до бісової матері усю цю погань, та Бог мав щодо цього власні плани. Ерзац-весілля у селі Коромислинці, на малій батьківщині Миколи Бабенка, було призначено на перше листопада. Їхати від міста не сказати, що довго, а надзвичайно довго. До столиці швидше можна дістатися. Що далі від центрального автовокзалу обласного центру відпливав рейсовий «ЛАЗ», то більше щемило у Людочки в грудях. Їхали до села без Олега Тимофійовича й Ірини Романівни, бо вони забажали бути присутніми лише на церемонії. «І дійсно, – думала Жужа, хапаючи повітря через раз, бо в салоні автобуса так смерділо бензином, що дихати на повні груди було неможливо, – дійсно, навіщо моїм їхати зараз? Весілля лише через два дні. Що їм там робити? Приїдуть уже на саму цере-мо… урочисту ходу», – подумки зареготала від пафосного слова «церемонія».

Людочка й уявити не могла, що їх тріумфально зустрічатимуть на сільській автобусній станції. Кілька десятків літніх людей бозна-чого пускали сльози на свої усміхнені обличчя, чоловіки, заточуючись, трясли в повітрі бутлями з горілкою, дві жінки тицяли Людочці до рук здоровенну хлібину на вишитому (а справді з намальованим гаптуванням) рушнику й лізли цілуватися. Спочатку дівчина намагалася чинити опір, але такі намагання зів’яли, так і не розпустившись, як сказав би поет. У дядька з великим драглистим носом кольору підмерзлої бараболі матеріалізувався баян. В інструменті западало декілька клавіш, але музиканту було не до якості, він брав кількістю та гучністю. Коли натовп рушив вулицею, баян надривно заграв, баби затягли надтріснутими голосами: «Ой, цвєтьот каліна», діти, що бігали навколо галасливого гурту, намагаючись перекричати жінок, волали: «Женіх і нівєста, тілі-тілі тєста». Малих шибеників відганяли, наче надокучливих мух, хворостинами та копняками й сунули почтом далі.

Пройшовши зо два кілометри, процесія звернула ліворуч та виштовхнула Люсю наперед. Біля кожної хати згуртувалося по купці людей, які з цікавістю розглядали міську прийду. Дівчина подивилася назад, мала-бо надію, що побачить там коханого й він бодай пояснить, що відбувається, але Колі, попри його високий зріст, не було видно. Бо всі мешканці села Коромислинці вродилися напрочуд справними. «Родичі, бляха-муха», – подумала Жужа, і їй нестерпно захотілося плюнути під ноги. Людочка вловлювала погляди людей, що стовбичили по обидва боки від шляху. Баби, тітки, дядьки, діти, усі, хто там був, усі, хто на неї дивився, перешіптувалися, гигикали, затуляючи долонями роти, хитали головами й зітхали неприродно глибоко.

– Мені здається, я беру участь у якійсь недолугій виставі, – прошепотіла Люся нареченому на вухо, коли вони врешті-решт опинилися поряд.

– То тільки початок, – відсторонено повідомив коханий, а в Людочки від того передбачення похололо у грудях.

Увійти до хати змогли аж через годину. До цього надворі частувалися, цілувалися та знайомилися. Бабці, тітки, дядьки, племінники, двоюрідні брати й сестри, родичі родичів, родичі сусідів і самі сусіди сунули й сунули до Людочки. І не просто сунули, а ще й смачно цілували її тричі. Дівчина так вжилася в роль постійної цілувальниці, що в якийсь момент припустилася помилки, яка викликала неабиякий резонанс у оточуючих. Було ось що.

Люся, залишившись дивним чином на самоті, побачила бабу в зеленій картатій хустині, яка саме виходила з кухні. «З цією я, здається, ще не знайомилася…» – промайнуло в голові. Вона підійшла до баби, міцно обняла її, притисла до грудей, поцілувала кілька разів, на що отримала у відповідь такі самі гарячі поцілунки та обійми й… почула гучний хоровий регіт за спиною. «Та це ж кухарка», – кричали родичі й хапалися за животи. «Дурненька…» – ця заява мало не вивела Людочку з себе, бо вона думала, що то звернення стосується саме її. «То ж дурненька Тонька-кухарка». До Людочки підійшла мама Миколи й розтлумачила, як нерозумній дитині: «Та баба – не родичка. Вона кухарка. Готує добре. Але вона тойво… цейво… Вона дурна, розумієш? Ну, больна вона, самашедша». Людочці після цього зізнання знову захотілося плюнути собі під ноги. Їй здалося, що всі в цьому селі трохи з’їхали з глузду й що божевілля тут передається за допомогою слини. Якби не Микола, який у цю хвилину підійшов до дівчини, вона б рвонула до автостанції, сіла у перший-ліпший автобус і ніколи-ніколи більше не згадала цю фантасмагорію.

– Ми трохи відпочинемо, мамо! – звернувся він до старої, яка тихо заплакала, витираючи кінчиком зеленої картатої хустини сухі очі.

У Коромислинцях усі баби носили зелені картаті хустини. Не була винятком і божевільна Тонька-кухарка.

– Колінька, синочок, що сусіди скажуть…

– А мені плювати, – прошипів син і легенько підштовхнув Людочку в спину, направляючи її до вхідних дверей.

Знадвору чулися пісні, розмови про холодець, салтісон і «сладке». Будинок виявився вологим і від цього холодним. У одній із трьох невеличких кімнат сиділи, притулившись один до одного плечима, двоє вже немолодих інтелігентних людей. Микола відразу звеселів:

– Дядя Міша! – закричав.

Дядько здригнувся, як від пострілу.

– Привіт, племіннику! – сказав бархатистим баском і встав, аби потиснути руку родичу.

– Ось! – вказав хлопець на Людочку. – Знайомтеся, Люся. Люда. Можна Людочка.

Дядя Міша подивився відверто-зверхньо, промовив добре поставленим голосом:

– Привіт, блоха. Михайло Михайлович, директор птахофабрики… з Молдавії.

– Люда! – обізвалася дівчина й сильно стисла простягнену руку. – По-перше, я не блоха. Я ж не називаю вас слоном… – хотіла щось додати, але Коля її сіпнув.

– Ви відпочивайте, – улесливо промуркотів.

– Здається, тут лише одна кімната тепла, – незадоволено буркнув Михайло Михайлович. – Чи, може, ви тут хотіли? – ворожо подивився на Людочку.

– Та ні, ми підемо в іншу, – голос Колі звучав незвично, солодко й невпевнено.

Коли молодята вийшли, хлопець тихенько причинив двері, аби ті, не дай Боже, не грюкнули, й узявся до Люди:

– Ти зі своїми амбіціями… Це ж дядя Міша з Молдавії. А ти – слон, слон.

– А чого він мене блохою обзиває? Хіба йому можна?

– Йому можна! Він директор.

– А чий він брат? Мами чи батька?

– Нічий він не брат. Далекий родич. Він приходить у гості тільки до особливих людей… – подумав. – Воно тобі не треба. Бодай одні інтелігентні люди будуть на цьому весіллі.

– А мої? – дівчина вважала своїх батьків не менш інтелігентними, ніж цей директор.

Коля завів дівчину до холодної спальні, вони вляглися на вологе ліжко, вкрилися товстою ковдрою, що відгонила пліснявою, обнялися, згодом вгрілися й поснули. Здалеку долинали голоси знервованих жінок і чоловіків, які готувалися до знаменної події – чужого весілля.

Людочка прокинулася на світанку й здивувалася, як довго спала. Адже вчора вклалися рано. І ось тобі маєш, продрихли аж до наступного дня. Дівчина відпочила, заспокоїлася. Тепер її навіть тішив такий стан речей. У кімнаті стало тепло. Підвелася з ліжка й побачила Миколчину маму, яка підпихала коцюбою вугілля у грубці. Жінка була вдягнена у фуфайку, закутана в ту саму зелену хустину, на ногах – шиті валянки, брудні калоші від яких залишила біля дверей.

– Спи, спи, ще рано, – мовила і стомлено всміхнулася.

– Дякую.

Катерина Степанівна спантеличено поглянула на дівчину, бо не могла второпати, за що їй кажуть спасибі. Людочка заглибилася в подушки-перини-ковдри й примусила себе знову заснути.

– Вставайте вже! Десята! – голосно по-військовому випалила Олена.

Увійшовши до кімнати, розсунула вузенькі штори.

– Чого? – крізь сон промимрив Микола.

– Ти можеш лежати. Твого костюма ще не привезли.

– І шапку, – почулося з-за дверей.

Олена цикнула на того, хто це сказав, і продовжила, звертаючись лише до Людочки:

– У тебе багато роботи. Поки вдягнеш ось це, – вказала на стос речей на столі. – Умиватись у літній кухні.

Насупившись, Люда намагалася згадати, де знаходиться літня кухня.

– Літня кухня – це звідки вчора виходила Тонька слабоумна, – Олена, прикривши рота долонею, засміялася й вийшла з кімнати, сміх підхопив той, що говорив про шапку з-за дверей.

За хвилинку дівчина чула регіт знадвору. Прочалапала босими ногами по холодній дерев’яній підлозі до столу й роздивилася одежину, що принесла сестра Миколи, – сіру вовняну спідницю в густу складочку, синю, також вовняну, кофтину, білу блузку з величезним гаптованим коміром та коричневі чоботи без підборів. Спочатку закортіло жбурнути увесь старомодний крам до грубки, але, зиркнувши у вікно, передумала. «І то правда, куди я у своїх модельних черевичках і коротенькій спідничці попруся». Переодяглася, зібрала волосся в хвостик, накинула пальтечко й вийшла на двір, де вирувала звична суєта: місили болото, носили величезні хлібини з однієї хати в іншу, бігали за собакою, який норовив прокрастися до кухні, де мали справу з м’ясом. Лише зараз Людочка побачила, що на подвір’ї стоїть дві хати. Дівчина пішла обдивлятися, що там.

– Заходь, заходь, дитинко, – донісся ніжний голос із кутка, де на низенькому ослінчику сиділа згорблена бабця, яка скубла курку.

Стара поманила дівчину до себе рукою, до якої прилипло біле пір’я.

– Я Миколчина бабця. Марина, – Людочка здивувалася, що стара не захотіла традиційно для цієї місцевості її обняти й поцілувати. – Сідай!

Сиділи у тиші, яку порушував ритмічний цокіт великого годинника. У хаті баби Марини було тепло, затишно, спокійно. Акуратні смугасті ряденця вкривали підлогу, чистенькі каструлі й казани стояли рівними стосами на полицях. Особливо Людочці сподобався мисник. Такі вона бачила лише в музеях. На ньому, наче в магазині елітної порцеляни, примостилися розписані керамічні тарілки, тарілочки, горщички, глечики та чашки. Людочка почала розповідати про себе, про своїх батьків, про те, як вони з Миколкою планують жити.

– Я задоволена, що він обрав тебе, – тихенько сказала бабця Марина.

– Я також, – сказала Люда й відчула, що бреше.

Старенька метельнула злегка головою.

– Але я не задоволена, що ти обрала його.

Бабусі Марині було вісімдесят дев’ять років. Не мала жодного дірявого зуба, а волосся зберегло каштановий колір і густину, яким позаздрили б молоді модниці. До того ж, на відміну від інших мешканців села, бабця Марина була особою харизматичною.

– Вона в нас із якогось-там роду… Але ніколи про це не говорить, – з долею іронії розповідав про бабу онук. – От дід у мене був, ото дід, – описував із захватом. – Шкода, що ти з ним не встигла познайомитися.

– А що за рід? – хотілося більше дізнатися саме про бабцю.

– Та Бог її знає. Дід іще той був стрибайчик, – Микола розплився в широкій усмішці. – Коли йому було вісімдесят, а бабі шістдесят сім, вона його впіймала з сорокарічною. Уявляєш? Кажуть, тут півсела – дідові діти.

– Що ж тут веселого?

– Та, кажу, молодець дід, боєць. У вісімдесят років сорокарічну шкварити. Дід усе життя на пасіці. Здоровим і помер. Нічого не боліло. Двох років до ста не дожив. Дружину собі примусово взяв… Не давалася йому… Не того, казала, ти поля ягода… А він таки домігся свого… – Микола сидів біля полумиска смажених чорних зернят, розповідав Людочці про діда, смачно спльовуючи шкаралупу на підлогу.

Дівчина осудливо дивилася на таке свинство. Микола простежив за її поглядом і, простягнувши руку кудись за спину, вийняв звідти віник, а тоді демонстративно потрусив ним у повітрі. Потім кинув його на місце й продовжив лузання.

– Ходи, нівєста, плаття міряти, чого баламбаєшся без діла, – закричала що є духу Олена, грюкаючи в шибку знадвору.

Люду повели до сусідки, вона так і не второпала, чому саме туди. У невеликій кімнатці зібралося чимало молодих і не дуже дівчат, що гомоніли й перебирали біленькі букетики, різноколірні стрічки, рушники й хустинки з різноманітними візерунками й орнаментами. На ліжку, розкинувши кінці, наче руки, лежали три тернові хустки.

– Вибирай! – наказала одна з дівок Людочці, лиш та переступила поріг.

Люся насупилася, показуючи, що не виконуватиме накази незнайомок.

– Мені не подобається жодна. Це ваші? Хочете моєї поради? – Людочка вдавала з себе леді, але нахабний сміх дівчат звів нанівець намагання видаватися інтелігентнішою за них.

– Мені ще зарано, – сміялася та, що звернулася до Людочки, а за нею гигикали й інші. – Хоча, якби тебе тут не було…

Раптом дівчата замовкли, поглядаючи на Олену, яка вставила своє слово:

– Ти, Оксано, тут свої права не качай. Ти лише дружка. А виступатимеш, то й дружкою не будеш. Не схотів тебе Коля. Він у нас тепер городський.

– Ага, схотів оцю тлю, – Оксана тицьнула пальцем в бік Людочки, яка оніміла від її нахабства. – Ну, подивіться, подруженьки, на мене. Моцна, роботяща, в господарстві усе маємо, – розвела руками й показала на шафу й телевізор, ніби це й було усе її господарство. – Він іще лікті кусатиме. Людочка подумки погодилася, що хтось там кусатиме лікті, їй хотілося якнайшвидше йти звідси, вона була зробила крок до дверей, як її перехопила Олена.

– Давай плаття! – скомандувала до Оксани. – Зараз будемо мірятися, – це вже до Людочки.

З іншої кімнати почулися примовляння, на кшталт молитви чи мантрів:

– Боже, Боже, яка краса! Як у принцеси!

Оксана вийшла до загалу, її обличчя видавало внутрішній екстаз. Де й подівся ворожий настрій, вона погладжувала однією рукою купу нейлонових мереживних хвиль. Жужа, уздрівши витвір базарного «от кутюра», мало не зомліла. Синтетична тканина вульгарно виблискувала, рукави були такі широко-круглі, що дівчина не уявляла, як у таких можна буде їсти чи пити, чи бодай поворушити рукою. Вона не хотіла натягати цей несмак, але що поробиш, під гучні оплески й зітхання дівчат таки вбралася. Сукня виявилася на кілька розмірів ширша, ніж потрібно.

– Хто ж знав? Ми найменше взяли… – ніяково виправдалася Оксана. – Тут іще є пояс.

Рвонула до шафи й витягла білий шматок тканини, який Людочка підперезала на талії. Вигляд Жужа мала жахливий, як на її смак. Спідниця сукні нагадувала за розмірами бочку. Ні, не бочку, а пухову ковдру. От якби людину обгорнути тричі пуховою ковдрою у районі стегон, вона б виглядала так, як зараз Жужа. Навколо лунали суто позитивні відгуки: «Так пишно!», «Гарно, коли широченько», «Стільки рюшок», «Ніби задовга». Остання фраза різонула по серцю, бо саме довжина сукні подобалася. Вона була у саму підлогу, а тому за наявності підборів…

«О Боже!» – заплющила очі наречена, коли отара дівчат заходилася підшивати поділ плаття. «Це ж імітація весілля», – без емоцій думала. «Нехай тішаться», – продовжувала думки, коли їй до голови чіпляли величезну корону-вельона з довжелезною фатою. Побачивши себе в повному костюмі, Людочка розреготалася, тицяючи пальцями у дзеркало шафи, качалася по ліжку, тріпала ногами в білих дерматинових черевиках на грубих підборах.

– Це в неї істерика, – вирішили дружки й допомогли «нівєсті» роздягтися.

– Мене мама не впізнає, – резюмувала Люся й знову залилася сміхом.

– Аби тебе наречений упізнав, – додала Оксана.

* * *

Наступного ранку почали з’їжджатися родичі Бабенків, ті, що жили далеко. Цілісінький день їх розквартировували спеціально приставлені для цього свати й свахи. Шаленими темпами на подвір’ї зводився намет, задля якого виламали п’ять метрів дерев’яного паркану. І ця довжелезна споруда виповзала на вуличку, перекриваючи рух транспорту. Лише піші могли дістатися на інший бік села. Третій день село пило-гуляло, хоча молодята все ще лишалися молодятами, тобто ще не розписалися і не стали офіційно чоловіком і дружиною. Село не відало, що насправді цього не відбудеться, село не знало, що в сільраді домовлено про фіктивність акту. Тобто все буде як зазвичай, лише попросять розписатися на порожніх аркушах, вправлених у гарненьку палітурку, на якій буде написано «Свідоцтво про шлюб».

– Я боюся! – зізнавалася Людочка Миколі, коли вони вкладалися спати перед відповідальним днем.

– А як я боюсь, – нервово посміхався наречений. – Вони купили мені ту кляту пижикову шапку.

– О Боже!

* * *

– Ой, патку мій, патку! – почула Люся крізь сон коронну фразу Миколчиної мами.

Жінка вбігла до кімнати молодят. Людочка поглянула на годинник – пів на другу ночі.

– Що сталося? – запитали разом Микола й Люда.

– Приїхав дядьо Федя й тітка Ольга.

– То чого ви так кричите? – нервував Микола.

– Та ж немає їх де покласти.

– Як немає? Онде, диван порожній, – вказав на диван, що стояв біля іншої стіни.

– Отож-бо й воно! – сплеснула руками мама. – Ви ж тут… разом… а ще… не в шлюбі.

– Патку мій, патку! – передражнив матір Микола. – Кому яке діло?

– Колінька, синочок! Ну, навіщо ж розголос? Будуть по селу пащекувати, мовляв, до шлюбу віддалася.

– Що сталося, я не розумію? – втрутилася Люся.

– Мовчи! – мимохіть кинула Катерина Степанівна Людочці й звернулася до сина: – Ти лягай на дивані. Дядька з тобою покладемо. А тітку – до неї, – метельнула головою у бік Люди.

Катерина Степанівна говорила усе це поспіхом, раз по раз оглядаючись на двері. Аж тут почувся голос із веранди:

– Катю, та клади нас уже хоч де-небудь.

– Бігом! – мати підштовхнула сина й рвонула до дверей. – Та ж заходьте, я думала, ви до туалету пішли, – ласкаво звернулася до гостей. – Тут у нас наречені. Бачте, на різних ліжках. То вам доведеться так лягти – дєвочки з дєвочками, а мальчики з мальчиками.

Усі стиха посміялися. Катерина Степанівна пішла, а гості ще трохи поперешіптувалися, пововтузилися в темноті, роздягаючись, та вклалися на відведені спальні місця. Людочка відвернулася до стіни й вдала, що міцно спить. Вона підскочила на ліжку з залізним матрацом, коли невідома гепнулася під ковдру. Дівчина намагалася зберігати дистанцію, але сусідка по ліжку відразу поринула у сон, а тоді вже перестала себе контролювати. Вона намерзлася в дорозі й тулилася всім своїм немалим тілом до дівчини, втискаючи Жужу в холодну стіну.

Справжнє безумство почалося наступного ранку о сьомій. Підйом було оголошено по всьому будинку й прилеглих територіях, чомусь голосно гавкали собаки, мабуть, полякалися рейваху, що його зчинили жінки цього роду. Людочка перелізла через товстулю й, стоячи босими ногами на холодній підлозі, намагалася з’ясувати, з чого їй починати цей день. Надворі було ще зовсім темно, крізь шибку виднілося, як сипле мокрим снігом. На Люсю нахлинув сум від сільського краєвиду, від чужої атмосфери, від триденної паніки. Стояла коліньми на ослінчику біля вікна й вдивлялася в суєту за шибкою. Видавалося, що дивиться кіно, німе чорно-біле кіно, наївне й дурне, смішне й незграбне. Актори у цьому фільмі грають бездарно й грубо: вирячують неприродно очі, прикладають руки до грудей, широко відкривають у здивуванні роти. Дівчина підперла руками голову так, що затулила вуха, тому жоден звук не доходив зараз до неї. І це ще більше підсилювало ефект старої стрічки. Люсі зовсім не хотілося переходити на той бік екрана, ставати поруч із недолугими актрисами й акторами різних вікових груп, їй кортіло лише спостерігати. «О-о-о, якби можна було усе повернути назад», – думала, розуміючи, що вона не має жодної сили над обставинами, які оповили її, наче пута. Вона може лише підкоритися. «Підкорююсь!» – сказала вголос й розтулила вуха. Звук життя стрімко ввірвався до її свідомості, дівчина всміхнулася, метельнула головою й пішла будити нареченого.

Святкову ходу селом було призначено на дванадцяту. До того часу молодята мали ще стовбичити, як опудала, у воротах й зустрічати дорогих гостей. Зараз чекали на візитерів із боку нареченої. Ось-ось мав під’їхати найнятий автобус «Кубань».

– Та що вони так довго не їдуть? – хвилювалися численні свати й свахи, поглядаючи раз по раз на годинники. – Уже майже одинадцята. Казали ж їм о десятій бути. Що за дýрні?

Людочку від цих слів сіпало, Микола тримав її за руку й не давав втратити самоконтроль.

– Вони назвали моїх дурнями, – прошепотіла дівчина.

– Вони так звикли. Для них це нічого не значить, – заспокоював Микола, хоча сам помітно нервував від панічної біганини.

– Їдуть!!! Їдуть!!! – заволали діти, які бігли до будинку з великої вулиці.

Малеча, підскакуючи, підкидала черевиками й гумовими чобітьми болото, яке шлейфом бризкало позаду них.

– Нарешті! – прошаруділо в натовпі.

Микола, Людочка, діди, баби, тітки, дядьки, молодиці з дітьми на руках, божевільні кухарки в картатих зелених хустинах, клоновані свати й свахи згуртувалися водночас позаду наречених. Людочка змерзла, хоча на її величезне плаття накинули важкого чоловічого кожуха. На ногах були теплі шиті валянки. Її попередили, що до сільради доведеться йти лише в сукенці та демісезонних шкірзамінних черевичках. Поки що дівчина про це не думала, намагалася не дивитися на коханого, бо її розбирало й вона боялася розреготатися. Шапка сиділа на його, не звиклій до головних уборів, голові, як ковпак блазня. Темно-брунатний костюм нагадував шкільний стрій. Микола скидався на школяра-переростка, який десятий рік поспіль лишається у випускному класі. Про краватку Люся воліла не згадувати й зареклася ніколи в житті не піднімати з глибин пам’яті цей дикий візерунок і кольорову гаму. Черевики – звичайні. Поверх святкового вбрання зараз Микола мав ще й новеньку фуфайку, яку пообіцяв рідним зняти під час святкової ходи. Утім, він би волів залишатися в фуфайці, ніж хизуватися цим костюмом.

– Їдуть!!! – підхопили за дітьми дорослі й цим словом зустрічали нечисленну делегацію з міста.

Першим із відчинених дверей автобуса вийшов величезний велотренажер. Точніше, він не вийшов, а його винесли. Людочка здивувалася, припустивши, що хтось із її рідних додумався приперти громіздкий подарунок у село лиш для того, аби потім везти його назад до міста.

– Навіщо було його сюди пхати? Як ми це повеземо назад? Хто їх просив? – питала у Миколи.

Натовп говорив «О-о-о!», «О-го-го!», «Оце так штука!» й зацікавлено роздивлявся залізну розкаряку, що її ніяк не могли виштовхати з дверей. Коли велотренажер опинився перед молодятами, наперед вийшов Михайло Михайлович, директор птахофабрики з Молдавії, й почав командувати родичами Люди.

– Тепер обережно несіть до хати. На болото не ставте. Отак, отак, – розсунув руками натовп, починаючи з молодих.

Тренажер несли святково вбрані Людин тато й татів брат.

– Це що, подарунок від твого дяді Михайла? – не могла второпати Людочка.

– Та ні, – нарешті зізнався Коля. – Це дядя Міша попросив йому купити. Я купив і попросив дядю Олега, аби він привіз, як їхатиме.

– І час вибрав підходящий! І зі мною не порадився! Чого це мій тато має карячитися?

– О, ти вже справжня дружина. Тобі ще качалку, – іронізував Микола.

Тепер із автобуса виходили жінки. Першою Людочка побачила свою любу тітку Марію. Вона мешкала на Донбасі, але з нагоди Людиного весілля прилетіла. Загалом в автобусі налічувалося десять душ – найближчих і найдорожчих для Люсі людей. Лише тепер вона зрозуміла, що таке родина. Їй хотілося, щоб перекошений паркан, біля якого вони стовбичили, розділив два світи – її і Миколин. Щоб сталося щось таке апокаліптичне, аби вони більше ніколи не змогли бути разом.

– У що це ти вбрана? – Ірина Романівна не могла відірвати погляду від своєї дочки.

– Вони так захотіли, – виправдалася та.

А на подвір’ї починалося справжнє сільське весілля. Тих, хто щойно виліз із задрипаної «Кубані» й мав намір привести себе до ладу після довгої дороги (вмитися, перевдягнутися, подивитися в люстерко), почали частувати самогоном. Наливали стограмові гранчаки й примушували спустошувати враз. Міські гості переглядалися, ніяковіли, дякували й намагалися відмовитися. Люсина мама пояснювала, що вона не п’є горілки, але її слова тонули у хоровому припрошуванні. Людочку й Миколу повели до намету. Там всадовили на почесні місця. Після них під брезент почали ввалювати гості. Жужа побачила, як її рідні туляться купкою у дальньому кутку тимчасової споруди.

– Ану, Колю, наливай! – скомандувала.

Хлопець схопився за пляшку шампанського, на горлечку якої було зав’язано бантом червону стрічку. Пляшка напівсолодкого ігристого напою – єдиний екземпляр питва промислового виробництва.

– Стоп-стоп-стоп-стоп-стоп! – скоромовкою прощебетала дружка праворуч від Люсі, вихопила пляшку з рук Миколи й пояснила зі знанням справи:

– Вам не можна! – сказала, почервонівши й потупивши погляд. – У вас попереду перша шлюбна ніч.

Протягом години, що лишалася до виходу процесії, молодят разів двадцять піднімали, проголошували тости, наливали холодного «сітра», примушували його випити до дна й запрошували сідати.

– У мене ноги тремтять від цих вправ, – змучено скаржилася Людочка. – Я б із задоволенням кудись ішла.

Вона дочекалася цього задоволення. Після тосту «на коня» гості вервечкою потяглися з намету. Усіх двісті чи триста односельчан без будь-яких команд вишикувалися в шеренгу по четверо. Перша четвірка – наречений, наречена та двоє свідків із червоними широкими стрічками через плече. На стрічках візерунчатими золотими літерами виведено «Свідок». Людочка й Микола відвоювали у запеклих боях, що точилися два місяці до весілля, відсутність на їхніх тілах стрічок із підписами «Наречений» та «Наречена».

Сказати про дорогу до сільради «Болота було багато» – це те саме, що схарактеризувати Другу світову війну як тимчасовий конфлікт. Людочка спочатку чесно намагалася стрибати, аби не замастити білі черевики. Але згодом, взявши приклад із Миколи, який чалапав по грязюці, не дивлячись під ноги, вирішила не перейматися й собі пішла з високо піднятою головою, розплескуючи навкруги жовту багнюку. Раз по раз її відтягували назад за фату й поділ сукні, який тримали дружки, вдвоє вищі за Люду дебелі дівки. Йшли довго. Людочка змерзла. Змерз навіть Микола. Він позбувся фуфайки, така була умова, але шапка залишалася на його голові як символ зрілості й достатку.

– Я задоволений, що в шапці, – говорив, хапаючи дрижаки.

Іноді він намагався запхати руки до кишень, аби трохи погрітися, але чоловіча частина «свідків» одразу осмикувала його, аби припинити неподобства.

– Я точно захворію. У мене всі ноги мокрі, – мовила Люся й наважилася подивитись на черевички.

Їх не було видно. На білі панчохи налипли дві глиняні кулі.

– Подивись, я ніби в глиняні горщики взута.

Молодята відверто заіржали і, хоч як їх штовхали під боки, не припиняли тішитися. Від сміху бодай трохи зігрілися.

* * *

Наступного тижня в будень Жужа й Коля тихо-мирно, без суконь і шапок, розписалися у міському РАЦСі. Увечері розпили пляшку червоного вина, з’їли фірмове мамине м’ясо по-французьки та на десерт – торт «Наполеон».

– Як чудово! – говорила Ірина Романівна, піднімаючи келих.

– Як чудово! – повторював Олег Тимофійович, смакуючи салатом «Олів’є».

– Як чудово! – усміхався Микола, витягнувшись на зручному дивані.

– Як чудово! – муркотіла Людочка, дивлячись на себе у дзеркало.

Усі подумки неінтелігентно матюкалися, згадуючи сільське весілля.

Сімейне життя

Сімейне життя почалося з обмірковування й обговорення планів утечі з Батьківщини, які набули промислових обсягів і заповнили увесь життєвий простір новоствореної сім’ї. Микола розпочав активне листування зі своїми колишніми колегами-моряками. Один із них був запрошений і невдовзі пристав на пропозицію завітати до Миколи на гостину. Тепер дружбак мешкав не в далекому Мурманську, а в сусідній області. Його також звали Коля. Щоб не переплутати, називали один одного Великий і Малий. Той інший був дійсно малий на зріст, десь такий, як Людочка. Він дівчині не сподобався. Почав обдивлятися, наче товар, скривився й, плеснувши Миколу по руці (мабуть, хотів по плечу, та не дотягнувся), проговорив надтріснутим голосом:

– А пам’ятаєш, як ми «запалювали» з дочкою капітана?

– Не ми, а я! – хизувався Микола, й трохи не переймаючись, що його почує дружина.

– Це ти так думав, – беззвучно реготав Малий, примружуючи й без того вузькі очі.

Людочка вказала на продукти, залишені в холодильнику, й дременула на роботу.

– Якщо ти хочеш накивати п’ятами, потрібно в Лобастого купити фіктивний виклик, припустимо, до Фінляндії. Туди зараз усі пруть, – після того, як за Людою зачинилися двері, Малий став серйозним.

– А Лобастий що, також повернувся?

– У тому й справа, що ні. Він досі ходить у море, – задумливо промовив Малий. – Знав, до кого клеїтися. Тому в нього все в порядку. Це ми з тобою вибрали, бляха-муха, дочку капітана. Зависоко взяли.

– А я думаю, хто мені тоді заважав? – Великий грайливо схопив Малого за шию.

– Дурний ти, хоч і Великий, – Малий безцеремонно поліз до холодильника та витяг звідти мисочку, в якій мокнув білий квадратик бринзи. – Хіба я тобі заважав? Я використовував свій шанс. Та ти думаєш, у неї лише ми були? – голосно засміявся. – Коли тебе списали… коли тебе застукали, а тоді списали, я до неї ще півроку ходив. А вже коли мене списали, то виявилося, що наших там побувало о-го-го.

– Т-а-а-ак, Лєнка була ще та курва.

– А то… А твоя, ця, хоч щось уміє?

– Не твоя справа. Їж давай, і поговоримо детально.

– А ти змінився. Такий правильний став.

– Це ти змінився. Слизький став.

– Морем вивчений, то й слизький…

– Розповідай!

І Малий розповів, що найкращий спосіб покинути ненависну Батьківщину – виїхати за запрошенням, краще за реальним, дійсним, але якщо немає такого, то можна зробити й фіктивне, просто дорожче буде коштувати. Мовляв, зараз усі повії фінками поставали, заміж вийшовши, то й немає багато питань, чого ти, припустимо, їдеш, де взяв друзів чи знайомих у холодній Суомі. Просто кажеш: подруга, чи там, сусідка, сестра чи однокурсниця. А до моряків узагалі питань не виникає про знайомства. Бував, мовляв, у деяких країнах, познайомився. А далі на свій розсуд: або просиш притулку в самій Фінляндії, або преш далі, до Швеції. Микола Малий пропонував саме цей шлях. Казав, що ходять чутки, ніби Швеція більш лояльно ставиться до біженців, швидше надає статус, громадянство, більше вірить розповідям про дисидентство. Радив, як безпрограшний варіант, говорити, що ти представник секс-меншин. У Швеції цю тему просто обожнюють.

– Поспішив ти, Колян, одружитися, – Малий голосно гикнув.

– А мені казали, що одруженим візу легше відкривають, якщо вони без дружини їдуть.

– У цьому є сенс. Щоб виїхати звідси, треба бути одруженим, а щоб залишитися там – голубим.

Ще товариш розповів багато цікавого про життя за бугром, але здебільшого з чужих вуст, колись від когось почуте. Аж захлинався від щастя, коли мова йшла про вісімдесят сортів сиру, різновиди ковбас і напоїв.

– Та що я, не бачив цього в Греції? – Бабенко подивився на товариша зверхньо.

– Ой, Колян, здається мені, те, що ми з тобою за ті два дні бачили в Греції, – ніщо порівняно зі справжньою Європою.

– Ти-то два дні був, бо один рейс витримав, а я двічі ходив.

– Та хоч мені не розповідай про свої рейси, я ж не дівка дурна, аби вестися на твої романтичні теревені про те, що ти бачив і де побував, – Малий знав про Миколу більше, ніж той хотів розповідати оточуючим.

Через три години Великий провів старого друга на залізничний вокзал, повернувся додому й почав писати шифровку Лобастому.

«Привіт, Сергію! Пише тобі твій друг (тоді «друг» закреслив і написав «товариш») Микола Бабенко. Мені конче необхідно з тобою поговорити щодо однієї справи. Не хотілося б писати про це на папері. Коротше кажучи, пам’ятаєш, ми з тобою обговорювали одну тему, яка тебе хвилювала. Ту, яка спочатку мене не зацікавила, але потім я також став на твій бік. То хочу запитати, чи ти можеш мені чим-небудь допомогти. Кажуть, тобі пише твоя сестра, що вийшла заміж за фіна (читай між рядків). То передавай їй привіт. Буду чекати, що ти мені подзвониш, як тільки отримаєш цього листа. У мене все добре. Працюю. Одружився нещодавно. Як будеш передавати привіт, то передавай від двох, від мене, Бабенка Миколи Васильовича, та від моєї дружини, Бабенко Людмили Олегівни. А тепер бувай.

Микола».

Коля мигцем зганяв на пошту, купив конверт і марку, аби, не чекаючи довго, відправити закодованого листа Сергію Лобастому у далекий Мурманськ.

Відповідь не забарилася. За два тижні Людочка принесла конверт, який Коля з радістю вихопив із її рук і навіть розцілував молоду дружину. Люся вмостилася біля свого судженого, й вони разом взялися за читання.

«Привіт, Великий! Я все зрозумів. Не треба було так шифруватися. Коротше, коштує усе на двох триста доларів штатівських. Очевидно, що на одного вдвоє дешевше. Надіслати мені потрібно всі паспортні дані, ці гроші й чекати. Сергій».

Микола інстинктивно перевернув аркуш на зворотний бік, аби впевнитися, що це закінчення листа. Тоді дав його Людочці. Вона тихенько промовила:

– Я прочитала, але не розумію, про що йдеться.

Розповів їй у всіх деталях про свою розмову з Малим, про листа, написаного відразу після його від’їзду.

– Тобто він може зробити тобі виклик?

– Чого ж лише мені! – підвищив голос. – Можна й обом.

– Але в нас немає триста доларів.

– А сто п’ятдесят є?

– А сто п’ятдесят, уяви собі, є! – Людочка радісно побігла до шафи й витягла з-під чистих, складених кипкою простирадл три папірці по п’ятдесят доларів.

– Це звідки? – відверто здивувався Коля.

– Це мені тітка Маша на весілля подарувала. Сказала: «Сховай, бо пізнаєш, почім ківш лиха». У неї син Льоша працював у Сирії, звідти й привіз. Давно вже. А вона боїться звинувачень у валютних махінаціях, от і віддала мені замість подарунка на весілля.

– Оце так! – зрадів хлопець. – Це, Людасик, знаки. Це підтвердження, що нам потрібно йти цим шляхом, – заговорив патетично.

Вирішили поки що відрядити одного члена родини в дальню путь. А вже потім, коли чоловік влаштується, – викличе дружину.

– Я думаю, що через місяць і ти будеш там! – Микола метельнув головою ліворуч. Людочка подумки відзначила, що там – Схід. А ціль Колі Бабенка – Захід і лише Захід. Дівчина не стала вказувати чоловікові на його топографічний кретинізм, а підтримала гарячу бесіду-мрію.

– А в яку країну він робить виклик? – несподівано запитала.

Микола довго думав, тоді згадав розмову з Малим і вніс ясність:

– У Скандинавію. Здається, Малий казав щось про Скандинавію. А вже куди там точно, не має значення. Хоча ні, пригадую, що він наголошував саме на Швеції. Казав, якщо виклик буде до Фінляндії, все одно треба гребти до Швеції. Там, каже, більше шансів отримати громадянство.

– Більше шансів? А що, можуть і не дати?

– Та ні, не думаю. Скоріше за все, справа лише у часі. Ну, наприклад, фіни дають через місяць, а ці через тиждень-два.

– Так швидко?

– А що там тягнути? – розпалився. – Найголовніше, що ми у них про це попросимо, а там уже справа техніки.

Відтоді Микола працював виключно на ідею втечі. Узяв відпустку за свій рахунок, збирав потрібні документи, оформлював закордонний паспорт. Поки робився документ, відіслав Сергієві усе, що той просив, і, затамувавши надовго подих, почав очікувати. Минув місяць, а відповіді не було ні з ОВІРу, ні з Мурманська. Микола засумував, дедалі частіше впадав у депресивні ями, лаявся з Людочкою з будь-яких приводів – зганяв на ній злість. Дівчина якийсь час мешкала в мами. Тоді їй стало шкода свого непутящого чоловіка, й вона повернулася. Вони кохалися від нічого робити, для того, аби скоротити важке очікування. На початку жовтня Микола, який упродовж трьох місяців двічі на добу заглядав до поштової скриньки, дістав звідти довгоочікуваний лист. Розірвав конверт, не заходячи до квартири, й радісно вереснув, бо то був офіційно завірений виклик із печаткою.

До аркуша додавалися пояснення. Сергій писав:

«Друже! Тобі поталанило. Виклик не фіктивний, а справжній. Робив для себе, але, на жаль, зараз не маю як виїхати. Його мені надіслав Тойво Йоханміклактолайнен (Коля читав прізвище по складах, та не міг дочитати до кінця). Він зазвичай не вказує прізвище запрошеного, надсилає порожній бланк. Тому я вписав твої дані. Тепер мусиш мені дякувати безмежно. За таким викликом дадуть візу стовідсотково. Ти лише повинен знати, як його звати, звідки він родом, де ви познайомилися і таке інше. Я на іншому аркуші усе тобі нашкрябав. Прочитай, вивчи й знищ. Ну, це я приколююся. Ну, давай, привіт дружині.

Сергій».

І дійсно, був тут іще один аркуш, блакитний, видертий із блокнота, містив коротку легенду про Миколу Бабенка і його найліпшого друзяку Тойво Йоханміклактолайнена, про те, як і де вони познайомилися, про звички фіна, його хобі й вади. Виявилося, що той фін не має однієї ноги, а замість неї протез. Найважчим завданням було вивчити напам’ять кляте прізвище Йоханміклактолайнен.

* * *

Сиділи на кухні, нудьгуючи, пили «Совєцьке», яке тримали на Новий рік, мляво спілкувалися.

– Завтра заберу паспорт, махнемо до Пітера. Отримаю візу і гайда, – розмірковував Микола, і його тіло вкривалося гусячою шкірою.

– Чому до нас ніхто не прийшов? – дівчину хвилювало, чому друзі й подруги, яких вони запросили сьогодні в гості, проігнорували запрошення.

– Що з собою брати? Теплу одежу брати? Звичайно, там же холодрига, – Микола.

– Може, в нас уже не залишилося друзів? – Людочка.

– Книжок треба захопити. Підручник із англійської, – Микола.

– Ми самотні, зовсім самотні, – Людочка.

– Ні, книжки буде підозріло. Чого це я в гості їду з підручниками? – Коля.

– Можна було хоча б моїх запросити. Вони б не відмовилися, – Люся.

– О, треба ще дві пляшки шампаня купити й дві пляшки горілки, – Коля.

– Вони горілки не п’ють, – Людочка відповіла на чоловікову репліку, не усвідомлюючи, про що він говорить.

– Ще й як п’ють, – Микола, як і дружина, говорив сам із собою.

– Шампанське – так, а горілку – нізащо, – Люся мала на увазі своїх батьків, про яких щойно говорила.

– Та фіни все хлещуть, що горить, – Микола гнув свою лінію.

– Фіни? – Люся вирячила очі.

– Ну! – не зрозумів її Микола.

Допетрала, що чоловік не з нею спілкується, впритул подивилася на нього, впевнилася, що більш за все бажає, щоб він поїхав. Причому якнайдалі. Вона підлила у келихи, побігла до програвача, ввімкнула веселий рок-н-рол у виконанні Жанни Агузарової, підхопила чоловіка й пішла з ним у танок. Вони стрибали по ліжку, наче малі діти, а коли пісня скінчилася, Микола повернув Людочку до перерваної розмови.

– Потрібно добренько продумати, що з собою брати, а чого не потрібно. Я дзвонив Малому, він порадив їхати з речами до посольства. Бо, каже, за справжнім викликом можуть дати візу відразу. Якщо не скористаєшся вчасно коридором, то віза прогорить. Тому, давай, матінко, збирай свого чоловіка.

Жужі не сподобалося звернення до неї як до матінки, проте вона з запалом почала вигортати все з шафи й розкладати на дві купки: в одну те, що точно не потрібно брати, в іншу речі, які, можливо, й знадобляться милому на чужині.

Під посольством

Неабияк здивувалися, побачивши велелюдну чергу біля входу до посольства. Бабенки, вивантажившись із потяга, подалися у провулок, де розташувалася Фінська амбасада. Було по десятій ранку, а людей набігло сотень зо три. Вартовий зі скляної будки пильнував чергу, щогодини повідомляв, що до посольства запускають не більше ста відвідувачів за робочий день. Натякав, аби зайві не морочили собі і йому голови. Людочка цікавилася у сусідів про особливості потрапляння всередину. У черзі ніхто нічого не знав достеменно. Біля зніяковілих людей ходили гарно вдягнені молодики й пропонували:

– Десятий – сто.

– Двадцять другий – сімдесят.

– Дев’яносто п’ятий – сорок.

Людочка, яка, на відміну від свого чоловіка, за всім пантрувала, побачила, як одна знервована дама повелася на пропозицію патлатого модника й відійшла із ним убік, а повернувшись, дивним чином перескочила з кінця черги на початок та невдовзі увійшла до посольства.

– Сьогодні нам нічого не світить. Ми в черзі які? – звернулася Люся до чоловіка, усе зрозумівши.

– Двісті четверті, – відказав, дивлячись на напис, зроблений самопискою на тильному боці долоні.

– Є два варіанти. Бачив отих чуваків, що ходять між людьми?

– Ті, що виголошують цифри?

– Ага!

– Бачив.

– То вони пропонують місця. Самі, вірогідно, займають чергу, а таким, як ми, лохам продають. Що ближче, то дорожче.

– А, дев’яносте – сорок, це за дев’яносте місце сорок чого? – Микола намагався говорити якнайтихіше, бо оточуючі вслухалися, аж на них ворушилися шапки.

– Доларів! – пояснив дід, що стояв попереду.

– Що ти така збуджена, Жужо? Ми все одно не купимо чергу, бо в нас немає доларів, – Микола заспокоював дружину, яка нервово тупцяла на місці.

– Ми не купимо, але продати можемо, – в очах жінки заграли бісики.

– Ти зовсім здуріла?! Що продати? Ми ж двісті четверті. А приймають лише сто, – тицьнув Люсі під ніс долоню з цифрами «204».

– Миколо, припини, йо-майо, тупити. Розслабся. Слухай сюди, – Жужа висмикнула його з черги та поволокла до парку. – Нам однаково немає куди податися на ніч… Отож прийдемо через три години, коли всі трохи розсмокчуться й почнемо займати чергу на завтра. Оскільки нас двоє, займемо на двох. А тоді мою чергу продамо.

– Та ж записують лише за наявності виклику.

– Охоронець не розвертає виклик, ти, довбня. Через скло покажеш складений. Збрешемо, що на двох.

– А як виявиться…

– Не бійся! Ти ж почав авантюру, то продовжуй, – відчувала, як у ній кипить адреналін. Було цікаво щось таке заборонене втнути. – Зараз треба купити поїсти, зайти в кафе, наповнити термос гарячою кавою й готуватися до ночівлі.

Надворі вирувала люта зима, хоча був лише жовтень. Сіяло колючим снігом, перспектива провести довгу північну ніч надворі не надто звеселяла Миколу, але він не міг дозволити собі видатися менш сміливим за дружину, тому погодився на її пропозиції. Вартували в холодній підворітні з десятої години вечора до самісінького ранку. Микола втратив усілякий інтерес до життя відразу після опівночі. Жужа бігала колами – грілася сама й зігрівала своєю енергією ще з десяток таких самих полярників. Дівчина сміялася, розповідала вигадані історії, присідаючи та тупцюючи, й час від часу трусила Миколу за плече, будила й примушувала пити гарячий напій, який віддалено нагадував каву. Щогодини до будки на перекличку підтягувалася купка замерзлих, припорошених снігом людей. Людочці й Миколі було присвоєно номери шість та сім. Тобто Миколині шанси зранку потрапити до посольства були дуже великі. Єдине, що могло звести їх нанівець, – смерть від холоду.

– Колю, рухайся, бо дупа до асфальту примерзне, – жартувала Люда й штовхала його в бік.

Він сердито кидав у простір прокляття, підмощував зручніше спортивну сумку, на якій, власне, й сидів, невдоволено брав із рук дружини пластмасову чашечку, що парувала у темряві. Ця ніч нарешті скінчилася. Тьмяне пітерське сонце повільно вилазило з-за горизонту лише для того, аби знову заховатися за сірі снігові хмари. Дмухало вологою морошкою. Людочка помітно тремтіла й клацала зубами, Микола був більш жвавий. Підійшовши до свого місця у черзі, прокашлявся й отримав сотню запитань від сусідів-очікувачів.

– Це ще хто такий?

– Ти тут не стояв. Ми цілісіньку ніч тут промерзли.

– Бач, упхався…

– Та це мій чоловік, – перекрикуючи галас, пояснила Людочка.

Хвиля невдоволення вмить спала.

– Котра година? – запитання повисло у холодному повітрі.

– Дев’ята двадцять, – відповів хтось.

Хлопець оглядівся, позаду – довжелезний ланцюг, утворений із людей.

– Звідки їх стільки взялося? – звернувся до дружини.

– Ми правильно зробили, що пересиділи тут, – вдивляючись у людську юрбу, сказала Люся й смачно чхнула. – Ти стій, я піду походжу.

Подалася в кінець черги, сором’язливо промовляючи: «Сьоме – сто». Невдовзі до неї наблизився огрядний дядечко й тактовно запропонував відійти у двір одного з будинків. Махнула рукою до свого Миколи, який не випускав її з виду, й, задоволена собою, пішла за незнайомцем.

«Так швидко вийшло заробити гроші, – раділа. – Зараз продам місце цьому дядькові – буде Миколі копійка на перший час».

– Ти чого, шалава, мені хліб перебиваєш? – різко урвав плин приємних думок хриплуватий чоловічий голос.

– Не зрозуміла? – подивилася прямо в очі супутникові. Той був сердитий, ба навіть розлючений.

– Ще раз наголошую – це мій бізнес.

– Не зрозуміла? – повторила Люся.

– Коза! – випалив дядько й взяв Людочку за барки. – Щоб я тебе тут не бачив. «Сьоме – сто»… Буде в тебе номер на кладовищі – сьоме сто.

– Я міліцію покличу, – пригрозила, озираючись навсібіч.

– Клич, лярва! Я скажу, що ти мені місце пропонуєш за двісті баксів.

– Але я тут ночувала… Це моє місце. Вистраждане, – заплакала не від страху, а від розуміння, що ніяких грошей не матиме.

Дядечко розгубився, відпустив дівчину, почав її погладжувати по плечу, заспокоюючи.

– Та чого ти? – запитав усе ще погрозливо.

– Ми… приїхали… Я цілісіньку ніч холола-мерзла… – розмазувала сльози по обличчю рукавом балонової куртки, схлипуючи, розповідала про свої біди. – Він просидів у підворітні на сумці… Я йому каву… А сама й разу не попила… Він спав… А я бігала до того списку… Хай би він сказився… – наостанок Людочка вклалася обличчям на груди незнайомцеві, здригаючись усім тілом.

Дядечко ніяковів та переминався з ноги на ногу, тримаючи дивну дівку в обіймах.

– Досить уже. Бо побачить хтось із моїх хлопців – засміють, – відсторонив Людочку від себе, витяг із кишені картату хустинку й тицьнув її до рук дівчині. – Давай так… – замислився. – Я дам тобі двадцять доларів, а ти мені місце. Лише нікому не кажи, що я його у тебе купив. Чоловікові скажеш – рекет забрав. Але скажеш так, щоб усі чули, – змінив батьківський тон на жорсткий. – Мені тут самодіяльності не треба. Бо кожен захоче у цьому бізнесі працювати… Йди вже, дурепо, – вклав до нагрудної кишені Жужі банкноту й підштовхнув її в спину.

– А далі що? – запитала.

– Як почнуть пускати, замість тебе хтось стане… Я підведу, – незнайомець смачно сплюнув убік.

Людочка побігла до Миколи. Той відразу побачив, що вона плакала.

– Що там? – метельнув головою туди, звідки прийшла дівчина.

– Там мене мало не вбили. Так, виявляється, не можна. Тут свої правила, – відчула, що до її розповіді прислухаються, й додала: – Рекет… Замість мене потім когось поставлять.

– Задарма? – Микола почервонів від злості.

– А не хочеш задарма, то йди, нехай тобі пику натовчуть, – не витримала. Тоді згадала про долари й зиркнула на кишеню, аби впевнитися, що гроші не стирчать назовні. – Бо я мало не отримала, – зізналася і шморгнула носом.

Микола мав намір вступити у дебати, та раптово черга загойдалася, зашуміла, нею пройшовся нервовий буревій, за мить почали потихеньку відкриватися двері посольства. Людочка інстинктивно озирнулася, аби подивитися, чи не йде барига, і ніс до носу стикнулася з ним. Він пропхався крізь щільні ряди з жінкою середнього віку. Поставив її, наче ляльку, за Миколою, а Людочку потяг за собою.

– Колю! Колю! – кричала вона, тягнучи важку сумку, яку Микола щойно передав дружині на зберігання, вийнявши лише документи.

Він не чув Жужу, бо наказали заходити першій десятці. Юрба почовгала до входу. Чоловік зник із поля зору Люсі.

Він вийшов у образі бога-переможця, з широкою усмішкою. На порозі глибоко зітхнув, надів шапочку «фінський будиночок» й веселою ходою попрямував до дружини.

– Є! Людко, є віза! Можна хоч зараз їхати! – закричав, підхопив дівчину й закружляв із нею.

До щасливої пари підходили, цікавилися, що там і як, про що питають, чи комусь відмовляють. Людочці хотілося з усіма поділитися інформацією, але Микола був невблаганний.

– Зайдете самі, про усе дізнаєтеся, – відповідав хвалькувато.

До обіду встигли купити квиток на потяг до Гельсінкі, який мав вирушати о шостій вечора. Тепер сиділи в кафе й насолоджувалися першою перемогою. Людочка раділа, наче мала дитина.

– От, бачиш-бачиш, – щебетала. – А якби ми не просиділи цілу ніч, нічого б не було.

– Ти у мене взагалі бойова. Молодець. Я тебе кохаю, – промовив ніжно. Люда на мить засоромилася, що радіє з приводу від’їзду коханого, хоча мала б плакати-ридати. – А що, тобі дійсно погрожували? – запитав.

Жужа не второпала відразу, про що йдеться, насупила брови, мовляв, про що мова.

– Ну, з продажем місця в черзі… – пояснив Коля.

– А! – відчайдушно махнула рукою, витягла з кишені гроші, що їх дав дядечко-рекетир.

– То ти продала? – здивувався чоловік. – Чому так дешево?

Люда хотіла усе розповісти, але подивилася на годинник, що висів на стіні закладу, де вони проводили останні години перед розлукою, й перевела розмову на інше.

– Як тільки приїдеш, знайди можливість подзвонити, розкажеш, що і як, – помітно нервувала, порушуючи цю тему.

– Добре! – пообіцяв та потягнувся через столик, аби поцілувати кохану. – Я сумуватиму за тобою! – Людочці здалося, що він ось-ось заплаче.

– Тримай! – вона пересіла до Миколи на коліна, передала затиснену в долоні валюту і ніжно обняла його за шию. – Я тебе кохаю!

Вони сиділи так аж до четвертої, а тоді вирушили на вокзал.

Помахавши ручкою Колі, що стояв у вікні потяга, дружина відчула неабияке полегшення.

«Спочатку куплю квиток додому, а тоді піду на Невський по тістечка». Жужа обожнювала заварні тістечка, що їх продавали у спеціалізованих кондитерських магазинах тут, у Пітері. Вона не вперше відвідувала північну столицю. У дитинстві сім’єю гостювали раз на рік у далеких родичів, які мешкали на околиці. Тато завжди водив їх із мамою до кондитерської. Нічого смачнішого, ніж заварні тістечка «Полярна ніч», Людочка ніколи не їла. Придбала квиток і помчала до омріяного магазину по солодощі. Миколі б це не сподобалося, бо вважав, що їсти солодке – це вбивати себе. Тому Люся давно споживала улюблені страви, як то цукерки, печиво, торти та тістечка, лише напівлегально, таємно. І ось настав час «ікс», коли можна накупити смакоти і жерти, не ховаючись. Вау!

Люся Бабенко лежала на верхній полиці купе, біля неї пахтіла коричнева картонна коробочка з шістьма спокусливими тістечками всередині. Лишень потяг зрушив із місця, любителька солодкого відкрила боксик, роздивилася вкладені двома рядочками запашні кондитерські вироби – шоколадна глазур відблискувала й ніби промовляла: «Хіба я можу бути смертельно небезпечною?»

Людочка всміхнулася, взяла двома пальчиками перше тістечко, збиралася з’їсти всі шість іще до того, як вкладеться спати. Було безглуздо залишати їх на завтра, хіба ні? Передчуваючи божественну насолоду, відкусила перший шматочок, прожувала… але ковтнути не змогла. Її нестримно почало нудити, відклала спокусу та спробувала заснути. Їй це не вдавалося. «Щось тут не так, – не наважувалася висловити припущення, відганяла здогад і пояснювала свій стан несвіжістю тістечок. – Перевелася «Полярна ніч» зовсім. Тепер усе не таке, як у дитинстві», – міркувала, прислухаючись крізь неглибокий сон до стукоту коліс і дивних змін, які давали про себе знати млосною нудотою.

Знову вагітна

– Будеш їсти? – запитала Олена, Миколина сестра, у Люсі.

– А що в тебе є? – запитанням відповіла та.

Олена демонстративно відчинила холодильник, Жужа вказала пальцем на відкриту консервну банку зі ставридою. Родичка подала дівчині бляшанку.

Жужа очікувала в квартирі Олени на дзвінок від Миколи, який перебував за кордоном уже три дні. Братова, прискіпливо прослідкувавши за тим, як Людочка їсть, без особливих передмов випалила:

– Ти вагітна?

Люся довго пережовувала черствий чорний хліб, пхала до рота масні шматки риби, ковтала з їжею емоції, що душили її. Коли впоралася, відповіла:

– Здається, так.

Олена пішла до кімнати й принесла невеличкий пакунок. Жужа сумно подивилася спочатку на пакет, що його кинула на стіл жінка, тоді на саму Олену.

– Пижма! – старша не вирізнялася багатослівністю. – Завариш… – зробила спробу продовжити, але молодша її перебила:

– Ні, не заварю. Я хочу цю дитину.

– Дуже вчасно! Подивися на мене… Навіщо мені троє дітей?

Людмилі не хотілося продовжувати бесіду. Її, вірогідно, почув Бог, бо відразу, як подумала: «Я не хочу про це розмовляти», – задзеленчав телефон. Олена прожогом кинулася до апарата, Людочка побігла за нею.

– Алло! Алло! – кричала у слухавку сестра, Люся намагалася вирвати рурку, але Олена пручалася й відштовхувалася. – Колю! Колю! Це ти? Алло! Алло! – звернулася до Жужі, знесиленої від боротьби за доступ до розмови. – Нічого не чути, щось там тріщить і тріщить, – ображено передала слухавку.

Людочка приклала вухо до теплої пластмаси й почула знайомий голос:

– Чого ти кричиш, дурепо, я тебе чую.

– Колю, це я, Люся.

– Людочко, як же я тебе люблю! Як я за тобою скучив! – дівчині здалося, що її чоловік у розпачі.

– Що там у тебе? Усе гаразд? – кволо запитала.

– Людочко, потрібно, щоб ти негайно сюди приїхала. Я не можу без тебе.

– Колю, та поясни до пуття, що і як.

– Ми тут нікому не потрібні, нас називають ковбасними біженцями. Вони тут зажерлися, нічого слухати не хочуть. Я ходив до православної церкви, просив про допомогу, то мені сказали, що я не встиг в останній вагон. Розумієш?

– Який вагон? Чому до церкви? Де ти ночуєш? Ти змінив плани? – завалювала чоловіка питаннями, зиркаючи на Олену, яка заглядала Люсі до рота, роззявивши свого.

– Занадто багато запитань, – різко випалив Микола. – Я тут через таке проходжу, а ти там сидиш у теплі й питання задаєш?

Дружина не знаходила, що відповісти чи про що запитати, аби не викликати гнів чоловіка.

– Ти там? Алло? – незадоволено озвався Коля.

– Тут. Слухаю…

– Що робити?

– А що ти хочеш?

– Я не можу бути тут сам, розумієш, це дуже важко.

– Але ж ти прагнув цього.

– Так, я хотів, – закричав. – І зараз хочу. А ти замість того, аби підтримати мене, топиш. Так, ти топиш мене, ти мене не розумієш. Мене ніхто тут не розуміє. Ми нікому не потрібні. Навіщо жити, Людочко, навіщо жити?

Микола зовсім розквасився.

– Ти ходив до поліції?

– Дурепо, яка поліція?! Я ж кажу, мені натякнули, що ми тут нікому не потрібні.

– То їдь додому! – дівчині увірвався терпець.

– Ти так думаєш? Так буде краще? – ніжно запитав. – Але ж ми витратили гроші?

Людочка мовчала.

– Я повернуся… і… і потім почнемо збиратися разом. Лише разом ми зможемо тут зачепитися.

– А може, таки підеш до поліції? Хоч спробуй.

Олена вихопила з рук невістки слухавку й випалила швиденько:

– Вона вагітна, – прислухалася. – Ага, ага, добре, – передала телефон Людочці.

– Так! – відповіла Люся на питання про дитину.

– Роби аборт! – наказав. – Я повернуся – почнемо готуватися до від’їзду вдвох. Дитина заважатиме.

– Оце вже ні! Дзуськи вам! – крикнула спочатку в слухавку, а тоді, кинувши телефон, те саме повторила до Олени.

Одним різким рухом згребла свої речі й вибігла з квартири.

* * *

Микола повернувся через два дні, привіз подарунків: купу негативних вражень від Фінляндії, інформацію щодо біженців і переконання, що дитина не заважатиме, а навпаки, допоможе у їхній нелегкій біженській справі. Хлопець саме приміряв біля дзеркала добротну пухову куртку та шкіряні черевики, які придбав там для себе. Він постукував ногами по підлозі й очікував схвальних відгуків про обнову від другої половинки.

– Класні! – молодиці подобалося, як виглядає її чоловік. – Що не кажи, а фірмові речі будь-кому личать.

Дівчина говорила це, кидаючи недвозначні погляди на подарунки для неї, що лежали на ліжку: пару одноразових махрових капців жовтого кольору. Оригінальність взуття полягала у тому, що обидва були на ліву ногу. Окрім цього, Жужа отримала малинову синтетичну шапочку дивного крою, якщо взагалі можна в цьому випадку говорити про крій. У руках Людочка тримала торбинку з трьома почорнілими бананами. Сік із бананів (виявляється, у цих плодів є сік) просочувався крізь роздертий поліетилен і неприємно склеював пальці. Людочці кортіло запустити дарами в чоловікову голову й дивитися, як стікає банановий сік по його задоволеному обличчю.

Увечері за чашкою запашного зеленого чаю, що його колись принесла Людина мама, Микола з’їв ті банани (Люся відмовилася, сказала – нудить) і взявся обговорювати плани на майбутнє.

– Може, хоч трохи відпочинемо від цього, – запропонувала жінка.

– Та ти що? Усе лише починається. Ось дивися, ми з тобою поїдемо разом. Я з’ясував, що якщо там народжуєш, то громадянство дають гарантовано, – засміявся, легенько поплескуючи дружину по плечу. – І наш синочок не буде знати про цю задрипану країну.

Люда вирішила чекати й дивитися, що з того вийде, пливти за течією, куди винесе, не пручатися.

Бурхлива течія винесла їх майже через півроку під двері того самого Фінського посольства. Різниця з першою спробою була лише в тому, що тепер до будівлі вони мали проходити вдвох. Людочці довелося маскувати свою вагітність, бо вагітні вважалися невиїзними. Після третього місяця не дозволялося покидати Батьківщину. Іноземні посольства неофіційно також дотримувалися цього правила й не поспішали видавати майбутнім мамам візи. Аби жінчин стан не позначився негативно на рішенні про надання візи, подружжя вирішило не ходити до гінекологів, не ставати ні на які обліки. Людочка згадувала, стоячи у черзі під посольством, як Ірина Романівна плакала – благала не ризикувати дитям.

– А якщо в тебе щось піде не так? – стривожено питала.

– Усе буде добре, – заспокоювала неньку Люся, хоча відчувала дискомфорт.

– Ось, дивись, – не вгамовувалася перелякана мама, коли вагітність сягнула п’яти місяців. – У тебе зовсім немає живота. А він повинен бути.

– У мене міцний прес. Я ж спортсменка, – сміялася дочка.

Людочці було важко ходити, двічі на день непритомніла. Звільнилася з роботи. Ніхто, крім батьків, не знав про її дитину. Микола заборонив про це патякати.

– Начхала я на твого Миколу, – виривалася з-під диктату зятя теща. – Правда, Олеже? А ми повідомили усіх родичів, що в нас буде онучка.

– Чи онук, – додавав тато. – Людочко, ну що ви надумали у такому стані мандрувати?

Батьки не були втаємничені у дрібні деталі, не знали, що діти замислили залишитися за кордоном назавжди, вважали, що вони вирішили надолужити згаяну весільну подорож.

Наприкінці березня під посольством не було так холодно, як восени. Цього разу Людочка не скакала, не бігала – безвільно йшла туди, куди вказував Микола.

– Лише не надумай падати, не втрачай свідомість, – благав, тримаючи за талію бліду дружину.

– Не хвилюйся, на свіжому повітрі я можу це гарантувати.

– А всередині? – тривожився.

– Не бійсь, прорвемося! – підбадьорювала чоловіка.

Вони прорвалися, візи їм поштампували відразу, як побачили, що чоловік уже бував у Фінляндії. Подружжя повернулося додому, аби пакуватися, прощатися, з’їжджати з найманої квартири, коротше, відрізати усі швартові, як любив казати колишній моряк, а тепер майбутній батько Микола Бабенко. На все про все їм було відпущено тиждень для остаточного прощання. За цей час жодного разу не звучало питання: «А що далі?» У перших числах квітня молода українська сім’я вирушила у далекі мандри, у незвідане й незнане життя, туди, де, на їхню думку, трава зеленіша.

Валкеала – новий притулок

Валкеала – фінська комуна за тридцять хвилин їзди від містечка Куоволо. Місцина вельми охайна й первісно-дика. Біженський табір складався з завуальованих у лісових насадженнях невеличких бунгало на березі прудкої річечки з дещо схожою на японську назвою – Кімійоккі та триповерхового мотелю, що примостився у тридцяти кроках від швидкісної траси. Поряд із мотелем – автозаправна станція з придорожнім кафе. От і вся Валкеала.

Нових прибульців прийняли на диво гостинно. Тут, на відміну від попередніх біженських пунктів, царювала атмосфера спокою, розміреного, не обтяженого урбаністикою життя. У холі мотелю, оздобленому в сучасному стилі, новеньким вказали на зручні крісла та запропонували подивитися рекламні проспекти, які залишилися з часів, коли ця база приймала туристів, а не біженців. Невдовзі Людочці й Миколі на столик поставили термос і два пластикові келишки, які жінка наповнила запашною кавою.

– Добре! – мовила Жужа, відсьорбуючи напій.

– У вас кава? – почула рідну мову від мовчазного чоловіка, що їхав із ними в бусику. – Бо нам поставили чай, – вказав на іранців за сусіднім журнальним столом. – А мені закортіло кави. Засинаю.

– Звичайно, сідай, друже, – Микола зрадів співвітчизнику. – А ми й не зрозуміли, що ти також із Союзу, – випалив із ентузіазмом.

– То й не дивно, що не зрозуміли, бо я з України, побратиме, – продекламував новий знайомець, налив кави й відійшов до адміністраторської стійки.

Коля почвалав за ним, допиваючи на ходу. Повернувшись до Людочки, виклав стислий переказ:

– Він із Тернополя. Каже, що не розуміє російської, лише українську.

– Дивно! – У Союзі неможливо було жити й не знати офіційної мови. – Це його легенда, – прошепотіла Люся.

Подружжю на вибір дали два номери. Один у мотелі, інший із тих, що заховані в густому чагарнику. Микола схилявся до міського життя, тож вибирав мотель, а Людочці кортіло ближче до природи, тому наполягла на бунгало. Чоловік взявся був сперечатися, але тернополянин Віталій порадив брати житло подалі від, як він висловився, «кодла».

– Тут гуртожиток, а там – воля, земля близенько.

– А чому ти туди не йдеш? – засумнівався Коля в щирості «побратима».

– Бо у мене немає такої чарівної дружини, – Віталій поцілував Люсі ручку, а потім пояснив: – Туди селять лише сімейних. А таких, як я, одинаків, клеять до якихось папуасів. Он, бачиш, уже повистрибували, дивляться, хто приїхав, – вказав на сходи, де стояло з десяток чорношкірих реф’юджі.

Бунгало не розчарувало: невеличке приміщення з двоспальним ліжком, яке займало чи не увесь простір, крісло, телевізор на триногій підставці, вмонтована шафа у вузенькому коридорчику, охайна туалетна кімната з ультрасучасною душовою кабіною, яких Людочці й Миколі ще не доводилося бачити.

Вікно до часу було запнуте важкими темними шторами під колір килима на підлозі. Коли Люся відсунула тканину, їм крізь суцільну скляну стіну відкрився пречудовий краєвид. Через засклені двері можна було вийти на терасу, де стояв столик і два зручні плетені стільці. Українці випхалися на терасу, не випускаючи з рук свого багажу. Усілися й прикипіли поглядами до зеленої безодні незайманих суомських лісів.

– Мені тут подобається, – ніжно сказала Людочка після півгодинного споглядання.

– Навіть боюся щось казати, – Коля згадав, що йому попереднє житло також подобалося, хоча воно не надавалося до порівняння з цим.

– Ось ви де? – Віталій завітав до них у гості. – Оце так! Краса! А я йшов повз, думаю, піду усе роздивлюся. А ви тут…

– Дивися, тут є вихід, – Люда хизувалася помешканням. – Божественно, скажеш ні?! Набагато краще… – мала на увазі, «ніж у мотелі над дорогою».

– Ніж у Швеції, – вставив Микола.

– То ви вже були у Швеції? А я чекаю на дозвіл виїхати до Канади.

Він не оглядаючись пішов галявиною, аж до схилу, тоді східцями вниз до річки. Уже звідти почулася пісня: «Чому я не сокіл» у практично професійному виконанні.

Бабенки з цього дня почали жити на теренах благодатної, екологічно чистої, віддаленої від цивілізації місцевості. Виявилося, що у Валкеалі, окрім біженців, мешкають фіни. Щоправда, недієздатні. У кількох кілометрах від готельного комплексу на захід, у глибині лісових нетрів, жила власним життям божевільня, де тримали особливо буйних фінів – маніяків і збоченців. Дехто з біженців наважувався там підробляти, хоча працювати іноземцям, які очікували на підтвердження свого статусу, суворо заборонялося.

Бабенки-реф’юджі активно знайомилися з братами по нещастю, чи то пак по очікуванню щастя. Найбільше вподобали двадцятисемирічного Олега з Чебоксар та Васю з Кемерово – чоловіка, який активно приховував свій вік. Олег – колишній хокеїст, широкоплечий і вольовий, Вася – фізик-лірик, також плечистий, але худорлявий. Вони вдавали, що косять під гомосексуалістів, але неозброєним оком було видно, що ці двоє справді небайдужі один одному.

– Вас скоро повезуть до Куоволо на перший допит, – поділилися досвідом.

Самі вже пройшли цю процедуру.

– На перший? – Люді хотілося знати, скільки їх буде загалом, цих допитів.

У світлій, чистій просторій їдальні за загальний стіл вони сідали поруч, щоб поспілкуватися, обмінятися думками. Меню не відрізнялося від шведського – стандартний набір необхідних мікроелементів, жирів, білків і вуглеводів. Щоправда, тут насипали-наливали фіни, ніяких шведських столів. І справді, це ж не якась Швеція, де мешкають самі лосі, це наївна мати-Фінляндія, де також мешкають самі лосі, якщо вірити шведам. Споконвічна війна щодо того, хто ж таки зі скандинавів більший лось, точилася і тут, у їдальні. Головними захисниками фінських інтересів були національно виважені волонтери, які, накладаючи страву, не забували запитувати: «Вам багато, середньо чи зовсім трошки?», й додавати: «Це вам не Швеція!»

– На перший? – Люся вдруге поцікавилася інформацією щодо допиту.

– Угу! – відповів Вася, відправляючи до рота тоненько порізану шинку. – Тоді, в разі відмови, а вона обов’язково буде, очікуватимете на другий допит.

– І так до трьох разів, – Олег наситився й сидів, склавши руки на грудях. – Он, бачите чорнявку з апетитними сідницями? – Вказав поглядом на струнку африканку. – Летиція! – Набрав повітря у груди. – З Нігерії. У неї дві відмови.

– А третьої не буде, – це вже Вася. – Бо коли їй давали перші дві, у Нігерії було все спокійно, а місяць тому почалося.

– Що? – Люда занепокоїлася.

– Війна якась чи кланові розборки. З її родини всіх перерізали. Сюди приїжджали представники посольства, повідомили їй, – він трохи помовчав, а тоді повів далі: – У нас, совєтікусів, шанси дорівнюють нулю. Ще не чув, аби хтось отримав дозвіл на проживання.

– А як же? – Людочка розгубилася.

– А отак же, – передражнив Олег. – Треба щось придумувати.

Олег демонстративно склав губи трубочкою та відправив поцілунок Васі. На останніх словах чолов’яги Люда, закотивши під лоба очі, почала сповзати на підлогу.

– Ой, що ти? – в один голос закричали друзі-росіяни.

– Нічого, нічого, – заспокоїв їх Микола, який встиг підхопити дружину. – З нею це трапляється. У її стані це нормально.

Хлопці перезирнулися.

– Вона хвора? – на обличчях з’явилася посмішка. – Це шанс!

– Вона вагітна, – озвалася, оклигавши, Люся.

– І це шанс, – зраділи.

– Ви так думаєте? – очі в Миколи зволожніли.

– Звичайно! Хто насмілиться вас видворити звідси з дитинкою на руках, – Олег обдивився Людочку. – Щоправда, допоки ти народиш, можете отримати принаймні одну відмову. Вони там до шести місяців це розглядають.

– Мені народжувати у травні.

– За місяць? – здивувалися. – Куди ти все ховаєш? – запитав Вася й неболяче вщипнув занадто худорляву, як для вагітної жінки, Людочку за передпліччя.

Вона кинула в бешкетника недоїдений шматочок сиру, Вася відповів хлібною кулькою. Почалася весела перестрілка, якій поклали край суворі офіціанти-червонохрестівці.

* * *

– Мені кепсько, – канючила Людочка другу добу поспіль. – Поклич когось.

Микола лежав на ліжку, гортаючи підручники з англійської, якими зусібіч обклався.

– Сходи до медпункту, – запропонував, ліниво розтягуючи слова.

– Йди зі мною, – вередувала Люся.

– Не видумуй. Йди сама. Ти ж не при смерті. Заразом подихаєш. Це корисно для малюка, – й знову занурився у читання.

Жужа подалася до санчастини, пересилюючи різкий біль унизу живота.

– Заходьте! – почула з-за дверей, у які щойно постукала.

Люся за період вагітності, під час якої частенько втрачала як не свідомість, то рівновагу, наловчилася м’яко й безболісно падати. Ось і цього разу вона, постукавши й почувши заклик заходити, бозна-чого почала втрачати зв’язок зі світом, відтак повільно опустилася на підлогу, впираючись лобом у двері. Медсестра, не дочекавшись, аби відвідувачі зайшли, сама відчинила. Спочатку здивувалася, що ніхто не стоїть перед входом. Опустивши очі, відскочила назад, даючи змогу зіщуленому тілу ввалитися до медпункту. Людочка миттєво приходила до тями після непритомностей. Після удару об підлогу вона швидко підвелася, обтрушуючись та перепрошуючи. Медсестра, підтримуючи під пахви, всадовила пацієнтку на високу кушетку й почала її оглядати, ставлячи прості питання. Людочка багато чого не розуміла з того, про що в неї допитувалися. Врешті-решт, відлежавшись на твердому лежаку, зібралася йти до своїх хоромів. Медсестра знаком вказала їй почекати. Тоді мовила:

– Мар’ют. Мар’ют Карі. Лікар.

– Люда. Люда Бабенко. Реф’юджі.

Лікарка засміялася, оцінила почуття гумору українки, тоді, трохи повагавшись, довірливо сказала:

– Ти вагітна, – вимовила, наче то була новина для Людочки.

– Уже вісім місяців, – фраза про місяці проголошувалася так часто, що Люся говорила її без акценту.

Після повідомлення про такий значний термін вагітності лікарка по-театральному вилупила очі, схопила дерев’яну слухавку й приклала її до невеличкого Людиного пузика. Довго прислухалася, тоді стала серйозною, погрозила Людочці пальцем й набрала номер телефону. Після короткої телефонної розмови сказала, що Жужа мусить їхати до лікарні. «Ага! На наступному тижні… Таке вже проходили», – подумала Люся, згадавши Швецію.

– Терміново! – суворо додала фінка.

Лікарка вивела вагітну українку на подвір’я, де їх уже чекало авто. Жужа страшилася пускатись у невідомість без Колі. Озираючись на бунгало в надії побачити там чоловіка, всілася на переднє сидіння.

Недовго їхали прямою трасою. Після вказівника обіч шосе машина звернула на лісову широку ґрунтову дорогу. Слово на табличці було таке довге, що Люся встигла прочитати лише перші літери.

– Кууса… – вголос промовила.

– Куусанкоскі! – пояснила лікарка. – Куу-сан-кос-кі! – повторила по складах.

На галявині, посеред густо висаджених рівненьких сосен, виднілася блакитна одноповерхова будівля.

– Госпіталь, – розтлумачила Мар’ют.

Мар’ют носилася з одного кабінету до іншого, а Людочці наказала спокійно очікувати на ослоні в коридорі.

– Зараз зроблять аналіз крові, знатимемо, що робити далі, – повідомила, вийшовши з чергових дверей.

Чекали висновків півгодини, аж поки медсестра в охайному зеленкуватому костюмі винесла рожевий папірець. Мар’ют перекинулася кількома словами з колегою, ознайомилася з діагнозом, наблизилася до Людочки, взяла її за руку. «З таким виглядом повідомляють, що хтось помер», – промайнуло в голові вагітної.

– Терміново потрібно лягти до лікарні. Дитині погано. Їй не вистачає кисню. Їй там затісно, – свої пояснення фінка густо приправляла жестами. – Гемоглобін – 65. Це дуже погано! – в очах з’явилася тривога.

– А що зі мною робитимуть?

– Тобі поміняють кров.

– Поміняють кров?

– Поміняють кров.

Роуву[8] Бабенко повели вглиб лікарні до вільної палати, що була розрахована на двох. Про це свідчило двійко обладнаних медичними приладами ліжок. Тут був окремий душ і туалет, що привело Людочку в ступор. Їй запропонували зняти речі, помитися та переодягтися у лікарняне. Невдовзі Жужа вже лежала на ліжку у рожевій байковій піжамі та теплих, м’яких, білесеньких махрових шкарпетках, насолоджувалася легкою класичною музикою, яку ввімкнула медсестра. Усе було прекрасно! Окрім одного – до неї причепили дві крапельниці, по одній до кожної руки. З ідилічною картинкою «Буржуа на відпочинку» дисонували чималі прозорі поліетиленові торбинки, наповнені темно-брунатною кров’ю, що баламбалися на вершечках штативів. Людочка спостерігала, як фінська кров просувається тоненькими катетерами до її тіла. Від цього споглядання жінку нудило, але новизна відчуттів пересилювала відразу. Жужа мала отримати чотири дози вітамінізованої крові, тому лежати тут їй довелося три дні. Приймати їжу, відвідувати туалет чи просто прогулюватися коридором лікарні крапельниці нітрошки не заважали, бо їхали поруч із Людочкою на колесиках. Вона з задоволенням блукала напівпорожнім шпиталем, міцно вхопившись за штативи.

Наступного дня до дружини навідався Микола, який все ще не міг прийти до тями після раптового зникнення Жужі з табору.

– Ти хоча б повідомила.

– Я хотіла, але…

– А тут класно!

– А то!

– Ти ніби руда стала, – Коля провів рукою по волоссю дружини. – І веснянки, – тицьнув пальцем під око Люді.

– Це пігментні плями, – усміхнулася.

– Це чужа кров! – виголосив вердикт.

Люсі здалося, що, отримавши фінську кров, вона вже наполовину стала фінкою.

До Валкеали Жужа повернулася з гемоглобіном сто тридцять – силою, яку відчувала на фізичному рівні, а ще з поруділим волоссям і смачними крапками ластовиння на обличчі. До того ж живіт почав зростати, як міфічна крива соціалістичних темпів виробництва. Мешканці біженського поселення нарешті сприйняли Люду як майбутню маму. Багато хто дивувався, як жінці так швидко вдалося стати вагітною. Упродовж наступних кількох тижнів Люся жодного разу не знепритомніла, була весела й стала схожа на маленького пузатого гномика. Дитинка більше не витягувалася, а лише лоскотно переверталася всередині Людочки, яка за весь час уперше відчула до малюка ніжну материнську любов.

– Мій хлопчик. Моє сонечко, – казала, підставляючи оголеного живота під промінчики травневого ще холодного сонця.

Фінляндія у кінці травня нагадує Поділля на початку березня, сніг лише починає танути, але сонце вже піднімається високо до обрію. Людочка любила сидіти на терасі й розмовляти з сином. Вона не мала жодних сумнівів у тому, що дитина чоловічої статі. Микола цю тему навіть не обговорював.

– Жоржик! – кликав він, прикладаючи вухо до живота.

– Мені подобається це ім’я! – відказувала Людочка.

– Тоді буде Жоржик.

– Гаразд. Фінською «хлопчик» знаєш як? Пойка.

– Пойка-попойка, – сміявся Микола.

Пологи почалися за кілька тижнів серед ночі. Микола, згідно з отриманими напередодні інструкціями, викликав та очікував таксі. Щохвилини визирав надвір. Людочка корчилася й стримувала стогін. Ледве дійшла до салону авто, а потім усю дорогу боляче щипала коханого за ногу. Водій усміхався у дзеркало заднього виду й не припиняв теревенити, анітрошки не дратуючись, що пасажири ні біса не розуміють з його цікавої розповіді.

Нове життя

Небесного кольору пологовий будинок у Куусанкоскі цнотливо німував. Гучний стогін розбудив чергову, яка неквапно, з мрійливим виразом на обличчі прийняла породіллю до лікарні. Микола задумав потинятися лісом, поки усе скінчиться, але його покликали, видали синій, подібний до піжами, медичний костюм, бахіли та кумедну бавовняну шапочку, схожу на ті, у яких підстаркуваті леді приймають душ. Він приєднався до дружини у передпологовій палаті. Колі дозволили брати участь у народженні первістка. Чоловік, почуваючись збентеженим, переляканим і гордим одночасно, тримав Люду за руку й кліпав очима. У палаті лежала ще одна вагітна, яку від українки відгороджував ряд порожніх ліжок. Фінка раз по раз зиркала у їхній бік, здивовано реагуючи на крики й стогони Людочки. Ліжка були однаково чудно оснащені безліччю дротів, під’єднаних до моніторів, що займали місця на приліжкових тумбах. Невдовзі навідався непримітної зовнішності лікар і дав розпорядження медсестрі приєднати до Людочки дроти. Жужа, пересилюючи біль, усміхалася від лоскоту, що його спричиняли гумові кілечка-присоски. Гінеколог повільно розтлумачував Миколі, що цей апарат для того, аби спостерігати за частотою переймів, а отже, за моментом, коли почнуться пологи. Перед тим як піти, вказав на екран монітора й попросив покликати його, коли синя лінія, схожа на кардіограмну, стане червоною.

– Людочко, Людочко, – шепотів спітнілий Коля під час чергових переймів. – Дивись, яка техніка. Чи ж було б до тебе таке ставлення вдома?

– Я б там здохла, – знесилено жартувала, хапаючи чоловіка за шию й тягнучи до себе.

Він, як міг, чинив опір. «Звідки в малої взялося стільки сили?» – думав у хвилини затишшя, коли Люся, відкинувшись на подушку, безтямно дивилася у стелю. А потім починалося знову… й знову робилося тихо…

– Чому вона не кричить? – запитала Люда, легенько метельнувши голівкою у бік фінки.

– Мабуть, іще не час, – припустив Микола.

Сусідка, уздрівши увагу до своєї персони, показово натиснула на червону пимпочку, вмонтовану в стіну на рівні голови. За мить із ординаторської до неї підтюпцем підбігли двоє, зиркнули на показники, від’єднали від комп’ютера й повезли на ліжкові геть. Люся автоматично кинула погляд на таку саму пимпочку біля свого ліжка, тоді зазирнула під нього, аби впевнитися, що її меблі також обладнані колесами. Микола перехопив погляд дружини, простягнув руку до стіни. На виклик прийшов лікар власною персоною, ще здалеку подивився на екран, підійшовши, пощупав Людиного живота й виніс вердикт: «Зарано!» Погрозив вказівним пальцем:

– Викликати, коли «ред лайн».

По обіді Жужа настільки висоталася болем і невідомістю, що заплакала, не ховаючись. Микола скидався на сновиду – щоки запали, очі блищали, руки тремтіли. Для нього це божевілля тривало надто довго. Червона лінія все не з’являлася. Навіть лікар втомився чекати, приходив без виклику, був суворий і задумливий, приводив із собою ще кількох, вони радилися, сперечалися, але так і не знаходили спільної думки й покидали породіллю та її знервованого чоловіка на самоті. О шостій вечора Людочці стало напрочуд добре. Перейми припинилися. Вона могла вільно дихати, залишився лише страх, що ось-ось почнеться знову. Пролежавши півгодини без болю, дозволила собі сміятися та жартувати. Цього разу гінеколог не прийшов, а прибіг, звелів відчепити дроти й примусив Людочку ходити, ба навіть бігати коридором.

– Не розумію навіщо? – запитала щаслива Люся.

– Треба покликати перекладача, – повідомили Миколі, коли жінка підтюпцем трусилася коридором.

Коля наздогнав її, підстраховуючи, пішов поряд.

– Вони послали по перекладача.

– Навіщо? – відсапуючись, вдивлялась у темний силует, що з’явився в глибині коридору.

– Не знаю.

Назустріч Людочці наближалася Мар’ют Карі. Використовуючи есперанто, відповіла на усі запитання, що турбували біженку. Виявляється, перейми з невідомих причин припинилися й тепер стоїть завдання їх відновити. Якщо не вдасться це зробити природним шляхом, як от ходінням-біганням-штов-ханням, тоді доведеться використовувати медичні препарати. Людочка, проходжаючись лікарнею, розповіла Мар’ют про сусідку з передродової, яка жодного разу не зойкнула.

– Знеболююче, зне-бо-лююче, – повторила Мар’ют декілька разів, тоді витягла з сумки маленький словничок.

– Знеболююче! – прочитала Жужа й знову запитала: – Чому мені не дали?

Мар’ют показала жест пальцями, як та румунка, коли домовлялася про продаж шампанського. «Гроші», – зрозуміла Людочка.

– Авжеж, адже тут медицина платна, – доповів Микола, ніби досконало знав закони країни. Він віднайшов у словнику потрібні слова й запитав у Мар’ют: – Медицина платна?

Виявилося, що ні. Для фінів – безкоштовна, але громадяни сплачують зависокі податки, тому, можна сказати, живуть у країні розвиненого соціалізму. Замість біженців на охорону здоров’я вивертає кишені Червоний Хрест, і, коли трапляються непередбачувані, незаплановані витрати, ніхто не знає, як чинити.

Перейми все не поверталися, а тим часом до лікарні привезли перекладачку – високу незграбну тітку, у якої передні зуби нагадували кролячі.

– Здрасті! – звернулася вона до Жужі. – Зараз вас поведуть у родовий зал, – подивилася на Миколу. – Вам можна йти в родовий зал, – звернулася до Мар’ют, перейшовши на рідну мову. – І вам, – тоді звернулася до Люсі смішною мішанкою. – Вам введуть лікарства, після яких усе начнецця знову. Не валнуйтесь, – перекладачка обняла Людочку за плечі й відчула несамовите тремоло її тіла.

Микола побрів за процесією, що вервечкою розтяглася чи не на увесь коридор, а тоді влилася до великої світлої пологової, де Людмилу роздягнули догола, вклали на приємно прохолодну кушетку й вліпили внутрішньовенну ін’єкцію. Почалися пекельні болі, жінка дряпала змученого Миколу за оголені руки, кричала «Мама!», звертаючись до Мар’ют. Використовувала здебільшого ненормативну лексику, яка збивала перекладачку з пантелику. Мар’ют та акушерки перепитували у знавчині російської мови, що кричить породілля, а та не могла дослівно передати смисл почутого. Людочці запропонували маску з «веселим газом», так переклала тітонька. Час від часу, коли Люся вже зовсім розходилася, Микола прикладав їй до носа маску й казав, що зараз буде краще. Краще не ставало.

– У вас не відходять води! – кричала перекладачка, як на полі бою. – У вас не відходять води!

Люда розуміла її, але що могла зробити з тими клятими водами?… Медичний персонал (та й лікар) виглядали спантеличеними. Після невеличкого консиліуму, який вагітна споглядала, скніючи від болю, перекладачка переказала рішення Миколі, який передав почуте Людочці, низько схилившись над її виснаженим тілом.

– Вони будуть тобі пробивати якийсь міхур. Тоді, можливо, почнуться пологи.

– Я вас ненавиджу! – волала Жужа на всю лікарню.

– Що вона сказала? – питав лікар.

– Що вона вас… нас… – намагалася знайти потрібне слово перекладачка.

– Не перекладайте цього! – наказував Микола.

– Мама! – кричала Людочка, хапаючись поперемінно то за Миколу, то за Мар’ют, яка стояла поруч. – Я більше не хочу. Я хочу додому. Мамочко! Відпустіть мене додому!

Після істеричного нападу, на мить заспокоївшись, боковим зором уздріла незнайомця, який щойно впірнув до зали. Жінці він здався схожим на м’ясника з базару: чолов’яга у зеленкуватому гумовому фартуху, накинутому поверх медичної спецівки, у руках тримав довгеньку шпичку з гачком на кінці. Цей інструмент був подібний до знаряддя для катувань. «Як та шпичка, якою мама дістає огірки з трилітрових слоїків», – подумала Жужа, придивившись. Якби спеціаліст не ставився до залізячки так легковажно, можливо, Люся запанікувала б знов. «М’ясник», широко всміхаючись, кокетливо розмахував дротиком, наче це був ціпок, а він сам – неперевершений стиля-га. Коли з Люсі витекла зайва рідина – прийшло довгоочікуване полегшення. Вщент знесилена жінка не бешкетувала, не дряпалася, не совала ногами, не кричала, не звивалася. Їй самій здалося, що такої жінки – Людмили Бабенко – вже немає…

… Почула шум у голові, який ставав дедалі гучнішим. Тоді невідома сила підкинула її вгору, навіть у животі лоскотнуло, як на гойдалках. «Ого!» – подумала, відчуваючи невагомість і втупившись поглядом у самісіньку стелю настільки близько, що невеличкі тріщинки та горбочки на ній скидалися на рівчаки й пагорби. Наважилася повернути голову й подивитися вниз, бо куди ж іще дивитися? За головою подалося та повернулося тіло. Дивно, але там, внизу, лежала розпластана, бліда й гола ВОНА на брунатній кушетці. Навколо НЕЇ всі безперервно рухалися. Он беззвучно кричить до лікаря Микола, широко відкриваючи рота та бризкаючи слиною. Махають руками перекладачка й акушерка зі скорботними виразами на обличчях. Мар’ют здмухує волосся зі зволожнілого чола й тримає голу ЇЇ за плече. Сміх, та й годі, Миколу виводять на ватяних ногах із кімнати. Будь-які звуки відсутні, фоном лине лише легенький шум…

«Га-а!» – увірвалося раптом до тиші. І знову замовкло. Тоді голосовий вакуум різонуло ланцюгом звуків: тріснуло, наче порвалася тонка нитка, людський голос промовив іноземне слово, схоже на «диван», тоді металево дзенькнуло. Знову звукова діра… А після неї Людочку, ту, що висіла під стелею, з реактивним ревінням і з такою ж швидкістю метельнуло донизу. Відчула біль від удару об твердь. Застогнала. Через силу ледь-ледь відкрила очі, здивувалася, чому їй розривають золотий ланцюжок на шиї. «Ось звідки той перший звук», – усвідомила, що вже чула все, що зараз із нею відбуватиметься. Лікар сказав коротко: «Діпріван». «Ага! Діпріван. Точно, не диван, а діпріван», – аналізувала Люся, коли їй робили ін’єкцію. «Наступним буде дзенькіт», – почала чекати. Відповідь не забарилася. На залізну тацю впала використана голка: «Дзень!» «Дивно», – подумала Людочка, коли її на рахунок «три» перекладали на каталку.

Здалося, нескінченно довго везуть темним коридором, зрозуміла слово «операція», яке надто розтягнено промовила перекладачка, побачила наостанок переляканий, повний сліз погляд коханого й поринула у цілковиту темряву…

* * *

– Тютто! Тютто! – перше, що почула Люся, коли чорна безодня відійшла. Жінка не відразу пригадала, де вона й що з нею роблять, до чого тут ці незнайомі люди, які щиро їй усміхаються. «Тютто, тютто…» – докладала сил, аби пригадати, що це означає. Нарешті згадала про Фінляндію.

– Пойка? – вступила у суперечку з анестезіологами у білих шапочках, подумки перекладаючи: «Тютто – дівчинка, пойка – хлопчик».

Ті метеляли головами, мовляв, ні.

– Тютто! – наголошували. – Тютто!

«Як це тютто, коли має бути пойка? – не розуміла Люся. – Тютто – це ж дівчинка, а в мене Жоржик». Новоспечена мама намагалася повідомити про підміну дитини, але сон, у який вона поринула, не дав їй це зробити. Лікар звернувся до неї ламаною російською:

– Спакайнай ноч.

Ця ніч не була спокійною, скоріше – божевільною. Люсі крізь глевку та в’язку наркозну завісу чулося здалеку два слова: «кіпу-пайніке, кіпу-пайніке, кіпу-пайніке». Медсестра промовляла це заклинання, корчачись від удаваних спазмів і вказуючи на стіну. Тішила себе надією, що іноземка врешті-решт зрозуміє, чого від неї хочуть. Людочка, оговтавшись від діпрівану, схвально кліпнула повіками, бо й справді здогадалася, що у разі виникнення болю має покликати на допомогу, натиснувши ґудзик екстреного виклику. До скону пам’ятатиме, що біль – це «кіпу», а ґудзик чи кнопка – «пайніке», як паніка. Ніч тяглася довго, й нестерпно боліло все тіло.

Зранку Люся довідалася, скільки разів прикладалася до пайніке, бо мала страшенну «кіпу», порахувавши сліди від уколів на передніх поверхнях стегон. Забажала роздивитися свого живота, але той виявився міцно забинтованим спеціальними еластичними грубими бинтами. У Люсиному полі зору (а підвестися їй ще була несила, тому роздивлялася себе лише підвівши голову) виникла мумія з нещодавно баченого однойменного художнього фільму. До палати постукали й відразу за цим увійшла літня акушерка. Людочка поздоровкалася з нею по-фінськи.

– Терветулоа!

– Терве!

Поруч із Жужею жінка поклала згорток, який до цього тримала на зігнутій у ліктеві руці. Люся більше цікавилася медсестрою, ніж її поклажею. За мить ненароком кинула погляд на ліжко праворуч від себе й здригнулася від несподіванки. Тут лежало щось маленьке й живе. Саме щось… Після згадки про вчорашні події Люся допетрала, що дитина вже народилася. Спливли у пам’яті слова лікаря про «тютто», які примусили всміхнутися, притулитися до ніжного личка немовляти й відчути стукіт власного серця, якому швиденько підстукувало інше, таке рідне.

Медсестра залишила їх самих, перед тим вказавши Людочці на груди, мовляв, дитину погодувати треба.

«Ну, які дурні ці фіни, – міркувала українка. – Кажуть дівчинка, а це ж хлопчик. Диви, навіть костюмчик синенький. Удома малят кутають у ковдри та пелюшки, а тут – поглянь…»

Заходилася знімати з дитинчати штанці – наштовхнулася на підгузок, здивувалася, не відаючи, як його зняти і що воно таке. Урешті розум переміг, підгузок піддався.

– Дівчинка?! – здивувалася. – Як же тепер тебе називати, Жоржику? – Недовго розмірковувала, погладила по шовковистій щічці: – Будеш Женею.

Маля зішкулило кирпатого носика й запищало, вимагаючи від матері молока.

Щастю тата не було меж. Він повернувся до лікарні за добу після пологів. Цей час Коля провів в цілковитому забутті у своїй кімнаті у Валкеалі.

– Я пе-перший т-тримав її на руках, – заїкався від радості. Час від часу заглядав у прозоре ліжечко-лоток, в якому лежала на рожевій білизні донька. – Ти ще була без тями, а я її вже б-ба-ачив. Можеш собі це у-у-уявити?

Жужа слухала, намагаючись втримати хвилюючі миті щастя.

– Щось вона не надто гарнюня, – придивився Микола до новонародженої.

Чоловік мав рацію – у їхньої дитини не відстежувалося тих пухкеньких форм, на які сподівалися батьки. Вони-бо бачили дітей зазвичай у більш відгодованому стані. А це скоріше скидалося на марсіанина. До того ж спинка дитинки була вкрита темним пушком.

– А це залишиться? – перелякався татко, вказуючи на рослинність.

Людочка ще не досить вправно перевдягала дівчинку, трохи остерігаючись її крихітних ручок і ніжок, які щохвилини рухалися.

– Казали, що ні, – відповіла.

– У тебе була клінічна смерть. – Микола перейшов на цю тему раптово.

– Не будемо про це, – згадала політ під стелю та автоматично подивилася вгору.

– Вони не могли зважитися на кесарів розтин. Анне пояснювала, що операція для фінів – справа звична. Емансиповані скандинавки не прагнуть народжувати природним шляхом, боячись болю, – Колю прорвало на розмову. Люсі було важко слухати чоловіка, який перекрикував верещання малої.

– Хто така Анне? – запитала, заспокоївши дитину годуванням.

– Перекладачка. Ой, Людочко, ти навіть не уявляєш. Вона стільки нам принесла. І памперсів, і всіляких іграшок, – збуджено повідомляв.

– То що про операцію?

– На чому я спинився? – почухав неголену щоку. – А! З тобою трохи затримка вийшла, бо потрібно було, щоб Червоний Хрест підтвердив згоду щодо виділення коштів на операцію. Півпритулку тут бігали, як навіжені, коли ти народжувала, – Коля не на жарт розхвилювався, згадуючи пологи.

– Я тебе кохаю! – сказала Людочка й вільною рукою притягла до себе чоловіка.

– Усе заради тебе, – мовив молодий татко, дивлячись на доньку. – Запам’ятай, ми подарували тобі життя у новому світі, ми дали тобі нові можливості, ми… – раптово обірвав патетичну промову й запитально подивився на дружину: – Ім’я?

– Женя! – упевнено відповіла.

– Підходить! – несподівано погодився. – Вона схожа на Женю, – Миколі сподобалася така пропозиція. – Будемо називати її Джейн.

Попри те, що повіки неухильно закривалися, Люся встигла висловити здивування щодо інтерпретації імені дитини.

– Відтепер, ти – Люсіль, я – Нік, а наша дочка – Джейн.

– Ага! – підтвердила саркастично Людочка. – І всі ми Бабенки.

– Згодом поміняємо на Бабенкофф, – Жужа хотіла засміятися, але надто серйозний вигляд чоловіка спинив її.

Біженські будні

За місяць новонароджена Женечка вже мало чим нагадувала прибулицю з космосу: округлилися щічки, зникло волоссячко зі спинки, змінився колір шкіри, який при народженні був занадто темним.

Вирішилося питання щодо придбання потрібних дитячих речей. У місцевій газеті активісти-волонтери надрукували невеличку статтю-оголошення, зміст якої зводився до того, що у таборі біженців народилася українська дитина. Замітка закликала привозити все, з чого діти читачів повиростали. Після виходу у світ багатотиражки до притулку полилися потоки яскравих одежин, взуття та іншого краму (не лише дитячого). Раз по раз Людочку телефоном викликали до центрального офісу, аби вона забрала чергову передачу. Червневого прохолодного дня на неї чекали не лише гуманітарна допомога, а й троє усміхнених людей – мама, тато та маленька дівчинка.

Аста та Кюйості довгий час не могли мати дітей, але дуже прагли цього. Аста була вдвічі молодшою за свого чоловіка, хоча виглядали вони майже однолітками. І неможливо було зрозуміти, чи то Кюйості так добре зберігся у свої за п’ятдесят, чи то його дружина здається дещо старшою. Завдяки новітнім технологіям сучасної скандинавської медицини на світ з’явилася чудова дівчинка на ймення Пінья, що в перекладі з фінської означає «сосна». Півроку тому в неї несподівано виявили важку хворобу серця. А наприкінці квітня дитині було зроблено операцію.

– Нам нічого не лишалося, як молитися, – розповідала Аста й у неї тремтіла нижня губа. – Ми просили у Бога, аби той зберіг нам дитину, – їй було важко згадувати недавнє минуле. – І ми з Кюйості сказали, що обов’язково допоможемо іншій дитині. – Жінка всміхнулася, погладила по біленькій голівці янголятко Пінью, що тихенько сиділа на руках у татка.

– Ми прочитали газету й сказали: «Дякуємо, Боже, що ти нам вказав ту дитину, якою ми маємо опікуватися». – Це вже Кюйості не втримався, щоб і собі не додати.

Спілкувалися, користуючись послугами перекладача-волонтера Йогана, що працював у таборі. Українка, не стримуючи емоцій та не дозуючи любові, міцно обняла нових знайомих, які були такими високими, що під час обіймів Люсин ніс опинився на рівні грудей фінів. Кюйості щиро посміявся з цього приводу, відсторонив малявку й широким жестом вказав на привезені подарунки. У центрі холу стояв пречудовий візок, плетене ліжко на високих ніжках, ущент завантажене речами у поліетиленових пакетах. Фіни сором’язливо повідомили, що привезли з собою вечерю, аби надовго закарбувати доленосне знайомство. Вирішили відзначити подію на задньому дворі бунгало Бабенків. Подружжя Санолайненів мешкало в Куоволо. Приїхали звідти до Валкеали на чудовій машині марки «БМВ».

– Багаті, стопудово, – пошепки кинув дружині Коля, коли всі (окрім Йогана, який відмовився від вечері, зберігаючи субординацію) сиділи на природі, куштуючи смачнючий пиріг з лососиною, що його приготувала Аста.

– До чого тут це? – незадоволено, але з усмішкою на обличчі (аби не зрозуміли гості) відказала Жужа.

– Класний візок. Скільки він коштує? – Микола англійською поставив нетактовне питання фінам.

Декілька разів повторив, тоді притаскав підручника фінської й, знайшовши слово «гроші» й «скільки», домігся, аби його зрозуміли. Кюйості нашкрябав паличкою на землі цифру, від якої у Колі відняло дар мови.

Після кількох годин, проведених в умовах розумового навантаження та душевного відпочинку, фінська сім’я почала збиратися додому. Довго прощалися, тиснули один одному руки, обнімалися та усміхаючись казали: «Дякуємо, до побачення, дякуємо, дуже спасибі, на все добре, дякуємо, дякуємо…»

– У мене болить усмішка, – зізнався Микола, коли червоний «БМВ» рвонув по трасі у бік Куоволо.

– Навіщо ти ставив такі дурні питання? Мені було соромно, – сердилася на чоловіка Людочка. – Люди до нас зі щирими намірами. Привезли подарунків, пригостили вечерею. Ти ж навіть не поцікавився їхньою історією.

– Навіщо мені їхня історія, коли у мене є своя. Вони повинні нам це надати. У них усього повно. Можна й поділитися.

Жінці заціпило, вирішила на знак протесту не говорити з чоловіком стільки, скільки зможе. Але за хвилину, а саме після його слів: «Ми цього візка продамо», скипіла:

– Продамо? Подарунок для Жені? На що ти перетворився?

Попри бунт дружини, за досить короткий час Миколі вдалося переконати її в доцільності продажу візка, адже за таку річ можна виручити чималі гроші, які знадобляться у подальшому їхньому житті. Жінка нізащо не погодилася б, якби у неї не було альтернативи. Бо ж, хоча подружжя Бабенків впакувалося дитячим приданим під зав’язку, передачі з «великої землі» не припинялися. Поміж усім були і дитячі візочки, щоправда, не нові і часто не цілі. Людочка зверталася до працівників притулку, аби вони доправили крам до інших таборів, де є діти.

– Яка нам різниця, в якому візку возити Джейн? – щиро цікавився Коля, стоячи над старомодною розвалюхою, яку лише умовно можна було назвати дитячим візком. Він щойно приволік це одоробало з ресепшена. – Хіба ми кудись ходимо? А як не подобається цей доволі… е-е-е… гарний візок, то можеш носити дитину на руках.

– По-перше, Женя стає дедалі важчою, мені обриваються кінцівки, – відчувала, що в неї не руки, а саме кінцівки. – По-друге, Мар’ют сказала, що весь час на руках не можна, по-третє, може, ми таки колись вийдемо поміж люди. По-четверте, ми сюди приїхали, щоб краще жити? То навіщо ти мені пропонуєш покласти нашу дочку в такий візок, які навіть у Союзі не використовують з часів Другої світової війни? Подивися лишень на цей жахливий колір. Помаранчевий, ніби роба в дорожнього працівника. На мене будуть оглядатися, ще й пальцями тицяти. І правильно робитимуть, бо я дурепа з дуреп… – випалила на одному подиху.

Поведінка чоловіка щодалі більше дратувала, хоча Жужа й виправдовувала свій стан емоційно-фізичним перевантаженням, що спричинилося появою дитини, а відтак і купою нових турбот. Женя ночами не спала, плакала, молока у грудях було більше ніж достатньо, але мала відмовлялася його споживати. Спеціалісти запевняли, що це тимчасово, і Людочці нічого іншого не лишалося, як повірити й чекати на покращення. Тим часом нервовість накопичувалася та генерувалася в тілі, даючи про себе знати безсонням та істеричними з’ясуваннями стосунків із чоловіком.

– Нічого з тобою не станеться, не розсиплешся, як поносиш. Свої роги оленю не важкі, – зневажливо-різко відповів Нік, на якому також позначався післяпологовий синдром. – А візок ми продамо! І крапка… Ще не знаємо, що на нас чекає.

Налагодження втрачених зв’язків

Улітку до табору якимось вітром завіяло кореспондентів відомої на увесь світ газети «Нью-Йорк Таймс». Їх цікавило життя біженців загалом і біженців із Раші зокрема. Для повноти картинки та гостроти й драматичності сюжету журналісти обрали сім’ю Бабенків, яка надто довго знаходилася в очікуванні першого інтерв’ю (власне, бесіди з представниками комітету у справах біженців, а не з американськими писаками). Фотограф нескінченно довго всаджувала Колю, Люду й Женечку під великою сосною, шукаючи ракурс, який зміг би передати весь трагізм ситуації. Питання, поставлені професіоналами, були занадто штампованими, як то: «Чи вам тут подобається?», «Чи всім ви забезпечені?», «Що ви думаєте про Фінляндію?» й така інша дурня. Насамкінець, коли диктофон було вимкнено, американка звернулася до Люсі, її голос набрав природних обертонів, ніби журналістка зняла з себе робочий костюм разом зі штампованою інтонацією.

– Можливо, вам що-небудь треба? Я можу допомогти.

– Та ні, ніби все добре, – почала Жужа, але її перебив Микола:

– Нас тримають у невідомості три місяці. Ми б хотіли пришвидшити розгляд справи…

Узявся бідкатися, розмахуючи руками, відтісняючи Людочку, яка не надто прагнула продовжувати бесіду, а потихеньку попрямувала до лісової річечки, притискаючи до грудей дитину й стримуючи черговий напад істерики. Відійшовши подалі від людського ока, жінка голосно заревіла. Не плакала, а ревіла, як звір. Її не могли чути люди, бо шум стрімкого потоку нівелював цей крик. І волала вона не через бесіду з журналістами. Цей вибух був викликаний банальною ностальгією, яку тут, у цьому таборі, та й у багатьох інших, засуджували, як анахронізм. «Як там мама й тато?» – думала, здригаючись усім тілом у такт водяним сплескам. Раптом затихла, щось згадавши, й блискавично помчала вгору стежкою, міцно тримаючи дитя.

Побачила, що Коля уже сидить сам-один на терасі, а фотограф і кореспондент віддаляються у бік траси, де на них чекає машина. Людочка щодуху побігла за ними.

– Ви можете передати моїй мамі мою теперішню адресу? – говорила Люся, важко дихаючи. – Мою теперішню адресу. Мамі!

– А ви не хочете подзвонити додому? – не розуміючи суті прохання, уточнила американка.

– Подзвонити? – перепитала Людочка. – А це можна?

Американка повела Жужу до готелю, вийнявши купюру, попросила дозволу адміністраторки на міжнародну розмову. Їй дозволили подзвонити, оформили замовлення та видали квитанцію.

П’ять місяців батьки нічого не знали про долю дочки. Майже півроку хвилювань. Перед від’їздом із дому Люся, без погодження з чоловіком, кинула до власної поштової скриньки пояснювального листа, мовляв, не чекайте й не хвилюйтесь, наша подорож не тимчасова, а постійна. Що тепер вона скаже? Коля забороняв налагоджувати будь-який контакт із родичами, боячись, що це може завадити рішенню по їхній справі. У слухавці лунали нервові гудки.

– Алло! – мамин голос. Людочка не може перебороти заціпеніння, яке пронизує тіло. – Алло, – повторює мама, а тоді, здогадавшись, питає: – Люся? Люся! Люся!!! – втретє жінка кричить щосили.

– Мамо, – це все, що може вимовити дочка.

– Люся, Людочко, дитинко. Як ти? Що ти? Кажи, не мовчи. Усе так погано? Де ти? Тато приїде, забере тебе. Що з дитиною? Ти її втратила? – Ірина Романівна намагається почути бодай одну відповідь. Женечка на руках у Жужі відчуває хвилювання й пхинькає. – Чую, чую, – радіє Люсина мама, не приховуючи схлипувань.

Тим часом американка показує на наручний годинник, натякаючи, що час не гумовий. Людочці нічого іншого не лишається, як запхати емоції якнайдалі й скорочено повідомити матері про своє життя.

– У нас усе добре. Дуже добре. Ми живемо у Валкеалі. Це Фінляндія. Ні, зі Швецією не вийшло. Але це на краще. У вас є онучка. Женя. Їй три місяці. Чуєш, яка голосиста.

– Женею звали твою прапрабабцю, – повідомила мама звістку, яка Люсі була до цього часу невідома. – Коли вона народилася? У кінці травня, виходить… прабаба Женя тридцятого…

– Двадцять восьмого травня. Мамо, не перебивай, бо час закінчується. Ми тут тимчасово. Можливо, нас невдовзі перекинуть… перевезуть до іншого табору… е-е-е… квартири, тому не казатиму тобі адреси й поки що не писатиму. Як тільки влаштуємося конкретніше, обов’язково дам знати.

– Людочко! – лагідно промовляє мама.

– Не хвилюйся, мамочко, у мене все добре. Дуже добре. Уяви, тут машини пральні – автоматичні, – ковтає сльози Жужа. – Кинув, за годину прийшов – усе сухе. Для дитинки все дали безкоштовно.

– А як минулося? Пологи…

Люда не відповідає.

– Людочко, ти там?

– Так, мамо. Усе добре пройшло. Мені робили кесарів розтин.

Мама плаче.

– Мамо, не турбуйся, знай, що в нас усе добре. От бачиш, налагодився зв’язок, – у слухавці загуло, але крізь гудки маму ще було чути. – Мамо, час закінчується. Я тебе люблю. Таточкові привіт. Мамо, мамо…

…Піднесено повідомила Колі, що змогла подзвонити додому. Той слухав, заглибившись у філософські розмірковування.

– Чого так довго не перевозять нас звідси? Що робиться? Он, із пітерцями вирішили, а вони ж просто євреї. А ми стирчимо тут, як експонати в музеї. Нас тримають, аби всім показувати. Ми макаки. Гірші за якихось євреїв.

Євреї

На початку червня у табір вивантажили нових людей у кількості дев’яти осіб – євреїв із Пітера, які летіли на землі предків, офіційно обмінявши одну батьківщину на іншу, про що свідчили їхні поки що совєтські паспорти зі штампами про постійне місце проживання в Ізраїлі. Літак без перешкод долетів до Суомі, приземлився на дозаправку, і тут почалося… Серед півсотні репатріантів знайшовся один Хома Невіруючий, який спочатку стиха, а потім так, аби чули його одноплемінники, виголосив сумнів щодо правильності вибору ними країни для життя. Війни там, мовляв, щоденні, до війська гребуть усіх поспіль, включно з дівчатами, клімат не кожному гіпертоніку сподобається. І таке інше й у тому ж напрямку. За півгодини очікування цей Хтось просвердлив у черепних коробках радянських євреїв тунелі, крізь які до мізків розгублених переселенців просочувалася краплина по краплині впевненість, що таки не варто нікуди їхати, а краще було б залишитися тут, у цій Богом забутій країні. Холодно? Так! Але ж не стріляють. Члени делегації раз по раз зиркали у вікна, за якими височіли темно-зелені сосни й своїм лагідним погойдуванням закликали їх залишитися. Були й такі, що, стираючи голосові зв’язки, доводили згубність зрадницьких ідей, мовляв, наша батьківщина чекає на нас. Але їхні хриплуваті голоси захлинулися у вихорі емоцій, які вихлюпнулися до невеличкої зали очікування. Ці емоції підштовхнули у спини найактивніших відмовників, і вони почалапали до адміністрації аеропорту зі своїм колегіальним зверненням, яке щойно нашкрябали на білосніжному аркуші. До відщепенців прибув посол Ізраїлю у Фінляндії, й по завершенню двогодинної суперечки знайшовся вихід. Репатріанти-ізраїльтяни були налаштовані просити політичного притулку. Щоб не виглядати голослівними у заяві, закидали Ізраїлю, що нова їхня батьківщина не може їм вповні гарантувати мир і спокій на віки вічні. Амінь!

І от дев’ятеро з того батальйону відмовників потрапили до Валкеали й оселилися в двох будиночках по сусідству з Бабенками, поруч – родина лікаря-стоматолога Григорія, трохи далі – Володі, який працював із червоним деревом. Це його вислів. Коли Володю питали про професію, відповідав з гордістю: «Я працюю з червоним деревом».

Григорій, аби показати, що він справжній інтелігент у якомусь там коліні, повсякчас колошкав у руках люльку з запашним тютюном, носив клиноподібну борідку й гоголем походжав по заасфальтованому двору туди-сюди, заклавши за спину вільну руку. Нижня частина гардеробу його мало хвилювала, бо зазвичай нею були нейлонові сині спортивні штани. А от верх – окраса будь-якого світського рауту. Обов’язково піджак, випрасувана сорочка та краватка-метелик. Любив потеревенити на медичні теми, які розуміла лише його дружина Лариса, також стоматолог. Вірогідно, їхні діти, чотирирічний Ларіон та Клара, якій виповнилося дванадцять, колись також перетворяться на стоматологів.

– Нам обов’язково дадуть право на проживання тут, – без жодних сумнівів заявляв зубний технік у розмовах із Миколою.

Останній слухав, заглядаючи Гриші до рота, й ковтав кожне його слово.

– Чому ви такі впевнені? – звертаючись на «ви», питав Коля.

Той із подивом роздивлявся українця поверх старомодних окулярів, як брата меншого, й, опустивши кутики губ донизу, так, що іспанська борідка виглядала зовсім гострою, виголошував:

– Бо ми євреї!

Люсю вабила інша родина – колоритна сім’я Швендербергів. Володя, голова родини, міг відреставрувати будь-який антикваріат. Удома у нього відбою не було від замовників, іноді дуже високого штибу. На раз-два майстрував столики й кушетки з вензелями у стилі ампір чи рококо. Був не такий розумний, як його земляк, скоріше можна було назвати його дещо придуркуватим, але Людочка любила товстуна за душевну простоту та наївність.

– Мені шістдесят років, – обливаючись реальними сльозами, розповідав Жужі, коли гуляв із нею просікою. – Що я тут робитиму? – Після кожного речення замовкав, обмірковував і вів далі: – Удома я був шанованою людиною… Я мав гроші… – Він міцно стискав зап’ясток Людочки й багатозначно дивився жінці у вічі, натякаючи, що мав неабиякі гроші. – Вона мене сюди затаскала. А тепер каже: «Ти застарий для мене». Уявіть собі, Людочко, що я робитиму тут сам? У мене в Ізраїлі старенька мама… А я – у цій Фінляндії, прости Господи! – благально дивився на Люду, намагаючись отримати бодай якусь пораду.

Люся знала напевно, що його збираються кинути напризволяще. Що буде далі з цим опецькуватим сивим дядечком потім, не мала ніякого уявлення. Володина дружина, Наташа, красуня сорока шести років, мати трьох дочок – сімнадцятирічної Оксани, на два роки молодшої за неї Наталки та дошкільного віку кучерявої Оленки. Дівчата не були схожі ні на матір, ні одна на одну, бо кожна мала власного батька.

– Мужики класні, допоки не народиться дитина, – розповідала Наташа-старша Люсі. – Яким добряком був Наталчин тато, мій другий чоловік. Ангел. Не побоюсь цього слова – Бог. Вірменин. На руках мене носив. Попри рішення батьків, які нізащо не дозволяли йому брати жінку з дитиною, одружився. І що? – Росіянка дивиться впритул на Людочку. – Почав гуляти. А я його під хвіст! – Дала уявного копняка.

– А Оленка – дочка Володі? – питала Люся.

– Ще чого? Зараз! – Ната несамовито сміялася, метеляючи кипою світло-русого волосся неймовірної краси. – Та Вовка мені потрібен був для того, аби виїхати. Ми з ним лише рік як одружені. Я вважаю, це фіктивний шлюб…

– А він знає? – Людочка всміхалася.

Володя-бо щиро кохав дружину й гнав від себе думку, що його використали, як перепустку до заможнішого та спокійнішого життя.

– А знаєш, хто тоді бучу в літаку здійняв? – питає, примруживши блакитне око, Наталка.

– Невже ти? – Людочка попри те, що Наталка майже така за віком, як її мама, звертається до жінки на «ти» на її ж прохання.

– Хто ж іще, дитинко? Хто ж іще! Чого я в тому Ізраїлі не бачила? Жидів? Ой! – затисла рот рукою. – Євреїв? – засміялася та вказала в бік траси. – Дивись, Вовка до фіна чіпляється. Ходімо послухаємо. Інших розваг усе одно немає.

Наталка відкрито насміхалася з чоловіка, з його віку, за-скорузлої мови, ба навіть із ходи.

Володя стояв біля заправки й повторював п’яному в драбадан фінові:

– Я Вольодья, – використовував акцент, думаючи, що так його краще зрозуміють. – Я єсть Воль-йо-дья. Розумійт? Я єсть раша. Раша. Льєнінград. Я Лєнінград.

Фін закочував очі, опускав голову й повільно водив нею із заходу на схід. Володя думав, що той не погоджується, а п’яниця просто шукав місце, де би проблюватися. Володя не полишав бідолашного співрозмовника.

– Я, е-е-е-, у-у-у… – шукав потрібні слова. – Я есть Воль-йо-дья, Вов-ка. Розумієш? Німчура, – побачив дружину, точніше, почув її регіт і відразу вдався до пояснень. – Познайомився ось із фіном… – сором’язливо промовив, тупцюючи на місці. – Він мені дещо розповів, я – йому, – взяв під ліктик норовисту дружину й повів до бунгало.

Людочка, йдучи за ними, побачила й підняла з землі металевий ланцюжок, густо вкритий пилюкою.

– Володю, Наталко! – закричала, наздоганяючи пітерців. – Це ви загубили?

– Ні! – Відмахнувся чоловік спочатку, тоді придивився уважніше й зрадів. – Це золото. Напевно, хтось із відвідувачів кафе загубив. Заховай, буде твій, – передав Люсі в долоню знахідку.

– Продай краще, – втрутилася в розмову Наталка.

– Та кому ж я продам? І за скільки?

– Та хоч би й мені. Задорого. Вовка, купи для мене.

– У тебе є чимало, – буркнув чоловік.

– Хочу ще. Тобі шкода? Скупий. От побачиш, кину тебе, піду від тебе до щедрого. Думаєш, не зможу? – Наталка підморгнула Людочці й, удаючи ображену, подалася до своєї кімнати. Володя почовгав за нею.

За короткий час, що Наталка перебувала у таборі для біженців, вона встигла зробити чимало справ, націлених на влаштування непоганого, на її думку, життя для своїх дітей. Першою сім’ю залишила старша, Оксана, яку мати сватала кожному фінові, що з’являвся у цих місцях. Для здійснення далекосяжних планів матуся просиджувала з дочками у придорожньому кафе мало не цілодобово. Спілкувалася з автомобілістами, у розмові встигала натякнути, що в неї дочка на порі, отримувала від найскромніших представників титульної нації жести на кшталт прокручування пальцем біля скроні, виставляння середнього пальця вгору або просто мовчазної капітуляції. Найрозповсюдженішим був саме німий відступ, під час якого аборигени купували по склянці чаю-кави членкиням дивної компанії й зникали безслідно з їхнього придорожнього життя. Але знайшовся якийсь напівстарець, що погодився. Мовляв, ласий шматочок оця дівчинка.

– Мама домовилася, що ми одружимось, коли мені виповниться вісімнадцять, – з дитячою безпосередністю розповідала Оксана. – А що? Проживу з цим придурком зо два роки. Отримаю фінський паспорт, тоді мені сам чорт не брат. Хоч кого причарую, – складалося враження, що то говорить її мати. – А ще краще, повернуся додому, – огляділася навкруги, чи мама не чує. – Їй-бо повернуся до Пітера… У фірмових шмотках… Буду там розсікати, як краля. Як путана, – додавала із захопленням й пояснювала: – Путани класні. Вони модні, стильні. Їх відразу видно. Усі в хутрах-пєсцах. Фірма!

Дарма Наталка Швендерберг переймалася майбутнім дітей. Усе владналося напрочуд швидко. Усім євреям дали дозвіл на проживання у Фінляндії, не минуло й трьох місяців. Відразу потому жінка покинула Володю. Чоловік, зітхнувши з полегшенням, відмовився від шляхетно наданої можливості мешкати у тритисячному містечку фінської глибинки й відлетів до мами в теплу Хайфу. Уже звідти прислав колишній дружині папери про розлучення, яких вона домагалася. Оксана після запальних дискусій із мамою, які подеколи закінчувалися рукоприкладством, вирішила повернутися до Пітера. Володя дозволив їй жити у своїй трикімнатній квартирі, яку завбачливо не продав. Оксана прихопила з собою знайомого безробітного шведа-алкоголіка й вийшла з-під контролю матері назавжди.

Наталка перекинула свою увагу на іншу дочку, досить вдало випхала її заміж за фінського магната, підробивши доччині документи у такий спосіб, аби вона стала нарешті повнолітньою у свої фактичні п’ятнадцять. Сама також непогано прилаштувалася за спиною американського пенсіонера-ба-гатія, що волів жити у холодній екстремальній Скандинавії.

Григорій-стоматолог отримав престижну роботу в Гельсін-кі, і сім’я повністю інтегрувалася в нове суспільство. Та про це Людочка й Микола довідаються лише згодом, бо їм іще довго доведеться прожити серед цнотливої природи у краї торішнього снігу, непрохідних лісів, які ніколи не вирубуються; маленьких містечок і тріскучих морозів; білявих блакитнооких дітей, яким усе дозволяють; краї побутових п’яниць і непробудних алкоголіків, найвищих податків та найбільшої соціальної захищеності населення; країні лосів, снігових скутерів, полярної ночі; домівці казкового Санта Клауса та реальних сивеньких бабусь і суворих дідусів-бороданів; царині дерев’яних простеньких ззовні й оснащених найсучаснішою технікою всередині саун, що стирчать на берегах нерукотворних крижаних озер; країні, мешканці якої говорять дивною, не схожою ні на яку іншу, пташиною мовою; зрештою, у чудовому краї під смішною, наївною назвою Суомі.

Путч

У середині серпня совєтську діаспору біженського притулку привела в оціпеніння звістка про танки, що заполонили центральні вулиці Москви. Росіяни, українці, молдовани й білоруси збіглися до спільного телевізора у хол готелю й, затамувавши подих, спостерігали за новинами «CNN».

– Переворот! Переворот? – злітало з уст.

– Буде війна! – припускав дехто надто сміливий.

Картинка, яку транслювали провідні телеканали світу, була не вельми втішною. Довгі ряди потужних військових машин зелено заполонили широкий проспект. Народ, що стояв тісним гуртом, скандував із піднятими руками, численний натовп хвилювався, цей нерв передавався й біженцям у спокійній скандинавській периферії. Попри те, що побачене хвилювало, а подеколи й лякало колишніх радянських громадян, кожен із них подумки радів та уявно потирав руки. «Тепер однозначно дадуть дозвіл на проживання», – думали. Кожен малював себе героєм, ніби й сам відстоював свободу під прицілами залізних монстрів.

Два дні поспіль усі без винятку вихідці із Союзу носилися табором із гордо піднятими головами й зверхньо дивилися на заїрців, у чиїй державі настало тимчасове затишшя. Дехто навіть дозволяв собі філософські роздуми вголос, мовляв, у нього більше прав отримати громадянство, ніж, скажімо, у румуна чи албанця. Над табором відлунював дух буремних подій у Москві, обговорювали побачене вдень і вночі, сперечалися, намагаючись заскочити наперед і вгадати, чим усе закінчиться. Здебільшого схилялися до думки, що неминуче повернення до часів вусатого батька народів, до більш щільної залізної завіси, яку неодмінно відбудують у вигляді оновленої берлінської стіни. З радістю у серці зітхали, дякуючи собі, що не забарилися та вчасно дременули. Але…

За три доби путч було придушено, все влаштувалося, стихло й розсмокталося. Багато хто з тих, що вже бачили себе повноправними фінами, втратили останні краплини надії, опустили руки й зазбиралися до «теплих країв», як то Норвегія та Швеція.

– Я так сподівався, що у Москві станеться щось жахливе, – говорив Микола. – Хоча б не війна, а тоталітарні репресії чи щось таке.

– Ага! – погодилася Людочка, не приховуючи сарказму. – Голод, хвороби, смерть. А ще краще, щоб когось із наших родичів забили чи покалічили. Ото вже ти б радів. Авжеж, тоді нам було б чим махати перед носом у цих, зі служби у справах біженців. – Після гнівного спічу Людочка зашморгала носом, розмазуючи шмарклі по обличчю, зайшлася слізьми.

Допоки на її Батьківщині коїлося бозна-що, вона подумки була зі своїми, боялася за них, переживала. Так, вони далеко від тієї клятої Москви, але ж це одна держава… Щоправда, підступна думка – «що гірше там, то більше шансів тут» – закрадалася і Жужі. Люся відчайдушно відганяла її, але дурна ідея-фікс невпинно вивалювалася з підсвідомості.

Після перевороту та його більш-менш щасливого фіналу почали один за одним викликати до поліції всіх, хто приїхав із СРСР. Бабенки не були винятком – отримали запрошення на перше інтерв’ю, яке мало відбутись на початку вересня. Микола, як завжди, забігав думками далеко вперед і перебирав варіанти подальшого розвитку подій. Людочка була заклопотана дитиною, й ці клопоти доводили її до сказу. Постійне недосипання, нервове напруження та життя на чужині звели нанівець зазвичай оптимістичний настрій Люсі. Раз по раз згадувала домівку, мовчки, подумки, бо чоловік втрачав самоконтроль від легкого натяку на ностальгію.

– От, поїдемо завтра на бесіду, розповімо все, як було. І про те, як мене мали заточити за мої політичні переконання, – Микола так зжився з легендою, яку вони разом придумали, що цілком серйозно розповідав власній дружині цю історію як реальну.

Жінка з подивом думала: «Добре, що не одна я втрачаю розум… Хоча ні. Це жахливо, що ми обоє хворі. Це клініка. Він зовсім здурів».

– Згадай лишень, як ми в останню хвилину зуміли вирватися від переслідування, – зиркнув на дружину й, ніби нічого не сталося, продовжив: – Та й тобі було б непереливки. Заґратували б вагітну. Нашу дитину врятувало лише те, що ми втекли, – трохи подумав і повторив: – Так! Наша дитина жива лише дякуючи цій прекрасній країні, – перехопив невдоволений Люсин погляд і запитав: – Ти так не вважаєш?

– Не знаю. Можливо, вона не зазнала б страждань всередині мене, якби ми не пустилися в це божевілля, – договорила останню фразу, усвідомлюючи, що цього робити не варто було.

Микола вкрився багрянцем, стискав і розтискав кулаки, тупцював на місці. От-от його прорве на нескінченний потік образ на адресу Людочки, яка, усвідомивши це, почала стрімголов вдягати Женю, аби чкурнути з нею на прогулянку. І що скоріш, то краще.

– Та якби я був тут сам, то вже давно б фіктивно одружився, – незважаючи на намір дружини податися геть із хати, просичав Микола.

– А чого ж фіктивно? – в оперетковому стилі запитала Люся, манірно закотивши очі.

– Та ти для мене, наче якір, – Людочка знала, що чоловік у всіх негараздах звинувачуватиме її – мав схильність до таких забавок. – Якби я був самотнім татом, та ще й з дитиною, що тут народилася, то мене б не викликали на ці кляті допити, а дали б відразу дозвіл на проживання. А через два-три роки й громадянство. Ти не розумієш, що ти тут зайва? – кричав, бризкаючи слиною, й намагався вирвати дочку з рук Людочки, яка з переляку цупила малу до себе.

Дитина верещала, не розуміючи, що діється. Микола у пориві гніву штовхнув дружину, але так, аби вона впала на ліжко, підхопив дочку й вибіг за двері. Люся, попри те, що їй несамовито хотілося запорпатися обличчям у подушки, зануритися під ковдру, сховатися від усіх та ридма ридати, вискочила, розбурхана, слідом за чоловіком. Боротьба продовжувалася поза межами будинку. На вузенькій стежечці, якою швидко крокував Коля, не було місця для двох. Жужа намагалася бігти поруч із чоловіком, перестрибувала через невисокі кущі, простягала руки до дочки й благала Колю не тікати від неї. Раптом він спинився:

– Обіцяй, що твій дім тут.

– Обіцяю, – вимовила й зробила спробу забрати у нього дочку, яка просилася до мами.

Микола відсторонив жінку.

– Обіцяй, що зробиш усе, аби наша дитина не поверталася в те… пекло, – останнє слово прозвучало неправдиво-пафосно.

– Обіцяю, – стверджувала, не розуміючи смислу того, що вимагав чоловік.

Серце її торохкотіло. Жінці відкрилася істина: зараз її сім’я – ці двоє… Одне з них вона нестримно любить, іншого – несамовито ненавидить.

Після низки обіцянок, які Микола шантажем витяг із Люди, він дозволив матері й дочці об’єднатися. Сам, легковажно насвистуючи, мало не пританцьовуючи, рушив до будиночка. Зробивши кілька кроків, повернувся до дружини. У його очах мерехтіли вогники пристрасті.

– Віднеси Джейн до Мар’ют, – ніжно мовив.

– Але ж… – хотіла заперечити, та чоловік був невблаганний.

На нього раптом накотилася хвиля бажання. Він почав обнімати дружину, цілувати їй шию й шепотіти про любов і свої почуття.

* * *

Інтерв’ю, якого так довго чекали Бабенки, нарешті відбулося й розчарувало українців. Вони-бо надто прискіпливо готувалися до кожного ймовірного запитання, нехай навіть найнеоковирнішого. Натомість нічого особливого у них не питали. Окрім стандартних відомостей про особисті дані попросили стисло викласти на папері свої вимоги та аргументувати їх. Стисло! Оце так! Людочка написала: «Хочу залишитись у Фінляндії, бо тут екологічно чисто. Не хочу жити в своєму Чорнобилі», – і раптово згадала ще й цю «тему». Микола довго кусав самописку, наче першокласник, каліграфічно виписував кожну літеру. Його опус виглядав так: «Моя Батьківщина – це п’яниця-мати. А я хочу жити зі справжньою матір’ю, яка піклується про своїх дітей. Мене хотіли загребти до армії, аби я загинув в Афганістані…» – хоча Афган був у далекому минулому. Коли ці двоє здали «твори» офіцеру, він запхав їх до теки й кинув у сейф.

– І все? Що далі? – коротко запитав здивований Микола.

– Чекайте! – відповів офіцер.

– Чого чекати? Ми й так півроку тут сидимо.

– Це ще недовго, – спокійно пояснив чиновник через перекладача. – На цей час у країні занадто багато біженців. Особливо з Радянського Союзу. Тому справи розглядаються дуже повільно. От, бачите, ваші документи до департаменту йшли шість місяців. Отже, можна зробити висновок, що наступного разу вас викличуть не раніше, ніж за рік-півтора.

Людочка й Микола голосно зітхнули в унісон. Офіцер подивився на них, як на дітей.

– Вас перевезуть до табору, де буде інший устрій проживання. Платитимуть прожитковий мінімум у розмірі 600 марок на кожного дорослого члена сім’ї та половину від цього на дитину, – погладив по голівці Женечку, яка весело гугукала, скачучи у мами на руках.

– О! – зрадів Микола. – А коли нас заберуть із Валкеали? – він не звертав уваги на натяк про закінчення інтерв’ю.

– Чекайте, – додав суворо офіцер та чи не силоміць випхав біженця з кабінету.

– Знову чекайте! – скипів чоловік, опинившись за дверима. – Мене це дістало.

– Коля, не накручуй себе.

– Нік! – гавкнув Микола. – Я казав тобі звертатися до мене лише так. Мене звати Нік.

– Добре, Ніку, давай не будемо сперечатися. Якщо вже нам випало чекати, то будемо робити це весело. Ну, навіщо нам, молодим, сумувати?

Коли під’їжджали до табору, Людочка здалеку примітила біля своєї оселі незнайомців, що намагалися відчинити їхні двері.

– Гей! Гей, що ви робите? – закричала жінка й кинулася до бунгало.

Микола побіг за нею.

– Що відбувається? – запитав засапаний Нік у одного з вантажників.

Той вийняв із нагрудної кишені жовтий аркуш, розгорнув його й простягнув українцеві, який швидко пробіг очима написане та радісно повідомив новину дружині.

– Люсіль, нас перевозять до міста Міккелі. Це досить велике містечко, мені Валєра про нього розповідав. Ну, пам’ятаєш, той Валерій, що був тут два тижні тому. Ну, той, що приїжджав у гості до… – махнув рукою, мовляв, не в тім справа. – Міккелі! Це на північ від нас, – побіг до кімнати, вийняв із шафи мапу Фінляндії, що її придбав кілька місяців тому на блошиному ринку, й почав водити по ній пальцем. – Ось! Ось де це Міккелі, поглянь, Люсі.

– А ми що, поїдемо у цьому тарантасі? – здивувалася, вказуючи на сірий вантажний фургон.

Один із фінів зрозумів, що вона має на увазі, й тицьнув пальцем вдалину на мікроавтобус, біля якого юрмилися біженці.

– Боже, потрібно попрощатися з Мар’ют, – згадала Люся.

– Прямо «потрібно», – кепкував Микола.

Людочка підтюпцем гайнула до медпункту.

– Можна, я колись до вас приїду? – запитала Мар’ют.

– Звичайно! – Жужа обійняла фінку. – Ми будемо хрестити дочку. Принаймні збираємося це зробити. Будеш хрещеною мамою? – За півроку Жужа нахапалася англійської, а от оволодіти фінською було не так просто.

Мар’ют виглядала розчуленою і з радістю погодилася на пропозицію, попри те, що була протестанткою.

– Це нічого, що я іншого віросповідання. Нам можна, – заспокоїла Людочку. – Я все влаштую. Дізнаюся, де є церква православна. Тоді дам вам знати.

– Як я тобі вдячна, – швиденько промовила Люся і, щоб не розплакатися, вибігла з медпункту.

До Міккелі

До Міккелі двома машинами від’їжджав чималий кагал. На фургон складали пожитки, а до авто запрошували людей. Разом із Бабенками до мікроавтобуса всілися Олег і Вася, Віталій, який увесь час, що вони жили у Валкеалі, так ні з ким не зблизився, двоє африканців, худих і високих, як жердини, і з блискучими очима. Один такий чорний, аж синій, звався Кофі – веселий і кмітливий балакун-сомалієць. Хлопець розповідав, що у нього на голодній батьківщині семеро братів-сестер, а наймолодшому стільки ж, як і Джейн. Ось тільки народився він, той молодший, коли Кофі був далеко від дому.

– Я його не бачив, – говорив, усміхаючись. – Джейн – то мій сестра, – так і казав «мій сестра».

– Що ти з цими чорними спілкуєшся? – дорікав Коля дружині. – Та ще й Джейн до них принаджуєш.

– Ніку, ми такі самі чорні, як і вони. Невже ти не розумієш, не відчуваєш? А Кофі гарний хлопець. Ти знаєш, що його двоє братів померли від голоду?

– Мене це не обходить, – відмахувався Микола й лишався при своїй думці щодо брéхнів (був упевнений) реф’юджі з Африки.

Коли Жужа слухала історії людей із інших країн, а особливо з Чорного континенту, розуміла, що вона, Бабенко Людмила Олегівна, у дівоцтві Жужелиця, її чоловік, Бабенко Микола Васильович, та їхня донька, Бабенко Євгенія Миколаївна, не мають жодного морального права просити притулку, займаючи місця тих, кому він дійсно потрібний. Адже люди, які чесно виборювали право вважатися політичними біженцями, жили раніше в умовах війни чи голоду, відчували постійну загрозу своєму життю чи здоров’ю. А яку реальну загрозу відчували вони, українці, росіяни, естонці, латиші, молдовани? Такі думки дедалі частіше навідувалися до Людочки. Щоправда, жінка ні з ким не могла поділитися переконаннями, що зароджувалися в її свідомості. Уживалася в придуману легенду, обдурюючи людей, що її оточують, – іноземців та одноплемінників, і, врешті-решт, себе, що було найнестерпнішим.

Дорогою до Міккелі в салоні мікроавтобуса кружляли уривки розповідей про табір, до якого везуть біженців. Одні божилися, що чули від друзів та знайомих про прекрасні умови, про невеличкі приватні будиночки на території живописного парку, у яких і поселяють знедолених. У будиночку, мовляв, є все, чого душа забажає, – кухня, вітальня, окрема спальня.

– Ага, ще й прислуга, – кепкувала Люда з тих, хто про таке патякав.

– Я також не вірю, бо мій кузен уже три тижні у Міккелі. Присилав фотки. Звичайний готель, як ото наш. Лише розташований на березі озера. Там спільні кухні й окремі кімнати на трьох із ванною та туалетом, – намагався довести Кофі прихильникам легенди про рай.

– Боже! Нарешті ми самі готуватимемо. Як я хочу чогось такого… Вареників чи борщу, – Микола хитро подивився на дружину.

«Починається!» – невдоволено подумала вона, а вголос енергійно промовила:

– Буде тобі і борщ, і вареники.

– О, борщ! – Кофі почув знайоме слово й, прицмокнувши, повторив його ще раз.

– Борщ – він і в Африці борщ, – пожартувала Люся.

– Не надумай лишень цих до мого борщу запрошувати, – насмішкувато погрозив Микола.

Удав, що жартує, але дружина вловила підтекст.

– Ще не зварився ні твій, ні мій борщ. Може, ніякої кухні там немає. Можливо, ми знову будемо харчуватися, як у Валкеалі.

Ще довго чимала компанія обговорювала перспективи приготування нових страв, проживання у комфортабельних фантастичних помешканнях та найголовніше – отримання дозволів на постійне проживання.

– Якщо за час перегляду моєї справи війна закінчиться, мене відішлють назад, – розповідав Замба з Конго. – А у нас навіть коли мир – різанина не припиняється.

– Страшно? – запитала Жужа, якій хотілося пригорнути хлопця, адже він іще зовсім дитина.

Вони з Кофі однолітки – вісімнадцятирічні. Микола неприховано скептично ставився до них та до їхніх розповідей.

– Та це ж лише легенди, – запевняв дружину. – Такі самі легенди, як і в декого з наших.

– У декого? – перепитувала, посміхаючись, Жужа. – Це ж у кого? Я їх знаю?

– Та тут, здається, лише наша історія правдива, – відповідав і сам щиро вірив у сказане.

– Варсавуорі! – оголосив водій, коли автобус спинився. Оповідка про прекрасні умови в окремих будиночках виявилися дезінформацією, бо, коли делегація валкеалських біженців опинилася в таборі поблизу міста Міккелі, вони побачили перед собою готель, докладно описаний Кофі. У той час, коли усі виходили з мікроавтобуса, до сомалійця підбіг дуже схожий на нього юнак, почав підіймати його, обнімати й плескати по голеному черепу.

– Це мій кузен, – весело повідомив щасливий Кофі, закинув на плече маленьку спортивну торбину й пішов за родичем у нетрі готелю.

Інші подивилися на фіна, який супроводжував їх. Той як міг розповів, що робити, куди йти й чого чекати від життя у таборі з ліричною назвою – «Варсавуорі».

– А мені тут подобається, – оптимістично випалила Жужа. – Он і майданчик для Же… – з острахом зиркнула на Миколу. – Для Джейн.

– Найголовніше, що платитимуть пристойні гроші, можна заощаджувати та назбирати чималу суму.

– Заощаджувати? – перепитала, й уявні борщі-вареники розсіялися, як дим.

– Авжеж! Ми ж не на курорті.

«А коли жити? Весь час чекати та заощаджувати?» – подумала. Останнім часом вона дедалі більше думала і дедалі менше говорила. Причому думки були прямо протилежні озвученим фразам.

Табір виявився більш велелюдним, ніж у Валкеалі. Людочку примусив усміхнутися гурт чоловіків на березі озера. Вони трималися за саморобні вудочки та відкрито матюкалися на англо-російському суржику, коли риба зривалася з гачка.

У самому готелі табірний організм різонув підвищеною галасливістю, Людочці в носа вдарило різнобарвними запахами, як гарними, так і не надто. Найбільше пахтіло приправою карі та смаженою картоплею, невипраними шкарпетками й перегаром. Усі запахи нанизувалися на гострий смачний кавовий. На кожному з чотирьох поверхів готелю – по дві кухні у різних сторонах коридорів. Вузькими коридорами повсякчас вешталися напіводягнені чоловіки й жінки, закутані у хіджаб, бігали зашмаркані діти у запраних, вилинялих одежинах. Старожили уважно обдивлялися новоприбулих, дехто наважувався питати про «водка, сігарєта», думаючи, що ці реф’юджі щойно з-за кордону. Час від часу лунала знайома мова. Людочка й Микола віталися з такими людьми. Ті з цікавістю розпитували, звідки, коли втекли, що там на батьківщині й таке інше. Обіцяли навідатися в гості, коли українці будуть знати, до якої кімнати їх вселили.

– Мені тут не дуже, – змінила думку Людочка через вавилонську суєту притулку.

– Та-а-а-к! – протягнув Микола.

Невдовзі новеньких зібрали на ресепшені, кожному по черзі давали ключ від кімнати, говорили добрі слова й тиснули руки. До Бабенків усе не доходила черга.

– Давайте нам уже ті кляті ключі, – не втрималася Жужа, показуючи на дитину, яка заснула в неї на руках. – Мені важко, трясця вашій матері, – гнівалася, була ладна ввернути слівце із нецензурного лексикону.

– Почекайте, – лагідно зверталися до неї фіни.

– Бля… – випалив Микола. – Якщо мені ще хоч один раз скажуть це слово, я їх повбиваю. – У Колі виробилася стійка фобія на слова «чекати», «почекати», «заждіть», «очікуйте».

Зібравши волю в кулак, Людочка та її знервований чоловік чекали. Нарешті у холі лишилися тільки вони, єдині, кому не дали дозволу вселитися у нову чортову оселю. Побачивши спотворені нервовою судомою обличчя українців, супроводжувач усміхнувся, клацнув язиком і поманив їх, розгублених, назад до мікроавтобуса. Коля встиг перелякатися, крокуючи за дружиною, пошепки промовив:

– Давай не будемо за ним іти. Їй-бо, нас збираються депортувати.

– Може, через те, що я лаялася? – іронічно-в’їдливо запитала.

Безпідставні страхи минулися, коли українців наздогнала адміністраторка готелю, яка володіла російською, й пояснила:

– Ви їдете далі, до іншого табору, – побачила, як опустилися руки в чоловіка, й швиденько додала: – Це тут, неподалік. Також район Міккелі. Але з іншого боку, – почала показувати руками на північ. – Там набагато краще, – заспокоювала, поклавши теплу долоню Людочці на костисте плече. – Не хвилюйтеся. Там краще. Вісулахті називається.

– Куди вже краще, – бубонів Микола усі п’ятнадцять хвилин, що вони діставалися до сусіднього табірного містечка.

Жужа мовчала, ні про що не думала, просто їхала та й годі. Жінка втомилася від переїзду, від того, що Женя стала важка й не хотіла сидіти на руках у татка, а висла на її шиї. Хотілося вкластися на будь-яку лежанку й глибоко заснути, притискаючи до грудей дитятко. «І щоб коли прокинуся, відкрию очі – а я вже вдома», – зрадливо по відношенню до чоловіка, який забороняв це робити, мріяла про дім.

– Вау! – вивів її з оціпеніння радісний зойк.

Не відразу зрозуміла, чому коханий так радіє. А той втиснувся обличчям у шибку автомобіля й зацікавлено розглядав нове місце їхнього проживання. І справді, місцина була гідна того, аби, побачивши її, вигукувати «Вау!» або більш притаманне тим, хто зростав на мультиках «Ну, постривай!», словосполучення «Ух, ти!»

На гектарі абсолютно вільної від цивілізації фінської землі мирно повиростали, як грибочки, казкові сіро-блакитні величенькі дерев’яні котеджі групами по чотири на семи сотках землі, утворюючи невеликі подвір’я всередині. Таких дворів було зо два десятки. На кожному будинку білів номер і червонів хрест. Доріжки між будинками були акуратно посипані дрібним рожевим камінням, на клумбах росли квіти, попри те, що вже випадав дрібний вересневий перший сніг. У цій північній країні зима тривала з середини вересня аж до кінця травня. У серпні, гуляючи Валкеалським лісом, під купою опалого листя Люся натрапила на торішній сніг, чорний від пилу, що його притрусив. «Це тому, – пояснювала Мар’ют, – що Фінляндія – країна кришталево чистих і таких же холодних озер. Незважаючи на літню спеку, деякі кучугури не встигають розтанути за коротке спекотне літо, бо земля лишається мерзлою».

– Оце так! – дивувалася Людочка. – Невже ми будемо тут жити? – щасливо зиркнула на чоловіка.

Він, не тямлячи себе від радості, рвонув до робітника табору, який щойно покликав його. Після розмови з фіном Микола, інфантильно підстрибуючи на одній нозі, наблизився до дружини.

– Це наш будинок, – вказав на двері під номером один та подивився на гори майна, яке вивантажили з фургона під стіни будинку.

Ледве стримуючись, аби не закричати від приємного шоку, тамуючи серцебиття, тремтливими пальцями Люся вставила ключ у замок. Двері не відчинялися, бо щось не спрацювало у механізмі, ключ не хотів прокручуватися у шпарині. Микола озирнувся, шукаючи допомоги.

– Що за чорт! – лиш встиг вилаятися, як двері рипнули.

На порозі виросла молода чорнявка, котра не приховувала зневаги до гостей, які потурбували її спокій. Стояла на заваді, тримаючи двері напівзачиненими.

– Ми тут будемо жити, – повідомив Микола, використовуючи англійську як міжнародну.

Жінка заметляла головою, мовляв, нічого подібного.

– Ось наш ключ, – показав Коля й, запалюючись, легенько натиснув на двері.

Жінка ворожо крикнула до нього. Відразу після того на порозі з’явився чоловік. А між ними – дівчинка років п’яти. Людочка наділа на обличчя усмішку й дипломатично пояснила, використовуючи мову есперанто:

– Ми щойно приїхали. Нам дали ці ключі. Ми будемо вашими сусідами, – казала тим, що в хаті. І визвірялася на свого чоловіка, шепочучи вбік: – Я думала, ми будемо самі жити…

Смаглявці стояли, не поворухнувшись. Несподівано Жужа перетворилася на відьму. Женька почала пхинькати через втому, й це додало її матері нахабства.

– Та що, бляха-муха, з ними панькатись? Ану, відійди, – гаркнула й з силою штурхонула двері. Трійця відскочила. Люда зрозуміла, що тут доведеться виживати, показуючи ікла. – Це албанці, сто відсотків, – мовила до Колі, а потім кинула новим сусідам: – Албанія?

– Тірана, – чемно відповів албанець.

– Молдовани, значить, – додала зверхньо Люся, по-хазяйськи розглядаючи апартаменти.

Усередині будинок був затишним та комфортабельним. Жужа повернулася до дверей, щоб добре розгледіти невеличку веранду, через яку вони щойно проскочили прямо до вітальні. На чотирьох квадратних метрах знаходилися потрібні у хазяйстві речі: драбина, пластмасовий синій полумисок, дерев’яний ослінчик, полиця для взуття й ще багато дрібниць, роздивитися докладніше які Людочка вирішила згодом. Повносили-повтягали до хати рухомість і пішли оцінювати нерухомість.

Посеред вітальні стирчав вбудований чималий камін, який відділяв зону кухні від диванно-відпочинкової з м’яким куточком, величеньким чорним журнальним столом, письмовим бюро, трьома гарними стільцями та телевізором на тендітній підставці з коліщатками. Підлогу вкривав бавовняний жовтуватий килим із національними скандинавськими орнаментами. Під час оглядин албанці невідступно дихали новеньким у спини.

– Можете бути вільні, – кинула до них Жужа, вказала на відчинені двері до однієї з двох спалень, які були розташовані по обидва боки від кухні.

Українка бачила, що саме до цієї кімнати заскочила дитина албанців, тому була впевнена, що правильно вказала напрямок. Подружжя з Тірани почало сперечатися між собою. «Молдованин», підтримуючи дружину за спину, ніжно підштовхував її, хоча вона, вочевидь, була проти. Конфлікт, що назрівав, таким чином було вичерпано, албанці відступили під спопеляючим поглядом Людочки.

– Ну, ти даєш! – прошепотів Микола й умостився на сірий модерновий диван. – Люсіндо, ти поглянь на ці хороми. Джейн, Джейн! – звернувся до дочки, яка пускала цівкою слину на шикарну (порівняно з попередніми) оббивку дивана. – Тобі подобається? Оце так! – зірвався з місця. – Подивися, – з цікавості зрушив верхню напівкруглу кришку дерев’яного сірого бюро й виявив під нею шухлядки для канцтоварів та стільницю, що висувалася вперед на шарнірах. Людочка знала про любов Миколи до всілякого канцелярського приладдя. Ще в дитинстві (сам про це неодноразово розповідав) не міг пройти повз такі магазини, обов’язково купував ручки чи блокноти, а час від часу крав, коли не ставало грошей на річ, що сколихнула уяву підлітка.

«Має забавку, це добре», – подумала про чоловіка й бюро та, підхопивши Женьку, пішла обдивлятися кухню. Окрім електричної плити з чудернацькою духовкою, тут був іще й досить великий холодильник, безліч поличок, шаф і вмонтованих у стіну тумбочок.

– Ти лише поглянь, яка сантехніка! – Жінка почувалася печерною людиною, бо ж начиння будинку вражало її цнотливу соціалістичну уяву.

На двох стінах у вітальні висіли репродукції картин невідомих біженцям фінських живописців.

– Ходімо до спальні, – покликала Колю, який саме розвів писанину.

Спальня, на відміну від великої вітальні, не надто вразила. Чи могло справити бодай якесь враження на подружжя двоярусне ліжко? Тут було відведено місце дитині у вигляді дитячого ліжечка, що припнулося в кутку.

– Це нам що, отак і спати? – ображено запитав Коля.

– Навіщо так? – жінка відчула прилив енергії, відкинула думки про тимчасовість свого перебування будь-де. Спонтанно вирішила ставитися до помешкання, як до власного. Тому, посадовивши дитину до ліжечка-манежу, підійшла до дорослого ложа, уважно роздивляючись конструкцію. – Вони стоять одне на одному. Можна просто зняти оце й поставити поряд із нижнім, – взявшись у боки, командувала Люда. – Мені таке важке не підняти. Йди до офісу, клич когось на допомогу. А я приготую Джейн пляшечку. Вона зголодніла.

– Я також зголоднів, – вистрибуючи з хати, прокричав Коля.

– Зараз щось придумаємо, – мовила й відчинила холодильник.

З сусідніх дверей визирнула албанка.

– Це наше, – крізь зуби пояснила ситуацію щодо продуктів. Жужа переставила усе на одну з полиць, звільнивши іншу.

Тоді витягла із торби запаковані йогурти, які набрала в дорогу з Валкеалської їдальні, шматочки сиру, шинки та ковбаси, загорнуті у серветку, та декілька банок із дитячим харчуванням.

– А це наше, – відповіла впевнено, тоді простягнула руку для знайомства. – Люсіль.

– Анна, – відповіла сусідка.

– Нік, – показала на двері Люда, маючи на увазі чоловіка.

– Георг, – метельнула головою у бік своєї спальні Анна.

– Джейн, – Людочка зобразила жестом дитину.

– Глорія, – нічого не показуючи додала албанка й, прихопивши з холодильника їдло, зникла за дверима власної спальні.

Люся затамувала подих, потягнулася головою до дверей сусідів, але, хоч як прислухалася, звідти не долинало жодного звуку.

Уночі біженці з Української РСР насолоджувалися відчуттям повнокровного життя, лежачи на двоспальному ліжку. За вікном відкривалися мальовничі краєвиди вічнозелених фінських лісів. Бабенки стали володарями вітальні з каміном, вишуканим килимом на підлозі та репродукціями у гарних рамах; кухні з блискучими кранами та суперовою духовкою; трохи затісного туалету з душем та невеличкої світлої веранди, на яку можна скидати побутовий непотріб та мотлох. Єдиним, що виявлялося краплею дьогтю у цій діжі меду, були албанці, які спали за стіною. Бабенки намагалися про них не згадувати, ніби їх зовсім не існує, ніби увесь цей будинок, увесь цей фінський дерев’яний, вмебльований, зі всіма зручностями, теплий будинок уже належав їм. Ніби уже живуть вони повнокровним фінським заможним життям. У цю першу ніч Людочка дійшла висновку, що її чоловік мав рацію, і вона тепер не Людочка, а Люсіль, і він не Микола, а Нік, а їхня красунечка-донечка дійсно ніяка не Женька, а Джейн, Джені – майбутня спадкоємиця батьківської нерухомості.

На цій чудовій оптимістичній ноті сіро-блакитний будинок разом із його щасливими мешканцями поринув у солодкий сон.

* * *

До міста Міккелі від Вісулахті, точніше, повз нього, швидкісною напівпорожньою трасою курсував рейсовий автобус. Ним біженці діставалися до «райцентру» з безліччю магазинів, не меншою кількістю кафе-ресторанчиків, десятком дискотек, базаром і двома середніми школами. Одна з місцевих шкіл погодилася надавати послуги з вивчення мови табірникам із обох притулків. Людочка тішилася зі слушної нагоди безкоштовно нахапатися фінської, але Микола категорично заборонив їй це робити, хоча повсякчас довбав дружину, примушуючи її мовно вдосконалюватися навіть у короткі миті нічного відпочинку.

– А за малою хто дивитиметься? – Очі Миколи робилися круглими, а густі брови повзли догори.

– А ти! – Те саме відображала на своєму обличчі дружина.

Попри постійні Жужині канючення та вмовляння, чоловік стояв на своєму. Жінці довелося пристати на його умови: допоки дитина не доросте до року, Людочка не відліплюватиметься від неї й на хвилину.

Микола не бажав їздити до міста по продукти, мотивуючи рішення так: «Усі навколо впізнають у мені біженця третьосортного». Люся дивувалася таким заявам, бо, хоч сама не раз чула від місцевих слово «реф’юджі» у спину, ніколи воно не звучало з образливою інтонацією. Фіни ставилися до іноземців лояльно, можливо, трохи холодно, та і з якого дива їм кидатися на шиї чужоземним дармоїдам?… Микола, ніби з панського плеча, передав дружині право вибирати, купувати й привозити з міста харчі та інші необхідні для життя речі. Оскільки він не мав уявлення, що робити з немовлятами, Людочка мусила використовувати право на шопінг без відриву від своїх материнських обов’язків. Садовила малу до мішечка-кенгуру, що застібався в неї на спині, як неправильно вдягнений парашут, і прямувала до автобусної зупинки. Їй подобалося вести господарство, готувати, ба навіть прибирати, аби лише не нариватися на з’ясування стосунків із коханим.

Червоний Хрест, окрім того, що виплачував біженцям чималі кошти, брав на себе оплату проїзду в місцевому транспорті. На кожну людину, що проживала у таборі, видавалося десять жовтеньких квитків на місяць. Один квиток давав можливість вільно пересуватися автобусом протягом години. Жужа діставалася до Міккелі за чверть години, закуповувала необхідні продукти, на що виділяла щонайбільше тридцять хвилин та поверталася додому, вклавшись лише в один квиточок. Почувалася марафонцем, що виконав норматив на «відмінно». Микола свої квитки продавав за зниженими цінами мешканцям «Варсавуорі», які деколи навідувалися до когось із тутешніх у гості. У сусідньому таборі не отримували такого сервісу, бо він розташовувався за кілометр від Міккелі, тож можна було чалапати пішки чи крутити велопедалі. Сусіди-реф’юджі, переважно самотні молоді люди, полюбляли виїжджати до міста на нічні вилазки, відвідувати дискотеки, знайомитися з фінськими молодицями, а для таких амурних справ велосипеди не личили…

Кому незалежність, а кому біда

П’ятого грудня Бабенків розбудив наполегливий грюкіт у двері. За вікном насипало повно снігу, який, за словами місцевих, уже не розтане до весни. Хтось гамселив у вхідні так, аж здригався будинок. Люда нашвидкуруч напнула теплий халат і почовгала відчиняти. Відразу з порога Віталій з Тернополя голосно закричав:

– Радійте, браття, ми стали незалежними!

Люся озирнулася, за нею стовбичив заспаний чоловік, долонями тер очі, не розуміючи, чого це Віталій верещить, та й взагалі задля чого він приперся в таку ранню годину аж із «Варсавуорі». Лише прочухавшись, чоловік і дружина усвідомили, що тернополянин трохи «під мухою». «Браття» розгледіли пляшку якогось місцевого питва у нього в руках.

– Браття, та як ви можете спати?! Україна, наша ненька, звільнилася від лап старшого брата.

– Говориш, як письменник чи поет. Що сталося, поясни нормально? – невдоволено бовкнула Люся. – Ну ж бо, проходь. Розповідай!

Жінка запропонувала гостеві сісти. Сама, кутаючись у халат, поставила на плиту чайник.

– То ви нічого не знаєте? – продемонстрував удавану образу. – Та ж оголосили підсумки референдуму… Український народ хоче незалежності. Нас уже визнали канадці, поляки та прибалти.

– Я нічого не тямлю з того, що ти верзеш. Ти п’яний, чи як? – Микола втрачав контроль над власними нервами.

– Я п’яний, брати мої нерозумні, – з усмішкою відповів Віталій і потягся до «братів», аби обняти. Хлопцеві врешті увірвався терпець, він посерйознішав та офіційно повідомив гучним баритоном: – Україна відтепер вільна, – зиркнув на подружжя – від них ніякої реакції. – Роз-жо-вую. Держава така з’явилася… Україна називається.

– А до цього що воно було? Не держава? – Микола знизав плечима.

– Та ви що? – Віталій встав, підняв брови та розставив руки, в одній із яких так і була затиснена пляшка. – Це ж той момент, якого ми усі чекали віками.

– Усе, чого ми чекаємо віками, – рішення щодо нашого статусу, – пробурмотів Коля.

– Тобто тепер Україна не СРСР? – запитала Люся розгублено.

– Отож-бо, отож-бо, сестро! – Віталій відкорковував пляшку.

Люда кинулася по склянки.

– Будьмо, браття-українці! – національно-свідомий молодик патетично підняв келих і залпом влив алкоголь у себе.

Віталій завжди пропагував націоналізм як єдиний можливий для України варіант. Був досить переконливий у своїх промовах. Люсі подобалося ще з Валкеали з ним спілкуватися, а хлопець викладався на всі сто у своїх оповідях, відчуваючи, що знайшов гідну ученицю. «Бодай одну наверну», – думав собі й радів. Віталій цурався свого імені й прізвища – Говорушкін. Як воно сталося, що прихильнику УПА дісталося вороже ймення, історія замовчує, але незначна деталь гальмувала й без того тернистий шлях тернополянина до мети – Канади. Другий рік чекав дозволу виїхати до далеких родичів, які мешкали в Торонто, тому не надто переймався проблемою «дадуть-не дадуть дозвіл у Суомі». Родичі-діаспоряни визнавали Віталія за свого, але були Скоробагатьками, а він – Говорушкін. Якби хлопцеві від батька дісталося прізвище не таке руське, чи що, він би вже давно був у своїй Канаді й лигав кленовий сироп у необмежених кількостях. А так – Говорушкін, прости Господи, що воно за родич корінним українським канадцям. Сам Віталій трохи відсидів у совєтській в’язниці за антирадянські заклики та націоналістичні ідеї. На підтвердження показував купу документів: приписи суду, рішення, протоколи. Мав неабиякі шанси залишитися будь-де, але прагнув до Канади, бо там, на його глибоке переконання, надсильна українська діаспора.

– От, бачте, Канада визнала Україну ще до офіційного оголошення результатів референдуму. Наступного дня, тобто другого грудня, – нервово переповідав. – А їй-бо, браття-українці, повернуся я додому. От завтра візьму та й гайну. Чекав я цього… Щоб говорити усе, що думаю… От прямо на вулиці, вийти у вишиванці й говорити, їй-бо, – промовляв крізь сльози, наче марив.

Говорушкін був надто збентежений подіями, котрі ніяк не запалювали Бабенків. Хоча вони вдавали, що неабияк задоволені, піднімали келихи, але хотіли, щоб Віталій якнайшвидше пішов. Хлопець поніс новину далі по суомських українцях, а наступного дня виконав сп’яну дану обіцянку й рвонув у незалежну свою неньку-Україну, наївно вірячи, що щось може змінитися в тоталітарній державі після вербального проголошення незалежності.

Відтепер біженці російського походження відмежувалися від учорашніх земляків, припускали, причому голосно й по всіх усюдах, що тих чотирьох українців, що залишилися в таборі, стосами почнуть висилати до суверенної-незалежної. Відкрито насміхалися над братами слов’янами. Мовляв, у вас уже немає ніякого тоталітарного режиму, ви вільні, то чого ж сидите тут, притулку просите? Їдьте, підводьте свою Україну з колін, гайда! Фіни щиро вітали українців із визначною подією, розповідали, що вони також колись були під імперіалістичним тиском великої Росії.

Одна сім’я з Ялти поспіхом відхрестилася від свого українства. Щодуху побігли до департаменту й написали заяву, що вони росіяни.

– Нас притискають на вашій Україні, – казали Бабенкам під час посиденьок.

Людочка знала, що вони освоюють та відпрацьовують нову легенду для наступного інтерв’ю.

– Незалежність таки справді стане на заваді, – міркувала Жужа.

– Казатимемо, що не віримо у зміни. А може, тепер гнути лінію, що ми за інтернаціоналізм? Скажемо, що проти такого сепаратизму. Чи на Чорнобиль валити? Тепер про армію не проходить, – Микола вголос перебирав варіанти.

– Давай таки дотримуватися нашої гілки, – Жужа розуміла, що так різко змінювати свідчення буде не на їхню користь.

– Я думаю, коли нам дадуть відмову, будемо пробиратися до Норвегії. А вже там скидатимемо усе на Чорнобиль. Скажемо, дитина хворіє, – доволі спокійно пропонував чоловік.

Ностальгія

Аби назбирати якнайбільше грошей, Микола вигадував щораз нові й нові методи та способи заощадження. Якось прибіг додому з сусіднього будинку, де півдня точив ляси, обговорюючи варіанти, вислуховуючи поради та мріючи про нездійсненне.

– Анна навчилася пекти хліб! – заволав із порога. Людочка приклала пальця до губ, попереджаючи, що донька ще не спить, а лише засинає. Микола, заволікши до хати купу снігу, на ходу зняв свої сорок шостого розміру черевики й повторив так само голосно: – Анна-албанка навчилася хліб пекти, – витяг із кишені шматок приплюснутого, ще теплого білого хліба й простяг дружині.

Він мав на увазі саме ту Анну, яка донедавна мешкала з ними під одним дахом. Родина Бабенків уже тиждень самостійно хазяйнувала в будинку номер один. Справа в тому, що протягом спільного проживання албанців неабияк нервувало, що маленька Женя плаче ночами. Вони спочатку вимагали в українців присипляти дочку за допомогою пігулок, тоді влаштовували бойкоти, не спілкуючись із сусідами, що, власне, не дуже турбувало Бабенків. І насамкінець вирішили потай скаржитися на таке неподобство керівництву табору, плекаючи надію, що українців відселять і балканці нарешті заживуть щасливо, як колись. Але з невідомих причин фіни вирішили виперти до іншого помешкання саме невдоволених громадян. У одному з будинків під лісом звільнилася спальня. Тому Анну з родиною терміново відселили до сварливих турків із повнолітнім сином, що хворів на синдром Дауна. Хоч як Анна верещала, а перебиратися довелось. Коли українці залишилися самі, Анна почала вряди-годи навідуватися в гості… щоб поскаржитися на турків та їхнього сина. Люся не надто гостинно приймала колишню сусідку, не хотіла, аби та вважала її подругою. Та тут Микола ставав на заваді, сам ходив до албанців і турків та норовив запросити усіх до себе.

– Я втомилася від гостей, – замість відповіді дорікала чоловікові. – Ти сам весь час десь вештаєшся, і вони ходять, грюкають у двері, верещать тут…

– Я збираю цінну інформацію.

– Краще б пішов навчатись, коли мене не пускаєш, – налила чоловікові полумисок борщу.

– Ти лишень покуштуй хліб, – Коля запхав шматок Люсі до рота.

Жінка розжувала кавалок й відзначила, що хліб дійсно вельми смачний.

– От бачиш. І ми будемо пекти.

– Ти будеш пекти хліб? – здивувалася.

– Я знаю як. Буду тобі казати. А ти міситимеш. Завтра поїду до міста по борошно. Уявляєш, для нього нічого не потрібно. Борошно, трошки солі, вода та дріжджі. От буханець скільки коштує?

– Ти поїдеш до міста?

– Так! Набридло скніти тут. Поїду, розвіюся.

Люся зраділа, що нарешті відпочине від перевезення вантажів. Хоча, заповнюючи кожну хвилину свого життя роботою по дому чи турботами про дитину, мала можливість не згадувати рідне місто, маму, тата, друзів і близьких. Лише ввечері, вкладаючись спати, дозволяла собі пірнати у спогади про минуле. Із підсвідомості вихоплювалися уявні світлини: ось зашарпаний, забитий ущент людьми у сірому негарному вбранні, тролейбус… Зненацька перед очима виникло виснажене, добре обличчя бабусі й викликало внутрішні ридання… Втамувала… Постав довгий балкон, обплетений виноградною лозою. Це тато посадив, аби був затінок, бо сонце влітку по обіді нещадно шкварило у вікна. Люся хотіла торкнутися лапатого темно-зеленого листя, здавалося, від цього дотику станеться щось неймовірне… Боляче защемило всередині на рівні грудей…

Попри фізичну й моральну втому, Жужа оптимістично зустрічала кожен ранок. Зістрибувала з ліжка, мчала на кухню, готувала сніданок дитині, годувала малу, тоді варила каву й нарізала канапок, вмивалася, вдягалася і лише після цього будила Миколу. У якийсь – не можна сказати прекрасний – день звичайний алгоритм пробуджень не спрацював, Люся не змогла підвестися у звичний час, чула крізь сон, що чоловік пішов до вітальні, до неї доносилося, як калатає щось по полицях на кухні. Крізь гудіння в голові долинав голосок дочки із сусідньої спальні, яка тепер називалася дитячою. Раптово всі звуки потонули у важкому тумані. Люда не бачила снів, лише легенький свист, ніби від швидкості… Чи це продовжувалося довго, жінка не тямила, але в якийсь момент із жахом второпала, що проспала годування дитини. Різко рвонулася з ліжка, вибігла у вітальню, кинула швидкий звірячий погляд на чоловіка, який дивився телевізор, тримаючи на руках дівчинку, що задоволено гугнявила. Людочка навіжено забелькотіла. Вона знала, що промовляє наступне: «Потрібно налити дитині кашки у пляшечку. Вона голодна». Була впевнена, що говорить саме ці два речення. Принаймні вони звучали в її голові. До того ж Люся чітко відчувала, як рухаються м’язи, відкриваючи її рота. Коли фраза була виголошена, жінка по-мишачому почала нишпорити у шафах, шукаючи чисту пляшечку. Двічі повторивши сказане, повернулася до чоловіка й побачила, що той дивиться на неї переляканими очима. Коля якось приречено-міцно притискав до себе Женю, по його зміненому обличчю блукали тіні, чоловік остовпів, забувши закрити рота, так і сидів з роззявленим. Непритаманний для Миколи вираз обличчя примусив Люсю зазирнути всередину себе. Вона спробувала ще раз повторити те, що вже говорила до цього. І нарешті почула, що саме промовляє. З її уст неслося:

– Потрібно запхати літак у небо. Він гуде, – блискавично затулила долонею рота. За кілька секунд спробувала ще раз. Промугикала, повторюючи подумки: «Потрібно налити дитині кашки у пляшечку. Вона голодна», і лише після перевірки розкрила рота. Зсередини Людочки транслювалося:

– Потрібно запхати літак у небо. Він гуде, – жінка кинула знайдену пластмасову пляшку на підлогу й, закричавши «Я з’їхала з глузду», втекла до спальні, зачинившись зсередини.

Через декілька хвилин у замкнені двері кімнати обережно пошкрябав Микола.

– Люся! Люсіль! Ти що там?

Люда сиділа на середині незастеленого ліжка й бубоніла собі під ніс:

«Оце рука… Так. Ру-ка. Тут ліжко. Постіль. Вікно», – вимовляла вголос саме те, що й хотіла. Заспокоївшись, впустила чоловіка.

– Що це зі мною було? – запитала й розревілася.

Женечка, побачивши, що мама плаче, й собі підхопила.

– Напевно, нерви… перевантаження чи що… – припустив Микола.

Його дружина останнім часом мало спала, погано харчувалася, бо виконувала програму «Заощадження понад усе».

– Тобі треба більше відпочивати. Джейн уже величенька, я можу з нею гуляти, – перехопив радісний погляд дружини. – Удень, коли вона спатиме, возитиму її у візку по вулиці.

– По снігу колесами? – запитала дружина.

Сама-бо носила малу на руках.

– Купимо сани… От завтра ж і куплю!

Чи не вперше Микола виконав обіцянку, не відкладаючи її у довгу скриньку. Сани були придбані, але не в крамниці, а з рук.

* * *

– Відгадай, кого я тобі привів? – радісно запитав за кілька днів після тимчасового Люсиного скаламучення свідомості.

– Кого? – жінка не вельми зраділа, що її відволікають, бо саме виймала з духовки дві щойно спечені паляниці й була небезпека обпекти руки об розжарені стінки плити.

– Вуаля! – хвацько вимовив і впустив до хати Рандо й Петю.

Вони кинулися до Люди, а вона до них, наче були найближчими родичами. Жінка швиденько накрила на стіл. Тим часом Микола хизувався своєю донечкою. Хлопці в силу юного віку не надто переймалися дитиною, торохкотіли один поперед одного. Розповідали про мандри.

За цей час встигли побувати у Норвегії, звідки їх депортували назад до Фінляндії. Місяць тому опинились у «Варсавуорі». А сьогодні, швендяючи по Міккелі, зустріли Миколу.

– Уяви, Люсіль, Рандо питає, що ти хочеш купити, що шукаєш, коли ми пішли по магазинах. А я кажу – сани. Рандо каже, не купуй, ми тобі принесемо вдвічі дешевше. Уявляєш? – Коля по-дитячому застрибав на дивані.

– А у вас тут шик, – промовив Петя, роздивляючись будинок.

– От би тут постійно жити, – вставив свою репліку Рандо.

– А ми і живемо, – сказала Люда, подаючи тоненько нарізані сир і ковбасу.

Удала, що не помітила, як Микола робить їй знаки очима, мовляв, досить уже наїдків. Рандо тим часом тлумачив свої слова про постійне проживання.

– Ну, постійно житимете, коли… – знітився. – Якщо отримаєте дозвіл.

– Ми обов’язково отримаємо, – самовпевненість Миколи не мала меж. – Я тут наводив довідки, збирав інформацію, й от що мені кажуть. Що нас ніхто не має права вислати з країни, бо в нас маленька дитина.

Рандо перезирнувся з Піотрасом і, коли той розклепив губи, непомітно метельнув головою, мовляв, не треба. Жінка помітила німу сцену й звернулася до Рандо:

– Давай, викладай, що знаєш. І не надумай мені брехати, – сказала надто суворо.

– На наших очах в Оулу, де ми мешкали до цього, видворили сім’ю з Донецька. У них був трирічний син, – Рандо замовк.

У хаті стало тихо. Микола втратив притаманну йому багатослівність. Їли мовчки. Людочка намагалася зняти напругу, що важким кавалком висіла в повітрі. Нарешті знайшла, на що перевести розмову:

– А як це ви у півціни сани знайдете?

– Хто сказав, що знайдемо? – запитав Петя. – Ми їх вкрадемо.

Настав час перезиратися подружжю Бабенків, які подумали, що хлопці в такий спосіб розводять їх. Отак напряму сказати, що вони крадії, – це може бути лише жарт.

– Та досить вам соромитись, усі крадуть. А як тут вижити? Для нас це бізнес. Увесь «Варсавуорі» замовляє нам речі, – Рандо був задоволений, що неабияк вразив знайомих.

– Усе що завгодно! – додав Петя задля реклами.

– А-а-а!? – Людочка не могла скласти питання.

– Схема така. Ти йдеш до магазину, – Рандо тицьнув на Люсю. – Вибираєш річ, яка сподобається. Приміряєш. Запам’ятовуєш назву магазину, де саме знаходиться товар, фірму, колір, ціну, розмір. Передаєш ці відомості нам. Ми тобі того ж дня приносимо потрібну шмотку чи побутову техніку, чи там, сани. Ти з нами розраховуєшся. Рівно половину від ціни. Без обману!

– А продукти? – Микола слухав із цікавістю, подумки підраховуючи, скільки на цьому можна заощадити.

– Продгрупа виключно у великих обсягах, – по-діловому взялися до справи естонці. – Заради пляшечки йогурту ми не станемо ризикувати.

– Зрозуміло, – Людочка почала прикидати, що б їй таке захотіти, аби купити це вдвічі дешевше. – Ви не боїтесь покарання? – запитала й засоромилася, бо поставила себе на місце судді, а хлопців зробила підсудними.

Естонці відразу зареготали, не звертаючи уваги на душевні копирсання Людмили.

– Ми володіємо фінською. Нікому на думку не спаде, що ми чужинці. Тому в супермаркетах до нас не придивляються. Тут лише кілька років тому, коли дали червоне світло для біженців, почали купувати замки для будинків. А до цього не замикалися. Фіни – вони як діти. Лосі, одним словом, – новий вибух сміху.

– Нічого собі діти, п’ють, як навіжені, – вставила Жужа.

Вона не раз бачила корінних мешканців цієї суворої країни у жалюгідному стані. П’яньма-п’янючі, валялися вони посеред засніжених вулиць маленького Міккелі, не випускаючи з рук напівпорожньої пляшки – найдорожчого, що мають на цьому світі. Таких серед місцевих було шістдесят відсотків, якщо не брати до уваги дітей. Алкоголіками опікувалися городяни, вбрані у темно-зелені комбінезони, з бетликами на грудях. Лагідно, аби, не приведи, Господи, не образити хворого, піднімали очманілого від оковитої співгромадянина, садовили до авта й везли у невідомому напрямку. Спочатку Людочка думала, що їх доправляють до поліції, витверезника чи відразу до буцегарні. Виявилося – зовсім ні. Ті люди у зелених костюмах – волонтери, на яких держава виділяє символічні кошти. Вони відповідають за визбирування по дорогах й тротуарах, парках та лісах знеможених аліків. На волонтерів покладалися обов’язки розвозити п’яничок по хатах й вкладати їх спати у власні холодні ліжечка. Кожен прихильник сорокаградусної мусив мати у нагрудній кишені ключ із цидулкою, на якій зазначалася точна адреса проживання заспиртованого тіла. Ще більше здивування у Людочки викликала інформація, що алкоголіки отримують на додаток до своєї щомісячної соціальної допомоги в розмірі 1500 марок ще й 100 щоденних на пляшку. Це щоб не спонукати бухариків до крадіжок. За законною сотнею щоранку шикувалася черга під муніципальним департаментом із соціального захисту населення.

– Ну, що є, то є. П’ють – це правда, – Рандо потер долонею об долоню й подивився на друга.

Той підморгнув до Людочки й пояснив:

– Ми й на цьому бізнес робимо. То що? Братимете щось?

– Не підганяй їх, Піотрас. Принесемо завтра сани. Розрахуються, тоді поговоримо, – Рандо нагадав другові про етикет.

Гості, обнявши по черзі Людочку, Миколу і навіть маленьку Женечку, подалися геть у темноту полярної ночі. Тут ця клята ніч не так давалася взнаки й не була такою довгою й виснажливо темною, як, скажімо, за полярним колом. Дехто розповідав, що там також живуть люди. І навіть доходили біженські припущення, що невдовзі почнуть будувати табори виключно на територіях під боком у дідуся Санти.

День, що тривав скупих чотири години й лише умовно називався днем, бо, скоріше, нагадував сутінки, нестерпно тиснув на психіку. Жужа вирішила оздоровитися за допомогою шопінгу й узялася переконувати чоловіка у необхідності придбання модних предметів розкоші.

– А давай купимо собі по шкіряній куртці? – сказала й миттєво пожалкувала.

– Давай відразу купимо по три куртки, по дві машини й на додачу французькі парфуми особисто для пані Люсінди. Що іще забажаєш? Закатай губу!

Людочка «закатала» та всілася писати додому. З того часу, як оселилися у Вісулахті, зв’язок із рідними налагодився. Почалося активне листування. Раз на місяць батьки дзвонили на телефон офісу, до якого зазвичай бігала сама лише Людочка, Микола не бажав ні з ким спілкуватися зі свого колишнього життя. До того ж його родичі не дзвонили ніколи, хоча листи писали. Точніше, писала сестра Олена.

Попри обіцянки приділяти увагу дитині, Микола не поспішав закидати собі на плечі такий немалий шмат роботи, віддаючи своїй апатії, песимізму та скигленню весь вільний від збирання по хатах «інформації» час, окрім нічного. Гаслом подружжя останнім часом стало: «Суперечки до смерті». Коля, як фізично сильніший, доводив свою правоту, хапаючи дружину за барки, злегка штовхаючи, замахуючись рукою. Люда воліла не спілкуватися з ним у такі хвилини, йшла надвір, аби на крижаному повітрі остудити розпалені пристрасті.

Мороз не давав лишатися назовні довше, ніж дві години. Жужа любила походжати занедбаним стадіоном, що входив до складу туристичного комплексу, який тепер використовувався як табір для біженців. Поле вщент укривав високий пухкий сніг, а бігова доріжка була щільно втоптана.

Люся вдягалася, як космонавт. Так само добренько вкутувала дівчинку, клала її на пластмасові пласкі санки синього кольору й волокла за мотузочку. Їй добре думалося-мріялося на цьому безлюдному клаптику землі. Женька швидко засинала від свіжого повітря, монотонного руху й хрускоту снігу. «Чап-чап-чап», – відлунювали Людочці у вухах кроки… На сьомому колі жінка спинилася, мов укопана. Попереду неї, в кінці стометрівки, виднівся чималий пакунок. Тьмяне світло не дозволяло Людмилі розгледіти знахідку докладніше. Трохи постоявши, повільно обвела поглядом сутінкову територію й, не помітивши нічого незвичайного, потихеньку рушила з місця у напрямку пакунка. Серце небезпідставно калатало, бо ж знала, що кілька хвилин тому проходила віраж і нічого й нікого там не бачила. І ось тобі маєш – лежить. «Чималенький клунок», – розмірковувала, неквапом рухаючись назустріч. З підозрою подивилася ліворуч, тоді праворуч. Нікого. «Аби не вибухівка яка», – злякалася, згадавши, що готель у Валкеалі, де вони провели перші місяці, було нещодавно заміновано. Вибухівка спрацювала. На щастя, ніхто не постраждав. Виявилося, що фінські екстремісти-расисти у такий спосіб висловлюють свою незгоду з рішенням влади щодо надання тимчасового притулку вихідцям із Африканських, Арабських та Східно-Європейських країн. «Боже, невже й справді вибухівка?» – тремтіла, але крокувала до можливої небезпеки. Тоді спинилася. Їй здалося, що пакунок ворушиться. Жінці кавалок став поперек горла. «Навіщо мені ця фігня?» – вирішила й крутонула різко на сто вісімдесят градусів, аби податися додому й забути про незвичайну знахідку. Відчула легкість, з якою волокла сани, а за мить помітила, що вони порожні. Перше, що прийшло в голову: «Дитину викрали терористи», потім з’явилася думка: «І вибухівку підкинули». Тоді ці дві думки трохи побовталися в голові, генерувалися в одну, й Людочка нарешті зрозуміла, що небезпечний пакунок і є її загублена донечка.

Допоки Люся заглиблювалася в думки й крокувала колом стадіону, Женька, борсаючись та соваючись у ватному мішку, сповзла зі слизьких пластмасових санчат на сніговий килим. І чекала на матусю, лежачи просто неба.

«Скоро Різдво, – згадала Жужа, піднімаючи дочку й крекчучи від ваги. – Що воно нам принесе?»

У Святвечір до Бабенків завітали несподівані гості: Аста з Кюйості та маленькою Пінією. Навезли дарунків. Усі речі, що стали замалими для фінської лялечки, перейшли у спадок Женьці. Кюйості вийняв із торби величеньке філе червоної риби. На очах в українців, що сходили слиною, засолив лосося, притрусив його пахучими травами, згорнув у сувій та, обмотавши, наче малюка, марлею, поклав до холодильника. Показав на відкидному календарі, який висів у кухні, день, коли рибу можна буде їсти.

– Післязавтра, – уточнила Людочка.

Діти бавилися, дорослі пили червоне вино, їли шоколадні цукерки, що вважалося в Бабенків розкошами. На солодке найбільше налягала Люся, котра вимушена була утримуватися від цукрових витребеньок на регулярні вимоги чоловіка. Одного разу наважилася поцупити в супермаркеті шоколадний батончик. Ніхто цього не помітив. Людочці було соромно красти, але вона надто хотіла солодкого, та не мала за що купити смаколиків. Микола видавав гроші чітко регламентовано. Купувати треба було все за списком і в зазначеній кількості. Перевищувати жебрацький бюджет, який одноосібно встановив Микола, суворо заборонялося. Люся не мала уявлення, скільки грошей вони відклали «на чорний день», хоча здогадувалася, що немало. У це заощадливий чоловік її не втаємничував.

Аста, ніяковіючи, простягла Людочці зіжмакану купюру у сто марок. Фінка відчайдушно нітилася, боячись таким відвертим подарунком шокувати Люсю. Під дією Астиного нервування Люда відмовилася брати гроші. Тоді гостя запропонувала українці постригти свого чоловіка.

– Він соромиться робити це в салоні, – нашвидкуруч придумала Аста. – Не любить. Я знаю, ти стрижеш Ніка.

Жужа з задоволенням взялася до справи, якою оволоділа, підстригаючи чоловіка, аби заощаджувати ще й на перукарні. Трохи підрівняла й без того гарно пострижене волосся Кюйості, отримала платню. Неабияк хизувалася, що заробила перші гроші власною працею. Коли справу було зроблено, вхідні двері відчинилися. На порозі стояли усміхнені Мар’ют та Анне-перекладачка.

Дарунки… Слова… Обійми…

Фіни милувалися ялинкою, оздобленою паперовими гірляндами. Люся вирізала прикраси з різнокольорових обкладинок зошитів, які придбав її чоловік, на секунду забувши про «економну економіку». Він спочатку був невдоволений, що дружина перевела його «цяцьки», але згодом переконався, що зошити порізані недарма. Мар’ют оголосила, що Женьку можна буде похрестити. Недалеко від Міккелі, виявляється, є православна церква.

– Я про все домовилася. На початок березня.

– Я хочу, щоб Кюйості був хрещеним, а Мар’ют – хрещеною, – сказала Людочка чоловікові, коли гості роз’їхалися.

– А я хочу, щоб… – Людочка приготувалася до несхвалення її вибору. Звичка сперечатися з дружиною, показувати, хто головний, мала спрацювати і цього разу, але Миколі ні біса не йшло в голову. – Нехай буде так, – несподівано погодився, тоді додав: – Хоча краще було б її хрестити не в нашій церкві, а в тій, ну… – замислився. – Якого віросповідання фіни?

– Здається, протестанти.

– От, краще було б у протестантську віру її обернути. А тоді, може, й собі. Може, це убезпечить нас від депортації?

– А ти хрещений? – вперше поцікавилася про такий делікатний аспект Люся й здивувалася, що раніше не питала в чоловіка про його релігійні вподобання.

– Ні! – відказав, як відрізав.

– А я хрещена. Тато розповідав, як мене таємно хрестили. Узимку. Я була вже така, що говорити могла. Мені піп простягнув яблучко й каже: «Не бійся, дівчинко». А я тата питаю: «Це Дід Мороз?» Тоді ще всі сміялися, – Люся говорила сама до себе, збираючи посуд зі столу.

Її чоловік побрів до спальні, смачно потягуючись по дорозі.

– Я тебе чекаю. Лишень не забудь помитись, – почулося з кімнати.

«Сам би помився! І чого я його так ненавиджу… інколи?» – розмірковувала, споліскуючи тарілки. Їй потрібно було ще приготувати кашу для малої на ніч, підмести та, врешті-решт, хоча б голову помити.

У Різдвяну ніч Жужа сиділа на ослінчику, опустивши знеможено руки поперед себе, з мокрою головою. Вона дивилася телесеріал «Багаті та вродливі» по першому каналу фінського телебачення, потай витираючи зі щік сльози, які лилися зовсім не від геніально закрученого сюжету мильної опери.

* * *

Біженцям зненацька припинили автобусну «халяву», й Микола вимушений був, за наполяганням Люсі, витратити десять марок на велосипед-розвалюху. Придбали його у вічно п’яного фіна-фермера, що часто навідувався до Вісулахті. Мав-бо тут молоду коханку – розлучену товстезну одеситку, яка чекала на біженський статус уже другий рік, тамуючи гучними пиятиками з місцевим контингентом сум за двома залишеними на батьківщині неповнолітніми дітьми.

Велосипед нагадував «Україну» – старомодний, незграбний, із великим вигнутим кермом, багажником на задньому колесі й кошиком на передньому. Жужа їздила ним до міста. Робити це було вкрай небезпечно, бо лісові стежки все ще вкривав тонкий шар льоду, колеса сковзали по ньому й жінці доводилося виробляти викрутаси, гідні справжнього ковбоя. Жужа, не переймаючись загальним обсягом вантажу, скуповувала в магазинах продукти зі знижкою, а коли починалося навантажування, фіни мали змогу переглядати комедійне шоу. Затиснувши між коліньми переднє колесо, щоб велосипед стояв на місці, Люся кріпила до керма дві торби. Ще одну прив’язувала до заднього багажника, скляну тару акуратно вкладала до кошика на передньому колесі. Після цих приготувань сідлала лайбу й починала їхати. Але, як на зло, колесо натрапляло на лід, велосипед вело ліворуч, праворуч, Людочка метрів двадцять метеляла зигзагами, а тоді смачно гепалася на землю. Починала збирати торби, розкидані на дорозі, й вішати їх на місця. Пакунки не бажали так просто здаватися-підкорятися, як, зрештою, й вірний товариш-велосипед. Поки Люся чіпляла один пакет із провіантом на кермо, падав інший, що знаходився на багажнику. Хапала його – сторч летів велосипед. Жінка відчувала себе клоуном із цирку-шапіто, бо її підбадьорював гучний, неприродний для нордичної нації, сміх. Озиралася, бачила, що катавасія з торбами розгортається неподалік від школи, дитячого садка чи кафе, бо ж програма повторювалася не раз і не два. Фіни споглядали сценку під умовною назвою «Непокірний велосипед», відкрито тицяли в Жужу пальцями й, ховаючи обличчя, реготали. Люда також починала сміятися, уявивши себе збоку, примощувала бебехи та, не наважуючись більше сідлати норовистого мустанга, хапала його міцно за холодне кермо й супроводжувала додому.

Довгоочікувана весна хоч і забарилася, але таки настала. За декілька днів місто звільнилося від снігу. Бігли-вирували вулицями тихого Міккелі божевільні потоки, ніби в усьому місті прорвало каналізацію. Городяни походжали у шортах, майках та зимових «Катерпіллерах».[9] Дітлахи в літньому одязі молотили набридлий сніг гумовими чобітьми, розбризкуючи сіру масу навкруги. Повсюди вирувало язичницьке поклоніння праматері-Весні, яка приходила у ці краї раптово й відразу з літньою спекою та яскравим сонцем.

Біженський табір, на відміну від міста, ще не поринув у веселощі з приводу зміни сезонів. До лісу тепло не пропускали могутні сосни, які тримали сонячне проміння у верховітті й, стоячи по коліна в снігу, пихато відмовлялися від теплого дарунка природи.

Жужа, на її превелике задоволення, почала відвідувати школу, взялася активно вивчати фінську. Хай якою складною була ця мова, біженка старанно підходила до навчання – зубрила вдома, дослухалася порад учителя, чіплялася до фінів, що працювали у притулку, аби ті побільше розмовляли з нею задля практики. Згодом могла спілкуватися на вулицях містечка, використовуючи мовний мінімум: «пейве, кітос, уксі-каксі, терветулоа» чи відповісти бодай сяк-так на поставлене просте запитання.

На той час Рандо та Петю вкотре вислали з країни. Їх розсекретили. Довго за ними слідкували. Збирали компромат. А коли прийшли по хлопців із ордером на обшук, то в їхній кімнаті у «Варсавуорі» виявили цілий склад побутової техніки та іншого краму, який вони, втративши пильність, зносили щоденно до своєї оселі. Людочка згадувала, як весело Рандо розповідав:

– Ми беремо телевізор у відділі побутової техніки в супермаркеті. Нам його пакують та питають, чи ми будемо тут платити. Ми кажемо, ні, на касі. Тоді, проходячи повз загальну касу, яка зазвичай знаходиться на великій відстані від технічного відділу, повідомляємо, що заплатили там. Вони вірять. Що тут скажеш? Лосі!

І ось тепер хлопців депортували. Бабенки самі цього не бачили, але чутки дійшли з сусіднього табору. Кажуть, хлопці зовсім не хвилювалися. Їх запитали: «Будете сидіти у в’язниці чи поїдете додому?» Вони мали вибір. Трохи посперечалися між собою, бо Петя згоден був пересидіти рік у буцегарні, а Рандо наполягав на поверненні до Естонії.

– Бідолашні, – пожалкувала за ними Людочка.

Микола скривився в усмішці й упевнено додав:

– Не хвилюйся, скоро ми їх побачимо.

Зважаючи на те, що хлопців депортували безліч разів, Людочка повірила у їхнє швидке повернення.

* * *

Українські біженці обростали новими друзями. Жужа товаришувала з родиною, що приїхала з Нижнього Новгорода, який донедавна називався Горьким. Скромні, інтелігентні та тихі росіяни Авдєєви. Світлана, огрядна жінка, виглядала старшою за той вік, який озвучувала (казала, що їй тридцять). Художниця, працювала з керамікою, соломою, робила чудові вітражі. Закінчила Кишинівське художнє училище, бо сама була родом із Молдавії. Її чоловік, Семен, інтелігентний підтягнутий імпозантний вусань, що курив самокрутки та носив шийну хустину, був помічником режисера на Горьківській кіностудії. Жужа любила слухати його розповіді вечорами. На відміну від Бабенків, які жодного разу не скористалися каміном, Авдєєви щовечора розводили багаття, дрова потріскували за залізними ґратиками, ставало затишно, камерно й по-мистецькому богемно. Світлана й хвилини не сиділа без діла – як не вишивала, то місила глину, як не майструвала із соломи, то викладала камінчики, назбирані на доріжках табірного містечка. Сєня розповідав цікаві історії з життя відомих радянських акторів, яких мав честь бачити на знімальних майданчиках.

– А чому ви втекли? – Люся соромилася ставити некоректне запитання, але не могла втримати його в собі. – Адже у вас такі цікаві професії.

Авдєєви перезирнулися, посміхнулися сумно. Тоді Свєта, ніжно обнімаючи дев’ятирічну дочку Варвару, промовила:

– Нам потрібно лікуватися.

Люда задовольнила свою цікавість. Удома вони з чоловіком обговорили почуте.

– Це що означає? Що Варя – хвора? А на вигляд міцненька дівчинка.

– Найвірогідніше, вони брешуть. Взагалі вони мені не подобаються. Набундючені, пихаті козли.

«Ти їм також не надто подобаєшся, набундючений, пихатий козел», – подумала, згадуючи, як росіянка нещодавно озивалася про Миколу, використовуючи не найкращі епітети.

– Як же вони можуть брехати щодо здоров’я дитини? – здивовано запитала.

– А отак! – Коля не знав, чим вмотивувати впевненість щодо брехні Авдєєвих. – Заради фінського громадянства на все можна піти.

– Навіть на те, щоб зробити дитину хворою?

– Кажу тобі, все це вигадки! Вони, скоріш за все, купили довідку й тепер нею розмахують, доводячи, що більше варті оселитися тут, ніж, скажімо, ми.

– До чого тут ми? – розгнівалася Люся.

– До того, що їм дадуть, а нам скажуть – гуд бай, дебіли. Ви, скажуть, живі-здорові, валіть у свою незалежну й розбудовуйте її, гаруйте, не розгинаючи спини. А ми, скажуть, будемо жирувати, червону рибу жерти, чистенькою джерельною водою запивати. А ви їдьте, їдьте! – Нервово вимірював кімнату широкими кроками від стінки до стінки, наче загнаний звір. – Скоро Джейн рік. Що вони тягнуть, чому не скажуть відразу – ні або так? Придурки. Ненавиджу цих фінів! Лосі!

– Як же ти тут збираєшся жити, любий, якщо ти їх ненавидиш?

– От що я тобі скажу, люба, – зробив наголос на слові «люба». – Я, коли отримаю дозвіл, а тоді й громадянство, жодної хвилини не залишуся в цій Суомі, – він вимовив останнє слово з такою самою зневагою, як і «люба».

– Оце так новина. І куди ж ти поїдеш?

– Не я, а ми. До Америки!

– Я про таке з тобою не домовлялася. Адже з Америки не так просто дістатися додому. Звідси набагато ближче…

Микола не дав договорити дружині, вчепився в її кофтину, притяг до себе й зашипів:

– До якого дому? Твій дім там, де я. А якщо ні… – вхопив на руки Женьку, яка гралася на підлозі іграшками й спостерігала, як мама з татом «обіймаються». – Тоді ти будеш тут чи де ти там собі задумаєш, а ми… – показово поцілував дочку. – Ми будемо там, де вирішу я.

Люда не кинулася доводити своє, бо знала, до чого призводять суперечки. Ще взимку, після чергової сварки-істерики, вибігла надвір роздягнена, хотіла втекти від нескінченних з’ясовувань стосунків. Ішла тоді. Йшла. Йшла, не тямлячи куди, не відчуваючи холоду, не усвідомлюючи, що почався ліс… Її знайшли через півгодини троє червонохрестівців, піднятих на пошуки. Жінка прямувала у невідомість. Коли її наздогнали на скутерах, не відразу зрозуміла, що від неї хочуть. Пам’ятаючи це, не давала скандалу розростися до рівня божевілля, лише запитала у чоловіка:

– Будеш каву?

Світлана, Семен та Варя відвідували школу, дівчинку влаштували у звичайний клас, до фінських дітей. Варка зльоту вхоплювала науку, інтегрувалася у фінське суспільство, представлене класом, щебетала фінською чи не краще за самих корінних мешканців. Її мама й тато навчалися на курсах разом із Людочкою. Світлана якось запропонувала подрузі ходити до басейну.

– Дорого, – знітилася Жужа.

Не бажала розповідати, що всі кошти зосереджені в руках чоловіка.

– Це безкоштовно, – всміхнулася новгородка, інтуїтивно розуміючи, що в подруги немає грошей.

– Як так?

– Напиши в офісі заяву, що в тебе болить спина й тобі потрібен басейн. От і все.

– Так просто? – Люся дивувалася вмінню Світлани йти на контакт із фінами.

Ця жінка була активна у спілкуванні, питала, цікавилася, вимагала, врешті-решт.

– Я плаваю півроку, відколи ми сюди приїхали. Спочатку попросила про таку послугу для Варі, бо їй дійсно потрібно. А тоді розговорилася з Юхою, що сидить на офісі, він допоміг влаштувати таке щастя й для мене.

– Ну, Світланко, ти – золото.

– Так мені й Семен каже, – погодилася.

Микола, почувши новину, згадав про свій удаваний остеохондроз і пристав на пропозицію безкоштовно побовтатися в басейні. Вирішили відвідувати комплекс по черзі, щоб не залишати дочку на чужих, хоча при таборі й було щось на кшталт садочка. Декілька разів Женьку туди віддавали, але після того, як почули, що дитина намагається промовити не зовсім пристойні слова, відмовилися. Справа в тому, що дошкільний заклад переважно відвідували діти курдів. Вони поводилися дивно, вилазили одне на одного й зображали статевий акт, матюкалися, хоч як дивно, суомською, плювалися на інших дітей та не по-дитячому гамселили один одного на очах у розгублених вихователів.

Відтоді як Люся потоваришувала з Авдєєвими, життя в таборі набуло для неї яскравості й сенсу, вона ожила, махнула рукою на викрутаси власного чоловіка й насолоджувалася життям.

– Хочеш ходити на курси народних промислів? – запитала якось невгамовна росіянка.

– Хочу, хоча й не знаю, що воно таке.

– Потім дізнаєшся. То я тебе записую, – Світлана побігла до інших будиночків із папірцем та олівцем у руках. Трохи згодом повернулася до Люсі з поясненнями.

– Я домоглася, аби керівництво табору піклувалося не лише про надання житла та грошей для біженців. Адже нам потрібна й психологічна підтримка. Ми, – мотивувала, – позбавлені можливості інтегруватися в суспільство, відірвані від нього… Вони запропонували оці курси. Клас гончарства, клас ткацтва та шовкографії. Тебе, як і себе, до речі, я записала на всі три програми. Починаємо з наступного тижня, – Свєта зібралася йти, але додала наостанок: – Не надумай тягти з собою свого песиміста. Це хоч і безкоштовно, але виключно для жінок.

Людочка, відвідуючи курси, відкрила, що має хист до малювання і взагалі до мистецтва. Світлана як художник-професіонал хвалила її роботу, бо Жужа не опускалася до простих трафаретних горщиків, що їх понавиліплювали інші учениці-біженки. Вона фантазувала. Наробила підсвічників у формі яйця з прорізаними віконцями й кришечками, які знімалися. Витвори розфарбовувала у різні кольори, надаючи перевагу жовтому, помаранчевому та червоному. Додала тоненькі зелені смужечки та сині крапочки.

– Зможеш заробляти, коли залишитеся тут, – підбадьорювала Авдєєва.

– Я навіть не знаю, чи хочу залишитися, – сумно зізналася подрузі Людочка.

– Так і думала, що це він усе придумав. Ти для нього – милиця, – Світлана жестом показала, що не хоче більше про це говорити, й повернулася до свого шматка глини.

Наступний клас Людочці не надто сподобався, хоча виявився повчальним. Жінки на ручних дерев’яних станках ткали килимки з тонко порізаних шматків тканини. Виходили доволі цікаві пістряві вироби, яким неймовірно раділи туркені. Вони обговорювали, як килимки пасуватимуть до їхніх осель.

Найцікавішими Жужі видалися уроки шовкографії. Жінка інстинктивно відчула потяг до загадкової тканини – шовку, що здався їй магнетичним. Біженкам дали на вибір білі нефарбовані шматки. Кожен обирав форму за бажанням. Більшість кидалася на малесенькі клаптики, щоб якнайшвидше зробити носовичка. Дехто тяг довгу вузьку смужку, аби розфарбувати шалика. Людочка відхопила найбільший квадрат. Викладачка намагалася довести Люсі, що той шматок мусить бути порізаний на декілька маленьких, аби всім вистачило. Українка притискала хустину до грудей і не могла розлучитися із нею, бо вже знала, що малюватиме. Їй поталанило – дві жінки відмовилися брати участь у класі. Тому, як виявилося, ділитися не обов’язково. Жужа з невимовною радістю взялася за роботу. Спочатку шовк потрібно було змочити, тоді розтягнути на рамі, а вже потім обирати спосіб фарбування. Найлегшим, який обрали усі, крім Світлани й Люди, був такий: на вологу тканину пензлем наносили в довільній формі фарбу, яка, розтікаючись, утворювала неповторний абстрактний малюнок. Якщо обрати жовто-помаранчево-червону палітру, то виходило щось на кшталт осіннього листя, якщо блакитно-сіро-синю – було схоже на море чи іншу водну стихію. Другий і складніший спосіб полягав у копіткій праці над малюнком. Спеціальним клеєм обводився контур, за який фарба не виповзала, тому й не було змішування, як у попередньому фарбуванні.

З-під Люсиних рук вийшла справжня картина. На її хустині золотим куполом сяяла блакитно-біла церква. Біля неї росли зелені дерева. Навіть ходили люди. Викладачка, побачивши картину, дозволила собі зойкнути, що для врівноважених фінів було проявом неабиякого емоційного піднесення.

– Приходьте ще раз, – сказала розчулена фінка. – Дозволю безкоштовно намалювати ще один великий малюнок.

– Такий самий? – запитала щаслива Люся.

– Який схочете.

Наступний сюжет був відмінний від попереднього. На увесь шмат щедро нанесено зеленої, синьої, червоно-жовтої фарби. Кожен колір відділявся від іншого золотистою прожилкою. Якщо хустину просто замотати навколо шиї чи пов’язати на голову, вона іскрилася фонтаном різнобарвних потічків. Але коли її розкласти на столі, то глядачам відкривався інший сюжет. Усе буйство фарб належало павичу, маленька голівка якого скромно причаїлася в кутику хустки.

– Ми можемо це продати. У вас будуть гроші, – запропонувала викладачка.

– Ні, я заберу це з собою. На згадку.

* * *

Якось Авдєєви зникли, не попередивши Люсю. Фін Юха, добряк-здоровань, із яким дружила Світлана, розповів по секрету Людочці, що вночі приїжджала машина «швидкої допомоги» й забрала їх. Куди саме, Юха зарікся не казати. Волонтер клацнув зубом об ніготь великого пальця, а потім різонув тим пальцем по шиї. «Хто його такому навчив?» – подумала Люся, бо жест був надто характерним для совєтського громадянина й означав «Зуб даю».

– Боже, Ніку, у Авдєєвих щось сталося. Їх забрала «швидка».

– Ймовірно, у Семена апендицит, – резюмував чоловік, якого не обходило хвилювання дружини.

За тиждень у таборі з’явилася Світлана. Вона змарніла, під очима – чорні кола. Художниця стояла на порозі свого будинку й нервово курила чоловікову самокрутку.

– Чого це ти раптом закурила? – жартома кинула Людочка. – Де це вас носило? Хтось захворів? Апендицит? – зазирала в повні сліз очі подруги.

– Варя… – вимовила Авдєєва та пішла до хати.

Людочка домоглася, щоб подруга розповіла, що врешті-решт сталося.

– Семен залишився з нею. А я не можу, – заплакала Світлана, падаючи обличчям на коліна Люсі, що сиділа на дивані.

Жужа розгублено гладила жінку по голові.

– Нічого, нічого… Діти хворіють… Вона одужає… Чого ж ти так побиваєшся?

– Зрозумій, Люсю, вона не видужає.

– Що ти таке кажеш? – присоромила її Люся, всміхаючись.

Світлана підвелася, налила собі й подрузі по склянці фінської горілки й монотонно сказала:

– Варя скоро помре. Рак.

Людочка здригнулася.

– Варя?!

Перехилила склянку слідом за Світланою, тоді закрила обличчя долонями й заплакала, сіпаючись усім тілом. Тепер уже росіянці довелося заспокоювати подругу. Виплакавшись, Жужа зазбиралася додому. У дверях Авдєєва попросила:

– Ти про це нікому не кажи. Я не звикла, щоб нас жаліли.

– Добре, – погодилася Люся, захоплюючись сильною жінкою. Дорогою додому Жужа перебирала в голові почуте: «Варя помре. Інша справа, що у Фінляндії її життя можуть подовжити на декілька років, у той час, коли вдома дитина уже б не жила». Зрозуміла, що спонукало цю родину покинути Батьківщину.

* * *

Авдєєвим дали дозвіл на легальне проживання у Фінляндії. Вони були щасливі. Збиралися перебратись до Гельсінкі. Світлана казала, що там кращі лікарі, найновіші технології лікування. Варвару виписали з лікарні за тиждень до цієї радісної звістки. Хоч як придивлялася Люда до дитини, жодних ознак страшної хвороби не бачила. Єдине – дівчинка була надто млява, весь час сиділа у матері на руках, пригорнувшись до неї. Мати й батько нічим не виказували свого страху перед майбутнім, навпаки, раділи шансу, який у них з’явився. Світлана обіцяла писати Людочці зі столиці.

Після їх від’їзду в таборі лише й мови було, що про неймовірне везіння Авдєєвих.

– От пощастило людям! – казали.

– І не кажіть! Вони й року тут не просиділи, і от, маєш, дозвіл на проживання.

– Та ще й де житимуть? У столиці.

– Уміють же люди!

Від цих розмов Люсі ставало ніяково, воліла залишити компанію, де починали говорити про таке.

– Ти дійсно думаєш, що Авдєєвим слід заздрити? – запитала якось у Миколи.

– А то? – чоловік наминав за обидві щоки обід. – Подай солі, – попросив.

– У Варі рак, Ніку, – наважилась зізнатися Людочка, хоч Свєта й просила її не розповідати. Подумала, родина тут більше не живе, тому можна відкрити завісу.

– Та чув я ці плітки. Кому ти віриш? – запитав скептично.

Невдовзі після від’їзду Авдєєвих Бабенки отримали офіційного листа, де зазначалося, що їм відмовлено у наданні права на проживання на території Фінляндії, бо вони не мають достатньо доказів свого переслідування на батьківщині, аби отримати статус політичного біженця. І таке інше по тексту. Микола не встиг прочитати документ, як впав у розпач, заходив кімнатою, прикладаючи руки до голови, бубонів:

– Чому? Чому? У нас же маленька дитина. Вони не мають права викидати нас. Отак просто прийдуть та й пожбурять з країни, наче ми шолудиві собаки?

– Ніку, припини, – заспокоювала Люся. – Тут написано, що ми можемо оскаржити рішення. Протягом двох тижнів потрібно «звернутися до департаменту (кімната 22)», – читала вголос із аркуша, – «та написати заяву. Тоді очікувати виклику на додаткове інтерв’ю».

– Гади, сволота, лосі! Квасити нас тут більше року, а потім…

– Тобі ж не обіцяли, що стовідсотково дадуть статус. Навпаки, ми знали, що шанси мінімальні, – підвищила голос жінка.

– Але ж у нас дитина. Он Авдєєвим із дитиною дали, – закричав.

– Не порівнюй, – суворо наказала й грізно подивилася на чоловіка. Той зрозумів, що краще не торкатися цієї теми. – Отямся! Нічого екстраординарного не сталося. Усе прогнозовано. Тепер напишемо заяву, сходимо на допит і спокійно чекатимемо ще рік.

– А може, й більше.

– Ну, от! – підхопила. – Грошей трохи наскладали. Наскладаємо за наступний період ще. Чого нам перейматися? А скільки у нас бабок? – Люся під цю дудку хотіла вивідати таємну інформацію.

– П’ять тисяч, – випалив.

– Тобто півтори тисячі доларів? – Перевела суму на більш тверду валюту. – Отже, через рік буде три. Можемо й додому з такими грошима повертатися, – вдала, що жартує, а насправді перевіряла чоловіка, чи він часом не змінив переконань.

Той криво посміхнувся.

– Справді, чого це я розкис. Фу-у-у! – голосно зітхнув. – Ще рік на екологічно чистих землях нам гарантовано. А там буде видно… – прискіпливо подивився на дружину, намагаючись зрозуміти, чи жартувала та, згадуючи про дім, а чи говорила відверто. – Додому – лише вперед ногами.

«А хоч би й так!» – спересердя подумала Жужа.

Неприємні звістки не приходять поодинці, вони, як таргани, приводять із собою друзів. Іншою неприємністю стало оголошення по всьому табору, що Вісулахті як притулок вирішено ліквідувати у зв’язку з тим, що територія повертається під патронат міністерства туризму. Тож тут невдовзі мешкатимуть туристи з різних країн світу. Біженців розкидають кого куди – одних у припортове північне Оулу, інших до сусіднього «Варсавуорі», ще когось до Гельсінкі. Табір штормило, люди бігали один до одного в гості, розносячи, як віруси, щораз нові відомості про погані та гарні умови утримання у тих чи інших таборах, про лояльні та ворожо налаштовані до зайд міста й селища, про «не мають права» та «будемо страйкувати».

– В Оулу можна працювати. Велике місто. До того ж портове. Для нас, моряків, там роботи – гать гати, – розмірковував Микола.

– Але ж там півроку глуха ніч. Не така, як тут, а справжня темрява, – Людочку лякала перспектива жити в цілковитій пітьмі. – Це давить на психіку. Розумієш, що фіни, які там живуть, навіть отримують додаткові полярні доплати.

– От і добре. Отже, і ми отримуватимемо доплати. До того ж слухай, що казав Охні, – Микола наблизився до вуха Людочки, ніби у їхній хаті хтось міг їх підслухати. Хіба що дитина, яка бавилася поруч. – Звідти є можливість нелегально перетнути кордон й опинитися… в Норвегії.

– Унікальний шанс бути депортованими через півроку ще і з Норвегії, – Люсю виводив із рівноваги один лише вигляд чоловіка. – Не будемо будувати повітряних палаців, а просто чекатимемо.

– Чекатимемо! – Микола по-театральному заламував руки та куйовдив волосся. – Як мене дістало це слово.

– У нас немає альтернативи. Ти йдеш гуляти? – обірвала одну тему й втулила чоловікові іншу навзамін.

* * *

Омріяний тисячами біженців райський Вісулахті розформували, й сталося це протягом двох днів. Бабенків перевезли до сусіднього притулку, де їх радо зустріли знайомі. Людочка й Микола, як і решта колишніх мешканців Візулахті – елітного біженського табору, почувалися не надто щасливими. Авжеж, поступитися таким побутом заради занедбаного гуртожитку. Кімната, яку отримали Бабенки, була більш-менш придатна до життя завдяки своїй майже цнотливій чистоті. Скоріш за все, тут до них ніхто не жив. По сусідству оселили ялтинців, тих, що не хотіли, аби їх вважали українцями після проголошення Україною незалежності. Люся почула через прочинені двері вереск примхливої кримчанки, яка кликала на допомогу. Стрімголов кинулася на крики. Уродженка перлини кримського півострова тупцювала посеред кімнати вся у сльозах і шмарклях. Надане їм помешкання нагадувало стайню, де донедавна перебувало поголів’я великої й малої рогатої худоби. Сюрреалістичну картинку робило ще більш жахливою модне вбрання теперішніх хазяїв, які стовбичили посеред смердючого бомжівника. З розірваних сірих напірників подушок, що стояли на ліжку (саме стояли, а не лежали) стирчали шматки брудного жовтого поролону. Кучері обдертих шпалер кокетливо звисали зі стін, густо обліплених цятками посірілої пожованої гумки. Зі стелі гадюкою вився чорний мотузок із надщербленим плафоном, у якому не було лампи. Посеред кімнати лінолеум щербато посміхався великим, напханим грязюкою розтином. Ліжко мало лише три ноги, замість четвертої – стос старих часописів. Кімнату заповнював стійкий запах невипраних шкарпеток, одну з яких кримчанка зняла з підвіконня піднятим із підлоги патичком й жбурнула за двері балкона…

– Ні, в нас таки нічогенько, – схвалив свою кімнату Коля, коли повернувся з оглядової екскурсії.

Людочка відрядила його з малою надвір, а сама, засукавши рукави, взялася за створення нового сімейного затишку, попередньо з болем у серці уявивши, як те саме будуть робити сусіди й скільки часу у них піде на доведення до тями по-звірячому вбитого дармового житла.

* * *

Життя у «Варсавуорі» відзначалося хаотичністю, абсолютною безплановістю та вічним броунівським рухом. У велелюдному готелі не можна було усамітнитися, аби в тиші подумати, по-медитувати чи бодай почухати зад. Нескінченні галасливі розмови транслювалися різними мовами по коридорах, просочувалися крізь щілини дверей і потрапляли до помешкання української родини, а відтак – до їхніх слухових каналів. Микола затуляв вуха ватними затичками й цілісінькими днями сидів на широкому ліжку, дивлячись крізь вікно на мальовниче озеро. Люся звалила на себе все: господарчу чоловічу роботу й хатню жіночу. Закуповувати продукти, возити їх додому велосипедом, готувати обіди й вечері на спільній, далекій від ідеального стану кухні, забивати цвяхи, лагодити крани, прати-прасувати, вигулювати дитину й гратися з нею вдома, говорити по телефону з батьками (своїми й чоловіковими), ходити до бібліотеки, збирати інформацію, вчити фінську, спілкуватися з фінами, вимагати, просити, переконувати – усе це доводилося робити Люсі. Микола відтепер називав себе супервайзером і вживався у нову, вигідну для нього роль.

– Я усе знаю. А ти роби, що скажу, – пояснював суть супервайзерства й знову запихав у вуха вату.

Щотижня біженців у притулку ставало більше, вони множилися в геометричній прогресії, що було помітно неозброєним оком, – кімнати стали затісні. У тих, де півроку тому жирували по двоє, тепер було напхано під зав’язку. Індуси купчилися кланами по шість-сім осіб, їм не потрібні були ліжка, спали-бо покотом.

Самотні, не обтяжені родинами вихідці з Африки чи не щодня влаштовували показові війни. Через незнання геополітики континенту, фіни оселяли їх не з тими чорними. Наприклад, сомалійців із нещодавно самопроголошеними еритрейцями, а це все одно, що турків із вірменами. Або підселяли марокканців мусульманського віросповідання до католиків із Нігерії. Тоді в готелі лунали прокляття, що виголошувалися виключно ламаною англійською. Словесні баталії точилися, поки ворогуючим не надавали дивним чином віднайдених вільних кімнат. Під вечір було чути, як вранішні непримиренні вороги разом співають «Лет іт бі», випиваючи на брудершафт. Подібні скандали найчастіше мали суто декларативний характер, а театралізоване дійство проходило під гаслом: «Більше квадратних метрів на біженську душу».

Коли під Міккелі закинули чималу делегацію албанців із колишньої Югославії, у цій місцині здох спокій. До п’ятірки нарваних новачків приєдналися кілька старожилів різних національностей, але подібного менталітету та світосприйняття. Усі разом вони утворили звичайну банду, члени якої поводили себе вкрай нахабно. Ходили зграями, хизувалися справжніми пістолетами, бозна-де придбаними, голосно розмовляли, не звертаючи уваги на інших. Місцеві фіни сторонилися їх, бо на очах у міккельців ті крали прив’язані міцними ланцюгами велосипеди, що мирно чекали хазяїв на спеціальних велостоянках. Торік Люда залишала «мустанга» неприп’ятим. Тоді нікому й на думку не спадало викрадати безхитрісний засіб пересування. І от віднайшлися покидьки, що спаплюжили чесне ім’я іноземців-біженців. Зі спритністю піраній розбирали велосипед на запчастини й лавиною рухалися далі, нічого по собі не лишаючи.

Неподобства призвели до того, що законослухняні реф’юджі дедалі частіше ловили на собі гнівні погляди сивочолих фінських старців, оленеводів та алкоголіків, блакитнооких замріяних домогосподарок і їхніх вайлуватих чоловіків, які, почувши чужинську мову, безпідставно бентежилися, хапалися за кишені й, озираючись, мчали подалі від «бандитів із «Варсавуорі». Сама назва готелю відтепер викликала у місцевих ідіосинкразію. Людочка згадувала минулу зиму, коли, всміхаючись до фінів, отримувала у відповідь такі самі відкриті та щирі усмішки. Місцеві залюбки розпитували, звідки, чи подобається тобі тут, раділи за себе як за націю, яка допомагає бідним і стражденним. Тепер дедалі частіше іноземців зачіпали п’яні скінхеди, які відчували німу підтримку співгромадян. Нацики підходили впритул до біженця й, відчуваючи власну божественність, ставили недвозначні запитання, дмухаючи в обличчя переляканим людям сталим перегаром:

– Що ти тут робиш?

Фраза закарбувалася навіки у мозку мешканців «Варсавуорі», як, власне, й завчена напам’ять відповідь. На пароль реагували інстинктивно, як собака Павлова на лампочку, випалювали фінською, трохи заїкаючись:

– Я тут живу! – з гордістю, острахом, ненавистю.

Фінам було не до шмиги розбиратися, хто серед біженців гарна людина, а хто придурок, тому вони підводили всіх під одну риску. «Біженці – це біда нашого міста», – говорили на місцевих зборах й думу думали, як позбутися незваних гостей. А біженці, особливо вихідці з Африки, тим часом опановували нетрадиційні способи отримання громадянства – залицялися до суомолайненок, не перебираючи віком чи класичними канонами краси. Переважна більшість фінських жінок дітородного віку була позбавлена чоловічої ласки, як її уявляють собі ніжні особи. Фіни – народ суворий, до різних сюсі-пусі не звиклий. Сходилися, трахалися, одружувалися (чи навпаки: одружувалися, вступали у статеві стосунки), народжували дітей, пили безбожно, займалися важкою працею та глибоким неробством, депресували і, найголовніше, мало говорили. А гарячі африканці заливали дебелим фінкам такого, що ті, забувши про честь та гідність, про скандинавську гордість та чистоту крові, лазили до номерів коханих смаглявців через балкони готелю «Варсавуорі» просто без упину.

* * *

– Усі наче показилися, – бідкався Миколі новий його друг, московит Кирило, що косив під гоміка. – Педик на педику сидить. Потрібно змінювати легенду.

Кирило, якому було під шістдесят, стовбичив поряд із молодим Гєрою на березі озера Сайма. За два кроки від них рибалив Микола. На саморобні вудки досить активно чіплялася чимала суомська риба, найголовніша страва у раціоні біженців. Рибалки заощаджували на харчах. До рибних делікатесів додавалися гриби та ягоди, що їх густо насіяно у цнотливих північних лісах. Людочка взялася варити зелений борщ із кропиви, якої незліченно росло під стінами готелю. Спочатку адміністрація мала намір викосити бур’ян, але послідовники Люсиної кулінарії вблагали не робити цього. Тепер плантація годувала спраглих, голодних та нужденних, які, проте, не шкодували соціальної допомоги на золоті ланцюги, побутову техніку, шкіряні куртки та інший моднячий крам.

– І як же ми будемо змінювати легенду? – поцікавився Гєра, фактичний зять Кирила, тобто цивільний чоловік його дочки Стелли.

Стелла також мешкала у «Варсавуорі», косила під лесбіянку, маючи за подругу чоловікоподібну естонку Ринцу. Правду кажучи, ці люди, за винятком Ринцу, зовсім не сповідували одностатеві відносини, вони їх навіть зневажали, але велика біженська місія зі здобуття дозволу на проживання вимагала досить жорстоких жертв. Ринцу й Стелла жили по сусідству від Стеллиного батька й чоловіка. У «Варсавуорі» номери були спарені по два, розділяючись зачиненим на замок проходом. Псевдо-гей-сім’ї нелегально відімкнули двері й робили всередині свого двокімнатного помешкання все, що їм заманеться. Ніхто нікого не перевіряв. Щоправда, потрібно було на людях дотримуватися обраного курсу, бо ж хтось міг і донести, аби заробити собі дивіденди. Тому час від часу Кирило сидів у спільному холі готелю, ніжно обнявши за шию Гєру, а той заглядав тестеві у очі й складав трубочкою губки. Ринцу й Стелла пішли далі – їх можна було побачити за палкими поцілунками посеред спільного коридору, на кухні чи на вулицях малонаселеного міста.

– Шукатиму собі жіночку, – мрійливо розмірковував Кирило.

– Ти що, здурів? Яку жіночку? – спалахнув Гєра, кинувши об землю вудкою.

– Он, чорні один за одним ідуть звідси. Живуть, приспівуючи, з тими кобилами, які кістьми ляжуть, аби зробити любчику документи на спільне проживання. А ми тут лапаємось місяць за місяцем, – презирливо оглянув зятя, сплюнув. – Аби зиск який.

– Стелло! Стелло! – заволав істерично Гєра, повернувшись обличчям до готелю. Миттєво на балконі другого поверху з’явилася особа, яку кликали.

Гєра поманив її пальцем до себе. Красуня замість того, аби зникнути й спуститися сходами, а потім обійти готель, хвацько перекинула довгу ногу через обшивку свого балкона, перескочила на огорожу нижнього й уже за секунду стояла біля чоловіка. Такий метод пересування придумали закохані фінки, що пробиралися до африканських кавалерів. Гєра пошепки поскаржився, кидаючи спопеляючі погляди на тестя.

– Тату, ти підеш, а ми що робитимемо? Уся справа котові під хвіст? – наступали на старого, який, задкуючи, відбивався словами:

– Набридло мені Георгія твого обнімати… Хочу бабу! Будете на мене тиснути, я взагалі додому поїду… Ну, добре, добре, – врешті зламався. – Нехай буде по-вашому, – заспокоївшись, повернувся до риболовлі.

Коли молоді, потай оглядаючись, почалапали до лісу, Кирило звернувся до Колі в очікуванні схвалення своїх дій. Бабенки були утаємничені у справи сімейства.

– А я таки знайду собі жіночку. У мене вже й на прикметі є.

– Гарна? – запитав Микола, іронізуючи.

– Де там гарна, – Кирило скривився. – Ось, що я тобі скажу… Хоч і не красуня, та тепла.

Кирило по-дитячому мрійливо зітхнув.

* * *

Маленька Джейн стала улюбленицею поселенців «Варсавуорі». Як і раніше, найкращим її другом був Кофі. Де побачить малу, біжить, широко розставляючи руки, хапає її і притискає до себе, цілує та підкидає під саму стелю.

– Вона така гарнюня! – всміхається білозубо. – У мене також скоро буде маля.

– Та ти що? – зраділа Людочка. – Хто ж тобі його народить? – запитала недовірливо.

– Я одружився, – сумно відповів Кофі. – Їй тридцять. Але вона дуже добра, – додав похапцем. – І до того ж, – насмішкувато подивився на Людочку. – Біла. Таке біле тіло. А нам, чорним хлопцям, чого іще треба?

– От і добре, Кофі, – підбадьорила друга.

– Ти так думаєш? – зрадів, що його підтримали, а не засудили.

– Звичайно! Буде у тебе родина. Вона ж тебе кохає?

– Дуже! – зніяковів Кофі.

– От і добре! Житимеш у гарних умовах.

– Але її будуть кпиняти. Розумієш? Уже зараз кажуть: курва під чорного лягла. Я сам чув, коли ми під ручку гуляли містом. Нам це говорили у спину. А вона йшла, ніби нічого не сталося. Я її також кохаю, – Кофі наостанок поцілував Женечку, обняв Люсю.

– Ти приходь у гості, не забувай, – Жужа помахала йому рукою, і хлопець побіг коридором до виходу.

Микола останнім часом багато думав-мізкував, обмірковував, що робити, куди бігти, якщо за першою відмовою прийде друга. Люся слухала ніби під кальку розтиражовані теревені, та її більше хвилювало, що зварити поїсти на ті мізерні кошти, які давав чоловік. Кропивний борщ із грибами так приївся, що Людочка з задоволенням доїдала за дочкою дитяче харчування, на яке Микола не скупився.

– Нам потрібно влаштувати голодування на знак протесту, – Коля озвучив те, про що думав протягом останнього часу.

– Угу! – кинула дружина. – Можна подумати, зараз у нас обжирайлівка у розпалі.

– Звичайне політичне голодування, – обірвав дружину. – Оголосимо: «Не їстимемо, аби довести, що повернення подібне смерті». Доведемо, що краще сконаємо, ніж повернемося в ненависну Україну.

Людочкою пересмикнуло.

– Вони не можуть нас примусити приймати їжу, тому нехай дивляться, як ми йдемо з життя, – ніби переповідав вичитану з газети статтю. – І нехай лишень після цього не дадуть нам дозволу на проживання!

– Після чого? Після нашої голодної смерті? А Джейн ти також примусиш голодувати? – запитання посипалися одне за одним.

– Ніхто нікого ні до чого не примушує. Ми не помремо. Це показова акція. Джейн, звичайно, не братиме у ній участі. Ми вийдемо з голодування, як тільки відчуємо загрозу життю, – завершив досить невпевнено.

Людочка подумала: «Дідько з тобою! Ти ж першим і зламаєшся».

– Добре! – сказала, витираючи рушником помитий в умивальнику посуд. – Коли починаємо?

Вирішили почати післязавтра. На Люсю чоловік поклав обов’язок сповістити усі структури (які саме – вона не мала уявлення), невідомим чином влаштувати серед міккельської громади резонанс на цю неординарну подію. Микола запропонував звернутися до місцевої газети. Журналюги, мовляв, вхопляться за таку сенсацію з півоберту. Викликався доглядати за дочкою, поки Люся організовуватиме розголос акції протесту.

Жужа колами ходила біля будівлі ніжно-персикового кольору, усе не могла примусити себе зайти до редакції газети. Врешті-решт, червоніючи від сорому, потай благаючи Бога, аби всі виявилися хворими, переступила поріг. Підійшла до столика, за яким сиділа немолода фінка, й, старанно добираючи слова, повільно промовила:

– Ми будемо голодувати…

Жужу довго вислуховували без особливих емоцій, тоді щось записали на клаптик паперу, сказали «кітос», що означає подяку, та ґречно вказали на двері. Наступним кроком було повідомити про свій намір працівникам табору. Після почутого волонтери зблідли й від несподіванки не відразу знайшли, що сказати у відповідь.

– Ми протестуємо не проти вас, – запевнила Люся, надаючи голосу душевної теплоти. – Проти рішення департаменту щодо нашої справи.

– Не зміните мотивацію? – цікавилися волонтери.

– Звичайно, ні, – пообіцяла.

Микола зручно влаштувався на ліжку й приготувався втрачати вагу. Люсині ж обов’язки нічим не обмежилися. Вона так само мусила годувати дочку, хоча від запаху, що йшов із маленького слоїчка, мало не зомлівала. Микола вимагав, щоб дружина займалася годуванням на балконі. Так він міг, слідкуючи за нею через шибку, упевнитися, що Люсінда не ковтає тишком-нишком що-небудь, і не вловлював запахів, які впливали на слиновиділення та нервову систему.

На третій день Люді стало важко пересуватися. Вона час від часу примощувалася поруч із чоловіком.

– Ти ж мала, а отже, тобі потрібно не так багато калорій. Не так багато, як мені. Ти не уявляєш, як мені погано. Скоріш за все, я помру першим.

«Нічого з тобою не станеться. Виглядаєш краще, ніж раніше», – дивилася на здорованя, який закочував очі під стелю й вголос описував смак, запах і зовнішній вигляд смажених яєць.

Приходили лікарі, які, взявши кров на аналіз, офіційно підтвердили, що ці люди не вживають їжу щонайменше три доби. Один із біженців притаскав газету зі статтею про те, що у «Варсавуорі» голодують українці. Стаття була скоріш інформаційною, ніж літературно-жалісною, на яку розраховували Бабенки. По кілька разів на день до знеможених українців приходили люди. Спочатку представники Червоного Хреста, аби впевнитися, що біженці не протестують проти умов утримання, тоді кореспонденти зі столичної газети. Людочка не надто переймалася правильністю та розлогістю відповідей. Попри те, журналістка строчила щось у свій блокнот, зиркаючи на голодувальників, які напівлежали, розкинувши руки. Женьку забрала Стелла, викликавшись допомогти за нею доглянути.

– Як ти себе почуваєш? – питала на четвертий день Люся.

Їй анітрошки не хотілося їсти. Спромоглася навіть встати й повільно пройтися до вхідних дверей. Паморочилося в голові. Микола скиглив про постійний голод, говорив напівпошепки, не спиняючись ні на хвилину, про смерть і вареники. Причому ці дві теми чергувалися в чіткій послідовності. Наприкінці тижня до протестувальників завітав представник влади, чиновник департаменту у справах біженців. З перекладачем.

– Зрозумійте! – лагідно почав, вдосталь надивившись на пару. – Ми не можемо вам дати дозвіл на проживання у країні лише тому, що ви вирішили таким неприродним чином піти з життя. Прошу вас увійти в наше становище. Це що ж вийде? Ми вам, припустимо, – він поглянув на Людочку через скельця окулярів у грубій оправі й повторив: – Припустимо, ми вам дамо дозвіл… А завтра тут півтабору почне голодувати. Ви створите прецедент, – нервово засміявся. Тоді опанував себе, дочекався, поки перекладач закінчить, і довісив: – Прошу вас, припиняйте неподобства, – голос металево бринів. – Це ніяким чином не вплине на рішення. А от дитину без батьків ви залишите.

– Ми не вийдемо з голодування! – прокричав надривно Микола, зводячись на ліктеві. – Нехай ми загинемо! – по-комсомольському випалив і сам не повірив сказаному.

– Що за ідіотизм? – бовкнув чиновник й попросив не перекладати, хоча Людочка зрозуміла смисл сказаного. Далі говорив для біженців: – Подумайте, що буде з вашою дитиною, якщо ви… е-е-е… перестанете жити.

– Ви правду кажете, що це ніяк не вплине? – знеможено поцікавилася Люся.

Чиновник із сумом в очах ствердно метельнув головою.

– Тоді я більше не буду, – сказала, як маленька дівчинка, що, нашкодивши, дає батькам обіцянку більше ніколи чогось не робити.

Чиновник помітно пожвавився, підсів ближче до Люсі, взяв її за холодну руку й почав тихо говорити. Голос перекладача долинав з-за його спини. Відчувала, як Микола буравить її поглядом.

– Тепер до вас приїде лікар, усе пояснить. Не надумайте відразу щось їсти. Не можна. Лікар скаже, що робити, – чиновник зазбирався до виходу.

– Не хвилюйтеся, ми не будемо їсти. У нас нічого немає, – натягнуто всміхнулася біженка.

Коли чужі вийшли, Жужа приготувалася до лайки на свою адресу, але Микола сказав:

– Може, так і краще. Боже, як я хочу вареників.

«Задовбав ти мене своїми варениками», – подумала Людочка, засинаючи.

* * *

Наприкінці осені «Варсавуорі» окупували життєрадісні й запальні юнаки та дівчата, які звеселили усіх мешканців, розкидаючись навсібіч нестримною енергією. Удень і вночі кучеряві мулати співали й танцювали, сміялися та жартували. «Віва Куба!» – кричали, вітаючись та прощаючись. – «Віва Куба!» Єдині біженці, які позитивно відгукувалися на адресу рідної країни. Батьківщина була у їхніх серцях, текла по жилах із гарячою острівною кров’ю. Вони несли цю любов із собою, незважаючи ні на що. Навіть Фідель жодного разу не отримав заочних словесних копняків.

– Фідель – наш батько, – стверджували кубинці, щедро жестикулюючи гарними руками. – Ви нічого не знаєте про нашу революцію. Куба вільна. Віва Куба!

Кубинці трималися купи, жили виключно рідною діаспорою. Було їх двадцятеро, з яких п’ятеро – дівчата. Усі, як одна, вирізнялися гордовитою поставою, зверхнім поглядом і неймовірною красою. Хоча не сказати, що кубинки класичні красуні, просто їхня непорушна віра у власну неповторність передавалася іншим. Людочка заздрісно стежила за дивовижними створіннями, настільки не схожими на неї.

Одного разу Жужа побачила кубинок у середмісті. Три грації, що танцювали посеред вулиці. Професійно рухалися в яскравих костюмах – широченних спідницях і червоних коротких блузках, з-під яких виглядали смагляві животики. Фіни, тупцяючи на місці, незважаючи на мороз, затримувалися біля напівоголених танцівниць, плескали в долоні, кидали чималі купюри. Танцівницям акомпанували кубинські чоловіки. Вони роздували ніздрі в такт музиці й гамселили що є духу по цимбалах, кивали гарними головами до глядачок й заворожували сповненими любові поглядами.

Якби Люся була вільна, вона б закохалася відразу в усіх кубинців чоловічої статі. Вибрати когось одного було просто неможливо. Чорноокі, з хвилястим чорним волоссям, завжди усміхнені й готові відвісити купу компліментів. Найбільше потоваришувала з двома, що мешкали в кімнаті на першому поверсі. Ці кубинці часто запрошували сім’ю Бабенків до себе. Хесус був одружений, сумував за своєю, залишеною вдома молодою дружиною.

– Боже, як вона від тебе далеко! – бідкалася Жужа, погано знаючи історію Хесуса й уявляючи, що його кохана за морями-океанами, на сонячному острові.

– Вона недалеко. У Пітері. Росіянка. Її звати Наташа. Та ми й не з Куби приїхали.

– Ми довго не були вдома, – додав Карлос. Цей говорив із більшим акцентом. Із таким цікавим, милим акцентом. Ніби дитина вимовляє неправильно, дуже м’яко. – Ми усі вчилися в Москві та Харкові. Я, наприклад, у Патріса Лумумби.[10] Багато хто з Інституту культури. Дівчата на хореографічному там навчалися.

– Їм минулого року припинили державне фінансування, от… – Хесус замислився.

– Усім, хто вчився, – додав Карлос. – Бо Хесус уже давно не вчиться. Він у нас сім’янин. А ми от не встигли одружитися, хоча дуже мріяли про дівчат із Союзу. Адже СРСР – наш друг. Дружня країна. Ми б там жили. Із задоволенням. Аби не все те, що відбувається в цій великій країні зараз.

– А що там відбувається? – не второпала Людочка.

– Капіталізм, – суворо відказав Хесус. – Ми – комуністи, – підвівся.

– Капіталізм – це погано, – додав Карлос.

– То чого ж ви тут? – втрутився в розмову Микола.

– Тому що на Кубі нема чого їсти. На моїй Кубі, – Хесус боляче стукнув себе кулаком у груди. – На моїй квітучій Кубі видають по картках склянку рису й склянку квасолі на місяць. Жінки мусять показати затертий до дір ліфчик, аби отримати дозвіл на придбання іншого. Пляшка олії на сім’ю… – Хесус почервонів.

– Цей Фідель Кастро… – почала Людочка звинувачувальну промову.

– Фіделя не чіпай! – в один голос схопилися хлопці. – Фідель нічого не знає. Його обманюють вороги, – на цьому дебати завершилися.

Карлос навчив Людочку правильно готувати рис, щоб він був розсипчастий, і смажити картоплю, щоб та, навпаки, не розвалювалася.

На Новий рік кубинці покликали Бабенків до себе на святкування, яке почалося в тісній кімнатці, потім латиноамериканці й дехто з росіян, що були до них запрошені, окупували півкоридору й почалися запальні танці й різноголосі співи під акомпанемент розстроєної семиструнної гітари. Людочка між танцями бігала до себе на поверх перевіряти, чи не прокинулася Женя. Микола, сидячи в кутку, цмулив пиво, якого щедро накупили кубинці.

– Ходімо додому, – о першій ночі Нік поволік дружину за собою, бо втомився від шуму.

– Я так не хочу йти. Мені весело, – Людочка подивилася на Карлоса, з яким щойно витанцьовувала. Він кидав пристрасні погляди. Люся відчула потяг до нього, але відразу відкинула гріховну думку. – Я дуже хочу танцювати!

– То залишайся, – Микола вдав, що йому байдуже, й побрів до власного номера.

Жужа відривалася на повну, вихилялася з Оресто, високим мулатом, який дивився жінці прямо в очі. Зауважила, що тремтить від його випадкових дотиків. Ідилію перервав Карлос. Зненацька вихопив Людочку з обіймів Оресто та повів за собою у глиб темного коридору. Швидко йшов, шукаючи місце, де б усамітнитися. Тісно тримав Люсину долоню у своїй, надто гарячій та м’якій. Не тямлячи, чому піддається хлопцеві, Жужа покірно йшла за ним. У великому темному холі, де о цій порі не було жодної душі, Карлос без зайвих слів пригорнув до себе жінку, обдав її жарким подихом, почав цілувати так, як Людочці могло лише наснитися.

«І нехай, нехай горить усе синім полум’ям», – думала, віддаючи кубинцю палкі поцілунки. Його губи були м’якими й солодкими. «Це лише флірт»? – заспокоювала себе по-думки. Карлос, прочитавши її сокровенні припущення, спинився, відсторонив Людочку від себе й довгим серйозним поглядом подивився на неї. Від цього погляду в Люсі заметлялися метелики внизу живота.

– Це не добре, – пробелькотіла.

– Я тебе кохаю. Ось що має значення, – притис жінку до себе. Людочці захотілося плакати, бо за півтора роки не чула жодного слова про любов.

– Чи не зарано говорити про кохання? – вирішила заховати власні почуття за зухвалими заувагами.

– Я тебе кохаю з того часу, як уперше побачив. Коли ми приїхали сюди і робили сани позаду готелю. Пам’ятаєш, із патиків. А ти дивилася на нас зі свого балкона. Я тоді не показував, що слідкую за тобою. Але… Тоді ти сподобалася всім нашим. А особливо Оресто. Ми з ним навіть посварилися.

– Так от чому ти вирвав мене з його рук… – Почувалася героїнею мелодрами. Подумати лише, у неї могли закохуватися! Такі красені. Відразу двоє.

– Поцілуй мене ще, – попросила. Думала, кинеться виконувати прохання, адже було видно, як палав. Натомість він ніжно обняв Люсю.

– Я буду до тебе залицятися. Ти до цього будь готова. Я тебе буду відбивати в чоловіка. Усе буде чесно, – вп’явся чорними очима у Людочку, тоді різко розвернувся й швидко пішов.

* * *

Розпочався «таємний» роман, про який здогадувалися мало не всі в таборі. Серед тих, хто нічого не бачив, був лише Микола. Відчував, що дружина зробилася іншою, але волів не винишпорювати причини таких змін. Вірогідно, боявся знайти в закапелках підсвідомості правильну відповідь. Люся дедалі частіше сперечалася та не погоджувалася з твердженнями та думками чоловіка, до хрипоти відстоювала у скандалах свою точку зору, відмовлялася безперестанно поратися по господарству, пропонуючи Миколі поділити з нею домашні обов’язки. До того ж молодиця, виходячи з дому на прогулянку з дитиною, прискіпливо фарбувала очі та гарно вкладала старанно вимите волосся. Жужа відчувала, що віднедавна має неабиякий вплив на чоловіків, тож насолоджувалася новою роллю.

Біженці закортіло гарно вдягатися, і вона ультимативно вказала на це Колі.

– Досить виглядати, наче обірванці. На якого цапа ми їхали з дому? Щоб шкодувати собі класних шмоток? Ти, милий, як хочеш, а я відтепер свої гроші забиратиму сама, – повідомляла новину, дивлячись на відображення у дзеркалі. Глипнула крізь люстро на чоловіка й побачила, що в того брови полізли на лоба від здивування. – І не треба робити такий вигляд, – продовжила, скривившись. – Якщо тобі щось не подобається, можливо, нам слід розлучитися? – зважилася на ризиковану провокацію.

Микола в один стрибок скочив із ліжка, вчепився в дружину й активно затрусив нею. Жінка істерично погрожувала, що піде знімати побої, чим лише долила масла у вогонь. Микола горланив біля самого Людиного вуха, Женька цупила тата, відтягуючи його з криками: «Мамо! Мамо!», бо все добре розуміла й дещо навіть говорила, використовуючи слова з різних мов, які чула в таборі звідусіль.

– Дитина, довбню… Пусти, придурок… Як із тобою можна жити?

Людочка чи не вперше відповіла насильством на насильство – глибоко дряпнула чоловіка за руку. Той відсахнувся й взявся зализувати рану, на якій росою виступила кров.

– Сука! – просичав, гнівно дивлячись у бік дружини, яка схопила на руки Женьку. – Дитиною прикриваєшся?

Люся, стримуючи лайливі слова, які готові були знятися з язика, погрозила пальцем і крізь стиснуті зуби сказала:

– Ще хоч раз до мене торкнешся, – на хвильку затихла й, задихаючись від люті, випалила: – Уб’ю тебе, падлюко!

Похапцем схопила дитячі теплі речі та вискочила з кімнати, залишивши ошелешеного чоловіка на самоті до самого вечора. Микола ладен був, переступивши через своє его, на колінах благати вибачення. Адже був упевнений, що дружина неодмінно виконає погрозу про розлучення. Тинявся кімнатою, намагаючись придумати план примирення. «Що, зрештою, вона мені такого сказала, що я знавіснів?» – міркував Микола. «Таки я трохи прискіпливо до неї ставлюся… Вона цього не заслуговує», – думки колошкалися в голові чоловіка, який попри все хотів, аби Люда повернулася якнайшвидше. «Я не віддам їй Джейн», – ця теза виявилася останньою, але від цього не втратила лідируючих позицій. Відтепер Микола культивував упевненість, що Женька мусить залишитися з ним. І баста!

Після інциденту Жужа подалася до Карлоса, розповіла йому, що сталося. Спочатку кубинець зібрався йти бити законного чоловіка Люсі, але жінка його спинила. По-перше, бо вдвічі менший від Миколи, по-друге, йому бракувало злості. До того ж, втрутившись, він би виказав реальний стан речей. А тоді вже справжньої бійки не уникнути. Найменше Людочці хотілося бути детонатором війни.

– Треба сказати, що я вирішила розлучитися по-справжньому. Бо я все натяками, натяками. А він, може, й розуміє, але вдає, що тупий.

– Якщо він так знавіснів від припущення, то що зробить, коли дізнається про наші з тобою стосунки, – коханці радилися в засніженому лісі, блукаючи манівцями. Чоловік ніс на руках чужу дочку, яка горнулася до нього. Люся раз по раз відволікала малу від лестощів, бо відчувала провину, що замінює донечці батька.

– Не хвилюйся. Я ніколи не стану їй татом. У неї є свій, – Карлос мав розвинену інтуїцію, розумів, про що думає Люся, лише поглянувши на неї. Вони думали, говорили, жартували й поводилися однаково. – Давай увечері завіємося на дискотеку?

Коли мати з дитиною повернулася, Микола зустрів дружину не вельми привітно. Звертався здебільшого до Джейн, розклав на підлозі іграшки й почав із нею гратися – небачене донині дійство. Люда відзначила, що її зрада, а відтак скандали, йдуть на користь стосункам між дочкою та батьком.

– Покладу Женьку спати та йду, – сухо повідомила невірна дружина.

– Куди це? – мимохіть запитав чоловік.

– На дискотеку з кубинцями.

– Тобі це подобається? – було незрозуміло, чи Микола ставить питання Люсі, чи Жені. Він саме добудував із дерев’яних кубиків будинок.

– Он! – промовила дівчинка, що мало означати «так» у перекладі з фінської.

– Так! – разом із дитиною відповіла Люся. – Хіба це дивно, що молодій людині хочеться розважатися.

– Ні, але мені також хочеться розважатися, – Микола змінив тон на зневажливий. – Але ж я… – примусив свій голос звучати без надриву. – Але ж я маю дитину.

«Подумати тільки – він має дитину. Згадав. Малій майже два роки». Люся почула у промові чоловіка загрозу, яку несли не самі слова, а мелодика. Не відповіла – на сьогодні було досить істерик.

– Можеш іти. Я сам укладу Джейн, – сказав із дивною посмішкою на устах. Люся її помітила, але не стала аналізувати, була у владі кубинського партнера, подумки вже витанцьовувала екзотичну сальсу.

* * *

Ревнощі, які ще не підтверджувалися фактично, виїдали Колю зсередини. Він неодноразово допитувався дружину, чи вона йому не зраджує, вимагав казати правду, мовляв, пробачить. Гіпертрофовано розвинений за роки спільного життя інстинкт самозбереження дедалі глибше занурював жінку в брехню. Пам’ятала-бо, як одного разу, піддавшись на вмовляння, наважилася завуальовано натякнути на зраду й отримала під дих наступними словами:

– Якщо довідаюся, що ти з кимось трахаєшся, – відсуджу доньку.

Фраза ця стала для Жужі сигналом ніколи не різати правду-матку, хай би як їй цього кортіло. Ранньої весни Люся двічі збирала валізу на показових скандалах, чим давала зрозуміти чоловікові, що, якщо він буде глибоко бабратися в її особистому житті, вона повернеться й піде. Не в сусідню кімнату й навіть не до іншого табору, а поїде додому. І що найголовніше – з Женею. Обоє (тато й мама дівчинки) використовували малу, як розмінну монету в з’ясовуванні стосунків. Люся вночі, коли Женька спала у своєму ліжечку, підходила до неї, брала маленьку ручку й подовгу тримала, ніби знаючи, що чекає її попереду. Якось підстерегла чоловіка, який робив те саме, почула, що той шморгає носом, та з подивом споглядала, як сірий чоловіків силует здригається у темноті.

* * *

Березень приніс Бабенкам друге негативне рішення у справі. А це означало одне – в них є останній шанс оскаржити дві відмови. У Верховному Суді. Туди потрібно було писати звернення, передавати його через соціальних адвокатів, яких безкоштовно надає країна, і вкотре чекати. Як показувала практика, відповіді з цієї інстанції приходили не пізніше, ніж за півроку. Отже, час, відведений біженцям на проживання в Суомі, невпинно спливав. Людочку це тішило, а Микола замотувався, наче в саван, у депресію та дедалі частіше втрачав над собою контроль. На сімейній раді вирішили після відмови тікати до Норвегії з фальшивими паспортами, які можна було купити за півтори тисячі кожен. Гроші на це були.

Людочка, аби не думати про майбутнє, яке виглядало вкрай розмитим, годинами могла ходити по крамницях, роздивлятися різні гарні речі, приміряти їх. Облюбувала шовкову блузку в одному з шикарних бутиків. Втретє за тиждень приходила нею милуватися. Вільних грошей для придбання обнови не було – ідея, як стати володаркою шику, прийшла до українки раптово…

Після того, як депортували бізнесменів Рандо та Петю, місцеві модниці відчутно засумували. Аякже, де тепер добувати гарний одяг задешево? Сумували-сумували, а тоді самі вийшли на полювання. Тобто почали красти все, на що падало око. Виявилося, це зовсім не важко. Варто лише зайти до примірочної з двома екземплярами товару, вдягти один із них під своє барахло (попередньо відколупавши пилкою для нігтів магнітний запобіжник). Тоді винести до торгової зали додатковий екземпляр і ось, річ твоя. Про це на загальних варсавуорівських кухнях щохвилинно торочили Світлани-Тані-Каті, нарвані спекулянтки з колишнього Союзу. Вони не лише не соромилися такого промислу, а й хизувалися своєю хитрістю та спритністю. Людочка з неприхованою огидою слухала краєм вуха ці розмови.

Бажання мати в гардеробі шовкову блузку зірвало їй гальма. Люся, піддавшись спокусі, під час останніх відвідин магазину запхала шовк за пазуху й пішла до каси…

Її схопили за обидві руки охоронники на виході з магазину. Біженку, яка палала від сорому, повели до підсобного приміщення. Викликавши поліцію, почали чекати на представників влади, увесь час зневажливо вдивляючись в українку. Фіни обговорювали між собою реф’юджі, здебільш розповідаючи паскудні речі. Люсі не хотілося захищати себе й собі подібних. Ніжна шовкова одежина, яку жінку примусили тримати в руках, жаром обдавала долоні. Молодиця дивилася на кольору слонової кістки прозору тканину та згадувала ту церкву, яку намалювала близько року тому на клапті необробленого шовку…

Жужу забрали до відділку, попередньо провівши стежиною ганьби через залу магазину, де на неї цілилися пальцями, наче пістолетами, фінські домогосподарки.

У відділку

– Та-а-а-а-к! – протяжно промовляв уже втретє чи вчетверте поліцейський, сидячи навпроти Людочки. – Крадемо, значить? – запитав російською, мовою, якою володіли деякі фіни, особливо ті, кому за п’ятдесят. Адже у далекі часи школярства вони мали цю мову за другу для вивчення у школі.

– Я лише раз, – зізналася, не піднімаючи очей на поліцейського.

– Та ми знаємо, – повідомив. – Ми за усім стежимо. Ви трималися найдовше, – оксамитово засміявся.

Люсю такі одкровення вразили.

– Ми не будемо відкривати справу через такий дріб’язок, – сумно сказав поліцейський. – Дитино, я хочу з тобою поговорити, – Людочку настільки збив із пантелику довірливий тон чоловіка в уніформі кольору хакі, що її очі наповнилися слізьми.

Через силу стрималася, аби не заревти через каяття. Офіцер довго мостився на стільчику, совався по ньому, дивився кудись на стіни, тоді підвівся, налив із електричного чайника води, зробив жінці каву та нарешті почав розмову.

– Мене турбує ось що… Навіщо ти ходиш із цим… – понишпорив у шухлядах столу й витягнув папірець. Прочитав із нього: – Карлосом Сантосом? Навіщо? У тебе ж є чоловік.

Люся не знала, як реагувати, адже це її особиста справа. Чому поліція цікавиться приватним життям біженців? Чи задля того українка покидала тоталітарну державу, аби опинитися під масованим пресом нишпорок і шпигунів у вільній, демократичній країні?

– Вам про це відомо? До чого тут це?

– У тебе є чоловік, дитина. Вас скоро депортують, – дістав декілька аркушів, Люся через стіл побачила копії рішень, які отримала родина Бабенків протягом двох років. – Поїдете собі додому, станете там жити. А все, що тут робиться, – то пусте, не варте уваги, – говорив, використовуючи надто теплі інтонації, під впливом яких жінка заревла, здригаючись усім тілом. Відчувала на фізичному рівні, що всередині неї щось зламалося, розсипався стрижень, за який трималася мало не зубами. Сором, біль, каяття, жалість до себе, ностальгія враз спливли на поверхню. Жужа, розтираючи по обличчю чорні від туші сльози, кричала на весь кабінет:

– Відпустіть мене додому, дядечко! – Її слова луною відштовхувалися від стін. – Прошу вас! Відпустіть… Я додому хочу… До мами, любої мами, до таточка… Як я сумую за своїм містом, – плакала, схилившись до столу. – Дядечко, рідненький, вишліть мене до Вінниці. Я більше не можу, не можу, не можу! – ридала, повторюючи одне й те саме.

Офіцер, який найменше очікував такої реакції, щосекунди підбігав до жінки, подаючи їй то склянку води, то серветки. Він не йняв віри Люсиним словам. Ця жінка бажає, аби її вислали з Фінляндії? Але ж такі, як вона (знав достеменно), будь-якими методами намагаються залишитися в його країні, відірвати шматок від його пирога, скористатися благами цивілізації, над якими гарував довгими десятиліттями він, середньостатистичний фін. Чоловік за півгодини заспокоїв Люсю, висотавши власні сили. До його кабінету за цей час заглядало чимало цікавих, яких він виштовхував зі словами: «У жінки істерика».

– Ти хочеш додому? – запитав, коли Люся припинила кричати, дивилася на нього блискучими дитячими очима й терла червоного носа.

– Хочу… Понад усе!

– То поїдете. Напишіть заяву. Ми вас відправимо за державний кошт. Не потрібно буде витрачатися, – розвеселився, а тоді побачив, що Людочка збентежилася. – Можете не поспішати, залишитеся ще на два тижні. Адже у вас сімнадцятого зарплата, – підморгнув, мовляв, усе розумію.

– Ми не поїдемо. Поїду лише я і дитина, – тамуючи черговий напад, сказала Люся.

– Тобто?

– Нік, мій чоловік, не хоче додому. Це тільки я. Я йому нічого не казала. Ніколи. Лише натякала…

– Це вже гірше, – офіцер дістав із полиці товстезну книжку, відшукав потрібну сторінку, довго вчитувався у написане, підперши руками скроні. – Потрібний дозвіл батька на вивіз дитини… – потічки покотилися у жінки по щоках. – Доведеться чекати депортації. Залишилося недовго, – аби заспокоїти Люсю, поплескав жінку по плечу.

– Він не буде чекати, – наважилася відкрити карти.

– Тобто піде на Норвегію? – поліцейський, судячи з усього, знав, куди зникають біженці, котрим «світила» депортація.

* * *

Люсю відпустили, так і не придумавши, що робити з її бажанням потрапити додому. Для самої жінки арешт послугував поштовхом до того, аби зазирнути в себе й сказати правдиво, чого хоче. І вона вибрала майбутнє, яке відразу й оголосила так, аби самій почути: «Я хочу додому. ДОДОМУ!!!»

Цього дня їй невідступно крутилося в голові слово «Батьківщина», почувалася піднесеною та знервованою одночасно, всміхалася, зовсім не контролюючи цього. Обнімала й цілувала донечку більше, ніж завжди. Під вечір, коли вони з чоловіком зазвичай починали сваритися, Люда всадовила Миколу до столу, сама вклалася навпроти й вимовила голосом, який не впізнала:

– Я тобі зраджую.

Він мовчав.

– Не важливо з ким. Але факт такий є.

Він мовчав, дер вказівним пальцем задирку на великому.

– Я тебе не кохаю. Здається, не кохала ніколи.

Микола зиркнув на стелю.

– І його не кохаю.

Чоловік простягнув до Людочки руки, намагаючись обняти.

Жінка відсторонила його.

– Я забуду, – сказав напрочуд ніжно. – Ми почнемо все спочатку… У іншій країні. Ти мене покохаєш. Я все зроблю для цього.

Жужа подивилася на чоловіка і не змогла знайти жодної зачіпки, аби пристати на заманливу пропозицію.

– Ні! – відмовила різко. – Я їду додому. З Женею. Якщо ти хочеш – їдь також. Але я з тобою не житиму.

Микола несподівано стрімко зірвався з місця й помчав до ванної кімнати. На ходу підхопив Женю. Не встигла Люся підвестися, як він з’явився перед нею, тримаючи в одній руці розкладені ножиці й погрожуючи перерізати собі вени. Вимагав у дружини забрати свої слова назад. Людочка бачила, як перелякалася дочка, що сиділа на татових руках й дивилася на ножиці. Мати потяглася до дитини. Микола відштовхнув її ногою та заволав на все горло:

– Зараз Джейн побачить, що її мама зробила з татом, – звертаючись до Жені, додавав: – Дивись, це твоя мама вбиває мене.

Дитя плакало, Люся благала чоловіка припинити божевілля, а він ставив свої умови, тримаючи ножиці біля зап’ястка.

– Ти не відбереш у мене Джейн. Клянись, що не відбереш, – вимагав та натискав на лезо ножиць. – Присягайся! – кричав знавісніло.

Люся відчула, що от-от знепритомніє. Усі сили віддала на зізнання у невірності й тепер не мала бажання й змоги боротися. Тихо промовила:

– Я ніколи не відберу Женю.

Микола, важко дихаючи, опустив ножиці. Дитину, яка просилася до матері, міцно затис у обіймах:

– Мама тебе кидає, Джейн. Вона хоче до себе додому. До своєї мамці й тата. А ти будеш зі мною. Татко тебе ніколи не зрадить, – прорік показово-лірично.

Бідна дівчинка хотіла, щоб її заспокоїли, обвила татусеву шию маленькими ручками й притулилася до нього щічкою.

– А тепер можеш їхати куди хочеш, – зрадів доччиному жесту. – Я тебе відпускаю. Я й сам тебе не надто любив. Подивися на себе. Чи тебе можна любити? Ти жалюгідна, – Микола мстився, знав, що виграв двобій. Переконання перетворило його на ще більш безжального зухвальця. – Я завжди думав, що перший зраджу. Адже ти ніяка в ліжку. Розумієш, ніяка! – прошипів.

– Дай мені дитину, – попросила.

– Вона не хоче до тебе йти, – відказав.

– Нам однаково дадуть відмову, – Людочка розповіла Миколі про розмову з поліцейським, не згадуючи, за що її туди доставили.

Чоловік опанував себе, заспокоївся, взяв Людочку за руки й мовив по-домашньому тихо:

– Слухай, Люсь. Дійсно, нас же депортують не сьогодні – завтра. Давай щось вирішувати, щоб не доходити до такого, – чоловік мав на увазі сварку, яка ледь не закінчилася самогубством. – Дивись, ми не можемо жити разом. Так? – Люся довірливо кивала головою. – Ти поїдеш. А ми з Джейн іще побудемо тут, скільки нам зосталося, місяць-два. Гроші заберемо, – вимушено посміхнувся. – Ти охолонеш, я охолону. Нам потрібно побути на відстані одне від одного. Ти ж так хочеш додому.

– Понад усе, – сказала Люся й схаменулася, коли Коля поцілував дочку.

«Виходить, додому я хочу більше, ніж бути з власною дитиною», – подумала.

– То що ж ми мудруємо? – звеселів. – Їдь! А ми приїдемо згодом. Ти відживеш, оклигаєш, захочеш мене покохати знову, – говорив підозріло солодко, але Люда чіплялася лише за одну думку – скоро вона може опинитися на своїй вулиці. – Але обіцяй, що поїдеш, а не залишишся з цим, Карлосом.

Людочка стрепенулася.

– Ти знаєш, що це Карлос? – запитала стривожено.

– Донесли добрі люди, – відповів. – Обіцяй, що поїдеш. Сама, без Джейн. Тоді я у свою чергу обіцятиму, що повернуся додому й ми розлучимося, як інтелігентні люди.

Людочку це влаштовувало, перспектива побути якийсь час вдалині від чоловіка, який остогид, неймовірно тішила…

Вранці пішла до відділку й попросила, аби її відіслали додому. Одну. Без дитини. Написала заяву, що батько обіцяє привезти Женю до неї, як тільки отримає повідомлення про депортацію. У випадку, коли біженець власноруч заявляв про бажання повернутися на рідні землі, департамент давав відповідь протягом доби. Найвірогідніше, така швидкість зумовлювалася побоюванням, аби потенційний зазіхач на капіталістичне добро не встиг отямитися і передумати.

* * *

Її забрали на світанку. Люся, стримуючи тремоло, вдивлялася в Женечку, яка, запідозривши щось недобре, голосно плакала й кликала маму, простягаючи до неї рученята. Микола втримував малу біля себе на ліжку. Аби не дратувати чоловіка й не шокувати дитину, відмовилася від довгих прощань. Прихопила два лантухи з нажитим на чужині крамом – поліетиленові мішки, розраховані на шістдесят літрів сміття. Микола делікатно примусив Людочку тарабанити додому подарунки його батькам та сестрі. Грошей не видав, хоч як просила бодай якийсь відсоток заощаджених коштів. Сказав, що тендітній жінці везти в дику країну валюту небезпечно. Запропонував залишити усі зібрані кошти при собі, мовляв, сам згодом привезе, й тоді подружжя розділить скарби по-чесному.

Жужу супроводили до вагона електропоїзда. Лише тут втулили до рук паспорт. Жужа розгорнула його й побачила на своїй фінській візі величезний штамп, що сповіщав про її депортацію. На верхню поличку жінка закинула чималий багаж. Соромилася, бо на сміттєві лантухи прискіпливо-здивовано дивилися фіни, які їхали поруч. Коли потяг рушив, почала думати про домівку. Їй запахло весною й теплом, попри те, що надворі ще сніжило. «За місяць Жені два, – думала. – Буде святкувати вдома, з бабусею та дідусем. Швидше б…» – Людочка поринула у марево.

Ввижалися картини ідеального життя. Вона так давно не бачила рідного міста, що ніяк не могла уявити його без антуражу, властивого фінським містечкам. Ось Люся бачить, як біжить із дочкою по набережній, а всюди чисто-чисто, вода у річці прозора, аж блакитна. Поряд ідуть мама й тато, одягнені за останньою європейською модою. Люди зустрічаються їм на шляху привітні й усміхнені, кидають заздрісні погляди на Люсю й на її сім’ю, радісно кажуть:

– Яка щаслива родина!

Людочка повторює цю фразу за ними.

– Так, ми щаслива родина.

– Паспорт! – кажуть перехожі трохи засуворо, як для таких усміхнених осіб.

Людочка думає, що щось не так зрозуміла, й прислухається.

– Паспорт! – знову чується, і хтось трусить її за плече.

Жінка відкриває очі та бачить перед собою невдоволеного офіцера. Визирає у вікно. Потяг стоїть. На будівлі вокзалу напис: «Виборг».

– Паспорт! – учетверте наказує військовий.

До Люсі доходить, що Фінляндія позаду, вони перетнули кордон. Що той, хто вимагає документ під перелякані погляди фінів, – її співвітчизник. «Фіни не перевіряли», – зрозуміла й похапцем полізла до внутрішньої кишені шкіряної куртки. Прикордонник довго роздивлявся паспорт, переводив погляд на Люсю, яка намагалася усміхатися, але вже відчувала, що неприємність невідворотна.

– Вам потрібно вийти з нами, – сказав, не повертаючи паспорт.

Тили офіцера охороняли двоє салабонів.[11]

– Поясніть чому? – питала тремтливим голосом Жужа. – Потяг поїде, як я дістанусь до Пітера? У мене квиток до Санкт-Петербурга, – пред’явила чоловікам квиток.

Перший забрав папірець і взяв Люсину сумку з особистими речами. Офіцер пішов до виходу. У вагоні загули. Пасажири обговорювали інцидент. Багато хто радив Люсі не виходити. Але що вона могла вдіяти? Її документи, квиток, врешті-решт, торба уже «пішли» на вихід.

– У мене ще ось це, – гукнула, вказуючи на верхні багажні полиці.

Солдати-прикордонники зняли мішки й по підлозі поволокли їх до виходу. Людочку вели спочатку пероном, тоді мостом через усі платформи, тоді вулицею до приміщення вокзалу, потім довгими лабіринтами вокзальної будівлі. Потім процесія спустилася в підземелля. Люся навіть не уявляла, що під вокзалом стільки вільного місця. Оглядаючись навсібіч, зрозуміла, що її заманили до буцегарні. В обидва боки вузького сірого коридору виходили залізні нефарбовані двері, в одні з яких упхали Людочку. Її залишили, кинувши на бетонну підлогу клунки. Коли за чоловіками гучно ляснули казематні дверцята, Жужа заклякла. Як це вона опинилася тут? Що далі? Аж тепер згадала тата, який мав чекати її у призначений час на вокзалі у Санкт-Петербурзі. Ще вчора повідомила батькам телефоном, що приїздить. Вони вельми зраділи, бо жінка не уточнювала, що повернеться сама. Тато обіцяв відразу виїхати до Пітера і зараз мав нервувати від очікування швидкої зустрічі. Уявила його обличчя, коли він, усміхнений, вдивлятиметься у кожного, хто виходитиме з вагона міжнародної електрички. Що відчуватиме, коли побачить, що його Людочка зникла? «Дурна, потрібно було хоча б когось попросити пояснити батькові, що зі мною сталося», – злилася на себе й тієї ж миті змінювала напрямок думок: «А може, й краще, що не знатиме правди. Вирішить: передумала дочка, та й поїде спокійно додому». Хотіла обмізкувати теперішнє становище, але їй до голови лізло зовсім інше – радість від того, що вона нарешті дісталася дому.

До вечора просиділа в холодній камері, де були лише одні нари та невеличкий стіл. Про те, що день хилився до кінця, довідалася завдяки маленькому віконечку. У камері постійно горіло світло. Лампа, брутально жевріючи й кидаючи жовтий тьмяний сніп світла на середину кам’яного мішка, зводила Людочку з глузду. Жінка від безсилля й незнання своєї долі закричала й загримала ногами й руками по залізних дверях.

– Випустіть, гади! Сволота! – додавала чимало перчених епітетів, смакуючи кожним проголошеним словом.

Почула, що коридором хтось крокує, голосніше заверещала й загупала самими ногами, бо долоні боліли від биття об тверду поверхню. Двері відчинилися, впустивши до камери чоловіка, на вигляд досить приємного. Він лінивою ходою наближався до Людочки, впритул дивлячись на неї, й проголошував на кожному кроці по слову, відтісняючи жіночку до нар.

– Верещати… надумала… суко… Диверсантка… хрінова… Тут… тобі… не… Суомі… – На цих словах Людочка гепнулася на тверду лежанку без матраца, здивовано подивилася на людину в формі, усвідомивши, що її мають за шпигунку.

– Батьківщину продала за ковбасу? – єхидно запитав офіцер. – Ненавиджу таких, як ти… – сплюнув на підлогу. – Сидітимеш, як миша, у мене до ранку. Вякнеш слово – скажу: чинила опір, – гучно засміявся. Тоді кинув масний погляд на жінку, прицмокнув язиком і додав: – А ти нічого, курва капіталістична.

Людочка була збентежена, розчавлена й злякана.

– Будь ласка, скажіть, що зі мною буде? – мовила тихенько.

– Судити будемо, як зрадницю, – пішов до виходу, біля самих дверей повернувся, ще раз сплюнув і зник.

За ним металевим дзвоном зойкнули двері, рипнув іржаво засув, підступним присвистом крутнувся ключ у шпарині. «Знайти б чим укритися й заснути», – віднайшла спосіб втечі від реальності. Згадала про речі, що їх везла у торбах. Розв’язала один із мішків, висипала бебехи на нари, зарилася у шмаття, підклала частину під голову та відключилася.

Допит

– Встати! – почула гучний наказ, який заглушався скреготом залізяччя.

Інерційно схопилася на ноги й, побачивши інтер’єр, згадала, де перебуває.

До камери увійшли по черзі троє. Перший – молодий, чемний і з гарною поставою, всівся за стіл на принесений із собою стілець, вийняв із теки папір, ручку і, наче першокласник, приготувався записувати. Людочка перевела погляд на інших, які похапцем запихали її пожитки до мішка.

– Що сталося? – звернулася до збирачів, але ті не відповіли.

Натомість писарчук спокійно мовив:

– Зараз вас допитають.

– Допитають? – здивувалася. – З приводу чого?

Офіцер за столом проковтнув язика. Після десятихвилинного очікування до камери зайшло двоє набундючених, підстаркуватих, обтяжених величезними животами чоловіків у військовій формі. Відрізнялися один від одного лише погонами, які свідчили, що це не прості смертні.

«Що воно таке?» – встигла подумати Людочка.

– Ім’я, прізвище, по батькові, – наказово вимовив один із пузанів.

Інший, старший за званням, сидів, склавши руки на грудях. Впритул дивився на Люсю, примруживши одне око.

– Бабенко Людмила Олегівна, – всередині Жужі захололо.

– Це ваше справжнє ім’я? – запитав той, що вів допит.

– Так! – не подумавши відказала, потім схаменулася, подивилася на писаря, який швидко рухав ручкою, додала: – Ні! Я Жужелиця.

Усі троє задоволено перезирнулися.

– Добре! Де, коли народилися…

За годину допиту Людочка відійшла від страху. Ці люди видалися їй звичайними й такими, що не несуть загрози. Вони питали про батьків, про чоловіка, про рідне місто й ті місцини, в яких проживала у Фінляндії. Людочка з радістю розповіла історію перебування на чужині, сповістила про рішення повернутися додому. Військові слухали уважно, не пропускаючи жодного слова. Людочка звеселіла: «Ось, розповім їм усе. Мене відпустять. Чого мене тримати?»

Після низки звичайних питань, на які Люся відповідала відверто й щиросердо, почалися провокативні.

– То в якій спецшколі ви навчалися? – запитали.

Люда не розпізнала заковику, відверто розреготалася та наївно додала:

– Це була не спецшкола, а звичайна середня загальноосвітня у місті Міккелі. Я ж вам казала, ми там вивчали мову…

– Скільки вас там було? – обірвав Жужу офіцер.

– Ну… – Людочка намагалася порахувати. – Двадцять-тридцять, якщо рахувати всіх, хто потім долучився.

– Нас цікавлять вихідці з СРСР.

– Тоді п’ятеро, ні, шестеро, – виголошуючи початкові літери імен, загинала пальці.

– Повні імена, прізвища, місця народження, добре було б адреси осіб, які разом із вами навчалися підривній діяльності у фінській спецшколі.

Людочку заціпило. Вона не вірила своїм вухам. Якій діяльності? У якій спецшколі? Відчула, як слідкують за нею дві пари очей.

– Я не вчилась… – плуталася в показах. – Точніше, навчалася.

– Що заносити? – запитав писарчук у старшого.

– Вчилась, вчилась, – ствердно мовив той.

– Тепер, скажи нам, любонько, коли тебе завербували, хто, за яких обставин?

– Та що ви верзете? – вихопилось у «шпигунки», вона обурилася та скочила на ноги. – Я жила, як і всі біженці у таборі…

– Табори охороняються? – пролунало чергове питання.

– Ну, є якась охорона, напевно.

– Зі зброєю.

«Та вони божевільні», – подумала.

– Кого ви хочете з мене зробити? Я не шпигунка, – вп’ялася поглядом у головного.

– Усі так кажуть, – відповів він рипучим голосом.

Люся потрапила до лап спрута. Їй шиють політичну справу. Жінка пожалкувала, що поїхала з по-дитячому наївної Фінляндії. «Повернутися б зараз назад, тоді вже не потрібно буде складати недолугих легенд, бо є своя правда про ув’язнення», – думала. Жужа картала себе за те, що повірила змінам у цій країні. Тепер вона втратить не лише дитину, рідних, Батьківщину, але й свободу. «Моя рідна Україна!» – подумки мовила з сумом. Тоді подивилася на типів, що ліпили з неї шпигунку. «Російські офіцери, – пронісся здогад. – А я українка». Відчула, що намацала тонку ниточку, за допомогою якої вилізе звідси.

– Я відмовляюся давати будь-які свідчення, – помітила, як посміхнулися всі, включаючи писарчука. – Я громадянка України. Тому вимагаю повідомити про себе послу моєї держави у вашій країні, – на словах «моєї» та «вашій» Люся зробила особливий наголос.

Першим устав і вийшов із камери найстарший за званням, за ним подріботів той, що допитував, попередньо прошепотівши на вухо секретарю. Коли писар залишився наодинці з Люсею, жалісно попросив її підписати нашкрябаного ним папера. Людочка пробігла очима три списані аркуші, впевнилася, що у протоколі зазначено її останні слова та швидко поставила підпис.

Після цього всі заворушилися. До кімнати вбігли ті двоє, що учора знімали її з електрички, стрімголов підхопили речі, впхали до рук паспорт і підтюпцем погнали спочатку вузькими коридорами, тоді східцями та холом вокзалу, потім підземним переходом до однієї з платформ. Людочка, захекавшись, наздоганяла солдатів.

– Давай, доганяй! – незадоволено кричали вони, повертаючи голови до жінки, яка переслідувала військових. – Електричка рушає!

Здоровані закинули лантухи до останнього вагона обшарпаного приміського електропоїзда. Двері мали от-от зачинитися, юнаки, підпираючи їх плечима, втримували, скільки могли. Коли Люся вскочила до вагона, хлопці вистрибнули на платформу й махнули рукою машиністові, мовляв, уперед.

Потяг рушив. Жужа озирнулася довкола. Жінку ніби хто каменюкою вдарив по потилиці, настільки була ошелешена тим, що побачила. До неї зверталися сірі обличчя, перекошені від злості. Спочатку Жужа припустила, що люди сердяться через затримку відправлення. Але за п’ять хвилин заспокоїлася, згадавши картинки колишнього життя вдома.

«Тут так виглядають пересічні громадяни», – запевнила себе, віднайшла порожнє місце і вклалася на жорстке сидіння. Поруч вліпила мішки.

– На Заході в такі сміття збирають, – озвався беззубий дядько в зачовганому дранті, обкладений картатими торбами. – А в нас із дачі припаси на базар возять, – щербато вишкірився.

Старигань дав хід розмові, яку підтримали мало не всі пасажири. Годину обговорювали мішки, їхню міцність і потрібність у хазяйстві. Людочка боялася говорити з незнайомцями, тому лише співчутливо всміхалася.

Невдовзі електропоїзд виплюнув Жужу на приміському вокзалі Пітера. Відразу подумала про тата. Запевнила себе, що він, не дочекавшись, поїхав додому. Жужа переносила один мішок на двадцять кроків, потім підтягувала інший. З неймовірно низькою швидкістю дісталася будівлі центрального вокзалу. Зайшовши всередину, роздивилася навкруги, вирішуючи, до якої каси підійти, аби попросити продати квиток до Вінниці чи до Києва за двадцять фінських марок, прихованих про всяк випадок. Не готувалася до самостійної поїздки додому, бо мала надію, що тато купить квиток.

Людочка ковзнула поглядом по людях, які вовтузилися в приміщенні. Один чоловік, що стояв до неї спиною на відстані півсотні метрів, примусив здригнутися. «Такий схожий», – подумала, й думка ця зірвалася в ефір і понеслася великою залою очікування. Дійшовши до чоловіка, пірнула йому в серце, наказала озирнутися та вп’ястися поглядом у Людочку. «Тато!» – калатнуло жінці всередині, бо то був дійсно він – виснажений і втомлений. Чоловічок виглядав спантеличеним, у нього дрібно затрусився старий капелюх на голові, очі наповнилися слізьми, коли він перевів погляд кудись униз від Людочки. А вже коли підняв обличчя, зволожнілі щоки блищали. Посунув до дочки, простягаючи руки вперед, дорогою загубив капелюха. За ним шлейфом дріботіла купка людей, які знали, вочевидь, його історію про дочку. Тато нарешті схопив у обійми свою улюбленицю, спинившись посеред вокзалу. Людочка, не стримуючи емоцій, голосно по-бабськи ревіла. Почула репліки, які неслися з натовпу, що згуртувався навколо:

– Два роки не бачились!

– Це батько зустрів дочку.

– Він тут другу добу чергує.

– Шкода чоловіка.

– Казав, що дочка з дитиною приїде.

– Видно, щось сталося.

Коли Люся й тато виплакалися, народ навколо них поаплодував і почав розходитись у своїх справах. Лише тепер дідусь запитав про Женю.

– Тату, мене тримали в буцегарні… Дякувати Богові, що не поїхала з Женькою. Уяви лишень… У буцегарню заґратували, – зиркнула спідлоба на Олега Тимофійовича. – Вони з Миколою згодом приїдуть… за місяць. А може, й раніше, – пояснила не надто впевнено.

* * *

За два роки Люда настільки звикла до закордонного мереживного життя, що не відразу адаптувалася в суворе, до гіркоти занедбане пострадянське суспільство. Убогість і злидарство, у яких, як пани в шовках, купалися співвітчизники, хрест-навхрест перекреслили Жужині уявні натюрморти та пейзажі у пастельних буржуазних тонах.

Опинившись удома, запопадливо зателефонувала чоловікові й, шморгаючи носом, сповістила, що в Україні трохи страшно, зовсім не так, як можна було уявити здалеку. Розповіла про арешт, чим, природно, злякала Миколу.

– Краще, щоб ми не поверталися! – озвався з того боку чоловік.

Жінці схотілося наколоти собі язика, та Микола вже почув те, на що чатував.

– Ми будемо попри все чіплятися за життя тут, – лаконічно-сухо відповів, й у слухавці драматично загуло.

У кожного свої плани

Зранку наступного дня, після дзвінка Люсі, Микола прокинувся надто рано. Похапцем вдягнувся, визирнув у коридор, гукнув що є сили: «Стелло!»

Стелла не ставила зайвих питань, із розумінням подивилася на друга, увійшовши. Коля показав жінці знак «ОК» – скручений із великого і вказівного пальців бублик. Вона хитнула головою й, цвірінькаючи з дитиною, подалася на свою територію.

За годину Микола сидів у поліцейському кабінеті, де нещодавно Жужа вчинила істерику. На нього задумливо дивився той самий офіцер, що заспокоював українку, – пан Катонен. Вони довго мовчали. Нарешті, фін розтулив рота:

– Навіть не знаю, що з вами робити, – подивився недвозначно на іншого поліцейського, з яким ділив кабінет. Той відразу згадав, що йому потрібно забрати якісь документи з архіву.

– Не треба з нами нічого робити, – швидко пошепки промовив Микола, коли вони лишилися сам на сам. – Вона покинула дитину, пане офіцере… А ви пропонуєте мені повернутися до цієї стерви?

– Я нічого не пропоную. Але не маю повноважень віддати тобі твій паспорт. До того ж у дитини немає документів.

– Я про все потурбуюся. Мені потрібно буде з’їздити до Гельсінкі, у російське посольство, там випишуть свідоцтво про народження.

– А далі? – офіцерові кортіло дізнатися про плани Миколи.

– Не буду від вас критися, далі про мене ніхто не дізнається. Я не піду ні до Норвегії, ні до Швеції.

– Куди ж? – спокійно запитав фін.

Йому конче було необхідно володіти такими відомостями, бо мав уже деякі плани щодо просування кар’єрною драбиною.

– Штати.

– Далеко. Грошей вистачить?

– Вистачить, – зухвало відповів біженець.

– А-а-а, так-так, дружина твоя бідкалася, що ти усі грошики пригріб… – Микола хотів щось додати, але пан Катонен зупинив його: – Це правильно… бо як моя тікала, то мене з голим задом залишила, – офіцер занурився у спогади, а Микола тихенько сидів, аби не здмухнути удачу, яка, відчував, уже в кишені.

Поліцейський дістав із сейфа червоний паспорт, перед тим перебравши з десяток інших – шукав потрібний. Та віддавати його Миколі не наважувався, усе крутив книжечку в руках та позирав на двері. Не мав права вільно розпоряджатися ксивою.

– Але… Ти відразу їдеш до Гельсінкі… Відразу… Зрозумів? – прошепотів змовницьки.

– Авжеж! Завтра зранку і поїду, – зрадів Коля. – Там за день впораюся з метрикою дитячою і ще за кілька днів – із візою.

Офіцер перервав потік радісних зізнань.

– Скажи ще, хто навів тебе на продавця, – він з-під лоба подивився на Миколу. – Я також хочу мати з цієї справи якийсь зиск.

– Ви його арештуєте?

– Це вже не твоя справа.

Микола викрив інформацію, яка цікавила поліцейського. За останні місяці, поки Жужа купалася у новому коханні, табором носилися вісті про щойно відкритий спосіб дременути якнайдалі. Один ділок (а може, й група) штампували фіктивні візи до Венесуели. Коштувало це чималих грошей, але заради мрії біженці йшли на витрати. Літак, що прямував до цієї латиноамериканської країни, сідав на дозаправку в Нью-Йорку. Ті, що торгували візами, радили летіти до США, бо там будь-кому сам чорт не брат, навіть притулку просити не треба, живи собі та тішся.

Офіцер вислухав Миколу, але нічого не занотовував, намагався закарбувати у пам’яті, повторював прізвище ділка вголос.

До кабінету увійшов колега з височенним стосом паперів, Миколчин візаві кинувся допомагати йому, ніби необачно залишивши паспорт на столі. Микола все ще сидів, не наважуючись брати до рук свій документ. Катонен нишком зиркнув на стіл, потім на Колю й легенько метельнув головою. Українець вмить схопив те, за чим прийшов, та вибіг стрімголов за двері, навіть не попрощавшись.

– От лосі, – сказав Катонену напарник. – Не вчать їх ввічливості у цих таборах.

– Вони тут лише красти понавчалися, – відповів фін, багатозначно дивлячись на порожній стіл.

Коля всю ніч не зімкнув очей. «А що, – думав, – як мене обдурять? Що, як віза настільки фіктивна, що з нею навіть до літака не дозволять зайти?»

Він мав проходити ще ніким не торованим шляхом, ніхто з біженців, що жили поруч, не приміряли на себе цей спосіб втечі від депортації. Ховалися в сусідній Руотсі – Швецїї та Нор’ї – Норвегії. Або просили прихистку в країнах старої Європи, звідки їх дуже швидко транспортували назад до Суомі, а вже звідси – у в’язницю чи додому.

З дилером Миколу звів один крутий албанець із тих, що були при пістолетах. Ще влітку Микола знічев’я пішов на консультацію до албанця. Той, тримаючи руку на зброї, запитав вишкірно:

– Будеш брати товар чи так цікавишся, аби настукати?

У запитанні вчувалася погроза, тому Микола примусив себе самого повірити у те, що він хоче «брати товар», про що відразу й повідомив. Голос українця звучав правдиво, і бандит видав йому ім’я, номер телефону та кошторис. За консультацію Микола вивалив сто фінських марок. Хоч і не хотілося, але що поробиш – життя дорожче.

Щойно Люся зізналася Миколі в зраді, коли почала патякати про повернення додому, мозок зрадженого чоловіка налаштувався на потрібну хвилю й запрацював навколо теми, підкинутої нещодавно албанцем.

Маючи на руках паспорт, Коля, оглядаючись навсібіч, відійшов далеченько від поліційного відділку й зателефонував із найближчого телефону-автомата. За коротку мить там взяли слухавку, але Микола чув лише німоту.

– Алло! – вимовив він тремтливим голосом, тоді прокашлявся і вже більш впевнено повторив: – Алло!

Мовчанка тривала, хоча було чути, що там дихають.

– Я щодо візи, – наважився вимовити Микола.

– Коли? – запитали приглушено, здалося, що до слухавки приклали ганчірку.

– Чимскоріш. Завтра, – не витрачав зайвих слів.

– О другій дня біля пам’ятника Сібеліусу. Знайдеш?

– Скільки того Гельсінкі, – пожартував Микола.

Жарт сприйнявся на «ура», чоловік відняв від слухавки хустинку, звук відразу став чистим.

– Як я тебе впізнаю? – запитав незнайомець.

– Я буду з дитиною на руках.

– То й віза потрібна на двох?

– Так!

– Удвічі дорожче.

– Може, скинеш?

– Або так, або ні.

– Так!

– Окей.

На цьому перемовини були закінчені.

Сон не йшов, Коля виліз із ліжка й почав збирати валізу. «Треба буде викликати таксі, – розмірковував, – швиденько вийти з готелю, аби ніхто не встиг нічого запитати. Бо почнуть тут проводи влаштовувати, кагалами ходити та увагу привертати». Коля знав, що електричка на столицю йде о сьомій, тож міг не хвилюватися, що хтось о цій порі побачить його. Табір глибоко спить до десятої. Так рано в коридорах можна зустріти хіба що тих, хто повертається з нічних гулянок.

Таксі було викликано, валіза знесена донизу, і Коля з дочкою майже не помічені змогли вибратися з «Варсавуорі». Від’їжджаючи, він показав спересердя «фак» у заднє скло автомобіля. Женя спокійно куняла у татка на руках.

Візовий дилер не обдурив, прийшов вчасно, довго вдивлявся в Миколу, який, тримаючи на руках Джейн, роззирався на всі боки. Зранку панові Бабенкові вдалося безперешкодно виканючити в російському посольстві свідоцтво про народження. Брехав, що хоче повернутися на батьківщину, але житиме в Росії, не вабить його Україна, тож, аби не було ніяких проблем із документами, вирішив, мовляв, усе оформити офіційно. Показав довідку про народження на ім’я Бабенко Жені Миколаївни. У посольстві здивувалися, бо в довідці було зазначено саме Женя, а не Євгенія. До того ж на фінський манер слово виглядало так: «Senja», але над літерою «S» стирчав маленький апостроф, що автоматично мало означати, що це вже не «ес», а «же». Ну, немає у фінів літери «ж»! Росіяни не вигадали нічого кращого, ніж перенести ім’я, змінивши лише латинські літери на кирилицю. Апостроф у процесі загубився і вийшло «Сенья». Микола довго роздивлявся фіолетове (на відміну від радянських зелених) свідоцтво про народження з дивакуватим іменем власної дитини.

– Сенья, то Сенья, хай вам чорт! – вимовив. – Усе одно ти Джейн.

Дівчинка раділа, що вони з татусем кудись мандрують, їй було весело й приємно отримати купу цукерок, іграшку та обіцянку купити морозива.

– За три дні буде віза. Але летіти потрібно відразу, – повідомив продавець добре зроблених фальшивок, сівши на порожню лавку.

– Я й не баритимуся. Погано, що три дні чекати. Мене можуть почати шукати.

Незнайомець почухав неголену щоку, поводив язиком у роті, ніби шукаючи залишки сніданку, тоді сказав: «Зажди тут», – та відійшов убік. Дзвонив по радіотелефону. Такі Микола бачив у фільмах. Ймовірно, коштував він ого-го. Не встиг українець насолодитися розмірковуванням із приводу такої цінної штуки, як Стефан, а саме так представився незнайомець, повернувся до нього.

– Можу зробити, що полетиш іще сьогодні вночі, – почав і спинився. Микола вже хотів був кидатися на нього з обіймами, але той відсік такі прояви вдячності. – На штуку більше.

– За мене півтори, за малу – півтори, та ще штука зверху? А квитки?

– Якщо братимеш за три години до відльоту – стануть тобі вдвічі дешевше. От ти й заощадиш цю штуку.

Микола довго думав, підраховував. Дійсно, те на те й виходило. Він не мав іншого виходу, як погодитися. Віддав документи Стефану й почав чекати. Незнайомець пообіцяв повернутися за кілька годин. Домовилися зустрітись у кафе неподалік. Туди Микола й подався, бо дуже зголоднів, як, зрештою, і мала.

О десятій тридцять п’ять вечора Микола Бабенко з дочкою Сеньєю Бабенко сиділи у залі очікування аеропорту Вантаа. Рейс на Каракас уже було оголошено. Учорашній біженець, а тепер вільний мешканець світу, разом із малою безперешкодно минув пункт контролю й тепер із завмиранням серця чекав, коли відчиняться двері до літака, який занесе його до чорта на роги, в далеку далечінь, подалі від зрадливої дружини. «Усе, вона мене ніколи не знайде. Нехай живе, як знає. Я її, суку, викреслив із життя», – силувався розбурхати у собі ненависть. Джейн підхопила ниточку його роздумів і запитала, кривлячи ротик: «А мама?» Миколі так кортіло сказати: «Мама – шльондра, кинула тебе», але стримався й відповів: – Мама… приїде… Потім… Колись… Може…

* * *

Їх зняли з борту літака представники служби з контролю за незаконною міграцією в Об’єднаному Королівстві. Виявилося, що цей літак робив дві посадки для дозаправки. Перша з них у Великобританії й лише друга в Штатах.

Микола довго пручався, не бажав виходити з салону авіалайнера, який уже звільнився від пасажирів. Англійський офіцер із холоднокровністю, гідною аборигена туманного Альбіону, пояснив, що в разі непокори документи пасажира перевірятимуть більш ретельно, ба навіть прискіпливо. І якщо раптом виявиться, що вони фіктивні, – українцеві загрожуватиме в’язниця.

– Поки ви затримані, бо не змогли довести, що летите саме до Каракаса. Є підозри, що ви зіскочите в Сполучених Штатах. А це неприпустимо, – пояснював службовець переляканому Миколі, коли вони йшли довгими коридорами аеропорту. – Зараз проб’ємо вас по комп’ютеру, і тоді, якщо все гаразд, полетите далі.

– А якщо не все гаразд? – запитав зморено пан Бабенко.

Офіцер напружився та придивився до Миколи.

– Тоді – назад до Фінляндії.

– Я прошу політичного притулку у Великобританії, – сонно проголосив Коля й ліниво підморгнув здивованому англійцю.

Той довгенько складав докупи почуте, тоді завів Миколу до однієї з кімнат, зачинив за ним двері й за декілька хвилин привів перекладача, секретаря та ще двох поліцейських. Було складено рапорт про те, що з літака, який прямував до Венесуели, зійшов пасажир із малолітньою дитиною та попросив політичного притулку у Великій Британії. За кілька годин усі формальності було узгоджено.

– А наш багаж? – раптом запитав Микола.

– Полетів до Венесуели, – відповіли йому. – За два дні повернеться.

Новеньких прохачів притулку англійські поліцейські відвезли до хостелу, тимчасового житла для біженців, й забули про ще одних шукачів ідеальної території для життя.

* * *

Люда перебувала у глибокому ступорі декілька наступних днів після дзвінка до Фінляндії. Відчуття тривоги й невідворотності чогось такого, про що боялася навіть подумати, не покидало ні на хвилину. «Він не зможе відступитися від обіцянок, які дав перед від’їздом», – заспокоювала себе. Упевненості вистачало на кілька хвилин. «Невже не повернеться?» – обдавало крижаним потом. «Його однаково депортують», – шепотіла перед сном, не вірячи, бо знала, що є багато способів уникнути депортації. Майбутнє тікало від Люди, вона не могла вхопити бодай ниточки, аби вигаптувати план подальшого свого життя. Люся Жужелиця десять діб чекала на дзвінок від Миколи… Не дочекавшись, подзвонила до офісу готелю «Варсавуорі» й почула звістку, яка прозвучала, наче вирок:

– Бабенко Нік та його дочка Джейн, – там затихли, вірогідно, шукаючи записи. Тоді продовжили: – Ці двоє минулого тижня покинули притулок.

У Люсі підкосилися ноги, як у часи вагітності. Проте чемно подякувала й, випустивши телефон із рук, розгублено подивилася на маму. Ірина Романівна за увесь час, що її дочка була вдома, жодного разу не спитала, чому вона повернулася сама, які в неї стосунки з чоловіком, що взагалі сталося. Не хотіла ятрити душу. Тепер не витримала:

– Дочко! – благала перекошеними вустами. – Та скажи нарешті, що сталося. Не мовчи!

– Усе добре, мамо. Ти чого розкисла? – вдавала спокій Люся. – Усе добре. Микола скоро повернеться… Ми ж із ним домовилися…

– Що тобі там сказали? – мама піднімала з підлоги телефонний апарат. Люсі хотілося повідомити щось на кшталт:

«Вони вже їдуть», – натомість дурнувато роздивлялася павучка на стіні, поки не вичавила:

– Усе лише починається.

Мама зрозуміла, що дочка не буде відкриватися, тому, поцілувавши її в щоку, вийшла з кімнати, тихенько причинивши двері, ніби за ними знаходилася смертельно хвора людина, яку не варто турбувати.

Ірина Романівна кожного вечора пошепки обговорювала ситуацію з Олегом Тимофійовичем, лежачи в ліжку. До ранку обоє не могли заснути, обмізковуючи, що сталося в родині їхньої доньки. Подеколи Люсиному татові надходили зовсім божевільні думки.

– А може, вона й не народжувала ніякої дитини? – питав і сам лякався.

– Ти вже зовсім з глузду з’їхав, – ображалася на такі припущення його дружина й ляскала чоловіка долонею в лоба. – А фотографії? – діставала з-під дивана невеличку кипу світлин та переглядала їх, тихенько пускаючи сльозу.

– Досить лити воду, – просив тато. – Запитай у неї відверто. Нехай розповість.

– Я думаю, вони посварилися з Миколою.

– То й що як посварилися? Чи ми не сварилися?

– Спи вже! – не знала, чим закінчувати такі розмови, тому наказувала спати.

Жоден до ранку не стуляв очей, але й не розтуляв більше рота.

Люда заспокоювала себе: «Можливо, – думала, – їх також заарештували й кинули до буцегарні у Виборзі. Микола, – міркувала, – не знає, як звідти вийти». Мріяла-уявляла, що неодмінно їх витягне, піднявши на ноги усю світову спільноту.

За два дні нестерпного очікування зателефонувала ще раз, щоб поставити табірному начальству пряме запитання: «Куди поділися її чоловік і донька із ввіреного їм притулку?»

– Кажуть, що вони відлетіли до Сполучених Штатів Америки. Це все, що я знаю, – на тому кінці дроту відчувалося легке роздратування.

«Боже, я втратила дитину!» – закричала Жужа щосили й гепнулася додолу. Вигукувала ці слова, в істериці качаючись по підлозі. Ірина Романівна хотіла допомогти Люсі, та не знала, як до неї підступитися. Дочка билася головою об паркет, і з її лоба вже юшила кров.

– Людочко, дитинко! Що ж це таке коїться? – старша жінка ніколи такого не бачила.

Переборюючи оціпеніння, зателефонувала чоловікові на роботу й викликала його, ніби він був каретою «швидкої допомоги», яку набагато доречніше було б чекати у цю хвилину.

– Я втратила дитину! – верещала Люда.

– Що ти кажеш, Люсю? – навздогін їй вересонила мама. – Женя померла? – припущення примусило обох жінок замовкнути.

– Що ти, мамо? Що ти кажеш? – молодиця, сидячи на підлозі, дивилася на неньку затуманеним поглядом, по-божевільному відкопиливши губу й дрібно трусячи головою.

– Це не я кажу! – естафету істерики перейняла мати. – Це ти кажеш! – зафальцетила й вдарила долонею по стіні. – Це ти мовчиш увесь час, а тепер ось кажеш, що ти втратила дитину, – перейшла на бас. – Що мені думати? Що-о-о?

Черга заспокоювати дійшла до дочки, яка замість того, аби підвестися з підлоги, жестом поманила до себе матусю. Та приєдналася до Жужі, обняла, притулилася й годину вислуховувала все, що їй розповідала Люда. Усе, як воно було, усе, чого дочка не говорила раніше про її життя у Фінляндії, про Миколу, про ситуацію, в яку потрапила.

– Ти не втратила дитину, – резюмувала Ірина Романівна після почутого. – Я знаю і вірю, що батько не може відгородити дочку від матері.

– Цей батько може, мамо, – примушуючи себе всміхнутися, завершила Люся.

Коли додому прийшов тато, дві жінки так і сиділи посеред кімнати. У дочки на лобі засохла кров, обидві з червоними носами й очима. Він сів із ними поруч і не міг вичавити з себе жодного запитання.

В очікуванні

Що таке три місяці? Це зовсім не великий строк. Наприклад, літо, яке складається з такої ж кількості тижнів, пролітає напрочуд швидко. Чи, припустимо, хтось виконує цікаву, улюблену роботу – також не помітить, як минули дев’яносто днів. Але три місяці марних очікувань звістки про долю дворічної донечки – надто важкий тягар. Люда змарніла, не могла їсти, не хотіла виходити з дому, просиджувала годинами біля зеленого надщербленого телефонного апарата, не відводячи від нього очей.

– Я тебе благаю, вийди до магазину, купи хліба! – мама намагалася бодай якось виштовхнути дочку межи люди, в життя.

Жужа без емоцій хапалася за торбу, пхала до кишені гроші й вирушала за покупками. Приносила зовсім не те, що просила мама.

– Я попрошу Максима про допомогу, – якось уночі сказала Ірина Романівна своєму чоловікові.

Той довгим поглядом подивився на дружину:

– Не боїшся, що він у неї щось таке знайде?

Вона боялася. Максим Петрович – далекий родич Ірини Романівни, працював у психлікарні головним лікарем.

– А що ти пропонуєш? – запитала стиха.

– Думаю, ти маєш рацію. Максим поганого не порадить.

На цьому й зупинилися.

– Люсю! – почала наступного ранку мама. Зверталася до двадцятип’ятирічної жінки, як до дошкільняти. – Нам із тобою потрібно кудись піти.

Дочка не розпитувала, куди саме, за півгодини вдяглася і чекала біля дверей.

Максим Петрович поспілкувався спочатку з Іриною Романівною. Люся сиділа в коридорі й крізь наполовину засклені двері бачила, як вони розмовляють. У лікаря на лобі раз по раз утворювалися зморшки, мама часто-густо зиркала на доньку й вимушено всміхалася, швидко викладаючи родичеві, що змусило їх звернутися до нього. «Думають, що я божевільна, – розмірковувала Людочка. – Може, й так… Але якщо я усвідомлюю такі тонкощі, вірогідно, мої справи ще не такі кепські…»

– Людо, зайди до нас! – почула голос мами й пішла до кабінету.

– Привіт! – дядько Максим, як завжди був привітним.

– Рада вас бачити. Мама розповіла, що Коля у мене забрав дитину?

Максим Петрович зиркнув на старшу Жужелицю, підморгнув їй, взяв за руку Люсю й повів її за собою.

– Ми до палат. Невдовзі повернемось. Іро, ти тут посидь.

Ірина скочила з місця, думаючи, що Максим має намір госпіталізувати Людочку.

– Посидь! – наказав.

Піднялися на третій поверх, туди, де залізні решітки в кількох місцях перетинали коридор. Люда стривожилася. Максим Петрович вів за собою родичку, раз у раз пояснюючи медперсоналу, що траплявся на їхньому шляху, що це з ним. Дійшовши до дверей однієї палати, які виявилися замкненими на дві клямки, Максим Петрович звернувся до Жужі, дивлячись їй просто в очі:

– Зараз через це віконечко ти побачиш, що з тобою може статися, якщо ти не візьмеш себе в руки. На цьому етапі в тебе ще є така можливість. За місяць її вже не буде, – лікар відчинив невеличкий отвір у дверях і легенько підштовхнув до нього Люсю.

Побачила реальних божевільних – чотирьох розпатланих, розхристаних у білих довгих сорочках осіб, які вродилися жінками, але тепер втратили людську подобу. Вишкірялися, цибали й гарчали одна до одної. Люсі не потрібно було довго споглядати ці страхи. У голові пронеслися слова лікаря, щойно сказані: «З тобою таке може статися, якщо ти не схаменешся».

Після екскурсії Ірина Романівна побачила осмислений погляд дочки, відверту її усмішку і зраділа. Не йняла віри у таке швидке перетворення. Хотіла цілувати руки Максимові, говорила про віддяку, жартувала щодо могоричу.

– Їй потрібний був стрес, – коротко пояснив професор і дав зрозуміти, що має невідкладні справи. На додачу виписав ліки, які Люся обов’язково мала приймати протягом кількох місяців.

– Я задоволена, що повернулася в Україну, незважаючи ні на що, – сказала Люся, вийшовши надвір, глибоко вдихнула повітря, подивилася на блакитне небо й щиро сказала матері: – Дякую! Це подіяло.

Час тягнувся так само повільно, але вже не так сумно було в родині Жужелиць. Спілкувалися на будь-які теми, обговорювали недолугі в більшості телепередачі, роздивлялися фотографії Женьки, розповідали про неї, ділилися думками щодо місця перебування дівчинки.

* * *

– Люсь, дивися, що прийшло! – з порога заявила мама, повернувшись якось увечері з роботи.

Простягала білий конверт без зворотної адреси, лише зі штемпелем Лондона. Його докладніше роздивилися в кімнаті, куди забігли разом, не випускаючи пошту з рук. Мало не обнюхували листа з різних боків, висловлюючи припущення, від кого б він міг бути. Нарешті Жужа зважилася відкрити. Знайомий почерк примусив зойкнути й застрибати по хаті, притискаючи лист до грудей.

– Ма, постав чайник. Піди купи що-небудь смачненьке. Я чекатиму. Читати не буду. Йди!

Коли на столі в тарілочці лежали глазуровані «Північні» пряники не першої свіжості та розпливався запах низькосортного чаю, жінки взялися до читання. Та, кому було адресоване послання, чітко вимовляла кожне прочитане слово, аби мати зрозуміла.

«Привіт, Люсько! Не хотів тобі писати, бо ти мене зрадила. Я тобі цього не пробачив і не пробачу ніколи. Ти не заслуговуєш на прощення, а ще менше – на жалість. Бо ти курва, така сама, як і твоя мама. Вона мене ніколи не любила. Та і я її також. Як, власне, і тебе. Ти думаєш, що це ти мене кинула (тут я нестримно сміюся). І що вийшло? Хто кого кинув? (Знову заходжусь сміхом.) Я вирішив, що ти не варта того, аби бачити мою Джейн. Бо ти, зрадивши мене, зрадила її. До того ж ти відмовилася від неї. І я їй про це розповідаю щоденно. Не хочу зараз казати тобі усе, що я про тебе думаю, хоч ти і дрантя ще те. Я довго стримувався, не писав тобі. Ти не маєш права на дочку. Ти її ніколи не побачиш. Єдине, що я можу тобі запропонувати, – отримуй листи. І кусай собі лікті».

Люся випустила аркуш, він парашутом полетів додолу. Подивилася на маму, яка, приклавши долоню до рота, кидала на дочку розгублені погляди. Людочка, відсьорбнувши чаю з чашки та запхавши в себе чималий шматок пряника, беззвучно засміялася. Ірина Романівна рвонула шукати номер телефону Максима.

– Усе гаразд, ма! Я від щастя, – Люда, пережувавши, заспокоїла матір, бо знала, була впевнена на сто двадцять відсотків, що просто так не віддасть дочку, що буде за неї боротися і що врешті-решт отримає перемогу. Ця впевненість блискавично передалася і старшій.

– Будемо боротися, дитинко. Що він там написав? Що ти така сама, як і я? А яка ж ти маєш бути? Така, як він?

Згодом Люся довідалася, що батьки Миколи увесь цей складний для неї час знали, де знаходиться їхній син із онукою. Сестра Олена писала йому, дзвонила, отримувала невеликі бандеролі з солодощами для своїх дітей.

Згадалися їхні відвідини через місяць після приїзду Жужі. Оті брехливі охи-ахи та «патку мій, патку», оті вдавання, що переймаються не менше за Люду, куди ж це син-брат подівся.

З часом Люсі вдалося налагодити потрібні зв’язки з інформованими людьми та вивідати деякі деталі Миколиного зникнення з «Варсавуорі» та його подальших подорожей. Інформатором виступала одна небайдужа до чужого горя подруга Олени, яка із задоволенням сповістила Люсі, що Микола дав кому треба немалі гроші за фіктивні паспорти й мав летіти до Венесуели. Перебіжчика з дочкою висадили в аеропорту Хітроу, бо не зміг довести представникам прикордонних служб, що летить саме до Венесуели. Історія дещо закручена, особливо у викладенні тієї інформаторки, яка не надто розуміла, що й до чого, плутала назви країн із назвами аеропортів, не могла скласти докупи окремі пазли загальної картинки.

Від розлюченого чоловіка раз на місяць Люді приходив лист, повний жовчі й образ на адресу дружини. З погрозами, що вона ніколи не побачить Женю, бо не має на це права. У жінки ця кореспонденція викликала бажання терміново застрелитися.

– Терпи, – казала мама. – Мені здається, він збожеволів. Це видно зі стилю. Ну, якщо вже вирішив, що ти недостойна, то навіщо кожного разу повторювати одне й те саме?

– Мамо, він хоче, аби я просила в нього вибачення до кінця своїх днів.

Люда провела в постійних дистанційних вмовляннях, театралізованих вибаченнях, брехливих запевненнях у коханні й вірності довгих півроку. Потім іще шість місяців тих самих благань, очікувань нестерпних листів; телефонних розмов, що висотують нерви, безсонних ночей, сліз та істерик, допоки змогла вмовити Миколу пристати на її скромні пропозиції. Вона йшла до своєї мети повільно, але впевнено. Жінці довелося на одного гнівного листа чоловіка відповідати десятком сповнених розкаяння та вибачень.

Після сотні телефонних розмов, які закінчувалися для Люсі жменями заспокійливих препаратів та днями постільного режиму, після пересилання стосів паперу до Лондона в невпинному безплідному листуванні, Микола таки пом’якшав і почав розповідати дещо про дитину.

– Вона спілкується виключно англійською, – говорив Люсі, коли та просила (не надто нав’язливо, аби чоловік часом не знавіснів) дати поговорити з донькою. – Ти її не зрозумієш, – і відразу додавав, аби зробити Люсі боляче: – До того ж вона не хоче з тобою спілкуватися.

Як Жені пішов четвертий рік, Люся почала обробляти Миколу щодо можливості їхнього возз’єднання як родини. Така пропозиція була ризикованою, але матері нічого іншого не лишалося.

– Благаю, коханий, пробач! – говорила м’яко й улесливо. – Ти не уявляєш, як я за тобою сумую, як тебе люблю. Не можу без тебе жити. Повір. Ця розлука пішла мені на користь… – Люся виконувала роль із професійною переконливістю.

– Ти прагнеш лише до Джейн, – відповідав ображено. – Ти мене не любиш.

Людочці знадобився не один місяць виснажливих розмов, аби втовкмачити чоловікові в голову переконання, що він єдиний, неповторний для неї.

– Ти повинна пообіцяти, що кожного ранку будеш у мене просити вибачення, – вимагав, і вона погоджувалася.

– Ти повинна обіцяти, що не надто будеш влізати в душу до моєї Джейн, – наказував, і вона обіцяла.

– Обіцяй, що ніколи не підніматимеш питання про повернення додому, – ставив ультиматум, і вона, не думаючи, відповідала: «Ніколи!»

* * *

У перший рік свого перебування в Україні Люся отримувала листи від Карлоса, сповнені палких запевнень у коханні. Спочатку відповідала на кожен, згодом рідше, а потім час звів віртуальну любов нанівець. Крім того, Жужа зосередилася на налагодженні стосунків із Миколою, а на інше в неї не вистачало сил. Кохання припинилося, і жінка була рада цьому.

Удома до неї по-особливому ставився один молодик, Дмитро, який жив у сусідньому під’їзді. Вони подовгу розмовляли, стоячи під магазином чи під будинком, поки юнак не освідчився Жужі в коханні. Жінку це злякало, адже була старша за нього й більш досвідчена, згорьована й розтрощена, а він, такий світлий та молодий, не знав іще ніякої біди.

– Ні, нічого у нас не вийде. Мені це не потрібно, – казала й ніжно гладила хлопця по щоці. Усю нерозтрачену материнську любов Людочка віддавала двадцятирічному Миті.

– А мені потрібно, – наполягав на своєму.

І вода сточила камінь. Людочка занурилася в нове кохання, яке допомагало їй забути проблеми, підносило як жінку, надихало на життя.

Дмитро, попри те, що був занадто молодим для прийняття рішень, своєю енергією підштовхував до активних дій. Казав, що потрібно будь-що їхати до Лондона.

– Грошима я допоможу, якщо знадобиться. – Він умів заробляти. Купував-продавав, дивуючи своєю активністю та бізнесовою хваткою.

І коли прийшов час – допоміг. Купив путівку до Великобританії. Єдине, чим Люся переймалася, – отримання візи. Їй знадобилося змінити старий закордонний паспорт із відміткою про депортацію на новий, із абсолютно чистими сторінками. Дмитро навіть пропонував не шкодувати грошей – підтасувати бодай одну літеру прізвища, для страховки. Люся відмовилася, бо не було на це часу. Адже Микола нарешті натякнув, що, можливо, він не буде заперечувати, якщо Люда приїде на кілька днів до Лондона, аби побачити дочку. Саме після цієї неофіційної заяви Люся взялася терміново оформлювати поїздку. Боялася, що «суджений» змінить своє рішення.

Людмила Олегівна Бабенко повірила в те, що є на небі Бог, що бувають дива у світі й що не можна опускати руки за будь-яких умов. Повірила після того, як без особливих зусиль, навіть не навідуючись до посольства, отримала візу. Уже те, що її не викликали на інтерв’ю, було нонсенсом, у гарному розумінні цього слова. Наскільки Люся знала, нікому не вдавалося оминути цієї процедури. До того ж її дані про нещодавні походеньки світами могли бути занесені до комп’ютерної бази, що автоматично виключало її з кола щасливих претендентів на омріяну візу. Але система дала збій, аби возз’єднати матір і дитину. Людочка до останнього не думала, що їй так легко вдасться виїхати. Віза була оформлена на шість місяців, що неабияк звеселило жінку.

– Я прагну побачити Джейн, – говорила Миколі в останній міжнародній телефонній розмові. – Я не буду залишатися, якщо ти не бажатимеш… Якщо після розмови зі мною, вважатимеш, що я відверта, – дозволиш залишитися. Тоді я попрошу притулку, – почула у слухавці нервове сопіння. – Не афішуватиму, що маю родичів у Великобританії. Мене десь розмістять, і я поїду туди, куди скажуть. Буду час від часу до вас приїжджати, коли ти дозволиш. Можливо, ти мене ще пробачиш, – усю тираду Жужа випалила з путівкою та візою на руках.

До Києва, звідки мав вирушати туристичний автобус, Людочку віз Дмитро. Сиділи, згорбившись, на верхній полиці купе, трималися за руки. Говорив лише він:

– Я буду тебе чекати. Попри все.

«Налагоджуй своє життя, – думала вона. – Я не можу тобі нічого обіцяти».

– Нічого не бійся. Головне, що ти житимеш із Женькою, – шепотів, аби не утаємничити інших пасажирів.

«Я не маю ніякого уявлення, де я житиму, – думала, з сумом дивлячись на Дмитра. – А боятись я відвикла».

– Остерігайся Миколу. Здається, він небезпечний.

«Ти робиш висновки з моїх слів. А якщо я брешу? Якщо він добрий, а я падлюка?»

– Не роби нічого ризикованого, – Дмитрик хотів застерегти кохану від того, про що він і не здогадувався.

Людочка приклала палець до його губ. «Мовчи!» – наказала поглядом.

Подорож

«Ікарус», підстрибуючи й випускаючи сморідний запах усередину салону, повільно мчав розбитими українськими дорогами. Поїхав швидше й плавніше, коли вітчизняний асфальт змінився на польський. Кордон між сусідніми державами перетнули хвацько, документи перевірили на подив стрімко. Пасажири-туристи майже не розмовляли між собою, напружено дивилися у вікна. Люда вибрала місце в порожній хвостовій частині автобуса. Ніч мандрівники провели у мотелі, на ранок вирушили далі, аби порівняти гарні польські дороги з ідеальними німецькими. Подорож була вельми незручною, але дуже повчальною з огляду на те, що вдалося побачити крізь вікна «Ікаруса». Зміна декорацій Україна-Польща-Німеччина за дві доби примусила по-філософськи задуматися про переваги «правих» політичних ідей над «лівими». Пасажири розгомонілися з сусідами по місцях. Людочка тішилася, що сидить сама й до неї не чіпляються з питаннями. Вхоплювала, про що говорять інші, і це її неабияк звеселяло.

– Завжди хотіла побувати у Великобританії, – вдавала з себе леді огрядна жінка попереду Людочки. – Просто мріяла!

– І я, і я, – підхоплювала розмову молодичка поряд із нею. – Цих три дні в Лондоні – це просто… – вона не знайшла, що сказати, лише розвела руками. Тоді прискіпливо подивилася на сусідку й підозріло запитала: – Ви ж на три дні?

– Що за запитання? – образилася огрядна пані. – У путівці ж зазначено. Я законів не порушую.

Люся засміялася навіть не подумки, бо її ніхто не міг бачити. До кожної групи туристів приставлялися особісти, які винюхували, чи, бува, хто не має на меті залишитися за кордоном. Про таку таємницю здогадувалися всі, тому небезпідставно остерігалися бовкнути зайве.

До Лондона з великої землі діставалися поромом, на який запхався роздовбаний «Ікарус» після годинних дебатів керівника туристичної групи з капітаном порома. Той навідріз відмовлявся впускати на борт допотопне страховисько.

– У вас є дозвіл використовувати цей транспорт на теренах нашої держави? – питав розлючений капітан.

Врешті-решт, за допомогою гуртових сліз і благань туристів автобус поставили в трюмі, а українці повалили на палуби. На ранок перед ними з туману потихеньку випливла країна-острів.

Серце билось на найвищому градусі, коли Жужа підійшла до стійки британського прикордонника-паспортиста. Він ставив жінці безліч питань, на кшталт: «Чи довго плануєте перебувати в Об’єднаному Королівстві?», «Чи не маєте тут родичів?», «Чи не депортували вас із інших країн?», «Чи не просили ви політичного притулку в Об’єднаному Королівстві чи в інших країнах?» Офіцер, очікуючи кожну відповідь, свердлив Люсю поглядом, а вона, брешучи, думала лише про те, аби не видати брехню. Тому вдавала з себе пані, невдоволену такою кількістю дурних запитань. Коли питання закінчилися, прикордонник потягся до грубого журналу. Товариші Жужі по автобусу чекали на неї по інший бік загорожі. «Перевіримо», – сказав офіцер, і це одкровення рознеслося вибухом по нутрощах Людочки. Англієць тягнув до себе талмуд, на якому був наклеєний папірець із написом «Реф’юджі».

«Перевіримо», – ще раз повторив високий британець і зиркнув мимохідь на Люсю. На її обличчі не ворухнувся жоден м’яз. «Бі», – прочитав першу літеру прізвища й почав шукати ту «Бі» у журналі. «Бабенкофф» – знайшов нарешті. «Бабенко» – прочитав у Людиному паспорті. Звірив по літерах. Люда вже бачила, як її з закрученими за спину руками ведуть кудись убік, але натомість прикордонник відклав журнал, несподівано швидко поставив на візі печатку, черкнув щось від руки, віддав українці документ, козирнув і вказав рукою на гурт співвітчизників. Люда не відразу зрозуміла, що їй дозволено проходити, була впевнена, що отой «Бабенкофф» і є Микола. Можливо, так воно й було. Але… Звідки англійцям знати, що Бабенко й Бабенкофф – одне й те саме прізвище? Тепер, коли туристи з України опинилися в безпеці, вони стали поводитися по-іншому, відверто розповідаючи, задля чого власне приперлися до Британії.

– Та в мене тут дочка працює. Я також влаштуюся. Спочатку по-чорному, а там видно буде, – сповідалася огрядна пані без будь-якого натяку на аристократичність манер.

– А я думаю просити притулку. Мені знайомі порадили, – відповіла її сусідка.

До них долучилися інші й почали голосно обговорювати, що краще – «по-чорному» чи «політичний». Відразу стало зрозуміло, хто на службі. Двоє чоловіків, що займали місця посередині автобуса (аякже, щоб усе добре чути) перезиралися й не тямили, що їм робити.

Люся, відійшовши від шоку з проходженням паспортного контролю, вдивлялася у вулички великого Лондона, якими проїжджав їхній зачуханий автобус. На транспортний засіб витріщалися, тицяли пальцями, бо з вихлопної труби валив чорний дим. «Диво, та й годі, – дивувалася. – Як таку розвалюху взагалі могли пропустити через кордон?» Не могла, хоч ти трісни, змусити себе думати про Женю. Не уявляла зустріч із нею.

Під’їхали до готелю. Люся взяла свою невеличку спортивну сумку й вийшла надвір у пошуках телефонної будки.

– Алло?! – тремтливим голосом промовила, почувши у слухавці заспаний невдоволений баритон Миколи. Потім радісно додала, намагаючись стриматися від сліз: – Я вже тут. Ми на… – Люся продиктувала адресу готелю, у якому їх розмістили.

– Чекай. Скоро приїдемо, – у чоловіковому голосі не промайнуло жодної світлої нотки. Ніби Люся набридлива покоївка, яка тричі на день приходить прибирати оселю і вже остогидла хазяїнові.

Очікування почалося тієї ж хвилини. Закінчилося через вісім із хвостиком годин. Люда диким, загнаним звіром бездумно вешталася навколишніми вулицями, не відходячи далеко від готелю, не випускаючи з поля зору підходів до нього. Під вечір, вкрай вимотавшись, попленталася до кімнати, аби на хвильку прилягти. Підіймаючись на другий поверх, почула голос Миколи. Стрімголов кинулася донизу. Там у вхідних дверях побачила ангела. Женю було не впізнати – виросла, стала справжньою красунею. Дитина дивилася на дивну захекану жінку широко відкритими очима, всміхалася назустріч матері, яка не тямила себе від щастя, що ось зараз притулить до серця своє дитя.

– Привіт! – між Люсею й Женькою став Нік. Намагався всміхатися, але усмішка виходила надто натягнутою та вимушеною. – З приїздом, – вдавано монотонно мовив та холодно поцілував Людочку у щоку.

– Мамі! – закричала Женечка й, оббігши татуся, кинулася Люсі на шию. Дівчинка була така велика, що Люда ледь не впала з нею на підлогу. Мала щебетала чистою англійською мовою. Мати звернулася до неї українською, потім російською, плекаючи надію, що дитина її зрозуміє.

– Вона не знає цієї жлобської мови. І не намагайся, – Людочка схаменулася, що занадто багато уваги приділяє дитині й зовсім ігнорує чоловіка. Тому, не переймаючись наслідками свого вчинку, впала на коліна перед Миколою на очах у здивованих англійців. Міцно обняла його за ноги й тихо заговорила, аби чув лише він:

– Пробач мені… Пробач мені… – А думала інше: «Хотів мильної опери – отримуй».

Миколі сподобалося таке до нього ставлення, він гордовито посміхнувся, озираючись довкола, взяв на руки Женьку й кинув дружині:

– Поїхали додо… – хотів сказати «додому», але схаменувся й закінчив: – До нас у гості.

* * *

Цю ніч чоловік і дружина провели разом, у одному ліжку. Він її брав не питаючи, чи вона цього хоче. Вона вдавала, що мліє від радості, хоча відчувала огиду й ненависть. У дитячій кімнаті мирно спала дівчинка, заради якої ця жінка здатна була стерпіти й не такі приниження.

«Я забрешу його… Він не буде знати правди про мої почуття. Нехай має, що хоче. Грець із ним! Мені потрібна лише дитина. Дяка Богові, що я до неї дісталася», – Люся не могла заснути цілісіньку ніч, обмірковуючи своє становище. Хотіла піти до Жені в кімнату, але боялася розбудити Миколу, який міцно спав, закинувши на неї важку ногу.

Зранку-раненько Людмила відчула присутність у спальні дитини й повільно відкрила повіки. Мала притискала до себе величезного плюшевого ведмедика й дивилася на матір з неприхованою, як це буває лише у дітей, злістю. Люся ніжно поманила донечку до себе.

– Ай хейт ю! – прокричало маля та смачно плюнуло у бік ліжка.

«Я ненавиджу тебе?» – подумки переклала Люся. До горла їй підкотив клубок.

– Йди сюди, люба, – покликала лагідно.

Джейн насупилася, підійшла до батька, сторонячись матері, й штурхнула його в плече, не зводячи погляду з Люсі.

– Деді, деді, – будила Миколу, використовуючи сльозливі інтонації.

Той нарешті прокинувся, зрозумів переляк дитини:

– Вона не любить, як хтось тут ночує.

«Учора усе було добре, чому сьогодні така переміна?» – не могла второпати Люда.

– Ти на це не надто звертай увагу. Вона… Е-е-е… тебе просто не знає.

– Я все зроблю, щоб вона мене згадала й полюбила знову.

Чоловікові на переніссі народилася глибока зморшка, губи стиснулися. Він погрозливо попередив:

– Лише не думай купувати її прихильність цукерками.

Як, чим можна купити власну дитину? Аби не дражнити Колю, Жужа погодилася, метельнувши головою. Добре, мовляв, ніяких загравань.

Женька відвідувала сімейний дитячий садок неподалік від дому. Микола значився вільним слухачем в університеті. Британія надавала біженцям можливість безкоштовно вивчати мову, інформатику та ще будь-які дисципліни у вигляді курсів. На відміну від Фінляндії, тут реф’юджі квартирували у звичайнісіньких соціальних оселях. У одній з таких жив Коля. Помешкання розташовувалося недалеко від Люішему, на вулиці зі смачною назвою Пламстед, яка була густо засіяна п’ятиповерхівками зі скупою інфраструктурою навколо них. Тут мешкали переважно представники незахищених у соціальному плані верств населення. Ті, хто животів за рахунок державних дотацій, різноманітних допомог, пільг та інших подачок. Дванадцятирічні матусі, які годують своїх немовлят чіпсами; алкоголіки різних мастей, статей та досвіду споживання оковитої; рясно оздоблені ланцюгами й перснями наркодилери, які обробляють учнів середніх класів за рогом школи, – звичайний контингент району. На цих типів вказав і розповів про них Микола. Людочка сама не відрізнила б наркоторговця від звичайного підлітка-репера, а малолітню матусю сприйняла б за старшу сестру малюка на її руках.

– Місцина дійсно не найкраща ін Ландан, – на англійський манер говорив Коля, зітхаючи. – Обов’язково з’їду звідси, як тільки видасться можливість. Знайду роботу… – мрійливо виголосив наостанок.

Людочка поцікавилася, яку саме роботу він шукає. Чоловік подивився на неї зверхньо та невдоволено випалив:

– Я нічого не шукаю. Мені дають допомогу, я навчаюся безкоштовно, винаймають квартиру. Якщо працюватиму – муситиму розраховувати лише на власні сили. Це невигідно, – подивився на дружину, як на малу дитину, й додав: – Андестенд?

– Єс! – відказала, чим викликала лавину сміху, бо обоє згадали, як на будь-яке питання відповідали «Єс», коли вперше прибули на західні землі.

– Навіщо тобі Джейн водити до чужих людей? Це ж додаткові витрати, – Жужа знала, до чого веде, але її питання залишилося без відповіді.

За два дні після приїзду дружини Микола волік Люду до навчального закладу, в якому сам навчався. Студентам видавалися безкоштовні проїзні документи (так само, як і в Фінляндії).

– Ми тебе впишемо в клас інформатики. Там, здається, є місце. Отримаєш проїзний на місяць.

– Може, краще мені з Джейн сидіти? Не потрібно було б витрачатися на няньку, – спробувала ще раз відвоювати право на виховання дитини.

Чоловік замислився, але так нічого й не відповів. «У її присутності тут, у моєму помешканні, є купа переваг: секс, приготування їжі, зайві квитки на транспорт…» – міркував.

– Оскільки в тебе віза на півроку, поспішати з заявою про надання притулку не варто. Коли строк підходитиме до кінця, підеш до поліції. Нам на руку твоя тимчасова легальність, раптом схаменувся, що сказав занадто багато, й кинув менторським тоном: – Попри це, якщо мені щось не сподобається у твоїй поведінці, ми вимушені будемо попрощатися.

Микола відкритим текстом повідомив, що Люся має виконувати всі його забаганки, не надто намагатися зблизитись із дитиною, бути малопомітною та покірною. У випадку повного виконання таких умов він не буде проти її проживання на його території. До часу Колю влаштовувало те, що Женя-Джейн цілісінький день знаходиться подалі від матері. Як зауважила для себе Люся, він неабияк радів, коли мала, приходячи від чужих людей, давала матері копняків ніжкою, говорячи свої улюблені слова «Ай хейт ю… – Я тебе ненавиджу…»

– Ти не звертай на неї увагу. Вона всім таке говорить, – заспокоював, усміхаючись. – І не смій думати, що це я її такому навчаю, – суворо наказував, коли помічав незадоволення на обличчі дружини.

Жінка ночами потай плакала, а вдень вдавала з себе щасливицю. Дитина раз по раз повідомляла Люсі про те, що вона не її мама, а «е бед вумен», «терібл» та «круел». Одного дня Людочка почула нове одкровення:

– Май мамі із Елісон, – сказала й зазирнула в очі матері, вишукуючи поглядом, чи зробила їй боляче.

Увечері Люся наважилася запитати в чоловіка, хто така Елісон, але не для того, аби викликати його гнів, а лише через цікавість.

– Тебе це не повинно турбувати. Лише не кажи, що ти зберігала целібат увесь час, допоки ми були не разом. Що, не було тобі з ким трахатися?

Розмова ця почалася, коли дочка спала. Людочка, сидячи на ліжку, прошепотіла:

– Було… з ким… – Хотіла-бо, аби між ними не було недомовленостей. – Думаю, тобі сестра донесла… Чи не так? – натякала на свої взаємини з Дмитром і на те, що Олена якось бачила їх разом у місті.

Очі в Миколи налилися кров’ю, з вуст полилося матючиння. Те, що чоловік лаявся пошепки, аби не збудити Женьку, ще більше виводило його з себе. Він штурхав дружину в плечі, зіштовхуючи з ліжка. Жужа кидалася на коліна, знову й знову просила у Колі пробачення. Чоловік пхнув Люсю ногою, наче непотріб, і, коли вже зовсім ошалів, вхопив її за барки, аж відскочив один ґудзик із піжамної кофтинки, й жбурнув до дверей. Тоді підійшов, відчинив хату та викинув перелякану мовчазну жінку, як приблудну собаку. Оговтавшись від несподіванки, Люда один раз стукнула в двері, тоді двічі, згодом гукнула чоловікові, аби впустив. За її криком почулися незадоволені вигуки від сусідів. Вірогідно, Люся заважала їм дивитися телевізор чи міркувати наодинці. Для цього будинку не новиною були сварки та бійки, в які неодмінно втручалися сусіди, але здебільшого з-за зачинених дверей. Їм також кортіло долучитися до драми, та не бажалося отримати по мордяці від розлючених учасників конфлікту. Теперішня ситуація геть не була схожа на класичні, бо вирізнялася надто малою кількістю гучних звуків. Проте ласі до сенсацій мешканці лондонського дна не хотіли відмовляти собі в задоволенні опинитися в центрі подій. Люда, почувши невдоволені белькотіння та злякавшись, що хтось відчинить двері й побачить її у спальному костюмі, що складався з шортів та розхристаної кофтинки, стрімголов спустилася у двір. Цю ніч мусила провести на синій дерев’яній лаві, біля роздовбаної гойдалки. Сиділа й дивилася на вікна. Не на ті, що належали квартирі чоловіка, а на всі інші. За ними йшло-вирувало життя, нехай не ідеальне, але власне у кожного. Вікна були різні, як, вірогідно, й ті, хто їх оздоблював. Одні гарно підсвічувалися, випромінюючи тепло та затишок, інші сірувато вишкірялися, оголюючи буденність життя. Людочка уздріла серед чужих віконниць уявне своє в рідному місті – у дерев’яній рамі, простеньке, підсвічене теплим жовтуватим світлом, на підвіконні – алое. До шибки в Людиних мареннях притулилися двоє, мати й донька, і довго-довго вдивляються у неї, самотню розчавлену дивачку. Людочка встигла уявити, як би вона з дочкою вискочила надвір з теплою ковдрою, вкрила бідолашну, поцікавилася, що з нею трапилося, чи не потрібна допомога…

Щойно почало розвиднятися, Люся, яку пропасниця била від холоду й страху, піднялася на третій поверх червоного цегляного будинку, легенько пошкрябалася в двері. Микола відчинив їй відразу, крізь непідробні сльози просив, аби вона на нього не тримала зла. Притискав до себе, цілував…

* * *

– Ти мене вразила своєю відчайдушністю. Думав, будеш кричати, битися в двері. А ти тихенько пішла на лавку і, як песик, там до ранку просиділа, – Коля любив згадувати нещодавню подію за вранішнім чаєм із вівсянкою. Людочка нервово сміялася, пораючись біля плити та мийки. Вона не сідала до столу, допоки не нагодує чоловіка й доньку.

– Деді! – звернулася Женя до татка. Не говорила до матері напряму. Коли хотіла щось запитати у Люсі, просила Миколу передати їй питання. – Май мамі із стюпід? – цікавилася в татка, чи її мама дурепа. Люся, звичайно, зрозуміла суть питання. Але вдала, що не почула.

– Вона так питає, бо ти не говориш із нею англійською, лише українською. Вона вважає, що лише дурні не знають англійської… рідної мови нашої дочки.

– Ні, моє сонечко, мама не дурепа, – звернулася Людочка до дочки, використовуючи англійську. Жінка підсіла до малої, почала гладити її по білявій голівці. І раптом Женя, схлипнувши, схопила Людочку за шию, обняла міцно-міцно й закричала:

– Мамі, мамі, сорі, сорі!

– Ну, досить уже, – втрутився Микола, гримнувши на Люсю. – Ти справжня дурепа. До чого довела дитину. Краще було, коли вона тебе ненавиділа. – А тоді, звертаючись до малої: – Мама тобі давала кенді? – Думав, дівчинка почала проявляти любов, бо Люся купила їй солодощів.

Робота

– Зміни взуття, – просив дружину Микола. Соромився, що Люда ходить у «козаках», які купила у секонд-хенді. – Та приведи до ладу волосся, – наказував, але грошей на такі делікатні справи не виділяв. Задля того, аби не перейматися зачіскою, Жужа пов’язувала хустину на хіпівський манер. На руках мала безліч різноманітних прикрас, що їх сама зробила ще вдома, коли, щоб не збожеволіти в розлуці з дитиною, займалася виготовленням браслетів, підвісок та іншого нікому не потрібного барахла власними руками. Багато чого роздала подругам та знайомим. А декілька витворів повісила на себе. Микола щораз сміявся з її зовнішнього вигляду. Казав: «Виглядаєш, як дурна біженка». Люся не брала зауваги чоловіка близько до серця. Її турбували інші речі.

Майкл – так звали викладача з коледжу, який, за збігом обставин, побачив у Людочці споріднену душу, бо сам був хіпі з неабияким стажем, – відразу вихопив українку з усієї маси слухачів. Викладав курс роботи з персональним комп’ютером. На другому уроці Люся не змогла дати раду комп’ютерній мишці разом із курсором. Майкл допоміг їй на додатковому занятті, яке сам призначив. Спочатку Жужа здивувалася, що викладач запрошує її на екстра-клас, як він висловився. Але згодом зрозуміла, що англієць радше намагається поговорити з нею, ніж заволокти до ліжка. У Майкла була дружина й четверо дітей. До того ж він годився Людочці в батьки, хоча молодився. Люся, довірившись йому, розповіла свою складну історію стосунків із чоловіком і важкий шлях до дочки. Майкл сумно дивився на неї, кліпаючи білими віями. Тоді запитав:

– І що ти думаєш робити?

– Поки що непогано було б знайти роботу, – сказала, смакуючи хот-догом, яким пригостив англієць.

– Розраховуй на мою допомогу, – поплескав жінку по плечу.

За тиждень Майкл підійшов до протеже після уроку.

– Люсі, я знайшов тобі роботу, – сказав.

– Яку? – українка була розчулена, що хтось переймається її проблемами.

– Телесейл, – пролунало слово, яке нічогісінько не пояснювало. – Продаж по телефону, – розшифрував Майкл. – Компанія називається «Стерлінг Паблікейшинз». Ось номер, подзвониш, про все довідаєшся. Лише не кажи, хто тобі порадив, – прискіпливо подивився на Люсю. – У тебе є дозвіл на роботу? – запитав й захитав головою, що мало означати «Ні».

– Є! – збрехала, але так, що Майкл зрозумів це.

Той посміхнувся.

– От так і кажи.

– Так у мене ж англійська погана.

– А у кого в Лондоні гарна англійська? – натякав, що столицю Великобританії населяють здебільшого вихідці з Індії й представники англійського люмпен-пролетаріату. Корінні столичні мешканці не надто переймаються чистотою мови. Заможні англійці чи ті, що вважають себе такими, уже давно попереселялися ближче до передмість або й не виїжджали звідти ще з часів Середньовіччя.

Людочка згадала розповідь викладача про його перебування в Арабських Еміратах. Цей більш-менш законослухняний громадянин Великобританії поїхав волонтером до казкової країни за програмою обміну. Був тоді молодим і зеленим, тому не надто зважав на перестороги, які лунали звідусіль від небайдужих співвітчизників-друзів і стосувалися законів мусульманського світу. Хлопець, відмахуючись від надокучливих хвилювань, обіцяв рідним і знайомим носити притаманний арабам одяг, що, до речі, було однією з умов контракту. Прожив, наче сир у маслі, декілька місяців в Абу-Дабі, добре заробляючи й гарно облаштувавши свій побут. Згодом його перекинули у невеличке містечко на півдні країни. Одного погідного дня, як зазвичай, ішов вулицею до школи, де працював учителем англійської. Йшов повільно, всміхався теплому сонечку й перехожим, яких зустрічав на своєму шляху, та за хвилину відчув, що з ним щось не так. Місцеві чоловіки голосно обурювалися, а жінки, закутані в паранджу, закривали хустинками сітчасті отвори для очей. Майкл, мало що розуміючи, дійшов до школи, де на нього чекали, аби заарештувати. Виявилося, що того дня було велике мусульманське свято, коли обов’язково мали бути прикриті долоні, тобто у цей світлий день потрібно було вдягти сорочку з довжелезними рукавами, які б закривали пальці. Майкл на це не зважив, вважаючи невеликою бідою вдягтися, як зазвичай. Необачність вартувала б довгого строку ув’язнення. І якби його не витягли зі Сходу рідні та друзі, сплативши величезний штраф, хтозна, чи почув би хтось історію цього чоловіка. Чи правда те, що розповідав про себе Майкл, а чи це вигадка – не має значення. Проте лондонець знав, що означає бути чужим у чужій країні.

Це був поки що єдиний Люсин друг. У Миколи, навпаки, їх водилося вдосталь. Та чоловікові знайомі не підпускали Людочку близько до себе, воліли не спілкуватися з нею, звертаючись здебільшого до Колі. Коли родина Бабенків ішла до когось із англійців у гості, а таке траплялося мало не щонеділі, Женечка перетворювалася на маленького монстра. Демонстративно зневажала матір, у всіх на очах показувала їй язика, заповзала до якоїсь тітки на руки, починала її обнімати, цілувати та розповідати про свою любов до неї.

– Я більше не піду в гості, – казала Люда після таких посиденьок, але йшла наступного разу, плекаючи надію, що дівчинка, яка вдома горнулася до неї, колись зробить це на людях.

– Мені Майкл знайшов роботу, – повідомила за вечерею. – Може, й ти підеш? Майкл казав, що це ніде не фіксується, якщо ти не бажатимеш…

– Ти цьому хіпі віриш? Ти знаєш, як до таких ставляться справжні англійці?

– Справжні – це які? Ті, що настроюють Джейн проти мене? – не стрималася Люда.

– Оце так! Вона сидить на моїй шиї і моїх же друзів поносить, – Микола був близький до істерики, але почати завадила Женя, яка покликала зі своєї кімнати. Люся зайшла до неї й остовпіла від побаченого. Дитина лежала оголена, звабливо всміхалася, дивлячись на тата, тоді, облизавши губи, сказала: «Поцілуй мене», – й тицьнула долонькою в низ животика. Микола помітно захилитався, мало не впав, дружині довелося його підхопити й допомогти сісти в крісло. Люся, ніби нічого незвичайного не сталося, підійшла до маленької спокусниці, вдягла її, пригорнувши, пояснила:

– Цілувати потрібно личко, носик, ручки, – промовляла, цілуючи.

– А Марк казав: «Роби так!», – дівчинка дивилася на тата.

– Марк – дванадцятирічний син няньки, до якої ходить Джейн, – Коля позеленів. – Я його вдушу!

– Не потрібно на цьому зациклюватися. Нехай вона не думає, що зробила щось погане, – прошепотіла Миколі.

– Я її батько й сам вирішуватиму, що треба, а що не треба. Поки ти мало не два роки сиділа там, шльондралася бозна-де, я тут виховував дитину. Сам! Один! – кричав, мов навіжений.

Женя злякалася, що тато лається на неї, й заховала личко на грудях у матері, перед цим заплющивши очі. Коля від побаченого розверещався ще більше, розмахуючи руками й тупаючи ногою.

– Давай, давай, пригортайся, а вона тебе знову кине! От побачиш, кине, кине, кине!

– Спинися! – зашипіла Люся. – По-перше, мене не було з дитиною, бо ти усе для цього зробив, по-друге, я не кину свою дитину, як і не кидала її, по-третє, припини себе накручувати, як баба…

На подив дружини, Микола замовк, хвилину постояв, тоді вийшов із кімнати, з силою зачинивши за собою двері. Почула, що він кудись дзвонить й верещить уже у вітальні. «Мабуть, розбирається з розбещеним підлітком», – подумала, розповідаючи Женьці казку, від якої та заснула. Уклала малу в ліжечко, вкрила ковдрою й навшпиньках вийшла з кімнати.

– Вибач, що кричала! – перепросила.

Микола сидів у темній кімнаті й про щось думав.

– Марк божиться, що нічого не робив.

– А ти думав, скаже, що навчав малу дитину поганого?

– Ми не будемо її більше туди водити. Ти сидітимеш із малою. Думаю, що навчання тобі ні до чого, – Люда, незважаючи на темряву, побачила, як чоловік скривився, обмірковуючи наступну фразу. – Бо ще в цього хіпіка Майкла втюришся, ти ж у нас велелюбна.

Проковтнула образу й перейшла до справи.

– Я ж тобі кажу, що знайшла роботу. Навіть не знаю, що тепер робити. Я б, звичайно, краще була з Женькою… – Виправилася: – З Джейн.

* * *

У «Стерлінг Паблікейшинз», куди українка подзвонила зранку, після низки простих питань почула одне неприємне про дозвіл на роботу. «Маю!» – не вагаючись, досить переконливо збрехала.

– Хто вам дав наш номер? – питання.

– Знайомий, – відповідь.

– Його перше ім’я? – вимога.

– Не пам’ятаю, – досить впевнено.

– Ви іноземка? – питання.

– Так! – відповідь.

– Якими мовами володієте?

– Українською, російською.

– Подзвоніть у російський офіс, там потрібні люди, – жіночий голос диктує Людочці інший номер.

– У вас є досвід роботи? – питають там російською.

– Є! – зухвало бреше Люся, хоча навіть не уявляє, що то за робота.

– Можете працювати вночі? – питають люб’язно.

– Так! – зраділа, бо ж тепер цілий день віддаватиме дочці, а вночі працюватиме.

– Пишіть адресу. Сьогодні о двадцять третій вас чекатимуть. Скажете своє прізвище на прохідній, аби пропустили.

Ще попросили принести фотографію, аби вклеїти її до перепустки, та… дозвіл на роботу…

У «Стерлінг Паблікейшнз» Люду зустрів керівник російськомовного офісу – Бєзгін Анатолій Іванович. Просив називати себе містер Бєзгін, із наголосом на останньому складі. Тут працювало близько двох десятків людей, чоловіків і жінок. Вони повитріщалися з-за своїх перегородок на новеньку.

– До роботи! – наказав начальник, розтягуючи слова й піднявши брови.

– То ти кажеш, що працювала у цьому бізнесі? – вдруге запитав Анатолій Іванович, скануючи Люсю поглядом.

Жінка здивувалася своїй зухвалості, коли випалила:

– Два роки в Фінляндії, а тоді ще рік в Україні.

– У тебе є дозвіл на проживання? – з недовірою.

– Я одружена з англійцем, – Людочка зовсім не готувалася до такого допиту й була вражена власною кмітливістю.

– А дозвіл на роботу? – запитав Бєзгін, на хвильку задумався й перевів розмову в інше русло: – Хоча, яке це має значення… Ось твоє місце. Сідай… Входь у курс справи. Тобі допоможуть колеги, – начальник звернувся до худорлявого молодика: – Серж, розкажи Люсі, що й до чого, – голосно до всіх: – У нас нова людина! Люсі! А тепер до роботи, – заплескав у долоні, зупиняючи шепіт, що хвилею рознісся приміщенням.

Необтяжлива робота полягала у тому, аби дзвонити на Сахалін, в Якутію та республіку Саха і втуляти на продаж рекламний непотріб. «Стерлінг Паблікейшнз» займався формуванням і видавництвом товстого рекламного журналу, на кшталт телефонного довідника «Жовті сторінки». Від тих, хто бажав (під легким тиском працівників телесейлу) вписати своє підприємство до каталогу, вимагалося переслати факсом підписану, завірену печаткою угоду на проплату сторінки, а це – 1000 фунтів. Якщо робітник офісу вмовляв керівника підприємства взяти собі сторінку, то отримував п’ятнадцять відсотків, тобто з кожної угоди – сто п’ятдесят фунтів. Розкрутити скупих і підозрілих російських директорів-товстосумів на таку сумнівну аферу вдавалося далеко не кожному. Людочка стала свідком того, як виходив із себе грузин Коте. Запальний хлопець мало не верещав у слухавку, вкотре пояснюючи, що це за часопис, для чого існує і взагалі, який зиск із такої публікації матиме замовник.

– Про вас знатимуть на Заході. Розумієте? Про вас знатимуть… А це інвестиції, – з останніх сил тримався Коте й шкірив гримаси, відвертаючись від слухавки в бік Людочки. За сусідніми столами робилися ставки на те, хто отримає перемогу – грузин чи його опонент. Котик, як його називали колеги, довго слухав, що йому тарабанила рурка, тоді почав червоніти, вкриватися гусячою шкірою. Врешті вигукував, але так, аби його слова не дійшли до столу Бєзгіна на іншому боці офісу: – Сам пішов, мудак кацапський! – Півторагодинна розмова завершувалася повною поразкою працівника «Стерлінг Паблікейшинз». – Злетіло, бляха-муха, півтори сотні паундів через якогось довбодзьоба. Півзміни на нього витратив, – далі, використовуючи суто грузинську лексику, невпинно бубонів аж до наступного дзвінка.

Людочка бачила, як Бєзгін посміхається про себе, як інші колеги віддають один одному дрібні гроші. «Вірогідно, ті, що віддають, були впевнені, що Коте переможе», – резюмувала новенька. За цю ніч їй не вдалося нікуди подзвонити. Підготувала базу потенційних клієнтів, користуючись телефонною книгою, запопадливо розвісила підказки у форматі А-4 на перегородці, яка відділяла її робоче місце від сусідніх, підкреслила жовтим маркером найцікавіші тези, виписала потрібні телефони й назви підприємств. Завтра мала розпочати телефонний штурм. Перша безсонна ніч далася взнаки, Люда ледве дотягла до світанку. О шостій робітників випускали з офісу. Щоправда, дехто йшов і серед ночі. Це ті, хто мав власне авто. Людочка не знала цього і близько третьої, побачивши, що двоє готуються відчалювати, звернулася до начальника:

– Можна й мені йти? Сьогодні я вже нічого не зроблю.

– Ти на авто? – запитав, почув негативну відповідь і продовжив: – Куди йти, курочко? Знаєш, скільки в цьому районі маніяків? Сиди вже. Можеш піти на кушетку, полежати, – вказав напрямок.

Люся не скористалася лежаком, бо потрапила до гурту, в якому обмінювалися розповідями. Двоє молодих чоловіків та одна дівчина курили й, прислухаючись час від часу, чи не кличе начальник, вели розмову.

– … такий дебіл, – Люся, підійшовши до трійці, почула останні слова дівчини, яка, не звертаючи уваги на нову слухачку, продовжувала, глибоко затягуючись. – Я на Падінгтоні в метро лише глипнула на нього раз. А воно, падло, до мене причепилося… Йде і йде слідом. Коли вже забрела у наш провулок, ні, думаю, треба дьору давати… Ніч надворі… Аби ви бачили, як я бігла до офісу, мало підбори не повідкидала… Лондон кишить маніяками… Я вам кажу, – дівчина побачила, що Люся знітилася, й підбадьорила її: – Не соромся, сідай.

Про що йшлося далі, Люда не з’ясовувала, сиділа й слухала, як ллється мова, аби не заснути… аж до гудіння в голові.

* * *

– Я йду! Женька грається! Ти не спи! – віддав розпорядження Микола, коли вранці втомлена дружина увійшла до квартири. Повіки в неї злипалися.

– Мама, мама, я не йду до дурного Марка, – радісно повідомила дівчинка.

– Ми будемо вдома, – Людочка поцілувала донечку. – Йди, малюй. Я приготую сніданок. Ти їв? – звернулася до чоловіка.

– Поїм у коледжі. Не встигаю… – За ним зачинилися вхідні двері.

Люся влила в себе півлітра густої кави, нагодувала Женю яєчнею та вклалася на ліжечко в дитячій кімнаті.

– Матусю, ти спи. А я гратимуся. Не турбуйся: якщо я засумую, то ввімкну телевізор, – по-дорослому промовило дитинча, погладило матусю, поцілувало й турботливо накрило ковдрою. Людочка намагалася провести психоаналіз її поведінки, але не встигла, бо закрила очі.

Спала недовго, та на диво відмінно відпочила. Прокинувшись, гайнула з Женею до найближчого парку. Люся бігала й стрибала, наче сама була дитиною, Женечка верещала від задоволення. Її мама жвава й весела, на відміну від інших матусь та нянь, які з-під насуплених брів спостерігали за надто емоційними іграми дурнуватої іноземки. Женя в запалі використала українські слова, сказала: «Я лав тебе, мамі», – й це прозвучало напрочуд зворушливо, так, що Людочка не тямила себе від щастя.

* * *

На роботі усе складалося пречудово. За два тижні Люсі вдалося заробити чималу суму – тисячу п’ятсот фунтів. Вона винайшла свій «прибамбас», як його називали в офісі, а саме взяла собі псевдонім… Дуглас!

Коли вперше зателефонувала до трубопрокатного заводу десь у Якутії, почала, трохи збиваючись, пропонувати послуги «Стерлінг Паблікейшнз». У Сибіру довго слухали, а коли Жужа, впевнившись, що нічого не вийде, замовкла, запитали:

– У вас дивний акцент. Ви не росіянка?

Авжеж, вона не росіянка. Вона українка. Звідси й акцент. Людочка відповіла, не розуміючи, звідки береться ця історія:

– Мої батьки були росіянами. А я народилася вже тут. Моє прізвище, – мить подумала, тоді згадала улюбленого актора Майкла Дугласа й продовжила: – Моє прізвище Дуглас. Люсі Дуглас.

– Ого! Дуже приємно, – донеслося з Якутії. – Розкажіть, як вам там живеться.

Почала розповідати щойно вигадані легенди, але так правдиво, що колеги з офісу, включно з директором, затамувавши подих, слухали. Наприкінці розповіді почула:

– Добре, висилайте свою угоду. Підпишу.

Застрибала біля факсу, коли отримала підписаний та освячений печаткою документ, аж на дві сторінки, тобто на суму в дві тисячі фунтів.

«Триста є. Лише за годину розмови!» – думала й здригалася всім тілом від радості.

– Ось так потрібно працювати! – оголосив Бєзгін перед колективом. – Дівчина в нас другий день, тобто ніч, а вже угода на дві сторінки, – смачно чоломкнув Людочку в лоба. – Потрібно вміти викликати довіру, аби в Раші не почали думати, що їх ошукують. Я вам, довбням, про це уже скільки разів говорив? – і звертаючись до Люсі: – Гроші отримаєш днів через п’ять.

Жінка примудрилася обігнати у соцзмаганні усіх колег. Одного дня до «рашиків» завітав начальник Бєзгіна, англієць зі скошеною щелепою, який вручив Людочці, на додачу до вже отриманої зарплатні, премію у розмірі п’ятдесяти фунтів і міцно потис руку.

– Досвід роботи, – говорив до Анатолія Івановича, йдучи з офісу. – Я вам наголошую завжди, беріть людей із досвідом роботи.

Така неприродна ідилія мала колись закінчитися. Люда знала про це, як ніхто інший. У неї не було дозволу на роботу, тож вона могла підвести містера Бєзгіна, якщо сюди раптом завітають представники «Хоум Офісу» – державної організації, яка слідкує за дотриманням правил щодо осіб без дозволів на роботу, проживання тощо. «Хоум Офіс» опікувався нелегалами різного штибу. Точніше, нишпорив за ними. Про це розказали Людочці її колеги. Та й від власного чоловіка вона багато чого наслухалася про цю організацію. Працівники «Хоум Офісу» не гребували нічим, аби довести, що якась людина нелегал або що якийсь шлюб фіктивний. Так, неодноразово Микола переповідав історії про те, як представники «Хоум Офісу» без будь-яких дозволів залазили по ночах у домівки до тих родин, які підозрювалися в укладанні фіктивного шлюбу. Швиденько фотографували чоловіка й дружину, які не сплять у одному ліжку, чим намагалися довести, що шлюб не є законним. «Хоум Офіс» – установа, яка діяла за допомогою батога та тістечка. З одного боку, завжди вислідковувала-винюхувала-підозрювала, з іншого, надавала помешкання, гроші, медичну допомогу…

– «Хоум Офіс»!!! – нервово сповістив охоронець «Стерлінг Паблікейшинз», що заскочив до російського підрозділу о четвертій ранку. – Поки що на першому, – додав і побіг геть.

– Хто?! – запитав Бєзгін у підлеглих, обводячи усіх поглядом.

Люди мовчали.

– Що «хто»? – пошепки звернулася Люся до Коте.

– Хто без дозволів на роботу, – пояснив той.

Люся, опустивши голову, мов першокласник, що отримав двійку, підійшла до Бєзгіна.

– Я так і знав. Давай, дівчинко, швидше за мною. Бери свої речі.

Повів Люсю темним шлангом-коридором до занедбаної підсобки.

– Я зачиню ззовні. Сиди, як миша.

Попри те, що замкнена українка знаходилася досить далеко від свого робочого місця, чула, як там ходять люди, щось питають, потім вслухалася в кроки, що лунають зовсім поруч.

– Що тут? – прогугнявіли з того боку дверей чистісінькою англійською.

– Швабри, відра, таке інше, – відповів Бєзгін.

– Відчиніть!

– У мене немає ключа. Прибиральниця забирає його з собою… – За мить, коли чиновник пішов, Бєзгін легенько шкрябнув по дверях, аби підбадьорити Людочку.

Після інциденту начальник мав довгу бесіду з підлеглою.

– Люсенько… мені неймовірно шкода це казати, але ти мусиш йти. Ми не можемо так ризикувати… Розумієш?

Люся усе розуміла. Роботу було втрачено.

– Дякую за псевдонім, – сказав Коте на прощання.

Він використовував манеру, започатковану Жужею, і був вельми вдячний їй за це.

– Як матимеш дозвіл, приходь, – вибачаючись, випалив Бєзгін, уже коли Жужа була біля дверей.

Загалом за шість тижнів роботи у кишенях української нелегалки мало опинитися чотири тисячі фунтів – сума просто приголомшлива як для «чорного» працівника. Микола радів чи не більше за дружину таким її статкам. Щоправда, на руки жінка отримала лише півтори тисячі, інші потрібно було чекати щонайменше кілька місяців.

– Нічого, почекаєш. Адже вони тобі обіцяли виплатити? Хоч тебе й турнули.

– Звичайно! Бєзгін сказав, що зателефонує, коли гроші надійдуть на рахунок.

Микола вважав, що зароблене дружиною належить йому. Встановив таксу, яку Жужа має сплачувати за електроенергію, воду й інші комунальні послуги. Це при тому, що за нього платила держава. Жінка із задоволенням скуповувала продукти, віддавала чоловікові усе, що він просив, скуповувала Жені речі.

Якою щасливою була дівчинка, коли мама повела її до великого магазину. Приміряла різні пальтечка-курточки, штанці та плаття. Врешті-решт зупинилася на рожевій куртці, квітчастій сукні, замшевих чобітках і декількох костюмах.

– Дивись, яка парасоля, – Микола вказав «багатійці» на зелену довгу чоловічу парасолю. – Може, й мені щось купиш?

– Бери! Із задоволенням куплю, – Люся хотіла поділитися відчуттям щастя, що переповнювало її. – До того ж у тебе немає пристойних штанів. Дивись, які класні. У них ти будеш справжнім денді, – вказала на вовняні шикарні брюки.

– Дякую, – подивився на ціну й прицмокнув, але не відмовився від подарунка.

На касі до парасолі й штанів додалася пара чоловічих сорочок по тридцять фунтів та недешевий шкіряний пасок.

– Може, ти пішов би на моє місце? – якось запитала Людочка, розуміючи, що її заощадження тануть надто швидко.

– Мені й допомоги вистачає, – відповів чоловік.

«Авжеж, вистачає. Ти ж не витрачаєш її», – потай сердилася.

* * *

З приходом жовтня у Жужі лишилося кілька тижнів, аби зважитися на кардинальний крок щодо майбутнього життя у Великобританії. Термін візи вичерпувався, й Людочка, не попросивши політичного притулку, не змогла б безперешкодно жити в оселі чоловіка. Втративши статус туристки, вона автоматично перетвориться на нелегалку. «Мені не потрібні проблеми», – дедалі частіше нагадував чоловік. У разі звернення до поліції Люся мала б перебратися до наданої «Хоум Офісом» квартири чи кімнати, ймовірно, далеко від столиці. «Знову розлука, – думала. – Женя тільки-но звикла до мене. Якщо я залишу її вдруге, дитина не пробачить».

– А якщо я скажу, що у мене тут сім’я? Можливо, вони дозволять нам жити разом? – припустила у розмові з чоловіком. – Прошу тебе, Ніку, не відштовхуй мене від дитини. Дозволь зізнатися, що в мене тут родина.

Микола не давав своєї згоди на такі ризиковані дії. Людочка мала жити деінде, а не з ними.

– Якщо ми житимемо разом, нам менше платитимуть – це по-перше. До того ж нашу справу розглядатимуть як одну, а це зменшує шанси отримати позитивну відповідь. Якщо вже нам із Джейн дадуть відкоша, тоді ми перекинемося до тебе, адже в тебе буде більше часу… – Люся не хотіла розуміти, що верзе Микола, знала лише, що хоче залишитися тут, у цій квартирі, поруч із дитиною.

Жужа не могла контролювати кількість сліз, що виливалися з неї. Миколу це дратувало, він спав і бачив, як би усунути жінку якнайдалі.

– Слухай, Люсіль, а давай ти закосиш під божевільну, – запропонував якось, пильно вдивляючись у жінчине запухле обличчя. – Хворих не депортують… Їх лікують.

Дружина запитально подивилася на генератора найдивовижніших ідей.

– Дивись, – залопотав, – ти ж постійно ревеш. От і будемо це проштовхувати. Депресивний стан. Ля-ля-ля. А там і до психозу недалеко.

Люда інтуїтивно зрозуміла, до чого він веде, неприємно-солодко засмоктало під ложечкою.

– У Енді є знайома лікарка, яка допоможе з діагнозом. Щоправда, її тимчасово позбавили практики, але з дня на день термін закінчується… Тобі дадуть довідку… Ну, що ти несповна розуму, – переможно подивився на Люсю. Не відчув від неї підтримки й посуворішав. – Ти давай, не комизься. Так буде краще для всіх нас. Якщо тобі дадуть дозвіл на проживання, а в разі психічної хвороби його дадуть обов’язково, я про це вже дізнавався, тоді об’єднаємося в сім’ю… Цією жертвою ти допоможеш власній дитині жити по-людськи…

– Чудово! – випалила, не вірячи своєму щастю. – Якщо після цього ти дозволиш мені не йти від дитини, я згодна.

– Лише спочатку лікар, тоді – поліція. Здасися, покажеш кому треба довідку і… будемо чекати.

Ідіотичний план почали досконаліше розробляти увечері, коли до них завітав спеціально запрошений цвях програми – Енді.

Енді Боугес не надто любив Людочку. І ця нелюбов була взаємною. Українка внутрішньо підсміювалася над англійцем-невдахою з наполеонівськими амбіціями. Він, за словами Миколи, десять років відсидів у в’язниці за махінації на тоталізаторі. Це було давно. Тепер Енді корчить із себе респектабельного бізнесмена. Люся згадала, як він водив їх до себе в офіс, де сновигали по невеличких кімнатках дві тонконогі секретарки. Тоді на пряме Жужине запитання «Чим конкретно займається Енді?» ні сам містер Боугес, ні Микола не змогли відповісти бодай щось, лише кидали один на одного здивовані погляди. Мовляв, у нашій країні не ставлять таких дурних запитань. Мовляв, мій офіс, чим хочу, тим і займаюся. Мовляв, можу навіть сам не знати, чим я займаюся, і таке інше…

– У мене бізнес, – гордовито проголошував Енді, сидячи на стільці й закинувши ноги на журнальний стіл. На підошві дорогих черевиків зяяла чимала діра. Він повторив тезу вдруге, розвівши руками і вказуючи на стіни. Тоді гукнув секретаркам зробити кави й нервово закурив.

Тепер так само, задерши взуття на стіл, вклався у вітальні Миколи. Незважаючи на дитину, яка бігала поруч, випускав важкі туманно-сірі хмарки надто густого та не менш смердючого диму й белькотів щось про те, що ідея Миколи щодо психічної хвороби його дружини не так вдала, як геніальна.

– Геніальна ідея! – казав, підбадьорюючи задоволеного Миколу. – Люсі, так буде дуже гуд для всіх, – звертався до господині.

Жужу підкидало й тіпало від страху, але разом із тим їй було начхати на все, окрім одного – дитини. Єдине, що її хвилювало, – уникнути розлуки з дочкою, яка саме зараз сиділа у неї на колінах і лагідно погладжувала мамине волосся. Микола кидав на дружину спопеляючі погляди й постійно примушував Женьку щось принести чи занести. Малеча стрімголов виконувала батькові забаганки й вмощувалася на улюблене місце, намагаючись не пропустити жодного слова з розмови дорослих. Коли вже завдань для дівчинки не лишилося, а ревнощі не попускали, Микола знайшов інший спосіб роз’єднати пару.

– Зроби нам кави! – кинув дружині, наче служниці.

Жінка стояла на кухні й насипала в турку мелене запашне кавове борошно. «Раз, два, три, чотири…» – автоматично рахувала. Спинилася, коли почула від себе «Одинадцять». Подивилася на турку. Та була вщент наповнена.

«Дурепа!» – потай вилаялася, оговтавшись.

«Дурепа», – почула тихе шипіння позаду себе. Слово, на відміну від попереднього, вимовлялося вголос та ще й англійською. Говорив Енді. Жінка з ненавистю повернулася до нахаби, хотіла було відвісити йому ляпаса за словесну образу. Розвернувшись до англійця, здивувалася з його по-батьківськи доброго виразу обличчя.

Микола простував до вбиральні.

– Я тут допоможу, – сказав йому Енді, неприємно посміхаючись. Як тільки Бабенко зник, Енді відразу, без попередження, пошепки одним реченням процідив з занадто серйозним, як для нього, виглядом:

– Ні! – заметляв головою й вказівним пальцем. – Ніколи, чуєш? Ні! Не треба.

Людмилі з очей та й з душі зірвало пелену, крізь яку вона дивилася на експеримент із власним божевіллям.

– Ти не побачиш дитину. Ніколи! – шепотів, оглядаючись на коридор. – Ти будеш за ґратами в психушці, – склав із пальців решіточку.

Жужин інстинкт самозбереження запрацював на повну й повідкривав усі зашлаковані портали свідомості. Запульсувала кров у жилах і в голові, кинуло в жар, підступило до горла нудотним кавалком.

– Не можна! – ще раз наостанок попередив Енді, повільно водячи головою ліворуч-праворуч.

Людочка щиро обняла чоловіка, якого вважала ворогом іще кілька хвилин тому.

– Ось вони вже й обнімаються, – вклинився Микола.

– Але ж у тебе дружина! – Енді вивільнився з обіймів уже зухвалим бізнесменом, яким його звик бачити Микола. – Мені б таку.

Українець повернувся до незакінченої бесіди про лікарку, яка зможе допомогти знайти в Людмили невиліковні психічні хвороби.

– Усе можна зробити, – Енді намагався не дивитися на Жужу. – Потрібні лише гроші. У тебе є гроші? – нахабно запитав в містера Бабенкоффа (так вимовляли Нікове прізвище англійці. Напевно, на його ж вимогу).

«Хоче розвести його на «бабки», – подумала «божевільна» й потай зареготала на усе горло. Натомість зовні залишалася безтурботною готувальницею кави.

– Гроші, гроші… Усім потрібні гроші. Ти знаєш, Енді, у мене на цей час немає вільної готівки, – тоді підняв брови, згадавши, у кого вони є. – У Люсіль є гроші, Енді, вона ж працювала, – відказав весело.

Енді замислився. «Мене, вірогідно, не хоче розводити на бабки», – подумала й занепокоїлася.

– Треба багато… П’ятсот, – сказав англієць, поглядом підштовхуючи Людочку взяти участь у його афері.

– У мене… Мені ще не заплатили всього… А ті, що були, я ж витратила… Штани… Комунальні послуги… Наступного місяця обіцяли, – виправдалася Люся.

– Окей! – кинув із досадою друзяці Микола. – Я дам! Але щоб потім повернула, – це вже до дружини. Тоді вийшов в іншу кімнату. Енді підморгнув Людочці. Зробив це надто зосереджено, аби не видаватися легковажним пройдисвітом.

– Ось! – простягнув кипу фунтів Коля. – Коли ти з нею переговориш? – супроводив Енді до вітальні. Людочка понесла за ними каву. Женька гралася в своїй кімнаті – ліпила з пластиліну.

Домовилися, що до кінця місяця все буде влаштовано.

– Два тижні залишилося, – нервував Микола, який хотів щонайшвидше запустити пекельну машину з перетворення нормальних людей на недієздатних осіб, аби на цьому вишкребти свої дивіденди.

– Два тижні! – Енді послав ці слова напряму до Людочки. Микола насторожено зиркнув на нього, тоді на дружину, запідозрив еротичний зв’язок між ними й відразу забув про це.

– Усе вері гуд, вері гуд! – виспівував Микола, коли англієць їх залишив. Тоді обняв Людочку, відверто поцілував її в губи й подивився в бездонні змучені очі. – Ти не бійся, це ж лише липовий папірець.

«За допомогою якого ти замкнеш мене до божевільні при першій-ліпшій можливості й житимеш з дитиною, де тобі заманеться», – з ненавистю думала, ласкаво всміхаючись чоловікові.

– І тоді нам усім дадуть дозвіл на проживання, – замріяно промовив Микола.

«Але вповні ним скористаєшся лише ти», – ще з більшою огидою подумала Людочка, дурнувато либлячись до чоловіка.

– Бо я вже заморився сидіти та чекати, наче у в’язниці, – зізнався.

«Чи у психушці, – подумала, тамуючи пекучу ненависть, яка потужною хвилею виривалася назовні. Стримувала це негативне цунамі маскою задоволення й обожнювання. – Нехай краще за тебе це зробить твоя дурна українська дружина, правда?»

– П’ятсот – це ж не дорого? – запитав, хвилюючись за свої гроші. Тоді згадав, що то, власне, не його гроші, а її. – Щоб віддала відразу, як отримаєш.

«От ти й на гачку в афериста-професіонала», – реготала внутрішньо й серйозно метеляла головою на знак згоди.

– О, а що це ти зліпила? – запитав Коля у дочки, зайшовши до її кімнати. – Синю маму?! – засміявся гучно, аж до вульгарного. – Дійсно, мама в тебе синя. Від плачу, – знову вибухнув сміхом, задоволений своєю дотепністю.

– Мама блакитна, – дівчинка не могла збагнути, чого це раптом татусь так тішиться. – Як небо.

– А чому мене не ліпиш? – у голосі бриніла неприхована образа.

– Ще зліплю. Ти у мене будеш… – Почала вибирати між зеленим, жовтим та червоним кавалочками пластиліну. Батько задоволено за цим спостерігав, йому подобалися всі кольори. Але дитина вважала, що для такого великого батечка потрібний цілий брусочок матеріалу. Тоді щось згадала, всміхнулася й підняла з підлоги загублений непочатий шматок – чорний.

– Ось! – радісно закричала. – Це для тебе.

Микола озвіріло зиркнув спочатку на дочку, тоді на її матір, яка, як йому небезпідставно здалося, переможно світилася, і пішов до телевізора дивитися шоу Ларі Кінга.

Вибір

Для Людмили почалася пора безсонних ночей, перша з яких наповнилася по Марусин поясок обмірковуванням подальших дій. Шляхи до відступів один за одним відсікалися, і жінка мусила зробити нарешті вибір. Йти до психіатра Енді категорично не радив, а проте йти потрібно було, бо ж він узяв гроші. Тобто англієць натякав їй на щось інше. Що? Що вона може зробити, аби залишитися разом зі своєю дитиною? Під ранок, коли одна ця шалена думка вовтузилася у важкій від безсоння голові, на заміну їй ненароком промайнула інша. Надто божевільна, як спочатку видалося Людочці. «Тікати!» – гахкало жінці в голову, тоді сповзло до нутрощів й різало розпеченим ножакою, а коли спустилося до самих кінчиків пальців на ногах і захолодило їх до нестями, Люся знала відповіді на питання, бачила своє майбутнє занадто виразно, аж до болю в очах. «Тікати!» – іншого вибору немає. Його й не було. Чому вона так довго нехтувала таким сценарієм? Вона просто втече з дитиною додому. «Боже, додому! З Женькою!» – в Жужі дрібно затрусилися щелепи й навіть зацокотіли зуби. Аби втамувати тремоло, яке за хвильку передалося всьому тілу, жінка підвелася з ліжка.

– Котра година? – запитав спросоння Микола й хтиво схопив її за трусики.

– Шоста! – швидко вивільнилася. – Спи, ще рано, – аби заспокоїти його, зібрала всю свою ніжність, яка була наготована для дочки, й поцілувала чоловіка.

Заварила міцнющу каву, взулася в теплі чуні, закуталася в картату дитячу ковдру, що її зазвичай стелили на підлогу, аби Женя гралася, й заглибилась у планування.

* * *

– Мені треба сходити на роботу… запитати, чи немає ще грошей, – збрехала Миколі, коли той прокинувся.

– Окей! Але я маю йти на лекції, – він ходив на них, коли хотів. – Женьку заведу до кого-небудь.

Питати, до кого саме, не варто, бо такі справи вирішує хазяїн, до того ж Люся має бути вільна, у неї сьогодні відповідальний день.

Тремтіння в колінах не полишало Жужу ні на хвилину. Йшла вулицями Лондона, самого середмістя, тримала в руці путівник, що його віднайшла на полиці в чоловіка. Її цікавила будівля в районі Холланд Парку. Звіряючись із книжечкою, прямувала до цілі, позначеної хрестиком. У невеличкому затишному провулку зупинилася. Над амбасадою майорів прапор, який викликав несамовите бажання прикладати руку до серця й співати гімн. Несміливо зайшла всередину, де її зустріли усміхнені клерки. Через скляний простінок жінка уривчасто пояснила, чого вона, власне, хоче. Виходило незрозуміло й плутано. Її по кілька разів перепитували, підозрюючи у смертних гріхах.

Через п’ять хвилин розмови обличчя співвітчизників уже не осявалися білозубими усмішками, а перетворилися на зневажливі гримаси, мовляв, іще одна прийшла брехні точити.

– Ми цим не займаємося, – відповів русявий середнього віку приємний на вигляд чоловік у гарній блакитній сорочці.

– Я ж іще не розповіла, – зі сльозами на очах намагалася пояснити, але віконечко зачинилося і клерк зник.

Жінка вмостилася за столик, посередині невеликого холу. Її план розвалився так незграбно на самому злеті. «Ні!» – сказала собі, підбігла до ресепшена й почала грюкати в скло. У цей час до амбасади увійшов афроанглієць, побачивши жінку, присів на стільчик в очікуванні своєї черги.

– Відійди! – стиха буркнув до неї блакитносорочечний, який, почувши, що відчинилися вхідні двері, з’явився на робочому місці. Звертаючись до англійця, привітно покликав його до себе, заглядаючи Люсі через голову.

Той підійшов, щось запитав, отримав бланки й попрямував до столика, аби їх заповнити. Людочка тим часом безплідно домагалася, аби її вислухали. Ніяковість та інтелігентність змінилася нахабністю та цілеспрямованістю.

– Ви мене маєте вислухати, хай вам чорт! – волала, й у голосі чулися металічні нотки.

– Не кричи тут! – стримуючи себе, аби не послати її якнайдалі, синтетично всміхався чолов’яга.

– Я хочу поїхати додому! Розумієте, додому?

– То їдьте. Хто вам не дає? – визвірився працівник посольства. А далі беззвучно щось додав. Людочка прочитала по його губах, що він вилаявся, називаючи її курвою.

– Мені треба забрати з собою дитину, – заговорила швидко, аби той не встиг піти.

– Дитину? – запитав стривожено. – Яку дитину?

– Свою… – Людочку прорвало, й вона лаконічно переказала вимоги.

Клерк, зиркнувши за її спину на відвідувача, попросив жінку трохи почекати, допоки він не відпустить англійця. Той закінчив писанину й привітно подав до віконечка кипу паперів, заінтриговано глянувши на Люду.

Коли жінка залишилася в холі посольства сама, до неї вийшов товстий, в літах, сивий чоловік і попросив докладно розповісти про проблеми. Люда з піднесенням почала описувати митарства, доносити до чужої їй людини душевні переживання, ділитися хворобливою ностальгією.

– Ні! – після довгого обдумування сказав товстун. – Нічого не можемо зробити. – Він перегортав сторінки Люсиного паспорта. – Таких, як ти, у нас… – провів долонею поверх своєї макітри. Людочку різонуло, що він звертається до неї, як до «дівки». – Кожна хоче приїхати, заробити й повернутися за рахунок держави. – Людочка не в’їжджала в суть. – А ти взагалі хочеш іще й дитину протягти.

«Як це протягти? Про що тут йдеться?» – Люся не наважувалася обурюватися вголос.

– До того ж дитина, як ти кажеш, народилася не в Україні? – запитально подивився спідлоба на Людочку. Та ствердно кивнула. – Що ти хочеш? – запитав, наче ляпаса дав. Люся почервоніла. «А й дійсно, чого вона домагається від ситого безпроблемного дядька? Невже він може її зрозуміти?»

– Ти відмовилася від дитини? – скривив рота.

«Як йому пояснити? І чи зрозуміє?» Жужа вимоталася вщент. Єдине, чого їй хотілося, – це зникнути, розчинитися, випаруватися. «Навіщо я сюди прийшла? Що я вимагаю у цього чоловіка? Мені ж ніхто не може допомогти», – з цими думками українка витягла паспорт із пухкеньких рук опецькуватого, сомнамбулічно попленталася до дверей амбасади й вийшла надвір, голосно вдихнувши лондонський смог на повні груди.

– Слава Богу! – мовив із полегшенням товстун. – Діма! – покликав. На його поклик вимайнув молодик у блакитній сорочці. – Начальству ні слова. Зрозумів? Ходять тут, профури. Розбирайся з ними. Не знають вони, бачте, що треба не з порожніми руками пхатися до офіційного закладу. Натякай їм, натякай…

Обидва вищірно засміялися.

– Приходила Любка-лярва? – поцікавився у колеги. – Гроші принесла? – молодий очима показав на шухляду. – От ненавиджу цих проституток, – сказав товстун. – Хоча нам вони потрібні.

Чоловіки знову зареготали. Їхній хижий сміх перервав скрип вхідних дверей. Робітники амбасади миттю повдягали маски неабиякої люб’язності та галантності.

* * *

Людочка, вдихнувши повітря, усвідомила, що її план провалився. «З тріском!» – резюмувала, потихеньку віддаляючись від будівлі, увінчаної жовто-блакитним клаптем тканини.

«Вибачте!» – не відразу зрозуміла, що звертаються до неї. Коли побачила знайоме обличчя, здивувалася. Це був той, єдиний, окрім неї, відвідувач українського посольства. Звертався на ламаній російській.

– Я… е-е-е… чув і зрозумів, про що ви там просили, – спинив Люду. – Вам, сподіваюся, не відмовили? – В очах світилася надія.

«О, бідолашний представнику наївного народу, ти сподіваєшся? «Залиш надії кожен, хто сюди заходить» – потрібно було написати на стінах цієї амбасади», – подумала миттєво.

– Відмовили, – сумно зізналася й хотіла йти далі.

Чоловік потемнів, незважаючи на те, що й так був не світлошкірий, схопив Людочку за руку й поволік назад.

* * *

Двері рипнули, клерки лубочно всміхалися новим відвідувачам з-за скляної перетинки… Уздрівши, хто зайшов, українські посольські щурі враз перетворилися на продавчинь із зачуханого овочевого магазину доби розвиненого соціалізму. Вони повтягували щоки й скорчили такі пики, на яких читалося: «Товару нема! Нєту!!!»

– Ви повинні вислухати цю жінку й допомогти їй, – гучно мовив чорношкірий.

Молодший клерк спробував щось крякати, але Боб (саме так англієць назвався) з почуттям власної гідності заявив:

– Вимагаю, аби сюди спустився посол.

– Але… – хотів утрутитися товстий.

– Ніяких «але», я британський підданий, прошу, аби сюди спустився посол.

Ті, перезирнувшись, зникли в глибині амбасади.

– Люблю придурків лякати, – усміхаючись, прошепотів Боб.

Люда не надто вірила, що вимоги цього симпатичного молодика будуть виконані, але він був одягнений у такий пречудовий сірий костюм, що чого на світі не бува… І справді, не минуло й десяти хвилин, як перед очі відвідувачів з’явився солідний чоловік. Він, на відміну від тих двох, викликав довіру. Підсів до пари, розпитав уважно, що до чого. Довго слухав, хитав головою, думав, розпитував, але без слинявого зацікавлення, яке відчувалося в його нижчого за рангом колеги, з яким Людочка спілкувалася до цього.

– Добре! – мовив наостанок, ляснувши себе по колінах. Людочка підцибнула, не повірила, що той сказав «добре». Вдивлялася послові в очі, як дворняжка, що її ведуть «на мило», всередині боляче проростали пагони надії, шпигаючи в серце. – Добре! – повторив іще раз. – Посидьте тут декілька хвилин. Паспорт у вас, сподіваюся, є?

– Є! – зіскочила з місця й тремтячими руками почала шукати в торбі документ.

– Гаразд! Почекайте.

Жінка трусилася, її колошматило відчуття, що ось воно, здійснення мрій уже близько-близько. Боб нічого не говорив, лише поблискував зволожнілими очима. Він, як справжній чоловік, волів не афішувати нервування й захоплення, які передавалися йому від Людочки через безмежний космос.

– Я обдумав добре, як його краще зробити, – посол вийшов, виніс папери, які Люся мала заповнити. – Я так розумію, чоловік ваш проти того, аби ви вивозили дитину? – знав відповідь, але очікував почути її від Люсі.

– Так! – відповіла, втрачаючи надію.

Посол довго перемелював інформацію, потирав собі лоба, щось бубонів сам до себе.

– Вам потрібно буде сфотографувати дитину. Дівчинка, хлопчик? – поцікавився.

– Дівчинка. Женя, – відказала, тамуючи надмірну радість.

– Завтра я вас чекатиму о цій же порі. З фотографією, свідоцтвом про народження дитини, паспортом, ще з будь-якими документами, які вам видадуться важливими, як підтвердження того, що ця дівчинка – ваша дочка…

– Листи! – вигукнула Людочка. – Я писала сюди листи. Вони мають бути в його квартирі. Потрібно лише пошукати, – Людочка не сказала, що свідоцтво про народження їй також доведеться шукати, бо вона навіть не бачила його ніколи.

– От і добре, – також зрадів посол, потис Людочці й Бобу руки та, грізно звертаючись до клерків, що виглядали з-за скла, додав: – Завтра мене покликати відразу, як пані прийде.

Люда не мала сил дякувати Бобові, лише проникливо вдивлялася йому в очі й зворушливо тиснула теплу долоню. Він про всяк випадок дав їй візитку, на якій було написано «Боні М». Спантеличено-запитально подивилася на англійця.

– Я адміністратор. Ось, планую влаштувати концерти в Україні.

– Ого! – промовила Люся.

– Якщо завтра виникнуть проблеми, – це він говорив, віддаляючись від жінки.

– Проблем не буде… Більше у мене не буде проблем… З цим покінчено, – запевняла.

* * *

Друга ніч була ще більш безсонно-гнітючою за попередню. Жужа подумки обшукувала помешкання, думала до болю в скронях, куди міг Микола заховати документи. «Адже він їх заховав. Принаймні я не бачила жодного, коли прибирала… Навіщо все те ховати? Від кого?» – і відповіла: «А від таких злодюжок, як ти». Дійсно, вона – звичайнісінька крадійка, яка накидала, як би ото обчистити чужу хату, та так, щоб комар носа не підточив.

– Де се ти бродиш? – питав Микола невдоволено, коли зайшла вчора до хати після відвідин амбасади. Люсі наче вистрелив хто в спину. – Гроші є?

Вона й забула, що «ходила на роботу, забирати заборговану зарплатню».

– Не було, – випалила. – Обіцяли завтра.

Із тих грошей, що Люсі вже віддали у «Стерлінг Паблікейшинз», на руках залишилося дев’ятсот, про що жінка не казала чоловікові, і правильно робила, як потім з’ясувалося…

Люсі хочеться повернутися на інший бік, та вона не наважується, бо щойно переверталася, а до цього три хвилини витримала, аби влежати на спині. Некликана енергія підкидала нею цілісіньку ніч, не давала стулити повіки ні на секунду. Серце, калатаючись, примушувало мозок працювати в режимі нон-стоп, вигадувати оковирні місцини, куди можна запхати папери, придумувати, як спекатися чоловіка й дочки на час, поки у квартирі триватиме обшук…

…Боялася заздалегідь відкривати дитині плани про втечу, аби та не обмовилася батькові. З тугою в серці відтворювала картину, як, сказавши: «Давай, маля, збирайся, поїдемо в Україну», – наштовхнеться на несамовитий опір, крики й брикання. «Що тоді робитиму?» – думала. «Якщо Женя не схоче нікуди їхати, бо прив’язана до батька й до Британії?» Відповідь була швидкою: «Обдурю!» Після «Втечу!» та «Вкраду» це не звучало аж надто неприродно.

* * *

– Ой! Ніку! – вдавала здивування тоді, як усі попрокидалися. – Ніку! Дивися, що я знайшла, – несла у витягнутій руці п’ятдесятифунтову банкноту. – У мене в сумочці завалялася, – збрехала, бо мала вже випрацювану за ніч стратегію відправлення небажаних свідків подалі з хати.

– Нічого собі! – присвиснув Микола, задоволено беручи до рук шелесткий папірець.

– Ну, раз вони загубилися, а тепер знайшлися, то підіть собі щось купіть, погуляйте, а я тим часом приготую смачний обід.

– Вау! – закричали в один голос Женя й Микола та почали стрімголов одягатися.

«Напевно, дурненькі, бояться, аби я не передумала», – філософськи зауважило внутрішнє «Я».

«Шмон» почався невідкладно після того, як квартира спорожніла, і тривав не більше півгодини. Документи віднайшлися за допомогою чуйки, притаманної загнаному звіру. Люся, ставши посеред спальні, взялася в боки, обдивляючись, обнюхуючи та прислухаючись до квартири. Згадала, як малою шукала заховані мамою цукерки. От можна було перевернути догори дригом усю хату й не підступити ані на крок до скарбу. Це коли ти не прислухаєшся до інстинктів. А коли просто йдеш туди, куди несуть ноги, і пхаєш руки туди, куди вони самі кортять запхатися, тоді влучання – стовідсоткове.

Погляд Людочки примагнітив припнутий до стіни комод, над яким було причеплене велике дзеркало в дерев’яній рамі. Спочатку жінку штовхнуло до дзеркала. Акуратно зазирнула під нього, бо ж люстро трималося на одному шурупові й завше хилиталося. «Не те!» – вирішила. Миттєво погляд шурнув вниз по стіні. Між стіною й комодом зяяла невеличка шпаринка, у якій око вгледіло жовтий папір. Сходу відсунула комод, і – о, щастя! – до стіни скотчем було приліплено три великих жовтих конверти. Різко зібралася відірвати їх, але стрималася. Поволі, як шпигун, віддерла шматочки липкої стрічки так, щоб не потягти разом із ним клапті шпалер. У першому конверті виявила свої листи та листи Олени. Не змогла не прочитати. «Нащо тобі та шльондра сухозада», – писала сестра братові саме в той час, коли Людочка була ще на Батьківщині. Саме тоді Олена під час зустрічей із невісткою бідкалася, мовляв, потрібно вам жити разом і таке інше. «Сволота!» – сказала голосно Жужа, спустошивши конверт від своїх листів та фотографій із Фінляндії. «Дякувати Богові!» – подумала, складаючи віднайдені артефакти кипою на комод, і навіть думки її тремтіли.

Наступний конверт містив найцікавіші документи. Люся прозріла. Один малесенький папірець сповіщав, що Нік Бабенкофф є батьком-одинаком, що його дружина Бабенкофф Людмила відмовилася від їхньої спільної дочки. «Оце так!» – вигукнула, й засвербіло в грудях. Документ був підписаний дуже схожим на чоловіків почерком, мав печатку, але не скидався на щось офіційне. «Без мене мене й оженили», – Люся неабияк раділа знахідці, яку вона не мала наміру показувати в посольстві, а воліла спалити на жертовному вогнищі. Що й зробила, зацибнувши одним стрибком на кухню й кинувши папір у побутове полум’я, на якому варився суп. Повернулася до «розкопок». Віднайшла незвичне фіолетове свідоцтво про народження.

Останній конверт зберігав у собі три цупкенькі пачечки грошви, перев’язані навхрест гумками. На них Жужа не зазіхала, залишила пакунку цноту. Усе заліпила, як було, припнула комод і погнала до посольства, попередньо нашкрябавши цидулку: «Якщо прийдете раніше, їжте шарлотку. Я на роботу». Пиріг спікся, поки Людочка перебирала папери, тож обіцянку про «смачний обід» жінка виконала.

* * *

Друге пришестя Люди на клаптик рідної землі у вигляді ошатного будиночка в середмісті Лондона ознаменувалося новими подіями. Молодий клерк тепер у бузковій сорочці широко усміхався до жінки. Проте, здавалося, хоче її вщипнути якнайболючіше в прямому сенсі цього слова. У нього навіть вказівний і великий пальці на правій руці рефлекторно стискалися при кожному слові.

– Доведеться хвильку почекати, шановна! – щип-щип пальцями.

– Добре, я почекаю, – піднявши підборіддя, що мало символізувати зверхнє ставлення до одноплемінника, вдаючи врівноваженість, протягла Людочка й сіла у крісло.

Люся добре орієнтувалася цієї хвилини, де в неї знаходиться печінка, нирки, серце, сечовий міхур, бо внутрішні органи калатали, коли поодинці, а коли й усі разом, ніби вона вихлебтала щонайменше трилітровий слоїк найміцнішої у світі кави.

До Жужі вийшов не посол, як вона сподівалася, а широченька червонощока жіночка. Такі в совєтській її колишній країні зазвичай працювали завскладами, завбазами та іншими зав. Нажовто фарбована дешевим пергідролем блондинка, з високою зачіскою «а-ля Зикіна», зодягнена була в оксамитову сукню кольору бордо, на шиї нескромно розташувалися три нитки справжніх перлів. Черевики з крокодилячої шкіри мало не рикали на Людочку, сумнівів у тому, що ця шкіра знята зі справжнього крокодила, не виникало. Жінка, на відміну від тих, хто вже спілкувався з Людочкою, представилася, простягнувши рясно всіяну перснями пухкеньку ручку. Манікюр був чудовий.

– Когут Людмила Олегівна.

– Бабенко Людмила Олегівна, – Людочка нервово засміялася, а пані Когут, навпаки, в одну мить стала занадто серйозною. Ввижалося, що вечірня сукня змінилася на військову форму.

– Я зі служби держбезпеки, – додала білявка.

Люся почала пояснювати, що прагне, аби їй допомогли дістатися додому разом із дитиною. Вона, мовляв, сама за все заплатить, у неї є гроші, вона зовсім не намагається поїхати додому за державний кошт, і таке інше, і таке інше. Тітка, відповідальна за безпеку, усе це вислуховувала, дивлячись уважно Людочці на перенісся. Коли та спинилася, виклавши усі аргументи, сказала:

– Мене цікавить не це, – й затихла.

Люся не знала, чи питати: «А що вас цікавить?» – чи чекати, допоки ця неприємна особа розпочне черговий допит, яких у Люсиному молодому віці назбиралося вдосталь. Людмила Олегівна, та, яка при службі, крикнула кудись у глибину приміщення:

– Діма, принесіть кави! – тоді звернулася до Людочки: – Чи вам чаю?

– Чаю, – промовила, ледь стримуючи долонями коліна, які підскакували попри її волю.

– Відставити! – закричала, як на плацу. – Чаю! Мені також.

Ніби й зовсім не минуло часу, як замовлення було виконане.

– Двері зачини. Усе одно ніхто не прийде. А прийдуть, то почекають, – з-під напівопущених повік зиркнула на вдвічі молодшого за себе чоловіка, облизуючи його поглядом.

«Вони коханці», – подумала Люся, хоча зараз її турбували зовсім інші речі.

– Дорогенька… – солодкоголосо звернулася кедебістка до Людочки. – Мене цікавить ваш чоловік.

– А до чого тут він? – не зрозуміла Люся. – Мені було призначено зустріч із послом. З приводу вклеювання фотографії моєї дочки до паспорта та завірення її печаткою посольства… Я додому хочу, – мало не плакала.

– Усе це буде зроблено, не треба так хвилюватися, – жінка скривила нафарбовані губи, ніби побачила дохлу рибу. – Моє відомство має знати про всіх осіб, які… – мить подумала й додала сухо: – Дорогенька, або ти зараз усе-усе розповідаєш про чоловіка, або ти нікуди не їдеш. Дай за дай, – посміхнулася еротично.

«Господи, та розповім я вам усе, нехай горить він пропадом», – подумала і враз озвучила думку.

– От і добре, – Когут склала на товстому животі коротенькі ручки й вмостилася зручніше, аби слухати.

Жужа не знала, з чого починати, тому запитала. Отримала відповідь, що починати потрібно з самого початку, і вчинила, як просили. Особістка нічого не записувала, не рухала головою, ногами чи руками, ніяк не видавала свого ставлення до почутого. Коли оповідь добігла кінця, ніби прокинувшись від сну, плямкнувши ротом, наказала:

– Усе це зараз напишеш. Тоді принесеш мені документи, які стосуються його зв’язків із «Хоум Офісом», копію клопотання про надання статусу біженця й інші, які знайдеш, – недвозначно подивилася на Людочку.

– Та де ж я їх знайду? – хотілося боляче й сильно вдарити цю кобилу.

– А там, де знайшла це, – тицьнула пальцем-сосискою, оздобленим жахливим золотим перснем, у папери, що їх Жужа виклала на стіл в очікуванні посла. – Адже, як я знаю, вчора у тебе цього не було.

«Курва!» – спересердя подумала Люся.

– Відчиняй двері! – заволала й, крекчучи, встала з місця робітниця посольства. Не оглядаючись на Люсю, додала: – Завтра принось потрібне, все буде добре, – схопивши на ходу за руку молодика, що йшов відчиняти двері, голосно наказала: – Забери те, що вона принесла.

Той підбіг до Люди, по-офіціантському загріб папери включно з паспортом і поспішив до дверей. Тоді відчинив їх, багатозначно притримуючи, широким жестом вказав українці, мовляв, гуд бай, виходьте звідси на хрін. Люся вийшла і вже була задумала дзвонити до Боба, але не наважилася турбувати англійця. «Нічого-нічого, пошукаємо ще й це. Нехай вдавляться, гади». Дісталася додому раніше за своїх, хутенько настругала салату, закинула в духовку помиту картоплю, аби спекти її в кожушках. Кортіло почати пошуки потрібних документів, але розуміла, що може завалити всю операцію. Викручувала собі руки подумки, а вони все чухалися, хотіли перевернути в хаті все баняками догори, знайти бодай яку зачіпку, нестися з нею до амбасади та вимінювати цей папір на паспорт.

* * *

– Як пахне! – вигукнула Женя, щойно увійшла, кинулася до матері, повідомила, що сумувала за нею, й гайнула до своєї кімнатки.

– Слухай, Ніку! – обережно почала Жужа після вечері, ще не знаючи достеменно, до чого приведе її питання: чи до спалаху гніву, чи до врівноваженої холодності. – А як виглядає подання щодо біженства? Так само, як у Фінляндії? – переймалась, аби чоловік не сполохався.

– Угу! – промугикав, вирячившись у телевізор.

– А в тебе є копія? – запитала й боляче прикусила собі язика, коли відчула крижаний холод, яким її обдало з боку Миколи. Він затих, прислухався до биття її серця. Тоді повільно встав і вийшов із вітальні.

«Боже, що я накоїла? Я його злякала, він щось відчув. Зараз викине мене з дому», – підняла плечі, боронячись.

– Ось! – почула з-за спини. Микола простягав їй аркуш. Вдала незацікавленість, поклала аркуш на столик та пішла на кухню.

– Принесу чаю, – мовила. Стримувала голос, аби той не тремтів так підступно. Помітила в спальні на кілька сантиметрів зсунутий з місця матрац на ліжку. «Ось куди ховає», – резюмувала й заспокоїлася.

Пила чай і навіть не торкнулася документа, Микола тим часом пильно за нею стежив.

– Не хочеш подивитися? – а в очах холодний вогонь.

– Ні! – відказала зовсім спокійно, дійсно спокійно, бо знала, де завтра шукати. – Я просто запитала.

Тоді Нік забрав артефакт, на мить відійшов, а повернувшись, пригорнув дружину до себе.

– Знаєш, я іноді тобі не довіряю. От не знаю чому. Щось таке пронесеться всередині мене. Каже: «Вона бреше», – а потім ти подивишся на мене, і я розумію, що в мене просто фобія. Ти вибач! – говорив ніжно та лагідно. Людочці закортіло підскочити, порвати на собі піжаму й кричати: «Я винна, я дійсно тебе обманюю. Я хочу тебе здати і здам, бо не маю іншого виходу. Я не піду в божевільню, куди ти мене підштовхуєш, я не віддам тобі дочку. А тепер роби зі мною, що хочеш». Та, дякувати Богові, це були лише думки, далекі від того, аби матеріалізуватися. Людочка вдавала турботливу дружину, потім, пізніше, вночі, коли Женя спала, – гарячу коханку. І лише коли Микола засопів, поринула в роздуми. Ритм руху стривоженої крові в її судинах примушував невідкладно кинутися під матрац, аби вийняти звідти перепустки в омріяне життя. Голова, якій потрібно було залишатися холодною, а вона таки пашіла, давала команди лежати й чекати. І Людочка лежала й чекала до ранку. Щоправда, коли ранок почав уже потроху заповнювати кімнату, Люся впала в короткий, але глибокий сон. Її збудив чоловік. Розплющивши очі, побачила його, стривоженого, над собою. Жінці здалося, що в її долоні затиснуті папери. Враз пронеслося в голові: «Я їх витягла, а він тепер усе зрозумів».

– Ти кричала. Щось наснилося? – запитав.

Глянула на свою руку, яка міцно вчепилася в простирадло. «Дякувати Богові», – подумала.

– Напевно, наснилося… А що кричала? – запитала, аби щось запитати.

– «Дай, віддай!» кричала. Про якийсь папір кричала.

– Про туалетний, напевно, – підвелася й побігла до ванної.

Женечка ще спала, та за мить Люся почула з дитячої жахливий лемент дочки. Вистрибнула зі свого укриття. Микола тримав малу на руках.

– З нею таке буває. Каже, що бачить монстрів, – пояснив і ніжно залопотів до дочки, заспокоюючи.

Женя частенько влаштовувала такі «антерпризи» з монстрами. Дитя прокидалося, схоплювалося з ліжка й кликало на допомогу. Широко розплющеними очима обдивлялося кімнату й показувало пальцями на стіну, в якій виднівся вентиляційний отвір, декорований решіткою. Коли на вулиці занадто віяло, з отвору долинали не вельми приємні звуки, які, можливо, й будили уяву дитини, створюючи образ безтілесного, але галасливого «монстра». До того ж однолітки, з якими бавилася Джейн, активно й повсякчасно обговорювали саме монстрові питання, надивившись дивних для Люсі, але нормальних для англійців мультиків.

– Повний місяць сьогодні, чи що? – запитав Коля, коли дівча втихомирилося.

Усвідомивши, що ванна звільнилася, Нік прожогом зайняв вакантне місце, Людочка мигцем кинулася до спальні, одним рухом вихопила усе, що було під матрацом, запхала до свого наплічника й рвонула до кухні, звідки її кликала дочка, яка не бажала їсти вівсянку.

– Я сьогодні піду з Джейн, а ти відпочинь, – крикнула Люся чоловікові.

«Нічого страшного не буде в тому, якщо я піду до амбасади з Женькою», – думала, хоча краще було б залишити малу вдома. Але жінка не хотіла викликати підозри.

– Її запросили на день народження, – відгукнувся з ванної. – Я відведу. А ти поїдь і забери нарешті свої гроші. Бо скоро потрібно йти до психіатра, – далі Микола почав співати, перекрикуючи шум води. Сам приймав душ, але Людочці робити це суворо забороняв, мовляв, ми, англійці, мусимо заощаджувати воду. Показував, як вони, англійці, зазвичай миються. Набирав по кісточки води й повчав: «А навіщо більше, їй-бо. Таки англосакси – народ розумний, не те що дурні слов’яни».

* * *

У посольстві на Люсю чекали. Документи, що їх припхала українка, дуже зацікавили тезку Людочки, яка вовтузилася тугим задком по лаві від задоволення. «Приміряє нові погони», – іронізувала подумки Люся.

– Це ми забираємо, – від цієї заяви Людочка зойкнула.

– Як? Мені потрібно все покласти назад. Під матрац, – не помітила, що вдалася до непотрібних подробиць. – Він мене уб’є, – додала зі сльозами в очах.

– Та не дрейф, – таке панібратство неприємно різонуло. – Зараз зробимо ксерокопії й усе тобі повернемо, – встала, потисла Людочці руку, наче генерал солдатові після вручення медалі чи навіть ордена.

Хоч Жужа й переймалася, що її обдурять, заберуть оригінали й не повернуть, але за якийсь час їй винесли компрометуючі її чоловіка папери. І виніс не будь-хто, а сам посол. Окрім нічого для Люсі не вартих папірців посол тримав у руках її паспорт. Серце затріпотіло, наче маленька пташка, яка хотіла вилетіти назовні. «Чи там є вже моя Женя?» – запитала в себе й подивилася з надією на посла.

– Ми вклеїли фотографію, завірили її печаткою, – говорив трохи невпевнено. – Але тепер виникає одна проблема.

«Та кажи вже, чого зволікаєш!» – руки тяглися до червоної книжечки, яку посол не поспішав віддавати.

– Ми не можемо повернути вам паспорт… – почав ніяково.

Після цих слів перед Люсею все зникло…

– Що ви? Що ви? – над жінкою метушилися-бігали всі знайомі їй працівники посольства, махали саморобними паперовими віялами, прискали водою та заглядали в очі.

– Ну, налякали ви нас, – невесело шкірячись, промовив посол, коли Люся прийшла до тями після того, як знепритомніла. – Я лише намагався вам сказати, що спочатку ви повинні купити квиток додому. Розумієте, ми маємо бути впевнені, що ви завезете дитину на Батьківщину. Принесете квиток – заберете паспорт, – сказав і розтягнувся в нервовій посмішці.

– Що ж ви мене мучите? – запитала благально, підвелася з підлоги, заклала розкуйовджене волосся, подивилася порожнім поглядом на всіх по черзі. Одній людині від цього погляду стало соромно. Посол опустив очі додолу. Інші вирячилися на Людочку. – Я піду, куплю квиток. У мене є гроші, – ніби диктувала телеграму. – Куди йти? Де каси?

– Справа в тому, що в касі вам квиток не продадуть, бо там продають лише за наявності паспорта… – спробував внести ясність прихильник блакитно-бузкових сорочок, але цим лише заплутав і без того спантеличену Люсю.

– Йдіть, працюйте, – наказав головний клеркам, а пані Бабенко конфіденційно роз’яснив: – Поїдете до Гатвіку. Подзвоните ось за цим номером, – впхав до рук візитку. – Там вас зустрінуть. Не хвилюйтеся.

На автопілоті гайнула в неближній світ, на летовище Гатвік. Там, подзвонивши, вийшла на представника українських авіаліній, який тут же, у великій залі, де швендяло безліч людей, продав їй два квитки до України за ціною шістсот фунтів за обидва. Така сума дещо здивувала Жужу, адже вона знала, що один квиток коштує щонайбільше двісті фунтів, а для дитини й того менше. Але діловий чоловік, похрумуючи зубочисткою, сказав:

– Не варто дивуватися ціні. Адже, як я розумію, усе це напівлегально, – взяв гроші, втулив Люді блакитний конверт із зображенням авіалайнера в куточку і пішов собі геть. Того дня була п’ятниця. Квитки датовані понеділком. Отже, до амбасади по паспорт потрібно було потрапити лише зараз.

Люся мусила швидко їхати назад, аби встигнути до шостої. Встигла! Захекана, пропхала квитки через дірку в скляній перетинці. Товстенький клерк, а саме він приймав відвідувачів, з відчуттям гордості за пророблену ним роботу простягнув крізь вузький отвір паспорт із вкладеними в нього квитками. Людочка не йняла віри. Схопилася за цю коштовність, побачила свої руки, тієї миті вони нагадували кігті великого птаха. Обов’язково хижого. Якби зараз хтось ззаду сказав: «Віддай», – так би і спурхнула вгору, полетіла б, гигочучи: «Спробуй, спіймай, ану, відбери тепер». Швидко пішла до виходу. Почула в спину кинуте товстопузим співвітчизником:

– Навіть «спасибі» не сказала.

«Пішов ти на…» – голосно вилаявшись, вибігла надвір.

Додому не йшла – летіла. Спинилася лише, коли побачила під під’їздом Миколу, злість якого відчувалася на відстані. Він, роздувши ніздрі, дивився здалеку на Люсю. Жінка стишила ходу, примушуючи серце припинити вибивати дріб. Думки були не надто життєрадісними. «Виявив, що немає документів», – думала, наближаючись крок за кроком до нього. «Чекає, аби вирвати з рук наплічник, роздивитися, що він приховує», – серце заходилося від страху. «Він мене задушить. Так, прямо тут, під будинком. За непокору, за обман, за лицемірство, і головне – за зраду». До чоловіка залишився крок. Обличчя його перекошене від нервування. Але вона йде до нього. Чому не тікає? Бо поруч немає Жені.

– Чого ти тут? – першою порушує гнітючу тишу Люда, а звуки зриваються на «півні».

– Ми без ключа пішли. Де ти ходиш? Я тут півгодини стовбичу. Думав, ти вдома. О восьмій Женьку привезуть. Ну, що там, на роботі?

«Боже, я ж на роботі була», – подумала, обливаючись потом.

– Сказали, з понеділка виплатять усе, що заборгували, – просяяла усмішкою, талановито вдала радість.

Микола пожвавішав, задоволений, що йому за три дні повернуться вкладені в психіатра гроші. Насправді, Люсі ще позавчора дзвонив Бєзгін і обіцяв усе віддати через тиждень. Люся зовсім не жалкувала за грішми, які вона вже ніколи не отримає. У неї після сплати за квитки залишилося дві сотні. Їй цього було досить.

«Пронесло!» – радісно подумала, тоді сходу обімліла – Микола тягнув до себе її наплічник.

– Де ключ? – запитав.

Людочка одним швидким рухом вийняла його й подала чоловікові. Сама притисла до грудей торбу й хворобливо почала міркувати, куди заховати усе, що таїть у собі цей дешевий рюкзак. Адже, якщо Микола розсекретить сховок, вона вже ніколи не дістанеться дому. Або, ще гірше, вона туди полетить… без дитини. Про це Люся навіть не могла помишляти, їй боліло в потилиці від однієї думки про таке.

«Буду охороняти», – вирішила. – «Три ночі не спала, ще три не посплю».

Під матрац поклала нещодавно вкрадене, коли чоловік дивився телевізор.

Витягати документи з торби не наважилася, причепила її на видноті. Коли Нік заснув, розпорола підкладку, вклала туди паспорт і квитки й нашвидкуруч зашила. Пантрувала, аби чоловік не намагався промацати торбину. Миколу мало турбував старий наплічник, який, як зазвичай, висів на ручці дверей, що вели до спальні.

У неділю вранці Коля вийшов на вулицю, аби винести сміття, Людочка стрімголов набрала знайомий номер телефону. Дзвонила додому. За весь час перебування в Великій Британії Микола дав дозвіл на дзвінок рідним лише двічі. Коли Люся працювала, вона щоночі спілкувалася з мамою, татом і Дмитром…

У слухавці надто довго гуло, Людочка вдивлялася в невеличке віконце над вхідними дверми, очікувала, коли там з’явиться тінь.

– Алло! – стомлено озвалася мама.

– Мамо! – швидко зашепотіла Жужа, озираючись на двері. – Я буду в Борисполі завтра. Рейс, – встигла продиктувати чотири цифри й, побачивши тінь, кинула слухавку.

* * *

Наступного ранку Микола вирушав до коледжу. Людочка турботливо проводжала його, вдаючи спокій. Женечка малювала на кухні. Жужа розрахувала, що має вийти з дому не пізніше одинадцятої. Зараз пів на десяту. Коля надто довго збирається, перевдягається, щось крутиться, ніби хоче затриматися вдома.

– Не піду сьогодні, – каже. – Щось мені підказує не йти. Гайнемо з Джейн у кіно.

Люда мобілізує усі свої сили, щоб не гепнутися об підлогу, знепритомнівши.

– От і добре! У кіно ж після обіду? А зараз… – каже. І де лише береться вигадливість? – … треба витрусити килим. – Знає, як ставиться її чоловік до брудної фізичної роботи.

– Мені не важко, але треба йти. Кіно буде завтра. Бо сьогодні важливий день, – бреше й переступає, нарешті, поріг.

Дружина, змінившись на обличчі, довго прислухається до його кроків. Приставляє вухо до холодного одвірка. Тоді, на подив дочки, яка споглядає за діями мами, біжить до вікна й вдивляється через фіранку, як Микола віддаляється від будинку. Коли він зникає з поля її зору, незважаючи на прискіпливі питання дочки, ще довгенько не відводить погляду від дороги, аби пересвідчитися, що чоловік не повернеться, згадавши, що щось забув удома. Врешті-решт, наважується запитати у Женьки:

– Поїдемо до бабусі Іринки та дідуся Олега? – затамовує подих, боячись негативної відповіді. Як тоді буде себе поводити? Волокти дитину, що кричатиме-пручатиметься, дасть їй снодійного? Залякає? Що робитиме?

– Бабушка Іринка, дідушка Іринка, – задоволено виспівує дитя й починає зносити до ніг матері свої речі – великого зайчика, що з ним завжди спить, олівці, пластилін, шапку, тоді суконьки-кофтинки. Людочка не стримує радості. Вони разом поспіхом збирають валізу. Люда уявляє, що, вийшовши з дому з багажем й побачивши по дорозі Миколу, який, приміром, вирішив повернутися, наражатиметься на провал.

– Ми не будемо все це брати, – пояснила донечці. – Там усе є.

– Ура! – закричала Женечка й застрибала на одній ніжці. Тоді побігла до дверей, аби взутися та вдягтися, і вже звідти запитала благально: – Зайчика можна?

– Зайчика можна, – сказала Жужа. Вдяглася й собі. Перекинула через плече рюкзак із документами та квитками, запхала декілька дитячих кофтинок й, виходячи, попросила доньку почекати.

«Ми поїхали додому», – написала на маленькому жовтому папірцеві, який приклеїла до стіни.

Поки йшла вулицею до автобусної зупинки, здавалося, з-за рогу цього будинку вийде зараз він, запитає куди, а Женя скаже. Ні, з-за цього не вийшов. Ось, з-за того магазину обов’язково намалюється. Ні! Очікуючи автобус, чула його окрик: «Люсю!», стрімголов озиралася… Ні, здалося. «Боже, – думала, – чому так довго немає потрібного буса?»

– Це нічого, що ми не взяли з собою тата? – запитала Жужа, коли вони прямували до Гатвіку на другому поверсі даблдекера.

– Він не хоче, – сказала по-дорослому дитина й зазирнула в очі матері.

– А ти хочеш? – затамувала подих Люся.

– Вері! – випалила дитина й обняла жінку.

– І я дуже.

Люся засміялася так, що англійці, що їхали поруч, знервовано озирнулися на неї.

Годинник показував першу годину. Літак мав вилетіти о пів на четверту, реєстрація почнеться десь о другій. Тобто у Люсі ще година вільного часу. Вона взялася аритмічно тинятися величезним простором аеропорту, ховаючись від людей, бо в кожному перехожому їй ввижався Микола, який, на її глибоке переконання, вже прийшов додому, попри те, що мав би це зробити лише ввечері, побачив цидулку й подався відразу в Гатвік. Хоча звідки б він знав, що вона вилітає, а не, наприклад, їде автобусом, і якщо вилітає, то обов’язково з Гатвіку, а не з Хітроу.

– Мамо, давай посидимо, – просила Женя.

– Ні, краще ходитимемо, – відказувала й, озираючись, вела дитину бутиками, не заради шопінгу, а шукаючи там притулку.

З гучномовців лунали оголошення. Щонайменше тричі Людочці здавалося, що виголошують її прізвище. Потім, прислухавшись, розуміла, що це хвороблива уява збурює нервові фантазійні сплески. Нарешті оголосили реєстрацію на київський рейс. На пункті паспортного контролю офіцер довго вивчав паспорт українки, вдивлявся в дитину та в неї саму, перегортав сторінки, тоді кудись дзвонив і врешті-решт пропустив бідолашних через турнікет. Люся до останнього не йняла віри, що вона невдовзі буде вдома. Дивилася на Женю, і їй хотілося так ревти, як не ревіла ще ніколи, й знала, що не ревітиме більше в житті. Вони ще довго сиділи в залі очікування, аж поки їх, разом із іншими пасажирами, яким кортіло за три з гаком години приземлитися в Києві, запросили до салону авіалайнера.

– Пристебніть ремені безпеки! – рідною мовою прозвучало з уст найприємнішої стюардеси в світі. Через якийсь час вона підійшла до Людочки зі стандартним запитанням:

– Щось питимете?

– Усе! – відповіла Люся.

* * *

У Борисполі українські служби різного штибу кільканадцять разів перетрушували невелику кількість Люсиного багажу. Саме це й видалося прикордонникам дивним, паспортний контроль також запідозрив у Людочці шпигунку. Але жінчин пофігізм щодо всього, що тепер навколо неї коїлося, примусив прискіпливих охоронців вітчизняних кордонів випустити матір і дочку до зали очікування за розсувні автоматичні двері. Лише вони відчинилися, Жужа врізалася очима в заплакані мамині зіниці, поруч стояв тато, він тримав Ірину Романівну за плечі, мабуть, для того, аби та не впала. Попри те, що Люся дивилася прямо на матусю, та її не помічала. Ковзала розсіяно поглядом по залу, так само чинив і тато. «Вони вже втратили надію мене побачити», – подумала дочка, нахилилася до Женечки й промовила:

– Дивись, он дідусь Олег і бабуся Іра, – вказала на пару, яка була від них на відстані п’ятдесяти кроків.

Дитя верескнуло, помчало назустріч знервованим батькам Люсі, розставивши руки, закричало:

– Бабуся Іра, дідуся Іра!

На крик старші Жужелиці рвучко метельнули головами й побачили онуку, а далі й дочку. Схопилися з місця, полетіли назустріч…

– Ми нічого не зрозуміли, – почала крізь сльози мама.

– Думали, це якийсь жарт, коли ти вчора подзвонила, – додав тато.

– Думали, ти без Женьки приїдеш, – обнімаючи малу, сміючись і плачучи одночасно, шепотіла Ірина Романівна.

– Слава Богу! Слава Богу! – повторював тато.

Він з усіх сил стримувався, аби не заплакати, про ступінь його знервованості говорили кутики губ, які, коли він щось казав, загиналися донизу. Вони всі, крім Женьки, довго не могли опанувати себе. Вмостилися на сидіння в залі очікування, почали наввипередки розповідати й, лише коли Женя осідлала величезного чорного пуделя одного з пасажирів, згадали, що їм потрібно їхати електричкою чи поїздом додому.

– Стоп іт! – гукнула Люда до Жені, спиняючи її хуліганські витівки.

– Стопік! – повторила за нею Ірина Романівна й зиркнула на дочку. Та усміхнулася й підморгнула, мовляв, правильно.

– Вона зовсім не розуміє української? – запитав тато, йдучи до автобуса, який мав відвезти їх до залізничного вокзалу.

– Ні бельмеса! – проспівала Людочка нарозтяж. Тепер відчула сп’яніння. А до цього моменту випитий у літаку алкоголь зовсім не діяв.

Їхали в напівтемному неопалюваному потязі до обласного центру. Стукотіли колеса, Женя, трохи налякавшись нової обстановки, стиха плакала.

– А що, як їй у нас не сподобається? – боявся тато, натякаючи, що дитя ось уже зараз починає вередувати.

– Вона просто зморилася.

– Ай донт лайк зіс, – казала Женька й штовхнула ніжкою бабусю.

– Стопік! – суворо звернулася до неї Ірина Романівна, а потім усміхнулася й ласкаво погладила по голівці. Мала перелізла з маминих рук до бабусі й одразу заспокоїлася, притихла, а згодом і заснула.

Додому дісталися вночі. Людочка поклала Женю на своє дівоче ліжко-диван. Сама згодом лягла поруч. Не могла заснути, дивилася на дочку, думала про майбутнє. У сусідній кімнаті уже годину деренчав телефон. Він верещав набридливим зумером на всю квартиру, як тільки ці четверо зайшли до оселі. Людочка підскочила до слухавки, з якої навіть на відстані чулися погрози Миколи, брудна лайка, крики. Поклала тоді слухавку й прикрутила звук дзвоника. Але він усе деренчав і деренчав, передаючи оголений нерв Колі, який залишився в інших світах.

Женя також не спала, але не виказувала цього. Лежала тихенько, принишкнувши, водила розплющеними очима, обдивляючись у темряві кімнату, притискалася до матері, міцно обнімала її за шию.

Уранці, щойно зійшло сонце, дівчинка зірвалася з ліжка, подріботіла по всій квартирі, відчиняючи двері в інші кімнати, радісно вигукуючи:

– Mamy, there is no monsters here![12]

Примечания

1

Жуйка (з англ.; тут і далі прим. ред., якщо не зазазначене інше)

(обратно)

2

Ваші гроші (англ.).

(обратно)

3

На тиждень (англ.)

(обратно)

4

Сімнадцята кімната (англ.)

(обратно)

5

Розклад (англ.).

(обратно)

6

Пластівці

(обратно)

7

Звикнеш (діал.)

(обратно)

8

Rouva – пані (фін.)

(обратно)

9

Caterpillar – американська корпорація, що виробляє спецтехніку, а також мобільні телефони для важких умов та взуття; тут – марка взуття.

(обратно)

10

Російський університет дружби народів; у 1961–1992 роках носив ім’я Патріса Лумумби, першого прем’єр-міністра Демократичної Республіки Конго.

(обратно)

11

Салабон – солдат строкової служби у перші 6 місяців (сленг.).

(обратно)

12

Мамо, тут немає монстрів! (англ.; прим. авт.)

(обратно)

Оглавление

Невигадана історія

Нотатки з пам’яті

Коля

Між Гельсінкі та Стокгольмом

Політичні біженці

З колишнього життя

Перший допит

Баржа «Стокгольм»

Уламки минулого

Аборт

Швеція

Найкоротша тимчасовість

Початок тернистого шляху

Пропозиція

Нова родина

Знайомство

Весілля

Сімейне життя

Під посольством

Знову вагітна

Валкеала – новий притулок

Нове життя

Біженські будні

Налагодження втрачених зв’язків

Євреї

Путч

До Міккелі

Кому незалежність, а кому біда

Ностальгія

У відділку

Допит

У кожного свої плани

В очікуванні

Подорож

Робота

Вибір Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg